Заключний том серії «Всесвіт Олеся Бердника» об'єднує легендарні та казкові повісті різних років. Разом з героями збірки «Покривало Ізіди» читач переживе останні дні легендарної Атлантиди, побуває в оселі Світла — Шамбалі та на Запорізькій Січі; він шукатиме живу воду безсмертя, Край Казки за межами видимого світу і у власній душі; доторкнеться до драматичного життя першої в історії жінки-філософа Гіпатії Алексаидрійської і пройде тернистими шляхами пошуку Істини разом з видатним еллінським математиком Піфагором.
Легенди різних народів, казкові події та історичні факти химерно переплітаються на сторінках збірки «Покривало Ізіди». Повісті «Окоцвіт», «Лабіринт Мінотавра» та цикл казок «Серце Матіоли» входять до шкільної програми позакласного читання.
Олесь Бердник
ПОКРИВАЛО ІЗІДИ
© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
ТВОРИ, ЩО УВІЙДУТЬ В СЕРІЮ
Поза часом і простором
Людина без серця
Привид іде по Землі
Шляхи титанів
Стріла Часу
Серце Всесвіту
Катастрофа
Марсіанські «зайці»
Подорож в Антисвіт
СИНИ СВІТОВИДА
Діти Безмежжя
Дві безодні
Хор елементів
Вогняний вершник
ПОДВИГ ВАЙВАСВАТИ
Чаша Амріти
ДИКЕ ПОЛЕ
Сузір’я Зелених Риб
ПОКРИВАЛО ІЗІДИ
ОКОЦВІТ
Остання ніч
Зоряний корсар
ЛАБІРИНТ МІНОТАВРА
Альтернативна Еволюція
Словник Ра
Тартар
Вогнесміх
Падіння Люцифера
Пора звести Блакитний Храм!..
ЖИВА ВОДА
СЕРЦЕ МАТІОЛИ ТА ІНШІ ЛЕГЕНДИ
Пітьма вогнища не розпалює…
Це огненне слово — свобода
Астероїд Свободи
Камертон дажбога
Тайна Христа
Пісня Надземна
Родина Олеся Бердника висловлює щиру подяку за фінансову допомогу у виданні книги видавцям Олександру Стебеляку (м. Київ) та Юрію Височанському (м. Івано-Франківськ).
Також складаємо палку вдячність таємничій подрузі Т., яка побажала залишитися невідомою, але завдяки добрій волі якої це видання має змогу побачити світ.
Упорядник Громовиця Бердник
Всі тексти подані в авторській редакції
СИНИ СВІТОВИДА
Повість-легенда
ГЛАВА ПЕРША
СТРАШНА ЖЕРТВА
1
Від лісового городища в’ється вужакою стежечка поміж чагарями, поміж товстелезними дубами, через глинища і вузлувате коріння, мимо співучих струмків і спокійних озер. Йде по тій стежці Глиця — молодий воїн, гарячий бесідник, безстрашний звитяжець. Тільки йде не так, як в дитинстві ходив, — з веселою галасливою ватагою ровесників то за грибами, то виганяти молодих лисиць з нір, то збирати малину в душні, гарячі дні передосінні. І не так, як в юнацькі роки, — з гострою рогатиною і тугим луком, — вишукуючи сліди вовків та ведмедів. Йде він безоружний, зганьблений — руки зв’язані за спиною, голова схилена донизу, спраглі вуста міцно зціплені…
Горді дуби хитають запитливо буйним гіллям, тривожно шепоче тремтячим листям осика, плакучі віти беріз, дивуючись, опускаються долу, гнівно гудуть дзвінкими голосами стрункі велети-сосни.
Чим завинив ти, Глице? Що поганого зробив своєму роду-племені? Чи скривдив старого діда або маленьку дитину, чи не допоміг вдові загиблого вояка, чи, може, затаїв у серці недобру думу про зраду?
Глиця піднімає обличчя вгору, і сонячні зайчики весело іскряться на його блідих щоках. Сірі очі молодого вояка щиро дивляться в голубінь ясного неба, що проглядає поміж верховіттями лісу.
«Небо! Як чиста твоя далечінь, так чисте сумління моє перед родом-племенем, перед землею рідною!
Сонце ясне, Світовиде святий! Спопели серце моє своїми палючими стрілами, коли воно бодай трохи затьмарене недружніми помислами!
А зв’язали мене за правду, а ведуть мене на глум і смерть за вірність! Темні і дикі ще яровити, страх і ворожнеча роз’єднує їх, кидає на поталу ворогам — козарам і обрам. Тому й хотів я, щоб дух єднання ввійшов у душі старшин яровитських, щоб освітив їхні темні серця ясним променем братства…»
Вітер шелестить поміж чагарями, обвіває щоки Глиці ніжним подихом, куйовдить русяве волосся, щось шепоче над вухом. Що він запитує? Чом дивується? Вітер запитує, чому старшини племені не згодні єднатися з іншими племенами, чому не бажають розрізнені сили яровитів злити в одну велику силу, непереможну для степових напасників?
Ех, вітре! Вони не думають про долю нащадків своїх, вони не бачать далі городища свого, оточеного віковими лісами. А паче всього страхаються єднання жерці, бо тоді їм доведеться ділити славу і прибутки богів своїх з іншими жерцями.
Вітер зашелестів смутно і, сколихнувши густі хащі тернини, ліг поміж папороттю, мов задумавшись над гіркими словами Глиці. А сонце на мить вкрило обличчя своє хмаринкою, ніби стримуючи гнів, а потім, скинувши легкокрилу запону, ринуло дзвінко-золотим потоком крізь прогалину в густому верховітті і сповило постать Глиці ніжним сяйвом.
— Для чого ж ти підкоряєшся неправді, друже? Підніми голову вище, стрепенися, скинь пута! Я засліплю ворогів твоїх ясними променями, а ти — біжи, ховайся, рятуй себе від ганьби і смерті!
— Біжи! — шумлять непролазні чагарі терну і шипшини. — Поміж глинищами ти заплутаєш сліди, а ми затримаємо погоню…
— Рятуйся! — підбадьорюють Глнцю віковічні дуби. — Ми вітами своїми зупинимо ворогів твоїх.
Глиця чує голоси. Він важко зітхає, хитає головою.
Ні, не втекти йому. Сиром’ятний ремінь впився в руки, побите тіло відмовляється служити своєму господарю, а по боках — суворі погляди вояків і старшин. Навіть батько Глиці і два його старші брати йдуть у лаві охорони. Обличчя родичів суворі, очі опущені вниз. Вони теж осудили сина і брата за відступництво від роду-племені! Темні, нещасні люди!.. Ви не бачите того, хто хоче вам щастя і ясних днів, та слухаєте жерців і старшин, полонених владолюбними думами…
Тільки діти, що їх несуть на руках жінки, співчутливо і ясно поглядають на Глицю. Вони не розуміють, чому веселого і доброго вояка, який робив їм іграшки і розповідав дивні та страшні історії, ведуть зв’язаного до капища Ведмедя!
Еге ж! Глицю ведуть до капища родового бога Ведмедя, якому здавна поклоняється весь рід-плем’я. Що ж надумали жерці і старшини? Який жахливий намір зародився в їхніх серцях?
Стежка звивається поміж валунами і болотяними купинами. Ліс порідшав, охопив собою широку галявину з високим горбом посередині. На горбі височіє кам’яний поміст з стовпом, на вершині якого висічена фігура Ведмедя — покровителя роду.
Тут приносяться жертви Ведмедю, тут жерці і старшини моляться богам, прохаючи в них вдалого полювання або щасливого походу. Посеред жертовника біліє купа кісток. Там черепи биків, диких кіз, різних птахів, вепрів. Тільки черепи. А м’ясо забирають собі жерці, як плату за розмови з богами…
Чого ж старшини і жерці привели до капища жителів городища сьогодні? Яку жертву готують вони ідолу Ведмедя? Що будуть прохати в суворого бога?
Старший жрець, одягнений в шкуру ведмедя, вискочив на кам’яний поміст жертовника, високо підняв жилаві, сухі руки. Юрма оточила капище півколом, виштовхнула з себе зв’язаного Глицю і насторожено завмерла, впившись десятками очей в родового духовида…
2
— Діти Ведмедя! — високим голосом закричав духовид. — Чи всі знають, яка вина Глиці — зухвалого вояка, що повстав супроти племені свого?
— Всі! — прогула юрма, і багато злих очей вкололо зв’язаного яровита.
— За те, що підняв він руку на вільність роду, — ще голосніше закричав духовид, блискаючи поглядом з-під кошлатих брів, — за те, що продав душу і серце своє чужим родам, за те, що підбурював дружину нашу, старшин наших йти на поклін до недругів, за те, що лаяв поганими словами господаря лісів наших, домівок наших, роду нашого — могутнього і доброго Ведмедя, — старшини племені і жерці призначили Глицю в жертву богам!..
Жрець, викрикнувши останнє слово, на мить замовк, і луна заметалася над завмерлим натовпом. Діти Ведмедя, захоплені жагучими словами жерця, полонені облудними почуттями, підбурені предковічними пристрастями, вже втрачали здоровий глузд. Вони бачили не Глицю — хороброго і доброго вояка, штукаря і ремісника, улюбленця дітей і першого мисливця, вони бачили перед собою, на тлі капища Ведмедя, постать ворога, душа якого сповнена злих замірів, а серце зганьблене темними думками…
Духовид підійшов до Глиці, схопив сильною рукою за ремінь і різким рухом повернув вояка до ідола. Маленькі очиці торжествуюче і злобно блиснули.
— Відмовся від ворожих думок, Глиця! Покайся перед родом! Клянися вірно берегти заповіді племені, слухати старшин і жерців — може, тоді Ведмідь помилує тебе!..
— Покайся, Глиця! — заголосили жінки в юрмі.
— Покайся, сину, — похмуро обізвався батько, не піднімаючи очей від землі.
Глиця презирливо зиркнув на духовида, відступив від нього, огидливо пересмикнувши плечима. Потім поглянув на ясне кружало сонця і важко зітхнув.
— Темні і глухі люди, — сказав Глиця тихо, але слова його чули всі, — не бачите ви ні другів, ні недругів, не чуєте ви ні щирого слова, ні підступної бесіди. Чорний дух полонив ваші серця, закрив від ваших очей ясне проміння сонця! Вороги нападають на роди яровитів, полонять наших жінок і юнаків, убивають дітей і старих. Єднатися треба в ці дні, єднатися, гуртуватись, щоб загородити дорогу напасникам! А ви думаєте тільки про себе, про свій рід, доки мечі степовиків не нависнуть над вами!..
— Чули?! — гримнув духовид, заглушаючи голос Глиці. — Ти не хочеш каятися, а знову ображаєш весь рід брудними словами! Ти хочеш бути розумнішим і вищим від старшин, від батьків своїх! Досі вони мудро берегли рід свій од напасті і голоду, дякуючи піклуванню богів, так буде і далі! А ти захотів віддати нашу волю, наші багатства у володіння іншим вождям яровитів, зробити дітей Ведмедя прислужниками чужих родів!
— Смерть йому! — грізно заревла юрма, потрясаючи руками в повітрі.
Глиця з-під брів поглянув поперед себе. Серед того лісу рук були й руки батька й братів. Значить, ніхто не зрозумів Глицю, ніхто не відкрив очей своїх, слуху свого назустріч його словам.
— Прив’яжіть його! — пролунав наказ духовида.
Двоє помічників жерця схопили Глицю і потягли його до кам’яного стовпа. Довгим міцним ремінням прив’язали вони жертву під ідолом Ведмедя, внизу наклали велику купу сухого соснового та дубового гілля. Тим часом духовид в заглибині посеред жертовника, біля купи черепів, викресав у сухий мох вогню, розвів маленьке курище. Густий дим тонким сивим пасмом звився над помостом і потягся в небо. Юрма завмерла, проводжаючи настороженими поглядами той сувій. Духовид одступив крок назад, радісно закричав, показуючи рукою вгору:
— Боги приймають жертву, сини Ведмедя! Ви бачите — дим підіймається прямо в небо?!
Натовп яровитів заколихався, всі дружно впали на коліна. Доля Глиці була вирішена.
Духовид звичним рухом витяг з-під шкури ведмедя бронзовий келих і довгий ніж, підійшов до жертви. Намагався зустрітися поглядом з поглядом Глиці.
— Покайся, — прошипів злісно жрець. — Одне тільки слово…
Глиця не відповідав. Він дивився понад головами юрми, понад валунами і деревами, на ясну блакить небес. Ніби вбирав перед смертю в душу свою всю ніжність, всю широчінь, всю чистоту бездонної глибини.
«Прощай, небо… Я любив тебе ще змалку… Я шукав у твоїй високості відповіді на важкі, недитячі думи, я намагався побачити у твоїй далечі нові, принадні шляхи…
Прощайте, густі ліси… Ви співали мені в дитинстві чарівні думи, розповідали правдиві билини, вкладали в душу мою любов до краси…
Прощайте, озера — очі землі моєї. У ваших водах-зіницях шукав я відбитків власних думок… і часто знаходив їх. В ясні дні ви були ясними, в хмарні часи ви туманіли, ховаючи усміхнену блакить в глибину, а в бурю ви гнівно нахмурювалися, шаленіючи від гніву. Ви були схожі на душу мою…
Прощай, городище, прощайте, сини роду Ведмедя! Діти ваші зрозуміють мене… і згадають добрим словом, сумним словом…»
Але чому така тиша? Зупинилося сонце на небі, замовк вітер, завмерли в тривозі віковічні дерева, і навіть димок посеред жертовника перетворився в примарну сиву цівку, яка вперлася одним кінцем в кам’яний поміст, а другим сягнула голубого неба…
Духовид став на підвищенні поряд з ідолом Ведмедя, підставив до шиї Глиці священний келих і замахнувся ножем…
3
Глиця заплющив очі, очікуючи удару. Одна мить… і тьма обійме його… і навколо буде не ясний, широкий світ рідної землі, а довгі ряди померлих предків…
Спливали хвилини… Чи то мить видовжилася, щоб завдати Глиці зайвих страждань?! Чути крики і шум. Звідки?
Глиця розплющив очі і вражено скрикнув.
Юрма безладно розсипалася врізнобіч, жінки і діти лементували, і тільки вояки вилаштувалися широким півкільцем, наїжачившись рогатинами і мечами. Вони всі, як один, повернулися спиною до жертовника. Що трапилося? Що загрожує яровитам?
Глиця примружився від сонця і побачив лавину вершників, які з гиканням і криками мчали серед дерев прямо до капища Ведмедя. Стріли рясно сипонули прямо в гущу яровитів. Почувся стогін. Впали вбиті й поранені. Серце у Глиці занило. Козари! Жорстокі і підступні вороги, які стоять таборами біля ріки Рубіжної!..
Розлючені коні козар врізалися спітнілими тушами в гущу синів Ведмедя. Задзвеніли мечі. Галас і прокляття, відлунюючи в яругах, покотилися над лісом.
На жертовник вискочив батько Глиці, його темне, зморшкувате, мов кора в’яза, обличчя скривилося змішаним почуттям жалю і тривоги. В запалих очах заіскрилися вогники теплого почуття.
— Сину! — аж застогнав батько. — Прости!.. Боги покарали нас за тебе!
— Тату!
— Зараз! Я розв’яжу тебе! А-а-а!..
Ніби сердитий джміль, завила козарська стріла і вдарила прямо в спину батька. Він захитався, випустив меч, тьмяніючим поглядом намагався зустріти очі сина.
— Тату!!!
Даремно! Важко впав старий яровит, прикривши широкими грудьми вірний меч. А сини Ведмедя вже ледве тримаються, втрачаючи під ударами козар кращих вояків своїх…
Глиця болісно дивився на побоїще, і сльози котилися по його щоках. То були сльози жалю і безсилої ненависті. Як швидко справдилися його слова! Ворожа навала впала зненацька, як грім з небес! Як жорстоко розплачуються сини роду Ведмедя за жахливу необачність, за злочинну нерозумність! Якби стояли на рубежах племен згуртовані бойові дружини яровитів, не посміли б степовики плюндрувати городища полян і древлян!..
Жорстокий бій закінчився. Десятки трупів встилали широку галявину. Живих вояків і молодих жінок козари зв’язували довгими мотузками, лаштували в ряди за своїми кіньми. Малих дітей і старих яровитів вони виловлювали поміж деревами і з криками проколювали кривими шаблями.
Глиця до крові кусав свої вуста, сльози сліпили його очі.
«Руки мої зв’язані, тіло моє розтерзане! Чому не можете ви розірвати пута, нащо дозволяєте погляду моєму бачити ганьбите роду!..»
Один з козар — широкоплечий, рідкозубий, з хижою посмішкою на рябому безволосому обличчі — круто осадив коня біля жертовника, побачив прив’язаного Глицю.
— Ха-ха-ха! — зареготався ворог, відкидаючись в сідлі назад. — Ви тільки погляньте! Вони приготували жертву своєму богу! Ха-ха-ха! Безсилі, мабуть, і нікчемні їхні боги, коли вони навіть не попередили яровитів про наш напад!? А коли так, то, може, жертву прийме наш бог!
Козар одв’язав від сідла смолоскип і під загальний регіт чорних вершників своїх запалив його. Потім, широко розмахнувшись, пожбурив клубок вогню прямо на купу хмизу, розкладеного під Глицею.
Затріщали віти, багряні язики полум’я застрибали поміж гілками, густий задушливий дим вдарив Глиці в лице.
— Прощай, яровите! — почувся приглушений насмішкуватий голос козара в супроводі страшного сміху ворогів.
Потім залементували жінки, заіржали коні, і валка козар та полонених потяглася назад. Незабаром густа стіна лісу сховала її.
А багаття розгоралося, підбиралося вище, і вже лизало босі ноги Глиці пекучими червони жалами…
ГЛАВА ДРУГА
РЯТУНОК
1
Пекельний біль пронизав тіло Глиці. Підошви ніг почали тріскатися, полотняні штани затлілися. Вогонь розгорався все буйніше, в обличчя дихало нестерпним жаром. Дим виїдав очі вояка, губи запеклися…
Глиця застогнав, підвів обличчя вгору.
«Ясний Яр-боже, Світовиде! Пошли мені в серце вогняну стрілу, припини мої жахливі муки! За що маю терпіти таку наругу і ганьбу?!»
Сонце не відповідало змученому вояку. Лагідно всміхаючись, воно безтурботно котилося по блакитному небу. Понад лісом закружляли хижі птахи, що вже почули здобич.
Навколо лежати тільки трупи козар і яровитів, нікому було допомогти Глиці або хоч прикінчити його, щоб позбавити мук.
І раптом Глиця почув голос, неясний писк. Чи, може, йому лише здалося?! Ні, знову хтось кричить. За димом не видно! О, проклятий вогонь, він вже добирається до кісток!..
— Ді-і-і! — лунає жалібний крик.
Вітер колихнув багаття, дим котиться вбік. Глиця розплющив очі і побачив людину. Власне, це була дитина яровитів, маленький хлопчик років семи, одягнений в брудну сорочечку до колін. Він виповз з-під трупа матері, вбитої козарами, і смикав її за руку, розмазуючи сльози по щоках.
— Ненько-о-о! — ревів хлопчик, зі страхом озираючись довкола. — Встава-а-ай, ненько-о-о!
Мати не ворушилася. Хлопчик подивився навколо, ніби хотів знайти допомогу. Його погляд впав на прив’язаного Глицю. В дитячих оченятах з’явився вираз радості і надії.
— Дідьо-о! — залементував хлопчик, простягаючи руки до жертовника. — Зійди-и з бо-о-ога!.. Ма-ама-а не хоче встава-а-ати! Ой дідьо-о… зі-іди!..
— Дідьо не може зійти! — слабіючим голосом крикнув Глиця. — Вогонь палить мене… Хлопчику… милий… одгорни багаття!..
Хлопчик відразу збагнув, що треба робити. Він озирнувся, знайшов перебиту рогатину біля мертвого вояка, схопив її і вичарапкався на жертовник. Затуляючись рукавом від жару, хлопчик уткнув палицю в багаття і хотів зрушити його. Та дитячих сил було замало для цього. Розворушений вогонь ще лютіше заскакав по сухому гіллі, лизнув багряним язиком обличчя Глиці. Вояк страшно закричав, хлопчик відскочив вбік. Він збагнув дитячим розумом своїм, що дідьо згорить, якщо не погасити багаття. Але що робити, чим погасити?..
Він крикнув і метнув ратище рогатини в багаття, ніби в груди якогось дикого звіра. Але вогонь не слухався його, тріщав, плювався золотими жаринами. Тоді хлопчик схопив покинуту на жертовнику накидку якогось вояка і кинув її на багаття…
Вогонь на мить ущух.
Хлопчик скочив з кам’яного помосту і, схопивши рученятами козарський кожух, притягнув його до багаття. Накидка вже починала тліти, вогонь знову прорвався крізь благеньку запону.
Товстий кожух упав посеред багаття. Хлопчик рогатиною розправив його. Полум’я зникло, але натомість повалив смердючий, задушливий дим. Запахло смаленою вовною.
— Дідьо-о! — знову закричав хлопчик. — Вже не пече-е!.. Зійди з бога-а-а!..
Глиця не відповідав. Очі його склепилися, вуста не ворушилися, на підборідді запеклася кров. Хлопчик схлипнув, підбіг до матері, поторсав її за руку. Очі матері стали скляними, тіло захололо. Хлопчик зрозумів, що залишився сиротою. Тоді він знову повернувся до жертовника, марно закликаючи «дідьо» злізти з кам’яного стовпа…
Багаття згасало під покровом товстого кожуха, жар зменшився. Повіяв вітер, дим і чад від тліючого вугілля покотився над землею. Хлопчик побачив, що «дідьо» прив’язаний до стовпа ремінною вірьовкою. Тоді він догадався, чому Глиця не міг злізти з «бога».
Трохи подумавши, він понишпорив навколо, побачив меча під трупом старого вояка (це був батько Глиці). Схопивши покійника за руку, хотів зрушити його з місця. Сили не вистачало. Тоді хлопчик схопився за держак і, впершись ноженятами, витягнув меч з-під трупа.
Вибравшись на підвищення поряд з фігурою Ведмедя, просунув меч поміж реміння і почав натискувати на держак, водячи вістрям до себе і від себе. Одне за одним спадали пута з Глиці, його голова схилилася донизу, потім все тіло колихнулося і гримнулося на поміст жертовника.
Важкий стогін вирвався з вуст вояка. Хлопчик кинув меч униз і, радісно закричавши, стрибнув з підвищення.
— Живий дідьо! — пролунав щасливий голос над галявиною, і злякане вороння з карканням закружляло над трупами. — Вставай! Ти чуєш — вставай, дідьо-о!..
— Води-и, — прошепотів Глиця, не розплющуючи очей.
— Зараз… Я принесу води, — радісно відповів хлопчик. — Тут недалеко є струмок… я зараз, дідьо… тільки ти не вмирай… бо я один… мами нема…
— Не вмру, — через силу всміхнувся Глиця. — Тепер уже… я ніколи… не вмру… синку…
Хлопчик назирив священний келих біля вбитого козарською стрілою духовида і, схопивши бронзову посудину, побіг до струмка, що недалеко від жертовника витікав прозорою цівкою з глиняної кручі…
2
Прохолодна рідина освіжила Глицю, повністю повернула свідомість. Вояк поглянув на багаття, помітив козарський кожух. Потім він перевів розчулений погляд на хлопчика, який врятував його…
Глиця одвернувся, змахнув сльозу з вій, потім звівся з великою натугою на руки. Тіло оніміло, ноги потерпли і не слухалися, а попечені підошви кровоточили. Глиця притягнув хлопчика до себе, поцілував у чоло, погладив біляву голівку.
— Сиротами залишилися ми з тобою, — прошепотів він. — Пропав рід Ведмедя… але сумувати не слід…
— А я й не сумую, дідьо, — серйозно відповів хлопчик. — Я вже великий. Ти, що треба, кажи… я все зроблю…
— Вірю, вірю, синку, — знову пригорнув його вояк. — Ти вже зробив мені найбільшу послугу. Як же звати тебе?
— Святобором…
— Добре ім’я, — схвально хитнув головою Глиця. — Мабуть, Світовид одмітив тебе для великого діла. А тепер слухай… Нам треба вибиратися з цих лісів… шукати інші роди яровитів. Сам ти не доберешся, малий, а я нікчемний. Що будемо робити?
— Не бійся, дідьо, — жваво відповів Святобор. — Ми помаленьку, помаленьку… ти на колінцях, доки заживугь ноги… а я буду носити тобі воду… а їсти дістанемо в городищі… я проберусь і знайду що-небудь…
— Молодчина… ну й молодчина ти…
Святобор зашарівся від похвали, опустив очі вниз.
— А тепер слухай мене, — вів далі Глиця. — Бачиш, поміж камінням росте подорожник?..
— Бачу! — радісно стріпнувся Святобор. — Я знаю, ненька збирала ті листки… загоювала ваву…
— Еге ж, — ствердно сказав Глиця. — Біжи назбирай тих листків та принеси якогось шмаття, щоб перев’язати мені ноги…
Хлопчик хутко скочив з кам’яного помосту, метнувся поміж трупами, розшукуючи полотняні накидки. А Глиця тим часом випростав руки, ліг горілиць, зволоженим поглядом подивився в небо. Страшне напруження від пережитого відходило, до грудей підкотилася тепла хвиля, з душі рвалося ридання.
«Дякую, Світовиде! Ти почув мою молитву, ти немічними руками малої дитини врятував мене від лютої смерті, від ганьби. Ти даруєш мені життя так чудесно, і я віддам його іншим людях — своїм братам-яровитам… Я знаю, відчуваю — це твоя воля, огнеликий Яр-боже, батьку нашого чудового, рідного краю…»
Хтось доторкнувся до Глиці. Вояк стрепенувся, розплющив очі.
— Це ти, Святоборе?
— Я, дідьо… Вже знайшов, що ти сказав…
Глиця поприкладав до попечених підошов листки подорожника, потім туго обмотав ноги полотняними стьожками з розірваного покривала. Біль трохи вщух, приємна млість покотилася в ступнях…
— Синку, принеси мені рогатину… Спробую встати…
Хлопчик подав вояку уламок яровитської рогатини. Глиця обіперся на нього, став на коліна. Потім, зціпивши зуби, тамуючи нестерпний біль, звівся на ноги.
— Боляче, дідьо? — тихо запитав Святобор, підтримуючи вояка під руку.
— Нічого… Святоборе, — крізь зуби сказав Глиця. На його зблідлому обличчі з’явилася усмішка. — Витерпимо… Ану, подай мені меч. Той самий, що ним ти перерізав реміння… Ну от. Дякую, синку…
Вояк схопив меч, що блиснув проти сонця голубою стьожкою. Довію, похнюпившись, дивився Глиця на стару батьківську зброю…
Спираючись на рогатину, Глиця дошкутильгав до густого куща терну, вирубав мечем дві палиці з розкаряками, обчухрав гілля. Підставивши попід пахви розкаряки, вояк сперся всім тілом на палиці. Тепер можна було поволі пересуватись, не натруджуючи скалічених ніг.
Глиця повернувся до жертовника, присів на край кам’яного помосту, притягнув хлопчика до себе.
— Ти не боїшся, Святоборе? — запитав він, дивлячись в голубі очі дитини. — Ти вже великий і хоробрий!
— Хоробрий, дідьо! — щасливо відповів Святобор.
— Піди зараз в городище. Будь обережним… поглянь, чи нема там козар. Захопи з собою що-небудь поїсти. Скільки донесеш. Перед нами велика дорога, сину…
— Я йду.
— Зачекай. Оббіжи всі землянки. Може, хтось залишився, хай теж іде з тобою. Ти зрозумів, Святоборе?
— Добре, дідьо! Я все зроблю, як ти велів!..
Святобор пробрався поміж трупами, вистрибом побіг крутою стежечкою і скоро зник за деревами. Глиця довго проводжав його засмученим поглядом.
Добре малій дитині, вона швидко забуває горе. Мати вмерла, та знайшлася жива душа, що пригріла, і горе розвіюється, мов туман під сонцем… А може, й краще, що так воно ведеться!..
Сонце схилялося до краю лісу, небо потроху темніло, наливалося густою синявою. Скоро вечір, чи встигне хлопчина повернутися до темноти…
Глиця неспокійно поворушився на камені, встав. Може, не слід було одпускати Святобора одного. Краще б сам як-небудь доплентався, а то — одведи, Світовиде! — ще якась звірина схопить дитину…
Тамуючи хвилювання і тривогу, вояк рушив поміж трупами, розглядаючи мертві обличчя ворогів і яровитів. Всі вони вже заспокоїлися, облишили земні турботи… Ось духовид! Козарська рогатина пронизала його наскрізь. Чи противився б він словам Глиці про єднання яровитів тепер?
Мертві вуста нерозумного жерця мовчать, тьмяні очі загадково дивляться в небо. Духовиду байдуже тепер до справ синів Ведмедя чи ворогів! Так, йому байдуже… Але Глиці не байдуже! Треба облишити мертвих і шукати живих…
Вояк зняв з убитого козара сагайдак зі стрілами, причепив собі до пояса. Згодиться! Потім він знову почав обходити галявину, розглядаючи побитих, сподіваючись знайти кого-небудь живого серед яровитів. Даремна надія! Лише смерть та чорні гави над галявиною…
Сонце зникло за лісом. Обрій налився рум’янцем. Стіна дубів і сосен нахмурилася, глухо зашуміла. Глиця, сам не свій од тривоги, пошкутильгав по стежечці в напрямі городища…
Та не встиг він проминути валуни, як з лісу пролунали слабкі крики Святобора. А вслід за тим постать хлопчика виринула з-за дубів. Глиця радісно скрикнув, заспішив йому назустріч. Слава тобі, Світовиде, хлопчик живий і неушкоджений!..
Святобор наблизився до вояка, важко дихаючи, зупинився. Він був з голови до ніг обвішаний торбами. Глиця обняв малого, поцілував його в чоло. Потім полегшено присів на камені, допомагаючи звільнитися Святобору від важкої ноші.
— В городищі нікого нема, — сумно сказав хлопець. — Там страшно… Я знайшов два коржі, рибу і… ось… м’ясо…
— Гаразд, гаразд, — погладив його по голові Глиця. — Ти справжній вояк, синку… А тепер нам пора. Бачиш — у тій стороні заходить сонце?! Там тече велика річка, Славута… Будемо пробиратися туди. Може, зустрінемо людей, яровитів. Наступає ніч, йди за мною, не загубись…
— Я не одстану, дідьо, — запевнив Святобор.
Рушили. Спереду йшов Глиця, з мукою і великим зусиллям долаючи кожен крок, а позаду, сторожко озираючись, дріботів маленькими ноженятами хоробрий хлопчик-яровит з роду Ведмедя.
Над лісом впала пітьма. В гущавині ухнув сич, десь тоскно завили вовки. На небі замерехтіли ясні зірки.
Глиця проминув жертовник, де ще тліли жарини під ідолом Ведмедя, поволі вибрався на глиняну кручу, повернувся обличчям до вже невидимої галявини.
«Прощай, рідне городище. Йду шукати кращої долі для яровитів. Не я — так оцей хлопчина побачить її… а не він, то діти чи внуки його…»
З полудня налетів вітер, дихнув теплим повітрям. Воно пахло димом згарищ. Верховіття дерев глухо загули, починаючи свою віковічну таємну пісню. Темні чагарі зімкнулися, ховаючи в рятівній гущавині дві постаті — одну високу, другу маленьку…
3
Глупа ніч застала Глицю і Святобора далеко в гущавині, серед глибокої долини. Вояк вже зовсім знесилився і далі йти не міг. Він скинув з плеча торби з начинням, сів на стовбур поваленого бурею дерева, з полегкістю зітхнув.
— Будемо спочивати, синку. Я більше не можу йти…
— І я… хочу спати, — винувато прошепотів хлопець.
— От і добре, — пригорнув Святобора до себе Глиця. — Зараз влаштуємо кубло… і спи собі… Бачиш кущі папороті?
— Бачу…
— Рви їх і неси сюди. Та побільше…
Хлопчик ступив кілька кроків убік, боязко озирнувся. Глиці майже не видно. Темно, мов у землянці. Лапаті віти папороті ворушаться. Святобору здається, що під ними ховаються невідомі казкові потвори, всякі лісові духи, про яких перед сном любили розповідати ненька і баба. Долиною котиться жахливий регіт. Мурашки повзуть поза шкірою в хлопчика. Що воно таке? Знову козари? Чи, може, духи лісу? Як страшно! А все ж втікати не можна! Бо Глиця буде сміятися! А його думка так багато значить для Святобора, думка вояка, що не боявся суперечити самому духовиду, перед яким тремтіли і ненька хлопчика, і дід, і батько, що загинув від кігтів ведмедя…
Серденя хлопчика калатає швидко-швидко, ноги терпнуть від страху, але він закушує губи і рве міцні віти папороті.
— Де ти, Святоборе, хутчій! — чути голос Глиці.
— Я зараз, дідьо…
Хлопчик раз за разом носить оберемки м’якого зілля. От вже досить на двох! Глиця лізе під коріння поваленого дуба, в глибині ями вимощує папороттю.
— Лізь сюди, синку.
Святобор заповзає в схованку. Як тут тепло, затишно. І зовсім не страшно. Хлопчик притиснувся всім тільцем до грудей Глиці, скрутився калачиком. Очі його склепилися, хвилі дрімоти владно заколисували дитячу свідомість.
— А вовки не нападуть на нас, дідьо? — бурмотів хлопчик.
— Спи, синку, не нападуть…
— Мені не страшно з тобою, дідьо… ти хороший… ти рідний…
— Спи, Святоборе… ти справжній вояк…
Хлопчик замовк. Незабаром почулося тихе сопіння. Лише руки та ноги Святобора інколи сіпалися, та з вуст зривалося схлипування.
А Глиця не міг заснути. Розбурхана кров розганяла сон, нестерпно боліли розтривожені рани на підошвах. А ще боявся вояк нападу вовків або ведмедя. Нині якраз той час, коли звірі виходять на полювання… Треба остерігатися!
Глиця витягнув з сагайдака лук, поклав стрілу на тятиву. Якщо сунеться хижак в діру — тут йому й кінець!
Десь недалеко затріщали чагарі, почулося незадоволене хрюкання. Глиця затаїв дух, прислухався. Вепри! Ну, цих не страшно, вони ніколи не полізуть до схованки, якщо їх не розізлиш!..
Потім вепри десь відійшли геть. Над долиною запанувала тиша. Тільки вгорі шелестіло листя дубів під ніжним подихом нічного леготу. Потроху притупився біль в ногах Глиці, тихе сопіння хлопчика діяло заспокійливо, наганяло дрімоту. Темрява прорізалася багряними язиками полум’я, перед очима вояка заблищало зловісне вістря жертовного ножа, потім крики козар оглушили його…
Глиця стрепенувся, розплющив очі. «Геть, маро! То минуле, його треба відкинути… Дай мені спокій, відійди в край темних духів! Завтра зійде ясне сонце, під його промінням мені йти далі по важких дорогах життя… Згинь же, примаро ночі, не заважай живим!..»
Спливали важкі хвилини марення, дрімоти. Над заснулим лісом котилася темно-синя ніч. Тільки перед світанком вона знемогла змученого Глицю, і він заснув тривожним, неспокійним сном…
Три дні і три ночі пробиралися втікачі на захід. Харчі, знайдені хлопчиком в пограбованому городищі, були з’їдені. Тепер доводилося їсти тільки дику малину, суниці, гіркі жолуді. Інколи по дорозі траплялися в дуплах рої диких бджіл, і тоді Глиця і Святобор ласували запашним медом, запиваючи його водою з озер або лісових струмків.
На четвертий день Глиця знеміг. Він вже не міг іти, навіть опираючись на палиці. Підошви ніг напухли, ними не можна було доторкнутися до землі.
Вояк сів під дубом, розмотав брудні ганчірки, відкинув зігнилі листки подорожника. Нарвав лопухів, посипав широкі листки м’якою травичкою, притулив їх до спечених місцин. Ступні почорніли, в тріщинах проглядало криваво-чорне м’ясо.
— Ой, дідьо! — скрикнув Святобор. — Які страшні ноги в тебе!
— Страшні, хлопче, — болісно відповів Глиця. — А треба ще йти далеко. Хоч би два дні протриматися… А там, може, люди трапляться і поможуть мені…
— Дідьо! — скрикнув хлопчик. — А може, я сам!..
— Що ти сам?
— Доберуся до людей! І скажу їм… що тобі треба поміч…
Глиця добродушно усміхнувся, покрутив головою, зморщившись, знову обкрутив ступні ганчірками.
— Ні, синку… Сам ти загубишся. Поглянь, які дрімучі і чужі ліси. Як ти знайдеш серед них дорогу? А коли й знайдеш — назад не вкажеш путі… Ні, вже якось будемо пробиратися разом. На ноги не можна ступати — поповземо, Святоборе, а таки виповземо з лісу до Славути…
Глиця відкинув палиці геть, прив’язав меч на спину і поволі поповз на колінах поміж стовбурами дерев. Святобор, тримаючи лук і стріли, дріботів поряд, ковтаючи слину від голоду. Інколи він нахилявся, виривав попід дубами тугі гриби і з’їдав їх. Але слизька маса не давала наїдку.
Перед втікачами виросла густюча стіна велетенських папоротей. Глиця знеможено зупинився перед ними, трохи спочив.
— Доведеться обходити ці хащі. — сказав він. — Я не пролізу крізь них…
Святобор не встиг відповісти. Він сторожко прислухався, смикнув Глицю за плече.
— Дідьо! Чуєш?
Папоротники затріщали. Там, мабуть, йшов великий звір. Глиця метко підповз до хлопчика, вхопив лук, прилаштував стрілу.
— Ховайся за дерево, — крикнув він.
Хащі розступилися, почулося ревіння. Морда велетенського ведмедя нависла над втікачами…
ГЛАВА ТРЕТЯ
ЛІСОВА СХОВАНКА
1
Притулившись до дуба, Глиця підняв лук і натягнув тятиву, прицілившись в око ведмедю. Але стрілити він не встиг. З хащів почувся спокійний голос:
— Опусти стрілу, вояче.
Глиця вражено завмер. Руки його опустилися, погляд намагався знайти того, хто промовив слова по-яровитськи. Хлопчик теж здивовано виткнув біляву голову з-за стовбура і прошепотів:
— Дідьо… А звірина смирна! Диви… вона не нападає на нас.
Ведмідь, справді, дружелюбно принюхувався до незнайомого духу дивних людей, привітно блимав маленькими очицями. Папороті ліворуч од звіра зашелестіли, розступилися, і втікачі побачили людину.
Це був старезний дід з сивою бородою до колін, одягнутий в довгу сорочку з вовчої шкури, підперезану грубим ременем. Він спирався на велику сучкувату палицю, погляд десь ховався під кудлатими бровами, ціла грива довгого білого волосся спадала на спину. Дід жалісно подивився на немічного Глицю, потім побачив Святобора, що виткнувся з-за дерева, лагідно всміхнувся йому.
— Хто ви, подорожні? — почулося запитання.
— Яровити, — відповів Глиця все ще насторожено. — З роду Ведмедя…
— Чув. Тільки чому ж ви тут? Ваш рід займає урочища в тій стороні, звідки ви йдете…
— Немає нашого городища, діду! — похнюпився Глиця. — Оце все, що лишилося від роду — я та хлопчина мій… Всі інші — в полоні або побиті…
Дід опустив голову, довго мовчав, і маленькому Святобору він здавався могутнім деревом, що раптом виросло з-під землі і набуло химерної форми людини.
— Це давня біда яровитів, — нарешті озвався дід. — Мов сова на зайців, нападають чужинці на них, а вони, знай, гризуться поміж собою!.. Ну, та прийде час… прийде час…
Ведмідь підступив до діда, штовхнув його мордою в плече, лагідно ревнув. Старий погладив звіра по лискучій спині, почухав за вухами.
— Звірина приручена, — пояснив він, — це мій товариш і помічник. Він каже, що треба допомогти подорожнім.
— Нам? — роззявив рота Святобор, дивуючись.
— Еге ж, вам, — всміхнувся дід. — Ми з Громилом — це ведмедя так звати — знаємо тутешні місця, можемо вказати дорогу, куди слід. Ну, так куди ж ви прямуєте?
— Не знаю, — понуро відповів Глиця. — Бачите, діду, ноги мої негодящі… Куди мені з ними. Ось коли можете, дитину заберіть, допоможіть їй. А я — сам знайду, що робити… Якось викручусь…
— Пусте говориш, — розсердився дід. — Я ж не козарин якийсь, щоб кидати яровита в біді. Ходімо до моєї схованки. Спочатку треба лікуватись, а потім поговоримо. Їсти хочете?
— Я потерплю, — сказав Глиця. — Хлопчику дайте, коли щось є.
Дід вийняв з торбинки шматок зав’яленого м’яса, дві лісові груші-гнилиці, обдмухав їх і подав Святобору. Сині оченята хлопчика засяяли радістю і вдячністю, він схопив гостинець і почав жадібно уминати його. Дід погладив хлопчика по голові і знову повернувся до вояка.
— Йти ще далеченько. Третину дня. На колінах далеко не заповзеш. Отож сідай на ведмедя.
— На ведмедя? — здивувався Глиця. — І він дозволить?
Дід підійшов до ведмедя, шепнув щось йому на вухо. Звір, потершись мордою об руку діда, підійшов до Глиці і приліг біля нього, поводячи ситими боками. Святобор завищав у захваті.
— Дідьо! Ти поїдеш на ведмеді? А мені можна?!
— Можна, дитя моє, — затрусив головою дід. — Він повезе вас обох…
Глиця, спираючись на руку старого, вибрався на спину звіра, охопивши його за товсту шию. Ведмідь легко випростався, повернувши голову до вершника, дружньо щось завуркотів. Чудно, дивно Глиці. Останні дні були для нього такими незвичайними, що він навіть щипав часто себе за руку, мов хотів відігнати кошмарні видіння. Знущання духовида, ганебна жертва, напад козарів і потім чудесний рятунок! — хіба така доля могла випасти одній людині? І, нарешті, коли надія покидала пораненого, скаліченого вояка, Світовид знову послав їм поміч в образі діда з прирученим ведмедем. А може, це не людина? Може, то дух лісовий, покровитель бідуючих і нещасних? Як там не є, а гаряча надія на кращу долю, що тліла іскрою в грудях Глиці, розгорілася з новою силою, провіщаючи успіх і майбутню боротьбу…
Дід підняв хлопчика вгору і подав його Глиці. Святобор вмостився перед вояком на широкій, м’якій спині ведмедя, схопився рученятами за довгу шерсть. Очі його палахкотіли збудженням, серце калатало від хвилювання. Ну, хіба ж не диво? От якби побачили його ненька або хлопці з городища! Ніколи б не повірили, що можна їздити на живому ведмеді.
Згадавши матір, Святобор засумував, але гірке почуття скоро зникло. Дід крикнув щось, і ведмідь рушив крізь густий папоротник, ламаючи важким тілом соковиті стебла.
Старий ішов поряд, задумливо поглядаючи на врятованих ним яровитів. Святобор інколи озирався на нього, і тоді в дитячих очах з’являвся змішаний вираз подиву, захоплення і страху.
— Ти чарівник, діду? — несміливо запитав хлопчик. — Ти добрий дух? Еге ж?..
Дід тихенько засміявся. Сонячні промені освітили його бородате обличчя, і серед хащів волосся блиснули сірі, мов сталь, очі.
— Ні, синку, такий, як і ви. Тебе дивує приручений звір? Що ж тут дивного? Всякого звіра можна приручити. Хіба ти не бачив собак в своєму городищі?
— Так то ж собаки! Вони домашні…
— А колись були дикими, як і оцей ведмідь… Щоб не сумно було їхати, я розповім про наше знайомство. Хочеш?
— Дуже хочу, діду…
— То й добре… А разом з тим я розкажу тобі, вояче, про те, як потрапив сюди, в предковічні ліси. Може, тоді ти станеш довіряти мені. А то мовчиш, хмуришся…
— Ні, — гаряче запротестував Глиця. — То спочатку я насторожився, бо не знав кого зустрів. А тепер — я можу розповісти тобі все…
Ведмідь вийшов на лісову стежку і, перевалюючись з боку на бік, потрюхикав на захід між густими заростями чорно-зелених ялин. Десь в гущавині витьохкували солов’ї, воркували горлиці, здалека луною котилося вистукування дятла.
Під ті звуки лилася схвильована розповідь Глиці про трагічні події в рідному городищі і про напад козарів.
Вислухавши вояка, дід змахнув сльозу з очей, сумно похитав головою.
— Страшно подумати, якого лиха завдають яровити самі собі, своїм родам! Коли ж вони схаменуться, коли Світовид прояснить темні голови світлом правди?..
Глиця не відповів. Дід, помовчавши, підійшов до ведмедя, поклав свою почорнілу суху руку на коліно вояка.
— Я теж ішов по такій стежці, як ти. Ніхто не розумів мене. А жерці хотіли вбити. Та я втік. Втік і заховався в лісовій пущі, щоб не бачити навіть яровитів, не плакати над їх муками, не переживати їхніх болів і їхнього безголів’я… Ось так і живу більше половини віку. Я, звірі, ліс… Сонечко світить мені, ліс ховає від напасників, годує, звірі розважають. Інколи…
Тут старий важко зітхнув, голос його задрижав:
— …Інколи згадаю городища, походи, бої. І тоді серце заб’ється, руки хочуть взяти до рук меча або рало, очі хочуть зустріти рідний погляд, щоб вилити перед ним жаль, і надії, і свої думки. Та пізно вже, минув мій час…
Сива грива діда колихнулася, закриваючи обличчя. Чи він просто дивився в землю, чи, може, плакав — не можна було розібрати. Святобор не витримав важкої тиші і, схилившись з ведмедя, погладив старого по голові.
— Діду! Не сумуй, діду… Ти ж тепер не один. Нас троє… і ще ведмідь! Краще розкажи, як ти зустрів ведмедя… мабуть, страшно було?
Дід вдячно глянув на хлопчика.
— Не мороч дідові голову. Іншим разом попросиш, — обізвався Глиця.
— Чому ж, — лагідно заперечив старий. — Я розкажу. Малому цікаво та й шлях покажеться коротшим. Бачите долину? Перейдемо її, а за тією горою ще одна долина, а там уже недалеко й Славута… Там і моє кубло. Ну то слухай, хлопчику… Діло було так…
2
— …Шукаючи грибів, я зайшов далеко від схованки і впав у ведмежу яму. Спочатку я не злякався, але, тільки очі звикли до темряви, серце моє завмерло від страху. Проти мене в кутку ями сидів молодий ведмідь і блискаючи очима, тихенько гарчав. У мене не було ніякої зброї, окрім ножа, а що можна було вдіяти ножем проти великої звірини?..
Я поглянув угору. Яма була у два людські зрости. Вилізти ніяк не можна. Якби не було в ямі ведмедя, я міг би довбати приступки і спробував би добратись до краю отвору. Та тільки я намагався звестися на ноги, як ведмідь починав гарчати.
Незабаром звір рушив вздовж стіни ями, обнюхуючи її. Потім він зупинився під отвором і поглянув угору. Кілька разів він стрибав на стіни, але глина обвалювалася під його лапами. Тоді ведмідь, незадоволено бурмочучи, облишив даремні спроби і, похнюпивши голову, про щось довго думав.
Нарешті, він повернувся до мене і тихо загарчав. Я похолонув від жаху. Невже ведмідь зголоднів і хоче пообідати мною?
Звір підійшов впритул і доторкнувся до мене лапою. Я виставив ніж перед собою. Ведмідь метким рухом ударив по руці і вибив ніж на землю. Потім штовхнув мене до отвору, притиснув до стіни. Що він хоче робити? Грається чи що? В голові у мене потьмарилося, ноги потерпли. І ось… сам би не повірив, якби не пережив цього! — ведмідь підскочив, задньою ногою вперся мені в плече і майнув угору. Я впав. На мене згори посипалася земля. Потім стало тихо… Отямившись, я зірвався на ноги. Ведмедя в ямі не було. Йому пощастило вискочити нагору.
І тут мене взяла обида. Такий поганець! Сам врятувався, а мене залишив напризволяще… Ну та що можна чекати від звірини, коли люди їдять поїдом одне одного…
Трохи заспокоївшись, я почав довбати приступки в стіні під отвором. Яма вгорі була перекрита товстим гіллям — якби вдалося підскочити і схопитися за якусь палицю, я б врятувався. Нагорі потемніло. Вже наступав вечір. І тут я почув страшенний шум в лісі. Щось гуло, тріщало. І цей гамір наближався… Я не встиг ні здивуватися, ні злякатися, як в отворі щось з’явилося — темне, велике — і посунулося в яму. Я відскочив убік. Невже знову якийсь звір упав до пастки?
Ні! Це був не звір, а стовбур молодого дуба, вирваний з коренем. Потім вгорі з’явилася морда ведмедя. Він щось радісно забурмотів, мов хотів сказати — чого, мовляв, не вилазиш з ями?
Я завагався — а коли звір хоче з’їсти мене! Та потім зрозумів, що тут щось не те… Я згадав, що ведмідь не їсть людей, а нападає на них тільки тоді, як обороняється. Вагання мої зникли.
Я вичарапкався по стовбуру з ями і тут… знову зустрівся з ведмедем…
Звір наблизився до мене, лизнув руку, потерся головою, ніби пропонуючи дружбу. Спілка була укладена…
Ось так, хлопчику, ми познайомилися з Громилом. Я повернувся до своєї схованки, але ведмідь не одставав. Він ішов за мною аж до житла. Спочатку він вештався поблизу, згодом перейшов жити в мою печеру…
3
Святобор переривав розповідь діда захопленими вигуками, сміявся, завмирав від страху, блискав оченятами. Почувши, як Громило віддячив діду, врятувавши його з ями, хлопчик обняв ведмедя за шию і затермосив його вуха.
— Ти добрий, Громило! — захоплено закричав він. — Ти розумний! Ти розумніший від усіх звірів!
Ведмідь докірливо забурмотів, захитав головою, визволяючи з дитячих рук свої вуха. В цей час мандрівники вже перейшли другу долину, вибралися під високу кручу, зарослу непролазними хащами. Тут звір зупинився.
— Прийшли, — озвався дід. — Ось тут я живу. А як подолати цю кручу та пройти півдня до заходу — то потрапиш до Славути. Ну та вам рано ще думати про далеку подорож. Відпочинете, оговтаєтесь. А потім побачимо… Чув я від рибалок, що на тому березі Славути, за один день ходу, збудовано велике городище. Київ називається. Збудували його три брати — Кий, Щек та Хорив. Вони тут, недалеко від моєї схованки, на березі рибальством промишляли. Так і зветься те урочище — Київ Лов. А тоді їхні роди перебралися на Правобережжя. І живуть вони не так, як інші яровити, а спільно. І, кажуть, вождем у них старший брат — Кий. Два рази орда козарська і один раз обри нападали на яровитів, палили городища, забирали в полон юнаків і жінок, вбивати дітей, а дружини Києва відстояли своє городище од напасників. Ти зрозумів, вояче?
Глиця аж заяснів од радості.
— Діду! Значить, є куди збирати силу яровитів? Мені є до кого йти.
— Так, сину, — відповів дід, допомагаючи Глиці злізти з ведмедя. — Тільки не спіши. Побудь у мене… Чую я… останні дні мої підходять, треба комусь передати все, що маю. Не злото, не багатство… скарби мудрості передати треба. Ти, вояче, полюбився мені…
— Спаси біг, діду, — розчулено промовив Глиця.
— Світовиду дякуй. Ну, а тепер, гості мої, прошу до «світлиці»…
— А де ж… землянка? — здивовано запитав хлопчик, стрибнувши з ведмедя на землю. — Тут тільки кущі та дерева…
Громило вишкірив зуби, задоволено заричав. Вів ніби потішався тим, що гості не можуть знати схованки. Дід хитро всміхнувся і закричав:
— Тоця! Тоця!
Густий кущ калини зашелестів, червоні китиці ягід заколихалися, і до ніг діда вискочила з хащів руда лисиця. Її лукаві очі сяяли радістю, пухнатий хвіст метлявся в повітрі, ніби вітаючи гостей.
— Ще один мій товариш, — пояснив дід. — Знайшов її під час грози. Матір і двох братиків убило громом, а Тоцю я відходив. Ну, йди сюди…
Лисиця вискочила на груди старому, облизала його вуса і бороду. Потім метнулася знову в хащі, оглядаючись, ніби запрошувала до господи. Ведмідь рушив за нею, важко розгортаючи кущі калини.
— Заходьте і ви, — гостинно сказав дід, прямуючи за ведмедем. Глиця на колінах поповз за ним. Святобор, тримаючи лук та сагайдак, ішов слідом.
Відразу за кущами калини темнів невеликий хід, що вів прямо в кручу. Ще кілька кроків — і спереду засяяло слабке світло. Згори проникало через маленький отвір сонячне проміння. В тому світлі Глиця і Святобор побачили Громила і Тоцю, які задоволено вмостилися в кутку печери, очікуючи господаря.
В стіні печери була видовбана ямка для багаття, вгору, поруч з світловим отвором, тягнувся закопчений димохід. Праворуч стояв грубо зроблений лежак, покритий шкурами, в кутку виднілися рогатини, кошелі і ще якісь знаряддя. Дід підхопив Глицю попід пахви, допоміг вилізти на лежак.
— Ану розмотуй, вояче, ноги. Ну, ну, терпи… Ай-ай! Погана справа… дике м’ясо з’явилося! Ну та нічого, вилікуємо! Накладу цілющої травки, полежиш днів десять і будеш знову здоровий. Гей, хлопчику, бачиш хмиз в кутку? Неси ось сюди, будемо розпалювати вогнище. Та жвавіше — тепер ви тут господарі!..
Святобор наносив у шнурку хмизу, дід викресав вогню. Веселий вогник затанцював серед сухого гілля. Потім дід дістав з кутка великий казан з водою і поставив його на вогнище.
Глиця відчував, як могутні обійми втоми стискують його мозок — відбирають силу, заколисують.
Мов крізь сон, він чув, що дід обмиває гарячою водою рани на попечених ногах, прикладає якісь пахучі трави. Приємна прохолода втишує страшний жар, котиться по всьому тілу, несе покаліченого вояка в чудесний край химерних видінь…
…Минула осінь, зима. Глиця і Святобор жили в печері разом з дідом і двома звірами. Громило спав у кутку цілими днями, Тоця полювала на зайців, а Глиця переймав од діда його мудрість, знання природи, тварин і світу. Він вивчив трави, якими здавна знахарі лікували всякі хвороби, мову звірів і вечорами навчав лисицю дивних штук, викликаючи в хлопчика радість і захоплення…
Та ось прийшло нещастя в лісову схованку. Помер дід. Він прийшов з лісу, підкликав Глицю, ліг на лежак і прошепотів:
— Йду до Світовида. Прощай, сину… Те, що дав я тобі… віддай яровитам…
Востаннє піднялися груди діда і опустилися. Ведмідь тужливо заревів, підійшов і довго стояв над мертвим господарем і товаришем своїм, глухо схлипуючи.
Глиця вирив яму недалеко від печери, під віковим в’язом. Вдвох із Святобором вони закопали діда, а Громило цілу ніч сидів над могилою, тоскно дивлячись на холодне кружало місяця, що байдуже пливло в чорному небі.
На світанку ведмідь, обнюхавши могилку, пішов геть від печери. Глиця кликав його, вмовляв, але звір, не обертаючись, йшов у хащі. Він більше не з’являвся біля печери…
Одного весняного ранку Глиця з Святобором вирушили в дорогу. Вони набрали в торбу в’яленого м’яса диких кіз та сушеної риби, попрощалися з могилкою діда і рушили через чагарі й ліси в той бік, де протікала велика річка яровитів — Славута. Слідом за ними бігла Тоця.
4
На другий день вони вийшли до широкої, зеленої долини. Ліс розходився півколом, а спереду, в блакитному мареві, видно було високі кручі.
— Що то, дідьо? — здивовано запитав Святобор.
— Мабуть, береги Славути, синку. Дійдемо — побачимо…
То, справді, виднілися правобережні кручі. Надвечір мандрівники добралися до якоїсь вузької протоки, перебрели її і, пройшовши з три сотні кроків, опинилися над Славутою.
Якийсь дивний настрій запанував у душі Глиці, коли він поглянув на красу яровитської ріки. З-за високих круч передзахідне сонце кидало багряні стріли на могутню течію, громади барвистих хмар відбивалися на широкому плесі, купаючись у прохолодних глибинах Славути. Вечірні голубі тумани колихалися над водами, осідали на високі трави лугові, обнімали ніжно-прозорими косами плакучі верби і лози.
Глиця радісно вдихнув на повні груди свіже, цілюще повітря і поглянув на північ. Десь там, за тими туманами, Київ.
Ще день-два, і вони побачать яровитів, рідних, своїх…
Бур’яни позаду зашелестіли. Святобор тривожно скрикнув. Глиця вихопив меч і хутко повернувся. На мандрівників націлились десятки рогатин. Їх оточили люди, одягнені в бронзові кольчуги і блискучі шоломи.
— Хто ви? — пролунав грізний голос.
— Яровити! — твердо відповів Глиця. — Що вам потрібно від мене і оцього хлопця?
Вояки зареготалися.
— Балакучий. І не з боягузів. Поведемо його до Кия, хай подивиться — може, він козарин!
Глиця радісно стрепенувся. Кий? Вождь об’єднаних родів?
Мандрівників привели до широкої затоки, де серед густих заростів колихалися на спокійній воді великі дуби з вітрилами. Наперед вийшов високий вояк. Велике чоло його обрамлювали сивіючі кучері, темні очі дивилися на Глицю уважно, пронизливо. Глиця витримав той погляд.
— Я Кий, — сказав нарешті високий вояк. — Ти чув про мене?
— Чув, — твердо відповів Глиця. — Хай Світовид благословить тебе! Саме до тебе йшов.
— До мене? — здивувався Кий. — Говори…
Глиця гаряче розповів вождю про свої пригоди, про свої думи, болі і надії. Він говорив про силу і розум яровитів, про їхню темну душу і про бажання вирватися до світла, він говорив про необхідність єднання, щоб протистояти навалам ворогів. Дружинники Кия замислено слухали Глицю, схвально хитаючи головами, а вождь сказав:
— Ти молодий, та вже бувалий і мудрий! Я щасливий, що серед яровитів є такі люди, як ти. Наш рід-плем’я радо прийме тебе! А хлопчика-сироту я візьму за сина, бо Світовид послав мені тільки одну дитину. Хочеш бути сином мені? Говори?
Святобор потупив оченята донизу, потім, переминаючись з ноги на ногу, поглянув на Глицю. Той підбадьорливо усміхнувся.
— Говори, Святоборе! Що серце твоє підказує тобі?
— А ти, дідьо? — прошепотів хлопчик. — Я не хочу без тебе…
Дружинники Кия схвально загомоніли. Один з них — великий, як гора — приязно поклав широку долоню на біляву голівку.
— Доброго сина матимеш, Кий, — скупо сказав він. — Другів не забуватиме…
Кий підхопив Святобора на руки, підняв високо над головою.
— Не турбуйся, сину! Житиме твій дідьо поряд з тобою, вчитиме тебе всьому, що потрібно майбутньому вояку і сину вождя. Ну так говори — згоден?
— Хочу! — вже сміливіше сказав хлопчик, і щоки його запаленіли від ледве стримуваного почуття радості. Йому з першого погляду сподобався цей могутній вояк, якого всі називали вождем.
— Як ім’я твоє?
— Святобором кличуть.
Кий опустив хлопчика додолу, оглянувся навколо, ніби, когось вишукуючи.
— Гей, Ратиборе, де ти?
Біля вождя з’явився чорнявий хлопчик, трохи старший за Святобора. Він похмуро зиркнув на майбутнього брата свого і, засопівши, одвернувся. Серце Глиці важко стислося. Щось недобре відчув він у погляді сина вождя.
А Кий, не помічаючи нічого, під радісний, схвальний шум дружинників вів далі:
— Підступіть ближче! Ради успіху нашого, ради майбутнього яровитів нині я освячую ваше братство на водах Славути. Давайте сюди роги, наливайте меду. Ану, Ратиборе, підставляй руку! Не бійся! Ти теж, мій новий сину!
Кий мечем різонув пальці обох хлопчиків, змішав їхню кров з медом, дав випити. Над широкою затокою залунали привітальні вигуки. То яровити чествували вождя з появою нового сина.
А трохи пізніше, коли зайшло сонце і перші зорі відбилися в плині Славути, на щоглах дубів затріпотіли вітрила, напнули широкі груди і понесли дружину яровитів проти течії, до Києва…
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
ЛИХА ЗВІСТКА
1
Два дні і дві ночі понад лісами линув дивний шум. Стара вовчиця не виходила на полювання, не дозволяла дітям — чотирьом опецькуватим, наїжаченим вовченятам — ні гратися, ні бігати на водопій до річки, що протікала зовсім поряд, під невисокою кручею. І густий віковічний ліс теж мов занімів, прислухаючись до грізних звуків. Там, за річкою, чувся брязкіт, крики, іржання коней. На верховіттях дубів густими гронами сиділи ґави і круки-стерв’ятники. Вони всі дивилися на степ, який розстилався сивими сувоями тирси аж ген за річкою. Деякі ґави нетерпляче каркали, неспокійно зривалися з місця, облітали коло поза річкою, але не сміли опускатися на поле, де горіли багаття і в димному тумані метушилися люди, виблискуючи мечами. Тоді птахи знову сідали на дерева і чистили довгі дзьоби, готуючись до ситої трапези.
Вовчиця знала, що ґави і круки недаремно прилетіли сюди. Мине ще день-два, і на полі лежатимуть трупи, багато трупів людей. Вовченятам теж що-небудь перепаде. Поміж мертвими ходитимуть осиротілі коні. Їх зовсім неважко спіймати. Ото ситий обід буде для діток! Саме тому мати-вовчиця і не хотіла виходити на полювання. Дичина розбіглася в глибину лісів, а залишати напризволяще вовченят не дозволяло неясне почуття перестороги.
Вовченята затіяли гру Посеред кубла, влаштованого під поваленим бурею в’язом. Хтось з них жалібно завищав. Вовчиця незадоволено загарчала, уважно прислухалася.
До звуків битви вплівся ясно чутний стукіт копит. Вовчиця висунула ніс з-під стовбура в’яза, наїжачилася. Поміж кущами ліщини з’явився кінь. Він сторожко захропів, повів вухами. Вовчиця напружилася, подих у неї перехопило, в животі прокотилася солодка спазма. Нарешті здобич сама прийшла прямо до кубла. Не треба буде гасати півдня, щоб вистежити її. Ану, ноги пружні, зуби гострі — вперед, на бій!..
Та вовчиця не зробила стрибка. Вона раптом зіщулилася, притислася до землі, ніби хотіла врости в неї, і поповзла задки в кубло.
Над конем захиталися кущі ліщини, з’явилася постать вершника. Однією рукою він стримував коня, другою — відгортав чорне покривало, що ховало його обличчя. Він довго прислухався до шуму, який линув з-за ріки, оглянувся і рішуче скочив з коня.
Вовчиця вишкірила зуби, але не загарчала. Їй явно не подобалося таке сусідство. Вовченята підповзли до виходу, жалібно повискуючи, але мати ударами лапи відкинула їх в глибину кубла. Вершник підвів коня до стовбура дуба, прив’язав довгим поводом, до морди причепив торбу з наїдком. Після цього зняв з сідла лук, сагайдак зі стрілами і повернувся до кущів. Ґави вгорі неспокійно закаркали, важко знялися, лякаючи своїх сусідів. Чорна хмара птаства закружляла над річкою.
Вовчиця стривожено дивилася на вершника, чорне вбрання якого виднілося з-за кущів. Невже він довго сидітиме тут? Тоді пропало і полювання, і надія на поживу по той бік річки. Не можна залишити вовченят рядом з людиною…
Ґави заспокоїлися, знову посідали на верховіттях, ждучи свого часу. Кінь тихо хрумав, занепокоєно стукаючи копитом об м’яку землю, вкриту гнилим листям. Чорний вершник сидів непорушно, ніби перетворився в скелю. Він, напевне, не збирався скоро покидати це місце.
Тоді вовчиця повернулася до дітей, ніжно завуркотіла, підштовхуючи їх до виходу. Неясний голос інстинкту прозвучав у свідомості вовченят. Вони слухняно притисли вуха і рушили слідом за матір’ю, нечутно ступаючи поміж хащами терну. Незабаром рятівна гущавина заховала вовчу сім’ю, яка передбачливо покинула небезпечне місце…
2
Минав день. В хащах лягли темно-сині тіні. Тривожно зашелестіли очерети на березі ріки. Чорний вершник вперше заворушився. Він неспокійно підвівся з землі, витягнувши шию, прислухався. З боку річки чувся плюскіт води, важке хропіння коня. Потім очерети затріщали, захиталися їх жовтаві китиці, і недалеко від берега з’явився вершник. Обличчя його було вкрите потом і кіптявою.
Сильною рукою він спрямував коня до берега, виїхав на кручу. Тривожно озирнувшись, натягнув повід. Та не встиг він проїхати двох кроків, як з гущавини вилетіла стріла і вдарила прямо в шию. Жалібно заіржав кінь, здибився від несподіванки. Вершник схопився обома руками за горлянку і гримнувся на землю. Задзвеніла кольчуга, покотився вбік гостроверхий бронзовий шолом. Чорний вершник вийшов з кущів і сторожко наблизився до вбитого. Байдуже ковзнув поглядом по юному закривавленому обличчю, витягнув з рани стрілу, обтер її травою і знову сховав до сагайдака. Потім уважно обшукав мертвого вояка і, забравши маленький сувій шкіри, повернувся до кущів.
Кінь довго стояв осторонь, жалісливо блимаючи чорним оком, ніби ждав, що господар встане і поїде далі. Та вояк лежав непорушно. Над ним в повітрі закружляли ґави, з пронизливим криком почали сідати на груди. Над рікою попливли вечірні тумани, серед лісової хащі впали сутінки. Сонце скотилося за ліс.
Тоді кінь почав щипати травицю. Пасучись, він поступово наблизився до кущів прибережних лоз і зник між ними.
Чорний вершник знову насторожився. Ґави біля трупа сполошилися, розлючено каркаючи, закружляли над берегом. Очерет ледь помітно захитався, і на кручу вискочила лисиця. Вона обтрусилася, повела довгим носом навколо і рушила вздовж берега.
Вершник аж перехилився наперед, намагаючись розглядіти лисицю в темряві. Він ясно помітив на ній шкіряний нашийник. Лисиця раптом зупинилася, тривожно понюхала повітря.
Вершник підняв лук, натягнув тятиву. Потім раптом відкинув зброю геть і виступив з кущів. Лисиця напружилася, приготувалася до стрибка. Чорний вершник відкинув запону з обличчя, тихо промовив ласкаве слово. Лисиця занепокоєно помахала хвостом, притислася до землі.
— Тоця! Тоця! — примовляв вершник, наближаючись до звірини.
Лисиця тривожно оглянулася, понюхала димне повітря і нетерпляче затанцювала на пружних лапках. Вершник рішуче стрибнув до неї і схопив за ошийник. Лисиця пронизливо завищала, завертілася гарячим клубком в його руках. Вона вже зрозуміла підступ цієї людини, яка знала її ім’я і мала знайомий запах. Гострі зуби звірини впилися в руку вершника. Почувся крик болю. Лисиця вирвалася і метнулася геть, залишивши в руках людини сувій шкіри.
Чорний вершник схопив лук, розлючено лаючись, спустив тятиву. Тремтлива стріла, пронизавши пітьму, погналася за рудим клубочком, що зникав у пітьмі. Почулося болісне гавкання.
Вершник радісно кинувся до коня, одв’язав його, скочив у сідло і помчав у той бік, куди побігла лисиця. Поміж кущами верболозу помітив чорну пляму. Нагнувся, придивився. То була кров. Але самої звірини нема! Значить, вона не вбита!..
Чорний вершник вдарив коня і помчав далі. Пружні віти хльоскали по обличчю, темрява скрадала виднокіл. Ні, не побачиш лисицю в кущах, якщо вона навіть і здохла де-небудь!
Кінь зупинився. Вершник відкинув чорну запону, наблизив до очей шкіряний сувій, одірваний від ошийника лисиці, потім сховав його за пазуху…
…На світанку чорний вершник зупинив спітнілого коня в глибокому яру, недалеко від київського городища. Густа стіна ялин стояла непорушно, ховаючи тишу ночі. Поміж деревами спочивали, ліниво похитуючи сивими боками, ранкові тумани.
Вершник підвівся на сідлі, кілька разів прокричав вороном, повертаючись в різні боки. В яругах стривожено заметалася луна і знову причаїлася десь в хащах.
З-за товстелезного стовбура трухлявої верби виступив кінь з іншим вершником, який мовчазно підняв руку. Обидва коні зблизилися. Чорний вершник хутко висмикнув з-за покривала два шкіряні сувої, подав їх невідомому. Понад ялинами полинула, ніби гадюче сичання, швидка, тривожна розмова.
— Одного посланця забив. Твій задум удався!
— Звідки другий сувій?
— Він був на ошийнику Тоці.
— Лисиця?
— Так. Я поранив її. Не знаю, чи добігла вона до Києва…
— Пусте…
— Хто його зна… Голеся може догадатися, і тоді дружина молодих вояків рушить…
— Не рушить. Я затримаю їх ще на день. Цього досить?
Чорний вершник задоволено хитнув головою.
— Але як ти зробиш це?
— Ми випустимо Яркона, — прошепотів невідомий. — Чекай його тут і зробиш все… що потрібно…
— Розумію…
— А тепер… я їду. Молись богам. Досі вони були милостивими.
Невідомий круто повернув коня, пустив його вскачки, розбиваючи шаленим галопом густу стіну туману. Чорний вершник мить постояв непорушно, прислухаючись, потім втомлено скочив на землю…
3
Голеся, старенька жінка вождя, не спить. Тінню нишпорить вона по світлиці, прикладає руки до сухих грудей, мов намагається втримати неспокійний стукіт серця.
Тиша і спокій навколо. Городище спить. Що ж гнітить Голесю? Хіба вперше Кий б’ється з жорстокими ворогами? Хіба не завжди він повертався з перемогою, несучи на мечах дружинників славу племені яровитів, а для Києва багату здобич? З того часу, як від рукою Кия об’єдналися десятки яровитських родів, вже не плюндрували козари, ні огри рідних городищ, не вели в тяжку неволю жінок і юнаків. Одне тільки ім’я Кия змушувало тремтіти хитрих і підступних ворогів.
Еге ж, так було довго. Доля не покидала родів Кия, Щека і Хорива. Благословення богів витало над київськими кручами. Все це згадує Голеся, втопивши задуманий погляд в пітьму. Та думки не заспокоюють серця. Тяжко-важко Голесі. Неясні передчуття гнітять душу, каменем давлять мозок. Вже чотири дні, як вирушили дуби з дружиною вниз по Славуті проти козар, але жодної звістки нема від Кия. Мовчить ріка, мовчать ліси, мовчать степи, мовчить земля… і лише серце квилить, мов чайка над Славутою, стискується невимовною тугою.
Голеся припала до віконного отвору. Напівпрозорий бичачий міхур пропустив бліде сяйво місяця, по сухорлявому обличчю жінки поповзли зелені плями. Десь у Вовчому яру серед гущавини лісу тоскно завив вовк. Потім в темряві, над городищем, протяжно каркнув ворон. Голеся здригнулась, відступила назад.
— Що ти віщуєш, проклятий птах? — заламуючи руки, прошепотіла вона.
Знову все затихло. Тільки сумно-протяжно бринів нічний вітерець у верховітті дерев, та місяць прокладав сріблисту дорогу в пустотливій течії Славути.
Може, помолитись? Боязко. Кий суворо заборонив Голесі даремно тривожити богів.
— Я люблю дякувати богам, а не просити у них допомоги, — завжди говорив старший вождь.
Голеся поглянула в кут, де стояв ідол Перуна. У відсвіті місяця блищали його золоті вуса, байдуже темніли чорні заглибини очей. Напевне, Перун знає про все, що тепер діється з коханим мужем. Він бачить кожен його крок, радості і невдачі. Одне тільки слово, одне-єдине бажання бога блискавиць, і сотні небесних стріл посиплються на поганих козар. Ну чому не можна так зробити, нащо залишати на полі битви кращих вояків своїх?
Серце, не муч себе. Вилий тугу перед вівтарем…
Голеся ступила кілька кроків до ідола. На своєму ложі неспокійно заворушився Святобор.
— Нене, — почувся його сонний голос, — чому ти не спиш?..
— Спи, синочку, спи, — ласкаво обізвалася мати. — А я чомусь не можу… на серці важко…
Святобор скочив з постелі, підійшов до Голесі. Вона з любов’ю подивилася на сина, замилувалася його могутньою постаттю.
Ну чим не вояк? Ростом з батька, а лице наче в Світовида-бога. Вже й забула, не згадує Голеся, що багато літ тому Кий привіз сироту-хлопчиська з походу, зробивши його кревним побратимом першого сина Ратибора. Чужа дитина так полюбилася жінці вождя, що стала ріднішою рідної. Навіть думки ніколи не з’являється в Голесі, що не вона носила Святобора під серцем…
Син легко обняв матір за худенькі плечі, поцілував у голову.
— Вспокійся, матусю… Все буде гаразд. Якби що-небудь трапилося — батько б дав знати. Дружина молодих вояків готова, і я поведу…
Слово завмерло на вустах Святобора. І він, і мати насторожилися. Якийсь дивний звук привернув їхню увагу. Той звук був схожий на тонке, пронизливе гавкання.
Святобор помітив навіть в півтемряві, що мати зблідла.
— Тоця, — ледве видихнула вона.
Син заперечливо похитав головою. Тоця? Лисиця вождя, подарована йому Глицею? Кий посилає її додому тільки при великій потребі…
Звук наростав. Ось він уже поряд з хоромами вождя. Скавучання почулося в сінях, потім заторохтіли східці, і щось шалено зашкребло в двері.
— Світи! — несамовито скрикнула Голеся, метнувшись до виходу.
Святобор підскочив до вогнища в пічній заглибині, розгорнув жар, вкинув туди кілька тонесеньких соснових трісок. Спалахнуло полум’я, осяяло веселим промінням світлицю.
Голеся відчинила двері і відсахнулася. Прямо їй на груди прожогом кинулася лисиця. Це, справді, була Тоця.
Жінка захиталася, слабіючи, опустилася на ложе.
— Сину, поглянь, на шиї…
Святобор підбіг до лисиці. Звірина, жалісно стогнучи, скочила йому на руки, лизнула в обличчя.
— Нене, — вражено скрикнув Святобор. — На ошийнику нічого нема. Е ні, щось було, але залишився тільки обривок шкіри…
— Обривок? — сплеснула руками Голеся.
— Еге ж. Батько щось хотів сповістити. Ой, нене! Тоця поранена. Дивися — уламок стріли… Це яровитська стріла!..
— Яровитська? — прошепотіла Голеся. — Що б це значило? Хто стріляв по ній? Ой, кров! Скоріше медівницю мені!..
Святобор кинувся до закапелка біля печі, дістав скриньку, подав її матері. Там зберігалися всякі трави для лікування, які навчив збирати стару Голесю Глиця. Жінка турботливо схилилася над лисицею. Звірина похнюпила голову, очі її згасали, пухнастий хвіст безсило впав на землю. Біля шиї в неї стримів уламок стріли. Голеся висмикнула його, кількома плавними рухами руки затамувала кров, потім, набравши в скриньці жменю цілющої трави-медівниці, посипала нею рану. Після того перев’язала лисицю цупким шматком чистого полотна.
Святобор з тривогою спостерігав за діями матері. Його погляд раз у раз повертався до уламка стріли.
— Нене, — не витерпів він. — Батько хотів передати щось важливе, це ясно… Десь по дорозі Тоцю підстрелили. Може, це випадково, а може… ні!.. Що робити, як узнати?
Голеся розігнулася, перенесла Тоцю на постіль, вкрила шкурою ведмедя.
— Якби ж я була чарівницею, синку, — крізь сльози озвалася вона. — Будемо ждати вістей…
— Ні, — крикнув Святобор. — Ми мусимо знати!
— Як?
— Я поїду, нене.
— Схаменися, куди ти поїдеш?
— До Рубіжної. Туди, де битва з козарами. Треба підняти тривогу, хай збирається дружина молодих вояків!
Голеся обняла юнака за шию, прихилила до себе.
— Дурненький. Куди ж ти поїдеш? Хіба ти забув, що дружина молодих вояків залишена для оборони Києва. Батько наказував виступати лише тоді, коли прийде його посланець…
— А може, Тоця і є такий посланець?
— Може… А може, й інше хотів сказати Кий. Хіба не могла Тоця нести вістку перемоги?
Святобор відступив од матері, запитливо поглянув на ЇЇ обличчя. Воно усміхалося, дороге, змарніле обличчя, а на очах перлинами блищали сльози.
— Ой, нене! Не дури мене. То недобра звістка!..
Син заметавсь по світлиці, зупинився над Гоцею. Звірина вже спала, стогнучи уві сні.
— Чом ти німа? — прошепотів юнак. — Чом ти не можеш сказати того, що бачила? Де наша дружина, де батько і Ратибор? Чи з побідою повертаються наші вояки, чи знемагають під натиском козар?..
Голеся нечутно опинилася поруч, поклала руку на плече сина.
— Треба спитати поради в старих людей, — сказала вона.
— В кого? — з сумнівом запитав син. — Глиці нема. Мечибор теж з батьком…
— Горидід, — прошепотіла Голеся.
— Так, — вагаючись, промовив Святобор. — Він мудрий — це знають всі. Але, матусю… в мене до нього якесь недобре чуття.
— Пусте, — махнула руками Голеся. — То Глиця його не любить, він і передав тобі своє чуття. Кий ще змолоду радився з Горидідом. Одягайся, синку, підемо до нього…
4
Святобор накинув на себе широку полотняну сорочку, підперезався вишитим ремінним поясом і, не взуваючись, вийшов надвір. Голеся вже чекала його біля воріт. Одягнена в довге чорне вбрання, вона була схожа на якогось духа.
— Скоріше, синку.
— Йду, нене…
Городище спало. Тільки на сторожових вежах Києва перегукувались совиними криками вартові дружинники.
Святобор ледве встигав за матір’ю. Вона йшла, ніби не торкаючись землі. Не говорила ні слова, та син відчував, що серце її терзається невимовною мукою. Горидід! Чи заспокоїть він неньку, чи з’ясує дивовижну пригоду з лисицею?
А чи не краще було б зібрати яровитів на раду та вирішити, що діяти, всім разом!
Ось і головні ворота городища. Праворуч падає вниз, до Славути, стрімка круча, вся в заростях, а ліворуч — на високому горбі між землянками родів Щека і Хорива — стоїть жертовник Світовида-бога.
Святобор схопив матір за плече. Вона зупинилась.
— Що таке, сину?
— Дивись. Горидід…
Справді, від землянки, що бовваніла біля жертовника, одділилася темна висока постать — зловісна і сувора. Вона повільно рушила назустріч Голесі і Святобору. Це був Горидід, духовид, старий жрець Світовида. Він побачив прибулих, зупинився, обпершись на сучкувату палицю. На гостроверхій шапці Горидіда мелодійно дзеленькнув дзвінок, тьмяно блимнули в нічній пітьмі його очі.
— Дивіться, — хрипко сказав жрець. — Дивіться на захід…
Голеся з острахом поглянула туди, куди був спрямований довгий тонкий палець Горидіда. Там заходив місяць, ховаючись за темну стіну лісу. Лице його було чорно-багряним, кривавим. Зловісний колір особливо вирізнявся на тлі ніжно-сірих передсвітанкових туманів, що прозорими серпанками спадали покрученими яругами до Славути.
— Я не спав цілу ніч, — прошепотів свистячим голосом жрець. — Я молився за наших вояків і читав письмена зірок…
— Що ж ти прочитав на небі, Горидіде? — голосно запитав Святобор, переводячи погляд з жерця на місяць. — Ти знаєш, де наші вояки, що з ними?..
— Тихо! — прошипів Горидід, махаючи руками. — Не кричи, сину. Не дратуй богів. Лихо йде на нашу землю. Поглянь — обличчя брата Світовида покрилося кров’ю…
Голеся притисла руки до грудей, благально подивилася на жерця.
— У мене теж всю ніч були погані думки. А потім… недавно, прибігла Тоця…
Горидід здригнувся, пронизливо поглянув на жінку.
— Лисиця Кия?
— Еге ж. Вона була поранена яровитською стрілою. На шиї — обривок послання. Ти ж знаєш — Кий даремно не буде турбувати нас… Що скажеш?
— Знаю, — суворо відповів жрець. — Зірки говорять погане. Яровити прогнівили богів…
— Ти краще скажи, що значить оця яровитська стріла, — не стерпів Святобор. — Хто міг встрелити лисицю?
— Пусте, — різко відповів жрець. — Козари підбирають на полі битви наші стріли, а ми їхні. Не про це треба думати, сину.
— А про що ж?
— Про допомогу нашим воякам!
Святобор радісно охопив руками суху долоню Горидіда, міцно стиснув.
— Оце спасибі, духовиде! Ти справді мудрий старець! Я теж думав так. То чи не зібрати нам дружину молодих вояків? І я поведу її на поміч батьку!..
— Пусти, ведмідь! Не тисни мене! І не поспішай з такими рішеннями. Що допоможе дружина молодих вояків, якщо головна сила Києва не встоїть перед козарами? А головне, сину, то воля богів!
— Знову молитися? — різко запитав юнак. — Молитися, коли наші вояки стікають кров’ю?
Голеся злякано смикнула сина за рукав.
— Що ти говориш, синку? Схаменися. Перед тобою — духовид!
Горидід похмуро всміхнувся, спідлоба глянув на юнака, потім смиренно опустив очі.
— Дитина ще… Чую дух Глиці. Ну та нічого, виростеш — порозумнішаєш. А тепер слухай, господине, слухай і ти, сину вождя. Ми випустимо супроти ворогів найбільшу силу, що є в яровитів! Ми випустимо Яркона.
Голеся сплеснула руками, на мить завмерла.
— Що ти говориш, духовиде? Випускати Яркона — коня Світовида. А що, коли Яр-бог одвернеться від нас?
Навколо почувся шум. Голеся злякано оглянулася. Їх оточувала юрба яровитів-киян. Чи вони чули голоси біля жертовника, чи теж не спали, тривожачись важкими думами про долю своїх рідних і близьких — хто зна… Але вже більше сотні жінок, дітей і старих зібралося навколо жертовника.
— Треба випускати Яркона! Горидід вірно каже! — пролунали тривожні голоси. — Це наша остання надія…
Горидід полегшено зітхнув, високо підняв палицю вгору. В світанковому напівмороці його лице з гачкуватим носом було урочисто-зловісним.
— Хай буде так, яровити! Хай твориться воля богів. Моліться, кияни!
Голос жерця задзвенів металом, налився такою силою, що серця присутніх захолонули від жаху. Всі опустилися на коліна, палко бурмочучи слова молитви. Те саме зробив з неохотою і Святобор.
Горидід рішуче підійшов до низенької, вкритої очеретом будівлі, широко відчинив ворота. В глибині заіржав кінь. Жрець підняв угору руки, заклинаючи, промовив кілька незрозумілих слів. Святобору чомусь раптово згадалася давно забута картина… Похмурий ліс навколо… кам’яний стовп з фігурою Ведмедя… Прив’язаний ремінням вояк і купа хмизу внизу. Духовид з чашею і ножем в руках повільно підходить до Глиці, замахується…
Святобор вдарив себе кулаком по чолу, відганяючи спогади. До чого вони тепер, тіні дитинства? Що йому нагадало про ті далекі, тривожні часи?
— О святий Яр-боже, Світовиде милостивий! — прокотився в тиші голос Горидіда. — Бери свого священного коня, лети на ньому до поля битви, допоможи нашим воякам у битві з поганими козарами!
— Допоможи, Світовиде! — підхопили палкі слова жерця голоси киян.
Ще раз пролунало грізне іржання. На виході з будівлі з’явилася біла постать Яркона — священного коня Світовида. Кінь вигнув лебедину шию дугою, тупнув копитом, звівся на задні ноги.
— Сів, сів Яр-бог на коня! — зашепотіли в юрбі.
— Відчиніть ворота! — почувся громовий голос Горидіда.
— Відчиніть ворота Яркону! — віддалося луною понад славутинськими кручами.
Яркон зірвався з місця, розпустивши пишну гриву і довжелезного хвоста, галопом рвонувся до воріт городища. В передранкових сугінках він був схожий на якусь казкову істоту.
Ворота з скрипом розчинилися. Вартові з острахом відступили осторонь. Мимо них бурею промчав Яркон, крешучи копитами іскри з придорожнього каменю.
Яровити, що стояли навколішках біля жертовника, мовчки, тривожно прислухалися до іржання священного коня, яке, затихаючи, линуло понад Києвом.
Тихше. Тихше. Зовсім тихо. Ще раз легкий вітер доніс перестук копит, і все замовкло. Тільки в хащах, по яругах жалібно стогнали сичі…
5
На сході заясніло. На широкому плесі Славути зарожевіла ніжна стежка. Дмухнув вітерець.
Горидід зітхнув, поглянув на обрій.
— Скоро зійде Яр-бог. Готуйте жертву, яровити! Світовид хоче набратися сил і моці.
Чотири найстаріші діди кинулися до дворищ. Незабаром вони повернулися з чотирма бугаями, яких прив’язали біля жертовника.
Зійшло сонце. В гущавині заспівали птахи. Яровити раз по раз неспокійно позирали на ворота городища, в яких зник Яркон.
Голеся підвела сумний погляд на лсерця.
— Щось довго нема Яркона, — прошепотіла вона. — Тривога точить серце моє…
— Ти жона вождя, — зашипів їй на вухо Горидід. — Негоже показувати печаль свою перед іншими киянами…
Голеся замовкла. Минали довгі години напруженого очікування. В юрбі заплакали діти, дві старі жінки впали на землю непритомні.
І ось на вежі щось закричав вартовий дружинник. В юрбі захвилювалися, загомоніли.
— Що таке? Що він говорить?
— Ярко-о-он повертається-я-я-а! — долинуло здалека.
— Повертається Яркон! — схвильовано крикнув Святобор. — Відчиняйте ворота!
Яровити завмерли очікуючи. Та не було чути ні бойового іржання, ні шаленого стуку копит.
Гнітюча, сторожка тиша запанувала над городищем.
— Ось він… у воротях, — прошепотів якийсь дід.
Всі водночас здригнулися: по вулиці городища справді йшов священний кінь Світовида. Але який вигляд він мав! Боки в нього позападали, по ребрах текла брудна піна, грива і хвіст звисали донизу, ноги були закривавлені і побиті.
Голосно заридали жінки. Заплакала малеча.
— Тихо! — грізно закричав Горидід. — Тихо, яровити, не гнівіть Світовида! Хай твориться йогo свята воля!
Яркон, кульгаючи, підійшов до жертовника, важко хропучи, поклав голову на плече жерця. Його великі чорні очі жалісно заморгали, ноги підломилися. Священний кінь важко упав на землю.
Горидід опустив голову донизу, втер сльозу. Потім суворо поглянув на Голесю.
— Лихо, господине! Велике лихо впало на наші голови! Ведіть жертовних биків, розпалюйте вогнище!..
Яровити заметушилися. Сповнені страхом і сумом погляди звернулися до Горидіда. Може, хоч багата жертва відверне лихо від домівок киян?
Святобор підступив до жерця і пристрасно зашепотів:
— Послухай, духовиде! Може, я молодий і недосвідчений, та серце велить мені діяти не так! Чи не краще зібрати дружину молодих вояків і плисти униз, до Рубіжної? Доки ми приносимо жертви — вояки яровитські вмирають під стрілами козарськими!..
Горидід грізно блимнув темними очима, докірливо похитав головою.
— Ти зневажаєш богів, юначе! Їхню волю ніхто не зламає, їхній присуд не відведе ніяка зброя!..
Зненацька на вежі ударив дзвін. Мідний звук тривожно прокотився над Києвом.
— Пливуть! — радісно крикнув вартовий з вежі, і той голос ніби грім упав на юрбу.
— Пливуть, — не дихаючи, повторили десятки людей.
— Пливу-у-уть! — загорлали діти, стрибаючи з кручі вниз, а луна повторила їхні крики і затихаючи, понесла в славутинську долину.
По узвозу діти, жінки, юнаки і дівчата поспішали до Славути. Біля жертовника почувся передсмертний рев биків. У небо поплив блакитний димок багаття.
— Невже все гаразд? — не вірячи своїм очам, прошепотіла Голеся. Вона з надією подивилася на Горидіда. Та старий жрець, поспішаючи, різав жертовну худобу. На його сухому обличчі не позначилося нічого. Він навіть не глянув у бік ріки, ніби знав наперед все, що може трапитися.
А з-за повороту Славути, справді, випливали дуби з бойовою дружиною Кия…
6
Сотні яровитів галасливою юрбою зібралися на березі Славути. Дружній крик полинув привітом над водами ріки. Той крик сягнув дубів, на яких поверталася дружина. Але звідти — жодної відповіді. Жодного слова…
В суворій тиші підпливають дуби. Розмірено хитаються веслярі, підіймаються і тихо опускаються в плин широкі весла. Безсило звисають донизу вітрила.
Крик поволі затих.
Страшною здається яровитам мовчанка, що панує на дубах.
Зів’ялі вуста Голесі ворушаться, шепочуть щось нерозбірливе, і суха рука її стискує несвідомо долоню сина.
Сонце швидко сідало за обрій, його багряне коло оповилося рожевими пасмами туману, кинуло криваві стріли променів на київські кручі. В городищі, біля жертовника, заклично проспівав молитву Горидід, густий дим повалив над горою.
В присмерковому світлі чітко вирізьбились постаті на передньому дубі. Це судно Кия — вождя. Ясно видно зображення чотириликого Яр-бога, за ним відсвічує малиновим полум’ям широке вітрило. Але старого Кия не видно. Не видно і його братів Щека та Хорива.
Чорний ворон жаху пролетів над яровитами. Стогін прокотився над натовпом.
Дуб важко ткнувся носом у кручу. Вояки гаками зачепилися за берег, викинули широкі сходні. Біля борта з’явився сивий велетень. Це був найстаріший дружинник Мечибор. Він дав знак. З-за вітрила двоє вояків вивели старого вождя, тримаючи його попід руки.
— Мужу мій! — сплеснула руками Голеся, шарпнулася до дуба, але міцна десниця сина стримала її. Чи, може, не десниця, а суворий, важкий погляд Кия? Чому він дивиться так докірливо, чому не промовить ні слова?
Поміж вояками, що похмуро сходили на берег, з’явилася худорлява постать Глиці. Святобор облишив матір, ступив кілька кроків назустріч. Але завжди жартівливий і веселий вояк, його другий батько — тепер навіть очей не підвів на юнака. Він мовчки вивів з дуба вороного коня вождя. За Глицею спираючись на дружинників, ступив на берег Кий. Він важко опустився на землю, поцілував її. Потім знову підвівся, знайшов поглядом сина.
— Чому не виконав повеління вождя? — різко запитав Глиця. — Хіба Тоця не прибігла додому?
— Батьку! Глиця! — схвильовано озвався Святобор. — Тоця прибігла сьогодні на світанку. На ошийнику я знайшов лише обривок послання…
— Тільки сьогодні? — охнув Кий, переглянувшись з Глицею.
— Сьогодні! — підтвердив син. — І вона була підстрелена. Стріляв яровит.
— Чому ти так гадаєш? — гостро спитав Глиця.
— Стріла була яровитська. Ми пішли до Горидіда. Так хотіла ненька. Я б виступив з дружиною молодих вояків на поміч, але не знав…
Кий махнув рукою, перериваючи мову сина, заплющив повіки і дав знак іти. Говорити не варто було. З дубів вояки виносили на шкіряних носилках трупи дружинників, а серед них мертвих братів вождя. Кров’ю облилися їхні кольчуги, навіки склепилися ясні очі, жилаві руки трударів і вояків, складені на грудях, посиніли.
Плач і голосіння полинули над городищем. В небі закрякало чорне вороння, яке хмарою сунуло з Лівобережжя, кружляло над Славутою. Над річковою долиною покотився вечір. Понад берегом спалахнули смолоскипи.
Не так раніше поверталася дружина. Навіть з-під Царгорода, від далекої Візантії Кий привозив багаті дари. І тоді святкували перемогу яровити, одягали своїх жінок і дітей в барвисті вбрання, багато днів підряд веселилися на майдані, біля ідола Світовида, і славили мудрого вождя Кия, який об’єднав роздрібнені сили в могутню дружину.
А тепер? Де колишня удача? Невже Яр-бог одвернув свій лик од племені? Хіба не тягнеться по узвозу сумна валка з трупами найкращих вояків, що були славою і обороною яровитських родів?..
Мовчить Кий, німують вояки, схиливши голови донизу, не промовляє й слова Глиця — вірний порадник вождя, йдучи рядом з носилками.
Валка в мовчанні піднялася по узвозу до майдану, наблизилася до жертовника. На хрестовидному підвищенні вже тріщало багаття, на ньому смажилися чотири туші биків, по одній туші на кожному розі жертовника.
Багряні язики полум’я лизали чотириликий вид Яр-бога, покровителя яровитів, жбухали чорним димом догори, розкидали золоті іскри в навколишню пітьму.
Вояки опустили носилки з мертвими біля жертовника. Зупинився і Кий.
Він поглянув з-під напівзаплющених повік на вогнище, потім його погляд зустрівся з поглядом Горидіда.
— За що дякуєш богам, духовиде? — хрипко запитав Кий. — Хіба не бачиш, яке горе спіткало нас?
Але очі жерця засяяли радістю. Юрба здивовано заклякла. Чи не вселився в Горидіда скажений дух? Таке лихо вдарило в серце народу, а він радіє, не знати чого!..
— Гей, Кий! Послухай старого Горидіда! — крикнув жрець. — Я теж тільки що печалився, бо Яркон повернувся закривавлений і побитий…
— Ти випускав Яркона? — вражено озвався Глиця. — Для чого?
— Ти ще питаєш, гордовитий і злий вояче! — гостро обірвав його жрець. — Так хотіли кияни! Сам Світовид допомагав дружині в битві з козарами!..
— І не знати, з ким же він бився, — додав жовчно Глиця.
— Хіба мало ворогів у яровитів? — зловісно крикнув Горидід. — Небо віщує страшні лихоліття для Києва. Але не бійтесь, люди! Світовид зробив чудо! Доки ви зустрічали дуби з дружиною, Яркон ожив!..
— Ожив, — мов шелестіння вітру, почулося в юрбі.
— І навіть став кращий, як був раніше! — підхопив Горидід. — Рани його вмить загоїлися, повернулася сила. Гляньте на нього! Світовид не залишить в біді свій народ!..
Сотні очей звернулися до жертовної будівлі. Там справді в темряві біліла постать Яркона — гордого, сильного священного коня.
Здавалося, ніби він і не вертався тільки що з важкої битви, скалічений, закривавлений, з побитими ногами. Горидід з торжеством поглянув на Глицю.
— Що скажеш тепер?
Глиця суворо мовчав.
— Що ж значить все це, духовиде? — запитав Кий.
— Слухай, вождь! Слухай, господине Голесю! Слухайте, яровити! — крикнув жрець. — Великі лиха впадуть на землю нашу, багато людей заберуть до країни предків. Та рука богів не покине яровитів у тяжку годину. Я читав знаки на небі, говорив з духами землі… Одна десниця випустить меч з рук, але інша рука підхопить його…
— І чия то буде рука? — тихо запитав Глиця.
— Рука яровита, маловіре! — блиснув очима Горидід. Юрба схвально загомоніла, почулися вигуки радості.
Кий підняв руку в бойовій шкіряній рукавиці, важко поклав її на плече Глиці, потім всміхнувся ледь помітно Горидіду.
— Не час тепер сперечатися… Забудьте чвари. Хай боги вдихають запах смажених биків, а нам треба діяти. Скоро знову зійде сонце — чим ми зустрінемо його ясні промені? Мечиборе, розкажи, хай всі знають про нашу ганьбу…
Наперед вийшов сивий велетень. Його обличчя, мов вирізане з темного дуба, здавалося непорушним. Тільки з-під нахмурених брів гостро блищали очі. Він обвів похмурим поглядом натовп, потім зупинив його на Голесі.
— Пробач, господине, — тихо промовив Мечибор. — Ратибор не повернувся…
— Де Ратибор?! — скрикнула Голеся, пориваючись вперед. — Що з ним? Він мертвий?!
— Ні! — твердо відповів найстаріший дружинник. — Але в полоні. Він і багато молодих вояків. Більше половини нашої дружини він повів у засаду. Зранку почалася битва. Козари тіснили нас. Їх було троє проти одного. Тоді Кий випустив голубів. Це був знак Ратибору. Ратибор не з’явився…
— Але що ж трапилося? — не стерпів Святобор.
— Ми не відали. Наступив вечір, і козари відступили. Тоді Кий послав вояка, щоб той передав наказ дружині молодих — вирушати на поміч. Вслід за тим вождь випустив лисицю… А вночі наші хлопці пробралися в стан козар і дізналися, що Ратибора з його дружиною козари захопили зненацька і майже всіх полонили. На світанку зно!
— Не вертайся без Ратибора, синку. Ти чуєш мене?
— Не вернуся, тату, — твердо відповів Святобор.
ГЛАВА П’ЯТА
ЧОРНА ЗРАДА
1
Опівночі розігралася буря. Місяць і зорі сховалися за чорно-синіми хмарами. Славута потемнів, захвилювався, покотив у далеч білі череди запінених хвиль.
Тієї ж ночі Святобор з товаришами вирушив униз до річки Рубіжної, де стояли шатра козар. Не всю дружину юнацьку, а лише десять товаришів узяв з собою в небезпечний похід молодий син вождя, бо тут потрібна була не сила, а вміння, хитрість і раптовість дій. І коней не взяли з собою сміливці — у козар великі гурти, можна буде скористатися ними.
Вітер дув у спину, наповнював туге вітрило, люто хлюпав водою прямо в дуб. Святобор стояв сам біля керма, пильно вдивляючись у пітьму. Вірний Глиця — знавець всіх рукавів Славути — впівголоса говорив йому, куди повертати, по невидимих ознаках вгадуючи в темряві напрям.
Мимо тінями-громаддями пропливати кручі, аж до води збігати масиви лісів. На лівому березі нічого не було видко — все ховала нічна імла.
Глиця схилився до Святобора, показуючи рукою на Лівобережжя, крикнув:
— Київ Лов!..
— Що таке? — не розібрав юнак.
— Я кажу — Київ Лов. Колись батько твій тут рибалив. Звідси і вирушив будувати городище, де зараз ми живемо. Та й ми недалеко звідси рятувалися од смерті. Хіба забув?
Ні, не забув Святобор дитячих, бурхливих пригод, — поневіряння в темному дрімучому лісі і чудесну зустріч з дідом-чарівником. Багато літ минуло відтоді. Чи доведеться ще побувати там, поклонитися праху доброго діда, заглянути в рятівну печеру?!
Майбутнє таїться в оцій ворожій темряві, десь за цими високими кручами, глибокими долами! Які чудові вони вдень, береги Славути! Пливеш і милуєшся синіми горами, і зеленими шатрами лісів, і співом щебетливих птахів.
А тепер — грозової ночі? Що таять в собі береги? Які несподіванки? Вовкулаки нишпорять там, понад водою, чи, може, степовий розбійник готує списа для грудей киян?..
Глиця тихо засвистів, підняв руку. Він дає знак, попереджає, що треба бути обачними. Тут кожен крок, кожне дерево може зрадити. Будьте німі, як вовки, що пробираються до здобичі.
Буря заревла ще сильніше. Тепла хвиля раз по раз заливала дуб. Та хлопці-дружинники без упину двома великими ковшами відливали воду.
Глиця щось каже, кричить прямо в вухо Святобору.
— Ліворуч!..
— Повертати ліворуч?
— Еге ж! Перед нами Рубіжна!
Хлопці пожвавлюються. Їм хочеться до діла. Сверблять руки, стискують дебелі рогатини чи рукояті мечів. Зачекайте, товариші! Буде вам діло. Немало кісток яровитів гниє в гостроверхих могилах на обох берегах. Немало крові киян витекло по річці Рубіжній до старого Славути! Вам теж приготовлене місце на рубежах рідної землі. Отож не поспішайте, братове. Спокій і витримка…
Блискавиця раптово розкраяла небо, примарним світлом осяяла гирло річечки. Дуб чорним привидом вирізьбився на темній воді серед стіни шумливих очеретів.
Дружинники заціпеніли від несподіванки. Не до речі гроза. Ще помітять козари завчасно дуб, тоді повертай назад ні з чим, успіху не жди!
Вгорі загриміло. Вперіщили потоки зливи. Вітер зненацька затих, береги заховались за сірою мрякою.
А небо й далі світить зеленаві огні, миготить розсипає стріли Перуна по землі. Слава тобі, боже громовиці! Стріляй собі, та тільки не в нас. Світи, світи нам потроху, а Глиця знає ці береги, як свою порепану долоню, і проведе дуб, куди слід…
Вітрило звисло мокрою ганчіркою на щоглі. Хлопці взялися за весла.
Раз-два. Раз-два. Лагідно плюскотить вода під широким носом дуба. Сильні руки юнаків догребуть хоч на край світу.
Глиця сам став біля керма. Мабуть, скоро кінець дорозі. Замиготіла яскрава блискавиця, звиваючись вогняною зміюкою, залютував, розкотився, ламаючись на частки, грім. Дуб повернув праворуч, тінню ввійшов у темну, спокійну затоку.
З обох боків нависли велетенські верболози, створюючи своєрідну печеру. Дуб повністю заховався в тому закутку.
— Суши весла, — почувся наказ Глиці.
Весла безшумно лягли на дно дуба. Темно, як у могилі. Що навколо? Чи далеко вороги?
Глухо загуркотів, відлунюючи в небесних долинах, грім. Гроза стихала. Темна ніч дивилася на дружинників тисячами ворожих очей.
Ніс дуба м’яко виповз на берег, заплутався в густих лозах.
Ось і все. Перед яровитами — ворожий берег.
Святобор залишив корму, пробрався до хлопців. В пітьмі намагався розглядіти обличчя товаришів.
— Втомилися, братове?
— Ні, Святоборе. Хоч зараз до битви!
— Не пора ще. Зачекайте. Ми з Глицею підемо в стан козар, а ви очікуйте тут. Ні звуку… І будьте напоготові.
— Добре, Святоборе…
Глиця вискочив на берег, подав руку Святобору. Зашелестіли кущі. Ще одна мить… дві високі постаті — одна худа, а друга кремезна — розтанули в нічній пітьмі…
2
На світанку Глиця з Святобором минули ліс. Перед ними розстилалося поле битви. Сходило сонце. Парувала мокра земля. Сірі тумани пливли в ясне, ніби вмите після грози, небо.
На мілині, під лівим берегом Рубіжної, ще димували два дуби, покинуті яровитами. А праворуч — все поле було всіяне трупами київських вояк і ворогів. Вороння крикливо витало над мертвими, сідало на груди, випивало погаслі очі бійців.
Святобор довго стояв край лісу, сумовито дивлячись на страшну тризну чорного птаства. Із задуми його вивів Глиця. Він торкнув сина вождя за лікоть, пошепки промовив:
— Пора…
— Як? Ти хочеш, щоб ми пробралися до шатер козар удень?
— Еге ж, — хитро всміхнувся Глиця. — Але ти залишишся тут. Будеш ждати до вечора.
— А ти?
— Я проберуся в стан козар…
— Сам?
— Атож.
— Вдень? — ще більше дивувався Святобор. — Тепер?
— Ось зараз і піду.
— Не дури голову, Глиця! Що ти хочеш робити?
Рот Глиці роз їхався до вух, очі перетворилися в щілинки, заіскрилися сміхотливими вогниками.
— Ти забув, що я старіший від тебе на тридцять літ, — хихикнув він. — Пам’ятаєш діда-лісовика? Він мені передав таке, що й не снилось простим людям. Колись і тобі передам все, не сердься. А тепер дивись…
Глиця хутко пробіг полем, перевернув кілька хозарських трупів. Знайшов підходящого по росту. Не встиг Святобор схаменутись, як до нього вже підходив не Глиця, а козарський вояк в баранячій гостроверхій шапці, шкіряних штанях і короткому кожушку вовною назовні. Навіть ріденькі вуса і козляча борідка робили його схожим на козарина.
— Та ти штукар, справді, — здивувався Святобор. — Ніколи б не впізнав… Та тільки небезпечно. Хто-небудь запитає з їхніх вояків тебе, що зробиш тоді?
— Не турбуйся. В минулому поході я побував у полоні козарському, там навчився говірки їхньої.
— То ти чарівник, Глиця!..
— Годі, — прошепотів Глиця. — Потім будемо говорити про це. Я йду. Постараюсь побачити Ратибора і про все домовитися. Гадаю, що сина вождя козари не тримають на припоні. А якщо… не вернусь — вирішуй сам, синку…
— Хай Світовид береже тебе.
Глиця метко, мов ящірка, пробіг долиною, обминув високу могилу і зник за нею.
3
Святобор виліз на високого крислатого дуба, щоб як-небудь не виказати себе. З вершини видно було синю далину, засіяну козарськими шатрами. Сотні стовпів диму курились на обрії. То вороги палили вогнища, святкували перемогу над киянами.
Десь там брат Ратибор, товариші-дружинники. Як трапилось, що вони попали в полон? Який темний дух обплутав їхній розум, зв’язав руки? Чи вони поснули, чи зустрілися з більшою силою? А може, зрада?
Ні, ні. Хто ж? Для чого? Не було, скільки пам’ятає Святобор, серед яровитів такої ганьби, щоб брат зрадив брата. Геть навіть думку про це…
Піднялося сонце, розійшлися тумани. Далина проясніла. Святобор помітив у стані ворогів якусь метушню. Чи не збираються вони в похід. То буде зле. Як визволити тоді брата і його товаришів? А без брата повертатися до Києва не можна!
Сумніви, муки душі терзали Святобора. Минав день. Вогнища ворогів згасали. Значить справді, вони збираються рушати!.. Де ж Глиця? Чому він бариться? Чи, може, крий Перуне, потрапив до рук ворогів?
Сонце котилося донизу, наливалося багрянцем. Вечірня імла впала над полем. Білі китиці тирси зарожевіли, кривавою хвилею покотили до обрію.
І вже коли сутінки скрали виднокіл, коли прохолода забралася під кольчугу Святобора, біля могили з’явшіася худорлява постать. Вона швидко пробиралася поміж трупами, наближалася до лісу.
Святобор хутко зліз униз, пішов назустріч. Обняв Глицю, пригорнув до широких грудей. Благально подивився у очі.
— Ну, говори мерщій. Що? Як? Бачив Ратибора? Товаришів?
— Зачекай, не спіши! — одмахнувся Глиця. — Дай зняти оцю смердючку козарську. Ледве не задушився за цілий день.
Він миттю переодягнувся і відразу ж перетворився на знайомого всьому Києву підстаркуватого, сміхотливого вояка.
— Ну, говори тепер! Не муч!..
— Пожди ще трішечки. Є що-небудь поїсти? Я голодний, як ведмідь після зими.
— На, їж! — розсердився Святобор. — Ось коржі, сало. Я тут сиджу, мов на рогатині, а ти…
Глиця спохмурнів, розламуючи коржа надвоє, спідлоба зиркнув на юнака.
— Негоже вояку і синові вождя поспішати. Перед тобою важкий шлях… Вчись терпіти!
Глиця трохи посопів ображено, куснув кілька разів коржа, сала і радісно засміявся.
— Ну, вище голову, витязю! Я все зробив. Хутко до хлопців! По дорозі про все розповім…
Очі Святобора загорілися.
— Значить, бій?
— Бій, Святоборе! В путь.
Юнак ще раз поглянув на печальне поле бою і рушив услід за Глицею. Хаща лісу і вечірня темрява проковтнули їх. Ніч була спокійна. Яровити йшли тихо, мов дикі коти. Тільки слова Глиці бриніли в пітьмі, ніби вторячи співу легенького вітру.
— Я був у стані козар. Ніхто не мав ніякої підозри. Дружинники наші загнані в якусь кошару, сковані колодками…
— Сковані! — аж заскрипів зубами Святобор, стискуючи сильні долоні.
— Атож. І позв’язувані ремінними путами…
— А Ратибор?
— Ратибор в окремому шатрі. Біля нього один вартовий. Я пробрався попід шатром, знизу…
— І бачив його?
— Навіть говорив. Ратибор ніби злякався, побачивши мене, а потім впізнав, заспокоївся і все розповів. Їх завтра поведуть мимо тої могили, яку ти бачив. Живими залишилося тридцять душ, всіх призначено в дарунок козарському хану Гаронату…
— І Ратибора? — жахнувся юнак.
— Не знаю. Може, за нього візьмуть викуп.
— Викуп?! Ганьба. Яка ганьба…
— Тихо. Ратибор каже, що їх вестиме не більше десяти козар. Вони гадають, що кияни розбиті, і тому будуть безпечними. Нападати треба там, біля лісу…
— А Ратибор згоден з нашим задумом? — радісно заторсав Глицю юнак.
— Еге ж! Ведмідь! Не тисни так. А тепер до хлопців. Не забувай, що ще належить спіймати козарських коней…
— Спіймаємо, Глиця! Хутчій!
Гей, неясна надіє, орлина відваго, юнацька звитяго! Гей, доле яровитська! Яку дорогу готуєте ви сміливцям-киянам?
4
Тієї ж ночі Глиця провів хлопців-дружинників берегом Рубіжної до краю лісу. Було вирішено спіймати для кожного з воїнів коня з козарського гурту, а також ще тридцять для полонених.
Задум був такий. Нападати біля того місця, де дорога проходить мимо лісу. Глиця побіжить разом з Ратибором і визволеними дружинниками до берега річки, де будуть заховані коні, а десять вояків на чолі з Святобором прикриють їх.
Аби тільки перебратися на той бік Рубіжної, а там — безмежні ліси, глухі нетрі. Вони надійно заховають втікачів од усього козарського війська.
Місяць скотився за ліс. Над полем попливли передсвітанкові тумани. Вдалині блищали червоними цятками вогнища козар. Звідти долинав ледве чутний гомін.
Глиця дав знак. П’ятеро хлопців рушили за ним. Вони, мов щури, прослизнули в пітьму, слідкуючи за в’юнкою постаттю Глиці.
По дорозі зняли одинадцять сідел з убитих коней. Для всіх інших захопили тільки вуздечки. За могилою зупинилися. Звідти вже виднілися темні і світлі плями кінських гуртів, чулося спокійне хрумання.
— Стійте всі тут, — прошепотів Глиця. — Відразу ж сідлайте коней. Ні звуку щоб я не чув…
— Але ж коні можуть заіржати, — заперечив хтось з хлопців-дружинників.
— Не заіржуть, — запевнив вояк. — Замріть і дивіться, що я буду робити…
Він, мов тінь, підкрався до перших коней. Тварини ніби й не бачили його. Вони й далі спокійно поїдали соковиту степову траву.
Дружинники здивувалися. Все ж таки він чарівник, цей Глиця. Так про нього думає весь Київ. Недаремно він вміє зупиняти кров, оживляти потопельників, підробляти будь-чий голос і навіть міняти обличчя. Навіть сам Горидід — духовид і жрець Світовида — боїться його, а Кий завжди радиться у важливих ділах.
Ні, хіба ж не дивина? Ось Глиця йде назад, і коні за ним, неначе прив’язані. Він щось шепоче у вухо передньому жеребцю. Невже знає мову коней?
— Чого чекаєте? — сердито прошипів Глиця. — Швидко сідлайте. Що — не бачили такого? Нічого дивного нема. Поживете як я — теж будете вміти…
Хлопці отямилися від подиву, хутко осідлали одинадцять коней, зв’язали їх довгою мотузкою докупи. Глиця знову зник і незадовго повернувся з новим великим гуртом…
Коли на сході запломенів світанок, коли замовкли в лісі нічні птахи-сичі, коли туман густою пеленою вкрив козарський стан, все було готово.
Тридцятеро коней паслося над берегом Рубіжної під захистом кручі, а Святобор, Глиця і десять хлопців-дружинників уже чатували на краю лісу, за густими кущами терну.
Коні поводили вухами, тривожно похропували, стиха нетерпляче били копитами землю. Вояки спокійно прислухалися до гомону ранку, але серця у всіх схвильовано калатали, ніби відмірювали лункими ударами найбурхливіші хвилини життя.
Глиця скоса позирнув на Святобора, задоволено всміхнувся. Ну хто б сказав, що це те сопливе хлоп’я, що в одній сорочечці пробиралося колись до Славути лісовими нетрями? А втім, уже й тоді в ньому жив сміливий дух звитяжця. Він не побоявся кинутися прямо на багаття, ризикуючи обпалити дитячі рученята. Глиця щасливий, що виростив такого юнака, що подарував Кию і яровитам славного дружинника і, може, майбутнього вождя.
Ех і красень же хлопець! Нічого не відгадаєш на його молодому обличчі. Губи стиснуті, очі примружені, постать в напруженні, мов тятива лука. Ось кому б стати вождем яровитів, хоч і молодий!
А Ратибор?! Глиця нікому не відкривав своїх потаємних думок, але давно вже він недолюблював старшого сина Кия, ще з того вечора, коли він пив чашу побратимства з Святобором. Ратибор був завжди холодний, злий, ніколи не мав близьких товаришів, відзначався жорстокістю. І навіть те, що сталося в останній битві, тривожило досвідченого Глицю. Як трапилося, що весь загін Ратибора потрапив у пастку? Де були вартові, чому жоден з них не вирвався до своїх? Глиця хотів відкрити свої сумніви перед вождем, але не смів у перші дні після поразки, а потім — цей похід…
— Готуйся, — почувся голос Святобора.
Глиця здригнувся, прислухався. Геть чорні думки, майбутнє покаже, де кривда і де правда! Таємне ніколи не буває вічним — мов туман під сонцем, розсіюється воно в потоці бистроплинного життя…
Дружинники приготували луки, насторожилися. Сходило сонце, між клаптями туману засиніло небо. Почувся гомін, іржання коней, брязкання зброї.
— Ведуть! — схвильовано прошепотів хтось.
— Тихо! — суворо обірвав Святобор. — Всі бачать!
Хвилі туману розступилися, показався гурт полонених. Святобор весь затремтів від незвичайного хвилювання і напруження. «Яр-боже, Світовиде ясний! Ти вітаєш нас своїми теплими променями. Осліпи ворогів, дай нам сили!..»
На шиї в кожного полоненого — дошка з двох шматків. Вони зв’язані по три. Тридцять чоловік. Десять рядів.
А хто це спереду? Ратибор! Ну, звичайно, він! Він не прикований до своїх товаришів. Може, козари задобряють його, щоб потім одержати великий викуп у Кия?
І все-таки в душі Святобора тінню, майже непомітним привидом, промайнула неприємна думка. Він на місці Ратибора не йшов би так, окремо від товаришів! Ганьба — так всім ганьба, порівну.
А втім — геть такі думки, треба діяти!
Ось вже виповзли з туману козари. Скільки ж їх? Не менше п’ятнадцяти. Всі на конях.
— Небагато. Справимося! — одними вустами ворухнув Святобор.
Глиця мовчки хитнув головою.
Юнак озирнувся на товаришів, глибоко вдихнув повними грудьми повітря.
— Гей, хлопці! — тихо, але владно сказав Святобор. — Вдаримо на проклятих! Не осоромимо мечів Києва!
Глиця аж засяяв радістю, почувши такі слова. Гарячіше забилося серце, рука твердіше стиснула меч. А хлопці вже ледве стримували себе.
— Починай! — крикнув Святобор.
Мов сердиті джмелі, вилетіли з кущів одинадцять стріл. Сім козарських вояків зі стогоном повалилися на землю. Знявся крик. Полонені змішалися.
Тоді почулося грізне іржання, і з лісу вискочило одинадцять дружинників. Ранкове проміння сонця блиснуло рожевими стрілами на мечах.
Святобор налетів на уцілілих вартових, мов буря. Зав’язався бій. Ратибор десь зник. Над полем, з туману, полинули звуки тривожних рогів.
Полонені впізнали своїх, захвилювалися. З їхнього гурту почувся гучний крик:
— Зрада, Святоборе! Зрада! Ратибор зрадник!
Святобор очманіло подивився навколо. Глиця з хлопцями добиває вартових. Про яку зраду кричать полонені? Ратибор? Де він! Чому він зрадник?
— Тікай, Святоборе! Зрада! — пролунав знову застережливий крик. — Ратибор продався козарам, він зрадив увесь загін!
— Взяти їх! — прогримів удалині гучний голос Ратибора, і в повітрі покотилися войовничі крики сотень козар.
З тирси з’явилися нові ряди ворогів, з-за могили вилетіла козарська кіннота.
О, прокляття! Значить, це правда? Сумніви, неясна підозра, слабкі тіні недобрих почуттів, які ховалися глибоко в душі. Ви віщували страшне лихо для Києва!
— Відступайте до Рубіжної! — крикнув Святобор до полонених. — Там тридцятеро коней. Ми прикриємо відступ!
Полонені розбивають колодки, хапають мечі і рогатини вбитих козар. Та що вдіють виснажені вояки проти хмари ворогів?
Стіною насувається козарська кіннота, вона задавить, затисне жменьку сміливців.
Серце Святобора здригнуло. Та в наступну мить жагуча ненависть заповнила груди. Смерть зраднику!
Вал ворогів ударив з гиком і свистом на яровитів. Дзвонять, крешуть іскри мечі. Славно б’ються хлопці-кияни, мов лозу, кришать-рубають поганих козар.
Ген майорить постать брата. Ні, він не брат — огидний, чорний зрадник! Він на коні, в його руках меч.
Гей, коню, не підведи, неси мене супроти нього! Хай він подивиться в очі кревного побратима! Тепер доля і вірний меч розсудять нас! Дорогу Святобору перерізав білий кінь Глиці, з іржанням звівся дибки.
— Назад, синку! — крикнув Глиця. — Скачи до Києва!..
— Пусти! — гримнув юнак. — Смерть зраднику!
— До Києва, Святоборе! — лунає над полем голос дружинників.
Що вони кажуть? Покинути поле битви? Повертатись до Києва, несучи таку ганьбу? Ніколи!
— Опам’ятайся! — очі Глиці заблищали гнівом. — Київ мусить знати про зраду! Не забувай — ти останній син вождя!
— А ви? — у відчаї закричав Святобор.
— Не турбуйся! Таких, як ми, багато! Хіба не бачив ти — могили стоять в степах?! Скачи, Святоборе, сину мій! Ми затримаємо поганих!
Юнак зацьковано оглянувся навколо. Скоро козари замкнуть лаву, тоді не вирватися від них. Втомилися руки хлопців, пощербилися мечі. О Яр-боже, збережи їх!
Сильною рукою Святобор натягнув повід, повернув коня. Не ховав сліз, що блиснули на очах.
— Прощайте, хлопці! Прощай, Глиця! — гукнув він.
— Ще побачимось! — долинув до юнака голос Глиці.
Вихором промчав кінь мимо полонених, які мужньо відбивалися від піших козар, вискочив на кручу. Група вершників одділилася від могили, погналася за Святобором. Попереду Ратибор. Проклятий! Він хоче спіймати брата. Він зрозумів, чому Святобор покинув поле битви.
Душно. Кольчуга тисне груди, меч палить руку. Хіба для того вояку зброя, щоб з нею втікати? О горе, ганьба!
Ще один погляд, ще одне слово! Товариші, любі мої! Я з вами, я не хочу рятуватися вашими грудьми!
— Скачи, Святоборе! — прогримів застережливий голос. — Мертві наказують тобі!..
Вперед, коню. Тепер уже не можна вагатися. Голос племені кличе юнака, вимагає розуму і рішучості…
ГЛАВА ШОСТА
МЕЧ КИЄВА
1
Кінь скаче з кручі в воду Рубіжної, пливе. Святобор озирнувся. На березі козари зупиняються, не їдуть далі. Ратибор кричить, в чомусь переконує їх.
Ось він сам кидається з конем в річку, пливе.
Кінь Святобора важко виходить на берег по грузькому дну, ламаючи очерети, пробирається на тверде.
Тепер можна вскачки. Вперед, понад берегом, до Славути!
Назад летить пісок, стугонить земля. Кущі верболозу розступаються перед Святобором, синь ріки вітає його, віти беріз кивають ніжно-зеленими косами.
Побережіть красу свою, озера і ріки! Перегородіть дорогу зраднику, розлийтеся перед ним нездоланними прірвами, водокрутами. Не від смерті втікає юнак, а несе в серці своєму важливу звістку яровитам!
Гей, верболози, зупиніть коня ворожого, не пустіть його далі, берези білокорі, сповийте ворога-брата своїми вітами.
Не слухають, не можуть. Все ясніше стукіт копит, все ближче погоня. Минають години шаленої скачки. Кінь задихається від знесилення, по гриві його стікають клубки піни. Та ось вже синіють кручі Славути, вже недалеко рідна ріка.
Святобор озирнувся. Зрадник один, козари не захотіли їхати в чужі ліси. Що ж, тим краще! Хай доля вирішить, кому з нас жити!
Юнак стишив галоп коня.
Він не може більше втікати від зрадника, мов заєць від вовка!
Ану, рука юнацька, молодеча, меч батьківський, не зрадьте!
Весь в піні, підлетів кінь Ратибора, захропівши, звився на задні ноги, викрутив могутніми копитами купу землі.
Зупинилися два брати, два вороги, над плином Славути, на високій піщаній кручі, схрестивши погляди. В дужій руці Святобора блиснув меч.
— На кого здіймаєш меч, вовченя? — гримнув Ратибор, обпікши брата поглядом чорних очей.
— Помовч, зраднику! — пролунала тверда відповідь. — Нам нема про що говорити! Не рідна вже, а ворожа кров тече в твоїх жилах.
Вуса Ратибора піднялися над губами від презирливої усмішки, хижо блиснули зуби.
— Що розумієш ти, хлопчисько? Не зрадив я Київ, а хочу умножити його славу! Батько вже старий і нікчемний дід, а не вояк! Чи розширив він за все своє життя межі племені яровитів? Я не міг більше чекати і вирішив зробити по-своєму!
— А для цього треба було вбити Щека і Хорива, ослабити дружину, віддати на поталу ворогам цілий загін? Якою ціною рвешся ти до влади, виродку?
Ратибор спалахнув, вихопив меч. Могутньою рукою здибив коня, люто прохрипів:
— Тримайся ж! Я виб’ю з тебе вовчий дух, приблудо! Страшно вдарили мечі. Сипонули іскри. Коні зійшлися грудьми, люто гребнули копитами пісок.
О старий, добрий вождь, славетний Кию! Чи думав ти, що сини твої кохані будуть рубатися над предковічним плином Славути? Чи таку долю готував ти їм, з’єднуючи їх руки над кревними чашами, пестячи їх в дитинстві шорсткою долонею? Де ти? Чому не станеш серед них, не розборониш батьківською десницею?
Зціпивши зуби, б’ється Святобор. Він молодший, він слабший від Ратибора. Та думи про помсту, згадка про батька і слова товаришів наснажують його. Німіє рука від напруги, але десниця твердо стискує меч.
Кінь втомився, він присідає на задні ноги. Удар! Ще удар! Ніби злий дух водить мечем Ратибора. Мстивим вогнем горить його погляд.
О горе! Кінь Святобора спіткнувся, впав. Юнак зірвався з землі, скочив на ноги.
Пізно! Меч брата з силою рубонув його по шолому. Перед очима Святобора спалахнуло пекуче полум’я, кинуло його в темне провалля.
Розкинувши руки, впав він з кручі, перевернувшись в повітрі, долетів до води. Бризнула хвиля.
Ще розпалений боєм, Ратибор скочив з коня, нагнувся над кручею. Він ясно бачив тіло брата, яке безсило поринало у воду. З-під шолома плинула чорна кров.
Ось юнака підхопила сильна течія і потягла на дно. Десь в глибині потоку проти сонця блиснув блакитною стрічкою меч Святобора.
Ратибор відступив од кручі, полегшено зітхнув, витер об вовняну накидку меч.
Похитуючись, наблизився до коня, важко скочив у сідло. Тепер вже ніхто не міг стати йому на заваді.
Шлях на Київ був відкритий…
2
На вежах Києва затрубили роги. Залунали вітальні крики. Шум долинув до слуху вождя. Кий неспокійно заворушився на своєму ложі, піднявся на лікоть.
— Голесю, дружинонько. Що там? Чи не повернувся Святобор з походу?
Ластівкою метнулася старенька до вікна, радісно сплеснула руками.
— О мужу мій, це Ратибор!
— Ратибор?! Світовиде, слава тобі! Гей, хлопці, підведіть мене!
Два дружинники ввійшли до світлиці, підхопили Кия під пахви, вивели поволі на ґанок.
До воріт, справді, під’їжджав Ратибор. Кінь його був змучений, весь в піні, одяг запилений.
— Сину, — аж застогнав старий вождь, простягаючи до нього руки. — Кров моя! Ти живий-здоровий, слава Перуну!
— Живий, тату, — понуро відповів Ратибор, злізаючи з коня. Він важко ступив кілька кроків до ґанку і зупинився, опустивши очі долу.
— А де ж Святобор, — майже не дихаючи, прошепотіла Голеся. — Де інші дружинники?
— Загинули! Всі загинули в битві з проклятими козарами, визволяючи мене!.. Тату, нене! Я не хотів їхати до Києва, але вони наказали мені! Глиця, Святобор, інші хлопці — всі кричали мені: до Києва! Чому ви так дивитесь на мене? Хіба я невірно зробив, тату?
Кий не відповів. Тільки довгі сиві вуса його опустились на груди, схилилося донизу високе чоло та погасли ясні очі. Скупа сльоза викотилася з-під повік і заблищала проти сонця, провіщаючи велике горе вождя. Мабуть, дуже любив нерідного сина свого старий Кий.
А Голеся вдарилася об землю, заквилила, мов чайка над Славутою.
— Ой соколе мій, Святоборе! Ой надіє моя, мій сину коханий, ясноокий! Пішов єси від мене в далеку країну, не випивши келиха на тризні по батьках своїх! Де ж могила твоя, де кості твої шукати? Чи на дні ріки бистроплинної, чи в нетрях лісних, чи в хащах вовчих, чи в степах огрянських? Вип’ють любі очі твої ворони-круки, кості розтягнуть вовки-лихоманці. Ой дитино моя юна, та не дожив ти до любої дружиноньки, не намилувався щебетанням дитячим, не подарував яровитам нових дружинників чи красних дівчат!..
Аж перекрутився від того голосіння Ратибор. Кияни, що стіною обступили хороми вождя, похнюпили голови, а старий вождь, спершись руками на плечі дружинників, владно сказав:
— Гей, жона, не плач! Не плач, мати, за сином своїм! Не він один кості свої зложив у рідну землю, захищаючи її, не його одна кров окропила бур’яни на рубежах Києва. Слухайте, яровити, слухайте, товариші-дружинники! Важко мені, чую — смерть скоро прийде! Сили нема в руках. Меч Києва в інші руки треба передати. Ану, скликайте дружину, готуйте жертву Яр-богу. Чому похнюпили голови? Хіба не кожного ранку сходить сонце? Хіба ніч буває вічною? Гей, кияни! Всі до жертовника. Ведіть мене, діти!..
…Сонце ніби спинилося вгорі. Воно немилосердно палило голови киянам, але всі стояли непорушно. Дим від жертовника рівною синьою цівкою здіймався в безхмарне небо. Навколо по обрію пливло марево, дерева колихалися від парких потоків повітря. Все навколо замовкло, мов очікувало чогось надзвичайного.
Горидід схилився над курищем, пробурмотів кілька слів. Потім одступив убік, закутався в довгу чорну запону і завмер зловісною примарою.
Наперед вийшов Кий, важко опустився на коліна. Вклонився Світовиду, потім меншим ідолам Перуна і Волоса. Яровити жадібно прислухалися до пристрасних, сповнених болем, слів вождя:
— Світовиде, владико небесного вогню! Життєдайний Яр-боже! Перуне святий, володарю громів і блискавиці! Мабуть, Київ прогнівив вас, що таку страшну кару послали яровитам? Кращі вояки наші загинули від мечів ворожих, сила Києва підточена! Хто захистить сім’ї яровитів од поганих козар і огрів, хто замінить мою слабіючу руку?
Ратибор переступив з нога на ногу, важко засопів. Горидід гостро поглянув на нього. І від того погляду син вождя чомусь аж затремтів.
А Кий вів далі свою молитву — натхненний і суворий:
— Один син у мене лишився, одна надія. Йому нині вручаю я меч вождя. Яровити! Ви чуєте? Батьком він мусить стати племенам, дружнім Києву! Дружино бойова моя! Слухай його повелінь. Боги предків наших, укріпіть його руку!
Замовк старий вождь, подав знак дружинникам, щоб підвели його з землі. Відстебнув важкий меч, оздоблений золотом, від пояса, поцілував. Довго дивився на нього, схиливши голову.
— Зброя моя вірна, незрадлива. Довго ти служила мені в грізні, небезпечні дні. Не заплямована ти підступом, зрадою, невинною кров’ю, а увінчана святою славою в боях з напасниками. Так же служи вірно і чесній десниці сина мого Ратибора!
Кий простягнув меч на витягнутих руках назустріч сину. Той пожадливо подався вперед.
І в ту ж мить з неба майнула сліпуча блискавиця прямо в середину високого жертовника. Страшний грім оглушив юрбу. Передні яровити попадали ниць. Вогнище на жертовнику розметало вщент, чотириликий вид Яр-бога розколовся навпіл. Натовп завмер, вражений небаченим чудом.
Першим отямився Кий. Він тривожно поглянув угору, простягнув руки до сонця, що ховалося в туманній млі прозорих хмарок.
— Яр-боже! Перуне! Що значить це диво з небес? Невже слова мої противні вашій волі?
На сонце набігла чорна хмара, навколо поплив морок, і знову загриміло вгорі, і грім відлунився далеко в славутинській долині. Натовп заворушився, зашумів.
Ратибор — блідий і збентежений — все ж не втратив сили духу. Він підступив до батька, схопив руками держак меча.
— Батьку! Про диво поговоримо потім, а тепер я жду меча. Хіба не вибрав ти мене вождем при всьому народі?
В натовпі почулися гнівні крики:
— Це блюзнірство! Хто має право переривати вождя? Не чувано такого, відколи сонце сяє над нашим краєм!
Кий відступив від сина, ніби вперше подивився в його очі. Не сховалися від погляду вождя ні злі вогники в зіницях, ні судорожні рухи Ратибора, ні його неспокій. Який чорний крук гніздиться в серці сина, чому ховає він свої очі від батька?
Серед тиші почувся голос Мечибора. Найстаріший дружинник наблизився до жертовника і спокійно мовив:
— Кий! Небо послало знак супроти Ратибора! Не слід йому передавати меч Києва.
— Старий дурню! — скипів Ратибор, хапаючись за меч. — Ти забуваєш, з ким говориш!
Пооране зморшками, бронзове обличчя Мечибора потемніло від гніву, з-під сивих брів метнулися блискавки.
— Ще коли твій батько грався в пісочку на березі Славути, меч мій уже падав на голови ворогів! Голос Мечибора, я гадаю, чого-небудь вартий!
— Він правду говорить! — різко вигукнув хтось з натовпу.
— Жертву в ім’я нового вождя небо не приймає!
— Зачекати!
— Слушно говориться, — прошуміло в колі старшин.
Ратибор задрижав од люті, повернувся до батька.
— Що скажеш ти?
— Те саме, — суворо і печально прокарбував Кий, одягаючи меч. — Слово старшин — закон для всіх! Нині ж воно скріплене богами!..
— Звідки ви знаєте, що сказали боги! — закричав Ратибор. — Ви навіть не запитали про це духовида. Гей, Горидіде! Чому замовк?
Горидід впився гострим поглядом в сина вождя, ніби хотів просвердлити його наскрізь. Тонкі губи його стислися, сухі пальці зібгалися в міцний кулак. Та ось жрець опанував себе, підняв очі до неба і дрижачим голосом промовив:
— Покорись волі богів, Ратиборе! Хай буде так, як вони задумали!
— Прокляття! — заскреготів зубами син вождя. Шулікою кинувся він з натовпу, підбіг до коня, скочив у сідло, вдарив його нагаєм. Аж застогнала земля під копитами, хмара куряви вкрила вершника. Тільки слід простягся до воріт з Києва.
Куди помчав Ратибор? Куди понесло його мстиве почуття злоби і відчаю? Хіба не бачить він, що позаду залишаються рідні яровити, хворий батько, старенька мати? Хіба не ці кручі виплекали, виняньчили його?
Не чує, не бачить. Затих стукіт копит, мовчить далина.
І тоді застогнав болісно Кий, захитався, впав на землю непритомний. Дружинники підхопили його і понесли до хоромів. А в натовпі знявся крик, гомін і полинув тривожно понад київськими кручами, понад водами старого Славути…
ГЛАВА СЬОМА
СМЕРТЬ КИЯ
1
Не загинув Святобор від зрадливої руки. Тільки погнулася добра київська бронза на шоломі, оглушив юнака могутній удар меча. Сильна течія понесла його і кинула до берега, між коріння верболозу. Цього не бачив Ратибор…
Мов у сні, знемагаючи, Святобор виповз з води, впав головою на мокрий пісок. Тінь важкого забуття вкрила його свідомість.
Минув день. Над Славутою впали сутінки. Заблимали у високості ясні зорі. Привітно покотився по небу місяць.
Юнак все лежав непорушний, німий. Хвиля рідної ріки по-материнськи колихала його, віти верболозу сповивали, співаючи сумні, ледве чутні пісні.
Дивні сни виділися Святобору. Він ніяк не міг збагнути, що діється навколо. Що воно хлюпає прямо біля голови в нього, що це за світлячки вгорі. Вони грають-переливаються розмаїтими вогнями, ніби квіти росяні в степу на світанку.
Як приємно. Тільки в голову пече… Заснути б…
Нене! Де ти? Твоєму сину боляче… Заколиши його, заспівай ніжної ласкавої пісні.
З туману виринає прозоре обличчя жінки. Воно непорушне, з тьмяними очима. Хто це? Ненька Голеся? Ні… це не вона. Це інша мама… давно померла, що лежала на галявині з козарською стрілою в грудях. Навіщо з’явилась до мене, рідна моя, з машкарою смерті? Я хочу пісні, колискової пісні!
Мара зникла, і знову перед напівзаплющеними очима Святобора засіяли світлячки. Потім десь здалека долинули звуки пісні, чудової пісні. Хто ж співає її?..
В мороці ночі, в плюскоті хвилі, в мерехтінні блискітливої дороги, яку прокладає місяць серед плину ріки, народжується дивна, чарівна пісня. Дівочий тихий голос виводить її, вплітаючи в слова жагу і пристрасть серця та душі.
Діду-Славуто, батьку безсмертний,
Знаєш ти давні часи…
Звідти, від наших предків далеких
Вість принеси… Гей, принеси!
Святобор заворушився, хотів звестися на руках. Нема сили. О, як хочеться побачити, хто ж має такий чарівний голос…
Потім від нас забери наші думи.
Пісні і казки на хвилю збирай.
Дальнім нащадкам через століття
Все передай… Гей, передай!
Все ближче голос. Ось уже чути хлюпання весла. Пісня стихла. До слуху Святобора долинув тривожний вигук:
— Тату! Чи бачиш — щось блищить! Ніби шолом…
— Показалось, дочко, — прошамкав старечий голос. — Краще слідкуй за сіттю. Давай обкидаємо цей кущ, тут я назирив добрячого сома. Два рази вже він показував мені хвоста…
— Ой зачекай, тату! Ти тільки поглянь — це людина. Дивись — кольчуга, в руці меч. Може він живий?
— Справді, дочко, людина. А я, старий дурень, недобачаю. Ану, греби…
Де ти, добре створіння! Ближче, ближче. Говори, говори, хай вічно бринить твій голос — приємний, мов ласка матері. Чи, може, ти тільки приснилась мені?..
Човен ткнувся в берег. Ніжні дівочі руки торкнулися повік Святобора. Почулася схвильована мова:
— Живий, тату. Це київський дружинник. У нього кров на лиці. Скоріше в човен його…
Сильні, дружні руки витягли Святобора в човен, поклали на м’яке сіно. Юнак розплющив очі.
Хто це над ним? Чиї чорні, блискучі очі, бліде личко? Коси тугими звоями обкрутилися навколо стрункої шиї, повні вуста шепочуть ніжні пестливі слова.
— Русалка річкова, — ледь вимовив юнак, слабо усміхнувшись. — Ти русалка…
— Ні, ні, — схвильовано відповіла дівчина. — Я рибачка. Ось мій тато — рибалка. Його зовуть Коренем, а мене Ружею…
— Ружа, — заплющив очі Святобор. — У нас під вікном… розквітають щовесни… Ненька доглядає їх… Ти правду кажеш, бо схожа на ружу…
— Марить, — жалісно озвався Корінь. — Треба везти його додому.
— Додому! — скрикнув Святобор, знову приходячи до пам’яті. — Я хочу додому…
— Ми ж не знаємо, звідки ти, юначе? — прошепотіла Ружа. — І чом лежиш тут поранений. Адже козари за Рубіжною… Вони не доходили сюди.
Святобор звівся на руку, сів, оглянувся навколо. Помовчав згадуючи. Побачив у промінні місяця високу кручу над плином ріки. У вухах пролунало жалібне іржання коня. З туману виринуло обличчя Ратибора — злобне, страшне. Юнак здригнувся.
— Згадав! — скрикнув він, схопивши дівчину за плече. — Згадав, — повторив він пошепки. — Велике горе, яровити, нависло над Києвом. Чорна зрада…
— Звідки? Як? — непевно запитав старий Корінь.
— Ратибор — син Кия — зрадник, — відповів юнак. — Я бився з ним на оцій кручі… впав у воду, поранений… а потім нічого не пам’ятаю.
— Хто ж ти? — скрикнула вражена Ружа. — Звідки?
— Молодший син вождя… Кия, — понуро промовив Святобор.
Дівчина стиснула ніжними долонями руку юнака, зазирнула йому в очі.
— Що робити? Говори!..
— Мені треба бути в Києві, попередити… Чи далеко туди?
Корінь з сумнівом похитав бородою, переглянувся з Ружею.
— Тут Київ Лов. Колишнє рибальство батька твого. Ще далеченько добиратися тобі…
— Горе мені, — застогнав Святобор. — Де ж дістати коня? Не можна гаяти часу, яровити…
— Не турбуйся! — раптово перебила його Ружа. — Лягай на сіно, спочивай. Завтра надвечір ми будемо в Києві.
Юнак радісно притиснув руку дівчини до своїх грудей, поцілував старого Кореня в щоку. Хвиля полегкості вдарила в груди, залила серце гарячим потоком, покрила свідомість Святобора саваном забуття…
О юні серця, відважні душі, сильні руки! Чи врятуєте ви дворища київські від чорної руки, чи зупините меч, що навис над племенем яровитів?
Мовчить ніч, вирує Славута. А маленький човен вперто розрізує його могутній плин, прямує вгору…
2
Пізньої ночі кінь Ратибора зупинився в глибокій лісовій долині, недалеко від Києва. Син вождя пригнувся до гриви, поглянув поверх дерев.
На тлі тьмяного неба видно було покручене верховіття трухлявої вікової верби.
— Здається, тут, — прошепотів Ратибор полегшено.
Прислухавшись до шуму ялин, він піднявся в луці сідла і крикнув совою. З гущавини почувся такий же крик. Ратибор скочив з коня, припнув його до стовбура найближчого дерева.
З хащів з’явилася постать в чорному довгому вбранні, наблизилася до сина вождя.
— Все пропало! — почувся пригнічений голос Ратибора.
— Я знаю…
— Звідки?
— Горидід послав голуба, доки ти скакав сюди. Гарячий ти, Ратиборе! Гарячність і призвела до невдачі…
— А блискавиця? — скрикнув Ратибор. — Чому це сталося саме тоді, як батько передавав мені меч?
— Випадково, — прозвучала сувора відповідь. — Повір мені, ще нічого не пропало. І блискавиця могла бути знаком твоєї майбутньої величі. Горидід передає таке…
Невідомий в чорному схилився до Ратибора і щось зашепотів йому на вухо, ніби боявся, що ніч підслухає темні слова.
Син вождя відступив крок назад, захитав заперечливо головою.
— Ні, ні! Тоді всі одвернуться від мене!
— Не говори дурниць. Хіба ти вже не ступив на цю дорогу? Хіба не буде те ж саме, якщо яровити дізнаються про зраду дружини? Про смерть Святобора! Іншого шляху нема. Ще день-два, Кий передасть меч Києва в інші руки, тоді — прощайся з владою… А так — ти візьмеш в руки велику силу. Сила — це все! Хто посміє тоді сказати слово проти тебе?
Ратибор довго стояв задумавшись. Вітер свистів пронизливо між густими вітами ялин, а синові вождя здавалося, що то завиває буря в його холодних пустих грудях. Нарешті, він рішуче махнув рукою, глибше насунув на чоло шолом.
— Іду!
— Я буду молитися за тебе, Ратиборе!
— Не молитися треба, а готувати підземний хід. Сповісти Горидіда…
— Добре. І не забудь — жерці Світовида рівняли для тебе дорогу. Вони й мусять одержати половину твоєї майбутньої слави…
— Не забуду! — крикнув Ратибор, вискакуючи на коня.
Затріщало гілля, застугоніло коріння. Темрява ночі миттю поглинула вершника з конем.
Ратибор зупинився на високій кручі Славути, зліз з коня. Скрегочучи зубами, вихопив меч, сильними помахами зрубав кілька кущів бузини, мов хотів вилити кипучу злість, що переповнювала груди.
Потім схаменувся, сів над прірвою, задумався тяжко.
Місяць сховався за хмару, потемніло. Ніч невпинно котилася над землею яровитів. Треба було діяти. Ще якийсь черв’як точив сумління Ратибора, змушував його вагатися. Світлі і темні образи боролися в його свідомості, штовхали розум в різні боки.
А втім, що вагатися! Хіба є в нього вибір? Дорога тільки одна!
Рішуче підвівся Ратибор, взяв коня за повід, повів крутою стежиною поміж бур’янами і глинищами до води.
Кінь хропів, червоним оком поглядав на господаря, перед водою здибився на задні ноги. Не хочеться йому йти в холодний плин.
— Н-но! Проклятий! — ударив тварину Ратибор, сильною рукою смикнув вудила.
Могутня течія підхопила коня з вершником, понесла навскіс до лівого берега. Важко пливти коню, та він звик до всього — і степи, і ріки, і ліси та болота — безліч доріг і стежок міряли його натруджені нога. Ось і берег. Піски, лози. А далі — дрімучі ліси.
Тільки звірячі стежки в тих нетрях, доріг нема. Та Ратибор рішуче поганяє коня, прямує до полудня.
Ніч стає ще густішою. Ніч і в душі Ратибора. Чорна змія залягла в нього біля серця. Свою лють він зганяє на мокрих боках коня, і той, мов ошалілий, несе його все далі від рідного Києва.
Погане діло задумав старший син вождя. Ой погане! Шлях його лежить до Рубіжної, до стану козар, яким продав він честь, товаришів, своє плем’я. Еге ж, вороги з охотою підуть на чорне діло! Вони давно мріють зовсім підкорити волелюбних яровитів, підточити їхню силу…
Ні на хвилю не зупиняє шаленого галопу Ратибор. Посилюється вітер, свистить в буйному гіллі, розгойдує віковічні дерева.
Жахливим вогнем палають очі зрадника, жар злоби пече серце, луною котиться в лісових хащах стукіт копит, лякаючи сонних птахів. Чорні хмари мчать у небі, то розходяться, то сходяться дивним страхіттям, наповзаючи на сріблисте коло місяця. Десь в заростях чується зловісне скигління сича.
Ой недобре віщує той сич!
3
Журно бринить вода за човном, в сутінках світанку пропливають мимо піщані кручі, порослі травами і лозами.
Святобор розплющує очі, підіймає руку, торкається нею до голови. Легше. Голова перев’язана чистим шматком полотна. Звідки воно? Хто це зробив? Еге! Це ж його неждана рятівниця. Ружа…
Ось вона. З веслом в руках. А де ж Корінь — батько її? Чому вони самі?
Ружа зустріла погляд хлопця, привітно кивнула. Зрозуміла запитливий вираз.
— Батько залишився в Київ Лові, — прошепотіла вона. — Не турбуйся, юначе…
— А сама ти хіба справишся? — непокоїться Святобор.
— Все буде добре. Спочивай…
Дівчина приязно всміхається, лагідні чорні очі проникають в саму душу юнака, тривожать схвильоване серце.
— Я вірю тобі, — тихо промовляє Святобор. — Ти така… дивна…
— Дивна? — широко розкриває очі Ружа. — Чому дивна?..
— Не знаю, — соромиться юнак, схвильований незнаним почуттям. — Я ніколи не зустрічав таких дівчат… Мені хочеться, щоб ненька Голеся побачила тебе. І потім… щоб не розлучатися… Ніколи…
— Кому не розлучатися? — не розуміє Ружа.
— Нам… удвох!
Ружа з несподіванки паленіє, перестає гребти. Потім щоки її бліднуть, але очі — гарячі, темні, мов ніч очі, палахкотять щастям.
— Ну, чому мовчиш? Хіба ти… не зрозуміла мене? Чи, може, такий, як я… негожий для дружини тобі?
Ніби спів соловейка, лине її голос, проникає солодкими п’янощами в груди:
— Я розумію, юначе… Поглянь — очі скажуть тобі про все… Тільки… хай вирішує доля…
— Хай! — радісно згоджується Святобор, знеможено відкидаючись на сіно.
Пахнуть трави, співає хвиля, вимальовуються в світлі ранку високі кручі над Славутою. Ще далеко до Києва, ще багато проток і вирів треба минути, доки Київ узнає про ганебну зраду.
— Може, відпочинеш, люба дівчино? Дай мені весло…
— Лежи, юначе. Набирайся сили… Хто знає, що чекає нас попереду?
Велике горе і нечуване щастя, незмірна печаль і славетна дорога! Ось що чекає вас на шляху життя, мужні, юні серця…
4
Не спиться вождю. Вже друга ніч, як нема Ратибора. Куди помчав він, де водить його недобре почуття зла і ненависті?
Вже давно помічав Кий, що з Ратибором не все гаразд. Старший син був погірдливий, замкнутий, зневажав простих людей — ремісників, хліборобів. Думалося батьку, що все це пройде в перших боях, що дружба вояцька, небезпека походів змінять крутий норов сина.
І ось — сталося страшне! Холодна рука жаху стискує серце Кия, свідомість його перебирає події останніх днів. Незрозуміло, дивно, нечувано! Загибель братів Кия, кращих дружинників, молодшого сина і, нарешті, несподіване чудо біля жертовника. Що ж таїться в замкнутому серці Ратибора, де він, чому не вертає додому?
Моторошно вождю. Щось давить його за горло. Він чує, знає… це смерть стоїть рядом і, сміючись, холодною рукою торкається до нього.
Відчепись, кістлява маро. Я знаю, що отруєні козарські стріли роблять свою справу. Навіть Глиця нічого не міг вдіяти з отрутою. І скоро мені доведеться лягти в землю разом з братами, поряд з сестрицею Либіддю. Я не боюся тебе, смерть! Однак зачекай трохи!..
Хай Київ вибере міцного, мудрого вождя, якщо син мій недостойний. Хай згуртуються знову сили яровитів, щоб земля рідна мала надійний захист. А тоді можна спокійно лягти в могилу…
Прекрасний краю мій. Може, ще багато разів народжусь я з ласки Світовида, і кожен раз без жалю помру, аби тільки ворожі ноги не топтали тебе, аби тільки малі діти весело щебетали по берегах Славути, аби тільки не розвіювалися пожарищами домівки яровитів!..
Кий підводиться на ложі, закутується в ведмежу шкуру.
Морозить. А потім відразу душно.
Покликати Голесю.
Ні, не треба. Хай спочиває вірна жона — вона теж одною ногою в могилі. Втрата Святобора зовсім доконала її.
Вождь дивиться в пітьму, за віконницю. Дивно, казково пливе по темному небу місяць, поринає в пелену хмар, знову виходить. Далеко по воді Славути тягнеться чудесна срібна мережка, ніби добрі духи тчуть там дивовижну дорогу в чудове майбуття…
Майбуття! Що таїш ти в собі? Що готуєш ти моєму племені? Які муки, страждання чи, може, великі радості і щастя? А чи прийде хоч в далекі часи спокій і незатьмарені дні для нащадків? Чи завжди треба буде гострити мечі і кидати рала, щоб захищати рубежі землі рідної?..
Ніч мовчить.
Думки, мов кажани, обсіли голову Кия, розпирають череп.
Сину, де ти? Що хочеш, чого прагнеш? Невже чорні думи твої перемогли добрі слова батька і ніжну любов матері?
Знову вождь безсило опускається на спину, втомлено заплющує очі…
Раптом надворі гримнули двері. Брязнула зброя. Почувся голос Ратибора.
Кий стрепенувся. Прийшов. Повернувся син!
Відчинилися широко двері, і до світлиці вступила темна постать сина. В примарному світлі місяця його бліде обличчя дивно посміхнулось.
— Батьку, — глухо сказав син. — Пробач мені. Недобрі почуття штовхали мене на різкі слова. Я довго думав… і зрозумів свою помилку… Пробач!
Кий радісно, зворушено простягнув руки, обняв Ратибора, притиснув до себе. Пестив холодну кольчугу старечими руками, мов хотів відчути крізь метал живе серце сина.
— Ратиборе, сину мій рідний! Я щасливий, що ти все розумієш… Збагнути хворобу — це значить вилікувати її. Відкинь гординю. Нема більшого щастя, ніж віддавати себе, свою душу іншим, відкривати багатство серця свого для світу… Сядь, любий мій… посидь біля мене… Налий меду в роги, вип’ємо з тобою… Щоб все лихе втекло з нашої господи, з наших сердець…
— Добре, батьку!
Ратибор хутко метнувся в кут, де стояли діжечки з медом, націдив тремтячими руками в роги золотистої рідини, щось сипнув у один ріг. Твердо ступаючи, наблизився до ложа, подав одну посудину батьку.
Кий взяв тремтячою рукою ріг, підняв погляд вгору. Мов привид, чорною тінню стояв перед ним Ратибор. На темному обличчі не видно очей. А як хочеться вождеві побачити їх вираз!
Він підняв ріг.
— Мир, сину?
— Мир, батьку! — хрипко відповів Ратибор і хутко перехилив свій ріг. Потім різким рухом відкинув його в кут.
Кий припав до питва, повільно перехилив, полегшено зітхнув. Ратибор відступив крок назад.
— Куди ж ти, сину? Дай руку… Ти тремтиш? Чому?..
Ратибор не встиг відповісти. На ґанку почулися голоси. До світлиці хтось зайшов.
— Хто тут є? — почувся голос Святобора.
Ратибор метнувся від батька. Кий несамовито скрикнув.
— Сину! Живий? Дитино моя!
В запічку спалахнуло полум’я. Світлиця осяялась багряним вогнем. Святобор блідий, мов мрець, з перев’язаним чолом, наблизився до Ратибора. Той з жахом позадкував од нього, вхопився за меч.
— Сини мої, що з вами?
— Тату! Ратибор зрадник Києва! Він зрадив дружину, хотів убити мене! Оця дівчина врятувала мене від смерті!
З-за спини Святобора виступила струнка постать Ружі.
— Це правда, Кий, — сказала дівчина.
— Геть! — страшно закричав Ратибор. — Ти мертвий! Я бачив твій труп! Ти привид!
Кий судорожно підвівся на ложі, вхопився руками за горло.
— А-а-а! Пече мене, пече! Що ти дав мені? Допомо-о-о-жіть… Ти отруїв мене…
— Устиг! — болісно вигукнув Святобор, вихоплюючи меч. — Проклятий батьковбивця!
Мечі кресонули іскри. Злякано метнулася в куток Ружа. Тьмяним поглядом дивився Кий на жахливий двобій синів своїх, уже майже нічого не розуміючи потьмареною свідомістю.
Нестримні були удари Святобора. В них юнак вкладав і жадобу помсти, і біль утрати батька, і почуття ненависті до зрадника. Не витримав Ратибор, вислизнув за двері, зник у темряві.
Важко дихаючи, Святобор кинувся до батька, обняв його голову, припав до рідного обличчя.
Пізно!
Слабшав подих, гасли очі… Святобор затряс батька за плечі, з надією зазираючи в спотворене стражданням обличчя.
— Тату! Рідний! Не треба! Зачекай!
Повіки Кия затріпотіли, з вуст зірвалося передсмертне шепотіння:
— Ти… одна моя надія… Ось воно…. нещастя, яке… віщували боги… Рятуй народ свій, Святоборе…
Ледве стримуючи сльози, припав до Кия син.
— Добре, тату!
— Поклянись!
— Клянусь рідною землею!..
Голос старого вождя обірвався. Ще раз блиснули з-під сивих брів його очі і померкли. Смерть змахнула своєю косою.
Надворі залунали страшні крики, прокляття. В світлицю вбіг дружинник з оголеним мечем. Плече його було розрубане, рука безсило звисала донизу.
— Зрада, Кий! — закричав він. — Ратибор провів підземним ходом козар, вони в Києві!
Святобор кинувся до Ружі, штовхнув її до дверей, що вели в глибину світлиці.
— Біжи! Там конюшня. Продереш очерет, вилізеш надвір! Знайди неньку, вона сховає!
— А ти?
— Біжи! — крикнув Святобор. — Я затримаю їх! Хіба не бачиш?
В світлицю ввалилося кілька темних постатей. Навіть по смердючому духу вивернутих кожухів юнак упізнав козарських вояків.
Свиснули мечі. Впав один козарин, другий. Десяток інших шуліками кинулися на Святобора, стиснули, обеззброїли. Шарпнувся юнак раз, вдруге! Даремно!
До світлиці заскочив Ратибор, торжествуюче зареготав:
— Ага! Попався? А де ж дівчина?!
Святобор злякано озирнувся. Невже не послухалась? Невже спіймають?
Ружі не було.
Ратибор гидко вилаявся, кілька хвилин з ненавистю дивився в обличчя брата.
— В підземелля його! — крикнув він. — Хай охолоне трохи!
Козари повели Святобора надвір. Світало. Біля ґанку, в калюжі крові, лежало двоє вартових, а біля воріт ще два. Чорні вершники з гиком і свистом гасали по Києву, грабували землянки.
Сірі хмари похмурою пеленою вкривали заплакане небо. Грізно бив у стрімкі береги високою хвилею суворий Славута. По землянках жінки в розпачі оплакували чоловіків і синів, які загинули від підступної, зрадливої руки…
Цього ранку влада над родами яровитів повністю перейшла до Ратибора…
ГЛАВА ВОСЬМА
ПРОКЛЯТТЯ МАТЕРІ
1
Плаче-побивається, припавши до грудей покійного вождя, стара Голеся, рве коси на собі, обливає слізьми дороге обличчя.
— Дорогий муже, господине мій! Відійшов ти до предків славних своїх, не попрощавшись зі мною. Не в славному бою ти поліг, а від руки того, кого називав надією своєю. Не мовчи, дружинонько мій коханий, озвися хоч словом, забери і мене з собою на твою нову дорогу!..
Навіть козарські вояки, що допомогли зробити злодійське діло, суворо і задумано завмерли навколо, слухаючи стареньку, що мов горлиця, побивається над Києм. Понад городищем лине її голос, сповнений віковічного жалю, нестерпної туги.
Ронять сльози жінки, в безсилій люті стискають руки беззбройні чоловіки.
Чинити спротив даремно. Густі лави козар-найманців оточили Київ, охороняють хороми нового вождя — Ратибора. Вони силою зганяють людей до жертовника Світовида, де буде пишний похорон старого вождя.
Похмурі і пригнічені йдуть яровити проводжати в останню дорогу засновника Києва, бійця і трудівника, улюбленого всім племенем Кия…
Ой страшне діло ти зробив, Ратиборе!
Нема рятунку тобі ніде — ні на цьому світі, ні в країні Світовида. Умреш — не проститься тобі богами неймовірне злочинство твоє; зогниєш у землі — а нащадки довго ще проклинатимуть ім’я твоє, і чортополохом, густими бур’янами заростуть місця, де ступала твоя зрадлива нога, де лежатимуть твої чорні кості…
2
Святобору снився-марився дивовижний сон. Ніби веде його ненька Голеся по берегу Славути і розповідає щось ніжне, хороше. Святобор ще маленький, його босі ноги втопають в жовтому прибережному піску, вітерець пустує білим чубом, лагідна хвиля несе на своїм хребті весняну прохолоду з далеких країв.
Так гарно, так приємно Святобору. Хочеться знятися і полетіти.
— Ще полетиш, синку! — бринить голос матері. — Виростуть крила і полетиш!
Раптом на ясне сонце насуваються чорні-пречорні хмари. Страшна мла покриває землю. Згасають чарівні фарби лісів, степів, садів, змовкають пісні птахів.
Веселий гомін дня німіє під смертоносним подихом темнющої хмари.
Славута почорнів, люто заревів, гніваючись на дракона, що поглинув сонце. І Святобор теж сердиться на нього. Хто послав страшну хмару, чому люди не можуть вільно грітися в промінні осяйного Яр-бога?!
— Мамо! — гаряче прохає Святобор. — Дай мені крила. Адже ти все можеш… Я хочу полетіти до сонця, я розжену ті чорні хмари!
— Лети, синку, — чується печальний голос матері. — Моя любов благословляє тебе…
І Святобор відчуває, що незримі крила виростають за його плечима і несуть його в небо. І, дивуючись, бачить Святобор, що це вже не хмара, а чорна запона важким, непроглядним саваном заслонила чарівне світло сонця від людей… Хто повісив її, яке зле божество? Ба! З-за хмар виринає зловісне обличчя Ратибора! Чому сміється він так жахливо?
Та ось Ратибор зникає, натомість висувається з-за туману страшна морда козарина. В руці в нього крива шабля, велетенські зуби ошкірені в реготі. Та Святобор не боїться нічого. Він безстрашно летить назустріч ворогу, все вище і вище несуть його материнські крила. Ось юнак хапає сильною рукою темну запону і рве її!
Лунає оглушливий грім, ясний промінь осліплює Святобора. Він падає стрімголов на землю… і прокидається…
Темно… Навколо цвіль і затхлість. Де це він? Що за дивний сон?
Це ж підземелля, глибокий льох на дворищі батька. Підлий зрадник Ратибор кинув його сюди, закривши згори важкою дубовою лядою. Звідси не вийти, не вилізти без допомоги. А хто ж допоможе? Дружина обеззброєна, кругом вороги…
Святобор охопив руками голову, міцно стиснув, тамуючи нестерпний біль. Спізнився, не встиг! Один день — і все загинуло. Яка ганьба, яке горе для Києва!..
Юнак припав чолом до мокрої глини, застогнав од безсилої люті. О, якби все було кошмаром, сновидінням! Зараз би закінчилося все… і навколо засіяв би сонячний день, і лагідно усміхнулася мати старенька, і суворо-ласкаво привітав братів батько…
Братів? Де ж він — брат? О Яр-боже! Це не сон! Чорний яструб долі пролетів над племенем яровитів, розбив щастя народу. Батько мертвий, зрадник-брат в хоромах вождя… Що робити?
Святобор обіцяв батьку… що? Що він обіцяв? У чому клявся? Рятувати яровитів. Поклявся, а сам попав у смердючу яму. Тепер Ратибор уже не випустить його живим!
Ні звуку не доходить в морок підземелля. Всі забули про нього. Може, Ратибор хоче заморити його голодом? О, в нього вистачить злості.
Вгорі мерехтить в маленькому отворі світло блискавиці, лунають могутні удари грому. Яка страшна гроза! Мов саме небо ридає над зганьбленим Києвом.
Та що там над лядою? Якесь шамотіння. Шепіт…
— Святоборе! — почувся тихий голос.
— Хто це? — відгукнувся юнак, зриваючись на ноги.
— Ружа… Тільки тихше, прошу тебе…
Ружа! Серце моє! Звідки вона? Як?
— Юначе! Де ти? Чому мовчиш?
Сльози радості і любові застилають очі Святобора. Він простягає руки вгору, кричить, забувши про все:
— Дівчино моя, лебідонько! Чому ти тут? Тебе впіймають. Тікай!
— Мовчи, — суворо відказує голос Ружі. — Тут нікого нема. Всі пішли на похорон вождя. Я бачила твою неньку.
— Неньку? — вражено вигукнув Святобор.
— Еге ж. Помовч. Вона нагадує тобі про клятву… і благословляє тебе!
— О дівчино! — аж стогне юнак. — Спасибі тобі. Тільки як же я виберуся звідси?
— Мати дала мені Тоцю. Лови її, вона пролізе в діру. Хай риє землю біля ляди. Хутчій!
В отворі щось темніє. Теплий, м’який, пухнатий клубок падає на руки Святобора, лиже йому губи, ніс, щоки, лагідно вищить.
Тоця, люба лисичко! Допомагай у біді своєму старому другові, покажи своє вміння!
Святобор погладив лисицю по спині, підняв її до ляди, гребнув рукою, показуючи. Тоця зрозуміла, шалено загребла лапками. Вниз посипалася земля. Ще, ще! Ще трохи! Ось уже лисиця сама тримається в дірі. Вона важко хекає, але не припиняє роботи й на хвилю.
Святобор згортає землю докупи, втрамбовує, щоб вище піднятись, поглядає в діру.
— Ружа, ластівко, ти тут?
— Тут я, тут, мій соколе! Ще трохи, зажди, мій коханий!
Нарешті вгорі почулося радісне гавкання Тоці, через прориту нору в льох проник промінь тьмяного дня. Вниз просунувся меч, упав до ніг Святобора.
Юнак схопив зброю, намацав рукоять. Сильно забилося серце.
— Ружа! — крикнув він. — Це меч Києва! Як він потрапив до тебе?
— Голеся передала тобі… на щастя! Не говори, а допомагай рити знизу, якщо дістанеш!
— Дістану, ластівко!
Шалено риє мечем глину Святобор. Піт заливає йому обличчя, але спочивати не можна! Ось уже зіткнулися мечі згори і знизу. Широкий прохід готовий.
Мотузка впала донизу. Святобор оперезався нею, підтягнувся до отвору, проліз. Тримаючи меч у витягнутій руці, виповз на поверхню.
Блиснуло вгорі, гримнув грім. Святобора осліпило. А коли він розплющив очі, то відчув на своєму обличчі гарячі руки Ружі.
Схопився на ноги, обняв, притис до грудей дорогу рятівницю. Біля них крутилася в’юном Тоця, скакала у захваті на спину юнака.
— Ні хвилини більше! Біжімо! — прошепотіла Ружа. Схопившись за руки, вони кинулися до частоколу, проникли за дворище. Кущами пробралися до кручі, опустилися вниз до Славути.
Ружа витягнула з кущів човник, посадила наперед Тоцю, потім Святобора, відіпхнула благеньку посудину від берега. Висока хвиля підхопила їх, понесла вперед, до лівого берега…
А гроза лютувала все сильніше, закутувала землю мороком. Здалося, що тьмі тій не буде кінця-краю. Гнівно ревли темно-зелені хвилі Славути, несли до далекого моря вісті про страшні події, передавали їх прибережним лісам. Віковічні дерева хиталися під ударами грози, гули низькими голосами, ніби творили в тому сумовитому співі дивно-прекрасну легенду…
3
В широкій ямі-могилі лежить, склавши руки на грудях, Кий. Пишно хоронить його син-убивця, як хоронили найзнатніших яровитів. Сотні барил з медами і винами стоять поряд, дожидають бучної тризни. Та чи будуть пити кияни меди з руки зрадника? Чи будуть веселитися з того, що славетний вождь Кий пішов передчасно в країну предків, не залишивши після себе доброго вождя?
Ой невесела буде тризна! Непорушною німою стіною стоїть навколо юрма, не піднімає ніхто очей. Від жертовника Світовида лине сморід — то смажаться туші биків, принесених в жертву богам. Вітер пригинає дим до землі, котить його сувоями понад могилою. В натовпі переглядаються, хитають зловісно головами: Світовид не приймає жертви. Недарма він закрив лик свій грозовими хмарами, недарма глухо гуркочуть копита його коня поза обрієм!
Горидіда — жерця Яр-бога — нема сьогодні. Замість нього стовбичить біля ідола Світовида біснуватий жрець Орой, який зрідка з’являється в Києві, а більше пропадає десь в яругах, поза городищем, збираючи цілющі трави, молячись духам лісу і степу.
Обличчя Ратибора бліде, аж зелене. Він, не піднімаючи погляду, хрипко говорить найманцям-козарам:
— Починайте похорон.
Поряд з вождем поклали коштовні дари, бойову зброю, меди і їжу, щоб було чим Кию підтримати себе в краю Світовида, на новій дорозі.
Жалібно заіржав вороний кінь Кия під ножем Ороя, окропив землю біля мертвого господаря своєю кров’ю, важко впав. Буде на чому їздити старому вождю, бойовий кінь не залишить його в нових походах.
Наперед виступили копачі-могильники. Скоро над Києм виросте гостроверха могила і буде вона височіти довгі віки, заросте травою, нагадуватиме дальнім нащадкам про славне минуле їх предків.
Раптом в натовпі прокотився тривожний гомін. Ратибор підвів голову і скрикнув.
Від хоромів вождя тихо, як тінь, ішла дружина покійного Кия Голеся. Вона опустила очі, проходячи мимо козар, не озвалася словом до зрадливого сина. Зупинилася біля трупа мужа, відгорнула покривало, подивилася скорбно на дороге обличчя, а потім звела погляд на сина.
Юрба задрижала. Мертвотна блідість поповзла по обличчю Ратибора. І, ніби від страшного погляду матері, в небі хмари почорніли, опустилися нижче. Налетіла буря, закрутила пісок, листя дерев у сильному вихорі. Кривава блискавиця мигнула понад натовпом, прошиваючи багряною ниткою грізне небо.
— Будь ти проклятий, підлий вбивця батька! — пролунав над майданом дзвінкий голос матері. — Будь проклятий навіки!
Натовп зойкнув. Нема нічого страшнішого від прокляття матері. Ні хвороба, ні смерть, ні злигодні, ні будь-які небезпеки не злякають мужнього серця, все можна перебороти, від всього врятуватись. А від прокляття матері нема рятунку! Тепер буде жити Ратибор на землі вовкулакою — без благословення рідної крові, з тавром проклятого зрадника, і не буде йому спокою ні на цьому, ні на тому світі.
Аж почорнів син, простягнув руки до матері з жахом і благанням.
— Мамо!!!
Голеся навіть не глянула на нього. Схилилася до мужа, поцілувала, підняла сухі руки до ідола Світовида.
— Добрий Яр-боже! З’єднай мій дух з духом прекрасного мужа мого. Не залиш у нещасті свій народ!
Блиснув у її руках ніж — і ще раз скривавилось тіло вождя. На цей раз рідною кров’ю. Тихо, як підтята билинка, впала старенька жона рядом з Києм, з яким так довго ділила на землі радість і горе.
Ратибор занімів у відчаї. Над городищем прокотився грім. У юрбі пролунали крики жаху, прокляття:
— Зрадник, убивця! Вічно над тобою тяжітиме прокляття матері!
Ратибор зацькованим поглядом вовка обвів натовп, очі його налилися кров’ю. Звіряча лють сповнила груди, кулаки його стиснулися.
— Агей! Вірні воїни мої! Списами гоніть геть цю череду! Погані раби! Я вас примушу поважати мене — свого вождя!
Мов чорні круки, накинулися на беззбройних яровитів козари. До реву бурі домішалися зойки жінок, плач дітей, прокляття чоловіків.
Кияни розбігалася геть від могили Кия, де в світлі грози стояв, мов темний дух, тремтячи від злоби та страху, новий вождь Ратибор…
ГЛАВА ДЕВ’ЯТА
НА ВОВЧИХ СТЕЖКАХ
1
Чорні дні прийшли на землю яровитів. Такої ганьби, такої наруги ніколи не бачили люди. Вони знали, якою ціною Ратибор прийшов до влади, і це породило йому страшну славу в народі. Його ім’ям лякали маленьких дітей, проклинали ворогів, його ім’ям висловлювали презирство і огиду.
Ратибор чув про це, і кожен його наказ дихав злобою та ненавистю. Він обклав яровитів такою даниною, якої не накладали ніколи навіть на переможених ворогів. Найманці-козари їздили по городищах і, загрожуючи карою, забирали у ремісників більшу частину їх виробів, а у рибалок, бджільників, хліборобів та мисливців — третю частину здобутку.
Запальні і юні яровити виступали проти нечуваного насильства. Та сміливців карали смертю.
А Ратибор і його чорні поплічники день і ніч бенкетували в хоромах, заливаючи медами свої озвірілі душі і страх перед майбутнім.
Народ ремствував. У Києві спалахнув бунт. Його очолив Мечибор — найстаріший дружинник. Та сили були нерівні. Гурт сміливців оточили в яру, над Славутою, вирубали шаблями половину, а інших полонили, зв’язавши ремінням.
На площі біля Світовида стратили старого Мечибора. П’яний і німий стояв попереду найманців Ратибор, не піднімаючи очей на того, хто учив його змалку тримати меч, хто своє довге життя віддав Києву та яровитам.
Біснуватий Орой, завиваючи диким голосом, роздував вогнище на жертовнику. В той день сталося таке, що навіть в козар серця завмерли від жаху.
Страченого Мечибора і ще трьох дружинників Ратибор призначив у жертву Світовиду. Облиті кров’ю трупи поклали на жертовник. Курище чаділо, дим чорною хвилею плив над землею, не здіймаючись до ясноликого Яр-бога. Світовид не приймав страшної жертви, його очі дивилися на батьковбивцю грізно і суворо.
Навіть Горидід відмовився бути присутнім на такому ганьбищі. Розлючений Ратибор після вечірнього бенкету, ввалився до нього, потрясаючи мечем, закричав:
— Ти теж крутиш хвостом, духовиде! Сам штовхнув мене на страшну стежку, а тепер… в кущі?! Чому ти ховаєшся по закутках?.. Чому не станеш рядом зі мною… в усіх моїх ділах?..
Горидід підвівся назустріч Ратибору і зловісно прошепотів:
— Ти занадто далеко залітаєш, хлопчисько! Влада осліпила тебе! Ти не знаєш навіть того, що Святобор десь ховається в лісах і гуртує дружину!..
Ратибор аж захлинувся від несподіваної новини. Хміль покидав його, в свідомість заповзав страх.
— Ти брешеш, духовиде! — прохрипів він. — Мої вояки робили облави по всіх городищах, Святобора ніде нема… Його давно з’їли вовки!
— Не дури сам себе, — сухо обірвав його жрець. — І згадай, про що ми домовлялись раніше. Слугам Світовида належить половина твоєї долі. Але таку долю я не хочу ділити з тобою! Непевність, бенкети, розбій і ненависть яровитів! Треба творити свою дружину, щоб позбавитись найманців! А для цього… є один шлях!..
— Який? — з надією запитав Ратибор.
— Знищити Святобора і всіх, хто мріє про повстання!
— Я пошлю в нетрі дружину, я знищу всі кубла по вовчих стежках!
— Даремні слова! Всього козарського війська не вистачить для цього! Та вони й не підуть у болота, у ведмежі хащі! Ми зробимо інакше, Ратиборе… тихо, без крику і шуму…
— Що?
— Завтра мене в Києві не стане…
— Ти втікаєш?
— Дурню! Невже не розумієш? Яровити мусять думати, що Світовид і його жрець проти нового вождя… Второпав?
— Нібито, — прошепотів замислено Ратибор.
— Ну, а тепер сідай ближче і слухай… Треба заздалегідь домовитись про все…
А наступної ночі з майдану зник ідол Світовида. Кияни пошепки передавали з вуст в уста легенду, що буцім бачили сторожі на вежах, як сонцепромінний бог зійшов з гори до Славути і водою попрямував на лівий берег.
Вслід за тим щез духовид Горидід, захопивши з собою священного коня Яркона.
А Ратибор лютував. Він ще частіше бенкетував, а напившись, нападав на мирні городища, палив їх, ґвалтував молодих дівчат, а полонених продавав у рабство козарам і ограм. В окремих місцях спалахували короткі і жорстокі сутички, і тоді пливли безголові трупи по водах Славути до далекого синього моря.
День за днем, день за днем смерть і насильство крокували страшною ходою по городищах і дворищах вільного колись народу. Чорна тінь горя і запустіння лягла над землею яровитів. Люди вже навіть боялися розкрити вуста, сторонилися рідних і близьких. Везли до двору вождя свої нужденні врожаї чи здобич, а потім верталися додому до невеселих жінок та дітей, і прохали у богів допомоги, і запитували — чи відкриється коли-небудь для знедоленого народу дорога до волі?..
2
У Київ Лові, в глухих нетрях лісів, недалеко від Славути поселився Святобор з Ружею. Вони вибрали ту ж саму печеру, де жив колись дід-пустинник з ведмедем і Тоцею. Лисиця впізнала схованку, гасала довго по навколишніх лісах, і цілий вечір сиділа, тужливо скиглячи над запалою могилою давно померлого діда.
В кручі вирили собі землянки і втікачі-кияни, що не захотіли терпіти сваволі зрадника, а також старий батько Ружі — рибалка Корінь. Восени прибило до берега дуб з ідолом Світовида і непритомного Горидіда. Бога і старого жерця перенесли на галявину в хащах предковічного лісу, а ввечері духовид розповів утікачам про страшну смерть Мечибора, про неймовірне знущання батьковбивці.
— Пропаде наше плем’я, — понуро говорив жрець, розхитуючись в такт шуму віковічних дубів. — Старі вимруть, а нові яровити звикнуть до рабства… Так воно й піде, так буде без кінця…
Втікачі мовчали, придавлені горем, зловісними передчуттями, і язики полум’я котилися кривавими хвилями по суворих обличчях.
Минати дні. Святобор, переодягнувшись в лахміття, ходив по городищах, дивився, як його брат-зрадник сіє розруху і смерть навколо. Лють закипала в грудях юнака, сповнювала серце бажанням помсти, а потім змінялась почуттям безсилля.
Він повертався до печери в Київ Лові, лягав на ложе з моху і довгими годинами болісно роздумував.
Ружа тінню підходила до нього, сідала поруч, пестила плече, гладила буйне волосся.
— Важко, Святоборе?
— Горе, Ружо! Ех, якби був Глиця живий… Він би порадив, що робити!
Вони йшли до духовида Горидіда, питали поради. Але старий жрець мов здитинився. Він сміявся, втішав Святобора різними казочками.
— Щоб виплавити мідь, треба руду розтопити на вогні, щоб загартувати меч, треба розігріти сталь, щоб вивести плем’я на міцну і велику дорогу, треба провести його через горе і страждання!
— А якщо плем’я загине на цій дорозі? — дорікав жерцю Святобор.
— Значить, плем’я негодяще, в ньому нема здорового зерна. Хай гине таке плем’я!
— Дивні речі говориш ти, Горидіде!
— Поживеш — зрозумієш!
…І знову тягнуться довгі дні шукань, сумніву, розпачу. Клятва, дана батькові перед його смертю, не давала спокою Святобору. Минала осінь, золотими листками засівала землю. Разом з опалим листом відлітали в безнадійну далечінь останні мрії яровитів про вільне життя.
Суворо крокувала зима по берегах Славути, засипала важким покривалом снігу ліси, поля, городища. Ріка замерзла, затихла її гнівна пісня. Тепер вже ніхто не підіймав голосу проти жахливої сваволі батьковбивці…
Та ось прийшла весна. Задзюрчали веселі струмки, і в блакиті заспівали свої веснянки жайворонки. Славута напнув широкі груди, розірвав крижаний панцир, загримів невгамовну бунтівливу пісню.
І тоді в душі яровитів ніби ввірвався свіжий вітер. Він роздував попіл безнадії, і мрії про повернення втраченої волі воскресали в серцях мужніх колись людей. В м’язах могутніх рук грала сила, прохала меча чи списа, щоб вийти на смертний бій проти зрадника. Не було тільки кому об’єднати ту силу.
Погожого весняного ранку Святобор знову завітав у землянку до Горидіда. Жрець зустрів його на диво привітно, на обличчі духовида грав веселий усміх.
— З чим прийшов, юначе?
— Пора діяти, Горидіде! — сказав Святобор. — Сила рветься з грудей. Ти старіший, ти радив часто батьку в тяжкі години, думай, що робити тепер! Я піду хоч на край світу, аби тільки користь була з того! Клятва, яку я дав батькові, ятрить моє серце!
— Ти клявся перед Києм? — здивувався Горидід.
— Клявся, — сумно відповів Святобор. — А сам не знаю, як дотримати слова того! Ось чому я знову прийшов до тебе, духовиде!
Горидід підійшов до юнака, обняв його, ласкаво зазирнув у ясні очі.
— Вчасно прийшов ти, сину вождя!
Святобор переглянувся з Ружею, серце його схвильовано закалатало, на щоках заграв рум’янець.
— Ти повертаєш надію мені, Горидіде! Говори, говори, благаю…
— Не поспішай… Скажу, але не тепер. Слухай мене уважно. Чи готов ти лягти кістьми за яровитів, чи душа твоя чиста, коли ти говориш про свою любов до рідної землі?
— Як води Славути в сонячні дні, чисте моє сумління, Горидіде! Говори, не муч мене! Що треба робити?
— Запитаєш про це не мене, Святоборе! — урочисто проказав жрець, підіймаючи руки до ідола Волоса, що стояв у кутку землянки. — Через три дні буде свято пробудження духів землі і води. Будь того ранку з Ружею, яку ти вірно кохаєш, в долині духів, над Славутою… Бажання сердець, скріплених великим коханням, виконуються в цей день…
— Але ж туди ніхто не ходить, — прошепотів Святобор. — Всі бояться тої долини…
— З чистим серцем можна йти в долину духів, — суворо заперечив жрець. — При сході сонця зверніться до духа Славути, покровителя нашої землі, і запитайте поради в нього, де силу знайти, щоб повернути волю яровитам!..
Ружа підійшла до Святобора, очі її засяяли рішучістю і сміливістю. Вона схилила голову на його плече, майже прошепотіла в вухо:
— Я готова, мій муже…
Святобор міцно обняв її рукою, подивився в чорні, зволожені очі, потім звів погляд на Горидіда:
— Серця наші чисті, духовиде! Ми підемо в долину духів…
3
…А де ж Глиця? Де веселий, невтомний вояк і чарівник, штукар і жартівник? Чи, може, ліг він у нерівному бою з ворогами? Чи пропав безвісти в степах диких? Чи, може, випили його усміхнені очі стерв’ятники-ворони, а кості розтягли шакали по густих бур’янах?..
Ні, не вмер Глиця. Смерть його, видно, загулялася десь по далеких краях чи, може, боялася наблизитися до сміливого вояка, який ніколи не боявся її! Еге ж, це вже давно помічено, що смерть втікає від того, хто прямо дивиться їй в очі…
Отож і залишився живим Глиця в жорстокому бою над річкою Рубіжною. Його та ще двадцять уцілілих дружинників полонили козари і повели степами до хана Гароната…
Сподобався Гаронату розумний та вмілий яровит. Він вирізував з дерева смішні і веселі, фігурки, плів барвисті кошелі з лози, витісував з каменя ідолів козарських богів, які Гаронат наказував встановлювати на високих могилах як знак його влади над дикими степами, що тягнулися від лісів яровитів до земель огрів.
Незабаром Глицю було взято до шатра хана, де він мав прикрашати житло своїми виробами. Два вояки день і ніч стерегли Глицю, а по закінченні роботи вели до кошари і там замикали разом з іншими рабами.
Минала зима. В повітрі запахло весною. Глиця почав думати про втечу. Його непокоїли думки про Київ. Нічого не можна було взнати від козар, а хан вів розмови з іншоплемінними послами на самоті…
Та випадок допоміг Глиці.
На світанку його привели в шатро Гароната. Хан спав, гучно хропучи під оксамитовим балдахіном. Глиця сів у кутку докінчувати зображення шестирукого бога.
Раптом надворі почулися крики, до шатра заскочив начальник сторожі, голосно вигукнув:
— Посол з Києва до хана Гароната!
Охоронці хана схопилися з своїх місць, а Глиця тихо принишк за ідолом. Може, його не помітять, забудуть, і тоді можна буде почути вісті з рідного краю. Але хто ж це такий прискакав з Києва? Невже Кий помирився з хозарами?
З-під балдахіна з’явився Гаронат. Він сів на розшитих золотом килимах і кивнув головою. До шатра зайшов посол.
Глиця, про якого в гарячці забули, ледь не скрикнув. Київським послом був не хто інший як духовид Горидід. Він поклонився Гаронату, наблизився до нього.
Глиця не вірив своїм вухам. Перед ним виникли страшні образи зради Ратибора, смерті Кия, підступних дій Горидіда. Те, чого найбільше боявся Глиця, — сталося. Яровити роз’єднані, дружина обеззброєна. Святобор — десь у лісових нетрях…
Горидід просив ще вояків у Гароната. Він розповідав про свій план знищення сина вождя Святобора та втікачів, що гуртувалися по лісах. Хан, вислухавши посла Києва, дав наказ підготувати загін вершників для підмоги Ратибору. На честь духовида приготували багатий, ситий сніданок. Раби почали носити в шатро великі тарелі з паруючими шматками баранячого та кінського м’яса, але Горидід від їжі відмовився. Він хотів їхати назад негайно…
…Хан виїхав на полювання. Забутий всіма Глиця докінчував свою роботу в кутку шатра. Він розумів, що настав час діяти. День-два і буде пізно! Надвечір у Глиці визрів план. Він виждав, коли сторожа на хвильку вийшла з шатра, прудко прослизнув за балдахін Гароната…
4
Густа імла покотилася над степом, з боку яровитських лісів дув пронизливий весняний вітер, забирався під благеньку одежину вартових. Два козари, проклинаючи полонених та свою долю, походжали біля дверей кошари, били долонею об долоню, тупцювали, щоб хоч трохи розігнати кров.
Раптом один з них зупинився, неспокійно прислухався. Зупинився і другий, запитливо позирнув вузенькими очицями на товариша.
— Що таке?
— Чуєш, наче шкрябає з того боку?
— Здається…
— Треба подивитись. А то — втечуть яровитські пси, сконаєш на рогатині!..
— Іди поглянь!
Один з козар підбігцем рушив навкруг кошари, злякано скрикнув. Перед ним в темряві бовваніла висока постать. На її голові вирізнявся гостроверхий, хутряний убір хана Гароната. Володар? Вночі? Біля кошари рабів?
— Чому стоїш, блазню? — гримнув хан. — Хіба не бачиш, хто перед тобою?
Вартовий бебехнувся на землю від страху, простягнувся ниць.
— Встань! — лагідніше озвався Гаронат. — Відчини кошару, хочу подивитись на полонених…
Другий вартовий, почувши наказ володаря, миттю зняв засув, розчинив зі скрипом широкі ворота. В ту ж мить юрба полонених темним потоком ринула на козар, зім’яла їх. Не почулося навіть писку.
А постать Гароната зігнулася і промовила вже голосом Глиці;
— А тепер за мною! І щоб ні звуку я не чув. Захопіть зброю. Проберемось до гуртів — тоді ніхто нас не спіймає!
Довгий ланцюжок чорних постатей поповзом потягся в нічну імлу. Минуло небагато часу. І тоді вартові козари, які стерегли гурти коней, побачили, що по степу, до яровитських лісів, мчить великий загін вершників.
В темряві зчинився ґвалт. Запалили смолоскипи. В їх багровому сяйві вирізьбилася постать Гароната на передньому коні. Пролунав громовий голос, що змусив вартових покидати зброю і впасти на траву:
— Чого ґвалт зчинили, нікчеми?
Проте один з старіших козарських вояків добачив, що за Гаронатом мчить юрба обідраних полонених. Він збагнув, в чому справа. Серед ночі тривожно затрубив ріг. Біля шатра відповіли інші роги. Весь стан козар підхопився на ноги… Та було пізно. Загін втікачів шаленим галопом вирвався з кола сторожі і вихором помчав у рятівну пітьму…
Гей, вітре рідний — подих землі яровитської! Сповнюй груди вольних витязів, вдихни їм завзяття і незламність, неси їх на крилах своїх до коханого краю!..
5
Ще затемна прийшли в долину духів Святобор і Ружа. Крізь густющі хащі без стежини продиралися вони, попід шатами дубів, сосен і беріз, поміж буйними заростями папороті.
Долина лежала перед ними — чорна і страшна. Вона простяглася в’юнкою гадюкою аж до Славути. Знизу чувся моторошний сміх, хрипкі крики, дивний клекіт.
— Страшно? — прошепотів Святобор, тримаючи Ружу за руку.
— Ні! — рішуче відказала дружина. — Ходімо. Скоро — схід сонця…
Вони сміливо попрямували вниз, захищаючи обличчя від гілля зустрічних дерев. В гущавині лунав свист якогось гада, сумно скиглив вовк.
Далі. Далі. Крута яруга веде все глибше.
Терен дряпає руки, обдирає одежу, ноги плутаються в корінні дерев. Байдуже. Скоріше, Ружо, скоріше! Вже світає на небі, вже бліднуть зіроньки. Скоро заснуть вовкулаки, сичі і проснуться духи життя.
Земля дихає в передсвітанковій млі, напоює коріння дерев життєдайними соками. Як легко дихається і зовсім не боязко! Хто сказав, що духи страшні?
— Хутчій, Святоборе любий!
Стіна лісу змикається над головою. Вони вже на дні долини. Спереду хлюпає хвиля — сюди доходить вода Славути. Оце і є долина духів — тут вони вітають схід сонця, народження весни.
Вода іскриться рожевими метеликами, відбиває в собі темну гряду дерев. Тихо. Ні звуку. Вітер не колихне вітки, замовкла хвиля.
Грає ніжним багрянцем обрій, переливається барвами веселки. Зорі гаснуть. Парує земля, понад водою туман сплітається в дивовижні узори. І Святоборові та Ружі здається, що то народжуються перед сходом сонця, воскресають після довгого сну духи.
Яснішає довкола. Чіткішими стають обриси дерев. Похмура долина повеселішала. За стіною дерев блиснув краєчок сонця, сипонув барвистим дощем навкруги. Земля стрепенулась, заграла росяним убором, заспівала багатоголосу пісню хвали Світовиду-Яр-богу, батьку всього живого.
Святобор і Ружа стали на коліна, вклонилися сонцю.
— Благослови нас, Яр-боже, укріпи тіло, просвіти розум. Пошли нам силу, щоб вистояти в довгій борні!
Сонце мовчить, але яровити чують його гарячий подих, бачать, як під його пестливим промінням розпукуються бруньки на деревах, розквітають квіти, пробиваються з-під землі трави. Повертається Святобор до води, вдивляється в пасма туманів, простягає руки, пристрасно говорить, ніби вириваючи слова з глибини грудей:
— Славуто, батьку наш! З’явися в цей животворний день, допоможи в біді своєму народу…
Ружа стиснула руку коханого, гаряче зашепотіла, і слово те полинуло над тихими водами, відлунюючись по схилах долини:
— Дух живий безсмертного Славути! Де ти? Прийди! Допоможи в тяжкі для народу часи…
І ось обоє завмерли. Туман над водою згустився, побілів. Все ближче пливуть його казкові пасма, закутують яровитів непроглядним мороком. А з того мороку чується спокійний протяжний голос:
— Чого шукаєте, діти?
Від несподіванки Святобор і Ружа схопились на ноги. Туман ще згустився, і серед нього виникла постать старезного діда з сивою бородою до колін, в білій, до землі, одежі. Пронизливі очі його мерехтять, ніби хвиля Славути в бурхливу погоду, вони уважно і суворо оглядають людей.
— Ви кликали мене… Я прийшов, — знову озвалася постать. — Чого не вистачає тобі, юначе? Сили?
— Ні!
— Розуму?
— Ні!
— Може, сміливості?
— Ні, Славуто! Боягузом я ніколи не був. Та й не про себе я хочу говорити з тобою… Сили потрібно яровитам, сили, щоб скинути огидне ярмо з народу, щоб знищити зрадника-брата і його найманців! Дай пораду, дух Славути!..
Дід задумався, довго мовчав. Туман прокочувався мимо і часто здавалося, ніби він зникає, перетворюється в пару і колишеться під промінням сонця. Нарешті, вуста його ворухнулися, почулися тихі слова, мов шелестіння леготу:
— Слухай духовида, вояку! Слухай духовида!
Святобор здригнувся, притиснув до себе Ружу.
Постать духа Славути розтанула в мороці, покотилася до води. Святобор простягнув руки вслід їй, закричав:
— Що це значить, діду? Чому ти не кажеш, що діяти?
— Питай богів своїх, питай Світовида, — почувся здалека голос. — А шлях твій лежить до полудня. Ввечері зірка ясна, червона, вказуватиме тобі шлях…
І ось… все затихло. Німує долина духів. Розходиться туман, синіє вгорі усміхнене небо.
Святобор переглянувся з Ружею, взяв її за руку. Не промовляючи й слова, пішли вони назад, несучи в серці нез’ясовне хвилювання і тривогу!
Гей, легковірні, гарячі серця, розтруєні зневірою! Не по нетрях ведмежих, не по стежках вовчих треба шукати силу, щоб здобути волю! Скиньте пелену обману з невгамовних душ, ясних очей, беріть зброю дзвінку в незламні руки! Куйте долю народу залізом і кров’ю, розумом і силою м’язів, піснями і муками, любов’ю до життя і ненавистю до сваволі!
Ніч втікає від сонця, насильник від витязя, тьма душі, страх сердець, безсилля розвіюються примарами перед ясним промінням великої, простої правди…
ГЛАВА ДЕСЯТА
ПІДСТУП
1
На широкій галявині — людно. Старезні дуби, високі сосни посхилялися довкола, перешіптуються про щось, дивуючись. Більше сотні яровитів зібралось посеред лісу. Всі мовчазні, урочисті.
В колі — ідол Світовида, що стояв колись в Києві. Перед ним — невеликий жертовник. Куриться з нього пахучий димок, жертва сьогодні — безкровна. Це мед лісовий, золоті колоски тогорічного жита.
Сонце сміється з ясного неба. Дим струмиться вгору, тане над вершинами дерев. Жертва приємна Яр-богу.
А яровити повільно кружляють меди і вина, передаючи один одному окуті бронзою і сріблом роги.
Нарешті з кола встає Святобор. Ой який могутній вояк виріс з нього за останній рік! Пробилися вуса, роздалися плечі. Вишита сорочка перехоплена широким ременем, на ремені — батьківський меч, меч Києва, на плечах — малинова тепла накидка.
В далеку дорогу зібрався Святобор, туди, куди котить хвилі свої старий Славута. Тому й сумно на галявині, тому й кружляють яровити меди, ніби на тризні.
Встав Горидід. Він один з старих киян залишився живим, йому й говорити напутнє слово. Але чому не дивиться він в очі Святобору, чому тремтять його старечі руки? Хіба не він посилає сина Кия до обрів, що займають степи за порогами? Після повернення Святобора з долини духів, жрець розповів юнаку, як його батько давно-давно передав Горидіду знак, що свідчив про укладення дружби з обрами. То була фігурка мудрого птаха — сови. По тому знаку яровити або обри мусили йти на допомогу племені, що потрапило в біду. «Тільки в найтяжчих випадках посилайте цей знак дружньому хану», — попереджував Кий.
Горидід підняв фігурку сови вгору, голосно вигукнув:
— Той час настав, яровити! Нам потрібна поміч. Ось чому їде від нас син славетного Кия!..
Жрець передав Святобору сову, потім вийняв з-за пазухи чорну ладунку, надів на шию юнакові. Тихо мовив:
— Тут рідна земля. В ній піт, і кров, і сльози яровитів. Вона берегтиме тебе в дорозі…
Тонко плете незримі сіті Горидід. Сумом бринять його слова, сльози тремтять на старечих очах. А зворушений Святобор обіймає жерця, притискує до широких грудей:
— Спасибі, духовиде…
З юрми вийшов старий Корінь, поцілував Святобора.
— Прощай, синку. Наші серця і думи з тобою. Повертайся з другами… Хоч і билися ми з ними колись, ну а коли Кий домовився про дружбу — то ми слова не зламаємо! Скажи, що всяке буває! Сьогодні вони нам поможуть, а завтра ми станемо в пригоді! Яровити добра не забувають!..
— Скажу, батьку Корінь!..
Горидід зайшов до землянки, вивів звідти священного коня Яркона. Підійшов до Святобора, вклонився.
— Бери Яркона, сину.
— Що ти говориш, Горидіде? — здивувався Святобор. — Хіба можна їздити на коні Світовида?
— Можна, — тихо відповів жрець. — Яр-бог буде тобі супутником. Бери, не вагайся, тут не дістанеш іншого коня. Звіряйся на Яркона — він повезе тебе по вірній дорозі!..
Яркон, мов розуміючи слова жерця, підійшов до Святобора, легко дихнув йому в вухо, поклав голову на плече. Юнак розправив груди, глибоко вдихнув повітря, ясним поглядом обвів усіх.
— Іду, браття і товариші! Гуртуйте силу, ждіть друзів наших…
Коло яровитів розступилося. Святобор з Ярконом рушив до проходу. Ружа — мовчазна і бліда — йшла поряд. І коли вони вже сховалися за першими деревами, з-за жертовника долинуло тихе, як стогін, мов подих вітру, мов голос землі, зітхання юрми:
— Наше благословення з тобою, сину…
І ось вже нікого нема. Тільки люба Ружа йде поруч — засмучена, згорьована. Зупинилися вони на кручі над берегом Славути. Звідси видно було в густій імлі правобережні кручі, неосяжні луки, блакитні дзеркала озер і проток.
Святобор пригорнув жону до себе, заплющив очі. Прислухався, мов хотів почути стук її серця. Потім відхилився, довго дивився в чорні, захмарені очі, щоб назавжди понести з собою пам’ять про кохану.
— Святоборе, муже мій! Я не плачу — ти бачиш… Я буду ждати… А якщо смерть судилася тобі… ти все одно не вмреш… ти живеш в мені!
— Ружо!..
— Так, любий… ти живеш в мені. В тебе буде дитя. І якщо народиться син, я назву його, як звати батька його… Святобором.
— Спасибі тобі, кохана…
Святобор поцілував Ружу ув очі, потім вийняв меч і зрубав гілку верби.
— Для чого це, друже мій?
Він мовчки закопав гілку в землю, набрав у шолом води, полив.
— Приходь до цієї верби, дивись на неї. Доки вона зеленітиме — знай, що я живу і думаю про тебе. А осиплеться лист з неї — нема мене живого! Ну, та будемо сподіватися на краще…
Святобор скочив на коня, перехилився, ще раз міцно поцілував заплакані щоки Ружі. Вона хотіла щось сказати, та подих перехопило.
Заіржав кінь Світовида, з місця ринувся вскач, стелючись білим птахом понад лозами, понад бур’янами. Хмара куряви прослалася за ним. Менше, менше… Ось уже зовсім не видно. Тільки ще глухо стугонить земля, та луна, затихаючи, котиться в лісі. Ружа вернулася до землянки, впала на мох…
2
Отямилася від гавкання лисиці. Зірвалася з моху, подивилася на Тоцю. Невже козари? Ні, звірина наче радіє!..
Ружа схопила стріли, лук і вискочила з печери надвір. Її зустріли голоси весняного лісу, свіжий подих розбудженої землі, ясний промінь сонця.
Та хто це? Ружа насторожилася, приготувала стрілу. По стежині між віковими деревами поволі йшло кілька людей, одягнених в козарські кожухи. Спереду шкандибав високий, худорлявий дідок з палицею в руці. Лисиця побігла прямо до нього, стрибнула на груди, облизала обличчя.
Дідок зупинився, притиснув звірину до себе і заплакав.
Ружа знизала плечима. Що за дивина? Чому Тоця знає цього старця? Та ось чоловік ступив ще кілька кроків уперед, ввійшов у смугу світла. Ріденькі вуса, борідка, примружені очі в промінні зморщок.
Так часто Святобор розповідав Ружі про це обличчя! Невже…
— Глиця?! — радісно скрикнула жінка, обнімаючи прибулого. Вона заплакала нестримними гарячими сльозами і не соромилася їх. — Живий, здоровий, Глиця, батьку!..
— Еге ж, Глиця, дочко, — здивовано-радісно відповів чоловік, заспокоюючи Ружу. — Та звідки ж ти знаєш мене?
— Святобор розказував!..
— То ти жона його?
— Еге ж!
— Хороша! — відверто похвалив Глиця, цілуючи Ружу в щоку.
— Як же ви? Звідки?
— Втік з полону козарського. Разом з цими молодцями. Тут недалеко ще сотні дві дружинників. По городищах збирав, гуртував, до вас привів. Ще там ми почули, що трапилось в Києві, ну й гайда сюди!
Тоця скочила на землю, виграючи хвостом і озираючись, помчала до печери. Глиця засміявся.
— Еге, Тоця гостинніша за тебе, господине! Давай запрошуй до господи, бо ми голодні, як вовки! А чого ж це Святобор не виходить? Мені конче потрібно бачити його!..
— Святобора нема, — похнюпилася Ружа. — Він сьогодні поїхав…
— Куди? — передчуваючи щось лихе, прошепотів Глиця.
— На полудень. До обрів.
Глиця сплеснув руками, вдаривши ними об поли кожуха.
— Чого поніс його туди злий дух? За чим?
— Прохати допомоги! Горидід передав Святобору знак Кия, по якому хан обрів має послати яровитам дружину на поміч!
— О Яр-боже! — підняв руки до неба блідий Глиця. — Що за напасть на яровитів! Яке страшне злодійство! Та то ж підла брехня, Ружо! Обри ніколи не були друзями Києву, а Горидід робить все на руку Ратибору! Він послав Святобора на смерть!
Ружа захиталась, позеленіла. Вуста її ворушилися, але вона не промовляла й слова. Глиця підхопив її, влив до рота води.
— Веди нас до Горидіда, дочко! Тримайся! Може, ще пощастить врятувати Святобора!..
…Духовид лежав на землі горілиць. Ноги його були прив’язані до двох зігнутих донизу беріз, які притримувались кількома молодими яровитами. Коло суворих, гнівних дружинників оточувало зрадливого жерця. Над ним стояв Глиця і, приставивши меч до шиї, запитував:
— Для чого ти послав Святобора до обрів?
— Щоб позбутись його, — хрипів Горидід. — Всіх інших можна було б зневірити і віддати до рук Ратибора…
— Хтось буде чекати сина Кия на дорозі?
— Засада козар…
— Де?
— Біля гирла Рубіжної…
— Проклятий! — заскреготав зубами Глиця. — Ти тонко грав на молодому серці, довірливій душі! А ви, люди! Чого ждали? Кому підкорялися? Ворожі ноги топчуть рідну землю, а ви ховаєтесь по лісах. Сила яровитів у єднанні, а ви розпорошили її, замкнувши серця свої в шкаралупі страху і сумніву! Сором і ганьба Києву!..
Яровити похнюпили голови. Глиця одступив від розпростертого духовида, махнув рукою.
— Одпустіть його. Замкніть у землянці і стережіть. Його буде судити весь Київ, коли на майдані городища знову стоятиме Яр-бог!
Розгубленого зляканого Горидіда одв’язали від беріз і повели геть. Глиця підійшов до Ружі, поглянув їй в очі.
— Треба діяти, дочко. Веди мене скоріше туди, звідки вирушив муж твій…
— Що ти хочеш робити, Глице? — з надією запитала Ружа.
— Побачиш.
Глиця зупинився біля посадженої Святобором вербички, опустив Тоцю на землю. Потім він дістав з торби біля пояса шматок берести, надряпав на ній якийсь візерунок, прив’язав сувій до ошийника Тоці.
— Хай Тоця біжить за ним. Коней у нас тут нема, пішки Яркона не доженеш. Може, він зрозуміє. Я попереджую його про засаду і вказую, що треба вернути назад!
— О Глице, якби вдалося, — застогнала Ружа, ламаючи руки.
— Будемо сподіватись. Ну, Тоцю, біжи… Шукай по сліду Святобора… Послужи ще раз, вірна лисичко…
Тоця махнула пухнатим хвостом, потерлася об ноги Ружі, Глиці і, понюхавши сліди копит Яркона, побігла вздовж берега. Ось кущі заховали її, ось рудий клубочок вихором вимчався на галявину і зник за деревами. Ружа дивилася йому вслід і спраглими вустами шепотіла палку молитву Яр-богу…
3
Святобор наближався до Рубіжної. Над лісом спадала вечірня просинь. Між деревами багрянцем просвічувало небо.
Яркон похропував, повертав голову до вершника, ніби хотів щось сказати.
— Їсти захотів, коню? — ласкаво запитав Святобор, пестячи Яркону круту шию. Кінь Світовида тонко заіржав, вдарив копитом.
Яровит скочив на землю, пустив Яркона на траву. Той вдячно торкнувся м’якими губами до руки вершника і почав хрумати соковиту пашу.
Святобор сів на пеньку, витягнув з-за пазухи фігурку сови, вручену йому Горидідом, задумався. Скільки ще доведеться перебороти знегод і несподіванок, доки він вручить цей знак дружньому хану?
Раптом яровит насторожився. Недалеко в лісі почулися дивні звуки. Чи то собака, чи то лисиця! І ось на галявину вискочила руда звірина, вистрибом помчала прямо до Святобора. Юнак аж рот відкрив.
— Тоця! Як ти сюди потрапила?
Лисиця вискочила Святобору на руки, підставила шию. Юнак помітив нашийник, на ньому — сувій берести. Послання? Від кого? Чому навздогін?
Яровит похапливо розгорнув сувій. На бересті ножем було надряпано звивисту лінію, од неї ліворуч йшла інша, на тому перехресті зображено козарську шапку і меч. Еге! Та це русло Славути, а ліворуч — Рубіжна. Біля гирла намальована козарська шапка. Себто засада, вороги?! Хто ж попереджає його? Горидід? Він якось дізнався про небезпеку і послав Тоцю услід! Ну, спасибі й на тому! А що тут ще за риса? Вона йде вздовж Славути до полудня, не доходячи до Рубіжної, обривається. Там хрестик. А потім риса повертає назад, над нею — стріла. Що таке? Вони хочуть, щоб він повернувся назад? Для чого? Тому, що тут засада ворожа? Горидід боїться, щоб Святобора не вбили? Пусте! Не можна тремтіти перед небезпекою! Раз вирішено — треба їхати до кінця!..
— Правда, Тоцю? — тихо обізвався Святобор, пестячи лисицю. — Ми обминемо ворогів, переберемося уплав Славутою, а козари нехай собі стоять за Рубіжною… Ні, ні, рідний краю! Я без сумніву йду назустріч небезпеці, я приведу тобі на допомогу дружніх вояків!..
Вперед, коню… Пора. Тепер вже ми поїдемо не прямо, а праворуч. Хащами, лозами, до берега Славути. Тільки тихо, не іржи, Ярконе, бо почують вороги — буде біда. Ген — засіяла червона зоря на полудень. Туди лежить наша дорога…
4
Спадає вечір. На небі загорається яскрава зірка. Вона переливається живим вогнем, тремтить, хвилює серце Святобора, мов погляд рідної матері, мов надія народу, душа його, його майбуття.
Вперед, священний коню! І вночі не до сну. Спати можна на ходу або вдень на обіді.
Інколи буря прокочується над лісом, над рікою. Тоді грізно ревуть хвилі, стогнуть, гнучись до землі, дерева, низько мчать чорні хмари, крешучи, в небі сліпучі вогні. І в громі грози Святобору вчувається стогін народу, регіт батьковбивці, благання сиріт і обездолених матерів.
І ще сильніше поспішає тоді Святобор, і несе його Яркон, мов біла блискавиця, вперед і вперед, де на обрії палає яскрава зірка…
5
Та ось прийшла біда.
Неждано-негадано вихопилися з-за могили вершники, заревли дикими голосами. Не встиг Святобор витягти меча, як десятки арканів обплутали його. Дико заіржав Яркон, грудьми кинувся на низькорослих степових коненят, повалив двох на землю. Даремно!
Святобора зв’язали, стягнули на землю, кинули біля могили. Навкруг Яркона ходили, поплескували долонями по білосніжній шиї, задоволено поцмокували.
Святобор, опам’ятавшись, зиркав навколо. Кочівники сиділи довкола вогнища, щось жваво говорили незрозумілою мовою, кивали в його бік.
Святобор придивився. Та це ж, напевне, обри — жорстоке степове плем’я, яке колись довго володіло слов’янськими племенами. Яровити з вуст в уста передавали легенди-перекази про незвичайну силу обрів, їхню жорстокість. Але ж саме до них послав його духовид Горидід. Значить, треба сказати їм! Але як?
— Ей, обри! — крикнув з натугою Святобор.
Степові напасники дружно повернули обличчя до полоненого, здивовано насторожились. Один з них — чорнолиций велетень — підійшов до Святобора, жуючи великий маслак, схилився над ним.
— Чого тобі? — вишкіряючи зуби, запитав він по-яровитськи.
— Одпустіть мене. Розв’яжіть!
— А чому б то? — зловісно запитав обрин.
— Я їхав до вашого хана. Я посланець від Києва. У мене є знак.
— Знак? — здивувався обрин. — Покажи…
— Ось тут, за пазухою. Мене послано по допомогу. Духовид сказав, що обри — дружнє плем’я, що хан ваш домовлявся з Києм про допомогу в час небезпеки. Ця сова — знак…
Обрин оглянув насмішкувато сову, показав іншим обрам. Зареготався презирливо. Його регіт був підхоплений всім гуртом напасників. Пересміявшись, обрин-велетень сказав грізно:
— Дурний, легковірний яровите! Ніколи ми не укладали спілки ні з Києвом, ні з іншими племенами. Меч і власна рука — наші спільники! А духовид твій — просто брехун! Ну та то ваша справа — гризтися поміж собою! А наша — віддати тебе володарю нашому! Добрим рабом будеш!..
І обрин відійшов до вогнища, кинувши фігурку сови далеко в степові бур’яни.
Серце Святобора впало. Ось вона, правда! Як пізно він збагнув, куди його послав Горидід! Які тонкі ниті плів зрадник, доки не було Глиці — вірного порадника! Глиця! Чи не від нього було послання? Неодмінно від нього! Як він одразу не догадався? Святобор згадав, що вже не раз Глиця посилав такі послання на бересті. Там же був ясний і чіткий наказ — повернутись назад! А він не послухав. Злобна воля Горидіда засліпила його, повела назустріч смерті! А рідний край — над прірвою! І тоді, коли йому потрібна допомога батьківським мечем і твердою рукою — син вождя пішов у ворожі землі за химерою! О горе, ганьба йому!
Святобору не чекати пощади від обрів. В кращому випадку його продадуть козарам. Тоді прощай, рідний край, прощай, велика мета!
Хоч би поворухнутись! Неподалік Яркон, він скоса поглядає на господаря, тихо хропе. Здається, ніби священний кінь щось хоче сказати.
Зненацька вояк відчув чийсь дотик до своїх рук. Легенький, ніжний. Тріщить ремінь, послаблюються пута. Боже-Світовиде! Що це? Невже Тоця? Ну звичайно! Її не помітили обри, і тепер вона прийшла на поміч.
Лисиця хугко гризе реміння, пуга спадають одне за одним!
Обри регочуть, жеруть варене м’ясо, не звертають навіть уваги на полоненого. Хто може допомогти блідолицому чужинцю? Хто розв’яже такі пута, які не розірве і кінь?
А Святобор уже повзе до Яркона. Меч при ньому, припаси, лук — на сідлі. Вперед!
Мов стріла, метнувся на коня Святобор, різонув мечем повід, вдарив чобітьми під боки.
Заревли, завили обри, посхоплювались від багаття, кинулися до зброї.
Буревієм майнув білий кінь, заіржав радісно, вихором пронісся в пітьму, ламаючи високі бур’яни. Десятки вершників помчали навздогін, стріли засвистіли в нічному повітрі.
Даремно! Хіба наздогнати низькорослим коненятам невтомного Яркона? Хіба знайти в рятівній темряві серед неосяжного степу самотнього вершника?
Затихає гомін погоні. Бурхає в жилах схвильована кров. Поряд з конем гордо біжить Тоця, виграє хвостом, хитро поглядає вогниками очей на Святобора.
Витязь підхоплює звірятко із землі, вмощує на сідлі, гладить теплу, чутливу спину.
Спасибі тобі, Тоцю! Ти знову рятуєш мене, мій вірний друг, моя хороша лисичка!.. Назад, до Києва! Скоріше, скоріше!
Хай полини глушать чужі запахи, дурманять голову. Хай шепоче тирса, заколисує. Тільки зірка горить в небі, не спить, моргає застережливо. Будь уважним, витязю! Навколо вороги, навколо небезпека. Та кожна стежка веде нині Святобора до рідного краю, кожен крок наближає до священного Києва…
ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА
СИНИ СВІТОВИДА
1
Горе і смерть, як і раніше, витали над землею яровитів. Затихли пісні по землянках, пошепки говорили люди поміж собою, ніби боялися, що посіпаки Ратибора почують їх.
Однак в народі знали, що в густих лісах над Славутою гуртуються бойові дружини. Туди йшли всі, хто не схилив голову перед сваволею.
Ружа, не спочиваючи, ходила від городища до городища, від землянки до землянки, говорила з яровитами, підтримувала в них віру в повернення волі, закликала молодих іти в ліси.
А коли поверталася в Київ Лов, її зустрічав Глиця. Він був душею і серцем лісових дружин, він, ніби незгасиме полум’я Світовида, горів день і ніч, передаючи той жар в інші серця, прискорюючи день повстання. Десь в глибині серця в нього жила-тліла надія, що повернеться з чужих країв Святобор, що очолить він могутні дружини сміливців і поведе на бій з напасниками та їх господарем-батьковбивцею.
Через місяць після від’їзду Святобора в Ружі народився син. На сході сонця біля жертовника Світовида його назвали Святобором. Не батько, а старий вояк Глиця піднімав дитя на руках назустріч животворним променям Яр-бога, заповідаючи йому в спадщину неосяжну рідну землю.
Ружа ледь стримувала сльози, що підступали до очей. Вона в той день пішла — вже який раз — до Славути, сіла під заповітною вербичкою і гірко заплакала.
А вербичка потягнулась угору, розпустила зелені віти, роздалась на боки. Значить, Святобор живий, значить, він ходить по світу, шукає долі своєї або гниє в тяжкому рабстві, не може вернутися додому з-за тридесяти земель.
Ружа припадала до стовбурця вербички, цілувала ніжну кору, плакуче листя, прислухалася до шелесту віток, що говорили з вітром весняним, мов хотіла почути в тій розмові про любого мужа.
Де ти, коханий? В яких землях? Чи збагнув страшний обман проклятого жерця? Які дощі обмивають твої стежки, які трави дають тобі постіль для нічлігу? Якби знала — полетіла б до тебе ластівкою, обмила б закривавлені, побиті по кам’янистих дорогах, ноги твої гарячими сльозами, оберігала б сни твої…
Ой дух заповітної вербички! Скажи хоч слово — чи бачити мені ще пломенисті очі коханого, чи відчувати біля грудей стук гарячого серця?..
А дні летіли. Славута котив у сиву далеч могутні весняні води, поспішав у невідомі краї, мов хотів винести з хвилею своєю темні часи племені яровитів…
2
Святобор вирвався з чіпких рук обрянських, одірвався від погоні в густих заплавах над Славутою.
День і ніч їхав він на північ, відпочиваючи інколи короткі часинки. Нападали ще кілька разів на нього дикуни-кочівники, та Святобора рятували Яркон дужий і меч гострий. Бурею налітав яровит на розбійників степових, і падали підступні напасники під караючими ударами київського меча.
За місяць він доїхав до Рубіжної, переплив гирло річечки густими очеретами і в’їхав до рідного лісу. Спів птахів лунав весільним дзвоном у вухах витязя, повітря коханої землі, ніби цілюща рідина, вливалося в груди, серце калатало в передчутті радості і тривоги.
Надвечір Яркон зупинив шалений галоп і вискочив на високу піщану кручу над Славутою. Святобор зняв шолом, встав з коня, схвильовано витер сльозу з очей, припавши до землі, доторкнувся до неї спраглими вустами. Пестив огрубілими долонями листочки верби, шепотів у забутті слова привіту і вдячності.
— Жива ти, вербичко… Жива… Спасибі тобі… Для жони моєї берегла ти листя своє, віти свої, щоб знала кохана Ружа, що неушкоджений і здоровий вертає додому Святобор… Спасибі тобі!
Тоця нестямиться від радості. Вона почула запах знайомих лісів, вона несамовито гасає по хащах, вертається до Яркона, який жадібно втягує прохолодне славутинське повітря чутливими тремтливими ніздрями.
Ніч легким синім маревом пливе над землею. Пора, товариші, друзі мої. Вже недалеко домівка, а там Ружа кохана, товариші дорогі! Чи знають вони, що зрадник підлий живе серед них, чи, може, Ратибор знищив схованки таємні, і тепер ніхто вже не підіймає голосу проти підлого насильника?
Нечутно ступає кінь поміж віковічними деревами, наближається до галявини Світовида. В темряві блимають вогники, чуються неясні голоси. Що там твориться? Тоця висунула голову з свого кошеля, прив’язаного до сідла, тривожно завуркотіла. Святобор зупинив Яркона.
Раптом з пітьми налетіли чорні постаті, схопили витязя і, не даючи йому змоги навіть крикнути, потягли до галявини.
— Козарина спіймали! — пролунало здалека.
— Ведіть сюди! — відповів голос.
Святобор аж стрепенувся від несподіванки. Чий то голос? Чому він такий знайомий, рідний? Такий голос має лише одна людина в світі. То ж Глиця!
— Глиця! Батьку! — закричав Святобор, вириваючись з міцних рук дружинників. Побіг, обняв, стискував його в залізних обіймах, плакав нестримно гарячими сльозами і не соромився їх. Плакав і Глиця, пестячи широку спину вояка, відступаючи назад і знову кидаючись йому в обійми.
— Гей, та ти сивий зовсім! — вражено крикнув Глиця, сплескуючи руками. — Яр-боже! Що це з тобою?
— Потім розповім! — сумно всміхнувся Святобор, оглядаючись. Тільки тепер він побачив, що на галявині Світовида стоять озброєні дружинники. Їх багато, сотні і сотні. Грізно наїжачилось військо рогатинами, біля поясів у дружинників важко звисають мечі. Звідки ці вояки, чиї вони?
— За два місяці зібрали таку силу, — гордо пояснює Глиця. — Ось бачиш, де треба шукати допомогу! Ну та не згадуймо про ганьбу минулого. Славні діла попереду!
— А Горидід? — не вгамовувався Святобор. — Чи не втік він?
— Сидить в землянці, — махнув рукою Глиця. — Жде свого часу!..
— А Ружа? Жива… чи, може…
Глиця важко зітхнув, прямо поглянув у очі витязю.
— Лихо сталося, Святоборе. Ружу з сином схопили посіпаки Ратибора… не догледіли ми…
— І що — вбили? — несамовито крикнув Святобор.
— Ні… Не вбили. Ратибор розіслав гінців по всіх городищах, і вони розголошують, що завтра Ружа і її дитина будуть принесені в жертву богам, якщо Глиця і втеклі дружинники не здадуться на ласку вождя…
— Проклятий!
— Еге ж! Тому й зібралися ми тепер, щоб вирішити, як бути!
— Батьку Глиця! Я йду зараз в Київ, я сповіщу, де треба, щоб виступали завтра, а ти поведеш дружину на приступ. Глиця! Невже ти не розумієш!..
— Розумію, — м’яко перервав його старий вояк. — І сам збирався рятувати Ружу. Вона дорога нам, як і тобі… Але коли так трапилося — хвала Світовиду! — що вернувся ти, то піду в Київ я. Не заважай, мовчи! Я одягнусь так, що й ти не впізнаєш. А тебе схоплять, як тільки з’явишся в городищі. Второпав? А ти очолюй дружину і по сигналу веди на приступ. В яру, проти майдану Світовида, буде запалено вогонь. По тому знаку починаймо!..
Святобор зовсім очманів. Йому доручають дружину? Він має під своєю рукою таку велику силу! «О доле! Воістину ти кидаєш мене від смерті до щастя, прокладаючи мої дороги в дивовижних хащах життя!»
А Глиця піднявся на камінь біля Світовида і голосно крикнув, звертаючись до дружинників, що суворо завмерли суцільною стіною, прислухаючись до схвильованої розмови:
— Други! Яровити! Радість велика для нас! Повернувся з чужого краю син Кия Святобор. Над ним благословення старого славетного вождя і матері Голесі. Він очолить наші сили і поведе їх супроти зрадника!
Привітальний клич оглушив Святобора, сотні рук заколихалися в повітрі, і витязю здавалося, що то в темряві ворушиться багатоголова незборима істота — казкова, могутня. Та й справді незборима! Бо то народ, його безсмертна сила і снага, його невтомні руки і ясне серце…
До Святобора підвели Яркона. Він взявся за повід, заплющив очі. Чи не сниться? Знову розплющив. Прийшла жадана мить. Витязь легко скочив у сідло, витягнув з піхов батьківський меч — меч Києва. Високо підняв його над головою. Багрова стріла блиснула в темряві, ніби сувора рука розплати над батьковбивцею.
Святобор глибоко вдихнув повітря, і понад галявиною, лісовими хащами полинув гучний клич:
— В похід!!!
Луна підхопила довгождані слова і покотила їх радісно славутинською долиною, понад лозами, понад вирами, понад широкими лугами, понад нетрями, а потім насторожено, тривожно завмерла біля веж похмурого Києва…
3
Сонце встало цього дня ніби вмите ранковою росою. Воно усміхалося, вітало заквітчану землю, пестило золотими пальцями-променями кожну билинку і квітку.
Тільки Ружі було не до радощів. На київському майдані стояла вона, прив’язана до кам’яного мерзотного ідола козарського, призначена в жертву чужому богу. Не страшно Ружі вмирати, бо знає вона, що скоро прийде воля яровитам! А тільки жаль, що не побачить вона того світлого дня! А ще найбільше жаль малого Святобора, дитяти невинного, яке загине сьогодні від руки ката!
Найманці-вояки стіною стоять навколо жертовника, а навкруги — скільки оком кинь — яровити. Чому вони прийшли сюди? Невже їм приємно дивитися на муку жінки й дитяти? Невже серця їхні так зачерствіли, що не здригаються від злочину нечуваного?
Тиша страшна над майданом. Очі юрми опущені. На підвищення жертовника вийшов Ратибор, провів біснуватим поглядом понад головами. На ньому пишно розшита накидка, роззолочена шапка, подарована козарським ханом. Тільки щоки горять хворобливим вогнем та тремтять руки від безкінечного пияцтва.
— Повеління моє не виконали яровити! — закричав зловісним голосом Ратибор. — Глиця не з’явився донині, і бунтівні дружинники ще й досі ховаються по лісах. А тому в жертву богам вояків вірних моїх віддаю оцю жінку і дитину її!..
Юрма зашуміла, над майданом прокотився грізний подих ненависті. Ратибор потряс руками, захлинаючись від злоби, вигукнув:
— Замовкніть, погані раби! А то накажу я воякам своїм заткнути роти ваші рогатинами!
Натовп захвилювався, заворушився і викинув з себе високу постать. То був Глиця. Він розірвав коло козар, вибіг на підвищення, до зв’язаної Ружі і палко промовив:
— Ось я, прийшов по своїй волі, проклятий матір’ю чоловік! Відпусти невинну жінку і дитя!..
Ратибор, отямившись від здивування, схопився руками за живіт і зареготав. Страшним був той регіт в моторошній тиші. Він клекотів над майданом, бився в стіни городища, морозив кров у жилах жінок і дітей, гнівом сповнював душі чоловіків.
Пересміявшись, Ратибор насмішкувато крикнув:
— Гей, Глиця! Розсіяв ти мудрість свою по вовчих стежках! Невже ти вважав мене таким дурником, йдучи сюди! Невже ти думаєш, що я за твою нікчемну шкуру відпущу оцю жінку? Не бувати цьому! Ідол одержить подвійну жертву сьогодні!.. Гей, жрець! Починай!..
Орой, загугнявивши незрозумілу молитву, повільно рушив до Ружі і Глиці, тримаючи в руках маленький згорток з дитиною, а рядом з ним ішов козарський жрець, несучи священну чашу і ніж. Та ледве Орой наблизився до ідола, як Глиця вихопив з його рук маленького Святобора, поклав дитину на камінь біля Ружі, а потім, вирвавши з рук козара жертовний ніж, ударив ним жерця в серце. Орой упав, козар з криком кинувся вниз.
Все це сталося за невловиму мить. Ратибор дико закричав. Козарський стрій сколихнувся. Глиця зненацька відгорнув накидку, підняв над головою меч.
З його грудей вирвався крик. То був крик орла — знак до повстання.
І тоді сталося негадане. Над юрбою заблищали мечі, в козар полетіли стріли. Жінки і діти кинулися врозтіч. На майдані закипів жорстокий бій. Ратибор врізався на чорному коні в яровитську юрму і несамовито рубав братів своїх, божеволіючи від пролитої крові.
З яруги, над Славутою, покотив чорний дим. На вежах пролунали тривожні роги. В ворота городища влетіли бойові дружини повстанців, бурею покотили вони вулицями Києва, зминаючи в невблаганному потоці орди найманців-козар. Спереду дружинників, ніби пущена рукою Світовида стріла, мчав сміливо грізний Святобор, здіймаючи над головами ворогів батьківський караючий меч. Мов лоза, падають вороги під страшними ударами, бойові коні топчуть трупи найманців. Козари подаються, ось вони не витримують, і мізерні залишки їх скачуть до воріт, рятуючи своє життя. Ратибор покинутий напризволяще. Він безтямно дивиться, як тане під мечами яровитів його сила і міць. Сльози люті і відчаю ллються по зелених щоках, руки стискуються в безсилій ненависті.
— Гей, підійми меч, батьковбивця! — пролунав грізний голос.
Перед Ратибором — Святобор. Священним вогнем палають його очі, в руках — меч Києва.
— Колись ми змішали кров свою! — невблаганно веде річ молодший брат. — Тепер хай розсудить нас та кров! Батько і ненька хай стануть на боці правди!..
Дзвонять мечі. Коротким і страшним був двобій. То ж не тільки рука Святобора тримає меч Кия, то прокляття матері, дух батька, мука народу, страждання замучених — все вкладено в дзвінку, караючу сталь.
Мов блискавиця, впала криця на голову зрадника і розкраяла його навпіл. Заіржав чорний кінь жалібно, кинувся геть, а мертвий Ратибор гримнувся на камінь майдану.
А Святобор вже біжить по сходах до кам’яного ідола, розрізує пута, звільняє Ружу, цілує її. А рядом з ними кричить-заливається плачем малий Святобор. Батько бере його на руки, підіймає вгору, щасливо сміється.
— Кричи, синку! Кричи! Воля прийшла на землю яровитів!
— Воля! — реве юрма, і тисячі рук, ніби слаутинська хвиля, колишуться над майданом.
— Воля! — відгукуються лівобережні простори, і луна котиться понад полями, лісами, лугами, несучи радісну вість родам яровитів.
А Глиця вже протискувався крізь юрму до Святобора, витирав на ходу сльози щастя, стримував рукою шалений стук серця.
Співай, серце, співай! Воля усміхнулася яровитам! І в тому всьому є велика частка труда Глиці, його безсонних ночей, його мук, пристрасті, серця і душі.
На майдан дружинники несли статую Світовида, співаючи хвалу, встановлювали її на старе місце, розпалювали вогнище, а на нього розкладати багаті дари…
Глиця знав — ще тяжкі будуть в майбутті шляхи, ще багато мук і злигоднів витерплять сини Світовида, відбиваючи грудьми своїми навали напасників… Та все ж грядуще вже не страшило їх! Вони сміливо, відважно, нестримно підуть йому назустріч, проти бурі, проти невідомих небезпек, зберігаючи серед важких випробувань в серцях своїх частку животворного вогню батька свого — осяйного Яр-бога…
А Славута гримів урочисто-переможно, на гребені темно-синіх хвиль творив дивну легенду і ніс її в грядущі далекі віки, до своїх нащадків, розповідаючи високим горам про великий подвиг дітей своїх…
1962
ПОДВИГ ВАЙВАСВАТИ
Повість-легенда
ПРОЛОГ
Високо в небі, за хмарами, живуть чудесні птахи хомі, що ніколи не сідають на землю. Навіть їхні яйця не досягають землі. Пташенята вилуплюються під час падіння яєць і, відчувши простір, летять угору, в ту небесну сферу, куди веде їх інстинкт.
ДИТЯ БУРІ
Довге життя прожила Анура. Та не пам’ятає вона такої бурі, як нині. Здригається халупа від страхітливих ударів, і жінці здається, що сама богиня бурі Тіанака гамселить кулаками по бідному притулку.
— Не гнівайся, богине, — шепоче зів’ялими вустами Анура, закутуючи зі страху голову старим ганчір’ям. — Не гнівайся, справедлива. Я не завинила перед тобою. І муж мій Діавара — в чому він винен? Ловить рибу лише для прожитку, не грабує морське добро, живе мирно з сусідами, зустрічає сонце молитвою праці… Благословенна Тіанако! За що ж гніваєшся?
Анура вмовкає. Прислухається тривожно. Буря лютує ще сильніше. Незримі руки її шарпають убогу хатину рибалки, ось-ось зірвуть благеньку покрівлю й понесуть у безвість.
Серце жінки схвильовано тріпоче. Якусь мить вона сторожко очікує, потім рішуче відкидає діряве покривало, сплетене з сухих водоростей, підходить до віконця.
Тонкими тремтячими руками виймає Анура зеленкуваті шиби з гірської слюди. До отвору вривається гуркіт прибою. В темряві метаються тіні духів океану й бурі, холодне сяйво місяця з-за кошлатих хмар пливе, переливається на завихреному, туманному вбранні грізної богині.
Анура оглядається. В кутку халупи, на купі сіток, спить Діавара. Чути неспокійний подих, глухе бурмотіння. Де бродить нині дух мужа? Невже не чує він, як лячно Анурі, як демони відчаю роздирають її душу?
— Тіанако! За що ти прогнівалася на нашу вбогу сім’ю? Сім’ю… А де вона — сім’я? Вже двадцять весен і літ минуло над островом, двадцять разів вітри приносили білі сніги з далеких північних країв, двадцять разів ясне сонце випивало їх весняними днями, а й досі Анура та Діавара самотні. Не чути в халупі дитячого крику і плачу, не чути щебетання, не сяють ясні очі… Богине! Може, за це гніваєшся? Та хіба я винна? Чи не виплакала очі свої темними ночами? Чи не сняться мені щоночі тонкі дитячі рученята й жадібні вуста, що припадають до грудей моїх?
Богине! Змилуйся! Знаю, що великий гріх — не залишити сім’я свого на землі! Благаю тебе, благословенна, не дай пропасти неплідним коренем! Принеси з бездонного лона, Тіанако, — з лона небес — одну зірочку для нас! Зроби це, Тіанако! Знаю, що зорі, які ти мечеш вечорами на землю, — то душі новонароджених. Кинь мені такий вогняний дарунок, богине! Буду вічною рабою тобі на землі і в царстві предків…
Свариться несамовита буря. Стогне уві сні Діавара. Примарою стоїть біля віконця Анура. Прислухається.
І здається їй, що здалека лине тонесенький голосок. Пронизливий дитячий голос. Анура здригається. Тіло прошиває блискавиця. Що це, богине? Чи то здається, чи насправді?
Голос лунає знову, настирливо, відчайдушно.
— Тіанако! Може, то демони омани потішаються наді мною? Що маю діяти?
У покрівлю щось загупало. Почувся могутній голос:
— Зустрічай долю свою, Ануро!
Загорілося серце жінки, тисячі жал пронизали тіло. Вона метнулася до мужа, схопила за руку, шарпнула. Він лячно кинувся зі сну, зірвався на ноги.
— Що сталося?
— Голос Тіанаки, Діаваро! її голос! — урочисто-нажахано каже Анура.
— Який голос? — заспокійливо перепитує муж, пригортаючи жінку до широких волохатих грудей. — Тобі наснилося. Ляж біля мене, вспокійся!
— Не наснилося, — тривожиться Анура. — Я чула дитячий крик. Я молилася богині. А потім — голос…
Мову Анури знову перебив сильний удар в стіну. І гучно пролунав голос:
— Не спокушайте долі, Ануро й Діаваро! Богиня лише один раз відкриває обличчя щастя!
— Чуєш? — затремтіла від радості Анура. — Муже мій, ходімо!
Діавара, ще не отямившись від подиву, ступив до виходу, відхилив скрипучі двері. Анура вийшла за ним.
Височенна хвиля вдарила в скелю, метнула хмару бризок на Діавару. Він захлинувся, закашлявся. Збентежено прислухався, вдивляючись у моторошну пітьму.
— Куди йти? Що шукати, Ануро?
— Звідти кричить, — благально сказала жінка, вказуючи в пітьму. — Біля затоки. Чуєш? Чуєш!..
У грізному ревищі бурі справді пролунав дитячий крик.
Тоді Діавара не задумуючись кинувся до берега. Біг легко, як двадцять літ тому, коли ловив прудку Ануру на прибережному піску. Як у ті дні, коли милував її шкарубкими руками, відчуваючи пружне, палаюче тіло своїм тілом. Як у ті роки, коли сповнював серце своє чеканням дитини. Так багато сумних днів і ночей минуло відтоді. Сподівань і зневіри! Невже змилосердилась доля?
Діавара біг, затуляючись руками од бурі. Намагався розгледіти тіні, прислухався до стогону хвиль.
Ось і затока. Невелика смуга, захищена від океану високими скелями. Тут спочивають човни Діавари. Тут тихше, сюди не досягають руки демонів бурі.
— Діаваро! Діаваро! — кричить Анура. — Я бачу чужий човен. Наших два, а тут чийсь третій!
Та Діавара вже й сам побачив. Він метнувся до третього човна, схилився над ним. У глибині щось біліло. Діавара переступив через борт. Човен гойднувся. Під ногами рибалки щось заворушилося, зарепетувало дитячим голосом.
— Птахом метнулася до човна Анура, схопила білий згорток, підняла.
— Дитина, — плачучи озвалася жінка. — Небо послало нам дитину!
— До халупи мерщій! — отямившись, хрипко сказав Діавара. — Її треба зігріти!
Вони побігли назад. Анура задихалася від щастя й тривоги. Вона нічого не розуміла і не хотіла думати над тим, що сталося. Дитина! В неї буде дитина! Дякую тобі, Тіанако! Раба твоя довіку! Довіку! Тільки збережи, не обмани, не відбери назад! Хай це не буде сном!
Вони внесли згорток до халупи. Анура поклала немовля на сіті. Діавара заходився роздмухувати вогонь у пічурці. Загорілося галуззя, спалахнуло полум’я, осяяло сіру хатину.
— Неси сюди.
Анура підбіжцем наблизилась до мужа. Вони розгорнули сповиток, в який була замотана дитина. Рожево-біле личко її зморщилося, розплющилися очиці, заплямкав беззубий ротик.
Анура провела тремтячими пальцями по животику дитяти, ніби хотіла переконатися, що воно живе.
— Син! — прошепотіла жінка, любовно пестячи тонкі рученята. — Син, Діаваро!
— Він білий, — теж пошепки сказав Діавара, чомусь оглянувшись.
— А що мені? — розгнівалася жінка. — Що мені до того? Тіанака послала нам сина! Він мій — білий чи чорний!
— Але ж, Ануро, — несміливо мовив рибалка, розгублено чухаючи груди. — Ми чорні… і належимо Чорному Володарю… Ти ж знаєш, як не люблять білих наші володарі! їх роблять рабами…
— Не всіх, — рішуче заявила жінка. — У Чорного Володаря є легіони білих вояків. І мудреці є білі. Не гніви богині, Діаваро! А то забере від нас знову сина!
Дитя всміхнулося, простигло рученята до полум’я, задриґало ніжками.
— Радіє, радіє! — аж захлинулася Анура від щастя. — Неси козяче молоко, Діаваро! Неси хутчіш…
Рибалка метнувся до дверей, вийшов. Незабаром він повернувся з великою глиняною сулією. Відлив трохи густого молока в шапличок. Жінка піднесла посудину до вуст хлопчика. Краплі впали на язичок. Дитина заплямкала, вимогливо закричала.
— Хоче, хоче! — крізь сльози промовила Анура, притискаючи сина до висхлих грудей. — Діаваро! Подякуймо Тіанаці!
Вони стали на коліна, поклали дитину на сіті перед собою і зашепотіли гарячі молитви вдячності…
ЖРЕЦЬ
Настав ранок. Затихла буря. Розійшлися тучі. Тільки легкокрилі хмаринки рожевіли-золотилися на сході. Фіолетово-багряні встали скелі над морем. Над ними ширяли гострокрилі білі чайки.
Діавара підняв сіті, згромадив їх на могутні плечі. Ступивши крок до халупи, відхилив двері.
— Ануро, пливу…
— Тіанака хай береже тебе, Діаваро, — розчулено озвалася жінка.
Вона стояла на порозі вбогої хатини. Діавара вражено дивився на дружину. Як давно він не помічав у неї такого щасливого виразу! Хіба що тоді, коли вони були молоді…
— Чому так дивно глядиш на мене, муже? — ласкаво запитала жінка.
— Бо ти… — Діавара одразу не міг знайти слова, — бо ти нині дуже гарна, Ануро… Ти ніби вдруге стала дівчиною…
Анура спалахнула від щастя. Вона ніжно притисла теплий клубочок до грудей, засміялася стиха. Великі очі жінки заблищали таємним вогнем, бузкові губи здригнулися ласкаво, на чорних щоках заграли цнотливі ямки.
— Так, так, Діаваро, — ледь чутно прошелестіла відповідь. — Ми знову з тобою молоді. Нам є для чого жити…
Жінка задумливо примружилась, ніби дивилася вдалину і, колишучи дитину, протяжно заспівала старовинну пісню матерів Атлантіса, яку давно мріяла заспівати.
Зіронька впала з неба.
На землі народився синок,
На сумній, непривітній землі.
Рушить буря хатини,
Вириває дерева з корінням,
Палить блискавка ліс,
Поглинає рибалок вода,
Забирає невидима смерть вояків
На сумній, непривітній землі…
Терпнуть руки в тяжкому труді,
Ломить спину від болю,
Серце плаче від страху
Перед грізним вогнем з небес.
Та немає страху для матері,
Бо упала з неба радість,
Небесна, яскрава зоря.
На землі народився синок,
На сумній непривітній землі..
Ти радій, виростай.
Ясне сонце стрічай,
Підеш в зоряний край
По сумній, непривітній землі…
Щоб засяяти знову зорею
У молочній дорозі небес…
Діавара так і завмер з тягарем сіток на плечах, слухаючи пісню. Коли Анура кінчила співати, він сяйнув блискучим разком зубів, крекнув задоволено, хитнув головою.
— Бережи його, Ануро. Тепер тобі працювати менше треба. Я справлюся за двох…
— Ні, ні, — захвилювалася Анура. — Я впораюся сама. Ти й так тяжко трудишся у морі. Пливи! Лови нині на трьох. Тільки одне непокоїть мене… Треба освятити ім’ям сонця дитину…
— Будемо ждати жерця, — зітхнув Діавара.
— Хтозна, коли він завітає, — забідкалася жінка. — Негоже дитині щити без імені…
— Назвемо поки що самі, — вирішив Діавара. — А потім, як освятимо, матиме син інше ім’я. Назвемо його Уратана…
— Дарунок бурі, — всміхнулася Анура. — Хай буде…
Рибалка прощально кивнув і рушив до моря. Він зупинився на скелі біля затоки, усміхнувся сонцю, що сходило багровим кружалом над морем, ніжній синяві, теплому вітру. Легко збіг донизу, кинув сіті в човен. Хотів подивитися ще раз на чужого човна, в якому лежала вночі дитина, але його вже не було.
Діавара здивувався. Хто б міг забрати? А втім, що він питає. Буря дала сина, буря й забрала човен. Чи не забагато він хоче дарунків?
Рибалка сів у свій човен, взяв до рук широке весло.
Відштовхнувся од берега, швидко проскочив затоку і спрямував човен у відкритий океан…
Раз! Раз! Ритмічно перекачуються тугі м’язи під шкірою на чорних дужих руках, мовби витесаних з базальту. Стрілою летить човен, залишаючи бурунистий слід над прозорою глибінню вод.
Діавара всміхається, знову хмурніє. Наче хмаринки пробігають по його суворому обличчю. Тривожиться серце. Чому? Невідомо звідки підкрадаються сумніви, передчуття недоброго.
Радість! Хай буде радість! Бо народився син бурі! Білий, як морський пісок, гарний, як ранкове сонце, сильний, як океан. Прийди, прийди, богине долі Калауро, захисти мале дитя від привидів жаху!
Діавара перестав гребти, поклав весло в човен. Тиша прослалася над океаном. Сонце велично виглянуло з-за оранжевих хмар. Попливло небом на золотому човні, роняючи гарячі краплі в прозору глибінь.
Діавара простяг руки до ясного кружала, глибоко зітхнув і зашепотів палко, жагуче, в пружному ритмі:
Сонце предивне,
Човен великого рибалки,
Сонце всесильне,
Риба вогняного моря,
Прошу тебе, прошу…
Око своє зверни до мене,
Вухо своє схили до мене,
Прохання прийми моє…
В сіті земні потрапила риба,
Ще мала, слабка, беззахисна риба.
Зглянься, сонце,
Дай свою силу,
Дай ясну долю.
А коли за ним іде
Ненависна доля —
Оберни свій пломінь на мене!
Рибалка замовк. Прислухався. Полегшено зітхнув.
Ну от і гаразд! Тепер син під захистом. Все зле впаде на нього, на Діавару. А йому що? Вже досить пожив, надивився світа, натрудився. Можна вирушати до предків. Там краще ловити рибу. Ого! Там ще ширший океан! Де ви, духи зла і печалі? Не боюся вас!
Діавара поглянув у воду. Його човен стояв над темно-зеленою заглибиною. В тій смарагдовій чаші сріблом виблискують зграї веселих риб. Поважно пливуть товсті, ситі клаотли — риби-свині, як звуть їх рибалки; велично, ледь похитуючи плавниками, прямують кудись гостроносі, стрункі, костисті руали. То найсмачніша риба! Сьогодні було б до речі спіймати кілька таких. Пригостити рибалок з нагоди народження сина….
Діавара прив’язав один кінець сіті до човна. Тихенько гребучи однією рукою, другою став викидати у воду сіть…
А ввечері, коли сонце сіло за обрій, коли темно-фіо-летові тіні огорнули долини, ліси, скелі, коли прохолодний вітер дихнув із заходу, хвилюючи океан, біля халупи Діавари, на широкому скелястому майданчику, запалали багаття.
Багатий улов привіз Діавара. Весело клекоче вода в бронзових казанах, біліють очі у велетенських риб, дражливо-солодкий запах смачної страви пливе над островом. Рибалки, їхні жінки та діти оточили дружно вогнище, чекають, співають старовинні пісні.
Протяжно лине мелодія, вплітається в тихий шум океану, пливе поважно, як зоряний небосхил.
Діавара дає знак. Кілька старих рибалок копистками вибирають рибу з казанів, кладуть кожному в кам’яну миску його частку.
Замовкає пісня. Починається вечеря. Смачно плямкають губи, горять очі в дітей та підлітків. Лише старі островитяни їдять поважно, ніби знехотя. Так велить звичай.
Анура з халупи поглядає на гостей, радіє. Діавара приніс їй у шапличку трохи юшки, і вона поїть нею дитину. Уратана облизується, сміється. Смакує? Значить, буде рибалкою, радіє батько.
Гості присуваються до казанів, сьорбають густу юшку. Животи в дітей пооддувалися, лиця блищать од жиру, але дуже смачна вечеря, щоб кидати її недоїденою. Хтозна, чи скоро повториться такий вечір?
Та ось порожніють казани. Гості знову збираються в коло на майданчику. Лунають схвальні голоси. Люди вимагають, щоб їм показали немовля. Треба подякувати йому й батькам.
Анура несміливо йде до гостей, притискаючи свій скарб до грудей. Вона мовчазно перезирається з Діаварою. Обличчя мужа спокійне. В блискучих, розширених очах упевненість. Він ледве помітно киває.
Анура розмотує сповиток. Показує сина. І враз тиша спадає над майданчиком. Гості мовчать. І тривожно мовчить Анура.
Уратана простягає рученята до гостей, владно кричить:
— Уа! Уа! Ао! Ао!
Дивний гомін поплив навколо. З місця встав найстарший рибалка Клаотлана. Він простягнув кістлявий довгий палець до дитини й хрипко запитав:
— Біла дитина, Діаваро?
— Ну то й що? — суворо відповів Діавара.
— Звідки у вас біла дитина? Ви обоє чорні…
— Це дарунок бурі! — продзвенів голос Анури. — Благословенна Тіанака принесла нам радість цієї ночі!
— То дарунок демонів, — заперечив Клаотлана.
— Демонів, — зітхнула юрба вслід за ним.
— Поява білої дитини віщує нам нещастя, — вів далі старий рибалка. — Навіщо ти взяв її, Діаваро?
— Як я міг не взяти? — скрикнув Діавара, і темне обличчя його налилося прихованим вогнем.
— Дитя кликало нас, воно з неба зорею впало до нас! Що ти кажеш, Клаотлано, що ви мовите, люди моря? Як можна кидати дитину серед бурі?
Довго мовчали рибалки. Невмолимо загрозливо дивився на дитину Клаотлана. Анура, тремтячи, загортала Уратану в покривало.
Найстарший рибалка, звертаючись до юрби, повагом сказав:
— Білі племена не в милості у Чорного Володаря. Коли воїни Володаря побачать дитину на острові — буде біда! Не треба заради однієї дитини накликати біду на всіх!
— Не треба, — похмуро бурмотіли люди.
— Віддамо дитину туди, звідки вона прийшла, — грізно сказав Клаотлана. — Віддамо її океану.
— Ні!!! — страшно закричала Анура. — Ні! Не смієте! Разом зі мною! Тільки зі мною! Зі мною!
Діавара підійшов до жінки, затулив її широкою спиною. Обличчя в нього посіріло від гніву.
— Люди, — грізно сказав він. — Оце так ви дякуєте за гостинність? Клаотлано! По-твоєму не буде!
— Буде! — суворо заперечив старий рибалка. — А коли опиратиметесь, то скинемо зі скелі не лише дитину, а й вас із нею!
Юрба зімкнулася навколо Клаотлани, підступила стіною до Діавари. Чаділи в сутінках багаття, наливалися прозорими жаринами зорі в небі, випливав над океаном веселий місяць.
Діавара відступав до халупи, прикриваючи собою жінку з дитям. Неухильно за ними повзла юрба. Так вони мовчки дійшли до скелі. Внизу хлюпала хвиля, граючи фосфоричними іскрами, на плесі океану мерехтіла срібна дорога.
Діавара у відчаї підняв руки до зірок, гнівно закричав:
— Еге-гей, небо! Еге-гей, сили бурі й помсти! Еге-гей, духи справедливості! Кличу я вас!
— Безумець! — заревів Клаотлана. — На кого викликаєш сили помсти?
— Смерть йому! — підхопила юрба, ще тісніше обступаючи приречених.
Та в цю мить всіх вразив, ніби громом, лункий окрик:
— Зупиніться! Ім’ям священного Сонця, зупиніться! Юрба змішалася. Всі оглянулись. Тривожний шепіт покотився між людьми:
— Жрець! Жрець Сонця! Жрець Вогню…
— Дивись, дивись, Діаваро! — вражено промовила Анура. — Тіанака почула мою молитву. Це служитель Сонця!
Справді, до юрби наближався жрець. Він виник несподівано з пітьми, ввійшов у коло вогнів і зупинився, грізно оглядаючи людей.
Очі його палали, мов блискавиці, густі чорні брови хмарами зійшлися на переніссі, високе чоло порізали зморшки, довга сива борода спадала на могутні груди. Плечі його покривала шкіра мускусного бика — знак жерців Сонця. Люди, вражені, завмерли, схилилися в поклоні покори. Клаотлана щось хотів пояснити, але жрець, піднявши владно руку, обірвав його мову:
— Все чув! Ви готувалися здійснити злочинну справу. Дитина присвячена Вогню! Вона посланець Сонця! Бережіться прогнівити Великого Батька, який поси лає вам рятунок. Діаваро, Ануро! Завтра, на світанку, присвячу дитину Сонцю!
ВАЙВАСВАТА
На другий день, рано-вранці, жрець знову з’явився біля притулку Діавари. Він невідомо де ночував, не знати що їв. Од сніданку відмовився, нічого не говорив, тільки жестом показав на дитину.
Анура, схвильована й тремтяча, винесла сина з хатини. За нею йшли Діавара і жрець. Рибалки мовчазним гуртом стояли осторонь і здивовано-тривожно дивилися на жерця. Хто він? Звідки з’явився? Як переплив на острів?
На обрії купчилися хмари. Океан блищав, мов сіра, холодна шкіра змії. Дихав колючий вітер.
Анура поглянула на небо, зіщулилась од холоду, прошепотіла:
— Не видно сонця. Недобрий знак…
Жрець мовчки глянув на неї. Одвернувся. Склавши руки на грудях, довго дивився на схід. Вуста його були міцно стиснуті, довга сива борода колихалася на вітрі.
Діаварі здавалося, ніби жрець напружився назустріч сходу. Якась могутня сила промінилася з його постаті.
Вітер дихнув сильніше. Океан задвигтів, гойднувся. Хмари зібралися в густе плетиво, звихрилися, потемніли. Вдалині загриміло.
З неба до моря потяглася темна цівка, скажено закрутилася, торкнулась хвиль, помчала до острова.
— Смерч! — дихнуло жахом між рибалками.
А жрець навіть бровою не повів. Він незмигно дивився туди, де за хмарами мало зійти сонце.
Ще народилося кілька смерчів. Хмари заметалися у шаленому танці. Помчали, як осіннє листя, над океаном.
Золотими списами майнули в просторі промені сонця. Оранжево-багрові спалахи замайоріли на хмарах. По голубій галявині небес переможно попливло веселе світило.
Жрець ворухнувся, владно показав на дитину. Анура піднесла Уратану до нього. Він обережно взяв дитину на руки, підняв угору на сильних долонях, повернув до сонця. Уратана закричав, задриґав ніжками.
Діавара й Анура готувалися почути дивні закляття, якими жерці звичайно супроводжували посвяту, але суворий служитель Сонця говорив зрозуміло, просто:
— Ім’я дитині буде Вайвасвата.
— Вайвасвата, — прошепотіли мати й батько.
— Це означає Посланець Світла, — вів далі жрець. — Сонцю ясному, животворному духу, нашому Батькові присвячую Вайвасвату.
Зворушено слухали Діавара з Анурою. Дивувалися заворожені рибалки. Замовк син на руках жерця, всміхнувся назустріч сонцю.
А жрець, помовчавши, ніжно сказав, звертаючись до Вайвасвати:
Сонце — твій батько,
Земля — мати твоя.
Будь, як вони,
Всюди, завжди…
Ясним, як сонце, будь,
Щирим, як земля, будь,
Мужнім, як лев, будь,
Мудрим драконом будь,
Зло спопеляй,
Тьму розганяй,
Відважним воїном будь!
Діавара дивувався. Зовсім не схожий на інших жерців цей служитель Сонця. І мова його звичайна, зрозуміла. Не страшний, не чужий він, а близький і рідний. Здається, що Вайвасвата для нього дорога й кохана істота. Чому? Чому так здається Діаварі?
А жрець лагідно промовляв далі, піднімаючи хлопця назустріч животворним променям:
Вайвасвато, новий воїне,
Вайвасвато, вічний воїне!
Уподобся Сонцю — Вогняному Володарю!
Все віддай іншим і нічого собі!
Блискавицею, громовицею
Пронижи мару життя!
У болоті не зупинись,
Принадою владності не захопись!
Вайвасвато, Вайвасвато!
Жрець замовк. Важко зітхнув, поцілував дитину в чоло, передав Анурі. Довго дивився затуманеним поглядом на неї, на сина. Потім сказав:
— Важкі часи прийдуть для людей Атлантіса. Мужніми будьте, Ануро й Діаваро. Бережіть Вайвасвату. Йому належить багато здійснити. Дуже багато… для блага людей…
Жрець одвернувся й рушив до берега. Потім різко зупинився, сказав:
— Дивна доля чекає його. Коли виросте — передайте: хай не боїться страждань! Хай зневажає смерть! Хай іде, як стріла в польоті!
— Куди? — тривожно запитав Діавара. — Куди йому йти? — Хай шукає, — суворо промовив жрець. — Зерно проростає в урочий час. Ніщо не перетворить зерно евкаліпта в зерно ліани. Хай зрощує зерно мужності в своєму серці!..
Більше нічого не сказав жрець. Твердими кроками рушив він до моря і зник за скелями.
Через якусь мить дітлахи сипонули до берега. За ними потяглися дорослі. Всім кортіло побачити ще раз доброго й суворого служителя Сонця.
Та берег був безлюдний. Океан також. Не видно було ні жерця, ні човна, на якому він міг би поплисти до інших островів. Служитель Сонця зник…
БУРЯ
Покотилися над островом дні й літа. Грозами стоголосими, що супроводжували бурхливі тропічні зливи. Ураганами страхітливими, які забирали в морі рибалок, топлячи їх в незміряних глибинах. Чарівними прозорими днями, коли пухнасті хмаринки, граючись, пливли над розніженою землею, а дерева гнулися під тягарем жовтих, червоних, оранжевих плодів. Сніговими завірюхами, що котилися з далекої півночі, несучи людям холод і хвороби.
Все минало. І зле й добре. І приємне й огидне. Після холодів приходила спека. Після голоду достаток. Після смерті народжувались нові люди.
Все минало. Текло, струмилося розмаїтим живим потоком. І в тому потоці виростав, наливався силою, входив у життя Вайвасвата.
Він плавав з батьком на великому човні, помагав йому лагодити сіті, закидати їх у море, витягати з багатим уловом. Матері він приносив з берега блискучі камінці, нанизував на тонкі нитки і, радісно сміючись, дарував. Анура не могла натішитися сином. Він виростав слухняний, сильний, мужній. І все ж не такий, як всі.
Їхнє життя замикалося в тісних межах невеликого острова. На заході бовваніли гори, на півдні зеленіли ліси. А ще далі, на обрії, інколи можна було побачити синю смугу іншого острова. То був Рута, острів Чорного Володаря, а на ньому легендарне місто Золотих Воріт. Вайвасвату не задовольняло одноманітне життя батьків. Він не говорив про це ніколи, але в синіх очах сина Анура часто помічала тугу й тривожні іскри прихованих бажань.
— Мамо, — запитував вечорами Вайвасвата, — куди сонце ховається після дня?
— В лоно божества, синку.
— Божества, — повторював Вайвасвата, нахмуривши русі брови. — Лоно божества… А що це таке, мамо?
— Гріх питати про цс, синку, — строго відказувала Анура.
— Що означає гріх?
— Недозволене, сину. Те, за що божество карає…
Божество, — задумливо й протяжно говорив хлопець. — Воно сильне, мамо?
— Найсильніше за все, сину. Навіть сонце служить йому!
— Навіть сонце?! — дивувався Вайвасвата. — От бач! А сонце нікого не карає. Воно світить всім. То як же божество може бути гіршим за сонце?
Мати розгублено розводила руками, замовкала. Діавара, слухаючи сина, задоволено всміхався, але чомусь потім важко зітхав, похитуючи кудлатою чорно-сивою головою.
Минали дні. І знову Вайвасвата питав:
— А куди понесли вчора старого Ототала?
— Закопувати, — пояснювала мати. — Його спочатку спалять, а потім закопають.
— Навіщо? — дивувався син. — Хіба він вже не хоче жити?
— Прийшла смерть, — терпляче казала мати. — Ототала постарів, втратив силу…
— І так усі люди? — допитувався Вайвасвата. — Всі вмирають?
— Всі, сину… І я вмру. І ти…
— І все? Більше нас не буде?
— Мудрі люди кажуть, що ми будемо. Тільки не тут, а в країні блаженних предків…
— Де вона, мамо? — тривожився Вайвасвата. — Я хочу туди. Там, мабуть, цікаво!
Мати гладила сина по русявій голівці, втішала:
— Ще прийде час, сину. Ти знатимеш все. Що я відаю — стара, темна жінка? Жрець, який присвятив тебе сонцю, казав: жде Вайвасвату дивна доля! Чекай долі-своєї, Вайвасвато!..
Хлопець ішов на берег моря, сідав на камені, слухав гуркіт прибою, дивився на плин зеленавих хвиль. Він вдивлявся в обрій, вслухався у звуки простору, стежив за блискавичним польотом крикливих птахів, ніби хотів у сплетіннях мінливої природи знайти розгадки таємниць, що тривожили його юний розум.
Не знати що приносили роздуми Вайвасваті, але мати бачила, що син повертався з берега вспокоєний, прояснений…
І знову котилися літа.
Ріс, мужнів Вайвасвата. Став він прекрасним юнаком. Сильним, як лев, струнким, як бамбук, яснооким, як сокіл. Чорношкірі дівчата острова плакали від жаги вечорами, ховаючись од сторонніх очей поза деревами, проводили закоханим поглядом юного велетня.
— Бог! Бог Сонця! — шепотіли вони, заламуючи руки над головою.
Бронзова шкіра юнака золотаво блищала під променями вечірнього сонця, густі кучері розсипалися темно-русим водоспадом по крутих плечах, очі горіли блакитним вогнем під густими бровами.
Він ішов на скелю, на своє звичне місце, завмирав. Груди здималися від неясного хвилювання, від прихованої тривоги. Вайвасвата ніби чув якийсь поклик. Куди? Хто його кликав? Для чого? Ніхто не міг відповісти йому.
Та одного весняного ранку дивна доля, пророкована жерцем Сонця, знайшла-таки Вайвасвату…
До острова наближалися три великі кораблі. Вони мали чорний, зловісний колір. Над ними, на щоглах, маяли жовті полотнища з криваво-червоними образами Пір’ястого Змія, що пазурами роздирав серце лебедя. Вітрил кораблі не мали, не видно було й гребців, але щось рухало їх по воді. Кораблі повільно наближалися до берега, за ними вирувала хвиляста буруниста доріжка.
Островитяни скупчилися на скелястому березі, дивилися на непроханих пришельців, мовчали, тривожно перезиралися.
Вайвасвата зацікавлено спитав:
— Батьку! Чому вони пливуть сюди? Які дивні великі човни… Вітрил немає… Нема весел… Що ж їх штовхає?
— Чаклунство, — знехотя відказав Діавара. — Не інакше, як чаклунство. Це кораблі Чорного Володаря. Я бачив такі ще в юності. Серце віщує лихо… Ой, недобрі це гості!
Кораблі вже близько. На них заворушилися постаті в чорному. Почали стрибати просто на мілину. Лаштувалися рядами, мовчки брели до берега, виблискуючи бронзовими панцирами.
Обличчя вояків закриті чорними машкарами. В прорізах блищать холодні очі. Не розібрати, що в них — злоба чи байдужість.
Велетень у білому шоломі з чорним пір’ям на верхівці витяг меч, щось крикнув. Вояки теж оголили короткі мечі. Тоді велетень сказав, звертаючись до островитян:
— Великий Чорний Володар Рути й Даїтьї Ранатака, повелитель сонця, дух земного круга, вічний король незримих і видимих сил, збирає нове військо для славних походів. Я — рука Володаря Ранатаки. Я — його слово. Я — його воля. Всі юнаки, здатні носити зброю, мають вступити до війська Володаря.
Юрба заціпеніла. Заголосили жінки. Спалахнули страхом і ненавистю очі чоловіків. А воїни по знаку велетня вже оточували широким кільцем островитян.
— О, — скрикнув радісно велетень. — Білий силач! Чудесна знахідка! Гей ти! Радій! Моє око відзначило тебе! Будеш вождем загону в легіонах Володаря! До мене руш!
Слова велетня були звернені до Вайвасвати. Юнак розгубився, ступив крок назад. Анура схопила його за руки. Тіло її тіпала лихоманка. Вона благально поглянула на Діавару, заголосила:
— Мужу, що ж це? Навіки синочка віддати на чужину? Діаваро! Вайвасвато!..
Велетень рішуче наблизився до Вайвасвати, схопив його за руку, смикнув до себе. Хлопець подався назад. Велетень похитнувся.
— Ого-го! — радісно-злобно скрикнув він. — Добра сила! Ану, не протився!
Він спрямував вістря меча на юнака, а другою рукою вказав на кораблі.
— Руш до берега і жди! Інакше — смерть!
Мене! Мене краще! — ридала Анура, затуливши собою Вайвасвату. — Сина не руште!
Ти, покидьку нікчемний! — Ударом ноги велетень відкинув Ануру. — Який він син тобі — білий хлопець? Він раб Чорного Володаря!
Вайвасвата спалахнув від образи за матір, схопив великий камінь і швиргонув його в напасника. Велетень, зойкнувши, захитався, впав. Чорні воїни коршунами накинулися на Вайвасвату, обплутали руки й ноги ремінням, повалили на землю. Він ворушився під ними, як ведмідь, ричав од люті. Але годі було щось зробити! Кільце блискучих мечів одділило Вайвасвату та інших юнаків острова від батьків, матерів, сестер і братів.
Над островом лунав розпачливий лемент. Захолола, заклякла Анура, витираючи кров з вуст, затуманеним поглядом дивилася, як її сина підвели з землі й повели у воду.
— Мамо! — кричав Вайвасвата. — Мамо, жди мене! Жди, батьку! Я повернуся!
— Ніколи! — зловісно обірвав його велетень. — Ніколи не повернешся, рабе поганий! Не схотів бути воїном, будеш довічним рабом Чорного Володаря! Довічним рабом! Ха-ха-ха!
Страшно регочучи, велетень дав знак вести полонених.
Юнаків вивели на борт кораблів. Ледве видно білу постать Вайвасвати. Ось уже зник він, єдиний, світлоокий, радість серця Анури, посланець сонця, дитя бурі! О Калауре, богине долі! О Тіанако! За що караєте так тяжко? Чим завинила Анура?
Відчай і гнів ширяє чорним птахом над островом. Вирує вода за кораблями. Невидима сила жене їх геть, до обрію. Буряна доля веде Вайвасвату до нових берегів, до нових звершень, у невідомі таємничі світи…
ЧАСТИНА ПЕРША
ЧОРНИЙ ВОЛОДАР
Я — їздець. Візок — тіло. Візник,
що керує ним, — інтелект. Могутні
коні — почуття. Віжки, якими їх
стримують, — розум. Візок цей мчить
по шляху випробувань.
МАРУІРА
Маруіра зупинилася перед люстром. Великий полірований диск відбив її струнку постать, закутану в малиновий плащ з важкої парчі, бронзово-темне обличчя.
Дівчина всміхнулася. Блиснули радісно великі чорні очі, на щоках з’явилися лукаві ямки. Вона підняла руки до грудей, замилувалася витонченістю пальців, граціозністю довгої шиї, переливами чорно-синього волосся, що важкою хвилею спадало донизу.
Та враз, дівчина спохмурніла, важко зітхнула. Відвернулася од люстра. Що їй краса? Що їй привабливість? Для кого? Ходити днями й роками в батькових палацах, серед німих та покірних слуг, відчуваючи на собі важкі, жагучі погляди воєвод і чаклунів, які таємно роздягають її в своїх розбещених душах і ґвалтують в незримих тайниках сердець. О сором! Навіщо їй таке нелюбе, жалюгідне життя? Навіщо? Вся могутність батька Ранатаки, Володаря Рути й Даїтьї, до її послуг, незміряні сили дивовижних утворів чаклунства готові підкоритися їй! А що їй до того? Куди подітії ту силу?
Маруіра зупиняється перед великим овальним вікном. За прозорими шибами видно гірське пасмо. Біліють снігові вершини. Спокійні, незворушні. В них більше мудрості й чистоти, ніж у всьому знанні, яке здобула Маруіра. Заплутані, химерні істини, дивні ідеали, жорстокі прагнення. Возвеличення сили, влади. Невже в цьому смисл? Чи вона не розуміє чого-небудь? Так де ж міра справедливості й смислу?
За вікном, в саду, гойдаються дерева. Поміж ними — ніжні розмаїті квіти. Вони переливаються тонкими барвами під сонячним промінням, усміхаються світові, природі, людям.
Маруіра довго з ласкою дивиться на них. Квіти, певно, щось знають. Вони знають таке, що закрито від людей. Ні, не можна так більше! Жадоба знання і любов сповнюють її серце. Куди подіти ці почуття, куди спрямувати?
Батько… Його запитати? Чи скаже він — суворий, мовчазний і деспотичний? Завжди в самотині, завжди в якійсь таємній роботі або в далеких походах. А в чому смисл і мета його життя?
Маруіра рішуче рушила до дверей. Двері тихо відчинилися. Далі, далі! Розсовуються важкі килими, рухаються вгору східці. Грає невидима музика. Чари. Всюди чари!
Дівчина осудливо хитає головою. Так можна вмерти від суму. Ще трохи, і її, мабуть, годуватимуть незримі механічні помічники. Як вони остогидли!
Ось високі стрілчасті двері. Вони не відчиняються. Маруіра несміливо торкається ручки. Зайти чи ні? Чи не розсердиться батько?
— Заходь, Маруіро, — чується владний голос. Дівчина здригається. Входить до невеликого залу.
Обабіч дверей непорушно стоять дві постаті. Блищать у присмерку червоні очі. Хто це — люди чи механізми? Невідомо. В руках мечі й довгі вогнедишні трубки. Певно, сторожа!
— Йди сюди, дочко, — промовляє здалека батько. Він сидить у глибокому кріслі посередині залу. Сюди не проникає сонячне проміння. Тільки сферична покрівля сріблиться фосфоричним сяйвом та невеликі прозорі кулі над столом випромінюють мертвотне світло.
Маруіра наближається, несмілива й розгублена. Вона вже жалкує, що прийшла. Та пізно! На неї пильно дивляться страшні, пронизливі очі. Довге, сухе обличчя Ранатаки ніби висічене з чорного дуба, зморшки закам’яніли на чолі, на щоках; здається, наче він неживий, і лише полум’яні іскри погляду свідчать про напружену роботу свідомості.
— Що тобі, дочко?
Якусь мить Маруіра мовчить, потім наважується і рішуче говорить:
— Мій Володарю і батьку! Кожна сила повинна вступити в дію. Зерно зрощує з себе квітку чи дерево, вітер гонить кораблі по морю, навіть нерозумні тварини знають смисл свого життя… А я…
— А ти, — іронічно підхопив Ранатака, — не маєш такого смислу? Так?
— Так, батьку, — щиро призналася дівчина. — Я мучуся…
— У тебе тисячі рукописів, — з подивом сказав батько. — У тебе незліченні багатства й можливості. У тебе право повелівати слугами. Чого ти ще бажаєш?
— Я хочу знати й діяти! — рішуче сказала Маруіра.
— Знати — що? Діяти — що?
— Знати істину! Діяти добро!
Чоло Ранатаки напружилося під сіткою зморщок, очі, здавалося, потемніли ще більше.
— Істина… Добро… Що за цими словами? Ти розумієш? Що вкладає в них та чи інша істота? Нерозумна дитино! Кожне слово — це символ певної форми. А суть вкладає людина. В одну й ту ж форму можна налити різні рідини…
Він помовчав. Потім відкрив тайник у масивній стіні. Дістав звідти маленький прямокутний ящичок. Подав його дочці.
— Що це? — здивувалася вона.
— Мій дарунок тобі. Слухай, що скажу. Викинь химери з голови. Забудь шукання. То породження флюїдів свідомості, які не мають реального змісту. Слухайся почуттів плоті. Ти молода й здорова. Ти — донька Володаря. Я жду від тебе міцного й сильного потомства. Попереду — великі битви. Будь спокійна й сильна. Знайду тобі достойного мужа, і всі привиди роздумів зникнуть. Не шукати смислу буття, а творити його необхідно! Збагнула?
— Не знаю, — прошепотіла Маруіра. — Не знаю, батьку. Тоскно мені!
— А щоб не було тоскно, — сказав Ранатака, — прийми дарунок. — Це — Всевидюче Око.
— Всевидюче Око?
— Воно. Цей дарунок допоможе тобі мандрувати по землі, бачити все, що захочеш. Сумувати не буде коли! Ну як — задоволена?
Маруіра схилилася до руки батька, поцілувала і мовчки метнулася до дверей. Біля виходу ще раз вклонилася й зникла.
Ранатака довго дивився вслід їй, важко мовчав, роздумуючи. Потім, глибоко зітхнувши, знову взявся змішувати різнобарвні рідини в прозорих посудинах.
ВСЕВИДЮЧЕ ОКО
Племена Атлантіса й далеких заморських земель, народи таємничої Еллади і жовті степові воїни далеко на сході — всі розповідають легенди про нього. Всевидюче Око мають герої в казках, про нього співають в старовинних піснях, про нього мріють вчені Атлантіса. А тепер воно в руках Маруіри! Так просто?
Як потрапило воно до батька? Звідки?
Дівчина згадує все прочитане нею. В древніх манускриптах є туманні, символічні натяки на Всевидюче Око. Воно створене на інших планетах. Його принесено мільйони літ тому на землю з далеких небес жителями вищих сфер. Хто вони, творці чудесного дарунка?
Маруіра не може розібратися в строкатому потоці знань, що пливли до її свідомості з книгосховищ. Старший учитель Нгала, якому доручено було виховання й освіта дівчини, — добрий, сумирний дід — тихо всміхався, коли учениця доскіпувалася до незбагненних таємниць, хитав сивою головою, дивився на неї прозорими очима і говорив:
— Пташко моя! Що я скажу тобі? Ти й сама можеш прочитати в книгах. Я стверджу що-небудь, і це стане для тебе істиною! А істина безмежна. Як можу я — смертна людина — стверджувати абсолютне! Ти збагнула, Маруіро? Я хочу, щоб ти думала, мучилася, шукала. Страждання — великий учитель. Так говорять древні пришельці…
— Пришельці? — перепитує Маруіра. — Ти сказав — пришельці? Я багато чула про них. Звідки прийшли вони?
Учитель замовк. В очах його з’явився холодок, тінь задуми витає над темно-коричневим високим чолом.
Маруіра дивується.
— Ти мовчиш? Я питаю недозволене? Батько якось казав мені, що ніяких пришельців не було. Що то легенда, складена людьми, які розхитують владу земних володарів і жерців. Що скажеш ти?
Учитель зітхнув, поворушив тонкими вустами, промовив:
— Показали Мудрецю зображення людини з далекої країни. На долонях і ступнях було видно відкриті очі. Запитали Мудреця: «Чи не забобон це? Хіба можна бачити ногою чи рукою?»
«Справді, навчаємось бачити руками й ногами, — сказав Мудрець. — Як здобудемо досвід, коли не прикладемо рук до праці? Дух наш переноситься по землі ногами.
Мудрі люди дали це зображення, — додав Мудрець, — щоб нагадати про суть речей. А ще — чи не схожі ці очі на відкриті рани? Правду кажу вам, через рани здобуваєте Світло Знання…»
Більше нічого не сказав старий учитель. Тільки сумно й тривожно подивився на юну ученицю. А потім пішов до своєї обсерваторії, на покрівлю бібліотеки. Вже на порозі додав:
— Важко буде тобі, дитя моє. Думай і очищай серце. Дівчині й так нестерпно тяжко. Чого їй, здавалося, не вистачало? Все є, навіть більше ніж треба! Але ж болить серце, ятриться розум неясною тривогою, незримий дух кличе до дії, до шукання. Як перенести неясні поривання в реальне життя?
Маруіра в себе вдома. Невелика затишна кімната, вся завішана шовковими килимами. По бузковому тлі пливе усміхнене сонце. Від нього струмляться хвилясті промені. Летять барвисті птахи, несучи в дзьобах квіти. Маруіра сіла до круглого столика біля віконця, нетерпляче відкрила скриньку.
На чорному оксамиті блиснув фіолетовий кристал. Він закутий у сіру металеву оправу. Що там, у глибині, — невідомо. Як діяти, як користуватися Всевидючим Оком?
Маруіра схилилася над кристалом.
Добре було б вирватися з похмурого палацу на волю, оглянути світ з висоти орлиного польоту!
О диво! Кристал спалахнув голубим сяйвом. Маруіра побачила в ньому небо й далекий океан, а внизу — город Золотих Воріт. За ним пасмо білих гір, поряд — палац Володаря, її батька.
Отже, правда! Всевидюче Око несе її, куди вона бажає!
Маруіра метнулася в простір. Нижче, нижче. Ось у кристалі видно концентричні смуги города Золотих Воріт. Розкішні палаци жерців і воєвод. Бані обсерваторій і храмів. Широкі блакитні канали, розкішні пальми над ними. І юрба, розмаїта весела юрба на берегах каналів і по вулицях.
Жовті, чорні, оранжеві, білі люди! Велетні моряки з грубезними руками й широкими грудьми, раби з високими корзинами на головах, вертляві дівчата в білих платтях а розрізами на стегнах. Високо в небо порскають водограї, під потоками прохолодних струменів весело регочеться дітвора.
Ех, як хочеться Маруірі туди, до них! О, чому вона народилася в палаці Володаря!
Далі, далі! Берег океану. Скелі й високі пінясті хвилі! Б’є прибій. Хитаються на хвилях кораблі, гордо біліють вітрила.
А там, поза городом Золотих Воріт, вздовж берега простяглася широка пустеля. Маруіра бачить її згори. Там теж є люди. Вони метушаться на плантаціях, щось роблять.
По вузеньких каналах тече вода. Звідки? Адже тут нема ріки. Ага, воду добувають з глибоких колодязів. Високі журавлі схиляють довгі шиї з важенними дерев’яними відрами до води, яка ледь-ледь поблискує сірим кружальцем унизу, повертаються назад, виносячи в дзьобах дорогоцінну вологу.
Як механізми, згинаються й розгинаються біля колодязів раби. Вони блищать від поту, що рясно вкриває тіло. Напружені в нелюдському зусиллі м’язи, спотворені від муки лиця.
Маруіра жахається. Чому так мучаться люди? За віщо? Невже нема у Володаря механічних помічників? Паморочиться голова в дівчини. Вона бачить жахливі картини мовби крізь туман.
Повільно посувається далі й далі над зловісним простором пустелі. Без дум, без розуміння, з одним лише відчуттям тупого болю й незбагненності…
Перед зором її виникає могутня білошкіра постать. Темно-золоті кучері впали на змучене прекрасне обличчя. Прямо в душу Маруірі поглянули великі, пронизливі блакитні очі.
Вона здригнулася. Тихо скрикнула від несподіванки. Що таке? Чому так схвилював її білий раб?
РАБ
Інколи Вайвасваті здавалося, що він бачить страшний сон.
Не було нічого! Ні чорних кораблів, ні жорстоких вояків, ні острова Рута, ні палаючої пустелі. Це йому сниться… І безмежна камениста площина, і вузенькі канали, і журавлі над глибокими колодязями, і сотні рабів, які добувають воду з-під землі, щоб поливати неосяжні плантації.
Вдень і вночі скрипить гігантське било журавля, німіють руки від натуги, палить вогнем спину, широко розкритий рот хапає розпечене повітря… Так, так! Цього нема! Ще трохи, ще небагато — і він прокинеться, і все зникне… Знову буде біля нього ласкава Анура, мовчазний батько, глухий грім прибою, який гупає в скелю біля їхнього житла…
Ні, Вайвасвата не прокидався. Минали дні. Минали ночі. І хлопець з жахом збагнув, що щасливе юнацьке життя щезло, випарувалося, як біла хмаринка в гарячому літньому небі.
Велетень воєвода дотримав слова. Він оддав Вайвасвату господарям маїсових плантацій, які постачали зерном город Золотих Воріт. Сотні рабів з різних країв — білих, чорних, жовтих — щоранку виходили з кам’яних в’язниць під наглядом чорних вояків і простували до колодязів. їх приковували до цямрини товстими ланцюгами. Від колодязя неможливо відступити й на два кроки. Важенну баддю треба було заглибити на півсотні ліктів униз, зачерпнути води і потім витягти назад. Ні зупинитись, ні передихнути, ні випустити з рук било. Вгорі, біля журавля, був хитрий механізм, який загрожував смертю тому рабу, що кидав баддю напризволяще.
Вона піднімалась угору, вдаряла важіль, згори падав камінь і розчавлював неслухняного.
Вайвасвата знав про це. Він бачив кілька таких випадків. На ного очах не витримували нелюдської напруги молоді раби, випускали з рук било і, заплющивши очі, покірно ждали неминучого…
Розчавлені криваві трупи розкладали перед кам’яницею, щоб раби увечері, йдучи на нічліг, бачили, до чого призводить неслухняність. Після такого видовища Вайвасвата не спав до світанку, жахливі примари витали перед його очима, тіло тіпала лихоманка.
А на світанку знову треба було йти до праці. Наглядачі лаючись роздавали рабам маїсові коржі й по мисочці густої теплої бурди. А потім вели їх до колодязів. Вайвасвату рятувала його величезна сила. В перший день він досить легко закінчив свою роботу, але потім всю ніч плакав нишком од пекучого болю, якого завдавали обдерті долоні.
Порятував його старий раб Соат, який лежав поряд з юнаком. Він почув стогін Вайвасвати, зрозумів його біду. Діставши з-під узголів’я пук зелених маїсових кіс, Соат приклав їх до ран, замотавши ганчіркою. Біль потроху вщухав. Вайвасвата з вдячністю усміхнувся старому. А той, жалісно дивлячись на нового раба, шепотів:
— Бідна дитино! Чого тебе доля занесла сюди? Пропадеш нізащо!
Вайвасвата мовчав, бо не знав, що відповісти. Занадто страшним, несподіваним було все, що сталося.
— Не поспішай, — радив юнакові Соат. — Не надривайся. Знаю, що сили багато маєш, та тут її легко викинути на вітер. Вдячності від господаря не матимеш, тож бережи себе. А раптом усміхнеться тобі доля… Хто знає?
Вайвасвата потроху втягнувся в роботу. Зажили, зашкарубли долоні, потемніло під сонячними променями тіло, могутня сітка жил і м’язів обплутувала руки й груди.
Наглядачі дивилися на атлетичну постать юнака, лютували. Комусь із них здалося, що занадто легка ця робота для білого раба. Як пір’їнку, тягає він баддю туди й назад! Ніякого страху, ніякої муки! А який то раб без муки?
І вони замінили баддю в колодязі Вайвасвати на вдвічі тяжчу. Хотів протестувати юнак, та наглядач так вдарив його ременем, що шкіра тріснула на спині. Вайвасвата прикусив язика, хоч у думці ладен був розтерзати мучителя.
Тепер робота виснажувала юнака більше, ніж інших. Навіть його молодих сил не вистачало, щоб зносити жахливий тягар. Він почав худнути. Соат помічав це, віддавав йому частину своєї пайки. І ще підтримувала Вайвасвату незмінна весела посмішка старого раба. То була посмішка не вимучена, не штучна, ні! Юнак бачив, що Соат ніби осяяний зсередини незримим вогнем. Він був схожий на злиденну пошарпану негодою халупу. Зовні вона оббита, облуплена, в драній покрівлі свистить буря, а за похиленими стінами горить затишний вогник, живуть добрі люди, які завжди готові прийняти до себе змученого мандрівника, нагодувати його, покласти спати…
Дивувався Вайвасвата, звідки це в Соата? Як він в такій біді зберіг веселощі й навіть радість? Проте запитати Соата одразу не насмілювався. Лише знав, що старий раб приховує в душі якусь таємницю. Без таємниці, напевне, не можна так діяти й жити.
Особливо відчував Вайвасвата дивний потяг до Соата вечорами, коли наглядачі замикали рабів до широкої овальної кам’яниці. Тут можна було походити, розім’яти закляклі ноги, полежати на кам’яних плитах, зарослих бур’янами. Товариші, розбиті цілоденною працею, замертво падали на солом’яні підстилки. А Вайвасвата разом з Соатом сідали осторонь і довго мовчки дивилися, як над ними велично котило хвилі небесне море, сповнене зоряною рибою.
— Соате, — сказав Вайвасвата сумно. — Старий Соате! Мені тяжко на душі, коли я дивлюся на зорі. Здається, що я втратив щось. Щось прекрасне, недосяжне, велике…
Старий раб запитливо дивився на юнака, всміхався, мовчав. Потім тихенько заспівав дивну, тривожну пісню — протяжну і мелодійну.
Коли риба пливе в океані,
Хіба риба сумує від того,
Що оточує її водяна стихія, рідна стихія?
Ні, не сумує риба від того…
Б’ється риба на гарячому піску,
Задихається на кам’яному березі,
Бажає пірнути в зелену глибінь,
Що породила її!
Коли сокіл ширяє у небі,
Хіба соколу важко від того,
Що вітри його в небо здіймають,
У блакитне, чудове небо?
Ні, не важко йому від того!
А в клітці сумує сокіл,
У сільці тріпочеться сокіл,
Коли зв’язані крила широкі,
Коли небо закрите від зору,
О прекрасне, величне небо!
Пісня хвилювала Вайвасвату, але він не розумів її глибини, її прихованого змісту. І юнак ще жагучіше добивався в Соата:
— Ти завжди веселий, Соате. Чому ти радієш?
— Життю! — просто відповів Соат.
— Життю, — гірко повторив юнак. — Де ти бачиш життя, в чому? В стражданні? Соате! Ти смієшся наді мною!
— Не сміюся, — серйозно відказав старий раб. Його сухе жовте обличчя розгладилося, прозорі очі сяяли, вдивляючись задумливо в глибини неба. — Не сміюся, Вайвасвато. Ти ще юний, ти нічого не знаєш. А я пожив досить… Був і вільним, був і рабом! Знаю ціну свободі й рабству. Часто люди радіють лихові і печаляться, коли щастя підступає до них. Хто скаже, де вона — радість? І де нещастя?
— Не розумію, — сумував Вайвасвата.
— Уяви собі, — ніжно шепотів Соат, — що ти повертаєшся до рідного дому…
— Мовчи, не говори цього, — скрипів зубами юнак. — Не буде цього, не буде…
— Е, не перебивай, — сміявся старий раб. — Повертаєшся ти до рідної матері. Навколо пітьма, гроза, багнюка. Ти мокрий, обірваний, холодний і голодний. Чи будеш бідкатися, що ти нещасний?
— Не буду, — похмуро сказав Вайвасвата. — Бо незабаром знайду притулок від бурі!
— Збагнув, — ласкаво зауважив Соат. — У мене є попереду такий притулок, рідний притулок…
— Де він? — недовірливо спитав Вайвасвата.
— Над нами, дивись, — мовив Соат, простягаючи вн-схлі руки до зірок. — Юначе мій любий! Пам’ятай, що все минає і все сплітається в дивному потоці життя. Впадаючи в рабство, ми готуємо собі дорогу до слави. Захоплюючись багатством і величчю, ми наближаємось до падіння! Я радію, бо плачу старі борги. Колись же треба розплатитися?
— Все’дно не збагну, — похмуро заперечив Вайвасвата. — Чорний Володар має неосяжну владу. Ти лише черв’як під його чоботом. Він господар свого щастя й нещастя. А ти? А я? Ми залежимо від одного його слова…
Старий Соат тихенько засміявся, обняв Вайвасвату за могутні плечі, притис до себе.
— То обмаи. То мара розуму, який не бачить глибин буття, Вайвасвато. Він — Чорний Володар — справжній раб. А ми вільні! Зачекай. Я поясню. Та тільки мої пояснення нічого не допоможуть, коли ти сам не збагнеш. Скажи відверто — чого ти найбільше хочеш?
— Волі! — скрикнув Вайвасвата. — Більше нічого. Ні палаців, ні рабів, ні човнів, ні золота. Волі!
— Чудово, — засяяв Соат. — Мій друже, прекрасно! Тобі й мені не треба нічого. А Чорному Володарю і його воєводам потрібно багато чого! І раби, і палаци, і храми, і поля, і кораблі. їм потрібна влада над людьми, над світом. Як же ти не збагнеш, що вони ніколи не матимуть свободи? Вони раби всього того, без чого не можуть обійтися. Вільний лише той, хто відмовився од усього. Навіть од себе!
— Від себе? Як це?
— Цього не можна пояснити, — сказав Соат. — Це приходить у таку мить, на яку не можна вказати. Як розквітає квітка…
— Ти мудрий, Соате, — гаряче мовив Вайвасвата. — Ти мудрий і добрий. Та я не все розумію. І я не хотів би відмовлятися від себе! Ні! Я хотів би стати вільним і сильним!
— Для чого?
— Щоб зруйнувати, сваволю й рабство! — гнівно відповів Вайвасвата. — Щоб усі люди могли вільно дихати й жити! І щоб були самі собі господарями!
— А що ти бажаєш собі за це, юначе? — спитав старші раб. — За те, що звільниш рабів?
— Нічого, — здивовано сказав Вайвасвата. — А навіщо собі? Коли іншим буде добре, то радісно буде й мені…
Соат засміявся вдоволено.
— Тоді ти теж відмовився од себе, друже мій. Тільки розум твій ще тугий і неповороткий, а серце, як алмаз. Бережи серце, Вайвасвато! Воно приведе тебе до правди…
Юнак болісно роздумував над словами Соата, намагався збагнути їх. Та годі було. Ще мало мозок закарбував знань, ще мало досвіду влилося до чаші душі, щоб зрозуміти таємничі думки старого раба.
Так минали дні й ночі. Вайвасвата метався серед загорожі, як лев по кам’яниці, шукав виходу. Кидався до Соата, палко шепотів:
— Не витримаю, старий Соате! Не витримаю! Треба втікати! Поможи мені!
— Куди втечеш? — сумував Соат. — Ти такий примітний. Одразу спіймають… Одначе треба щось придумати. Шкіру можна пофарбувати. У мене є сік, прихований уже давно… А волосся пострижемо. Ну-ну, леопард! Задушиш! Тихше, а то хтось почує! Бути біді!
Вони знайшли місце в кутку кам’яниці, де ніхто не спав. Почали потроху піддовбувати землю, викидали в стічну яму. Але радість їхня й надія були недовгими. Хтось помітив ті готування і повідомив наглядачів.
Соата і Вайвасвату спіймали на гарячому. На світанку їх люто били ремінням перед юрбою рабів. Наливалися кров’ю багрові смуги на спинах, похнюпившись, стояли раби, і, як завжди, ласкаво сміялося сонце, підіймаючись над океаном.
Повернувшись з роботи, Вайвасвата бився головою об каміння, стогнав від безсилля, рвав на собі волосся.
— О Соате! Що діяти? Тепер кінець! Ми раби назавжди. А ти казав: ми вільні! Ти казав, що вони — раби! Ха-ха! Соате! Що ж тепер твоя мудрість скаже? Що?!
— Нерозумна дитино! — жалісно прошепотів старий раб. — Тебе бунтує біль і спрага помсти. Не думай про себе. Вспокійся! І будь радісний! Я не сміюсь, не креши очима на мене! Бо ж горе, коли воно навіть прийшло, не дає ні втіхи, ні помочі! Радій у горі, Вайвасвато! Радість — то велика сила! То наше звільнення, юначе!
— Ти в безодні рабства вважаєш себе вільним? Соате! Я божеволію! Я не можу зрозуміти тебе…
— Зрозумієш, — заплющив очі Соат. — Незабаром… Чорний Володар гадає, що володіє мною? Дурниці! Він володіє, і то тимчасово, лише тілом… А що тіло? Мара… Ти бачиш, яке воно нікчемне, як легко його знищити… Всі гинуть, всі гниють у землі… Один раніше, інший пізніше… То навіщо ж дрижати за тим, що все одно зникне… Чим же володіє Чорний Володар, Вайвасвато? Гноєм… А душа моя непідвладна йому… І нікому! Нікому, чуєш? Воля моя, дух мій зі мною. Я втечу з в’язниці тіла, коли захочу. Ніякі володарі не втримають мене… Вони страхають мене смертю. Але ж смерть — то свобода. Свобода, Вайвасвато…
Старий раб забувся в маренні. Він щось бурмотів, загортаючись у ганчір’я, але Вайвасвата вже не міг нічого розібрати. Він просидів цілу ніч біля нього, спустошений і похмурий. А коли вранці наглядачі виганяли рабів на роботу, Соат, як завжди, всміхався.
Старший наглядач розлютився, побачивши той усміх.
— Гей ти, рабе поганий! Ти смієш насміхатися? Після того, що одержав учора? Ану, дайте йому більше відро! Чуєте? Хай тепер посміється!
Та на обличчі Соата не змінилося нічого. Він лише з жалем поглянув на наглядача і, розлучаючись з Вайвасватою, сказав:
— Пора мені, юначе. Пора додому…
— Куди? — не зрозумів Вайвасвата.
— До батька, — всміхнувся Соат. — Спочивати… Вже не можу тримати тягар. Прийдуть інші… А ти — терпи. Терпи, Вайвасвато! І пам’ятай про радість!
Вайвасвата занурював баддю в колодязь, витягав, виливав воду в корито і ніяк не міг відігнати тривожних думок про Соата. Що він надумав? Куди він хоче втекти?
Коли сонце піднялося в зеніт, на плантаціях пролунали люті крики. Вайвасвата бачив метушню, чув лайку наглядачів, але не знав, що трапилося.
Тільки ввечері, коли рабів заводили до кам’яниці, Вайвасвата не помітив у юрбі Соата. Серце юнака затріпотіло болісно й тяжко. А біля входу на траві лежало розчавлене тіло. По барвистих ганчірках, якими Соат обмотував ноги, юнак пізнав старого раба. Раба? Тепер уже Соат не був рабом. Він звільнився від рабства. Він був вільний!
Вайвасвата збагнув, про яку свободу говорив старий товариш. Як просто, як легко! Одна мить — і рушиться темниця! Зникає все — небо, кам’яниця, Чорний Володар! Пустити било, впаде камінь — і кінець! Мабуть, так зробив і Соат.
Того вечора Вайвасвата сидів у кам’яниці на звичному місці самотньо. Раби здалека поглядали на вбитого горем юнака, але не підходили, бо знали, що не можна зараз його ні втішити, ні розважити.
Вайвасвата дивився у темно-синє небо, зорі помагали тамувати нестерпний біль душі. Не було дум, не було мрій… Пусто в серці! Лише в просторі відлунювали тихі слова:
Коли сокіл ширяє у небі,
Хіба соколу важко від того,
Що вітри його в небо здіймають,
У блакитне, чудове небо?..
ЗВІЛЬНЕННЯ
Маруіра не могла дати ради своєму серцю, не могла заспокоїти свідомість. Що їй білий раб, побачений в кристалі Всевидючого Ока? Що він їй — невідомий і чужий? Дні й ночі вона спостерігає за ним, думає про нього й мучиться за його долю. Дивні блакитні очі. Магнетичне лице, яке мариться їй у снах. Чому?
Дівчина хотіла поговорити зі старим учителем, але потім вирішила — не треба! Хтозна, як подивиться учитель на її почуття, що подумає. Бо й сама вона ще не розібралася в собі.
І ось вона йде до батька. Володар покликав її. Навіщо? Може, тому, що їй сповнилося п’ятнадцять літ? Коли мати була жива, їй щороку дарували в цей день іграшки, барвисті вбрання, смачні плоди з далеких заморських країн. Може й нині батько згадав про це і вирішив відновити той звичай? Чи потрібно їй це? Нема матері, нема її тихого чарівного сміху, її ласкавих карих очей. Які веселощі без неї?
Маруіра проходить вузькими, високими коридорами. В нішах стоять скульптури Ранатаки, витесані з чорного граніту. Обличчя батька грізне, щільно зімкнуті вуста, руки складені на грудях. Біля підніжжя кожної скульптури горить нічний світильник. Щоранку жерці служать біля цих ідолів, курять ароматні олії, моляться. А Маруірі смішно й ніяково! Навіщо так багато образів однієї людини? І навіщо їй молитися? Кажуть, Ранатака — бог! Який же він бог? Людина, як і всі. То чому ж називають богом Володаря Рути й Даїтьї? Правда, не лише він має свої зображення. Багато знатних людей — воєвод, чаклунів і маєтних служителів — спорудили в храмах власні каплиці й утримують жерців для молитов і жертв. Дивні люди!
Маруіра входить до батька. Він сьогодні усміхнений, задоволений. Менше зморщок на чолі, очі примружені, й погляд їх вологий, м’який.
— Підійди ближче, дочко, — лунає голос Ранатаки. Він кладе руки їй на плечі, дивиться в очі. Сумно зітхає.
— Я не годен дати тобі такої радості, як мати, Маруіро. Та що в моїй силі — зроблю. Тобі сьогодні п’ятнадцять літ. Ти вже велика. Скоро будеш жінкою. Проси, що бажаєш. Все, що хоче серце твоє. Слово Володаря — закон.
Зненацька свідомість Маруіри пронизала блискавиця. Ось воно! Тепер або ніколи! І, опустивши очі, вона сказала:
— Мій Володарю і батьку! Я дякую тобі за Всевидюче Око. Я більше бачу, я маю змогу мандрувати по твоєму царству…
— По нашому царству, — м’яко додав батько.
— Твоє царство прекрасне, — вдячно всміхнулася дівчина. — Особливо мені сподобалися казкові квітучі сади. Я б хотіла розвести такі квіти в палаці. Щоб щодня милуватися ними, щоб вдихати їхні пахощі…
— То я пришлю рабів, вони одразу перевезуть.
— Ні, — рішуче скрикнула Маруіра. — Не треба так просто. Мені не цікаво одразу мати сад. Я хочу, щоб він ріс поступово, щоб я бачила все — від народження квітки до зрілого плоду. І щоб могла сама вирощувати їх. Батьку, дай мені одного доброго й сильного раба, щоб він допомагав мені…
— Які дрібниці! — невдоволено сказав Ранатака — Ти б могла попрохати щось значніше! Бери собі якого хочеш у палаці.
— Не хочу в палаці, —зітхнула дівчина. — Вони нікчемні й ледачі. І підступні. Нишпорять всюди, підглядають… Я не люблю їх!
— Це правда, — засміявся Ранатака. — Тоді треба вибрати на плантаціях. Там раби звичні до роботи. Слухняні й сильні. Гм! Що ж ми зробимо? Так і бути! Трохи часу присвячу тобі, дочко! Збирайся, летимо за місто!
Маруіра прожогом кинулася до свого покою. Вона ледве стримувалася, щоб не викрити себе, свого щастя.
Вийшло, вийшло! Добрий дух покійної матері помагає їй. Але тихо, тихо. Ранатака — чаклун, він уміє читати думки! Тихо, ні слова!
Дівчина одягла темно-синій плащ, спустила на обличчя прозору чорну сітку. Хутко зійшла по спіральних східцях на покрівлю палацу, мимо непорушних вартових-велетів, мимо бібліотеки. Тут, біля глибокої ніші, вже чекав на неї батько. Могутню постать його облягала золотиста кольчуга з дрібної металевої луски, плечі покривала чорна накидка, голову вінчав шолом з образом Пір’ястого Змія. Ранатака вказав на легкий напівпрозорий човен, що стояв у ніші.
— Сідай!
Маруіра хвилюючись сіла на пружне сидіння. Батько навпроти. Вартовий — жовтолиций кремезний велетень — запитливо поглянув на Володаря. Той недбало кивнув.
— Залишайся тут. Я сам…
Ранатака відкрив посередині човна невеликий срібний ящичок. Пересунув маленький важелець. Маруіра відчула запах свіжого зерна пшениці. Почулося дзижчання. Човен гойднувся. Навколо бортів його виникло туманне тремтливе коло. Воно темніло, насичувалось, ущільнювалось.
Човен піднявся в повітря. Проплив над сферою обсерваторії, попрямував до гір. Дихнув теплий вологий вітер, насичений запахом моря. Маруіра захоплено оглянула величну панораму города Золотих Воріт, вдихнула на повні груди ароматне повітря, повернулася до батька.
— Батьку мій і Володарю! Чому б усім людям не дати летючих човнів? Яка то радість!
— О дурна дівчино! — нахмурився Ранатака, скоса поглядаючи на вулиці города Золотих Воріт. — Що ж буде, коли вся ота нечистота людська підніметься в небо? О боги! Я не хочу дожити до такого дня!
Маруіра прикусила язик. Вона розчулилася й забула, що батько зовсім інакше дивився на світ, ніж вона. Хіба не сварив він її багато разів, коли вона виявляла чулість і м’якість до людей? Тихо, тихо, не слід будити в ньому ніяких підозрінь!
Насуваються крижані шапки гір. Дихає холодом від них. Маруіра закутується в теплу накидку. Ранатака кладе руку на срібний ящичок, і човен знижується, плавно похитуючись, до густих садів, розкиданих у гірських ущелинах.
Наглядачі помітили летючий човен Ранатаки. Вони падають на коліна, б’ючи лобами об кам’янистий грунт, мовчазно дивляться в обличчя повелителя, очікуючи наказів.
Ранатака мовчить. Потім скупо каже Маруірі:
— Пройдімось по саду. Дивись і вибирай до смаку. Маруіра знає, що тут їй ніхто не підійде. Але треба йти. Треба грати свою роль.
Здивовані раби дивляться на грізного Чорного Володаря, на тендітну жіночу постать у темній накидці. Схиляються в покірних поклонах.
Пливуть мимо Маруіри смуги виноградників, зарості пишних троянд, білих лілей, басейни з лотосами. Тонкі аромати забивають дух, п’янять.
Чорні, жовті, білі раби. Зігнуті постаті, покірні лиця. Ранатака допитливо дивиться на дочку.
— Ну? Вибрала кого-небудь?
— Ні, — нерішуче каже Маруіра. — Вони всі якісь кволі і… дуже покірливі. Я б хотіла не таких…
— Тоді летімо на маїсові плантації, — знизавши плечима, каже батько. — Там найсильніші раби!
Маруіра торжествує. Серце її співає. Вона опускає вії і покірно зітхає.
— Гаразд, батьку. Слухаю тебе…
Наглядачі проводжають захопленими поглядами човен Чорного Володаря. Переглядаються, похитуючи головами. Недарма складають про Ранатаку страшні легенди й казки. Навіть небо підвладне йому!
А Володар з дочкою вже наближаються до маїсових плантацій. Вдалині синіє океан. Тягнуться через піски зеленаво-жовті смуги маїсу, блакитними стьожками струмиться в каналах вода.
Маруіра, затамувавши біль, дивиться згори на дрібні постаті рабів, прикутих до колодязів.
— Батьку… Чому ці люди так мучаться? У тебе є потужні машини. У тебе є штучні раби. Вони могли б добувати воду…
Ранатака довго й суворо дивиться на дочку. Тонкі вуста недобре ворушаться. Потім розціплюються. Чуються сухі слова:
— Ти ще дитина. І не знаєш світу. Не знаєш життя. Замінити людину механізмом — означає дати людині волю. Дати їй час думати про себе. А тим, хто матиме машини, треба дати знання. Знання дає силу й владу. І насолоду. Безліч людей захоче мати насолоду. І багатство. І владу. Всім же не вистачить! І почнеться страшна боротьба. Знову падіння донизу. Знову все спочатку. Ні, хай працюють раби. Хай пожинають плоди їхньої праці й плоди розуму мудреців обрані! Ми! Не думай про це, Маруіро. То справа старших і мудріших!
Човен тихо сідає біля високої круглої кам’яниці. До Володаря збігаються наглядачі. Вони запопадливо ведуть його вздовж каналів, мимо колодязів.
Маруіра тремтить, намагається стримати нервову лихоманку, зціплює зуби. Ось він, нарешті!
Вона зупиняється. Зупиняється й Ранатака. Чути скрипучий голос чорношкірого наглядача:
— Неслухняний раб. Збирався втікати. Але сильний…
— Він мені подобається, — ледве чутно каже Маруіра. — Цього я беру…
Батько недбало дивиться на білого раба, киває.
— Бачу, що сильний. А чи вміє він доглядати квіти?
— Я запитаю, — каже Маруіра.
Вона ступає кілька кроків до колодязя. З жалем і жахом дивиться на напружені руки раба, на покрите рясним потом тіло. Раб помічає біля себе людей, рухи його сповільнюються. Він дивиться на дивну тоненьку постать, що наближається до нього, важко дихає. Чого бажають від нього чужинці? Може, вигадали нові муки?
З-за прозорої запони чується тихий мелодійний голос:
— Я донька Володаря. Хочу взяти тебе до саду. Чи вмієш ти вирощувати квіти?
Раб мовчить. Груди його високо здіймаються. Ранатака дивиться на наглядача.
— Що він — німий? — незадоволено запитує Володар.
— Говорить, — жовчно відповідає наглядач. — Певне, язик ковтнув зі страху.
Ранатака схвально всміхається.
— Гей ти, рабе! — гучно каже він. — Тебе забирає донька моя до палацу. Тебе розкують. Маєш віддано й вірно служити їй все життя. За те дарую тобі волю!
Вайвасвата похитнувся. Випустив било з рук. Загуркотіла баддя, помчала вгору.
— Камінь! — скрикнув наглядач.
— Маруіро, назад! — розпачливо гукнув Ранатака.
Вайвасвата миттю отямився, збагнув смертельну небезпеку. Загинути так нікчемно, коли воля всміхається йому! О Соате, великий друже, прийди на поміч з країни предків, з ясного неба!
У нелюдському зусиллі він зібрав усю юнацьку могуть і сахнувся геть від колодязя. Загримів ланцюг, тріснула цямрина, полетіли друзки дерева в усі боки. Вайвасвата впав біля ніг Маруіри.
А в наступну мить величезний камінь гепнувся на те місце, де тільки що стояв раб. Маруіра, затуливши долонями личко, тремтіла від жаху. Мовчали наглядачі, з подивом дивлячись на Вайвасвату. Мовчав і Ранатака, вражений силою білого раба.
Грізна зморшка прорізала чоло Володаря, тяжка дума залягла в глибині свідомості. Він передчував щось неприємне для себе у події з білим рабом, у його дивному звільненні. Адже не він, Ранатака, звільнив раба від ланцюга. А той сам під загрозою смерті розірвав кільце неволі! Це й не подобалося Володареві.
Довго тривала мовчанка. Похитуючись, звівся на ноги Вайвасвата, ще не розуміючи, що з ним, де він. Маруіра благально поглянула на батька, тихо промовила:
— Мій Володарю і батьку! Я хочу додому. Мені треба відпочити! Його приведуть потім. Адже ти обіцяв?
Гаразд, — важко сказав Ранатака. І, не оглядаючись на Вайвасвату, пішов до летючого човна…
НОВІ ДЖЕРЕЛА
Вайвасвата живе у невеликому кам’яному будиночку серед дерев. Пальми шумлять широким листям над покрівлею. На світанку дзвінко співають птахи. Журливо бринить потічок, впадаючи до каналу.
Юнак вже не прикутий ланцюгом. Поряд нема наглядачів, рабів. Він вільно ходить по саду, серед квітів. Може навіть вийти за межі палацу, в город Золотих Воріт.
Інколи Вайвасвата бачить серед квітів здалека високу постать доньки Володаря. Тієї, що приходила на плантації, що захотіла взяти його до себе в сад. Отже, він її раб. І вона може зробити з ним, що схоче. Вбити, закатувати, повісити, четвертувати, кинути у прірву! Все, що схоче!
Але ж вона тиха й мовчазна. Вона ще не підходила до нього, не кричала, не лаяла. Йому нема чого нарікати на долю. Треба ждати…
Якось Вайвасвата підрізував ножем зів’ялі квіти на великому трояндовому кущі. Він працював машинально, а в свідомості пробігали яскраві спогади дитинства, марились далекі морські простори, високі зеленаві хвилі, чорні, міцні руки батька Діавари. Серце юнака щеміло, на душі було тоскно й сумно.
Ніг Вайвасвати торкнулася тінь. Він здригнувся. Підвів голову і злякано завмер.
Поряд з ним стояла донька Чорного Володаря. Вона дивилася на Вайвасвату тривожно й пильно. Чорні очі випромінювали ласку. Юнак зітхнув, сумирно схилив голову.
— Вітаю тебе, Вайвасвато, — сказала дівчина.
— Господиня вітає раба? — здивувався юнак. — Господиня насміхається?..
— Ти не раб, — тихо промовила дівчина. — Ти вільна людина. Раб той, хто хоче бути рабом. А ти ж не хочеш?
Вайвасвата завмер. Хто говорив йому це саме? І таким же сердечним голосом? Соат. Ну, звичайно, Соат, коханий старий друг, який пішов од нього в країну предків…
Юнак помовчав, несміливо глянув на прегарне обличчя доньки Володаря, прошепотів:
— Наглядачі прозивали мене брудною гієною. Господиня дуже добра, називаючи мене людиною…
Дівчина спалахнула. В погляді її зажевріли іскри гніву. І так же раптово згасли. Привітно подивилась вона на могутню постать Вайвасвати, на його мужнє обличчя і ясні очі, сказала:
— Людина високої душі не назве поганим словом навіть раба. Ті, що кликали тебе так, самі нікчемні. Ніхто більше не назве тебе так, Вайвасвато!
— Я відданий слуга твій, господине, — поклонився Вайвасвата. — Ти повертаєш мені надію…
— На що надію, Вайвасвато?
— На волю…
— Але ж ти вільний, — гаряче зітхнула дівчина. — Я переказувала тобі, що ти можеш виходити в город Золотих Воріт. Я вірю тобі…
— Так, так, — сумно підхопив Вайвасвата. — Ти віриш мені. І я не зраджу твоєї віри. Я повернуся. Та я б не хотів будь-якого рабства — ні з ланцюгом, ні без ланцюга. Твоє рабство, господине, ніжніше, але воно все’дно рабство…
— Вайвасвато, ти збагнеш згодом, що це не так. Ти можеш хоч зараз бути зовсім, зовсім вільним. Я можу зробити це. Я навіть дам тобі знак Володаря, з яким тебе ніхто не торкне пальцем. Ти зможеш повернутися додому, на свій острів…
— Правда? — загорівся Вайвасвата. — Господиня не обманює мене?
— Ні, Вайвасвато, — сумно зітхнула дівчина. — Але не зви мене господинею. Ім’я моє Маруіра…
— Не смію, — похнюпився Вайвасвата. — Я знаю своє місце. Ти високого роду, вчена, прегарна й вільна. А я — темний раб, який не знає нічого…
— Не знає нічого, — прошепотіла Маруіра. Вона всміхнулася якійсь своїй думці. І раптом запитала: — Вайвасвато, а ти любиш квіти?
Юнак здивувався нежданому запитанню, трохи помовчав, потім знизав плечима.
— Я дивуюся їм…
— Чому?
— Не збагну. Як вони тут?
— Де тут, Вайвасвато?
— На землі, господине… Де так страшно й тяжко, де ллється кров і стогнуть люди. Вони ніжні й прекрасні. І завжди веселі. Кожної весни виростають знову в красі й величі. Хоч навколо, як і раніше, смерть і тортури…
— Дивно говориш, Вайвасвато…
— Не знаю. Я так мислю.
— Я думала про щось подібне, — сказала Маруіра. — І читала в старих рукописах.
— Читала, — протяжно сказав Вайвасвата. — Мені навіть слово це незнайоме…
— Читати — означає розбирати знаки, записані на папірусі. Ті знаки передають слова, якими ми обмінюємось. В словах записується древня мудрість. Минуле земного круга, битви, знання про людей, рослин і тварин, про зірки й сонце, про місяць і небеса…
Я ніколи не знатиму того, — похилив голову юнак.
— Чому?
— Хто ж навчить мене?
— Я, — блиснула очима Маруіра.
— Ти, господине?
— Так. Тільки хай ніхто не знає про це. Згода? Я передам тобі все знання, яке зможу. У палаці велика бібліотека. Я не прочитала навіть десятої частки. Тобі буде цікаво й радісно. А потім, коли ти станеш розумним і мудрим, тоді підеш, куди схочеш, Вайвасвато…
Вайвасвата дивився на схвильоване личко Маруіри, і серце його билося часто й тривожно. Звідки ця дивна ніжність у господині? За що йому негадана радість?
— Я вечорами приходитиму до тебе, Вайвасвато. І приноситиму рукописи знання. Жди мене. Але ні слова нікому…
Маруіра всміхнулася ласкаво й швидко пішла геть. Вайвасвата дивився їй услід, ще не вірячи, що тендітна постать у чорній оксамитовій сукні не привиділася йому…
ПРОМІНЬ У ПІТЬМІ
Надвечір Вайвасвата облишив роботу в саду, склав біля свого житла мотики, ножі, драбини. Вмився холодною прозорою водою з потічка. Потім вирішив помити голову. Намилював волосся блідо-зеленою травичкою, що нею так часто вмивала його Анура в дитинстві. Трава пінилася, щипала очі. Вода, стікаючи з голови юнака, ставала все чистішою. Покінчивши з вмиванням, Вайвасвата розчесав буйне волосся дерев’яним гребенем. Подумавши, дістав з вузлика білу чисту туніку, яку придбав недавно у палацових рабів, перевдягся.
Схилившись над потоком, він заглянув у дзеркальну воду і злякався. Для кого він так готується? Донька Чорного Володаря обіцяла прийти. Обіцяла… Кому? Нікчемному, безправному рабу. Щоб вчити його. Що це? Глузування? їй сумно, їй хочеться розваги! От вона й вибрала його потішитись. А потім прийде сюди разом з вояками… І накаже схопити його! Яка ганьба!
Вайвасвата кинувся до свого притулка, хотів зірвати з себе туніку. Потім отямився. Охопивши долонями обличчя, сів на свою нужденну постіль, тяжко задумався. Не може бути! Така зрада неможлива від таких ясних очей! Що з того, що вона донька Володаря? Адже врятувала вона його від смерті, від тяжкого поневіряння!
Вайвасвата схопився з постелі, вийшов надвір. Смеркало. Чорним громаддям нависав палац Володаря над садом. У небі мерехтіли перші зірки. Багровим кружалом над далекими горами сходив місяць. З міста долинали протяжні крики, пісні.
Зашелестіли кущі. Вайвасвата кинувся, причаївся біля своєї хатини.
— Хто там?
— Я, Вайвасвато…
Ось вона, Маруіра. Гнучка, як ящірка. В темному плащі. Очі сяють таємничим вогнем, тривожний подих злітає з вуст.
— Ходімо в притулок.
— Господине, навіщо?
— Ходімо…
Він вже не заперечує. Відчиняє двері, впускає казкову гостю. Підпирає двері важкою мотикою. Хутко завішує маленьке віконце плащем. Потім розгрібає попіл у пічурці, роздуває жарину. Спалахує смолиста трісочка. Вайвасвата запалює світильник. Жовтавий вогник освітлює Маруіру. Вона оглядає тісне житло, слабо всміхається.
— Мені подобається тут, Вайвасвато…
— Жартуєш, господине?
— Ні, не жартую.
— Господине, я думав, ти не прийдеш… Я думав, ти глузувала.
— Я знала, що ти так думаєш.
— Чому ж тоді…
— Вайвасвато, почнемо навчання.
— То ти справді?
— Вайвасвато, я принесла папірус для вивчення знаків письма.
— Господине, я боюся за тебе. Кинуться, дізнаються, що тебе нема. Буде лихо…
— Ти боїшся за себе?
— Ні, — спалахнув Вайвасвата. — За себе — ні! Але ти…
— Тоді все гаразд! За мене не бійся. Я знатиму, коли хтось захоче мене бачити.
— Як, господине?
Не питай. Згодом будеш знати багато. Почнемо…
Вайвасвата замовкає. Почуття довір’я й ніжності заливає серце юнака. Хай що буде! Йому радісно, йому приємно. Дивитися в гарне обличчя, слухати співучий голос, любий голос… Чого ще треба?
— Де можна сісти, Вайвасвато?
Юнак кинувся до постелі, згорнув її, підсунув до Маруіри.
— Якщо господиня дозволить… У мене більш нічого нема…
— Мені буде добре, Вайвасвато.
Маруіра сіла на постіль, дістала з-під плаща згорнутий в трубку папірус. Розгорнула. Вайвасвата, тамуючи хвилювання, дивився на її поважні рухи. На листку з’явилися чорні знаки. Маруіра показала на перший.
— Що бачиш, Вайвасвато?
— Схоже… на рибу, — несміливо прошепотів юнак, присівши навпочіпки біля дівчини.
— Риба і є, — сказала Маруіра. — Отже, це й значить «риба».
— Так просто? — здивувався Вайвасвата.
— Не просто, — похитала головою дівчина. — Дивися далі. Що бачиш?
— Риб’яча голова…
Маруіра тоненько засміялася. Вона так розвеселилася, що навіть сльози виступили на очах. Вайвасвата винувато дивився на неї.
— Хіба не так, господине?
— Ой, Вайвасвато… як ти розсмішив мене… Риб’яча голова. Ха-ха-ха… А. це? Це що таке?
— Риб’ячий хвіст…
Маруіра засміялася ще дужче. Юнак зовсім розгубився.
— Так схоже ж, господине!
— Ні, ні, я нічого… Я тобі все поясню, Вайвасвато. Справді, це голова, а це хвіст. Але читається воно не так…
— А як же, господине?
— Ось так. Голова — означає першу частину слова «риба». Як ми тоді читаємо?
— «Ри»? — несміливо запитав Вайвасвата.
— Хвалю, — засяяла Маруіра. — Ти кмітливий учень. А як же буде хвіст риби… ну-ну, я не сміюся! Це означає другу половину слова…
«Ба», — сказав Вайвасвата.
— Чудово, — похвалила Маруіра. — Коли так навчатимешся, то за два місяці читатимеш рукописи…
— Я збагнув, господине… Малюються не всі предмети, а лише деякі… Розділяються на частки… З тих часток складаються інші слова…
— Не так просто, Вайвасвато. Дещо так, а багато чого не так… Ось дивись. Що бачиш?
— Знову риба. Тільки з крилами… Летюча риба? Так?
— От бачиш! Зовсім не так! Це означає «душа»!
— Душа? — здивувався Вайвасвата. — Чому душа?
— Так говорить древня мудрість, що душа — це небесна риба, яка мандрує в зоряному океані небес. Тому в неї крила. Запам’ятав? Це — душа. А це що?
— Зубці…
Маруіра знову засміялася.
— Не зубці, а хвиля…
— Хвиля, — повторив Вайвасвата. — Схоже. Справді, хвиля…
— І вода. — сказала Маруіра. — Бо ж хвиля на воді. І море. І мати…
— А чому мати? — не збагнув юнак.
— Мудрість говорить, що все вийшло з води. Вода — правічна мати. І Всесвіт теж зветься Небесним Океаном. А зорі рибами. Отже, цей знак читається — вода, хвиля, море, мати. І ще багато чого.
— О духи моря! — скрикнув Вайвасвата. — То як же розібратися в цьому?
— Розберемося, — заспокоїла Маруіра. — Спочатку здається складним, а потім — просто. Дивися сюди. Оці знаки вгорі дають різницю…
Над Атлантісом котилася ніч, блідли зірки. А біля світильника в притулку раба схилялися над папірусом дві постаті…
Захоплений Вайвасвата забув, де він, що з ним. Нові поняття, хвилюючі й бажані, плинули до свідомості, карбувалися вогняними знаками. Темна пелена нерозуміння танула, зникала, сповнювалася променем пізнання.
ПІСНІ МАРУІРИ
— Минали дні. Маруіра вся віддалася навчанню Вайвасвати. Не могла не думати про нього, не ходити до нього. Непереможна сила — незрима, незбагненна — кликала її, звала, вимагала. Йди! Навчай!
Дівчина поверталася па світанку до палацу, таємним вузеньким ходом піднімалася до своїх покоїв, похапцем роздягаючись, кидалася в ліжко і довго не могла заснути, згадуючи сяючі очі юнака, його схвильований голос, дитячу радість пізнання.
Ніби сильний потік поніс Маруіру кудись. А куди — вона не хотіла думати! Бо знала, що прояснення бути не може! Знала, що поряд прірва. А вона… а вони з Вайвасватою на тоненькій ниточці над тією прірвою…
Засинала знеможена, щасливо всміхалася уві сні. А вранці приходила Горосата — метка жовтошкіра служниця. Вона косувала хитренькими чорними очицями на господиню, яка розчісувалася біля, люстра, лукаво скоромовкою казала:
— Раніше господиня вставала на світанку. Нині сонце високо в небі. Може, хвороба яка? Може, господині допомоги треба?
Маруіра незадоволено дивилася на Горосату, недбало знизувала плечима.
— Нічого не потрібно, Горосато. Не втручайся не в свої справи.
— Не буду, не буду, — торохтіла служниця, підмітаючи мармурову підлогу. — Та коли господиня дозволить, я скажу слово господині…
— Кажи, Горосато…
— В саду є новий раб Вайвасвата, — промовила служниця. — Чи знає його господиня?
Маруіра здригнулася. Завмерла. Намагалася не видати себе, не показати, що її хвилює щось. Затамувавши подих, недбало відповіла:
— Знаю. А хіба що?
Горосата зупинилася за спиною Маруіри, несміливо прошепотіла:
— Він дуже гарний, господине…
— То й що? — різко запитала Маруіра.
— Він подобається мені… І я б хотіла, щоб господиня допомогла… Може, він погляне на мене прихильно… Він раб… і я рабиня…
Мовби стріла вп’ялася в серце Маруіри. О боги! Який жахливий удар! Від кого? Від служниці. Раб? Про нього мріє ця нікчемна лисичка! Ця палацова брехуха, що нишпорить по всіх усюдах. Добре, що вона нічого не довідалася! Але яка ганьба! Тоді, коли Маруіра піднімала так високо Вайвасвату в своїх думках, коли вона витала попід небо з ним у мріях, Горосата так просто, так огидно бажає мати його для себе…
Маруіра ледве не застогнала від тяжкої душевної образи. А Горосата, не діждавшись відповіді, зітхнула, почала прибирати далі. Сумно сказала:
— Господині нема діла до бідної служниці. Горосаті теж хочеться кохання і щастя… Господиня пробачить мені… Я більше не буду…
— Ти говориш дурниці, Горосато, — байдужим тоном сказала Маруіра. — Ти хочеш кохання? То йди до нього… скажи…
— Мені соромно, — хихикнула Горосата.
— Тоді не йди, — знизала плечима Маруіра.
— Так хочеться побачити, — знову замріяно мовила Горосата. — Такий красунчик. Якби пригорнув до себе— вмерла б! Ой леле! Що це я кажу?
В голові Маруірі запаморочилось. Вона стиснула вуста, прикрила долонею очі. Слабо сказала:
— Іди геть, Горосато. Займайся своїми справами. Я хочу побути сама…
— Як хоче ласкава господиня. Як хоче… Затихли кроки Горосати. Маруіра сама. Ніби прірва розверзлася в душі дівчини. І падає в ту прірву її надія, її химерна віра. Буря шматує серце, рве його нещадно, люто. Маруіра встає з-за столика, у відчаї ходить по кімнаті. Що діяти? Хто дасть пораду? Мамо, де ти? Де ти, моя ніжна матусю? Чому пішла так рано з цього світу? Прийди, прийди до мене, навчи!..
Маруіра зупинилася, замислилася. Може, справді, викликати маму? Запитати! Вона скаже, вона розвіє примари душі…
Дівчина кинулася до ніші, вибрала старовинне сріблясте плаття. По тілу прокотився холодок. Дівчина понишпорила в заповітній скриньці, розгорнула кілька вузликів, висипала з них дві пучки порошку — жовтого й чорного. Змішала в срібній чаші. Принесла чашу до столика, поставила перед люстром. Потім закрила непрозорою запоною вікна. Стало темно. Маруіра лапнула рукою по стіні. Смикнула за ниточку запальнички. Блиснула іскра, загорівся багровий вогник. Дівчина запалила від нього свічку, поставила біля люстра. В дзеркальній поверхні відбилося схвильоване темно-бронзове обличчя, сповнені муки очі. Маруіра зібрала волосся важким вузлом, зав’язала ззаду, накрила темною прозорою сіткою голову. Потім вкинула до чаші крихітку смоли столітнього кедра. Під чашею поставила свічку. Затамувавшії подих, ждала.
Закурився димок над сумішшю, поплив у повітрі. Тонко лоскотав ніздрі дівчині. Вона вдихнула його. Спокій розлився в свідомості. Хвиля занепокоєння відкотилася в далеч, зникла. Стало легко, ясно, просто…
Дим погустішав, став жовтим і непрозорим. Маруіра глибоко зітхнула. Їй здалося, що свідомість відділяється від неї, витає десь збоку. Створилося враження, ніби вона розділилася. Одна Маруіра сидить біля люстра, друга витає в просторі. Легко, чудово, незбагненно!
А вуста дівчини шепотіли древні магічні закляття:
— Духи повітря й вод, сили землі й вогню, я не турбую вашого спокою! Залишайтеся в сферах своїх! Священним поясом Незримої Матері відгороджую вас! Спіть в лонах своїх! Абеон! Амеон! Вам жертва мого серця! Прийдіть, допоможіть!
У люстрі зникає зображення Маруіри. Там порожньо, темно. Відкрилася безодня, переливається клубами диму, розмаїтими іскрами, юрбами привидів.
Паморочиться в голові Маруіри, вона ледь-ледь утримується на грані свідомості, шепоче палко:
— Мати, матусю! Донька твоя Маруіра тривожить дух твій! Прийди, прийди, прийди!
Сіра мла насувається на дзеркало, набирає тремтливих форм. З’являються туманні руки, наливаються фарбами, виникає з імли обличчя. Рідне, миле обличчя матері. Вона всміхається, сумно дивиться на доньку.
— Чого тобі, Маруіро? Чим збентежений дух твій? — ніжним шелестом лине запитання.
— Тяжко мені, матусю, — стогне донька, тремтячи від напруження. — Серце моє не належить мені. Я розриваюсь на двоє. Навколо мара, сон… Мене не вабить життя. І лише він… він… світоч для мене! Але він раб… Ой матусю, тяжко мені!
— Ти сама сказала — мара, — прошепотіла мати. — Ти сама сказала — світоч. Мара зникає перед світочем. Світло не втримаєш у папірусному посуді! Вір і сподівайся! Вір і сподівайся, Маруіро!..
Постать матері зникла. Маруіра слабо скрикнула й знепритомніла…
Отямившись, вона швидко прибрала на столику, переодяглася в своє легке вбрання. Підійшла до вікна.
Дивилася на гори, думала. І думи її були спокійні, впевнені.
Геть нікчемні турботи розуму! Серце знає правду. Мати ствердила це. Хай твориться воля серця…
У сутінках Маруіра знову пробралася між кущами троянд і лілей до притулку Вайвасвати. Він зустрів її, як і щовечора, тривожний і радісний, всадовив на м’яке сидіння, яке зробив з дерева й морських водоростів, мовчазно й вдячно чекав.
Цього разу Маруіра дістала з-під накидки не папірус, а п’ятиструнну зулу, під звуки якої мандрівні піснярі співали на дорогах і майданах Атлантіса. Вайвасвата здивовано поглянув на дівчину.
— Зула, — пояснила вона. — Я хочу заграти…
— Мені? — вражено запитав юнак.
— Тобі. Мене навчила мати. Ще коли вона була жива. Сьогодні ми не будемо вивчати знаки письма. Сьогодні слухай пісню. Вона теж таїть у собі мудрість віків. Велику мудрість. Її розуміє той, у кого серце відкрите…
— Тоді співай, господине, — прошепотів Вайвасвата. Він сів навпроти неї на низенький пеньок кедра, сперся підборіддям на долоні, ждав. Маруіра торкнулася пальцями струн. Ледь чутне зітхання полинуло в просторі. Звуки наростали, рокотали, перепліталися в тривожному поєднанні, хвилювали. І дівчина в такт їм заспівала низьким голосом:
З таємничого Краю,
Залетіло Зерно Золоте в Океан Предковічний.
Залетіло тремтливе Зерно Життя.
І пустило коріння у простір широкий,
І розкинуло віти у неосяжність.
Виростало, міцніло неповторне Древо Життя
А на ньому визрівала дивовижна квітка,
Єдина у цілому Всесвіті.
Квітка Серця й Любові.
Та раптово підкрався підступний Дракон,
І захотів він проковтнути палаюче серце,
Щоб володіти ним лише йому!
Щоб у Хаосі все потопити, як колись, до появи Зерна.
Серце вибухло полум’ям і розсипалось в неосяжнім
просторі небес,
Незліченними іскрами розлетілось в Океані Життя.
Так порушилась Єдність…
Плинуть іскри в серцях, і шукають дороги до рідного
дому.
Та дорога — Любов.
Де виникає вона — древній заповіт воскресає:
Скласти з іскор палаюче Серце,
Повернути його — променисто-чудове —
У єдине лоно Життя.
Маруіра замовкла… Поклала зулу на коліна. Дивилася на Вайвасвату.
— Мене стривожила пісня, — сказав юнак. — Я ще не збагнув усього. Я буду думати, господине…
— Думай, Вайвасвато, — суворо мовила Маруіра. — В цій пісні велика таємниця…
Дівчина підвелася з сидіння, загорнулася в накидку.
— Я піду. На сьогодні досить. Ми продовжимо навчання в наступні ночі…
Вона ступила до дверей, різко повернулася, глухо прошепотіла:
— Пам’ятай, Вайвасвато… Цієї пісні не знає навіть батько мій — Володар. Ти перший почув її з моїх вуст…
ПОТІК МУДРОСТІ
Вайвасвата не міг раніше навіть помислити, яку радість принесе йому знання письма. Ніби блискавиця вдарила в душу, осяяла темні обрії, розсунула видимий світ до безміру.
Працюючи в саду, копаючи землю, поливаючи яблуні й пальми, прочищаючи доріжки, він неодступно думав про вечір, благословенний вечір, коли знову засяють зірки на небі, коли почується шелест легких кроків, пролунає тихий голос, поллються в душу вогняні струмки мудрості.
Юнак працює за десятьох. Надвечір складає свої речі, вмивається, поспішає до хатини.
Дістає з-під сидіння скручений папірус, обережно розгортає, підступає до віконця, при багровому світлі заходу розбирає таємничі знаки. Ворушачи губами, читає їх, визначає зміст написаного. Дивні поняття пливуть до свідомості, ніби муруючи з незримих каменів новий храм його душі.
«Лише знання розсіює нерозуміння, — шепоче Вайвасвата, — як світло розсіює пітьму».
— Дивно й гарно, — хитає головою юнак. — Знання розсіює нерозуміння. Справді так. Небагато пізнав він, а як далеко бачить тепер. І розуміє незрівняно більше, ніж там, на далекому рибальському острові… Тільки чому ж… чому Чорний Володар не навчає всіх своїх людей?
Чому люди Рути та Даїтьї темні й неписьменні? Навіщо це йому?
«Мужність, самозречення, відданість, відсутність заздрощів, душевна чистота, влада над почуттями, свідомий розум, духовний розвиток, віра, незлобивість — такі десять відзнак всякого істинного вчення».
Вайвасвата зітхнув. Задумався.
Хто проповідує мужність нині? В чому вона? Хіба що в тому, щоб напасти на безоружних рибалок, як тоді, коли забрали його від батьків? Самозречення… Незлобивість… Таємничі поняття, прекрасні, чисті… Тільки де ж шукати їх? Хто написав чудові папіруси? Як могли вони потрапити до бібліотеки Володаря? Невже він читає їх? А якщо читає, то чому сам не такий?
Ось тут далі сказано: «Прислухайся навіть до слів маленьких дітей, вибирай з них істину, що промовляє до твого серця. Відкидай все, що не сприймається твоїм серцем, як істина. І коли навіть Верховний Бог говоритиме з тобою, не приймай його слів, коли їх не сприймає серце твоє, як істину». Тривожні, страшні слова! Якби хтось сказав таке серед людей, слуги Чорного Володаря миттю схопили б його й ув’язнили. Навіть знищили б! Бо з малих літ жителям Атлантіса вбивається в голову думка про те, що жерці не помиляються, що Чорний Володар думає за всіх, що він один може знати волю божества, що треба з трепетом слухати наказів воєвод, чаклунів та жерців Пір’ястого Змія! Дивно, дивно! Хто ж тоді писав це? Коли? І чому Маруіра читає такі страшні папіруси? Чому приносить йому? Невже вона думає інакше? Хіба вона не донька свого батька? Серце моє, дай мені відповідь, приведи мене до берега правди!..
За дверима чуються легкі кроки. Вайвасвата здригається. Хто це? Невже вона? Не може бути! Ще видно надворі!
Він похапцем засовує папірус за пазуху. Скриплять двері, на порозі виникає жіноча постать. Це молода дівчина — тонка, гнучка. Косуваті очі її всміхаються збентежено й зухвало, на жовтих щоках рум’янець.
— Хто ти? — дивується він.
— Я Горосата, — бринить дзвінкий голос дівчини. — Служниця господині Маруіри…
Вайвасвата завмирає. Щось трапилося? Може, вона послала до нього, щоб попередити? Як бути? А може, пастка? Обережно! Обережно…
— Чого бажає Горосата? — запитує Вайвасвата. Дівчина мовчить, потупивши очі. Потім, не дивлячись в обличчя хлопцеві, наближається до нього, глибоко зітхає. І знову мовчить.
Юнак тривожно дивиться на неї. Дивна якась. Може, хвора? Так ні, не схоже.
— Що тобі, Горосато? — занепокоєно каже він, трохи одступаючи від неї.
Горосата палко поглянула на нього, захихотіла. Торкнулася гарячою долонею його грудей. Відсмикнула руку, ніби обпеклася.
— Вайвасвато, — прошепотіла вона. — Ти самотній… серед чужих людей… Я теж самотня… Я хочу любові… Я хочу, щоб мене обнімав такий юнак, як ти! Сильний, сміливий, прекрасний! Вайвасвато! Я вже давно помітила тебе! І покохала! Пригорни мене, притисни до себе! Вірною рабинею буду!
Вона притулилася до нього тремтливими грудьми, дихнула жагуче. Вайвасвата похитнувся, замружив очі. Свідомість затьмарилася від несподіваного почуття, по тілу прокотилася таємнича хвиля.
— Подивися на мене, — спокусливо шепотіла Горосата. — Яка я міцна! Яка я пружна! І ще зовсім мало обцілована. Я хочу належати тобі. Радість, яка радість! Ти мій бог!
Вайвасвата розплющив очі. Поглянув на дівчину. Вона, втративши глузд від жаги, пестила могутні плечі юнака тремтливими, шукаючими пальцями.
Вайвасвата одігнав страшним зусиллям волі мару почуття, стрепенувся, скинув гарячі руки Горосати з своїх плечей. Дівчина поточилася, з жахом і нерозумінням поглянула на зблідлого велетня.
— Що ти? Що ти…
— Іди… їди, Горосато, — глухо сказав Вайвасвата. — Як можеш ти? Ти не любиш мене… І я не люблю тебе… Я вперше бачу тебе… Як можеш ти? Геть!
— Нікчема! — .заскреготала зубами ображена Горосата. Вона метнулася до дверей, різко зупинилася, схлипнула від люті й невдоволеної жаги, прошипіла: — Нікчемний раб! Нехлюй! Ганчірка! Ненавиджу! Я тобі не забуду образи!
Двері гримнули. Пролопотіли кроки. Тиша. За вікном котилася пітьма. Вайвасвата понуро стояв біля стіни, безмовний, непорушний, спустошений.
За вікном з’явилася тінь. Маруіра! О радість! Все забути, все викинути з серця, крім неї.
Вона зайшла безшумно, як завжди. Сіла на своє місце. Знову горить світильник, запнуте вікно. Нема світу, нема рабства, нема доньки Володаря. Є лише ясні очі, тихий голос, який промовляє словами таємничої істини.
— Сьогодні ми будемо говорити про земний круг, про минуле Атлантіса, про загибель великої землі Ру, про далекі планетні круги…
— Ти кажеш — круг, господине? Хіба земля кругла?
— Кругла, Вайвасвато. Як твоя голова…
— Чому ж чаклуни й жерці говорять зовсім інше? Ніби земля плоска. Що вона плаває в океані…
— Правда, вона плаває в океані. Але той океан — небо. І в тому океані пливе не тільки земля. Там пливуть інші планетні круги, сонце, зірки…
— Чому ж земний круг пливе? Чому він не падає, господине? Хто його підтримує?
— А хіба хто підтримує камінь, який ти кидаєш пращею? Він летить без підтримки, доки його штовхає сила, надана тобою…
— Хто ж штовхає планетні круги?
— Сили стихій, Вайвасвато. Вони вічні. Вони, в постійному русі.
— То чому ж мовчать про це жерці й чаклуни? Чому вони приховують знання від людей?
— Бо хочуть володіти ним. Люди з ясним розумом не слухатимуть жерців. Ти збагнув?
— Я збагнув, господине… Це страшно. Отже, Чорний Володар…
— Досить, Вайвасвато. Тихо. Не треба. Ми ще мало з тобою вивчили мудрості. Ти мусиш знати все, що я зможу дати тобі. Мені серце моє велить це зробити. Я прошу тебе, Вайвасвато, будь обережний, не говори поки що про це…
— Не буду, господине… Я слухаю тебе.
— Ти почуєш сьогодні про долю великої землі Ру, про далекі землі на сході, про чарівну Елладу, про таємничу Швета-Двипа, де живуть безсмертні…
Мати розповідала мені казку про Швета-Двипа, господине.
— В кожній казці, Вайвасвато, велика правда. Слухай же, слухай…
ДРЕВНІ ПАПІРУСИ
«Учню, коли навіть Сонце світить з неба, запали ще один світильник, щоб не пропустити Істину, якщо вона з’явиться на твоєму шляху.
Учню, коли очі й слух твій говоритимуть тобі очевидне, не вір їм, бо очевидність — то мати обману й мари.
Читаючи ці знаки, вникаючи в розуміння написаного, пробивай шкаралупу символу, щоб добути живе ядро думки. І навіть коли збагнеш прихований смисл її, пам’ятай, що Істина неосяжна. Вона являє себе в такому розмірі, який визначений розумом шукача…»
Вайвасвата слухав Маруіру, напружуючи свідомість, намагаючись вловити суть складного плетива древньої символіки. Але запас його знань був ще замалий, щоб досягти ясності. Він зітхнув, легким жестом попрохав зачекати.
Маруіра замовкла, поглянула на юнака.
— Ти не збагнеш чого-небудь?
— Так, господине. Мій розум радіє, що руйнуються межі світу, про який я раніше мало знав, та все ж хочеться збагнути ясніше, що і чому? Хто запалює вогняні факели сонця в просторі? Хто зганяє вогняний туман у кільце? Чому круг починає обертатися? Чия сила штовхає його? Сила богів, демонів? Чи скажеш ти мені про це?
Маруіра по-дитячому розгублено розвела руками. Закліпала повіками.
— Вайвасвато, я знаю багато, але сама не можу розібратися в тих знаннях. Мій учитель казав не один раз, що богів нема, що стихії діють самостійно. А в храмах стверджують, що боги й демони — творці неба та землі. Я раніше була розгублена, така роздвоєність доводила мене до відчаю. Та вчитель пояснив мені, що благо, Атлантіса вимагає різних знань для різних людей. Те, що збагне мудрець, не збагне раб…
— Раб, — спалахнув Вайвасвата. — Ти сказала — раб. Отже, я не здатний збагнути…
— Так сказала не я, — м’яко й сумно заперечила дівчина. — Ти бачиш, що я так не думаю, Вайвасвато. Облиш образу. Мене гнітить те, що відчуває моє серце. Я не збагну ще розумом, але передчуваю: насувається катастрофа, велика біда для Атлантіса. Ти помітив кілька місяців тому, як сильио тряслася земля?.. Учитель казав, що так буває завжди перед бідою. Так було, коли загинула земля Ру. Так було, коли велика частина Атлантіса пропала у водах океану. Ти прочитаєш про це в папірусах, Вайвасвато…
— Я пам’ятаю, — сказав юнак. — Я тоді був прикутий до колодязя. Струс так сильно колихнув землю, що я ледве не випустив баддю. Двох рабів тоді вбило камінням…
— Не треба, — прошепотіла Маруіра. — Не згадуй…
— Там ще тисячі таких, як я, — похмуро відповів Вайвасвата. — Як мені не згадувати?..
— Що подієш, Вайвасвато, відчай не до лиця воїнові…
Вайвасвата з подивом поглянув на дівчину. Що вона говорить? Воїн… Вона називає його воїном! Що означає це?
Маруіра ніби прочитала його думки. Вона встала, скрутила папірус трубкою, поклала на сидіння.
— Я давно відчула в тобі душу орла, Вайвасвато, — палко сказала дівчина. — Тільки мало мати таку душу. Чуєш? Треба навчитись літати. Мало бути мужнім. Треба володіти мечем!
— Господине, серце моє виривається з грудей… Навіщо так мучити мене? Хто я тобі? Поясни…
— Вайвасвато! Не потрібно слів. Хай життя скаже про все, що має статися. Я вірю в тебе…
— Господине…
— Мовчи. Іди в город Золотих Воріт. Там побачиш життя. І знання того, що гряде, розквітне в час урочий, як квітка. Хай береже тебе велика доля, Вайвасвато…
РІКА ЖИТТЯ
Одного дня Вайвасвата вирішив вийти в місто Золотих Воріт, скориставшись дозволом Маруіри і знаком, який вона подарувала йому в останній вечір. Він позрізував зів’ялі квіти на кущах, полив зелені трави, спрямовуючи на них потужний струмінь води з водограю. Потім, склавши свої робочі речі біля хатини, хутко вмився, надів чисту сорочку, на неї білу туніку, підперезався барвистим широким поясом. З тривогою рушив до палацової стіни.
Вузькою стежиною, поміж гігантів дерев, добрався до великих похмурих воріт, окованих масивними бронзовими плитами, облямованими темним золотом. На обох половинках Пір’ястий Змій пожирав серце Лебедя. Вайвасвата задивився на зловісне зображення. Що означає воно? Чому Чорний Володар взяв собі такий страшний символ?
— Хто і куди? — прозвучав скрипучий металевий голос.
Вайвасвата здригнувся. На нього дивилися байдужі холодні очі вартового. Бліде обличчя не мало зморщок, жодного почуття не відбивалося на ньому.
Юнак простяг руку. На пальці в нього було кільце із знаком. Той самий Пір’ястий Змій. Погляд вартового на хвильку зупинився на кільці. В зіницях блиснули червоні вогники. І знову пролупав байдужий голос:
— Ім’ям Володаря Ранатаки — проходь. Заскреготали велетенські двері, поволі розчинилися.
Вайвасвата подивився на вартового. Той байдуже одвернувся. Юнак хутко минув ворота. Опинився на березі широкого й глибокого каналу. Похмурий палац лишився позаду, а перед ним, за смугами пальм і кедрів, глухо шумів город Золотих Воріт. У жаркому голубому мареві бовваніли шпилі високих будівель, виблискували золотом сферичні бані храмів.
Вайвасвата глибоко зітхнув, оглянувся. Нема людей, нема наглядачів. Ніхто не пішов за ним. На пальці — знак Володаря. Можна пройти до моря, надибати човен. А потім — в океан! Додому, до Анури, до Діавари! Боги, як чудово! Знову випливати з батьком на морський простір, ловити рибу, слухати древні мудрі перекази, дивитися ввечері на грайливе багаття. Забути про те, що сталося! Забути муки… То був сон…
Сон? Вайвасвата застогнав од душевного болю. Ні, не сон! Не привиділось йому жахливе рабство, кривава праця, смерть Соата. Не привиділась ніжна Маруіра… Не почулися уві сні таємничі легенди про минуле Землі, про планетні круги, про нестримний потік народів до невидимої мети. Треба змусити себе прийняти новий шлях! Треба стримати бажання серця! Пізнати до глибин життя, сприйняти мудрість минулого. Мати передавала дивовижні слова служителя Сонця, що присвятив його, Вайвасвату, вогню: «Хай не боїться смерті! Хай не боїться нічого! Хай іде, як стріла в польоті!»
Як стріла в польоті! Вайвасвата радісно напружився. Чому так сказано? Дивно й просто. Хто був той жрець? Звідки він знав майбуття Вайвасвати?
Треба шукати! Шукати… Тільки хто поведе його? Маруіра? Донька Володаря? Таємнича й хвилююча. Вона сама ще дитина. І потім — хто він для неї? Якою силою можна з’єднати їх, таких різних і далеких?
Зненацька роздуми Вайвасвати перервало дивне відчуття. Йому здалося, що потужний вогняний струмінь пронизав його з голови до ніг. Затріпотіли груди, схвильовано забилося серце. Юнак остовпів. Дивився в небо, нічого не розуміючи, не в силі зрушити з місця. Тільки десь в глибині єства пульсувала, вирувала радість. Гаряча хвиля прокотилася, щезла, і почулися йому слова — чи то в серці, чи то в просторі:
— Народжений вогнем — служи вогню. У серці — правда. Знак тобі — блискавиця.
Вайвасвата, ще не в змозі отямитися, оглянувся. Хто це сказав? Нема нікого. Безлюдна дорога, спокійно плине зеленкувата вода в каналі, шелестять дерева. Чари! Чари…
«Народжений вогнем — служи вогню…» Що це означає? Він любить вогонь, його чистоту. Може, бути чистим, гарячим? Вайвасвата приймає такий заповіт незримого друга. «У серці — правда!» Невже так просто? І справді, серце наше завжди знає, що добре й що погано! «Знак тобі — блискавиця!» Незрозуміло. Треба ждати! Ждати й терпляче йти далі й далі в життя. «Я вдячний тобі, невидимий друже, хто б ти не був!»
Прояснений, радісний, Вайвасвата рушив далі, вздовж каналу. Незабаром він опинився біля широкого мосту, змурованого з чорних скель, що вів на той бік каналу. Біля нього стояло ще два вартових у чорних кольчугах, з тяжкими мечами й довгими списами. Вони, на відміну від попереднього вартового, з цікавістю оглянули могутню постать Вайвасвати, Один з них запитав:
— Знак є?
— Є, — сказав Вайвасвата, показуючи кільце.
— Щось я вперше тебе бачу.
— Працюю в саду господині…
Пощастило ж тобі, — всміхнувся вартовий. — Спочивай досхочу. Дерева самі ростуть…
— Не заздри чужому щастю, — похмуро озвався другий вартовий. — А то й своє, куце, втратиш!
— І то правда, — позіхнув перший. — Проходь, хлопче…
Вайвасвата пішов по широкій кам’янистій дорозі, зацікавлено оглядаючись навколо. Все було дивно, незвично, хвилююче. І прохолодні канали з кришталево-зеленою глибінню, і дороги, викладені старезними плитами, і чорні вартові, грізно озброєні, але такі добродушні зблизька. Чим вони відрізняються від того вартового, що випускав його з палацу? Певне, живим поглядом, простим словом, чимось людським… Хто ж тоді той, перший вартовий? Чому такий байдужий погляд в нього, дивні вогні в зіницях, непорушне обличчя? Все навкруги сповнене таємниць.
Вайвасвата минув ще один канал, перейшов крутий міст, що дугою навис над водами. Посилився шум, чути крики людей, рев корів, іржання коней. Широким шляхом плине юрба. Діти, жінки, чоловіки, вояки, вершники, піші, на важких колимагах. Незліченний потік розмаїтих облич. Чорні, білі, жовті, червоні люди! Як багато їх! Які вони різні! Боги, він і не знав, що на землі так багато людей! Куди вони прямують, чого бажають, що шукають?
Юрба вливається до широченної площі, вихриться, розсипається. Вайвасвата змішався з нею, прислухається, придивляється. Чути незрозумілий говір, лайку, регіт, високі пронизливі крики жебраків.
— Залишайте, залишайте золото й срібло мені! Полегшіть свій земний шлях! Ви матимете подвійну радість: допоможете бідному і скинете зайвий вантаж, щоб легко перейти до країни предків! Залишайте, залишайте грішний тягар!
— Допоможіть безногому моряку! Зупиніться на хвильку! Можу розповісти про далекі плавання на край світа! Можу дати чарівні трави з казкової Еллади для лікування від злого ока! Зупиніться, згляньтеся на безногого моряка!
— Гей, мужчини! Невже ви сліпі? Погляньте на мене! Дарую неземні любощі! Дарую нечувану втіху! Не тікай, хлопчику! Йди сюди! Недорого коштує! Один золотий, два срібних!
— Продаю коня! Небесний змій, а не кінь! Продаю, бо відпливаю в далекі землі! Купуйте, не пожалкуєте!
В голові Вайвасвати наморочиться від незвички, неосяжна юрба своїми криками і гамом б’є по його свідомості, ніби молотом, заколисує, несе в прірву. Маєво різнобарвних вбраннів, очей, шапок, рук сплітається в страхітливу, многоруку істоту, яка розкинулася на широких грудях міста і повзе не знати куди, поїдає сама себе, вирує в несвідомому бажанні виявити свою упирську суть.
Скоріше, скоріше звідси! Вайвасвата пробирається між високими двоколісними повозками, між рядами коней. Тварини похропують, лякливо косять очима, легко вдаряють юнака по обличчю цупкими довгими хвостами. Хтось доганяє його, обнімає за плечі. Вайвасвата оглядається. Чорношкіра тонка дівчина благально дивиться на нього, великі бузкові губи її тремтять, туманні фіолетові очі волого блищать.
— Ходімо, красунчику, зі мною, — шепоче вона. — Навіть плати не треба! З тобою — задарма! Ходімо!
Вайвасвата спалахує. Знову! Знову йому пропонують себе, своє тіло, свою любов! Боги! Чому так низько падають жінки? Такі божественні, такі прекрасні й ніжні! Навіщо самі летять на вогонь, як нічні комахи?
— Підеш, красунчику? Підеш, божественний?
— Ні! — м’яко каже Вайвасвата, відводячи руки дівчини. — Ні, не треба. Мені жаль тебе. Ти гарна, дівчино… Ти не повинна діяти так…
Він швидко йде геть, а дівчина сторопіло дивиться йому вслід, ще простягаючії руки.
Вайвасвата вибирається з величезного базару, знову переходить канал. Наближається до широко розчинених дверей високого храму. Звідти чується басовитий голос, струмляться тонкі пахощі евкаліпту. Юнак на мить зупиняється. Зайти чи ні? Тут моляться богам, тут знають тайни неба й землі. Так кажуть жерці… Треба зайти, подивитися.
Вайвасвата ступає під величне склепіння храму. Минає товсті чорні колони. В просторі пливе синюватий димок. У центрі храму тісною лавою зімкнулася юрба. Дехто з людей стоїть, дехто впав на коліна. На куполі — золоте кружало з хвилястими лініями, що розходяться вінцем. Певно, сонце. Внизу, на підвищенні, стоїть жрець у чорній туніці й чорній накидці, облямованій золотом. Біля нього на колінах зв’язаний жовтошкірий раб. Він голий. Тіло його здригається, очі з жахом дивляться на юрбу.
Два помічники жерця намазують раба якоюсь рідиною. У повітрі пливе густий запах евкаліпту. Головний жрець підняв руки вгору, погляд його непорушний, страшний, з сухих вуст зриваються незрозумілі слова, Їхній ритм, напруга, таємничість потрясають юрбу, колихають її в дружному пориві, як єдину істоту. Вайвасвата відчуває, що чужа воля обплутує його свідомість незримою павутиною. Геть, маро, стій! Не підступай!
Заворожена юрба жадібно чекає. Служителі храму в глибокі червоні чаші сиплють срібний порошок. Клуби бурого диму пливуть над людьми. Гіркий запах дурману проникає в ніздрі юнака. А жрець владно показує на зв’язаного раба. Помічники піднімають його. Блискавичним рухом жрець ударяє ножем йому в груди. Чути пронизливий жалісний крик. Водограєм бризнула кров. Юрба радісно закричала. Жрець підставив невелику чашу під рану, наповнив її багровою рідиною, хлюпнув у великі чаші, де курився дим. Потім розпанахав груди мертвого, вирізав серце, підняв у закривавленій руці. Серце ще пульсувало, здригалося, парувало.
Вайвасвата закляк, доки діялася кривава жертва. Руки й ноги не рухалися, серце завмерло, до горла підступила нудотна хвиля. Йому здавалося, що в багровому тумані виникли потворні чудиська з огидними, вискаленими мордами, з довгими щупальцями. Вони тягнулися до тремтячого серця, впиналися в нього, висмоктували трепетну, згасаючу силу.
Вайвасвата застогнав, сахнувся назад. Хитаючись, вибіг з храму, кинувся до потоку, змочив голову прохолодною водою. Отямившись трохи, підняв обличчя до неба, до ясного сонця. Світило променисте! Що ж це діється в ім’я твоє? Навіщо допускаєш такі страхіття? Чому терпиш криваву мару на грудях землі?
Сонце сміялося. Тихо дзюрчала вода. Байдуже плинула по дорозі юрба. З храму зловісно звучали заклинання жерця.
Вайвасвата судорожно вдихнув чисте повітря, провів долонями по обличчю. Ніхто не дасть йому розгадки! Ніхто! Але й спокою він не знатиме, не матиме щастя, доки не розгадає таємницю.
І знову Вайвасвата почув дивний голос не знати звідки:
— Багато штормів попереду. Та Зірка — шлях покаже!
ПІЗНАННЯ
Минали дні. Вайвасвата все глибше й глибше поринав у гущу життя. Вже не дивувався ні кривавим жертвам у храмах, ні жебрацтву, ні розпусті, ні рабству, ні багатству жерців та чаклунів, ні бідності простих трударів Атлантіса. Намагався пізнати причини того, що бачив, пізнати таємне, приховане, знайти свій шлях у хащах життя.
Ні в кого було запитати, ні з ким порадитись. Маруіра сумно дивилася на юнака, жалісно шепотіла:
— Я не знаю нічого, Вайвасвато! Я сподіваюсь на тебе! Іди, дивись!
І він пішов. Знову й знову невтомно вбирав у своє серце, в свідомість страхітливий потік буття. Лише інколи йому звучали чарівні слова поради, що супроводжувались теплою хвилею радості й заспокоєння. Навіть Маруірі Вайвасвата не говорив про дивні явища. Ніс їх у серці, як найдорожчий скарб, як заповітне, священне.
В городі Золотих Воріт ширилася тривога. По торговельному майдані передавали з вуст в уста чутки про вибухи вулканів на заході острова Рута. Інколи коливалася земля. Розколювалися будівлі в секторі бідноти — там житла споруджувалися неохайно, наспіх, ніби справді в чеканні лиха. Шепталися люди про наступні війни, які затівав Чорний Володар, про неминучу загибель Атлантіса. Ходили по шляхах і майданах обідрані, худі пророки. Вони згадували далекі часи, коли Атлантіс пишався в славі й величі, коли він сягав своєю силою до неба, і пиха та зухвалість правителів привели його народи до страшної смерті у водах океану.
— Опам’ятайтесь! — закликали пророки. — Зупиніться, доки не пізно! Припиніть криваві жертви, не гнівіть ясноликого бога Сонця!
Пророків хапали, кидали до в’язниць. Деяких приносили в жертву. І серця провісників лиха тріпотіли в закривавлених руках служителів храмів перед вівтарями богів. Знавісніла юрба, зачарована, сп’яніла від крові, вимагала нових і нових жертв, видовищ, оргій.
Інколи з палацу Чорного Володаря виходили вояки. Вони вивозили десятки здоровенних дерев’яних кадовбів, повних п’янкого вина, розпалювали на майданах багаття, вбивали сотні коней і биків, яких потім варили у величезних казанах. Збігалися юрби, сотні рук простягалися за червоною рідиною. Радісні крики лунали над городом Золотих Воріт, цілими ночами гриміли вулиці під ногами збуджених, буйних жителів.
— Слава Володарю Ранатаці! — ревіли п’яні, добуваючи з казанів паруючі шматки м’яса.
— Слава щедротам Чорного Володаря! — вторили вуличні жінки, нишпорячи поміж натовпом.
Багаття палахкотіли, кидаючи в небо хмари іскор, на байдужих обличчях палацової варти грали багрові полиски.
Вайвасвата мучився думами. Чому Ранатака мовчить, не зупинить жахливого потоку подій? Невже він не розуміє, що Атлантіс гине? Невже не бачить розпусти й падіння, рабства й бідності? Чому знання жерців не йдуть на добрі діла? Чому летючі човни й кораблі приховані в храмах, а вантажі перевозяться важкими колимагами по скелястих дорогах? Чому штучні люди, створені чаклунами, — сильні й невтомні — вартують у палаці Володаря, а не замінять рабів на плантаціях у пустелі? Навіщо взагалі Чорному Володарю раби? Хіба не краще вільні трударі? Вайвасвата пам’ятає рідний острів, батька Діавару… Як хороше їм було випливати на світанку в океан. Ніхто не змушував їх до праці, бо праця була радісною піснею їхнього серця… Так би мусило бути завжди й скрізь. Що ж цьому заважає, хто?
Вайвасвата звертався до пожовклих листків папірусів. Намагався знайти в символах, у знаках, в словах древніх мудреців розгадку буття, здобути відповідь на свої терзання. А знаки спліталися в дивні фрази, манили своєю незвичайністю, дратували відносністю.
«Найвища печаль — у надії. У відсутності надії — найвище блаженство».
— Як це може бути? — не розумів Вайвасвата. — Лише надією ми живемо. Лише в надії черпаємо сили долати рабство і розпач. Не збагну такої мудрості. Не прийму…
«Все, що розквітає, повинно зав’янути, — запевняли папіруси, — все, що зустрічається, повинно розлучитися — такий закон цього світу».
— Для чого ж тоді віра в майбуття? — розгублювався Вайвасвата. — Навіщо боріння? Навіщо зустрічі й любов? Аби завдати ще сильнішого болю? Тоді що ж — закритися від людей, піти в гори, в ліси, одірватися від світу і вмерти, не шкодуючи ні за чим? А в чому ж смисл народження? І чи варто сидіти в самотині, знаючи, що ти можеш чим-небудь допомогти людям? Адже йдуть по шляхах Атлантіса пророки, провіщаючи загибель, хоч і знають, що їх знищать слуги Чорного Володаря. Що кличе їх до дії, яка сила?
«Тому, хто не завойовує свободи, розриваючи кайдани власним розумом, годі чекати звільнення від кого-небудь іншого».
Вайвасвата згоден з древнім мудрецем! Істинно, сила розуму кипить і вимагає дії! Треба лише нагострити ту силу, знайти правильні стежки серед мороку!
«Божество зрячого — вогонь. Божество безмовного — серце його. Жалюгідні уми знаходять своє божество в ідолах. Істинно зрячий бачить божество всюди. Його божество — Всесвіт».
«Як огонь, не підтриманий паливом, гасне, так щезає джерело всякої думки, коли воно не живиться мінливим життям».
— Приймаю! І мужньо піду у вир життя. Там все — і горе, і пізнання, і суд, і нагорода. Не зможу розгадати ні свого покликання, ні мети, коли не прийму в серце біль усього світу…
І знову трепетні струмені невидимої енергії пронизують тіло Вайвасвати, потрясаючи все його єство. На урочистій хвилі ніжного, радісного єднання плинуть нечутні слова:
— Птах у польоті не зімкне крил.
— Не зімкну, — шепоче Вайвасвата. — Не забуду. Не заспокоюсь ні на мить…
Того вечора в притулок Вайвасвати, як завжди, прийшла Маруіра. Застережливо підняла руку, щоб він не наближався. Глухо сказала:
— Надійшли грізні часи, Вайвасвато. Серце віщує біду…
— Я можу в чомусь допомогти, господине? — тривожно запитав юнак.
— Не знаю, — прошепотіла дівчина. — Я ще нічого не знаю…
— Скажи мені все…
— Не можу. Ще не можу. Прошу лише відповіді: ти готовий до найстрашнішого?
Готовий, господине, — твердо сказав Вайвасвата. — Тільки я мушу знати, в ім’я чого? Чому не скажеш мені?
— Бо й сама ще не знаю. Життя принесе відповідь. Тільки не забудь моїх слів, Вайвасвато. Готуйся до найстрашнішого…
ПЕТЛЯ
Маруіра недаремно тривожилася. Напередодні увечері вона мандрувала над Атлантісом з допомогою Всевидючого Ока. Чарівний пристрій переносив її над землею з города Золотих Воріт в рибальські села, з храмів до притулків бідноти, з буйних предковічних лісів до крижаних верхів’їв гір.
І раптом їй захотілося подивитися на батька, на Володаря Ранатаку… Спочатку холодок остраху прокотився поза спиною. Свідомість застерігала, що цього не слід робити, що за це може бути страшна кара… Та невідступне бажання перемогло. І Маруіра метнула свою свідомість в палац Володаря.
Кристал Всевидючого Ока тьмяно іскрився блакитними променями. Миготіли коридори, статуї в нішах. Двері. Механічні люди — вірні вартові Ранатаки. А ось і батько. Він не один. Біля нього стоїть якась постать. Хто ж це?
Маруіра придивляється. Ближче, ближче. Ба, та це ж головний чаклун Ган. Найближчий радник Володаря, старший жрець культу Пір’ястого Змія. Маруіра завжди боялася його і уникала навіть дивитися на Гана. Погляд чаклуна був холодний і жагучий, він роздягав дівчину, впивався в її свідомість, залишаючи почуття сорому й огиди. Що потрібно йому? Що він хоче від Володаря?
Дівчина прислухається. Розмова ведеться тихо, але слова Гана чітко карбуються в свідомості Маруіри.
— Дзеркало битви дало грізні знаки, — говорить Ган. — Кілька разів ми спіймали потік променя Швета-Двипа. Ти розумієш, Володарю, що це означає?
Ранатака мовчав. Грізна зморшка прорізала високе чоло. Очі горіли темним вогнем. Потім він, розтуливши сухі губи, повільно мовив:
— Посланець виріс. Ось що це означає, Гане. Вони готують його. Для чого? Що вони задумали?
Маруіра, завмерши від несподіванки, слухала. Намагалася збагнути, осмислити почуте. Про що вони мовлять? Яке дзеркало битви? Який посланець? Вони згадують Швета-Двипа… Отже, не казка, не легенда… А батько запевняв її, що це вигадки! Невже він не довіряє навіть доньці?
— Ми зібрали всі пророцтва, — повільно цідив Ган, — всі попередження цих божевільних бродячих пророків, жерців Сонця. Ми не забули навіть сновидінь просто-людів…
— Нащо мені пророки! — роздратовано сказав Ранатака. — Я велів знайти шлях до Швета-Двипа! Я велів пробити прохід в їхньому захисті…
— Володарю, — спокійно заперечив Ган. — Ми зробили все, що могли! Панцир незримого захисту Швета-Двипа пробити неможливо. Ти знаєш, яка сила…
— Знаю, знаю, — невдоволено перебив Чорний Володар. — То що ж пророцтва? Коротше і ясніше…
— Пророкується твоє падіння. І загибель Атлантіса. Пророкується прихід нового вождя, який врятує народ…
— Віковічні образи! — зневажливо всміхнувся Ранатака. — Вони записані в книзі простору. Всякий нікчема, хоч трохи чутливий, спіймає їх у видінні чи уві сні. Загибель, новий вождь, золотий вік! Раби завжди мріють про золотий вік, про владу й багатство, не вміючи володіти навіть собою!
— Володарю, — заперечив Ган. — Кажу ще раз: ти даремно зневажаєш голос юрби. Вони відчули те, що наближається. Ми не змогли визначити місця — це неможливо, але ми бачили в дзеркалі битви появу променя Швета-Двипа. Ти сам сказав — посланець виріс! І треба його знайти…
— Знищити, — жовчно озвався Ранатака.
— Як?
— Треба думати! Навіщо ж ви всі носите вбрання чаклунів? Чим ви займаєтесь? Тим, що тривожите стихії, викликаючи бурі на морях і смерчі в пустелі? Немудре заняття для чаклуна. Гадаю, що маги Швета-Двипа не витрачають часу па подібні іграшки!
— Володарю…
— Зажди! Я досить слухав. Тепер слухай ти. Ранатака не буде чекати. Ранатака вдарить перший. Посланець Швета-Двипа повинен вмерти!
— Я не збагну твоєї думки!
— Я підкажу тобі. Єдиний острів Атлантіса, який не має культу Пір’ястого Змія, — Тот. Там поклоняються Сонцю. Там ганьблять мій рукотворний образ, не визнають моєї влади. Лише там треба шукати посланця…
— Їх багато, Володарю. Як серед них знайти посланця? Хто вкаже на нього?
— Ти не дорослий муж, Гане! Ти дитя! Ми знищимо весь острів Тот, і хай нам поможе благословенний Пір’ястий Змій!..
Маруіра ледве не скрикнула від жаху. Батько хоче знищити цілий острів, щоб вбитії посланця Швета-Двипа! Яке злочинство! Чим завинили люди? І чому Ранатака так боїться посланця? Хіба казковий острів Швета-Двипа, де живуть безсмертні, ворог Атлантіса, ворог його людей?
— Володарю, ти певен, що посланець там? — запитав Ган.
— Яке це має значення? — зневажливо відповів Ранатака. — Остання твердиня непокори впаде до моїх ніг! А потім — удар на Швета-Двипа!
Обличчя Гана спотворилось од жаху. Він якусь мить мовчав, ніби проковтнув язик. Потім прошепотів:
— Володарю… Ти знаєш, що Швета-Двипа має далекосяжні вуха…
— Герої, — зневажливо процідив Ранатака. — Чаклуни! Володарі ефіру! Ви здригаєтесь при одному слові «Швета-Двипа»! Я навчу вас сміливості! Пір’ястий Змій не приховує своєї ненависті! Це боротьба віковічна й невблаганна! Вони — пришельці! Ми — господарі планетного круга! І я покажу їм, хто господар!
Свідомість Маруіри наморочилась від навали неймовірних новин. Вона побачила свого батька зовсім іншим, не таким, як раніше. І хоч боялася повірити повністю в те, що чула, настільки воно було жахливе, але слова, що линули з Всевидячого Ока, стверджували догадки.
— Похід очолиш ти, — сказав Ранатака. — Я теж буду з військом. Хай на майданах міст палають багаття! Хай вивезуть вино для юрби! Хай всі храми принесуть Пір’ястому Змію жертву серця. Народ повинен забути пророцтва, забути про нового вождя! Хай славлять Ранатаку! Похід, похід, похід! Ти збагнув, Гане?
— Розумію, Володарю! І слухаю тебе. Та прийшов час відновити нашу розмову…
— Про що?
— Про Маруіру…
— Так… Пам’ятаю. Ти хочеш взяти її. Я теж думав про це. Вона визріла. Вона готова стати жінкою… Але…
— Що, Володарю?
— Доведи своє право на неї. Після походу одержиш її! Що? Ти невдоволений? Така моя воля. Вона теж буде зі мною в поході. На руїнах острова Тот я присвячу її тобі…
Вражена Маруіра відкинула Всевидюче Око, впала на постіль. Лежала якийсь час заклякла, холодна, без руху. О боги! Яка жахлива доля готується для неї? Що діяти, як втекти від кошмару, від страшної ганьби?
ЗАГИБЕЛЬ ОСТРОВА
— Господине! Невже ти допустиш таке злочинство?
— Вайвасвато! Що я можу зробити?
— Треба йти до Володаря, зупинити його. Хіба можна спокійно плисти туди, до острова? Дивитися, як будуть нищити людей, житла? Господине!
— Вайвасвато, не терзай мого серця… Володар навіть не вислухає мене. Він просто… вб’є мене…
— Тебе? Свою доньку?
— Що йому донька? — гірко прошепотіла Маруіра. — Влада для нього понад усе…
— Господине, звідки ти дізналася про лихо? Хто сказав тобі про похід?
Дівчина мовчала, опустивши голову. Вона не сміла сказати всього. І про Швета-Двипа, і про підступного Гана, і про свою страхітливу майбутню долю. Не можна, не можна перекладати свій тягар на Вайвасвату! Хто знає, як він стане діяти? Куди поведе його юнацька запальність? Не пора ще…
Вайвасвата важко зітхнув, одійшов до віконця. Чорні стовбури кедрів хиталися на тлі неба, зірки горіли холодним вогнем. Юнак повернувся до Маруіри, з тривогою глянув на її похилену постать.
— Господине… Може, піти до народу? Від селища до селища? Говорити, застерігати! Підняти людей! Не допустити насильства!.. Невже люди не збагнуть? Невже вони не бажають волі? Невже їм приємно віддавати свої сили й кров жерцям та чаклунам? Я жахаюсь, коли бачу таке життя!
Маруіра глянула на Вайвасвату, обличчя її було серйозне. Вона повільно встала, наблизилась до нього, поклала гарячу долоню на круте плече.
— Я всього не можу сказати тобі, Вайвасвато! Ти збагнеш потім. Готується страшніше, ніж ти почув. Те, що ти хочеш зробити, — нікчемна дія. Все одно, що водограй супроти океанської хвилі. Ти старший, Вайвасвато, але так мало знаєш. Ти бачив жертву у храмі? Бачив, як юрба скаженіла від крові? Що ж ти скажеш їм супроти жертви? Що даси їм? Володар викотить їм на Майдани вино і дасть м’ясо! А ти?
Вона зняла руку з його плеча, загорнулася в накидку.
— Треба знати все, щоб діяти напевне. Древні папіруси кажуть, що мудрий все зустрічає спокійно — і горе, й радість…
— Я ще не мудрий, — похмуро заперечив Вайвасвата.
— Стань ним. І тоді ти побачиш, що зупиняти потік стихії не слід. Він змете того, хто стає на перешкоді. Треба дати йому пройти, а потім діяти…
— Не розумію, господине… Не збагну… Тонкощі мудрості. Серце моє велить діяти, коли бачить зло!
— Вайвасвато, те, що готується, страшніше за смерть тисяч людей. А тепер — все. Я піду. Завтра ми відпливаємо…
— Господине… Ти теж? Навіщо?
— Така воля Володаря…
— А як же я?
М’який вологий блиск з’явився в очах Маруіри.
— Що ти… Вайвасвато?
— Так, так, — глухо пробурмотів юнак. — Я запитав дурницю. Не звертай уваги. Ти й так забагато віддала мені уваги, часу, знання… Раб Вайвасвата вдячний, господині за все…
Дівчина виструнчилася, ніби її вдарили.
— Ти жорстокий, Вайвасвато, — тремтячим голосом сказала вона. — Ти… грубий… Що я кажу? Не треба! Вайвасвато… Ти попливеш зі мною?
— Куди?
— В похід!
— Так, господине! — радісно скрикнув юнак. — Але як? Хто візьме мене?
— Ти нестимеш мене. Ти і ще один… полонений. Я так звелю. Тільки будь обережний. У Володаря багато вух і очей… Згода, Вайвасвато?
— Прости мене, господине…
— Майбутнє розкриє все, — загадково сказала дівчина.
Вона вийшла за двері, щезла в пітьмі.
Вайвасвата ступив слідом за нею, зупинився під стіною свого притулку, прислухався. Здалека ще чулися швидкі лункі кроки Маруіри. Юнак заплющив очі, похитав головою. Що з ним? Мара… Нічого нема… Дивний сон — довгий і важкий. Чим він скінчиться?
…На світанку Вайвасвата з високим жилавим рабом ніс Маруіру до моря. Вона сиділа на легких бамбукових носилках за оксамитовими запонами. По боках ішли, побризкуючи мечами, вартові. В ранковому тумані вирізьблялись гори, повітря було холодне, колюче. На обрії рожевіло.
Зупинилися біля широкого каналу, який сполучався з морем. На воді колихалися високі темні кораблі. По містках вояки вносили на них припаси, зброю, бочки з водою.
Носилки опустили на землю. До них підійшли дві постаті, закутані в чорні плащі. Вайвасвата в одній з них пізнав Чорного Володаря. Пронизливі очі вкололи юнака, перескочили на старого раба.
— Маруіро, — покликав Ранатака.
— Я, батьку, — озвалася дівчина.
— Тобі добре?
— Не турбуйся, мій Володарю…
— Тебе перенесуть на мій корабель. Чуєте, раби? Ідіть за мною…
Вайвасвата зціпив зуби, похилив голову. Ось воно! Він одвик у саду від такого звертання і забув, що нічого не змінилося!
Підхопив носилки, твердо ступав, сумно дивився на тремтливі оксамитові запони. Зійшли на поміст. Дошки заскрипіли під тягарем носіїв.
Позаду невдоволено пробурмотів супутник Чорного Володаря:
— Навіщо вона вибрала собі таких носіїв? Це носороги, а не раби…
— Чи не заздриш ти, Гане, рабам? — зневажливо кинув Ранатака.
— Володар жартує, — ображено сказав чаклун. — Моя сила не в м’язах, а в знанні!
— Маруіра вибирає рабів за своїм смаком. Поки що вона господиня собі…
— Поки що, — вдоволено згодився Ган. Вайвасвата чув уривок тієї дивної розмови. Невже мова йшла про Маруіру? Хто він — цей Ган? Може, Володар хоче віддати доньку йому? Так ось чому Маруіра така схвильована? Спокійно, серце, спокійно! Не проста петля заплутана… Треба розібратися…
Раби внесли носилки до просторої будови на кормі. З маленького віконця видно було море, пасма туману. Пролетіла чайка, різко скрикнула.
До мешкання зайшли Чорний Володар і Ган. Маруіра підвелася з носилок, визирнула з-за покривала.
— Раби, вийдіть, — наказав Ранатака. Чорношкірий раб і Вайвасвата мовчки рушили до виходу. Вже за дверима юнак почув голос Маруіри:
— Вайвасвато, ти будеш поряд з моїм житлом… Ранатака здивовано поглянув на доньку.
— Чому ти не взяла Горосату? Навіщо тобі цей білий раб? Адже він працював у саду?
— Сад зачекає, — спокійно сказала Маруіра. — Вайвасвата відданий і сильний. А Горосата не витримує бурі. її нудить. Невже мені ще прибирати за рабинями?
— Правда твоя, — засміявся Ранатака. — Хай буде так. Отже, ми відпливаємо, Маруіро, вирішується твоя доля.
— Не розумію, батьку…
— Зрозумієш, Маруіро, незабаром. Готуйся стати жінкою. І усміхнись Гану…
— Не розумію, мій Володарю, — вперто повторила дівчина, опускаючи погляд.
Ган скривив губи, хижий хрящуватий ніс його ворухнувся.
— Володарю, дамо спокій доньці Ранатаки. Вона подумає на самоті…
— Ходімо. Пора відпливати…
Над каналом пролунала команда. На щоглах кораблів засяяли примарні грозові вогні. В нутрі морських велетнів щось задвигтіло, загуло. Кораблі рушили. Завирувала вода. Скелясті стіни каналу віддалялися, легкий вітрець повіяв з океану.
Ось і вихід у море. Невисока хвиля лиже пісок. У сутінках бовваніють пальми, громаддя города Золотих Воріт тане в тумані.
Вайвасвата загорнувся в старенький плащ, притулився до старого раба. Вони сиділи в закутку на кормі й дивилися на безкрає море. Вітер посилювався.
— Як тебе звати? — запитав Вайвасвата.
Старий раб поглянув на юнака з подивом, сумна посмішка з’явилася на товстих пошерхлих губах.
— Хіба не все’дно?
— Як же кликати тебе? — здивувався Вайвасвата.
— Досі кликали — рабе поганий, — байдуже мовив старий раб. — Мати колись називала Лаотою… То було дуже давно. Може, уві сні…
— Уві сні, — повторив гнівно юнак, — Де ж країна твого сну?
— Далеко на сході. За морем. Там буйні ліси. Багато звірів. Є такі великі, як гори.
— А не обманюєш? — перепитав Вайвасвата.
— Ні, я сам бачив. У моєму племені тих тварин пускають в бої. Військо Володаря Атлантіса напало на наші міста й селища раптово. В небі з’явилися вімана — вогненні змії. Вони палили будівлі й людей. Бойові ху, тварини, про які я казав, оскаженіли від жару, топтали наших вояків. А потім з кораблів зійшли вояки Атлантіса і забрали малих дітей. Дорослих вбивали. Я виріс тут, у городі Золотих Воріт. Я забув свій край. Я забув усе… Хіба, може, ще згадую пісню…
— Яку пісню, Лаото?
— Пісню матері. Вона співала мені, як носила на руках…
— Заспівай ту пісню, Лаото… Заспівай мені…
— Спробую… — Лаота зачудовано дивився на Вайвасвату, хитав головою. — Дивний ти… Дуже дивний…
Потім заплющив очі, ніби прислухаючись до далекого, нечутного голосу. Шуміла хвиля океанська, тонко свистів вітер у щоглах, глухо двигтіли нутрощі корабля. В той ритм почала вплітатися тиха пісня Лаоти.
Пісні мої, —
Пісні матерів священні,
Заворожіть сина чарами стовічними,
Щоб не знав він напасті, ні хвороби лютої,
Ні стріли ворожої, ані долі рабської…
Лаота схлипнув судорожно, одвернувся. Глухо пробубонів:
— Все. Забув далі… Не вберегла мене мати… ні від неволі, ні від напасті… Виріс у рабстві… постарів у рабстві.
Вайвасвата мовчав. Затуливши обличчя долонями, палав на вогні чужого болю, додаючи ще й власного. Що міг він сказати Лаоті, чим зарадити?
Довго мовчали вони. Старіти раб задрімав під одноманітний шум хвиль. Вайвасвата дивився на холодну просторінь моря, думав. Все щезає, гине в безодні віків… І багаті, й жебраки, і володарі, й раби… Чому ж кипить битва? Навіщо? Хіба забирають земні воєводи до країни предків багатство й славу, рабів і золото? Все залишається тут. Для чого ж стільки мук і страждань?
На щоглах блідли грозові вогні, напиналися червоні вітрила. Кораблі пливли швидше. На морі з’явилися білі буруни.
— Лаото, — пошепки мовив Вайвасвата. — Що то за вогні над нами?
— Де? — пробурмотів старий, позіхаючи. — А, на щоглах! То грозова сила, то блискавиця в рабстві…
— Блискавиця? — здивувався Вайвасвата. — Як же її спіймали?
— Чаклуни Чорного Володаря вміють здобувати грозову силу, — сказав Лаота. — Із зерна. Із кристалів…
— Не збагну…
— Я теж знаю мало. То таємниця жерців і чаклунів. Грозова сила штовхає наші кораблі, підносить у небо вімана — летючих зміїв. Тут, на кораблі, є вімана. Я сам бачив…
— Я теж бачив. У палаці. Тільки не думав, щоб із зерна…
— В зерні велика міць — впевнено сказав Лаота. — Яке мале, а посади — виростає високе дерево! Еге, зерно — то таємниця богів…
— Ти віриш у богів, Лаото?
— Вірю, — оглянувшись, сказав старий раб. — Тільки не в тих, що стоять у храмах. Не в тих, яким приносять криваві жертви жерці…
— А в яких же, Лаото?
— Я бачив їх, Вайвасвато. То справжні боги…
— Де ти їх бачив? — схвильовано запитав юнак.
— Я тоді пас буйволів у горах. Це було давно, коли я мав стільки літ, як ось ти. Я сидів на березі потоку й співав пісню. Нікого навколо… Лише я, гори й мої буйволи. Аж тут з’явилися вімана…
— Летючі човни?
— Еге. Тільки не такі, як у Чорного Володаря. Вімана були великі, блискучі. Вони опустилися над потоком. З них вийшли боги. Тіла їх сяяли, як сонце, на лиця не можна було дивитися. Серце моє забилося, страх кинув мене на землю…
— Вони не зачепили тебе?
— Ні, Вайвасвато. Вони побачили мене. Один з них наблизився. Я ледве не вмер од страху. Я почув голос, гучний, як труба. «Не бійся, син Атлантіса, — сказав голос. — Посланці Швета-Двипа не зроблять злого».
— Швета-Двипа, — прошепотів Вайвасвата. — Ти теж кажеш про казковий край. То він справді є?
— А є, — зітхнув Лаота. — Острів сонця, острів світла. То наша надія, Вайвасвато. Може, колись володарі Швета-Двипа прийдуть сюди… Тоді не буде рабів…
— Чому ж вони не приходять, Лаото? Чому ждуть?
— Не знаю, — жалісно сказав старий раб. — Може, вони ждуть, щоб ми самі просвітили свій розум. Хто думає про Швета-Двипа, Вайвасвато? Хто? Лише діти…
— Це правда…
— Ото ж бо… Я знаю лише одне — я бачив богів. І вірю, що онуки наші житимуть у царстві Швета-Двипа… По палубі з гуркотом пройшла група вояків. Вони лаштували біля бортів якісь пристрої з довгими трубами, тривожно перемовлялися. Лаота штовхнув Вайвасвату в бік.
— Тихо, — прошепотів він. — Почують — кінець… Над обрієм сходило сонце. Воно хутко вигулькнуло з-за стіни туману, сипнуло променистими стрілами на вітрила, на хмари. Вітрила налилися кривавим багрянцем. Чітко визначився на них обрис Пір’ястого Змія, що тримає у кігтях Лебедя і терзає його серце. Вайвасвата поглянув на вітрила, перевів погляд на своє кільце. Знову Пір’ястий Змій…
Коли вояки відійшли, юнак нахилився до Лаоти.
— Скажи мені, що означає змій на вітрилах?
— То знак Чорного Володаря, — пошепки відповів Лаота.
— Сам знаю. Бачив його на воротах палацу. Навіть кільце таке маю…
— Кільце? Покажи…
— Ось воно…
Лаота схопив руку Вайвасвати, зачудовано дивився на кільце. Потім схвильовано сказав:
— З ним можна бути вільним. Ти знаєш?
— Знаю.
— Чому ж залишаєшся тут?
— Не пора ще…
Лаота відвернувся, замовк. Шепотів щось собі під ніс, кутаючись у ветху накидку.
Вайвасвата смикнув його за туніку.
— Ти забув розповісти про Пір’ястого Змія…
— Так, так, — пробурмотів Лаота, дивлячись невидющим поглядом на море. — Я розкажу. То стара казка. Мені розповідав її один чоловік.
— Подружилися Змій і Лебідь. Змій жив у своєму світі — серед трав і квітів, серед озер і густих лісів. Над його царством котилися тумани, тиша й сум панували над болотами й чагарями. А Лебідь літав у небі, дихав чистим повітрям, співав пісні радості, розмовляв з зірками. То було його царство — безмежне небо. Інколи він пролітав над володіннями Змія. І Змій закликав його до себе:
«Спустися сюди, поглянь на квіти мої, на болото, на трави. Тут так приємно ніжитись і спати. Відпочинь, невже не набридло тобі літати?»
«Не набридне ніколи, — клекотів Лебідь. — Нема яснішої радості, ніж радість польоту».
«Дуже дивно, — сказав Змій. — Я ніколи не знав радості польоту. Хотілося б мені звідати її. Чи не даси мені ти крил своїх, щоб злетіти в небо?»
«Залюбки, — радо відповів Лебідь. — То друга радість вільних птахів — допомагати іншим».
Він спустився у царство Змія, скинув крила, сказав товаришеві: «Лети».
Оперився Змій, махнув крилами, піднявся в небо! Побачив він глибінь і неосяжність царства Лебедя. Власне царство здалося йому мізерним, воно губилося внизу серед хмаринок. І заздрощі зародилися в душі у Змія. Захотів він царство Лебедя собі забрати. Для цього треба було навіки залишити собі й крила лебедині. Літав, літав у небі Змій, а потім сильну втому відчув. І впав на землю. Спочивши трохи, знову піднявся. І знову впав. Злобою пломеніючи, приповз він до Зміїхи-матері і все їй розповів.
«Щоб силу мати для польоту в небо, — сказала мати, — треба кров із серця Лебедя точити й пити щодня. Та кров тобі дасть силу».
Змій послухав ради матері, кинувся до Лебедя, що ждав його біля болота, і пазурами розірвав груди товаришеві. Заструмилася кров, Лебідь скрикнув жалібно:
«Що ти дієш, Змію? За добро моє так платиш?»
«Хто сильний, той законом сили діє, а не якимсь добром, — зневажливо сказав Змій, впинаючись у серце друга пазурами. — Тепер ти згниєш в болоті, а я у небі пануватиму й на землі».
Лебідь, розтерзаний, сказав:
«Підступний Змію, ти не вб’єш мене, бо я безсмертний. Тяжкі муки я витерплю за те, що Змію хитрому повірив і крила гадині віддав. Та прийде час, з небес далеких до мене прилетить матуся-Лебедиха і нові крила дасть мені. Тоді наступить твій кінець».
Лаота, розповідаючи легенду, весь загорівся. Чорні щоки його пашіли вогнем, очі блищали. Здавалося, ніби він сам переживав страшні муки Лебедя і ненавидів підлого зрадника.
— Тихо, — стримав його Вайвасвата. — Ти дуже кричиш. Он поглядає сюди один вояк. Бачиш, косує оком?
— Ет, — пробурмотів Лаота, знову загортаючись у лахміття. — Байдуже… Що з мене взяти?
— Лаото, — спитав згодом Вайвасвата. — Так чому ж Чорний Володар узяв собі такий знак? Хто він — Змій чи Лебідь?
— Ха, — насмішкувато озвався старий раб. — Знайшов Лебедя… Е, хлопче! Досить того, що я сказав. То казка стара й химерна. Може, хтось інший розгадає її тобі…
Обоє замовкли, думаючи про своє. Ритмічно гули механічні пристрої в нутрощах корабля, лопотіли вітрила. Погойдувались на хвилях, вилаштувавшись журавлиним ключем, інші кораблі. Все вище випливало сонце на небосхил. Поривами дув теплий вітер.
Ставало жарко. Вайвасвата скинув плащ, підійшов до борта корабля, вдихав морське вологе повітря. Груди роздималися від болісного бажання волі й дії. О боги! Коли, коли наступить жадана мить?
А ніжний подих вітру приніс ледве чутну відповідь:
— Пташеня, зростившії крила, до сонця підноситься. Так, так, ще не готові крила! Ще мало знає Вайвасвата. Терпіти, пізнавати й мужніти треба…
— Вайвасвато, — раптом покликав його Лаота. Юнак оглянувся.
— Чого тобі?
— Присядь знову до мене…
Вайвасвата ліг біля старого раба. Той важко дихав, товсті губи його тремтіли, на віях виступили сльози.
— Що з тобою, Лаото?
— Зажди, Вайвасвато… Я поясню… Я мріяв, розумієш… І так піднісся в тій мрії своїй, що боляче було відкинути її. Я мріяв, що зненацька став вільний… Що йду по дорозі куди хочу… Зупиняюсь де хочу. Розумієш, де хочу. І ніхто не прикує ланцюгом, ніхто не примусить до осоружної роботи, не обізве смердючим рабом! Боги, я готовий вмерти у рівчаку, аби лише на волі! Хоч перед смертю, на старості…
— Лаото… Як же ти…
— Вайвасвато… Скажи, мій синку… Ти правду мовив, що не хочеш скористатися нині своїм кільцем?
— Правду. А ти хотів би? Ти мріяв про…
— Тихо, Вайвасвато… Говори пошепки… До смерті й після смерті, всю вічність я дякував би тобі…
— Чому раніше не сказав, Лаото? — тривожно-розгублено спитав юнак. — Я з радістю! Бери! Отак. Та заховай… Тільки як же ти?
Лаота, закутавшись у лахміття, беззвучно ридав. Сухі, жилаві руки його тремтіли. Вайвасвата не знав, що й діяти. Та ось старий раб отямився від потрясіння, підвівся знову. Очі його пломеніли дитячою радістю. Погляд був занурений у незримий світ. Він бачив свою мрію, відчував свободу, оплакану, вимучену таким нелюдським, таким нескінченним стражданням.
— Синку, — шепотів Лаота. — Хай Велика Доля принесе тобі найкращі свої дари. Благословення всіх матерів земного круга хай буде з тобою…
— Лаото, не треба, — розгублено сказав юнак. — Я ж по щирості. Не треба. Я лише хочу знати… Може, ще чим-небудь допомогти?
— Більше нічого, — прошепотів Лаота. — Вночі — у воду. Я плаваю, як риба. Ми будемо пропливати мимо невеликих островів. Я доберусь. У мене є сухий свинячий міхур. Надму. Втомлюсь — підтримає. А кинуться вранці — скажи, що, мабуть, упав у воду, втонув. Повірять! Кому жаль старого пса? Вайвасвато, годі! Я хочу помовчати. Бо серце не витримає!
Минав день. Майоріли на обрії скелясті острови. Декілька разів до притулку Маруіри приходив Чорний Володар. Вона не виходила назовні, не відзивалася.
Із заходу купчилися хмари. Швидко котилася ніч. Хвилі люто розбивалися об корабель, бризки досягали палуби.
Вайвасвата з тривогою дивився па чорне небо, хитав головою.
— Лаото! Небезпечно пливти…
— Синку, — щасливо шепотів старий раб. — Що мені небезпека? Вдихнути волі! Го-го! Хай мене хвиля об скелі розтрощить, аби на волі!
Темрява вкрила кораблі. Лише грозові примарні вогні горіли над бурхливими стихіями. Вояки поховалися в затишках. Береги розтанули в мороці.
— Пора, — видихнув Лаота. — Благословляю тебе, мій друже, мій сину…
— Зажди, — вхопив старого за руку Вайвасвата. — Одне прохання…
— Кажи…
— Ти де будеш?
— Не знаю. Хіба знає птах, де зупиниться. Перед смертю хочу пройти весь Атлантіс. Хочу бачити людей, хочу дихати волею, хочу розповідати дітям казки, хочу сіяти маїс, хочу збирати плоди в садах!
— Лаото! Коли буде змога — побувай на острові Лопала. То мій рідний острів. На півночі Атлантіса… Там мої батьки. Якщо живі, скажи, що я здоровий, згадую їх. Може, колись побачимось.
— Знайду, — твердо мовив Лаота, стискаючи долоню Вайвасвати.
— Батько Діавара. Мати Анура. Не забудеш? Скажи, що нова доля веде мене. Скажи — як стріла в польоті! Мати знає…
— Скажу…
Темна постать Лаоти повзе до борту. Щезає. І ніби й не було старого раба. Гупає хвиля в корабель, хмарою срібляться бризки в променях грозового сяйва, люто котиться ніч у просторі.
Довго дивився в пітьму Вайвасвата, усміхався сам собі, радів тому, що сталося. Втома поволі зморила юнака, і він заснув.
Прокинувся Вайвасвата від страшного грому. Йому снилося, що вогняний Пір’ястий Змій летить над світом і язиком розпеченим злизує дерева, квіти й зелені трави. А після нього залишається чорна смердюча стежина. Все ближче, ближче Змій, вже його язик торкається Вайвасвати! Юнак розплющив очі. І знову заплющив їх від багрових спалахів…
Кораблі чорними привидами оточували скелястий острів. «У воду сходили когорти вояків. На острові палали села, чулися крики, вибухи. Довгі металеві труби на кораблях вивергали синювате полум’я, пронизливий свист роздирав повітря, а на острові вгору злітали будівлі й люди.
Попід хмарами кружляли вімана — летючі кораблі Сліпучі фіолетові промені інколи спалахували на них, і тоді довгі багрові язики схоплювалися на землі.
Вайвасвата тремтів од гніву й страху. Він спочатку не міг осягнути того, що. бачив. Збагнувши, хотів кинутись у воду, щоб діяти, допомагати тим, хто гинув у вогні. Його кликало серце, воно не могло стерпіти такої жахливої наруги, такого злочинного вбивства людей.
І в ту мить осяйна блискавиця зупинила Вайвасвату. Він завмер. Болісно стислося серце, затріпотіло. Випливли в свідомості слова: «Знак тобі — блискавиця».
А потім внутрішній голос нечутно сказав:
— На лезі меча йдуть люди Атлантіса. Нові зерна ждуть нового поля. Сторожа вогню винесе з полум’я зерна нового посіву.
Вайвасвата кинувся на палубу, ламав руки собі, гірко плакав. Що з ним? Чи потішаються демони лиха, чи божевільний розум його знущається над власним господарем? Хто скаже, хто порадить?
А простір гримотів полум’ям, роздирався криками жертв, радістю й злобою переможних когорт Атлантіса. Вайвасвата, закутавши голову плащем, не дивився, не хотів бачити, думати, жити…
Його привів до тями доторк чиєїсь руки. Вайвасвата підвів голову. На нього дивилися страшні очі Чорного Володаря. Хрипкий голос насмішкувато сказав:
— Так ти пильнуєш господиню свою? Рабе поганий, ти проспав битву. Ради перемоги дарую тобі провину! Неси господиню на берег. Де другий раб?
— Не знаю, — озирнувшись, сказав юнак. — Уночі був… Моше, впав сонний у воду. Велика хвиля була…
— Пес нікчемний, — буркнув Ранатака. — Туди йому й дорога! Добра їжа буде рибам! Пошлю тобі іншого помічника…
Володар відійшов. Незабаром підбіг напівголий жовтошкірий раб. Разом з ним Вайвасвата зайшов до притулку Маруіри. Вона вже сиділа на носилках за оксамитними запонами. Поряд стояв Ган — радісний, усміхнений.
Він дав знак нести. Вайвасвата з рабом підняли носилки. Юнак ледве стримував себе, щоб не закричати від люті. Раб, раб, раб! Чи не краще було б так, як зробив Лаота? Воля, простір, небо! Смерть — так смерть! Аби не ланцюг! Забув, забув він заповіт старого Соата!
Вайвасвата з товаришем стрибнули на мілину, понесли господиню до берега. За ними йшли Чорний Володар і Ган. Юрби чорних вояків нишпорили по острову. Димували руїни. На піску валялися гори трупів. Каркало в небі вороння, хмарами застилаючи ранкове сонце.
До носилок підійшов Чорний Володар. З-за запони вийшла Маруіра. Вона опустила очі, не дивилася ні на кого. Щоки в дівчини поблідли, пальці дрібно дрижали.
— Батьку, — прошепотіла вона. — Що ти наробив, батьку?
— Мовчи, — грізно гримнув Чорний Володар. — Воля Пір’ястого Змія — єдиний закон для всіх. Гане! Іди сюди!
Старший чаклун зупинився поряд з Володарем. Ранатака схопив Маруіру за руку. Метнув її до ніг чаклуна.
— Бери її. Вона — твоя!
РУКА ДОЛІ
Біснувались морські стихії. Хвилі, як гори, вставали перед кораблями. Стугоніли днища від тяжких ударів, потоки води перекочувалися через палубу. Вояки шепотіли закляття демонам бурі, перемовлялися:
— Рука Великої Долі наближається. Білий Воєвода був великим чаклуном! Не треба було вбивати! Тепер його тінь витає над нами! Буде лихо!
А Вайвасвата, скулившись у кутку біля притулку Маруіри, похмуро мовчав. На душі було порожньо й байдуже. Звідкись накотилася хвиля безнадії. Хотілося забуття. Нащо йому життя? В ім’я чого? Адже й найкращі квіти серед людей отруєні! Вони лише на вигляд приємні, а нутрощі в них — гнилі… О Маруіро, навіщо ти завдала такого удару вірі моїй?
«Готуйся до найстрашнішого, Вайвасвато…» Насміхалась! Знала, що її віддадуть плюгавому нікчемі. Знала й хотіла, щоб Вайвасвата був свідком ганьби. Геть, геть! Він лише раб у цьому колі темряви! Чого ж він ще хотів від воєвод і володарів? Хто сказав йому, що від неї слід чекати іншого? Папіруси, легенди, пісні… Їй просто сумно було, їй хотілося забави… А нині — кінець! Кинутись у хвилю, плисти до берега, на волю! Або життя, або смерть! Лиш не завдячувати нікому, ніякій ласці нещирій!..
Він встав, тримаючись за вірьовки, рушив до борта. Зупинився. Високий вал налетів, сипонув водограєм бризок.
— Вайвасвато!
Хто це? Знову нечутний голос?
— Вайвасвато! Я жду…
Юнак різко обернувся. Двері в притулку відчинені. Маруіра кличе його. Він оглянувся. Нікого не видко. Вайвасвата кинувся до входу.
Вона зачинила двері. Схопила юнака за руку. Дивилася знизу вгору тривожними очима, сповненими муки. Він опустив погляд, мовчав.
— Що хоче господиня? — нарешті прошепотів понуро.
— Вайвасвато, — линули болісні слова. — Наступає час діяти! Ти бачив мою ганьбу? Невже допустиш? Невже ти й досі нічого не збагнув?
— Господине, — спалахнув Вайвасвата, стискуючи тонку руку дівчини, — то ти не хочеш бути з тим виродком? Тебе присилували? Ти не знала нічого?
— Знала, але не хочу, — твердо сказала Маруіра. — Вайвасвато! Треба щось діяти! Не віддавай мене. Краще я піду жебрачкою по дорогах. Краще я вмру десь у горах! Ой горе мені! Йти в обійми смердючого тхора? Нізащо!
В прозорих очах Вайвасвати запалахкотів переможний вогонь радості. Усмішкою осяялось обличчя.
— Я звільню тебе, господине! Ще не знаю як, але звільню! Я думав зле про тебе — прости мені!
— Тихо! — скрикнула Маруіра. — Хтось іде сюди! Вона метнулася до запони, зупинилася біля свого ліжка. Двері рвучко розчинилися, грім бурі вдерся в затишок. На порозі стояв Ган. Він лиховісно зиркнув на Вайвасвату, потім перевів погляд на Маруіру.
— Чому раб тут?
— Я боялася сама. Я попрохала його стерегти мене…
— Боялася, — прохрипів Ган. — Рабе, вийди геть!
Вайвасвата гнівно бликнув на Гана, рішуче вискочив у двері, з грюком причинив їх. Чаклун розлючено крикнув: — Розбестила ти рабів своїх! Віддам на жертву!
— Він не твій! — з викликом сказала Маруіра. — Не підходь до мене! Не хочу бачити тебе!
— Все моє віднині! — п’яно прохрипів чаклун. — Сам Володар віддав тебе мені! Захочу — підтопчу під ноги. Захочу — кину в океан! Ха-ха! Ти довго зневажала мене… Тепер — кінець! Груди твої недоторкані — мої! Лоно твоє дівоче — для мого сім’я! Ха-ха! Діти твої будуть від мене! Йди сюди, любов моя! Йди сюди! Сам Пір’ястий Змій благословив нас! Чому дивишся, мов скажений носорог?..
— Зневажаю! — прохрипіла з ненавистю Маруіра. — Нікчемна жаба! Дохлий крокодил! Геть!
Вона з огидою поглянула на хрящуватий ніс чаклуна, на червоні повіки, штовхнула в груди. Він похитнувся, схопився за стінку. Мстивий пломінь зажеврів у його очах. Він люто засичав, як гадюка перед нападом:
— Все… все згадаю! Нічого не забуду! Не хочеш доброю волею — силою змушу!
Він підняв руки вгору і забурмотів заклинання. А очі його пронизували Маруіру, пропікали наскрізь. Вона відчула слабість, схопилася за груди, поточилася. Ган метнувся до неї, підхопив, кинув на постіль. Жилавою рукою рвонув плащ, жбурнув його геть. На дівчині залишилась тонка туніка. Під напівпрозорою тканиною тріпотіли дівочі груди. Ган жадібно розтерзав благеньку туніку, оголив тіло.
— Моя! — аж застогнав від жаги, пожираючи поглядом пружну темно-бронзову постать. — Моя!
Маруіра слабко боронилася. Та дарма: чужа воля погасила свідомість, закувала руки.
— Вайвасвато! — жалібно зойкнула вона. — Вайвасвато!
Хряпнули двері. В притулок вдерся Вайвасвата. Ган відсахнувся од дівчини, схопився на ноги. Вайвасвата важко дихав, краплі води стікали по його обличчю. Грозою дихали насуплені брови.
— Геть, рабе поганий! — крикнув Ган. — Хто дозволив тобі входити?
— Облиш господиню! — грізно сказав Вайвасвата.
— Пес нікчемний! — заричав Ган. — Ти посмів любити доньку Володаря! Я бачу це по твоїй пиці! То дивися ж, дивись! Перед тим, як тебе заріжуть у жертву Пір’ястому Змію, будь свідком мого торжества!.. Мара-кара! Мара-кара! Духи підземних надр! Вибирайтеся з лон своїх! Оточіть стіною владику вашого! Мара-кара! Мара-кара!
Незримий вихор вдарив Вайвасваті в груди. В очах потемніло. Страшно захитався корабель, заскрипіли стіни притулку. А Ган бурмотів закляття, і багрові іскри мерехтіли в його очах. Вайвасвата притулився спиною до стіни, безсило опустилися руки, туман оповив свідомість. Спати, спати…
Ган зловтішно засміявся. Став на коліна. Поклав руки на живіт Маруіри. Дівчина здригнулася, застогнала.
— Дивись, — прошепотів чаклун. — Дивись! Мені буде більше насолоди зробити її жінкою на твоїх очах!..
Він уп’явся вустами в дівочу шию. Пронизливо закричала Маруіра. Піднялися і впали тонкі руки, ніби зламані гілки. Вайвасвата почув той крик. З надр серця, з незвіданих глибин духу викликав волю. Глибоко вдихнув повітря могутніми грудьми. І як тоді, біля цямрини, розірвав товсті ланцюги, так тепер розпанахав у страшному пориві невидимі вірьовки, що обплутали його. Мов блискавиця метнувся до чаклуна. Сильною рукою вхопив його за туніку, одірвав від дівчини, підняв у повітря. Ган теліпав ногами, щось белькотів — горло в нього було здушене. Вайвасвата люто швиргонув його до дверей. Ган вдарився головою об стіну, розплатався на підлозі.
Маруіра, похитуючись, підвелася, накинула на себе плащ. Туманним поглядом дивилася на чаклуна. Потім глянула на Вайвасвату, слабо посміхнулася.
— Він… непритомний? — прошепотіла вона.
— Навряд, — понуро сказав юнак. — Від такого удару… Тепер — нема виходу! Або смерть, або тікати!
— Зажди, Вайвасвато, — тривожно сказала дівчина. — Ніхто не бачив цього! Викинь тіло за борт! Буря — подумають, що сам упав!..
Вона схопила оксамитне покривало, метнулася до чаклуна, накрила його. Потім зупинилася. За стінами лунали відчайдушні крики, прокляття.
— Що там?
Корабель гойднувся. Вайвасвата поточився, впав. Знову схопився, тримаючись за стіну. Дотягнувся до дверей, відчинив їх. Десь недалеко блиснуло. Грізно прокотився грім. Лавина води ринула на палубу. В мороці борсалися люди, чулися розпачливі крики.
— Гинемо!
— Вімана! Де вімана?
— Ранатака! Де вімана?
— Ранатака! Ось він! Хай рятує людей!
Маруіра притулилася до спини Вайвасвати, виглянула з дверей, скрикнула:
— Корабель гине! Стихії несуть помсту! Це кінець, Вайвасвато!
Вайвасвата поглянув на неї. Обличчя юнака в полум’ї грозових розрядів було прекрасне. Він переможно дивився у простір, ніздрі його тріпотіли, ніби в бойового коня.
— Маруіро! Не кінець! Початок! Це — життя, Маруіро! Біля щогл, де були прив’язані летючі човни — вімана, зав’язалася бійка. Блищали мечі. Спалахнуло блакитне полум’я бойових агніта. Падали чорні тіла вояків, котилися по палубі, скажена хвиля змивала їх в океан.
— Вони поб’ють самі себе, — застогнала дівчина. — Жоден не скористається вімана!..
Всередині корабля почувся глухий вибух. Зелене полум’я пробилося крізь щілини палуби. Корабель нахилився, почав тонути. Біля притулку Маруіри з’явилася висока темна постать. То був Чорний Володар.
— Рабе, — грізно сказав він. — Маруіра жива?
— Жива.
— Батьку! — скрикнула дівчина. — Чого ти ждеш? Що діяти?
— Летимо на вімана! Ці скажені гієни перекусають одна одну! Рабе, неси Маруіру!
Вайвасвата схопив дівчину на руки, обережно ступаючи, рушив за Ранатакою. Вона притислася до юнака, серце її билося біля його грудей. Чорний Володар зупинився на кормі, відкинув полотнище, яке порив бурі метнув у простір. Величезна- хвиля вдарила, хлюпнула всередину вімана. Ранатака впав на дно човна, схопився за перегородку. Вайвасвата ледве втримався на ногах. Корма піднімалася вгору, ніс корабля швидко занурювався. З тріском рвалися вітрила.
Ранатака смикнув Маруіру за руку. Вона опинилася в човні.
— Вайвасвато, а як же ти?
— Що? — гримнув Ранатака. — За раба турбуєшся! Рабу — радість вмерти за господаря!
Він увімкнув механізм вімана. Срібний ящик запульсував, пружне туманне коло відштовхнуло Вайвасвату від летючого човна.
Вімана трохи піднявся в повітря й знову впав на корму. Ранатака злісно вдарив кулаком по борту.
— Мокрий, не підніме двох! У бурю пропадемо!
— Хай летить Маруіра! — крикнув Вайвасвата, захлинаючись від солоних бризок.
— Маруіро, вийди геть! — наказав Ранатака, — Я лечу сам! Доля Атлантіса в моїх руках! Демони долі потурбуються за тебе!
Він викинув доньку з вімана. Вайвасвата підхопив її на руки, неспроможний збагнути вчинку Володаря. А вімана вже піднімався в повітря, зникав у тумані розкошланих хмар, що в ураганному вихорі мчали над розлютованим морем.
Німа, розгублена дрижала біля юнака дівчина. Він не роздумував і миті. Сильним рухом відірвав від кормового бар’єра товсту дошку, став прив’язувати до неї вірьовку.
— Нащо? — слабо скрикнула Маруіра.
— Рятунок, — весело сказав Вайвасвата. — Любо мені! Хай летить Ранатака! Він вибрав собі долю. А ми шукаємо свою! Дай руку! Доки не затонув корабель — стрибаймо! А то втягне!..
Тримаючи в руках дошку, він наблизився до борта. Зняв з дівчини чорний плащ.
— Викинь, заважатиме!
— Залиш, там велика цінність, Вайвасвато!
— Гаразд, прив’яжу до дошки!
Він обмотав плащ навколо вірьовки, потім прикріпив до дошки.
— Стрибаймо!
Висока хвиля ковтнула їх, потім метнула на пінясте верхів’я. Корма корабля щезла в мороці. Маруіра закашлялась, морська вода роздирала їй горло.
— Тримайся! Тримайся за вірьовку! — кричав Вайвасвата.
А грізна стихія несла й несла їх у ніч, у невідоме…
У ПАЩІ СТИХІЙ
Безперервне ревіння хвиль. Невпинні удари солоних бризок. І гойдання… невмолиме потужне гойдання! Грізні буруни перекочуються через голову, забивають дух, сліплять очі.
Скільки минуло часу? День, два чи вічність?
Жовті кола танцюють перед очима Маруіри, судорога корчить ноги. Хочеться заплющити очі й забутися! Забутися…
— Вайвасвато… Більше не можу… Сили немає… Покинь мене…
— Мовчи, господине! Терпи…
— Палить у грудях… Води! Хоч краплю води!
— Терпи, господине!
— Тіло заклякло… рук не чую…
Вайвасвата, обхопивши однією рукою дошку, кінцем вірьовки прив’язує дівчину.
— Господине… ще трохи… Має бути скоро берег… Я знаю! Хвиля висока… мабуть, мілина…
Маруіра знесилено всміхнулася, розплющила змучені очі. Жадібно вдихнула колюче мокре повітря. Закашлялась.
— Води хочеться… спати… спати…
Лютий вал налетів, кинув їх рвучко вперед. Вайвасвата спробував прикрити обличчя Маруіри. З гребеня хвилі вони ковзнули вниз. Ноги юнака торкнулися твердого. Налетіла нова хвиля, штовхнула їх далі.
Серце юнака завмерло. Невже рятунок? Невже берег? Знову падіння. Дно! Ще глибоко, Вайвасваті по шию! Він відштовхується, поривається вперед. Треба не дати, щоб зворотна течія потягла в океан. Знову дно! По груди! Вайвасвата охоплює Маруіру сильними руками, бреде серед хвиль, рвучи їх грудьми.
— Вайвасвато! Що з нами?
— Рятунок, дякувати долі! Рятунок, господине…
— Земля?
— Земля, господине…
Темрява застилає обрій, лютує ураган, гримлять хвилі, намагаючись потягти жертву назад. Та велетень Вайвасвата з останніх сил змагається з ними, прямуючи до берега. В туманній млі чорніють скелі, біліють буруни. Під ногами тужавий, пружний пісок. Вайвасвата несе дівчину разом з дошкою на руках. Хвиля налітає, вдаряє в спину. Він падає, схоплюється, жадібно поривається до рятівних скель.
Нарешті, страхітлива паща стихії позаду. Юнак іде по піску. Наближаються скелі. Він проходить за них. Тут трохи затишніше. Вайвасвата опускає Маруіру на пісок, одв’язує вірьовку.
Дівчина скулюється клубочком під каменем, знеможено шепоче:
— Спати… Спочинку…
Вайвасвата все ще не може отямитись. В голові гуде, руки мовби металеві, ноги дрижать. Свідомість юнака, ніби гірський потік, розсипається на скалки й не може зосередитись. Що діяти далі? Де вони? Що йому до того? Воля, рятунок… Майбуття покаже…
Він поглянув у небо. Хмари розривалися під подихом могутнього вітру. Де-не-де заіскрилися зірки.
Юнак усміхнувся. Опустився на коліна. Ліг на пісок, прикривши собою Маруіру од вітру. Хвиля знемоги налетіла, покотилася по руках, ногах, у свідомості.
Майнули в небі радісні очі Лаоти, спотворене обличчя Гана, постать підступного Ранатаки, білий лебідь у польоті…
А потім добрі обійми сну заколисали його…
САМОТНІ
Теплі, ніжні руки пестили Вайвасвату. Тихий голос шептав ласкаві слова:
— Вставай… Вставай, Вайвасвато… Пора в море, синку…
Хто це? Мати Анура? Вона… За стінами плюскотить лагідна хвиля. Батько вовтузиться з сітями. Зараз вони підуть до човна і попливуть в океан.
Юнак розплющив очі. В підборіддя йому впиралася дівоча голова. Він одсахнувся. Приходячи до тями, оглянувся. Ясніло блакитне небо. Високо піднялося сонце. Океан ледь-ледь хвилювався, дихав теплим вітром.
Вайвасвата зітхнув. То був сон. А дійсність — ось вона. Загибель кораблів, втеча Ранатаки, моторошна ніч серед бурі… І самотність на острові.
Маруіра все ще не прокидалася. Голова її лежала на складених долонях, личко усміхалося. Попід очима залягли темні тіні.
Юнак вирішив не будити її. Хай спочиває. Треба пошукати їжі й води. Потім можна думати, що діяти далі.
Він скинув туніку — з неї лишилися самі клапті, — зробив напоясник. Вискочивши на великий камінь, оглянув виднокіл. Острів був маленький, пустельний. Далеко на обрії в мареві синіли смуги інших островів. Годі було й думати доплисти туди без човна. Вайвасвата знав, що моря в цих місцях кишать хижими рибами.
Він побіг по прибережному піску, розбризкуючи воду. Інколи хвилі викидали з океану рибу, інколи великих черепах. Після бурі Вайвасвата не раз збирав такі дарунки моря разом з батьком.
Надії юнака виправдались. Ліктів за триста він надибав на піску велику клаотлу, рибу-свиню. Вайвасвата зрадів. Цього вистачить надовго. Ще аби води, тоді можна терпіти!..
Біля клаотли порався невеликий орел-стерв’ятник. Вайвасвата гримнув на нього. Орел засичав, люто клацнув дзьобом, важко змахнув крильми і злетів у повітря. Покружлявши, полетів над островом.
Вайвасвата схопив рибину, поніс назад. Попутно зазирнув у заглибини між скелями. Звідти з криком вилітали чайки й буревісники. Вайвасвата знайшов кілька гнізд, а в них десятків два великих синюватих яєць. Він склав їх на купку. Потім понишпорив трохи, розшукуючи ямки в камінні. Надибав на кілька заглибин, в яких залишилася вода. Вайвасвата покуштував її. Вода була дощова. Морська хвиля сюди не доходила, можна було залишити її на місці, а в разі потреби пити просто із заглибини.
Юнак переніс рибину і яйця до місця ночівлі. Дівчина не прокидалася. Вітер грався з її косою, віяв піском на тремтячі повіки.
Вайвасвата ще раз пробіг понад берегом, поміж скелями. Назбирав сухого моху в щілинах. У кількох місцях море викинуло на берег уламки дощок, тріски. Юнак зібрав їх.
Між камінцями він знайшов кілька жовтавих прозорих кременів. Потім витяг із складок напоясника бронзовий ніж, з яким не розлучався ніколи. Зігнувшись у затишку, Вайвасвата почав кресати ножем об кремінь. Від сильних ударів летіли іскри, мох тлів, але не займався. Юнак кинув кресати, сплюнув. Невже доведеться їсти сиру рибу? Йому нічого, він пробував не раз у морі, а вона… Ні, треба розпалити вогоиь!
Вайвасвата ще раз пробіг по острову. Знайшов кілька сухих водоростей. Пощипав їх на тонюсінькі пасма, розтріпав. І знову почав кресати. На цей раз йому пощастило. На кінчику пухнастої водорості спалахнув язичок полум’я. Вайвасвата підсунув мох. Загорілось багаття. Він накидав дощок, трісок. На вогнище поклав два шмати клаотли. Смачно запахло. Юнак перевертав шматки риби з боку на бік, щоб вони не пригоріли.
Маруіра забурмотіла уві сні, солодко потяглася. Впершись рукою в скелю, здивовано розплющила очі. Розгублено подивилася на вогнище, на Вайвасвату. Потім оглянула себе, напівголу, розтріпану. Прикрила рукою груди.
— Де ми?
— На острові, — весело сказав юнак.
— Отже, правда, — прошепотіла Маруіра. — А мені снилися гори. І прекрасні ліси. І ти…
— Бери, господине, їж, — подав на дощечці паруючий шмат риби Вайвасвата. — Доки ти спала, я знайшов на березі. І вода є. Не пропадемо!
Дівчина схопила їжу, жадібно почала їсти. Всміхнулася винувато.
— Дуже зголодніла! Ти не дивись так на мене, Вайвасвато!
— Господине! Я щасливий…
— Не кажи мені господиня! Після того, що сталося…
— Що сталося?
— Сама доля вказала, хто чого вартий. Вайвасвато… Володар втік, покинувши мене напризволяще! Ти рятівник мій! Ти мій володар!
Вайвасвата зблід. Поклав рибину на дошку. Дивився на дівчину ніжно, тривожно й палко. Потім опустив погляд вниз. Стримував себе, щоб не виказати радості. Не треба, а то розвіється марою те, що він почув, втече щаслива мить.
Дівчина доїла рибину. Юнак подав їй кілька яєць.
— Випий.
Покінчивши з їжею, Вайвасвата засипав піском вогнище. Треба берегти дрова. Потім він повів Маруіру до скель, де збереглася вода. Дівчина жадібно припала до прозорої вологи, ковтала цілющу рідину. Вайвасвата торкнувся її плеча, застережливо сказав:
— Не треба багато, бо буде зле.
Вона підвелася з каменя, ступила крок до нього, поклала руки на його плечі. Ніжна й гаряча хвиля струмилася з чорних жагучих очей, хлюпала в сині очі Вайвасвати. Він задихнувся від незнаного почуття, одвернувся. Прошепотів:
— Не дивися так, господине…
— Не так, не так, Вайвасвато, — тихо мовила Маруіра. — Вже ніколи не будеш ти зватися рабом. Маруіра я для тебе. А ти — коханий мій, обранець мій!
Мов багаття обпекло обличчя юнака. Він задихнувся від щастя, прошепотів:
— Повтори… скажи ще…
— Люблю, — ніжно мовила дівчина. — Завжди любила… Одразу, як побачила… Коли ти був у рабстві. Боги мої! Який же ти раб! Ти герой!
— Небо моє, — скрикнув Вайвасвата, підхопивши її на руки. — Блаженство моє!
Він поніс її берегом, колихаючи на руках, мов у колисці. Вона пестила його золотаво-русе волосся, заглядала в сині озера очей. Потім припала до пошерхлих вуст. Так і заніміли вони в палкому поцілунку.
Він опустив її на пісок. Вона скинула туніку і стала перед юнаком — тремтлива, струнка, мов висічена з базальту. Простягла руки до коханого. Він милувався дівочими персами, божественними формами тонкого стану. І кров бурхливіше струмувала по його тілу, лунко калатало серце.
— Вічна моя, — прошепотів він.
Мов шелест вітру пролунала відповідь:
— Тільки ти господар духу мого й тіла…
БЛУКАННЯ
Вони лежали під зоряним склепінням, дивилися в небо. Маруіра притулилася до Вайвасвати, обняла його. Дихав нічний вітер, холодив тіло.
— Щось треба діяти, — промовив Вайвасвата. — Надовго тут їжі не вистачить. Та й холодними ночами замерзнемо…
— Мені байдуже, — муркотіла Маруіра, цілуючи його в шию. — Аби з тобою…
— Чайко моя, — ніжно відповів Вайвасвата. — Доки є сила — треба боротися. Вмерти встигнемо. Може, спробуємо плисти? Я бачив землю на обрії…
— Я боюсь, — сказала Маруіра. — Як згадаю бурю…
— Зараз спокійно. Я спробую змайструвати човник…
— З чого, Вайвасвато? — здивувалася дівчина.
— З шкіри риби клаотли. Дуже міцна шкіра, — запевнив він. — Дірочки жиром замажемо. Так і допливемо.
— А потім? — тривожно запитала Маруіра. — Куди потім, Вайвасвато? Знову в палац Володаря? Знову в руки якомусь чаклунові? Не хочу! Нізащо! Краще згинути тут…
Очі хлопця заясніли радістю. Він аж заскакав од щастя. Потім підняв дівчину із землі і, дивлячись їй у вічі, сказав:
— Я чекав твого слова, прекрасна моя. Ми не повернемось до города Золотих Воріт. Ми попрямуємо до острова Лопала, де я жив, де мої батьки. Візьмемо їх, знайдемо невеликий острівець, де нас не розшукають воєводи Володаря. І заживемо щасливо…
— Як хочеш, любий… Я ладна з тобою хоч на край землі… Роби, як знаєш… їм пощастило. Хвиля викинула на берег невеликого кита. На нього насілася зграя орлів та дрібніших птахів. Вайвасвата прогнав їх, оббілував великий шмат шкіри, виламав кілька ребер. За кілька днів він змайстрував чималенький човник, який легко тримав на воді їх обох.
На п’ятий день вони вирушили на північ. Вайвасвата гріб кісткою, схожою на весло. Маруіра лежала на носі човника, милувалася неозорим небом. Усміхалася хмаркам, ясному погляду Вайвасвати, журливому плюскоту хвиль.
— Я й не знала, яка радість на волі, — зітхала вона. — Нічого не треба… Можна йти куди хочеш, діяти, як підказує серце… І нічого втрачати… все з собою…
— Хіба ти не відчувала себе вільною? — дивувався хлопець.
— О, то страшніше за рабство, — сумовито відказала Маруіра. — Життя осоружне, невідомо для чого, не знати, ради якої мети. Я завжди заздрила птахам, хмаринкам, хвилям морським. Вони справжні володарі долі своєї… А люди…
— Але ж і птахи потрапляють у сильце, — заперечив Вайвасвата.
— То й що? Одиниці потрапляють, а більше на волі… А людей? Людей я не бачила вільних. Всі в рабстві. Той у тілесному, той у сердечному, той у неволі звички або лінощів…
— Ми вийдемо з того чаклунського кола, Маруіро, — гаряче сказав Вайвасвата. — Будемо жити, як хмари небесні. Куди схочемо, туди полетимо. І вітром нашим буде вітер серця…
За бортом човника почулося голосне булькання. Дівчина злякано оглянулася, скрикнула. Показала рукою за корму.
— Що це? Нас доганяє якась почвара! Та не одна! Вайвасвата хутко поглянув, засміявся полегшено.
— Не лякайся, чайко! То моали — мирні тварини. Вони ніколи не нападають на людей. І це вірний знак — де моали, там немає морських хижаків.
Моали підпливли ближче, весело вискакували з води, граючи на сонці пружними тілами. Вони з цікавістю поглядали на людей маленькими очицями, ніби хотіли щось сказати.
Маруіра полегшено зітхнула, похитала головою.
— З тобою нам завжди щастить, Вайвасвато. Врятувалися від бурі, знайшли їжу на острові, змайстрували човник… А тепер маємо вартових од хижаків… Хто ж ти, Вайвасвато? Може, божество в образі людини?
— Ти смієшся, Маруіро, — докірливо озвався Вайвасвата. — Нащо вигадувати? Все роблять руки людські. Відколи пам’ятаю себе — все зв’язано з руками. Сітки для риби плели жилаві руки батька, землю копали й засівали струджені руки матері… Вони й готували рибу, варили нам їжу, обмазували наш бідний притулок, пестили мене в дитинстві…
— Ти не так мене зрозумів, Вайвасвато, — сказала дівчина. — В людині є темне й світле, зле й добре. Ти — син простих рибалок, але в тобі нема нічого темного… Я дивувалась і досі дивуюся — звідки це в тебе, адже ти виріс серед простих людей?
— Ти погано знаєш людей, Маруіро… Серед простих, як ти сказала, людей є дивовижні самоцвіти. Тільки вони в багні, в злиднях, у пилюці. А в пилюці хіба самоцвіти засяють?
— Я побачу твоїх батьків, — прошепотіла Маруіра. — Все, що було дотепер, хай щезає, як сон…
Наближався скелястий берег. Моали відстали. Вони ще вистрибнули кілька разів з води, піднявши райдужні бризки, потім пірнули в морську глибінь. Вайвасвата провів їх очима, сказав сумовито:
— Мати розповідала мені, що моали — зачаровані люди. Вони дуже розумні. Є такий переказ, що в далекі-далекі часи Земля була вільна. Не було на ній ні володарів, ні рабів. Люди жили дружно та радісно. І мирно жили поряд з ними тварини. Не було тоді хижаків, лише траву споживало все живе. А потім прилетів з далекого краю великий чаклун. Він підкорив собі Землю. І змушував, щоб усі визнавали його владу. Але люди не хотіли бути рабами. Тоді чаклун силою своїх чар перетворив людей на тварин. А з тварин зробив нових людей. Найрозумніші люди стали моалами. А всі інші зробилися левами, вовками, коровами, кіньми, птахами…
— А й справді, це могло бути, — задумливо мовила Маруіра. — Хіба Ган або інші чаклуни — люди? Ні, ні, в кожному з них живе гієна! А Володар? Він холодний і безжалісний, як змій. Є люди слизькі, як жаби, огидні, як павуки, брудні, як свині…
— А тварини є гарні, — додав Вайвасвата. — Ніби добрі люди…
— Це правда. Найбільше я люблю коней і корів. Як вони сумно дивляться на людей! Які вони гарні… Все трудяться, працюють на інших…
— От і приїхали, чайко, — радісно сказав Вайвасвата. — Добре, що вечір наступає. Пересидимо в скелях біля моря, а потім рушимо в путь…
— Я маю знак Володаря, — заспокоїла дівчина. — Нас не зачепить ніхто…
— Краще остерігатися, — сказав Вайвасвата. — Подалі від поганих очей. Вставай, я перенесу тебе на берег…
Довгі дні. Моторошні ночі… Вайвасвата з Маруірою йшли полями, лісами, обминаючи села. Десь на сході горіли заграви, чулися крики, вітер доносив звідти запах смороду палених тіл, дим від пожеж. Певно, там гасали посіпаки Чорного Володаря.
В лісах утікачі збирали ягоди й гриби, інколи Вайвасваті щастило спіймати в сильце якогось птаха або зайця. Тоді він розводив вогнище в гущавині й смажив здобич на полум’ї.
Чим далі вони заглиблювалися в ліс, тим ставало тепліше. Вайвасвата знаходив глибокі виверти, встеляв їх м’якою травою, листям папороті і робив чудесний затишок для коханої. Вона знеможено залазила в притулок після довгої путі й солодко засинала. А на світанку, вмившися джерельною водою або росою, вони йшли далі, на північ.
За двадцять діб мандрівники вийшли до моря. Ліси порідшали, залишились позаду, а навколо них височіли жовті дюни, громадилися хаотичні скелі. Здалека чувся гуркіт прибою, вітер доніс запахи водоростей. Вайвасвата тривожно-радісно вдихнув повітря, засміявся.
— Рідне море… Там наш острів… Вже недалеко… Вони спустилися з дюн, наблизились до води. Хвиля вдаряла в берег, шипіла, бризкала сивою піною. З криком гасали в небі чайки, над землею котилися хмари, купчилися над морем.
На березі вони побачили чорношкірого рибалку. Він порався біля великого човна, розвішував сіті на високих палицях. Уздрівши мандрівників, рибалка злякався від несподіванки, спочатку кинувся тікати, потім зупинився, нахмурено дивлячись на Вайвасвату. На привітання відповів мовчазним кивком, з цікавістю й підозрінням поглядаючи на закутану в плащ жінку.
— Твій човен? — запитав Вайвасвата.
— Мій, — скупо сказав рибалка.
— Перевези нас па острів Лопала. Господиню й мене…
— Звідки я знаю, хто ви? — неприязно мовив рибалка. — Ти кажеш — господиня. Хтось скаже — рабиня…
— Гей, ти! — гнівно скрикнув Вайвасвата. — Як смієш так говорити на жінку?
— Тихо, — втрутилась Маруіра, лагідно всміхаючись рибалці. — Він справді не знає, хто ми. Не треба гніватись. Перевезе нас, а потім воєводи Володаря схоплять його…
— Мудро мовиш, — закивав головою рибалка. — Де доказ, що вона господиня?
Маруіра розкрила плащ, показала знак Пір’ястого Змія. Рибалка зблід, схилився в низькім поклоні до землі.
— Не карай темного раба, — прошепотів він. — Ніхто не знає, чи є сонце на небі, доки його застилають хмари…
— Мудрий знає: коли видно надворі, то сонце на небі, хоч густі хмари закривають його, — заперечив Вайвасвата.
— Я не мудрець, — зітхнув рибалка. — Я лише темний раб. Що накаже господиня?
— Я не наказую, — м’яко мовила Маруіра, — я прошу тебе перевезти нас на острів Лопала. Настане час — я віддячу тобі…
— Не треба нічого мені, — з готовністю заметушився рибалка. — Для господині я все. зроблю. Море бурхливе, але то нічого, я звик. До вечора будемо там…
НЕБЕЗПЕЧНЕ РІШЕННЯ
Пізно вночі Вайвасвата з Маруірою підійшли до хатини над морем. Вона бовваніла в сутінках, ніби підбита стрілою чайка, що злякано причаїлася від лихого ока під скелями. У Вайвасвати гучно забилося серце, сльози підступили до очей. Як тут бідно! Бідно й любо! Чи живі батьки, чи ще чекають його?..
Він, зігнувшись, ступив у чорний отвір входу. Всередині було тихо, дихало пусткою. Вайвасвата прислухався, тихо покликав:
— Мамо… Батьку…
Почувся стогін, нерозбірливе бурмотіння, схлипування. Вайвасвата навпомацки пройшов попід стіною, намацав пічурку, почав дмухати. Зажевріла серед попелу червона жарина. Спалахнув слабенький вогник. У кутку заворушилася темна купа лахміття. З-під нього з’явилася чорна рука — тоненька, як суха лозина, а за нею висхле обличчя жінки.
— Хто це? — пошепки запитала вона. — Чи не духи моря?
— Мамо, — ледве стримуючи сльози, сказав Вайвасвата. — Мамо, невже ти не впізнала мене?
Жінка зойкнула, як підстрелений птах, задрижала в риданні. Син кинувся перед нею на коліна, пригорнув материну голову до широких грудей.
— Мамо… Рідна моя… Як давно я не бачив тебе…
— Синок… Синочок, — примовляла вона, ще не вірячи своїм очам, гладила гарячими пальцями обличчя сина. — Як же ти? Звідки? Відпустили тебе?
— Потім про мене, мамо, — заспокоював її Вайвасвата. — Що з тобою? Ти хвора? Ти заслабла? А батько, батько де?
— Батько помер, — зів’ялим голосом сказала Анура. — А мені добрі люди інколи приносять то шматочок рибини, то коржа маїсового, то води… Та вже кличе мене Діавара… Гаряче в грудях… серце болить, і руки не слухаються… Я дякую Тіанаці… що послала тебе перед смертю… Я щаслива… Ти вільний, синку? Ти вільний тепер?
Вайвасвата хотів сказати правду, але стрів застережливий погляд Маруіри. Так, так, не можна казати всієї правди матері. Це її вб’є…
— Я вільний, мамо, — тихо сказав він. — Мене відпустили… Тепер ми з тобою попливемо на гарний острів… де багато риби, де зелені ліси… Ми заживемо щасливо…
Мати кивала головою, і рідкі сльози котилися по худих щоках.
— Добре, синку… Добре… Хай буде так… А хто ж це з тобою? Ніби дівчина?..
— То дружина моя, матусю… Маруіра…
— О богине долі, яка радість мені! Хай же щастя, не знайдене нами, прийде до вас, діти мої… Схилися, дівчино… прийми благословення матері…
Вайвасвата з Маруірою стали поряд, їхні тіні хиталися на стелі в примарному світлі смолоскипа, а мати, приклавши тремтячі руки до грудей, дивилася на них затуманеним поглядом і тихенько шепотіла останнє сердечне напуття…
Другого вечора її не стало. Вайвасвата поховав матір на скелі, біля могили батька. Звідси видно було неосяжне море, якому віддали покійні все своє життя, думи, надії. Тут їм буде чути шум прибою, тужливі крики чайок, сумне шепотіння хвиль.
Вночі Вайвасвата з Маруірою довго сиділи на кручі, прислухалися до гомону моря, думали. Дівчина дивилася на далекі спокійні сузір’я, щулилася від прохолодного вітру. Потім м’яко притулилася до плеча Вайвасвати і повільно, ніби розмірковуючи, прошепотіла:
— Коханий, нам треба вернутися в город Золотих Воріт…
— Як? — жахнувся він. — Що ти вигадала?
— Не дивуйся, — твердо мовила вона. — Я довго думала, перш ніж сказати про це. Ми лишилися самотні. В нас немає притулку… Куди ми підемо?
— Куди завгодно, — скрикнув Вайвасвата. — Так, як Лаота, мій товариш. Краще загинути в рівчаку, ніж впасти до ніг чаклунів! Маруіро, згадай, що ти недавно говорила?..
— Правда твоя, Вайвасвато! Я й тепер повторю те саме. Ніколи мене не торкнеться чужа рука. Але ми нерозумно вдіємо, коли підемо блукати. Ти помітний, тебе одразу схоплять… Зажди, послухай мене. Знак Володаря не допоможе… Донесуть вість про тебе до Чорного Володаря, він дізнається, що я жива, буде ще гірше! А так…
— Що так?
— Ми прийдемо самі. Ти — мій рятівник! Ти станеш вільним. І може…
— Що? — понуро запитав Вайвасвата. — Вірно служити Ранатаці?
— Ні, —гаряче сказала Маруіра, зазираючи в очі Вайвасваті. — Невже ти не можеш збагнути? Треба терпіти. Адже ми не забули, що Ранатака готує похід. Ти знаєш — куди. Доля всього земного круга вирішується, а ми помандруємо світ за очі. Я знаю, я відчуваю, ти можеш багато зробити для рятунку.
— Якого рятунку, Маруіро?
— Рятунку Атлантіса… Я допоможу тобі.
Вайвасвата довго мовчав, думав, сумнівався. І серед тиші легко, ніби подих степового леготу, почулися тривожні слова:
— Вогняні квіти не бояться ні холоду, ні негоди. У гуркоті битви стверджують мужність воїни!
Вайвасвата радісно стрепенувся. Знову той лагідний, заспокійливий голос друга. Щезли сумніви, лунко забилося серце.
— Маруіро, ти правду сказала. Ми повернемось.
— Ти збагнув, соколе мій?
— Так. Тільки як ми доберемось? Кораблі проходять осторонь. Наші рибалки бояться виходити далеко в море… Ждати, коли хтось навідається з Рути?..
— А Володар? — сказала Маруіра. — Він забере нас звідси.
— Як він дізнається? — знизав плечима Вайвасвата. — Він же не всевидючий.
Маруіра скрикнула радісно.
— О боги! Ти сказав — всевидючий! У нас же є…
— Що?
— Всевидюче Око!
— Ти жартуєш, Маруіро?
— Ні! Де мій плащ?
— Тут, біля мене…
— Дай сюди…
Вайвасвата намацав темний згорток, подав дівчині. Вона розгорнула його, щось здобула.
— Є, — сказала Маруіра. — Аби лиш не зіпсувалось…
— Так ти не жартуєш? — здивувався Вайвасвата, — Всевидюче Око! Це ж казка!
— А вімана хіба не казка для простих людей? — весело запитала Маруіра. — Нахилися сюди… Дивись..
Вайвасвата побачив фіолетовий блиск кристала, недовірливо промовив:
— Оцей камінь?
— Так. Це дарунок Ранатаки. Цим каменем я врятувала тебе, Вайвасвато…
— Не розумію…
— Я побачила тебе вперше у Всевидючому Оці. А потім… Ну все інше ти знаєш. Глянь… Ось я піднімаюсь у небо…
В кристалі замерехтіли зірки, з’явився білий овал острова, темно-синій простір неба.
— Бачу, — вражено скрикнув Вайвасвата. — Далі, далі!
— Я не знаю куди. — непевно мовила дівчина. — Де город Золотих Воріт?
Вайвасвата замислився, поглянув на небо.
— Ми пливли на захід сонця, потім назад. Десь на сході, Маруіро… Прямуй на схід…
— А де схід, Вайвасвато?
— Глянь, он ясна зоря над океаном. То Шукра. Там схід… Скоро світанок. Стане видніше…
Маруіра знову схилилася над кристалом. Помчала думкою над океаном. З’явилися на далекому обрії рожеві промені, потім викотився сліпучий диск сонця.
— Ех, якби так можна було самому! — захоплено мовив Вайвасвата, обнімаючи дівчину. — Мов птах! Ніхто й ніщо не втримало б нас. Полетіли б ми з тобою над світом…
— Я вірю в це, Вайвасвато… Дивись, он гори…
— Бачу… А тепер — будівлі… Город… Город Золотих Воріт… А там — ген унизу — палац…
Маруіра метнула свідомість до золотистої бані. Проникла крізь покрівлю. Замайоріли знайомі переходи. Ось і зала батька. Висока чорна постать стоїть біля вікна, понура й непорушна.
— Він, — прошепотів Вайвасвата. — Але як же ти його повідомиш? Він не побачить тебе…
— У нього є Всевидюче Око. Аби лиш відчув. Тихо. Я спробую…
Дівчина зосередилась. Вайвасвата завмер, дивився на зловісну постать Ранатаки. На темному обличчі Володаря відбилось якесь занепокоєння. Він оглянувся, прислухався. Мить стояв, заплющивши очі. Потім рішуче кинувся до свого столу, розкрив чорний ящичок, такий самий, як і в Маруіри. Очі Володаря наблизились, заглянули прямо в кристал Всевидючого Ока.
— Маруіра, — пролунав голос. — Ти жива?
— Жива, Володарю!
— Хто врятувався? Ган з тобою?
— Ні, він загинув! Мене врятував Вайвасвата, — гаряче сказала дівчина. — Більше нікого нема…
— Де ви? — тривожно запитав Ранатака.
— На північ від Рути. Маленький острів Лопала. Якби не Вайвасвата, я б загинула…
— Я висилаю великі вімана, — обірвав її батько. — Чекайте. Сьогодні знайдемо вас…
Чорний Володар зачинив скриньку. Фіолетовий кристал потьмянів. Зображення зникло. Маруіра втомлено відхилилася до скелі, заховала Всевидюче Око.
Вайвасвата понуро мовчав.
— Мій коханий, — прошепотіла Маруіра. — Ти збентежений? Я розумію… Знову палац, знову чаклуни й жерці, знову криваві жертви… Та нам треба вернутися…
— Хіба що для того, щоб діяти! — рішуче скрикнув Вайвасвата. — Досить мовчазної покори! Дух мій вимагає дії!
— Вайвасвато, — суворо озвалася дівчина. — Ми ще не маємо ні сили, ні знання, щоб діяти. Май терпіння. Я всього не казала тобі. Нині скажу…
— Про що, Маруіро?
— З допомогою Всевидючого Ока я підслухала таємну змову Ранатаки й Гана. Це було перед походом…
— Тоді, як ти прибігла?..
— Тоді… Слухай же, слухай… Вони говорили про Швета-Двипа…
…Коли зійшло сонце, на обрії з’явилися три чорні цятки. Вони ширяли над островом, роблячи широкі кола. Вайвасвата назбирав сухих водоростей, викресав вогню. Розпаливши багаття, підкинув мокрого моху. Густий сизий дим розіслався над острівцем. Вімана вилаштувались ланцюжком і попрямували на знак. За ними вихрився вогняний потік, ніби хвіст казкового змія. Потужні гарячі потоки вдаряють у землю. В повітря здіймається хмара піску. Вімана сідають на острів. Шум затихає. Злякані рибалки поховалися в хатини.
— Біжімо, — скрикнула Маруіра.
Вони кинулися до летючих кораблів. З вімана вже виходили вояки. За ними по східцях зійшов Ранатака.
На його голові переливався золотом образ Пір’ястого Змія — вінець володарів Атлантіса. Обличчя було замкнуте, суворе. Маруіра кинулася до батька, обняла. Він скупо всміхнувся, поцілував її в голову.
— Я радий, — сказав Ранатака. — Демони долі зберегли тебе. Я молився за тебе.
— Батьку, — палко сказала Маруіра. — Ось мій рятівник. Він не жалів себе, щоб врятувати мене. Він справжній герой, батьку мій і Володарю! Він удруге народив мене! Хай буде вільний!
Ранатака зиркнув на бліде обличчя Вайвасвати, помовчав. Потім хитнув головою.
— Слушно сказала. Воля моєї доньки — моя воля. Хай буде вільний. Підійди сюди, Вайвасвато…
Юнак наблизився до Ранатаки, зупинився, поглянув у грізне обличчя. Але не одвів ясного погляду.
— Дивно зійшлися наші долі, — задумано сказав Чорний Володар. — Та ти показав себе як справжній вояк. Маєш одержати нагороду. Будеш воєводою у моєму війську, в охороні палацу.
— Але я нічого не вмію, Володарю…
— Навчишся. А тепер — в путь. І Ранатака рушив до вімана.
ЧАСТИНА ДРУГА
ШВЕТА-ДВИПА
Хто має крила, той не питає, чи
можна летіти.
ТАЙНИ МИНУЛОГО
Минув рік. Уже не рабом — воєводою живе в палаці Володаря Вайвасвата. На ньому бузкова туніка, чорний плащ зі срібною каймою, білий шолом, увінчаний кучерявою пір’їною страуса.
Вечорами обходить він ворота палацу, ставить вартових. А потім поспішає, до обсерваторії. Старий учитель Маруіри, зорезнавець Нгала, жде його для бесіди.
Вайвасвата сідає на пухкий килим, спирається на лікоть. Так зручно дивитись у небо. Над ними нема даху, зоряний потік тече без упину, в тиші, в тайні, у вічній мінливості. Тривоги дня зникають кудись, забуваються важкі думи, на душу сходить спокій.
Нгала схвально дивиться на Вайвасвату, на його замріяне й натхненне обличчя. Похитує головою, тихо зітхає:
— Дякую долі, що послала тебе, Вайвасвато. Давно У мене не було такого відданого учня.
Темне зморшкувате обличчя вчителя збирається в тисячі промінців, крізь щілинки ласкаво поблискують очі.
— Хто нині прагне до істинного знання? Хто, я запитую? Юрби пориваються до храмів, до видовищ! Їх частують кривавими жертвами, споюють вином і труять чадом! Жерці й чаклуни викликають стихії, не вміючи керувати юши, не знаючи суті їх. Горе нам! Привиди й упирі, дим храмів, боготворіння своїх зображень — ось їхнє знання… А було не так… Не так…
Нгала болісно морщиться, і Вайвасваті здається, що він плаче. Та ось учитель заспокоюється й веде далі:
— Нам дано було прекрасне знання. Ніяких богів. Ніяких рабів. Всесвіт — єдина Мати. Все — її діти. Вона єдино суща, вічний вогняний потік Безміру. Люди — риби Вогняного Моря — пливуть в тому потоці до нескінченної радості. Нема гріха, нема спокути. Є краса думки, прагнення до вічного подвигу. Навіщо приниження перед ідолами? Навіщо криваві жертви? Поглянь угору, на зоряний потік, зупинись! З руками кривавими не ввійдеш у сяючий чертог Матері…
Нгала схлипнув від хвилювання, замовк, тихенько розхитуючись. Вайвасвата торкнувся рукою його плеча, шепнув:
— Ти сказав — дано було знання. Хто дав його, Нгало?
— Риби Вогню, — сказав Учитель. — Такі, як і ми, люди. Лише незрівняно старші за нас. Плавають вони глибше й далі. Між зорями плавають вони, між планетними кругами…
— Ти мовиш про Швета-Двипа? — озвався схвильовано Вайвасвата. — Вже два роки я чую про неї…
— Тихо, — прошепотів Нгала. — Тихо, Вайвасвато. Ні слова більше. Тут не люблять цієї назви. Коли тобі судилося знати більше — знання прийде до тебе. Не хапай передчасно. А тепер відкрий вуха свої. Ти хотів знати про силу, що діє у вімана, в саморушійних кораблях, у бойових агніта. То слухай…
Ту таємницю нам відкривають рослини. З майже невидимого зернятка виростає велетенське дерево, сягає верхів’ям хмар. Ти збагнув, Вайвасвато? Зернятко випускає з себе коріння, пагони, листя й тягне, тягне для себе силу землі й сонця. Дивна, глибока таємниця. І наші древні вчителі розгадали її. Вони виявили, що можна одразу зібрати ту силу, яка вирощує дерево за багато років…
— Але як, Нгало?
— Всього не можу сказати. То таємниця жерців. Але трохи поясню. Все живе й неживе — люди, зерна, дерева, тварини — оточені холодним полум’ям. Зосередженим поглядом можна бачити те полум’я. Силу полум’я, закладеного в зерні, перетворюють у вімана на грозову силу, таку, як в блискавиці. Ту грозову силу по трубах посилають від головного ящика в потрібному напрямі — вниз, або вгору, або вбік. Якщо вниз — вімана піднімається в повітря, якщо вбік — летить. Так само кораблі. Для летючих човнів вімана було створено дуже легкий сплав, що вагою дорівнює майже пухові. Ти пробував вімана на вагу, Вайвасвато? Їх треба прив’язувати, щоб вітер не підхопив їх в небо. Дивні відкриття, величні знання. Та куди приклали їх атланти? До чого? Горе нам, горе! Істина відвернулась од нас!
— Де ж дорога до істини, Нгало? — запитав Вайвасвата. — Ти багато знаєш. Чому не скажеш?
Нгала тяжко зітхнув.
— Якби я знав… Якби знав… Сумніви й неміч тіла, страх і вічна покора виссали з мене мужність, з’їли мою силу. Тобі, тобі належить шукати, Вайвасвато. Ти питаєш, де дорога? Ти питаєш, де мета? Як вказати тобі, коли ти не прагнутимеш вперед? Іди, шукай… А ще скажу — навіть найвище знання схиляється перед серцем…
— Перед серцем, Нгало?
— Перед любов’ю, Вайвасвато. Хто вміє любити, той знайде вірну дорогу. Знайде…
Старий учитель загорнувся в накидку, зіщулився, прихилившись до стіни, завмер непорушно. Не можна було розібрати, чи він дивиться в небо, чи спить.
— Нгало… Я слухаю далі…
— Досить, — прошепотів учитель. — Я втомився… Іди, Вайвасвато. І пам’ятай — обережність. Довгі вуха… всевидючі очі… Тут не люблять чистого серця… Іди, Вайвасвато, і приходь завтра. Я розкажу тобі про скам’янілих велетнів, що жили в далекому минулому…
Вайвасвата підвівся, поклонився вчителеві. М’яко ступаючи, спустився спіральними східцями вниз. Зайшов до приміщення, де спали вояки після вартування. В ніс ударив сморід немитих тіл. В зеленому промені грозової трубки заворушився десятник охорони, хрипко спитав:
— Що накаже господар?
— Варту зміниш без мене. Я йду у справі.
— Слухаю, господарю.
Вайвасвата вийшов на чисте повітря. Сторожко оглянувшись, попрямував до саду.
ТРИВОГА
В густому саду — чорні тіні. Шелестять лапатим листям пальми. Гудуть тривожно пахучі кедри. Здається, що за стовбурами причаїлися ворожі постаті. Стежать, вичікують, приглядаються.
Вайвасвата йде сторожко, обережно, як лісовий звір. Навіть гілка не хрусне під його ногами. Ось умовлене місце. Віковічний дуб з товстезним гіллям, опущеним аж до землі. Зеленкувате проміння місяця сипле на темне листя срібні краплі, тче чародійну тканину. Тривожно, моторошно, трепетно…
Вайвасвата ступає під густе гілля, згинається. Пробирається до стовбура. Гарячі руки обвивають його шию, полум’яні вуста цілують його щоки, очі, кучеряву юнацьку борідку.
Він обнімає кохану, мовчить, прислухаючись до пульсу молодого жіночого тіла, до стукоту її серця. Вона підводить, обличчя вгору, і йому звижається в її оці блискуча іскра. Плаче Маруіра чи йому здалося?
— Що тобі, чайко моя?
— Тривожно. Серце віщує біду. Я не можу так. Вічні страхи, вічні терзання… І потім… Вайвасвато… У нас буде дитя…
— Правда?
— Я відчула його під серцем. Я щаслива, мужу мій…
— Маруіро! Дякую за дарунок неба! Але ж, крім радості, це й…
— Знаю. Тепер уже не можна чекати! Щось мусимо діяти.
— Ти гадаєш, що Володар згодиться? Що він віддасть тебе мені?
— Не знаю… Не вірю в це… Краще втекти, перебратись через море в далеку Елладу. Там, кажуть, ще нема такого падіння, як в Атлантісі. Нема чаклунів і жерців. Ми б поселилися десь над морем, біля саду… Нічого не треба! Ти, я і дитя… І небо над нами… Вайвасвато, я так хочу простого людського щастя. Що мені батько Володар? Що мені палац і багатство! Облуда, лихо, падіння…
— Маруіро, але ж ти забула… Ми хотіли дізнатись про його плани. Ми ще досі не знаємо всього…
— Так, — сумно мовила Маруіра. — Я пробувала багато разів. Володар після смерті Гана замкнувся, зі мною не говорить. У Всевидючому Оці нікого застати з ним не можна. Та це й небезпечно. Він великий чаклун, може відчути думку. Тоді —біда! Одне знаю: готується похід. І напевне, туди…
— Він мене призначив воєводою, — сказав Вайвасвата. — Та чому ж нічого не сказав про похід?
— То страшна й таємна справа, — прошепотіла Маруіра. — Ти ж знаєш… Швета-Двипа лиш казка для всіх. За згадку про неї переслідують і навіть карають…
— Маруіро, не можна чекати. Я готуватиму втечу. Треба мати надійний вімана. Все інше я здобуду…
— Вімана нагорі, біля обсерваторії. Я дістану ключі. Лиш треба домовитись про час…
— Доки не повіяли осінні вітри. Важко буде летіти…
— Будь обережний. У Ранатаки є таємне коло жерців, які стежать за Атлантісом. У них Всевидючі Очі, у них магічні дзеркала. Недарма тривожиться серце моє…
— Тоді нам рідше треба зустрічатися, Маруіро, щоб ніхто нічого не запідозрив. Тепер — через два дні, о цій же порі…
— Тільки не тут, коханий. У мене в кімнаті. Візьми ключ від дверей. Пройдеш по східцях, з саду. Я замкну вхід з палацу, відпущу служницю. Ми будемо знову разом, небо моє, радосте моя…
Прудкою ящіркою зникає Маруіра в пітьмі. Тихо йде Вайвасвата назад. А місяць щедро заливає принишклу землю сріблом, розкидає блискучі струни по темних деревах. І бринять ті струни тривогою…
КУЛЬТ СИЛИ
Магічне дзеркало мерехтіло багровими спалахами. Сині, фіолетові, срібні вогні пронизували криваву глибінь. Ранатака вглядався в битву кольорів, у химерні візерунки іскор, намагався визначити напругу сил у просторі. Чаклуни, вже після смерті Гана, багато разів говорили йому про страшний промінь, що проникає в простір Атлантіса. Куди прямуй він? Хто приймає його? Що готують вороги?
Зненацька іскри й спалахи, ніби сполохані тіні, метнулися на дзеркалі врозтіч. Блакитна хвиля прокотилася по гладі блискучого овала. За нею бузкова. Потім фіолетова. І враз незрима енергія змела з дзеркала все. Розкрилася безодня Космосу, в ній струмилися величні зоряні потоки. Волосся Ранатаки заворушилося. Похололи руки. Що це означає?
З бездонної темряви виникли ясні очі. Вони дивилися на Ранатаку — прості й мудрі. В них відбивалися жаль і співчуття. Володар ворухнувся, губи його зашепотіли слова закляття. Та очі не зникали. Погляд їх впинався незбагненною силою в чаклуна, змушував його тріпотіти.
— Я пізнав тебе, — глухо, з ненавистю сказав Ранатака. — Навіщо ти тут?
— Ще є час, — линула спокійна відповідь. — Час останній…
— Що тобі до мене? — скрикнув Ранатака, — Хто ти тут, на земному крузі?
— Людина.
— Ти покинув свою сферу, — люто заперечив Ранатака. — Ти вторгаєшся в долю мого планетного круга. Ти — порушуєш закон!
— Закон — любов! — почулася відповідь. — Ти сієш ненависть. Планетний круг здригається в конвульсіях. Далекі сфери стрясаються від твого беззаконня!
— Моя воля! — з викликом сказав Ранатака.
— Сваволя, а не воля! Воля — творить гармонію. Сваволя — руйнує, кидає в хаос! Що раз кажу — час останній! Заглибся в себе, знайди іскру творящого вогню!
Злобна усмішка скривила суворе обличчя Ранатаки.
— Людям земного круга не потрібна твоя любов і гармонія. Ти кличеш у порожнечу. Я даю їм видовища й хліб, жертви й богів! Вони йдуть за мною і люблять мене!
— Ти засмічуєш хвилі прекрасного Вогню бридкими творіннями! Хвороба твого падіння пронизує далекі світи! Зупинися! Втретє кажу — час останній!
— Геть! Не хочу! І ніхто не бажає твоєї присутності тут. Ніхто не піде за тобою. Облиш у спокої планетний круг…
Ясні очі почали тьмяніти, відсуватися вглиб. Прозвучав тихий, але владний голос:
— Я сказав!
Дзеркало втратило глибінь, по його поверхні знову попливли фіолетові й блакитні хвилі. Потім запульсувало багрове сяйво, прорізане блискавицями розрядів. Ранатака весь дрижав від напруги. Погляд його був все ще втуплений у дзеркало, губи шепотіли:
— Не можна більше чекати. Вони щось надумали. Час діяти… Але кого? Кого послати?
Він одійшов від дзеркала, сів у крісло. Склавши на грудях руки, замислився. Доки існує на землі гніздо, що породжує казки й химерні надії, спокою не буде. Воно мусить зникнути. Загрожувати Ранатаці? Господарю планетного круга!
— Час останній, — злобно прошепотів Ранатака. — Так я сам наближу його! Я викличу до дії всі сили надр землі, я кину в бій всю міць Атлантіса!..
Перед внутрішнім зором Володаря випливло обличчя Вайвасвати. Ранатака всміхнувся. Ось кого він пошле! Молодого воєводу! Не тих — старих, розжирілих, ледачих і боягузливих, а його — мужнього й безстрашного юнака. Він довів свою вірність. Він очолить похід.
Ранатака задумався. А чи можна посилати просто так, не знаючи думки воєводи? Він захоче знати — куди й навіщо. В цьому поході просто наказ не годиться. Віддана воля потрібна. Сподівання нагороди, вдячності. Так, так… Викликати його… Наблизити… Поговорити… Ласка й обіцянки…
Ранатака вже не сумнівався. Він рішучо звернувся до мовчазного непорушного слуги:
— Ло! Слуга розплющив очі, блимнув повіками.
— Слухаю, Володарю.
— Піди в приміщення охорони. Знайди воєводу Вайвасвату. Приведи його до мене.
— Слухаю, Володарю.
Ло безшумно рушив до дверей, відчинив їх і зник. Володар усміхнувся.
— Ось які потрібні мені слуги. Ніяких бажань. Ніякого страху. Еге, та це чудова думка! Послати в похід штучних вояків. На чолі — воєвода. В кожному вімана — живий десятник. А решта — штучні. Так, лише так! І тоді успіх забезпечено.
Ранатака радісно підвівся з крісла, підійшов до вікна, відкинув чорну запону. Рожеве світло світанку полилося в залу. Володар замріяно поглянув на схід, де за фіолетовими вершинами мало зійти сонце. Прошепотів:
— Ніхто не зупинить мене. Ніхто…
Він підступив до столу, відкрив чорний ящичок, поглянув у кристал Всевидючого Ока. І коли там виникло зображення, владно сказав:
— Слухайте мій наказ. Всі механіки хай творять віднині штучних людей. Навчати їх лише військовій справі: політ на вімана, володіння агніта. Все. Доки місяць обійде один раз небесне коло, десять сотень вояків повинні бути готові…
Вперше Вайвасвата проходить цим коридором. Мовчазні охоронці раніше не допускали сюди нікого. А тепер штучний слуга кличе його до Володаря. Молодий воєвода йде за байдужим посланцем, напружено роздумує. Що б це могло означати? Щось лихе? Так ні. Досить Володареві наказати — і його знищать. Обережність! Обережність!
Вайвасвата розглядає високі статуї в нішах. Всюди він — Ранатака! Горять перед ним вогні, пливе по переходах палацу задушливий запах.
Юнак наздоганяє посланця. Зазирає в непорушне обличчя, недбало запитує:
— Навіщо вимагає мене Володар?
Слуга мовчить. Вайвасвата зітхає. Одоробло, а не істота. Ні поговорити, ні почути що-небудь. Та дарма! Все з’ясується.
Відчиняються двері. Посланець залишається біля входу, пропускає Вайвасвату вперед. Молодий воєвода опиняється в залі. З вузького вікна вливаються ніжні промені ранку. На стелі — розмаїті грозові вогні. В глибині приміщення — чорний стіл, на ньому химерні пристрої, прозорі посудини. Зі стелі звисає важке чорно-багряне покривало. Під ним заворушилася постать, ступила назустріч. Він! Ранатака!
Обличчя Чорного Володаря спокійне, зосереджене. Нема й тіні гніву, незадоволення. Він показує воєводі на сидіння.
— Сідай, Вайвасвато.
— У мене міцні ноги, — відказав Вайвасвата. — Ти кликав мене, Володарю. Я слухаю тебе.
Дивний вираз — чи то схвалення, чи то невдоволення — майнув на чолі Володаря. Він одступив назад, сів у глибоке крісло. Склав руки на грудях. Оглянув богатирську постать молодого воєводи.
— Ти позбавлений улесливості, — сказав Ранатака. — Це мені до вподоби. Мужність і щирість — окраса вояка!
Вайвасвата мовчки схилив голову.
— Мало у мене відданих людей, — задумливо мовив Ранатака зітхаючи. — Урочий час наступив. А покластись нема на кого…
— У тебе безліч чаклунів і жерців, — сказав Вайвасвата. — Вони служать тобі, вони знають минуле й майбутнє, вони викликають духів стихій. Чого тобі ще потрібно?
— Ніхто з них не думає про долю Атлантіса і земного круга, — сумно відповів Володар. — Все лягає на мої плечі. Ось чому я шукаю вірних помічників. І погляд мій зупинився на тобі, Вайвасвато!
— На мені? — здивувався воєвода. — Хто я, щоб мені довіряв Ранатака?
— Хто не знає улесливості, той гідний довір’я, — сказав Ранатака.
Вайвасвата силою волі стримував свої почуття, щоб не виказати хвилювання. Ось воно! Доля несе йому незвичайні можливості. Аби лиш не злякати пташки химерного випадку. Жодного зацікавлення. Повна байдужість!..
— Та я мушу знати, до чого ти прагнеш, Вайвасвато? — вів далі Володар, уважно дивлячись в очі юнакові. — Що хочеш? Чого шукаєш?
Вайвасвата відчув, як потужна магнетична сила чужої волі підкрадається до його свідомості, мацає незримими щупальцями, перевіряє. Він не одвів погляду, щиро сказав:
— Я хочу знання. Шукаю істини.
— Знання матимеш, — відповів Ранатака. — Вся мудрість моїх книгосховищ відкриється для тебе, коли доведеш свою відданість. А істина… Істина — мара. Слово, за яким нема нічого…
— Звідки ж виникло воно? — здивувався Вайвасвата.
— Вигадка божевільних жерців, що бродять по дорогах планетного круга. Вони виконують волю руїнницьких сил, які відривають людей од землі, кличуть у сфери порожнечі, де нема основи буття, де нема радощів володіння й насолоди…
Вайвасваті зненацька згадалася легенда про Пір’ястого Змія. Виплив образ Білого Лебедя, який ширяє в неосяжному просторі. Ніби перехопивши думки воєводи, Ранатака сказав:
— Великий і мудрий Пір’ястий Змій — незримий творець планетного круга і всього видимого — єдиний Володар сущого. І я — його вияв на землі. Ти збагнув?
— Так, — тихо відповів Вайвасвата, опустивши погляд униз, ніби роздумуючи. — В чому ж мета творення Пір’ястого Змія? В чому твоя мета, Володарю?
Ранатака нахмурився. Грізні вогні спалахнули в його очах.
— Воля й думка Володаря — таємниця для всіх. Хто дерзає знати вищу мету? Та тобі скажу, бо покладаюсь на твою вірність. Єдина суть і мета існування — сила! Все буття стверджує це. Силою Пір’ястий Змій вирвав із безодні своє володіння, утвердив божественну волю на планетному крузі. Силою я стримую бушування стихії юрби, щоб зберегти спокій на Атлантісі і в заморських володіннях. Безумні пророки проповідують самозречення в ім’я спільноти, в ім’я того, що зветься народом! Безумство й мара! Лише наша особа — основа всього. Зречення її — знищення смислу буття! Радість — в особі, пізнання — в особі, щастя влади й насолоди — в особі! Що поза особою? Несвідомий океан стихій. Ніщо! Самоконцентрація, само-возвеличення — шлях справжнього життя. Боротьба кожного з кожним! Сили з силою! В цьому радість змагання, насолода перемоги! Сила — благо! І коли хочеш, Вайвасвато, знати істину, то лише одне можна назвати істиною — силу! Безмежна сила — мета! Коли сила моя буде найбільшою — хто повстане супроти мене? Ніхто! Такий заповіт Пір’ястого Змія!..
Ранатака замовк, спостерігаючи за Вайвасватою. Воєвода не виказував ніяких почуттів, хоч в грудях у нього бушувала буря. Треба змовчати. Треба почути, до чого він веде…
— Ти теж сильний, — промовив Володар. — Тому ти до вподоби мені, Вайвасвато. Хочу піднести тебе, доручити велику справу. Виконаєш — будеш головним воєводою Атлантіса!
— Що маю виконати, Володарю?
— Полетиш далеко на схід. На планетному крузі є люди, що прагнуть спростувати мої зусилля. Вони бажають захопити владу в Атлантісі, зруйнувати храми, кинути земний круг у хаос безликості. Це вони пускають серед племен і народів химерні казки, сміховинні мрії. Це вони одривають людей від справжнього життя, закликаючи їх до пошуків мари, яку назвали істиною. Це — ненависна Швета-Двипа, притулок безумних руйнівників…
Вайвасвата завмер, як тятива лука, натягнута до краю. Що діяти? Що відповісти? Як вирішити?
В тиші серця прозвучала струна. Ніжне незриме крило майнуло над свідомістю. В душу вкарбувалися нечутні слова:
— Всякий птах повертається до свого гнізда. Та мужність і знання путі необхідні для перельоту.
Тиша в просторі. Але дотик радості залишився в душі. Хто це знову? Звідки? Чому не відкривається таємниця?
Значення дивних слів незбагненне. Та смисл їх вгадується. Сплітаються в подіях життя Вайвасвати якісь необхідні поєднання. Треба йти назустріч поклику. Там, куди з ненавистю прагне Ранатака, може розкритися таємниця…
І Вайвасвата твердо сказав:
— Я полечу, Володарю…
ЗРАДА
Горосата, задихавшись, бігла переходами. Лють клекотіла в грудях. Нарешті прийшов її час! О, вона помститься! Навіть смерть не зупинить її! О, радісне почуття розплати! За приниження, за її втоптане в грязь бажання!
Вона мчала прямо до високих стрілчастих дверей. Іншим разом навіть думка про це не виникла б у її голові. За такий вчинок рабів оддавали на страту. Але нині Горосата не боялася. Її не вб’ють! Її нагородять! Вірність її буде доведена і, може, навіть воля всміхнеться їй!
Шлях перегородив вартовий. Грізно пролунав голос:
— Назад!
— Пусти мене до Володаря, — крикнула Горосата. — Йому загрожує лихо! Чуєш? Пусти!
— Назад, — байдуже повторив штучний вартовий. — Готуйся до смерті, нещасна!
— Дурню безмозкий! — вилаялась Горосата. — Я маю щось сказати Володарю! Він похвалить і мене й тебе!
Вона кинулася до дверей, намагалася відчинити їх. Вартовий згріб її в тяжкі обійми, стиснув. Вона відчайдушно закричала, забилася в ного руках.
Гримнули двері. Пролунав страшний голос:
— Що тут діється?
Горосата побачила Ранатаку, верескливо крикнула:
— Ласкавий Володарю! Я бігла до тебе. Страшне лихо… Я хотіла попередити! А він… а оцей дурень… стиснув мене!
— Відпусти! — наказав Володар.
Горосата вислизнула з металевих рук, стогнучи, поправила накидку. Ранатака гримнув на неї:
— Говори!
— Ви довіряєте Вайвасваті, а він…
— Що?
— Він пішов до Маруіри…
— Що ти базікаєш, негідна? — прошипів Володар.
— Вже давно ходить. Я підстерегла. І ось нині. Тільки що зайшов. З саду. У нього свій ключ. Я не могла витримати такого… Я вірно служу Володарю…
Обличчя Ранатаки потемніло. Так ось якого воєводу він пригрів у себе під боком. А Маруіра! Невже посміла? Чорний Володар і колишній раб! О демони!
Він метнувся до переходу. Потім зупинився. Грізно сказав вартовому:
— Візьми її.
Металеві руки схопили дівчину за пояс. Вона жалісно закричала:
— За що? Я правду сказала! Перевірте! А-а-а! Пусти!
Ранатака махнув рукою. Вартовий коротким рухом загнав блискуче лезо меча в груди Горосати. Пронизливий крик луною розкотився в переходах. Володар огидливо глянув на вартового, кинув байдуже:
— Винеси.
Повернувшись, він рішуче попрямував до виходу…
Вайвасвата зійшов східцями в сад. Повільно пішов стежкою до стіни огорожі. Ще відчував на вустах поцілунки коханої, ніс на грудях тепло її щоки. Тривожно думав над останніми словами Маруіри:
— Він сам ступив крок назустріч. Тепер можна сказати. Я завтра піду. Я зумію переконати…
Думи воєводи порушив шум. Чорні тіні виступили з-за дерев. Вайвасвата схопився за меч. Холодні руки металевою хваткою стиснули його, перейняли меч.
Серце юнака впало. Вистежили! Хтось зрадив!
Він рвонувся. Затріщали суглоби в напасників. Але їм на поміч підскочили ще дві темні постаті. Вайвасвату повалили, зв’язали. Підняли в повітря і понесли. Він стогнав од люті й безсилля.
Колихалися зірки в небі, пливли мимо темні стовбури дерев, стіна, ворота. Ось висока двоколісна повозка. Його мовчки поклали на дно, прикрили смердючим шматтям. Ні слова. Ні звуку. Хто? За що?
Повозка рушила. Заскрипіли колеса, захрустіло каміння. О боги! Невже так нікчемно все скінчилося? Невже кінець? А що буде з Маруірою? Що буде з дитям, яке має народитися?
Хвиля туги й відчаю залила груди юнака. Він один винен! Забув обережність, знехтував порадою серця.
О ганьба!
Повозка в’їжджає в розчинені ворота. Наближається висока кам’яна вежа. Буйволи зупиняються. Хтось підходить до повозки, відкидає запону. Вайвасвату знову беруть, мовчки несуть у похмуре, затхле підземелля. І, розгойдавши, кидають в яму…
В’ЯЗНИЦЯ
Згори падало тьмяне світло. Вайвасвата заворушився, поглянув туди. В запиленому отворі горів грозовий ліхтар. Він освітлював велике приміщення в’язниці, що мало форму півкола. В стіні чорними плямами вирізнялися ніші. Звідти чулося хропіння сонних людей.
Вайвасвата у відчаї застогнав. Люди настільки звикли до рабства, що навіть не прокидаються, коли до них вкидають нового в’язня. Хоч би хто підійшов, розв’язав.
В одній з ніш заворушилася тінь. Виглянуло обличчя чоловіка. Він підвівся, тихо наблизився до Вайвасвати. Схилився, розглядаючи. Похитав головою, поцмокав занепокоєно. Потім уміло розв’язав ремені на його руках.
Вайвасвата зітхнув з полегшенням. Розправив руки, розганяючи кров. Приглядався в примарному освітленні до в’язня. То був похилого віку чоловік з довгою сивою бородою. Голе тіло покрите шматком сірого полотна.
І більш нічого. Впалі щоки, блискучі усміхнені очі, сухоребрий стан.
— Вітаю тебе, брате, — ласкаво сказав він.
— І я тебе, — стримано відповів Вайвасвата. — Де я?
— Вдома, — спокійно мовив в’язень.
— Ти насміхаєшся? — спалахнув юнак. — Невже тут можна так жартувати?
— Брате, — пошепки вмовляв його старий в’язень. — Не кричи. Хто б став з тобою жартувати? Я гадав, що ти мудріший, Бачу — вбрання воєводи. Мабуть, багато знаєш…
— До чого ж твої дивні слова? — понуро запитав Вайвасвата, розтираючи побиті місця. — Я бажаю знати, де ця в’язниця. Мене везли в пітьмі…
— Що нам до того? — усміхнувся в’язень. — Всюди наш дім. Ми вічно міняємо місце. І навіть тіло наше плинне. Воно не має незмінної форми. Ось ти дитина. Ось ти раб. Ось ти володар. Ось ти вигнанець. Ось ти жебрак. Ось ти в’язень. Ось ти мертвий. Хто ж ти, мій брате? Де твій дім? Там, де ти. А де ти? Скрізь. І ніде…
— Дивні слова, — пробурмотів Вайвасвата. — Цікаві й мудрі… Але ж є потреба свободи. Хто хоче бути в’язнем? Кожен прагне вирватися з неволі…
— О нерозумність! — склав сухі руки перед собою в’язень. — Хто може втримати нас у неволі? Ми самі собі наглядачі й власна в’язниця. Не стіни тримають нас у полоні, а несвідомий дух і незнання…
Кого нагадує йому старий в’язень? Хто ще так спокійно сприймав фатальну долю? Соат… Далекий ніжний друг. Знову ти подаєш свій голос з небуття через іншу подобу.
Задзвеніли вгорі ключі. Заскреготіли двері. В жовтому прямокутнику з’явилися наглядачі. Вони вштовхнули до в’язниці тонку жіночу постать. Вона стогнала, чіплялась за ноги своїх катів, плакала:
— Змилуйтесь!.. Не треба… Я ні в чому не винна… Змилуйтесь!..
— Одчепись! Геть! — кричав наглядач, штовхаючи її ногами.
Старий в’язень кинувся до дверей, впав на коліна, схопив наглядача за руку, скрикнув:
— О, не треба бити нещасну жінку, брате! Вона — то ж ти, любий мій брате! А ти — це ж я! Невже не відчуваєш, як болить її тіло, її серце? О ніжний мій, нещасний брате, хто так огрубив тебе?
— Геть, безумний! — з острахом вигукнув наглядач, вириваючись. Він вискочив з в’язниці. Гримнули двері. Забрязкотів замок. Все стихло. Лише чути було схлипування жінки. Старий в’язень підвів її, допоміг зійти вниз, поклав у ніші. Вайвасвата чув, як він шепотів:
— Терпи, сестро. Все мине, моя бідна, моя хороша… Засни… Вспокійся. Не треба плакати…
Вайвасвата дивувався. Що за незбагненна свідомість? Ката свого називає братом. Може, божевільний? Може, в нього справді вселився злий дух? Та ні ж. Він ласкавий і тихий. Розважливий. І відчувається, що то для нього не гра, не хвороба свідомості…
Старий в’язень, тим часом, заспокоївши дівчину, повернувся до Вайвасвати, сказав:
— Страждає, нерозумна… Бо не відчуває нічого поза собою. Лише біль тіла, страх смерті. О незнання! О сліпота!..
Він згори вниз жалісливо дивився на Вайвасвату, потім сплеснув руками.
— Коли ж, коли збагнуть люди, що нема ні ката, ні жертви. Є одне, нероздільне! А ми, мов тіні, мов листя осіннє за вітром, метаємось у житті, шукаючи смислу, рвучи єдину нить, що зв’язує все…
— Не можу збагнути, — вперто мовив Вайвасвата. — Я сам багато думав над смислом життя, шукав істину. Люблю слухати мудрих… Та твої слова не вкладаються в серце моє. Поясни, прошу тебе…
— Ходи сюди, брате. В моїй ніші помістимось удвох… Вайвасвата підвівся з холодного каменя, пробрався за старим в’язнем до ніші. Приліг на солом’яній підстилці. В’язень сів навпроти, підібгавши під себе ноги. Натхненно сказав:
— У тебе ясні очі. Ти несеш в собі божественний вогонь шукання. Тобі я й розповім про своє знання. Як воно зародилося, як опанувало мене. Мій брате, ти не пожалкуєш за тим, що зустрів мене…
ГІРЛЯНДА СЕРЦЯ
— Мій любий брате… Ти згадуєш свої дитячі дні? Коли ще люди не передали тобі своїх звичаїв і думок, коли ти ще не сформував себе, як воїна чи рибалку, жерця чи моряка… Коли ти не дивився на себе, як на Щось окреме від світу… Ти пригадуєш?
— Пам’ятаю, — сумно озвався Вайвасвата. — Я бігав До моря… Ми жили тоді над морем… І я дивився на хвилі, слухав пісню прибою. Заплющував очі… І мені здавалося, що я в тій пісні… Дивився вечорами на зірки… І здавалося мені, що зірки в мені, що я обнімаю їх своїм серцем, пливу в небі… і забуваю про тіло, про час…
— Так, так, брате, — радо підхопив старий в’язень. — Ти добре сказав. Тоді збагнеш, про що я буду мовити. В дитинстві ми ще не створили в’язниці для духа. Вона лиш будується, мурується кожним словом, кожною звичкою. Ми ставимо перші стовпи для стін. І розум наш крізь діри в стіні, крізь відкриту стелю споглядає проблиски світу. А потім — день за днем, рік за роком закриваються всі отвори, глухі стіни одділяють нас від єдиного моря життя… Залишаються лише вікна, двері… Очі, вуха, ніс… Добре ще, коли ті вікна прозорі, коли господар хатини виглядає через них. А в багатьох людей ті вікна запилені й запльовані, а то й зовсім затулені… Еге, я не вигадую… І ти, мій брате, не заперечиш мені!..
Я теж виростав, як всі. Щоденна праця на нужденному полі, турбота про їжу, про вбрання й житло відбирала все, все. Не було коли думати, мріяти, шукати чогось іншого. Пішли діти, їх було багато. Я приходив з поля знесилений, розбитий. Падав на постіль і засинав… Навіть снів не бачив. Інколи марилося мені дитинство, мерехтіли зірки на ясно-блакитному небі, дивні люди з веселими лицями, з крилами полум’яними… А потім усе забувалося…
Та життя послало мені лихо. Нечуване лихо. Одного разу навесні я сіяв пшеницю. Сходило сонце, парувала тепла земля. Було ясно, сонячно, радісно. Раптом сколихнулося все навколо. Я впав. Заревли злякано буйволи, побігли… На обрії піднялися клуби диму. В тій стороні було моє поселення. Я побіг додому, серце передчувало нещастя. На шляху трапилося кілька широких тріщин. Вони сягали в глиб землі, з них валував дим. В селі стояв лемент, чулося голосіння. Половина людей і хат зникла. Ти розумієш, брате? Просто ніби й не було. Тисячі людей разом з притулками поглинула прірва. Моя жінка, мої восьмеро дітей провалилися в димуючу яму…
Я покинув село, пішов у світ. Що мені ще залишилось? Все життя трудився, мріяв, щоб виростити діток, навчити їх добру, побачити онуків, утішитись, може, щастям їх… Еге! Мов роса ранкова, випарувалося моє щастя.
Я бродив шляхами Атлантіса без дум, без потреби, мов сновида… Їв, що давали добрі люди, спав разом з бродячими псами в канавах над шляхом і йшов, ішов, щоб заглушити біль серця, щоб забутися…
А потім, згодом, вспокоївшись трохи, задумався… Так, так! Те, що сталося зі мною, — страшно! Таке й пережити важко! І навіть не ясно, навіщо переживати таке? Чи не краще просто кинутися вслід за дітками й жінкою в прірву? Та я залишився жити… залишився і, кажу, навіть вспокоївся…
Одного разу я сидів, спочиваючи, під старою сосною, край дороги. Навколо не було нікого. Тиша, степ, квітучі трави. Ліси на обрії. І впав мій погляд на мертвого хом’яка, що лежав у траві. Він уже засмердівся. На ньому сиділа велика зелена муха, пожираючи падло. Потім вона знялася і закружляла над травою, над квітами. І не бачила, що на листочках заснована павутина. Раз! І заплуталася муха в міцні тенета. Забилася, залементувала, закрутилася! Та куди там! Мисливець надійно готував свою пастку. Він вискочив з засідки, кинувся до мухи, жваво обплутав її і почав їсти. Павук був спочатку невеликий. Потім нассався, роздувся, заблищав. Скінчивши сніданок, заспокоївся і став спочивати. Аж ось мимо пройшов якийсь чоловік. Він не звертав уваги ні на мене, ні на павука. Він просто наступив на нього й роздушив.
І тут зненацька щось ніби осяялося в мені. Я збагнув, наскільки все химерне в цьому світі й непостійне. Мені здалося, що я володів землею, мав сім’ю. Саме здалося. То був сой. То був обман. Хом’якові здавалося, що він господар своєї нори, муха вважала, що вона володіє хом’яком, павук радів, що здобув поживу, хоч і сам одразу ж сконав під ногою перехожого. Хто скаже, чи скоро, чи не скоро те саме станеться й з перехожим? Хто скаже? І я почав думати. Ось я живу серед різних речей і тварин, серед дерев і людей. Я стрижу вівцю, щоб зробити собі вбрання, я беру молоко від корови, я здираю шкіру з неї, щоб пошити взуття, я рубаю дерево, щоб побудувати притулок. Ой леле! Безконечне пожирання, обкрадання! Хто скаже, яка міра муки вівці, коли я її вбиваю? Хто скаже, що відчуває дерево, коли його ріжуть? Хто скаже про відчуття корови, коли її на старості ріжуть для м’яса, для шкіри? Мій брате! Де міра моєї муки й муки квітки, тварини і навіть речей? Ти гадаєш, Що речі мертві? Еге! То наша нерозумність каже так.
Вони живі, вони відчувають і страждають, радіють і сумують…
І я подивився на себе в минулому, я подивився на людей. Вони бажають підкорити собі все, що поза ними. Ти збагни — підкорити! Поза ними так багато! Тварини, люди, речі, земля, зірки, небо, духи, поза ними все, все, все!
І я подумав: усе минає. Все вмирає. Народжується. Гине. І навіть найвищі володарі зникають. І пил затрушує їхні могили. І навіть найбільші царства, про які розповідають легенди, не лишили знаку. Як же можна оволодіти тим, що поза нами, коли воно зникає, як зникаємо й ми?
Я став шукати мудрих людей. Ходив по селищах, по великих містах. Заглядав до гірських притулків, де ховалися від людського ока самітники. Питав, вишукував. Наді мною сміялися, мене проганяли. Мене звали божевільним. Мене били камінням. Дехто розраював. Деякі самітники запевняли, що нема смислу в цьому світі, що треба не шукати зв’язку речей і явищ, а кинути все й рятувати безсмертний дух свій. Що цей світ треба проклясти й вирватися з нього.
— Не можу проклясти цього світу, — сказав я самітникові. — Бо краса живе в ньому. Краса в квітах, сонці, в дітях, у жертві заради ближніх, в тиші світанковій, в довірливості тварин, у кожному подиху нового дня, нової весни. Ні, не можу проклясти цього світу! Та й що означає рятувати свій дух? Як рятувати? Від кого? Моя любов жила в цьому світі, тут я трудився, страждав. Тут я мушу знайти й смисл мого духа, і його рятунок…
Я пішов далі. Розпитував, шукав, сумував, що ніхто не збагне моїх дум. Та одного разу на дорозі мені стрівся старезний дід. Я розповів йому про свої пошуки. Він не сперечався зі мною. А одразу сказав:
— Те, що ти хочеш, можливе. Але то страшне знання.
І прекрасне.
— Дай мені його, — попрохав я.
— Воно в тобі, — сказав старий мудрець. — Все залежить від тебе. Ти, як і всі, метаєшся серед речей і істот світу, штовхаєшся між ними, породжуючи ілюзію окремості. Відмежуйся од всього, вспокійся. Хай ніщо минуле не тривожить тебе. Хай зникне сучасне, майбутнє. Стань, як чистий гірський кристал, здатний пропустити ясний промінь сонця. Відкрий себе хвилі Єдиного Життя, краплями якого ми є. І тоді збагнеш те, що шукаєш. Більше нічого не скажу. Іди й шукай…
Я послухав його, хоч ще не все розумів. Я вибрав собі криївку серед лісу, став там жити. Я забув про свої нещастя. Забув про людей. Намагався заглибитися в себе, здобути відчуття спокою, повного відокремлення від особистого…
Довго я знемагав від даремних зусиль, навіть почав думати, що старий мудрець сказав мені неможливе. І хотів уже покинути свої старання та йти далі, шукати інших мудреців. А потім переміг себе, знову днями сидів у своєму тихому притулку, розмірковуючи над прихованою суттю життя. Одного разу зненацька ніби блискавиця осліпила мене. Мені здалося, що я втрачаю свідомість, що я втрачаю форму й розпливаюся серед безлічі явищ. Еге! Це неможливо, мій брате, розповісти! Мої слова будуть лише слабою подобою, нікчемною тінню того, що я відчув.
То було дивовижно — радісно й страшно, боляче й тривожно! То була мука, біль, надія й розпука!.. Моя свідомість жила в тілі оленяти, яке втікало від лева. Тремтіли від страшенної напруги тонкі ноженята, серце розривало груди, неймовірний страх сповнював все моє єство. Я кричав у розпуці, я передчував, що скоро загину… І не хотів гинути!
Я відчував себе левом, біг за своєю невинною жертвою, сповнений сили, впевненості, люті й бажання. Я риком потрясав околиці, легко перескакував через повалені дерева, через ями. Я вже бачив тонку плямисту спинку оленяти і тремтів від передчуття насолоди! Останній стрибок!..
Мій брате! Горе мені! Я знемагав від роздвоєності, розтроєності, від незліченної своєї множинності! Зі страшним болем прощався я з своєю тремтливою оболонкою в оленяті, з жадобою я пив власну кров у подобі лева, терзав власне тіло, хрумав свої ж кості! І мукам моїм не було міри!
Я плавав рибою в океані, в холодних глибинах. Я жахався кожної тіні, відчував свою самотність і беззахисність. І я був океаном, тримав у собі міріади тварин і риб, драконів і слимаків, крабів і зміїв. Я відчував кожну рибину окремо і разом з собою, кожну хвилю в її народженні й зникненні, бажання всього океану висловити, виявити свою життєву силу в незліченних формах і неможливість цього…
Я був деревом. Старим мовчазним дубом. До мене підходив лісоруб і вганяв гостру сокиру в моє тіло. І тим лісорубом був я. Я стогнав під ударами бронзи, скрипів, жалівся на жорстокість людини. І я був нужденним чоловіком, що мучився тяжко, здобуваючи дерево для притулку, де мали жити його діти. І тими дітьми був я. Я тремтів від холоду разом з ними, я мучився їх голодом, їх нужденністю, я плакав від ударів, від жалю, від образ дитячих…
Я був квітами на луках. Мене безжалісно топтали людські й звірячі ноги. Мене рвали, косили, мене їли корови й вівці, коні й носороги. Мене сплітали у вінки дівчата й надівали на голови. І тоді я радів і умирав з почуттям щастя. О незрівнянне почуття радощів — бути вінком на чолі прекрасної дівчини! О блаженство віддати свій аромат квітів хорошій людині, яка відчуває твою красу, яка береже й жаліє тебе!
Я був хмариною. Я плавав у неосяжному небі, як птах. Я падав на землю дощем, зрошував трави, ліси й сади. Я біг підземними струмками, виривався на поверхню землі, стрибав по камінню срібними водоспадами. Мене пили люди й звірі, мною втишували спрагу.
Я був землею, всім планетним кругом. Я мучився муками всіх дітей своїх, я корчився від їхнього болю, від їхнього зла! Я радів їхніми простими радощами, печалився їхньою печаллю.
Мій брате! Ти не знаєш, як мучиться земля, як мучиться небо, як страждає все суще, відчуваючи безупинні терзання дітей своїх!
І я збагнув те, що шукав! Треба прозріти! Нема нас. Є життя, потік єдиного. І краплі того потоку чомусь стали пожирати одне одного. О горе! Треба збагнути єдність, дружно плисти в єдиному потоці. І то буде радість, і смисл, і щастя, і здійснення!
Збагнувши істину, я покинув свій притулок і пішов по дорогах Атлантіса. І став говорити людям, що всі вони брати. Хай вони забувають ворожнечу, хай обіймуться з ворогами. І все повернеться в предковічне лоно Матері. І зникне роздертий, закривавлений, нещасний світ!..
Я говорив, брате… А наді мною сміялися… Мене закидали камінням. Мене кусали собаки. Мене переслідували жерці й чаклуни. І реготалися, коли діти били мене палицями й плювали на мене. І кричали:
— То ж ти сам на себе плюєш! Радій! То не камінь вдаряє тебе, то ти сам себе б’єш! Будь щасливий!
І справді так! Я сам себе бив, я сміявся сам над собою, і плакав, і терзався, і проклинав, і прощав. А потім мене кинули сюди… Сиджу, радію, що, може, незабаром звільнять мене від в’язниці тіла… і попливу я хмариною в небі, зіркою в просторі, ляжу вінком на чоло дівчини або спочину в лоні небуття…
Ти задумався, брате мій ясноокий! Ти засмучений? Чи не згоден зі мною? Чи не збагнув моєї розповіді?
СТРАТА
Вайвасвата поворушився, зітхнув. Потім сумно сказав:
— Збагнув. Сам інколи думав про це. Та одного не збагну: чого ти досягнеш тим, що будеш називати ката братом, змішаєш воєдино брата й недруга, лева й зайця, щуку й лина, носорога й траву? Чи від твого слова кат перестане рубати голови, а жрець виривати серце в раба? Чи від твого повчання Володарі відмовляться від багатства, а розбійник перестане грабувати? Чи щезне голод і смерть?
— Щезне, зникне! — радісно сказав в’язень. — Коли люди збагнуть те, що я відчув, вони не будуть вбивати, вони будуть жаліти одне одного. І не лише себе, а й тварин, рослин… І від осяяння людини осяється й весь світ, весь планетний круг. І зникне роз’єднання! Зникнуть хижаки, й вороги, й володарі та раби!..
Вайвасвата згадав пустелю, глибокий колодязь, одноманітний скрип журавля, крики змучених рабів. Він згадав нужденну Ануру, жорстокого Гана, невмолимого Ранатаку. З жалем поглянув на старого в’язня, покивав головою:
— Мій мудрий брате. Ти глибоко сягнув. Ти старший за мене. Та слова, навіть найкращі, наймудріші, не змінять світу. Ой, як глибоко в ньому лежать зло й мерзота, сваволя й хижацтво. В самому серці його… Я збагнув твою мудрість. Все породжено в єдиному потоці життя. Мабуть, що так. Це бачить кожен, хто вміє бачити… Та що з того, що мати наша єдина? Адже з дерева можна витесати і мотику для праці, й шибеницю для страти…
А з каменя мурують в’язницю і будівлю для житла, для радощів. В одному колоску виростає і чиста зернина, і чорна сажка, яку одмітають з половою. Мій мудрий брате! Все то з одного соку землі, та господар бере собі добре зерно, а сажку й полову спалює, нищить…
— Ти глибоко мислиш, — схвально сказав в’язень. — Та до чого ведеш?
— А до того, що треба змагатися з ворожою силою, зі злом, мій брате! Бо коли опустиш руки, зла воля опанує тебе, знищить, і не лишиться навіть твого доброго слова…
— Не знищить, — усміхнувся старий. — Все єдино. Я щезну тут, виникну в іншому місці. Все єдино…
— Все єдино, — спалахнув Вайвасвата, — і все буде без кінця повторюватись! Не можу, не можу я терпіти! Сила вимагає дії. Я відчуваю силу в собі, її треба прикласти для захисту добра.
— Де зло? Де добро? Химера, тінь! Оленяті — зло, левові — добро! Дубові — зло, лісорубові — добро! І так все, все! Я відчув єдність всього сущого. Я кричу, благаю: схаменіться, обніміться, володарі й раби, нещасні й щасливі! Всі ви єдині, всі ви — одно! Ваше роз’єднання — мара! Ваші прагнення до володіння — химера!
— А вони не слухають! — насмішкувато промовив Вайвасвата.
— Не слухають, — похилив голову в’язень. Та все ж треба говорити, треба нести їм слово істини. Знову й знову приходити на землю, говорити, говорити, аж доки не впаде стіна роз’єднання…
Двері загриміли. В отвір проникло сіре світло дня, дихнуло свіжістю. Брязкаючи зброєю, до в’язниці ввійшли кілька вояків у темних плащах. В нішах заворушилися в’язні. Вояки пройшли по приміщенню мовчки, вказали на старого в’язня, Вайвасвату й молоду дівчину, вкинуту вночі.
— Ти! Ти! Ти! Збирайтеся. Хутко!
Дівчина жалісно заголосила. Вайвасвата понуро зиркнув на старого в’язня.
— Ось, мій брате, прийшли наші родичі, наші власні подоби. Вони покажуть нам єдність…
— Терпи, мій друже, і радій, — усміхнувся в’язень. — Скоро впаде стіна ілюзії…
Вони піднялися по крутих сходах із в’язниці. Вайвасвата підтримував дівчину. Вона задихалася, безсило спиралася на його міцну руку. Вийшли за ворота. На вулиці їх оточило десятків два охоронців.
Над містом вставав ясний ранок. Море дихало прохолодою. Воно було зовсім недалеко, за стіною темних кедрів і ялин.
— Брате, — ласкаво звернувся старий в’язень до найближчого вартового, — куди нас ведуть?
— Побачиш! — злобно крикнув вартовий. — Замовкни! В’язень жалісно поглянув на Вайвасвату, всміхнувся.
Той мовчав, понуро дивлячись у спину охоронцям. У душу вповзав холод, серце стислося, завмерло. Розум шаленів у знемозі, вишукуючи стежку для рятунку. Що діяти? Так швидко все сталося. Чорний Володар навіть не захотів поговорити з ним. Обурена пиха, вражена гординя деспота! Він навіть забув про те, що хотів послати Вайвасвату в похід! О земні володарі! Як далеко ви од тої єдності, про яку мріє старий дивак! А Маруіра! Бідна моя, зоре моя! Самітна й знедолена залишаєшся ти в світі! Так багато омріяно, так багато задумано… Нічого не здійснилося, нічого не пізнано…
В’язнів привели до храму. Сонце сходило, сріблило гостре верхів’я споруди. На широкому майдані шуміла юрба, щільним кільцем оточивши кам’яний поміст. Біля помосту височіла кам’яна фігура Пір’ястого Змія.
Юрба розступилася. Приречених провели до помосту. Дівчина зацьковано дивилася на двох катів у багрових плащах, з машкарою на обличчях, і похмурого високого жерця.
— За що? За що? — розпачливо шепотіла вона. Охорона оточила поміст, відтіснила цікавих. Жрець підняв руки вгору, гугнявим голосом став викрикувати закляття. Біля погруддя Пір’ястого Змія, в заглибині, загорілося багаття. Жрець, співаючи гімни, вкинув до нього дві жмені якогось порошку. Важкий дим поплив над натовпом. Пролунали крики:
— Священний Змій дивиться на нас! Він вимагає жертви!
— Бачимо! Бачимо!
— Крові Пір’ястому Змію!
— Жертви! Жертви!
— Крові! Крові!
Старий в’язень журно й лагідно дивився на юрбу, кивав головою:
— О нерозумні брати! Ви бачите примари власної свідомості! Ви спите наяву! Просніться — і ви побачите, кого хочете кинути в жертву! Самі себе! О нещасні!..
А Вайвасвата, схилившись до дівчини, тривожно запитував її:
— Як ти потрапила до в’язниці? За що?
— Була жрицею при храмі, — тремтячи, шепотіла дівчина. — Мала принести в жертву козеня. Воно було таке біленьке, грайливе. Я пожаліла. І випустила його. Віддала одній сім’ї. А в жертву на вогонь поклала дохлого пса. Я гадала, що богам однаково, який прах нюхати. І те й те смердить, чадить. Я не знала, що старший жрець дізнається про це… Мене схопили й кинули у в’язницю. А тепер… О горе мені! Я сама буду жертвою…
— Радій, дитя моє, — весело сказав старий в’язень, прослухавши розповідь. — Ти пожаліла невинне створіння. Ти відчула закон єдності. За те скоротиться стежка твого страждання в майбутніх життях… Мужньою будь, дитя моє!..
Жрець скінчив співати гімни, щось гукнув. До приречених підступив один з катів, смикнув старого за руку, повів на поміст. Той покірно йшов за катом. Жрець зірвав з приреченого шмат полотна, яким той обгортав своє нужденне тіло. Другий кат приступив до краю помосту, закричав:
— За кощунство над богами, за відмову назвати ім’я своє, за те, що ставив себе вище Пір’ястого Змія, єдиного володаря землі й неба, — призначено цього відступника в жертву. Хай твориться воля Пір’ястого Змія!
Натовп захоплено заревів. Дівчина притулилася до Вайвасвати, заплющила очі. Жрець, тримаючи ніж і чашу, ступив до приреченого. Той поглянув на сонце, на людей, закричав:
— Егей, брати мої! Я люблю вас, бідні брати мої! Ви — це я! Це ж себе ви приносите в жертву!
— Крові! Крові! — завила юрба, скаженіючи.
Кати схопили в’язня за руки. Жрець замахнувся ножем. Приречений спокійно дивився на вбивцю. Він встиг ще сказати:
— І ти, мій брате, — це я!
Тихо, як підтята билина, впав старий раб від удару. Приголомшений Вайвасвата, мов крізь туман, бачив, як жрець розтинав йому груди, як вийняв тріпотливе серце, показав людям, як кинув його в огонь.
Чаділо жертвенне багаття, сморід паленого м’яса плив над майданом, над храмом, над натовпом, дим закривав сонце.
— Ех, нема меча, — в безсилій люті шепотів Вайвасвата. — Дорого б віддав я вам своє серце, підлі вбивці! О мій мертвий, мій ніжний брате! Вогнем треба палити страшне злочинство! Беззбройне добро вміє лише вмирати…
Знову з помосту зійшли кати, схопили дівчину. Вона вже заклякла від жаху й навіть не пручалася. Лише шепотіла поблідлими губами якісь молитви. Вайвасвата опустив голову, заплющив очі. Перед його внутрішнім зором виникла Маруіра. Він благословив її в думці, посилаючи свою любов, своє останнє вітання…
НА СМЕРТНІЙ ГРАНІ
Маруіра зупинилася перед батьком — на ній був чорний саван, обличчя покрите червоною запоною. Ранатака стояв спиною до неї, дивився на жовтогарячий вогник у посудині з білої глини, де курилися якісь пахучі трави. Поворушився, зітхнув тяжко і, не обертаючись, понуро запитав:
— Чого тобі? Маруіра мовчала.
Тоді Володар обернувся до неї. Оглянув з голови до ніг. Вражено скрикнув:
— Що ти дієш? Для чого одягла покров мертвого?
— Бо я йду вмирати, — згаслим голосом мовила донька.
— Безумна, — сказав Ранатака. — Що ти вигадала? Я не допущу цього. Я кину тебе у в’язницю!
— Не зможеш перешкодити, — пролунала спокійна відповідь. — Я знаю древнє закляття. Мене навчила мати. Я вмію покинути тіло. Твоя погроза не страшна…
Обличчя Володаря посіріло. Він збагнув, що донька не жартує. Ступивши до неї, схопив її за руку, намагався заглянути в закриті запоною очі.
— Тоді кажи, кажи! Що хочеш? Для чого прийшла терзати мене?
— Звільни Вайвасвату…
— Ні! — крикнув Володар. Його очі загорілися мстивим вогнем. — Він зганьбив мою честь. Він хотів зганьбити тебе!..
— Що ти говориш, батьку й Володарю? — з гіркотою промовила Маруіра. — Про яку ганьбу мовиш? Ти хотів віддати мене Гану — нікчемному, бридкому чаклунові! То була ганьба! Ти хотів, щоб сім’я хтивого й мерзенного діда влилося до лона доньки Володаря Атлантіса! Яких дітей, а тобі онуків я народила б від такої гидотної спілки? Скажи — яких? Невже можна порівняти його з Вайвасватою? Вайвасвата — герой і вояк! Вій мужній і безстрашний! Він — прекрасний і добрий! Де твої очі?
— Він — раб! — нахмурився Ранатака. — Я підняв його з рабства і поставив воєводою. І ось вдячність!
— Рабство в душі людини, а не в становищі, батьку! Він був вільний! Твої, вояки захопили його. Але він не зігнувся в неволі, а зберіг мужність і честь! Хіба не він врятував мене в бурю? Згадай!
— До чого ведені, Маруіро? — грізно запитав Володар. — Невже б ти хотіла, щоб Вайвасвата став батьком твоїх дітей?
— Він став ним.
— Що?!
— Я сказала. Я несу в лоні дитя від нього. Батьку, я люблю його. Він — радість мого серця. Його повели на страту. Я бачила у Всевидючому Оці. Батьку, як тільки впаде його голова, я теж умру. Ти хочеш лишитись сам? У тебе кам’яне серце! Ім’ям матері я заклинаю тебе!
Як скеля, стояв Ранатака. Не поворухнеться. Хмара нависла над чолом, очі сховались під бровами. Важка думка гризе серце. Справді, поспішив він. Ще тоді, коли домовився з молодим воєводою про похід. Кого тепер послати? Кому довірити?
Він рішуче знімає з голови вінець з блискучими крильми Пір’ястого Змія. Дає в руки доньці.
— Поспішай. Лети на вімана. Цей знак зупинить страту. Тільки пам’ятай — Вайвасвата мусить довести свою відданість. Лише похід дасть йому право ввійти в мій палац молодшим володарем! Ти чуєш?
Та Маруіра вже не чула нічого. Вона схопила вінець, прудко, як антилопа, метнулася до виходу. Скоріше, скоріше, скоріше! Спіральними сходами вгору, до ніші, де заховані вімана. Хутчіше, хутчіш! О як важко відчиняються двері! Маруіра сідає в сріблястий вімана, натискує важіль пуску…
Дрижить легкий пристрій, здіймається в повітря. Мчить над палацом. Маруіра соколом поривається в небо, пролітає над містом, над каналами, над вулицями, над юрмищами народу. Вона прямує до храму над берегом моря, де має бути страчений Вайвасвата.
— Мати моя, зупини! Богине долі Калауро, змилуйся! Не допусти страшного злочинства!
У вухах свистить холодний вітер, січе обличчя, вихрить червону запону. Маруіра скидає її, рве з голови, викидає геть. Вона вже бачить широкий майдан, бурхливу юрбу, дим біля помосту. Вімана падає вниз, прямо до жерця, який готується вбити приреченого. Кого? Якусь дівчину. А поряд — Вайвасвата. Живий! О радість! Встигла! Вона падає з вімана на землю, потім зривається на ноги, не відчуваючи болю. Юрба хвилюється, вражено замовкає.
Маруіра кричить:
— Ім’ям Пір’ястого Змія — зупиніть страту! — І піднімає вгору вінець Чорного Володаря. Ніж, занесений над тілом дівчини, тремтить у руці жерця, поблискує на сонці, Очі катів злобно світяться в прорізах машкари.
— Жертви! — вигукує хтось в юрбі.
— Крові! — підхоплює натовп.
— Кого милує Пір’ястий Змій? — вороже запитує жрець, невдоволено дивлячись на блискучий вінець. — Чоловіка чи жінку?
— Її теж, — шепоче Вайвасвата. — Обох…
— Чоловіка й жінку! — владно каже Маруіра. — Одпустіть її, вона піде зі мною.
Дівчина, ридаючи від радості й страху, впала до ніг Маруіри. Вайвасвата мовчазно дивився на худе, змарніле обличчя коханої, і губи його тремтіли від нездоланного хвилювання. А в просторі пролунало чутне лише йому:
— Я жду воїна!
У ПОХІД!
Вайвасвата і Маруіра зупинилися на плоскій покрівлі палацу. Недалеко від них, схилившись над письмовою дошкою, сидів учитель Нгала. Обличчя в нього понуре, тривожне. Він неспокійно гортав листи старовинної книги. Відчувши, що хтось дивиться на нього, Нгала підняв голову. У вузьких очах з’явився вираз радості. І одразу ж погас.
— Вайвасвата прийшов попрощатися, — сказала Маруіра. — Учителю, він летить у похід…
Нгала оглянув високу постать воєводи, його золотистий шолом з чорним пером, розкішний гаптований плащ. Відзначив напружений дивний вираз його очей. Глухо мовив:
— Знаю… Летить… Знаю, Маруіро! А куди летить? Куди?
— Це таємниця, — тихо сказав Вайвасвата, винувато опустивши погляд донизу. — Таємниця Ранатаки. Він не велів розповідати.
Нгала прудко скочив на ноги, підійшов до воєводи, різко й з докором сказав:
— Таємниця, кажеш? А я днями й ночами сидів над планами земного круга, складаючи їх на веління Володаря. І найбільше цікавить його одне місце на сході. На сході! Ти чуєш? Його цікавить Швета-Двипа, священний острів…
Голос Нгала упав до свистячого шепоту, в очах скакали іскри обурення. Вайвасвата вражено перезирнувся з Маруірою.
— Я не чекав цього від тебе, Вайвасвато, — гірко промовив учитель. — Ти ведеш страшну лавину на Швета-Двипа! Адже тобі передано плани земного круга. Ранатака хоче знищити острів. О боги! Яке безумство!
— Учителю, — тихо відповів Вайвасвата, блідий і рішучий, — мій любий учителю! Все сплелося так, що не повернеш назад. Я хочу знати істину! Я мушу знати…
— Істину! — спалахнув Нгала. — Ти летиш нищити її, Вайвасвато…
— Що ти кажеш, Нгало?
— Те, що почув! Я мовчав раніше. Тепер скажу. Швета-Двипа — то надія земного круга. То батьки нашого знання. То — наші друзі з далеких планетних кругів. О доле! Що ти натворила! Лише вони, чуєш, лише вони стримують дику силу земних деспотів! І ще скажу тобі, Вайвасвато, — запам’ятай це добре — сила Швета-Двипа незміряна. Безумство Володаря — я не боюся сказати нині цього! — не хоче збагнути, супроти чого воно повстає! О Вайвасвато, краще тобі загинути, ніж летіти в такий похід…
Учителю! — скрикнула Маруіра, і сльози заблищали в її очах. — Учителю, що ти кажеш?
— Дівчино моя, — жалісно відповів Нгала. — Що ж робити?
Вайвасвата поклав свою сильну руку на плече Нгали. Дивлячись ясним поглядом в обличчя вчителю, сказав:
— Нгало… Те, що ти мовив, я передчував… в глибині серця… Нгало, даючи згоду летіти, я знав, що того не буде, чого ти боїшся…
— Як не буде? — скрикнув Нгала. — Ранатака сам хвалився. Ти ведеш страшне воїнство штучних людей на схід, а інша когорта нападе на Елладу. Володар мріє одним ударом завоювати планетний круг. Ти хочеш перехитрити Ранатаку? О мале дитя!
— Ні, ні, Нгало, — спокійно заперечив Вайвасвата. — Не слід боятися. Швета-Двипа не беззахисна. Ти сам сказав. І я все зроблю, щоб…
— Тихо, Вайвасвато, — перебила Маруіра. — Тихо, коханий… Замкни думку. Вона звучить у просторі…
Нгала пильно поглянув на Вайвасвату, на Маруіру. Тяжко зітхнув.
— Страшне сплетіння, — прошепотів він. — Та відчуваю — це недарма. Надлюдська сила веде тебе, Вайвасвато! Іди. І бережи себе, хлопчику. Бережи… І коли будеш там… коли очі твої побачать її… поклонись від старого Нгали тій землі…
Вайвасвата розчулено обняв учителя. Полегшено глянув на дружину.
— А тепер — пора. Вже піднімаються вімана. Маруіро, думай про мене. Бережись. Врятовану дівчину візьми собі. Вона допоможе тобі з дитям. Хто пожалів козеня, той пожаліє людську дитину…
— Зроблю, — тихо відповіла Маруіра. — Буду ждати. Буду молитися Кал аурі — богині долі. Дивитимусь на тебе, якщо думка моя дожене тебе у Всевидіочому Оці…
— Я б радив, — оглянувшись, сказав Нгала, — покружляти десь там… і повернути назад… Не знайшов, і все…
— Привести страхітливе військо назад? — суворо запитав Вайвасвата. — Нгало! Хай здійснюється справедливе рішення Калаури! Ти знаєш, яке воно буде!
Широкими кроками Вайвасвата легко вибіг на майданчик обсерваторії. Сів у вімана. Маруіра підійшла до нього, обняла, притулилася гарячою щокою до грудей. Потім рішуче одступила.
— Лети!
Вімана метнувся в повітря, закружляв над майданчиком, полинув у небо. А далеко над морем вже летіли рядами, ніби перелітні птахи, бойові кораблі, прямуючи на схід.
Маруіра тамувала ридання, що рвалися з грудей. До сліз в очах дивилася на сріблястий вімана, в якому летів у туманну далечінь світоч очей її. Ось уже човен схожий на морського птаха, потім на ясну цятку. Нарешті, зникає цятка в неосяжному небі, зливається з простором.
Страшна туга крає серце Маруіри, відчай хлюпає, ніби буряна хвиля, в береги душі. Та мовчить вона, тамуючи горе. Прислухається до легеньких ударів у своєму лоні. І здається їй, і віриться палко, що нічого не станеться в далекому краю з ясним коханим. Не станеться нічого злого. Бо ж несе вона його частку в собі, під серцем. Несе, береже і захистить від ураганів земного, такого неспокійного, заплутаного, кривавого, але любого світу…
НАД ПЛАНЕТНИМ КРУГОМ
Маруіро! Далека моя, найближча моя… Чи бачиш ти мене серед небесного простору, серед хмар і птахів, що супроводжують військо Атлантіса?
Лечу над планетним кругом, над океаном, над островами, дивлюся на дрімучі ліси, на гори, вкриті сніговими шапками, на нужденні селища чорних племен. Інколи вражений розум жахається, не збагне, як це сталося. Ще зовсім недавно я жив несвідомим хлоп’ям на маленькому острові Лопала, серед таких же простих рибалок. Вони знали лише свої сіті, радощі доброго улову, втіху жіночих пестощів, спільні святкові обіди, коли можна наїстися на кілька днів. І лише в казці вони, як і я, чули про польоти в небо, про штучних людей, про далекі краї безсмертних.
А нині я лечу до тих країв, веду за собою страшну повітряну когорту смерті. Намагаюся відігнати од себе рій тяжких дум, бути спокійним. Все страшне й радісне попереду. Я знаю. Мов стріла, випущена з тугого лука, мчу в невідому далечінь, але передчуваю, що в ціль попаду неодмінно! Куди і як — не знаю… Та грім нового шляху, вихор долі несе мене в нові краї, заглушує видива юнацьких дум…
Коли я заплющую очі, мені здається, що я йду над прірвою. В руках — дорогоцінна чаша. Під ногами — ледь помітна стежина. Вузенька, слизька. Не поможеш руками собі, не схопишся за рятівну скелю чи дерево. Треба ступати ногою обережно, бо оступишся, послизнешся, полетиш стрімголов у безодню. І чаша розіб’ється. Розтріскається на рій уламків. А я не смію розбити чашу! В ній усе — і доля народів Атлантіса, і наша любов, моя Маруіро, і багато такого, що ще приховане в тумані грядущої долі планетного круга…
Я бачу тебе на покрівлі обсерваторії. Старий Нгала гортає старі папіруси, шукає розгадки сущого в древніх переказах, оплакує падіння земного круга. А ти з тривогою вглядаєшся в обрій на сході, де над морем купчаться чорні хмари. Знаю, що посилаєш вслід мені серце своє, щоб захистити в невідомих краях. Знаю, що з тим захистом не пропаду ніде, не втону, не згорю, не сконаю в пустелі.
Я лечу на своєму вімана. За мною — сто повітряних кораблів. В кожному з них лише по двоє воєвод, живих людей. Всі інші — механічні вояки, бездушні, моторошні істоти. Я ніяк не можу звикнути до байдужого виду їх, до холодного погляду. Та найстрашніше те, що вони навчені лише вбивати й нищити. Накажи врятувати людину з води — не послухають! Накажи винести дитину з пожежі — не підуть! Ти розумієш, Маруіро, як тяжко мені відчувати за собою лаву таких істот, сповнених чужою, руйнівною волею…
Кілька разів на день ми опускаємося вниз. Набираємо прісної води в ріках, спочиваємо. Спочивають, звичайно, лиш воєводи. Механічні вояки сидять у вімана, байдуже розглядаючи навколишні краєвиди. Чорні жителі розбігаються, забачивши летючу когорту. Я чув крики:
— Вогняні змії! Смерть летить! Посланці Пір’ястого Змія!
Певно, недарма такий жах викликають полчища Атлантіса! Всі народи землі пам’ятають жорстокість когорт Чорного Володаря.
Мені довелося зустрічатися з вождем одного чорного племені. Він догідливо згинався переді мною, всміхався, а десь у глибині очей вождя я бачив тінь страху й ненависті. Мені захотілося порозмовляти з ним наодинці. Двом своїм воєводам я звелів вийти з хатини вождя. Один з них — Руала — заперечував:
— Я твій помічник, Вайвасвато. Чорний Володар заповів мені вести когорту, коли ти вмреш.
— Я ще не вмер! — з притиском відповів йому я. — І доки це станеться, ти будеш слухати мене…
Опущені вії Руали не могли приховати виразу злості й гніву. Але він вийшов. Я вже давно передчував, що до мене приставлено вірних сторожів Ранатаки. І не лише сторожів, а й убивць, коли на те буде потреба. Що ж, тим краще! Володарю я не завдячую нічим, крім підступу!..
Коли ми лишилися на самоті, я запитав вождя:
— Чому твої люди ховаються?
Вождь одвів погляд убік, товсті губи його тремтіли.
— Сила завжди викликає страх, о Білий Володарю! Досі вони бачили силу жорстоку… Не гнівайся на них. Вони сумирні й роботящі. Вони пасуть корів і ловлять звірів. Вони сіють маїс і роблять легкі піроги. І нікому не загрожують… Невже за страх можна гніватись на бідних синів Атласа?
— Ти не збагнув моїх слів, — заперечив я. — Я не гніваюсь. Я лише дивуюся. Де страх — там рабство. Людина мужня не буде рабом. Коли сила навіть подолає її — вона воліє вмерти або втекти, ніж бути рабом.
— Дивно говориш, — прошепотів вождь, і тінь страху поволі танула в його очах. — О якби так було! Якби! Лише казки наші розповідають про таких героїв…
— А чи є у вас казки про Швета-Двипа? — зненацька запитав я. — Чи чув ти що-небудь про той край?
Вождь здригнувся від несподіванки, почувши мої слова. Заворожено дивився на мене. Потім тихо сказав, ніби зважуючи кожне слово:
— Я чув, о білий Володарю, про Швета-Двипа. В серці народ несе образ її. Мріє, що прийде колись на землю царство її. І не буде в тому царстві бідних, нещасних, не буде смерті й катування, не буде володарів і рабів. Всі стануть рівними. І розум людей, що житимуть тоді, стане ясним, як гірський кришталь…
— А де вона, Швета-Двипа? — запитав я.
Вождь одразу замовк. Зітхнув, розвів руками. Показав на північ.
— Кажуть, десь там… та хто знає? Невідомо, де край безсмертних. Не можна розшукати його. Лиш кого покличуть вони, той знайде Швета-Двипа…
О Маруіро! Серця навіть темних, диких народів віддано бережуть світлі поняття, Вони не вкажуть дороги до омріяного краю безсмертя. Вони не допоможуть ворогам розшукати казковий край…
Я попрощався з вождем. Ми знову полетіли на схід. В польоті я розглядав плани земного круга, складені старим Нгалою. На цупких листах папіруса за островами Рута і Даітья був зображений темною фарбою океан, потім земля чорних рас, а за нею — гори і море, всіяне островами. Вчений не вказав точно, де Швета-Двипа. Ніхто цього не знав, навіть Чорний Володар. Широким червоним колом було обведено велику частину моря й гір, де, як передбачали чаклуни, перебували небесні пришельці. Я мусив розшукати те місце…
Дивні почуття крають серце моє. Тривога стискує груди, морозить душу. Та хай одразу з’ясується все, що такою таємницею оповило моє життя! Не хочу мучити розум, докопуватися до того, що поставило мене в бурхливий потік. Несе, несе течія, і несила визначити, куди вона несе, і які знаки спалахують попереду, і що видно на берегах ріки життя, мимо яких я пливу…
Знаю твердо лише одне — нема шляху для повернення. І від цього радісно, хоч і страшно! Згадується старовинна розповідь про вождя, який здобув найбільшу перемогу тим, що запалив степ позаду своїх вояків. Не маючи змоги повернути назад, вояки помчали на ворога, зломили його. Так і я мушу діяти! Спалено всі мости через ріки й потоки! Життя чи смерть лиш попереду! І ти, моя єдина і вічна, теж попереду, хоч залишив я тебе позаду…
Пливуть хмари, гримлять грози. Пролітають чорні кораблі над планетним кругом, сіють жах і страх в селищах далеких народів. Все ближче заповітний край. Все густіші ліси, крутіші гори, синіші озера! Розуме мій, загострись, як меч бойовий, серце моє, затихни, як струни зули! Слухай, слухай веління долі…
БИТВА
Безліч днів і місяців ширяли над планетним кругом кораблі Атлантіса. Опускалися вниз, щоб поповнити вімана запасами їжі й води для людей, щоб вкласти в груди штучних людей зерна пшениці, які давали силу механізмам. Знову злітали в небо, пробивали хмари, і воєводи розглядали з пташиного польоту гори, острови, озера, пустелі…
Зустрічні люди уникали розмов з воєводами Атлантіса. А коли Вайвасваті щастило прихилити серце кого-небудь до себе і зав’язати розмову, все одно напрямку до Швета-Двипа ніхто не вказував. Хтось посилав шукачів па північ, хтось на південь, а дехто й на захід. Одні казали, що Швета-Двипа під землею і її не можна побачити, інші твердили, що край безсмертних на летючому острові в небі, треті переконували, що Швета-Двипа незрима для ворожого ока…
Вайвасвата сумував і радів. Та інколи в часи втоми сумніви краяли його душу, і він запитував сам себе, чи не даремні його пориви в шуканні неіснуючого? Чи не за марою свого серця пішов він? Чи не є легендарна країна лише мрією знедолених людей?
Та незримий голос застерігав, кликав, вимагав. Недарма Чорний Володар приготував небачену когорту для нападу. Не проти тіні, не проти мари він послав Вайвасвату.
Летючі кораблі пролетіли кілька кругів до півночі. Там їх зустріли завірюхи, морози, сильні бурі. Воєводи злобилися, бурчали за спиною Вайвасвати. Одного разу він підслухав слова Руали, який ніби мимохідь кинув:
— Вже давно можна було знайти ворогів. Чи не навмисне хтось водить вімана в зворотний бік?
Вайвасвата промовчав. Але тримався на сторона. Він знав, що в грізний час від Руали і його товаришів можна чекати удару. Вони боялися гніву Ранатаки і тому не довіряли один одному. Ця обопільна ненависть єднала їх.
Вайвасвата повернув на південь. Когорта пролетіла над пустелями, минула морські мілини. Спереду видно було високий гористий острів. Він тремтів у голубому мареві. Наближався. Вже вирізнялися вдалині грізні вершини крижаних гір, стіна велетенських дерев. Блищали блакиттю спокійні затоки, біліли незайманістю прибережні смуги пісків.
Зненацька ніби незрима хвиля вдарила у вімана. Вайвасвата відчув пружний опір. Могутній вихор підніс човен угору, почав завертати назад. Вайвасвата розгубився, схопився за важіль керування. Годі було щось зробити. А серце вже тривожно бухкало в грудях, серце співало: ось воно! Почалося!
Перші кораблі з вояками теж врізалися в незриму стіну, круто пішли вниз, розсипаючись на шмаття. Уламки їх шугнули в море. Піднялися високі стовпи води, густі хмари білого диму покотилися над морем.
— Включити агніта! — пролунав лютий голос Руали.
— Не смій! — гримнув Вайвасвата згори, спрямовуючи вімана до цілих ще кораблів.
Але штучні вояки вже зробили свою справу. Вони ввімкнули бойові агніта, цілячи вогняні промені на прекрасний острів. Багрові хмари здійнялися серед лісу. Як світильники, загорілися велетні дерева. Рій тріскучих іскор помчав до неба.
— Зупиніться! — заревів Вайвасвата, кидаючись до Руали. Та механічні люди не слухали його. Він збагнув, що вони слухають лише, руїнницькі накази. — О боги! Навіщо таке безумство? Ніхто не пройде незримого захисту!
Руала з ненавистю глянув на Вайвасвату, закричав:
— Ти зрадник! Ти зрадив Атлантісі Смерть тобі! Він різко спрямував агніта на воєводу.
Вайвасвата шугнув униз, щоб пройти попід кораблем Руали. Та було пізно. Блакитний сліпучий промінь різонув по вімана, спопелив ніс човна. Вайвасвата скрикнув від страшного жару, випав з вімана, полетів униз.
Похололо в грудях. Невже смерть?
Внизу димлять уламки кораблів. У небі пронизують простір блискавиці смертоносних променів. Когорта Атлантіса люто б’ється в стіну захисту, посилаючи на зелене вбрання острова полум’я руйнації.
Поверхня моря швидко наближалась. Вайвасвата намагався спрямувати тіло так, щоб ввійти у воду ногами. Інакше — смерть.
Різкий удар. Потемніло в очах. Вайвасвата пірнув у воду, глибоко занурився. Потім, сильно загрібаючи руками, виплив на поверхню. Відсапнувши, перевернувся на спину. Швидко відстебнув плащ. Пояс з мечем залишив при собі — невідомо хто стрінеться на острові. Хотів скинути сандалії з ніг, потім передумав. Адже доведеться йти по камінню, по піску…
Він поглянув у небо. Два палаючі кораблі, безладно перевертаючись у повітрі, падали в море. Кінець! Наче й не було грізної когорти Атлантіса! Вся надія, вся пиха Ранатаки була знищена, мов гієна під ногою носорога…
Вайвасвата поплив до берега. З острахом очікував нападу водяних хижаків. Хтозна, які звірі проживають у цих теплих морях? А втім, певно, всі дракони порозбігалися від страхітливої битви…
Наближається берег. Вже відчувається дно під ногами. Вайвасвата швидко вибрався з моря, оглянувся. Людей на воді не видно. Ніхто не врятувався. Лише де-не-де чорніли уламки бойових вімана.
Вайвасвата простягнув руки до сонця, що вже сідало за обрій. Палко подякував за рятунок, за таємничий покров, що захистив його в жахливій сутичці.
«Маруіро! Десь там, на заході, ждеш ти, любиш, сподіваєшся! Я живий, я неушкоджений. Очі мої бачать чарівний край казки. Ноги мої стоять на священній землі. Нгало, ти прохав поклонитись Швета-Двипа? Я виконую твоє прохання, бо це і моє бажання…»
Вайвасвата ліг на землю, притулився щокою до чистого піску. Підвівся прояснений, спокійний…
Що з того, що він самотній? Що з того, що ніхто не зустрів його? Він бачив могуть Швета-Двипа в дії, а тому піде вперед без сумніву! Лише вперед…
ТЯЖКА СТЕЖИНА
Вайвасвата минув погорілий ліс, заглибився в пальмову хащу. Ліани в’юнилися по стовбурах дерев, по великих валунах, загороджували шлях. Юнак коротким мечем розрубував тугі стебла, перестрибував з каменя на камінь. Він поспішав. Треба було до ночі вибратися з низини, заглибитися в гори. Там легше знайти надійну криївку від диких звірів.
Сутінки хутко оповили землю. Між верхів’ями дерев засяяли бліді зорі. В гущавині завивали й ревли якісь тварини, сумно скиглили птахи. Від тих звуків моторошна луна котилася ущелинами гір.
Вайвасвата минув листяні зарості, ступив під віття величних кедрів. Смолисті дерева оповили його тонким запахом, привітно шепотіли. Змовкли крики тварин. Насувалася звідусюди тривожна тиша.
Ноги у Вайвасвати боліли, руки були подряпані, туніка подерлася. Треба спочити. На світанку можна подбати про їжу й рушити далі.
Він видерся на дерево, знайшов розложисті густі віття. Ліанами зв’язав їх, зробив пружну постіль. Ліг, обхопивши однією рукою гілку, а другою тримаючи меч про всяк випадок. Хтозна, кого можна очікувати вночі в гості? Ану якийсь лісовий господар почує запах непроханого зайди! Так буде спокійніше…
Сон знеміг Вайвасвату. Та спав він чутливо, як заєць під кущем. Всякий крик птаха пробуджував його, найменший шелест насторожував. Марилися юнакові блакитні хмари, ясноокі люди в казкових вбраннях, дивовижні зоряні кораблі, яких він ніколи не бачив.
В короткі хвилі пробудження розум вривався в плин сну, турбував. Допитувався. Куди він прямує? Що чекає його? Чи зустріне хто Вайвасвату?
А серце заспокійливо стукало: спи, спи, спи. Вже позаду тривога. Вже ти йдеш по вірній стежині. Спи, спи, сип. Стежка легенди не любить холодного розуму…
На світанку Вайвасвата отямився від дрімоти. Небо в просвітах між кедрами ясніло. Пора йти далі!
Юнак понишпорив між віттям, зірвав десяток великих шишок, загорнув у туніку. Спустившись з дерева, повилузував смачні ніжні горіхи. Потім попрямував далі, обережно обходячи великі виверти кедрів і ялин. По дорозі йому трапилися густі кущі малини, кілька синіх лапатих сироїжок. Вайвасвата поласував грибами, заїв їх ягодами. Потім напився з веселого, дзюркотливого потічка холодної прозорої води.
Довго йшов юнак.
Громадилися перед ним скелі, хащі. Шлях перепиняли водоспади. Він кидався у крижану воду, хапаючись за гостре каміння, розбивав руки, здирав шкіру. Він знав, що треба йти, йти, не зупиняючись…
Зарості ставали все рідшими. Лише поодинокі кедри ліпилися на крутих скелях. Ось уже самі чагарі прикрашають непривітні схили. Темна смуга хащів пропадає внизу, в хмарах. Попереду сліпуче сяють снігові верхів’я.
Нарешті, Вайвасвата вийшов до стежки. Вузенька ниточка сліду тяглася над прірвою, а в темній моторошній глибині беззвучно стрибав, пінився на камінні грізний потік.
Вайвасвата йшов довго, доки сонце не звернуло до заходу. Ноги нили, хотілося їсти, наморочилась голова з незвички до великої висоти. Гнітила тиша, самотність. Він палко бажав почути людський голос, побачити тих, хто зупинив грізну навалу Атлантіса. Де ж вони? Чому такі дикі й непривітні тут місця? Чи, може, це не Швета-Двипа? Може, це лише якийсь близький острів біля того благословенного місця?
На одному повороті Вайвасвата побачив людську постать над прірвою. Від несподіванки він скрикнув. Людина не ворушилася. Вайвасвата наблизився. Нахилився над постаттю. Людина мала білу шкіру і довге золотаве волосся. Під блакитною накидкою на ній була бузкова блискуча туніка. Нахилившись до вуст, Вайвасвата ледве відчув тихий подих. Людина непритомна. Мабуть, вона впала від виснаження. Треба її брати з собою й нести. Інакше вона впаде в прірву від найменшого руху.
Вайвасвата підняв непритомного, поклав собі па плече. Поволі пішов далі, обережно поглядаючи вниз, де в глибині ущелин купчилися білі хмари.
Ноша була тяжкою, бо незнайомий мав зріст не менший, ніж Вайвасвата. Незабаром юнак упрів, заморився. Кілька разів він перепочивав, зупиняючись у безпечних місцях.
Важко стало дихати, не вистачало повітря. В голові дзвеніло, перед зором пливли розмаїті хвилі — жовті, червоні. Вайвасвата заплющував очі, щоб притишити різкий біль у скронях. Серце гупало в груди, ніби хотіло вискочити на волю.
Маруіро, кохана… Де ти, чайко моя? Чи бачиш, чи чуєш? Не хочу зупинятись, не хочу гаснути напівдорозі. До тебе, до тебе летить моє серце… Ти далеко, але я вірю, що прийдеш, підтримаєш любов’ю своєю, подихом вічної ніжності…
Друзі незримі! Де ви? Чому мовчите, чому не з’явитесь, навіщо покинули серед пустелі? Вам!
Мідний гук велетенського дзвону вдарив по свідомості, заколисав. Вайвасвата похитнувся.
«Аби лише не впасти в прірву», — подумалося йому.
Він впав, чіпляючись пальцями за гострі скелі, притримуючи непорушного товариша. І одразу все оповила пітьма…
БАТЬКО
Пробудження наступило раптово.
Вайвасвата відчув, що лежить горілиць. Ще не розплющивши очей, він знав, що відбулася велика зміна.
Це чутно звуків гір, тиша навколо і спокій. Легко дихати. Не болять рани. Тіло свіже й сильне, ніби й не було важкого й страшного шляху.
Він поглянув угору. Над ним сіріла невисока стеля, викладена півколом з тесаних брил каменя. Праворуч ясніло невеличке відчинене вікно. Звідти лилося м’яке проміння сонячного дня, дихав теплий вітрець.
Вайвасвата підвівся. Він лежав на простому дерев’яному ложі, засланому пухкими жовтавими водоростями. Хто ж врятував його? Де його мимовільний товариш?
Вайвасвата ступив до виходу, зупинився на порозі. Перед ним лежала широка долина, оточена білосніжними горами. Посередині велично виділялася могутня вежа з грізними зубцями, навколо неї ряд менших будівель в оточенні струнких ялин і кедрів. Жодного поруху, жодної постаті.
Вайвасвата прислухався. Йому здалося, що в тиші чується невловимий клекіт напруженої роботи. Пружні, незримі хвилі радісної сили пронизували тіло, вливалися в серце.
Поряд з ним з’явилася висока постать. Вайвасвата від несподіванки сахнувся. Почув голос:
— Швета-Двипа вітає тебе, сину…
Вайвасвата жадібно прислухається до тих слів, дивиться, дивиться на постать людини, на її обличчя. Чому таке знайоме довгасте бронзове лице? Де він бачив ці полум’яні очі під густими бровами? Очі, в яких суворість і ніжність, ласка й вражаюча сила. Де він чув тихий і владний голос? Хочеться кинутись до ніг дивній людині, притиснутись обличчям до її колін і заплакати, як плакав колись у дитинстві.
Але його порух перехопили. Незнайомий обняв Вайвасвату, лагідно дивився в його глибокі блакитні очі, де тремтіла сльоза. Прошепотів тривожно:
— Ти пізнав мене, сину?
— Учителю, — вилетіло з вуст Вайвасвати. — Я чув У серці твій голос. Ти вів мене серед бурі. Ти врятував мене. Але я вже зустрічав тебе. Де? Коли? Скажи…
Сиві вуса Учителя здригнулися в посмішці. Погляд затуманився далеким спогадом.
— Тоді над маленьким островом Атлантіса гриміла буря. Я залишив тебе в човні на березі. О Вайвасвато, як сумувало моє серце, сину! Навіть знаючи закони причин і наслідків, знаючи, що рука Швета-Двипа проведе тебе серед хаосу життя, мені було тяжко лишати тебе самотнім. Потім тебе знайшли Анура й Діавара…
— Як? — палко скрикнув Вайвасвата. — То був ти?
— Я, — ніжно сказав Учитель.
— Але навіщо? — не міг ще збагнути Вайвасвата. — Поясни. Навіщо це було потрібно? Для чого?
— Ти про все дізнаєшся, — м’яко відповів Учитель. — Заспокійся. Крім земних батьків, у тебе є батьки на іншому планетному крузі. На Шукрі…
— На ранковій зорі? — перепитав приголомшений Вайвасвата.
— Так. Тільки зажди трохи. Ти повинен сприймати нові тайни послідовно.
— Але ж я… земна людина? Як усі…
— Земний двійник. Ти тут і на Шукрі. Кожне явище мас свій вищий вияв у Безміру.
— Я — там, на Шукрі? — вражено перепитав Вайвасвата. — І я міг би зустрітися з самим собою?
— Ти зустрінешся. Але зажди…
— А Маруіра? Вона як?
— Маруіра — твоя таємниця, — зітхнув Учитель. — Про неї я не можу сказати. Ту таємницю розкриє тобі серце. А тепер я залишу тебе. Незабаром стрінемося знову. Будуть бесіди, буде навчання. Спочивай, приглядайся, сину…
Учитель зник так же раптово, як і з’явився. Вайвасвата тривожно й радісно зітхнув, відчувши в грудях нез’ясовне почуття щастя й заспокоєння. Він приплив до рідних, казкових берегів. Попереду вгадувалися ще значніші, ще бурніші дороги. А нині серце бажало випити повну чашу таємниці й любові…
ЧАРІВНА ДОЛИНА
Вайвасвата повернувся до кам’яного притулку. Там він знайшов на дерев’яному столику череп’яний кухоль з молоком, невеликий запашний корж. На ліжку лежала біла туніка з пурпурною облямівкою, міцні сандалії, темно-синій оксамитний плащ. До слуху Вайвасвати долинув дружній голос:
— Прийми дарунок друга. Одягнись і поїж.
Юнак поглянув навколо. Нікого не видно. Він посміхнувся. Дивуватись не слід. Він в краю казки.
Вайвасвата скинув свою туніку, від якої лишилось саме лахміття, одягнувся в подароване вбрання. З насолодою випив густе, цілюще молоко, заїдаючи коржем. Потім вийшов знову на простір.
До нього наблизився молодий хлопець. Той самий, якого він врятував на гірській стежині. Великі сірі очі хлопця сповнилися безмовним почуттям вдячності. Він обняв Вайвасвату, потім відхилився, сказав:
— У мене був небезпечний дослід. Трохи невдалий. Я опинився в горах. Знепритомнів і не міг повідомити одразу своїм. Добре, що ти трапився…
— А потім? — запитав Вайвасвата.
— Потім нас побачили в магічному дзеркалі. Вислали агнісферу.
— Що це?
— Летючий корабель.
— А чому я так довго йшов сам? Невже мене не бачили раніше?
— Бачили, — спокійно відповів юнак. — Та закон Великого Іспиту вимагає, щоб шукач ішов сам до останньої межі. Лише на грані відчаю посилається поміч. Так наша суть кристалізується самовідданістю, вірою й мужністю… Тобі про все скажуть старші. Ходімо, я покажу тобі нашу долину. Звати мене Хео.
Удвох вони рушили до великої вежі. Праворуч від них, на широкому майдані, закладалися підвалини гігантської споруди з рівних кам’яних брил. Там поралася невелика група людей у темних туніках. Вайвасвата зупинився, спостерігаючи за ними.
На його очах висока скеля луснула навпіл, одсунулася від своєї основи. З неї відпала верхівка, потім посипалися боки. Залишився іскристий гранітний куб висотою до десяти ліктів.
Люди, взявшись за руки, стояли непорушно. Куб безшумно колихнувся, потім поплив у повітрі до основи споруди. Там він тихо ліг на своє місце, доточуючи недобудовану стіну.
— Що це? — прошепотів Вайвасвата. — Хто розколює скелі? Хто рухає їх? Адже люди непорушні!..
— Тіло їх непорушне, — сказав Хео. — А думка напружена й дійова. Субстанція творящої думки — не зрівняна ні з чим сила. Об’єднуючії силу думки, ці люди збуджують у просторі силу єдності матерії, яка породила все видиме й невидиме. Ти побачиш багато дивного. Безліч прекрасних таємниць у Космосі. Ходімо…
Вони ступили під віття кедрів. Йшли по золотистій глиці, по м’якому моху. Вайвасвата мовчав. Думав. Не міг звикнути до того, що таємнича Швета-Двипа така проста, близька і разом з тим така чудесна…
Велична вежа виростала, закривала небо. Вже видно було чорні отвори, ніби бійниці, в стіні, відчувалася непохитність у обрисах будови, у її темно-фіолетовому забарвленні, в тиші, що оточувала дивовижний утвір Швета-Двипа.
Хео різко повернув праворуч, повів Вайвасвату до невеликого будиночка з плоского покрівлею. Вони увійшли і в двері, стали спускатися вузькими сходами вниз. На стінах де-не-де мерехтіли грозові трубки.
Вайвасвата оглянувся, запитав Хео:
— Ми не підемо у велику вежу?
— Туди рано, — скупо відповів товариш. — Тіло не витримає. Великі потоки сил, космічна напруга. Та вежа — зв’язок з далекими планетними кругами. Жди пояснення старших, Вайвасвато…
Хео відчинив ще одні двері, завів Вайвасвату до темної кубічної кімнати. Біля однієї стіни стояло щось схоже на чорне люстро, на стелі палахкотів один грозовий ліхтар. Хео вказав рукою на чорну площину.
— Дещо схоже на це має Володар Атлантіса.
— Магічне дзеркало? — скрикнув Вайвасвата.
— Так.
— В ньому можна бачити весь світ?
— Можна.
— І Атлантіс? — тривожно допитувався Вайвасвата.
— Можна, Вайвасвато, — прихильно всміхнувся Хео. — Для цього я й привів тебе сюди. Таке веління твого Учителя. Він знає, чого бажає серце твоє. Дивись…
Зникла чорна поверхня дзеркала. Попливли в глибині золотисті, багрові, блакитні тіні. Завихрилися спіралями, спліталися в якісь поєднання. Потім запломенілп зірки на нічному небі. Виникли обриси сферичного купо- і ла, постать жінки з дитям на руках. В грозовому світлі ліхтарів чітко вирізьбилось її обличчя. Сумний погляд, тіні під очима, повні тремтливі вуста.
— Маруіро, — прошепотів Вайвасвата, відчуваючи, як мліють у нього ноги, як хвиля ніжності й жалю підкочується до грудей. — Рідна моя! Маруіро!
Він простягнув руки до дзеркала, ніби поривався обняти її. Хео торкнувся рукою його плеча.
— Вспокійся, брате! Вона жива. Вона має дитя — сина твого. Рука Швета-Двипа над нею…
БЕСІДА
Учитель сидів навпроти Вайвасвати на маленькій зеленій галявині. Їх оточували скелі, десь недалеко тонко дзвенів водоспад. В небі пливли сріблясті пасма холодних хмар. Учитель промовляв до Вайвасвати простими, короткими фразами, слова його лягали в душу, в чашу розуму, ніби давно знайоме й бажане знання.
— Ти прибув сюди не для спочинку, Вайвасвато. Планетний круг у небезпеці. Наближається руйнування земель і поява нових гір. Земля здригається в болях нового народження. Ти почуєш від мене те, що необхідне, а потім залишиш Швета-Двипа…
— Надовго, батьку?
— Надовго, — сумно сказав Учитель. — Ми не належимо собі, Вайвасвато. Ми належимо еволюції Космосу. Для цього й прибули з далеких планетних кругів. Слухай, я розповім тобі те, що приховали від народів земного круга чаклуни й жерці Атлантіса…
Вони навчають темних людей, що над ними панує верховна істота, яка створила все. А жерці нібито стають тим річищем, крізь яке протікає струмінь мудрості з неба і воля творящого володаря сущого. Такий погляд на Буття злочинний і руйнівний. Він змушує людину принижувати свій розум, свою творчість, своє проходження по земному кругу. Вірячи в свавільну, грубу, страхітливу вищу істоту, яка нібито панує над світом, люди не спроможні піднятися у Безмір, дітьми якої вони є.
Істинне знання просте, як промінь Сонця. Воно давно відоме кращим ученим Атлантіса. За нього згинуло безліч героїв і трударів.
Даремно шукати остаточну причину сущого. Безглуздо шукати кінець у безконечному. В незміряній можливості розвою думки, в нескінченності пізнання й любові — велика радість буття. Приводити тайну початку Всесвіту до волі верховної істоти — це означає зупинити пізнання. Всесвіт — безпричинна Причина. Розкриття таємниці Всесвіту неможливе, бо ніколи не скінчиться політ творящого розуму до Несказанного.
— Це страшно, — прошепотів Вайвасвата.
— Це прекрасно, — тихо заперечив Учитель. — Як можна конечним розумом пізнати Безконечне?
— Тоді треба самому стати безмірним, — палко скрикнув юнак.
Учитель пильно й ніжно глянув на Вайвасвату. Схвально хитнув сивою головою.
— Ти справжній син Безміру. Ти сказав істинні слова. Цю істину неможливо вмістити на земному крузі, в обмежене тіло. На Землі ми пізнаємо речі і явища як щось окреме. Отже, навіть при неосяжному знанні поза ними буде океан чужих речей і явищ.
Субстанція Буття вічна. Вона не має початку, вона не матиме кінця. Тримаючи в собі безмежні можливості вияву, вона в незмінному і величному ритмі Великого Подиху творить неосяжні світи.
Тепер ти збагнеш, Вайвасвато, все інше. Виникнення сонця або інших зірок, виникнення планетних кругів є закономірне зростання й розвиток матерії. Поява розумних істот є розквітання прихованих сил матерії. Природа йде довго, з великими муками, до створення носіїв Розуму. Та коли вони з’являються, еволюція прискорюється. В її хід втручається воля розуму, який свідомо об’єднує в один потік роз’єднані зусилля еволюції.
Досягаючи космічного вияву, маючи змогу мандрувати до інших планетних кругів, розумні істоти присвячують свої сили для вселенської Еволюції.
Вони звертають свій погляд на інші планетні круги, Вони допомагають первісним народам вийти на свідомий шлях еволюції. Нам теж допомагають ще вищі сфери Буття. З неосяжної далини Космосу долинає радісний струмінь розуму. Він закликає до великої єдності й творчості.
Та не завжди радісні й вдалі єднання різних світів. Бувають руйнації, бувають протидії. Це трапляється тоді, коли сваволя окремості переважає голос єдності.
Так трапилося на Землі.
Тисячоліття тому прибули посланці Шукри на Землю. Тут жили добрі й сильні велети. Вони складали притулки з каменю й повалених дерев. Вони не знали вогню. Живилися первісні люди плодами рослин і травою. Посланці Шукри дали їм вогонь. Вони навчили їх будувати високі теплі будівлі. Але дитина виростає, і нянька дає їй волю до дії. Тим більше людство, здобувши знання та силу, повинне самостійно виявити свою суть, утвердити себе на космічному шляху розвою.
Та ось деякі вожді Землі привласнили знання Космосу. Наш дарунок обернувся на зло. Їм сподобалася могутність, влада, покора своїх підлеглих. Вони приховали вчення Шукри про єдність Всесвіту і створили культи свавільного Творця земного круга, який нібито передав їм право бути посередниками між Небом та Землею. Учні посланців Шукри йшли в народ, боролися протії падіння духа, проти низьких і темних культів, але їх нищили прихильники темряви й виродженого знання.
Посланці Шукри попередили земних володарів і жерців, що зловживанням сил стихій, зневагою до законів єдності вони порушують рівновагу планетного круга. Як невелика рана, завдана руці, спричиняє біль всьому тілу, як запалення тієї рани може привести до загибелі цілої істоти, так і злочинна дія вождів та їх племен потрясає планетний круг. Вони забули велике знання, передане посланцями Шукри. Те знання стверджує: «Нема незалежності в Безміру. Падіння пера з крила пташки потрясає громом далекі світи. Розумні істоти планетного круга, як найвищий вияв сил і можливостей Еволюції, нерозривно зв’язані з долею своєї матері — Землі. Кожен рух, кожна думка, кожна дія впливає на планету. А в масах людей, яких ведуть злочинні вожді, струмує потоком сила, що трясе материками, перетворює квітучі землі в пустелю».
Великий заповіт було зневажено. Пливли віки. Гинули даремно землі, народи, сили, знання. І нині, на землях Атлантіса, те падіння дійшло межі, за якою вже лежить доля не лише земного круга, а й доля інших світів. Так з’явилася на планетному крузі Швета-Двипа, острів Світла і Знання. Космос протиставляє чорній силі сваволі та руйнації свою творящу волю. Атлантіс приречений. Темні маги викликали до дії страшні, руйнівні сили матерії, не вміючи володіти ними. Лише великою силою Швета-Двипа тримається рівновага Землі. Треба рятувати жителів Атлантіса. Треба виводити їх на чисті, неторкані простори сходу. Тебе й було послано для цього, Вайвасвато. Саме тому ти й народився в Атлантісі.
— Учителю! — схвильовано сказав Вайвасвата. — А чому Швета-Двипа не знищить Ранатаку, чорних магів? Чому не поставить своїх вождів, щоб народи не поклонялися ідолам і не приносили кривавих жертв?
— О сину, — сумно похитав головою Учитель. — Тяжкий шлях піднесення людського розуму в первісних расах. Світло й добро сприймається важко. Людей приваблює зло й розпуста, багатство та влада. Знищивши Ранатаку, ми не знищимо мільйони інших володарів, які дрімають в душах рабів. Ні, ні, сину мій, ми зробили все, що могли, аби планета не загинула. Ми хочемо, щоб народи Землі мали власних вождів, учених, які поволі, протягом віків нестимуть їм зерна Істини, формуватимуть душі високих космічних істот. Тому нам доводиться кидати рідну планету, ув’язнювати власний розум і єство в тіло земних людей. Нам нелегко, може, ще важче, ніж людям Землі. Ми, йдучи по планеті, не користуємось силою своєї вітчизни, не маємо права на це. Лише інколи звучить в нашій свідомості поклик далеких друзів, батьків, братів. Тепер ти збагнеш, звідки чувся тобі голос у хвилини зневіри. То був мій голос. Наші дзеркала стежили за тобою з дитинства. Я бачив тебе в рабстві, в зневірі, в радості, в горі. Я відчував кожну думку твою, я серцем приймав кожен біль твій, сину мій…
— Але все ж я не збагну… Навіщо такий дивний шлях? — мовив Вайвасвата, ніби прокидаючись з важкої задуми. — Чому не можна було мені піти звідси дорослим?..
— Я вже сказав тобі, що цього не можна робити, — мовив Учитель. — Треба стати людиною земного круга. Треба народитися серед них, вирости, жити їхніми болями, знати їхні потреби. Такий закон поступу. Люди вже мають власну волю й свідомість. Стати їхнім вождем, прийшовши з силою чужої сфери, руйнівно. Такий вождь дасть їм знання, над яким вони не змагалися, не страждали, якого вони не шукали, воно ввійде в їхню суть, в розум, як непорушний закон, а не живе пізнання, воно буде не розквітанням власного єства, а голосом небесного деспота. Тому для тебе було підібрано новонароджене дитя на далекому Атлантісі і з’єднано з його розумом твою суть. Ми вже давно вміємо на Шукрі робити власних заступників. Потім батьки дитини померли. Я довго шукав нових родичів. Зрештою, на великому острові мені сподобалася проста сім’я. Анура й Діавара не мали дітей і палко мріяли про них. Вони були чесні й працьовиті. Острів був небагатолюдний. На ньому дитинство твоє мало пройти спокійно… Все інше ти знаєш… А тепер досить. Ти втомився, спочинь. Подумай, зосередься. Те, що я розповів, лише поштовх до дії. Все інше — в тобі. Воно пробудиться, коли ти зустрінешся сам з собою. Коли смертний побачить безсмертного. Тепер я йду. Жди мене…
ШУКРА
— Шукра старша від землі. Її люди мандрують між зорями. Єднаються з іншими сферами. Користуються енергією думки й простору. Відчувають єдність Безміру так, як люди Землі бачать барви предметів. Жителі Шукри безсмертні.
Ти здивований? Я поясню. Життя Всесвіту всеосяжне. Воно вічне. Окремі прояви його, як хвилі в океані, плинні. Можна говорити про початок виникнення хвилі й кінець, як про життя певної форми. А субстанція, що ввійшла в ту хвилю, залишається. Лише єдине життя Безміру невмируще, незмінне в праоснові, а конечна форма його виникає й розпадається.
Розумна істота, усвідомивши себе, відбивши в своєму розумі світобудову, прагне залишити відчуття своєї неповторності, тобто жити завжди. Це бажання всього сущого. Доки істота не зможе своєю волею оновлювати форму вияву — вона смертна, вона зникає.
Та еволюція неминуче веде розумну істоту до космічної могутності, коли розум сам собі творить необхідну форму, відповідно до потреб вияву. Так є на Шукрі. Так буде й на Землі в далекому майбутньому.
Коли виникла необхідність допомогти земному кругу, група друзів Еволюції з Шукри прибула сюди. Але в нас інші елементи субстанції, інша напруга сил, інша форма. Силою кріяшакті — творящої думки — було створено наших двійників для праці на Землі у формі людей. Так породжений і я, і ти, й інші наші брати. Наша форма теж не вічна, хоч і довголітня. Знаючи закони оновлення, можна продовжити життя земної оболонки на тисячоліття. Але все ж наступає кінець. Тоді знову створюється новий заступник. Він продовжує дію попередника.
Але ж я не пам’ятаю, Учителю. Чи я вже діяв тут, на Землі?
— Діяв. Народившись в Атлантісі, ти втратив тимчасово стару пам’ять. Повністю її зберігає Людина Шукри — твій вищий двійник. Наступить час — ти згадаєш. Нині цього не треба.
А тепер облишимо мудрість знання. Наступив час битви. Прийми Всесвіт, як вічну домівку, як безмежну дорогу подвигів, як розквітання єдиного древа Життя. Все інше збагни без слів.
Важко людям земного круга. Вони плутаються в хащах культів та бажань, захлинаються від злоби й ненависті, властолюбства й жадоби насолод.
Процес падіння триває, загрожує самій еволюції планетного життя. Наші апарати показують — загибель островів Атлантіса наближається. Треба поспішати, Вайвасвато.
Ти повернешся назад. Збиратимеш людей, які згодні піти за тобою на нові землі. Закликай, попереджуй! Хай їх буде небагато, але вони стануть основою нового народу. Тобі допоможуть друзі, їх досить, ми вкажемо тобі па них. Ви пройдете по островах Рута й Даїтья і проголосите волю Космосу. Хто зрозуміє, хто піде за вами — Врятується. Доки ще є час — хай виходять з нещасного краю…
— Учителю, в Ранатаки і його жерців велика сила. Вони можуть знищити мене і людей, яких я знайду…
— Не знищать. Швета-Двипа дасть вам свій щит. Ніхто не торкнеться наших посланців. Ти здобудеш силу проникати крізь простір, ти станеш невидимий і невразливий. Колись люди земного круга теж стануть такими. Колись… Довгі шляхи, мій сину, на цій планеті, багато сумних жертв, без яких можна було б радісно творити в рідній сфері. Та розумні істоти не сумують. Вони йдуть туди, де найважче, де еволюції загрожує падіння. Така воля єдиного життя.
Ти будеш самотній серед людей. Їм неможливо пояснити все. Лише частку знання сприймуть вони. Все розвивається не одразу. І дерево зростити — треба прикласти багато праці. А людська еволюція — це вічність. Готуйся до вічності, Вайвасвато.
Навчай помічників. Клич дітей. По ясних очах шукай грядущих вождів народу. Дітям можна дати більше. Вони легко приймають спільне володіння речами, вони розуміють єдність, вони чисті серцем. Вони понесуть твої заповіти в казках і легендах. Чуєш, Вайвасвато? Закони не збережуться, вони будуть спотворені людьми. Але їх ясний вогонь, їх правда іскрами залишиться в піснях і казках. Ті іскри не погаснуть ніколи.
Минуть тисячоліття. Опустяться на дно океанів острови і землі. Нові землі підіймуться з морських лон. Пройдуть у плині всевладного часу племена, народи й раси, шукаючи мети. Вони знайдуть її колись, сину мій. Знайдуть, якщо не схиляться покірно перед ідолами богів, тим згасивши власну силу шукань. Та воля еволюції невмолима. Крізь товщу зла й темряви проб’ється вона в затуманені серця, щоб метнути їх знову в буряні пошуки. Іди на ту важку стежину, Вайвасвато!
ДВІЙНИК
Забув лік Вайвасвата дням і ночам. Вихором котився для нього час, наснагою навчання, незміряними глибинами космічних пізнань.
Кожного дня Учитель вів його в чистий невеликий притулок на лоні гір. Магнетичною силою думки він поволі розкривав приховані сили Вайвасвати. Потужні хвилі незримих енергій пронизували тіло, інколи здавалося, що воно не витримає, розтане, спопелиться й полетить хмаринкою, в небо. А потім хвиля відкочувалась у безвість, наступала полегкість, і після того ніби тонкі струни з’являлися в серці Вайвасвати, бриніли передчуттям нового розуміння життя.
Одного разу Вчитель сказав:
— Незабаром прощання. Ходімо до Головної вежі.
— Так швидко? — зітхнув Вайвасвата, сумно дивлячись на Вчителя. Зовсім дитячий вираз з’явився в його синіх очах. Дивно було бачити ті прозорі юні очі на мужньому обличчі. Учитель з любов’ю дивився в них, мовчав.
Потім лагідно мовив:
— І в земному тілі ти зберіг дитяче серце, Вайвасвато. Таким пам’ятаю тебе завжди. Таким і відпускаю тебе в бурю. Пам’ятай, сину, що лише дитячому серцю належить відкрити браму Істини. А тепер — ходімо. Шукра відкриє тобі обличчя своє. Ти спалахнув огнем чекання. Тихо. Слів не треба.
Вони ввійшли в невеликі ворота. Двері одразу зачинилися. Лункими коридорами в пітьмі вів Учитель Вайвасвату по мерехтливих сріблястих знаках на стіні.
Потім звуки кроків розкотилися попід високою стелею. Певно, коридори скінчилися. Учитель зупинив Вайвасвату. Взяв за руку. Почулися слова. Вони були промовлені в думці, беззвучно:
— Залишайся тут. Я піду. А ти наповнись величчю Безміру. Слухай, думай, дивись. Стань часткою цілого. Стань краплею Океану…
Учитель одступив. Вайвасвата залишився на самоті. Глуха тиша оточила його стіною, непрониклива пітьма пливла всюди. Потім у просторі виникли яскраві барвисті цятки, схожі на іскри, вони єдналися в чарівні прекрасні квіти, візерунки і ткали, малювали на темному тлі тремтливий зоряний покрив якоїсь вселенської тайни. Той покрив хвилювався, дихав, ніби від зітхання космічного вітру. Почулися ніжні, кришталеві, лункі акорди неземної мелодії. Потужні хори дитячих голосів влилися в гармонійний потік, і Вайвасвата чуттям серця вловлював значення тривожно-радісної пісні Космосу.
Вийшли в поле давно ми,
Заростають стежини зірками.
Отчий дім розтає
І щезає в потоці Буття.
Тяжка ноша зерна,
Та жнива будуть любі,
Ми зберемо врожай
Таємниці, любові, надій.
Ми нащадки Вогню,
Ми не знаємо в праці спочинку.
Вайвасваті здається, ніби з нього спадає якась пелена. Він виростає, сягає плечима зірок, вдихає морозний простір Безміру, сповнений зоряним пилом древнього Молочного Шляху. Розум глибоко сприймає велич пісні синів Безміру, розділених неосяжними океанами Часу, роздроблених неймовірними прірвами Простору.
Як з’єднатися? Як обійняти Безмір? Не заспокоїться Розум на меншому, не зупиниться напівдорозі!
Відлунює пісня Синів Вогню, котиться вдалину Всесвіту. А назустріч їй леготом ніжним, ритмом життєдайним плине чарівне слово надії. Його співає Мати, що народжує і посилає на подвиг.
Діти мої, любі мої,
Сіячі й пісенники!
Зерна мої, думи мої
Я дарувала вашим серцям.
Я дала вам в дорогу
Подарунки чудові —
Вуха чутливі, очі видющі,
Розуму дар променистий!
А в таємному схові
Найніжніший дарунок,
Неповторний дарунок —
Серце — іскра моя!
Я кричу навздогін вам:
— Не забудьте про серце,
Лиш по ньому в тумані
Відшукаєте путь…
Срібними передзвонами попливли чарівні звуки в безвість, згасли. Вайвасвата тремтів від жагучого передчуття чогось таємного й бажаного.
І ось у фіолетовій темряві неба спалахнула яскрава зоря.
«Шукра!» — задзвеніло в свідомості.
Зоря стала диском, наблизилась. Чому вона така близька, така рідна? Виростає планета, повільно обертається; закриває простір.
Блискавиця розпанахує непрозорий покрив. Колишуться срібнолисті дерева, купають віти в ніжно-лазурній воді. А на березі Вайвасвата бачить постать Людини. Губляться форми в легкому тумані, золотими хвилями грає волосся, а очі — мудрі й печальні — заглядають у душу Вайвасваті. Він летить до тих очей, хоче заглибитись у них, стати їхньою іскрою. Він згадує, згадує!
Це ж він сам у минулому!
Це ж він сам у майбутньому!
Пливе тиша безмовності. Єднає дарунком всерозуміння двох розрізнених братів.
— Я — ти, — сказав Вайвасвата.
— Ти — я, — зітхнув далекий. — Частки єдиного серця. Доки ми в розлуці — я не маю спокою. Розум мій крається твоєю тривогою, серце моє клекоче гнівом твоїм, болем твоїм, очі мої сповнені кривавими загравами твоїх видінь і битв. Та йди далі, брате. Ми лише ланка в безмежному потоці. Ми виконуємо волю потоку.
— Збережи мій біль, мою любов, — сказав Вайвасвата. — Коли я повернуся в іншій подобі — відкрий мені великий круг пройденого. Я не хочу забути нічого…
— Збережу, — сказав далекий двійник. — Іди в життя. Не склади зброї розуму, не опусти рук, не зневірся в зраді. Все проходить, все мішає, лише несказанний заповіт Космосу вічно звучить: об’єднати світи полум’ям Любові. Іскри вогню сяють всюди — не пропусти, не загуби. Пісню підтримай, мужність відзнач, щирість вислухай, любов влий у своє серце. І лише зраду одсічи і розвій попелом за вітром битви! Ти чуєш, Вайвасвато?
— Чую! — сказав Вайвасвата. — Ще одно слово. Маруіра…
— То тайна твого серця, — усміхнувся двійник. — Хіба не сказав тобі Вчитель? Запитай сам себе…
— І ти теж не хочеш сказати?
— Ти вже давно розгадав її, брате! А тепер — пора. Дорога кличе!
Він привітно підняв трепетні руки. Синє полум’я полилося з його очей.
Біла запона туману покрила краєвид планетного круга. Перламутровою сферою велично попливла Шукра між зірками. Загубилася в розмаїтому потоці небесних іскор.
Хтось торкнувся плеча Вайвасвати. Тихий голос Учителя мовив:
— Сила Космосу в серці твоєму. Ходімо, Вайвасвато, до старших. Час останньої битви настав…
ЗУСТРІЧ
Одного вечора Ранатака прийшов до кімнати доньки. Темною тінню стояв біля дверей, мовчав. Маруіра тривожно підвелася, тулячи сина до грудей. Тіні від брів падали на батькові очі, погляду не видно було, та в тих чорних ямах блищали грозові іскри.
— Хай служниця вийде, — нарешті мовив Володар. Маруіра тремтячими руками передала теплий згорточок служниці.
— Оналі, вийди. Приспи Ані…
Оналі поклонилася Володарю, прудко, ніби кізка, метнулася в сусідню кімнату.
— Маруіро, — похмуро сказав Ранатака. — Тяжкий удар впав на Атлантіс…
— Що таке? — ледве чутно вимовила Маруіра.
— Когорта Вайвасвати загинула…
— Ні! — закричала Маруіра. — Ні! Ти неправду сказав! Цього не може бути!
— Так! — ударом молота прозвучало заперечення. — Замовкни і слухай. Наші магічні дзеркала бачили битву. Когорти нема. Наше військо в Елладі відступає назад.
Сильні землетруси, підземний вогонь знищили всі вімана й агніта. Тепер навіть нікчемні жителі Афін можуть безкарно переслідувати моїх вояків! О прокляття! Рука Швета-Двипа занадто довга! Та Ранатака не здається. Його ненависть не має меж! Маруіро, настав останній час!
Маруіра, бліда й помертвіла, байдуже прошепотіла:
— Що ти ще вигадав, батьку?
Ранатака схилився до доньки, очі його загорілися? мстивіш вогнем.
— Вони думають, що перемогли мене! Вони бажають забрати в мене силу й міць! Та Ранатака ще має силу. Я звільню підземні стихії вогню, я розкую таємні сили атома в серці земного круга. Планета розлетиться на частки…
— А ти? — промовила Маруіра, відчуваючи, як холодна хвиля жаху пливе поза спиною. — Куди подінешся ти, Володарю?
— Ми перейдемо в царство Пір’ястого Змія, — гордо сказав Ранатака. — Лебідь не поверне собі своїх крил, пі! Я й далі буду Володарем міріадів душ у царстві тіней!
— Ти збожеволів, батьку, — гірко відповіла Маруіра, приклавши руки до грудей. — Ти мариш від ненависті. Замахуєшся на красу живого світу, хочеш перейти в примарний світ! О схаменися! Зупини хвилю злоби!
Ранатака різко відступив від неї, прошипів люто:
— Ти не достойна бути донькою Пір’ястого Змія. Ти напоєна вигадками нікчемних провісників любові. Тоді залишайся в світі химер і сподівань! Я волею і силою своєю зруйную планетний круг, щоб створити новий — покірний мені й відданий до останнього атома! Я залишаю тебе. Сиди й жди кінця!
Ранатака круто повернувся, привидом виплив з кімнати. Далеко в переходах палацу відлунали його кроки. Запала тиша. Лише з-за дверей сусідньої кімнати чулася колискова пісня Оналі.
Ти рости, виростай,
Ясне сонце стрічай,
Підеш в зоряний край
По сумній, непривітній Землі…
Маруіра опам’яталася, у відчаї заломила руки, мовчазно звертаючись у простір. Хто допоможе? Хто зупинить жахливу волю Ранатаки? Він хоче погасити ясне сонце, надію й радість всього живого! Він хоче кинути в морок первісного хаосу потік життя, який такою важкою дорогою вийшов до обріїв духа!
Вона тихо прочинила двері до сусідньої кімнати. Оналі підняла руку, застерігаючи.
— Спить?
— Спить, господине. Всміхається. Може, грається з духами радості…
— Бережи його. Замкнися. Нікого не пускай. Чуєш, Оналі?
— Чую, господине. Та що сталося? Мені страшно…
— Мовчи, Оналі. Я сама ще не знаю.
Маруіра хутко попрямувала до виходу. Вона піднялася па покрівлю палацу. Небо хмурилося грозовими хмарами, на обрії миготіли блискавиці.
Нгала сидів у проході між двома рядами ящиків, де були складені древні рукописи. Маруіра наткнулась на його скулену постать, покликала.
— Га? Хто це? — злякався учитель. — А, то ти, Маруіро? А я шукаю. Шукаю пояснень тому, що твориться нині. Ти відчувала, як страшно дрижала земля позавчора? Два храми зруйновані. В округах бідноти завалило тисячі людей…
— Учителю, — сказала Маруіра, сідаючи біля нього. Вона провела пестливо пальцями по його худій жовтій щоці, зітхнула. — Учителю мій. Вже не треба гадати. Нині до мене приходив Ранатака…
— Приходив? Чого йому треба?
— Він сказав, що Вайвасвата загинув. І вся когорта Атлантіса. Він сказав, що військо, послане супроти Еллади, втікає назад…
— А-а! Калаура підняла меч справедливості, — закивав головою Нгала. — Я знав… Знав!
— Учителю, — прошепотіла Маруіра. — Що діяти? Як жити без Вайвасвати?
— Без нього? Ти правду сказала, доню. Нема для чого жити, коли зникає світло. Але ж хто переконав тебе в смерті мужа? Лише слово Ранатаки? Що мовить серце тобі?
— Серце стукає — він живий, учителю! Серце кличе його…
— То вір серцю, Маруіро…
— Учителю, хай боги благословлять тебе. Ти розвіюєш мою тривогу. Я буду ждати. Я вірю, що він прийде. Тільки одне бентежить… Ранатака погрожує, що зруйнує планетний круг. Він каже, що викличе до дії сховану силу атома. Невже це можливо?
Нгала завмер від несподіванки. В затуманених очах заблищали іскри гніву.
— О, Маруіро, то не пуста погроза. Злоба має велику силу. Ти не дивись, що круг такий великий. Все можна зруйнувати. Розум будує і руйнує. Та будемо вірити…
— Учителю! Не ждати, діяти треба. Тут, на покрівлі, є вімана. Я маю ключі. Збирайся, я візьму дитя, служницю… і втечемо.
— Куди, Маруіро?
— На схід. Туди, де сходить сонце. Де Швета-Двипа… Очі Нгали знову потьмяніли.
— Куди мені, Маруіро? Я лише подоба людини! Витягнеш на вітер — розвіюсь, як порохнява. Лети сама. А я лишуся біля книг. Тут і загину…
— Учителю, я не покину тебе…
— Не треба Маруіро. На новій дорозі потрібні мужність, сили… Я втратив їх… Хіба в наступних життях воскресне мій дух… А тепер — ні… Іди, доню… Іди…
Маруіра сумно повернулася назад до своєї кімнати. Довго стояла біля вікна, дивилася на далекі спалахи грози. Вже чулися лункі удари грому, синюватим сяйвом палахкотіли високі вежі.
Потім вона рішуче підійшла до ніші, витягла теплий плащ. Склала на купу дитячі пелюшки, хутряну запону, все загорнула у вузол. Дістала скриньку з Всевидючим Оком. Навшпиньки підступила до кімнати, де спало дитя. Пора будити. В грозу можна непомітно пролетіти над містом. Потім відпочити — і через море. Завтра вони будуть на землях Атласа. Вона летітиме на схід. Коли Вайвасвата живий, то зустріне, де б не були вони, А як ні — хай чужі землі поглинуть її прах…
Роздуми Маруіри зупинив дивний шелест. Почулися ніби звуки слабкого розряду грозових іскор. Жінка злякано озирнулася. Біля стіни стояв Вайвасвата. Темно-золоте волосся було непокрите, постать облягав простий синій плащ. Він дивився на дружину ніжно й схвильовано. Мовчав.
Вона тихо скрикнула, схопилася за двері. Простягла руку вперед, ніби захищаючись.
— Ти мертвий? Ти прийшов із світу тіней? Чому мовчиш?
Вайвасвата хутко наблизився до неї, поклав долоню на її щоку. Вона здригнулася.
— Не бійся, чайко моя. Чуєш — жива кров струмить в тілі моєму? Не мертвий я. Швета-Двипа врятувала мене…
Вона провела пальцями по його волоссю, по очах, торкнулася високого чола. Затремтіла від гарячої хвилі, що заливала її груди, рвалася риданням з серця. Маруіра палко обняла Вайвасвату, ніби боялася знову втратити його, цілувала щоки, шию, сильні руки.
— Прийшов, — чулися судорожні слова. — Прийшов, мій єдиний… Сонце моє… Життя моє.
Вайвасвата пестив її чорно-сині коси, вдихав ніжний неповторний запах їх, думав про недавнє неймовірне видіння Шукри, коли далекий Брат сказав: розгадка Маруіри — в серці твоєму! Він сказав правду.
Маруіра поглянула на мужа, зорями блищали її заплакані очі. Вона тривожно прошепотіла:
— Як ти пройшов? Велика сторожа. Тебе можуть побачити. Ранатака схопить. Адже ти повернувся без когорти…
— Маруіро. Ніхто не схопить мене. Швета-Двипа дала мені такі сили, які непідвладні Володарю Атлантіса…
— Я збиралася втікати. Ранатака хоче зруйнувати планетний круг…
— Це йому не вдасться. Лише Атлантіс загине. Та ще є короткий час. Треба попередити людей.
— А я, Вайвасвато? Наш син Ані?
— Залишайтеся тут. Скоро я заберу вас. Тільки тихо. Ні слова. Будь готова кожного дня…
— Хочеш побачити сина?
— Покажи, зоре моя. А потім я зникну. Дай мені Всевидюче Око. Буду стежити за тобою. Стане небезпечно — прийду…
ВЕЖА СМЕРТІ
Над островами Атлантіса прокотилися урагани. Дрібні острови на півночі потонули в океані, глибокі тріщини розкололи в багатьох місцях Руту й Даітью. Стовпи диму й вогню піднялися над вулканами. На майданах міст, у селищах з’явилися пророки, покриті шкірами мускусних биків. На палицях вони тримали знак Сонця. Підіймаючи ті знаки вгору, пророки казали:
— Чаша злочинства переповнена. Доля Атлантіса завершена. Вийди, народе, з проклятої землі. Хай впаде кара на чорних чаклунів, що зганьбили закон любові й світла. Хто чує — рятуйся!
Лютували воєводи Ранатаки. За наказом Володаря загони озброєних жерців Пір’ястого Змія гасали по шляхах Атлантіса, щоб спіймати бунтарів. Та посланці Сонця зникали так само таємничо, як і з’являлися.
Юрби людей котилися по дорогах, шукаючи рятунку. Багато людей перебиралися через теплі протоки на захід, на великі лісисті землі, не заселені ніким. Вони наспіх будували там селища, вирубуючи віковічні хащі серед буйних рік і широких озер.
Інші валом скочувалися на схід. Лаштували кораблі, човни, виходили в море. Шторми кидали ті благенькі посудинки у вихор стихій, топили в безодні. А нові шукачі щастя все котилися й котилися до берега, благаючи чужинецьких моряків перевезти їх на землю Атласа.
Чаклуни й жерці Пір’ястого Змія в ті дні зібралися в палаці Ранатаки. В глибокому підземеллі вони зустрілися з Чорним Володарем, який розкрив перед ними долю земного круга. Найстаріші таємно готували дивовижні речовини, якими Ранатака хотів викликати руйнівні сили.
Маруіра не виходила ні в сад, ні до Нгали, щоб не викликати підозри. Годувала сина, сповивала його, передавала Оналі. А потім стояла біля вікна, непорушна, як статуя, прислухаючись, придивляючись. Може, прийде… Може, з’явиться, як блискавиця, як промінь світанку…
Одного ранку в кімнату вдерся Ранатака. За ним стояли двоє охоронців у багряних плащах. Маруіра як побачила їх, так і захолола. Вона збагнула, що батько знає про все. Кинулася до дитини, закрила її собою, як пташка, закричала страшно:
— Не дам! Не смій!
Ранатака одірвав її від дитини, відіпхнув Оналі. Грізно заревів:
— Сама себе видаєш! Зрадниця! У тебе був Вайвасвата. Він повернувся зі сходу сам, без когорти. Він завдав удару Атлантісу! Де він — кажи?
— Не знаю! — пересохлими губами прошепотіла Маруіра, зацьковано дивлячись у грізне обличчя Володаря. — Не знаю, не бачила…
— Брехня! Його бачили в багатьох містах Рути й Даїтьї! Він підбурює чернь! Він готує згубу мені. Ось його дяка за мою ласку! Де він?
— Не знаю…
— О підле сім’я! — скрипнув зубами Ранатака. — Ні, не з мого єства ти породжена! Моя негідна жінка прийняла в лоно вороже зерно! Візьміть її! Служницю й малу гієну теж! У Вежу смерті!
— Володарю! — простогнала Маруіра. — Зупинися. Ще є час. Може, остання мить. В тебе є сили… Швета-Двипа зупинить руїну…
— А-а-а! — страшно заревів Володар, обпікаючи поглядом дочку. — Ти віддала серце моїм ворогам! Я відчув це давно! Слуги! Ведіть їх. Одну ніч вони будуть у Вежі смерті. Не скажуть — уранці в жертву! Чуєш? В жертву Пір’ястому Змію!
…Темно на вежі. У вузьке вікно заглядає холодне око місяця. Свище вітер. Повзуть по небу хмарини, ковтають зорі, а вони знову виринають з полону, привітно мерехтять.
Маруіра ходить по кам’яниці, пригортає Ані до грудей. Дитя спить, смішно плямкає губами, щось бурмоче. О невинна душа! Ти не відаєш, яке лихо нависло над тобою! Навіщо вона залишилася в проклятому гнізді? Навіщо послухала мужа? Тепер сюди не проб’ється ніхто, рятунку не ждати.
А втім — чому вона печалиться? Вся земля гине — кохана земля батьків. Вже не зійде над нею сонце, не шелестітимуть віти дерев, не співатимуть птахи на світанку. Не пройдуть буйволи по широких нивах Атлантіса, прокладаючи масну борозну для посіву, не гратимуться діти в піску над морем, не стогнатимуть матері від мук народження, не співатимуть дівчата любовних пісень. В лоно вод, в незміряні прірви ляже приречена земля.
Маруіра зупиняється, дивиться на скулену постать Оналі, яка горнеться в легенький плащ, тремтить від холодного вітру.
— Тобі страшно, Оналі? Скажи? Ти не хочеш вмирати?
— Мені страшно щурів, господине. Чуєте — бігають. Я дуже боюся їх…
— О дурненька! Я питаю про смерть. Адже завтра нас уже не буде.
— Господине, — зітхає Оналі, — я вже готувалась до смерті. А вона не прийшла. Ти тоді врятувала мене. А тепер прийде він… білий господар Вайвасвата…
— О якби-то, Оналі! Якби…
— Прийде, господине, — запевнює Оналі. — І синок Ані виросте, стане мужнім вояком. Чуєте? Ми підемо далеко на схід. Там чудові землі, господине. Там сині озера, густі ліси. Там високі, високі гори й бурхливі ріки. Я бачила їх уві сні…
— Тихо, Оналі… Ніби шкребеться хтось у двері…
— Ні… То почулося…
— Може, за нами?
— Ще далеко до ранку…
— Ні, ні… Я чую шум… Тут, за вікном…
— Тепер чую і я, господине…
Темна тінь закриває світло місяця. В’язні злякано туляться до стіни. Ясний овал виникає в кам’яній стіні. В голубому тумані з’являється у в’язниці постать Вайвасвати. Скрикнула Маруіра, похитнулась. Оналі підхопила дитину. Ані прокинувся, закричав.
— Тихо, — прошепотів Вайвасвата. — Тихо, бо почують. Весь палац оточений вартою. Напоготові агніта. Добре, що хмари на небі. Якраз закрили місяць. Пора…
Оналі заколихала дитину, щось примовляючи. Маруіра метнулася до мужа, схопила його за руку. Від нього пахло грозою й холодом.
— Коханий! А як же ми? Як вийдемо?
— За стіною великий вімана. Хутко. Давай дитя! Оналі підняла дитя до отвору. Чиїсь руки прийняли Ані. Вайвасвата підняв Маруіру на дужих руках, поміг їй стати на підвіконня. Вона глянула вниз, жахнулася. Вімана притулився біля Вежі смерті, сильний вітер колихав його, як човен у морі.
— Стрибай, — владно прошепотів Вайвасвата.
Вона заплющила очі, впала на щось м’яке. А коли підвелася, поряд з нею вже сиділи Оналі з дитям на руках і Вайвасвата. Незнайомий супутник дивився вперед, вів летючий човен круто вгору.
Майоріли хмари довкола, хиталися зірки у високості. Маруіра заплющила очі, тримаючи сильну руку мужа в своїх руках. Мовчати, бо знову розвіється радісна мить, бо знову все стане марою.
— Маруіро! Вже далеко город Золотих воріт. Ми над океаном. Не бійся. Нас не доженуть…
Вона знеможено дивиться в його обличчя, торкається кінчиками пальців гарячих вуст Вайвасвати.
— Я боюся, щоб це не стало сном…
— Сон позаду, єдина моя, — сказав Вайвасвата. — Лише тепер настало пробудження. Глянь — там унизу морські кораблі. На них ми прибудемо на землю Атласа. Я зібрав нове плем’я. Серед них сіячі й рибалки, вояки й жерці… Всі, хто вміє любити й бажає свободи. Ми підемо на Схід, там запалимо новий вогонь. Грізне знання руйнівних сил буде заховане на багато тисячоліть. Воно зруйнувало Атлантіс, бо дало силу, не прищепивши любові. Наші нащадки знову відкриють таємниці атома й зерна. Вони не повторять злочину володарів Атлантіса…
Маруіра поглянула назад. У багряній далині клубочились хмари, Атлантіс пропадав у млі. Біль пронизала серце жінки, але вона не виказала його. Лише сльози покотилися по її щоках, видаючи тугу душі. Вайвасвата помітив блискучі іскри на віях дружини, зітхнув.
— День і ніч залишилося жити Атлантісу, — прошепотів він. — Всі, хто не повірив попередженню, не врятуються.
На сході з’явилася рожева смуга світанку. Маруіра відвернулася од заходу і вже дивилася лише туди, де мало зійти сонце нового дня…
ЕПІЛОГ
Ще цілий день пливли втікачі через море. Ввечері пристали вони до піщаних берегів Атласа. Тут Вайвасвата наказав виходити на берег, виводити коней, в’ючити припаси.
Діти стурбовано питали батьків:
— А чому ми сходимо на землю? Так цікаво плисти.
Батьки відмовчувались, занепокоєно поглядаючи на захід.
Ішли цілу ніч не спочиваючи. На світанку зупинилися на високому гірському перевалі. Тут розв’ючили коней, пустили пастися між камінням.
На півночі рожевим блиском красувалася висока вершина Атласа. Нижче грізно клубилися хмари.
Зморені люди лягали спати. Хто в похідному наметі, хто просто так, проти неба. Лише Вайвасвата, розпаливши багаття, не спав. Дивився в невтомне полум’я, думав. І чоло його прорізувалося зморшкою великої печалі.
Маруіра та Оналі з дитям спочивали в наметі. Ані, розкривши беззубий ротик, усміхався, здригався вві сні. А мати його дивилася на грізне небо, що виднілося в отворі намета, прислухалася тривожно.
І ось колихнулася земля. Десь недалеко заіржали коні. Маруіра скочила з постелі, вибігла надвір. Вайвасвата стояв на повен зріст, дивився на захід. На обрії повзла чорна мла, прорізана блискавицями й багряними полисками.
Знову затряслася земля, ніби в муках народження. Маруіра похитнулася, схопилася за плече мужа.
— Мужу мій, — прошепотіла вона. — Я чую ніби поклик у просторі. Атлантіс кличе. Хто б це міг бути? Гляньмо у Всевидюче Око…
Вайвасвата кинувся до намету. Зі скриньки добув заповітний кристал. Разом вони схилилися над ним. Кривава заграва мерехтіла в глибині Ока, глухо гримів простір.
Якась тінь промайнула в кристалі, потім з’явилися безумні очі.
— Ранатака! — скрикнула Маруіра злякано.
— Ранатака! — зловісно повторив Володар. — Він! Сам Пір’ястий Змій — зраджений і покинутий! О ти, Вайвасвато, перевершив мене у підступі! Ти не залишив мені жодного вімана! Ти закрив мені шляхи для втечі з безодні жаху, що вирує тут! Ти захопив мою доньку! Ти ведеш моїх підданих! О, прокляття вам всім! Проклинаю кожен твій крок! Проклинаю ту, яка ділить ложе з тобою! Проклинаю сім’я твоє і плід чрева її! Проклинаю ваше майбутнє! Ха-ха-ха! Ти гадаєш, що позбавишся мене? Ха-ха-ха! Я йду з тобою, Вайвасвато! В кожному з твоїх супутників живе Пір’ястий Змій. Він прокинеться, коли час наступить! І я знову народжуся серед твоїх обраних — ха-ха-ха! — серед обраних племен!
— Демоне жаху, — суворо сказав Вайвасвата, з жалем дивлячись на Ранатаку. — Ти сам пожинаєш посіяне тобою. Ти зневажив закон Буття, закон Любові. Про який підступ говориш? Чим загрожуєш? Знаю, що сім’я твоє розкидане в серцях людей. Знаю, що повернешся ще в далеких нащадках. Будуть битви попереду. Смерть і жертви… Все буде, підступний Пір’ястий Змію! Тільки ж прокляття твої даремні! Білий Лебідь невмирущий. Чуєш мене? Безмір посилає йому сили свої. Він збере свої крила, заживить розтерзане серце…
— Ніколи! — з ненавистю проревів Ранатака. — Ніколи! А-а!.. Кінець! Безодня розкривається!..
Спалахнуло полум’я. Чорна тінь Ранатаки махнула руками, ніби широкими крильми, і зникла. Пролунав оглушливий грім. Вайвасвата перевернув кристал, заховав його в скриньку. Мовчки поглянув на Маруіру. Вона була спокійна й бліда.
— Сталося, — прошепотіла Маруіра.
Знадвору чулися крики. Вайвасвата вийшов з намету. Дорослі й діти зібралися на гребені перевалу, лементуючи. Всі дивилися на захід. Звідти котилася по долинах сіра блискуча хвиля, змітаючи по дорозі ліси, каміння, селища. Видовище було настільки грізне, що люди замовкли.
— Ми вчасно вийшли на гору, — прошепотів Вайвасвата. — Океан затоплює землю…
А земля дрижала, стугоніла, несла відгомін страхітливих подій по всьому планетному кругу. І чорні хмари мчали на схід, викрешуючи блискавиці в грозах і ураганах.
Оналі винесла дитя з намету. Ані простягав ручки до матері, сміявся.
— Ма… ма… — белькотів він, дриґаючи ногами.
— Що тобі? — ніжно запитала Маруіра. — Що тобі, синку?
— Ані вимагає молока, — серйозно сказав Вайвасвата, поклавши руку на плече дружині. — Йому пора в путь. Чуєш, Маруіро? В далеку путь… Вічну…
1965–1967
ДИКЕ ПОЛЕ
Повість
У святу неділю не сизі орли заклекотали,
Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,
Угору руки підіймали, кайданами забряжчали,
Господа милосердного прохали та благали:
— Подай нам, Господи, та з неба дрібен дощик,
А знизу — буйний вітер!
А чи не встане на Чорному морі бистрая хвиля,
А чи не повириває якорів з турецької каторги.
Та вже ж нам ся турецько-бусурманська каторга надоїла;
Кайдани-залізо ноги повривало,
Біле тіло козацьке, молодецьке
до жовтої кості пошмугляло!..
Пролог. Тінь ятагана
Побратими
День-два їде козак понад Росавкою. Поспішає до Росі. Може, стрінеться десь йому жива душа — хочеться перекинутися словом, відпочити біля людей якусь днину.
А потім — на Січ, до порогів…
Мріють могили в степу. Прадавні, давні й теперішні. Сплять під ними кості лицарів невідомих. Пухнасті зернята кульбаби легенько пролітають над могилами, лягають у парку літню землю. Малиново зоріють поміж тирсою великі квітки будяків, наче козацькі хоругви. Кружляє в небі підорлик, виглядає необачного зайця або ховраха. Тихо-тихо в степу, тільки легіт лагідний ворушить поверхню сивої тирси, котить по ній ледь помітну хвилю.
Гарно, невимовно гарно на рідній землі. То чому ж так тяжко жити на ній? Чом серед краси дивовижної ллється кров і чорніють руїни?
Ніхто не скаже про те. Мовчать-німують могили. Осміхається сонечко. Так було за прадідів. Так було вчора. Так буде завтра… Може, й завжди? Довіку?..
Здалеку бринять струни кобзи, чути сумовитий голос. Гордій пришпорює коня. Ось і битий шлях, а край нього — могила. Сидить біля неї сліпий кобзар у драній сірячині. Поруч лежить хлопчина років десяти. Білявий, кирпатий. Задерши ноженята догори, втішається спочинком, дивиться не надивиться в безмір неба. Побачив козака на коні, зацікавлено підвів голову, захоплено позирає на шаблю біля пояса, на пістолі, сріблом розцяцьковані.
Зупинився Гордій, скочив з коня. А сліпий поглядом десь у незміряній далині, сухі рухливі пальці легко бігають понад струнами, з вуст злітають тужливі слова, ніби плач степової чайки.
Зближається від півдня ще вершник. Гордій скоса глянув на нього. Запорожець. Просмолена груба сорочка засукана по лікті, кунтуш приторочений до сідла, довгі прокурені вуса звисають до манишки. Він мовчки кивнув Гордієві, вколов його гострим поглядом чорних очей. Знявши шапку, заслухався думи.
А кобзар не вмовкав, і не знати, не розібрати — чи він десь чув ті слова, чи вони виникали в його серці під мелодію літнього дня серед широкого степу…
То не солов’ї серед гаю вдосвіта співали,
То не орли серед степу на камені клекотали,
Гей, гей!
То батько й ненька
Старенькі
Діток своїх у дорогу далеку виряджали,
Благословляли…
Гей, гей!..
Ой далекий шлях, тяжкі-важкі дороги, діти наші любі,
Діти-соколята…
Гей, гей!
Вороги тяжкії стрінуть вас на згубу,
На велику згубу,
На долю прокляту!
Гей, розженуть же вони вас по лісах, по долинах,
По далеких краях-українах,
Гей, гей!
Та й розгубите ви материнські-вітцівські слова по домовинах
По чорних руїнах,
Гей, гей, гей!..
Похнюпилися козаки: не чули вони ще такої думи, бере вона за серце, ворушить сумління, розгойдує буряну хвилю в душі. А кобзар, прислухаючись до нечутного голосу блакитного неба, примовляє, і плачуть-рокочуть струни, ніби жаліючи безталанних дітей.
Тяжко ж буде старшим синам, тяжко буде й середульшим
синочкам, і наймолодшим…
Гей, гей!
А ще тяжче буде наймолодшій сестриці,
Соколиці…
Розбредуться вони по краях чужинецьких,
По маєтках шляхетських,
По горах диких,
По царствах великих,
Гей, гей!
І забудуть вони про сестру свою одиноку
в сумній самотині,
При лихій годині…
Ой пробач, наша доню, за лиху нещасливу долю,
Що судилося здавна тобі жити в Дикому Полі,
Гей, гей!
На роздоллі
Та у тяжкій неволі…
Гей, гей!
Доню наша, доню, сердешна Україно.
Бідна сиротино…
— Замовкни, діду, — не стерпів козак, тяжко зітхаючи. — Не край серця. А то заплачу — бігме, заплачу! Ніколи не плакав, а тепер сльози підступили до очей. От бісів дід, отак бере за душу! Боже помагай, святий старче!
— Оттакої, — насмішкувато одвітив кобзар, одставляючи кобзу вбік. — То бісів, то святий! Ти вже охрести мене якось по-одному, козаче. А за те, що дума до вподоби, — спаси біг! Сиджу оце на могилі, слухаю, як степ гомонить… і в мені воно заворушилося, заспівало… Коли вам до вподоби — піду співати далі…
— А куди Бог несе, діду?
— На Запорожжя піду. Погомоню з отаманами, з козаками. Мо’ в похід морський ще сходжу. Повернуся на Вкраїну, людям поспіваю про славу козацьку. А ви ж звідки?
— З Січі, — сказав Гордій. — А тепер доведеться знову повертатися. Поспішав, гадка була одружитися, пожити з дружиною. Де там — чорна руїна лишилася…
— Ногаї, — похмуро мовив козак, чи то запитуючи, чи то стверджуючи. — Зі мною — те ж саме сталося. Правда ваша, діду. Нема долі бідолашній Вкраїні. З одного боку татари, з іншого — ляхи, а ще — турки та волохи…
— Вистачить воріженьків на наш вік, — пробубонів кобзар, розв’язуючи сакви. — На лезі шаблюки доля наша, козаченьки. А там — ой, як ненадійно сидіти!
— А нема деінде, — суворо одказав козак, — доведеться, сидіти на шаблі чи на списові, аж доки нутрощі нам прохромить!
— Краще ворогові! — зітхнув кобзар. — Щось мені закортіло поїсти Прошу до гурту, панове запорожці… Ви що ж — знайомі?
— Та наче не бачилися, — сказав Гордій. — Я Кожух Гордій.
— А я Грицько Підкова. Доля в нас одна, пане-брате! Може, побратаємося?
— Згода, Грицьку!
— Добре, браття, — вдоволено крекнув кобзар, порпаючись у глибокій торбині. — Добра справа. І я з веселим серцем піду в дорогу. Доки братаються лицарі — не самотня наша мати Вкраїна. Є кому боронити родину…
А Грицько Підкова вже дістав з саков, приторочених до сідла, срібний старовинний келих, бурдюк з вином, жестом покликав Гордія. Вони розсілися довкола каменя, на якому кобзар розіклав своє добро — житній корж, сало, пучок молодої цибулі, дрібку солі.
— Іванку, Іванку, — радісно озвався дід до свого провожатого. — Ти, голубчику, дивися, як козаки братаються… щоб знав, щоб навіки запам’ятав. Хто стає побратимом — той і душу, і тіло кладе за друга свого…
Та хлопчині не треба було казати — він уже давно зачаровано стежив за козаками, за кожним їхнім рухом, прислухався до кожного слова. Він виріс у глухому хуторі на Волині і ніколи не бачив запорожців, лише чув про них казки та легенди від покійної бабусі. А тепер ці казкові лицарі ожили перед ним, з’явилися в плоті, як усі інші люди. І здавалися вони йому близькими, щирими, простими, а це робило їх ще привабливішими.
Тим часом Грицько налив у келих густого червоного вина. Потім вони з Гордієм з’єднали руки, і гостре лезо шаблі майнуло в руці Підкови. Багряний струмочок полився в темну рідину. Козаки обнялися, припали вустами до чаші і дружно вихилили її. Потім міцно поцілувалися.
Кобзар сплакнув, усміхаючись, розгладив довгі сиві вуса.
— Хай Бог благословить ваше братерство, лицарі ясні!..
— Випийте й ви, батьку, — сказав Грицько, наливаючи в келих вина. — Щоб краще співалося…
— Вип’ю залюбки, — розчулено відгукнувся дід. — Дай Боже, щоб довіку не пропало на нашій землі товариство та побратимство. Хай пошле вам доля козацька щастя військового, бою побідного! А як смерті, — то смерті лицарської!
— Спаси Біг, батьку, — сказали побратими.
Дівчина
Попрощалися козаки з кобзарем. Він рушив до Дніпра, вони — до Росі. Мав справу Підкова у Богуславі, треба було одвідати старого отамана, який доживав віку у невеликій світлиці над річкою, бавлячись садівництвом та пасікою. Вирішили побратими погуляти кілька днів у містечку, а опісля повернутися до Хортиці.
Понад дорогою з’явилися вістові вежі. На них чатували козаки, пильно вдивляючись в обрій — чи не з’явиться знак зловісний, чи не посуне чорна хмара з Дикого Поля.
Кам’янистим шляхом під’їхали козаки до Росі. Погуляли, доки переїхав на цей бік з великим дубом перевізник — кряжистий волохатий дід. Скупо привітавшись, він звів козацьких коней до води, розмістив у просторому дубі.
Сам став на кормі, суворо проказав:
— Гребіть, хлопці…
Козаки взялися за грубі весла. Дуб захитався на прозорій течії Росі, швидко поплив навскіс, до протилежного берега. Дід вправно обминав скелі, прямуючи до великого гурту людей, що зібрався на березі. Звідти чулося ревище худоби, іржання коней, пісні п’яних, галас перекупок.
Не встигли побратими зійти з дуба та звести коней, як на них напала молода чорнява циганка. Схопила за руку Гордія, обпекла його жагучим поглядом і все примовляла:
— Не пожалій червінця, вродливий козаче, — всю правду скажу, нічого не приховаю!
— Знаю, знаю правду, гарна циганко, — одбивався Гордій від неї. — Впаду десь у Дикому Полі під шаблюкою татарською — яка ж іще доля козацька?..
— Ой ні, такої легкої смерті не судилося тобі, — гаряче заперечила циганка, зазираючи в очі козакові. — Довго житимеш, до самої смерті житимеш!..
— Спасибі твоєму дідові, — засміявся Грицько Підкова, — всякий собака живе до самої смерті! А коли вона прийде — смерть? Ось про що скажи моєму побратимові, циганко!
— Не скоро, не скоро, козаче, — усміхнулася лукаво циганка, — ще матимеш ти дружину хорошу, діток багато. Вони й поховають тебе, як належиться доброму господареві Не жалій червінця, гарний хлопче, ще одкрию тобі багато сумного, печального…
— Цур тобі! — скрикнув Грицько. — Платити за сум! Ми й без тебе знаємо, що лиха чортів син висипле на нас цілий міх!..
— Заплачу, заплачу, — сказав Гордій, — кажи, що судилося мені, гарна циганко…
— Один як палець лишився ти, козаче, — похитала головою циганка. — Всі пропали. І суджена твоя згинула, дівчина прегарна…
— Правда твоя, — зітхнув Гордій, похнюпившись. — Кажи далі…
— Та нехай не журиться серце твоє… Стрінеться тобі знову красна дівчина, зав’яже світ, полонить душу твою…
— Ой навряд…
— Не зарікайся, козаче. Доля темна. Та не принесе тобі інша суджена радощів ще довгі роки. Муку люту звідаєш ти, лихоліття небачене. Одначе — переживеш і щасливий будеш…
Зітхнув козак, похилив голову.
— Не щедра ж ти, циганко. Я щедріше плачу, ніж ти. Ну та гаразд, бери, йди з Богом…
Він кинув червінця в руку гадалки, стрибнув на коня.
— Їдемо, Грицьку. Що там гадати. Не об’їдеш долі конем, не перестрибнеш. Яка чара судилася — таку вип’ємо…
Козаки вибралися з базару, в’їхали на вузеньку вуличку Богуслава…
Незабаром відшукали вони старого отамана. Зрадів прадавній козак, сплакнув від несподіванки, щиро пригощав любих гостей медами та наливками.
В бесіді тихій передав Грицько Підкова вість від кошового отамана. Похилив сиву голову до столу дід козацький, зажурився.
— Спробую, синку… Спробую погомоніти з братчиками в Києві… Та не віриться мені, щоб це сталося. Розкидані ми, роз’єднані… Прибиті чужинцями… Добрі вояки — та не для себе!
— Прокинемось, — гордо сказав Підкова. — Сон колись та кінчається. Не буває вічного сну…
— Вічного сну не буває, — зітхнув старий козак, — та буває, що ворог у сні лицаря нищить! Ну, та сподіваймося на долю козацьку та на волю Божу! Пийте, діти, хай втішиться моя господиня, що орли запорозькі не погребували її гостиною!..
Три дні погуляли козаки в отамана. Спочили добре, одіспалися. І коні їхні напаслися на луках пахучих, широких.
Попрощалися з ласкавими господарями, рушили на південь. День їхали. Другий. На третій побачили невеликий лісок серед степу, а під ним — хутірець у долині. Десятків?о два хат чепурних, невеликий став, обсаджений плакучими вербами. І на шпилику біля лісу — церковиця.
— Гарний хутір, — сказав Гордій. — Так і в нас було. Затишно, любо. Зупинимося тут, брате?
— Хіба на часину, — відказав Грицько. — Поспішати треба, ніколи розгулювати…
Обабіч дороги в житі з’явилася дівчина з коромислом на плечах. У двох кленових відеречках похлюпувала прозора вода. Дівчина побачила козаків, засоромлено зупинилася. Грицько Підкова схвально та привітно усміхнувся, кивнув:
— Помагайбі, дівчино хорошая, на все добре. Чом зупинилася, перейди дорогу вповні, хай нам пощастить!..
— Дай Боже й вам ясної долі, ласкаві козаченьки, — дзвінким голосом проказала дівчина, переходячи з відрами шлях.
Гордій задивився на неї, замилувався. Як вона схожа на Соломію. І очі такі, й брови, і вуста повні та рожеві. Як до лиця їй волошковий віночок, як гарно їй у простій полотняній вишиванці. Ні в якій казці не описати такої краси, яку мають українські дівчата.
— Звідки воду несеш? — здивувався Грицько. — Хіба нема колодязя біля хати?
— Є, — осміхнулася дівчина, показавши разок білих зубів. — Але тут є цілющий потічок у полі. В ньому вода солодка й чарівна.
— Може, й нас пригостиш чарівною водою? — пожартував Підкова.
— Ласкаво прошу, козаченьки, — сказала дівчина, зупиняючись.
Побратими скочили з коней. Гордій підійшов ближче, припав до переднього відеречка. Вода справді була солодка, холодна і запашна. Не одриваючись від того чарівного на-гою, козак спідлоба глянув на дівчину. Темні крилаті вії злякано майнули вниз, прикриваючи блакитні очі.
— Доброго здоров’я пивши, — прошепотіла вона.
— Спаси Біг, — одказав Гордій, витираючи рукою вуса. — А як тебе звати, хороша дівчино?
— Василиною…
— Будь щаслива, Василино. Хай буде щастя тобі стільки, скільки маєш вроди!
— Е, Гордійку, — удавано суворо озвався Грицько, посварившись пальцем, — ти справді хильнув забагато чарівної води Залицятися почав…
— До такої дівчини не можна залицятися, — смутно відповів Гордій.
— Чому б то? — з подивом запитав Підкова. — Ех, і добра ж все-таки водичка…
— Гріх до краси залицятися. Лише дивитися, мовчати, милуватися…
Василина зачаровано дивилася в обличчя козакове, розкривши рожеві пелюстки-вуста.
— Ніхто мені ще не казав такого, — прошепотіла вона. — Спаси Біг, любий козаче…
Їй одразу впав у око високий молодий козак, схвилювали серце чорні, як вуглини, печальні очі. Серце дівоче тривожно стислося, завмерло, очікувало.
— Ну, велика тобі дяка, чарівниченько, — весело мовив Підкова. — Напоїла нас, втішила щирим словом. Пора нам далі, в дорогу. Прощавай!
Грицько скочив у сідло, а Гордій усе чогось зволікав, не одходив од дівчини.
— Ну чого ж ти, брате? — гукнув Підкова. — Чи ще закортіло ковтнути солодкої води?
Вуста у Василини затремтіли, в тихому зітханні прошелестіли благальні слова:
— Лишайтеся в нашому хуторі. Спочинете, розважитеся…
Гаряча жарина запекла в грудях Гордієвих. Він рішуче глянув на товариша, той іронічно посміхнувся.
— Бачу, бачу. Не кажи мені нічого. Що ж — хай буде. Де живеш, кралечко? Хто батько твій?
— Я мельниківна, — радо озвалася Василина, одразу розквітнувши, наче ружа на світанку. — Ось млин — бачте? — а біля нього, в садочку, наша хата. Батько будуть дуже раді, і мати будуть раді, і дід старенький. Мій дід — старий запорожець, знає багато казок і дум. А сьогодні — вечорниці. Зберуться хлопці та дівчата, розповідатимуть страшні історії всякі. Буде любо, весело Не пожалієте, козаченьки…
— Та не знаю, як я, — сміявся Підкова, лукаво поглядаючи на щасливого Гордія, — а мій побратим не пожалкує, А що ж це за вечір такий, що ви збираєтеся?
— А Йвана Купала! Хіба не знаєте?
— Ти диви! Я й забув. Славний вечір. Тоді й я з охотою лишаюся. Може, й мені святий Купала пошле якийсь скарб? Веди, Василинко, до батька-матері, привітаємо славного мірошника.
Дивен вечір
Гарно Гордієві на хуторі степовому. Затуманилося лихоліття минуле, одійшло десь за плином часу. Постало в уяві обличчя Соломіїне, лагідно усміхнулося.
«Ти не гніваєшся, Соломійко, що серце своє віддаю іншій дівчині?»
«Ні, Гордійку, не гніваюся, — чується серед зірок ясних шепіт. — Іди на поклик долі, та дівчина — сестриця моя. Я поможу тобі…»
Славна сім’я в мірошника. Раді господарі козакам подорожнім. Усе на столі, чим багаті люди, — пахучий хліб, щільники з медом весняним, наливка багаторічна, смачна смаженя.
Сивий дідуган розпитує гостей про Запорожжя, сяє беззубою усмішкою, згадує давні походи, славного Байду, хороброго Кореня, завзятого Свиргу.
— Славних лицарів родить земля вкраїнська, — тужливо промовляє дід, — та не вміють прикласти рук до путньої справи. Тільки вмирати гарно вміють, бісові сини! Гарно! Хоч би й Байду взяти — три дні й три ночі на гаку висів, а хоч би тобі застогнав!.. Сміється вражий син, царство йому небесне та походів бойових на тім світі, — і хоч тобі що! Так я й кажу — славний лицар був, такого не знайдеш і в палацах королівських, а ясного розуму чортма! То до царя московського, до грізного Йвана, метався; то до лядського короля; то до хана, підступного лиса! Чого ти шукаєш, лицаре, у правителів чужинецьких? Хіба що вітра в полі? Збери ти військо незбориме, козацьке, та й крикни недругам околишнім: не руш! Не чіпаємо вашої господи, не руште й нашої хати!
— Рабський дух не вибито з серця людського, — зітхнув батько. — Татарська неволя вікова переїхала нас, ніби жорном страшенним. Дякувати Січі, прокидаються люди, відчувають себе вільніше…
— Правда твоя, синку, — підхопив дід. — Дух козацький не стільки старшим людям потрібен, скільки дітям. Доки житиме той дух волі та лицарства, доти й надія не вмре у народі…
Виходить Гордій з хати. Дивен вечір пливе над землею. Повний місяць у небі. Зорі, як — знаки таємничої книги. Над потічком замріявся старенький млин, дзвенить, видзвонює срібними краплями вода поміж лопатями колеса. Під лісом палають багаття — там пісні та веселощі.
До Гордія підходить Василинка. Корсетка охоплює худенький стан, робить дівчину ще зграбнішою, чарівнішою На голові вінок, по плечах розсипалися розмаїті стрічки. Місячні промені сповивають дівчину блакитним серпанком, і козакові здається, що вона зараз, ось зараз, піднесеться вгору й полетить.
Подає руку. Він мовчки йде за нею. На леваді тінями ходять стриножені коні, хрумають соковиту травичку. Попід греблею пливуть сиві пасма туману.
— Русалки, — шепоче Василинка.
— Де? — дивується козак.
— А ось — хіба не бачиш?
— То ж туман…
— Еге, вони лиш здаються туманом. А спробуй, прийди сюди опівночі сам — обернуться дівчатами річковими, залоскочуть…
— А з тобою — не залоскочуть? — осміхнувся Гордій.
— Ні, — поважно мовила дівчина. — То мої подруги. Кого я люблю — того вони не чіпають. Ой, що це я кажу?..
— Так ти любиш мене? — загорівся Гордій, зупиняючи дівчину посеред греблі. — Скажи, Василинко, — любиш?
Дівчина звела глибокий, бездонний погляд на Гордія, довчала. В її очах козак бачив чи то радість, чи то зажуру. Чи, може, те й інше? Тривога прокрадалася в душу козачу. Чому вона так загадково мовчить?
— Одразу покохала тебе, козаче, — зрештою мовила дівчина. — Як тільки побачила. Ждала тебе, мріяла вечорами. Душу мою й життя віддам за тебе, не задумаюся. Чи віриш мені, Гордійку? — палко запитала вона, пригортаючись до грудей коханого.
Розтанула сувора козача душа. Зникло все — минуле, майбутнє. Була лише чарівна, вічна, незамінна мить кохання, ім’я якого чи назва нічого не значить, бо воно в неповторному чутті. Так мріє озимина під снігом про сонячний промінь, але не знає ласки його тепла, доки не відчує полум’яні торкання до листячка свого…
Згодом прийшли закохані до лісу. Там на широкій галявині хлопці та дівчата розпалили багаття. З веселощами, жартами та піснями стрибали через вогонь. Іскри тріщали, линули в безжурне небо, між деревами відлунювала старовинна пісня.
По долині річка біжить,
Над річкою явір стоїть,
Над явором ворон кряче,
Під явором мати плаче;
Мати плаче, ще й ридає,
Свого сина дожидає.
Сидить ворон над скалою,
Похитує головою:
«Ой я твого сина знаю.
Тричі на день попас маю,
З лоба очі вибираю.
Іди, мати, додомочку,
Візьми жовтого пісочку,
Посій його в городочку;
Як той пісок вгору зійде —
Тоді син до тебе прийде…»
Василинка здригнулася, притулилася до Гордія.
— Що тобі, голубонько?
— Страшно чомусь мені стало. Пісня… розтривожила мене…
— Що ж пісня? Всі її співають. Хіба звикати козакам вмирати по чужих краях чи на рідній землі?..
— Отож-бо й воно, — озвався зненацька Василинин дід збоку. — Звикли ми вмирати, а не жити. І пращури вмирали, і діди, і батьки. І сини вмирають. І онуки звикають до кривавої постелі…
— А чи настане, діду, такий час, коли не буде бою між людьми? — журливо запитав Гордій, дивлячись у вогнище. — Невже ж то такий закон, щоб вікувати поміж ворогами? Та невже земля вкраїнська не стане вільною, щасливою?..
Зближаються до багать хлопці та дівчата, нишком стоять довкола, прислухаються, що скаже дід. А старий запорожець задумався вельми, ворушить сухими вустами, ніби згадує щось давно забуте.
— Чув я, ще як був на Запорожжі, — нарешті озивається дід, — прадавній переказ. Хтозна-звідки він, хто його склав. Але ж дід, від якого я почув ті слова, казав мені: «Пильно бережи той заповіт правічний, шукай у ньому корінь нерушимий, Як джерело рне з глибини земної, так і ясність розуміння не лежить на поверхні слова…»
— Мудра заповідь, — прошепотіли хлопці ззаду.
— А переказ той такий, діти мої, — вів далі дід. — Шаблею і вогнем плюндруватиметься земля багата вкраїнська. Не матиме вона спокою ні вдень ні вночі. Топтатимуть її орди ворожі, братимуть у полон синів та дочок її — на рабство ненависне, на муки пекельні…
— Знаємо те, діду, — гірко озвався Гордій. — А доки ж те буде? Доки?
— Довго, синку. Довго те буде. Вік, а мо’, й більше. Доля про те знає, доля Вкраїни. Та настане час… час великий, славний… Народить дівчина сина, славного лицаря…
— Дівчина? — зітхнули з подивом дівчата.
— Дівчина, — сказав дід. — І ніхто не знатиме про теє — ні вороги, ні друзі. Не видно буде того, мо’, й сама вона не знатиме тії радості великої. Народиться той син, і матиме він зброю незвичайну…
— Чарівного меча? — обізвався якийсь парубійко нетерпляче.
— Ні, — повагом одказав старий запорожець. — Не візьме той лицар до рук жодної шаблі, чи списа, чи самопала. Матиме він слово чарівне! Що скаже слово — то оживуть мертві серця. Що скаже друге. — вороги впадуть на землю, спалені вогнем правдивого слова. І стане тоді земля вкраїнська славна поміж іншими народами, і не топтатимуть вже її грудей орди чужинецькі…
— От аби дожити, — прошепотів хтось серед загальної тиші.
— Не ми — онуки доживуть, — суворо проказав дід…
Дикий ліс
Пригорнувшись одне до одного, стояли Гордій з Василиною край узлісся, милувалися небом неозорим, мовчали. Нарешті озвалася дівчина.
— Чи дуже любиш мене, голубе ясний?
— Як серце, — палко відповів козак. — Не можу без серця й хвилини жити. Так і без тебе…
— Ходімо ж тоді зі мною, — сказала щасливо мельниківна.
— Куди?
— До Дикого Лісу.
— Не чув про такий. Що там діяти вночі?
— Саме тепер, на Йвана Купала, можна побачити там Правічну Бабу. Живе вона в Громовому Яру, серед Дикого Лісу…
— Навіщо вона тобі, голубонько? Чом до неї не можна прийти вдень?
— Вдень її не побачиш, Гордійку. Та й лісу того в Громовому Яру завидна нема. Так — кущики мізерні, глинища, та й годі. А на Йвана Купала або в горобину ніч виростає Дикий Ліс непролазний, а серед нього — хатка Правічної Баби. Кого вона любить — того допустить до себе. Хочу дізнатися від неї про долю нашу. Чи підеш, чи, може, не хочеш про спільну долю нашу дізнатися?
— Дивно мовиш, Василинко, — прошепотів Гордій, — та я вірю тобі. Жіноче серце знає інколи таке, про що й лицарі не догадуються. Веди мене, коли знаєш путь…
Дівчина вхопила козака за руку, рушила в ліс. Вела Гордія крізь гущавину, поміж віковими соснами та товстезними дубами, через високі хащі папороті, попід темними заростями ліщини, йшла вона метко, мов ящірка, вибираючи шлях невідомо за якими прикметами. Інколи в серце Гордія закрадався острах — чи не мавка лісова вхопила його та морочить серед нетрів диких? Та гаряча хвиля линула від руки дівочої, сяяли в пітьмі її любі очі, чувся теплий довірливий подих — і козак одганяв химерні думки. Хай — що буде! Йому гарно з нею, йому любо, нехай так буде завжди, довіку. Йти, йти без кінця, без краю, в поході до казкової чарів ниці. Та яких ще чар треба, коли вона — степова дівчина — на віки вічні причарувала його до себе. Не одвернуть тепер ні трави, ні шептання, ні намова…
Тихо в лісі. Ні шелесне. Не чути навіть шурхоту під ногами, і це вселяє тремтіння в мужнє серце козацьке. Що це діється, де вони? Віття дерев безшумно похитується, торкається шкарубкими пальцями за плечі, за шапку. Зірки щезають, їх уже не видно серед верхів’я, морок заповнює все зокола. А Василина йде та йде, ніби вона бачить у пітьмі.
Ось вони зупиняються на мить край долини. Прірва дихає холодом, десь унизу відлунює глухий дзвін. Ледве-ледве лине у просторі, та звучання його потужне, воно потрясає душу, тривожить, бентежить хвилюючою таємницею.
— Ти чуєш? — прошепотіла Василина.
— Чую…
— Ходімо. Вона вже є. Скоро північ…
Дівчина потягла козака по крутій стежині. Він задихався, шабля чіплялася за круті звиви коріння, ноги ковзалися. Де-не-де жевріли холодним полум’ям трухляки, кидали мертвотне сяйво на збентежене обличчя Гордія. Дівчина озиралася.
— Вже скоро. Це — Дикий Ліс…
Загорілося серед хащі віконечко.
— Вона. Ходімо…
Постояли перед низенькою темною хатиною. Гордій згадав казки, які він чув од своєї бабусі. Чорти, зачаровані хащі, Баба Яга. Невже справді в житті є така дивина? Невже то не вигадки старих людей?
Василина підступила до похилених дверей, тихенько постукала. Двері самі собою відчинилися. Почувся тихий втомлений голос:
— Добрим людям світлиця відкрита. Заходьте…
Вони ступили до хати. В пічурці палахкотіло полум’я, стрибаючи по ситих соснових трісочках, кидало жовтаве проміння на низеньку світличку. Біля вогню сиділа похила бабуся — біла-біла, худесенька, з великими ясними очима. На ній легенькі шати з лляного полотна, помережані розмаїтою вишивкою. Пряла тонесеньку нитку з прозорої сріблистої куделі, надітої на великий темний гребінь, намотуючи її правою рукою на веретено. Бабуся не кинула прясти, лиш на якусь хвильку звела очі на гостей, приязно всміхнулася.
— Давно, давненько жду я вас, діти, — сказала вона.
— Нас? — вражено запитала дівчина, переглядаючись з коханим.
— Вас, горличко. Добре, що згадала про мене в грізний час. Не побоялася ночі, не злякалася сили нечистої…
— А ми… ми й не бачили нечистої сили, бабусю…
— Правду мовиш, — хитнула ласкаво головою баба. — Бо й нема її. Лише в нечистому серці панує нечиста сила. А добре, ясне серце бачить лише добро й красу. Багато людей приходило до мене, та гинули вони…
— Чому, бабусю?
— Бо йшли вони за марою. Скарбів шукали, влади над людом нещасним, приворотного зілля для кохання або згуби для брата. І бачили вони в Громовій Долині упирів кривавих, нечисту силу рогату, а в хатині бідній — Бабу Ягу, горбату, злу. Чи ж зла я, діти мої, гляньте в очі мої? Чи страшна?
— Добра ти, — щиро сказав Гордій. — Ясна. Як мати…
— Правду сказав, синку, — щасливо озвалася бабуся. — Я — Правічна Мати, Баба. З давніх-давен сиджу у самотині, пряду нитку оцю. Не можу кинути й на годину праці, бо перерветься доля народна. А мусить вона бути цілою, єдиною. Тому й сиджу в Громовій Долині, серед Дикого Лісу, щоб, не дай Боже, ніхто злий не пошкодив нитки безцінної. В ніч на Йвана Купала або в громову горобину ніч можна побачити мене. Та злобне серце не побачить ні куделі срібної, ні нитки ясної, ні веретена древнього. Вам відкрилася ця таємниця, отже, ви суджені, діти мої. Чого бажаєте?
— Про долю нашу запитати в тебе бажаємо, — тремтячим голосом озвалася дівчина. — Покохала я сокола ясною, та не проста доля наша, втаємничена…
— Запитай коваля, — суворо одказала бабуся, — хто йому кує підкову для коня? Чи сама вона твориться з холодного заліза? Ні, вогнем і молотком гне коваль залізо, щоб підкувати вірного коня. Запитай сіяча, чи їде він жати жито в Дике Поле, серед бур’янів буйних? Ні, він виорює ниву, ніжить її, як дитину, засіває ярим зерном, щоб добути багатий врожай. Діти мої любі, послухайте Правічну Матір, не сподівайтеся на долю ласкаву, готову. Доля — як скеля гірська. Або проб’єш крізь неї шлях тяжкою працею, або обійдеш. Тільки ж гору можна обійти, а долі — ні! Чи збагнули мене?
— Мудро кажеш, мамо, — сказав Гордій. — Любо мені слухати твою мову хорошу. Добрий кінь, шабля в руці — ось наша доля!
— Не тільки, не тільки, — похитала сивою головою бабуся, і срібна нитка заблищала розмаїтими вогнями перед полум’ям. — На шаблю є шабля. На силу є сила. А на мудрість — нема мудрості. Мудрість одна-єдина…
— Хіба вона одна для всіх людей? — вражено запитав Гордій.
— Одна. Та не знають її люди. Колись прийде час, відшукають її люди. Вона близенько від них. Ой як близенька…
— Де, бабусю?
— Шукайте, Не можу сказати. Кожен досягне тієї мудрості сам. Чого ще бажаєте?
— Хочемо побратися, — сказала Василина. — Скажи нам, бабусенько люба, чого нам ждати: лиха чи радощів?
— Життя, як дорога далека, — мовила бабуся сумовито, — всього трапиться, діти мої. Буде й горе, буде й щастя. Не захопіться радощами-любощами, не впадіть у горі. Візьми, доню, за божницею квітку папороті, неси до вогню…
Василина, тамуючи подих, підійшла до божниці, відшукала за темною іконою божої матері мерехтливу квіточку, принесла до бабусі. Квіточка заграла синім вогнем, заіскрилася.
— Кинь у полум’я, — наказала бабуся, — і дивись. Дивіться обоє. Візьміться за руки…
Василина виконала веління, в пічурці спалахнуло зеленкувате полум’я, білий дим жухнув на хату, оповив усіх прозорою хмаринкою.
Баба дивилася на вогонь, а руки її невпинно пряли чарівну нитку.
— Бачу, бачу, — сказала вона. — Церкву… і вінець в руках панотця…
— Бачу і я…
— Добре, доню. Судилося бути вам парою… Бачу діток веселих трійко… Двоє хлопчиків і одна дівчинка…
— Я не бачу, — прошепотіла дівчина. — Не бачу… Але то добре, бабусю… Ой, як добре! Двійко хлопчиків, козаків! Чи чуєш, Гордійку? Чи чуєш?
— Чую, — схвильовано сказав Гордій. — Тільки не бачу…
Сувої диму звивалися в химерні обриси, сліпили очі, козак вдивлявся в них, аж йому паморочилося в голові. А бабуся тривожно шепотіла:
— Бачу татарина злого… з арканом у руці…
— Де? Де він? — схопився за шаблю козак.
— Тихо… Тихо, козаче…. Це лише видіння… Життя попереду. Бачу судженого твого, дівчино… Ланцюги на ньому… Кров на лиці…
— Краще вмерти, — зціпив зуби Гордій. — Навіщо ти мовиш таке страшне, бабусю?
— Кажу, що бачу… Ти, дівчино, у фортеці страшній, похмурій… і кат біля тебе… з шаблею в руці… — Бачу тебе, козаче, старого… на полі ти… жита буйні красуються… сини-козаки біля тебе… дружинонька сива…
— Нічого не збагну, — простогнала Василина. — І наруга кривава, і радість велика… Чого ж чекати, люба бабусю? Як збагнути?
— Мудрий збагне, діти, — спокійно відповіла бабуся, опускаючи ясний погляд донизу. Помовчавши трохи, вона додала: — Од вашого кореня піде та дівчина, що народить колись для Вкраїни лицаря славного. Бережіть кохання, мужність бережіть… То нитка срібна, яку пряду я в самотині… Чуєте, діти? Чуєте?..
Враз щезло все… Хатина, бабуся, вогник…
Василина з Гордієм стояли в яру, серед ріденьких кущів, На травах, у сяйві місяця сріблилась павутина, та серед похмурих круч Громової Долини відлунювало прощальне напуття Правічної Баби:
— Чуєте, діти? Чуєте?.. Чуєте…
Сватання
Вдосвіта Гордій повернувся до клуні, де вони спали з побратимом. На обрії грала кривава зірниця, десь у гаю кувала зозуля. Козак тихенько прочинив двері до клуні, шаснув у сіно. Грицько почув, пробубонів спросоння:
— Довгенько гуляєш, парубче. Дивися, щоб я тобі шиї не намняв! Ще дівчину зганьбиш! Я тоді тобі не побратим…
— Ну що ти мовиш, брате, — прошепотів Гордій. — Я ж люблю її. Хочу побратися з нею…
— Ти здурів, — аж підскочив Грицько. — А як же Запорожжя? Ти як вітер весняний — гадаєш одне, виходить на інше! Чи мало доля вчила тебе? Кинь пустощі! їдьмо До братчиків. Там наша дівчина, там наша воля…
— Не можу, — палко сказав Гордій. — Візьми мою душу, брате, а без Василини — не жити мені. Не зраджу побратимства, не бійся! Одружуся, поживу хоч тиждень. Потім поїдемо. В похід, в бій, чортові до пекла! Аби знати, що мене ждатиме серед степу, біля гаю над ставом, дружинонька вірная. Не цурайся мене, збагни. Не бабій же я, не ради спідниці лишився тут. Люблю її, як Бога…
— Ей, хлопче, схаменися! Зав’язала дівка світ тобі. Та що діяти! Доведеться й мені чекати, доки ти обвінчаєшся. Ти дивися — чекаю тиждень… А потім — в похід!
— Добре, добре! — зрадів Гордій. — Ти справді побратим, Грицьку! Як сонечко зійде, одразу ж і до мірошника. Будеш сватом…
— Та я ж не вмію…
— Нічого… Якось воно буде… Що-небудь вигадаєш, набазікаєш…
— А як він теє… не захоче?
— Не може бути…
— А коли все-таки ні?..
— Вкрадемо Василинку, — гаряче сказав Гордій. — Вона любить мене і піде зі мною на край світу. Одвезу її десь під Київ, поставлю хатину, господинею зроблю!..
…За якусь годину-другу сиділи Гордій с побратимом за столом у мірошника, снідали. Господар чомусь-то був похмурий, невеселий. Підкова завважив те, здивувався.
— А чому ти, пане господарю, сумний сьогодні? Чи нещастя якесь, не дай Боже, трапилося? Чи сон поганий приснився?
— Не спав, пане козаче, — неохоче відповів мірошник. — Далебі, не спав. Побратим твій водив дівку нашу бозна-де. Не годиться так воно, не годиться, брати запорожці! Чи не вкраїнської матері ви діти? Чи не знаєте, як воно ведеться в добрих родинах! Чи не відаєте, що ви були й нема, а на дівку — поговір?..
— Тату, — озвалася Василина з-за печі, — тату, ти ж нічого не знаєш. Ми були в Громовій Долині.
— Га? — злякано скрикнув батько, глянувши в бік дочки. — А чого вас понесло туди на Йвана Купала? Чи не знаєш ти, що там діється в ту ніч?
— Знаю. Тому й ходила…
— Гей, пане господарю, — раптом втрутився в ту розмову Підкова, закрутивши прокуреного вуса за вухо. — 3 дочкою своєю погомоніти зможеш опісля, а я тобі хочу дивну пригоду розповісти…
— Яка там ще пригода? — невдоволено пробуркотів мірошник, шкрябаючи п’ятірнею в потилиці. — Чого ви мені тут голову макитрите?
— А така пригода, — хитро вів далі Підкова, підморгуючи побратимові, — що їхали ми ото полем, біля вашого хутора… коли тут вискакує з жита лисиця… руда така, а хвіст, як сонне, сяє — пухнастий, наїжачений, морда хитра-хитрюща…
— Брешеш, собачий сину, — скипів Гордій, стусаючи ліктем козака, — не руда вона, а русява. І де це бачено, щоб у дівчини морда була або писок?..
— Оттакої? — розвів руками Грицько. — Я — про лисицю, а він — про дівицю! Не перебаранчай, бісів сину, а то я зовсім збився з пуття! Заплутався, вибачай, пане господарю… язик у мене не вельми добре причеплено! Попросив мене побратим, щоб я сватом був… та нескладно виходить. Сам, мабуть, зрозумів, що хоче забрати від тебе козак запорозький лисицю, чи то пак Василину… По закону, все як слід…
— Як же це? — розгубився господар. — Діду, жінко, чуєте ви? Василино, капосна дитино, чому ж ти одразу не сказала?..
До світлиці ввійшов дід, щось бурмочучи собі під ніс.
— Тату, чуєте? — мовив мірошник до старого. — Василина наша виходить заміж.
— Га? — кинувся дід від несподіванки. — Ти щось сказав? Я трохи недочуваю, а тут ще жовна проклята…
— Яка жовна?
— Та стукала всю ніч, не давала спати. Я вже й ганяв її, і стрілу на неї, капосну, пустив — не помогло. Тепер ось знову сіла під стріхою, стукає Когось вистукає з хати Дай Боже, щоб мене, а не коюсь молодшого…
— Та що це ви лихо накликаєте, тату, — сказала господиня, — тут саме Василині славна пара трапилася. Сватається лицар за неї..
— Це ж хто? Гордійко? — зрадів дід, лагідно осміхаючись. — Хай щастить! Хай! Добрий козарлюга. І я потанцюю на весіллі. Давно не танцював…
— Не маю родини, — тихо сказав Гордій, похиливши чубату голову до столу, — то будьте ви мені рідними, батьку й матінко. Не маю скарбів чи багатства, та маю зате серце вірне, любитиму Василинку й вас довіку і жалітиму, як найдорожчих людей. Віддайте мені вашу доньку, вірною дружиною їй буду…
Батько обняв Гордія, витер сльозу.
— Хай же все буде на благо. Віддам тобі Василину Та тільки бережи її, синку. Одна вона в нас. Пропаде — і сім’я не лишиться. Хочу дожити, онуків рідних побачити. Та не багато не мало — аж дванадцятеро! Що? Василино, ти мовчи! Як менше буде, то й на поріг не пущу. Жінко! Неси меду, наливку! Завтра весілля…
Весілля
Другого дня, як сонечко підбилося десь під обід, степовий хутірець гримів веселощами та піснями. Заквітчана наречена — радісна, рум’яна — поскликала всіх своїх подружок. Зійшлися й молоді хлопці, які заздрісно та все ж щиро поглядали на чорновусого ставного козака, що так знальоту, наче підорлик з піднебесся, вхопив з-під їхнього носа найкращу здобич.
Закосичені, прихорошені дівчата, лукаво доглядаючи на Гордійка, голосисто виспівували:
Тихая в річечці вода,
Гарная Гордійкова врода.
Полем тихесенько йшов,
Василинку собі знайшов…
Мірошник із старою дружиною своєю частували старших гостей, прадавній музика дід Оверко грав на цимбалах гопака, літні жінки та чоловіки довбали землю на подвірні закаблуками, і дівчаточка не вгавали, оспівуючи свою подругу, що покидала їх для заміжнього життя.
А бояри — хлопці веселі — вже запрягали коней у нового воза, прикрасили вуздечки барвистими стрічками. А дівчата встелили місце для молодих пахучою м’ятого, хрещатим барвінком.
— Сідайте, молодята! Вже панотець жде вас у церкві!
— Та не барітеся! — загукав Василинин дід. — Бо, їй-бо, не видержу, сам почну бенкетувати! Давно не бачив такої славної пари!
Гордій з Василиною вмостилися на першому возі. Коні рушили до греблі. З музикою, піснями та галасом весільні гості покотили до церкви, що стояла на тім боці ставу, під ліском.
— Як швидко все сталося, — прошепотіла Василина, схилившись до Гордієвого плеча.
— Ти рада? — щасливо озвався козак.
— Рада. А серце тривожиться.
— Чому, кохана?
— Не знаю. Смокче в грудях, тисне щось. Ніби віщує… погане…
— Голубонько, хіба можна давати волю серцю?..
— Воно знає, Гордійчику… та й Правічна Мати казала…
Їхню розмову перебив збентежений гомін людей. Коні спинилися посеред шляху. З поля котився рвучкий вихор, крутив у своєму зловіщому стовпі пилюку, вирвані кущі перекотиполя, поламані стебла жита й квітів.
— Чортове весілля! Чортове весілля! — почулися тривожні голоси.
— Біда, людоньки!
— Це лихий знак!
— Гей ви, не каркайте!
— Що ви дурієте? — крикнув Грицько із задньої підводи. — Не бачили вихору? Рушайте!
Вихор пролетів перед молодими, дихнув теплом і пахощами степу, крутнувся ліворуч і пропав десь у кручі.
— Гей, людоньки! — силувано усміхнувся Гордій. — Хай і чорти веселяться, коли нам весело. Рушаймо далі!..
Ніхто не засміявся на той жарт. До церкви підкотили тихо, без співу. На невисокому ґаночку вже чекав молодих старенький панотець у парчевій ризі. Він ясно усміхався до всіх, кланявся, розгладжуючи довгу сиву бороду.
— Гарна пара, — приязно сказав священик. — Прошу до храму божого…
Враз на дзвіниці почувся відчайдушний крик, пролунав мідний тривожний гук.
— Ти що, здурів? — крикнув священик, сварячись хрестом. — Чи напився передчасно?
— Татари! — зарепетував дзвонар і чимдуж засмикав мотузки. Лиховісні звуки покотилися понад степом, розносячи страшну вість іншим хуторам та селам.
Весільні гості на якусь мить завмерли. Потім почувся лемент, плач дітей. Священик підняв руки, закричав:
— Людоньки! Дітей до церкви! До церкви! Козаки, хлопці-молодці, до зброї, яка в кого є!
Дітвора сипнула разом з жінками до тісного входу в храмі Козаки й парубки почали перевертати вози, оточивши тим слабеньким городищем підхід до церкви. А з поля вже добивали зловіщі звуки ординської навали, чувся тисячоголосий тупіт коней, радісне завивання:
— Алла! Алла! Алла!
— Ось воно, — помертвілими губами прошепотіла Василина. — Не судилося, Гордійчику! Боже мій, не судилося! Нащо ж вона сказала про діток? Нащо?
Василина припала до плеча Гордія, який похапцем лаштував пістолі, пригнувшись за возом. Він люто глянув на чорну стіну татарської кінноти, що рікою плинула з поля, крикнув Грицькові:
— Побратиме! Одведи її до храму! Хіба ж не бачиш?
— Гордійчику! Як же це? Гордію, коханий! Що з нами буде?
— Василинко! Хутчіше до церкви! Дасть Бог, одіб’ємося від поганих! Прощай, Василинко!
— Ой матінко, голубонько! Ой мати пречиста! — голосила дівчина, пориваючись до коханого. Та міцні руки Грицька трутили її до церкви. Вона впала на підлогу, заридала. Її підвели ласкаві руки священика.
— Терпи, доню, — сказав він, хутко знімаючи ризу, а за нею й рясу. — Великий іспит прийшов для всіх нас. А найначе — для вас, молодих! Сядь біля діток, там за царськими вратами, втіш їх…
— А ви куди, панотче?
— До козаків. Хіба я не вояк?
Священик вхопив у куточку церкви два мушкети, в’язку пістолів, шаблю, кинувся до дверей.
Лихо
На захисників храму посипалися стріли. У відповідь затріщали постріли. Добре цілилися козаки та парубки. З десяток напасників попадали з коней. Задні налітали на них, переверталися в повітрі, розбивались об землю. Та навала не могла спинитися, сотні коней могутньою лавиною затопили майдан біля церкви, вдарилися в благеньке городище, зламали його.
Залунали прокльони, лайка, верещання татарських вояків. Заблищали шаблі. Вороги спішувалися, лізли на вози, в повітрі гадюками розкручувались аркани.
Священик вискочив на ґанок. До нього кинулися татари, він стрілив у них з пістолів. Два ординці впали, третій зчепився з панотцем битися на шаблях.
— Держись, панотче! — закричав Гордій. — Держись, я йду на поміч!
Та вже не до помочі козакові! Падає на нього аркан татарський, сплутує руки-ноги петля слизька. Борушкається гід купою ворогів Гордій, ричить від люті, та не може нічого вдіяти.
Вже падають, посічені ятаганами, бояри, хлопці хороші стогові. Вже здушений петлею за шию, волочиться за татарським конем по землі Грицько, побратим Гордіїв. Горять, падають на тім боці ставу хати, вогнем охопилися жита на городах, стодоли, клуні, відчайдушно іржуть коні, ревуть корови. Полум’яна квітка виросла над млином, весело заскакала по сухій деревині, сягнула неба.
Священик, відбившись від напасника, метнувся до церкви, зачинив двері на важкий засув. Знадвору загупали, загоготіли, заревли. Діти трусилися від страху за царськими вратами, жінки мовчки хрестилися, нажахано прислухаючись до ворожого ґвалту.
Панотець швиденько кинувся до вівтаря, одсунув його — під ним зяяла чорна діра.
— Дітей сюди, хутенько! — наказав він.
Василина схопила священика за руки, благала:
— Що з ними? Що з Гордієм, панотче?
— Молись, дочко!
— Що з ними? Хоч слово!
— Полонили, прокляті! Заарканили! Село горить! Дітей треба зберегти!
А малюки вже сполоханими пташатами пірнали в темний отвір підземного ходу. За ними полізли й матері та дівчата. А знадвору чувся регіт, червоні язики полум’я мерехтіли попід вікнами — татари вирішили спалити непокірних гяурів живцем, щоб не тратити часу й сил на штурм.
Дим котився сивими пасмами по церкві, старий священик закашлявся, Василина, заламуючи руки, стогнала від невимовного душевного болю.
— Мати божа, чому не закрила нас своїм святим покровом? Навіщо віддала на поталу воріженькам? Навіщо жити тепер? Для кого? Нема мого миленького, нема сонечка яс-кого! Не хочу і я жити! Панотче, відчиніть двері, хочу впасти під шаблями татарськими.
— Не дурій, дівко! — крикнув священик, хапаючи її за руку. — Чи ти не козачка? Чом таке слабкодухе серце в тебе? Не ми перші, не ми останні. Зерна лишилися, треба сіяти далі!..
— Які зерна? — плакала дівчина, б’ючись головою об вівтар. — Що сіяти? Що ви мовите, панотче? Пропали ми навіки, навіки!..
— Діти лишилися, — м’яко умовляв її священик, поклавши руку на голову. — Треба врятувати їх. Підземний хіт, веде до Громової Долини. Туди татари не піткнуться. Збережемо дітей. Виростуть козаки. Така доля Вкраїни, голубонько. Вороги витопчуть жито, а нам знову сіяти. Ану ж колись і зберемо добрий врожай! Та ще не забувай, що твій милий у полон попав до ворогів лютих…
— Чим я поможу йому, панотче? — побивалася Василина.
— І голуб може помогти проти лева, дівонько, — запевняв священик, ведучи її до отвору в підлозі. — Ось так, обережненько. Зціп зуби, затамуй біль, голубонько. Темно під землею, та я проведу вас — знаю ходи. Ходімо до діток, тра їх заспокоїти… Перелякалися ж бідолашні.
Стовп вогню стояв над храмом, хилилися хрести в тому полум’ї, падали з тріском на землю. Лелеки, знявшись у небо, тривожно клекотіли, кружляли над хутором…
Частина перша. Чорним шляхом
Розпука
Ой ти, проклятий Чорний шляху?
Невигойна рана на грудях матері. Гадюча дорого безжалісних напасників…
Лине, плине твоїм річищем, продовбаним копитами ворожих коней, кров дітей українських, щоб дати вишукані барви шовкам стамбульським, солодощі винам кафським, грозу і непереможність лавам яничарським, окрасу гаремам ханським, насолоду хтивим деспотам східним…
Відкрита на чотири вітри Україна.
А що вітер північний — морозний: гине, поникає від нього барвінок хрещатий та ружі ніжні попід призьбами…
А що вітер східний — сирий і туманний: невідомо, що ховається за його сірою захмареною пеленою, — чи орди монгольські, чи то насильники половецькі, а може, зграї гайвороння зловіщого, яке вимагає на спожиток собі тисячі й тисячі очей козацьких… карих, синіх, сірих, ясних коханих очей, якими так люблять милуватися українські дівчата! Та що чорним птахам до того?
А що вітер західний — пронизливий, різкий, невблаганний: пробирає до костей, студить душу, несе на крилах своїх відгомін урочистих молитов Богові, під гомін яких так яскраво палають багаття, готуючи смаженю скаженим попам по закону римської кухні…
А четвертий вітер — південний вихор: скажений, пекельний, нещадний. Налетить, закрутить, метне свою здобич удалечінь, вирвавши її корінь з рідної землиці. І стає людина перекотиполем, виливаючи біль та сльози гіркі на піски чужинецькі. Виростає від сліз тих виноград чудовий, прозорий. О дивовижне сплетіння сонячних променів і людського страждання!
Чорний шлях гадючиться далі й далі на південь, прокладає широку, ніби випалену вогнем, смугу серед бур’янів Дикого Поля. Великим півколом обходять ногаї пороги, поспішають додому, бояться раптового нападу грізних жителів Січі. Весело, бадьорою риссю, пориваються коні вперед; біжать за ними бранці, прив’язані до сідел, — аркан на шиї, руки зв’язані сирицею. Ноги збиті до крові, потріскані від спраги вуста. Жаль татарам отак мучити людей, пропадає товар. Але ж нема коли зупинитися, погодувати, напоїти. Не витримають шляху до благословенного Криму — хай докоряють своєму богові: буде розкішна їжа степовим крукам. Багато в’ється їх над Чорним шляхом…
На якусь годинку вночі зупиняється валка. Бранцям розв’язують руки, дозволяють випити води, зварити з борошна, загарбаного на Вкраїні, затірку. Не лізе їжа в горло, хочеться впасти на землю й заснути, забутися, не бачити ні неба зоряного, ні ворогів чорних, ні трав запашних, які нагадують про волю…
Гордій ішов у парі з побратимом сам не свій. Раптова переміна в житті, осоружна неволя, безсилля перед байдужою зверхністю переможців так болісно вдарили по душі, що козак отупів. Біг на припоні, мов сновида, задихався від спраги, стримував себе, щоб не закричати від розпуки — нелюдської, звірячої.
Спліталися в свідомості уривки минулого… Складали фантастичне поєднання…
Безжурні дитячі роки.
Лелека на хаті. Він сидить на димарі, задерши вгору голову, заклично клекоче. З гнізда виглядають четверо лелечат з чорними дзьобами: вони боязко позирають на землю — високо, страшно! Тоді старі лелеки — батько й мати — піднеслися в небо, почали кружляти в блакитній безодні, здіймаючись на дужих крилах вище й вище. І лелечата вже не дивилися вниз, на землю, а, затріпотівши крильми, полинули за батьками, і небесна голубінь прийняла в своє ласкаве лоно, як суджених дітей…
Батько Гордійків теж стежив за тією пригодою, усміхався лагідно в густі вуса, запрягав конячину у воза і загадково казав синові;
— Бач, які мудрі птахи! Не дивися, мовляв, униз, бо страх зв’яже крилята. А дивися в небо. Еге, синочку, вчися…
Чому згадалося те видіння дитяче в страшну годину лихоліття? Для глуму? Для муки?
Батька й неньки нема. Згарище там, де красувалися жита й сміялися діти. Може, й лелеки погоріли в безжалісному вогні або, вціливши, перенеслися до безпечніших місць, щоб знову навчати козацьких дітей безоглядній мужності… Навіщо? Для кого?
Василино, горлице моя безталанна! Марою пустою, нещасливою зловтіхою стало для нас те блукання в Громовій Долині, те гадання в Правічної Баби. Я згину в проклятій неволі, а ти… де поділася ти, куди підеш, де знайдеш захист і втіху?..
Грицько Підкова мовчав. Ні стогону, ні жодного слова розпачу не чулося з його вуст. Очі холодні, зосереджений погляд, щелепи зціплені так міцно, ніби він вирішив уже ніколи не розмовляти з людьми, йшов на аркані легко, впевнено, навіть гордовито — ніби його не в полон вели, а запросили в гості.
Гордій завважив теє, спокій товариша ще більше дратував, але він терпів, мовчав, бо відчував за собою вину: не затримався б Підкова заради весілля побратимового, був би він давно на Січі!
Дорогою падали бранці від спеки та виснаження. Татари добивали їх, прохромлюючи груди ятаганами. Живі дивилися на те видовище з жахом та люттю — безсилі, прибиті, роз’єднані.
Лише Грицько стояв у такі хвилини незворушно, дивився десь у степи, в блакитну далечінь, ніби сподівався, що звідти прийде воля…
І Гордій не витримав. Він злісно просичав, кусаючи губи:
— Ти камінь, Грицьку. Ти не людина… Тебе не зворушить навіть смерть матері… У тебе серця нема…
Підкова глянув на товариша, і Гордій здригнувся — безодня муки хлюпнула з очей побратима їдучою хвилею. Хлюпнула і закрилася.
— Ех, побратиме, — прошепотів Підкова, тужливо похитуючи головою. — Що нам з стогону? Чи не досить плачуть діти та жінки? Чи не занадто радощів ворогам з наших мук? Серце моє розтерзане… та не бачитимуть того невірні. Зась їм до того… А ще я спокійний, брате, бо відчув, що треба пройти людині і Чорний шлях… Неодмінно…
— Не збагну, — понуро озвався Гордій.
— Збагнеш колись. Гарно співати пісень про невольників. Вийти під зорі, залицятися до дівчат, милуватися… а між любощами затягти сумненької думи, як у муках конають вкраїнські дівчата і хлопці у хурдигах турецьких…
— Що ти кажеш, брате?
— А хіба не так? Співати гарно… гірко знати неволю… Та треба, коли хочеш знати життя. Не звідаєш рабства — мука вкраїнська буде для тебе піснею… А звідаєш — стане раною серця… Тоді й шабля погострішає, рука змінній…
— Де там, — похилив голову Гордій. — Згниємо в неволі… та й по всьому…
— Темна доля. Не знати, хто де ляже… Попереду — ой як багато ще шляхів, брате. Лише вижити, вижити… Мрію ще повернутися на Вкраїну, вірю в те… Лише не дай, брате, щоб жура з’їла тебе. То страшніше, ніж ржа для заліза. Роздивлятися треба, мо’, втечемо десь…
Заворушився караван, закричали татари, заіржали коні. Знову в нескінченний тяжкий похід. Та повеселів Гордій. Побратимові слова запали в душу, заронили надію…
Орда з ясиром підійшла до Дніпра. На плотах татари переправили полонених у лівобережні плавні, сані з кіньми перебиралися самотужки, тримаючись за повід.
Дихнув гарячий південний вітер.
Пожовкли трави.
В сивому мареві клубочилися хмаринки, мрілися сині юри, шпилі химерних будівель.
— Крим, — шепотіли бувалі люди. — То віковий проклятий базар. Скільки людей наших поїв, проковтнув…
Біля Перекопу Гордія й Грицька зв’язали подвійним ремінням, а сусіда їхнього — односельчанина Василининого — вивільнили від сириці, лишивши, однак, аркан на шиї. Підкова люто позирав на нього, дихав вовком, плювався.
— Юда. Підслухав щось, продався…
Зрадник одвертав обличчя, глухо бубонів:
— У кого сила — у того правда…
— Все ‘дно здохнеш у неволі, пес проклятий, — не вгавав Грицько. — Адже аркана не зняли з шиї…
— Зате рука вільні, — криво посміхався сусіда. — Маю хоч крихту волі. А ти лайся, лайся, я все те запам’ятаю…
Грицько скрипів зубами, шепотів побратимові:
— Витерпимо, все витерпимо… Хоч і тяжко бачити зраду рідних людей, проте й таке знати варто. Щоб не дурити самих себе. Головне, брате, не розлучатися. Аби разом нас узяли, а там — щось придумаємо… Вічної туги нема, довічної неволі — теж нема…
Море
Побратимів купив поважний турецький крамар для своєї галери-каторги. Він довго мацав їхні м’язи, плечі, заглядав у рота, невдоволено бубонів:
— Худі, хирляві, слабосилі…
— Дорога, — розводив руками татарин, байдуже спльовуючи тютюнову жуйку. — Погодуєш день-два, оклигають…
— Не для годівлі беру, — повчально сказав турок, — для діла… Три гяури здохло в дорозі, треба свіжих. Ну, аллах милостивий, беру цих…
Окрім побратимів, на галеру потрапив ще й зрадник, якого було звати Ониськом. Він в’юнився ласкою довкола нового господаря, улесливо зазираючи йому в очі, щось шепотів на вухо.
— Нашими душами торгує, гадюка, — понуро сказав Грицько товаришеві, — гаразд, хай начувається…
Крамар штовхнув ногою Омська, той упав на коліна, усміхнувся солодко, ніби отримав якісь ласощі.
— Маю одного наглядача, — буркнув зневажливо турок, холодно бликнувши на зрадника. — Як шайтан вхопить його — тоді заміню тобою. А поки що греби разом зі всіма. Та прислухайся. Щось почуєш — скажи мені. Або Кесиму-наглядачу. Земляк ваш, вірний слуга мій…
— Скажу, скажу, — бурмотів Онисько, прикладаючи руки до грудей. Очі в нього сльозилися від утіхи, щоки горіли бурячковим рум’янцем. — Усе скажу, душу свою загублю… Вірним слугою буду…
— Гнида паскудна, — зітхнув Підкова, одвертаючись. — Гидко дивитися на людину. Що робить з підлої душі страх? Ще з тиждень тому поважний гречкосій був. Веселився, як усі, сміявся, як люди, співав наших пісень, здоровив тебе і Василину…
— Бо жити, жити хочу, — тремтячим шепотом озвався Онисько, хлипаючи від сорому, люті та гніву. — Неохота здохнути під канчуками і сонечка божого не бачити… Хоч день, та мій…
— Сонечко зрадникові розпеченою сковородою стане, — нахмурився Підкова. — Так і знай. Юдині срібняки пекучі…
Їх одвели до моря. Гордій поглядав на татарські саклі, на покручені кам’янисті вулички Кафи. Ще так недавно… здається, що вчора… Він гасав отут разом з товаришами, вимахуючи шаблюкою, і нажахані татари пали ниць перед грізною козацькою силою, і багряне полум’я підіймало небо на вогняних списах, провіщаючи ґвалтівникам неминучу розплату. Весело співали молотки в руках ковалів, розбиваючи кайдани, задихалися від щастя змучені невільники, поспішали до чайок, щоб покинути хутчіш прокляту землю сліз і горя. А нині… снує мимо них барвиста юрма, байдуже поглядають на бранців татари, турки… лише українки-невільниці виглядають з-за кам’яниць, що огороджують виноградники, крадькома витирають сльози — ті палючі знаки туги й суму.
Море було тихе, ласкаве, як дитя.
Галера спала на воді, ліниво похитуючи веслами, схожа на велетенську багатоніжку. Невільники, прикуті до лавок, дрімали, схиливши голови один до одного. Крамар з бранцями зійшов по трапу на борт. Почувся пронизливий крик. Невільники заворушилися, загомоніли.
— Кесим! Кесим! — загукав крамар. — Маєш заміну тим здохлим гяурам. Посади, прикуй. Вирушаємо в путь…
Він почалапав до корми, зник у каюті. До бранців наблизився наглядач — кремезний здоровило в оксамитній безрукавці, з брудним зеленим тюрбаном на голові. Пика в нього сита, червона, вдоволена, руді вуса звисали аж до грудей.
— Землячки, — гаркнув, ніби вдарив у бубон, наглядач, свердлячи невільників очима. Він підняв угору руку, потряс товстелезним сиром’ятним канчуком, сплетеним чи не вдесятеро жил. — Забувайте козацтво, забувайте Січ, Вкраїну там всяку. Оце в моїй руці — ваш бог, ваша правда і воля. Хочете жити й дихати — гребіть, мовчіть, хваліть турецького бога аллаха, щоб дав дожити вам до раночку. Чого-небудь не второпали?
— Второпали, — байдуже сказав Грицько, поглядаючи на похилені, поранені спини невільників, які навіть не обернулися на ту розмову. — Не ти перший, не ти останній…
— Кесим моє ім’я! — грізно крикнув наглядач. — Кесим!
— Чи не Кузьма? — насмішкувато кинув Підкова. — Адже хрестила тебе мати в церкві? Чи, може, недовірок ти повії якоїсь?
Свиснув зловісно канчук, оперезав спину козацьку, розпанахав сорочку зотлілу навпіл, почервонів од крові. Не скрикнув козак, не моргнув оком, тільки потемнів погляд у нього, нап’ялися жили на руках.
— Покорися, синку, — жалісно озвався збоку сивий дід, похитуючи бородою, — їхня сила — що хочуть, те зроблять з тобою…
— Сюди сідайте, — гримнув Кесим, — ось так краще буде… Ласкою не захотів — подвійні кайдани маєте…
Загриміло залізо, впилося в руки.
І задзвеніли в пам’яті Гордія тужливі слова думи старовинної, сумної: «А вже ж нам ся турецька бусурманська каторга надоїла, кайдани-залізо ноги повривало, біле тіло козацьке до жовтої кості пошмугляло…»
Оживає пісня-дума. І він — Гордій — вже слово тієї думи. Не співець, не слухач, а розтерзане, закатоване слово. Полетить воно понад морем, понад степом, понад Дніпром славетним, понесе біль і тугу бідних невільників до рідного краю, збудить жаль у серцях материнських, розжалобить дівчаточок вірних, гнівом сповнить душі козацькі…
Гримлять, гуркочуть якори. Виходить з каюти господар-турок, потягується солодко, витирає губи після смачної вечері. Дає знак керманичу. Дружно падають весла на темно-синю гладь моря. Завирувала вода, запінилася під днищем.
Плине галера до обрію — легко, гарно, як лебідь. Певно, милуються нею татарочки з берега, втішаючись з хлопцями чорноокими. Певно, радіють з її легкості й величі чайки білокрилі, що стрілами пронизують сутінки імлисті.
Похитуються невільники, гребуть важкими веслами. Не зупинишся, не спочинеш. Мов заворожений кожен. Ходить поміж рядами наглядач, вимахує канчуком, посвистує щось собі під ніс, покрикує.
Небо заливається зорями. Стає холодніше. Господар, погомонівши з керманичем, ховається в теплій каюті. Кесим зупиняється біля нових бранців, мовчки стоїть, сопе важко. Нарешті торкається канчуком плеча Грицькового, обзивається хрипким голосом:
— Ти ось вовком на мене глянув! Хе-хе! А я ж — добра тобі хотів… Ну, вдарив, ну, що тут такого? Кого з нас не батожили змалку? Хе-хе!
— Правда, ваша правда, Кесим-паша! — забулькотів за спиною Підкови Онисько. — Такому магамету, як він, це на користь піде! Тільки й думає про вовче… щоб втекти! Хе-хе!
Кесим вперіщив зрадника канчуком, заверещав:
— Я тобі дам магамета! Я тобі дам пашу, бидло смердюче!
— Я хотів с-сказати… я не хотів про магамета… я… я…
— Цить! — оскаженів наглядач. — Мовчи… не диш…
Тужливо плакали чайки десь в сутінках, гойдалися щогли, глухо гупали хвилі в днище каторги, а Грицько мовчав. Мовчали й невільники, прислухаючись до химерної сповіді Кесима.
— Мені, може, тяжче, як вам… Еге, правду кажу… Вам що — греби, та й все. Знай — греби. А мені за кожного з вас… треба голову свою класти. А що — якби турок був, він би вам показав… Він би з вас шкуру поздирав… на чоботи А я? Я тихий…
— А який тоді чорт, коли ти тихий? — не стримався Підкова.
Всі чекали від наглядача лютості, але він стримався, навіть засміявся.
— От бач — я смирний. Ти мене чортом — а я веселий. Бо земляк ваш. Українець же. Кров наша одна…
— Одна-то одна, та затруєна, — сказав Грицько. — Юда теж був апостолом Христа, а продав же Спаса. Так і ти…
— Що я? — обурився наглядач. — Кого продаю?
— Вкраїну. Матір свою, батька, братів…
— Що таке Вкраїна? — зневажливо мовив наглядач. — Верби над ставом? Чи бур’яни в степу? Чи села, що нам не належать? Хіба не пани лядські все забирають в хлопів, що вони посіють, та й саму душу впридачу?..
— Правду сказав ти, наглядачу, — важко сказав Підкова, блиснувши очима в пітьмі. — Розтерзана Вкраїна наша круками хижими. Налітають вони з усіх країв, випивають очі, довбуть тіло біле материне… А все ж таки є вона. Живе. Аби не жила, не пили б воріженьки кров червону. Юди ролкляті торгують добром вкраїнським, продають його то лихам, то татарам, то туркам. В кого руки загребущі — тому й продають. А якби не було зрадників — вільною стала б земля Козацька…
— Скрізь люди однакові, — понуро озвався Кесим, — і в Турещииі, і в Ляхистані, і в Московії. Що треба? Їстн, пити, жінку добру, сім’ю там якусь. Служити комусь… А Вкраїна, чи Молдавія, чи Крим — байдуже. Еге ж. Живуть люди і в Індії, за морем, живуть і під султаном.
— Що ж ти заспіваєш, як козаки будуть під стінами Синопа? — зловісно мовив Підкова. — Якому богові тоді помолишся? Мати одна, покручу! І край рідний один-єдиний! Не вбережеш свого, продаси — чужий стане колючим терням, салом, розтопленим за шкірою…
— Ану, цить! — замахнувся канчуком Кесим. — Розпащекувався. Я до тебе по-доброму, а ти…
— Бачу твоє добро, — буркнув Підкова. — Тримай його при собі. Маєш силу — знущайся! Та не підлазь хитро, по лисячому. Хто матір продав — тому нема рятунку ні на цьому, ні на тому світі…
Кесим мовчки одійшов, тінню промайнув між невільниками, зник біля корми. Побратими перезирнулися. Гордій прошепотів:
— Що це з ним сталося? Може, совість заговорила?
— Яка там в шакала совість? Лопуцьок один од щавлю… а мо’, й того нема. Тихо, брате, стерво за плечима. Мовчи, терпи…
Буря
Опівночі заярилася буря.
Застогнало море Чорне, запінилося, покотило валом холодним, хлюпаючи солону хвилю в галеру, заливаючи нужденне лахміття й обличчя невільників. Низько над водою блискавично мчали кошлаті хмари, вони налетіли зненацька, покривши спокійне небо. Лише інколи в промаїнах поміж ними видно було зірки — по них керманич тримав шлях до південного заходу. Каторга зловісно затріщала.
— Боже ж мій, за що така кара? — скиглив за спиною Підкови Онисько. — Згинемо ні за цапову душу. Страх їдкий, душа холоне! Ой братчики, що ж воно буде?
— Мовчи, хробак землянки, — гримнув на нього Підкова. — Хоч перед смертю людиною будь! Один раз помирати, ніхто долі своєї не обмине…
— Правду сказав, синку, — спокійно озвався десь праворуч старий дід. — Мо’, хоч помремо по-людському… а то неохота під канчуками здихати! А буря славна! Грає море, грає козацьке! Ех, аж серце співає! Згадалося й мені, як ходили ми під Трапезонт! Прикурили люльки добряче тоді з Байдою-соколом! Довго пам’ятали яничари з султаном лаву козацьку!.. Нагнали їм страху, ще й досі гикається!..
— Було… та загуло, — тремтячим голосом хрипів Онисько. — Чим хвалишся, божевільний діду? Перед смертю помолитися треба, а не вихвалятися розбоєм! Бога побійся!
— А чого боятися його? — зареготався дід, спльовуючи солону воду. — Він дав душу, він і візьме, як настане час! А те, що загула слава козацька, — брешеш, лихий чоловіче! Не загула, а вічно житиме! Про тебе й жаба в болоті не згадає, не прокумкає, а про Байду славного довіку люди співатимуть пісню!.. Еге, добра слава ніколи не загине.
— Що йому з пісні тієї! А сконав на гаку, як розбійник!
— Як лицар! Три дні висів, а не застогнав, не попрохав милості. Сміявся над ворогами! Ти б, заяча душа, продав батька-матір і самого себе з кендюхом на придачу!..
Буря лютувала.
Налетів на галеру вихор, затріщали щогли, на кормі почувся крик. Високий вал прокотився над гребенями, засліпив очі, забив дух. Каторгу закрутило серед страшної стихії, як трісочку. Десь з темряви вискочив наглядач, його кидало від щогли до щогли, чулися нажахані вигуки:
— Керманича змило в море… Гинемо… Боже, боже, що ж це діється?
З каюти виглядав турок-господар, верещав тонким, гидким голосом; його повалило на палубу, він повз під ногами невільників, чіплявся пальцями за їхні коліна.
— Кесиме! Кесиме! Ставай до керма! До керма! Проклятий рабе, ти згубиш душу мою!
— Алі-паша! — стогнав наглядач, тримаючись за щоглу. — Я не вмію! Може, хтось з гяурів! Серед них… є бувалі козаки…
— Я можу, — раптом крикнув Грицько. — Розкуйте мене!..
— Озолочу, — простягнув руки до нього турок. — Одпущу на волю! Тільки збережи галеру! Кесиме, розкуй його…
— Не мене одного, — суворо сказав Підкова. — Всіх невільників, які тут зі мною, одпустиш! А зрадника Кесима — за борт, рибам на з’їжу. Щоб знав, як братів катувати!
— Братчики, помилуйте! — ридав наглядач, одмикаючи кайдани на руках Грицькових. — Не своєю волею… не своєю. Жити хочу. Жити.
— Чорт з тобою, живи, — огидливо скрикнув Підкова. — Не чіпляйся за руки! Так чуєш, турче? Всіх невільників!
— Всіх, всіх! — складаючи долоні докупи, запевняв крамар. — Поспіши, козаче! Рятуй галеру!..
— Поклянися!
— Клянуся аллахом!
Грицько вибрався в прохід поміж лавками, почав добиратися до корми. Біля каюти зупинився, гучно закричав:
— Гей, браття, радійте! Буря принесла нам волю! Благословімо долю козацьку! Гребіть дружніше та співайте! Чуєте? Співайте!..
Він став до керма. Хвиля рвала з рук важке правило, бризки сліпили очі. Треба було повернути галеру за вітром. Німіючи од напруги, Підкова наліг на правило. Почулася приглушена пісня. Вона здавалася дивною і страшною серед розбурханого моря. Слова виривалися, як стогін, з натруджених грудей, кружляли, мов осіннє листя, у морському клекоті, і пропадали в безвісті.
Гей, гей, то не ясні соколи
Понад степом широким літають…
То ж брати-запорожці, сини українські,
До ворожих земель поспішають, гей, гей!
Матінко божа, дай ти їм сили
Слави святої добути, гей, гей!
Визволить нас із в’язниці проклятої
І на Вкраїну вернути…
Минали тяжкі, грізні години. Вспокоїлася стихія. Згасали хвилі, ніби вичерпавши весь шал і лютість. Галеру вдосвіта прибило до турецького берега, викинуло на косу.
З сірих сутінок поспішали люди, несли дошки, вірьовки. Господар галери бігав до трюмів, стогнав, оглядав мокрі товари, лаявся. Невільники зійшли на пісок, тулилися один до одного, тремтіли від холоду й виснаження.
— О аллах! Які збитки! Які збитки! — сплескував пухкими долонями турок. — Прокляті гяури! Це все з-за них така напасть!
— Ти дякуй, що душу врятував, — похмуро сказав Грицько, підходячи до нього. Він глянув на криваві рани в себе на долонях, твердо мовив: — Пора й розквитатися, господарю!
— За що? — насмішкувато озвався турок, зверхньо глянувши на Підкову.
— Ти обіцяв усіх одпустити на волю…
— Дурний рабе! — крикнув Алі-паша. — Чого не скажеш в такий час! Ти хочеш, щоб я розорився! І так товари змокли, доведеться сушити! Та ще галеру лагодити! Дякуй аллахові, що живі та теплі добралися до берега!
— Хто ж врятував тебе, невірний чоловіче! — гнівно скрикнув Підкова. — Чи не я? Чи не клявся ти аллахом своїм, що дотримаєш слова? Таке твоє слово?
— Клятва гяурові нічого не варта! А тепер — геть з галери! Гей, Кесиме, зв’яжи їх. А тебе з твоїм сусідою — продам у добрі руки. Бунтарів на галері мені не треба! Дякуй, гяуре, за цілу шкіру! Я добрий!..
Вежа мовчання
Добравшись до Стамбула, Алі-паша продав побратимів старому персові.
Караван рушив на схід. Горами, пустелями, палаючими долинами.
Невільники були розв’язані, але втекти годі було й думати. В далекім, невідомім краю, серед незнайомих людей, без їжі та води втікачі не пройшли б і тижня. Та й куди йти? Як шукати путі до Вкраїни? Де вони тепер і куди заведе їх химерна, осоружна доля?
— Ще якби в Стамбулі або Трапезонті — надія б жевріла, — зітхав Грицько. — А в Персії — жаба цицьки дасть. Ніхто не знатиме про нас, ніхто не визволить, не викупить.
— Може, Василина, — несміливо озвався Гордій, сумно дивлячись на безконечні піски та суглинки. — Якщо зосталась жива.
— Схаменися, брате, що Василина? Бідолаха, аби сама знайшла притулок, коли жива. Де вона візьме грошей, та й хто їй скаже, де ми поділися. Ні, братчику, краще сподіватися на себе, на долю свою.
Бранці йшли за верблюдами, добре, що ще не змушували нести вантаж. Двічі на день караван зупинявся біля криниць, тоді можна було всмак напитися холодної прозорої води.
До побратимів інколи приходив потурчений вкраїнець, він давав невільникам по шматку черствого коржа з сушеним кінським м’ясом. Сидів поруч, доки козаки їли нужденний харч, сумно дивився в землю, зітхав.
А коли вони одного разу пообідали, несміливо попросив:
— Хлопці, заспівайте пісні…
— Якої тобі ще пісні? — незадоволено запитав Підкова.
— Своєї, української. Двадцять літ я вже не чув рідної пісні. Тільки сниться інколи. Мати, хата, дід старенький… дівчата на вигоні посеред села… і пісня. Так гарно, любо, аж серце сміється. А потім прокинешся… забудеш усе. Хочеш згадати — не можеш. Тільки знаєш, що снилося щось, гарне-гарне… Заспівайте, хлопці.
— Невесело, земляче, — понуро одвічав Підкова, похиливши закудлану голову. — З чого б то нам співати?
— Доки живе людина — сподівається на щось. От я — вже старий, вже одна нога в могилі… а все сподіваюся. Ану Господь милосердний зглянеться, визволить мене з чужини. Хоч би одним оком глянути на степи вкраїнські, дихнути повітрям рідним.
— Що ж заспівати тобі, бідолахо?
— Що завгодно. Аби своє.
— Гаразд. Заспіваємо. Підтягай, Гордійку. Уважимо земляка, якщо він не забув України серед чужинців-недовірків.
Глухо, ледве чутно почав співати Підкова, вкладаючи в слова пісні свій жаль, і розпуку, й неясну надію на прийдешнє.
Заворушилися перси, принишкли верблюди, дивлячись мудрими чорними очима на дивних бранців, прислухалися до щирих слів, у яких жив відгомін далекого невідомого життя.
Ой вилітає голубина з України,
Вироняє сизе перо на долині…
А Гордій підхоплює печальну мелодію, і вже два голоси плачуть серед пустелі, передаючи свою тугу блакитному небу і бездонним просторам.
Ой тяжко-важко сизому перу на долині,
А ще важче сиротині на чужині…
Ой то не сизий голубонько пролітає,
То ж козаченько на чужині пропадає…
Гей, сизе перо із крилятком не зростеться,
Козаченько на Вкраїну не вернеться…
Потурчак плакав гіркими сльозами, слухаючи пісню, бив себе п груди, і з його вуст виривалися судомні хлипання.
— Не треба, хлопці, душу виймає… Ой Боже ж мій, Боже… нащо нас мати породила? Ой правда, правда… як перо од крила… одлучені… од матері…
— То співай, то не треба, — невдоволено мовив Підкова, зітхаючи. — Тільки розохотився, а тут — на тобі, душу виймає. Вже давно з нас душу вийняли воріженьки прокляті, земляче! А пісня — вона вселяє душу! То до тебе вертається душа, братчику! Як серце тужить та плаче за родиною — воскресає душа людська, так і знай… Чуєш, земляче?..
Почувся крик — знак рушати в путь.
Потурчак ішов поруч з невільниками, зажурений, але й щасливий водночас.
— А є родина на Вкраїні? — запитував його Підкова.
— Як полонили мене татари, то була. Десь під Києвом дядьки та тітки. Батько й мати померли у Кафі, вони теж зі мною потрапили в неволю. Давно те було, літ з двадцять… а то й більше… Я вже й не лічу — що мені з того. А к чому це ти питаєш, козаче? Чи це викупить хтось? Жаль про те й гадати. Згнию на чужині, в ярмі віковічному…
— А куди нас ведуть — чи не відаєш?
— Відаю, хлопці. Погана робота. Та не так тяжка, як гидка.
— Що за робота?
— Вас узято для вежі мертвої… як вона в них зветься — «вежа мовчання»…
— Що ж то за страшна вежа така? — здивувався Підкова.
— Мертвяки там персійські лежать. Як умре чоловік — його одразу туди…
— Навіщо?
— Така віра в них… вогню вони поклоняються, все очищають вогнем. І правда — чепурні вони, охайні. Хоч рабів своїх катують незгірше турків. А що ж — раб, невольник для них нижчий від худобини. Так ото, кажу, віра така — щоб не сквернити трупом землю, виносять мертвих у вежу… а там вже їх об’їдають круки. Хмарами в’ються прокляті птахи над тими вежами. А як лишаються кісточки та висихають на сонечку, їх кидають у яму. Так-то, братчики. Вас поставлять до такої вежі, носити мертвяків…
— Страшно, — прошепотів Гордій, похиливши голову. — Страшно, брате. Краще впасти в бою, краще гору кам’яную довбати… а так, серед трупу…
— Е, дарма, — твердо сказав Підкова, обнявши побратима за плечі, — все витерпимо, Гордійку. Що нам вежа? Весь світ, голубчику, як вежа мовчання персійська. Неволя, катюги безжалісні, битви криваві… Де ти бачив спокій та любов? Скрізь плачуть-стогнуть люди, миру бажають і не мають його. Будемо сподіватися. Будемо вірити. Може, і з вежі мовчання є дорога на волю. Хто скаже?..
Частина друга. При битій дорозі
Замок
Йшла зима 1570 року.
Великі сніги випали в степах та лісах українських. Дикі тури та кози, не маючи їжі в лісах, виходили до сіл, смикаючи сіно з селянських копиць. Вони грузли в кучугурах, провалюючись до живота, гречкосії полювали на них, забиваючи списом чи залізною пікою. Шляхи замело, пан Чартинський не виїздив нікуди з родового замку в Поліссі. Він тішився тим, що навчав юного кобзарчука Йванка турецькій мові та філософським премудрощам.
Увечері слуги розпалювали камін у кабінеті пана, чувся мелодійний дзвіночок. То був знак для Іванка. Він піднімався крутими сходами до головної вежі. Входив до кабінету. Золотаве полум’я кидало поблиски на ряди важких фоліантів, на погруддя давніх учених, грало іскрами в розмаїтих рідинах, якими були наповнені хімічні реторти. Іванко звик до того таємничого оточення. Але в перші дні, коли він приїхав до панського замку, його бентежило все навколишнє — і моторошна посмішка черепа, що стояв на письмовому бюро біля чорнильниці, і голісінькі жінки та чоловіки по кутках залу, і тривожна тиша в похмурому замку, де, здавалося, за кожним поворотом ховалися привиди та упирі.
Тепер хлопець знає, як звати того чи іншого мудреця, знає, хто створив прегарну постать Венери чи Меркурія. Він відчуває в своєму серці вдячність до далекого мудрого Сократа, який легко й радісно прийняв смерть, мужньо сказавши ворогам усе, що він про них думав. Бачить хлопець завжди і підбадьорливий погляд Платона, який заглибив зосереджений погляд у небо. Коли Йванкові буває тяжко, коли він з мукою думає про далекого побратима в турецькій неволі, дружній усміх Піфагора, який багато років катувався в тяжкому рабстві, повертає спокій і віру.
Велика сила — письмо. Так багато можна пізнати з книг. Ех, якби всіх дітей навчити, яка то радість була б! Не посміли б тоді шляхтичі називати дітей козацьких бидлом!..
Пан Чартинський зручно вмощується біля каміна, загортається у ведмеже хутро, розгортає важкий фоліант. Бліде обличчя шляхтича набуває урочистості, глухо лунають таємничі речення.
— Філософський камінь — таємниця таємниць. Він має безліч значень і символів. Хто здобуде той камінь — той стає господарем світу. Він перетворюватиме прості метали в благородні. Він володітиме душами людей і ангелів. Він буде володарем легіонів темних духів. Він подолає смерть…
Чартинський відкладає книгу на коліна, піднімає погляд вгору, пильно дивиться на Йванка. Той, підперши долонями підборіддя, скулився на низенькому стільчику, задумливо поглядає на вогонь каміна.
— Йванку…
— Що таке, пане?
— Чи ти розумієш, про що я читав?
— Про філософський камінь, ясновельможний пане. Який дає безсмертя, силу, владу… і золото.
— Ага… То скажи ж мені, чи ти б хотів мати філософський камінь?
— Камінь? — перепитав Іванко і тяжко зітхнув. — Я б хотів одного — звільнити побратима…
— Я тобі про велику ідею, а ти мені про своє, — сердито відгукнувся шляхтич. — Вже казав тобі, що лише навесні поїдемо. Спочатку до Варшави, а потім до Стамбула. Нікуди твій побратим не дінеться, витерпить. Невільники по двадцять років живуть у хурдизі, у них шкура звична. Еге, так про що ж я? Про філософський камінь… Невже тобі не хотілося б влади, сили, золота?..
— Золота? — задумливо озвався хлопець. — Нащо воно? Щоб купувати щось за нього, не заробивши? Соромно. Як попрацюєш, тоді й шмат хліба смачний. Знаєш, що маєш право з’їсти, заробив… Ні, золота я не хочу. Сили? Навіщо та сила й влада? Щоб людям наказувати? А що їм наказувати? Хай кожен сам собі жиє. Адже краще, коли всі вільні? Правда ж, пане?
— Дивний ти, — шепоче пан, похитуючи головою. — Дуже дивне створіння. Не для наших часів. Люди полюбляють владу. Приємно, коли тебе слухають, коли викопують всяке твоє бажання.
— Не знаю. Мені приємно кому-небудь зробити добре. А щоб наказати? Ні, то недобре.
— В тому сила влади, — нахмурився пан. — Ти ще не можеш збагнути. Отже, слабкий дух маєш.
— Мати й батько сильніші від своїх діток, — заперечив Іванко, — але ж прислужують їм. Сильний повинен силу свою покладати за інших. Так мене вчила ненька.
Шляхтич промовчав, іронічно всміхаючись. А хлопець, осмілівши, вів далі:
— І безсмертя… навіщо воно? Хоч і хочеться бачити, що буде там… за тисячі, тисячі літ… але ж нудно стане… тяжке життя. Війни, неволя, лихо нескінченне. Коротенький вік у людини, а й той пройти страшно. А ніколи не вмирати — то пекло, а не щастя. Ні, паночку, безсмертя не для нас. Хіба, може, панам? їм можна. Та й то — надокучить. Од нудьги можна збожеволіти.
Чартинський зареготався.
— Ну й чарівне створіння! Ха-ха-ха! Побиває легко й просто наймудріших містиків та алхіміків. З тебе може вийти філософ. Знаєш що — повернемося з Стамбула, пошлю тебе вчитися до Варшави. Їй-богу, пошлю Хочеш?
— Не можу про те розмовляти, пане, — сумно сказав хлопець, — доки мій побратим у неволі.
— Ти знов за своє? Краще слухай далі. Про філософський камінь.
— Прошу пана, пробачте ласкаво… А чи хто-небудь з людей володів тим каменем? Чи зробив його?
— Так, — запевнив Чартинський. — Були великі мудреці, які мали його.
— Чому вони не стали володарями світу? Чому не добули безсмертя? Чому не дали людям золото чи мудрі закони?
— Справді… Запитання слушне. Однак не можу тобі відповісти на нього. Слухай, що тут далі написано. «Філософський камінь є квінтесенція світової субстанції. Це — стихійний вогонь, кристалізований у полум’яний додекаедр. Та квінтесенція має в собі всі елементи світу, і хто здобуде той чарівний кристал, стає творцем, деміургом. Він рівня! Богові…»
— Це щось страшне ви читаєте, — прошепотів Іванко. — У мене аж у голові макітриться. То, виходить, людина може дорівнятися до Бога?
— Може, — згодився Чартинський. — Так писали всі філософи. Людина і є Бог. Бо все походить з одного елемента, квінтесенцією якого і є філософський камінь…
— Тоді все на світі створене з одного? — зацікавився Іванко.
— Матерія єдина, — усміхнувся пан.
— І сонце, і квіточки, і корови, і скелі…
— Так, так, ти правильно мислиш.
— І хлопи, і шляхтичі…
— Е-е, ти куди гнеш, хлопче?
— Я нічого… Я тільки кажу, що тоді всі люди мають одну матір. То вони — брати. Навіщо ж тоді пани, невольники?
— Ти все хилиш до вільнодумства свого, — сердито буркнув Чартинський. — Козацька кістка. Правда твоя, всі люди — брати. Але й серед братів та сестер у сім’ї є старші, є молодші. Так і в житті народу… Є старші — пани, є молодші — хлопи, слуги…
— Старший брат захищає молодшого… і годує його. А пани…
— Що пани? — зловісно запитав Чартинський.
— Панів годують хлопи, — сумно відказав Іванко. — І захищають хлопи шляхетські замки, коли нападають татари чи турки.
— Ти мені псуєш настрій, — спалахнув гнівом шляхтич. — Досить з мене тої філософії хлопської. Геть з кабінету, доки не покличу. Дай мені спокій.
Йванко кланяється панові, виходить у двері, йде східцями. В бійниці видно клапті темно-синього неба, на ньому палахкотять яскраві Січневі зірки — холодні, далекі. І відчуває хлопець, яка чужа ота словесна плутанина, що її чигав шляхтич, великій життєвій правді. І та правда повинна бути проста, як зітхання, як промінь зорі, як білизна ще не торканого снігу.
Баговиння
Інколи до Йванка приходить покоївка, кличе до пані Матильди. Ясновельможній шляхтянці сумно, вона бажає послухати хлопських пісень. І тоді Йванко бере кобзу, розважає господиню замку.
Ось і тепер… не встиг хлопець спочити, як до його комірчини зайшла вертлява худа покоївка Зося. Лукаво підморгнула, прошепотіла:
— Йди вже, йди… Кличе.
— Чого їй треба? Знову співати? Сумно мені.
— Не будь дурнем, то й сумно не буде, — хихикнула покоївка.
— Про що це ти? — здивувався хлопець.
— Мудрий збагне, дурень не здогадається.
— Е, ти якась пришелепувата, — розгнівано мовив хлопець. — Морочиш мене. То вже нині йти?
— Тепер, тепер, — сердито одказала покоївка. — Я тобі по-доброму підказую, а ти мене обзиваєш дурними словами. Хлоп.
— Ну й хлоп. Ну й залиш мене в спокої. Скажи, що вже йду. Лиш кобзу настрою.
Йванко минає високі темні коридори замку, кутаючи кобзу в чисте полотно. Сірі кам’яні стіни дихають холодом, іскряться памороззю. Де-не-де темніють у сутінках величні постаті лицарів у металевих латах. Йванко й досі не звик до них — поруч з ними моторошно, лячно. Здається, що ці почвари ніколи не були живими людьми, а упирями чи вовкулаками. Зовсім інакше вбрані запорозькі лицарі — вони не ховають обличчя перед ворогом, сміливо й мужньо дивляться в очі йому. І тіло відкрите — єдиний захист у руці. Шабля, спис і вірний кінь. А ці — схожі на кажанів Напевно, і нападали вночі, коли люди лягали спати або співали пісень…
Переходи освітлювалися смолоскипами. Сите дерево палахкотить оранжевим вогнем, по стіні течуть патьоки талого інею. Йванка стрічає комердинер, він тонко всміхається, показує рукою на двері до покоїв.
З невеликої затишної вітальні дихає теплом і парфумами. Два каміни пашіють жаром. В півмороці поблискують очі пані Матильди. Вона лежить на софі, вкритій блакитним оксамитом, спершись на руку. Прегарний стан звабно окреслюється під напівпрозорим пеньюаром. Вона мовчки — самими очима — велить хлопцеві сідати на стілець біля узголів’я.
— Добрий вечір, ясна пані, — тихо роняє Йванко.
Вона усміхається, важко зітхає.
— Сідай, сідай. Мені стало сумно. Сніги, сніги… вовки десь виють, та й більш нічого. Пустеля. Я забажала послухати пісень… Твоїх пісень, Іванку…
— Яку ж пісню хоче послухати ясновельможна пані? — тихо запитує хлопчина, обережно сідаючи на краєчок стільця.
— Яку сам знаєш. Про кохання. Щоб серце мліло…
— Що ясній пані до хлопського кохання? Вам, певно, байдуже — танцюють вони чи плачуть, любляться чи вмирають.
— Не так, Іванку, — тонко усміхається пані, дивлячись з-під примружених вій на хлопця. — Кохання не знає ні пана, ні хлопа. Правду кажу, любий хлопчику. Співай…
Іванкові чомусь неприємно від солодкого тону Матильди, але він опускає погляд вниз, перебирає струни кобзи. Товпляться в уяві милі, чарівні образи дум та пісень, просяться до серця, до рук, до вуст, пливуть у сутінках вітальні ніжними, приглушеними звуками.
Сива зозуленька та й у гай летіла,
Там у тім гайочку на калину сіла,
Сіла на калину та й стала кувати:
Кого я кохала — того не видати.
Немила господа, ані в стозі жито —
Чогось моє серденько мов ножем пробито.
Ой ножем би краще, бо знайдуться ліки,
А як тим коханням — пропала навіки.
Чи в полі, чи вдома — ходжу, нуджу світом.
Не чую від милого ні слова привіту.
Чи він у дорозі, чи в тяжіли неволі,
Чи, може, вмирає у широкім полі…
Нема кому вишити, ані затужити,
Червоною китайкою личенько покрити…
Йванко спустив кобзу на килим, схилився до колін, заплакав гірко, не стримався. Пані поклала свою тонку рожеву долоню на чутливу спину хлопця, пестливо провела по ній пальцями.
— Ну, Йваночку, вспокійся. Ти ж козак. А такий чутливий, як дівчина. Я й не знала, що ви, русини, такі сльозливі. Ось краще глянь на мене, я жінка, а спокійна. Пісня твоя тривожна, мила… але навіщо сльози?
— Згадалося дещо, ясна пані, — прошепотів Іванко, витираючи очі. — Тяжко стало на душі. Пані того ие збагнути…
Жагуче дихає Матильда.
— Ти любий мені, Йванку. Сядь ближче…
— Я не розумію. Пані дуже ласкава до мене. Я не заслужив. Пані, напевне, сміється…
Хлопець збентежений, вражений. Він уже починає про щось догадуватися, але ще боїться повірити. Йому хочеться встати, вийти з покоїв, та страх і якась незручність приковують його до місця. А паві Матильда вже пестить рукою ніжні щоки Йванка, обнімає за шию, пригортає до своїх грудей чорночубу голову.
— Лишайся зі мною назавжди, — блудливо шепоче господиня. — Озолочу. Навіщо тобі турки, побратими? Я стану для тебе і коханою, і побратимом…
— Пані, рвонувся з її обіймів Іванко. Пані, як ви можете? Я… Я… Як я можу любити вас? Боже мій! Це огидно! Це страшно!
Кобзарчук скочив з стільця, схопив кобзу. Обличчя його розпашілося, біля вуст з’явилася розгублена посмішка.
— Що? — люто прохрипіла пані, підводячись на софі. — Що ти мовив? Огидно? Хлоп мізерний! Ти що собі уявив? За мою ласку ти хотів спаплюжити мою честь? Гей, слуги!
Вона несамовито смикнула за стрічку дзвінка. До вітальні вскочило двоє гайдуків у лівреях.
— Що ясновельможна пані накаже?
— Зв’язати оцього харцизяку, схизматика!
— Пані! За що? — скрикнув уражений Іванко.
Йванко затіпався в дужих руках, застогнав. Зойкнула під ногами розтоптана кобза. Востаннє загули жалібно струни. Гайдуки виволокли хлопця з вітальні, насміхаючись і лаючи його.
Матильда металася від каміна до софи, як тигриця, очі в неї жевріли, мов свічки.
— Мене? Уродзону шляхтянку? Прокляття! Нікчемний хлоп, ганчірка! Та як він посмів? На палю! На палю!
Прийшов потривожений пан Чартинський. Дружина кинулася йому на груди, заплакала.
— Любцю, що з тобою? Чи не захворіла, не дай Боже? Може, лікаря? Я негайно викличу…
— Ні, ні, Стасю, — ридала пані. — Мене тяжко образив твій кобзарчук! Як він смів? Як він посмів?
— Що? Що він вдіяв? — зловісно запитав Чартинський, відсторонюючи жінку. — Як це сталося?
— Співав пісню… Почім — ти тільки подумай! — почав залицятися до мене, накинувся…
— О, до ста дзяблів! — заричав пан Чартинський. — Гадюче сім’я! Одігрів за пазухою. Такі вони всі — схизмати! Де він?
— Я звеліла вивести на мороз, доки ти прийдеш! Стасю! Моя честь вимагає…
— Сам знаю!
Чартинський рішуче вийшов з вітальні, в покритих інеєм переходах замку знайшов гайдуків з Іванком. Не мовлячи й слова, двічі вдарив кобзарчука по щоках, аж у того хитнулася голова.
— Пане, я ні в чому не винен! Пане, ви введені в оману!
— Гей, слуги! в кам’яницю його! Завтра — скарати на горло! Скажіть Явтухові, хай приготує що треба!
— Слухаю пана!
— Та скликати хлопів. Хай подивляться! їм це корисно. Щоб знали своє місце, пся крев!
Ясний і вогнистий погляд Іванка стрівся з темними ненависними очима пана Чартинського. Хлопець витримав той вовчий погляд, докірливо прошепотів:
— Так ось яка ваша філософія, ясновельможний пане? Таке ваше братство і єдність… І філософський камінь безсмертя! Вічно катувати хлопів — ось ваш ідеал!
— Замовчи, лайдаче! Чого захотів? Зрівнятися з панами? Спочатку вмийся, бруд одмий з пики плебейської!
— Краще плебейське обличчя, ніж серце, — болісно одвітив Іванко. — Ех, пане, пане!
— На горло! — рикнув Чартинський.
Хлопця повели в темряву, в ніч. І довго ще під високими склепіннями замка металася хрипка луна, повторюючи зловісне: «На горло!»
Лице смерті
Замерзає Іванко в тісній кам’яниці, плаче гірко. Сльози крижаніють на віях, боляче очам. Він гасає попід стінами, картає сам себе. Навіщо було проситися до проклятого шляхтича? Чого він хотів здобути від гордовитого пана? Доки все добре — ласка й усміх, а найменший непослух — видно вовчі зуби. Та й непослуху ж не було! Підле гидке баговиння, про яке бридко й подумати! Якби вона знала, то сама б над собою сміялася… Боже, що діяти? Як вибратися з пастки? Завтра… Ні за що ні про що…
Може, справді сказати їй. Попрохати, щоб прийшла, і відкритися. Вона збагне… А може, ні? Може, не треба? Тоді що ж лишається? Сказати Чартинському? Він розлютується, бо все відкриється. Пані буде лихо, але й Іванкові не буде від того солодко. Тоді вже напевне петля!
З вузької бійниці сипле сніг, розгулюється хуртовина, зловісно виє. Хлопець ховає закоцюрблі руки в рукава свитинки, дише сам собі під полу. А ноги вже як не свої — терпнуть від холоду. Не допомагає біганина…
Він рвучко зупиняється, підходить до дверей. Треба сказати. Будь що буде!
— Явтуше!
Він стукає кулаком у двері. Глухо відгукується луна по той бік, у коридорі. Брязкотить віконечко, відчиняється. В світлі смолоскипа видно похмуре вусате обличчя.
— Чого тобі?
— Дядечку! Пропадаю! — плаче Іванко. — Ноги, наче ціпки…
— А я що маю діяти? — понуро одзивається Явтух. — Мені сказано, щоб стерегти тебе. І край. А те, що тобі холодно чи жарко, — не моя справа. Догрався, доспівався — маєш своє. Солодко було у панських покоях — тепер посмакуй, яка паля, хлопче! Щоб не пнувся до шляхти, хай вона показиться.
— Та ви ж нічого не знаєте, — палко вмовляє хлопець, приклавши сині руки до грудей. — Вони ж мене обманом. Дядечку, скажіть пані, щоб прийшла, я маю щось важливе сказати. Вона тоді випустить мене. Я жити хочу, в мене побратим у неволі бусурманській… я ж хотів визволити його… тому й пішов до пана. Хіба вони мені потрібні?
— Знай бреши! — знизав плечима Явтух, чухаючи здоровенного рудого вуса. — Щось ти намолов, хлопче, що й сам дідько не розчовпає. І побратим, і пан, і пані. Та що ж маю діяти — піду скажу. Коли це вирятує тебе — хай уже. Скажу! Жаль мені тебе. На ось рукавиці кожушані, на ноги одінь, не замерзнеш.
Він кинув рукавиці в кам’яницю, зачинив віконечко. Настала тиша. Іванко всунув чобітки в рукавиці, притулився до холодних дверей, наслуховував, тамуючи тривогу.
Минав час, стогнала завірюха, десь угорі завивало щось жалібним, моторошним голосом. Чи душі померлих, чи, може, злі почвари панського замку?
Та ось почулися кроки Явтуха, брязнув важкий засув. На порозі стала пані Матильда в розкішній білячій шубі. Очі її блищали насмішкувато й загадково. Вона нетерпляче крутнула головою, на голові блиснув у сяйві смолоскипа великий діамант.
— Чого бажаєш? Може, схаменувся? Я рада! Попрошу пана, щоб простив тебе? Ти зрозумів?
— Пані, — тремтячим голосом сказав Іванко. — Я хочу сам на сам. На одну хвильку… Ви все збагнете…
— На одну хвильку? — заінтриговано перепитала пані Матильда. — Цікаво… Явтуше! Залиш мені смолоскип. Зачини двері. Стій там, чекай, доки покличу!
— Слухаю, пані, — буркнув Явтух, несхвально бликаючи оком на кобзарчука.
Двері грюкнули. Явтух лишився в пітьмі. Він горнувся в свій затишний кожух, крутив осудливо головою, плювався.
— Пропав парубійко! Зовсім пропав! Хто з панами зв’язався, тому добра не жди!
Нараз двері відчинилися, пані Матильда вихопилася з кам’яниці, немов ошпарена, заверещала огидним фальцетом:
— О пся крев! Яка підлість! Хлопський виродок! Я тобі покажу, як насміхатися над шляхтянкою! Ти сподіваєшся, що тобі допоможе такий поворот? Не дочекаєшся!
Пані зачинила двері, грюкнув засув. Вона глянула на Явтуха зловісно, люто.
— Явтуше!
— Слухаю, ясна пані!
— Оцю підлоту… оце чортівське сім’я…
— Про кого пані каже?
— Цить! Не перебивай! Вбий негайно!
— Кого, пані? — злякався Явтух.
— Ну, цього, що тут… Івана…
— Але ж, пані… Пан казав, що вранці… на палю його…
— Я наказую стратити його тепер, в сю ж мить…
— Де, пані? Тут, у замку?
— О ні! — злякалася Матильда. — Тільки не тут… Я б не хотіла, щоб пан Станіслав бачив це. Одведи його в ліс… і там… ти розумієш. Ось тобі десять золотих. Візьми, візьми, Я тобі ще дам, як зробиш, що сказано…
— А що я скажу панові?
— Що хочеш… Що втікав… Ти догнав його в лісі… Пристрелив… Щось придумаєш…
Явтух вкинув монети в кишеню кожуха, помовчав, опустивши очі донизу. На його чолі проходили тіні, волохаті сиві брови зійшлися докупи в німому запитанні.
— Гаразд, пані… Я зроблю.
— От і добре… Добре, Явтуше, — ласкаво прошепотіла пані. — Ти добрий слуга, відданий. Я тебе озолочу! Та ще пам’ятай… він характерник…
— Оцей хлопець? — злякався Явтух.
— Він самий. Дивись, він може обмарити тебе. Перекинутися вовком чи гадюкою… а то й жінкою. Дивись, рубай одразу.
— Ніколи б не подумав, — пробубонів Явтух, сторожко оглядаючись на двері. — Такий гарний парубійко…
— То я піду. Нікому ні слова, Явтуше, не марнуй часу!
Пані майнула перед Явтухом білою шубою, щезла в сутінках. Сторож торкнувся рукою пістоля за поясом, поправив ефес шаблі. Перехрестився і відчинив засув. Іванко стояв в глибині кам’яниці, затуливши руками обличчя, ї худенькі плечі його дрижали — чи то від плачу, чи то від холоду.
— Збирайся, ходімо, — непривітно сказав Явтух.
— Куди? — ледве чутно озвався Іванко.
— Не питай. Раніше треба було питати.
Вони вийшли з кам’яниці, вузькими переходами потрапили на подвір’я. Минули стіни фортеці, опинилися на краю лісу. Десь вдалині лунали приглушені пісні, між кучугурами зоріли червоні вогники, миготіли, пересувалися.
— Чи не різдво сьогодні? — запитав Іванко.
— Різдво, — похмуро одповів Явтух. — Проклята пані змусила мене в такий день діяти каїнову роботу.
— Куди ви мене ведете? Дядечку, що ви надумали?
— Не я надумав. Не край мого серця, хлопче. Я хлоп, бидло. Що скажуть — те маю діяти…
Іванко шурхав у заметах, затуливши обличчя від колючої хуртовини. Зупинився біля вікової сосни, знеможено притулився до неї.
— Ви мене вбити хочете…. бийте тут… я не можу більше…
Явтух мовчав. Від села долинали дзвінкі голоси дітей та дівчат, вони виводили слова колядки:
По всьому світу нова новина,
Чистая діва сина родила,
В яслах положила, сінцем притрусила
Господнього сина…
Ой ішли із неба аж три янголи,
Та принесли вони йому три дари,
Три свічки воскові, ще й шати шовкові
Маленькому синкові…
Іванко заплакав, обнявши сосну. Дядько стояв біля нього, тупцюючи в снігу, очі в нього сльозилися від хуртовини.
— Життя прокляте. Слухай, хлопче, еж ти характерник? Перекинься краще на вовка чи на гада, якогось… та й втечи. Щоб мені не брати гріха на душу! Га?
— Який характерник? — крізь сльози пробурмотів Іванко. — Що це ви вигадали?
— Не я — пані. Вона мені сказала, що ти відьмак. Вискочила з кам’яниці, мов ошпарена. Вся бліда, трясеться. Наказала, щоб я тебе прикінчив. Каже, що ти характерник, можеш перекинутися вовком або й жінкою… щоб утекти.
Очі хлопця заіскрилися чи то від сліз, чи то від сміху. Він схлипнув судорожно, простягнув руки до Явтуха, прошепотів:
— Дядечку… Тепер я знаю, чому вона так звеліла. Вона одурила всіх — і мене, і вас, і пана. Мені не треба ставати жінкою, бо я дівчина!
Іванко зняв шапку. Потім схопив себе за чуба.
— Свят, свят, — одсахнувся Явтух, хрестячись одною рукою, а другою хапаючись за пістоль. — Що за проява? Згинь, пропади, сатано!..
Перед дядьком стояла дівчина. Русява коса розсипалася в неї по плечах, чорну перуку вона тримала в руці.
— Дядечку Явтуше, батьку рідненький! Я вам все, все розповім потім. Я дівчина, Василина моє ім’я…
— Перехрестись!
— Христом-богом клянуся, правду кажу! — Дівчина перехрестилася, простягла Явтухові перуку. — Помацайте, це ж тільки машкара. Якби я була відьмою, то давно втекла б од вас…
— Гм, — здивувався дядько. — Перехрестилася, отже, не відьма. Диви, яка пригода. Ох ти, халепа яка! Що ж мені з тобою тепер робити? Нащо ж ти на себе парубоче ім’я взяла, парсуну чужу присвоїла?
— Бо хлопцем легше, — сказала дівчина. — Мені коханого треба визволити з неволі турецької. От я й вирішила…
— Ой дурна ти, дівчино! — похитав головою Явтух. — Де ж ти захотіла правди знайти? У панів, у шляхти? Там її вдень із свічкою не знайдеш! Гм! Тепер мені виднішає в голові. А то замакітрило… Ах ти ж, голубонько моя, горличко безталанная! Ходімо ж зігріємось, а то ти ж задубіла вся.
Василина припала до грудей Явтуха, глухо заридала. Він обняв її худенькі плечі, гладив шкарубкими руками, тупцював од незручності.
— Ну чого ти?.. Ну навіщо ж? Ну, все лихе минуло. Вспокійся, дівчино. Ах ти, притичина яка. Ходімо, я проведу тебе до ‘днієї баби знайомої. Вона самотня, ніхто не знатиме. Там побудемо. А потім побачимо. А чуб свій залиш… Надінь… пригодиться ще…
По глибоких кучугурах вони добрели до малесенької хатинки під лісом. В єдиному віконечку світилося. Явтух постукав у шибку. За дверима щось зашамотіло.
— Колядники, чи що? — почувся слабенький голос. — То колядуйте!
— Та ні, Мокрино. То я, Явтух. Пусти, ради святого вечора.
— Заходь, заходь, милості прошу.
Зігнувшись, Василина вслід за дядьком ступила до хатинки. Дихнуло теплом, запахом чепчика, м’яти. В слабенькому жовтавому світлі лампадки, що горіла перед іконами, видно було похилу бабусю, яка пильно приглядалася до гостей. Привітавшись до Явтуха, вона кивнула на дівчину, мружачи підсліпуваті очі.
— А це ж хто з тобою? Чи то дівчина, чи то хлопець? Твар нібито дівоча… а одіж парубоча… Що за дівчина? Машкару таку наділа ік празнику, чи що?
— Зажди, Мокрино. Дай зігрітися. Тут пригода недобра. Дівчина сама розкаже…
— То роздягайтеся ж. Та прошу до столу. Кутя якраз впріла. Добре, що ви прийшли, бо ніхто й колядувати не завітав — далеко ж од села, кому охота по кучугурах шурхати.
— Ану сідай, Василино, — звелів Явтух. — Давай чоботи стягну. Іч ти, ноги немов крижинки. Мокрино, дай-но трохи горілочки на долоню, розтерти треба.
— Зараз, голубчику, — заметушилася господиня. — Тут у мене в сундуку є кварта для гостей. Знадобиться тепер.
Явтух хлюпнув собі на долоню синюватої рідини, почав розтирати посиніли дівчачі ноги. Вона засичала, зойкнула.
— Нічого, нічого… Терпи, — пробуркотів дядько. — Лихої години можна дістати. Пропадеш ні за цапову душу. Хоч би не одморозила пальців. Як щипаю — чуєш?
— Трохи… чую. Ой, болить!
— Ну коли болить, то радій! Не одморозила. Мокрино, оце в тебе і залишу її. Поживе трохи, доки вирішимо, ще та як.
— Та я рада-радісінька, Явтуше.
— Тільки щоб нікому нітелень! Хто-небудь навідається, побачить, скажи, що небога приїхала. Хорує.
— Скажу. Сідайте ж до столу. Та розкажи, горличко, звідки ти, хто, як сюди потрапила…
Василина сиділа за старовинним дубовим столом, під божницею, їла смачну солодку кутю, прислухалася до зловісного завивання хуртовини за вікном. Дивувалася. Недавня лиха пригода здавалася сном, маренням. Залицяння пані Матильди, холодна кам’яниця, темний похмурий ліс… Ні, ні. То мара, навіяна розпукою, її блуканням у пошуках ненаглядного Гордійка. Мій друже, мій коханий, де ти, що з тобою? Як мїні відшукати стежку до тебе? Бо коли не знайду, то вмру від жури, від пекучого смутку…
Задумався дядько Явтух, підпер вузлуватою долонею волохату голову, жалісливо дивиться на несподівану хрещеницю свою. Мовчить. Очікує, коли вона почне оповідати…
Явтухів рішинець
…Панотець вів мене по тісному підземеллю. Десь плакали діти, тужили жінки. Було вогко, з кам’янистих стін падали краплі води. Я була сама не своя. Рятуватися, коли десь там пропадали ненька та батько, наречений… Навіщо? Для кого? Та я вже не думала ні про що, слухняно йшла за панотцем.
Ми опинилися в Громовому Яру. Священик звелів сидіти всім біля входу до підземелля, до хутора послав хлопчиків, щоб вони довідалися, що там діється.
Татари збігли, як весняна вода. Од хутора лишилися тільки недогарки. Ми повернулися на рідні місця. Матінка моя згоріла в хаті. Батько лежав, порубаний щаблями, біля млина. Все майно пропало, згорів млин.
Жінки та діти поплакали, посумували. Поховали на цвинтарі, кого знайшли. Гордійка та його побратима біля церкви не було серед трупів. Певне, його полонили татари…
Самотнім лишився і священик, всю його сім’ю порубали вороги. Він викопав землянку, запросив мене до себе. Я варила йому їсти, господарювала, ходила за ним. Та спокою мені не було. Я сказала панотцеві, що хочу йти в світ, щоб знайти Гордійка та визволити його. Доки не визволю його, не матиму для чого жити…
І тоді священик дав мені пораду. Так я стала хлопцем, перемінила ім’я. Мала намір якось добутися до бусурменської землі, щоб розшукати Гордійка. Панотець навчив мене битися на шаблях, передав, що сам знав, з письма. За рік я вирушила до Києва. На шляху стрілася з паном Чартинським. На лихо собі… А може, й на добро. Бо тепер я знаю мову турецьку. Та й людей добрих стріла. Вас, дядьку Явтуше… і вас, бабусю…
Явтух вихилив келишок горілки, витер долонею рот. Збентежено зиркнув на дівчину, поклав руку їй на плече.
— Добрий, кажеш? А вів тебе на смерть. Одняли воріженьки од нас добро й ласку. Полонили не тільки землю нашу, а й серце. Страшно, Висилинонько. Міг би душогубом стати проклятим, бо власної мислі не маю. Доки під панською ногою ходиш — не людина ти. Слава тобі, Боже, що зупинив страшне злодійство. Бач, до чого панське кодло призводить, — брат на брата руку піднімає! Тепер мені повиднішало, знаю, що діяти маю. На Січ піду!
— А я, дядечку? Куди ж мені тепер?
— Та й тобі ж, донечко, туди дорога пролягає, — широко посміхнувся Явтух. — А що — тільки там і шукати волі для твого милого. До братчиків, до козаків треба йти! Там правда і воля! Заберу тебе з собою. Не дам скривдити нікому…
— Що ти таке верзеш, Явтуше, — зітхнула баба Мокрина. — Хіба ж на Січ дівчат пускають? Там строго… Як побачать — одразу ж назад!
— А я дівчини не візьму з собою, — зареготався Явтух. — Іванка-кобзарчука поведу. Та ще й письменного. Писарем стане наш Іван. Довідаємося про Гордія, мо’, я і в похід до Туреччини попливу. А то — викупимо. Що — хіба погано кажу?
Василина обняла Явтуха, поцілувала в щоку. Очі в неї сяяли зорями, на віях блищали сльози.
— Я щаслива, — прошепотіла вона. — Я наче наново в світ народилася. Будьте мені батечком. Спаси Біг за добру раду. Кращої не придумаєш.
Явтух крекнув від задоволення, розчулено глянув на усміхнену бабу Мокрину.
— От і добре. Побудеш у баби Мокрини. Ніхто тебе тут не побачить. Тихенько зберемося, а ранньої весни — в дорогу…
Частина третя. Мати Січ
Ненаситець
Глухо реве найбільший поріг. Клекотить, вирує, кидає хмари бризок у простір, стеле на сонці ніжну веселку. Вода в Дніпрі прохолодна, ласкава. В прозоро-жовтому плині похитуються, інколи покивуючи плескатими хвостами, миньки та старезні соми. Поміж ними вештається малеча — густира, біблиця, в’язи, кози-верховодки. Понад хвилями та бурунами стрілами пролітають, пружно вимахуючи крилами, чайки та білі мартини. Скрикуючи, падають з неба, хапають сріблисту рибину і летять десь на скелю, щоб поглинути жертву.
Шум води заспокоює. Хочеться лягти на пісочок, задрімати, п’ючи всім тілом буйний сонячний напій. Забути про все, що минуло, що буде. Відчути себе, як колись у дитинстві, часткою простору, землі, далекого і такого рідного сонечка. Та ба, це неможливо… Неможливо піти, куди хочеш. Неможливо назватися власним ім’ям. Неможливо видати себе поглядом, жестом, словом.
Тяжко Василині. Тяжче, ніж вона гадала, коли згодилася їхати на Січ. Козацьке братство прийняло молодого парубка Йванка так, як воно приймало до того тисячі інших знедолених. Щиро, але й суворо. Тут, за порогами, серед плавнів і неосяжних степів, перед загрозою вічного нападу безжального ворога, не можна було плекати лагідності чи ніжності. Ласка ховалася під грубуватістю, щирість — під одчайдушністю, любов покривалася нещадними лаштунками доцільності й жорстокості.
Самотнім був молодий козак Іванко серед виру січового. Лише дядько Явтух, як вірний пес, не залишав його в розпуці, оберігав од насмішкуватих дотепників, від дошкульних натяків. Братчиків низових дивувала незвична сором’язливість Іванка, огида до горілки, нехіть до грубих розваг. І дали вони йому прозвище «Баба». Дотепника Іванко викликав на товариський герць і загнав його по шию у воду. Відтоді насміху не чути було, припинилися кпини, проте прозвище Баба прилипло міцно і назавжди.
Знемагав молодий козак від незвичного стану свого. Ні покупатися, ні роздягтися. Так і ходив він одягнений у просмолену вишиту сорочку та жупан. Спасибі ще Явтухові, що взяв його до сторожової вежі біля порогів. Тут всього семеро козаків, можна усамітнитися серед бур’янів, побути хоч якусь хвилинку з своїми думами віч-на-віч.
Хоч би скоріше похід. Хвилюються козаки, повзуть чутки, збирається гроза. Не стримаєш серця козацького, коли воно вибухне жалем за скривдженим людом українським, все одно, як долонею не зупиниш блискавицю небесну, коли хмара сповнилася вогнистою силою. Кажуть, що скоро, незабаром. Кажуть, що вже біля Великого Лугу, в потаємних затоках, смоляться чайки. Шепочуть, що вже готові припаси. Тільки чекають кошового отамана Кореня, який поїхав до Києва про щось домовлятися з послами королівськими. Не бажає король, щоб козацтво турбувало береги кримські чи оттоманські, боїться він люті султанської. А тим часом ординці безборонно налітають на Вкраїну, ніби ятаганом розпорюючи її живе тіло, забираючи в неволю нещасних бранців. Хто ж стримає ярий шал розплати, яка сила втримає той клекіт у берегах? Дай Боже, щоб скоріше. Невольники, що чудом вирвалися з бусурменської каторги, розповідали, що Гордій Кожух виплив з Кафи на стамбульській галері. А звати господаря її Алі-пашею… Аби тільки добратися до берега ворожого. Вже там доля щось покаже. Аби тільки в похід.
— Гей, Баба, нумо купатися! Сонце пече — страх!
Козаки прискакали зі степу, гарцюючи на конях. Вона стрибають на землю, хутко роздягаються. Іржуть, мов жеребці, розкошуючи під сонцем, виграючи могутніми м’язами. Іванко одвертається, ховає пашіюче обличчя.
— Чи ти в монастир зібрався? — здивовано гукає Андрій Діжа, високий, стрункий козачисько, поплескуючи себе по стегнах. — Сидить, наче привезена дівка, пріє в жупані своєму!
— Я вже купався, — бреше Іванко.
— Тоді йди на вежу. Хай Явтух покупається!
— То й піду, — полегшено зітхає Іванко, встаючи з каменя.
Хлопці пірнають у воду. Могутній вир тягне їх у зеленаву глибінь, загрожує, але козаки долають лютий клекіт, мов здоровенні рибини, виграють засмаглими тілами над страшною прірвою.
Іванко бере свого вороного за повід, веде до високої вежі, що стримить на горбу біля скелі. Тріщить під чобітьми торішній бур’ян, задушливо пахне дика м’ята. На дерев’яному помості вежі, звісивши ноги, сидить дядько Явтух, пихкає люлькою. Він забачив Іванка, дивується.
— Чом не гуляєш? Я ще посиджу, початую…
— Хлопці купаються, — неохоче каже Іванко. — Кажуть, щоб я початував…
— Ото лишенько, — буркнув Явтух. — Халепа, та й годі. То лізь, мій голубе, сюди. Я й справді з охотою покупаюся. Припікає.
Герць
Іванко на вежі. Звідси видно Дике Поле, Великий Луг на обрії, зубці порогів, Дніпро-Славуту.
На півдні — імлисте марево. Вітер докочує звідти запах полину, степ тріщить тисячами коників, у порожньому небі клекочуть орли. Бур’яни, високі трави. В них так легко заховатися людині, навіть вершникові. Тому й треба чатувати, щоб зненацька не налетіла вража сила до володіння козацького…
Серед срібної тирси, там, за валунами, чорніють якісь цяточки. Може, кози? Чи степові шакали? Ні, зависокі. Що ж то має бути?
Іванко примружує очі, затуливши їх дашком руки від сонця. Чорні цятки зближаються, прямують до порогів. Вже видно над ними якісь темні рисочки. Ба, це коні! На них вершники зі списами. Хто ж такі? Татари чи, може, козаки?
Хлопець хутко спускається вниз, стрибає на коня, б’є його підборами під боки. Козаки загледіли, що Іванко вже не на вежі, вибігають на берег, одягаються.
— Пугу! Пугу! — кричить Іванко. — Вершники в степу.
— Татари? — запитує Діжа.
— Не розібрав. Далеко. Восьмеро їх. Чи, може, й дев’ятеро!
— Гм! — покрутив головою Явтух. — Нас семеро. Впораємося, коли що…
— Впораємося, — охоче згоджується Діжа, пристібаючи до пояса шаблюку. — Хлопці, засядемо. Я вилізу на вежу, стовбичитиму там. А ви — по двоє — чатуйте в бур’янах. Щоб нічичирк. Хай вони скачуть до мене, подумають, що я один…
Високі трави ковтнули козаків. Іванко з Явтухом засіли за великим сірим валуном. Навчені коні лягли на землю, одкинули ноги, ніжаться на паркому сонці. Дядько Явтух приклав вухо до землі, прошепотів:
— Стугонить. Вже близенько…
Андрій Діжа походжає на помості, склавши руки на грудях. Ось він зупинився, одвернувся обличчям до Дніпра, дістає люльку. Починає викрешувати вогонь.
— Ну й проява, — вдоволено каже Явтух. — Штукар. Такий самого чорта не злякається! Ти тільки глянь, глянь…
Десь недалеко скаженим галопом промчали коні, почулися люті вигуки, на вежу посипалися стріли. Діжа стрілив з двох пістолів. Болісно заіржав кінь.
— Пугу! Пугу! — закричав Діжа.
— Пора, — видихнув Явтух, смикаючи коня за повід.
Розумні тварини миттю зводяться на ноги. Козаки в сідлах. Шаблі наголо. Молодецький свист — і шестеро лицарів вихором котяться до вежі, переймаючи татарських напасників. Ординці вже побачили січовиків, на сонці заясніли ятагани. Зловісно продзвеніли стріли, не зачепивши, однак, нікого. Зійшлися груди до грудей, вдарилися.
Явтух одбив удар кривої татарської шаблі, розчахнув ординця до сідла. Два ногаї напали на Іванка, він крутився в’юном, насилу одбиваючи вмілі заходи. Явтух кинувся йому на поміч, одтягнув одного татарина на себе. Другий кинувся навтікача в степ. Іванко, припавши до спини коня, метнувся за ним. У зіщуленій вузькій спині татарина Іванко бачив усе, що зламало йому життя, що розлучило його з ріднею, з любим дитинством, з омріяною волею. Будь-що треба наздогнати ворога і покарати!
Татарин відчув за своєю спиною погоню, круто розвернув коня, приготувався до герцю. Вузенькі чорні очі сповнені жаху й рішучості. Іванко налетів на нього, рубонув. Ординський клинок полетів у траву. Ворог скрикнув, затулив долонями лице, очікуючи смертельного удару. Іванко стримав коня, зупинився. Важко дихаючи, дивився на ординця. В серці прокинулася жалість. Певне, десь його теж чекає дружина, діти. Босоногі, замурзані татарчата. Настане ніч, потім друга. Батько не повернеться до сім’ї з далекого Дикого Поля…
— Я дарую тобі життя, — сказав Іванко татарською мовою. — Тільки поклянися, що ти не підіймеш ятагана проти козаків! Чуєш?
Татарин одвів руки, не розуміючи, що з ним сталося. Зачудовано прислухався до слів молодого козака. По брудних щоках його потекли сльози.
— Козак дивний, — пробурмотів він. — Хай аллах благословить тебе. Хай архангел Джебраїл допоможе в твоїй дорозі. Клянусь аллахом, не візьму шаблі і стріли в свої руки. Прощай, козаче… мої діти благословляють тебе…
Він ударив коня нагайкою, помчав у далеч, тільки тирса залопотіла. Іванко повернувся до вежі. Їхав задумливо, не поспішаючи. На серці було сумно й радісно. Сумно, бо знав, що милосердя в такій справі козаки не схвалюють, а радісно, що не згубив безоружну душу.
Двох ногаїв козаки полонили, інших порубали. Весело перемовляючись, чекали на Іванка.
— Ну як, послав татарина на той світ? — бадьоро гукнув Діжа, пихкаючи люлькою. — Охрестили тебе, козаче!
— Я одпустив його, — тихо мовив Іванко, важко зітхаючи.
— Тобто як одпустив? — зловісно запитав Андрій, вибиваючи попіл з люльки об стремено. — Як це так — одпустив? Живцем?
Козаки зареготалися.
— Ну й запитав! — захлинаючись, сміявся старий козак Метелиця. — Душу кожен з нас одпускає до бога, не брати ж її в полон!
— Та ні, братчики! — гарячився Діжа. — Тут справа кепська! Він випустив живцем підглядача бусурменського! За це належиться кара. Січові закони однакі для всіх — молокосос ти чи сивий! Зрадив військовому правилу — маєш відплату!
— Голубе, як же це? — зажурено запитав Явтух. — Навіщо випустив ворога?
— Я вибив шаблю з його рук, — похмуро одвітив Іванко. — Він затулився руками. Я… я не міг рубати безоружного. Мені жаль його стало. Татари — теж люди…
— Нелюди, — гнівно сказав Явтух. — Вони спопелили твоє село, вбили матір, зарубали батька. Вони в полон повели твого… твого побратима Гордія. А ти кажеш — люди…
— Не знаю, — прошепотів Іванко, похиливши голову, — Не піднялася рука. Я думав…
— Що ти думав? — зневажливо запитав Діжа, обпалюючи хлопця вогнистим поглядом.
— Що козаки — не розбійники степові… Я слухав думи, сам співав їх. Я мріяв, що стану козаком. Бо козак — то охоронець народний, лицар.
— Лицар — не баба! — скрикнув Діжа палко. — Полоненого вбити — гріх! А випустити ворога, та ще й підглядача, то зрада! Слинько ти, а не лицар! Киями його, хлопці! Якби на Січі — засудили б на смерть! А ми — дамо двадцять київ!
— Та що ви, товариство? — захвилювався Явтух. — Як то можна — двадцять київ? Хлопчина молодий, як лозина. Не витримає, віддасть богові душу! Навіщо брати гріха на душу.
— Не витримає — його біда! Витримає — щасливий народився!
— Та що ви, справді! Двадцять київ — то багато. Йому ще треба в похід плисти, побратима рятувати!
— Де йому рятувати побратима з розвішаними соплями! — крикнув Діжа. — Пожалієш турка — сам загинеш! Там треба лицарів з кам’яними серцями! Злазь з коня, нічого базікати! Як, братчики?
— Згода! — крикнули козаки гуртом.
— Можна десять київ! — повагом сказав старий Метелиця. — Досить з нього. Бо одіб’ємо печінки, дуже він худорлявий…
— Ну, хай буде десять, — неохоче згодився Діжа. — Ну сам злізеш чи тебе стягти?
Іванко, похнюпившись, скочив з сідла, підійшов до вежі, обняв руками стовпа.
— Бийте! В’язати не треба. Витерплю…
Добра вість
— Гей, братчики! — раптом озвався Метелиця, поглядаючи в бік Дніпра. — Чи не курінний ото їде?
— Він, — радо озвався Діжа. — Та ще й не сам, а з козаками. Чи не заміна?
— Ще рано…
— Мо’, яка пригода…
До вежі наблизилося четверо вершників на чолі з кряжистим літнім курінним отаманом Ониськом Шулою. Він підняв руку, гаркнув:
— Пугу! Пугу!
— Козак з Лугу, — відгукнулися козаки. — Яким вітром, пане курінний?
— Низовим! Добрий вітер панове молодці? А що це тут у вас було? Гралися з татарвою?
— Та погралися трохи, — ліниво одвітив Діжа. — Почухали ребра бусурманам козацькими шаблями.
— Добре, діти, — сказав Шула. Він метнув гострий погляд на Іванка, який все ще стояв, обнявши руками стовпа. — А це що за кумедія? П’яний хлопчина, чи що? Чого це він підпирає вежу?
— Будемо бити киями, — пояснив Діжа. — Одпустив татарина. Вибив шаблю, а потім — пустив. Каже — пожалів. Ну ти ж, пане курінний, наші закони та звичаї знаєш…
— Смерть, — коротко кинув Шула.
— Отож-бо. А ми по-братерськи замінили киями. Дозволь, пане отамане, виконати наш присуд…
— Зажди…
Шула скочив з коня, передав повід Метелиці, підійшов до Іванка. Поклав важку руку на худеньке плече, глянув на ніжне юнацьке обличчя, на тонкий профіль.
— Молоде-зелене, — зітхнув курінний. — Ще й вус не пробився. Звідки родом?
— З-під Богуслава, — прошепотів Іванко.
— Як на Січ потрапив?
— З дядьком Явтухом. Рідню татарва загубила, побратим — у полоні. Я пішов… щоб визволити його.
— Ех, юначе-козаче, — покивав головою курінний. — Я тебе добренько розумію. Чи ти гадаєш, кому з нас охота крівцю ворожу пускати? Чи не любіше нам було б землю орати, зерном ярим її засівати? Ой як хотілося б. Та нема для нас ні миру, ні волі. Розіп’ята Вкраїна ворогами проклятими. Та й багато їх, не перелічиш! Не жаліють вони нас, цідять кров християнську, ведуть на чужину людей, везуть добро наше. Хто скаже, скільки ще нам доведеться шаблю гостру в руці тримати? Пожалієш ворога — сам згинеш! Як стане ворог добрим сусідою — тоді ворожнечі кінець! Приймемо ради в новій світлиці, пригостимо, чим Бог послав, щиро привітаємо. А доки Вкраїна четвертована, закатована — не знатимуть лицарі січові жалю до ворога. Чи збагнув, хлопче?
— Збагнув, — прошепотів Іванко. — Хай б’ють братчики.
— Та й бити тебе нема по чому, — розвів руками курінний. — Але ж і звичаю ламати негоже.
— Товариство, я за нього кару прийму, — попросився Явтух, жалісливо осміхаючись. — Я його пестун, я й винен, коли що не так. Вибийте з мене киями зайве сало, коли вже вам нема терпцю попрацювати над чиєюсь спиною. Ну, як, братчики, згода?
— Дядечку Явтуше! — скрикнув Іванко злякано. — Як же це? Та що ви? Вони вам ребра потовчуть!
— Не потовчуть! — заспокоїв Явтух. — У мене сала на два пальці, як на кабанові добрячому. Хай попотіють, як дурні! А я — посміюся!
— Ну ставай, коли так, до стовпа, сучий сину, — підморгнув старий Метелиця. — Ми тебе випаримо!
— Заждіть, хлопці, — підняв руку курінний. — Я ж не сказав головного. Повернувся кошовий. Вчора була рада. Вирішено похід…
— Куди? — радісно скрикнув Діжа.
— Далеко, — загадково мовив курінний. — За море, братчики…
Іванко кинувся до Шули, схопив його за вузлувату шорстку руку.
— Мене! Мене щоб узяли! Батечку мій, братчику старший! Хочу добратися до землі проклятої, визволити побратима рідного. Бийте киями, карайте — тільки візьміте.
— Добре серце маєш, хлопче, — зворушено сказав курінний. — Хто за побратима готов іти на смерть — той недарма живе на світі. Візьму тебе, юначе-козаче! А ви, панове-молодці, вирушайте до Січі. Тут лишимо заміну…
— То будете бити чи ні? — весело озвався від стовпа Явтух. — А то в мене чогось спина свербить. Може, почухаєте?
Козаки зареготалися.
— Почухаємо його, хлопці! — гукнув Діжа, хапаючи замашного вербового кийка. — Щоб знав, як слинька захищати. Тримайся, старий хріне, ми тобі зараз добавимо літ з двадцять!
Явтух, розвівши руками, почав слухняно скидати сорочку…
До моря
Серце Іванка, ніби туго нап’ята струна кобзи. Натисни дужче — і лопне. Радість, шалена надія і тиха тривога сповнюють його. Дядько Явтух поглядає на хлопця, усміхається лукаво.
— Щасливий? — шепоче він.
— Більше…
— І я, — киває головою Явтух. — Тепер не страшно й вмерти. В поході козацькому полягти — дай Боже! Послухай, Іванку, заграй на кобзі, звесели серце козацьке!
— Заграй, заграй! — почулися голоси.
Чайки гордо пливуть над глибиною дніпровською, ніби чорні лебеді. Тихо падають у воду козацькі весла, прозорими краплями стікає з них вода. Іванкові здається, що ті краплі — сльози народні, пролиті бранцями в неволі тяжкій. Тільки тепер ті сльози радісні, бо почули, напевне, серця замучені, почули зітхання далекого вкраїнського вітру, який несе на своєму крилі грізну відплату ворогам…
То ж не орли сивесенькі,
То ж козаки січові вірнесенькі!
То ж не лози, а списи гострії,
То ж не хвилі, а чайки бистрії
Гей, гей!
До лиману синього поспішають,
Сторожу турецьку минають,
У хвилях високих, білогривих мріють, пропадають,
Гей, гей!
Начувайтеся, турки-яничари!
Та ждіте розплати, лютої кари!
Бо повіяв вітер з Великого Лугу!
Пугу, пугу! Пугу, пугу!
Гей, гей!
— Пугу, пугу! Пугу, пугу! — відгукнулося на чайках грізно, невблаганно.
І замовкло.
Сонце спадає за обрій.
Сутінки ковтають береги дніпровські. Грізно шумлять очерети. Місяця не видно. Тільки туманні зірки мерехтять між хмарами, ніби вказуючи шлях славному козацтву.
Тиша над світом. Чи то лише здається?
Гучно стукають серця лицарські. Чи не почують турки?
Вирує, піниться вода. Тут стрічається славутинський плин з солоною хвилею морською. Чорніють на крутих берегах вежі ворожі. В плавнях регочуть сичі. Чи, може, шакали?
Дихнуло прохолодою з півдня. Бризки окропили суворі лиця козаків. Солоно на вустах. Море!
Похитуються весла в дужих руках, женуть гостроносі чайки далі, до проклятої чужини, до слави, до смерті…
Грай, море, грай! Душа козацька вилетіла на простір широкий погуляти, слави невмирущої добути! На віки вічні! На віки вічні!..
Частина четверта. На чужині
Ворота Скутари
За кілька діб козацький флот подолав море. Сторожові галери не помітили чайок серед високих хвиль. Одна зустрічна каторга пішла на дно після короткого жорстокого бою. Півтора десятка звільнених українців пересіли на байдаки та чайки, яничарів пустили на харч рибам.
До входу в Босфор підійшли вночі. В суцільному мороці мерехтіла на небі заграва Стамбула, десь недалеко на березі горіли вогні. Чайки згромадилися докупи, отамани напружено перемовлялися, як діяти.
Іванко вдивлявся в чужинецький берег, тіло його проймали дрижаки, ніби від холоду. Десь тут на каторзі турецькій прикуто Гордійка. Вже три роки натирає залізо руки кохані, ятрить біле тіло. Три роки!., А може, й не витримала душа козацька неволі? О, не дай Боже! Тоді краще не повертатися додому…
— Доведеться з боєм… — долинуло до слуху кобзарчука. — Жаль… Багато поляже… Ворота Скутари міцні… Таран…
Про що вони мовлять? Чому кошовий занепокоєний? Вони хочуть розбити ворота стамбульського пригороду? Буде бій, ляжуть козацькі тіла під вогнем та шаблями яничарів. А що, як діяти інакше?..
— Явтуше, — прошепотів Іванко. — Чуєш, Явтуше…
— Що тобі, Іванку? — відгукнувся старий. — Чи не боїш-ся? Вже скоро почнемо…
— Та ні… Я не про те… Ти чуєш, про що мовлять отамани?
— А хіба що? Не вперше… Хтось поляже, слави добуде. А хтось повернеться.
— Явтуше! Навіщо лицарям даремно помирати? Можна тихенько… без тарану…
— Як? Що ти за мудрець вишукався?
— Я ж знаю мову турецьку…
— Ну…
— Переодягнуся турком. А зі мною ще хлопці. Вбрання бусурманське в нас є. Підійдемо, а потім…
— Вже збагнув, — радісно скрикнув Явтух, обнімаючи Іванка. — Ти головатий, хлопче, їй-богу! Бути тобі отаманом, якби не…
— Тихо, чорт ведмедастий! Задушиш. Кажи отаману, хай повідає кошовому…
За кілька хвилин Іванко вже перебрався на чайку кошового. Потекла тиха розмова. Отамани радо підтримали план кобзарчука. Незабаром невеликий загін козаків, переодягнених у турецьке вбрання, наближався до воріт Скутари. Здалека долинав тихий гомін, багряні язики полум’я вихоплювали з пітьми сірі стіни фортеці. Біля багаття заворушилися темні постаті, почувся грізний голос:
— Хто йде? Ім’ям аллаха!
— Благословенне ім’я єдиного бога, — голосно відповів Іванко турецькою мовою, — і царя царів великого султана Османа!
— Звідки й хто?
— Улла-паша з Синопа. Буря розбила нашу галеру. Мені пощастило врятуватися. Зі мною слуги, сторожа. Всього дев’ять людей…
— Підійди, Улла-паша. Я одведу тебе до начальника з твоїми людьми. Він подасть тобі допомогу…
— Хай аллах благословить його. Веди скоріше, Ми голодні і змучені…
Заскрипіли ворота. Пришельці ступили на кам’яний звід, В ту ж хвилину блиснули шаблі. Почувся крик, стогін.
— Гяури! Тривога…
Крик погас у мороці ночі. Скутара спала.
Явтух повернувся до моря, над похмурим берегом покотився зловіщий заклик:
— Пугу! Пугу! Пугу!
Темними легкими яструбами козацькі чайки метнулися до берега, на пісок покотилася козацька лава. По знаку кошового вона розділилася на два потоки — один прямував до воріт Скутари, другий — до стоянки галер.
На вежах затрубили тривогу. Та було пізно. Невблаганні козаки, поминувши ворота, заполонили стамбульське передмістя. Спалахнули смолоскипи, від них загорілися благенькі будівлі, зроблені з дерева та кізяку. До неба покотили стовпи густого диму, над Скутарою линув страшний лемент, Оборонці на стінах спробували чинити опір напасникам — їх вистачило ненадовго.
Іванко розгубився серед моря вогню. Що йому тут діяти? Де шукати Гордійка? Він уявляв собі неволю турецьку, як суцільну хурдигу, де сидять рядами, приковані один до одного, полонені козаки та жінки. А тепер, серед безлічі будівель, серед ґвалту, крику та стогону, його душа занепокоїлась, відчула себе нікчемною і мізерною під цим чужим ворожим небом…
— Явтуше! Куди нам іти?
Явтух оглядався довкола себе, кашляв від диму, витирав очі від їдучих сліз.
— А Бог його знає! Незвично це мені! Якби орати, то інша справа! А тут — як у пеклі! Біжимо в оцю-о хату! Треба у проклятих турків хоч трохи добра забрати, нажитого нашою кров’ю!
Вони вбігли до широкого двору, вимощеного гладенькими кам’яними плитами. З-за колон будівлі висунулася огрядна постать турка, вибалушені очі його були сповнені переляку. Він кивав пальцем, шепотів турецькою мовою:
— Сюди, сюди! Я заховаю вас. Прокляті гяури не знайдуть…
Іванко ледве не засміявся. Їх вважають турками, які переховуються від козаків. Він наблизився до господаря будинку, запитав:
— Хто ти?
— Гулим. Міняйло. Лишайтеся зі мною, хоробрі воїни. Може, якась собака козацька вскочить, то заріжете її. Я щедро відплачу вам. Ходімо зі мною, о мої друзі! Слава аллаху, що послав вас!
— Що він там меле? — крикнув Явтух. — Чого це ти з ним базікаєш?
— Запрошує з собою, — усміхнувся Іванко. — Просить захистити від козацьких собак! Заплатить…
— У, гадюка! — замахнувся шаблею Явтух. — Такого не жаль і спровадити на той світ! Немало, певно, попив крові української!
Турок перелякано переводив погляд з Іванка на Явтуха, ще не розуміючи, що сталося. Кобзарчук розвіяв його непорозуміння.
— Слухай, Гулиме, — стримано сказав він. — Ми і є ті козацькі собаки, яких ти хочеш зарізати. Дякуй аллахові, що сюди потрапив я, а не хтось інший. Де твої гроші?
— Я… Я…
— Я вже знаю, хто ти. Не дрижи і не заїкайся. Я не вб’ю тебе. Веди до скарбів, а не то…
— Я бідний чоловік. Дуже бідний, — тремтів міняйло. — Я сам інколи не маю чого поїсти…
— Замовкни, блазню! — крикнув гнівно Іванко. — Бідолаха не будує таких палаців!
— О лицарю! Повір мені! — впав на коліна Гулим, простягаючи руки. — Тільки надією на аллаха і живу я… Пожалій!
— Тоді я допоможу тобі перебратися до аллаха! — втративши терпець вигукнув кобзарчук. Вихопивши пістоль він спрямував його на міняйла. — Веди!
Гулим побачив, що непереливки, скочив з місця, рачкуючи, повів небажаних гостей до льоху. Вони невдовзі опинилися під низеньким похмурим склепінням. На вологих замшілих стінах було розвішане старовинне оружжя, в кутку стояло кілька окованих бронзою скринь. Міняйло мовчки показав тремтячою рукою на них.
— Відчини, — наказав Іванко.
Тріснуло віко. Замерехтіло золото, самоцвіти, перли, Явтух заткнув пістоль за пояс, правою рукою гребонув жменю дзвінких монет, підкинув їх угору. Вони бризнули тривожними іскрами, глухо брязнули.
— Заради цього… стільки мук, лиха, — ненависно мовив старий козак. — Прокляте золото…
— Нема чого стовбичити, — сказав Іванко. — Поспішаймо. Бери, скільки донесеш. Інше хай йому, собаці! А то лопне з горя!
Вони насипали самоцвіти та монети в кишені, скільки помістилося. Пудів зо два різних прикрас Явтух накидав у невеликий лантух.
Вони рушили вгору по крутих сходах, а Гулим лазив по холодному камінню біля пограбованих скринь, стогнучи, згрібав тремтячими руками розсипані перли та дрібні монети…
Без вороття
У примарному світлі пожеж метушилися тіні. Над Скутарою котився гук торжества й ненависті. Лементували жінки, кричали кози, ревли верблюди та осли.
Вузькими вуличками бігали козаки, несучи в шапках, у саквах, а то й просто в приполі здобич — золото, шовки, парчу, цінні речі. За ними поспішали до моря звільнені раби — виснажені, обідрані, але щасливі.
Явтух з Іванком кинулися за потоком до воріт. Їхню увагу привернула люта лайка, брязкіт шабель. Вони зупинилися. За невисокою глиняною загорожею, під стіною бідної будівлі, билося двоє. Кремезний розлютований козак змагався з літнім турком. Той прикривав своїм тілом двох переляканих дітей, що притулилися в куточку між домівкою та курником.
— Я доберуся до тебе, бусурманська псявіро! — хрипів козак, хекаючи з кожним ударом шаблюки. — Віділлються тобі слізоньки… моїх діток…
Турок-батько захищався шалено, мужньо, як захищає бідна зайчиха своїх зайченяток від страшного лиса. Знає, що неможливо здолати його, але й втекти не дозволяє всемогутнє бажання — захистити краплини рідного життя, які ще не вміють постояти за себе…
— Мамо рідна, що це він діє? — скрикнув Іванко. — Явтуше!
— Помста! — похмуро кинув Явтух. — Залило очі кров’ю, нічого не бачить…
Іванко кинувся через вузький хід до подвір’я, вихопив шаблю.
— Стій! — крикнув він несамовито. — Стій, кажу тобі, козаче.
Козак відскочив убік з піднятою шаблею, п’яно глипнув на кобзарчука. Турок теж отетерів від несподіванки, тремтячи над своїми дітьми…
— А то ти, Баба! — зареготався козак, нарешті пізнавши Іванка. — Що — на поміч прибіг? Сам справлюся! Хочу порізати бусурменських щенят! Моїх татарва прикінчила позаминулий рік…
— Ти… шкуродер! — скипів Іванко лиховісно дивлячись на козака. — Чим ти кращий від кривавих яничарів? Від ординців? Чим завинили тобі маленькі дітки турецькі? Хіба вони знають щось таке про твоїх? Січ наша Запорозька — то лицарство славетне! Чуєш? Лицарство, а не зграя різунів! Не дозволю!
— Я й з тобою справлюся, — хрипко гукнув козак, наливаючись кров’ю. В багрових полисках пожежі він був страшний, ненависний. — Одійди, цуценя, бо розчахну до пупа!
— Гей ти, прохолонь! — гаркнув Явтух від воріт.
Козак глипнув на Явтуха, на Іванка, позадкував до виходу. Вже з вулиці погрозив шаблею.
— Начувайтеся, бабські душі! Я не забуду вам цього! Падайте перед турком проклятим на коліна, лижіть йому, що не треба! Ха-ха-ха!
Турок дивився на страшних гостей, прислухався до їхньої сварки, все ще не розуміючи, що перед ним сталося. Козаки, одягнені в турецьке вбрання, захистили його і дітей. Такого не бувало. Це чудо. Аллах допоміг! Слава тобі, Боже єдиний!..
— Не бійся, — сказав турецькою мовою Іванко. — Тебе ніхто не зачепить. Заховай діток, доки все скінчиться…
— Хто… ти, господарю? — прошепотів турок, прикладаючи руки до грудей. — За кого мені молитися аллахові?
— Я козак. Тільки не помсти шукаю, а хочу визволити побратима свого з неволі. Прощай, турче! Я не маю зла ні на тебе, ні на дітей твоїх. Живіть щасливо. Виростуть дітки, скажи їм, що козаки — не розбійники… а такі люди, як і ви. Хай вони знають про те.
— Скажу, — сказав зворушено турок. — Вічним слугою тобі буду, великодушний козаче. Гуго-алі не забуде доброго серця. Запам’ятай мене, молодий козаче. Гуго-алі не забуде.
Явтух з Іванком вибігли на вулицю, поспішили до берега Там вирувало товпище. Юрмилися козаки, невільники, випущені з в’язниць та галер. Здобич уже була навантажена, отамани виясняли, хто загинув, скільки треба взяти невільників на чайки, куди їх розподілити.
— Братчики! — кричав кошовий, вимахуючи пірначем над головами козацькими. — Діти січові! Пора в путь! Стамбул прокинувся, незабаром — погоня! В море! Пугу! Пугу!
— Пугу! Пугу! — покотилася луна понад берегом і залягла десь біля стін Скутари.
Іванко бігав поміж невільниками, заглядав у змарнілі обличчя, благально питався:
— Людоньки, ріднесенькі! Чи не бачили ви Гордія… Гордія з-під Богуслава. Чи не тут він де-небудь? Гордійко… такий чорнявий, кароокий…
— Прозивається як? — одгукнувся сивий худорлявий дід у старій, аж чорній, вишитій сорочці. — Прізвище яке в нього, юначе? Чи не Кожух?
— Кожух, — стрепенувся Іванко. — Кожухів він. Дідусю, де він? Що з ним?
— Лиха справа, синку, — понурився дід, розводячи руками. — Продали нас разом з ним у Кафі на галеру туркові проклятому Алі-паші…
— Знаю про те, — відказав Іванко нетерпляче. — Де ж потім… куди?
— Врятував ще він галеру туркові невдячному… Буря була… Викинуло нас на берег… Після продав турок Алі-паша Гордійка твого… та ще й з побратимом його…
— З Грицьком? — простогнав Іванко.
— Правду сказав… Грицьком звати його. Обох продав турок. А куди — того вже не відаю. А тут його не було. Не бачили ми.
Повернувся Іванко до Явтуха. Став біля нього — знічений, убитий горем. По щоках покотилися сльози.
— Що діяти? Що робити, Явтуше? Не можу повертатися без Гордія! Навіщо мені жити без нього?
— Іванку, дитино моя, — прошепотів Явтух. — Ну що я можу порадити? Що міг — робив. А тепер… Запитай серця…
— Серця? Ти сказав — серця. Я лишаюся тут, Явтуше…
— Тебе спіймають… Іванку. Закатують.
— Знаю мову, звичаї. Нічого мені не станеться. Прощай, Явтуше! Вже братчики сідають на чайки. Поспішай, буря насувається.
Море шуміло. На сході рожевіла смуга зірниці. Понад берегом котилися сиві тумани. Від Стамбула долинав грізний шум, звуки бойових труб, в імлі миготіли вогні.
— Гей, Іванку, — гукали з моря. — Явтуше! Хутчіш, бо одчалюємо!
— Лишаюся тут, отамане, — твердо відповів Іванко. — Побратима мого нема, хочу звільнити його!
В ранкових сутінках видно було, як кошовий зняв шапку, поклонився юнакові.
— Славну справу задумав кобзарчук наш прегарний! — гукнув він. — Знайдеш побратима — завітай до Січі. Загинеш — думу про тебе заспіваємо! Пугу, пугу!
— Пугу! Пугу! — крізь сльози відгукнувся Іванко. — А виберіть мені, братчики, покриття жінки турецької. Хочу вид змінити…
— А ти, Явтуше? — озвався кошовий. — Чом не поспішаєш до чайки?
— Лишуся з ним, — зітхнув старий козак. — Там, де квітка, там і корінь. Що мені в житті моєму? Може, стану в пригоді… Прощавайте, браття! Поклоніться Дніпру святому, Україні рідній…
— Поклонимося! — лунало з чайок. — Щасти вам, браття!
— Хай мати божа береже вас на морі синьому! Та прилітайте, орли сизі, ще до берегів ворожих! Та погуляйте, страху яничарам і турецьким пашам задайте!
— Прибудемо! А чи не треба вам скарбу, братчики? Для діла вашого? — гукнув кошовий.
— Маємо, — махнув рукою Іванко. — Поспішайте, браття!
Вирує темна хвиля, піняться води Босфору. Пропадають у сутінках чайки, ніби їх і не було біля турецького берега. Іванко накидає на себе чорну турецьку фату, хапає Явтуха за руку, тягне до воріт Скутари.
— Хутчіше, Явтуше. Нам треба проскочити, доки нова сторожа не підійшла. Шаблю загреби в пісок… Пістолі залиш…
— Ой, який ти смішний у цьому чорному мішку. Наче примара… Якби побачив уночі — вмер би зі страху…
— Явтуше, хутчіше! Не до жартів…
— А куди ж ми підемо? Де зупинимося?
— Маю дещо на приміті. Коли доля за нас, то все буде добре…
Явтух хутенько вигріб довгасту ямку в піску, поклав свою шаблюку, пригорнув піском.
— Ну, спи, сестро. Хто зна, чи доведеться знову стрітися…
Він підвівся, широко перехрестився, поправив на голові не звичний для нього тюрбан.
— Ну, дитино моя… веди… Один раз мати народила.
Вдячність
Гуго-алі став на порозі, вражено дивився на високу жіночу постать у чорній фаті. За нею ніяково переминався з ноги на ногу вайлуватий літній чоловік. Він здавався знайомим Гуго-алі. Тривога страшної ночі переплутала всі лиця, він не міг згадати, де й коли бачив того химерного діда з довгими вусами. Таких не носять у Скутарі. Хіба що невільники чужинецькі…
— Хто ти, жінко? — запитав Гуго-алі. — Чого шукаєш у бідного рибалки?
Жінка відхилила фату. Гуго-алі скрикнув від несподіванки. Він пізнав рятівника своїх діток.
— Ти спізнився до своїх? — прошепотів турок. — Ти в небезпеці?
— Ні, Гуго-алі, — сумно відказав Іванко. — Ми лишилися в Туреччині по добрій волі…
— Навіщо?
— Я не знайшов побратима. А без нього життя — не життя. Я згадав тебе. Ти — добрий чоловік. Я вирішив прийти до тебе.
— Добре вирішив, — схвально захитав головою туром, і його чорні, як терен, очі заблищали щирістю. — Добре вирішив, великодушний юначе! Я зроблю все, що можу. Тільки я бідний, що на мені — те й моє. Без грошей далеко не підеш, нічого не дізнаєшся…
— Маємо гроші, — скупо одповів Іванко. — Дамо тобі, скільки треба. Тільки знайди мого побратима, визволи його. Довіку буду вдячний…
— Я вже молю аллаха за тебе. Моє життя — твоє життя. Вже тепер піду в порт. Шукатиму, запитаю перекупників. Скажи ім’я твого побратима… І коли його продали. Залишайтеся в мене. Тільки фату зніми. Жінкам у нас важче мандрувати. Ти молоденький, треба припасувати гарну бороду. Я добуду. І супутникові твоєму теж. Він знає турецьку мову?
— Ні…
— Тоді хай прикинеться німим. Чуєш? Як хтось запитає — хай мовчить…
— Гаразд. Я скажу йому.
— Я йду, гості мої. Сподівайтеся на добро. Ходіть сюди, в другу кімнату. Доки не повернуся — не виходьте.
…Брудна завіса на дверях відхилилася, в щілину зазирнуло замурзане дитя. Почувся приглушений сміх.
— Хто там? — занепокоївся Явтух, сторожко витягаючи шию.
— Певно, діти цього турка, — відповів Іванко.
— А чого вони сміються?
— Діти як діти. Граються.
— А як ти гадаєш… цей Гуго, чи як його там… не приведе яничарів?
— Явтуше…. тоді жити не варто на світі. — сумно сказав Іванко. — Невже всі люди… звірі хижі? Ось ти, якби до тебе на Вкраїні прийшов турок… ти б не видав його, не оддав би в неволю?
— Певно, що ні. Християнська ж душа я, не бусурмен…
— А він себе вважає правовірним… а нас — покручами, недовірками. Треба дивитися на серце людини, а не на віру. Він добрий чоловік.
— Може. Хотілося б вірити людям, Іванку. Ой як хотілося б. Я оце сиджу тут, у закапелку… і не віриться, що ми в Туреччині. Здається, вийдеш надвір, а там поля, гаї рідні, пісні над селом…
— Тс-с… Заглядають.
Знову вигулькнуло усміхнене личко дівчинки з-за дверей. Очиці її зацікавлено обмацували дивну жінку в чорному, якої вона ніколи ще не бачила.
— Хто ти? — прощебетала дівчинка. — Може, ти мама моя?
— А де твоя мама? — збентежено озвався Іванко.
— Померла, — зітхнула дівчинка. — А я не знаю, що це таке. Тато казав, що вона пішла десь далеко-далеко. Може, ти повернулася?
— Ні, я не мама, — сказав зворушений Іванко. — Я тітонька… Юлдуз-ханум.
— Юлдуз-ханум, — повторила дівчинка. — Зіронька. Яке гарне в тебе ім’я. А мене звати Зульфа. А братика Селімом. Селіме, Селіме, йди-но сюди. Тут до нас прийшла тітонька Юлдуз-ханум…
Дівчинка витягнула з-за завіси меншенького хлопчика, присіла біля гостей, бігаючи меткими очицями то на Явтуха, то на закутану в чорне «тітоньку».
— Давай гратися, Юлдуз-ханум, — запропонувала Зульфа. — Я дуже люблю гратися…
— А в що ж ми будемо гратися, дитинко?
— А в козаків, — сказала дівчинка. — Ти будеш козаком. Отак роби! У-у-у! А я буду ховатися, а ти мене шукатимеш. Тільки ти роби отак-о! Страшно щоб було!
— А хіба козаки… страшні? — тихо запитав Іванко.
— А хіба ні? — серйозно перепитала Зульфа. — Палять, бігають, убивають людей… Я бачила їх сьогодні. Мене хотіли вбити.
— Зульфа, — помовчавши, відповів Іванко. — Я знаю — тобі страшно було. А в козаків… далеко, далеко від твоєї землі… є дітки, є свої хати…
— У козаків є діти? — здивувалася дівчинка. — Вони ж розбійники. У розбійників нема діток.
— Вони не розбійники. Вони такі люди, як твій тато. Ловлять рибу, сіють хліб. На них нападають татари і турки.
— І турки? — вражено перепитала Зульфа.
— Турки… Забирають козацьких діток, хлопців, дівчат. Везуть у неволю. Тоді козаки пливуть сюди, щоб визволити своїх дітей та батьків.
— Я не знала, — прошепотіла Зульфа.
Минуло кілька тижнів. Одного разу Гуго-алі повернувся з порту радісний, веселий. Він з порога гукнув своїм гостям:
— Дякувати аллахові, розшукав я твого побратима! Іванко схопився рукою за груди, похитнувся. Турок підбіг до нього, підтримав за лікоть.
— Що з тобою? Тобі погано?
— Ні, ні! Друже Гуго-алі, дякую тобі за добру вість! — прошепотів Іванко. — Кажи… кажи далі… Де він? Що з ним? Чи далеко…
— Далеченько. Його купили перси. Обидва козаки разом. Вони у вежі мовчання…
— Вежа мовчання? Що це таке?
— Ніби цвинтар… чи що. Там складають мертвих… Їх потім поїдають коршуни…
— І козаки…
— Так, брате. Козаки носять трупи в ту вежу…
— Боже, — простогнав Іванко. — Гордійку, за що тобі така ганьба…
— Вони без кайданів, — озвався Гуго-алі. — Та втекти звідти неможливо. Пустеля, безводдя. Один шлях — викупити. Чи вистачить у тебе грошей?
— Вистачить, Гуго-алі, — скрикнув Іванко. — Явтуше, неси все, що маємо. Боже мій, я вмру від щастя! Невже я побачу його? Невже ми будемо разом? Явтуше!..
Явтух метушився біля свого лахміття, розв’язував сакви із скарбами, і тихі сльози надії котилися по його старечих, зморшкуватих щоках…
Замість епілогу. У Дикому Полі
Минув рік.
Пізньої весни купецька галера з Стамбула прибула до Бузького лиману. По містках на берег звели четверо гарних осідланих коней, галеру покинули два багаті турки, а з ними двоє невільників-українців.
Купець поклонився дивному землякові своєму, знизав плечима. Що за дивне бажання — мандрувати в цій дикій, небезпечній країні, де за кожним кущиком може сидіти розбійник? Ну що ж, кожен господар свого життя. Хай діє як знає. Він заплатив добряче, а все інше — в руці аллаха…
Галера одчалила, попливла до лиману. Молодий турок, закутаний у чорне покривало, скочив на коня, дав знак своїм супутникам. Вони рушили геть від річки, прямуючи через квітуючі луги…
Козаки оглядали неосяжні простори степу, прислухалися до співу жайворона, глибоко вдихали цілюще запашне повітря. Звівши коней докупи, тихо перемовлялися:
— Грицьку, чому він сюди приїхав? Що це за турок дивний? Без охорони, без зброї.
— Не можу збагнути. Диво дивне. Треба запитати його. Козаки наздогнали турка, Підкова (а це був він) стримав коня.
— Слухай, турче! Ти купив нас, ми це знаємо. Але хто ти? І хто ми для тебе?
Вершник не обертався назад. З-за чорного покривала почувся приглушений голос:
— Ви — вільні козаки…
— Це правда? — дзвінко гукнув Гордій.
— Свята правда, козаче…
— Ти не турок! Чуєш, Грицьку! Це наш козак! Тільки хто ж він? Відкрий обличчя, наш побратиме!
Вершники зупинилися на крутому березі Бугу, стали в кільце. Мовчали. Явтух дивився на змарнілих козаків, усміхався ясно, витирав сльози на очах. А вершник, закритий запоною, мовчав. Тільки руки його, що лежали на гриві коня, дрібно тремтіли.
— Хто ти? — ще раз жагуче запитав Гордій.
Вершник не встиг відповісти. Явтух крикнув:
— Татари!
— В степ! — наказав вершник. — Їх троє, не страшно. Втечемо!
Глухо гуде земля. Зміями стелються над зеленими юними травами коні. Вимахуючи арканами, хижо вишкіряючи зуби, наближаються до втікачів степові напасники. Вони смакують багату здобич, вони втішаються беззахисністю жертв.
— Ех, якби шаблюку мені! — крикнув Гордій. — Не втікав би я від ногаїв смердючих!
Таємничий вершник круто зупинив коня, повернув проти ворога. На сонці блиснула блакитною стрілою шабля.
— Втікайте! Я зупиню їх! — закричав він.
— Козаки не втікають! — одвітив Грицько. — Зубами будемо гризти ворога! Дай-но шаблю мені, брате!
— На пістоль! Тримай!
Явтух теж повернувся назад, кинувся напереріз татарам, Зчепився з першим ординцем, метким ударом повалив його на землю. Стріла другого татарина, зловісно засичавши, вп’ялася в горлянку старого козака. Явтух похилився назад, схопився руками за шию і гримнувся з коня.
Таємничий вершник щось несамовито закричав, зірвав з себе темну запону, метнувся навстріч ногаям. За вітром розсипалося русяве волосся, грозою палали ясні, блакитні очі. Вдарили постріли. Татари з жахом повернули коней, почали втікати. Вони інколи озиралися, перегукувалися:
— Шайтан! Шайтан! Алла! Алла! Алла!
Вершник зупинив коня, повернувся до Явтуха, який непорушно лежав на землі. Скочивши з сідла, припав до вірного супутника. Той усміхався, дивлячись на косу, на чисте чоло, на ніжні дівочі вуста.
— Василинко… тепер ти можеш… зняти машкару… я щасливо помру…
— Явтуше, — ридала над ним Василина. — Друже мій старий, не покидай мене.
— Ти не самотня, — шепотів Явтух, і очі його затуманювалися холодом смерті. — Гордійко… діток бережіть… про мене скажіть. Щастя вам…
Над’їхали козаки. Гордій метнувся до Василини, впав до її ніг. Плакав, ніби дитина, і не соромився тих сліз. Цілував їй руки, чоло, щоки.
— Василино… Василино… Ти жива… Ти визволила нас… Василино, ти… душа вкраїнська…
— Я втомилася, — знеможено прошепотіла Василина, схиляючись до грудей Гордійка. — Я хочу бути просто жінкою. Я хочу мати дітей. Любити їх… і сіяти хліб. Чуєш, Гордійку… Земля стогне від крові. Вона хоче кохання.
Грицько Підкова сумно дивився на Явтуха, переводив погляд на друзів своїх. Потім прислухався до тривожних звуків, що котилися з Дикого Поля.
— Гей, Василинко… серденько любе… Пора нам. Мрія далеко, а Дике Поле близенько. Ось воно — перед нами. Поховаємо лицаря старого… вічна слава йому… та й поїдемо на Вкраїну.
— Ти правду сказав, побратиме, — мовила Василина. — Мрія наша далеко… Вкраїна нині, як Дике Поле неозоре… Хто хоче, той і топче його навхрест. Та проженемо журу. Дітям передамо мрію свою, може, вони засіють Дике Поле житом повним. Гордійку, нам з тобою все попереду… І вінчання, і весілля, і щасливі дітки. Чуєш. Гордійку?
— Чую, кохана моя…
— І ще не забудь про Громову Долину. Там жде нас Правічна Мати. Вона пряде срібну нитку. Не можна, щоб та нитка порвалася. Чуєш, друже? Чуєте, побратими? Не можна, щоб та нитка порвалася.
1967
ПОКРИВАЛО ІЗІДИ
Повість-легенда
Не полетить сокіл, доки крила зв'язані.
Східний афоризм
— Парфенісо, Парфенісо, — тривожно кликав Мнезарх, схилившись над ліжком. Дружина важко дихала й мовчала. Лише зрідка її вуста ворушилися, роняючи ледве чутні слова:
— Синку, де ти? Де ти, синочку мій?
— Він живий. З ним все гаразд, — втішав Мнезарх, пестячи пальцями бліде обличчя. — Отямся, дружинонько.
Парфеніса нарешті розплющила очі, побачила чоловіка. Слабо всміхнулася.
— А, то ти! Мені снився синок. Адже син родився, Мнезарху?
— Син, Парфенісо… Здоровий і гарний. Годувальниця його заколисала. Тепер він спить, слава богам. Ми за тебе турбувалися, бо довго не приходила до тями.
— Мені снився тяжкий сон. Ніби синок став юнаком, і ми з ним гуляли на березі моря. Так гарно, весело. Потім десь виник лабіринт. Темний вхід до печери, а за ним плутанина проходів. І звідти чуються крики… відчайдушні крики…
— Парфенісо, не хвилюйся. Сон — мара. Колись ми були на Кріті, ти бачила лабіринт… чула про царство Аїда[1]… от і примарилося.
— Ні, ні, коханий. Послухай далі… Синок кинувся визволяти людей, котрі благали рятунку. Я хотіла втримати його, та не змогла. Він поглянув на мене… прегарний, ясноокий… подібний до бога Аполлона… і сказав: «Матусю, люди не знайдуть виходу з лабіринту… Їм треба допомогти»…
— А ти, Парфенісо? Ти відпустила його?
— Я благала: «Не йди! Ти сам заблукаєш у лабіринті, не знайдеш виходу». А він сказав: «Згадай Тезея. Нитка Аріадни вивела його з найстрашнішого лабіринту. Дай мені таку нитку, матусю». «Де ж мені її взяти, синочку?» — плакала я. «Тоді я йду так. Істина виведе мене». І він пішов… Я стояла на скелі і плакала. Він зник у лабіринті, звідти чулися крики, брязкіт мечів, ревише Мінотавра…
— Він повернувся? — пошепки запитав Мнезарх.
— Я не дочекалася, друже, — втомлено сказала Парфеніса, знову заплющуючи очі. — Ти розбудив мене… Тяжко на серці. Невже таке страшне життя буде у нашого синочка?
— Забудь про сон, кохана, — ласкаво мовив Мнезарх. — Згадай пророцтво оракула дельфійського…
— Так, так, — з надією озвалася дружина. — Ти правду кажеш. Піфія… Вона пророчила щасливу долю.
Парфеніса звелася на ліжку. Мнезарх підтримав її. Погляд жінки зупинився за вікном, на скелястому березі моря. Багряний захід прокладав лискучу стежину на темно-синіх водах, над обрієм громадилися чорно-фіолетові хмари. І здавалося Парфенісі, що то клубочиться дим над жертовником дельфійського оракула і в глухому шумі прибою чується уривчасте бурмотіння піфії[2].
Пророчиця пильно глянула на Мнезарха, довго дивилася в темно-сині, як вечірнє небо, очі Парфеніси. Потім, глибоко вдихнувши запаморочливого диму жертовника, сіла на золоту триногу. Завмерла в цілковитій непорушності. Очі її розширилися, втупилися у незримий світ видінь і марень. Судорожні зітхання й незбагненні слова піфії оракул тлумачив у коротких реченнях:
— Море… подорож… Їдьте до Сірії… Їдьте до Сірії… Ти, жінко, народиш сина… Славний син… для всіх віків і народів… славний син… Щасливе, прекрасне життя…
— Щасливе, прекрасне життя, — повторила Парфеніса, знеможено відкидаючись на подушку. — Піфія пророчила сина… Син прийшов до нас, слава Аполлону. Вона обіцяла йому щасливе життя, Мнезарху. Так мусить статися. Я забуду про недобрий сон. Чуєш? Я забуду…
— Як назвемо сина, Парфенісо? Боги чекають ім’я.
— Ім’я? Хай буде Піфагором…
— Піфагор? — здивувався Мнезарх. — Пророчений піфією? А втім, хай буде так. Помолимося богам, дружинонько. Хай наш син Піфагор не звідає жодного лиха — ні рабства, ні хвороби, ні підступу, ні зради. Хай ніколи не розлучиться з нами, батьками. Хай не порушить волю великого Зевса. Хай боги небесного Олімпу простелять для нього щасливе, прекрасне життя…
За дверима почувся пронизливий, вимогливий крик.
Частина перша
ПОГОНЯ ЗА ОБРІЄМ
ПОШУКИ
Гострий різець поволі повзе по срібній платівці. Чутливі пальці несхибно карбують тонкий малюнок. Під рукою майстра виникають гармонійні постаті богів, героїв, кентаврів. Оживають прадавні міфи, набирають зримої форми, хвилюють, тривожать, будять у душі незбагненні почуття.
Піфагор зітхнув, одвів погляд від батькових рук, замріяно глянув у вікно на буряний морський виднокіл. Ще день-два — і чудова казкова скринька, розмальована найкращим майстром острова Самосу, піде в світ, попливе в невідомі краї, потрапить до чужих рук. Хто це буде? Чим стане для нього натхненний утвір Мнезарха — золотоковача й художника?
Мнезарх поклав різець на стіл, витер шматком білого полотна спітніле чоло, поправив срібний обруч на голові, що ним притискував сивіюче волосся. Поглянув на принишклого сина, котрий стояв у нього за спиною. Втомлено усміхнувся.
— Подобається?
— Дуже.
— Може, спробуєш?
— Ні, татку. Ти ж знаєш — у мене нічого не вийде. Ти майстер, а я буду ремісником.
— Тобі пора до діла привчатися, синку, — сказав батько. — я старію, треба передавати справу в надійні руки.
— Те, що ти робиш, батьку, — прекрасно. Ти великий художник. І все-таки…
— Що?
— Мені здається, що це — іграшки.
— Як ти сказав?
— Іграшки…
— Тебе і нас годують отакі іграшки, — суворо сказав Мнезарх. — Заради них воюють і вмирають люди. Нема такого злочину, на який би не йшли люди, щоб оволодіти золотими або срібними речами.
— Тим гірше, тату, — вперто відповів Піфагор, стріпуючи буйними патлами. — Нема за що воювати. Мені особисто задарма не. потрібно отаких цінностей. То навіщо ж я робитиму для інших те, що мені самому ні для чого? Це нелогічно!
— Навчився, — пробурмотів Мнезарх. — На мою голову. Думав, що з тебе буде добрий художник. Прославив би острів Самос, всю Елладу. Тобі вже вісімнадцять літ, а що ти вмієш? Грати на лірі, на флейті, ганяти з тією божевільною Наріссою понад морем…
— Тату…
— А що, я правду кажу. Базікати добре вмієш, риторику вивчав. Але ж з балаканини нема наїдку. Над тобою вже й люди сміються, патлатим лобурем називають.
— Дурні називають. Мудра людина не вигадуватиме прізвиська іншому.
— Так правда ж! Одпустив довгі патли, а до ремесла — нітелень!
— Тату…
— Мовчи! Навіщо робиш з себе посміховисько? Всі нормальні люди стрижуться, а ти… Грива, мов у дикого коня.
— Мені набридає ваша обстрижена звичайність, — гостро мовив Піфагор. — Всі однаковісінькі, немов горобці. Ти ж художник, татку! Сам твориш такі розмаїті форми на власних утворах. Невже не розумієш мене? Я хочу бути таким, як хочу! Що волосся? Дрібниці! Мені інколи хочеться світ перевернути!
— Перевернути? — вражено перепитав Мнезарх. — Навіщо?
— Бо тоскно, — запально скрикнув Піфагор. — Невже ти не відчуваєш, як за спокійною течією природи вирує дух? Невже ніколи не прислухався, як у мозку пульсує розум, у грудях стукоче серце, бажає розірвати груди? Тісно життєвим сокам у дереві, нема простору людській мислі у звичайному річищі життя! Невже не відчуваєш?
— Ти божеволієш, — похмуро відказав Мнезарх, знову беручись до праці. — Це все зайве дозвілля. Боги створили цей світ, вони дали йому мудрі закони. Невже ти бажаєш перемудрити богів? Бережися, Піфагоре! Олімпійці[3] не прощають гордині!
— Але ж це вони вклали мені розум і дух, татку? І якщо мій розум бентежиться великою неспівмірністю буття, то це і їхня проблема… проблема богів! Невже їм там, на Олімпі, все подобається? Невже все вирішено, все досягнуто?
— Не блюзнірствуй, синку! Помовч. Я не бажаю більше говорити про таке. Зупинімось! Все на світі живе працею, творчістю. Вся природа в тяжкому труді. А ти пливеш на поверхні явищ… мудрагель! Ну чого тобі треба?
— Розгадки.
— Розгадки чого?
— Найголовніша таємниця… хто я? Звідки й куди?
— Дурниці. Ось я — твій батько. Виглянь у вікно — там поливає персикові дерева твоя мати — Парфеніса. Ти наше дитя. Чого ще бажаєш?
— Ех, татку, — зітхнув Піфагор. — Які наївні речі ти мовиш! Невже заради ось такої премудрості Солон їздив у далекий Єгипет? Невже щось подібне проповідує Фалес? Чому ж, за що їх називають мудрецями?
— Може, ти теж вирішив стати «мудрецем»? — насмішкувато запитав Мнезарх. — Це найлегше. Аби довгий язик та ще чванство.
— Тату…
— Ну, гаразд, гаразд. Я трохи перегнув. Розгнівив ти мене, синку. Ти не такий вже й поганий, як мені інколи здається. Просто втомився я, хотілося б доброго помічника. А ти…
— Не можу я, татку…
— Бачу. Що ж, хай буде. А все-таки… все-таки я сподіваюся, що ти перемінишся. Ось поїдемо в далеку мандрівку…
— Куди? — загорівся Піфагор, блакитні очі спалахнули радістю.
— В різні місця. Афіни… Кріт…
— Чудово. — Син обняв батька. — Нові люди, нові обличчя. Може, я стріну мудреців, знаючих людей!
— Ех, синку! — похитав головою батько. — Скільки їх було і є — всіх тих «знаючих» людей, мудреців! А що вони вдіяли, що дали людям? Один зав’язує — інший розв’язує. Один торочить так, а другий — інак!
— Може, й правда твоя, татку, — засмутився Піфагор. — Може, й правда. Та тільки без пошуків мудрості не варто було б жити на світі. Я хочу шукати…
— Що ж, шукай! Може, саме в цьому ти прославиш Елладу. Хто скаже? Ну, біжи гуляй! Я виджу — важко тобі зі мною. Нічого, нічого, не виправдовуйся. Все розумію! Не думай, що батько суворий.
— О татку! Я ніколи так не думав. Ти прекрасний у мене, ти сильний і добрий. І якби не ти… що було б зі мною? Якщо я чогось досягну… якщо знайду… то знай — це ти досягнеш…
— Ну, ну, — розчулився Мнезарх. — Біжи… Піфагор іде вузенькими вуличками, попід кронами густих олив, до моря. На ньому короткий — до колін — ясно-бузковий хітон, м’язисті руки оголені до пліч, мідно-русе волосся на голові в’ється густою гривою.
Дівчата виглядають з-за глиняних та кам’яних хатинок, зманливо усміхаються, проводжають замріяними поглядами високого гарного юнака. Діти вискакують на вулицю, здіймаючи куряву, гасають довкола, репетують:
— Патлатий! Патлатий! Патлатий!
Юнак лагідно киває їм, усміхається дружньо. Це дітям не подобається, і вони незабаром відстають. Піфагора охоплює тугий струмінь морського вітру, під ногами співає тужавий пісок, здалека стогне прибій. В небі стрілами пролітають птахи, пронизливо скрикують.
Піфагор іде берегом довго, повільно, з насолодою карбуючи на вологому піску сліди босих ніг. Хвиля шумливо рине на берег, залишає по собі розмаїті черепашки, вони іскряться проти сонця рожевим перламутром. Юнак нахиляється, кладе на долоню кілька ніжних скам’янілих пелюсток. Справді, ніби квіти морські. Дивовижні утвори природи! Які чарівні візерунки, яка витонченість художнього смаку! Просто й непомітно праматір Гея розсипає довкола численні дивовижні скарби. Вони незрівнянно майстерніші, прекрасніші від людських творінь. Яка ж тоді співмірність у нашій праці, навіщо вона — така груба й невміла порівняно з божественною досконалістю природних утворів?
Юнак сипонув черепашки у воду. Рожеві іскри майнули в повітрі, розтанули в зеленавій хвилі. Піфагор зупинився, прислухаючись до гомону моря. Білясті гребені котилися з неосяжності, несли з собою вологий подих далеких, невідомих країв, з таємничим шептанням розбивалися біля ніг.
Хвиля за хвилею… Хвиля за хвилею… Невмолимий, величний, втаємничений ритм. Звідки така точна черговість? Ніби в музиці, в пісні. Море — як арфа: вітер Зефір пролітає над прозорою глибінню, торкається безтілесними пальцями кришталевих, зеленавих струн, творить милозвучну пісню. Якби розібрати слова… Якби розібрати…
За спиною залопотіли кроки, почувся приглушений сміх. Ніжні прохолодні пальці лягли на очі юнакові, щоку залоскотав теплий подих.
— Афіна, — жартома мовив Піфагор, одгадуючи.
Мовчання ззаду, тільки тремтять вологі руки у дівчини.
— Афродіта, — обзивається юнак, продовжуючи чарівну гру.
— Артеміда!
— Евридіка!
З-за спини чується невдоволений голос:
— Ти всіх богинь перелічиш, лише мене не згадаєш!
Він рвучко обертається, бере в долоні тонкі пальці дівчини, її чорні очі, глибокі, мов зоряна ніч, сміються, перламутром сяють зуби.
— Нарісса!
— Ага! Тепер Нарісса! А чому одразу не вгадав? — примхливо надула пуп’янком губи дівчина.
— Як не вгадав? Вгадав, кожного разу вгадав!
— Як то? — збентежилася вона.
— А так! Ти ж і Афіна, й Афродіта, й Артеміда… Ти — богиня! Що — хіба неправду кажу?
Нарісса зашарілася. Дивлячись під ноги собі, прошепотіла:
— Я шукала тебе.
— Навіщо?
— Мені снився сон.
— Про мене?
— Так. Тільки тебе я не бачила. Море, берег… пустеле но… Тільки сліди на піску.
— Чиї сліди?
— Твої.
— Звідки ти знаєш?
— Я поміж тисячі слідів пізнаю твої. Тільки у сні вони були не такі, як тепер, а великі-великі. Ті сліди простяглися, скільки видно, за обрій. Я хотіла бачити тебе, та злякалася, що в тебе такі великі сліди. І пішла понад морем самотня… вітер, пісок, сліди… і нікого довкола… Правда, химерний сон?
— Дуже дивний, — замислено сказав Піфагор. — Сліди за обрій… Тут щось є…
— Що, Піфагоре?
— Ти не збагнеш.
— Ти якийсь чудний став.
— Може, бо батько мені те саме казав…
— От бачиш!
— Наріссо!
— Що, Піфагоре?
— Ти б пішла зі мною?
— Куди?
— За обрій.
— Чого? За чим? — здивувалася дівчина.
— Шукати.
— Що?
— Розгадку.
— Яку розгадку?
— Розгадку тайни…
— Ой Піфагоре, який ти нудний, коли починаєш мудрувати! Тайна, розгадка, обрій! Глянь, як чудово довкола! Яку тайну ти хочеш розгадати?
Піфагор сумно глянув на дівоче личко, одвернувся. Заглибився в себе, мовчав, прислухаючись до шепоту хвиль. Дівчина торкнулася пальцями тугого юнацького плеча.
— Не мовчи. Мені страшно, Піфагоре!
— Чого страшно, Наріссо?
— Тиші. І твого погляду. Коли ти смієшся — мені весело. Тоді твої очі, як хвиля морська в сонячний день, — прозорі, блакитно-зелені. А коли замовкнеш, як ось тепер, — вони темніють, ніби якісь моторошні прірви. Не мовчи, Піфагоре! Будь веселим! Я хочу купатися разом з тобою. Мене настрашив сон, я шукала тебе, вийшла на берег і побачила сліди. Я не хочу, щоб у житті було так, як уві сні!
— Гаразд, — отямився від задуми Піфагор. — Давай купатися.
Він одним рухом відстебнув на плечі застібку, скинув хітон. Бронзове тіло юнака сповило золотаве сонячне проміння. — Біжи за мною, Наріссо!
Хлопець побіг до високої скелі, дівчина за ним. Вона щасливо сміялася, доганяючи Піфагора. Він зупинився на скелі, над глибінню, широко розпростер руки, вдихнув на повні груди повітря.
— Хочеться полетіти, Наріссо!
— Як Ікар? — важко дихаючи, запитала Нарісса.
— Такі До Сонця!
— А звідти — вниз, — тихо додала вона. — І навіки у воду. На дно.
— Хай так! Аби звідати політ! Побачити Істину!
— Хто скаже, чи Ікар бачив Істину?
— Зате він прагнув до неї.
— Прагнути й не досягти… яке щастя в цьому? Чи не краще… кохати, Піфагоре? Навіть боги схиляються перед Еросом, богом кохання. Може, в любові Істина?
— Не знаю! Не відаю!
Піфагор підстрибнув, кинувся у воду, глибоко занурився у морську глибінь, ніби велика бронзова рибина. Нарісса метнулася за ним, захоплено відчула себе в обіймах прохолодної хвилі, попливла у відкрите море. Лягла горілиць, завмерла, хитаючись на запінених гребенях, ніби міфічна морська німфа. Поряд з нею виринув Піфагор, з шумом видихнув повітря.
— До мене… ближче до мене, Піфагоре…
— Я тут, Наріссо…
— Ти шукаєш… ти вічно шукаєш, друже. Ти невдоволений. Ти волієш розгадки… якоїсь розгадки… А мені…
— Тобі, Наріссо, — луною відгукнувся юнак.
— А мені… аби ти був поруч. І не треба жодної Істини. Може, її й нема…
— Кого? — злякався юнак.
— Істини. Може, то лише слово? Коли ти поряд — серце мочє щасливо стукає, воно каже, що в коханні — вся повнота…
— Не може цього бути! — стріпнув мокрим волоссям Піфагор. — Не може бути! — скрикнув він і сильно вдарив долонею по хвилі. — Коли нема Істини — тоді не варто жити! Чуєш, Наріссо? Тоді не варто жити…
Над морем сходить місяць. Тиша над світом. У темних водах похитуються зірки. Безодня в небі. Безодня внизу. В серці тривожно й солодко. В такі хвилини здається, що десь недалеко розгадка великої, неповторної, жаданої таємниці.
Неподалік від юнака сидить в альтанці учитель музики Гермадамас. Він загорнувся в білий гіматій[4], склав руки на грудях, прислухається до звуків ночі, мовчить. Місячний промінь висвітлює постать учителя холодним срібним полум’ям, ріденьке волосся сяє німбом довкола голови, темними ямами виділяються запалі очі на сухорлявому обличчі.
— Підійди сюди, Піфагоре. Глянь у небо, мій друже. В зеніті мерехтить велика блакитна зоря, її відблиски грають у темних очах учителя.
— Чуєш?
Зоряне колесо поволі обертається, в неосяжності відлунюють дзвіночки, моторошна радість лягає на душу.
— Чую, учителю, — шепоче юнак.
— Бережи це відчуття, — тривожно промовляє Гермадамас. — Лише небагатьом шукачам відкривається музика неба… щоб захопити їх…
— Як захопити? Навіщо?
— Красою творення, Піфагоре. Їм відкривається мелодійна основа світу. Боги — небесні музиканти. І ті, кому чується мелодія, мусять наслідувати їй.
— Мусять, — повторив Піфагор. — Мусять…
— Тебе дивує це слово?
— Дуже, учителю. Вельми непокоїть. Хіба пташеня, вилупившись із яйця, мусить летіти вгору? Хіба воно може не летіти?
Гермадамас помовчав, з подивом придивляючись до натхненного обличчя юнака. Похитав головою.
— Ти добре сказав. Може, й твоя правда. В мені мудрість традиції. В тобі — мудрість серця. Може, твоя вище. Проте не станемо сперечатися в таку ніч. В тиші не повинні лунати пусті людські слова. Вони як попіл. Хай краще пролунає музика. Заграй на арфі, Піфагоре.
Учень сідає на мармурове сидіння, схиляється до арфи, торкається струн. Низький жалібний звук лине до моря, в небо. За ним поспішають срібні високі акорди, ніби зграйка барвистих щебетливих пташок, тануть у зоряній високості. І ось вже котяться у величному ритмі пісенні хвилі, зливаються з містерією[5] місячної ночі, стають невіддільними від неї, ніби зітхання морського леготу Борею[6], ніби рокіт хвилі, наче шептання багряного виноградного листу.
Учитель витирає з очей сльозу розчулення, кладе на голову Піфагора сухеньку руку.
— Такого учня, як ти, ще не було в мене, друже. Чуєш?
— Чую, учителю.
— Я нікому не казав таких слів. Тобі — першому. Ти прославиш Елладу своїми піснями. Ти можеш стати новим. Орфеєм…
— Учителю, — тихо мовив Піфагор. — Я знову чую ті самі слова. Сьогодні чую вдруге. Перший раз їх мені казав батько…
— Які слова, Піфагоре?
— «Прославити Елладу…»
— Ти бачиш в цьому щось неприємне?
— О ні, учителю. Тільки не вабить мене ні моя слава, ні слава Еллади.
— Як ти можеш таке говорити? — злякано мовив Гермадамас.
— Можу, — вперто сказав юнак, випроставшись на весь ріст. — Можу, бо слава не веде до Істини.
— Не розумію тебе.
— Я й сам себе не розумію.
— Ти маєш дивовижний талант. Я ще не стрічав такого. Музика… Вона — дарунок богів на цій землі.
— Знову боги, — прошепотів Піфагор.
— Шо ти сказав?
— Все подаровано, — сумно зітхнув юнак. — А що ж від нас, що від людей?
— Нічого, Піфагоре. Ми — діти Зевса. Невже тобі не досить, що батько дав нам безліч прегарних дарунків?
— О ні, не досить! — скрикнув юнак. — Істину не можна подарувати! А я хочу лише її!
— В тобі погорда. В тобі бунт. Згадай титанів — вони в Тартарі[7]. Згадай Прометея — він прикутий до скелі.
— І ти вважаєш, Гермадамасе… Ти вважаєш, що це справедливо — прикути вогненного титана до скелі?
— Хто я, щоб міряти справедливість Зевса? — тихо озвався учитель. — Я знаю лише одне — святощі музики. Нема нічого величнішого від музики. Якби мені боги сказали: «Гермадамасе, вибирай: влада над Всесвітом без музики або жебрацтво з щоденною прекрасною мелодією», — я вибрав би жебрацтво.
— Знаю, учителю, — тихо відповів Піфагор, дивлячись у зоряний обшир. — І розумію тебе. Бо й сам люблю музику. Не мислю без неї життя. Але й вона не дає відповіді.
— На що, Піфагоре?
— На пекуче питання… єдине питання, заради відповіді на яке я готовий пройти безконечну дорогу: в чому Істина? Хто є ми, люди, на шляху до неї?
— Ти бажаєш знати таємницю богів, — зітхнув Гермадамас. — А може, й вони не відають.
— Але ж хтось повинен знати?
— Сама вона, Істина. Якщо вона є…
— Як? Ти сумніваєшся?
— Не знаю. Може, для мене вся правда світу в музиці. А тобі цього не досить.
— Ні. Не може бути обмеженою Істина. В ній вся повнота знання. І я жадаю добитися до неї. Або вмерти, шукаючи її.
— Ти страшний шлях обираєш, Піфагоре. Жаль мені…
— Чого жаль?
— Великого таланту. Він пропаде… Що з твоїх пошуків для людей? А твоя музика, твоя гра стали б насолодою для багатьох душ.
Піфагор схопив руки учителя в свої долоні, притиснув їх до грудей.
— Збагни, учителю, мої думи! Якщо нема Істини — то нащо мені слава, і талант, і пошана людська? Краще згорю, як Фаетон[8] на батьківській колісниці в небі…
— Так воно й буде, — сумовито похитав головою Гермадамас. — Так воно й буде. Та перечити не стану. Як же ти вирішив жити… як діяти?..
— Поїду з батьком у подорож.
— Куди?
— Лесбос. Потім — Афіни, Дельфи. Може, зустріну мудрих людей… Розшукаю нові стежини…
— На Лесбосі живе Ферекід. Ферекід Сірський. Чув?
— Друг Фалеса?
— Атож. Славетний мудрець. Він мій давній товариш. Можу написати листа до нього. Зайдеш до нього, побесідуєш…
— Ой учителю, чудово! Я так вдячний тобі!..
— Нема за що дякувати. Ще невідомо, чи відкриє він тобі щось нове.
— Все одно. Кожна нова ступінь — все ближче до Істини.
— Ой не так, Піфагоре. Гай-гай, повір мені! Багато лабіринтів, безліч стежинок петляють довкола Істини, і ще жоден з мудреців не стверджував, що бачив її лице…
— Як ти можеш це знати?
— Тобі ще довго жити на цім світі. Переконаєшся сам, друже. Та коли ти втомишся… коли серце твоє знемагатиме в павутині розчарувань — згадай про мене… згадай про старого Гермадамаса, Піфагоре. І згадай про цю ніч…
— Я не забуду, учителю…
Корабель весело біжить морем. Тріпочуть вітрила. Радіють раби — не треба гребти, можна подрімати, схилившись на осоружні весла.
Піфагор стоїть біля борту, кутається у вовняний плащ, не може одвести погляду від обрію. Виринають з блакитної імли і знову щезають скелясті острівці, човни рибалок, чужинецькі трієри-кораблі. Все це схоже на життєвий плин, в якому шукач зустрічає й втрачає безліч явищ, людей і подій. Та десь несподівано має виринути з-за обрію острів, до якого прагне мандрівник. «Така мить настає неодмінно, — думає Піфагор. — Так буде і в мене. Пройду, пропливу, пролечу. І зустріну свою таємницю, почую, побачу…»
На палубі гуляють купці. Вони весело перемовляються, інколи сідають у коло, пригощають один одного, співають легковажних пісень і регочуться з дівчатами, котрі невідомо як опинилися на кораблі.
Мнезарх про щось розмовляє з купцями. Про що? Хіба про гроші? Дзвінкі золоті та срібні кружальця. Вони переходять з рук до рук, викликаючи заздрість, злість, ревнощі, жадобу. Їм байдуже — блискучим ідолам, — що за них здобувають люди: сьогодні шмат м’яса, завтра — раба, післязавтра — мистецьке творіння Мнезарха. Страшно…
Інколи корабель пристає до берега. Мнезарх із сином виходить на майдан, пропонує свою роботу місцевим купцям, торгується.
Піфагор дивиться в байдужі обличчя, в жадібні очі, на тремтливі холодні пальці, що обмацують персні, скриньки, геми[9] з постатями богів та героїв.
Як добре, що він не пішов батьковою стежиною! Працювати дні й ночі для нікчемних крамарів, віддавати талант і тяжку працю заради розпутних багатіїв? Ні, ні! Краще промчати понад землею сонячним променем, відбитися в хвилі морській, в росі дощовій, цілувати квітку польову. Зрячий замилується променем, а сліпий — не побачить! О боги, як мені стати променем?
Потроху розпливаються в різні руки батькові чудо-скарби. Вже нема скриньки з Афродітою, яку так любив Піфагор, вже продано всі геми, розійшлися золоті персні з самоцвітами. Мнезарх задоволений — мандрівка вдала.
Наближається Лесбос, великий багатий острів. Біліють у буйній зелені садів палаци, стрункі колони храмів. Гомінлива юрба на березі, тисячі кораблів у спокійній затоці.
Тривожно. Як зустріне його знаменитий учитель?
Юнак з батьком сходять з корабля, сідають в човна, пливуть до берега. Мнезарх розпитує місцевих жителів про Ферекіда Орського. Галасливі хлоп’ята охоче ведуть гостей до славетного учителя.
У затишку, над морем, привітно дивиться на світ величенька будівля з світло-сірого каменю. Довкола неї сиві зарості оливи, стрункі олеандри, кущі ніжних троянд. Мандрівники поволі підіймаються старовинними кам’яними сходами. Їх зустрічає чорна рабиня, кланяється, зачудовано дивиться великими терновими очима на Піфагора.
— Як сказати господареві? — звучно запитує вона.
— Мнезарх із Самосу, — відповідає батько. — Із сином Піфагором.
Рабиня зникає, обпікши юнака жагучим поглядом. Батько усміхається, киває синові головою.
— Хвилюєшся?
— Не знаю. Не можу збагнути. Доки в дорозі — дивовижні сподівання, надії. Зійшов на берег, підійшов до цього будинку… і вже…
— Що вже?
— Якийсь смуток, батьку. Ніби відчуття, що я не здобуду тут того, що шукаю…
Мнезарх нахмурився, поклав руку на синове плече:
— Я знаю про це. І казав тобі. Ти — як вихор…
Повертається рабиня, мовчки схиляється перед гостями, запрошує до господи. Минувши басейн і мерехтливий водограй, між рядами багряних троянд вони проходять до прохолодної вітальні, заставленої шафами з череп’яними табличками, гемами, астрономічними приладами. В стіні — прохід. В отворі видно небо, море, виноградна лоза з стиглими гронами. Поміж кущами з’являється дебела постать господаря. Він входить до вітальні, пильно оглядає гостей. В нього високе чоло, рідке кучеряве волосся, гордовита постава, гострий погляд сірих очей.
— Мнезарх із Самосу, золотоковач і художник, вітає тебе, славетний Ферекіде, — вклонившись, сказав Мнезарх. — А це — мій син Піфагор.
— Я чув про тебе, Мнезарху, — відповів мудрець. — Радий познайомитися. Яка стежка привела до мене? Чого шукаєте в моїй господі?
Піфагор вийняв листа, мовчки подав господареві. Ферекід взяв його до рук, розгорнув папірус.
— Ага, — усміхнувся він. — Старий Гермадамас згадав товариша. Що ж вирвало його з музикального споглядання світу? Прочитаємо… Он як! Так це ти і є його улюблений учень?
— Так, — скупо відповів юнак.
— Гм… Шукаєш Істину?
— Так.
— Чому вирішив звернутися до мене?
— Твоя слава, учителю, лине по Елладі. Кажуть, що ти був у Єгипті, маєш посвяту у вище знання. І я хочу знати те, що пізнав ти. Інакше не матиму спокою…
— І я прошу за сина, Ферекіде, — мовив Мнезарх. — Допоможи йому. Я буду на Лесбосі тиждень. Хай він побуде у тебе.
— Прийму, — просто відповів Ферекід. — Але не ручаюся, що відкрию тобі Істину. Ти розумієш, Піфагоре?
— Все одно. Я хочу слухати тебе, Ферекіде…
— Не одразу, не одразу, — добродушно всміхнувся мудрець, — погуляй, помилуйся моїми квітами, покупайся в морі…
— Учителю, — запаленівши від хвилювання, мовив юнак, — купатися я міг би й на Самосі, там теж прозора вода і золотий пісок. І квіти в нас є…
— Піфагоре! — скрикнув батько.
— Батьку, коли спраглий мандрівник знаходить джерело — він не бавиться біля нього, а п’є воду. Я хочу пити…
— Мнезарху, не лай його, — тихо сказав Ферекід. — Будемо розмовляти одразу, Піфагоре. Мнезарху, іди робити свої справи. За сина не турбуйся. Сім днів він буде у мене.
Настає вечір. Темніє обрій, наливається гранатовими барвами. Ферекід дає знак, рабиня приносить світильники, запалює. Примхливе полум’я похитується, кидає слабкі відблиски на суворе обличчя мудреця. Він стоїть край широкої балюстради, склавши руки на грудях. Мова його ллється неквапно, урочисто. Піфагор жадібно слухає, намагаючись одразу осмислити почуте, перевірити його вартість вогнем власного сердечного світовідчуття, віри.
— Таким чином ти бачиш, Піфагоре, — розповідає Ферекід, — що світ сотворено з трьох основ: божественної волі, речовини й любові. Справді, куди ми не глянемо, бачимо ті основи: матерію, з якої творяться форми, силу життя, дану богами, яка рухає речовину, і красу людей, рослин, тварин та небесних світил. А краса нічим не може бути породжена, окрім любові. І над усім тим — Зевс, творець і батько, скульптор і господар космосу. Хто жадає осягнути мудрість — повинен стати часткою його волі. Коли син бажає багатством і майстерністю батька опанувати — він здійснює своє бажання любов’ю до батька і послухом його волі. Чи збагнув, Піфагоре?
— Збагнув, — глухо сказав юнак. Він випростався, ніби прокидаючись з глибокої задуми. Очі його стали бездонними, в них відбивалося полум’я світильника. — Дозволь запитати тебе, учителю…
— Запитуй, — ласкаво мовив Ферекід.
— Ти кажеш, учителю, любов… Ти кажеш — божественна воля. А як же тоді ненависть?
— Ненависть? Не розумію…
— Ненависть, учителю, що палахкотить у грудях людей. Зло, що блискає в очах рабів і володарів. Як же тоді смерть, що її жахається все живе?
— Все те — від людського падіння, — зітхнув Ферекід. — Зевс сотворив людей прекрасними. Вони не втрималися на божественному рівні… звідси — все лихо, яке ми бачимо на землі…
— А Прометей?
— Що Прометей?
— Чому Зевс покарав його за те, що титан волів допомогти людям? Отже, царю Олімпу невигідно, щоб його діти жили краще, достойніше?
— Прометей вчинив злочин. Він порушив течію закону.
— А хіба любов поза законом?
— В чому любов Прометея?
— Бажання допомогти іншим — хіба не любов?
— Інколи наші поривання, Піфагоре, здаються нам прекрасними. А вони ведуть до лиха. Ось, наприклад, ти побачив п’яного чоловіка, занедбаного, нікчемного. І замість того, щоб привести його до тями, присоромити, порадити — ти даси йому драхму[10]. Він знову нап’ється і, може, впаде так низько, що звідти його ніхто вже не витягне. Прометей не герой. Він повстав супроти волі Олімпу. Зевс знає, чому люди страждають. Він — батько їм. Коли настане час — творець оновить світ. Ні, Піфагоре, не слід легковажно мислити. Тобі треба глибше заглядати в течію явищ і подій.
— Гаразд, учителю. Гаразд, хай це так. Але ж людей створив Зевс? І все, що притаманне їм, — почуття, серце, розум?
— Безумовно.
— Тоді падіння людей — його вина? Коли в кораблі велика теча — моряки лають майстра, котрий будував корабель.
— Зевс дав своїм дітям волю до вибору.
— І чомусь перемогла гірша частка в людині. Отже, її було більше?
— Ти далеко хочеш зазирнути, Піфагоре! Це небезпечно!
— Я хочу знати мету творення. Де вона? Куди ми йдемо?
— Це знає Зевс.
— А ми? Коли ми дізнаємося про це?
— Хто скаже…
— Коли батько посилає сина до праці, він навчає його, розповідає про мету, доцільність. Невже небесний батько любить своїх дітей менше, ніж земні батьки?
Ферекід промовчав. Замислено дивився на високе чоло юнака, в його палаючі очі. Довго ходив під склепінням густого винограду, зітхав. Потім, наблизившись до Піфагора, торкнувся рукою його плеча.
— Ти жадаєш Істини, учню. Ти бездонний, як небо. Я бачу на твоєму чолі відблиск великої путі. Що я дам тобі? Залишся, я навчу тебе геометричній премудрості, віддам всі знання обчислення та астрономії. Тільки не питай мене про Істину. Я не відкривав її дверей…
— А Єгипет? — з надією запитав Піфагор.
— Я не маю посвяти. Жерці в Фівах нерушно бережуть древню таємницю. Вони грекам передають лише крихти. Я заздрю тобі. В мені теж вирувала жадоба знання. Я проґавив свій час. Захопився земним, ілюзорним. Але це теж необхідно. Людям потрібні знання, щоб будувати й діяти на землі. А попереду хай ідуть шукачі, відважні одинаки. Може, їм пощастить. Ти — їхньої породи, Піфагоре. Щиро бажаю, щоб тобі поталанило. Тільки одне скажу…
— Що, учителю?
— Бійся прогнівити олімпійців.
— Ти бачив їх, учителю?
— Я відчув силу їхніх ударів.
— А може…
— Що?
— Може, тобі здалося? Може, то лише твоя уява? Буває, йдеш вночі берегом моря… І раптом — скеля В сутінках вона ввижається чудиськом…
— Розумію, — сумно усміхнувся Ферекід. — Ти ще дитина, я маю великий досвід і можу відрізнити скелю від живого. Божественні удари страшні — їх не сплутаєш з людськими. Ти збагнув?
— Збагнув. Проте я волію йти лише вперед…
БЕЗВИХІДЬ
Минають довгі дні мандрів і пошуків. Старий Мнезарх вигідно продав свої вироби, накупив різного скарбу. А син невдоволений. Наслухався бесід з мудрецями, набачився міст-полісів, храмів, жерців, моряків різних країв. Неспокій не облишив його…
Корабель прямує до Самосу, поринає в гори-хвилі. Грізно реве море. Купці лежать у трюмах, благають у Посейдона — морського володаря — милосердя й рятунку. Повелитель вод не слухає, певно, добряче нагрішили ті людці. Піфагора морська хвороба не діймає, він закутався в поношений теплий гіматій, притулився до щогли, слухаючи погрози моря, глибоко вдихає солоне повітря.
Куди тепер? Де шукати берега правди? Перед очима плетиво облич, у свідомості уривки розмов. Кожен — про своє. Що не мудрець — то інша ідея. Але ж Істина має бути одна-єдина. О боги, навіщо ви так насміхаєтесь над шукачами?
Незабутня зустріч з Фалесом, другом Ферекіда. Розумне, спокійне обличчя. В нього дивні очі — блідо-блакитні, з гострими голочками зіниць. Він вже старий, десь за сімдесят, але розум має гострий, ясний, тверезий, не позбавлений гумору. Просто, по-домашньому зустрів юнака, обнявши, посадив біля себе. Оглянувши присутніх в його вітальні мудреців, промовив:
— Радіймо, друзі. В нашій лаві новий вояк…
Мудреці щиро вітали хлопця, бажали успіхів, а Піфагор ніяковів і мовчав. А коли гості Фалеса розійшлися, старий господар, крекчучи й кахикаючи, підійшов до Піфагора, пильно глянув йому в очі.
— Не задовольнив тебе мій друг Ферекід? — хитро запитав він. — Чи не так?
— Правда, учителю. Ні він, ні дельфійські жерці, ні Зоїл…
— Невже гадаєш, що я відкрию тобі щось нове?
— Про тебе лине велика слава…
— Пусті слова, — втомлено сказав Фалес. — Слава — хмаринка. Правдива Істина безславна, хлопче. Я б не хотів слави, бо вона — ознака неістинності. Земля не любить правдивого вчення…
— Але ж воно є? — радо вигукнув Піфагор. — Воно є, раз ти так мовиш?..
— Напевне, є, — згодився мудрець. — Але де?
— Ти не відаєш?
— Ні, — признався Фалес. — Я знаю лише частки Істини.
— Дай мені те, що маєш…
— Тобі від того може бути гірко.
— Мені нудно від солодощів фальшивих ідей. Люди торочать про богів, про стихії, про Олімп, про космогонію, не замислюючись про основне — мету. Куди йде світ, де він виник, що з ним станеться?
— Голубчику, — поплескавши юнака по плечу, лагідно озвався Фалес, — а може, ми не так запитуємо самі себе? Може, твоє запитання абсурдне?
— Чому?
— Скажімо, богів нема. Скажімо, їх вигадали. Отже, світ не створено. Отже, він не має жодної мети, нікуди не йде…
— Ви не вірите в богів? — вразився Піфагор.
— Є боги чи нема їх — хто може сказати про це певно? Хто з людей може похвалитися, що бачив їх? А коли так, то яка потреба говорити про них? Садівник садить дерева, поливає їх, прополює бур’яни, береже парості від приморозків. Невже йому ще треба вигадувати собі невидимого помічника?
— Тоді в природі нема мети? — схвильовано мовив Піфагор.
— Може, й нема, — знизав плечима Фалес. — Мета передбачає завершення, конечність. А природа — глибина невимірна…
— А як же краса?
— Краса? Що ти хочеш сказати?
— Краса квітки, краса жінки, краса мислі? Невже природа може творити без мети так прекрасно?
— А чому б і ні? Ти бував у горах? Може, звертав увагу на потічок, що скаче по скелях? Там у нього вир, там водоспад, там веселка на сонці грає, там дзвенить хвилька, ніби грає арфа. Правда?
— Не втямлю…
— Якщо проста вода, падаючи зі скелі, може дати взірець краси, гармонії, то що казати про життя людей, рослин, тварин? Про зоряний небосхил? Про Геліоса й Селену, володарку ночі?
— Я зрозумів, учителю. Ти хочеш сказати, що безмір, граючись із стихіями та світилами, може сам собою творити мелодійність і красу?
— Ти чудово висловив мою думку…
— Але ж чия воля в тому космічному потоці? Звідки він виник?
— Одвіку є тьма-тьмуща атомів. Праоснова їх — вода. Вона — мати всього сущого, таємнича, ненароджена. Сплітаючись у неосяжності, атоми породжують буття — від бадилини до богів… якщо вони є…
— Тоді — випадковість, — сумно прошепотів Піфагор. — Тоді нема Істини…
— Істина — це правда, якою б гіркою вона не виявилась, — відповів старий мудрець. — А ти бажаєш підігнати її під вигадану мету.
— А хто доведе, що твої слова, учителю, правда?
— Ніхто. Шукай, перевіряй, докопуйся, — просто сказав Фалес. — Я ж попередив — Істини тобі не відкрию. Може, лише якісь іскри, частки. Іди далі, складай з тих часток мозаїку…
Тане в мороці лагідне обличчя, гримить море. Що ж тепер? Куди? Тільки в Єгипет. Адже недарма туди прагнули всі мудреці й шукачі. Батько обіцяв виклопотати в тирана Полікрата дозвіл…
Батько з сином збираються в гості. Їх милостиво запрошено до тирана Полікрата. Правитель ласкаво прийняв дорогі дарунки Мнезарха, призначив день для прийому.
Батько пропонував синові одягнути пишний червлений гіматій, ще дідівський. Піфагор відмовився, попросив простий, полотняний, який носять всі мудреці.
— Розгнівається тиран, — скрушно похитував головою Мнезарх. — Скаже: гординя! Ти не знаєш його — сьогодні він медовий, а завтра — звелить розіпнути.
— Мені все одно, — вперто відказав Піфагор. — Я не бажаю, шоб мене поважали за вбрання. Я піду так, батьку…
Мати Парфеніса ходить довкола сина, пригладжує лляний гіматій, тихцем витирає очі краєчком рукава.
— Чого ти, мамо?
— Тривожно на душі, синку. Не йшов би ти краще до тирана. Серце моє неспокійне…
— Ти завжди гнівиш богів, ПарфенІсо, — невдоволено бурмоче Мнезарх. — Не тривож стихій, жінко.
— Сон поганий мені снився.
— Який?
— Наче я шукаю Піфагора… Гори, скелі, пустельно довкола. Я знемоглася, а його все нема… Зрештою бачу його постать, але якусь дивну і незнайому. Його тіло просвічується. Я бачу крізь нього обрій, хмарини, гори. Я злякалася, запитую: «Ти став безтілесним духом, синку?» Він мовчить. Я простягнула руки, щоб обійняти його, і не могла відчути живого тіла. Потім полум’я охопило його, я сахнулася геть. І Піфагор на моїх очах зник… лише звідти, де він стояв, полетів у небо великий барвистий метелик. Я кинулася зі сну, довго плакала, аж у грудях мені боліло від плачу…
— Химери, — пробурмотів батько. — Чого тільки не приверзеться вночі…
— А мені подобається сон, матусю, — усміхнувся Піфагор, цілуючи матір в плече. — Я б хотів стати таким, як ти мене бачила.
— Яким? — злякалася мати.
— Невідчутним, безтілесним метеликом, психеєю. Як Протей[11]. А потім — полетіти в небо. І щезнути в лазурі, в блакиті…
— Хай боги бережуть тебе від такого, — сплеснула руками Парфеніса. — Подумай про мене, синку!
— Заспокойся, жінко, — різко обірвав її Мнезарх, зачісуючись перед бронзовим свічадом. — Мара марою, а життя вимагає свого. Не волочитися ж Піфагорові за дівчатами, не ганяти чайок понад морем! Не хоче він переймати мого ремесла — хай їде до Єгипту. Фалес запевняв, що голова в нього ясна, мудра. Може, справді з нього вийде щось путнє? Ходімо, синку, пора.
Повагом вони вийшли з будинку, попрямували до палацу Полікрата. Сторожа пропустила їх. Вони ступили до широкого подвір’я, оточеного товстезними стінами з чорного каменю, заквітчаного буйним плющем. На стінах поволеньки ходили вояки, озброєні списами та короткими мечами. Піфагор усміхнувся сам собі: не вельми вірять, мабуть, правителі в божу охорону, коли таку сторожу виставляють. Людські руки надійніші…
Ввійшли до широкої зали. В глибині її сидів на розкішному троні тиран Полікрат. Обабіч двома шеренгами стояли гості, музиканти, поети. Мнезарх здалека поклонився правителю. Той недбало кивнув. Піфагор став за спинами гостей, під колоною, зацікавлено розглядав прегарні скульптури богів, героїв, мудреців. Ось цар богів Зевс з гнівно нахмуреними бровами, з буряною бородою. В його руці — жмут блискавиць. На кого він збирається їх кинути? На непокірних титанів чи на вільнодумного мудреця? Владне обличчя гордовите, в ньому нема й тіні занепокоєння, сумніву. Кожен його крок — Істина! Кожне веління — невідворотне. Дуже, дуже майстерно відтворив скульптор володаря Олімпу. Цікаво, хто саме творив ці чудові образи?
А ось Афродіта. Такої постаті Піфагор ще не бачив. Вона не милується своїм прекрасним тілом, в долонях у неї джерельна вода, що краплями витікає поміж пальцями, і богиня дарма намагається втримати прохолодну вологу. Ніби час — невловимий струмінь прадавнього Кроноса[12], — витікає рідина, забираючи молодість, силу, красу. Смуток на чолі богині, задума в прегарних великих очах. Батько боляче наступає на синову ногу.
— Ти здурів? Прийшов до правителя, а роздивляєшся довкола, наче ніколи не бачив скульптур. Дивися на тирана.
Дзвенять струни арфи. Чутливе вухо Піфагора вловлює нещиру бадьорість у мелодії пісні, але Полікрат вдоволено покивує головою, гості уважно слухають, вдаючи, ніби музика їм вельми подобається. Два палацові поети, підступивши до трону, декламують в такт мелодії урочисті поези на честь правителя. Піфагор знає їх — це Івік і Анакреон. Вони теж колись навчалися у Гермадамаса. Музиканти з них вийшли поганенькі, а поезій їхніх Піфагорові не доводилося чути.
Полікрат обперся на руку, пильно розглядаючи складки роззолоченого хітона, другою рукою інколи прикриває позіхи, що роздирають йому рота, але тиранові приємні похвали молодих поетів, до вподоби слава освіченого правителя.
Івік завивав:
— О музо, дай мені божественне натхнення,
Щоб оспівать тирана Полікрата,
Вінець йому достойно поетичний
Сплести з хвали, і слави і любові…
О музо, дай же щирими словами
Дари сердечні принести до трону,
До ніг тирана — нашої надії,
Твердині нашої, святого напівбога…
Анакреон, ніби перехопивши естафету від Івіка, радісно заволав, звівши руку вгору:
— На небі — Зевс, а на землі — тиран,
Наш Полікрат — герой і повелитель,
Душа моя співає ці поези
Від щирості, від чистої любові…
Під склепінням зали гриміли оплески, вітальні вигуки. Полікрат поблажливо посміхався. Піфагор скривився, ніби від зубного болю. Йому стало незручно за поетів. Невже вони не розуміють, що непристойно ось так принижуватися? І перед ким?
Тиран спостеріг ту гримасу на обличчі юнака, зробив знак. Гості замовкли, здивовано перезиралися. Мнезарх поблід, відчувши на собі погляд правителя.
— То і є твій син, Мнезарху? — гучно запитав Полікрат.
— Так, о славетний Полікрате, — вклонився художник, — мій син Піфагор. Я просив за нього, аби ти дав дозвіл йому поїхати до Єгипту.
— Так… До Єгипту, — повторив тиран, насуплюючись. — А ти не відаєш, що я заборонив моїм підданим полишати острів, хіба що тільки заради торговельних мандрівок?!
— Я знаю про те, Полікрате, і поважаю твій наказ. Але син не знайшов того, що шукав, у Елладі.
— Чого ж він шукає? — насмішкувато поцікавився Полікрат.
— Знання, — озвався юнак, сміливо глянувши в очі тирана.
— Хіба мудреців Греції не досить для тебе?
— Ні. Я не чув від них того, що кличе мене до пошуку.
— Ти самовпевнений. Я бачив твоє обличчя, коли ці прекрасні поети декламували свої речитативи. В серці твоєму — гординя. Ким же ти хочеш стати?
— Філософом.
— Філософом? — здивувався тиран. — А що це таке?
— Як? Ти не знаєш, що таке філософ? — простодушно запитав Піфагор.
— Не знаю, — зловтішно згодився Полікрат, багатозначно й хитро поглядаючи на гостей. Поети хихотіли, перешіптувалися, кивали на розгубленого юнака. Мнезарх почорнів від тривоги. — Не знаю, мій мудрий друже. Просвіти нас, поясни, будь ласкав!
— Я поясню, — палко сказав Піфагор. — На урочисті Олімпійські ігрища збирається вся Греція. Щоб помилуватися іграми, поспішають звідусюд різні люди. Деякі йдуть туди з-за честолюбства, щоб показати свою силу, спритність, деякі, щоб виграти нагороду. Хтось хоче знайти поміж товпищем дружину чи коханку, купці поспішають туди, щоб вигідніше продати свої товари. Є й такі, кому просто цікаво спостерігати людей, їхні пристрасті й поривання, суперництво й змагання. І всі ті люди вийшли з різних міст, з різних поселень. Земля мені здається ось таким ігрищем. Інколи мені ввижається, що всі ми вийшли з іншого життя, з іншого існування і прибули сюди на дивне довговічне змагання. Хтось тут шука собі славу, владу, хтось — багатство, хтось — подвиги, а деякі люди — їх небагато — намагаються пізнати Істину, вивчити таємниці натури-природи. Такі люди і є філософи, Полікрате, тобто полюбляючі мудрість. Мудрець — дуже претензійно, бо хто може похвалитися завершеною мудрістю. А шукач мудрості, вічний птах знання — це прекрасно! Я теж хочу стати таким. Мене не приваблює влада, слава, почесті. Мене кличе до себе лише Істина…
— Славно, славно! — неприродно бадьоро вигукнув тиран, і присутні розгублено перезиралися, не розуміючи — хвалити їм юнака чи насміхатися над ним. — Дякую тобі, дотепний Піфагоре, що ти просвітив нас. Тепер ми відаємо, що таке філософія. Прийдешні віки знатимуть, що це ти вперше промовив це слово, подарував його нам, невігласам. Цікаво, вельми цікаво, що ти скажеш про мене?
— Що саме ти волієш знати про себе?
— Як ти гадаєш — хто я?
— Тиран.
— Це всі знають. Я питаю не про те. Ти дай відповідь — чого прагну я в цій земній олімпіаді?
— Тобі краще про те знати, Полікрате, — просто відповів юнак, знизуючи плечима.
— А ти, що думаєш ти? Ти шукаєш Істину — отже, не можеш брехати. Відповідай, чого вартий я, тиран? Хто вищий у вселенському ігрищі — тиран чи філософ?
— Філософ, — твердо мовив Піфагор. За його спиною застогнав Мнезарх, у залі запанувала зловісна тиша. — А чого вартий ти, Полікрате, про те скаже життя. А пізніше — твоя смерть…
— Геть! — посинівши від люті, крикнув Полікрат. — Геть з мого палацу, щоб твоєї ноги тут не було! Дякуй батькові своєму Мнезарху, славному самосцю, дякуй мені, що я добрий! Не бачити тобі Єгипту, не ступати за межі Самосу! Така моя воля! Мнезарху, ти чуєш? Хай навчається твого ремесла, і годі потурати його пустощам. А тепер всі розійдіться. Я хочу побути на самоті, не бачити ваших мерзотних пик…
Додому Мнезарха з сином супроводжували Івік і Анакреон. Івік, жестикулюючи худими руками, смикав Піфагора за гіматій, дорікав, блимаючи безбарвними віями:
— Дурень, ну й дурень! Навіщо заївся з тираном? Невже тобі жаль було кількох ласкавих слів? І все обійшлося б. Мав би дозвіл, похвалу та ще й торбу золота на дорогу. Ех ти, півнику недорізаний!
— Я шукаю правди, Істини, — палко відповів Піфагор. — Як можу починати свої пошуки з брехні?
— А що знайшов? — з болем озвався Мнезарх. — Чого добився? Тепер кроку не зробиш із Самосу. Тиран злопам’ятний, він довіку не забуде образи…
— Ну й хай! — вперто сказав юнак. — Я все одно доб’юся свого. А вам всім дивуюся. Невже ви вірите в те, що декламували перед троном? З чим порівнюєте бездарного, підленького правителя? І сонце він, і надія, і любов… Ви що — з глузду з’їхали?
— Хіба неодмінно писати так, як думаєш? — здивувався Анакреон. — Мислі — то своє, недоторканне, потаємне. А слово, поезія — то за гроші. Адже жити треба? Тиран платить нам золотом, чому б і не поспівати йому хвалу? Адже твій батько Мнезарх малює, кує, творить різні вироби і продає тому ж таки тиранові.
— То мертві речі. Вони не славлять, не обманюють. І Мнезарх не згиджує своєї душі брехнею. А ви добровільно калічите свою совість дисгармонією між думкою й словом. Це — підло…
— Чому ображаєш нас? Чи не занадто високо заносишся?
— Я правду мовлю. І ви це самі добре знаєте! Прощайте, я не хочу далі йти поряд з вами. Мені соромно, що елліни так низько цінують свій божественний талант.
— Що ж, прощай, дурнику. І бережись! Ти забагато береш на себе!
— Нічого! Витримаю…
ВТЕЧА
— Ех, Піфагоре, Піфагоре, — зітхав увечері Гермадамас, бігаючи по альтанці. — Немудрий ти. Поспішив — людей насмішив. А користь яка?
— Я шукаю не користі.
— Знаю, знаю. Знову згадаєш про Істину. Не промовляй без потреби того святого слова. Коли йдеш болотом, бережися! Треба по купинах, по купинах! Невже не розумієш?
— Розумію, Гермадамасе, а в житті — не можу! Тягне мене до прямих стежок. Промінь не кружляє. Він прямий, як стріла!
— Мудруєш, мій друже, — невдоволено покрутив головою учитель. — Бійся аналогій, вони тебе можуть підвести. Краще подумаємо, як далі діяти? Що каже батько?
— Дорікає. А мати стогне, плаче. Кажуть, що слід почекати. Або тиран помре, або зм’якшиться…
— Або сонце зійде на заході, — іронічно додав Гермадамас, примружуючи очі. — А ти що?
— Не знаю. Якби мені гроші — найняв би корабель, нишком покинув би Самос.
— Дурню, за тобою око, невже не розумієш? Одразу помітять. Тобі не можна домовлятися з купцями, з корабельниками. Це зроблю я. Чуєш?
— Ти, Гермадамасе? — захопило дух у юнака.
— А хто ж іще?
— А гроші? Батько не дасть. Він побоїться одпустити мене в небезпечну мандрівку.
— У мене є дещиця, — заспокоїв його учитель. Зін потер сухорлявими долонями, захихикав. — От розлютується тиран! Та ба — нікого карати. Пропав, нема Піфагора! Де? А хто його знає. Я батькам шепну опісля, щоб не турбувалися.
— Гермадамасе, я вік за тебе молитися буду богам! — розчулено обняв учителя юнак. — Це чудово! Нікого не треба просити. Так, як мені й бажається. Істину неможливо випросити у тирана…
Море почорніло. Водяні хребти скажено піняться, гупають у прибережні скелі, стогнучи від болю, плюються зеленими бризками на пісок. Низько над морем пролітають сірі пошматовані хмари. У прогалини між ними інколи проглядає сонце, і тоді розгнівані води здаються ще грізнішими, зловіснішими. Гребінь за гребенем, вперто, нестямно хвилі довбуть, гризуть берег, а скелі опираються тому наступові, і здається, що то два дракони зійшлися в поєдинку — смертельному, непримиренному, — і ніхто з них не може перемогти.
— Перший, другий, третій, четвертий, — рахує про себе Піфагор, і очі його спалахують цікавістю. — Поглянь, Наріссо, хвилі не всі рівні! їхня висота наростає. А потім — спадає. Чому так?
В очах дівчини мука.
— Піфагоре, що ти надумав?
— Я? Нічого…
— Не приховуй від мене. Я бачу, відчуваю.
— Наріссо, — ніжно промовляє юнак, пригортаючи її голову до своїх грудей, — звідки твоє хвилювання? Краще прислухайся до поклику моря. Ти чуєш поклик? Чуєш пісню?
Піфагор випростовується, вітер розвіває його мідяну гриву.
— Я не чую поклику! — зітхає дівчина. — Я чую прибій, бачу бризки води…
— А мені море ввижається казковою істотою, повною сили й могутності. Воно, ніби кінь над прірвою, — здибилося, напружилося, готується до стрибка!
— Піфагоре, що ти надумав? Чому обманюєш мене? Адже ти завжди казав правду.
— Я чую голос вічності, — ніби вві сні промовляє юнак. — У моїх грудях буря. Як прекрасно! Здається, можна злетіти в таку хвилину. Розправити крила — і в небо!
— Ти не відповів…
— Я скажу, — зважується Піфагор, обнімаючи дівчину. — Тобі одній скажу. Я втечу з острова…
— Куди? — жахнулася Нарісса.
— В Єгипет.
— Але ж тиран заборонив тобі…
— Ха-ха! Смішна. Я тому й тікаю…
— Але ж тебе можуть спіймати!
— То й що?
— Покарати…
— Знаю, Наріссо. Та що я можу вдіяти? Сила, що несе мене, перевершує страх. Не хочу нидіти, не бажаю чути нікчемних розмов, не хочу торгувати. Жадаю шукати, горіти!
Море співало свою грізну пісню, вдиралося солоною терпкістю до рота, сікло гострими краплями тіло, видзвонювало, шуміло, ревло гнівно й ласкаво. Нарісса завмерла, притулившись до юнака, з солодким щемом в душі слухала стукіт його серця, і хоч була розбита, вражена, знічена, пила крапля за краплею щастя тих останніх хвилин.
— Ти повернешся, Піфагоре?
— Не відаю…
— Де ти будеш? Коли чекати тебе?
— Не знаю, Наріссо…
— Я чекатиму тебе.
— Не треба, Наріссо. Не треба, дівчинко люба, — сумно відповів Піфагор. — Стежина моя в тумані. Хто скаже, коли я зійду з неї. Та й чи зійду? Знайди собі іншого друга. Ти прекрасна…
— Я чекатиму, — вперто повторила Нарісса, заплющивши очі. — Все життя чекатиму. Вічність. Чуєш, Піфагоре? Вічність!
Умовленої ночі Піфагор не спав. Сидів біля віконця, чекав, доки поснуть батьки. Збирався недовго — взяв кілька чистих сорочок, теплий гіматій, в’язану вовняну шапочку. З рукописів — нічого. Все перечитано, треба прагнути іншого. Все вивчене — в голові, з пам’яті не вкраде ніхто.
В грудях ворушився тупий біль. Юнак тамував його. То сум за минулим, тривога перед прийдешнім. Жаль батьків, вони тяжко страждатимуть.
Піфагор навшпиньки пробрався до материної кімнати, зупинився біля її узголів’я. Парфеніса важко дихала, місячний промінь падав на білу подушку, висвітлюючи тонкий профіль.
Зимно. Чому так холодно? Ссе біля серця, відчуття таке, ніби падаєш у прірву. Пробач, матусю, прости мене, батьку! Я не був для вас відданим сином. Мене закликає інша дорога — темна, імлиста…
Юнак виліз надвір через вікно. Над Самосом пливла тиша. З моря накотився туман, поглинув місячне кружало. Стало зовсім темно. Піфагор поспішав знайомими вулицями, переліз через міську стіну недалеко від моря, спустився в ущелину. Туман сліпив очі, з-під ніг зривалися камінці. Десь внизу почувся приглушений голос:
— То ти, Піфагоре?
— Я, учителю…
— Йди сюди. Я чекаю. Ніхто не бачив тебе?
— Ні.
— Сідай ось тут. Обережніше. Гребтимеш. А я — на кермі.
— А назад… Хто допоможе тобі назад?
— Сам догребу. Море спокійне. Не хочу, щоб хто-небудь знав. Так надійніше.
Невеликий човник загойдався на воді, Піфагор кинув у ніс човна згорток із вбранням, сів до весел.
— Ми втрапимо?
— Не турбуйся. В морі нас чекають.
— Чий корабель?
— Дельфійського купця. Пливе до Геліополіса. Якраз добре. Я йому заплатив як слід, не турбуйся. І тобі дещо залишив…
— Гермадамасе, як мені дякувати тобі?
— Менше дякуй, греби сильніше.
В голосі учителя чути нотки суму, вони прориваються крізь удавану бадьорість.
— Ага. Ще одне, синку… Маю листа для тебе…
— Що за лист?
— Від Ферекіда. До єгипетського царя Амазіса. Мудрець просить, щоб цар допоміг тобі стати учнем жерців.
— І це допоможе? — із сумнівом запитав Піфагор.
— Ще й як! Ферекід близько знайомий з Амазісом. Фараон вельми культурна людина.
— Може, й так. Але жерці мають свої закони й звичаї.
— Сподіваймося на краще. Візьмеш листа, він на пергамені, написаний незмивною охрою, у воді не зіпсується. Зашиєш пергамен у туніку, щоб не пропав. Гроші — теж. Жаль, що не можна заграти, хотілося б ще мені послухати твою пісню.
— Як повернуся, учителю, то заспіваю.
— Коли це буде, Піфагоре?
Учень мовчав, тільки хлюпала під веслами вода та дзвінко падали краплі.
— Які довгі путі на землі, — тихо мовив Гермадамас. — Минає ціле життя, а здається, що промайнув один день. Вже вечір, а там — ніч. Ніч смерті. Що після неї? Ніхто не скаже. А за день нічого не встиг здійснити.
— Треба так, як вояки, котрі штурмують фортецю, — озвався Піфагор. — Підставляти спину тим, що йдуть за тобою. Щит до щита, спина до спини.
— Прекрасна думка, — підхопив Гермадамас. — Але ж це важко зробити. Майже неможливо. Знання розсіяне в потаємних братерствах, мудреці та жерці охороняють його не лише від народу, але й від інших пізнаючих…
— Але чому? Чому?
— Не відаю. Ти дізнавайся, Піфагоре. Може, тобі пощастить проникнути в цю таємницю. Тихше!.. Здається, чути поклик. О, чуєш? Чайка кричить. То наш купець. Умовний знак. Вже близенько…
Гермадамас притулив долоні до рота, теж жалібно крикнув. Піфагор усміхнувся: ніколи б не подумав, що старий учитель так гарно імітує пташині крики.
Корабель виринув з імли несподівано, як привид. В непевному світлі смолоскипа маячили темні постаті. З борту скинули мотузяну драбину. Гермадамас схопився за неї, зупинив човна. Понишпоривши, дістав невеликий згорток.
— Ось візьми листа й гроші. Заховай…
— Де ж твій шукач, Гермадамасе? — пролунав звучний голос згори. — Дай глянути на нього!
— Ще хвилинка. Дай попрощатися. Ви скоро рушаєте?
— Незабаром. Вже повіває борей. Має бути славна погода. Тобі слід якнайшвидше вернутися.
— Прощавай, синку. — Гермадамас обійняв Піфагора, схлипнув. — Чи побачу я ще тебе, мій друже? Частка мого серця одривається нині, можу сказати це відверто, не соромлячись. Ну, йди, хай боги бережуть тебе!
Піфагор зазирнув у обличчя вчителя, очей старого не видно було, тільки темні провалля, а в глибині їх — полиск сльози. Сіра імла, невиразні тіні, тиша і привид корабля у примарному морі. Все, як уві сні. А може, це і є сон?
— Прощай, учителю, батьку, — прошепотів юнак, цілуючи Гермадамаса в суху, гарячу щоку. — Буду живий — повернуся, знайду тебе. Не для себе шукаю світло. Так і знай…
Він взяв свій згорток, поліз по хисткій драбині вгору. З борту підхопили попід руки, допомогли. Високий чорнобородий купець, закутаний в широкий плащ, поплескав юнака по плечу, дружньо усміхнувся.
— Тут всі свої, будь як дома.
Піфагор перехилився через борт. Маленька постать внизу замахала руками, зникла в тумані. Все, нічого не видно. Моторошна безмовність. Серце холодне, як крижинка. Звідки той холод, чому полонив так зненацька душу? Може, то рвуться струни дитинства, тріскають назавжди? Незримі, сердечні струни…
Купець обняв Піфагора за плечі.
— Ходімо, я покажу твій куток. Спочинеш. Ти, певно, не спав цієї ночі?
— Ні, але й спати не хочеться.
— Треба. Шлях неблизенький. Незабаром — світання. Чуєш, борей міцнішає. Пора напинати вітрила.
— Я побуду тут, — попросив Піфагор. — Мені тривожно. Хочу біля людей…
— Гаразд, — озвався купець. — Залишайся. Захочеш спочити — скажеш…
Він одійшов до корми. Почувся його приглушений голос. В жовтавому світлі смолоскипів заметушилися постаті моряків, забрязкотів ланцюг. Безшумно поповзли вгору вітрила, ледве чутно затріпотіли на вітрі. Туман порідшав. У небі жевріли бліді зірки.
За бортом заспівала вода. Заскрипіли опачини, впали вниз із плюскотом весла. Прощай, Елладо! Вітре, повій дужче, швидше неси мене до таємничих країв!
Морок танув. Зліва на обрії зарожевіло. Над стіною туману чорніли скелі та храми Самосу. Віддалялися.
Підійшов купець, глибоко вдихнув прохолодне ранкове повітря. Потягнувшись, хруснув суглобами.
— Гарно як! Слава богам, все гаразд. Як Посейдон допоможе, то днів за десять побачимо Єгипет…
Посейдон не допоміг.
Біля острова Калімносу зненацька напали на корабель пірати, підкравшись близенько у вечірніх сутінках. З криком ринулися через борт, оскаженіло рубаючи мирних моряків.
Піфагор вискочив зі своєї каюти, розгублено оглянувся. Горіли, розсипаючи золоті іскри, вітрила, щогли, дзвеніли мечі, падали закривавлені люди. Страх хлюпнув у душу юнака. Що це з ним? Марення? Чи помста богів за непослух? Що діяти, де рятунок?
Він побачив купця — господаря корабля. Його пірати притиснули до щогли, вимахуючи ножами й короткими мечами. На щоках купця чорнів кривавий патьок. Дельфієць мужньо захищався, прикриваючись невеликим щитом. Побачивши Піфагора, страшно закричав:
— Тікай, юначе!
Піфагор кинувся до нього, підхопив по дорозі меча, невміло вдарив ним по голові якогось пірата.
— Тікай! — ще раз відчайдушно закричав купець, одбиваючись від розлючених напасників. Сильний удар меча розчахнув йому череп, він упав на палаючу палубу.
Гоготіло полум’я, з гуркотом падали щогли. Пірати бігали, ніби чорні тіні, несли на свою трієру пограбоване майно, гроші, коштовні речі. Піфагора схопили за край хітона, з лайкою потягли до борту. Він пручався, відбивався, наче полонене левеня. Великий, закіптюжений вогнем пірат люто ревнув, ударив його здоровенною палицею по голові.
Небо тріснуло на міріади осколків, нестерпно пекучий біль погасив свідомість. Піфагор знепритомнів…
Небо чорне, він ще ніколи не бачив такого. І земля чорна. На ній нема жодної травинки чи деревця. А в небі не видно ні зірок, ні хмар. День чи ніч? Невідомо…
Біль пронизує все єство Піфагора. Не встати, не поворухнутися. Хочеться зітхнути на повні груди — не можна.
Над ним хмаринкою пролітає прозора постать. Це Нарісса, від неї віє теплий легіт. Вона торкається Піфагорового чола, жалісно шепоче:
— Ти бачиш — я правду казала. Ти шукав Істину, а втратив крила. Ти не захотів мого кохання, любий… а в ньому — все…
— Чого ти хочеш, Наріссо? — стогне Піфагор. — Навіщо мучиш мене?
— Я хочу врятувати тебе. Повернися. Відмовся від пошуків. І тоді Зевс помилує тебе, допоможе тобі…
Голос дівчини зворушливою ласкою пронизує душу. Що вона каже? Куди кличе?
— Один крок зроблено, — розпачливо шепоче юнак. — Лише один крок… і одразу — назад? Хіба герої одступають?
— Ти вважаєш себе героєм? — у голосі Нарісси почулася іронія. — Героєм стають, коли випадає щаслива година!
— Неправда! Путь героя вибирається свідомо… Наріссо, твій голос бентежить мене. Ти жорстока… Може, ти й не Нарісса… Щезни, маро! Істина далеко від мене, але я не здамся…
— Навіть здорового глузду нема у тебе, — гірко промовляє вона, відступаючи в сутінки. — Залишайся в темряві, в рабстві, шукай… Хто тебе визволить?
Морок. Глухі удари. Один за одним, один за одним. Чітко, ритмічно. Ніби хвилі морські. Де це він, що з ним?
В голові трохи прояснилося. В роті гірчило від крові. Піфагор спробував виплюнути гидкий згусток — не можна розтулити потрісканих вуст. Руки… чому не можна ворухнути руками? Вони зв’язані, закручені за спину. І ноги зв’язані. Під спиною відчувається гострий дерев’яний брус, десь поряд, зовсім близенько, гучно хлюпає хвиля.
Трюм корабля. Він у піратів. Леле! Його не вбили, а зберегли. Навіщо? Може, щоб продати? Тоді ще не все втрачено. Можна буде написати батькові, Гермадамасу… викуплять… Ганьба? Дарма, можна витримати ганьбу. Хіба мало мудреців побувало у рабстві? Заради пошуку таїни вони йшли на все.
Вгорі над ним щось загуркотіло, відкрився невеликий люк, почулася незнайома мова. Чоловік щось буркотів неприємним скрипучим голосом. Темна постать почала спускатися до трюму. Схилилася над Піфагором. Юнак відчув, що його перевернули горілиць, підвели. Пута на ногах луснули, він з полегшенням відчув, як полинула кров до потерплих кінцівок. Чоловік розрізав мотузку за спиною, Піфагор застогнав від приємності.
Незнайомець щось сказав. Юнак не зрозумів. Його штовхнули до люка. Ага, пропонують вийти на палубу. Що очікує його там?
Він схопився тремтячими пальцями за щаблі, поліз нагору. Свіжий морський вітер вдарив у лице, сповнив легені, прояснивши затьмарену свідомість. Над головою лопотіли бадьоро вітрила, пінилося чорно-сіре море довкола, в небі купчилися грозові хмари. Біля бортів ритмічно похитувалися гребці — по двоє біля кожного весла. Корабель — велика трієра — широкими грудьми долав гнівну стихію.
Піфагора підвели до головної щогли. Під нею сидів на круглому дзиґлику довготелесий чолов’яга — ширококостий, сухий, жилавий. Голомозий череп мав жовтий мертвотний вигляд, пергаментна шкіра обтягувала щелепи так, що видавалися зуби. На чоловікові була лише багряна вовняна туніка та сандалії на товстелезній підошві. Біля шкіряного пояса похитувався широколезий короткий меч.
Піфагор мовчки глянув на нього. Певно, то був головний пірат, господар судна. Чолов’яга окинув юнака байдужим поглядом, потім його зіниці гостро вп’ялися у очі полоненому. Він щось запитав незнайомою мовою. Піфагор похитав головою.
— Еллін? — промовив пірат грецькою мовою. Піфагор кивнув.
— Хто?
— Піфагор, син Мнезарха з Самосу, — ледве ворушачи пораненими вустами, відповів юнак. — Я вільний еллін… Чому ви мене захопили в полон?
Пірат зареготав. Сміялися й за спиною Піфагора. Чому вони так розвеселилися? Хіба він сказав щось смішне?
— Гей ти, дурний сину дурного батька, — пересміявшись, хрипко сказав пірат. — Хіба в тебе на чолі написано, що ти вільний? Ти що — маєш запевнення від Зевса про довічну свободу? Коли так — спробуй звільнитися!
Пірат знову засміявся, схлипуючи від задоволення. Піфагор мовчав.
— Куди прямував? Чому опинився на судні купця? — грізно запитав пірат.
— Плив до Єгипту. Хотів учитися в жерців. Відпусти мене… не знаю твого ім’я… мій батько дасть викуп…
— Пусте! — махнув рукою пірат. — Викуп! Я за один лише напад добуваю собі сотні таких викупів! До чого мені крихти твого батька? Мені більше потрібні руки — руки рабів. Будеш гребцем на моєму судні. Молодий, міцний, скоро втягнешся. Ім’я моє Креон. Розчовпав? І ще запам’ятай — я не терплю непослуху! Тільки що — акулам на харч! За борт. Але перед тим виб’ю душу. Мої люди вміють це робити! Ха-ха! Він їхав до Єгипту шукати знання в пірамідах, поміж мумій і запилених саркофагів! Ха-ха-ха! Ось тут, в моїй руці, що вміє тримати меч, більше знання й мудрості, ніж у всіх папірусах Фів чи Мемфіса! Море, крилатий корабель, безстрашне серце пірата — що може бути в світі прекрасніше? Чи так, мої соколи?
Пірати захоплено ревли. Холодок моторошності поповз за спиною Піфагора. Що їм скажеш? Чим розчулиш?
— Ти бачив — боги допомагають мені! Я — Креон — їхній спільник! Чому? Бо даю їм щоденну добрячу жертву! Боги люблять свіжачка, гарячу димуючу кров! Я присвячую всіх пущених на дно Посейдонові, всіх зарізаних — Зевсові, всіх здохлих біля весла — Аїдові. Всі задоволені, всі мої друзі й захисники! Ха-ха!
— Ти блюзнірствуєш, Креоне! — тамуючи біль, сказав Піфагор. — Не забувай, що й олімпійці страхаються фатуму[13].
— Чому ж він кинув тебе мені під ноги? — зловісно запитав Креон, підводячись із дзиґлика. — Я — пірат, ось цією рукою пустив на дно десятки кораблів, послав до Харона[14], в царство тіней, тисячі душ, і я — вільний! А ти — я бачу по твоєму випещеному личку — безвинне ягня, і ти — мій раб! Захочу — розіпну, захочу-випущу на волю… Ось тобі й фатум!
— Випусти, Креоне!
— Ха-ха! Ти просиш не Зевса, не богів, а мене! В моїй руці тепер вся воля Олімпу і царства Аїда!
— Ні! — похитав головою Піфагор, похнюпившись. — Якби так було… то світ треба було б спопелити, знищити…
— Ха-ха-ха! А його й треба знищити! — захлинувся сміхом пірат. — Я це й роблю по мірі власних сил. Так ти не визнаєш мене вищим від богів і фатуму?
— Нізащо…
— Я доведу тобі це, непокірний елліне! Гей, соколи мої, прикуйте його до весла! Ось там! Нині здох старий іудей, на його місце… Молись! Молися, елліне, богам, молися Зевсу! Побачимо, чи прийдуть вони тобі на поміч! Моя кривава жертва переважить. Ха-ха! Ну й потішив мене цей жовторотий горобчик!..
Піфагора з реготом підвели до борту, кинули на тверду вичовгану лавку, ноги примкнули ланцюгом до металевого шворня, руки прив’язали до держака весла. Хвиля знемоги прокотилася тілом, в голові задзвеніло. Сама свідомість, життя здалися Піфагорові якимсь маренням, незбагненною насмішкою богів.
— Греби, не працювати ж мені за двох! — почувся невдоволений голос зліва.
Юнак отямився. Затуманеним поглядом глипнув ліворуч. Поруч з ним сидів голий до пояса чоловік, гребучи важенним веслом. Піфагорові руки теж були прикуті до того ж самого весла, але вони безсило й безвільно метлялися, заважаючи гребцеві. Він схопився долонями за держак, почав допомагати сусідові. Той, скоса поглядаючи на юнака, люто бурчав:
— Прокляття! Сидіти поруч з чужинцем! О Адонаї[15], за що посилаєш таку муку?
— Чому лаєшся? — болісно запитав Піфагор.
— Лихо привело тебе сюди, — хрипів сусід, з натугою орудуючи веслом. — Був у мене товариш, вірного закону, одного коліна. А тепер — нечистий еллін!
Піфагор з подивом глипнув на нього. Горбоносий, темноокий сусід справді гнівався, біля його тонких вуст залягла зморшка огиди.
— Хіба не однаково, хто поруч тебе? Раби всі однакові, — з гіркотою мовив Піфагор.
— В мене один господь, — буркнув сусід, — великий Яхве. Я раб йому й більше нікому.
— Чому ж трудишся для Креона? — сердито запитав юнак. — Попроси Яхве, хай визволить тебе.
— Весь народ мій у вавілонському полоні, — зітхнув сусід. — Нема що просити волі для себе. Заслужив — треба терпіти!
— Не вельми ласкавий ваш Яхве. Весь народ загнати в рабство!
— Кого люблять — того карають. Ми заслужили…
— Замовкніть, брудні гієни! — ревнув за спиною голос, і важкий удар упав на спину Піфагора. Потім чорна зміюка канчука зі свистом оперезала іудея. Юнак закусив губу, щоб не закричати. Перехід від волі, від чарівних розмов про Істину до моторошної реальності рабства був такий разючий, що він досі не вірив, не міг повірити в дійсність. Ритмічно, понуро похитувався над веслом, прислухався до хлюпання хвиль, ждав жагуче, напружено, що ось-ось настане пробудження, як це іноді бувало з ним у страшному сновидінні…
Та мара не зникала.
Десь попереду закричав пірат:
— Веселіше, веселіше, підлі раби! Співайте пісню, не куняйте. Ану, співайте, бо канчук походить по спинах!
Дзвінкий голосок молодого раба пролунав над палубою, до нього прилучилися в сумному хорі інші — низькі, зажурені. Полинула в морському просторі у супроводі вітру дивна, тривожна пісня.
Коли вона була складена, ким? В ній чувся зойк розтерзаної плоті, біль душі, жадоба свободи і безсилля її досягнути.
Гей, у морі, у безкрайнім морі
Плавають, плавають на хвилі кораблі.
А над ними зорі, гей, стоокі зорі
Дивляться, дивляться з неба до землі…
Аргонавти вільні і раби нужденні
Старанно, старанно шукають вік у вік —
Ой чи є дорога та й за ойкумену[16],
Втративши, втративши дням і ночам лік!
А боги сміються, в небі бенкетують.
Дивляться, дивляться на бідні кораблі,
Як вони по морю сивому мандрують.
Руно золоте шукаючи в імлі…
Похолоднішало. Сонце схилялося до обрію, урочисто мерехтіло поміж купами хмар. Вітрила нап’ялися. Почулася команда:
— Суши весла!
Щасливий гомін поплив над рядами рабів-гребців. Весла лягли поперек палуби, тільки самі лопаті стирчали з отворів, роблячи трієру схожою на стоногу. Вздовж лавок йшли наглядачі, роздавали харч — по шматку коржа та кусню в’яленої телятини. Піфагор взяв свою частку, поклав на коліна. Їсти не хотілося, перед очима пливли зелені кола. Спати, спати… Забутися… і більше не треба нічого… нічого…
Під вухом сомів від насолоди, чавкав і плямкав іудей. Як він може радіти в такому стані? Невже звик до рабства, ніби пес на припоні? І може насолоджуватись їжею? Хіба так мало людині треба? В чому ж вона тоді відмінна від звіра?
— Чому не їси? — буркнув сусід. Не смачно?
— Не хочеться, — байдуже сказав Піфагор. — Болить все тіло…
— Болітиме іде дужче, — пообіцяв іудей. — Не дурій, а їж. За два дні втратиш силу, здохнеш.
— Хай здохну, — згодився юнак.
— Викинуть за борт.
— Не мучитимусь.
— Хіба що так, — зітхнув іудей, скоса поглядаючи на Піфагорову частку. — А про мене, краще поганеньке життя, ніж чудова смерть.
— А про мене, краще смерть, ніж неволя! — приглушено скрикнув Піфагор.
— Е, хлопче, — осудливо похитав головою сусід, — молодий ти ще і гарячий. Вся земля, вся ойкумена — в рабстві. Я багато помандрував, походив, поплавав, перебачив на своєму віку всього. Був у Вавілоні, в Єгипті, в Елладі, в Сіцілії. Скрізь те саме: раби й володарі! Звикли люди, гадають, що так треба. А може, справді, так воно й велено.
— Ким?
— Богом.
— Навіщо?
— Не нам судити про теє. Він краще знає. Хтось мусить працювати, хтось — володарювати. Так ти їстимеш?
— Не хочу. Хіба що коржа пізніше пожую… Візьми м’ясо собі, коли охота.
— Ого! — зрадів іудей. — Ще й яка охота! Ну, будь щасливий, хлопче. Добра душа в тебе, хоч і язичник[17]!
Іудей з’їв м’ясо, облизав коричневі пальці, веселіше глянув на Піфагора.
— Звати мене Роам. А тебе як?
— Піфагор.
— Не журися, — шепнув Роам, схилившись до плеча юнака. — Може, й нам пощастить. Не вічно ж негідник розбишакуватиме! Зламає голову. Тоді й ми станемо вільними… Ти куди прямував?
— До Єгипту, — сказав Піфагор, одкусуючи шматок коржа.
— Чого тебе понесло туди?
— По знання. До жерців у Фіви.
— Тьху! — обурено сплюнув іудей. — Знайшов куди їхати!
— Чому плюєшся? — здивувався Піфагор. — Там славетні мудреці. Вся Еллада знає про те. Вся ойкумена!
— Брехуни, — гнівно заперечив іудей. — Обманщики! Сидять у норах, наробили ідолищ, туманять людей.
— Вони відають древню мудрість, — захищався Піфагор. — Туди їздив наш мудрець Солон, Фалес, ще багато інших…
— Знають, знають! — закивав головою Роам. — Я й не заперечую, вони багато чого знають. Чаклунство, чари, чудеса всякі. Кому, як не іудеям, про теє знати? Ми були в єгипетському рабстві довгі роки. Мойсей вивів нас звідти…
— Розкажи, — зацікавився Піфагор.
— Зажди. Трохи пізніше. Ще наглядачі вештаються. Поснуть — тоді розповім…
Швидко насувалася ніч, темна, беззоряна. Рабам дали по кухлю прісної води. Випивши свою частку, Піфагор скулився під бортом, підібгавши ланцюг під голову. Непомітно для інших помацав напоясник: гроші, подаровані Гермадамасом та лист від Ферекіда збереглися. Юнак полегшено зітхнув. Ще не все втрачено! Роам каже правду: треба все витерпіти, діждатися щасливого часу. Може, інакше воно й не могло бути! На великій дорозі повинні бути й великі перепони. Може, так і треба…
Роам, одійшовши на довжину ланцюга, звично справив нужду. У Піфагора поза спиною прокотився холод огиди. Потрапляючи в ось такі умови, люди повинні забути навіть про звичайну пристойність. Йому теж доведеться забути про сором, про гідність!..
Іудей вернувся на своє місце, позіхнувши, сів біля Піфагора. Озирнувся. Раби вже вкладалися спати, деякі тихенько лаялися або молилися. В сутінках стугоніли вітрила, гупала хвиля за бортом.
— Це було давно, — почав Роам. — Коли — не знаю. Може, тисячу літ тому… може, п’ятсот. Нащадки Авраама потрапили до Єгипту і там розмножилися…
— А хто такий Авраам?
— Праотець іудеїв, — пояснив Роам. — Патріарх. З ним Яхве уклав заповіт, пообіцяв, що народ від нього розмножиться, стане, як пісок морський, володітиме всією землею. Так от… нащадки Авраама жили в Єгипті. Спочатку все було гаразд, а потім… єгиптяни стали притискувати іудеїв, повертати в рабство, вбивати. І тоді з’явився Мойсей, великий пророк…
— Що означає — великий? Чому великий?
— Йому явився Яхве.
— Де? Звідки?
— Мойсей пас худобу на Хориві[18]. І тут йому явився сам господь у палаючому кущі. Мойсей злякався, проте вислухав божі глаголи. Яхве велів, щоб Мойсей вивів народ Ізраїлю з полону. Йому належало велике майбутнє, а в рабстві хто годен виконати божий заповіт?
— І що? Мойсей вивів іудеїв з полону?
— Вивів.
— І фараон одпустив ваших предків? — здивувався Піфагор.
— Він не пускав. Жерці особливо противилися. Бо ж вони втрачали тисячі рабів. Тоді Мойсей показав фараонові чудо…
— Яке чудо?
— Він напустив на Єгипет жаб, гадів, саранчу.
— Навіщо?
— Щоб налякати єгиптян могутністю Яхве. Потім Мойсей перетворив води річок і джерел на кров.
— Страшно! — здригнувся від огиди Піфагор. — Жахливе чудо…
— Фараон не послухав і на цей раз, — зітхнув Роам, кутаючись у своє ганчір’я. — Тоді Яхве послав ангелів з мечами, і вони понищили в усьому Єгипті маленьких дітей. Тоді переляканий фараон прибіг до Мойсея і попросив, щоб він вивів синів Ізраїлю з країни. Іудеї тихенько зібралися, обікрали єгиптян, забравши в них всілякі коштовності, і пішли до Червоного моря. Яхве супроводжував утікачів, він завжди радив Мойсею, як треба діяти. Народ Ізраїлю перейшов море по сухому дну, бо Мойсей дав наказ водам розступитися. Фараон пізніше передумав, за порадою жерців кинувся наздоганяти іудеїв, та було пізно. Як тільки він з військом виїхав на середину моря, води зімкнулися, і єгипетські вояки потонули. А іудеї сорок літ блукали по пустелі… Що було далі — розповім пізніше, Піфагоре…
— Роаме, — задумливо сказав Піфагор. — У нас в Елладі є безліч міфів. Про героїв, про богів, про потоп і титанів… Може, й твій Мойсей — лише міф? Народи люблять прикрашати своїх героїв… І принижувати чужих…
— Ні, це правда, — вперто промовив Роам. — 3 діда-прадіда передається нам цей заповіт.
— Чому ж Яхве знову віддав вас у рабство? Ти сам сказав, що твій народ у вавілонському полоні.
— Бо ми зневажили заповіт великого бога, могутнього і єдиного. Рід лукавий розбестився, став поклонятися гидким язичеським богам, впав у розпусту. А настане час, і знову воздвигне Яхве з народу міцного суддю і пророка, утвердить царство Ізраїлю. Чуєш, Піфагоре? Як бог визволить нас, поїдемо зі мною. Моя старенька мати живе поблизу Тіра. Озеро, оливи, цитруси. Хатинка над водою. Ти зустрінешся з ученими іудеями, послухаєш їх… може, й сам станеш іудеєм. Ти мені припав до серця, хлопче. Ну як — згода?
— Не станемо гадати, Роаме, — ухильно відповів Піфагор. — Хай доля вирішує, як воно буде. Спати хочеться, рук не чую.
— Ну, спи, спи, — пробурмотів Роам, згортаючись клубочком на лавці. — Може, уві сні воля присниться. І то легше буде…
А Піфагор, прислухаючись до гомону моря, плив на хвилях видінь. Очі його були зімкнуті, але десь з глибини свідомості котилися люті крики, дзвін мечів, мерехтіли заграви пожеж. Грізний пророк з розвихреним волоссям вів тисячі людей через палаючі піски, а над ним, в блідо-блакитному небі, палахкотіли пронизливі очі Яхве — невблаганного бога. Люди йшли під зорями, під бурями й дощами, під грозами — і лише Яхве знав, куди й для чого вони йшли. Піфагорові. було моторошно. Ні, Роаме, не шукати мені мудрості там, де погрози й сліпа покора. Виходити на волю піною загибелі інших людей, ціною зради й розбою — ні, нема в цьому жодної мудрості. Таємниця не повинна бути жорстока!..
Втома заколисала юнака. Почалася його перша ніч у рабстві. Скільки їх ще попереду? Скільки?
Нескінченним ланцюгом приниження й муки поповзли дні. Піфагор потроху звик до нового оточення. А може, не звик, а зумів притерпітися, зробив муку свою й страждання необхідними частками тієї дороги, яку він добровільно обрав. В буряні дні, коли не треба було гребти, старий Роам розповідав Піфагорові про далекі східні краї, про чарівні палаци Вавілона, про неосяжні аравійські пустелі, про таємничу Індію — країну чудес. Хлопець жадібно вбирав ті розповіді. Він здогадувався, що не все те правда, про що розповідав Роам, але навіть ті легендарні повісті допомагали йому скласти величну мозаїку життя безлічі племен, які заповнювали земний круг аж до країв ойкумени.
Познайомився Піфагор і з кількома своїми братами по нещастю — еллінами. Поступово в його свідомості почав вимальовуватися план втечі. Він розповів про нього Роаму. Та старий іудей не радив зважуватись на те.
— Ти недосвідчений і довірливий, — шепотів іудей. — Ти ще не вмієш розпізнавати душі людські. За якусь годину пірати знатимуть про твій задум і викинуть тебе за борт. А перед тим битимуть — для остраху іншим. Втямив?
— Невже поміж полоненими є зрадники?
— Скільки завгодно, — гірко мовив Роам.
— Що це їм дає? Адже пірати все одно не випустять їх на волю.
— Є надія, що колись кинуть зайвий шмат хліба. Та й битимуть менше. Піратам потрібні довірені поміж рабами, своє око не все помічає.
— Яка ганьба, — прошепотів Піфагор.
— Викинь з голови такі мислі. Будемо ждати нашого часу. Я вірю… серце підказує… Щось станеться, щось неодмінно станеться…
Кілька разів пірати зупиняли корабель біля островів, кидали якір, переправляли на суходіл награбований скарб. Назад привозили бочки з водою, вином, харчами, зброєю. Все це робилося лише вночі.
Одного разу піратська трієра знову напала на купецький корабель. Підкравшися з сонячного боку, Креон велів стрімголов іти на абордаж. Пірати поспускали вітрила, наглядачі періщили гребців по ребрах нагаями, щоб ті сильніше гребли, трієра мчала, як вітер. Креон з юрбою розбійників скупчилися на лівому борту, в їхніх руках поблискували мечі й списи. На купецькому кораблі’чулися розпачливі зойки, безладні команди.
— Смолоскипи! — ревнув Креон.
Спалахнули вогні, зачаділи смолоскипи. Креон пробіг повз Піфагора, мов демон підземного царства, очі його пломеніли натхненням жорстокості й владності. Він метнув погляд на зляканого Піфагора, зареготався.
— А, вільний елліне! — крикнув він, вимахуючи смолоскипом. — Дивися, дивися на мій бенкет! Де твій фатум? Ось я стверджую свою волю для цих людців! Я бог! Я олімпієць! Ха-ха-ха!
Кораблі зійшлися, вдарилися. Затріщали борти. Пірати кинули на купецьке судно драбини з гаками, ринулися на штурм, змітаючи слабенький опір моряків. Запалали вітрила, щогли, полетіли у воду закривавлені тіла. Піфагор затулив обличчя долонями, заплакав. О боги! О великий Зевсе! Невже ти радієш такій підлій жертві? Невже тобі приємні стогони, смерть і страждання? О, коли ти є, зупини розбійників, пошли на них громову стрілу, покажи свою силу й владність! Адже сила повинна захищати безборонних!
Небо німувало. Мовчали й пригнічені раби, вони вже звикли до такого видовища. Бій затихав. Корабель горів, як свічка, дим від нього котився за вітром, слався над морем, ніби чорний серпанок.
Пірати з веселими криками переносили на трієру награбований скарб, перевели кількох гарних жінок, блідих і нажаханих. О доле! Навіщо допустила наругу над красою? Невже прекрасні квіти повинні зів’янути під мерзенною рукою розбійника? Афродіто, чому не рятуєш своїх дочок?!
А вночі налетіла буря, море заревло.
Чорні смерчі простяглися з неба до води, хвилі-гори впали на корабель, закрутили у вирі. Тріснула, ніби тоненька паличка, головна щогла, задушивши і покалічивши кількох гребців. Раби кричали, молилися богам. Висока хвиля перекотилася через палубу, змела наглядачів і керманича. Трієра безладно закрутилася у вихорі стихії.
Роам, захлинаючись від солоних бризок, кричав, потрясаючи сухими руками в кайданах:
— О великий Адонаї! Я давно ждав цього часу! О благословенна помста! Я заклинаю тебе — прийди! О меч всевладного Яхве! Руш проклятих язичників! Руш!
Чорні очі Роама горіли, мов жарини, у сяйві грози, сива кучерява борідка стирчала вгору, жилава шия нап’ялася у якійсь нелюдській напрузі.
— Не клич напасті! — нажахано крикнув Піфагор. — Ми теж загинемо разом з розбійниками!
— Хай! Хай! Аби помста!
На палубі з’явився Креон. Тримаючись за поламані снасті, оглянувся, несамовито закричав:
— Кермо! Прокляття! В нас нема керманича! Гей ви нікчеми, двоє — до керма!
Ніхто не з’явився з трюму. Креон знову спустився вниз було чутно, як він кричить на піратів:
— Гей ви, собаче сім’я! Вставайте! Вставайте, прокляті виродки! Потонемо! Потонемо ж, як шолудиві цуценята Двоє мерзотників — до керма! Хутчій, бо підемо на дно.
Тепер разом з Креоном виповзли два пірати, стали до керма. Воно виривалося з рук, не слухалося. А потоки води переливалися через борт, ринули в трюм.
Креон гидко вилаявся, закричав:
— Жертву! Жертву Посейдонові! Ведіть жінок!
Пірати витягли з каюти трьох полонених жінок. Ті виривалися з розбійницьких рук, плакали, невміло захищалися.
— Посейдоне! — погрозливо рикнув Креон, простягаючи руки до несамовитого моря. — Дарую тобі жертву! Хіба не досить тобі трьох молоденьких еллінок? Гей, Посейдоне! Зупини бурю, обіцяю для тебе пустити на дно найбагатший корабель! Чуєш? Лише для тебе! Собі не візьму нічого! Кидайте, чого ж ви стали?
Піфагор зірвався з лавки, впав на коліна — кайдани не пускали його.
— Креоне, стій! Зупинися, проклятий розбійнику! Стій!
Креон метнув на нього ненависний погляд:
— Чого тобі? Теж закортіло на дно?
— Не кидай жінок, Креоне! Не кидай! Май розум! Креоне, благаю!..
— За борт! — страшно заволав Креон. — За борт, прокляті виродки!
Жінки одна за одною полетіли у пащу моря. Грізні хвилі ковтнули безпомічні тіла, ніби піщинки, ревище бурі заглушило відчайдушні крики.
Ураган не вщухав. Знову налетів смерч, високий стовп води з гуркотом упав на корабель, змів у морську прірву двох піратів, які пробували управитися з кермом.
Креон метався, мов поранений звір. Бив себе по голому черепу, виригав нерозбірливі прокляття.
— Де берег? Де берег, Посейдоне? Ти хочеш потопити нас у своїй паскудній калюжі? Гей, раби! Хто з вас управиться з кермом? Дам свободу! Ну, нікчеми! Хто жадає волі? Чи ви поглухли? Всіх викину на з’їжу акулам!..
— Я знайду берег, — крикнув Піфагор, затуляючись рукавом від хмари бризок. — Я знаю, як це робити!
Креон, тримаючись за борт, наблизився до нього, перегнувшись через повалену щоглу, гострим поглядом вп’явся в обличчя юнака.
— Без сонця, без зірок?
— Я тобі сказав — знайду. Скажи лише приблизно — де ми?
— Вже неподалік Сірія. Добре — я розкую тебе! Виберемось на берег — будеш вільним! А збрешеш — закатую пекельною мукою!
— Розкуй ще двох гребців, — сказав Піфагор, — Роама і ось цього, елліна Аніона. Постав їх до керма. Я скажу, де земля…
Креон розімкнув кайдани, звільнені гребці перебралися до корми, налягли на кермо. Роам схилився до плеча Піфагора, крикнув:
— На що сподіваєшся? Чому збрехав?
— Я не брехав! Маю чарівну голку!
— Яку голку? — здивувався Роам.
— Вона показує на північ. Вістрям… Мені її подарував Ферекід, мудрець з Лесбосу. Ось глянь…
Він витягнув з лахміття товсту голку, прив’язану до тонесенької жилки, заховався під захист кормової надбудови. Поруч з’явився Креон, схилився над Піфагором.
— Над чим чаклуєш? Показуй — де берег?!
— Зажди…
Піфагор опустив голку вниз, тримаючи за кінчик жилки. Вона захиталася врізнобіч, але все-таки вперто показувала в одному напрямку. Піфагор якусь мить розмірковував, радісно крикнув:
— Земля праворуч, на чверть круга праворуч! Схід там, Сірія лежить на сході!..
— Це правда, — згодився Креон, недовірливо дивлячись на голку. — Але хто тобі сказав, де схід?
— Це вістря вказує на північ! Завжди, у всяку погоду. Глянь сам, я повертаюся, а воно — ні! Це — чарівний метал. Він прагне до Полярної зірки…
— Боги тобі допомагають чи демони Аїда — байдуже! — підбадьорився Креон. — Гей ви, раби! Кермо — ліворуч! Хай вітер б’є з правого борту. Жвавіше, жвавіше! А ви, мерзотні гієни, гребіть дужче, якщо не бажаєте опинитися в Посейдоновому царстві!
— Креоне! Не забувай! Ти обіцяв мені й оцим людям свободу!
— Не забуду! Ха-ха-ха! — зловісно-весело реготав пірат, пробираючись по хисткій палубі до трюму. — Треба моїх соколів розвеселити, час готуватися до зустрічі з землею! Тримайся, вільний елліне! Тримайся! Ха-ха-ха!
Безладні смерчі відкочувалися в далеч, вітер подув рівніше. На уцілілих щоглах теліпалися шмаття вітрил. Трієра скрипіла, тріщала, гойдалася на гігантських гребенях, ніби жовтий осінній листочок. Зате її не крутило, як раніше, врізнобіч, — керманичі впевнено спрямовували розбиту посудину до сподіваного берега.
Пірати виносили з трюмів якісь припаси, готували два великі човни. Неподалік розпанахала морок фіолетова блискавиця, грім струсонув води, прокотився над хвилями. Потім линув густий дощ — суцільна стіна!
Зненацька почувся удар, всю трієру потрясло від носа до корми. Піфагор упав на палубу, боляче вдарився плечем. Залунали відчайдушні крики, прокляття.
— Земля! — гучно крикнув Креон. — До мене, соколи! Спускаймо човни! Жвавіше, виродки!
— А я? А ми? — вигукнув Піфагор, з надією простягаючи руки до пірата. — Креоне! Трієра тоне. Забери нас, розкуй всіх гребців! Хіба тобі не досить гніву фатуму? Ти обіцяв мені свободу!
— Я дав її тобі! — весело загорлав Креон, пробираючись до борта. — Я дотримав слова, елліне! Тепер ти знову вільний! Ха-ха-ха! А рятувати тебе від Посейдона я не збираюся! Довірся богам, елліне! Прощай! У царстві тіней зустрінемось! Прощай!
Пірати спустили човни, високі хвилі метнули їх геть від корабля, заховали за стіною дощу. Вода з ревом лилася у трюми. Піфагор затряс Роама за плече:
— Кайдани! Розбиваймо кайдани! Люди ж потонуть!..
— Твоя правда! Поспішаймо, Піфагоре! Трієра сіла на скелю, десь близько берег, може, врятуємося!..
Вони побігли вздовж бортів, металевим шворнем відкручували, розбивали ланцюги. З тридцяти двох гребців лише восьмеро залишилися живими — інших побили зламані щогли, залили потоки води.
Трієра різко перехилилася, ніс її занурився, корма піднялася вгору. З палуби покотилися у море бочки, уламки щогли, дошки, весла.
— Стрибайте, стрибайте у воду, — волав Роам. — Пливіть подалі від корабля, бо затягне!
Висока хвиля підхопила Піфагора, понесла. Він побачив недалеко від себе голову Роама, — старий іудей махав рукою.
— До мене, до мене! Тут два весла! Утримаємося…
Юнак, загрібаючи руками, наблизився до товариша, вчепився у весло, передихнув. Вітер ніс їх до прибережних скель.
— А інші? Де інші? — відпльовуючи солону воду, запитав Піфагор.
— Не знаю. Кожен рятується, як знає…
Довгі хвилини, сповнені надії і остраху. Піфагор оглух від безупинного ревища бурі, осліп від грози.
— Піфагоре, рятунок! — почувся радісний крик. — Рятунок, слава господові!
Під ногами — пісок. В імлі бовваніють скелі. Хвиля накочується, штовхає в спину. Роам тягне Піфагора до берега. Ледве переступаючи ногами, юнак пробирається за ним. Вони минають лінію прибою і знеможено падають. Роам стає на коліна, плаче, б’є себе в груди, простягаючи виснажені руки до грозового неба.
— О Адонаї! Слава тобі, великий Яхве! Ти визволив недостойного раба з неволі! Не одведи нині могутньої десниці від шляху мого!
А Піфагор, поринаючи в благодатний сон, усміхнувся. Він знову вільний. О Істино, прости мої падіння й зневіру! Піду за тобою в пітьму й страждання, бо вірю, що й з безодні пекла ти врятуєш мене!..
Частина друга
ЛАБІРИНТ
ВЕЛИКИЙ ІСПИТ
Мнезарху Самоському, в Елладі.
К оханому батькові Мнезарху — від сина Піфагора вітання.
Маю можливість і одразу пишу тобі листа. Знаю, що він до тебе потрапить, бо передаю людиною надійною. Це старий вояк з Афін, він був у вавілонському полоні, тепер втік і мандрує додому. Людина сувора, але чесна. Пригости його, нагодуй, допоможи.
Зі мною все гаразд. Гризе мене одна бентежність — що не попередив тебе про свою втечу з Самосу. Проте ти сам зрозумієш, що я інакше не міг. Ти б зупинив мене, а надто мати, тоді моя заповітна мандрівка хтозна-коли б здійснилася. Гермадамасові передавай моє найщиріше, найпалкіше вітання. Його настанови, його лист і гроші допомогли.
В путі все обійшлося гаразд. Правда, я занедужав трохи, тому мене висадили неподалік від Тіра. Доля закинула мене туди, де мене матінка народила під час ваших мандрів, отож було вельми приємно познайомитися з цією древньою землею. Тут я здибав вірного друга Роама. Він літній вже чоловік, іудей, гаряче вірить в свого бога Яхве, зневажає олімпійців, проте людина великих чеснот і щирого серця. Помоліться за нього богам, він не один раз став мені у пригоді.
Деякий час я жив у його матінки. Вона поставила мене на ноги, ходила за мною, як за своєю дитиною. Я познайомився з життям невідомого для мене народу. Знаю про їхню віру, походи, прадавні перекази. Багато чого мені не до вподоби, зате я збагнув, що ясні серця є в кожному народі, і доброта не залежить од віри.
Я познайомився з сідонськими жерцями, ми їздили туди з Роамом у великі торговельні дні. Мене зустріли суворо, але зм’якшилися, коли довідалися, що я прагну стати філософом. Я розповів їм про Ферекіда, про Фалеса, про орфічні містерії[19]. Побачив їхні храми, богів, дивився ритуали богослужіння. Та нічого нового не відкрив для себе. Ті ж самісінькі культи, що й в Елладі, лише переінакшені на чужоземний лад. Туманні символи, дуже криваві, поклоніння силам природи в образі бика, посвята кров’ю, суцільна таємничість, хоч мені здається, що втаємничувати їм нічого. Втім, може, я помиляюся. Можливо, в них є ще якісь глибші таємниці, які вони тримають лише для себе.
Так минуло два роки, нарешті я домовився з господарем єгипетського корабля, що вирушає до Канопського гирла в Нижньому Єгипті. Господар спочатку не хотів брати мене, незважаючи на добрі гроші, що я пропонував. Врешті я показав листа до Амазіса, царя єгипетського, і він полагіднішав. Все йде гаразд, завтра відпливаємо. Я закінчую листа. Дуже сумую за вами, сниться мені часто наша мила хатина, і берег морський, і ваші кохані лиця — твоє і мамине. Та веде мене сила велика, веде все далі й далі. Мушу дізнатися про тайну буття до кінця й лише тоді вернуся додому.
Як побачиш Наріссу, то, будь ласка, передай їй моє вітання. І ще скажи їй, батьку, так: не може хмара зупинитися, а тим більше — повернути назад. Вітер жене її далі й далі. Хай вона не чекає тіні від тієї хмари, що зникла за обрієм. Хай будує надійну будівлю, де для неї буде тінь і спочинок. Помічники знайдуться, так і скажи, татку. І ще скажи — хай згадає свій сон: сліди ведуть далеко, їй не наздогнати. Вона знає, про що мовлю.
Оце і все. Цілую матір, обнімаю тебе, шлю разом з листом свою щирість, свою любов.
Ваш вірний син Піфагор.
Ще одне слово: не пиши мені відповіді, бо не знаю, де й коли буду. Як трапиться нагода — сам напишу тобі або Гермадамасові. Не турбуйтеся, покров Істини обереже мене серед негоди.
Піфагор.
Гермадамасу з Самосу, в Елладі.
Дорогому учителеві Гермадамасу — від Піфагора вітання.
Ти, певне, вже знаєш, коханий учителю, що зі мною все гаразд. Три місяці тому я написав батькові листа і передав вірною людиною. Певен, що той лист вже добувся Самосу і ти заспокоївся щодо моєї долі. Можу лише додати, що не все так, як писано в тім листі. Ти збагнеш, що інакше я не міг повідомити, батько й мати не здатні пережити того, що сталося зі мною.
Можеш помолитися богам, Гермадамасе, за того доброго купця, з яким домовлявся про мене. Його вже нема, пропав і корабель. Незабаром після відплиття з батьківщини нас полонили пірати. Купець загинув, захищаючись, а я довгий час перебував на кораблі розбійницькому. Отже, звідав, що таке ганьба, рабство, тяжка праця гребця. Не можу описати всього, що пережив, скажу лише, що звільнила мене і товаришів з неволі велика буря. Розбійницький корабель затонув, ми врятувалися майже чудом.
Не слід про це повідомляти батькам. Чуєш, Гермадамасе? Хай для них все буде гаразд. Хай вони — та й всі інші — вважають, що Піфагор мандрує в чужинських краях під надійною рукою богів. Воно так і є, я теж вірю в невразливість людини, котра мужньо йде навстріч небезпеці, але нема над таким шукачем спокійної запони. Чим швидше йде корабель по морю, тим вищі, яріші буруни перед ним виникають… То, певно, закон прагнення.
Єгипетський корабель, про якого я згадував у листі до батька, доправив мене в Нижній Єгипет. Так я потрапив до Геліополіса. Неодноразово мене затримувала сторожа, та лист до Амазіса рятував. Ще раз дякую тобі за нього, мій найдорожчий учителю!
Тепер я перебуваю в геліополіському храмі, присвяченому богові сонця Ра. Я вільно ходжу довкола, розглядаю скульптури, читаю священні таблиці, на яких тексти висічено двома мовами — єгипетською і еллінською. Проте жерці насторожені й нелюб’язні. Вони ставляться до мене дуже суворо. Навіть лист до Амазіса не допоміг. Старший жрець сказав: «Не відаємо, що тобі відповість Амазіс. До того часу таємниці наших храмів для тебе закриті».
Терпітиму, віритиму в добру зірку. Лишайся здоровий і щасливим, мій коханий учителю.
Твій вірний учень
Піфагор.
Від Мнезарха Самоського синові Піфагорові — вітання.
Мій любий синку Піфагоре!
Скільки сліз виплакала мати, не опишу того. Про себе не хочу говорити, негоже чоловікові розкривати свої почуття. Та ти сам збагнеш, що батьківське серце — відкрита рана.
Проте все забулося, минулося. Ми мали від тебе вісточку, то й сонце виглянуло з-за хмари, мати весела, сподівається ще колись тебе побачити — щасливого й мудрого. Хай боги збережуть тебе в чужинському краю!
Ти просив, щоб я не писав, бо не знати, де ти будеш. А я пишу тому, що трапилася химерна пригода. Тиран Полікрат, як дізнався, що ти втік, зовсім сказився. Лютував, погрожував, злився. Та врешті минув час, я подарував йому кілька найкращих своїх виробів, і він заспокоївся. А оце недавно, почувши, що ти добувся Єгипту, він написав листа Амазісу, в якому просить допомогти тобі. Пише, що ти маєш неабиякий талант до філософії (чуєш, він навіть твоє визначення пошуку софії-мудрості вживає), що можеш прислужитися великому знанню. Що з ним сталося — не відаю. Може, хоче здаватися в людських очах великодушним і милостивим правителем? Та хай як собі знає, а я радий, що доля повертається ласкавим лицем до тебе. То й я, користуючись нагодою, пишу цього листа, щоб він поплив на тому ж таки кораблі, що прямує до Єгипту. Знаю — ти читатимеш його і дуже тішуся тим. Це все одно, що я обніму тебе.
Щирими сльозами вітає тебе мати, а материнські сльози — найкращий захист від лиха.
Бачив я Наріссу, мій синку. Розповів їй, як ти велів передати. Вона зажурена й самотня. Нікого не хоче знати, хоч женихів було доволі — гарних і багатих. Веліла написати тобі так: «Надійної будівлі нема для кого будувати. Є скеля на березі моря, де ми стояли вдвох. Над нею нема хмари, яка захистила б від спеки, та сонце не страшить її, бо серце вже давно висушене вогнем розлуки. Ждатиму всю вічність, як і обіцяла йому».
Химерна дівчина твоя Нарісса. Очі якісь божевільні, щоки горять. Недобре з нею вийшло. Зав’язав ти їй світ, а стежечки в життя не відкрив. Ну, та роки минуть, все обійдеться.
Синку Піфагоре! Ще прошу тебе, аби ти не летів на всілякий вогонь, що спалахне на обрії. Багато вогнів запалено в світі для пастки, для приманки довірливих метеликів. Серце моє болить, коли я подумаю, що ти один поміж чужими, зовсім чужими людьми!
Хай береже тебе наша любов.
Мнезарх.
Мнезарху від Піфагора — щире вітання.
Коханий батьку, все обійшлося. Твого листа отримав, дуже тим тішився. Мав бесіду з Амазісом, царем єгипетським. Він милостиво прийняв мене, розпитував про Елладу, про мудреців еллінських. Особливо цікавився Фалесом і Ферекідом, він добре їх пам’ятає, бо теж посилав їх до жерців Мемфіса та Фів.
Цар розпитував про мої знання, дуже дивувався, звідки я так багато знаю. Сумнівався, чи зможу пройти посвяту у єгипетських жерців, бо статут їхній жорстокий й без жодних винятків. Вони взагалі не приймають чужинців, лише в останні роки Амазіс звелів жерцям допускати до посвяти еллінів, якщо вони пройдуть необхідний іспит.
Проте мені здається, що жерці не вельми слухаються царя. Вони бояться його і чужинців приймають, але далі перших ступенів знання не допускають. Сподіваюся, що наша мудра Афіна допоможе мені проникнути в їхню таємницю. Малюнки в храмах, велетенські скульптури, таємничі символи папірусів, легенди — все мене хвилює, все настроює на урочистий лад. Вірю, що я розгадаю дивне запитання Сфінкса, який стоїть біля величних єгипетських пірамід. Ти пам’ятаєш, про що запитує Сфінкс? «Хто ходить зранку на чотирьох ногах, в полудень — на двох, ввечері — на трьох?» Загальновідома відповідь: людина. Проте ця відповідь лише для широкого загалу. Другий поворот ключа формулює запитання так: що таке час (хронос)? Саме час невпізнанно міняє людину, змушує до найхимерніших метаморфоз. Хто не знайде відповіді на це запитання Сфінкса, буде пожертий ним, тобто тим же таки прадавнім вітцем богів-кронідів і людей — Кроносом. Ось де величне завдання для всякого правдивого шукача Істини.
Проте я захопився, треба завершувати листа. Вразили мене масштаби прадавніх пірамід. Ті будівлі — справжнє чудо. В одному мемфіському храмі мені розповіли легенду, що піраміду Хеопса та дві інших, а також Сфінкса побудували сини неба, які прилітали до Древнього Єгипту на вогняних колісницях. Вони спорудили піраміди за одну ніч, ніби в казці. А вже пізніше Хеопс та інші фараони привласнили собі ту славу. Було суворо заборонено говорити про синів неба, а срібні таблички з їхніми письменами десь зникли в глибинах храмів. Чи є вони, чи то вигадки- не знаю. Може, фатум розкриє для мене ті хвилюючі знаки легендарних подій? З тією надією я й закінчую писати листа. Шлю до рідної Еллади своє серце і моє найщиріше вітання тобі, матері, Гермадамасу та Наріссі.
Ваш вірний син Піфагор.
Гермадамасу від Піфагора — найщиріше вітання.
Коханий учителю!
Вже минув рік, як я в Мемфісі, в головному храмі Тота, бога мудрості. Описую все, як воно сталося.
Амазіс дав мені листа до головного жерця у Фівах Сушіса. В ньому він просив допустити мене до посвяти, щоб тим самим виявити почуття дружби до Еллади та еллінських мудреців.
Великою баркою я доїхав до славетних Фів. Ніл там вузький, бурхливий. Береги скелясті. В горах багато печер, підземних храмів. Понад Нілом височіють титанічні постаті богів, я ще ніколи не бачив таких у Елладі. Вони вражають і пригнічують своєю масивністю. Людина здається комашкою перед тими гігантами.
Мене привели до головного храму Тота, поселили в зовнішній частині, за муром. Що там, в глибині, — не знаю. Маю для мешкання невелику комірчину, служка в чорному плащі носить для мене маїсовий хліб і молоко, на запитання не відповідає. Я прохав передати головному жерцеві, щоб він зустрівся зі мною, але ніхто до мене не прийшов. Я пробував вийти з подвір’я назовні — два мовчазні сторожі не пропустили мене. Почав хвилюватися — чи не потрапив знову в полон? Чи не зроблять жерці з мене безмовного раба?
Та ось завітали до моєї комірчини два посланці в темнім убранні. Вони знаками звеліли віддати Амазісового листа і вийшли. Я чекав ще кілька днів. Нарешті за мною прийшли. Поминувши невеликі ворота в головному мурі, ми заглибилися в темну печеру. Не знаю, як мої супутники знаходили шлях у тій плутанині переходів, та все ж ми щасливо дісталися до великого приміщення, куди вливався сонячний промінь з вузького отвору вгорі. В глибині помешкання стояла постать кам’яної богині. То була, як я пізніше дізнався, Ізіда — Велика Матір, покровителька мудреців, трохи подібна на еллінську Деметру, трохи — на Афіну. Біля її ніг сидів великий жрець Тота Сушіс. Величний дід, у білому вбранні, аскетичного вигляду, з великими чорними очима. Обличчя в нього спокійне, не прочитаєш жодних почуттів, але в погляді — незвичайна сила.
— Залиште його, ідіть, — звелів Сушіс еллінською мовою.
Супутники зникли, ми залишилися на самоті.
Жрець підвівся з кам’яного сидіння, підійшов до мене, довго мовчав, пронизуючи мою душу вогненним зором. Я теж мовчав, стримуючи хвилювання й дрож тіла.
— Тебе послано до нас, — нарешті сказав жрець. — Амазіс просить допустити тебе до посвяти. Ми прийняли тебе, бо воля царя священна. Але чи знаєш ти, що таке посвята?
Я промовчав. Що я міг йому відповісти?
— Посвята — це те, що людина може вмістити, — знову озвався Сушіс. — В череп’яний кухоль не ввіллєш бочки. Ніл не вмістить у своїх берегах Великого Океану. Яку міру маєш ти? Чому вирішив, що тобі потрібна посвята у великих Фівах?
— Знання Еллади не задовольнило мене, — сказав я. — Душа моя прагне більшого. Вона відчуває, що є глибоке знання Істини, і жадає його здобути.
— Навіщо?
— Птах не задумується, навіщо він летить у небо, — сказав я. — Крила несуть його в рідну стихію.
— Гарно сказав, — суворо промовив Сушіс, але обличчя його було непроникним. — Та дозволь поставити тобі кілька запитань, які покажуть, чи готовий ти до шляху посвяти?
— Питай.
— Назви своє ім’я.
Я здивувався. Сміється він, чи що? Таке просте, дитяче запитання. Я хотів уже сказати своє ім’я, та вчасно отямився, збагнувши, до чого він веде. І сказав — спокійно, з гідністю:
— Я не маю імені, великий жрець Сушіс. Хіба має ім’я Великий Океан? Хвилі — лише його прояви. Вони виникають і зникають. Так і люди — хвилі в океані життя. Вони мають імена тимчасові, але ті назви зникають разом з їхнім щезанням. Моє життя — то частка великого життя ойкумени, великий Сушісе. Його ім’я — таємниця.
— Ти мудрий, хоч і молодий, — похвалив жрець. — Я помітив твоє вагання, проте ти вчасно збагнув приховану суть запитання. Мало хто зумів відповісти на нього. Я допущу тебе до Великого Іспиту. Витримаєш — приймеш посвяту, станеш нам братом. Не витримаєш — теж навіки залишишся в храмі, не вийдеш з нього, але станеш простим служкою. Вирішуй, елліне! Ще є час. Ізіда дивиться на тебе, вона не відає милосердя. Лише великий дух може підняти її покривало. Слабкий — згорить! Вперед або назад?
— Вперед! — сказав я. — Моє слово остаточне, тверде. Рішення безповоротне. Без Істини нема життя. Я волію пройти Великий Іспит, о Сушісе!
— Тоді йди і чекай!
Він дав знак, з’явилися мої проводарі, забрали мене. Оце сиджу в комірчині, пишу тобі листа, любий учителю, тепер уже останнього.
Після іспиту вже неможливо буде писати, мандрувати. Я одрізав усі шляхи. На що сподіваюся? Не знаю. Коли побачу рідну Елладу, чи й побачу? Теж не відаю. Та мушу пірнути в безодню таємниці, розкрити глибини древньої мудрості. Прощай, коханий Гермадамасе! Як летітимуть з єгипетського краю лелеки, прислухайся до їхнього клекоту, з ними я передам тобі, любим батькам і самотній Наріссі своє найщиріше вітання. Прощай, прощай, прощай!
……………………………
За ним прийшли на світанку, коли почали згасати в небі тремтливі зорі, а тумани осідали на храмах і стінах самоцвітними краплями. Піфагор не спав тієї ночі і був готовий до всього. Два посланці — в багряно-червоних шатах до землі, в гостроверхих шапках, з машкарою на лицях, з-за якої в прорізах поблискували очі, — мовчазно й зловісно стояли на порозі його комірчини. Потім один з них дав знак — іти за ними.
Піфагор ступив на внутрішній терен храму. Вони минули величну колонаду, сувору варту кам’яних богів. У темно-синій воді басейну заколихалися відбитки чорних левів. Іншим разом Піфагор милувався б небаченим видовищем, але тепер було не до того. Він мучився думкою про те, що Великий Іспит може початися зненацька, неждано, кожної миті. Як не проґавити, не пропустити? Серце стукотіло, думка металася в передчутті дивовижних і страшних розгадок. Потім він знеміг від напруги й вирішив — досить! Несила уявити, що жерці вигадали за довгі тисячоліття. Треба йти просто й незворушно. Він знає одне — пошуки правди. Чисте серце знайде дорогу, відкине павутину лжеістини.
Вузьким коридором, що звивався довкола товстої колони, Піфагор з проводарями вийшов на вимощену синіми цеглинками вуличку, що вела по горішній частині муру до похмурої високої гори. Звідси видно було рожеве плесо Нілу, зелені пасма очеретів, кораблі з високими щоглами. В небі кружляли лелеки, такі самісінькі, як і в коханій Елладі. Піфагорове серце болісно стислося, в уяві майнула розпачлива постать Нарісси, заплакані очі матері, висока хвиля з пінистим прибоєм, де він так любив стояти в задумі. Він на хвильку стишив крок. Ось уже чорний отвір, холодний подих печери: ніжне сяйво світанку зникло. Може, назавжди?
Обабіч, в нішах, горіли смолоскипи, стіни мерехтіли гранітними гранями. Печера розширилася і привела до чималої зали.
Посередині стояв великий жрець Сушіс. Як і минулого разу, він був спокійний, зосереджений, незворушний. «Ніби статуя», — подумалося Піфагорові. А може, так треба? Може, Істина пізнається в повному відреченні від зовнішніх проявів почуття?
Піфагор зупинився. Супутники лишилися позаду.
— Не передумав? — глухо запитав жрець.
— Ні, — твердо відповів Піфагор.
— Гаразд. Іди.
Він зробив знак рукою. З бокового проходу вийшов високий, атлетичної будови ефіоп, подав еллінові двосічного меча.
— Візьми.
— Навіщо? — здивувався Піфагор.
— Ти шукаєш Істину, — приязно озвався Сушіс, — а її не просто знайти, на шляху до неї безліч ворогів. Лише той, хто має серце воїна, здатний пробити всі заборола. Може, тобі доведеться змагатися з ворогами, пробиваючи шлях до мети силою. Бери!
— Істину не здобудеш силою, а тим більше — насиллям, — похитав головою Піфагор. — Там, де сила, — поруч безсилля. Чим могутніший натиск сили — тим незламніший опір. Це древній закон протилежностей. Коли начала у вічній ворожнечі — хіба складуть вони у громі поєдинку Істину? Не візьму меча, о Сушісе! Воїн з мечем — лише убивця, я волію бути воїном духу!
— Добре, — скупо похвалив Сушіс. — Зараз вирушиш на пошуки. Може, це триватиме хвилину, може, годину, може, роки… А може, всю вічність. Різні люди стрінуться на твоєму шляху, треба оволодіти їхнім довір’ям, пошаною. Візьми ось це, пригодиться…
Ефіоп зник, на його місці стояла білошкіра дівчина з серпанком на обличчі, вона тримала в простягнутих руках розкішні шати з оксамиту та шовку, розцяцьковані золотом.
Піфагор усміхнувся.
— А ці ганчірки й поготів не знадобляться мені. Знаю, що люди стрічають мандрівників по вбранню. Та не в таких шукати розгадки таємниці буття. Вони не відають про неї, бо схиляються перед марою розкоші. Я не маю потреби у цих шатах.
Дівчина щезла в темнім переході печери. Тоді Сушіс дістав з-під широкого плаща шкіряну торбинку, струснув її. Тонко задзвенів метал.
— Що ж, тебе не спіймаєш, елліне. Маєш чисте серце. Я радий, що ти не обтяжуєш себе зайвим тягарем, так легше йти по шляху Великого Іспиту. Але ось це — від мене, не відмовляйся. Візьми…
— Що там?
— Золото. Найблагородніший метал. Це вже не для випробування, не турбуйся. Путь у тебе далека, при собі завжди варто мати якусь дещицю грошей, не завадить…
— Мені завадить, — нахмурився Піфагор. — Я вдячний тобі, великий Сушісе, за турботи, але облиш. Може, й справді згодяться мені гроші, може, хтось допоможе мені за них на шляху пошуку, нагодує, дасть притулок. Та волію, щоб робили все це мені не за гроші. Оплачений шлях не веде до правди.
На чолі Сушіса пролягла зморшка невдоволення. Він підвів руку, до нього нечутно підбігли дві служниці з тацями в руках. Жрець зняв з таць білі скатертини, Піфагор побачив череп’яні пляшки, грона винограду, рум’яні пшеничні коржі.
— Ну що ж, — сказав Сушіс. — Твоя правда, за гроші не варто здобувати собі друзів на великому шляху. Хай буде по-твоєму. Я прощаюся з тобою, елліне. На прощання хочу з тобою випити сонячного соку винограду — дарунка вогнистого Ра.
— Я поспішаю, о Сушісе! — сказав Піфагор. — Не затримуй мене більше. Не хочу ні обтяжувати себе їжею, ні затуманювати вином на шляху пошуку.
Очі жерця заблищали ярим вогнем.
— Добре, йди! — гримнув він.
Погасло світло. Загуркотіли громовиці під склепінням печери. Сушіс зник. Піфагор залишився наодинці з темрявою.
— Куди йти? — запитав він.
В сутінках почувся зловтішний сміх. Потім перед очима елліна спалахнула вогниста риса, ніби полум’яна примарна гадюка поповзла між скелястими стінами. Він кинувся в тому напрямку, де пролягала риса. Дорогу перетнула тріщина, він перестрибнув її. Далі риса зникла, в ніші на стіні палахкотів смолоскип. Піфагор висмикнув його, рушив далі. Налетів вихор, погасив смолоскип, вирвав з рук. Піфагор упав на коліна, поранив руки. Підвівшись, прислухався. Довкола панувала тиша, десь у пітьмі дзвінко падали краплі води.
Піфагор поволі рушив далі, тримаючись руками за стіни печери. Зненацька темряву змели потужні хвилі блакитного сяйва. Воно лилося не знати звідки, посилювалося, вібрувало. Перед шукачем виникла рожева квітка, піднялася вгору, розкрилася. Вона була подібна до лотоса на хвилях Нілу. Сяйнула блискавиця, розпанахала квітку, і на її місці виникла велична постать Ізіди у сріблистому вбранні. Голову богині вінчала рогата тіара з мерехтливою кулею.
Піфагор зачудовано дивився на неї. Це було не мертве зображення, а жива, трепетна постать. Очі її дивилися просто в серце шукачеві, рожеві вуста ворушилися. Почувся мелодійний голос:
— Хто ти, шукачу?.
— Я той, хто жадає Істини, — відповів Піфагор.
— Лише я маю ключі до Істини, — сказала Ізіда. — В прадавні часи мій коханий муж Озіріс вирушив у далекі зоряні краї. Брат його Сет залишився правителем у прекрасному краю Озіріса[20]. Задумав він у глибоких тайниках свого серця оволодіти царством брата і мною. Підступом убив Озіріса, коли той повертався додому, розкидав частки його у вселенському просторі і став правителем трьох світів. Та моєї тайни він не торкнувся, мудрості Ізіди не збагнув, бо запона моя відкривається лише для чистих сердець. Я прийшла у цей світ, о шукачу, щоб збирати частки мого коханого, бо найбільше їх тут, у темній земній безодні, у вихорах зловісного Аїда. Непросто знайти, відшукати ті частки, бо злий Сет заманює вірних вояків Озіріса до себе, щоб здобути для себе чистий вогонь сердець і підняти таємниче покривало Ізіди, покривало Істини. Я ходжу, плачу, я шукаю іскри гарячого серця Озіріса. Ой, як довго, ой, як тяжко блукати в цьому темному світі! Допоможи мені, о шукачу, допоможи відшукати частки тіла коханого, і я нагороджу тебе — відкрию для тебе запону Істини. Ти ввійдеш у сяйво Озіріса!
— Я готовий! — щасливо скрикнув Піфагор. — Я твій, о прекрасна богине Ізідо!
— І ніщо не зупинить тебе? — тихо прошелестіло запитання Ізіди.
— Нішо! Ні грози, ні спека, ні горе, ні рабство! Лише скажи мені — чому існує цей тяжкий світ? Чому в ньому є раби і господарі? Чому дух людський приковано до скелі нерадісного існування, немов древнього титана Прометея? Невже такий закон буття? Скажи, о Ізідо?
— Та відповідь за моєю запоною, шукачу! Ти рано хочеш пізнати її!
— А чи скоро це станеться?
— Коли опромінишся сяйвом Озіріса.
— Що мені робити?
— Шукай. Допоможи мені. Відкрий очі серця. Тілесні очі не допоможуть.
— Я ще побачу тебе, о Ізідо?
— Я чекатиму тебе.
— Де? — крикнув Піфагор.
Постать Ізіди зблякла, почала танути, згасати. Вона ніжно усміхнулася, підняла руку.
— Всюди, шукачу. Де ти шукатимеш Істину, там і я поруч з тобою, йди вперед. Не забувай про розтерзаного Озіріса. Не забувай! Доки він не воскресне, світ буде знемагати в полоні темного Сета…
Знову насунулося море пітьми, ще страшнішої, ніж раніше. Піфагор ступив уперед, зворушений побаченою феєрією. Що це? Звідки? Справді йому з’явилася богиня чи то гра втомленої, напруженої уяви? Та ні, вона здавалася живою і близькою. Ось і тепер у свідомості відлунює її тихий голос, сповнений туги й кохання. Озіріс… Дивний символ. Який зв’язок цього єгипетського міфа з пошуками Істини?
Пітьма німувала. Треба було йти далі. Без світла, без провідника, у напруженій тиші печер.
Піфагор ступав сторожко, намацуючи підошвами шлях. Печера вела вниз, звивалася в’юном, склепіння нижчало. Незабаром еллін уже чіпав тім’ям стелю, доводилося йти нагинці.
Попереду вибухло полум’я, заклубочилося криваво-чорними звивами, в лице дихнуло жаром. Піфагор на одну мить стишив крок, але в голові задзвеніла струна: вперед!
Він кинувся бігти, вогонь струменів попід ногами, дим виїдав очі, язики полум’я химерно вигиналися, ніби жала драконів, чувся пронизливий крик — грізний і жалібний водночас:
— А-а-а! Зупинися, захисти нас! Захисти!
В полум’ї метушилося безліч цяток. Піфагор придивився до них. То були очі — тисячі очей. Сині, чорні, карі. Вони закликали, просили, благали:
— Зупинися, зупинися, визволи нас!
— Хто ви? — розпачливо крикнув Піфагор, затуляючи обличчя від пекельного жару.
— Ми розуми й душі прадавнього світу Озіріса! Нас розтерзав темний Сет, замкнув у в’язницю кам’яних глибин! Ми стали духами скель і гір! Ми заковані тягарем землі! Ми знемагаємо у тяжкій нарузі й безвиході! Визволи нас, допоможи!
— Як допомогти вам? — з мукою запитав еллін.
— Залишся з нами. Нам душно, тісно! Твій вогняний дух дасть нам силу, снагу і надію! Зупинися!
Піфагор вагався лише мить.
— Ні! — крикнув він. — Не зупинюся! Я прагну Істини! А ви хіба відкриєте мені всепроникаючий промінь правди? Якщо вашу рушійну силу поглинуло каміння, перемогло, то що здобуду я від вас, коли зупинюся? Тисячолітній сон! Чим стану? Підніжжям невідомих сил і невблаганних стихій! Хочу’сягнути кореня буття, там розгадка і вашого визволення! Не маю чим допомогти вам нині — я йду далі!
Минувши смугу полум’я, Піфагор вийшов на рівну стежку. Позаду чувся демонічний регіт, ридання й стогін. Шукач поривався далі, не обертаючись.
Зненацька перед ним розкрилася прірва, знизу дихнуло смородом, гнилизною. Піфагор, зойкнувши, впав у якесь густе драговиння, занурився до пояса. Спробував рукою довкола себе — стіни були гладенькі, прямовисні. По них годі було видряпатись назад. Тоді він побрів далі. Під ногами хлюпало, дух забивало неприємними випарами. Поверхня болота ледь помітно мерехтіла фосфоричним сяйвом. Піфагор наступив на щось, намацав палицю. Вона насилу піддалася, над водою виринула рука людського кістяка, а за нею — череп. Зотліла плоть вже не трималася купи, байдуже осміхалися вишкірені зуби. Еллін з огидою скрикнув, випустив зловісну знахідку.
Жахлива проява! То, певне, якийсь його попередник, котрий не дійшов до мети, задихнувся в болоті. Невже і йому судилося те саме? Замість прекрасного лиця Істини — німа й безжальна могила?
Відчув, як задуха все сильніше спирає дихання. Хутчіше, хутчіше! Не безмежне ж це прокляте болото! Десь удалині чуються моторошні крики, регіт. Хто там? Сичі чи, може, гієни? Гієни під землею? А втім, хто скаже, де він мандрує? Може, в іншому світі, а може, вві сні?!
Кам’янисте дно глибшає, багно вже дістає грудей, шиї. Піфагор задирає голову, щоб грязюка не потрапила до рота. Вже неможливо йти, треба пливти. Руки обважніли, драговиння тягне донизу. Не здавайся, Піфагоре! Чуєш, не здавайся!
Та ось здалека почувся ласкавий плюскіт води, багнюка порідшала, запахи гнилизни розвіялися. Піфагора підхопив сильний потік, поніс. Швидше, швидше. Еллін полегшено зітхнув: слава богам, якщо вмирати, то не в проклятому болоті! Підземна ріка глухо вуркотіла, звиваючись поміж крутими стінами, хлюпала в невидимі береги.
Нарешті течія винесла Піфагора на широкий простір, ріка перейшла у спокійне озеро. На тім боці видно було білостінну хатинку, пальми біля неї; згори падало денне світло, воно грало феєричними зайчиками на темно-фіолетових водах, що плюскотіли поміж прямовисними скелями.
Піфагор радісно поплив до берега. Нарешті!
Він виліз, знеможено впав на пісок. Спочити, хоч трохи спочити… По тілу прокотилася солодка млість. Нічого не треба… тиша… спокій…
З далини докотився тихий, мелодійний голос:
— Ти допоможеш мені, шукачу? Еллін схопився, випростався.
— Ні, не хочу спочинку! Я йду, ясноока Ізідо! Сила є в ногах, дух мій твердий!
Він на хвильку заглянув до хатинки, там на столику лежали соковиті дині, смажена паруюча риба, прозорі грона винограду. Тиша, мир, чекання… Піфагор ковтнув слину, одвернувся. Поглянув угору, там клубочилася сонячна імла, закриваючи скелясте склепіння колосальної печери. Хто влаштував цей шлях іспиту? Де вони, ті, котрі стежать за ним? Та й чи стежать? Ось черепи й кості попід стінами, — то сліди нездійснених надій. Їм ніхто не допоміг…
Туга лягла на Піфагорову душу, десь в глибині серця заворушилися сумніви. Не час думати про це. Вперед!
Хатинка залишилася позаду, перед ним — знову чорна паща печери. Невже знову треба долати вогонь, примари, болото? Чого ще чекати на шляху Великого Іспиту?
Склепіння нижчає, нижчає. Вже можна йти лише нагинці. Ось вже треба ставати на коліна, повзти…
Печера круто опускається вниз, шукач ковзається грудьми, животом по гладенькому камінні. Тепер вже назад не виберешся, хоч би й захотів. Прохід звузився так, що можна лише пробиратися вужем. Скелі обдирають шкіру до крові. Коли ж кінець? Коли нарешті кінець путі? Чи, може, він не має кінця?
Кров бухає в скроні, груди роздимаються, мов ковальський міх. Несила повзти, руки, як зламані гілки.
Піфагор завмер, прислухаючись. Невже довкола нікого нема? Невже його покинуто напризволяще? Хіба Істина має бути такою жорстокою? Чи жорстокі її вороги? Хто ж влаштовує іспит для шукача? Хто?
Він люто кинувся гребтися далі, камінь стиснув його з усіх боків, охопив, ніби лещатами, — аніруш! Спробував сахнутися назад — не пускає!
— Гей, хто чує мене, — допоможіть! — заволав Піфагор.
Скелі ковтнули його крик. Хвиля жалю залила груди, він заплакав. І ті сльози заспокоїли його. Тіло ослабло, м’язи зм’якли. Спокійніше, Піфагоре! Доки можеш дихати, жити — не допускай відчаю.
Перепочивши, він тихесенько, ледь відчутно просунувся вперед. Вийшло. О радосте! Він видихнув повітря, спробував ще. Далі, далі… Яке щастя, що він нічого не з’їв перед іспитом! Нізащо б не проліз крізь цю мишачу нірку!
Вершок за вершком, лікоть за ліктем пробирався він тісною дірою, доки не випав з неї. Падіння було таке несподіване, що Піфагор не встиг навіть скрикнути. Він вдарився об м’яку землю і знепритомнів…
Ніби в маренні, відчув, що його перевертають, кудись несуть, кладуть на дерев’яний ослін. Ніжні руки витирають кров на тілі, змивають бруд і піт, змащують пахучими рідинами. Легко, приємно, радісно. Невже кінець шляху? Він досягнув…
Знову тиша. Мовчання. Де ж люди?
Піфагор розплющив очі. Він лежав у невеликій, розкішно вбраній кімнаті. На низенькому столику стояли високогорлі глечики, парували якісь страви, бурштинилися золотаві грона винограду.
Стіни кімнати вкривали важкі барвисті килими, світло падало з двох стрілчатих вікон, десь аж з-під стелі. В кутку, за прозорим серпанком, заманливо біліла пишна постіль.
Безшумно відчинилися двері, до кімнати зайшла висока струнка дівчина, загорнута в прозоре покривало, під яким просвічувалося молоде гнучке тіло. Вона наблизилася до Піфагора, відкинула запону з лиця. Еллінові перехопило подих: такої краси він ще не бачив ні в Елладі, ні в Сірії, ні тут, у Єгипті.
В імлисто-синіх очах майже не видно зіниць, вії, ніби крила птаха, піднялися над ними й завмерли — злякано, насторожено. Оксамитні брови відтіняють високий чистий лоб. Вона поворухнулася, тривожно заколихався водоспад волосся, заіскрився синюватим полиском. Затремтіли майже дитячі, трояндові вуста. Піфагор почув ніжний голос:
— Ти здолав тяжкий шлях, шукачу… Ти хочеш спочинку…
— Хто ти, прекрасна дівчино? — ледве спромігся промовити еллін. — Я вже десь бачив тебе. Мені знайомий твій голос…
— Ти втомився, знеміг, — провадила дівчина далі, ніби не чула Піфагорових слів. — Ця постіль для тебе. Спочинь. І я буду тобі подругою, матір’ю, коханою…
Піфагор задихнувся від щастя. Вона — така неземна, богоподібна, незрівнянна — буде його подругою! Невже це правда? Він заслужив нагороду за свої муки, за велике терпіння?..
— Ти прекрасний, юначе, — лагідно промовляла дівчина, підступаючи ближче. — Давно я не бачила таких, як ти, героїв. У тебе тіло, ніби в молодого оленя, в тебе бронзове волосся, я не милувалася таким в Єгипті, в тебе ясні блакитні очі, ніби відблиск ранкового неба. Будь зі мною, шукачу, будь зі мною…
— З тобою, — сказав зачарований Піфагор. — 3 тобою… Може, ти і є Істина?..
В серце вп’ялася стріла. Еллін зненацька згадав пожовклі, зотлілі кістяки в затхлому баговинні. Чого ж прагнули вони? Невже ось цієї зустрічі? Затишку, спокою, ніжних та лагідних слів…
— Істина? — перепитала дівчина. — Нащо тобі Істина? Та й де вона? Я не бачила Істини…
А тихо, ледь чутно, вона прошепотіла, пильно дивлячись у очі Піфагорові:
— Не залишайся, прекрасний юначе! Не залишайся…
Піфагор затремтів. Ось вона — пастка! Після суворого іспиту — пастка ніжності! А дівчина щира, вона не бажає, щоб він потрапив у сільце, як молодий недосвідчений птах. Спасибі тобі, дівчино, хай боги благословлять тебе!
— Чому ж ти не йдеш до мене, о мужній шукачу? — вголос промовляла дівчина. — Прийми моє кохання, в ньому ти знайдеш глибину чуття, палкішого від будь-якої Істини.
Вона ступила крок ближче, хотіла обняти юнака. Він спалахнув від її доторку, сахнувся до стіни.
— Не хочу! Я мушу досягнути мети! Якщо ще не кінець іспиту, не зупиняй мене, дівчино! Де мені знайти вихід?
— Іди! — гнівно скрикнула дівчина, проте очі її пойнялись ласкавим, радісним блиском. — Іди, недостойний елліне! Ти зневажив мою красу, ти не вклонився принадам Ізіди! Двері перед тобою, іди!
Він кинувся до відчинених дверей. Перед ним запломеніла вогненна риса. Піфагор побіг, ніби за ним хтось гнався. Десь лунало ричання звірів, спалахувало і знову згасало світло, та еллінові все те було байдуже. Вперед, вперед! Він відчував, що переміг. Ніщо не затримає його, коли він подолав принади ніжності й кохання.
Шлях йому перепинила широка прірва. Їй не видно було краю. Вогняна риса вказувала на той бік. Піфагор придивився — над безоднею сріблилася стежинка, сплетена майже невидимими нитками, схожими на павутину.
«Коли є дорога, можна по ній іти», — подумав Піфагор і, затамувавши подих, ступив у порожнечу. Невидимий міст захитався, завібрував, проте витримав вагу Піфагора. Він відважно рушив над прірвою, балансуючи руками. Глибоко внизу шумів гірський потік, пінився на гострих скелях. А спереду в імлі вже вимальовувався протилежний берег. Ближче, ближче! Піфагор хапається за камінь, насилу вибирається на твердий грунт, все ще не вірячи, що йому пощастило подолати безодню. Не треба дивитися назад, голова паморочиться від нелюдської напруги. Вперед, вперед!
Дихає теплий, напоєний пахощами квітів, вітер. А перед Піфагором могутня брама, окована бронзою. Невже при завершенні шляху мертва, байдужа перепона, і доведеться когось просити, щоб йому відкрили мовчазні ворота?!
Піфагор в ярому зусиллі наліг грудьми на браму. Потім, розігнавшись, одчайдушно вдарив плечем. Ворота загули, похитнулися і з гуркотом розлетілися на частки. Еллін упав на землю. Його підхопили сильні руки, поставили на ноги. Вогняні очі Сушіса дивилися на Піфагора здивовано й тривожно. Він обняв шукача і розчулено сказав:
— Ти здолав, синку, Великий Іспит. Мало хто витримував його. Істина вибирає тебе для свого шляху. Йди спочивай…
Піфагор заплющив очі, солодка млость сну покотилася по тілу.
— Я пройшов, — прошепотів він.
— Радуйся, шукачу, — пролунало десь у високості. — Іди далі стежкою сліз. Я жду тебе, Озірісе! Я чекаю…
Два дні Піфагора ніхто не тривожив. Його перевели у внутрішнє подвір’я храму, одягли в білий лляний гіматій. Мовчазний слуга-ефіоп приносив їжу, на запитання не відповідав. Еллін виходив на мур, милувався повноводим Нілом, блакитним маревом на обрії, далекою смугою жовтих пісків. Думав напружено й болісно. Чого він досяг? Навіщо той дивний Великий Іспит? Що він доводить, в чому переконує? І кого?
Третього дня після сніданку прийшов Сушіс. Був простий і дружній. Зникли з обличчя суворість і замкнутість. Тепер це був не жрець бога мудрості Тота, а старший друг, товариш, батько. Піфагор підвівся, щоб його привітати, Сушіс знаком звелів сидіти. Сам ходив по приміщенню, задумано поглядаючи на елліна. Зрештою тихо озвався:
— Ти, певне, чекаєш — що далі?
— Так, учителю.
— І дивуєшся, навіщо такий складний ланцюг Великого Іспиту?
— Ще й дуже, — відверто признався Піфагор. — Адже шукач знає, що затримуватись не можна, він знає, що треба йти вперед. Треба лише мати мужнгість і силу для прагнення…
— Одначе мало хто пройшов шлях Великого Іспиту, — підхопив великий жрець. — Особливо його останні кроки, — додав він, лукаво усміхаючись. Безумовно, Сушіс натякав на зустріч з дівчиною.
Піфагор спалахнув. Жрець одвернувся, ніби нічого й не помітив. Потім посерйознішав, зупинився перед елліном, нахмурившись і склавши руки на грудях.
— Твоя правда. Той іспит, що ти пройшов, ще нічого не доводить. Його може пройти і мужній злочинець, котрий жадає проникнути в таїну храмів. Отже, той день лише довів, що ти нездоланно прагнеш до мети. І та мета…
— Істина, — палко підхопив Піфагор.
— Не повторюй часто цього слова, — втомлено сказав Сушіс- Що воно означає? Лише «те, що існує». Кожен вкладає в це слово своє поняття. Невже ти гадаєш, що Істина одна й та ж сама для тебе й для мене?
— Вона повинна бути єдина, — твердо промовив Піфагор. — Інакше то вже не Істина, а її підробка.
— Ти в полоні слова. Чому Істина повинна бути однією для всіх? — скептично запитав жрець. — Для людей, для звірів, для ось цього каменя, що в нас під ногами, для тієї хмаринки, що ось там, за вікном…
— Не знаю, — розгубився Піфагор. — Для каменя… для хмари… Не знаю… Вони не шукають, не мислять…
— Хто сказав тобі про це? — наполягав Сушіс. — Чи ти забув крики у підземеллі? А щодо людей… то й не всяка людина думає про Істину. Більшість з них заклопотані щоденними справами — їжею, житлом, вбранням. Яку Істину ти для них запропонуєш, щоб вона була єдина з твоєю? Чи ти гадаєш, що вона десь прихована, як скарб, і треба лише знайти її і роздавати всім, кому скільки належиться?
— Не знаю… Я ще не думав про це… Я й приїхав до Єгипту, щоб знати більше. Знати і розуміти. Я чекаю, учителю. Одчини мені браму до втаємниченого знання…
— Оце інша справа, — схвально мовив Сушіс. — Говори просто, так, як спраглий у пустелі просить джерельної води. Я для тебе відкрию наші бібліотеки. Читай, думай. Ти ступив на перший щабель посвяти. Готуйся до другого. Він буде складніший…
— Коли?
— Не знаю. Все залежить від тебе. Ходімо, я покажу тобі бібліотеку…
Вони пройшли заплутаними коридорами, де не було видно жодної живої душі. У високих світлих залах Піфагор побачив ряди пожовклих манускриптів за прозорими слюдяними пластинами. Папіруси, пергаменти, срібні та череп’яні таблички лежали в заглибинах, видовбаних у суцільній скелі. Крізь круглий отвір у стелі падало сонячне проміння, повівав теплий вітрець. Піфагор захоплено оглядав незвичайну скарбницю. О боги, він і не мріяв про таке багатство! Тут можна роками читати і не здолати всього…
Сушіс помітив захоплення на обличчі Піфагора, усміхнувся.
— Тебе вразило сховище? Це ще не все. Ходи за мною. Вони ступили в сусіднє приміщення. В присмерку еллін побачив обриси невідомих пристроїв, металеві платівки, складені рядами, прозорі кулі.
— Що це? — прошепотів Піфагор.
— Священна бібліотека, — сказав Сушіс.
— Я зможу прочитати книги, що зберігаються в ній? — схвильовано запитав еллін.
— Поки що — ні…
— Чому?
— Не питай забагато, — скупо відповів жрець. — Ходімо звідси. В цю бібліотеку можуть заходити лише кілька вищих ієрофантів[21]. І я, звичайно… Читати ці таблички й книги можна після вищої посвяти.
— А я, о учителю?
— Не знаю. Це не від мене залежить. Воля Ізіди, — загадково промовив жрець. — Умій терпіти. Терпіння підземних вод продовбує величезні печери.
— Я терпітиму, учителю.
— Гаразд. Залишайся тут. Читай, думай. Я покажу тобі, де книги еллінською мовою. Ієрогліфи Єгипту ти почнеш незабаром вивчати з моїми помічниками. Я даю тобі необмежений час і можливості, Піфагоре. Ти сподобався мені. І коли ти…
Сушіс замовк, ніби вагаючись.
— Що, учителю?
— Коли ти виявишся твердим і мудрим… Гідний істинно великого шляху — перед тобою відкриється дивовижне майбуття. Більше нічого не скажу. Жди і надійся. У священну бібліотеку не заходь. Ти хочеш запитати — чому?
— Так, учителю.
— Така воля Ізіди. Крім того, ти нічого не прочитаєш. Священну мову знаю лише я і передам її своєму спадкоємцю…
Жрець наблизився впритул до учня, суворо зазирнув у його очі, тихо додав:
— Тим спадкоємцем можеш бути і ти, елліне. Чуєш? Але про це нікому й слова.
— Я мовчатиму, учителю, — розчулено сказав Піфагор. — Дозволь мені залишитися тут одразу?
— Добре. Я покажу тобі, як звідси виходити. Не марнуй часу, сповнюйся мудрістю. Вранці сюди приходитиме мій помічник, запитаєш його, що буде незрозуміле. Мене не турбуй. Я сам прийду, коли настане час.
— Гаразд, учителю.
Сушіс рушив до виходу з зали. Піфагор ще хотів зупинити його, запитати про феєричну постать Ізіди, про страшні випробовування в печерах, про голоси, що прохали його зупинитись, — та якийсь внутрішній голос звелів йому мовчати. Надто багато одразу… надто багато… Не слід обганяти течії подій, доля принесе його до жаданого берега…
Минали дні, місяці.
Піфагор не помічав плину часу. На світанку вставав, купався в басейні, зустрічав схід сонця разом з іншими жерцями урочистим гімном хвали. Потім з’їдав скромний сніданок — маїсовий коржик із джерельною водою — і йшов до підземної бібліотеки.
Він уже вмів читати єгипетські ієрогліфи, розбирав клинописні письмена. Неосяжна ріка розмаїтих знань попливла до свідомості елліна, міняючи попередні уявлення, ліплячи день за днем обриси нового світогляду. Та не все було зрозуміле Піфагорові. Тоді він вечорами ходив під зорями, намагаючись розплутати складні космогонічні та філософські клубки. Нікому було допомогти, Сушіс не приходив, а його помічник, котрий інколи з’являвся в підземеллі, уникав розмов з елліном.
Манускрипти про мандри душі людської після смерті займали більше половини поличок. Вони завалили Піфагора, поглинали майже весь час. Він знемагав під тягарем символів, намагався розкрити в плутанині чужих уявлень зерна зрозумілого, доступного.
Бог мудрості Тот в тих записах без кінця пояснював своєму учневі походження світу, цикли падіння й піднесення душі, закони стосунків між людьми й богами.
З незміряного лона Безмовного Божества, розповідали папіруси, сіються зерна-душі у поле простору, як сіє селянин пшеницю в розпушену землю.
Цикл за циклом, коло за колом пірнає душа все глибше у надра землі. І забуває про свою небесну вітчизну, захопившись принадами світу. Вже не пам’ятає вона осяйних пшеничних полів Озіріса, не бачить його божественного обличчя. Любі й дорогі їй своя сім’я, життя, земні втіхи та насолоди. І настає такий час, коли земне переважає небесне. І тоді душа засинає, вмирає. Інколи — назавжди. І лише молитви жерців можуть розбудити її, очистити, повернути до священного краю Озіріса.
Тяжкий післясмертний шлях душі. Вона блукає в темряві потойбічного світу, поміж демонами та злими богами. Вона стає, після незміряних мук, перед ликом невблаганного повелителя Істини та Справедливості, щоб дати йому відповідь за своє життя, слова й мислі. Непомильні терези зважують вчинки людини, щоб визначити її подальшу долю.
«Книга мертвих» навчає душу, що треба сказати перед Володарем неба. Але для цього слід повністю віддатися волі жерців — служителів божественних повелінь. Формула покаяння сувора й безжалісна.
Безліч, безліч запевнень давала душа, що вона не діяла так, як не веліли жерці та служителі богів. А під кінець сповіді вигукувала:
«Я чистий! Я чистий! Я чистий!»
І коли терези свідчили про безгрішність душі, тоді вона радісно поверталася до прекрасного царства Озіріса. Проте тільки в тому разі, коли на землі залишалася її бальзамована мумія. Досить було жерцям спалити мумію, і душа померлого вже гинула на віки вічні.
Піфагор бився над жахливими суперечностями єгипетських вчень. Навіщо Верховному Божеству сіяти беззахисні душі у чужий і ворожий світ? Чому не дати їм надійного захисту в борні супроти стихій і демонічних сил? Адже так робить навіть батько чи учитель на землі. Чому доля душі має залежати від волі жерців? Хіба всі вони мудрі й чисті? І як можна чекати справедливості від богів, котрі живляться й насичуються кров’ю грішників або запахом жертви?
Гай-гай, відсутня в цих манускриптах Істина, відсутні ті скарби, які варто було б передати коханій Елладі. Досить з нас і своїх богів, котрі мучать і терзають мужнього Прометея! Невже заради оцих страхіть прагнуть сюди еллінські учені та шукачі з далеких земель? Невже їх задовольняє нескінченне колесо заплутаних і несправедливих ідей? Не може бути! Як поміж половою ховаються життєдайні зерна, так і тут шукачеві під горами мотлоху має відкритися віконце у світ живлючої, сподіваної тайни.
Такі таблички й манускрипти знайшлися. І Піфагор вже не розлучався з ними. Там були математичні ідеї, любі його серцю, геометричні креслення, магія чисел, що пояснювала дивовижну мелодику видимого й невидимого світу.
Гармонія. Ось те слово, якого він чекав. Гармонія чисел, гармонія сфер, планет, людей. І в корені всього — число. Велика Одиниця. Таємнича, самотня, всеохоплююча. Від неї веде початок світ, люди, звірі, планети, далекі зорі. З неї витікають стихії. В неї повертається все суще, здійснивши круговорот буття.
Досвід показує, що закони чисел універсальні. Одиниця розділяється на двійцю і завершує себе в тріаді. Це перша геометрична фігура, явлена в світі, основа форм, речей, утворів. За нею йде квадрат, четвериця, священна підвалина тріади. Разом вони утворюють сімку, що лежить в основі матерії та її таємничого дивовижного життя. Сім — всюди. В музичній октаві. В небесній райдузі-веселці, що сяє в грозу. В тижні, встановленому прадавніми мудрецями. В ритмах хвороби й одужання, спостережених лікарями. А над всім тим — десятка, як завершення і ступінь до нового ряду. Одиниця і знак безконечності дають першу групу чисел. Як легко рахувати з допомогою нової системи, які великі можливості! Оце справжній скарб, його треба передати світові!..
Передати… Як, коли? Про це не можна навіть думати. Адже він поклявся, що навіки залишиться в храмі, не вийде з нього, не розголосить таємниць посвяти. За непослух — смерть і кара богів на тому світі.
Треба терпіти й чекати. Пити мудрість, відкидати випадкове й непотрібне. Час настане, джерело має пробитися. Навіть підземні ріки виходять на поверхню. Час настане…
Інколи Піфагор згадував чарівне видіння в печері, в його свідомості лунали сумні слова Ізіди, і здавалися вони еллінові цілком відмінними від заплутаних і втомлюючих манускриптів жерців. Чому так, звідки дивна розбіжність? Там — слова про розтерзаного Озіріса, розшуки загублених божественних часток, а тут — владні веління деспотичного правителя небес, котрий мав те ж саме ім’я. Де ж він — Озіріс? Тут, на похмурій землі, в царстві безжального Сета, загублений у вихорах стихій, чи там — в незбагненному небі? Хто він — жертва чи деспот? Жерці зберігають якусь таємницю. Вона зловісна й тривожна. Як її розкрити?
Одного разу надвечір, коли Піфагор прогулювався в саду поміж буйними кущами троянд, до нього наблизилася висока постать у чорному. З-за серпанку чувся схвильований подих.
— Хто ти? — запитав еллін.
— Амадіс, — прошепотів жіночий голос. — Не запитуй нічого. Завтра вранці зайди до священної бібліотеки.
— Мені заборонено туди заходити, — розгублено мовив Піфагор.
— Зайди, не бійся. Прощай, елліне…
Постать зникла з очей Піфагора так же швидко, як і з’явилася. Він навіть не збагнув, куди вона поділася. Відчув, що серце защеміло солодко й болісно. Амадіс… То вона — дівчина, котра врятувала його від спокуси під час Великого Іспиту. Що сталося б, якби він залишився тоді з нею?
Тільки чому ж вона прийшла знову? Хто вона тут, у храмі Тота? Чому кличе у священну бібліотеку? Може, підступ, змова? Навіщо? Сушісу досить наказати, і його замурують у підземеллі, закопають живцем у землю, втоплять у Нілі. Ні, тут щось не так. Її голос, її тривога… Треба йти, треба розірвати кільце таємниці.
Сонця не видно було того ранку. Сірі похмурі хмари закрили Ніл, далеку пустелю, весь виднокрай. Сіявся дрібний дощик. Жерці поховалися в храмах, розійшлися по своїх криптах-притулках.
Піфагор пішов до бібліотеки, сів на звичне місце. Його трясла лихоманка. Служка-ефіоп, котрий приносив сніданок, помітив незвичайну блідість на Піфагоровому обличчі, занепокоєно спитав:
— Може, великий брат занедужав? Покликати старших?
— Ні, не треба, Грааме! Не треба… Просто мені холодно. Я загорнуся в теплий плащ і зігріюся. Йди, ти мені не знадобишся…
Еллін залишився на самоті, довго сидів непорушний, прислухаючись до кожного шелесту. В підземеллі пливла тиша, з отвору падало денне світло, проте слабіше, ніж звичайно. Раніше Піфагор дивувався, звідки в похмурі дні береться сонячний промінь? Тепер він знав, що в стелі влаштовано складну систему прозорих каменів, які зберігали сонячне світло впродовж кількох днів. Коли було встановлено ту систему і ким — ніхто не відав. Еллін зітхнув — скільки прекрасних таємниць заховано від світу! А там — за стінами храмів — люди живуть у жебрацтві й темряві, поклоняючись моторошним, безглуздим ідолам. Чому б не понести ті знання народам, може, це зупинило б війни, облагородило серця…
Роздуми Піфагора перервав тихий стук.
Він насторожився, підвівся з сидіння, тамуючи хвилювання. Вона? Стук повторився, він долинав від дверей священної бібліотеки. Піфагор, вже не вагаючись, рушив туди. Наліг на важкі, оковані бронзою, двері, ступив у заповітну залу. В присмерку перед ним стояла дівчина з відкритим обличчям. Амадіс!
Перехопило подих. Він хотів щось сказати й не зміг. Вона поклала тонкі гарячі пальці на його вуста.
— Заспокойся, елліне. Не дивуйся, що я прийшла, що покликала тебе. Не бійся підступу. Я сама загину, якщо Сушіс дізнається про нашу зустріч… Слухай мене, прекрасний елліне, слухай… Знаєш, що ти у великій пастці?..
— Як? — приглушено скрикнув Піфагор. — Храм священного Тота — бога мудрості — пастка? Амадіс, як це може бути?
— Елліне, не будь дитиною. Я виконувала волю жерців, я була їх слухняною рабинею, але тепер — не хочу. Я порушила течію Великого Іспиту, попередивши тебе. За це — смерть!
— Але ніхто не знає, — озвався спантеличений Піфагор.
— Ніхто, — щасливо засміялася вона. — Якби ти підійшов до мене… якби обняв… тебе вже не було б на світі… або ти став би простим рабом…
— Чому ж ти…
— Я покохала тебе, — випередила його запитання Амадіс, просто й ніжно дивлячись в Піфагорові очі. — В твоєму погляді я узріла безодню чистоти й краси. Ти — як сонце для мене в цьому підземеллі…
— О Амадіс!
— Не бентежся від цих слів! Вони щирі, я чиста перед тобою, перед сонцем, перед небом. Моя любов підказала мені, як треба діяти. І ось я тут. Чи зрозумієш? Чи не одвернешся?
— Ніколи! — глухо сказав Піфагор. — Ти теж у моєму серці, дівчино… Тільки скажи… перед зустріччю зі мною… ти теж приваблювала… інших шукачів?
— Я завжди чекала, — спокійно відповіла Амадіс, ясно дивлячись в його обличчя. — Але ніхто не дійшов до мене. Всі вони гинули в болотах чи в печерах. Ти — перший, хто побачив мене…
— А як же інші жерці, ті, що прийняли посвяту? — приголомшено запитав Піфагор. — Адже вони витримали Великий Іспит?
— О елліне! — докірливо зітхнула дівчина. — Який ти ще довірливий! Жоден з них не проходив Великого Іспиту. Це випробовування лише для чужинців та для тих, кого воліють спекатися. Ти збагнув? Колись було інакше, але давно, дуже давно… Тепер все змінилося, у жерців свої таємні правила, статут. Чужинців вони не приймають у своє коло, чомусь лише тебе залишили живим. Я ще не відаю… але підозрюю щось недобре…
— Мене самого мучила непевність, — сказав Піфагор. — Безліч таємничого, заплутаного. Хто така Ізіда, звідки її жива постать, звідки лунають голоси у підземеллі? А вогні, чарівні кристали, що зберігають сонячне світло, мудрі математичні вчення?
— Ти ще не знаєш і сотої частки того, що належить пізнати, — усміхнулася Амадіс. — Коли прочитаєш священні книги в цій бібліотеці…
— Як? Письмена священної мови знає лише Сушіс. Він сказав, що передасть те знання тільки спадкоємцеві…
— Я теж знаю ті письмена, — прошепотіла Амадіс. — Не поспішай, я тобі все передам. Ти прочитаєш таблиці синів неба…
— Синів неба? — здивувався Піфагор.
— Так. Жерці суворо оберігають таємницю синів неба. Я теж всього не знаю, але ти дізнаєшся про все з цих срібних табличок. Іди сюди, дай мені руку. О ти, царевичу із моїх дитячих снів! Як часто я бачила тебе у видіннях…
— У яких видіннях, Амадіс?
— У мріях, у снах. Я знала, що зустріну тебе. Неодмінно. Серце моє сушила печаль. І ось сталося… Я бачу твої очі — ясні, як світанок над Нілом, чую тепло твоєї руки. Але я повинна встигнути, нам не можна довго сидіти разом. Слухай про синів неба, о прекрасний елліне…
Це сталося в прадавні часи. Вони прилетіли з неба на полум’яних колісницях. Очі їхні були як у людей, а постава відмінна. Сильні, нездоланні, вони вразили уяву людей землі, й народи поклонилися їм. Та сини неба забороняли прадавнім людям принижуватися і кланятися. «Ми ваші брати, ми жили на планеті, такій, як ваша земля. Тепер наша вітчизна загинула, і нам нема притулку. Ми залишимося з вами, навчимо вас мудрості. У нас нема жінок, наше знання нікому передати. Його мають вивчити ваші діти!»
Літаючі храми зупинилися в пустелі, далеко від поселень. Сини неба забороняли людям підходити близько до свого поселення. Лише здалека видно було високі шпилі літаючих кораблів, інколи чулися громи…
Минали роки. Сини неба вмирали, все рідше з’являлися вони поміж людьми. Вони навчали жерців мудрості, записували свої знання на срібних табличках, передавали розуміння священних письмен. Пізніше сини неба вибрали кількох дітей і сказали батькам, щоб ті не турбувалися про їхню долю. Діти згодом повернулися, а синів неба вже ніхто не бачив. Зникли навіки й літаючі храми. Діти запевняли, що в їхніх тілах тепер живуть сини неба, їхня пам’ять, думка, серце, почуття. Розповідали батькам дивовижні історії про якісь далекі планети, про небачені сонця-зірки, про Центральний Вогонь. Проте жерці — хранителі знання, котрі раніше отримали від синів неба скарби мудрості, почали сміятися над тими дітьми, і сміялися разом з ними всі інші люди. Дітей прогнали в пустелю, і вони розсіялися по землі. Де вони поділися — ніхто не відає.
Після синів неба лишився оцей лабіринт, в якому проходили Великий Іспит шукачі правди й знання. Ніхто не гинув під час іспиту, бо завжди за шукачем наглядали очі старших товаришів. Лише пізніше шлях випробування було кинуто напризволяще, і на ньому загинуло багато мужніх людей.
Постать Ізіди, яка промовляла до тебе, елліне, створена ними. Я не знаю, як вона виникає, звідки, але все це правда. Розтерзаний Озіріс, про якого вона розповідає, то розсіяні поміж людьми сини неба, то вогонь розуму, залишений ними на землі. Його можна зібрати докупи знову — мудрістю, мужністю, любов’ю і подвигом духу. І тоді в грядущих нащадках воскреснуть діти далеких світів, з’єднається в єдиний пломінь серце Озіріса, щоб продовжити свій вічний політ до Істини.
Так повинно бути, елліне. Та жерці зневажили заповіт синів неба і почали діяти злочинно й самовільно. Вони вживали сили й знання для підкорення темних людей, щоб тримати їх в покорі й рабстві. Те знання, що дається людям, заплутане, перекручене. Ізіда дарма благає шукачів знайти розтерзаного Озіріса в темному, холодному світі…
Амадіс замовкла, дивлячисо невидющим поглядом кудись угору, наче намагалася щось пригадати. Піфагор слухав її оповідь заворожено, мов чарівну казку. А може, це і є казка? Може, то прекрасна легенда, щоб піднімати шукачів для подвигу й нестримного руху вперед?
— Срібні таблички чекають ясного розуму й чистих рук, — сказала знову дівчина. — Мій батько, який знав письмена синів неба, передав мені священне знання. Він хотів, щоб воно потрапило до надійних рук, вийшло з підземного сховища у широкий світ. Він мріяв, що колись люди опанують мудрість, побудують літаючі храми, полетять у далеке прекрасне небо. О елліне, хай ти будеш тим джерелом, яке напоїть спраглих там, у широкому світі… Чи волієш ти цього? Чи не страхаєшся?..
— Я готовий, Амадіс! Я зважився і не боюся. Дай мені знання таємничих письмен.
— Ми будемо стрічатися тут щоранку, — радісно прошепотіла дівчина. — А коли ти познайомишся з мудрістю синів неба — ми втечемо на волю. І попливемо в твою чарівну Елладу. О море, неосяжні простори! Вони щоночі сняться мені! Вільні поля і гори! Як мене тисне це підземелля. Елліне, ти моя зірка надії! Визволи, визволи і забери із собою! Чуєш, прекрасний Озірісе?
— Чую, Амадіс!
— А тепер — обережність. Таємниця і обережність, елліне. Тут і стіни можуть мати вуха.
БЕЗОДНЯ
«Ти, що вступаєш на важкий і нескінченний шлях пошуку, ти, що не страхаєшся примар зневіри, суму й каяття, — ти, мужній мандрівнику духу, — ввійди у храм пізнання, як брат, як син, як воїн.
Діти Вічності вітають тебе.
Хай не втомляться твої ноги.
Хай не знеможеться твій розум.
Хай не опустяться в безсиллі твої руки.
Хай не зів’яне від темряви невдач твій бунтівливий дух.
Ми — твої старші брати. Ми звідали безодні космічних просторів, глибини часу, прірви духу й почуття. В мандрах за Істиною наша материнська планета, якої нині нема на зоряному небосхилі, пролетіла незміряні спіралі Вічності. Скидаючи чергове покривало таємниці, ми бачили перед собою на далекому обрії пошуку нову загадкову постать Несказанного, Непізнанного. І та невблаганна метаморфоза Світової Загадки, її невловимість була для нас тривожним і радісним магнітом безконечного прагнення.
Наш брате, чи радієш ти з того, що почув тепер? Чи, може, сумуєш?
Читай нові для тебе думки, приймай їх у серце, неси іншим людям, щоб підняти їхній погляд до зірок, до єдиної для всіх, всіх, всіх безмірної вітчизни.
І знай — не слід зупинятися ніколи, навіть тоді, коли тобі ввижатиметься попереду остаточний притулок для духу й серця. Нещадно розірви навіть наймиліші кайдани, хай це будуть і кайдани любові. Свобода — твій клич! Не забудь!
О золоте зерно Істини! Впади на чисті, щирі, мужні серця! Зійди пишним цвітом у прийдешніх світах…»
Таємничі слова розпанахують Піфагорову душу, бентежать до сліз, будять у пам’яті щось давнє, забуте, предковічне. Чому щира сповідь легендарного сина неба так хвилює його, чому вона така близька?
Амадіс навчила елліна читати священні письмена, і тепер він жадібно поглинає нове, небувале знання. Все завчене раніше розлітається попелом під подихом могутньої бурі космічної мудрості.
Одна за одною проходять перед Піфагором срібні таблички, промовляють до нього візерунками складних ієрогліфів, розширюють земний світ до неуявних глибин.
Смішні уявлення мудреців Еллади і навіть Єгипту. Вони змушують довкола темної, маленької Землі блукати химерними небесними шляхами Сонце й зорі. Істина спростовує ці примітивні, міркування, відкриває вікно до величного й страшного світогляду…
«В глибинах Вічності палахкотить Центральний Вогонь. То — таємниче ядро і сутність буття. Довкола нього обертаються, біжать плеяди, легіони зірок, планет, незримих світів. Ваше Сонце, люди — лише іскра Центрального Вогню, воно — його дитя, як і міріади інших світил — видимих і невидимих.
Земля, яка вам здається великою і важкою, лише порошинка в лоні просторів, вона легко і прудко біжить по спіралі довкола Сонця. Такою ж дорогою, на різній відстані від пломеніючого світила, мандрують ще дев’ять планет. Деякі з них ви знаєте, деякі простим оком невидимі.
Ми побували біля безлічі інших світил, відвідали сотні темних планет, де буяє життя. Творча сила матерії всюди породжує мислячих дітей, як і тут, на Землі. І така незміряна глибінь її творчої потуги, що відоме людям життя — лише цятка порівняно з всеосяжним життям бездонних часів і просторів Вселенського Древа. І де б ми не були, де б не пролітали, — всюди шукання Істини, вічний бій із стихіями косності та опору, вічне прагнення охопити крилами розуму розсипані частки Цілого. Така суть синів Небесної Ізіди — Великої Матері Сущого, Єдиної Природи.
Як об’єднати синів, розкиданих у неосяжному просторі неба, у лабіринтах минулих і прийдешніх епох? Як сягнути благословенної спільності? Ця думка жене і нас, о мужній брате, в глибини космосу. Вона й тобі не дасть спокою, якщо ти з нашого зоряного роду…»
«Невже і вони не знали віковічної таємниці буття? — думав Піфагор з сумом. — Такий високий рівень пізнання, про який і не мріяли ще земні мудреці, стільки шляхів позаду, а той самий стогін, те саме пекуче запитання…»
А вечорами та на світанку прокрадається таємними переходами Амадіс, палко цілує Піфагора. Вона втішає його, обіцяє втечу на волю.
«Воля», — зітхає еллін. Як він тепер прагне її! Нема й не може бути Істини в підземеллях, у темних печерах.
Очі Амадіс — ніби дві темні зорі. Піфагор довго дивиться в них — не надивиться.
— Ми будемо щасливі з тобою, — шепоче вона. — О, які ми будемо радісні, коханий! Вже все готове — припаси, гроші, вірні люди. Цими днями втікаємо. Ніхто не затримає нас. Вір і надійся!
Минуло два дні. Третього дня вранці до бібліотеки прийшов великий жрець Сушіс. Він застав Піфагора за читанням великого манускрипта про небесні поля Озіріса. Знаком звелів покласти папірус на місце, сказав:
— Настав час нового ступеня, елліне. Два роки минуло. Ти досить багато пізнав. Пора підніматися вище. Радуйся!
У Піфагора тьохнуло серце. Що він надумав? Амадіс підготувала втечу на найближчі дні. Тепер все може зірватися.
Сушіс помітив розгубленість на обличчі елліна. Підозріло примружився.
— Ти невдоволений?
— О ні, учителю, — запевнив його Піфагор. — Але це так несподівано. Я захопився рукописами, звик до свого ритму життя…
— Страшного не станеться, — заспокоїв його Сушіс. — Посвята на ступінь «Пустельного лева»…
— Знову печера, болото? — жахнувся Піфагор.
— О ні! — усміхнувся жрець. — Ти навіть не поворухнешся. Та досить про те, дізнаєшся сам, як і що. Перед тим я волів одверто порозмовляти з тобою. Від цього залежить багато… дуже багато… для мене й для тебе, — загадково додав він.
— Я слухаю, учителю.
— Сядьмо, — втомлено сказав верховний жрець. — Розмова буде важка.
Він сів на гранітний куб біля стіни, склав руки на колінах. Довго дивився на свої жовті, старечі пальці. Вони злегка тремтіли.
— Старий я вже.
Голос у нього був задушевний, ніби в якогось доброго, простого діда, що в колі олуків згадує далекі молодечі літа. Піфагор насторожився — певне, недарма верховний жрець взяв таку ноту, він шукає стежку до його серця.
— Скажи, Піфагоре, відверто — ти задоволений тим, про що дізнався з цих манускриптів? Ти здобув те, що хотів?
— Ні, — не вагаючись, відповів Піфагор. — Може, я ще далі від мети, ніж тоді, як прийшов сюди.
— Добре, синку, добре, — хитнув головою Сушіс, дивно усміхаючись. — Говори, говори.
— Ти не гніваєшся? — вражено запитав еллін. — Ти спокійно слухаєш мої слова?
— Чому б мені гніватися? Ти правду мовиш, від щирого серця — отже, я задоволений. Кажи далі…
— Скажу. Мені до душі припали математика й астрономія. Там усе ясно, просто, дохідливо. Ці знання прекрасні й корисні. А космогонія…
— Що?
— її треба приймати на віру. Її не можна перевірити.
— Чому ж? — усміхнувся Сушіс. — Можна.
— Як?
— Після смерті.
— Ти смієшся, учителю?
— Не сміюся. Адже зустріч з богами в храмі Істини й Справедливості настає після смерті. Живим нічого турбуватися про достовірність тих манускриптів.
— Зажди, зажди. А хто докаже мені при житті, шо та зустріч відбудеться? Я ж вивчаю священні папіруси тепер… і не лише я… І ще, учителю…
— Ну, ну, — підохочував Сушіс.
— Кожен народ має свої образи богів. Всі вони страшенно подібні один до одного. Різниця лише в уборах, мові, якою промовляються молитви до них. Чи не здається тобі, що всі ті боги дуже схожі…
— На кого?
— На людей, учителю. І не кращими своїми звичками, а вадами людськими, невблаганністю, деспотичністю, жадібністю…
— Стій, досить, — сказав Сушіс- Ми зрозуміємо один одного без зайвих слів.
Він похитав головою, сумно зітхнув.
— Я ціле життя розгадував цю прокляту загадку — є вони чи нема? Слухай, елліне, я скажу тобі страшну істину: їх нема!
— Кого? — прошепотів Піфагор.
— Богів.
— А хто є? — жахнувся еллін.
— Люди. Ми. Земля є. Життя наше. Болісне й незбагненне, солодке і гірке, бистроплинне, ілюзорне.
— Звідки ж тоді ми? Хто нас сотворив?
— Ніхто, — суворо одрізав жрець. — Ми піна матерії, її жартівлива гра. Треба радіти, доки піниться келех життя…
— А зірки, сонце, планети? Що вони? Звідки?
— Навіщо нам вони? — іронічно запитав Сушіс, і в його чорних очах з’явилися холодні вогники. — Чим допоможуть тобі далекі світлячки? Життя — один раз. І смерть — теж назавжди!
— Тоді нема Істини? — згаслим голосом промовив Піфагор.
— Нема, — охоче підхопив жрець. — А може, це і є Істина — що її нема?!
— Нащо ж тоді посвята? — гірко запитав еллін. — Гра? Насмішка над шукачами?
— Ні те, ні інше. Іспит мужності, сили, витривалості. Доки ми живемо — треба йти. Життя — то рух. У вас в Елладі є Олімпійські свята, там пробують силу рук, ніг, тіла. Наші храми випробовують силу духу.
Піфагор згадав, що він колись вже користувався тим же символічним образом в розмові з тираном Полікратом. Усміхнувшись дивному витку долі, він запитав жерця:
— Ти ж не віриш у дух?
— Назви це як хочеш — химерою, розумом, душею, дзеркалом відчуття живої піни. Досить слів! Ми з тобою не діти. Говоритиму про справу.
— І всі жерці думають так, як ти?
— О ні! — злякано застеріг Сушіс. — Не смій навіть шепнути про нашу розмову. Нікому! Це — наша таємниця. Чув?
— Добре, учителю.
— Відкривай у собі нове розуміння, Піфагоре. Хай раби й слуги вірять у богів. Ми одні понесемо тяжке розуміння у серці своєму. І за це здобудемо право на духовну владу. Народам потрібне вино. Хай воно п’янить дух. Відкрий їм правду — на землі настане хаос Ми вміємо терпіти, ждати. Наша мета — влада над земним кругом. Фараони, царі, тирани — наші руки. Інколи вони самі не відають про це. Ти — мудрий і мужній. Таких, як ти, нема поміж моїми помічниками. Я хочу, щоб ти став моїм спадкоємцем, елліне.
— А старші ієрофанти?
— Боротьба буде. Та я не боюся. Я передам силу й знання у надійні руки. Прощай. Готуйся і чекай знаку.
Піфагор не міг заснути тієї ночі. Повітря в його притулку було вогке й задушливе. Па морочилося в голові, з нічної імли повзли до нього розмаїті потвори, шепотіли над вухом спокусливі слова: «Влада над світом… Влада над світом…»
Виникли з пітьми пронизливі очі Сушіса. Вкрадливий, тихий голос заколисував: «Ти мудрий і мужній… Таких, як ти, нема поміж моїми помічниками… Довірся мені, тисячолітня мудрість ляже до ніг тобі… Світ, вся ойкумена підкориться нам…»
Піфагор рвучко встав з ліжка. Повітря! Нема чим дихати! Вийти з притулку під зоряне дивоколо!..
Він загорнувся в гіматій, вийшов на широку стіну храму, глибоко вдихнув парке повітря передгроззя. Десь над горами грали сполохи, глухо бурчали громи.
Еллін охопив голову руками, притулився гарячим чолом до шорсткої стіни. Хто розрає, хто вкаже правильну стежку? О Амадіс! Твої очі ясні, як весняне безхмарне небо, твоє серце чисте й безгрішне, твої поривання чарівні… Та тільки одне мене турбує, крає серце невідступна дума: невже для того я проходив пекельні шляхи муки й терзання, щоб повернутися знову на давню, відому стежину? Сім’я, кохана жінка, діти… щоденна надокучлива праця… в ім’я чого? Щастя кохання? Щастя спокою? А юрби знедолених? А стогін рабів по всій ойкумені? А зверхність володарів? А заповіт синів неба? Хто шукатиме Істину, хто піде за обрій, коли він зупиниться?
«Знайдуться! Знайдуться інші, — шепоче десь поряд лукавий голос. — Божевільні не перевелися в світі. Хай вони йдуть далі. А ти заслужив спокій…»
Заслужив? А хіба спокій — то щастя? Може — горе й мука? Амадіс задовольниться щебетанням дітей та затишком дому, вона повністю поглинеться щоденними турботами про долю своїх чарівних пташенят, а йому… Йому знову й знову безконечна гризота про нерозгадане, нерозкрите, нез’ясоване…
Влада над світом… Це сказав Сушіс. Чому він так сказав? Чому відверто говорив? Хіба тут не досить своїх жерців? Чи, може, він знає їм ціну? Вічний підступ, заздрість, жадоба влади і невдоволене почуття зверхності. Сушіс прочитав у Піфагоровому серці його прагнення до чистого, до надземного… і тому довірився. А чому б не послухати вищого жерця? Стати його спадкоємцем… Вивчити всю мудрість синів неба, здобути силу тисячолітніх шукань… Фараони, царі, тирани прийдуть питати поради, закону, підтримки. 1 можна буде їм дати нове слово — чисте, ясне, не заплямоване людською жадобою й підлістю…
Блискавиця вогняним змієм майнула у високості, осяяла важкі хмари над храмом Тота, гнівно прокотився понад горами грім. Піфагор глибоко вдихнув грозовий струмінь, підвів погляд до неба.
Стати спадкоємцем Сушіса? Стати стрілою в руках стрільця, не знаючи, куди він цілить? О ні! Навіть здобувши небачену, нечувану силу, що він зможе змінити в серцях тиранів? Хіба Полікрат відмовиться від честолюбства й деспотизму? А пірат Креон почне проповідувати доброчесність і цноту? А фараон Амазіс віддасть свої багатства нужденним рабам? А раби одразу скинуть тисячовікову пелену приниженості й темряви? О ні! Глибоко, неймовірно глибоко в серцях людських лежить корінь рабства й властолюбства, підлості й нікчемності. Владою й силою остраху не вирвеш його, не знищиш! То як же, як?
О фатуме! Пошли мені ясність! Може, правда в словах Амадіс? Кохання не роздумує, воно, як птах, прагне у небо волі. Вирватися з підземелля, а простір сам приведе до здійснення. О кохана! В твоїм пориві чарівний струмінь впевненості, я полечу за тобою! Ми підемо в широкий світ, до людей, ми шукатимемо разом з тобою шляхи до Істини. А не знайдемо ми — діти наші продовжать той важкий, болісний і радісний пошук…
На світанку другого дня з’явилася Амадіс. Вона радісно сказала:
— Готуйся. Сьогодні вночі по тебе прийдуть.
— Сьогодні? Амадіс, треба зачекати.
— Чому? Що сталося?
— Сушіс звелів мені готуватися до посвяти. Я не знаю, коли вони прийдуть.
— Знову посвята, — розпачливо мовила дівчина. — І ти згодився?
— Як же я міг…
— Правду кажеш. Я не подумала. З Сушісом жарти погані. Треба затримати втечу. Посвята… Ти віриш у неї?
— Тепер вже ні, Амадіс. Сушіс одверто розмовляв зі мною. Він сам не вірить в те, що проповідує. І потім… я довго думав… мучився, вибирав… І збагнув, що правда з тобою, кохана…
— Я щаслива, — ніжно прошепотіла Амадіс. — О любий елліне, який тобі потрібен іспит в глибині оцих лабіринтів? Випробування? Хіба сонце випробовує квітку? Воно щиро посилає їй свої промені: люби мене, візьми мою силу, мою снагу! Таку посвяту я приймаю. А тут — все обман! Морок, заздрість… Залишилися уривки давніх містерій синів неба, але їхньої суті наші ієрофанти не розуміють, або не бажають розуміти…
— Але ж знання у них є?
— Є! Тільки воно у в’язниці. Сонце заховане в склеп. Воно повинне сяяти всім людям.
— Як це близько мені, Амадіс! Яка ти прекрасна!..
Вона простягла трепетну руку, провела пальцями по його мідяному волоссі, ніжно прошепотіла:
— Іди. Проходь посвяту. І будь обережний. Тебе ієрофанти не люблять. І Сушісу теж не довіряй. Він хитрий і підступний.
— Будь спокійна за мене, Амадіс…
За ним прийшли надвечір.
Два молодші жерці в багряних плащах мовчки повели його до ритуальної кімнати, звеліли роздягтися. Дівчата-ефіопки вимили елліна з голови до ніг у басейні, старанно натерли його евкаліптовою та трояндовою олією.
Піфагор відчув, як його тіло запалало, по шкірі пробігали приємні холодні струми. Йому подали чорне вбрання — ветхий хітон, якусь прадавню накидку. Він одягнув, дивуючись — навіщо це старе шмаття?
Жерці повели його до головної зали храму Тота. Надворі вже була ніч, крізь високі віконниці блимали ясні спокійні зорі. Посередині велетенського приміщення стояло підвищення, на ньому — саркофаг. Довкола зібралися найстарші ієрофанти Тота. Поміж ними Піфагор побачив Сушіса. Верховний жрець наказав супутникам елліна вийти. Потім урочисто проказав, звертаючись до Піфагора:
— Радість тобі, брате!
— Радійте і ви, великі браття! — відповів Піфагор, прикладаючи праву руку до чола, а потім до грудей.
— Ти вмреш сьогодні, — сказав Сушіс. — Ти народишся сьогодні. Чи готовий ти до зміни сутності й образу?
— Я лише іскра Великого Полум’я, — пошерхлими вустами прошепотів еллін. — Хай воно поглине мене і знову викине в світ у іншій подобі.
— Ляж у саркофаг, — суворо проказав верховний жрець.
В храмі запанувала тривожна тиша.
Піфагор обережно підійшов до східців, які вели до підвищення, піднявся до саркофага. На мить затримався, оглянувся. Йому стало моторошно. Здалося, що це діється не наяву. Знадвору у вікно заглянув повновидий місяць — покровитель таємних містерій, його промінь ліг на срібне віко саркофага. Жерці стояли внизу чорним кільцем, мовчали. Не видно облич, не чути подиху. Хто це — живі люди чи лише примари сновидіння?
Піфагор поволі, обережно ліг у холодну труну, світло місяця впало на його обличчя.
Почулися тихі кроки, на підвищення ступив верховний жрець. В місячнім сяйві його очі здавалися чорними проваллями. Він подав еллінові чашу, обвиту золотою змією із смарагдовими очима.
— Пий.
Піфагор покірно вихилив гіркий напій. Йому забило дух, сліпуча блискавиця вдарила в серце, повалила на спину. Почувся стогін, затремтіли дрібно руки. А потім — непорушність…
Тіло закам’яніло, захололо, проте свідомість залишилася. Він чув розмови жерців, до його слуху долинав протяжний спів. Чому вони співають похоронну пісню, якою супроводжують мертвого на суд Озіріса? Адже він не вмер, він живий! А може, це і є смерть — непорушність тіла і живий, позбавлений можливості діяти дух? О, яка страшна кара! За віщо? Я хочу відчувати, я жадаю діяти, бачити, чути, рухатися!
Пітьма розступилася перед ним, то там, то тут зажевріли краплі світла. Він побачив землю, всю величну кулю планети. Вона оберталася, ніби чарівне небесне колесо, і чувся мелодійний передзвін кришталевих акордів. Піфагор хотів поглянути, звідки долинає така чудова мелодія, але вона враз обірвалася. Почулися оглушливі дисгармонійні звуки, ридання й плачі. Що таке? Що це?
Земля наблизилася, розступилися хмари. Піфагор побачив міста, села, людей. На широких полях кипіла жорстока битва, дзвеніли мечі, свистіли стріли, стогнали поранені, падали, обливаючись кров’ю, убиті. А незміряними дорогами пленталися кудись у далеч обірвані жінки й діти. То були сім’ї побитих вояків, подоланих у герці. А ще далі Піфагор побачив розкішні палаци і храми, а в них — правителів, жерців, мудреців. Вони керували державами, пили ароматні вина, одягали розкішні шати, насолоджувалися владою й могутністю. Але й там не було радості — за хвилинами солодкого насичення йшли дні й роки заздрості, зневіри, страху і ненависті до тих, хто міг в будь-яку мить заступити щасливця, котрий стверджував свою зверхність над тисячами братів своїх. А жерці, служителі богів, навчали людей молитися і обіцяли їм прекрасну нагороду, і люди вірили, поклонялися, приносили до роззолочених олтарів дарунки — найкращі утвори мислі й праці. А боги мовчали. І люди плакали, благаючи їх прийти, захистити, ствердити нове царство — щасливе, радісне.
А боги не приходили.
Так пливли віки, тисячоліття.
І дух Піфагора знемагав у борні, зневірі, відчаї і шукав сам виходу у собі з проклятого зачарованого кола. І не бачив його, бо й власний дух не розкривав йому потаємних глибин.
Стогін — болісний і тривожний — вирвався з грудей непорушного елліна. Сушіс темним привидом схилився над ним.
— Що бачиш? — тихо, але владно запитав він.
Похоронна пісня ледве-ледве плинула над залою, в її ритм впліталися судорожні, схвильовані слова Піфагора. Він розповів про свої видіння і розпачливо скрикнув, ніби поранений птах:
— Істино, де ти? Де ти, де?
Мелодія змовкла. Жерці перезирнулися. Ієрофант Потіс занепокоєно мовив:
— Великий брате! Його дух бунтівливий і непокірний. Він богоборчий і стихійний. Нас тривожить ця посвята. Ще жоден з молодих жерців не бачив таких видінь.
— Тихо, о Потісе! — сказав верховний жрець. — Не втручайся в потік містерії. Що бачиш далі? — звернувся він знову до Піфагора.
— Бачу полум’я… Полум’я… Блакитне, прекрасне… А тепер — криваве… Чорне… Дим, дим, багряні іскри… Я лечу до полум’я…
— Говори, говори…
— Це олтар. Біля нього прекрасна жриця. Срібна запона перед нею, на тій запоні — золоті, кришталеві іскри. Виникають, згасають. У жриці довге волосся до пояса, воно ніби із срібла… ніби із променів місяця… переливається, дзвенить, співає… А очі небесні, промовляють без слів… Я зупиняюся перед нею, не можу промовити й слова… Вона піднімає прадавню чашу, в ній хлюпає вогонь, рідкий вогонь… Звідусюди летять до чаші золоті іскри, ніби сонячні зерна, і зливаються з живим вогнем… а запона хвилюється, хитається, ніби од вітру… а за нею щось тривожне і жадане…
— Запитай, запитай її, — владно каже Сушіс.
— Я звертаюся до неї, — шепоче Піфагор. — Я питаю — звідки лихо і кров на землі? Звідки обман і насилля? Чому боги мовчать? Чому люди безсилі, маючи такий полум’яний розум і величні почуття? Вона повернулася до мене, дивиться… дивиться в душу мою… Вона непорушна, вуста німі… та я чую її відповідь…
— Що вона каже?
— Жриця гнівна й буряна, — захоплено відповідає Піфагор. — Вона прекрасна. Слова її, ніби ураган, смерч… Вона каже чудесні слова…
— Повторюй…
— Храм життя — Всесвіт… Він не для обраних… Всі діти любі для Великої Матері-Природи… Не ждіть богів — ви самі боги… Кожен має олтар Світла — серце… Ви зганьбили його… Люди — вільні сини Небесної Матері, розірвіть страх, летіть на вільний простір… вийдіть з храмів обману… Мати дарує вам свободу… Прийміть живоносний дарунок… О горе! Вона зникає! Її нема… Пітьма, пітьма… Де я? Що зі мною? Я не бачу, не чую, я глухну… Піфагор замовк, вуста його завмерли, тіло витягнулось, закам’яніло. Сушіс поволі зійшов униз, стояв німою примарою в колі ієрофантів. Почувся зловісний шепіт, наперед виступив знову Потіс.
— Ти чув, Сушісе? — жовчно запитав він.
— Чув, — луною відгукнувся верховний жрець.
— Цей дух чужий для нас \ ворожий. Навіть у сні посвяти він бачить руйнування храмів. Ти хочеш дати йому вищу посвяту? Що станеться з нами?
— Тихо, браття, — грізно озвався Сушіс, відходячи до вікна. На далекому обрії розквітала вишнева зірниця, в її слабкому світлі обличчя верховного жерця було втомлене, стурбоване. Він оглянув непорушне коло ієрофантів, з притиском сказав: — Я знаю, що діяти. Ми оголосимо йому про посвяту, проте він буде в нашій волі, під нашим наглядом. Це — сильний дух. Він потрібен для храму Тота. І ви без полум’я не обійдетесь, священні браття! Чи не так? — підвищив голос Сушіс. — То хай краще полум’я буде в надійному місці. Я так вирішив…
— Дивися, Сушісе! — зітхнув Потіс, ховаючи погляд під насупленими бровами. — Аби ти пізніше не пожалкував…
А свідомість елліна билася в колі пітьми.
Перед ним слався нескінченний чорний шлях. Не було йому кінця-краю. Треба було йти — невідомо куди. Здавалося, що в морі імли, яка оточувала його звідусюди, плавають моторошні почвари, наближаються, готуються пожерти непроханого гостя з нетутешнього світу.
Та прояснився виднокіл. Вирізьбилися поміж туманом високі, похмурі дерева. За ними — тіні, привиди химерних істот. Чути ричання звірів, між стовбурами великими, сильними стрибками пересувається метке, хиже тіло гігантського лева.
Піфагор побіг, відчуваючи, що ноги слабнуть, підгинаються. Не можна зупинитися, одна мить — і смерть!
Переможне ричання потрясає простори. А заховатися ніде! Дерева, ніби колони, верхів’я їхні сягають неба, ховаються у хмарах. Поміж колонами — широкі мармурові сходи. Куди вони ведуть? Певно, до храму! В ньому є люди, можна буде заховатися від лютого хижака!
Еллін щосили побіг сходами нагору. Він чув гаряче дихання лева у себе за спиною. Миготять нескінченні колони. Де ж храм? Чому він так високо? Де люди, живі люди?
Так було довго… Може, години… може, роки… чи століття?..
Павутина часу обплутала Піфагора. Він відчував лише свій знемагаючий біг, чув зловтішне сопіння звіра.
І ось… сходи обірвалися. Перед елліном була безодня — безвидна, німа, глуха, невимірна. В ній не було нічого. Нічого того, до чого звик дух людський. Ні форм, ні запахів, ні звуків. Вона вібрувала, мов неозначений, неуявний, немислимий міраж — поза часом і простором, поза думкою й словом.
Піфагор затримався. Рик наростав, став оглушливим.
Не було навіть миті, щоб зволікати. Смерть чи падіння?
Дух в неуявну мить вирішив — краще падіння!
Він стрибнув у чорноту вселенської безодні.
Невимовний біль пронизав тіло. Ніби міріади голок впилися в кожну клітину, в кожний атом його єства. Але та гаряча, болісна хвиля накотилася на нього лише на одну мить, а потім з громом підхопила його свідомість, душу і — метнула її у безмірність…
ПОМСТА СУШІСА
Піфагор прокинувся, коли сонце вже золотило пілони храму. Зала сповнилася фіміамом, лунали урочисті пісні. Тіло стало легке, невагоме. Два юних учні зняли з нього чорне лахміття, подали біле вбрання з наитоншого лляного полотна. Він одягнувся, зійшов униз.
Його зустрів верховний жрець, подав чашу, наповнену гранатовим соком. Він випив її. Заблищало дно, на ньому вияснився малюнок: дитя у квітці лотоса.
— Хвала дитяті! — піднесено сказав Сушіс. — Ти народився для нового життя, мій брате! Віднині ім’я твоє — Аноріс. Радуйся!
— Дитя народилося! — загримів хор дзвінких голосів.
Широке кільце жерців у білих убраннях оточило нового ієрофанта, повело до виходу. Піфагорове обличчя було бліде й натхненне. Він майже не чув пісень, не звертав уваги на вітальні вигуки. Дивився на полум’яне кружало сонця, і в свідомості його звучали пристрасні й буряні слова:
— Вийдіть з храмів обману, летіть на вільний простір!
— Я йду, Амадіс, я йду, кохана, — заспівала в глибині серця незрима струна. — Жодні сіті не втримають мене, жодна безодня не зупинить!..
Увечері вони зустрілися в бібліотеці. Амадіс була в темному плащі. В руках вона тримала сіру накидку, подала її Піфагорові. Очі дівчини мерехтіли хворобливим блиском.
— Одягайся. Хутчіше, — сказала вона. — Ми рушаємо негайно.
— Куди? — спантеличено запитав Піфагор.
— На волю.
— Чому так несподівано? Лише сьогодні я пройшов посвяту.
— І сьогодні Сушіс вирішив ув’язнити тебе, — гнівно мовила дівчина. — Не зволікаймо. Я підслухала розмову старших ієрофантів. Твоя посвята умовна. Їм не сподобалося твоє розкриття у священному сні. Ти їм чужий і ворожий…
— Я знаю, — прошепотів еллін, нахмурюючи брови. — Я збагнув це сьогодні вночі…
— Тебе вирішено не вбивати, лишити живим… але замкнути в глибинах печер. Сушіс хоче скористатися з твоїх послуг. Як — не знаю! Але ти ніколи не побачиш світу, ти вмреш у лабіринті. Елліне, любий, тікаймо! Вже все готово, люди ждуть!
Вона схопила його за руку, повела в глибину бібліотеки. Відкрився темний вузький хід у стіні. Зігнувшись, вони пролізли в нього. Камінь, безшумно повернувшись, затулив отвір. Амадіс, тримаючи Піфагора за руку, вела його крутими й низькими печерами, невідомо як вгадуючи шлях у цілковитій пітьмі. Під ногами хлюпала вода, запах цвілі забивав дух. Незабаром попереду засіріло, і вони вийшли на чисте повітря, повіяв теплий вітер, десь закричали в очеретах сонні птахи. Між темною стіною заростей блищали води Нілу, біля берега бовваніла невелика барка з щоглою.
— Сюди, — прошепотіла Амадіс. Назустріч їм рушили дві постаті, зупинилися.
— Це наші друзі, — сказала дівчина. — Сідай, ми вирушаємо. Незабаром будемо на тім боці, а потім — всю ніч пливтимемо до моря.
Постаті зненацька метнулися до Піфагора, схопили за руки, заломили їх за спину. Він застогнав од болю, крутонувся з усієї сили. Напасники одскочили.
— Зрада! — відчайдушно крикнула Амадіс. — Тікай, елліне!
З темряви виросло кільканадцять переслідувачів, вони мовчки й люто накинулися на втікачів. Піфагор боронився завзято, ненависно. Рикав, ніби молодий лев, що потрапив у пастку. Амадіс повалили і запхали у чорний мішок.
Еллін кинувся їй на поміч. Його вдарили довбнею по голові, забили памороки, зв’язали. По знаку ватажка переслідувачі взяли здобич на плечі й понесли до храму.
Вони стояли перед Сушісом, спустошені, байдужі. Лише у дівчини лихоманково горіли очі, в них поблискували іскри ненависті. Обличчя верховного жерця поблідло, покрилося зеленими плямами. Він скреготнув зубами.
— О, ти — підступна змія! Я кохав тебе багато років — палко, таємно і не посмів торкнутися тебе. А ти віддала своє почуття чужоземцеві, нікчемному приблуді! Ти відкрила для нього таємницю нашого храму, навчила читати священні письмена. Ти зрадниця, підла й мізерна зрадниця!
— Любов — єдина міра вчинків! — гордо відповіла Амадіс, обпікши жерця вогнистим зором. — Що ти знаєш про любов, гнилий, підступний діду? Еллін — герой, а хто ти? Це ти зрадник, бо зневажив прадавній заповіт синів неба!
— Цить! — ревнув Сушіс, потрясаючи сухими кулаками. Біля вуст у нього з’явилася піна. — Цить, демонський виродку! Ти заслуговуєш найстрашнішої кари! Я страчу тебе!
— Я готова до смерті! Я люблю його! А смерть? її нема для кохання! Вмерти разом з ним — це щастя!..
— Ні, так просто я не покараю тебе, — зловтішно прошепотів жрець, переводячи погляд з неї на Піфагора. — То було б м’якою карою. І його я не знищу. О ні! Він буде жити. Він буде жити довго! Йому можна буде читати… навіть священні таблички в хранилищі синів неба. Ха-ха! Що? Ти не чекав такого? А вона… Вона — твоя любов, твоя блудлива змія, вічно стоятиме в тебе перед очима… Ні жива ні мертва… Ні мертва ні жива… Чуєш? Чуєш? Ха-ха-ха! Тепер ти збагнула мою помсту?
— Ні! — відчайдушно закричала Амадіс. — Я хочу смерті! Вбий мене, вбий!
— Моя воля непорушна! — грізно промовив Сушіс. — Твій дух житиме у мертвій формі. Він все чутиме, все знатиме і неспроможний буде ворухнути бодай одним м’язом. А Піфагор… житиме довго, довго, може, ще багато десятків років… Ніхто не скаже йому — скільки! Я відберу в нього сонце, волю, кохання! Він хотів Істини? Хай поглинає її в цьому підземеллі, а ти, ти будеш його вічним докором, болем, раною його сумління, знаком того, що він втратив навіки! Навіки! Навіки! Ха-ха-ха!
Сушіса тіпала нервова лихоманка, він захлинався і насолоджувався своєю злобою. Амадіс підвела наповнені слізьми очі на Піфагора, ніжно сказала:
— О коханий! Прости мене’за ту муку, яку я завдала тобі! Про одне лише прошу тебе… що б не сталося — збережи мене в серці своєму…
— Візьміть її! — рикнув Сушіс- Зробіть те, що вона заслужила!
— Чуєш? — кричала вона, вириваючись з рук ворогів. — Чуєш мене, коханий? З тобою, з тобою…
— Чую, Амадіс, — дивлячись на неї крізь пекучі сльози, ледве промовив Піфагор. — Чую, зірко моя… Ти віднині навіки зі мною.
Сушіс дотримав слова. Піфагора замкнули в тісній залі священної бібліотеки. Амадіс у прозорому саркофазі підвісили під стелею. Верховний жрець вигадав їй жахливу кару: заглибив її у страшний віковий сон — дивовижний гіпнотичний стан ні життя ні смерті, — помістивши в непроникну для повітря й вологи скляну сферу. Її свідомість жила, та дівчина була позбавлена можливості поворухнути бодай пальцем.
Перші дні чи тижні Піфагор нічого не їв, сидів, ніби мертвий, дивився на прекрасну Амадіс, і сльози жалю та кохання лилися по «його щоках. Інколи він сидячи дрімав, і тоді Амадіс оживала, виходила з саркофага, сідала біля нього. Вуста її ворушилися, ніби дівчина бажала повідати щось важливе, невідкладне.
— Що ти кажеш? Чому я не чую тебе? — кричав Піфагор і прокидався, виринав зі сну, а вона знову перебувала у тьмяному кутку, високо під стелею священної бібліотеки.
Нарешті еллін почав їсти. Тіло вимагало своє. Якась могутня сила не дозволяла йому вмерти, неясна слабка надія жевріла в грудях, ніби іскра під попелом. На що він сподівався? На чудо? На випадок?
Минали довгі, нескінченні дні, місяці… А може, роки?
Піфагор знову почав читати священні таблиці синів неба. Він прокидався зі сну, вмивався і, взявши срібну платівку, підводив очі вгору.
— Він гадав, що покарав нас, кохана, — ніжно промовляв еллін. — Ні, він навіки з’єднав нас. Ніхто нас тепер не розлучить. Я з тобою. Ось для тебе я читатиму священні письмена, і твій дух мандруватиме у безмірі разом з моїм, разом з благородними синами неба…
Він читав їй про невидимий Центральний Вогонь, довкола якого вели гармонійний танець міріади видимих і невидимих світів, творячи в тому безмежному польоті таємничу музику Вічності, про летючі кораблі, які блискавично пронизували зоряні простори, про нещасну планету Або, що загинула у жахливій зустрічі з невидимою космічною зорею-тартаром, страшною безоднею, яка навіки хоронить все, що трапляється на її шляху. Так сини неба втратили свою материнську планету. Залишилися живими лише ті, хто в годину лихоліття мандрував далеко від батьківщини. На срібних табличках було попередження: Сонце-Геліос теж мандрує у парі з темним космічним чудиськом-тартаром, люди земної ойкумени мають знати про цю загрозу і готуватися до рятунку у прийдешньому. Для цього планетний круг має стати єдиним і дружнім, бо лише братерство зоряних душ матиме потугу долати безмежні простори Вічності.
Багато дечого з прочитаного Піфагор не міг збагнути, інколи те, що відкривалося йому, здавалося казкою, міфом. Він не розумів, якою силою перетинали незміряні простори вогняні колісниці синів неба, бо та вогниста енергія, як т. вердили зоряні мандрівники, затаєна в будь-якому холодному камені. Було незбагненним і те, як вони могли бачити на відстані, яким чином знаходили напрям у неуявній пустелі космічного бездоріжжя. Багато табличок еллінові не пощастило прочитати, на них були незрозумілі фігури і формули.
Еллін заглиблювався у мудрість далеких братів, думав. Потім зводив погляд до непорушної постаті дівчини, ніби чекав відповіді. Вона мовчала, і йому здавалося, що на її обличчі витає тінь задуми. Піфагорові ввижалося, що вії Амадіс тріпочуть, піднімаються. Тоді він відкидав геть срібні платівки, намагався доскочити до прозорого саркофага, щоб скинути його униз, розбити, витягти, визволити кохану з моторошної в’язниці.
Нігті кришилися, бризкала кров, він здирав шкіру на руках, шматував убрання, а знесилившись, падав на підлогу і тяжко ридав, аж доки не впадав у забуття.
І марилося йому, що він маленька дитина… мати Парфеніса поруч, вона пряде білосніжну вовну, в її руках хутко обертається веретено, тонка нитка сріблиться в промені сонця, ніби прокладає від гребеня до грудей матері тонюсіньку стежиночку. А по тій стежинці біжать, біжать невидимі істоти — гноми, духи, чарівники: то мати розповідає малому синкові чудові казки. В них завжди діють хоробрі герої, проти них виступають дракони і демони, проте мужні шукачі долають темні чудовиська і приносять людям щастя і ясне життя. Парфеніса пригортає Піфагора до себе, він кладе голову на її коліна, а вона гладить біляве волосся і шепоче втішні слова:
— І ти станеш великим героєм, синку. Так сказала дельфійська піфія, так пророчив оракул Аполлона, а він не обманює… Він запевняв, що в тебе буде щаслива, велична доля… Чуєш, синку? Ти будеш славетний для всіх віків і народів. Не забувай, синку… не забувай…
Піфагор кидався зі сну, виборсувався з видінь, стогнав. О піфіє! Ти не могла зловтішніше посміятися над моєю долею!
Плив час. Без міри, без вияву. У Піфагора одросла борода до пояса, потрухло вбрання. Руки висохли, груди запали, стали слабнути ноги. Слуги, як і раніше, приносили йому їжу та воду, проте на запитання не відповідали.
Танули сили.
Байдужість кувала Піфагора у тяжкі тенета.
Інколи він розплющував запалені очі, дивився на запилений саркофаг Амадіс, усміхався їй, бурмочучи посохлими вустами якісь ласкаві слова, і знову поринав у течію забуття.
Одного дня його розбудили крики. Він схопився на ноги. Двері до священної бібліотеки з гуркотом відчинилися, до зали заскочив Сушіс, вже цілком сивий і ветхий. З ним було двоє охоронців з мечами. Він щось владно наказав. Вони притягли драбину, полізли до саркофага. Піфагор кинувся до них, почав стягати їх вниз. Один з воїнів пхнув його ногою в груди, еллін упав навзнак, знепритомнів. Сушіс стояв над ним, зловтішно реготав.
— Кінець твоєї путі, шукачу Істини! Ха-ха-ха! І їй теж кінець! Всьому кінець! Кидайте її вниз — чого чекаєте? Ха-ха-ха!
Воїни повалили саркофаг униз, сфера з лускотом розвалилася, тіло Амадіс викотилося на каміння. Груди дівчини високо здійнялися вгору, почувся протяжний моторошний стогін, на вустах її виступила червона піна, судорожно здригнулися і безсило впали руки, ніби зрубані гілки.
— Все, — в’яло сказав Сушіс. — Ідіть геть…
Воїни вийшли з бібліотеки, не промовивши й слова. Сушіс постояв над непорушним тілом Амадіс, темні очі його згасли, він загорнувся у плащ і рушив геть, навіть не глянувши на Піфагора.
Еллін, отямившись від удару, звівся на ноги. Оглянувшись, побачив покинуту Амадіс, кинувся до неї, припавши до грудей. Серце ще ледь чутно стукало, але тепло життя покидало тіло.
— Амадіс, — тихо покликав еллін, розтираючи їй холодіючі пальці. — Амадіс, прокинься… вже минув твій сон… прокинься, моя кохана…
Дівчина розплющила очі. Зіниці її застилав туман.
— Хто це? Де я? — прошепотіли зів’ялі вуста.
— Це я, Амадіс, — плакав Піфагор. — Ти не пізнала мене? Так багато часу минуло… ми були разом з тобою… багато літ… а може, віків…
— Піфагор… очі в тебе, ніби морська вода під сонцем… Візьми мене на руки… понеси в чарівну Елладу… Не забудь мене на новій дорозі, коханий… Я ждатиму тебе… Я жда…
Вона востаннє зітхнула й завмерла.
Піфагор сів біля неї, охопивши коліна руками. Так його й застали два молоді жерці, які зайшли до зали. Один з них торкнув елліна за плече. Він безтямно звів очі на них.
— Хто ви? — тихо запитав він.
— Покинь це приміщення, — схвильовано сказав жрець. — Сушіс покінчив з собою. Ієрофанти розбіглися. Єгипет розгромлено, а цар Амазіс в полоні у персів.
— Що мені до того? — байдуже промовив Піфагор. — Я хочу її поховати. Допоможіть мені…
Вони понесли її у велику залу бібліотеки, поклали у саркофаг. Піфагор запитав у одного з жерців:
— Скільки я був там… у підземеллі?
— Двадцять років… Так мені казали старші…
— Двадцять років, — прошепотів Піфагор, і на його чолі залягла глибока скорботна зморшка. — О, ти жорстоко помстився, бездушний Сушісе! Ходімо, браття, віддамо цій чистій душі останню шану…
Єгипет лежав у руїнах. Священний бик Апіс у храмі Амона був убитий персами, династія фараонів повалена, жерці розбіглися хто куди, а багато з них потрапили в полон.
Піфагор теж мандрував до Вавілона в колоні полонених. Він не сумував і не радів. Пережите горе, довголітнє терпіння навчили його нелюдському спокою. Поховавши Амадіс в пустельному затишку в горах, він хотів вилити сльози, які тиснули серце, рвалися назовні. Та в глибині свідомості майже нечутно продзвеніли слова, прочитані колись на срібних табличках синів неба, і Піфагор, стримуючи ридання, прочитав той дивний заповіт над останнім притулком Амадіс.
І тепер, збиваючи ногами куряву на пустельних шляхах Сірії, він часто повторював уголос або в думках заспокійливу формулу:
«Мудрий не лічить дні, проведені у вищому єднанні. Хіба можна полічити краплі в Океані?
Мудрий не судить про щоденні справи. Хіба можна побачити те, чого не було, нема і що вічно є в Дзеркалі Буття, ніби осколок Великого Цілого?
Мудрий не відає ні себе, ні інших окремо, бо він пам’ятає — Суще Все у Всьому. І через Все він пізнає його окремі частки.
Мудрий сидить на Вершині, бо він обнімає Гору…»
Майоріли на обрії жовті гори, пливли у небі міражі, ніби видіння недосяжних потойбічних країв Озіріса. Іржали бойові коні персів, чувся регіт і крики переможців. А вчорашні володарі, мудрі жерці, можновладні правителі йшли понуро поруч з колишніми рабами, міряючи закривавленими ногами палаючі, нескінченні дороги ойкумени. І, думав Піфагор над смислом земного буття, болісно перебирав у свідомості мудрі вислови філософів та шукачів Істини і не міг покласти на рану серця цілющого бальзаму заспокоєння…
Мнезарху з Самосу — від сина Піфагора щире вітання!
Не знаю, чи застане тебе або матір Парфенісу цей лист. Пишу навмання. Може, ви вже поховали мене в думці своїй — знайте ж, що я живий. Залишаю листа вірним людям, сподіваюся, що коли-небудь він потрапить до ваших рук.
Роки в Єгипті здаються сном. Не стану їх описувати. Довгий, нескінченно довгий час. Було всього — хвилини надземної радості, а більше, немислимо більше страждання. Ти знаєш, батьку, що Істина не приходить у безжурності. До неї ведуть криваві, заплутані дороги, на тому шляху чигають лабіринти життя, перед якими смішним і дитячим здається міфічний лабіринт Мінотавра[22], що про нього ти розповідав мені ще в дитинстві. Ти, певно, знаєш, що Єгипет розгромлено. Я потрапив до Вавілона. Тут мене тримали при палаці Камбіза, перського царя. Я міг ходити вулицями, розмовляти з людьми, проте виїхати до Еллади Камбіз суворо заборонив. Так минуло дванадцять довгих літ. Я познайомився з багатьма новими вченнями. Чи було поміж ними щось нове? Не знаю. Навряд. Форма нова, а суть та сама — страх перед незбагненним, липкий, невідступний, ганебний страх перед богами, яких ніхто ніколи не бачив. Мене гнітить одна-єдина думка — як вивести людей з того зачарованого кола страху? Як?
Я вивчав медицину у халдейських магів, засвоїв дещо нове,’чого нема у єгиптян і еллінів. Яскравим променем здається мені зустріч з перським мудрецем Заратустрою. Бесіди наші тривали багато днів, ми були нерозлучні дуже довго, аж доки невідкладні справи покликали його в далеку дорогу. Куди — я не відаю.
Заратустра відкрив мені своє вчення про поєдинок світла й мороку. Той бій гримить не лише в далеких небесах, поміж зорями чи в глибинах землі, він ще страшніший, напруженіший, нещадніший в душах людей.
— Як перемогти морок? — запитав я Заратустру.
— Вогнем, — відповів мудрець. — Вогонь — чистота. В ньому нема й атома мороку. Опануй вогнем знання, вогнем мудрості й мужності, вогнем самовідданості й любові. І найтоншим вогнем — всеосяжної віри в перемогу Світла, котре і в найтяжчім полоні поміж мороком не гине, не пропадає…
Прекрасні слова, батьку! Я й досі бачу перед собою натхненне обличчя мудреця, його великі, чорні, замріяні очі, його сувору посмішку аскета й воїна. Але він так і не сказав мені, чому в світ увійшло зло, де його корінь, як глибоко сягає він у серце людини і чи можна його висмикнути назавжди, навіки, щоб грядущі люди навіть не відали того проклятого слова?
Недавно помер цар Кабіз. Після довгої колотнечі став царювати молодий Дарій. Він мужній і мудрий, але нема в ньому серця, батьку. Та й де його шукати у марнолюбних тиранів? Я прохав його відпустити мене на батьківщину — адже минуло так багато літ, як я виїхав звідти, мені незабаром шістдесят років. Але Дарій коротко відповів: ні! Посилати Елладі мудреців і філософів? Зміцнювати гніздо розпусти й непокори? Нізащо! Таке було його останнє слово, хоч за мене вболівало багато царевих наближених — медиків і вчених.
Тоді я вирішив утекти. Це важко було зробити. Мені допоміг молодий індус. Він розповідав про чарівну країну Індію, де живуть поміж горами живі боги, де великі мудреці — ріші досягають титанічних сил, де таємничі йоги показують чудеса на вулицях, де можна почути на майданах великих міст голос аватарів, тобто посланців з неба. І я загорівся новою мрією — побувати в Індії. Ти, певно, усміхнешся, батьку? Твій син Піфагор вже дід, а не вибило з нього життя юнацьких дурниць. Вічна погоня за обрієм, за химерою, за недосяжним. Що ж, я не можу бути іншим…
Ми покинули Персію темної ночі на невеликому кораблі. Мене заховали в трюмі. Цього листа пересилаю вже з дороги, віддавши у надійні руки. Море шумить, тривожить мою неспокійну душу, манить, обіцяє. Не знаю, що зустріну в далеких краях, може, знову машкару давно відомих ідей? Може, знову терзання закутого людського духу, який знемагає в добровільній в’язниці страху та примарної надії?
Хочеться ще повернутися до Еллади. Хочеться віддати людям ті золоті зерна мудрості, добуті нечувано тяжким пошуком. А для себе я не хочу нічого… Нічого, крім Істини…
Частина третя
ФЕНІКС
ІНДІЯ
Корабель щасливо подолав морські простори. Втікачі дісталися Індії. Довгі шляхи привели Піфагора в Гімалаї. Еллін дивувався, захоплювався. Що там Олімп поряд з цими велетнями? Горбик, а не гора. Якби й були боги на землі, то, певно, отаборилися б тут, поміж цими чистими снігами, серед спокійних і суворих вершин, у розлогих, затишних долинах, порослих розкішними вічнозеленими деревами й травами.
Молодий веселий індус, супутник елліна, йог[23] і факір, не покинув Піфагора, коли вони опинилися на волі. Він щиро полюбив мовчазного білошкірого чоловіка з дитячими небесними очима і сивою бородою. Спочатку Абу запросив його до себе в гості: батьки факіра жили недалеко від міста Сарната, на березі величної ріки, у буйному тропічному лісі. Там було кільканадцять хатинок з пальмового листя, більше подібних до куренів. Індуси зустріли чужинця прихильно. Високий, задумливий, з гарним обличчям і високим чолом під шапкою сивіючого волосся, Піфагор здавався їм одним із древніх мудреців-ріші. Старі батьки пригощали гостя нехитрою їжею — смаженим рисом, горіхами, соковитими фруктами. А еллін розповідав їм про далекі краї, про сонячну Елладу, про гіперборейські північні народи, котрі живуть серед снігів, про великі, жорстокі битви між племенами, про героїв, богів і титанів.
А вечорами Абу — жвавий, дотепний, гнучкий — показував Піфагорові на галяві перед хатинкою свою майстерність. Він проходив через палаючий вогонь, лягав на вістря гострих цвяхів, по кілька годин сидів під водою, усміхаючись з прозорої глибини до вражених глядачів.
Коли сусіди розходилися і еллін та індус залишалися наодинці, Піфагор сумно казав молодому товаришеві:
— Чудові твої досягнення, Абу. Тільки це — дитячі іграшки.
— Як то іграшки? — гнівався юнак, і його великі опуклі очі сповнювалися дитячого жалю. — Мій мудрий брат жартує? Я витратив на ці досягнення дванадцять літ. Я вчився з самого дитинства, з трьох років. Ніхто з хатха-йогів не вміє робити такі вправи краще від мене, — гордовито додав він. — Так казав учитель Кумараджі.
— Згоден, згоден, — сміявся Піфагор. — Ти чарівник. І, напевне, досягнув майже неможливого. Але скажи мені, юний брате… скажи відверто…
— Питай. Я щирий перед тобою, великий брате…
— Чим тобі допомогли твої досягнення?
— Як то чим?
— А так… Чи прояснили твоє знання про світ? Чи зробили щасливішими твого батька, матір, братів, сусідів? Чи відкрили таємницю буття?
— Я… Я не думав про таке, — розгублено мовив Абу, його погляд затуманився смутком. — Такі думи ще не турбували мене. Я тільки знаю, що на все те дають відповідь мудрі гімалайські ріші[24] раджа-йоги, садху[25]. Вони справжні живі дева[26]. А я лише маленький бідний факір…
— Ти бачив їх? — схвилювався Піфагор. — Тих ріші, про яких сказав?
— Ні, — признався Абу. — Але мій учитель Кумараджі часто бував у гімалайських ашрамах[27]. Він знає путь до гір і міг би провести мого великого брата. Я скажу йому.
Так Піфагор познайомився з старим Кумараджі, сухоребрим і худючим аскетом. З довіреними людьми він відрядив його в Гімалаї, вручивши листа до старшого наставника — гуру[28] втаємниченого ашраму, що здавна існував у широкій зеленій долині поміж високими білими горами.
Старенький ласкавий гуру приязно зустрів чужинецького гостя, запросив до вечірнього вогнища, розпаленого на широкій галяві посеред кола височенних деодарів, і Піфагор слухав розповіді про походження світу, про небесні бої між девами й асурами[29], про падіння духу в глибини матерії й піднесення його в нескінченних, страхітливих кальпах[30], що тривали міріади літ. І еллін, заплющивши очі, згадував інші легенди та міфи. Він вже чув подібні перекази — всі вони стверджували законність, нерушимість тої течії подій, що складали життя земного світу. І що на планетарному крузі триває лихо, зло, криваві побоїща та вічний плач нещасних людей — у тому не слід винуватити богів чи могутніх небесних духів, а самих людей. Кожна людина ткала власну карму[31] своїми діями, словами, мислями і не могла нікуди подітися від тих незруйновних тенет ні в цьому, ні в наступному житті. Найменші помилки, злочини, непослухи накопичувалися в духовному єстві особи і тягли її, ніби камінь на шиї, вниз і вниз, аж до безодні тваринного існування. А перебувши деякий час — сто чи тисячу років — у тілах свиней, гадів, птахів чи якихось хижаків, душа знову втілювалася в людину, щоб спробувати піднятися до царства девів. І таке колесо перемелювало дух віками, мільйоннолітніми кальпами, і не видно було виходу з моторошного чаклунського кола, де смерть, повне знищення духу здавалися неймовірним блаженством порівняно з тим жалюгідним, страхітливим існуванням.
Внутрішньо Піфагор повставав супроти деспотичної волі такого фатуму. Підсвідомо він відчував, що тут прихована якась духовна пастка, така ж самісінька, а може, ще й підступніша, ніж пастка єгипетських храмів. Але він мовчав. Що можна було сказати цим добрим, щирим людям? Вони лише схилялися перед ієрархією древніх авторитетів, які передали священні гімни, коментарі та повчання, як нерушиме слово Істини. Нічого неможливо було відняти, додати, треба все сприймати так, як воно є.
Йогам припав до серця еллін. Він умів мовчати, умів слухати, умів без слова висловити своє співчуття чи осуд. І гуру вирішив посвятити Піфагора в свій древній орден. Він сказав про це еллінові, сподіваючись на його згоду.
— Що для цього потрібно робити? — сумовито запитав еллін. — Чи спроможний я виконати ваш іспит?
— Може, ти його вже виконав, — сказав старий гуру. — Може, ти вже піднявся вище від наших учнів — чела. Ми прочитаємо тобі наші «Золоті правила». Приймеш їх, візьмеш до серця, станеш діяти, як вони велять, — і ти наш брат.
— Прочитай мені «Золоті правила», мудрий брате, — попросив Піфагор.
Один з вечорів біля вогнища було присвячено читанню древнього пергамента, на якому ріші написали «Золоті правила» для шукачів добра та Істини.
Гоготіли смолисті гілки в багатті, золоті іскри стовпом здіймалися в темно-синє небо, глухо звучали слова наставника, який повільно, урочисто читав старовинні начертання.
— Убий в собі жадобу слави, — почулася перша заповідь «Золотих правил».
Продзвеніли струни серця, відгукнулися на ті дивні звучання. Убити жадобу слави? Убити… Навіть перше слово бентежило Піфагорову душу. Навіщо вбивати? Та й що можна убити? Все суще безсмертне, незнищиме. І жадобу слави теж не можна убити. Вона сама має переродитися, стати жадобою служіння, віддавання, коли шукач збагне нікчемну сутність славолюбства, марнолюбства. О ні, мудрі й добрі господарі, вже перша ваша заповідь заплутана й неточна. А що ж далі? Ваші наставники знехтували глибинним значенням слова-логосу, в якому звучання кожного звуку, кожного речення будує або руйнує. Формуючи те чи інше правило, заповідь, слід пам’ятати про творящу, огненну суть слова…
— Убий в собі бажання жити…
Ой леле! Що я чую? Невже юні чола, сповнені життєвої снаги й сили, з міцними м’язами і сяючими очима, повинні вбивати в собі бажання життя? Що ж тоді лишається? Порожня шкаралупа, наповнена мертвим, байдужим інтелектом, нечутливою душею, позбавленою жаги і прагнень. Лише життєвий плин дає досвід, кує нові можливості в пошуку, випробовує мудрість.
— Убий в собі бажання втіхи…
Знову убий! Суцільне вбивство. Навіщо ж нищити втіху? Може, це одне з найкращих почуттів у земному житті? Як же не втішити нещасного, знедоленого? Як же самому не прагнути до коханого серця, яке може дати тобі втіху любові та ніжності?
— Працюй так, як працює той, хто любить славу й почесті. Щануй життя так, як і той, хто жадає його. Будь щасливий, як і той, хто живе заради щастя.
Все більше дивується еллін. Невже вони не заглиблюються в суть того, що вивчають? Чи для них ці речення означають щось інше? Навіщо ж працювати так, як славолюбець, коли вже вирвано жало славолюбства? Для кого? Для інших славолюбців? Але ж для цього треба знайти інший смисл моєї творчості, праці, шукань. Де ж він? Чому мовчать про те «Золоті правила»? А як мені зрівняти моє щастя з щастям честолюбця? В нього щастя самозакоханого улюбленця долі, котрий живе тимчасовим здобутком, а в мене щастя важкого подвигу, страждання й самозречення! Як порівняти їх?
— Знайди в своєму серці основу зла і вирви його, — неквапно читає далі гуру. — Воно живе і в серці відданого чели, і в серці честолюбця, і всюди приносить свої плоди. Лише сильний може вирвати його, а слабкий повинен чекати, доки корінь зла дасть свої парості, плоди і листя…
— Ні, ні, браття, ваша мудрість затуманена. Не знаю лише — ким і для кого, для чого? Ви мовите про зло, а не знаєте, звідки воно. Ви кажете, що воно гніздиться в серці, а хто відповість, де сівач чорних зерен? Та й хіба лише в душі людській приховане зло? Хіба поза нами не вирує стихія зла? Що з того, що я вирву із свого серця проклятий корінь і йтиму чистим та безгрішним? Хіба моя святість вирве меча з рук убивць та насильників?
— Живи не в сучасному, не в майбутньому, живи — у вічному…
І в цих словах — протиріччя. Треба поєднати плинне і вічне, треба збагнути їх невловимий зв’язок. Бо наші думки й слова всі складаються з образів плинного — як же скласти мозаїку вічного без цих тремтливих ілюзорних барв?
— Убий в собі почуття окремості… Все навколо — ти… Не думай, що дії злочинця чи поганої людини не торкаються тебе. Його вчинки й гріхи — то твої вчинки й гріхи. Ти не можеш піднятися у світлі висоти неба, доки не піднявся він. Ти не врятуєш власну душу, доки душа грішника гине в полум’ї злочину…
Е ні, любий гуру, з цим я не згоден! Почуття окремості можна перебороти і відчути свою єдність із світом… з далекими зорями, з музикою, з піснями, з красою оцих чарівних вершин, з мудрістю старих людей, з чим завгодно чулим і добрим… ніжним і гармонійним… тільки не з мерзотою, не з підлістю й злочином… Ні, ні! Коли на дереві заводиться гусінь, то садівник повинен відкинути химерні думки про єдність сущого і спокійненько одрізати хвору гілку, щоб здорові дали хороший плід. Відчути свою єдність з насильником, з убивцею? І навіть затримувати свій підйом у горішні світи краси, доки туди не піднявся убивця? Лише тому, що він має подобу людини? Це не справжня мудрість, мої хороші друзі. Ви даремно бездумно схиляєтесь перед архаїчними правилами. Можливо й таке, що над цими заповітами попрацювала темна й підступна рука, щоб повести шукачів добра на манівці…
— Убий в собі бажання відчуття…
Ну, а таке взагалі не приймаю! Лише відчуття дають нам можливість пізнання й роздуму, пошуку й вибору шляху. Без відчуттів не стане людини, а що ж тоді залишиться?
— Убий в собі жадобу зростання…
Дурниці! Це — неможливо. Жадоба зростання — то сила, що розкриває пуп’янок назустріч сонцю. Її не можна вбити, її можна лише покалічити, але навіщо? Треба оберігати квітку серця, треба жадати Істини, шукати її невпинно, а без зростання духу цього не осягнеш.
— Бажай лише того, що всередині твого єства, — невтомно читав наставник, і тісне коло чека та йогів побожно прислухалося до урочистих слів. — Бажай лише того, що вище тебе. Бажай лише недосяжного. Бо єдине світло — в тобі, і коли ти досягнеш його — воно відступає, ти входиш в його сяйво, але ніколи не торкнешся священного полум’я.
«Нерозривна єдність внутрішнього й зовнішнього», — думав Піфагор, спостерігаючи за живими язичками вогню. Треба бажати пізнати їхні зв’язки. Кожне явище має причину, має її і наш земний світ. Як же відмовитись від бажання пізнати причину багатостраждального світу, який поза мною? Як же кинути його напризволяще? А де ж тоді заповідь «убий почуття окремості»? Знову вічна Ура протилежностей/якою псевдомудреці затуманюють ясність ідей. «Бажати тбго, що вище мене»? А де воно — вище? Бажати недосяжного? Але ж так обманюють нещасних ослів, прив’язуючи перед носом жменю сінця, за якою вони прагнуть, ніколи не досягаючи омріяної їжі. Ні, мудрий гуру, я не прийму таких заплутаних заповідей!
Коли вогнище почало згасати, а’зірки на сході поблідли від ніжного сяйва зірниці, гуру закінчив читати пергамент. Він поволі скрутив його в трубку, помовчав, запитливо поглядаючи на Піфагора. І десятки уважних очей схрестили свої погляди на обличчі гостя.
— Я відкрив своє серце, о браття, — зітхнувши, сказав Піфагор. — Нема в мені нещирості. Хочу віддячити за вашу гостинність, любов та дружбу відвертістю, без якої нема пізнання Істини…
— Говори, брате, — глухо озвався гуру. — Говори все…
— Ваші правила зіткані з протиріч, — рішуче промовив еллін. — Я знаю, що весь земний світ, все життя сплетені з протилежностей. Але ті протилежності не складають гармонії. А без гармонії — де знайти правду? Слова, як я чув, можна тлумачити по-різному. Їх може використати і прекрасний шукач добра, і негідник. Браття, я не зможу прийняти вашу посвяту, бо серце моє вже кличе мене далі. Мабуть, десь в інших краях, на інших, невідомих стежках ходить чи літає моя жадана Істина. Піду далі шукати її…
ГАУТАМА
Без гніву, без докору вирядили йоги елліна в зворотну дорогу. Щиро попрощалися, дали провідників. Піфагор ішов нескінченними шляхами Індії і з сумом думав, що слід йому вже повертатися додому, щоб хоч кості скласти в рідну землю.
Та несподівана подія затримала його.
На підході до міста Гайя він почув про мудрого подвижника Гаутаму Благословенного. Його називали Осяйним, Всезнаючим, Незрівнянним, Пробудженим, Буддою. І еллін, заінтригований одностайною хвалою, вирішив зустрітися з цією людиною.
Прочани, які незліченними валками піднімалися з рівнини до священних Гімалаїв, розповідали еллінові легенди про народження Гаутами, про знаки його обраності. Казали, ніби він, з’явившись на світ, одразу ж заявив: «Я — лев Істини! Я — цар над царями! Це моє останнє народження!» А потім замовк і став як усі діти.
Піфагор слухав ті казки, усміхався. Невже сам Гаутама розповсюджує ті легенди й вигадки? Тоді не варто зустрічатися з ним. Проте цікавість перемогла, і еллін пішов на широкий майдан у Гайї, де в цей час промовляв до людей Гаутама.
Він побачив славетного мудреця під високим крислатим баньяном, край майдану. Тісне кільце людей оточило Гаутаму. Там були садху, браміни, кшатрії й шудри[32], і всілякі бродяги, безліч жінок та молодих дівчат, і купи дітвори, що залазила навіть на гілки дерева, щоб краще бачити мудреця.
Піфагор протиснувся ближче до проповідника, зупинився. Йому сподобалося спокійне бронзове обличчя Гаутами, його великі чорні очі, наповнені магнетичним блиском впевненості, його то громовий, ніби рикання лева, а то м’який та лагідний голос, який промовляв до людей простими, зрозумілими словами:
— Яка хмара закутала світ? Чому він затьмарився і не світиться радістю? Що осквернило його?
Луна прокотилася над принишклим майданом і лягла за останніми рядами. Піфагор тривожно зітхнув. Це саме ті питання, що все життя ведуть його за обрій. Невже він — цей сильний і впевнений чоловік — знайшов відповідь, здатну відкрити для всіх шлях до правди?
А Гаутама, помовчавши, провадив далі, блиснувши полум’яними очима:
— Хмарою неуцтва оточено світ; від жадібності він не проміниться; жадання оскверняють світ; найбільша небезпека його — спотвореність, неповнота, викривленість, а отже — страждання! Всюди несуться потоки бажань, породжених тією спотвореністю, тим стражданням. Що ж приборкає їхню течію, що зупинить їх бурхливий натиск, чим подолати ті потоки? — вигукнув палко проповідник.
Юрба завмерла. Чути було жадібний подих сотень людей. Гаутама поправив на плечі жовтогарячу накидку і простягнув до слухачів долоню, ніби віддавав їм у цьому щирому жесті всі рішення загадок життя.
— Які б потоки не клекотіли по світу, — відповів він на своє власне запитання, — розум зупинить їх, мудрість приборкає, пізнання подолає їх. О браття! Ваш розум у дрімоті, серце спить, почуття никають у лабіринті страху! Браміни лякають вас примарами богів, щоб висмоктати ваші сили, щоб змусити вас крутити до нескінченності прокляте колесо земної ілюзії. На небі — безжальні боги, на землі — жорстокі жерці! Куди подітися бідній, нещасній людині, закованій страхом і нерозумністю? Куди, я вас запитую?
— Куди, о Гаутама? — зітхнули ряди слухачів.
— Розірвіть павутину дрімоти! — владно сказав Гаутама і рубонув рукою повітря. — Встаньте, встаньте! Не спіть! Навіщо вам проклятий сон немічного існування, просякнутий отрутою страждання, рабства, недугів, суму? Повстаньте, повстаньте! Будуйте життя, що поведе вас до миру й спокою! Інакше Мара — володар смерті — скористається вашою безпечністю і, принадивши брехливими обіцянками, заволодіє вами, підкорить своїй силі! Ви вільні, о браття! Ви вільні! Людина — то полум’яний потік, що тече в нескінченність Нірвани, у велику спів’єдність світу. Чому ж ви зупинилися в безсилому чеканні, мріючи, щоб герой, аватара[33] чи дева визволив вас із самоствореної в’язниці? Ви вільні — я запевняю вас! Повстаньте самі на себе! Прокиньтеся!
— Проклятий бунтарю! — пролунало з крайніх рядів, і голови слухачів дружно повернулися в той бік. Там стояв поважний чолов’яга з брамінським шнурком на плечі, оголений до пояса; він простягнув руку до Гаутами і кричав: — Ти кличеш у порожнечу! Ти руйнуєш наші старовинні традиції, заповідані нам Ману й Рамою[34]! А що даєш на заміну?
— Волю! — загримів Гаутама. — Волю, звільнення від ваших тиранів, земних і небесних!
— Для кого? — лютував брамін. — Для всіх? Для мене — двічінародженого[35] браміна — і для нікчемного шудри, який порпається в землі, в нечистотах? Чи, може, й для парії або чандали[36], що спалює трупи? Що скажеш ти, бунтівний проповіднику?
— Глянь вгору, пихатий браміне, — докірливо сказав Гаутама. — Глянь на ясне сонце. Чи дорівняєшся ти до нього блиском, могутністю, теплом? Воно цілує своїм променем твоє сите тіло й тіло парії, воно зрощує смачні плоди для дітей твоїх і дітей шудри. Послухай, браміне! Чи не йдеш ти на ринок для купівлі овочів, що вирощені шудрою? Чи не береш ти до рук гроші, що, може, тільки що лежали в гамані парії? Браміне, соромся! Всі ми діти однієї матері — оцієї таємничої безмірності світу, що оточує нас. Яка ж мати поділить рідних дітей на касти, щоб піднести одних, а інших зганьбити, принизити? Воістину, важко знайти таку матір! Так чому ж ви вірите, о браття, дурним і підступним казочкам про священних ріші, котрі нібито звеліли жити так, як ви живете донині, поклоняючись небесним ідолам та їхнім жерцям? Відкиньте страх і прагніть до єдиної цінності Буття — до океану Нірвани, океану свободи! Ви жадаєте влади, насолод, багатства? О нещасні! Ви маєте лише тіні влади, багатства, насолоди, а потім володар смерті поглинає вас. Зруйнуйте привид смерті, відкиньте примарні жадання і прагніть лише вічного, нетлінного — миру та любові!
Почувши таку одповідь Гаутами нахабному брамінові, юрба заревла від захоплення. Брамін щось хотів сказати, вимахував руками, але в шумі й галасі не можна було розібрати жодного слова. Гаутама тим часом вибрався з кільця слухачів і помандрував битим шляхом у оточенні кількох відданих учнів. Піфагор рушив за ним, тримаючись оддалік. Його зачарував цей сильний, певний себе і своїх поглядів чоловік. Саме цього ще не вистачало еллінові, хоч він і пройшов важкі, нестерпно втомлюючі шляхи життя.
«Треба зустрітися з ним, — подумав Піфагор. — Він саме той, кого я шукав…»
Вони познайомилися ввечері. Піфагор коротко розповів, хто він, звідки. Гаутама з-під примружених повік уважно й серйозно дивився на чужинця, ніби волів проникнути в потаємність його душі. Потім простягнув руки, щиро обняв елліна, посадив біля себе.
— Анандо, — покликав він свого учня, який порався біля вогнища, — запропонуй нашому брату з далеких країв поїсти…
— Не треба! — рішуче підвів руку Піфагор. — Не треба, учителю! Я звик довгими днями обходитися без їжі, тим більше тепер, коли хочу мати з тобою рішучу розмову, не варто обтяжувати духовне сприйняття наповненим шлунком. Я все життя шукаю правди, хочу сягнути Істини буття. Поглянь на мене — я дивий. Та не можу похвалитися спокоєм і мудрістю. Я чув твої слова, ти сильний, впевнений. Хочу дістати від тебе іскру нового розуміння. Може, це відкриє мені якийсь новий обрій?..
— Добре, — просто відповів Гаутама. — Хай мої учні посидять біля вогню, а ми з тобою пройдемося оцією лісовою стежечкою. Глянь — над нами лише зорі, довкола нас — ліс. Ніхто не заважатиме, ніхто не переб’є щирої розмови. Ходімо, брате!
Вони повагом ішли вузенькою доріжкою поміж товстезними стовбурами дерев. Під ногами скрипіли дрібні камінці, тихо гомоніли хащі розмаїтим відлунням. Піфагорові здавалося, що він знає дивного учителя здавна, що вони вже колись зустрічалися. Хотілося мовчати і йти, йти з ним поруч у нескінченну далину. І те мовчання могло стати повнозвучнішим, ніж безліч розмов, що їх вів еллін з тисячами людей.
— Я почув про тебе ще в горах, учителю, — сказав Піфагор, поглядаючи на суворий профіль Гаутами. — Прочани передають легенди, буцімто ти, народившись, одразу заявив про свою виключність, що прийшли до твоєї колиски великі ріші, щоб поклонитися грядущому втіленню бога на землі…
— Знаю, — махнув рукою Гаутама, скорбно усміхнувшись. — Одне й те саме скрізь. Люди творять для себе богів, ідолів. Пусте, мій брате. Ти вчений і збагнеш, що закони земної сфери непорушні. Кожна людина тут народжується, як і всі інші, нерозумним, безпомічним дитям. Якби я був богом, котрий прийшов з небесного світу, — скажи мені відверто, по-дружньому, — хіба мав би я право навчати людей, говорити до них, розкривати нікчемність їхнього стану? О ні, лише людина, яка страждала й любила, сумнівалася й змагалася з земними лихами та нещастями, має право сказати людям своє слово любові чи осуду. Богам тут робити нічого!
— Називають тебе Благословенним, — озвався Піфагор, — вказують на якісь особливі знаки неба, на твою місію…
— Хто бере на себе місію, той і несе її, — суворо відповів Гаутама. — Місію ніхто не накладає на людину, ніби вантаж на слона. А благословення я маю, — лагідно засміявся він. — Гори Гімалайські пречисті мене благословили… зоря світанкова, яку я так люблю зустрічати, сонце вогнелике, спокійні зірки з безмірного неба… А ще пісні покійної матінки, її казки про великих героїв, котрі не жаліють себе в ім’я вселюдського блага. Таке моє благословення, мій друже…
— Я щасливий, — щиро сказав Піфагор, зупинившись на галяві поміж колонадою титанічних евкаліптів. Гаутама теж зупинився, повернув обличчя до елліна, в промінні місяця видно було глибоку задуму на його крутому чолі.
— Чим ти щасливий, брате з далекого краю?
— Тим, що зустрів людину, а не бога. З богами важко розмовляти…
— Це правда, — розвеселився Гаутама, — це ти сказав дуже слушно. Більше того, я тобі заперечу: з ними неможливо розмовляти! Бо нема спільної основи для єднання. Два шляхи — або підкоритися їм, стати вірним рабом і слугою, або відкинути їх. Я віддаю перевагу другому шляху…
— Я чув, як ти говорив до народу, — зітхнув Піфагор. — Ти кликав до свободи, ти відкривав необхідність повної волі для духу людського. Я не все збагнув. Поясни мені, о учителю, своє вчення, розкажи, як ти прийшов до таких висновків…
— Гаразд, — кивнув Гаутама, — я розповім. Це не легенда, а проста й неприкрашена реальність. Я народився в Капілавасту, біля підніжжя Гімалаїв. Це невеличке князівство, де був володарем мій батько. Мене виховали у розкоші, у повній відірваності від життя. Я знав лише гульбища, полювання, насолоду споживання, військові походи… і не розумів, точніше, не замислювався над тим, звідки плинуть ті можливості насолоди, хто їх створює та приносить мені.
— Я знаю про це з легенди, яку складають про тебе, — сказав еллін. — А потім ти побачив у саду жебрака — гидкого, у виразках та струпах…
— Ні, ні! — заперечив Гаутама, — я задумався про життя набагато раніше. Ще в юні дні я ходив з батьком у походи супроти ворожих племен. Після одного жорстокого бою, в якому ми перемогли, наші воїни полягали спочити. Я дивився на них, відсторонених від реального світу, від перемоги, від свого князя, від мене, їхнього царевича. Для них найважливіше було одне-єдине: заснути, спочити, забути все, що тільки що відбулося. І тут же, поряд з ними, лежали закляклі трупи повержених вояків подоланого племені. Я тоді болісно думав: «Над ким же мій батько і я владарюємо? Мертві бійці — вже нам не підвладні, вони сміються над переможцями… І ці, що заснули, теж вийшли з кола наших повелінь. Ким же ми володіємо? Воістину, лише снами, лише марою своєї уяви…» Довгі дні ця пекуча думка не покидала мене, ятрила свідомість, отруювала насолоду життя… Трохи пізніше в горах, на полюванні, я й мої товариші знайшли на гірській стежині труп юнака, то був мій ровесник, син сусіднього князя. Певно, його розтерзав тигр або барс. Обличчя трупа було спотворене, на ньому сиділо з десяток гав-трупоїдів. Я досі не можу забути того видіння. Я жахнувся тоді, покинув полювання і повернувся додому. То неправда, як оповідають у легенді, що я запитував, чи всі люди мають умерти? Не міг же я бути таким непробудно-дурненьким. Я прекрасно знав, що всі люди смертні, тим більше, що бачив безліч полеглих у бою воїнів, але таке розуміння для мене було загальником, порожньою абстракцією, котра не хвилювала, не набувала болісної конкретності. А тепер — ніби блискавиця вдарила в мозок! Я уявив себе на місці того юнака, адже це був мій товариш, ми дружили. Яка різниця — він загинув чи я? Адже це міг бути я? З того дня я вже не мав спокою! Я ходив на майдани міст, зустрічався з прочанами, розмовляв з селянами, пастухами, садху, лісорубами, князями, брамінами. Я жахався нерівноправності людей, їхній забобонності, їхній рабській натурі, непослідовності, підлості… І захоплювався їхнім благородством, любов’ю, самозреченням. Я дивувався — як могло в одних і тих же душах поєднуватися так багато різних начал — від геніальності до безпросвітного неуцтва, від ніжності до жорстокості? І яка мета людського життя, коли воно таке нікчемне, непослідовне, безглузде? Навіщо живе жебрак, який розкладається ще за життя? І як може радіти князь, у якого раб, слуга плачуть від горя? Чому взагалі люди поділилися на касти, хіба вони всі не діти спільного роду людського? Хіба в орлів є поділ на касти? Всіх орляток їхня мати-орлиця навчає літати. Чуєш, брате, — всіх! Небо для кожної дитини-птаха. А в людей? Одним — насолода, влада, багатство, висота мудрості, а іншим — голодне нікчемне животіння, вічне запобігання ласки сильного, ганьба з боку вищих каст, і навіть після смерті — зневага, забуття, безславність…
Браміни пояснювали мені, що такий порядок заведено здавна, і не нам його міняти, що касти — веління самого Крішни, аватари Вішну[37], що без них на землі був би хаос, що смерть веде до перевтілення, а тому її не слід страшитися. О, вони багато чого знаходили, щоб відповісти на мої болісні запитання. Але ніщо не задовольняло мене! Мій дух кшатрія[38] не міг згодитися з віковічністю, нерушністю людських установ. Все рухається, пливе, змінюється, — чому ж не повинні мінятися людські погляди на світ, на його закони? Далі я задумався ще глибше… Де корінь людських мук, де вихід з проклятого світового колеса, чи можна осягнути таке існування, в якому всі люди, всі істоти, все суще буде в дивовижній милозвучній гармонії?
— Чудово, прекрасно! — вигукнув Піфагор. — Саме так і я мислив. Життя, як музика, як мелодія без жодного фальшивого звуку!
— Я радий, що ти глибоко відчуваєш це, — усміхнувся Гаутама. — Тоді я був ще далеко від розгадки. Я був у полоні уявлень, прищеплених ще з дитинства брамінами, жерцями, рідними. Я сподівався знайти розгадку на шляху аскетизму, містики, релігійного споглядання. Довго визрівало рішення. Нарешті я зважився. Якось вночі покинув свій дім, щоб не повертатися в нього. Мені не потрібно було ні багатства, ні насолод споживання, ні сімейного щастя. Все те не давало відповіді на вічні питання, а без відповіді я не міг жити. Я пішов у широкий світ, розтерзаний протиріччями.
Я став аскетом. Ходив шляхами, лісами, горами. Побував у кількох славетних учителів, проте відповіді не отримав, їхня мудрість була ілюзорна, зліплена з тих же клаптів, що і повчання жерців та брамінів. І тоді я розпочав багатоденний піст, сівши в самотині на березі озера. Та недовго тривала самотина, мене оточила юрба прочан, котрі чекали результатів мого містичного заглиблення. Чуєш, друже? Вони самі не воліли шукати. Вони чекали від мене духовного плоду, ніби зграя голодних гав жде від лева огризків його здобичі. Я знемагав від спеки, голоду, а вони сиділи у холодку, чекали… На сороковий день посту я занурився у воду озера, щоб обмитися… і почав тонути… Сили в мене не стало, щоб самотуж врятуватися! Той день був би останнім, якби не трапився поблизу дід-рибалка. Він вирятував мене з води, а потім привів до тями. Опритомнівши, я бачив людей, котрі розчаровано розходилися геть від озера, проклинаючи мене і лаючи. «Він брехун! — кричали прочани. — Деви покинули його, інакше він би не тонув!»
І я збагнув, що жодний аскетизм не принесе шукачеві осяяння, розгадки тайни буття. Людині дано розум, треба опиратися на нього. Треба мислити, занурюватися в лабіринти сущого і вибиратися з них. Треба зрозуміти, де ми, як потрапили в космічну круговерть, як з неї вибиратися. Я попрощався з дідом-рибалкою, знайшов у гаї високе дерево, сів під ним і почав думати — послідовно, не пропускаючи жодної ланки логічних умовиводів. Так минуло багато днів. Якось на світанку прийшло рішення — просте, ясне, ніби промінь ранкової зірниці…
— В чому ж воно? — схвильовано мовив Піфагор.
— Свобода, — натхненно сказав Гаутама. — Магічне слово! Ми його повторюємо на всі лади, проте не задумуємося над його втаємниченим змістом. В ньому вся розгадка і вся повнота Буття. Давні ріші тлумачили це поняття, як свабодха, самопробудження, самобутність. Я використав для його визначення прадавнє поняття Нірвани, тобто нерозірваності, цілісності існування. Хтось тлумачить Нірвану, як знищення, хтось — як забуття, хтось — як неземний світ дев, світозарних, де живуть ідеальні душі. Я збагнув її, як свободу духу й розуму, яку можна й треба осягнути вже тут, на землі, не чекаючи переходу в інші сфери. Та щоб скористатися дарунком свободи — необхідно збагнути й вирвати коріння рабства. В чому воно, де воно? Страх! Віковічне прокляття людей!..
Суцільне кільце страху оточило людей — від народження до смерті. Страх зубожіння, страх втратити багатство, страх, що тебе не полюблять, страх, що тебе розлюблять, страх, що ти залишишся безславним, страх, що ти втратиш славу, страх перед розлукою, стражданням, страх перед богами, страх перед смертю і, нарешті, найганебніший із страхів — страх вічної самотини душі серед неосяжного світу, страх відірваності людини від інших людей, від безмірного океану Буття. Мечем розуму я розсік усі ті страхи, породжені Марою, прадавнім володарем обману, ілюзії, збагнувши, що їх насправді нема. Вони вигадані самими людьми, вони підтримуються нашими легендами, переказами, традиціями, мислями, почуттями, звичаями, віруваннями. На шляху лежить мотузка, в темряві ми вважаємо її гадюкою і боїмося переступити. І дітей своїх, всі нові покоління навчаємо тій премудрості, що це — гадюка. На такому самообмані грунтується віра в богів, схиляння перед авторитетом володарів та жерців, старанне здійснення всіх архаїчних заповідей наших забобонних пращурів. Треба підійти ближче, побачити, що ми помиляємось, відкинути марний страх і продовжити шлях до мети, про яку ми забули…
— Яка ж мета у людини, мудрий брате? — озвався Піфагор. — Що тобі здається найважливішим у її житті й діях?
— В ту ніч я збагнув, що мета людини — розкриття невичерпних глибин власного духу й серця, вічна й прекрасна пісня любові та миру, розмаїтий вияв радощів буття. Мені стало ясно, що роз’єднання людини й всесвіту внесено в розум, в почуття ззовні, що насправді такого роз’єднання нема, що в самій людині приховані рабство й свобода. Коли ми народжуємось на світ, з першої миті вся безкрайність починає формувати наше єство. Від ласкавої пісні матері до щебетання пташок у лісі, від першої вирощеної нами квітки до можливого злочину, від почутих легенд до героїчних подвигів, від мовчазного схиляння перед тираном до мужнього повстання супроти рабства! Кожна людина — дзеркало Вічності, це — сама Вічність. Тільки в більшості людей вона спотворена, звужена до розмірів рабського курника.
Треба відкинути геть всі викривлення — і рабські, й деспотичні. Треба відкинути силу і слабість, щоб стати всесильними!
Збагнувши цю істину, я подолав страх смерті. Хто ж я? Від початку до кінця — Всесвіт, народжений ним, сформований ним. І коли вмирає мій тимчасовий вияв, то хіба вмирає Ціле, хіба вмирає Всесвіт? О ні! Він невмирущий, а це означає, що невмирущий я.
І тоді впали кайдани. Моя свідомість охопила Вічність. Я побачив себе в міріадах минулих існувань, я відчув себе в грядущій нескінченності, я став над ілюзорним і тимчасовим, збагнувши, що Буття — це Вічне Тепер. Тіні богів розтанули, щезли. О брате, я побачив, наскільки велика й славна звільнена від страхів людина! Вона незрівнянно вища й могутніша за легіони богів! Вони не можуть обійтися без поклонів, ритуалів, молитов та фіміаму. А вільна людина — володар Нескінченності! їй не потрібно деспотів, володарів, насильників і повелителів, бо в ній здійснення всіх мрій — і любов, і побудова нових, дивовижних світів, і гармонія почуттів, і безодні можливостей мислимих і незбагненних поки що…
І я пішов шляхами Індії, щоб сказати людям радісне слово Істини: — Люди, ви вільні, повстаньте! Нема ні раба, ні господаря! Скиньте ярмо неволі, воно у ваших душах! Проясніть свій розум, розбийте кору невігластва, не вірте ритуалам і забобонам, базіканню брехливих брамінів та абсурду прадавніх казочок. Візьміть у свої руки власну долю, і тоді навіть карма неспроможна буде догнати вас у вогняному польоті до правди, ви самі визначите напрям і суть її течії, бо карма — це дія і мисль! Станьте орлами духу, кожному подаровано крила Великою Матір’ю Світу. Таємничий подих неба свободи — ось ваша Нірвана!..
— Це прекрасно, мій брате, — тихо озвався Піфагор, вислухавши палку сповідь Гаутами. — Я збагнув те, що ти відкрив мені: справді, ми в’язні, сповинуті міріадами ниток неуцтва й забобонів… Одне й те ж дитя може виховуватися у титанічних душ або в сім’ї приниженого раба. Перші виховають титана, а другі — застраханого раба. Але як розкрити це розуміння в душах людей? Одне лише твоє слово чи ще кількох відданих учнів хіба відкриє царство волі? Ти проповідуєш свободу духу, а володарі й далі панують над умами й тілом мільйонів людей. Що з того, коли раб проголосить: я — вільний! Будь-який деспот може закатувати його і тіло викинути собакам!..
— Знаю, — сумно похилив голову Гаутама. — Правда твоя, брате, не так просто привести земний світ до гармонії. Але ж до цього треба прагнути! Всяка дорога вимагає першого кроку, по ній треба піти. Ходімо по стежці волі, почнемо прорубувати в джунглях темряви просторі дороги знання й подвигу. За нами підуть інші…
Він поглянув на далекі зірки, прислухався до моторошних звуків лісу, загорнувся в старенький жовтогарячий плащ. Замріяно примружився, ніби вдивлявся у темно-синю імлу ночі.
— Бачу в майбутті тяжку боротьбу. То буде битва за самопізнання людини. Бо людина — єдина цінність Буття. Від неї залежить, що із себе зробити — деспота, насильника природи чи вірного її сина. Минуть віки… Народяться нові ідеї… Та не буде поміж тими ідеями вищої, значимішої, ніж ідея свободи. Виростуть проповідники свободи, її мученики, її герої. У мене кілька учнів, мій брате… Народиться колись учитель, у якого буде мільйон учнів. Вся земля піде за ним. Він відкриє для людей царство свободи, Епоху Майтрейї[39], еру окриленої творчої праці і любові. Очі мого серця вже бачать той благословенний час… Шлях до нього перепиняють потоки крові, океани зрад і підступів, темрява душ і мара божественних та людських ідолів. Все переживе Земля і народиться знову. То буде вогняне народження в нове життя, болісне народження в свободу… Мій брате, повертайся до вітчизни, пора тобі припинити нескінченне переслідування Істини. Ти гнався за марою. Істина — в твоєму серці…
— Я збагнув, — тихо промовив еллін. — Хоч і пізно, та дарма. Я повертаюся додому.
— Пізно для птаха розуму не буває, — сказав Гаутама, поклавши руку на Піфагорове плече. — Вічний політ — його мета. Шукай світлих душ, відкривай їм очі, руйнуй рабський дух, вирощуй крила. Ти сягнеш Істини, творячи перші акорди прийдешньої світової гармонії…
— Чи побачимось коли-небудь? — зітхнув еллін. — Я залишаю тут своє серце, сум оповиває мою душу.
— І я сумую, — відгукнувся Гаутама. — Та вийди, мій брате, вночі надвір, поглянь на зоряне склепіння. То наш спільний дім — нескінченний, неосяжний. Пошли свою думку до далеких світів, а я пошлю свою. Ми зустрінемося в Океані Світла. Прощай, мій брате!..
— Прощай…
ІЗ ВИРІЮ
На другий рік влітку Піфагор повернувся до Самосу. З борту невеликого корабля, що плив з Тіра до Лесбоса, еллін розчулено вдивлявся у скелясті береги острова, які так часто снилися йому в чужинецьких землях протягом сорока років розлуки. Та затока, де раніше стояло багато кораблів, мережачи небо високими щоглами з розмаїтими вітрилами, тепер була пустельна, непривітна, сумна. Біля берега похитувалося на хвилі з десяток вутлих човнів. Не видно було юрби, яка колись вирувала довкола чужинецьких гостей.
Він зійшов на берег, повільно побрів до знайомого будинку, де зароджувалися його безумні мрії, його примари, що повели його в далеч, за обрій. Чи зустріне хто-небудь? Ой, навряд… Сорок літ! Вже йому шістдесят… а батькові… батькові — більше дев’яноста… О ні, то було б завеликим щастям…
Якийсь старезний дід у жебрацькому ганчір’ї заворушився в тіні хатиночки, простягнув миршаву руку. Піфагор знайшов дрібну срібну монету, дав прохачеві.
— Чи ти тутешній, дідусю? Жебрак приклав суху руку до вуха:
— Га? Що таке?
— Питаю, чи ти тутешній?
— Тутешній, тутешній, — закивав головою дід. — Я предковічний, з діда-прадіда самоський…
— Хотів запитати тебе, чи знав ти Мнезарха?
— Це ж якого Мнезарха?
— Художника. Золотоковача…
— А! — зрадів дід. — Знав. Як же. Добрий чолов’яга був… Знаменитий… Такі славні речі робив. Його, мо’ й уся Еллада знала! Бо їздив і в Афіни, і в Дельфи, і аж на той бік, у Сірію… Еге, добра душа була… Ще в минулому році дав мені золотого… Щедре серце… Все ходив сюди, до затоки, виглядав когось… Казали, що в нього син десь пропав на чужині, так він, напевне, ото й виглядав його… Не діждався, помер. Вже незабаром рік…
Стріла пронизала Піфагорове серце. Не встиг, не встиг…
— А ти ж хто йому будеш? — поцікавився жебрак. — Чому за ним клопочешся?
— А жінка його, Парфеніса… жива? — з надією запитав Піфагор, не відповідаючи на запитання діда. — І ще одна дівчина… Нарісса… донька Акреона…
— Ха-ха! — химерно осміхнувся дід. — Яка ж вона дівчина — Нарісса? Баба… Жива, жива вона. Божевільна… Щось у неї з головою не гаразд. А Парфеніса теж жива… Доживає сама-самісінька, як палець. Ось там, недалеко… як охота — проведу…
— Не треба, — сказав Піфагор. — Я сам.
— Як хочеш, — згодився дід.
Піфагор рушив далі з важким серцем. Підходив до рідного будинку повільно, душа нап’ялася, ніби туга струна, — ось-ось лопне! Що він скаже матері, чим виправдає біль і відчай розлуки?
Тихенько минув сад, альтанку, ступив на східці. Глибоко зітхнув, щоб стишити дріж у тілі, вгамувати хвилювання.
— Хто там? — почулося з будинку. Він не відповів.
На порозі з’явилася низенька згорблена постать. Нічого не залишилося в ній від колишньої стрункої Парфеніси, лише очі, — схожі на темно-сині сливи, й дотепер блищали м’яким вогнем під сивими кущиками брів. Вона глянула на гостя, ледве чутно скрикнула, похитнулася. Син схопив матір в обійми, підтримав, заплакав. Мати тремтіла, ніби від холоду, заплаканими очима вдивлялася в обличчя коханого сина, таке відмінне від омріяного, таке рідне в своїй незмінності.
— Синку… Синку… — шепотіла Парфеніса, і більше нічого син не міг почути від неї.
Ні осуду, ні жалю. Лише погляд любові, лише вдячність долі за дарунок зустрічі.
Десь пізніше мати розповіла Піфагорові про сумне життя на Самосі. За тирана Полікрата людям було не солодко жити, а перси одібрали в еллінів останні крихти свободи. Дарій заборонив ремесла та мистецтво, припинив торгівлю. Життя острова занепало, талановиті люди втікали до Великої Греції, на Апеннінський півострів.
Піфагор тяжко задумався. Де йому осісти, де розпочати свою омріяну роботу? Тут, де панують перські сатрапи, неможливо утворити школу, зібрати учнів. Доведеться їхати на захід. Спочатку до Афін, у Дельфи, а там, може, й до Великої Греції. Забрати матір, Наріссу — і в путь…
Він сказав про свій задум матері. Вона тихенько попросила його:
— Не йди до Нарісси, синку…
— Чому, матусю? — нахмурився Піфагор.
— Тобі стане тяжко…
Він промовчав. А ввечері того ж дня рушив до будинку, де колись жила Нарісса. На подвір’ї нікого не було, в будинку теж. Сусіди, з подивом розглядаючи гарного, високого чоловіка, охоче розповіли, що старенька Нарісса живе самотньо, що вона не сповна розуму, бо вічно пропадає біля моря, на високій скелі. Там і днює й ночує. Інколи прийде додому, візьме шмат хліба чи в’яленої риби, а потім знову до моря.
Він здалека побачив скелю, з якої любив стрибати в прохолодну глибінь, а на ній — скулену чорну постать жінки. Вона сиділа, охопивши висохлими руками гострі коліна, непорушно втопивши погляд в імлистий обрій. Над нею ширяли чайки, поруч неї сиділи білі мартини. Жінка здавалася висіченою в скелі. Навіть наближення Піфагора не вивело її з непорушності. Птахи з криком зірвалися з місця, вона звернула погляд на пришельця, не виявивши ні подиву, ні зацікавлення. Невже не пізнала, невже він так змінився?
З-під темної запони видно було білі коси, жовте, безкровне обличчя та великі чорні очі з гарячковим блиском. Лише погляд її. Де ж вона — прекрасна Нарісса? Хто поглинув молодість, жагу, надії, прегарну квітку юності? Безжальний Хронос, невблаганний час.
— Ти пізнаєш мене, Наріссо? — тихо запитав Піфагор.
Жінка неуважно ковзнула поглядом по синьому гіматію елліна, по його обличчю. Похитала головою.
— Не бачила тебе, чужинцю.
— Що ти кажеш, Наріссо? — жахнувся він. — Ми ж з тобою знайомі… Ще з дитинства…
— Не смійся над бідною Наріссою, — жалібно попросила вона. — Я нещасна й самітна, кожен може образити мене. Ти, ясноокий і сильний, не смійся наді мною. Краще скажи — ти, мабуть, багато мандрував… чи не зустрічав ти Піфагора?
— Піфагора? — прошепотів він. — Якого Піфагора?
— Мого друга, — ніжно осміхнулася жінка. — Мого нареченого. Він поплив за обрій. Туди, — вона махнула рукою, — далеко-далеко. Він хотів догнати Істину… — Нарісса тихесенько засміялася, витерла сльозу з очей. — Він хотів полетіти в небо, як Ікар… А я ждала його. І досі жду… Скажи — ти не бачив його?
— Це ж я, Наріссо, — простогнав Піфагор, простягаючи руки до неї. — Хіба не впізнала?
— Не глузуй з нещасної Нарісси, — посварилася тонким сухеньким пальцем жінка. — Гріх тобі! Піфагор був молодий і прекрасний, як бог Аполлон. У нього було довге волосся, подібне до сонячних променів, — з гордістю вела далі Нарісса, — і струнке тіло. Ти гарний, чужинцю… але ти вже старий… Не смійся наді мною. Коли не бачив Піфагора, так і скажи… Йди собі геть, птахи злякалися тебе… Я виглядатиму свого коханого…
— Це я, Наріссо, — сумовито промовив Піфагор. — Багато літ минуло відтоді, як ми розлучилися. Моє мідяне волосся посивіло, порідшало, і ти стала білою, ніби хмаринка… Тільки серце моє залишилося незмінним. Воно знову привело мене додому, як блукаючого Одіссея. Поглянь на мене, Наріссо, згадай… Ми прощалися з тобою на оцій скелі, і ти казала, що ждатимеш всю вічність… всю вічність… А тепер, коли я повернувся, ти…
— Ні, ні! — відчайдушно закричала Нарісса, зриваючись на ноги, і чайки злякано метнулися геть від скелі. — Ні, не треба, не треба! Ти неправду сказав, недобрий чужинцю! Неправду! Мій Піфагор — молодий і прекрасний! Ти хочеш одняти його в мене?..
Сльози душили Піфагора. Він, задихнувшись, рвонув гіматій на плечі, скинув туніку і став на повен зріст на вершечку скелі.
— Ось тут я стрибнув, Наріссо, а ти — за мною! Згадай, згадай, Наріссо!
Він розігнався, стрімголов кинувся у море, занурився у запінений вир. Нарісса радісно скрикнула, притиснувши руки до грудей.
— Повернувся! — заплескала вона в долоні. — Повернувся, як Одіссей до Пенелопи! О, моє кохання! Я впізнала тебе! Поспішаю до тебе… ось зараз! Зараз!
— Наріссо, Наріссо! — відчайдушно закричав Піфагор, але було пізно.
Вона впала з скелі в море, каменем пішла на дно. Він пірнув за нею, витягнув, поплив до берега. Поклавши її горілиць на камені, розтирав холодні старечі руки, вдивлявся у знайомі, помережані часом риси.
Вона розплющила очі, усміхнулася.
— Мара злетіла… Дякую тобі за щастя зустрічі, коханий… Діждалася, слава богам… діждалася…
— Ти житимеш, — плакав Піфагор. — Ми поїдемо далеко за море, ми будемо щасливі…
— Я щаслива, — прошепотіла Нарісса. — Ти повернувся з лабіринту… Якого ж ще щастя треба? Сліди на піску… Сліди за обрій… Я догнала тебе… догнала…
Вона замовкла, востаннє зітхнула і завмерла навіки. Мертві очі дивилися в нескінченність неба, а сухі вуста радісно всміхалися. Піфагор понуро сидів над нею. Хто це? Де він? В Єгипті чи в далекій Індії? Чиї це очі — Амадіс чи Нарісси? Погляд вічної жіночності, що переслідує його і втікає… обіцяє і зникає, ніби фантом, ніби пустельний міраж, з якого не нап’єшся води…
НОВИЙ БЕРЕГ
Поховавши Наріссу, Піфагор з матір’ю вирушив у далеку мандрівку до Великої Греції. Зупинившись на острові Лесбосі, він поклонився могилі учителя Ферекіда, а потім вирішив завітати у священні Дельфи.
Храм Аполлона зустрів його тишею, занедбаністю. Біля вівтаря метушилася старенька жінка, палила квіти та верес, приносила безкровну жертву богові. То була піфія Феоклея. Вона запитливо глянула на ставного чужинця.
Він мовчки поклав кілька золотих на жертву храму. Усміхнувся.
— Колись, о Феоклея, як була ти ще зовсім юна і прекрасна, мої батьки прийшли до тебе питати поради, пробували зазирнути в прийдешнє. Ти пророкувала їм народження сина…
— Мій оракул помилився? — зацікавилася піфія. — Сказав неправду?
— Та ні, — зітхнув Піфагор. — Як бачиш — син перед тобою… Тільки ж долю ти мені нагадала не таку, як насправді…
— Яку ж я пророкувала тобі долю?
— Прекрасну й щасливу. І ще одне — оракул запевняв, що я буду славен для всіх віків і народів…
— Ну що ж, шукачу, — спокійно озвалася піфія, — ти невдоволений своєю долею? Вона була нещасливою?
— Я звідав рабство й обман, — гірко промовив Піфагор. — Я шукав і помилявся, прагнув і падав у тяжкій дорозі до мети. Я мчав за марою, а втрачав своїх рідних і близьких… Я шукав у далеких краях, а відшукав — у собі… Ти сказала — щастя! Чи не було це насмішкою, о піфіє?
— Як для кого, — заперечила піфія, кидаючи в огонь дрібку якогось жовтого порошку. Заклубилися хмари синього диму, вона вдихнула його, зійшла на підвищення, сіла на золоту триногу. — Для мудрого щастя у вічнім шуканні. Для нерозумного — в непорушності. А непорушність — то смерть. Ти шукав і знаходив. Зневірювався й радів. Твоє життя щасливе, о шукачу! Я правду сказала твоїм батькам… не лай мого оракула…
— О щедра піфіє! — скорбно озвався Піфагор. — Ти, певно, всім обіцяєш щедрий урожай… та тільки де ті щасливі женці?..
— Не завжди жнуть ті, що сіють, — бурмотіла піфія. — Ой, не завжди… Не втомлюється рука сівача, хоч він може й сконати на полі… бачу вдалині ясні обличчя, серця чисті… сій ради них… ради них, мужній шукачу…
Старенька мати не витримала нового шляху. Хвилювання й радість швидко згасили догораючий світильник її життя. В землі Еллади поховав син Парфенісу, а сам вирушив до Італії, де греки заснували могутні колонії.
Піфагор зійшов з корабля в Тарентській затоці, в порту Сібаріса. Тут було галасливо й людно, ніби в Самосі за його юнацьких років. Багатомовний гамір оглушив, захопив у свій вир. До Піфагора підскочили напіводягнуті дівчата, почали обнімати, цілувати. Він обурено відпихав їх, але вони п’яно сміялися, тягли його до корчми, де гриміла буйна оргія. Визволили Піфагора рибалки — вони розігнали спокусниць, забрали елліна з собою, повели до човнів, вихваляючи свій багатий улов, і пропонували купити його за невеликі гроші. На дні човнів стрибала, виблискувала срібною лускою риба, зітхала відкритими ротами, дивилася на Піфагора круглими тьмяніючими очима. Він знизував плечима, дивувався, відмовлявся — навіщо йому стільки риби? — та рибалки не відпускали його, наперед вихваляючи щедрість чужинця, мудрість і доброзичливість. Він нарешті згодився, щоб одчепитися від непроханих друзів, дав їм кілька золотих. Рибалки весело сміялися, дякували, пробували монети на зуб, підкидали їх вгору. Піфагор звелів викинути рибу в море.
— Навіщо? — здивувалися рибалки. — Ми старалися, ловили…
— Риба моя, — владно сказав Піфагор, потаємно усміхаючись. — То моя жертва Посейдонові…
Рибалки, чухаючи потилиці, виконали його наказ. Риба з перевернутих човнів падала у прозоро-зелену хвилю, кидалася врозтіч, зникаючи в глибині. Юрба сміялася, рибалки лаялися, а Піфагор стояв на березі, дивився на срібні крапки, що поступово танули в морі, радів. На душі було ясно, тихо. Так треба діяти завжди — випускати піймані в павутину життя душі до їхньої істинної стихії — до моря свободи.
Він рушив далі, щоб познайомитися з містом. Сібаріс на кожному кроці вражав його розпустою, гульбищами. Біля олтарів, у храмах пили вина, танцювали вакхічні[40] танці, а знемігши, падали додолу і спали під статуями богів, щоб зранку знову взятися до оргії. Здавалося, люди втратили всякий смисл життя, загубили дорогу, віддалися невидимій круговерті порочності, навіть не замислюючись, чи треба вириватися з неї.
Піфагор зупинився на кілька днів у старенької жінки Алкіни. Вона жила недалеко від моря в охайному біленькому будиночку. Довкола житла росли кущі винограду, кілька яблунь. Алкіна — суха й виснажена — вічно крутилася на городі, в садочку, а два її дорослі сини пропадали цілоденно в порту, а під вечір поверталися додому напідпитку, лягали під яблунями горічерева, галайкали якісь дикі пісні — без мелодії, без гармонії і смислу. Найлюбішою розвагою переростків було знущання над собакою. Вони ловили пса, прив’язували до стовбура дерева і вціляли в нього здалека грудками. Пес скавчав, гавкав, просився, та веселі хлопці були невблаганні.
Побачивши таку розвагу, Піфагор не витримав. Він вибіг з кімнати, розштовхав хлопців, затулив собою пса. Очі його палахкотіли гнівом.
— За віщо, недостойні люди, ви мучите мого нещасного брата? Що він вам заподіяв?
Хлопці здивовано перезирнулися. Потім засміялися.
— Брата? Чужинець, певно, надміру випив? Погляньте уважніше. Ха-ха! Та це ж пес… Бродячий пес!
— О нещасні виродки! Невже ви не розумієте, що все довкола вас — то наші брати й сестри? Ви й кроку не ступите, щоб скористатися послугами коней чи собак, корів або кіз, плодами винограду, зерном пшениці, променями сонця, лагідністю й щедрістю дощу. Та що вам говорити — ви навіть праці вашої трудящої матінки не шануєте: вона горбиться в щоденному труді, а ви останні крихти пропиваєте з нікчемними, розпутними дівками! Соромтеся! Коли не можете в собаці визнати брата, то визнайте людину в рідній матері! Вона ж вас народила й годує! Сьогодні ви катуєте собаку, а завтра станете катами людей. Розв’яжіть пса!
Хлопці знехотя виконали Піфагорів наказ, побитий пес чкурнув у кущі, з-за тинів виглядали веселі обличчя сусідів, чувся сміх, тюкання.
На другий день за елліном валувала юрба дітей, вигукуючи:
— Собачий брат! Собачий брат!
Піфагор гірко похитував головою. О нещасні люди! Вони ладні найчудовіші ідеї висміяти, оглузувати, спотворити. Це ж при житті — та що станеться з його думками, з його мудрістю пізніше, через сто чи тисячу літ? Чи не химеру він затіяв — сіяти зерна любові й знання у кам’янистий грунт нерозуміння, поміж тернів, у болото жорстокості та звірства? А втім — геть сумніви! Чим більше довкола мороку — тим нагальніша потреба в світильнику. Треба сказати людям про нові обрії пізнання й життя, треба вивести вікову мудрість з потаємних сховищ у храмах та жрецьких колегіях. Хай воно сіється між народом, пускає парості, занурює коріння в глибину грядущих віків. Люди не бачать обрію, бо опустили погляд під ноги, ніби свині, а звідси — п’янство, розпуста, занепад. Коли вони побачать прекрасні можливості освіти, розуму, очищення почуттів — тоді кращі душі прийдуть йому на поміч, щоб запалити нові смолоскипи науки…
Попрощавшись з Сібарісом, Піфагор побував у Таренті, де познайомився з лікарем Бронтином, розповівши йому про свій задум, про давню мрію — організувати школу для молоді десь в Італії. Старий Бронтин хвалив Піфагора, але до практичного рішення ставився скептично.
— Ти не знаєш тутешнього народу, — зітхав він, зневажливо підібгавши вуста. — Це зграя розбійників та повій. Даремна справа, Піфагоре! Єгипетські жерці добре знали людську натуру, тому й ховали знання в храмах. А ти хочеш винести світильник на відкрите місце, кинути під ноги юрбі. Розтопчуть, заплюють, а вогонь знання використають для розтопки своїх вогнищ, на яких смажать баранячі туші. Хто перш за все летить на вогонь? Хто — я питаю? Нічні метелики, всяка нечисть! Так і ти… привабиш лише душі, жадібні до насолоди й слави! Згадаєш мене…
— Неправда! — рішуче заперечив Піфагор. — Не лише погань прагне до вогню. Потягнеться до нього й душа, спрагла світла. Хто жадає сонця — той зустрічає його благословенні промені на сході. Бронтине, в твоїх словах є страшна правда — я це знаю! Але ж якщо ми діятимемо так, як єгипетські жерці, тоді ніколи не настане на землі інша пора — пора людяності. Смолоскип знання не для підземних печер, не для склепів. Він для рук шукачів — відданих синів Істини, Бронтине! Знаю, що нелегко буде, та сподіваюся на те, що добрі зерна не вмерли в серцях людських… не можуть вмерти… Буде страшний бій… та який воїн його уникає?
ІСПИТ СЕРДЕЦЬ
Свій перший бій Піфагор дав не в Сібарісі, не в Таренті. Він обрав Кротон. Найняв чималенький будинок, господарем якого був самотній чоловік, вдівець. Звали його Коратом. Жила з ним ще донька — Теано, чорноока, жвава, як козеня. Поряд синіло море, видно було з вікон то буряний, то спокійний обрій. Тут Піфагор вирішив посіяти перші зерна своїх надій. І він попросив старшого жерця храму Аполлона зібрати кротонську молодь, щоб порозмовляти з нею.
— Пусте, — махнув рукою жрець. — Що ти їм скажеш? Богів вони не шанують, на проповіді чхають. Бійки, гульбища, бенкети, розпуста — ось їхні ідеали.
— Все ж таки поклич їх. Я не буду їм говорити про богів. Скажи: учитель з Єгипту хоче сказати кілька слів мужнім молодим героям Кротону — так і скажи! — та їхнім подругам — прекрасним, цнотливим дівчатам!
— Так і передати — цнотливим? — засміявся жрець, лукаво примружуючи око.
— Так і передай, — серйозно підтвердив Піфагор.
— Мене тухлими яйцями закидають.
— Нічого, одмиетесь…
— Що ж, спробую, — спантеличено сказав жрець. — Готуйся до бою. Тут молодь зубата, плакали твої кості…
На превеликий подив старого жерця, до храму Аполлона зійшлося біля сотні хлопців і не менше дівчат. Крізь горішні віконниці падало сонячне світло, в його променях святкові вбрання переливалися розмаїтими барвами, ніби весняні квіти. Мерехтіли на лебединих дівочих шиях діаманти, рубіни, топази, ясніли на тугих засмаглих руках каблучки.
Хлопці теж вирядилися святково: всі молоді кротонці були вбрані в дорогі тоги, з вінками на головах. Вони збиралися після зустрічі з Піфагором попрямувати до корчми, щоб там влаштувати оргію на честь поразки нахабного зайди-проповідника. Довкола атлета Мілона юрмилися юнаки, вони про щось шепотіли, сміялися. Певно, Мілон був заводіякою поміж ними і готував якусь неприємність непрошеному учителеві.
У юрмі прокотився гомін — в широке кільце кротонців вийшов Піфагор. Він зупинився в потоці сонячного проміння, підвів руку в традиційному вітанні. Біла лляна тога спадала з широких плечей учителя, високе чоло квітчав вінок з білих лілей, очі дивилися в обличчя юнацтву щиро й сміливо.
— Я вітаю вас, сини Геракла! Я вітаю вас, прекрасні доньки великої Афіни!
Дівчата розквітли усмішками, їхні очі засяяли ніжністю. Мілон завважив те, гнівно нахмурився.
— Поважний учителю! — загримів він, піднімаючи над головами своїх товаришів могутні руки.. — Дозволь запитати: чому ти назвав дівчат доньками Афіни? Наскільки ми можемо розуміти… дівчата, не спопеліте. мене своїми очима! — наскільки ми можемо знати — наших дівчат краще назвати доньками Афродіти! Вони так! ж непостійні й легковажні, як і їхня міфічна матінка! Ха-ха!
Хлопці реготали, дівчата ніяково перезиралися, та Піфагор був спокійний і незворушний. Дочекавшись, коли гамір затих, учитель добродушно сказав:
— В твоїх словах є слушність… не відаю, як тебе звати…
— Мілоном.
— В твоїх словах, Мілоне, є правда. Кротонські дівчата достойні бути доньками богині мудрості, як і богині кохання! Не розпутної богині, котра никає вечорами попід корчмою, а богині вірності, ніжності й материнства…
Серед дівчат зчинився гамір. Хтось захищав Піфагора, хтось обурювався, хтось відверто сміявся.
У Піфагоровій душі заворушився гнів. Він великим зусиллям волі стримав себе. Не смій їх зневажати! Це люди, це — діти сонця і землі. Вони втоптані в бруд, вони не відчувають променів краси! Обмити їх… торкнутися серця!..
— О мудрий учителю! — гукав Мілон, явно граючи перед дівчатами могутніми м’язами, пшеничними кучерями і тонким, ніби вирізьбленим, профілем. — Ми вельми вдячні тобі за мудру проповідь, але пробач — нам ніколи! Ми поспішаємо до веселощів, які і є смислом життя! Невже тобі охота напихати нас проповідницькою нудотою, яка нам набридла до блювоти? Ходімо, справді, з нами, воздамо хвалу Бахусу-Вакху, возславимо сонячного Діоніса[41], який дав винограду його божественний сік!
— Хвала Мілону! Хвала вину й веселощам! — скандувала юрба, танцюючи навколо Піфагора.
Він ясно відчув: ще мить і буде пізно!
— Стійте! — гнівно крикнув Піфагор. — Мені соромно! Гидко дивитися на вас — молодих і прекрасних! Чому орли стали надутими індиками, які тягають по землі розпушений хвіст хвастощів? Де їхні крила, щоб кружляти попід хмарами? Чому леви перетворилися на блудливих шкодливих котів, що ганяються за кішками вечорами? Чому прегарні квіти стали гидко, бридко пахнути, звідки ця смердява, якої не повинно бути у ваших серцях, о дівчата?! Замість мужності — нахабство! Замість цноти — розв’язність і зухвальство! Замість кохання — тваринна жадоба і скверна! Соромтеся, молоді кротонці — спадкоємці аргонавтів і героїв!
Мілон розштовхав своїх поплічників, наблизився до Піфагора, взявшись в боки руками.
— Чому соромиш нас? — загув він, як в бочку. — Ми лише повторюємо те, що робили чи роблять боги й всякі напівбоги. А коли богам можна, то чому заборонено смертним? Наше життя коротке, ніби в метелика, — чому б і не погуляти, чому не побавитися? Га? Чи не Зевс — владика богів — невтомно дурить свою благовірну Геру, чи не він ганяється за всякою гарною мордочкою, клянучись у вічному коханні, щоб потім покинути її, а то й знеславити! Згадай нещасну Європу[42], згадай замучену Іо, учителю! Го-го! Та ми, молоді кротонці, нікчемні горобенята супроти великого Зевса! А божественна Афродіта? Хіба вона не облизується, побачивши молодого бога або гарного земного хлопця? А Гермес, цей ошуканець і брехун, донощик і бабій? Всі вони — олімпійські боги та напівбоги — розбещені, вічно п’яні гуляки! А коли в небі таке робиться, то чому на землі мало б діятися щось інше? Ха-ха-ха! Хіба не так, о мої вірні друзі?
— Так, так! — радісно підхопив хор голосів.
— Не так! — з гідністю відповів Піфагор. — І ви самі це добре знаєте. Ваше сумління стогне, а вуста не хочуть промовити слово правди. Не кивайте на богів, не дивися на Олімп, о Мілоне! Розбещені боги — то лише ваша тінь, люди, то ваші пороки й злочини, збільшені в сто крат! Ви створили власними руками бридкі образи, а потім поклонилися їм! Що ви передасте своїм дітям? Які заповіти? П’яний регіт і лайку, брудні почуття та зневіру до прекрасного? О Мілоне! О юні кротонці! Людина — вища від богів, коли вона збагне свободу!
— Яку свободу? Від чого? Ми — вільні громадяни! Що він верзе? — почулися вигуки.
— Ви раби! — твердо заявив Піфагор. — Раби неуцтва й лінощів, розпусти й підлих традицій. Ви не можете розірвати тієї гидкої павутини, вам приємно сидіти в ній, як свиням, що рохкають від задоволення в калюжі!
— Куди ти кличеш нас, що пропонуєш? — глухо запитав Мілон, похнюпившись. — Говориш ти красно, та що з того? Кинути корчму, а куди йти? Забути вечірні солодощі, а що діяти? Співати гімни олімпійцям?
— Можна й гімни, якщо вони прекрасні, — спокійно заперечив Піфагор. — Квіти й птахи щоранку співають гімни сонцю. Хто з вас не милувався ними? Я прийшов не проповідувати вам моральні правила, о юні кротонці! Я хочу розбудити ваші серця. Ви прекрасні, але забули про це, і я вирішив нагадати вам про вашу красу. Давайте побратаємося, почнемо нову стежину життя. Відкриємо в Кротоні школу для вас, для ваших грядущих дітей. Я довгий час блукав по світу, був у Єгипті, в Індії, у Вавілоні. Скрізь я вивчав вікову мудрість, знання, добуте тисячоліттями тяжкої праці мудреців, героїв, і ось тепер готовий передати його вам…
— А хто нам доведе, що ти не обманюєш? — з недовір’ям запитав Мілон. — Хто ствердить, що ти не приніс нам камінь замість хліба?
— І ми будемо гризти його, — засміялася якась дівчина, підморгуючи, — будемо його гризти все життя, аж доки не повипадають зуби. Ні, красунчику учителю, ти спочатку доведи, що твоє знання принесе насолоду вищу, ніж та, яку ми маємо без твоїх повчань!
— Хай доведе! — лунали голоси.
— Може, він готує троянського коня! Спочатку приворожить барвистими словами, а потім заведе в прірву!
— Чому ж мовчиш? — гучно озвався Мілон. — Чи тобі нічого сказати? У нас досить своїх риторів та ораторів, які вміють красно ректи, обіцяти! А коли й ти обмежишся словами, то нам нічого більше стовбичити…
— Ще кілька слів, — спокійно й трохи сумовито сказав Піфагор. — У ваших словах є слушність. Справді, важко відрізнити блудослова-ритора від мудреця, доки серце мовчить. Та відкрийте серце, і тоді не треба доказів. Світло свічки меркне перед ясними променями сонця. Якщо моє знання істинне — воно дасть вам крила і насолоду польоту! Йдіть, пізнавайте, перевіряйте! Ми разом пройдемо важкими стежками пізнання… Легкими досягненнями не маню, іграшок не. обіцяю! Будуть сумніви, буде бій, будуть поразки і перемоги. Хто злякається, хто затремтить — той поверне назад і знову засне в ущелині примітивного життя. А ми з вами підемо далі, на вершини. Тільки з гори знання ми побачимо нові обрії. Я кличу героїв, я кличу безстрашних, прекрасних і спраглих! Хто хоче пити чисту воду знання — ходімо зі мною!
— Еге! — закричав Мілон, широко й дружньо всміхаючись. — Та це ж інша мова! Так би одразу й казав! Ось моя рука, учителю! Я перший стану твоїм учнем!
— Я за тобою, Мілоне! — крикнув ще хтось.
— І я!
— Я теж!
— А ми чим гірші? — гомоніли в юрбі.
— Мало бажання, — стримуючи хвилювання радості, сказав Піфагор. — Нам потрібні гроші, будинок та ще багато іншого. І я знову звертаюся до вас, юні брати! Гей ви, прекрасні дівчата! Перли ваші чарівні, діаманти сліпучі, каблучки з чистого золота. Та ви чаруєте хлопців і без них. Чи не краще віддати ваші прикраси в жертву найвищому богові — богові знання? Ваші діаманти й золото перетворяться в школи, книги, в сяйво науки, що відкриє світ розуму вам і дітям вашим. Ми будемо вивчати минуле й прийдешнє Землі, течію небесних світил, закони математики й гармонії, ми самі будемо формувати у власних душах новий, кращий людський образ. Ми станемо самотворцями!
В дівочому гурті почувся гомін, до ніг Піфагора полетіли каблучки, самоцвітне намисто, гірлянди перлів, золоті вінці.
— Бери, учителю!
— Веди нас! Научи!
Піфагорове серце співало. О далекий друже Гаутамо, ти б порадів нині разом зі мною! Перемога, перша перемога! Ради неї варто було страждати в далеких краях, гнити в підземеллі, сумніватися, падати і підводитися, шукати й знаходити. Хіба це лише моя перемога? Це — твоя перемога, кохана Амадіс, ваша — безіменні душі героїв, тіні котрих лишилися навіки в печерах Великого Іспиту, це початок здійснення твоєї мрії, мудрий гімалайський учителю.
Треба лише втримати плоди цієї перемоги. А далі… Що ж далі? Можуть бути й поразки… можуть загриміти ще страшніші бої… Морок не прощає поступу світла. Все може статися… Але радісних очей юнаків і дівчат, котрі народжувалися для нового шляху, він не забуде ніколи…
БИТВА ДУШ
Кротон загомонів — здивований, вражений, стурбований. Іонійським узбережжям покотилися химерні чутки. Аристократи й плебеї, раби й воїни передавали з вуст до вуст небилиці про учителя, який з’явився невідомо звідки і одразу ж підкорив молодь Кротона. Казали, що він чаклун і маг, таємний розпусник і лицемір. Що володіє нечуваним ораторським мистецтвом, але користується ним для недоброї мети. Розповідали, що він поставив на ноги паралізованого вже багато літ жебрака, наказавши йому встати і йти, відкинувши милиці. І хворий пішов, страхаючись власному одужанню і радіючи. Звідки у таємничого зайди така сила? Ясно, що не від богів: це дарунки демонічних сил, і вони ще боком вилізуть кротонцям і всім, хто допомагатиме хитрому, лукавому учителеві. Чутки обростали новими й новими подробицями, аж доки п’яниці не договорилися до того, що буцімто учитель-зайда готує велику жертву для страшних чужинецьких богів, а для цього йому потрібно наймолодших, найгарніших хлопців та дівчат.
Кротонський сенат, розтривожений тими чутками, викликав Піфагора для розмови. У зборі був весь форум — рада тисячі. До неї входили почесні громадяни міста, в тому числі й батько Мілона — заслужений воєвода, який прославився у багатьох боях проти карфагенців та сусідніх войовничих республік.
Появу Піфагора сенатори зустріли цілковитою тишею. Вони недоброзичливо й зацікавлено оглядали його високу величну постать в білому-пребілому вбранні, його спокійне натхненне обличчя. Зупинившись посеред зали, учитель очікував. На незворушному обличчі не видно було ні замішання, ні хвилювання. З рядів амфітеатру вийшов старий сенатор аристократ Феон, зупинився біля Піфагора. Підвівши руку вгору, він привітав сенат, а потім звернувся до учителя:
— Рада тисячі хоче запитати тебе, о Піфагоре, про твою мету, засоби і сили. Досі наше життя текло спокійно і звично. Ти вніс неспокій, тривогу, заворушення. Якою силою ти скористався? Хто допоміг тобі завоювати серця й душі наших дітей? Боги чи демони? Яку мету ти поставив перед собою? Хто допомагає тобі руйнувати потік фатуму, повертаючи здоров’я паралізованим, приреченим богами до непорушності? Якщо так втручатися у волю олімпійців, то на що можна розраховувати у прийдешньому?
— Чому не запитували ви, о мудрі батьки славетного міста Кротона, — з гідністю відповів Піфагор, оглядаючи принишклу залу, — чому не цікавилися ви, якою силою ваші діти підкорені, коли вони прагнули щовечора до недостойних і диких оргій? Чи вам байдуже було — боги їх направляють а чи злобні демони? Ви звикли до хаосу, неуцтва й розпусти! Хаос не вимагає відповідальності, хаос руйнує право і найкращі заповіти предків, мораль і етика стають відносними, сумнівними. Я не осуджую вас — сила звички, її невблаганний потік несе й мудрих і досвідчених. А коли до вас приходить хтось, коли він вам вказує можливість вискочити з потоку зловісного фатуму, щоб обмити розум і серце ваших нащадків — та й вас самих! — тоді ви непокоїтесь, якою силою це робиться!
— То не відповідь! — зауважив Феон. — Ти заворожив наших дітей, і ми воліємо знати — як?
— Силою переконливості й любові! Запитайте їх самих. Вони відвертіше й безпосередніше протиставили мені свої переконання, навіть свої грубощі й цинізм! І я — переміг! Але з радістю хочу сказати, що то більше їхня перемога, ніж моя. Та перемога заново народить їх, і місто Кротон прославиться не гульбищами та бійками, а науками, мудрістю, піснями видатних митців. Ти побоюєшся, Феоне, чи не демони допомагали мені повернути здоров’я недужим і паралізованим? Які дитячі страхи! Де й коли сили мороку лікували, опромінювали, повертали радість? Це — привілеї сонячних сил, притаманних кожній творящій людині. Лише треба відкрити їх у душах, як у пустелі ми відкриваємо живлючі джерела води.
— Говориш ти гарно, — згодився Феон, поглядаючи на принишклу аудиторію, — але чим доведеш правду своїх слів?
— Судитимете по ділах, — сказав Піфагор. — Не важко відрізнити світло сонця від задимленого смолоскипа. Я йду відкрито, обличчя моє й справи мої відкриті. Допоможіть мені, громадяни Кротона, і ви не пожалкуєте!
— Чому ти з’явився саме сюди, до Кротона? — крикнули із задніх рядів. — Тебе ніхто не знає. Щоб завоювати любов і довір’я, ти можеш говорити прекрасні речі. А де доказ того, що ти не приведеш наших дітей до прірви? Хто пізніше допоможе їм вибиратися з неї? Сенат загомонів.
— Садівник прямує туди, де є саджанці, — спокійно відповів Піфагор. — В Кротоні я їх побачив. Вони заросли бур’янами, дикими кущами, але порода їхня прекрасна. Моє досвідчене око бачить — можна виростити у Кротоні чудовий сад. А на те, що шановний сенатор мовив наостанку, — далебі, смішно відповідати. Невже можна вигадати глибшу прірву, ніж та духовна безодня, в якій досі жила ваша молодь, ваша надія?
— Ти відвертий і мужній, — схвально озвався Феон. — Це ознака чесності й щирості. Громадяни, підтримаємо славну справу учителя Піфагора! Негоже лаяти людину, не побачивши плодів її праці. Він бажає навчати — хай навчає, він воліє принести нам розуміння гармонії та вищих наук — ми приймаємо такий дарунок. Голосую за громадянство учителю Піфагору!
За рік на березі моря виросла прекрасна споруда храму Муз. Так назвали школу, де учитель вирішив розпочати свою важку справу. До храму одразу ж прийшли сотні молодих кротонців. Мілон та донька господаря Теано були першими. Піфагор провів майбутніх учнів до саду, познайомив з гімнасієм — приміщенням, де мали відбуватися бесіди, помилувався разом з новими друзями краєвидами з терас та балконів, а потім зібрав усіх гостей у залі.
— Мої прекрасні друзі, — проникливо сказав Піфагор, — зроблено перший, такий важливий крок. Важлива не ця будівля, важливіше у сто крат довір’я, що об’єднало нас. І тепер — пора сіяти. Як хочеться мені, до болю хочеться, щоб зерна завжди падали на добрий грунт. Всі ви такі різні, такі буйні — як об’єднати вас? Хіба що одним, єдиним — спільним пізнанням таємниці світу. Вона глибока, вона безмірна — отже, шлях до неї безконечний, і кожному знайдеться достойне діло. Всіх кличу слухати мене, переймати мій досвід, знання, уміння. Не гнівайтесь, не заздріть, коли хтось з ваших друзів обігнав вас чи глибше пізнав закони світу — все те не означає його особливості. Кожна ступінь закономірна — негідна лише ступінь падіння вниз…
Світання над морем. Хвилюються темно-блакитні води. Кипариси фіолетовими свічками підпирають небо.
Піфагор встає з твердої постелі, застилає її, біжить до моря. Його зустрічають веселими, дружніми вигуками учні. Він запливає ліктів на двісті в море, пірнає у глибінь, виринає знову, з насолодою вдихаючи на повні груди запашне вологе повітря. Поряд з ним стрункі, засмаглі тіла учнів, вони з любов’ю поглядають на учителя. Який він простий, безпосередній, щирий! Ніби старший товариш. В’ється верткою рибиною юна Теано. Поглядає на Піфагора дивним засмученим зором. Що таке, чому в неї такий таємничий погляд? Згадалася юна, щаслива Нарісса… сліди на піску… сліди за обрій… потім чорна стареча постать падає у море і тоне в зеленій глибині. Боги, навіщо такі жорстокі спогади? І де, як від них подітися?
Піфагор повертається на берег, йде до своєї кімнати, одягає білу незмінну тогу. Виходить на широку терасу, з неї видно схід сонця. Майже нечутно за учителем вилаштовуються рядами учні-піфагорійці. Вони мовчать, і в тій безмовності чується наснажена єдністю сила.
Море грає рожевими сплесками. На обрії розквітає золота квітка світила. Небо урочисто палахкотить.
Дзвінкі голоси дівчат починають величальний гімн Фебу, батьку світла, життя й тепла. Потім мелодію підхоплюють хлоп’ячі голоси — баритони й баси, відлуння чарівного гімну пливе над морем, над Кротоном.
Коли хмари застилають небо,
Коли туга крає серце бідне,
Коли морок душу гнітить — хто осяє темний обрій?
Око Феба!
Коли холод заморозить землю,
Коли падає осіннє листя,
Коли гине мрія — хто зупинить руку смерті?
Око Феба!
Око неба, око вічності й життя,
Слався в пісні, в квітці, у коханні,
Дай нам стати променем твоїм, волею твоєю,
Око Феба!
Титанічне колесо прадавнього уранового сина котиться по блакитному полі, викрешує іскри з небесної тверді, щедро сипле їх на жадібну землю. Починається день.
Учитель веде учнів до гімнасіуму, там вони сідають широким півколом на мармурові сидіння, а Піфагор зупиняється перед ними.
— Сьогодні ми розглянемо з вами закони чисел. Дивовижна, тривожна таємниця космосу. Люди вважають число і все, що з ним пов’язане, нецікавим, сухим. Неприпустима помилка! Число є основа і рушій світу! Якби ми говорили з вами про богів — можна було б заявити так: боги творять числами; більше того — бог є число. Ви бажаєте прикладів? Я починаю…
— Згадайте — рахунок починається з одиниці, яким би нескінченним він не був. Але одиниця не може породити будь-що, коли вона не матиме своєї відчуженої протилежності — двійки. Щоб народилася дитина — потрібно двоє: він і вона, пов’язані любов’ю. Плід їхнього серця дає третього учасника дивовижної містерії чисел. Таємничий початок світу — тріада. Доки мати й батько самотні, доки в них нема сина чи доньки — ще світ не сотворено, в ньому відсутній рушій. Дитя — завершення чарівної тріади — рушій світу. Четверте число породжене трійцею, воно розширює можливості трикутника у проявлену сферу, створює надійну підвалину, основу життя. А коли до цієї підвалини знову додається трійця, ми бачимо таємничу цифру сім, яка визначає кількість струн на арфі Сонця-Феба. Згадайте кольори у райдузі-веселці, що нею ми недавно милувалися під час грози. Уявімо ще одну тріаду, і ми маємо завершення в десятці — повноті гармонії чисел…
Теано, розкривши рота, слухає учителя, але погляд її десь у невидимому. Про що вона думає? Зачарована магією чисел, чи, може, мріє про щось своє, заповітне?
Прикривши віями очі, завмер Мілон, склав богатирські руки на колінах. Чи розуміє він мудрість чисел, чи цікаво йому слухати? Може, його руки марять про меч, може, йому ввижаються грізні бої? А ота золотокоса дівчинка, може, прагне помчати в небо слідом за хмаринкою, на яку вона незмигно дивиться?
Піфагор оповідає учням про далекі таємничі планети, що обертаються довкола Сонця, і юні кротонці пожвавлюються: як же так? Діди й батьки твердили, що Сонце ходить, поспішає довкола Землі, що світозарний Феб щоранку запрягає своїх полум’яних коней для тяжкого небесного шляху. Учитель м’яко усміхається, терпляче пояснює їм відносність та міфічність минулих уявлень. Земля подібна до титанічного яблука, вона летить в небесному океані довкола вогнистого світила, повертаючи до нього то один бік, то інший. Так змінюються день і ніч.
Довкола Феба кружляють ще десять планет. Ми знаємо лише найближчі, видимі оком. Мудрі сини неба, які прилітали колись на Землю, залишили для нас знання про невидимі планетні сфери, що будуть відкриті людьми в прийдешньому. Ніби десять струн простягло золоте світило у зоряну просторінь і грає на них прегарну милозвучну мелодію. Всюди — музика. Від неба до землі. Від комашини — до людського серця. І вся вона підкорена закону чисел, закону вічної, могутньої Одиниці.
Урок закінчується. Учні сідають за широкий спільний стіл. Їдять запашні, соковиті яблука, дині, ніжний виноград. А потім Мілон веде хлопців до спортивної зали, де вони борються, показують один перед одним красу тіла, силу рук, майстерність вправ.
Суперництво відсутнє. Піфагор суворо заборонив його. Спорт для плекання краси, високого смаку, здоров’я, а не для ревнивої заздрості. Тому кожен успіх товариша викликає щирі, дружні оплески і схвальні крики.
Вдень прийшов до гімнасіуму гурт юнаків, їх очолював Кілон, син відомого кротонського багатія. На ньому була барвиста шовкова туніка, оксамитна тога, облямована золотим шитвом. Зверхньо глянувши на учнів, які, позбиравшись гуртами, читали папіруси, креслили геометричні фігури та тихенько розмовляли, Кілон гучно промовив:
— Де ваш учитель?
— Навіщо він тобі? — підвівши лице від креслення, спокійно поцікавився Мілон.
— Я бажаю з ним розмовляти.
— Про що?
— Чому я маю тобі відповідати? — розгнівався Кілон. — Хто ти?
— Учень. Піфагорієць.
— Піфагорієць, та не Піфагор! — насмішкувато й недбало кинув Кілон. — Спів — то одне, а луна від співу — щось інше. Цінується не луна, а спів. Ось так!
Супутники Кілона засміялися, а Мілон, навіть не моргнувши оком, знову схилився над кресленнями.
— Коли не бажаєш відповідати — то погуляй, доки учитель не з’явиться.
— Що він у вас — бог, що його не можна допроситися? — зухвало озвався Кілон.
— Більше, — достойно зауважив Мілон, тамуючи в грудях неприязнь до непроханого пришельця. — Бог вимагає жертви, а учитель сам віддає себе в жертву заради учнів. Збагни і подумай…
Піфагорійці зустріли схвальними вигуками одповідь Мілона. Кілон демонстративно одійшов від тераси, почав читати речення на колонах обабіч широких сходів, що вели до моря. То були заповіді Піфагора, викладені в символічній формі.
— Ні, ви тільки послухайте! — зареготав Кілон. — Ха-ха-ха! «Не ходи широким шляхом!» Оце так утнув! А кудою ж дозволите ходити? По дахах будинків? Непролазним болотом? Ха-ха-ха! Оце так учитель!
— Не смійся, дурню! — суворо сказав Мілон, кидаючи креслення. М’язи на його руках округлилися.
— Мілоне! — застережливо гукнула Теано.
— Нічого, стерплю! — зціпивши зуби, пробурмотів Мілон. — Я лише скажу кілька слів цьому нахабі…
— Як ти смієш обзивати мене поганими словами? — люто засичав Кілон. — Оце таке навчання у Піфагора? Гарно він вас учить! Що я таке сказав? Посміявся над безглуздям. Хіба ж для цього треба великого розуму, щоб збагнути дурницю? Кожна людина ходить широким шляхом. Я тільки що прийшов широким шляхом до вас. Ваш учитель ходить до міста широким шляхом…
— Запитав би краще, що означає це речення, — роздуваючи ніздрі від бажання одлупцювати нахабу, сказав Мілон. — Тоді не сміявся б! Не ходи широким шляхом у науці, в пізнанні. Чуєш? Бо на широкому шляху вже все відомо, там нічого нового не відкриєш! Всякий дослідник вибирає для себе вузьку стежину, щоб щось нове відкрити, збагнути. По ній тяжко йти, але зате на кожному кроці щось невідоме, таємниче. Збагнув, невігласе? Чи ще пояснювати?
Кілон хмикнув зневажливо, але промовчав, став читати далі. І знову брови на його випещеному лисячому обличчі з жовтими очима рисі полізли вгору.
— А що це таке: «Не одразу тисніть руку»?
— Це до таких, як ти, стосується, — посміхнувся Мілон. — Хіба можна тобі одразу подати руку, коли ти вліз до чужого притулку і насміхаєшся над господарем?
— Сам теж добрий! — буркнув Кілон. — Ну, а про що говорить ось ця заповідь: «Не їжте риби з чорним хвостом»? Хіба не однаково — який у риби хвіст? Срібний чи чорний — аби смачно!
Піфагорійці нестримно сміялися, аж хапалися за животи.
— Знову символ, — пояснив Мілон. — І означає він, що не слід водити дружби з чорними душами. Риба — то душа за старовинною символікою. Якщо душа має чорний хвіст, тобто темні, злочинні звички, чого можна чекати від неї?
— І оце такі дурниці ви вчите? — сердито знизав плечима Кілон, одвертаючись від правил. — Не можна ясно, просто написати? Всякі вигадки, химери. Ну, де ж ваш учитель?
— Тут учитель, — почувся звучний голос. Кілон здригнувся, оглянувся спантеличено.
— Я не бачу тебе, де ти?
Відхилилася запона, що розділяла залу на дві частини. За нею стояв спокійний і ніби навіть байдужий на обличчі Піфагор.
— Ти ховався? — запитав Кілон, бігаючи поглядом довкола, не в силі прямо глянути в ясно-блакитні очі учителя.
— Ні, — заперечив Піфагор, — я не ховався. Я сидів і читав. Та ще слухав твої «мудрі» слова.
— Це нечесно. Влаштовувати так, щоб людина не знала…
— Чому ж… Треба не соромитися своїх слів та думок. Що мислиш, що промовляєш на самоті, не соромся повторити перед людьми. Тільки так я бачу ідеальну людину. Чого бажаєш від мене?
— Хочу до твоєї школи.
— Всі ходять до мене, хто бажає слухати уроки. Перед цим треба скласти іспит на ясність думки і терпіння…
— В чому він полягає?
— Сорок днів повного голоду і мовчання. А потім — відповіді на запитання, про які наперед нічого не можна сказати…
— Гм. Такий іспит не для мене. Я бажаю стати найближчим учнем.
— Чим ти це заслужив? — поцікавився Піфагор. — Ти нетерплячий, заздрісний, маєш ще, певно, безліч чорних хвостів, про які тільки що читав. За які послуги людям чи небу ти прагнеш такого привілею?
— Хіба бути твоїм найближчим учнем — то привілей? — спалахнув Кілон.
— Безумовно. Привілей дружби та любові між учнем і учителем.
— Хочу сказати кілька слів наодинці.
— У мене від учнів нема таємниць.
— І все-таки…
— Гаразд.
Піфагор одвів Кілона на терасу, схрестив руки на грудях. — Я жду.
— Учителю, — хвилюючись, промовив Кілон. — Пробач, забудь те, що почув. Хлоп’яцтво, хвастощі. Я розумію, що провинився. Забудь, як ти забув колишні Мілонові хвастощі. Я хочу з тобою говорити про інше…
— Про що ж?
— Про твою роботу, навчання. Тобі потрібна поміч. Ти знаєш — мій батько найбагатший чоловік на узбережжі…
— Знаю.
— Він може купити все, що завгодно. Палаци, будинки, землю, весь Кротон, Тарент і Сібаріс на додачу.
— Ой, не розганяйся так далеко, — посміхнувся учитель.
— Правду кажу, — гордо сказав Кілон. — І я подумав: що зробить Піфагор в одному храмі Муз?
— Багато чого, — достойно відповів Піфагор. — Долоня у сіяча одна, а з неї зерна сиплються і засівають широкі поля.
— То хай буде не одна, а десять, сто рук, — підхопив Кілон, і в його очах заграли вогники пихи. — Чуєш, учителю! Мій батько купить з десяток підходящих будівель тут, в Кротоні, в Сібарісі, в Таренті, в інших містах. Все стане нашим. Ми в одних руках зосередимо всю науку Великої Греції. Всі сенати, всі республіки стануть слухатися нашого голосу! А потім… потім настане час, коли щезне межа між республіками, між містами, і я проголошу разом з тобою, учителю, єдину республіку! Тут розквітне нова Еллада небувалим пишним цвітом! В одній руці — незламній і суворій — буде повід! Так я мрію, так бачу велике майбутнє нашої славної спілки, учителю. Збагнув?
— Збагнув. У тебе обрій широкий, Юлоне! Та ти, певно, не розумієш суті мого вчення…
— До чого тут твоє вчення?
— Як то до чого? Ти ж хочеш пропагувати мої знання, щоб вони опанували всю Італію та інші краї за її межами? Адже так?
— Знання — то лише засіб, — сердито заперечив Кілон. — Знання — то зброя. Головне — опанувати умами й серцями. Ти це вмієш робити. А далі — найголовніше: об’єднати в одних руках владу над колоніями Великої Греції…
— І стати деспотами?
— А хоч би й так. Для досягнення мети всі засоби годяться!
— Мета нікчемна, — холодно мовив Піфагор. — А засоби підлі. Кілоне, моє вчення — шлях до свободи людей, народів, землі. А ти мрієш про рабство. Дякуй богам, що мій меч — слово! Йди геть, для тебе нема місця у храмі Муз!
— Ти виганяєш мене?
— Так. Назавжди.
Кілон рвучко повернувся, метнувся до східців, зупинився на якусь мить. Крізь зціплені зуби просичав:
— Я не забуду цього дня, учителю! Я не забуду… Очі його прискали іскрами ненависті.
— Я теж не забуду, — стримано промовив Піфагор, прямуючи до своїх учнів.
КОХАННЯ
Ніч над світом.
Море дихає теплом, колишеться під ніжною незримою рукою леготу, грається з сонним берегом, купає в спокійній глибині міріади фосфоричних вогників.
Зірки вгорі. Зірки внизу.
Сиплються полум’яні світляки, тчуть чарівливу пісню, і вона ніжно й нечутно дзвенить над водами, над дрімотливою землею.
Спокій. Тиша.
Та неспокійно Піфагорові. Він самотньо сидить на камені, дивиться на темний обрій, думає. Звідки тривога? Де її зернята? Може, розмова з Кілоном? Чи щось минуле бентежить душу? Амадіс… Її очі, ніби таємничі зорі, її погляд, вічно закличний, ніби крила нетутешнього птаха… Не забути… не забути…
А може, та безодня, що часто відкривається нажаханій душі, коли вона збагне марність найвеличніших подвигів, може, то вона не дає йому спокою? Праця, творчість, геройські зусилля — все проходить і забувається… а на місці величних діянь та звершень нікчеми й деспоти мурують свої храми підлості та неуцтва. Знає про те серце, мучиться тією неспростовною думкою. Але ж треба йти, треба вчити юних. Не заради дороги, а заради мандрівників. Може, хтось із них донесе до кращих часів зернята добра й знання. Може…
Чуються легкі, скрадливі кроки. Хто там?
Біля каменя зупиняється струнка, худенька постать. Невже Теано?
— Це я, учителю, — почувся тремтливий шепіт.
— Що сталося? — дивується Піфагор. — Тебе послав батько?
— Ні. Я сама…
— Ти щось хотіла запитати?
— Так… Ні…
— Ти дивна, — тривожиться Піфагор. — Йди сюди, сядь на камені.
Теано прудко, ніби ящірка, вибирається на камінь, завмирає поруч з учителем; у сяйві зірок видно, як вона міцно заплющила очі, ніби не вірячи своєму щастю.
— Учителю, — зітхнула Теано.
— Я слухаю…
— Я гуляла понад берегом. Я згадувала твої уроки про числа…
— І що ж, Теано? — ласкаво запитав Піфагор.
Вона повернулася, глянула йому в очі. Піфагор жахнувся: як схожі її очі в нічному зоряному мареві на очі Амадіс… чи, може, Нарісси?..
— Учителю… я дивилася на зірки… я думала про себе, про людей… про квіти…
— Забагато одразу, Теано, — усміхнувся Піфагор.
— Не смійся, учителю, — стиснула кулачок дівчина і вдарила ним себе в груди. — Чомусь мені здалися байдужими і непотрібними числа. Пробач, учителю… прости… Я щиро розмовляю з тобою, як ти нас завжди навчав…
— Говори, говори, — глухо сказав Піфагор.
— Числа, магія чисел! — вела далі Теано. — Ти незміряно краще розбираєшся в них. Ти — мудрець, а я — лише нікчемне дівчисько! Та чому я бачу за тими міріадами зірок, за переліком квітів, за числами людей щось вище, значиміше, немислиме… таке, що не можна передати словами, числами… Ти не гніваєшся?
— О ні! Я слухаю…
— Може, пташка, яка ширяє під сонцем у блакитному небі, щасливіша від нас? Може, вона незміряно мудріша? В чому мудрість, учителю? Невже в тому, щоб заучувати формули та числа?
— Невже я лише цьому вас учив? — насторожено запитав Піфагор.
— О ні! — палко скрикнула дівчина. — Ти дав нам чудові приклади діяння й мислі… ти відкрив нам чарівне вікно у таємничий світ знання… але ніщо не задовольняє мене у тій мудрості, яку можна завчити й прочитати…
— Я нічим не можу цьому зарадити, Теано.
— Квітка прагне до сонця, — сказала Теано, — а я знемагаю у мороці, і моє сонце не хоче глянути на мене ласкаво…
— Хто твоє сонце? — ледве чутно запитав Піфагор.
— Ти, учителю, — рішуче відповіла Теано, ніби одрізала туго нап’яту мотузку.
Перед ним захитався світ. Що вона сказала? Що вона промовила? Сміються зірки в небі, підморгують у морі. Сивими пасмами котяться тумани до берега, ніби волосся старого діда. О боги! Знову радість невимірна і нечувана втрата? О ні!
Теано мовчала, тіло її тремтіло, ніби від холоду. Піфагор взяв дівочі пальці в свої долоні, тяжко зітхнув.
— О Теано, що ти мовила? Навіщо? Я був спокійний, а ти здійняла бурю в моєму серці. Ти ще дитя, а мені — шістдесят років. Ти розумієш, що дієш? Тобі потрібен герой, юнак — гарячий і мужній!
— О учителю, — тремтячим голосом шепотіла дівчина. — Ти прекрасний, як бог! Ти — вічно юний. Що мені твоя сивина, коли душа твоя безсмертна і молода! Хочу стати твоєю супутницею, дружиною. Не дивися, що я молода, я стану вірною помічницею. Не лай мене, що я підійшла до тебе, сказала про свою любов. Так негоже, але я зважилася, бо знала… ти ніколи не підійдеш до мене, не торкнешся руки… не візьмеш ось так мої пальці в свої долоні.. О учителю! Тепер ти збагнеш, що числа не дадуть щастя, коли над ними не розквітне квітка любові! Ти приймеш моє серце, учителю? Навіки… навіки…
Піфагор мовчав, тримаючи руку Теано. Тільки на його щоку викотилася срібною іскрою самотня сльоза.
ВОГНЯНА ПРІРВА
Промайнули роки.
У Піфагора народилося двоє дітей. Теано була щаслива, школа храму Муз розквітала. Піфагорова слава линула по Великій Греції. Нові ідеї, думи, звички, традиції входили в побут, в характери, в мову людей… Але поряд з іскрами добра, знання тліли, погрожували жарини злоби й ненависті. Вони ждали лише вітру, щоб розгорітися.
Багатій Кілон, який успадкував після смерті батька величезне багатство, вже здавна готував потаємно помсту Піфагорові. Він щедро обдаровував грошима пияків та бродяг, а ті розпускали поміж демосом найдикіші чутки про піфагорійців та їхнього наставника. Ширилося невдоволення, заронилися в серця людей зерна заздрощів.
Піфагор вже давно передчував лихо. Часто задумувався, усамітнювався. Він шукав виходу з складного лабіринту. Для його учнів, навіть для Теано, не видно було жодної небезпеки, жодних хмар — навпаки, перемагали ідеї мудрості, знання.
— Занадто довго я жив у спокої, — якось сказав Піфагор Теано. — Це неприродно…
— Ти хочеш бурі? — злякано запитала дружина. — Хіба мало їх прокотилось над твоєю головою в минулому? Хіба не зрівноважить горе, яке ти пережив, наше невелике щастя? Кому воно на заваді?
— Закон протилежностей нещадний, Теано, — сумно відповів Піфагор, обнявши дружину за плечі й заглядаючи в її затуманені очі. — Він не рахується з нашими бажаннями. Де спалахує світло — там одразу гуртується густий морок. За добром назирці поспішає зло…
— Навіщо ж, навіщо тоді наші зусилля? — у відчаї запитала Теано. — Чи не краще покинути всі химеричні поривання… і жити, як птахи? Невже люди вічно перебуватимуть у світі проклятих протиріч, суперечностей? Чому вся ойкумена в постійній битві? Хіба такий для неї закон?
— Мудрість шепоче, що може бути й інакше, — задумливо сказав Піфагор. — Як мені хочеться жити в світі, де життя сплітається не з протилежних начал, а з дружніх музичних акордів, ніби у небесній райдузі. Спочатку я гадав, що і наш світ — світ гармонії, а дисгармонія в ньому-лише поодинокі порушення. О, як я помилився! На кожному кроці — хаос і занепад, ненависть і взаємопоїдання! Щоб жити — треба знищити інше життя. Щоб досягти успіху — треба принизити когось. Чому так? Тому, що з давніх-давен порушена рівність в самій основі нашого буття. Я згадую слово далекого мудреця: орли своїх пташенят навчають літати всіх, без винятку, а люди — розділили своїх дітей на вищих і нижчих, на сильних і безсилих, на бідних і багатих, на вчених і темних… О горе нам! Я теж прислужився тому розділенню, хоч і не бажав цього!..
— Що ти кажеш, коханий? Ти пропонуєш знання всім, хто зможе його засвоїти і понести далі…
— Це не так, Теано, — похитав головою Піфагор. — Школа наша — ніби острівець серед океану темряви. Учні мої не мають багатства, але мудрість їхня та знання дратують тих, котрі не бажають іти шляхом Світла. Чорні душі не прощають тим, хто підноситься над хаосом. О Теано, відчуває моє серце — насувається буря!
— Звідки? Як?
— Не знаю. Вибух може статися несподівано. Я думаю, як зберегти плоди нашої праці. Мої манускрипти, заповіді — все залишаю тобі й нашим дітям. Коли вони виростуть — розкажи їм про мене. Все, що я тобі розповідав наодинці…
— О любий мій! Мене лякає твій настрій. Ти завжди вчив нас зберігати радість!
— Радість, Теано, не в усмішках, не в безпричинній бадьорості. Радість — подолання тяжкої путі. Радість — таємнича мудрість, відчуття завершення справи. Я не втратив того благословенного почуття, моя прекрасна дружино. Я думаю про інших… про тих, які йдуть за нами.
— Ти підготував прекрасних помічників, Піфагоре…
— Хотілося б вірити, Теано.
— Як? Ти їм не віриш? Взяти хоча б достойного Мілона.
— Ти не зрозуміла мене, — заперечив Піфагор. — Справа не в довір’ї. Лихо в тім, що кожен розуміє події, явища, речі по-своєму.
— В тім щастя, коханий, — здивовано мовила Теано. — Якби всі розуміли однаково — нецікаво стало б жити.
— І знову — я не про те, — втомлено посміхнувся учитель. — Вияв може й повинен бути різний, а мета спільна — єдність людей. Навіть мої найближчі учні забувають про це. Мілон… Він прекрасна людина, мій друг, мій улюблений учень…
— Що тебе бентежить?
— Останній бій…
— З Сібарісом?
— Так. Ти ще не відаєш всього, що сталося. В Сібарісі відбулося повстання демосу. Громили учителів, наших учнів, ремісників, сенаторів. Хто лишився живий — втекли до Кротона.
Сібаріси поставили вимогу — повернути втікачів, щоб стратити їх. Наша рада тисячі хотіла це зробити, але я не дозволив…
— І що? Вони не послухали тебе? — злякано запитала Теано.
— Послухали. Тоді Сібаріс послав війська. А Мілон очолив армію Кротона. Я не встиг попередити лихо… Я не хотів… Наші воїни розгромили армію Сібаріса. І тоді Мілон…
— Що Мілон? — прошепотіла Теано.
— Увів військо до Сібаріса. Вони зрівняли місто з землею. Спалили дощенту…
— Боже! — скрикнула дружина. — Мілон…
— Так! — суворо підтвердив Піфагор. — Мілон, мій найкращий учень. Я бачив його обличчя, коли вони повернулися переможцями до Кротона. О, цей тріумф! О, ця вдоволена жадоба крові й руйнувань! Може, я глибоко помиляюся, і людське в нас — лише павутиння? Чому так легко змітається воно вихором звірячого, підсвідомого? Коли вирують стихії — людськість втікає, ховається в куточку, а прокидається кривавий, нещадний хижак! О горе мені!
— І тепер…
— І тепер я чекаю розплати… Удар буде… Він готується… І я винуватець… Не зумів…
— Що ти вирішив робити?
— Зберу своїх учнів. Піду до Мілона. Треба поговорити з ними. Треба, щоб вони зрозуміли — не можна поєднувати людське й звіряче. Гратися в мудрість та людяність не можна — треба стати мудрим і людяним…
— О Піфагоре, мені страшно!
— Чого боятися, Теано? — ніжно промовив Піфагор, пригорнувши дружину. — Не лякайся грози… Будьмо птахами, для яких земля, побудова гнізда на ній… навіть виведення пташенят — лише спочинок перед новим польотом. Не забувай моїх слів, Теано…
Того ж дня, надвечір, у будинку Мілона зібралися найближчі учні Піфагора. Учитель був суворий, нахмурений, ясні очі ховалися глибоко під кошлатими сивими бровами.
— Друзі мої, — сказав учителі» спокійно, — я відчуваю, що настає час розлуки.
— Чому, наставнику? — скрикнув Мілон, переглядаючись з товаришами. — Чи ти вирішив покинути Кротон? Чи ми в чомусь провинилися перед тобою?
— Мілоне, я не бог, і переді мною не може завинити жодна істота. Людина винна лише перед собою, перед своїм сумлінням. І коли така вина бентежить серце, ще є рятунок! Я хочу нині говорити з вами саме про це. Чи болить ваше серце? Чи відчуває воно вину? Чи, може, ви настільки вважаєте себе чистими й безгрішними, що вознеслися на олімп виключності та обраності?
Учні спантеличено мовчали, з подивом позираючи на гнівне обличчя Піфагора. А він, опанувавши себе, вів уже далі спокійно, врівноважено:
— Чого ж ми досягли, о мої любі друзі, мої послідовники? Я не кажу про знання точних наук, про математику, астрономію, музику. Це ви понесете далі, в життя, передасте нащадкам, колись наші зерна проростуть буйним зелом. Хочу мовити про інше… Я волів вивести науку з підземель, де її заховали жерці, я хотів дати її блага простим сіячам і садівникам, рибалкам і ремісникам. А створив замість того втаємничену групу учнів. Я ходив між людьми, розмовляв з ними, придивлявся до їхнього життя. Те ж саме, що й було, — забобони, темрява, неуцтво. Ми не змогли глибоко пустити коріння в народне серце. Вас, моїх учнів, не люблять, бо ви стоїте над простими людьми… вам навіть подобається це… Ви для них — аристократи…
— Хіба це наша вина, учителю? — глухо запитав Мілон. — Неможливо одразу навчити всіх…
— Не моя вина, наша… це вина епохи. Протиріччя, яке, може, колись розв’яже час. Всі діти народжуються рівними, але одним одрізують крила, а інших навчають літати… Та й літати для хижої цілі нападу, вбивства, — багатозначно глянув Піфагор на Мілона. — І фатум невблаганний: він змушує розплачуватися за жорстоку несправедливість…
— Учителю! — тривожно скрикнув наймолодший учень Деон, який стояв біля вікна. — Там, внизу, юрба! Вони з смолоскипами. Вони йдуть сюди…
Мілон сильним стрибком метнувся до вікна, відчинив його. Гнівно крикнув:
— Прокляття, це Юлон! Він підбурив п’яний плебс! Учителю, може бути лихо, треба втікати!
— Я знав про це, — прошепотів Піфагор, не рухаючись з місця.
— Гей, мудрий учителю! — долинув з вулиці голос Кілона. — Покажи своє богоподібне обличчя, об’явися народу з висот Олімпу! Чому мовчиш?
Юрба ревла, улюлюкала, свистіла, вимахувала багровими смолоскипами.
— Смерть Піфагорові! Смерть тиранові! — гриміла вулиця.
Учні перелякано виглядали з вікна, на розгублених обличчях мерехтіли криваві відблиски. Мілон схопив меча, лук зі стрілами. Піфагор поклав йому руку на плече.
— Вб’єш одного, двох, тоді бурю не зупиниш!
— Я їх зубами загризу, проклятих п’яниць! Вони послухались цього підлого торгаша, цього двурушника й зрадника?! Дайте мені добратися до нього!
Очі Мілонові налилися кров’ю, ніздрі роздувалися, ніби в бойового коня. Піфагор вражено дивився на нього.
— Ось воно… те, чого я страхався, — прошепотів він.
— Учителю! — скрикнув Мілон. — Не можна очікувати, треба діяти. Тут є підземний хід, втікаймо! Я поки що затримаю їх! Ти, учителю, йди перший!..
— О ні! Мій час скінчився, — похитав головою Піфагор. — Хай ідуть молодші. Не зволікайте.
Мілон відкрив у підлозі ляду, з чорного отвору дихнуло вогкістю.
— Хід вузький, старовинний, веде до моря… Є завали… повзіть обережніше…
Учні почали спускатися в рятівний отвір. А Кілон не вгавав, люто викрикуючи:
— Замовкли, прокляті піфагорійці? Ви хоробрі лише проти невинних ягнят! Вийдіть тепер, гляньте в очі народові! Ви обікрали його, ви лише для себе здобули знання, а його залишили в бруді й нестатках. Я просив його — чуєте, кротонці? — я просив цього зайду-проповідника, щоб він дав згоду, і тоді десятки шкіл для всього народу виросли б на узбережжі! Та він гордо відмовився! Він сказав, що перли й діаманти не кидають свиням під ноги! Це ви — свині, благородні кротонці!
— А-а-а! — заревла вулиця лютим, моторошним криком. — Смерть йому, смерть!
— Яка мерзота! — поблід Піфагор. — Яка нечувана підлота…
— Викурюйте їх з нори! — лементував Кілон. — Кладіть вогню, паліть проклятий притулок! Побачимо, чи вискочить з вогню цей змій мудрості! Ха-ха-ха!
За вікном спалахнуло вогнище. Мілон схопив Піфагора за туніку, потягнув до підземного ходу.
— Ні, — твердо одвів руку учня Піфагор. — Рятуйтеся, про мене не думайте!
Він підійшов до вікна. Його побачили знизу, ненависно заверещали, закричали. Полум’я лизало стіни будинку, рвалося вгору, кидало снопи тремтливих іскор в темніюче небо. Піфагор дивився на тріумфуючу юрбу і не бачив її. Йому знову ввижалася пустельна дорога поміж чорними високими стовбурами-колонами, що сягали неба. І позаду, за спиною, люте дихання лева, його торжествуючий рик. Втеча, невпинна, напружена, знесилююча, у невідомість. А потім — обрив… Чорна, вібруюча, безвидна імла… Ось вона — безодня… відкрилася…
— О ви, сліпі діти! — прошепотів він. — Як легко вас можна підняти на руйнацію, на вбивство, на ганьбу! Колись прийде інший учитель, мудріший, величніший! Він відкриє для ваших дітей нові, несказанні обрії краси і діяння… Тоді вони збагнуть, кого палили батьки, які сили штовхали їх до злочину…
А вогонь з ревом охопив невелику будівлю, перемелював у іскристій пащі сухі стіни, перекидався на високі кипариси та оливи, і той рев зливався з ревищем юрби. Піфагор зачаровано прислухався до тих буряних звуків, затуляючись полою тоги від жару, усміхався.
— Яка сила! Яка мелодія! І тут музика, мелодія гнівної стихії!
— Де ж ти, незрівнянний учителю? — знемагав від злобної насолоди Кілон. — Ти проповідував свободу — я дарую її тобі! Та й за одним разом ми звільнимося від тебе, від твоєї моральної деспотії! Лети на небеса, божественний Піфагоре! А-ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
Сміялася вулиця, сміявся вогонь, а Піфагор вже не чув нічого. Лише очі Амадіс виростали перед ним з невідомості, з безодні, що охоплювала його, пломеніли голубим полум’ям трепетні руки коханої, що простягалися назустріч йому.
— О мій Озірісе! — чулося йому нечутне слово. — Ти воскресаєш, ти повертаєшся?
— Учителю! — хрипів Мілон, задихаючись від диму, — де ти, поспішай! Ще можна врятуватися! Я не бачу тебе…
Піфагор мовчав. Останнім зусиллям відганяв хвилі непритомності, слухав страхітливий ураган вогняної мелодії.
— Чому мовчиш? — знемагав Мілон. — До мене!.. Сюди!..
Піфагор оглух, осліп. Очі Амадіс розширилися, заповнили світ, нескінченність. Стали безоднею. Безодня кликала, манила, обіцяла.
— Амадіс, — простогнав Піфагор.
Він ступив у безодню…
Полум’я вже сягало неба…
1968
ОКОЦВІТ
(ХТО ЗВАЖИТЬСЯ — ВОГНЯНИМ НАРЕЧЕТЬСЯ)
Повість-казка
Частина перша
ДИВО ЧОРТОВОЇ ДОЛИНИ
ГОРОБИНА НІЧ
Шаленіла гроза.
Старі люди дивувалися: звечора ніщо не віщувало негоди. Сонце заходило на спеку, повітря було сухе й давлюче, небокрай багрянився над дніпровськими луками урочисто. А потім сталося несподіване, грізне…
Десь опівночі в небі почувся клекіт, ніби вдалині завели весільної пісні лелеки. Парубки та дівчата, які ще никали понад берегами, милуючись плакучими верболозами й журливою піснею дніпровського плину, одірвалися від своїх ліричних справ; зморені цілоденною працею хлібороби, які повлягалися спати під відкритим небом, розплющили очі; столітні бабусі, хворі на безсоння, нашорошили вуха; тривожно заіржали не знати чому коні на луках.
Клекіт гучнішав, покотив хвилями понад сонною землею. Здавалося, повітря загусло, в ньому попливли тугі, пружні кола, ніби від падіння каменя в воду. Недалеко від місячного серпа загорілася яскрава зоря, запульсувала, огорнулася туманною короною. Барви її мінилися: спочатку вона була темно-вишнева, потім червона, жовта, ніжно-зелена, блакитна, бузкова. Нарешті зоря спалахнула сліпучим фіолетом, видовжилася, завібрувала і, немов загострена стріла, впала, майнувши пишним хвостом, десь за лісом. Слідом за нею в небі прокотилася друга зоря — ця мала м’якші барви, ніжно-рожеві. Вона теж упала на північному заході, за стіною правічного лісу.
І тоді почалося.
Не знати звідки зірвалася буря. Понад селом прокотився смерч, стіна куряви піднялася з поля, чорна хмара закрила місяць. Страшна блискавиця розкраяла темінь, стьобнула вогняним батогом у просторі, ніби підганяючи ліниві стихії погоди. Свічкою спалахнула скирта соломи за лісом, гучно забамкав пожежний дзвін, скликаючи до негаданої праці пожежників.
Та де там!
Перша блискавиця була лише сигналом до початку небесної драми. Стіна дощу впала на землю, грізно зашуміли, заклекотіли пінисті потоки, змиваючи з горбів у долини дозрілі гарбузи, соковиті помідори, валяючи додолу важкі голови соняхів. Всі в селі прокинулися, окрім малих дітей. Парубки з дівчатами рвонули під захист клунь та повіток.
Гроза розлютувалася не на жарт, небо стало схоже на гігантський жмут полум’яних розтріпаних канатів, з якими почав бавитися невидимий космічний титан. Одна за одною блискавиці цвьохали на землю — довжелезні, яскраво-фіолетові. Громовідвід біля клубу оповився примарним перлистим сяйвом, вздовж нього до землі пливли з сухим тріском вогнисті іскри. Сторож дід Онисько злякався і, плюнувши на свій відповідальний пост, дременув під дощем додому.
Гроза руйнувала димарі, зривала дахи, псувала радіоприймачі, понад городами й шляхами металися багряні кулясті блискавиці; інколи вони підкрадалися до старих гіллястих дерев, вибухали холодним примарним полум’ям, розпанахуючи товстезні стовбуряки навпіл. Та шквал вирував недовго. За якусь годину лихо зійшло, стіна зливи пропала, тільки небесні вогні невпинно миготіли аж до світання.
Славко був свідком всього, що сталося. Він до півночі сидів у садку, поміж заростей малини, розглядаючи в саморобний телескоп місячні кратери. Перед цим хлопець вичитав разом з Ліною у журналі «Юний технік» дуже цікаву статтю про дивовижні явища на Місяці, що їх інколи спостерігають учені: при появі сонця в деяких кратерах виникали зелені плями, вони ширилися на світлі, пересувалися з місця на місце і щезали, коли починалася місячна ніч: часом пропадали з поверхні земного супутника гігантські цирки, ніби їх покривав хтось непрозорим ковпаком, а пізніше несподівано знову з’являлися. Одного разу в кратері Коперника бачили світляний трикутник, до нього з різних боків повзли яскраві цятки і зливалися з тим геометричним узором. Такі повідомлення не давали спокою Славкові, і ось з допомогою Максима Івановича — учителя астрономії — він змайстрував невеликий телескоп і в ясні ночі не зводив очей з таємничого місячного диска. Нічого нового він на Місяці не побачив, зате став мимовільним свідком дивного явища природи.
Коли за ліс упало дві зорі, хлопець кинувся до хати, захоплено гукаю чи:
— Боліди! Боліди впали!
— Га? Що? — жахнувся зі сну батько. — Чого ти ґвалтуєш серед ночі?
— Я ж кажу, — ображено озвався син. — За нашим лісом впали два великі боліди!
— Які боліди?
— Небесні камені. Метеорити. Завтра побіжу шукати! Треба сказати Максиму Йвановичу! Це ж знаєте яка подія!
— Ото подія, — невдоволено пробурчав батько. — Каменюки якісь впали, а ти кудкудачеш, ніби курка над яйцем!
— Та не прості ж, а з космосу!
— Вони скрізь однакові, — позіхнув батько. — Читав же в журналах? На Місяці такі самі каменюки, як і в нас. Камінь він і є камінь, хоч ти його й освяти! А як вже тобі забажалося побачити його, то скажи про те Максиму Йвановичу! Ну, цить, не шуми, дай подрімати…
Та спати не довелося ні батькові, ні бабі Оришці. Гроза розбудила всіх. Баба нажахано поглядала у вікно, хрестилася, коли блискавиця десь поблизу заганяла громову стрілу в землю.
— Горобина ніч, — шепотіла вона, зітхаючи, — одведи й заступи, господи!
— А яка це горобина ніч, бабо? — поцікавився Славко, висовуючи носа у вікно.
— А киш! — крикнула баба, замахуючись на онука. — Як стьобне, то й не кавкнеш! То не проста гроза. І дві зорі впали за селом непрості. Колись таке вже було…
— Що було?
— Як була я ще дівчам… Пам’ятаєш, минулого літа я хотіла вам оповісти, а ви сміялися… Скажу нині. Діло було ще за царського режиму. Ще й на гулі я не ходила. Якось вночі упала теж зоря у Вовчу Долину…
— А де це Вовча Долина?
— Тепер вона Чортова називається. А тоді була Вовча… Так ото, кажу я, впала зоря вночі, і почалася гроза, така, як нині… Одведи й заступи — бач, що діється!
— Далі, що далі, бабо?
— Ну що? Скінчилася гроза. А у Вовчій Долині люди стали помічати: як тільки ніч — так щось і світиться…
— Що світиться?
— А хтозна-що. Над Каранню таке марево, наче зірниця…
— Не вигадуйте, мамо, — невдоволено озвався батько. — Геть забили тямки хлопцеві казками та чудесами.
— А от і не вигадка, — сердито мовила баба. — Все, як нині, досі пам’ятаю. Спитай старого Ониська — він не дасть збрехати. Ти ж не з Вогників, а з Зеленьок, от і не знаєш, а я знаю.
— Найшли, кого питати, — буркнув батько. — Відомий базікало. Ще чарку налити — до світання не переслухаєш.
— Тату, не заважайте, хай баба далі каже!
— Світиться та й світиться, — вела далі баба, тривожно поглядаючи за вікно, де миготіли зірниці. А що — не знають люди, бояться йти туди…
— Я б не побоявся, — сказав Славко.
— Знаю, знаю! Хоробрий який! Минув час… і з Вовчої Долини вийшла баба… Баба-яга, стара, горбата…
— От-от, — засміявся батько. — Договорилися…
— Засмійся, Матвійку, дам копійку, — ображено буркнула баба. — Дуже грамотний ти, Трохиме. Жаль, що мало моїх годків осталося в живих, а то вони тобі те саме сказали б. Довго жила та баба в долині. Хатка там в неї була…
— На курячій лапці, — піддакнув батько.
— Атож. А у вікні вогонь. Хто не боявся — приходив до неї. Лікуватися чи поради питати. Всіх лікувала. Травами пахучими, словом добрим. І грошей не брала. Приязна баба була…
— Яка ж вона яга, коли добра?
— Не знаю. Кажу те, що було. Негарну вона мала подобу, але очі великі, ясні, добрі. Один раз я її бачила, мати-покійниця водила мене, щоб хворобу вигнати з грудей… палило мені груди, щось не давало дихати…
— Ну й що? — зацікавився батько. — Помогло?
— Ще як помогло! Глянула вона мені у в очі, торкнулася рукою грудей, щось прошепотіла. І одразу полегшало, одпустило…
— А де ж та баба поділася? — схвильовано запитав Славко, тривожно позираючи у вікно, де все ще миготіли грозові вогні.
— Не знаю. Піп дуже гнівався на людей, що ходили до тієї баби. Проклинав, обіцяв пекло тим, хто лікуватиметься в неї, прозвав Вовчу Долину Чортовою. Ну, люди почали боятися. Потім з волості старшина приїхав, два солдати з оружжям… Взяли ще парубків, які сильніші, пішли в Чортову Долину, щоб знайти бабу-ягу. Піп звелів привести її до церкви. Шукали-шукали, всю долину обнишпорили, так і не знайшли… Ні хатки, ні баби…
— Бо вигадки, — повчально сказав батько.
— То це й я вигадую? — гнівно запитала баба. — Буцімто була у неї в долині? Вигадую — еге?
— Приснилося. Коли то те було? Ви вже не розрізняєте — де воно сон, а де правда.
— І ти туди ж, — докірливо мовила баба, вкриваючись рядном. — Хай уже нинішні недовірливі — їм усе вигадка. Пісня — вигадка, казка — вигадка. А колись нам і казка була правда. Ого, ще й яка правда!
— Казкою ситий не будеш, — іронічно хмикнув батько.
— Хліб для живота, а казка — для серця, — одрізала баба. — Так казала моя мати-покійниця, царство їй небесне. Дитина без казки не може. Зачахне дитя, як не почує казки, або лобурякою стане таким, що не дай бог! Тепер — не встигло дитя зіп’ястися на ноги, а ви йому — трактор під носа тичете, торохтьоло смердюче! Воно й радіє, є забавка!
— А чого ж, — вдоволено сказав батько. — Трактор — то діло. Сіє, оре, возить! Наука, мамо, сила дивовижна! Га? Куди ваша казка?!
— Хай буде, — буркотіла баба. — Я що? Я не проти. Хай їздять і на тракторі чи верхи на чортові, а казки все-таки хай не забувають. Бо здичавіють…
— Потягло все на базікання, — одвернувся дід до стіни. — Славку, марш спати. Гроза затихає…
— Іду, йду, — озвався онук. — А вранці — до Максима Йвановича. Боліди були непрості, їх треба шукати…
— Шукай, голубчику, — усміхнулася баба Оришка. — Згадаєш моє слово — не проста ця гроза. І зорі ті, що впали за лісом, теж не прості. І впали вони не деінде, як у Чортовій Долині. Знову там, де й колись..
ПОШУКИ МЕТЕОРИТІВ
Після снідання Славко помчав до школи. Там уже зібралося півсела людей. Максим Іванович, учитель-астроном, завів селян до приміщення шкільної обсерваторії і розсадовив усіх попід стінами. Він радо ходив довкола телескопа, постукуючи протезом (свою ногу втратив на війні). Сивий їжачок учителя переможно майорів у променях ранкового сонця, прозорі очі мінилися радістю. Сьогодні було його свято; сотні людей зацікавилися незвичайним небесним явищем. Розповіді лилися невпинно, уточнювалися подробиці. Виявилося, що гроза натворила багато чудес: кулясті блискавиці проникали в хати, клуні та повітки, жахаючи людей та роблячи нечуваний бешкет. Вдова Соломія — весела й насмішкувата жінка, яка ловко вміла передражнювати не тільки людей, а й птахів та звірів, — тепер була збентежена й притишена.
— Загриміло — я прокинулася, — розповідала Соломія. — Бачу, двері в сіни прочинені. Думаю — що за халепа? Кота ж наче в мене немає, хіба який домовик заліз? Встала з полу, щоб зачинити, коли це затріщало, засвітилося…
— Де? — поцікавився Максим Іванович.
— Та в сінях же. Котиться клубочок, сипле іскрами…
— А якого кольору?
— Голубенький. А всередині — червоний. Міниться, як веселка. Та мені не до того було, щоб дивитися на нього пильно, — злякалася я. Клубочок той до хати, я — шасть під рядно, висунула носа, не дихаю, дивлюся, що воно буде робити? Походило, походило по долівці, залізло під піч, скочило на стіл, потім шаснуло до судника. Щось там заторохтіло, зашипіло. Знов той клубочок скочив на долівку, та — до печі! А тоді як завиє, як засвистить! І все!
— Що все?
— Пропав! Як корова язиком злизала! Я лежала до раночку, не спала. До судника на світанні підійшла, глянула — нема моїх ложок!
— Яких ложок?
— Срібних. Ще прадідівських. З роду в рід передавалися. Гарні ложки. Ах ти ж, думаю, злодіяка! Як же ти взяв їх! Без рук, без ніг — а взяло! Я до печі — там у мене чавун з картоплею стояв приготовлений, щоб зварить для свиней корм. Дивлюся — матінко моя! — картопля зварена, аж розкипілася, а чавун весь полуджений сріблом! Так ось де мої ложки поділися, думаю собі! Як же це той клубочок примудрився таке вчинити?
Селяни гомоніли, дивувалися. Ще один чоловік розповів, як блискавиця проникла у вікно крізь малесеньку дірочку і розмалювала шибки барвистими райдужними узорами. Можна буде принести ті шибки до школи, якщо це цікаво для учнів, а натомість засклити вікна іншими. Ще десь полум’яні заряди закип’ятили воду у бочках біля хати, а потім вибухнули із страхітливим гуркотом.
— Чудово, чудово, — муркотів Максим Іванович. — Нам дуже повезло, друзі мої! Дуже повезло!
— В чому повезло? — невдоволено запитав дід Онисько, слинячи здоровенну самокрутку. Припаливши, він пихнув смердючим димом і косо глипнув на дітей, які нишком сміялися з нього.
— А в тому, Ониську Карповичу, — повчально сказав учитель, — що збіглося докупи два дивовижні явища — астрономічне і метеорологічне. Винятково! Треба записати всі ваші розповіді, зібрати докази. Шибки, полуджений чавун. Передамо все це вченим, щоб вони мали над чим пометикувати!
— Не знаю, як вам, а мені такі явища ні до чого! — сердито озвався дід Онисько. — Таке знялося, наче перед кінцем світу! Я заховався у хату, а воно мигає, а воно періщить, та так страшно, так страшно, що я, хоч і не вірю, почав молитися! Молюся, а воно гримає! Молюся, а воно гримає! Молився, молився — один чорт! — не помагає! Тоді я голову під подушку, щоб не видно було, та й заснув!
Люди сміялися. Максим Іванович сказав весело:
— Гроза, справді, рідкісна. Мені здається, що вона космічного походження…
— Як так? Розкажіть?
— Ви помітили: у повітрі зовсім не було вологи?
— Еге, — згодилася Соломія, — сонце сідало на спеку…
— Отож-бо. Барометр теж не показував грози. І раптом оці боліди, небесні гості. Після падіння залишився велетенський стовп космічного водню. А в повітрі водень почав бурхливо з’єднуватися з киснем, учні знають, що з такого поєднання утворюється…
— Вода! Водяна пара! — хором закричали діти.
— Правильно! Утворилися грозові стовпи, насичені потужними електричними зарядами. Так би мовити, непередбачена злива. Ніяка метеостанція не могла б передбачити її!
— А блискавки? — запитала Соломія. — Чого це вони таке виробляли?
— Наука ще не знає того, — зітхнув учитель. — Відомо безліч фактів, коли кулясті блискавиці діють майже розумно, але чому, як — неможливо пояснити. Потрібні досліди, і ваші свідчення теж допоможуть науці.
— А боліди? Що з ними? — скрикнув Славко.
— Тепер це вже метеорити. Будемо шукати, — ласкаво усміхнувся вчитель. — Саме про це я й хочу поговорити з учнями. Добре, що ви з’явилися. Якщо знайдемо метеорити — наша школа прославиться. Повідомимо в Академію наук, приїдуть вчені. Дорослі хай ідуть, а учні залишаються…
Ентузіастів Максим Іванович розділив на кілька груп, визначив маршрути. Звелів вернутися до дев’ятої години вечора. Надбігла Ліна, її призначили до Славкової групи разом з Онопрієм, або, як його дражнили, — Прі. Славко зрадів, що Ліна йшла з ним, але присутність Прі його не дуже тішила. Чи не всі хлопці в школі упадали за Ліною, хотіли дружити з нею. Та тільки Славкові Ліна дозволяла проводжати її зі школи додому, дуже рідко — Онопрієві. Чому — про те Славко не міг здогадатися. Невже їй подобався рудий, увесь у ластовинні, Прі? До того ж іще й мовчазний, вічно насуплений, незграбний.
От і тепер — Прі сопе, косо дивиться на Славка, потім на Ліну. Дівчинка весело плеще його по плечі долонею, скаче, як коза.
— Гайда, гайда, хлопці! Мені так хочеться швидше побачити комету! От здорово!
— Не поспішай, — пробурмотів Славко, невдоволено глипнувши на Онопрія. — Ще треба захопити щось поїсти. Заждіть — метнуся додому!
Хлопець забіг до сторожки, взяв торбу, нашукав на бабиному городі помідорів, огірків, вкинув ще півхлібини й приєднався до товаришів. Вони минули піщані горби і ввійшли у віковий ліс. Простували покрученою доріжкою, весело перемовлялися.
— От якби пощастило, — щебетала Ліна, поблискуючи чорними оченятами. — Про нас би написали в журналах або в газеті…
— Головне — знайти, — сказав Славко.
— А слава? На весь світ? Хіба погано!
— Краще визначимо маршрут. Спочатку — Заросні, потім перейдемо через болото в Карань. А там — до Чортової Долини…
— Там страшно. Дуже густий ліс…
— А як же слава? Світова? — усміхнувся Славко.
— Не насміхайся, — спалахнула дівчинка. — Не обов’язково ж славу у болоті шукати?!
— А може, це й не боліди, — озвався Прі.
— А що?
— Може, літаючі тарілки? Га?
— Ще краще, — зрадів Славко. — Познайомимося з пришельцями. А чого — це ти розумне слово сказав. Ще цікавіше буде тепер шукати. Гайда вперед!
Години за дві вони обснували всі Заросні вздовж і впоперек. Нічого не знайшли. Зморені, спітнілі, вийшли до болота. На тім боці зеленів темною кроною древній ліс Карань. Прі впав на землю, задер ноги вгору, засопів.
— Їсти хочеться! Аж у животі гуде!
— І я хочу, — зітхнула Ліна.
— Хай буде, — згодився Славко, розв’язуючи торбу. — Поїмо, а тоді — на той бік, у Карань…
— А може, то все брехня? — мовила дівчинка, поглядаючи на широченне болото.
— Що брехня?
— А про боліди? Може, нічого не впало?
— Я сам бачив, — обурився Славко.
— Привиділося, — замугикав Прі, вихоплюючи з торби здоровенний помідор і одломивши окраєць хліба. — М-м-м! Ну й смачно!
— Не лише я бачив! Багато людей бачило! Чули, які дива творилися?
— А мені набридло, — сказала Ліна, смачно куснувши помідор. — Хтось дурний побачив… М-м-м, добрий помідор!.. а хтось дурний шукає!
— То це я дурний? — скипів Славко. — Оце ти так? Тоді я сам піду, без вас!
— Та я нічого, — хитренько всміхнувся Прі. — Я готовий шукати хоч до вечора…
— Тоді хай вертається Ліна, — сказав Славко. — Ми знайдемо самі. Або інші знайдуть. І вся слава буде їм. От!
— Ні, я піду, — рішуче заявила Ліна. — Мені вже легше. То, мабуть, від голоду в мене настрій зіпсувався. Ще б попити водички!
— Ось тут є криничка — вода, як лід.
Пообідавши, шукачі припали до прозорої кринички, що витікала прохолодним струмочком з-під кореня товстезної столітньої верби. Потім роздяглися і почали по купинах перебиратися на той бік болота. У воді, жваво метушилися золотаві карасики, блискали полірованими каштановими панцирами водяні жуки, ліниво в’юнилися товсті, ситі п’явки. Пухкі купини пружно хиталися під ногами, Ліна зірвалася з однієї, шубовснула в болото, заойкала, залементувала. Славко поміг їй вилізти на сухе, заспокоїв.
— Тут же неглибоко. Не бійся!
— Еге, а ти забув, як ми ледве не втонули минулого літа?
— Добре неглибоко, — озвався Прі з сусідньої купини. — А колгоспна корова недавно втонула десь тут, затягла її трясовина…
— Дурна я, дурна! Нащо згодилася йти, краще було б покупатися на Річищі…
— Та тут вже недалеко, Ліночко! А назад — обійдемо болото. Хоч довше — зате по сухому…
Нарешті вони подолали болото, вийшли до Карані. На них налетіла хмара великих жовтих комарів. Онопрій почав підскакувати, скрикувати.
— До лісу, в кущі! — гукнув Славко. — Там вони не кусатимуть! Продеремося крізь хащі — комарі відстануть!
Старезний ліс зустрів шукачів прохолодою, настороженим спокоєм. Густе павутиння липло до обличчя, тернові та глодові кущі чіплялися за вбрання. Стало темно, непривітно. Зате комарі одстали і вже не переслідували.
— Що ми тут знайдемо? — жалілася Ліна. — Ліс, як стіна. Я тут ще ніколи не була…
— Якщо впав метеорит, то мусить бути яма… або місцина попалена, — пояснив Славко. — Мені здається, що це десь упало в Чортовій Долині. Так і баба Оришка казала!
— В Чортову Долину навіть дорослі не зважуються ходити, — зауважив Прі.
— Чому? — здивувався Славко.
— Кажуть, там нечиста сила водиться…
— А ти віриш у нечисту силу? — іронічно запитав Славко.
— Не вірю. А люди кажуть. Гадюк велетенських там бачили… і волохатих людей…
— Брехня. Мене туди дід Левко водив. Двічі. Гадюка й мала з переляку здається великою, а волохатих людей на пляжі під Києвом повно. Є такі, що й не одрізниш — чи то горила, чи людина. Може, якийсь дачник гриби збирав, вони люблять у шортах ходити. От моя баба сю ніч розповідала цікаву історію…
— Про що?
— Про Чортову Долину. Тоді вона ще була дівчинкою, а долина називалася Вовчою…
— Розкажи…
Шукачі зупинилися під віттям ліщини, сіли спочити, і Славко розповів товаришам бувальщину, почуту вночі від баби Оришки. Коли він закінчив оповідь, Ліна занепокоєно озирнулася, зіщулилася.
— Нащо ти розказав? Тепер мені лячно…
— Мені соромно за тебе, — розсердився Славко.
— Сам же розказав! А тепер лаєшся!
— Треба йти, — вперто сказав Славко. — Максим Іванович вірить нам. Він жде. Ліночко, вже недалеко, ось тут, поруч, Чортова Долина. Оббіжимо її — і назад! Га?
Славко потягнув дівчинку за руку. Прі похмуро плентався позаду. Вони зупинилися над кручею внизу темніло провалля, там було моторошно і сиро. Над ними нависали покриті зеленим мохом дерева, довкола громадилися непролазні кущі терну та височенні лапаті хащі папоротей.
— Якусь годину походимо — і баста! — запевнив Славко. — Я всі ходи й виходи знаю — дід показував! Вся долина кілометрів два, не більше. До вечора й вернемося…
— Вже темніє, — прошепотіла дівчинка, щулячись від прохолоди. — Хай йому грець, не хочу шукати тих дурних камінців!
Славко випустив її руку з своєї долоні.
— Оце така ти? Прі, веди її. Раз так — хай іде додому!
Онопрій не міг приховати радісної усмішки.
— Я — що? Я — як вона! Я можу з тобою, Славку! А можу одвести! Ліно, ти сама втрапиш?
— Не втраплю, — сердито сказала дівчинка, дивлячись під ноги і надимаючи губи. — Я тут не бувала…
— Тоді я з тобою. А як же ти, Славку? Може, плюнемо, га? Ніхто нічого все одно не знайде!
— Знайду чи ні — а пройду до кінця, — похмуро відповів Славко. — Вертайтеся, боягузи!
Він махнув рукою і зник за кущами ліщини. Онопрій з Ліною якусь хвилю постояли на кручі, важко зітхнули і попленталися назад…
ЧОРТОВА ДОЛИНА
Хаща ковтнула всі звуки. Зловісна тиша замкнула в свої обійми Славка. Не чути було ні птаха, ні шелесту віття. Хлопець зупинився, причаївся — чи не чути голосів Онопрія і Ліни? Може, вернуться, покличуть, не залишать його самого?
Прі на зло йому не вернеться, а ось від Ліни він такого не сподівався! Не чекав такої зради! Що це з нею? Перейшла болото — і скисла! Романтичний ореол дівчинки збляк, розвіювався марою, і хлопцеві навіть дивно було, що він так часто думав про неї, мріяв міцно подружитись на все життя, уявляв майбутні пригоди, далекі подорожі, де вона буде поруч у небезпеках, в труднощах. Еге, де там! Півдня походила — і сльози! Ліс їй дуже похмурий, страшний! А як же в далекій тайзі? Або в горах? А як похід або війна? Або полон у ворогів?
А все-таки лячно! Якби поруч жива душа — то нічого. Навіть кіт — і то вже щось живе ворушиться. А так — круті урвища, високий чортополох, вікові дуби та осики, а між ними — терен. Метрів зо сто пролізти між такими кущами — не лишиться від одежини й нитки!
Поміж хащами позначена ледь помітна стежина. Хто по ній ходить? Мабуть, дикі кабани та козулі. Та ще, може, старі жінки восени пробираються по калину аж до Смаленого Болота.
Славкові зненацька згадалося, що в Чортовій Долині під час війни поліцаї вбили кільканадцятеро селян-заложників. Він так яскраво уявив собі цю жахну картину, що заплющив очі і зупинився, тамуючи подих. Гримнули постріли, почувся стогін. Чи то вітер прокотився над верхів’ями дерев?
Волосся у хлопця наїжачилося, по спині поповзли холодні мураші. Він присів, наслухуючись. Може, й тепер хтось тут переховується? А чого ж — хаща така, що можна замаскувати цілий батальйон. Може, чкурнути? Сказати, що обшукав долину і нічого не знайшов! Сором! Чим він тоді кращий від рудого Прі? Базікав, базікав, а як до діла — в кущі? Ні, треба подолати страх! Відкинути його, як липку павутину.
Темно між деревами, погано видно. Невже заходить сонце? Ще ж рано. Може, хмари на небі?
Під ногами хрускали сухі гілляки, той тріск віддавався у свідомості, ніби постріли. Славко хутенько продирався під кущами, долаючи страх. Вперто снував по Чортовій Долині, пильно приглядаючись, чи нема де-небудь знаку від падіння болідів.
Де-не-де натикався на великі капелюхи білих грибів, але не зачіпав їх. Якби іншим разом, то захопив би такі трофеї додому. От баба Оришка похвалила б! Чудова смаженя була б.
А тепер — хай ростуть, зайці та білки-вивірки поїдять!
Глибше, глибше. Долина дихає вогкістю, під ногами товсті килими мохів. Славко сідає на трухлявому пеньку, спочиває. З гущавини долинає низьке гудіння. Ніби далекий гул пароплава. Може, луна? Чи машина десь в лісі?
Скільки часу минуло — година чи дві? Тіні повзуть між стовбурами, вже не видно далі, як за два-три метри. Ноги ниють, і руки тремтять. Мабуть, від утоми. Може, вернутися? А завтра — знову сюди. Захопити ще хлопців. Не таких тонкошкірих, як Прі. А сьогодні? Що він скаже Максиму Йвановичу? Що було темно й страшно? Побоявся привидів? Сміятимуться Прі перший сміятиметься, хоч він і втік. Та й чого боятися? Кабани не нападуть, вовкам є що їсти. А в чортівню він не вірить. А хто каже, що бачив — бреше! Ось тільки оповідь баби Оришки… Баба-яга! Тільки ж то не привид, не відьма. Може, знахарка, що вміла добре лікувати травами? Вони любили жити в таких хащах, щоб люди їх боялися! А що, коли й тепер тут хтось є? А раптом..
Між деревами блиснув вогонь. Славко здригнувся.
Здалося чи ні?
Знову. Майнуло блакитним крилом примарне полум’я, погасло. Ще раз. Ще…
Ні, не здається. Видно, як полиски падають на замшілі стовбури дерев. Може, хтось з учнів, які шукають метеорити? Або дачники збирають гриби. Запалили ліхтарі й ходять. Треба було й собі взяти. Хто ж знав, що доведеться допізна ходити?..
Славко вже збирався крикнути, та стримався. Серце стукотіло тривожно й насторожено. Вогонь ще кілька разів майнув і засяяв рівно, незгасно. Хлопець наближався до дивного сяйва. Повз по моху безшумно, як кіт. Цікавість пересилила страх.
Вже недалечко. Світло, наче промені телевізійного екрана. Може, це і є той болід? Славко виглянув з-за дуба і отетерів. На маленькій галявині, під крислатим деревом, стояла хатинка. Казкова хатинка, точнісінько, як у фільмі «Василиса Прекрасна». З єдиного віконечка промінилося м’яке сяйво. Невисокі двері відчинені навстіж, за ними колишуться невиразні тіні. На чому стояла хатинка — на курячій лапці чи на палях, — хлопець не помітив, але побачив, що до входу вели вузенькі східці з березовими перильцями.
В горлі у Славка пересохло. Що ж діяти? Страшно й поворухнутися. Може, це йому ввижається? Та ні, не ввижається! Заплющуй очі, щипай себе за руку — нічого не допоможе!
Хто ж це? Може, якісь кінозйомщики? Не схоже. Дуже тихо, і ніякої апаратури. Дременути назад? Привести сюди учнів з Максимом Івановичем? А що він скаже їм? «Хатка на курячій лапці?» Реготу буде на цілий рік. А ще гірше, як прийдуть сюди і нічого не побачать. Скажуть — збожеволів од страху і ввижалися йому всякі привиди…
То що ж робити? Невже всю ніч отут гибіти? Земля холодить, і стає вогко, сиро. Може, підійти? Раз хатка стоїть — є у ній хтось живий.
Сяйво привітно майнуло, почувся звучний жіночий голос:
— Ввійди, шукачу!
Хлопець завмер, боявся поворухнутись, невже це йому?
— Чого ж ти лежиш? Вставай, я чекаю…
Славко — ні пари з вуст.
— Ти шукав і знайшов. Чому ж тепер злякався?
Звівся на ноги, поволеньки попрямував до хатки Нікого нема, не чути жодного звуку. Хатка похитується, ніби жива. А може, то мариться? Може, сниться химерний сон?
Східці риплять під ногами. Ось уже й двері. Вони дуже низенькі, треба нагинатися. Сіни. Пахне травами, квітами, під ногами шелестить цар-зілля. Баба Оришка любить ним покривати долівку на зелені свята.
Хлопець переступив поріг, ступив на підлогу. Чи це не підлога? Ніжний зелений килим, схожий на мох.
Славко спантеличено оглянув хатку. Де ж господиня, голос якої він чув? І де світло? Ні каганця, ні електрики…
Невелика піч у куточку, обмазана синьою глиною, на ній намальовані веселі півники. Ліворуч — темний дубовий стіл, ослін біля нього, а на покуті — велика білосніжна квітка. Вона ворушить золотавими тичинками, срібляста маточка вібрує, ніби дише, оксамитні пелюстки згортаються і розгортаються в такт нечутній мелодії. Дивно й чарівно! Та прегарна квітка заспокоїла хлопця, одігнала страх. Йому здалося, що він потрапив до близьких і рідних людей, що він тут уже колись був, чимось зв’язаний з цією хаткою, квіткою і з тими смішними півниками на печі. Згадується йому і нечутна мелодія, і запахи ніжних квітів, що вливаються до його грудей звідусіль…
— Коли так мислиш, — то можна й зустрітися, — ніби відповідаючи на його думки, почувся голос. — Ти відчув себе вдома — я рада…
Славко сахнувся, глянув праворуч. Там сиділа на низенькому ослінчику стара бабуся: зігнута дугою спина, довгий ніс, запалі щоки й вуста. А на плечах — темно-зелена іскриста накидка.
«Баба-яга!» — майнула думка.
Вона була така самісінька, як у казках. Виходить, баба Оришка правду казала? Це яга й тепер прилетіла разом з болідами! А може, то не боліди, а якісь літаючі пристрої? Хто ж вона така? Звідки? І що зробить з ним? Невже полонить його і…
— О, мій нерозумний хлопчино, — ласкаво мовила баба і підняла погляд на нього. — Як все перемішано в тобі — хоробрість, розум і страх. Вір першому своєму почуттю — ти вдома, і поруч добрі, знайомі люди…
Славко глянув їй в очі. Погляд баби був глибокий, сильний і ніжний. Здавалося, що очі прекрасної молодої істоти поставлено на старе зморщене обличчя. І така добра сила була в тому погляді, що хлопець цілком заспокоївся, полегшено зітхнув і усміхнувся.
— Сідай, — сказала баба і показала зморшкуватим пальцем на ослін. — Їсти хочеш?
— Та…
— Не та, а хочеш, — засміялася баба, ніби завуркотіла горлиця лісова. — Поїж суничок з медом, а потім зап’єш водичкою лісовою, чистою, смачненькою…
Баба махнула рукою. Сама собою впала заслонка в печі, з чорних челюстів вискочив кошелик з червоної лози, за ним горнятко і високогорлий глечик. Все це пропливло через хатку до столика і зупинилося перед хлопцем.
Він роззявив рота від подиву. З десяток ягід стрибнуло з кошелика йому до рота. Він закашлявся, розжував їх, ніяковіючи. Ще чого не вистачало — щоб його годували чарівним способом! Є руки — сам їстиме…
— Їж, їж, синочку, — осміхнулася баба. — Не дивуйся, звикай… Ще й не таке побачиш…
Славко хутенько поїв ягідки, ковтнув меду. Де вона такого добра набрала? Ніколи не пробував таких запашних суниць. Він одпив трохи холодної води з глечика, несміливо подякував.
— На здоров’я! На здоров’я, милий хлопчику! — повторила баба, складаючи сухенькі руки на худих колінах. Кошелик і посуд майнули знову перед носом Славка і заховалися в піч. — А тепер розкажи мені, що ти шукав у лісі, як потрапив сюди?
— То ви ж, мабуть, знаєте? — мовив Славко, поглянувши на її усміхнене обличчя.
— Може, й знаю, — хитренько сказала баба. — А хочу почути від тебе…
— Шукав метеорита, — несміливо мовив Славко. — Це такі небесні тіла…
— Дуже добре, дуже добре, — весело відгукнулася баба. — Говори, говори, я слухаю…
— Сьогодні вночі впало щось за лісом. Наш учитель і послав нас шукати… Для науки це дуже потрібно… Ми пішли, бо дуже цікаво! Я, Ліна, Онопрій. Ми його Прі називаємо… Ну, вони злякалися. А я вирішив сам…
— Бачила, бачила, — задумливо мовила баба. — Ти — хоробрий хлопчик. І чесний. Ну й що ж? Ти знайшов те, що шукав?
— Не знаю, — знітився хлопець. — Бачу — щось горить. Я ближче — коли хатка…
— На курячій лапці, — дзвінко засміялася баба, і знову хлопцеві здалося, що то був голос молодої дівчини, а не старої людини. — А в тій хатці — баба-яга. Кістяна нога! Хлопець заходить до неї, а вона його в чавун та в піч. Покочуся, повалюся, Славчиного м’ясця наївшись! Ха-ха-ха!
— Ви… ви знаєте моє ім’я?
— Знаю. Читаю в твоїй пам’яті, на твоїм лиці. Ну, кажи далі… Ти побачив хатку, почув мій голос, зайшов. А тепер? Що ж тепер?
— Хочу знати, хто ви, звідки, — насмілившись, сказав Славко. — Мені дуже цікаво. Як вас звати?
Бабині очі потьмяніли, заховалися під острішками брів.
— Що тобі моє ім’я, хлопчику? Хіба це найважливіше? А звідки я? З казки. Де ж іще водяться такі дивні почвари?
— Ви не почвара, — мовив хлопець. — Ви добра. У вас очі гарні, як у дівчини молодої. І голос м’який…
— Ну, спасибі, — тихо одвітила баба, — Серце маєш славне. І казку, мабуть, любиш?
— Дуже, — палко сказав Славко. — Мені баба Оришка завжди казки оповідає. Ого! Вона їх страх як багато знає! Тисячі! А ще вона каже, що мене хлібом не годуй, а дай казку послухати.
— Як? Як ти сказав? — зраділа баба, і знову її очі засяяли блакитними вогниками. — Не годуй… а дай казку? Голубе, так це ж чудово!
— Що чудово?
— О, ти навіть не відаєш, як це важливо. Колись будеш знати. Якщо… А втім — заждемо. Не слід поспішати. Хай казка діється сама, її не треба силувати…
— Я нічого не розумію, — розгублено мовив хлопець. — Ви говорите загадками…
— Кожна загадка має розгадку, — відказала баба. — Тільки часто так буває, що розгадка запізнюється. Коли нема героя або мудреця, який поспішить її розгадати. Послухай, Славку, гостинність за гостинність! Сама доля послала тебе сюди, стань мені в пригоді, коли твоя ласка!
— Я… вам у пригоді? Ви ж можете все…
— Що все?
— А он і їжа скаче з печі, і речі літають у повітрі… І бачити ви все можете, певно, на відстані?
— То й що? Хіба наука не робить всього того? Не в тім сила. Все я можу — і послати всяку річ в інше місце, і бачити далекі події… Одного лише не зробити чарами…
— Чого ж?
— Добути серце щире, віддане. Ніякі чари не поможуть. Вся сила світу не відшукає його, не примусить зробити щось погане. Нема більшої сили, ніж вогняне, любляче серце, та ще й таке, яке кохається в казці. Ото ж я й хочу попрохати тебе…
— Що я мушу зробити?
— Розкажи мені казку… гарну казку…
— А яку?
— Яку хочеш. Одна умова — улюблену казку, і щоб в ній була молоденька дівчина. Добре? Подумай же, яка з казок тобі найбільше до серця.
Славко замислився. Його охопив дрімотний чарівницький настрій. Де він, як сюди потрапив? Хіба таке можливе? Не хочеться виходити з милої хатки. Сидіти б так, слухати приємний голос, милуватися переливами блакитного сяйва, що плине невідомо звідки, А потім вийти з хатинки — а довкола казковий світ. Килим-самоліт, а на ньому чарівна дівчинка. Вони сідають з нею на килим, підіймаються в небо, летять у далекий край визволяти… Кого вони будуть визволяти? О, в казках є багато полонених, ув’язнених, змучених, є кого визволяти!
Славкові згадалася казка про сплячу царівну. Баба Оришка оповідала її десятки разів, і завжди вона здавалася хлопцеві новою, свіжою, неповторною. Може, сподобається бабі ця казка? В ній є молода дівчина. І доля в неї — незвичайна!
— Згадав! — озвався Славко. — Гарну казку можу розповісти. Про царівну, що заснула. Казати?
— Кажи, — кивнула баба. — Тільки хвильку зажди. Нанті!
Хлопець оглянувся. То тут ще хтось є? Баба не самотня?
З-за квітки, що розквітла на покуті, зненацька вискочив перлисто-блакитний клубочок вогню, впав додолу, покотився по зеленому килиму до баби, скочив їй на коліно і зупинився, ласкаво блимаючи.
— Що це? — пошепки запитав хлопець.
— Моя доня…
— А чого вона така?
— Не питай тепер нічого. Може, знатимеш про неї більше. Чуєш? Але май терпіння. Все інше залежить від тебе…
— Від мене? — недовірливо перепитав Славко.
— Еге ж. Нанті! Чи хочеш ти послухати казку про царівну, що заснула? Глянь на цього хлопчика. Чи ти віриш йому, чи бачиш його серце?
Вогняний клубочок радісно замиготів. Славко відчув, як у грудях його щось затепліло. Що це з ним? Чому баба звертається до клубочка, ніби то справді жива істота? А може, так воно і є?
Хлопець хвилюється, але розповідь плине гарно, вільно. Він добре пам’ятає казку, бо й сам не раз відчував себе лицарем-героєм, який шукає свою царівну в нетрях лісових.
— Так уже заведено здавна: щоб знайти суджену, треба пустити стрілу в широкий світ. Куди вона полетить — туди й прямувати. Старші брати пускають свої стріли, жадаючи наречених багатих, заможних. І лише юний лицар — наймолодший брат — пускає стрілу, благаючи у долі одного: незрадливої любові та вічної казки, коханої подруги, ради якої варто здійснити подвиг, кинутися у прірву, полетіти до далекої зірки.
Стріли летять, падають. І йдуть за своєю долею брати. Старші приводять у дім купецьких та царських дочок. Батьки справляють бучні весілля. І лише наймолодший брат не повертається. Його стріла залетіла у густий зачарований ліс. Він шукає дорогу серед буйних кущів, попід товстими стовічними деревами. Йому перепиняє дорогу дракон — він перемагає його; страховиська лякають лицаря — він не здається. Нарешті хлопець потрапляє до країни, де все спить. Сплять звірі, дерева, квіти, вогонь і дим над ним, сплять люди. Зупинився час, завмерла вода в річках та джерелах. І відчуває лицар, що й він засне повік, якщо не втече з проклятого лісу. І вже з’являється в нього така думка, та згадує він, що десь тут має бути його наречена. Адже він ще не знайшов стріли! Треба відшукати її, бо сором повертатися з пустими руками! На шляху трапляється йому хатка на курячій лапці, а в ній — баба-яга…
— Така, як я, — сміється баба, і вогняний клубочок теж здригається, ніби вторить бабиному сміхові. — Дуже гарно розповідаєш, синку! Говори, говори…
— Баба-яга оповідає лицареві, що той край зачаровано чорним чаклуном. В палаці посеред лісу лежить царівна, яка спить уже багато віків. Вона не захотіла стати дружиною чаклуна, і він так жорстоко помстився їй. Ніхто не може визволити царівну та її царство від злих чар, лише суджений для неї долею, який не побоїться зустрітися в бою віч-на-віч з ворогом. Лицар поривається вперед, та баба зупиняє його:
«Зажди, не так просто. Ти теж людина і заснеш, як тільки уступиш до палацу. Скажи, чи не побоїшся умерти в цій своїй подобі, щоб воскреснути у вічній, невразливій?»
«Не побоюся!»
Веде його баба-яга до вогненного озера, наказує стрибати в полум’яну воду. Стрибнув юний лицар у озеро, пірнув у полум’я, виринув прекрасним і сильним. Попрощався з бабою-ягою, подякував їй за поміч велику.
Дістався до палацу. Бачить: люди стоять, лежать хто де — і всі сплять. А у палаці — на кришталевому підвищенні — царівна. Білолиця, чорноброва, а на голові у неї — віночок з квіток, і руса коса спадає на груди. І вбрана та красуня у сукню вишиту, а візерунки на ній такі, ніби живі. Глядь — а біля царівни стріла стримить! Та, яку лицар послав у широкий світ…
Зрадів юнак. Ось де його суджена! Кращої в цілім світі не знайдеш! Та перепинив шлях лицареві чорний чаклун. Намірився вбити а чи приспати героя. Не побоявся юнак. Схопив стрілу, поклав на тятиву, натягнув. Задзвеніла стріла загартована, впав лютий ворог.
Підійшов лицар до царівни і поцілував її. І одразу воскресло все довкола — дерева, звірі, хмаринки, вогонь. І встала царівна, побачила свого судженого, зраділа…
Замовк Славко. Очі у баби усміхнені, а біля вуст — скорботна зморшка. Вона слухає казку тривожно, насторожено. Тихо завмер на коліні в неї блакитний клубочок.
— Саме цієї казки ми ждали від тебе, хлопчику, — мовила баба. — Ти той, кого ми чекали…
— Не збагну…
— Я ж казала — зажди. Май терпіння…
Клубочок стрибнув з бабиного коліна, майнув над головою Славка, торкнувся його скроні. Він одсахнувся, відчувши гарячий дотик. Баба всміхнулася.
— То Нанті дякує тобі. Дуже гарна казка. А тепер — пора, тобі вже треба йти додому…
Злипалися повіки. Отак би лягти на зелений килим і заснути. Хороше, затишно. Вогняний клубочок ліг би поруч і муркотів колискову пісеньку.
— Прощавай, хлопчику, — мовила баба. — Дякую тобі за казку…
Вона схилилася над Славком, поклала суху руку на його чоло:
— Заплющ очі.
Він покірно виконав її веління. Щось зашуміло, дихнуло холодом. Десь загавкали собаки.
Славко розплющив очі, здивувався.
Перед ним бовванів тин, перелаз, великі голови соняшників на городі, в темному небі хиталися верхів’я дерев, а трохи далі сяяли вікна дідової хати — лісової сторожки.
З хати долинав гомін, від повітки привітно повискував Герой. Як же це? За одну мить його принесло з Чортової Долини аж до села? А може, привиділося? І нічого не було? Обмарило, поводило його по Карані… Розповісти Максиму Йвановичу? Не можна. Поки що… А до Чортової Долини він знову навідається. Не забути йому вогняного клубочка, милої хатки, привітної ветхої бабусі з молодими ласкавими очима…
СУМНІВИ
Не встиг Славко переступити перелазу, як до нього з-за сосни кинулися Прі з Ліною. Дівчина торсала його за руку, зазирала в обличчя, удавано сердилася.
— Я так переживала за тебе, так переживала! І баба хвилюється, і батько!
— Уже встигли розбазікати? — бовкнув Славко.
— Аякже! — захіхікав Прі. Йому було незручно, він хотів виправдатись. — Ми ж хотіли як краще!
— Щоб було краще — не треба кидати товариша в біді. Од тебе, Лійочко, я такого не чекав!
— Ми не кидали! — одрізала Ліна. — Це ти нас кинув! Дременув світ за очі, в гущавину. А ми потім блукали по всій Карані…
— Я ще й винен!
— А хто ж? Та хай буде. Я вже не гніваюся Ти щось знайшов чи ні? Га?
— А хіба що?
— Максим Іванович жде! Дехто вже повернувся. Чекають нас. То як — ти бачив щось? Чи ні?
— Може, й бачив, а може, й ні, — загадково сказав Славко, прямуючи до хати.
— Не мороч голову, — заскакуючи поперед нього, защебетала дівчина. — Кажи правду!
— Дай зайти до хати. Бабі покажуся. А тоді — до школи гайнемо…
Баба Оришка напала на Славка, батько докоряв йому хвилин з десять, доки син сидів за столом і наминав із череп’яної миски густий запашний борщ.
— Чого тебе понесло у ті вирви самого, куди люди й не потикаються? Геройство своє виставляєш чи, може, дикому кабанові на зуб закортіло потрапити? Де ж це бачено — вночі бродити по Чортовій Долині? Якого дурня там шукав?
— Та боліда ж, — озвалася від порога Ліна. — Нас Максим Іванович відрядив. Впало щось там. От ми й думали знайти!..
— Погибелі на свою голову ви шукаєте, — буркотіла баба Оришка.
— Шалапутні якісь діти, і на ланцюгу їх не втримаєш біля хати. Ну, ти хоч знайшов там що-небудь?
— Грибів бачив багато, — удавано серйозно сказав Славко. — Білих. Треба буде сходити, щоб на зиму насушити…
— Ич, капосний халамидник, — похитала головою баба. — Я його про одне, а він про інше! Я тебе питаю, чи впало там щось, чи ні? Є знак?
— Може, що й упало, — зітхнув хлопець. Він встав з-за столу, попрямував до дверей.
— Куди ж ти?
— Та до школи ж. Максим Іванович жде. Треба доповісти…
— То впало ж чи ні?
— Дивлячись що, — сказав онук. — Треба шукати. А може, інші учні щось знайшли…
— От іродів син, — навздогін кинула йому баба, — як в’юн крутиться, не хоче говорити!
Славко з товаришами вийшов з хати. Разом вони попрямували до школи. Дорогою він мовчав, на прискіпливі запитання Ліни та Онопрія не відповідав.
Максим Іванович чекав їх в шкільній обсерваторії біля телескопа. Купол був розсунутий, над головою густо зоріло вогнисте небо. Учитель почув кроки учнів, одвів погляд від окуляра, побачивши Славка з друзями, привітно кивнув. Звівся і застукотів протезом назустріч.
— Ну що? Може, хоч ти щось бачив? Інші вже повернулися, ніде ні знаку. Є якась яма?
— Нема ями, — сказав Славко, відчуваючи полегкість. Йому було страшно брехати вчителеві, краще відповідати на його запитання. — Ні великої, ні маленької ями я не бачив…
— Може, попалене десь помітив?
— Нема й знаку якоїсь пожежі…
— Може, дим чи запах згарища?
— Нічого такого не чутно було. Правда ж, Ліночка?
— Не бачили, не чули, — радо запевнила дівчинка, вдячно глянувши на Славка.
— Гм, — сумно мугикнув Максим Іванович, з-під примружених брів дивлячись на Славка. — А я на тебе сподівався. По-моєму, саме там, біля Чортової Долини впало…
Славко опустив погляд долу, мовчав. Як йому вийти з дурного становища, як не брехати і залишитись чесним перед старим учителем?
— А може, щось незвичайне бачив? — з надією запитав учитель. — Ну, щось таке…
— Страшно було, — мовив Славко. — Там ліс похмурий, густий. Всякі думки… Може, мені щось бачилося…
— Ну, галюцинації науку не цікавлять… хіба що психіатрів, — зітхнув Максим Іванович. — Мало кому що приверзеться. Треба таке, щоб перевірив, помацав. Ну що ж, ідіть! Треба ще відрядити туди старших учнів. Чоловік з двадцять. Та лісника, хоч би й твого діда Левка. Щоб гарненько дослідили ту місцину. Підеш і ти, як захочеш…
— Гаразд, Максиме Йвановичу…
— А тепер спочивайте. Добраніч…
Вони вийшли з обсерваторії, Славко попрощався з Онопрієм. Провів Ліну додому. Вона біля хвіртки тихенько шепнула:
— А ти все’дно щось бачив…
— Звідки ти взяла? — наполохано озвався Славко.
— По очах помітила. Ти не вмієш брехати.
— Може, й бачив. Що кому до того?
— А чому мовчав?
— Чула ж, що сказав Максим Іванович, — мара нікого не цікавить…
Вони розійшлися. Хлопець повернувся до лісової сторожки, постукав у причілкове вікно, за шибкою з’явилася біла постать баби Оришки, він тихенько сказав їй, що спатиме в клуні, на сіні. Шаснув по драбині на горище, вмостився у затишному кублі.
Крізь продрану стріху мерехтіли зірки, внизу заспокійливо дихала корова, десь шаруділи миші. Хвилі дрімоти заколисали Славка, понесли в далечінь. Як гарно, чудово! Є на світі диво! Треба, щоб воно не пропало, не щезло! Чарівна хатка, вогнистий клубочок — звідки вони? Баба нічого не сказала. Лише якісь натяки, таємничі слова. Може, вони з іншої планети? Тільки чому в такій подобі? Чому в образі земної казки? І не з’явилися до вчених, до академіків. Виступили б перед астрономами, перед фізиками чи ще якими спеціалістами, пояснили б — що і як. Звідки, куди, навіщо? А що Славко? Хлопчисько, ще шостого класу навіть не скінчив. «Розкажи казку». Ха! Її цікавлять не формули, не земне знання, а казка! Чому? Невже це їм так важливо? А може, у них своїх знань повно. Он бабуся — та вміє думки читати, людину переносити на відстань, речі у неї літають, слухаються її. А казки, може, у них такої нема, як у нас! Чому ж вона тоді так сказала: «Я саме цієї казки чекала від тебе!» Нічого не збагнеш. Правда, у нас теж є серйозні вчені, що цікавляться казками. Цілі інститути фольклор збирають, народну мудрість. Може, й ця баба — космічний фольклорист? А вогняний клубочок — її секретар, він записує те, що розповідають. Запам’ятовує, а потім розповідає на своїй планеті. Ось тобі й гіпотеза. Вгадав чи ні? Якби побачити бабу, вона б сказала — догадався Славко чи ні?
Цікаво, з якої вони планети? З Марса чи з Венери? І на якому апараті літають? Мабуть, апарат десь заховано. Треба ще побігти в Чортову Долину завтра і пошукати. Зустрітися з бабою, розпитати. А чи дозволить вона? Чи захоче?
Сон гойдає Славка у гігантській колисці, несе у невість, між зорі. І сниться йому блакитний ласкавий клубочок, темно-сині очі доброї баби-яги, і здається йому, що все ще попереду, що ще нічого не починалося. Хай Ліна сердиться, хай Прі заздрить, хай баба лає. Він хоче знову й знову зустрічатися з чарами древнього лісу. Там відкриється щось омріяне, щось палко бажане, неймовірне…
Другого дня Максим Іванович одрядив до Чортової Долини п’ятнадцятеро учнів старших класів. Посилав і Славка, але той не пішов, бо пас череду (саме підійшла черга). Правду казати, хлопець був навіть радий, що так сталося — не хотілося йти в галасливому гурті туди, де він пережив тривожні й прекрасні хвилини.
Весь день Славко хвилювався: знайдуть вони що-небудь в долині чи ні? Чи покажеться їм дивовижна хатка?
Ввечері, пригнавши череду, хлопець гайнув до школи. Там уже зібралися учні, лісники, пожежники з лісгоспу (їх Максим Іванович теж просив оглянути Чортову Долину). Обличчя старого вчителя було засмучене, бо розшуки нічого не дали.
— Певно, я помилився, — зітхаючи, сказав він. — Впали за лісом не метеорити. Ми були свідками ще невідомого феномена. Може, гігантська блискавиця — нечуваної сили електричний розряд. Може, якесь недосліджене метеорологічне явище…
Славко непомітно вислизнув за двері, полегшено усміхнувся, чкурнув додому. Чомусь хлопцеві стало весело, що шукачам не пощастило. Чому ж? Може, тому, що зникла б казка, якби люди побачили хатинку, чарівну бабу? Та й чи могли б вони її побачити? А побачивши, що діяли б? «Хто така, як опинилася в глухому лісі? На які кошти живете, де ваші діти чи онуки? Чи маєте пенсію? Як ваше прізвище і де народилися? А що за дивне убрання в хаті, навіщо цей химерний клубочок, з чого він зроблений?» Ого, знайшлися б сотні дошкульних запитань, на які баба не могла б відповісти. А не відповість — тоді що? Тоді заберуть її до сільради, повезуть до Києва. Ні, ні, чудо пропаде перед очима багатьох людей, недарма бабусі розповідають казки вечорами, в тиші й присмерку. І щиро слухають їх лише діти, у яких ще нема бажання перевіряти — чи правду розповідає казка?
Раненько, ще й на світ не благословлялося, Славко захопив кошелика — буцімто для грибів — і вирушив до лісу. Доки світалося, посидів на пеньку в Зароснях, слухаючи гомін ранкових птахів. Як тільки на обрії, над стіною Карані, запломеніло небо, хлопець підійшов до болота, викупався в глибокій ковбані. Вода була чиста, крижана, вона гарно освіжила Славка.
Перебравшись на той бік, він, не затримуючись, пішов до Чортової Долини. Де-не-де збирав білі гриби-боровики, піддубні, складав у кошелик. Чортова Долина зустріла хлопця моторошною тишею. Він постояв на кручі, тривожно прислухаючись. Цікаво, чи бачить його баба? Адже минулого разу вона бачила його здалека. Хоче вона, щоб він завітав у гості чи, може, ні?
М’який рожевий промінь ковзнув понад верховіттям дерев, відблиски його впали вниз. Замерехтіла на листках ліщини роса, самоцвітами заграли краплинки на чудовому тканні павутини.
На серці у Славка стало приємно, легко. Він, уже не вагаючись, почав спускатися в долину. Нижче, глибше. Де-не-де видно сліди учнів, які недавно тут ходили. Ич, як вони покопитили стежку! Мабуть, гасали цілою чередою!
Ось уже килими моху, стовічні дуби. Отут він ховався позаминулої ночі. Звідси побачив дивну хатинку. Де ж вона тепер? Славко виглянув з-за стовбура. Нема! Навіть знаку нема…
Він розчаровано вибіг на галявину. Саме тут стояла хатинка. Праворуч — старезна осика, ліворуч — верба з дуплом. Все сходиться. А отут мав би бути казковий притулок, східці до дверей. Тільки ж чому на зеленому моху нема жодного знаку чи пошкодження? Пухкий зелений килим, до нього ніхто не торкався багато літ. А може, не тут? Може, лише місцина схожа?
Славко одбіг назад, оглянув те місце, де він ховався вночі. Похнюпившись, сів на пеньку. Ось сліди від його колін, покопирсаний мох. Тут він почув дивний приязний голос. Чому ж тепер його не чути? Може, бабуся зникла, пропала, полетіла до свого таємничого світу? А може, вона й досі тут, але невидима?
Хлопець прислухався. Нічичирк…
Ледве чутно дихає древній ліс. Вдихає сонце, блакитне повітря, а видихає дивні пахощі квітів, міцний дух грибів та моху, запаморочливий аромат прілого листя.
Вже не страшно хлопцеві в Чортовій Долині, тільки боляче на душі, смутно, спустошено. Ніби він втратив щось любе, невідшкодовне, безповоротне…
Він лежав на вогкому килимі, тамував гіркі почуття, дивувався сам собі. Над ним схилився на тонкій стеблині блакитний дзвіночок, на його пелюстки сів золотавий метелик, склав розцяцьковані крильцята. Славко обережно взяв його на долоню, підняв. Метелик знявся і круто полетів угору. Кільцями, кільцями, поміж старими деревами, але поки не заблищав іскрою у променях сонця і пропав у високості.
Отак, як цей метелик, пропало його видіння. Нічого не було. Були втома, блукання, галюцинації. Мара. Він ліг на моху, заснув. І бачив сон. А потім напівсонний плентався додому. Буває така хвороба: людина спить і десь вештається. Лунатиками називаються такі хворі. Може, й з ним таке? Йшов, ішов з Карані, а отямився аж біля тину. І на ходу йому верзлося. Добре, що нікому нічого не сказав. А то сміялися б, глуму — на кілька років у школі.
Славко рушив назад, вибрався з долини. Ішов через Карань, перебирався болотом втомлено, втративши цікавість до краси, до ласки літнього дня. Хрипко й огидно скрикували чайки над ним, насмішкувато витріщали скляні очиська потворні жаби, сидячи на купинах. Все, на що кидав погляд хлопчина, набирало для нього неприємної ознаки, все блякло перед чаклунськими чарами тривожного видіння, яке лишало такий глибокий слід у серці. Треба забути його, викинути з пам’яті. Мара марою, а попереду навчання, шостий клас, друзі, безліч днів життя, яке лише починається…
Викинути? Славко раптом зупинився, ніби вражений блискавицею. А потім? Що замість того? Не шукати вже чудо-цвіту папороті, не слухати казок, вважати їх побрехеньками? «Нема більшої сили, ніж вогняне, любляче серце, та ще й таке, яке кохається в казці!» Хто це сказав?
Довкола голови обписала тугу спіраль чорна ластівка. Може, це вона прошепотіла? Це ж слова чарівної бабусі! Як гарно сказано! А він забув. І готовий був викинути чари з душі, з пам’яті. Хіба так діяли казкові герої? «Хто прямо піде — коня втратить і сам пропаде». І вони йшли прямо — туди, де все пропадало. Чому, чому туди? Щоб повна казка? Щоб ніякої надії на звичайне, зручне, відоме?
Славко кинувся бігти назад. Стрибав по купинах, ніби заєць, зривався в болото, брьохався у воді, але не бентежився тим, а сміявся — весело й щасливо. Щось сталося з ним, щось невловиме ввійшло до серця, ніби промінь ранкового сонця у сутінки ночі. Він повернеться до лісу і чекатиме. Аж до ночі. Неодмінно діждеться чуда! Воно має статися. Він хоче казки! Хай вона прийде, хай обів’є його чоло, ніби ця ніжна ластівка, що не покидає Славка, а кружляє довкола. Може, вона теж із казки?
Чому все так змінилося? Чайки вже не стогнуть, а бадьоро вітають його палке рішення, і жаби не огидні, а барвисті, смарагдові красуні. Вони плавають на корабликах з широких листків латаття, підморгуючи хлопцеві, обіцяючи успіх на шляху незвичайного.
Мов стріла, пролетів хлопець зарості ліщини, осикові хащі Карані, спустився у Чортову Долину. Намагався заспокоїтися, стримати стукіт серця. Та воно радісно тріпотіло в грудях, щось передчувало. Славко хутко відшукав знайому галявину, зупинився під віттям дуба, оглянувся.
І раптом скрикнув від несподіванки…
ЧУДО-ЦВІТ
Серед зеленого моху він побачив квітку. Незвичайну, небувалу, не схожу на жодну ілюстрацію в ботанічних книгах. Вона розгорнула три блакитні пелюстки на смарагдовому тлі, схожа на чарівного метелика. Славко ніколи ще не бачив такої квітки. Він поволі наблизився до неї, став на коліна, хотів торкнутися пальцем пелюсток. Ніжні крильцята стріпнулися, замайоріли в повітрі, і квітка знялася вгору. Вона не давалася в руки.
Хлопець отетерів з несподіванки. Летюча квітка? Де це чувано? А може, то не квітка, а дивний метелик? Ні, під блакитними пелюстками видно ніжно-зелені листочки, довга гнучка стеблинка. Ось вона — казка! Він нарешті зустрів її. Бабуся з чарівницької хатки не прийшла, а послала йому своє чудо. Треба спіймати квіточку, роздивитися. Може, пощастить принести її в село, показати Максиму Йвановичу. Тоді йому повірять. Повірять, що він бачив хатинку, бабу-ягу, вогнистий клубочок.
Славко погнався за квіткою-метеликом. Вона перелітала з куща на кущ, з місця на місце. Ось вона сіла на шипшину, між пурпуровими ягодами. Хлопець метнувся до неї, поколов собі руки колючками. Квіточка майнула над його головою, торкнулася пелюстками щоки, ніби хотіла погратися. Славко розгублено дивився на неї знизу вгору. Як же її схопити?
Почувся сміх — дзвіночок.
Хлопець озирнувся. Невже його хтось вислідив? Ніде нікого. Тиша понад лісом. На Чортову Долину спадає присмерк. Квіточка починає сяяти ніжним, ледь помітним промінням. І знову лунає чарівний сміх. Він лине згори. Невже це сміється квітка?
— Це я, — прокотилися в свідомості хлопця тихозвучні слова.
— Хтось промовляє до мене, чи мені здається? — збентежено запитав Славко.
— Чому ж здається? — ласкаво почулося у відповідь. — Ти ж звертаєшся до мене — я відповідаю…
— Це ти, квіточко?
— Я…
— А чому ти втікаєш од мене? — осмілівши, запитав хлопець.
— Я граюся з тобою, — ніжно мовила квіточка, спускаючись нижче. — Ти хотів мене спіймати, а я не даюся…
— Чому?
— Я не можу бути в полоні. Ти хотів мене однести в село, щоб показати людям. Це — неможливо…
— Не збагну…
— Небувале не можна спіймати. Воно само приходить до того, хто шукає. Ти повірив, ти захотів, прийшов сюди — і побачив. Навіщо ж нести казку тому, хто її не шукає?
Славко замислився, потім кивнув. В його очах з’явилася ніжна, щаслива усмішка.
— Я зрозумів, квіточко. Не хочу нести тебе в село. Будь там, де сама захочеш. Але все ж таки скажи…
— Що, хлопчику?
— Якби тебе хтось піймав… силою…
— Буде горе…
— Кому?
Квіточка мовчала. Махнувши пелюстками, сіла на зелений килим. Хлопець присів поруч, боячись навіть дихнути. В голові паморочилось від хвилювання і чарівності того, що сталося. Він розглядав дивний утвір чи істоту, ще не розуміючи, як він чує голос квіточки, як вона відповідає йому. Як можливо, щоб жива квіточка могла говорити?
Пелюстки заіскрилися фосфоричним сяйвом, розгорнулися ширше. Заворушилися сріблисті тичинки, ніби довгі вії. Славкові здалося, ніби між крильцями квіточки розплющується око. З’являється блискучий білястий обідок, на ньому райдужне коло і велика чорна чи темно-синя зіниця. Око кліпнуло кілька разів, глянуло на хлопчика.
— Ти дивишся? — вражено запитав Славко, одсуваючись від квіточки.
— Чому це тебе дивує? — мовила вона. — Адже ти дивишся на мене?
— Це незвично… щоб квітка дивилася…
— Бач, — докірливо продзвенів її голос, — тобі це незвично. Ви — люди — хочете, щоб все було звично, як у вас.
— Але ж так не буває, — пробурмотів Славко. — Квітки не дивляться… і не розмовляють…
— А в казці?
— Так то ж в казці.
— А ти тепер хіба не в казці?
— Правда твоя, — замислившись, мовив хлопець. — Сказати кому-небудь — ніхто не повірить.
— Може, й повірять, — заперечила квіточка. — Казка дрімає в серцях багатьох людей. Згадай, як ви бігали за цвітом папороті!
— Ти й це знаєш?
— Я багато дечого знаю, — зітхнула квіточка. — Те, про що ти забув…
— Квіточко, а де ти виросла? Де ще є такі, як ти, квітки? — схилившись над нею, запитав хлопець.
Вона знову промовчала. Проте, ні… Щось чується Славкові. У глибині темної зіниці блискотять золотаві іскри, ніби розгорається багряне полум’я, колишуться тіні. Ба, то вже не тіні, а коні, а на них — вершники. Майорять стяги на списах, чується іржання, крики. А потім — пісня. Рокочуть-плачуть струни бандури, стогнуть високі хвилі на морі, несуть лицарів хоробрих на чайках у край далекий, на смерть, на подвиг, на безсмертя… Знову валують іскри полум’я, летять у блакитному небі небачені кораблі. Не літаки, не дирижаблі, не ракети, до яких звикло око хлопця. Ні! Ясенові кораблики з гордо задертими різьбленими носами, з візерунчастими вітрилами, що надимають проти сонця барвисті груди свої. І сидять в тих кораблях казкові звитяжці — народні герої. Нема для них нічого нездоланного: ні дракони, ні змії, ні пожежі, ні підступи царів чи вельмож — ніщо не зупиняє подвигу, на який дала благословення мати рідна, земля кохана, казка чарівна…
Славко схвильовано зітхнув. Чому в оці квіточки він побачив такі видіння?
— Чи знайоме тобі, хлопчику, те, що я показала? — запитала вона.
— Так, люба квіточко. Це — наша казка…
— Тоді не питай мене, — звідки я. Прощавай! Вона махнула пелюстками і піднялася в небо. Славко аж хитнувся за нею, простягнув руки вслід.
— Зажди, зажди! Ми ж так мало були з тобою! Я ще не намилувався на тебе!
— Казка приходить несподівано і зникає так само, — засміялася квіточка, блакитним вогником зникаючи між деревами.
— Я ще побачу тебе? — тривожно гукнув Славко.
— Підеш — знайдеш! Глянеш — побачиш! — пролунало над лісом.
Хлопець повертався додому задумливий і сумно-щасливий. Баба про щось запитала його — він не почув. Мати гримнула — Славко не відповів. Машинально сьорбав те, що баба поставила йому під ніс, дивився невидючим поглядом десь перед собою.
— Чи не зурочено тебе? — заклопотано озвалася баба Оришка, мацаючи долонею онукове чоло. — Якийсь сам не свій став. Ходиш десь вечорами. Де це ти цілий день ходив аж до смерку? Мо’, знову дива якогось шукаєш?
— У лісі був, — неохоче відповів онук.
— Я ж казав, — іронічно мовив батько, присолюючи кусень хліба і натираючи його часником. — Впали ті небесні камені нам на голову, а тепер треба до хлопця лікаря визивати.
— Не треба мені лікаря! — буркнув Славко.
— Авжеж не треба, — згодився батько. — Я сам полікую. Скину очкура та припарки поставлю, тоді твої вигадки як рукою зніме.
— Таке скажеш, — виступила баба не захист онука. — Хіба хлопець що вдіяв? Щось таке з ним трапилося, хіба він винен? По очах бачу — щось стрілося йому в Чортовій Долині. Еге ж?
— Правда, — видихнув хлопець. — Бачив…
— Що ж ти там бачив? — недовірливо запитала мати, косуючи оком на сина.
— Квіточку…
— Яку ще там квіточку?
— Чарівну. Таку, якої ще ніхто не бачив. Світиться вона, має три пелюсточки і літає, — випалив хлопець одним духом.
— Збожеволів, — вражено озвався батько. — Точно збожеволів! Де ж це бачено — квіточка сама собою літає?
— Правду кажу, — крикнув Славко.
— Не свари дитину, — глипнула на діда баба Оришка. — Він диво бачив.
— І ви туди ж…
— І я. Бо знаю, що така квіточка є…
— Правда, бабо? — зрадів Славко і кинувся до неї. Баба обняла онука за шию і пригорнула.
— Правда, синку. То ти бачив справжній чудо-цвіт. Він ще сильніший від квітки папороті.
— Чудо-цвіт?
— Атож!
— Що старе, що мале, — докірливо зітхнув батько, облизуючи після борщу дерев’яну ложку. — Ну, хай тішиться, аби не захворіло…
— То щастя, що онучок побачив диво, — мовила баба, радо усміхаючись. — Не всякому це дається. Мало було таких людей, які уздріли чудо-цвіт. Колись його зустрічали частіше, а тепер щось не чути…
— Бо дурощі забули люди, — сказав дід, прямуючи до дверей. — Не тішаться люди байками…
Гупнувши дверима, він вийшов у сіни, а за ним і мати. Невдовзі почулося цюкання сокири. Баба погладила Славка по голові.
— Ти знай своє. Раз побачив чудо-цвіт — то вже не одступай.
— Од чого, бабо?
— Од казки, — пояснює вона. — Од чого ж іще? Чудо-цвіт бачить, у кого серце ясне та вірне, — тому й одкривається.
— А хіба чудо-цвіт хтось мав? — допитувався хлопець.
— Атож. Тільки люди гадають, що він одкриває золото, всякі скарби. То в казці так сказано, щоб не всякий збагнув. Для мудрого золото — чисте серце та вірні друзі. А злий чоловік шукає собі проклятого скарбу, щоб забагатіти. Мудрому чудо-цвіт дає хоробрість і силу або й славу. А злому — вічне терзання, страх, щоб ніхто не одняв нещасного багатства. То великий знак, Славку, що в нашім краї з’явився чудо-цвіт…
«ФОКУСНИЦЯ»
Тієї ночі Славко не міг заснути. Тільки склеплював повіки, як марилися йому сліпучі блискавиці, могутні грози, політ не знати на чому понад горами й лісами, блакитні вогняні кулі. Він пробирався правічними непролазними лісами, втікаючи від чорних страхітливих драконів. Чудиська переслідували його, роззявляли пащі, щоб проковтнути, а він холонув від жаху і кидався з дрімоти. А потім знемога знову тягла його в свої обійми і залишала у вирі химерних сновидінь — серед небачених хащів, між високими скелями, над урвищами, на дні яких люто клекотіли бурхливі потоки. І коли вже не можна було врятуватись, і свідомість вважала, що наступив кінець, що шляху далі нема, з’являлася над хлопцем синя квіточка, миготіла вогнистими пелюстками, кликала далі, далі — до рятунку, до щасливого завершення важких мандрів чи пригод…
Наступив ранок, промінь сонця прогнав нічні видіння. Проте в душі не зникло відчуття дива. Хлопцеві не хотілося йти до хати, говорити щось, відповідати на запитання. Він скочив з горища, шаснув на город, нашукав огірків, помідорів, а потім, захопивши вудку та банку з черв’яками, дременув до річки. Там був прив’язаний батьків плоскодонний човен з підвісним двосильним моторчиком — якраз в тому місці, де Славко вперше познайомився з Ліною. Там річище робило викрутень і лизало високу кручу Перунового бору. Чого так звали той бір, Славко до сих пір не довідався від старих людей, — певно, колись тут далекі предки молилися древнім богам.
По дорозі трапилася несподівана зустріч. З-за берези раптово вискочила Ліна, схопила його за руку, переможно засміялася.
— Ага, зрадник! Хотів без мене?!
— Пусти…
— Що — неправду кажу? — наполягала Ліна. — Чому не покликав? Га?
— Ліночко, — зітхнувши, мовив Славко, — якби ти не сміялася…
— Я? — сплеснула вона руками. — Та хай мені…
— Не треба! Я вірю! Зі мною таке робиться…
— З того часу? — таємниче запитала дівчинка. — Еге?
— Вгадала, — кивнув Славко. — З того самого…
— Я ж казала — ти щось бачив!
— Бачив!
— А чому не сказав мені? Максиму Йвановичу?
— Не можна.
— Так ти ж і я — ми друзі? — хитро запитала Ліна. — Що ти знаєш — те повинна і я знати?
— То ходімо чи що, — радо буркнув Славко. — Поїдемо до гатки рибу ловити. Там тихо, дачників нема. У ситнику таке окуняччя водиться. Там я тобі про все й розповім…
— Ходімо, — згодилася Ліна. — Тільки щоб все-все…
Коло річки їх перестрів Онопрій. Він переможно посміхався, здавалося, кожна його ластовина випромінювала іронію на адресу Славка. Його кругле обличчя промовляло: ага, втекли від мене? Славко скривився, наче проковтнув кислицю, Ліна невдоволено знизала плечима.
— Тебе де не посій, там і вродиш, — сказала вона.
— Хороші друзі, — промимрив Прі. — Самі їдуть кататися, а мене кидають!
— Що ти — безплатний додаток до нас? — роздратовано запитав Славко, пораючись на кормі човна, де були примкнені моторчики. Він загуркотів ланцюжком, сплюнув у воду. — Тебе ж ніхто не запрошував!
— А мені сумно без вас. Я теж хочу рибу половити. Ліно, — заступись за мене!
— Та вже їдь! — зітхнув Славко, припасовуючи мотора до корми. — Тільки триматимешся подалі од води, а то всі окуні розбіжаться…
Ліна засміялася. Прі мовчки проковтнув образу Славко витягнув весло, дав його Онопрієві, звелів тримати човна проти течії, а сам почав смикати за тросика. Мотор чхав, але чомусь не заводився.
— Хочу їхати, — примхливо скривилася Ліна. — Чому ми не їдемо?
— Захолов мотор, — заклопотано сказав Славко, присідаючи навпочіпки. — Або бензину багато насмоктало…
— Давай я, — запропонував Прі.
— Теж знайшовся моторист…
— Я й трактора водив, — похвалився Прі. — І хлопцям помагав автомашину лагодити…
— Не дам! Мотор зіпсується зовсім, як ти до нього візьмешся, у тебе око недобре.
— Забобони, — чмихнув Прі.
— Драстуй, Славку! — почувся голос-дзвіночок від берега.
Всі поглянули туди. Онопрій випустив весло від несподіванки. Славко пробурмотів щось невиразне. На кручі стояла незнайома дівчинка років тринадцяти, вбрана у білу лляну сукню нижче колін, вишиту бісером і шовковистою заполоччю, на ногах — легенькі темно-малинові босоніжки. Та найнезвичайнішим у неї видавалося обличчя — яскраво-сині очі промінилися лагідністю й ніжністю, товста золотава коса спадала на груди, високе чисте чоло охоплював віночок з білих лілей.
Ліна з цікавістю дивилася на незнайомку.
— Хто вона? — стиха спитала в Славка. — Де ви познайомились?
— Я її не бачив…
— Чому ж вона знає тебе?
— Славку, чого ж ти мовчиш? — ніжно засміялася незнайомка.
Ліна розгублено поглядала то на Славка, то на дівчинку.
— Розігруєте мене? Обманюєте? Еге ж? Ну, гаразд!
Славко нагнувся над бортом, виловлюючи з води весло, яке впустив Прі. Спідлоба глянув на незнайомку.
— Звідки ти знаєш, як мене звати? Хіба ми стрічались?
— Атож, — забриніло у відповідь. — Ми вже стрічалися.
— Не пам’ятаю. Може, в тому селі, де я раніше жив?
— Це не має значення, — загадково мовила дівчинка. — А що це ви збираєтесь робити?
— Попливемо… покатаємось, риби наловимо, — осмілівши, сказав Славко.
— А мене візьмете?
— А чому б ні? — підхопився хлопець. — Сідай. Я зараз до берега підіпхну човна…
— Коли ви так, то я не попливу, — зашепотіла Ліна на вухо Славкові. — Самі пливіть.
— Ну чого ти? — примирливо мовив Славко. — Незручно ж! Вона нікого тут не знає, а ти набобирилась…
— Все одно не попливу.
Ліна вискочила з човна на кручу і подалася до кущів.
— Що це з нею? — здивувалася незнайомка.
— Не знаю, — знизав плечима Славко. — То сідай, чи що? Як тебе звуть?
— А хіба неодмінно треба звати? — запитала дівчинка, легко ступаючи в човен. — Можна й без імені. А коли охота, то клич Катею…
— Дивна ти, — мовив Славко. — Ніби несправжня…
— Несправжня? — Дівчинка замислилась, лілеї на її голівці тремтіли. — Тривожне слово. А яка справжня? Така, як твоя подруга? Еге? Тобі такі подобаються?
— Ти не так мене зрозуміла, — зніяковів Славко, соваючись на кормі.
— А як же? Невже я тобі не подобаюсь?
— Кахи, кахи, — закашлявся хлопець, не знаючи, куди подіти очі від її погляду. — Ти чудне кажеш… І називала моє ім’я, хоч ми й не бачились ніколи…
— Бачилися, — впевнено сказала Катя.
— Де?
— Колись згадаєш…
Славко задумався. Справді, в ній є щось знайоме. Сміх, ніби ледь чутний дзвіночок, мова, глибокий погляд ясно-синіх очей. Де, коли вони бачились? Може, вві сні?
— Чому ж не пливеш? — запитала Катя, сідаючи на лавку.
— Мотор барахлить…
— А хіба не можна так, просто?
— Як?
— Без мотора, без весел…
— Не розумію…
— А ось так, — сказала дівчинка.
Човен колихнувся, поплив проти течії, під днищем забулькала, заспівала вода. Славко виглянув за борт, не довіряючи своїм очам, помацав мотора. Катя дивилася на хлопця ясними очима, усміхалася приязно.
— Як же він пливе? — спитав ошелешений Славко.
— А просто так, — відповіла Катя. — Я захотіла — і все…
— Обманюєш, — недовірливо мовив Славко. — Це якийсь фокус!
— Що таке фокус?
— Ну… ілюзія… Ніби в цирку…
— Яка ж ілюзія? — здивувалася Катя. — Адже ми пливемо?
— Пливемо.
— То де ж фокус?
— Бо такого не буває, щоб човен плив сам по собі…
— Не сам по собі, — заперечила дівчинка. — Ми в ньому…
— Ну… якась енергія повинна бути…
— А бажання… воля… То — найсильніша енергія! Якщо чогось дуже, дуже сильно запрагнути — все здійсниться…
Славко помовчав, оцінюючи міркування Каті.
— Це правда! Тільки ти якось незвично мислиш. А все-таки це фокус! Човен без мотора… Якби люди побачили — не знаю, що було б…
Човен проплив повз велику плоскодонку, яка стояла на якорі серед латаття. В ній сидів сивий дідок і вудив рибу.
— Славку! — крикнув дідок. — А де взяв такий мотор? Чи ти ‘ба — безшумний? Ич, як гарно йде — наче летить…
Славко не відповів нічого, спідлоба поглядаючи на Катю. Вона тихесенько сміялася, наче потішаючись над ним. Дивилася на білопері хмариночки в небі, на жовтіючі луки, на ніжно-бузкові кручі Правобережжя, потім заплющувала очі, підставляла біле личко променям літнього сонця. Хлопець не міг позбавитись дивного чару несподіваної пригоди. Якийсь голос застерігав, що все це омана, що нічого не сталося, що він не повинен довіряти власним почуттям. А серце щасливо завмирало від казки, яка творилася ясно і зримо серед білого дня. Хай так буде… Хай буде так завжди… Що це з ним? Коли воно почалося? В ту ніч, коли впали дві зорі. Чарівна хатинка, бабуся, чудо-цвіт! А що, коли й ця дівчина… Та ні, ні! Вона земна, рідна. Вона лише знає щось таке, чого не знає він, Славко!..
Наблизилася гатка. Річище перекочувалося через велике замшіле каміння, вода мерехтіла іскрами на сонці. Човен тихенько пристав до піщаного берега, зграйки рибок сипонули врозтіч. Катя випурхнула з човна, за нею вийшов Славко, розмотуючи вудку.
— Гарно тут, — сказала дівчинка, кружляючи в танці довкола хлопця. — Не гірше, ніж в нас…
— А де це у вас?
Катя промовчала, стишила кружляння, в її погляді проглянув сум.
— А що це ти робиш? — відповіла вона запитанням на запитання. — Що це за штука?
— Вудка.
— Навіщо вона?
— Ловити рибу.
— Ти їси рибу? — вражено запитала Катя. — Живу?
— Та ні, смажену! А ти хіба ні?
— Ой ні, нізащо! — скрикнула вона. — Хай собі плаває, радіє у своїй стихії. Навіщо ж її ловити?
— А що ж ти їси? — недовірливо запитав хлопець.
— Сонечко годує мене, — просто сказала Катя.
— Всіх сонечко годує, — заперечив Славко. — Це ми в школі проходили. Рослини засвоюють енергію сонця, їх поїдають тварини, а тварин — люди…
— А чому ж не можна одразу від сонця? — сумно запитала Катя. — Щоб нікого не їсти? Так, як квіточки?
— Гм, — задумався Славко. — То було б гарно. Тільки неможливо. Ми так створені…
— Ким?
— Природою…
— То й що? Хіба не можна захотіти інакше? Ти б хотів інакше, щоб так, як квіти?
— Ще й як захотів би, — захоплено сказав Славко. — Тоді скільки часу вільного було б. Для мандрів, для пошуків, для польотів. Тільки все це казка…
— Казка, — згодилася Катя. — Отже, правда…
Славко знову здивовано глянув на неї. Де він чув ці слова? Коли?
— Ти чудна…
— Чому чудна?
— Не така, як всі…
— А хіба треба бути, як всі?
— Та ні… Тільки мені незвично… Мені здається, що я тебе знаю. А де бачив — не пам’ятаю…
— А тобі гарно зі мною? — тихо запитала Катя.
— Угу, — кивнув Славко, опускаючи погляд донизу.
— Тоді не треба згадувати, де ми бачилися. Ось над тобою хмаринка. Вона прекрасна? Вона тобі щось нагадує? Дає радість? Не проси її, щоб вона зупинилася, щоб вона зберегла свою форму і барви. Хай пливе, хай мчить, зникає. Збережи її в серці, в мрії…
— Ти говориш, ніби співаєш, — зачудовано сказав Славко. — Ніби пташка… або шум лісу…
— Я піду, — раптом мовила Катя.
— Куди? — збентежився хлопець.
— Мене кличуть…
— Хто?
— Не питай.
— А ми побачимось?
— Не знаю…
— Де ти живеш?
— Всюди. Тепер тут, біля тебе…
— Як ти дивно мислиш, розмовляєш. Ніби з іншого світу.
— Може, й з іншого.
— А хто в тебе з близьких чи рідних? З ким ти тут?..
— Бабуся є, — ніжно сказала Катя. — Ми живемо в хатині край села…
— Ти довго будеш тут… в нашому селі? — з надією запитав Славко.
— Не знаю, — посмутніла Катя.
— Може, в школу ходитимеш? Ти раніше в який клас ходила?
— В клас? — здивувалася дівчина. — А ти в який?
— Я піду в шостий…
— А я — не знаю…
— Як так не знаєш? Всі навчаються. І ти повинна йти до школи. Ти, певно, жартуєш?
— Прийду, якщо ти хочеш. Ти запрошуєш? — повеселіла Катя.
— Приходь, — дружньо кивнув Славко. — Післязавтра починається навчальний рік. Всі будуть дуже раді. Така цікава учениця!
— А твої друзі люблять казку?
— Ще й як! — захоплено сказав Славко, а потім посмутнів: — Проте… не знаю. Доки менші — всі люблять слухати казку… а потім…
— Правда твоя, — печально мовила Катя. — Слухати — то одне, а діяти — інше. Ну, до побачення. Я йду…
— Зажди. Я перевезу тебе на той бік! І потім…
— Що?
— Ти не сказала, що зробила з човном. Чому він рухався? Еге ти фокусниця? В цирку працювала?
— Та ні, — сказала Катя, прямуючи до води. — Все дуже просто: я хочу, щоб човен рухався — він рухається. Я хочу йти по воді — і вода тримає мене. Ось так, дивися!
Катя легко ступила на поверхню ріки і побігла по хвильках. Славко завмер від подиву, не вірячи власним очам. Ось дівчинка добігла до протилежних круч, заховалася в лозах. Ось уже її біла сукня майорить між дубами. Видно руку, яку вона підняла для вітання. І все. Нема. Ніби й не було…
Хлопець отетеріло озирнувся. Що це з ним? Невже привиділося? Він почав заводити моторчика. На диво, той одразу завівся, і хлопець хутко повернувся до Перунового бору, так і не зловивши жодного окуня. Під вербою його чекала Ліна з нерозлучним Прі.
— А куди подів Катю? — запитала вона.
— Пішла, — неохоче відповів Славко, прив’язуючи човна.
— А казав, що незнайома! Отакий ти?!
— Лнйочко, що це з тобою? Та я правду кажу, що вперше її бачу…
— Еге, так я й повірю! Як тільки вона з’явилася, ти одразу на неї очі витріщив! А вона — артистка, ілюзіоністка! А ти й роззявив рота. Аякже! Човен поплив! Ха! Вона щось причепила! Так, як Кіо! Щоб затуманити тебе!
— Ліночко, не треба! Чуєш? Тут щось чудне діється… Я хотів тобі розповісти дещо, але так сталося…
Я ще сам не розібрався. Ну, усміхнися! А тепер я піду. Мені треба подумати.
— Ти просто обманюєш мене, — з недовір’ям зітхнула Ліна.
— Ні, — гаряче запевнив Славко. — Ось тобі страшна клятва — щоб мене земля ковтнула! — все розповім, коли дізнаюся, що та як!
— Дивися ж, Славку, як тільки збрешеш — тоді дружбі кінець! Так і знай!
ДИВА
В селі Вогники почали творитися дива. Люди, приходячи з поля чи лісу, розповідали одне одному про незвичайні випадки. Ті оповіді обростали подробицями, вигадками, і зачудування ширилося, хвилювало всіх незвичайністю подій, які сталися протягом кількох останніх днів.
Коли Славко повернувся надвечір з річки додому, баба готувала вечерю і саме розповідала батькові та матері про ті дива. Мати вдоволено покивувала, хитренько усміхалася, а батько, помивши руки та витираючи їх шорстким рушником, іронічно хмикав. Славко шаснув за стіл, взяв ложку в руку і теж нашорошив вуха.
— Вернулася оце з поля баба Горпина Семениха, — вела свою оповідь баба, — і розказує, що нарвала вона в Чортомлинні берізки свиням. Цілий лантух нарвала, такий, що й на плечі не завдаси. Нарвала та й жде, може, хто з шоферів їхатиме з лісу та й підкине її до села. Нема та й нема нікого. Сонце припікає, бабі душно, голова почала боліти. Коли це мішок взяв та й пішов.
— Як пішов? — здивувався батько. — Без ніг?
— Що чула, те й оповідаю, — сказала баба. — Поплив ніби над землею мішок. Баба в крик: «Хто це, мовляв, жартує?» А він собі, ніби граючись, пливе та й пливе…
— Мовчки? — скептично запитала мати.
— Атож. Так до самого села баба йшла підтюпцем за мішком і все вимірялася, що буцімто з нею хтось жартує. А вже коло села мішок зупинився і ані руш! Аж тоді Семениха оглянулася, обійшла мішок зокола — нема нікого! Сидить, бідна, лапає себе за голову — чи не гарячка в неї? Чи не приснилося, бува?
— А чого ж вимірятися? — озвалася мати. — Коли мішок сам собою котиться? Помагають же їй, а вона лається. От люди — не звикли, що добро невидимо діється, без віддяки, і дивуються, як воно їм дається просто так…
— Та яке там добро, — махнув рукою батько. — То баба сама доперла лантух до села в нестямі. Голова в неї вже не дівоча, все забуває, спить на ходу. Приснилося їй, що лантух пливе, а насправді — все просто…
— Багато ти розумієш, — одказала баба Оришка. — Не одна Семениха чудеса розповідає. Ще он скільком людям трапилося незвичайне. Вчора приїхав на другу лісоділянку голова Заготскоту… не знаю його прізвища… пополювати на вепрів…
— Заборона ж на вепрів, — озвався Славко.
— Отож-бо. Кому заборона, а кому — ні. Пішли вони з лісниками, з єгерями, лазили, лазили в хащах. Левко, ти спитай Гришу-єгеря, він не дасть збрехати… Так ото ходили, знацця, ходили… Гриша знає там у Сулимівщині всі ходи-виходи, він повів того махамета до Чортової Долини, а тоді — аж у Смалене. Чи бачили вони вепрів чи ні, а козулю стріли. Ну, той горе-мисливець і почав цілитися в неї. Козулі ж не тікають, звикли до людей, бо годують же їх люди сінцем взимку. Єгер просить того Заготскота — не треба, мовляв, стріляти! Бо й мені перепаде, й вам на горіхи! Влетить, знацця, від начальства! А він таки стрілив. І казали люди, що недалеко козуля була, сажнів так на двадцять…
— І що? — поцікавився батько.
— А те, що козуля, ціленька і неушкоджена, дременула собі до кущів, а мисливець той закричав, схопився за черево і впав…
— Чого б то?
— Бо шріт попав йому в черево. Весь заряд!
— Як же це? — недовірливо перепитав Славко.
— А так. Чудо! Лісники кинулися до нього, взяли ружжо, оглянули, думали, що вирвало ззаду. Так ні! Ружжо ціле, а шріт полетів не вперед, а вернувся тому, хто його послав. Ось як! Не стріляй, куди не можна!
— А з ним що, з тим Заготскотом? — тривожно запитала мати. — Не вмер?
— А чого б він умер, — махнула рукою баба Оришка. — У нього сала на три пальці. Повезли його в район, до лікарні, повитягали шротини, вже ходить.
— Хм, — сказав батько, проте не сміявся і не коментував бабиної розповіді.
— А то ще не таке, — підхопила баба, несучи горщик на стіл. — Пішов Грицай Маркіянів рубати ялинки на лати. Вчора це було. Взяв сокиру, нагострив її як треба. Прийшов, каже, нема ніде нікого. Поплював на руки, замахнувся, а сокира з рук!
— Як то? — не стримався батько. — Мо’, п’яний був?
— Та ні! Взяв знову, замахнувся, а вона — цюк! — у землю!
Втретє замахнувся — ледве чобіт не розпанахав. Вилаявся, ударив-таки по ялинці, а сокира й розкололася!
— Навпіл?
— На шматочки.
— Нечуване діло!
— Ото ж бо! То все чудо-цвіт робить, — щасливо мовила баба Оришка. — Чує моє серце. Бо он і а Річищі ниньки дачниці хотіли лілей нарвати, а вони не даються…
— Як не даються? — радісно хихикнув Славко.
— А так. Що візьмуться за стебло, а стебло з рук — та на дно. Що візьмуться, а воно вислизає. Вони в крик. Русалки, кричать! Хи-хи! Не русалки, а чудо-цвіт! Не хоче він, щоб кривда була беззахисним. Ні квітам, ні деревам, ні звірам… ні людям…
Батько таки взявся до вечері, а Славко замріяно втопив погляд у вікно, згадуючи й свою чарівну зустріч з незнайомою дівчинкою. Чи не зв’язані всі ті дива з нею? Ниточка тягнеться до химерної бабусі, бо все чудне почалося саме з тієї горобиної ночі.
— Славку, їж, чому ти задумався?
— Добре, добре… їстиму…
Він машинально сьорбав борщ, а сам думав про те, аби йому швидше зустрітися з Катею ї прямо, відверто запитати її: хто вона, звідки?
Так треба і запитати: хто ти, Катю?
ХИМЕРНА УЧЕНИЦЯ
Почався багрянолистий вересень. Діти пішли до школи. На другий день, коли Ніна Матвіївна проводила у шостому класі урок ботаніки, двері тихенько відчинилися і на порозі з’явилася постать Каті. Вона була в тому самому вишитому лляному платті. Клас ахнув від несподіванки. Славко аж підвівся з-за парти. Ніна Матвіївна зачудовано дивилася на дівчинку.
— Славку, — почувся мелодійний голос Каті. — Я прийшла…
— Що це означає? — розгубилася Ніна Матвіївна, дивлячись то на Славка, то на Катю. — Хто ти така? Славко Лісовий, що це за новина?
— Ніно Матвіївно, — затинаючись, сказав Славко. — Це Катя… Вона буде вчитися у нас… в шостому класі…
— Чому ж одразу не сказала? — невдоволено мовила учителька, звертаючись до дівчинки. — Як прізвище? Ти була у директора?
— Ні, — тихенько відповіла Катя, не зводячи погляду з Славка. — Я так. Він мені сказав — я прийшла.
В класі почувся гомін, хтось дурнувато загиготів. Славко гнівно глипнув туди — то сміявся Прі, прискаючи в долоню.
— Тихо, діти, — сказала Ніна Матвіївна. — Дивна ти дівчинка. Ну та гаразд. Сідай. Ось там є вільне місце, в першому ряду. Як тебе записати, як твоє прізвище?
— Можна просто — Катя. Так краще.
— Може, й краще, — здивовано мовила вчителька, — але мені треба знати прізвище…
— Запишіть — Далека, — усміхнулася Катя, сідаючи.
— А чому ти в такому вбранні?
— Хіба погано?
— Та ні. Але ж таке вбрання годиться для сцени, а не для школи…
— У мене лише таке, — лагідно відповіла Катя. — Це моє улюблене…
— Ну гаразд, продовжуємо урок.
— Задавака, — прошепотіла з-за Славкової спини Ліна. — Вирядилася, як пава. Фокусниця. А ти знову витріщив очі на неї?
Славко косо глянув на подругу. Обличчя в неї почервоніло, очі ревниво блищали.
— І чого ти така? Заїло?
— Дуже вона мені потрібна! — пирснула Ліна. — Кривляка!..
— Вона ж тебе не зачіпає…
— Зате ти її мало не ковтнеш!
— Влюбився, — під’юдила Лінина сусідка, білява Настя.
— Тихо, — зауважила Ніна Матвіївна. — Сьогодні ми розглянемо внутрішню будову вишневої квітки. Кожен з вас знає це дерево, їв його плоди, милувався квітами. Тепер ми проаналізуємо, як відбувається розквітання, запліднення і розвиток у вишні. Ось, будь ласка, гляньте на цей малюнок: тут квітка вишні в розтині…
Славко позирнув праворуч. Катя широко розплющеними очима дивилася на вчительку, на діаграми, на малюнок, і в її погляді відбивався незвичайний подив. Ніжні рожеві вуста ледь помітно ворушилися, ніби дівчина щось шепотіла. Хлопець замилувався нею. Яка вона дивна! Ніби казкова царівна. І одягнена не так, як всі. Просто й прекрасно. Чому вчительці не сподобалося? Невже гарно, коли всі в коричневій формі? Он у лузі скільки квіточок, а всі — різні… Хто ж вона — Катя? Спокійна якась, велична. Ніби й не підліток. Треба ближче познайомитися з нею, дізнатися, в кого вона поселилася, чому прибула в село…
— Славко Лісовий! — почувся різкий голос Ніни Матвіївни. — Ти про що замислився?
Хлопець стрепенувся, встав за партою.
— Я… я не замислився. Я слухаю…
— Про що я розповідала?
— Про квітку вишні…
— То ми слухаємо. Що ти знаєш про квітку?
— Ну… квітка у вишні біла…
Клас гримів од реготу. Тільки Катя здивовано оглядалася на своїх нових товаришів, ніби бентежилась тим сміхом.
— Глибокі відкриття, — удавано серйозно сказала Ніна Матвіївна. — Отже, ми дізналися з твоїх вуст, що квітка у вишні біла. Далі, далі…
— Бджоли її люблять, — розгубившись, видихнув Славко. — Просто цілий рій дзвенить, як вишня розквітає. Мед з неї беруть. Тоді дуже приємно дивитися на сад. Ніби марево, мовби казка…
— Гм, — озвалася Ніна Матвіївна. — Це все лірика. А ми хочемо чути про те, що вже розповідалося. Яка будова квітки, як відбувається запліднення і так далі…
— Я… не дочув….
— Катю, — звернулася вчителька до новенької, — може, ти доповниш те, про що так яскраво розповів Славко?
Катя вийшла з-за парти, зупинилася серед класу, потім підійшла до вікна. Учителька мовчки, але з подивом, стежила за нею.
— Нічого не збагну. Де ти виховувалася? — нарешті вимовила вона. — Чому вийшла посеред класу без дозволу?
— Мені так легше, — сказала Катя. — Вільніше. За партою довго сидіти незручно…
— Гм. Ти, може, стоячи запропонуєш вчитися?
Прі весело загиготів, його підтримали ще хлопці та дівчата. Відчувши іронію Ніни Матвіївни, вони почали потішатися над новенькою. Катя спантеличено обвела клас ясно-синім поглядом, мовчки знизала плечима.
— Гаразд, — махнула рукою вчителька. — Тихо. Щоб я чула, як муха пролетить. Катю, ми слухаємо… Розповідай своїми словами, тільки по суті. Ось малюнок. Тут показано розтин…
— Мені не треба малюнка, я люблю квіти живі. На малюнку квіти мертві. Не відчуваєш ні тремтливих ніжних тичинок, ні сонячного пилку на них, ні ласкавих пелюсточок. Я люблю блукати луками, лісами, літати понад садами…
— Літати? — здивувалася вчителька.
— Літати…
Славко прислухався до її мови, і знову невідступно в його свідомості роїлася, пульсувала палюча думка: вона неземна, вона зовсім не те, чим здається отут, перед ними…
— Ти, певно, говориш про політ у думці? — запитала Ніна Матвіївна.
— І в думці. Чудово зупинитися над квітучим садом і стати на якусь хвилю ним…
— Ким?
— Садом, — усміхнулася Катя. — Славко гарно сказав перед цим. Бджоли і квіти. Як вони люблять одне одного…
— Катю, це — поезія. А ми вивчаємо квітку вишні!
— А квітка — то ж найвища поезія, — здивовано відповіла дівчинка. — Квітка — то поезія сонця, зірок. То очі неба на планеті. Хочеш познайомитися з сонцем, познайомся з його дітьми — з квітами…
Славко захоплено слухав Катю. Як вона гарно розповідає! Очі сяють самоцвітами, голос ніби музика, наче пісня. А в ньому щось рідне, невимовно близьке. Чому так, чому?
Хлопець непомітно озирнувся. Ліна спідлоба дивилася на новеньку, біля вуст у неї залягла ледь помітна скептична зморщечка, але в очах уже мерехтіли іскри зацікавлення. Інші дівчата й хлопці задумливо слухали, ніби заглибившись у невидимий світ мрій. Ніжнозвучну сповідь Каті перервали слова вчительки:
— Катю! За твою імпровізацію на уроці літератури тобі слід поставити п’ятірку. Але це не має ніякого відношення до теми, яку ми вивчаємо. Чому ти нічого не розповіла про будову квітки, про спосіб запліднення? Чи ти погано слухала?
— Будова? — перепитала ніби вві сні Катя. — Хіба це так важливо? Мені досить того, що квітка гарна, пахуча. Вона дає мені радість, а я їй, коли люблю її…
В класі почувся тривожний шепіт. Ніна Матвіївна підозріло дивилася на новеньку, задумливо крутячи в руках олівець.
— Мене дивують твої слова. Тихо, діти! Тихо! Кому я кажу? Я не знаю, як ти вчилася у п’ятому класі? Хто твої учителі?
— Мої вчителі? — перепитала Катя. — Їх багато…
— Воно й видно, — невдоволено мовила вчителька. — Певно, ти весь час в роз’їздах, доводиться міняти школи, товариство, а це позначається на знаннях. — Ніна Матвіївна поправила окуляри, сірі очі кольнули дівчинку. — Сідай, Катю! Оцінки тобі не ставлю. Треба поговорити з директором, викликати твоїх рідних. Ліно! Вийди до дошки, розкажи нам про будову квітки вишні…
Катя втомлено сіла, склавши докупи ніжні рожеві долоні. Вона все ще не могла отямитися від незрозумілої для неї реакції вчительки, дивувалася глумливим поглядам деяких учнів. Ліна, переможно глянувши на Славка, чітко й упевнено відповідала урок, а хлопець, понуро дивлячись перед собою на парту, намагався спіймати ледь відчутну нитку настирливої думки: сьогодні ж, негайно дізнатися про все… зв’язати докупи розрізнені факти чарівних подій останніх днів…
Пролунав дзвоник. Ніна Матвіївна вийшла з класу. Деякі учні з галасом вибігли в коридор. Дівчата зібралися біля вікна, шушукалися, поглядали на Катю. Вона сиділа за партою самотньо, зосереджено дивлячись перед собою в простір. Славко несміливо підступив до неї.
— Ти таки прийшла, — пробурмотів він.
— Я ж обіцяла, — лагідно усміхнулася вона. — Тільки я думала…
— Що?
— Що в школі цікавіше…
— Просто… ти не така…
— Яка — не така?
— Як усі, — запевнив Славко. — Ти щось приховуєш. Тому й нерозуміння. Катю, а де ви зупинилися? Ну, де мешкаєте?
— На краю села. В лісі. Там малесенька така хатиночка. Кажуть, колись жив лісник. Він недавно помер. Лишилася старенька бабуся. В неї є окрема кімната, там я з бабусею своєю…
— Знаю ту хатку. Мій дід теж лісник. А там живе лісничиха Одарка. І діда покійного я пам’ятаю. Добрий дід був. Він мене на коні катав, як я ще маленьким був. І водив по калину аж до Смаленого… А ти надовго сюди?
— Не знаю, — тихо мовила Катя.
Вона сяйнула на хлопця своїми очима. Він зашарівся.
— Чому в тебе таке зле обличчя? — зненацька озвалася Катя, повернувшись до Ліни. — Ти гарна, і серце в тебе добре, а сама себе збурюєш! Що я тобі вчинила, що ти на мене гніваєшся?
— Дуже ти мені потрібна, — одвернулася Ліна, стріпуючи пишною косою. — Задавака! Хочеш бути не такою, як всі?
— А хіба треба, щоб всі були схожі? — здивувалася Катя. — Тоді ж буде дуже сумно! Ось і ти не схожа на інших…
Ліна одвернулася, не відповівши на слова новенької. Знову пролунав дзвоник, почався новий урок.
Після уроків Катю покликали до директора. Василь Іванович, історик, зацікавлено дивився на незвичайне личко дівчинки, на її барвисте вбрання і говорив:
— Послухай, Далека… здається, так твоє прізвище? Тут учителька Ніна Матвіївна розповіла мені про твої химерні відповіді. Мене зацікавило — хто ти, звідки? Я питав у секретаря, тебе ніхто не записував до школи…
— Не записував, — згодилася Катя. — Мене Славко запросив.
— Який Славко?
— А той… такий гарний хлопчик. Лісовий його прізвище…
— Гм… Запросив, — дивуючись ще більше, повторив директор. — Хіба це хата Славкова? Тут же школа, дівчинко! Якщо ти прийшла вчитися… Ти хочеш вчитися у нашій школі?
— Я ще не знаю. Мені незвично тут.
— Ти приїхала у Вогники жити? Тут твоя рідня?
— У мене є бабуся…
— Тоді скажи бабусі, хай прийде. Може, вона мені до ладу розповість, що та як. Іди і так і передай бабусі, що директор школи хоче її бачити…
— Передам, — зітхнула Катя, виходячи з кабінету.
Директор похитав головою, хмикнув.
— Дивна якась. Мислення неврівноважене, розхитане…
Катя вийшла зі школи, спустилася по східцях униз. Біля ґанку її чекав Славко. З-за воріт усміхалися дівчата, по-дикунському витанцьовував Онопрій, вигукуючи:
— Вам царську карету чи пішки підете?
— Він хворий? — здивовано запитала Катя.
— Та ні, — сердито одвітив Славко. — Дратується. Катю, тебе провести додому?
— Не треба, — сполохано сказала дівчинка. — Я… сама…
— Так лісом же самій… незручно… я добре знаю стежку…
— Не треба, Славку…
— А прийти в гості можна?
— Не знаю. Як бабуся…
— А ти… ти хочеш? — наполягав хлопець. Дівчинка мовчала, дивлячись понад головою Славка на ліс, в очах її жеврів сум.
— То я прийду ввечері, — впевнено сказав Славко. — Мені дуже хочеться поговорити з тобою… про дуже важливе…
— Не приходь, — похитала головою Катя. — Може бути погано. Не треба.
— Кому погано? — не збагнув хлопець.
Катя замовкла, рушила до горбів. Славко догнав її, йшов поруч.
— Якщо хочеш дружити, — прошепотіла вона, — то не йди. Я сама.
Слова її були сповнені такою щирістю, що хлопець зупинився. Довго дивився вслід їй, аж доки біле платтячко не щезло за високими посадками сосни. А в серці його вже наростало палке остаточне рішення — будь-що проникнути в хвилюючу таємницю Каті. Сьогодні ж, не відкладаючи…
КАЗКОВЕ ПЕРЕТВОРЕННЯ
Довкола старої хатки, де колись жив лісник, був занедбаний сад. Яблуні здичавіли, бо нікому було за ними доглядати, густі бур’яни оточили ветхий притулок. Трьохсотлітній дуб покривав солом’яний дах темно-зеленим шатром, обабіч подвір’я стояли могутні сосни, золотіючи в призахідному сонці рудуватою корою.
Славко сидів у бур’яні за похиленим тином, розгортаючи будяки, поглядав на вікна й двері — чи не вийде Катя, чи не покажеться?!
Минали години. Дівчина не з’являлася. У маленьких вікнах було сліпо, порожньо. Потім з димаря попливла синювата цівка диму, запахло глицею. Певно, хтось затопив у печі. На ґанок вийшла похила бабуся. Славко пильно глянув на неї, розчаровано зітхнув. То була баба Одарка. Може, розпитати її про Катю? Та ні, не слід. Краще зачекати, щоб не розгнівити дівчинку, адже вона не хотіла, щоб він приходив…
Баба Одарка пошкандибала до повітки, нагорнула в кошелик глиці, понесла до хати, за нею побіг, тручись об ноги, великий сірий кіт. Над лісом спадали сутінки. Дерева втрачали яскраві барви, темніли, наливалися синьо-фіолетовою млою. В небі, між верховіттям, визорилося, низом покотив холодок. Славко зіщулився, в нього потерпли руки. А чого це він має гибіти в бур’яні? Підкрадеться, загляне у вікно. Може, Каті нема вдома? Може, пішла гуляти? Тоді ждати нема чого..
Він переліз через тин, суха лоза затріщала. Славко злякано завмер, прислухався. Ніде нікого. Спокійно.
Хлопець підкрався до віконця хатини. Одхиливши гілку здичавілої троянди, Славко зазирнув до вікна. В хатині пливло блакитне світло. Що таке — невже баба Одарка купила телевізор? Хлопець притулився чолом до нижньої шибки, закляк від несподіванки. Він побачив посеред хатини маленьку згорблену постать баби-яги з Чортової Долини!
Славкові стало гаряче, він ледве стримав себе. Страху не було, але хотілося вийти з схованки, озватися до баби, запитати. Адже вона тоді так ласкаво прийняла його, а він ховається, підглядає!
Хлопець вже хотів постукати в шибку, коли посеред хати з’явилася Катя. Вона, склавши руки на грудях, зупинилася перед бабою, щось сказала. Баба торкнулася пальцем до її грудей. І одразу ж на тому місці зажевріла яскраво-блакитна зірка. Довкола вогняної цятки спалахнула спіраль, почала розгортатися. Ширше, сильніше! Спіраль захопила обличчя, руки, ноги. Постать дівчинки танула, щезала. Славко захолов від ляку, що ж це діється? Катя вмирає? її не буде?
Спіраль сплелася в тугий клубок вогнистих ліній, ущільнилася, перетворилася на ніжну перлисто-блакитну кулю. Хлопець ледь не підстрибнув від здогаду: та це ж Нанті, вогнистий клубочок, який тоді на колінах у баби слухав його казку про царівну, що заснула! Що ж далі, що буде далі?
Клубочок, ритмічно блимаючи, плавав над долівкою. Баба щось мовила, він попрямував до столу і згас. На покуті, в блакитному промінні, що лилося не знати звідки, Славко побачив велику трипелюсткову квітку. Чудо-цвіт, який він зустрів у Чортовій Долині! Ой леле! То Катя вміє перетворюватися в будь-що? Щойно вона стала клубочком, а ось уже квіткою! Не дивно, що човен плив сам по собі, що вона йшла по воді, наче по землі! Вони обидві чарівниці — і баба й онука!
Хлопець заворушився від збудження, кущ затріщав. Баба глипнула у вікно, кивнула йому. На її зморщеному обличчі не відбилося й тіні подиву. Вона спокійно підійшла ближче, трутила віконницю, та легко піддалася. Славко не знав — вставати йому чи сидіти? Було незручно, соромно, лячно…
— Ну, давній знайомий, — проспівала баба, усміхаючись таємниче і трохи іронічно, — доброго вечора і приємної пригоди!
— Драстуйте, — прошепотів Славко, все ще сидячи в бур’яні.
— Невже тобі тут зручно? — здивувалася баба. — Вже давно ти мерзнеш надворі, жалишся кропивою, коли так просто — підійти, запитати дозволу зайти…
— Катя заборонила, — ніяково сказав хлопець.
— Вона не забороняла, а прохала, — з докором мовила баба. — Ти не послухав. Ніхто на тебе не гнівається. Навпаки, ти славний хлопчина. Я розумію, що тебе привела сюди не проста цікавість. Вставай, іди сюди, не бійся.
Славко хутенько оббіг хату, ввійшов до кімнати, несміливо зупинився біля столу. Квіточка колихалася в повітрі, від неї котилися хвилі тонкого запаху, в ньому був подих весняних трав, першої грози, дніпровського лугу.
— Це — Катя? — ковтаючи сухий клубок в горлі, шепнув він.
— Нанті, — мовила баба. — Для тебе — Катя. Ти вже стрічався з нею в такій подобі. В лісі…
— Я пам’ятаю…
— Тоді ти випробував себе. Спочатку були сумніви. Потім казка перемогла. Тільки тому Нанті пізніше підійшла до тебе…
— Там, на Річищі?
— Так. Ти, мабуть, дивувався, мучився — хто та що? Правда?
— Я… здогадувався… Тільки ж і тепер не збагну…
— Чого, хлопчику?
— Навіщо ви зробили її… квіткою?
— Вона і є квітка, — сказала баба.
— Квітка? — розкрив від подиву рота хлопець. — Як це?
— Тебе дивує, що квітка — розумна? Ти знову забуваєш, що стрівся із казкою…
— А як же… та її подоба? — сумно запитав Славко. — Дівчина Катя?
— Ти дав їй таку подобу.
— Як??
— Пам’ятаєш, ти розповідав нам казку про царівну, що заснула. Нам дуже сподобалася твоя розповідь. І краса царівни, яку ти описав. Нанті вирішила обрати для землі подобу тієї царівни…
— Чому? Чому саме так?
— Щоб бути близькою тобі, Славку, — ласкаво відповіла баба. — Казка для тебе улюблена, отже, ти повинен полюбити й того, хто вийшов з тієї казки…
— А навіщо… знову квіточка? Хай би вічно була дівчиною, — зітхнув хлопець.
— Ти все жадаєш знати одразу, — докірливо мовила баба. — Навіть казка не одразу мовиться, на все треба часу… Інколи той час страшний, важкий. Не всяка казка весела, хлопчику… Май терпіння! Скажи щиро — тобі припала до серця Катя? Не лише така, як була дівчинкою, а й ось така, як Нанті тепер?
Славко кивнув, ніжно глянувши на квіточку. Баба спостерегла той погляд, задоволено всміхнулася.
— Ти приймаєш її таку, як є?
— Приймаю, — прошепотів Славко. — І пішов би на край світу, щоб пробудити її. Хіба я гірший від царевича в казці?
Бабині очі розквітли волошками. Вона поклала долоню на плече хлопця.
— Ой, як гарно ти сказав! Сам не відаєш, як добре ти мовив, мій хлопчику! Я щаслива, що стріла тебе. І Нанті щаслива. Може, наша мрія здійсниться…
— Яка мрія?
— Зачекай. Подружися з Нанті, і вона тобі про все розповість. Про те, звідки ми прибули, навіщо…
— А чому я? — запитав спантеличений хлопець. — Неосвічений, малий… Чому ви не йдете до дорослих, до вчених?
— Дитяче серце, яке вірить казці, — дуже надійне, — лагідно мовила баба. — Воно не сумнівається в найдивовижнішому. А тепер — попрощаємося, хлопчику! Пора. Не покидай Нанті, дружи з нею…
— Можна до неї приходити… сюди? — несміливо запитав він.
— Для дружби всі двері відчинені, — сказала баба. — Нанті, ти чула, що запитав хлопчик?
Квіточка ніжно засміялася, по її пелюстках пробігли хвилі голубих іскорок.
— Нанті, вір йому. Відкрий йому нашу таємницю Він стане для нас ниткою до серця їхнього світу Поясни йому все, що треба. Ти згодна?
Квіточка знову замерехтіла перлистим полум’ям, Славкові вчулися слова:
— Я ждатиму, Славку…
— А тепер — іди, синку, — сказала баба. — Завтра ти побачиш Нанті. Не поспішай говорити іншим про те, що ти знаєш…
— А вже люди гомонять, — мовив Славко. — Щось дивне почало діятись довкола села…
— Що ж? — поцікавилася баба.
— То заряд рушниці попав у мисливця, коли він цілив у козулю, то лантух у баби сам собою плив над землею… то ще всякі дива…
— То Нанті бавилася, — засміялася баба. — Хотілося їй глянути, як люди сприйматимуть незвичайне.
— А я б сприйняв, — гаряче сказав хлопець. — І багато моїх друзів, школярів, не злякалися б! Бо хто найбільше любить все незвичайне? Діти. Он і польотами в космос, і винаходами всякими найбільше захоплюються діти…
— Це — гарно, — кивнула баба. — Якби так було завжди! Треба чудо бачити на кожному кроці. І ніколи не вважай небувале, незвичайне привидом втомленого мозку. На добраніч, синку! Нанті чекатиме тебе…
— Я прийду, — тихо сказав Славко, зупиняючись на порозі і поглядаючи на чарівну квітку. — Ти вір мені, Катю… Нанті. Я ще не звик, але ти вір мені. Я буду тобі щирим другом… Найщирішим…
Частина друга
КАТАСТРОФА
ПРОМІНЬ ДАЛЕКОГО СВІТУ
— І чого б я ото шастав поночі? — озвався з сіней батько, щось майструючи. — Як вовкулака, бродиш у хащі. Може, зурочила тебе та відьма лісова?
— Може, вона з іншого світу, — випалив хлопець. — З далекої зірки якоїсь!
— Отакої! — засміявся батько. — Добалакався!
— Ет, — махнув рукою Славко спересердя, прямуючи надвір. — Люди в космос літають, а ви наче в кам’яному віці. Я йду в клуню спати, мені зранку до школи…
— Іди, іди, — сказав батько невдоволено. — Та дивись мені!..
Славко хутенько виліз на сіно, ліг горілиць, картав сам себе за те, що почав сперечатися з батьком. Не стримався, розміняв таємницю на пусту суперечку. Хіба можна сперечатися про казку? Краще дружити з нею, хай вона відкриє йому віконечко у свій дивовижний світ. А потім, потім можна буде показати його іншим… Ліні, хлопцям, Максиму Йвановичу…
Жаль, що не можна просто. Піти б до кожного, привітатися, сказати: «Ось, прийміть гостя. Ця дівчинка з далекої зірки». І люди всі кидаються назустріч, вітають, показують все своє найкраще, співають пісень. Справжнє свято. У мрії гарно. А в житті не повірять. Хіба що Максиму Йвановичу сказати? Він знайомий з багатьма вченими. Порадить, що та як! Чому він одразу так не вирішив? Треба сказати Каті. Що вона відповість на це?
Зорі мерехтять ласкаво, вітер співає пісню понад дахом, і весело Славкові, і летить він у далечінь — вільний, безжурний — знаючи, що його чекає чарівна стежина не розгаданої ніким таємниці…
О шостій ранку Славко був уже біля хатини лісника. На ґанку сиділа Катя, милувалася ніжно-рожевим обрієм, що пломенів над стіною синього лісу. Баба Одарка стояла поруч, торкалася висохлою рукою до пишної золотавої коси дівчинки, вдоволено цмокала.
— Як королівна! — вихваляла баба. — Де воно таке й взялося? Гарне та розкішне! Мов янголеня! Залишайся, дочко, в мене жити. Та не рік чи два, а на все життя. Де ти знайдеш краще місце, як у мене?
Катя слухала бабині монологи, ласкаво кивала. Підвівши голову, побачила хлопця, підхопилася з ґанку.
— Прийшов-таки?
— А хіба я міг не прийти? — щасливо осміхаючись, тихо запитав її Славко.
— Тоді ходімо в ліс… погуляємо…
— А снідати? — озвалася баба Одарка. — Ти ж, мо’, й не їла нічого сьогодні? Бачу — не варите, не готуєте. Ні ти, ні бабуся твоя! Як же так можна? І вклякнеш з голоду…
— Не турбуйся, бабусю, — лагідно мовила Катя. — Я не голодна.
Вона взяла Славка за руку, глянула у очі.
— Були неприємності?
— Що мені до того? — запаленів він. — Я бачу тебе… і мені гарно…
Вона поблідла, але в очах її спалахнули сині іскри, на вустах з’явилася щаслива посмішка.
— Ти думав про мене?
— Всю ніч. Нам так багато треба з тобою поговорити.
— Може, й не багато, — загадково сказала дівчинка. — Зайві слова віддаляють від правд, від розуміння. Головне приходить у мовчанні, в тиші. Ходімо до лісу.
— А де ж бабуся? — запитав Славко, коли вони вийшли на стежку між високими соснами.
— Там, у хаті, — неохоче відповіла Катя. — Вона зараз квіткою стала, як я вчора…
— Навіщо так? — вражено запитав хлопець.
— Ми повинні частину життя на Землі бути такими, як там, у себе. Як ваші водолази — скільки б не були під водою, а треба колись скидати скафандри. Збагнув?
— Починаю розуміти, — збентежився Славко. — А де це — у вас, Катю? Ти ще й досі не сказала…
— На Планеті Квітів, у Краю Казки…
— Розкажи мені про неї, — загорівся хлопець.
Вони йшли між величними соснами, взявшись за руки. Глухо шумів ліс, у небі, між віттям, багрянились пухнасті хмари, здалека долинали журливі крики журавлів.
— Мені важко розповісти про це так, щоб навіть ти збагнув. У вас інший погляд на світ, ніж у нас…
— Як це так? — запитав Славко. — Не збагну!..
— Люди Землі в усі віки створювали могутні казки, легенди, — вела Катя натхненну оповідь. — В тих казках діяли сильні, незламні герої, звитяжці, лицарі, їхні кохані, веселі діти, дракони і могутні вороги, трудящі оратаї і садівники, мудрі тварини і небачені птахи. І думки людські летіли у Всесвіт, розносячи у безмір вість про дивовижну планету Землю, де мислячі істоти живуть з такою повнотою у видимому світі і в світах чуття та думки. Так ваша казка проникла Сонячним Шляхом до нашої планети — до Планети Квітів…
— Як ти сказала? Сонячний Шлях? Що це таке?
— Я не скажу більше, — тихо одвітила Катя. — Я й так сказала багато. Слухай далі. Ми завжди були квітами, жили ніби у сні. А коли прийшла ваша казка, перед нами відкрився неймовірно прегарний обшир діяння, бачення життя. Так почав творитися Райдужний Міст між: світами. Та потім… пізніше… вже кілька століть тому, почало згасати наше сонце. Славку, це було тяжко, дуже тяжко. Я тобі ще не можу всього відкрити…
— Чому, Катю? Чому?
— Не знаю, як ти сприймеш. Ще невідомо, що скаже твоє серце, коли перед тобою постане прірва, яку треба подолати! У нас сталося лихо, і його може відвернути лише Земля. Зажди! Я знаю, що ти хочеш сказати: розповісти вчителям, вченим, дорослим людям! Так? О ні! Це не допоможе. Тут потрібне чисте дитяче серце.
— Катю, — несміливо попросив Славко, — от якби ти показала мені якісь малюнки Країни Казки… або фотографії…
— Навіщо ж малюнки? — ласкаво відповіла Катя. — Я можу відкрити тобі вікно у той світ.
— А коли, Катю?
— А хоч би й сьогодні. Ввечері. Перед тим як я стану квіточкою…
— Чудо-цвітом, — задумливо, мовив Славко. — Так назвала казкову квітку моя баба…
— Гарно назвала, — кивнула вона.
— Катю, а чому б нам не зустрітися з Максимом Івановичем? З нашим астрономом?
— А нащо?
— Він щира людина, хороша і ніжна. Він збагне, бо все життя живе мрією. Все б йому про зорі говорити, про небо… про далекі світи… А в нього є багато вчених знайомих. Розумієш? Якби його переконати, щоб він повірив, тоді було б легше. Тоді б ти відкрила свою таємницю, і люди Землі помогли б вам…
— Не знаю, — похиливши голову, прошепотіла Катя. — Щось тривожно мені. Не віриться, що він збагне.
— Я домовлюся з ним. Ось зараз піду в школу, побачу і домовлюся, щоб він чекав нас.
— Ну, гаразд, — зважилася Катя. — Я піду. Ждатиму тебе тут, на горбах…
ДВА СВІТИ
В напівтемному павільйоні шкільної обсерваторії було прохолодно, тихо. Катя повільно ввійшла туди вслід за Славком, зупинилася, зацікавлено оглянула приміщення. Побачила телескоп, усміхнулася.
— Це — щоб вивчати небо?
— Телескоп, — пояснив хлопець. — Збільшує в тисячу разів.
— А це багато? — наївно поцікавилася Катя.
— Є ще більше. В кілька тисяч разів…
— Ти гадаєш, що це допоможе краще знати світ?
— Знову твої дивні запитання. Поговори про це з Максимом Івановичем. Він зараз прийде….
У коридорі почувся стукіт милиці. До павільйону зайшов Максим Іванович. Він різко зупинився, пильно глянув на дівчину. Нахмурився, ніби був незадоволений собою. Мовчки показав на ослінчик під стіною, сам сів у крісло біля телескопа. Коли Катя й Славко сіли, він скупо всміхнувся.
— Оце і є твоя таємнича незнайомка? Наробила вона шуму, наробила… Ну, що ж ви мені хотіли сказати?
Хлопець хвилювався, не знав, куди подіти руки.
— Пам’ятаєте, в кінці серпня впали метеорити в Чортовій Долині? Ви послали нас шукати їх?
— Ну? — пожвавішав Максим Іванович, гостро глянувши на хлопця. До чого це ти?
— А до того, що я знайшов…
— Що? — крикнув учитель. — Знайшов метеорит? І не сказав? Чи вигадуєш?
— Та не метеорит, а людей у долині знайшов! Ось її — Катю, бабусю стареньку. Відтоді все й почалося.
Максим Іванович провів долонею по спітнілому чолу, покрутив головою.
— Ти часом не захворів, Славку?
— Та ні, — тремтячим голосом відповів хлопець. — Все, все правда. Я побачив хатинку, а в ній баба старенька. Стіни світилися, і на покуті була чарівна квітка, а потім з’явився вогняний клубочок. А потім…
— Ти що — жартуєш зі мною?
Катя сумно глянула на хлопця, зробила непомітний знак.
— Я сама скажу, Славку. Скажу, хто ми й звідки.
— Оце інша справа, — схвально одвітив учитель. — Без вигадок…
— Моя оповідь вам здаватиметься ще більшою вигадкою, — зітхнувши, сказала Катя. — Славко правду сказав. Він зустрів нас у долині, в лісі. Після грози. Все те сталося після нашого перельоту…
— Якого перельоту? — збентежився Максим Іванович, спантеличено дивлячись на дівчину.
— Ми не з вашої планети, — якомога спокійніше сказала дівчина. — Ми — жителі іншого світу. Бабуся моя вже була на Землі, а я — перший раз…
Максим Іванович скочив з крісла, його милиця дрібно застукотіла довкола телескопа. Він вийняв хустинку з кишені, витер спітнілі руки, зупинився.
— Гаразд, гаразд, — нервово усміхаючись, мовив він. — Хай я повірю вам… на якусь хвильку повірю…
— Не треба на хвильку, — заперечила Катя, щиро дивлячись йому в очі. — Прийміть так, як воно є…
— Добре, добре! — вже з якоюсь шаленою веселістю вигукнув учитель. — Старий дурень має честь розмовляти з космонавтом, з водієм літаючої тарілочки. Інтерв’ю з істотою далеких світів…
Славко з острахом дивився на свого вчителя. Він ще ніколи не бачив астронома в такому збудженому стані. Що з ним діється? Максим Іванович помітив погляд хлопця, трохи заспокоївся, але вираз обличчя в нього залишився їдучий, скептичний.
— Що ж, продовжимо розмову. Де ж ваш зореліт, апарат?
— У нас нема апаратів, — серйозно відповіла дівчинка. — Ми інакше долаємо простір…
— Як же?
— Безпосередній контакт з простором. Як у казці. Захотів, проявив волю — і полетів. Енергія твого єства стає потужним згустком енергії, ніби кулястою блискавицею, намічає шлях, напрям і долає відстань. Немає могутнішої сили, ніж казкова воля істоти. Ви бачили тієї ночі падіння двох таких згустків енергії — грозових куль. То прибули ми. А потім набули форми людей, щоб діяти на Землі…
— Ловко, — засміявся астроном. — Начитана дівчина, нічого не скажеш. Мабуть, простудіювала всю фантастику, «Еврику» читаєш — є таке видання популярне, плюс безліч казок! Гм! А де ж ваша — з дозволу сказати — планета? Як ви зволите називати її? Точніше, як вона називається у нас, на Землі? Марс, Венера чи, може, Юпітер? Чи, може, ви з Меркурія? Ха-ха! Так там свинець розтоплюється… Чи, можливо, з Урана? Тоді я не заздрю вашим жителям — там суцільна крига, холодище!
— Ми не з цієї системи, — сказала дівчинка. — Точніше, з цієї, але з такої частини, яку ви ще не знаєте. Мені тяжко говорити. Пробачте. У нас єднання з іншими істотами — радість. А у вашому серці я читаю збентеження, іронію, страх. Чому? Ви — гарна людина. Прийміть мої слова просто, щиро. Тоді все буде добре. Інакше ми не зрозуміємо одне одного.
— Чудово, чудово, — стримуючись, сказав Максим Іванович, силоміць усміхнувся. — Ти слушно мовила. Я погарячкував. Слухаю тебе. Як же це воно — поясни. З цієї системи, не з цієї системи. Що за шарада?
— Земна наука не знає про нашу планету. Ваші телескопи неспроможні її побачити…
— Угу. Вона так далеко? В іншій галактиці?
— І далеко, і близько. Залежно від того, хто який шлях обирає…
— Так, так. І який же це шлях?
— Шлях казки. Шлях небувалого. Бо й планета наша зветься Краєм Казки. Я вже розповіла про це Славкові…
— О, це інша справа, — повеселів Максим Іванович. — Це — ближче до істини. Казка. В це я повірю. Ти живеш у казці…
— Правда, — полегшено зітхнула дівчина. — Нарешті ви збагнули…
— Та я давно збагнув, — іронічно мовив учитель, погладжуючи долонею трубу телескопа. — Тільки до чого тут, Славку, я? Може, вам краще звернутися до фольклористів? Або навіть до лікаря…
— Чому до лікаря? — жалібно запитав хлопець. — Максиме Йвановичу, невже ви…
— Славку, зажди, — перебила його Катя. — Я не можу виправдатися. Я не вмію цього робити. Коли я мовила слово «казка», то це не означало — вигадка. Я не сиджу у лісі, не мрію про далекі світи, як ви подумали. Я справді народилася і жила в Краю Казки, на Планеті Квітів…
— Красно говориш, — сказав учитель. — З тебе вийшов би чудовий казкар. Пробач, дівчинко, але я реаліст. Я хочу фактів…
— Хіба казка потребує доказів? — здивувалася Катя. — Або її приймають, або не приймають. Доказана казка — вже не казка.
— Що ж казка? — скептично усміхнувся астроном. — Казка — марево. Казка може обманути, якщо вона не стане фактом.
— У нас — на Планеті Квітів — нема обману, — палко заперечила Катя. — І тому нема потреби доводити щось. Так або ні. Є або нема. А у вас так багато слів, щоб довести інше слово…
— Катю, — озвався Славко, торкаючись ліктя дівчинки. — Покажи Максиму Йвановичу що-небудь… ти ж умієш…
— Що вона вміє? — зацікавився учитель.
— Що завгодно. її бабуся одправила мене з Чортової Долини аж до села. За одну мить. Правду кажу…
— Галюцинації, — сказав астроном.
— Катю, ну покажи…
— Це не поможе, Славку, — слабо заперечила дівчина. — Ну, що я покажу?
— Ну хоч би те, що бабуся мені показала… Кошелик з свіжими ягодами… Адже тепер ягід в лісі нема?
— Які дрібниці, — зітхнула Катя. Вона простягла руку перед собою, провела в повітрі. — Маєте свіжі ягоди…
Перед учителем ліг на підлогу невеликий кошелик, в приміщенні поплив неповторний запах суниць. Учитель схилився, недовірливо підняв кошелик, нюхнув ягоди, глянув на Катю.
— Як це ти зробила? Де взяла ягоди?
— Просто захотіла. Як у казці. Я ж з Планети Квітів. Ви можете творити металеві речі, а ми можемо створити все, що пов’язане з рослинами, квітами. Я ж вам казала вже — ви не вірите. У нас нічого не треба пояснювати. Казка діється без пояснення.
— Феноменально, — сказав приголомшений учитель. — Ти прекрасний ілюзіоніст. Це тебе бабуся навчила?
— Я втомилася, — прошепотіла Катя. — Я більше не можу так розмовляти…
— Добре, добре, — м’яко сказав астроном. — Не буду більше глузувати. Яка ж мета у тебе… у вас? Як з’єднатися з вашим світом? Чи наші вчені змогли б туди полетіти? Ви б цього хотіли?
— О! — вигукнула Катя. — Це і є наша мета, наше бажання…
— Тоді відкрий нам секрет польоту до вашої планети, — енергійно сказав учитель. — І всі сумніви щезнуть. Дай формули, дай ідеї та креслення, а не легенди… і ми збудуємо апарат. Тільки скажи ясніше — що, де, як?
— Я вже сказала: — формули не допоможуть.
— А що допоможе?
— Любов до неймовірного. Полюбіть наш світ — Край Казки.
— Полюбити, не бачивши?
— Лише так, — ствердно кивнула Катя. — Бо коли ми любимо те, що перед очима, — це вже ніби плата за почуття. Справжня любов — у мрії, ще перед баченням…
— Приємно тебе слухати, — задумливо сказав учитель. — Проте… я розгублений. Що ж діяти? Ми на Землі. Доказів у тебе нема. Твої феномени — мара. У нас Кіо ще й не такі штуки виробляє. Фокуси. Ну скажи, чого б ти хотіла від мене? Або твоя бабуся?
— Ми гадали, що ви палко повірите, — сумно відповіла Катя. — А ви переконали б учених. Щоб збудити в них любов до світу казки. Любов і повне довір’я…
— Гм. Любов. Довір’я. Це все — в сфері фольклору, а не точної науки. Я сам не переконаний. Як я можу переконати інших? Люблю небо, мрії про інші світи, але то інше. Те я бачу в космосі, заглядаючи в оцю трубу, показую іншим. Наука — річ дуже конкретна. А все твоє мислення — рожева мла, туман… Якщо в твоїх словах є бодай частка правди…
— Ви все ще не вірите?
— Може, вірю… може, ні… щось в мені похитнулося… але це не має значення. Послухай, Катю, поговори з твоєю бабусею чи хто вона тобі… Потрібні докази! Треба зважити на психіку земних людей. Щоб знайти контакт з ученими, необхідні якісь місточки. Подумаєте? Ну, ідіть, ідіть. Я побуду на самоті. У мене в голові все перекрутилося. Вінегрет…
Катя з Славком вийшли з обсерваторії. Максим Іванович дивився їм вслід, очі його збуджено блищали. Він щось крикнув. Катя зупинилася.
— Що ви сказали?
— Я кажу, що мені жаль…
— Чого?
— Що я не Славко. Що мені не тринадцять літ…
— Казка повертає юність, — тихо мовила Катя.
Максим Іванович гірко глянув на свою милицю і зачинив двері. Дівчина зітхнула, взяла Славка за руку.
— Гарна людина. Щира. Тільки сумніви клубляться в душі. Вони не дозволяють щиро вірити в казку.
— Катю, що ж діяти далі?
— Ходімо до нас.
— Тепер?
— Так. Я обіцяла тобі прочинити двері до казки. Я дотримаю слова…
— Ой, Нанті!
— Так, тепер уже я не Катя! Тепер я Нанті! Ходімо, любий хлопчику! Нанті поведе тебе по шляху казки!
ОЧІ КАЗКИ
Нанті вибрала недалеко від Одарчиної хатини криївку поміж густими кущами глоду. Невелику галяву обступали старі сосни, землю встилав пружний килим глиці.
— Сідай, — сказала дівчинка.
Славко несміливо присів поруч на вузлуватий корінь сосни і дивився на дівчинку, все ще не вірячи, що має статися щось несподіване й прекрасне. Як, де, з чого?
— Дивися мені в очі, — мовила Нанті. — Дай руку!
Він зустрів її погляд, в грудях запекло незриме полум’я. Йому здалося, що від її руки плине рідкий вогонь. Все тіло запульсувало в такт з тим пружним потоком. Було страшно й радісно. Ніби вві сні, коли летиш над землею: знаєш, що нема крил, але якась невідома сила несе у далеч, до чарівних обріїв.
— Чи ти знаєш, що таке людина? — глибоким таємничим голосом запитала Нанті.
— Ще не знаю, — прошепотів Славко.
Очі Нанті спалахнули.
— Людина — то пуп’янок небувалої казки. Навесні дерева стоять непоказні, безвидні. А потім встає сонце, лине тепло весняної любові, і настає чудо: сади цвітуть! Над землею йде казка. Чуєш, Славку? Люди — пуп’янки майбутньої квітки! Все може здійснити людина, коли збагне, що вона незміряно сильна. Казкарі, герої знали про це. Згадай, що в казці все вдається героєві. Навіть смерть одступає перед ним. Ти думав, чому це так?
— Я приймав казку так, як вона є. Я вірив їй…
— Чудово. Ти вірив. Вір і тепер. Ти — пуп’янок квітки. Ти розкриваєшся, розквітаєш. Чуєш?
— Чую, Нанті, — прошепотів хлопець, вже не відчуваючи під собою землі.
Танули обриси дерев. Імла застилала очі Славкові. Паморочилася голова. Незрима хвиля гойдала хлопця в ніжних обіймах. Потім перед заплющеними очима зажевріло світло. Він глянув — і побачив сліпучо-золотаву квітку. її мерехтливі плинні пелюстки грали, ніби веселка, невпинно розквітали, зникали і знову народжувалися. Ніжні бузкові тичинки ронили в простір сріблистий пилок, дихали ледве відчутним тонким запахом. Квітка наблизилася, охопила Славка теплим вогнем, щезла.
— Вставай! — проспівала Нанті.
Він отямився від забуття, підвівся. Дівчинка стояла перед ним — ще прекрасніша, ніж до цього. На голові в неї був прегарний вінок із живих квітів, хвилясті сонячні коси спадали потоком на плечі, легка райдужна сукня здавалася крильми, що охоплювали її сильне, променисте тіло. Славко від несподіванки не міг промовити й слова: лише дивився і усміхався, сп’янілий від щастя.
— Не дивуйся! — сказала Нанті. — Ти теж змінився. Ти — прекрасний!
Вони взялися за руки, пішли між деревами. їх вітали сосни, дуби і квіти. Такі, як і раніше, знайомі, тільки й дуже відмінні. Славко дивився на них, намагався збагнути — в чому ж та зміна? Нарешті збагнув: пробудженість! Все довкола прокинулося, не спить. Все дихає, плине, відчуває, зливається з довколишніми явищами, речами, істотами. Від листя дубів, від стовбурів сосен, від квіткових пелюсток котяться хвилі ніжності, вливаються у тіло Славка, і він яскраво й глибоко розуміє велику єдність усього живого.
— Де ми? Невже в твоєму краю?
— На шляху до казки, — мовила Нанті.
Хлопець мовчав. До його свідомості почала доходити проста правда її слів. Так несподівано? Так неймовірно? Ми всі живемо серед чудес і див, ми діти казки й небувалого, тільки часто забуваємо про це…
— Я почула твою думку, — прошепотіла Нанті. — Гарно мислиш!
— Як тут тихо, — сказав Славко. — Невже в Краю Казки вічний спокій? Без тривог, без небезпек?
— О, смішний хлопче! — засміялася Нанті. — Вибирай собі будь-яку дорогу!
Вона обняла його за плечі. Блискавиця розірвала простір надвоє. Ніби розпанахалася блакитна запона. В той отвір ринули густі, насичені грозою запахи моря. Нанті з Славком стояли на носі корабля, який різав грудьми пінисті хвилі. Над головою лопотіли блакитні вітрила, в далеч котилися грізні вали.
— Де ми? — закричав Славко, пересилюючи гуркіт моря.
— На шляху казки. Ти боявся спокою? Його в казці немає. Вибирай найнеспокійнішу путь!
— Але ж це мана?
— Що?
— Ця буря! Дракони, якщо вони тут є. Подвиги. Це нам здається?
— Мана? — Нанті загадково усміхнулася. — Спробуй пересвідчитися. Стрибай у воду, відчуй, чи вона — примарна.
Він ступив до борту, глянув униз. Темно-зелена безодня гнівно пінилася, стовпи бризок здіймалися перед носом корабля, залишали на вустах гіркуватий смак.
— Ну, чому очікуєш? Чи побоявся мани?
— А вмерти тут можна? Герой тут може загинути?
— Який же подвиг, коли нема смерті, болю і ран? — запитала Нанті. — Як і на Землі, в Краю Казки є небезпека і смерть. Хочеш в цьому переконатися?
— Хочу, — тихо, але впевнено мовив хлопець.
— Не злякаєшся?
— Ні!
Загриміли громи, і настала пітьма. А потім тиша оповила Всесвіт. Славко тривожно озирнувся. Нема нікого, сутінки довкола. Куди поділася Нанті?
На обрії пломеніла зірниця. Небо стало ніжно-зеленим, почало мінитися, ніби полярне сяйво. Недалеко від хлопця бовваніла стіна лісу, звідти чувся гомін. Славко рушив туди, до людей. Чималенька юрба зібралася на широкій галявині довкола басейну — ставка. Всі спостерігали за казковим видовищем: поверхню прозорої води збурювали якісь глибинні джерела, а вслід за тим перед людьми з’являлися тугі темно-зелені зав’язі латаття. Вони швидко розпукувалися, вкривали воду широченними листками. А посередині басейну випірнув стріловидний пуп’янок квітки, захитався в повітрі, розкрився.
Над юрбою почулося зітхання. Славко збагнув, що люди чомусь віддавна очікують ту квітку. У променях світанку замерехтіли ніжно-білі пелюстки лілеї, заграли на них росяні діаманти. Радісно засміялася білявенька дівчинка, уздрівши те чудо, скочила на гранітний бар’єр басейну, побігла до квітки, ступаючи просто по широких листках. Вона схилилася до пелюсток, вдихнула чарівний запах. І зненацька тихо зойкнула.
— Що сталося? Що таке? — почулися тривожні голоси.
Дівчинка впала навколішки. Славко з жахом побачив, що то була Нанті. Чому вона тут, як він потрапив у цей ліс? Що ж діяти тепер?
З середини прекрасної лілеї вихопилися пружні щупальця, оповили руки й ноги дівчинки міцними обіймами. Стебла рослини сповнилися кров’ю, побагровіли. Люди завмерли від жаху, дехто почав утікати, ніхто не наважувався допомогти беззахисній дитині. Славко не витримав, метнувся поміж людьми, скочив, на кам’яне обіддя басейну і ступив на латаття. Гігантське листя хиталося під ногами, вібрувало, але витримувало його вагу. Хлопець люто стиснув пальцями стебло рослини.
— Нанті, біжи!
Хижі обійми послабли, але дівчинка була непритомна. Вона не могла звестися на ноги, і ось уже нові щупальця-мацаки обіймають хлопця, тягнуться до його шиї, обплутують руки. Він відчуває, як паморочиться свідомість. Чому ніхто не допоможе?
Над водою з’являється чиясь постать, поспішає. Це — дівчина.
— Славку, я з тобою! Тримайся!
То Ліна. Звідки вона, як опинилася тут?
Ліна піднімає на руки маленьку Нанті, несе її геть від отруйної квітки. Славко насилу виривається із щупалець, падає у воду, брьохаючи, добирається до берега. Оглядається. Довкола нікого нема. Тільки він, Ліна і Нанті в неї на руках. Нанті стала зовсім маленькою і безпомічною. Що ж з нею робити?
— Додому… я хочу додому, — жалібно озивається Нанті. — До рідних квітів…
Зникає ліс. Довкола — пустельні гори. На обрії зловісні звиви чорних смерчів, що сягають від землі до неба. Вони похитуються, ніби велети-змії, наближаються до дітей.
— Де твій дім? — запитує Славко. — Куди йти, Нанті?
— До сонця, — шепоче дівчинка. — Йдіть туди, де сонце…
Славко кинувся на схід сонця, прямо у вогнисте марево. Ліна з врятованою дівчинкою поспішала за ним. їх обступили гори, обабіч клекотіли люті потоки, а позаду загрозливо мчав, переслідуючи їх, багатоголовий смерч-дракон, дихаючи пилом-курявою і крешучи страшні гуркотливі блискавиці.
А потім — непритомність. Коли Славко прийшов до тями, він знову був на палубі корабля поряд з Нанті. Дівчинка знову така, як раніше. Ліна щезла. Хлопець тривожно оглянувся, все ще не розуміючи, де він і що сталося. Нанті підтримувала хлопця.
— Що зі мною було? — дивуючись, запитав Славко.
— Ти подолав шлях казки, — озвалася дівчинка. — І не зрадив їй, а діяв, як герой. Ти врятував мене, Славку, не пожалів себе, щоб жили твої друзі…
— А Ліна? — зітхнув хлопець. — Чому я бачив її? Вона ж не любить мене. Вона стала зла і недобра…
— Не поспішай судити друзів своїх, — сумно мовила Нанті. — Часто прекрасне заховане глибоко в їхньому серці. Треба бурі, треба казки, щоб вийшло назовні. Не забувай цього, Славку, не забувай! А тепер — ходімо!..
Ніби незрима рука обрізала бурю, грозу. Щезло море, корабель. Вони знову стояли на горбах, дивилися на далекий Дніпро. Це був знайомий земний краєвид — хатки між багряними деревами, димок над дахами, журливі гудки пароплавів над луками. Нанті мала на собі білу вишиту сукню, бліде личко було по-земному втомлене й чомусь печальне.
— Сонце заходить. Пора, — сказала вона.
— Куди? — не збагнув він.
— Ти забув? Я знову стану квіткою…
— Нанті… Печаль тисне моє серце. Такі дива ти відкрила мені, але ще чогось не хочеш сказати! Що я можу зробити для тебе… для вас? Чого ти ждеш від мене?
— Ходімо, Славку! Ходімо!
Теплий пісок співав під ногами, лози ласкаво торкалися обличчя, живицею пахтіли сосни. Ніби все те саме, але й тут, у знайомому світі, Славкові ввижалися зміни. Він ніколи не забуде того дивовижного потоку єдності й любові, який зв’язує в спільну мелодію людей і рослини, птахів і далекі зорі на шляху казки.
РОЗЛУКА
Багряні промені сонця торкалися верховіття дерев. Над лісом затихав гомін дня. Осінь сумовитим пензлем малювала на кущах, на деревах пишні пурпурно-золоті шати. Діти йшли під тим святковим склепінням мовчки, в задумі. Нанті все поривалася вперед, Славко ледве поспішав за нею. Чому вона так зненацька змінилася? Спохмурніла, збентежилася. Ось уже видно хатинку. Дівчинка на хвилю зупинилася, уривчасто сказала:
— Біда!
— Що сталося?
— Хутчій!
— Я нічого не збагну!
— Я бачу, відчуваю!
З ґанку хатини стрибнула якась постать, злодійкувато озираючись, метнулася до воріт. В руках у неї щось мерехтіло. Славко пізнав Онопрія, кинувся за ним.
— Стій! — закричав він. — Стій, кажу тобі!
Він догнав Прі за тином, схопив за сорочку. Той виривався, одбрикувався, щось тримаючи в руці.
— Ти чого лазив до хати?! — закричав Славко.
— Вони ж відьми! — огризнувся Прі, ненависно дивлячись на хлопця. — Я вирішив глянути, з ким це ти там дружиш! Мене Ліна підбила. Ги! А там — нікого, лише квіточка над столом. Так я її…
— Квіточка? — схвильовано скрикнув Славко. — Дай сюди!
— А я її об пеньок! — Прі замахнувся, десь біля ґанку відчайдушно закричала Нанті.
Спалахнуло примарне блакитне полум’я. Онопрій злякався, кинувся в кущі. Над розбитою квіточкою з’явилася бабуся, вона тяжко застогнала. Потім ветхе тіло її розтануло, і перед Славком виникла постать високої красуні з фіолетовим вінком на чолі. її оточував вихор вогню, каскад ніжно-зелених кіс спадав до пояса. Вона сумовито глянула на хлопця і сказала:
— Казка скінчилася, синку! Жар-птиця покидає тебе! Прощай, прощай, прощай! Нанті, летімо!
Пружний клубок полум’я піднявся вгору, розкидаючи довкола себе грозові запахи і розсипаючи яскраво-фіолетові іскри. Славко оглянувся на дівчинку. Нанті вже бігла до нього, простягнувши руки. Палко обняла хлопця, рішуче одступила вбік. На її грудях зажевріла сліпуча іскра, як і тоді, в хатині. Майнуло блакитне крило спіралі. Славко відчув, що ось зараз станеться страшне, безповоротне, що він втрачає те, без чого не зможе жити.
— Нанті! Зажди! Не покидай мене! Нанті… Катю!
— Я ждатиму тебе, Славку, — ніжно сказала вона.
— Де? Коли? — у відчаї скрикнув він, кидаючись до неї.
— На шляху казки. Всю вічність! Стій, не підходь!
Нанті пропала, над подвір’ям поплив вогнистий клубок, з тріском і гуркотом покотив у небо. Славка огорнула гаряча хвиля. Він знеможено впав біля пенька і, дивлячись на спотворену квіточку, гірко заридав. Хтось підійшов до нього, поклав долоню на голову. То була Ліна. По її обличчю котилися рясні сльози.
— Я винна, — шепотіла вона. — Гадала, що вони обманщики, що вони затягли тебе в щось погане. А тепер бачу, що то була казка… я не повірила тобі… не повірила собі…
Перлисті пелюсточки розбитої квітки заворушилися, розійшлися. На дітей глянуло велике сумовите око чудо-цвіту. Почувся шепіт:
— Не плач, Славку, чуєш? Любий хлопчику, ми лише квіти далекого казкового краю. Ми — марево для вас… Дружи з Ліною, в ній зріє казкове зерно. Зростіть його, прикрасьте свою планету… Ми не встигли всього сказати вам… Наша планета в біді, наша казка згасає, і рятунок залежить від вас. Його принесе той, хто віддасть життя своє за казку. О, мій хлопчику, чи збагнеш ти? Чи зрозумієш?..
Сяйво пелюсточок згасло, око заплющилося. Квіточка почорніла, зморщилася. За якусь мить на пеньку лежала лише купка попелу. Славко, охопивши долонями обличчя, невтішно плакав.
— Не треба, Славку, — обнявши його за плечі, вмовляла Ліна. — Я все збагнула. Ми знайдемо Нанті. Ми побачимо край казки. Я була зла, погана! Тепер я зненавиділа сама себе… таку, як була… Віднині буду з тобою… хай горе, хай радість… а ми — з тобою… Чуєш, Славку? Ми знайдемо Нанті, допоможемо їй! І подругам-квітам допоможемо!
Тієї ночі знову шаленіла небувала гроза.
Частина третя
ПОШУКИ ПРИШЕЛЬЦІВ
УСМІШКА КОСМОНАВТА
Котилися дні.
Жовтень зривав листя з дерев, вкривав розцяцькованою ковдрою втомлену землю, готував її до зимового сну. Все йшло, як завжди. Кожного ранку — школа, навчання, праця в майстерні, бесіди в обсерваторії. За тим феєрверком життя учні та вчителі стали забувати про дивну літню подію, про появу незвичайної дівчинки, про чутки, які ходили довкола цієї історії.
Лише Максим Іванович не забув. При зустрічі з Славком пильно дивився на нього, ніби хотів щось запитати, про щось поговорити. Хотів… і не міг. Одводив погляд убік, шкандибав собі далі, замислено схиливши сиву голову.
Наяву змінилося одне: Ліна ігнорувала Прі, не помічала його. Він дивився на неї здалека, винувато зітхав, але не смів переступити незримої забороненої межі. Зате Славко був з дівчиною нерозлучно. Разом вони ходили до школи й назад, разом готували уроки. А найчастіш їх бачили в лісі.
Інколи вони, гуляючи, доходили аж до Чортової Долини. Мовчки спускалися по крутій стежині. Славко знаходив знайоме місце. Вона, сідала на пеньку, він стояв поруч, біля вікового дуба. Пливла тиша, і діти слухали її, ніби намагалися почути те, що хвилювало їхні серця. Славко жадібно вдивлявся в сутінки лісу, палко сподіваючись, що раптом, несподівано з’явиться десь з-за кущів ліщини мерехтливий летючий вогник.
Чуда не було.
Кряжисті дуби скидали літнє вбрання, засинали, осики тремтливо роняли багряні п’ятаки листя, розлучаючись з тим останнім скарбом своїм. Діти йшли поволі назад, інколи оглядаючись. Дивилися одне одному в очі, вели тривожну розмову, завжди майже ту саму.
— Ліно, я інколи боюся.
— Чого, Славку?
— Чи було це? Нам не приснилося?
— Було, Славку, — сумно промовила дівчинка. — Було… і ніколи не дасть нам спокою…
— Мені кожної ночі сняться сни.
— Що?
— Обличчя Нанті… таке, як я бачив її в Краю Казки. Тільки печальне. Вона дивилась на мене докірливо. Що нам діяти, Ліно? З ким порадитися?
— Ми лише діти.
— Правда твоя. В казці простіше. «Прощайте, батьку, прощайте, мамо! Дайте мені торбу, викуйте мені булаву — йду у світ шукати щастя. Хочу звільнити край рідний від змія лютого». Спробуй в житті так.
— А може, саме так і треба? — задумливо запитувала Ліна.
— Гаразд, — скептично згодився хлопець. — Давай втечемо з дому. Чи надовго? Десь на станції затримають. Куди, хто, звідки? Що хочете робити? Що ми їм скажемо? Шукаємо казки?! Хочемо зустріти людину, яка б вказала нам шлях до Планети Квітів? А хто нам його покаже? Вчені посміються, астрономи не захочуть навіть розмовляти.
Ліс кінчився. Вони входили до села. Кінчилися й розмови. Треба було робити уроки, готуватися до наступного дня. Тривога залишалася, несла якусь солодку муку очікування і безнадійної віри.
Одного разу Максим Іванович повідомив школі радісну вість: до Вогників приїде в гості відомий космонавт Іван Король. Його запрошено оглянути шкільну обсерваторію, виступити перед учнями. Прославлений герой охоче згодився на пропозицію Максима Івановича, тим більше, що він гостював восени в рідному селі на Полтавщині і міг заскочити до Вогників по дорозі.
Особливо чекали того дня Ліна з Славком. Може, це саме те, про що вони мріяли? Може, наступна зустріч допоможе їм відшукати казкову стежину до Планети Квітів? Невже космонавт нічого не знає про неї? Не все ж вони пишуть у книгах, може, щось залишають для найближчих друзів, для себе.
Той день настав. Короля зустрічало все село. Був коровай хліба з сіллю. Були вітальні промови. Король зупинив ті урочистості, вибачився. Сказав, що не розраховував на довгі церемонії, має обмаль часу і хоче одразу зустрітися з учнями.
Космонавта щасливі учні повели до себе. У широкому павільйоні обсерваторії він розповідав про свої польоти, про небезпеки і радощі космічних шляхів, про товаришів, з якими він навчався й працював, про стареньку матір, до якої він оце навідувався і якій було зовсім байдуже — чи славетний її син, чи ні, аби він тільки живий повернувся з далекого польоту.
Школярі дивувалися, раділи. Прискіпливо розглядали героя, намагалися збагнути — в чому ж його незвичайність? І не знаходили відмінностей, які б вирізняли його від інших людей. Середній на зріст, неквапливі стримані рухи, спокійний погляд великих сірих очей.
Може, тільки Славко відзначив щось небуденне. Чи скорботну рисочку біля вуст? Чи ледь помітні тривожні іскорки в глибині прозорих очей? Чи погляд, який зненацька ставав нерухомий, заглиблений у щось невидиме?
Космонавт помітив хлопця, інколи зустрічався з ним поглядом, ласкаво усміхався. А коли Максим Іванович почав водити Короля довкола телескопа, Славко опинився поруч космонавта. Той поклав свою руку на плече хлопця, схилився до нього і запитав:
— Ти хотів щось сказати мені?
— А звідки ви знаєте? — вражено скрикнув Славко.
— Я все знаю, — жартома сказав космонавт.
— Дуже хочу, — кивнув хлопець. — Я і моя подруга. Це — важливіше від життя.
— Тоді зустрінемося, — шепнув Король. — Тільки тепер незручно. їхатиму назад, сядьте в мою машину.
Провезу вас лісом, поговоримо.
Урочистий клекіт сплив. Скінчилася зустріч. Космонавт почав поспішати. Його навантажили копицею сувенірів, подарунків. Провели до машини. Сідаючи до «Волги», він запитливо оглянув гурт учнів та вчителів. Побачив Славка, кивнув. Хлопець схопив Ліну за руку, протиснувся з нею до космонавта.
— Сідай, — сказав Король, відчиняючи задні дверцята.
— В чому річ? — запитав Максим Іванович.
— У нас своє, — заспокоїв його космонавт. — Не турбуйтеся, вони незабаром повернуться…
Машина рушила. Затихли вітальні крики. Сонний ліс сипав назустріч пригорщі пожовклого листя. Космонавт глянув у дзеркальце на збентежені личка своїх гостей. Зупинив машину. Повернувся до них обличчям.
— Говоріть. Чи не зайцями бажаєте полетіти в космос? Тоді не вийде, — засміявся він. — Тепер електроніка, контроль. Не заховаєш зайвого сувеніра, не те що людини. То лише у фантастичних романах таке можливе…
— Ми не про те, — видихнув хлопець. — У нас таке, що й ви можете не повірити…
— Чому «й ви»? — здивувався космонавт. — Хіба ви вже комусь говорили, до когось зверталися? Про що, власне, мова?
— Можна, я одразу?
— Так і треба, — кивнув Король. — Як на фронті… або в космосі. Там зайві слова — катастрофа. Викладай, я слухаю!
І хлопець розповів усе, як воно сталося. Про грозову ніч, про пошуки метеоритів, про казкову хатинку і бабу-ягу, про літаючу квіточку і Нанті.
Космонавт слухав, не перебиваючи. Інколи заплющував очі, і тоді видно було, як біля його скроні б’ється під шкірою, напружено пульсує жилка. Хлопець опасливо поглядав на Короля: чи не сміється, бува? Чи не глузує?
Обличчя героя було незворушно-серйозне, лише біля вуст інколи з’являлася легка, лагідна усмішка. Така, як в дитини, коли вона вві сні бачить щось прекрасне, приємне.
Славко закінчив свою оповідь, і космонавт ще кілька хвилин сидів непорушно. Потім розплющив очі. Поклав руку на плече хлопця.
— Я заздрю вам обом, — сказав він.
— Нам? — здивувався Славко. — Мабуть, насміхаєтесь?
— Правда. Таке стрічається не кожному. У нас, у космонавтів, теж буває незвичайне… таке, про що не пишуть в газетах, в книгах, але щоб так…
— То що ж ви нам порадите? — несміливо запитала Ліна.
— Та хіба ж тут потрібна порада? — палко сказав Король, щиро дивлячись на неї. — Друзі мої, не до мене ж зверталася чудо-цвіт, Нанті, чарівна істота з далекого краю? Чуєте? Не до мене, а до вас! Чому ви забули про це? Чому шукаєте відповіді поза собою?
— Я… ми думали, що старші…
— Які старші? — здивувався космонавт. — Хіба в казці старші добувають жар-птицю? Хіба не наймолодший? Хіба не той, над ким насміхаються, глузують? Братці ви мої! Не ждіть відповіді від учених чи космонавтів! У них — своє, у вас — своє! У нас — наукова казка, у вас — просто казка! І та й та — прекрасна! Ви гадаєте, що у нас все гладенько? Ого! Такі бурі гримлять, що страх! Буває, якийсь вчений чи космонавт висуне нову гіпотезу або проект, а на нього — стріли, стріли! Абсурд, кричать, безумство, авантюра! А далі — глядь! — минає час, і «авантюра» летить в небо, або відкриває нові частки, або дає для пізнання нові шляхи в теорії чи практиці. Наука, братці ви мої, це теж дивовижна казка! І хто хоче йти у ній широким шляхом — той не відкриє нічого нового. Отак і ви… в своїй чарівній казці не шукайте поради того, хто не звідав небувалого шляху…
— А де ж ті, хто звідав? — гірко запитав Славко.
— Будь ти перший! — твердо мовив космонавт.
— Я? — завмер від несподіванки хлопець.
— А чому б і ні? Хтось же повинен бути піонером?
— А куди йти? Де шукати?
— Піонери не питають, а йдуть! Там, де пропадеш сам, і коня згубиш, — дивно всміхаючись, сказав Король. — Таку стежку завжди вибирали лицарі-звитяжці. Ну, мені пора! Виходьте з машини. Там, мабуть, ваші друзі вже непокояться…
Діти вийшли на дорогу. Космонавт обняв їх за плечі, пригорнув до себе.
— У мене ще більша тривога, — прошепотів Славко. — Я гадав, що ви…
— Що я? — сумно од казав Король. — Ти забув мої слова, що я заздрю вам, любі мої! Відкиньте смуток, дивіться довкола розплющеними очима. Казка знайде вас, якщо ви її діти. Чуєте? Вона знайде. Тільки й ви вічно прагніть до неї.
Машина рушила з місця, курява заслала її. І ось уже не видно нічого. Тиша залягла в лісі. Славко з Ліною, взявшись за руки, пішли до села.
Славко мовчав, а перед ним пливло привітне, усміхнене обличчя космонавта, чувся приглушений голос: «Хто хоче йти відомими шляхами, той не відкриє нічого нового… Будь перший!»
НЕБЕСНА ФЕЄРІЯ
Навесні, в квітні місяці, сталося дивне явище.
На північному заході, годині о сьомій вечора, в небі з’явилося феєричне видиво: попереду летіло щось велике, темне, а за ним — рядами — десятки менших утворів із своїми розмаїтими хвостами. Все це разом переливалося, вигравало райдужними барвами — від фіолетового до червоно-вишневого — і безшумно прямувало на південний схід.
Феєрію бачило багато людей — і закохані пари, і хлопчаки, що ганяли обручі та гралися у війну за селом, і дядьки та тітки біля магазину.
Та найбільше тим видивом захопилися Ліна з Славком. Воно знову будило затаєне прагнення до небувалого, збурило душу. Славко не спав цілу ніч, перевертався з боку на бік. А вранці запитав Максима Йвановича:
— Ви не дзвонили до Києва? Що воно було?
— Не дзвонив, — знизав плечима астроном. — Підождемо, може, хтось виступить по телевізору чи радіо…
— А самі?
— Що самі?
— Самі поясніть нам. Що ви думаєте про це явище?
Астроном згодився. Надвечір вся школа зібралася в обсерваторії. Учні поїдали очима Максима Йвановича, ждали незвичайних одкровень. Він, примруживши очі, скептично усміхався.
— Знаю — всі чекають чогось фантастичного. Розчарую вас: я не вірю в пришельців. Адже ви про них думали?
— Правда! — закричали діти.
— То були пришельці!
— А що ж інше? Таких ракет у нас нема!
— Тихо, — притишував їх астроном. — Справді, явище незвичайне! Але чому пояснювати його неодмінно пришельцями, інопланетними космонавтами? Це вже стало звичкою. Інколи — поганою звичкою. Бо всі інші гіпотези відкидаються як нецікаві. А в науці нема нецікавого. Наука вимагає лише одного — факту, істини.
— То що ж воно було? — зашуміли учні.
— Може, метеорологічне явище електричного походження. Ніби кулясті блискавиці. Ми ще мало знаємо про електромагнітні сили атмосфери, про їхній взаємозв’язок з космосом. Також це могли бути уламки ракет або метеорити.
— Не могли! — похмуро заперечив Славко.
— Чому?
— Бо уламки б летіли безладно. І світилися б однаковим кольором. А тут — різні барви, наче у веселці. Всі ті штуки летіли рядочком… наче журавлі у вирій… Так метеорити не літають, і уламки ракет теж так не літають.
— Слушно, — згодився Максим Іванович. — Логічно. Але ж довести, що то інопланетні кораблі, ти теж не зможеш? Є, може, ще тисячі варіантів, про які ми не знаємо…
— Але перший варіант — найцікавіший, — підхопила одна восьмикласниця. — Мені дуже хочеться, щоб то були брати з інших світів.
— Мало чого нам хочеться, — знизав плечима Максим Іванович. — Треба тверезо дивитися на світ. В нашій системі Земля, певно, єдина заселена планета, яка має мислячих істот. Може, є життя на Вен ері або навіть на Юпітері, але якесь примітивне. Що ж до мислячих істот, то треба відкинути всякі ілюзії…
— А може, вони прилітають з інших зірок, — не здавалася дівчина. — Там теж можуть бути заселені планети…
— Можуть бути, — згодився астроном. Він підійшов до зоряної карти. — Ось гляньте: найближча зоря — Проксима Центавра, біля неї — Альфа Центавра. Промінь летить звідти чотири роки. Звичайна ракета летіла б сотні тисяч років…
— А фотонна? — вихопилося у Славка.
— Є такий проект, — кивнув астроном. — Потужний потік фотонів або квантів — частинок світла — штовхає гігантське дзеркало, розганяє його до променевої швидкості, це дає можливість житловій каюті, що прикріплена до дзеркала, подолати зоряну безодню за кілька років. Прекрасно, заманливо! Та хочу повідомити, що розрахунки показують абсурдність того проекту.
— Чому? — занепокоїлися учні. — Але ж фантасти пишуть?
— То ж фантасти! — іронізував учитель. — А розрахунки показали: щоб одправити одну тонну корисного вантажу до Проксима Центавра, знадобиться мільйон тонн палива, та не якогось там хімічного, а термоядерного, яке ще навіть не відкрите!
— Ух ти! — прошелестіло в обсерваторії.
— Ото ж бо! Крила мрії розтоплені сонцем істини. Так, як у міфі про Ікара. І впали ви, друзі, у море розчарування…
— А може, вони якось інакше літають, — понуро озвався Славко.
Максим Іванович пильно глянув на нього, їхні очі зустрілися, щось сказали одне одному і знову розійшлися.
— Не будемо гадати, — махнув рукою учитель. — Може, справді відкриється якась нова можливість, тоді можна буде цілком реально думати про міжзоряні польоти. Чи досягли цього інопланетні брати? Сумніваюся… Ми не маємо фактів про їхні прильоти.
Учні розходилися з обсерваторії розчаровані. Чогось їм було жаль, щось вони втратили.
А ввечері по телевізору згадали про таємничу подію. Дівчина-метеоролог впевнено заявила, що мільйони людей спостерігали це не вивчене атмосферне оптичне явище. Причина його невідома, але вона сподівається, що розвиток науки… і так далі… тому подібне.
Славко з Ліною гуляли того вечора між весняними деревами в лісі, захоплено перемовлялися.
— Ти не вір скептикам, Ліночко. Це — точно пришельці.
— А я й не вірю. Я сама так думаю, що то — небувалі гості.
— Слухай, я оце сидів за партою — і в моїй голові раптом виник план…
— Який план?
— Той, що нам треба!
— Ой, кажи!
— Слухай! Нам ніхто не поможе тут, на Землі! Бо наша наука не має таких апаратів, щоб знайти Планету Квітів… тим більше, коли вона невидима і невідомо де її шукати.
— Так ти думаєш, що…
— Атож, треба знайти пришельців. Може, в них наука сильніша, вони знають більше. Вони б помогли нам.
— Ой, Славку! — Очі дівчини спалахнули чорно-синіми вогнями. — Це здорово! І страшно! Тільки ж…
— Я вже все обдумав, — гордо сказав Славко. — Сядь ось тут на пеньку, я тобі розповім…
Він посадив свою подругу на дубовий пень, ніби на трон, сам ходив перед нею, жестикулюючи, доводячи.
— Слухай мене уважно. І заперечуй, якщо я скажу дурницю…
— Кажи, кажи!
— Раз вони є на Землі, раз вони з’являються інколи над планетою, то у них є тут місце, де вони збираються… ангари майстерні, чи що…
— Чому ти так гадаєш?
— Бо літати з інших планет сюди-туди невигідно кожного разу. Вивчати планету треба солідно, протягом довгих-довгих років, а може, й століть. Треба збирати експонати, зразки. Отже, склади, бази, лабораторії…
— Та їх би вже давно знайшли дослідники, вчені. Мандрівники скрізь побували на Землі.
— Не скрізь, — заперечив Славко. — В Південній Америці, в Андах є ще багато недосліджених місць. В Антарктиді. В Гімалаях. У нас на Памірі. Недавно у Новій Гвінеї знайшли цілий народ невідомий. І нових тварин інколи відкривають. Візьми хоч би й наш Памір. Там майже восьмикілометрові гори, страшні ущелини, вічні хмари. Де ти їх знайдеш, якщо вони цього не захочуть? А крім того, треба шукати.
— Дуже цікаво, — прошепотіла Ліна, підпираючи долонями личко. — Дуже заманливо… спробувати… Може, вони справді нам допоможуть? То ти думаєш, що їх можна знайти? А де?
— Ми з тобою махнемо до Паміру. Там гори таємничі, недосліджені. Я читав недавно книжечку про ті гори… так автор пише, що Памір ще таємничіший від Гімалаїв!
— Ух ти!
— Точно! Як тільки я прочитав це — одразу вирішив: туди!
— Так це ж тікати треба?
— Атож! Літо настане — і гайда!
— Вчителі гніватимуться! Грому буде від рідних — ой-йой-ой!
— Вернемося — ніякого грому не буде! Шана буде! Привеземо з Планети Квітів сувеніри, докази, що ми там були.
— То ти думаєш, що ми таки полетимо?
— Атож! Невже я тобі отут все це просто так товчу, для забави? Потихеньку треба готувати вдяганку, сухарі, цукор. Гроші одкладати потроху. Я вже зібрав тридцятку.
— І в мене є двадцять.
— Бач, вже солідно. Тільки тихо, щоб ніхто нічого…
— Могила, Славку! Ніхто нічого!
ТРЕТІЙ ЗАЙВИЙ
Сама доля йшла назустріч змовникам. В кінці квітня до школи надійшов лист із Середньої Азії, від таджицьких школярів. Учні середньої школи з далекого гірського кишлаку писали українським друзям, що самі майструють телескоп, що дуже залюблені в зорі і хотіли б зав’язати щиру дружбу. А для того запрошують членів астрономічного гуртка приїхати до них у гості цього літа.
Дізнавшись про таку оказію, Славко з Ліною ледве не збожеволіли від радощів. Вони після уроків помчали до своєї схованки в лісі. Там, у глибоченному яру, під широким пеньком, у них були сховані два рюкзаки, куди складали консерви, сухарі, тепле вбрання, поліхлорвінілові скатертини, якими Славко хотів користуватися замість плащів або наметів.
Схопившись за руки, вони кружляли в якомусь дикунському танці, щасливо сміючись. Потім, зупинившись, попадали на парку весняну землю. Зірвавши пучок фіалок, Славко прилаштував своїй подрузі на чоло вінок, захоплено примовляючи:
— Ну, тепер ти бачиш? Бачиш! Нам помагає казка!
— Тепер вірю, Славку! Вірю, що нам пощастить!
Вони відкрили свій тайничок, перевірили, чи все на місці, поклали до рюкзаків ще дві банки сухого молока. І в ту хвилину, як вже збиралися прикидати свої скарби сухою глицею, позаду них хтось кашлянув. До пенька підсунула тінь. Ліна скрикнула. Славко прикрив нору, озирнувся. З-за дерева виглядав Прі, хитро посміхався.
— Ага! — сказав він. — Попалися?
— В чому попалися? — похмуро запитав Славко.
— Ви щось надумали. Я чув.
— Ябеда! — різко крикнула дівчинка. — Нечесно підглядати!
— А чого ж ви перестали зі мною дружити? — насупився Прі. — Що я — гірший од вас?
— Бо ти — вбивця! — одрізав Славко.
— Кого я вбив? Що ти мелеш?
— Чарівну квіточку!
— То Ліна! Вона мене намовила.
— Я не намовляла вбивати. Я просила глянути.
— Еге, тепер не намовляла? — скиглив Прі. Його ніс жалібно наморщився, але в очах видно було хитрі зайчики. — Я ж не знав, яка то квіточка. А потім… я ж мовчу… я ж нікому не кажу, що Катя… чи як її… полетіла в небо. Те знаєте лише ви… і я…
— Ще б не вистачало, щоб ти базікав, — буркнув Славко. — Якщо нам не вірять, то тобі тим більше. Чого ти хочеш, чого тобі треба од нас?
— Дружити з вами, — нахабно сказав Прі, — і щоб ви мені одкрили свою таємницю. Куди збираєтесь?
— Ти однаково з нами побоїшся йти.
— Піду, — рішуче сказав Прі. — Ось тобі клятва — гризу землю! — що піду!
— А як я не скажу?
— Скажу директорові…
— І що? — зневажливо запитав Славко.
— Заявлю, що ви щось надумали…
— Ліно, — ледве стримуючи гнів, мовив Славко, — одійди на хвилиночку вбік, за кущі, а я з ним проведу бесіду… щоб він збагнув.
— Зажди, Славку, — попрохала Ліна. — Не треба. Може, справді, сказати йому? Третій буде не зайвий, якщо він не злякається…
— Я? — пихато запитав Прі. — Злякаюся?
— Добре, — повільно, ніби вивіряючи, мовив Славко. — Я скажу тобі, тільки поклянись…
— Хай мене проковтне мати сира земля, — урочисто проголосив Прі.
— …якщо я видам нашу таємницю, — додала Ліна.
— …якщо я видам нашу таємницю, — слухняно повторив той.
— Отак краще, — полегшено зітхнув Славко, затрушуючи вхід до нори. — Тепер можу сказати. Ми збираємося шукати пришельців…
— Яких… пришельців? — сторопів Онопрій.
— З Венери чи з Марса. Тих, що летіли недавно. Пам’ятаєш?
— Так то ж був оптичний обман? — промимрив Прі.
— Для кого обман, а для нас — ні! Ми хочемо їх відшукати. Ось поїдемо на Памір, і там в горах…
Славко повторив Прі всі свої докази й міркування. Той слухав, недовірливо позираючи то на Ліну, то на Славка. А коли розповідь скінчилася, він посопів трохи, подумав і рішуче мовив:
— Поїду і я з вами. О! Слава буде — то всім порівну.
— А продукти? — запитав Славко. — У нас лише на двох.
— Маю гроші. Назбирав тридцять п’ять карбованців. О! На ваше рота не роззявлю, — гордо заявив Прі.
— А не боїшся? — зневажливо запитала дівчинка. — А то тепер хоробрий, як заєць у норі, а як прийде до діла — дивись, щоб не заскиглив.
— З ким ти говориш? — випнув груди Онопрій.
— Тоді залізно! — схвально мовив Славко. — Збираємося і нікому нічичирк.
«ЗАЙЦІ»
Все йшло, як по писаному. Екскурсія прибула до Душанбе. Там дітей нагодували в їдальні, а Максим Іванович ходив з’ясовувати, коли буде літак для польоту до гірського кишлака. А змовники перезиралися, очікували часини, щоб якось одірватися від своїх.
Надвечір вони шаснули десь поза складами на край аеродрому. Учні на чолі з Максимом Івановичем вже прямували до літака, на якому вони мали летіти далі. Учитель турботливо оглядав своїх вихованців, спантеличено розводив руками. Втікачі бачили все те, проте не показували носа з-за тюків, де вони причаїлися. Лише Прі тремтів усім тілом і поривався встати.
— Може, ну його! Га? Може, побігли? Щоб разом з усіма? Га? А то… буде лихо…
— А клятва? — зловісно прошепотів Славко. — Ти забув?
Над аеродромом почувся голос диктора. Він звертався до трьох учнів, які загубилися і яких чекає літак. Кілька хвилин повідомлення повторювалося. Потім дверцята літака зачинилися, машина почала вирулювати на старт.
— Заспокоїлися, — сказав Славко. — Ми ж не маленькі. Вирішили, що ми десь мотнулися в місто. Ну, я піду на розвідку.
Темніло довкола. Над аеродромом спалахнули неонові вогні. Небо гриміло моторами. Прі з Ліною сиділи в кущах, на краю аеродрому, дивилися в зоряний безмір, хапали нервові дрижаки від напруженого очікування. Хлопець прислухався до ревища літаків, полиски прожекторів падали на його похмуре обличчя.
— Дурень я, дурень! — жалісно шепотів він. — І хто мене смикнув за вами? І нащо воно мені? Нічого ж не вийде з цієї затії! Ні слави, ні користі! Чого захотіли — казку знайти! Ой, дурні, дурні! А неприємностей — ой, скільки буде!
— Як ти мені набрид! — пробурчала дівчинка. — Гірше редьки з хріном. Посоромився б!
Прі промовчав. Посопівши трохи ображено, вмостився в бур’яні, підклав рюкзак під голову, накрився піджаком. Дівчинка виглядала з-за кущів, очікувала Славка. Нарешті недалеко від них вигулькнула із сутінок темна постать. Почувся шепіт:
— Лади! Повезло…
Прі здригнувся від несподіванки, невдоволено запитав:
— В чому там повезло?
— Мовчи! Тут, на краю поля, стоїть вертоліт. Здоровенний. Летить у гори. Щось везе геологам. Хатину, продукти, ще там щось. Туди, де нам треба — в найвищі гори. Краще й не придумаєш! Зараз щось вантажать. Заховаємось між тюками, ніяких квитків не треба. Класно буде. Готуйтеся — і гайда! Пішли…
Втікачі попрямували за Славком. Зупинилися навпроти вертольота-гіганта. Біля коліс поралися льотчики, про щось весело перемовлялися.
— Лагодять, — шепнув Славко. — Скоро полетять…
Ось льотчики зібралися до гурту, погомоніли. Потім один поліз усередину, інші поволеньки рушили до приміщення аеропорту.
— Ще двадцять хвилин, — почувся голос. — Перекусимо в буфеті — і в путь!..
— Чули? — прошепотів Славко. — За мною!..
Він став навколішки, поповз по бетону, тягнучи за собою рюкзак. За ним — Прі з Ліною. Біля входу Славко зупинився, піджидаючи товаришів.
— Тихенько щоб, як миші. Ні гу-гу!
Втікачі шаснули до люка. Прохід був завалений ящиками, мішками, м’якими тюками, гофрованими стінами збірного будиночка. Славко схопив дівчинку за руку, потягнув її вглиб салону.
— Сюди. Ось тут лягаймо, за цим ящиком. Ніхто не побачить, і м’яко. Можна спати. Ще краще, як на ліжку. Тсс! Замри!
Діти принишкли. В проході спалахнуло тьмяне світло. По стінах салону попливла тінь. Почулися голоси. Льотчики буденно говорили про домашні справи. Зачинилися з тріском вхідні дверцята. Настала тиша. По стінах поповзли світляні зайчики. Ліна й Онопрій цокали зубами від страху. Славко цикнув на них обурено.
— Чого ви цокаєте, наче насіння лузаєте? Ану цитьте!
— Так воно само цокає! — гикнув Прі.
— Я тобі нагикаю! Замри, бо почують!
Загули стартери, загриміли мотори. Вертоліт колихнувся, м’яко піднявся в повітря. Поштовхи вщухли. Крізь ілюмінатори заблищали яскраві зірки.
ГОРИ
Снилися Ліні гори. Не такі, як на картинах, а казкові, незвичайні. Кришталево сяють променисті вершини, над ними пливуть небувалі рожеві і блакитні хмари. А вона із Славком летить понад тими хребтами, роздивляється, що там ховається внизу, під білою запоною.
Ось широка площина, на ній блакитна куля. Біля неї стоїть високий пришелець. Срібно сяє на ньому скафандр, полум’яно палають очі. Він заклично махає рукою, гукає, і голос його лунає попід зорями:
— До мене, шукачі! Я давно чекаю на вас!
Ліна з Славком радісно зупиняються біля нього. Хлопець запитує:
— А чому ви чекаєте нас?
— Тому, що Всекосмічна Рада Сонця нагородила вас польотом до далекої планети.
— А за що?
— За мужність. За віру в казку. Сідайте — корабель жде!
Славко щасливо усміхається, хапає дівчинку за руку, трясе її.
— Ти чуєш, Ліночко? Ти чуєш? Ми досягли, ми знайшли! Ліночко, прокинься!
Що таке? Чому прокинься? Хіба вона спить?
Щезає тінню апарат, пришелець, казкові гори. Чується гуркіт моторів. І зовсім поряд тихий голос Славка:
— Сідаємо. Ліночко, прокинься…
Вона протирає очі, позіхає. Ще не може одразу усвідомити, де це вони, що з ними.
— Де ми?
— В горах. Приземляємося. Тихенько…
В грудях дівчини — холодок. Острах стискує серце. Вона все згадала. Вони мандрують, шукають таємниці. Одірвалися од своїх, кинулися в безодню. Страшно й тривожно…
За ілюмінаторами видно блідо-синє небо, пасма молочних хмар, кришталево-крижані гори. Шум гвинтів затихає. І одразу — громова тиша. Вона оглушує, заповнює все. Мов крізь вату, чуються голоси. Втікачі прищулюються в своїй схованці.
Одчинилися дверцята, звідти потягло холодом.
— Світає, — почувся голос льотчика. — Піду до геологів, хай забирають вантаж…
— Пора, — шепнув Славко.
Захопивши рюкзаки, вони поповзли до люка, вискочили з вертольота. Метнулися геть від машини, заховалися під захистом скель. Відсапуючись, оглянулися.
Бліде світання розгоралося, вирізьблювало дикий мальовничий краєвид. Такого ще діти не бачили в своєму житті. У вузькій долині під ними шаленів сивий гірський потік. На крутих урвищах ліпилися якісь убогі чагарі, а трохи нижче — біля води — вже зеленіли трави, розквітали квіти. Над ущелиною повзли клапті туману, між ними то з’являлося, то щезало громаддя вертольота. До вертольота підійшли люди, жваво гомоніли про щось, сміялися.
— Тікаймо, а то помітять, — сказав Славко.
Вони пробігли трохи по вузенькій стежині, зупинилися під химерною червонуватою скелею. Онопрій занепокоєно оглянувся, понуро запитав:
— Де це ми?
— В горах, — сказав Славко.
— Сам бачу, що не в лісі, — огризнувся Прі. — А де? Куди нас занесло? Ні будівель, ні людей…
— А ти хотів пришельців шукати серед людей? — насмішкувато глянула на нього Ліна, хоч сама тремтіла від хвилювання.
— А я нічого не хотів шукати, — лиховісно сказав Прі, одвертаючись від неї. — То ви мене підбурили.
— Сам причепився, — обурено гримнув Славко. — Мовчи тепер! Псуєш завжди настрій! Слави закортіло? Тоді не треба скиглити! Ти гадав — так просто відкрити щось нове? Хіба не читав книжок, як героям доводилося важко?
— Це ви — герої? — іронічно буркнув Прі.
— Не герої, — сказав, як одрізав, Славко. — З такими, як ти, не станеш героєм. І чого ти боїшся? Харчі є. Води навколо — скільки влізе. А дрижать жижки — вертайся назад!
— Куди вертайся? Завів у скелі, а тепер — вертайся!
— Біжи до вертольота. Льотчики заберуть тебе, одправлять у Душанбе. Підеш в міліцію. А міліція — додому. Тільки дивись, не видавай нас. А Максиму Йвановичу скажеш, що ми шукаємо пришельців.
Прі глянув у долину, подумав, хмурячи брови. Спідлоба глянув на дівчинку. Вона зневажливо одвернулася.
— Не вернуся. Шукатиму разом з вами.
— Тоді щоб я більше не чув твоїх стогонів. Беріть рюкзаки. Ходімо.
Вони рушили вглиб гір по вузенькому кам’янистому карнизу. Над головою громадилися страшні потріскані скелі, внизу скакав на порогах бурхливий потік. Інколи прояснялося сонце, тоді в хмарі бризок спалахувала веселка, ніби якесь казкове видіння.
В окремих місцях карниз так звужувався, що на ньому ледве вміщувалася нога. Тоді Славко сповільнював крок, очікуючи товаришів. Пробиралися над прірвами потиху, не дивлячись у запаморочливу глибінь.
На обід зупинилися в глибокій ущелині, біля прозорого джерела. Поряд іскрилися шари снігу, дихало холодом. Славко хутенько назбирав хмизу, розпалив багаття. На плоскому камені поставив казанок. Незабаром весело забулькала вода. Ліна розім’яла пшоняний концентрат, висипала в окріп. Помішувала.
Славко схилився над казанком, вдихнув пару.
— Смачно!
— Мине ще два дні — зовсім смачно буде! — пробубонів Прі, понуро дивлячись собі під ноги.
— Правда, — радо згодилася дівчинка, затуляючись від диму. — Дома ніколи так не смакує, як у дорозі. Гей, Прі, годі тобі киснути. Хоч раз на день усміхнися.
— На кутні тут засмієшся, — огризнувся Прі.
— Діставайте ложки, — скомандував Славко. — До бою!..
Він зняв казанок з вогню, поставив перед товаришами. Мовчки їли густу запашну кашу, перезиралися. Коли в казанку показалося дно, Прі зітхнув, облизав ложку і сказав:
— Славку, а тобі не здається, що ми… спимо?
— Може, й здається, — відповів Славко.
— Я наче в якомусь маренні, — вів далі Прі. — Куди ми йдемо? Чого? Там, у селі, товариші купаються, гуляють… а ми? Страшно подумати. От дурні, Славку! Вернімося! Доки не пізно — вернімося! Прошу тебе…
Славко мовчав. Поволі встав, захопив казанок, підійшов до потоку. Зачерпнувши води, старанно вимив посудину, шуруючи дно дрібними камінчиками. Поклавши казанок в рюкзак, зашморгнув його, повернувся до товаришів:
— Вперед!
Дівчинка теж мовчки наділа рюкзак на плечі, рушила за товаришем. За ними сумно плентався Онопрій.
ЗРАДА
Ночувати зупинилися в кам’яній заглибині, схожій на печеру. Над горами котилися хмари, іноді вони пропливали зовсім поряд — тоді ставало холодно, вогко і темно. Згасали останні барви дня. Тонко висвистував між скелями вітер.
— Вмощуйтесь, — сказав Славко. — Та вдягайтесь тепліше. Бачите — крига недалеко. Буде холодно.
Прі одвернувся до стіни печери, вмостив голову на рюкзак, ліг, згорнувшись клубочком. Ліна сиділа, обнявши руками коліна, напружено вдивлялася в пітьму. Прислухалася до своїх думок. Намагалася збагнути, чи не боїться вона химерного шляху, на який ступила.
— Славку, — прошепотіла, схилившись до товариша. — Ти віриш, що ми побачимо їх? Що вони бачать нас… і допоможуть? Віриш?..
Хлопець стиснув їй руку, але нічого не промовив. І на серці дівчинки потепліло. З таким другом вона готова йти куди завгодно. Такий не підведе, не зрадить! Хтозна, чи відшукають вони пришельців, але дружбу вже відшукали. Чи є більший скарб? (Славко натягнув комір куртки на голову, намагався зігрітися. Дрімота склепила повіки, та тривожні думки гналися одна за одною в свідомості. Лише з виду він спокійний, щоб друзі не турбувалися, а серце його теж відчуває острах. Не за себе — за них! Особливо за Прі. Може, справді, його одіслати назад? Це — шлях у небувале, у прірву. Хай вернеться, він не заблудить. Стежка виведе його точно до геологів. А потім — він може видати! Пошлють вертоліт, знайдуть. Тоді — прощай, мрія! Коли пощастить знову рушити в погоню за казкою? Пропущена можливість не повертається! Де він читав таке? Чи, може, чув?
А, нехай… завтра вирішимо… а тепер спати… відпочити, щоб знову йти далі, далі… туди, звідки нема вороття…
Першою прокинулася Ліна. Солодко потяглася. В отворі печери біліли урочисті вершини. Ранкове сонце золотило їх. Дівчинка глянула поруч себе. Славко ще солодко спав, посвистуючи носом вві сні. Прі не було.
Дівчинка встала, вийшла надвір. Але де ж Онопрій? Вона вернулася до печери, розгублено оглянула її. Може, виходив уночі та впав у прірву? Та що це? Нема рюкзака! Невже втік?
Ліна кинулася до свого рюкзака, відкрила його, Леле! Нема ні сухарів, ні консервів!
— Славку, Славку! — затрясла вона хлопця. — Вставай!
Хлопець схопився, злякано глипнув на подругу.
— Га? Що?
— Га, що! — з сльозами на очах передражнила його Ліна. — Ти спиш, а Прі втік, захопивши наші харчі!
Славко розкрив свій рюкзак, зірвався на ноги, метнувся до виходу.
— Дожену! — люто крикнув Славко. — Зрадник! Та я його…
Дівчинка сумно похитала головою:
— Не кричи надаремно! Може, він ще звечора пішов. Ти гадаєш, він такий дурень, щоб чекати тебе?
— Ах, гієна, — гірко сказав хлопець. — Хай, мовляв, дурні йдуть шукати! Без харчів пропадуть в горах. Ніхто не знатиме! Ох ти, мізерний тип!
— Славку, лаятися ні до чого, — ніжно мовила Ліна, взявши його за руку. — Що будемо діяти? Невже вертатися?
— Не вернуся, — вперто заявив Славко. — Тут лишилося в рюкзаці дві пачки цукру. Цукор ого який поживний! Його всі альпіністи беруть в гори. Трішечки води, трішечки цукру — і проживемо. А тим часом…
— Що, Славку?
— Знайдемо їх… Ти віриш, Ліночко?
Дівчинка не відповіла. Поглянула на глибоку прірву, на круту стежину, на урвисте сяйво снігових велетів у блакитному небі. Потім пішла в печеру і мовчки взяла свій рюкзак.
БЛУКАННЯ
Десь далеко-далеко квітучі долини, зелені дерева, широкі повноводі ріки, шумливі міста й села. Тут — цілком інший світ. Ніби на чужій планеті.
Кам’яний хаос. Здається, якийсь жартівник-велет пройшов по землі і, граючись камінням, навергав його в безладді купу на купу. Химерно поєднуються найдивовижніші барви: у судорожних обіймах предковічного вулканічного вибуху сплелися бузкові, чорні, червоні скелі. Сонце й вітер руйнують їх рік за роком, вік за віком, і вони роздирають вуста тріщин у німому воланні.
Льодовики заміряються в чисте безхмарне небо шпичаками списів, грають на сонці чарівливими веселками. Інколи трісне гігантський крижаний язик, зловісний гуркіт прокотиться над горами, замре десь у неосяжності. Посиплються від того лускоту самоцвітні сусілки, розіб’ються під ногами шукачів на міріади барвистих скалок. І знову тиша.
Не чути співу птахів. Вгорі — глибока синява. Знизу — сліпуча білизна.
— Славку, очі болять… ріже повіки…
— Це я винен, Ліночко. Треба було купити темні окуляри. Забув. Дивися під ноги. Не розплющуй очей повністю. Ну як — легше?..
— Дякую… легше…
— Хочеш їсти?
— Не хочу.
— Ти ж сьогодні не їла.
— Все одно… не хочеться. Мені здається, що я стала легка-легусінька! Ось-ось здіймуся… і полечу…
Славко, зітхнувши, скоса глянув на худеньку постать дівчинки, на її змарніле личко.
— Справді, як худа курка стала. Можеш полетіти. Дівчинка знеможено усміхається на той жарт.
— Славку… скільки вже днів, як той… утік?
— П’ять…
— Дивно, — мовила вона. — П’ять днів ідемо… такі гори, урвища… З’їли одну пачку цукру, а ще живемо…
— Сонце, — сказав Славко. — Космічне проміння. Деякі вчені кажуть, що в горах, високо над землею, їсти можна менше. А ще десь я читав, що люди зовсім можуть жити без грубої їжі… на воді…
— Ну, це вже…
— А що, — жартома сказав хлопець. — Все можливо. Он же Нанті нічого не їла. Сонцем жила.
— Так вона ж квіточка, їй досить проміння, — зітхнула Ліна. — Вона — казкова істота…
— А наші нащадки теж, може, стануть квітами. А що? Хіба не гарно? Живитися лише променями. Може, перейдемо одразу, Ліночко?
— Жартуєш.
Під променями сонця тануть крижані бурульки. Під черевиками тихо порипує сніг. Куди вони йдуть? Скільки ще йти?
— Де ми будемо сьогодні ночувати, Славку? Сніг же навколо?
— Виберемо скелю. З рюкзаків зробимо підстилку. Щоб не холодило. Спатимемо по черзі, щоб не замерзнути.
Зненацька почувся сильний гуркіт. Ліна від несподіванки притислася до хлопця.
— Що це?
Славко схопив її за руку, кинувся в заглибину між торосами. Виглянув назовні. Гуркіт наближався.
— Вертоліт, Ліночко! Кружляє над горами. Певно, шукає…
— Нас?
— Може, й нас. Це точно. Послали вертоліт.
— Що діяти?
— Не знаю.
Велетенська зелена бабка, оглушливо гримлячи, пройшла над торосами. Втікачі перезирнулися. Досить виступити на видне місце — на снігу їх одразу помітять. Підберуть. Нагодують. Одвезуть додому. Там покарають, зате все буде, як раніше. Без небезпеки, без турбот, без привиду голодної смерті. Без глибоких ущелин, без дрижаків на нічному морозі.
Дівчинка зітхнула. Одвернулася. Ніби й не було нічого в небі. Ніби й не з’являвся над ними вертоліт. І коли машина щезла за горами, Славко взяв Ліну за руку.
— Ходімо…
Знову кришталево-прозорі шпичаки, мерехтіння райдужних барв в торосах, одноманітні снігові поля. Скільки ще йти? Куди? Чи не химеру шукають вони?
— Славку… вже сім днів минуло?
— Сім. Ще є десять грудочок цукру.
— Якщо не знайдемо їх… пришельців… навіть назад не зможемо вернутися…
— Знайдемо.
— А як ні?
— Знайдемо, — вперто повторив хлопець.
— Ноги ослабли… важко йти… І холодно…
— Спочинь, Ліночко. Ось я зніму рюкзак, на ньому м’яко. Так тобі зручно?
Дівчинка сідає на рюкзак, складає тоненькі руки-цівки на коліна, дивиться в небо. Яке воно синє, синє. Ніби аж чорне!
— Чому таке темне небо, Славку?
— Бо розріджене повітря.
— Тому, певно, й коле в грудях?
Славко мовчить. Що йому сказати? Чим втішити? Десь в глибині душі бринить голос сумління, докоряє, а інший голос заспокоює, стверджує єдине рішення: йти до кінця! Інакше він зневажатиме себе, ніколи не простить!
— Славку… знову вертоліт над нами…
— Де?
— Глянь вгору…
Хлопець задер голову, помітив сріблясту машину. Вона хутко падала вниз.
— Ліночко, — схвильовано озвався хлопець. — Це не вертоліт!
— А що ж?
— Ти чуєш? Не гримить. Жодного звуку.
— Славку… може, це…
— Ліночко! ЦЕ ВОНИ!
Шалено застукало серце. Не віриться! Не може бути! А що, як правда?
Горять очі, бліднуть щоки від хвилювання. Погляд шукачів не одривається від дивного пристрою. Срібна чечевиця вже повільно сідає за близькими торосами.
— Біжімо!
Вони хапають рюкзаки, біжать. Широко розкриваючи роти, вдихають розріджене повітря, поспішають по скрипучому снігу. За бузковою скелею відкривається широкий крижаний майданчик. Там сидить казковий летючий корабель. Хлопець зупиняє дівчину, тягне її до скелі.
— Зажди. Гляньмо, що буде далі.
— А може, вийдемо? Вони нас побачать… вийдуть теж…
— Зажди! Треба глянути, які вони. О, дивись!
У сріблястому пристрої відчинився люк. В темному отворі з’явилася постать. Славко стиснув руку дівчинки:
— Глянь — схожий на людину!
Постать постояла непорушно, потім повертіла головою. Підстрибнула. Раз, вдруге. Поскакала до найближчої скелі. Торкнулася її рукою. З-під руки посипалися іскри. Впав на сніг шматок базальту. Постать нагнулася, взяла той шмат, поклала в своє нутро.
— Ліночко, — шепнув Славко. — По-моєму, це не людина… це робот…
— Звідки ти взяв?
— Глянь — рухи в нього механічні. Ховає каміння всередину. З пальців скачуть іскри…
— А може, люди всередині?
— Може. А може, там нікого нема, крім робота? Він сам літає сюди, досліджує, вертається на базу. Знаєш що?
— Що?
— Гайда в апарат. Заховаємося. Робот не помітить. А ми полетимо з ним на його планету…
— А там? Ми ж не знаємо, звідки він?
— Все’дно! Мислячі ж істоти його послали? Вони поможуть нам. Іншого випадку може й не бути! Треба користуватися! Згода, Ліночко?
— Згода!
Робот зник за скелею. Шукачі кинулися через снігове поле до апарата. Славкові здалося, ніби його обдало пружною хвилею теплого повітря. Дарма! Вже поряд отвір. Щось застерігало, зупиняло, не дозволяло. Пізно!
Пристрій похитнувся. Гучно залунала під кроками земних дітей металева підлога корабля. Матово-білі стіни, сферичний коридор, блиск розмаїтих вогняних вічок на стелі.
Двері з м’яким шурхотом зачинилися. Ліна зблідла, вчепилася в рукав Славка.
— Все… Назад не вийдеш…
Підлога захиталася під ногами. Шукачі попадали. Почувся тоненький пронизливий свист, який перейшов у потужну, дивовижну мелодію…
БЕЗОДНЯ
Посилювалася вібрація. Славко відчув, як все його тіло стрясає дрож. Серце калатало так сильно, що здавалося — не витримають груди. Він глянув на Ліну. В примарному голубому сяйві, що пливло від стін, видно було широко розплющені очі дівчинки.
— Що з нами? — прошепотіла вона.
— Не знаю…
— Чому підлога трясеться?
— Мабуть, якісь мотори… пошукаємо вікна… ілюмінатора…
Хлопець звівся на ноги, тримаючись за стінки, поміг встати дівчинці. Разом вони почали пробиратися коридором, що обвивав кільцем корабель. В одному місці прохід повернув праворуч, друзі опинилися в невисокому сферичному приміщенні. Посередині видно було два низькі крісла.
— Сидіння, — сказав Славко. — Корабель розраховано на людей…
— Де ж вони?
— Може, цього разу прилетів сам робот?
— Сядьмо. Я втомилася.
— Сядьмо, — згодився хлопець. — Подумаємо, що далі робити.
Славко поміг Ліні зняти з плечей рюкзака, звільнився від свого вантажу. Потім вони обережно сіли в крісла, оббиті м’яким покриттям ніжно-салатового кольору.
В ту ж мить стіни корабля розтанули, щезли. Ліна зойкнула. Перед ними розкрився неосяжний космічний краєвид, безодня неба. Чорно-фіолетова прірва сяяла міріадами зірок. Вони не мерехтіли, як на Землі, а промінилися спокійним рівним світлом. Серед зірок видно було рожево-жовтаве кружало Сонця. Можна було дивитися на нього незахищеним оком — сяйво не сліпило зору. А внизу — під ногами — пливла півкуля Землі. Вона поволі віддалялася, оберталася, показуючи покриту смугастими хмарами поверхню.
— Ми полетіли! — жахнулася дівчинка.
— Бачу, — прошепотів хлопець пошерхлими від хвилювання і остраху вустами.
— Куди ж вона нас несе… ця штука?
— Не знаю!
— Я боюся! Я хочу сісти назад!
Ледве встигла Ліна промовити ці слова, як похитнувся космос, зірки, Земля почала блискавично наближатися. Корабель помчав назад, до планети.
Ось він пробив хмари, густі туманні пасма промайнули мимо, гострі піки гір готувалися проштрикнути мандрівників. Дівчинка з жахом схопилася за руку товариша, закричала одчайдушно:
— Ой, розіб’ємося!
Чоло хлопця зросилося потом. Він гарячково думав: що діяти? Адже тут мусить бути управління? Може, автоматичне?
Гори летіли навстріч. Зараз буде страшне! Славко напружив уяву, ніби намагався відштовхнути фатальний удар. Назад, назад, в космос! Подалі від планети! Ми не хочемо вмирати!
І знову захиталося все довкола. Гори почали зменшуватися. Корабель пробив пелену хмар. Вийшов у зоряний океан.
Хлопець полегшено зітхнув. Глянув на Ліну. Вона затулила долонями личко, тихенько схлипувала від нервового напруження. Він торкнувся пальцем її чола.
— Ліно… що з тобою?
— Ми ще… не розбилися? — прошепотіла вона.
Славко засміявся. Одвів долоні від обличчя.
— Раз запитуєш, то ми ще цілі. Ми знову серед зірок.
— А куди ця штука летить?
— Не знаю. Головне, що він послухав нас.
— Хто послухав? — здивувалася Ліна.
— Корабель. Ти захотіла — він помчав до Землі. Я наказав — він послухав моєї думки, рвонув назад, у космос. Здорово?
— А що ж тепер?
— Хай летить, куди сам знає. Він, напевне, прилетить на якусь базу, де є господарі…
— А Земля? Ми повернемося?
Славко промовчав. Потім глянув на подругу.
— Ми так довго шукали, Ліночко… Хай летить. Ти тільки подумай — ми в космосі! Машина, мабуть, розумна. Бач, тут є чим дихати. Вони, може, схожі на нас. Я вірю, що з нами нічого поганого не станеться. Ти не бійся, Ліночко.
— Я не боятимуся! — витерла Ліна заплакані очі. — То я одразу злякалася від несподіванки.
— Глянь, Ліночко, яка Земля манюпусінька! Цікаво, куди він прямує?
Рідна планета швидко зменшувалася, губилася в космосі, стала схожа на зеленкувату блискучу вишню. Таємно мерехтіли зорі у безмежжі, всміхалося Сонце серед темної безодні, ледве чутно гули десь незримі прилади корабля.
— Славку… мені здається, що ми летимо од Сонця…
— Еге… Мабуть, на Марс… або ще далі…
— А що, як до іншої зірки? — з острахом запитала вона.
— Навряд, — похитав головою хлопець. — Це дуже далеко. На такому малому кораблі туди не долетиш. А якщо й туди — не страшно. Там же люди? Не пропадемо…
Дівчинка замовкла. Замислилася. В очах її грало сяйво далеких світів. У серце входив спокій — дивний, незнаний ще спокій. А таємничий корабель сріблистою краплею пронизував простір, несучи двох земних дітей на шлях казки…
МАРС
— Ліночко, ти чуєш мене?
— Чую…
— Якась планета попереду. Збільшується…
— Червона. А біля неї — зірочка…
— Не одна, а дві. Бачиш, бачиш?
— Бачу.
— Мабуть, це Марс. Їй-богу, Марс. А то — супутники. Фобос і Деймос!
Куля планети роздималася, закривала зірки. Чіткіше виділялися на глинистому тлі темно-сині пасма, ланцюжки плям, темні «моря».
— Що зробимо? — непевно запитала дівчинка. — Може, повернемо назад, у космос?
— Куди? Хай летить, як знає. У нього програма. Рано чи пізно він прибуде до своїх господарів.
Ліна лягла в крісло, затулила очі долонями. Славко теж дивився собі під ноги, хвилювався. Чому корабель приніс їх сюди? Невже на Марсі живуть мислячі істоти?
Минуло небагато часу. Чи, може, багато? Неможливо визначити його протяжність. Вуха немовби заклало ватою. Зникли всі звуки. Безмовність. Чекання. Нескінченне чекання…
Зрештою корабель похитнувся, завмер.
Славко глянув навколо. Зірок не видно. За прозорими стінами синіло холоднувате небо. По ньому пливли пасма ріденьких жовтавих хмар. На обрії темніли зубці низьких горбів.
— Ліночко! Ліночко! — покликав хлопець.
— Що? Де ми?
— На Землі… чи то пак… на Марсі…
Ліна розплющила очі, полегшено зітхнула, з її вуст зірвався вигук подиву. Вона довго розглядала краєвид чужої планети.
— Навіть не віриться. Наче вві сні. Ще ж тут люди не бували, а ми… прилетіли…
— А може, це й справді сниться?
— Вщипни мене! Ой, болить! Ні, не сплю, все насправжки! Славку, а що ж далі? Вийдемо?
— Спробуємо.
Славко встав з крісла, потягнувся, хруснув суглобами. Допоміг підвестися дівчинці. Одразу стіни стали непрозорими. Хлопець захоплено скрикнув:
— Ух і автоматика! Все зв’язане з людиною. Сів — одразу стіни стають прозорими. Щоб видно для керування. Встав — не видно. Здорово!
— Вийдемо. У мене аж ноги потерпли, хочеться походити. Може, зустрінемо їх?
Вони рушили коридором до вихідного люка. Уважно оглядали стіни, придивлялися до миготливих вогняних вічок на стелі. Де ж двері? Як знайти вихід? Скрізь гладенько, не видно й щілини. Мандрівники ткнулися в перегородку. Зупинилися. Швидко й безшумно розійшлися стіни. З’явився овальний отвір. Дихнуло зовні морозним повітрям. Ліна закашлялась, схопилася за груди.
— Важко дихати.
— Дуже розріджене повітря. Як на найвищих горах.
Славко ступив на кам’янистий грунт. Тупнув, підстрибнув. Оглянувся, усміхнувся дівчинці підбадьорливо. Вона теж вийшла з корабля.
— А як же наші рюкзаки? — запитала вона. Голос звучав глухо, ніби крізь вату.
— Не пропадуть. Там кілька грудочок цукру. Нащо вони нам? Ходімо, оглянемо околиці.
Під ногами тихо поскрипував рудий пісок. Дихалося важко. Повітря було холодне, сухе. Слабо гріло малесеньке кружало Сонця. В його примарному освітленні легенько похитувалися приземкуваті сині дерева, схожі на марево.
Славко зиркнув на срібну чечевицю корабля, на дерева. Облизав пошерхлі губи.
— А ти знаєш, чомусь їсти закортіло. А тобі?
— І мені. А ще — пити хочу.
— Пошукаємо?
— Давай.
Вони дружно рушили до заростей дерев. Під ногами розквітали фіолетовим цвітом якісь тугі м’ясисті рослини. Славко зірвав одну. Вона вп’ялася йому в пальці, пирснула коричневою рідиною. Сильно защеміло. Хлопець скрикнув від болю і почав обтирати руку полою куртки.
— Яка скажена! Гірше від нашої кропиви.
— А ти не чіпай! — засміялася дівчинка. — А то втрапиш у халепу.
— Думав, може, їстівна?
— Дивись, щоб ти не став… їстівним. Славко похмуро глипнув на подругу.
— А що… все може бути. Це — інший світ. Ми ж нічого про нього не знаємо.
Мовчки підійшли до дерев. На чорних оксамитних стовбурах химерно звивалося спіральне віття, широко розкривало віяла листочків назустріч променям Сонця. Між тими листочками блищали круглі горішки. Славко простягнув руку, торкнувся одного плоду пальцем, відсмикнув руку назад.
— Не кусається? — поцікавилася дівчина.
— Наче ні. Треба… покуштувати.
Він уже сміливіше зірвав горішок, поклав на долоню. Горішок не ворушився, не кусався, не протестував. Тоді хлопець взяв його на зуб, розкусив. Хруснула шкаралупа. З неї викотилося невелике бузкове зернятко. Славко повагався, потім махнув рукою.
— Слина котиться, так захотілося їсти. Хай — що буде!
Він пожував зернятко, проковтнув. В роті стало гаряче, плоди мали ніжний запах, як у трояндових пелюсток. Ліна дивилася на товариша, ковтала слину.
— Ну як?
— Як мед!
Дівчинка, почувши те, накинулася на сині дерева, почала обшморгувати рясні плоди. Славко помагав їй. Вони напхали повні кишені. Незабаром сиділи на кам’янистій кручі і наминали смачний марсіанський врожай.
Поївши, Славко вдоволено сказав:
— Не пропадемо.
— Атож! — згодилася вона. — Якби ще водиці…
— Пошукаємо. Глянь — там долина. Може, знайдемо джерело. Або потічок.
Шукачі рушили вниз. Минали сині плодові дерева, чорно-зелені чагарі, блискучі тремтливі лишайники, що покривали верхів’я горбів. В долині кучерявилися голубі трави чи, може, мохи. Між ними щось блиснуло. Славко схилився, гукнув:
— Вода!
Він вмочив палець, спробував на язик.
— Як лід. Джерельна вода.
Розгорнувши мохи, Славко набрав у долоню води, дав дівчинці. Ліна жадібно сьорбнула.
— С-с-с! Смачно! Ніколи не пила такої доброї води. Ще!
Напившись досхочу, мандрівники повеселіли.
— Тепер можна пошукати господарів.
— Марсіан?
— Атож. Господарі покажуть свою планету, ми їх розпитаємо про Світ Казки. Десь же є вчені, що запустили цю чечевицю?
— А мені додому закортіло, — зітхнула Ліна. Вона замріяно глянула в небо, в її очах заблищали сльози. — Там батьки знаєш як переживають!
— Ого, ще й як! — підхопив Славко. — Тільки ж нам не можна вернутися, доки ми не пройдемо казку до кінця…
— Ти не думай, — спалахнула дівчинка, — що я розкисла. То так, щось защеміло отут. Я не злякалася. Ні!
— Я знаю, Ліно. — Мені теж мариться рідне село, горби. Та тільки ми так далеко залетіли, що треба-таки знайти Планету Квітів. Ми не можемо забути про Нанті. Не журися! Раз почали шукати небувале — то знайдемо!
Вони поверталися до корабля, відшукуючи свої сліди на піску. По дорозі ще нарвали плодів. Біля густого куща з гарячими кривавими квітами Ліна зупинилася, захоплено скрикнула. Від квітів ішов задушливий пряний запах. Дівчина простягла руку до куща.
— Зажди! — застережливо гукнув Славко.
Довгі тонкі віти хитнулися вперед, обняли шию Ліни, потягли до себе. Вона заборсалася, закричала відчайдушно. Славко кинувся, хотів захистити. Кущ піднявся над грунтом, дихнув на хлопця задушливим смердючим туманом, поніс дівчинку в повітрі.
— Славку! — глухо крикнула вона. — Слав… ку…
— Ліно! — розпачливо закричав Славко, простягаючи руки до неї. — Ліночко-о-о!
Кущ із своєю жертвою зник за стіною дерев. Холод самотності охопив серце Славка. Він упав на блакитний килим мохів і заридав по-дитячому — голосно, нестримно…
Частина четверта
НЕБУВАЛ
РЯТУНОК
Що це — сон чи правда?
Де він? Що з ним діється?
Може, ось зараз прокинеться — і не буде довкола чужого краєвиду, химерних дерев, глибокого фіолетово-синього неба. І почується срібний сміх Ліночки, блиснуть привітом її очі, наче дві спілі сливи, зашумить над головою рідний ліс. Загавкає за парканом Герой, проводжаючи палких шукачів у дорогу за чарівною квіточкою.
Славко з божевільною надією піднімає погляд, дивиться довкола. Марення не минає. Все правда. Він у чужому світі, самотній. Прагнув добути казку, а лишився сам, загубив подругу. Що ж діяти, що придумати?
Він схопився, побіг до корабля. Якби хоч одна жива істота! Нехай навіть марсіани. Невже вони не зрозуміють, не допоможуть? Не може бути! На Землі навіть найчерствіші люди йдуть на виручку в небезпеці. Це саме повинно бути і в інших світах!
Срібна чечевиця, як і раніше, непорушно лежала на рудому пагорбі. Чорнів отвір люка. Славко на мить затримався біля входу. Може, спробувати розшукати Ліну на цьому кораблі? Адже він слухає команди і літає швидко. Аби тільки зуміти! Спочатку туди, де потвора схопила Ліну, а потім…
Хлопець вскочив до коридору. Люк безшумно зачинився. Славко добрався до керівної рубки, сів у крісло. І знову розтанули стіни, стали прозорими. Байдуже пливли багряні хмарини в далекому небі, хиталися в долині примарні дерева.
— Що ж діяти? Що робити? — прошепотів Славко. — Де шукати її?
— Яка-дія-потрібна? — пролунав поряд спокійний монотонний голос.
Славко сахнувся від несподіванки, злякано озирнувся.
— Хто це? — пробурмотів він. Невже йому вчувається?
— Це-я, — пролунала діловита відповідь.
Славко ще більше здивувався, але острах минув.
Він відзначив, що звук ішов десь згори. Певно, то був голос якогось робота або кібермашини. Але звідки він знає земну мову?
— Хто ти? — несміливо запитав хлопець.
— Друг, — карбуючи слова, пролунало згори. — Я-приніс-тебе-і-ще-одну-істоту-на-цю-планету.
Славко зрадів. Отже, це керівний робот корабля. Він розуміє мову. Можна з ним порадитися. Хвилюючись, хлопець сказав, уже вірячи в чудо:
— Ми вийшли, шукали їжі та води. Ліна торкнулася куща. Він виявився хижаком, який захопив її і поніс. Я не знаю, де вона, що з нею. Треба розшукати її.
— Хто-така-Ліна? — поцікавився робот.
— Подруга моя. Та, що летіла зі мною.
— Зрозумів. Друга-істота-ще-не-вернулася-на-корабель.
— Так, так. Чи можна знайти її?
— Можна.
— То прошу — хутчіше! Що мені робити?
— Сиди-спокійно-і-жди.
Прозорі стіни корабля знову затуманилися, стали непроникно-білими. Потім на них засяяли вогнисті розмаїті смуги, вони спліталися в густу сітку. З тих мерехтінь виникли образи марсіанських краєвидів. Дерева, горби, кратери, цирки, ямки, глибокі урвища та долини, вузькі джерела, що струменіли поміж чагарями. Краєвиди калейдоскопічно мінялися, погляд екранів заглиблювався все далі й далі.
Ось з’явився перед Славком густий гай блакитних дерев. Серед них багато кущів з кривавими квітами. Вони купчаться біля високої скелі, плавають в повітрі. На скелі підвішені якісь гігантські блискучі кокони. Кущі з червоними квітами старанно снували ще один кокон, привішуючи його до скелі.
— Паразитна-форма-життя, — сказав робот. — Нижча-еволюція. Живе-поїдає-живе. Запаси-біологічного-матеріалу.
— Це вона! — з жахом скрикнув Славко, вдивляючись у цей останній кокон. — Вони її вб’ють!
— Летимо-туди! — спокійно сказав голос.
— Швидше, — зітхнув тремтячим голосом Славко. — Скоріше, бо буде пізно…
Видіння далекої долини зникло. Стіни знову стали прозорими. Поверхня планети колихнулася, почала віддалятися. Славко побачив, як блискавично пропливали під кораблем пустелі Марса, подзьобані кратерами, та мізерні зарості. Десь недалеко заблищали серед пісків шпилі дивних будівель, руїни концентричних стін.
— Сліди-діяльності-розумних-істот, — сказав голос. — Було-високе-життя. Тепер-перерва-еволюції.
— То що? Марсіан нема? — сумно запитав Славко. — Вони загинули?
— Ні-є. Але-їх-мало. Планета-холодна. Мало-енергії-від-Сонця. Вони-шукають-нових-шляхів-розвитку.
— А чому ти залишив на Землі свого господаря? Чому полетів з нами?
— Господар-мисляча-істота. Той-не-господар. Механізм. Перевага-мислячій-істоті. Ввійшли-люди. Про-грама-польоту-на-Марс. Дослідження.
«Тепер зрозуміло, — подумав Славко. — Хоч керівний робот корабля й уміє розмовляти, але самостійного думання у нього не дуже багато».
— А звідки ти знаєш нашу мову?
— Я-ловлю-образ-слова. Маю-універсальний-перекладач. Дуже-просто.
Хм. Для нього дуже просто. А на Землі лише мріють про таке.
— Прибули, — сказав голос. — Треба-звільнити-мислячу-істоту.
Славко побачив, як заметушилися біля скелі літаючі кущі. Вони вишикувалися тісною лавою, настовбурчилися, огорнулися туманною хмариною, захищаючи свою здобич. Ліна вже була спеленута прозорими тонкими нитками і підвішена поряд з другими коконами до скелі.
— Треба забрати її, — захвилювався хлопець.
— Буде-зроблено, — запевнив робот.
З стінок корабля виринули дві механічні руки і обірвали нитку. Потім вони обережно внесли кокон з людиною до отвору, поклали на підлогу.
— Тепер-дій-сам, — повідомив голос.
Славко метнувся до вихідного люка. Схилився над непорушною постаттю, яка лежала на підлозі. В сяйві блакитних вічок, що миготіли на стелі, хлопець побачив бліде обличчя подруги, її чорні страдницькі очі.
— Задихаюся, — прошепотіла вона. — Нема… повітря…
Славко добув з кишені складаний ножик, розкрив його, тремтячими руками почав розпанахувати пружні слизькі ниті. Нарешті дівчинка вільна. Вона поворушила зомлілими руками, сіла на підлозі, жалібно заплакала.
— Я так… злякалася…
— Ще б не злякатися, — пробубонів Славко, приховуючи ніжність за суворим виглядом. — Повісили тебе коптитися на сонці, як тараню.
— Ти ще й насміхаєшся?
— А чого ж полізла до куща, не знаючи, що він та як?
— А ти теж схопився за гілку, яка вжалила тебе. Забув?
— Ну, добре! — полегшено усміхнувся хлопець. — Квити! Який я радий, що ти жива й здорова!
— А звідки ти знав, де я?
— Не я, а керівний робот корабля. Розумна машина.
— Ну? — здивувалась вона. — То, може, він нам поможе вернутися додому?
— На Землю?
— Атож. Славку, адже нічого ніде. Темно, страшно, порожньо. Вернемося, покажемо корабель. Нам повірять. Приготують велику експедицію, може, й ми полетимо. Тільки вже з ученими…
— Що ж, — важко зітхнув Славко. — Може, ти правду мовиш. Спробуємо вернутися. Тут на кожному кроці смерть. Один раз врятуєшся, інший раз — амба. Вставай, ходімо!
Хлопець повів дівчинку до каюти. Вона знеможено сіла в крісло, простягла зомлілі ноги, з насолодою потяглася. І коли за прозорими стінами з’явилося зображення скелі з повислими на ній коконами, Ліна з огидою скрикнула:
— Тікаймо звідси, скоріше!
— Тепер вони не страшні! — заспокоїв Славко.
Летючі кущі люто наскакували на сріблисту чечевицю, яка так несподівано одняла у них поживу, але, зустрічаючи незримий захист, відлітали до скелі.
— Чужий світ, — прошепотіла дівчинка. — Не видно людей. Наскільки наша Земля прекрасніша! Тут холодно, неприємно.
— Який-буде-наказ? — поцікавився голос робота.
— Це він? Робот? — вражено запитала Ліна.
— Він, — кивнув Славко. — Твій рятівник. Ми хочемо додому, — наказав він, поглядаючи вгору. — Лети додому.
— Слухаю, — сказав голос. — Прийнято.
Пустеля попливла вниз, високі скелі розтанули в бузковій імлі, хащі дерев, хижі кущі з кривавими квітами — все щезло в безвісті. Потемніло небо, спалахнуло яскравими зорями. Марс видався тепер гігантською чашею, вкритою рудуватим туманом.
Ліна тримала хлопця за руку, дивилася йому в очі.
— Не віриться… Чи було це… чи ні?
— Мені теж не віриться.
— Які химерні світи, незбагненне життя. Але я не побоюся. Я знову хочу летіти. Тільки, може, пізніше, коли буде більше сили і вміння. А тепер — спати, спати…
— Мене теж хилить на сон, Ліночко. Я розбуджу тебе, як вернемось додому. Спи…
ПЛАНЕТА НЕСПОДІВАНОК
Славко незчувся, коли й заснув. Йому ввижалися крізь дрімоту рідні ліси, лілеї на болоті, чорні галки на весняній пахучій ріллі, суворе обличчя батька — коваля Трохима. Чувся веселий дзвін молотка, а потім чомусь — курликання журавлів. Десь зовсім поряд гомоніли знайомі люди, звучала докірлива мова баби Оришки, а потім війнуло теплим вітром з Дніпра. Гудуть серед трави тигристі джмелі, радісно заливається жайвір у небі, шепчуть про щось своє трави і квіти, бринить пустотливий потік. Хочеться кинутись у прохолодну ріку, покупатися. Ось зараз він розплющить очі, підхопиться на ноги, разом з Ліною кинеться бігом, бігом до берега…
Що таке? Де це вони?
Корабель вже не в космосі. Він стоїть на Землі. Та де саме? Чому за стінами такий дивний краєвид? Сріблисті плакучі дерева, прозоро-бузкові озера, на тім березі чудесні сферичні будівлі.
— Ліно, вставай! Ліно!
— Га? Що?
— Ми прилетіли…
— Додому? Ой, як здорово, Славку!
— Та яке там додому, — розгублено мовив Славко. — Глянь — довкола які чари. На Землі такого нема.
— Це-не-Земля, — пролунав металевий голос згори. — Ви-наказали-додому. Я-повернувся-додому. Це-планета-Ра. По-земному-Юпітер.
— Юпітер! — скрикнув Славко. — Оце так! Скоріше вийдемо назовні. Може, побачимо людей. А то з ним, — він кивнув угору, — не домовишся. Ми сказали — додому, а він одтарабанив нас хтозна-куди!
— Треба-точно-висловлювати-думки, — стримано відповів голос керівного робота. — Прошу-залиши-ти-корабель. Я-мушу-летіти-на-базу-перепрограмуватися-й-поповнити-енергію. Бажаю-успіху.
Шукачі захопили свої рюкзаки, несміливо вийшли із срібної чечевиці. Корабель одразу легко піднявся в повітря, поплив над їхніми головами, зник за смугою дерев.
Діти почали оглядати краєвид. Вони стояли серед великої галявини, зарослої блакитно-бузковою травою. Тут і там зірками розквітали вогнисті квіти, знову зникали, ніби ранкові роси переливалися райдугою проти сонця. Небо було якесь примарне, блідо-блакитне — густо-імлисте до обрію і ясніше в зеніті, а над головою мерехтів гігантський ніжно-рожевий диск Сонця.
— Щось не те, — дивуючись, прошепотів Славко.
— Що не те?
— Не може бути, щоб це Юпітер…
— Чому?
— Та згадай же, що ми читали про Юпітер? Тисячу кілометрів аміачно-метанової атмосфери, вихорі, урагани, тиск неймовірний. Температура — сотні градусів нижче нуля, тяжіння втричі більше, ніж у нас. А тут є кисень, бо ми ж ним дихаємо. Ще й яке запашне повітря, наче після грози! І тяжіння нормальне, легко ходити.
— Це правда, — кивнула дівчинка, спантеличено дивлячись в небо. — Бо й Сонце он яке велике! А Юпітер же далі від Марса. З нього Сонце повинне здаватися зовсім манюсіньким…
— Невже робот набрехав? — Славко розгублено почухав потилицю, на обличчі його позначався неспокій. — Не може бути! Машина не повинна брехати.
— Що ж діяти, Славку? До кого б нам звернутися?
— Пошукаємо людей… господарів планети, — сказав хлопець. — Вони скажуть, куди ми потрапили. Може, тут ми дізнаємось і про Планету Квітів.
— Згода, — зраділа Ліна. — Тільки дивися, щоб не сталося так, як на Марсі.
— Це ти дивися, — повчально сказав Славко. — Не хапайся за дерева та плоди, не перевіривши.
Вони завдали рюкзаки на плечі, рушили до озера. На березі біля невеликого човника поралася людина. Справжня людина! На ній було щось схоже на шорти блідо-зеленого кольору, а торс — оголений. Могутнє тіло незнайомця вилискувало райдужно під променями Сонця, воно було небачено гармонійне і прекрасне.
— Глянь, — прошепотіла дівчинка. — Людина…
— Угу, — зітхнув Славко. — Тільки гарніший за наших людей. Дивися, як він рухається. Наче гімнаст.
— Гукнемо його?
— Спробуємо.
Славко, трохи повагавшись, крикнув:
— Послухайте! Не знаю, чи ви розумієте мене. Ми — з іншої планети…
Незнайомець на якусь мить повернув обличчя до дітей, приязно усміхнувся, вітально помахав рукою. У великих фіолетових очах не відбилося ні подиву, ні навіть цікавості. Він стрибнув до човна, схожого на казкову іграшку, загойдався на воді. Піднявши руки, мов крила, щось заспівав. Луна від його співу прокотилася над озером, мелодійно вернулася назад. Човен рушив з місця, ледь торкаючись води, незнайомець був схожий на міфічну істоту, що бавилася таким незвичайним способом, радіючи своїй силі, красі, могутності.
Він зробив велике коло над водою, з шумом промчав повз дітей Землі. Трохи стишивши хід човника, глянув на гостей, вуста його не ворухнулися, але шукачі почули приязний голос:
— Я вас зрозумів, браття! Як і всіх мислячих. Чого ви бажаєте?
— Ми б хотіли порозмовляти з вами! — схвильовано мовив Славко. — І повернутися на рідну планету!
— І розпитати дещо, — додала дівчинка.
— Питайте, — весело засміявся незнайомець. — Питайте простору, дерев, квітів. Все, що треба, вони вам скажуть. А на рідну планету повертайтеся так, як прибули сюди. Бажаю щастя! Я поспішаю на побачення, браття. Я радію! Мене покохала чарівна Уолла! Я щасливий!
Він розігнав човника так сильно, що одірвався від поверхні озера, піднявся в повітря, ковзнув веселковим привидом над срібнолистими плакучими деревами і щез в імлистій далині.
— Оце так, — пробурмотів Славко. — Наговорив. Питайте дерев, квітів. Може, насміхається?
— Та ні. Він добрий — моє серце відчуває.
— Каже — повертайтеся так, як прибули. Так, ніби на трамваї проїхалися.
— А може, для них воно так і є. Може, вони звикли до відвідин інопланетян? Ти бачив — він глянув на нас, ніби на дерево або на камінь.
— А ще ти помітила — він не розтуляв рота, а ми чули його слова?
— Може, ми чули його думку?
— Мабуть.
— Славку, а мені чогось так хороше стає! І ніби за спиною крила виростають… легко, радісно… Мені подобається ця планета… як би вона там не називалася. Вона якась приємна!
— І мені, — кивнув Славко. — Але ж треба пошукати людей. Хтось нам повинен допомогти.
З води зненацька виринула голова рибини, поволі попливла до берега.
— Глянь, глянь! — закричав Славко. — Яка велетенська ри9а!
Риба підскочила над водою, пролетіла над головами шукачів. Вони порозкривали роти від подиву, спостерігали за нею.
— На Землі є літаючі риби, — сказав хлопець. — Але так довго не літають. Вискочать і падають.
Рибина наблизилась, затріпотіла прозорими крильцями над головою Славка. Заплямкала круглим ротом.
— То на Землі, — повчально сказала вона. — Там нижча еволюція.
Діти отетеріли. Мовчали, перезиралися. Рибина зробила ще одне кільце в повітрі, знову зупинилася, помахуючи райдужними крилами.
— Це ти говориш? — нарешті спромігся на слово Славко. — Чи, може, нам здалося?
— Я, — озвалася рибина. — А хіба що?
— Як же так? А хто тебе навчав?
— Родичі, — дивуючись, відповіла рибина. — Друзі. Я народилася, а потім мене навчали. А тебе не родичі?
— Угу, — сказав спантеличений хлопець. — Але я не знав, що риби можуть розмовляти. У нас на Землі…
— А, — грайливо перебила рибина. — То ви з Землі? Тоді ясно. У нас, на Ра, все інакше. Тут розмовляють і тварини, і люди, і риби, і птахи. Навіть деякі рослини і квіти. Дивіться, вивчайте, дивуйтесь. Бажаю радощів!
Рибина весело метнулася понад берегом, з розгону пірнула у воду, попливла.
— Оце так, — похитавши головою, сказав Славко. — Якби у нас таку рибину виловив, то, мабуть, з переляку б умер!
— Здорово, — засміялася Ліна. — Принести б таку рибу у шкільний акваріум. Приходить Світлана Григорівна — наш біолог, — і тут рибина каже їй, висунувши носа з води: «Доброго ранку!»
— Ха-ха-ха, — весело заливався хлопець. — А вона — бац! — і в крісло! «Нашатиру мені, нашатиру!»
— А я б хотіла, — задумливо мовила дівчинка, — щоб наші тварини розмовляли. Собаки, наприклад. А то дивиться, дивиться тобі в очі, аж проймає поглядом, а сказати не вміє.
ДРУГ
Блідо-блакитний будинок, зроблений з непрозорого матеріалу, схожого на пластмасу, весь був увитий срібнолистим в’юнком з рожевими квітами. Діти ввійшли до широкого овального входу, прислухаючись, оглядаючись. Ніде нікого. Ні душі!
— Що таке? — дивувалася дівчина. — Наче вимерли.
— Тсс… Цить! Хтось-таки є.
В просторій сферичній залі біля стіни стояв середній на зріст хлопець, одягнений в зеленкуваті штанці вище колін і блакитну безрукавку. Він мав кучеряве ясно-фіолетове волосся і матово-бліде обличчя з рожевими вустами. Хлопець тримав у руках тонку трубочку, з неї пирскала цівка барвистого туману, лягала на стіну розмаїтими кольорами. Він, певно, творив картину. Вже видно було імлисту далину, велике світило, химерні дерева, літальні апарати в просторі.
— Молоденький, — шепнула Ліна. — Такий, як ми.
— Легше буде познайомитись, — додав хлопець.
— Глянь, яке в нього волосся. Наче пофарбоване.
— Та ні. То таке природне.
Славко кашлянув. Хлопець озирнувся, здригнувся. Потім на його обличчі позначився легкий подив, він вітально підняв руку.
— Я гадаю, що господарі прийшли, — почувся в просторі мелодійний голос.
— А ти — не господар? — все ще хвилюючись, запитав Славко.
— Ні. Я з Сонячної Спілки. Третій сектор. Я втік.
— Як утік? — здивувалася Ліна. — Від кого?
— Наші вивчали історію минулих віків. А мені стало сумно. Тоді я створив свого двійника — біокібера. Хай він послухає. А сам втік. І вирішив зробити оцим господарям подарунок — картину. Вам подобається?
— Здорово! — похвалив Славко. — А вони просили тебе?
— Та ні. Я сам. Хочеться зробити приємне людям…
— Він добрий хлопчина, — прошепотіла Ліна. — Може, й нам у пригоді стане?
— Заждіть, заждіть, — зацікавився хлопець. — А хто ви такі? Чи не з іншої планети?
— Вгадав, — зрадів Славко. — Ходимо, ходимо — ніхто не допоможе. Так ми сюди, думаємо: хтось стрінеться, розкаже, що і як і що нам робити!..
— А звідки ви? — здивувався хлопець. — Де ваш корабель? Де старші космонавти?
— Ми з Землі.
— Як з Землі? — збентежився хлопець. — Там ще нема потужних космольотів. Як же ви…
— А ми — на вашому кораблі, — пояснив Славко. — Були в горах. Бачимо — срібний диск, такий круглий. Вийшов робот, кудись поскакав. А ми — в люк. Корабель і полетів. Побули на Марсі, а звідти — сюди. А корабель десь полетів, ми й залишилися самі по собі…
— Ой, здорово! — затанцював хлопець довкола шукачів. — Ой, які ви молодці! Оце так мужність — летіти в чужі світи на інопланетному кораблі! Як це ви додумалися, як зважилися?
— У нас — мрія, — щасливо усміхаючись, сказала Ліна. — Якби не мрія — ми б не полетіли.
— Яка мрія? — поцікавився хлопець.
— Казкова.
— Розкажіть мені.
— Славку, розкажи йому все.
— А ти допоможеш нам? — запитав Славко.
— Все, що зможу, — скрикнув хлопець. — Клянуся Сонцем, що зроблю все! Ось моє серце — воно ваше! Ім’я моє- Рон.
Шукачі назвали свої імена, Рон усміхнувся приязно, поплескав по плечу Славка, лагідно торкнувся долонею плеча Ліни. Підморгнув — зовсім так, як це роблять земні хлопці. Потім на мить замислився, на його високому чолі прокотилася хмаринка задуми.
— Ви, мабуть, їсти хочете?
— Як вовки, — проковтнувши слину, сказав Славко.
— Які вовки? — не зрозумів Рон.
— А наші, земні вовки. Хижаки такі є…
Хлопець весело засміявся, поблискуючи ясно-фіолетовими очима. Потім метнувся до стіни, щось натиснув. Відчинилася ніша. Рон дістав з неї два червонобокі плоди, подав новим друзям. Ліна одразу гризнула прозору шкурину. Бризнув пахучий сік. Солодка рідина потекла до рота.
— Ой, як смачно! — видихнула вона. — Аж у голові паморочиться!
Плоди сподобалися й Славкові. Від них прояснилася свідомість, щезла втома, в тілі попливла хвиля бадьорості. Рон відчинив ще одну нішу, приніс два райдужні костюмчики, подав їх мандрівникам. Вони взяли, дивуючись.
— Нащо це?
— На згадку про Ра, — пояснив хлопець. — Одягнете. Не горять у вогні, не пропускають холоду. А свої залишите мені. Для музею.
— Таке дрантя — у музей? — скептично запитав Славко.
— Аякже. Вбрання дітей Землі! — захоплено мовив Рон. — Та це буде найкращий експонат нашого музею.
За кілька хвилин Славко й Ліна набули святкового вигляду. Нове вбрання підкреслювало стрункість юних тіл, було зручне й прохолодне. Рон милувався новими друзями, ходив довкола, вдоволено торкався пальцями їхніх плечей і рук.
— А тепер — говори, — попросив він Славка. — Розкажи про вашу мрію.
Славко, хвилюючись і збиваючись, розповів про все, починаючи з появи двох болідів над селом і кінчаючи прощанням з Нанті. Сказав про дивний заповіт чудо-цвіту, про якусь трагедію Планети Квітів, яка гине і якій треба допомогти. В чому та трагедія, і чим допомогти — невідомо. Шлях казки повинен привести до розгадки…
Очі Рона темніли, сповнювалися глибокою серйозністю. Він уже не здавався веселим хлопчиськом, а мудрим і навіть суворим чоловіком. Розповідь Славка вразила його, схвилювала до глибини душі. Він схопився з крісла, в якому сидів, слухаючи оповідь, підійшов до Славка, обняв його.
— Я готовий померти, аби допомогти вам, мої друзі. Що ж ми зробимо? Планета Квітів… В дитинстві я чув казки про неї. Треба запитати в Просторового Інформатора. Ходімо.
— В кого ти запитаєш? — не второпав Славко.
— Побачиш сам. Це недалеко.
Вони вийшли з будиночка. Рон підійшов до сріблистого дерева, прихилив до себе віть з рожевою квіткою. Тремтливі пелюстки її розгорнулися віялом, замиготіли веселими переливами.
— Кохана квітко, — приязно сказав Рон. — Зв’яжися з простором. Канал Всепланетного Інформатора…
— Коханий друже, — срібнодзвінно відповіла квітка. — Готово! Я жду запитань.
— Він розмовляє з квіткою, — шепнула Ліна. — Чудо!
— Тихо, — поклавши пальця до вуст, прошепотів Славко. — Не заважай!
— Що скаже Просторова Пам’ять про Планету Квітів? — запитав Рон. — Чи є Планета Квітів у Системі Сонця?
Одна мить очікування. Пелюстки здригнулися, почулася відповідь:
— Планета Квітів — перше від Сонця небесне тіло. Туди космольоти Ра навідувалися двічі, але дуже давно. Еволюція середнього рівня мислення, нетехнічна, обмін — енергетичний, променевий. Показати зображення мислячої істоти?
— Покажи, люба квітко, — попросив Рон.
Довкола пелюсток спалахнув блакитний ореол, поволі густішав, став синювато-молочним, перетворився в непрозорий диск. На ньому з’явилися зображення: червоно-чорна поверхня і над нею — квітка, схожа на морську актинію. Тремтливі пелюстки ворушилися, ніби під вітром, мерехтіли іскрами. Квітка пропливла, зникла. Екран розвіявся в просторі, почулося запитання:
— Ви задоволені?
— Дякую, квіточко. Все.
Повернувшись до земних друзів, хлопець запитально глянув на їхні здивовані обличчя.
— Ти запитував у квітки? — озвався Славко. — Звідки вона знає?
— Не вона, — пояснив Рон. — Будь-яке дерево чи квітка поєднані з простором. А в просторі зосереджена вся інформація нашої планети, записана в магнітному полі. Ми навчилися користуватися нею. Кожне дерево має міріади клітин, є складною системою. Наша наука вміє керувати цими системами так, як ви на Землі розумними машинами.
— Біоніка, — озвалася Ліна. — У нас теж почали вивчати мудрість природи. Пам’ятаєш, Славку, нам Максим Іванович розповідав?
— Рон, — з благанням мовив Славко. — То ми можемо полетіти на Планету Квітів?
— Це дуже важко, — задумливо відповів Рон. — Біля самого Сонця…
— Невже Меркурій?
— Меркурій — перепитав Рон. — А, це Планета Вогняних Вихорів. То ви знаєте її як першу планету? А ми відшукали планету ще ближче — світ кристалічного життя. А Планета Квітів — ще далі, майже в обіймах Сонця.
— То за Меркурієм є ще дві планети?
— Дві. Ви їх не бачите.
— Скажи, Рон, а ваша Ра — це Юпітер?
— Юпітер. А хіба ви не знали?
— Робот сказав нам, — ніяково мовив Славко. — Та тільки ми вийшли з корабля — почали сумніватися…
— Чому?
— Бо вчили про Юпітер зовсім інше. Гігантська планета, непрониклива, густа та ще й отруйна атмосфера, низька температура. І Сонце… Сонце повинне бути малесеньке, а воно он яке велике. І весь час у зеніті. А Юпітер же швидко обертається.
— Сонце справді звідси видається маленьким, — згодився Рон. — Якщо дивитися з космосу. Ми зробили всепланетні магнітні лінзи, посилюємо радіацію Сонця і робимо так, щоб воно було для всіх ділянок планети в зеніті. А захочемо сутінок — утворюємо їх штучно. Тяжіння на планеті невелике, а те, що ви вивчаєте на Землі, — то ефект гравітації всієї системи. Зовні ви бачите метан, аміак, а тут, на поверхні, створено гарні умови для життя мислячих істот…
— Не вкладається в голові, — мовила Ліна.
— Треба звикати, — дружньо відповів Рон. — Космос такий розмаїтий у своїх виявах, що мислити його однотипно — смішно. До речі, люди Землі — наші родичі. Вам не дивно слухати про це?
— Як це можливо? — запитав Славко.
— Розповім в польоті, — сказав Рон занепокоєно. — Я захопився вашою пригодою і не хочу зволікати. У мене тут корабля нема. А в господаря будівлі є я бачив у ангарі. Гарний універсальний космоліт для мандрівок між планетами. Без дозволу його брати не можна. Та для вас я це зроблю.
— А тобі потім… попаде? — обережно запитала Ліна.
— Ще й як! — зітхнув Рон. — Та хай! Я не боюся кари. Аби помогти друзям! Ходімо.
Вони вийшли з будівлі, минули густий сад з пірамідальними фіолетовими деревами, зупинилися біля срібної чечевиці, схожої на ту, якою вони летіли, але набагато більшої. Відчинився люк. Друзі ввійшли до корабля. Опинилися у керівній каюті. Сіли в крісла. Стіни корабля стали прозорими. Рон був мовчазний, заклопотаний. Він зосередився, видно було, що хлопець ввійшов у контакт з керівним роботом корабля. Сад і будівля попливли вниз, почали віддалятися, під космольотом розгорнулася неосяжна панорама планети — ріки, озера, далеке бузкове море, шпилі чудових споруд.
— Мало ми бачили, — прошепотіла Ліна. — Мало взнали. Хотілося б ще побути на Ра, познайомитися з їхніми людьми…
— Ви ще повернетеся, — пообіцяв Рон. — Діти Землі будуть нашими гостями і друзями. А тепер слухайте. Я розповім вам космоісторію нашої планети…
Корабель безшумно пронизував імлисту атмосферу, поверхня Ра пропала десь далеко внизу, Сонце зменшувалося, вгорі чорніло небо. Космоліт вигулькнув з крутих вихорів зеленкуватого газу, його охопила чорна безмір з вогнистим розсипом зір. І хоч діти Землі вже бачили такий краєвид, велич космосу знову захопила їх, змусила завмерти в безмовному зачудуванні.
— Курс — до Сонця, — сказав Рон. — Корабель сам вибирає шлях. Ми спочатку зупинимося на Планеті Вогняних Вихорів. Там зорієнтуємося. А тепер — моя розповідь…
КОСМОІСТОРІЯ РА
Життя на Ра виникло давно-давно, ще тоді, коли Сонце було блакитним гігантом. Ближні планети — Меркурій, Земля, Венера — були обпалені жахливими вогняними потоками, на них виникали лише якісь організовані кристалічні структури. А Ра-Юпітер зігрівався вдосталь променями світила, мав безліч органічних форм, які швидко розвивалися і прийшли в своїй еволюції до мислячої істоти — людини.
Минали віки розвою. Над планетою з’явилися апарати, що опанували повітряну стихію, в космос вийшли кораблі. Та ось учені астрономи повідомили, що Сонце готується вибухнути. Лихо було не в тому, що вогняна хвиля вибуху мусила знищити все живе на планеті, — наука і техніка могли зберегти все необхідне в підземних печерах, — загроза йшла з іншого боку. Після космічного вибуху Сонце мало стати жовтим карликом, його енергії вже не вистачило б для Ра. Планета повинна замерзнути, захолонути.
Так і сталося, як передбачили вчені. Настав критичний час. Сонце почало розширюватися, охоплювало все небо. Люди ховалися в глибини планети. Вихор прокотився в космічну безмір, змів з Ра все живе. Минув час. Вчені Ра вийшли на поверхню. Мертва планета була покрита густою імлистою атмосферою. Крига, запустіння, смерть. Сонця не видно було за величезними густими хмарами.
Кораблі Ра вийшли в космос, запрацювали дослідники. Сонце стало маленьким, жовтим, воно вже не могло зігріти планету.
Почалися пошуки виходу. Вчені запропонували два проекти. Один — переселення на іншу планету. Обрали Землю — її Сонце добре зігрівало, там можна було створити нову цивілізацію. Інший проект передбачав довголітню перебудову клімату Ра. На це повинні були піти неймовірно великі ресурси, невтомна праця протягом століть, відмова від далеких польотів, від особистого щастя і насолоди, які могла дати розкішна природа нової планети.
Частина людей вирішила переселитися на Землю, вони не вірили в майбутнє Ра. їх не вмовляли. Один із супутників Ра було переведено на орбіту довкола Землі, ви його знаєте як Місяць…
— Як? — скрикнув Славко. — То Місяць — велетенський корабель чи лабораторія?
— Майже так, — кивнув Рон. — І навіть більше. Те, небесне тіло потрібне було не лише для переселення, а й для регулювання обертання Землі, для зміни клімату і ще для деяких експериментів, про які я не можу казати. Слухайте ж далі…
Переселенцям допомогли посіяти квіткові рослини, дали необхідні апарати, книги, інформацію. А пізніше сталася катастрофа. В зв’язку з тим, що до Землі наблизилося таке велике тіло, як Місяць, на тій планеті почалися геологічні збурення, землетруси, опускання материків. Підземні поштовхи знищили культурні центри наших колоній. Потомки Ра втратили високу культуру, науку, зберегли тільки легенди про своє перебування в якомусь чарівному світі, який вони втратили.
Ра не могла їм допомогти. Планета була поглинута небувалою перебудовою, жоден космоліт не виходив за межі атмосфери. Минули віки, і люди вийшли з підземель. Сконцентрована енергія Сонця знову зігрівала Ра; так почалася нова прекрасна спіраль еволюції яка не скінчилася й досі. А Земля розвивалася незалежно. Там люди забули про своє походження, створили релігійні міфи, довго жили принижено й дико і лише пізніше з мукою і стражданням почали наново відкривати те, що раніше знали предки.
— Наче казка, — сказала Ліна. — Захоплююче!
— А я вже читав про такі гіпотези, — мовив Славко. — Наші деякі вчені пишуть, що люди Землі мали інопланетну батьківщину. Але чому ви не з’явитеся відкрито? Чому не дасте нам свої знання?
— Не можна, — заперечливо похитав головою Рон. — Ми порушимо вашу волю. У вас тепер цілком інший шлях. Ви ніби незалежна сім’я. З’явимося відкрито ми — пошкодимо вашу еволюцію. Хтось захоче скористатися нашими винаходами для руйнації…
— Це правда, — кивнув Славко. — На землі ще є такі люди.
— От бачиш, сам розумієш. Але досить про те. Нас чекає Планета Квітів. Сонце наближається…
ВОГНЯНІ ВИХОРИ
Сонце виросло на чверть неба. На його сліпучому тлі з’явився темний диск. Космоліт прямував до нього. Довкола планети видно було золотистий ореол він вихрився і вібрував. Корабель сповільнив політ, знизився. Сонячна сфера заховалася за обрієм, стало темно. Тільки в небі вирували багрові хмари, страхітливі блискавиці розтинали сутінки, вирізьблюючи внизу велетенські тріщини, що розпанахували кам’янисту поверхню Меркурія.
— Справжнє пекло, — озвалася з жахом дівчинка.
— Хто може тут жити? — із сумнівом сказав Славко. — Пустеля.
— Жити можна скрізь, — заперечив Рон. — Скільки різних умов — стільки градацій життя.
— Невже тут є мисляче життя? — здивувався Славко.
— Ви побачите його.
— Хіба з ним можна порозумітися?
— Порозумітися можна з ким завгодно, — серйозно сказав Рон, — навіть із скелею.
— Так говорила Нанті, — шепнув подрузі Славко.
Космоліт пірнув униз, плавно промчав над низькими розтрісканими скелями, над гігантськими кратерами, сів на пласкій вершині якогось вулкана. То тут, то там видно було спалахи червоних та багрово-вишневих вогнів. Вони звивалися тугими спіралями, спліталися докупи, знову розходилися. Інколи можна було спостерігати поєднання кількох десятків таких пломенистих утворів, вони закручувалися у шалений вихор, стовпом здіймалися до неба, котилися над планетою або розкрученою дзиґою зависали у просторі.
— Що це? — запитав Славко. — Вулкани… чи гейзери?
— Вогняні вихори, — пояснив Рон. — Жителі планети.
— Розумні?! — скрикнула Ліна.
— Так. Наші вчені вже з ними спілкувалися. Це дуже мудрі істоти. Тільки в них напрям еволюції не такий, як у нас. Нема техніки, нема будівель. Вони пізнають світ через електромагнітне поле, через простір. Безпосередньо. Ось… наближаються… Бачите?
За прозорими стінами космольота виникло кілька вихорів. Вони збільшувалися, закривали простір, всередині їх з’являлися зеленкуваті спіралі. Вихорі припали до стін корабля. Перед враженими шукачами замерехтіли іскри.
— Вони звертаються до вас, — почувся голос керівного робота згори. — Вони вітають гостей. Запитують, куди прямуєте?
— Скажи — до Планети Квітів, — мовив Рон. — Скажи, що ми шлемо вогняним вихорам щире вітання.
Настала мить тиші. Танцювали барвисті іскри за стінами. А тоді — сухий голос керівного робота:
— Вогняні вихори турбуються. Планета Квітів поневолена якимись напасниками. Раніше вона спілкувалася з Вогняними Вихорами, а тепер мовчить. Інколи чути слабкі сигнали, вони показують занепад мислячого життя Планети Квітів.
— Тим більше треба туди летіти, — стурбовано мовив Рон. — Може, ми їм станемо в пригоді.
— Вогняні вихори попереджають, — сказав робот. — Будьте напоготові.
— Ми дякуємо Вогняним Вихорам. Чи не можуть вони дати нам розрахунки польоту, щоб ми одразу знайшли Планету Квітів?
— Вже передають, — діловито відповів робот. — Я приймаю інформацію, передаю в Центр Пам’яті. Можна летіти.
— Лети. Тепер знайдеш Планету Квітів?
— Знайду. Старт!
Корабель крутою дутою вихопився з гарячої атмосфери Меркурія. Над обрієм викотилося велетенське Сонце. Прозорі стіни потемніли, на світило можна було дивитися простим оком.
— Тепер ясно: це планета, з якої прилетіли Нанті та її бабуся, — сказав Славко. — Хтось поневолив їх, а їм пощастило прилетіти до нас, попередити.
— Щось не те, — сказала Ліна.
— Чому?
— Якби було так, то вони б звернулися до сильної планети. Хоч би до Ра. А вони прилетіли на Землю.
— Мені теж не ясно, — кивнув дівчинці Рон.
— Нанті казала, що їхня планета зв’язана з нашою казкою. Що лише серце, яке полюбить казку більше за своє життя, врятує Планету Квітів…
— Дивна умова, — задумливо сказав Рон. — Прекрасна і дивна. Та все одно ми повинні летіти. Там, на місці, дізнаємося про все.
ЧОРНІ ЇЖАКИ
Рон перевів космоліт на кругову орбіту довкола Планети Квітів. Друзі знайшли її вже на краю сонячної хромосфери. Невелика чорна куля швидко оберталася довкола осі, на ній не видно було ні гір, ні долин.
Корабель став невидимий, він описував спіралі над поверхнею Планети Квітів, ввімкнувши всі дослідні прилади.
— Ми побачимо, що тут сталося, — пояснив Рон. — А потім керівний робот підкаже, як діяти…
Після кількох обертів Рон звелів роботу показати на екранах збільшену проекцію того, що пощастило дослідити на планеті. Приголомшені мандрівники побачили лиховісне видовище.
Жителі планети — квітоподібні медузи й актинії — спліталися у концентричні кільця, непорушно лежали під гарячим подихом Сонця. Вони були ліниві, байдужі і, здавалося, цілком знесилені. Та на затемненому боці планети інфрачервоні екрани показали інше життя: там існувала невідома еволюція, представники якої були схожі на потворних чорних їжаків. Вони жваво літали над поверхнею, пересувалися по грунті, щось будували з чорного каменю, та проте жодного разу не з’являлися під променями Сонця. Як тільки на обрії загорався світанок, темні потвори підкрадалися до актиній-квіток, оселялися в них і так жили під захистом господарів планети весь день, висмоктуючи ту енергію, яку квіти добули від Сонця для себе.
— Космічні паразити, — гнівно сказав Рон. — Дуже рідкісне явище. Треба актиніям допомогти.
— Як? — скрикнув Славко. — Я зубами готовий роздерти тих піратів!
— Зубами? — усміхнувся Рон. — Чорні їжаки, мабуть, володіють неабиякою силою. Недарма квіти піддалися їм. Космоліт має променевий захист. Планета невелика, і ми спробуємо почистити її!
Корабель пішов на зниження, сів на темному боці планети. Довкола його стін одразу знялася буря, зчинилося справжнє пекло. В стіни вдарила злива фіолетових блискавиць, в сутінках видно було колихання чорних шпичаків, ніби численне військо йшло на штурм фортеці.
— Ну, зачекайте, — пригрозив Рон.
Простір довкола осяявся спалахом сліпучо-блакитної блискавиці. Ряди темних потвор упали, ніби від удару велетенського меча. Могутній промінь космольота описав дугу, змітаючи з планети породження темряви і жаху. Потім Рон підняв корабель у простір, пройшов над затемненою поверхнею, старанно повторюючи нищівну дію. Славко з огидою дивився, як під подихом блакитного променя гинули напасники, Ліна скрикувала від жаху, коли чорні їжаки вибухали і спадали темним пилом на поверхню планети.
— Звідки взялися ці страшні створіння? — запитав Славко.
— Інколи матерія творить деградовані форми, — сказав Рон. — Тоді інші цивілізації повинні безжалісно нищити їх. Жалість в таких випадках ні до чого. Таке «життя» поїдає дорогоцінну енергію Всесвіту, руйнує єдність сущого…
Після жорстокого бою корабель сів на освітленому боці. Його оточили квіти-актинії. Вони стали жваві, рухливі. Сплітали довкола корабля живі вінки, літали в просторі, ніби творячи грайливий хоровод.
Славко пильно вдивлявся в жителів планетки, розгублено перезирався з Ліною.
— Це не вони, — сказав він.
— Хто — не вони? — не збагнув Рон.
— Не наші квіти. Не ті, які були в нас.
— Ти напевне знаєш? — розгубився Рон.
— Знаю. Нанті мені показувала Край Казки. Він не такий, як цей. Велика планета, схожа на Землю. Сонце не так близько і не такого кольору. І квіти не такі. Ніжні, тендітні, і в кожного — око серед пелюсток. Ніби такий малесенький екран. А в тому оці — видива всякі. Можна так спілкуватися.
— Квіти щасливі, — сказав керівний робот корабля. — Вони вдячні гостям за допомогу. Вони вже давно кличуть сусідів, але ніхто не прилетів. Ви — перші. Чим квіти можуть віддячити друзям?
— Запитай, — озвався Рон, — чи не знають вони ще якоїсь Планети Квітів? Мої товариші шукають такий світ.
— Він ще називається Краєм Казки, — з надією додав Славко.
— Вони знають таку планету, — відповів робот. — Але вона за Сонцем.
— За Сонцем? — скрикнув Славко. — Ліно, ти чуєш? Нанті саме так говорила…
— Що це означає? — здивувався Рон.
— Треба пройти крізь Сонячну Браму, — почулося у відповідь. — Там, у сусідньому гіперпросторі, кружляє Планета Квітів — наших братів.
— Не розуміємо.
До корабля підлетів гурт квітів-актиній. Вони утворили в просторі барвисту схему, в центрі якої кружляло кільце з жовтих квіточок, а довкола нього — кілька менших поєднань.
— Сонячна система, — сказав Рон. — Що вони хочуть пояснити? Запитай.
— Квіти показують вам свою схему будови простору в системі Сонця, — відповів робот. — Сонце — не куля, як ми гадаємо, а отвір у вакуумі, в світовій порожнечі.
— Отвір? — скрикнув Славко. — Куди?
— В інший світ. Ворота в потужному магнітному полі системи. Туди без упину засмоктується космічна матерія нашого світу, звідти — матерія іншого світу — антиречовина, і в місці зіткнення твориться плазмовий вихор, який ми й бачимо як Сонце.
— Дивна схема, — сказав Рон. — Але дуже цікава.
— За отвором Сонця є інший простір, — провадив далі робот. — Такий же безконечний, як і наш. Він ніби є дзеркальним відображенням нашого світу. Там свої зорі, свої планети, своє життя. Там ви відшукаєте Планету Квітів.
— І крізь Сонце можна пролетіти? — занепокоєно запитав Рон.
— Квіти кажуть, що можна. Вони інколи проникають туди. Вони допоможуть своїм визволителям спорудити надійний захист довкола корабля і пристрій, який змінить знак заряду при переході в інший світ. Квіти кажуть, що герої достойні пройти Сонячним Шляхом!
— Сонячний Шлях! — схвильовано повторив Славко. — Ось розгадка слів, які на прощання мовила Нанті. Тепер я вірю — квіти вказують правильну путь.
— Ми пройдемо Сонячним Шляхом, — твердо запевнив Рон. — Назад не вернемось, доки не відшукаємо Планети Квітів.
ВОГНИСТА БРАМА
Коли вже все було готове і корабель піднявся над планетою, Рон пильно глянув на своїх друзів, тихо запитав:
— Ще є час. Ви не боїтеся?
— Боюся, — зітхнула Ліна.
— І я теж, — чесно признався Славко.
— Можемо вернутися, — просто мовив Рон. — Я одправлю вас додому, на Землю.
— Ні, — нахмурився Славко. — Я не зможу вже жити, не побувавши в Краю Казки. Планета Квітів у біді. Як же я можу спокійно дихати, радіти?
— Але ми можемо загинути, — попередив Рон.
— Хай, — натхненно сказав Славко. — Аби казка жила!
— Хай, — ледве чутно повторила Ліна, але в її обличчі не було сумніву.
— Ти чув? — радісно запитав Рон, звертаючись до керівного робота.
— Чув, — спокійно відповів той. — Курс — на Сонце.
— До Сонячної Брами, — поправив його Рон. — Вперед!
Корабель, ніби срібна сльозина, впав у розпалену пащу полум’яного світила. Океан вогню поглинув зоряний космос, за стінами космольота стояла сліпуча стіна лютуючої плазми. Переможно співали прилади захисту, чітко доповідав робот:
— Пробили фотосферу… пояс факелів… входимо в лійку магнітного вихору…
Діти обнялися, з острахом дивилися вперед, знаючи, що вони лише пасивні спостерігачі. Досить енергозахистові послабитись — і вони одразу перетворяться в хмаринку, яка навіть нічого не додасть до неосяжного океану сонячного полум’я.
— Нова інформація для науки Ра, — зауважив керівний робот. — Треба переглянути всі гіпотези про походження системи і галактики.
— Правда твоя, — згодився Рон. — Цього і треба було чекати. Якщо всі зорі не газові кулі, а магнітні лійки, отвори в інші простори, в нову багатомірність, — то це незмірно збагатить пізнання Всесвіту.
— Я ще не збагнув, — признався Славко.
— Навіть мені це важко, — кивнув Рон. — Хоч я й вивчав багато дивних теорій.
— Проходимо центр вихору, — сказав робот. — Захист тримає добре, використовує три чверті енергетичного запасу.
Минали тривожні хвилини. Пломеніли за стінами корабля вихори плазми — багряні, блакитні, зелені. Здавалося, що час розтягнувся, тече повільно, невимовно довго. Серце знемагало, воно було не пристосоване для таких небувалих психічних навантажень…
І ось зненацька стіна вогню розійшлася, рожева корона охопила ясно-блакитний простір, попереду привітно пломеніли ніжні світила, а Сонце лишалося позаду — кипляче, гнівне, переможене.
— Що це? — скрикнув Славко.
— Ми в іншому просторі, — сказав Рон.
— Невже пробилися?
— Так! — радісно підтвердив Рон. — Глянь: тут інший космос. Не чорний, як у нас, а блакитний. Слухай, друже роботе! Ти молодець! Добре провів корабель. Тепер шукай Планету Квітів.
— Слухаю! — спокійно відповів робот.
ПРОБУДЖЕННЯ КАЗКИ
Планета пливла під кораблем порожня й непривітна. Зеленкувате Сонце освітлювало похмурі гори, велетенські замерзлі моря, вкриті кригою ріки, неосяжні рівнини, застелені білим сніговим покривалом. Ніде ні душі. Нема дерев. Нема живих істот. Ні птахів, ні людей, ні тварин.
— Невже це Планета Квітів? — сумно запитав Славко. — Де ж вони, як їх знайти?
— Я не помилився, — сказав робот. — Привів корабель так, як звеліли актинії.
— Сядемо на планету, — мовив Рон. — Ми досягли мети. Може, там, унизу, про щось дізнаємося.
Срібна чечевиця легенько сіла на снігову пелену. Рон увімкнув аналізатори, здивувався.
— Повітря чудове. Можна дихати.
— Вийдемо? — з надією запитав Славко.
— Згода.
У відчинений люк друзі ступили на поверхню планети. В просторі пливла тиша. Сніг холодно блищав під Сонцем. Славко ступив кілька кроків, печально оглянув далекий обрій.
— Нанті, кохана квітко, — сумовито промовив він. — Якби ти могла почути, то ти б прилетіла. Нанті, моя казкова, де ти? Ми знайшли Край Казки, ми прилетіли!
Враз щось сталося.
Ніби забриніла струна. Блакитне крило майнуло над світом. Засміялося Сонце. У просторі прокотилася ніжна мелодія пісні.
— Ви чули? — вражено запитав Славко. — Ти чула, Ліно?
— Чула, — крізь радісні сльози озвалася дівчинка. — Щось буде. Щось має бути!
Сніг почав танути. Та під ним не було води. Він щезав безслідно, як міраж у пустелі. 3-лід нього прокльовувалися розмаїті пуп’янки квітів, рослин. Тяглися до Сонця, розпукувалися. На обрії встала синя стіна дерев, повітря налилося блакитною імлою, попливло пружними теплими хвилями довкола.
Розкрилися барвисті пелюстки квіток, затріпотіли на вітрі крильцями, піднялися вгору. Почулася гучна музика, наче заграв небесний орган. В тій мелодії шукачі відчули щось знайоме, рідне, невимовно близьке. В свідомості відлунювали радісні слова, що котилися над світом:
— Казка повернулася! Казка воскресла! Браття, прокидайтеся! Казка воскресла!
Хвиля щастя захлюпнула шукачів. Вони стояли приголомшені, здивовані, безмовні. Перед ними діялося чудо казки. І вони були його учасниками, творцями.
Сніг щез на рівнині. Ніжна зелень трав і дерев покривала всю планету. А над тими чарівливими луками кружляли хмари неймовірно прегарних розмаїтих квітів.
— Ось вона! Ось! — несамовито закричав Славко.
— Хто? — не зрозумів Рон.
— Нанті! Наша подруга! — гукав хлопець радісно й схвильовано. — Нанті! Ти чуєш мене? Нанті?
Велика ніжно-блакитна квітка з трьома пелюстками сіла Славкові на плече, дзвінко засміялася. Розкрилися золотаві тичинки, глибоке мудре око зазирнуло в обличчя хлопця.
— Наша легенда правду сказала, — ніжно озвалася квітка. — Хлопець та дівчинка Землі пробудять Край Казки. Ти — син казкового народу, Славку! Наша планета шле вам свою ніжність і любов. Славку, Ліно! Ви — теж люди-квіти! Радійте з нами! Казка повернулася!
— Так просто? — вражено прошепотів Славко. — Невже це ми? Що ми зробили?
— Не пожаліли життя ради казки, — відповіла квіточка. — І ваша любов перемогла смерть. Сонячний Шлях подолано, Славку! Радійте, друзі — квіти і люди! Прокладено Райдужний Міст. Слухайте, шукачі казки! Не давайте його знову зруйнувати!
ЗАВЕРШЕННЯ
Корабель повертався.
Він опускався в атмосферу Землі, подолавши знову важку Сонячну Дорогу. Тепла куля Землі насувалася, вже видно було вогні великих міст на затемненому боці, а на сонячному — блищали озера, багрянцем мерехтіли ліси та сади.
Срібний диск сів на краю лісу. Славко з Ліною вийшли на рідну землю, жадібно вдихнули повітря, напоєне запахом хвої і осінніх луків. Над лісом пливли прозорі тумани, відкись чувся аромат диму.
— Здрастуй, Земле, — прошепотіла Ліна. Славко мовчки потиснув їй руку.
Позаду них з’явилася постать Рона. Він підняв угору дві руки, вітаючи своїх друзів. Почувся його схвильований голос:
— Не забувайте вашого друга з Ра, чуєте? Коли захочете здійснити казковий подвиг — я прийду! Ми прийдемо! Далекі світи прийдуть на допомогу безстрашним шукачам!
Він зник в отворі люка. Сріблиста чечевиця піднялася вгору, майнула над верховіттями дерев, пропала в небі.
Діти взялися за руки, пішли туди, де видно було червону покрівлю рідної школи. Славко прислухався до неспокійного стукоту серця. Воно співало, раділо, обзивалося: «Земле! Ми повернулися! Ми знову з тобою, ми знову пригортаємося до твого чарівного лона. Прекрасні гості незабаром прийдуть до тебе. Очі квіток заглянуть у душу твою. Хочеш, Земле, стати планетою збратаних людей і квітів? Хочеш?»
1970–1988
ЛАБІРИНТ МІНОТАВРА
Повість-легенда
Завжди терновий вінець
буде кращим, ніж царська корона,
завжди величніша путь
на Голгофу, ніж хід тріумфальний;
так з предвіка було
і так воно буде довіку,
поки житимуть люди
і поки ростимуть терни.
…………………
Крик Прометея лунає
безліч віків скрізь по світі,
він заглушає собою
потужні громи олімпійські.
Тисячі тронів упало
і людських, і божих,
але титанова круча стоїть,
наче вічна твердиня
духа того, що, немов ураган, без упину
іскорку, вхоплену з неба,
в могутній вогонь роздимає.
Частина перша
ПЕРША ГРОЗА
РИТМИ КРОНОСА
Ветхі стіни Александрії заросли бур’янами. Тут так багато таємних закапелків, схованок — можна гратися досхочу. Гіпатія тягне свого товариша Ісідора далі й далі, в хащі чортополоху, в зелену імлу парких заростей, в плутанину ліан, олив та терновиків.
— Па! — ніжно кличе її Ісідор. — Далі не треба. Там можна зустріти гаддя — ще вжалить!
Дівчинка рвучко зупиняється, в її небесних очах мерехтять іскри зухвалості й сміху.
— Сі! Ти боїшся гадів? А як же подвиги, про які ти мрієш? А як же мойри?! Хіба не зіткали вони твою нитку при народженні? Чи ти маєш в запасі іншу? Хочеш обдурити суворих богинь?..
Хлопчик соромливо опускає погляд до землі, а тим часом Гіпатія ховається в гущавині і гукає здалеку:
— Агов! Знайди мене!
Ісідор старанно обнишпорює всі закутки, заглядає в німотні бійниці мурів, толочить бур’яни. Ніяк не може знайти подруги! Як вона так уміє ховатися?
Чути вдоволений, щасливий сміх. Гіпатія десь поруч, але де? Спітнілий Ісідор розчаровано зупиняється на видноті, розводить руками.
— Па! — благає він. — Я не можу розшукати тебе!
Дівчинка вискакує з бур’янів, наче з-під землі, танцює довкола товариша танець перемоги, високо підстрибуючи.
— Ага! Програв! Програв!
— Ти ніби маєш шапку Аїда, — виправдовується Ісідор. — Чом я тебе ніколи не знаходжу?
— Дивишся не в той бік, — серйозно зауважує дівчинка і, не давши йому оцінити свою відповідь, мчить далі, до міських воріт. Ісідор поспішає за нею, аж курява стелеться над покрученими стежинами.
Прокидаються від дитячого крику ліниві сторожі біля воріт, жартома сваряться на Гіпатію.
— То знову ти, пустунко! — каже один, одкашлюючись. — Ану, киш додому!
— Ми до моря! — дзвінко кричить дівчинка. — Море сумує за нами!
— Не пущу! — трясе бойовим списом бородатий воїн і витріщає великі чорні очі на Гіпатію.
Вона сміється, вихором пролітає повз вартових, тягнучи за собою Ісідора. Сторож спантеличено і турботливо гукає:
— Обережно, дурненька! Ще — не доведи, доле, — в руки розбійників потрапите!
— Не доженуть! — щасливо озивається Гіпатія, аж витанцьовуючи на бігу.
Морський вітер охоплює її гнучке засмагле тіло незримими обіймами, грається блакитним хітончиком, наче стягом. Приглушено шумить запінена хвиля, лиже чисті цнотливі піски, ніби обмиває перед Гіпатією нескінченну дорогу до далекого обрію. Скільки бігти по ній? Чи далеко?
Хвиля забуття і екстазу сповиває свідомість. Нема втоми, нема відчуття часу. За спиною незримі крила, вони тужаво й сильно вимахують, несуть у незбагненну далечінь. Земля, море, чайки у небі, теплі піски, вітер з пустелі — то лише маєво химерних образів уздовж казкової стежки.
Ісідор не відстає від подруги, але й не може наздогнати її. Вона — ніби марево, ніби хмаринка. З’являються на мокрому піску маленькі сліди летючої дівчинки. З’являються і зникають, наче золота тінь. Ах, як хочеться наздогнати її, торкнутися засмаглого плеча, глянути в затуманені від щасливого бігу очі!
— Па! Зупинись!
— Дожени! Дожени!
— Па! Я не можу! Ти невловима!
Вона сповільнює політ. І щезає бездонне небо довкола, стає нескінченним склепінням над ними, і теплі піски пестливо цілують босі дитячі ноги.
— Ти не догнав мене, — з жалем каже Гіпатія.
— Ти як птах, — виправдовується Ісідор. — Я дуже хочу догнати, але ти наче лань Артеміди!
— Стань Гераклом і дожени!
— Стану, — обіцяє хлопчик, серйозно зазираючи в таємничі очі Гіпатії.
І така впевненість горить у зоряно-чорних очах Ісідора, така щирість і сила грає на худенькому прегарному личку, що дівчинка заспокоюється. Вона зриває з себе хітончик, кидає на пісок і біжить у воду. Зеленаво-прозора хвиля накриває її запіненою долонею. Хлопчик прилучається до неї, і вони щасливо гойдаються в ніжній колисці моря, мовби прадавні діти Нерея[43]. Завмирають на грудях вод, заворожені ласкою неосяжних стихій — сонця, повітря, хвиль.
— Сі! — шепоче дівчинка. — Я хочу стати рибою. Щоб плавати в морі, в океані. Щоб гратися вічно з нереїдами, щоб слухати нескінченний шепіт моря…
— І я, — луною відгукується Ісідор. — Щоб пливти за тобою.
— А потім я хочу стати чайкою, — жвавішає Гіпатія, — щоб покинути море і полинути до сонця, як мужній Ікар…
— Те під силу тільки богам, — намагається заперечити хлопчик.
— Тоді я хочу бути богинею, — сміливо одказує дівчинка.
Ісідор з острахом дивиться на неї: чи не сміється?
Ні! Очі вже не прозорі, а синьо-темні, вуста міцно стулені, погляд у нескінченності. Хто вона, що не боїться казати такі слова? Хіба не знає, що боги чують все?..
Дівчинка отямилась від задуми, пливе до берега. Вони сідають на гарячому піску, і хлопчик починає насипати довкола себе високі мури. Він прокопує глибокі рови довкруг веж і палаців, прихорошує покрівлі та майданчики барвистими черепашками. Гіпатія з цікавістю стежить за ним, захоплено підбадьорює схвальними вигуками.
— А хто житиме у твоєму палаці? — запитує вона.
— Ти, — каже Ісідор, гостинно прогортаючи доріжку перед ворітьми. — О велика і неповторна донько Геліоса, о царице морів і володарко казкових земель, прошу ласкаво до мого небувалого царства. Воно — твоє!
— Я прийду, — серйозно киває Гіпатія. — Я одвідаю твій палац, Сі…
— Може, хоч так ми будемо разом, — радіє хлопчик, — бо тебе ж не наздогнати. А в моєму палаці ти житимеш довіку…
— Не довіку, — заперечливо хитає голівкою Гіпатія. — Мені стане сумно і в найгарнішому палаці. Я захочу на волю і знову побіжу понад берегом моря…
— А я доганятиму тебе, — сумує Ісідор, — і не зможу догнати.
Дівчинка мовчить, нічого не каже. І вони поринають в недитячу задуму, слухають одвічні ритми невтомного моря — нескінченну гру всемогутнього Кроноса.
Минають літа.
Вихор подій котиться над світом, над Африкою. Потрясає імперії, царства. Змітає людей, народжує інших. Згасає, втишується, щоб знову вибухнути походами, повстаннями, зрадами.
Лише море незмінно котить грізні чи ласкаві хвилі у невимірність. Лише вітри прагнуть у далечінь, переслідуючи незриму мету, сонце невтомно сіє живлючі зерна на груди Геї-матері та зорі мерехтять на нічному небі, наче віхи не пройденого ніким шляху.
Та ще незмінно вибігають на берег моря діти — Гіпатія й Ісідор. До них звикли вартові біля воріт, жебраки на вузьких покручених вуличках Александрії, чайки на березі. Здається, що двоє нерозлучних дітей — така ж постійна ознака світу, як ранок, як ключі лелек, що пролітають у небі з далекої півночі, як розквітання буйносадів навесні.
Та ні! Щось міняється в них.
Наливаються снагою м’язи Ісідора, над губою з’являється чорний пушок, а в голосі низькі, вольові обертони.
Очі Гіпатії, мов криниці, віддзеркалюють небо, хмари, сонце — цілий світ. Наливаються бунтівливими соками ноги, руки, і золотавий водоспад кіс огортає гордовиту голову сонячним ореолом.
І ніяк не дожене хлопець дівчини — жодного разу. Не торкнеться в польоті руки, не відчує бунтівливого пульсу крові. А бажання догнати її все гучніше стукає в серце, а хвилі солодкої знемоги все ніжніше сповивають душу. Біжать вони, а між ними — незримий бар’єр. Не зруйнувати його, не переступити!
Вже соромиться Гіпатія роздягатися перед Ісідором. Ховається за скелею, нагинці біжить у воду, а вже тоді кличе товариша. Він пливе до неї, та вже остерігається дивитися на рожеву шию, на дівочі перса, на пелюстки полум’яних губ.
Спливає день. Накидає вечір таємничий серпанок на берег, на море, на імлисті мури й вежі Александрії. Пора додому, бо напевно хвилюються давно батьки, та не поспішають хлопець і дівчина, йдучи берегом до міста.
На тлі темного неба спалахує маяк — чудо світу. Яскраво-жовті полиски падають на морську широчінь, ніби прокладають дорогу кораблям у далекі краї.
Гіпатія сідає на теплий камінь, зачаровано дивиться на сяйво маяка, милується грою вогню.
— Зірка, — шепоче вона.
— Яка зірка? — не розуміє Ісідор.
— Зірка, створена людьми, щоб указувати дорогу. Як це прегарно, Сі!
— Чарівно, Па! — згоджується хлопець, тамуючи хвилювання.
— Може, й зірки в небі — то маяки богів?
— Маяки? — вражено перепитує Ісідор.
— Атож! Для небесних кораблів. Мусять же боги мати свої океани, моря. Є у них і кораблі для пошуків нових земель та скарбів. А інакше — нецікаво жити!
— У Гесіода сказано, що зорі — то очі стоокого Аргуса, — обзивається хлопець. — А наш садівник, християнин, каже, що зорі — то світильники, поставлені богом на кришталевій, непорушній сфері…
— Чому ж вони тоді інколи падають з неба? — недовірливо запитує дівчинка. — Хто їх збиває з кришталевої сфери?
— Садівник каже, що то ознака падіння душі. Відпадає від бога душа, згасає і небесний світильник!..
— Не до серця мені такі слова, — шепоче дівчина. — Не вірю в те. Я бачу нескінченне море над нами і на ньому — вогні маяків. Там бувають бурі, гинуть кораблі, маяки… а іскри від них інколи досягають землі…
Ісідор мовчить, думає над словами Па.
— Хотіла б я стати маяком, — знов озивається Гіпатія.
— Яким маяком? — дивується хлопець. — Кам’яним? Отаким, як оцей?
— Та ні… Як ти не збагнеш… Таким, як Платон, як Сократ, як Есхіл… Щоб довіку сяяти людям, щоб не блукали вони серед ночі…
— Ти така, — згоджується хлопець. — Ти сильна… А я…
— А ти, — з надією відгукується дівчина.
— А я… вічно охоронятиму твій вогонь… Щоб він не погас… Щоб кораблі, вертаючись з далекого плавання, бачили на обрії земну зірку…
Гіпатія, вдячно усміхнувшись, торкається ніжними пальцями руки Ісідора, і він злякано відсторонюється.
— Пора додому…
— Пора, — з жалем повторює вона і встає з каменя.
Котиться колесо часу. І невблаганно наступає тривожна мить торжества найдревнішого бога — Ероса. Дзвенить лукавий нечутний сміх, миготить у просторі золотиста стріла! Не сховаєшся від неї, не захистишся…
Стає могутнім воїном Ісідор: мужня постать, суворе обличчя з ніжними чорними очима, буйні темні брови, що зрослися на переніссі. Вже вирушає він з когортою батька в похід супроти пустельних розбійників, що терзають провінції Александрії. І тоді втрачає спокій шістнадцятилітня Гіпатія, не може сидіти вдома, не може грати на арфі або читати пергаменти про славетні подвиги аргонавтів.
Та ось повертається він — запилений, змужнілий, з смутком і трохи жорстким відблиском в очах, і радіє дівчина, сміється щасливо і тамує ніжність у невичерпній глибині блакитного погляду.
Бачать теє старші. Всі бачать. І батько Ісідора — славетний стратег Сократес, і батько Гіпатії — відомий всій імперії математик Теон. Переглядаються, мовчать. Та й що говорити? Хіба й так не ясно, що орлиця належить орлу, що риба прагне до прозорої глибини, що квітка вмирає без сонця й дощу.
Незвичайними здібностями обдарували боги дітей Теона і Сократеса. Вже вони сперечаються з батьками. Вже вони мандрують думками поза міфічні межі, змуровані древніми мудрецями. Вже хитаються під ударами їхнього розуму догматичні стіни християнства і твердині олімпійців. І вирішує Теон послати Гіпатію до Афін. Хай вип’є з першоджерела мудрості, хай відчує подих легендарного Орфея, хай прислухається до божественної кіфари Аполлона. Бо сунеться звідусюд навала неуків-християн, диких, жорстоких фанатиків, і згасають вогні еллінських мудреців серед темної бурі, зародженої в палестинській пустелі. Треба запалювати нові вогнища, які перевершать силою й потужністю чадні багаття нової віри.
Сократес згоджується — хай Ісідор їде разом з дівчиною. Александрії потрібні освічені воїни, а Гіпатії буде надійний захист у далеких Афінах…
Не чують закохані тих міркувань. їм байдуже — де бути, що діяти. Аби разом. Аби чути подих одне одного, аби бачити мінливе сяйво єдиних очей.
Гіпатія торкає пальцями струни арфи: ніби Еол, граючись, пробігає в просторі і несе чаруючі звуки з будинку Теона до дрімотного моря. Дівчина заплющує очі, прислухається до чутливої мелодії, імпровізує слова таємничої пісні, яка народжується в глибині її серця, мов гук вічно незримої, вічно коханої матері-Геї.
Не бунтуй, моє серце!
Зупинися у вічнім бігу!
Відпочинь…
Зупинюся з тобою і я…
Ніжна Еос в рожевім серпанку
цілує світанкову синь,
І згасає зірок течія…
Новий день. Нові люди й пісні…
Лише я не міняюсь повік!
Все шукаю початку й кінця…
І несе мене, ніби кіфару Орфея,
безжалісний часу потік,
І довкола — на хвилях — серця!..
Заклинають і кличуть:
— Це я! Зупинись, не щезай вдалині!
Дай умерти в тобі…
А мені — твої очі довічно
палають і сяють одні
В нескінченній юрбі…
Ісідор тамує подих, щоб не злякати чарівної миті. Просить, благає, вимагає: не вмирай, не пропадай, зупинися! А голос тихшає, зливається з шепотом літньої ночі, розчиняється в леготі моря, а струни ніжно супроводжують останнє зітхання пісні:
А мені…
мов у сні…
лиш одні…
осяйні…
Твої очі в сумній далині…
Задумалась Гіпатія, схиливши личко до арфи, тінь задуми на чистому чолі. Вона ніби чекає чогось. І юнак відчуває те чекання і боїться пропустити благословенну мить. Бо може бути пізно, якщо дати їй промайнути. Блискавиця — не для заплющених очей. Хочеш побачити її, відчути — не дрімай! І він зважується…
— Па…
— Я чую, Сі…
— Ти про кого співала?
— Про очі, друже…
— Про чиї очі, Па?
— Про єдині очі… Ті, крім яких ніщо не втішить у цілому світі…
— Па! — суворо каже Ісідор. — Я хочу, щоб то були мої очі для тебе…
Стан дівчини тремтить, мов очеретина під вітром, темні вії лягають на бліді щоки.
— Так воно і є, Сі, — шепоче вона. — Ти знаєш, мій друже, давно про це… А я… мої очі для тебе?..
— То восьме й останнє чудо світу, — завмираючи від тривожної радості, промовляє юнак. — Твої очі для мене — небесний маяк. Не ввійде мій корабель до жаданої гавані без того вогню… Розіб’ється, згине на скелях… Так і знай, кохана…
Рука Ісідора несміливо торкається її коси, пальці біжать до плеча, зупиняються, обпечені ярим вогнем. Дівчина рвучко встала, відкинула арфу, жалібно скрикнули струни. Вона простягла руки вгору, з подивом розглядала їх при сяйві зірок, бентежно шепотіла:
— Ось воно як?! Болісно й гарно! Вогненно й дивно! Невже ти кохаєш мене?
— Над життя!
— Чом же ці руки не міняються, любий мій?
— Я не збагну, моя Па?! — з подивом озивається юнак.
— Чом вогонь не спалить мене? Чому крила не виросли в мене за плечима? Чом я стою на землі? Треба летіти, летіти, мій любий, або пливти в океані, або розвіятись попелом за вітром, або стати звуками пісні!
Вона владно тупнула і закричала в розпуці:
— Чому нічого не змінилося, боги? Чому не відкрилося небо?
Ісідор вражено мовчав, страхаючись дивного поривання Гіпатії. Вона опустила руки, а йому здалося, ніби впали зламані віти молоденького дерева. Почулося ридання, і дівчина притулилася личком до юнацьких грудей. Хлопець поклав гарячу долоню на голову Гіпатії, і вона заспокоїлась, затихла.
— Я збожеволіла, — пробурмотіла дівчина. — Пробач, мій любий… Зі мною щось сталося…
— Ти просто втомилася…
— Ні, ні… Не те… Я відчула таємничий вогонь… Кохання… Це божественне полум’я… І воно мусить розтопити тіло, підняти нас у небувалі світи… І я злякалася, що цього не сталося…
— Але ж цього ні з ким не стається…
— Тим гірше… тим гірше! — скрикнула Гіпатія, відсторонюючись і тривожно дивлячись на юнака. — Невже треба горіти, щоб лише зійтися і породити маленьких крикливих істот?! Навіщо ж тоді поезія, казки і таємничі легенди? Навіщо?
— Але ж, Па, і ти була дитям?! То — сім’я божественного Ероса! Скільки радощів діти дають батькам!..
— Знаю, знаю! — безтямно бурмотіла дівчина, заперечливо хитаючи головою, і в її косах поблискували золоті стріли. — Але те роблять і звірята, і птахи, і риби… Так просто, так звично… А навіщо ж людині море вогню, від якого можна задихнутися? Навіщо, навіщо?!
Ісідор не знав, що сказати коханій. її вибух був для нього дивом і несподіванкою. Він і не підозрював, що в тендітному тілі Па прихований вулкан почуття! Ось він вибухнув у несподіваному місці, і годі зупинити або втишити той вогнистий вибух!..
— Сі…
— Кажи, моя кохана…
— Ти любиш мене для мене?
— Лише для тебе, Па… Але я… я не зможу без тебе… Невже це погано?
— Це прегарно, любий, — крізь сльози усміхнулася дівчина. — Але я щось дивне відчула… якийсь потужний поклик… І вже не зможу того забути… Мушу розгадати, конче розгадати таємницю того вогню… Інакше не жити! Чи підеш і ти зі мною?
— Піду, моя богине!
— Всюди? Завжди?
— Довіку! І тут, і в країні Аїда, і на островах блаженства… В моїх очах ніколи не згаснуть твої очі… Лиш про одне прошу… Не біжи так швидко, кохана… Дай наздогнати тебе…
СМЕРЧ
З пустелі дихає палючий вітер. На кораблі поривчасто тріпоче мале вітрило, прагне до польоту. Та ще не пора! Міцні канати тримають торговельну монорему біля причалу. По містках бігають сюди й туди раби, по загорілих тілах течуть патьоки брудного поту — до трюмів пливе потік мішків з єгипетською пшеницею, золоте зерно чекають у далекій Елладі, в славетних Афінах. Наглядачі — суворі кілікійці — окриками підганяють рабів, інколи піддаючи їм охоти ударами гнучких, замашних палиць.
Гіпатія з Ісідором поміж родичів та знайомих. Найближче — батьки. Теон схвильовано пригладжує кучеряву бороду, заглядає тривожно у прозорі очі доньки. А вона — десь далеко, далеко. Вона не бачить нікого довкола. Хіба лише чорні жарини очей Ісідора. А понад тим — легендарні краї міфічної Аттіки, небувалі зустрічі, храми прадавніх богів, таємничі посвяти у божественні містерії. Серце б’ється сильно й нерівно, воно ніби хоче випурхнути з дівочих грудей і полетіти понад морем, понад кораблями, до жаданої мети.
— Боїшся, доню?
— Ні крапельки, татусю. Все мовби сон. Марення. Я не знаю, що зі мною, але мені здається, що має статися щось незвичайне…
— Добре… чи зле? — обережно запитує Теон. — Що підказує душа?
— Не знаю, не відаю… Знаю лише, що цілком нове. Може, навіть страшне… Бо й сон химерний снився нині…
— Скажи мені, — прохає батько, — то вельми важливо. Боги часто відкривають прихований плин подій у снах…
— Снилось мені, — починає оповідь Гіпатія, і до її слів уважно прислухається Ісідор, — ніби я піднімаюся на високу гору. І та гора така висока, така крута, що в житті такої я ніколи не бачила. Схили її прямовисні, слизькі, на них нема ні стежок, ні доріг. Лише де-не-де жовтіють кості людей. Я знаю, що то герої, які прагнули до вершини, але не змогли подолати крутизни. Лячно мені — проте я йду, дряпаюся по тих скелях…
— Сама? — обережно запитує Ісідор, з надією зазираючи в її личко.
— Сама, — сумно відповідає дівчина, щиро дивлячись в кохані очі.
— Неправдивий сон. Мара, — бурмоче Ісідор, і гнівна зморшка прорізує його чоло.
— Зажди. Вислухай далі. Вже не знаю, яким чудом, але минула я багато черепів та кісток. Важко було, дуже важко. Вбрання моє потрухло, зітерлися на скелях сандалії, тіло стало худим і змученим… Та пам’ятаю, що я вибралася дуже високо. Вже бачила великий океан вдалині, вже з неба сяяли якісь дивні зорі — не такі, як ми звикли бачити. Вже вгорі біліла приваблива вершина, до якої я прагнула, а довкола багряніли квіти… дивного кольору… Інколи здавалося, що то були краплі крові… Я рушила далі… І тут налетіла зграя чорних птахів, ми їх бачили, татусю, в горах… Ти їх називав трупоїдами… Вони накинулися на мене, почали клювати. Я відбивалася, кидала на них каміння… З-за скелі з’явився чоловік…
— Хто він? — у відчаї запитав Ісідор. — Хто він був?
— Ти, — зітхнула Гіпатія і чомусь тужливо усміхнулася. — Ти кинувся до мене і почав відганяти птахів. Ти кликав мене до прірви і казав, що там є місточок, по якому ми втечемо від трупоїдів. Я не бачила місточка… а, окрім того, мені конче треба було дістатися вершини — вона владно закликала мене, то було понад усі принади життя. Птахи розділили нас… І я відчула сильний удар по голові… Я відчула, що вмираю…
— Що ти мовиш? — болісно запитав Теон.
— Так це ж сон, татусю, — заспокоїла його донька. — Слухай далі. Я бачила, як впало моє тіло… я була ніби збоку… А птахи накинулися і почали терзати плоть, і глитали її, і радісно кричали. А я сміялася, бо вони мене не бачили, не знали того, що в мене виросли блакитні крила і я можу летіти, а не повзати по схилах гори…
— А я… де був я? — благав Ісідор.
— Ти впав у прірву, — тихо мовила дівчина. — Щось затуманилося в мені, вже далі не пам’ятаю про птахів, про моє тіло… Знаю лише, що я злетіла в простір і полинула до вершини… Там чекав мене хтось рідний і близький. І вже не було перепон для польоту…
— Хто там був? — допитувався юнак.
Гіпатія промовчала, лише загадково глянула на Ісідора. Теон витер долонею спітніле обличчя, очі в нього були тривожні.
— Тяжкий сон, доню. Я не в силі розгадати його. Може, в Афінах дізнаєшся про суть того видіння. Воно вельми важливе. Звернешся до Плутарха, він поведе тебе до оракула…
— Не вірю я в той сон, — вперто сказав Ісідор і косо глянув на дівчину. — Не може бути, щоб якісь птахи роз’єднали нас. Це — неможливо.
— А хіба я кажу це, мій друже? — лагідно усміхнулася дівчина. — Я лише розповіла те, що бачила…
— Сни — нічні марення, — розважливо обізвався Сократес, батько Ісідора. — Починається день, кипить життя. Сон — для ночі, любов — для дня. Пора, діти мої. Чи все запам’ятав, Ісідоре?
— Все, мій батьку…
— Гіпатія — під твоїм захистом. Пам’ятай…
— Знаю про те.
— Пилинка впаде на її голову — нема твоєї голови.
— Ну, це ти вже занадто, — пробурмотів невдоволено Теон. — Навіщо лякати хлопця?
— Я правду сказав, — твердо мовив Сократес. — Не приведи доле, щось станеться з дівчиною — хай не вертається додому…
— Не вернуся, — твердо сказав Ісідор, обнімаючи батька.
Ось вже раби займають свої місця біля бортів. Заворушилися весла, піднялися над водою. Заверещала юрба дітлахів, які проводжали з порту кожен корабель, жебраючи в мандрівників та купців дрібні монети. Гіпатія, пробігаючи по місточку, кинула щедрою рукою у воду жменьку еллінських оболів. Дітлахи, ніби зграя дельфінів, шубовснули у море, нишпорили на дні, радісно виринали, хвалилися здобиччю. Юрба на березі сміялася, потішалася.
Вдарили об воду весла, нап’ялося вітрило на щоглі. Корабель рушив з гавані. Берег швидко віддалявся. Вже не видно очей Теона і Сократеса, вже лише майорять руки над юрбою, вже щезає в мареві синій гіматій старого математика.
Гупає в днище корабля хвиля, радіє море, сипле хмари бризок в обличчя мандрівникам, які стоять біля борту. Краплі поблискують діамантами на щоках Гіпатії. Чи, може, сльози?
— Па, — тихо промовляє Ісідор. — Що з тобою? Невже все від того сну?
— Я хочу помовчати, друже, — відгукується дівчина, загортаючись в плащ. — Постоїмо тихо…
Поза ними метушилися раби, моряки, господар судна кричав на когось, ходив поміж рядами гребців, сварився з найманцями, а Гіпатія не чула нічого. Завмерла, заснула, щезла для зовнішнього. Вперше в короткому житті відчула небувалу сторону світу. І корабель — не просто корабель, і хмари не такі, як завжди, і чайки в небі — легендарні, і хвиля — жива, чутлива, і власне тіло — ніби запона якогось чуда. Ген там — за сто ліктів від корабля — грається зграйка дельфінів. Вони вистрибують з води, дивляться мудрими усміхненими очима на Гіпатію, закликають до себе, до вільної стихії. «Нащо віддаєшся на поталу чужих стихій, Гіпатіє? Чом не йдеш до нас, до вільної волі? Ми покажемо тобі такі дива прадавнього Океана-батька, про які ви, люди, навіть не здогадуєтесь! Прийди, прийди, чарівна Гіпатіє!»
Що це, що це з нею? Ввижається, чується чи насправді?
Ритмічно цокають копита сонячних коней об твердь кришталевого неба, і чується владне іржання, і ковані вогнем колеса візка Геліоса підстрибують на віковому шляху, натикаючись на сузір’я. І ласкаві очі полум’яного титана проникливо зазирають у серце дівчини, збуджують щось рідне, давно забуте, тривожне. Народжується мелодія, хоче вирватися з грудей. Торкнувся душі божественний геній, заспівав.
— Принеси мені кіфару, друже…
— З тобою щось дивне, Па… Ти вся ніби осяяна вогнем…
— Пісня звучить у грудях. Принеси кіфару…
Ісідор виконує бажання дівчини, і вона ніжно пригортає до грудей дарунок Аполлона, і журливі акорди зітханням леготу плинуть над морем. Затихає гомін між рядами гребців, збирається довкола Гіпатії юрба моряків, сам господар, мандрівні християни, кілька дівчат.
Вона нікого не бачить, не чує. Поруч неї тепер лише муза Полігімнія, казкова донька Мнемозіни, та сонячний кіфаред — Аполлон. Вони радіють, вони втішені, що серце земної дівчини відгукується на тонкі, небесні звучання. Звуки пісні самі собою народжуються у враженій душі, ніби відлуння гармонії світу, ніби прохання ще небувалого, нечуваного життя, яке зріє в глибині кожної творчості.
Око неба, Геліосе!
Око світу, Геліосе!
Зупини на хвильку коней, зупини!
Ти прийми моє вітання…
Ти почуй моє благання
Із небесної ясної далини!..
Око неба, Геліосе!
Око світу, Геліосе!
У чарівную погоду, у лиху —
Все летить, неначе птиця,
Світозарна колісниця
По страшному, по небесному шляху…
Око неба, Геліосе!
Око світу, Геліосе!
Я благаю, життєдайний, я молю —
Промінь кинь у серце юне,
Подаруй вогняне руно,
Спопели мої вагання без жалю!..
Око неба, Геліосе!
Око світу, Геліосе!
Не жадаю я нічого у житті…
А умру — візьми до себе,
У казкове диво-небо,
У простори нескінченні, золоті…
Затихає кіфара. Змовкає голос Гіпатії. Мовчать заворожені люди. Лише десь позаду юрби глухо бубонить якийсь аскет, загорнутий з ніг до голови у брудний коричневий гіматій:
— Бога треба прославляти… Єдиного і невидимого, творця неба і землі, а не язичеського Геліоса… Чого зібралися, діти князя тьми, довкола цієї спокусниці? Навіщо гнівите милосердного господа, втішаючись богопротивними піснями?
— Мовчи, дурню! — гаркнув якийсь моряк. — Хочеш молитися своєму богові — молись мовчки, в пустелі. Не дратуй нас своїми дурними речами! Чи не грієш ти свої кості на сонечку, чи не радієш ти, як і все живе, тому світлові, яке дає нам благословенний Гелі ос?
— Славно, славно сказав! — реве захоплена юрба. — Так його! Хай заткне смердючу пащу, а то кинемо його на харч рибам! Ха-ха-ха! Співай, співай! Потіш нас, божественна дівчино!
А Гіпатії вже не хочеться грати й співати. Диво-мить щезла, розвіялася. Довкола вже нема казки. Колишеться хвиля заздрісних, гнівних, брудних чи захоплених облич. Серце принишкло, муза полетіла в небо.
— Скажу щиро, — відкашлявшись, мовив господар судна, літній суворий кілікієць, — що не чув такого голосу ніде, хоч мандрував чималенько по світу. І східні тирани та деспоти не мають такого скарбу в своїх палацах. Півцарства можна віддати за такий талант дивовижний…
— Десять царств, — відгукнувся велетень-моряк, що стояв поруч господаря. — Десять!
В його чорних очах майнув зловісний вогонь, губи пересмикнула гримаса. Гіпатія провела по тому дикому владному лиці поглядом, здригнулася. Загорнувшись у плащ, вона благально звернулася до Ісідора:
— Мені холодно… я втомилася…
— Пісні, пісні! — кричали люди. — Хочемо слухати!
— Господиня втомилася, — заперечив господар судна. — Прошу до каюти, вона давно чекає вас. Гей, раби, веселіше! А ви, ледарі, азійські собаки, чого зібралися сюди? Підняти головні вітрила!
Ісідор повів дівчину до трюму, вони усамітнилися в маленькій затишній каюті. Гіпатія поклала кіфару на столик, прилягла на вузенькому ліжку. Втомлено глянула на юнака.
— Чому вони такі?
— Хто, кохана?
— Люди… Я не збагну їх… Щойно слухали мою пісню, як діти… І вже можна повірити, що вони підуть за мною, куди я захочу… Що краса не випустить їх з свого ніжного полону… А замовкає пісня, і вони знову звірі… Лаються, гніваються, ненавидять один одного, готові вбити за дрібниці… Чому так, Ісідоре?
— То одвічна таємниця людського роду, Гіпатіє… Ми пливемо до Афін, щоб розкрити її, щоб знати, як діяти, де шукати шляхів…
— Це правда, правда, Ісідоре… Все буде гарно… Все буде любо.
— Засни, моя красуне… І хай тобі присняться ласкаві сни… А я оберігатиму тебе… Засни, моя Па…
Минає два дні й дві ночі. Вже десь недалеко Кріт. А там і до Афін — рукою подати.
Та примхливі вітри, неслухняні. Гнівається й Посейдон, збурює, хвилює неосяжну поверхню вод. Натужуються вітрила, тріщать, і господар судна велить спустити їх, а сильніше налягти на весла. Раби проклинають норовистих богів, а християни нишком моляться своєму господові, щоб послав їм добру погоду. Не слухаються боги ні благань, ні проклять: буря навісніє, смерчі ходять над морем, ніби казкові дракони граються між собою на захмарених просторах.
Насувається ніч. Страшна, тривожна ніч. Хвилі, як гори, котяться на корабель, загрожують поглинути мізерну посудинку. А вона змагається, не дається, вперто прямує вперед, у пітьму.
Кудлаті хмари шалено мчать над морем, їх безжалісно шмагає ураган, рве, шматує на частки, і вони інколи розступаються. Тоді на розлючене море кидає срібні промені Селена, забарвлює корабель у містичні тони. Зціплюють зуби раби-гребці, працюють уже не за страх, а за совість, бо знають — рятунок в їхніх руках. І господар не лається, не б’ється, а понуро й суворо стоїть біля керманича — похмурого велетня. Хвиля заливає їх з ніг до голови — дарма! Треба міцно тримати правило, щоб не схибив корабель з вірного шляху. Знає кілікієць-велет, куди йде судно, знає, навіть заплющивши очі, за якимись лише йому одному відомими ознаками.
Ісідор з Гіпатією в каюті. Жалібно стогне днище корабля, і дівчина тривожно поглядає на юнака. Він зовні спокійний, найменшого остраху не прогляне в чорних очах, але Гіпатія знає — її товариш тамує страшну тривогу. У віконечку чорно-срібна імла, розлючені океаніди плюються отруйною піною, співають урочистий гімн перемоги. Гіпатія прислухається, дивується: яка могутність, яка стихійність! Що людина супроти такої потуги!? Навіщо вона?
Десь над головою чуються люті крики, стогін. Чи то, може, здається? Може, то гук бурі?
Рвучко відчиняються двері. На порозі в світлі смолоскипів з’являються чорні постаті. Моряки важко дихають, не видно їхніх очей, лише зловісні тіні під бровами.
— Чого вам? — грізно запитує Ісідор.
— Господар кличе. Біда! — хрипко промовляє моряк.
— Що сталося?
— Він скаже. Йдіть обоє…
Ісідор бере дівчину за руку, притримує її за плечі, веде по вузьких східцях на палубу. Ледве він встигає вийти нагору, як на них накидається зграя людей. Ісідор люто закричав, вихопив з-під плаща короткого бойового меча. Зграя розскочилася. Почулася брудна лайка. Ісідор захистив дівчину широкими плечима, притуливши її до борту, сторожко озирався, судорожно вдихаючи вологе, солоне повітря. Що сталося? Хто на них нападає?
З-за щогли вийшов велет-кілікієць, широко розкарячивши ноги, зупинився перед юнаком. Хижо блиснули зуби, обличчя моряка було страшне в променях Селени.
— Гей, хлопчику! — крикнув він, покриваючи свист бурі. — Одійди вбік. Нам ти не потрібний!
— Чого ви хочете? — яро гукнув Ісідор. — Де господар?
— Нема господаря! — зареготав кілікієць, і зграя розбійників підхопила той сміх. — Є падаль! Ось глянь!
Він штурхнув ногою щось темне під щоглою, і юнак з жахом побачив, що то закривавлений труп господаря судна. О боги! Ці розбійники захопили корабель. Тепер це піратська монорема! Що ж діяти?
— Ми відпустимо тебе, дитино! — насмішкувато провадив велет. — Їдь собі в Афіни, чи в Спарту, чи в Дамаск! їдь хоч в самі тартари! А хочеш — станеш піратом, славним хлопцем! Ні пана, ні раба! Гуляй, рубай! Всі багатства світу — наші! Нам потрібна дівчина!
— Тільки через мій труп! — грізно заричав Ісідор, виставляючи перед собою меча.
— Так воно й буде, — засміявся велет. — Та тільки жаль мені тебе, міг би й пожити! А богині твоїй нічого не станеться, їй олімпійці судили прегарну долю! Гей, дівчино!
— Чого вам? — дзвінко й ясно гукнула Гіпатія. — Чому ви заради мене здійснили таке криваве діло? Навіщо я тобі, злий чоловіче?
— Оце інша річ! — зрадів кілікієць. — Сама Афродіта озвалася. З жінками справу мати приємніше! Послухай, богине! Ти сама винна — зворушила серце моє таким співом, що перед ним, може, й спів Аполлона нічого не вартий! І я подумав — навіщо мені, бідному морякові, плавати у володіннях Посейдона довіку?! Навіщо? Коли азійські деспоти дадуть мені за тебе гору золота! Чуєш? Я й мої хлоп’ята будуть щасливі на все життя, і ти станеш царицею! Ха-ха-ха! Хіба неправда?
— Це страшна сваволя! Префект Александрії дізнається про ваше піратство…
— Ха-ха-ха! — аж заливається велет. — Не сміши, дівчинко! Хай і сам імператор знає- що мені до того! Плювати я хотів на них! Я сам собі імператор, і хай навіть Зевс одійде з моєї дороги, коли я хочу, щось вчинити!..
— Цього не буде, злий чоловіче! — твердо сказала Гіпатія. — Я не боюся вмерти!
— А навіщо ж вмирати? — здивувався велет. — Гей, хлоп’ята мої! Чого стоїте?! Взяти її!
— Не підходь! — кинувся Ісідор. — Уб’ю!
Два моряки метнулися до юнака. Брязнули мечі. Ісідор бився люто й страшно. Він за кілька хвилин вибив меча з рук одного напасника і розчахнув другого. Велет закричав, підбадьорюючи інших до нападу. Пірати, як шакали, зграєю напали на юнака, а тим часом кілікієць підкрався збоку, вхопив Гіпатію за плащ і потягнув за щоглу.
— Ісідоре! Коханий! — кричала вона, кусаючись і б’ючи велета по обличчю. — Рятуй мене!
Він рубався за п’ятьох, намагався пробратися до дівчини. На чолі його вже кривавилася багряна смуга, гаряча кров заливала очі.
— Па! Тримайся, — хрипів Ісідор. — Па, я не дам тебе в чужі руки! О боги! За що така наруга?!
Ісідора відтиснули на корму, він насилу відбивався. Хтось підкрався ззаду, ударив палицею по голові. Меч юнака полетів за борт, тьма ковтнула його. Він хитнувся, поточився. Чорна безодня моря розверзлася; не втриматися, не зупинити падіння.
— Гіпа-а-а-аті…
Простір проковтнув крик Ісідора. Він змахнув широко розпростертими руками, ніби крильми, і впав у море.
Гіпатія закричала, мов зранена чайка, і впала на палубу, до ніг пірата, — німа й холодна…
РАБИНЯ
Все було таке знайоме і любе. Гіпатія бігла понад морем, а над нею кричали чайки, а над пустелею вставало блакитне марево далеких оаз, і вітер ворушив жовто-білі піски, і хвиля співала про вічність.
Не було нічого дорослого, обтяжливого — тіло стало блаженно-легке, воно купалося в потоці пружного, ніжного повітря, і хітончик майорів на вітрі, наче крильцята, і золота диво-коса вихрилася довкруж голови, наче жмут сонячних струн з кіфари Аполлона.
А за нею біг Ісідор — вічний супутник її щасливої гри. Біг і не міг догнати коханої. їй так хотілося, щоб він догнав її, зупинив. То було б найвищим щастям для хлоп’яти! Але чому ж, чом вона не могла зупинитися? Яка сила несла її далі й далі, назустріч імлистому обрію?
Ось скелі, напівзруйновані іграшкові палаци з піску та черепашок — творіння Ісідора. їхнє улюблене місце, де вони граються й купаються. Дівчинка зупиняється, скидає хітончик і постає перед хлопцем у всій цноті і ясності дівочо-дитячої краси. Сонце радісно грається з недовершеними формами, пестливо цілує бронзову постать і домальовує променистими пензлями вічне чудо матері-Геї і Зоряного Урана.
— Яка ти гарна, Па!
— І ти прекрасний, мій Сі!
— Нема нічого кращого в світі за тебе!
— А море? А сонце? А птахи у небі? А квіти?
— Квіти прекрасні, Па, але нема чарівнішої квітки за твої очі. Сонце неповторне, але з тобою мені сяє сто сонць у блакитному небі!
— Як ти гарно говориш… Чом же ти так не говорив раніше?
— Коли, Па?
— Тоді… в далекому житті?
— Не пам’ятаю, — сумно промовляє хлопчик, суплячи брови. — Мені здається, що ніякого минулого не було. Лише я, ти і вічність. А все інше — сон…
— Може, й правда, — згоджується Гіпатія. — Тоді я не хочу йти у ті далекі, важкі сни. Давай будемо тут навіки, у царстві нашої любові!
— Давай!
Гіпатія танцює на гарячому піску і біжить до води. Там її кличуть друзі-дельфіни, там привітно махають руками подруги-океаніди.
— Гіпа-а-а-а…
Страшний крик Ісідора сколихнув серце дівчинки невимовним болем. Вона сахнулась, вдарилася об скелю. Бризнула кров, потемніло в очах. Гострий біль пронизав тіло і прогнав у небуття барвисті видіння. Довкола пливло море пітьми…
Гіпатія застогнала, поворушилася.
Свідомість верталася повільно, важко, неохоче. У глибині єства ще відлунював жахливий крик Ісідора, ще чулися дівчині пахощі моря і шум хвилі, а вже реальність владно кувала її в незримі кайдани, вела у полон.
Де вона, що з нею?
Покотився обвал пам’яті, налетів, звихрив свідомість, почав топтати мозок копитами спогадів, наче табун диких коней. Корабель у порту… батько… пісня… Ісідор… страшна ніч… зловісне сяйво Селени… чорні закривавлені люди і зловісний регіт… А потім падіння Ісідора… Падіння в темне провалля моря…
Гіпатія збагнула — вона самотня!
Мойра обірвала нитку Ісідора. Чому? За що? Навіщо?
Вона рвучко підвелася, помацала довкола себе в пітьмі, відчула пальцями м’який килим. Скочила на ноги, оглянулася: високо над нею видно було в прямокутнику вікна спокійні великі зорі. Тиша, мовчання.
Дівчина кинулася до стіни, почала обмацувати її, добралася до дверей, ударила в них кулачками. Двері одразу ж відчинилися, в імлистому квадраті світла з’явилася низенька постать горбатої баби. Вона тримала в руці смолоскип і знизу вгору запитливо-улесливо дивилася на Гіпатію. Заворушилися безкровні вузькі вуста, в очах-буравчиках блиснули іскри.
— Чого бажає володарка? — запитала баба покрученою грецькою мовою.
Гіпатія, пересилюючи огиду від скрипучого голосу, запитала:
— Де я? Чому я тут?
— Ах, моя повелителько, — посміхнулася баба, — хіба тобі не однаково, де ти? Вся ойкумена твоя, ти цариця світу, а хіба ж володарі запитують, де вони? Де цар — там пуп світу. Вважай, що ти в своєму палаці, ми твої слуги…
— Ти смієшся, лиха жінко? — гнівно скрикнула Гіпатія, і гримаса болю затуманила її личко. — Чому не скажеш правди? Я пливла до Афін, зі мною був друг… Потім — напад, бій, непритомність… і я отямилась тут… Де я, що зі мною?
— Марення, марення, володарко, — бурмотіла баба, і її гачкуватий ніс ворушився, ніби хвіст змії. — Мало чого нам сниться вночі… Життя — то ніч, моя красуне, а протягом ночі багато насниться всякої всячини. Моя тобі порада: забудь далекі сни, живи в новому царстві…
— В якому царстві! Що ти верзеш?! Я хочу додому, я хочу повернутися до батька!
— До якого батька? — здивувалася баба. — Я не знаю про твого батька!
— Я Гіпатія, донька Теона Александрійського, — схвильовано мовила дівчина, притуливши долоні до грудей. — Прошу тебе, дай мені написати батькові, він нагородить тебе, якщо ти відпустиш… чи ти, чи хто інший, до кого я потрапила… — Все, що він має, — твоє! Ми залишимося жебраками, а ти матимеш наш будинок, золото і цінності…
— Ха-ха-ха! — сміялася баба, і той зловісний сміх крижанив душу Гіпатії. — Він нагородить мене? Мене, яка тримає в оцих руках душу й життя сотні людей?! Ха-ха-ха! Та ти знаєш, красуне, що за тебе я матиму таку гору золота, що Теонові за сто життів її не заробити, не добути?!
— Що ти хочеш вдіяти зі мною? — жахнулася дівчина. — Кому віддати?
— Та вже ж не для прислужування, повелителько, — насмішкувато одказала баба. — Така квітка повинна мати й доброго садівника. Прийди до тями, готуйся до нового шляху. Забудь давнє. Воно вмерло. Можеш стати сильною і владною. Тож не дурій! Я все сказала.
— О проклята горгоно! — несамовито крикнула Гіпатія і кинулася до баби, щоб схопити її за горлянку. Але та сахнулася назад, з пітьми виступили дві гігантські постаті ефіопів. Вони м’яко взяли Гіпатію за руки, штовхнули в кімнату. Двері безгучно зачинилися, з-поза них долунював вдоволений сміх.
Дівчина впала на килим, притулилася знеможено до стіни. Спокійно, спокійно! Треба зосередитися. Не дати, щоб хвиля відчаю зруйнувала розум.
Сталося! Сталося те, до чого вона не готувалася. Удар, який заперечує все, що було, що чекалося досі. Ісідора нема. Мрії не збулися. Боги насміялися над нею, над її прагненнями. Тоді навіщо жити? Чого чекати?
Пірати продали її. Ця баба перепродає якомусь тиранові. Вона стане лялькою, втіхою розніженого, примхливого деспота. Споганить тіло й душу, повстане супроти власного сумління.
Примиритись, прикинутись, що забула минуле, і чекати випадку для звільнення? А потім що? Вернутися до Александрії без Ісідора? І каратися вічною мукою? І ходити на берег моря, де вже ніколи, ніколи не з’явиться його слід?
О ні, ні! Все вирішено, все ясно. їй віднині не жити тут, у цьому світі, де боги чи демони насміхаються над прагненнями людей. Вона піде туди, у сни, де прозорі води, і білий пісок, і вічна радісна гра…
Болісне марення. Воно надто затяглося.
Як вийти з нього? Чим перервати нитку життя?
Спокійно, спокійно! Така можливість буде. Коханий Ісідоре! Трохи зажди мене, я прийду…
Вона підвелася знову, притулилася чолом до холодного каменю. Усміхнулася. Боги! Вона ще може усміхатися! А чому б і ні? Хіба не смішно? Ха-ха! Хіба не смішне це життя? Хіба не смішні боги, які творили цей химерний світ? Навіщо, для чого? Хіба що для гри? Ха-ха! Небесна комедія! Невже й боги — комедіанти? Невже й там свої Софокли та Есхіли, які пишуть грандіозні драми собі для втіхи? Може, це для них впав у море коханий Ісідор, а вони дивилися з свого олімпійського колізею, і смакували наші страждання, і вітали творця за вдалу трагедію. І нині готується наступний акт драми, де нещасну ляльку Гіпатію продадуть іншій жорстокій ляльці, і боги, затамувавши подих, дивитимуться, як вона діятиме — освічена, замріяна лялька, яка вважала себе вільною і незалежною, як вона діятиме в рабстві? Ха-ха-ха! Дотепно придумано!
А може, нема… нема ніяких богів… А лише хаос, перемішування стихій, атомів, як писав Демокріт… І сліпа випадковість… Нікчемні осколки життя, породженого сліпою природою…
О боги! Так чому ж такі прекрасні сни? Звідки? Як вони виникають? Любов, екстаз і легенди? Ні, ні, ні! Не випадковість! Не байдужа й сліпа гра!
Таємниця, неймовірна таємниця!
О Афіно! Прийди, прийди! Дай мудрості! Порадь, як мені бути! Що я зможу — слабка дівчинка — без коханого, без рідних, без друзів, у байдужому, холодному світі?
Тиша. Мовчання. Рожевіє небо. Тануть у високості зірки.
Гіпатія завмерла, заклякла. Була німа, непорушна, лише дух її метався в лабіринті хаосу, шукав виходу, як прадавній герой Тесей з пастки Мінотавра.
До кімнати зайшли. Вона не ворухнулася. Байдуже глянула на горбату бабу, на її супутниць — двох гарненьких ефіопок з купою вбрання у руках.
— Радій, володарко! — проскрипіла баба. — Твоя доля наближається. Прокинься зі сну минулого, я тобі вже сказала. Гей ви, рабині, ведіть її до басейну, одягніть, як царицю..
Ефіопки повели Гіпатію до виходу.
ВОЛОДАР
Її мили, натирали ароматною олією. Одягали в розкішні шати. Ефіопки прицмокували, заздрісно дивлячись на рожево-прозорі перса Гіпатії, стрункі ноги, на стан, подібний до високогорлої старовинної амфори.
Дівчина була мовчазна, заклякла, байдужа. Дух заснув, згасли бажання, розум занімів, обтяжений неспроможністю вирішити загадку долі.
Її привели у широку розкішну залу, посадили на високу канапу, встелену персидськими килимами. Десь згори лилося сонячне світло, райдужно виграючи в багатобарвних вікнах. Стіни мінилися дивовижними мозаїчними картинами, виконаними в химерному фантастичному стилі, ще не баченому Гіпатією. Проте дівчина не цікавилася нічим. Сіла мовчки на подушки, дивилася перед собою, прислухалася до пустки, яка розчахнула її душу навпіл і посіяла в ній безнадію.
З’явилася горбата баба, принесла кіфару. Походила довкола, приязно усміхаючись, поправила на Гіпатії складки ніжно-лілового серпанку. Подала їй кіфару. Дівчина не ворухнулася, не глянула на бабу.
— Візьми, — владно мовила баба. — Зараз прийде твій повелитель… майбутній повелитель… Він має купити тебе, чуєш? Сподобайся йому, заграй, заспівай! Той, хто привіз тебе, оповів, що ти співаєш, як богиня… Хочу чути теє… Ну, красуне, отямся, стань жінкою, а не мармуровою богинею!
Гіпатія глянула на бабу, і з її очей дихнула така туга, така безнадія, що горбата потвора замовкла. Вона поклала кіфару поруч дівчини, вийшла геть. В залі залишилися лише два охоронці — напівголі ефіопи з опущеними донизу широколезими мечами.
Незабаром почувся шум. Сторожі заворушилися, схилилися в низькому поклоні. Пролунав високий різкий голос, він щось запитував незнайомою мовою, у відповідь чулися улесливі слова горбатої баби.
Хтось м’яко підійшов до Гіпатії. Вона підвела важкі повіки, уздріла молодого високого чоловіка в гаптованому сріблом плащі, широких штанях і темно-малинових чоботях. Обличчя пришельця було бронзове, вродливе, над припухлою губою чорніли невеликі вуса, гарні вологі очі дивилися на дівчину жадібно й зацікавлено. В небаченому вбранні, з білим тюрбаном, він здавався Гіпатії казковою істотою, і щось в ній пробудилося, насторожилося. Вона важко зітхнула.
Пришелець озвався до неї. Гіпатія не зрозуміла, похитала головою. Горбата баба, без упину схиляючись в поклонах, щось сказала. Він задоволено кивнув, а потім звернувся до дівчини чистою еллінською мовою:
— Я, володар Пальміри, вітаю небачену квітку неба…
Гіпатія дивилася на нього з надією. Володар Пальміри?! Так ось куди її привезли? Це не дуже далеко від батьківщини. Може, цей володар освічений і люб’язний? Тоді він збагне трагедію самотньої дівчини і допоможе дістатися додому?!
— Чому ти тут? — провадив далі юний тиран. — Хіба для тебе оці грубі люди, оця зла і жадібна карлиця? — Баба щасливо засміялася на ті образливі слова, а супутники володаря зберігали на лицях маски запобігливості й покори. — Я візьму тебе до себе. Ти будеш окрасою мого гарему, ти будеш найяснішою зіркою на моєму небі. Радій, прекрасна еллінко! Ваші олімпійські боги не мають такої розкоші, яку матимеш ти у моїх володіннях! Заграй мені якусь пісню, богине! Хочу почути твій голос!..
Співати? Про що співати? Як вона зможе?
А душу сповиває туга, а душа рветься на частки і бринить болісними акордами. Послухай, послухай, східний володарю, плач і смуток полоненого серця…
Гіпатія тулить кіфару до грудей, торкається струн, і тривожно котиться луна по закутках зали, і завмерли в чеканні супутники тирана, і примружилися замріяно гарячі очі юного володаря. Заспівала, заголосила Гіпатія…
У глибокому морі,
На широкім просторі
Чудо-риба живе… чудо-риба пливе…
Без турботи і горя
Чудо-риба живе…
Повстає чорнокрила
Буря зла і стосила…
Чудо-рибу спіткала недоля-біда.
Закрутила у хвилі,
На пісок викида…
А довкола і квіти,
Синє небо привітне…
Та у розкоші тій чудо-риба вмира…
Їй у морі радіти
Не пора… не пора…
Сльози покотилися по щоках Гіпатії, вона з надією дивилася в очі тирана. Чи збагне, чи зрозуміє?
Він кивнув приязно, схвально глянув на горбату бабу.
— Правду сказала, дочко демонів. Нечуване чудо дістала ти. Вона моя. Матимеш за неї все, що задумала. Гей, сонячна дівчино! Послухай, що тобі скаже володар Пальміри! Чудо-риба вмирає на березі, та надійде казковий рибалка, і пожаліє рибу, і кине її в море. Та тільки не в те море, звідки викинула її буря. А вкине він її у те море, де він і вітрами володіє. І вже ніхто, прекрасна еллінко, не посміє скривдити чудо-рибу. Лише сам господар моря прийде у гості до неї, щоб насолодитися її барвами і чарівними співами. Чи збагнула мою мову?
— Збагнула, приємний володарю, — тремтячим голосом сказала Гіпатія. — Але й те ще я хотіла сказати, що у чудо-риби був друг нерозлучний, і рідні риби, і найлюбіші її серцю краї. Друг загинув, батьки далеко, і рідні краї раною ятрять серце, не дадуть жити. Не зможе гратися чудо-риба у затишному ласкавому морі…
— Всі ті слова — ранкова роса, — кивнув лагідно володар і осміхнувся. — Зійде сонце і висушить росу. Такі очі, як твої, такий голос, як твій, — не для смерті, богине! Невже ти гадаєш, що боги творять чудо лише для того, щоб кинути його одразу в небуття?! Ах, як це було б нерозумно!
Горбата баба і супутники володаря, прикладаючи долоні до грудей, на всі лади вихваляли мудрість і розум тирана, а Гіпатія відчувала, що її слова вже ні до чого: якась пружна, липка, нездоланна петля огортала її звідусюд, тисла, горнула з такою силою, що годі було опиратися.
— Гей, раби! — звелів тиран. — Кличте носіїв для цариці! Над Пальмірою сходить небачене сонце…
ПОДИХ
Дні. Ночі. Томління і нестерпне чекання. Що діяти, що робити?
Довкола євнухи, служниці. Дивляться, стежать, не дають зробити жодного зайвого кроку. Умерти б, кинутися вниз з високої вежі, — де її знайти, як на неї вийти? Довкола — розкішні зали, покручені переходи, всюди — пильна сторожа.
Щодня — обмивання, натирання. її готують для східного тирана, як заморську харч для багатого ласуна. Що йому прагнення Гіпатії, її втрачена любов, її туга за вітчизною? Жадоба володіння затуманила йому розум, почуття, він не здатний вчинити те, чого б так бажалося дівчині. Ах, бодай ще хвилиночку волі! Зирнути краєм ока на рідний берег, вийти на знайому скелю і кинутися в море. І стати нереїдою, і полинути на хвилі за вітром далеко-далеко. І забутися, забутися навіки…
«Спокійно, спокійно, — шепоче щось в глибокій схованці серця. — Доки живеш — не все втрачено. Жди, терпи, надійся».
Ах, моє серце! Чого сподіватися? Нової любові? Хай навіть визволення надійде — їй уже не знати ні щастя, ні насолоди життя, бо ніколи не засяють нічиї очі такою ласкою, як ті єдині, неповторні очі!
Все минає, і все залишається, — пливе настирлива думка. Хто це промовляє? Хто?
Тиша довкола. Блискучі хитрі очі з імли закутків буравлять, стежать, не дають зосередитись, відпочити.
Приходить мати тирана — суха, висока жінка, закутана в чорне. Гостро дивиться на рабиню, мовчки оцінює.
— Встань, встань перед сонцем Пальміри! — кричать євнухи.
Гіпатія не ворушиться, байдуже дивиться на товстих прислужників. Навіщо їй вставати? Перед ким? Ради чого? Страх? В неї нема страху, бо вона хоче вмерти! Хай гнівно хмуриться ця зловісна жінка — еллінка не боїться її!
Мати тирана нетерпляче робить знак рукою, велить рабам замовкнути. Мовчки йде геть. І знову мовчання. Нестерпне чекання. їй приносять їсти, терпляче ждуть, поки Гіпатія неохоче проковтне якийсь плід, зап’є соком граната чи цитруса, а потім відносять посуд.
Тоскно, наче в могилі. Розкіш дратує, гнітить.
Між фігурними колонами — зорі. Якісь великі, волохаті, тремтливі. Дихає запахом квітів парке повітря. Здалека лине ледве чутна мелодія — чужа, незбагненна, тягуча.
Чужина, чужина, чужина…
Гіпатія простягає руку до кіфари, пригортає її до серця, як кохану дитину. Лише вона одна лишилася від рідного краю. А все інше пропало, навіть запах власного тіла вже чужий, неприємний, солодко-пряний.
Струни рокочуть, плачуть. Плаче душа. Плаче серце в земній темниці. Дорікає. Кому?
Народжуються і згасають слова, акорди, як зірниці перед грозою на обрії.
Море, море кохане,
Подаруй черепашку казкову…
Я втечу на світанні
На простори привільні, чудові…
Дивне слово я знаю
Й черепашку чарівну отую
В чужинецькому краї
В корабля зачаклую…
Хмари, хмари крилаті,
Подаруйте дощі небувалі,
Щоб чужинці прокляті
І не чули й не знали,
Як по річці грозовій
Мій кораблик поплине до моря —
На простори чудові,
Де немає ні щастя, ні горя…
Ллється, ллється мелодійний плач, бо інакше не витримає серце. Трісне від розпуки.
Щезають раптово євнухи, неначе тіні перед сходом сонця. В залі тривога. Розгортаються пишні запони, в сутінках ночі вирізьблюється постать тирана.
Він іде повільно, невблаганно, як доля.
Гіпатія розуміє — надійшов вирішальний час. Розум загострився, серце стислося в кулак.
Смолоскипи попід стінами залу кидають жовтаві полиски довкола, в тому сяйві обличчя тирана неприємне, страшне. Не видно очей — лише ями під бровами. Жадібно грають під напнутою шкірою щелепи, здригаються від хіті губи.
— Співай, співай, володарко мого серця, — шепоче тиран, кружляючи довкола жертви. Він не хоче з’їсти здобич одразу, він ще хоче погратися. — Ти запалюєш вогонь у мені, ясноока еллінко! Ще нікого я не бажав так, як тебе! Співай, співай!..
Гіпатія притулилася звірятком біля колони, припала до подушок, дивиться на нього, ніби козенятко на страшного удава. Що їй сказати? Що? Вже все вирішено в душі цього самовдоволеного деспота, який ніколи ні в чому не відмовляв собі.
Тінями промайнули служниці, поставили біля ніг Гіпатії низенький столик, на ньому срібні й золоті таці з високогорлими пляшками, суліями, з горами винограду, яблук та гранатів.
— Володарю, — зірвалася на ноги Гіпатія, потім впала на коліна. — Володарю, послухай мене, нещасну дівчину…
Він ліг біля неї, жадібно смикнув за руку.
— Я… я впаду перед тобою, — шепотів тиран, шаленіючи від пристрасті й жаги. — Ти володарка… наказуй, карай мене… карай мене любов’ю своєю, ніжністю, суворістю…
— Володарю, — задихалася від туги й безвиході Гіпатія, — я не можу любити тебе… Я полюбила навіки… Навіки… В моєму серці не вміститься інший… Моя любов вільна… Мене той, єдиний, не купив, а знайшов у цілій безмежності, в неосяжній ойкумені… А тепер втратив… І я піду за ним…
— Куди? Куди? — хрипів тиран. — Куди ти підеш? Божевільна! Життя — мить, кипіння, вихор. Чого ти діждешся? Тепер ти квітка, а завтра твої пелюстки облетять і ти лежатимеш у бруді, під ногами…
— Для нього я вічно цвістиму, як і він для мене, — плакала Гіпатія. — Одпусти мене… Я піду у світ, я хочу вмерти там, де ми з ним зустрілися…
— Такою я люблю тебе ще більше, — знемагав тиран. — Поцілуй мене… За тебе я оддав півскарбниці, а міг би оддати все царство, аби лиш ти полюбила мене щиро, як того… невідомого…
— Нізащо! — скрикнула Гіпатія й схопилася на рівні ноги. — Краще помру!
В її очах загорілися шалені вогні. Гіпатія відчула, як злобна і дика сила невідомо звідки сповнює її, як кам’яніють її м’язи і втікає здоровий глузд. Вона вдарила ногою тирана в груди. Він впав навзнак, вдарився скронею об сулію. Бризнула кров, почувся жалібний стогін.
Гіпатія остовпіла. Божевільна хвиля покотилася далі, у безвість. Залишилася лише безпорадна дівчина, порожня зала і непорушна постать тирана в калюжі крові.
З-за запони вихопилися два чорношкірі охоронці. Тривожно пролунав гонг. Зала сповнилася тінями. Палац залементував, загув.
Гіпатія не чула нічого. Оглухла, оніміла. Вона бачила перед собою лише чорну огидну пляму, яка розпливалася на барвистому мозаїчному покритті підлоги, заповнювала світ.
Страшні очі матері тирана з’явилися з пітьми, глянули в її душу гостро й люто. Мов з безодні пролунав голос:
— Мій нещасний сину! Я не хотіла, щоб ти брав цю доньку демона! О, проклятий той день, коли ти побачив її! Гей, раби! Візьміть її і не спускайте з неї очей! Завтра вона привселюдно умре! Чуєш, ти, зміюко? Не захотіла стати царицею — станеш падаллю!
ОСТАННЯ МИТЬ
Її кинули в малесеньку кам’яницю. Там не можна було ні сісти, ні лягти — лише стояти. Бронзові, куті двері притисли дівчину до стіни, майже не давали дихати.
Гіпатія була спокійна, тиха. Все так просто сталося. Не треба думати, як вирватися з неволі. Кат зробить своє діло, і вона полине назустріч коханому.
Нема ніяких складностей — мук і шукань. То все вигадки бунтуючого мозку. Він щезає, і щезають проблеми. Просто розбивається химерне свічадо, яке відчуло себе свідомістю. Не треба надто довго заглядати в нього, прив’язуватися до власного відбитку. Чим швидше він пропаде — тим легше, тим краще.
Минала довга, довжелезна ніч. Німіли ноги, тіло пронизував біль, але він був ніби збоку, поза нею.
Світанкова прохолода судомила кості, на обличчя сідали крапельки роси. Інколи у віконечко зазирали вартові, дивилися на неї ворожим оком.
Десь далеко чулося голосіння, то лементували всю ніч найняті плакальниці. Гіпатія усміхалася сама собі: які вони смішні! Дух тирана звільнився з нікчемної земної клітки, а вони плачуть. Навіщо? Чи не краще радіти?
За віконечком замерехтіли проблиски сонця. Стало тепліше. Загуркотів засув, двері відчинилися. її повели переходами.
На міському майдані вирувала юрба, напирала до помосту. Лава воїнів широколезими мечами відганяла цікавих. Вузьким проходом, між стіною списів Гіпатію підвели до місця страти. На дощаному помості стояла гігантська металева клітка, а в ній люто металися дві голодні розлючені пантери — це видно було по їхніх запалих животах, вогненно-злобних очах і судомних ривках.
Еллінка жахнулася і помертвіла: невже її віддадуть на з’їжу хижакам? О боги! Яка жорстока кара!
Вона зупинилася на помості, глянула довкола. Доленько! Все чужі, невідомі лиця. Тут ніхто не заплаче за нею. Для людей її смерть — лише цікаве, хвилююче видовище. Людям потрібні розваги!
Недалеко від помосту — паланкін з шатром, оточений вартою. З-за барвистої запони визирає стара правителька Пальміри, нетерпляче чекає початку. Ось вона дала знак. Два кати в чорному схопили Гіпатію за руки і штовхнули до клітки. Вона не опиралася, тихо ввійшла до хижаків, ніби до знайомої кімнати. Заплющила очі, чекала нападу.
Юрба німувала. Пливла небувала тиша.
Гіпатія розплющила очі. Пантери сиділи навпроти неї, дивилися на дівчину круглими жовтими очима, скалили великі гострі ікла і невдоволено ричали. Одна з них махнула хвостом, ступила м’якими лапами ближче, нюхнула ноги еллінки і одійшла. В юрбі почувся сміх, потім регіт. Покотилося слово, набрало сили:
— Свята! Свята! Дева, дева!
Правителька щось гнівно кричала, за шумом не чутно було. Від шатра бігли слуги, варта розганяла юрбу. Гіпатію висмикнули з клітки, пантери накинулися на сторожів, ледве не вхопили одного з них за ногу.
— Невинна, невинна! — ревла юрба. — Відпустити! Знак бога! Знак бога!
Кати схопили Гіпатію і підвели до краю помосту. Там вже була приготовлена дерев’яна колода, велика гостра сокира. Ну що ж — це вже краще! Одна мить, і драма закінчиться. Божественні глядачі розійдуться з амфітеатру…
Гіпатія оглянулася на клітку, вдячно усміхнулася пантерам. Нічого, нічого! Не треба проклинати світу. Хай він живе, хай він радіє, якщо в нім є хижаки, що жаліють засуджених…
Її поставили на коліна, зв’язали руки ззаду. Розкішне золоте волосся зав’язали вузлом на голові. Кат обережно нахилив її шию на відполіровану колоду, ніжно поправив. Певно, йому ще не доводилося одру-бувати такої чарівної голівки. Цікаво, що він відчуватиме, рубаючи такий витвір природи?! Чи жалітиме, як пожаліли її пантери?
Глухо шумить юрба. Чи то гуркіт моря? Чи дзвенять струни кіфари? Може, то Аполлон — сонцесяйний бог — прийшов провести її в останню путь? В глибині серця пролунали слова, відкочувалися у безвість:
Хмари, хмари крилаті,
Подаруйте дощі небувалі,
Щоб чужинці прокляті
І не чули й не знали,
Як по річці грозовій
Мій кораблик поплине до моря —
На простори чудові,
Де немає ні щастя, ні горя…
Швидше, швидше, кате! Визволи мене з остогидлого полону, дай вогнисті крила своїм ударом!
Повільно, аж надто повільно здіймається гостра сокира, ніби холодний серп Селени в зоряному небі. Гостро і злобно блиснула невмолима криця на сонці…
Частина друга
ДОРОГОЮ ТУГИ
СЛІД В ІМЛІ
Є такі миті в житті, коли все, що відбувається, здається нереальним, несправжнім, примарним. І розум хоче прокинутись, струсити з себе страшне чи тяжке видіння і не може цього зробити. Людина в такий час ніби повисає над безоднею багатьох світів і не відає, до якого ж світу вона належить?
Так було з Ісідором. Рана була не смертельна, і він отямився у морській воді, захлинаючись від солоної рідини, що заповнювала легені, розриваючи їх страшним болем.
Судомним зусиллям хлопець виплив на поверхню моря, хвиля кинула його на верхів’я запіненого гребеня, з тієї висоти він побачив чорне привиддя корабля, що поволі тануло в зловісно-срібній імлі. Звідти чулися крики, вони затихали, віддалялися. Ісідора потягло в провалля вод, знову підняло.
— Посейдоне! — кричав Ісідор несамовито, і крик його пропадав у ревищі хвиль, наче писк пустельного тушканчика. — Посейдоне, володарю! Зупини проклятих піратів, розвій мару, об’єднай мене знову з коханою! Посейдоне! Хай все, що я бачу, стане сном! Моє життя належатиме тобі, володарю великих вод! Тільки поможи, прийди до мене!
Буря шаленіла. Ніхто не приходив до Ісідора з безвидного мороку, з предковічного хаосу. Лише ніжна Селена дивилася на муки самотньої людини з-поміж розкошланих хмар, усміхалася холодно і байдуже.
Юнак був чудовим плавцем і тримався на воді, наче птах у повітрі. Тому страху за життя не було, він міг плисти кілька діб підряд. Та все, що сталося, поселило в серці Ісідора таку розпуку, що він відчув огиду до життя. Шалено бив кулаками по хвилі, ковтав солону воду, випльовував її разом з прокляттями.
— О, проклятий той день, коли я народився! Навіщо я побачив світ сонця, навіщо боги добули мене з хаосу у цей неправедний, байдужий світ? О, щезни, маро, щезни і забери мене разом з собою у небуття, у царство тиші! Я не хочу жити без неї! Я не хочу, ти чуєш, Зевсе! Я не можу…
Всесвіт мовчав. Море гралося з Ісідором — безжалісно й ласкаво. І він вирішив утонути, припинити безнадійне борсання. Перестав гребти, поволі занурився в чорно-імлисту глибінь. Гримотіння бурі затихало, відкочувалося у безвість, у свідомості продзвеніла чарівна струна, залоскотала душу, кликала до себе спокоєм і щастям. У грудях боліло, десь в глибині єства щось кричало, квилило і просило: не треба, зупинись! Треба жити, треба ще дивитися на сонце, на небо, на нескінченні простори лісів і нив! Ісідор владно відчахнув ті голоси від душі, занурювався у мул смерті, у багато-цвітну тканину небувалого відчуття згасання. На темно-фіолетовому тлі спалахнули зорі — неймовірні, казкові, грайливі. Вони спліталися у мозаїчні групи, ткали дивні узори, кликали юнака у ніжний полон. Він піддавався тому покликові, плив назустріч йому віддано й радісно.
Та зненацька… між тими зорями з’явилося обличчя… Наблизилось… яснішало… Хто це? Хто? Зазирнули в серце очі — два блакитні ножі. Її очі!
— Рятуй мене, коханий! Рятуй!
О боги! Це Гіпатія! Вона кличе! Вона в біді!
Кривавий спалах вмирання розбудив згасаючу плоть, змусив рвонутись угору — від спокою небуття до муки й болю життя. Як він міг забути, що вона лишається тут, в руках піратів?! Доки вона мучиться і кличе друга — хіба може він прагнути забуття? Ні, ні! Моя кохана, єдина! Я пропливу цілий світ за тобою, я знайду тебе і визволю з неволі! Ми знову будемо разом!
Буря не вщухала. Ніч пливла понад морем, безкінечна, як горе. Тіло Ісідора потерпло, заніміло, але він не думав про те, не хотів думати. Понад хвилями, понад світом, понад самим життям звучав, закликав, лунав єдиний у вічності голос. Він оберігав юнака у нещасті, він вів його до невідомих берегів. На лихо чи на радість? Хто міг сказати про це?
На світанку море викинуло його на скелі. Змучений, закривавлений, він виповз подалі від води, впав на купу мокрих водоростей і поринув у важкий сон.
Прийшов до тями Ісідор від гарячого променя сонця. Підвівши голову, побачив себе на скелястому березі. Довкола ширяли чайки та буревісники, з криком сідали на водорості, вибирали з них тріпотливих срібних рибок, викинутих бурею з моря.
Теплий вітер висушив лахміття юнака. Він поглянув на руки, на ноги: все тіло було в чорно-багрових ранах, певно, хвиля довго била його об каміння.
Ісідор звівся на ноги, скрикнув від нестерпного болю. Проповз на колінах трохи, розшукав серед викинутого плаву палицю. Підпираючись, рушив понад берегом.
Сонце почало хилитися до обрію, коли він наблизився до якогось селища. Його побачили від крайньої хатинки, щось закричала стара жінка, з дверей вийшов сивобородий чоловік і поспішив на поміч. Світ хитався перед Ісідором, млость застилала очі, але він дякував долі за рятунок: знав, що зможе жити, надіятись і шукати ту, без якої цілий світ здавався непотрібною примарою…
Три дні відпочивав Ісідор у гостинних рибалок, набирався сили, приходив до тями. Господар сказав йому, що буря прибила його до маленького острівця, який називався Латмос. Зовсім поруч пролягали морські шляхи до Аттіки, Італії і Азії. На заході лежав славетний острів Кріт, у ясну погоду він бовванів на обрії.
Юнак оповів рибалці та його дружині про своє горе, про втрату коханої, про бунт моряків на кілікійському кораблі. Дід слухав Ісідора, похмуро хитав головою.
— Це не вперше, не вперше, — бурмотів він. — Сьогодні пливе мирна купецька трієра, а завтра — це вже лиховісний пірат. їх багато в Егейському морі, у Великому Понті, тут безліч дрібних острівців, є де заховатись. Нема кому прибрати їх до рук… Еге, нема кому… Колись були вої — відважні, безстрашні… А тепер гризуться кесарі між собою, як шакали степові, шматують імперію на частки, божеволіють від жадоби влади… А розбійники та пірати й собі, дивлячись на теє беззаконня, уривають здобич, де можна… Не зневірюйся, юний чужинцю, може, боги збережуть твою кохану серед лихих людей. Чим зможу — допоможу тобі…
Четвертого дня дід вирушив до Кріту, маючи намір побувати в порту: продати в’ялену рибу і розпитати про піратську монорему. Повернувся він за чотири дні. Ісідор дивився на нього благально й пожадливо — чи дізнався що-небудь? Чи сяє хоч якийсь промінчик серед імли невідомості? Дід усміхався ще здалеку, видно було, що їздив він недарма…
В порту дізнався старий рибалка, що купецька монорема зупинилась тут на півдня. З неї ніхто не сходив, крім похмурого велета-кілікійця та озброєного до зубів помічника. Брали вони в порту лише прісну воду, переправляли човном на корабель. Попливла монорема на схід.
— Не інакше як в Антіохію або Тарс поплив розбійник, — сказав дід. — Там великі невільницькі ринки… там вони й хочуть продати твою дівчину…
Ісідор ледве стримував невимовну муку і жадобу помсти. Але кому, кому мстити? Де шукати слідів Гіпатії та її кривдників?
Після довгих роздумів старий рибалка порадив, як діяти. Він одвіз Ісідора до порту, допоміг влаштуватись матросом на велику трирему, що прямувала з вантажем тканин та оливкової олії до Тіру. З болем і вдячністю прощався юнак з гостинним дідом, називав його батьком і добрим морським богом. Рибалка мовчав, ніжно дивився на змучене обличчя юнака, і очі його під сивими кущиками брів блищали від непроханої сльози.
За тиждень Ісідор був уже в Тірі. Не взяв ніякої плати від господаря триреми, бо мав дещицю драхм, зашитих у туніці. Розпитував у порту про монорему, описував її вигляд, колір вітрил, ознаки пірата-кілікійця. Ніхто не бачив у Тірі такого корабля. І тоді хлопець рушив до Антіохії. Усілякими правдами й неправдами пробирався він прибережними шляхами, то приставав до невеликих груп християн, які несли від селища до селища, від міста до міста благу вість про настання царства небесного на землі, то знову йшов самотній. Натхненні проповідники бачили глибокий сум в очах вродливого юнака і намагалися торкнутися його душі словами втіхи і заспокоєння.
Він слухав їхні повчання втомлено й покірно, потім запитував гостро й відверто:
— Яке царство небесне? Де воно?
— Не шукай явних ознак царства, — усміхався ласкаво проповідник. — Воно в серці, воно в нас. Де ми — там і воно. Хто здобув у душі дорогоцінний небесний адамант — для того не існує горя, нещастя, нестатків, бо він має найбільше у світі багатство…
— І що ж то за скарб?
— Істина. Істина, яка звільняє нас від суєтності й марності цього світу. Істина, проголошена й скріплена Христом, який взяв на себе наші гріхи, наші муки. Хто повірить в нього, хто піде за ним — той навіки звільняється від закону цього світу, той одбирається з середовища гріховного людства для нової землі й нового неба…
— Він узяв ваші гріхи? — дивувався Ісідор. — Як-то можна взяти чужі гріхи? Адже гріх — то потворність духовна чи моральна! Чи можна від горбатого забрати його горб? Ні. Чи можна від гієни забрати її смердяву? Ні. Так і гріх людини не можна забрати від неї. Лише сама людина повинна великим зусиллям позбавитись від гріха…
— Те, що неможливе для людини, — м’яко повчав проповідник, — те можливе для єдиного і всемогутнього бога — отця Ісуса Христа. Наші серця — віск для бога. Захоче — вони обернуться в камінь. Захоче — розтопить на прозору сльозу молитви…
— Тоді царство боже не залежить від людей, — похмуро заперечив Ісідор, — а лише від примхи божої. До чого ж ваша віра? Навіщо проповідь, коли він може єдиним велінням зробити світ ласкавим і добрим…
— Ми повинні жадати… палко жадати, як жадає дитя материнської груді… І, почувши той плач дитяти, приходить бог і робить чудо в нашому серці…
— Ах, як сильно ж треба плакати, — з болем одвічав Ісідор. — Скільки сліз і крові, скільки мук і злочинів діється в світі, а бог мовчить, мовчить, як мовчать і ті — еллінські боги! Не кажіть мені про благостину богів, бо я звідав лише добро серця людського. Посейдон не прийшов мені на поміч, коли я вмирав над морською безоднею. Мене вирятували від смерті бідні люди, які мають живе і ніжне серце, сповнене болю…
— Ти правду сказав, юний друже, — терпляче мовив християнин, сумно похитуючи головою. — Посейдон чи навіть Зевс не може допомогти людині. То — ідоли язичеські, то сатанинські гримаси князя світу цього — темного архангела. А наш бог живе в серці людини. Тільки через серце він діє, допомагає. Тільки в серці і мурується твердиня божого царства. Там спокій, втіха і радість…
— Ох, не муч мене, чоловіче! Як я можу бути радісний, коли в неволі моя кохана, коли десь знемагають у муці й рабстві інші люди, коли довкола нас стільки плачу й смутку? Та моє царство боже повинне оповитися вогнем співстраждання, і не стане його, воно звугліє на жарищі болю!
— Облиш болі цього світу, готуйся до об’єднання з сином божим. Він готує для нас нове небо, під яким щезає страждання…
— Не можу залишити! — скрикнув Ісідор. — Не можу радіти! Доки хтось стогне хоч в одному світі, не може радіти ні людина, ні бог! Проклята радість, здобута хоч краплею горя! Та й скажи — хіба не заради нещасних приходив у цей світ ваш бог? Невже лише ради обраних?
Проповідник замовк, бо нічого не міг відповісти на ті щирі слова. А Ісідор покидав гурт християн і знову йшов палючими дорогами сходу — самотньо й задумливо.
Так дістався він Антіохії, кілька днів ходив по невільницькому ринку, оглядав юрби рабинь, сподіваючись побачити Гіпатію. Нарешті юнак натрапив на слід. Один з торговців рабами повідомив йому, що прекрасна блакитноока еллінка була продана кілікійцями горбатій сірійській перекупці Саліні, а від неї її забрав тиран Пальміри за незліченну силу золотих.
— Тепер проклята демониця може залишити своє ремесло, — зловісно усміхався торговець. — Отаке щастя привалило до рук. Хоч би кому путньому, а то потворі. А хто вона тобі, ставний юначе? Чому шукаєш ту еллінку?!
Дізнавшись, що еллінка — кохана Ісідора, торговець скептично примружив очі.
— Дарма стараєшся! З рук тирана її не вирвеш. Що ти маєш? Ясні очі? Пару рук? Гаряче серце? Хе-хе! Те все — мара в пустелі. Палац тирана оточений тисячною сторожею, туди й муха не пролетить. Повертайся, юначе, додому, дякуй богам за рятунок, шукай собі іншої коханої. Хіба мало гарних дівчат на світі, хіба мало прекрасних очей? Вони з’являються і щезають, як піна на хвилі. То лише гра стихій, мій гарний хлопче! Повір мені, я знаю життя. Бачу, як плачуть, проливають сльози прегарні рабині. А пізніше вспокоюються — бо не можна ж вічно плакати — і вже співають, радіють і тішать своїх володарів ніжними ласками, як ніжили десь у ріднім краю коханих хлопців!.. Ха-ха! Такий закон богів і людей! Не гнівайся, а подумай добре! Я правду кажу!
Огидною була та правда для Ісідора. Він подякував торговцеві за вість і рушив до Пальміри гірськими пустельними стежками.
Місто зустріло його велелюддям і схвильовано-уро-чистим гамом. На майдані товпилася юрма, посередині височів поміст з клітками, а в них шаленіли чорні пантери. Вої одганяли людей від помосту, нещадно били їх держаками списів, а тлумище насідало, шаленіло від жадоби видовища, і крик котився над прадавніми вежами, наче грім розлюченого моря.
«Ось воно — царство боже, — з болем думав Ісідор. — Де тут зберегти спокій і радість? Як посіяти думку добра у ці звихрені, жадібні душі? Вони хочуть лише втіхи й насолоди!»
На поміст вивели приречену, і юнак сполотнів від жаху. Він упізнав Гіпатію. Вона не опиралася, йшла спокійно і тихо, ніби вві сні. Ісідор рвонувся до неї, щось закричав, але його крик тонув у ревищі тлуму. Він бачив, як кохана зайшла до клітки, як підійшли до неї пантери і не торкнулися її. Блискавиця надії пронизала свідомість і знову погасла. Дівчину взяли з клітки і підвели до краю помосту, де кат готувався відтяти їй голову.
— За що? За що? — кричав несамовито Ісідор і поривався вперед, ніби хотів полетіти над юрбою до неї, щоб врятувати її від неминучості.
— Вона вбивця тирана! — крикнув хтось біля вуха. — Хіба не чув? Але глянь — хижаки не зайняли її! Боги дають знак, що вона не винна! Звільнити! Звільнити!
Ісідор кричав разом з усіма, тиснувся до помосту, п’янів від муки і безсилля. Гіпатія стала на коліна, і юнак бачив, як катівська сокира піднялася над нею. Він заплющив очі. «Боги! Не дайте мені бачити цієї останньої миті! Заберіть мене з проклятого світу!»
Древко списа вдарило його в груди, погасило свідомість. Тисячонога юрба накотилася, зім’яла під себе, поглинула у криваве, безжалісне чрево…
ПУСТЕЛЯ
Безвидне море колише всесвіт. Нема кінця-краю тому остогидлому колиханню. Без глузду, без мети, без доцільності, без любові. Куди, навіщо, чому?
Ісідор розпростер руки у вічність, хоче зупинитися, затриматися, збагнути. Нащо він є, звідки прийшов у свідомість, у світи відчуття і болю? Безвидна, пружна субстанція несе його, мне, терзає і не дає спочинку. Душа хоче смерті й не може осягнути її. Хіба є мука більша?
Він розплющив очі…
Над ним мерехтіли холодні зірки, плавно похитувалися у темно-синьому небі. Чулися мірні удари, тихе шелестіння. Що це? Де він?
Ісідор спробував поворухнутись, застогнав від нестерпного болю: все тіло горіло, як суцільна рана. Стріла пам’яті клюнула в мозок, розколола запону забуття. Невмолимо блиснув перед ним відблиск на катівській сокирі, загриміло юрбище. Зігнута беззахисна постать на помості, і над нею — безжалісне вістря долі. О небо! Це сталося?! І не захитався світ, не розкололися груди матері-Геї, не затремтіли основи Олімпу? Нащо ж, нащо він знову живе, хто витягнув його з чорної прірви для муки і безплідних терзань?
Він насилу підняв руку, торкнувся чогось живого і теплого. Гладенька шкіра, вкрита шерстю, далі широкі ремені, плетиво з грубої лози. Він лежить скулений в глибокій корзині, підвішеній до спини верблюда. На тлі неба видно спереду ще кілька велетів пустелі, які поважно й спокійно прямують під зоряним дахом.
Хтось схилився над Ісідором, юнак побачив жовту пляму обличчя, облямовану чорною бородою і густою гривою волосся. Насунулися темні провалля очей, почувся м’який мелодійний голос:
— Живий?
— Де я? — слабким голосом озвався Ісідор.
— Під небом, — дивно відповів незнайомий.
— Куди ми прямуємо?
— До вічності…
Що за дивні слова? Хто ці люди?
— Ви християни? Ви врятували мене?
— Як багато запитань для такого хворого тіла, — тихенько засміявся незнайомий. — Ні, ми не християни, так себе називають ті, які ніколи не збагнуть суті Христа. А врятував тебе випадок, доля твоя, а не ми. Наш караван проходив майданом міста… там когось страчували… Юрба вже розійшлася, було багато задушених… Ми оглянули трупи, ти ще дихав. Ми взяли тебе з собою…
— Там убили мою кохану, — прошепотів Ісідор. — Я шукав її по всьому світу. Знайшов і втратив…
— Те, що є, не можна втратити, — спокійно сказав невідомий. — Ти втратив те, чого не було…
— Як не було? — скрикнув Ісідор, і знову пекельний біль шпигнув йому в спину. — Я знав її змалку. Ми разом росли, кохалися. Разом їхали до Афін, щоб добути освіту й мудрість… А потім… пірати, рабство… її смерть… О боги! Навіщо така наруга?
— Кричи голосніше, — насмішкувато сказав невідомий. — Може, почують тебе боги! Може, відгукнуться…
— Ти так байдуже слухаєш мої слова? — з докором озвався Ісідор. — Ти без серця…
— Мудре серце не буде пектися тим болем, якого нема. Ти втратив мару, свій сон. Ти снив кохану, домівку, книги, майбутнє. Ти плів довкола себе барвистий візерунок ілюзій. Випадок чи доля розбудили тебе, і нема чого плакати за тим, що народилося в піні буття…
— Як дивно ти мислиш… Хто ти?
— Ми — сини гнозису…
— Гнозис? Знання? Що це означає?
— Ми пізнаємо суть цього світу, його початок, походження, його долю і прагнемо до втаємниченого кореня справжнього буття, до Великого Гнозиса…
— Хто цей Гнозис? Бог? Син божий? Чи багато богів?
— Ні те, ні інше. Це — велика повнота, духовна Плерома, де панує велика єдність. Туди вернеться лише той, хто відсахнеться світу, створеного деспотичним творцем, богом зла…
— Бог зла? Хіба не добрі боги створили цей світ, сонце, море, землю, людей?
Незнайомий з жалем похитав головою, чорні провалля очей глянули на Ісідора допитливо і докірливо.
— Ти гадаєш, що бог добра міг створити піратів, убивць і тиранів? Ти думаєш, що богу любові треба будувати світи, де страждають істоти — люди і тварини, де ллється кров і панує смерть, де киплять війни і курява замітає навіть найвищі споруди, де сьогоднішній день не відає про завтрашній…
— Мудреці кажуть, що все горе від гріхів людських. Що спочатку був золотий вік, а вже потім…
— Дитячі байки, — усміхнувся незнайомий. — Нікчемне мислення, яке боїться образити богів своєю допитливістю. Ти міркуєш, як дикун або варвар. Невже у всемогутнього бога не було снаги чи вміння дати світові повноту щастя й любові, не творити хижаків та блощиць, гадів чи крокодилів?
— Хто ж тоді його створив?
— Я вже сказав — бог зла. Негідний син святої Софії, древній дракон.
— Звідки він з’явився? — вражено запитав Ісідор. — Вперше чую таке.
— Слухай уважно, — суворо мовив невідомий. — Може, ти недарма потрапив до нас — горе, яке ти звідав, відкриє твою духовну суть, пробудить до істинного життя і розуміння. Ніч довга, пустеля німа, над нами зорі, — саме час розмовляти про священний гнозис. Було так, юначе чужинцю… З правіку існує, є, не припиняється й не виникає Єдине Нероздільне Життя, Всеосяжна Повнота. Вона обнімає всі сфери, всі вияви, всі можливості. І є в тій Повноті багато сутностей, і кожна з них — вільна. їхнє єднання свобідне, незалежне, любовне. І є право в тих сутностей — невід’ємне божественне право — бути або не бути в тій єдності…
— Але ж так можна знищити повноту! — здивувався Ісідор.
— О ні. Повнота не щезає, якщо навіть одна з сутностей виходить з неї. Повнота відтворюється іншими сутностями, бо вони — безмежні. Саме так сталося, коли з Плероми відійшла свята Софія, мудра сутність Материнства…
— Чому вона одійшла?
— Вона не вдовольнялась повнотою, даною од віку, а захотіла власного породження, дітей вільного вияву, її бажання стало дією, і стіна Плероми замкнулася за нею. Вона опинилася самотня серед хаосу. І породила того, який став її першим сином і мужем. Його воля, виявлена в слові, збудувала світ. І жахнулася Софія, побачивши цей світ, бо збагнула свою помилку: світ, народжений неповнотою, не може стати гармонійним. Щоб існувати, він повинен був живитися власними соками, самопоїдатися. Так народилася сила-силенна світів, істот, людей, які несуть в суті своїй порок неповноти і прагнення до Плероми. Вічна жадоба осягнути завершення і безсилля здійснити це завдання. І заплакала Софія горючими слізьми, збагнувши своє падіння, і звернулася до Повноти, щоб відкрилася брама любові, щоб прийняла її назад. Але мовчала Плерома, бо міст єдності було перервано вільною волею Софії. Залишаючи в новоствореному світі частки свого духу й творчості, не могла Велика Мати вернутися до Спільноти. Тоді вона попросила творця — свого мужа і сина, — щоб він зупинив колесо світу. Творець гнівно відкинув мудру пораду Софії, заявивши, що лише в ньому вся повнота буття і нема інших богів, окрім нього. Так першонароджений син Софії повстав супроти Єдності, утвердивши порочне буття, як довічний вияв своєї верховної волі. Так він замкнув цей світ у невимірну в’язницю, з якої відтоді не могла врятуватися жодна душа…
— Яка страшна легенда, — прошепотів Ісідор.
— Це істина, — заперечив невідомий. — Я тобі розповів прадавній заповіт мудреців, які несуть естафету гнозису у майбутнє, щоб колись Останній Син Софії, який прийде в силі й славі, збагнув своє покликання і почув заповіт Вітчизни Свободи…
— Ти кажеш про Христа?
— Так. Але не про того, якому поклоняються християни, не про того, який зображений розіп’ятим на дереві. Я мовлю про єдинокровного сина Софії, якого вона породила із себе, щоб подарувати змученому світові надію на повернення до Повноти. І Син прийшов у світ, проклавши міст від царства бога зла до сяючої Плероми. Кожен може стати на нього і рушити до країни Волі, але не просто пройти над безоднею — треба зректися всього земного, всього ілюзорного. Син мудрої Софії йде по світу, він мучиться з нами, страждає з нами, розіп’ятий у нас, в нашому серці. Ми — сини Гнозиса — несемо вість про розтерзаного духа, який прагне до батьківського дому, закликає всіх зрячих покинути морок і линути до вічного світла… Чи збагнув мене хоч трохи? Чи горить твоя душа жадобою волі?
Ісідор помовчав, зітхнув, дивлячись на далекі зірки. В нічній імлі пливли темні бархани, тихо шелестів пісок під ногами верблюдів. Тіні, тіні… Справді, байдуже, холодне породження… Хіба можна осягнути в цьому світі радість і повноту, коли один удар ката зупиняє все — шукання, любов і надію?
— Послухай… не знаю, як кликати тебе…
— Називай братом… ми брати по неволі… радий буду, якщо станемо братами свободи…
— Послухай, брате… А як же творець, бог?
— Він повстав проти Софії, своєї матері і жони. Тому його сокровенно назвали Сатаною. Але мало хто знає про це. Жерці бога зла, навпаки, називають Сатаною всіх духів добра і любові.
— Хто ж ці жерці?
— А всі, хто поклоняється образу бога чи богів. Всі, хто вважає, що цей світ породжено добрим богом. Всі, хто вважає, що можна врятуватися зі світу зла, повіривши в божественність Ісуса, але не ставши таким, як він. І поганські боги, і християнське бузувірство, і єврейський Єгова, і дикунські ідоли — то лише страшні тіні первісного дракона. Він не хоче дати людям свободи, він тримає душі в полоні…
— Навіщо?
— А що він робитиме без полонених душ? Без молитов, без храмів, без поклонів, без пророків? Літати в невимірному хаосі? Злитися з Повнотою він не може, бо відкинув її. А залишитися самотнім теж не може, бо самотність — це небуття. Ми є лише тоді, коли віддаємо себе іншим…
— Це правда! Ой, яка це правда! — простогнав Ісідор. — Доки я міг віддавати себе їй, я був щасливий, а тепер…
— Дурний хлопче, — докірливо сказав невідомий. — Тепер лише ти можеш вибирати стежку до справжнього життя. Там ти знайдеш, відтвориш усе, що втратив тут, у мороці нижчого світу…
— І її? — скрикнув юнак.
— А її найперше! — м’яко шепнув невідомий. — Бо повнота — то любов. За гранню тайни перша зустріч — зустріч коханих. Дерзай, брате!
— В моїм серці — біль і надія. Наче жарина загорілася. Ти оповіси мені все, старший брате. Я хочу знати істину…
— Ми відкриємо тобі таїну буття. Твої крила відростуть. Ти — син духа, якщо так швидко відчув вітер істини…
— Я залишаюся. Іншого шляху нема. Вибираю найважчий. Може, на ньому відшукаю те, що втратив на минулих стежках…
ПРИМХА ДОЛІ
Ой, як довго тягнеться чекання! Чому не опускається сокира? Чи остання мить розтягнулася на віки?
Дивний гомін юрби. Схвильовані крики.
Біля шатра правительки метушня. Вона дає знак зачекати, і кат відходить.
— Видовища! Видовища! — гримить невдоволена юрба, п’яніючи від екстазу чекання.
До шатра правительки наблизився багатий мандрівний гість — розкішний індуський магараджа. Не сходячи з коня, привітав тиранку, приклавши руку до серця. Вона скупо кивнула, гнівно зсунувши брови: чого треба пришельцеві?
Слуга магараджі схилився перед правителькою в поклоні, промовив скупо й стримано:
— Великий володар Аріаварти магараджа Хара-дева пропонує викуп за жінку, засуджену до страти.
— Вона вчинила злочин і повинна вмерти, — різко мовила правителька.
— Магараджа каже, — смиренно відказав слуга, знову кланяючись, — що вона для вас щезає і так і так. Чи візьме її земля, чи далека Індія — ясні очі володарки ніколи не побачать ту, яка вчинила злочин.
Правителька мовчить, кусає безкровні вуста, запитливо дивиться на радника. Той погладжує довгу сиву бороду, смиренно опускає очі долу.
— Великого правителя не повернеш з неба на землю, — тихо прошепотів радник. — Наша скарбниця не порожня. Хай володарка не боїться назвати суму, достойну славетного роду…
Правителька похмуро кивнула, крізь зуби процідила відповідь. Слуга повернувся до магараджі, і той, вислухавши посланця, ледь помітно всміхнувся, схиливши голову на знак згоди.
Бої повели Гіпатію з помосту до магараджі. На її місце потягли інших засуджених; ярою блискавицею майнула в повітрі сокира. Юрба побачила кров, захоплено закричала, почала тиснутися до помосту.
Гіпатія оглухла від крику, нічого не розуміла і тупо дивилася на вродливе обличчя магараджі, який з цікавістю розглядав бліде й замучене створіння з велетенськими блакитними очима — казковими вікнами у нетутешній світ, Він щось запитав її — дівчина мовчала, лише зуби її дрібно цокотіли, ніби від холоду. По знаку магараджі слуга накинув їй на плечі теплий плащ, закутав, підсадив у закритий паланкін, укріплений на спині верблюда. Вона знеможено опустилася на м’які подушки, якась старенька жінка ласкаво поклала її голову на зручне підвищення. Відхилилася завіска, блискучі чорні очі магараджі знайшли Гіпатію, гортанний лагідний голос промовив досить чистою грецькою мовою:
— Заспокойся, дівчино. Бог смерті Яма пожалів тебе. Він одійшов і не скоро вернеться. Ти вільна і поїдеш зі мною до прекрасної Індії, в мою Аріаварту…
Сльози покотилися з очей Гіпатії, ридання стрясали її змучене тіло. Стара жінка пригортала її голову до висхлих грудей, жалісливо шепотіла:
— Поплач, поплач, бідненька! В сльозах виллєш горе і страх. Все мине… Все мине… Як минає життя… як проходять дощі над Аріавартою, щоб дати дорогу страшним суховіям… Поплач, поплач, ясноока чужинко… Приготуй душу свою до великої радості…
ШУКАННЯ В СОБІ
Похмурий Сінай.
Безводна пустеля, непривітні гори. Палючі дні, прохолодні ночі.
Тут шалено прокочуються смерчі над мертвими пісками, ніби сліди нечестивих ігрищ лютих демонів. Тут ховаються в крутих ущелинах розбійники і знедолені, зберігаючи свою нужденну волю від довгих, рук тиранів, правителів та префектів провінцій. Тут шукають шляху до бога тисячі християнських аскетів, поховавши себе навіки від світу та його принад в глибоких відлюдних печерах. їх принаджують сюди славетні місця, де прадавній суворий пророк гартував Ізраїля до вирішальної битви за землю заповітну, де м’яв і ліпив з дикого і хаотичного плем’я божих войовників, здатних пронести через тисячоліття грізну волю невмолимого Єгови. їм ще й досі ввижається грозова постать володаря світу, який серед блискавиць та грому опускається на гору Сінай, щоб ствердити Мойсееві свою прихильність а чи гнів. І коли понад горами шаленіють громовиці, самітники радісно прислухаються до урочистого відлуння, і молитви їхні тоді стають бадьорішими, і перед їхнім втомленим зором постають видіння ангелів та прадавніх святих, втішаючи їх та обіцяючи неземне блаженство за муки, що доводиться терпіти на землі.
В цій пустелі знайшли собі притулок і сини Гнозиса, супротивники ветхозавітного бога. Сюди прибув і еллін Ісідор, врятований гностиком Коліоном, послідовником славетного Валентина, відомого духовного учителя.
Кілька днів та ночей Ісідор спочивав, думав, блукав поміж непривітних скель, намагався віднайти сам в собі рівновагу для того, щоб жити, мислити, відчувати. Бо жити — то означає мати якусь мету і прямувати до неї. Для Ісідора все позаду було зруйновано, обезцінено, втрачено, отже дух вимагав нового розуміння і шляху. Перші розмови, що їх вів еллін з Коліоном в дорозі, заронили зерно надії в серце, але треба було зміцнити ті несміливі парості, відчути їхню життєвість, надійність, доцільність.
Сінайська пустеля, обрана самітниками для духовних подвигів, вельми відповідала тому, заради чого тисячі змучених шукачів істини прагнули сюди. Вона залишала людину на самоті з небом, вона відрубувала її від принад хаотичного світу і в сумних довколишніх краєвидах показувала марність земного буття. Нагромадження скель, бідні чагарі, майже повна відсутність життя, якщо не лічити пустельних змій чи самотніх орлів у далекому небі, — все це говорило подвижникові, що він перебуває не в рідному краю, а мандрує далекими шляхами чужини і повинен знайти жадану вітчизну неба за туманами і обманом ілюзорного життя.
На п’ятий день Ісідор зустрівся з синами Гнозиса. Окрім Коліона, довкола вечірнього вогнища, запаленого біля печери, зібралося ще кілька духовних братів. Два з них були молоді єгиптяни, не старші від Ісідора, інші — літні, досвідчені люди. Серед них еллін відзначив сивобородого велетня з прозорими очима, худого й мовчазного. Він дивився у веселе багаття, і погляд його спочивав на видиві нетутешнього світу. Коліон торкнувся його руки, і той кивнув. Неохоче розімкнувши вуста, зітхнув і, наче прокинувшись зі сну, звернувся до Ісідора:
— Наш юний брате, ти прибув до нас. Що бажаєш добути в цій пустелі?
— Випадок привів мене сюди чи воля богів, — тривожно відповів юнак, — але я відчув поклик душі — дізнатися правду про себе, про світ. Навіщо я, звідки й куди? Я мав батьківщину, батька, кохану, надії й мету. Я прагнув у майбутнє, бо гадав там знайти здійснення свого життя, завершення і плід. Я був сліпцем. Перша буря, граючись, зруйнувала мої дитячі уявлення. І я став жебраком; чого мені тепер просити і в кого? Брат Коліон врятував моє тіло. Хто врятує мою душу, мій розум від безнадії?
— Ти сам, — суворо відповів сивобородий.
— Як?
— Відповідь у людині. Ззовні нема нічого. Якщо ти чекаєш пояснень чи повчань збоку, — ти неминуче стаєш залежним від речей, молитов, богів, людей, учителів, вождів, священних текстів. Отже, ти потрапляєш у рабство — грубе чи ніжне, але все-таки в рабство. Я можу передати тобі свій досвід, порадити те чи інше, але не більше. Все, що скажу тобі я чи інший брат, візьми в серце, перепали на вогні сумління і муки і тоді прийми або відкинь. Істина — в тобі!
— Але ж це страшно! Ніби ціла вічність перед тобою і ти — її господар.
— Так воно і є, — кивнув сивобородий, і в його дитячих очах заблищали веселі іскри. — В серці людини — зерно вічності. Але всяке зерно можна знищити недбалістю або добути з нього багатий врожай. Боїшся ти втратити зерно, боїшся посадити його в землю, — залишишся жебраком. А кинеш у землю, позбудешся того скарбу, ніби втратиш дорогоцінне зерно, — глянь, восени матимеш замість одного зерна десятки зерен. Зможеш і друзям подарувати дорогоцінний врожай серця. Запитуй же, юний брате, хочу почути, чим бентежиться твоя душа. Запитання показують глибину потреби. Мої відповіді будуть лише відгуком на спрагу твоєї сутності…
— Брат Коліон пояснив мені, — звільна мовив Ісідор, — що цей світ не створений добрим і всеблагим богом…
— Це так, — кивнув сивобородий. — Міркуй відверто й щиро, без страху. Навіть ми, люди, маючи добре серце, діємо так, щоб не вчинити зла, щоб не турбувати рідних істот, щоб допомогти нашим ближнім. Невже всеблагий бог може бути гірший від людей? Адже для всеблагого творця все суще — його діти! А особливо люди — істоти мислячі. Тоді подумай: чи може всеблагість і любов творити світ, в якому знемагають міріади тварин і людей, поїдають одне одного і умножають з дня в день океан зла і муки?
— Не мислю такого, — сказав Ісідор відверто. — Любов не може вразити нікого. Бо тоді вона перестане бути любов’ю.
— Істина звучить в твоїм серці, — кивнув сивобородий, і Коліон та його сусіди схвально глянули на елліна. — Отже, треба збагнути, що цей світ — незаконне породження сил зла.
— Але ж в ньому є любов? — замислено озвався Ісідор. — Є квіти, сонце, ніжність, чисті дитячі очі. Є материнська вірність, є побратимство і мужність, є подвиги і шукання…
— Не бачу протиріччя. В’язниця мурується тиранами, але сидять в ній герої та шукачі істини. В цім світі змішані добрі й злі серця: сини світла й сини мороку. Велика Софія дарує світові свою любов, тому ти бачиш квіти, ніжність, красу неба. Якби не її жертва, люди б захлинулися в бруді й ненависті, що їх посіяли жерці земного бога та їхні слуги…
— Чому ж Софія не покине цього світу? Чому не вернеться в світи любові і єдності?
— Вона не може кинути свого сина, розіп’ятого в серцях людей. Треба зібрати докупи частки небесного вогню. Час прийде, але не скоро…
— Чому не скоро? Що заважає цьому? Навіщо такі нескінченні муки? Хіба Плерома не має всемогутності?
Сивобородий усміхнувся поблажливо й ласкаво, поворушив палицею жарини у багатті.
— Жерці язичества і християнські єпископи посіяли отруйні зерна нерозуміння в душі людей. Бідні діти землі! Вони населили небо страшними тінями і поклоняються їм, годуючи упирів живою кров’ю. Плерома не може вторгатися в долю земних створінь, як не може небо опуститись на землю, щоб підняти в повітря пташку. Пташка повинна сама зростити крила для польоту і прагнути вгору. Чи збагнув?
— Я буду думати…
— Думай самовіддано і безстрашно. Головне — відкинь страх. Нам нікого боятися, бо дух невмирущий: він — дитя безсмертної матері Софії. Деміург — зрадливий син, творець видимого світу, може взяти все від нас: тіло, майно, землю, багатство. Але хай бере всю ту піну буття! А нерушиме багатство з нами — наша невмируща сутність…
— Як же звільнити ту вічну частинку? Як повернутися до рідного краю?
— Це — найголовніше питання. Не просте рішення стоїть перед кожним шукачем. Господар світу через своїх жерців утверджує нерушимість цього творення. Він загрожує карами або принаджує нагородою. Але істина, прийнята під страхом, — лише гримаса потворності, а істина, дана як нагорода, є лише плата за послух. Що нас тримає тут, в цьому світі?
— Батьки… друзі, вітчизна… принади життя, насолода, любов…
— Так, так… І ще безліч інших явищ та речей. Тисячі, тисячі ниточок і мотузів, незримих пут, що ними сповито душу. Щоб їх розірвати, треба відмовитись від цього світу…
— Як? — здивувався Ісідор. — Убити себе? Я думав про це, коли втратив кохану. Невже так просто?
— Не просто, — заперечив сивобородий. — Самогубство не звільняє нашої невмирущої частки. Ти вбиваєш тіло, але не знищуєш жадоби відчуття. Відчай, втрата близької істоти кидає тебе в обійми небуття, але твоє серце залишається в полоні ілюзорного світу. Щоб добути волю, треба, залишаючись тут, на землі, відмовитись від неї, від її принад. Жінка, багатство, насолода — все це кайдани деміурга, якими він закував нас. Вирви в серці своєму корені жадання, запали в душі вогонь одного лише прагнення — до краю свободи, до божественної повноти…
— В чому свобода? В чому повнота?
— Свобода — від всього. Повнота — відсутність всього.
— Не збагну.
— Напруж уяву. Що таке явище, річ, подія, світ, люди? То лише наповнення відсутності, порушення її чистоти, її повноти. То ніби пляма на вселенському тлі спокою. То хвиля на величному океані небуття. Повнота — то спокій, бо вона обнімає все. Свобода — то спокій, бо лише в спокої ми позбавляємось від явищ і речей, що поневолили нас і прив’язали до колісниці світу. Не даю тобі панацеї від усього зла світу. Вказую напрям. Шукай в собі, думай, зупиняй потреби тіла й нижчої душі, збагни, в чому їхня сила чи безсилля. Бій буде непростий, він триватиме доти, доки твоя земна природа не переплавиться в полум’ї істини. Може, навіть все життя. Але мета — чудова. Ти не самотній, юний брате. Поруч — мужні шукачі. Нас мало, нас ненавидять жерці ветхозавітного бога Єгови, нас переслідує церква, яка прагне земної влади і поклонів, але ми відкидаємо принади князя світу, як відкинув їх у пустелі славетний син Софії. Велика Мати не покине мужнього шукача, обличчя її закрите для ока земного, але руки її готові підтримати того, хто не побоїться ступити у порожнечу…
Довкола вогнища запанувала тиша. Лише тривожно потріскували жарини в багатті та іскри весело гралися в повітрі, прагнучи в небо і згасаючи в ньому. Ісідор прислухався сам до себе, намагався віднайти в душі своїй місце для нових, нечуваних вражень та ідей. Серце горіло прагненням небувалих здійснень і остерігалося чогось. Кинутись наосліп до нових обріїв? А може, там, за ними, знову безодня і болісні розчарування? І згасне його бентежна душа в безконечній дорозі, як згасають оці іскри в байдужому просторі? Проте що йому залишилося робити? Там, у далекому світі, пустка і безнадія. Він втратив найсвятіше, найкраще. На земних стежинах той скарб не повернеш. Може, ця небувала дорога приведе до заглибленої любові? Може, в світах повноти — казкових, незбагненних, але жаданих — він устріне ту, без якої навіть повнота здаватиметься насмішкою жорстокого бога?!.
— Приймаю вашу дорогу, браття, — тихо сказав Ісідор. — Пройду її до кінця. Або згину, або здобуду істину…
— Хто гине заради істини — зливається з нею, — просто сказав сивобородий. — В тобі путь, істина і життя. Рушай, брате, в дорогу пошуку. Путь не обтяжить свого судженого мандрівника…
СТІНА ДЕМІУРГА
Ісідор поселився у печері. Вона була досить глибока, звивалася гадюкою в глибині гори і закінчувалася маленьким кублом, де можна було спати і зосереджуватись для роздумів. Юнак услав кам’яне дно притулку мохом, під голову припасував м’який волокнистий камінь. Кілька вечорів слухав синів Гнозиса біля спільного вогню, потім висловив бажання усамітнитись, щоб розпочати дорогу пошуку в безмірності власного серця.
— Іди, — схвально сказав сивобородий. — І не вертайся, доки не осягнеш певного ступеня. Виросте плід — покажи його нам, твоїм братам. Спільний здобуток ввійде до нового світу. Дерзай, юний брате…
Ісідор покинув братерський гурт, заліз у печеру, ліг горілиць на мох. Довкола пливли сутінки, глибока тиша сповивала свідомість. Він зосередився, загострив думку, збурив поверхню душі суворим запитанням; «Хто я? Навіщо живу і що таке моє життя?»
Думка примхливо металася від одного об’єкта до іншого, вона перескакувала від проблеми до проблеми, не могла зупинитися на вирішенні певного питання. І дуже швидко юнак збагнув, що не так просто мислити, що треба навчитися володіти думкою, як дитина навчається ходити або пташеня літати у небі. А для цього, може, треба віддати ціле життя. Адже мислення людини формується від дитинства усталеними ідеями, звичаями, традиціями, взірцями, і нова людина є не те, що вона вибирає, а те, що з неї сформувало оточення. І свідомість того, хто хоче розпочати новий шлях, теж користується попереднім, ветхим багажем знання та почуттів, — отже, той шукач неминуче заблукає, визначаючи напрям пошуку за минулими віхами. Як же бути? Де взяти нові ідеї? Те, що мовлять нові брати, — лише удар для пробудження. А прокинувшись, повинен знайти мандрівник інше взуття, інше вбрання, інше розуміння світу. Інакше, втративши старе, можна втонути в хаосі безликості.
Довго еллін лежав і сидів у печері, прислухаючись до багатозвуччя мислі в надрах своєї душі. І бачив, чув таку силу-силенну істот та явищ сам в собі, що починав жахатися — чи знайдуться в ньому можливості загнуздати і звести воєдино весь той безвидний та багатоликий потік ідей і образів!
Тіло втомлювалося, жадало руху. Хлопець виходив з печери і сідав на камені проти зоряного неба. І велична полум’яна ріка котила над ним вічні води далеких світів, і в її мовчанні вгадувалася небувала і проста таємниця буття. Але була вона холодна і байдужа до мізерного людського життя, і не міг збагнути Ісідор, як поєднати, як звести докупи, в благословенну спільноту такі віддалені частинки буття — людину і зоряні світильники невимірного неба? А без такого поєднання до чого зводилися всі міркування про спільноту і звільнення від земних кайданів?
Втомившись від дум, Ісідор заповз до печери й заснув. І побачив він у сні тепле, ласкаве море, блакитні стіни Александрії в імлі і ніжну, тремтливу постать Гіпатії — натхненної дівчинки, яка бігла, немов донька вітру, понад лінією прибою, перескакуючи через пінисті гриви хвиль. Вона сміялася щасливо й дзвінко, піднявши вгору прозорі руки-стеблини, і вимахувала ними, ніби неопереними крилами, а Ісідор біг за нею в таємній надії спіймати її за край блакитного хітончика, що вихрився за вітром. Спіймати і глянути в прекрасне дитяче обличчя, в очі, які віддзеркалювали море, і небо, і ще щось велике, чому не було назви в мові землі. Біг Ісідор невпинно і не міг догнати подруги, а море мінилося, грізнішало, і хвилі-гори вже заливали біло-жовті піски, і легка постать дівчинки піднімалася в небо, а він прагнув бути поряд з нею, і щось заважало йому одірватися від землі.
Сновидіння падали у безвість, як спадають восени з дерев жовтіючі листки, а Ісідор знову поринав у тривожне, примхливе життя, і бачив себе на бойовому коні серед воїв, і рубав мечем живі й трепетні тіла ворогів, і дивився в їхні криваві, сповнені жаху й ненависті очі.
З глибини невідомого простору йшли, сунули, мандрували у вічність юрби людей, героїв, шукачів. Невідомі лиця, небачені вбрання. Вони щось завойовували, когось убивали, щось будували. Над пустелями, над рівнинами й горами зводилися до неба горді будівлі, палаци, піраміди, статуї з сяючими вінцями на головах. І горіли жертовні вогнища перед величними ідолами, і вмирали люди в ім’я грізних богів, додаючи потоки даремної крові до бездонної багряної ріки, що оповила світ непрохідною перепоною.
І налітали полчища варварів, руйнували прегарні споруди, а на тому місці лишалися сиротами безмовні руїни, і піски засипали ті залишки — знаки людського генія і безглуздя…
Дух Ісідора виривався з важких кайданів лиховісних видінь і бачив себе знову у дитинстві, серед бур’янів Александрійської захисної стіни. Він блукав між руїнами, а здалека чувся лукавий і закличний голосок Гіпатії:
— Сі! Шукай мене!
— Де ти, Па?
— Знайди! Знайди!
— Твій голос лунає з усіх боків. То, певно, насміхається німфа Луна! Вийди, Па, я хочу побачити тебе!..
Ісідор прокидався, так і не побачивши коханої, і серце його билося гнівно й буряно, і він плакав у самотині печери, виливаючи жаль і безнадію перед німотним камінням.
Хвиля відчаю минала, і він заспокоював розтривожене серце. Що ж це? Країна снів, нікчемна мара має таку владу над людиною? Не можна допускати того! Як же сягнути істини, як же зруйнувати або подолати стіну Деміурга, коли він так легко збурює нашу сутність химерами втомленої свідомості?!
На світанні він вийшов з печери. Над темно-фіолетовими горами пломеніли пелюстки ніжного ранку. Ісідор вдихнув прохолодне повітря, постояв трохи, спостерігаючи мінливу гру небесних барв.
— Прекрасні лаштунки, — прошепотів він задумливо. — Прекрасна скена[44]. Чому ж такі страхітливі драми граються на ній?
Він пошукав у долині їстівних коренів, але не знайшов нічого. Напився води з малесенького джерела, замислився. Якщо починати, то одразу. Що найбільше прив’язує нас до життя? Тварин, людей, комах, все, що рухається, живе й множиться? Їжа, вічна потреба щось знищити, щоб продовжити своє буття, щоб утвердити свою тривалість якнайдовше. Чи не тут корінь протиріччя? Чи не це те прокляття, що лежить на творцеві світу? Збудувавши обмежений світ, він дав йому обмежені сили й можливості. Ось порочне коло існування. Озеро земного буття не бездонне, люди й звірі п’ють з нього, але щоб воно не вичерпалося, Деміург дає своєму творенню лише нікчемну мить життя, а потім забирає дарунок, посилаючи смерть, і вичавлює воду існування назад у озеро, щоб напоїти нею наступні покоління приречених нещасних дітей ілюзії. І так без кінця. Жити вічно можна лише у невичерпному океані, здобувши невмирущу сутність. Чи є той океан? Чи можливе таке життя? Треба зважитись! Що є важливіше від цього завдання? Треба відчути опір тіла, його силу, треба виміряти можливості прихованої сутності або заперечити її…
Ісідор вирішив розпочати тривалий піст: не їсти нічого, лише пити трохи води. І уважно стежити за внутрішнім станом духу. Чи відкриється віконечко в небувалу країну, чи озветься хто-небудь звідти, з-за стіни Деміурга?
Перший день пройшов у роздумах, спогадах. Ісідор ходив по горах, загорнувшись у свій ветхий плащ. В одній ущелині він надибав старого ченця, який сидів над прірвою біля отвору печери і гаряче молився, б’ючи себе п’ястуком у запалі кощаві груди. Крізь діри у трухлій одежині, що ледве прикривала живий кістяк, видно було брудне тіло, і від судорожних ударів з чорного лахміття сипалося на землю запилене шмаття. Над горами лунали зойки, плач і палка молитва. Ісідор прислухався. Можна було розібрати окремі вигуки, але переважно це було монотонне прохання: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене!»
Ісідор сидів довго, намагаючись збагнути глузд і напрямок такої палкої духовної дії. Минали хвилини, години, сонце почало котитися до обрію, а чернець сидів біля печери і ридав, наче з нього виймали жили, і заклинав невмолимого бога:
— Прости мене, нікчемного, небесний володарю! Зглянься на мої смиренні прохання з висоти своєї! Помилуй мя! І коли я помислом чи дією, або словом чи вві сні порушу твою святу волю, пошли мені, господи милосердний, вісника свого, щоб міг я відчути твій знак, і збагнути його, і не вийти з-під твоєї руки! Помилуй мя, Христе, сине божий! Помилуй мя!
І зненацька уявилося Ісідорові, що він сидить на небі, на якомусь осяйному троні, і має велику божу могутність, і до нього линуть молитви, прохання та стогін мільйонів земних істот. Так яскраво уявив це еллін, що в його вухах загримів ураган благань, хвалебних гімнів і нескінченних вимог. Жахнувся Ісідор, одігнав дивне видіння, похитав головою.
О ні! Нема дурних! Ніякі боги не слухають ні молитов, ні прохань. Бо ні задовольнити, ні збагнути людські прохання неможливо. Вони породжені незнанням і страхом перед марою. А чого боятися людині? Смерті? Небуття? Так ми ж не боїмося лягати спати, не знаючи, чи прокинемося на світанні?! А небуття — це вічний сон без сновидінь. Християнського пекла? Але хіба є гірше пекло від того, яке людина створила в серці своєму, хіба є муки глибші від мук самотини цього світу?
Ісідор підвівся з каменя, наблизився до ченця, коли той втишив свій невпинний потік благань. Чернець почув кроки, скоса глипнув на пришельця, вколов його гострим поглядом з-під насуплених брів.
— Вітаю тебе, старче, — схилив голову Ісідор.
— Вітаю й тебе, брате, — хрипко одказав чернець. — Звідки бог несе, куди?
— Я тут проживаю, в печері… Недалеко від тебе…
— Чого опинився в священних горах? Чого шукаєш? — гостро запитав чернець. — Чи віруєш в благу вість, принесену на землю господом нашим Ісусом Христом?
— Я шукаю, — просто сказав Ісідор. — Мені дали притулок сини Гнозиса…
— Сини Сатани! — скрикнув чернець, зловісно посміхнувшись. — Бідний хлопче! Тікай скоріше з гадючого гнізда, тікай, поки твоя безсмертна душа не потрапила в диявольські пазурі!
— Але вони не навчають нічому поганому, — здивувався Ісідор. — Відречення від світу, любов…
— Відречення? А чому? — гнівно запитав чернець, тикаючи гострим брудним пальцем у груди хлопцеві. — Тому, що, мовляв, цей світ сотворено богом зла! Любов? А до чого любов? До химеричної Плероми, вигадки божевільних валентиніанців та маркіонців! О, господи! Спопели й розвій за вітром чортове сім’я єретиків, що їх розплодив князь тьми у нашому світі!
— То ти, отче, вважаєш, що цей світ сотворено благим богом? — задумливо запитав Ісідор.
— А ким же ще? — аж підскочив чернець, гнівно блимаючи очима на пришельця. — Ким же ще, як не вседержителем небесним, творцем видимого й невидимого, ним же все живе, дихає і має життя?!
— А як же тоді зло? Муки? Кров і наруга? Смерть і рабство?
— То Сатана! То все його робота! Господь сотворив перших людей благими і чистими. Вони согрішили, порушивши боже веління, з’ївши яблуко пізнання добра і зла. Той гріх кинув Адама і Єву у безодню падіння. Ми — їхні нащадки — спокутуємо гріхи предків…
— Чому? — не збагнув Ісідор. — Адже навіть люди не карають дітей за злочини батьків?
— Нерозумний єси, юначе! — повчально мовив чернець. — Адам — то не один чоловік, то все людство — єдине і нероздільне. То духовна Небесна Людина. Тут, на землі, лише тінь. А душа — в бога. Він судить її добрі й злі діла, але хоче, щоб ми вибрали шлях добровільно, серед тернів земних, серед спокус Сатани, князя тьми…
— Звідки ж з’явився Сатана?
— Він — першороджений архангел, син світла. Але загордився, захотів бути першим, найстаршим. За те був скинутий на землю, де бунтує дітей Адама супроти господа сил. Дарма! Вже сокира при дереві лежить, не встоїть потуга князя мороку супроти воїв Михаїла! Впала Римська вовчиця, і на її трупі горить новий світильник, так впадуть і всі фортеці князів земних, і настане царство Христа та його вірних!
Ісідор відчував, як голос ченця б’є, цюкає його, ніби вістрям сокири, по голові, і не було в його повчаннях нічого мудрого, ніжного, ласкавого, а лише погроза, гнів, страх. Де ж істина, де любов?
— Скажіть мені, отче, — озвався Ісідор, — чого ви благаєте в бога?
— Рятунку, спасіння, отроче. Рятунку з світу, полоненого Сатаною…
— І в чому буде той рятунок?
— Бути з моїм господом. Славити його і любити.
— А в чому суть того, небесного життя? Яке воно? В чому виявиться?
— Ні вухо не чуло про те, — урочисто сказав чернець, — ні око не бачило, що приготував господь вірним своїм…
— Отже, лише віра?
— Так, віра і смирення.
— А докази?
— Докази? — спалахнув чернець. — Хіба дитина питає у батька докази, коли він її веде до рідної хати? Ні, дитина вірить батькові!
— Правду мовив, старче, — згодився Ісідор. — Але ж батько тримає дитину за руку, і годує її, і не дасть скривдити, і знайде теплу постіль чи дах над головою. А людина на землі безпритульна, голодна і нещасна. Вона вмирає, тоне, падає в боях, горить в огні, здихає з голоду, гниє в рабстві. І батько не приходить, щоб втішити її в час невимовно тяжкий…
— Брехня! — суворо заперечив чернець. — Він приходить. Він послав сина свого єдинородного Ісуса Христа, щоб проголосити настання царства божого…
— І люди вбили його, — підхопив Ісідор. — І батько не міг оберегти його від лютої смерті? Невже була потрібна Голгофа?
— Була потрібна жертва, найвища жертва, яка б викупила людей з полону гріха. Син всемогутнього взяв на себе наші гріхи і дав любовний викуп. Чистий агнець добровільно зійшов на жертовний вогонь, переваживши древнє падіння Адама! Тепер хто повірить в нього, той врятований чистою кров’ю Сина Божого.
— Як це жорстоко, — сумно сказав Ісідор. — Моє серце бунтує, заперечує. Всесильний міг би знайти інший шлях…
— Ми вільні. В свободі падаємо, в свободі повинні піднятись.
— Яка там свобода? Я чув твої крики здалека. Страх гнітить тебе, отче. Страх і непевність. Так і всі люди. Не можуть рабські душі вільно вибирати шлях до істини, їм треба спочатку звільнитись від нікчемності й покори…
— Глибоко ввійшло в тебе коріння Сатани, — буркнув чернець, одвертаючись. — Згублять душу твою лукаві сини. Залиш мене, йди собі геть. Не руйнуй мого молитовного настрою. Може, господь коли-небудь покличе тебе до себе, тоді зустрінемось. А тепер — іди!
Ісідор мовчки рушив далі.
Настав вечір. В животі нило, тіло вимагало їсти. Еллін одігнав спокусливі думки, випив знову води. Вертався до печери вузенькою стежкою під сяйвом блідої Селени. Десь в ущелинах завивали шакали, тонко висвистували гади. Юнак намагався звести докупи враження останніх днів, зліпити з уривків думок, слів, міркувань щось цільне, чітке, заспокійливе. Та нічого з того не виходило. Ісідор збагнув лише одне, і та думка міцніла в ньому, утверджувалася, як підґрунтя майбутніх досягнень: у словах, створених світом ілюзорних досягнень і потреб, нема істини, з них не можна збудувати небувалої споруди. Кожна думка, що має джерелом образи і досвід цього світу, вже не істинна, бо народжена відносністю. Тому не потрібні суперечки, не потрібні терзання. Хай кожен тримає при собі бога — то лише його власна тінь, спотворена тінь заляканої людини на тлі ілюзорного буття, що приснилося втомленому духові. Де ж тоді вихід, де можна щось знайти?
«У мовчанні, — шептало сумління юнака. — У великій тиші, де народжуються і слова, і громи, і образи богів та дияволів…»
ГОЛОС ТИШІ
Минають дні, ночі.
Бунтує тіло, вимагає свого. Сни тривожні, неспокійні. Сниться Ісідорові смажена риба, пахучий хліб, соковиті плоди. Він жадібно вгризається зубами в дратівливі, зманливі дарунки сновидіння і з жахом прокидається: дух насторожі, він не хоче, щоб шукач упав навіть уявно. Еллін випиває трохи води, щоб обдурити жадаючу плоть, виходить з печери, бродить під зорями. Десь в глибині сутності народжуються обережні, хитрі думки. Вони логічні й розумні. В них тонка насмішка, делікатний сумнів, таємний докір.
А навіщо він розпочав свою химерну спробу? Адже ніколи не прагнув аскетичного життя! Що ж сталося? Трагедія особистого життя, втрата найближчого створіння? Тоді виходить, що треба було віддати смерті найкраще, щоб ступити на стежку пошуку істини? А якби все було добре, то він не став би шукачем? Чи не проклятий такий пошук, за який заплачено страхітливу ціну? Тоді навіть найвищий здобуток буде кривавим докором сумлінню!
А з іншого боку — чому такі сумніви з’являються тоді, коли він постить? Чому вони не з’явилися раніше? Чи не шепоче в підсвідомості голос тілесного змія, щоб похитнути рішимість? Ні, ні! Треба йти далі, до кінця. Там буде відповідь. Порожнеча або новий обрій, нове розуміння буття…
Повільно плинув час. Чим далі, тим тугіше розкочувалась його спіраль. Ісідор виходив на високу скелю над печерою, часто зупиняючись, бо давала себе знати втома від голоду. Сідав на камені в зручній позі, поринав у глибокі, нетутешні думи. За тиждень голод затих, відступив, став невідчутним. Напливали хвилини натхнення, дивного збудження. Інколи перед очима Ісідора спалахували вогняні іскри, полум’яні блискавиці, багатоцвітні зигзаги. І він вітав ті феєричні спалахи, як вісників небувалого світу. Повітря сповнювалося світляними змійками, вони кружляли довкола нього в химерному танці, ніжно шипіли, спліталися у барвисті узори. Небо здавалося живим, вібруючим, повним прозорої життєдайної рідини, а його власне тіло пливло серед того нескінченного океану, ніби невагома безтілесна риба. Еллінові не хотілося виходити з того дивного стану, йому інколи здавалося, що він розтане у високості і зведе всі рахунки з землею, та минав час, і хвиля чарів спадала, і болі та втома тіла повертали його свідомість до сприйняття суворої реальності сінайської пустелі, що оточувала його звідусюд.
Після двох тижнів він уже зовсім не відчував голоду, і тиха радість перемоги над потребою плоті панувала в серці Ісідора. Все менше спав еллін, все більше заглиблювався в себе, забуваючи довколишній світ. Інколи він сидів на верхів’ї гори по два дні, навіть не спускаючись вниз, щоб випити води з джерела; потім він брав з собою посудину з водою, щоб час від часу зволожити пересохлі вуста. Так минуло чотири тижні. Ще кілька разів забунтувало тіло, манило елліна видінням смачних страв, але він навіть у сні зневажливо усміхався тим хитрощам плоті і не підходив до столів, заставлених вишуканими стравами.
А потім прийшли видіння наяву.
Одного разу з глибини ущелини з’явилася постать у синьому гіматії. Вона прямувала до Ісідора. Він пізнав батька Сократеса. Старий стратег помітив сина, кинувся до нього, обняв. По зморшкуватих щоках покотилися сльози.
— О боги! Як довго я шукав тебе, весь світ об’їздив, обходив! Чому ти не вернувся додому, синку? Чом не написав?
— Батьку! Я не міг вернутися без Гіпатії, ти розумієш… А вона загинула…
— Розумію, — сумно промовив батько і важко зітхнув. — Тяжко втрачати таку прекрасну подругу. Але подумай, синку… не дивись на мене суворо… подумай сам… хіба після її смерті вмирає світ? Хіба на березі моря не граються діти? Хіба сонце згасло?
— Для мене згасло, батьку…
— Воно може знову спалахнути, Ісідоре! Твоя любов відродиться в іншій подобі, засяє в інших очах. Гіпатія — лише донька одвічної жіночості, вона не одна…
— Нізащо! — скрикнув Ісідор. — Обнімаючи іншу, я буду бачити вістря сокири, що впало на шию моєї коханої! Невже ти не збагнеш?
— Чого ж ти хочеш досягти своїм аскетизмом? — докірливо запитав батько. — Навіщо мучиш тіло? Навіть пса добрий господар жаліє й годує, а це ж все-таки тіло, яке несе в собі твій божественний розум, дає душі відчуття, проявляє твою свідомість для вияву на землі…
— І тримає мій дух в полоні, — скрикнув Ісідор. — Навіщо ти прийшов до мене? Невже лише для того, щоб збити мене з шляху пошуку?
— Ти нічого не знайдеш, — з жалем сказав батько. — Лише порожнечу в самому собі. Ти не там шукаєш…
— Хай, — вперто одвітив Ісідор, — але я бажаю знати, що в мені є, крім ілюзорних земних бажань і почуттів. Мене не приваблює земна слава, походи, влада і навіть кохання. Чого ж я буду прагнути, навіщо стану оберігати тілесну темницю? Невже не краще піти на поклик невідомого?
— Поклик порожнечі, — гірко сказав Сократес і почав танути в повітрі.
Ісідор жахнувся. Привид! Лише привид… Потім усміхнувся: а як же інакше? Де б же міг взятися батько в цій страшній пустелі? Але як дивно — він не здивувався появі Сократеса. Якийсь новий небувалий стан свідомості…
Ще минуло кілька діб. І в сутності елліна почали звучати короткі фрази. Вони випливали з невимірної глибини, дзвеніли, наче мелодійні акорди арфи, танули, їхнє значення відкладалося в серці Ісідора, як плоди роздуму і терпіння, і ткало тканину нового розуміння життя.
Те, що народилося, має вмерти.
Те, що можна втратити, не існує.
Меч розділення — окремість. Жало окремості — форма. Принада форми — ілюзія життя. Дух — дитя вічності. Він вірить всякій казці. Він самовіддано йде у казку життя, де йому приготовлено полон форми. Щоб розірвати полон, треба пройти всю казку до кінця і збагнути її ілюзорність, її брехливість і навіки зберегти в надрах дух знання про обман земної казки.
Стань над формою, зберігши свідомість своєї неповторності. Перейди безодню по невидимій ниті. Не дивися вниз, там клубочиться хаос. Не дивися вбік — там лютують дракони форми, щоб повалити тебе у прірву смерті і повторного буття. Не дивися вгору — там принаджують тебе заклики богів, обіцяючи блаженство і владу, могутність і силу, можливості магії чи знання, насолоди або всерозуміння. То лише мрії втомленого духу, який віддає свою невмирущу суть для створення самообману. Дивися лише вперед, крізь зрадливу імлу. На тім боці тебе ждуть. Зумієш не впасти — зумієш І вернутися назад. І принесеш ілюзорному світові, який захлинається в шуканнях і горі, чудо світу свободи…
Замовкає голос. Настає неймовірна тиша. Така тиша, що поглинає всю вічність. Щезають гори, небо, власне тіло. Настає пітьма. І в ній сяє далекий вогник. Ніби малесенька блакитна зірочка. До неї веде срібна нитка, протягнута над безоднею. Клубочаться хмари, закривають прірву, знову відкриваються. Десь збоку, з-за клубів диму, визирають багряні потвори, загрожують, дражнять, ворушать довгими панцирними хвостами. В руках Ісідора срібна чаша, а в ній — вогняна квітка. Вона тріпоче під вітром, ніжно миготить. І знає еллін, що в тій квіточці все життя, і глузд шукання, і зерно любові, і плід всякого завершення. Треба перенести живий скарб на той бік, не впасти в моторошну безликість. Ісідор мужньо ступає на майже невидиму нить. Йде над безоднею, тримаючи в простягнутій руці чашу з вогнем. Йти легко і радісно. Вже пройдена половина шляху. Та зненацька щось сталося! Назустріч йому по тій самій ниті прямує постать. Вона все ближче, вона поруч, і еллін впізнає Гіпатію. Колихається пружна нитка, небезпечно вібрує. Зупинятись не можна, що ж діяти?
— Кохана! Ти йдеш звідти? Куди?
— До людей, Ісідоре! А чому ти прямуєш туди?
— Хочу сягнути істини! Шлях пошуку веде мене туди, де горить зірка! Я дуже сумував за тобою, чому ж зіткнулися наші шляхи над безоднею?
— Коханий! Не треба шукати, треба збагнути…
— Не розумію, Па! Мене тягне безодня! Я мушу йти далі…
— Я підтримаю тебе, коханий! Вір мені…
Пізно! Нитка небезпечно розхитується, багряні потвори зловісно регочуть серед скель. Потьмарюється свідомість Ісідора, блискавиця вдаряє його в серце і кидає в темряву небуття…
На сорок другий день сини Гнозиса знайшли непорушного Ісідора на вершині гори. Він був жовтий, як пергамен, і ледве дихав. Очі елліна дивилися у безмірність неба і не бачили друзів, він лише шепотів, повторюючи чиєсь ім’я. Коліон і сивобородий учитель перенесли Ісідора до спільної печери, влили до рота кілька крапель гранатового соку, теплої води.
Сивобородий розтирав задубілі руки елліна і докірливо буркотів:
— Мужній дух, а терпіння не вистачає. Все хочеться добути одразу — всю вічність охопити своїми крилами. Ах ви, Ікари, Ікари! Скільки вас впаде на землю з поламаними крилами, штурмуючи сонце? Хто ж; осягне немислиму мету? Хто?
Частина третя
МІРАЖІ
ДОРОГА
Кілька днів та ночей Гіпатія була в забутті. А коли прийшла до тями, караван магараджі був уже досить далеко від Пальміри, серед гористої пустелі. Над дівчиною схилилося зморщене бронзове обличчя старенької жінки, ласкаво забринів тихий голос:
— Хвала богам, ясноока Сарасваті прокинулася. А я вже боялася, чи не вирішив твій дух покинути долину Мари…
Гіпатія прислухалася до дивної вимови, химерних слів. Щось давно відоме і разом з тим чуже чулося в них. Куди вона пливе по морю життя, куди її несе примхлива течія долі?
Служниця подала дівчині кришталевий келих з жовтою рідиною. Від неї плинув тонкий дражливий запах, Гіпатії захотілося їсти. Жінка усміхалася, лагідно кивала.
— Пий, пий… Сік манго… Це зміцнить тебе, дасть сили… Пий, люба чужинко…
Гіпатія випила ніжний напій, подякувала. Тривожно глянула на служницю:
— Де ми?
Жінка відхилила запону шатра. Довкола громадилися гори, в долині протікав потічок, обабіч нього верблюди вищипували ріденькі чагарі. Горіли вогнища, біля них сиділи люди в білих тюрбанах, співали протяжні, тужливі пісні.
— Відпочинок, — сказала служниця. — Незабаром рушимо далі. Далека дорога, дуже далека. Ми вже другий рік на чужині. Магараджа молодий, хоче бачити світ. Золота в нього гори, кров молода грає. Наслухався байок про далекий захід, про завойовника Іскандера, закортіло йому побувати в Елладі. Ось і потяг нас. Йому що? Забава? А мене тягне до рідної землі, аж плакати хочеться. Хоч би не вмерти на чужині, і то щастя…
— А я? Навіщо він купив мене? — тужливо запитала Гіпатія.
— Тебе? — тихенько засміялася жінка. — Невже ти не розумієш, донько ранкової зірниці? Та заради такої, як ти, можна переплисти моря і подолати найвищі гори. Не рабиня ти, а світло очей його, сама чула такі слова з його вуст. Хвалився, що буде в нього магарані, як ні в кого з сусідів-правителів…
— Магарані?
— Еге ж. Так у нас звуть дружину магараджі, правительку… Досі ще не кохав нікого великий володар Аріаварти. Може, тому й вирішив мандрувати, щоб десь у світі зустріти промінь очей своїх… І таки зустрів… Радій, ясноока богине! Ти народилася під щасливою зіркою…
— Щаслива зірка? — гірко зітхнула Гіпатія, схилившись до плеча служниці. — Ах, не кажи так, ласкава жінко…
— Зви мене Сатою… Сата — моє ім’я…
— Ось ти тільки що, Сато, так гарно казала про рідну землю… Хочеться тобі вмерти там, де лежить прах близьких людей, навіть краса чужини не приваблює тебе… Як же мені відчувати себе щасливою, коли доля веде мене у далину і з кожним днем все далі вітчизна? Що я знайду у казковій Індії, де нема жодного рідного обличчя?
— Там буде твій муж, коханий, — тихо мовила служниця. — Ти ще юна, полюбиш. І чужина стане близькою твоєму серцю… Не тужи, люба Сарасваті, вспокійся. Я — то стара кістка, всохле дерево. Я придатна лише на те, щоб згоріти в багатті біля порога індійської хати, а ти… ти — чарівне зерня казкової квітки…
— Ах! Я вже ніколи не зможу нікого покохати!..
— Чому? Чому, люба дівчинко?
Гіпатія не встигла відповісти. Запона шатра відхилилася, на тлі блакитного неба з’явилося обличчя магараджі, великі чорні очі зупинилися на Гіпатії, спалахнули дивним сяйвом.
— Нарешті, — вихопилося в нього. — Ти здорова, донько неба?
— Здорова, володарю, — тихо відказала Гіпатія, опускаючи погляд донизу. — Дякуючи Саті… й тобі…
— О, мені не треба! — засміявся магараджа, показавши міцні білі зуби. — Дякуй своїй кармі, провідній зірці. Я лише виконавець…
— Я не зовсім збагну, що ти мовив, — сказала дівчина, — але відчуваю, що ти визволив мене від смерті… і ще ця приязна жінка…
— О, Сата — моя друга мати, — кивнув Хара-дева, ласкаво глянувши на служницю. — Вона мене доглядала від народження. Тепер служитиме тобі. Як тебе звати?
— Гіпатія…
— Я зватиму тебе Паті-дева… божественна Паті…
— О, навіщо? — сумовито запитала еллінка. — Навіщо так багато ласки? Чим я заслужила?
— Краса — радість богів, — сказав магараджа серйозно. — Пишайся красою. Може, верховний Брама грається з світами, щоб створити красу і помилуватися нею…
— А потворність?
— А потворність — лише тінь, яка мусить щезнути в промені сонця краси…
— Я — лише рабиня, володарю. Іграшка того, хто за мене заплатив. Ще недавно була вільною, прагнула чогось, а тепер…
— Ти не рабиня. Краса вільна, Паті-дева! Пам’ятай про це. Там, куди ти їдеш, жде тебе трон і країна, якої ти не бачила навіть у снах… А втім, може, й бачила в снах… Якщо була там в минулому житті…
— Я зрозуміла тебе, володарю. Та тільки боюся, що ти помилився в мені…
— В чому?
— Ти забув, що я не просто істота, чи квітка, чи дерево, яку можна легко пересадити в іншу землю… Та й квітка часто в’яне в непридатній, незвичній землиці, хворіє, доки звикне. А я втратила найрідніше, окрім землі… Я втратила коханого друга, з яким пливла до Афін. Він захищав мене від піратів і загинув у бою. Я клялася, що буду лише з ним, довіку з ним. Що я тепер без нього, навіщо?..
Магараджа вислухав Гіпатію серйозно, жодної тіні осуду чи іронії не з’явилося на його обличчі. Сата витирала очі краєчком свого покривала.
— Сумую разом з тобою, Паті-дева, — просто сказав Хара-дева. — Тяжко втрачати любих нашому серцю людей. Але туга наша від нерозуміння, від полону Мари…
— Не збагну, що ти мовиш…
— Слухай. Я поясню. Наші ріші, святі люди, вже віддавна пояснили найтаємніші закони життя, світу. Ваші уявлення про народження, смерть, про любов і втрату — ще дитячі, дикунські. Так, так! Хай не образять тебе мої слова, але я правду кажу. Ти, Паті-дева, втратила те, що сама створила, тобто те, чого не було…
— Як-то не було?! — скрикнула дівчина. — Я з ним росла, навчалася, ми кохали одне одного…
— Так, так, — кивнув магараджа. — Гра іскорок на хвилі морській, кохання метеликів серед синього неба. Ти втратила райдугу в небі, барвисту хмару на сході сонця, дощ серед спраглого літа. Ти захотіла це увічнити, зупинити мить! А хвиля налетіла, хлюпнула тисячами бризок і впала, щезла. Нащо ж зупиняти її? І чи можна це вдіяти? Океан вічний, вічна вода, а хвилі — лише химерна вібрація, невловима гра неосяжних стихій. Не журися, не гризися своєю втратою. її не було. Твій друг прийде в іншій хвилі, в іншій подобі…
— Як прийде? — вражено запитала Гіпатія, відчуваючи, як тривожно стукає її серце. — Він в царстві тіней, так віримо ми, елліни. Він ніколи не вернеться на землю… Християни вірять, що воскреснуть колись в тілах, але я не можу того уявити — як розсіяний прах може зійтися докупи…
— Варварське уявлення, — згодився магараджа. — Відновлювати недосконале тіло вмерлої людини — навіщо це богам? Світи Брами — вічна гра, все в нових і нових поєднаннях. Ми маємо невмирущу душу, вона грає з іншими душами, одягаючись в різні вбрання. Твій друг — рідна душа, жди його в іншій подобі. Ти обнімеш його, обнімаючи іншого коханого, ти побачиш його, милуючись небом чи хмарою, ти втішиш його, втішаючи того, хто тужить або страждає… Карма прихильна до тебе, перед тобою воістину божественний шлях… Прийми його…
— Що таке карма?
— Ваш фатум. Закон діяння і нагороди, прагнення і кари…
— Розкажи мені, володарю, про ваші ідеї, уявлення. Я змалку прагнула знання про світ, я хотіла вивчити філософію, математику, бажала лікувати людей і вести їх до неба…
— Ти матимеш все, чого хоче твоя душа, хоч це і тяжкий шлях — шлях жнана-йоги[45], шлях розкриття таємниць небесних девів. Мій гуру, мудрий учитель Нарен, буде вчити тебе в дорозі і там, в моїх володіннях. Я не хочу нічого нав’язувати тобі, Паті-дева. Я розумію — удари долі жорстокі, їх нелегко перенести. Віддаляється рідна земля, наближається невідоме. Ти повинна не лише пізнати невідоме, а й полюбити його. Ми приймаємо лише те, що полюбимо. Молитиму богів, щоб ти полюбила мою Аріаварту, наші гори, наших людей, нашу древню мудрість. Відкрий серце і душу, Нарен ввіллє в чашу твого розуміння амріту безсмертних Вед…
Караван поволі просувається через гори й піски, повз буйні зелені оази і пишні міста, берегами річок і крутими обривистими стежечками над прірвами. Все далі Європа, Еллада, все ближче гарячий Схід. Гіпатії здається, наче вона заглиблюється у якийсь недосліджений лабіринт з тисячами ходів, завулків, печер. В кожному повороті, в кожному переході щось невідоме, неждане. А що в центрі лабіринту? Чи не Мінотавр? Чи не страшна химера з людським тілом і головою бика? Страшний стихійний дракон, який поїдає живу кров і душу шукача… Тесей вийшов з лабіринту, тримаючись за нитку Аріадни… За що триматися їй, Гіпатії? Як вернутися на волю з плутанини життя і духу?
Плавно похитуються верблюди, велично несуть свої сильні, горді тіла-кораблі до обрію. В такт тієї ходи приємно дрімати, думати, слухати оповіді гуру Нарена про страшні й таємничі бої богів, про творення світів, про невидимі сфери. Старий індус, зодягнений в просту жовтогарячу накидку, задумливо дивиться в простір, спостерігає одному йому видимі події давноминулого. Все обличчя гуру заросло буйною бородою, понад тим волосяним хаосом блищать великі пронизливі очі, і в них пробігають тіні небесних містерій. Гіпатія уважно стежить за життям богоподібного Рами, хвилюється за долю коханої Сіти, прагне за могутніми арміями, які йдуть визволяти полонену любов від рук жадібного й нечесного Равани — царя демонів, радіє великій перемозі і тужить через нерозумність героя, який так нікчемно, по-земному, підозрює кохану в зраді. Розуміє дівчина, що в древніх сказаннях про богів та героїв закладено зерна великих символів, що в епосі про небесні події приховано таємничий зміст вселенських містерій, які відбуваються і в душі людини, і в нескінченному світі природи. Багато символів схожі на ідеї еллінських міфів, а особливо перекази про битви вогняних Кумарів і воїнства Брами. Кумари, які не скоряються богам, — це ж титани, сини вільних стихій, а слуги Брами — олімпійські боги Кроніди! Чому такі дивні узгодження в різних культур, що виникли на протилежних кінцях світу? Де спільний корінь?
А Нарен, спочивши трохи, прокидається від задуми і, дивлячись в захоплене личко Гіпатії, веде далі неквапну бесіду:
— Два закони ти повинна затямити, Паті-дева, в нашій космогонії. Два найголовніші важелі нашого буття. Тоді все інше ти збагнеш легко…
— Відкрий мені ті закони, гуру Нарен. Я прагну напитися від першоджерела знання…
— Всесвіт побудовано законом Жертви і законом Карми, — урочисто промовляє Нарен. — Спочатку про закон Жертви. Всі мудреці в усі віки мучилися найболючішим питанням: звідки виник наш світ? Чому він з’явився? Де причина творення?
— І вони відкрили причину?
— Так, Паті-дева. Напружені пошуки принесли чудові плоди. Духовному оку ріші відкрилася тайна зародження світу від Єдиного Брахми, в якому все суще бере початок і куди повертається в кінці вселенських циклів…
— Що ж спонукає Брахму дати початок світові?
— Його повнота блаженства, щастя, любові. Повнота жадає дати частку самої себе комусь іншому, поділитися своїм щастям. Але з ким, коли все в одному, в Єдиному? І тоді Брахма вирішує умножитись, породити світи, істот, богів, тварин, рослин, зорі і землі, вітри і хмари, дощі і гори. Так перша Жертва стає основою світу, так потік любові породжує ріку буття. Минають віки, цикли, нескінченні прояви царств і світів. Люди і звірі, ракшаси і деви, віддаляючись від свого володаря і батька, часто забувають про єдність, про закон Жертви і починають слухати голосів ненависті і ворожнечі. Тоді Єдиний посилає своїх синів, святих ріші, щоб вони нагадали людям про великий закон віддавання, щоб усі збагнули мудрість буття: жити — це означає віддавати себе комусь…
— Але ж люди розуміють життя інакше, — задумливо озвалася Гіпатія. — Вони вважають, що жити — це взяти життя або багатство від когось…
— Так. Це порушення закону Жертви. І тому ми бачимо горе й печаль на землі, війни і ворожнечу…
— Чому ж Брахма не вчинить так, щоб його творіння йшли праведним шляхом? Чому не вкладе їм в серце іскру правильного розуміння?
— Тут ми підходимо до іншого закону сущого, до закону Карми, Паті-дева. Брахма хоче, щоб блаженства кожен досягнув особистим зусиллям, а не за примусом девів. Так освячено закон дії, закон відплати, закон причини й наслідку. Карма сувора й безжалісна, володарі Карми не знають жалю, вони пильно й незворушно стежать за кожним порухом нашої душі, все записуючи на скрижалях життя: піднесення і падіння людини. Убивши когось, ти повинен спокутувати свій злочин тепер чи в майбутньому житті власною смертю. Обманувши, ти сам звідаєш сіті обману. Укравши, ти сам будеш втрачати майно чи знання, гроші чи улюблені речі. Загарбуючи чужі володіння, ти будеш сам вигнанцем з рідної землі. Маючи рабів, ти неодмінно звідаєш рабство, аж доки Карма не приведе тебе до розуміння великої жертви, і ти збагнеш, що все в Єдиному, і мудрість осяє твій розум, щоб ти міг віддати свій дух, свою силу, своє вміння іншим людям, як віддає своє життя світові верховний Брахма…
— Але ж, любий гуру Нарене, — мовила Гіпатія, прослухавши пояснення учителя, — мій розум не збагне очевидного: довкола нас тисячі й тисячі людей, істот, явищ, речей. Крім твоєї Індії і моєї Еллади, є ще безліч царств, народів, племен, вірувань, релігій, богів, демонів. Навіть мудреці різних віків з великим борінням і мукою шукають розгадки таємниць буття, і невідомо — чи знаходять? Бо якби знайшли — уже давно повели б людей до благословенного краю. Як же простим людям — рабам і ремісникам, сіячам і воїнам — збагнути ті величні закони, коли все суще кричить про інше? Світ здригається від ненависті і насилля, світ поїдає сам себе, мій мудрий гуру. Він не бачить того закону, який нібито ліг в основу творення. Де ж ті сили, що приведуть людей до єдності й розуміння Жертви?
Нарен поблажливо усміхнувся.
— Ти забуваєш про безконечний потік часу. Що перед ним наше нетерпіння? Ми міряємо божественні творіння смертними уявленнями. Все здійсниться, Пата-деві, все мине, все зникне, як мара, як ранкова імла в гімалайських долинах. Велика гра верховного Брахми триває міріадами циклів. Він видихає і вдихає тисячі й тисячі світів, і що йому наші мізерні почуття та болі? Задумайся, і ти збагнеш велич вічності. Спочивай, Пата-деві, і хай тебе оберігають володарі Карми…
Гіпатія знову сама, поруч дрімає старенька Сата, за шатром синє безлюддя теплої ночі, мерехтіння таємничих світів. Човгають важкі ноги верблюдів, міряючи безконечні дороги Азії. Під ті ритмічні заспокійливі звуки еллінка думає над твердженнями і повчаннями гуру Нарєна. Ні, не все ясно і логічно в його міркуваннях. Світогляд стрункий, завершений, але він має багато вад і недоречностей, починаючи від закону творення світу.
Гострий розум Гіпатії заглиблюється у плетиво мудрих думок, сягає їхнього кореня, пробує життєдайність і доцільність тисячолітніх ідей.
Вже в першому законі жертви є протиріччя, а точніше, не в законі, а в його розумінні. Хай так, хай Єдиний від своєї повноти хоче дати буття іншим істотам, напоїти їх своїм життям і силою. Він іде на Велику Жертву, віддаючи свою суть в ім’я величних циклів народження і згасання. Але два сумніви руйнують початкову концепцію: сумнів у доцільності творення і сумнів у доцільності карми, або закону причин і наслідків.
Жертва лише тоді доцільна, коли вона приносить щастя, радість, блаженство й визволення тим, в ім’я кого вона діється. А якщо вона лягає в основу світу насилля, неправди, рабства, муки? Тоді така жертва — прокляття! Чи може Єдиний прагнути цього? Кажуть, що творенню Брахми протистоїть Мара, бог смерті й зла. Він руйнує прекрасну дію жертви, а людина повинна протистояти впливу Мари, вільно вибираючи шлях служіння девам, любові, мудрості. А звідки ж тоді Мара? Хіба не з Єдиного? Тоді поза єдністю є ще буття Мари? Отже, Єдиний — не єдиний! І його жертва не може бути ідеальною жертвою любові? І його світ — лише невдале творення обмеженого будівничого, і не лише невдале, а й криваве, жорстоке, злобне. І якщо судять людей за злочин, то чи не більшому, суворішому суду підлягає могутній творець за те, що веде до муки міріади творінь?!
Як вийти нещасним людям з колеса народжень і смертей, про які говорить гуру Нарен, як вернутися до єдності, до неба девів, як подолати обман Мари, коли самі деви помиляються, не в силі зупинити страхітливий плин буття? Гуру каже про вічну гру? Жахлива гра, недостойна божественних істот. Навіть у порядних людей серце обливається кров’ю, дивлячись на муки дитяти чи навіть бродячого пса. Невже у девів нема серця? За що ж тоді вони вимагають жертви, киваючи на Верховну Жертву? Дякувати за вічну муку, за терзання на дні буття, та ще й ілюзорного? Сам же Нарен стверджує, що земне життя — піна, мара, ілюзія. Тоді жертва Брахми примарна, уявна, обманна, бо вона створила неіснуючий світ. Нема нічого — ні людей, ні богів, ні сонця, ні зірок-є лише море нескінченної муки. Ось яка його жертва! Ні, ні, мудрий гуру! Твоє повчання не лягає до мого серця, його можна прийняти лише під тиском страху, безсилля, марновірного схиляння перед величчю богів. А в мені нема страху, я вже переступила через межу обережності, самозбереження. Навіщо мені я? Навіщо? Магараджа запевняє, що я оплакую райдугу в небі, химеру мого ума і серця, що коханого Ісідора не було, а лише моє уявлення про нього. Ой, ні, ні, ні! Уявлене, навіть найвеличніше, не може дати нам щастя. Я не знала, хто він і що він. Я лише бачила полум’яні очі, чула подих, слухала його мовчання або несміливий голос, і в мені була повнота щастя. Чи дасть мені таку повноту райдуга в небі, велич гір або грізне лютування морських стихій? Чи замінять інші очі — навіть найкращі — його єдиний погляд? Ой, ні, ні!
Щось таємниче, нерозкрите є в людині, мудреці Аріаварти, про що ви не знаєте. І ніхто не знає і не може знати. Щось таке, про що не здогадуються навіть деви, боги…
Хвиля дивного остраху прокотилася поза спиною Гіпатії. їй здалося, що вона торкнулася забороненого плоду. Хтось хоче, щоб людський розум не торкався тої ідеї. Чому? Чи не волів ХТОСЬ втягти людей у вічне колесо карми, жертви і сліпої віри? У колесо, яке крутиться заради невідомих і чужих цілей? Чому людину страхають карою за спробу сумніву в існуванні або справедливості богів та девів? Чому такі жорстокі боги Еллади, Іудеї і Аріаварти? Що об’єднує їх в нещадності до людського життя?
Ах, як мало ще Гіпатія знає! А як мало знають прості люди — міріади знедолених, бідних істот, приречених схилятися перед володарями та ідолами богів. Як їм потрібно світло знання! Аби вона могла! Всю душу віддала б нещасним шукачам, щоб вигнати з сердець страх і підняти очі до зірок, до сонця! Ба, то все мрії, пусті прагнення! Вона — лише бранка, хоч і в розкішній клітці. Чужа воля веде її в далекі краї, і хтозна, чи є бодай іскра надії на повернення?! Хто скаже їй про це?
О доле! Молю тебе, благаю, пошли мені втіху, радість — дай ще коли-небудь вернутися до вітчизни, побувати там, де я кохала, де мене в муках народила рідна мати, де загинув мій єдиний і неповторний друг! Не хочу для себе нічого! Буду жити, буду пізнавати мудрість світу, нестиму те світло іншим, але тільки дай мені вмерти на рідній землі…
Щира молитва тане в глибині серця, і мовчазно блимають далекі зорі над шатром, і, похитуючись, прямують верблюди до обрію, за обрій. І німує під оком незворушного неба велика земна пустеля…
УСМІШКА МАРИ
Довга, втомлююча дорога.
Скільки думок, вражень, надій. Розум Гіпатії розширює коло дивовижних знань про чужі краї, про чужі вірування й традиції, про події в далеких землях і царствах. Математичні ідеї — стрункі й прегарні — легко лягають в свідомість еллінки, вона здавна має до них потяг. Гуру Нарен веде її від конкретного, практичного числення до захоплюючих уявлень про першооснову числа — світову монаду, велику єдність, яка дає початок потокові множинності, але сама залишається незмінною, як джерело і гирло таємничої ріки. Вода випаровується з єдиного океану, пливе в хмарі міріадами крапель, ллється зливами і грозами на землю, клекоче в потоках, підземних струмках та ріках і знову через гирло повертається до свого прабатька — океану. Ось воно — величне видіння світобудови! І не треба виправдання творця Брахми і пояснення його дивного світу: все діється за законом вічного ритму, числа й математичної гри. О, яке дивне видіння! Наче погляд у казковий світ: Гіпатії раптом здається, що нема ніяких чисел, окрім одиниці. Все інше — лише примхливе віддзеркалення єдності в лабіринті ума. Сонце — одне. Людина — одна. Земля — одна. Сім’я — одна. Народ — один. Людство — одне. Світ — один. Душа — одна. Спільнота всіх душ — єдина. Десь тут, десь в цій ідеї лежить пояснення роздрібнення світу на безліч явищ, десь тут прихована і таємниця об’єднання, завершення всіх чисел у Великій Одиниці. Чи не про це мріяв славетний Піфагор, оспівуючи гармонію сфер?
Нарен слухає міркування Гіпатії, вражено поглядає на неї з-під кошлатих брів.
— Твій розум, Паті-дева, не для жіночого тіла. В твоїм тілі живе душа великого ріші. Тяжко буде нести таке незвичайне поєднання: мудрість і ніжну красу. Бережись, Паті-дева…
— Чого ж берегтись, гуру Нарен? — усміхається Гіпатія. — Хіба ти сам не навчав мене, що життя — лише гра богів, що все минає, що щастя у вічному віддаванні? Що загрожує мені, моїй невмирущій душі?
Нарен мовчить, задумливо поглядає на її розквітле обличчя, на бездонні блакитні очі; і скорбна зморшка лягає на його бронзовому чолі. Певно, добре знає закони цього світу старий гуру, та не хоче заздалегідь тривожити юну ученицю.
Пустеля лишається позаду. Гори громадяться до неба, виблискують крижаними хребтами, спонукають до роздумів та урочистості. Перед караваном розкривається розкішна долина Інду, вирують буйні, шалені води, мліють у гарячому мареві густі ліси, селища і міста.
Караван на плотах переправився на той бік. Магараджу чекала процесія слонів з погоничами. Гіпатію посадили в казковий паланкін, вона з острахом поглядала на землю, сидячи на спині гігантської небаченої тварини. Сата сміялася, обнімала еллінку, яку встигла за дорогу полюбити, як рідну доньку. Магараджа вибрався на переднього білосніжного слона, дав наказ рушати, приязно усміхнувшись Гіпатії.
Дівчина була вдячна володареві за ненав’язливість, за такт, за тонке розуміння її стану, але щось тисло її, гнітило, не давало спокою. Серце підказувало, що людяність володаря — лише гра, яку охоче може собі дозволити багатий деспот. Куди втекти бідній миші від сильного, впевненого кота? Куди податися зайчаті в пустелі від пильного ока орла?
Пливли обабіч шляху бідні села, багаті палаци володарів, дивовижні храми, юрби прочан та оголених садху — святих, а в душі еллінки громадилася все вища гора протесту, непереможної туги і жадоби волі. Сата помітила сум в очах Гіпатії, ніжно торкнулася її плеча.
— Що з тобою, дитятко? Так і не змогла звикнути? Гризе жаль за минулим?
— О, Сато! — припала дівчина до плеча служниці і тихенько заплакала. — Нічого не можу вдіяти з собою. З’їсть мене жура. Умру я в неволі…
— Невже не полюбиш Хара-деву? — здивувалася жінка.
— Не зможу, Сато. Тільки один образ в моєму серці. Дивиться в очі, кличе, не дає забуття…
— Ти як Сіта, — задумливо кивнула Сата. — Така любов — дарунок богів. Може, й добре, що ти така. Вірність проведе тебе крізь нещастя…
— Як проведе? Хто звільнить мене? Ти ж знаєш, що володар нізащо не відпустить мене…
— Знаю, — задумливо мовила жінка. — Відпустить він тебе лише в одному випадку…
— В якому? — скрикнула Гіпатія.
— Тихо. Не кричи. То страшний шлях…
— Кажи! — наполягала Гіпатія. — Я готова на все…
— Ой, не клянися поспіхом, — покивала Сата. — Є такі втрати, що не відшкодуються навіть свободою…
— Хіба є що дорожче від волі?
— А краса? — тривожно запитала Сата.
— Що краса?
— Ти віддала б красу свою, щоб добути свободу?
Гіпатія замовкла, замислившись на хвилю. Краса? Її обличчя, яке привертає увагу чоловіків, її тонкий стан, її граціозність? Важко подумати, що цього не буде, не стане. Але ж воно не вічне, тіло постаріє і краса розвіється, як імла. Що ж тоді та примарна краса? Хіба не краще свобода?
— Я віддала б красу за свободу, Сато…
— Не поспішай, Паті-дева, подумай ще, доки є час. Я полюбила тебе і зроблю те, що ти хочеш, але зваж все, що буде з тобою…
— Що можна зробити, Сато, не мовчи? Я готова на все…
— Гаразд. Я скажу. Ради чого магараджа везе тебе додому, до свого палацу? Чому він закохався в тебе? Бо ти прекрасна! Стань потворною — і ти вільна!
— Потворною? — жахнулася Гіпатія. — Але як?
— Маю траву, яка змінить твоє обличчя, забере красу…
— Навіки? — тривожно запитала Гіпатія.
— Може, й навіки…
— Я подумаю, Сато, — ледве чутно сказала еллінка. — Це так несподівано… те, що ти пропонуєш… Я подумаю…
— Подумай, подумай, бідолашне дитятко… А зважишся — скажи мені… Не бійся, магараджа не каратиме тебе! Я мовлю йому, що то знак богів, аби він не вводив до палацу чужинку…
— Так, мудро придумано, — сказала Гіпатія. — Ось вона — непроста доріженька до волі… Як просто! Але що чекає мене на тій стежині?
— Мука, — зітхнула Сата. — Вірність веде за собою муку, Паті-дева! Не знаю чому, та тільки земля не береже тих людей, які кохають і тримають вірність у серці. Сам великий Мара бореться з ними… Отож зважуйся, я ждатиму до вечора. Та не вичікуй довго, бо вже їхати небагато…
Настала ніч. Гіпатія лежала в паланкіні непорушно, ніби мертва, а свідомість її горіла у полум’ї терзання. Що робити? Що станеться, як вона зважиться на страшну дію?
А втім — не треба гратися з собою. Хоче вона, щоб її полюбив хтось інший? Ні, ні! Навіщо ж тоді юність і краса? Для кого? Щоб жадібні очі роздягали її вдень і вночі? Щоб переслідували кожен її крок? Красу кожен воліє взяти у рабство, поневолити! Прегарні речі, створені майстром, купує багатий нікчема або забирає тиран, щоб насолодитись ними і відчути себе співучасником генія і навіть його володарем! В чудових палацах живуть деспоти, а не їх будівники. Через прекрасних жінок киплять війни і падають в прах величні царства. Хіба Троя зруйнована не заради гордовитої красуні Єлени? Ні, Гіпатія не хоче нести на собі відблиск краси, бо тут вже нема того, для кого вона призначена…
Хай станеться невблаганне. Вона вийде на волю, заплативши страшну ціну. Тим більша буде радість її єдиного діяння — посіву знання у змучені, страдницькі душі. Вона піде шляхами світу самотньо, вільно, і ніхто не зупинить її, не забажає полонити. Потворність- перепустка в цьому страшному світі…
— Сато, — прошепотіла Гіпатія, схиляючись до служниці, — я зважилася. Дай твій трунок…
Сата мовчки дістала з складок свого сарі малесеньку фляжечку, одлила в келишок, подала Гіпатії.
— Це — жива вода, її звуть в Гімалаях бальзамом Калі — великої матері. Одна крапля повертає життя хворому, цілий келишок — руйнує красу, міняє подобу…
— Дивно, — скорботно мовила еллінка, приймаючи жахливий дарунок. — Та ж сама субстанція, а яка протилежна дія. Чи не так і любов? Мала любов народжує дітей, створює сім’ю, а велика любов — спалює тіло, кидає закоханих у пащу смерті. Земля не приймає велику любов, бо в її полум’ї згорить все живе…
— Ти мовиш щось незбагненне, — тремтячим голосом озвалася Сата. — Може, не треба?
— Досить вагання, — твердо сказала еллінка і одним духом випила келишок, відкинувши його в куток паланкіна. Потім впала горілиць на подушки, заплющила очі.
— Коли це станеться? — ледве чутно вимовила вона.
— На світанку…
— О, страшна і нескінченна ніч… Як я витримаю її?
— Я дам тобі свічадо вранці… Ти побачиш…
— Ні, не треба, — дзвінко одказала Гіпатія. — Я все побачу в очах магараджі… А тепер хочу помовчати… Дякую тобі, Сато… Дякую за цей страшний дарунок…
Вранці караван зупинився на березі річки. Чулися веселі перегукування погоничів слонів, здалека долунювали закличні звуки сурм, крики невідомих птахів. _ Небо палахкотіло гарячими барвами, готувалося до зустрічі володаря життя — вогнистого сонця. Крізь запону проник гучний голос магараджі:
— Паті-дева, зійди вниз, я покажу тобі свій батьківський палац. Його вже видно на тім боці ріки…
До спини слона лягла драбинка. Гіпатія, отямившись від важкого забуття, зійшла вниз, загорнувшись в сарі. Магараджа підтримав її. Еллінка похитнулася, і покривало впало з лиця. Хара-дева сполотнів і схопився рукою за груди. Його ніжно-лілові вуста посіріли, очі витріщились. Він, не одриваючись, дивився на Гіпатію, щось шепочучи і задихаючись від жаху. Еллінка помертвіла: невже вона така потворна? Що ж вона вдіяла з собою?
— Що це? Що? — вичавив з себе Хара-дева.
— Я молила долю, щоб магараджа розлюбив мене, — тужливо прошепотіла Гіпатія, опускаючи очі долу. — Серце моє розривалося від суму за рідним краєм. Я недостойна тебе, великий володарю. Знайди собі іншу жінку, яка принесе в твій дім радість і любов. На мені печать туги і відчаю, я несу з собою прокляття…
— На тобі печать демона! — страшно проричав магараджа, і його чорні очі метнули блискавиці. — О, дяка Брамі, що я не ввів до свого палацу ракшаску[46]! Геть з моїх очей, нещасне створіння… Геть, геть, геть!
До ніг Гіпатії кинулася стара Сата, заридала, цілуючи її сандалії.
— Прости, прости, — нестямно бурмотіла вона, — прости мене, ясноока чужинко…
— Будь благословенна, — шепнула Ппатія, обіймаючи служницю. — Я тепер пізнала істину, в цю страшну мить…
— Геть! Геть! — кричав Хара-дева, одвертаючи обличчя від еллінки. — Тікай швидше з моїх очей, доки я не велів слугам своїм кинути тебе у прірву. Та й вони побояться торкнутися твого огидного тіла. Іди геть і пропади в темній ущелині, де не сяє сонце і не з’являється людське око. Не ганьби світла ясного бога Сур’ї[47], дочко ракшасів! Хай ніхто не подасть тобі на землі Аріаварти їжі й води, хай кожен одвернеться від тієї, яка накликала на себе гнів святих девів!
Гіпатія випросталась, загорнулася в покривало. Помітила, з яким острахом дивляться на неї погоничі, слуги та жінки, пізнала постать гуру Нарена, який стояв біля володаря.
— О, мудрий гуру, — прошепотіла вона, — чи не впав у прах твій славетний закон жертви й любові? Як легко він втікає з людського серця. Я вірю тільки досвідові, а не гарним словам. О, гуру, всі володарі — небесні й земні — однакові…
— Ти пащекуєш? — загримав магараджа. — Ей, слуги…
Гуру Нарен зупинив дальші слова рішучим жестом, і такий жагучий сором палав у його очах, що Хара-дева замовк. Він лише вказав Ґіпатії на дорогу, звідки вони прийшли, і одвернувся. Еллінка тихо рушила кам’янистою стежиною в хащі лісу. Сата догнала її, тицьнула в руки вузлик.
— Там їжа. В дорозі попросиш ще. Я молитиму девів за тебе, доню моя…
Змикаються крони дерев над головою, гаснуть голоси. Довкола тиша і воля. Страшна і прекрасна свобода…
ПОДАРУНОК ЗМІЇ
Міражі, міражі…
Не знайти серед них стежки, не побачити мети. Лише інколи в імлі спалахують тремтливі вогники поклику, і людина поспішає до тих іскринок щирості, щоб додати й полум’я свого серця до сяйва іншої душі; та щезає зманливий вогонь, пропадає серед туманів землі, і знову — пустка, терзання самотністю й вічним болем.
Міражі, міражі…
Земля — нескінченна пустеля. Жагучі піски, що ковтають найповніші ріки та джерела, ховаючи благословенну воду в недосяжну глибінь. Хто розгорне сипучу порохняву, хто добудеться крізь гори барханів до жаданої вологи? Де той герой, який засіє спраглі пустельні простори живописними зернами і нажене з далеких казкових країв повноводні ласкаві хмари, що скроплять дощами-сльозами ніжні беззахисні парості нових, небувалих квітів?
Мовчить земля, мовчить небо, мовчить серце. Лише відлунює в просторі душі шепіт безнадійних надій, тих незримих зерен казки й легенди. Ох, що буде, коли й те шептання замовкне?!
Йде Гіпатія покрученими стежинами між стіною густющого лісу. Там і сям виринають поміж хащами гострі барвисті скелі, ніби зуби дракона. Згори звисають на довжелезних хвостах сміхотливі мавпи, верескливо кричать, дражнять самотню мандрівницю. Десь в гущавині страхітливо ревуть невідомі тварини, грізно нявкають дикі коти чи пантери.
Куди вона йде? Навіщо? Для чого?
Воля, воля! Ось я тебе маю. Куди заведеш?
А може, вона не потрібна для чогось? Може, вона і є та остання мета, що має завершення сама в собі? Відчути себе незалежною, кинути свою душу в примхливий політ світовідчуття — хіба це не найвищий екстаз?
А як же тоді люди? їхні болі? їхні прагнення віднайти світло серед вселенської пітьми? Хто допоможе їм — нещасним і знедоленим? А втім, чи хочуть вони волі, чи збагнуть її небезпечний дарунок? Чи підуть назустріч буряному поклику невідомості?
Затишок безпечніше. Узгодженість спокійніша. Навіть рабство інколи дає переваги усталеності, коли дух втомиться шукати і битись об мури лабіринту буття.
Але навіщо їй це? Навіщо принада багатства чи бездумність підкорення? Душа прагне тільки неба свободи! Ось її перший проблиск, він добутий страшною ціною, але тим солодша мука осягнення. Вмерти чи жити? Тепер однаково. Вже перейдено межу між тими відносними станами…
Куди вона йде? В кого питати дороги?
Пустельні стежини приводять до бідних селищ, вливаються до широких каменистих доріг. Юрби прочан чи купців мандрують ними, прагнуть невідомої мети. Гіпатія підходить до зустрічних, хоче розпитати їх, куди їй прямувати, щоб повернутися до рідного краю, але, глянувши на неї, люди жахаються і поспіхом йдуть далі, бурмочучи якісь непривітні слова. І бачить еллінка в темних очах смаглявих індусів відображення своєї спотвореної форми, знічується, загортається в сарі, міряє знову нескінченну дорогу.
Шлях приводить до ріки. Біля порома шумлива юрба, люди чекають черги, доки сухий, жилавий, темний, як ебенове дерево, перевізник дозволить наступній групі мандруючих ступити на свою хистку посудину. Гіпатія боїться підійти до людей, сідає здалека, за каменем, добуває вузлик, подарований Сатою на прощання. Там — жменя вареного рису і в’ялені пасма дині. Дівчина неохоче жує набряклі зерна, кілька разів кусає солодке пасмо, ховає недоїдки в складки сарі. Ставши на коліна біля берега, вона ковтнула теплої води, сполоснула запилене лице. Обережно провела чутливими пальцями по щоках, шкіра на них була груба й коростява: вона тяжко зітхнула, скулилася під каменем і задрімала. Отямилася еллінка тоді, коли вже люди переправилися на той бік. Вона наблизилася до перевізника, нерішуче зупинилася біля порома. Він глипнув на неї, замахав руками, закричав високим гортанним голосом, показуючи на небо, а потім на землю. Його жести були аж надто красномовні — Гіпатії треба було забиратися геть. Невже магараджа переслідує її навіть на відстані в своїй непривітній, негостинній землі? Чи страхітлива потворність лякає людей, що вони не можуть прислухатися до голосу свого співстраждання? Де ж їхні повчання про добро і любов?
Знесилена еллінка йде від переправи понад берегом, — може, в іншому місці хтось її перевезе?
Настає ніч. В низькому, густо-синьому небі волохаті тріпотливі зірки. Виходить на мерехтливе склепіння місяць, сіє зернята туги і мрій на довколишній світ. Гіпатія знаходить собі притулок між схиленими докупи скелями, загортається в покривало і падає в потік дрімоти.
Страшні марення не дають їй спокою і в сні. Люте обличчя магараджі схиляється над нею, ненависний голос шепоче: «Ти порушила волю карми. Присуд володарів карми такий — протягом наступних втілень з тебе здиратимуть шкіру, аби ти запам’ятала, що не можна свавільно міняти свою подобу. Ти не захотіла бути магарані — будь безпритульною рабинею, огидною ракшаскою, яка заздрить навіть смердючому шакалові! Ха-ха-ха! Ти хотіла свободи? Бери її, насолоджуйся!»
Чорні, демонічні постаті кидаються до неї, зривають сарі, починають різати її тіло і здирають з неї закривавлену шкіру, що парує і тріпоче під руками катів. Гіпатія виривається від мучителів, біжить у нестямі світ за очі, але кільце переслідувачів змикається, і нема їй виходу з лабіринту муки. Гуде, дрижить земля, серед куряви і лютих криків котиться навала диких слонів, вони, ніби обвал, падають на еллінку, і вона встигає з полегкістю подумати: «Все-таки краще хай роздушать, аніж конати від тортур».
Сни розбігаються врізнобіч, вона пробуджується і вже не може заснути. Небо світліє, блякнуть зорі, над джунглями палають барвисті заграви. Ліс знемагає і клекотить тисячами голосів, понад рікою стелеться розмаїта луна. На деревах скачуть казкові папуги, граються мавпи, понад пишними квітами витають, ніби мініатюрні психеї, небачені метелики. Гіпатія забуває про своє горе, на якусь мить завмирає, причарована багатою містерією природи, вічної матері життя, а потім знову йде далі, далі, понад берегами…
Все вище палюче сонце. Важко дихати, парке повітря розриває легені. Гіпатія знеможено відпочиває в затінку, біля води. Мимо пропливає на човнику якийсь хлопчик з тризубцем в руках. Він пильно дивиться в зеленаву глибінь води, вичікуючи здобич. Побачивши загорнуту в покривало жінку, він наближається, щось промовляє тоненьким голоском. Гіпатія його не розуміє, відкриває обличчя і прислухається. В очах дитини вираз жаху і жалю, огиди нема. Він показує на човника, пропонує сідати, і хвиля розчулення заливає змучене серце еллінки.
Вона перебирається в хистку посудину, сідає спереду, і хлопчик поволі везе її на той бік, вміло тримаючи весло в тонесеньких, як очеретинки, руках.
Опинившись на протилежному березі, Гіпатія почала ритися в сарі, щоб знайти якусь монету. Хлопчик залопотів щось, заперечливо похитав головою і поплив знову. Сльози покотилися по щоках дівчини, в душі з’явилася полегкість. Ні, ні, хай живе і буде благословенна земля, бо на ній є діти, які дивляться в глибину серця, а не на потворну форму, і їм доступний жаль та співстраждання!
Еллінка обережно схилилася над дзеркалом ріки. Що ж вона заподіяла собі? Невже, справді, ніжне обличчя стало лиховісним образом?
Вібруючий відбиток заспокоївся, і Гіпатія скам’яніла від болю і туги. Так, так, нічого дивного нема: на неї тепер страшно глянути навіть гієні, не те що людині. Чорно-багрові струпи всіяли щоки, зморщилася шия, на чолі з’явилися горбики бородавок і прищів.
Вона відійшла від води, сіла на землю і заплакала. Плакала довго і невтішно — без дум, без міркувань, як дитя. Потім відчула полегкість, вхопивши просту думку, а чого вона бродить серед чужого, байдужого світу? Чи не краще покінчити з даремними мандрами? Підійти до води, пірнути — і все. Так просто і легко. Прозора хвиля прийме її в супокій, в одвічну лагідність, зніме бентежність, потворність, шукання…
Гіпатія підійшла до берега, постояла, дивлячись на журливий потік. Хвиля тихенько співала, жебоніла, плюскала довкола камінців, безтурботно гралася з землею, з небом, з повітрям. І раптом еллінка відчула — ні, не слід зупиняти потоку життя! Це насилля! Навіть вода, насильно зупинена, рве греблі, руйнує загати і скелі! Треба знайти природний вихід з тісних берегів життя… Треба знайти…
З’явилися перед нею засмучені очі батька, замайоріли в просторі ніжно-сріблясті хащі олив, вирізьбилися в небі пам’яті білосніжні стіни Александрії. Ой, як хочеться бодай одним оком глянути на рідні береги, почути слово любих людей, походити там, де вона бувала з коханим…
Іти, йти, прагнути до кінця… Хай веде її доля, яка б вона не була…
Знову палючі, кам’янисті стежки. Самотина серед людей.
Минають дні. Ночі.
Сандалії розбиваються на скелях. Вона підв’язує їх стьожками, одірваними від сарі. Перетирається і те штучне взуття. Гіпатія мандрує боса. Грубішають ноги, вкриваються пилом. Вже нема чого їсти, тіло слабне, а вона не може підійти до людей, попросити.
Одного вечора еллінка злягла під стіною храму в якомусь місті, не могла встати. Було байдуже, було. легко. Люди проходили мимо, ніхто не звертав на неї уваги, дехто опасливо заглядав під покривало і хутенько одходив убік. Гіпатія дрімала в якомусь забутті. Палило вуста від спраги, але втома пересилювала, хвилі забуття несли її в море спокою.
Зненацька щось холодне і ніжне торкнулося лиця. Вона розплющила очі. Біля її обличчя похитувалася голова кобри — великої й страшної змії. Еллінка відчула, як волосся на її голові заворушилося, проте страху не було. Вона лише здивувалася: звідки тут змія, чому?
Кобра тримала в роті невеликий плід манго, тикала ним в руку Гіпатії. Дівчина усміхнулася: ну, звичайно, це сниться. Невже в цій країні гади щиріші від людей?
Вона підвела погляд угору. Недалеко від неї, під грубезною колоною, сидів цілком голий чоловік, вкритий лише власною бородою, що лягала йому аж до коліна. Тіло його було худе, наче аж видублене, проте жилаве і сильне. Чорні очі пронизливо дивилися на еллінку, усміхалися підбадьорливо.
«Бери плід», — почула вона голос. Чи то їй здалося?
Кобра невідступно похитувалася перед її лицем. Дівчина взяла манго від неї, все ще не вірячи, що це наяву, посмоктала живлючого соку. В голові прояснилося, вона побачила, як змія тихенько поповзла до господаря.
Люди проходили неподалік, побожно поглядали на голого чоловіка, а він не звертав уваги ні на кого, а лише пильно дивився на Гіпатію. «Хто він? Чого хоче від мене?» — думалося дівчині.
Спадала жара. Денна спекота змінилася вечірньою прохолодою, а незнайомий сидів під колоною непорушно, і очі його випромінювали спокій і волю.
В темряві спалахнули смолоскипи, юрби молільників рушили до яскраво освітлених храмів. Вогні в небі, вогні на землі. Гіпатії здалося, що вона пливе серед ріки грайливих іскор і вони плетуть мереживо казки та пісні, бо ось вже чутно звідусюд дивні, містичні мелодії, вони захоплюють її в полон, несуть у світ чуда і небувалості, тривожать серце неспокоєм.
Голий чоловік, нарешті, поворухнувся, дав Гіпатії якийсь знак. Вона не збагнула, запитливо дивилася на нього.
Він звівся на весь свій гігантський зріст, чорна хвиля бороди овіяла його мерехтливою тогою. Заворушилася й кобра, яка досі дрімала.
Чоловік зробив крок, кивнув еллінці:
— Ходімо!
Вона мимоволі запитала:
— Куди?
Він усміхнувся напрочуд ніжною, дитячою посмішкою, відповів на запитання запитанням:
— А хіба не однаково?
— Ти знаєш еллінську мову? — вражено прошепотіла дівчина.
— Я знаю воду океану, — загадково сказав невідомий. — Ти теж з тих вод. Ти прекрасна…
— Ти смієшся? — спалахнула еллінка від образи і подиву.
— Сміюся, — кивнув невідомий. — Від радості, що зустрів у пустелі доньку світла. Ходімо зі мною…
— Куди?
— До нагів, до священних зміїв. І більше не питай нічого. Залиш турботи. Зірка веде тебе. Дорога важка і прекрасна, незміряні муки на ній, а за нею — сонце…
В серце ввійшла певність, легкість. Гіпатія встала, похитуючись, підійшла до невідомого. Він подав їй руку, підтримав. Так і пішли вони кам’янистим шляхом, в супроводі нажаханих, збентежених, приголомшених, покірливих, шанобливих і побожних поглядів: змучена, змарніла еллінка, голий велетень, а між ними — священна кобра.
Пішли у темінь, у ніч, у невідомість…
НАГИ
Знову безкінечні дороги. Але тепер вона не самотня. Поруч мовчазно йде бородатий велет, ніби пливе над землею, очі втопив у невидимий світ, щось думає своє, незбагненне. Кобра повзе за ним, лишаючи в пилюці звивисту химерну доріжку. Затихає галаслива дітвора, уздрівши бронзову постать дивного садху, жінки схиляються перед ним у низьких поклонах, збирають у хустиночки порох з-під його слідів. Він не звертає уваги ні на кого — величний і спокійний. Лише інколи погляд чорних очей зупиниться на замурзаному личку дитини, на скронях проляжуть зморшки м’якої усмішки.
Минають довгі дні. Дорога веде в гори. Спека спадає, джунглі лишаються внизу, в долинах. Громадяться барвисті скелі, між. ними скачуть, піняться люті потоки, кидають хмари райдужних бризок у простір.
Гіпатія нічого не розпитувала, їй було приємно йти поруч з такою таємничою, доброю істотою. Приймала від нього їжу, вночі спокійно засинала, знаючи, що буде обережена і захищена. Бачила якісь прозорі, блакитні сни, але забувала, про що вони. Інколи хотіла почути голос провідника, і він охоче відповідав на запитання дівчини, проте дуже коротко і часто загадково.
— Як твоє ім’я? Ти такий близький мені, а я не відаю, як тебе величати…
— Сонце в небі найближче всім нам, — усміхався провідник, — але ж ти не питаєш його ім’я? І не питаєш у птаха наймення, пісня якого тобі до вподоби. Ім’я — ланцюг. Я скинув його…
— Ти гарно сказав. У людей багато кайданів. А на душі — найбільше. Скажи — чому в них так багато богів? Чому вони такі жорстокі й злі?
— Раб шукає господаря. Син шукає батька. Людські боги — лише луна страху і приниження. Подолай страх, і дух твій знайде істину…
— А як же карма? Всі ваші мудреці схиляються перед її тиранією. Як вийти з її потоку, коли вона всесильна, як сягнути свободи, коли кожна дія тягне за собою відплату, як голос породжує луну в горах…
Провідник лукаво усміхнувся.
— Ти сама відповіла на запитання. Карма — луна. А всяка луна затихає. Не підтримуй луну новими криками, і настане тиша. Збагнула? Ще оповім тобі притчу. Жила гусінь. Зжерла багато листя в саду. А пізніше загорнулася в лялечку і за кілька тижнів вилетіла з порожньої оболонки барвистим метеликом, який почав радіти і бавитись у небі. Зібралися мурашки, щоб судити метелика за з’їдене листя. А він сміявся: «У мене навіть рота нема для їжі, за що мене судите?» — «Твій попередник винен, — казали мурашки, — листя їла гусінь». — «З неї й питайте», — весело відповів метелик і полетів бавитися з прегарною квіткою. Ось тобі відповідь, прекрасна доню. Карма володіє нами доти, доки ми приймаємо світ її закону. Вийди з її шкаралупи, стань метеликом…
— Я почала розуміти. Треба звільнитися внутрішньо, йти понад потоком світу…
— Саме так, — кивнув провідник, і в його задумливих очах промайнув вираз схвалення.
— А чому ти мене називаєш прекрасною? — збентежено запитала дівчина. — Чи для втіхи, чи від жалю?
— Я бачу світло серця, а не сон тіла, — сказав провідник. — І знаю, що сталося з тобою. Не питай — звідки. І відкинь тугу. Там, куди ми йдемо, тобі повернуть попередній вигляд…
Гіпатія задихнулася від вдячності, щось хотіла сказати, але промовчала. Тамувала сльози, дивилася на громаддя крижаних вершин, прислухалася до шуму водоспадів. Невже людина може витерпіти отакі неймовірні хитання від горя до щастя і не збожеволіти?
Гірські стежки звузилися, почали петляти над такими безоднями, що у еллінки запаморочилася голова. Провідник із коброю йшов попереду, підтримуючи дівчину за руку. Увечері вони сіли спочити на скелястому майданчику під кущами невідомої рослини, від квітів якої плинув ніжний, п’янкий запах.
— Тобі не холодно? — тихо запитала Гіпатія.
Провідник заперечливо похитав волохатою головою, витягнувся на камені на весь свій гігантський зріст, затих. Дивився у зоряну далечінь, огранену суворими скелями, щось тихо шепотів. Чи, може, дівчині здалося?
Вона задрімала, згорнувшись клубочком, бо з прірви тягнуло вологою. Снилася їй покійниця мати, знайоме убрання дитячої кімнати в Александрії, чулася ніжна колискова пісня.
М’який доторк руки пробудив її. Вона, позіхаючи, встала, неохоче попленталася за високою темною постаттю. Куди вони йдуть серед цілковитої теміні?
Ось вже не видно зірок, стало тепліше, запанувала глуха, неймовірна тиша. Навіть власних кроків не чутно. А потім зажевріло феєричне світло, вони вступили до високої печери, на стінах якої виблискували самоцвітні камінці. Попід стінами забовваніли ідоли чи якісь скульптури, вони ніби просвічували зсередини. Зненацька Гіпатія пополотніла, зупинилася, наче вкопана, відчула, як кров одливає від серця.
— Що це? — прошепотіла вона.
Провідник зупинився, вернувся до дівчини. З тихим шелестом підповзла і кобра, торкнулася ноги Гіпатії.
— Невже це… я?
— Ти, — спокійно мовив провідник.
Еллінка задихалася від тривоги і хвилювання. Як це може бути? Що за чари?
Її постать стояла перед нею, вирізьблена з майстерністю найкращих еллінських скульпторів з невідомого блакитного мінералу. В прозорому тілі пробігали тіні, пульсувала якась рідина, погляд непорушних синіх очей був важкий і далекий.
— Як же це? Як?
Провідник мовчав. Потім владно взяв дівчину за лікоть і повів далі. Знову згустився морок, покотилася імла, почулися заколисуючі звуки. Голий велет зупинився, допоміг Гіпатії лягти на м’який килим, легким порухом руки заглибив її в сон без видінь…
Вона прокинулася тихо і легко, ніби в дитинстві. Дихалося приємно, думки приходили до свідомості якісь ніжні й ласкаві, мов спалахи передгрозових зірниць. Гіпатія звелася на м’якому килимі, сіла, побачила, що на ній одягнене рожеве шовкове сарі. Чий це подарунок? Невже вона заслужила таку турботу й любов? Чим?
Еллінка схопилася на ноги, оглянулася. Згори лилося м’яке світло, ніби відблиск сонця. Воно проходило крізь отвір у кам’яному склепінні і кільцевими прозорими пристроями розсіювалось по всьому приміщенні. В куточку Гіпатія помітила свічадо на підставці з ебенового дерева, над ним скульптура сидячого бога чи святого з загадковим примруженим поглядом. Дівчина несміливо ступила до полірованої поверхні, зазирнула. І не повірила власним очам. Відступила. Знову глянула. Скрикнула щасливо, полегшено. її обличчя було ніжне, молоде, прекрасне, як колись. Сталося! Мовчазний провідник правду сказав! Де ж він, де її друг і рятівник! Куди вона потрапила?
Двері відчинилися, але дівчина нічого не чула, не бачила. Дивилася, дивилася на свою прекрасну постать, на омолоджене личко, дивилася, не одриваючись, то приступаючи до свічада, то знову віддаляючись. Почувся тихий, добродушний сміх, вона знітилася, сахнулася до килима, сіла на ньому. Знайомий провідник зупинився біля неї, поклав бронзову долоню на її розпашіле чоло. Гіпатія вдячно поцілувала його руку, сльози полегкості й вдячності виступили на її очах.
— Вставай, ходімо…
Лише тепер еллінка помітила, що провідник має на собі важкий чорний плащ, що прикривав білосніжну елегантну одежу. Буйне волосся перехоплювалося срібним ремінцем, видно було чисте високе чоло мудреця і воїна. Скільки йому літ? Сорок чи сто? Чи, може, тисяча?
Вони пройшли кілька півтемних переходів, зупинилися над глибокою ущелиною. Там горіли вогні, метушилися люди, неголосно гули якісь небачені пристрої.
— Що це? Хто? — здивувалася Гіпатія.
— Наги, — відповів провідник. — Мої браття, мудрі змії.
— Де ми?
— В горі. В надрах Гімавата. Ніхто не знайде цього притулку свободи, кого ми не покличемо.
— Що вони діють?
— Будують те, що буде потрібно для далеких віків. Велика сила збирається в надрах вогняної гори, люба доню. Коли настане час, ми віддамо її людям…
— Коли ж? Коли?
— Може, за тисячу літ. Може, за дві… Хто скаже? Що таке віки? Лише мить…
— Ах, невже це так? Мить для вічності, а для кожної людини — то ціле море муки!
— Твоя правда. Але для кожної людини зокрема рішення в самому собі. Ми готуємо дарунки найкращих геніїв людства для всіх. Тепер вони ще не на часі. Хворобу лікувати краще тоді, коли вона вже виявиться повністю, бо. спочатку не ясна її течія й навіть причини. Все буде вчасно. Більше не питай нічого. Думай. Ти теж прийдеш до нас, коли настане час лікувати землю…
— О, як лікувати людей, коли вони лише ляльки богів. Що може вдіяти створіння, коли воно залежить від волі творця?
Пронизливі очі заглянули в душу Гіпатії владно і сильно.
— Забудь принизливі твердження і ніколи не відстоюй їх, повстань супроти них, хто б їх не промовляв. Людина, яка має розум і вільнолюбний дух, не створена ніким. Вона — дитя вічності. Вона вільна. А неволя — добровільний стан, який приймає дух людини на стадії дитинства і сну. Прокинувшись, людина розриває ланцюги рабства і стає сином волі…
— Але ж як, як? — палко запитала дівчина, не одводячи враженого погляду від казкових огнів, що мерехтіли внизу. — Я ще молода, та вже звідала безвихідь лабіринту. Якби не ти… не твої брати… я не знаю, що було б. На кожному кроці — кайдани, кайдани. Кайдани погоди і їжі, рабства вимушеного і добровільного, кайдани неуцтва і марновірства, страху і пристрасті. Все це полонить душу і веде у безпросвітний полон…
— Не міркуй, а йди, — суворо, навіть грізно сказав провідник, і на високому чолі з’явилися жили. — Не сумнівайся, а слухай голосу духу й розуму. Навіщо ж тоді дарунок мислі й серця, навіщо очі, які пронизують безмірність? Невже для плачу? Люди стогнуть перед деспотією карми, причинності. Але карма — лише стіна лабіринту. Доки ми блукаємо в ньому — доти нами володіє карма, як закон лабіринту. Треба вийти і покінчити з порожніми безсилими міркуваннями. Крила — для польоту. Чуєш, доню?
— Чую, — шепнула Гіпатія. — Ще не все збагнула, але сила зріє в мені. Знаю — втрати не навіки. Туга стане основою радощів…
— Істина торкнулася твого духу. Ще буде час для роздумів і здійснень. Ти підеш від нас, повернешся додому. Там твоє місце. Широкий світ, і всюди чекають світла. Неси свій вогонь, доню променя. Лабіринт ще не подолано, але сила в тобі є для його подолання. Закон лабіринту страшний, бо він дав тобі багато свого. Відкинь те, що дав тобі той закон, і ти — вільна…
— Не збагну…
— Хай це прийде, як народження дитини. Більше не маю права сказати, не можу. Бо при твоїй щирості, палкості ти кинешся творити те, що я мовлю, і воно стане для непідготовленого духу руїною. Ти розіб’єш крила на камінні невдач. Хай спочатку виростуть крила і проясниться розум…
— Чи ми ще зустрінемось, мій великий друже? — тремтячим голосом запитала Гіпатія.
Велетень-провідник мовчав, а в глибоких, бездонних очах пливла небувала, моторошна туга вікового незбагненного горя…
Частина четверта
КРИЛО АФІНИ
ТУЖЛИВА РАДІСТЬ
Теону Александрійському — від доньки Гіпатії.
Любов і вітання, мій незрівнянний батьку!
Прошу у долі милості, аби мій лист дійшов до рук твоїх, аби застав тебе живим. Три роки від мене ти не мав жодних чуток, не знаю, як пережив ці страшні літа? Ой, як хочу полетіти до тебе, обняти твою сиву голову, цілувати ясні, рідні очі. Та зажди, зачекай! Ще не скінчилися мої чужинецькі мандри…
Пишу з Афін. Сама не вірю, що довкола мене благословенні простори Аттіки, тихі, приязні люди, друзі — Плутарх та його ніжна донька Асклепіненія. Все ще сняться наяву далекі краї, сумні юрби прочан, гурти слонів на дорогах Індії, мої неправдоподібні шукання. Ах, татусю! Ще й досі я не можу вернутися до тями: що таке життя? Навіщо такі нескінченні, моторошні терзання? Ось пишу тобі першого листа і не можу зважитися повідомити важку вість, що каменем ляже на серце Сократеса. Знаю, що всі ви вже давно поховали нас обох, але, може, надія якась тліла під попелом горя. А тепер мушу до твоєї радості додати гіркоти для Сократеса: Ісідора нема. Нема ясного сокола, мого єдиного товариша, моєї надії. Він захищав мене від піратів і загинув. Як давно це сталося, але й нині бачу його прощальний погляд, чую передсмертний крик, коли він падав у море. Він втонув у воді, я тонула три роки в морі життя. Розповідь про мої мандри не для листа. Оповім при зустрічі. Скажу лише одне: не жалію за тим, що мучилася невимовно, бо добула в терзаннях такі скарби для душі й розуму, яких не знайти в жодних манускриптах та повчаннях. Горе — найкращий учитель. Без нього людина — лише байдужий спостерігач подій, сонна самовдоволена істота. Щоб прокинутися повністю — треба звідати найвище горе. Ще не знаю, яке воно тут, на землі. Але серце відчуває, що істину я осягну лише в невимовнім стражданні. Закінчую листа, мій коханий батьку і вчителю! Мені тут добре нині, про мене турбуються і ходять, як за дитям. Навчаюсь всьому, що знає Плутарх: поглинаю і математику, і філософію, і хвилюючу науку Уранії, і благородну медицину. Буду тобі вірною помічницею. Повернуся — готуй мені місце в школі при Музеумі. Хочу принести людям ясний вогонь мудрості. Ой, як треба роздувати той палючий вогонь Прометея! Скільки в світі сліпих та глухих, а ще більше сонних.
Я спочатку хотіла вбити себе, коли втратила Ісідора. Та пізніше збагнула, що таке рішення егоїстичне. То — втеча з поля битви, і він не похвалив би мене за такий вчинок. Не поспішати в царство тіней треба, а розганяти тіні тут, на землі.
Ще раз прошу: не турбуйся про мене. Я — під крилом благословенної Афіни, моєї мудрої покровительки. Не затримаюся жодного дня, коли скінчу навчання.
Ой, мало не забула. Незабаром ми з Асклепіненією побуваємо в Дельфах. Хочу запитати оракула про свою долю. Напишу неодмінно тобі.
Вірна донька
і віддана учениця
Гіпатія.
Гіпатії — від Теона
Любов і вітання, моя божественна доню!
Хвала богам! Ти знайшлася. Я плачу, і радію, і божеволію від туги. Ти не впізнаєш мене, як повернешся. Я став сивий і старий; жура з’їла мене за три роки самотності. Я ходив до Музеуму, я розмовляв з учнями, читав їм прадавні писання мудреців, а сам себе мучив запитанням: навіщо я? Тебе не було, я вважав, що ви з Ісідором загинули в морі на шляху до Афін, і від мене втекло бажання життя та діяльності. Кому потрібний старий пень, коли молоді дерева знищені невблаганною б’урею?
Та хвала фатуму, ти повернулася! І я принесу жертву Афіні за велику милість. Мені здається, що нові сили вливаються до мого серця, яснішою стала мисль.
Мушу також повідомити тобі тяжку вість: Сократес не витримав чекання і туги. Втративши Ісідора, він не жалів себе. У бою з готами цей мужній воїн загинув.
Повертайся, повертайся хутчіше додому, моя чайко морська! Я пригорну тебе до своїх спустошених грудей і наповню їх новим змістом життя. Ти є, і я потрібен життю, і я хвалитиму сонце за його невтомний вогонь. Ти матимеш, де навчати, Музеум ще тримається, як острів серед моря пітьми. Александрійський патріарх Кирило зажив такої сили, що прихильникам вільної філософії тяжко дихнути. Юрби християн шастають вулицями, кількох моїх учнів убили, і тепер молоді люди навіть побоюються ходити до Музеуму. Яка іронія: ті, які недавно змагалися з тиранією імперії, тепер самі стають нищителями світла. Та більше не можу сказати в листі, все будеш знати сама, як повернешся. Хвала богам — ти є!
Горну тебе до серця, моя знову найдена доню, моя божественна квітко!
Батько твій
Теон.
Теону Александрійському — від доньки Гіпатії
Любов і радість!
Мій коханий батьку! Твій лист воскресив мене. Радію, живу, дихаю. Море синіше, небо прозоріше, співи птахів ніжніші. Легше навчатися, приємніше нести тягар буття.
За кілька місяців я повернуся до Александрії, і ми вже ніколи не розлучимося. Чуєш? Ніколи…
Була з Асклепіненією в Дельфах. Вражена храмом, суворою і прекрасною місцевістю, райдужними скелями. А понад всім тим — поклик білосніжних гір, як письмена богів, — таємничі, неземні, дивовижні.
Піфія стара і мовчазна. Вона сказала щось загадкове і незрозуміле. Оракул дав таку відповідь, я пишу тобі її повністю:
Бачу — з далекого сходу блискавка сяє вогниста,
Захід в загравах палає, відблиски губляться в морі.
Чад і туман, і розтерзане серце волає,
Квітку священну знайти хоче воно у болоті.
Ноги безжалісні топчуть священні покрови.
Діти вогню в безнадії блукають землею,
Довго чекатимуть року відплати страшної,
Дня перемоги, який струсоне цілий космос.
Слухай уважно, страждаюча доню Афіни,
Долю тужливу свою: ти підеш і прийдеш!
Знову і знову на ниві палючій сіяти будеш,
Ждати од віку до віку жаданих врожаїв.
Дим і туман! І до серця тягнеться серце,
Йди до урочого дня, який зріє у тайні.
Тривожні слова, але віщі, справедливі. Я ще не збагну прихованого значення багатьох фраз, проте відчуваю — доля моя нелегка.
Я запитала у богів про долю Ісідора. Ось відповідь оракула:
Море безвидне і темне; ні корабля, ні вітрила.
Сплять буйнокрилі вітри у втомленім серці.
Велетень тихо дрімає, забувши про силу,
Бачить примари, навіяні хитрим обманом.
Ах, батьку! Аполлон стверджує: Ісідор загинув. Безвидне море небуття ковтнуло його, тепер він шукає істини в країні снів та тіней, якщо там можна чогось бажати.
На мене дивляться юні, закохані очі. Багато молодих, палких сердець пориваються завоювати мою душу, та дарма! Моє почуття навіки в полоні того, хто пішов у моторошне царство Аїда.
О батьку! Як легковажно ми живемо! Поклоняємося богам Еллади чи новомодним образам християнських богів і не подумаємо: чому? Навіщо? Лише від страху, від нікчемного страху за своє животіння, в надії, що там, за таємничою межею життя, Зевс, чи Єгова, або Христос подарують нам нове відчуття, нове тіло, нове буття. Але якщо й боятися когось, якщо запобігати чиєїсь ласки, то лише Аїдової. Він — найстрашніший бог і володар. Цар смерті — отже цар вічності. Бо життя тут, на землі, лише мить. А в його володінні ми од віку до віку. Тому вихід такий: прийняти його тиранію, стати його прихильником, слугою або змагатися з ним, боротися. А боротися можна лише тут, живучи серед живих. Ось немислимо тяжке завдання: живучи, пізнати закон Аїда — царя мертвих. А пізнати його силу — вже частково перемогти його, бо сила смерті лише у нашому незнанні. Є лише одне достойне завдання для людей — розгадати таємницю смерті. Доки цього не станеться, ми так і не будемо відати, хто ми — нікчемні тіні, ляльки богів, чи дрімаючі велетні.
Міфи оповідають, що Геракл побував у царстві Аїда, змагався з ним і навіть переміг. Він допоміг Тесеєві звільнитися від полону кам’яного, він здолав сторожа підземного царства Цербера і повернувся назад, до сонця.
Два герої, які зуміли пройти ворота пекла, зберігши свою душу і розум: Геракл і Орфей. Батьку! Були вони чи ні? Хто мені скаже про це? Я лише відчуваю, що в тих прекрасних постатях надія людей і вирішення завдання, про яке пишу тобі. Сила і краса, мужність і любов! Два крила людського духу! Хто оволодіє тими крильми, хто безстрашно кинеться в безодню царства темряви і повернеться назад, ведучи за собою до світла легіони страждаючих у безнадії душ?
Геракл звільнив одного героя — Тесея. Треба звільнити всіх героїв, мудреців, шукачів істини, матерів, коханих. Орфей не зумів повернути під промені сонця Еврідіку, бо оглянувся назад, піддався сумніву. Йдучи на бій з Аїдом, хитатися не можна. Треба заперечити саме право на його буття. Є лише вічне життя, а морок Аїда — стверджений нами сон.
Хочу пройти містерію Орфея. Плутарх обіцяв. Тремчу, як дівчинка, перед невідомим випробуванням. Чи віднайду в собі сили, щоб збагнути загадку душі і життя? Не знаю, але палко хочу вірити, що знайду…
Мій батьку, мій друже! Чекай мене, незабаром прилетить твій птах до рідного гнізда…
Гіпатія.
МАНДРИ ОРФЕЯ
Гіпатія поволі йде вузьким напівосвітленим переходом до святилища, захованого в горі. Обабіч горять смолоскипи, кидають тремтливі полиски на стіни, на діл, на бліде обличчя дівчини. Хитаються тіні, викликають в уяві Гіпатії образ мудрого Платона, який порівняв цей світ з тінями на стіні печери. Може, і її пошук є переслідування примар? Марна спроба зупинити хмаринку в небі, випити водиці з міражу оази, що малюється в небі над пустелею. Але треба йти, треба звідати все, що обіцяє відкрити таємницю смерті й життя.
Поруч нечутно плине висока постать елевсінського жерця, одного з останніх захисників прадавнього культу краси та гармонії. Він мовчазний і задуманий, на обличчі глибокі зморшки — знаки невмолимої деспотії хроносу-часу. Чого він шукав, що знайшов, що відкриє тепер Гіпатіі?
Не видно радості в очах жерця. Чи, може, знання істини не дає радості, а лише тугу і муки?
Вони виходять до темної печери — природної заглибини в надрах гори. Чорніє непорушна поверхня підземного озера, над нею котиться імла, тче химерні сувої казкових постатей. Тут тихо і моторошно. Тут справді можна почути небувалі слова богів та героїв, розкрити браму у світи нетутешнього відчуття — все довкола таємниче і величне.
Жрець підводить дівчину до кам’яного сидіння, вирубаного в скелі над озером, владно кладе руку на плече.
— Сідай.
Вона опускається на холодне сидіння, глибоко вдихає п’янке повітря підземелля. Тонко дзвенить струна в свідомості, паморочиться голова. їй стає легко і весело. Очі жерця дивляться в душу Гіпатії м’яко і з надією.
— Ти шукаєш таємниці смерті. Орфей її розгадав, бо зумів причарувати жителів царства пітьми. Його зброя — гармонія і краса. Ти побачиш великого Орфея, пройдеш його шляхами. Збагни суть сокровенних мандрів, вбери в свою душу, оповіси нам після повернення. Бо й ми, слуги Орфея, не знаємо всіх його таємниць. Він відкриває небувалі ідеї тим, кого полюбить. Ти прекрасна, щира, тому благаю: відкрий своє серце співцеві краси…
Жрець щось говорить ще й ще, а Гіпатія вже не чує його. Обриси довколишніх предметів, речей розпливаються, тануть в блакитному тумані. Дівчині легко й радісно. їй здається, що вона звільняється від якогось тягаря і летить у просторі.
Роздирається гігантська завіса. Сяє сонце.
Вона серед галявини. Під крислатим дубом прекрасний юнак — синьоокий, русявий, з довгими кучерями до плечей. Він гармонійний і величний, ніби весь зітканий з музичних акордів. В руках юнака золотиста кіфара, він торкається пальцями струн, добуває з них нечувано ніжну мелодію. Гіпатія задихається від щастя: невже їй не пощастить ніколи отак заграти? їй здається, що якби світ почув ці прекрасні пісні, то в ньому щезли б убивство, рабство і мука. Все живе й неживе в самозабутті слухало б божественну мелодію…
Дівчина зближається до осяйної постаті і раптом бачить, що Орфей не самотній: він оточений звідусюд тваринами, які мирно і уважно слухають пісню краси й любові. В дружньому колі поруч сидять леви й козулі, вовки і зайці, лисиці й барвисті птахи, задумливі коні і смугасті тигри. Ніхто не поворухнеться, не змигне оком — всевладна мелодія зачарувала всіх.
Усміхається, радіє Орфей, торжествує свою перемогу над стихійними силами хижості й дикості, інстинкту пожирання і ненависті. Він кінчає співати, проходить між рядами звірів, наче неземне видіння, і прямує далі, кинувши лісовим слухачам на прощання ніжний погляд любові.
— Живіть мирно, брати, — чує Гіпатія мелодійний голос. — Мир краси залишаю вам!
Сльози розчулення скроплюють щоки дівчини. Ось воно — рішення. Вона бачила тайну завершення буття: збратаний світ, гармонійна природа. Людина-орфей стане водієм і творцем нового життя, зачатого в любові.
Та що це? Що сталося?
Зламалося коло звірів-слухачів. Вони мовби отямилися від задуми, вийшли з-під впливу мелодії. Принишкли зайці, козулі та коні, уздрівши біля себе лютих хижаків. Судомно заметалися хвости левів, фосфоричним вогнем загорілися жовті очі.
І ось над лісом, де щойно бриніли ніжні пісні Орфея, прокотився ненависний рев лева. Грізно рикнув тигр, загавкала лисиця. Могутня лапа вдарила козулю, сильне смугасте тіло стрибнуло на спину коня. На сонці зачервоніла кров, почулося жалібне іржання.
Нажахана дівчина кинулася вслід за співцем, щоб зупинити його, повернути назад, щоб припинити братовбивче поїдання.
— Орфей! Орфей! — кричала Гіпатія, але у відповідь чула лише хиже гарчання і зойки розтерзаних.
І ось вже ліс позаду, а перед нею неосяжна площина серед гір і Орфей стоїть самотній під грозовим небом, піднявши вгору кіфару.
— Слухайте, стихії! — кричить він. — Слухай, небо! Слухайте, далекі зорі! Віднині — пора єдності й гармонії. Для вас — далеких і чужих — моя щира пісня від ніжного серця. Слухайте її і братайтеся, станьте воєдино з духом людини!
І знову заграв Орфей. Так прегарно заграв, що луна пісні покотилася у вічність, у нескінченні зоряні простори. І затихли громи, спинилися гірські потоки, завмерли хмари, принишкли урагани, вляглася хвиля на морі, блискавиці замкнули в потаємні схованки неба свої вогнисті жала. І забула Гіпатія, за чим вона бігла, забула про нещасних звірів, бо була полонена, захоплена небувалою єдністю людини і природи. О, всеможна пісня! О, сила краси і гармонії!
І гордо пішов далі Орфей, щасливий добутою перемогою над силами хаосу і стихії. І задумливо проводжала його постать Гіпатія, тривожно очікуючи. Що ж буде далі?
Впала тиша, розколота страхітливим громом.
Стрепенулася земля, що була на якусь мить зрівноважена силою пісні. І загриміли обвали в горах, покотилися височенні хвилі на морі. Помчали грози над селищами і містами, впали вниз пошматовані вітрила на кораблях від нещадного подиху урагану: сини Бо-рея лютували від недовгої бездіяльності і тепер надолужували прогаяне. Вулкани вивергли з надр Геї спопеляючу лаву, і вона, ніби міфічний Тіфон, тисячами язиків та лап спопеляла квітучі сади, селища, нищила божевільних від жаху людей, які благали захисту у богів і не мали його.
— Орфей, Орфей! — плакала Гіпатія, простягаючи руки до далекої постаті співця. — Зупини шалені стихії, захисти людей від предковічної люті! Нащо ж ти залишаєш після себе ще страшніший хаос, ніж перед тим?
Дівчина летіла за героєм, і забулося бачене, а виникло натомість інше видіння.
Орфей натхненно співав серед кола людей. І прояснялися лиця, горіли очі, палахкотіли вуста юних дівчат прагненням любові, руки просили обіймів і творчості. І бралися до праці творці, над полями й горами линули чарівні мелодії дружби й злагоди, скульптори дарували людям казкові статуї богинь і героїв, мудреців і титанів. Над землею виростали чарівні споруди, милували око гармонією ліній, легкістю обрисів, покликом досконалості. Художники знаходили найкраще втілення барв і образів, даруючи прийдешнім поколінням нетлінні знаки краси і натхнення.
О, всемогутня пісня Орфея!
Захоплена владністю тієї ходи, Гіпатія заворожено слухала звуки небесної кіфари, забуваючи минулі катастрофи й руїни. Та йшов співець далі, далі, і перед дівчиною народжувалась містерія горя і потворності. З далеких країв котилися орди варварів, безжалісних завойовників. Чорним, вогнистим плугом проходили вони через біло-рожеві храми, тінисті сади, величні музеуми. І падали під ударами таранів ніжні беззахисні статуї, і зловісно сміялися дикі вої, сповнені предковічної снаги і шалу, і вогонь пожарищ лизав палаючими язиками небесну твердь. А Орфей в щасливому забутті йшов далі і далі, граючи людям пісню кохання, а за ним чорніла смуга руїни і запустіння.
Таємничі піраміди серед пустелі. І піски довкола. І тужлива пісня вітрів. Де ті, що творили красу? Де результати пісні Орфея?
Веселкові водограї в затишних притулках володарів, чаруючі форми споруд, нескінченні бенкети, стогін рабів, ніби супровід до звуків кіфари, що тішить п’яних патриціїв.
Ах, діти Орфея, творці поезії й храмів, небачених пристроїв та хвилюючих мелодій! Ваша пісня лише прихорошує нескінченне терзання закатованого життя: воно знемагає в безглуздій круговерті, а ви приспали його колисковою піснею. Може, не треба? Може, хай краще міра болю сповниться по вінця, щоб повстала, прокинулася до дії вся сила опору і заперечення?!
Стогнало серце Гіпатії, йдучи вслід за співцем, вона хотіла глянути йому в очі, зупинити, показати на слід його діяльності, але він не міг зупинитися — стихія мелодії вела його далі, далі, крізь віки й покоління, до невідомої мети.
І побачила Гіпатія ніжну дівчину — кохану Орфея. То була Еврідіка. Вона незмигно дивилася в небесні очі, і співець грав для неї свою найкращу пісню.
Плакали й раділи струни, і затихало небо, і навіть хронос-час сповільнював свою течію, заколисаний невимовною красою мелодії. І минали віки над закоханими, покриваючи їх невразливою запоною любові.
Та постаріла Еврідіка. Зів’яли рожеві вуста, пожовтіла ніжна шкіра, зморшки порізали пелюсткові щоки. І вмерла вона. Співець стояв над нею мовчазний і вражений, убитий горем і безповоротною втратою. Що тепер його пісня? Навіщо вона? Все найкраще забрала країна Аїда, невблаганне царство тіней. Лише прах від краси лежав перед очима Орфея, і в його погляді видно було жах і небувалий подив.
І вперше оглянувся співець на шлях, пройдений ним віддавна. Побачив він марність своєї пісні; зупинити хижість тварин, загнуздати шаленість стихій, замирити красою людей — ні, це не під силу гармонії музики. Ось приходить смерть і забирає все, ради чого краса діяла і творила. І глянув Орфей у прийдешність, і не побачив у ньому рішення: покоління приходили і йшли далі, цілувалися і обнімалися закохані, розквітали квіти і віддавали у попіл, у прах все найкраще, що давала земля — красу форми і звучання пісні.
Заплакав Орфей і, зітхнувши тяжко, сказав:
— Шлях мій віднині — у царство Аїда, у володіння смерті. Там знайду я мою Еврідіку або загину. Без неї мені не жити. Ні краса, ні пісня не дає мені радості, коли вмерла кохана…
І кинувся Орфей у безодню Аїда, у темні ворота тартару. Приваблена нечуваним рішенням, линула за ним Гіпатія. Темрява охопила її, моторошна тиша сповила все довкола. Лише серед вічної ночі ясніли срібні струни кіфари.
Заблищали води мертвої ріки, перед мандрівниками виросла зловіща постать Харона, бездонні очі вп’ялися в ніжне обличчя Орфея.
— Хто ви, живі? Чого шукаєте в країні мертвих?
— Від мене пішла в пітьму небуття Еврідіка, забрала серце і душу, — тихо мовив Орфей, ніби вітер зітхнув у підземному царстві. — Нащо мені жити без серця? Хочу добутися до трону повелителя Аїда, повернути кохану назад, під промені сонця!
— Ха-ха-ха! — страшно засміявся Харон, і Гіпатія відчувала, як від того сміху мліють у неї ноги та руки, зупиняється серце. — Ти хочеш того, що не під силу ні богам, ні титанам, ні героям! Туди, на той бік, живим нема шляху. Та проте не турбуйся — матимеш можливість глянути в лице Аїда. Довіку, довіку! Там зустрінеш і тінь Еврідіки. Ха-ха-ха! Навіщо ж поспішати?
— Не тіні я шукаю, а живої душі, невблаганний Хароне! Хочу вивести її під гаряче і животворне сонце, де квітнуть квіти і сміються діти, де шумлять грози і співають птахи. Перевези мене через ріку смерті!
— Ти бажаєш, щоб я порушив закон? Заради чого? — здивувався Харон.
— В ім’я любові і краси!
— Що це таке — любов і краса?
— Як, ти не відав любові?
— Ні, я знаю лише закон смерті.
— І не бачив краси?
— Я знаю лише веління руїни, невблаганність кінця. Все, що народжується там, під оком Геліоса, прийде сюди, до мого човна. Краса — лише химера. її ім’я для мене нічого не означає…
І, почувши такі слова, підняв Орфей срібну кіфару. І заспівав дивні, тривожні слова:
Невимірна, божественна неба глибінь, —
Та нащо без коханої велич ота?
Лиш пустеля німа, лиш байдужі вогні,
Що боги запалили на втіху собі…
Ніжні квіти у лісі — лиш барви сумні,
Як розтанули в мороці квіти очей.
І блаженство Олімпу — насмішка страшна,
Як умерла навік Еврідіка моя…
Гіпатія бачила, як від звуку струн заколихалася моторошна поверхня німої ріки, на ній заясніли полиски світла, над темними берегами замайоріли блукаючі тіні, почали кружляти довкола Орфея. Почувся стогін, неясні благання. Харон глянув угору, і тіні злякано метнулися врозтіч.
А співець плакав, виливаючи в мелодії пісні свою тугу, любов і благання до коханої, що пішла в безнадійну дорогу без повернення. І здригнулося кам’яне обличчя Харона. Він глухо сказав:
— Сідай до човна. Я перевезу тебе. Може, ти зумієш вчинити чудо?
— О, Хароне! — скрикнув щасливий Орфей. — Як мені тебе…
— Стій, мовчи, — зупинив його Харон. — Не дякуй, бо тоді я вже тебе не повезу.
— Чому?
— Навіть тінь користі перегородить шлях до Аїда. Або смерть; або беззавітне поривання. Ти вибрав друге — я везу тебе, таємничий мандрівнику!
Мовчки сів Орфей до човна, тихенько причаїлася в нього під боком Гіпатія. Повільно, урочисто поплив перевізник на той бік, у чорно-багрову імлу.
І ось вже вони в світі смерті. Переплуталися виміри часу й простору, сплелися в химерне кільце. Гіпатія бачила незбагненним почуттям довкола себе, в собі різні вияви історичних епох і народів, їхнє минуле, сучасне і тремтливу тіньову будучність, яка ще не стала буттям. Але те не мало значення, з сумом думала Гіпатія, бо суть того переходу була лише в тім, що тінь на мить отримувала ілюзію існування і одразу ж навіки переходила в безодню Аїда.
Чулися крики, далеке відлуння благань. Якісь постаті оточили Орфея, тіснилися до співця, намагалися щось сказати, але беззвучно ворушилися вуста, з них не зривалося жодного слова.
І ось уже Орфей перед високим похмурим троном. Жахливий погляд Аїда пронизує співця, хоче заморозити, знищити, вбити. Та сміливо дивиться шукач у глибину страшних зіниць, не боїться володаря смерті. Гіпатія помітила поруч Аїда постать прекрасної дівчини у вінку з білих квітів. Вона сперлась щокою на долоню і спала. Тихо здіймалися груди під чорним покровом вбрання, на блідих вустах застигла скорботна усмішка, ніби відблиск якогось чекання.
«Персефона, — подумала Гіпатія, — вкрадена донька неба. Це ж її ім’ям панує Аїд, а вона — непорушна й німа».
— Чого шукаєш у царстві вічного спокою, ефемеро землі? — загримів голос Аїда, і від того грому задрижало підземелля, і злякано затріпотіли крилами тіні в імлі, і простогнала вві сні Персефона.
— Поверни мені любов, володарю смерті, — тихо попросив Орфей. — Поверни мені Еврідіку. Що тобі ще одна зайва душа? Навіщо? А для мене без неї згасає сонце — око Геліоса, тьмариться небо, спустошилася земля. Я ніс людям пісню краси, а тепер захололи руки, змертвіло серце. Поверни мені любов, володарю царства пітьми!
Здивувався Аїд, багровим вогнем загорілися темні очі.
— Чому не втримав її там, доки вона була під сонцем? Як можеш добути її тепер, в царстві небуття?
— Ти володар. Ти всесильний. Поверни Еврідіку.
— Ти немудрий, шукачу. Я всесильний у своєму покликанні. Я всесильний володар смерті й руїни. Попроси мене поглинути в лоно небуття людину, народ чи імперію — яз радістю зроблю це. Забажай залишитись тут, у моїх володіннях — я виконаю твоє бажання. Повернути Еврідіку під сонце я не можу, не вмію. Якщо поклик твій зможе розбудити її до життя, — вона твоя. Ну, чого чекаєш?
І заграв Орфей свою останню пісню. Не чула земля тієї пісні досі. Вся туга закоханих, вся ніжність чекання, все терпіння і сум любові влилися до неї. Бризнули вогненні звуки-іскри від кіфари, оточили Орфея полум’яним срібним кільцем. Тужливо й заклично співав він про невмирущість любові, про красу далеких зірок, про ніжне проміння сонця, під яким мати-Гея плекає найкращі дарунки свої — квіти, дітей прадавнього неба — Урана.
Затремтів Аїд, нахмурився. І збудилася зі сну Еврідіка, розплющила очі, злякано глянула на Орфея.
— Еврідіка!? — щасливо закричав співець, і далі ущелини тартару покотили відлуння його вигуку у хаос. — Еврідіка, це ти?
— Я, — прошепотіла Персефона-Еврідіка, сумно дивлячись на коханого. — Навіщо розбудив мене, Орфею? Я навіки заснула, і мене полонила безвидна течія небуття. Так спокійно і безболісно в тій одвічній річці. Я відчувала твій дух в собі і була щаслива.
— То лише примари, кохана! Я прийшов у похмуре володіння Аїда, щоб вернути тебе до сонця. Я не можу без тебе, Еврідіко! Я вмираю від туги і безнадії. Замовкає моя кіфара і холоне душа! Повернімося на землю, єдина моя!
— А ти повернеш під сонце міріади тіней, які губляться в імлі тартару? — тихо запитала Еврідіка-Персефона. — Ти зупиниш невблаганну руку смерті, ти осяєш променем сонця підземелля Аїда?
— З тобою я всесильний! — скрикнув Орфей. — Ходімо зі мною, і я віднайду в собі небувалі сили. Я віддам людям і світові найкращі скарби краси. Я пробуджу в їхньому серці прагнення невмирущості, і тоді похмурий посланець Аїда Танат не матиме роботи. Я ввіллю до грудей прадавньої Геї вогонь краси, і прокинуться сплячі стихії землі, води та повітря, зіллються з вічно живим вогнем руху і творчості. О, Еврідіко! Ми подолаємо тиранію Аїда. Встань з його трону…
Зловісно посміхнувся Аїд, глянувши на Орфея.
— Ти розбудив її. Хай вона повернеться, якщо хоче, до сонця. Та гляди — не обертайся назад, доки не вийдеш з моїх володінь. Іди!
Радісний і тривожний, рушив Орфей до підземної річки, де чекав його Харон. І не бачив співець того, що бачила Гіпатія: впала знову на трон Еврідіка-Персефона під важким поглядом царя мертвих, а від неї одділилася прозора тінь і беззвучно рушила за співцем.
Вже на тім боці ріки, наближаючись до брами Аїда, схвильовано запитав Орфей:
— Кохана, ти тут?
Мовчала тінь, тремтіла у хвилях туману. І туга сповивала серце Гіпатії, бо вона збагнула марність шукання Орфея. Краса, гармонія і навіть любов не здолають влади Аїда, не зупинять течії вічного вмирання, яка живить велетенську всесильну постать повелителя мороку.
Орфей знемагав від тривоги і боявся оглянутись і прислухався до шелесту власних кроків, вірячи, що то звучать кроки коханої.
— Еврідіко! Ти тут?
Тиша.
— Еврідіко! Де ти?
Мовчання.
Не витримав Орфей, оглянувся. Заколихалися хвилі, загриміла земля від жахливого сміху Аїда, застогнала в глибині безодні Еврідіка-Персефона у безнадійному сні.
І заридав Орфей, вийшовши з брами підземного царства, і здалося йому блакитне небо сірим глухим покривалом, а світ лише в’язницею, що готувала поповнення для країни смерті. І, розмахнувшись, розбив співець срібнострунну кіфару об скелі і сказав твердо, рішуче:
— Більше не почує земля пісні Орфея, доки не пробудиться страшна країна Аїда до вічного життя. Йду шукати тайни невмирущості. Гей, мої учні! Чи чуєте? У мовчанні ходімо шукати небувалого світу, де знову всі почують мою нову пісню…
Видіння щезли. Гіпатія відчула прохолоду кам’яного сидіння, розплющила очі. Перед нею стояв жрець, з надією дивився у затуманені зіниці дівчини.
— Ти бачила Орфея?
— Так.
— Ти збагнула таємницю смерті? Він переміг владу Аїда?
— Ні, — твердо сказала Гіпатія. — Краса, гармонія — могутні, але вони лише тінь перед оком смерті. Аїд п’є живу кров творчості й краси, Персефона — не цариця мертвих, а полонена кохана, душа людей, яка заснула під законом смерті. Я бачила всю марність Орфея об’єднати світ жертвою краси. Я бачила, як глумилися варвари над утворами любові й натхнення. Я бачила, як прекрасні храми викликали люту ненависть диких руїнників і в огні горіли найкращі здобутки генія.
— Що ж залишається? — понуро озвався жрець. — Поховати красу? Стати й нам руїнниками?
— О ні! — жваво заперечила Гіпатія. — Пісня Орфея — то єдине, що освітлює шлях у мороці. Треба співати, доки є голос і вміння, треба кликати мужніх і вмілих, сильних і безстрашних. Але тайни невмирущості краса не відкриє. Чуєш? А я хочу лише цієї, останньої тайни, цього єдиного рішення…
— Тоді тобі не обійтися без Синів Прометея, — прошепотів жрець.
— Як ти сказав? — схвильовано запитала дівчина. — Сини Прометея? Хто вони?
— Давня, втаємничена спілка. Майже ніхто не знає про неї. Я один з небагатьох жерців Орфея, кому вони вірять. Проте мені не відкрито містерії Прометея. Знаю лише те, що вони шукають загадки смерті.
— Поведи мене до них, — рішуче мовила Гіпатія.
СИНИ ПРОМЕТЕЯ
Вслід за юним провідником піднімалася Гіпатія на гору Осса. Приємно нили ноги, пахуче повітря нектаром вливалося до грудей. Дихалося радісно, легко. Над світом залягали сутінки, лише на півночі гордовито сяяла в променях невидимого сонця вершина Олімпу. В небі де-не-де спалахували зоряні багаття.
— Вже прийшли, — тихо сказав провідник, глянувши на дівчину.
Вона схвильовано оглянулась. Довкола громадилися скелі, обвиті буйними хащами плющів і шипшини. Здалека чувся приглушений шум водоспаду.
— Де ж? — скоріше подумала, ніж запитала Гіпатія.
— Чекай, — кивнув юнак, обпаливши її вогнем чорних очей, і рушив назад.
— Куди ж ти?
— Униз, — суворо сказав провідник, опускаючи погляд до землі.
— Чому не лишаєшся?
— Те, що доступне божественній Гіпатії, те обпалить мене, — прошепотів юнак. — Я умер би за тебе, аби лиш твої очі сяяли. В них я бачу тугу і не маю сили, щоб повернути їм радість. Та згадай мене… згадай невідомого тобі хлопця, коли будеш іти на іншу, вищу гору… Я йтиму за тобою, Гіпатіє…
— Стій, зажди…
Постать провідника розтанула в імлі ущелини. Дівчина лишилася самотня. З подивом задумалась: що означали його палкі, тривожні слова? Невже він закохався? Як страшно і болісно — йти по світу, безупинно зав’язуючи вузли видимих і невидимих зв’язків, поєднань. І лишається туга, сум, бо душа усвідомлює неможливість подарувати рідним душам те, чого вони заслужили, чого достойні…
Зашелестіли кущі. Перед Гіпатією виникла постать в чорному плащі. Не видно очей, лише глибокі тіні під бровами. Суворе, худе обличчя. Він мовчки вклонився дівчині, приклавши праву руку до серця. Вона чекала. Пливло мовчання, дивне, нескінченне. Гіпатія внутрішньо здивувалася, що мовчання те не було обтяжливим. Так, ніби перед нею стояв не чоловік, а кущ троянд, скеля чи золотокора сосна. Він дивиться і не дивиться. Обнімає незримо Гіпатію, оглядає, зазирає в надра душі.
Чоловік ворухнувся, важко зітхнув.
— Болить, сестро? — просто запитав він.
Гіпатія здригнулася, затріпотіло серце, гаряче прокотилася хвиля розчулення в грудях. Як страшно він запитав! Страшно і точно. Вона простягла руки до нього, поклала на плечі, наблизила лице до лиця. З-під брів визирнули глибокі, як зоряна ніч, очі. Сповнені потаємного смутку і вічного чекання.
— Болить, брате, — прошепотіла вона. — Ти пізнав мене?
Він мовчки кивнув. Обнявши дівчину за плечі, повернув обличчям до Олімпу.
— Трон тирана, — сказав він.
— Чому ж тут, перед ним, притулок Синів Прометея? — здивувалася вона. — Щоб вічно терзатися болем?
— Щоб не забути, — заперечив він.
— Як тебе звати?
— Геліон — моє ім’я. Твоє знаю. Ходи за мною. Він розгорнув кущі, заглибився в темінь печери.
Кілька кроків, і Гіпатія побачила вогонь світильника, поставленого на чорну кубічну скелю-моноліт. Полум’я осявало склепіння підземного гроту, в глибині якого напівлежала постать титана, висічена з блакитного мармуру. Велетенське тіло напиналося в немислимих зусиллях вивільнитись від полону, але кайдани не піддавалися. І здивувалася Гіпатія, бо не побачила вона на руках і ногах Прометея ланцюгів. Що ж тримало його?
Очі титана дивилися вгору, у нескінченність — в них котило хвилі море страждання.
— Що тримає його? — запитала Гіпатія.
— Ти знатимеш про це, — сказав Геліон. — Іди сюди, сідай.
Він підвів дівчину до стіни, посадив її на сніп свіжоскошеної трави, сам примостився навпроти. Почав розпалювати вогонь у заглибині. Полиски грали на аскетичному обличчі, біля зімкнутих вуст залягала задума. Багаття набирало сили, весело тріщали іскри, Гіпатію обняла хвиля тепла.
— Радіє дарунок титана, — ніжно озвався Геліон. — При його сяйві можемо говорити. Скажи, сестро, ти шукала мети в інших місцях?
— Шукала…
— Ти питала в богів?
— Так.
— Чому не вдовольнилася ними?
— Там нема відповіді, — палко мовила дівчина. — Лише поклони, покірність і невмолимий закон. Боги зупиняють пізнання, а без нього я не мислю життя. Зупинений розум божеволіє!
— Це правда, — кивнув Геліон. — Чого ж ти хотіла від них? Чого ти жадаєш тепер?
— Свободи і невмирущості.
— Невмирущості не можна добути, — заперечив Геліон.
— Хто так велів, хто сказав? — гнівно озвалася Гіпатія. — Невже і Сини Прометея…
— Зажди! — простягнувши руку до дівчини, мовив Геліон. — Стримай свій гнів. Невмирущість або є, або її нема. Те, що з’явилося, виникло в світі числа, мусить щезнути. Як же можна дати свободу тому, що заковане ланцюгом міри? В чому буде вияв свободи для смертної істоти? Отже, треба в собі виявити те, що одвіку було невмирущим і буде таким поза всяким велінням закону, і дати йому свободу.
— Сини Прометея знають тайну свободи?
— Вони прагнуть її. Це — заповіт Вогняного Титана.
— Чому вони втаємничені? Чому не діють відкрито?
— Світ обплутано сіткою деміургів, владних і жорстоких богів. Байдуже, як вони називаються — Зевсом, Єговою чи Ормуздом. Суть їх одна — створення в людині гуртової свідомості, нав’язування людям страху перед небесним суддею. Панувати можна лише над рабськими душами, бо вільний дух — поза досяжністю тиранії. Заповіт Прометея — вільний дух, який могутніш всяких богів. Ось чому Сини Прометея не можуть іти відкрито в цьому світі: люди жахаються гніту і сили богів, вони добровільно допоможуть жерцям надіти ще одні кайдани на руки і ноги титана. Ми повинні ждати свого часу…
— Якого? Коли?
— Часу визволення, сестро. Він настане неминуче, як схід ясного сонця — титана Геліоса. Віками жерці виховують наш розум і душу міфами про богів та героїв, про творення світу і одвічне панування олімпійців над смертними. То брехливі міфи, Гіпатіє. Нині ти почуєш прадавній міф, який передають з вуст в уста Сини Прометея. В ньому тайна світу, його доля і грядуще завершення…
— Де його початок? Звідки той міф почули люди?
— Від самого титана, — суворо відповів Геліон.
ПРАДАВНІЙ МІФ
Спочатку був Хаос. Безвидна протяжність і сутність. А в надрах його дрімав у нескінченному сні Ерос — зерно Буття.
Та вічно не може спати Любов: вона прагне дії і вияву.
Прокинувся Ерос. Запалив полум’я кохання у глибині безликого Хаосу.
І народилася прекрасна мати-Земля, розплющила дівочі зіниці, зітхнула щасливо в передчутті таємничої зустрічі. Побачила вона над собою постать прекрасного титана Урана. Блакитними обіймами неосяжного зоряного неба ніжив предковічний коханець юну Гею. І почали зріти в лоні Землі могутні сили зародження, готувалися вийти у світ. Трепетно чекала їх Гея, дрімаючи в обіймах Урана.
А неоформлені сутності Хаосу дивилися на щасливе кохання титанів первісного світу і люто заздрили їхньому щастю. І в ті хвилини, коли відпочивав Уран, розпростерши крила свої в невимірності, набирали дракони безликості виду Урана і підкрадалися до Геї, шепочучи їй ніжні слова любові. Приймала в лоно материнське дрімаюча Земля вороже сім’я Хаосу, не знаючи про те, що обнімає вона не предковічного коханця, а посланців мороку.
Хутко визріли в лоні Геї діти пітьми. Вийшли на світ — багаторукі, стоголові, страшні. Здригнулася твердь земна від їхньої ходи, від жахливого ревища. Закрив обличчя вражений Уран, кілька циклів перебував у самотині, далеко від Геі, огорнений хмарами задуми і суму. А дракони терзали груди матері-Землі, і радів Хаос, зловтішно сміявся над муками божественного Урана.
Отямився титан від туги і рішуче опустився на Землю. Махнув блакитним крилом і змів лютих чудовиськ у глибини тартару, замкнув їх замком вічності. І, обнявши Гею, вже не кидав її на самоті, щоб не могли до неї наблизитись дракони Хаосу.
Настав час. Народилися від кохання Урана і Геї могутні сини й дочки — прекрасні титани й титаніди. Вільні й безстрашні, ніжні й всесильні, невмирущі й стихійні.
Уран дав їм свою неосяжність, глибинність, мудрість, невмирущість. Гея подарувала дітям ніжність, вірність, любов, пам’ять, дружбу, мужність. І загорілося в просторах Урана сонце — око Геліоса. І попливли над Землею білосніжні хмари — мрії юних титанід. І покотив грайливі хвилі до безкраю Океан, народжуючи в своєму вічноплинному коханні-грі чарівних океанід. Полетіли у небі птахи, поля і гори вкрилися лісами і квітами. Не було хижаків на Землі, не було смерті. Здруженою і ласкавою була природа, об’єднана любов’ю титанів — дітей свободи і невмирущості.
То був Золотий Вік Буття.
А в надрах Геї бушували дракони Хаосу і мучили правічну Матір. І стогнала вона, благаючи дітей-титанів:
— Звільніть мене від тягаря, діти кохані. Випустіть з лона тартару страшних чудовиськ.
— Уран — наш батько — замкнув їх там, — відповів матері Япет — наймудріший з синів. — Як ми можемо порушити його волю? І куди подінемо жахливі породження мороку?
Лише Кронос — наймолодший титан, володар часу — вирішив послухати нерозумного благання Геї. Та вступати в герць з батьком він не міг — Уран був всесильний. І тоді визрів у Кроноса задум — пустити у світ потік часу, щоб відділити вічного батька-Урана від матері-Геї. Хотів зупинити брата всевидючий титан Прометей, та було пізно. У космос ринула ріка часу, відділяючи царство Урана від лона матері-Геї.
І не міг уже Уран обняти коханої, не міг народити нових безсмертних титанів. Володарем світу став хитрий Кронос.
Все йшло, як раніше. Та сум поселився в серцях титанів. І зустрівся з повелителем космосу мудрий Прометей і сказав Кроносові:
— Зле ти вчинив, брате. Кожна дія обертається до того, хто пустив її в світ. Чекай відплати від власних породжень.
Засміявся Кронос:
— Мої породження смертні. Я поглинаю їх. Чого мені боятися? Я ж невмирущий!
— Невмируще терзання страшніше, — загадково сказав Прометей. — Бійся своїх дітей, Кроносе!
Виходили з лона Реї небувалі діти, а Крон відбирав їх у матері і ковтав у надра часу, посміхаючись над пророцтвами Прометея. Котилися віки. Гралися безтурботно титани на неосяжних просторах Землі і під склепінням зоряного неба. Та час невмолимості настав. Всі знають, що Рея врятувала наймолодшого сина Зевса, давши Кроносові проковтнути камінь, загорнутий в пелюшки. І виріс Зевс, змогутнів, набрався сил і мудрості. І задумався юний бог, засумував. Запитала його мати:
— Що тебе гнітить, сину?
— Дума про майбутнє, мамо.
— Чим прийдешність загрожує тобі?
— Ти забула, що я повинен щезнути. Адже я син Крона-часу. Ви — діти Урана — невмирущі. А я виник у лоні часу. Ти врятувала мене ненадовго, і то обманом. Мушу знайти тайну вічного життя. Чи допоможеш мені?
— Знаю, що треба вчинити, — сказала Рея. — Слухай і дій так, як велю. Поверни з лона батька своїх братів і сестер. Скинь його з трону володаря, сам стань царем світу…
— А чи надовго?
— Навіки, якщо будеш мудрим. Поклич Прометея і слухай, що він скаже. Син Япета — наймудріший з титанів. Він знає тайни вічності, він має щире і вірне серце.
Зустрівся з Прометеєм Зевс. Розповів свої думи, згадав про сумніви.
— Повалити Крона — тяжка справа, — сказав Прометей. — За ним підуть майже всі титани, вони дали клятву вірності. Та ще тяжче зупинити течію часу, породжену новим повелителем. Є лише одна сила, що спроможна висушити ріку часу…
— Що то за сила?
— Сила Урана — предковічного батька. Якщо переможеш — уклади спілку з ним, хай титан вічності знову стане коханцем Геї. Лише від нього ти можеш добути невмирущість собі й своїм братам та сестрам.
Згодився з мудрими порадами Прометея Зевс, і обіцяв юному богові титан свою допомогу.
Вирвав Зевс з лона Кроносового дітей Реї. І закипіла жорстока битва. Безстрашно і мужньо змагалися титани, весело йшли вони на герць з дітьми Кроноса, бо знали про свою невмирущість. Та не відали вони, що хитрий Зевс використає супроти них прадавні сили Хаосу, замкнені віддавна у тартарі Ураном. Впали замки вічності, задрижав світ від ходи стоголових драконів, спалахнуло небо від вогню полум’яних язиків гігантських зміїв та багаторуких велетів. Стогнала планета, кипіли моря, злякано огорталися густими хмарами золотисті сузір’я. Багато циклів минуло, доки скінчився бій. Переміг Зевс, бо на його боці став Прометей з братом своїм Атлантом. Два найдревніші титани допомогли богам в надії повернути вік Урана і зупинити течію всепоглинаючого часу.
Замкнув у глибини тартару Зевс титанів, запанував у світі. Розподілив між братами Аїдом, Посейдоном сфери володінь. Собі обрав небо і землю, поставивши трон на недосяжному Олімпі. І приступив до нього Прометей, запитав прямо і мужньо:
— Чому не кличеш правічного батька Урана? Кроноса ти повалив, але не зупинив течії часу. Невмирущі титани в тартарі — хіба місце їхнє там? Пора діяти, інакше потік часу змете твоє царство, і те, що добуте великою битвою, стане піною в океані буття.
— Я мушу подумати, — сказав Зевс. — Я покличу тебе.
Дивився Прометей у очі новому володареві і читав його затаєні думки. Боявся Зевс, вельми боявся. Страх корінився в ньому від народження. А страх породжує тиранію і хитрість. Ось чому роздумав олімпійський володар звертатись до Урана, бо знав, що в царстві вічності всі стануть вільними і рівними, а Зевсові страх не хотілося віддавати владу у руки блакитного неба. І ще одна думка не давала спокою володареві: а що, як олімпійці щезнуть при сяйві Урана? Адже не він породив їх, як невмирущих титанів, а творець часу — Кронос?!
І задумав Зевс злочинну справу. Збагнув Прометей, що віднині не буде миру між ними, бо щирість мудрого титана стала на заваді честолюбству гордовитого бога.
А задумав олімпійський повелитель ось що. Вирішив він створити з праху земного людей, які б жили на землі, обробляли її і поклонялися богам, тремтячи перед їхньою могутністю. А розум і душа тих людей, вся їхня творча сила повинні належати олімпійцям. Доки житимуть ті люди, а житимуть вони вічно, бо вічна мати-Гея, доти молитимуться люди своїм володарям, пам’ятатимуть про них, годуватимуть їх своїми творчими силами. Так захотів Зевс постати над часом, обдурити його всепроникаючий потік марою вічності.
Він здійснив свій задум. І сповнилася земля міріадами людей. Вони будували собі житла з каменю та дерева, полювали на мирних колись тварин, проливали кров, віддаючи її в жертву богам. У світ ввійшла смерть, а з нею відплата. Грізні Еринії почали гуляти над землею. Буття стало кільцем замкненої муки, з якого не було виходу. Люди народжувалися і вмирали, не знаючи ні тайни свого народження, ні мети життя. Страх перед богом тримав їх у нескінченному полоні терпіння і байдужості.
І збагнув Прометей, що ніколи не настане на землі час Урана, ніколи більше не почує мати-Гея голосу вільних титанів, якщо не повстати супроти волі жорстокого Зевса. Лише він один знав, що можна вчинити, лише Прометей бачив вихід з колеса невмолимості.
Створив мудрий титан інших людей і дав їм у груди небесний вогонь невмирущості, спадок древнього Урана. І пішли ті люди у світ, стали жити поміж людьми Зевса. Зазвучали над землею пісні, почувся сміх, попливли кораблі до далеких країв, шукаючи тайну, задзвеніли струни арфи й кіфари, почувся творящий стук молотка, народилася в серці надія на грядущу волю, зародилося зерно сумніву у всемогутності богів.
Розпалився Зевс гнівом і покликав Прометея до себе.
— Навіщо дав ти людям вогонь? Чому порушив мою волю володаря світу?
— Ти перший порушив нашу угоду, — сміливо одказав титан. — Ти обіцяв покликати на землю Урана, щоб повернути вік свободи. А замість того ти створив покірних істот — довічних рабів, з яких п’єш сили і снагу для власного буття! Ти став на шлях злочину, Зевсе, і відплата гряде!
— Не турбуйся за мене, — гордо сказав Зевс. — Подумай краще про власну долю. Ти порушив мій закон і матимеш страшну кару, щоб сама вічність здригнулась перед моїм гнівом.
— Я знав про кару, — спокійно мовив Прометей, — і свідомо йшов на неї. Проте ти забуваєш, Зевсе, що я невмирущий, отже й кара моя буде не довічна. Я витерплю всі муки, всі тортури й наруги, але настане час і я поверну собі волю…
— Як? — засміявся Зевс зневажливо. — Хто допоможе тобі в моєму царстві, де кожен атом слухає мого закону?
— Це — тайна, яку тобі ніхто не відкриє. І коли вдарить дзвін урочого бою, ти щезнеш, як мара, Зевсе, бо не захотів відкрити серця свого безкінечному Урану.
— Я всемогутній, — пихато скрикнув Зевс. — Я невмирущий.
— Твоя невмирущість — ілюзія. Вона — лише міф, вигаданий для світу, щоб люди годували тебе амброзією молитви і мислі. А насправді ти безсилий…
— Чому?
— Бо раб світу, віддзеркаленого на хвилях часу. Зв’язавши себе із царством, ти раб царства. Свобода — то відмова!
— Від чого? — грізно запитав Зевс.
— Від всього. Навіть від себе. Зв’язуючи себе з чимось, ми неминуче вмираємо. Смерть — розплата за придбання. Відмовляючись від усього — ми невмирущі. Я ніколи не вмру, бо віддаю свою невмирущість людям. А ти — грабіжник людського духу, а тому несеш в собі власний кінець. Коли люди повстануть — тебе не буде!
— Цього не станеться! — люто сказав Зевс. — А ти сконаєш у самотині на краю світу, де тебе не побачить око людини!
І звелів Зевс прикувати титана у найвищих горах, недосяжних для людей.
Минають віки, тисячоліття. Прометей непокірний. Ні хитрість олімпійського володаря, ні муки й тортури не примусили його відкрити таємницю падіння богів.
Багато міфів пустили у світ жерці деміургів-творців. Багато брехливих ідей та мрій посіяли зерна ілюзій в душах героїв. І віддавали діти Прометея полум’я духу та прагнення розуму для чужої мети, для даремних дій, вигідних олімпійським богам. Знав світ про заповіт Прометея, знав, що має з’явитися дивовижний герой, який подолає в борні драконів Хаосу і визволить Прометея від вікових кайданів. Ось чому жерці створили міф про Геракла, повідомивши людям, що такий герой уже був і нема чого чекати його знову. Це — найбільша брехня олімпійців. Геракл гряде. Він — то нащадок титана, який збагне древній заповіт і проб’є отвір в скелі часу, об’єднавши наш світ з невимірними володіннями Урана.
І тоді зітхне Прометей, звільниться від кайданів, які він обрав добровільно, віддавши вогонь свого розуму для визволення людей…
ПРОЩАННЯ
Слухає Геліона Гіпатія, і згадується їй тужливе обличчя Великого Нага, і розуміє вона багато втаємничених символів книг і пісень, міфів і легенд, які ввійшли в її душу з дитинства. Так, так, скрізь розсіяно іскри вогню Прометея, від далекого Гімавата до гір Еллади. Скрізь діти титана шукають виходу з кола часу. Тяжка дорога, але радісно знати, що Сини Прометея є в світі і що вони невмирущі. Як об’єднати їх? Коли це станеться?
Обличчя Геліона суворе й тривожне.
— Чи зрозуміла міф, Гіпатіє?
— Я збагнула, що це — лише символи справжніх подій. Відкрий мені приховану суть, Геліоне.
— Вільні титани — то люди, породжені природою-матір’ю і безкінечним рухом — Ураном. Вони — володарі стихій, вони вільні діти неба і землі. Та сталося так, що люди-титани породили богів, як свої ідеальні відбитки у мислі, в розумі. Вони запліднили тими ідеями світоносний ефір, і виросли чудовиська тиранії та владності, і вони стали повелителями людей, бо люди самі захотіли цього. Страх не дозволив зруйнувати зловісні образи, страх навіть примусив прикрашати їх всім найкращим, чим володіла людина. Прегарні храми, музика, творчість духу і розуму — все віддається їм, безжалісним тиранам. І лише дух людини — Прометей — не скорився фатуму. Він повстав супроти самоув’язнення в колесі Зевса і дає вогонь розуму й самовизволення для вічного повстання. Закон цього світу тримає його прикутим до скелі ілюзорного буття і орел приреченості довбе серце титана безмірності. Та гряде Геракл — героїчна людина, яка відкриє можливість перемоги над законом Зевса, і тоді люди-титани постануть з глибин тартару і повернуться до країни свободи, до царства Урана.
— Чи скоро це станеться, Геліоне?
— Не питай — чи скоро? Не вживай символів часу. Живи ідеями вічності. Головне — це станеться. Такий заповіт Вогняного Титана. Чи хочеш іти до дня його визволення?
— Хочу. Піду.
— Це тяжко. Це страшно. Згадай невмолимого орла Зевса. Згадай нескінченні муки в самотині. Згадай про тисячні юрмища послідовників богів та невблаганних жерців.
— Я пам’ятаю про це, — твердо мовила Гіпатія. — Але що мені смерть і муки, коли в мені клекоче вогонь невимірного неба-Урана?
— Ти — донька Прометея, — тихо сказав Геліон. — Ходімо зі мною. Вогняний Титан загляне в твоє серце, спопелить в ньому прах цього світу. Приготуйся послухати голос вічності. Віднині ти — сіяч вогню. Загартуй душу для полум’яних зерен…
НЕБО ВІТЧИЗНИ
Корабель прибув до Александрії вночі. Високі хвилі не давали йому пристати до берега. Господар судна звелів кинути якорі, згорнути вітрила. З підвітряного боку спустили човна для Гіпатії — вона поспішала додому. Чотири гребці хутко домчали до берега, вискочили просто в хвилі, перенесли дівчину та її речі на руках до сухого. Вона подякувала суворим і люб’язним морякам, почала шукати в гаманці драхми. Білявий плечистий моряк зробив заперечливий жест.
— Не треба, еллінко, — сказав він. — Поцілуй мене, і то буде для мене найбільша нагорода.
Гіпатія усміхнулася, обняла хлопця за шию, міцно поцілувала. Він заплющив очі, захитався, ніби пронизаний грозовою силою. Товариші заздрісно дивилися на нього, сміялися.
— Все життя любив би таку подругу, — прошепотів моряк, з священним острахом дивлячись на Гіпатію. — Звідки ти така?
— Ах, що таке життя? — гірко запитала дівчина. — Не вір пориванню, хороший хлопче! Тут любов не вічна, і вона хутко розбиває свої крила на камінні життя. Шукай в іншому місці…
— Де? Де? — палко скрикнув моряк.
— Вогонь прагне вогню, — сказала Гіпатія. — Хто має розум, той збагне. Я житиму в Александрії, знайдеш мене в Музеумі, якщо захочеш…
— Знайду, — твердо пообіцяв моряк. — Що тобі ще зробити?
— Розшукайте носильників.
— Самі донесемо. Вкажи куди…
Моряк взяв дівчину, як дитину, на руки, його товариші підхопили речі. Рушили каменистим шляхом на околицю міста, де стояв будинок Теона. Дівчина обняла хлопця за шию, як брата, дивилася в небо, на вогонь маяка, шепотіла задумливо й ніжно: «Ти все сяєш, гориш, як і тоді, мій полум’яний друже! А я — ніби стовічний мандрівник… В моїй душі — нескінченна туга… Як мені навчитись у тебе, стороже рятівного багаття?»
Біля батьківського будинку Гіпатія попрощалась з моряками. Тихо ввійшла на заросле виноградом подвір’я. Прислухалась. На балкон хтось вийшов, почувся старечий голос:
— Хто там?
Гіпатія мовчала, задихалася від хвилювання і радості. Постать перегнулася через балкон, розгорнула віти плюща.
— Доню! — пролунав чи то стогін, чи то ридання.
Вона кинулася назустріч. Обнялися на сходах, Теон вів її до кімнати, цілував очі, щоки, вуста, руки. Став перед нею на коліна, припав до ніг, захлинаючись від судорожного плачу. Вона схилялась до нього, гладила сухенькі, зігнуті плечі.
— Тату! Встань! Татку, коханий! Все добре, все гарно! Ми разом! Татусю, не плач!
Вона підняла його, пригорнула до грудей, задивилася в глибокі, виплакані очі, все ще прозорі і ясні. Промені від світильника падали на обличчя батька, і донька помічала на ньому невмолимі знаки часу — глибокі; скорботні зморшки.
— Тепер довіку зі мною? — з надією запитав Теон.
— Довіку, — радісно сказала Гіпатія. — Навчатиму людей у Музеумі, я багато чому навчилась в далеких краях. Треба передати спраглим зерна мудрості. Може, лише вони врятують світ від потоку темряви…
— Ходімо зі мною, — щасливо промовляв Теон, тягнучи її до свого кабінету. — Ось глянь — яка бібліотека! Доки тебе не було, я ще чимало дістав манускриптів. Є такі рукописи, яких навіть у бібліотеці Музеуму нема. І все це — твоє!
— Моє? — здивувалася дівчина.
— Так, твоє. Я вже старий, незабаром піду в країну тіней. А тобі йти та йти. І вести людей за собою. Ось тут влаштовуйся і починай розпалювати вогнище. Завтра підемо до Музеуму. Я вже префекту Орестові казав про твій приїзд. Багато людей чекають нетерпляче. Він обіцяв підтримку, ти матимеш кафедру філософії та математики.
— Ой, татку! Яке щастя! Я матиму своїх учнів?
— Саме так! Але боротьба буде невмолима. Патріарх Кирило володіє юрбами фанатиків, він має великий вплив на плебс. Треба діяти обережно…
— Ах, батьку! Освіта всесильна! Невже фанатики можуть щось протиставити розумові?
її слова перебив дивний звук, що линув здалека. Теон прислухався, тривожно метнувся до балкона, донька пішла за ним. На тлі нічного неба танцювала заграва, до зірок тягнулися язики багряного полум’я, ставали все вищими, зловіснішими. Над містом тривожно бемкав дзвін, відлунювали злобні, торжествуючі крики.
— Що це? — прошепотіла Гіпатія, пригортаючись до батька. її тіло тіпала лихоманка. — Що це, татку?
— Горить храм Серапіса, — понуро одвітив Теон. — Ось тобі відповідь, доню, на запитання — що може злоба протиставити розумові. Чорний вогонь руйнації проти ясного вогню знання…
Частина п’ята
МУЗЕУМ
ПОЄДИНОК ВОГНІВ
Гіпатія на кафедрі. Перед нею — сотні александрійців. Амфітеатр заповнений вишуканою публікою: тут і патриції, горді своїм прадавнім родом, і багаті купці, що нажили капітали, скориставшись державним хаосом у імперії, і християнські ченці, і молоді ремісники. Сам префект Орест завітав на відкриття кафедри філософії, математики й астрономії при Музеумі, Сидить в першому ряду, очі опустив долу, але жадібно дивиться з-під вій на струнку постать Гіпатії, на її розпашіле від хвилювання личко, на великі блакитні очі, з яких ллється полум’я щирості і натхнення. Збоку сидить Сінезій, єпископ з Кірени, освічений, культурний ієрарх церкви, який донедавна ще тримався еллінізму. Що його привабило в діяннях Гіпатії, що він хоче почути з вуст молодої учительки, яка не зв’язує своєї науки з жодною релігією? І патріарх Кирило теж не довірив вухам своїх прихильників першого враження про ерудицію та напрям думок доньки Теона, він сам вшанував Музеум власною присутністю. Сидить в задніх рядах, загорнувся в темний пматій, підперши підборіддя кулаком. Очі — під густими бровами, вилиці кам’яні. Не прочитаєш думи на обличчі наймогутнішого африканського ієрарха, не дізнаєшся, чого прагне його жагуча і буйна душа! А Гіпатії байдуже: хай приходять всі! Багаття розпалюється серед холодної пустелі для всіх, хто замерз, хто жадає тепла. Так вона і скаже… так і скаже…
— Браття! Любе товариство! — пролунав над головами присутніх дзвінкий і мелодійний, ніби спів жайворона, голос Гіпатії.
Амфітеатр зітхнув, загомонів здивовано. Наче забриніли струни божественної кіфари. Наче війнув прохолодний вітер у літню спеку. Ніхто не звертався так до аудиторії, жоден з учителів Музеуму. Хто вона, що так вільно тримається перед найповажнішими мужами Александрії? Звідки її владність?
Сонце сміється, грайливо ллє своє проміння крізь віконниці амфітеатру, сповиває Гіпатію неземним ореолом. Орест побожно дивиться на неї, затримує дихання. Може, справді боги повернулися на змучену землю? Може, сама Афіна спустилася з Олімпу, щоб посіяти в серці людей зерна мудрості?
— Мої друзі! — натхненно веде річ Гіпатія, простягаючи прекрасні, ніби пелюстки квітів, руки до слухачів. — Коли холодно серед пустелі, люди запалюють вогонь. І божественне багаття зігріває всіх, не питаючи їх ні про віру, ні про багатство, ні про мову, ні про освіту. І не питає господар багаття пришельця, який з’явиться з нічної темряви, не питає його про те, звідки прямує той, а пропонує погрітися і спочити біля благословенного тепла та світла. Так і наука, знання, любе товариство! Воно для всіх — понад вірою, багатством, походженням! Воно — дарунок неба, а небо обнімає всіх — і злих і добрих.
Запалимо ж вогонь Афіни серед холодного незатишного світу. Як легко його погасити, як багато охочих до варварської справи руйнації і як мало носіїв священних іскор сонця! Громи боїв, крики фанатиків, рушення імперій, честолюбство вождів та правителів! Що все це залишає у серці народів? Лише огиду, зневіру і страх. Безсмертне тільки знання, посіяне в душу людей: не сьогодні, то завтра воно дасть добрі врожаї.
Юнаки і дівчата! Ви пізнаєте закони числа і гармонії, щоб збагнути через них таємницю краси. Ви понесете в життя ті закони, щоб розсіяти пітьму марновірства і фанатизму. Життя ваших дітей буде радісне й величне: крім того сонця, що в небі дає нам дарунок божественних променів, ви запалите в небі своєї душі тисячі нових сонць — очей благословенного Геліоса!
Поважні батьки й матері, славетні громадяни Александрії! Ви підете таємничими шляхами мудрості, що їх проклали для світу шукачі божественних скарбів — Платон, Піфагор, Арістотель. Ви збагнете прихований смисл власного життя і Матері-Природи і зрозумієте всесильність знання. Колесо узвичаєного життя замикає вас у безвихідь постійності прагнень. Промінь філософії осяє вашу свідомість і покаже вам обрії іншого, прекраснішого буття!
Навіть дитя, сповнюючись прагненням стати особистістю, жадібно дивиться довкола і невтомно запитує матері, батька, довколишніх людей про таємницю світу і його явищ. А пізніше втомлюється і стає холодним попелом колишнього багаття. Товариство! Розвійте попіл втоми, розчарування, зневіри, повернітесь до благословенної свідомості дитинства. Запитаємо в світу, що він є: що таке зорі, що таке вітер, що таке дух людини, хто такі птахи і метелики, планети і хмари в небі, що таке любов і віра в богів?!
Допоможіть мені, громадяни Александрії, запалити вогонь серед пустелі руйнації. Гляньте довкола — котиться над світом хвиля фанатизму і темряви, палають заграви над храмами і бібліотеками. Якщо варвари затопчуть вогні древньої мудрості, що матимуть наші діти, кого вони запитають про таємниці буття?
— У ієрархів божої церкви! — прогримів гучний голос з задніх рядів. — У слуг бога живого! Твердиня істинного знання нерушима, і навіть сили пекла не зруйнують її!
Всі обернулися на звук голосу і побачили високу постать патріарха Кирила. Чорні очі горіли темним полум’ям, рука була здійнята вгору, наче меч грізної кари.
Аудиторія невдоволено зашуміла. Гіпатія на мить замовкла, потім сміливо стріпнула золотим вузлом кіс.
— Не станемо сперечатися з тобою, володарю християнських душ! Дим над храмом Серапіса — найкраще свідчення! Хто не сліпий — побачить, що чекає наступні покоління, якщо вони не зупинять дикої стихії неуцтва!..
— То — священний вогонь, — грізно заперечив Кирило. — Ви — апологети язичества — самі накликали його на власні голови. Ви віками душили слово Христа, нищили вірних його синів на аренах цирків, розпинали на хрестах, кидали за з’їжу диким звірам! Чого ж бажаєте тепер? Слово Христа торжествує, і ніяка сила не зупинить караючої руки! Дарма хочеш відродити сатанинські вогні еллінізму, донько Теона! їхній час минув і не вернеться!
— Може, й так, — несподівано сумно озвалася Гіпатія, похиливши голову, і амфітеатр принишк. — Може, ти й маєш слушність, чорний володарю юрби! Можливо, погаснуть божественні вогні знання і тьма впаде на землю. Ми тоді підемо в інший світ, у світ, недосяжний для вас, прихильники жорстокого бога. Там ми запалимо вогонь Прометея та Афіни і зберемо до себе дітей, щоб вони своїми ясними очима запалили небувале сонце в новому небі. А ви залишитесь самі, у суцільному мороці, бо хто освітить ваше неуцтво і пітьму серця, як воїни знання підуть звідси?
— У нас є немеркнуче сонце — боже слово! — гордо відповів Кирило. — Раджу й тобі замислитись, велемудра донько Теона, доки не загриміла сурма Архангела!
На кафедру зійшов імператорський префект Орест, підняв руку.
— Ваше преосвященство! — миролюбно сказав він. — Прекрасна Гіпатіє! Навіщо дискусія, до чого вона? Мудрий закон імперії дарує свободу кожному — мислити, діяти так, як велить його серце і розум! Брама церкви Христа відкрита для бажаючих, але й двері до Храму Муз ми не зачинимо! Учена Гіпатіє! Александрія вітає тебе і твоє похвальне бажання запалити вогні мудрості! Ось тобі слово префекта — вогонь Афіни горітиме довго і сильно. І прославиться наше місто двома маяками. Чудо світу височіє над морем, вказуючи шлях кораблям, маяк знання засяє над віками, щоб прокласти нашим нащадкам путь до осмисленого буття. Я сказав, громадяни Александрії!
Амфітеатр гримів від оплесків та вітальних вигуків, а Гіпатія мовчала і понуро мовчав патріарх Кирило. Вони дивилися в очі одне одному, і між ними пролягала безвидна і страшна безодня. І запитувала сама себе Гіпатія: чи є в світі сила, яка зімкне ту безодню? Чи зійдуться їхні душі коли-небудь докупи, щоб щиро подати руки для дружнього потиску? І не бачила донька Теона відповіді, не знаходила її в серці своєму…
У вікні бібліотеки — таємниче зоряне небо. Пливуть в нескінченнім просторі вогнисті слова вічної книги, зачаровують, магнетично тягнуть до себе. Гіпатія шепоче слова ніжності далеким світам, відчуває свою причетність до полум’яного всеохоплюючого життя. Вона згадує мудрі учення Арістарха та Піфагора про нескінченні простори, про те, що земля пливе серед легкокрилого ефіру довкола сфери Геліоса, а разом з ним — у зоряній річці невимірності, яка й складає життя Світового Логоса. О, титане Прометею! Що ж станеться з твоїм дарунком, коли запанують дикунські уявлення, принесені нам неуками-жерцями, апологетами сінайського бога? Замкнута кришталева сфера з мізерними світильниками зірок? В’язниця духу, склепіння, змуроване над головами нещасних рабів, доля яких віднині — молитися нещадним володарям неба і благати в них недосяжної ласки?!
О, краще згинути, щезнути, розвіятися хмаринкою, стати променем в океані ефіру і полинути нечутно, небачено за всі мури, стіни і божественні брами, за всі обмеження деспотичного розуму духовних тюремщиків! Ні, ні! Не можна хитатися і падати духом! Треба пам’ятати: там, на краю світу, знемагає в немислимій напрузі Вогняний Титан. Він чекає героя. Невже вона, Гіпатія, не ввійде в лаву бійців, яку збиратиме грядущий Геракл? О ні, не слід навіть такої думки допускати! Доки є снага, сила, доки дихання тепліється в грудях — палити, палити вогні! Хтось прийде, хтось допоможе, понесе естафету далі…
У дворі прослизнула зігнута постать служниці. Вона вибачливо шепоче:
— Там якийсь чернець запитує тебе, доню…
— Хто він? — дивується Гіпатія.
— Не каже…
— Чого йому треба?
— Хоче побесідувати… Ти вийдеш до нього?
— Ні. Запроси сюди, до бібліотеки.
— Доню, — несміливо обзивається служниця. — Теона нема вдома, а той чернець сильний і високий…
— Я сказала, — нетерпляче промовляє Гіпатія, — що чекаю його в бібліотеці. Запроси…
Служниця зникає. Гіпатія підходить до свічада, поправляє вузол кіс, загортається в довгий вовняний плащ, зупиняється біля вікна. Хто ж це може бути?
Висока постать в чорному гіматії переступає поріг. Капюшон падає на спину, відкриваючи гриву буйного волосся, бліде суворе обличчя в обрамленні пишної бороди і вусів. Хвиля подиву і остраху охопила Гіпатію: до неї завітав сам Кирило — всемогутній патріарх Александрійської церкви! Оце так дивина! Чого він шукає в будинку Теона?
— Дивуєшся? — глухо спитав Кирило.
— Так, — кивнула Гіпатія, не рухаючись з місця. Вона вже оволоділа собою і навіть усміхнулася у відповідь на його похмурість. — Чим я можу прислужитися вашому преосвященству?
— Я для тебе не преосвященство, — відрубав Кирило. — Не треба блюзнірства, мудра Гіпатіє! Прийшов я не для жартів, не для компліментів. Сильний прийшов до сильної!
— Ти вважаєш мене сильною? — здивувалася дівчина.
— Так. І ти сама це знаєш. Ти відзначена променем неба, ти — для незвичайної долі. Я відчув це одразу, як почув і побачив тебе. Жаль, що йдеш ти манівцями. Твій вогонь згасне в дикій ущелині…
— Ти хочеш дати мені місцину для багаття? — трохи іронічно запитала Гіпатія.
— Так, — не приймаючи кпину, відповів патріарх. — Тверезо глянь на історичний плин. Минуле приречене. Еллінізм вмирає. Народжується і стверджується інша сила, яка підкорить світ!
— Темні юрби фанатиків? — зневажливо кинула Гіпатія. — Вони вміють лише паплюжити й палити. Невже ти захоплюєшся ідеєю руйнації? Навіщо тоді я тобі?
— Та дика сила — тільки зброя, щоб знищити ветху будівлю, — сказав Кирило. — Хіба ти не бачиш, що всі твої Зевси, Посейдони, Астарти — приречені. Вони мертві! Ти їх не повернеш до життя. Ріка не повертає своїх вод назад. На місці язичеських храмів ми змуруємо іншу будівлю — величну і небувалу. Вона стоятиме вічно!
— Не вірю я у вічні будівлі, — серйозно сказала Гіпатія. — Про олімпійців ти слушно мовив, єпископе: вони вмирають. Але для мене вони завжди були лише символами духовних реальностей. Невже ти гадаєш, що я можу поклонятися ідолам Зевса чи Посейдона? Вони для мене — символи невмолимих законів світу, які треба розгадати і здолати. А що ж ти запропонуєш поставити на місці старих ідолів? Тінь хреста Голгофи? Постаті ваших апостолів, які не змогли навіть захистити учителя в його смертну хвилину? Хіба не ясніші, не прекрасніші образи Леоніда із Спарти та його трьохсот товаришів, які життям своїм зупинили азійські орди тирана, щоб захистити землю вітчизни? Хіба не величніша постать Спартака від озлоблених проповідників нового бога, народженого в іудейській пустелі?
— Захоплююсь твоєю щирістю і мужністю, — просто сказав Кирило, і голос його пом’якшав. — Сам думаю над долею церкви, над сумними наслідками проповіді, яка звернена до плебсу. Ось чому прийшов до тебе. Над темними водами стихії і фанатичної віри повинен з’явитися білий, прегарний корабель з сонячними вітрилами, але на тих вітрилах хай спалахне знак Христа. Ти збагнула? Тоді твоє знання житиме вічно, доки існуватиме церква, а вона — невмируща. Мине дикість, спаде хвиля злоби й руйнації, залишиться Храм Муз, і зерна божественної Гіпатії дадуть багаті врожаї в царстві Христа. Чи ясно я сказав?
— Аж надто ясно, — кивнула Гіпатія. — Дякую тобі за щирість.
— Тоді подай мені руку, — палко сказав Кирило, і в очах ієрарха загорівся потужний вогонь. У тому полум’ї дівчина відчула не лише турботи за долю церкви та знання, о ні! Вона збагнула, що то їхня остання бесіда. — Об’єднавши сили віри і знання, ми з тобою звоюємо всю Африку. Імперія розвалюється, Рим конає, і навіть Константинополь слабне, втрачаючи залишки колишньої величі. Александрія стане новим Римом, який запанує над народами не силою легіонів, а силою розуму і віри! Зважуйся, мудра Гіпатіє!
— Ти не збагнув, яка сила веде мене, — тихо і печально одвітила дівчина. — Глянь у вікно — там сяють маяки моєї дороги. Свобода — ось мій поклик, Кириле! Ти кличеш мене до суєтності світу. Ах, навіщо вона мені? Навіщо влада над дикою стихією юрби? Я все віддала б за білу смугу піску над морем, за голос хлопчика, який грався зі мною серед хвиль і якого я втратила так жорстоко і невблаганно. Ах, Кириле! Чогось варте лише те, що дає спокій і ясність, а всі ті ідеї, що хвилюють тебе, — лише чад під оком цього величного неба, яке одвіку кличе до себе наш дух. Згадай слова вчителя, якому ти поклоняєшся: «Істина звільняє вас!» Чому ж ти прагнеш до влади і сили, які зв’яжуть тебе навіки з ділами і пристрастями тих, ким ти жадаєш керувати? Де ж тоді істина, де свобода?
— Свобода поза владою — фікція, — суворо сказав Кирило. — Фраза з Євангелія — лише філософський софізм. Оволодівши течією необхідності, ми стаємо воістину вільними. О, Гіпатіє, ти нічого не збагнула! Ти прагнеш до порожнечі. Що хочеш знайти в пустелі абстракцій? Я пропоную тобі реальну могутність… і серце, яке вміє цінити красу й мудрість…
— Не продовжуй, — зупинила його Гіпатія. — Я все розумію… Все бачу… Відповім просто і відверто… Щоб ти не мав ілюзій щодо мене, скажу одразу: серце моє вмерло для кохання земного. Той, хто полонив його, — пішов звідси, і я звільню його, своє бідне серце, лише звільнивши тіло від земних кайданів. Зажди, не гнівайся! Я не поставлю ніякого знаку на вітрилах мого корабля: ні знаку еллінських богів, ні знаку Христа. Хай мої учні стануть вільними від будь-яких ідолів. Хіба не величніший знак сонця і зірок від земних символів? Хіба не просторіше склепіння неба від найпишніших храмів землі?
— Тоді повстаєш супроти закону творця, хто б він не був — Зевс чи Єгова! — понуро озвався Кирило.
— Так. Це правда.
— А повстанців жорстоко карає закон. Ти пам’ятаєш міф про титана Прометея?
— Я ніколи не забувала його, — гордо мовила Гіпатія.
— Тоді тобі не треба нагадувати про грядущу долю твою, нерозумна й прекрасна Гіпатіє!
— Я знаю смак долі, — сумно сказала дівчина, дивлячись на миготливе сяйво зірок.
— І тебе не страхає вона?
— Страхає, — зітхнула Гіпатія, загортаючись у плащ. — Ще й як страхає, Кириле. Твій бог сильний, Кириле! Але я шукаю всесильності, яка понад силою і безсиллям! Я шукаю свободи…
МАТЕМАТИКА ЛЮБОВІ
Минули роки.
Далеко за межі Александрії линула слава школи Музеуму та її найкращого скарбу — божественної Гіпатії. Наймудріші учені мужі приходили до неї, щоб почути чарівливий голос, випити з джерела древньої мудрості, засвоїти нове розуміння математичних чи філософських істин.
Кільце люті і злоби змикалося тісніше й тісніше. Патріарх Кирило не забув розмови у бібліотеці Теона. Та відвертість не очистила його серце від суєтності й владолюбства, а запалила ще чорніший вогонь у його ницій душі. Гіпатія знала про фанатичну ненависть, яку запалював Александрійський патріарх у серцях плебсу супроти її школи і волелюбних поглядів відданих прихильників Храму Муз. Знала, але не боялася! Все більше було в неї прихильників, вже сотні учнів несли зерна знання в довколишній світ, і бували хвилини натхнення, коли Гіпатія вірила, що, може, пощастить їй розвіяти той страхітливий морок неуцтва, що сповивав від року до року все тісніше думку і душі людей ойкумени.
Став її відданим другом єпископ з Кірени Сінезій — сильний і мужній чоловік. Він писав їй щирі листи, сповнені вдячності й любові. Обережно попереджав її в тих листах про небезпеку, радив стримувати палкі поривання до істини. Зауважував, що шляхи до правди заросли тернами, завалені скелями, і розчистити ті стежки — непроста справа, може, справа численних поколінь! Що треба зважати на складність моменту і прикриватися ідеями злободенності, щоб зберегти для прийдешнього зерно вічного знання.
Гіпатія сумно усміхалася, читаючи ті листи. Ах, мій друже Сінезію! Несумісні це речі — фальш і правда, ілюзія й істина. Не може дихати, жити істина під запоною брехні й ошуканства. Як горітиме вогнище в льоху? Адже воно без чистого повітря зачахне, згасне! Так і правда — вона потребує високої гори. Багаття істини повинне палати для всіх. Його можна згасити, але не зробити слугою неправди!
В амфітеатрі, перед сотнями слухачів, Гіпатія розкриває самоцвіти розуму й чуття, добуті нею в довголітніх мандрах, показує захопленим александрійцям божественність пізнання, стверджує свободу духу, яку треба берегти понад всіма умовностями політики й повсякденного життя. Але в своїй домашній бібліотеці вечорами вона збирає найближчих учнів, готових заради неї на все — на смерть і на небувалий подвиг. І там, серед таємничої тиші, Гіпатія ходить між рядами книг та рукописів, інколи зупиняється біля вікна, і тоді заворожені учні бачать у променях призахідного сонця сиві пасма у золотих косах Гіпатії і тіні втоми під прекрасними бездонними очима. Друзям своїм вона говорить те, чого не можна сказати на велелюдді.
— Мої прекрасні браття! Чує серце — ми незабаром розлучимося. Не треба благальних поглядів — життя жорстоке, а довкола — вороги. Слухайте моє найщиріше слово до вас. Хочу, щоб ви збагнули все-можність людини, хочу, щоб ви прийняли в свою душу іскру вогню Прометея. Той вогонь — вогонь свободи. Не збагнете ви цього поняття, доки будете його мислити за філософськими зразками. Поняття свободи — поза словами, воно у сфері відчуття і духу! Згадайте два образи з міфології — Прометея і Епіметея. Два брати, але які різні. Прометей повстав супроти невблаганного закону Зевса і віддав свій вогонь нещасним людям, щоб мали вони зброю для герцю з олімпійцями. А інший — Епіметей — став сліпим попихачем богів, бо прийняв у дім свій штучну жінку Пандору, створену богами. І пустила та жінка у світ потік лих і хвороб, відкривши заборонену скриньку. Так Епіметей допоміг деспотам ще сильніше ув’язнити дух людей у в’язницю необхідності.
Хто ж такий Прометей, а хто його немудрий брат?
Прометей — то Над-мудрість, яка відчуває суть явища понад тверезим міркуванням, то вогонь духу, який знає смисл життя і любові поза обережним нашіптуванням розуму. Епіметей — то Під-мудрість, яка нехтує нечутним голосом душі, а слухає громи земної суєтності і жадібної жаги тілесних бажань. Розрізняйте у всьому голоси двох братів. Навіть у сфері точних наук. Ви сприймаєте мудрість математики, астрономії, філософії, як щось абстрактне, придатне для всякої епохи і всякої віри. Все це так, але доля світу залежить від того, яке почуття ви вкладете в форму згаданих наук. Я мрію не просто про математику, а про математику любові. Я хочу, щоб жила астрономія любові, філософія любові. Ви запитаєте — до чого тут числа і любов, далекі зорі і кохання?!
Я поясню. Ось ви маєте від мене закони чисел, їхнього поєднання і роз’єднання. Однотипність рішень ви приймаєте як закон. Я не можу вам дати іншого, але вже сама знаю, що в цій однотипності — порочність, яка вводить творчий розум у колію мислення, а разом з тим у колію практичного рішення. Результат — обмеження людини сферою звуженої практики. Потрібна математика вільного вияву, фантазії. Математика поезії, краси, математика любові і небувалого. Ми обоготворили число, а отже, зробили з нього ідола, як і з усякого бога. Це породило математику огрублення, роздрібнило єдність світу.
Ми оперуємо міріадами чисел, а цілість втратили. Треба знайти математику єдності. Дроблення — помилка древніх математиків. Поєднуючи числа, ми не маємо злиття, а лише купність. А істина вимагає повної єдності. Ми вивчаємо числа і речі, символізовані числами, як щось окреме від нас, як ідеї, абстракції. Це породжує непрохідну прірву між розумом і світом, розрубує єдність.
Треба вивчати не просто сонце, а поєднання людина — сонце. Не просто чоловік і жінка, а чоловік — жінка, не просто дитина й мати, а єдність матері й дитини, їхню нерозривність. Це — математика вічності, математика невимірного потоку буття.
Бачу подив у ваших очах, мої любі учні. Змушуйте себе руйнувати звичні поняття. Тоді ви станете дітьми Прометея. Ще раз нагадаю: математики оперують порожніми формами, вони неспроможні перебудувати світ, бо втратили з ним контакт. А суть залишається поза числами, вона втікає від їхніх обчислень і навіть від їхньої практики, бо вони не єднаються з речами, а пересовують їх з місця на місце, не міняючи сокровенного змісту.
Щоб збагнути — треба полюбити. Треба стати творцем і співтворцем. Не число важливе, не міра, а корінь числа, його суть, його втаємничене значення.
Ось ідуть двоє. Зрадник і зраджений. Це — початок Голгофи. Ось ідуть двоє закоханих. Це — початок нового світу кохання і радості. Отже, майте справу не з голими числами, а сійте зерна ідей в грунт апейрону, правічної матері-Геї. Тоді з них виростуть плоди любові і єдності. О мої учні, як хочеться чистої вільної ниви, на якій би виросло могутнє древо науки любові для щастя всієї землі! Чи настане той час? Хто нам скаже про це?
ЗУСТРІЧ НАД МОРЕМ
Незрівнянній Гіпатії — від Сінезія
Щирість і вітання!
Божественна Гіпатіє! Серце моє розривається при думці про Вас. Знаю про ненависть, яку Ви розбудили в багатьох християн, плекаючи ідеї волелюбності. Знаю про вашу безстрашність. Але не можу лишатися спокійним, помічаючи ту бурю, яка насувається на Вашу долю, на Ваше дитя — Музеум.
Мій друже, моя сестро, мій божественний учителю! Послухайте голосу вірного друга. Приховайте свій шал, свою нестримність. Треба берегти сили для прийдешнього. Знаю, що ви боїтеся всякої фальші і не приймете віри, яка не близька серцю. Але ж Ви відаєте про те, що будь-яка віра — лише вбрання відносності, данина моді, що міняється у віках. Людям хочеться гратися у богів — хай граються. А мудреці нехай у тих божественних ляльках вбачають лише лиця тих знаків, символів, з допомогою яких можна щось необхідне передати людям землі. Ну, хіба не однаково їм, яке обличчя у символу — еллінське чи іудейське? Обличчя Аполлона чи Христа? Вкладіть у те чи інше вчення слова любові, і хай приймуть те слово люди і засвоять його поза умовностями релігій та політики. Мені страшно, коли я подумаю, як Ви ризикуєте заради пустих абстракцій. Втіште мене, напишіть, що Ви збагнули і будете діяти розважливо й мудро. Хай доля обереже Вас для радості всіх, хто мав щастя слухати Ваш божественний голос, і всіх, хто ще його почує.
Сінезій.
Мудрому Сінєзію — від Гіпатії, доньки Теона
Любов і вітання!
Мій дорогий друже!
Засмутив мене Ваш лист. Дуже засмутив. Ви не збагнули глибини тих ідей, які чули з моїх вуст.
Є правда в словах, які Ви мені написали. Правда тимчасова, сіра правда. Правда страху, самозбереження. Я не хочу такої страшної правди. Бо служу лише одній ТИТАНОВІЙ ПРАВДІ, яка прикута до правічної скелі і не прийме ласки тирана-бога, яким би могутнім він не був. Ви хочете, щоб я загравала з тими ідеями, які вже пустили в серці людей чорні, жахливі пагіння. Я бачу люті часи в прийдешньому. Церква посіяла в сплячі душі зерна рабства. Вони виростуть тернами сваволі й падіння, руйнації й горя.
Рим чинив відкриту сваволю, яку можна було струсонути і навіть повалити силами спартаків-повстанців, доки в серцях їхніх полум’янів огонь Прометея. А Голгофа внесла в дух людей покору. Освячується сама ідея рабства ім’ям бога, і спротив рабству оцінюється, як богоборство. Це виховає страх і сформує рабські душі в грядущих поколіннях. О титане Прометею! Чому покинув своїх друзів-людей у такі незатишні дні?!
Пробачте мені за такий відчайдушний лист. Мені тепер дуже нелегко. Але не пишіть мені більше про обережність, про необхідність дипломатичності в умовах загальної лютості та злобності. Я не політик, не хитрун. Я, мій друже, лише жінка, яка ніжно й палко бажає ясного і тихого сходу сонця над замиреною землею…
Ваша Гіпатія
Гіпатія віддала листа служниці, а сама, одягнувши теплого плаща, вийшла з будинку. Душа прагнула самотини, кликало до себе море.
Вона поминула ворота, тепер біля них вже не було варти, як колись. Зривалася буря, над пустелею котилися смерчі, море було чорне і грізне. Білі ягнята хвиль бігли над шаленими просторами, радісно кричали чайки в захмареному небі.
Вітер рвав плащ з її плечей, піднімав його поли, ніби крила, вривався в легені подихом свіжості й волі, їй було легко й тужливо. Не хотілося думати, а лише відчувати, йти, приймати всім тілом опір тугого повітря, грізний гомін прибою, водограї солоних бризок.
Вона підійшла до прадавнього каменя, де колись гралося у чарівному сні двійко дітей. Ах, як хотілося Гіпатії повернути той благословенний час, побачити ще раз бронзові тіла юних істот, почути ніжні голоси, в яких уже бриніло кохання. Та ба! Ще не впала тиранія часу — нерозумного породження Крона, лише в снах інколи приходить до неї дитинство, мучить ілюзорністю, несправжністю, витискує із засмучених очей даремні сльози.
Вона роздяглася, вийшла на скелі, стала над ревучим морем, ніби древня Афродіта, що народилася з піни. З криком кинулась у воду, пірнула в буйні хвилі. Пливла, задихаючись від нез’ясовного передчуття туги й радощів. Море гралося з нею, шепотіло незбагненні і безладні слова, цілувало її груди, ноги, очі, і вона шалено віддавалася тому одвічному коханцеві сонця і вітру, землі і неба — вічноплинному морю.
Втомившись, повернулася до берега. Хвиля викинула її на пісок. Гіпатія поволі вибрела з води і раптом здригнулася: на неї дивилися чорні нажахані очі.
— Ісі-і-і-ідор! — закричала вона безтямно і захиталася.
Він не ворухнувся. Закам’янів. Лише зіпав, як риба на сухому піску, щось хотів промовити і не міг.
Гіпатія вийшла з безтямності, кинулася йому на шию, обняла, щось кричала безладне і радісне, а він опирався, і відштовхував її руками, і дивився вгору, намагаючись вивільнитись з жіночих обіймів.
— Звідки ти, коханий? — плакала вона щасливими слізьми і не витирала їх. — Ти повернувся з царства тіней? Ти воскрес, як назаретський учитель? О, Ісідоре, кохання моє! Це не сон, скажи мені?
— Гіпатіє, Гіпатіє… Одягнися… Я не можу дивитися на тебе… О, мара, вічна мара землі!.. Ось візьми плаща… Загорнися…
Він накинув плаща їй на плечі, а вона не бачила, не чула нічого, а лише зазирала в чорні, змучені очі, в яких пливла мука цілого світу. Одвічна мука титана. І здригнулася Гіпатія, отямилася від першого пориву.
— Так ти тоді не загинув? — не вірила вона своїм очам.
— Ні, — тремтячи від хвилювання, мовив Ісідор, загортаючись у ветхий, подертий гіматій. — Я виплив, шукав тебе. Я бачив, як тебе стратили у Пальмірі…
— Не стратили, — крізь сльози усміхалася вона, поклавши руки йому на плечі. — Мене купив магараджа, володар з Індії. Я була в далекій Аріаварті. Доля вивела мене звідти. Ой, Ісідоре, ти не повіриш, коли я тобі все оповім, що зі мною було. Але я пройшла, пройшла всі стежки і тепер знаю, хто допоміг мені! Твоя любов берегла мене! Ми повинні були зустрітися, Ісідоре!..
— Це не так, Гіпатіє…
— Чому? Чому не так? — дивувалася вона, і в очах її грали божевільні вогні збудження. — Що ти кажеш, коханий?
— Я поховав тебе, — понуро мовив Ісідор. — Адже я вважав, що тебе нема. І я вирвав із серця всі принади світу, пішов у пустелю. Там я розірвав живу пуповину, що в’язала мене з людьми. Ти була для мене у недосяжності, в бутті духу, у єдиному потоці всеосяжності й спокою. Я приспав своє тіло, почуття, я одсік їх. Сини Гнозиса відкрили мені таіну буття. Я збагнув, що цей світ створено силою зла, що треба відсікти його в душі своїй і прагнути лише неуявної повноти у лоні Плероми…
— Ах, мій смішний! Мій прекрасний! — сміялася і плакала Гіпатія. — Ну, що ти таке говориш? Ну, навіщо така моторошна пустельна філософія? Світ створено силами зла? Які дурниці! Хіба зло може що-небудь створити? Воно лише може псувати творення добра! О ні, мій чарівний! Світ народжений рідною нашою Матір’ю-Природою, ласкавою і ніжною матір’ю! А ріка зла в ньому — то сліди викривленого розуму. Ти не звільнишся ніколи від своєї суті, а лише можеш освятити її, піднести до ідеальних висот. Ти прийшов, і тепер розсіється мла. Мій коханий, ти допоможеш мені роздувати вогонь Прометея! Якби ти знав, як жадають його люди! О, дяка долі, нарешті, й мені усміхнулося сонце! Мій Геліос повернувся з країни Аїда! О, моє щастя!
Ісідор затуляв обличчя худими руками, безтямно похитував головою, повторюючи:
— Пізно… Пізно… Все спопеліло в грудях… Я йду по землі, несу вість вільного Гнозиса, що воля для духу — лише в неосяжності, поза тілесним виявом… Це — моя ідея, моє життя, моя місія…
— Ах, мій Ісідоре, — палко промовляла Гіпатія, зазираючи блакитними вогнями у змучену душу коханого, — я поверну тобі вогонь серця, я запалю тебе! Відкинь марення втомленого мозку. Навіщо кликати людей у порожнечу вигаданого життя? Де воно? Ми всі зіткані з почуттів і думок, атомів і поривань чуттєвого світу. Та ідея, яку ти несеш, — породження маніакальних жерців іудейського бога, який приготував хитру пастку для могутніх шукачів. Вони не знаходять вияву тут, у видимому світі, ось і прагнуть у небувалий світ безликості, де самі себе прикують у диких горах бездіяльності. Отямся, Ісідоре! Ти ж маєш могутній розум! Зерно майбутнього світу любові і щастя у нашому серці. Його треба лише доглянути і виплекати. Я кличу юних і мужніх людей. Вони є, коханий, вони йдуть! Лише не падай в імлу зневіри, не йди у небуття…
— Не знаю… не знаю… Якби ти пішла зі мною, я б обійняв духом весь світ, — прошепотів Ісідор, і в погаслих очах зажевріли іскри. — Давай стрибнемо у безодню, кохана…
— У яку безодню? — здивувалася вона.
— У небуття, де осягнемо божественну повноту…
— Ах, мій дивний Ісідоре, — печально мовила Гіпатія. — Як ти заблукав. Ти хочеш розірвати зв’язки причинності, одсікти себе від Видимого світу, забути сонце, зорі, квіти, вітчизну, любов. Що ж ти матимеш у безликості, якщо відсічеш зерно цього життя?
— Ах, залиш мене, залиш, — тужливо простогнав Ісідор, одвертаючись від коханого обличчя. — Я не готовий для такої розмови. Я йшов з Сінаю, блукав пустелею, ніс людям слово синів Гнозиса. Я не знав, що стріну тебе… Ця зустріч палить мене… Щось горить у душі… Відчуваю, що чогось не додумав, не збагнув… А може, то лише поклик проклятої плоті… Ти розбудила дрімаючого звіра… О, Гіпатіє! То — великий гріх!
— Гріх — вигадка жерців бога! — гнівно скрикнула Гіпатія. — Хто більше вчинив злочинів, ніж вони — проповідники небесного царства і всевладності Зевса чи Єгови? Який гріх може бути у людей, задавлених скелями невблаганної причинності? Треба вивести людей до сонця правди, до країни любові, а потім говорити про гріх. У Матері-Природи нема гріха, а лише нескінченна казка. Чуєш, коханий?
— Я ще прийду до тебе, Гіпатіє, — прошепотів Ісідор, втомлено сідаючи на скелі. — Дай мені зібратися з думками, дай мені повернутися з самого себе… Я хочу побути на самоті…
— Добре, добре, — ніжно кивнула Гіпатія, загортаючись у плащ і відступаючи від нього. Вона долонею згорнула зі щоки самоцвітну сльозу, повернулась, пішла. Зупинилася, крикнула: — Знайдеш мене в Музеумі!
— Знайду, — шепотів Ісідор, приклавши руки до виснажених грудей. — Знайду, моє кохання… Тільки дай зітхнути і відчути, чи є ще в мене крила, які я так довго ховав у пустелі.
Він дивився незмигно вслід Гіпатії і жадібно ховав у серці рідну постать. А вітер грався з плащем і піднімав його вгору, як крила, і здавалося схвильованому Ісідорові, що кохана ось-ось підніметься вгору, і полетить у буряне небо, і навіки втече від нього — у недосяжність…
Частина шоста
ВИЗВОЛЕННЯ ПРОМЕТЕЯ
КРИВАВА РІКА
А море гриміло, шаленіло, закликало. І небо зімкнулося над землею сірим склепінням хмар, і непроглядний морок опанував виднокіл.
Ісідор довго лежав біля скелі, на вологому березі моря, намагався збагнути те, що сталося цього страшного дня. Небувала, неждана зустріч! Ось вона — насмішка деміурга, ось вона — відплата за його поривання у світ свободи!
Сон збувається: вони стрілися над безоднею, і шляхи їхні розминутись не можуть. Гіпатія кличе його в стихію життя, у небо прагнення — а він не бачить мети у тому вирію. Лише нове томління, лише повторення давніх, вичерпаних циклів. Плач, серце, плач! Ти створило для себе нову в’язницю і нову ілюзію!
Сіяти зерна ілюзорного знання в душі людей, які жадають лише насичення? Що вони зроблять з тим вогнем? Полум’я розуму вони використають хіба що для підпалу храмів! Знання таємниць природи? О горе! Розковані стихії вони спрямують супроти ближніх своїх, щоб поневолити їх і одібрати земні блага для власного вжитку! Надія на прийдешність? Та хіба з дітей гієни виростає козеня чи ягня? Ні, ні, світ порочний і страшний у своєму зерні! Ні, Гіпатія помиляється і треба її визволити з тенет ілюзії. Спокійно і дружньо, як колись, розмовляти, відкрити для неї панораму вічності. Вона збагне… і тоді піде за ним… Це саме те, чого йому не вистачало — рідної душі… Так тяжко, невимовно тяжко йти у безодню, не маючи поруч коханого серця… З ким же запалиш вогні нового життя серед пустелі вічності, хто освятить вільне творення духу? Хто стане Свою Нового Світу? Лише вона, лише та, яка вічно живе у серці…
Ісідор рушив до міста, поволі міряючи прибережні піски втомленими ногами. Вулиці Александрії зустріли його тривожними криками, розлюченими юрбами людей, багряними пожежами, заграва від яких танцювала над ветхими стінами.
— Що діється? — запитав він ченця, який пробігав з смолоскипом вузенькою вуличкою.
— Відьму схопили! Дочку диявола! — засміявся зловісно чернець, вимахуючи димлячим смолоскипом. — Тут їй і кінець! Догралася дочка Сатани!
— Яка дочка Сатани? — крикнув Ісідор, відчуваючи, як холоне в нього тіло і дрібно трясуться руки.
— Гіпатія! Язичеська свята! — зареготав чернець і побіг далі, щось несамовито гукаючи.
Ісідор кинувся бігти. Ноги підгиналися, в грудях закипало сухе повітря. Нічим дихати! Доле! Це він винен! Не затримав її! Це — відплата за його черствість, за зраду життю! Навіщо тепер йому небесна повнота, навіщо всеосяжне блаженство? То — насмішка мари, то байдужа порожнеча! Як не стане її, то проклята вся безконечність! Не може так статися! Він знайшов її, щоб знову і знову втратити?
Він біг на крики товпища. Відчував, що не встигне! І знав, що біжить їй назустріч по найтоншій нитці над прірвою…
А Гіпатію котила на гребені кривавої хвилі невблаганна юрба фанатичних ченців. Вони схопили її, коли вона поверталася з Музеуму, зірвали вбрання і оголену, беззахисну, як статую прадавньої богині, повели до християнського храму. Гриміли урочисті крики, вигуки впиналися в її душу, як плювки демонів, але вона не чула їх, не бачила облич, знала, що це — останній шлях, з якого нема вороття до рідної школи, до прозорих очей Теона, до листів Сінезія, до змарнілого лиця Ісідора, до спогадів дитинства…
…Ісідор рвався крізь дику, фанатичну юрбу, бив по звірячих обличчях кулаками, кричав щось і не міг пробитися туди, де в обіймах багаторукого дракона звивалося в передсмертній агонії прекрасне тіло титаніди Гіпатії. Град каміння падав на пелюстки божественної лілеї, ламав тичинки, кривавив райдужною кров’ю байдужий прах землі.
— Прокляті! Прокляті! — кричав Ісідор і простягав руки до багряного неба, у якому гуляли пожари і сміялися хижі обличчя богів. Не було ні людей, ні землі, ні болю, ні смерті. Над світом котилася, вирувала дика стихія — кривава ріка несла води до нескінченної прірви і спадала страшним водограєм у безвість і не могла наповнити жадібної пащі часу.
На хвилях крові пливли їхні очі, двоє пар очей — чорні й блакитні. Погляди очей зустрілися. І блакитні втікали у далеч, а чорні гналися за ними і не могли догнати. І не могли догнати…
А Гіпатія лаштувала човник серед суцільної світової пітьми, казковий човник. І співала свою останню улюблену пісню.
Море, море кохане,
Подаруй черепашку казкову,
Я втечу на світанні
На простори привільні, чудові…
Дивне слово я знаю
Й черепашку чарівну отую
В чужинецькому краї
В корабля зачаклую
Хмари, хмари крилаті,
Подаруйте дощі небувалі,
Щоб чужинці прокляті
І не чули й не знали,
Як по річці грозовій
Мій кораблик поплине до моря —
На простори чудові,
Де немає ні щастя, ні горя.
І золоте вітрило здіймалося над рожевим корабликом, і ніжні вітри надимали його веселі груди, несли у нескінченність…
— Смерть безбожникам! Бий! Бий! — ревіла юрба, і смолоскипи кипіли довкола, і постать Христа у терновім вінці здавалася темним, страшним привидом.
Ісідор впав на закривавлене тіло Гіпатії, обняв його широко розкинутими руками, ніби хотів прикрити крильми від жорстокого світу. Удар по голові затьмарив його свідомість, розсік пуповину життя.
Зашуміло море біля ніг, ласкаво захлюпотіла хвиля. Хлопчик біг за тендітною постаттю. Вона віддалялася, танула в сонячнім мареві, наче хмаринка, махала руками, мов рожевими крильми. А він напружував останні сили і ніяк не міг наздогнати Гіпатії…
…ніяк не міг наздогнати…
Чорногора, Карпати
1971
ЖИВА ВОДА
(НА ВОГНІ СВЯТОМУ СПАЛИМО РОЗЛУКУ)
Повість-феєрія
Дума перша
БОЯН
Тяжко бути бояном у слов’янськім краю. Та й хіба всякий ним стане? Ступить на стежку пісні й думи лише той, хто перейде безодню відчаю і смерті. Перейде і збереже у серці правічне полум’я віри в любов і глибинну вартість життя.
Ця дума про такого співця.
У муках і тривогах народилася його слава. Почнеться наша розповідь від тих днів, коли він був ще тільки легковажним, веселим, натхненним юнаком.
Звали хлопця Диводаром. А чому? Бо знайшли його мандрівні вої слов’янські на високій могилі в Дикому Полі. А було так. їхала лицарська дружина послами від братерства Хортицького, що за порогами словутинськими, до чорногорських ведунів-дивів, котрі з давніх-давен втаємничувалися на Дивській Полонині і доступні були для зустрічі лише тому, хто доростав мудрістю і мужністю до цих казкових істот. Так от, відрядили отамани братчиків у далеку дорогу, давши щире напуття і благословення найстаріших характерників-волхвів. На третій день путі і сталася пригода, про яку тут згадано.
Коні поволі ступали звіриними стежками поміж високотрав’ям, що сягало буйноквіттям вище голів вершників. А коли праворуч вигулькнула з хащів могила, передній кінь тихенько заіржав.
— Чого тобі, Вогнехресте? — запитливо схилився до гриви коня Гарипал, чільний лицар.
Кінь знову заіржав. Вої притихли, вслухаючись у шепіт степових бур’янів та чагарів. У сюрчання коників улився дитячий плач, що чувся від могили. Гори-пал пришпорив коня і помчав туди. Майже на вершечку могили, в кубелечку з тирси-трави лежало голісіньке дитя. Відчувши, що хтось є поруч, воно зарепетувало.
Взяли його лицарі з собою, вважаючи, що то добрий знак долі — врятувати від загибелі беззахисне створіння. Погомоніли між собою, подивувалися, хто б то міг залишити в Дикому Полі дитя на вірну смерть, та й порішили: не інакше, як дарунок від блакитного виднокола, від кумира Зоре-Дива, а то й від самого Сонця — Яр-Дива. Тому й назвали хлопця Диводаром…
Ціле літо й осінь добиралися братчики до Чорних Гір. Багато країв перетинали вони, багатьох людей бачили. Не всі дружньо стрічали мандрівних воїв, інколи на лісових або гірських стежках зав’язувалися жорстокі герці. Дзвеніли мечі, грізно іржали бойові коні і лилася гаряча кров на спраглу землю. Знову йшли далі лицарі, лишивши десь на рівнині чи в кам’янистій долині високу могилу над впокоєним товаришем, як пам’ятку його вірності й доблесті.
Тисові та букові ліси на чорногорських схилах вкривалися позолотою і осіннім багрянцем, коли вступив бойовий гурт побратимів у Ведунську Долину, з якої стежка вела прямісінько на Дивську Полонину. Зупинив їх гучний голос, що докочувався невідомо звідки і тривожно відлунював понад скелями:
— Зупиніться, вої, і скажіте — хто ви?
Переглянулися лицарі між собою, і Горипал гучно відповів:
— Перелітні птахи!
— Звідки й куди? — наполегливо гриміло в горах.
— З вирію у вирій!
— Де маєте спочити?
— На Дивській Полонині.
— Хто такі Диви?
— Останні вартові Святого Багаття.
— Стежка перед вами, вої. Хто вийшов із казки, хай повернеться в казку…
Почувши ці слова, Горипал торкнув повід. Вузькою стежкою, понад прірвами й гримлячими потоками, братчики незабаром дісталися полонини. На кам’янистому виступі їх вітало велетенське багаття з вікових стовбурів сухого тису. Довкола вогню стояли у колі Ведуни-Диви, про яких племена Слов’янщини оповідали найхимерніші казки та легенди.
Вої залишили коней біля останніх дерев, що оточували сторожею велетенський майданчик, і повагом наблизилися до багаття. Всі Диви були вбрані у довгі полотняні сорочки — білі-пребілі, багато з них мали сиві бороди, проте значна частина виділялася могутньою молодечою статурою і юними лицями. В кільці таємничих осіб вирізнявся велетень з гривою сивого волосся, що спадало аж до пояса. Він пильно дивився на прибулих лицарів, і погляд Дива мінився розмаїтими барвами — то іскрився смарагдом, то наливався нічною імлою.
Горипал, несучи на руках Диводара, попрямував до таємничого велетня і зупинився за кілька кроків від нього. Принишкле кільце воїв згромадилося за ним. Послання й подарунки від характерників та отаманів Хортиці лицарі поклали перед вогнем.
— Вартовим Святого Багаття — вітання від Словути, — урочисто мовив Горипал. — Ми і ви — діти однієї Родини!
— Ми і ви — одного духу! — відгукнувся велетень.
— На шляху до Дивської Полонини, — вів далі Горипал, — Зоре-Див послав нам дарунок — живу душу. Благословіть, Святі Диви, юного Диводара, і хай це буде знаком того, що стежка між онуками та пращурами вічно збережеться…
— Добре сказав, синку, — похвалив велетень і, прийнявши малого найду з рук воя, підняв його над полум’ям. Всі Диви простягнули долоні до дитини, благословляючи його. — В самотині Дикого Поля зустріли ви Диводара. Самотнім і пройде він поміж чагарями життя. Тяжка доля судилася хлопцеві. Проте ім’я вашого вихованця, вої, не забудеться доти, доки стоятиме білий світ і житимуть в нім люди…
Тривожно вислухали таке дивне пророцтво лицарі, переглядаючись поміж собою, і мовчки прийняв дитя від старого Дива Горипал.
Кілька днів спочивали посланці від тяжкої путі, розмовляли з Дивами у затишній печері біля Вічного Вогню. Диводар ще не міг розуміти, про що йшлося у товариських бесідах, він зачаровано розглядав на стінах печери зображення кумирів — покровителів Слов’янщини, милувався грайливими язиками жертовного вогню, на якому згорав пахучий гірський ялівець, і виспівував щось лише йому відоме.
Минуло багато літ.
Лицарі-братчики ще кілька разів мандрували до Хортиці й назад, з боями і втратами долаючи тяжкий шлях. А Горипал всі ці роки лишався разом з Диводаром на Дивській Полонині. Він став юному найді батьком, товаришем, вчителем. Згодом бесіди біля вогнища стали зрозумілі хлопцеві: в них розкривалася для молодечої свідомості доля рідної землі, слов’янських племен, які виборювали своє буття поміж кипіння різноголосих народів. Часом Диви оповідали казки й легенди про далеке минуле білого світу, і тоді Диво-дар, затамувавши подих, мандрував у таємницю інших часів і просторів — тривожну, але хвилюючу й жадану. І почав розуміти юнак, чого бажають мудрі Диви, чого прагне пестун Горипал і характерники зі священного острова Хортиці.
Довкола Слов’янщини виникали могутні королівства, князівства, імперії, царства. В свої водокрути вони захоплювали безліч молодих племен і народів. І багатіли володарі, нагромаджуючи скарби в підземеллях веж та городищ, а потім озброювали дружини, щоб захистити свої багатства від жадібного ока інших завойовників.
Ведуни-Диви посилали увсебіч мандрівних лицарів, щоб передати Слов’янщині дружню й щиру пересторогу: воля — найбільший дарунок Зоре-Дива. Всі скарби землі не зрівняються з нею. Не віддавайте волі жодним володарям. Як орел, втративши крила, стане жалюгідною куркою, так і лицар, віддавши волю навіть найпишнішому, найвеличнішому володареві, стане смердом, гречкосієм, холопом. Бо саме так прозивають упокорених трударів бояри й царі.
— Користуйтеся дарунком вільної землі, — закликали Диви. — Що посієте — жніть самі. Ви і діти ваші. А щоб ворожа рука не сягнула вашого плоду, посилайте синів своїх до мандрівних воїв. Братерство єдинокровних лицарів захистить ваші городища і селища від чужинців. Згадайте Троянпільську руїну: доки трояни оберігали спільність духу і помислів, доти земляні вали були надійними кордонами. Впустили до серця чужинецькі звичаї та богів — розпалася прадавня потуга, троянські сини стали перегноєм на ворожих полях. Пора відновити, відродити дух предковічної волі Трояна.
Диводарові до серця припав той заповіт, він напоював ним єство своє, свідомість, чуття. Диви теж полюбили кмітливого хлопця і потроху передавали йому приховану від звичайного люду мудрість пращурів.
Настала пора, коли Горипал з братчиками знову рушав до рідного Словути. Поруч з ним на білому коні гарцював не підліток, а сильний і мудрий юнак, сповнений глибокого розуміння людей і світу.
Для проводів лицарів зібралися всі Диви. Стояли вони — сивобороді й юні — на священному майдані біля печери, а між ними й лицарями палахкотіло багаття. Довгі сорочки з найтоншого полотна підкреслювали спокій мудреців, урочисту заглибленість у себе і дивний смуток. Найстаріший ведун Тайно-Див довго дивився на Горипала, на його молодого супутника Диводара, і на чолі його залягла глибока зморшка тяжкої думи. Що він бачив за кремезною постаттю старшого лицаря, що йому ввижалося за ясним променем Диводарових очей?
Промовчав про щось втаємничене правічний Див, а звернувся з прощальним словом до всіх лицарів. І мовив так:
— Діти мої! Між нами й вами — пречистий вогонь. То наше життя, дух і розум. Хай же очистить він моє слово від мізерності, хай розтопить у ваших серцях все, що заважає мудрості ввійти до душі. Перед далекою мандрівкою марні довгі повчання, проте варто сказати заповітне слово. Хай воно буде живою водою для тих воїв, котрі стануть колись на суд своєї останньої миті.
Перше моє слово таке: і мертвий орел краще, ніж живий шакал.
Друге слово: ліпше малесенька іскра, ніж гора попелу.
Третє слово: і живих — ще нема, і мертві — живуть.
Четвертий заповіт: всі громовиці завершуються тишею.
Шосте слово: лише мудрість не іржавіє.
Останній заповіт: запали полум’я в серці і повернися до Яр-Дива.
Я все сказав, діти мої! Хай Правічні Матері обережуть вас в путі!
Покинули вої священні Чорні Гори. Минули хорватські землі. Заглибилися в Карпатські гори, в глибокі ущелини, в предковічні хащі. Пробиралися над громовими водоспадами, перетинали віковічні завали.
Горипал вів лицарів потаємними стежинами, обминаючи відомі кочовим племенам перевали. І все-таки сталася лиховісна пригода: в горах над Дністром перестріло їх чималеньке військо. Горипал глянув довкола і збагнув — сутички не уникнути.
— Гей, браття, — сказав стримано старший лицар. — Дарма старалися ми дістатися рідної землі тихцем. Що станемо діяти?
— Нас двадцятеро, — мовив лицар Славобор. — Їх же я виджу близько сотні. Та ще — гляньте! — позаду шлях відрізано. Там теж з тридцятеро воїв. Нам не пройти!
— Яка рада?
— Спробуємо обійти ворожу лаву праворуч. По грунті…
— Коні зірвуться, — озвався хтось із старших воїв. — Та й хіба гоже нам на виду у чужинецьких дружинників повертати в кущі?
— Вояцьке слово, — кивнув Горипал, скупо всміхнувшись, а від тої мови затремтіло серце в Диводаро-вих грудях, бо він збагнув — буде бій! Тайно-Див хіба даремно на прощання дав напуття: і мертвий орел краще, ніж живий шакал!
— Він сказав ще й інше, — додав Славобор, пересуваючи ближче до коліна сагайдак з бойовими стрілами. — Він сказав, що й найгостріший меч ламається!
— Крицевий меч, — згодився Горипал, уважно спостерігаючи за своїм вихованцем Диводаром: чи здригнеться, чи зблідне перед першим своїм боєм? — Зате хіба щербиться меч мужності? Та й де взяти часу для вибору, браття мої бойові? Ворог наближається, і марно чекати пощади від нього. Пам’ятайте ж іще одне слово преславного Дива: і живих — ще нема, і мертві — живуть! Гей, лицарі, за мною!
Заіржали коні, грізна луна покотилася в ущелинах, воїни помчали навстріч славі й смерті своїй. Люто засичали стріли, пущені на скаку воями в купу ворогів. Почулися крики, злобне ревище. Хмарою стріл осипали напасники лицарів. Щитами затулялися від того смертоносного граду братчики, а коли врізалися між лави супротивників, то вихопили широкі двосічні мечі.
Страшна була січа. Кривавий туман котився перед очима Диводара. Стихія герцю несла його на громохкій лютій хвилі, мішанина ошалілих облич, розгарячених коней, блискучих клинків спліталися в яру пісню жорстокого бою, і він забув про втому. Летів поруч свого наставника Горипала, прокладав для нього шлях поміж купою ворогів, хотів оберегти від злої рокованості. Старший лицар бачив те звитяжне завзяття юнака, і втіхою горіли його очі, проте інколи він суворо гукав до нього, зауваживши, як хлопець безтямно кидається в найгустішу лаву:
— Гей, синку, бережися! Бережися, коханий Диводаре!
Втративши п’ятьох лицарів, проскочили братчики ворожий заслін. І сховали б їх високі гори, густі хащі, та приготували напасники завчасно пастку для мандрівних воїв — перегородили стежку віковими ялицями. Зупинили лицарі зморених коней, перезирнулися.
На узгір’ях — обабіч долини — стояли озброєні дружинники, на тім боці завалу люто реготали спішені вої, а позаду, понад потоком, насувався основний загін переслідувачів.
— Настала пора, браття, — спокійно озвався Горипал, — приєднатися нам до вічносущої дружини Яр-Дива. Згадаймо ж останній заповіт старого Ведуна: запали серце і повернися до Яр-Дива!
Він обняв Диводара, погладив шорсткою долонею закривавлену щоку хлопця.
— Жаль, синку, що мало пожив ти на світі…
— Дарма жаліти, батьку! — ясно всміхнувся Диводар. — Скільки б ніч не наставала, а сонячний Яр-Див знову встає над світом. Та й серед ночі сяють зірки!
— Гарно одвітив, синку, — похвалили старі лицарі. — Віднині вихованець і чура Горипала — наш бойовий брат. До ясного краю пращурів увійдеш бойовим лицарем!
Знову кипів бій. І лилася кров. Падали змучені коні, а з ними й знесилені вої. Купами лягали ороги від мечів словутинських, та все менше лишалося братчиків, все лютіше кидалися на сміливців чужинці. Під вечір лишилися Горипал з вихованцем удвох, всі братчики полягли.
Ледь підіймалися руки, забивало подих від випарів крові, і коли чужинецькі вої накинули аркани на лицарів, ті вже не опиралися. Впали на кам’янисту землю і поринули в безтяму.
Їх кудись везли, чулися вигуки, сміх, бойові пісні. А потім — затхлий сморід кам’яниці. І тиша.
Отямився Диводар від гострого болю в грудях. Стогнучи, звівся на ноги. В сутінках розгледів, що кинули їх до якоїсь старовинної кам’яниці з вузькими віконними отворами. По стінах зеленів мох, на плескатий камінь дзвінко падали краплі води, з щілини сочилося джерельце. Юнак зрадів, жадібно напився, сполоснув обличчя. Оглянувся. Поруч з ним лежав у тяжкому забутті Горипал. Лице у воя було чорне, розпухле, довге сиве волосся злиплося від крові, все тіло порубане. Диводар хутенько набрав води в пригорщі, хлюпнув на Горипала. Той судомно зітхнув і розплющив очі. Довго дивився довкола, наче намагався усвідомити, де він. Потім в погляді старого воя пробігла тінь скорботи.
— Полон, — прошепотів він. — Ганьба…
— Надія, — відповів Диводар. — Ти мене навчав, що завжди поруч з нами — надія. Вічно жива…
— Правда, — кивнув, болісно всміхнувшись, Горипал. — Лише надія. Проте вороги жорстокі. Ти бачив? У нас ні меча, ні друга…
Диводар почав обходити кам’яницю. Сходи, змуровані з грубезних гранітних брил, вели до дверей, окутих бронзою. В щілини віконниць видно було похмурі бойові вежі, покручену гірську дорогу, хащі предковічного лісу в долинах і на схилах, а подекуди поміж скелями поблискувала течія чималенької порожистої річки. Інколи на дорозі з’являлися вершники у вовняних накидках, з бронзовими шоломами на головах. Вони з гуркотом проскакували дерев’яний міст, прямуючи до укріплених веж. Зійшло сонце, весело заіскрилася вода в потоці, на протилежному березі шалено загукала дітвора, завівши якесь грище.
Горипал дошкутильгав до віконниці, довго дивився вниз, чоло в нього болісно морщилося, руки безсило звисали донизу.
— Навіщо нам зберегли життя, батьку? — обізвався нарешті юнак. — Чому не вбили?
— О, це просто збагнути, — відповів Горипал. — Без користі володарі нічого не діють. Гадають, що ми піддані чи діти якогось короля або князя, певно, вимагатимуть викуп. А дізнаються, що марна сподіванка на викуп, одразу кинуть на харч шакалам, будь певен!..
Сонце підбилося вже досить високо, як за ними прийшли два вої з списами. Жестом наказали виходити. Обличчя в них були байдужі, замкнуті, між густими бородами та кошлатим волоссям виділялися тільки колючі чорні очі.
Спустившись крутими кам’яними сходами на просторий майдан, полонені зайшли до високої зали, заставленої розмаїтими кам’яними бовванами. Посередині того помешкання у заглибині горів вогонь, а поруч, на золотому престолі, сидів повелитель, це видно було по всьому: обабіч стояла варта, радники, біля ніг володаря бавилися два хлопчики, подібні один на одного, як дві краплі води, — певно, то були близнюки, діти повелителя. Той, хто сидів на престолі, похмуро й трохи іронічно оглянув закривавлених воїв.
— Хто ви?
— Вільні лицарі, — з гідністю відповів Горипал. — Сини Хортицької твердині. Либонь, чув про таку?
Варта володаря заколихалася, мов чагарі під вітром, на суворих лицях зазміїлися усмішки, сам правитель хрипко зареготав, згрібши в широку долоню чорно-сиву бороду.
— Вільні лицарі? Ха-ха-ха! Де ж ваша воля?
— І орел може вмерти в полоні, — гостро одказав йому Горипал, — проте він не стане домашнім псом!
Володар спалахнув гнівом, але стримався, лише брови його хмарами нависли над очима, напоєними жорстокістю.
— Ти мужній, визнаю. І твій молодий супутник достойний бути в моїй дружині. Я сам бачив бій, хвалю! Ваш володар може пишатися такими воями. Звідки ви, хто, чиї діти? Я візьму викуп за вас, певен, що батько не відмовиться дати найбільший скарб за таких звитяжців. Я чекаю, говоріть…
Горипал сумовито осміхнувся, оглянув свою розідрану сорочку, розрубані мечем шкіряні ногавиці, зітхнув, розвівши руками.
— Я вже тобі сказав: ми — діти Хортицької твердині, де нема ні володарів, ні рабів. Все наше багатство — з нами, о володарю цих країв! Панцир твої вої, певно, забрали від нас вночі, мечі лишилися на полі герцю. А володаря земного ми не маємо, наш повелитель — сонцеликий Яр-Див! Ось він — сяє у вікні. То найбільший скарб світу, ти теж користуєшся з нього!..
Аж заніміли радники й чатові, слухаючи ту нечувану мову. Та повелитель — на диво! — не розгнівався, лише обличчя в нього посіріло та глибоко в очах зажевріло багаття прихованого шалу.
— Любо мені слухати мудрі слова, — хитнув густою бородою володар. — Що ж, хай буде так. Вірю тобі. Такі вої хіба можуть промовляти брехливі речі? Тим краще. Не маючи володаря земного, ви не зв’язані словом, присягою, вірою, скарбом. Станьте моїми вірними дружинниками. Допоможете мені навіки утвердити волю мою поміж чужими племенами. Чи збагнули? Дарую вам волю і ласку — бути воями славетного війська!
Перезирнулися Горипал з Диводаром, і зрозумів юнак, що останні стежки до волі й життя за якусь мить буде одрізано. Проте який у них був вибір? Лише одна-єдина відповідь. Глянувши на ясний промінь сонця, що падав з високої віконниці, старий лицар сказав:
— О чужий володарю, хіба волю ти нам жадаєш подарувати? Така воля, така ласка — ганьба для вільного лицаря! Птахові місце або в дивоколі поміж хмарами, або в могилі. Клітка — навіть найкоштовніша — осоружна птахові. Лише правдиву волю я прийму. А втім, навіть це ти безсилий подарувати, бо сам хіба маєш волю? Ти — раб і полонений свого царства, війська, землі і багатства, награбованого в походах. Куди тобі подітись від того? А я — вільний, і навіть смерть — лише останній дарунок волі для мене. Ти збагнув, о чужий володарю?
Заричав від пекельного гніву повелитель, скочив з трону, схопившись за держак меча. Та великим зусиллям стишившись, важко насупився і довго думав про щось, дивлячись під ноги. Затамувавши подих, чекала варта, збентежено завмерли біля престолу близнята, злякано позираючи на обшарпаних чужинців.
— Гаразд, — зрештою хрипко озвався володар, і зморшки розгладилися на його темному чолі. — Ви вільні, визнаю! Хто не злякався сили, той зберіг нескорений дух. Проте ствердіть свою волю мудрістю й мужністю. Приготую для вас випробування. Витримаєте його достойно — йдіть, куди забажаєте, мої дружинники вас пальцем не зачеплять. Чи згода?
— Згода, — помовчавши, одвітив Горипал і довго дивився в очі повелителю, але той зустрів погляд лицаря спокійно й трохи усміхнено-іронічно. — Вірю твоєму слову. Показуй, що маємо робити.
Полонених привели вузькими напівтемними переходами до кам’янистої площини, оточеної звідусюд мурованими стінами, на яких стояли вартові з луками і списами. Вгорі синіло блакитне склепіння дивокола, перед ними тьм’яно поблискували стрільчаті двері, окуті химерним металевим узором. Вгорі з’явилася постать володаря, цікаві личка близнюків виглядали з-за його спини.
— Йдіть по одному, — звелів володар, — і хай ваш Яр-Див спробує оберегти вас!
— Синку, не бійся! — мовив Горипал, обнімаючи юнака. — Коли що — жду тебе в сонячнім краю!
Лицар зник у вузькому отворі, двері глухо гримнули, ніби чавкнула велетенська паща. Хлопець з острахом чекав, що ж буде далі, і знемагав від таємниці. Не смерть страшна, не бій, не катування, не муки, а невідомість, що очікує людину в майбутті.
— Рушай! — нарешті крикнув йому вартовий згори.
Диводар з великим зусиллям відчинив двері, ступив кілька кроків у маленьке приміщення. Там стояло два чорношкірих вої могутньої статури, котрі мали на собі лише напоясники. В їхніх руках блищали короткі мечі, якими вони ритмічно сікли повітря, залишаючи вузесенький прохід від дверей до іншого виходу.
— Пройдеш цілим — щастя твоє! — почувся голос володаря.
Диводар вагався лише мить: адже Горипал пройшов! Чого ж боятися? Коли він мертвий — юнак теж піде за ним. А якщо пройшов щасливо — доля обереже й Диводара!
Блискавично пересік хлопець крицевий бар’єр, лише на плечі в нього лишився кривавий шрам. Одразу ж ускочив він до сусідньої зали і жахнувся. До нього наближалися, грізно рикаючи, два гігантські плямисті звірі.
— Сміливіше, синку! Сміливіше! — почувся далекий голос Горипала від протилежних дверей. — Глянь їм у в очі і сміливо йди!
Запломеніли очі юнака безстрашністю, рушив він навстріч хижакам. Звірі на якусь мить розгублено зупинилися, і цього було досить, щоб юний лицар вже опинився за окутими дверима.
Нарешті він знову на майдані, під променями осіннього сонця. Перед ним стіл, на столі два келихи з вином. Диводар, глянувши на володаря, збагнув: у одному келиху — отрута. Горипал усміхається підбадьорливо, він випив свою частку, він живий.
Юнак сміливо випив келих, що стояв ближче до нього. І по нахмуреному обличчю правителя зрозумів, що лишився живий.
— Справді, ви діти волі, — скупо осміхнувшись, озвався володар. — Ваші кумири оберегли вас. Ідіть, куди знаєте, ви вже не полонені.
Їх привели на крутий берег річки. Зупинилися біля ветхого містка. На тім боці їжачилися хащі смерек і ялиць, кликали до себе, манили спокоєм, затишком, волею. Щось здригнулося в серці Горипала, він зволоженим поглядом зиркнув на володаря.
— Ще не вмер у тобі лицар, чужий повелителю, хай же діти твої підуть стежкою волі, яку ти даруєш нам!
Помовчав володар, одвернувся, махнув рукою:
— Ідіть!
Горипал рушив по хисткій споруді. Ледве сягнувши середини ріки, провалився. Схопившись за краї містка, докірливо глянув на правителя і прохрипів:
— Ось твоє слово… твоя вірність…
— Я допоможу тобі, батьку! — крикнув Диводар, пориваючись до нього. — Я зараз!
— Не смій! — гаркнув повелитель, і хмара стріл перепинила шлях юнакові. — Хай рятує його воля, він на неї так покладався!
— О мій синку, — знемагаючи від напруги, мовив Горипал. — Не вір володарям! У кого влада в руках — той насильник! О юначе! Будь лише соколом волі! В дивоколі, за хмарами, тебе не сягнуть жодні тенета!..
Ослабли руки звитяжця, впав він у прірву, вдарився головою об замшілий валун, закривавилася вода і понесла покалічене тіло пінистим річищем у далечінь.
Правитель зареготав, поблискуючи жовтими рисячими очима:
— І цьому жовторотому дайте жадану волю! Тільки перед тим випечіть очі! Ха-ха! Хай летить сліпий сокіл у небо! Ха-ха-ха! Хай летить!
Закричав, затіпався в дужих руках Диводар, та годі було опиратися. Вогнисті блискавиці впилися в очі, змели сонце, синє дивоколо, весь білий світ. Розкрилася багряна безодня, дихнула полум’ям, затопила юнака морем болю.
Його вкинули у хисткий човник, штовхнули на воду. Бурхлива течія підхопила, понесла. Ще довго переслідував його несамовитий регіт насильників, чи, може, то шаленіли пороги, змагаючись з пінистими хвилями, чи грози лютували далеко в горах? Диводар відчував лише одне: світ — безмірна мука, котрій немає кінця…
Біль надірвав міру відчуття, свідомість знемоглася і покинула юнака. А натомість прийшли видіння. О щастя! Він знову бачить! Те — попереднє- лише мара. Ось поруч з ним — вірні лицарі, любий наставник Горипал, всі вони оружні, на конях. Тільки чому засмучені мужні вої? Чом схилилися донизу лиця, а з очей капають криваві сльози? Юнак кричить від жаху, кидається до товаришів, хоче обняти, а вони кам’яніють, покриваються темно-зеленим мохом, вростають у землю. І знову хлопець самотній, під поглядом безмежного дивокола. Ба ні! На обрії рояться хмари ворогів, вони наближаються, все тісніше кільце, і куди від них податися? Хіба лише за хмари? Та й дивоколо сповите багряним полотнищем, з нього капле кров, і кожна крапля падає на Диводарове чоло, ніби розтоплена бронза.
Плив юнак через море муки і не міг переплисти.
Скільки так було — хто міг сказати?
А коли вернулася тяма, довкола пливла тиша і рожева імла. Тупий біль довбав голову. Ніби два чорні ворони сиділи на ньому і клювали в ті місця, де колись були очі. Спалахнула блискавиця розуміння: о Яр-Диве, це ж він навіки осліп! Нічого більш не побачить: ні ясного дивокола, ні любих зірочок, ні лагідних квіточок на луках, ані вогнистого сонця.
Диводар заридав у відчаї, охопивши долонями обличчя. Сльози зросили рани очей, посилили пекучу муку. Не в силі стримати страждання, юнак перехилився з човна, зачерпнув води з потоку, плеснув у обличчя. Трохи полегшало…
Довкола ніжно хлюпала хвиля — лагідно, заспокійливо. Чомусь у пам’яті зринули слова старого Тайно-Дива: «Всі громовиці закінчуються тишею…»
Здивувався, чому згадалося саме це слово, намагався осмислити мудрі речення, а в болісній червоній імлі невідступно супроводжували його уважні й сумовиті очі правічного ведуна. Розмотувався клубок думки, соталася нитка уяви. Що ж тепер діяти? Куди подітися? Сліпий, безоружний, мізерний. Якби ще десь там, над Словутою, можна дістатися порогів, знайти лицарів-воїв. Вони б прийняли, приютили. Та як знайти шлях до рідних родів-племен? Хто проведе, хто нагодує?
Човен плив за течією. Відчувалося, що річка заспокоїлася, гори лишилися позаду, десь здалека долинали дитячі крики, іржання коней. Потім знову все заспокоювалося, тільки над потоком з різким карканням літало вороння та в надбережних гаях виспівували безтурботні птахи.
Десь внизу гримнуло. По воді сипонули краплі дощу. Під вітром захвилювалася ріка. Човен погнало кудись до берега. Над головою стьобнув грім, оглушивши юнака. «Може, кинутися у воду, доки вирує гроза, і одразу покінчити з мукою?» — подумав Диводар.
Човен зупинився, ткнувшись носом у щось тверде. Дощ полив як з відра. Грім гуркотів, не втихаючи ні на хвилю. Від берега пливли тугі струмені пахощів — хвої, грибів, диму.
«Хтось палить вогнище», — подумав хлопець. Гроза котилася вдалеч, дощ раптово перестав. Юнакові стало холодно, він спробував звестися на ноги.
— Хто там? — почувся старечий голос від берега.
— Хіба не видите? — якимсь морозним голосом відказав юнак.
— В тім то й річ, що не виджу, — відповів голос. — Я сліпий.
Стріла кольнула в серце хлопця. «Сліпий». Як же це? Чому він потрапив до такого, як сам?
— Хто ж ви? — тремтячи від хвилювання, запитав Диводар.
— Мене тут всі знають, — озвався голос. — Хіба не видиш — я ж Боян, співець…
— Я не тутешній, — болісно пояснив хлопець, простягаючи руки в пітьму. — І я теж сліпий. Мене осліпили вороги в горах. І пустили на глум, на муку вниз за водою…
— О Світовиде! — зітхнув Боян. А за тим юнак почув, що він шкандибає до води. — То ти поранений і покинутий! Дай руку, я поможу тобі. Чую по голосу — юний ти…
— Шістнадцять літ…
— Дитя ще… Ось так, тримайся за мене.
Юнак відчув суху міцну долоню старого, припав до нього, вибираючись з човна.
— Ну, втішся, любий синку. Втішся… Зі мною не пропадеш. Ходімо в притулок, там я тебе підлікую, заворожу. Ти мені повідаєш все. Все минає, мій голубе. Все минає, як світанкова мла…
…Правду сказав правічний Боян.
Залишився Диводар у тихому притулку на берегах Дністра. Минали дні. Загоїлися рани. Приходили, народжувалися нові відчуття, інші прагнення, невідомі раніше думи.
Юнак виходив з тісної землянки надвір, сідав проти сонця на березі. Пив обличчям, усім тілом ласкавий трунок променів, прислухався до гомону світу. День за днем загострювався його слух, охоплював такі глибини, які раніше були втаємничені для буденної тями. Страждання пробуджувало приховане, віковічне, дивоплинне. Минула осінь, спливла зима, прибула з теплих країв весна.
Соловей починав чарівливу пісню в гаю, і Диводар єднався з ним в тому мелодійному потоці веселощів, і бачив його нетутешніми очима, і радів його пташиним щастям, кохався його солов’їною любов’ю. Глухо шуміли віковічні дуби на кручі дністровській, і юнак чув сумовитість та тугу в тому бентежному гомоні, а уява малювала буйнолисту крону, що прагнула в блакитну прірву дивокола і безсила була осягнути волю, бо пила живлючі соки тужавим корінням з мовчазної землиці. Припадав сліпий хлопець обличчям до пахучих лугових квітів, вдихав запаморочливу хвилю в груди, знеможено лягав горілиць, розкинувши руки проти неба, і слухав, слухав, слухав болісний і щасливий стогін землі. Чому їй болить? — думалося Диводару. Чому вона щаслива? А болить їй, певно, від крові й муки людей та звірів… А радіє вона, бо Яр-Див щоденно осушує її сльози і пролиту кров, і багрянець муки стає барвами квітів на луках, в лісах… а радість народжує нові світанки, інших дітей, і солов’їні пісні…
Так приходила мудрість. Так зростало зернятко співстраждання, посіяне великою мукою. І не відав юнак, що садівником того зернятка буде неймовірне терпіння й любов до людей. А нива життя ще лише починалася, і була вона довга, як горе…
Старий Боян, вилікувавши хлопця, піклувався про нього, проте не надокучав настановами чи втішанням. Годував, дав притулок. Кудись ходив, пропадав цілими днями. А вернувшись до бідної землянки, порався надворі або мугикав щось сам собі. Одного разу Диво-дар почув низькі приємні звуки. Здавалося, що то польові джмелі кружляють довкола блакитних волошок під звуки степового леготу. Ба ні, то співає хвиля, цілуючи прибережне каміння! Чи, може, бринить лякливе осикове листя під вітром? Як гарно… як невимовно чарівно!.. Хочеться плакати, стати часткою пісні, не розлучатися з нею…
Хто ж це грає? Боян? Певно, що він. Досі ще не чув його співу й гри, не до того було. На чім він грає? Диводар бачив чимало музичних ладунок в Чорних Горах, у Словутинському братерстві на Хортиці. І цимбали, і сопілки, і верховинські ріжки та сумовиті трембіти. А це, певно, якісь гусли. Тільки незвичайні. Звуки промовляють до серця, солодко хвилюють душу…
Боян заспівав. Тихий голос вплітався в мелодію, то піднімався над нею, то пропускав її вперед, то затихав у болісному зітханні, і, здавалося, слова співця народжувалися одразу, ось тут, несподівано, як прозора хмаринка на передгрозовому небі влітку:
У долині призабутій на калині
Накувала три дороги зозулина,
Накувала сива, накувала
На чарівне диво-свято, на Купала.
А що першая дорога — у, пустелю,
Там самотність свої килими постеле,
А що друга — та під грози-блискавиці.
Ну а третя — до заснулої дівиці…
Та дівиця жде з правіку — не діждеться,
Хто до неї із любов’ю доторкнеться,
Хто вуста її холодні поцілує,
Хто їй казку голубину наворкує.
Три дороги, три тривоги, три стежини
Накувала опівночі зозулина,
Накувала дива, накувала
На чарівне диво-свято, на Купала…
Пісня завмерла, згасла. А юнакові здавалося, що вона відлунює в лісі, в дивоколі. Плюскотить у річковому потоці, шелестить поміж шовковими травами.
— Де ти почув таке, батьку? — схвильовано запитав Диводар.
— Що, синку?
— Пісню… звідки вона?
— З серця, — просто відповів Боян. — Серце моє співає… Інколи смутно, інколи — радісно… Тобі до вподоби моя пісня?
Диводар не відповів. Простягнувши руки в пітьму, попрямував на звуки струн, що ще ніжно бриніли під віщими пальцями, присів біля співця. Торкнувшись долонею його обличчя, перебіг вниз, відчув гладеньку поверхню музичної ладунки, туго нап’яті струни. Вони задзвеніли від доторку.
— Що то є?
— Гусли. Сам витворив.
— А струни?
— Теж сам. З кропиви. Інші співці роблять їх з жил. А я — з кропиви…
— Он як? — здивувався юнак. — І тримаються?
— Ще й як, — похвалився Боян, вдоволено сміючись. — Знаю таємницю одну. Коли збирати кропиву, в якому місці, як сушити, тіпати. А головне — вибрати жилаві пасма, вони не в кожній бадилині є. Опісля ще треба в’ялити на сонці, вимочувати в живиці, в олії, сукати, смолити. Ого, тонка справа! Зате славні струни маю. Ти чув? Як живі, співають…
— То правда.
— Ото ж бо. А тонші струни я роблю з шовку. Шовкові нитки мені подарували знайомі вої верховинські. Бували вони в землях східних, там купили. Весело співають шовкові нитки, високо. А жили звірині глухо піють, жалібно, не люблю я їх… Кров на них…
— От якби мені… — прошепотів юнак.
— Що?
— Опанувати ту справу…
— Тобі до серця пісня?
— Гаряче в серці, коли чую…
Боян обняв хлопця, пригорнув до грудей. Борода залоскотала Диводарове обличчя, і він почув судорожне зітхання співця.
— Пращури послали тебе до мене, коханий хлопче. Давно мрію про таке слово. Я ж бо не вічний, помру…
Хотілося передати комусь пісню, все дослухався, ждав. Почуло небо мою спрагу…
— А зможу? — з острахом запитав юнак, відчуваючи, як солодко, в передчутті чогось таємничого, жаданого стислося серце.
— Чи ж питає про те соловенятко? — втішно мовив Боян. — В тебе душа співоча. А майстерності, вміння — навчу… Все передам, переллю у тебе пісню свою. Бо ж не має померти у землі слов’янській дума Боянова. Чуєш?
Багато літ промайнуло відтоді над Слов’янщиною. Рушили в путь далеку, в дорогу нескінченну Боян і його супутник Диводар. Відвідали вони селища верховинські, племена лужанські, городища хорватські, царства дакські, гостинні житла іракські. Всюди були раді люди мандрівним співцям. Бриніли милозвучні струни і на весіллях, і на тризнах сумовитих, і на бучних святах купальських. Не чіпали сліпців навіть розбійники гірські, люті кочовики східні, що інколи, мов безжальна рогатина, пронизували землі слов’янські з краю в край, позначаючи вогнем і кров’ю свій бездумно-жорстокий шлях.
Знаменитим співцем, славним і вмілим, став Диводар. І тішився тим старий Боян, прислухаючись, як гучно вітають люди його вихованця. Всі сплетіння радощів і горя, муки й надії карбували свої знаки в душі Диводара, розтоплювалися в горні серця і переливалися в звуки нових, ще нечуваних пісень.
Настала пора, і згадав молодий співець повноводу ріку, до якої він мав прибути з лицарями бойовими, і братерство воїв за порогами Словути. І захотілося йому помандрувати в той край, звідки сходило сонце. Згодився з ним ветхий Боян. І вони рушили в путь.
Над Бугом заслаб старий співець. А вмираючи, взяв за руку Диводара, попросив схилитися до вуст, прошепотів:
— Прийми останнє слово, синку. Мій заповіт. Я тобі все передав, що міг, що знав. Лишилося ще дещо. Слухай же мене уважно… Ти славно витерпів лихо, не всякий лицар міг би так… І добре, синку, добре… Бо все минає, тільки тиша лишається… Тиша мудрості й спокою… Прислухайся, збагни. І ніколи не сумуй. Будь сином тиші. І тоді в тобі пробудиться пісня. Та пісня потрібна людям. Тим, хто ще не чує тиші… Я передав тобі таїну тиші, синку, неси її дарунок в собі… Схилися… я дихну в тебе… Віднині нема Диводара… народився Боян…
Не плакав за любим учителем молодий Боян. Поцілував у зів’ялі вуста, заспівав над ним величальну пісню. Слухали її хащі предковічного лісу, примовклі птахи, плин ріки. Цілий день копав співець яму на кручі піщаній, встеляв її м’якою травицею, запашним чебрецем. Висік вогонь кресалом, запалив жертовний ялівець, що його мав у торбині, побажав щасливої путі Боянові у краю Яр-Дива, а тоді, приклавши тіло лапатими віттями хвої, загорнув останній притулок наставника піском. Другого дня збирав каміння над Бугом, зносив докупи, викладав височеньку могилу. Славетні гусли молодий Боян поклав на верхів’ї, щоб знали перехожі, хто похований у сирій землиці.
Третього дня після смерті старого співця рушив Боян у безконечні мандри. І покотилася разом з ним слава. Від городища до городища. Від села до села.
Дістався-таки він словутинської твердині за порогами. Щиро вітали бойові лицарі мужнього побратима. Оповів він їм про страшний герць у горах, про загибель Горипала, про люту помсту гірського володаря, про заповіт Тайно-Дива. Ходив Боян з воями у походи, звідав грози, буревії, січу й голод. Перетнув землі слов’янські з краю в край та не раз і не два…
Промайнули хуткоплинні літа. І стало ім’я співця таке ж невіддільне від життя народу, як схід сонця, як спів пташок, дитячий сміх, як прихід щорічний веселої весни або щедрих жнив. Як не могли уявити люди, що колись погасне колесо Яр-Дива або висохне повноводий Словута, чи не прилетять священні лелеки з південних країв після зими, так не могли вони мислити себе без дум Боянових, без його приповідок, приказок, без його сумовитих а чи буйно-веселих пісень, без його іронічних або чаклунських казок, що їх щедро він дарував дідам і бабусям, а вже вони шепотіли їх в запічку онукам та дітям — на радість, на щастя, на дужість народну…
Так співцеві сповнилося сімдесят літ. А може, й більше, хто про те знає? Бо на вид можна дати людині півста, а в душі його вже прокотилися віки. Хіба рідко так буває?
І ось тут починається наша казка. Ба ні, не починається, а лише передається далі, у повноплинність буття, бо як вічно живі Бояни, так і казка — хіба вона може умерти?..
Дума друга
ЩО У СВІТІ НАЙГАРЯЧІШЕ?
КОРІНЬ
Добре ім’я дали батьки дитині. Правічне, надійне. В зоряну пору народився син у родині Вогнедуба, коли духи пітьми втікають до своїх підземних криївок, а півні віщують передсвітання. Саме тоді прокидається Мати-Земля з дрімоти чутливої, щоб нагодувати безліч дітей своїх — дерев, трав і квітів, молоком весняних соків, що туманами парують над урочищами, лісами й полями слов’янського краю.
— Коренем буде, — сказала щаслива мати. — Породить буйне дерево славного роду…
— Хай так, — згодився суворий Вогнедуб, — щоб не став перекотиполем, щоб не покинув рідної землиці напризволяще…
Не минуло марно слово батьків.
В силі й моці зростав Корінь, наливався здоров’ям. Вже в дев’ять літ боров усіх товаришів у родинному селищі, шалено ганяв верхи на лютому жеребцеві, розгойдувався на верхів’ях високих дубів, перепливав туди й сюди буйну словутинську течію.
Селище лежало в правічному лісі понад рікою, а на лівому березі синіли непролазні чагарі й болота, переповнені гаддям, медведями й силою-силенною птаства. А трохи вище від селища, на високому вигорбі, стояло прадавнє городище, витикане грубезними дубовими палями, котре називалося Витичем. Там жили ковалі, розмаїті ремісники — від шевців до золотоковачів, від оружників до кожум’яків. У святкові дні — чи то на Купала, чи в щедрі зимові тижні, чи в Перунів день або на Веснограя — збирався люд з усіх усюд до Витича, віз, хто що мав, на ярмарок, щоб показати своє твориво та подивитися чуже, щоб віддати дещицю від праці своєї на землі чи в лісі, чи, може, від бортництва або полювання та добути товару для потреби свого роду-племені. А треба було ой як багато! Жінкам бажалося оксамитів та шовків заморських, намиста бурштинового або коралового, вишиванок бісерних, стрічок мерехтливих; а дівчатам — то вже й годі казати — батьки не мали б спокою, аби повернулися з торговища витицького без гостинців та дарунків. А хлопці вимагали бронзи візантійської для стріл, кольчуг дрібнотканих з тонкого дроту, легких у поході, мечів двосічних гарту тужавого, збруї для коней бойових, бо ж все те потрібне було щоднини: не залишали в спокої селищ слов’янських, яровитських наїзники східні, степові та й володарі гірські з заходу тривожили часто, грабували, забираючи в полон юнаків, жінок та дівчат, а то й залишаючи свої кості попід грізними городищами.
Одного разу налетіла зі сходу, зашумувала хвиля чужинецьких воїв. Були вони дикі, безжальні, шалені. Чорні очі у вузьких щілинах повік світилися мужністю й жорстокістю, на широких бронзових лицях ніколи не з’являлася усмішка. Кінь, меч, аркан, праща, лук зі стрілами та волохата накидка — більше нічого не було у володінні кожного напасника. їжу вони забирали у поневолених, полону не визнавали, всіх рубали до ноги — від малого до старого, залишали самих юнаків, щоб поповнити своє військо, і то лише в разі беззастережної згоди зректися себе і прийняти закон вічного нищення й походу. Що їх вело, куди, навіщо — цього не відали й вони самі, як не знає стріла, куди спрямувала її могутня рука воїна…
Димні знаки попередили яровитів про напад, дружини воїв згуртувалися за дерев’яними заборолами Витича, та на цей раз не допомогло городище, ані стріли, ані мужність захисників. Вороги лізли на стіни, мов дикі коти, нехтуючи життям, зневажаючи смерть, рубалися з яровитами люто, бризкаючи жовтою слиною, і, навіть конаючи в смертельних судомах, скреготали зубами, спопеляючи ненависними поглядами своїх супротивників.
Витич упав під страхітливим ударом. Заборола, вежі, житла яровитів палахкотіли шаленіючими смолоскипами. Всі захисники городища були перебиті, дітей, жінок та старих дідів переможці кидали у багаття, а одібрали для себе лише з двадцятеро юнаків, поміж ними і молодого Кореня.
Їх посадили на коней, прив’язавши ноги до стремен. День і ніч прямували на захід. На другий вечір отаборилися, запалили вогнища, юнаків яровитських розв’язали, дали кожному по кусню рисячого м’яса. Хлопці одверталися, м’ясо смерділо, їх вивертало, проте вороги, грізно оскалюючись, силою запихали їм до рота криваве місиво, змушували ковтати. Кілька хлопців не витримали, накинулися на своїх мучителів і впали під ударами ножів. Корінь витримав, став злий і затятий. Збагнув, що це єдиний вихід — лишитися живим, вирватися з дикого кільця ворогів. Кочовикам сподобався могутній, широкоплечий юнак. Незабаром його взяв під свою руку один з вождів на ймення Кара-тай. Під час нападів на селища й городища Корінь був завжди поруч Кара-тая і дивувався його люті, шалу і завзяттю. І здавалося Кореню, що нема в світі сили, яка б зупинила чужинецьку криваву орду східних розбійників.
Одного разу ввечері, коли вояки, втомлені цілоденним боєм та різаниною, запалили в гірській долині багаття, Корінь запитав Кара-тая:
— Де розпряжуть бойових коней вої Кара-тая? Чи довго ще триватиме похід?
Кара-тай вражено глянув на юнака, ніби здивований його багатослів’ям, трохи помовчав, обгризаючи маслак недавно впольованого зубра, потім, блиснувши темно-карими очима, гаркнув:
— Наші мечі — то стріли Великого Змія Гори. Хіба нам думати про те, де скінчиться їх політ? Доки є коні — вперед! Доки є сила — вперед! Доки мечі гострі — вперед! Доки є вежі, які можна взяти штурмом, — вперед!
— Навіщо? — не стримався Корінь.
— О нікчемне створіння! — грізно крикнув Кара-тай, швиргонувши далеко в нічні сутінки обгризену кістку. — Про що ти питаєш мене? Чи питає орел, чому він хапає косулю? Чи питає дуб, чому він росте там, а не деінде? Чи дивується гадюка, чому в неї отрута в жалі? Кожен діє так, як велить Великий Змій Гори. Наші мечі — його, наші коні — його, наші герці — його! Мені радісно дивитися в конаючі очі ворога, і нема такого щасливого часу, як той, коли земля стогне від жаху під копитами наших бойових коней!
Кара-тай дрижав від збудження, і його товариші скреготіли зубами, а на лицях у них навіть не прорізувалась усмішка, і це було найстрашніше для Кореня. Він збагнув, що така сила, як хвороба: вона повинна щезнути, не бути, а стати чимось іншим вона не може…
Далеко за високими Альпами орди східних напасників зустрілися з легіонами Риму. В жорстокому бою, що тривав два дні й три ночі, полягли всі ординці. Жоден не здався в полон. А коли на них купами навалювалися легіонери, вони короткими мечами проколювали собі шиї і падали на землю, плюючись кривавою слиною на ворогів.
Корінь і кілька яровитів, що лишилися живими, попали у полон. їх послали на бойові галери, прикували до гребних весел на трієрі. Тяжко було Кореню, незвично серед різномовного товпища. Свідомість вбирала нові образи, ідеї, звичаї, жадібно поглинала чутки про далекі краї, про дивоглядних людей.
Галера часто плавала через широке море, перевозила закутих у бронзу воїв до південних країв. Там Корінь бачив нескінченні піщані пустелі, химерних тварин — верблюдів, чарівні білокам’яні споруди, веселкові водограї, чорних людей. Південь дихав спекою, відгомоном кривавих повстань, вустами безлічі людей оповідав про нових, нечуваних раніше богів. Легіонери розносили чутки про божого сина, який, буцімто, ходив по землі, проповідував нове царство для бідних і рабів, а потім був убитий ревнивими юдейськими жерцями. А Корінь слухав і дивувався: чи можливо, щоб син Яр-Дива або Перуна був убитий людьми? Чи він дав би себе на глум своїм створінням? Адже одне лише гримотіння Перунових блискавиць змушує людей принишкнути в своїх притулках! Ні, ні, то вигадки дурних людців, котрі жадають і богів принизити до своєї мізерності!..
Так минали роки. Неволя тяжко душила вільнолюбне серце Кореня. Не міг він примиритися з рабством. Одного разу, коли галера перевозила коштовності з Італії до далекої Колхіди, яровит вирішив утекти. Під покровом ночі стрибнув у море, бо ще завидна запримітив, що берег недалеко. Довго змагався з хвилями, наковтався доста солоної води, проте прибило його до затишного лиману.
Кілька днів та ночей ховався Корінь між очеретами, набирався сил, підхарчовувався. їсти було що: безліч пташиних гнізд на піщаних косах і сила-силенна — не розминутися — риби між водоростями. Тільки нахилися, помацай — і тикається тобі до рук товстелезна рибина. Викидай на берег, їж!
Оговтавшись, Корінь почав вибиратися з очеретів. Вийшов на берег Дунаю. Місячними та зоряними ночами мандрував усе далі й далі, ще боячись з’явитися перед очі людські, щоб не втратити волі, здобутої такою дорогою ціною.
А перед зором його вдень і вночі мріла рідна земля, ніжно-зелені луки, густючі правічні ліси, казковий Словута. Тільки туди, туди, де блукає по хащах його дитячий дух, де під оком всевидючого Яр-Дива лежить попелище рідного селища…
ЗОРЕСЛАВ
За кілька місяців добрався Корінь до вільних верховинських племен на Карпатах. То там, то тут зупинявся, просився до праці, помагав чи то лісовим бджолярам, чи пастухам або рибалкам. Отримавши трохи харчу та якусь одежину, щоб прикрити тіло, йшов далі. А біля Чорногори сподобав Корінь яснооку, русяву верховинку. Звали її Речиславою. І так покохав яровит дівчину, що годі було й гадати про повернення до Словути омріяного. Одружив старий верховинський ведун залюблених біля жертовного вогнища перед оком всесильного Яр-Дива, закликав всеплодючу Матір-Землю, аби помагала подружжю у спільному житті, у викохуванні щасливих та веселих діток.
На друге літо народився у них син. Сталося це теплої зоряної ночі. Ніжно пломенів у високості Волосожар, палахкотів вогнистий пояс Лади, нечутно оберталася на темно-синій дорозі дивокола мерехтлива Колісниця Перунова. Вийшов щасливий батько надвір з житла, виніс на широких долонях сповитого сина, піднявши над землею, розчулено сказав:
— Дякую вам, Роде і Ладо! Зореслав народився! Зореслав! Чуєте? Благословіть і захистіте!
Раділа змучена мати, раділи сусіди-верховинці. А другого дня Речислави не стало. Померла вона від незримого вогню, що палив їй груди. Залишився Зореслав сиротою.
Ридав невтішний Корінь за дружиною ночами, коли ніхто не бачив сліз, годував сина молоком ягниці, сумно сидів цілими днями над могилкою, марніючи від пекельної туги.
— Зведеться нінащо чоловік, — зітхали верховинці. — Є ж інші жінки, та за такого перелесника піде всяка світ за очі, а він сам віддав серце покійній. Таж тепер їй добре на плаю сонячному, у краях Яр-Дива! Чом же печалиться Корінь? Негоже це…
Дарма! Вже нікого не міг покохати яровит. Очі його обминали найкращих жінок. Підгодував синка, загорнув його в ряднину, склав у сакви трохи харчу та й попростував на схід, до Словути. Наступної весни був уже на рідному березі. Гай-гай! Не впізнав Корінь знайомих місць. Там, де було селище, зеленіли непролазні чагарі, на руїнах ріс чортополох і блекота, в задимлених печах і покинутих землянках жили дикі коти й довжелезні полози-гади.
Зате Витич знову пишався на кручах словутинських — ще багатший і величніший, ніж колись. Посеред городища біліла висока, змурована з каменю, вежа, довкола неї колами розкинулися прегарні дерев’яні тереми та хороми, а далі за торговищем, як і раніше, притулки ремісників, кузні, хати, вкриті очеретом, медоварні. І ще дізнався Корінь про те, що нині яровити мають царя Горевія, що Витич — престольний город і що сусідні полянські та й деякі древлянські племена дають данину цареві, а в разі потреби — оружних дружинників.
Опечалився вельми Корінь. Думав думу тяжку. Гадав, що матиме волю, вернувшися до краю рідного, а тут дурні яровити на свою голову, на глум придбали царя. «Щоб і в нас було так, як у чужинецьких землях! Щоб і нам було чим похвалитися перед людьми!»
Гірко усміхався тим словам яровитів мудрий Корінь. На своїй спині звідав він ту славу царську, князівську чи якусь іншу. Відчув він і владність хижих напасників, і безжальність римську, бачив безліч люду з усіх усюд — від краю до краю білого світу, і жоден чоловік добрим словом не згадував свого володаря — близького чи далекого.
Ну, та що є — те є!
Вирішив Корінь оселитися в рідних місцях. Проте у Витичі жити не захотів. Викопав землянку в ярузі над Словутою, та в таких чагарях, щоб ніхто й з вогнем його не розшукав. Завів собі Корінь ягнят, кіз, переправляв улітку отару на луки словутинські, нагулював її там, запасав на зиму сінця. А як випадали сніги, тримав тварин у теплій землянці-кошарі під горою.
На витицькому торговищі вимінював Корінь на вовну все, що йому треба, — харч, вбрання, ножі чи теслярські поладунки. Рідко бачили його люди у городищі, а тому прозивали ведуном. Проте любили вівчаря за вдачу пряму, одверту, за спокій нерушимий, за правду.
Диким, відлюдним зростав і син його Зореслав. Від батька мав могутній стан, від матері — ніжне довгасте обличчя, русяві кучері, великі блакитні очі з довгими віями. Допомагав хлопець батькові пасти ягнят, готувати на зиму паливо, косити сіно на луках. А інколи кидав усе, йшов на високу кручу, днями нічого не їв, не пив, все дивився у далеч, журливо прислухаючись до гомону таємничого світу.
Летіли у дивоколі лелеки, і Зореслав прагнув услід за ними, і марилися йому таємничі краї, змії-дракони, про які розповідав нянько Корінь у казках, дивоглядні царівни, вольні звитяжці-лицарі. Чи є воно насправді в світі, чи то лише так, вигадано?
Приховані в душі сили розпирали хлопця, вимагали вияву. Розумів те старий пастух, проте нічого не міг вдіяти, мовчки дивився, як сина потужно притягує до себе метушливий світ, який так жорстоко глумиться над тими шукачами, котрі необачно потрапляють у його пастку. Одного разу сумно запитав:
— Чого прагнеш, синку? Куди тебе несе, куди пориває?
— Хочу простору, — тужно відповів Зореслав.
— Невже мало маєш простору? — здивувався батько. — Маєш прегарні ліси, маєш луки словутинські, дивоколо над головою…
— Ведмедів у лісі, — глумливо підхопив син, — жаб у болоті! Няньку мій, ви мудрі, ви добрі! Та невже я маю вік звікувати біля ягнят? Ви ж казки оповідали мені ще як був я дитям, а там же герої йдуть у далекі краї, щоб добути жар-птицю або живу воду. Чи ж добували вони жар-птицю, сидячи у землянці? Піду у Витич, стану дружинником, побачу світ. Чув я — цар Горевій готує похід на південь, може, і я побуваю в далеких краях. Пустіть, няньку!
— Ти збожеволів! — схопився за голову батько. — Самому лізти в пастку? Я стільки мучився, доки вибрався з рук всяких володарів, а ти сам сунеш шию в аркан. О мій нерозумний сину, схаменися!
Зореслав гнівався, знову пропадав на улюбленій кручі, дивився на словутинське плесо, на грайливі хмарки у високості, що казковими човниками пливли собі безборонно у таємничі краї. Інколи на хвилях ріки з’являлися барвисті вітрила чужинецьких гостей, під ними, на човнах, чорніли постаті насторожених воїв, блищали мечі й кольчуги, чулися протяжні пісні.
Хлопець заздрісним оком дивився їм услід і твердо рішав у серці своєму, що жодна сила не втримає його в батьківській оселі. Жодна сила в цілому світі!..
ЦАР ГОРЕВІЙ
З давніх-давен жив рід Горевія в ірпінських непролазних лісах. Довкола — болота, мочарі, ведмежі нетрі та дикі деревлянські племена. В батьківському роду було біля сотні душ. Багато з них ставали воями, ремісниками, ведунами. І лише поодинокі діти жили відособлено, не прикладаючи рук до ремісництва чи полювання. Єдине — бойові грища: змагання на мечах або стрільба з лука. Передавався споконвічний заповіт од батька до сина, що рід Горевіїв прадавній, царський і ведеться він од самого Стрибога. Належить йому колись володіти землями і народами. Те слово було нерушне, його знав кожен син, і всяк готувався до такої предивної долі.
Проте заповіт заповітом, а життя текло собі в лісовій пущі понуре і дике. Довколишні деревляни неохоче платили данину, треба було щороку влітку озброювати з півсотні вершників, з галасом і погрозами наскакувати на сусідні поселення, забирати у лісових мисливців хутра, віск, меди чи полотна у їхніх жінок, таким чином стверджуючи споконвічну царську достойність роду. Призвичаївся до того молодий Горевій, та все ж таки не вдовольнявся тими мізерними здобутками. Оповіді батька-матері про колишню славетність роду роз’їдали його уяву, тривожили душу, кликали до дії.
— Вийдемо з лісів, — казав він батькові, — завоюємо царство. Чому сидимо у берлозі, наче ведмеді? Де заповіт Стрибога, чому він не здійснюється?
— Зажди, синку, — втішав старезний Горевій сина. — Час настане! Те не в людській руці. І стріла довгі роки лежить у сагайдаці, доки в ній нема потреби. А прийде пора — вона летить до цілі. Тепер ще не пора вийти з благословенного лісу. І яровити, і поляни та й всі інші слов’яни дуже люті до волі, не бажають єдиної руки. А чом? Бо розбещені мандрівними лицарями, словутинськими воями. Не куштували лиха! Треба, щоб пролилася кров, щоб прокотилися грози, щоб горе вкралося до душ людських. Тоді настане наш час, синку! Тоді! Не поспішай — Стрибог готує для нас славетну стежку…
Якось навесні, коли Словута небачено виповнився і докотив свої води до поселища царського роду, завітали до ірпінської долини гості з далекого північного краю. Були вони суворі, неговіркі. Пропонували двосічні мечі, бронзові шоломи, срібні прикраси для. кінської збруї. Брали за те віск, тонке полотно, лісовий мед. Пливли гості до моря, а там — аж у багату Візантію.
Потягло молодого Горевія з ними. Невтримно, непереможно. Батько затримував. Та, порадившись з веду-нами, одпустив.
Дав синові тридцятеро дружинників, посадив їх на просмолені човни-дуби, наділив розмаїтим скарбом-збіжжям, щоб було чим торгувати у заморських землях, та й благословив ім’ям пращурів-царів на щасливу мандрівку.
Нап’яли дружинники вітрила і попливли вслід за чужинцями до Словути. А там — широким плином вниз, до моря. Біля гримотливих, несамовитих порогів напали на них степові розбійники, та оборонилися від них дружинники Горевія, бо на підмогу прийшли вольні лицарі з Хортиці.
Довга, небезпечна була путь. Всього звідали мандрівники — і спеки, і бурі, доки дісталися багатої Візантії. Пишність і велич імперії вразили Горевія, загострили його жадобу до розкошів, розтруїли марнолюбство. Він никав по торговищах сходу понуро, невдоволено, в душі кляв батька і пращурів, котрі мріяли про царську велич і славу, сидячи в гнилих мочарях, тоді як в далеких землях пишаються багаті володарі, сповнені моці й розкоші. Життя минає, думав Горевій, і хто не загнуздає його, як дикого коня, той хіба може-бути вершником?
Довго чи недовго торгували слов’янські гості в чужих землях, а другого літа повернулися до рідних лісів. Бучно вітали батьки й родичі Горевія, щасливо репетувала малеча, граючись барвистими ладунками та цяцьками, вбиралися радісні дівчата у східні шовки, а винуватець свята був понурий і непривітний.
— Чим невдоволений, синку? — запитав батько.
— Жовч їсть мене, — прямо одвітив син. — Ти манив мене царством, а ким я став? Показати голодному страву, а потім одняти? Більшої муки годі й вигадати!..
— Тямлю те, що мовиш, — хитро осміхнувся батько. — Та втішся, чуєш? Твій час настав!
— Не відаю, про що мовиш. Чи смієшся?
— Та ні, не жартую. Доки ви мандрували в далеких краях, над яровитами прокотилося лихоліття. Степові кочовики попалили села, силу-силенну людей понищили, самі помчали далі, до заходу сонця. До наших лісів не пробували вдертися — зась їм!
— То й що, батьку? Що ти радиш?
— Немудрий ти! — з докором глянув на Горевія батько. — Таж яровити нині, мов безпритульний гурт ягнят. їх можна голими руками брати, ніби маленьких ведмежат. Витич у попелищі, люди — в яругах, в хащах, нема захисту, нема міцної руки. Ти відновиш городище, збереш під свою руку ремісників, дружинників, захистиш яровитів од напасників. Хто послав тебе? Стрибог! Ти — цар. Дерево виростає з малої насінини, царство твоє також має зрости від нашого роду. Так буде, так тебе я благословляю!..
Недовго сумнівався Горевій. Вийшла дружина з ірпінських лісів, попрямувала до полудня, до колишнього витицького городища. Незабаром закипіла робота, виростав новий тин, заборола, піднеслася до неба бойова вежа. Виходили з криївок люди, дивувалися, проте, втішалися тим, що є захист, що вже не треба боятися. Можна селитися серед піль, сіяти й господарювати.
Зверхність Горевія визнали беззастережно — страх перед недавнім горем допомагав новому володареві. Минали літа, ширилася влада Витича, розпростерла крила на багато слов’янських племен. Горевій проголосив себе царем, мав під своєю рукою могутню дружину. З далекої Візантії, з полуночі від варягів володарі посилали цареві свої дарунки і вояків, пропонували дружбу й спілку.
Одружився Горевій з варязькою княжною Рогдинею, породила вона йому доньку Миросю, а сама невдовзі померла, тужачи за далекою суворою північчю, за холодним блідо-синім небом, за ніжними нічними сполохами — казковими вогнями таємничого диво-кола.
Недовго сумував Горевій. Насипав високу могилу над Словутою, а сам знову захопився походами на непокірних деревлян та будуванням пишних теремів у Витичі. Багато жив царг проте гризла його жура за пишнотою візантійською, за могутністю заморською. Марилися незліченні дружини, бойові кораблі, колихання списів та хоругов на далеких чужинецьких дорогах, вітальні крики племен і народів, що віддають свою силу й славу до рук єдиного володаря Горевія.
Ті думки не давали спати цареві. А тут ще безконечні шептання радників, які їдять поїдом один одного, прагнучи наблизитися до царського трону. А найпаче радник Печерун. Все заохочує Горевія до пишноти, сповиває павутиною лестощів, штовхає до далеких походів.
Крім усього, підросла донька Мирося. П’ятнадцять літ їй, висока, гарна, прудка, мов степова кобилиця. Проте забуває про царську гідність, живе, як бадилина при дорозі: всі вітри хитають її.
Як уберегти, як її уособити? Подруги в неї — прості дівчата, забуває вона, що царівна, донька Стрибога, що належить їй народити наступного царя, перед яким тремтіли б усі народи…
МИРОСЯ
Дивною здавалася Мирося ще змалечку. Гнівила царя й лякала. Світличні дівчата, яким доручено було доглядати дівчину, бігали, мов зачумлені, розшукуючи свою пестунку. Та де там!
Цар сердився, сварив Миросю, а відтак виганяв з покоїв. А Миросі тільки того й треба було: вона виривалася на волю, щоб одразу ж гайнути в правічні ліси, де її чекали подружки. Там вони сплітали барвисті вінки з польових квітів, палили вогнища, оповідали біля них страшні та цікаві історії, які чули від старих бабусь. І мріялося Миросі про королевича прегарного, заморського, який колись з’явиться негадано, несподівано, умикне її з вежі царської і помчить на коні казковому до життя небувалого. Щоб кожен день, як у казці: походи, зачаровані ліси, ведуни й змії, пригоди й герці з розбійниками, польоти на чарівних лебедях і дружба з мудрими лісовими ведмедями.
Цар Горевій таки ладнав бойову дружину для походу. Десятки ковалів уночі і вдень кували мечі, рогатини, наконечники стріл, вої об’їжджали диких коней на широких пасовиськах в луках словутинських, митці-зброярі ткали з дроту заморського панцирі-кольчуги. Хотів яровитський володар посунути межу свого царства на захід, аж до верховинських карпатських поселень, помірятися силою з князями забескидними. Та доля попередила його, з півночі насувалося військо високих білочубих людей, грізно узброєних, споряджених в шкіряні непробивні панцири. Втікачі оповідали про суворість тих воїв, проте не жалілися на жорстокість чужинців. Селищ вони не палили, дітей та жінок не вбивали, брали тільки данину, залишаючи в городищах своїх правителів з невеликою дружиною для правування слов’янськими племенами.
Витич розтривожився, мов мурашник. Довколишні села опустіли, хто перевозив своє збіжжя до городища, хто перепливав у заславутинські болота, нетрі Дружина спішно готувалася до бою, передові гурти воїв уже рушили в поле, де мало з’явитися чужинецьке військо.
Мирося, прокинувшись раненько, здивувалася: внизу, на подвір’ї, перегукувалися оружні вої, щось кричав цар Горевій, іржали коні. Дівчина визирнула з віконниці: а що то має бути? Ген, аж за частокіл витичський, скільки око сягає простують дружинники, на обрії димляться тривожні знаки, в дивоколі голосно кричить вороння.
Вона хутенько вбралася в сорочку-вишиванку, шовковою стрічкою перехопила буйні коси на чолі, зазирнула в поліроване бронзове люстерко на стіні і стрімголов збігла вниз. Цар, побачивши її, щось закричав, затупотів ногами, почав штовхати її назад.
— Та що це з вами? — напосілася вона на батька. — Куди простує дружина?
— Битва, Миросю, — роздратовано одвітив цар. — Ворог ускочив до нашого краю!
— От бачте! — їдко мовила Мирося, не жахаючись тої вісті. — Хотіли ви прилучити чужої земельки, а гляди, аби нашу не прилучили.
— Цить! — замахнувся на неї Горевій. — Іч, яка язиката! Та я їх, мов курчат неоперених, порозганяю по нетрях лісових!
Цар з воями й радниками поскакав за ворота городища, курява покрила дружину витицьку, а вороння все густіше й густіше збирається в небі грозовому. Десь з-за обрію долинають глухі громи, в повітрі спекота, і тривога незвідана плине понад землею, закрадається в серце царівни.
Вона піднялася до себе в світлицю, розшукала подружку Зорулю, схопила за руку.
— Що нам робити? Так хочеться глянути на герць, а батенько не дозволяє!
— А тобі не лячно? — сполохалась Зоруля, притуливши долоні до грудей.
— Та ні! Так хочеться, хоч плач!
— То одягнися хлопцем!
— Ай правда! — щасливо скрикнула Мирося. — Як це я не додумалася? Добудь мені сорочину та штанці полотняні… і шапку з ягниці, щоб коси убгати. Ще встигну доскакати до Воронячого поля… поки не почалося. Знаю короткий шлях, через Ведмежу долину…
Незабаром царівна вже зводила свого Гнідка в крутояр по вузесенькій стежині поміж бур’янами. Там вона одяглася в хлоп’яче вбрання, приторочила свою вишиванку до сідла, скочила на коня і — вйо! — майнула поміж чагарями до Ведмежої долини.
Не встигли ранкові тумани відкрити словутинське плесо, як царівна вже вибиралася по стрімкій кручі до прадавньої могили, що височіла на краю Воронячого поля. З прадавності вважали люди проклятим те поле, бо кипіло на ньому безліч боїв і можна було знаходити у бур’янах жовті черепи й кості, а інколи траплялися іржаві мечі або підкови.
Ось і нині до зловіщого поля зближалися з двох боків дружини супротивників, щоб помірятися силами. Глухо стугоніла земля, жовта курява котилася понад степом, лементувало чорне птаство, віщуючи смерть багатьом воям.
Мирося тривожно озирнулася. Все-таки страшно! Може, вернутися? А то наскочать чужинці, захоплять в полон. Якби хто був поруч!
А втім, вона не сама. На могилі хтось сидить, притулившись спиною до прадавнього кам’яного боввана. Хто ж це? Свій чи чужий? Придивившись гарненько, Мирося впізнала у тій постаті славетного співця, відомого всім яровитам сліпого Бояна…
ВОРОНЯЧЕ ПОЛЕ
Боян мандрував саме від полудня, де гостював на Хортиці у вільних лицарів. Багато городищ він одвідав, багато пісень та дум проспівав людям. За те мав від них шану, славу і притулок дружній з харчами та келихом меду хмільного.
Давненько почув співець вільний, що утверджується на землях Витича нове царство, і дуже засмутила та вість Бояна. І сказав він братчикам — воям словутинським:
— Піду, понесу яровитам пісню вільну, думу нескорену. Мо’, допоможе це людям збагнути, де їхня путь достойна і єдина. Диво дивне, як легко сини волі зрікаються найдорожчого? Навіть вовки-сіроманці, птахи захмарні бережуть волю свою, а люди — Ладині діти — забувають заповіти пращурів!..
— Іди, Бояне! — сказали вільні вої.
Співець подолав Дике Поле, прибув до меж царства витицького. А того ранку, коли напасники з полуночі вдерлися до земель яровитських, дістався він Воронячого поля. Втомившись, сів на могилі спочивати.
Зненацька він насторожено завмер, прислухався. Понад степом прокотилася якась тривожна хвиля.
— Вороння, — прошепотів співець. — Поганий знак.
Ліг на землю, притуливши вухо до трави.
— Стогне матінка. Військо суне. Та й не одне — з двох боків. Буде герць. Ото ж бо й чує проклята птиця, хмарою кружляє у дивоколі, жде свого часу. Ба, а це хто там шелестить? Хтось є чи мені здається?
Не здавалося Боянові. То простувала до нього Мирося, вбрана у хлоп’ячу сорочину та штанці. Косу вона запхала під шапку, і тепер її не впізнав би навіть рідний батько, тим паче, що дівчина замурзалась багнюкою, як пробиралася яругою.
— Хто там? — озвався Боян. — Хто б ти не був — добра людина чи розбійник — подай голос.
— Це я, — несміливо одвітила Мирося, поглядаючи на обрій, де все вище підіймалася хмара куряви.
— Хто такий «я»? — насмішкувато мовив співець. — Щось мале, голос тонкий. Наче дівчина…
— Ба ні, хлопець, — поспіхом заперечила Мирося.
— А чого приперла тебе лиха сила в таку пору на Вороняче поле?
— Хочу глянути на битву.
— Чи не здурів? Нащо воно тобі?
— А цікаво, — зітхнула Мирося. — Чув про лицарів, героїв, а герцю не видів. Кажуть, що це гарно, весело!
— Хто такі думки посіяв у твоєму умі? — здивувався Боян. — Гарно? Чи не об’ївся ти блекоти?
— А мені батько казав.
— А хто він — твій батько?
— Та… коваль він, — збентежено мовила Мирося, колупаючи босою ногою землю. — Нема вже його. Я сирота…
— Гм, — похитав головою Боян, — твій батько, синку, або дурень… або цар…
— Цар? — здивувалася Мирося. — А то ж чому?
— А дуже просто, — приязно пояснив Боян. — Бо царі, синку, дивляться на герць збоку. Той, хто заюшений кров’ю, не скаже, що це весело. От якби тебе розчахнули до пупа…
— Що ви?! — сплеснула в долоні Мирося, жахнувшись. — Таке страшне мовите! Хіба таке буває?
— Атож! — зітхнув Боян. — Був я дружинником, різався в страшній січі. Всього набачився. Мене з побратимом старшим захопили вороги та й познущалися. Очі мені випалили, а тоді пустили вниз за водою в човні… на глум, на муку… Хотів я на себе руки накласти, та врятував мене прадавній Боян. Виходив мене, просвітив серце. І збагнув я, що не я один у світі нещасний. Море муки над світом котиться. Я сліпий на очі, а є сліпі на серце. То страшніше, синку…
— Сліпі на серце? Як то?
— А хоч би й володарі, царі… Б’ються, умножають скарби, землі загарбують, а навіщо? До якого пуття? Голий приходиш у цей світ — голий підеш з нього. Кому ж залишиш купу того непотрібу, заради якого море крові пролив? Ото справжні сліпці! А мені того не потрібно: вольний, як птиця! Ходжу лісами, полями, людей звеселяю чи засмучую. А як звати тебе?
— Та… Мирославом кличуть.
— Гарне імя, — похвалив Боян. — Їсти хочеш?
— Та ні, ситий.
— Бреши. Коли це сирота ситим буває? Ось пиріжок з маком, бери, дуже смачно…
— Справді, смачно, — похвалила Мирося, куснувши пиріжок. — Ніколи такого не їв.
— На здоров’я… А цить, здається мені, вже близенько військо. Чи ти бачиш, хто там?
— То наше, витицьке, — схвильовано мовила Мирося. — Дружинники лаштуються в лаву…
— Готуються, — пояснив Боян. — Ворог, певно, близенько. Хтось скаче на коні — чую. Чи не до могили?
— Еге! — затривожилася дівчина. — Сам цар Горевій.
— Ще його тут бракувало, — буркнув Боян. — Чого йому?
— Ви ж, діду, як запитає про мене, скажіть, що я поводир, — попросила Мирося, ховаючись за кам’яним бовваном.
— Скажу, скажу. Кому ти потрібний?
Вороний кінь Горевія толочив копитами степову тирсу-ковилу, за ним з брязкотом і галасом скакали радники і воєводи, ще трохи далі сунулася лава дружинників. А від полуночі долинав зловісний гомін, там над хмарами жовто-попелястої куряви майоріли стяги, похитувалися списи. Витицькі вої лаштувалися велетенським півколом, позирали на тривожний обрій, голосно перемовлялися.
Цар уздрів постаті на могилі, круто здибив коня.
— Агов! Ти хто такий, хлопче?
— Поводир, — придушеним голосом одвітила Мирося, виглядаючи з-за кам’яного боввана.
— Кого водиш?
— Бояна сліпого.
— Бояна? — здивувався цар. — Це добрий знак, що він в таку пору з’явився. Хай іде сюди…
— Цар велить, щоб ішли до нього, — шепнула Мирося співцеві.
— Не піду, — позіхнув Боян.
— Ну, що там таке? — нетерпляче гукнув цар, поплескуючи долонею по шиї коня. — Чому не йде Боян?
— Гордий, — їдко зауважив радник Печерун, і його чорні очі спалахнули мстивим вогнем. — Чув я його пісні, все про волю співає.
— Він не хоче, — пропищала Мирося.
— Хіба не відає, що я цар? — гримнув Горевій.
— Мені однаково, хто ти, — озвався Боян, прислухаючись до брязкоту зброї. — Не бувало такого, царю, в Слов’янщині, щоб пісня до царів йшла. Царі до пісні йдуть — так бува. Тож вибирай!
— Іч, гординя яка! — скипів цар. — На моїй землі сидить та ще й патякає казна що!
Роздратовану мову Горевія перебив бойовий клич, що котився над степом, тривожний гомін: «Ворог! Ворог!»
Цар кинувся до коня, скочивши в сідло, крикнув здалека співцеві:
— Твоє щастя — битва починається. Ми ще не скінчили розмови. Втечеш — на дні моря знайду!
— Бояни не втікають, — пожартував Боян.
— Оспіваєш мою перемогу — прощу! — гукнув Горевій вже на скаку.
Мирося висунулася з-за каменя, схопила Бояна за руку.
— Ой-йой! У мене ледве душа в п’яти не втекла. Як ви посміли так з ним розмовляти?
— А як?
— Гостро.
— Як умію, хлопче. Пісня вища од усіх володарів. Царі вмирають, а пісня живе собі та й живе. Пам’ятай про те, Мирославе. Сядьмо ось тут, будеш мені оповідати, що там діється на полі кривавому…
Дві лави воїв зближалися, над ними кружляла хмара чорних птахів, над степом дрижало гаряче марево. Сонце нещадно пекло, у небі тривожно купчилася грозова просинь, здавалося, що десь там, у високості, Перун напинає велетенський лук виднокола, щоб метнути на землю громову стрілу герцю…
БИТВА
Почувши про наближення чужинецького війська, Корінь не втікав під захист витицьких стін. Разом з сином заганяв ягнят на пліт, переправляв на лівий берег, ховав у кошару, що її здавна мав у словутинських плавнях. Покінчивши з тою справою, батько з сином перепливли до землянки, щоб взяти з собою ще деякі припаси, і ось тут Зореслав забунтував. Повертатися на лівобережжя рішуче відмовився. Сказав, що не хоче бути вартовим біля ягнят і кіз, що йому вже обридла ґирлиґа пастуха, що заради такого животіння хіба варто було з’являтися в цьому світі?
— Серце моє горить! — з сльозами на очах промовив хлопець. — Як мені хочеться бути з лицарями.
— Дурне, аж кручене! — буркнув Корінь. — Хіба то лицарі? Б’ються, а спитай: для кого, за кого? Щоб Горевієві солодко жилося!
— Вони для слави б’ються! — палко сказав Зореслав, і очі в нього іскристо замерехтіли. — Невже ви, батьку, не прагнули бойової слави?
— Пусте мелеш, — махнув рукою Корінь, збираючи в торбу всяке начиння. — Різна слава буває. Одна нечутна — та вічна, добра. А інша — ганьбище. Теж славою її люди зовуть. Не дай боже, щоб така слава про тебе, синку, йшла. Кортить цареві чужі землі воювати, а ворогам — того ж самого забажалося, — от і ллють кров людей невинних. Чого їм треба? їсти чи пити не вистачає, а чи в дранті ходять?
— Та хіба, няньку, лише питво й харч людині потрібні? Герці, походи, пісня! То ж як дихання для душі!
— Співай, коли охота, — розважливо одвітив Корінь, завдаючи лантух на плечі. — Степ широкий, гори словутинські слухають тебе. Жайвір співає- співай і ти. Ходімо, пора!
Вони рушили по ледь помітній стежині, котра вела від землянки крізь тернові зарості до ріки. Зненацька Зореслав рішуче зупинився і сказав:
— Все навчаєте мене, навчаєте! А що мені з того? Співай, як жайвір, кажете ви. Жайвір має своє гніздо, жайвориху, пташат, неосяжне дивоколо. А я…
— Що, синку? — втомлено озвався Корінь, вже розуміючи, до чого гне Зореслав.
— А я — мов сич у дуплі. Серце б’ється — для кого? Сила грає в руках — навіщо? Пісня бринить у грудях — кому її заспіваєш? Вітер понесе її вдаль… та й пропаде вона. Не тримайте мене, я йду!
Зореслав круто повернувся і майже бігцем попростував угору, поміж заростями вікових дубів та беріз.
— Зажди! — гукнув батько, пориваючись за ним. — Куди, дурню!
— До Воронячого поля! Туди, де наші вої б’ються. Не можу сидіти в болоті в таку пору, збагніть мене! Хоч гляну здалека, з могили — на душі полегшає…
Корінь промовчав, наздогнав сина і, важко зітхаючи, чимчикував ззаду. А коли вибралися до могили й почали виходити на неї, винувато сказав:
— Правда, синку, твоя. Не можу я дати тобі ні пари вірної, ні щастя. Що вдію? Дівчат поблизу нема, друзів для тебе теж відшукати годі в нашій пущі. Та не жалкуй за світом буйним, заклопотаним, що панує там, в городищах. То — мара, неволя. Збоку глянеш — ніби й веселощі, радощі. А опинишся там — ніби в багнюку скочиш. Потім вибратися б, та ба, несила! А тут — воля, простір! Синє дивоколо — брат тобі, сонечко — батько, зорі яснії — сестриці! Хіба не так?
— Ех няньку! — з докором озвався син. — Адже не завсігди ви так мислили? Були ж і в краях далеких, і в походах, бачили царства великі, людей незліченну силу…
— Бачив, бачив, — буркнув Корінь, — бодай того не бачити! І тепер, як присниться, — серце мре. Не нюхав ти, чим пахне рабство. Неволя многолика, у неї мотузочків — не злічити. Не отямишся, коли й заплутаєшся, мов муха в павутині…
— Дивися, дивися! — закричав Зореслав, сягнувши верхів’я могили. — Зійшлися!
— Наче пилюга на обрії, — пробурмотів Корінь, затуляючись долонею від сонця.
— Не пилюга, а військо, — схвильовано заперечив син. — З ворогом зійшлися наші вої!
— Проллється крові невинної, — зітхнув Корінь, кидаючи лантух на землю. — Ну й що тобі тут робити, чого біг, мов навіжений? О, дивися, блищить щось серед куряви!
— Мечі та списи! — палко скрикнув Зореслав, махнувши рукою. — Ех, мені б у правицю що-небудь!
Почувши запальну розмову, з-за кам’яного боввана виглянула Мирося, побачила юного хлопця й остовпіла. Вона ще ніколи не виділа такого прегарного парубка: на розпашілому від хвилювання бронзовому обличчі, мов дві блакитні зорі, іскрилися очі, під розхристаною вишиванкою перекочувалися тугі хвилі м’язів, буйнорусий чуб, ніби стиглий сніп ячменю, звихрений грозовим вітром.
— О Перуне! — прошепотіла дівчина, притуливши долоні до грудей. — Яр-Див з’явився на могилі.
А юнак, дивлячись у далеч, аж підскакував, наче під ногами в нього був розпечений пісок.
— Хіба можна отак безпорадно стояти, коли там герць кипить!
— Щоденно люди десь тусають одне одного, — з кпином сказав пастух. — Всюди не поспієш! Ех, немудрий ти!
— Краще немудра хоробрість, аніж розумна байдужість! — крикнув син.
— На всякого дурня, котрий захоче воювати, не настачиш своєї крівці!
— О Світовиде! — тим часом шепотіла Мирося, не зводячи залюбленого погляду з постаті юнака. — Татко боявся, щоб стріла мене якась не зачепила. Ось вона — стріла! В серце кольнула. Це він — мій царевич із снів дівочих…
— До себе гомониш? — поцікавився Боян. — Чи хто прийшов?
Корінь, зачувши голоси, підступив до каменя, побачив Бояна.
— Бояне славетний! — радо привітав він його. — Благословення Матері-Землі на тебе. Давненько не було тебе у наших краях…
— Чи не Корінь? — запитав співець.
— Атож. Я та ще мій син Зореслав.
— Зореслав, — аж засміялася Мирося сама до себе. — Ім’я дивне!
— А тебе чого сюди принесло? — поцікавився Боян. — Залишив отару, прийшов у степ…
— А запитай мене, дурного! — з досадою одвітив Корінь. — Синка мого потягнуло на битву поглянути!
— Всі вони однакові, — кивнув Боян. — Мій провожатий теж такий запальний, аж підскакує…
— Бо ще несмалені. От і Зореслав мій — виє, як вовк уночі: хочу між люди, хочу до городища, хочу у мандри. У пастку йому закортіло, ось як я міркую. Хоч ти йому скажи, Бояне, може тебе, мудрого, він послухає…
— А що я йому скажу? — хитро осміхнувся співець. — Будякову квітку як не заворожуй — вона все одно будякове сім’я вродить. А пшеницю хоч змішай її з блекотою, а вона таки золотий колос викине з парості. Не бійся за сина, Кореню, орлині крила просять польоту. Знаю, з неба можна впасти на скелі, розбитися, а проте путь орла один-єдиний — понад горами, в небо!
— От спасибічки, допоміг, — невдоволено сказав Корінь.
— Гарно мовив Боян, — радо озвався Зореслав.
— Та я знаю, — зітхнув Корінь, — що тобі до вподоби такі слова. Аякже, орлятко прагне волі, а батько не пускає. Та одна справа летіти орляті над горами, над степами вольними, а інша — прагнути до стерва, де в’ються мухи й гави-трупоїди!..
— Теж мудро сказав, Кореню, — похвалив Боян. — Проте справжній орел не торкнеться дзьобом стерва, хоч і пролетить над ним. Тож не бійся за юного птаха!
— Е, розмовляємо про пусте, — скрикнув Зореслав, — а там щось страшне діється!
Боян припав до землі, послухав, на його обличчі карбувалися знаки тривоги.
— Важко землі… Стогне вона… Там діється щось погане! Наче сюди вал котиться…
— Наші вої втікають! — у відчаї крикнув Зореслав.
— Не може того бути! — заперечив батько. — Як то — втікають?
— О зайці мізерні! — заскреготів зубами юнак, аж підскакуючи на могилі. — А попереду — сам цар! Тільки шолом виблискує!
— Ходімо звідси, Бояне, — тихцем сказав Корінь. — Я перевезу тебе на той бік…
— Пісня не втікає, Кореню! — осміхнувся співець.
— Так тебе ж можуть убити…
— Мене — може бути. А пісню — нізащо!
— Я теж не піду! — завзято крикнув Зореслав. — Побіжу на поміч!
— З чим? З голими руками? — посварився Корінь.
Зореслав метнув погляд довкола, забачив неподалік здоровенну палицю, на якій було почеплено кінський череп, висмикнув її з землі і замахнувся, аж свиснуло.
— Добра довбешка! — гукнув вдоволено. — Ще якби коня!
— Бери мого, — сказала Мирося. — Ген під могилою пасеться! Гнідко — бачиш?
Зореслав ковзнув поглядом по хлопцеві, радо ляпнув його долонею по спині.
— Звідки в тебе кінь? Ти ж провожатий?
— А я пас його… Він боярський… Не бійся — бери! Біжімо, я заберу свої торби, а ти лети до війська!
Вони підстрибом побігли вниз, аж бур’ян зашелестів.
— От непослух, — тривожно мовив Корінь. — Не відав я, що в нього кров така гаряча! А втім, і я колись такий був. Ач, як метнувся! Глянь, скочив на коня і полетів мов навіжений!
Мирося повернулася бігцем на могилу, зачаровано дивлячись, як Зореслав, вимахуючи довбнею, нестримно летів назустріч бойовому клекоту.
— Світовиде, збережи його! Перуне, пошли блискавицю на поміч звитяжцеві! — шепотіла дівчина, витираючи засльозені від напруги очі.
А Зореслав відчував себе в сідлі, наче птах у небі. П’янка хвиля налетіла, понесла, покотила, і вже не відчував хлопець нічого, крім закличної сурми бою. Кров гупала у скроні, клекіт герцю, що невблаганно накочувався, здавався йому любою піснею. Стугоніла земля під копитами Гнідка, у вухах посвистував вітер, запах поту і полину солодко лоскотав свідомість.
Ось вже поряд з ним нажахані лиця витицьких воїв. Шати на них розкішні, мечі з коштовними держаками, та чому вони так ганебно втікають? Ага, це радники цареві, а ген видно й самого володаря. Його оточили ворожі бійці, витицькі дружинники хоробро рубаються, та напасників більше, вони прориваються, проломлюються крізь слов’янську заслону. Горе володареві витицькому! Вже кінь його втомлено присідає на задні ноги, крутить головою знеможено, хрипить, на ніздрях кривава піна. Падають останні захисники царя, і жовточубі північні вої, галасуючи, насідають на Горевія.
Цар упав на землю, затулив обличчя долонями, чекаючи останнього удару. Зореслав потужним тараном влетів до ворожого кола, замахнувся довбешкою. Два напасники одразу повалилися на степову траву. Інші з прокльонами відскочили. Юнак розлючено погнався за ними, гамселячи по спинах, по головах, по крупах коней. Мечі ламалися, мов палички, від страшних ударів, гнулися панцири, ворожі дружинники падали з коней без духу.
Побачивши таку химерну й радісну зміну, повернули коней воєводи витицькі, сповнилися шалом і завзяттям, покотили, помчали вслід за Зореславом. Слов’янська лава знову напружилася, вдарила, посунула напасників на край Воронячого поля.
— Слава, слава! — галасувала Мирося, аж підскакуючи на могилі від радощів. — Цілу гору навернув Зореслав чужинських воїв! Одним ударом по троє валить!
— Моє сім’я! — вдоволено прогув Корінь.
— Загорілася кров, — засміявся стиха Боян. — Хе-хе! А дорікав синові. Вояцька душа — вона в кожній кровинці людській, у кожній жилочці. Ну що там видно? Наче затихає?
— Погнали ворога, — закричала Мирося.
— Еге ж, слава Перунові, — ствердно загомонів пастух.
— А ти хотів сина не пустити. Один чоловік, а що зробив!
— То не чоловік, то Яр-Див! — сказала щаслива Мирося.
— Говориш, ніби закохана дівчина.
— Таке скажете, — зашарілася царівна. — О, гляньте… царя несуть сюди! Він поранений…
— Певно, дісталося йому, — зітхнув Корінь. — Якби не Зореслав, то…
— Правда, правда, — прошепотіла Мирося, тремтячи від збудження. — Якби не юнак прекрасний, то не було б ні царства, ні царя. Ні, може, й мене… Доле, зведи нас воєдино!..
— Слава богам, — гукнув Корінь полегшено, — покотили ворожу силу дружинники, аж загуло. Тепер можна й мені вертатися додому, ягнят назад переправляти. Глянь, глянь, вже й Зореслав скаче сюди, дяка Світовидові!
— Пора й мені, — вирішила Мирося. — Побіжу, перевдягнуся…
— Ти куди? — почувши її кроки, запитав Боян.
— Зореслава зустрічати, — ніяково озвалася дівчина і дременула вниз, аж бур’яни зашелестіли.
— Теж загорілося, мов суха глиця, — похитав головою Боян. — Дивне дитинча. Гм… Де йому бути прово-жатим? Теж прагне до бою, до діла. А що ж, доки є руки, очі, ноги, доки клекоче сила, хай змагаються!
І сміялась орлиця
Із дурного вітця:
— Орленя починається
Із малого яйця…
— Ось так, Кореню! Де ти, чуєш? Гм, нема нікого. Знову я сам. Та добре, що все скінчилося на благо землиці рідній. Проте що ж станеться з юнаком завзятим? Непроста в нього доля зав’язується, ой непроста! Чує моє серце…
А царя тим часом дружинники принесли до могили, поклали на розстеленій киреї. Він стогнав, лаявся, все поривався встати, поглянути на поле бою.
— Ану, розступіться! Ой! Я переміг, переміг, слава Перунові! Га? Здорово я бився? Ой!
— Ти бився, як буй-тур! — улесливо озвався хтось з радників.
— Громовладар Перун! — підхопив інший. — Кришив їх мечем, як капусту!
— Ге! — сміявся цар вдоволено. — Вони довго мене пам’ятатимуть! П’ятами накивали. Ой-ой! Чого це в мене замакітрилося в голові?
— Бо ти ж, царю, під конем побував, — простодушно озвався молодий дружинник. — Та ще бамбулою залізною тебе по шолому вгамселили!..
— Цсс! — засичав на нього радник Печерун. — Ти що — царя?
— Мене? — гнівно перепитав цар. — Тобі приснилося…
— Йому приснилося! — підхопили воєводи й радники.
— Побіда! Побіда! — заревів Печерун, здіймаючи вгору стяг.
До могили поверталися втомлені, розгарячені боєм дружинники. Похропували закривавлені коні, збуджено перемовлялися вої, від Витича бігли жінки та діти. На поле важко сідало вороння, переможно й вдоволено каркаючи.
Печерун схилився до царя, шепнув на вухо:
— Встати б тобі, сісти на коня. Ти ж переможець, треба, щоб вид у тебе був, як у Світовида…
— Ну тебе… з видом… Мені непереливки… Ой! Несіть мене до коня…
А від могили вже бігла, мов на крилах, Мирося. Вона перевдяглася в свою вишиванку, русява коса пишалася у віночку з польових квітів. Дівчина пробилася крізь юрму, обняла Зореслава, поцілувала в спраглі вуста. Він отетерів, розгубився, дивлячись на біле дівоче личко, на її палаючі очі. Довкола сміялися дружинники, дівчата.
— Хто ти, русалко? — озвався збентежений хлопець.
— Царівна, лицарю! Мирося…
— О Перуне, я гину!
— Що з тобою, юначе?
— Царівна мене поцілувала. Краще б я вмер…
— А то ж чому? — сміялася щаслива дівчина.
— Бо без тебе вже не зможу жити. А дотягнутися до тебе — ой як далеко! Я ж пастух!
— Ти не побоявся сили ворожої, — докірливо сказала дівчина, — і злякався мари царської.
— Миросю, — слабким голосом озвався цар. — Чи це ти, чи ні?
— Я, таточку! — гукнула дівчина і метнулася до батька, кинувши на Зореслава променистий погляд. — Лечу, поспішаю!
Вона добігла до Горевія, царя вже посадили в сідло, підтримуючи з двох боків. Дівчина скочила на стремено, поцілувала батька в щоку.
— Ви перемогли, татку! Слава нашій дружині!
— Слава дружині! — гриміло довкола.
— А я тобі що казав? — гордо одвітив цар. — Ой, болить…
— Вас поранено? — затривожилася донька.
— Та… байдуже… Десь зачепився за меча ворожого… Знаєш, скільки їх майоріло довкола мене! Ой!..
— Татку! А я бачила бій. З могили…
— Ах ти дівчисько баламутне! Як ти сміла?
— Бо не втрималася дома! Я виділа, як той хлопець… захистив вас. Він поклав цілу купу ворогів…
— Який ще там хлопець?
— Зореслав, син Кореня. Якби не він, то…
— Був такий хлопець, — поспіхом озвався Печерун, підморгуючи Миросі. — Гарний дружинник. Треба його похвалити…
— Не похвалити, а нагородити, — захоплено сказала Мирося. — Батьку, він заслужив славу!
— Гм. Та треба було б! Тільки чим?
— Хай буде воєводою.
— Гм. Хай буде. А чого ж… Хоробрий, вмілий — хай буде! Мені добрі вої потрібні! Ой!..
— Зореславе! — гукнула Мирося. — Віднині ти царський воєвода! Чуєш?
— Слава воєводі Зореславу! — кричали дружинники, і їхній галас підхопила витицька юрба. — Слава Зореславу!
— Кричи: слава цареві! — шепнув хлопцеві радник Печерун.
Юнак, нахмурившись, мовчав. Лише один раз докірливо зиркнув на Миросю.
— Чого він мовчить? — запитав цар у радника. — Німий чи що?
— Чому не кричиш? — гостро озвався Печерун, вколовши хлопця недобрим поглядом.
— Не вмію, — непривітно одвітив юнак.
— Гордий! — покрутив головою цар. — Ну, подякуємо Світовидові, людоньки, за побіду славетну! Всі до Витича! Свято на три дні. Ой! Хоч би добратися до покоїв, там спочину. Меду, збіжжя, всякого добра з царських льохів — на майдан! Хай знають всі — цар Горевій святкує побіду!..
— Заплутався в сильці бідолаха, — зітхав Боян, прислухаючись до гомону, що віддалявся від могили. — Спробуй тепер вибратися з нього. Ну, та дарма! Хай змагається. Я теж почимчикую за ним, може, зумію стати в пригоді. Побіда побідою, а треба йти до людей, поспівати їм. Бо без пісні яке ж то буде свято?..
НІЖНІСТЬ
Понад степами, що дрімають під чарами місячними, понад лісами, понад таємничою словутинською долиною котиться відлуння свята. Вже незабаром північ, а урочисті крики не затихають, тіні миготять на високих вежах городища, велетенські багаття несуть в темно-синю глибінь іскристий потік, і весь Витич схожий на смолоскип, що його Дайбог поставив на стрімкій кручі на втіху річковим русалкам та повітрулям.
Двоє дивляться на все те з кручі, залитої місячним потоком. Дивляться і не бачать. Бо вже нема для них світу, зірок, нема правічного гаю, що мріє стіною неподалік, нема колихання вогнів у річковому плесі Є лише очі — четверо палючих жарин. Вони стрічаються, милуються, не можуть розійтися поглядами. І промовляють одне одному щось нечутне, і несміливо кружляють у жагучому танці, ніби світлячки навесні поміж кронами дерев.
— Там свято, — озвався юнак, відчуваючи, що вуста в нього спрагло пересихають. — Чом ти покинула його?
— Тут моє свято, — дзвіночком засміялася дівчина. — Віднині нема свята для мене без очей твоїх, юначе.
Хлопець не відповів, лише простягнув навстріч їй свої руки. Вона торкнулася його пальців своїми, ніби пелюстки квіток торкнулися одна одної, ніби сплелися два промені у дивоколі, ніби легіт степовий обняв шовковисту траву ласковим подихом. Збентежилася кров, ударила тугою хвилею в свідомість, понесла в казку.
А ось моє царство — гай, кручі. Тут я царюю змалку, тут ми граємося з мавками лісовими, з перелесниками словутинськими…
— Покажи мені їх, — захоплено попросив Зореслав. — Чи, може, вони не бажають?
— Та ні, вони з радістю захочуть, — скрикнула дівчина. — Вони дуже тішаться, коли люди приходять до них з любов’ю. Мені казала одна мавка, що все чарівницьке царство святкує, коли між людьми хтось покохає один одного. І тоді на землі виростає ще одна квітка. Я дуже тішилася, коли почула таке. Тепер ти збагнув, що таке квіти? То вічні знаки великого кохання. Вже тих людей і на світі нема, вони рушили до краю Яр-Дива, а тут, на землі, лишилися вічні свідки закоханих. Скільки різних квітів, стільки й різних чуттів. Незабудки — то тремтлива, несмілива ніжність. А шипшина лісова — то вірність і палкість. А лілея водяна…
— Знаю, — зачаровано підхопив Зореслав, — то — цнота, чистота.
— Правда, — згодилася дівчина.
В зоряному мареві Мирося пливе перед юнаком, а йому здається, що в нього нема тіла, що він став невагомим і окриленим. Можна знятися й полетіти над світом. Біла вишиванка Миросі зіткана з місячної імли, з самоцвітних росинок, очі дівчини — дві падаючі зорі, що чудом заблукали сюди і зупинилися на ніжному личку.
Вони біжать по кручі, падають, сміються, знову-підхоплюються й летять, летять понад землею. І сміється Словута, і танцюють зорі в небі, і ронить сльози ніжності лагідний місяць у плин річковий.
Правічний гай зустрічає хлопця й дівчину настороженим спокоєм. На товстезних стовбурах дубів срібне прядиво, з темних долоньок листя спадають на землю холодні вогненні росинки, тонко видзвонюють пісню чаклунської ночі. Дзінь, дзінь, дзінь! Прокидається царство снів, королівство чар, країна небувалого…
Хлопець і дівчина притишені. Має щось статися. Вони виходять на широку галявину. Рука в руці, щока до щоки, і одне-єдине, вже нероздільне, серце.
Ледь чутний сміх сповнює нічний простір, напружилися росянисті трави, стрепенулися дуби, верби, явори, задумливі сосни. Довкола закоханих попливло, замерехтіло барвисте кільце іскор, квітів, пісенних звуків.
— Що це, Миросю?
— Хоровод, Зореславе. То мої подружки мавки вийшли для нас у кільце, славлячи Хора — кумира зоряного, батька Яр-Дива і Зоре-Дива. Прислухайся, вони співають…
— Чую… А про що?
— Про кохання. Вони не відають інших пісень. І казали мені, що, окрім кохання, на світі все тлінне. Зло, розлука, убивство, невірність — то лише мара, людям здається, що воно є, а пізніше вони розуміють, що то тіні обману і втоми… Ось я покличу Росину, мою улюблену мавку. Росино, Росино!
Покотилася луна над лісом, колихнувся казковий хоровод, затихли звуки веснянки. Імлиста постать усміхненої мавки наблизилася до закоханих, простягла прозорі руки.
— Чого бажаєш, подруженько?
— Чи видиш щастя моє, Росино? Чи загорівся вогник нашої любові?
— Бачу, радію! Та зажди… хочу поглянути, яку квітку ви посієте для світу. Заждіте, щасливі люди, гляньте на квіточку власного серця…
Кільце мавок кружляє хутчіше, пісня звучить урочистіше, вже зрушили з місця стовічні дуби, глухо пританцьовують коренастими ногами, вже закружляли в бурхливому танці розпатлані верби, прокинулися в дуплах нічні сови, присвічуючи вогниками круглих очей, і зібралися на краю галявини поважні лісовики поруч з ведмедями, схвально вимахують зеленими лапами.
Зненацька посеред галявини загорівся барвистий вогонь, сипонув довкола полум’яним дощиком, розтанув на траві. А натомість розпукнулася прозора блакитна квітка, ледь видима у мареві місячної ночі.
— Нова квітка! Нове кохання! — щасливо загукали мавки, і в лісі залягла тиша. Росина підпливла до Миросі, схилилася перед нею в поклоні, лагідно усміхнулася Зореславу.
— Все наше царство дякує вам, люди, за нову красу. Тільки квіточка ваша незвичайна. Такої ще не було.
— Чому, подружко?
— Не відаю про те. Чую голос Матері-Землі. Вона мовить, що вашу квітку не скоро побачать люди…
— Невже наша любов недостойна інших квіток? — крізь сльози озвалася Мирося.
— О ні, подружко. Ваша квіточка — не на часі. її зможе узріти лише пробуджене серце онуків ваших. Вона — для майбутніх весен, подружко. Радій!
Глухо загриміли громи десь вдалині. Здригнулася земля. Дихнув понад лісом холодний вітер. Коло мавок і лісовиків розпалося, померкла блакитна квіточка на галявині. Мирося лячно притулилася до Зореслава.
— Що ж буде далі з нами, Миросю? — прошепотів Зореслав.
— Зажди, коханий. Не загадуй. Не лякай невидиму квітку. Хіба ти забув? Нема ні зла, ні крові, ні лиха. Є лише любов… лише кохання…
ВИБІР НАРЕЧЕНОГО
Цареві снився страшний сон. Буцімто сидить він на троні і видно йому всі краї царства: поля, ліси, озера, гори. Видно людей, котрі везуть йому данину, видно численні дружини воїв, готових рушити в похід, видно селища й городища, незліченні гурти худоби і поля золотих ячменів та проса.
І всі йому вклоняються, всі дякують за царювання, за ласку й щедроти. Зненацька відчуває цар, що йому одбирає руки й ноги, не може він ворухнутися, не може мовити й слова. Бачить теє радник Печерун, зловтішно посміхається, витягає з піхов меча і починає краяти царство на шматки. Що він діє? — жахається цар, а вуста його мертві, не чутно й слова. З’являються ще якісь воєводи, радники, змагаються з Печеруном за кращий шмат царства, той тягне собі далеке поле, той запихає в лантух густий ліс, той викопує озеро і несе його на край світу. І не дивується Горевій тим, що то ж химера, — бо як можна краяти царство на шмаття? — а одна лише думка тривожить його: не можна допустити цього, треба отямитися від сну, від непорушності, схопити за руку злодіїв…
Нажаханий і неспокійний, прокинувся Горевій, застогнав від болю в пораненім тілі.
— Вої мої, де ви? До мене!
Двоє чатових нечутно ввійшли до покоїв, наблизилися до ліжка.
— Чого бажаєш, царю?
— Підведіть мене до вікна…
Чатові підвели царя з ліжка, допомогли сісти на підвіконня. Він глянув униз, на дворище. Там покотом спали вої після святкової ночі, на торговищі чаділи недопалки вогнищ. Світлішало небо, блідли зірки, над кручами й словутинськими долами густішали тумани.
— Що за дивний сон? — бурмотів цар. — Невже я помру? А зі мною й царство моє розпадеться… О Перуне! Не дай статися такому лихові. Я ще не довершив свого задуму, рано йти до краю Світовида… А коли й так, то пошли мужа сильного для Миросі, щоб онук мій утвердив царство славне від краю до краю землі. Всі мої, кличте радника Печеруна, кличте доньку мою Миросю!
Небавом Печерун вже вповзав до покоїв, чорні очиці його бігали вусібіч, він не відав, чого йому чекати — ласки, а чи кари.
— Печеруне… маю вирішити невідкладну справу…
— Кажи, царю. Я піду на край світу, аби тобі догодити!
— Так далеко не треба… Ой, шпигає в спину! Прокляті напасники! Так помолотили мене… ой! Як сніп ячменю… Кепська справа… Я, мабуть, помру, Печеруне!..
— Що мовиш, царю? — з удаваним жахом скрикнув Печерун. — Та чи можна думати про таке? Ми ще не утвердили царство витицьке, ми ще маємо рушити силу свою до країв верховинських, щоб і там знали руку царя Горевія. Не мисли, царю, про сумне, тобі рано йти до краю Світовидового!
— Не вмовляй мене! — простогнав Горевій. — Сам би хотів жити вічно, та долю не об’їдеш… Ой! На всяк випадок маю утвердити волю свою. Ага! Мирося прийшла… От і добре!
Царівна метнулася до батька, притулилася щокою до грудей. Зазирнула в обличчя, приклала ніжні долоні до чола.
— Чого вам, батеньку? Чому в передсвітання покликали?
— Миросю, — урочисто озвався цар, обнімаючи її за плечі, — маєш нині вибрати собі нареченого.
Дівчина сахнулася від нього, а в очах Печеруна засвітилися вогники цікавості.
— Татку, як то вибирати? З кого?
— Маю на оці трьох воєвод і лицарів своїх. З них ти й вибереш собі долю…
— Хто ж це? — помертвілим голосом озвалася дівчина.
— Скажу… Хе-хе! Чого це ти зблідла? Млієш від цікавості? Нічого, нічого… Батько поганого тобі не підсуне. Ой! Сам знаю, що тобі до вподоби буде… Слухай же… Перший лицар — Мечик, Печерунів синок…
Радник аж підскочив від радощів, схилився перед царем у низенькому поклоні.
— Царю, ми з сином — твої смерди повік. Покликати сина?
— Зажди, — невдоволено мовив Горевій. — І чого ти поспішаєш, наче голодний до столу? Я маю ще двох лицарів на приміті. А донька вже сама вибере, хто їй до смаку… хе-хе! Хоч я гадаю, що Мечик був би найкращий. Слухай же, доню: ще я маю для вибору лицаря Борена і воєводу Тирла. Говори ж мені, хто буде мужем твоїм? Хто стане батьком наступного царя?
Царівна гордо випросталась.
— Татку, я не кохаю жодного з них. Нема поміж них обранця мого!
— Хіба я тебе питаю, кого ти кохаєш? — гнівно гукнув Горевій. — Неслухняна дитина. Ой! Мені кричати важко, а ти сердиш мене. Всякі вигадки — кохання, милування… Мені царевич потрібен, а не твоє кохання. Вибирай з тих, кого я назвав…
— Без любові не одружуся! — вперто одвітила Мирося.
— Миросю, — улесливо проспівав Печерун, утримуючи її за руку, — та ти лиш накажи — Мечик ляже перед тобою слухняним псом… Та він не дасть на тебе порошинці впасти…
— Знаю, знаю, — вирвалася від нього царівна і тужливо поглянула у вікно на імлистий обрій, де жевріло світання. — Та мені не до серця улесливі пси, Печеруне! Мені хочеться, щоб дружиною мені був славний лицар, герой!
— Накажи! — скрикнув радник. — Накажи… і Мечик стане героєм!
— Ну це ти вже теє… мелеш пусте, — сказав цар. — Герой з Мечика такий, як з домашнього пса вовк. Проте для Миросі годиться. Мені герої ні для чого. В дружині — інша справа! А до царювання потрібні люди хитрі, розважливі, розумні… Миросю, кого ти вибираєш?
— Може, я кого іншого назову? — несміливо мовила Мирося.
— Не вигадуй! Або слухайся, або я тебе вижену в дикий степ! Ой, неслухняне дівчисько! Вибирай, кому кажу!?
— Згода, — раптом озвалася дівчина, а на її обличчі промайнула усмішка. — Лише одна умова…
— Яка там ще умова? Ой! Несіть мене до ліжка… Ну, кажи…
Царя перенесли од вікна до постелі, вкрили вовняним коцом. Мирося несміливо підступила до нього.
— Татку, хай ваші лицарі розгадають загадки, які я загадаю… Тоді я згоджуся. Хто всі загадки розгадає — той і стане моїм нареченим…
— Нащо ці витребеньки? — здивувався цар.
— Туману напускаєш, Миросю, — скривився Печерун.
Мирося лукаво глянула на радника.
— Хочу переконатися, чи придатні лицарі для царювання. Для того треба голову неабияку. От ми й побачимо, чого вона варта у ваших лицарів: носити шоломи чи, може, ще для чого?
— Хе-хе, — вдоволено посміхнувся Горевій, — мудра дитина у мене… Печеруне, хай так буде. Збирай людей, воїв, лицарів, хай весь Витич відає — царівна вибиратиме собі пару. Ой, пече! Та не забудь — на майдан знову викочуйте меди, паліть багаття, смажте ягниць і телят! Свято для всіх! Хай знають щедрість Горевія!..
Святковий гомін котився понад майданом, біля вогнищ дружинники й ремісники пригощалися з грубезних дубових бочок медами, наливаючи запашний напій у глибокі бронзові черпаки. А дівчата й жінки, діти та старі люди купчилися біля царської кам’яниці, позирали на ґанок, звідки мала вийти царівна. Всім було весело й цікаво: витицький люд знав, що Мирося вибиратиме собі дружину якось незвично, не так, як всі. Прийшов до городища і пастух Корінь, назирив поміж товпищем сина Зореслава, привітався з ним.
— Як тобі тут? — тривожно заглянув у очі синові. — Чому змарнів? Тільки одна ніч минула, а ти вже якийсь… не такий…
— Який же я?
— Сам не свій. А вчора ти славно гамселив ворогів. Якби не ти, непереливки було б цареві. Хвалю, синку, хвалю…
— Ой, татку! — похмуро одвітив син. — Мені тепер не до того!
— Бачу, бачу! Гадаєш, я не збагнув? Уже прикипів серцем до царівни? Все одразу на мою голову накотилося, всі лиха світові. Дурний ти, аж кручений. Лізеш сам у пащу гадючу, наче дурне жабеня. Колись сміятимешся над собою…
Хлопець одвернувся з досадою.
— Може, колись і сміятимуся… а нині плакати хочеться…
Його душу рвали на частки незримі шуліки. Не міг діждатися, коли з’явиться Мирося, щоб зазирнути їй в очі. Що ж сталося, що одразу після благословенної ночі вона вирішила одружитися? А як же їхнє кохання? Квітка серед чарівної галявини? Чи то приснилося? Привиділося у химерній мрії? А в житті — зась пастухові до серця царівни?..
Неподалік почулися ніжні перебори гусел, тихий голос Бояна заспівав прадавню думу. Корінь з сином пробилися до ґанку, зупинилися коло співця. А він, звівши незрячі очі вгору, перебирав чутливі струни і вплітав у тривожну мелодію дивні слова:
Гей, думо вірная, струни звучнії,
Проженіть мою тугу чорную…
Розкажіте мені та порайте мені,
Як у світі білому жити праведно?
Щастя де моє? Доля де моя?
Гей, правда де моя?
Засіваю ниву щирим зерном, гей,
А на ній восени кукіль родиться…
Гей, мурую хату для родини я —
А живу весь вік сиротиною…
Моя доленька, мов билиночка,
За вітрами покотилася…
Пісня вірная та й відказує:
— Засівай ниву вольною волею,
А муруй світлицю словом праведним,
Незрадливою яснодумою!
Вольною волею,
Словом праведним!
Яснодумою, гей, гей, гей!
— Не до вподоби тут пісні Боннові, — тихо мовив Корінь синові. — Глянь, Печерун вовком дивиться на співця, з’їв би його живцем.
Люди щиро вітали Бояна, над майданом котився схвальний гомін. Раптом з дверей вийшла Мирося, за нею. вибігла світлична дівка Зоруля, і одразу ж весела зграйка подружок царівни оточила її кільцем, накинувши на неї темну фату. Дівчата почали хороводити, заспівали:
Відлітає лебідонька із гнізда,
І сестричок і подружок покида
Дужі крила на вітри її несуть,
Прокладають в дивоколі нову путь
— Ой коли ж тебе, лебідонько, чекать?
Ой та де ж тебе, сестриченько, стрічать?
Чи у лузі на некошеній траві,
Чи в прозорій дивокола синяві?
— Гей, сестрички, як раненько навесні
Лебедині ви почуєте пісні.
Принесе мій милий з дальньої землі
Клич кохання на широкому крилі..
Згине милий — то не ждіть мене здаля,
Чужинецька похова мене земля…
Згину я — тоді в весняні дні
Не почуєте ви лебедя пісні!
Відлітає лебідонька в далину,
У країну чужинецьку та сумну…
Крила дужі на вітри її несуть,
Прокладають в дивоколі нову путь…
На ґанок вийшов, опираючись на плечі воїв, цар Горевій, махнув рукою, сів на високий дубовий стілець, оздоблений золотим та срібним узором.
— Поспівали, погомоніли — доста! Лицарі мої вірні, виходьте в коло! Люди витицькі, моя донька Миро-ся має вибрати нині мужа, а вам царевича! Воліє вона, щоб її обранець одгадав якісь там загадки… Хай буде на те воля Дажбога! Миросю, що ти там задумала, кажи мерщій.
Дівчата зняли з царівни серпанок, наділи на коси барвистий весняний вінок. Зореслав аж подався вперед, прикипівши очима до коханої: що вона затіяла, навіщо це зборище перед людьми? Невже справді вибиратиме собі мужа поміж смішних, пришелепуватих воєвод, котрі навіть не зуміли оберегти царя в бою?
Мирося лукавим поглядом обвела воєвод, які стояли перед нею в бойовому спорядженні — в шоломах, панцирах, при мечах, — і вийшла в коло.
Печерун підступив ззаду до сина, прошепотів:
— Не одгадаєш — уб’ю!
— А дідько її знає, що вона загадає, — огризнувся Мечик. — Вона змалку кручена, як щось утешеться в голову…
— Що на світі наймиліше? — продзвенів над майданом голосок царівни.
Юрмище змовкло. Боян втішно закивав головою.
— Мудра дівчина. Навряд чи ці недоумки одгадають…
«Що на світі наймиліше? Що на світі наймиліше?» — покотилося між людьми.
— Цитьте! — гримнув цар. — Що тут одгадувати? Пуста загадка. Царська влада наймиліша…
— Не вас питаю, татку, — осміхнулася царівна. — Хай лицарі відповідають.
— Я скажу, — несміливо озвався воєвода Борен, поглядаючи на Горевія. — Ласка царська наймиліша…
— Лакуза, — шепнув Корінь. — Холопська душа, одразу видно…
— Дурний, аж пальці знати, — додав Боян.
Мирося сміялася, а з нею разом її подружки і весь майдан.
— Коли царська ласка наймиліша тобі, воєводо, то жди її, а до мене — зась!
Витичці заревли від захоплення, а Борен спалахнув від сорому, мов жарина, і навіть цар хихотів, схвально позираючи на доньку.
— Мов мечем рубонула, — шепнув Корінь Зореславові. — Розумна дівчина. Якби не царівна, гарна невісточка була б…
— Мовчіть, не крайте мого серця, — зітхнув син.
— Я відаю, що в світі наймиліше, — подався вперед воєвода Тирло, товстий пикатий чоловік. Він ввічливо поклонився царівні, переможно глянув на юрму. — Є така казка, а в ній загадка. Мені колись бабуся оповідала. Хі-хі! Наймиліший — сон. О! Еге ж я вгадав, царівно?
— Сон? — з подивом перепитала царівна.
— Атож! — розгублено підтвердив воєвода. — Що не роби, а спати треба.
— То який же з тебе цар буде? Замість того, щоб змагатися з ворогом, заснеш! Що ж, воєводо, ти вибрав долю: іди і спи!
Майдан аж заколихався від реготу й втіхи. Тирло зціпив зуби від злості, опустивши погляд додолу, Печерун підскочив до сина, щось прошепотів. Мечик радісно закивав.
— Ну, Мечику, — звернулася до нього Мирося, — лишився ще ти. Чи одгадаєш загадку?
— Одгадаю, — засміявся Мечик, і рот його роз’їхався від задоволення, як верша. — Наймиліша в світі — твоя любов! Ги!
— А ти звідки теє знаєш? — гостро запитала Мирося.
Мечик розгубився.
— Я тебе не кохала, — додала царівна. — Звідки ж тобі знати, що моя любов наймиліша?
— Кажи наступну загадку, — невдоволено озвався цар. — Не роби моїх воїв дурниками. Не муч лицарів…
— Слухайте, лицарі, мою найголовнішу загадку, — урочисто мовила дівчина. — Що в світі найгарячіше?
— Жар, — з надією відповів Борен.
— Водою можна залити…
— Сонце найгарячіше! — підхопив Тирло.
— Стань в тінь — не буде пекти! — заперечила царівна під схвальний гомін.
— Я скажу, — вихопився вперед Мечик. — Найгарячіше, коли тебе ремінним батогом добре виполощуть! Довго пече, аж сісти не можна! І чого ви смієтеся?
Люди реготали, хитаючись, мов жито під вітром. Печерун ляпнув руками об поли корзна, люто засичав до сина:
— Зморозив! Дурня оковелок!
— Хоч і пече, Мечику, — відповіла царівна зніченому воєводі, — проте біль вщухає. А ще одне скажу тобі, лицарю: не гоже воякові заробляти на такий гостинець!
— Що, з’їв? — жартівливо гукнув Боян.
— Ой, і в мене запекло, — витираючи сльози на щоках, озвався цар. — Отак насмішила, химерна дівка! Кажи далі, що там у тебе?
— А тепер скажіть, лицарі, — запитала Мирося, — що в світі найголосніше?
— Теж мудра загадка, — вкинув слівце Боян.
— Грім! — з певністю гукнув Борен. — Як гримне Перун — не відаєш, куди сховатися! Дуже страшно!
— А все ж, можна сховатися в глибокий льох, де грому не чути!
— Го-го! — зареготався Тирло. — В цій загадці — хитрощі, як і в перших. Я знаю…
— То кажи, хай їй заціпить! — пробурчав цар. — А то вона всіх вас дурнями поробила!
— Найголосніше співає півень! Навіть сонечко його чує: як заспіває півень — встає… А що, вгадав?
— Не вгадав, — одвернулася від Тирла царівна. — І без півня сонце встає. Є такі царства, де півнів нема.
— Найголосніше бурчить у животі, — чухаючи в потилиці, сказав Мечик. — Чого це ви регочетеся? — визвірився він на людей, які хилилися один на одного від нестримного сміху, шаленіючи від веселощів.
— Отак осоромив! — схопився за голову Печерун, люто блимаючи на сина. — Дурень, та ще й з-за рогу мішком прибитий!
— Як у пузі бурчить, неодмінно почуєш, — розвів руками Мечик. — Давай йому жерти, бо біда! І від того бурчання в жодному льоху не сховаєшся!
— Ну й утнув! — сміявся цар. — Ой, аж у боці закололо! Я й не знав, Печеруне, що в тебе синок такий сміхач? Миросю, давай далі, я давно так не веселився…
— Все, — мовила царівна.
— Як то все?
— А так. Три загадки. Лицарі не одвітили й на одну. Ні з кого вибирати нареченого. Хіба що… може, хтось інший одгадає?
Вона кинула промовистий погляд на Зореслава. Юнак подався наперед, паленіючи від хвилювання, і хрипким голосом звернувся до Горевія:
— Я знаю…
— Знову цей парубійко, — здивувався цар. — Що ти знаєш?
— Як розгадати загадки…
— Хай розгадує, — озвалася Мирося, підступивши до батька.
— І ти його вибереш, як він розгадає?
— Атож. Ти ж сам згодився, що така умова…
— Ну й дурна. Я казав про лицарів. А він — пастух.
— Ти сам нарік його воєводою! — спалахнула донька. — Ти його нагородив!
— Я нагородив, я можу й розгородити! Так ти гадаєш, що він знає? Лицарі не відають, а пастух знає?
— Знає чи ні — хай скаже…
— Хай! — згодився цар. — А ми посміємося.
Царівна підвела погляд на Зореслава, зашарілася.
— Кажи, юначе, що в світі наймиліше?
— Воля, — сказав хлопець, і люди на майдані завмерли, ніби оцінюючи його відповідь. — Воля — наймиліша в світі!
— Одгадав, — почувся в тиші голос Бояна. — Орел!
— Одгадав! — радо підтвердила царівна.
— Йому хтось підказав, — невдоволено буркнув цар.
— Друга загадка, — гукнула Мирося, покриваючи шум дзвінким голосом. — Що в світі найгарячіше?
— Любов, царівно. Кохання, — зітхнув Зореслав. — Як торкнеться серця, вічно пектиме. Нічим не загасиш…
Дівчата — Миросині подруги — з радісним щебетанням кинулися до Зореслава, почали його обнімати, цілувати, наділи на шию гірлянду з польових квітів.
— А що, — сміялася щаслива Мирося, лукаво зиркаючи на батька, — самі бачите, татку, що парубок одгадав загадку. Мої подружки схвалюють його відповідь.
— Ви всі хитрі, як вужаки, — нахмурився цар. — Змовилися!
— Де він набрався тієї мудрості? — здивувався Корінь. — Хіба думалося, що в мене такий син росте?
— Останню загадку одгадай, юначе, — мовила царівна. — Що на світі найголосніше?
— Тиша, царівно, — твердо промовив Зореслав.
— Оце устругнув! — залився сміхом Тирло.
— Хі-хі! Тиша! — ошкірив зуби Мечик. — Сказав ще дурніше, ніж я. Це ж треба вигадати?
Царівна взяла Зореслава за руку, глянула на батька.
— Він одгадав, татку. Найгучніший крик затихає. А тиша одвічно панує. Зійди на гори — тиша. Зійди в підземелля — і там вона…
Хвиля зворушення й втіхи прокотилася в Боянових грудях. Він згадав далекі Чорні Гори, прощальне вогнище, світлий лик Тайно-Дива. О мудрий старче, твої чарівні заповіді породжені досвідом віків, великим знанням, довголітнім спогляданням. А звідки ж у душі юної дівчини народилися слова твоєї таємничої заповіді: всі громи закінчуються тишею?
— Слава Зореславу! — гримів майдан радісними вітаннями.
— Слава Зореславу!
— Він переміг, татку! — голосно сказала Мирося, підводячи ошалілого від щастя хлопця до Горевія. — Він мій обранець!
— Лихо, царю, — по-гадючому зашепотів за спиною володаря Печерун. — То все чари. Пастух Корінь — ведун, він знає всякі трави. На Миросю наслано. Бережися, царю…
— Татку, чому мовчите? — наполягала царівна.
— Не бути тому, що ти мовиш, — розпалився Горевій. — Підведіть мене… Ой! Болить… Геть усіх, не хочу бачити нікого. А ти, дурна дівчино, що надумала? Сина пастуха — царевичем? А як я помру — царем? Га?
— Ви ж обіцяли, татку, — крізь сльози озвалася дівчина. — Люди, ви чуєте?
— Слава Зореславу! — кричали витичці, розмахуючи шапками, мечами, руками. — Зореслав переміг!
— Цитьте! — репетував Горевій. — Щоб вам заціпило! Ганьбити царський рід? Скорше в мене на коліні конопля виросте, як теє буде! Ось так!
— Царю, — зважився на слово Зореслав, — я кохаю твою доньку. Чи я гірший від твоїх лицарів? Хіба не я врятував тебе від смерті?
— Ага, вихваляєшся? Довіку попрікатимеш мене?!
— Він мій наречений! — тупнула ногою Мирося.
— Візьміть голодранця! — розлючено крикнув цар вартовим, і вої накинулися шуліками на безоружного Зореслава. — В льох його! Іч, закортіло смердові в царські хороми! Ой, ведіть мене… темніє в очах…
Дружинники купою насіли на юнака, зв’язали і потягли у вежу. Слідом поплентався Горевій, опираючись на вартових. На ґанку зупинився, посварився на доньку.
— На тебе наслано! Хтось наворожив! Не треба мені царевича! Сам царюватиму! І не вмру — чуєш? Знахарів… ведунів з усього світу скличу… Найкращих… Ой! Ведіть мене… Сам царюватиму!..
— Ех, царю, царю, — кивав головою Боян, прислухаючись до невдоволеного гомону людей, які потроху розходилися з майдану. — І ти такий, як всі інші володарі. Недарма казав на прощання Горипал: хто має владу, той насильник! Нема правди у царів…
— Синку, синочку, — поривався до вежі Корінь, пробиваючись крізь кільце воїв. — Чого тебе потягло у прокляте сильце? Я ж казав тобі, молив! Не послухався! Пустіть мене до сина!..
— Йди геть, дурний чоловіче! — гримнув воєвода. — Не гніви царя! Все минеться, дай володареві охолонути!
Дівчата втішали Миросю, але вона не могла стримати ридання. До неї наблизився Боян, торкнувся сухою долонею чола.
— Втішся, дівчино. Чуєш? Не край серця передчасно.
Мирося втерла залите слізьми личко, з надією глянула на сліпого співця.
— Що нам робити, любий старче? Поможи, я тобі віддячу!
— Е, пусте мовиш. Нащо мені дяка? Аби кохання ваше не зміліло, не стало попелом. Ти ж хитра, а одразу у відчай впала…
— Яка я хитра? — схлипнула дівчина.
— Навіть мене обдурила, — осміхнувся Боян. — Хлопцем прикинулась. Я відчуваю — щось не те… потім здогадався… Розумна в тебе голова, а як прийшло до вузлика — тут і плачі пішли. З твоїм батеньком треба хитрощів і хитрощів! Давай зберемося десь у затишку та й погомонимо…
— Кажи, — припала до нього ясочкою дівчина, — всі мої подруженьки допоможуть тобі, тільки звели, що треба. Заради кохання ми на край світу підемо, аби любий мій став нареченим ладом!..
— Спочатку постав мені чару та нагодуй, — пожартував Боян. — А я вам пісню заспіваю. При пінистій чарі та під веселу пісню краще бесідувати. Веди мене, царівно, щось вигадаємо, не пропаде твій коханий…
Дума третя
ЖИВА ВОДА
СИЛЬЦЕ
Вої потягли Зореслава темними переходами, вкинули до льоху. Він боляче вдарився об каміння, схопився на рівні ноги, щоб знову змагатися з насильниками, та перед його носом грюкнули оковані бронзою двері, почувся зловтішний сміх воєводи Тирла, а потім у заґратованому віконечку з’явилося його баб’яче лице з ріденькими вусами, спотворене злобою.
— Царівни закортіло смердові? Мало тобі ягниць та кіз смердючих, забажалося в царські покої залізти! Ха-ха-ха! В кошарі твоє місце, покидьку! Там треба було й лишатися.
Зореслав не витримав їдучих кпинів, кинувся до ґрат, затряс їх, аж двері загули. Тирло відсахнувся, гидко вилаявся і пішов геть. Затихли кроки воїв, запала тиша.
Юнак забігав у тісній кам’яниці, зачіпаючи тім’ям низьку стелю. Бився грудьми об холодний камінь, гамселив кулаками по стінах, ридав від безсилого гніву, картав сам себе за необачність. Правду казав батенько: не покидай степу, рідного Словути, гаю темного! Орел у небі вільний! А сів на землю — вже не відає, куди потрапить: у сильце, в болото, а чи прийме в груди стрілу мисливську. Чого ж він домігся? За подвиг — темницю, за любов — зневагу! О Світовиде! Як мені забути чаклунську ніч, місячне марево, мавок серед галявини? А може, нічого й не було? Лише привиди серця… Є лише оце — наруга, жорстокість посіпак царських, самотина! А царівна забуде його… а може, й забула вже? Що їй пастух, біля неї хмари лицарів. Хоч дурні та нікчемні, зате боярського роду…
А цар? Як він міг так вчинити після того, як я його порятував? Навіщо мене вкинули сюди? Може, щоб я відмовився від царівни? А далі що? Знову кошара, кози, вівці? І чекання, нескінченне чекання… Ждати іншу любов? Кого ж він зустріне після такого полум’я? Хто відкриє йому таїну зачарованого лісу? Чия любов посіє зерна нової небувалої квітки? Хай навіть Мирося відмовиться від нього, хай стане зневажати, сміятися, а він в душі навіки збереже пам’ять про вогонь, що так солодко палив йому груди…
Минав час, у льоху згустилися сутінки. Певно, настала вечірня пора. Десь недалеко почулися кроки, гомін чатових, брязкіт мечів. Зореслав затряс двері, розпачливо крикнув:
— Люди, озовіться, в кого є жива душа!
— Чого тобі? — почувся байдужий голос, до льоху зазирнув вусатий дружинник, при мерехтливому світлі смолоскипа його очі ховалися в тінях брів. — Чого репетуєш?
— Я хочу додому, на волю! Де цар?
— Іч, який швидкий? — насмішкувато буркнув дружинник, підморгуючи волохатою бровою. — А чого ти сюди поперся? Нащо зачепив павутину царську? Ге? А тепер пищиш, як муха в павукових лапах. Терпи, терпи! Згадають тебе, прийдуть, покаєшся… гляди — випустять тебе!..
Зореслав одвернувся, сів у куточку льоху. Гидко й нестерпно було слухати їдкі речі дружинника. Краще мовчати й чекати. Не показувати страху перед царськими холопами. Краще смерть, аніж приниження перед нікчемними людцями, котрі забули, що таке воля!
Десь здалека почулися притишені звуки гусел, гомін людей, схвальні крики. Хлопець прислухався.
— Боян співає, — сказав дружинник, зазираючи у віконечко. — І мені кортіло б послухати, та ба, ти на мою голову десь узявся, треба сторожити. А вечір нині любий, тихий, таємничий.
— А який вечір? — здивувався юнак.
— А купальський. Дівчата й хлопці гулятимуть, віночки на воду пускатимуть. Веселощів — до рання!
Дружинник одійшов, про щось гомонячи зі своїм товаришем. Зореслав охопив долонями голову, затужив. В таку казкову ніч сидіти під замком! А міг би з Миросею гуляти понад Словутою, показувати їй улюблені місця, розповідати про те, як водяники граються на викрутнях, чекаючи необачних плавців, про зеленооких русалок, що гріються проти місяця, співаючи журливих пісень, про зоряних дітей, які прилітають на землю у великі свята, щоб побавитися з людськими дітьми, погойдатися на вербовому гіллі.
Мелодія гусел гучнішала, глухуватий голос Бояна чітко карбував слова жартівливої пісні:
Жив на світі хлопець,
З усього сміявся,
Нічому на світі
Він не дивувався.
Грім у небі грякне —
А йому байдуже.
Людям вельми страшно,
А йому — не дуже!
От схопили хлопця
Воріженьки люті
Кинули до ями,
Закували в путо.
Він собі сміється
Він собі регоче
Навіть у неволі
Сумувать не хоче.
Повели хлопчину
Голову рубати —
Він собі жартує
У руках у ката.
— Ой ти, кате, кате,
Мій коханий друже!
Головне — то жарти,
Голова — байдуже!
Пісня скінчилася, почулися сердиті вигуки дружинників: «Іди, йди геть, Бояне! Не велено співати попід вікнами царевими. Горевій нездужає, звелів гнати тебе геть!»
Запанувала тиша. Тільки чути було десь в куточку, як шарудять миші. Зореслав замислився: що означає химерна пісня співця? Не інакше, він її заспівав для мене. Щоб не боявся… А чому б то? Ждати визволення?. Від кого? Хіба, може, батенько разом з Бояном щось придумають?..
НАДІЯ
Мирося надвечір знайшла Зорулю, потягла її в темний закуток, почала палко нашіптувати:
— Все вирішено. Боян добру раду дав. Визволимо коханого, а тоді нехай цар кусає лікті. А ти, Зорулень-ко, щось зроби з отими дурнями-чатовими…
— А що я з ними вдію? — розгубилася Зоруля.
— Поведи на гульбище. Купальський же вечір! Чару добру хай вип’ють…
— Невже так закохалася, Миросю? — здивувалася Зоруля.
— Навіки! — палко обняла подругу царівна.
— Дивися, щоб не сталося горя з тим коханнячком. Дочка царська і пастух…
— Він мій цар і володар! Як побачила — світ вогнем зайнявся. А як побула з ним у гаю — душа моя за хмари полетіла!
— От бачиш, — опасливо мовила Зоруля, — кажеш, що світ вогнем зайнявся… Може, він перелесник!
— Коли перелесники такі, — крізь сльози прошепотіла Мирося, — хай забирають мене до себе. Нащо мені оці п’яні воєводи, оці дурні прислужники царські, що випрошують затишного місця у мого батечка? Зореслав один зупинив навалу ворожу, я сама бачила! Оце герой, лицар! Оце Яр-Див!
— Годі, годі! — по-материнському буркотіла Зоруля. — Кудкудачеш, як курка над яйцем! Розхвалилася! Вже йду, йду…
Вона, скрадаючись, пробігла переходами вежі, царівна — за нею. Чатові, почувши кроки, насторожилися, невдоволено гукнули:
— Хто вештається?
— Я, — грайливо одвітила Зоруля, з’являючись із-за стіни.
— А, Зоруля, — вспокоївшись, позіхнув дружинник. — Чого бродиш увечері? Чом не гуляєш?
— За вами прийшла, — всміхнувшись, мовила дівчина.
— Як то за нами?
— А Купала ж нині. Вже дівчата й хлопці збираються на кручах. Огні запалять. Весело буде — страх!
Дружинник смикнув себе за вуса, перезирнувся з товаришем, той облизався, журливо похитав головою.
— Гм. Воно б і нам не завадило… ківш меду перехилити… Так поставили ж нас, чатувати треба…
— Для якого б то дива? — удавано здивувалася Зоруля.
— Пастуха ж сторожити.
— Так він же замкнений.
— І то правда, — зрадів вусатий дружинник. — Не чаклун же він? Грати товстелезні, не перегризе…
— То ходімо ж. Бо вже палять вогні. Ой весело буде!
Дівчина схопила вусатого воя за руку, потягла до виходу. Другий чатовий глянув їм услід, махнув рукою і кинувся доганяти їх, бурмочучи на ходу.
— Як втече — то й з-під варти втече. А як не втече — то і так не втече. Піду і я, може, десь моя доля вінок сплітає…
А Мирося стояла в закутку вежі біля віконниці, ждала, дивлячись на просторе видноколо словутинської долини. На кручах уже палахкотіли вогнища, золоті іскри котилися стрімким потоком до небесного шатра, розсипалися там на темно-синьому тлі, ставали зірками, розпочинаючи вічну казку літньої ночі. Над гаєм котилися пісні. Мирося тремтіла від хвилювання — вирішується її доля. Все буде інакше віднині: нема дитячих забав, нема батька, нема царства! Є нова стежина — страшна, небезпечна, з якої вже нема вороття! І не треба…
Неподалік від неї прогупали важкі кроки дружинників, почувся безтурботний, веселий сміх Зорулі. Пора!
Мирося добігла до льоху, зашкребла у віконечко.
— Хто там? — озвався Зореслав.
— То я, наречений мій, — прошепотіла царівна.
Юнак метнувся до дверей, притиснувся до ґрат, побачивши в сутінках кохане личко, болісно застогнав.
— Для потіхи так мене назвала?
— Зореславе, я покохала тебе одразу, як зустріла в степу! Навіщо ж гризота? Не я винна, що тебе вкинули сюди. Ти одгадав мої загадки — сам Яр-Див велів, щоб ти став моєю дружиною. Я супроти долі не рушу. Серце моє горить!
Юнак взяв її пальці до своїх долонь, почав цілувати.
— Соколице моя! А я вже гадав, що ти покинула мене в неволі!
— Я гомоніла з Бояном. Тобі треба втікати…
— А ти?
— Я з тобою…
— Не хочеш бути царицею?
— Навіщо мені царство? — тихенько засміялася дівчина, пестячи пальцями юначе личко. — В очах твоїх все моє царство.
— О Перуне! Тепер мені не страшна й темниця!
— Але ж пора визволитися з неї. Ми придумали ось що: вночі викрадемо ключ, він у радника Печеруна. Як засне, Зоруля підкрадеться…
— Згода! — стиснувши їй руку, прошепотів Зореслав.
— Нині Купала, довкола вогні, галас, ніхто не почує! А ми до світання будемо вже далеко, там жодні царські посіпаки нас не дістануть. Цсс! Хтось ходить. Я біжу, коханий! Надійся!..
Вона побігла до виходу, біля сходів лицем до лиця стрілася з Печеруном. Він схопив царівну за руку сухими пальцями, зазирнув їй в очі гострим поглядом.
— Де була, царівно?
— Пусти! — застогнала Мирося від болю. — Як ти смієш так зі мною розмовляти? Пусти!
Радник відсторонився, проте заступив шлях вниз, до виходу.
— Знаю, була біля пастуха. Цар звелів замкнути його, а ти волю батькову порушила, бачишся з ним…
— Сором царському радникові бігати за дівчатами, слідкувати!
— Не ганьби мене, турботи про царство не дають мені спокою. Цар недужий, а ти…
— Що я? — з викликом глянула на нього Мирося.
— Закохалася в смерда, в пастуха…
— Може, ти мені кращого нареченого знайшов? — спалахнула царівна від образи.
— А хіба мій син не кращий?
— О Перуне! — сплеснула в долоні Мирося. — Ти ж сам відаєш, який він в тебе дурень!
— Я хочу лише одного; врятувати тебе! — простягаючи до неї кістляві руки, палко зашепотів Печерун. — Цар в гніві! Гадаєш, він щасливий тим, що пастух врятував його в бою? Хе-хе! Нема нічого гіршого для володаря, ніж комусь завдячувати рятунком! Володарі не прощають своїм рятівникам. А тим паче, коли рятівник тягнеться до вінця царського…
— Брехня! — скрикнула Мирося. — Зореславові нічого не треба. Хай цар звільнить його, і ми покинемо Витич…
— Те-те-те! Бреши комусь іншому. Пастух не такий простакуватий, як тобі здається. Та й ти… Все ж таки царівною бути легше, аніж пасти ягнят.
— Не ятри моїх ран, підступний діду! — простогнала Мирося. — Чого тобі треба?
— Май хоч крихту розуму.
— Твої слова напоєні злом і отрутою…
— Гляди! Все одно станеш жоною Мечика!
— Нізащо!
— Сама попросиш про це! — крикнув радник услід дівчині, яка хутко бігла вниз по сходах. — Не відаєш, дурна царівно, що одкидаєш! Зроби свого пастуха воєводою, пошли його воювати інші царства. Ти станеш царицею над широкими землями. Ти підтопчеш під ноги незліченні народи! Чуєш?
Мирося не відповіла, пірнувши в зачаровану купальську ніч, напоєну співом і веселощами, зоряними узорами і мерехтінням незліченних вогнів. А на душі Печеруна було невесело, там клубочилася їдуча змія. Спинившись біля царських покоїв, він замислився. «Ба! Що я собі гадаю? Є прехитра штука! Все станеться так, як я замислив. Хай спробують виприснути з мого сильця!»
КЛЯТВА
Радник застав Горевія в тяжкому напівзабутті. Царя щось мучило, терзало, докоряло: щось негоже вчинив, не те зробив! Тяжко образив рідну доньку, єдину свою втіху, хлопця-рятівника кинув у льох. Витичці вовком дивилися на нього, коли він наказав схопити Зореслава. Воно б і байдуже — царське слово для них закон, тільки ж не слід плювати й на людей, в разі гризоти якої або нападу ворогів доведеться кланятися їм, воям і смердам! А тут ще біль проклятий не дає перепочинку, дух випирає з грудей. Ось тобі й заміри царські, якийсь смердючий напасник вгилить тебе бамбулою по голові — і вже по тобі яма плаче! Ні царства, ні багатства! Таке мізерне здоров’я людське… От якби невмирущим стати, щоб жоден меч не діткнувся тебе, щоб вогонь не брав, хвороба не їла, старість обминала! Ого, тоді Горевій показав би сусідським князівствам та царствам! Зібрав би дружину незміряну, звоював би весь світ! І заморські володіння, і забескидні, навіть Рим далекий, уславлений. Перуне! Невже те недосяжне людині? Ачей недарма ж старі люди оповідають казки про невмирущість? Хтось десь мав же її? Хіба радника попитати? Він хитрий і бувалий…
Так плутався цар у химерних думах своїх, аж доки його не витягнув із забуття Печерун. Побачивши радника у примхливому світлі смолоскипа, Горевій зрадів:
— А я оце думав про тебе… Ради хочу запитати…
— Якої, мій царю? — улесливо запитав Печерун.
— Запала мені думка про невмирущість. Не дає спокою… Поки був здоровий, не про теє мислив. А тепер клює, та й годі! Гадаю я собі: чому люди оповідають про безсмертних? Певно, є ж десь такі? Що скажеш на теє?
— Чула моя душа твої мислі, царю, — радо підхопив Печерун. — Саме з такою радою йшов я до тебе бо печалюся вельми про долю царства витицького. Бачу, тяжко тобі, знемагаєш від недуги, то я вже ходив і до відьми преславної, що живе у Вовчому Бору…
— А то навіщо? — жахнувся цар. — Її всі люди бояться!..
— Дурні бояться. А мудрий і відьму обкрутить. Нам хоч і чорний дух з гнізда знявся, аби яєчка наші. Царю, вона казала, що відає, як осягнути безсмертя…
— Бреше!
— А от і ні! Тільки ж злата їй за теє треба дати чимало.
— Та я півцарства кину їй до ніг! — підхопився на ліжку цар. — Ой! Наче списа хто загнав у спину… Тримай мене… Що нам злато? Ми його знову загарбаємо, як стану я здоровим та ще й… страшно сказати! — невмирущим! Слухай, раднику! Таж нащо мені тоді онуки? Нащо царевичі? Я сам… сам все робитиму! Де твоя відьма? Клич її?!
— Зажди, царю, — лагідно притишив його Печерун. — Не спіши. Те має статися пізніше, відьма дістане якесь там зілля, воно росте саме нині, в Купальську ніч. Опісля вона дасть знак, я пошлю за нею воїв. Тим часом маєш зробити ще одну справу, бо люди ремствують, чутки недобрі котяться…
— Що там?
— Я про пастуха. Корінь сварився, що приведе вольних воїв, що пустить за вогнем вежу царську, а таки визволить сина…
— Та я його й так випущу, — невдоволено мовив цар. — Нащо він мені? Сам знаю, негоже вийшло…
— Просто так випускати не слід.
— А як же?
— Погомони з ним. Звели дістати для тебе живої води.
— Живої води? — вражено перепитав Горевій.
— Еге ж, — хитро посміхнувся Печерун. — Хі-хі! Живої води, що нею зцілюють рани і добувають невмирущість…
— Та де ж він її дістане?
— А то вже його клопіт. Ха-ха! Хоч на небо нехай летить. Так і скажи йому: дарую тобі волю, і будеш ти царевичем, нареченим Миросі, коли привезеш мені з далеких країв живу воду. Кохаєш царівну — покажи, чого варта твоя любов! А перед тим хай поклянеться, що виконає твоє прохання… так, так, не наказ царський, а прохання дружнє…
— Ну й вужака ти, Печеруне, ну й крутько ти!..
— А ти гадав, що я дарма хліб царський їм? Ха-ха-ха! Так ми одразу розв’язуємо багато вузликів: Зоре-слава у мандри нескінченні, хай шукає живу воду… тобі — здоров’я і невмирущість, а мені…
— Ага, — похопився цар, — а тобі що? Ти ж задарма навіть не чхнеш…
— Правда твоя. Маю на оці сина свого, Мечика. Як ти осягнеш невмирущість, Мечик стане царевичем, йому й Миросі даси частку царства…
— За таку втіху половину землі віддам! — поплескав радника по плечу цар. — Веди мене до пастуха, маю його відпустити на волю. Хай потішиться на Купала, а завтра…
— А завтра хай вирушає по живу воду, хі-хі! — залився ядучим сміхом радник. — І не вертається до витицького царства, доки не матиме її…
ДАВНЯ КАЗКА
Дивоколо охопило юнака, пригорнуло до себе руками вітру, цілувало вустами срібнолицього місяця, вітало щедротою зоряного безміру, палахкотінням купальських вогнів. Воля! Воля! Дай вдихнути тебе, випити, мов келих запашного вина! Не покидай мене ніколи, ніколи!
Зореслав кинувся до торговища, там серед майдану гоготіло велетенське багаття, в його світлі витичці кружляли з товстопузої бочки меди, співали веселих пісень. Ремісники, вої, а то й прості гречкосії, обнявшись, виходили у коло і довбали землю бронзовими підковами, примовляючи до ладу:
Гей, вийду я з хати на волю.
Та посію просо на полі,
Ой дозріє просо буйненьке,
І буду я, ладо, багатенький!
Ой накуплю меду та пива
Усьому світові на диво
Гуляйте, каліки, гуляйте,
Мене добрим словом споминайте!
А лихая година настала.
Бо згоріло просо, пропало!
Я ж таки не буду ридати,
Бо є в мене жінка у хаті!
Я з поля додому вернуся,
Та любенько з нею обіймуся,
Ой буду я п’яний без пива
Та усьому світові на диво!
Гей, лиха година настала,
Бо утекла жінка, пропала!
Я ж таки не буду ридати,
Бо є в мене воля крилата!
Не згорить вона, не покине,
Гей, та моя воля орлина!
Гуляйте, каліки, гуляйте,
Мене добрим словом згадайте!
Хлопці побачили Зореслава, радісно загорлали, загоготіли, потягли до багаття; хтось зачерпнув здоровенним ковшем меду, підніс юнакові.
— Пий, лицарю, радій з нами!
— Не до того мені, люди! — одбивався юнак. — Чи бачили мого батька? Де він?
— Бачили! — гукали витичці. — Гомонів з нами, щоб визволити тебе з льоху. А ми йому й кажемо: згода! А чого ж! Ми добряче погуляємо — і до діла! Розженемо воїв Горевієвих та й випустимо хлопця. А ти — глянь! — вже й сам вискочив! Ха-ха! То нам і легше від того. Станемо всю ніченьку кружляти меди, аж до раночку! Пий, Зореславе, пий!
Юнак ледве вирвався з дружніх рук хлопців, побіг до кручі, де на високому вилобні Дивич-гори звсігди збиралися хлопці й дівчата, щоб славити Яр-Дива, Срібен-Дива, Зоре-Дива або Великого Купалу. І нині там палали вогні, метушилися в димному мареві постаті веселих людей, верещали захоплені діти, стрибаючи через багаття. Палаючі колеса, розкидаючи іскри, котилися з круч у долину, залишаючи в повітрі запах ялівцю. На цуті юнак стрівся з Зорулею, дівчина тягла обіруч двох воїв, а вони щось несусвітне лепетали. Уздрівши хлопця, страшенно здивувалися, витріщившись на нього, як собака на їжака.
— Гм! Ми гадаємо, що він у льосі, а він… ги! Ти й справді ведунського батька син…
— Втік, Зореславе? — схвилювалася Зоруля.
— Та ні! — з досадою відповів, юнак. — Випустив мене цар. Де Мирося? Де батько мій? Веди мене…
— А ми? — ображено гукали дружинники, плентаючись слідом за дівчиною. — Ти ж нам котка обіцяла, приспати нас…
— Відьма з Ведмежої Долини хай вам співає, — засміялася Зоруля.
Підхопила хвиля дівчат та парубків, закружляла в нестримному танці полум’яної стихії. Юнак перескочив понад одним багаттям, другим, третім, жарке нутро пломеню дихнуло в обличчя, збадьорило. Дівчина потягла його далі вузькою яругою, що вела вниз, до Словути. А вслід їм котилася прадавня мелодія купальської пісні:
Діва на Купала
Зіллячко копала,
Вночі чарувала,
Богам дарувала:
Одному — Дажбогу,
Перуну — другому,
Третьому — Стрибогу,
Четвертому — юнакові молодому!
Діва на Купала
Віночок сплітала,
На воду пускала,
Просила, благала —
В Словути святого,
У неба ясного,
В потоку дзвінкого
А в четвертого — у вітру весняного..
Ой несіть віночок
На чистий струмочок
Там, де хвиля миє
Крутий бережечок
Як він ждати буде
Хай не бачать люди
Хай вінка коханий
Повік-віки весняного не забуде!
Візьмемось за руки,
Подамось на луки,
На вогні святому
Спалимо розлуку!
Пісню заспіваймо,
Літо прославляймо,
У яснім коханні
Лиха-горенька не знаймо!..
Пісня віддалялася, затихала. Ріка дихала паркими туманами. Між стовбурами вікових дерев замиготіло полум’я, біля нього колихалися тіні. Назустріч метнулася тонка постать Миросі.
— Хто це?
— Бери свій скарб! — сміялася Зоруля, жартома штовхаючи Зореслава в спину.
Царівна кинулася юнакові на шию, обняла його, палко цілуючи у в очі. Потім відсторонилася, потягла до багаття. Підвівся Корінь, зворушено сказав:
— Слава Купалі, живий. Що ж сталося? Отямився Горевій? А ми вже метикували, як тебе витягти. Добре, що рук гидити не довелося. Дивися ж, синочку, тепер шануй волю. Дякуй Яр-Дивові, що перше сильце тріснуло. Наступне може бути з бронзи або заліза. Хто віда, чи вистачить сили розірвати його?
— Не відаю, батьку, чи вискочив я з сильця, — махнув рукою Зореслав. — Може, в гірше потрапив…
— Як то? — здивувався Корінь.
З-за багаття виступив Боян, в темних проваллях його невидющих очей тривожний запит. Полум’я скакало, тріскали жарини, над головами шумів стовічний дуб, а люди мовчали, здивовані несподіваним словом юнака.
— Що сталося, Зореславе? — зрештою запитав співець.
— Цар випустив мене. Сказав, що Мирося стане мені дружиною…
— О радість! — скрикнула щасливо Мирося. — Чому ж печаль?
— Зажди! Він сказав, що теє буде лиш тоді, коли я добуду для нього живу воду…
Старий Корінь розгублено глянув на Бояна, той задумливо покивав головою. Мирося торкнулася юнакового плеча.
— І ти… обіцяв йому?
— Я дав клятву.
— О дурний хлопче! — ляпнув себе по колінах Корінь. — Навіщо ж давати клятву, не відаючи, чого від тебе жадають?
— То не цар, — озвався Боян. — То Печерунова хитрість. Підступний змій… Що ж гадаєш діяти, юначе?
— Не знаю, — похнюпився Зореслав, ворушачи палицею багряні жарини. — То ж казка — жива вода? Де її знайти? А Горевій велів не вертатися до Витича доти, доки не матиму води!..
— Хай чекає! — безжурно скрикнула Мирося, пригортаючись до Зореслава. — Хай йому царство, скарби, земля. А ми з тобою, соколе, полинемо у вольні краї. Бояне! Ти обіцяв показати нам путь. Мине ніч, ми попливемо Словутою вниз. Вже є припаси, є човен…
— Миросю, я поклявся, — тихо озвався юнак.
— Та клятва добута хитрощами…
— Дівчино, не збивай мого сина, — похмуро заперечив Корінь. — Він не зламає слова, кому б не дав його. Ох Зореславе! Тут я не маю для тебе ради. Питай Бояна…
— Тихо, діти, — мовив співець, простягаючи руки до вогню. — Женіть геть журу-гризоту. Хто відає, де його заповітне? Все життя людини — дорога, яку треба пройти, чи вона тяжка, чи легка. На веселих дорогах, на широких шляхах не знайдеш ні правди, ні жар-птиці не спіймаєш. Печерун гадає, що жене Зореслава у безвість? Не йому про теє знати, діти мої. Доню, вспокійся, не тривожся, чує моє серце: і в огні не згорить твій суджений, і в воді не потоне, і не впаде від меча вражого! Слухай раду мою, Зореславе: дав слово — маєш його виконати!
— Але ж вода жива — то байка? — розгублено запитав юнак.
— Чув я від Тайно-Дива, старого ведуна в Чорних Горах, — суворо сказав Боян, — що є жива вода Мають її небесні діти Світовида, що з давніх-давен живуть на нашій землі…
— Хто ж вони? — розкрила Мирося вуста від подиву.
— Рід і Лада. Наші пращури Давно те діялося в незапам’яті. Жили Рід з Ладою та своєю родиною в зоряному дивоколі, широкому й вільному. Багато було там люду — лічити не перелічити І всього мали люди вдосталь на Землі Світовидовій: плодів дивовижних, оксамитів зоряних, палаців самоцвітних, кораблів летючих, що на них вони літали аж до вогнистих зірок…
— До зірок? — сплеснула долонями Зоруля. — Як же таке можна? Еж вони палючі, як жар!
— Все тим людям було під силу, — сказав Боян урочисто. — А в дивоколі їхньому не одне сонечко світило, а двоє: наш Яр-Див, котрому ми поклоняємося, і ще дивне світило — Білобог, котрого пращури величали Страхом…
— Таким страшним воно було? — зіщулилася Мирося.
— Де там! — осміхнувся Боян. — Страхом нарекли те світило тому, що було воно страх яке прегарне. Казали прадіди, що під тим сонцем люди жили багато віків не старіючи, зберігаючи силу й молодість. Проте й там знайшовся ворог, що посіяв у чистім краю отруйні зерна. І почалася війна кривава, згубна. Розпалося ясне зоряне царство на дрібні частки. І дотепер, буває, падають на землю шмаття того світу, а ми кажемо: падаюча зоря! І згасло від тої руїни чарівне світило Страх, потемніло. Білобог став Чорнобогом. Страх, котрий радував людей, став привидом, що ним лякають дітей…
— І всі небесні люди згинули? — зажурилася Мирося.
— Не всі. Тих, що лишилися живими, Рід і Лада посадили на великий летючий човен, і попливли вони зоряною рікою до нашої землі. І став той човен у дивоколі Місяцем, котрий пращури прозвали Срібен-Дивом. А з місячного дому спустилися Рід і Лада на гори високі, неприступні. Дика земля була, непривітна. Та не злякалися того пращури. Сказали дітям своїм: «Ідіть, діти, живіть на цій важкій землі, будуйте поселення, привчайте диких звірів до праці, населяйте дикі краї. І дружіть із земними племенами. Непривітна нова наша отчина, та колись ми повернемося у небо, як чистим вогнем спопелимо в серці своїм зернята забуття. Відтоді ми й запалюємо купальські вогні та стрибаємо понад ними. Ви гадаєте, що то просто так — веселощі? А направду — то ми готуємося стрибати понад прийдешнім вогнищем, яке має спопелити в серці людей зернята забуття. І тоді матимуть люди крилаті тіла і житимуть знову поміж зорями…»
Розсіялися діти Роду і Лади хто куди в новому світі. А опісля й забули, хто вони, звідки. Почалася знову ворожнеча. Багато племен, народів на землі, та всі вони — діти Роду і Лади. Ждуть прабатьки синів своїх, ждуть довго й терпляче. Живуть вони на горах високих, кришталевих. І мають Рід та Лада воду живу, що оживляє мертвих, дає невмирущість. Проте знаю я, що вода тая може дістатися лише великому лицареві, котрий не побоїться стрибнути понад заповітним багаттям. І ще є правічний заповіт: від того воя, який не злякається правічного вогню, піде славетний рід, що поведе дітей Роду й Лади у зоряний край…
— Славна казка, — зітхнув старий Корінь, і в його темних очах з’явилася зажура. — Якби ж теє сталося…
— Станеться, Кореню! — твердо мовив Боян. — Бо заповіли той дивоглядний шлях мудрі пращури. То ж і подумай, Зореславе, на яку таємничу стежку ступаєш. То велика хвилина для яровитського краю, діти. Не зганьбіте її. Нині ніч для пісень і кохання. Ідіть, поспішіте втішитися дарунками купальської ночі, сповніть серця казкою. А’ вдосвіта маю до тебе, Зореславе, важливу бесіду. Чекатиму тебе тут, на галявині…
СЛОВУТА
Словута несе Зореслава на своїх грудях униз, до моря, а в душі вогняними жаринами карбуються тихі слова Бояна, сказані на прощання, його батьківське напуття:
— Корінь — рідний вітець, та любов його сліпа. Мирося — твоє серце, та кохання її — незрима припона. При них не можна сказати тобі того, що маєш знати, юначе. Шлях твій до мети — не барвиста казка, яку так любо слухати на колінах матері чи батька або в затінку квітучих кущів. Йдеш ти, синку, в тяжку дорогу, і провідна зоря одна в тебе — твоє серце Ніхто не допоможе, не покаже, не підтримає, коли в душі твоїй згасне вогонь шукання. Проте вислухай на прощання пораду мою, а коли настане пора, згадай ці слова — в них прихована правда:
На розпутті вибирай шлях такий, звідки нема вороття.
За словом є думка, за думкою діло, за ділом є погляд очей, а в глибині очей — нерушимість мовчання.
Станеш над прірвою — пам’ятай: ти є те, чого не можна віддати!
А тепер пливи, синку. У вільній твердині, за порогами, тебе щиро зустрінуть. Ось візьми знак, бронзову ладунку, а в ній — срібна куля, образ Яр-Дива. Покажеш Ярогану — ведуну лицарському. Він вкаже шлях, може, нарадить супутників, бо ж самому в далекі землі не пройти. Пливи ночами, вдень спочивай. Словута донесе тебе до порогів, а там, понад берегом, до твердині. Хай Світовид береже тебе, синку. Чує душа моя: звідаєш горя немало, та й славу велику уздриш…
Тануть голоси. Тиша над світом. Нікого нема. Лише Зореслав на човнику і дивоколо блакитне вгорі.
Вдень юнак зупиняється десь у затишних затоках, витягає човник на берег у найгустіші лози, щоб вороже око не назирало, і лягає спати. Сон у нього легкий, полохливий, ніби в перепілки поміж стиглим житом. Сновидіння тривожними тінями обсідають свідомість і бентежать уяву. Інколи затріщать лози, кинеться зі сну хлопець, вхопившись за меча, а потім прислухається і заспокоюється: то десь у хащах нишпорить лисиця, полюючи за дикими качками.
Гасне довгий літній день. Повзуть сутінки. Знову човен на воді, прудка течія підхоплює хистку посудину, виносить на широке річище. Інколи помічає Зореслав у нічних сутінках постаті рибалок, невідомих людей, чує гомін, бачить тремтливі вогні. Старанно обходить, обминає хлопець зустрічних не тому, що страхається, а щоб зайвий раз не потрапити в несподівану пастку.
Безвітряні дні, зоряні ночі минають. Розпечене сонцем дивоколо гнівається, котить у високості грозові хмари. Запрягає Перун вогняних коней, скаче шаленим галопом понад світом, пускає сліпучі стріли у невидиму ціль, а луна від копит чаклунського коня котиться поміж захмарними горами у далечінь.
Великі краплі дощу дзвінко клюють плесо ріки. Юнак поспішає витягти човна на луг, перевернути його і заховатися під днищем. Вчасно! З неба рушиться стіна води. Словута пінисто надимає груди, все довкола пропадає в темно-сірій імлі, помережаній синіми блискавицями.
Гроза минає, несе тривожну вагітність далі й далі, над лісами, полями і степами, а Зореслав знову рушає в путь, п’ючи повними грудьми освіжене блискавицями повітря, настояне на квітах і травах словутинських лук.
Нижчали крутоярні гори. Щезали ліси. На березі частіше з’являлися валуни, кам’яні громаддя. Словута повужчав, помчав потужні води стрімкіше, шаленіше. Тривога закралася в юнакове серце: недалеко пороги, треба остерегтися…
Тепер він вже не пливе ночами, щоб не наскочити на підводний камінь. Встає на світанні, править човен попід берегами, насторожено вдивляючись у дикі кручі, порослі густотрав’ям. В палючому небі кружляють степові орли, інколи понад берегом пробігають табуни диких коней і оленів. І знову спокій, тривога і шаленість річкового плину.
В кінці липня надвечір два довгі дуби метнулися найвперейми Зореславові, на них видно було з десятеро людей, одягнутих у волохаті вовняні безрукавки, з луками в руках. Напасники люто репетували, погрожували, замикаючи юнака в кільце. Він став гребти до густих очеретів, пригинаючись до днища човника, щоб, бува, яка стріла не зачепила. Та лихо не забарилося! Зламалося весло, човник наскочив на камінь і перевернувся. Переслідувачі радісно загаласували. Зореслав, не вагаючись, пірнув у прохолодний плин, попід водою поплив до берега. Він робив це незгірше від риби. Виринувши між густим ситником, юнак обережно визирнув. Напасники крутилися біля каменя, де він перевернувся, витягали нужденні пожитки з води, про щось жваво гомоніли.
«Добре, що батьківський меч при мені, — подумав Зореслав, — буде чим оборонитися…»
Він побрів до берега, розгортаючи пружні стебла очерету. Ступав обережно, щоб не хлюпати. Вибравшись на сухе, причаївся між кам’яним громаддям. Скелі, нагріті сонцем за довгий день, дихали теплом. Зореслав роздягнувся, викрутив мокре шмаття, розвішав на камені. Над світом спадала ніч, запалювала барвисті зорі. Зореслав тремтів від прохолоди чи, може, від хвилювання, дивився у дивоколо, міркуючи над тим, куди йому далі йти. Він виплив на правобережжя, треба триматися Словути, вже десь неподалік має бути вільна твердиня. Аби лише побачити якогось лицаря, котрий вкаже шлях…
Ще два дні прокрадався юнак поміж бур’янами та чагарями до полудня. Нічого не їв, лише інколи пив воду річкову та смоктав солодкий корінь чар-зілля.
Шлях йому перепинила вузька глибока протока. На тім боці кучерявилися пишні верби, за ними чорно-зеленою стіною стояли стовічні дуби. Юнак, повагавшись, вирішив дістатися туди. Там, на острові, має бути багато пташиних гнізд, можна розшукати яйця, спіймати риби попід кущами — окунів, сомів, миньків, а то й ляща. Цього Зореслав навчений ще змалку.
Перепливши, хлопець обережно пройшов понад берегом піщаною косою, минув вербовий гай і зненацька сахнувся назад. Та було пізно! На нього налетів вершник, почулося іржання коня, в повітрі синьою блискавицею заіскрився меч. Юнак притулився спиною до дуба, оголив батьківську крицю, збираючись дорого віддати своє життя. Проте вершник не нападав, між чорними вусами заблищали зуби, він усміхнувся, а в ясно-карих очах промайнула цікавість.
— Хто будеш?
— Яровит, — гордо відповів Зореслав.
— Куди прямуєш?
— Шукаю вільну твердиню. Коли ти ворог — бий одразу. Бо живим не дамся.
— Славно, славно! — загукав вершник, ховаючи меча до піхов. — Дай руку, юначе, сідай позад мене на коня. Доля привела тебе туди, куди ти прагнув. Я чатовий вільної твердині. Завтра мій чура поведе тебе до старших. Та не бійся, сховай меча. Тут тобі ніхто не заподіє зла…
ВІЛЬНА ТВЕРДИНЯ
Віковий ліс, непролазні хащі на островах, помережаних словутинськими протоками. Хто не відає потаємних стежок, той не знайде шляху до лицарської твердині. Скелястий вигорбень оточено подвійним валом: один з каменю, другий — з товстелезних дубових паль. А далі — майдан, і довкола нього просторі затишні землянки. Посередині майдану височить високий бовван Яр-Дива: такого ще не видів Зореслав у яровитському краю. Має він два чоловічих лиця, два жіночих, а над головою — золота куля Дажбога-сонця. Трохи нижче — люди, взявшись за руки, завмерли в танці, а ще нижче — коні, корови, леви, олені, летючі птахи, а вже зовсім біля підніжжя — змії, риби й черепахи. І все те опирається на потужне коріння дерева, обвитого пишним листям. Гарно, дуже гарно вирізьблено постать Яр-Дива — Світовида, але не відає Зореслав, що означають такі втаємничені образи.
Юнака привели до землянки, там він дві доби спочивав, прокидаючись, млів од нетерплячки, коли ж настане зустріч з Яроганом — ведуном лицарським. Вдень його запрошували до спільного обіду: на столах під крислатими вербами парували шматки вареної та печеної риби, духовито пахтіли житні коржі, бурштиново іскрився мед в щільниках. Лицарі мовчки їли, доброзичливо поглядаючи на юнака, проте не розпитували нічого. Мовчки розходилися, кожен в своїй справі. Вдень майдан завмирав. Десь над берегами чувся гомін, іржання коней, долинали веселі перестуки молотів з кузні, над чагарями де-не-де курилися дими.
Надвечір третього дня юнака покликали до Ярогана. Ведун мешкав у землянці над потоком, біля входу до житла лежав здоровенний білий пес. Він ліниво розплющив очі, глипнув на Зореслава байдужим поглядом і знову задрімав. Провожаті одійшли, вказавши йому на двері. Хлопець несміливо відчинив їх.
У кам’яній грубці танцювало полум’я, освітлювало постать сивоусого діда, вбраного у білу лляну сорочку, що сягала нижче колін. Він тримав у руках жовті шкіряні сувої, повагом розгортаючи їх, розглядав мереживо чорних і червоних знаків. Уздрівши Зореслава, дід ласкаво всміхнувся, кивнув на обрубок верби, сів до вогню.
— Сідай, синку. Яроган слухає тебе.
Юнак, хвилюючись, добув з-за пазухи ладунку Боянову, подав її ведунові. Той відкрив, глянув на срібну кулю, поцілував священний знак. Вернув ладунку Зореславові.
— Сховай, синку. То знак від мого побратима Бояна. Твоє слово — його воля. Така умова між нами. Вірю старому Боянові, він не пошле до вільної твердині людину без важливої потреби…
Юнак розповів ведунові все, що сталося в рідному Витичі. Яроган слухав мовчки, задумливо дивлячись на танець вогняних язиків, крутив довжелезного вуса, а в його прозорих очах пливли тіні, й важко було збагнути — схвалює він мандри юнака чи осуджує.
Якусь хвилю тривала тиша, коли Зореслав скінчив свою оповідь, а потім Яроган, тяжко зітхнувши, мовив:
— Непростий вузол зав’язала доля, синку. Він не лише твій, багато людських доль зійшлося до твоєї стежини. Допоможу тобі на першій порі, а там покладайся на зірку провідну. Матимеш двох друзів-юнаків. Познайомлю тебе з ними взавтра, бо одному не здолати такого шляху. А тепер заспокойся. Хай не бентежиться серце твоє. Бачу, тремтиш від напруги. То перше, чого слід спекатися: де б ти не був, пам’ятай, що стоїш на своєму місці. Ти господар тієї висоти, яку здолав своїми крильми. То — запорука волі, яку стверджує наша твердиня. А тепер питай. Бачу, цікавить тебе багато, а наші лицарі мовчазні…
— Правду мовиш, батьку, — палко сказав Зореслав. — Подив і зачарованість маю в душі. Звідки в цих пущах вільна твердиня? Хто поклав їй основу? Довкола неситі царства й королівства, смерди й раби, а тут — вольні вої, котрі не піддаються нікому…
— Оповім казку тобі, Зореславе. Давно це було, у славному східному царстві. Жив у бідній родині юнак, виростав у злиднях та біді, бачив тяжку працю батьків, щоденну покору, терпіння, а за все те — зверхність і кпини володарів. І не стерпів тієї наруги юнак, зібрав людей на майдані, почав промовляти:
— Люди! Вся сила — у вас, все багатство — від вас, у вас — пісні й мудрість; чому ж схиляєтеся ви перед велінням володарів? Чому животієте в муках і нестатках, несучи на спині власних ворогів?
Вислухавши юнака, злякано розбіглися люди по своїх притулках. А знайшлися такі, котрі розповіли про все цареві. І схопили сміливця, кинули до темниці. Втік юнак з неволі, зібрав гарних хлопців, почав грабувати володарів, роздавати скарби біднякам. Дякували раби своєму захисникові, проте душі їхні залишалися у рабстві, і ще темніший страх оповивав серця, бо слуги царські шаленіли по селищах та городищах, помщаючись за поразки в бою з вільними бунтарями.
Минали літа. Один за одним гинули повстанці. Знову лишився сміливець самотнім, так і не розірвавши кільце рабства. І відчув він, як тяжко те здійснити, бо приреченість і покора пустили глибоке коріння в душі людей.
Пішов бунтар у гори, запалив вогнище на високій скелі, сів біля нього на камені. І сказав сам собі: «Я вільний. Не рушу з місця доти, доки не прийдуть до мене чисті серця, які прагнуть волі.»
Промайнуло багато років. Мандрував тими горами ще один шукач правди. Побачив легіня біля вогню, все збагнув. Присунув камінь до багаття, сів і собі, простягнувши руки до пломеню. Довго горіло незгасне вогнище, доки зібралося до нього семеро лицарів волі. А відтоді вирішили вони йти у світи, щоб нести людям казку про грядущу волю. Так і зробили: де проходили вони, там діти чули казки про героїв, де з’являлися коні вільних лицарів, там спалахувало повстання супроти сваволі…
— А де ж вони тепер? — зворушено запитав Зореслав.
— Між людьми, — тихо відповів ведун. — Незримо йдуть по світу, лише немовлята й вагітні жінки інколи бачать їх та їхніх чарівних коней. Словутинська вільна твердиня — то луна їхньої ходи. Прадавній заповіт залишено нам: колись лицарі волі всю землю виведуть з рабства…
— А коли теє буде?
— Навіщо питати — коли? Вважай, що ти в путі до того чарівного дня. Чи збагнув, юначе?
— Важко мені охопити все одразу. Гарно й страшно. Проте легко в грудях, як після грози…
— Допоможу. В тому шляху, куди ступаєш, треба мати не лише мужність, а й мудрість, знання. Твої товариші знають грецьке наріччя, персійське, переймеш те знання від них. А ще навчу я вас наріччя індійського, воно вельми важливе буде. Глянь на ці сувої — тут знаки мови…
— І їх можна збагнути? — здивувався хлопець.
— Так. Тут записано шлях до індійських країв, їхні слова і багато чого іншого. Дам тобі, синку, меча вогняного, бо крицевий не завжди допоможе. Хай же Яр-Див — наш покровитель — чатує над твоєю стежиною…
— Ти благословив мене великим ім’ям, батьку. Скажи ж мені, що означають дивні малюнки на його боввані?
— Ага, — схвально озвався ведун, — ти запримітив ті знаки? То добре, чіпке око маєш. Слухай же, що промовляє до нашого серця те мудре твориво. Вгорі — золота куля: то Світовид, Яр-Див, сонячне світило, що дає нам силу, життя й розум. А під ним чотири лики людські — два жіночі, два чоловічі. То ми, люди, минулі й грядущі, від початку й до кінця земного роду. А ще чотириликість означає, що охоплює людська думка й серце чотири сторони світу, володіє чотирма потугами сил: вогнем, землею, водою і повітрям. Ще нижче ти бачив коней, корів та розмаїту твар, що вільно живе у лісах, степах, у водах і болотах. А все те має початок від дерев і трав, бо й тварі і люди живляться зеленню, а бере вона соки від Землі-Матері, а огонь — від Вітця, Яр-Дива. Так все, синку, замкнено у спільне коло і ніхто не сміє порушити його віковічну ходу. Лише праведні герої, що живуть задля волі і інших людей, покидають земне коло, щоб повернутися до інших світів у дивоколі, де колись жили наші пращури Рід і Лада.
Пам’ятай же, Зореславе, мудрі знаки. Не поруш того заповіту єдності. Не вбий задарма жодної істоти, не зрубай без потреби жодного дерева. Бо вчинивши інакше, ти гидиш і замулюєш те джерело, що напоїло тебе водами життя…
ДРУЗІ
Вони прийшли другого дня, коли сонце вставало над верхів’ям лісу, кидаючи багрянисті полиски на словутинський плин. Яроган покликав юнака з землянки, підвів до двох хлопців.
— Ось Вітрограй і Дуб — молоді лицарі. А оце — Зореслав, наш новий побратим. Відкрийте душі одне одному…
Хлопці гостро зиркнули на пришельця, оглянули його з голови до ніг, ніби полоснули по душі мечами. Невловиму мить оцінювали. А потім по-дитячому засміялися. До вподоби припала їм врода юнака, ясно-сумовиті очі, високе відкрите чоло.
— Приймаємо тебе до серця, — сказав Вітрограй.
— Приймаю, — підхопив Дуб. — А ти?
Він теж трохи помовчав, бо так споконвіку годилося: не поспішати з виявом сердечності. Дивився в очі нових друзів, туди, де таїлась, як казав сліпий Боян, нерушимість мовчання. Що ж побачив там Зореслав?
Вітрограй — як вогонь. Жилавий, рухливий, чорноокий. Здається, що на ньому шкіра горить, що йому несила встояти на місці, як необ’їждженому коню. А в глибині зіниць — щось таємне й тривожне, чому нема назви.
Дуб — кремезний, невисокий. Очі холоднуваті, як зимове небо, на поголеній голові гадюкою в’ється лицарська чуприна — ознака вільних воїв. Насуплені брови у Дуба, та бачить Зореслав у серці нового побратима незламну вірність і мужність.
— Вручаю вам життя своє й долю, — просто озвався яровит. — Навіки.
— Славно, славно, — зрадів ведун. — Погомоніть же, а я запалю для вас побратимське багаття та покличу лицарів до священного кола…
Минуло небагато часу, і на березі спалахнуло вогняне коло, сухе віття горіло весело й дружно. У поважнім мовчанні багаття оточило дванадцятеро старших лицарів, оружних, з малиновими оксамитними накидками поверх кунтушів.
Ведун дав хлопцям знак наблизитися, звелів переступити багаття і стати в палаючому колі, взявшись за руки. Голос Ярогана звучав глухо — то згасав, то громово вкочувався до свідомості. Пекло щоки, оголені руки, проте хлопці терпіли, слухаючи урочисті слова посвяти:
— Віднині ви нероздільні, сини волі. Кровна сім’я розпадається, кровні брати навіть стають до герцю один супроти одного, а вогняні побратими віддають свою душу й життя за братів. Де б не були ви — на дні моря чи в небі, під землею чи в пустелі, — знайте: вас нерушимо береже вогняне побратимство. Чуєш, Зореславе?
— Чую!
— Чуєш, Дубе?
— Чую!
— Чуєш, Вітрограю?
— Чую!
— Добре, діти! Віднині ваш отець — вогонь. Знаю, зради не приймете в душу свою, бо там, де вогонь, є лише вірність і воля.
Старші лицарі схвально підняли над багаттям двосічні мечі, благословляючи юних побратимів на важку, таємничу путь…
МАНДРИ
Кмітливим учнем був яровит. Кілька місяців промайнуло, а він уже розумів чужинецькі мови, багато що знав про далекі краї, інші народи й племена. Довгими зимовими днями, коли хурделиця гуляла над крижаними грудьми Словути, одягаючи в пишні шати ліси довкола вільної твердині, Зореслав сидів біля вогнища у землянці ведуна, жадібно переймав від побратимів їхнє уміння читати знаки письма, а також викладати на сувоях тонкої шкіри свої мислі. А вечорами хлопці слухали мудрі слова Ярогана про минуле й прийдешнє людей, про походи праслов’янських пращурів у далеку Індію, де вони заснували преславне царство, про легендарних людей зоряних країв, що, буває, літають понад землею на вогняних зміях, запряжених у дивоглядну сяючу колісницю.
— Раз на сто літ, — оповідав Яроган Зореславу, — диви-ведуни з Чорних Гір посилають вільних воїв до священних вершин, щоб зустрітися з Родом і Ладою та їхніми чурами. Якби ти, синку, потрапив до такого посольства, все було б простіше. А нині тебе поведе власне серце, а поміч матимеш лише від побратимів своїх. Проте пам’ятай: сила рідної землі з тобою, і дасть тобі снагу спрага людей за небувалим. Не забувай цього, Зореславе. Лише той розшукає казку, хто в найтяжчу пору не втратить віри у неймовірне…
Навесні, коли скресла крига на Словуті, лаштували вільні вої торгові човни до Візантії. Смолили днища, лагодили широкі полотняні вітрила, готували припаси.
В травневі тривожні дні, як з далекого півдня поверталися додому лелеки й журавлі, побратими рушили в мандри. Яроган благословив юнаків, і довго ще видно було з човнів його високу постать у білій сорочці.
Все було новим, незвичним для хлопців: і неозорий простір неспокійного моря, і візантійські триреми під велетенськими вітрилами, і гомінливі базарища на майданах чужинецьких городищ.
Царгород заворожив юнаків розмаїттям храмів, будівель, людей. Проте минуло кілька днів, і Зореславові стало тужливо й сумно. Юрби здавалися шумовинням на хвилі, громаддя храмів та жител пригнічували, втомлювали. Згадувалися затишні яровитські гаї, прості, вкриті очеретом хати й землянки, заквітчані весняними вінками дівчата, що співали над берегами широкого Словути. І сльози наверталися на очі, серце рвалося з грудей, прагнуло туди, де воно мало найтихіше, найчарівніше щастя…
Старші лицарі, залагодивши справи, переправили хлопців на той бік Босфору, до Азії. Там їх прилучили до каравану, що прямував прадавніми торговельними шляхами до славетної Басри. Звідти побратими мали намір морськими шляхами дістатися таємничої Індії.
Попрощалися лицарі з юнаками. Караван рушив в путь.
Гори, пустелі.
Холодні ночі, спекотні дні.
Незвично було слов’янам, дивно. Та вони звикли до всього. До мовчазних персів, які протягом дня не промовляли жодного слова, до смішних, лагідних верблюдів, до протяжних тужливих пісень погоничів.
Вже за три дні переходу до Басри на караван налетіла зграя пустельних грабіжників. Жалібно закричали погоничі, злякані верблюди металися по табору, толочачи шатра. Перси люто билися з напасниками, відстоюючи свої скарби, але сили були нерівні.
Побратими скочили на своїх коней, оголили мечі. Билися завзято, неприступно. Навалили довкола з десяток грабіжників. Дуб, виблискуючи ошалілими очима, кричав:
— Втікайте, браття! Я їх затримаю!
— Кинути тебе самого? — хрипів від напруги Зореслав, здиблюючи бойового коня. — Нізащо!
— Тоді всім… кінець! — відчайдушно гукав Дуб. — Ви удвох дістанетеся гір. Втікайте!
— Вогонь не дає втікати! — сміявся Вітрограй, завзято відбиваючись від ворогів. — Гинути — то всім!
Грабіжники щось шалено кричали, пробували накинути на оскаженілих слов’ян аркани, проте все було марно. Тоді вожак розбійників вирішив позбавити хлопців коней, щоб покінчити герць. Засвистіли стріли, жалібно заіржали коні, впавши на гарячий пісок, скинули вершників.
Вороги купою навалилися на лицарів, зв’язали. Прилучивши до інших полонених, повели невідомо куди, залишивши трупи своїх поплічників та персів поміж барханами на з’їжу пустельним стервоїдам.
Ночували полонені в якомусь напівзруйнованому караван-сараї. їх добре годували, веліли перевдягнутися, вмитися. Хлопці дивувалися: що б то могло значити?
— Продадуть, — похмуро кинув полонений перс.
— Де? — поцікавився Зореслав.
— В Басрі. Або в Багдаді.
— Тоді ми скажемо, що нас полонили, — зрадів яровит. — Що на торговий караван напали…
— Смішний ти, хлопче, — похитав головою перс. — Розбійників давно нема. Ми в руках порядних перекупників, поважаних людей. Кому ж ти скажеш слово правди? Султанові? Але ж султанові та його візирам теж потрібні раби. Марна справа, сподівайтеся лише на власну долю та на щасливий випадок. Ви молоді, сильні, можете потрапити в добрі руки. Моліться богам, чужинці, або святому вогню чи сонцю… може, вони зглянуться над вами…
СУЛТАНОВА ДОНЬКА
Минуло два дні. Побратими стояли на базарному майдані у Басрі серед юрмища рабів. Довкола клекотіло торговище, кричали люди, снували волоцюги й злодії, іржали коні. Продавав слов’ян горбатий перекупник з малесеньким, мов печене яблуко, личком, на якому злісно поблискувало двоє булькатих очей. Проте з полоненими горбун був лагідний, одягнув їх у нові смугасті халати, звелів умитися й розчесатися. Юнаки стояли у товпищі бронзових, чорних і жовтих людей, тужливо дивлячись довкола, привертаючи увагу покупців білою шкірою, русявим волоссям та гордовитою поставою.
До них підходили, мацали м’язи, намагалися поглянути на зуби. Побратими одверталися, тамуючи ненависть і безсилий гнів. Перекупник, певно, правив за слов’ян непомірну ціну, бо покупці скрушно похитували головами, цмакали і з жалем йшли геть.
Сонце підіймалося вище, над базаром стояв стовп куряви, почало припікати, Хлопці знемагали від спекоти, обливалися потом. Та ось майданом прокотилися тривожні крики, потім зацокотіли копита коней, сотні дрібних торговців та злодіїв кинулися врозтіч: до торговища наближалася пишна процесія, шестеро чорних рабів несли на довгих тичках блакитне шовкове шатро, їх оточував ланцюжок вершників. Горбун щось перелякано гукнув побратимам, впав на коліна, запопадливо кланяючись. Хлопці зацікавлено дивилися на химерне видовище.
— Падайте ниць! — крикнув горбун. — Наближається султанова донька, хай пошле їй небо сто тисяч літ життя!
— Нам байдуже, хто вона, — буркнув Зореслав. — Ми не звикли схилятися навіть перед ясним Яр-Дивом!
— Гарно відповів, — скупо відгукнувся Дуб.
Процесія зупинилася навпроти слов’ян. З-за серпанку виглянуло смагляве личко, майнули чорні очі, одразу заховалися. Почувся дзвінкий голос, а затим один із вершників дав знак горбунові, щось запитав. Той, догідливо кланяючись, принижено відповідав. Вершник, зневажливо посміхнувся, гидливо кинув на землю шкіряний гаман. Задзвеніло золото, перекупник впав ниць, схопивши здобич, а побратимам звеліли рушати слідом за вершниками.
Їх провели вузенькими вуличками Басри до високої зубчастої стіни. Звідси видно було широке плесо затоки, вітрила кораблів, небокрай з білими кучерявими хмарами. Біля важких воріт стояла численна варта, на стінах теж ходили чатові, перегукувалися. Полонених ввели на подвір’я, шовкове шатро понесли далі, а слов’яни залишилися у буйному квітучому саду. Підійшли чорношкірі раби, зняли ланцюги з ніг, дружньо поплескали по спинах. Наказали чекати.
Побратими оглядалися, дивувалися чарівним будовам, що височіли над стіною небачених дерев, прозорому водограю, який пирскав прохолодним джерельцем із пащі мармурового гривастого звіра.
— Диво дивне, — прошепотів Вітрограй. — Ми без ланцюгів, у якомусь казковому саду. Є надія, браття! Не горюйте. Звідси можна накивати п’ятами…
— Цить, — остеріг його Дуб. — Почують — тоді дідька лисого втечеш. Бачив, скільки чатових довкола?
До побратимів наблизився товстенький добродушний чоловічок у білій чалмі з довгим гострим верхом, писклявим голосом сказав по-грецькому:
— Радійте, раби. Маєте щасливу долю. Це — сад султанської доньки Зульфіри, вона вибрала всіх трьох для догляду за її улюбленими деревами й квітами. Я покажу вам притулок, де маєте їсти й спати. Ходіть за мною…
— Одне скажу вам, — тихенько мовив Зорєслав, простуючи за чоловічком поміж кам’яними рівчаками, по яких струменіла прозора вода, — треба терпіти й дивитися, запам’ятовувати й готуватися. Жодного зайвого кроку, браття…
Покотилися дні. Праця в саду була легка, приємна — розпушувати землю, обкопувати дерева, поливати, доглядати за кущами розмаїтих троянд. Хлопці навіть дивувалися, чому для такої справи обрано саме їх, сильних воїв?
Вечорами яровити сідали довкола водограю на мармурових плитах і співали тужливих слов’янських пісень. До них збиралися чорношкірі раби, сумно слухали чужі мелодії.
Якось Зореслав відзначив, що не лише раби слухали той спів, вдалині поміж деревами видно було зграйку дівчат у довгих сукнях з покритими серпанком лицями.
— Зульфіра, Зульфіра, — шепотіли з острахом раби, одвертаючись.
Хлопці дивувалися: чим так зацікавилася султанова донька, що навіть слухає пісні полонених?
Минуло два тижні. Побратими вирішили втікати. Дуб назирив місце, де можна було копати підземний хід: від густих кущів троянд — до кручі за стіною, що виходила до затоки.
Копали вночі, по черзі. Один спав, а двоє працювало. Землю розсипали поміж деревами, а частину кидали в потічок, і вода несла її за межі саду.
За три тижні нору викопали під стіну. Роботи лишилося небагато днів на три. Хлопці приготували чисте вбрання, ножі, трохи харчу. Та в передостанню ніч їх вислідили.
Чорношкірі вої з смолоскипами оточили слов’ян, в груди їм націлювали списи та шаблі, хтось ударив Зореслава бойовою палицею, чулися погрозливі вигуки. А потім — владний голос:
— Дорогу!
Вражені побратими узріли прегарну дівчину: вона відкинула серпанок і свердлила чорними очима Зоре-слава. Хлопці мовчали, зацьковано оглядаючись довкола. Тепер їм не вибратися з неволі, всі шляхи до втечі одрізано! Лишалося одне — в темницю, в кайдани і сморід.
— Ви хотіли втекти, чужинці? — дзвінко запитала Зульфіра.
— Так, володарко, — сміливо глянув Зореслав у її прекрасне обличчя. — Хіба не є то останнє право раба?
— Дивні люди, — вела далі султанова донька, — чому втікали ви з цього чарівного саду? За ним — товпища моїх підлеглих, вони вільні, та що мають, окрім злиднів і вічного прагнення здобути притулок і їжу? Багато з них мріють потрапити сюди…
— Є домашні звірі, — відповів Зореслав, — а є звірі дикі. Одним добре у неволі, а іншим неволя — смерть. Ми — вільні птахи, прекрасна володарко. Життя нам — лише у небі…
— Чи знаєте ви, — гостро мовила Зульфіра, — що за втечу з мого саду позбавляють життя?
— Нам відомо про це, — схилив голову яровит.
— І все-таки йшли на смерть. В ім’я чого?
— Велика доля веде нас, — палко мовив Зореслав, з довірою глянувши дівчині в очі. — Що нам смерть, коли там, далеко від твого чарівного саду, ждуть нас рідні люди? Без них ми лише тіні, бо життя без любові — мара…
— Життя без любові — мара, — прошепотіла Зульфіра, і на її личку промайнула хмарка смутку. — Як страшно ти сказав, чужинцю! Ти вразив мене в серце. Я не відаю любові, не знаю, що вона дає. Я слухала ваші пісні, вони тривожили моє серце не розумію чому.
— Ти прегарна, володарко, — щиро мовив яровит, — і можеш дати щастя найкращому лицареві. Вір мені. Але серце моє не вмістить іншої, крім тієї, яка стрибнула зі мною над священним вогнем…
— Розкажи мені про себе, юначе, — попросила Зульфіра, — розкажи все…
Чорношкірі вої, котрі тільки що готові були розтерзати на шматки втікачів, з подивом дивилися, як могутня володарка слухає схвильовану мову білошкірого чужинця. Очі її то спалахували вогнями захоплення, то туманилися смутком, то мерехтіли тривогою. І такою щирою, ніжною й довірливою здавалася вона побратимам, що вони забували іноді, де опинилися і в якому стані.
На темно-синьому дивоколі вже блідли зірки, коли яровит скінчив свою розповідь. Зульфіра рвучко підвелася з мармурового сидіння, рішуче махнула рукою воякам:
— Йдіть геть!
— Але ж, повелителько… — з острахом сказав наглядач, — вони втікачі й повинні…
— Я звільняю їх, — владно сказала султанова дочка. — Випиши їм фірман, дай золота. Віднині вони не раби, а мандрівні лицарі.
— Твоя воля — закон, — кланяючись, пробурмотів наглядач, заздрісно поглядаючи на вражених слов’ян.
Хлопці не вірили тому, що сталося, дивлячись, як відступають від них вартові і щезають між деревами саду. Дівчина м’яко всміхнулася, торкнувшись ніжними пальцями Зореславового плеча.
— Ти розбудив мене, ясноокий чужинцю! Я дуже довго спала. Лети! Мої слуги допоможуть вам сісти на корабель, що пливе до Індії. Зустрінеш свою любов — згадай мене.
ВОДОКРУТ
Перський торговий корабель щасливо доправив побратимів до Індії. Без особливих пригод дісталися вони Лахора, де на окраїні міста знайшли умовлений притулок. Там їх зустрів літній чоловік в жовтогарячому плащі, поголений. Оглянувши прибулих пронизливими чорними очима, він гарною грецькою мовою привітав їх, запросив відпочити. Шанобливо взяв у долоню знак, який словутинський ведун з вільної твердині поклав у Зореславову ладунку: то був срібний бовван Світовида — Яр-Дива малесенька подоба того кумира, що стояв на майдані Хортиці. Яровит віддав також господареві сувій тонкої шкіри, зашитий у ногавицю. Там було послання від Ярогана. Прочитавши знаки, індус пильно глянув на побратимів, схвально кивнув, але більше не промовив і слова. Одвів їх до невеликої затишної кімнати, а сам зник.
Хлопці одсипалися після важкої путі, навіть їсти не хотілося. На світанку за ними прийшли. За ворітьми, біля кам’яної стіни, били копитами землю осідлані коні. Окрім господаря, слов’ян вітав ще низенький хлопчина з вузькими очицями, вбраний у білу сорочину й такі ж штанці. Зореслав хотів щось запитати, та господар притулив пальця до вуст, дав знак сідати на коней.
Їхали довго, цілий день. Спочивали й годували коней в скелястій ущелині біля вогню. Поруч гримотів у долині прозоро-зелений потік, у густих заростях пронизливо верещали сміховинні створіння — мавпи, яких побратими бачили вперше в житті.
— Наче людина, — дивувався Дуб, дивлячись, як тварини вихоплюють одна в одної з рук плоди. — Тільки що з хвостом…
— Розкажемо вдома — не повірять! — заливався сміхом Вітрограй.
Ще дві доби мандрували побратими вслід за мовчазним провідником. Гори повищали, піднялися у дивоколі величною вартою, заіскрилися крижані шапки на верхів’ях. Коням вже важко було йти вузькими стежинами над глибокими прірвами, інколи доводилося спішуватись і обережно пробиратися крутизною, ведучи тварин за вуздечку. Нарешті під вечір вони дісталися високого плаю, там побачили хатину із смолистих хвойних дерев, покриту тесом. Назустріч їм вийшов високий дід з палицею в руці, допоміг розсідлати коней, мовчки повів до житла. На цупкій циновці старий посадовив гостей, запропонував молоко й дикий мед, а опісля звелів спати.
На світанку юного провідника вже не було, а з ним щезли й коні. Дід знаками показав, що далі треба йти пішки…
Скелі громадилися до неба, нависали над головами, загрожували розчавити необережного. Провідник пробирався поміж кам’яними велетами легко й упевнено, не оглядаючись, а побратими не могли позбутися тривоги, хоч на душі було урочисто й святково.
Дихати стало важче. Всюди розчахувалися грізними пащами безодні, десь внизу клекотіли, бурунилися потоки, але так глибоко, що до стежини навіть не долинало шуму.
Тиша, барвисті скелі і небо.
Інколи Зореславові здавалося, що все це сниться. Йдуть вони понад крутизною, прямують у таємничу далечінь, прагнуть сягнути чогось жаданого… і не можуть прокинутися.
Спадали сутінки. Провідник запалив смолоскип, вів побратимів сторожко, обережно. Багряне коло вогню вихоплювало з мороку невеликий шмат стежини, а з боків тремтіла, дихала невідомістю й неспокоєм зловісна імла.
Лягли спочивати опівночі. Вдосвіта встали, знову йшли цілий день, спочивши лише раз, щоб зварити затірки з ячної муки.
Минув тиждень. За той час мандрівники не зустріли жодної людини. Лише інколи на скелях можна було уздріти полохливих кіз та круторогих баранів.
Нарешті провідник вивів слов’ян до берега вузької повноводої річки. Між чорно-багряними скелями пінився водокрут, а далі, подолавши перепону гострозубих порогів, стрибав у моторошну прірву, що дихала вологістю зеленавих туманів.
Провідник зупинився на маленькому виступі під віттям високого, буйного деодара — блакитного гірського кедра. Запалив багаття, дав знак побратимам сісти довкола. Порушивши довгу мовчанку, сказав:
— Залишаю вас, шукачі. Ждіть судженого. Далі хай вас веде карма і воля зоряних синів…
Він повернувся, щоб іти. Зореслав зупинив його запитанням:
— Кого нам чекати, друже?
Дід кивнув у бік річки, нічого не сказавши.
— Що таке карма? — перепитав яровит.
— Те, що ви заслужили власним подвигом і серцем, — сказав провідник, дружньо глянувши на побратимів. — Те, що обійти марно. Ваша доля…
Він вже не оглядався і зник так хутко, ніби його й не було. Хлопці переглянулися занепокоєно, ніхто не хотів порушувати мовчання: надто величні гори чатували довкола їх, надто урочисто співала віковічну пісню річка.
Зненацька до їхнього слуху долинули звуки падаючого каміння. Хтось спускався згори понад берегом. Хлопці насторожилися. Кущі гірської шипшини розступилися, і мандрівники побачили високу постать людини у жовтогарячій одежині, в конічній шапці такого ж кольору. Обличчя невідомого світилося усміхом, темні очі дивилися з-під густих брів спокійно, дружелюбно. Він приклав долоні до грудей, мовчки сів до вогню, простягнувши руки до пломеню. Дивився в танцююче багаття зосереджено, мовби робив важливу невідкладну справу. Нарешті тихо запитав:
— Хто ви?
— Люди з далекого краю, де заходить сонце, — відповів Зореслав, намагаючись правильно висловити свою думку чужою мовою. — Ми багато мандрували в чужих краях, доки прийшли сюди, до найвищих гір. Ми були в рабстві, та доля визволила нас. Ми — шукачі…
— Чого прагнете? — не міняючи пози, запитав невідомий.
— Живої води. її маємо знайти у Роду і Лади, наших зоряних пращурів. Так нам заповідано мудрими людьми нашого краю.
Чоловік ворухнувся, його очі блиснули, мов жарини. І згасли.
— Йдіть за мною, — рішуче сказав він, встаючи з каменю.
Побратими попрямували за новим провідником, вони вже звикли до мовчазного послуху. Стежина звивалася по такій крутизні, що дух спирало. Річка щезла десь ліворуч, довкола сіріли голі скелі. Поміж ущелинами з’явилося похмуре городище, оточене високою стіною. Довкола нього струмував глибокий потік, до вузької брами вела вимощена чорними плитами дорога, а далі — міст на товстелезних ланцюгах.
— Ти підеш зі мною, — рівним голосом сказав провідник, зиркнувши на Зореслава. — Супутники твої хай зачекають тут.
Дуб хотів заперечити, та Зореслав глянув на нього осудливо, і побратим промовчав. Разом з Вітрограєм сіли вони над потоком, а провідник із яровитом пройшли по мосту до брами, що безшумно відчинилася. Довкола не було й душі: ні сторожі, ні тих, хто міг би відчинити.
Вузькими сходами провідник вів юнака у підземелля. Де-не-де в нішах сяяло примарне світло, ніби жар у ковальському горні. Чим нижче вони спускалися під землю, тим тривожніше ставало на душі у Зореслава. Нарешті вони ввійшли до великої зали, де височів бовван якоїсь богині. На шиї у неї біліло намисто з людських черепів, в одній руці вона тримала людину, в другій — кривавий ніж, яким збиралася відрізати голову приреченого. Богиня танцювала, стоячи однією ногою на грудях дужого юнака, його повіки були склеплені, ніби в глибокому сні. Зореслав так захопився вражаючою постаттю, що зупинився. Провідник зупинився теж, скупо промовив:
— Калі.
— Хто така? — запитав юнак.
— Найвища мати.
— Чому страшна? Навіщо черепи?
— Так її бачать люди, доки сплять, як отой бог, що на ньому вона танцює. Він спить і бачить сни, ніби мати Калі пожирає живі істоти. На перший погляд, це нібито й так: людина народжується, щоб умерти, — ось що таке намисто, надіте на шию богині…
— А насправді? — тривожно запитав Зореслав.
— Треба прокинутися…
— І що буде?
Незнайомець помовчав, лише гостро глянув на юнака. Зореслав зітхнув, похитав головою.
— У нас теж є Велика Матір. Ми її називаємо Жива, бо вона дає життя. У неї прегарне дівоче обличчя, добрі руки, квіти й колосся пашниці в долонях. Наша Жива каже, що смерті нема, що смерть є лише для того, хто її боїться…
— І ти віриш в ту казку?
— Мене так навчили.
— Чому ж прагнеш живої води? — посміхнувся провідник, і між бровами у нього залягла глибока зморшка.
— То не моє бажання, — відповів яровит.
Зненацька погасло світло. Юнака огорнула кромішня пітьма. Жодного звуку. Глуха всеохопна тиша.
Страх народився у серці, торкнувся тями: що це діється, куди він потрапив? Яровит ступив крок уперед, простягнув руку туди, де щойно стояв провідник. Там нікого не було.
Серед мороку сяйнула фіолетова блискавиця, гримнув оглушливий грім. Зореслава осліпило. Там, де була постать Калі, замерехтіло багряне сяйво: то на чолі боввана загорілося око, примарним світлом освітлюючи підземелля. Юнакові здалося, що перед ним розчахнувся простір, а з тієї тріщини виросла могутня постать чоловіка: довге темне волосся вихрилося, ніби степовий смерч, очі мінилися веселкою кольорів, довгасте обличчя було вольове, владне й привабливе. Він схопив Зореслава за плечі, зазирнув у в очі, в найпотаємнішу глибінь душі. Яровит відчув, ніби розпечений шворінь пропік його єство, сколихнув тіло до глибини.
— Кого шукаєш? — загримів гучний голос.
— Рода й Ладу, наших пращурів, — прошепотів хлопець.
— Глянь на мене, — почулося у відповідь. — Ти знайшов те, що шукав. Я — зоряний син, вічно юний і невмирущий. Чого жадаєш?
— Живої води…
— А що віддаси за неї? — прогуркотів голос, і Зореславові здалося, що в ньому були кпини. — Адже немалого шукаєш. Чи відаєш, що задарма нічого не дістається?
— Що в мене є? Лише я сам…
— Є душа, серце, — заперечив голос, а палаючі очі впилися в сумління хлопця. — Чи віддаєш їх мені?
— Бери! — втомлено мовив Зореслав, а за мить після того відчув тривожну засторогу. Проте було пізно. Перед внутрішнім зором майнуло докірливе обличчя Бояна, темні провалля його сліпих очей, почувся застережливий голос: «Ми лише те, що не можна віддати…»
Десь почувся сміх. Чи йому здалося? Хвиля безвольності підхопила яровита, а над ним у якомусь чаклунському ритмі лунали зловісні слова, присипляючи тяму:
— Віднині твоє життя належить мені.
— Належить тобі, — слухняно повторив Зореслав.
— Ти підеш далі, щоб добути живу воду…
— Я дістану живу воду…
— Ти повернешся сюди, повернешся сюди, сюди, сюди, сюди…
— Я повернуся сюди, — згодився Зореслав.
— І забудеш, де ти був, що бачив.
— Забуду! — схлипнув від страшної напруги яровит. — Забуду…
— Ти належиш мені, мені, мені! — гриміло в підземеллі, і байдужі стіни поглинали луну, а зловісна Калі, танцюючи на грудях юного сплячого бога, посміхалася глумливо й загадково…
Дума четверта
МАРА ВОВЧОЇ ДОЛИНИ
ВІДЬМА
Печерун вирішив довести свій задум до кінця. Темної ночі рушив він до Вовчої Долини. З собою нікого не брав, щоб навіть довірені дружинники не відали, куди він ходив.
Темні хмари закрили дивоколо. Дерева в долині гули вороже й грізно. Десь в гущавині вили вовки. Печерун, пересилюючи дрижаки, йшов поміж чагарями, ледве пересуваючи ноги. Інколи зупинявся, витираючи з чола рясний піт, і тоді в свідомості пробігала боягузлива думка: чи не вернутися? Цареві можна сказати, що відьма відмовилася. А потім… а що потім?
Знову схилятися перед нікчемним вередливим дідом. Знову каратися невтоленою жадобою влади. Царівну не схилиш до покори — це вже ясно. Ні, ні, треба пересилити себе. Хто прагне сягнути чогось великого, має йти на будь-що!
Так він пробирався далі й далі, намацуючи стежку між віковими деревами й бур’янами. Нарешті з-поміж непролазних тернів замиготів жовтий вогник, над головою у гіллі застогнав сич. Печерун постукав палицею в стовбур дуплистої верби, спаленої громом, що стояла біля стрімкої глинистої кручі. Почулося люте котяче шипіння, блиснули вогнисті очі. Радник сахнувся назад — ще, чого доброго, очі котище повидирає!
З глибини кручі пролунав замогильний голос:
— Хто там?
— Я, — одкашлявшись, промовив несміливо Печерун.
— Бачу. Коли є що сказати до пуття, зайди, — прогуло в горі.
Печерун, зігнувшись, розгорнув кущі, ступив у низеньке тісне житло. На нього дихнуло запахом рав і болота. В малесенькій печі між челюстями горів вогник, в горщику щось булькало, пирскало. Біля печі сиділа ветха баба в брудному рам’ї, закутана до самісіньких очей барвистою візантійською хусткою, з-під якої стирчав довжелезний гачкуватий ніс. Вона ворушила палицею дрова, не звертаючи уваги на гостя.
Печерун хотів розігнутися, але вперся тім’ям у стелю. Ступивши убік, зачепив кота. Шалений вереск підкинув його на місці, серце впало до п’ят, він хотів вилаятися, та вчасно прикусив язика. Відьма мовчки показала йому на обрубок пенька. Радник з полегшенням сів, пригладив бороду. Напруга минала, він з цікавістю оглянув душне й убоге житло. «Невже вона щось відає? Чому ж тоді живе в такій тісноті?» — подумалося Печерунові.
— То для тебе тіснота, — прошамкала відьма, блиснувши на нього більмастим оком, — а для мене — палац князівський. Не для людського ока мої хороми, Печеруне, і моя краса…
«Дивоглядна краса!» — ледь не засміявся радник, проте відьма так пропекла його поглядом, що він вирішив замкнути свої думки глибше, бо ж з усього видно, що читає проклятуща баба мислі, нікуди не дінешся. Треба йти навпростець, без жодної гри.
— Отепер добре мислиш, — кивнула відьма, знову ворушачи жар біля горщика. — Гомони ж, чого бажаєш?
— Цар тяжко хворий, — почав Печерун.
— Відаю…
— Хотів нареченого для доньки, щоб спадкоємця народила. Та норовиста дуже, не захотіла й мого сина…
— Чому б то? Еж боярська кров…
— Покохала пастуха, — злісно сказав Печерун. — Зореслава…
— Відаю, — оскальнулася відьма. — Кореня синок. Могутній юнак, є кого покохати…
— Вибити б з неї те кохання…
— Важко, — заперечила баба, — навіть мені кохання розладнати тяжко. Трави не поможуть. Та ти й сам можеш…
— Що?
— Пастуха… теє до Світовида… а царівна поплаче та й…
— Його вже нема… він ніколи не вернеться до Витича…
— Чому так?
— Рушив у далекі краї за живою водою для царя. Я надоумив…
— Хе-хе-хе, — закихкала відьма, похитуючись на стільчику. — Відьомський розум маєш. Як же це ти придумав?
— Цар не давав спокою: все невмирущості хоче. От я й…
— Гм. А від мене чого бажаєш? Може, й сам захотів безсмертя?
— Нащо мені тії забаганки, — махнув рукою радник. — Я пообіцяв цареві, що ти його зробиш невмирущим, що буцімто знаєш таке зілля, яке відвертає смерть…
— Гм. Ти правду сказав. Знаю таке зілля…
Печерун отетерів, не відаючи, жартує баба чи ні.
— Я гадав, що то пусте…
— Знаю, знаю, — глумливо озвалася відьма, — все на твоїм лиці видно. Хотів, щоб я потроху звела царя зі світу, а ти…
— Цсс! — злякався радник. — Хіба можна так…
— Тут ніхто не почує, — заспокоїла баба. — Кажу тобі, що маю зілля, аби відвернути смерть. І стане Горевій невмирущим. Проте буде вічно спати…
— Спати?
— Атож. Те, що народилося, — має вмерти. Хочеш бути вічним — спи, не живи…
— Ловко, — сказав Печерун. — Цар спить, а радник…
— А радник — царює! — злостиво засміялася відьма. — Хе-хе-хе! Цар хай сидить на престолі — цілісінький, невмирущий…
— Хі-хі, — вдоволено потер холодні долоні Печерун. — Мудра ти відьма. Це все одно, що мертвий на престолі. Руки у мене будуть розв’язані. А тільки царівна…
— Що?
— Тепер мені ні до чого. Краще 6 її не було. Порадь мені…
— Пораджу, а чого ж… Тільки ж і плати вимагатиму…
— Нічого не пожалію, — пообіцяв радник, з острахом поглядаючи на її гачкуватий ніс. — Озолочу…
— Тоді зробимо так… Схилися ближче, теє треба казати тихо, щоб духи півночі не почули завчасно…
Відьма прошепотіла на вухо Печерунові кілька слів. Той жахнувся і з острахом глянув на неї.
— Боїшся? — іронічно мовила баба. — Хто хоче вінця — хай іде до кінця. Як гадаєш, Горевій згодиться?
— Заради невмирущості на все піде. Тільки знайди підхід…
— Та вже знайду, хі-хі! Одним махом усіх позбудемося…
— Хо-хо! — підхопив моторошний сміх Печерун. — Золота в тебе голова. Якби не відьма, взяв би тебе радником, коли стану… Цс-с! Проклятий язик, сам себе видає завчасу. Чекаю тебе в покоях Горевійових завтра опівночі. Гляди, не забарися…
— Та вже не забарюся! Почну варити зілля невмирущості! Хі-хі! Темні духи саме в силі… Не забарюся, Печеруне!..
НЕВМИРУЩІСТЬ
Накочувалася ніч, моторошна, густа. З Словути дихав вологий вітер, стукав тужавим крилом у відчинене вікно. Де ж Печерун? Де відьма? Несила терпіти, серце калатає в грудях, як підбитий птах, інколи здається, що воно ось-ось зупиниться…
Чути кроки. На порозі — чорні постаті.
— Ти, ти, Печеруне? Слава Перунові. А з тобою хто?
— Вона…
Цар звівся на ліжку, з острахом глянув на зігнуту постать, з-під хустини блиснули пронизливі, чорні очі. Махнув рукою чатовим:
— Вийдіть за двері. Очікуйте…
Відьма поволі наблизилася до ліжка. Він посміхнувся.
— Ось яка ти… А я чув про тебе, та жодного разу не бачив… Моя підлегла, а не бачив…
— Хто тобі набалакав, що я твоя підлегла? — глухим голосом запитала відьма.
— На моїй землі живеш…
— Хо-хо! — проквоктала відьма. — Спробуй, знайди мене…
— Добре, добре, ти в своєму ділі цариця…
— Ото ж бо!
— Ближче до діла… Радник сказав, що можеш дати мені…
— Невмирущість, — підказала відьма. — Правду мовив…
— Що для цього треба? — радісно підхопився цар.
— Багато чого, — загадково одвітила відьма.
— Все, що забажаєш. Печеруне, золота їй досхочу! Візантійських шовків, оксамитів — землю встели перед нею!..
— Прийму й дарунки, — згодилася баба. — Але щоб приготувати напій, треба до мого зілля додати людської крові…
— Крові? — зиркнув цар на Печеруна. Той мовчав. — А без цього… не можна?
— Ні. Треба убити молоду дівчину. Не страхайся! Хіба мало ти пролив крові? Хочеш бути невмирущим, а боїшся крові?
— Правда твоя, — перевів дух Горевій і оскальнувся. — То так… серце стукнуло… Печеруне, кого б же нам?
— Зорулю, — тихенько дихнув радник на вухо цареві.
— А чому її?
— Язиката дуже. Пора їй давно щезнути, — їдко пробурмотів Печерун. — Царя не поважає, сам чув, як лаяла тебе… Мізерний, каже, нікчемний, боязкий…
— Годі! — гримнув цар. — Переказуєш бридоту. Клич чатових. Хай її знайдуть і… Скажи, що це моя воля…
— Будь певний.
Дружинники виросли біля дверей. Печерун шепнув їм кілька слів. Вої перезирнулися, проте не рухалися з місця. Радник гримнув:
— Чому стоїте? Не збагнули?
— Та йдемо вже, — якимсь чужим голосом одвітив вусатий дружинник. — Тільки де ж її шукати? Вона гуляє з дівчатами…
— Покличте. Скажіть — воля царева. Поспішайте!
Вої вийшли. В покоях попливла могильна тиша. У віконниці стукав вітер, і Горевій мерзлякувато щулився від тих ударів. Відьма посеред покоїв розіклала своє начиння, витягла з торби корінці, трави, горщечки, бронзову таріль. Розпалила невеличкий вогонь, щось вкинула у високу череп’яну пляшку, звідти поплив чорно-сизий димок, паморочливою хвилею оповив покій. Цар скулився під ведмежою шкурою, цокотів зубами, зацьковано позираючи на відьму.
— Йдуть, — тривожно мовив Печерун.
До покоїв ступили дружинники. Вусатий чатовий — блідий, аж зелений — підступив до ліжка, простягнув цареві срібний келих, в якому парувала багряна рідина.
— Маєш, царю, кров Зорулину, — глухо мовив він.
— Віддай їй, — нажахано скрикнув цар.
— Давай сюди, — сказала відьма. — А тепер, царю, ще одне…
— Чого тобі ще?..
— Треба ще крові рідної…
— Що ти верзеш? — помертвілими вустами пробурмотів цар.
— Те, що чув. Дай мені ще крові доньки твоєї…
— О Перуне! Ти збожеволіла?
— Пізно стогнати. Ти обрав невмирущість. Пролилася кров. Якщо зупинишся — вона впаде на тебе… і ти вмреш наглою смертю…
— І не можна інакше? — простогнав Горевій.
— Можна, — глумливо одвітила відьма, піднявши над вогнем келих з кров’ю. Струмочок полився у горщик, червона пара оповила бабу. — Є інший шлях, царю. Ти вмреш, житиме донька, стане царицею…
— Я хочу жити, — белькотів Горевій. — Хочу побачити, як моє царство опанує всю землю…
— Поспішай же. Час темної сили минає. Скоро заспівають перші півні, і тоді буде пізно. Ти згинеш…
— Думай про долю царства, — шепнув Печерун.
— Роби, що вона сказала, — схлипнув цар. — Боже, що я дію?
Радник дав знак воям, вивів їх за двері. Відьма заспокійливо торкнулася царевого плеча.
— Не страхайся, царю. Невмирущий не відає жалю…
Повзли тягучі, давлючі хвилини. Чаклунський вогник чадів їдучою імлою, п’янив душу. Тривожно метушився біля дверей радник, виглядав у сіни, прислухався. Нарешті надійшли до покоїв дружинники, подали відьмі ще один келих. Баба злила кров з обох посудин в один горщик, хлюпнула на вогонь. Багаття криваво запломеніло.
— Що вона… казала? — помертвілим голосом запитав цар.
— Спала, — понуро відповів дружинник.
— Спала… — прошепотів Горевій, божевільно оглядаючись. — Відьмо, ти скоро?
— Питво готове! — Відьма подала келих. — Пий, царю!
— Жахливий трунок, — прошепотів Горевій, тримаючи посудину в тремтячих руках. — Та я… хотів цього. Віднині нема у мене жалю. Я найдорожче вбив. Тепер все можна! Ха-ха! Все можна. Пекучий твій трунок, відьмо! Ух, пекучий!
Він випив келих одним духом, відкинув геть і схопився за груди.
— Світ затуманило! Я вмираю… Де я? Що зі мною? До-о-оню…
Він впав на ліжко, витягнувся і завмер. Печерун підступив до царя, заглянув в обличчя, непевно запитав:
— Спить чи що?
— Спить і не спить, — одвітила відьма, збираючи начиння в торбу. — Він невмирущий. Отак і житиме сто віків. Та що тобі до того? Клич людей. Оголоси: цар став богом. А радник — царем!
— Гарно сказала, — судомно посміхнувся Печерун, і його очі гордовито заблищали. — Радник — царем! Чули, вої? Завтра зібрати до вежі весь Витич. Цар наш віднині невмирущий. Я оголошу його волю!
— А тіла? — озвався вусатий дружинник, якось дивно поглядаючи на радника. — Куди подіти зарізані тіла?
— Ну, ти… зарізані, — невдоволено пробурчав Печерун. — Менше базікайте. Щоб ні слова. Віднині станете воєводами. Всього вдосталь. Втямили?
— Втямили, — перезирнувшись, одвітили вої.
— А тіла? В Словуту… рибам на харч… Хіба вперше?
МЕРТВИЙ НА ПРЕСТОЛІ
Лишившись наодинці з відьмою, Печерун відчув себе непевно. Підніс до ліжка смолоскип, довго вдивлявся у жовте лице царя. Скляні очі володаря дивилися грізно й страшно. Радник одвернувся, уткнув держало смолоскипа в отвір біля дверей, глипнув на бабу:
— Ну… що я тобі винен?
— Чимало, — відповіла відьма, і в голосі її чувся затаєний сміх. — Тепер ти, Печеруне, мій одвічний боржник…
— Не хочу! — скрикнув радник. — Кажи одразу, скільки привезти скарбу, куди?
— Хочеш спекатися спогаду? — прокихкотіла відьма. — Не спекаєшся, голубе, ой ні! Хі-хі-хі! Тримайся, Печеруне, за престол царський, тримайся міцно, бо він пекучий! Хі-хі-хі!
— Що ти мелеш? Кажи, що тобі дати? — злякано мовив Печерун.
— Сама з’явлюся, коли треба буде. Щасливо зоставатися, раднику… чи то пак, царю! Ха-ха-ха!
Покій осяяла блискавиця, засліпила Пєчеруна, холодний вихор сипонув в обличчя жменю граду. Коли він розплющив очі, відьми вже не було. Печерун кинувся до дверей, покликав чатових. Нікого… У переходах скиглив пронизливий вітер, розхитував димуючі вогники смолоскипів. Моторошно стало радникові. Він побіг униз, розбудив сина. Мечик щось бурмотів спросоння.
— Вставай! — кричав батько. — Клич сторожу!
— Що таке? Чого ти такий?
— Який такий? — сердився Печерун.
— Сам не свій. Якийсь зелений, наче мертвяк…
— Я дам тобі мертвяка! Пробуркайся, буди Борена, Тирла та й всіх інших нероб! Маємо на світанні зігнати до вежі всіх витичців. І ще одне: кинути до темниці Кореня і Бояна. Чуєш? З-під землі дістати!..
…Вдосвіта захеканий Мечик повідомив батька, що Корінь зник, в землянці його нема. Зникли і вівці з кошари. Старий пастух ніби крізь землю провалився.
— А Боян? — озвірів радник.
— Теж нема, — розвів руками син. — Люди повідали, що поплив Боян десь униз на човнику…
— Хай пливе, — полегшено зітхнув Печерун. — Він мені сидить ось де, як кістка в горлянці собачій!..
На світанку з’ясувалося, що не лише Корінь та Боян зникли з Витича. Дружина не долічилася половини охоронців царської вежі. Вої лаштувалися на майдані лавою, всі були мовчазні й похмурі. До воріт поволеньки вливалася юрма, густішала, присувалася до царського ґанку. Плив тривожний гомін. Люди не розуміли, навіщо їх збирають, запитливо поглядали на чорну оксамитну запону, що закривала ґанок. З-за неї вийшов Печерун, розгладив бороду і гучно крикнув:
— Люди! Для Витича настала важлива пора! Віднині наш цар, пресвітлий володар Горевій, став богом Світовидом. Він — невмирущий!
— Бреши! — здивовано озвався хтось з юрби. — Для забави ти нас зібрав, чи що?
Люди засміялися. Над майданом поплив недобрий шум.
— Тихо! — грізно загукав радник. — Не для жартів бесідую нині з вами. Доля Витича рішається, люди! Цар Горевій прийняв питво невмирущості, й віднині його розум — то розум Світовида! Лише тіло тут — погляньте!
Впала чорна запона. Витичці охнули. На престолі лежав пишно вбраний цар. На плечах спадала розкішна хутряна мантія, на голові поблискував золотий вінець. Очі володаря були скляні й непорушні, дивилися в простір байдуже та гордовито.
— Мертвий, — прошепотів якийсь дід.
— Живий! — заперечив радник. — Підступіть, торкніться тіла. Серце б’ється, тіло тепле. Наш цар, люди, став невмирущим! Мені він передав свою державу, звелів правити. Страшну ціну заплатив Горевій за безсмертя: кров царівни Миросі!
— Це злодійство, людоньки! — заголосила стара баба в юрмі. — Ох, горенько наше! Та куди ж вони поділи ясочку любую, Миросю нашу веселеньку?
Натовп захвилювався, загомонів, зловісно колихнулася лава дружинників. Печерун скочив на ґанок, грізно крикнув:
— Годі галасувати, дурні смерди! Радіти треба, а ви верещите, мов коти навесні! Для вашого блага цар вирішив стати невмирущим! Щоб осягнути під свою руку всі землі чужинецькі! Витич стане престольним городищем незміряних країв. Чуєте? Ваші діти забудуть про голод і нестатки. Наші дружини пройдуть до краю землі, і пожежі чужинецьких поселень осяють їхні дороги. Ви станете володарями небачених скарбів, витицькі вої! Слава, слава нашим воям! Слава!
— Слава! — несміливо підхопили воєводи, а за ними почали кричати й дружинники: — Слава!
— Невмирущий цар щоденно буде перед вашими очима, — вів далі Печерун, впевнено дивлячись на принишклу юрму. — Я сповіщатиму вам його таємні накази. А нині, щоб достойно відсвяткувати невмирущість володаря, відкрийте царські льохи! Пийте, витичці, гуляйте! Хай радіє цар Горевій у краю Світовида!
Майдан клекотів від тривожного гомону, і сонце сходило над лівобережним лісом червоне, зловісне, а чорне птаство кружляло довкола Витича, віщуючи щось недобре…
Дума п’ята
ЗОРЯНІ СИНИ
НЕВИДИМА ДОЛИНА
Троє людей в чорному, з закритими обличчями вивели Зореслава з похмурого городища, дали знак його товаришам, провели всіх до берега ріки, де кипів водокрут, і залишили їх там. За мить вони зникли, ніби їх і не було. Вітрограй і Дуб завважили, що Зореслав якийсь розгублений, тривожний, не такий, як завше: обличчя поблідло, в очах гніздилася туга.
— Що з тобою? — запитав Вітрограй.
— Туман в голові, — прошепотів яровит, наморщивши чоло. — Підземелля… кумир богині… у неї черепи людські…
— Черепи? — здивувався Дуб.
— Атож. Багато черепів… А в лобі — червоне око, воно світиться вогнем. А потім…
Юнак потер чоло рукою, ніби намагався визволити щось призабуте з полону безпам’яті, розгублено глянув на друзів.
— Дивно… Такого зі мною не бувало… Забув. Хтось зі мною гомонів, звелено йти далі, ждати отут… за нами хтось прийде… А ще десь маємо взяти живу воду…
— Ну, слава Яр-Диву, — зітхнув Вітрограй. — А я вже гадав, що якісь злі люди захопили тебе…
— А мені не до вподоби все це, — похмуро озвався Дуб, очі його похолоднішали, ніби дві крижинки. — Не до серця вся пригода. І той чоловік, що повів тебе до городища, і ті, що вивели його назад… і просто так, душа тривожна…
— Пусте, — махнув рукою Вітрограй. — То втома. Далеко від рідного краю все чуже. Мені інколи плакати хочеться від суму. А терплю. Бо цікаво. Може, ніколи в житті не побачиш такого…
— Як знаєш, — вперто мовив Дуб. — Щось негоже в тому городищі.
— Чекати треба, — сказав Зореслав. — Вже недовго…
Вони сиділи довкола вогнища до вечора, слухали невтомний гуркіт водоспаду, зачаровано дивилися в темно-зелену лійку водокруту, де в безвиході крутилися уламки дерев, віття, якісь барвисті квіти, зламане весло і крило великого птаха. Те крило чомусь вельми вразило Зореслава, він не міг одвести погляду від нього. Щось те крило нагадувало, тривожило своєю приреченістю.
Коли сонце сховалося за кришталеві верхів’я і довколишні скелі набули похмурого сутінкового кольору, на тім боці заворушилися кущі, з’явилася постать високої людини у хутряному вбранні, мовчки витягла з чагарів великий, але, певно, легкий човен, спустила на воду. Впевнено загрібаючи широким веслом, подолала водокрут.
— За нами? — чи то запитав, чи то ствердив Вітрограй.
Незнайомець глянув на побратимів дружньо й спокійно, очі в нього були вузькі, як в хлопчика-провідника, обличчя жовтого кольору, з широкими вилицями. Він дав знак, мандрівники сіли в човен. Незабаром вони були на протилежному боці. Зореслав допоміг чоловікові заховати човен в кущах, а потім за його мовчазним жестом рушили в путь.
Йшли всю ніч, під зорями. Провідник інколи запалював дивний вогонь, що дрімав у маленькій блискучій ладунці: спалахнувши, пломінь не мерехтів, не колихався од вітру.
На світанку їх огорнув сірий морок, з усіх боків обступили вологі хмари, стало глухо й непривітно. Провідник звелів чекати, а сам зник.
Побратими взялися за руки, бо навіть на відстані кроку обриси людини губилися в імлі. Згодом довкола заясніло, хмари розійшлися, вгорі засміялося ніжно-блакитне дивоколо. Скільки оком кинь, в незміряність котилися скелясті хвилі гір, грали під вранішнім сонцем райдужними барвами. А перед мандрівниками лежала глибока долина — порожня й безвидна.
— Куди ми прийшли? — занепокоївся Вітрограй. — Ні душі. А йти далі нікуди…
Зненацька перед ними на схилі долини замерехтіли іскри, ніби під подихом нечутного вітру хвилювалася незрима запона. За якусь мить вона розійшлася, і слов’яни побачили двох людей — чоловіка й жінку. Зореслав охнув від несподіванки і щасливо засміявся. Люди були вбрані у білесенькі, як сніг, сорочки, вишиті знайомими яровитськими узорами, такими самісінькими, як у рідному краю. Чоловік був темно-русий, з невеликою борідкою та вусами, великі темно-сині очі промінилися добром і щирістю. Жінка мала вінок на золотистих косах, погляд її відбивав лазурність дивокола, повні трояндові вуста всміхалися мудро й схвально.
— Вітаємо вас, мужні діти, — сказав чоловік, і побратимам здалося, що той голос пролунав у їхній свідомості.
— Мужність й незламність привели вас сюди, — додала жінка, — і тайна відкрилася вашому серцю…
— Хто ви? — схвильовано запитав Зореслав.
— Рід і Лада, — просто сказав чоловік. — Ваші пращури.
— Правду казав Боян, — щасливо відгукнувся яровит. — А я все гадав, що то казка…
— Казка, — весело згодилася жінка. — Саме казка не вмирає ніколи, бо вона зберігає в собі зернята правди…
— Де ж ваш притулок, пращури? Оця пустельна долина?
— Пустельна для чужого ока.
Лада махнула рукою. Незрима запона колихнулася, попливла, а за нею — в долині — виросли обриси гарних будівель, під сонцем заблищали розмаїті бані покрівель, і все те чарівне поселення потопало в повені буйнолистого саду. Дихнув легіт, запах незнайомих квітів проник у груди, прояснив свідомість. Побратими дивилися на те диво, мовчали, не в силі одвести погляду від небувалого, що так несподівано відкрилося в суворих горах.
— Що повело вас в тяжкі мандри? — порушив тишу Рід.
— Жива вода, — сказав яровит. — Нам треба її мати і привезти до рідного краю. Наші мудрі наставники сказали, що жива вода є лише тут, у зоряних синів…
— Жива вода, — сумовито, хоча й лагідно, повторила Лада, наблизившись до Зореслава. Вона провела долонею по його русявих кучерях, і хлопець відчув у серці солодку знемогу. — Для кожного є своя жива вода, любі діти…
— Не збагну, — прошепотів хлопець.
— Ми покажемо вам те, що належить знати, — сказав Рід. — Ходімо з нами. Ви розповісте нам все, що сталося з вами. А вже потім буде мова про живу воду…
Рід і Лада рушили, і зачудовані побратими стали спускатися вслід за ними до казкової долини…
МІЖ ЗОРЯМИ
Мандрівників поселили у затишному притулку, з вікон якого видно було сад, квітучі кущі троянд, зубці крижаних гір. Піл помешкання встилали пухкі килими, на них можна було сидіти й спочивати. Дві доби хлопці безпробудно спали — тяжка дорога далася взнаки. На третій день до житла завітали Рід з Ладою. Довго тривала щира бесіда. Зореслав оповідав пращурам про життя в далекому Витичі, про царя Горевія й мудрого Бояна, про свою наречену Миросю, яка жде його з мандрів, про вільних лицарів за порогами Сло-вути.
— Ми дамо вам живу воду, любі діти, — сказав Рід, коли Зореслав скінчив свою розповідь. — Ви повезете її до рідного краю, і я знаю — вона стане вам у пригоді. Та перед тим маю до вас слово, хай воно посіє у ваших серцях розуміння прийдешнього. Цар Горевій та й безліч інших володарів земних прагнуть невмирущості: хтось стверджує її розбоєм, щоб жахнути своїм ім’ям грядущих людей, хтось кривавими походами для загарбання чужих скарбів, інші — громаддям будівель, що непотрібними примарами височать над пустелями давно загиблих царств, а дехто ще й хоче увічнити мізерне тіло. Даремні спроби! Час невблаганний. Будівлі володарів, походи, діла — все розвіється в хвилях вічності, як хмаринка у дивоколі. Ходімо, я покажу вам велич зоряного царства…
Вони вийшли з притулку, зупинилися перед великою блакитною кулею, в якій відкрився широкий отвір. Побратими перезирнулися спантеличено, а Зореслав запитав:
— Що це?
— Летючий корабель, — ласкаво всміхнулася Лада. — Входьте, діти, не страхайтесь…
— А він справді підніметься? — недовірливо промовив Дуб, оглядаючи кулю з усіх боків.
— Побачите самі.
— А не впаде?
— Ми літаємо в цьому кораблі до зірок, — сказав Рід. — Це надійніше від земних шляхів.
Побратими схвильовано ввійшли до корабля. їх завели в просторе приміщення, посадили на м’які сидіння. Довкола було чисто, прохолодно. На стінах миготіли барвисті веселкові вогні, інколи в чорних віконцях проскакували фіолетові блискавиці. Рід і Лада сіли перед широким прозорим вікном. В ту ж мить сад, що виднівся надворі, колихнувся, провалився вниз, майнули на сонці крижані верхів’я, забіліли пухнасті хмари, а потім довкола розпростерла незміряні крила темно-синя глибінь неба.
Хлопці розгубилися, до грудей підкочувалися клубки нудоти, в свідомості хлюпали хвилі тривоги, незбагненності, незвичності. Рід і Лада сиділи усміхнені, привітні, і побратими потроху заспокоїлися. Темрява за прозорими шибами згустилася, в суцільній чорноті заясніли зірки, внизу пливла велична блакитно-зеленкувата куля.
— Що то таке? — захоплено скрикнув Вітрограй.
— Земля, — відповіла Лада.
— Та, де ми живемо? — не вірив хлопець.
— Та сама.
— А чом кругла?
— Така є. Всі небесні землі круглі…
— Як місяць? — здогадався Вітрограй.
— Такі, — усміхнувся Рід. — Або як сонце…
— Тоді й там, на інших землях, живуть люди? — зацікавився Зореслав, припадаючи до вікна.
— На одних живуть, на інших — нема. Гляньте на зоряні вогники — то все далекі сонця, такі, як наш Яр-Див, або й більші. Всюди життя, скільки не кинь поглядом, всюди — полум’яні світи. Колись ми жили у тій невимірності, а потім сталася руїна…
— Мені співець Боян оповідав, — озвався яровит. — Я гадав, що то вигадка, казка…
— Сумна правда, — заперечив Рід. — Проте людям належить знову повернутися в зоряний край. Казка про зоряних синів, яку ви понесете своїм дітям, допоможе їм прагнути до прийдешньої славної стежки. Настане пора, ваші онуки полинуть у небо, земні ланцюги впадуть.
Корабель безшумно плив між іскристими світами, а слова Рода пісенно карбувалися в глибині серця:
— Тепер ви збагнули, любі сини, марність невмирущості для тих племен, що нині йдуть по землі, що змагаються заради дрібних потреб, для яких світ обмежується городищем або власним притулком. А невмирущість для володарів, що жадають влади над всією землею, — то велике зло. Не лише для людей, котрими вони володіють, а для них самих…
— Чому? — не збагнув Зореслав.
— Рано чи пізно настане втома. Обмежене тіло вже не вмістить нескінченного потоку подій. Людині захочеться вмерти, бо повз неї тінями проходитимуть люди, її діти, онуки та правнуки, а вона лишатиметься в самотині, не маючи змоги перервати пуповину остогидлого буття. Безсмертя для такого володаря стане прокляттям.
— І так буде завжди? — сумно запитав Зореслав.
— Ні, — дзвінко мовила Лада. — Прийдешність відкриє людям небувалі світи. Ваші правнуки піднімуться в зоряну далечінь, відкриють браму до інших людей. Ось тоді знадобиться невмирущість, бо перед мандрівниками постане вічна дорога — прекрасна й казкова. Складіть нові билини для нащадків своїх, посійте в їхні серця зерна радісних мрій. Вони дадуть буйний квіт у краю свободи…
Зореслав слухав, ніби в півсні. Купався в звуках заколисуючих слів, пив широко розкритими очима, вухами, всім чуттям нові враження, знання, розуміння і повнився тривожним передвістям нових таємничих шляхів.
ПАСТКА
Минуло три дні. Побратими прощалися з Родом і Ладою. їм дали на дорогу припасів, тепле вбрання, Зореславові ж поклали в потаємну кишеню сорочки маленьку кулясту пляшечку, ніби вирізьблену з чорного каменю.
— Вона порожня, — мовила, обіймаючи яровита, Лада. — Набереш в неї води і матимеш те, заради чого ви йшли в далекий край…
— Звичайна вода стане живою водою?
— Так. Нею можна оживити мертвого, загоїти рани. І навіть стати невмирущим, якщо…
Лада схилилася до вуха Зореслава, шепнула кілька слів. Відсторонившись, суворо глянула в очі.
— Тільки затям назавжди: доки ти серед світу, доки поміж рідними людьми, доки прагнеш вести їх до кращої долі, остерігайся переступити межу невмирущості. Осягни безсмертя лише тоді, коли захочеш прийти до нас, коли зоряний край невблаганно покличе тебе, коли земля вже не втримає твого серця. Чуєте, діти?
Літаючим кораблем побратимів перенесли з долини на високий гірський плай. ї чекав мовчазний провідник у хутряному вбранні. Він нічого не запитав, не здивувався, побачивши велику літаючу кулю, лише затулився від неї широким рукавом, ніби захищаючи очі від сліпучого блиску.
Йшли побратими крутими стежками, наче одривали щось від душі. Оглядалися, сподіваючись ще побачити в небі зоряну колісницю, казковий корабель Рода й Лади. Та гори були мовчазні, простір порожній. Провідник переправив мандрівників через грізний водокрут, допоміг вийти з човна, сам одразу ж відштовхнувся веслом од берега і поплив назад. Незабаром на тім боці вже не видно було нікого.
— Що ж тепер? — запитав Вітрограй. — Хто поведе далі?
— Знаємо стежку, — впевнено мовив Дуб. — Вона виведе нас аж до поселень, де є люди. А звідти — до моря…
— Я ще маю побути в городищі, — раптом озвався Зореслав.
— В якому? — здивувався Дуб.
— Там, де був раніше.
— Навіщо? Рід і Лада хіба щось веліли? Що сталося, брате?
— Мені ніхто не може веліти! — потемнів від раптової люті Зореслав. — Сам знаю, як діяти, ніхто не сміє мене зупинити…
Він бігцем рушив крутою стежиною, не оглядаючись на товаришів. Хлопці перезирнулися, вражені несподіваною зміною, що сталася з побратимом.
— Треба було сказати про дивне городище в долині, — збентежено мовив Вітрограй. — Лихо, Дубе!
— Забули! — гірко озвався Дуб. — Зореславе, зажди! Зажди!
Яровит не відповідав. Постать його зникла поміж густими кущами, лише здалека чувся шурхіт каміння, що осипалося з-під його ніг.
— Біжи за ним, — твердо сказав Вітрограй. — Спробуй зупинити…
— А як ні?
— Жди біля городища. Заховайся…
— А ти?
— Дожену провідника, треба повідомити пращурам. Без них ми нічого не вдіємо…
— А водокрут? Як ти його подолаєш?
— Не турбуйся тим! Поспішай за братом…
І Вітрограй почав розмотувати довгий мотузок, обкручений довкола пояса…
…А Зореслав ішов у якомусь барвистому тумані. Ступав ногами, ніби не своїми, не бачив довкола ні гір, ні безодень, лише дослухався грізного голосу, що невблаганно гримів у свідомості:
— Ти повернешся! Ти повернешся! Ти повернешся!
Рушиться вниз каміння — байдуже! Потоки шаленіють обабіч стежини, погрожують — нехай! Сила — всевладна, нещадна — кличе, тягне, не дає спинитись і на мить.
Знайома непривітна долина, а в ній — похмуре городище. Зореслав поспішає до воріт, гримлять мостові ланцюги від важкої ходи яровита. Брама роззявляє чорну пащу. Ніхто не зустрічає юнака, проте він знає, куди йти. Незримий наказ веде у підземелля, змушує опускатися звивистими сходами. Богиня Калі зустрічає Зореслава зловтішним усміхом, на її чолі багряниться кривава квітка, заливає жахним сяйвом підземний храм. З мороку до юнака наближається знайома висока постать, полум’яні очі розпанахують душу.
— Я прийшов, — прошепотів Зореслав, заплющуючи повіки, бо нестерпно було дивитися у нелюдські зіниці.
— Де був? — прошелестіло тихе запитання, а яровитові здавалося, що від того слова затремтіли стіни храму.
— У долині, — насилу витиснув з себе юнак. — У горах…
— Кого бачив?
— Рода й Ладу. Зоряних братів. — Ніжна усмішка осяяла змучене обличчя яровита. — Вони прекрасні!..
— Їх нема! — владно заперечив голос. — То — мара твого розуму…
— Вони дали мені живу воду, — слабо заперечив юнак. — Чому ти лютий? Хто ти, що змусив мене прийти сюди?
— Тут я запитую, мізерне створіння, — гордовито відповів голос. — Живу воду залиш мені, а сам помандруєш до рідного краю. І запам’ятай, що я тобі звелю. Навіки, назавжди!
— Навіки! — покірно згодився Зореслав, заплющуючи очі. Його хитали хвилі втоми, хотілося заснути. — Навіки… навіки…
— Нічого не було, — наказував невідомий. — Не було чарівної долини. Не було зоряних братів. Не було летючих кораблів.
— Не було, — шепотів яровит.
— Зорі — то небесні вогні, де живуть могутні боги. Чуєш?
— Чую. То вогні далеких богів.
— Ви, люди, ніколи не посмієте сягнути в небо. Там — житла богів, перед якими люди безсилі.
— Безсилі, — зітхнув Зореслав.
— Так ти повідаєш, дітям своїм. І вони довіку кланятимуться богам і служитимуть їм. Ви — лише раби для богів, що дали вам життя й розум. Пам’ятай, пам’ятай, пам’ятай! А тепер дай живу воду і забудь про неї!
— Ось вона, — схлипуючи від болю в голові, сказав яровит, добуваючи з потаємної схованки чорну кульку. Невідомий хутко схопив її, відкрив і злісно глянув на юнака.
— Ти глумишся наді мною? Чи зоряні брати посміялися з тебе? Тут порожньо! Шукачі казки! Ха-ха-ха! — зловтішно зареготав невідомий. — Шукачі невмирущості! Бачу, володарі безсмертя теж вміють потішатися над легковірними смертними! О мізерний двоногий хробак! Ти вже не побачиш світла сонця за те, що підло обдурив мої сподівання!
Він вдарив кулькою об кам’яну стіну, посипалися уламки, багряні сутінки пронизала блискавиця. Зореслав похитнувся і знепритомнів…
ЗВІЛЬНЕННЯ
Вітрограй краще за всіх юнаків у вільній твердині кидав аркана. Тепер його вміння знадобилося. Юнак зробив петлю на мотузці, згорнув її кільцем і, намітивши на тім боці гострозубий камінь, кинув. Відстань була далека, двічі спроби завершилися невдачею. На третій раз пощастило. Вітрограй затягнув петлю, посмикав. Камінь тримав добре, надійно. Юнак прив’язав свій кінець мотузки до дерева, натягнув. Перебираючи руками й ногами, рушив по тій хисткій переправі до того берега. Посередині річки мотузка обвисла, водокрут лизнув хлопця мокрим язиком, вбрання намокло. Зелені бризки хлюпали в обличчя, пальці затерпли від напруги.
— Перепливу! — твердив сам собі Вітрограй. — Не пущу! Не пущу!
Минувши погрозливу лійку водокруту, юнак відчув полегшення. Передихнувши, швидко добрався до скелястого виступу. Вилізши на сухе, скинув ногавиці, витрусив їх, знову взувся. Підхопившись, кинувся бігти по стежині, навіть не одв’язавши мотузки від каменя. В грудях кололо, не вистачало повітря. Кілька разів юнак падав на скелі, збиваючи коліна до крові. А стежина спереду була пустельна. Лише ріденькі чагарі по розпечених прямовисних крутоярах та бліді хмаринки у байдужому дивоколі.
Вітрограй тримався руками за груди, хапав спраглими вустами сухе повітря, але боявся зупинитися для спочинку. Не міг, не мав на те права…
І ось… біля прозорого джерельця, що ринуло з кручі, юнак побачив знайому постать в хутряному вбранні. Провідник, схилившись, пив воду. Помітив Вітрограя, на широкому обличчі промайнув подив. Хлопець упав на камінь, знесилено пробурмотів:
— Нещастя… Повідомити Рода й Ладу…
Провідник мовчки дістав з-за пазухи невелике з долоню — блискуче люстерко, щось поворожив біля нього. В прозорій глибині спалахнув зеленкуватий вогонь, почувся голос. Провідник підніс люстерко до обличчя юнака. Звідти глянули суворі очі Лади.
— Що сталося? — спитала вона.
— О люба мати! — ворухнув пошерхлими вустами Вітрограй, долаючи знемогу й подив. — Зореслав кудись зник. За ним пішов Дуб. Яровит ніби сам не свій — гнівний і страшний. Коли ми прямували до вас, хтось приходив до водокруту, водив Зореслава у городище серед гір. Він не міг згадати, що з ним там було… Ми забули про це оповісти вам…
— Тихо! — звеліла Лада. — Більше не говори. Чекай нас!
Незабаром над скелями опустилася блакитна куля.
— Йди сюди, — почувся голос Рода.
Вітрограй ввійшов до летючого корабля, махнув на прощання рукою провідникові. Той спокійно стояв біля джерела, ховаючи всевидюще люстерко за пазуху.
Юнака посадили біля вікна, внизу поволі пливли громаддя гір, блакитна звивина річки. Рід і Лада тривожно перемовлялися незнайомим наріччям. Вітрограй угледів сіру долину, огороджений стіною храм, закричав:
— Ось тут, тут… Я згадав…
Лада кивнула. Гори стрімко насунулися, виросли, охопили суцільним кільцем корабель. Вітрограй уздрів, як з-під густих чагарів до них біжить по узбіччю Дуб, вимахуючи руками.
— Ти теж вийдеш, — сказав Рід юнакові. — Удвох підете до цього храму. Зореслав там. Там вороги — хитрі й безжалісні. Та не жахайся. Всі вони заснули, ми зробили так, що вас ніхто не побачить, не торкнеться… Проте так буде недовго, ви повинні встигнути. Поспішайте. Побратим ваш непритомний, але живий. Ось візьми люстерко, дивися в нього, слухай мій голос. Я вестиму тебе. Візьмете товариша і повертайтесь назад. Не затримуйтеся жодної хвилі. Чуєш? Жодної хвилі…
Зореслав розплющив очі. Йому усміхнулося лагідне обличчя Лади.
— Сон, — прошепотів яровит.
— Не сон, — заперечила вона. — То раніше був сон…
Він провів поглядом довкола. Поруч сиділи Дуб і Вітрограй, біля Лади з’явилася постать Рода. За прозорими вікнами корабля пливли пишні хмари.
— Ми знову летимо в казкову долину?
— До Словути, синку, — сказала вона, загадково всміхнувшись.
— Додому? — радісно скрикнув юнак, простягнувши руки до Лади. Вона обняла його, пестливо провела пальцями по щоці.
— Мій хоробрий юначе, дякуй долі, що маєш вірних побратимів. Тебе вирятували з могили…
— Страшні очі, ворожий голос, — прошепотів Зореслав. — Він хотів мати живу воду. Він розбив пляшечку…
— Ми дамо тобі іншу, — мовив Рід.
— Хто ж то такий?
— Той, хто перепиняє шлях до нас, — відповіла Лада. — То давній і нещадний ворог, ще з того краю, де ми колись жили…
— Чого йому треба? — здивувався яровит. — Такому сильному?
— Влади, — суворо прокарбував Рід. — Над світом, над зорями, над людьми. Він ненавидить свободу, бо не віднайшов її в своєму серці.
— Чому не знищите його? Навіщо лишаєте жити?
— Ми нікого не нищимо, дитино, — докірливо озвалася Лада. — Та й що можна знищити? Щезне один ворог, на його місце народяться інші, ще жорстокіші. Те чорне сім’я пускає пагіння в серці людини. Чуєш?
— Чую, матінко. Він наказав мені забути про зоряних братів…
— Ти не забудеш. І не забудуть твої діти. І онуки ваші понесуть вість про нас, про свободу… І те слово полине до тих часів, коли у людей виростуть сонячні крила, коли щезне мара всіх богів. Радійте, діти, ми над слов’янським краєм. Ви заслужили на те, щоб земні шляхи стали коротшими…
Зореслав, обнявши побратимів, дивився вниз, туди, де між хмарами пливли в сонячнім мареві поля, ліси і блакитні озера.
— Не повірять. Нізащо не повірять, — бурмотів Зореслав, стримуючи сльози зворушення й щастя.
— Діти повірять, — прошепотіла Лада за спиною юнака. — Кохана повірить. Чуєш? Коли настане пора найважливішого рішення, скажи дітям. їм належить останнє слово…
— Словута, — глухо мовив Дуб. — Ми ще побачимо лицарів, вільну твердиню… Невже це правда?
Рід і Лада дивилися на зворушених юнаків, перезиралися, а в прекрасних неземних очах колихалася ніжність, любов і якийсь незбагненний смуток.
Хмари розступилися, відкривши широкі луки, простір виповненого до краю Словути. Весняні води іскрилися під сонцем, ткали впродовж: ріки вогнистий килим, ніби готували урочисту зустріч синам, що поверталися з далеких мандрів…
ПРОБУДЖЕННЯ
Побратими пробиралися темним гаєм, сторожко оглядаючись. Дика стежина вела їх крутояром все нижче й нижче, до Ведмежої Долини. Вітрограй поглянув угору, на синє небо, що визирало між верховіттям дубів, і засміявся.
— Не віриться. Тільки що були в казці. Наче сон…
— Тоді ми втрьох спали, — пожартував Зореслав.
Ведмежа Долина зустріла їх тишею, мороком. Землянка й кошара заросли бур’янами. Очеретяна стріха провалилася, в дірках цвірінькали горобці. Передчуваючи недобре, яровит неголосно гукнув:
— Батьку!
Птахи замовкли, сипонули врозтіч. Ніхто не відгукувався.
— Татку, Кореню! — закричав схвильовано Зореслав.
Долиною покотилася луна. Дуб підступив до побратима, заспокійливо поклав долоню на плече.
— Не кричи. Хіба не бачиш — тут давно не живуть..
— Невже помер? — болісно простогнав юнак.
— Може, переселився, — озвався Вітрограй. — Треба дізнатися в городищі…
— Ні, в городище ми одразу не підемо. Маю знайти батька. Хто зна, що сталося за ці два літа?
Зореслав, зігнувшись, ступив у землянку. По трухлих стінах повзло бліде пагіння, на долівці стрибали рябі ропухи. Але в житлі не було нічого з домашнього начиння. В душі яровита зародилася неясна підозра. Він виглянув надвір, гукнув друзям:
— Пошукаємо на тому боці Словути. Там у мого батенька були кошари і потайні курені. Може, він сховався від царських посіпак.
Побратими спустилися до Словути, довго ходили понад берегом, продираючись крізь затоплені чагарі. Нарешті знайшли старезного довбаного човна і весло в ньому.
Ріка весело підхопила їх і понесла на той бік. Весняні води покрили луки, всюди вирувала потужна течія, аж до синьої стіни лісу. Човна зносило, яровит старанно вигрібав проти потоку.
Пливли довго, аж доки сонце не почало схилятися до полудня. Зореслав завів човна між товсті стовбури вільх, сторожко оглядаючись, розглядав якісь знаки на деревах. Пристали до піщаної кручі, на ній кучерявилися пишні сосни.
— Вже недалеко, — скупо сказав Зореслав.
Вони витягли човна на берег і пішли низиною, між високим бадиллям папороті, аж доки не вигулькнули на широку заквітчану галявину, де палахкотіло високе багаття. їх помітили, закричали, кілька воїв із списами напоготові кинулися навстріч. Та хутчіше від них метнулася до побратимів прудка, як олениця, дівчина. Вона обняла Зореслава за шию, задихнувшись від радості, не могла промовити й слова, лише дивилася то на коханого, то на його побратимів, не вірячи власним очам.
Дружинники кричали щось вітальне, а від багаття йшов Корінь, повагом витираючи скупі сльози. І лише старий Боян не рухався з місця, сидячи на камені біля багаття, перебирав струни гусел, ніби прислухався до нечутної мелодії радості, і втішно шепотів:
— Я знав… я знав, що він такий… Він не міг не повернутися…
Нестримне юрмище людей ломилося в браму царської вежі. Дружинники вмовляли, погрожували. Де там! Могутня течія підступала до ґанку, над майданом котилося:
— Слава Зореславу! Зореслав вернувся! Слава!
На ґанку з’явився Печерун у супроводі кількох чужинецьких воїв та воєвод Тирла й Борена, а з-за спини злякано визирав Мечик. Радник угледів Зореслава, побагровів від несподіванки, вороже оглянув юрбу, відзначивши, що поміж людьми було багато дружинників, над ними похитувалися в повітрі вістря списів.
— Хто відчинив браму?! — грізно крикнув Печерун.
— Я повернувся, — озвався Зореслав, підступаючи до ґанку, а за ним стали побратими, узброєні мечами. — Я виконав волю царя Горевія і маю взяти за дружину царівну Миросю!
— Два літа, доки ти блукав світами, — зловтішно мовив Печерун, — багато дечого змінили, пастуше! Горевій став невмирущим, я — володарем. Мирося віддала свою кров батькові, аби той міг стати сином Світовида. Ось глянь!
Він зірвав чорну запону, якою було завішено ґанок, на людей глянули суворі очі давнього володаря: до виду його витичці вже звикли, але на Зореслава непорушна постать справила тяжке враження. Він гірко похитав головою:
— Ех царю, царю! Хотів невмирущості, а маєш смерть…
— Він не мертвий! — гнівно заперечив Печерун. — Я слухаю його волю і передаю людям…
— Ти вбивця! — суворо одвітив Зореслав. — Ти вбив його і Миросю. Ти віддав катові Зорулю…
— Люди, він бреше! — шаленів радник. — То воля царева!
— А опісля, — вів далі юнак, — ти набрав чужинецьку дружину, наклав нечувану данину на витичців та сусідні племена. Ти — ворог яровитів!
— Візьміть його! — бризкаючи слиною, заверещав Печерун сторожам. Але ті, опасливо поглядаючи на вируючу юрбу, не рушили з місця.
— Маю віддати цареві належне, — сказав Зореслав, добуваючи з-за пазухи чорну пляшечку. — Дубе, допоможи!
— Не смій! — погрожував Печерун. — Світовид покарає тебе!
Дуб лезом меча розціпив цареві зуби, Зореслав улив кілька крапель прозорої рідини в рот. Витичці, тамуючи подих, тиснулися до ґанку, заглядали через голови. Над майданом зависла дивна тиша.
Цареве обличчя порожевіло, судомно піднялися груди, затріпотіли вії.
— Ожив! — несамовито зарепетували діти, а за ними дорослі, старі. — Ожив Горевій! Слава Зореславу! Слава!
Печерун закам’янів од несподіванки. Горевій розплющив очі, безтямно дивлячись на юрбу, на Зоре-слава.
— Де я? Що зі мною? — почулися тихі слова.
— Я повернувся, — лагідно одвітив юнак. — Я привіз тобі з далекого краю живу воду… І ось ти знову живеш…
— Живу воду? — Горевій з жахом глянув на юнака, побачив Печеруна. — Зажди… Жива вода… Відьма… Було це чи ні?
— Було, царю. Два літа ти спав непробудним сном, і не прокинувся б, якби не вернувся я. У зоряних синів Рода й Лади я добув живої води, щоб повернути тобі життя, яке ти не вмів цінувати. Царю, царю! Нащо тобі невмирущість, коли ти не можеш дати ради звичайному життю? Невмирущий не може збагнути смертного. Чужа рана лише тоді болить, коли я сам знаю, що це таке. Чужа біда лише тоді серце стисне, коли сам тую біду звідаєш. Щось вартісне тільки тоді, коли його можна втратити…
— Правда твоя, — гірко озвався Горевій, схиляючи голову. — Але що мені з тієї мудрості нині? Гріх кривавий на мені, я велів кохану доньку згубити. Нащо ти повернув мені життя? Пече мені, пече!..
— То відьма! — з жахом бурмотів Печерун, ховаючись за престолом. — То не я…
Зореслав махнув рукою. З товпища вийшло кілька постатей, загорнутих в чорне. Впали запони, і люди побачили бліде, але усміхнене личко Миросі, її тримала за руку Зоруля. Цар глипнув на них і затулив лице долонями.
— Хто це? Упирі прийшли пити мою кров? Пийте, пийте! Я заслужив! Я вчинив страшний гріх…
— Отямтеся, батьку, — крізь сльози мовила Мирося. — То я, ваша донька…
— Я вбив тебе, — ридав цар, страхаючись розплющити очі. — Твоя кров дала мені невмирущість. О проклятий, проклятий! Доню, то твоя тінь прийшла мучити мене?
— Прокиньтеся! — благально прошепотіла донька. — Ви знову живий, а я не була мертвою. Торкніться, то моє тіло, живе й тепле.
— То це був сон? — розгублено запитав Горевій. — Та ніч… відьма… кров…
— Вважай, як хочеш, — почувся голос Бояна. Старий співець вийшов з-за спин дружинників, підступив до ґанку. — Та надто криваві сни сняться володарям інколи. Краще прокинься і вже ніколи не спи. Дякуй долі, що довідався я про твій задум та про мару з Вовчої Долини, якою тебе обплутав радник…
— То не я, — бубонів радник, ховаючись за воєвод, котрі сторонилися його. — То сам цар хотів…
— Цить! — гримнув Боян. — Не до тебе річ. Царю, в ту ніч не пролилася кров дитини твоєї. Чатові принесли кров свині…
— Мирося жива! — загаласував Печерун. — Мене ввели в оману!
— Жива? — тужливо запитав цар. — А в моїм сумлінні вона мертва. Я звелів її убити…
— Правда твоя, — ствердив Боян. — Злочин діється в душі нашій! Подумавши, ти вже чиниш гріх!
— Вої! — крикнув Горевій. — Візьміть Печеруна!
— Зупинися, Горевію! — підняв руку Боян. — Доста смерті!
— Він заслужив…
— Може… Та ти не заслужив бути царем. Кажу це тобі як Боян. А пісня не бреше ніколи…
— Правда твоя, — важко сказав Горевій. — Я вже не цар. Хто заради царства пошле на смерть рідну дитину, той не має права на владу. Миросю…
— Що, татку? — лагідно озвалася дівчина.
— Зореславе…
— Я тут…
— Віднині я не цар, — сумно мовив Горевій. — Тобі вінець передаю…
Він важко підвівся з престолу, надів вінець на кучері юнака, з’єднав його руку з рукою доньки.
— Візьми Миросю, вона твоя дружина. Хай предки благословлять вас на нове життя! А я… піду в печеру… до самітників гірських… Може, там свій гріх спокутую..
Він знесилено впав на престол і гірко заплакав. Корінь стояв осторонь і докірливо похитував головою.
— Ще йому царського вінця бракувало.
— Слава цареві Зореславу! — кричали витичці. — Слава цариці Миросі!
— Люди! — гукнув Зореслав, обнімаючи кохану. — Чи справді нарекли мене своїм царем?
— Слава цареві Зореславу! — котилося над городищем.
— Тоді слухайте моє перше і останнє повеління, — урочисто сказав юнак. — Віднині царству не бути!
— Він збожеволів од радощів, — пробурмотів Печерун, недобре поглядаючи на юрмище.
— Чого ти хотів од пастуха? — озвався Мечик.
— Нема царя! — засміявся Зореслав до побратимів. — Нема смердів і рабів. Ви вільні люди!
Вражені витичці замовкли, ще неспроможні втямити того, що почули. Горевій здивовано ворухнувся на престолі:
— Що дієш, Зореславе?
— Те, що велить серце. Хай люди стануть вільні, як птахи. Нехай сіють зерно і збирають врожай. Хай співають пісні і милуються піснями інших людей. Хай стрічають сонце не стогоном, а щасливим співом. Миросю, царице! Що мовиш ти?
— Батьку, — ясно всміхнулася Мирося. — То перше царське слово, яке я почула в житті. Люди, чому замовкли?
— Не дивуйся, доню, — задумливо шепнув Боян. — Хіба легко підлеглому скинути з серця рабський ланцюг? Хай затямлять те, що сказав Зореслав…
— Але ж царство… — мов у сні, проказав Горевій. — Прийдуть вороги, звоюють землю нашу…
— Громада незборима! — гордо мовив Зореслав. — Хай спробують вороги напасти — одразу бойовий клич збере до дружини найкращих лицарів. Вільні вої ніколи не схилять голови перед напасниками. Люди, кажу ще раз: ви — вільні!
Зореслав зняв вінець з голови, кинув його далеко від себе. Блиснувши золотом, вінець упав між бур’яни. Побачивши те, витичці засміялися, розбили мовчання, захоплено вигукуючи:
— Воля! Воля! Слава Зореславу! Слава вільним воям!
Підбігла Зоруля, обняла Миросю, зашепотіла:
— Чи гарно тобі, подруженько, нині?
— Гарно й страшно, — сказала Мирося. — Наче перед грозою…
— Дівчата-подруги! — лагідно мовив Зореслав. — Нема у мене вінця царського, повінчайте мене з Миросею вінком весняним. На вічне кохання!
Витицькі дівчата з щебетанням оточили молодих, заквітчали їх польовим зелом, повели хоровод. Величальну пісню підхопила юрма. Горевій слухав, болісно похитував головою.
— О Перуне, ласка це твоя чи гнів? Не збагну…
— Що буде з нами? — шепотів знічений Печерун.
— Неси мене, коханий, — щасливо співала Мирося, — неси у твоє нове царство!
— Нема йому кінця, — підхопив Зореслав, обнімаючи наречену. — Палаци у нас зоряні, смолоскипи сонячні, вісники — хмари лебедині. А боярами будуть сини далеких зірок. Царюватимемо довіку!
— Добре, побратиме, добре дієш! — схвально промовляли Дуб з Вітрограєм. — Дух вільної Хортиці промовляє твоїми вустами. Словутинські лицарі радіють нині з нами…
— О Яр-Диве! — втішно озвався Бонн, прислухаючись до голосистої веснянки. — Дякую за ласку велику. Прозріли люди, і я з ними прозрів. Тепер не страшно помирати, бо відаю — не вмре у народі моя пісня. Там, де воля, там і слово Боянове! Бережіть його, люди!
Він ударив по струнах, долучаючи свій голос до урочистих слів, які разом з ярим сонцем, з шелестом весняних дерев, з гомоном пробудженої землі панували над слов’янським краєм.
Візьмемось за руки,
Подамось на луки,
На вогні святому
Спалимо розлуку!
Пісню заспіваймо,
Волю прославляймо,
У яснім коханні
Лиха-горенька не знаймо!..
1984–1989
СЕРЦЕ МАТІОЛИ
Казки та легенди
ЛЕГЕНДА ПРО ПАЛЬМУ
У прадавні часи жив у пустелі шейх, котрий знався на чаклунстві. Він здобув магічну силу чарівника у страшного Володаря Пісків, що мешкав десь у самому серці безводного царства. Що він там робив — ніхто з простих кочовиків та пастухів не знав, та й не прагнув знати, такий був жах перед моторошним повелителем палючих вихорів, у подобі яких Володар Пісків інколи з'являвся біля палацу шейха.
Був у шейха гарем, проте не любив він своїх жінок. Мав єдину доньку від першої коханої дружини, котра померла, щойно народивши дитя. Суворо виховував шейх дівчинку, передаючи їй своє магічне знання. І ось виповнилось чарівній принцесі п'ятнадцять літ. Того дня прибув у гості до шейха Володар Пісків і зажадав від свого учня руки його єдиної доньки.
Пишне гуляння й свято розпочав на честь гостя шейх. Показував учителеві та іншим запрошеним різні дива: викликав із простору страхітливих потвор, що мірялися силою поміж собою, накликав з неба смерчі й громи, лякаючи слуг та воїнів, змушував борців убивати один одного, а потім повертав їх до життя своїм чаклунським мистецтвом. Володар Пісків поблажливо дивився на все те, схвально посміхався.
Потім дива показувала донька. Проте вона не чинила руйнацій, а творила квіти, прегарних птахів та метеликів, змушувала невидимих музик грати чарівні пісні, що милували слух. Батько супився, позираючи на вчителя, ніби вибачаючись за дівочі вибрики, але Володар Пісків схвально кивав головою, заспокоюючи тим шейха.
— Житиме у мене, — посміхнувся він, — навчу її майстерності руйнації…
А був серед гостей прекрасний юнак — воїн. Він з першого погляду покохав чорнооку принцесу і цілковито втратив самовладання, коли побачив, які дива творить її добре серце. Дівчина теж помітила славного хлопця.
Коли гості розійшлися, під нічними зорями зустрілися юнак та дівчина, палаючи від кохання. Та недовго вони раділи: їх вистежили й схопили. Шейх звелів закувати юнака в ланцюги й ув'язнити до вежі смерті. На честь Володаря Пісків оголосили вирок: стратити зухвалого воїна, бо він насмілився доторкнутися до принцеси.
Проте дівчина, скориставшись магічним знанням, уночі прокралася до коханого. Вони зуміли вийти з вежі, захопили коней і помчали в пустелю, аби дістатися до моря, щоб попливти в такі краї, де їх ніхто не знає.
Варта зчинила тривогу, розлючений шейх із своїми вояками рушив у погоню. З ним був похмурий Володар Пісків.
Змучених утікачів наздогнали серед палючих барханів. Закохані стояли в кільці нещадних переслідувачів, міцно обійнявшись.
— На що ви сподівалися? — здивовано запитав Володар Пісків. — А ти, принцесо, чому зневажила мою любов? В ім'я чого?
Я покохала цього сміливого юнака, — сміливо відповіла дівчина. — Ти мені пропонував лише зло і пустелю. А мій обранець подарував радість любові.
— Яка радість? — вражено вигукнув Володар Пісків. — Що він може — цей голодранець? Марево над пісками — ось що таке його любов! Є лише пустеля — і більше нічого! Все інше — сон. Ти збагнеш це — ось поглянь!
Він владно простягнув руку до юнака. Той кам'янів на очах у коханої, перетворюючись на скелю. Та очі його пестили й ніжили принцесу навіть тоді, коли останні іскри життя гасли в зіницях.
— Ось вона — твоя любов! — із зловтіхою зареготав Володар Пісків, і навіть шейх здригнувся від жаху. — Моя пустеля вічно пануватиме над світом!
Зненацька з-під скелі вдарило прозоре джерело, і в променях палючого сонця заграла, заіскрилася райдуга-веселка.
— Ти переможений, — щасливо закричала дівчина. — Ти подоланий, нікчемний Володарю Смерті! Серце мого коханого дарує світові життя навіть у кам'яній подобі. Тобі ніколи не розлучити нас!
І вона проказала світле заклинання любові. Переслідувачі побачили, як її струнке тіло перетворилося на високу розкішну пальму: її коріння купалося в прохолодному джерелі. Володар Пісків загарчав від шаленства та й перекинувся на чорний смерч від неба до землі, намагаючись засипати пісками прозорий потік разом з пальмою, проте, чим більше він злостився, тим дужче вирувало джерело, тим вищою й тінистішою ставала пальма.
Так серця закоханих створили в надрах найпалючішої пустелі перший оаз і світлу надію, що коли-небудь мертві піски вищезнуть у всьому світі, відступивши перед життям і любов'ю.
ВЕРБА ТА ВОДЯНИЙ ЦАР
Жила колись в нашому краю дівчина рідкісної вроди. Безліч юнаків і поважних чоловіків пропонували їй серце, багатство та славу, здобуту в боях чи у важкій праці. Та дівчина відмовляла всім лише тому, що була закохана в свою вроду, завжди дивилася на себе в дзеркало й зі смутком повторювала:
— Невже колись пропаде ось таке чудо? Невже злиняють брови, потьмяніють очі, зморщиться шкіра, й стану я згорбленою бабою?
А коли приходили женихи, вона вимагала:
— Подаруйте мені вічну красу, тоді я покохаю вас. Хто здобуде таємницю нев'янучої молодості, той стане моїм обранцем.
Роз'їжджалися у всі кінці світу женихи, шукаючи еліксиру юності для самозакоханої діви. Всюди побували вони: в підземеллях алхіміків, в заморських краях, в чаклунських оселях, проте ніде жаданого еліксиру не знаходили. Багато хто з них наклав головою в далеких мандрах.
Якось сиділа діва над озером, дивилася в дзеркальне плесо, милуючись собою, і розчісувала буйні коси. І закохався в неї водяний цар. Виплив з ковбані, обережно наблизився до красуні, щоб не злякати її, і тихенько покликав, зітхаючи:
— Ти не бійся мене, діво прекрасна. Я цар водяний! Затуманеним поглядом ковзнула вона по плечах, вкритих лускою, по зеленому волоссі, кивнула привітно:
— Бачила я вас перебачила, царю водяний! Які тільки женихи до мене не сваталися. Ти ще красунчик порівняно з деякими. Не лякаюся тебе, — кажи, чого бажаєш?
— Покохав я тебе, діво, міцно й навіки. Не зустрічав такої краси ні з-поміж русалок моїх, ні між тих дівчат, що купаються у володінні моєму. Будь мені за дружину, зроблю тебе царицею водяного царства. Все для тебе зроблю, чого зажадаєш, бо силу маю велику!..
Стрепенулася дівчина.
— Все можеш зробити?
— Так! Наказуй!
— Чудово, — загорілася діва, замисливши, одначе, обдурити водяного володаря. — Буду твоєю, але… зроби так, щоб вічно мій прекрасний образ відбивався у дзеркалі твоїх вод, щоб з року в рік він ставав усе гарніший і гарніший…
Нахмурився цар, замислився. Зрозумів, що дала йому діва підступну загадку, ошукала його. Бути вічно молодою, бути відображеною в озері й разом з тим не йти до нього? Але слово було сказане, гідність володаря вод не дозволяла йому відмовитися від обіцяного.
— Буде так, як ти зажадала, — зітхнув цар. — Вічно твій чарівний образ буде відбиватися в цьому озері, але станеш ти плакучою вербою — деревом прегарним і замисленим. Цілуватиму я коріння твоє, що купатиметься у водах моїх, буду ніжити коси зелені хвилями буйними… Так з'явилося в нашому краю нове славне дерево — верба плакуча…
КАКТУС ТА ПУРПУРОВИЙ ПТАХ
Колись кактус не мав квітів. То була рослина отруйна, колюча, з неприємним запахом. Коли мешканці Анд хотіли кому-небудь висловити докір, вони з дружньою засторогою говорили:
— Бійся, щоб дух життя у майбутньому не зробив тебе кактусом!
І найстрашніше прокляття було таке:
— А щоб ти кактусом став!
Так ось, у ту далеку пору жила в горах бідна дівчина небаченої краси. Упадали за нею молодий мисливець, який полював у горах всіляку дичину, і старий жрець — багатий і злостивий чаклун, котрий мав у Андах палац та безліч слуг. Обидва добивалися її руки. Один міг покласти до ніг дівчини юність і кохання, другий — неймовірне багатство та владу над людьми. Вона давно кохала мисливця, але нікому не сміла про те сказати, та й чаклуна остерігалася. І ось, нарешті, дівчина оголосила:
— Буду тому дружиною, хто спіймає Пурпурового Птаха.
Вирушили женихи шукати те казкове диво. Мало кому з людей щастило побачити рідкісну істоту, а спіймати ще не довелося нікому. Вважалося, що тому, хто добуде Пурпурового Птаха, доля принесе численні дарунки. Чи довго, чи ні тривали пошуки, та добув юний мисливець казкову істоту в Андах на найвищій горі. Посадив її в міцну клітку і рушив гірською стежиною, співаючи пісню радості. Зненацька з-за скелі з'явився жрець. Очі палають ревнощами й шаленством, кістляві руки трясуться.
— Віддай Птаха! — вимагає він.
— Он як! — усміхнувся мисливець. — Хочеш чужими руками здобути собі славу й дружину? Не бувати такому! Я кохаю красуню безмірно, і вона стане моєю!
— Ні, не стане! — люто заверещав жрець, проказуючи жахливі заклинання. — Будь проклятий і стань кактусом!
Мов уражений блискавицею, скам'янів юнак. Тіло його позеленіло, покрилося колючками. Клітка з диво-птахом упала на землю. Підхопив жрець здобич і зареготав.
— Стій тут вічно, отруйна колючко! — сказав він. — Ніколи ти не станеш більше людиною. Хіба що хто-небудь упізнає тебе в цій страшній подобі. Але цьому не бувати, я такого не допущу, адже тоді прокляття впаде на мене…
По тих словах рушив чаклун у долину. З'явившись до дівчини, похвалився здобиччю. Поникла прегарна голівка красуні, сльози блиснули в очах. Та що діяти, адже дала вона згоду стати дружиною тому, хто принесе Пурпурового Птаха. Зібралася дівчина, пішла разом з чаклуном у гори до свого нового житла. На крутій стежині зупинився вдоволений жрець, показав на жалюгідний засушений кактус, що знемагав на палючому осонні.
— Чи подобається тобі ось ця отруйна рослина? — зловісно запитав він. — Чи не нагадує тобі вона кого-небудь?
Дивиться тривожно дівчина, і стало їй жаль самотнього кактуса. Зненацька рослина ворухнулася, поміж колючками з'явилася туга брунька, тріснула, і на сонці зарожевіла велетенська квітка.
— Це він, він! — закричала вражена дівчина, кинувшись до кактуса. — Це мій коханий! Він навіть в цій подобі приготував для мене найкращий дарунок!
Як тільки пролунали ці слова, зник, розтанув колючий кактус. Протираючи очі, стояв перед красунею молодий мисливець. В ту ж мить чорний вихор налетів з Анд, підхопив чаклуна і кинув у прірву. Так прокляття впало на того, хто промовив його. А юнак з дівчиною, випустивши на волю Пурпурового Птаха, вернулися до свого бідного притулку, де на них чекали радість та кохання… З тої пори кактуси звеселяють світ найпрекраснішими квітами: білими, червоними, рожевими, золотистими. Щезла відтоді й отруйність цієї рослини, і спраглий мандрівник може добути з їхнього м'якуша приємну, прохолодну вологу…
КАЗКА ПРО ТЕРНОВУ СТІНУ
Жив у степовій країні хан — володар кочових племен. І була в нього юна донька. Палко любила вона коней, безкраї степові простори й шалену їзду верхи. Навіть батько, мужній воїн і досвідчений вершник, побоювався інколи, дивлячись на її нестримні перегони з юнаками, котрі виборювали нагороду в святкові дні. Майже завжди кінь ханської доньки переганяв найбільших умільців.
З ранку до вечора мчала вона на улюбленому вороному по дикому полю, лише інколи зупиняючись на високій прадавній могилі. Стояла там годинами, довго вдивлялася за обрій, про щось мріяла.
Якось зустріла біля могили юнака — пастуха ягнят. Був то хлопець стрункий, сильний, ясноокий. Погляд його пронизав наскрізь серце дівчини.
З того дня вони завжди були разом, Він грав їй на сопілці сумні мелодії і їх звуки кликали її в таємничу країну нездійснених мрій, там, де нема ні володарів, ні рабів. Дівчина, не відриваючись, дивилася в сині, як небесна далечінь, очі, ніби жадала поплисти в країну його надій. І було юнакові хороше й тривожно від погляду її сонцеподібних, золотистих очей.
Та слуги ханові підстерегли закоханих. Розповіли про все володареві, й він звелів схопити пастуха, прив'язати до стовпа і шмагати нещадно перед усім людом. Бачила й принцеса, як її коханого катували на майдані, проте, закусивши губи до крові, мовчала. Тільки в глибині її зіниць загорілися шалені вогні.
Одв'язали пастуха, кинули в степу, побитого, безпомічного. Вона прокралася до нього, лікувала рани, зросила обличчя сльозами, напоїла цілющим кумисом. Її знову вистежили ханові слуги, схопили й поставили варту, щоб не змогла самохіть покинути палац. А пастуха прогнали в дике поле, де бродили тільки шакали, буй-тури та вовки.
Він тинявся в пустельному степу, мов навіжений, співав химерних пісень, грав на сопілці та все намагався наблизитися до ханського стійбища. Його цькували псами, з нього глузували називали божевільним. А для доньки хан звелів спорудити кам'яну вежу на гірському схилі. Та ще й оточити споруду залізною колючою стіною. Три місяці кували ту страшну огорожу ковалі. Радів хан — не зуміє божевільний пастух дістатися до його доньки!
Та якось на світанку всі побачили: пастух почав лізти на колючу загорожу. Слуги намагалися відігнати юнака, проте хан звелів — не чіпати! Хай загине у всіх на очах цей божевільний!
Важко було юнакові видиратися на загорожу, об металеві колючки він роздирав руки й ноги. Завмираючи від жаху й співчуття, дивилася на нього з вікна темниці принцеса. Ослабнувши, похитнувся пастух і впав грудьми на залізне вістря. Заяскріла кров у променях ранкового сонця. Закричала степовою чайкою дівчина і відчайдушно кинулася вниз — назустріч коханому. Та й завмерла біля нього.
Зойкнув від жаху володар, та годі було щось зарадити. Раптом побачили вражені люди, як залізна огорожа перетворюється на стіну зелених чагарів, покритих білими пахучими квітами. Так велике кохання юнака й дівчини навіть мертве залізо перетворило в досі небачене диво, подарувавши красу невибагливої степової рослини прийдешнім поколінням.
Ось що оповідають старі люди про появу на землі терну…
КВІТКА ПАПОРОТІ
В давнину жили на світі щасливі, веселі й невмирущі люди. Вони легко могли міняти подобу своїх тіл — переходили з людської подоби у звірину чи рослинну. Якщо кому хотілося стати орлом — вирощуй крила й лети, бажалося розквітнути трояндою — звернися до матері-Землі, попроси в неї такого дарунку і розквітай на радість собі й іншим.
Та Чорнобог, котрий посіяв так багато темних зерен у світі, люто заздрив світлим істотам, тож поділив їх на чоловіків та жінок. І в самій природі було посіяно розбрат та ненависть, у лісах та степах зарикали хижаки, в повітрі піднялися хмари мошкари й комарів, що жадали крові.
Проте люди навіть і тоді навчилися знаходити свої половини та зливатися в єдину істоту. А було так.
Коли Чорнобог роз'єднав мешканців нашого світу на чоловіків та жінок, на грудях у кожного залишалося відкрите місце, крізь яке видно було серце, що не спало навіть уночі. Зустрічаючи рідну частку, серце спалахувало райдужним вогнем і прагнуло знову злитися в єдину істоту. Тоді володар мороку звелів закривати отвір до серця ще змалку, щоб люди навіть не дослухалися до того, що діється в їхніх грудях. Так поступово згасала у світі любов, аж доки всі забули про ту пору, коли жили в світі невмирущі люди.
Та якось народився в далеких горах хлопчик на ймення Вір. Батьки його не спускалися в долини, ось чому слуги Чорнобог а не змогли своєчасно закрити отвір, що крізь нього сяяло полум'яне серце. Коли Вір став дорослим юнаком, залишив гори і з'явився між люди.
Сполошилися слуги мороку, почали стежити за хлопцем. А він ішов від села до села, шукаючи бодай одну істоту з відкритим серцем.
Минали дні. Минали роки. Всі пошуки марні. Жодного вогника на безмежних просторах.
І тоді хлопець почав заходити в житла, де народжувалися діти, чиї груди ще не встигли закрити слуги Чорнобога. Так він зустрів маленьку дівчинку на ймення Надійка: її серце спалахнуло йому назустріч. Як тільки Вір узяв Надійну на руки, стали вони єдиною могутньою істотою, і не могли прислужники мороку приступитися до Полум'яного Серця.
Злякався Чорнобог, що можуть його заміри не збутися. Вирішив він зробити ще жахливіше зло. Увесь світ поділив на два: один — цей, в якому ми живемо, а інший — той, що його називали наші діди й пращури «світом рахманів», тобто сонячних людей. Там інші квіти, дерева, звірі, птахи, комахи: люди можуть їх побачити й збагнути хіба що в снах.
Туди, в той світ рахманів, Чорнобог вигнав і Палаюче Серце, істоту, яка виникла з Віра та На дійки. І не завважив володар мороку, що Палаюче Серце захопило з собою корінець папороті. Відтоді зростає ця прадавня рослина в обох світах. Ось чому закохані — шукачі небувалого кохання, йдучи в ніч на Купала до заповітного лісу, можуть уздріти полум'яну квітку папороті: то з царства «рахманів» сяє Палаюче Серце. І якщо пощастить шукачеві торкнутися квіткою власних грудей (а цьому на заваді всі темні сили), то така людина стає всезрячою.
То лише невігласи кажуть, що квітка папороті дає вміння шукати під землею золото, самоцвіти та інші скарби. О ні! У такого щасливця відкриваються очі на правдиві скарби мудрості й любові…
ЛЕГЕНДА ПРО ЯЛИНУ
Колись наша земля була пустельна, непривітна. Не шуміли на ній ліси, не співали птахи, не плавали в річках риби, не цвіли барвисті квіти. Володарював у світі страшний Маракара — дух мороку й смерті. Під його рукою в непроглядній безодні жили тіні, жалюгідні й безмовні. Вони прислуговували Маракарі.
А в небесному дивоколі, у краю сонця Ярила, було весело й вільно, легко й безжурно. Там лунали пісні, там жили безтурботні істоти — птахи й діти, летючі квіти й наділені мовою риби. За старшого в тім краю був сонячний син Яровит.
Якось він оглядав безмежні простори долішніх володінь і побачив жахливе царство Маракари. Засумував дуже і звернувся до батька Ярила так:
— Ясноликий батьку, чи не годилося поділитися б навіть з темною прірвою Маракари нашою радістю? Негарно радіти самому, якщо хтось на світі страждає та потерпає. Подаруємо мешканцям темного царства життя й веселощі…
— Сину мій, — зітхнув Ярило, — вже віки минули відтоді, як я посилаю в ущелину Маракари промені життя, але там мертво, жодного руху. Не приймає володар мороку зернят любові…
— Тоді я сам піду туди, — поклав собі Яровит. — Запропоную Маракарі, хай засіється його світ квітами та деревами, живими серцями й піснями. Хай тіні, що никають там, стануть людьми.
— Що ж, — згодився Ярило, — твоя воля — священна, бо вона жадає добра. Іди, мій сину, куди кличе твоє серце.
Кинувся Яровит до моторошної безодні, а супроводжували сонячного принца друзі — квіти, метелики, птахи, риби й діти. Та на краю темної ущелини перед ними постав сам Маракара, насупився, дивлячись на пришельця із світлого краю.
— З чим завітав до мене? — грізно запитав він.
— Хочу подарувати твоєму краєві скарби серця, — лагідно всміхнувся Яровит. — Волію засіяти землю квітами, деревами, травами. Нехай у водах попливуть риби, у повітрі полетять птахи й метелики.
— А ти станеш повелителем? — насмішкувато запитав Маракара.
— О ні, це мій тобі дарунок!
— Гаразд! — раптом згодився володар мороку. — Ввійди до мого царства. Живи тут. І твої супутники хай живуть. Тільки залишайся з ними доти, доки розквітне тут бодай одна квітка.
— Залишаюся! — згодився Яровит.
— Та перед тим, як зайти, — не вгавав Маракара, — залиш на брамі мого світу свої відзнаки й скарби. Стань звичайною людиною. Тільки за цієї умови зможеш жити в моєму царстві.
— Хай буде так! — весело погодився принц.
— Тоді входьте!
Кинулися до безодні птахи й діти, риби та квіти, метелики й бджоли, трави та дерева. Увійшов у темний край і Яровит, залишивши в заклад Маракарі сонячне намисто, грізні вогняні блискавиці, самоцвітні небесні камені, що вселяли здатність передбачати, бути могутнім, пересуватись у просторі й часі. Став принц звичайною людиною.
Ожила земна безодня. Розквітли пустелі, покрилися травами й гаями, полетіли в небі птахи, засміялися діти в перших селищах, наповнилися озера, моря, ріки та океани барвистими рибами.
Зловтішно засміявся Маракара. І звелів слухняним тіням схопити Яровита і замкнути до високої вежі, оточеної звідусюд непрохідними болотами та ущелинами. Зсередини в'язницю вартували люті дракони, а ззовні — пустельна безодня, через яку шляху не було.
І став Маракара володарем над Яровитовими друзями — птахами, рибами, метеликами, квітами та людьми. І почав їх нечувано мучити, катувати, п'ючи їхні соки та кров. Побачив батько Ярило усе те, засмутився вельми. І звернулися до нього квіти й дерева, благаючи:
— Вогняний наш батьку, допоможи своєму синові Яровиту, звільни його! І тоді ми зможемо втекти від зрадливого Маракари!
— Не можу, — відповів на те Ярило, — Ви своєю волею ввійшли
туди. Самі ж і повинні звільнити Яровита. Якщо я ввійду у безодню — морок настане у світлих світах, погасне життя в небесному дивоколі…
Зібралися квіти й дерева на велику — як звільнити Яровита?
— Я спробую, — сказала Ялина. — Вкорінюся на скелі під темницею і дотягнуся до його вікна.
Попросили квіти й дерева Вітру, щоб дихнув він над прірвою і переніс бодай кілька ялинових зернят до підніжжя похмурої вежі. Послухався Вітер.
Одне зернятко склювали чорні круки. Друге висохло від спеки. Трете впало до безодні. Четверте загубилося між камінням. П'яте не проросло. Шосте змили бурхливі дощі. І лише сьоме вкоренилося в щілині й пустило паросточок.
Тривожно чекали квіти й дерева, хвилювалися: чи не помітять люті вартові-дракони зеленої ялинки?
За одну-однісіньку ніч виросла молода, міцненька Ялина, простягнула лапаті руки-віти до принца, прошепотіла на світанні:
— Втікай, сонячний сину! Тебе чекають твої друзі, за тобою сумує батько Ярило!
Протиснувся Яровит крізь віконце, ледве тримаючись виснаженими руками за каміння. Та гілки Ялини тримали принца над прірвою, і він неушкоджений приземлився до підніжжя вежі. А вже ліани сплели для нього міст над ущелиною. А вже птахи чекають його, щоб нести до батька, у вільне дивоколо, а вже простягає ласкаві руки-промені Ярило — Володар Життя й Радості, щоб обійняти коханого сина. І сказав Ярило:
— Славна ти будеш між рослин, добра й мудра Ялино! Дарую ж тобі нескінченну юність. Хай твоя невмируща зелена крона нагадує всім про твій подвиг.
ПОЛИН — БОЖЕ ДЕРЕВО
Прадіди оповідають, що світ створено могутнім небесним мандрівником Дайбогом. Будував його він разом з Прекрасною жінкою на ймення Лада. Для любові та щастя готували вони землю, сіючи квіти, трави, дерева, населяючи ліс співучими птахами, ласкавими тваринами, райдужними метеликами та працьовитими бджолами.
Проте Дайбог і Лада, натхненно й старанно працюючи, не бачили, що слід у слід за ними непомітно йде Чорнобог — заздрісний і злий Володар Мороку, підсипаючи в світлі творіння чорні зерна. Тому в зелених дібровах зазвучали не лише щебетливі, дзвінкі пташині пісні, а й хиже гарчання, злісне каркання, люте шипіння: в зарослях з'явилися шакали, гадюки, на гілках загойдалися стерв’ятники, в бур'янах заплазували скорпіони, побігли отруйні павуки, — світі почалася боротьба, смерть загуляла по землі.
Зупинився натомлений Дайбог на краю світу, щоб оглянутися своє творіння, пригорнув подругу Ладу і подивився довкола. Вжахнулися творці, уздрівши те, що вчинив Чорнобог. Потемніло високе чоло Дайбога від праведного гніву, вже він хотів кинутися на ворога, але вчасно стримався. Зітхнувши, сказав Ладі:
— Світ не переробиш. Хай він дасть прорости засіяним чорним зернам. А плоди зла доведеться до решти спожити Чорнобогові. Хай стає він господарем світу, раз учинив таку підлу зраду. Я йду разом з тобою, Ладо, творити новий світ, чистий і світлий, як усмішка дитини…
— Ти все віддаєш Чорнобогу? — здивувалась Лада. — І люди залишаються в його ярмі?
— Ні, — відповів Дайбог, — залишу для себе непомітне степове зело — полин. Гірка доля моя в цьому споганеному світі, але хто полюбить полин — боже дерево, кого дійме гіркота життя, той знайде шлях до мого нового чистого світу…
Згодилася Лада зі своїм спільником і благословили вони полин, після того рушили в путь — творити іншу землю, інші світи. А куди — невідомо! Лише полин — боже дерево шепоче про все те дивну легенду. Він знає. Але спробуй розгадай, збагни мову гіркого степового зела!..
ВИШНЯ — ВІЧНА НАРЕЧЕНА
Над річкою Бугом у вбогій хатині жила колись стара-престара бабуся. Лікувала вона людей травами, замовляннями, добрим оком, лагідним словом. Була в неї онука — весела, жартівлива дівчинка. Дружила вона з хлопчиком сусідським — сином пастуха. Діти гуляли в лісі, бавилися на квітучих галявинах, шукали, завмираючи від страху, заповітний жар-цвіт у ніч на Купала. Нерозлучними були хлопчик та дівчинка і дуже любили одне одного.
Та минали роки. Дійшли вони літ. Стала дівчинка вродливою дівчиною. Їхали до неї женихи з близьких і далеких країв просити її руки. Та дівчина була невблаганна. Вона частенько усамітнювалася в лісі, на луках, над рікою, проганяючи від себе навіть колишнього товариша — пастуха. А він не знав, де себе подіти, блукаючи в хащах лісових, ночами складав на честь коханої сумні пісні.
Пішла чутка межи людьми, що стара знахарка передала онуці хист до чаклунства. Відтоді сільські парубки вже не засилали До неї сватів, проте вельможні пани з чужицьких міст ще більше почали оббивати бабусині пороги.
Та ось померла знахарка. Поховала її онука, поплакала над могилкою. Тут, на цвинтарі, зустріла вона давнього товариша — пастуха. Він несміливо глянув у її засмучені очі, прошепотів:
— Тепер ти самотня. Хто ж буде любити тебе? Ходімо до мене, згадай нашу любов…
— Чи зможеш ти вмістити всю мою любов! — загадково запитала дівчина.
— Зможу! — не вагаючись, вигукнув юнак. — Птахом станеш — я повітрям буду, щоб підтримати тебе у польоті. На рибу обернешся — прозорою річкою стану, аби тобі любо було в моїй глибині, на ніч перетворишся — я зорями в небі засяю, щоб люди милувалися твоїм таємничим обличчям…
— Побачимо, — тривожно відповіла дівчина. — Багато обіцяєш, тож не забудь, коли час настане…
Незабаром прибув до дівчини поважний жених — воєвода з далекого царства. Запропонував їй руку й багатство своє. Спогорда дивилася на нього дівчина, потім відкрила віконце, показавши на сад, на ліси вдалині, на луки та блакитну течію ріки.
— Глянь на моє багатство — воно нетлінне й незнищенне. Що мені твоє золото, палаци, слуги та розкішні бенкети? То все — жалюгідне марево. Скажи ліпше, чи зможеш любити так, як умію любити я? Якщо стану птахом — чи станеш небом? Якщо обернуся на рибу, — чи будеш рікою? Щоб усюди, де буду я, ти наздогнав мене коханням своїм?!
— Глумишся? — скипів воєвода.
— Ні, не сміюся, — відповіла дівчина. І зненацька перетворившись в голубку, вилетіла у вікно та й сіла на гілці старого дуба. Здивувався воєвода, розгублено дивлячись на сизого птаха, та ще дужче закипіла в ньому кров. І поклав він таки добитися свого.
Два роки вивчав чаклунську премудрість у далекій країні. А повернувшись до дівчини, пихато сказав:
— Тепер зможу любити тебе. Не палацами, не майном нині спокушаю серце твоє, а чарівницьким умінням бути там, де будеш ти…
Засміялася дівчина та й перекинулася на горличку. Воєвода вмить став шулікою хижим. Вона злякано скрикнула, метнулася до річки, поринула у хвилю прозору, перетворившись на білу рибку. Воєвода кинувся до неї в подобі зубатої щуки. Вона вискочила з води кізкою дикою, нажахана, помчала додому, а він — за нею вовком страшним, неситим. Нарешті обернулася вона знову на дівчину, стала біля вікна. Набравши природного вигляду, воєвода покірно схилився їй до ніг.
— Бачиш — тепер я невідступно буду з тобою! Будь моєю… — Волею чи неволею — мусила згодитися дівчина. Кілька днів готувалося весілля. В біле-пребіле весільне вбрання нарядили її слуги воєводині, а потому повезли до церкви вінчатися. Недалеко від храму побачила дівчина пастуха. Він благально й сумно дивився на неї. І раптом закричала вона своєму колишньому товаришеві: — Чи зможеш вічно кохати мене, юначе?
— Зможу! — стрепенувся хлопець.
— Тож люби мене, якщо зможеш! — вигукнула вона, стрибаючи з весільної колісниці. Воєвода кинувся за нею, та було вже запізно. Вражені люди бачили, як розтануло весільне вбрання молодої і як попливло білими пелюстками понад землею. І ось від краю до краю, скільки око сягало, спалахнули сади небаченим цвітом.
Заревів воєвода-чаклун, звився чорним вихором у небо, накинувся на один сад, на другий, третій, силкуючись зірвати білі пелюстки, щоб забрати їх собі, щоб знову повернути втрачену наречену. Та все марно! Обійняла дівчина ніжним квітом усю рідну землю, подарувала себе всім добрим людям.
І ще бачили весільні гості предивне диво: не стало пастуха, а натомість з'явився бджолиний рій. Та золотава хмаринка ніжно пойняла вишневі сади, збираючи з них запашний мед. Так воно триває й досі: вишня — вічна наречена — щороку зодягає пребілий серпанок весільного вбрання, а бджоли — посланці пастуха — цілують її, приймаючи дарунок невмирущого кохання.
КАЗКА ПРО РОМАШКУ
Кажуть: коли падає з неба зірка хтось умирає. То неправда. Наші прабатьки стверджували: якщо падає зірка — народжується нова людина.
Сумно зірці самотою мандрувати в небесній пустелі. Дивиться вона згори на бурхливе життя землі, на заквітчані луки, густі ліси, на зграї птахів, що злітають до хмар, на дітей, котрі бавляться в пісочку біля рік та озер, і мріє стати людиною.
Прагнення народитися буває таким потужним, що перемагає тяжіння неба. Тоді зірка падає. І відразу десь закричить, заплаче дитя, сповіщаючи про появу ще одного зореносного серця. Отже, людське немовля отримує небесну душу, і та душа вічно прагнутиме до зірок, бо зіркою є невгамовне людське серце.
Одного разу позаздрив людям син Цариці Ночі. Закортіло і йому отримати зоряну душу. Але як те зробити? Адже зірка сама має вибирати для себе нове життя!
І звернувся він до прекрасної Білої Зорі. Каже:
— Хочу мати зоряну душу, як люди. Що для цього треба зробити?
— Небезпечне бажання, — всміхнулася Зірка. — Тільки коханого зірка опромінює й дарує життя радісне, а нелюбому — судились смуток, безодня жадань, пристрастей і навіть вбивство!
— А як дізнатися — любить чи не любить? — вигукнув син Цариці Ночі.
— Поміркуй! — загадково відповіла Зірка.
Причаївся в пітьмі син Цариці Ночі, невідступно дивлячись на Білу Зірку.
Міркує: любить — незлюбить? Боявся на щось зважитись. Та ось помітив він, що Зірка почала міняти барви, захвилювалася. Цариця Ночі прошепотіла синові, що Біла Зірка незабаром упаде з неба: незабаром народиться досі небачене немовля, котре вона полюбила.
І тоді зважився темний принц на злочин. Він створив із мороку та нічних туманів подобу дитини, а справжню вбив. Замислив хитрощами оволодіти Білою Зіркою, коли вона впаде для земного життя.
І ось упала Зірка, прокресливши полум'яну стежину в небесному дивоколі. Але торкнувшись несправжньої дитини, не ввійшла в неї: не було там вогнища любові.
Кинувся принц Ночі до засмученої Зірки, хотів схопити її, та вона розсипалася сріблястими іскрами по луках та полях, перетворившись на дивні квіти-ромашки, бо не могла вже вернутися до рідного неба.
Заревів від шаленства син Ночі, обернувся на скажений вихор, почав обривати пелюстки квітів, запитуючи:
— Любить — не любить! Любить — не любить!
Падають пелюстки на землю, а квітка все мовчить. Хтось із людей підслухав ті слова сина Ночі і теж почав запитувати у ромашки — чи любить вона?
Та хіба про це питають?
Кажуть люди, що настане пора, коли ромашка знову перетвориться в Білу Зірочку. Коли? Це станеться тоді, коли ще раз народиться той самий незвичайний хлопчик, убитий сином Цариці Ночі.
КОРІНЬ ЯВОРА
Ріс над тихим прозорим потоком явір. З невеличкого паростка став він могутнім віковим деревом. Під час спеки або в негоду давав притулок у своєму затінкові пастухам і мандрівникам, щедро дарував своє гілля для гнізд пташиних, оберігав кручу від обвалу.
Пишна зелена крона явора бавилась з вітрами, раділа блакитній безодні неба, насолоджувалася прохолодою весняних дощів.
Та якось прокотився над тим краєм шалений ураган, пройшла небачена злива. Бурхливі потоки води оголили коріння дерева. Глянули гілля й листя додолу — жахнулися.
— Які потворні, покорчені, гидкі нарости приліпилися до нас, — загукали вони.
— Дурні! — сказав їм Ворон, що відпочивав на верхів'ї явора. — То ж ваше коріння. Без нього і вас не буде…
— Ні, ні! — бурмотіло гілля. — Нам виродків не треба. Пора позбутися цих потвор.
І покликали вони короїдів, жучків та ще цілу хмару всілякої нечисті: благали вони позбавити їх від потворного коріння.
— Гаразд! — сказали ті і взялися до праці. Незабаром кореневище було з'їдене.
Впало могутнє дерево. Зів'яла пишна крона. Розмили дощі високу кручу, земля посунулася вниз і загатила долину, перетворивши прозорий потік у покрите ряскою та водоростями замулене болото.
ХТО ТАКИЙ СОНЯШНИК?
Спочатку земні рослини не мали квіток. Високі дерева, велетенські трави покривали гори, степи, долини. Та куди не глянь — жодної квітки!
Звернулися дерева, чагарі, трави до Сонця:
— Полум'яний батьку! Ти запалюєш у грозовій хмарі багатобарвну райдугу, прикрашаючи небо. Подаруй і нам дещицю тих барв.
Замислився господар денного Неба. Довго мовчав. Не міг придумати, чим зарадити рослинам на далекій землі. Озвався син Сонця, золотоволосий принц:
— Я піду на землю та й оздоблю зелень барвами райдуги.
— Це небезпечно, — тривожно відповів батько. — Покидати сонячну оселю не можна безкарно. Розпорошившись на далекій планеті, ти можеш не повернутися до рідного дому…
— Я все'дно піду, — затявся на своєму золотоголовий принц. — Ти даруєш радість усесвітові, а я хочу подарувати її деревам і травам.
Зітхнув батько, проте, що мав робити, — згодився.
Прилетів син Сонця до землі, веселковим колесом почав обходити світ. І затріпотіла природа від блаженства.
Велетенськими запашними квітами вкрилися магнолії, ніжно усміхнулася рожевими пелюстками на узліссі шипшина, срібнодзвінно заспівали серед трав блакитноокі дзвоники, небесними вічками глянули на світ незабудки-братики, сором'язливо захиталися на вітрах білі гвоздики…
Безліч квітів покрили безмежні простори, ніби різнобарвна ріка розлилася по землі, одухотворюючи природу, відкриваючи людям світ краси й творчості.
Зупинився сонячний принц та й поглянув довкруж. А побачивши плоди своєї праці, щасливо засміявся. Махнувши полум'яними крильми, хотів було вернутися додому. Та де там! Витративши силу на творення квітів, він віддав свою силу землі, тож не зміг уже повернутися до осяйної оселі батька.
Заридав самотній Ярило у небі, ховаючись за темний обрій. А знесилений принц упав на землю, заливаючись гіркими слізьми. На світанку він встав, напружив усі сили, щоб полетіти, коли з'явиться Сонце, але зміг лише підняти назустріч батькові своє пломеніюче обличчя. З тої пори цар-квітка, золотоголовий соняшник, невідступно дивиться на схід: батько обіцяв йому в прийдешньому повернення до рідної осяйної оселі…
СКАЗАННЯ ПРО КАЛИНУ
Якось юні богатирі Русі рушали на прю з ворогами, які немилосердно спустошували рідний край. Покидаючи свої села й городища, юнаки прощалися зі своїми нареченими. Після стрибків над священним вогнищем, вожак богатирів звернувся до дівчат і сказав так:
— Нещадний бій чекає на нас, любі подруги. Та ми повернемося, якщо ви берегтимете нам вірність. Ви маєте поклястися в тому перед вогнем. А ми дамо священну клятву завжди прагнути до вас!
Згодилися дівчата а тими словами. Тож, запаливши кільце вогнів, воїни та їхні наречені переступили стіну багаття і промовили слова клятви.
Поскакали комонні богатирі на битву. А дівчата зберігали їм вірність.
Доля берегла юних воїнів. Неушкодженими вийшли вони з кривавої січі, здолали ворогів Русі (так колись називалася українська земля). Весело верталися додому, радіючи майбутнім зустрічам.
Та в батьківських городищах на них чекала біда. Поки вони змагалися на західних кордонах батьківщини, зі сходу прийшли кочові орди, убили матерів, старих та дітей, а юні діви, зберігши вірність, зібралися в храмі й підпалили його. Жодна наречена не вийшла до ворогів з вогню…
Скам'яніли богатирі, уздрівши попелище й пустелю там, де недавно вирувало радісне життя. Опустилися могутні руки, смутком переповнилися серця. Навіщо їм сила й молодість, коли не стало наречених?
Одначе сказав вожак богатирський:
— Ми дали судженим своїм клятву вірності. Маємо дотримати її. У всіх краях, у всіх світах будемо шукати коханих, доки не знайдемо!
Спитали дружинники:
— Як знайти нам коханих у краю Світовида? Хто нам вкаже шлях?
— Запитаємо у Охоронців Священного Дуба, — вирішив вожак. Знайшли воїни притулок Охоронця Священного Дуба в густому лісі на березі Славути. Вислухав столітній самітник богатирів, гострим поглядом пронизав душу вожакову, ніби зважуючи глибину його почуття. Суворо мовив:
— Нема ще мосту між нашим світом і краєм Світовида. Тільки через смерть ідуть люди туди, забуваючи про рідних, котрих залишаю тут. І там теж блукають, забуваючи, хто вони й звідки прийшли. Чи певні ви того, що не забудете любові своєї, перейшовши у країну Світовида?
— Певні! — твердо відповіли богатирі.
— Тоді доганяйте своїх суджених на небувалій стежині, — ласкаво сказав Охоронець Священного Дуба. — Я навчу вас, як пройти туди. І якщо ваша любов перевершує страх смерті, в рідному краю залишиться знак вашого подвигу. Але широка, ой, глибока, гей, бездонна країна Світовида, діти мої! Високі там гори, страшні прірви, неосяжні простори! Хто скаже, скільки вам шукати наречених?
— Хай і всю вічність? — всі як один мовили юнаки. — Навчи нас!
Запалив Охоронець велетенське багаття на священній галявині, звелів богатирям на конях у повному бойовому обладунку ввійти у вогняне коло. Ті послухалися. Промовив самітник заповітне слово і богатирі зникли. Не вернулися вони й донині, хоч минуло вже тисячу літ…
Та раптом з'явилася в селах і городищах Русі небувала рослава: поміж темно-зеленого листя розцвітали ніжні білі суцвіття, восени на гілках червоніли криваві ягоди — гіркі, проте напрочуд цілющі.
Дівчата полюбили сумну рослину, яку назвали калиною і почали вплітати червоні ягоди в коси та вінки. І сказав людям Охоронець Священного Дуба:
— Любіте, люди, дивну рослину. Вона є знаком із краю Світовида від богатирів, котрі рушили на пошук вірних наречених. Білі квіти — то їх мрія, червоні ягоди, сповнені гіркоти, то краплі кривавого поту героїв, які невтомно шукають вас…
СЕРЦЕ МАТІОЛИ
Спочатку Матіола розквітала вдень, розкриваючи ніжні пелюстки назустріч Сонцю, славлячи його появу дивними пахощами.
Якось прокинулася Матіола напровесні, глянула довкола і вгледіла неподалік терновий кущ, що його гілки легенько похитувалися під подихом вітру.
Здивувалася Матіола: поміж листям терну палахкотіло яскравим вогнем щось золотисте, живе, гаряче. Іскри від нього падали на її пелюстки, і їй було радісно від тих доторків.
— Це тернове серце, — зітхнула Матіола. — Люблю тебе, колюче деревце, за твоє полум'яне серце…
Мовчав терен, загадково всміхався. Минав час. І раптом завважила Матіола, що вогняне серце вже пульсує серед гілля вікового дуба. Захоплено потягнулася квітка до могутнього дерева.
— Так це в тебе таке добре, іскристе серце? — прошепотіла вона, відкриваючи пелюсточки назустріч дубові. — Люблю тебе, мій славний велетню!
Збентежений дуб шепотів щось, але Матіола не чула його слів. Вона була охоплена полум'ям кохання.
Пізніше — о диво! — глянула Матіола на гілля дуба, але серця вогняного там уже не побачила. Воно сяяло в синьому небі — кругле, сліпуче, високе, даючи світло й життя всьому світові.
— Так це небо має таке дивовижне серце? — захоплено вигукнула Матіола, відкриваючи обійми бездонному блакитному просторові, де палахкотіло сонце. — Люблю тебе, прекрасне небо!
Та не вмістило серце Матіоли такої любові. Затріпотіла вона під палючими променями світила і, в'янучи, схилилася на землю. Намагалися терен і дуб прикрити її від немилосердної спеки, але Матіола вже не чула голосів докору й ласки.
Врятувала закохану квітку вечірня прохолода. Прив'ялі пелюстки вона скропила вологою, вдихнула нове життя. Розплющила квітка оченята й простогнала: — А де ж полум'яне серце?
— Ти більше не зможеш жити вдень, — зітхнув вечір. — Не побачиш безжального серця неба. Та заспокойся, поглянь угору: довкола сяють зорі — полум'яні квіти в нічному саду неба. Вони відчувають твою любов, твій чарівний запах…
Відтоді розквітає Матіола вночі, даруючи далеким зорям свою красу. Інколи на її пелюстках іскриться крапля прозорої вологи. «Нічна роса», — кажуть люди. Та це не так. То Матіола плаче, згадуючи недосяжне для неї полум'яне серце неба…
ЗМІСТ
Сини Світовида
Подвиг Вайвасвати
Дике поле
Покривало Ізіди
Окоцвіт
Лабіринт Мінотавра
Жива вода
Серце Матіоли та інші легенди
