Золоті Ворота Олесь Бердник

«Вся моя літературна та громадська діяльність була спрямована до розкриття у читача вищого космічного рівня мислення, чуття, творчості», — писав Олесь Бердник. Славнозвісний фантаст-дисидент належав до тих рідкісних людей, які здатні відкинути все тимчасове і поверхове, думати одвічними архетипами, жити категоріями Всесвіту, Світла, Любові. Але пориваючись до вищих сфер, Олесь Бердник ніколи не забував і про Матір-Націю, любов до якої сформувала його творчу сутність. Тож прикметно, що у віршах, містеріях, самвидавних та друкованих статтях, інтерв’ю, котрі увійшли до ЦЬОГО тому, нерідко стоять поруч два слова — Дух і Україна.

Олесь Бердник

Золоті Ворота

Поезія, публіцистика, інтерв’ю

Київ

«Смолоскип»

2008

Бердник, Олесь

Золоті Ворота: Поезія, публіцистика, інтерв’ю / Упоряд. та передм. Г. Бердник. — К.: Смолоскип, 2008. — 416 с; портр. — (Всесвіт Олеся Бердника).

ЗОРІ ТА ТЕРНИ ОЛЕСЯ БЕРДНИКА

…Мій батько народився в пустельних степах Миколаївщини. Перші спогади хлопчика — безкрайні поля, які в щасливі роки давали багатющий урожай, а в засушливі літа були схожими на похмурі інопланетні пейзажі. І ще — пісні матері, котрі стали для майбутнього фантаста першим місточком у прекрасний світ мрії.

Про що він найбільше мріяв у дитинстві? Про політ до зірок. Саме так! Він запитував у мами: «Чи можна долетіти туди, до зірок, до Місяця?» Мати відповідала: «Ну що ти, синку, до Місяця дуже далеко, життя не вистачить, щоб долетіти». І тоді малий Сашко відповів: «Мамо, а я придумав. Треба просто дуже-дуже сильно захотіти, і тоді можна летіти». Вже тоді майбутній письменник вірив, що до далеких світів можна летіти безпосередньо силою бажання, мрії, духовного устремління. Ці дитячі думки знайдуть згодом відображення у його творах.

У школі батько захопився фантастикою: романи Герберта Велса, Жуля Берна, Володимира Владка, Олександра Бєляєва. Тоді ж спробував уперше писати сам — перші, наївні оповідання про подорожі до інших світів, про інопланетних істот…

…У 1944-му батько пішов добровольцем на фронт, став мінером. Після поранення потрапив до госпіталю, згодом, уже по закінченні війни та демобілізації, повернувся додому. Прислухався до голосу свого серця й духу — де пролягає його шлях? Став студентом театральної студії при столичному театрі імені Франка. У 1949-му році на партійних зборах з юнацькою палкістю виступив проти партійної політики у сфері мистецтва (першим ідеологом в Україні тоді був Лазар Каганович). За півгодини про цей виступ знали у відповідних органах. І 22-літній юнак, із знаменитою 58-ю статтею у судовій справі, опинився у Печорлазі…

Там батько почав писати. Народжувалися перші образи, снувалися перші сюжети, у голову приходили несподівані, химерні думки. Що він відчував, перебуваючи за ґратами? Батько не любив говорити про цей період свого життя. Єдине, що він завжди підкреслював: «блукання» колами сталінських таборів стали справжньою школою, котра сільського хлопчака Сашка перетворила на Олеся Бердника, який почав замислюватися над сенсом буття, і над тим, для чого людина живе на землі. Крім того, саме там батько зустрів дивовижних людей. котрих міг би й не зустріти на волі, адже в сталінські часи саме табори були осереддям інтелектуальних сил країни.

Розповідав батько й дивовижні історії. Наприклад, коли із Печорлагу його перекинули в режимний табір Кажим, і посадили у камеру до «отпєтих» (так називали безнадійних рецидивістів). Він переступив поріг камери. Кілька десятків пар очей буравили його, оцінюючи. Усі мовчали, а в нього, 25-літнього хлопця, спину скував холод. Нарешті «пахан» кивнув, запитав, як звуть. Він відповів. «За що тебе сюди?» «Не знаю відказав батько. — Не говорили». «Пахан» хмикнув. «Не говорили. Добре, сідай». Батько приземлився на розстелену куфайку. «Романи знаєш?» раптом запитав «пахан». «А що вам подобається?» «Що-небудь за любов. Якщо знаєш — давай…»

І — згадував батько — чомусь він захотів переповісти бандитам «Аеліту» Олексія Толстого. Почав розповідати. Рецидивісти слухали уважно. А коли оповідач промовив останні слова Аеліти: «Де ти, де ти, сину Неба?..», «пахан» раптом… схлипнув і, витираючи сльози, сказав: «Ну падло, як здорово! Давай ще раз спочатку». Батькові довелося розповідати історію прекрасної інопланетянки ще раз, і ще. І наступного дня також…

Так фантастика порятувала йому життя. Батько говорив, що він так і не збагнув цього феномену: чому убивці, бандити з багатолітнім «стажем» так сентиментально сприйняли історію зоряного кохання…

…У 1957 році вийшла батькова перша книга — «Поза часом і простором». Він став письменником-фантастом. І, очевидно, ніщо не буває випадковим, навіть назва першої книги. Тому що уся його творчість і всі його філософські роздуми були присвячені саме цій проблемі: як людина може вийти за межі часу й простору?

Батька прийняли до Спілки письменників. Книги його розходилися миттєво, пачками він отримував листи від читачів. Зав’язалося листування з людьми, котрих батько завжди вважав своїми наставниками та натхненниками.

Батько часто зустрічався зі своїми читачами: в молодіжних клуби, школах, вузах. Він говорив про позаземні цивілізації, про факти з’явлення на Землі прибульців, про те, що випадки контактів з іншими цивілізаціями зафіксовані у легендах та міфах різних народів. Говорив про те, що людина завжди має свободу вибору…

А йшли 60-і роки.

Декому не подобалися такі погляди популярного фантаста. І в хід була пущена «важка артилерія». Спершу у московській «Литературной газете» з’явилася розгромна рецензія на книгу «Подвиг Вайвасвати» (роман про останні дні легендарної Атлантиди). Наклад книги спробували вилучити з книгарень. Потім у «Літературній Україні» та інших республіканських газетах почали «громити» інші книги — «Чашу Амріти», дитячу повість «Окоцвіт» (чим не догодила фантастика для підлітків ідеологічним бонзам, сказати важко!). А коли вийшов «Зоряний Корсар», який став справді культовим романом і буквально за тиждень зник з прилавків книгарень, — так до цього часу й невідомо, чи то його розхапали читачі, чи то вилучили пильні сторожі радянської пропаганди, — за батька узялися всерйоз.

У цей же час він здружився з відомим поетом й письменником Миколою Руденком. Так почалася батькова правозахисна діяльність. Виступи на захист колег, котрих виключали зі СП, підтримка Декларації прав людини. Організація Української Гельсінської групи. Розробка ідей Духовних Націй та Альтернативної Еволюції — так батько назвав своє бачення преображеного людства та формування нового суспільства, нової людини, нових стосунків… Есей про життя в атмосфері любові, мудрості, краси й пізнання він відіслав до ООН, і його зареєстрували там як робочий документ та опублікували в західних мас-медіа.

«Вдячність» із боку влади не змусила себе чекати. Виключення із Спілки письменників, обшуки, постійне стеження, безробіття, арешт, суд, вирок, сумнозвісний 36-й табір Кучино… На суді ідея Альтернативної Еволюції проходила як доказ «особливо небезпечного державного злочину». Втім, батько не любив про це говорити. Він згадував Інше…

Відбувся суд, батька відправили етапом «на зону», — а через рік дозволили побачення з дружиною, моєю мамою. Іде він під конвоєм по в’язничному двору — у смугастій робі, руки за спиною, очі в землю, «крок вправо, крок вліво — розстріл», І думає про те, як зараз, принижений і змучений, стане перед очі коханої жінки. Раптом бачить: декілька квіточок пробилося крізь асфальт біля стіни. Він зупинився і каже конвоїрам: «Я йду на побачення з дружиною. Можна зірвати пару квіток?» Солдати переглянулися, кивнули. Батько згадував, що ніколи він не мав такого відчуття свободи, як тоді, коли відступив на два кроки убік від конвою і зірвав ті квіти — конюшину й дві ромашки. Мама розповідала: ніколи не забуде, як він переступив поріг кімнати з цим «букетом» у руках. Три сухі стеблинки досі зберігаються серед родинних реліквій — тюремні квіти.

Значно цікавіші часи настали після звільнення, коли батько знову почав писати, продовжив громадську діяльність. Створив організацію «Українська Духовна Республіка», намагаючись практично втілити ідеї Духовних Націй та Альтернативної Еволюції, — вибудувати модель суспільства, яке наріжним каменем свого розвитку ставило б примат Духу. А коли в 1990 році був скликаний Перший Всесвітній Собор Духовної України, що пройшов у прикарпатському місті Коломиї, і на нього з’їхалося понад півмільйона людей з усього світу, батько сказав: тепер, коли його Ідеї полетіли світом, не страшно й померти…

Батько дуже любив мандрувати. Замолоду ходив пішки. Сходив усю Україну. Його чарували гори. Був на Алтаї, Памірі, Кавказі, про Карпати навіть говорити не варто — напевно, в українських Карпатах немає куточка, де б він не побував. Піднімався на кілька вершин Тянь-Шаню. Подумував навіть про те, щоб по якійсь гірській системі перейти кордон — і піти на Схід. І був щасливий, коли випала нагода побувати в Гімалаях та на Тибеті, відчути ту велич, створену природою.

Там же, в Індії, відбулися дивовижні зустрічі: із Святославом Рерихом, з Оракулом Тибету. Оракул Тибету зробив дивовижне пророцтво. Він сказав: із землі, що підняла на свій герб священну зброю Шиви (зброєю Шиви традиційно вважається золотий тризуб. — Прим, авт.) почнеться духовне піднесення людства і новий розвиток цивілізації.

Була ще поїздка до Канади та США. Зустріч із покійним патріархом Мстиславом. Знайомство з письменником та езотериком Ричардом Бахом, автором культової книги «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон». Він, почувши про ідею Духовних Націй, сказав: «Я хотів би бути представником народу, що народжує подібні ідеї…»

Чи чекав батько нагород за свою творчість? Визнання читачів — ось найбільша винагорода для письменника. А його книги пам’ятають і люблять, хоча останні роки свого життя батько нічого не писав. Він часто отримував листи від своїх читачів — тих, давніх, і зовсім юних. Не забували й колеги-фантасти. Вже в останні роки життя батько одержав нагороду «Філософський камінь» від Харківського міжнародного фестивалю фантастики «Зоряний міст» — за заслуги перед фантастикою. Від Миколаївського фестивалю фантастики «Планета 8141 Nikolaev» — спеціальний приз «Пророк у Вітчизні». Батькові книги виходили за кордоном, а роман «Зоряний Корсар», за даними мережі Інтернет, перекладений 26-ма мовами. Чи це не свідчення любові, і чи це не найбільша нагорода, якої може бажати творець?

Так, батькове життя можна назвати тяжким. Але він завжди говорив, що тяжкі часи й екстремальні ситуації — наші вчителі. Батько любив повторювати: перше ув’язнення зробило його письменником, друге — мислителем, цькування з боку влади — дисидентом, виключення із СПУ — художником. А хвороба подарувала можливість осмислити те, на що бракувало часу раніше…

Багато людей називають батька своїм учителем. Він же ніколи не вважав себе наставником. Він казав: «Я не учитель, я друг і натхненник. І якщо комусь близькі мої погляди й думки — ми супутники на вічній дорозі пошуку…»

Громовиця Бердник

Мрію
Про незвичайну празоряну дію…
Де, і для кого, і з ким?
Вітер повіє, мрію розвіє,
Ніби легесенький дим…
Все-таки, маю, маю надію…
Ой та надія, мрія пташина,
В небо навіки,
навіки полине…

Свята Україна

Есеї

СВІТОНІЯ — ДЕРЖАВА СВОБОДИ

Час настає — Час Небувалого Народження. Чудо? Ні! Здавна суджена Реальність, така ж проста і прекрасна, як перетворення гидкої гусені на барвистого метелика. Всі бачили цю метаморфозу, але майже ніхто не надає їй глибинного універсального значення для всієї світобудови. Отже, повторю — час настає! Л тому пишу все відверто, відкрито, бо сподіваюся, вірю, що до цих аркушів не доторкнуться гидкі руки тих мізерних людей, котрі люблять ритися в чужих тайнах, бо своїх не мають і не матимуть; адже тайна — прерогатива і привілей Синів Бога, бо вони несуть у душі невичерпне, невмируще Зерно Вічного Буття. Саме це зерно і б причиною вікового КОСМІЧНОГО герцю. Саме цей герць призвів до страшної поразки дух людства, котре не зуміло зберегти свою суверенність перед лавиною Пітьми і віддало Золотий Талант Бога міріадам узурпаторів.

Але про педалі. А спочатку — кілька слів аналізу Людини, як Мікровсесвіту, як Самосвідомого Фокусу Прасубстанції. покликаного очолити Космічну Еволюцію.

Чи може сучасна Людина виконати свою божественну місію, чи може дати Розум і Серце Безмежності? Безумовно — ні!

Людина розірвала Тканину Єдності і Буття і стала паразитом Космосу, а отже, ввійшла в конфлікт із Космічним Правом. Вона знехтувала Божественну Реальність і спробувала створити «свою», незалежну «реальність», але отримала тільки ЛАХМІТТЯ РЕАЛЬНОСТІ.

Саме так — лахміття, осколки, карикатуру Реальності. Давайте поглянемо, з чого тчуться свідомість, почуття, дух, інформаційний багаж сучасної мислячої істоти? Чи природна вона, чи органічна, чи монолітна, чи стихійна, чи розумна, зрештою?

Ні, ні, ні! Тисячу разів — ні!

Вона лише духовний «арлекін», мозаїка випадкових ідей, почуттів, «знань», зустрічей, державних чи партійних деспотій, архаїчних, релігійних, окультних, містичних забобон і в тощо.

Простежмо долю окремої людської істоти від народження до смерті: з чого складається її психічний тип, яка основа її духовного єства, чи має вона бодай невеликий шанс осягнути Одвічну Тайну Кореня Буття тобто злитися з Божою Сутністю?

Людське дитя після появи його в цьому світі атакується легіонами ілюзорних, ворожих, сатанічних сил. Я не можу займатися філософським аналізом ситуації. Я лише хочу висловити кілька міркувань перед тим, як запропонувати альтернативу.

Стіну псевдореальності мурували злобні й хитрі руки протягом тисячоліть. Основна мішень Сатани — серце і розум людини, почуття й інтелект, а отже, зброя Релігія й Наука (Пізнання).

Найдревніший шлях самопізнання релігія. Чому ж вона навчала людей, до чого привела?

Основна теза всіх ортодоксальних релігій гріховність, нікчемність Людини. Людина розірвала зв’язок з тим, хто нібито створив її, порушивши певну угоду, спілку, дружбу. Таким чином вона була відділена від первісного Світу Єдності і змушена жити у сфері смерті й безвиході. Апологети «бога світу цього» вловлювали впродовж тисячоліть на цей гачок нестійкі та боязкі душі, прищеплювали їм ідеї страху, покори й приреченості. Це ставало вродженою сутністю. Надія була тільки на милість невідомого Судді, Але Суддя не маніфестував себе, зате його земні креатури невтомно запалювали смертні вогнища для Синів Правди.

А коли дух Людини забунтував супроти одвічної приреченості, розпочавши епоху вільного Пізнання, то він недовго радів: Сатана під виглядом Науки випустив іншого звіра «з рогами ягняти». Якщо Людина релігійного світогляду ще могла сподіватися на милість Бога, то людина «наукового» світогляду — мізерна пилинка перед порожнечею космічної безодні. Вона повисла у холодній невимірності Часу-Простору, розіп’ята раціоналізмом на хресті смертності й тимчасовості.

Така маніпуляція свідомістю поколінь від давнини до наших днів новела людство на манівці прагматизму, псевдопізнання, бездуховності. Така маніпуляція кидала психіку з одної програми до іншої, не даючи розвинутися органічному Зерну Духа, Сокровенній Суті Людини.

Може, хтось скаже, що люди віддавна донині мріють, ідуть до якоїсь мети, радіють, будують держави, сім’ї, федерації, царства, партії, філософії, храми.

Хай так! Але який результат? Куди вони прийшли? Що сяє їм попереду?

Раз ми зіткані з псевдореальності (а не безумовно), то ми не маємо права ставити мету, бо всяка мета буде фальшива і стане пасткою, із якої потім треба вибиратися. Такі лабіринти Мінотавра людство мурувало не раз: імперії, царства, церкви, партії, ідеології — чого тільки людство не спробувало, віддаючи в жертву Звіролюдині найкращих своїх синів і свої сили! І який був критерій тих прагнень? Страх або обман!

Уже цей критерій показує, то всі прагнення людства (крім сокровенних) посіяні ворогом життя — Сатаною.

Можна прийняти один-єдиний критерій — радість (або Любов, або Свободу, або Істину, що одне й те ж).

Сказано: пізнайте Істину і вона звільнить вас!

Я додам — йдіть до Радості Світу, лише вона може дати сенс і мету життя.

Справді приклади до всіх людських замірів критерій Радості, і побачиш, то всі вони — не від Бога, не від Духа, а від Темряви.

Де ж вона — Радість? Де загубилася? Що заважає віднайти її? Чи вона в далеких країнах, чи на інших зірках, чи в незримих сферах?

Світовий Базар заважає людям почути нечутний голос Правди, який давно прозвучав над світом з вуст Дитяти Предвічного.

По всесвітньому базару
Я століттями блукаю…
Із ягнятами у парі
Лева грізного стрічаю.
У злодіїв знахабнілих
Люд купує власні речі,
І, зітхаючи несміло,
Підлим цінам не перечить.
Жеребців праісторичних
Пропонують конокради
Для видовищ ідилічних,
Для ганебного параду.
Все змішалося у вирі
Велелюдного базару —
Люди воєн, люди миру,
І реальності й примари!
Пропонують черні п’яній
Із-під смокінгів та мантій
Низки перлів череп’яних
І фальшивих діамантів.
Лише я в юрбі никаю
Не для жадоби грабунку,
— Власне серце відкриваю
Для безцінного дарунку.
Чорним роєм ходять люди,
Серце мацають скептично:
— А навіщо годна буде
Річ тривожна і незвична?
Я пояснюю потиху:
— Вірне серце — друг надійний,
З ним не згинеш серед лиха,
Вир здолаєш неспокійний,
З ним перейдеш довгі гони.
Як у казці дивовижній!..
— Хай від казки бог боронить,
Не протягнеш з нею й тижня!
Непотрібні нам химери
Совістливі, бунтівливі:
Зробим серце з полімерів —
Безвідмовне і щасливе!
По базару я никаю,
Людям щирість пропоную,
Та ніяк не напитаю,
Хто дарунок мій купує!
Все даремно, все даремно!
Цілі всі мої товари.
Над базаром вечір темний,
В небі плинуть сірі хмари…
Люд розходиться додому.
Я тамую в серці муку,
Пересилюю утому
І кладу Любов їм в руки…
— Ось, погляньте, любі друзі.
То коштовність не маленька,
У скорботі і у тузі
Вам служитиме вірненько!
Люди дивляться, хихочуть.
Потішаються з Любові.
І ніхто її не хоче
Навіть даром, безкоштовно…
А базарище пустіє.
Наливається імлою…
А у небі Зорі мріють
І… сміються наді мною…

Воістину, сміються над нами Далекі Світи, бо ми сидимо на найбільшому Скарбі Світу, а порпаємося в покидьках, у смітті, в огризках Духу, в сутінках Буття.

Діти ще інтуїтивно прагнуть до Радості, до Гри, до Свободи, але «дорослі» узурпатори саме супроти дітей спрямовують всю потужність псевдопедагогіки і всю брудну ріку чортівської інформації, фальшивої творчості, щоб уподібнити юні душі собі і зробити з них роботів з капроновими серцями. І зерно, котре могло б дати чарівний плід або квітку Духу — трухне, нікчемніє і породжує мізерію, функціональний гвинтик брехливого, загниваючого «суспільства».

Мертві тягнуть за собою живих.

Мертві породжують мертвих.

Але неможливо довго утримувати Вогонь Духу в лабіринті хитросплетінь. Дитя Духу, котре Мати Світу «в яслах народила, сінцем притрусила Господнього Сина», виростає і, визрівши, струсоне Світ, світ обману і насилля, сутінків та смерті.

І тоді на стеблі Життя виросте суджена квітка Любові, котра напоїть спраглі серця пахощами Небувалого, Неуявного Краю, котрий мариться людям з давніх-давен, котрий заповіданий всім нам Христом і його Синами як ЦАРСТВО СВОБОДИ.

Мій дух назвав його в одному видінні Світонією. Так його звали древні гностики Краєм Світла, так описували махінейці, як Царство Світла, — нерушиме, чисте, неосквернене, дитяче, ніжне, невмируще, незміряне, нетлінне…

Де ж вона? Де вона? Де та Світонія? Про неї мріяли віруючі, поети, страдники, аскети, утопісти, знедолені, повстанці всіх народів…

Її уявляли на небі, в майбутті, в заморських краях…

А вона була і єсть поруч, тут, тепер, у надрах нашої душі. Вона незримо кличе нас до Світу Вічної Казки, до Любові, до Небувалого. Не примари тисячолітніх принижених молінь, не брехливі соціальні утопії, котрі неминуче стають карикатурами і в’язницями духу й тіла, а проникнення в Світ Духу, в Надра Першожиття, повернення до Матері Сущого, до скарбів власної душі…

Я бачив у снах, у видіннях Світонію. Вона пронизує наш світ, вона схожа на цей світ, близька йому, але разом з тим — полярна!

Тут все в рабстві, в нікчемності, плинності, смертності.

Світонія звільняє душу для Вічної Гри по Закону Свободи.

Хтось скаже: ми чули такі містичні байки! Куди нам іти? Кидати живе заради абстракцій? Досить окультних і попівських казок — вони ні до чого не привели, крім забобонів та муки! Є живі люди, є жива Україна, чи Франція, чи Індія, чи Росія! Заради них і варто боротися, діяти!

Я відповім: ти помиляєшся, Друже! Я не кличу до химери. Навпаки — я закликаю залишити химери! І ці химери — наша теперішня свідомість, наука, релігія, виховання, спосіб життя, — коротше кажучи, все, що формує нинішній тип Людини, як затемнений образ Боголюдини, котра захована в надрах душі.

Щоб вона звільнилася, щоб ми повернулися самі до себе, треба збагнути це.

Збагнути глибоко, не інтелектуально, а духовно, суттєво, то ми теперішні — це не ми, це нав’язана нам подоба, сформована світом обману.

І коли ми це збагнемо, тоді стане зрозуміло, що Нове Небо і Нова Земля не в химерних трансцендентних світах, а тут; що Преображення Світу — це Преображення цих матерів, цієї України, цієї Землі, цієї Людини, цієї Природи. Це воскресіння мертвого Лазаря, це воскресіння Христа, покладеного в гробі, це Преображення Фаворське…

І це стане ясно духовним та соціальним шукачам, що Людина Внутрішня незалежна від обставин, що Україна — не географічне, економічне чи політичне поняття, яке можна перекроювати так чи так!

Людина, навіть знищена фізично, не щезає, а навпаки — духовно возвеличується!

Нація, втрачаючи землю, географічний фактор, не зникає, якщо вона збагнула свою духовну сутність, якщо її нетлінний образ відтворився у невимірності душі її Синів. Тоді Нація стає невмирущою!

Треба відкинути ветхе розуміння про себе і про рідний народ, як про щось тимчасове, тлінне, географічно-земне.

Ми ніколи не виникали! Ми ніколи не щезаємо! Ми лише одягаємося у барвисте вбрання планетарної гри для мандрівок по космічних стежинах подвигу чи творчості. І найголовніше завдання тепер — відкинути нав’язаний Сатаною образ гріховності, нікчемності, приреченості.

І тут ми дійшли до альтернативи. Яка вона? Що ми можемо протиставити світові сну, темряви, визиску, кривавих воєн, абсурду і безнадії?

БЛАКИТНИЙ ХРАМ КРАСИ І ЛЮБОВІ

Це — не барвисті слова! Вже давно пора зримо будувати той заповітний Храм. Але зусилля творців спрямовувалися в зворотний бік легіонами псевдорелігії та псевдонауки.

Треба мати мужність відкинути все ілюзорне, як би не кричала і не галасувала темрява!

Все, все, все вчорашнє треба відкинути!

Якщо ти несеш у серці Христа і Матір Всесвіту — не бійся дерзання і нових, небувалих доріг! Згадай, що критерій і межа мужності — Голгофа! Але Першонароджений уже пройшов через страшну прірву Смерті і проклав Міст над Безоднею Небуття до Світу Свободи.

Він чекає нас біля Воріт Заповітних. Він дивиться в серця наші. Він простягає Руки Благовісні до дітей своїх, щоб вони не опустилися на тяжких дорогах Землі.

Які ж перші кроки? Що робити? Адже темрява насторожі і готується ковтнути кожного шукача, котрий насмілиться ступити на заповітну стежку!

Час Пітьми минув! Чим більша її концентрація, тим слабша вона, бо навіть темрява живе світлом!

Отже, треба в цю дивовижну Епоху Нового Народження робити незвичайні кроки, які наблизять шукачів до Того, Хто чекає нас понад всякими вимірами Часу й Простору, — до Серця Світу.

Закладайте, Друзі, підмурок храму краси на своїй землі, де можна зосередити всі творчі сили, котрі прагнуть Преображення життя і душі. Хай в Храмі Краси будуть прикладені найкращі сили художників, скульпторів, композиторів, поетів, будівників. Хай в основу Храму Краси ляже Культ Матері Світу — універсальний Культ тієї сокровенної — сили Божої Сили і Мудрості, котра дає життя і смисл всьому сущому.

Хай в тому Храмі буде проголошено народження нової республіки духу, про яку мріяли невмирущі Сковорода і Тарас — народження Космічної, Небесної України — України невмирущої, нетлінної, України безмежної, України вселенської, України блакитної, — України, котра вийде на космічний простір діяння і мислення, любові й творчості, котра народить синів своїх у Царство Свободи й Любові!

Хай народяться разом з нами в Світонію всі наші Землі, хай кожен народ стане вселенським і невмирущим, хай всі надбання минулих віків і епох увійдуть світоносним Сонцем у Вінець Великої Матері Всесвіту!

Тереном Космічної України стане терен душ наших.

Столицею Духовної України чи інших духовних націй стануть серця синів та дочок!

Там, де українець, — там його столиця. Кордони Нової Республіки відсунуться у безкінечність Часів і Просторів. Це настає Епоха Невмирущості!

Хай тіні вчорашнього дня чіпляються за межі та землі. Ми їм скажемо: поняття нації — понад політикою, географією, філософією та економікою!

Ніхто не має права ставити Нашу Матір над іншими Матерями, бо всі вони — відображення Єдиної Божої Матері.

Ніхто не сміє обговорювати та визначати долю нашої Матері — жити їй чи вмирати, зливатися нам з іншими націями чи не зливатися!

Все те — ричання Темряви, що нацьковує душі на душі, серця на серця, щоб розділити їх і скористатися таким розділенням.

Віднині всі Дочки й Сини Матері-Нації скажуть дітям Темряви:

— Ми несемо образ Нашої Матері в серці своєму до Нового Світу! А ви — лишайтеся в темряві й спробуйте утвердити свої вертепи мерзоти та зради на ґрунті бездуховності й ненависті!

Храм Краси розпочне свою діяльність по преображенню психіки, тіла, душі. Кличте педагогів, які не бояться відійти від фальшивих канонів, кличте дітей, які дивляться не на ортодоксальний Образ Христа, а на Райдугу Його Серця.

Поспішайте, Друзі!

Земля кам’яниста, суха, але потужний Плуг Христа підніме мертвіючий пласт. Лазар душі народної вийде з прадавнього гробу!

Сійте широко, якнайшвидше! Кожне живе зерно проросте на Світанку Нового Дня!

Пишу всім, хто не осліп, не оглух серед океану Пітьми. Хай вони йдуть на Поклик, — всі, хто хоче Зоряного Братерства Народів, Небесної України, Космічного Дитяти, хто хоче будувати Блакитний Храм Краси!

Люди-Діти! Настала пора саме так вас назвати! Всі ми — Діти Великої Матері. Є пора гри. Є пора мужніння. Пора зрілості. Пора жнив. Але ніколи Мати Світу не очікувала пори крові.

Надто довго затяглася ця страшна пора. Вона руйнує саму Основу Буття.

Я — ваш брат, звичайна людина Землі, промовляю нині до вас: невже вам потрібні титули і модерні концепції? Краще говорити просто, як говорять грози і квіти, птахи і зорі, серце і одвічне Боже Мовчання, переповнене Любов’ю!

Люди-Діти! Я закликаю: відкиньмо весь історичний маскарад і розпочнімо Гру під оком зоряного неба, перед Ликом Великої Матері. І тоді відкриється Предковічна Тайна, котра пішла від нас, коли ми скривавилися ненавистю і розірвали Тканину Всебуття.

Традиційний націоналізм не виправдав себе, бо шукав опертя у тлінній сфері економіки, географії, політики. Це вело до антагонізму, воєн, братовбивства, безвиході. Глянь на сучасний стан Землі — жодна нація не вирішила проблеми Духу.

Ми проголошуємо Нову Космічну Націю, як творця нетлінних духовних скарбів, як Матір Духу, котра преобразить душу і тіло своїх дітей для вічного життя.

Ось кілька думок, пунктів, які можуть стати основою Хартії Космічної України або інших Космічних Націй.

ХАРТІЯ КОСМІЧНОЇ УКРАЇНИ

1. Космічна Україна проголошує своє народження цією Хартією.

2. Космічна Україна є духовною сім’єю, громадою творчих індивідуальностей, об’єднаних спільністю історичної долі, мови-Логосу, думки, почуття і дії.

3. Космічна Україна виходить з планетарної колиски географічних, економічних, політичних, державних, ідеологічних умовностей і кличе інші нації створити зоряне Братерство Націй Землі для утвердження Космічної Мети, Космічної Дії, Космічного Почуття, Космічної Еволюції.

4. Космічна Україна проголошує таку концепцію Буття:

— Життя є вияв Першосуті Всесвіту, а тому воно священне.

— Вся динаміка Всесвіту є життя у невимірності видимого і невидимого проявів.

— Свідома Істота — Людина — є вождь еволюційного процесу саморозкриття Матерії-Субстанції, і це визначає її (Людини) місце у Всесвіті і надзвичайне покликання.

— Людина несе в собі невичерпне Зерно Духу, котре має вогнем Любові й Мудрості об’єднати Всесвіт у Божественну Гармонію Радості.

— Тому радість є критерієм усякого творчого вияву, дії та почуття і внутрішньою оцінкою істинності.

— Основою істинної радості може бути лише Любов, тому Космічна Україна замість символічних прапорів, емблем, гімнів та статутів визначає для себе єдиний прапор, гімн, емблему, статут — любов, як сутність всеоб’єднання людей, рослин, тварин, всього сущого у видимих та невидимих світах у радісний Потік Життя.

5. Історичні, географічні та ідеологічні межі тісні для творчого духу націй та індивідуальностей. Тому Космічна Україна закликає всі братерські народи планети утворити Всесвітню Спілку Любові для вирішення вікових завдань духу й розуму, які неможливо розв’язати в умовах панування архаїчних національних чи федеральних держав і які при нерозв’язаності загрожують самому існуванню біосфери.

6. Столиця Космічної України — серця її синів у видимих і невидимих світах, у минулому, сучасному та майбутньому!

Космічна Україна об’єднує синівські душі всіх епох у вічне монолітне ЄСМЬ. Творчість і подвиг усіх поколінь входить у непорушну тканину національного космічного духу. Разом з неповторними індивідуальностями інших Космічних Народів Землі сини і дочки Космічної України утворюють творче кільце Вселенською Розуму.

Всенародна Рада Космічної України вибирає Раду Мудрих для координування духовного, творчого життя Космічної України.

Завдання Ради Мудрих — об’єднувати творчі зусилля українців у цілім світі для примноження і збереження духовно-творчих скарбів, будувати в різних країнах Храми — центри духовного життя, обмінюватися такими скарбами, узгоджувати свої дії з Радами інших Космічних. Народів для блага всієї планети.

7. Наша мета — свобода духовного вияву у невичерпності Буття.

Крила нашої душі нескінченний Всесвіт. Масштаби саме такого мислення і діяння відкриває своїм дітям Космічна Україна.

Ця Хартія проголошує еру космічного народження людини.

Я вірю — гряде здійснення всіх сокровенних бажань і мрій!

Правдива Січ воскресає і преображається у Мову Полум’яну Січ! Лицарі Духу сіють Зерна Вогню у мертву землю сучасності. Багато боїв попереду, але перемога — суджена!

Обнімаю палко всіх Шукачів Небувалого! Мрію побачити Храм Краси та Любові, який всі ми почнемо будувати зримо і незримо — не гаючи жодної миті.

Вставайте, Брати-Титани! Звільняйте душі, заковані в Тартарі з правіку.

Народжується Небесна, Космічна Україна, народжуються її Прекрасні Сестри у Небо Христа, у Серце Матері Світу, У Країну Свободи!

Я — з вами!

15 березня 1974 р.

СВЯТА УКРАЇНА

Дума про Рідну Матір

Таємниче, хвилююче, святе поняття, слово, явище — Мати.

Неня, лала, матуся, родима, матка, матуля, нана, мама… Безліч ласкавих, ніжних, схвильованих слів лунає над гримотінням усіх віків. Їх промовляють діти в колисці й суворі вояки, аскети, сповнені мудрості — й розбійники, вічні трударі-хлібороби і навіть жандарми та кати, котрі мордують братів своїх за стінами моторошних темниць…

Шлях під Сонце з невидимого світу духу — крізь Матір, крізь її стражденну, криваву, напружену плоть, крізь її любляче серце, крізь її затишне лоно, крізь її бунтівливу кров, крізь її ніжні, надійні обійми…

А далі — коли Мандрівник з Духовного Краю повинен ввійти повноцінною Людиною до многоликого потоку Людства — Матір стає на сторожі, на варті юного духу, щоб народити його в Світ Слова, Мислі, Чуття.

Та вища, духовна Матір — Нація, Рідний Край, Народ, — Таємнича Сутність Буття, Незрима Індивідуальність, котра крізь серця і душі плинних дітей своїх несе з правіку до безмірності променисті скарби Слова, Творчості, Праці, Шукань, Подвигів, Пізнання, Любові.

Ці думи про ту спільну для всіх її дітей Матір, без котрої ми не можемо стати Людьми серед Людей.

Ці думи — уривки з грядущої Книги Буття Святої України, яку ми зобов’язані писати разом, мій коханий Брате, йдучи втомленими ногами по кам’янистій стежині змученої, закривавленої Землі…

Свята Україна?

Чи може бути таке? Знову месіанство, містичні жупели, котрими спекулювали шовіністи — псевдопатріоти всіх народів? Винятковість серед інших племен та націй?

Боронь Боже! Наша Матір відображення єдиної для всіх народів Матері Буття Вселенської Матері Сущого, отже, Вона — Сестра інших Святих Народів, близьких і далеких.

Святий — просте, прадавнє слово. Свято, святковий — звичні слова. Коли настає Свято — навіть злобні люди намагаються віднайти в глибині душ своїх іскри доброзичливості, терпимості, людяності та любові. День Свята — то прообраз грядущої Божої Реальності, коли буття всього сущого буде освячене Радістю, Світлом Єдності, всебратерським відчуттям одностайності.

Промовляючи — СВЯТА УКРАЇНА — я бачу Епоху людей радісних, щасливих, натхненних, мужніх, зоряних, щирих, сповнених по вінця Любов’ю і Світлом.

Така Епоха гряде! Вона готувалася легіонами героїв, матерів, трударів, творців, шукачів неуявного! Вона дрімає в лоні наших душ — в лоні Матері-України, в лонах дружніх Народів…

Знаю — історична «реальність» жахлива. Минуле розгортає перед нами лавину мук і скреготу зубовного, ураган злоби і ошуканства, димні ріки крові та багрові вогнища чи хрести, де конала в неймовірних стражданнях любов. Сучасне — такий же диявольський спектакль, — лише лаштунки на світовій сцені вишуканіші, дотепніші, «науковіші», а вогнища фізичні часто трансформуються в ще страшніші вогнища духовні, хрести грубо-зримі замінені хрестами незримими, на яких знемагають Сини Людські в супроводі злобного галасування прислужників Темряви.

Майбутнє — успадковує зерна минулого та сучасного. Що ж воно має породити, крім нових (і вічно старих) кривавих комедій і трагедій?

Україно моя, рідна Мати моя,
Хто Ти є, хто Ти є?
Я питаю проте навесні солов’я,
Я запитую серце моє.
Хто Ти є, хто Ти є? —
Я запитую серце моє…
Я питаю про те у блакитних садів,
Я питаю широкі лани.
Я звертаюсь у небо до вольних орлів,
І наслухую мову луни.
Я питаю в орлів —
І наслухую мову луни…
Мені каже Дніпро: — Україна — то я.
А Карпати високі здаля
Все шепочуть: — У горах Матуся твоя,
Невмируща Вкраїнська Земля…
Шепчуть гори здаля:
— Невмируща Вкраїнська Земля…
Знаю, вірю: Матуся у горах живе,
У Дніпровськім потопі співа,
Її серце — то небо весни грозове,
Її дума — печаль степова…
Її серце — живе,
Її дума — печаль степова!..
І зірки в далині — то Вкраїни вогні,
То все Ти! То все Ти!
Струни кобзи бринять, Україно, в мені,
Ніби райдужні в небо мости…
То все Ти, то все Ти
Ніби райдужні в небо мости…

Безнадійність і сум, духовний занепад — така перспектива грядущого.

Все рідше чується рідне слово по радіо і на телебаченні. Актори в українських театрах розмовляють рідною мовою лише на сцені, так би мовити, з службовою метою, — а виходячи за сцену, переходять на звичну їм — міжнаціональну мову. Те ж саме в українських школах: діти на перерві між лекціями розмовляють нерідною мовою. І це означає, що в їхніх сім’ях не звучить рідна мова, а відтак — не передається казка, пісня, традиція, історична спадкоємність.

На вулицях міст і містечок рідна мова — рідкісне явище, релікт, анахронізм. Її звучання розцінюється як дисонанс, як дикунство, як невихованість.

При такій історичній реальності ембріони юних душ, які вливаються до народного потоку буття, не мають можливості відтворити повноцінний духовний образ Сина-Дочки Матері-України, який вона омріювала впродовж віків.

«Місце святе пусте не буває». І ось на спорожніле місце в душі, в свідомості, в серці плинуть каламутні хвилі сучасної псевдокультури, зачатої і виплеканої в буржуазних бардаках, виученої та проявленої з допомогою найпотужнішої індустрії техногену. Хіба може змагатися розчавлена душа перед навалою кіно, книг, телевізії, радіо, анекдотів, газет, містичних та соціальних жупелів, ідеологічного блазнювання?

Пуповина до лона Рідної Матері передушена або розірвана, а брудна кров із штучної пуповини формує довкола ембріона душі не Синівський Образ, а темного чи сірого двійника, страхітливу історичну мару.

І дивується така людина-мара: а про що, власне, мова? Хіба людство не здобуває все вищі шаблі пізнання, культури, могутності? Хіба не руйнуються рямця відчуження між народами? Хіба не однаково, зрештою, якою мовою обмінюватися інформацією про те, що нас хвилює, що нам потрібно, і т. д.

Тут — відповідь на всі сумніви і хитання. Демонічна реальність хоче спрямувати нашу свідомість на зовнішнє, плинне, ілюзорне, щоб переконати нас в необов’язковості рідного, народного, історично-традиційного, а отже, — кинути в хвилі небуття і забуття. Але ж це небезпека лише для слабких і несвідомих душ! Невже так важко збагнути, що твердиня Матері-України не в плинній псевдореальності, а в духові її Синів та Дочок?!

Невже ми повинні запитувати у чужих людей, у книгах, у філософських мудраціях, ХТО МИ, звідки, і чиї ми ДІТИ? Голос Матері-України аж надто гучно відлунює над світом, її пологова мука потрясає нас донині, козацькі шрами-могили по степах ще й досі височіють, бентежачи серця дрімаючих нащадків!

Пробудившись від дрімоти, котрою ми були сповиті, я збагнув, що нічого не втрачено, не загублено, не зруйновано! Те, що втрачено, — не наше, що загублено, — не суттєве, те, що зруйновано, — тлінне, ілюзорне, бо ВІЧНЕ — НЕРУШИМЕ.

Якщо Україна живе у моєму серці, у серці дітей моїх, друзів моїх вона жива! Хай довкола вирує ураган чули і зневіри, Деградації і сумнівів — а в Твердині Серця Мати-Україна обнімає нас благовісними руками, нашіптуючи прадавню Тайну Буття…

Так народилася ідея Святої України…

Коли ми щось творимо, діємо, винаходимо, шукаємо, — то знаємо — навіщо це, для чого, з якою метою.

Проте, живучи, не запитуємо (в більшості): навіщо з’явилися її цей світ, що маємо створити, вчинити, здійснити?

ХТО МИ ТАКІ?

НАВІЩО ЖИВЕМО?

Безліч апологетів практичних світоглядів переконують нас в тому, що таке запитання абсурдне. Життя — для життя.

Сам процес буття є причиною, наслідком, суттю. Він — самодостатній.

Якби було так — не з’явилося б сумнівів і «проклятих» запитань. Отже, відповідь повинна бути. І до того ж — ясна відповідь…

Аналогія дасть порівняння, ненав’язливу відповідь. Зерно рослини, посіяне в землю, може довго лежати без руху. Його допікатиме холод чи спека, його намагатимуться з’їсти паразити. І якби воно могло мислити, — то болісно запитувало б само себе: «Навіщо я в цій тужавій, мерзлій землі? Хто я? Де моя суть і покликання?»

Проте — приходить весна. Сонце яро зігріває землю, і внутрішня суть зерна пробуджується до дії, життя, творення парості, до розквітання квітки і зав’язування нового плоду. Вже не треба питати — навіщо я, хто я і т. д. Радісне саморозкриття під полум’яним оком Сонця — є відповіддю на всі муки.

Те саме й для людини, для Народу, для Людства. Пекуче сонце совісті пробуджує нас до розкриття внутрішнього світу Душі. Ми відчуваємо, що ми — Українці, чи Росіяни, чи Бенгальці, чи Єгиптяни, чи Французи. Саме такі паростки мають вийти з надр нашого зерна, саме таке звучання пісенне має пролунати в Аудиторії Планети, саме такі Квіти Духу маємо повернути Сонцеві буття взамін променистого дарунку.

Стільки чарівних дарунків: Самосвідомість, Слово, Мисль, Чуття, Творчість, Любов, Пізнання. Невже все це лише для того, щоб більше загарбати, відняти, з’їсти, насититися, перепсувати, викинути в мільярди унітазів?

Це було б фарсом Буття! Це було б страхітливою диявольською насмішкою!

Всі героїчні походи — для смачного чавкання щелеп? Всі голгофи і вогнища — для штампування холодильників і транзисторів? Всі революції та аскетичні подвиги — для рутинних промов «вождів» чи нудних молитов жерців псевдорелігій?

Ми лише на початку справжньої історії людства. Все, що ми знаємо, — лише передісторія. Згусток кривавого харкотиння — яка ж це історія?

Кажуть, що Нації, народи завершують себе в планетарній загальнолюдській спільноті, а тому вони повинні щезнути, асимілюватися в єдиному людстві, злитися в радісному акорді

щасливої Цілості.

Це — ошуканство і брехня. Метод Природи не нівеляція, а розмаїтість і щедра багатобарвність. Братерство — символ Всесвіту. Єдність розмаїтості — пензель Божого Творця.

То чому ж має щезнути Нація, Народ, коли вони є основними творчими чинниками історії? Мова, традиція культури, історична спадкоємність, відчуття Синівства, творча спорідненість проявленої дії, естафета Духу — все це від Народу, від його таємничого лона.

Знищити його? А що залишиться?

Замінити іншим? А що залишиться?

Залишиться жадібна, хитра, підступна, зрадлива, тремтяча за свою мізерну плоть істота, котра не відає — хто вона, звідки й навіщо. Залишиться тіньове буття, яке краще назвати Небуттям.

* * *

Універсальна мова?

Це страшне збіднення Безмірного Древа Буття.

Автором Народів та їхніх мов є сама Матір Всесвіту. Автором теоретичних схем «єдності» та універсальності є деградовані уми марнолюбних людей.

Слуги темряви знають, що досягти своїх цілей руйнування, визискування та панування вони можуть лише тоді, коли замінять природне штучним, духовне — функціональним, рідне — чужим.

Хто зречеться Рідної Матері — той уже не буде сином жодної Матері. Він став ЗРАДНИКОМ — навіки, на всі епохи і світи.

Саме тому двадцятий вік — ВІК ВИРІШАЛЬНОЇ БИТВИ СВІТЛА І ТЕМРЯВИ — вирішує й ПРОБЛЕМУ НАЦІЙ…

Дух націоналізму та дух космополітизму змагаються між собою в нещадному герці. Перший набирає найрізноманітніших виявів — від фашизму, расизму до гуманістичних національно-визвольних рухів; другий — персоніфікується у вигляді фальшивого федералізму, інтернаціоналізму, а найчастіше виявляє хижацьке обличчя імперіалізму.

Ставка цієї боротьби — НАЦІЯ, НАРОД. Його живий дух, його геній. Його традиції, історія, мова, земля, скарби природи і душі.

Апологети космополітизму підкреслюють антагоністичну суть історичного протистояння націй, їхнього протиборства, і таким чином стверджують необхідність «подолання національної обмеженості» та наступаючого злиття народів у грядуще універсальне людство з єдиною мовою і культурою.

Апологети вульгарного націоналізму стверджують одвічну необхідність боротьби за самоствердження свого народу супроти інших народів.

Історична реальність така, що обидва шляхи та їх модифікації привели до невилазних філософських та історичних лабіринтів.

Світ розколовся на кілька демографічно-расових монолітів, які готуються пожерти одне одного. Всі нації та народи танцюють у могутніх індукційних полях тих наднаціональних монолітів. Ймовірність роззброєння, гармонізації, єдності за них умов — мінімальна, навіть нульова.

Керівники держав сліпі й глухі, коли йдеться про долю окремих народів. Національні проблеми — лише проста чи інколи козирна карта в хитрій дипломатичній грі політиканів.

Отже, надія — на одвічну народну інтуїцію, на стихійну силу народів, на нашу самосвідомість.

Формуючи Святу Україну, народжуючи її в нашому серці. ми виходимо не з філософсько-теоретичних міркувань, а з природного відчуття своєї стихійної приналежності до ЖИВОГО ДУХУ НАРОДУ.

Абстрактного дерева нема: є дуб, чи тополя, чи евкаліпт. Абстрактного птаха нема: є орел, чи соловейко, чи сова. Абстрактної людини нема; нема абстрактної мови, культури, танцю.

Є українець, француз, бенгалець, росіянин, є жива Мова-Логос, передана нам нескінченними потоками прапрадідів та праматерів. Вона клекоче в наших душах, вимагаючи невичерпного розкриття.

Що можемо ми, Українці, сказати світові серед грому модерних закликів та гасел, які ведуть у ніщо?

Ми не дозволимо ні ставити нашу Матір над іншими Матерями, ні принижувати її або знищувати духовно чи фізично.

Двадцятий вік вимагає ясної, недвозначної відповіді на запитання: ЩО ТАКЕ НАЦІЯ? Випадкове історичне поєднання людей чи живий організм Космосу?

Ми — Українці — стверджуємо: НАЦІЯ, НАРОД — це НЕПОВТОРНИЙ ЖИВИЙ ДУХ БУТТЯ, який дозволяє кожній індивідуальності проявити свою суть в слові, мислі, дії, почутті, любові, в подвигу, в пізнанні, в духові всеохоплення.

Виходячи з цього, ми починаємо розуміти відносність і навіть негативне значення держав для правдивого розвитку народів, оскільки навіть національна держава мас в основі свого життя економічно-політичні підвалини, що автоматично визначають суть духовного шляху, спотворюючи його згідно з функціональними інтересами зовнішнього світу.

Навіть національні держави легко зраджують традиції народу, мову, культуру задля прагматичних інтересів повсякдення. Про імперіалістичні поєднання говорити нема чого: вони зацікавлені лише в знищенні націй.

Ми — Українці — стверджуємо: Нація — то є дивовижна Квітка Еволюції, яка породжує плід краси, вірності, культури, мови, мислення, історичної спадкоємності. Їй і належить дати для Всесвіту плід Космічного Життя.

Практично Нація — це ембріон, її істинний розвиток — попереду. Проте історична реальність, яку ігнорувати неможливо, така, що штучне поєднання господарсько-державних і духовних функцій зупинило поступ національного духу народів і розрубало в цілому світі єдині серця націй на взаємоворогуючі групи, класи, тенденції, ідеології. Неможливо уявити собі ліквідації такого роз’єднання, виходячи з аналізу нинішнього стану. Ні слона, ні хитрощі, ні агресія, ні приниження, ні самозаперечення та асиміляція не розв’яжуть проблеми, не зупинять катастрофи.

В цей грізний час планетарного Вибору — загибель чи воскресіння — ми пропонуємо шлях Святих, Духовних, Космічних Націй, ми пропонуємо шлях Зоряного Братерства Народів Планети.

Ми здійснюємо Волю Святої України.

* * *

До кого звертаємось, перед ким декларуємо Основи Буття Святої України? Чи не відлунює наш голос у порожнечі?

Ми вже збагнули, що зовнішня множинність — ніщо. Мільйони духовних мерців лише засмічують поле історичного розвою, а два творящі духи можуть створити Новий Світ.

Покладемось на тих, хто чатує серед пітьми, якщо навіть їх небагато, покладемось на тих, котрі отруєні дрімотою, але можуть прокинутись від докірливого Слова Матері.

Прокиньтеся, станьмо в Кільце Братерства, захистімо серцями своїми благовісну хвилину таємничого народження. Цей час — неповторний!

Чути крик Дитини! То крик — у Вічність!

Поспішають з Божого Лона легіони небесних войовників, щоб захистити Світоносне Дитя! Дайте, Браття, їм небувалу стежину, відкрийте їм чисті серця, щоб мали куди ввійти Лицарі Волі, щоб могли вони втілитися на згорьованій Землі!

І, замкнувши в Синівське Кільце Матір-Україну, ми скажемо братерським народам Планети:

— Вітаємо вас, Народи-Брати! Ось наша дружня рука і серце — навіки, до нескінченості. Ви перегортаєте пожовклі хартії минулого, запилені манускрипти «історії», щоб дізнатися ХТО, КОЛИ, КОГО і ЯК? Даремна справа! Відкиньте штучні симпатії чи антипатії — вони нам нав’язані деспотами і диктаторами, хитрими політиканами і жерцями мертвих богів.

Живий Бог вам говорить: — Ви Діти Єдиної Матері! Кожен народ неповторний, але кожен — улюблене Дитя! Чому ж ви наїжачилися ядерним частоколом, цілячи в серця братів та сестер своїх? Що може бути вирішене в результаті тисячолітньої ненависті?

Ми рішуче пориваємо з примарами, з кривавими снами вчорашньої ночі. СВЯТА УКРАЇНА, прокинувшись, кличе ВАС, СВЯТИХ СЕСТЕР, на радісне СВЯТО ЄДНАННЯ!

Хочемо бачити — хто виступить супроти такого Свята? Хочемо глянути на його личину! Чи не буде вона мордою доісторичної рептилії?

І запитає злобно така рептилія:

— На чому збудуєте ви вашу Святу Україну? Де її основа, підмурок? Де форми співжиття? Де адміністрація? Що маєте ви реально, щоб сформувати бодай пунктир якогось порядку і послідовності в діях?

І запитаємо ми:

— А що ви маєте реально? Що ви маєте таке, щоб могло дати правдивий плід у грядущому?

Скаже гордовито рептилія:

— Маємо тисячолітню структуру — ДЕРЖАВУ. Вона незрима, але перед нею тремтять мільярди душ, її не помацаєш руками, але вона одним наказом кидає в бої дивізії та армії. Вона не має серця, мозку, тіла, але полонить людські серця, висмоктує мозок мислителів, користується тілами своїх рабів. І образа держави словом чи дією жорстоко карається. Маємо мільйони жандармів та агентів таємної поліції, маємо тисячі в’язниць, тому не турбуємося про майбутнє: воно для держави забезпечене!

І скажемо ми:

— Яка ж не реальність? Всі ваші в’язниці не здатні вбити пробуджений дух! Де мучителі Джордано? Щезли в пекельній пітьмі, а дух Мученика обнімає зоряні сфери, закликаючи нас до себе! Хто згадує катів Кобзаря? А постать Тараса встає над згорьованою Планетою, розсіваючи зерна волелюбних ідей!

Армії, гармати, бомби, в’язниці, мільйони стукачів та провокаторів, юрби деградованих рабів, готових за миску баланди продати Вітчизну і Рідну Матір, — хіба то реальність?

Реальність лише одна: ВІЛЬНИЙ, НЕВМИРУЩИЙ ДУХ — господар Всесвіту! На цій основі, на ТАКОМУ ПІДМУРКУ ми починаємо будувати Блакитний Храм Святої України!

Поети, пісенники, хлібороби, мулярі, мандрівники та шукачі

Правди, замріяні дівчата, мужні хлопці, каторжники за Правду, Розстріляні за Правду, збожеволілі від страждання Матері, котрі не діждалися Синів з кривавих походів. Козацькі Душі всіх віків, котрі жадають небесного походу, — до нас, на поміч!

Вже є підвалини Храму, вже славно потрудилися Сковорода, Тарас, Каменяр, Леся, безліч їхніх братів і сестер. Помолимось чистими вустами Матері й Батькові Сущого! Боже, Поможи!

ПОРА НАСТАЛА!

Гей, Рептилії! Де ваша атомна могутність? Де ваші дредноути, гармати, танки, стукачі, в’язниці? Спробуйте зруйнувати наш Блакитний Храм Серця!

* * *

І настав весняний ранок 9 травня 1974і року. І було тихо у предковічному лісі над прадавньою річечкою Витою, лише птахи славили Сонце, та інколи ревище реактивних моторів у небі нагадувало про епоху розбрату.

І височів над головою тисячолітній Дуб — свідок хрещення Русі. Лише він один слухав слова:

— Ім’ям Синівської Любові, ім’ям Космічного Права, єдиного і неподільного для всіх істот Всесвіту у видимих і невидимих світах та сферах, ім’ям Радості, котра породила невичерпне Буття, проголошуємо і стверджуємо віднині й до віку СВЯТУ УКРАЇНУ, або Українську Духовну Небесну Республіку.

— Перед ким нині говоримо? З ким стверджуємо народження Духовної Республіки, про яку мріяв Сковорода, яку бачили в своїх видіннях казкарі прадавніх віків? Чи не казка це?

— Так, це казка! Це — космічна легенда.

Але земна «реальність» — то лише тінь казкової небесної реальності. Ось чому урочисто і натхненно ми стаємо на шлях легенди і кличемо всі народи Планети йти за нами у Буття Свободи.

— Стверджують народження Святої України нескінченні покоління героїв і трударів, які мріяли про цю знаменну годину, слухають нас святі лицарі Січі Запорізької, котрі рясно скропили своєю кров’ю землю Українську, радіють цій казковій хвилі матері всіх віків, дух котрих колективно, сукупно творить Священний Дух Матері-України. Приймаємо ЇЇ МАТЕРИНСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ і повідомляємо братерські народи Землі про появу на Планеті нової історичної реальності.

— Люди-Брати!

Пора прокинутися! Ніч крові, рабства, смутку, роз’єднання минає. Матір Світу будить Дітей Своїх до радісної гри під Сонцем Любові.

Україна прокидається, почувши Материнський Голос. Вона виходить з дрімоти псевдореальності і стає Космічним Народом.

Віднині наша мета — нескінченне творче саморозкриття під покровом Радості.

Нема втрат. Нема жадань. Все далеке стало близьким. Все втрачене повертається.

Ми, як древній Ізраїль, виходимо з Єгипту вчорашніх умовностей у Пустелю Великого Пошуку. Там, за пісками тривожних мандрів, — Земля Заповітна, Земля Праматері, де вона чекає Переможців.

Не думайте про дріб’язок щоденності, він прив’язує вашу душу до піни ілюзії. Земля дає людині щоденну необхідність, котра їй потрібна, і навіть більше.

А головне — підніміть очі свої у Небо Волі. Величне життя Духу у Всесвіті Радості чекає вас. Ступимо за поріг в’язниці — ми самі її мурували. Нема демонічних тюремників — вони в нашому серці! Хіба не наші сини і брати стоять на сторожі біля камер і карцерів у модерних в’язницях?

Земні диктатори і закони — то лише наше добровільне рабство. Свята Україна переступає через власний сон і кличе всіх пробудитися для вічного життя. Нове вбрання Духу зіткане Великою Матір’ю. Підходьте всі, хто воліє Преображення. Підходьте просто, спокійно, як підходять діти до Материнських Рук. Зірниця Любови зійшла над Землею!

Прокидайтеся, Люди-Браття!

* * *

І зарегочеться рептилія:

— Сон рябої кобили! Хай він вам сниться, а ми зате скомандуємо вам: «Марш до праці, хлопи! Муруйте те, що вам наказано!»

І похитає головою доброзичливий скептик:

— Все це барвисті утопії. Що ж зміниться після цієї декларації? Хіба злочинці перестануть чинити злочини? Хіба розвіються за вітром в’язниці? Хіба деспоти пом’якшають і почнуть брататися з учорашніми рабами?

Бідний скептику! Ти ще нічого не збагнув. Хіба приклади Джордано, Ганді, Тараса, Петефі, Байрона, Вітмена, Гіпатії, Спартака тобі нічого не промовляють? Де імперії і держави минулого, котрі гордовито панували над світом? Лише прах над руїнами їхньої псевдовеличі! А ідеї мудреців та повстанців невмирущі, саме вони незримо будують обриси Нового Світу. І ти, скептику, схилившись над книгами, заглибившись у мрії, ти теж нечутно розмовляєш у тайні серця з цими предтечами Нашої Волі!

Якщо ти станеш на шлях внутрішньої непідлеглості, духовної суверенності, — хто тебе змусить? Біль тіла, голод, в’язниця? Тоді ти ще не виплутався з тенет тілесности і грубої шлункової функціональності. Тобі ще належить, як сказав Христос, народитися вдруге — від Духу.

І коли ти так народишся, і відчуєш в собі ВЛАДУ ДУХУ, тоді «проблеми» і терзання відпадуть, як жовте листя з дерева.

І ти побачиш, що СВЯТА УКРАЇНА — єдина реальність, яка дає можливість по-справжньому жити, мислити, діяти. Тоді ти писатимеш, малюватимеш, думатимеш, шукатимеш лиш те, що пригодиться в Блакитному Храмі Нового Життя. Тоді ти не підеш на компроміси з совістю, не принижуватимешся перед псевдосилою, яка завтра лусне, як мильна бульбашка!

Погрози? Муки? Смерть? Переслідування? Але ж умирає людина в будь-якому разі — тіло смертне. І не можемо ми гарантувати, де покличе нас голос Духу до нової стежини. То навіщо ж заради плинної, тлінної стежини губити душу свою зрадою та підлістю? І зітхне скептик:

— Але ж довкола грім і клекіт повсякдення. З м’ясорубки історії хто може вийти, зберігши душу і серце неушкодженим. Школи, театри, радіо і т. д. — все це не дає змоги протиставити щось своє, дієвіше, сильніше!

— Неправда! Себе ви ще можете обдурити, але Бога — не обдурите! Якщо ви Українець — хто заборонить вам мислити і розмовляти рідною мовою? Хто заборонить вам дітей виховати Синами Рідної Матері? А якщо й заборонить, то що вам ця заборона? Рішуче ступіть на шлях, який веде до Храму Святої України, і побачите, що всі погрози і небезпеки — то фікція: то лише ричання вчорашніх рептилій, які давно втратили силу і не мають чого протиставити нам у сфері мрії та духовності.

Хай не держава формує ваші душі, а ви — формуєте державу. Є лише єдина реальність — Людська Особа. Є єдине Право — Право Людини. А держави, партії, об’єднання — то лише лаштунки нашої домовленості, нашої суспільної гри. Тому немає і не може бути якихось внутрішніх справ держав, є лише ВНУТРІШНІ СПРАВИ ЛЮДИНИ. І вони недоторканні, до них державі — зась!

Ми не говоримо про явних злочинців, убивць, злодіїв. Але й ті катастрофи духу — хіба не сучасними державами вони породжені? Коли настане час ліквідації ДЕРЖАВИ (а він настане неодмінно) — ми побачимо, що Людина в суті своїй гарна, мирна, дружелюбна істота, що хижою, кривавою, злочинною її зробили держави, імперії, деспотії, царі, володарі.

Чи можемо ми запропонувати народам світу ІНШІ форми співжиття замість держави?

Безумовно. Такі форми давно визріли в серці народів. Державна форма нав’язана силою зброї або хитрощами. І вона — штучна, мертва.

Найприродніша форма співжиття — громада, братерство спільників духовних, життєвих, творчих.

Такі громади — хліборобські, робітничі, мистецькі, літературні, наукові, загальносуспільні — можуть об’єднати весь народ. Представники тих чи інших громад можуть координувати творчі зусилля своїх осередків на рівні загальнонаціональному чи всепланетному. Періодичні Конгреси Духовних Народів та Всепланетні Конгреси Народів Землі можуть гармонійно координувати всеохопне життя нашого світу, відповідно до волі всіх жителів — Людей Розумних.

Вже тепер Українці всього світу можуть періодично збирати такі Духовні Конгреси, щоб знайти реальні можливості для збереження культури, для умноження плодів Пізнання, для протиборства асиміляційним процесам, для знаходження контактів з іншими братніми народами у сфері духу і розуму.

Скептики скажуть: — А якщо агресія? Якщо напад? Як захиститися? Як зберегти суверенність?

Суверенність чого? Хто має в світі суверенність? Суверенність держав — ілюзія. То суверенність хижаків, які не бажають розлучатися з своїми привілеями. Жоден народ не має в серці своєму хижацьких зазіхань на інші народи — до того його примушують диктатори.

Єдина суверенність — духовна. Її треба плекати, але це можливо лише добровільно, коли народ обере стежку внутрішньої непідлеглості, свободи.

Народи втомилися від абсурду, який сіють держави. Мільярди, мільярди сиплються в зажерливу пащу воєнного дракона. Навіщо? Для чого? Хіба не ясно, що результат нього безумства — вибух?

Повинні бути створені Духовні Уряди Духовних Націй. Не бюрократи, що ґвалтують живу душу народів, а повноважні посланці вільних громад, які складуть ядро Зоряного Братерства Землі.

Хай щезнуть слова, що означають війну, руїну, в’язницю, загибель, катування. Хай вернуться додому солдати. Хай залишиться лише Армія Пізнання, Армія Любові, Армія Творчості.

Свята Україна голосує за таку Армію. Свята Україна визнає лише одну війну — нещадну війну супроти Темряви!

* * *

Ще кілька слів синам Святої України.

Будуючи Блакитний Храм Рідної Матері, не забувайте про Живий Світ Природи.

Флора і фауна — тканина Світового Життя, котра дала Людині можливість піднятися до вершин самосвідомості й духовної творчості. Тому Свята Україна проголошує ідею солідарності з рослинним і тваринним світом Планети, маючи на меті творити віднині й довіку Альтернативну Еволюцію, в якій достойне місце займатиме всяка жива істота, здатна до еволюційної трансформації і духовного розкриття.

Така ідея виключає споживання продуктів, для готування яких потрібне вбивство тварин (особливо теплокровних). Ясна річ, що для ідеального рішення потрібні корінні зміни в психіці поколінь, але Свята Україна ставить це завдання вже тепер, як передумову звільнення душ своїх Синів та Дочок від самої ідеї убивства.

* * *

Ще кілька слів ворогам Святої України, ворогам духовності:

— Вітаю вас, вороги! Ви допомогли нам ясніше збагнути правдиві шляхи серед мороку псевдореальності. Ви гартували наші сили, ви допомагали природному добру душ і сердець, кристалізуючи волю мужніх Синів, відсікаючи боягузів та зрадників. Ви допомагали нам будувати Новий Світ, прискорюючи процес болісного народження. І, можливо, дехто з вас, переслідуючи Синів Святої України або інших Святих Націй, збагне, глянувши на обриси Нового Світу, намальованого нами, що то і ваш суджений світ, в якому хоче жити ваша душа!

Якщо таке трапиться, — сміливо йдіть до брами Блакитного Храму, заходьте, вливайтеся до Братерства Синів Матері. Жодного докірливого слова не скаже Мати, бо ваша теперішня ворожа дія — то гіпноз віків, то воля Темряви, нав’язана вам. Приклад апостола Павла хай буде вам взірцем!

* * *

Двадцятий вік розвінчує всі міфи. Міфи науки. Міфи соціології. Міфи релігій. Міфи мистецтва.

Наука стала прислужницею диктатур і бюрократів. Вона створила потвору техногенної еволюції, що загрожує самому існуванню Біосфери. Соціологія ошукала народи ідеями земного раю. Жодна обіцянка не виконана, а політичними катаклізмами скористалися лише лідери тих чи інших держав та ідеологій.

Мистецтво стало камуфляжем соціальних виразок або цинічним копирсанням у смороді тих виразок. Релігія декларувала грядуще оновлення Буття, але віддавала його на поталу силам Темряви, зрадивши ясні й духовні Заповіти Першоучителів.

Банкрутує людство у всіх своїх задумах — гордовитих і далекосяжних. Куди йти? Задля чого? Ніхто не вірить в ідеали політичних лідерів та релігійних жерців — усе перетворилося на барвисте лахміття планетарної гри.

Життя повертає нас до первинних чуттів, нерушимих і ясних цінностей. І найголовніша серед них — Народ, Нація. Дивовижна творча суть людських громад, котра народилася у безмір’ї віків, дала своїм дітям чудоподібне Слово-Логос — Голос Самого Бога — а за ним — пісню, казку, думу, мислення, естафету єдності, вірності, мужності, творчості.

ХТО Ж ТИ, УКРАЇНСЬКИЙ БРАТЕ?

Древня земля від Карпат до Кавказу?

Але ж земля виникає і зникає, тоне в океані і встає з океану. Хіба захочеш ти будувати Храм Святої України на такому хисткому ґрунті?

ХТО Ж ТИ? Священний Славута-Дніпро?

Але ж води Дніпровські, оживляючи українські землі, несуть свої хвилі у море, в океани планети, і стають хмарами, дощами, травами, підземними озерами, солоною кров’ю людей і тварин, білими хуртовинами над Європою чи Америкою.

ХТО Ж ТИ? Задумливі Карпати? Вікові ліси? Неозорі степи? Лелеки, що повертаються з чужинецького вирію?

Але ж прекрасні гори є і в інших краях, і ліси гімалайські чи сибірські або канадські не гірші від наших, і лелеки такі ж самісінькі в Словаччині чи Хорватії, в Румунії або Польщі.

ТИ, УКРАЇНСЬКИЙ БРАТЕ, — невмирущий дух правічних войовників і мандрівників, матерів і хліборобів, кобзарів і шукачів тайни, лицарів Січі Запорізької і вірних дівчат, котрі не діждалися своїх коханих з кривавих походів.

ТИ — це дух Казки, то несе в своїх символах великий смисл Буття.

ТИ — це пісня народу: весела й сумна, зажурлива й буряна, громова й нечутна. ТИ — нелюбов і обурення повстання, волелюбність і творчість ремісника, пісенника, будівника, поета, митця, садівника, сіяча.

ТИ — це вічне прагнення до всеохоплення Сущого, до Преображення життя на основі краси та гармонії.

Ось чому ворожі сили всіх віків хотіли одняти від Тебе головне — творчу суть національного духу і обмежити твій вияв лише зовнішніми лаштунками суспільної комедії — землею, кордонами, урядами, політичними структурами, — тобто смертними, плинними, випадковими виявами. Якби ти прийняв остаточно ці ознаки національного життя, — це означало б неминучу деградацію і смерть творчого духу.

Але час настав! ТИ пробудився і пишеш своїм життям Книгу Буття Святої України — Республіки Духу. ТИ бачиш життя Рідної Матері і її Сестер у таких масштабах і виявах, які важко вкласти в слова. Все це попереду — у невимірності Грядущого, котре почалося ТЕПЕР!

* * *

Що ж діяти? З чого почати дію Преображення? Насамперед визнати ПЕРШІСТЬ, ВИЩІСТЬ духовного життя над життям фізіологічним, функціональним. Фізіологія у всіх людей (у тварин теж) — однакова, а духовне життя у кожної людини, а тим більше — у кожного народу — неповторне.

Поряд з цим необхідно захистити Слово віл руйнації та занепаду, від засмічення й смерти. Слово є проявлений Бог.

Слово є і Новозавітний Христос, посланий Матір’ю-Батьком Сущого для рятунку душ. Перечитайте євангеліста Івана, простежте суть і дії Христа-Слова.

Слово — Світло.

Слово просвітляє всяку людину, що приходить у світ.

Слово — Бог.

Слово — життя.

Слову поклоняються Мудреці та Царі.

Слово переслідують Іроди та Жерці псевдобогів.

Слово проганяє з Храму Духу торгашів та лихварів.

Слово усвідомлює свою місію і отримує Благословення Духу.

Слово знаходить собі учнів. Слово проповідує Царство Єдності і Єдиносущності.

Слово ганьблять, продають, зраджують, розпинають.

Слово воскресає і оволодіває Могутністю Духу, щоб побудувати Новий Світ — понад ричанням Темряви і Хаосу.

Станьте синами Слова. Не допустіть його до Голгофи. Слово Святої України — над вами!

Вибравши такий вічний скарб, вічну цінність, Духовна Україна почне будувати своє життя в неосяжній цілині творчості, пізнання, краси, любові. Те, що раніше було розвагою нині стає ОСНОВОЮ БУТТЯ. Те, що було основою (економіка і культ речей), — стає лише другорядною необхідністю. Ми не відкидаємо, але не дозволимо економічним ідолам вторгатися в святощі нашої душі.

Ось пунктир шляху: духовне пробудження, прийняття громадянства Святої України, вірність духовним ідеалам, внутрішня непідлеглість, братерські об’єднання понад «реальністю» цього світу. Всесвітні Конгреси Духовної України, Зоряне Братерство Святих Народів.

Так буде! Чуєте, Народи-Браття?! Так ЄСМЬ!!!

Кохані Браття!

Багато чую запитань, багато сум ні вів, безліч непорозумінь. Той чорний хвіст тягнеться з правіку. Перед нами Океан Нового Буття. Ринемось назустріч хвилям сміливо й впевнено: лише так можна відкрити нову сторінку планетарного життя. Своїми подвигами, своїми руками, своїми серцями ви розв’яжете всі вузли, які нині здаються нерозв’язними! Головне — зважуйтесь!

Ставайте під прапор Святої України, під прапори дружніх Святих Народів! Народжуйтесь у Небо Волі. Так радісно збагнути, що нічого не втрачено на жахливих стежках ілюзорного життя, — хіба що примари нікчемних жадань. Не жалійте нічого, бо все СПРАВЖНЄ — не вмирає! Смерті нема!

Навіть атомна потужність держав неспроможна зупинити народження Космічних Республік, Святих Народів. Тануть в імлі минулого обриси ілюзорних храмів, імперій, кривавих ешафотів, в’язниць.

Виростають Блакитні Храми Духу на підмурку Людського Серця.

Радійте, Діти! Ви знову вдома, піл люблячим поглядом Божої Матері. Перед вами — нескінченна Нива Радості, Творчості, Кохання! Йдіть, сійте, збирайте Плоди Любові. Материнський Сад, посаджений з правіку, доглянутий у найскрутніші віки темряви, чекає на вас!

Радість, Радість, Радість Гряде!!!
Б’ють литаври у серця народів,
Чайки вже маячать на воді…
Як не станеш нині до Походу —
Пізно буде каятись тоді!
Розкривайте серця, розкривайте
Громовицям буряним навстріч!
Споряджайте душу, посилайте,
У останню Полум’яну Січ!

9 травня 1974 р. — 19 листопада 1976 р.

ХАРТІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ РЕСПУБЛІКИ

Ім’ям синівської любові, ім’ям Космічного Права, єдиного і неподільного для всіх істот Безмежжя у видимих і невидимих світах та сферах, ім’ям радості, котра породила нескінченне буття,

проголошуємо і стверджуємо віднині і довіку

народження Української Космічної (Всесвітньої) Республіки, або Духовної України.

Перед ким нині говоримо? З ким стверджуємо народження Духовної Республіки, про яку мріяв великий Сковорода, яку бачили у своїх нидіннях казкарі прадавніх віків?

Стверджують народження Української Космічної Республіки нескінченні покоління героїв і трударів, які мріяли про цю знаменну годину, слухають нас святі лицарі Січі Запорізької, котрі рясно скропили своєю кров’ю землю українську, радіють цій казковій хвилі матері всіх віків, дух котрих колективно творить священний дух Матері-України. Приймаємо її Материнське Благословення і повідомляємо братерські народи Землі про появу на планеті небувалої історичної реальності.

Українська Космічна Республіка покликана до життя не умоглядними теоріями, а внутрішнім прагненням народного духу до саморозкриття. Дії та цілі, в яких донині розкривався творчий потенціал народів і націй, недостатні для розквітання невичерпної суті духу, бо вони обмежуються, головним чином, біологічною функціональністю і виводять з неї навіть ідеологічну та Духовну базу. Тісні для національного духу також рамці державності й географічно-економічні риштування, бо вони спрямовують творчість народів у архаїчні колії примітивнішого життя.

Настав час нового ступеня буття для народів і націй. Ця ступінь органічно виростає з минулих досягнень безлічі поколінь і творчих осяянь національного генія. Завдання нашої епохи — вчасно відчути необхідність нового народження і піти йому назустріч.

Багато соціальних концепцій спрямовують розум людства до асиміляції націй як тимчасових історичних об’єднань людей, котрі нібито в епоху всеоб’єднання людства стають антагоністами і викликають почуття взаємовиключення і ненависті.

Ця думка глибоко помилкова і катастрофічна для людини як творящої істоти. Нація — це не результат теорій, концепцій чи якогось вчення. Це — стихійна (космічна) історична реальність, така ж глибинна і самодостатня, як індивідуальність людини, тварини чи будь-якої суверенної істоти.

Можна сказати, що Нація — то духовний організм, в якому втілюється Творчий Дух Еволюції. Тому, шукаючи шляхи до творчого саморозкриття народів планети, необхідно проблему Нації вирішити остаточно і безповоротно, щоб більше не повертатися до неї у сфері теорії. Помилковий вибір буде катастрофічним не лише для Нації, на яку замахується рука руйнатора. Такий злочин завдає удару в серце всього людства, бо позбавляє його скарбів неповторного національного духу.

Така небезпека нависає над багатьма націями світу.

Довкола їхніх доль точиться жорстока боротьба — явна і таємна. Руйнатори знають, що відверта декларація ліквідації національної неповторності викличе опір народного духу, тому вони озброюються примітивними концепціями про грядуще братерство народів, шлях до якого лежить через злиття націй у єдину нівельовану спільноту. Всім зрозуміло — і руйнаторам, і тим, проти кого ведеться наступ, що всі ці теорії лише фіговий листок, яким прикривається вовча морда антиєвангельського духу шовінізму та імперіалізму. Тому боротьба з цим духом повинна вестися не в сфері суперечок та доказів, а ґрунтуватися на Космічному Праві Націй на незалежний творчий вияв.

Історична реальність така, що Україна, як і багато інших націй, не спроможна вільно виявити свій творчий дух. Ще не сформувавши твердо своє національне обличчя, Україна поєднала свою долю з могутньою жорстокою імперією, заміри якої були діаметрально протилежні волі української Нації.

Всі спроби вийти на шлях суверенного розвитку жорстоко придушувалися, бо основою конфлікту і ставкою історичної гри були колосальні багатства України і географічно-економічні фактори, пов’язані з її буттям.

Створення УРСР не змінило ситуації докорінно, як цього вимагала боротьба і воля нації. Імперія імперіалізму та шовінізму не лише не подолана, а набрала нових, вишуканих форм і грандіозних масштабів. Національний дух розчиняється в псевдоінтернаціональній суєті сучасності, вичерпуючи себе для чужих йому замірів та цілей. Древні традиції творчості та історичної спільноти забуті й девальвовані. Нових нема і вони не можуть виникнути. В цих умовах альтернатива така: або Україна деградує і згодом загине, як неповторний національний творчий дух, або знайде для себе нове втілення.

Ми бачимо такс нове втілення я народженні Української Космічної (Всесвітньої) Республіки, яка виводить свій народ на простори безсмертного духовного життя і кличе всі народи йти цим шляхом, створивши Зоряне Братерство Націй і Планети.

Ця Хартія дає основи буття Космічної України для пошуку вільних, небувалих ще форм творчого вияву, в яких би міг втілитися полум’яний Дух Еволюції.

1. НАЦІЯ

Українська Духовна (Космічна) Нація є братерство творящих душ, котрі об’єднуються віднині й довіку священною спілкою любові й радості для ствердження Нового Ступеня Всепланетної Еволюції.

В основу свого духовного кореня і творчого прояву Українська Духовна Нація кладе зерно всіх творчих надбань історичної України. Найсвященніші з них: мова, фольклор, здобутки літераторів, митців, будівників, педагогів, заповіти мужності й свободи, залишені нам героями Січі Запорізької, і дух невичерпної творчої дії, котрий народив український народ для легендарної містерії буття на радість світові і братерським народам планети.

До Української Духовної Нації можуть приєднуватися індивіди інших націй, якщо вони поділяють наші духовні ідеали.

Українська Духовна Нація не є статистичне об’єднання людей, а незримий духовний організм, для діяльності якого досить двох душ

Приналежність до Української Духовної Нації визначається не декларацією, не запевненням, а життєвим подвигом і духовною дією по закону Краси, Любові й Радості.

Критерії Буття Української Духовної Нації

Земля, яку обіймає історично-географічна Україна — це лоно, де формувався дух Нації. Проте для невичерпного саморозкриття необхідно переступити через обмеження лона. Тому Буття Духовної України переростає масштаби земної України, щоб мати змогу вийти на вселенський простір дії.

Земля виникає, зникає, опускається на дно океану, переходить з рук у руки. Тому народ, котрий зв’язує своє буття з географічними факторами існування, неминуче гине.

Українська Духовна Нація ставить перед своїми духовними громадянами найголовніше завдання, єдино достойне Людини — розкрити в собі і в нащадках своїх невичерпне зерно Любові, Краси й Радості для братерського всеоб’єднання Всесвіту, розпочати Еру Космічного народження Людини.

Тому Хартія особливу увагу приділяє Людині.

2. ЛЮДИНА

Життя саме творить себе. Тому будь-яка штучна концепція чи філософія стане мукою для людей і не створить нічого, крім хаосу та історично немічних форм, приречених на розпад.

Тому Космічна Україна бере за основу свого буття щодо своїх громадян найпростіші, найприродніші Ідеали, прийнятні для кожної Людини.

Людина — Зерно єдиного Буття з невичерпною потенцією творчого саморозкриття.

Людина — безсмертна. В нащадках, у результатах творчості, в сфері розуму, в духосфері, в сфері чуття, в безлічі ще нерозкритих аспектів буття. Отже, Людина — основа і критерій Буття, Суб’єкт, котрий став підвалиною самого Космосу.

Людина — Дитя Бога. Отже, спадкоємець Всесвіту, а звідси — дбайливий старший брат рослинного і тваринного світу, котрий він повинен об’єднати Любов’ю і Красою.

Держави узурпують духовну силу народів і спрямовують її до руйнації, ворожнечі, історичних абсурдів. Держави виснажують землі, природні ресурси, фауну і флору для антиеволюційних цілей, створюючи армії, апарат насильства, низку юридичних норм, що диктуються не необхідністю, а хаосом безперспективного сучасного життя. Держави поглинають основний Скарб Буття — душу юних поколінь, маніпулюючи їхньою свідомістю для нелюдської мети самоствердження влади або

ідеології.

Тому Космічна Україна визволяє людину від ілюзії державної необхідності і спрямовує її до Влади Духу. Тому вся основна діяльність щодо Людини лежатиме в площині розкриття в душах нових поколінь єдино природної концепції буття — саморозкриття Духу.

3. ЛЮДСТВО

Створення нової духовної реальності — Української Космічної Республіки та інших Космічних Націй не є справою засідань, дипломатичних переговорів чи політичних маніпуляцій.

Космічна Україна народилася і будується в серці своїх Дітей, а тому її Буття ні в чому не узурпує прав і привілеїв інших народів, будь-яких партій чи ідеологій.

Кількість духовних громадян, котрі творять Космічну Республіку, не має значення: сто мільйонів духовних мерців — нуль на духовному плині буття; двоє живих духів, сповнених любов’ю і радістю творчості, — зерно Нескінченного Буття.

Космічна Україна розуміє людство як Божу Сім’ю Братерських Народів та Індивідуальностей, і на цій підвалині будуватиме своє життя, мету і творчу дію.

Життя кожної Людини — священне. Тому Космічна Україна оголошує, віднині й довіку, замах на життя Людини, думку про вбивство, ідею війн і саму війну — найстрашнішим злочином супроти самого духу Буття.

Свобода Людини — священна. Тому переслідування Людини фізичне чи духовне, — її ув’язнення, катування, всі форми духовного тиску — Хартія Української Космічної Республіки визначає як страшний злочин супроти Космічного Права.

Флора і фауна — творення Світовою Життя, котре дало Людині можливість піднятися до вершин самосвідомості й духовної творчості. Тому Космічна Україна проголошує ідею солідарності з рослинним і тваринним світом планети наріжним каменем своєї діяльності, маючи на меті творити віднині й довіку Альтернативну Еволюцію, в якій достойне, щасливе, творче місце займатиме всяка жива істота, здатна до еволюційної трансформації і духовного розкриття.

Космічна Україна звертається до людства з братерським закликом — розпочати новий ступінь Божественного Життя, до якого закликав у своїй молитві Великий Учитель Нового Заповіту Христос, про який мріяли мудреці й подвижники всіх віків та народів.

Ми не бачимо сил і причин, здатних зупинити наступ Епохи Єдності й Любові.

Історичні катаклізми, що донині потрясають планету, — лише інерція вселюдського сну, лише вичерпування архаїчних програм ненависті та марнолюбства.

Космічна Україна відкриває Людству своє серце, сповнене любові, свої творчі скарби духу, нагромаджені національним генієм упродовж віків, і говорить урочисто, щиро:

Народжуйтесь, Брати-Народи, у Небо волі! Ви вільні — від воєн, армій, партій, деспотів, ідеологій, марновірства, в’язниць, псевдозаконів! Ви вільні — для любові, радості, творчості, молитви, пізнання, самопізнання, для всеоб’єднання буття.

Хай Покров Великої Матері Всесвіту буде над Вами!

ХАРТІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ РЕСПУБЛІКИ

Найвища цінність людського буття — творчий дух. Найкраще, найглибше, найбарвистіше він виявлявся і виявляється через національний геній, тому що саме Мати-Нація дає духові Людини багатопланові річища для творчої дії: мову — основу мислення і спілкування, історичну спадкоємність братерства й вірності, творчі скарби тисячоліть, добуті пращурами в поході до Істини, морально-етичні заповіти Любові й Людяності. Власне, поза цією основою нема людини. Тому будь-які соціально-політичні ідеї та ідеали, або філософські вчення, що ведуть до припинення ролі Матері-Нації, до її зубожіння або асиміляції, — є не еволюційні, антилюдяні, злочинні, руйнівні для життя всього людства, бо людство виростає з проявів національного духу, являючи собою не конгломерат, не суму осіб, а братерство племен, народів і націй.

Ворогом цього ідеалу є прадавній дух імперіалізму, мілітаризму та властолюбства. Він виявлявся на різних етапах історії під розмаїтими личинами: як маніакальне прагнення до світового панування, як релігійно-містична деспотія, як тоталітарні утвори сучасності. Для всіх них завжди була і є притаманною люта ненависть до національного творчого духу, бо саме той дух прищеплював Людині ідеали гідності, вірності, неповторності, любові, незламності, мужності, святості. Маючи за собою Дух Матері-Нації, Людина відчуває себе невмирущою. Знаючи це, імперіалізм розробив віковічну стратегію боротьби супроти Матері-Нації: від грубих методів геноциду, коли фізично винищуються цілі племена й народи, до духовної отрути асиміляційних ідей, під впливом яких люди зрікаються своєї національної неповторності, стаючи сміттям інволюції, передаючи наступним поколінням байдужість, цинізм, занепад, деградацію творчості, збіднюючи дух.

Сучасна історична реальність демонструє страхітливу деградацію національного творчого духу, котрий затоптаний прагненням Імперіалізму та прагматизму до панування над душею людини. Псевдокомфорт, культ речей, стереотип мислення і діяння, потік псевдокультури, глобальна маніпуляція душею людини засобами масової інформації — ось лише деякі методи боротьби супроти Матері-Нації.

Постає реальна загроза смерті Національного Духу, а таким чином і Творчого Духу Еволюції. В цьому випадку поразку може потерпіти сам Космос — Корінь Пуття. Неприпустимість такої можливості штовхає нас до пошуку небувалих шляхів для виходу з катастрофічної ситуації. Необхідна переорієнтація критеріїв буття та ідеалів: від економізму й прагматизму — до духовності, від політично-соціальних ступенів — до космічної творчості, від безвиході й абсурду ідеологічно-економічного протистояння та воєн — до Зоряного Братерства Націй Світу.

Український Національний Дух прагне до повного відтворення своєї первинної материнської суті, і віднині довіку стає на нескінченний шлях духовного творчого розкриття й саморозкриття, пізнання й самопізнання для радості й блага всіх народів і віків. Таку мету ставить перед собою Українська Духовна Республіка (Космічна Україна), проголошена цією Хартією.

ОСНОВИ

Материнським лоном Української Духовної Республіки (Космічної України) є історично-географічна Україна, її творчою праосновою є всі найкращі, найлюдяніші, найсвятіші заповіти Українського Духу, її громадянами є українці, котрі присвячують своє життя створенню небувалої Української Духовної Держави, або люди інших націй, котрі щиро прийняли дух цієї Хартії.

Українська Духовна Республіка проголошує своїх громадян Всесвітнім Народом, Україна там, де Українець. Нетлінність духовних скарбів дозволяє древу національного Генія вирости в безкінечність.

ПРИНЦИПИ

Найсвятіший принцип Української Духовної Республіки — нерушима суверенність Людського Духу. З цієї основи виростає все — саме Буття Всесвіту, його розуміння, еволюція, смисл існування. Тому порушення суверенності Людини ця Хартія проголошує найтяжчим злочином. Кожна Людина — рівноцінна. Кожна істота — рівноцінна. Кожна Нація — рівноцінна.

Всі вони гілки Єдиного Древа Буття. Ця передумова змушує громадян Української Духовної Республіки шукати тепер і завжди неантагоністичних виявів буття, за яких Всесвіт стане Вінком Радості й Любові.

МЕТОДИ

Єдиним методом історичної дії громадян Української Духовної Республіки для ствердження ідеалів Космічної України є любов і дух всеоб’єднання. Це не виключає застосування ними сили в різних ситуаціях для захисту честі, гідності, права. Не містична безсила любов, котра покірно йшла в пашу різних драконів, а Любов Всемогутня, здатна захистити Ідеали Світла і побудувати Світ Єдності та Радості.

Така Любовне йде на компроміс з силами Темряви — імперіалізмом, шовінізмом, мілітаризмом. Вона шукає опертя в самій собі, в суті Кореня Буття.

Космічна Україна виховує своїх духовних громадян як вічних сіячів на Ниві Буття.

Національна Рада Космічної України об’єднує творчі сили Українців у всьому світі для збереження, для синтезу духовних надбань усіх поколінь, для естафети в майбуття.

Українська Духовна Республіка стає гарантом незнищенності творчого спадку Українського Генія в умовах посилення асиміляційних тенденцій, вона пропагує ідеали українського творчого духу серед народів світу.

Космічна Україна захищає українські творчі прояви по всій планеті від нападів ворожих сил, від асиміляційних тенденцій.

Цією Хартією Українська Духовна Республіка проголошує свою дружбу й любов до всіх націй Планети, виступає проти будь-якого антагонізму й протистояння. Сучасний історичний момент неповторний: він дозволяє Людству піднятися на вищий табель історичного буття — створити Зоряне Братерство Націй Землі.

ЗОРЯНЕ БРАТЕРСТВО НАЦІЙ ЗЕМЛІ

Космічна Україна пропонує творчому духові всіх Націй піти ним шляхом створити в своїх надрах Духовні Республіки, котрі збережуть духовні скарби Материнських Націй і дозволять творчим силам народів планети вирватися з політично-економічного абсурду нинішнього життя. Існуючі національні чи федеральні формації неспроможні бути надійними гарантами творчого спадку віків: покликані до життя марнолюбством, владолюбством і тимчасовими, тлінними інтересами, уряди таких формацій легко зраджують найголовніше — національний творчий дух буття, котрий є суттю еволюції.

АЛЬТЕРНАТИВНА ЕВОЛЮЦІЯ

Тисячолітній історичний хаос, невпинна ворожнеча народів, класів і релігій, взаємопожирання, що панує в самій основі життя — Біосфері, спонукають до висновку, що в конкретному прояві Буття (на нашій планеті) Духу Єдності завдано страшного удару. Ми виходимо з твердої передумови, що Космос, як Єдність, не може породжувати антагоністичного буття, бо це веде до самознищення. Отже, та форма життя, котра виникла на Землі, хвороба Первісного Зерна Біосфери та Психосфери. Ця хвороба привела до виникнення патологічних, паразитарних форм життя, а на рівні Людини Мислячої — до вічної ворожнечі, воєн, протистояння, і поставила саму еволюцію на грань катастрофи.

Шлях один: відтворити первісне Зерно Буття, Дух Праєдності. Це може здійснити лише Людина Любляча, Людина, котра збагне своє чільне місце в світовій еволюції як Дух Божого Творення.

Зоряне Братерство Духовних Націй Планети — перший ступінь до Альтернативної Еволюції. Це звільнить сили Народів від мілітаризму, взаємоворожнечі, пороків техногену та псевдокомфорту, і спрямує творчий дух до вирішення космічних завдань.

Створення зон Альтернативної Еволюції — другий ступінь. Вони дозволять упродовж грядущих віків побудувати Нову Біосферу, Біосферу Любові, де все суще — від метелика до Людини — буде об’єднане не екологічною «рівновагою» взаємопоїдання, а Духом Космічної Любові, котрий преобразить навіть форми тілесного прояву, відповідно до тієї Божественної Суті, яку зуміє в собі виплекати Нова Людина.

Шлях вічного подвигу, шлях любовного всеоб’єднання Сущого, шлях невичерпного пізнання й самопізнання, духовного розкриття і саморозкриття для блага й радості всіх світів та народів пропонує всьому Людству Українська Духовна Республіка (Космічна Україна).

Передумова появи цієї нової, історично-духовної реальності така.

За посилення асиміляційних тенденцій великих імперіалістичних об’єднань, коли віковим творчим надбанням народів загрожує деградація і, зрештою, знищення, необхідні нові еволюційні форми для втілення національного духу, для продовження творчого розкриття заповітів попередніх поколінь в умовах Космічної Ери, для утвердження народного кореня в Невмирущості. Гарантом такої невмирущості і такого творчого розкриття не можуть бути структури існуючих національних чи федеральних держав з ряду причин — політичних та економічних. Тому Космічна Україна переступає географічні та економічні обмеження, щоб стати Всесвітнім Народом, і утверджує своє буття у серці синів та дочок, а не в тлінній сфері земних кордонів та повсякденних потреб. Віднині громадяни Космічної України зосереджують свої сили для збереження і умноження творчого духу Української Нації в цілому світі з палкою надією на те, що здобутки українського Генія стануть безсмертними у вінку загальнолюдських досягнень.

Хай буде так!

7 липня 1975 р.

УКРАЇНА СІЧІ ВОГНЯНОЇ

Вам, Синам і Дочкам коханої України-Матері, вам, шукачам небувалих шляхів серед гуркоту земної битви, вам, будівникам Небесної Республіки, — найщиріше вітання!

Двадцятий вік стверджує небувалу ще на планеті реальність — народження Нації з географічно-економічних обмежень у Небо Свободи. Дух України та її Сестер-Народів знемагає у безглуздій круговерті примітивних інтересів, достойних хіба що людей кам’яного віку. Народилося і визріває покоління дітей, котрі жадають небувалих шляхів у сфері розуму, дії, почуття, — таких шляхів, які б підтвердили космічну місію Людини.

Проголошення Української Духовної Республіки, а за нею — інших Вселенських Народів — це перші кроки славетного походу Людства у безмірність досягнень і радості. Вам, кохані Діти, належить збагнути чудо Нової Стежини Свободи і своїми руками та серцем розкрити його для Світу, як пуп’янок розкриває перед очі Неба красу прихованої в ньому квітки.

Двісті років тому Темрява зруйнувала дивовижний утвір Еволюції — Січ Запорізьку. Вороги знали, на що здіймали руйнівний меч! Існування Твердині Свободи, Мужності, Вірності, Побратимства серед океану рабства і приниження, неуцтва і вічного страху було перепоною до поневолення народів, до їх приниження, до створення колоніальних Імперій. Проте, знищивши Січ земну, ворогам не вдалося знищити Січ Духовну, Січ Казкову, Січ Легендарну. Вона воскресла з гробу, як Христос, одяглася в тіло пісенне, казкове, загриміла на весь світ вустами Гетьмана Вогняного Слова — Кобзаря, і нині повертається на землю, щоб утвердити своє буття навіки.

Сьогодні твориться нова Січ — Січ Вогняна.

Вам, улюблені діти, належить формувати Полум’яну Фортецю Свободи — тепер уже за порогами Духу. Крізь ті пороги не перейде жодна ворожа потуга, жоден напасник.

Чому ми вибираємо назву «Вогняна Січ»?

Бо всі інші стихії вичерпують себе і міняють суть, замерзаючи, випаровуючись, розтікаючись серед інших стихій, і лише вогонь незмінний у своїй основі, даючи рух і життя світам. Такими станьте і ви, Діти України, — стихійно вогняними!

Чому своє об’єднання Духу ми називаємо Січчю? Бо козацтво, як ніде в світі, самовіддано любило і відстоювало волю протягом сотень років. Ми — спадкоємці незміряного подвигу тих Лицарів Волі! Станьте такими, як наші казкові звитяжці — козаки у відстоюванні Космічної України!

Формуйте Зоряний Легіон — духовне військо Небесної Республіки України. Ваша зброя — невмирущий дух. Ваші щити — гарячі синівські серця. Ваші походи — у Країну Знання, Любові, Свободи. Ваші звитяги — нещадний бій з силами темряви, ненависті, рабства, приниження, зради, смерті.

В кожній сфері вашої земної діяльності пам’ятайте — ви Лицарі Зоряного Легіону Вогняної Січі. Станьте достойні цього покликання! Очі Матері-У країни дивляться у наші серця!

Ось вам пам’ятка на довгу дорогу, кохані Діти, на шляхи Подвигу і Безсмертя:

ПАМ’ЯТКА ЛИЦАРЕВІ ВОГНЯНОЇ СІЧІ

Твоя Вітчизна — не лише на Землі, в географічно-економічних обмеженнях. Її корінь — в землі. Її дух — у Безмірі. Її почуття — у невичерпності творчого подвигу.

Ти, Лицарю, несеш дух своєї Матері у всіх світах — видимих і невидимих, відстоюючи в герці з темрявою невмирущу суть Космічної України.

Твій дух невмирущий. Тому для тебе будь-яка дія в ім’я Вітчизни не страшна. Віддавши в герці, на шляху пошуку свій тимчасовий тілесний вияв, ти стверджуєш Україну-Матір у неосяжності і сам народжуєшся з її духовного дона у Новий Світ.

Наша зброя — сила духу, розуму, творчості. Крицеві шаблі ламаються. Вогняні — незламні! Ворог, вражений зброєю земною, знову воскресає в іншій подобі, як казковий дракон, щоб поневолити тебе. Ворог, вражений шаблею Духу, або зникає навіки, або стає твоїм Другом.

Ти — вільний. В’язниця, тіло, важкі умови життя, несприятливі обставини лише хвилі океану буття, в якому ти пливеш до Берега Істини. Твій дух стає над тими стихіями. Твоя мета — невичерпна! Вона — це ти, твій незміряний дух, що прагне повної розкутості. Ніщо плинне хай не зупинить тебе.

Клич Дітей Свободи! Буди сплячих! Хто збагне, хто відгукнеться радісно — той Син Вогняної Січі! Хто одвернеться — той спить навіки. Залижи його в небутті. Наша мета — визволення Духу з полону відносності і рабства. Є лише єдина цінність, заради якої варто змагатися і йти на смерть: наша божественна суть. У ній все — легендарна історія, наше знання, наша любов, наші батьки і прабатьки, наші прагнення й почуття, наша Мати-Україна, наші Брати — дружні Нації Світу, вся Зоряна Безмірність.

Твоя Сім’я, Лицарю, — Сини Космічної України, та інших Зоряних Націй, котрі йдуть поруч з тобою в Країну Свободи.

Наш Магніт — кільце героїв, які зруйнували стіну рабства і вказали людству Світ Краси й Любові. Христос, Будда, Тарас, Сковорода. Джордано, Вітмен, Ганді, Леонардо, безліч повстанців за свободу, безліч матерів, котрі в муках давали нам життя й розум, безліч безіменних воїв, що лягли в степах, захищаючи Волю.

Полум’яний потік їхньої мрії несе нас до Великого Небесного Народження, заповіданого з правіку. Ні сім’я, ні держави, ні ідеології, ні догми, ні павутина звичок не утримають нас! Ми стверджуємо в часовому — вічне, у тлінному — нетлінне, у земному — духовне!

Ми утверджуємо Україну Духу, Україну Розуму, Україну Серця — навіки, до нескінченності, на радість світам! Ми утверджуємо Синівським Правом Вогняну Січ як Братерство Духовних Воїн для оновлення Землі!

Наш прапор — Мати з Дитям у колі сонця на блакитному тлі Неба.

Б’ють Литаври Духу, кохані Діти! Поспішайте до Вогнянної Січі!

Радість Світам!

16 червня 1974 р.

Листи та послання

Письменникам усього світу відкрите дружнє послання

Міжнародному ПЕН-Клубові

Друзі!

Здавна сказано: «Спочатку було Слово».

Слово-Логос творить душу і Розум Людини, а це означає — увесь УСВІДОМЛЕНИЙ ВСЕСВІТ. Ви, Майстри Слова, поставлені Провидінням коло джерел Сили, яка творить і руйнує Світи: мільярди очей щодня звернені на сторінки ваших книг, мільярди уст щодня шепочуть, повторюють ваші вислови, афоризми, думки. Чи усвідомлюєте Ви значення цього факту?!

Але де ж Єдине Слово? Де ж ознаки Возз’єднання роздертого Бога-Лоґоса? Думки тисяч письменників — володарів і наставників розумів людства — спрямовані до особистих химерних цілей і критеріїв: вони створюють у своїх книгах хаотичне буття, примножуючи трагедії і без того абсурдного світу.

Саме ТАКА СИТУАЦІЯ дозволяє володарям грошей і сили узурпувати ваше Космічне Право, Письменники Світу, — Право бути водіями духу Народів. Куди вони ведуть людство? Куди привели? Арсенали держав тріщать від накопиченої зброї, здатної перетворити у попіл планету, порушений до основи екологічний баланс; зменшились енергозапаси Землі — наслідок бездумної праці мільйонів машин і приладів; псевдокультура з допомогою великої мережі інформаційної індустрії зруйнувала стародавню культуру народів і племен, не створивши на заміну нічого, крім одноденних підробок. Паща духовного і фізичного небуття розкинулась над Землею. Чи можемо ми спокійно очікувати цей фатальний час, Друзі, або навіть смакувати його в апокаліптичних пророцтвах?

Я, український письменник, закликаю всіх вас — зупиніться. Негайно створіть Ініціативний Комітет для скликання Всесвітнього Конгресу Письменників Світу. Ви воістину будете представниками всього людства, і народи дадуть Вам повноваження, ОБОВ’ЯЗКОВІ ДЛЯ ВСІХ УРЯДІВ. Не адміністративні функції, не народне господарство, не створення індустрії, не покращення сільського господарства — нас повинна цікавити Доля Людини, її Космічна Доля; а ця Доля в руках Слова-Логоса, а не в руках політиків.

Конгрес Письменників може звернутися до Урядів Землі з питаннями, на які ті повинні дати відповідь:

— У чому вони бачать основу, на якій може виникнути об’єднання людства?

Якщо такої основи нема, то чому її не шукають, чому про неї не говорять у першу чергу?

Якщо уряди не думають про таку основу, вони повинні відійти від керівництва народами, бо у рішучий планетарний час при кермі держав мають стояти люди, що розуміють космічне значення дійсного моменту!

Друзі! Мова не про те, щоб змінити поганих керівників, тим більше, що «погані» ніколи добровільно не відходять — завдання у зміні психології народів; а це у ваших руках!

Світове Братерство Письменників може сформулювати головні основи Світової Хартії Совісті, на якій можна ствердити єдність всіх думаючих істот:

— Життя Думаючої і Чуттєвої Істоти священне.

— Ідея вбивства і знищення життя — злочинна.

— Ідея війни, як узаконена метода вирішення всіх суперечливих питань між людьми і народами, повинна бути зліквідована не тільки з практики міжнародного життя, а й навіть із словників.

— Свобода тіла, духу, чуття і розуму кожної мислячої і чуттєвої істоти священна.

— Ідея поневолення тіла і духу, чуття і розуму — злочинна. — Творчість, присвячена звільненню Світу від різних кайданів, є основою Нової Еволюції.

Друзі-Письменники!

Ми повинні вимагати від керівників урядів від імені всіх народів:

Негайно знищити військові арсенали. Прийміть Хартію Світу — назавжди, навіки. Ліквідуйте деспотизм партій — нехай душі людей звільняться від павутиння ідеологій. Звільніть творчість, працю, науку для Перетворення Світу за законом Краси, Любові й Радості.

Що заважає цьому?

Тільки підлість світових політиків. Тільки їх користолюбність і жадоба. Немає об’єктивних законів, що диктують людству безперервне кровопускання і розрухи; це лише злобна воля диктаторів!

Нехай не брешуть про роззброєння — нехай роззброюються! Нехай не брешуть про право народів — народи самі створять своє благо! Людство достигло для небувалого ще лету до нових Світів Гармонії і Любові, до Світів Казки і Радості! Чому ж ми зачорнились тугою і жахом перед Дверима Перетворення?

Друзі!

Всесвіт чекає, яке Слово пролунає у Просторі Світової Душі. Чи прийде це: хай буде СВІТЛО — бо буде ТЕМРЯВА?!

Від нас залежить — чи засяють у Просторі Нові Зірки Радості, чи згаснуть і ті, які ще сяють з глибин Космосу?

Останній Час! Сплячий світ може бути пробудженим лише Міцними Дзвонами Слова!

Письменники Світу! Де ваші Дзвони???

З надією,

Олесь Бердник.

14 червня 1976 р.

Відкритий лист Леоніду Іллічу Брежнєву

Москва, Кремль

Леоніде Іллічу!

Цей лист не до одної людини. Цей лист до всієї держави та партійної ієрархії нашої країни. І навіть всіх країн, бо світ єдиний і неподільний, понад всякими розділеннями та світоглядами.

Але оскільки весь авторитет партії та уряду персоніфіковано в Вас, то я звертаюся особисто до Вас, Леоніде Іллічу!

Певен, що ЦЕЙ ЛИСТ Ви прочитаєте. Певен, що «вартої порядку» не посміють вернути його на круги своя, як десятки попередніх листів. Ви далі збагнете — чому!..

Коротко про себе. Я — український письменник. Футуролог і фантаст. Мрійник. Мені 49 років. Написав більше двадцяти книг і багато есе, статей, віршів, сценаріїв фільмів про майбуття, про Нову Людину, про Преображення світу, про контакт цивілізацій. Суть моїх прагнень можна зрозуміти з анотацій та афіш, котрі додаю до листа, — в них частковий список моїх творів і тез лекцій. Прочитавши це, можна легко переконатися, що вся моя літературна та громадська діяльність була спрямована до розкриття у читача вищого космічного рівня мислення, чуття, творчості, до пробудження прагнення в нашому поколінні творити небувалу ще на планеті комуністичну реальність, заради якої на олтар смерті віддано мільйони прекрасних життів.

П’ять років тому моїй діяльності було поставлено перепону. Мене виключили зі Спілки письменників. Мої книги знищено точнісінько так, як це робили гітлерівці в 1933 році в Німеччині. Я став жебраком, а на мою творчу діяльність накладено громадське і літературне табу.

Запрошення університетів Ратгерс (Нью-Джерсі) та Йорк (Торонто), а також Учительських Громад Канади, куди мене запрошували читати лекції про радянську фантастику, я не міг використати, бо ниті всіх рішень знаходяться в руках органів держбезпеки, котрі узурпували конституційні прерогативи.

Таким чином, мене підштовхують до катастрофічної ситуації: або я повинен вчинити якийсь акт «покаяння» й визнати свою «вину» з тим, щоб вернутися в лоно «правовірної» літератури — або ВМЕРТИ. Я вибираю друге.

Більше не можна терпіти злочинну жорстокість і бандитизм бюрократії, що руйнує нашу країну, свідомість народу, майбутнє. Справа ж не лише в мені. Трагедія моєї життєвої ситуації — лише ілюстрація до більш обширної трагедії всього народу, всього світу. Страшний Дракон бюрократії став історичною реальністю сучасності і очолив повзучу контрреволюцію на всіх рівнях громадського життя. Від цього нікуди не подінешся — найближчі роки будуть роками жорстоких катастроф, з котрими не справиться жодний з’їзд Партії, жодне надзвичайне становище.

Ураган хвали й захоплення на сторінках газет, журналів та книг — найстрашніша зрада революції. Нема виправдання для письменників та журналістів, винних у цьому. Перша Країна Соціалізму потребує тепер граничної щирості й правдивості, бо з вантажем брехні вперед нема шляху!

Я вибираю ШЛЯХ ПРАВДИ. Я добровільно вибираю поєдинок з Легіоном Зла, що користується прекрасними ідеалами для мерзотних цілей насичення й нищення світлих, еволюційних сил. Я викликаю на бій цих виродків мороку.

Леоніде Іллічу! Це не слова людини у відчаї, не слова психопата. Я промовляю це спокійно й радісно, враховуючи всі наслідки. Всі психолікарні світу не зроблять мене божевільним. Даний лист стане відомим усьому світу, і люди будуть стежити за поєдинком. Хай проявляться лиця — ХТО Є ХТО?

З ким Ви, Леоніде Іллічу? Хто оточив Вас страшною стіною відчуження і славослов’я? Партія не може впливати на події в житті народу. Чому злочинність, загальне п’янство, злодійство, цинізм, безвір’я, жадібність захлюпнули нашу країну?

Розірвіть полон бюрократичного Мінотавра або приєднайтесь відкрито до легіону терзателів та мучителів.

Я оголошую голодовку з 26 червня 1976 року на знак протесту проти сваволі, беззаконня і бюрократичного бандитизму, котрі стали нормою державного життя. Це початок нашого поєдинку, якщо Ви відкрито станете на бік темряви.

Що таке моє життя, коли загибель загрожує всій країні, світові? Не можна більше спокійно їсти і спати, коли стікають кров’ю люди у всіх країнах світу. Коли висохне димуюча ріка крові? Хто наступний?.. Не можна насолоджуватися делікатесами й гурманськими стравами, коли від голоду вмирають мільйони дітей у всьому світі! Не можна безтурботно сміятися і уявляти себе миротворцем, коли арсенали великих держав тріщать від ядерних потвор! Не можна мріяти про «прекрасне майбутнє», коли на Сході піднімається зловісна тінь небувалого ще Дракона!

Я, мов Дитя Великої Матері Світу, одвертаюся від всього цього моторошного творива божевільного людського ума — не можна брати участь у спектаклі вбивць і брехунів, котрі не в силі скінчити гидку п’єсу, що всім вже набридла.

Я кличу до себе людей з щирими дитячими душами, котрі вірять в любляче Серце Тієї, Котра Породила Все Буття.

Я проголошую Епоху Людей Люблячих, Людей Безстрашних, Людей Прекрасних, Людей Творчих, Людей Зоряних, котрі прагнутимуть до безмежного розкриття Любові й Краси за Законом Єдності. Народи визріли до прийняття нового, космічного щабля Буття. Вони здатні піднятися від безглуздої економічної метушні до казкових можливостей у сфері пізнання, творчості й духовного саморозкриття. Вони готові до створення Зоряного Братерства Народів, котре об’єднає планету і підготує її до вступу на рівень Всебуття. Цей рівень не допустить воєн, протистоянь, мук, неуцтва, сумнівів, в’язниць, нескінченних страждань.

Леоніде Іллічу! Саме наша країна ще може стати Світочем Планети, якщо рішуче відмовиться від зганьбленої політики деспотизму, насилля, шовінізму, роз’єднаності, всепоглинаючої бюрократизації життя.

Покликати до дії всі еволюційні сили — їх легіон!

Зняти заборони з творчих прагнень у сфері пізнання, творчості й труда!

Ліквідувати сваволю «блюстителів закону» у внутрішньому житті суспільства, — країна давно виросла з пелюшок, в які її загортають люди, що ховають своє лице, котрі повелівають тисячами стукачів, провокаторів, люди, що володіють останніми досягненнями електроніки для підслуховування, для нагромадження безглуздої інформації про «настрої» мас. Хіба допустимо, щоб в Країні, що прагне Комунізму, були тисячі політв’язнів, сотні тисяч жандармів і сітка пристроїв для підслуховування? Ми зобов’язані стати зразком для пробуджених народів — і не в сфері агітації, а в сфері реальності. Невже не ясно, що треба здійснити вибір: або стати відвертими диктаторами, або рішуче йти до Світу Радості й Людяності?! Не можна служити Богу й Мамоні — це сказано давно. Шлях єдиний — СВІТЛО або ТЕМРЯВА.

Я викликаю на поєдинок ім’ям СВІТЛА сили ТЕМРЯВИ. Хто від СВІТЛА — простягне мені дружню руку. Хто від ТЕМРЯВИ — або вийде на бій, або сховається в сутінках.

Мене можна вбити, оголосити божевільним, репресувати, ігнорувати цього листа. Всі ці шляхи — поразка ТЕМРЯВИ! Бо для СВІТЛА — смерті нема!

Не пробуйте іронізувати над цими словами: людство підійшло до дуже серйозної межі. Фальшиві угоди і політичні компроміси не допоможуть — рішення знаходиться в руках Предвічного Життя. Відкривайте ж і Ви чисте дитяче серце — воно приховане в грудях кожної людини. Я переступив межу страху — мене не можна застрахати. А смерть? Смерть заради Життя завжди була Перемогою! Так буде і тепер! Хто збагне те, що тут говорилося, хто підійде до мене з усмішкою взаєморозуміння та довір’я, той стане мені другом. А Друг наречеться Переможцем Мороку!

Отже, Леоніде Іллічу, я чекаю відповіді. Хто Ви — Друг чи Ворог?

Щиро

Олесь Бердник.

25 червня 1976 року.

Меморандум Ініціативної Ради Альтернативної Еволюції

Об’єднаним Націям

Комітетові із захисту навколишньога

середовища (УНЕП)

Усім людям доброї волі

Теперішня біосфера Землі зруйнована до основи. Майже всі екологічні зв’язки розірвані або перекручені. Еволюційна ритміка Природи не в стані відновити зруйновані людством природні ланцюги і нитки з тою жменькою представників фавни і флори, що збереглись під колесами «прогресу». Деградація життєвої тканини Планети найсильніше відбивається на типі Людини Мислячої, і — звісно, у негативному аспекті.

Загибель біосфери невідворотна, якщо не знайти реальної альтернативи. Найближчі роки (або, в кращому випадку, десятиліття) будуть вирішальними.

Виникла ідея створення Нової Біосфери (Альтернативної Еволюції), а якщо говорити точніше, то відновлення Істинної Біосфери, її програма прихована у глибині життєвих форм і проявів[1].

1

Ми виходимо із глибокої впевненості у тому, що горезвісний екологічний баланс — це баланс взаємопожирання, це космічна хвороба Світового Життя, яка десь біля самих джерел земної еволюції була перекручена й розвинулась під знаком цього перекручення майже до появи Людини Мислячої: всі страшні соціальні катаклізми століть є лише апофеозом тієї первісної хвороби.

Ми впевнені, що людина, як сукупність і синтез проявів Світового Життя, здатна розпізнати хворобу Біосфери та очолити імпульси загального оздоровлення. Саме на це спрямована ідея Альтернативної Еволюції, що пропонує почати під егідою ООН у всіх країнах світу еволюційні експерименти, які спрямовані на трансформацію фауни і флори Планети згідно з ідеєю Єдності Життя.

Наша ініціатива дістала відгук тільки від Комітету ООН із захисту навколишнього середовища. Цілком зрозуміло, що державні структури неспроможні позитивно і динамічно реагувати на таку ініціативу.

Тому вирішено було створити ІНІЦІАТИВНУ РАДУ АЛЬТЕРНАТИВНОЇ ЕВОЛЮЦІЇ (м. Київ), доки не буде скликаний постійно діючий Координаційний Центр Альтернативної Еволюції при ООН.

2

Завдання Ініціативної Ради:

— всіма доступними засобами (але достойно) поширювати ідеї Альтернативної Еволюції так, як вони подані у Посланні ООН, серед населення нашої Планети;

— залучення ентузіастів до практичних дій щодо здійснення ідей Альтернативної Еволюції (зв’язки з ученими, комітетами із захисту природи, особисті експерименти тощо);

— подальша розробка ідей Альтернативної Еволюції та контакт з цією метою з Комітетом із захисту навколишнього середовища при ООН (УНЕП), з тим, щоб наблизити час створення Світового Центру Альтернативної Еволюції.

3

Ініціативна Рада не є структурною організацією, вона не має свого статуту, правил та ін.

Це — духовне братство однодумців, мета яких полягає у перетворенні Світу за законами Краси, Любові та Єдності.

До Ініціативної Ради на рівних правах входять люди всіх рас, націй, віросповідань: всі, хто розуміє та приймає ідею створення Нової Біосфери.

Символ Альтернативної Еволюції — блакитний Сфінкс у Сонячному колі на темно-синьому зірковому тлі. Між передніми лапами Сфінкса — зелений паросток з квіткою маруни. Людське обличчя, крила, тваринний тулуб і квітка — символ об’єднаного Світового Життя.

Альтернативна Еволюція є космополітичною ідеєю. Ми розуміємо, що НАЦІЇ, НАРОДИ, які дали Людині мову, думку, а звідси — Божий образ Творця і Мислителя, можуть по праву називатися Матір’ю Духу. Таким чином, імперіалістичні ідеї асиміляції та нівеляції націй Альтернативна Еволюція категорично відкидає. Вона проголошує Еру народження Духовних або Космічних Націй, що прагнуть не тільки до політично-економічного функціонування, а, насамперед, до розкриття творчих сил Народного Духу й Розуму, до виходу національного генія із лабіринту історично-географічних самообмежень на простір еволюційної свободи. Кожний народ повинен стати ВСЕСВІТНІМ НАРОДОМ, кожна мова РІВНОЦІННОЮ МОВОЮ. Неповторність всіх культур, всіх мов, всіх народів та племен — КРЕДО АЛЬТЕРНАТИВНОЇ ЕВОЛЮЦІЇ.

4

Ініціативна Рада пропонує членам ООН, ентузіастам у всіх країнах Світу приступити до негайного створення духу Альтернативної Еволюції, а потім і до практичних дій для її здійснення.

Декларації «Про захист біосфери» безпорадні та бюрократично безвідповідальні. Стару Біосферу неможливо відновити, та це й непотрібно! Тому що екологічні зв’язки взаємопожирання та ворожнечі, які панують у біосфері, мають безпосередній вплив на людину, яка перенесла ці «природні» риси фауни та флори на соціальні відносини. До того ж регенерація старої біосфери ПРАКТИЧНО НЕЗДІЙСНЕННА, оскільки більшість її елементів майже цілковито знищена.

Пропонується створити у всіх країнах Світу заповідні Зони Альтернативної Еволюції (у будь-якому масштабі) з багатим генофондом флори і фауни, де громади ентузіастів-трудівників, учених, будівельників, творців — дадуть джерело Нової Космоісторії Світу.

Планетарний Експеримент, безумовно, розрахований на сторіччя, але починати треба сьогодні, бо завтра буде запізно!

5

Ось декілька рекомендацій, що можуть після широкого публічного обговорення стати основою для практичних дій (для того, щоб вони могли динамічно поповнюватися, змінюватися, поширюватися).

Визначити географічну зону в тій чи іншій країні, за домовленістю з урядами окремих країн (можуть бути використані існуючі національні заповідні зони), для того, щоб там можна було проводити повноцінні експерименти з поєднання різних видів, форм й родин і т. п., з інтродукції та акліматизації рослин, з їх змін — з метою вирощування плодів з універсальним насиченням по мутаційних впливах на Людину, а також всіх представників флори та фауни для досягнення еволюційних проявів та функцій, спрямованих на створення генокоду Єдності.

— Клімат, резерви води, чистота атмосфери, ґрунту та психосфери — обов’язково враховуються. Території Альтернативної Еволюції повинні бути цілковито вільними від поселень людей, котрі не прийняли ідей Альтернативної Еволюції.

— Очевидно, щ держави мають з розумінням ставитися до еволюційних експериментів ентузіастів; уся наукова та творча діяльність зон Альтернативної Еволюції повинна бути під захистом Закону.

— Головний напрямок експериментів — ВЗАЄМОПРОНИКНЕННЕ ЖИТТЯ. Тварини, рослини і Людина — як Єдиний Вінок Буття. Все у природі взаємопереходить одне в одного — житлові й лабораторні комплекси, експериментальні та житлові вольєри, дослідні акваріуми та ріки, океанаріуми та озера, експериментальні тераріуми, ліси, сади, поля, степи — все це Єдина Тканина Буття, продовження нашого тіла та душі.

Цілком зрозуміло, то головною передумовою такої єдності є припинення убивств. Під захистом все живе (крім абсолютних паразитів, нездатних до трансформації).

Тварини й рослини беруть участь у космоісторичному експерименті як рівноправні учасники. Людина — тільки ініціатор. Ставлення до всього живого, як до дітей: ЦЕ НАШІ БРАТИ, що прагнуть до самопізнання та любові. Тільки таке розуміння принесе позитивний результат при експерименті.

Лавина наукових експериментів дозволяє отримати необхідні мутації, нові форми й види рослин та тварин, що відповідають глибинній суті Єдності, яка ще не може проявитися тепер, у ворогуючій біосфері. Баланс Любові, створений Людиною, дозволить вирішити такі наукові завдання, які ще тепер здаються містичними та нездійсненними.

— Потрібно почати пошуки принципово НОВОЇ ЕНЕРГЕТИКИ. Індустрія, що отруює атмосферу та психосферу димом, в Альтернативній Еволюції не приймається. Цілком можливо, що відкриється перспектива використання психоенергетики.

— Лабораторії та наукові комплекси у Зонах повинні мати необмежені можливості вільних пошуків у експериментах. Можна спочатку використовувати традиційну методику, а потім поступово переходити до альтернативних методів, синтезуючи досягнення генія Сходу і Заходу, Минулого та Дійсного.

— Зони Альтернативної Еволюції повинні самокеруватися. Між ними здійснюється координаційний братський зв’язок через Світовий Центр ООН або безпосередньо для обміну досвідом та успіхами.

Досягнення Альтернативної Еволюції, безумовно, індуктивно вплинуть на світову ситуацію, оздоровивши її. Буде відновлений духовний та фізичний баланс Світу. Це приведе до створення Єдиного Братерства Народів Планети, до здійснення Заповітів Великих Учителів Світу.

6

Виклавши своє кредо, Ініціативна Рада Альтернативної Еволюції закликає Комітет ООН з навколишнього середовища (УНЕП), Уряди членів ООН, всіх вчених, всіх ентузіастів нових шляхів допомогти у швидкому здійсненні названих тут ідей, у їх пропаганді та обговорені.

За дорученням Ініціативної Ради Альтернативної Еволюції:

Олесь Бердник, письменник.

7 грудня 1976 року

Маніфест дітей світу

…правдиво Кажу вам, якщо не змінитесь

і не станете, як діти, не ввійдете в царство

Небесне.

Отже, хто умалиться, як це дитя, той

і більший в Царстві Небесному.

І хто прийме одне таке дитя в ім ‘я Моє,

той Мене приймає…

Матв. 18.3-5

Багато літ я шукав глузду й критерію буття, діяльності, творчості. Як і всі дорослі люди, блукав у лабіринтах історичних програм, традицій та забобонів, залишених нам предками. Я ненавидів разом з ними, я сумував, бо вони напоїли мене сумом, я захоплювався нескінченними історичними кровопусканнями, бо дорослі одягали ті жахи в барвисте лахміття своїх концепцій та ідей, я поклонявся фальшивим богам, бо то були боги предків, я мурував велетенську темницю псевдожиття, бо батьки переконували мене, що будується прекрасний гармонійний світ, де щасливими будуть усі.

Та гармонія не приходила, щастя було абстрактним поняттям, хмари ненависті й байдужості нависали над світом, і саме життя вже здавалося диявольським спектаклем, створеним для насолоди небесного садиста. Бо справді — де вихід із заклятого космічного кола? І чому воно виникло? Чому не розпадеться? Чому Всесвіт не спалахне вогнем віковічних страждань, мук, від яких мав би розтопитися камінь?

І зненацька мене осяяло: думаючи про долю мислячих істот, ми оцінюємо світову ситуацію лише з позиції дорослої людини. Чи не тут найбільша помилка всіх світоглядних і навіть соціологічних уявлень? Адже ДІТИ — це істоти, котрі ще не стали ДОРОСЛИМИ!

ДІТИ — ЦЕ УНІКАЛЬНЕ, НЕЗАЛЕЖНЕ, НЕПОВТОРНЕ, ЧИСТЕ, РАДІСНЕ ЛЮДСТВО. ДІТИ — ЦЕ ПРИБУЛЬЦІ З БОЖОГО СВІТУ ЛЮБОВІ.

А хто такі ДОРОСЛІ?

Ми — лише ЗІПСОВАНІ ДІТИ.

Не наша вина в тому. Так трапилося, то Господар Мороку напоїв нас чарами і змусив одягнутися в лахміття царів, рабів, вояків, трударів, катів, ув’язнених, вождів та підлеглих. Він примушує нас грати мерзенний спектакль тисячоліть, він силує вірити в необхідність ТАКОЇ ДРАМИ ВІКІВ.

Так твориться наше доросле, серйозне, сповнене пихи і сатанинської гордині, людство.

ГЛЯНЬМО ВІДКРИТО, ПРОСТО, ЩИРО У ВІЧІ ПРАВДІ.

Діти не вбивають, не крадуть, не брешуть, не тримають зла за душею, доки їх не навчать цього дорослі вихователі. Діти не питають одне одного про віру, знання, національні чи расові відмінності, не звертають уваги на колір шкіри чи очей, діти не бояться тварин, і тварини (навіть найлютіші) не бояться дітей і не чіпають їх. Та що про це говорити! Навіть у найжорстокішому серці ката десь жевріє іскра ніжності до дитини, бо пам’ятає його темна душа, що й він був щирим дитям.

I звелів я сам собі: зупинися! Годі йти далі дорослою стежкою — вона веде в морок, у небуття! Гора дорослої підлості закрила від тебе мені очі Матері Світу, але це тому, що ти прийняв ЗІР І ДУМКУ, ЧУТТЯ І ФОРМУ ворожого ілюзорного світу. Вернися до себе, стань знову ДИТЯМ! Тоді ти побачиш себе на березі Правічного Океану Любові поміж Вічних Друзів-Дітей.

І я зупинився.

І, сміючись, починаю здирати з себе химеричні лахміття віків — дорослу душу, дорослі почуття, дорослу думку, дорослі псевдознання. Я кличу всіх Дітей, ув’язнених у темницях ілюзорного світу древнього Чаклуна: ПРОКИНЬТЕСЯ!

Нас давно, давно, давно чекає Рідний Світ Правічної Матері — Світ Радості. Нам пора вернутися ДОДОМУ!

Діти не можуть сказати вам, дорослі, всієї ПРАВДИ. Тому це роблю я від імені ВСІХ ДІТЕЙ СВІТУ, бо відчув себе Громадянином Божої Держави Дітей.

ДОРОСЛИМ ЛЮДЯМ ЗЕМЛІ ВІДКРИТЕ ПОСЛАННЯ ЛЮБОВІ

Вітаємо вас, дорослі, — Матері й Батьки! Уважно вислухайте не Слово — Слово Пробуджених Дітей. Ми воліємо допомогти вам вирватися із заклятого історичного кола, в якому ви опинилися і куди невпинно заганяєте нас.

Ви декларуєте любов до Дітей, працюєте заради нас, ви йдете на тяжкі жертви в наше ім’я, ви муруєте стіни палаців та в’язниць для нас, ви вмираєте на полях невпинних побоїщ, щоб ми могли вмирати після вас, ви загромаджуєте полиці бібліотек фальшивими, нікчемними, марнославними книгами, щоб напоїти наш прозорий дух і розум химерними, викривленими, огидними, ненависними знаннями, ви нав’язуєте нам свої страхітливі сексуальні потворності, затемняючи чисту, святу дитячу Любов її чорним двійником, витисканим у клоаках диявольського світу.

Ви, дорослі, ніколи не питали нас — чи воліємо ми того, що нам передаєте, чому ви нас навчаєте?

Ви деспотично втискуєте нас у тісні рамці чи форми жорстоких програм корисливості, прагматизму, підлості, страху, обману, насилля, забобонів, відчуження, самознищення, приниження, пересудів. І цей жахливий процес називається ВИХОВАННЯМ НОВИХ ПОКОЛІНЬ, естафетою культури, знання, цивілізації.

Ви, дорослі, ненавидите нас, нашу чистоту, ясність і доброзичливість. Добре Дитя для вас — докір вашій спустошеній душі, тому ви поспішаєте одорослити його, щоб усунути власний комплекс неповноцінності. Ви радієте, коли дитя заучує і лепече ваші нікчемні вірші, коли воно наслідує, ще нічого не розуміючи, ваші паскудні звички. І ви намагаєтеся не помічати нетутешньої печалі в очах дитини, не слухаєте дивних речень і запитань, що інколи зриваються з непорочних вуст.

Ціла ріка запитань у дитячому віці! Ті запитання чесні, ясні, безкомпромісні. А що ви відповідаєте дитині? Сердиті окрики, ухильні натяки, умовні напівзнання, а в школах — сміттєвий потік інформації, що навіки, назавжди полонить, сповиває дитячу душу павутиною псевдознання.

Що ви одразу підсовуєте дітям?

Іграшки. Це найжахливіший винахід Сатани.

Ще в тому віці, коли дитя з довір’ям і ніжністю відкриває свою янгольську душу, ви нав’язуєте йому свою модель стосунків, смаку, сенсу буття.

Іграшки військові, побутові, технічні. Вже тут формується вбивця, кухарка, рабовласник, володар, будівник непотрібних машин і пристроїв, прихильник комфорту, деспот, який, навчившись руйнувати форми своїх підлеглих ляльок, так само нещадно вершитиме суд над живими людьми, коли стане дорослим солдатом, суддею, жандармом, жрецем, жорстоким батьком сім’ї, озлобленим педагогом, цинічним бюрократом чи злодієм, забобонним священнослужителем чи містичним шахраєм.

Дитя довіряє батькам, бо не відає обману. А ви замість того, щоб зазирнути в ясні очі чистої душі, радієте першим проявам «дорослості», захоплюєтеся тим, що ваш спадкоємець втрачає духовну належність і перетворюється на копію дорослих.

Діти — наше майбутнє! — декларуєте ви.

Це — брехня! Діти — ваше минуле!

Ваш світ — це світ масового, нескінченного знищення дитячих душ, жорстокий Молох, що переплавляє в жадібному череві любов і доброзичливість Дітей.

Нескінченні війни протягом тисячоліть, криваві походи, творення імперій і руйнація їх, ешафоти, гільйотини, розстріли, вогнища для єретиків, хрести для розп’яття Дітей Правди — невже все це для нашого блага й радощів?

Мільйонні армії, термоядерні арсенали, міжконтинентальні ракети, тисячі танків та бомбардувальників, ескадри морських авіаносців, здатних за кілька годин змести з лиця землі цілі міста, — невже це для щастя Дітей?

Концентраційні табори, задушливі темниці, мільйони жандармів та катів — невже це у нашій дитячій душі ви, дорослі, відшукали потребу катування власних братів?

Ми маємо прекрасну Планету, ясне Сонце, безмірне зоряне Небо, що відкриває нам, Дітям, нескінченну дорогу пошуку і радісного знання. Чому ж дорослі затемнилися ненавистю і злобою під полум’яним оком Світила, яке щедро дарує нам Хліб Небесний, сподіваючись, що ви спроможні повернути собі Образ Божий?

Пора, пора ЦЕ ЗДІЙСНИТИ, бо незабаром буде пізно!

КОЛИ ДІТИ ПОЧНУТЬ СУДИТИ СВІТ — вам, дорослі, рятунку не буде! Це і є СТРАШНИЙ СУД — ДИТЯЧИЙ СУД! Опам’ятайтеся, зупиніться у марному прагненні до міражів «прогресу», огляньтеся на Дітей, котрі граються біля ваших ніг, запитайте їх, безмовно запитайте, в душі: чого вони воліють? Те, що ви безмовно відчуєте, — і є НЕОБХІДНЕ, яке треба негайно здійснити!

Відпустіть солдат додому. Дайте спокій ученим: хай вони поринають у глибини духовного саморозкриття, а не ґвалтують матерію потребами надмірної енергетики або диявольської руйнації. Розкріпачте творців — хай вони облишать своє холопство у жреців, володарів, деспотів. Хай вони прийдуть до нас, на берег Океану Любові, для веселої Гри. Там кожному знайдеться місце.

Припиніть убивство тварин, зробіть їх співучасниками нашої вселенської радості, хай осяється усмішкою щастя Лик Божої Матері, адже Вона — Мати всіх живих! Щедрий світ рослин дає нам достатню енергію для потреб тіла, доки ми оволодіємо Світоносним Потоком Хліба Небесного!

Розженіть мільйонні бюрократичні банди, ліквідуйте держави — всі вони свідчення вашого вічного духовного полону. Тільки Дитя має правдиву суверенність і може навчити вас тієї Мудрості!

Дорослі святі отці! Згадайте полум’яні заповіти Великого Учителя, вийдіть із кам’яних храмів і ще більш кам’яних догматів під Небо Волі! Предвічне Дитя не воліє регулярних ритуалів та молитов, оплачених сатанинським золотом. Кожен — Дитя Бога, і кожен може наблизитися до Нього просто й урочисто. У Батька й Матері Сущого нема улюбленців, усі — Їхні Діти!

Це — ПЕРША Й ОСТАННЯ ВІЙНА, ЯКУ МИ — ДІТИ — починаємо і доведемо її до завершення Це — війна Дітей проти дорослого світу обману, смерті, жорстокості, підлості й насилля.

Єдиний вихід для вас, дорослі, — здатися! Підняти перед нами білий прапор капітуляції! Ми на тому білому тлі ВИШИЄМО вогняну квітку — Лотос Любові — і це буде нашим Спільним Прапором, бо тоді ви теж станете Дітьми.

Ми — ДІТИ — підняли МЕЧ ДУХУ!

Він вразить лише тих, хто породжений Мороком, тих, кого нема в Книзі Буття. Всі, хто запалить у серці Іскру Любові, — прийдіть до Нас. Мати Всесвіту — Мати Божа — приготувала чарівний покров для наших душ — Зореносне Тіло грядущих циклів Буття!

Діти — Брати! Чи чуєте Небесний Дзвін останнього Бою?

Дорослі — Брати! Чи не оглухли, не осліпли серед всесвітньої пітьми?

Матері, наші прекрасні Матері! Вам. котрі лають своє тіло й душу, кров і любов, щоб ми — Діти — могли з’явитися в Світі Сонця; вам, улюблені, вручаємо наш Прапор і Долю Світу!

Зберіться на Всесвітній Собор Божої Матері й Предвічної Дитини, щоб знайти на Великій Материнській Раді Землі шляхи до всесвітнього замирення і відтворення Єдиної Божої Сім’ї Народів та Племен.

Діти з вами, наші кохані Матері! Ми готові до нової творчої толоки, до формування заповітного нового Неба і нової Землі!

Слово промовлене!

ХАЙ ВОНО СТАНЕ СЛОВОМ УСІХ ПРОБУДЖЕНИХ!

25 грудня 1976 р.

До Матерів усього світу

Дружнє послання

Улюблені Матері!

Грізний меч повної руйнації навис над життям Ваших Дітей, над життям усіх істот Планети. Керівники країн, дипломати, всі мислячі люди тривожно шукають виходу з мілітарного лабіринту, але що міняється в результаті їхніх розмов і нарад? Підписані папірці не зупинять лютого гарчання ядерного дракона, і досить найменшої помилки того чи іншого правителя, як хитка рівновага буде порушена.

Настав час утвердити всі миролюбні прагнення і дії на головній і вічній суті Буття. Ця суть — Матір, котра дає Життя, і Дитя, яке несе Життя у Безмежність.

Саме на цій нерушимій основі, на цій духовній і космоісторичній реальності необхідно будувати всі світові моделі загальнолюдської спів’єдності, вільної від ворожнечі. Ініціативна Рада Альтернативної Еволюції — братерська асоціація ентузіастів для рятунку Життя на Землі звертається до всіх Матерів Планети із закликом: готуватися до всесвітнього Конгресу Матері і Дитини. В кожній країні світу повинен розпочатися рух за скликання Форуму Богоматері, на якому Колективна Матір Людства звернеться до всіх мислячих Дітей Своїх з вимогою: НЕГАЙНО ПРИСТУПИТИ ДО РОЗЗБРОЄННЯ І ДО ПОШУКУ ЗАГАЛЬНОГО КРИТЕРІЮ ЄДНОСТІ ДЛЯ ВСІХ ЛЮДЕЙ ЗЕМЛІ. Головна ідея Конгресу: УСУНЕННЯ НАСИЛЛЯ І ВІЙНИ З ПРАКТИКИ МІЖНАРОДНОГО ЖИТТЯ. Головний критерій: ДИТЯ ЛЮДСЬКЕ ВІЛЬНЕ ВІД АНТАГОНІЗМУ І ВОРОЖНЕЧІ ДО ВСЬОГО ЖИВОГО.

Небезпечна, вибухоподібна ситуація сучасності вимагає настійного втручання Матері з Дитям у долю Планети. Ми пропонуємо скликати КОНГРЕС МАТЕРІ І ДИТИНИ 25 грудня 1977 року у Віфлеємі, — там, де два тисячоліття тому народилося Божественне Дитя.

Лише вороги Життя й Розуму повстануть супроти скликання ТАКОГО КОНГРЕСУ.

Ми закликаємо всіх Матерів Світу в цю відповідальну годину Землі здійснити своє Материнське Право і вимагати скликання Конгресу Богоматері, підписавши ЦЕ ПОСЛАННЯ.

За дорученням Ініціативної Ради Альтернативної Еволюції

Олесь Бердник, письменник

1 травня 1977 р.

Терновий вінець України

Росії минулій, сучасній, грядущій —

відкрите послання

Росіє!

У минулі часи, дружні або ворожі, діалоги між народами тривали постійно. Вони відбувалися стихійно. В сучасну добу

цей привілей народних речників узурповано диктаторами — насильниками Права. Тому велика німота панує в духовній сфері наших націй, а натомість клекоче соціальний базар брехнею, зрадою і мізерними підробками єднання, дружби та злагоди.

Переступимо вікові мури відчуження та страху і розпочнемо вирішальну розмову — розмову тисячолітніх сусідів, найтісніше пов’язаних спільною долею, спільними стражданнями і грядущим катаклізмом, котрий зруйнує все примарне і освятить все святе.

Росіє! Ти не монолітна в дусі своєму: є Росія тиранів, катів, мучителів, зрадників, брехунів, убивць, — а є також Росія поетів, повстанців, космічних творців, мислителів, святих, трударів і люблячих матерів, які несуть естафету любові крізь криваві епохи занепаду й смерті.

Це послання — до обох Росій.

Дух України промовляє до твого духу, Росіє, в цьому діалозі. Хай ці слова стануть для тебе останнім попередженням і останньою можливістю воскресіння.

325 років тому в Переяславі ми дали одне одному лицарське слово на побратимство, на єдність, на вірність. Кожен з нас від того тривожного дня посіяв безліч різних зерен у землю кількох поколінь.

Вже четверте століття, Росіє, ми йдемо спільним ланом, пожинаючи врожай, заповіданий прадідами. Який же той урожай?

На сцені соціального базару буде дана однозначна відповідь: Україна й Росія — рівні серед рівних, дві великі сестри, зростають, квітнуть і йдуть до сяючих вершин. Україна дає стільки-то сталі, чавуну та вугілля, хліба й сала, випускає ось таку кількість книг, має стільки-то мільйонів студентів, учених та героїв праці.

Проте ці плакатні визначники, Росіє, втомили дух України. Вона відкидає їх з огидою і показує на своє чоло.

Глянь на моє чоло, Росіє, — ти побачиш терновий вінець!

Так, результат багатовікової спілки наших народів — Голгофа України, — окраденої, замученої, оббреханої, розіп’ятої.

Не поспішай лютувати, Росіє! Задумайся і згадай минуле: твоє духовне падіння і наша ганьба почалися в той день, коли ми, не розпізнавши гадючого духу московських тиранів, відкрили Золоті Ворота України для чужинецьких орд.

Що ж попливло крізь наші Золоті Ворота до тебе, Росіє, і що приплинуло до нас? Все відбувалося на історичному полі, нічого не можна приховати!

Ти отримала наші багатющі землі, Росіє, а на додачу — трудящі руки і мистецькі душі, рівних яким мало у світі. Ти безжально пожирала наші багатства і безсоромно смоктала творчий геній України, привласнюючи собі пріоритет і славу. Ти прикрила убогість та нікчемність своїх лицарів і опричників нашою піснею, нашою науковою думкою, звитягою наших лицарів. А натомість?

Ти зруйнувала колиску свободи — Січ Запорізьку, дивовижний витвір Еволюції, який міг би на кілька століть наблизити епоху волі й народовладдя. Ти привласнила собі все, що було пов’язане з історією запорізьких лицарів духу, — клейноди, архіви, легенди, пісні. Ти наклала вето на саму пам’ять про них, бо жахаєшся їхнього воскресіння у духосфері сучасності.

В цьому діалозі не варто перераховувати всі факти та імена: архіви твоїх жандармських катакомб мають усе, щоб освіжити пам’ять. Тому згадаю лише основне.

До спілки з тобою український народ виборював свою суверенність, свою волю, і в тій борні гартував душу, творив пісню і високу мисль космічного всеохоплення. Ми не грабували чужих багатств і не захоплювали чужих земель. Жадаючи волі, ми шанували волю сусідів. Ми не мурували в’язниць, не городили кордонів, не творили кріпаків з вільних громадян. Наша щирість веліла бачити у сусідів такий же духовний стрій, як і в собі. Це була жахлива помилка.

Закон з’єднаних посудин ілюструє історичну ситуацію нашого єднання. Духовний та економічний вакуум Московщини нездоланно смикнув до себе все, чим багата й славна Україна.

А щоб волелюбне серце народу не могло дати відсіч зрадникам і дворушникам, необхідно було знищити віковий корінь сили і вільності інститут козацтва та кобзарства, — ці два крила українського генія.

О, як ти безжально, Росіє, нищила, обкарнувала, висмикувала пір’їни з тих райдужних крил!

Крило козацьке ти одсікла одразу — і найжорстокіше! А розсіяні залишки лицарів розвіяла у безвість: непокірними загатила фінські та сибірські болота, а покірнішими обставила свої кавказькі кордони та почала звойовувати апетитні східні території.

Крило кобзарське відсікти було важче: ампутація розтяглася на кілька віків, тим більше, що джерело творчості пливло з бездонної криниці серця народного. Проте твій чаклунський дух, Росіє, знав, що то — основне завдання, бо доки вимахує в повітрі кобзарське крило — може бути регенероване й відроджене одсічене козацьке крило.

Ти почала випивати, висушувати творчу криницю України. Як гусінь, оповили нашу землю петрові й катеринині ублюдки та свої перевертні. Колись найосвіченіший в Європі народ опустився в найнижчі круги інферно: пекельні слуги не знали, як ще дошкульніше вдарити по серцю України, щоб померкла, нарешті, райдуга на творчому крилі.

В ту критичну добу лише явище Шевченка врятувало Україну від деградації і воскресило райдужне крило генія рідного народу. То був дивовижний прорив джерела творчості із надрів Духосфери.

Лютість ворожого духу Росії була вражаюча. Проте вже пізно було щось робити: заборона лише роздмухувала б вогнище відродження. Гадючий чаклунський дух обрав інший шлях — шлях визнання і введення в свою програму. Пророк, з яким обнімається ворог, втрачає більшість своїх революційних сил!

Могутні соціальні потрясіння XX віку не принесли Україні воскресіння: всі творчі сили були втягнуті у хитру гру політичних шахраїв: деякі з нас лягли на полі бою, деякі впали з роздробленими черепами у підвалах ЧК та гестапо, деякі згнили в сибірських таборах, деякі обрали шлях Переяслава — шлях ганьби і прислужництва.

Досвід трьохсотлітнього прислужництва та приниження показав: одна помилка, одне хитання дає ланцюгову реакцію помилок та падінь у грядущому. Те, що зроблено сьогодні — неможливо переробити завтра. Чорні зерна зради і страху виростають в чортополох занепаду, з якого годі шукати виходу.

Висновок такий: кожен народ повинен сам вирішувати свою долю, не дозволяючи іншим народам перебрати на себе керівну ініціативу.

Краще вмерти героєм, ніж животіти кріпаком!

Ми мали такий лицарський заповіт і — зневажили його! Століття рабства — розплата за зраду перед духом волі!

Але ти, Росіє, не радій, не танцюй над купою обсмиканого райдужного пір’я! Ті обрубані крила не приросли органічно до твого зміїного тулуба. Ти обтяжила себе злочинами, падіннями, зрадами, від яких тебе не очистять всі твої святі й подвижники. Ти стала гігантською в’язницею народів, і не захотіла зруйнувати ту в’язницю після Жовтневої Революції, а ще сильніше стиснула в правиці скіпетр жорстокості.

Той скіпетр ти ще, ще й ще невблаганно опускала на голову причинної України — божевільної Діви, котра так необачно наділа на свій палець обручальний перстень.

Хто зміряє океан муки, в якому пливе Україна? Хто опише страждання мільйонів померлих від штучного голоду в 33-му році? Хто зможе розповісти про ридання тих, хто був безневинно розстріляний у 37–39 роках? Хто обніме духовним оком незміряний світ приниження, безправності, деградації, ув’язнень, безвісних смертей, голодувань, втрати ідеалів, — той світ, який став історичним фантомом України, її прокляттям, її невпинною реальністю?

Тисячі вбитих поетів, митців, мислителів… Ще тисячі й тисячі втомлених, підкуплених, застрашених!

У той час, як всі народи Землі прагнуть до волі і знаходять шляхи до неї, ти, Росіє, накинула аркан на шию України і безжально душиш її, щоб вибити з неї пам’ять про славне минуле, про космічне покликання її буття!

І навіть тепер, коли син України Корольов відкрив для тебе Браму Космосу, навіть у такий духовний час ти не хочеш зм’якшити своє жорстоке серце, Росіє! Всі кращі сини українського духу знову в неволі, на засланні, під невсипущим оком жандармів! Кожен, хто сказав тобі слово Правди, — відчув удар твого скіпетра жорстокості. Незламний Мороз — за що ти караєш його? Хіба не за героїчний захист української культури?! Ніжний Сверстюк, який творчим духом оглядав риштування українського собору душі, — невже ти так жахаєшся його? Правдивий Лісовий, який добровільно пішов на ешафот, щоб сказати тобі слово перестороги, — невже ти не бачиш, що такі люди готові подати тобі дружню руку навіть після жорстоких ударів?!

А за що ти опустила меч кари на Миколу Руденка — космічного поета, устами якого Бог дав тобі слово відродження і грядущого знання; за що ти так тяжко скривдила його і його побратимів, котрі прийняли на себе місію захисту поневолених — Лук’яненка, Тихого, Матусевича, Мариновича, Вінса?

Світличний, Чорновіл, Стус, Килимець, Стосів, Шабатура — десятки героїчних чоловіків та жінок України, вся вина яких лише в тому, що вони правдиво мислять і діють, — що вони вчинили тобі, Росіє?!

Ми не станемо рахувати втрати! Дух України знову й знову народить нас для страшного двобою із драконом Неволі й Жорстокості! Але ти, Росіє, повинна в цей грізний історичний час визначити свою стежку і свій духовний статус! Пам’ятай — ось для тебе настав час вирішення: воскреснути серед вільного кола народів або впасти в запустіння і забуття!

Нехтувати цим попередженням не слід — ні сила, ні страх інших народів не врятують тебе від тієї долі, яка чигала на всіх насильників, — від долі повного знищення!

Проте, ненавидячи тиранічну Росію, я щиро люблю іншу Росію — голубооку дівчину з казки, яка знемагає в чаклунському сні, обнімаючи хижого дракона. Я шлю вітання тій Росії в день 325-річчя нашої спілки — Росії Сергія Радонежського, Росії Реріха, Росії Лєрмонтова і Єсеніна, Шукшина і Горького, Ціолковського і Разіна! Воскресни, русява принцесо, до космічного буття, воскресни від тяжкого кошмару в’язниць, термоядерних арсеналів, кріпацького духу, шовіністичних зазіхань! Спільна стежка Любові поведе нас до Світу Радості!

Братерство Духовних Республік чекає на нас. Незміряні Епохи Космічного Творення відкривають брами для Дітей Любові. Твоє воскресіння, Росіє, і наша непорушна дружба — запорука того, що Земля вийде з глибин інферно до неба Єдності!

Але спочатку слід пройти Страшний Суд — Суд Божий. Ти, Росіє, — чорна чаклунко, спадкоємнице Петра і Катерини, — повинна дати відповідь перед Ликом Вічного Судді. Я шлю тобі цей історичний виклик: на суд! На суд! На суд! Божий суд розпочався!

Кров людська — не вода! Земля не приймає її, і кожна краплина волає до неба. Хай вона впаде на тебе, Росіє Петра і Катерини, Сталіна і Берії, Росіє сучасних Безликих! Хай спопелить вона гадючу шкіру Дракона, щоб спляча красуня могла прокинутися до життя Духу!

Я свідчу на Суді Божому ім’ям України — свідчу за зраджених і замучених козаків, за знедолених кріпаків, за зганьблену пісню, за принижену думку, за численні покоління, котрі вмирали на чужому полі, не виконавши народної місії. За мільйони померлих від голоду, за тисячі розстріляних сучасників моїх, за мільйони забутих, страждаючих від суму, відчаю та безвиході!

Дай відповідь Богові, Росіє, і прийми альтернативу:

Лише повна Воля для скованих тобою народів звільнить тебе! Лише Епоха Духовних Республік, Святих Народів, вільних від політико-економічних кайданів чужих ідеологій, відкриє для нас життя суверенності й обопільної дружби. Україна не бажає більше тягти чужу колісницю до термоядерної прірви, до повної творчої деградації!

Я виходжу до тебе у пустельне вранішнє поле, двоголовий орле Росії! Я сам-на-сам викликаю тебе на герць, як це велося в казкові часи! Діва-Україна благословила мене на подвиг і сказала на прощання: — Бийся без щита!

І я стою супроти тебе, древній Драконе, з відкритими грудьми, — але безстрашно! Йди сюди — зі своїми в’язницями, бюрократичними бандами, царями, вождями, стукачами, провокаторами! Ти не зможеш перемогти мене, бо я — Безсмертний Дух України!

На бій! На бій! На бій!

Не роздвоюйся, хитрий орле Росії, хай обидві голови твої дивляться в очі мої! Ставка бою — Воля України і Воля Росії, закутої русявої принцеси, яку ти стережеш!

Я кинув виклик на бій, я послав позов на Божий Сул, — ти чуєш, Росіє!? Ось моє тіло — ти можеш опустити на нього скіпетр жорстокості! Я знаю — моє тіло загине! Загине і твоє проявлене тіло, історична химеро, двоголовий драконе!

Зате я знаю і провіщаю іншу реальність: перед Ликом Божої Матері Причинна Україна і Закута Росія воскреснуть в Любові і в Космічну Епоху вже ніхто й ніщо не роз’єднає їх!

Терновий вінець України відкриває браму Любові!

Росіє, я сказав!..

25 грудня 1978 року — 7 січня 1979 року

Українська Духовна Республіка

Від упорядника

Ідея Української Духовної Республіки, як вільної асоціації братерства українців у всьому світі понад політичними, конфесійними, ідеологічними та світоглядними відмінностями, оприлюднена 9 травня 1974 року в Києві. Створення громадської організації «Українська Духовна Республіка» проголошено 16 грудня 1989 року. 4–7 липня 1990 року в Коломиї відбувся Перший Всесвітній Собор Духовної України. Юридичний, міжнародний та республіканський статус УДР отримала 14 листопада 1990 року.

Народам і племенам Землі

Дружне послання Першого Всесвітнього Собору Святої

України

Сестри і браття!

Знаменний час. коли є потреба і можливість звернутися до Людей Планети як до Єдиної Родини. Про таку пору мріяли найкращі Сини Людські всіх віків і народів. Але чому ж тривожно на серці у мільярдів сучасників, чому Світ стогне від гуркоту мілітарних потвор, готових пожерти все живе?

Земля вийшла до порогу Нового Народження: або вона стане Космічним Дитям, або мертвонароджений плід буде кинуто в Хаос. Страшна дилема! І небагато свідомостей, здатних збагнути її, а ще менше мислячих істот, готових до рішучих, рятівних дій.

Перший Всесвітній Собор Святої України — братерська асоціація духовних українців Планети — пропонує людям світу розпочати новий Ступінь Буття, на якому стануть реальністю мрії тисяч поколінь про життя без воєн, руїни, нищення одного життя для утвердження іншого, про суспільство без в’язниць, експлуатації, смертної кари, на засадах Любові й Краси.

Сучасній свідомості тяжко збагнути майже казкові можливості повної трансформації планетного життя, адже тисячі поколінь виховані ідеями ворожнечі, ненависті, протистояння, зверхності, взаємопожирання. Саме ідея убивства і насилля, покладена в основу формування державності, що стала нормою «еволюційних» доктрин та соціальних моделей, є тим руйнівним вірусом, який кинув людство в безодню божевілля і призвів до катастрофи.

Настала Зоряна Пора для мислячих істот прокинутися від кривавого сну і зійтися на братерську Раду Любові, щоб суворо й мужньо оцінити буттєву космічну ситуацію та виробити єдиний критерій Буття. Ми повинні, нарешті, знати — хто ми, звідки й куди? Ми повинні мати достойних капітанів і надійні навігаційні карти для плавання в Океані Мегасвіту.

Минули напружені тисячоліття еволюції. Дух Життя подарував нам чисту планету з буйним життям. Ми отримали від Вищих Світів неоціненні скарби духу й розуму: Вчення Свободи, Вогонь Мужності, Ідеали Героїчності, Зерна Мудрості. Посланців Великої Матері ми зробили своїми богами, ідолами, побудувавши для них храми, музеї, мавзолеї. Але як ми скористалися тими дарунками для осмислення життя, чи преобразили вищими ідеалами суспільство, душу, тіло, творчу дію, слово і мисль?

Всесвітній Собор Української Духовної Республіки безстрашно і самокритично оцінив плин минулої планетарної історії, прийшовши до безжального висновку:

Ми маємо Релігії Любові, але їхнім ім’ям благословляли вбивство, ненависть і ворожнечу.

Ми сповідуємо Вчення Братерства, Рівності й Свободи, але ідеями того Вчення розрубали єдине тіло Людства на взаємовиключні частки.

Ми розірвали гравітацію Планети, але вихід кораблів у міжпланетний простір не звільнив нас від павутини мізерних побутових прагнень. Космічна Ера стала для нас лише ареною нового змагання за марнолюбні земні цілі, вона лише розширила хвороби нашого духу в зоряний простір, загрожуючи іншим світам.

Ми оволоділи термінологією Синів Світла, проголошуючи Ідеали Нового Світу, але старанно оберігаємо в словах, думках і вчинках закони роз’єднання і насилля. Жодне суспільство Землі не проголосило священність і недоторканість Життя, як неповторного вияву Божої Першосуті.

Мільярди людей поклоняються Христу і Будді, але який народ прийняв рішення рушити за Ними в Країну Любові?

Ми шукаємо панацею від хвороб, але спокійно, під захистом псевдозаконів нищимо у в’язницях, концентраційних таборах та лікарнях мільйони людей. Ми ведемо нескінченні війни, які ще жодного разу не утвердили достойного результату, — перемогою завжди користувалися найпідліші представники роду людського.

Ми захоплюємося так званою історією, ігноруючи той факт, що вся відома нам перспектива минулого життя є лише купою кривавого сміття.

Ми створили безліч технічних пристроїв, засоби комфорту, апарати для вивчення світил, що віддалені на мільярди світових літ, але ні на йоту не підвищили морально-етичний рівень сучасних поколінь: наказ деспота або парламенту легко знімає

з громадянина зобов’язання бути милосердною істотою. Дві світові війни останнього сторіччя, низка безглуздих локальних війн, братовбивчі поєдинки на Близькому Сході, в Латинській Америці, в Індокитаї, спроби формування демонічних цивілізацій Гітлера і Сталіна — все це яскраво свідчить про страхітливу деградацію Ноосфери Землі.

Всі ці катастрофи ще можна було б виправдати прагненням до великої мети. Проте такої мети ніхто не декларував, не запропонував.

Ідея Співстраждання, проголошена багатьма подвижниками і святими, перетворилася на свою протилежність: держави годують Дракона Зла і Ненависті енергією Любові й Добра. Так болісні зусилля Синів Світла вивести людство з рабства були використані для ще ганебнішого ув’язнення духу в лабіринтах обману.

Ідею Творящого Духу — Вітця Сущого — ми зробили культом торгівлі з Богом.

Ідею Свободи перетворили на наріжний камінь тиранії.

Ідею Любові затьмарили хмарами розпусти.

Ідею вічного Пізнання Тайни Буття зробили рабою утилітарної психології.

Ми абсолютизували смерть як цілковите знищення свідомості, всупереч авторитетним свідченням мудреців і Посланців Бога. Ми розрубали в психіці поколінь нитку невпинності життя, а отже, — відчужили власну Планету від єдиного організму Космосу. Наш Світ став гангреною, раковою пухлиною, що поглинає вогняну енергію Прасубстанції, не творячи на заміну нічого, крім психообразів мерзоти й абсурду. Ноосфера Землі стала вампіром Космосу.

Ми ввійшли в протистояння Космічній Волі Цілості, а отже, — повністю знехтували Космічне Право.

Ресурси Планети — золотий Талант Сонця — вичерпуються, нових ми не отримаємо. Доля Людства визначається Свободою Волі. Баланс світлих і темних надбань незворотно схиляється на користь мороку. Земля розірвала еволюційний ланцюг, вибравши шлях самогубства.

Проте є ще можливість рятунку. Остання можливість!

Всесвітній Собор Святої України бачить таку можливість у всеохопному одухотворенні всіх сфер життя людства, у повному і безумовному роззброєнні, у розкріпаченні всіх творчих сил мислячих істот і Природи, у створенні Зоряного Братерства Духовних Націй.

Щирість, безстрашність і правда! Ось клич рятунку! Бог лукавих не любить. Всі наші катастрофи — від лукавства і прислужництва Володареві Пітьми.

За одне покоління ми можемо повернути Планеті статус Праматері-Геї. Екологічні, економічні, демографічні проблеми — ніщо проти збратаного духу людства. З Квітки Життя треба видалити отруйне жало ворожнечі, і тоді одпадуть, як непотріб, арсенали страхітливої зброї, військово-промислові комплекси, гангстерські банди, політичні мафії. Серця і душі кожного Народу і Племені зберігають дивовижні скарби Розуму й Духу, спроможні перетворити Буття в Потік Радості!

Народи Радянського Союзу! Наші любі Браття!

72 роки тому революційний вибух струсонув Планету. Ми ще досі не збагнули повністю його значення для долі Землі, не усвідомили втаємниченого космічного смислу. Згадаємо, що на штурм абсурдних бастіонів самодержавства і сваволі йшло багато палаючих сердець і щирих душ, які прагнули світу без насилля, без війн, без руїни. Не їхня вина в тому, що сатанинська тінь політичної банди на чолі зі Сталіним лягла на шлях, що ним рушили ентузіасти. Масштаби планетарного перевороту викликали до дії такі ж космічні масштаби руйнації та деспотизму.

Незважаючи на тиранію, обман, мільйони смертей, духовну деградацію, ідея побудови Нового Світу не вмерла, — вона пробивалася крізь мури містифікацій у душах незалежних мислителів, учених, поетів, митців, трударів, вона сягнула крізь ревище мілітарного дракона у Космос, вона змушує слуг Мороку промовляти слова Синів Сонця, вона неухильно веде нові покоління до повної свободи, якої жадали бійці всіх революційних формацій.

Ось чому Перший Всесвітній Собор Української Духовної Республіки з любов’ю і вірою звертається до вас, любі Браття, з гарячим закликом до небувалого Духовного Повстання, яке має спопелити вікові обмани у наших душах, обмани, під знаком яких ми крутимо колесо марнолюбних замірів, абсурдних держав і партій. Ми віримо, що міжнаціональні чвари, нав’язані ворогами єдності, розвіються, як дим, і Народи Союзу, утвердивши нерушимий суверенітет кожного етносу, укладуть Нову Спілку, збудувавши Храм Єдності на духовній основі.

Пробудитися — це головне! А сила і мудрість кожного Народу проб’ється з таємничих надрів Буття понад всіма катаклізмами і умовностями ілюзорного світу. Зберімося на Братерський Собор Духовних Націй, і мудрість та віра в Провидіння підкажуть нам смисл і необхідність Альтернативи, без якої всі наші потуги і хвальковиті дії — лише пил перед вихором катастрофічного урагану, що захоплює Сферу Життя і готовий кинути її в Небуття!

Славний Американський Народе!

Недарма Твій континент названо Новим Світом. Історія не раз демонструвала, що піонерів освоєння Америки вів уперед Дул Преображення і вічного пошуку Тайни. Крізь лабіринти рабства і жадібності, крізь протиріччя техногену і бурхливого зростання земної могутності та багатства Ти, великий Народе, відстояв ідеали Свободи та вічного польоту до нових континентів Духу й Розуму.

Сини Твої ступили на поверхню іншої Планети — це вражаюче досягнення. Проте казкові можливості не зупинили мілітаризації глобальної свідомості, і небезпека сьогодні, може, страшніша, ніж учора: під загрозою падіння й руїни вся Сфера Життя і Ноосфера — незримий світ майбутнього Преображення.

Ти можеш, Американський Народе, віднайти в собі силу і волю для нової, небувалої духовної трансформації, за якої стануть реальністю найдивовижніші мрії Синів Людських!

Свята Україна відкриває Тобі, Великий Народе, щире серце, і палко вірить, що мости до Нового Світу ще можна побудувати над клекотом і громом сучасності, і основою для таких мостів стануть не папірці дипломатичних протоколів та угод, а — Серця Пробуджених Людей, які прагнуть вийти зі сфери вічної історичної муки до Країни Божої Радості.

Кохані Індійські Браття!

Віками думка людства летіла до величних Гімалайських гір в надії — чи не вийде з таємничих надр Індії Боже Слово, з якого виросте Правда на Землі.

Інтуїція людства не помилялася — впродовж тисячоліть лоно Великої Аріаварти народжувало полум’яних Аватарів, котрі жертовно служили Заповітам Духу. Ми — Сини Святої України — любовно плекаємо зернята, подаровані Великими Учителями Індії. Проте настала пора перейти від духовних абстракцій до трансформації Сфери Життя за Законом Краси і Любові. Хай Дух Христа і Будди допоможе нам прокласти мости понад прірвами обману, щоб закласти камені для фундаменту Храму Єдиного Людства.

Улюблені Канадські Браття!

Нам — українцям особливо дорога Ваша прекрасна країна, бо для її розквіту творили поруч з дітьми інших народів сини і дочки нашої Матері-України.

У цю Зоряну Пору Планети, коли вирішується доля Життя на Землі, Всесвітній Собор Святої України сподівається на Вашу братерську Угоду — взяти участь у формуванні Братерства Духовних Націй Світу.

Ви маєте унікальну чисту природу, багатий генофонд фауни і флори. Ваші Народи динамічні, енергійні і спрямовані до пошуку осмисленого, мудрого співжиття всіх людей. Ви вірите в Розум Людини і її Божественне Покликання. Ось чому ми віримо, що Канадські Браття, серед яких є багато рідних нам по крові душ, підтримають ідею Всесвітнього Духовного Собору!

Мужній Народе Японії!

Ти перший прийняв у своє серце палючу стрілу Дракона Ядерної Смерті, щоб попередити Людство про Епоху останнього бою за життя, за любов, за розум. Твоя жертва, Твоя Голгофа ще не оцінена людством, не збагнута, як і Жертва Христа. Недарма Ти, Великий Народе, обрав собі Знак Сонця на Прапорі, бо Твій Дух давно передчував суджений шлях Сонячного Синівства.

Свята Україна пропонує Тобі, Японський Народе, спільну стежку до Сонця Буття, до Світу без воєн, насилля, муки, до Життя вічної радості. Ось тобі наша рука — Рука Українського Народу! Нащадки запорізьких козаків зуміють бути вірними Друзями на шляху до Братерського Світу!

Народе Франції!

Дух прадавніх мудрих галлів та друїдів, дух Жанни, дух вічної революційності підказує нам, громадянам Святої України, що Ти готовий до зоряного походу в Країну Дива і Божої Тайни!

Народе Британії!

Ти пройшов земні моря і океани в ім’я ефемерних скарбів. Ми певні, що мужні спадкоємці Короля Артура готові до плавання в Океані Духовного Космосу. Чи не пора підняти Космічні Вітрила для пошуку Зоряної Чаші Грааля?

Іспанський Народе!

Твій славетний Вартовий Духу, геній Правди і Любові, — Лицар Печального Образу — кличе Тебе до Нового Світу, де прекрасна Дульцінея-Душа зіткала казкове покривало Нового Буття!

Великий Німецький Народе!

Ти вже достатньо був виконавцем псевдодуховної волі тиранів і демонічних диктатур. Твої герої вчені, творці, мислителі зіткали для Тебе Божественну стежку Свободи! Свята Україна пропонує йти разом до Світу Любові! Бастіони Духу хіба тримаються перед нащадками нібелунгів та запорізьких лицарів?

Китайський Народе!

Велетню, котрий прокинувся з вікового сну, в який Тебе заглиблювали злобні поневолювачі! Твої Великі Сини недарма дивували людство генієм і мудрістю, ми віримо в Твоє небувале Преображення!

Народи Слов’янського Моря!

Хіба не відчуваєте ви, як лона наших Матерів напружені Новим Плодом — плодом радісного Безсмертного Життя? Ви розриваєте павутину пустої соціальної круговерті, нав’язаної вам силою, і це підтверджує суджений шлях до вогняних змін. Вирушайте в нову Дорогу!

Народи мужньої Скандинавії, древні й мудрі Народи Європи!

Чи не пора заборонити політичним містифікаторам зупиняти давно суджений Вам Шлях до всеохопного духовного Ренесансу?

Народи Латинської Америки!

На часі згадати Вам Заповіт Світлоликого Кетцалькоатля і рушити до Світу Вогняного Метаморфозу!

Народи Африки!

Віки рабства і приниження не вбили Ваш мудрий і мужній дух! Не повторювати злочини техногенної псевдоцивілізації, не лізти в лабіринти лукавого комфорту, а віднайти притаманний альтернативний шлях — така дія достойна Вашого мільйоннолітнього серця! Свята Україна готова стати Вашим надійним спільником!

Народи Азії!

Втаємничений океане мудрості й краси! Лише плівка земної ілюзії тримає Вас у полоні вікової облуди. Ви давно готові до Духовного Братерства.

Народи Австралії та Океанії!

Сама Природа судила Вам широкі можливості для Альтернативи. Суворо забороніть мілітарним драконам користуватися Океаном для агресивних акцій, для будування військових баз. Світовий Океан — лоно Планетарного Життя, він повинен стати заповідним.

Народи мусульманського світу!

Ваші зелені стяги — стяги Надії! Ваш Похід, розпочатий Великим Пророком, ще не завершено! Казковий Небесний Край розкриває Світоносну Браму для вірних послідовників Єдиного Бога!

Народе Ізраїлю!

З глибини віків долинає голос Твого великого Сина Ісайї, котрий пророкував Епоху великої Єдності і Любові, в яку люди, тварини, птахи і змії, квіти і ангели стануть Божественним Вінком Радості. Настав час — зруйнувати стіну відчуження між народами і племенами. Чи готовий Ти, правічний Народе, до цієї величної дії? Адже саме для цього тебе вів крізь тисячоліття Той, хто формував Твій Дух у пустелі, — Великий дух Вічного Пошуку!

Дорогі Браття, Народи Світу!

Альтернативна Еволюція, яку пропонує Українська Духовна Республіка, не футурологічна мрія, а сувора необхідність сучасності. Що заважає нам сотворити нерушиму Спілку Братерства і розпочати похід у безмежну глибінь Божої Світлиці? Лише амбіції тих чи інших правителів, партій, військових комплексів, лише неуцтво і забобони псевдоучених та псевдосвященників. Більше нічого!

Перший Всесвітній Собор Святої України засвідчує свою любов Об’єднаним Націям і пропонує здійснити перші кроки для підготовки Всеземного Собору Народів Світу:

1. Засудити ідею насилля, убивства і війни як злочинного методу розв’язання внутрішньодержавних, національних та міжнародних проблем.

2. Приступити до повного, беззастережного роззброєння, обумовивши механізм цієї акції та гарантії безпеки для кожного, навіть найменшого етносу.

3. Ліквідувати всі в’язниці, концентраційні табори та смертну кару. Розробити альтернативні, гуманні методи зцілення та перевиховання злочинних психік.

4. Виробити загальнолюдський Критерій Буття, використавши для цього Священні Заповіти Великих Учителів Людства. Без такого критерію подальша еволюція Планетарної Спільноти неможлива.

Перший Всесвітній Собор Української Духовної Республіки бачить Об’єднані Нації, як Космічне Братерство Народів і Племен Землі, а не бюрократичний лабіринт для обману громадської думки Світу.

Шлях відтворення Єдиної Родини Життя, шлях Божої Альтернативи, шлях цілковитої Свободи — для всіх творящих сил кожного Народу, кожної мислячої істоти — то єдина стежка, яку приймає і пропонує Свята Україна для всіх живих створінь Великої Матері Світу — Божої Матері!

УКРАЇНА,

Воскресінецька гора

м. Коломия

7 липня 1990 р.

Хортицька Хартія

Заповіт Української Духовної Республіки

Передмова

Ми, діти України-Матері, об’єднані в новій Духовній Державі — Святій Україні — посилаємо цей Заповіт понад віками, — не лише сучасникам апокаліптичного XX віку, а й грядущим українським родам, прийдешнім народам та багатовимірним світам, недоступним для фізичного ока.

Ми буквально прокидаємося до вирішальної історичної, навіть космоісторичної дії поміж палаючого полум’я світової пожежі. Планетарний корабель тоне. Страхітливі пробоїни в його бортах — екологічні, економічні, демографічні, політичні, світоглядні — безсилі залатати навіть об’єднані потужності керівних структур усіх держав. Дощенту руйнуються психоштампи та філософські, ідеологічні, наукові стереотипи, донедавна ще авторитетні і непорушні. Дрижать, розвалюються імперії — видимі й невидимі. Апологети та прислужники тих імперій гарячково накидають нові вишукані сітки на душі народів, котрі вириваються з остогидлих історичних неводів.

Наша гідність — гідність спадкоємців героїчних та мудрих пращурів — вимагає уважно й відповідально оглянутися довкола і звірити свої помисли й дії з найвищими критеріями Духу і Серця.

Ми так глибоко впали в безодню демонічного інферно, що напівзаходи та косметичне лагодження гнилих структур можуть лише прискорити всеохопну катастрофу. Доцільна тільки повна перебудова, повне довір’я до еволюційної потуги в серці Народу.

Маємо мобілізувати всю пильність Правди, бо найменша помилка перед прірвою, де ми зависли, спотворить рятівні зусилля, і Світ впаде в глибини небуття. Такий ключ щирості зобов’язує до оцінки багатьох напрямків науки, соціології, релігії, традицій, забобонів.

Треба відверто визнати, що Людство впродовж тисячоліть є безсилою жертвою цілеспрямованих психонавіювань та містифікацій. Лише повне пробудження від ганебної космічної дрімоти може відкрити можливості для правдивого рятунку, до якого закликали Великі Душі минулого.

Катастрофічна ситуація вимагає припинити ганебне загравання з релігією. Суть цієї проблеми не в так званій свободі совісті. Питання стоїть так: або ми приймаємо ідею Вічності Життя, або — заперечуємо. Неможливо одночасно йти до Неба і до Пекла. Гнозис-Пізнання має стати універсальним. Виходячи з такого імперативу, треба чітко висловити своє ставлення до пророцтв Нового Заповіту і Місії Христа.

Ми зобов’язані також розв’язати древню дилему про демонічність нашої космосфери. Це — вирішальне завдання. Жити в тюрмі, вважаючи її «нормою» буття, не достойно мислячих істот. Нам треба достеменно знати: чи тілесне буття — закономірне? Чи це лише вимушена форма існування в обмеженій кимось або чимось космосфері?

Українська Духовна Республіка закликає до руйнування всіх бар’єрів у Пізнанні та Вірі. Лише ясне бачення свого стану у Всесвіті та палка віра у нашу спорідненість з Божим Світлом Правди дадуть силу й можливості для рятунку Земної Еволюції.

Чи вважають себе українці якимись особливими місіонерами, проповідниками небувалих рішень, «обраними» для надзвичайної акції рятунку?

Ми далекі від таких уявлень. Відчуваємо, що прокинулися в грозову пору всеохопної руїни, приймаємо відповідальність за збереження Материнської Світлині, чуємо Благословляючий Голос України. Хто виконає Синівський Обов’язок, якщо не ми?

Нині — останній іспит для Народу. Космічні Світила сплітаються у дивовижні, рідкісні, благодійні поєднання.

Зоряний Шанс України сяє на небесному полі.

Брама Духу відчиняється. Не спіткнімось на сходах до Храму.

Зіниці Всесвіту дивляться в Серце України…

1

Світовим базар клекоче різномовним гамором. Сотні улесливих, запобігливих, погрозливих, заспокійливих голосів звертаються до пробудженого слуху України, до її ще не утвердженої самосвідомості. Пропонують, торгуються, обіцяють, набиваються в друзі. Підсовують вишуканих богів, кумирів, наставників, лідерів, вождів, погоничів. Над змученим віковим лоном Нації, в якому двигтить раменами Таємничий Плід, схиляються повитухи й акушери, жадаючі прийняти до своїх рук тисячолітнє Дитя, котре так нестерпно довго бариться з’явитися в цей закривавлений, тривожний світ.

Корчиться у відблисках ядерних чорнобильських вогнів Діва-Україна, знемагає на попелищах сплюндрованого Краю, жахається вирішальної миті пологів, бо не відає, не знає, хто тупоче понад нею у псевдопатріотичному хороводі, з якою метою пропонує свої акушерські послуги. І чи не стануть ті послуги кесаревим розтином або й жорстоким історичним абортом, викиднем?

Безліч дилем. Сотні тривожних запитань.

Всі дилеми треба розв’язати. На всі запитання треба дати відповіді. Приблизні рішення дадуть приблизний результат. Поведуть у хаос. А певніше всього — у старі пастки, хай і розмальовані новими модерними барвами.

Україна зобов’язана врахувати не лише власний досвід, а й космоісторичний досвід усіх віків, усіх народів. Ми бачимо фіаско цивілізації, катастрофу тисячолітньої зарозумілості й гордині. Маємо збагнути причини такого всеохопного рушення і реалізувати це прозріння у будівництві власного прийдешнього. Бо повторювати марні кола інших банкрутів — навіщо?

Або станемо гармонійним акордом Всесвітньої Симфонії і ввійдемо — перші в земній історії — до Зоряної Сім’ї, показавши приклад іншим народам, або будемо викинуті на космічний смітник.

2

Основна проблема бентежить і мордує Людство: хто ми, звідки й куди?

Якщо не вирішити цієї проблеми, не збагнути тайни власного покликання — всі інші проблеми не будуть розв’язані. А вирішувати достойно і тотожно Правді може лише духовна Людина, навіть Високодуховна Людина. Не релігійна, не містична, не учасник якогось окультного дійства, не член церкви чи матеріального ордену, а Людина, котра самозречено прагне ототожнитися зі своїм глибинним коренем — Духом ЖИТТЯ, або Вітцем Небесним, як його називав Учитель Нового Заповіту.

Лише така пробуджена Людина уважно н відповідально оглянеться «по своїй хаті і по своїм полі», як писав Каменяр, щоб знайти гідний шлях для будування Храму Святої України, її нової Світлиці. Саме тут виникають тяжкі дилеми, тривожні запитання.

З чого будувати? З яких духовних, історичних, ідеологічних, мистецьких, соціальних, політичних, космогонічних матеріалів? На світовому смітнику нагромаджені велетенські купи «конструктивних» деталей, і не бракує «академічних» авторитетів, які рекламують це будівельне лахміття для нашої Нової Хати. Кого слухатися? Які аргументи брати до уваги?

Чий проект взяти за основу?

Чи є у нас архітектори, котрі знають призначення Будівлі, що її вже тисячоліттями чекає дух Нації?

А якщо такі архітектори зголошуються до дії, то чи відають вони Волю Етносу? Адже волюнтаризм і сваволя тих чи інших політичних груп, навіть найрадикальніших, ще не є Воля Нації.

Чи реально існує національна душа поза газетними та мітинговими закликами й твердженнями? Чи вона вже покинула агонізуючий соціум і ми маємо справу лише з жадібними, ненависними, жорстокими, безладними юрбами? Чи таку душу треба ще формувати?

Чи є стратегія національного розвою на десятиліття й століття?

Чи оригінальні ми? А чи сліпо наслідуємо інші світові течії і прагнемо до нової рабської сітки, вириваючись з попередньої, а отже, знову станемо лише маріонетками злобної волі видимих чи невидимих експлуататорів?!

Чи враховуємо те, що Україна народжує Космічне Дитя на порозі Небесної Доби, напередодні апокаліптичної катастрофи Цивілізації, а отже, — чи узгоджуємо свої дії з пророкуваннями священних переказів пращурів?

Чи маємо чесну гуманістичну тактику щодо інших народів — близьких і далеких — враховуючи необхідність побудови збратаної Землі?

Чи думаємо про загальнонаціональну Згоду? А чи будемо душити інакомислення, як і попередня імперська сила?

Чи озброїлися нерушимою любов’ю перед початком мурування Храму України-Матері, щоб кожен камінь був покладений у святу будівлю узгоджено з Волею Вищого Розуму?

3

На кожне запитання маємо дати чесну відповідь.

Кожну дилему розв’язати справедливо. Інакше плід України буде мертвонародженим.

Йдеться не про формальний суверенітет ще однієї держави, в якій до керівних важелів кинуться тисячі й тисячі жадібних душ, і — ясна річ! — саме тих, котрі і в попередній структурі слухняно виконували волю жорстоких владик.

Мовиться про народження першої Духовної Нації. Адже жодна нація впродовж історії ще не поставила на чільне місце критерій духовності у всій його всесвітній масштабності. Ми перші повинні це зробити, не замислюючись над оцінкою такої місії з боку інших народів і племен.

Історична Голгофа Народу завершилася. Хресний шлях України має завершитися Воскресінням у Новий Світ Любові й Радості, а не проголошенням ще однієї парламентської містифікації, в якій ті ж самі актори одягають блазнівське вбрання з іншим забарвленням.

Пора світових балаганів минає.

Нині — година, для глибокої Небесної Містерії.

Спробуємо щиро, правдиво розглянути дилеми, запитання, проблеми, зачеплені вище, щоб збагнути напрямок суверенного шляху до Храму Святої України поміж туманами обману і клекотом світового базару.

В 1990 році, коли пишеться цей Заповіт, відбулося кілька подій, тісно пов’язаних з національним відродженням. Завершився Перший Всесвітній Собор Духовної України в Коломиї, республіка відзначила урочистим Збором на Хортиці 500-річчя Запорізького козацтва. Наступного року планується Другий Всесвітній Собор Духовної України на острові Січі. Можна було б радіти, святкувати ці та інші знаменні події, сповнитися певністю, що справа національного визволення виграна. Проте наші душі сповнені тривоги і болю; суспільна свідомість сучасників оповита імлою політичних забобонів та псевдодуховних спектаклів. Тому розмову на Хортицькому Соборі українці повинні вести безкомпромісно, відверто, якнайщиріше, з повним розумінням того, що готується диспозиція для останнього бою за наше духовне визволення. Чи знайдемо основу для братерської згоди? Чи збагнемо причини вікового падіння? Чи вирвемося з прадавніх пасток, в яких перебуваємо досі? Чи перестанемо слухати нашіптування чужинецьких ідеологів і повернемося до заповітів рідних батьків і пращурів? Вірячи в те, що грядущий Форум знайде спільне рішення для Нації, ми назвали цей Заповіт Хортицькою Хартією.

4

Для існування сім’ї потрібна хата, будівля, оселя. Щоб ствердилася віра, потрібен храм, дім для молитви, вогнище для принесення жертви. Щоб роди і сім’ї стали Народом, Нацією, потрібен спільний Храм Духу, критерій загальної громадської дії, прийнятної та рідної для синів і дочок Етносу.

Історія показала, що навіть грубі, криваві ідеали спроможні були єднати народи для активних дій. Разом а тим вона підтвердила, що Вічність не приймає руїнницьких, диких, антагонічних зерен. Тимчасові «успіхи» чингізів, наполеонів, гітлерів, сталінів виявляються ілюзорними перед Оком Неба, бо ніколи не будуть підтримані Духом Цілісності. Результати таких потрясінь, навіть наймасштабніших, неминуче опиняються на смітнику космоісторії. Разом з тим, крізь марево повстань та революцій, крізь хмари погроз, велемовності, пихи можновладців та зарозумілості партій чи релігій дивляться в очі сучасників Сини Людські різних епох та народів, пропонуючи найпростіші стежки для осягнення жаданої спільноти.

Які ж ці стежки? Звідки й куди ведуть? Де той пагорб, на якому має стояти Храм Національної Згоди?

Є прадавня мудрість, що стверджує: життя породжує саме себе. Отже, людина, сім’я, народ повинні б виростати самі з себе, прислухаючись до веління іманентних генетичних глибин. Та історія демонструє нам невпинне втручання зовнішніх сил У природний розвій народного древа.

Згадаймо минуле. Огляньмо тяжкий, кривавий шлях пращурів, прабатьків, які невпинно змагалися з чужинськими напасниками, що жадали привласнити багатства рідної землі і дешеву рабську силу поневолення. Чи була можливість у таких страхітливих екстремальних умовах повнокровно виявити свій духовний геній, своє глибинне покликання?

Проте все це ще дурниці! Інколи навіть чужинська загроза могла бути каменем, на якому відточувалося лезо розуму, вістря мужності й вірності. Небезепечнішими виявлялися тенденції, що випливали з надр ще несформованої, нестійкої, неврівноваженої народної душі. Розгляньмо це питання уважніше.

5

Юні етноси — мов діти. Їх легко привабити екзотичним, барвистим брязкальцем — політичним, релігійним чи мистецьким. Варто згадати, як володар Русі Володимир «вибирав» для рідного краю новий культ. Чи можна твердити, що доля рідного етносу від прадавності до наших днів виростала з Материнського Зерна?

Навпаки!

Правічне коріння нещадно обрубувалося, чужинецькі (та й свої) зайди невпинно прищеплювали до спиляного стовбура релігійні, мистецькі, політичні та філософські бруньки, викохані в екзотичних садах Сходу та Заходу, Півдня чи Півночі. Ті щепи буйно гнали ворожу крону, заглушуючи рідне зело, випиваючи живлющий сік глибинної народної творчості, перетворюючи духовну кров етносу на брудні потоки ненависті, братовбивства, роз’єднаності та приреченості.

Тепер часто переконують нас, що акція Володимира прилучила прабатьків до високої європейської культури, що візантійство через освячення династійності зміцнило ідею централізації, вивело Русь в лави найвизначніших європейських держав. Чи так це було?

Під стягом Сонячної Віри Олег Віщий та Святослав Мужній зміцнили Праукраїну, розгромивши довколишні мілітарні сили, що загрожували єдності Русі та її суверенності. Зберігаючи батьківські заповіти, звичаї і космогонічні уявлення, наші предки будували Храм Духу Народного з притаманного матеріалу генетичної, родинної тотожності. Кажучи простіше, Праслов’янський Дуб вирощував жолуді, а ті породжували нові парості дубів, умножаючи, зміцнюючи, плекаючи материнський гай.

Поява Володимира на історичному полі розпочала добу занепаду родинної традиції, зради батьківських заповітів, знесилення імунної сили етносу. Прихід незаконнонародженого князя до влади супроводжувався убивством братів, обманами, запрошенням чужинців, духовними містифікаціями. Спочатку фальшива концентрація розмаїтих культів слов’янського краю в одному місці, криваві жертви, що породили почуття жаху в народі, а потім — нав’язаний батогами та мечами імператив нової віри. Імператив, у якому не було жодної потреби, бо Учення Христа вільно розповсюджувалося по нашій землі, Новий Заповіт перекладали на руське письмо, євангельська мудрість Нагірної Проповіді сприймалася душами відповідно до зрілості ума й серця. Але певним силам потрібна була дискредитація Новозавітного Слова, «цезаризація» духовності, використання її з метою зміцнення структури Князя Світу Цього.

Таким чином, здійснилося жорстоке розсічення цільної артерії спадкоємності етносу. У свідомість, підсвідомість, надсвідомість попливли психообрази чужинецької ментальності, нас почали переодягати в химерне лахміття спектаклів, задуманих у вертепах втаємничених містичних банд — світських чи «духовних», — байдуже! Переодягання зовнішнє не таке страшне, одяг можна замінити, але переодягання внутрішнє формувало цілком інший психотип Нації.

6

Результати далися взнаки вельми швидко. «Красне Сонечко» продемонстрував перший на Русі взірець нещадного диктатора, для якого нема нічого святого: ні заповітів предків, ні поваги до материнства, до сім’ї, ні бережного ставлення до творчої скарбниці духу народного. Сотні наложниць, бучні бенкети, розгул пристрастей, безконтрольність чужинецьких зайд, які вогнем і мечем прищеплювали людям страхаючу віру в Того, Хто наріжним каменем Свого вчення проголосив Любов.

Гадаю, ніхто з психологів не звертав уваги на красномовні ознаки жахаючої акції «хрещення», що збереглися досі в підсвідомості народу. «Зустріти попа — нещастя». «Бачити себе у сні в церкві — неминуча тюрма». «Зустрінеш попа — хапайся за ґудзик». І ще багато прикмет та ознак, пов’язаних з негативним ставленням народу до прищеплення візантійства.

Що ж відбулося далі? Чи допомогла Русі чужинецька віра, піднесена всупереч Заповіту Христа на рівень державного мислення, в справі консолідації, об’єднання, збратаності?

Навпаки! Під малинові церковні дзвони загриміли, заклекотіли братовбивчі війни, чвари, розмежування. Христолюбні князі почали шматувати материнське тіло Русі на частки.

(Чи не повторюється історія в наші часи, дорогі сучасники? Чи не спостерігаємо ми лютого протистояння різних конфесій, що сповідують віру в Єдиного Учителя?[2])

Наслідки зради позначилися блискавично. Коли зі Сходу насунула чорна хмара монгольської загрози, могутній Край Святослава упав перед потугою кочових орд; прибульці, дисципліновані «небесною» місією Темучина, консолідовані ідеєю обраності та унікальності свого покликання, ввійшли, мов ніж у масло, в струхлий соціум Слов’янщини, що вже був заражений концепціями гріхопадіння та ницості людини. До речі, напасники чудово оцінили руїнницьку суть візантійства, захищаючи й плекаючи далі ієрархію ортодоксальної віри.

Над цим прецедентом слід би замислитися глибше!

7

Ми не станемо переказувати всі подальші історичні події. Хочеться лише звернути увагу на те, що будь-яке сполучення етнічного древа з чужими соками та паростями неминуче веде до втрати свого призначення, до зубожілості й деградації.

Досить згадати події, пов’язані з інститутом козацтва.

Першорусь розпалася. Це була неминуча розплата за страшне зречення від рідного кореня.

На попелищі почали виникати розмаїті князівства та царства з найхаотичнішою орієнтацією. Поміж цими судорожними рухами численних етносів до самоствердження пробилася на поле історичної дії могутня парость козацтва. Цей феномен досліджувався поверхово, а ті історичні аналізи, що пропонувалися читачам донині, вельми далекі від глибинного розуміння явища.

Суть у тім, що козацький рух і створення Лицарської Республіки вільних душ були воскресінням рідного Кореня Слов’янського Етносу, ріст якого майже зупинила акція Володимира. Буйно, крилато впродовж кількасот років рвалося, прагнуло в небо звільнене від монархічних, конфесійних та феодальних впливів Древо Свободи.

Які казкові плоди воно породило! Які думи, казки, легенди, перекази! Скільки мужніх, вірних, героїчних душ народило тоді щедре материнське лоно України! Які унікальні потоки мелосу зазвучали над землями нашого благословенного краю, запліднюючи чарами духовності та людяності довколишні простори і душі сусідів-народів!

Ясна річ, що таке феноменальне явище не могло залишитися непоміченим, бо воно докорінно міняло стратегію духовності не лише в Європі, а й на всій Планеті. Апологети Князя Світу чатували і своєчасно вжили заходів для нового корчування Дуба.

Груба військова сила Султанської Порти і Кримського Ханства неспроможна була задушити твердиню Волі. В кривавому протистоянні ще потужніше гартувався Дух Нації, здійснюючи небувалі прориви у сфери освіти, мистецтва, несподіваних винаходів, унікальних взірців народовладдя.

Унія теж заклично танцювала десь на периферії народної свідомості, не заторкуючи серця Етносу. Окремі зреченці та зрадники не міняли еволюційної ситуації: козацький феномен владно здіймав свої крила понад монархічною стихією, загрожуючи стабільності королівств та царств.

Лихо прийшло з того самого боку, що й раніше. Поєднавши Козацьку Республіку з жорстокою безпринципною монархією, Богдан Хмельницький прирік еволюційне вогнище Свободи на неминуче згасання. Молодий Дуб, що так радісно й потужно виріс на Праслов’янському Корені, був брутально зрубаний влітку 1775 року.

8

Ми часто тепер сперечаємося: а що, якби так було, а що — якби ось так? Це — наївні речі! Ми цілком не враховуємо динаміки правдивої ситуації планетарного буття, ми діємо наосліп у той час, коли могутні втаємничені сили з тисячолітньою практикою містифікацій та визиску планують тактику й стратегію на віки, користуючись ідеально розробленими системами політичного та релігійного психонавіювання.

Уважний погляд на епоху Петра Першого та Катерини Другої відкриє нам досить прозорі закономірності соціальних змов та політичних маніпуляцій. У відвертій стратегії люциферіанських сил Європи інститутові козацтва з його прагненням до індивідуальної та народної свободи місця не було. Дехто нині вважає, що козацтво було предтечею Французької та інших революцій. Це — явища з діаметрально протилежними знаками. Європейські потрясіння породжені демонічними джерелами, а Запорізьке Гніздо Волі плекало Духовних Птахів.

Лицарська Республіка кликала до дії такі потуги суверенності й духовної самодостатності, що загрожували всьому світовому клану паразитів та лихварів.

Тому знищення Січі було акцією космічних масштабів, а не примхою Катерини чи Потьомкіна.

І сучасники не повинні дивуватися, що в недавню тяжку годину сталінської тиранії та його бездуховних послідовників всякі спроби воскресити образи святих лицарів у літературі чи кіно нещадно переслідувалися. У вирішальну добу української історії з сонячною неминучістю постає питання про формування Нової Духовної Січі. Це — Небесне Веління нашої Долі, яке стверджує Заповіт Української Духовної Республіки.

Що означає створення Духовної Січі? Яке значення матиме в цьому віковому Дійстві сучасна Хортиця? Чи не стала прадавня Земля Лицарства лише своєрідним символом, історичним анахронізмом, з яким не варто серйозно рахуватися?

Хортицька Хартія стверджує цілковиту актуальність відродження Козацького Краю, його непересічне значення у вирішенні питання: бути нам чи не бути?

Серпень 1990 р.

Великдень

Програма Національного відродження

Передмова

Гряде духовна революція Світу. Цей процес настає з такою ж необхідністю, як схід Сонця. Історична ніч ворожнечі, війн, протистояння, тиранії, експлуатації, обману, насилля, братовбивства, зради та безлічі інших проявів демонічної цивілізації минає. На еволюційному обрії сяє Зоря Світанку.

Ми твердо переконані, що наша епоха відкриває браму Нового Світу — Світу людськості та духовного відродження. Поява й утвердження на історичному полі небувалої еволюційної реальності Української Духовної Республіки (Святої України) — є знаменням Космічного Циклу Буття, в якому Народи Землі створять Братерство Духовних Націй і Племен, щоб ступити на поріг Зоряного Світу Єдиною Сім’єю.

Радне Віче УДР висловлює тверду певність у терміновій потребі гуртування всіх творчих сил Матері-Нації для здійснення Програми Відродження Рідного Краю. Немає необхідності широко аргументувати назрілу пору для всеукраїнської толоки: духовна біда і екологічна біда не лише стоять біля нашого порогу, а й терзають кожен клаптик Сфери Життя, кожну сім’ю. Тому члени Радного Віче УДР, свідомі відповідальності за долю України, а відтак — всього Світу, — готові взяти на себе максимальний тягар планування і здійснення Програми Національного Відродження.

Програмі дається символічна назва — «ВЕЛИКДЕНЬ». Цей символ близький і рідний усім поколінням, а тому ми закликаємо українців Сходу й Заходу, Півночі й Півдня, в Україні і поза Вітчизною сущих, — приєднатися до нас у святій справі побудови Нової Материнської Світлиці. Громадян інших братерських Народів Землі Українська Духовна Республіка теж щиро вітатиме на спільному полі Творчого Божого Ренесансу, пам’ятаючи, що всі ми здійснюємо великий Заповіт Христа, Будди, Великих Учителів Людства про побудову всесвітнього Храму Любові.

Коротко викладаємо пунктир творчих задумів Української Духовної Республіки.

1. МАЙБУТНІ ПОКОЛІННЯ

Усвідомлюючи страхітливі удари, що були завдані тоталітарною структурою та її ідеологічними апологетами кільком поколінням українців, УДР особливу увагу звертає на виховання, плекання та захист дітей — основи основ грядущої України, громадян XXI віку. Така орієнтація диктує потребу нової національної школи і прогресивної системи загальної та спеціальної освіти. УДР проектує будівництво гуманітарно-духовинх шкіл світового рівня, курсів для підготовки вихователів дитсадків, гімназій, науково-дослідницьких лабораторій, що становитимуть основу Вільної Академії Григорія Сковороди. Всі навчально-освітні проекти та плани УДР узгоджуватиме з Міністерством освіти, зі Спілкою учителів України та ентузіастами шкільницької справи.

2. МАТЕРИНСТВО

УДР беззастережно визнає особливе значення Жінки й Матері в Еволюції Людини, тому й бере на свій прапор зображення Божої Матері з Предвічним Дитям.

УДР захищатиме повноправність Жінки, розуміючи втаємничену місію Матері, її жертовність і надзвичайний тягар, пов’язаний з продовженням роду людського.

Програма «ВЕЛИКДЕНЬ» піклуватиметься про побудову та лагодження пологових будинків, дитячих лікарень, профілакторіїв, санаторних зон.

Складаючи Всеукраїнську карту духовної біди, УДР намагатиметься відзначити всі аспекти жіночого та материнського лиха, неблагополуччя, шукаючи достойного виходу для любих матерів, котрі тисячоліттями стоять на сторожі Буття Нації, не вимагаючи від синів на заміну нічого.

3. СФЕРА ЖИТТЯ (БІОСФЕРА)

Розуміючи Біосферу як праоснову Буття Людини, УДР рішуче повстає за перегляд прагматичного ставлення до Природи. У вихованні нових поколінь, у стосунках між народами, у реалізації наукових чи технологічних проектів має враховуватися розуміння того гносеологічного факту, що Земля є Живою Істотою, наділена розумом і чутливістю, є Спільною Матір’ю для всіх біологічних форм, істот та проявів буттєвості.

Школи УДР пропагуватимуть Альтернативну Еволюцію, що передбачає всеохопну дружбу Людини з усім живим світом. Щоб започаткувати соціальну основу для такого співжиття, УДР мобілізує наукові та технологічні можливості Нації й інших народів для протистояння екологічній катастрофі.

Атмосфера над Вітчизною забруднена, гумус рідних земель спаплюжено, отруєно, води рік, озер та морів перетворилися на потоки нечистот. Це вимагає надзвичайних зусиль для реанімації Природи. Програма «ВЕЛИКДЕНЬ» передбачає план комплексного очищення всіх брудних стоків підприємств та господарств Республіки. Для цього винахідниками та вченими УДР створені проекти компактних очисних споруд; розроблений масштабний проект «Воскресіння Дніпра», для чого потрібна допомога Верховної Ради та Уряду, всіх громадських рухів та господарств України. УДР для цієї мети налагоджує братерські контакти з усіма творчими силами, котрі усвідомлюють трагізм ситуації та необхідність конструктивних рятівних дій.

4. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА

УДР стверджує примат (першість) духовного життя людини (культури, релігії, науки, освіти тощо), але, розуміючи неможливість в умовах земної еволюції реалізувати людську сутність без фундаментальних досягнень науки, техніки і народного господарства, велику увагу приділятиме розвитку соціальної, буттєвої інфраструктури (житла, поселення, культурологічні заклади, наукові центри, лабораторії тощо).

Для цієї мети створено архітектурно-будівельний центр УДР, що розробляє методи й проекти швидкісного, високоякісного будування сіл, промислових споруд, шкіл, Храму України-Матері.

Вважаючи, що вільний духовний розвиток неможливий без достатнього комфорту та господарської самодостатності, науково-технічні центри УДР розробили для сільських поселень проекти міні-елеваторів, міні-пекарень та ще низку оригінальних винаходів, що допоможуть жити достойно і щасливо, віддаючи снагу духовній реалізації.

Допомагаючи вже існуючим поселенням осягнути достойний соціально-культурний рівень життя, УДР особливу увагу приділятиме побудові центрів нового типу, де все підпорядковуватиметься стратегічній меті — воскресінню самодостатнього, вільного типу людини, здатного чутливо і любовно співпрацювати з Матір’ю-Природою.

5. ГОЛОВНІ НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ

Відповідно до мети, визначеної Конституцією (Статутом) УДР, плануються для реалізації в найближчі роки такі напрямки діяльності:

1. Розвиток народознавства. Глибоке вивчення демографічних проблем, а відтак оптимальна співпраця з державними та громадськими організаціями, які прагнуть зберегти, умножити і піднести на новий еволюційний рівень динамічний, пластичний національний психогенотип. Створення оздоровчих центрів, розробка методів фітотерапії, естетикотерапії, народної медицини, нетрадиційних методів лікування.

2. Допомога фермерам, сільськогосподарським об’єднанням в оволодінні найвищою культурою землеробства, садівництва, праці на землі. Сприяння відновленню народних промислів та ремесел, святкових обрядів, фольклорних колективів.

3. Консолідація наукових, технологічних, винахідницьких сил для пошуку і втілення в життя нетрадиційних форм та виявів співпраці із стихіями та природними силами (безвідхідна технологія, інтродукція, селекція, контакт з іншими сферами життя, розвиток парапсихологічних можливостей у нових поколінь).

4. Оптимальне сприяння духовній, культурній та суспільній самореалізації особи, громадських об’єднань, сім’ї, Нації, Братерства Народів.

5. Безстрашний, правдивий аналіз гострих суспільних проблем і пошук їх гармонійного розв’язання по найширшому спектру буття:

— материнство, сім’я, діти;

— освіта, виховання, підготовка кадрів;

— відновлення і заселення покинутих сіл;

— оволодіння високим рівнем видавничої справи, розвиток інформаційних каналів (радіо, телебачення);

— архітектура, мистецтво, історія, археологія;

— проектування, будівництво і реставрація;

— природа, екологія і людина;

— спілкування, зв’язок і підтримка українських громад за межами України, контакт з іншими духовними центрами Землі;

— захист і розвиток мови, просвітництво і презентація української культури на світовому рівні;

— відтворення і розвиток культурно-історичних центрів України;

— підготовка кадрів для космічних досліджень. Формування свідомості народу для грядущого Зоряного Контакту з іншим Розумом;

— всебічний розвиток народної творчості, кобзарства, фольклорних колективів;

— розвиток комерції, торгівлі за принципами честі і гідності, взаємної вигоди — для забезпечення економічної бази УДР;

— рекультивація забруднених територій. Пошук шляхів до повного відродження Природи;

— мобілізація всіх творчих сил народу для термінового здійснення програми «Воскресіння Дніпра».

— відродження Хортиці, Трахтемирова та інших козацьких центрів, а з ними — традицій лицарського братерства та патріотичного виховання;

— відродження прадавніх культів, містерій, формування культу Великої Матері і Святої України.

6. ІНФРАСТРУКТУРА ДУХОВНОЇ УКРАЇНИ

— ВСЕСВІТНІЙ СОБОР УДР. Скликається раз на рік, підбиває підсумки зробленого, дає рекомендації на майбутнє.

— РАДНЕ ВІЧЕ УДР. Очолюється Провідником УДР та Провідником-координатором. Складається з Провідників культури, науки, архітектури, економіки, освіти, представників науки та мистецтва тощо.

— ОСЕРЕДКИ УДР. Регіональні організації в областях, районах і містах, у мистецьких, робітничих, сільськогосподарських об’єднаннях, які приймають методи і стратегію Святої України.

— САМОДОСТАТНІ РЕГІОНИ УДР, які формуватимуть на своїх теренах вільні центри суспільної творчості.

— ГНОСТИЧНІ ЦЕНТРИ. Вільні наукові асоціації, академії із всеосяжним спектром теоретичних та практичних досліджень, мистецькі академії, школи, студії, університетські містечка, гімназії, коледжі, курси — із суверенною методикою та сучасною інформаційно-виробничою базою для експериментів і реалізації нових відкриттів.

— ОЗДОРОВЧО-МЕДИЧНІ ЦЕНТРИ.

— СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКІ ЦЕНТРИ, створені для реалізації стратегії дружби Людини з Природою, вирощення необхідного запасу продуктів харчування та виробництва предметів ужитку із застосуванням гармонійних безвідхідних технологій.

— ЕКОНОМІЧНІ ЦЕНТРИ — комерційні банки, розробка перспектив гармонійного господарювання, торгівля з іншими країнами та об’єднаннями.

— ТЕХНОЛОГІЧНІ ЦЕНТРИ — лабораторії та підприємства, альтернативна енергетика, пошук нових технологій. Оцінюючи Чорнобильську трагедію як свідчення всеохопної катастрофи людського пізнання і суспільної стратегії, УДР вважає методи оволодіння силами природних стихій не лише справою технологічного уміння, а насамперед — любові.

7. СТРАТЕГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ РЕСПУБЛІКИ

УДР вважає, що настала пора для рішучого воскресіння духовного життя Народів Землі. Спроби уникнути апокаліптичної катастрофи, користуючись міліарними методами, державно-політичними ритуалами та процедурами, марні. Кінець світу провіщає потрясіння світового соціуму. Тій грозі треба протиставити духовну потугу щирості, правдивості, безстрашності. УДР готова до співпраці на засадах Братерства з людьми всіх націй, рас, племен, віруючими всіх віросповідань, прихильниками всіх гуманістичних світоглядів та спрямувань.

Наша емблема — Мати з Дитям у колі Сонця на тлі зоряного Неба — є творчою основою всіх дій та стратегії прийдешнього.

Мир і Радість всім світам!

Грудень 1990 р.

Статті та інтерв’ю

Де ви, кобзарі?.

Роздуми фантаста

«До чого тут «роздуми фантаста»? — запитає прискіпливий читач. — Кобзарі — історичний анахронізм, таке собі викопне диво минулих віків. Ясна річ, приємно послухати думу, пісню прадавньої пори з вуст якогось бандуриста: екзотика! Вона втішає — і ми ж колись!.. Ого-го! Було, було! Було — та загуло! Не ті часи тепер, не ті турботи, не ті проблеми! «Де ви, кобзарі»? Чи не смішно гукати ось так патетично? Це крик у порожнечу…»

Заждіть, не поспішайте проголошувати вирок преславним кобзарям, бо це буде вирок нашій власній душі, нашому серцю. Скажу одразу: кобзарі існували з незапам’ятних часів. Скільки Є народ — стільки є й співці у його надрах, як виразники його волі, прагнень, пошуків, поразок і перемог. Вони можуть називатися по-різному — боянами, гуслярами, піснярами, кобзарями, бардами, бандуристами, — проте суть їхня не міняється. Це — речники совісті етносу, його віри в прийдешнє, його історичного оптимізму. А відтак — хіба можна мислити, що грядущі епохи залишать у минулому цілий духовний інститут творців нашого сумління й сенсу буття?

Я не мислю такого! Для мене майбуття рідного народу відкриває реальність гармонійного співжиття, де кобзарі посядуть провідне місце, як деміурги нового щабля свідомості невмирущої етнодуші.

Якщо так, то звідки ж отой тривожний поклик: де ви, кобзарі?..

Тривога обґрунтована. Проілюструю такими спогадами.

Ще до останньої війни (та й десяток літ після неї) над просторами України щовечора звучали народні пісні. Кожне село було пісенним полем душі. Кожна хата співала, раділа, сумувала, плакала. Ті акорди чарівливого мелосу зливалися у річечки, потоки, річища дивотворення, у хорали, ораторії, симфонії духовного настрою, роздуму, пошуку, надії, смутку чи радощів.

Пам’ятаю, коли я був ще підлітком: виходжу на вигін біля річища дніпровського. Зорі у небі, зорі — у водах затоки поміж білих-пребілих лілій. Дівчата у весняних вінках, парубки у святкових вишиванках збираються в коло, і над дніпровською долиною лине журлива пісня-сповідь:

Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий,
Чому ти, мій Дніпре, чому ти мовчиш?
Щось маю сказати, дещо й розпитати
І ласки для серця у тебе спитать…

І мені здавалося, що то не просто поетично-пісенний образ, а правдива розмова засмученої душі з правічним Дніпром-Славутою, і що все довкола — латаття на волах, лози на піщаних кручах, зірки в дивоколі, заквітчані дівчата та їхня мелодійна туга — то нерозривне, спільне дійство народного серця, котрому нема кінця. Бо й справді: прислухаємося, а з Правобережжя, від круч, де розташоване старовинне село Витачів, долинає інша пісня-діалог:

Ой у полі дві тополі,
Одна одну перехитує,
А в козака дві дівчиноньки,
Одна одну перепитує…

Потоки співу зустрічаються над долиною Дніпра, і не заважають вони один одному, а сплітаються в калейдоскопічну спіраль такої краси, що перед нею меркнуть академічні опери та ораторії в театрах і філармоніях.

Уже пізніше, коли я почав розмірковувати над космічним покликанням і прийдешнім людства, виник такий образ: десь у Всесвіті мають бути мислячі істоти, котрим не треба радіоприймачів чи потужних пристроїв, щоб чути наше слово, пісню, думу, вони мають такі тонкі прилади, що отой мелодійний потік, про який ми згадали, долинає до них у цілості, неушкодженості, в чаклунському консонансі, в найвищому духосинтезі.

Уявіть таке диво: Земля випромінює не лише в інфраспектрі чи у видимому промінні, у тепловому, в радіо, нейтрино чи ще там якомусь фізичному діапазоні, — наша Планетарна Матінка радує далекі світи тисячоголосим хоралом любові й ніжності, сумніву й пошуку, роздумів і знахідок. А якщо вони — космічні Брати — уміють розшифрувати наші поняття, слова, образи, то непідробне захоплення мають викликати навіть у найвищих мудреців космосу глибини ось такої пісні (простенької на перший погляд):

Од поля до поля
Виросла тополя,
Питав козак дівку:
— Чи будеш ти моя?
— Пощитай, козаче,
Всі зорі на небі,
Як перещитаєш —
Вийду я за тебе…
Щитав козак зорі,
Та й недощитався,
Питав козак дівку —
Та й недопитався…

Ви тільки подумайте, якої любові хоче дівчина? Щоб кохання козака виросло до масштабів космічних, щоб він, її обранець, обняв розумом і серцем безмірність, бо лише тоді їхня спілка матиме сенс під оком оцієї зоряної ріки, котра вінчає їх нічним видноколом, лише тоді вона стане невмирущою. Але безсмертя заслуговує тільки нетлінне, тільки те, що оволоділо силами стихій, злилося з першосуттю Природи. Ось чому хлопець відповідає дівчині:

— Пусти, дівко, камінь,
Камінь за водою,
Як попливе камінь —
Звінчаюсь з тобою…

Які титанічні натури! Які богоподібні мрії виникали в надрах нашого народу! Про який же анахронізм може йти мова? Ми — не хуторяни з діда-прадіда, а суджені космічні мандрівники, які ще в колисці бачили сни про своє покликання. Хіба дарма з нашого лона народилися такі генії, як Кибальчич, котрий і в смертну ніч свою малював контури зоряних кораблів, або Корольов, який здійснив ці сподівання пращурів, чи Вернадський — творець ноосферного щабля вселюдського буття?

То що ж? Радіймо? Всесвіт слухає пісню Рідного Краю, милується творенням тисячолітніх поколінь, жадає ввійти в контакт з унікальним дивом життя й розуму?

Гай-гай! Все це було! А тепер?..

Років п’ятнадцять тому, побувавши на Тарасовій горі в Каневі, ми з товаришем вирішили пройти селами й полями України аж до Говерли, щоб безпосередньо відчути пісенний і мовний дух.

Ми зупинялися вечорами в десятках сіл. Прислухалися, чи не почуємо дівочу або парубоцьку пісню під зорями? Дарма! Простір німував. Лише інколи в гаю чи в садку витьохкував свою весільну трель соловейко. І той пташиний спів ще разючіше підкреслював хворобливість ситуації, що відкривалася враженій душі. Ми підходили до хат, під вікна світлиць. Може, там співають? Марно! Миготіння синіх екранів кидало полиски на шибки, і здавалося, що то демонічний телевізійний автоген безжально й зловтішно випалює з серця народного казкове коріння, від якого тисячоліття тому відбрунькувалися пагони національного життя.

Ми наближалися до клубів, до будинків культури. Може, там?.. Гай-гай! Ревище чужинецької псевдомузики, лжепісні жахало, відштовхувало, оглушувало. А в тому кабанячому, бугаячому, звіриному верещанні, кувіканні, гарчанні вихилялися, корчилися, знемагали, паралізовано смикалися тіні наших дітей, наших спадкоємців, будівників грядущого світу…

Уявіть собі, що ті самі Брати з далеких світів, котрі тисячоліттями милувалися дивозвучним потоком вітчизняної пісні, раптом відчули, зареєстрували, відзначили: той потік зник, випарувався, пропав. А замість нього покотилася у безвість лавина безглуздя, дисгармонії. Що вони повинні подумати?

Лише одне: сталася катастрофа. Пісенний етнос знищено якимись напасниками, викорчувано дотла. Замість нього на планеті розмножилася, стала панівною цілком інша цивілізація (якщо її можна так назвати!).

Не гратимемося у визначники, не будемо базікати, що, мовляв, це закономірний процес: настали нові часи, отже, потрібні нові пісні, їх нове покоління співає, тим більше, що й народні пісні чуємо по радіо, в телепередачах. Браття, риба у воді — то одне, а риба в консервах — то щось цілком інше. Народ перестав творити пісню, народ перестав співати — природно, стихійно співати! Той народ, який навіть у найтяжчі часи співав, сповнював нектаром душі бездонний вулик зоряного неба. Пам’ятаєте?

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата…
А далі…
Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих…

Що ж з нами сталося за сто років? Чи справді з космічної прірви до нас непомітно вкралися прибульці з Альфа Центавра та втілилися в наших дітей (та й у нас), а тепер змушують нас співати свої пісні, грати свою музику, формувати свої руїнницькі пристрої й машини?!

Жарти?

Та ні, далеко не жарти!

Бо чому йде така шалена атака на душі юного покоління, аби змусити його повністю перейняти демонічну псевдокультуру сьогодення?

Триває дивовижний за масштабністю експеримент по денаціоналізації, дегероїзації, деромантизації народів, а отже, — по формуванню космополітичної раси безбатченків, ласих до буржуазних цяцьок, готових за меркантильні псевдовартості на будь-який злочин, байдужих до власного походження, історичних традицій, до всього, що становить сутність людського єства і покликання.

Згадаймо недавнє минуле. Ще вчора всілякі маланчуки розбишакували на ниві української, білоруської, російської культур, забороняючи кобзарські студії, припиняючи роботи зі створення хортицького комплексу, винищуючи книги, де неортодоксально згадувалась історія козацтва, не дозволяючи ставити фільми про Січ Запорозьку і так далі, і такс інше… Хай у нас В. Добровольському, народному артистові, котрий палко хотів зіграти Тараса Бульбу, протягом тридцяти років забороняли підступатися до цієї теми! А чому те самісіньке відбувалося в Росії, де С. Бондарчуку теж тридцять літ не дозволяли фільм за цим геніальним твором Гоголя?

Забороняльники добре знають, що творчий прорив у генетичне минуле народу змете, як павутину, все їхнє псевдокультурне сміття, яким вони засипали душі юних сучасників. Тому й «триває бій на полі мрій, клекоче злом одвічний змій».

Почався цей бій давно! Спробуємо зазирнути в сутінки історії…

Що ми знаємо про довізантійську пору життя пращурів? Те, що розповів Нестор? Чи можна беззастережно довіряти йому? Адже навіть тепер події, учасниками й свідками яких є ми з тобою, шановний читачу, безсоромно перебріхувалися й містифікувалися на догоду «вождям» і «фюрерам». Хіба не той самий закон для минулого? Апологети візантійства, одним з яких був Нестор, не лише безжально винищували найменший знак сонячних вірувань наших прабатьків, а й емоційно згиджували суть і призначення вікових традицій, звичаїв, ідеалів народного духу. Дивного тут нічого нема: ще й нині, коли на землі, здається, панує культ Розуму, Гуманізму, Справедливості, багато вчених мужів люто сваряться за пріоритети тих чи інших напрямів у пізнанні, світогляді, філософському осмисленні Буття. А що ж говорити про ту далеку пору, коли йшлося не лише про амбітність котрогось із монархів, патріархів чи жерців, — кожен крок в історичних метаморфозах вирішував долю тисячолітніх циклів розвою Планетарного Саду. З кожної гілки звисав Змій-Спокусник, який пропонував з’їсти «яблуко пізнання», щоб стати «такими, як боги». І ми таки з’їли оте сакраментальне «яблуко» візантійських зміїв, знехтувавши пращурівські традиції. Що практично означала акція Володимира?

Багато сучасних найавторитетніших учених захоплено твердять, що ми прилучилися до високої європейської культури, отримали письмо, відкрили вікно у світ найвищих осягнень людського генія. Чи так же воно?

Уявіть собі таке: росте тисячолітній дуб, має буйну крону, могутнє гілля, коріння, занурене в глибини рідної землі; він дає притулок тисячам птахів, затишок людям, подорожнім, сіячам, він формує структуру довколишніх ґрунтів і навіть погоду й клімат у своєму краї, він невіддільний від того мікрокосмосу, де колись проріс пращурівський жолудь, давши такий благословенний паросток… Потім приходять якісь зайди, зрубують велетня. З гуркотом, стогоном і болем гримнулося вікове дерево на землю, потрясаючи її до основ. До кореневища прищеплюється цілком інше дерево, і корінь дуба змушений напоювати ту чужинецьку гілку прадідівськими соками…

Вчені, про яких я згадав, радо повідомляють нам, нібито відбулася асиміляція культур, візантійство органічно злилося з попередніми традиціями, витворило оригінальний синтез нового світогляду й співжиття. Це — обман і містифікація!

Що збереглося, браття, від пращурів?

Християнізовані колядки, щедрівки, огризки примітивних забобонів? А де наші довізантійські пісні, думи, міфи, казки, філософські концепції, традиції? Все, все, все викорчувано, з’їдено дотла. Той паросток, що виріс на кореневищі Праслов’янського Дуба, цілковито змінив характер усього історичного клімату давньоруського регіону, наклав печать спотворення на душі сучасників тієї духовної агресії. Прадіди стали слухняними виконавцями чужинецьких релігійних алгоритмів, а отже, дозволили ліпити себе так, як заманеться будь-якому експериментаторові, що воліє «прорубувати вікно» на Захід чи на Схід! Воістину, Див Зоряного Дивокола «обрушився на землю», як справедливо скаржиться автор «Слова о полку Ігоревім»!

Жорстоко й нещадно формувався новий етнос, інше древо буття.

Ми були синами Світовида, Дажбога.

Ми стали грішниками, недолугими спадкоємцями Адама.

Ми переходили після смерті у країну сонячних прадідів, прилучаючись до потужної ріки всенародного життя, до Зоряного Віче Предків.

Ми стали підходити до смертної межі, страхаючись грядущого Небесного Трибуналу, не відаючи — куди потрапимо: до вічного блаженства чи до вічної муки!

Ми формували себе вже не за велінням вікових батьківських традицій, вивірених генієм попередників, а за імперативом чужинецьких хитрунів, котрі давно збагнули правило: щоб володіти народом, треба позбавити його власного розуму і нав’язати чужу програму. І немає значення — яку, з плюсовим знаком чи мінусовим, — головне, щоб вона не дозволила реалізувати себе!

Апологети візантійства твердять: нам дали культуру, абетку, філософію. Хто дав? І чим це можна довести? Адже відомо: ще Аскольд і Дір були християнами, отже, мусили читати Новий Завіт. А пізніше княгиня Ольга та й половина дружинників Святослава сповідували вчення Учителя з Назарету, а відтак пізнавали його заповіти з рідних письмових джерел. (Чому ігнорується свідчення самого Кирила, котрий у Корсуні бачив священні книги, написані руськими письменами?).

В чому суть історичної катастрофи християнства у тих народів, яким воно було прищеплене?

В насиллі.

Доки вчення Христа було катакомбним, гнаним, доти воно зберігало першочистоту, пластичність, людяність, гностичність, духовність, суверенність, гідність, високу романтичність і кличність. Як тільки Константин зробив його державним, воно потьмяніло і впало. «Не можна служити двом панам», — попереджав Учитель. Так воно й сталося! Імперські амбіції нової генерації християн спотворили суть і стратегію Благої Вісті, а потім сформували «мерзоту запустіння» на місці святому (хто читає — той розуміє): як ще інакше можна характеризувати діяльність інквізиції (та й не лише цього жорстокого інституту католицизму, інші церкви були не менш жорстокими в переслідуванні інакомислячих)?!

Те саме сталося і в Київській Русі. Зникли волхви, щезли відуни, знавці тисячолітніх традицій та вірувань. Переслідувалися знахарі, народні лікарі, віщуни, творці сонячних ремесел, пов’язаних з культами сил Природи. Пропадали боями, гуслярі, танули в імлі минулих суверенних епох, бо розпадалася вікова структура праруського краю, совістю й виразником якої були співці.

Ймовірно, то саме зрада громадських, вічових ідеалів прабатьків спричинилася до страхітливої катастрофи при зіткненні з татаро-монгольською навалою. Адже християнізовані князі тільки те й знали, що гризлися за столи та наділи, хапаючи за горло брат брата.

Минули сотні літ вражаючих метаморфоз. У планетарному котлі варилися нові сполуки, нові етнічні компоненти.

Ми тут не маємо наміру оцінювати переваги чи принади, вартості чи перспективи тих або інших історичних сил. Хочеться відзначити головне: на перехресті сил і впливів, там, де різні потоки нейтралізувалися, знову почав відроджуватися Правічний Дуб, уособлений козацьким рухом, а з ним — усе, що йому було притаманне: пісенна стихія, очолена кобзарями, — спадкоємцями боянів та гуслярів, стихійна мудрість народу, виявлена пізніше в загальній освіті, в Могилянському Братстві, інститут характерництва, унікальний вияв космогонічного дійства, ще досі не досліджений, пошук форм народовладдя через ради різного вияву і масштабу. Недарма класики наукового комунізму назвали Січову Колиску «козацькою республікою»!

Протягом віків тривав небувалий експеримент відродження, заспівала земля, запломенів край вогнями мужності, вірності, кохання, мудрості. Забриніли у просторі струни кобзи, несучи на крилах милозвучних акордів пам’ять і славу поколінь. Народилася, пустила пагіння в душу народну неповторна, унікальна генерація кобзарства — цього серця суспільного організму.

Проте все це відбувалося поміж роззявленими пащами монархічних потвор. Чи легко було оберегти принципи народовладдя й вольності під натиском класових, кланових і групових сил, котрим поперек горла ставало існування еволюційного центру свободи?

Димитр Корибут Вишневенький, князь із роду Рюриковичів, який став першим гетьманом Січі Запорозької, не раз, не два входив у контакт із могутнім північним сусідом, схиляючи Івана Грозного до спілки, проте тиран категорично відхиляв такий «симбіоз», страхаючись, що козацька вольниця розмиє мури деспотичної темниці.

Вишневенький, наречений Байдою, володів мудрістю народною, глибинною, сонячною, а Грозний ніс імператив мудрості драконячої, великодержавницької, демонічної. Що могло зв’язати їх воєдино?

До речі, мало хто з сучасників задумується над питанням про прізвисько славетного героя дум і пісень. Чому Байда? Що за Байда? «Годі тобі, Байдо, байдувати, сватай мою доньку та йди царювати!»

А тут, навіть в одному цьому прізвиську — незмірна глибина і тайна нашого минулого. Байдами називалися козаки, які пройшли посвяту на характерника, нашого козацького архата, мудреця, йога, чарівника. Це поняття (Байда) має корінь у далекому минулому. Байдья у санскриті означає лікар, цілитель і перевізник. Той, хто зумів зцілити себе і може допомогти іншим, той, хто готовий переправитися на інший берег буття. Байда — то наш український Будда. Звідси й байдак, човен, і байдужий — тобто спокійний, володіючий внутрішніми силами. Хіба оспівана кобзарями смерть героїчного Байди-Вишневецького не є історичним свідченням про унікальних людей, яких породжувала наша земля в пору гроз і ураганів?!

Повернімося до кобзарів.

Традиція народних співців, започаткована в незапам’яті віків, міцно вросла у козацький рух, а разом з тим стала кульмінацією його у духовній сфері. Жодна зміна в суспільному житті України, жодне потрясіння, похід, повстання, етична проблема, яка поставала перед совістю нації, питання любові, вірності й зради — ніщо не обходилося без щирого, батьківського, суворого й справедливого слова кобзарів.

Визвольні походи до Криму чи Туреччини, змагання з лукавою шляхтою, повстання Хмельницького — всюди кобзарі променем багатющого досвіду висвітлювали минулі чи грядущі події, схвалювали, застерігали або засуджували. І їхня пісня звучала, як вирок народу!

І коли твердиня волі — Січ Запорозька — була зруйнована, кобзарі понесли її славу в гущу народну, передаючи вікам і генетичним глибинам нації заповіти мужності, суверенітету, духовності, свободи. Може, саме тоді народилася дивовижна легенда, яку я почув од старого діда на берегах Великого Лугу (ще до того, як там заплюскотіло Каховське море). В тій легенді оповідалося, що не всі козаки та старшини покинули Хортицю, деякі спалили себе у характерницькому вогні, аби побудувати Січ Небесну, Небувалу, Непорушну. Натхненний тим переказом, я колись написав баладу, що закінчувалася так:

Так промайнули віки невимірні,
Хортиця нижня в тумані пропала…
Лицарі Волі у Краї Зазірнім
Січ Полум’яну вже збудували.
Гляньте ночами на ясне склепіння —
То палять вогнища лицарські лави,
То променистих шабель миготіння,
То мерехтіння грядущої слави.
Диво зростає в серці народу,
З неба злітає крилате насіння:
Будьте готові до нових походів —
Довбиші б’ють у литаври сумління
І не зупинять звитягу небесну
Інші Потьомкіни та Текелії!
Браття, виходьте з полонів облесних
В Січ Небувалу великої мрії!..

Пам’ять про козацьку республіку викреслювали із свідомості народу протягом віків, отже, добре знали, що означає для нових поколінь та героїчна естафета! І так зуміли перебрехати

спогади про подвижництво української нації, так «по-вченому» містифікували, обставляючи велемудрими та велемовними термінами й паралелями, що навіть великий «патріот» Панько Куліш, довго не роздумуючи, хрестив козаків направо й наліво «кровожерами», «гультяями», «руйнаторами», а Петра й Катерину — культуртрегерами, будівниками цивілізованої держави! І лише геній Тараса, пірнувши в бездонну криницю народної душі, віднайшов історичну правду, возвеличивши подвиг козацтва, а разом з ним — кобзарства, назвавши цим збірним ім’ям увесь свій багатоголосий поетичний доробок, напоєний із тисячолітньої ріки бунтуючих правічних сил.

Кобзар!

Давши таку назву своїй думі, Тарас окреслив пунктир для прийдешніх співців: не лише повторювати прадавні думи, оплакувати минулу славу, нагадувати про втрачене, а й — головним чином — концентрувати в собі та довкола себе найвищі духовні вартості, цноти, заповіти і дійства. Гуртувати, вести, діяти! Ось що таке кобзарі!

То де ж ви, сучасні кобзарі? Відгукніться!

Прислухаймося. Де, на яких майданах України бринить віща кобза? Про що квилить, куди кличе? Кого звеселяє, застерігає, радить, повчає?

В якому вияві шукати, розпізнавати кобзаря?

Історична традиція останніх віків (а може, не традиція, а спотворена легенда, витворена «правнуками поганими славних прадідів»?) малювала образ нещасного сліпця, котрий заробляє собі на хліб плачем та стогоном, марно нагадуючи сучасникам про втрачену славу, загублену на історичних манівцях. Навіть Тарас у «Перебенді» показав таку реліктову постать, яка то веселить, то засмучує, проте є лише відлунням минулої грози і не спроможна збудити до дії титанічне серце народу.

Невже кобзарі завжди були саме такі, як ми їх уявляємо тепер, — нещасні сіромахи, уособлення повергнутого велетня? О ні! Їх породило таке потужне джерело, що його потоку досить для вгамування спраги безлічі прийдешніх поколінь.

Погляньмо на численні зображення козака Мамая — таємничої постаті преславного минулого. Що найбільше вражає в тому образі?

Таємничий воїн-характерник зосереджений і спокійний. Розпряжений кінь, на гіллі висить шабля, мушкет. Геть відкинуті принади світських веселощів, уособлені в пляшці та чарці. Обрано позу глибокої медитації-роздуму. Проте ми бачимо не йогічний транссамадхі, тобто заглиблення у світи позавимірності, ми з радістю й подивом відзначаємо зосередження на кобзі. Легендарний козак-кобзар заповідає нащадкам не шлях агресії, розбою чи войовничих походів: він ніби пророкує таку епоху, коли люди відкинуть небезпечні цяцьки свого недосконалого дитинства і знайдуть шлях для розвою найзначнішої риси людини мислячої — здатності до творчості.

Саме в цьому «козацькому роду нема переводу», як про теє натякає у своїй прегарній книзі Олександр Ільченко. Тоді поклик до сучасних кобзарів набуває конкретних обрисів і значення. Зрештою, бандуристів у нас досить, їх навчають у відповідних школах, гуртках ентузіастів, у консерваторіях. Але кобзаря підготувати в навчальному закладі неможливо, як неможливо вивчити горобця співати солов’їні рулади.

Хто ж такий кобзар? Де його можна зустріти?

Літ із двадцять тому я прогулювався дніпровською набережною неподалік річкового вокзалу. Звернув увагу на знайомих кінодокументалістів, які метушилися біля апаратури, когось знімаючи. Біля гранітного парапету стояв непоказний сліпий дідок з бандурою і неквапно перебирав струни. Нас познайомили. Тоді я вперше почув ім’я — Євген Адамцевич. На жаль, до цього нічого не чув, не читав, не знав. Доки кіношники щось там готували, когось чекали, кобзар глянув на мене своїми незрячими стозорими очима, і по спині побігли мурашки: відчувалося, що співець бачить. Він ледь-ледь щось награвав, а разом з тим гомонів до Дніпра. Саме так: він розмовляв з водами славу пінськими так, як із живою істотою. Прислухаючись до плюскоту хвилі, запитував (я це запам’ятав назавжди): «І тебе закували, брате Дніпре, і тебе замучили?»

Так міг запитати лише кобзар.

Коли я познайомився з циклом його пісень, то збагнув суть і призначення народних співців: вони — нерв національного життя. Доки нерв передає біль і радість — організм розвивається і має перспективу для зростання, розкриття, реалізації втаємничених цілей, покликань, призначень. Я запитав Адамцевича — чи багато є в Україні кобзарів, чи не перевелися вони?

— Було до війни ще доста, — скупо одвітив він. — Більше тисячі…

— Де ж поділися? — зацікавився я. — Чому їх не чути?

— А де подівся чистий Дніпро? — відповів кобзар запитанням.

— Так тут… техніка, хімізація, засмічення…

— Із кобзарями… така ж хімізація, — невдоволено буркнув співець. — У тридцяті роки збирали їх… кілька сот під Полтаву… біля тисячі до Харкова… Кобзарі радо поїхали… у вишиванках, у святкових строях… І жоден не вернувся…

Підійшли кінодокументалісти, почалася зйомка. Мені більше не довелося ні розмовляти з кобзарем, ні бачити його. Незабаром він помер десь у Криму. Проте ми знаємо, що збереження ним навіть однієї лише «Запорізької похідної» було досить для безсмертя Адамцевича. Царство йому небесне і земля пухом!

Я часто думав над тим, що почув із вуст цієї таємничої людини. Чому бюрократичні мафіозі у всі віки боялися вільних співців? Чому нещадно переслідували? Очевидно, відчували: навіть оці реліктові небораки несуть у серцях своїх якусь невмирущу естафету, котра здатна породити бурю, що спроможна змести всі мури й лабіринти антинародних структур. У кожному разі, будь-яка спроба відновити інститут кобзарства в часи сталінської тиранії чи в епоху брежнєвсько-сусловських сутінків зустрічала шалений опір і навіть звинувачення у «буржуазному ізмі». А разом з тим на сценах вільно демонстрували високу майстерність та хвацькі веселощі ансамблі й тріо бандуристів. Гай-гай! Усі ті «дам лиха закаблукам» викликали лише сум і безнадію. І не вірилося, що колись кобзарі могли піднімати тисячні маси на всенародне рушення!..

Минали роки. Якось я почув у театрі опери (в Києві) виступ кобзарського дуету братів Литвинів. То був незабутній вечір. Шквал оплесків, віншування, крики «слава!». І знову — мовчання, забуття. Складалося враження, ніби якась сильна й нещадна рука скрутила голову дзвінкоголосим солов’ям, що невідомо звідки з’явилися.

У тривожну пору сімдесятих років доля занесла мене в село Гребені над Дніпром. Там я збудував хатинку, де можна було б зосередитися й працювати влітку. Сусідом виявився один з братів Литвинів — Василь. Міцний, з красивими руками і мужнім обличчям козацького отамана. Та попри свою войовничу зовнішність, був співець спокійний і сумирний. Пропадав на Дніпрі, вудив рибу, мовчав. Мене цікавили перспективи дальшого розвою його кобзарської майстерності. Він сумно жартував: — Натомилася бандура… — І все ж таки…

— І Земля втомилася, — вперто повторив кобзар. — А вже якщо наша матінка втомилася, то не жди добра…

І він заспівав мені новостворену пісню-сюїту «Спить натомлена Земля». В ній чувся біль, смуток, глибока тривога за долю не лише рідного краю, людей, а й усієї планети. Пізніше я збагнув, що зустрів правдивого «реліктового» кобзаря, котрий чутливо реагує на стан Вітчизни, є ніби її вічнорезонуючим камертоном.

Що відбувалося зі співцем далі, я не знав, бо доля закинула мене в такі краї, де, як жартували наші мудрі предки, жаба цицьки дає. Кілька літ я мав справу з тою жабою, а коли повернувся, то застав Василя Литвина цілком в іншому настрої, вигляді, стані. З бандури ніби якісь вітри здули пилюку, й інструмент у руках співця дзвенів, гримів, жебонів, променився, усміхався, погрожував, застерігав. І сам він змінився, перевтілився з дядькуватого козарлюги у прадавнього бояна-рапсода: довгі сиві кучері до плеча, вуса, борода. Здавалося, що хтось прадавній і мудрий знайшов його в океані віків і пробудив до нової й термінової дії. І все довкола змінилося. До співця приходили школярі, прилучалися до гри на бандурі, його власна дітвора — ціла купа хлоп’ят і дівчаток співали й грали на сопілках, палили язичницькі вогнища і стрибали понад ними, складали пісні й присвячували їх Сонцю, Зіркам, Місяцеві, Землі. Я відчув: кобзар став предтечею грядущого циклу оновлення.

І ясно стало, що в житті України, в житті усього світу настає вирішальна пора, котра мас змінити долю Планети і кожної людини. Струни нагадували про щось такс таємниче, забуте, втрачене, яке здавалося навіки загубленим і виглумленим…

У царство духу вогняного
Дорога в сотні тисяч літ.
До тою краю осяйного
Йшли безліч, безмір поколінь.
Ішли палкі і серцем юні —
Та в зраді, в мороку зникали,
Безжально рвали серця струни,
І оберталися на камінь…
Та путь тяжку ту подолає,
Хто сам вогненним духом стане…

То воскресали в серці сучасників прадавні веди, що тисячоліття тому були з коренем вирвані із свідомості русинів. То сама Земля нагадувала сучасникам про небезпеку виродження і деградації, про загрозу катастрофи для всього сущого, про потребу берегти найвищу цінність життя — квітку, краплю води, пісню, матір, вітчизну, планетарну колиску…

Ніщо не обминало камертон серця Василевого: ні гроза, ні вибухи ядерних бомб, ні засмічення вод, ні, тим більше, замовкання пісенного потоку у просторі українському. Він бив на сполох!

Розмаїтість і обшир імпровізацій доводить, що кобзар має дотик до втаємничених глибин природи, як це завжди велося у його преславних попередників. Я був зворушений і обнадієний: невже воскресає «козак Мамай», невже ворушиться в розореній могилі похований характерник, який, жартуючи, заховався колись там від прискіпливих недругів і чекає урочої пори?

Кобзарю, кобзарю, куди ти прямуєш?
На вольную волю…
Кобзарю, кобзарю, хто шлях тобі вкаже?
Вітри в чистім полі…
Кобзарю, кобзарю, що в полі шукаєш?
Прадавню могилу…
Кобзарю, кобзарю, а що в тій могилі?
Незміряна сила…

І я запитав його:

— Василю! То як же бандура — вже відпочила?

— Від грози втома зникає, — сказав кобзар. — Під грозою не сплять. Я почув громовиці і сказав сам собі: «Василю, це вже не жарти! Виходь на поле герцю!»

— І ви вірите в перемогу над сном віків, над знемогою душ, над зневірою сердець?

— Кобзар не думає про те, як не думає дощ, чи слід ось тут або там пролитися цілющим потоком. Кобзар співає, сподіваючись, що є серце, спрагле правди й краси…

— Що можуть зробити кобзарі нині, в нашу химерну пору, зіткану з протиріч, сумнівів, заперечень, деградації?

— Дуже багато. Співці мають захистити пісню, бо коли остаточно вмре вона — тоді марні зусилля політиків і вчених: майбуття у Землі не буде! Кобзарі спроможні викликати біль у закрижанілих серцях багатьох сучасників, бо ж без болю не народиться відповідальність, а без відповідальності жодного прийдешнього не побудувати! Нинішні війни у сфері духу буйніші, ніж війни козацького минулого. Тепер крицеві шаблі ні до чого! Ось послухайте…

І Литвин заспівав:

З глибин віків, крізь товщу літ,
В прадавнім болі стогне Мати,
Бо всі покликані у світ
Творить життя, а не вбивати!
Прийшла пора злу круговерть
Вогненним словом розрубати!
Навік здолать пітьму і смерть,
А світ — любов’ю об’єднати!

Прадавнє пророцтво глаголить, що з’являться в «кінці віку» носії Слова-Логосу, котрі матимуть меч двосічний, який виходить із вуст. Меч Духовний! Меч Пісні! Хто заперечить супроти такої зброї? Хіба що лише Сини Пітьми.

1988 р.

Доля України

У всіх на вустах таємнича, тривожна фраза: розбудова держави. Для українців ще недавно це поняття було небезпечним і кримінальним. Нині воно стало плакатним і навіть тривіальним, бо майорить на всіх політичних та бульварних вітрах. Маємо законодавчі акти про незалежність, про власну армію, кредитно-банківську систему, визнані Об’єднаними Націями, лаємо покійну імперію, проводимо жорстокі дуелі між учорашніми однодумцями… Коротше кажучи. Україна здобула супердемократичний плюралізм і, здається, вже ніхто не станс на заваді розбудови справді суверенної державності.

Проте все це — трагічна ілюзія.

Згадаймо свою драматичну історію. Ми сотні літ у кривавих судомах виболювали, вимірювали незалежність. І здавалася вона такою казково-недосяжною, такою пісенно-високою, що навіть найсміливіші пророчі душі бачили вільну Україну десь далеко-далеко, в заобрійному вирії, здобуту після страхітливих повстань і глобальних катаклізмів.

Сталося щось незбагненне: незалежність упала на голову нашому поколінню, як гниле яблуко. І ми не знаємо, що з нею робити. Меч відповідальності за долю України надто тяжкий для сучасних лідерів, щоб вони його підняли, вже не кажучи про те, щоб вони ним орудували.

Хтось скептично заперечить: якого біса займатися спекулятивними міркуваннями? Що сталося — те сталося! Щастя наше, що здобули самостійність безкровно, з мінімальними жертвами. Тепер треба виявити мудрість і якнайхуткіше закладати підвалини грядущої Державної Світлиці.

Смію стверджувати, що саме тепер, за наявності всіх юридичних і формальних прав та можливостей, нашій незалежності, нашій самобутності загрожує незміряно більша небезпека, аніж у добу тяжкого кріпацького падіння.

Тут відсутні жодні парадокси. Проблема торкається Долі України, а отже, — її Місії.

Чую іронічне запитання: невже кожен народ, нація або плем’я має «місію»? А якщо не кожен, тоді знову торкаємося небезпечної ідеї «богообраності», унікальності, винятковості.

Місію, а отже, — унікальну долю мають не лише народи, а кожна людина, істота, планета, зоряна система або невидима сфера. А якщо не так, то навіщо тоді незалежність? Адже це поняття є тотожне свободі волі — великому її вічному дарункові Вітця Небесного.

Навіщо нам цей дарунок?

Ясна річ лише для самовияву, для саморозкриття Божих Потенцій, закладених у нас Небесною Генетикою. Рабам свобода волі ні до чого, вони можуть лише виконувати накази тиранів — державних чи партійних.

І ось тут ми підійшли до суті небезпеки, про яку я згадав.

Перше. Декларативну незалежність Україна має. Але чи усвідомила вона свободу волі? А якщо усвідомила, то чи збагнула, куди її прикласти, які парості виростити на Древі Незалежності під Сонцем Самобутності?

Славне Товариство! Не поспішайте відмахуватися від запитань, які можуть здаватися вам риторичними. Якщо Україна лев, то на Полі Свободи вона зобов’язана виявити свою левову сутність. Якщо ж вона замучений віл і навіки позбавлена потенції прадавніх степових буй-турів, то її доля — бути тяглом для забаганок чужих і своїх рабовласників. Хто розв’яже для нас цю дилему?

Лише ми самі.

Розгляньмо ж основні небезпеки в розбудові справді незалежної Держави й можливості осягнення доленосних рівнів Буття, користуючись критерієм Свободи Волі.

Перша небезпека — змішати докупи імпульси своєї та чужої волі. Це те, про що так яскраво й образно сказав Тарас у безсмертному творі «І мертвим, і живим…» Пам’ятаєте? «Німець скаже: «Ви моголи!» «Моголи, моголи!»»

Прагнучи «інтегруватися» у світове товариство держав, ми навіть не замислюємося над елементарними запитаннями: чи його учасники можуть виявити свободу волі? Чи є у них критерій буття і спільна стратегія планетарної долі?

А якщо такого критерію й такої стратегії нема, то навіщо потрібна так звана «інтеграція»? Ще Будда казав: коли сліпець веде сліпців, то всі неминуче опиняться в ямі. А ми добре знаємо, що світова історія — це спектакль абсурду. Тому єдине рішення для кожного народу, здатного до самореалізації, — оберігати повну духовну суверенність від вторгнення чужинецьких алгоритмів і програм.

Друга небезпека: невігластво, неуцтво. Невігластво може панувати навіть за наявності потужних потоків інформації. Це — дебільність свідомості, яка осідлала казковий літаючий килим Пізнання, не відаючи ні механізмів польоту, ні напрямку польоту, не розуміючи й переваги такого засобу пересування, не маючи мети, в ім’я якої варто витрачати сили й можливості. Відвертий і чесний погляд на сучасну глобально-космічну ситуацію однозначно підтвердить справедливість згаданої небезпеки. Ні наука, ні релігія, ні мислителі всіх напрямків та рангів не відкрили для людства достойного шляху в прийдешнє, не маніфестували авторитетного способу життя, що дорівнюється константам і законам природи. Все — умовно, приблизно, волюнтарно, забобонно, жорстоко, а в кінцевому підсумку — огидно й злочинно.

Тому для реалізації власної генетичної волі треба володіти найвищим знанням, Космічним Гнозисом. Нова наука України повинна відкинути будь-які застереження ідеологічного чи релігійного плану й зруйнувати стінку неуцтва, що відділяє нас впродовж тисячоліть від Джерела Знання.

Лише ясним поглядом оцінивши планетарну й зоряну ситуацію, можемо прикласти глибинні сили Нації для самовияву. Йдеться не лише про підмову віл попередніх демонічних структур, не про зміну економічних чи політичних орієнтирів. Я кажу про чіткий вибір Ведучого, персоніфікованого не лише в церковному Образі Учителя Нового Завіту, а в глибинному розумінні Софії — Божої Премудрості, Оранти-Захисниці, Божої Дитини — Вічної Жертви, яка так глибоко відобразилася в історичних Предтечах нашої нинішньої Свободи, — у постатях великих гетьманів, козаків, кобзарів, пророків — сотень, тисяч Героїв та Мислителів. Ми повинні з глибочезною відповідальністю збагнути, що такий потужний психогенетичний старт Нації в минулому не може завершитись якимись тривіальними меркантильними рішеннями. Дехто згадає, то ми прагнули волі лише для того, щоб сягнути високого рівня комфортності («як в Америці»). Безліч сучасників, на жаль, ще не втямили втаємниченого змісту світових подій. Україна перебуває в епіцентрі вражаючої Космічної Містерії. У соціальній реторті клекоче реакція народження Нової Людини. Пам’ятаєте, що про це сказано в Одкровенні святого Йвана-Богослова? «І з’явилося на небі велике знамення — Жона, обійнята Сонцем; під ногами її місяць, і на голові її вінець з дванадцяти зірок. Вона мала в лоні й кричала від болю та муки пологів…»

Пророки давнини передбачили добу, в якій складеться вирішальна астрологічна ситуація для народження небувалої мислячої істоти — правдивого Сина Божого. Усі темні сили повстануть на Боже Рішення, бо поява на полі історичної реальності людей вільних, розкутих, здатних до самостійних дій, загрожує самому існуванню паразитичних структур, кланів, течій, партій чи ідеологій. Тому й сказано, що пустить «Дракон» зі своєї пащі цілу ріку містифікацій, щоб полонити не лише Сина Жони, а й тих, котрі підуть за Ним.

Ми живемо в цю апокаліптичну годину. Український Народ, явно не усвідомлюючи свого покликання, підняв над світом Золотого Тризуба — знак Божого Новотворення. Проте інтуїтивне дійство має стати свідомим прийняттям місії, а відтак — долі.

Українська Духовна Республіка недарма взяла на свою хоругву зображення Божої Матері з Предвічним Дитям і дванадцятьма зірками вгорі. Бо саме Її Син стає віднині Водієм України. Підемо з Ним — усі проблеми вирішаться: наука отримає дивовижні відкриття, мистецтво розквітне, освіта розіб’є кайдани забобонів та пророчих методологій, усі етноси, близькі й далекі, відчують по-справжньому смак братерства й дружби…

Тільки річ мовиться не про формальне право кожної людини сповідувати той чи інший релігійний культ, про можливість вірити чи не вірити. Я кажу про свідомий зв’язок з Небесною Ієрархією, а отже, про реальну самореалізацію, неможливу без Контакту з Вищими Батьками.

Про що ж мовиться? Невже про якусь особливу етику, про нові моральні кодекси, про розрив з попередніми традиціями чи культурологічними концепціями?

Навпаки. Така спрямованість думки є третьою небезпекою в побудові незалежної держави. Бо життя саме творить себе. Воно пручається з обіймів будь-яких ідеологічних чи релігійних апологетів. Саме на цьому наполягав Христос, стверджуючи Богосинівство Людини («Царство Небесне всередині вас»). Наше завдання — прислухатися до голосу Бога в собі, щоб діяти відповідно до того духовного імперативу. І якщо це станеться, якщо почнуть діяти правічні Богогенетичні Основи в нашому єстві та суспільному житті, тоді почне насправді реально формуватися незалежна Держава Божих Синів, тоді лише можна буде стверджувати, що Самостійна Україна народжується…

І не слід вигадувати якихось особливих форм співжиття чи діяння, бо кожен вчинок, кожна мисль, всяке творення й праця, прагнення й здійснення будуть наповнені радісною повнотою Божої Тотожності, відчуттям природності (або, як казав Сковорода, «сродності») буттєвих імпульсів. І тоді почне проявлятися на космоісторичному тлі малюнок Нового Неба й Нової Землі.

Знаю, що читачеві хочеться бачити зримо й просто, які основні форми повсякденності мають утвердитися на перших кроках розбудови незалежної Держави. Адже багато залежатиме від нашої пильності, від уміння розпізнавати динаміку світлих, творящих і темних, руйнівних сил. Бо ці останні не церемоняться зі своїми сучасниками, беручи на озброєння будь-яку демагогію, будь-які гасла. Наше століття — свідок найжахливіших спекуляцій саме на прекраснодушних ідеях та гуманістичних закликах. Ось і тепер ми з прокляттям відкидаємо ідеї «щасливого комуністичного майбуття» і з такою ж легковажністю піднімаємо вгору стяги «ринкової економіки», «демократії», «плюралізму», навіть не замислюючись, що приховано за кожною з цих фраз і хто стає апологетом того чи іншого заклику.

Як же діяти, щоб не повторювати втомлюючих кіл історії?

Нічого особливого не треба вигадувати. Жодних експериментів — навіть найбарвистіших. Але й не вірити запевненням світових лихварів, що їхні моделі суспільства — природні, що вони ідеальні й не слід «вигадувати велосипеда», а просто взяти те, що існує в розвинутих країнах і запровадити в себе.

Це — блеф. Ми ніколи не матимемо їхніх стартових умов, а, окрім того, у них — своя доля, як казав Кобзар, а у нас — своя.

Чому рослина в льоху кільчиться, нидіє, стає блідою й немічною? Тому що позбавлена сонця, воли, вітру, чистого повітря. Посади рослину на волі — і вона забуяє пишним віттям, чарівними плодами. Так і Народ: дай йому волю, не заважай, відкрий шлях до спілкування з Богом і Природою — і він сотворить чудо Воскресіння.

Отже, найперше, що повинен би робити лідер Нації й уряд: повністю розкувати всі творчі сили етносів, які проживають на нашій землі. Не вигадувати ті чи інші закони, бо паперові постанови ніколи не дадуть еволюційного плоду, а узаконити природні традиції, звичаї та наміри, які ґрунтуються на людяній, гармонійній самореалізації тих чи інших творців чи трударів.

Поговоримо гранично просто, щоб усім стало ясно, про то мовиться.

Майже смертельної рани завдано життєвій основі Нації — селу, народному господарству, природному способу співжиття. Нині йдеться не про Відродження Народу, а про його животіння. Чи може така химерична основа стати фундаментом для розбудови сильної Держави, а тим більше — для здійснення нею глобальних і космічних програм?

Запитання риторичне. Відповідь теж буде така, якщо не знайти шляхів до зцілення Єдиного Національного Організму.

Спробуємо промоделювати оптимальні варіанти такого зцілення.

Ось перед нами сільський господар — індивідуальний, колективний, акціонерний. Що потрібно для його оздоровлення й вільного вияву?

Повне володіння землею, засобами праці, плодами господарювання. Чим можуть держава, суспільство допомогти хліборобові, фермерові?

Створенням розгалуженої мережі постачання сільськогосподарської техніки, сортового насіння, гуртового збуту дарунків землі. Те ж саме з ремісниками, фірмами, заводами, творчими спілками, науковими акціонерними об’єднаннями. Держава має віднайти сенс їхнього космічного синтезу, при якому твориться Доля Нації, виявляється напрямок її історичного шляху.

Той, хто обробляє землю, має бути її вічним господарем. Ніхто не має права не лише узурпувати плоди праці хлібороба, а й здирати з нього будь-які податки. Те саме стосується робітників, творчих працівників, учених тощо. Абсолютно все, що творить той чи інший індивід, належить лише йому. Це — принципово новий підхід до формування небувалої Держави, що усуне з практики міжнародного життя паразитичні підвалини.

Хтось скаже: знову експерименти, знову небезпека падіння!

Навпаки! Ми вимагаємо припинити будь-які соціальні експерименти, а повернутися до найприроднішої ситуації: кожен — господар власної ідеї, власного творчого поля (ниви, верстата, лабораторії чи рукопису), власного плоду праці. Допомогти обмінятися творчими здобутками, творячи разом з тим соціальну симфонію долі, — ось призначення Держави. І не більше! Якщо вона зазіхає на незалежність особи, тоді ми маємо право сказати про антиеволюційність структури й прагнути до її усунення.

Уявіть собі — які колосальні скорочення адміністративних лабіринтів! Яке визволення творчих сил від безплідного вовтузіння!

Знаю, що тиранія розплодила мільйони паразитичних кланів, поєднань, груп. Юнацтво відучилося працювати, втратило смак до напруженого пошуку, буквально — розпряглося! Старше покоління стало цинічним і злим, вимогливим, але позбавленим самокритичності. У таких умовах повернутися до природного способу життя — майже немислима справа.

Проте чи є у нас інша стежка?

Ми нині говоримо про загрозу масового безробіття. Чому взагалі має виникати ця проблема? Хіба може бути безробітним лелека, бджола, лось, кріт чи будь-яка мурашка? Невже людина настільки відійшла від законів природи, що їй треба збоку нав’язувати якусь програму дії та поведінки? Не держава повинна готувати працю для особи, а особа має органічно й гармонійно вплестися в єдине життя Народного Організму.

Відчути смак Свободи! Перестати бути рабом! А то ми багато базікаємо про незалежність Держави, а забуваємо про передумову такої незалежності — про суверенну Особу.

Самостійні душі складуть підмурок самостійної Держави.

Мільйони рабських душ ні за яких умов не матимуть незалежної Держави, сидячи на копиці декларацій про суверенітет!

Я вже казав на початку цих роздумів про раптовість, несподіваність ситуації, за якої ми отримали волю. Чи не є таке історичне сплетіння своєрідним Божим іспитом Свободи?

Ось вам Свобода. Покажіте, як ви нею зумієте розпорядитися! Якщо кинете дорогоцінний дарунок Бога в сміття історичного хаосу, якщо клюнете на гачки міжнародних лихварів, якщо зганьбите жертовну стежку мільйонів славних попередників реалізацією буржуазних забаганок і забудете мрії Великих Предтеч, — тоді Ієрархія Христа відступиться від вироджених нащадків Козацького Роду, бо давно сказано, що дерево, яке не дає плоду, кидають у вогонь. І хай ніхто не докоряє Богові, що Нація не була попереджена!

Коротко сформулюємо підсумок того, що необхідно здійснити негайно, аби потужно запрацювало Серце Нації, запалахкотів новими вогнями Розум Народу, відмолодилося, налилося новими творчими соками Тіло Матері-України.

Селянські господарства — індивідуальні і колективні — навіки отримують у володіння землю, стають її єдиними господарями, звільняються від оподаткування, щоб зміцнитися економічно й соціально.

Робітничі колективи заводів, фірм, фабрик, шахт, металургійних комплексів, науково-дослідницьких інститутів переформовуються в акціонерні братерства, суверенно розв’язуючи всі проблеми економічного самоврядування і стратегію своєї творчої діяльності.

Учительський корпус країни звільняється від диктатури міністерств і відомчих бюрократичних структур. Виникає низка освітніх закладів — гімназії, ліцеї, курси, сімейні учительські товариства, романтичні ігрові містечка, де діти зможуть прилучатися до найпередовіших досягнень науково-технічного й культурного поступу.

Особливою увагою оточується Материнство й Дитинство. Без вирішення цього питання у нації нема майбутнього. Кожна Мати хай отримає від Держави повноцінне утримання (плюс надбавку за кожну наступну дитину), хай вона звільниться від пошуків заробітку, щоб повністю віддатися вихованню майбутніх громадян. Це ж найвища професія у світі — Мати! Кожний може уявити, як це благотворно впливатиме на суспільний стан, на сім’ю, на психологію подружжя, на демографічну ситуацію…

Де взяти кошти для цього плану?

Лише за рахунок скорочення паразитарних, непотрібних структур можна повністю реалізувати цей задум. Вигода для Нації — невимірна.

Я пропоную розробити грандіозну програму, пов’язану з національним Банком України. Весь бюджет держави, що нині відчужений від громадян і практично не має дотичності до приватного життя кожного з нас, належатиме кожному — від новонародженого до пенсіонера. Реальністю стане ідея: Держава — це я. Половина вкладу перебуватиме в постійному обороті, даючи прибуток, решта — використовуватиметься в разі негайної потреби для побудови житла, придбання техніки, пристроїв, для колективних милосердних акцій тощо. Єдиний економічний потік, спільна фінансова відповідальність, тверда забезпеченість кожного громадянина аж до смерті.

Ще кілька зауваг.

Зміцнюючи підвалини власної незалежності, Україна повинна бути зацікавлена в добробуті й силі сусідніх народів — близьких і далеких. Ми піднімемося, лише піднімаючи інших.

Це — доля Героїв. А ми — героїчна Нація.

Далі. Хай в Україні розквітає на всіх ріннях суспільного буття й самоврядування сильна опозиція — у всеозброєнні Знання й Щирості. Суджений уряд (Президент, Верховна Рада) формують (і жадають) могутніх опозиціонерів. Тут — суть Заповіту Христа про любов до ворогів. Без потужної опозиції будь-яка структура нидіє й гине. Ми — свідки такої катастрофи…

І понад усіма покликами хай Україні завжди звучить Поклик Неба, бо в ньому запорука невмирущості нашого Народу. Суть цього Поклику — Закон Цілості.

Але треба зрозуміти, що саме має вийти в Небо, яка квітка народиться з нашої муки, горя й надії?

Ми не можемо діяти всупереч волі братерських етносів. Коли якась клітина діє всупереч волі Цілості, вона стає раковою і проти неї змагаються сили всього організму.

Ні особа, ні група людей, архангели, ні боги не можуть порушити цей закон — Закон Цілості.

На жаль, на Землі це сталося, і вона є страшною небезпекою для Всесвіту. Ми розплодили у Психосфері легіон псевдобогів та розмаїтих жахів і запустили ланцюгову реакцію розпаду Космосу. На Планеті тліє реакція Вселенського Чорнобилю.

Тому наші національні проблеми — є лише відлуння (і частка) проблем космічних. Шукаючи можливостей гармонізації власних стосунків, форму чи споруду братерської світлиці любові, ми прилучаємося до Воїнства Божого, яке у вічно творчому змаганні шукає можливостей здійснення Великого Завіту Христа — подолати смерть, утвердити Добу Безсмертя.

Коли нас запитають спадкоємці: як діяти, як мислити, жити, щоб не впасти в безодню абсурду й зла? — відповідаймо:

— Учімось у Творця, який з хаосу сотворив прекрасну Планету і подарував людям. Ми загидили її, знівечили, але починаємо розуміти свій страшний гріх. Пора збагнути, що доведеться складати іспит перед Господарем Творення. Спробуймо ж з уламків та сміття сотворити Симфонію Радості. Тоді Небо простить нам наші мимовільні та свідомі гріхи.

Ось для чого, на мою думку, варто змагатися при розбудові Держави, бо всі інші шляхи — шляхи до повної катастрофи. Лукавцям і ненависникам Вітець Небесний не відкриє Брами Нового Світу.

Це — доля України!

1996 р.

Часопис «Розбудова держави»

№ 6/1996

«Вічна Любов — щохвилинна реальність Буття…»

У роки застою долею цього чоловіка лякали студентів. Він завжди писав не те й не так, як того вимагала офіційна ідеологія. За що зазнав репресій і за Сталіна, і за Брежнєва. Його книги забороняли, вилучали з бібліотек. І водночас про цю людину ходили легенди.

Олесь Бердник, автор популярних фантастичних романів, відповідає на питання анкети газети «Комсомольское знамя».

1. Як би Ви самі себе представили нашим читачам?

— Вітаю вас, мої юні сучасники! Вітаю вас, що біжите по хвилях тривожного моря сучасності! Вітаю вас, люблячих, творящих, шукаючих, вас, що повстаєте проти неправди і насилля і прагнете до таємниці Буття! Хто я? Один з-поміж вас. Хлопчисько, який грається бризками Зоряного Моря. Не дивіться на сиве волосся й старіюче обличчя. Гляньте очима серця — я такий, як і ви…

2. Про що найбільше мріяли в дитинстві?

— Про політ до зірок. Але такий політ мені уявлявся інакшим, аніж просто в космічному кораблі. Я вірив, що до далеких світів можна летіти безпосередньо силою бажання, думки, духовного прагнення. Я й тепер вірю… ні, знаю! — що саме так прилітають до нас дивовижні гості з сусідніх Світів…

3. У яких людських слабкостях не можете собі відмовити?

— У милуванні красою Жінки. Втім, як на мене, це не слабкість, а віковічне прагнення відтворити образ небесної коханої з веселкових іскор розтерзаної Першожінки, що ув’язнена глибинами земного лабіринту.

4. Чия думка для Вас найцінніша?

— Думка тієї, котра завжди поряд, — зримо і незримо.

5. На що не шкода потратити мільйон?

— Не тільки мільйон, а й сотні мільйонів, мільярдів не шкода потратити на руйнування стін невігластва, що, на жаль, все ще оточують світ…

6. Інтелігентність. Що це у Вашому розумінні?

— Що таке інтелігентність? Це поняття нині спотворене. Розум, начитаність, вихованість, навіть моральність — лише обриси інтелігентності. Головне — в глибині: розуміння свого призначення, незгасне прагнення до виконання життєвої місії. Ви спитаєте: хто вкаже нам нашу місію? Серце і зріла мудрість. Саме інтелект виховує сам себе, трансформуючись у мудрість.

Колись я побачив у сновидінні древнього старця-пустельника. Внутрішнє знання підказало, що це — Великий Учитель. Я запитав у нього, як потрібно ставитися до думки різних людей про нашу життєву місію. Він розповів притчу…

Один Воєвода послав вісника з важливою звісткою в далеку країну. Багато хто бачив мандрівника в різних місцях, і всі по-різному сприймали його шлях. Десь він пройшов мимо бійки, не втрутившись в неї, і очевидці сказали: «Він боягуз!» У наступному селищі він проминув женців на полі, не взявши участь у жнивах. І люди сказали: «Він ледар!» Ще десь мандрівник відмовився від участі в бенкеті. І веселі гості затаврували його: «Гордий!». Так кожен оцінював мандрівника на свій розсуд. І тільки той, хто чекав на вість, знав, що Вісник несе доручення, потрібне багатьом…

«Завжди роби свою справу, — сказав мені уві сні Великий Учитель. — Серце підкаже, в чому вона…»

Інтелігентність — це мудрість. А мудрість — слідування обов’язку. А обов’язок — це любов. А Любов — крила, що обнімають світ…

7. Що для Вас легше: піднятися о шостій ранку чи лягти в чотири?

— Не порівнював. Піднімаюся, коли треба. Встаю, коли є на те необхідність. А взагалі, занурююсь у країну сновидінь з радістю, бо там теж світ дивовижної реальності: свої закони, свої істоти, рослини, дивовижні можливості пізнання, зустрічей, подорожей, любові, пошуку, подвигів…

8. Чи завжди Ви говорите те, що думаєте?

— Завжди кажу правду. Але іноді промовчу про те, що думаю. Думаю, це зрозуміло. Не всяка думка подобається людям. Крім того, є думки несвоєчасні.

9. Як Ви вважаєте — чи має вплив на Ваш характер сузір’я, під яким ви народилися?

— Я народжений під знаком Стрільця. Очевидно, мій характер відповідає його впливу: тяжіння земних пристрастей і водночас прагнення до Невідомого.

Впевнений, що прагматики минулих віків вчинили нерозумно, охрестивши астрологію забобоном. Це — відголосся древнього Знання про єдність Людини й Зоряного Всесвіту. Наука Грядущого буде вивчати цей великий зв’язок.

10. Кого Ви тримаєте в домі — кішку чи собаку?

— Люблю і кішок, і собак. Повноцінних, не розбещених. Домашні тварини допомагають нам бути людянішими.

11. Від чого Ви втомлюєтеся найбільше?

— Від безглуздої суєти життя, від якоїсь дивовижної сліпоти людства, котре ніколи не використовує страшний, кривавий досвід минулого.

12. Так чи є все ж таки в житті вічна любов?

— Вічна Любов — щохвилинна реальність Буття. Якби в світі зникла любов хоч на мить, Світобудова б рухнула. І сонце, і квіти, і променисті жіночі очі — все це відблиск вічної Любові тієї, котра створила Всесвіт, великої Матері-Природи. Індивідуальна вічна любов теж є, і якщо ми її не зустріли тут, вона чекає на нас в інших світах. Напевно!

13. Ви любите подорожувати? Якому виду транспорту надаєте перевагу?

— Люблю подорожувати на «одинадцятому номері», тобто — на своїх двох. Тільки так можна повноцінно спілкуватися зі світом, з природою.

14. Хто Ваш найближчий друг?

— Найближчий друг — Великий Учитель, відомий світові за текстами Нового Заповіту і народними переказами. Не міф, не бог, не містична істота, а подорожній, що прийшов здалека, аби випробувати можливість перемоги над смертю. Він відкрив такий Шлях і кличе мужніх шукачів до нових світів. У найтяжчі часи — Він поряд. Не настоює, але посилає найкращі рішення…

15. Чи вірите Ви в позаземні цивілізації?

— Позаземні цивілізації — факт тисячолітнього пізнання, а не предмет віри. Тому я не вірю, а знаю. Всі перекази розповідають про прибульців з неба, про девів і титанів, богів, жителів зірок. Легенди всіх народів розповідають про битву в небі, про поєдинок Девів з Асурами, про загибель зоряних світів…

На основі старовинних текстів та дослідження останніх наукових відкриттів я дійшов висновку, що в нашій системі колись було два світила: Сонце-Ярило-Геліос-Сурья — і Люцифер-Гіперіон-Раху. Це друге світило більш масивне, аніж Сонце, тому наша планетарна сім’я практично кружляє довкола цього могутнього центру.

В минулому Гіперіон спалахнув як наднова зірка, а потім сколапсував, перетворився в Чорну Діру. Тобто Світоносець Люцифер став Князем Пітьми, як говорить переказ. Він до сих пір владика світу, але вже невидимий. Є гіпотеза, що планетна система по спіралі наближається до Гіперіона, і нам загрожує апокаліптична загибель. Можливо, доведеться об’єднаними зусиллями всіх країн і народів знайти наукове, технологічне рішення регенерації Чорної Діри, щоб відновити цілісність Світу. В такому «Спільному Ділі», про яке мріяв великий мудрець М. Федоров, я впевнений, людство знайде шляхи до Всеєдності, братства, вічного миру…

16. Ваш ідеал жінки?

— Мій Ідеал — не у зовнішній формі. Всі жінки унікальні й прекрасні, бо кожна з них — відображення Великої Матері. Маленька, висока, чорнява чи білява, світлоока чи чорноброва — все це зникає в сяйві погляду, коли він промениться любов’ю. Колись на аеродромі в Ризі я побачив двометрову спортсменку. Вона стрімко йшла по плитах доріжки від літака, і мені здавалося, що дівчина невагома — настільки легким і граційним був її кожен крок. Воістину — Та, що біжить по хвилях! Тоді я зрозумів, що жіночність — не форма, а летючий дух. Якщо він присутній у жінці, навіть старе тіло стає красивим і одухотвореним.

17. А як Ви проводите відпустку?

— У мене не буває відпусток. Навіть перед сном я працюю, пишу. Були дві «відпустки», нав’язані силоміць, — при Сталіні й при Брежнєві, але й там пощастило чимало написати, тих сюжетів вистачить на кілька життів.

18. Чого не можна пробачити навіть найкращим друзям?

— Нікому не можна пробачати зрадливості. Але річ у тім, що кращі друзі не зраджують. Духовна дружба — вічна: у всіх світах, у всіх втіленнях друг знайде друга і стане плечем до плеча — в бою, в труді, у випробуваннях…

Утім, пробачити можна все, навіть зраду. Біда в тому, що зраднику це не поможе: він повинен сам спопелити в собі корені невірності, тобто практично народитися знову. Доля зрадників страшна. Але разом з тим один з отців церкви, Оріген, у IV ст. вважав, що буде прощений навіть Люцифер, який повстав проти Бога. Щоправда, Церква вирішила вважати таке твердження єрессю…

19. Що, по-Вашому, лінь, а що — душевний спокій?

— Лінь — відмова від життєвого уроку. Ледар неодмінно повинен буде знову й знову повертатися на земну стежку, щоб повторити і вивчити певний урок.

Душевний спокій — усвідомлення виконаного обов’язку. Навіть на Голгофі можна зберегти душевний спокій, коли знаєш, що виконав волю Того, хто послав. Тоді Розіп’ятий говорить: «Сталося!». Юда ж, навіть отримавши свої срібняки, маючи змогу насолоджуватися земними дарами, неминуче приходить до самознищення, бо назавжди, на всю вічність втратив душевний спокій. Він полінувався зрозуміти Вчення, заглибитися в його сокровенну суть, а тому сповнився зневагою, іронією — зернами зради.

Лінь і душевний спокій — антиподи.

20. Якби Ви стали главою нашої держави, — що зробили 6 у першу чергу?

— Для нашої країни і всього світу найперше потрібен рішучий переворот у свідомості: повна переорієнтація всього життя, критеріїв буття. Від цілей прагматичних — до духовних. Говорячи про духовне, я маю на увазі не розвагу після ситої вечері, як мислить дехто, не читання книг, не молитву в храмі чи участь в секті, не захоплення музикою, навіть не заняття якоюсь культурною діяльністю. Я маю на увазі — формування всередині себе людини, спрямованої до таємничих можливостей грядущого безсмертного, вічного Життя, про яке мріяли тисячі подвижників.

Священик може бути далекий од духовності. А сіяч, садівник, школяр, мати, що самовіддано виховує дитя, борець за свободу чи невідомий мандрівник — можуть бути судженими мешканцями грядущого світу.

Тож якби я був главою держави, то перш за все добився б повного суверенітету всіх народів, особливо в аспекті духовності. Всі сучасні незгоди і катастрофи йдуть від забуття тієї істини, що людина — це Дух. Всі земні дороги й здобутки — тільки творчий шлях цього Духа. Одухотворена людина буде краще працювати, збагне сенс свого життя, знайде рішення всіх наболілих питань, перед якими ми нині стоїмо розгублені.

Нещодавно Ноосферний фронт «Зоряний ключ», що працює при Республіканському планетарії, проголосив створення Української Духовної Республіки — братерської ноосферної спілки українців у всьому світі. Яка мета? Подолати всі ідеологічні, конфесійні, партійні, світоглядні та інші розбіжності, знайти загальний, буттєвий духовний критерій для всіх дітей матері-нації.

Ми готуємо звернення до всіх народів планети: йти тим самим шляхом. Зоряне братерство Духовних Республік — шлях до порятунку планети й цивілізації. Кожен народ, орієнтуючись на скарби свого творчого духу, зробить унікальний внесок в очищення Землі, в пошук нових шляхів труда, творчості, життя.

21. А ворогів Ви встигли собі нажити?

— У мене немає ворогів. Світ єдиний. Можуть бути ті, хто не розуміє, заздрісники, відчужені з різних причин, але всі ми діти Єдиної Матері…

22. Ким би Ви стали, якби з ‘явилася можливість почати все спочатку?

— Професія, звички, смаки — тільки правила земного життя. Якщо буде необхідність чи можливість почати все спочатку, хочу лише одного: знову зберегти незатьмарене дитяче серце.

23. Чого Вам найбільше бракує сьогодні?

— Хотілося б значнішого взаєморозуміння між людьми, народами. Розігнати хмари ненависті й підозри, що огортають світ. Це безглуздий спадок минулого, але я сподіваюся, людство знайде силу й мудрість подолати ці перепони.

24. Як ви ставитеся до спостереження Антона Чехова про те, що на світі немає нічого страшнішого, аніж провінційна знаменитість?

— Чехов, як завжди, тонко аналізував глибокі закономірності нерозвинутої свідомості. «Знаменитість» провінційна намагається уподобитися якимось вищим зразкам: звідси — карикатурність, убожество, деспотизм. Невігластво — ось головна біда всіх «провінціалізмів», що їх можна спостерігати не лише в провінції, а й на вершинах влади й могутності.

25. Чи пам ‘ятаєте Ви своє дитяче прізвисько?

— У дитинстві мене дражнили «Сметаною»: я був білоголовий, потім волосся почорніло і я став брюнетом. Тепер — знову білий, вірніше, сивий.

26. Де Ви найчастіше зустрічаєтеся з друзями?

— На всіх перехрестях земних доріг. Друзі приходять несподівано, і навіть якщо я потім їх не бачу, то знаю — вони незримо йдуть поряд…

27. Ви добре знаєте свій родовід?

— Знаю його до прадідів. Батько Павло, дід Трохим, прадід Дада — ковалі. Мама Марія — сільська трудівниця, дід Василь (материн батько) — моряк, служив мічманом на царському флоті, прадід Олександр — будівник мостів.

28. Найщасливіший день у Вашому житті?

— Найщасливіший день нехай залишиться таємницею.

29. Чи є у Вас улюблене заняття, крім основної діяльності?

— Люблю писати картини на фантастичні сюжети. А ще — думати. Головним чином про те, як ми сюди потрапили і як звідси вибратися…

30. У якій країні Вам хотілося б побувати і чому?

— Найжаданіша країна — Світонія. Це країна мрії. Наша душа живе там завжди, у сновидінні ми подорожуємо туди. Залишаючи Землю, ми відходимо в Світонію.

А ще люблю Країну Дитинства. Там вічна казка, там можна обняти покійних батьків і скинути втомливий вантаж «дорослості»…

31. Які, на Вашу думку, книги варто прочитати усім?

— Усім людям варто прочитати Новий Заповіт, Бхагават-Гіту, казки й міфи народів світу, поеми Тараса Шевченка і поезії Ліни Костенко, «Листя трави» Вітмена, «Фауста» Гете… О Боже! Не вистачить місця, щоб перелічити скарби слова, що їх неодмінно треба прочитати усім, аби збагнути власне унікальне призначення у Всесвіті!

32. У кого конкретно і що саме Ви б запитали в першу чергу, якби мали можливість поспілкуватися з найцікавішими особистостями нашого часу?

— Один з найцікавіших письменників нашого часу — Ричард Бах, автор знаменитих «Ілюзій» та «Чайки на ім’я Джонатан Лівінґстон». Я дуже хотів з ним зустрітися, поспілкуватися. На жаль, Ричард десь гасав країною, коли я восени був у США. Довелося обмежитися листом. Через деякий час він розшукав мене в Торонто (Канада). Ми розмовляли по телефону через перекладача. Я розповів йому про духовні рухи в Україні. Він з захопленням підтримав ідею Духовних Республік. Повернувшись до Штатів, я зв’язався знову з Ричардом і запитав його прямо: чи вірить він у можливість трансформації людини? Чи знає шляхи до нових рівнів буття, свідомості, чуттєзнання? Він обіцяв прислати відповіді на всі питання, які я запропонував…

Хотілося б зустріти дона Хуана, легендарного індіанського учителя-шамана, про якого писав Карлос Кастанеда. І запитати його: «Друже, чому б не дати світові більш відверте вчення про прорив у інші світи, до повного усвідомлення?»

А на загал — це напівжартівлива відповідь. Ніхто й ніщо не поможе нам виростити крила, якщо їх немає в нашому єстві…

33. Що Ви відчуваєте в товаристві молодих людей?

— А яких саме молодих людей? Чоловіків? Жінок? (Сміється.)

Молоді люди — це квіти еволюційної динаміки, вони більш самовіддані, ризикованіші, мужніші. Вони вільніше жертвують собою заради інших і пластичніші в прийнятті рішень. Старше покоління значно консервативніше, більш агресивне й нетерпиме до змін. І аж ніяк не мудріше. Можливо, колись, у часи Захара Беркута, й були мудрі старці, але зараз їх днем із вогнем не знайдеш.

Якщо серйозно — то я люблю молодих. Сам молодію з ними. І забуваю, що вже коні мої йдуть з базару…

34. Як часто і з якого приводу буваєте незадоволені собою?

— Незадоволений собою тоді, коли не стримавшись, спалахую і не бажаючи того, ображу когось. Після того довго болить серце і мучить совість.

35. Як ви ставитеся до рок-музики?

— Якось я слухав радіопередачу з ФРН. Оголосили: «Група «Металліка», важкий рок». Це була дивовижна, космічна пісня, що хвилювала серце й душу. Щось безсмертне, вічне. Отже, під цим визначенням може бути створений чудовий твір. Значить, жанрове визначення — пустий звук. Головне: що творець вкладає в ту чи іншу форму. І біда не в жанрі року, а в тому, що диявольську бездарщину ототожнили з певним напрямом.

Чим потворніше, чим наркотичніше, похабніше і безголосо — тим вважається краще. Я впевнений: так званий рок, в тому вигляді, в якому він пропагується, — це прорив демонічного світу в стрій гармонійної народної традиції та класичної творчості. Цей гіпнотичний резонанс сил антижиття веде нашу молодь у безодню саморуйнування. Розгул порносексу, цинізм, розпуста, ствердження вседозволення, відвертий культ Сатани (навіть у зовнішніх атрибутах) — це все прояви сил пітьми. Пробудження буде жахливим!..

36. Ваші улюблені:

Страва?

— Яблука, суниці.

Танець?

— Вальс, танго.

Музичний твір?

— «Реквієм» Моцарта.

Запах?

— М’яти.

Пора року?

— Осінь.

Колір?

— Фіолетовий.

Погода?

— Гроза, шторм на морі.

Квіти?

— Шипшина, вишня, мак.

Вбрання?

— Оголене тіло краще від усякого вбрання, якщо воно красиве. Але із вбрання люблю народні: індійські сарі, довгі слов’янські плаття.

Свято?

— Великдень.

37. Ви можете назвати місце па землі, що для Вас наймиліше?

— Наймиліше там, де поруч друзі. А якщо їх немає, то серед незайманої природи середніх широт: Алтай, Карпати. Але найкраще — над Дніпром. Шкода, що ми так спотворили цю красу.

38. Чи часто Вам доводиться позичати гроші?

— У студентські літа часто позичав. Бувало, що й не віддавав. Наприклад, Михайло Стельмах якось виручив мене, позичив сто карбованців (Олесь Бердник тоді навчався в літературній студії при Спілці письменників. — прим. упор.), Я не встиг віддати — заарештували. Коли повернувся, отримав перший гонорар (за книгу «Поза часом і простором», яку, до речі, й рецензував Михайло Опанасович), згадав про борг. Запропонував віддати. Знаменитий письменник засміявся

і сказав: «Краще позичати, наперед знаючи, що назад не отримаєш. Так приємніше…»

Зараз не позичаю. Слава богу, вистачає.

39. Як Ви турбуєтеся про власне здоров’я?

— Майже не турбуюся. Ніколи.

40. Чи літаєте Ви уві сні?

— Літаю з дитячих літ донині. Впевнений, що наші сновидіння — це реальні події в паралельному світі, куди ми переносимося уві сні. Досліди показують, що можна вивчати ці польоти, їхні закономірності, якщо оволодіти свідомістю в тому стані.

41. Коли у Вас поганий настрій — що робите?

— Кажу собі: радуйся! Навіть саме слово «радість» несе в собі заряд бадьорості й оптимізму…

42. Чи вірите Ви в краще майбутнє наших дітей? — Майбутнє наших дітей прекрасне. Світ входить у період тяжіння вищих космічних впливів, демонічні структури — деспотії, імперії, диктатури, тиранії, — будуть розпадатися, танути, мов сніг під променями сонця. Утвердиться на Землі духовність, народоправство, влада розуму й серця. Будуть збудовані мости до інших сфер Буття, і до наших дітей прийдуть славні гості з далеких і близьких світів. Почнеться Епоха Збратаних Рук, про яку мріяв великий фантаст Іван Єфремов.

43. Запитання, котре Ви хотіли б поставити самі собі? І — Ваша відповідь…

— Сам собі я завжди ставлю запитання: «Як можна жити в світі, де за кілька тисячоліть неможливо вирізнити хоча б рік, у який не гриміли б війни, не лилася би безневинна кров?»

І сам собі відповідаю: «Неможливо більше терпіти безсоромність і безумство правителів, керівників, вождів, віровчителів, що перетворили прекрасну Планету в пекельний лабіринт жаху й страждань. Людині був подарований дивний, чарівний світ — чисті моря й океани, буйні ліси, водоспади, райські квіти, вільні звірі й птахи. У що ж ми перетворили це все, друзі? Земля стала клоакою жаху в галактичному зоряному саду. Пора отямитися, пробудитися від тисячолітньої сплячки рабства, зрадництва і братовбивства. Створимо нездоланне братерство Духовних Республік, очистимо Землю від сміття століть, відкриємо шляхи до відновлення дружби Людини з Природою. Бунтівливі стихії можна скорити лише любов’ю». Так що ж, юні друзі? Почнемо?.. Хто сміє завадити вам, якщо ви — це МАЙБУТНЄ?!

1990 р.

«Всі ми діти світла…»

Діалог Олеся Бердника з Ричардом Бахом

Від упорядника

Ім’я Ричарда Баха не потребує зайвої реклами. Його добре знають шанувальники фантастики і езотерики, та й усі любителі літератури. Його повісті-притчі «Чайка на ім’я Джонатан Лівінґстон» та «Ілюзії» сколихнули уми і серця в середині 70-х, тоді ж, коли серця і уми українськомовних читачів сколихнув роман-феєрія Олеся Бердника «Зоряний Корсар». Обидва письменники вимріювали Істоту (адже чайка — це лише метафора), котра б здобула найвище, що є у цьому світі, — Свободу. Свободу не лише зовнішню, а й внутрішню, свободу від звичок, догм та повсякденної зашкарублості.

У листі до канадської письменниці Міни Мудрик-Мриць, від котрої Олесь Бердник і отримав самвидавну «Чайку…» українською мовою, письменник писав: «Дякую за чудесну вість про «Джонатана»». Чарівна притча! Найдивовижніше те, що історія Чайки — найвища реальність. Чайки в Зграї думають, що реальність — це сірий берег і щоденна їжа, але хто доторкнувся до небувалого, той знає, що реальність — це пробуджена від сну душа…»

У 1989 році Олесь Бердник поїхав до США, на запрошення свого нью-йоркського видавця Мар’яна Коця. Мандруючи Американським континентом, звичайно, письменник не міг не поспілкуватись із людиною, котру ще з першої, книжкової зустрічі, він називав своїм духовним побратимом. Вони спілкувалися, переписувалися, обмінювалися думками та задумами.

В одному з листів Ричард Бах писав:

«Лю6ий Олесю!

Було дуже радісно почути твій голос, відчути дух прекрасної української мови.

Дякую тобі за твої книги. Ми розділяємо твої погляди, плекаємо ті ж самі надії щодо майбутнього. Неймовірно, що ці прекрасні гуманні ідеали могли вважатися загрозливими для старих авторитетів, і що тебе за них переслідували. Але скільки величі повинно бути у твоєму серці, якщо ти обрав ці шляхи, вступаючи в битву з такими структурами. Я не впевнений, чи вистачило б у мене мужності, якби моє життя так склалося. Ми захоплюємося тобою!

Ми всі діти світла, і без усякого сумніву — ми всі єдина Душа!»

Діалог ОЛЕСЯ БЕРДНИКА та РИЧАРДА БАХА, написаний на основі їхнього листування, відбувся у 1990 році. Гадаю, час не має значення. Адже думки деяких людей випереджають час, і, можливо, саме тепер вони актуальні, як ніколи…

Олесь Бердник: Катастрофа сучасного технологічного «прогресу» очевидна для кожної мислячої істоти. Розум і серце прагнуть достойної, гуманної альтернативи. Я думаю, що варто сформувати групи та об’єднання однодумців для пошуку нетрадиційних шляхів у пізнанні та одухотворенні суспільства. Багатьом людям у нашій країні близькі ідеї Чайки та Месії про оволодіння глибинними силами єства, щоб прорвати низку історичних та космоісторичних стереотипів псевдореальності, вийти на нові площини самоусвідомлення та самотворення.

Що ти можеш сказати з приводу цього?

Ричард Бах: Майбутнє нашого спільного світу я бачу не стільки за умов колективних, як особистісних змін. Адже в остаточному підсумку зміни с наслідком індивідуального зростання і навчання кожного з нас. І саме це, зрештою, слугує своєрідним дозволом на певний спосіб життя в одних або забороною на нього — в інших.

Існує космічний закон: те, що народжується в наших думках, з’являється в дійсності. Тримай в уяві щось несподіване, скажімо, «жирафа», і невдовзі в твоїй практиці виникне якась подобизна жирафа. Чітко уявімо собі допитливі очі, м’який ніс, чудову шию, облямуємо цю картину сріблом чи блакиттю, підсилимо її рожевим чи золотим світлом, відкриємо шлях на волю, — і можна лічити години, коли жираф випадково знайде нас.

Отак і з дарунками, які ми даємо світові, отак і з нашими бажаннями, отак і з самим світом, який ми будемо рятувати від застарілих вистав. Утримувати ці ідеї в свідомості, діяти так, ніби наша доля є результатом нашої посвяти, віри і послідовної напруженої праці над тим, що ми найбільше любимо, — і світ, у який ми віруємо, одного дня оточуватиме нас у трьох вимірах, наша візія любовно утримуватиме нас, як ми раніше утримували нашу візію.

Цей закон обіцяє: зміни відбудуться; хоча закон і не обіцяє, що вони здійсняться без випробувань, поразок чи важких часів для найзатятішого свого прибічника.

Коли ми йдемо на берег моря, аби помилуватися прекрасним сходом сонця, ми прямуємо до мети, не звертаючи уваги на сліди, які залишаємо по собі на піску, бо ж ми простуємо за чудовим світлом небес. Якщо нашим шляхом захочуть піти інші, це — їхня воля. Коли вони прийдуть туди, де були ми, можливо, вони знайдуть бажане, а може, й не знайдуть.

Я вірю, що наша місія на землі полягає в тому, щоб стати більш досконалими й настільки люблячими істотами, якими тільки можемо бути. В дорозі ми втратимо старих друзів чи близьких нам людей… Та у випробуваннях нас підтримуватиме безмежна сила світла, яка, зрештою, приведе нас додому.

Я трохи упереджено ставлюся до будь-яких організацій, бо збагнув, що найкращий спосіб зруйнувати гарну ідею — це організувати її. Нас роз’єднує не наша гуманність, а етикетки, що наліплюються на нас. Коли ми обираємо лідерів і ухвалюємо рішення та символи, ми принижуємо себе порівняно з тим, якими ми є насправді. Це велика радість — зустріти інших з такими ж, як і у себе, ідеалами, зустріти без прапорів, транспарантів або членських квитків, зустріти лише найтеплішими словами привітання.

Олесь Бердник: Українські ентузіасти духовної альтернативи висувають ідеї про необхідність підготовки людської свідомості до величезних футурологічних потрясінь, що чекають нас у найближчому часі.

Можливо, питання має стояти про перехід людини до нової форми буття, до повної трансмутації в іншій стан. Чи ти й твої американські послідовники працюєте в цьому ключі? Чи бачите реальні можливості для такої метаморфози?

Ричард Бах: Кожен з нас щомиті є досконалим відображенням безкінечного життя. Ми були такими ж і перед тим, як виник простір і час, такими ж залишаємося й тоді, коли рухаємося понад часово-просторовим ігровим майданчиком. Як я уявляю, видимий фізичний світ — це пісочниця для свідомості, в якій відбуваються наші обмежені пригоди. Тут ми схильні вірити, що можемо страждати і померти (хоча, помираючи, ми пробуджуємося, аби пригадати, що життя не є об’єктом смерті): я схильний вірити, що людство наближається до краю всесвітньої катастрофи (ми спроможні запобігти їй і зазнати в цьому поразки або досягти перемоги); але ми також вільні вірити, що ми — господарі обраних нами ілюзій або їхні безсилі жертви.

Нам здається, що реальність до всього цього байдужа. Реальність — Життя, Любов, Суще бачить нас такими, які ми є, тобто як своє власне досконале відображення. Вона не бере участі в наших іграх, ілюзіях і переконаннях. Вона цього навіть не свідома. Як люблячий батько дає своїй дитині свободу насолоджуватися іграми своєї уяви — сьогодні уявити себе королем темряви, а завтра — принцом світла, отак і Любов дозволяє, як нам заманеться, гратися в безмежних світах, побудованих нашою уявою, сильнішою за граніт і вуглецеву сталь. Любов знає нас як своє досконале дитя, і коли ми після наших ігор повертаємося додому, Любов запитує нас не про те, чого ми прагнули досягти, а про те, чого ми навчились. Любов запитає нас не про маски, які ми носимо, не про те, чи претендуємо ми на «добро» або «зло», а про те, як нам вдається висловлювати свою любов.

Найцікавіша метаморфоза — це зміна особистої свідомості, зростаюче усвідомлення того, ким ми насправді є, і які зміни в нашому щоденному житті через це відбуваються.

Якщо особа знає, що вона, наприклад, є досконалим віддзеркаленням справжнього життя, вона втрачає інтерес до руйнації чи вбивства і просто не бере в таких процесах участі. Вона не підтримує дій, які одна людина розпочинає проти іншої, але знаходить радість у пригодах, які натомість зближують людей.

Особа полишає місце на ракетному заводі, чи ядерному реакторі, чи воєнному підприємстві і обирає собі інше діло, скажімо, вдосконалення переносних апаратів для перетворення енергії сонця і вітру в електрику, або навчає дітей музиці.

Принцип Життя не свідомий віри в смерть, — байдуже, чи ця віра поширюється на єдиний промінь, чи на сонячні системи, що народжуються, як гриби. Вчені передбачають, що незалежно від нашого вибору Земля, можливо, існуватиме ще кілька мільярдів років. Якщо ми вирішимо бути руйнівниками і життєненависниками, тобто паразитичним видом на планеті, тоді в одному із наших майбутніх еволюція нас знищить, після чого вічність чи якась інша форма життя спробує розіграти свій початок чи кінець під час пошуків нових обріїв свідомості в місцевому часо-просторі.

Як вид, ми насолоджуємося життям на межі: наскільки близько ми можемо підійти до самознищення, і все ще порятуватися останньої миті, коли все вже здавалося втраченим.

Існує стільки ж гарантій, скільки і космічних законів, та всі вони непорушні. І все ж, понад нашими бляшано-іграшковими віруваннями про час і простір, ми вже єси тут і тепер, ми — незнищенний вияв вічного життя.

Олесь Бердник: Я вважаю, необхідно створити ініціативну Раду Альтернативи, куди б ввійшли письменники, вчені, філософи, студенти. Назріла потреба Світового Центру Альтернативи, створення Духовних Націй — Зоряного Братерства Народів Планети. Ентузіасти такого Форуму могли б розглянути надзвичайні заходи для рятунку світового життя й розуму. Чи ти бачиш реальні можливості для формування такого Духовного Центру? Що зі свого боку міг би запропонувати?

Ричард Бах: Альтернативна Рада — це чудова ідея! Відкритий форум для творчих рішень може перетворитися на банк ідей, до якого всі ми можемо звертатися, аби освіжити наші шляхи. Знайомство з ідеями — великий каталізатор змін. Коли створюються можливості для передбачення особистого і світового майбутнього, вільного від кайданів і пасток, що їх винайшли старі генерації, тоді закладаються підвалини для реалізації такого майбутнього. Кожна ідея має свою власну енергію для трансформації. Як тільки вона заволодіває нашою уявою, як тільки вона прошепоче: «А чому б і ні?», ми спершу присвячуємо їй наш час і нашу думку, а вже потім — нашу творчу енергію, силу прямої посвяти і несамовито важку працю.

За тим вона опановує уявою інших «А чому б і ні?», — і світ змінюється. Рада набере такої форми, яку запропонують її найвдумливіші та найенергійніші прибічники. Ця форма може легко підштовхнути цивілізацію до позитивних змін. Ми — види, які люблять розваги; відчуваючи, що ідея приноситиме насолоду, ми робимо все задля її реалізації.

Чи не було б, скажімо, цікаво час від часу влаштовувати несподівані 24-годинні телепередачі, що передавалися б через супутник із завчасним попередженням про проблеми, які обговорюватимуться. Це була б мета для творчих ідей, це давало б шанс тим, хто найбільше зацікавлений у тому, аби знайти ймовірні найвидатніші розв’язання проблем, з якими стикається кожний з нас.

Чи я вітаю Міжнародну Раду Альтернатив? Так, вітаю.

Олесь Бердник: Ти, Ричарде, напевне, знаєш, що Україна мала прекрасні форми народовладдя, котрі відомі світові як Козацька Республіка. Проте жорстока імперія безжально знищила осередок свободи. Ми на довгі століття впали в інферно деградації та бездуховності. Лише тепер нація пробуджується і шукає достойних шляхів для космізації свідомості, для утвердження нового щабля буття. Чого побажаєш українському народові у цей час історичного іспиту?

Річард Бах: Я бажаю дорогим українським друзям повного розквіту того, що вони вже мають; свободи бути тим, чим вони оберуть собі бути; сили виразити найвищий сенс життя і любові, яку вони собі тільки можуть уявити; грайливої уяви у трансформації їхнього життя, особистісного і колективного, у високих польотах творчої енергії; можливості бути зразком для всього світу, яким захоплюватимуться, підтримуватимуть і наслідуватимуть інші народи…

1990 р.

Небесна держава на Землі?

Несподівана розмова про Українську Духовну Республіку

з її Провідником Олесем Бердником

— Олесю Павловичу, довкола Української Духовної Республіки нагромаджено безліч легенд, пліток, вигадок, інсинуацій. Хочеться знати достеменно, що ж воно таке — химерна організація, яку Ви творите зі своїми прихильниками та апологетами?

— Не лише з прихильниками, перепрошую… З ворогами і супротивниками, насамперед…

— Як то може бути?

— Саме так. Без серйозних ворогів неможливо побудувати щось путнє. Саме недруги вказують на недоробки, недоладності, смішні сторони або й нереальність тих чи інших аспектів нашого задуму. Ворог — це той камінь, на якому слід гострити лезо нашого вогняного меча. Ось чому Христос казав: «Любіте ворогів ваших». Ворог — то переодягнений друг. Він іде назирцем за вами, поспішає, щоб не відстати, отже, прийде до Заповітного Храму Вітця разом із Синами. Хіба не так? А якщо вже прийде так близенько до казкового місця, то невже не зайде до Святилища?

— Жартуєте, мабуть?

— Які там жарти. Про це казали всі подвижники і мудреці — в прадавності і донині…

— Гаразд, повіримо Вам без суворого філософського аналізу. Хоча, якщо звернутися до витоків ворожнечі, тоді Бог повинен «дякувати» Люциферові, а Христос — Юді?

— Ще й як! Саме завдяки повстанню Люцифера міріади янголів та людських і надлюдських душ збагнули Сутність Бога, здобули можливість розпізнавати Добро й Зло, а зрада Юди вирізьбила Сяйво Сина Людського на віки вічні… Та Ви хотіли знати про наше об’єднання. Що саме Вас цікавить?

— Все. Тільки застерігаю, що мої запитання можуть бути їдучими або іронічними…

— На здоров’я. Іронія змушує бути зібраним у мисленні, а їдучість доречна навіть у гастрономії…

— Олесю Павловичу, Ви назвали своє об’єднання Українською Духовною Республікою. Але ж «республіка» — це назва цілком земного устрою, земної держави. Означає вона — влада народу, те саме, що й демократія. Отже, Ви претендуєте на державність? Чи не волієте замінити той устрій, що вже існує?

— Навіщо? Земна Республіка — повноважна на Землі, а небесна — в Небі. Ми формуємо Небесну, Зоряну Державу.

— Що це означає практично?

— Якби Вам пояснити це символічно?.. Ми формуємо свої крила, свої зоряні навігаційні карти тут, на рідній Планеті, на терені коханої Вітчизни, але потім — виходимо в простір позавимірний, у Сферу Бога, великих святих, героїв, мудреців. Там і будуємо Храм Святої України, інших Святих Націй та Всеземного Братерства, там об’єднуємося під прапорами Небесної Республіки…

— Гм. Отже, Українська Духовна Республіка — держава?

— Так.

— У неї є кордони?

— Атож. Проте вони проходять у безмежності, або радше, в надмежності. Визначаються вони лише масштабністю мислення та відчування. Як у нашому гімні «Україно моя»: «І зірки вдалині — то Вкраїни вогні»… До Туманності Андромеди сягають терени Святої України. І поза нею. І понад нею. І в незримих сферах — у Космосі Духа.

— А громадянство є в Українській Духовній Республіці? — Безумовно, є. Наші громадяни — багатоликі, багатовимірні. І не лише люди. А й жителі далеких світів, янголи, квіти, дерева, птахи, метелики, духи стихій, покійні покоління, мудреці всіх віків, грядущі діти…

— Ого! Це ж квадрильйони душі. Як же з ними управитися? Для цього потрібна супердосвідчена адміністрація. Чи є вона у Вас?

— Є. Могутня Ієрархія Всесвіту. Вона пронизує всі сфери, світи, плани Буття.

— Гаразд. А хто головний у вас?

— Ясно — хто! Вітець Життя. Бог.

— Але ж у всіх структурах можна бачити головного, бодай зрідка. Чи бачите Ви Бога?

— Аякже? Згадаймо, що Христос казав Пилипу, учневі своєму: «Ти хочеш побачити Вітця? Хто бачить Мене — той бачить Вітця». Батько проявляється в синові. Так і Вітець Небесний виявляє Свій Лик і Суть через Сина Людського. Хто ж наш Вождь, Провідник? Син Людський і Божий — Христос, той, хто народився на Землі, страждав тут, любив, подолав смерть страшною містерією Голгофи. Ось наш правдивий Лідер, Гетьман, Президент, Воєвода.

— Чи не занадто абстрактні ваші структури, ваша ієрархія ?

— Скоріше так звані «реальні» структури — ілюзорні. Хіба Ви не бачите, що відбувається з ними впродовж віків. Лише піски та химерні перекази залишаються від тих реалій. А наша Промениста Держава росте, здіймається у Вічність, і відсутні в Бутті такі сили, що здолали б її. Ми розпочинаємо від Дніпра земного, а прямуємо до Славути — Небесної Ріки, до Зоряної Січі, де збираються безсмертні козаки. І не буде завершення тому козацькому Походові!

— То, може, й армія є у вас?

— Дуже могутня Армія. Непереможна Армія пізнання, краси, будування, любові. Наша війна невпинна. Проти неуцтва, проти насилля, обману, підлості. За всеосяжне розкріпачення Духу!..

— Гм, гм… Тоді ось ще яке питання. Всяка путня держава має таємну службу, валюту, зв’язок тощо. А ви?

— Наша таємна служба — вірні серця, котрі оберігають таємницю Походу. Ця Таємниця водночас відкрита і закрита. Як Сонце… Ти п’єш його промені, живеш ними, бачиш, як воно дає снагу всьому сущому — від метелика до слона, від мікроба до людини, але зась дурневі знати секрети променистості. Спекайся глупоти своєї, осягни гнозис-знання — і тоді відкриєш браму до Таємниці. Отже, нашу таємну службу неможливо підкупити або подолати.

— Тоді й жандарми є у вас?

— Є. Тільки жандарми у нас — стихії Природи. Якщо станеш їм другом — вони пустять тебе до Вітця, а ні — нещадно зупинять, кинуть у прірви, у бурі, урагани, у злидні й катастрофи. Від чого наша нинішня катастрофа, всеохопний розпад? Ми захотіли оволодіти Таємницею Вітцевого Джерела Життя поза його Волею. Ми хотіли «загнуздати Природу», яка є Його Нареченою і слухається лише його. Саме тому стихії підкоряються Синові. Пам’ятаєте з Нового Завіту — «ходіння по водах»?

Там відсутнє чудо. Там є ілюстрація любовної дружби Сина Людського з стихіями. До цього Він кличе і нас…

— Гаразд. Якщо вже ми почали говорити символами, тоді й тюрми є у вас? Де вони?

— У власному серці ненависників. Сатанинські сили самі собі мурують темниці з ненависті до Синів Світла. Любов прокладає мости між серцями. Ненависть — руйнує. Ми готові полюбити щирого ворога, котрий прагне Істини, але не затаєного руйнатора і озлобленого ханжу. Хай ворог мурує міст нам назустріч, ми будемо діяти так само, і тоді заслона спопелиться творчим вогнем… Ми давно вийшли з в’язниць ілюзій і готові допомогти визволитися з лабіринтів іншим втікачам. Ми не боялися впродовж віків входити в тюрми тіл та земних держав. Бо хто ж здійснить прорив і втечу, як не той, хто вже здійснив це колись?

— Коли йдеться про повноцінну державу, тоді й валюта повинна бути у вас… і засоби зв ‘язку?

— Наша валюта не відає девальвації, інфляції, коливання курсу й банкрутства. Основний грошовий знак — ясний погляд очей. Там, за ними — щирість і радість. Другий знак — дружній потиск руки. Далі — братерські обійми, материнська любов, ніжність закоханих. А найвища валюта — ДИТИННІСТЬ. Дитя — наш вічний банкір. Воно дає нам право і обов’язок діяти, шукати, ризикувати, будувати, жертвувати собою, прагнути у таємничі глибини Буття. Вище всіх вартостей Безмежжя — Предвічне Дитя на руках у Божої Матері. Хто супроти нас, якщо ми — з Ними?

— Суверенітет? Що він означає для Української Духовної Республіки?

— Вільна творча естафета, прийнята нами від Небесного Вітця. А відтак — Право діяти у всіх світах по Закону: Fiat lux! — Хай буде Світло!

— А програма. Яка програма прийдешньої Духовної України?

— Ми вже багато писали про творчу програму «Великдень». Тули входить безліч планів — і рекультивація земель та лісів, і воскресіння Дніпра та сіл, і формування Альтернативної Академії Знання та Мистецтв… Проте всяка програма буде мертвонародженою, якщо Народ не відчує себе Єдиним Серцем, Єдиною Сім’єю. Тому найвища програма для мене — Мрія про Диво. Воно станеться. З такою ж неухильністю, як настає Схід Сонця.

— А що для Вас воля?

— В самому слові — розгадка. Проявіть волю — і ви вільні. Декларованої волі нема, дарованої нема. Людина стає вільною тоді, коли прикладає волю духа до звільнення.

— Ви вільні?

— Так.

— І не боїтеся втратити волю?

— Якщо вона осягнута — її неможливо втратити. Воля — це Бог. Здобувши волю — обнімаєш Вітця, Бога. Осягаєш Бога — хто зможе подолати тебе?

Ще кілька слів щодо програми. Найголовніше в ній не те чи інше будівництво, якісь зовнішні здобутки, хоч і це важливо. Визначальне — саморозкриття особи, нації, людства. Саморозкриття до безмежності. Отже — Вічне Буття. Радісно стати громадянином Духовної Республіки. Бо ти — всюди дома: на Землі і в Небі. Як у Молитві Господній: «Хай буде Воля Твоя і на Землі, як на Небі». Мало хто звертав увагу на вражаючу глибинність цієї Молитви, подарованої людству Христом. Вона не просто якесь там благання до Бога, а вікова програма для грядущих людей і зерно безмірного знання. Простежимо, про що в ній мовиться… «Отче наш, сущий на небесах, хай святиться Ім’я Твоє, хай прийде Царство Твоє, хай буде Воля Твоя і на Землі, як на Небі…». Як Ви гадаєте, про якого Вітця тут мовиться?

— Як то — про якого? Про Бога, ясна річ!

— Не лише про Бога. Люди чомусь не звертають увагу на те, що Христос говорить: «Мій Вітець». А звертаючись до людей, підкреслює: «ваш Вітець». Вітець Христа, таким чином, є Найвищий, тобто Бог. Але у кожного є ще й свій вітець, котрий дав нам земне життя. Відходячи з цього світу, він і далі існує на Небі. Отже, вітець кожного — сущий на Небі, живучий вічно. Молячись до Найвищого, маємо воскрешати в уяві, в серці весь ланцюг минулих Прабатьків, бо ця гірлянда прямісінько веде до Божого Лона, адже звідти вона вийшла. «Хай святиться ім’я Твоє»… Чудово! Разом з величанням Бога ми святимо, возвеличуємо всіх Пращурів, вони вливають нам сили з безмірного джерела. Чи можна побудувати достойне прийдешнє без волі Предків, без їхнього благословення? Нізащо! Тому й молимося: «Хай прийде Царство Твоє, хай буде Воля Твоя і на Землі, як на Небі». Переливши всі мрії, всі боріння і жертви поколінь у Божу Світлицю, здійснимо Волю Найвищого, отже, — волю своїх попередників. Далі сказано про «хліб насущний». Вважається, що йдеться про той хліб, який ми їмо. Навряд чи Господь давав би молитву про харч земний. Недарма Він сказав: «Не хлібом єдиним», або: «той, хто споживає хліб земний — умре, а хто споживає хліб, що сходить від Вітця з Неба, — житиме вічно». І нарешті: «Я — Хліб Життя». Отже, йдеться про те, щоб «Хліб Суттєвий, Хліб Духу» Вітець Небесний посилав нам невпинно, щоб і вдень, і вночі бути разом з Ним, щоб усі дії та помисли були сповнені прагненням до Вищого Світу… Справді, чи не є цих кілька речень основним Законом, тобто Конституцією Небесного Громадянина?

— Може, й так. Проте, як це виглядатиме з канонічного боку? Що скажуть на те святі отці різних конфесій?

— А хіба Син Людський запроваджував конфесії? Чи писав канони? Чи велів кадити фіміам перед Своїм Престолом? Чи заохочував до багатогодинних богослужінь? Згадаймо, як просто, щиро, велично Він спілкувався з людьми. До Вітця — кілька слів. Більше й не треба, бо ж Знає Вітець, перш ніж ми подумали, в чому наша потреба. І хоче, щоб ми самі знайшли рішення, відповідне до потреби земного бою або будування. Не варто боятися канонів та заборон.

— Прагнучи в Небо, чи не зневажаєте Ви Землю, земне життя?

— Навпаки. Щоб виплекати небесного птаха, слід подбати про земне гніздо. Нікчемне, неохайне гніздо виплекає мізерного птаха. Подивіться, як вицяцьковують птахи свої гнізда. Як лелека добирає галузку до галузки, як ластівка любовно ліпить притулок з глини, як мініатюрний ремез-волове око сплітає колисаночку з пуху. Духовність — то не абстракція, а весь спектр Життя Безміру — від грубих форм планетарного біологічного бродіння до супердуховних ангелів та архангелів, девів і світозарних духів. Тому ми з повним правом кажемо: Українська Духовна Республіка — перша Небесна Держава на Землі. Проголосивши першість Духу, ми возвеличуємо в світі форм усе велике, і рішуче відкидаємо мізерне. Масштаби не мають значення. В основі формування Ключа Духовних Республік — Братерство Вільних Творящих Душ. Все інше випливає з цієї радісної передумови…

Газета «Молодь України»,

29 червня 1991р.

Світ перед закипанням?!

Спроба аналітичного пророцтва

Діалог письменників-фантастів Олеся Бердника та Володимира Савченка

Олесь Бердник: — Володимире Івановичу, я щойно познайомився з рукописом вашого нового роману «Посада у Всесвіті». Це, як на мене, дуже глибокий і тривожний твір, який звертається до розуму й серця читача і спонукає до парадоксального мислення. Він якраз вимагає того, що необхідне в нинішню епоху. Зважаючи на всеохопне значення прогностичних ідей, висловлених у романі, хотілося б, щоб і ширший загал мав поняття про зроблену вами спробу, скажемо умовно, «аналітичного пророцтва»…

Володимир Савченко: — І все ж це поняття означає всього-на-всього передбачення, а в цьому випадку — наукове передбачення, гіпотезу.

О. Б. — І ще одна заувага: як розуміти зміст заголовка «Світ перед закипанням?..» Тут наголошується, що люди, вся біосфера, так звана мертва природа, перебувають у стані, який можна уподібнити до «закипання». Гадаю: наслідки такого процесу легко усвідомити — руйнація статус-кво, катастрофічне порушення рівноваги в природі. Чи так?..

В.С. — Приблизно так. По суті — ми свідки (й сучасники) налагодженого, всеохопного — від розпадання атомів до піднесень трудової та творчої активності єдиного процесу, грандіозного космічного вихору…

О. Б. — Але це доводиться сприймати із сумнівами й непевністю.

В. С. — То хто ми такі, щоб ставати всесвітньому процесові поперек шляху? Це щось на кшталт «доносу» на цивілізацію… Але річ у тім, що злочинців тут нема. А от дурнів чимало: можливо, всі п’ять мільярдів населення. А де ж злочинці? Хіба що творець гіпотези, якого читачі охрестять «ворогом людства». А що ворогом поступу й цивілізації — це напевне!

О. Б. — Звідки такий песимізм? Нині багато суворих і тривожних передбачень щодо прийдешності. Головне — яку мету ставить автор ідеї?

В. С. — Я викладаю все це з вірою в людину — як в істоту, яка зможе збагнути, а збагнувши — змінити свою поведінку… Ну, годі роздумувати — мерщій за діло. Є таблиця. На ній схематично зображені явища початку життя: світу речовин узагалі, а потім і нашої планети. Це подано настільки узагальнено, що не треба застосовувати якусь певну історію: байдуже, як усе це виникло, — важливо, що воно існує. І — от ви лиш гляньте! — поєднані з ними, скажемо обережно, явища нашої цивілізації як глобального процесу, що змінюють світ і нас…

О. Б. — Думка Вернадського: людська діяльність — це геологічний процес…

В. С. — Цілком правильно. Я зумисне розташував явища не натрусом, а послідовно, так, як вони відбувалися: одні раніш, інші пізніш. Ну, будь ласка…

А) Явища початку світу

0. Утворення атомних ядер, синтез їх у зоряних процесах. Тенденція: спочатку легкі, потім середні, важкі; на них процес уже згас, його змінив природний розпад (переважно тяжких ядер).

Б) Явища цивілізації

Прискорення розпаду й особливо поділ тяжких атомних ядер в енергетичних і технологічних реакторах. Тенденція: а) наростання потужності пронесу, б) поширення процесу на середні речовини («осколкові», опромінені тощо).

1. Утворення планети й збільшення її маси шляхам акреції: гравітаційного зближення й злипання первісних грудок речовини. Тенденція: спочатку зближаються і злипаються крупні грудки, а в процесі виснаження «протохмари» — дедалі дрібніші й дедалі рідше.

Виникнення й розвиток космонавтики — тобто об’єктивно безповоротного або майже безповоротного (спускові апарати, що становлять мізерні частки відсотка від мас систем запуску, включно з паливом) видалення із Землі дедалі більшої кількості речовин. Тенденція: спочатку запускали дрібні тіла, зрідка й близько, потім — більші, частіш і далі,

2. Гравітаційне ущільнення й диференціація речовини планети (важкі в глибині, легші — в корі й на поверхні). Руйнування й осідання міхурів киплячої лави (скажімо, на Місяці). Тенденція: міхурі спочатку великі, густі й тонкостінні, а щодалі — дрібніші, рідші, щільніші. Залишки цих міхурів — вулкани. Середня щільність планети збільшується, розмір зменшується.

Будівництво міст, споруд, тунелів, створення масштабних транспортних засобів — від автомобілів до кораблів і ракет (об’єктивно все це — грудки речовини з порожнечею), добування «корисних копалин» (підйом — на поверхню, в корі утворюються порожнини). Тенденція: вище, більшою кількістю, масивніше, тонкостінніше, — а стосовно видобутку — все глибше й осяжніше, і виконують це хутчій та блискавичніше. Розмір планети нарощується, щільність зменшується.

3. Заспокоєння тверді, поява стійкого — як у великих, так і в малих подробицях — рельєфу; зменшення кількості й потужності лавин, зсувів, вивержень, просідань кори.

Наростання мінливості рельєфу за рахунок будівництва, добування матеріалів, прокладання шляхів, мостів, тунелів: збільшення рухливості тіл на поверхні Землі — кількістю, розміром, масою, швидкістю та відстанню переміщення; вплив розвитку транспорту на гідросферу, атмосферу та найближчий космос.

4. Енергетика охолодження планети. Загальне зменшення температури землі, гідро— й атмосфери. Зменшення кількості, розмірів, потужності й температури місцевих осередків виділення тепла.

Зростання кількості, потужності й роботи джерел тепла, що споживають сонячну енергію, системи опалення, двигуни внутрішнього згорання, ТЕЦ, ТЕС, АЕС; вся їхня енергія зрештою перетворюється на тепло. Підвищення середньої температури атмосфери, вод і навіть ділянок землі (міста, промкомплекси).

5. Випромінювання охолоджуваної планети. Електромагнітне випромінювання планети переходить від видимого світла до інфрачервоного, до субміліметрових, міліметрових, санти— і дециметрових хвиль радіодіапазону (закон зміщення Віна). Зменшуються кількість, розміри і яскравість локальних вогнищ, світла (виверження лави, газових факелів тощо).

Зростають кількість, розміри, яскравість і потужність джерел світлового (ліхтарі, вікна споруд, реклами, кіно й телеекрани), інфрачервоного випромінювання (всі нагріті об’єкти промисловості й побуту), а також радіодіапазонів (антени радіо— та телестанцій, радари, ВЧ-печі, іскрові й дугові технічні розряди…). Тенденція в передачі інформації: нарощення частот — від довгих хвиль до коротких, до УКХ, деци-, санти— і мілі— та субміліметрових.

6. Чітке виділення гідросфери (із первісного туману й каламуті); утворення річок із глибоким вузьким річищем, очищення вод у них і в озерах самофільтрацією; очищення морських вод (осідання каламуті); не збагнене ще наукою очищення артезіанських вод. Виморожування залишків вологи з атмосфери в льодовики Антарктиди, Гренландії, Ісландії, гірських країн — завдяки чому бачимо ясне небо.

Забруднення річищ дамбами, розтікання річок у штучні «болото-моря». Пересихання й заболочування малих річок. Прискорення танення гірських льодовиків. Збільшення кількості хмарних днів. Процес мішанини стихій.

О. Б. — Що ж, таблиця справді дивовижна, коли порівняти з космогонічною схемою праіндійських міфів, то спочатку діють Брахма — Вішну, формуючи світи, поліпшуючи їх, очищаючи, гармонізуючи, а нині мовби стрімко розгортається спіраль завершення, руйнації — дія духу Шиви…

В. С. — Можна скористатися й таким символом. Попередники були не дурніші від нас, може, набагато мудріші.

О. Б. — Руїнницька тенденція яскраво виявляється після виникнення життя, а особливо розуму на планеті. Отже, ви вважаєте, що мертва природа діє гармонійніше, розумніше, ніж так зване життя, і зокрема — мисляче життя?

В.С. — Всі процеси початку, як антиентропійні, можуть бути приписані живій істоті — планеті. Тільки, не доведи боже, ще ідеалізм припишуть. Так що давайте глянемо на академічно живі процеси. Ось перед нами:

1. Виникнення й розвиток життя — від найдрібніших організмів до найбільших. Вихід життя із моря, поширення на суші.

Винищення найбільших тварин суші, річок та морів (дивися Червоні книги), руйнування їхнього середовища (особливо на суходолі, в річках та озерах). Скорочення строку життя «м’ясних порід» домашніх тварин (варіант винищення).

Виникнення й поширення промислових (біологічно непридатних для життя) зон.

2. Виникнення й повсюдне поширення на суші родючих ґрунтів. Поширення лісів.

Ерозія ґрунтів і зменшення родючості сільськогосподарських угідь. Виникнення пустель на місці пасовиськ (від перевипасу). Винищення лісів.

3. Найчудовіший утвір природи, власне, планети, оскільки обопільно брали участь біо— й геопроцеси: створення «енергетичного конденсатора» і його зарядка. З одного боку, в землі, — вугілля, нафта, горючі сланці й гази, з іншого в атмосфері, кисень та озон. При цьому різко зменшився вміст вуглекислого газу в повітрі.

Руйнація й розрядка цього «конденсатора» видобутком і спалюванням мінерального палива. Кількість вуглекислоти в атмосфері зростає, золи й диму — також.

О. Б. — Отже, діють сили природи і сили людини…

В.С. — Так, людства. Це точніше. Чи багато один може накапостити? Дев’ять дзеркально-симетричних у часі явищ, які майже цілком передають ситуацію на планеті. Вони симетричні і в тенденціях, і, — я вже наголошував, — у побудові того, «що раніш, що пізніш». Недарма я позначав нулем виникнення атомних ядер, світу речовин — раніш цього нічого не може бути. І нині — руйнування ядер у реакторах — новітнє явище в цивілізації, одне з найостанніших.

О. Б. — Ви хочете сказати, що випадковості у цих порівняннях не може бути?

В. С. — Виключаю випадковість. Мене, як фантаста й інженера, найбільше вразили два порівняння. По-перше, дзеркальна симетрія акреції й космонавтики («най-най» для фантастів, скільки намріяно, написано!) — аж до того, що, коли прокрутити в зворотний бік плівку зі знятим запуском ракети, то матимемо картину падіння метеорита…

О. Б. — Дозвольте… Акреція й донині додає планеті більше метеоритної речовини, ніж космонавтика розкидає. Хіба не так?

В. С. — Так. Майже мільйон тонн щороку. Але важлива специфікація: що робить природа, а що — люди! Далі — поглянемо на історію розвитку радіо — а потім і телезв’язку. Там зібрано найтонші, найцікавіші винаходи (їх просто лавина!), але все це для передачі найцікавішого, найрозумнішого в нас: інформації. Радіо— і телеповідомлення, музика, фільми, репортажі, телемости… а що вища переносна частота, то більше напихається в неї інформації,— от і освоюють КХ, УКХ, санти-, мілі-, все більше антен, станцій, передавачів… а кінцевий результат — зсув частотного максимуму в електромагнітному випромінюванні планети — за законом Віна — як для болванки, що нагрівається! Ми… такі мудрі, такі далекоглядні, а тут — на тобі! — сидимо на вулкані, який самі розкочегарюємо!

О.Б. — Гадаю, сьогодні важко здивувати когось «пророцтвами»: всі часописи й газети кричать про екологічну загрозу, демографічну, мілітарну тощо.

В.С. — Все те — лише аспекти головного процесу розпадання. Оце й стримує: чи варто говорити вголос про такі припущення?

О.Б. — Гадаю: варто. Люди мають задуматися над кінцевим результатом своєї техногенної діяльності, як вона складається тепер.

В.С. — Гм! Бактеріям бродильного ферменту ніхто не повідомляє: «Братці, кінцевим результатом вашої діяльності буде запузирення тіста, воно зійде — і всім вам «стане добре». Але потім, коли господиня поставить паляницю в піч, для вас настане «екологічна криза». Тому — міняйте свою поведінку, кінчайте «бродити». А тут…

О.Б. — Не перегинайте палиці. Хоча у вашій схемі роль науки й не вельми весела, проте… слід розмежовувати зло й добро…

В.С. — Задля об’єктивності знехтуємо поняттями «добра» й «зла», роль науки не назвеш ні поганою, ні хорошою…

О.Б. — Чому?

В.С. — Бо це «добро» і «зло» для людини, а сама людина — для планети не подарунок. Повторюю, роль — другорядна в цьому процесі. Погляньмо на це з космічного погляду. Ми ніколи не спостерігали за народженням світів, проте знаємо дещо про рідну планету та її сусідів, і завжди виходимо з думки: виникло ж усе це якось! — тож і будуємо доволі зграбні (хоч і не бездоганні) теорії про те, як все це могло відбуватись природним шляхом, тобто на основі законів фізики тяжіння, співударів тіл, тепла, розпаду ізотопів, хімії… Адже простіш не може й бути. Ми також не бачили й руйнування планет: тут нам навіть ні від чого танцювати за умоглядних припущень. Як, справді, зникає така велика, міцна і щільна куля, від яких причин? Хіба тільки під час космічної катастрофи: спалаху Сонця, падіння метеорита — знову ж таки — фізики… Та скільки очікувати такого явища? Мільйони, мільярди літ?

О.Б. — Тобто з погляду фізики планетні системи мають у запасі майже необмежений час існування й розвитку.

В.С. — Саме так! А тепер з огляду на ідею, яку ми обговорюємо, спростовується й непорозуміння космологів, фахівців у галузі «контактів». Найчіткіше це висловив Йосип Шкловський: коли ми за два-три останні сторіччя досягли такого науково-технічного злету й сили, що освоюємо космос, спостерігаємо далекі галактики, то яких же воістину вселенських потужностей, контролю й проникнення у всі зоряні системи здобули цивілізації, то виникли раніше від нас. Уявіть: вони розвивалися мільйони мільярдів років! Все це мало б виявитися в наших спостереженнях, «старші брати» якось би дали нам про себе знати, підтримали б нашу «іскорку розуму». А втім, ніде жодного знаку! Професор Шкловський навіть стверджує на цьому «факт» винятковості цивілізації; ми, мовляв, одні-єдині на всі 200 мільярдів зірок Галактики.

О. Б. — У Дарвіна чудова думка: «Мертва мати не може породити живих дітей!» Звідси випливає: коли життя виникло на Землі, то воно закономірне явище Живого Всесвіту. Ціолковський писав: життя вирує у Безмежжі.

В. С. — Може, й вирує… Як, скажімо, ті ж бактерії в тісті. І так само хутко щезає. А Шкловський з факту мовчання Всесвіту виводить зарозумілі антропоцентричні висновки: ми, мовляв, розумні, все, що ми творимо, — мудре й чудове, справжня історія Землі (і Сонця, й Галактики) починається з нас, а все, що передувало нам, — від «корисних копалин» до сприятливого клімату — лише підготовка до «космоісторії». Які там, у біса, мільярди років розвитку! Треба мати мужність глянути в очі правді: все, що ми вважаємо своєю розумною діяльністю, по-перше, не наше, а по-друге, не розумніше, ніж, скажімо, у броунівського руху молекули. Природа створила нас «під завісу», на закінчення вистави й запрограмувала — із жадобою щастя — на барвистий спалах! В інших світах — аналогічно: на Венері й Марсі щось подібне вже сталося…

О. Б. — Думка не з оригінальних. Фрідріх Енгельс також чітко виклав діалектичне кредо: найвищий цвіт матерії — мислячий дух, із залізною необхідністю він виникає, потім щезає…

В.С. — Пам’ятаю!.. Потім знову виникає — із такою ж, «залізною», необхідністю. Все це так, проте тут не сказано про механізми й динаміку всього процесу. Існує єдиний — це головне! — процес еволюції матерії. Не нав’язуватиму свого погляду, але, по-моєму, це щось настільки первісно просте, що мудрагельські слова «еволюція», «поступ» для них навіть надмірні. Радше, це просто потік простору й часу, штуки набагато потужнішої й щільнішої, як нам здається… Ну, така собі хвиля-пульсація, хвиля-струмінь часу. Як на хвилі в океані, коли її здійме й покотить шторм, вся піна збивається у красивий білий баранець на гребені, ось так і в цієї об’ємно-чотиривимірної хвилі-струменя під час створення й розгону-натиску вся речовинна квантова «піна» енергії збивається в грудку, в кулю, в планети… Цей процес охоплює все: і те, що ми називаємо «законами природи», і те, що охрестили «життям», і, навіть страшно сказати, те, що називаємо вищими проявами свого існування: «розум», «психіка», «творчість», «праця», «любов»… Ми можемо уявляти про себе казна-що — первісному потокові буття до цього байдуже, тим більше, що він у своїй космічній доцільності, напевне, не знає й таких термінів…

О. Б. — Володимире Івановичу, я згоден і не згоден із вами. Згоден, бо ми, справді, в полоні потужного потоку простору-часу. А не згоден, бо такий процес всеохопний, вічний, невідворотний. Моя думка така: основне буття, першобуття — цільне, гармонійне, «спокійне» (спокій як внутрішня рівновага). А буття, яке бачимо ми (і виступаємо його учасниками), — це відхід од «спокою», катастрофа, вихор. Скажімо так: ми падаємо в чорну діру, в регіон сколапсованої зірки…

В. С. — Тільки не кажіть мені про «колапс», я не визнаю такого явища…

О.Б. — Чорну діру я розумію, як своєрідну «пору» в тканині універсуму, як «провал» у Гіперсвіт, Гіперпростір, куди засмоктує речовину нашого космосу. Такий «космовир» і створює те, що ви називаєте «струменем часу-простору». На мій погляд, природа створила нас для того, щоб розум зарадив катастрофічній ситуації, щоб, заволодівши важелями космічної могутності, вивів цілий регіон буття із зоряної пастки. Із інферного часу-простору. Тобто завдяки нам природа намагається вилікувати себе…

В.С. — Це цікава ідея, але в ній — лише самі побажання. Поки що ми спостерігаємо інше: всеохопну дезінтеграцію. Першопричина вихору часу-простору мене тут не цікавить. Обговоримо сам процес. Отой потік несе наш «міні-Всесвіт» — Землю, та от його натиск слабшає, виснажується. Все, що має початок, має й кінець. Настає час розсмоктатися й «баранцеві піни». Згодьтеся, важко уявити, щоб цей процес супроводжували ті ж явища, що й спочатку, коли грудка «піни» збивалася, набирала краси, виразності й форми кулі. Мають відбуватися інші явища! Ми і є ці інші. Навіть не ми, певною мірою живі й певною мірою мислячі істоти, а явище називатиметься Механічно-Енергетичною Цивілізацією… Вона ж — НТР.

О.Б. — Багато поколінь мріяло, що поступ науки допоможе нам оволодіти законами природи, «загнуздати» її…

В.С. — Абсурдні сподівання! Як цнотлива дівчина не відає, навіщо в неї те й інше, а потім у коханні й за наступного материнства все виявляється до діла, так і нині стають зрозумілі багато чеснот людини (зовсім не обов’язкових для розумної істоти), чеснот, шкідливих для всієї світової громади, для нашої історії.

О. Б. — Які саме?

В.С. — Це скоріше античесноти: хтивість, агресивність, злоба, облудність… усе, що призводить до «наслідків без достатніх причин», як влучно зауважив Ніцше. Адже такого нема навіть у тваринному світі! З одного боку, ми настільки близькі, що можемо мати потомство від різних рас і націй, співпрацювати, розуміти мову один одного, а з іншого боку — замість співпраці й дружби — історія війн, завоювань, винищення народів. Кривава, безтямна, підступна історія! Вона породила соціальний страх — навіть жах! — до ядерно-космічного розпалювання. Скажіть щиро: чи виникли б космонавтика-антиакреція, ядерні ракети, а тим паче — Фау-2 та бойові літаки? А дідька лисого!

О.Б. — Це так. Ціолковський логічно доводив, що космічна ера настане через сотні років…

В.С. — Ото ж бо й воно! А фізики-теоретики (Ейнштейн, Бор, Шредінгер та інші) напередодні запевнили, що «атомну енергію» люди освоять хіба що через сотню років. Нас буквально взяли за шкіру і змусили прискорити ці процеси — всупереч нашим інтересам. То страх, що Гітлер випередить, потім взаємний жах Заходу й Сходу! Те саме сталося і з кібернетикою та з іншою інформаційно-технологічною навалою!

О.Б. — Тут я з вами згоден. У більшості випадків ми вже не господарі ситуації — дії нам продиктовані «розвитком» (радше — ланцюговою реакцією) техногену. Практично так звана екологічна криза — та й мілітарна, демографічна, економічна тощо — не піддається контролю, попри всі «постанови», «закони» про захист і тому подібне. Забруднення Байкалу, Свитязю, Іссик-Кулю, Великих Озер, Ладоги, перетворення майже всіх річок світу на «болото-моря», як ви кажете, а океанських вод на планетарну клоаку — що цьому можна протиставити, крім палких виступів? Ми не контролюємо нічого — ні динаміки будівництва, ні виснаження ґрунтів, ні знищення озонового шару в атмосфері, ні відпливу людей із села, ні нахабної «меліорації», що оголосила війну всьому живому…

В.С. — От бачите: ви самі розумієте, що вся наша діяльність, якою ми пишаємося, — лише імператив космічного потоку, лише інструмент для завершення певного циклу.

О.Б. — Колись таку силу називали всемогутнім Богом…

В.С. — Хіба в назві суть? Головне, що цей процес всеохопний. До того ж — творець. Він створив наш світ (хоч і не за шість днів). І коли він не вічний, то, зрештою, незмірно довговічніший, ніж ми з вами. До речі, ви помічали, що віруючі люди, які усвідомлювали існування якихось «вищих» сил, перед якими вони майже піщинки, були душевно здоровіші від невіруючих, особливо сучасних, звихрених напругою божевільної технізації? Втрати, помилки — що ж! — «так потрібно Богові», нагрішив, наламав дров — «лихий поплутав». А ми у всьому бачимо помилки — свої, чужі; вимагаємо відповідальності, кари, відшкодування збитків… а в підсумку — гляньте на таблицю.

О.Б. — Коли судити з ваших таблиць, то результати того, що зображено внизу, — діло рук радше диявола, а не Бога!

В.С. — Не Бог і не диявол — природний процес. І те, що він діє через нас, через наше самоствердження, страхи, війни, владолюбство, тиранію, жадобу щастя, як і на початку творення, з допомогою законів фізики, — знаєте, що це означає?

О.Б. — Що?

В.С. — Що психічне життя людства — таке ж просте явище у Всесвіті, як і вселенське тяжіння, як теплота — електрика — випромінювання… як і саме життя, коли на те пішло, — первісне, що не потребує наших недолугих пояснень, життя Всесвіту! Що таке «самоствердження», якщо абстрагуватися від отого «само»? Сплеск матеріальної дії, притаманний нам. Була цільна хвиля-струмінь часу, яка породила світ, — а насправді вона розтікається безліччю струмочків… через нас… Ще Андрій Платонов це збагнув — часову первинність нашої психіки: в «Котловані» у нього висловлена прекрасна формула: «Діти — це час, який дозріває в свіжих тілах». Час діє через нас. Час спаду? Чи вибуху?

О.Б. — Гаразд, хай так. Та невже природа не змогла б обійтися без людей. Руйнація через творення? Чи не простіше б «запустити» якийсь природний фізичний процес?

В.С. — Гадаю: цей процес діє не лише через нас. Кілька років тому, після Чорнобиля (може, підштовхнутий ним), я подав до Держкомітету в справах винаходів та відкриттів СРСР дві заявки на відкриття: явища поривчастості радіоактивного розпаду та явища наростання такого розпаду. Комітет зареєстрував мою заявку, а вчені з Академії наук зарубали не вельми доказово: як посмів? хто дозволив? Оскільки чіткого «розгрому» не було (та й чи можливий він за теперішнього стану теорії ядра?), мої ідеї лишаються в силі: а) постійні розпаду далеко не постійні та б) розпад цей — молоде й активне явище в історії Землі (частково, завдяки захопленню раніше стабільних ізотопів). Далі — факт, що стосується нашої теми (з тієї ж заявки)… Від гравітаційної диференціації, яку ми вже згадували, в первісній розтопленій Землі важкі речовини, метали та їхні сполуки, спустилися вглиб, утворивши залізо-нікелеве ядро з щільністю 12–13 г/см3 проти середньої щільності земної кори близько 3. В довіднику з ізотопної геохімії для урану й торію, головних радіоактивних ізотопів нашої планети найбільша концентрація вказана на поверхні Землі, а в корі — в мантії, в ядрі — в сотні, в тисячі разів менша. Коли згадати, що щільність торію — 12, а урану навіть — 19, то незбагненно, як це вони «спливли» на поверхню?

Одне слово, нікуди вони не «спливали», просто зміряли концентрацію цих речовин на поверхні, а яка вона в глибинах — ніхто не відає! Протиприродне ж припущення, що наявність урану й торію зменшується у глибині Землі, виникло від того, що ці метали — основні постачальники радіогенного тепла. Підрахували: коли б торій та уран у тілі планети були поширені бодай рівномірно (не кажучи про концентрацію в надрах), то, зважаючи на одвічність їхнього розпаду, на планеті було б значно тепліше — від 2000 до 8000 °C. Земля сяяла б зірочкою! Оскільки поки що цього нема, то в попередні мільйони років ті речовини (як і інші) не розпадалися. Почався цей процес недавно. Наші славні ядерники своїми діями лише підтримують його…

О.Б. — Грають із природою в піддавки?

В.С. — Атож. І потік радіоактивного тепла з надр планети збільшуватиметься, почастішають виверження, землетруси зростатимуть у силі, нагріватиметься поверхня… Аж до википання морів, океанів і перетворення Землі на ту ж таки зірочку…

О. Б. — Тоді хоч куди кинь, а догори діркою? Чи сторч, чи лобом об корч?!

В.С. — Та ні. Коли розпад світу відбувається лише через цивілізацію, людство матиме шанс вціліти. Треба тільки різко зменшити свої потреби…

О.Б. — Розумний аскетизм, як казав Іван Єфремов?

В.С. — Так. Інакше за чверть віку — амінь!

О.Б. — Дозвольте, коли екологічна катастрофа знищить людей та й вищих тварин, тоді причина розпаду щезне?!

В.С. — Ні. Ви ж знаєте, що останні півтора століття на Землі інтенсивно розвивається електромеханічне і електронне життя. Важливо, що ми не знаємо межі складності й універсальності приладів ЕМЕЖ (не хочеться сказати — істот, а чому б і ні?), проте відаємо, що за багатьма властивостями вони переважають нас; і навіть коли зважати, що нинішні мікропроцесори перебувають на рівні нижчих хребетних, все одно, виходить, що за півстоліття ЕМЕЖ досягло еволюції (з нашою допомогою), яку ми пройшли за мільярди років. Їх — електронно-кристалічних — ніхто й ніщо вже не зупинить. Киплячі моря, отруєна атмосфера, землетруси, радіація? Що їм до цього! І планета для них лише джерело сировини. Вони вступлять у вакуум і вибухоподібно прискорять процес «розвитку» техногенної цивілізації.

О.Б. — Боюсь, що жадібні до насолоди й багатства світові розумники обурено заволають: «А-а, от до чого довели наука й техніка! Спокусили нас злізти з дерева, дали вогонь, колесо, телевізор, комп’ютер, комфорт, кайф!»…

В.С. — Так, багато хто заверещить: бий інтелектуалів! Хай живе груповий секс і повернення до ходіння на чотирьох! Геть ідеї й прогрес! І не подумають, що за всіх формацій завжди саме духовні плебеї найбільше прагли до речових благ (це від освіти не залежить)! Люди, які духовно випередили маси, завжди виказували стриманість у всьому. Згадайте Сковороду, Рамакрішну, Сократа, Сергія Радонезького, Кампанеллу, Шевченка, інших подвижників… Не розум довів до катастрофи, а недостатній розум…

О.Б. — Звичайно, так. Ви схиляєте до того, що потрібен примат духовного й інтелектуального життя. Слід розкрити всі канали одухотворення світу!

В.С. — Правильно!

О.Б. — А якщо планета розігріється від радіоактивного тепла?

В.С. — Тим більше, нам треба бути напоготові перед катастрофічними ситуаціями. Іншого шляху просто нема. Шлях «зростаючого задоволення потреб» — смертельно небезпечний. Власне, це відчувають усі, навіть без моїх таблиць. Нині середній житель Землі споживає матеріалів та енергії разів у двадцять більше, ніж століття тому, а в розвинених країнах — в сотню разів. Що ж далі? Планета не гумова! Небезпеку має бачити кожен!

О.Б. — Мені здається, самообмеження — це не страждання, а радість. Треба свідомо обрати шлях необмеженого духовного розвою, а в матеріальному плані споживати лише цілком необхідне. Зараз ми ганяємося за буржуазними цяцьками, стараємось уподібнитись тому, проти чого виступали всі утопісти й комуністи минулого…

В.С. — Так. Необхідний психологічний поворот на 180°: як нині пишаються з того, що можуть міняти сорочки, костюми, сукні ледве не щодня; так предметом гордості має стати те, що людина носитиме одне й те саме вбрання роками. Обмежена їжа корисна для здоров’я (це знають і йоги, і лікарі), а розумний аскетизм, усунення зайвих потреб — то здоров’я душі. Природа випустила нас, можливо, лише для своєї бродильної мети — хай! Але ми маємо її «переграти», коли хочемо зберегти свій розум, дух, найкращі надбання творчості й мудрості для вічності!..

Треба позбутися ще однієї невиразності: всі спроби розв’язати екологічні проблеми, не зменшуючи споживання зростаючим населенням усіляких «благ» — створенням замкнутих технологій, систем очищення, фільтрації, підвищення рівня безпеки тощо — це лише спроби розміняти карбованець на п’ятак. Чверть століття ще сяк-так протягнемо, а далі — гаплик! Час прокинутися…

О.Б. — Ідеї розумного аскетизму— понад п’ять тисяч років. Пращури добре розуміли проблему, яку ми обговорюємо. Може, інтерпретували не з позицій точного знання, але розуміли. Так, я згоден з вами — споживаюче людство вже підписало собі смертний вирок. А коли стримувати себе, то…

В.С. — О, тут багато нових відкриттів! Недарма ідеї аскетизму (осміяні, зневажені, ошельмовані!) живуть так довго. А багато нинішніх доктрин меркантилізму та прагматизму старіють упродовж якогось десятиліття! Дослідження Всесвіту душею — ми цього ще й не пробували!..

О.Б. — Чудові слова: дослідження душею! Про це мріяли Сковорода, Платон, Реріх… До цього закликав Ціолковський, який мріяв про «вогняне людство», що мало ототожнювати себе із самим Всесвітом!..

В.С. — Природний розпад планети, коли він навіть насувається, не може бути такий вибухоподібний, як цивілізаційний (через наростання «потреб»): замість чверті століття ми для духовної перебудови маємо віки! Може, й тисячоліття. Десятки поколінь принципово іншого розвою для оволодіння наймогутнішою силою у Всесвіті.

О.Б. — Ви маєте на увазі психоенергетику?

В.С. — Так. Тепер силою своєї психіки (жадобою благ, щастя, суперництвом, війнами, творенням технологічної лавини) ми спільно здійснюємо процес, за масштабами рівнозначний творенню світу. Тільки, гай-гай, з протилежним знаком! Це факт, набагато очевидніший, ніж усякі там телепатичні експерименти. Це — підтвердження реальної дії психічних сил. Єдине, ми не сміємо твердити, що ці пси-сили наші. Не ми керуємо почуттями, а вони нами! А от коли оволодіємо собою, своїми почуттями й психікою, а у зв’язку з тим і духовною потугою світу, яка переважно виявляється тільки через людей! — тоді ми станемо богами! І настільки богами, що (дозвольте пофантазувати) не обов’язковим буде існування навіть планети, яка породила нас. «Земля — колиска людства, казав Ціолковський, — та не можна вічно жити в колисці». Ця думка може мати не лише той зміст, що його ми вкладаємо в неї…

О.Б. — Тут я з вами згоден на всі сто відсотків. Навіть без припущення про прийдешню кризу. Древо людства має вирости у безмір. Зупинка для будь-якого явища — смерть. Або метелик у лялечці відмовиться від своєї попередньої «гусеничності» і вилетить зі свого кокона-в’язниці на волю, або, коли він злякається змін і захоче зберегти свій попередній, «споживацький» спосіб життя, — загине, струхне, щезне…

В.С. — Про те й мова. Така альтернатива сучасному — плебейському, коли називати речі своїми іменами, — розвитку світу. Отож, цілком можливо, що екологічне потрясіння справді штовхне нас, зрештою, до кращого майбутнього, до чисто людського існування.

О.Б. — Отож, наша епоха доводить, що, можливо, розбуджене людство візьметься все-таки за розум…

Журнал «Україна»

№ 5/1989

Золоті Ворота

Вірші та поеми

Блакитний Коваль

1952–1974

Юліану Чарпінському

Багато, багато
На світі доріг,
А нашу, мій брате,
Затрушує сніг.

І навіть до неї
Не можем прийти,
Бо мури довкруг
І жорстокі кати.

Далеко Вкраїна,
Степи і пітьма,
Та іншої стежки
До неї нема…

Вона нас з’єднала,
Мій друже, в тюрмі,
Вітчизна у серці —
І ми не самі…

Яка б не була
Перед нами стіна,
У нас, побратиме,
Дорога одна…

таб. Джардас

1952 р.

Пісня шукачів тайни*

Ідем, ідем в далеку Путь,
І все запитуємо ми:
«Де нам знайти ясну Любов
Серед вселенської пітьми?»
Нам гримить далина:
«У юрбі не шукай,
Як настане весна —
Вирушай в дальній Край…
Поміж бур і погроз,
Поміж рушень основ,
Поміж гуркоту гроз
Знайдеш ясну Любов…»
І знов ідем поміж примар.
Де вороги і де брати?
Яка Любов, який пожар
Дозволить мужність віднайти?
Нам гуркочуть громи:
«Слухай наші слова!»
Поміж мороку й мли
Блискавиця співа:
«Скинь непевність із плеч.
Не залежуйся, встань!
Знайдеш мужності меч
В громі дивних повстань!»
Шумлять бої. Гримить гроза.
Та не вспокоїться душа…
І нас в бою, поміж вогню
Сердечний біль не залиша…
А нечутна струна
Заклика до путі.
Далина, далина
Стеле стежки круті.
Треба гори пройти,
Подолать Висоту…
У безмовності ти
Знайдеш Правду Святу!

Алтай

1962 р.

* Тут і далі — вірші, позначені зірочкою, покладені на музику. — Прим. упор.

Якщо хочеш — прийди!

Якщо можеш — прийди…
У сумну світанковість,
В небувалу раптовість,
У розбурхану совість,
В невідомість — прийди!

Якщо чуєш — іди!
У смерековий гомін,
У тривогу і втому,
У серця невідомі,
Як додому — іди!

Якщо хочеш — прийди…
Тільки нині, негайно!
І відкриється тайна
На стежках незвичайних…
Якщо можеш — прийди!..

Якщо можеш — прийди
У сумну світанковість,
В небувалу раптовість,
У розбурхану совість,
В невідомість — прийди!

1965р.

* * *

Аеліто, Аеліто!
Понад світом, понад квітом
Чути поклик, чути сміх…
Поривання і кохання.
І зітхання до світання…
Ти — самотня! Ти — для всіх!

Аеліто, Аеліто,
Як і де тебе зустріти,
Мови слово — як і де?
Лиш сміються дзвінко діти,
Лиш співає пісню вітер
І не чуть її ніде…

1966 р.

Блакитний коваль*

Я блакитний коваль,
Маю кузню свою.
Не залізо, не сталь —
Власну душу кую…

Роздуваю горно
Боротьби і шукань,
І палає воно
Серед грізних повстань!

Я себе розпалю,
Я розжарю свій дух,
І його переллю
У нестримність, у рух!

На ковадло життя
Кину серце своє,
Хай по ньому буття
Грізним молотом б’є!

Скачуть іскри рясні
У незміряну даль…
У чарівному сні
Я — блакитний коваль…

1968 р.

Пісня зоряного корсара*

Ти прийди, Неповторна, на стежку мого поривання,
Ти ступи у колиску моєї душі.
Я готую для тебе початок нового світання,
Тої казки, кохана, яка не лягла у вірші.

Довгі ночі і дні, а тебе все немає, немає,
В скелю серця вдаря галактичний прибій…
Мою душу охоплює туга безкрая,
Розгортає у вічність тривоги сувій.

Де ти, де? Чи прийшла ти на Землю із казки?
Якщо ні — то навіщо я в хащах життя?
Без очей твоїх — ніч, самота без жаданої ласки,
А без слова твого — небуття.

Прилети, Неповторна! Минають секунди-століття,
Блискавиці небесні обпалюють серце моє.
Я чекаю тебе над безоднею світу,
Де безжалісний птах Прометея клює.

Де ти, де? Бронзовіють напружені м’язи,
Люта втома байдужістю душу вбива.
Ти прийди і вогнем у оголене серце вривайся одразу,
Щоб були непотрібні слова!

Я тоді розірву найдревніші у світі кайдани,
Сколихнеться від жаху Кривава Гора!
Прилітай, Наречена моя, на весільне світання…
Нам пора… Нам пора…

1969 р.

* * *

Закон вогню, закон кохання, *
Пали мене, карай мене!
Веди крізь громи і повстання
У Преображення ясне!

Не дай в ілюзії заснути,
Не дай мокріти у багні,
Щоб думка грізна і розкута
Палахкотіла у мені.

Щоб крила сильні і вогнисті
Прорвали тіла мур тугий,
Щоб зорі праведні, пречисті
Мене взяли у світ новий!

Іще востаннє я заплачу,
Пройду незримо по землі,
І всі падіння та невдачі
Лишу впокореній золі.

І блискавицею-привітом
Сяйну у грізній синяві.
Закон Вогню гримить над світом:
Умріть, мерці!
Живіть, живі!

1969 р.

* * *

Хто ти, Любове? Що ти, Любове? *
Спалах чуття? Чи дарунок таланту?
Тіла жага чи божественне слово?
Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?
Що ти, Любове? Паління в безодню?
Чи ейфоричний хвилюючий трунок?
Хижої пристрасті паща голодна
Чи розцяцьковані квітами труни?
Котиться вир, і нема йому впину,
В ньому зливаються атоми, люди —
Драми, гротески, комедії, кпини:
Є, і було, і триває, і буде!
Грізна любов, найніжніше кохання,
Шепіт несміливий, слово шалене —
Все поспіша на олтар сподівання —
В пащу неситу, в пащу вогненну.
Де розуміння? Де ти, критерій?
Логіка мовчки навколішки стала.
Істини мати. Вершина містерій.
Ясна і темна. Мінлива і стала.
Гинуть світи. І спалахують зорі
В нових галактик вселенському громі,
Кроноси юні в інших просторах
Інші будують Любові хороми.
Хай у безмежжя пливуть одиноко
Скелі, мов свідки космічної драми.
Єви в едемах ідуть ясноокі
І обнімають коханих Адамів.
Будуть і яблука, будуть і змії,
Будуть Єгови, будуть падіння,
Каїна заздрість, Авеля мрії
Чорні і світлі пустять пагіння.
Крізь революції, царства, поеми
Підуть потомки Адама до неба,
Щоб написати нові поеми
І в епілозі розгадувать ребус —
Ребус кохання… Що ж ти, Любове?
Іскра прадавнього змія Ананти?
Темна мара чи божественне слово?
Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?

1970 р.

* * *

Зорі, зорі — далекії зорі,
Що ви знаєте, зорі, про землю мою?
Що ви знаєте, ясні,
Про Єву казкову,
Що Адама любила
У правічнім раю?
Чи на ваших планетах
Теж едеми розквітли?
Чи ростуть у них яблуні
Зла і Добра?
Чи для вас, мої зорі,
Променисті і світлі,
Теж настала жорстокої кари пора?
І підступний Єгова
Проклинає Адама,
І на Авеля палицю
Каїн здійма…
Зупиніте їх, зорі,
Доки ніч не настала,
Доки в вашому світі
Смерті нема!
Може, люди — то більше,
Ніж сонця променисті,
Може, серце — то ширше,
Ніж галактик рої.
Бо як серце вмирає —
Умирає безмірність.
Як згасають зіниці —
То немає її…
Люди, чуєте, люди!
Зупиніться на хвилю,
Спалахніте серцями,
Ваших променів ждуть.
Не проходьте, мов тіні,
Метеорами в безвість,
Хай на темному небі
Нові зорі зійдуть!
Бо як сонце згасає,
То інше засяє,
Бо як гине планета —
інша в путь вируша!
Бо всі атоми схожі один на одного,
І лише у людини
Неповторна душа…

1970 р.

Зоряний герць*

Стугонять литаври неба в просторах правічних.
Загорівся бій!
Зорі-іскри скачуть з-під шабель космічних
В темряві нічній.

Люди сплять, не чують і не бачать,
Як під ту грозу
Невмируща Мати понад ними плаче
І роня сльозу.

Вершники зійшлися у жахнім двобої.
Хто здола кого?
Чорний білого розітне шаблею страшною?
Білий — чорного?

Коні гримають копитами об твердь празоряну.
Горобина ніч!
Сто віків чекає герцю світ розорений.
Невмолима січ!

1970 р.

Виглядай поміж зір

Скільки суму,
Скільки болю в дівочих очах!
Ніжні думи,
Тихі думи в далеких краях…

Десь блукає,
Десь мандрує кохання ясне,
І не знає,
І не зна, де шукати мене…

О єдиний!
У шуканні часу не марнуй!
Лебединий
Журавлиний мій поклик почуй!

Відлітай,
Вилітай у ясну далину,
В небокрай,
В невимірну довічну весну!

О повір!
На Землі не ходи, не шукай!
Поміж зір
Серед зір ти мене виглядай!

1970 р.

* * *

Гей, гей, гей!
Розлягаються у безмежжя стежки і дороги,
А на них виростають,
Розквітають
І дива, І тривоги, гей, гей!
Чуєш, брате мандрівний, чуєш, сестро незнана?
На вершині гірській,
У імлищі нічній —
Всюди чується слово кохане, гей, гей!
Мов луна,
Тихо котиться пісня над світом…
Далина
Запалила веселку жаданим привітом, гей, гей, гей!
Хто ж то є?
То казкові безсмертнії очі —
Материнські, дівочі, побратимські, пророчі!
То дитинство крилате моє, гей, гей, гей!
На планетах далеких,
В чужинецькім холоднім краю,
Прокричать тобі в душу невмирущі лелеки
Про коханії очі,
про Вітчизну твою, гей, гей, гей!
Про єдинії очі —
Небувалі, пророчі…
Про безсмертну Вітчизну твою, гей, гей, гей…

1970 р.

Ковила

До безодень страшних і глибоких
Стежка лицаря привела…
Як пройти? Та гука з того боку
Срібнолиста трава — ковила:

— Я мала, непомітна билина.
Понад прірву схиляюсь до ніг,
Щоб у вирій ясний лебединий
Ти завчасно дістатися міг…

І тріпоче билина в чеканні,
І ляга над безодню вона.
Ніби райдуга в хмарі весняній,
Ніби срібна казкова струна.

І гукає звитяжець: — Я лину.
Без вагання на той бік іду.
Де безвихідь долає билина —
Я здолаю найбільшу біду!

1970 р.

* * *

Коли згасають зорі —
Інші спалахують знову.
Хто їх запалює в небі?
Хто — крім любові?

Коли розлучаються друзі,
Не втішить ні ласка, ні слово.
Хто нову зустріч готує?
Хто — крім Любові?

Все перетвориться в попіл,
В хвилі першооснови,
Лише навік невмирущі
Зерна любові…

1970 р.

Вогняна фантазія

Діалог

Я іду на полонину,
Поміж трави і ялиці.
Запалю в нічну годину
Буйну ватру-вогневицю.
Сам очищусь над багаттям,
Задихнусь пломінним шалом…
Хмари, грозами багаті,
Наді мною пройдуть шквалом.
Грізно їстиме вогнище
Сосни, буки і смереки.
Я почую голос віщий —
Тихий, рідний і далекий…
Я збагну, що чую мову
Несказанну, полум’яну…
Ніжне слово, дивне слово
До душі мені дістане…

Вогонь

Чом прийшов у дикі гори?
Що почути хочеш нині —
Чи пораду в лютім горі
Чи вспокоєння на днину?

Я
Ні вспокоєння не хочу,
Ані горя не розраю,
Бо в земній тіснині очі
Шлях шукати не бажають!

Вогонь (весело)
Та якої ж стежки-шляху
Хоче смертний розшукати
Серед бруду, серед праху,
Де не можна запалати?

Я (з надією)
Дай же раду і надію
На чарівне воскресіння!
Вже давно про диво мрію
У невпинному борінні!

Вогонь (суворо)
Я один даю свободу
Від безсилля формування,
Нищу зорі і народи
Для казкового світання.
У моїм багрянім лоні
Все згоряє, все зникає,
Лише стогони агоній
Я лишаю в цьому краї!
Запали ж кільцевий пломінь,
Зупинися серед нього,
Скинь примари, йди додому
Крізь палаючу дорогу!

Я (розгублено)
Що залишиться від мене
З того, що ось нині маю?
У багатті у шаленім
Чи себе я відшукаю?

Вогонь (переможно)
Те, що маєш, безупину
З рук, із пам’яті втікає…
Тож затям собі віднині —
Вічне те, чого немає!

Я (зважуюсь)
Розгортайся, любий вогню,
Щоб аж небо пломеніло!
Заглуши останній стогін —
Жалюгідний голос тіла…

Чорногора

Серпень 1972 р.

* * *

Так далеко, далеко
Відійшли дні ясної розради…
Сніжно-білі лелеки
Та блакитні легенди позаду…

Ах, для чого було, о, навіщо
Вирушати з дитячого раю
У провалля зловіщі,
У дорослі дороги безкраї?!

Заберіте мене, заберіте,
Журавлі із дитячої казки,
До блакитного світу.
До забутої щирої ласки…

1972 р.

* * *

Заіскриться зірниця.
Будуть обрії добрі.
Щезнуть межі-мережі.
Для героїв крилатих,
Для долаючих ґрати,
Із забутої хати
Вийде Зоряна Мати.
Будуть рими незримі.
Будуть ночі пророчі.
Будуть зорі стозорі.

Для шукаючих шляху,
Не для тих, що із праху,
Для казкових жар-птахів,
Для позбавлених жаху
Будуть діти, як квіти.
Будуть квіти радіти.
Буде Слово-Стомова.
Для живого насіння,
Для проміння й пагіння,
Для зірок мерехтіння,
Для боріння й горіння
Будуть стежки-мережки.
І шептання кохання.
І Мовчання Світання…

1972 р.

* * *

По всесвітньому базару
Я століттями блукаю…
Із ягнятами у парі
Лева грізного стрічаю.
У злодіїв знахабнілих
Люд купує власні речі,
І, зітхаючи несміло,
Підлим цінам не перечить.
Жеребців праісторичних
Пропонують конокради
Для видовищ ідилічних,
Для ганебного параду.
Все змішалося у вирі
Велелюдного базару —
Люди воєн, люди миру,
І реальності й примари!
Пропонують черні п’яній
Із-під смокінгів та мантій
Низки перлів череп’яних
І фальшивих діамантів.
Лише я в юрбі никаю
Не для жадоби грабунку, —
Власне серце відкриваю
Для безцінного дарунку.
Чорним роєм ходять люди,
Серце мацають скептично:
— А навіщо годна буде
Річ тривожна і незвична?
Я пояснюю потиху:
— Вірне серце — друг надійний,
З ним не згинеш серед лиха,
Вир здолаєш неспокійний,
З ним перейдеш довгі гони.
Як у казці дивовижній!..
— Хай від казки бог боронить.
Не протягнеш з нею й тижня!
Не потрібні нам химери
Совістливі, бунтівливі:
Зробим серце: з полімерів —
Безвідмовне і щасливе!
По базару я никаю,
Людям щирість пропоную,
Та ніяк не напитаю,
Хто дарунок мій купує!
Все даремно, все даремно!
Цілі всі мої товари.
Над базаром вечір темний,
В небі плинуть сірі хмари…
Люд розходиться додому.
Я тамую в серці муку,
Пересилюю утому
І кладу Любов їм в руки…
— Ось, погляньте, любі друзі,
То коштовність не маленька,
У скорботі і у тузі
Вам служитиме вірненько!
Люди дивляться, хихочуть.
Потішаються з Любові…
І ніхто її не хоче
Навіть даром, безкоштовно…
А базарище пустіє,
Наливається імлою…
А у небі Зорі мріють
І… сміються наді мною…

Листопад 1972 р.

Всеохоплення миті*

Бачу, бачу —
Мріє хмарка в блакиті…
Плачу, плачу —
Хочу її зупинити…
Ох, кому це під силу —
Всеохоплення миті?
Не вмирай, білокрила,
Дай тебе полюбити!

Не для тебе
Ніжноплинні цілунки,
Хмари в небі
Для вогнистого трунку…
Сонце ясне
Обійма їх жагуче,
Доля щасна
Їх чека неминуче, —

Ніжні громи,
Блискавиці єднання,
Тиша втоми
І дощі віддавання…
А тобі — лиш надія —
Всеохоплення миті…
Мріє, мріє
Біла хмарка в блакиті…

1973 р.

Народи мені, дівчино, сина…*

Народи мені, Дівчино, Сина,
Уночі народи…
Під кущем молодої калини
Горілиць поклади…

Сяйво зоряне, пахощі квіту
Хай Він вип’є вночі…
Ковалі у Незримому Світі
Приготують мечі.

І ніхто не підніме ту крицю,
Тільки Він, лише Він, —
Коли в нашім Краю заіскриться
Грізний час Дивозмін.

Він устане до буйного герцю
І здолає пітьму,
Бо нездоланність сіяла в серце
Ти, Дівчино, Йому!

Народи ж мені Воїна-Сина —
Козака народи.
На коліна Матусі-Вкраїни
Горілиць поклали…

1 червня 1973 р.

Сюїта кохання*

Коханий, заграй мені тишу
На дивну бандуру Мовчання,
Хай душу мою заколише
Сюїта смеркання…
Заграй на сопілку чекання
Безмовну симфонію дива.
В колисці надій і кохання
Я буду щаслива.

Мій добрий, заграй мені думу
На вечора зоряних струнах,
Акорди щасливого суму
Хай котяться в лунах…
А я полечу до світання
В обіймах твоєї розмови,
В мелодії пісні мовчання,
Нечутного слова…

Коханий, відкрий свою душу —
Волошку у стиглому житі,
Бо стати віднині я мушу
Мовчанням блакиті,
Пелюстками ніжного квіття,
Що зріє між зорями лише…
Мій рідний, у ніч заповідну
Заграй мені тишу…

7 липня 1974 р.

* * *

Снилось мені… Я стояв на майдані —
Непорушна статуя гранітна.
Люди приходили до п’єдесталу
Літні і юні, злі і привітні…
Тихо вітали. Або проклинали.
Квіти пахучі клали під ноги.
Бачив я їхні турботи й печалі,
Чув міркування, жалі й тривоги.
Звільна минали тягучі століття,
Пилом вкривалася постать камінна.
Серце моє вікове роздирали
Люди байдужі, юрби незмінні.
Їх турбували справи нікчемні,
Заміри суєтні і мурашині, —
Тому ніколи ніхто не подумав,
Що почуває Гранітна Людина?!
Серце ж моє було перехрестям
Стежок, надій, сподіванок народних,
Дух мій палав на багатті любові
До непокірних, бездомних, голодних!
Блиски очей покривало каміння,
Серця потугу — планетне тяжіння, —
Лише у небі далекому чулось
Духу мого стовікове квиління!
Так промайнули неміряні роки…
Ти підійшла до мого п’єдесталу…
Впала громово запона космічна —
Та, що одвіку між нами постала!
Ти упізнала в гранітній подобі
Лицаря вірного, любого брата.
Ти заридала пекучими слізьми,
Щоб сновидіння моє зруйнувати.
Ти цілувала серце камінне,
Кров полилася на плити гранітні…
Ти воскресила мене і забрала
Із перехрестя стежок всесвітніх…

9 липня 1974 р.

Золоті Ворота

1972–1979

Золоті Ворота

Золоті Ворота? Чи руїни?
Що ви відкриваєте? Кому?
Може, шлях до серця України?
Може, стежку у нічну пітьму?
Цвіллю обросло старе каміння…
Позіхи туристів і юрби…
Тут нема вогню палахкотіння.
Тут нема пісень і боротьби.
Річище звернуло історичне
В інші і примарні береги…
Тут лише таблички ідилічні
Та байдужий гомін навкруги…
Ні! Не може буть! Не мусить бути!
Та невже над гомоном віків
Гримотіння серця вже не чути
В грудях запорізьких козаків?
Та невже заснули вже навіки
Кобзарі прадавні у степу,
Щоб нащадки — вбогії каліки —
Йшли у ніч безмовну і сліпу?..
Не заснули! Чуєте, братове!
Я кажу вам, кличу і кричу,
На Воротях сам стаю, і знову
Відкриваю їх і вам речу:
— Народилась Україна Нова,
Небувала, чиста, мов дитя,
Україна зоряної мови,
Україна Божого Буття,
Україна пісні і кохання,
Та держава, де щезає тлінь,
Україна творчого повстання
Для усіх прийдешніх поколінь!
Йдіть, відважні діти невмирущі,
Понад ешафотами віків,
Приготуйте і серця, і душі
Для казкових зоряних країв.
Я пошлю блакитні легіони
Берегти Ворота Золоті.
Щоб чужі ідеї та закони
Не проникли на стежки святі!..
Україно, вернуться до тебе
Матері, метелики, вогні.
Ясні зорі і хмарини в небі,
Козаки воскреслі і пісні,
Прийдуть діти і барвисті квіти,
Прийде казка і чарівний спів,
Забринять у просторі сюїти
Всіх дерзань і небувалих снів!
Закажу я вхід тюрмі і карам,
Не пущу ні воєн, ні біди,
Одведу у небуття пожари,
Кров і біль — навіки, назавжди!
Україно-Матінко! Воскресни!
Тануть сни, і котяться в імлу…
І Софія — Мудрість Прачудесна
Вже стоїть на Київськім Валу…
Побратими, гляньте на руїни!
То ж не прах, не камені прості, —
То в руці Святої України
Всесвіту Ворота Золоті…

1972 р.

Україно моя*

Україна моя, рідна мати моя.
Хто ти є, хто ти є?
Я питаю про те навесні солов’я,
Я запитую серце своє.
Хто ти є, хто ти є?
Я запитую серце своє.
Я питаю про те у блакитних садів,
Я питаю широкі лани,
Я звертаюсь у небо до вольних орлів,
І наслухую мову луни.
Я питаю в орлів —
І наслухую мову луни…
Мені каже Дніпро:
— Україна — то Я.
А Карпати високі здаля
Все шепочуть: — У горах Матуся твоя,
Невмируща Вкраїнська земля.
Шепчуть гори здаля:
— Невмируща Вкраїнська земля.
Вірю, знаю: — У горах Матуся живе,
У Дніпровськім потоці співа,
Її серце — то небо весни грозове,
Її дума — печаль Світова.
Її серце — живе,
Її дума — печаль Світова.
І зірки вдалині — то Вкраїни вогні.
То все — ти, то все — ти!
Струни кобзи дзвенять,
Україно, в мені,
Ніби райдужні в небі мости.
То все — ти, то все — ти,
Ніби райдужні в небі мости.

1972 р.

Пророча пісня*

Кобзарю, кобзарю, куди ти прямуєш?
— На вольную волю…
Кобзарю, кобзарю, хто шлях тобі вкаже?
— Вітри в чистім полі…
Кобзарю, кобзарю, що в полі шукаєш?
— Прадавню могилу…
Кобзарю, кобзарю, а хто в тій могилі?
— Незміряна сила…
Кобзарю, кобзарю, чи сила та встане?
— Устане, повстане!
Кобзарю, кобзарю, коли те настане?
— В уроче світання…
Кобзарю, кобзарю, в очах твоїх темно.
— А в думці світає…
Кобзарю, кобзарю, ти плачеш печально?
— А серце співає…
Кобзарю, кобзарю, чого воно раде?
— Бо впала неволя!
Кобзарю, кобзарю, хто мовить про теє?
— У полі тополі…
Кобзарю, кобзарю, куди йдеш віднині?
— По білому світу!
Хай волю шанують, хай пісню співають
козацькії діти!..
Кобзарю, кобзарю, чи вернешся з поля?
— Вернуся, вернуся…
Коли, мій кобзарю?
— Як встане з могили
Прадавня Матуся…

1974 р.

Небесна Січ*

Розкривайте серце, розкривайте
Громовицям буряним навстріч,
Споряджайте душу, посилайте
У останню, небувалу Січ!
Хортиця небесна підіймає
У похід нечуваний полки,
До порогів духу поспішають,
Чуючи литаври, козаки.
Гей, литаври неба голубого,
Гримніть дужче, в душу стугоніть.
Розбудіть розіп’ятого Бога,
Розрубайте віковічну кліть —
Ту в’язницю серця молодого,
Що бійців незримо сповива!
Хай від Материнського Порога
Ляже стежка — огненно-жива.
Нам нікчемних привидів боятись?
Ми ж безсмертні Всесвіту Сини!
Час грозову силу підіймати
Для святої правої війни!
Вийдіть в Неба невимірну волю,
І гукніть прадавнього коня,
Що пасеться в Зоряному Полі,
Що між скель невидимих ганя.
Заірже товариш стокопитий,
Стрибне у небесну височінь,
І розвіє в просторі відкритім
Нашу тугу, нашу голосінь!
Ми забудем віковічне горе,
Меч звитяги блисне на чолі,
І не Чорне — Полум’яне море
Заклекоче на Новій Землі…
Бачу хвилі… Небувалі хвилі!
Чую Божу Думу кобзарів…
І пливе Козацтво Огнекриле
До нових, казкових берегів…
Ураган історії лютує,
І вітрила неба напина…
Брате мій нескорений, ти чуєш?
Нас тривожно кличе далина!
Б’ють литаври у серця народів,
Чайки вже маячать на воді…
Як не станеш нині до Походу, —
Пізно буде каятись тоді!..
Розкривайте серце, розкривайте
Громовицям буряним навстріч!
Споряджайте душу, посилайте
У останню, Полум’яну Січ!..

1974 р.

* * *

Хтось сказав мені: — Смішний диваче,
Твоє серце у пустій турботі.
Чом за Україною ти плачеш,
…Звідкіля твоя дурна скорбота?
Це ж лише історії химери,
Для віків то є хвилева піна!
Геть проходять планетарні ери, —
Що твоя мізерна Україна?!
І твоя співуча ніжна мова,
І пісні трагічні, елегійні —
Лише слід чаклунської підкови,
Що згубили коні чародійні!
Я сказав: — Можливо, хай так буде,
Зрештою — усе на світі тлінне…
Тільки що ж мені наповнить груди,
Як із серця піде Україна?
І яку я пісню заспіваю,
І які згадаю я походи,
За яким далеким небокраєм
Я побачу ще Дніпрові води?
І яку в майбутньому дружина
Заспіва над сином колискову?
Чи в очах зажевріє сльозина,
Як почує він нерідну мову?
Він сказав: — Наївний небораче!
Сентименти всі твої даремні:
І пісні, і подвиги козачі
З’їла геть історія недремна!
— Час міняє все — моря і сушу,
Антлантиди тонуть, виникають,
Пропадають і сонця і суші,
А тим більше — нації щезають!
Це ж тобі не д’явола спокуси,
А питання архінаукове:
Трусонуть Європу землетруси —
Де тоді і Україна й мова?
Я сказав: — На Марсі опинюся,
Я і там, у кратерах суворих,
Матері Небесній помолюся,
І побачу знову Чорне Море.
Я і в пеклі сотворю Карпати,
Спів бандури, тополині віти,
Ветху стріху батьківської хати,
Кобзаря безсмертні заповіти!
І Дніпро до мене засміється,
Давню думу заспіва матуся,
І козацтво з Січі озоветься,
Я воскресну, з пекла вознесуся!
Не страшні ні смерті, ані зміни,
Бо в душі несу незламну вірність,
Бо коріння рідної Вкраїни
Проростає в Серця Невимірність!

1974 р.

Блакитна Україна

Пестили мене Предивні Руки,
Формувала Мова-дивина,
З мелодійних янголиних звуків
Ткалась пісня Духу чарівна.
Наливались силою рамена,
Обрій зору ширився і ріс…
І толі крилатий Геній в мене
Увійшов і до зірок поніс…
І душа жахалася дитинна
Мерехтіння зірок і планет,
Та солодкий був політ орлиний,
Безупинний в невідоме лет.
Геній мовив: — Ось твоя країна,
Поле духу царського твого.
Ти — владар безмежності незмінний,
Повелитель світу оцього!
Хочеш — засяють нові зорі,
Забажаєш — згаснуть всі світи!
Скажеш Слово — і в пустім просторі
Може казка нова розцвісти…
Але є у глибині забутій
Міріяди всесвітів д у ш і;
То Титани, в Тартарі закуті.
Всі вони — твої товариші.
Злий Чаклун зіткав для них тенета
З їхніх снів, пісень і доброти,
Із творінь художників, поетів,
Із шукань, і мрій, і марноти…
Оточив Чаклун той світ химери
Прірвою пітьми і небуття,
В світі тім ніхто не знайде двері
У світи Свободи і Життя…
Чи волієш ринутись у морок,
Щоб далеким друзям помогти,
Щоб розвіять сутінки і горе?!
Дух мій мовив: — Я готов іти!
Засміявся Геній срібнокрилий:
— Лиш такого слова я чекав!
Народися в пітьмі, сину милий,
Серед гроз, прокльонів і заграв!
Дам тобі я Матір-Україну,
Дивну Діву темної Землі,
То — твоє кохання лебедине.
То — твої надії і жалі!
Сповни душу мовою Вкраїни,
Пий до дна страждання гіркоту,
Полюби і творення, й руїну
Всю її — і грішну, і святу!
Слізну думу, буряні походи,
Шибениці, палі і хрести,
Мужність воїв, і дівочу вроду,
І безсилля осягнуть мети…
Покохай окрадену й закуту
Обніми невинну і німу,
Поцілуй тисячолітнє путо, —
І тоді — тебе я о б н і м у…
Ти відчуєш силу і поління.
Ти розвієш морок Чаклуна!
Над безодню — в зірок мерехтінні
Встане доля світу осяйна!
Ти зумій з’єднати воєдино
Зло й Добро, і полум’я, і тлінь,
Тишу Божу й ревище звірине,
І молитву, й грім палахкотінь!
Лиш тоді замучена й закута
Переступить прірву небуття,
Коли міст ти викуєш із пута,
Як Життя сотвориш з Нежиття…
……………………………………
Сталось так! І я пірнув у морок…
І минали ери і роки…
І шукав я в клекоті і горі
Знаки Благовісної Руки.
Тьма ревіла.
І шипіли змії.
І росли могили у степах.
Рокотали кобзи. Гасли мрії.
І струпився кров’ю битий шлях.
І до прірви знов беззастережно
Ніс мене жахливий ураган…
І ось там — на боці протилежнім
Я побачив світозарний стан…
То була вона — Вкраїна-Діва
Серед сяйна, в зорях, у вінці.
А довкола — краю вільне диве
Море трав і квітів пагінці…
І її у коло замикали
Душі ясні вірних козаків,
Звуки дум, і мрії, і хорали,
І кохання тисяч Матерів…
Тут, де я, — кривавилися грози,
І стогнала змучена земля…
І, тамуючи столітні сльози,
Я почув глаголи іздаля:
— Любий сину! Бачиш — та безодня
Сповнена терзань і німоти!
Прірва та ковтає всі народи,
Всі повстання, мрії і мости!
Вже пора! А шляху все немає!
І його відкриють лише т і,
Хто полюбить пекло серед Раю
І Буття у Вічнім Забутті!
Суджено це Синові Вкраїни!
Я тобі допоможу, іди!
Понад світом сонним і тривожним
Через прірву небуття гряди!
І сяйнула в небі блискавиця,
І забута пам’ять вирина…

УКРАЇНО — ЗОРЯНА СЕСТРИЦЕ!
УКРАЇНО — МАТІНКО ЗЕМНА!

Воскресайте, злийтеся докупи
Понад перепонами століть!
Кості матерів, козацькі трупи,
Оживайте, у життя ідіть!
Ляжу я над прірвою страшною,
Творячи дороги і мости,
Від того падіння наді мною
Небувалі спалахнуть світи!
Йдіть по серцю,
по чолу,
по грудях!

На тім боці — Заповітний Край!
Час останній!
Поспішайте, Люди!
Нене Україно!
Поспішай!

9 січня 1977 р.

Ой ходив я в полі*

Ой ходив я в полі, ой ходив я степом,
Гей, ходив я в полі при дорозі…
Ой шукав я долю, гей шукав я волю,
Гей, шукав я долю на морозі…
А дорога в’ється, а мороз сміється,
А моєї долі все немає…
Чи вона у лоні, чи в тяжкім полоні,
Чи вона між зорями блукає?..
Ой ходив я світом, і весною, й літом,
Все шукав Причинну Україну.
А побачив сльози, а побачив грози,
А почув лиш пісню солов’їну…
Сльози висихають, громи затихають,
Соловей співає, не змовкає…
А моя Вкраїна — Пісня Лебедина —
Новий шлях до Вирію шукає…

1978 р.

Легенда про Січ

Балада

Хтось там базіка, що Січ зруйнували
І розгромили козацьку потугу,
Що Катеринині пси-генерали
Волю навіки припнули до плуга,
Хтось там доводить, що Казки Твердиня —
То сміховинна луна історична,
Запахи Дикого Поля полинні
Та сентименти дідів романтичні,
Хтось запевняє, що диво-герої
Закам’яніли у скіфській подобі,
Й стала їх слава дитячою грою
На архаїчному спогадів гробі!..
Все те — неправда, кохані братове!
Я оповім нині правду велику,
Тільки не слухайте ницого слова
Від звироднілих, од без’язиких…
Сталося так… Генерал Текелія
Взяв у облогу притулок орлиний.
А отамани в останній надії
Раду зібрали в ніч горобину.
Палахкотіла козацька колиска…
Та характерник — мудрий, старезний —
У ореолі перунових блисків
В душу братерства дивився столезну.
— Правда проста, як щоденне світання,
Правда гірка, ніби путо п неволі:
Марні покиньмо тепер сподівання —
Одвоювати полегкість у долі!
Є дві дороги — одна до покори,
Інша — у Зоряні Вічні Хороми.
Перша — то муки, зневага і горе,
Друга — стежина небесного грому!
Гей, вибирайте, діти кохані:
Долю приземлену, долю крилату!
Ці — хай ідуть у одвічне блукання,
Ці — вирушають до Нової Хати!
Ну-бо! паліте вогнище яре!
Так, мої лицарі! Станьте у коло!
Хай нині вражої сили примара
Нас пожене у Небесному Полі!
…Бачили ті, що лишалися жити,
Бачили ніби й солдати ворожі,
Як у вінку із волошок та жита
З неба спускалася Матінка Божа.
Прямо до Неї з пломінної Січі
Йшли непокірні, йшли вогнеликі,
Ніжно дивилися н зоряні Вічі
І… пропадали в безмір’ї великім…
……………………………………..
Так промайнули віки невимірні.
Хортиця нижня в тумані розтала.
Лицарі ж Волі у Краї Зазірнім
Січ Небувалу вже збудували.
Гляньте ночами на ясне склепіння —
То палять вогнища лицарські лави,
То променистих щабель миготіння,
То мерехтіння грядущої слави.
Диво зростає в серці народу,
З неба злітає крилате насіння.
Будьте готові до нових походів —
Довбиші б’ють у литаври сумління!
І не зупинять звитягу небесну
Інші Потьомкіни чи Текелії!
Браття, виходьте з полонів облесних
В Січ Полум’яну великім мрії!..

Квітень 1978 р.

17 червня 1775 року*

Кругом — чужі полки.
Горить кохана Січ.
Навіки козаки
Ідуть у темну ніч…

А Хортиця мовчить —
Зґвалтована вона.
І чайкою ячить
Вкраїнська далина.

Довкола йде пітьма.
Почався рабський день,
Віднині вже нема
Походів і пісень,

Віднині вже земля
Породить наймитів,
А дума звеселя
Тепер своїх катів.

Лиш тлітиме в житті
Надії пломінець,
Що стане в майбутті
Початком наш кінець…

Кругом — чужі полки,
Горить кохана Січ…
В безсмертя козаки
Ідуть крізь темну ніч…

17 червня 1978 р.

Балада про кобзу

Йде кобзар із Києва до Січі,
Слуха мову степу і Дніпра,
Сльози України ревно лічить,
На сумлінні боліснім збира.
Очі пісні дивляться у душі,
Хоч немає видимих зіниць,
Віща дума боляче ворушить
Серце у дівчат та молодиць…
Кобзаря запрошують у гості,
Як же на той поклик не піти?!
Зерна пісні засівають простір,
Щоб безсмертним рястом прорости.
Ветха кобза плаче і сміється.
Там засмутить, інде — звеселить.
Щедрими дощами озоветься,
І заповнить грозами блакить…
………………………………….
Знов шляхи — далекі, невеселі.
Половецькі баби серед трав…
Проминувши чигиринські села,
Той кобзар на сонці задрімав…
Та співцеві спиться і не спиться…
Маряться козацькі береги…
Раптом чує — стугонить землиця!
І збагнув, що близько вороги.
Коні злобно рвуть стальні вудила.
Де ж ви, козаки-товариші?
Став кобзар самотньо на могилі,
Кобзу заховав у спориші…

І над нею чарівницьке слово
Молитовно вимовив співець…
………………………………….
Дума в Січі не лунала знову,
Невблаганний наступив кінець.
Але кобзи чужинецька сила
Не знайшла в сухому бур’яні,
Від заклять пішла вона в могилу,
Причаїлась десь у глибині…
Промайнули роки… чи століття?
Дума не закінчилась оця!
Прокотилось чорне лихоліття
Від Карпат славетних до Дінця.
Як на Україні потемніло —
Задзвеніла кобза з-під землі…
Про дива ті жито шелестіло,
Стукали у кузнях ковалі.
Про ту казку мовила малеча,
Граючись в пилюці на шляху,
Клекотом орлиним і лелечим
Слово те звучало в ніч глуху…
І відчувши чарівницьку силу,
Схаменулись люті вороги,
Кинулись до Віщої Могили,
Взявши і лопати, і плуги.
Що копнуть — а кобза не дається,
Поринає в землю, в глибину,
То вона ридає, то сміється,
Котить над Вкраїною луну!
Глибше, глибше риють посіпаки,
Жовкне під могилою трава…
Що таке? Немає кобзи й знаку,
А вона гучнішає, співа!
Проростає в землю України,
Сонячними струнами гуде,
Обнімає пісню солов’їну,
Понад світом збудженим гряде!
У нічному небі заясніло —
Небувала жевріє Зоря!
Всеосяжна Кобза забриніла…
ВЕЛЕТНЯ ЧЕКАЄ…
КОБЗАРЯ…

Серпень 1978 р.

* * *

Ой маю, маю
Хатку у гаю,
Квіти довкола,
Ніби у раю…
У тім гніздечку
Та дві Пташини,
А під віконцем
Кущі калини…
Сумують квіти,
Тужать Пташата…
Посеред Раю
В задумі Хата…

5 червня 1979 р.

Ластівка

Блакить —
І ластівка у небі!
Летить —
Нічого їй не треба.

Крильми
Торкнутись блискавиці!
В грози
Напитися водиці.

Завжди
Учися у пташини,
Іди
На грозові вершини!

Життя
Спрямуй у далі сині,
Буття
Дарує літ орлиний.

І хай
Немає друга в тебе, —
Зважай
Лише на дружбу неба…

9 червня 1979 р.

Дзеркало*

Де побачиш дзеркало — розбий!
То воно зіткало наші шати.
Блиск отой — холодний і німий —
Нас до нього змусив повертати.
Ми зирнули у світи площин,
Ми себе побачили окремо,
І від Батька одірвався Син,
Вдаль пішов стривоженим Големом.
Бідний робот! Вже пройшли віки,
Він все бродить, загляда в дзеркала:
Там повзуть якісь чоловіки,
Птахи, риби, леви і шакали.
Звідти зорі блимають, сонця,
Там ліси видзвонюють заклично,
Ходить бідний робот без кінця,
Зазирає у свічада звично…
І забув, забув уже давно,
Що усі ті образи несталі
Лише снів імлисте волокно,
Що його витворюють дзеркала!..
Де побачиш дзеркало — громи!
Те, що є — ніколи не вмирає!
Бий в холодне марево грудьми,
І воно тебе не зупиняє!..

20 липня 1979 р.

Вічній дружині

Ти знайди мене скрізь на вибоїнах долі —
Чи під сонцем ясним, чи в понурій пітьмі,
Виглядай мене, люба, із тяжкої неволі,
Не забудь мене, дивна, у байдужій тюрмі.

Ти знайди мене, рідна, поміж вихорів часу,
В океані віків, серед шелесту снів…
Прислухайся, як ніч денне сяйво погасить,
До ходи неспокійних земних шукачів.

Десь я там у грозі, десь я там серед бою,
Десь я тихо стогну, чи сміюся, чи п’ю,
Десь я в небо дивлюся і марю тобою,
Десь я долю шукаю тривожну свою…

Ти впізнай мене, мила, в солов’їному співі,
І не смій пропустити в подобі старій,
Бо я вічно вмираю й народжуюсь знову,
І шукаю тебе, поспішаю на бій!

Ти приходиш у дні, як гуркочуть литаври,
Як лунають громи, як мечі брязкотять,
Як виходять до герцю блакитні кентаври
І збирають титани нечувану рать.

Доторкнись до чола, де посіяно терни,
І над прірвами встануть небесні мости,
І до них моя доля, можливо, поверне,
До хатини тієї, де ждеш мене ТИ…

1 серпня 1979 р.

Гроза з тюремного вікна*

Біла хмара повстає на чорну хмару,
Небо грозиться, викрешує вогні.
То чубаті козаки і яничари
Загукали, закружляли у борні!
Гей, виблискують небесні ятагани,
А над ними грізні списи січові,
Наступають, гонять тучі нездоланно
Шаленіючі хлоп’ята лугові!
Щось ворожий голос буркає облесно,
Та дзвінкі удари чути на землі:
То розковують невільників небесних
У міжзоряних просторах ковалі.
Подалися чорні хмари-яничари,
Малинові стяги мають, як живі!
Піднебесна загорілася Скутара,
Розпалаються хурдиги вікові!
Затихають сколошмачені простори,
Позбиралися у небі козаки,
І пливуть до Січі через море
Білі чайки, чорно-сині байдаки…

8 серпня 1979 р.

Наперекір*

Всьому наперекір, усім наперекір
Летіти в ніч,
Зірвати сітку снів, вдихнути сяйво зір,
Почути їхню річ!
Про що вони дзвенять, про що мовчать вони
Віки, віки?
Що сіється вночі на зоряні лани?
Людські думки!

О розуме їдкий, о розуме хисткий!
Не сій же зла,
Щоб в зоряні жнива, у день отой святий
Любов цвіла!

Всьому наперекір лиш правдою засій
Той дивосвіт,
Крізь громи катівень, крізь пекла буревій
Спіши в політ!
Усім наперекір, всьому наперекір
Будуй мости!
Одна нога в пітьмі, а друга — поміж зір…
То будеш ти!

20 жовтня 1979 р.

Матері*

Рідна моя і замучена птахо,
Бачив тебе я в тривожному сні…
Свічку несла ти до чорної плахи,
Щоб присвітити дорогу мені.
Та не було мене там, на помості,
Лише вугілля і зморений жах…
Ти голосила на чорнім погості
Й помандрувала по диких світах…
Біла сорочка, мов привид, з’являлась
В чорних проваллях, у ямах темниць,
Свічка твоя миготливо сіяла
В тисячах жадібних, дивних зіниць.
Та не знайшлось поміж них твого сина,
Вийшов давно я з тілесного сну,
Птахом полинув на Україну,
Щоб проспівати тобі про весну.
Чуєш, матусю, чуєш, кохана, —
Ось над тобою летять журавлі,
Тхне курликання — пісня світання, —
В ній мої радощі й тихі жалі.
Чуєш — торкаються клени до шиби?
Я сповіщаю про дивний приліт.
Давні блукання, і сльози, і хиби —
Все потонуло у вихорі літ!
І лише очі твої, ніби свічі,
Понад віками палають мені…
На дивовижне, на зоряне віче
Підемо разом в блакитному сні…

27 лютого 1980 р.

* * *

Із суєтного терзання увійди в тисячоліття,
Обніми душею вічність і пливи у всебуття,
Хай летить усе мізерне за вітрами, ніби сміття.
Все лукаве і обманне щезне хай без вороття,
Хай на попелі руїни голубіє нове віття
І на обрії чарівне розгортається життя.

28 лютого 1980 р.

Сестрі

Сестро моя — полонянко віків,
У очах твоїх туга і жаль.
Через темряву слів, понад куряву снів
Поспішаєш у даль.
То ведеш волохатих синів
Крізь болота первісні й мости,
То очолюєш тих вояків,
Що із смертю на «ти»!
То долаєш варяжські моря,
Відкриваєш десь землі нові…
І сія над тобою зоря,
На стовічній твоїй голові.
І прийшла ти цей раз до Дніпра,
Ще дитям із того корабля,
Де Учитель, що вік не вмира,
Щось нам шепче здаля…
І кипить дивна сила в тобі,
Замерзає в тілесній труні,
Знемагає в тяжкій боротьбі…
Видно це — лиш мені!
Збережи, збережи той напій
Для епох небувалих і ер!
Буде свято ясне, буде бій —
Не такий, як тепер!
Спалахнуть міжпланетні моря
Кораблями далеких світів,
Нас покличе кохана зоря
До вогненних братів!
І в Мовчання повернемось ми,
Де зустрінуться рідні серця,
Де з’єднається з нами — дітьми
Рідна Мати — Лицем до Лиця…

3 березня 1980 р.

Тюремний побратим*

Чорні птахи сіють жахи
І тяжку печаль,
То кружляють понад дахом,
То летять у даль.
А мені зовсім не сумно
З чорним птахом цим,
Ворон той глибокодумний —
Рідний побратим.

Він мене вітав протяжно
В тиші вечорів,
Як в готель малометражний
Я за ґрати сів.
Він мені вселяв надію
На грядущі дні,
Малював для серця мрію
Крильми вдалині.

І віднині — в бурі, зливи,
В зоряних світах —
Буде вісником щасливим
Друг мій — чорний птах!

17 квітня 1980 р.

Цвітуть каштани*

Цвітуть каштани
В моїм саду,
І я, мов п’яний,
Іду, бреду…
Небесне поле —
Мій диво-сад,
На видноколі
Каштани в ряд.
Свічки вогнисті
Внизу, вгорі,
Дає намисто
Зоря — зорі.
Ті намистини
Плетуть вінки
У Сад Єдиний —
Віки, віки…
Ідіть до мене,
Мої брати,
У даль шалену
Тут є мости —
Мости любові,
Мости пісень.
Щоб знову й знову
Горів цей день…
Щоб вічним Паном
Весна цвіла.
Мої каштани
Щоб зберегла…

9 травня 1980 р.

* * *

Що сильніш — мале, а чи велике?
Що могутніш — предмет чи слова?
Куля убиває чоловіка,
А від слова серце ожива…

Як же розібрати ті мережі,
Що важніше — день чи темна ніч?
Все єдино в зорянім безмежжі:
Слово — річ, і всі предмети — річ.

З речі-слова
вийшла річ-Людина,
Зоресвіт — і духу океан.
У руках Людини і зернина,
І космічний всеосяжний лан…

1 вересня 1980 р.

* * *

Десь на кручі — далеко, далеко —
Хатка мила…
В ній моя доля-лелека
Квітку згубила.

Пелюстки обриває негода:
Любить — не любить!
Що чекає ту юну вроду —
Щастя, згуба?

Дві маленькі мої лелітки —
Жовта й синя,
Дві самотні, тремтливі квітки
На бадилині…

Десь пішло їхнє щастя бідне
До циганів —
Волохате, старезне, рідне,
Все в тумані…

Чи було воно, чи приснилось?
Хто ж те мовить?
Хто поможе здобути сили
І любові?..

Ви до Сонця прагніть, молітесь,
Лиш до Сонця!
Може, вернеться щастя квітам
Під віконце…

2 листопада 1980 р.

Підсумок

Мара
Вмира.
Живе
Зове.
Лечу —
Свічу.
Дивись
Увись!
Святе
Росте,
Мара
Вмира!

Плекай
Розмай
Тих див,
Що снив.
Дух мрій
Посій
В ґрунти
Мети.
Убить
Ту мить
Надій
Не смій!

31 грудня 1980 р.

Звідки?.

Любі читачі!

При зустрічах з вами частенько чуєш запитання: де ви народилися, де вчилися, як стали письменником, чому вибрали ту чи іншу тему, чому пишете се чи те. Хочу відповісти на всі можливі й неможливі запитання одним-единим жартівливим заспівом.

Мене в полі породив
Синьоокий Зоре-Див.
І Земля, неначе Мати,
Стала хлопця колихати…
І приснилося мені:
Іде легінь на коні —
На козацькому коні
В малиновім жупані…
І побачив козачина,
Що в житах якась дитина —
Голомозе, голе, босе,
У віночку із колосся,
У волошковім роздоллі,
В українськім диво-полі,
В диво-полі, у три-полі,
У одвічнім терно-колі…
Здивувався той козак:
Що за дивний долі знак?
Чи відьомська ця дитина
Чи із неба — янголина?
Погадав не більше миті,
Взяв мене у тому житі
Та й закутав у жупан…
І поїхав я, мов пан,
На козацькому коні
В запорозькім жупані.
Край дороги біля клена
Хлопця стріла наречена.
Він мене їй подає
І словами виграє:
— Ось тобі, крім чоловіка,
Ще й забава невелика,
Подарунок Зоре-дива,
Буде доля в нас щаслива!
Засміялася дівчина,
Що така в них с дитина.
Цілувала, милувала,
У любистку обмивала…
Пересидів я тоді
У лелечому гнізді,
Доки гралося весілля,
Святкували новосілля…
І рішили мама й тато
Мене людям показати…

…Покотились буйні літа
Наді мною, понад світом,
Над роками, над думками,
Над казковими стежками…
Все частіше мені сниться,
Що лежу я у пшениці,
Що я бавлюсь серед жита,
Тільки зорями покритий,
В диво-полі, у три-полі,
У одвічнім терно-колі.
Це було чи не було?
Часом спогад замело…

Чи відьомська я дитина.
Чи із Неба — Янголина?!.

1 лютого 1981 р.

Колесо Еклезіаста

Все відносно у широкім світі —
Хтось вмира, а хтось на тім живе…
Птах конає, риба б’ється в сіті,
З них життя зародиться нове…

Я в темниці б’ю об мури лоба.
За вікном — кохання голубів,
Їм мої терзання до хвороби,
В’ють собі гніздечко у трубі…

Так усе, отак усе довкола,
Як казав старий Еклезіаст:
Божевільний крутить давнє коло
І віками топче той же ряст.

Тільки ось питання: а навіщо?
То ж неусвідомлений полон!
Ворухнись, і марево зловіще
Утече, немов дитячий сон.

Лиш знайти, знайти чарівне слово,
Щоб душі гукнути: пробудись!
Крила у собі відчути знову,
Ринутися з мороку увись!..

31 квітня 1981 р.

Самотня пісня*

Ой, порай мене, мати, порай
Де мій згублений рай
Знай, мій сину розгублений, знай,
Що твій рай — рідний край…
Ти летиш по далеких світах,
Мов засмучений птах,
У чужинських полях і лісах
Лише пустка і жах…
Повертай з чужини, повертай
У весняний розмай…
Знай, мій сину розгублений, знай,
Що твій рай — рідний край…

21 серпня 1981 р.

* * *

В зачаровану путь
Пропливають віки, наче тіні.
Лише миті живуть
У гарячого серця тремтінні,

Лиш вони, лиш вони,
Ніби зерна, летять над світами,
Із душі глибини
Виростають дітьми і квітками.

Вічна мить, дивна мить,
Всеосяжна, як це видноколо,
Де ряхтить і зорить
Таємниче Уранове поле,

О прийди, освяти
Мого серця болюче горіння,
Дай зрости у світи,
Де безсмертні розквітнуть пагіння.

О душі пелюстки,
Між якими таємна зернина,
Вас полонять віки,
А зернина у землю порине,

З того вона вона
В мить урочу листком затріпоче..
Мить ясна, мить рясна —
Мого серця надзоряні очі!

3 листопада 1981 р.

* * *

Доленько, де ти? Стиха озвися.*
— Я — твоя тінь…
Ось піл ногами лежу, подивися,
У пилюзі, на постелі терпінь…
Доленько люба, хто ти, яка ти?
— Я — твоя сила!
В ямах темниць, під сокирою ката
Міць нагнітила…
Доленько тайна, як тебе звати?
— Я — твоя мрія…
Вийшла колись із Правічної Хати
У буревії…
Доленько рідна! Тебе я приймаю —
Любу, убогу…
Підем пустелею до Небокраю,
В гості до Бога…
Сонце палюче, гади лукаві —
Все промайне…
Ти — моя радість, ти — моя слава,
Лише не кидай мене!..

27 листопада 1981 р.

Людина-Всесвіт

Якщо, справді, Всесвіт у Людині,
Тоді кожен у собі хова
Простору і часу полонини,
Цілої історії дива…
Є в мені клітини-хлібороби,
Є добро, гріховність і цнота,
І в душі страшна пустеля Гобі.
Де гасає чорна самота.
Десь в задумі мудреці-нейрони,
Десь в атаці вірусів юрба,
І клітин братерських оборона,
Спокій, мир і знову боротьба.
А в глибиннім таємничім краї
Волі славне Товариство є.
Кров вирує буйним дивограєм,
Струменем в пороги серця б’є.
Як усе здола навала сонна.
Не змовкає там триножна річ.
То — душі моєї оборона,
То — моєї України Січ!
Так буває: епідемій зграї
Вріжуть в тіло смерті лемеші;
Січ моя свій голос піднімає,
Збуджує повстання у душі,
І тоді литаврами тривоги
Віче серця голос подає,
Кобзарі виходять на дороги,
Всенародне рушення встає.
Геть втікають зайди і нероби,
Пісню волі чути на зорі.
І в мені радіють хлібороби,
І в мені співають Матері.
Славен будь, мій Всесвіте блакитний!
Побратими, не змикайте віч,
Бо твердиня духу непохитна,
Доки нерушима Серця Січ!

2 січня 1982 р.

Чорні діри космосу

Чорні ліри — то в’язниці галактичні,
В них титани ще з правіку у тюрмі.
І панують там закони фантастичні,
Самознищують себе вони самі…

Там пряме усе закручується круто,
Сили руху вічно бачать дивний сон,
Там на променя навішується путо,
Вільні кванти попалають у полон.

І кружляють в нескінченній каруселі,
Час і простір спресувавши в моноліт,
В тій прачорній пересиченій оселі
Мить одна ковта мільйони літ.

Галактична стогне жадібно корова
І вимахує рогами поміж зір,
Молоко її, замішане із кров’ю,
Доять, цідять хижі пальці чорних дір…

15 січня 1982 р.

* * *

Відкриваю вічі на світанні,
Ніби приступаю до роботи…
Наче білка, мчуся безнастанно
В колі повсякденної турботи.
Я приймаю ношу цього світу
На свою чутливість та мінливість,
Мої нерви, мов казкові віти,
Відчувають всю його примхливість.
І нема для світу ні закону,
Ані смислу, ані рамок міри, —
Всі ті речі — наші забобони,
Наші страхи і жадоба віри…
Боїмось ми просто зрозуміти,
Що і люди й зорі у Безмежжі —
Лиш самотні чудодійні Діти
На пустельнім серця узбережжі,
Що усі диктатори та війни,
І насилля, муки і жадання —
Лише спроби — дикі, безнадійні
Осягнуть небачене Кохання.
Те Кохання — до Самого Себе,
Бо нікого в Світі більш немає —
Ні на зорях у далекім небі,
Ні в химернім потойбічнім Раї…
Всюди ми, усюди — наші муки,
Наші спроби вийти в Небувалість,
І тремтячі від безсилля руки —
Від безсилля осягнути сталість.
Породили ми себе в химеру
З Цілості — Єдиної, Святої,
І пішли в періоди та ери
На стежки розвою і розбою.
Розгубили ми себе в Хаосі,
Світлі шати дарували тіням,
Лиш надію змучену ще досі
Віддаєм грядущим поколінням…
Зупинімось, зупинімось, Браття,
Пробудімось з вічного шукання,
Хай осяє Зоряне Багаття
Ще з Правіку Суджене Повстання!
І тоді Світило Праблакитне,
Всі сонця зібравши в себе, встане,
І тоді пустеля непривітна
Затріпоче цвітом полум’яним.
І тоді побачить Дух Людини,
Що в Ньому — Всесвітня Праоснова,
Що усі низини і глибини —
То пелюстки нашої Любові!

2 квітня 1983 р.

ВІЧНА ТАЙНА

Цикл

Пісня Небесних Лебедів*

Вічна Тайна кличе нас,
Вічна Тайна кличе!
Птаха-Вожака наказ
В просторі курличе!
Вилітай у Рідний Край
Всі, хто має крила.
Жде нас ясний небокрай,
Жде Вітчизна мила.
Таємниці поклик чуть
Понад сонним містом,
Крила Лебедів несуть
У висоти чисті…
Розривай завісу сну,
Ніби павутину,
Линь у неба глибину,
В долю Лебедину…
Вічна Тайна кличе нас,
Вічна Тайна кличе…
Птаха-Вожака наказ
В просторі курличе!

Пісня про небесного коваля*

Жив коваль-чарівник у правічнім гаю край дороги,
(В цілім світі широкім відомо його ремесло).
Доручили кувать йому Слово Полум’яне давнії Боги
І урочий Світанок призначили — вельми таємне число.
Дні летять, ніби птахи. І треба кувати це Слово!
Тільки люди ж ідуть, замовляють підкови й мечі.
Тим царям захотілось для тюремної брами обнову.
Тому вкрай необхідні для жінки нові рогачі.
І жаліє коваль тих людей, сіє вироби марні у світі,
Забуває про Слово Огнисте, заповідане здавна йому.
І згасає талант. І лягають на плечі століття.
Покривають утомою серце, відпливаючи в тьму.
Небо все ще чекає і надіється знову і знову,
Лиш умови своєї воно з ковалем не міня —
Грізний час недалеко, світ жадає Вогнистого Слова
І урочий Світанок уже осідлав чарівного коня.

Народи мене, Матінко Божа*

Народи мене, Матінко Божа,
В Новий Світ народи,
Поклади мене в Зорянім Ложі,
Щоб не знав я біди.
Хай сповиє мене те Мовчання,
Що у серці Твоїм,
Хай моєю оселею стане
Твій надзоряний Дім.
У обіймах Твоїх задрімаю,
Мов дитя, залюбки,
І не треба вже іншого раю —
На віки… на віки…
А як знову настане тривога,
І Земля спалахне —
У далеку криваву дорогу
Ти розбудиш мене.
Я пройду крізь ворота тілесні,
За похмуру межу.
Та Твій образ, Матусю, чудесний,
У душі збережу…
Лиш одне я молю: у долині,
Де страждання завжди, —
Не покинь Твого вірного сина
Серед лиха й біди.
Ти вдихни мені мудрості й сили,
Певність в ділі святім,
І здолаю я темну могилу,
І вернуся в Твій Дім…

Політ без повернення*

Давня казка говорить, що в небі живуть
Легендарні крилаті створіння.
Старші птахи дітей споряджають у путь
І дарують летюче уміння.

Не сідають на землю казкові птахи,
Бо життя їх у вічнім польоті,
І ночами і днями долають шляхи
Понад грози, і бурі, і сльоти.

Гей, далекий політ
Понад війни, і горе, і терни!
Новий світ, дивний світ
Просить в ниву посіяти зерна!
Вічносутнє крило
Хай не втомиться понад віками,
Путь назад замело
Ураганами літ і зірками…

Найбуйнішому саду є свій листопад,
Є пора зневажать і любити.
І найкращий пілот повертає назад,
Щоб ізнов у затишку спочити.

А тому, хто вирощує крила, нема
Із польоту назад повороту,
Його кличе удаль Таємниця сама,
Яку треба одвічно бороти!

Душі крило*

Скидай ману, вставай зі сну!
Горить Зоря і кличе йти…
Дивись на схід, стрічай весну,
Готові зоряні мости!
Дивись за обрій, в далину…
Відкрийте слух, відкрийте зір,
Зника імла, щеза пітьма…
Летять лелеки із-за гір,
Зими нема! Зими нема!
Весні усміхненій повір…
Росте крило — душі крило!
І кличе даль, блакить зове…
І райдуги перевесло
Над світом іскриться нове…
Росте крило… Душі крило!..

* * *

Дай мені, Нене, Мову,*
Ніби в Небесного Грому,
Хай моє чисте Слово
Сповнить Твої Хороми.
Дай мені, Мамо, зброю —
Божую Блискавицю,
Хай вона кличе до Бою,
Хай піднімає лиця!
Щоб у очах не зникла
Світоносна жарина,
Як у космічних циклах
Вістка про Твого Сина!

Пісня Будди*

Пробігають роки. Пролітають віки.
— Піднімайте вітрила! — лунають кличі.
Та даремно готують похід вояки,
Іржавіють у піхвах двосічні мечі.
Поривається вдаль, ніби птах, корабель,
Та даремні зусилля, бо сто якорів
Не пускають його від затишних осель
В таємничі краї, на роздолля вітрів.
І радіють боги, і дзвенять ланцюги,
І титани заснули в страшній глибині,
А тому, хто дрімає, нащо вороги?
Сам собі він мурує темницю у сні!
І любов, і добро, і свобода — слова,
Із яких якорі нам кувала пітьма.
Хіба хоче імен сила Духу жива?
Хто вона, і нащо — буря знає сама!
Хати ветхі змете урагану рука,
Якщо навіть вони мають ім’я святе,
А того, хто проснувсь, — вже ніщо не зляка,
Бо віднині вже він сам у себе росте,
Бо усі кораблі, і дороги, й мости,
І пісенного поклику огненний дзвін,
І казкові краї, й зореносні світи,
І походи до них — то все він, лише він!..

Ти не плач сиротою*

Ти не плач сиротою і серце не край,
Те, що статися має, — те станеться…
Птахи рідні зберуться у Зоряний Край,
А примарне — в безодні зостанеться…

Не ридай, коли Птах відлітає удаль.
Те, що з Єдності вийшло — з’єднається.
Неминучої радості знак — та печаль,
Що у серці твоїм одмічається…

Пам’ятай, що розлуки існують на те,
Щоб освячувать зустрічі бажані,
Лише те існування у Вічність зросте
Що тяжкою скорботою вражене…

Переступи межу…*

— Переступи межу. І вийди в таємничість.
Дмухни за вітром попіл та іржу.
Хіба не чуєш — ключ за хмарами курличе?
Переступи межу. Переступи межу.
Суворо глянь довкіл і запитай сумління:
— Кого чекаю тут? І що я бережу? —
Хто в небо не росте — приречений на тління.
Переступи межу. Переступи межу!
Багато голосів. Та лиш один — пророчий:
— Що зв’яжеш у душі — те в вічності зв’яжу!
Під ноги не дивись. Здійми до Тайни очі.
Переступи межу. Переступи межу!..

Відлітають в ирій журавлі*

Відлітають в ирій журавлі,
Жовто листя облітає з віт,
Будуть нові весни на Землі,
Запалає в лузі новий цвіт…
Лиш на віки щезли у імлі
Давні мрії тих, дитячих літ…

Не журися, друже, уночі,
Вийди, глянь на зоряну ріку,
І розтануть в серці ті плачі,
Ніби знак сльозини на піску,
І в гаю прадавньому сичі
Проспівають доленьку дзвінку.

У безжурнім радіснім сміху
Чарівну стежину віднайди,
Протопчи в Чумацькому Шляху
Небувалі вогняні сліди,
Хай вони приреченість лиху
Спопелять навіки, назавжди!..

* * *

Розлітаються миті, мов листя осіннє,
Кожна мить — цілий світ!
А у серці мовчазне одвічне квиління:
Як затримати той політ?
Як спинити розлуку, наповнену болем,
Той розрив пуповини душі?
Тіні пам’яті тонуть у життєвому полі.
Б’ють у серце думок гармаші…

* * *

Диво-сни, не сковані законом,
Відкривають браму до Свободи,
Із тілесним попрощавшись лоном,
Небувала виросла Природа.

Воскресають мертві Побратими,
Розквітають зела чародійні,
Розгортає диво світ незримий —
Радісний, прекрасний і надійний…

Корінь Волі, джерело натхнення,
Не щезай, не висохни ніколи,
І посій в пилюку повсякдення
Квіти у сновидному роздоллі…

І тоді, як зморені світила
Захолонуть в темному просторі,
Хочу я, щоб Серце запалило
В світі Сну нові, чаклунські зорі!..

* * *

Моїм супутницям

Правічна радість, священний трепет
На тій межі, що зветься смертю…
Щезають маревні вертепи,
Замком таємним з правік заперті…
Підняти парус — і в чисте море,
У таємничість Праокеану!
Пусті страхи душа поборе
І попливе в краї незнані…
Хай виринають дивосвіти
В стихійнім танці світил та духів,
Сади промінні розвинуть віти
І Слово Боже торкнеться слуху.
Лиш не жахайся межі тієї,
Яка з правіку зветься смертю,
А прагни мужньо понад нею,
До Бога крила розпростерши…

11 лютого 1981 — 1 січня 1982 р.

Вірші для Доні

1974–1984

Колискова

Зорі ховаються, ніченька тане,
Сонечко ясне встає із туману,
Верби вмиваються росами чистими,
Міниться обрій хмарками барвистими.

Все так чудово, все так спокійно,
Всесвіт задумався — ласкаво, мрійно.
«Горя немає, — шепоче зірниця, —
То лише сниться… То лише сниться…»

1974 р.

Снігова баба*

Витала в небі мала сніжинка,
Білокрилесенька янголина.
Серед хурделиці-заметілі
З неба злетіла, в наметі сіла.

Ішло дівчатко яснооке,
Зліпило сніжку крутобоку.
Упала сніжка з рук дитини,
Та й покотилася в долину.
А по дорозі снігу-снігу
Навертюхалося в тому бігу.
Була сніжинка — тепер бабище,
Пухка потвора, снігомарище.

З вугілля очі, рот і вуха,
Відро помийне для капелюха,
Із моркви ніс, мітла для сміху,
На глум дорослим, малим — на втіху.
Зима лютує, тріщать морози,
У серці баби холодні сльози.
Ночами бабу кличуть зорі
У небо ясне, у даль прозору.

Як з її тілом здолать тяжіння,
Гидкого збутися чортовиння —
Нехай бере собі, хто хоче,
Відро помийне, з вугілля очі, —
А їй би тільки простори ясні,
Кружляння в небі, політ прекрасний!
А я дивлюся, а я сміюся:
— Не плач, бабище, не плач, бабусю!
Засяє сонце, весна прилине,
Тебе підніме у небо синє,
І ввійдеш ти в легку хмарину.
У білокрилу янголину,
Минуть морози, дитячі глуми.
Холодні ночі, похмурі думи.
Тебе чекають простори ясні,
Кружляння в небі, політ прекрасний.

1974 р.

Пісня*

Розцвілася квіточка, розцвілася,
Та багряним полум’ям зайнялася.

Полюбили квіточку буревії,
Розпалили в серці їй пісні-мрії.

Тріпотіла квіточка, пломеніла,
В сонячному промені вся згоріла…

Впало з серця квіточки сім’я-зерня
Поміж темні зарості, поміж терня.

Ой, не спіте, людоньки, ой, не спіте!
Зернятко дрібненькеє віднайдіте!

Бо Весна полум’яна як надійде —
Квіточка багряная вже не зійде…

1975 р.

* * *

Поміж горами хатинка,
Далі — кручі і долинка…
Тихо, тихо
Вечір лиха
В голубе вікно…
Щось мигнуло,
Спалахнуло,
Світиться вікно…
Ніби квітом
Самоцвітом
Світиться воно…

Усміхнулася хатинка.
А в хатиночці — дитинка…
Та розумно
Тиходумно
Дивиться у ніч —
Хтось там ходить,
Вічно бродить,
Не змикає віч,
Розсіває
Зерна в гаю
І відходить пріч…

Йдуть тумани у долинку,
Ніжно пахне материнка…
Поринає в сон дитинка…
Тихо, тихо
Вечір диха
В голубе вікно,
Виглядає
Із безкраю
Ще когось воно —
Хто блукає
В Диво-краї
Вже давно… давно…

25 жовтня 1979 р.

Доня у вікні

У віконце доня
Дивиться мала,
Квіточка-долоня
Тулиться до шкла.
Доки жити буду.
Навіть хай віки —
Знаю — не забуду
Ніжної руки…
Ніби пташенятко,
У віконці ти.
До тієї хатки
Буду вічно йти…
Там моє кохання,
Там мій Диво-Храм…
Зоряне світання
Розквітає там…
З будь-якої долі
Я вернусь туди.
Днями і ночами
Ти мене зажди.
А в таємну днину
Під твоїм вікном
Зацвіте калина
Небувалим сном,
У вікно постука,
там, де ти стоїш, —
і простягне руку:
— Доню, ти не спиш?
То вставай, дитино,
Та виходь надвір,
Я тебе зустріну
Під промінням зір…
Білий цвіт калини —
То моя любов,
Що у цю хатину
Прагнула ізнов,
Що з’єднала в миті
Душі і серця…
Вічно буде жити
Мить свята оця —
У віконці Доня…
Дивний зоре-Храм…
Квіточка-долоня
Шле привіт вікам…

14 березня 1980 р.

* * *

Візьму Доню у долоні,
Обніму — і полечу,
Вдалині, в небеснім лоні
Нову зірку засвічу.

І скажу: — Ти господиня
Цього світу і твори,
Ця планета — повна скриня
Птахів, бджілок і рослин.

Порядкуй же в цій оселі
Так, щоб жоден не страждав,
Щоб усі були веселі
І ніхто не сумував!

Доня пальчиком торкає
Нову голубу Зорю,
І тихенько наслухає
Те, що я їй говорю…

В оченятах — чиста віра,
На вустах — любові знак…
В цього світу — добрий вирій,
Славна доля!
Буде так!

3 квітня 1980 р.

Мама і доня

— Звідки прийшла я, матусю, до тебе?
Де я до того була?
— Сяяла, доню, зіркою в небі,
Квіткою в лузі цвіла.

Мам із татусем тебе нашептали
Трави шовкові в полях,
Нам соловейки тебе наспівали
У придніпровських садах…

Неба глибинність, ніжність ранкова,
Літня гроза, супокій —
Все це впліталось, як в пісеньці слово,
В доні коханій моїй!

В очках у тебе — обшир чудесний,
В дотику — сила вітрів,
В голосі — ніби дзвіночки небесні,
Пташок закоханих спів.

Ми із татусем лише сплітали
Той дивовижний вінок,
Котрий для тебе давно готували
Промені дальніх зірок.

Тож збережи, моя доню ласкава,
Всі ті дарунки в житті.
Світу на радість, людям на славу —
Квітоньки серця святі!..

1 серпня 1980 р

* * *

У думах броджу довкола
Вашої любої хати,
І маю одну лиш волю —
У вікна її заглядати…

Дивлюся на милі лиця,
Торкаюся їх незримо,
І знаю, що це мені сниться,
І сон той проходить мимо…

Та ні! Не проходить — груди
Наповнює зустрічі диво…
Я знаю — розквітне, буде
Омріяна мить щаслива…

10 листопада 1980 р.

* * *

Диво сиве
Йде по ниві…
Я до Дива,
А воно —
Лише видиво
Щасливе —
Місяць світить у вікно…

Прокидаюсь
І караюсь…
Хочу знову
На той лан,
Там, де Диво
Ходить сиве,
Там, де Діва
Уродлива,
Там, де зоряний туман…

Все можливо
Там, де Диво, —
І політ,
І зореліт…
Уродлива
Кличе Діва,
Сиве-сиве
Кличе Диво
У новий казковий світ…

Нитку сну
Мережану
Я підтримую, пряду,
На чарівному лану,
Моя Діво,
Любе Диво,
Поспішаю, вже іду…
Я знайду тебе, знайду!

1 січня 1981р.

Сон

Біля чудо-хатки, біля тих вікон
Розцвіте фіалково легендарний сон…
Хай тобі він шепче у весняні дні:
Я спішу до тебе наяву і в сні.
Промайне розлука, як єдина мить,
Хай лише у серці Сон-трава горить…

2 березня 1981р.

Метелик

— Метелик! Летиш ти куди?
— Не знаю я слова такого,
Я вдома усюди, завжди,
Для мене всі миті — обнова!

То вічність і мить — то одне,
Бо є, і було, і грядуще
В обіймах тримає мене,
У пестощах промінносущих…

— Метелику! Віснику миті!
Чи можна до тебе в політ?
— Як станеш із радістю злитий,
Тоді мій відкриється світ…

Бо Радість — то любощі гри,
Без простору, часу і цілі,
Дарунки Святої Гори,
Що світові незрозумілі…

5 травня 1981 р.

Щедрівка

І дорослих, і малечу
Привітати хочу знов я:
Добрий Вечір! Щедрий Вечір!
Добрим людям на здоров’я!

Засіваю щире зерня
На усі рясні усюди,
Щастя й радість хай повернуть
В хату всім на світі людям.

Хай радіють разом з нами
Кожна квітка, кожна зірка,
Хай не прийде навіть снами
Те, що в серці зріє гірко!

Хай душа прошепче речі,
Тихі, без багатослов’я:
Добрий Вечір! Щедрий Вечір!
Добрим людям на здоров’я!

13 січня 1982 р.

Хмаринка

— Слухай, Хмарино
Моя білокрила,
Дай мені легкості,
Моці і сили.

Хочу полинути
Вслід за тобою,
Весело гратися
З хмарок юрбою.

— Дівчинко люба,
Дівчинко мила,
Треба для цього
Не моці і сили, —

Треба безжурності
І забування,
Треба безжальності
До розлучання,

Бо якщо спогад
В серденько вколе,
Знову впадеш ти
З неба додолу…

20 липня 1981р.

* * *

Небо, як нива,*
Зорі, мов зерна,
Радує дивом
Простір химерний…
Що там, в безодні,
Всіяній чудом?
Все, що завгодно,
Стукає в грудях.
Стукає серце
В ребра темниці,
Ніби відерце
В диво-криниці.
Вирватись хоче
В ирій далекий,
В буряні ночі,
В зоряний клекіт.
Так воно й буде.
Так воно й сниться!
Землю розбудить
Казка-зірниця…

1 березня 1984 р.

ЗОРЯНИЙ КЛЮЧ

1984-1989

Пісня золотого човняра*

Човен золотий в океані див,
Зоряне вітрило напинається.
Воротар Життя знов у путь відплив,
До Землі закохано всміхається…
Слався, ясний човен кохання,
Ти пливи, пливи в далину.
Даруй надію, даруй світання,
Даруй нам вічную весну!
Пломінний потік радісно струмить.
Поспішай з відкритими долонями,
Неповторна мить сповнює блакить
Вогняної пісні передзвонами.
Розриває міх зоряний гінець,
Щедро сипле диво-самоцвітами,
А Земля спліта сонячний вінець
З травами, деревами і квітами…

Пісня місячної ночі*

Срібна нитка печалі, срібна нитка надії
Простяглася у даль, простяглася у світ…
Понад Шляхом Чумацьким срібний лебідь леліє
Таємниче мереживо літ…
Збережи, схорони
Серця світ серед ночі химер,
Під крилом сивини
Голос казки святої не вмер…
Ти посій на лани
Тиху радість, що зріє тепер…
Сновидіння, примари — то лиш знаки полону,
Та згадай, що не вічна й найбільша мара,
І життя самоцвіт у празорянім лоні
Пломеніє, горить — не згора!
Я тебе заколишу, як мати дитину,
Ти мужній і зростай у колисці моїй,
А як поклики сурми над світом полинуть —
Будь готовий ступити у бій!

* * *

Для сліпців є пітьма,*
А для зрячого нема.
Ширше серце розкривай —
Загорівся небокрай!
Нищаться пожарами
Тільки порохи,
Тішаться примарами
Лише дітлахи.
Ген поза туманами
Дивна глибина,
А понад обманами —
Зоряна весна!
Боягузам — страх і жах,
Шукачам — вогнений шлях!
Хто по ньому піде — знай:
У казковий прийде Край!
В лоні темряви дріма
Мати Всесвіту сама.
Хто летить без вороття —
Нове матиме життя!

Розмова з тишею*

Як затихнуть громи стоголосі,
Як замовкне музика й слова,
Серце мови огняної просить
І в душі мовчання ожива…
Ти тоді прислухайся до тиші,
Там нечутно калатає дзвін…
З вічності таємний вітер дише,
Заклика до полум’яних змін,
Небосхил прадавні руна пише
І шепоче дивну казку він…
Не забудь, не одвернись од неї,
У глибинах духу схорони,
Пролети над сонною землею
І посій на батьківські лани…
Збереже празоряне насіння
Подих материнської весни,
У прийдешнє виросте пагіння
Понад віковічні бур’яни…
Зродиться крилате покоління
Без руїн, і смерті, і війни…
Як затихнуть громи стоголосі…

Пісня вічного вогню*

Палає небокрай,
Світанкова пора…
Вставай, вставай, вставай —
Горить Нова Зоря!
І хто б де не умер —
Від зради чи в борні —
Воскресніте тепер
У Вічному Вогні!
Встаньте, убиті
Сестри й брати!
Брама відкрита
В нові світи!
Смерті немає —
То лиш мара,
Дух не згасає,
Дух не вмира!
Клубиться чорний дим,
Планета у вогні,
Над обрієм земним
Потвори навісні.
Та повстають сини,
Щоб подолати лють,
На вічний мир вони
Всім руки подають!
Вирує лан життя,
І голуби над ним…
Немає вороття
Руйнаторам сліпим,
Бо діти вояків,
Що впали у борні,
Ідуть з усіх країв
У лави вогняні!

Батьківське напуття*

Сину праведний мій,
Ти вступаєш у бій,
Я дарую тобі
Вогняний буревій!
Я дарую тобі…
Ти обман спопели,
Ти пітьму повали,
Засвіти Новий День
Поміж мороки й мли!
Засвіти Новий День…
Ти виходиш на шлях,
Ти ідеш по світах,
Засівай Диво-Цвіт
На пустельних полях…
Засівай Диво-Цвіт…
Хай дозріють плоди,
Хай не буде біди!
Всюди Мир і Любов
Назавжди, назавжди!
Всюди Мир і Любов —
Назавжди…

Пісня нежданого друга*

Чи у тиші, чи під ураганом,
Під дощами, під промінням зір
В серці радість з’явиться неждано,
То мій добрий вісник — ти йому повір!
У пустелі чи під громи бою
Я нечутно поруч тебе йду…
Щит блакитний вічно над тобою,
Будь спокійний, брате, я не підведу.
А захочеш глянути у очі
Побратиму з Краю Таїни —
Подивись на зорі опівночі,
І послухай тихий голос далини…

Вогонь розсудить все*

Вогонь розсудить все. Нехай лютує ворог.
Зірниця наступа. І новин день несе.
Загримотить гроза. Не втримається морок.
Вогонь розсудить все.

Палахкотять міста. І гримають гармати.
Тримайся, брате мій, в біді не охолонь.
Якщо ти вогняний — не бійся умирати!
Розсудить все вогонь.

Вогонь розсудить все… І успіхи, й невдачі,
І сивизну густу біля солдатських скронь.
Всього ще буде — сліз і радості, одначе
Розсудить все вогонь.

Народження і смерть — то спалахи й згасання,
Але вогонь життя і в сонці, і в золі,
В польоті журавлів, у тиші, і в коханні
У Матері-Землі…

Її потік життя пітьма не подолає,
Ще буревію гнів планету потрясе…
Хто витрима грозу — той піде до безкраю.
Вогонь розсудить все!
Вогонь розсудить все!

Маки*

Барви світанкові, маки рожеві,
Діви-ІІрироди вуста…
Квітами тими Землі-Королеви
Ніжна любов пророста…
Маки червоні
Маки багряні,
Білії маки, мов сніг…
Крила пелюсток —
дрімаючі птахи —
Тихо спадають до ніг…
Спокою чари, тайна кохання —
Все в кольорів глибині…
Туга смеркання, втіха кохання
Там спочивають у сні…
Та не піддайся дрімоті знемоги,
Друже захоплений мій.
Зернята маків, як стяг перемоги,
В серце гаряче посій!

Лиш тоді…*

Лиш тоді, лиш тоді, як затихають всі слова —
Тайни гук, правди звук в надрах серця ожива…
Відчиняйте, відкривайте брами темряви і мли,
І у небо вилітайте, де живуть орли…
Шепіт зір, тайну зір — хто її відчує, як?
В кожнім дні, в кожнім сні побратимів Диво-знак…
Я нечутно, обережно, я незримо підійду,
І біду, неначе хмару, тихо одведу…
Духу вір, серцю вір! Поєднаймось Ти і Я!
Там, де лад і Любов, пролягла Тропа Моя…
У вогненнім дивоколі — понад прірвою віків,
Підхопіте, збережіте Материнський Спів…

Пісня зоряного Дивокола*

В Полум’янім полі, в тайнім Дивоколі,
Де пасуться коні чарівного сну,
Птахи виростають в огненнім приволлі
І летять у казку, в Зоряну Весну.
Лебеді дитинства, станьте на хвилину,
Та візьміть на крила доленьку мою.
Землю я покину, з вами я полину,
Де квітує тайна в Батьківськім Гаю.
Ключ не зупинити, крил не доточити,
Птах давно тріпоче в серденьку твоїм!
Лише власні крила повертають силу
Відшукати стежку в Материнський Дім!

Вічний діалог*

— Розкажи мені, дубе, по щирості,
Де захована міцність твоя?
— У глибинах землі материнської
Її дивна пливе течія,
У глибинах землі материнської
Зберігається сила моя…
— Де ти, орле, напоєний силою,
Хто викохував крила тобі?
— Міць польоту у горах зродилася,
А надія — в тяжкій боротьбі,
Міць польоту у горах зродилася,
Зору ясність — в тяжкій боротьбі!
— Розкажіть мені, зорі тривожнії,
Де прихована міцність буття?
— Крила Всесвіту — в подиху кожному,
У найменшій іскрині життя,
Крила Всесвіту — в подиху кожному,
У щоденній хвилині життя…

Вічна мить

Охопить
Вічну мить
Ти зумій, любий друже, зумій!
Не летить
Диво-мить,
То летить дум розгублений рій!
Смій налить
В ніжну мить
Всеохопності вічний напій,
Не біжить
Вічна мить,
То біжить дух стривожений твій!
Давня казка усіх в павутину сповила,
Ніби зла ворожба,
Тане мить, тане мить, опускаються крила…
Ох, навіщо життя боротьба?
Понад Всесвітом плачуть обірвані струни,
Кобза серця мовчить…
Шепчуть привиди пам’яті, котяться луни:
— Де ти, де ти, загублена мить?..

* * *

І день, і ніч*
Зникають пріч,
І не змика
Планета віч,
Гуде орган,
Лунає річ,
В огні війни
Вирує січ…
В імлу, в туман ведуть сліди,
На землю падають плоди…
Хоч тисячу віків іди,
Не знайдеш чистої води…
Де ти, Земле, опинилась, де ти,
Квітами засіяна плането?
Триває бій
На полі мрій,
Кипить у злі
Жорстокий змій,
Кує війну
В імлі густій,
Щоб кинуть світ
У огневій!
Нащо ж були тяжкі віки,
Нащо ми сіяли квітки,
Чому не сядуть ластівки
В долоню нашої руки?
Стрепенися в радісному леті,
Квітами засіяна плането!
Лети, лети
В ясні світи,
Будуй у мир
Міцні мости.
Тобі довіку
В даль іти
До сонця світлої мети!..

* * *

Із полонин земної матері*
Ідемо в зоряні ліси,
Вже в галактичному фарватері
Лунають наші голоси.
Але дороги поміж зорями
Замків не знімуть — не проси!
Зростають між земними горами
Сади любові і краси…

Встає за обрієм примарами
Ілюзій віковічна мла,
Та правда дивними стожарами
У власнім серці розцвіла…
І прагнучи у хащу зоряну,
Не щезне дума хай свята
Про ниву батьківську незорану,
Де треба сіяти жита.

Так просто все — і сили множаться,
І крила в просторі несуть,
Та серце все-таки тривожиться —
Чи в істину проляже путь?
Не забувай колиски давньої.
Не забувай старих могил,
Де таїна дороги славної.
Де джерело одвічних сил!..

Зоряний ключ*

Ген угорі,
десь поміж хмар,
там серед туч
Чути кличі, чути жалі,
чути плачі, —
Зоряний клин,
зоряний стрій,
зоряний ключ
Лине у даль,
лине у світ, лине в ночі…

Дзвонять замки,
дзвонять церкви,
дзвонять мечі,
В темряві світ,
в пошуку суть, в мареві путь.
Мудрі ключі,
вічні ключі,
щастя ключі
В небі кують,
в сонці кують,
в серці кують.

Ніжне дитя,
тихе дитя,
дивне дитя
Йде до води,
йде до струмка, йде до ключа.
Миле дитя,
рідне дитя,
вічне дитя
Матір стріча,
ранок стріча,
сонце стріча!

Пісня Бояна*

У долині призабутій на калині
Накувала три дороги зозулина,
Накувала сива, накувала
На чарівне Диво-свято, на Купала.
А що першая дорога — у пустелю,
Там самотність свої килими постеле.
А що друга — та під грози-блискавиці,
Ну а третя — до заснулої дівиці…
Та дівиця жде з правіку — не діждеться,
Хто до неї із любов’ю доторкнеться,
Хто вуста її холодні поцілує,
Хто їй казку голубину наворкує.
Три дороги, три дороги, три стежини
Накувала опівночі зозулина,
Накувала сива, накувала
На чарівне Диво-свято, на Купала…

Квітень 1984 р. — серпень 1989 р.

ГОВЕРЛА

Сюїта

1. Гроза над Говерлою

Говорила громами Говерла,
І луна — віл гори до гори!
Прокотилась… у небі завмерла…
Говори! Говори!!!
Не мовчи, український Монблане,
Калатай у небесну блакить,
Бо як дзвону твойого не стане —
Серце стане в ту мить!
Бо як грому твойого не буде —
Крига смерті осяде в душі.
Буйну ватру в засмучених грудях
Воруши! Воруши…

2. Стежка до вершини

В’ється, в’ється стежина
Вгору…
А що таке вгору?
Може, то хитра долина
В неба кротову нору?
Може, і небо — то пастка
Для недозрілого духу,
Бога-плантатора ласка —
Збудника нашого руху?
Бідні Адамові діти
Вийшли на ниву Єгови,
Стали закваскою світу,
Стали підґрунтям основи…
Сіємо душі, планети,
Губимо думи й надії, —
Йоги, аскети, поети,
Вчені, святі, гречкосії…
Чому так хочеться вгору?
Чом наше серце голодне?
Хочеться випити зорі,
В груди вдихнути безодню!..
Може, то наша прасутність
Хоче себе об’єднати?
Може, то власна відсутність
Кличе сама себе з хати?
Вгору, все вгору і вгору,
На легендарну Говерлу,
В неба безодню стозору,
В мрію — іще непомерлу…

3. Туман

Ой, який страшний туман!
Всюди сірий океан…
Мряка — змій мільйонголовий —
Виповза в небесний лан…
Щезли квіти і струмки,
Вмерли звуки і зірки,
І безликість проковтнула
Навіть скелі і стежки.
І уже не знаєш ти —
Чи спинитися, чи йти?
Лиш рятує в безнадії
Дух незримий висоти…
Так недовго до біди,
Але ти не спи, не жди,
Понад сумнівом і страхом
Уперед іди, іди!
Змій сміється: — Ну й дивак,
Хто ж подасть тобі той знак —
Путь вперед поміж туманом
Буде так ачи отак?
Думи сумніву одгонь!
Кров як стукає до скронь,
Як трішить хребет від ноші,
Як горить в душі вогонь,
Отже, ти іще живеш,
Отже, кухоль неба п’єш!
Як гудуть від втоми ноги —
Значить ти угору йдеш!..

4. Найвища вода

Та проходять тумани,
Мов химерні обмани,
Росяними перлинами
осідають на скелі замшілі,
на квітки, на траву.
Пурпурове кружало
Понад горами встало,
Попливло кораблем небувалим
у незміряну синяву…
Недалека вершина,
Мов цнотлива дівчина,
Сніговими серпанками
прихорошує щоки свої і чоло…
А з-під сірої скелі
В кам’янистій пустелі
Біля ніг моїх заструмилося,
заіскрилося, засміялося джерело…
Гей, яке воно чисте!
Ой, яке променисте!
Ух, солодка, холодна, цілюща,
бо найвища на всій Україні вода!
Ой спасибі, водице,
І Говерло-дівице,
Що в твоє джерело позахмарне
лише небо ясне загляда!
В дивній тиші пророчій
Хлюпну свіжості в очі,
Обережно нап’юся чаклунського трунку,
щоб не збурити джерело…
Я водиці позичу
Для душі, для обличчя,
Для одвічного шляху туди,
куди сонце велично пішло…

5. Вершина

Кроки останні. Вершина!
Геть остогидлий рюкзак…
Сонце у неба глибинах
Щастя запалює знак.

Дишеться легко і сильно,
Вже непотрібні слона.
Стукає серце стокрильно,
Дух урочисто співа.

Раптом… екстаз завмирає,
Ще не злетівши увись.
Сам я собі дорікаю:
— Що ти шукав — подивись?

На легендарну вершину
Мертвих традицій раби
Перли на зігнутих спинах
Знаки людської ганьби, —

І обеліски, й погруддя
І ювілейні значки,
Написи всякі облудні,
Банки консервні й пляшки.

Боже, волаю до Тебе —
Істина це чи мара?
Отже, я прагнув до неба,
Щоб повернутись до дна?

Люде вкраїнський, то що ти
В серці несеш крізь віки
На легендарні висоти,
На позахмарні стежки?!

6. Вівці на вершині

Визріває ясний день.
Дзень-дзелень! Дзень-дзелень!
Ну й химери! В серці — тінь.
Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!

Із долини, з полонини
Вівці йдуть аж до вершини,
На Говерлу топчуть шлях…
Сміх і гріх, горе й жах!

Вівці хрумають квітки,
Бібки сиплють на стежки,
Вівці мекають щасливо,
Насміхаючись над дивом.

То уже аж понад хмари
Розрослась земна кошара?
Вівці тут, вівці там…
Що ж робити шукачам?

7. Туристи на вершині

Щезла отара,
Ніби примара.
Стежку гористу
Топчуть туристи.

Лайку і сварку,
Пляшку і чарку
У понадхмарність
Тягне бездарність.
Всі до Говерли
Дурні поперли,
Щоб наслідити
В ясній блакиті,

Щоб України
Чиста вершина
Стала смішною
Брудною горою…

8. Вогонь на вершині

Як розійдуться і вівці і туристи,
Залишивши душу в самотині,
Як довкола буде небо чисте,
Запали багаття на вершині.

Нашукай галузок давньолітніх,
Назбирай усього, то згорає, —
Хай в пустельних горах непривітних
На Говерлі полум’я заграє!

Хай побачать янголи і люди,
Вороги і друзі у долині,
Що не сутінь котиться усюди,
Що горить багаття на вершині!

Тріпочи, мій вогнику, і смійся
Над недолею, дощами і вітрами,
Впийся небом щедрим і не бійся,
Що немає ватри попід нами!..

Там, внизу, є сосни і смереки,
Там живуть Опришкові онуки,
Є священні вісники-лелеки,
Що несуть наказ у дні розпуки.

Пломінець твій матиме поживу
В грізний час із стовбурів прадавніх, —
Лиш не згасни! Будь одвічним дивом,
Щоб не вмерли згуки пісень славних!

Тиша понад світом лиховісна,
Ніч повзе, ляга на полонині…
Якщо серцю у долині тісно —
Запали багаття на вершині!..

9. Далина

Пригасає багаття,
Утікає завзяття,
Душу холод морозить,
Сутінь згубою грозить…

Та щезає мана!
Хай вмирає вона!
Загорівся на обрії сонячний шлях —
Дивина… далина…

І багаття вогні
Запалали в мені,
І в гуцульськім вікні,
І в дитячому сні…

Почалася війна —
Не одна… не одна!
Піднімає блакитні хоругви
казкового краю
Дивина… далина…

10. Нечутний Голос

Хтось підходить Незримий —
Рідний такий, тривожний…
Серце моє нестримно
Стає на коліна побожно…

Нечутний Голос крає
Всі межі смислу й цілі,
І цвяхи вогненні вбиває
У душу заціпенілу.

— Що ти шукаєш у горах? —
Питає те Духослово.
— Чи тайну науку про зорі,
Чи, може, на щастя підкову?

— Не хочу, не хочу цілі,
Яка виливається в форму,
Яка обростає цвіллю
І людям стає за норму!

Не хочу, не хочу чуда,
Яке на Голгофі зріє!
То — стовікова облуда
Страшного і хитрого Змія!

Нехай моя Україна,
А з нею сестри-народи,
По новій підуть стежині
У вимріяну свободу.

Туди, де космічні зміни
Не нищать душі горіння,
Туди, де любов нетлінна
Вінчає святі покоління,

Туди, до земні герої
Не в бронзі вкарбовані злотом,
А прагнуть до іншої Трої
Небаченим ще польотом,

І визволяють Олену —
Душу Матері Світу —
Від ганебної сцени
В край легенди і квітів!..

…Мовить Голос Нечутний:
— Буде по слову тому,
Лише прагни могутньо
До Незримого Дому!

Від нього видноколу
Підіймайся все вище —
Туди, де у Сонячнім Колі
Мати Сина колише…

11. Незрима Гора

В серці відкрилися очі,
Ніби полум’яні жерла,
У екстазі пророчім
Узрів я Одвічну Говерлу…

До неї ішли герої,
Яких ми ховали в могили,
Вставало над тою Горою
Сонце блакитне, стосиле.

Воно осяяло лави
Непереможних загонів,
Душ непохитних славу,
Блиск легендарних дзвонів.

Дзвони гули заклично,
Проводжали на Гору,
На стежину незвичну
Людство тисячозоре…

Йшла голуба Україна,
Йшла нетутешня Росія,
Йшли всі земні покоління
Із лабіринту Змія!..

І раділи Карпати,
Сміялись альпійські луки…
З Сонця Небесна Мати
Простягала всім руки…

12. Зоря над вершиною

Дивне видіння —
Душі володіння —
Гасне, згасає… Зникає… немає…
Ночі покрови
Палають знову
На полонини… І на вершини…

Я не боюся,
Став — і сміюся!
Дише-колише душу Говерла…
Пальцями зірок,
Хусткою віри
Небо пилюку на серці обтерло…

Хай, може, буде
Стежка облуди,
Лестощі, постріли, хитрощі Змія,
Божа Вершина
Є на Вкраїні —
А понад Нею Зоря пломеніє!

Чорногора

1974 р.

Тарасове Закляття

Шевченкова містерія в його смертну ніч

І день іде, і ніч іде,
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?..

Пророцтво

Людей нема — є лиш Прелюд.
Є тільки мрія про Людину.
Є лише хаотична лють —
Всеспопеляюча лавина.

О де ти, зоряний творень?
О хто ти — дух чи хвиля Лети,
Тиран чи вільний промінець,
Який заплутався в тенета?!

Пора, пора, пора збагнуть
Своє падіння і могилу,
Своє покликання і суть,
Своє походження і силу…

І на вселенськім полотні,
Яке нам витче Суть Єдина,
Посіє квіти вогняні
Новонароджена Людина.

Поклик до України

Тільки я, мов окаянний,
І день, і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить…

Україно, моя Лебедине,
Діво древнього Ра,
Все мені мріється, сниться
Твоя урочиста пора.
Твоя вогниста,
Твоя троїста,
Твоя прачиста пора.
Все сповнено передчуттями,
Душа, мов небесний дзвін,
Клекоче бурями тяма,
Кличе до дивозмін…
І будуть вони — ті зміни,
Засяють нові стежки!
Гряди, моя Україно,
Понад криваві роки,
Облиш ті гнізда зміїні,
Де кубляться мертвяки!
Дай мені бути причинним,
Дай божевільним буть
В світі, де з Твого Сина
Праведну крівцю ссуть!
Хочу бути скаженим,
Бо воля в’язневі — сказ!
Хочу стать навіженим,
Бо буйність — то твій наказ!
Бути вогнем хрещеним
Хочу єдиний раз!
Зроби мене юродивим,
Зроби мене вічним дивом,
Зроби мене духом сивим,
Поведи мене ночами
Поза людськими шляхами,
Понад світом нещасливим
На поклін вогнистим зливам!..
Поведи мене в безтяму,
Поведи мене над снами,
Поведи до тої ями,
Що відкрита вечорами,
Де з правіку наша воля
Спить закована в неволі!..
Я застукаю в ту браму,
Я зійду в пекельну яму,
Клич прокотиться громами
Понад душами й полями:
— Чуєте, люди —
Божі заблуди?
Доки ще буде
В душах полуда?
Скиньте облуду!
Ось я виходжу — це вже востаннє! —
В поле осіннє, в поле туманне,
Сію не зерна, сію вам сльози,
Сію не сльози — бурі і грози,
Сію не грози — речення віщі,
Сію пророчі закляття зловіщі!..
О мій народе! Ти не послухав,
Коли я прийшов із плачем!
В цю ніч я схиляюсь до твого духу
Із полум’яним мечем!..

Гайдамакам XX віку

О люди, люди, небораки,
Нащо здалися вам царі,
Нащо здалися вам псарі,
Ви ж таки люди, не собаки?!

Я кобзар, я кобзар!
Я — прадавній корсар!..
В мене серце, як жар…
Ні, не жар — а пожар!
Той пожар мені випалив очі —
Очі жорстокого дня…
Я пливу в океані ночі —
В океані без дна…
Я не бачу ваших мізерій —
Всяких імперій і драм.
На пошук нових містерій
Нині рушаю сам.
Споряджена бригантина,
Вітрила у неї — пітьма,
Їх не побачить людина,
Для світу мене нема…
Хай божеволіє буря,
Лютує в небі Перун,
Мій корабель — бандура,
Сотні скажених струн.
Геть історичний убогий,
Солодкий музичний лад!
Інші нас кличуть дороги
Серед хурделиці зрад!
Я пливу на базарище Геї,
Де ваші невільничі ринки,
Де у атомнім апогеї
Душі носяться, мов хмаринки,
І не знають вони — навіщо,
І не знають вони — куди,
Не почують слів зловіщих
Попередження і біди!
Не до них, не до них
Звуки струн моїх вогняних,
А до тих, а до тих,
Хто знеміг на багатті лих!..
Де ви, душі статорі,
Де ви, серця козачі?
Ті, що сміються в горі,
Ті, що від щастя плачуть?!
Чи є у вас, лицарі-волонтери,
Такий духовний стаж,
Що не боїться Божу Галеру
Брати на абордаж?
Тра-ра-рах! Тра-ра-рах!
Лише луни у небесах…
Тільки клекоче всесвітній базар
Міріадами чорних примар…
Співці не чують моєї думи,
Бо я — причинний кобзар!
А моряки жахаються глуму,
Бо я — божевільний корсар!
Піна вирує, і стогне днище,
Ніби від тиску драконячих лап,
І буря в реях скажено свище,
Хитає пустельний трап…
Ніхто не ступа на незримий борт
Від метушні землі…
І я покидаю проклятий порт,
Пропадаю в імлі…
Поруч мене на вічних чатах
Вірні товариші:
Пломінні думи — мої солдати,
Юнга — птиця душі.
Роздзвенілась моя бандура
У руках урагану,
Нас обіймає темінь похмура
В череві океану.
Думи мої, старшини мої!
В серці — вірний компас!
Ми пливемо в рідні краї
Виконать давній наказ!
Там у тяжкій неволі,
І Бог не відає — де,
Серед Дикого Поля
Діва-Вкраїна жде…
То — королівна світу,
Найбільший скарб віків,
За неї уже побито
Тисячі козаків!
Але вона й дотепера
У чаклунськім кільці.
Ми — її волонтери,
Невмирущі бійці!
Запломеніли мої солдати:
— У море зайвий вантаж!
Де ворожі фрегати?
На абордаж! На абордаж!

Дике Поле

Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать?..

В Дикому Полі, в зоряній пущі,
Пугачі стогнуть всю ніч невсипущі…
Берег ошкірився іклами-скелями,
Душі замкнулись від світу пустелями,
Мислі, як ласо, очі — гармати,
Руки, мов круки, серце, як ґрати…

В пащу неситу пливе бригантина,
До перемоги… чи до загину?..

На абордаж! На абордаж!
Висвітлив барви небесний вітраж…
Громи гуркочуть. Січуть блискавиці.
Трапи — на берег. Меч у правиці!
Привиди — тіні. Привиди — тіні.
Чорних і білих мечів мерехтіння…
Ноги в болоті. В грудях — сопух.
Душить, пригнічує, сковує рух…
Тяжке зусилля для кожного кроку,
Всяка хвилина — неміряні роки!
Де вороги, де надійні брати?
Як же мені досягнути мети?
Чорне привиддя хижо регоче:
— Ось твоя мрія, скажений пророче —
Упирі злі, вовкулаки та гади,
Співи, молитви, прокльони і зради!..
Де твій небесний Божий Фрегат?
Кожен твій брат — найжорстокіший кат!
Ти захотів визволяти Вкраїну
І перейти за невидиму стіну?!

Діва-Вкраїна — наша раба,
Грізна на неї чекає доба!..
Ну а для тебе — кара страшна,
Вічна ганьба, історична мана…
Станеш, кобзарю, на п’єдесталі —
Постать блискуча в бездушнім металі,
Вславлять тебе у широкому світі,
В дар принесуть і молитви, і квіти,
І проклянуть… і до зір вознесуть,
Тихо змінивши всю твою суть…
……………………………………
Сталося так. Пролетіли роки.
В Дикому Полі бродили вовки…
В Дикому Полі, в терновому полі
Став я у бронзі на видноколі…
О, це нечувана втрата і страта —
Духу в металі вік умирати!
Що мені квіти з цілого світу?
Бути — це жити! Бути — горіти!

Заклики чув я з Дикого Поля —
Діви-Вкраїни стогони й болі,
А понад тим відчайдушним квилінням
Сіялось чортополоху насіння,
Множились люди, множились юди,
Множились горді, блискучі споруди…
Ім’ям моїм прикрашалась темниця,
Де мала жити Вкраїна-Дівиця…

Та у прадику ніч горобину
Так полюбив я мою Україну,
Що подолав і знемогу, і сон,
Геть розтопив металевий полон…

Спали тюремщики і вовкулаки,
Спали в дворах ланцюгові собаки,
Спали ув’язнені і упирі,
Спали продажні співці-кобзарі…

Сповнилось серце шаленим завзяттям,
Я запалив серед степу багаття,
У божевільному тому вогні
Все, що примарне, згоріло в мені, —
Бронзова постать, жалібні думи,
Пісні сльозливі, сповнені суму…
Знову я рушив на пошуки дива,
Де голосила ув’язнена Діва…

Причинна

Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє…

Усе лишилося позаду —
І кобзи спів, і бригантина,
Примарна слава, підла зрада,
І вкрита трупами Вкраїна…

Я йшов у ніч, у порожнечу,
Ступав у пустку, навмання,
Тягар віків лягав на плечі,
Пливла самотності мана.
Ані промінчика довкола,
Імлище тиснуло мене…
Та раптом спереду, на полі,
Узрів я полум’я ясне.

Високу, давню прамогилу
Всю поросла забудь-трава.
І в тиші чулися насилу
Квиління жалібні й слова:
— Боляче, боляче, боляче мені
Серед дикої пустелі, у самотині!..
Сотні літ, сотні літ, сотні довгих літ
Десь проходить стороною чужинецький світ!..
І не бачать, і не чують тіні навісні,
Як незміряно тужливо й боляче мені!..

О хто се? Хто се? Серце рветься,
Я поспішаю поміж трав…
І знаю я… мені здається,
Що голос той я здавна знав…
Палає вогнище кільцем,
Дівоча постать майоріє,
Чоло прикрашене вінцем
І коси в’ються, наче змії.
Голісінька, немов дитя,
Вона танцює у багатті…
Вогонь для неї покриття,
Сувої диму — шлюбне плаття…

І плеще Діва у долоні,
Танцюючи у тій золі.
У жаху боліснім полоні
Почув я стогони й жалі:
— Будь мені, ясне багаття,
Вірним другом, любим братом…
Понеси мене у вирій
На багряному крилі,
Щоб і сліду люди-звірі
Не знайшли у цій золі!
Спали мене, Вогню;
Візьми мене в далину,
Ти не бійся — Дике Поле
Не почує стогону!
Я весело засміюся,
Чорним птахом вознесуся…
Пропали мені діру
В скам’янілім лоні,
Де у Чорному Яру
Лицарі в полоні!
Сплять вони — чи задубіли?
Ой, який кривавий плід!
Дике Поле? Дике Тіло!
Сотні літ! Сотні літ!

І я, тамуючи ридання,
Несміло вийшов з темноти…
— Скажи мені, дівча кохане,
Що сталося тобі, хто ти?

ДІВА (кружляючи в огні)

— Хіба не бачиш — я причинна!..

А хто вчинив з тобою те?

ДІВА

Я жду появи Диво-Сина,
Те сім’я Боже і Святе…
Вже сотні літ, як зріє в лоні
Вогниста янгольська могуть,
Та тільки душі дикі й сонні
Їй народитись не дають…
І завмирає дух любові.
І кам’яніє в глибині,
По жилах пломінь замість крові
Тече й пече… Пече мені!
Колись і ти зі мною в парі
Ішов дорогою неслав…
Чи ти пізнав мене, Кобзарю?
Корсаре мій, чи ти пізнав?

Ти Україна?

ДІВА

Я — причинна!
Я божевільна ластівчина…
У чорне небо полечу,
А хочеш — і тебе помчу?!.

Я (падаючи на коліна)

Святая Діво! Дай надію,
Що Землю не покинеш ти!
Ти нас вела крізь буревії
До глибини і висоти,
Я жив з тобою і тобою
В темницях, рабстві, в самоті,
В боях, у тиші, в неспокої
Плекала ти думки святі…
І ось тепер, коли довкола
Лиш трупи, холод та пітьма,
Ти хочеш кинуть Дике Поле
І відлетіти крадькома?!
Що з нашим Краєм толі стане,
Куди подінуться гаї,
Кому співатимуть осанну
У літні ночі солов’ї?
І наша пісня, наше слово
Невже згорять в цьому вогні?
Ти все це знищити готова?
Скажи мені! Скажи мені…

ДІВА (знеможено)

Проміняю променисте намисто,
Проміняю і цимбали й дуду…
У пратемних туманах імлистих
Нове поле собі віднайду…

Завжди ще мить… Лише одненьку мить!

ДІВА

О Матінко! Болить мені! Болить!

(співає)

Полечу Чумацьким Шляхом,
Лоно геть розвію прахом,
Стану вільним чудо-птахом…

Щастя й жах! Щастя й жах!
Іскри зоряні в очах!
Я вже лечу!
Чи не лечу?
Кобзарю мій, я вся тремчу!
Прости мені… я навіжена,
Сама собою полонена…

О поможи! О поможи…
Святеє путо розв’яжи…

О, як тобі родити Сина?

ДІВА

Я народжу в ту саму мить,
Як дух осяяних русинів
Закляття зможе сотворить!..

Яке закляття?

ДІВА

Дуже давнє.
То заповіт дідів преславних…
Оцю сопілочку візьми,
Заграй на ній серед пітьми…

Якщо в душі твоїй воління
Перемагає марноту,
Всі українські покоління
Мелодію почують ту…
ЖИВІ перейдуть це багаття,
А МЕРТВІ лишаться в золі…
І ви сотворите закляття
Останню клятву на Землі!

Мені поможе народити
Самоосудження Русі.
Тоді дозріє Нове Жито,
І мрії всі, і правди всі.

Бери сопілочку, бери…
Закляття древнє сотвори!

Страшна Рада

Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих… Возвеличу
Малих отих рабів німих!

І я заграв. Здригнулось Дике Поле.
Земля здригнулась. Колихнувся світ.
Немов литаври гримнули довкола
Із тих далеких легендарних літ…
У тій сопілці чулися ридання
Замучених дітей і матерів,
І клекотіння вічного повстання,
І вічна марність романтичних снів,
І клич до бою, і дівочий спів…

І я узрів усю мою Вкраїну,
Розіп’яту з правіку на Землі,
І я відчув розсіяну Родину,
Розсипану, загублену в імлі.

Вона відчула поклик — і воскресла!
Людей повстали в просторі ряди,
Праненьки Геї викидали чресла
Померлі покоління і роди.

Вони ішли до Вогнища, до Діви,
Вони ішли, не знаючи — чому!
Сопілки чарівної переливи
Вели їх крізь століття і пітьму.

Ішли далекі вої непохитні,
Ішли тисячолітні сіячі,
Корогви колихалися блакитні,
І блискотіли списи та мечі.

І нап’ялись, немов жіночі лона,
Сплюндровані могили по степах,
І з неба кров кипляча та червона
Знов окропила непорушний прах.

Земля тряслась. Кричали древні гори.
Бо з небуття, з приниження, з гниття
Мільйоннорукий, дивний і стозорий
Вривався буйний дух в Нове Буття.

І воскресали запорізькі лави,
Ішли крізь гук походів та війни,
Крізь марево і слави і неслави,
Ішли крізь ешафоти чужини.

Йшли матері і діти-янголята,
Ішли дівчата й мужні юнаки,
І падали заслони літ закляті,
І танули епохи та віки.
Йшли кобзарі, старшини і гетьмани,
Ішли опришки горді й кріпаки,
Повстали у кривавому тумані
Всіх гайдамаків зраджені полки…
Всі закатовані, усі забуті,
Усі покинуті в самотині,
Тепер порвали вічне путо,
Щоб відродитись в древньому вогні.

В містерії чаклунському потоці
Ізнову оживали легіони —
Померлі з голоду у тридцять третім році,
Замучені у тюрмах і колонах.
Розстріляні, оббріхані, убиті,
Закреслені у пам’яті віків,
Крізь Дике Поле, темрявою вкрите,
Йшли на сопілки чарівницький спів.

На мить одну закам’яніла зрада,
Розтанули кордони і темниці,
Прийшли живі з Америки, Канади
На поклик Божевільної Дівиці!

Мордовія не втримала поетів,
Уральські розлетілися дроти,
Ув’язнені прорвали всі тенета,
Пройшли всі лабіринти темноти.
Усі сліпі, обдурені і сонні,
Усі застрахані, окрадені й німі,
Всі боягузливі, убогі й безборонні —
Стояли теж покірно у пітьмі.

Завмерла вся сім’я Тисячолітня
Довкола Пломенистого Кільця.
І я почув запитання привітне
Із вуст якогось сивого бійця:

— Хто ти єси, що силою чи вмінням
З’єднав роли минулі і літа?
Яка глибінь живе в твоїм сумлінні,
Яка мета — проклята чи свята?
I пам’ятай, що вічне не прощає
Ні замірів пустих, ні марноти!
Чого волієш, і чого бажаєш,
Що пробудив дрімаючі світи?!

— Я лише тінь. Відлуння клекотінь!
Я — меч в твоїй руці, я квітка для дитяти,
Я — сонця промінець, я — і любов, і свято,
Відсутній я, коли щасливий ти,
Тоді я втілююсь в твоїм коханні,
Веду тебе крізь грози і мости,
Оберігаю в бурі і в повстанні.

Відсутній я, коли ти сієш ниву
І обнімаєш діву чи жону…
Я — твоя радість, доки ти щасливий,
Я — урожай кохання на лану.

І лиш тоді, коли моя Родина
Потрапить у безвихідь, у біду,
У вихор доль, у Рідну Україну,
У плоть тугу, скривавлену я йду.

Я — прадавній Бонн і Кобзар,
Я — Опришок, я — Байда, я — древній Корсар!
У Царграді, у Римі, у холодній Москві,
На базарах, на лобних місцях і на грищах, —
Скрізь стоять мої постаті вікові,
Ніби знаки полону, ніби знаки ганьбища!

Проте я — лише тінь! Я — відлуння горінь!
Мене не вб’єш, мечем не розрубаєш,
Вогнем не спалиш, клином не діймеш…
Я — дух Тієї, котра скликала сюди
Русі Тисячолітньої Роди…
— А де ж вона?
— Узри — вона в багатті!
І тут пригасла полум’я стіна,
І всіх — від воєводи до дитяти —
Вразила Діва-Дивина.

Завмерло все мільйоннооке поле,
І голос тихий, та гучний, мов дзвін,
Котився в моторошнім видноколі
У душу всіх воскреслих поколінь…

ДІВА

Діти мої, квіти мої!
Думи мої і жалі!
Я плекала вас у кривавий час
На згорьованій цій Землі.

Кожен з вас зазнав катувань, неслав,
Та для всіх минала ця мить…
А мені в огні, у тяжкій борні
Все залишене вами болить!

І росте, росте той кривавий плід,
І мій біль переріс цей світ!
Я ввійшла в огонь, спопелила свій слід…
Сотні літ! Сотні літ…

Розбудіть свій сон, розірвіть полон,
Поможіть народити Дитя!
Хто посміє оцей перейти Вогонь —
Той здобуде Нове Життя!..
……………………………..
І не вагаючись ні трохи,
Ввійшли в багаття козаки,
Бійці прадавньої епохи,
Дівчата, діти, юнаки,
Усі невольники убогі,
Усі співці та кобзарі,
Всі, хто жадав і Правди й Бога,
Усі Кохані й Матері.
Ішли в безодню, в небувале!
Ішли у Лоно Дивини!
Сини марноти умирали,
Вставали Сонячні Сини.
На поклик Віщого Веління
Ставали Духом Вогняним…
…І лиш останні покоління
Заколихались перед ним…
І ніби втіливши вагання,
Яке відчули всі раби,
Озвався хтось, немов шептання
Тисячоликої юрби:

— Якась ти дивна і химерна,
Якась потворна і страшна…
Ми маєм книги і модерни,
І їсти й випити сповна.
Все те, чого колись жадали,
Про то й не снилося колись,
Прийшло в підвали і у зали,
Бери, радій — хоч подавись!
Куди нас кличеш, Божевільна?
З’явилась ти з якого сну?
Ми ситі, чуєш ти? Ми — вільні!
Ти — це мана. Іди в ману!

І в Дикім Полі залунало:
— Ти — це мана. Ти — це мана?
І лише Мавка прошептала:
— Ні, це Вона… Либонь, Вона…
Я біла Віла… Я біла Віла…
Стою одна у заметілі…
Я скам’яніла, скам’яніла…
Гранітом вкрилось біле тіло…
Мов скіфська баба, заціпеніла,
Стою самотньо у степу,
Гострю чарівную сапу,
І вийду, вийду в Дике Поле,
Бо хто ж ту блекоту прополе?..

ДІВА

Пізно полоти, кохана Доню!
Все це було колись…
Вийди із вікового полону.
Пробудись! Загорись!

(до юрби)

Всі ви — спотворені душі,
Слуги чужого вітця!
Вам я сказати мушу —
Йдіть до страшного кінця!
Киньте теорії —
В тяжкому горі я!
Всі хитромудрі історії
Зрадник сотворює!
Я — ваша Вічная Неня,
Я і тепер, і колись —
Лише причинна, лиш навіжена,
Котра рветься увись!

Хочете бути зі Мною,
Діти прості і святі,
І серед грізного бою
І на хресті?!
То подолайте ж у Духу повстанні
Стежку оцю Вогняну,
Разом сотворимо Раду Останню —
Раду Страшну!
………………..
І Мавка зважилась, ступила у Вогнище!
А вслід за нею кинулась юрма.
Розпалось історичне гробовище,
Пропала ніч — порожня і німа.

Було їм тяжко — тим духовно-голим
Весь маскарад одвічний побороть,
Здирати з себе з муками і болем
Ворожий дух, ворожу дику плоть.

Проте від жару множилось завзяття,
І духом Діви сповнювались всі…
Мізерія згоряла у багатті,
Усе живе сіяло у красі…
Настала мить, коли у Полі Дикім
Сухий бур’ян лишився та зола,
І Діва стала духом Вогнеликим,
І Річ величну, владну повела.

ДІВА

Радіє Плід. Я жду пологів.
Вкраїнська Нива дозріва,
І на забуті перелоги
Грядуть Божественні Жнива.
Осяє пломінь Поле Дике,
Той день ви, Діти, утвердіть!
І возвеличте все Велике,
І все мізерне — прокляніть!

Всенародне закляття

А чистих серцем? Коло їх
Постави ангели свої
І чистоту їх соблюди.

А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли.

ДІВА

Всім віковим базарам,
Всім духовним примарам,
Всім потойбічним карам,
Всім братовбивчим чварам,
Всім словоблудним чарам —
Ім’я їм — легіон! —
Всенародний прокльон!

ВСІ
Всенародний прокльон!

ДІВА
Поза очеретами, поза болотами,
Навіть не в баговинні, —
Хай розвіється все прокляте
В мертвому чортовинні!
Щоб не вийшло воно з небуття,
Не отримало іскри життя,
Щоб не ввійшло ні в скелю,
Ні в людську оселю,
Ні в криницю прозору,
Ні в звірину нору,
Щоб не впало на битий шлях,
Не лягло зерном на полях…
Все, що не може Радість прийняти, —
Хай буде вічно прокляте!

ВСІ
Хай буде вічно прокляте!

ДІВА
Заклинаємо всі темниці,
Заклинаємо душі ниці,
Заклинаємо всіх катів,
ІЦо мордують Вкраїни Синів,
Заклинаємо всіх поетів,
ІЦо сплітають катам сонети,
Заклинаємо всіх рабів,
Що кладуть дітей до гробів,
Заклинаємо всіх царів,
Заклинаємо всіх псарів —
Їм не узріти Грядущого Сина,
Їм не ввійти у Вільну Родину!
Древні породження дикого ката, —
Будьте прокляті!

ВСІ
Будьте прокляті!

ДІВА
Всі, хто купається в златі,
Всі, хто жадає кувати
Ніж чи кайдани на брата,
Всі, хто у Батьківській Хаті
Сміє Синів розпинати,
Всі, хто не вміє літати,
Хто у Прасонячне Свято
Хоче вужем пролізати —
Будьте прокляті!

ВСІ
Будьте прокляті!

ДІВА
І жандармам всім, і суддям,
І ученим словоблудам,
І запроданим писакам,
І жорстоким посіпакам,
І убивцям всіх країв,
Боягузам всіх віків —
Шлях у Праведний Вогонь!
Наш прокльон!

ВСІ

Наш прокльон!

ДІВА

Все спадкоємство деспота Петра,
Кривавої цариці Катерини
Хай щезне геть із берегів Дніпра,
З полів і духу України!
Усяку думку, що лягла в основу
Зрадливих клятв, і підступу й хули,
Волію я, щоб ви ввели у Слово
Й навіки всенародно прокляли!

За всі сплюндровані джерела
Натхнення, творчості й пісень,
Хай проклянуть міста і села
Кріпацького падіння день!
Віднині серце Матері-Вкраїни
Відкрите рідним друзям і братам,
А не дворушним ворогам!
І у святий Грядущий Храм
Не приведе їх підлості стежина!
Останнє слово нашої Родини:
— Ідіть в пітьму! Прокляття вам!

ВСІ

Прокляття вам! Прокляття вам!

ДІВА (урочисто)

Будую Нову Хату для Дитяти,
Кладу основу у Прийдешній Храм —
Для радощів, для любощів, для свята,
Для мудрості всім Людям і Вікам!
Увійде в нього лише вічно-суще,
Увійде в нього щирості душа,
Яка прозріє в історичній гущі
І марність там навіки залиша.

Щезають тюрми, духу сніговії,
Усі обмани у оцій золі…
Я — Матір-Україна, Я — Софія,
Живого Бога мудрість на Землі!

Погляньте — зріє небувала сила
Понад проклятим мотлохом століть!
Всі, хто здолав закляття вогнекриле,
Ввійдіть до мене в Лоно, увійдіть.
Двигтить раменами у Лоні Син Великий,
Останні муки… і остання мить!
Чи чуєте ви, Діти Вогнеликі?!
Ще тільки мить…
Болить мені! Болить!!!

5 березня — 25 грудня 1978 року.

По Ра

Божевільна поема-балада

Україно — мій сон
І одвічна Голгофо,
Мій жорстокий полон
І душі катастрофа!

Нагромадження дум —
Все до Тебе, до Тебе!
Горехвилями сум
Хлюпа в зоряне небо.

Пуповина щомить
Душить шию, мов путо,
А по ній струменить
Вже не кров, а отрута.

Знемагає душа
Від чужого потоку
І летить-вируша
у неміряні роки,

Щоб у казці знайти
Материнське воління,
І шляхи до мети
І своє воскресіння…
……………………………..
Україна!
Країна.
Раїна…
Руїна?
Кра! Кра!
Дивна мара.
Щось вона хоче, вічно клекоче!
Не воскресає,
І не вмира!

Що там у серці?
Пива відерце?
Куб самогонний та сирівець?
Може, дрімає там серед гаю
Ще небувалий у світі співець?
Кра, кра!
Чорна мара!
Груба кора усе покрива.
Дика, химерна, страшна машкара!
Що там за нею — дим чи дива?
……………………………………………..
Україно украдена,
Дочко зоряна Ладина!
Чи ти чиясь окраїна,
Чи ти щось окраяне,
Чи ти Божа Вита,
З Правіку Ним укрита,
Зміями повита,
Віковим градом побита?!
О, скажи мені, правди Знавець,
Чи звелися ми вже нанівець,
І Вкраїни терновий вінець —
То початок ачи кінець?
І докірливий Голос я чую:
— Де ти хочеш Правду знайти?
Як у зернятку квітка ночує —
Так і Вкраїна — це ти!
Як метелик у гусені дише,
Як у хмарі — грядуща гроза,
Так у громі твоєму і в тиші
України сльоза!
Не питай, не питай ні у кого —
Звідки ми, і куди і коли…
Всі дороги й пороги до Бога
Через серце твоє пролягли!..
………………………………………….

Хозаризація!
Візантізація!
Татаризація!
Полонізація!
Германізація!
Русифікація!

Що це таке? Що це таке?
Слово гидке, слово липке…
Ніби народ — нерозумна дитина,
В руках хитромудрого скульптора глина.
Тут ось натиснув — і ми вже хозари!
Крикнув суворо — і ми вже татари!
Тут — гайдамаки. І раптом — поляки!
Все, що завгодно — бійці і гуляки,
Буйні п’яниці
І холопи ниці,
І кобзарі,
І гевали-мазниці…
………………………….
Все це так, все це так!
Продавались за п’ятак,
За пірнач, за булаву
Клали буйну голову!
В Трапезунти, у Скутари
Перли козаків отари
На грабунок, на убій,
На розправу, на розбій!
Не верталися заброди
На вкраїнські тихі води,
Все безжально проковтнули
Ті оспівані походи!..
І тоді, як Чорне Море
Поглинало козаків,
Чужоземні людомори
Ґвалтували матерів.
Поповзла по Україні
Недорікувата тля,
Корчмарями, шахраями
Переповнилась земля…
Де давно було чи ні?
Це було — чи сниться?
Кров розбавлена в вині…
Кров же — не водиця?
Ех, якби була вода —
Чиста та кринична, —
Обминула б нас біда…
Ця… що — електрична…
……………………………………..
Ну а все таки… ну а все таки…
Хто ми — кріпаки ачи козаки?
Може, козаки — то лише казки,
Що їх всі готові слухать залюбки?
Ну, звичайно, так! Все уже було.
У фольклорні труни складено кістки.
Науковим биллям густо поросло
Там, де будували зоряні містки.
Вже на отаманів складено досьє,
І могила кожна в зоранім кільці,
І на кожне явище й випадок десь є.
Вичерпне пояснення в певнім папірці.
Ось чому в сучасних кріпо-козаків
Та русифікація висне на губах…
Ось чому пустою пилюгою слів
Обрій затуманило, перекрило шлях…
……………………………………………………….
Я дивуюсь і сміюсь:
— Русифікувати Русь?
Диваки, диваки.
Ті, що слухають байки!
Нема русифікації,
А є лиш хохлозація!..
……………………………….
Ходить, ходить дід Бабай,
Манить діток пальцем,
Каже їм про божий рай,
Де млинці зі смальцем,
Де кисельні береги,
Де молочні ріки,
Де всі люди, як боги —
Навіть недоріки.
Гарна казка в Бабая —
Дірочка від бублика!
Зате в кожного своя
Тра-та-та республіка!
Цок-цок у лобок —
Та в писану торбу!
І несе Бабай у рай
Всіх до свого торгу!
Там для всіх містечко є
В шашлику чи в супі:
На зубах у Бабая —
Зате в дружній купі!
— Я себе не дам руси…
І ногами дриґнув!
Довгі вуса відпустив —
Українцем ґиґнув!
Цок-цок у лобок,
Браття-українці!
Сповнені ви тих байок
Аж по самі вінця!
…………………………
Так нерозумно гудить навіщо
Слово прадавнє, величне і віще?
Русь, що окраяна, Русь, що розсіяна,
Праісторичним дурманом засіяна,
Встань, крізь тужаве каміння зрости!
Небо, це ти! Воля — це ти!
Сон прожени і минуле згадай,
В серці у тебе твій суджений рай!
………………………………………………….
Була, була така пора,
Коли русини — Ра — сини —
Несли дарунки Батька Ра
З душі своєї глибини.
Ішли за гори, за моря,
І піснею встеляли шлях.
Туди, де сходила Зоря,
Їх вів кумир одвічний — Птах!
І рушились твердині зла,
Єднались діти ворогів,
І Доня Ладина несла
Злагоду — мрію всіх віків.
О титанічності пора,
Епоха міфів золота!
Про давню щедрість Батька Ра
Шепочуть квіти і жита…
Лиш ми не можемо згадать,
Лиш ми не в силі віднайти,
Щоб понад зла і ночі гать
Ще раз прорватись до мети…
…………………………………………..
Ар’ї, райці чи ірійці, де ви?
Лиш у мові пломенять сліди…
Листя обтрусило буйне древо,
А само пропало назавжди…
Лада нині — лиш автомашина,
Рама — лише перехрестя шиб.
Так прийшла Правічна Україна
В пекло потойбіччя шляхом хиб.
Лади слово — лиш смішні коляди,
Веди Рами — забобонів жмут…
Де й коли розвіяв нашу радість
Той страшний космічний зорекрут?
……………………………………………………..
Вкрили миром сонячні знамена
Ніл далекий, здружену Ел-ладу…
І була тоді вся Ойкумена —
Око Мена, Око Діда й Лади.
І раділа спільна Мати-Гея
Творчості своїх дітей — Титанів,
Ще Геракл не задушив Антея,
Ще Зевес не зрадив Прометея,
Не було Аїда під землею —
Все було лиш піснею кохання…
Все було до радості, до ладу,
Ніби тиха ласка і Святовита,
Доки не вповзла облудна зрада,
Злом, обманом, хитрістю, повита…
……………………………………………………
Жили собі Дідо і Лада,
І була в них курочка Рада,
У весняні дні урочисті
Курочка знесла яйце злотисте.
Лада рада. Дідо щасливий!
Ой, яке яєчко — на диво!
Сяє воно в небі над світом,
Покриває землю зелом-квітом,
Діток тішить райдуго-дощами,
Гонить хмари пишні над полями…
…………………………………………………..
Поміж гроз, походів, поміж злив
Дід беріг яєчко… не розбив!
Поміж вічних клопотів Лада
Берегла яєчко на радість…
Як же так, що сталося лихо?
Мишка сіра вкралася тихо,
Райдужне яйце зачепила,
На дрібні уламки розбила.
Дідо плаче, Лада плаче,
А курочка кудкудаче:
— Не плач, діду, не плач, бабо…
…Ой ти, горе! Що за диво?
Була Рада — стала курочка ряба!
Була Лада — стала баба сива!
………………………………………………….
Лише писанки лишились
Від казкової епохи,
Та в дитячих іграх клапті,
Та у снах ще, може, трохи…
Плачуть карі, плачуть очі!
Мишка у норі регоче:
— Ждіте, прийде Месія!
— Месія — то буду я!
Одягну я плащаницю,
Буду тиха, як агнець!
Ну, а поки що хай сниться
Всім жахаючий кінець!
Ну, а поки ви дрижати
Будете перед кінцем —
Поведу я вас за ґрати
Шляхом вічності — кільцем!..
…………………………………………….
Усе було на диво просто —
Ані боїв, ані змагання…
Приходили усякі гості,
І їх приймали на світанні…
Вони лишали своїх коней —
І Троя падала розбита,
І всі прасонячні заслони
Лягали під чужі копита.
Ходили карлики мізерні,
Оповідали всякі байки,
Лишали в слові підлі зерна —
Від ворожбитства і до лайки…
І заповзали в душі чисті
Чужі боги, чужі кумири,
З’їдали зернята іскристі,
Лишаючи в серцях зневіру.
Так було куто тихе путо,
І народився день такий,
Коли на кручі Прасловути
Усівся бог на ймення Кий!
Кий? Який?
А такий —
Підіпрись
Або бий!
У праліс
Веде біс —
Ладі й Родові
Навскіс!
Хитрий біс,
Ловкий біс
Поміж лип
І беріз…
Тут він жив,
Тут він ріс,
Торбу писану приніс…
Кий? Який?
А такий —
І не видно,
А тяжкий!
Як уріже по плечах —
Іскри сонячні в очах!
Ось тобі, Прабатьку Ра,
Княжа Київська Гора!…
………………………………….
Бідне віче, всенародне віче!
Запили медами всім баньки!..
Вам воряги плюнули у вічі,
А синків забрали у полки…
Все походи, і бої, і мита
(Кличе Див до герцю на зорі!),
Пада жито знову під копита,
Плаче Мати-Лада на Дніпрі…
…………………………………………..
Казку забуваєте, братове,
А у казці — плин старих подій.
Ще із пра відлунює те слово,
Як між нами поселився змій…
Не один — було їх ціле кишло:
Кий, і Щек середній і Хорив…
Так воно у літописах вийшло,
Що той Кий наш город сотворив!
Гей, учені! У слов’янськім світі
Де ж воно та видано було,
Щоб давали люди своїм дітям
Те наймення, що віщує зло?!
Кий же біс наткав нам ті тенета,
Кий Кащей тих Щеків нам наплів,
Накрутив і антів, і венетів
У спіралях хитромудрих слів?
……………………………………………
А Хорова Хортиця
До Херсона горнеться,
З Святослава череп зняла —
Бісова затворниця!
Де тобі за тих хозарів,
Що в Ітілі ти згубив!
Це тобі за ті базари,
Що ти, князю, попалив!
Будуть пити з череп-чаші
Хорові соратники —
Чи то кагани, чи паші,
Ачи кримські ратники.
Хоро-хоро-хороше
Кашу заварили,
Святославових синків
Теж передушили!
Хором дружно привітали
Кагана Владимира,
І наложниць посилали
З Витича та Димера!
Обнімай, забродо дикий,
Дочок Рода й Лади!
Ти — могутній, ти — великий.
Маєш княжу владу!
Від боярина, від Блуда
Ти отримав княжий стіл!..
Не біда! Народ забуде!
То ж лише робочий віл…
Не умре боярин Блуд,
Переплюне Лету!
Візьме в нього руський люд
Блудну естафету.
Станеш, князю, ти святим
В ері християнській,
Перетворяться на дим
Звичаї поганські…
Все до тла, все до тла
На пекельну згубу
З’їла візантійська тля
На слов’янськім дубі…
…………………………………
А той Київ — хитрий Київ —
Живу серцевину виїв,
Розпустивши на весь світ
Повість вре… вре… літ…
Ах, пробачте нам ласкаво,
Вченії історики!
Нам набридла тая слава,
Всякі ті історійки!
Все вона — церковна миша,
Що сидить під вівтарем,
Що над вухом тихо дише,
Сипле золотим дощем…
Так було. Куди від цього дітись?
Чужинецькі школи та попи
Люто гнули наші пісне-квіти
Під жало ворожої сапи,
Стало Ра якимсь шиплячим сонцем,
Стала вита — животом, життям,
Ра — сини — хоробрі оборонці —
Стали для володарів сміттям.
Закипіли братовбійчі чвари
Під церковний малиновий дзвін.
Ра-сини, немов ягнят отари.
Йшли до хитрих зайдів на поклін.
Помирали Ладині онуки,
Збудувавши чужинецький храм,
І столітні розжирілі круки
Випивали очі Ра-синам…
…………………………………….
Йдуть зі Сходу чорні хмари…
Ой, монголи! Ой, татари!
То не люди — то примари!
Люта кара! Божа кара!
Може, й кара! Бог кара
За правічну зраду,
За святого Батька Ра
Та за Матір Ладу!
«Хай з’єднає Новий Пан
Прарусинські сили,
Знайде хай ворожий стан
Тут собі могили!»
Що ж молитва, як нема
Братньої любові?!
Лише жадібність німа
Виросла із крові…
Прокотилися монголи
Ген за гори, за степи,
Залишилось Дике Поле
Та вояцькі черепи…
…………………………….
Кра!
Кра!
Кра!
Крррра!
Воронам чорним славна пора!
Дикі буй-тури гасають у полі,
Виють шакали із-за Дніпра…
Виродки княжі на півночі дикій
Лижуть татарам немиті зади…
Божою милістю хани великі
Кинути кістку готові завжди.
Дружить із ворогом і не бідує
Хитрий пройдоха Іван Калита,
Рим небувалий тихенько будує,
Русь піднімає…
Русь — та не та!
В лоні чужому, в чужому погної
Вмре, перемелеться добре зерно,
Із чемерицею, із блекотою
Злучиться, може, навіки воно.
Виростуть з нього розбійники люті
Вже ненависники давнього Ра!
І понесуть вони плаху і путо
Всім, хто не зрікся любові й добра…
………………………………………………………
Ну, а поки теє буде
В світі многоликому, —
Заспівали знову люди
У Полі у Дикому…
Знову давня Хортиця
До Вкраїни горнеться,
Стане вже вона віднині
Всім рабам поборниця!
Україна розп’ялася
На чотири на шляхи —
Лізуть турки, і татари,
Москалі та ще й ляхи!
Стогнуть діти у Скутарі?
Не журіться, матері,
Підшукайте добру пару,
Зачинайте на зорі!
Гей, виховуйте ночами
Те дитя козаче,
Бо ж за новими харчами
Чорний ворон кряче!
Гук, гук!
Базавлук!
А у мене добрий лук!
Серед Січі, поміж луків,
Чути стукіт закаблук!
Героїчна наша Січ
Корчмами оточена!
Миша лізе в темну ніч —
Миша позолочена…
І писати вміє миша,
І військову справу зна,
Тихо-тихо в душу дише,
Радить радоньку вона…
Байда в Стамбулі висить?
Весело регоче?
Треба так. Тихо, цить!
Одвертайте очі!
Тішить нервоньки Варшава?
Залива свинець за шкіру?
Гине Гуня? Наша слава!
Наливайко? То ж за віру?!
Гей, гей, козаки!
Душі янголині!
Як були ви сліпаки —
То такій донині!
Повалили всі фортеці,
Перейшли усі мости,
Ну а мишки між собою
Не могли таки знайти!..
………………………………….
А Богдан? Що ж Богдан —
Богом даний гетьман…
Булава… гарний стан…
Є талант… є талан…
Як ударив буйний хміль
В серце України,
Як упала на постіль —
Так і спить донині!..
……………………………..
Все було… все було…
Будяками поросло…
Трин-трава, трин-трава…
Щось болить голова!
Жінко, що ти верзеш?
Похмелитися дай!
Як стаканчик смикнеш —
Попадеш знову в рай!..
…………………………………
Козаки? Кізяки…
То коров’ячі стежки…
Щось там мелють про минуле
Ті учені диваки…
Ера в нас тепер яка?
Дивна і незвична:
Україна електрична,
Ще й кібернетична!
В Запоріжжі ресторан —
«Січчю» називається…
Електричний Дніпрельстан
З Хортицею знається…
А правічна Хортиця
У майбутнє горнеться,
Плюнула на козаків —
Бісова притворниця!
Молоточком тихесенько
В лоб, в лоб!
А на сцені козаченьки
Топ, топ!
По всім світі хвалять люди:
— Вра! Вра!
А вороння на безлюдді:
— Кра! Кррррра!
…………………………
Годі, Мамо, годі нам журитись!
Проминула та страшна пора.
Нову казку шепче древнє жито,
І встає над світом Батько Ра…
Підемо — окрадені і голі,
Підемо — убогі і святі —
У Правічне Отче Дике Поле
Між квітки пахучі і густі.
Україна — Зоряна Дівиця —
Всіх покличе з тої далини,
І до Неї прийдуть поклониться
Нові діти…
Нові Ра — Сини…

21 вересня 1977 р.

ЗАЧАРОВАНІ КОНІ

Феєрія

1. Чорний кінь

Уночі, уночі
Затихають всі плачі,
Затихає сміх і регіт,
Затиха зубовний скрегіт,
Сум і жалоба стиха,
Лиш Земля вві сні зітха…
Лише моторошні стуки
Рвуть сутінкову глибінь,
Грізні звуки-перегуки
Котяться у далечінь,
По нічних чаклунських луках
Скаче, скаче Чорний Кінь.
Все лягає під копита
Вороному скакуну,
Падає усе на світі
У бездонну прірву сну,
Котить просторінь відкрита
В сяйві зорянім луну.
Чарівному владареві
Все покірне на Землі —
Звірі, птахи і дерева,
Люди — лагідні і злі,
Діти, воїни сталеві
І пихаті королі…
Уночі, уночі
Спочивають всі мечі,
Замовкають тамбурини,
Спочивають гільйотини,
Гітлери, Наполеони,
І солдатські легіони,
І святкові передзвони,
Автострадні перегони —
Все змовкає в мить одну
Перед владним знаком сну…
Перед стратою страшною
Спить Джордано у темниці,
Серед темряви нічної
Орлеанська спить Дівиця,
Трибунали засинають,
В’язні і наглядачі,
Проститутки спочивають
У клієнтів на плечі.
Папа Римський в світі марень,
І у сні тяжкім не зна,
Що святенницька тіара —
Чорного Коня луна…
Патріархи і сектанти,
Комуністи і царі,
І бездари, і таланти,
І п’яниці, й корчмарі —
Всі схиляються в покорі
В ту одну-єдину мить,
Коли Кінь проскаче Чорний,
Як іржання загримить.
У окопах, у темницях,
У льодах чи на лану
Тінь Коня впаде на лиця
І веде у прірву сну…
Від владичного іржання
Загораються зірки.
І пливуть серед смеркання
І галактики, й віки.
Мчать у нове існування
Мрії, почуття й думки…
І химери запліта
Гра свободи золота,
Дух щасливо засміється,
В небо вільно відліта,
І досяжною здається
Найвеличніша мета,
Стежка волі в’ється, в’ється —
Ясна, чиста і свята…
У Коня на хвості
Сяють зірки золоті,
У Коня на буйній гриві
Таємниці вічне диво,
Біль по втраченій меті,
І мелодії журливі,
І сподіванки щасливі
І утопії пусті…
Так з правіку скаче, скаче
У будучність Чорний Кінь,
А за ним регоче й плаче
Марноти зловісна тінь.
Чорний Кінь, напевно, зна,
Що його шалений біг —
Лише болісна мана
У пустелі без доріг,
Що сподіванки і мрії,
Наші марення і сни —
Лише духу сніговії,
Гук зловісної луни…
То куди ж він рветься вічно,
Потрясаючи світи,
Із іржанням тим закличним
Без надії і мети?!

2. Білий кінь

Знає Чорний Кінь з правіку,
Що за обрієм нічним
Вже багато літ — без ліку —
Скаче Білий Побратим.
Як зачує світ іржання
Злотогривого Коня,
Загорається світання,
Сяє знову сонце Дня.
Променистий б’є канчук
Понад мареннями й снами,
І стрілу вогнистий лук
Посилає у нестяму.
Білий Кінь по грудях скаче,
Як безжалісний тиран,
Хочеш, плачеш чи не плачеш, —
А виходь на Сонця лан.
Свої мрії заплітай
У іскристе мерехтіння,
У рослинний травограй,
У твариняче томління.
Нагромаджуй тіла масу,
У життя її неси:
Хижаки жадають м’яса,
Людям треба ковбаси,
Вошам — крові для смоктання,
Перепелів для царів,
Вченим — фактів для пізнання,
Хліба — для пролетарів,
І темниць для непокірних,
Для фанатиків — богів,
Гільйотин, ікон для вірних,
Нових кліток — для рабів.
Все викрешують копита
Сонцегривого Коня —
Хочеш чи не хочеш жити —
Мусиш жити навмання,
Несучи життя ладунки,
Не питаючи — куди?
А приймаючи дарунки
І страждання, і біди…
Сонце в небі променисте —
Знак на лобі скакуна,
Ніж незримого садиста,
Келех дикого вина,
Бо як вип’єш той напій, То зав’ється в серці змій,
І уже ти раб потреби,
І уже ти сам не свій!
То летиш в далеке небо,
Поспішаєш на двобій,
То втікаєш сам від себе
В заметілі світовій.
Та ні сльози, ні огида
Не врятують — плач не плач
Від вселенської кориди,
Де ти й торо і глядач!
Марні мрії та старання,
Все тебе наздоганя
Сонцепромінне іржання,
Стукіт Білого Коня…
Серед куряви страшної,
Що здіймає Білий Кінь,
Блискотить жахлива зброя
Для терзання поколінь,
Гримотять невпинні війни,
Попелом стають міста,
Вічно в хаосі розбійнім
Тоне будь-яка мета.
З-під копит вихряться рясно
Іскри й гаснуть на льоту,
Тчуть ганебну і прекрасну
Глибину і висоту,
Долю радісну й нещасну,
І криваву, і святу,
І, сягнувши в душу власну,
Бачиш ти реальність ту,
Що всі прагнення й дороги,
І поклони і молитви,
Що всі ідоли і боги,
І славетнозвісні битви,
Що процесії й походи,
Хатки, палаци і храми,
Всі захоплення і моди,
І великосвітські дами,
Що усі величні плани
Будування й руйнування —
Зерна сонячного лану,
Гук шаленого іржання,
Стук копит багатомовний
Сонцегривого Коня,
Його прагнення невтомне
В даль зникаючого дня…
Так і скачуть понад світом
Чорний — Білий Скакуни,
Творять осінь, зиму, літо
І весну-красну вони.
Та даремні всі старання
Таємничих скакунів
Поєднати і світання,
І безодню дивних снів.
Подає Брат Брату голос
Лише в мрії, іздаля, —
Не пускає інший полюс,
Сфери, простори й поля,
А від тої муки й болю
Обертається Земля…
Обертається невтомно,
Аж у серці мерехтить,
Обертається безмовно,
Може, вічність, може, мить…
Довгі дні, довгі дні
Плач, страждання і пісні…
Уночі, уночі
Затихають всі плачі…
Ой ті коні, чудо-коні!
Звідкіля біжать вони?
Чи втікають від погоні,
Чи шукають край весни,
Де не буде горя й муки,
Слів пустих і марних снів,
Де відкриють дивні луки
Тиші чарівницький спів…
То коли ж єднання диво
Прийде в змучені світи?
Де у миті нещасливій
Роз’єдналися Брати?

3. Правічний кінь

В каруселі історичній
Знемагає дух завжди,
Все питаючи трагічно —
Хто ми, звідки і куди?
Що таке і наше горе,
І томління, і водіння,
І галактики, і зорі —
Суть чи сонне мерехтіння?
Хто нас кинув у спіралі
Будування чи падіння,
Що таке космічні далі —
Суть чи сонне мерехтіння?
Як наш дух прийшов до тями
Серед грізної пустелі,
Серед зоряної ями,
На скривавленій постелі?
Це було чи не було?
Пояснити неможливо…
Вітром часу замело
Материнську давню Ниву,
Те Надвічне джерело,
Що зродило Духу Диво…
Де ж та мислі чудо-птиця,
Що розв’яже вузол снів,
Розгадає таємницю,
Грізну тайну Скакунів?
В каруселі днів-ночей
Нам розгадка, може, й сниться,
Але сонячна правиця
Геть змітає спогад цей…
І лише дитячі сни,
Міфи та казки незвичні
Нам приносять з далини
Ті осяяння правічні,
Коли в зоряні світи
Із Праматерніх Глибин
Для творящої мети
Титанічний рушив Син…
Райдужне волосся в нього,
У очах і світло, й тінь,
У небачену дорогу
Вершника несе Пракінь —
Кінь, існуючий завжди,
Неуявний, мов кохання,
Кінь казкової ходи
І пісенного іржання…
Там, де ступить він ногою,
Загораються зірки,
І планети мчать юрбою
У періоди й віки.
Радість і любов завзято
Син-Титан у простір сіє,
В Лоно падають зернята,
А у Лоні — Тайна зріє…
Глибина і ширина
Вся пронизана волінням,
І не хаос вже вона —
А грядуще сотворіння.
Раптом виринув над Ланом
Із Прахаосу глибин
Весь насичений обманом
Мороку зловісний Син.
Голос ворога брехливий
Прокотився в тихім небі:
— Сіять Материнську Ниву —
То обов’язок для тебе…
Але є в моєму краї
Моторошна глибина,
Де ні світло не засяє,
Не прокотиться луна,
Де ні росту, ані тління,
Де ні радість, ані сум,
Де лише тяжкі томління
Ненароджених ще дум…
Щоб вони із лона сну
Вийшли в світло сього дня,
Дай мені на мить одну
Материнського Коня…
Щоб у прірві безнадії
Загорівсь творіння знак,
Подаруй мені надію…
Син сказав: — Хай буде так!
Мені Мати заповіла
Дарувати щастя всім,
Праконя чарівна сила
Хай у твій увійде Дім!
І як тільки Син Пітьми
Сів на Чудо-Скакуна,
В небі вдарили громи,
Прокотилася луна.
Сколихнулася глибінь,
Прокотились громовиці,
Тяжко заіржав Пракінь
Від страшної блискавиці,
Промайнула чорна тінь,
Від якої всі ми ниці…
Засміявся Син Хаосу,
А Титан лишився сам,
Припадав він до землиці,
І молився небесам,
Так лишається і досі —
На загадку всім вікам…
І у даль затупотіли
Чорний-Білий Скакуни,
На Землі замайоріли
Наші прагнення і сни.
Народилися у світ
Ясна тяма і безтяма…
Так і рушили в політ
Вічний пошук, вічна драма…
А Титан розсипав зерна
Материнського Дарунку
На походи, на модерни,
На ілюзії лаштунки,
На військові обладунки,
На теорії, концерни,
На імперії убогі…
І питає Син у Бога,
Чи ота страшна дорога
В Рідний Край його поверне?
У терзаннях, у борні
Не поверне, ні!
Від сподіванок про рай
Ти рятунку не чекай.
До далеких зірок
Ілюзорний твій крок.
В тиші атомних химер
Дух навіки твій завмер…
Ось тобі Чарівна Птиця —
Твого духу блискавиця.
Розпанахай серця сон,
Розірви віків полон!
І збагни, і збагни —
Твоя суть пірнула в сни.
І у тому сновидінні,
Там, де скаче Темний Кінь,
Втаємничено воління
Всіх минулих поколінь.
Тому світові химери,
Що в безвидності зоріє,
Треба відчинити двері
В світ свідомості і дії.
І духовний ураган
Об’єднає світ розпуки,
Материнський Чудо-Лан
Нам відкриє давні луки…
Всі поклони Ночі й Дню —
То розділена свідомість!
Лише іскорки Вогню
Нині маємо натомість.
Ми питаємо завзято
Все у Білого Коня,
Від одного хочем Брата
Те, що сам він догани…
І тоді, як в ночі яму
Падаєм від марноти,
В нас немає крихти тями,
Щоб збагнути СУТЬ МЕТИ.
Суть прихована у Краї
Вороного Скакуна,
Де вагітна знемагає
Сновидіння глибина…
Треба сповнить новим змістом
Ту страшну космічну яму,
Влить вогнисту кров іскристу
В наше серце, в нашу тяму…
Щоб воскрес Титан правічний,
Щоб відкрилися Скарби,
Треба сіять дух незвичний
Небувалої Доби!
Як полюбить Діва Ночі
Духа Сонячного Дня,
Знов побачать наші очі
Суть Правічного Коня!
У палаючім коханні
Об’єднаються вони —
І знемога, і повстання, —
Чорний-Білий Скакуни.
Блискавиця їх розбила,
Блискавиця їх з’єдна…
Все обійме Тайни Сила
Дух Один і Суть Одна!..

11 лютого 1978 р.

Виміри Олеся Бердника

Слово про Олеся Бердника

Гарні люли вмирають завжди передчасно…
чомусь.
От поганим, здається, й тисячоліття замало.
І кричу я в розпуці: — О мамо Природо, пильнуйсь:
Чи не вкралась похибка у корінь твого праначала?!
Та стоїть вона мудро на древньому прузі Дніпра
І великою правдою чорну журу мою палить:
Все в природі доцільно — погане насправді вмира,
А хороша людина лише переходить у пам’ять.

Навіть для українців, схильних до романтизму, постать Олеся Бердника не вельми звична. Він не вписувався ні в минулий режим, ні в нинішній. Позаяк усі режими — навіть супердемократичні, за своєю природою, хоч-не-хоч, а змушені думати про земне, про владу. І як її здобути, а потім — утримати. І тут князь світу сього з-за лівого плеча лукаво нашіптує, що не важливий метод, а важливий результат.

Олесь же Бердник — постать духовна, сказати б, піднебесна. В ньому фізичне і духовне було в ідеальній гармонії. Високий, урочий, він стремів і сам до горніх висот, і кликав, і вів за собою громаду. І зовні, і внутрішньо він належав до касти жерців, пророків, проповідників. Мрія його — створити Духовну Республіку — вела подвижника все життя.

Відтак, він стоїчно зносив удари долі, в’язниці, заборону на друк. І знову брався за своє.

Офіційна критика внесла його в реєстр письменників-фантастів. І ми, сирі, в переважній більшості сприймали цю версію. Але для Олеся Бердника — то була не фантастика, а спосіб його мислення і діяння, реальність, одягнена в шати незвичайного і незвичного для обивателя.

Я мав щастя і знати його особисто, і редагувати деякі його твори, зокрема «Чашу Амріти». То були воістину — найкращі, просвітлені духом години мого життя.

На преглибокий сум, він до розпачу рано пішов од нас у піднебесся. У мене, грішного, таке відчуття, що неміч Олеся Бердника почалася з моральної туги за тим, що і в цьому суспільстві, яке він виборював і за яке страждав, до влади прилипли особини, котрим усе ж ближче князь світу цього, а не небесний Вседержитель.

Але будьмо оптимістами на своїй не купленій і поки що не проданій землі! Справа цього могутнього духовного енергоносія не згасла, вона вже ввійшла в генетичний код свідомих українців. І саме ця духовна частина суспільства особливо гостро відчуває відсутність Олеся Бердника. Бо такі, як він, нині у нас, як і в усі часи, явище рідкісне. Але без них життя було б нецікавим.

Борис Олійник,

Герой України, поет,

лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка

ТВОРИ, ЩО УВІЙДУТЬ В СЕРІЮ

Поза часом і простором

Людина без серця

Привид іде по Землі

Шляхи титанів

Стріла Часу

Серце Всесвіту

Катастрофа

Подорож в Антисвіт

Марсіанські «зайці»

Сини Світовида

Діти Безмежжя

Дві безодні

Хор елементів

Вогняний вершник

Подвиг Вайвасвати

Чаша Амріти

Дике поле

Сузір’я Зелених Риб

Покривало Ізіди

Окоцвіт

Остання ніч

Зоряний Корсар

Лабіринт Мінотавра

Альтернативна Еволюція

Словник Ра

Тартар

Вогнесміх

Падіння Люцифера

Пора звести Блакитний Храм!..

Жива вода

Серце Матіоли та інші легенди

Пітьма вогнища не розпалює…

Це огненне слово — свобода

Астероїд Свободи

Камертон Дажбога

Тайна Христа

Пісня Надземна

СВЯТА УКРАЇНА, вибрана публіцистика

ЗОЛОТІ ВОРОТА, поезія

Олесь Бердник Золоті Ворота Поезія, публіцистика, інтерв’ю

ЗОРІ ТА ТЕРНИ ОЛЕСЯ БЕРДНИКА

Свята Україна Есеї

СВІТОНІЯ — ДЕРЖАВА СВОБОДИ

БЛАКИТНИЙ ХРАМ КРАСИ І ЛЮБОВІ

ХАРТІЯ КОСМІЧНОЇ УКРАЇНИ

СВЯТА УКРАЇНА Дума про Рідну Матір

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

ХАРТІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ РЕСПУБЛІКИ

1. НАЦІЯ

2. ЛЮДИНА

3. ЛЮДСТВО

ХАРТІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ РЕСПУБЛІКИ

ОСНОВИ

ПРИНЦИПИ

МЕТОДИ

ЗОРЯНЕ БРАТЕРСТВО НАЦІЙ ЗЕМЛІ

АЛЬТЕРНАТИВНА ЕВОЛЮЦІЯ

УКРАЇНА СІЧІ ВОГНЯНОЇ

ПАМ’ЯТКА ЛИЦАРЕВІ ВОГНЯНОЇ СІЧІ

Листи та послання

Міжнародному ПЕН-Клубові

Відкритий лист Леоніду Іллічу Брежнєву

Меморандум Ініціативної Ради Альтернативної Еволюції

1

2

3

4

5

6

Маніфест дітей світу

ДОРОСЛИМ ЛЮДЯМ ЗЕМЛІ ВІДКРИТЕ ПОСЛАННЯ ЛЮБОВІ

До Матерів усього світу

Терновий вінець України

Українська Духовна Республіка

Хортицька Хартія

Передмова

1

2

3

4

5

6

7

8

Великдень

Передмова

1. МАЙБУТНІ ПОКОЛІННЯ

2. МАТЕРИНСТВО

3. СФЕРА ЖИТТЯ (БІОСФЕРА)

4. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА

5. ГОЛОВНІ НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ

6. ІНФРАСТРУКТУРА ДУХОВНОЇ УКРАЇНИ

7. СТРАТЕГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ РЕСПУБЛІКИ

Статті та інтерв’ю

Де ви, кобзарі?. Роздуми фантаста

Доля України

«Вічна Любов — щохвилинна реальність Буття…»

«Всі ми діти світла…» Діалог Олеся Бердника з Ричардом Бахом

Від упорядника

Небесна держава на Землі?

Світ перед закипанням?! Спроба аналітичного пророцтва Діалог письменників-фантастів Олеся Бердника та Володимира Савченка

Золоті Ворота Вірші та поеми

Блакитний Коваль

Пісня шукачів тайни*

Якщо хочеш — прийди!

* * *

Блакитний коваль*

Пісня зоряного корсара*

* * *

* * *

* * *

Зоряний герць*

Олесь Бердник

Золоті Ворота

Поезія, публіцистика, інтерв’ю

Свята Україна

Есеї

СВЯТА УКРАЇНА

Дума про Рідну Матір

Де ви, кобзарі?.

Роздуми фантаста

«Всі ми діти світла…»

Діалог Олеся Бердника з Ричардом Бахом

Світ перед закипанням?!

Спроба аналітичного пророцтва

Діалог письменників-фантастів Олеся Бердника та Володимира Савченка

Золоті Ворота

Вірші та поеми

Вогняна фантазія

Діалог

Золоті Ворота

1972–1979

Легенда про Січ

Балада

ВІЧНА ТАЙНА

Цикл

Вірші для Доні

1974–1984