Моїм Матері та Батькові, які виплекали в мені дух свободолюбства і спрагу до знань.

ПОДЯКА

Роман «Смак життя» - це продовження історії «Поцілунку Лева», яка оповідала про мій підлітковий вік на роздоріжжі Другої світової. «Смак життя» веде далі непростими стежками моєї долі в Америці у повоєнні часи -відчайдушний пошук роботи, як я ставав студентом, науковцем, коханцем, бунтарем.

Сюжет розвивається на реальних подіях. Проте, усі імена вигадані. Будь-який збіг - випадковий.

Цю книгу я писав англійською, моєю другою рідною мовою. Висловлюю подяку Діані Фон дер Мюлль за її критичні зауваги і поради, які зробили роман яскравішим. Окрема вдячність нехай лине Барбарі Лімінг, викладачеві театрознавства та кінознавства у коледжі Гантер, за те, що невтомно надихала мене викласти свою історію.

Я вдячний МаріїДзесі-Думанській за творчий підхід до редагування українського рукопису.

Щира подяка Світлані Брегман, викладачеві перекладу Львівського університету за її українську версію книжки «Смак життя». Переклад, особливо переклад роману, -набагато складніше та вимогливіше завдання, ніж може видатися на перший погляд. Як сказав колись Федеріко Фелліні: «Інша мова - це інший погляд на життя.» У своєму красномовному перекладі п. Брегман вдалося уловити ритмомелодику мого англомовного рукопису і не заглушити голос мого авторства.

Михайло Яворський

ББК 84 (4 Укр) Я 22

Продовження історії «Поцілунку Лева» знайомить нас з непростими дорогами, які ведуть людину до становлення і самоствердження. Особисті переживання і досягнення на тлі подій повоєнних часів у звільненій Німеччині, буремних шістдесятих у США, гарячих волелюбств революційних гіппі, суперечностей холодної війни, підозріливих часів радянської відлиги, філософських розмірковувань, натхненних краєвидів альпійських лук зайвий раз доводять «вічному революціонерові», що світом таки править любов.

Видавець Василь ГУТКОВСЬКИЙ

Літературна аґенція «Піраміда» зберігає за собою всі права, зокрема й позакнижкові.

Будь-яке використання тексту чи уривків із нього, а також художньо-технічного оформлення без письмової згоди літературної аґенції- заборонено!

© Михайло Яворський, текст, 2011 © Світлана Брегман, переклад, 2011 © ЛА «ПІРАМІДА», макет, 2011

ISBN 978-966-441-241-1

НА ХВИЛЯХ ОКЕАНУ

«О beautiful for spacious skies,

For amber waves of grain,

For purple mountain majesties Above the fruited plain!

America! America!

God shed his grace on thee

And crown thy good with brotherhood

From sea to shining sea!»

Прекрасна ти у цвіті нив,

Під небом голубим,

У величі гірських красот Иродючих полонин.

Америка! Америка!

Благословив Господь Твоє багатство - братство Між двох широких вод!

Це перший куплет «Прекрасної Америки», найпопулярнішої американської патріотичної пісні. Багато у кого під час її урочистого звучання на очах бринить сльоза. Слова зачіпають найглибші струни душі. її автор - Катаріна Лі Бейте, викладач коледжу Уелслі. У 1893 році вона сіла на потяг і проїхалася зі східного узбережжя аж до штату Колорадо. Там вона піднялася на високу гору, понад чотири тисячі метрів над рівнем моря, під назвою Пік Пайкс. З вершечка її окові відкрилася чудова картина - безмежне небо та вражаючі американські Великі рівнини - це і надихнуло її на такі поетичні рядки про Америку.

Гори переносять нас в інший світ, світ відчуттів, недоступний тим, хто живе внизу. Пригадую, як стояв на вершині гори в Канаді, тоді мене охопило бажання віршувати. Вийшло аж на три сторінки. Слова самі лягали на папір, так і лилися, нестримно і рясно. Не знаю, чи вартував той вірш якоїсь літературної премії, проте він допоміг мені винести на поверхню глибокі почуття про американську дійсність, які до того дрімали десь на дні моєї душі.

Іншого разу моє перебування в горах справило на мене набагато могутніше враження. Якось влітку я два місяці сам лазив горами, на землях корінних індіанців. Перш ніж вирушити в таку мандрівку, я багато чого прочитав про них, а поміж своїми походами я вивчав їх культуру, і особливо мистецтво шаманів. Спочатку дещо скептично, а далі все щиріше я захоплювався тим, як шамани єдналися зі світом. Наприкінці того літа я стояв на вершині найвищої гори, і раптом якась внутрішня сила спонукала мене розкинути широко руки, наче обіймаючи небеса. З грудей вирвався потужний зойк - навіть не крик, а дикі переливи високих і низьких звуків десь з самої середини мого єства, закликаючи духів до дощу. На небі тільки подекуди пропливали хмаринки. Та щойно закляття стихло - ринув дощ. За кілька митей стих, так само раптово, як і з’явився. Мене це зовсім не здивувало - то і було чаклунське мистецтво шамана. З раціональної точки зору це, мабуть, був збіг, але магія гір не залишала місця для сумнівів. Гори мають свої закони і чари, які не вписуються в рамки раціонального. Те саме бачимо і на прикладі біблійної оповіді про Мойсея на горі Синай. Там він отримав свої Десять Заповідей, які керують багатьма життями і заради яких чимало людей готові ті життя віддати.

Для багатьох американців картина, яка запала в душу Катаріні Лі Бейте на вершечку Піку Пайкс, змальовує суть Америки. Привілейовані і засліплені патріотизмом, вони не можуть визнати, що природні ландшафти Америки далеко не такі, як її суспільна топографія. Вони не помічають, що ті, які живуть внизу, біля підніжжя гори, ті, що в поті чола трудяться день у день, живуть в іншому світі. Вигляд знизу не такий вже і райдужний.

Принаймні так все виглядало для двох моїх родичів.

У 1920-му, спокусившись на обіцянки аґента, один з братів моєї матері вирішив покинути нелегке селянське життя і підписав контракт на роботу в Америці. Разом з сотнями інших таких, як він, його посадили на корабель, що прямував до землі обітованої.

Переїзд через Атлантику на емігрантському судні був пекельний.

Сотні пасажирів, часами п’ять, а то і шість сотень, одразу завантажували, як худобу. І хоч ззовні було відкрите небо та свіже солене повітря, всередині люди лежали на підгнилих смердючих матрацах, набившись, як оселедці в банці. Вентиляції не було, а бортові ілюмінатори були запаяні наглухо. Стояли стовпи пилюки із засохлого блювотиння. Найгірше було на нижній палубі. Там повітря було таке густе, що його можна було різати ножем.

На мого дядечка чекала зовсім не така чудова робота, як обіцяли. Його направили на вугільну шахту в Пенсильванії, де він і провів решту свого недовгого життя. У той час шахтар вважався власністю Вугільно-добувної Компанії. Він працював на Компанію, жив у халупі, що надала йому Компанія, купував інструменти, воду, продукти, одяг, тютюн у крамниці Компанії, був похований на землях Компанії, у труні, яку також придбали у похоронному бюро Компанії. Моєму дядечкові навіть труна не знадобилася. Він був похований під тоннами землі. Але у листі, написаному моїй матері за місяць до вибуху у шахті, він розповідав, що «платять добре». І, мабуть, на доказ свого добробуту вклав до конверта ще й кілька доларових банкнот. Ще він надіслав фотографію, на якій він стояв з жінкою, з якою щойно одружився і перший чоловік якої помер від запилення легень. На тому давньому знімку кольору сепії він вже не був одягнений по-селянськи. На ньому були випрасувані штани, біла сорочка та камізелька, а обличчя було чисто поголене. В дитинстві, коли я ще жив у Яворі, часто розглядав ту світлину, бо мама її тримала у шухляді без ключа. І я замислювався про ту таємничу країну Америку. Коли я ходив до другого класу, у нас в школі був старий глобус. Я показував на континент і хвалився перед своїми однокласниками: «Дивіться, то - Америка, тут живе мій вуйко!»

Інший мій дядечко, старший материн брат, не хотів, щоб його забрали до армії, і зголосився працювати на судні, яке перевозило емігрантів до Америки. Коли корабель дістався Бруклінської гавані, він дочекався ночі і вистрибнув. І тільки десь через п’ять чи сім років він написав першого листа родині. Працював він на сталеварному заводі в Пенсильванії. Був активістом робітничого руху, і його двічі заарештовували за «поширення соціалістичної пропаганди». Його чекав дивний кінець. За офіційною версією, то був нещасний випадок біля плавильного казана. Він ніби-то послизнувся, втратив рівновагу і впав у чан з розплавленим чавуном. Це сталося якраз напередодні запланованого робітничого страйку, де він мав бути провідником.

Слухаючи розповіді про своїх дядечків по той бік океану, я й уявити не міг, що настане день, коли я піду їх слідами.

Та четвертого червня 1950 року, через п’ять років після Другої світової війни, я стояв на борту корабля, який відпливав до Америки.

Ми стояли з Іреною, з якою одружились місяць тому, на верхній палубі, трималися за руки і вдивлялися у містичне мерехтіння зір. Наші обличчя пестив ніжний вітерець і солені бризки океану. І тільки неголосний млосний шепіт двигуна і плюскіт хвиль вказували на те, що ми рухаємося. Слова були зайві. Куди не глянь, всюди було тільки небо, що зливалося з океаном.

Раптом, ніби прокинувшись із страшного сну, Ірена зойкнула:

«Михайле, обійми мене, мені лячно. Глянь - в мене руки тремтять».

Я обійняв її і притулив ближче. Чути було, як вона дрижить.

«Як гадаєш - що на нас чекає?» - спитала вона тремтячим голосом.

«Скажи мені! Що нас там чекає?!» Вона вимагала відповіді, наче я був ясновидцем.

Усіх пасажирів на борту цікавило одне і те ж питання: «Що нас чекає?»

Ми, а нас була майже сотня, пливли на військовому судні, яке під час війни доставляло війська на європейський фронт. Тепер воно поверталося додому до Америки, привізши продовольство для своїх підрозділів, що окупували Західну Німеччину. Ми були так званими «переміщеними особами», людьми, які змушені були покинути свою країну. Всі ми були українцями, у більшості - з Галичини: біженці, втікачі, які покинули домівки у страху перед наступом Червоної Армії. Тиждень тому ми зійшли на цей корабель під назвою «Генерал Гаузе» у Бремергавені в Західній Німеччині. Ще якийсь тиждень - і ми будемо в Америці.

Корабель був чистий, яким і слід бути військовому кораблю, а команда - ввічлива і завжди готова допомогти. Спали ми на койках, чоловіки окремо від жінок і дітей. А смак Америки ми відчували щодня за сніданком. Нам давали, як вони його називали, «чудо-хліб», м’який білосніжний тоненько нарізаний хліб з маслом і повидлом, яєчню і каву, скільки душа забажає. Дітям, яких було небагато, подобалося бавитися тим «чудо-хлібом». Вони скручували його у кульки і кидалися ними, а найбільше радості було, коли вдавалося закинути таку кульку комусь до кавника.

За годинку-дві до вечері багато хто виходив на палубу прогулятися. Старше панство одягало свій найкращий одяг, як в оперу або до церкви. Вони віталися, ніби і досі були у старій країні: «пане професор», «пане інжінір», «пані докторова», «пані добродійко».

Дехто гуртувався у невеликі купки. Вони обговорювали свою колишню роботу, родинні зв’язки, родину, яку залишили «там», говорили про те, що «там» далі буде. Вони втішали себе: «Це ненадовго, на рік-два, а потім повернемося».

Країна, в якій вони народилися і жили, тепер була «там». Вони хотіли вірити, що невдовзі повернуться «туди», бо не знали, що чекає на них в Америці. Єдине, в чому вони були впевнені, це те, що все буде по-іншому. Але як?..

Вони поважно заходили до їдальні і брали свої таці, намагаючись забути про «ТАМ». Це саме ті миті, коли не завадить чарка-друга горілки, але спиртного на борту не було.

Потроху Іренин настрій поліпшувався. З кожним днем, як ми наближалися до Америки, вона веселіла. Ще трохи - і ми приєднаємося до її родини. її брат Адам виїхав до Америки з дружиною і сином Нюко півроку тому, а її батьки їхали за ним услід. Я також з нетерпінням чекав на зустріч з ними, бо вперше з часу, коли мені було десять років, я знову відчував себе в лоні сім’ї. Єдине, що турбувало Ірену, - це те, чи зможе вона продовжити навчатися вокалу. Для неї спів був покликанням усього життя.

У мене покликання не було, і про майбутнє я надто не замислювався. Я відпустив все на волю шансу. Та я не був фаталістом. Доля - це для пташок, думав я. І я ніколи не прагнув досягти того, що інші називали успіхом. Я дозволяв життю йти своїм шляхом, то тут, то там спрямовуючи у потрібний бік. Я був щасливий з Іреною. Я не пропускав ні світанків, ні пізніх вечорів, щоб побути з нею на самоті на палубі, коли всі спали. Ми пливли на хвилях кохання.

Коли стало відомо, що Ірена співачка, її слава швидко поширилася на кораблі. Відтоді щодня після вечері вона співала, викликаючи овації публіки. Вона співала радісних пісень, допомагаючи людям забути свій неспокій про майбутнє хоч на мить. Після останньої вечері на кораблі, після виконання всього репертуару, її попросили заспівати «Боже великий єдиний». Слухачі підхопили за нею. Хвиля голосів гойдала весь корабель, щоками струменіли сльози.

Наступного ранку ми побачили крізь туман Статую Свободи. Незабаром вималювалися обриси Мангеттену. Корабель прямував у Бруклінську гавань.

Америко! Америко! У горі і в радості!

«Я твердо вірю в удачу. І помітив - що більше я працюю, то більше мені таланить».

Томас Джеферсон

ПАН АБО ПРОПАВ

Як кажуть в Америці: «Час - гроші!» Я приїхав туди з шістьмастами доларів у кишені, але вони розійшлися на оренду помешкання, купівлю ліжка, харчів та тарганячої отрути. Тож часу я мав удосталь, а грошей - катма. Тоді, під час економічної рецесії, будь-яка робота для новоприбулого, навіть за мізерну платню, вважалася за щастя.

Коли я побачив те оголошення про роботу у місцевій газеті, та ще й за 2,85 долара на годину, - то не повірив своїм очам. Перечитав ще раз.

«2,85$ за годину» - повідомлялося в оголошенні у розділі «Пропоную роботу» в газеті «Балтимор Сан».

«Два вісімдесят п’ять за годину», - повторював я. Сама думка про цю роботу мене захоплювала, хоч я ще і не знав, за що саме таке пропонують.

Мені платили 85 центів на годину і сказали, що якщо працюватиму добре, то за рік роботи платню мені підвищать до 95 центів.

Містер Вебер, власник фірми нерухомості, де я працював, був щедрим. Він сам мені це сказав. Тоном такого собі спасителя, ніби щойно врятував мене з потонулого корабля, казав, що як для початківця, та ще й такого, що заледве говорить англійською, 85 центів - це більш ніж достатньо. Проте він взяв мене, бо я знав німецьку, а він, син німецьких емігрантів, які приїхали в Штати після першої світової, теж нею розмовляв. Насправді його знання німецької виявилися такими ж обмеженими, як і моя англійська, але це не стало на заваді нашому спілкуванню. Робота, яку мені доводилося виконувати, не вимагала мовної майстерності. Містер Вебер купував і перепродував будинки в бідних районах Східного Балтимора. Моя робота, як і ще двох інших трудяг, яких він взяв, полягала в тому, щоб готувати будинки на продаж, тобто здійснювати дрібний ремонт - відрегулювати розхитані вікна, замінити розбиту шибу, підправити здерту підлогу, переставити завіси на пожолоблених дверях, подекуди забити якого цвяха чи попідкручувати все, що повідвисало.

Були і такі доручення, які вимагали більше, ніж охоплювала моя «професійна» майстерність. Якось Містер Вебер попросив зробити нові дерев’яні східці з ґанку у дворик, завбільшки десь півтора-два метри. Для мене це завдання було нездоланне. Я не знав, ні як виміряти потрібний кут нахилу, ні як вирахувати кількість сходин. Мені ті сходи ніяк не йшли з голови, вже аж снилися. Я бачив, як підіймаюся нескінченними сходами, які тягнуться високо в небо і губляться поміж хмар. Наступного дня я таки їх доробив. Насправді, те, що я зробив, цілком виглядало на сходи, але я надіявся, що покупець будинку добре подумає, перш ніж ними спускатися у той дворик.

Другою моєю «професійною» проблемою стала стіна. Вона закінчилася для мене повним фіаско - непростимим провалом. Саме через неї я втратив роботу, і на цьому закінчилася моя столярська кар’єра.

Стіна була звичайна, як і решта стін одноповерхових вузьких будиночків. Довжелезні ряди таких будинків тягнулися нескінченними кварталами. Той незабутній випадок з тонкою стіною, з двох боків обклеєною шпалерами, стався у мій перший робочий день. Щоб повісити дзеркало, мені треба було забити цвях, та коли я вдарив по цвяхові, молоток пройшов наскрізь.

Потім я дізнався, що ті будинки були збудовані у другій половині дев’ятнадцятого століття, щоб стати житлом для величезної хвилі ірландських емігрантів. За кілька років, коли вони трохи обжилися і надбали такі-сякі маєтки, поїхали далі на Захід, звільнивши місце для нових емігрантів - євреїв, поляків, українців, або як їх тут називали - «(кіІігіапеп>>. ґаліцьянери. Нерідко, коли я лагодив старий розхитаний стіл, з вирізаними ініціалами, датами та іншими незрозумілими знаками на стільниці, перед моїми очима поставали яскраві картини: як ортодоксальні євреї у своїх чорних кафтанах та чорно-білих шарфах запалюють свічки на Хануку; або як польська родина з купою галасливих дітлахів зібралася за святковим столом на Святвечір, наввипередки вихоплюючи «піроґі»; або як українка ставить великодню паску і писанки на той самий стіл, яким задовго до того вже користувалися і євреї, і поляки. Недарма ж Америку називають «плавильним казаном».

Але повернімось до моєї доленосної стіни. Та стіна відділяла маленьку кухню від не набагато більшої вітальні. Штукатурка з одного боку, якраз з боку вітальні, поздувалася і була дірява. Я натиснув, щоб її вирівняти, а вона розлетілася на шматки і з гуркотом посипалася на підлогу, наповнивши кімнату хмарою затхлої пилюки.

Я вийшов, присів на приступок і закурив. «Що ж тепер робити? І як? Як???»

Наступного дня я приволік на роботу мішок цементу. Змішав його в раковині з водою і піском. Шпателя у мене не було, тому я ліпив все до стіни руками. Але цемент ніяк не прилипав. Він відразу ж сповзав або відвалювався великим шматом і гепався на підлогу. Я ж був упевнений, що він приклеїться. Все марно. До вечора стіна стала схожою на розоране поле.

Була саме п’ятниця, день зарплати у Штатах - розплачувалися за тиждень роботи. Син містера Вебера, Дік, був чимось на зразок прораба. Він неждано заявлявся на робочих місцях, щоб перевірити, як йшла робота. Коли він побачив мою стіну, то йому аж сперло дух: кавалки цементу сповзали на підлогу, а за мить вже цілий пласт з’їхав донизу, як купа болота.

Дік закляк на місці, втупившись в мене. Я чекав, що він зараз на мене накричить або й поб’є за те, що змарнував його матеріали і час, за який він мені платить. Я з соромом опустив очі. І тут же ж підняв їх, на звук його голосу.

«Йди в контору, забирай свій чек, і щоб я тебе більше не бачив!»

За годину я вже стояв перед будкою розміну чеків. Переді мною була ще довга черга з самих чоловіків. Більшість була одягнена в засмальцьовані робочі комбінезони, без сумніву, це були робітники з навколишніх фабрик. Чекорозмінні будки були на кожному кроці в промислових районах міста, а біля них - чимало робітників, які бажали отримати готівку на свої чеки. Щоб отоварити чек в банку, треба було мати там рахунок. У мене такого не було, як і, мабуть, у моїх товаришів по черзі. Такі «будки», як їх називали, охоче розмінювали чеки. Бо брали за послугу десять відсотків вашого заробітку з чеку.

Коли надійшла моя черга, я нервово спробував вивчити свій чек, підраховуючи свій заробіток. У правому верхньому кутку була дата.

Рядком нижче - «Платити за наказом: Майклу Яворському..............

34 долари».

Ще нижче - прописом: «Тридцять чотири долари 00 центів..............»

Я підписав чек з іншого боку і просунув його у маленьке квадратне віконечко. Невдовзі та ж масивна долоня, яка його взяла, видала мені тридцять один долар і шістдесят центів.

Родичі дружини зовсім не здивувалися, коли я поклав чек на стіл, заявляючи, що це останній. У мене склалося враження, що вони вже махнули на мене рукою, як на надійного годувальника. Мій тесть, інженер та багатий землевласник у Стрільбичах в Україні, вже на той час мав «постійну» роботу. Він працював за змінами, робочим у котельні місцевої лікарні, заробляючи долар і п’ятдесят центів на годину. Лола, теща, сиділа вдома, займалася прибиранням, пранням та готуванням. Ірена, моя дружина, мала постійну роботу на швейній фабриці. Вона зшивала викройки, а платили їй від виробітку. На тиждень вона заробляла близько п’ятдесяти доларів, а в «хороші» тижні приносила і шістдесят. Паралельно вона знову стала брати уроки вокалу, які почала ще в Німеччині, з Розою Пенсел, відомою оперною примадонною.

Тільки я був у сім’ї ледащо. Це вже була на той час четверта втрачена мною робота. Перша була на хімічній фабриці, у балти-морській портовій зоні. Це мала бути бажана, добре оплачувана робота, за рекомендацією одного з «наших» старих емігрантів. Протривала вона два дні. Там не можна було курити, та ще й не було чим дихати між тими горами пестицидів.

Друга була часткова робота. Я був вуличним фотографом, перед входом у Мей Компані, найпопулярніший магазин у місті. Мені подобалося робити знімки красивих жінок, часто заговорюючи з ними. Моя Лейка, яку я привіз з Німеччини, не мала спочинку. Проте, зрештою ця робота була безперспективною. За місяць я її покинув.

Моя третя робота, також за рекомендацією одного з «наших» старих емігрантів, була у м’ясопереробному цеху. У мій перший день погода була спекотною і вологою, що не рідкість у Балтиморі. Робота полягала в тому, щоб навантажувати на триярусний сталевий стелаж сирі шинки і везти їх у коптильню. Там було п’ять чи шість, я вже точно не пам’ятаю скільки, рядів з гаками, на які я чіпляв ті стегна. Що я добре пам’ятаю, так це те, що спека у тому приміщенні була нестерпна і від вдихання того повітря, змішаного з постійним горінням газу, у мене шкребло в горлі, від чого я щоразу бігав до крану зробити ковток води і хлюпнути собі на обличчя. Крім того, поки коптилися шинки, я ще мав керувати сосисочною машиною. Це була така собі м’ясорубка з величезною металевою лійкою згори. Я закидав туди м’ясо, якщо це можна було назвати м’ясом! Це були м’ясні відходи з зеленувато-жовтуватими жилами впереміш з жирним білим салом. Коли контейнер заповнювався, я крутив важку ручку, а сосиски вискакували з іншого кінця машини.

Після цілоденного споглядання тієї примарної трупної суміші я вирішив більше ніколи не їсти сосисок-гот-доґів. Але мушу визнати, що доля змусила мене зробити це знову багато років по тому. І де б ви думали - у Львові. Минаючи Макдональдз на проспекті Шевченка, я зайшов туди. Там було повно молоді і людей трохи старших. Схоже все це було на Майдан Гот-доґів. Я купив і собі і невпевнено скуштував. Смакувало непогано, проте я все ж відклав решту.

Перший день тієї третьої роботи припав на п’ятницю, день зарплати. Коли о п’ятій годині зайшов майстер, я не побачив чека в його руках. Я спитав чому. Він був чесним: «Якщо я заплачу тобі сьогодні, я знаю, що ти більше не повернешся в понеділок». Він не здогадувався, що я б не повернувся туди в понеділок за жодну ціну. Сподіваюся, що в аннали історії той мій неоплачений робочий день ввійшов як добровільний внесок в американську економіку.

Але на цьому «м’ясному» досвіді та пам’ятна п’ятниця для мене не закінчилася. Півгодини автобусом - і вже був удома, а зі мною всі ті картини шиплячих шинок і трупних сосисок перед очима. Не сказавши ані слова ні до Ірени, ні до її батьків, я просто пройшов через кухню до ванни прийняти душ.

У кухні вся сім’я вже сиділа за столом. Я сів на вільне місце. Теща подавала вечерю. Вона досконало готувала. Сьогодні вона подавала «віденський шніцель» з картопляним пюре та грибною підливою. Коли вона поклала шніцель мені на тарілку і я глянув на нього, то відчув, як в животі все піднімається. Тієї ж миті тарілка наповнилася блювотинням.

Я впевнений, що цього разу мої родичі розуміли, чому я не повернувся у той м’ясопереробний цех наступного понеділка.

Протягом наступних двох днів я навіть дивитися на їжу не міг. Пив тільки чай і Алька-Зельтцер, чудо-ліки тих часів, які продавали без рецепта. Та в неділю я таки пішов до церкви, але не для того, щоб помолитися за прощення своїх гріхів чи щоб подякувати Богові за блага моєї нової країни, а для того, щоб дізнатися про можливість знайти роботу. Для новоприбулих емігрантів, таких, як ми, або як нас називали, і^геепою» - «зелепуги», церкви відігравали роль таких собі турбюро. До церкви своєї конфесії, збудованої ранішими емігрантами, у цьому випадку емігрантами після Першої світової, йшли у пошуках роботи. Нових емігрантів радо вітали у таких церквах, але не через благочестя, а ще й тому, що це була дешева робоча сила. За винятком моєї часткової роботи фотографа, інші три роботи я знайшов, відвідуючи церкву Святого Михайла, що на кінці вулиці Вулфстріт.

Тротуар був переповнений після закінчення служби, але я щось був не у настрої робити те, за чим прийшов. Я пішов, навіть щасливий, що ніхто зі старих емігрантів не підійшов до мене з пропозицією. Досі всі роботи, які я через них знаходив, зазнавали цілковитого краху.

Коли я повернувся, Ірена сказала, що я нездорово виглядаю, і змусила мене з’їсти супу, курячого бульйону, який вона приготувала спеціально для мене. Потім я пішов спати і прокинувся аж в понеділок під обід. Я собі уявляв, як розлючений майстер кричить: «От паскудний, ледачий зелепуг, їм не можна довіряти».

Наступні два дні я просто тинявся без діла. У середу я пішов на свої вечірні англійські заняття. Там було нудно. Вчителька дала нам книжку середини XIX століття про види риб, які населяють різні частини Штатів. Малюнки лососів у ріках, які перестрибують через каміння, мені сподобалися, але не мали ніякого стосунку до мого життя. Мені потрібна була сучасна лексика. Я двічі намагався сказати вчительці, що їй слід використовувати підручник, який стосується сучасного життя, але марно, бо англійська моя була досить обмежена. Хоча можливо, що вона мене не розуміла, бо сама була така стара, як та наша книжка.

Наступного дня, у четвер, я просто бродив містом. Я дійшов до центру міста, до місця, яке, як я дізнався пізніше, коли став таксистом, називалося «Квартал», червоний район. Минаючи газетний кіоск, я купив Балтимор-Сан, місцеву газету. Раніше я газет ніколи не купував, бо майже не знав англійської. Але після нудного уроку я сподівався, що статті з газети читати буде легко.

Я пішов далі, тримаючи газету в руках, час від часу позираючи на заголовки. Як для Балтимора, погода трималася винятково приємна - небо було чистим, а легенький вітерець якраз розбавляв вологість. Вздовж вулиці розмістилися численні бари, бік-у-бік. Через величезні вітрини видно було пляшки зі спиртним на полицях, відвідувачів за стійками та жінок, які їх обслуговували. Мені захотілося зайти, але вагався, не зовсім впевнений у собі. Але я все одно зайшов до одного, вже наприкінці кварталу. Там було порожньо. Тільки огрядна жінка, з пишною пазухою і великим, майже до пупа, вирізом на грудях, сиділа на високому стільці за барною стійкою.

«Вітаю, юначе!» - привітала вона мене, поки я всідався на стілець біля бару. Не впевнений, що відповів на її привітання. Мене вразила кількість пляшок з напоями на полицях, яких я ніколи не бачив. Крім того, у мене було всього два долари, тобто вже долар вісімдесят, бо я купив газету, а я і не уявляв, скільки можуть коштувати напої.

Жінка підвелася. Підійшла ближче. «Чого бажаєте?» - спитала вона. Голос в неї був хриплий, але на обличчі була усмішка, досить нейтральна, призначена для всіх відвідувачів.

«Пива», - сказав я.

«Якого?»

«Будь-якого», - сказав я, поняття не маючи про назви, проте задоволений тим, що видав таку фразу англійською.

Вона поставила переді мною пляшку - холоднючу, а ще матову склянку. На етикетці було написано «Budweiser».

«П’ятдесят центів», - сказала вона.

Я налив пиво у склянку. Піни не було. В Європі ми пили пиво кімнатної температури, а піна аж перетікала.

Я надпив. Смаку не відчув, зате відчув, як від холоднючого пива зводить зуби. Я подумав, що на смак воно, як охолоджена кінська сеча, але не подав знаку, бо жінка тим часом вийшла з-за стійки і сіла біля мене.

«Найкраще пиво», - сказала вона і продовжувала далі, але я не міг нічого зрозуміти, крім окремих слів. Побачивши, що я прийшов з Балтимор-Сан, вона подумала, що я місцевий, але, почувши моє «не розуміти, пані», та ще й із страшним акцентом, то повторила повільніше. Тепер я зрозумів, чого вона хотіла. Вона просила мене купити їй випивку.

«Нема, прошу, гроші - ні», - сказав я.

Збайдужіла, вона відразу підвелася. Але ще, повернувшись до мене, сказала щось, як я зрозумів, на зразок: «Ти гарний хлопець. Все у тебе буде гаразд. Я впевнена».

Добре, що вона була впевнена у моєму майбутньому, але пішов я, так і не допивши пива і спустошивши свою кишеню на п’ятдесят центів. Вже пізніше, коли я став таксистом, то дізнався, що таких жінок називали «барними принадницями». їх наймали, щоб заманювати відвідувачів і своєю сексуальністю принаджувати їх купувати більше напоїв.

Повернувшись додому, я продовжував гортати сторінки Балтимор-Сан, розпізнаючи деякі знайомі слова і фрази, але коли дійшов до розділу «Пропоную роботу», то зовсім розгубився. За допомогою англо-німецького словника, який я привіз з Німеччини, зрозумів, що там були оголошення про різну роботу.

Я почав з «А» - аудитор, автомеханік, і т.д., і йшов далі вниз за алфавітом, щоразу звертаючись за допомогою до свого Лян-ґеншайдта¹, щоб зрозуміти, що саме пропонують в оголошенні. Процес цей був повільний і затягнутий. Коли Ірена і мій тесть

'Langenscheidt (нім.) - назва відомого німецького видавництва, що спеціалізується на словниках і довідниках.

повернулися з роботи, то я дійшов до літери «R» і вже не мав сил продовжувати.

Наступного ранку я почав з літери «S».

Врешті я дійшов до літери «£/».

В оголошенні було написано «Upholsterer» - драпірувальник:

«Потрібен на роботу драпірувальник, з досвідом, відповідальний, на постійну роботу. Пенсильванська меблева компанія. Оплата -2,85 $ на годину. За суботу - понаднормові. Звертатися особисто. Питати Луїса, майстра».

В око мені впало 2,85 $ на годину. Я читав і захоплено перечитував оголошення знову і знову, ще не знаючи, що означало те «upholsterer». Мій Лянґеншайдт перекладав це, як «Tapezierer» -«драпірувальник». Тепер я знав, що означало це слово. То була робота саме для мене!

Я ніколи не займався драпіруванням, але оскільки драпіровані меблі мали дерев’яні рами, я подумав, що там би стало у пригоді столярство. Може, не у великій пригоді, та все ж.

Я засунув сторінку з оголошенням до задньої кишені і майже побіг на вулицю Вест Вашингтон Стріт, 129, де містилася Пенсильванська меблева компанія. Незабаром я стояв перед похмурим двоповерховим цегляним будинком біля залізничного мосту. Від оглушливого гуркоту поїздів і густих клубів диму, які валили від паровоза, я на мить зупинився, перш ніж зайти до будинку. Цей будинок нагадав мені Енґельсовий опис Манчестера, найпохмурішого міста Англії дев’ятнадцятого століття, постійно вкритого непроникним промисловим смоґом. На щастя, тут сонце проглядало з-за хмар, а за обдертими стінами цього будинку з двома бічними віконцями, як у тюремних камерах, там, у тому будинку була вакансія, за яку пропонували 2,85 $ за годину.

Я зайшов.

Вхід освітлювався тьмяним світлом. Праворуч від дверей був напис «КОНТОРА». Ліворуч - круті дерев’яні сходи. Я зайшов до контори, і мені сказали, що для того, щоб знайти майстра, мені слід піднятися сходами на другий поверх.

Коли я піднімався, з гучномовця пролунало: «Луїсе, до вас піднімається людина».

Нагорі мене зустрів кремезний чоловік років тридцяти. Його кругле вилицювате обличчя та блакитні очі з дещо почервонілими білками справляли враження добросердої людини.

«Чим можу вам допомогти?» - спитав він.

Я сказав йому, що мене цікавить робота, про яку йшлося в газеті.

«У вас є досвід роботи драпірувальником?» - спитав він.

«Так!» - відповів я без вагань, намагаючись приховати докори сумління, бо насправді я казав неправду. Водночас очі мої бігали по приміщенні розміром у невелике футбольне поле. З обидвох боків стояли ряди верстатів, на яких драпірувалися дивани, крісла і щось типу кушеток. Чоловіки за тими робочими столами були старшого віку, років під п’ятдесят-шістдесят. Вони були зосереджені на своїй роботі. Здавалося, вони навіть не помічали, як я розмовляю з майстром.

З іншого боку того цеху стояли купи, схожі на звалища якихось скелетів. Це були дерев’яні каркаси фотелів і диванів.

Луїс, він сказав мені називати його Луїсом, спитав, чи були в мене свої інструменти.

І ще раз моя відповідь була впевнено ствердною, бо я відразу подумав про свої столярні інструменти, яких було небагато, лише ножівка, молоток, зубило, нівелір, рубанок і обценьки.

«Тоді, - сказав Луїс, - приходь в понеділок». І наздогін додав: «І принось свої інструменти!»

Додому я прийшов у піднесеному настрої, а чому б і ні - все-таки нова робота, 2,85 $ за годину, але я не сказав нічого ні Ірені, ні її батькам. Я хотів зробити їм приємну несподіванку наступного тижня.

Проте в суботу настрій почав хмурнішати, коли я став думати про «принось свої інструменти». Я не пригадував, щоб драпірувальники використовували ножівки, рубанки чи нівеліри. Якби я прийшов у понеділок зі своїми столярними інструментами, то стало б зрозуміло, що я нічого не тямлю в драпіруванні.

В понеділок я прийшов до Пенсильванської меблевої компанії за п’ять хвилин до восьмої. Луїс вже чекав на мене.

«Де твої інструменти?» - спитав він.

Не було часу довго думати.

«Знайомий позичив, і мені не вдалося їх забрати».

«Нічого, - спокійно відказав Луїс, - можеш взяти мої інструменти. Йди сюди, - сказав він, показуючи рукою, - до цього вільного верстата, це буде твій, біля того чоловіка з великим черевом, його звати Бен, наш найкращий драпірувальник».

Я привітався з Беном. У відповідь він просто кивнув. Він ставив каркас крісла на свій верстат, щоб почати обтягувати його тканиною.

За мить Луїс вже стояв переді мною з зеленим металевим ящиком і жмутком прошитих тканин. Він сказав мені йти за ним і вибрати каркас.

Це був каркас крісла, такого самого, яке Бен якраз готував для обтягування.

«Пощастило», - подумав я. «Я просто робитиму, як він».

Тим часом я відкрив Луїсовий ящик з інструментами. Я вперше в житті побачив делікатний молоток, велику напівкруглу голку, міцну нитку, довге металеве веретено і голубі коробочки з намальованими на них маленькими блакитними цвяшками.

Я мавпував всі рухи Бена - спостерігав, як він все робить і пробував і собі. Спочатку він клав попередньо скроєну і прошиту тканину на сидіння крісла і починав пришивати її до країв. Це було нескладно. Рухи мої були спритні. Велика напівкругла голка кілька разів поколола мені пальці, але я не зважав. Я хотів відповідати тим двом доларам і вісімдесяти п’яти центам за годину.

Закінчивши шиття, Бен відкрив голубого ящика, набрав у кулак цвяшків і... неймовірно... але поклав їх собі до рота.

Тепер я уважніше стежив за Беновими рухами. Він підносив молоток гострим кінцем до губ, язиком висував скобу, магніт на молотку схоплював цвяшок, і швидким рухом він чіпляв край тканини до каркаса крісла.

Швидкість, з якою Бен все це робив, просто вражала.

Тепер я знав, як це робити, тому радісно відкрив голубий ящичок, зачерпнув цвяшків і поклав до рота, з острахом, що можу їх ненароком проковтнути. Побоювання мої були невиправдані. Щойно цвяшки потрапили до мого рота, їх гострі кінці позачіпалися за піднебіння, за язик і губи. Деякі навіть позалазили між зуби.

Але я знав, що і до чого. Тепер мені треба було вправно застосувати язик, так, щоб повернути і висунути цвяшок головкою вперед, затиснувши її губами, щоб магніт молотка міг її схопити.

Я побачив, як до мене йде Луїс. Я натягнув тканину, яку треба було пришпилити до каркаса сидіння. Луїс був за кілька кроків від мене. Я готовий був показати йому своє вміння драпірувати. Я підніс молоток до губ, вікдрив рота...

І - от халепа!!!

До магніту причепилася ціла купа скоб...

Луїс розсміявся, Бен за ним, а з ними і ще один сусід справа.

«Бачу, Майку, - сказав Луїс, - ти щось трохи вмієш, але цього замало для нашої якісної продукції».

Я вже приготувався до того, що мене звільнять. Скоби вбили мою мрію.

Луїс підійшов ближче.

«Я навчу тебе цього ремесла. Почнімо з диванних подушок».

«Щось ця країна мені не підходить».

Семюель Беккет

МАРМУРОВІ СХОДИ

Мій піджак, пошитий на замовлення в Німеччині, був затеплий для ясного, але спекотного і вологого дня. Я розстібнув його, зрештою скинув зовсім і перевісив через руку. Легенький вітерець з Балтиморської затоки заспокоював і водночас бадьорив. З ним доносилися легкі запахи часнику з Маленької Італії.

Ми з Іреною прямували до церкви Святого Михайла. Я не був налаштований на похід до церкви, але Ірена наполягла, щоб я до неї приєднався «хоча б для того, щоб мене там бачили». Для новоприбулих емігрантів «бути побаченим» в церкві у неділю було чимось обов’язковим. На той час нас було в Балтиморі близько сорока. Ходити під церкву, і навіть не обов’язково бути на Службі, означало, що ви ще живі, було нагодою обмінятися щойно вивченим «How are you?», похвалитися своєю новою роботою або познайомитися із свіжоприбулими співвітчизниками. Сьогодні Ірена прийшла до церкви, щоб зустрітися із одним старим, «заможним» емігрантом, який хотів найняти її співати на весіллі свого сина.

Старі емігранти, які покинули свою країну і переїхали в Штати через злидні, і вже встигли здобути матеріальний добробут, прийняли Ірену за свою «Примадонну». Вона була молода, вродлива, а її голос під час виконання старовинних українських народних пісень просто зачаровував їх. Для неї це була нагода підзаробити кілька доларів, щоб відкласти їх на фортепіано.

Дорогою з церкви ми прямували додому, до Норд Петерсон Парк Авеню, номер п’ятнадцять. Уздовж вулиці тягнулися дво-триповерхові будинки. їх одноманітність час від часу розбавляв продуктовий магазин або банк. Так ми дійшли до якогось бару на розі вулиць, назви яких я вже й не пригадую.

«Я ніколи не була в барі», - вигукнула Ірена, - «чому б нам не випити пива. Відсвяткуймо нашу роботу!»

Це було так типово для Ірени. Коли їй спадало на думку спробувати щось нове, невідоме для неї, вона закликала до цього з таким заразливим ентузіазмом, який не залишав жодних сумнівів. Я, не вагаючись, відповів: «Ідемо!»

Вхід до бару був на розі. Коли я прочинив двері, ми почули гучну музику і відразу ж чоловічий крик: «Тільки для чоловіків! Жінкам не можна! Жінки заходять у бокові двері у свою залу!»

Ми приголомшено зупинилися. Я вже було зробив спробу повернутися і піти, але Ірена підштовхнула мене далі. «Я зайду в бокові двері. А ти заходь сюди!» Вона якраз казала «зустрінемося на виході за півгодини», коли той самий чоловічий голос закричав: «Жінкам не можна! Хіба не ясно?»

Ірена пішла, а я зайшов до середини.

Біля барної стійки було повно чоловіків - білих чоловіків. На вигляд це були робітники з навколишніх фабрик. У районі Східного Балтимора, де ми мешкали, всі чоловіки були робітниками. їх можна було впізнати за одягом, за висушеними сонцем обличчями, за їх мовою і навіть за їх ходою. Тільки власники продуктових магазинів та бізнесмени, такі, як містер Вебер, на якого я колись працював за 85 центів на годину, виглядали по-іншому. Вони носили костюми з краватками, а заробляючи на життя у Східному Балтиморі, мешкали в Західній його частині. Ті, що жили у нашому районі, на думку деяких старих емігрантів, вважалися такими, «в кого не вийшло». В західній частині мешкали «хитрі німці і євреї». Така етнічна приналежність завжди супроводжувалася заздрісним або зневажливим виразом обличчя.

За баром був лише один вільний стілець. Я обережно протиснувся туди, щоб не зачепити широко розставлених рук своїх сусідів, і замовив пиво: «Бадвайзер!», - яке я вже знав. Це було пиво, яке я пив кілька місяців перед тим у «Кварталі» і за яке я заплатив аж п’ятдесят центів через товариство жінки, «барної принадниці». Тут, у цьому місцевому барі, за таку ж пляшку «Бада», як його тут називали, я заплатив всього 25 центів.

Я запалив цигарку і помітив, що був єдиним курцем. Завиваючий чоловічий голос з музичного автомата в кутку бару наповнював весь зал. Здавалося, що всі чоловіки за своїм пивом жували жуйку. Вони румиґали, як корови. Ще я помітив одну річ, і ніяк не міг зрозуміти її призначення. Це був металевий жолоб під ногами, по якому текла вода. Раптом в мене промайнула думка: «Які винахідливі ці американці: попиваючи пиво, вони навіть можуть не ходити до туалету. Вони відливають просто під себе! Ось чому жінкам сюди не можна!»

Але не встиг я додумати деталі такого свого висновку, як побачив його спростування. Я помітив, що поміж румиґанням чоловіки спльовували просто в жолоб.

Спльовували густу, бридку зеленувато-коричневу масу. І смерділа вона... ТЮТЮНОМ! Я не знав, що на той час в Америці «люди нижчого класу» досі жували тютюн. Такі люди, як містер Вебер, палили цигарки - «Кемел». Я курив «Лакі страйк». Мені подобалося глибоко вдихати їх солодкавий дим. Першу таку цигарку мені дав чорношкірий американський солдат, після війни у Мюнхені. Він був приємним і дуже товариським. Ще він дав мені тоді шоколаду. Марка була Гершей. Я цього ніколи не забуду. Як не парадоксально, але його темна шкіра і опуклі білки нагадали мені, як в четвертому класі я грав роль чорта у різдвяному вертепі у Львові.

Ірена вийшла з жіночої частини бару з відчуттям образи через сеґреґацію і «те жахливе пиво». «І це Америка?» - питала вона. Мені оте «Тільки для чоловіків» нагадало мою пригоду в «Café de la Paix» у готелі Жорж у Львові. Тоді, в 1943-му, готель був «NUR FÜR DEUTSCHE» - «Тільки для німців».

Повернувшись з бару, ми сіли з Ірениними батьками до обіду. Фактично, це було щось на зразок святкування. Теща приготувала закуски, і борщ, і вареники з грибною підливою, і триярусний горіховий торт.

Вся сім’я тішилася, що моє життя нібито почало влаштовуватися. Вперше я протримався на роботі цілий місяць. Насправді мені подобалася моя робота і той долар п’ятдесят п’ять, які я на той час отримував. Я опанував пошиття диванних подушок за кілька тижнів. Вчителем моїм був Джон, Поляк, як його називали, простий, може, навіть, занадто податливий чоловік. Його батьки емігрували з Польщі після Першої світової війни. Він був моїм начальником у цеху подушок, який складався з нас двох. Він навчив мене, як керувати машинкою для пошиття подушок, як користуватися високошвидкісною швейною машинкою, як робити поролон і набивати ним подушки і як управляти «регулятором» (металевим веретеном, близько двадцяти сантиметрів завдовжки, і з загостреним кінцем), який потрібен був для того, щоб рівномірно набивати кутики подушок ватою чи вовною. Коли Джонові не потрібна була моя допомога, Луїс, майстер, вчив мене драпірувати - як орудувати язиком, щоб правильно повернути цвяшок для магнітного молотка, як натягувати і пришпилювати тканину до рами, як набивати сидіння ватою, як оздоблювати вже обтягнений каркас.

У мене склалося таке враження, що Луїс цінував мою роботу і моє заповзяття вчитися. Якось, коли я закінчував обтягувати обідній стілець, він навіть підійшов і похвалив мою роботу. Ще він мене запитав про мої справи у школі з англійською. Він ніби переживав за мене. Він порадив мені якось попрацювати над моїм акцентом. «Коли ти позбудешся свого акценту, тебе ніхто навіть не розпізнає», - сказав він з таким виразом на обличчі, ніби був впевнений, що в мене це неодмінно вийде.

І тільки після того, як Луїс пішов, я задумався над його словами. Ніхто навіть не розпізнає? Стати схожим на «них»? Стати непомітною частиною маси?

Я сподівався, що ніколи не втрачу свого акценту. Насправді, він зі мною так і залишився, і врешті став навіть значною перевагою, принаймні для жінок. їм він здавався привабливим і «сексуальним». Одна з моїх пізніших подружок намагалася навчити свого чоловіка імітувати мій акцент. У нього нібито вдалося, але, як вона мені казала, «все одно не було так само».

Наша співпраця з Джоном підходила нам обом. Ми мінялися за набивною або швейною машинками. У розмові зі мною Джон то тут, то там вставляв деякі польські фрази, такі як «до дупи», «іувіїо». або «холера». Інколи, коли він був розлючений, навіть використовував такі польські вислови, які й сам, мабуть, не зовсім розумів. Якось, не знаю чому, але він якось насварив мене: «Курва маць, ти занадто швидко працюєш! Повільніше!»

За тиждень перед Днем Подяки Джон запросив мене «зайти» до нього в неділю пообіді. Я радо прийняв запрошення. Це було перше моє запрошення в американський дім.

Погода у той недільний полудень була досить м’якою, майже ні хмаринки на небі. Здавалося, ніби повернулося бабине літо. Джонів дім містився у кварталі, де всі будинки були однакового розміру і кольору - двоповерхові, цегляні, зліва - вхідні двері, справа - вікно, пофарбоване білим, як і на другому поверсі. Перед вхідними дверима були мармурові сходи. Ну, не зовсім мармурові. Балтимор відомий як місто мармурових сходів. Дійсно, так і було у заможних частинах міста, особливо у північних кварталах, але у більшості будинків сходи були дерев’яні і пофарбовані набіло. Здалеку, поки я підходив до Джонового будинку, ті сходи виглядали, ніби з кар-рарського мармуру. Але коли я на них ступив, вони заскрипіли.

Я натиснув на дзвінок.

Джон відкрив двері. «Привіт, заходь».

Я зайшов у вузький коридор.

«Направо», - сказав Джон, вказуючи на відчинені двері.

Ми з Джоном опинилися у темній вузькій кімнаті. Масивна штора закривала сонячне світло. Єдиним джерелом світла був екран телевізора.

Телевізор стояв на табуретці. Перед ним було два м’які крісла.

«Сідай, - сказав Джон, - я принесу пива».

На екрані було спортивне поле, на ньому стояли люди, а якась жінка співала національний гімн Америки.

Джон поспішив повернутися. В руках він тримав дві пляшки пива. Одну дав мені, сів.

Я зачекав на склянку, але побачив, що Джон піднімає пляшку і п’є просто з неї. Я не мораліст, але в той момент я уявив, як на це глянув би баварський пиволюб. Оскільки я був в гостях, то став робити, як Джон, і так само, як він, після кожного ковтка ставив пляшку на підлогу біля крісла.

Так ми дивилися бейсбол. Час від часу Джона переповнювали емоції: «Давай! Красава! Молодець!» - гукав він. Я не розумів тієї гри. На мій погляд, там не було зв’язної дії, тільки фрагменти, пересипані рекламними паузами.

Під час перерви Джон вийшов, і я чув, як він розмовляє з якоюсь жінкою, мабуть, своєю дружиною. Повернувся він ще з двома пляшками пива в руках. З того моменту ми дивилися на екран, взагалі не промовивши ані слова. Джонова команда ніби програвала, більше не було «Молодців!» Коли матч закінчився, він вимкнув телевізор.

«Гарно було, правда? Тобі сподобалося, - спитав він. - До зустрічі на роботі в понеділок!»

Він провів мене до виходу. «Ну, давай!»

«Давай, Джоне», - відповів я. Я тоді думав, що «Давай» дійсно означало, що хтось комусь щось постійно мусить віддавати, а зовсім не звичне прощання. Тим більше, що це було так характерно для занадто меркантильної Америки.

В понеділок, після того, як я запевнив Джона, що мені «страшенно сподобалася моя перша гостина в американському домі» і що матч був просто «неймовірним», він запропонував мені прийти з ним наступної суботи в парк Петерсон, щоб пограти бейсбол з його друзями. «Тоді, - сказав він, - ти відчуєш, що таке справжній бейсбол».

Проте, цього так і не сталося.

У п’ятницю, як завжди, був день зарплати. Зазвичай ми забирали свої чеки у конторі на першому поверсі, після п’ятої вечора. Але у ту п’ятницю Джона викликали гучномовцем за годину до видачі чеків, щоб він прийшов до контори зі своїми інструментами. Я подумав, що вони покликали його відремонтувати крісло, на якому сиділа «Пампушка», наша секретарка. Вона була огрядною і цілими днями наминала пампушки. Під її вагою крісло розтріскувалося або подушка на сидінні тріщала по швах.

Дорогою за своїм чеком я зустрів Луїса. «Я чекав на тебе, - сказав він, - ось твій чек». І додав, ніби між іншим: «Джона звільнено. Відтепер ти будеш сам собі начальник у цеху подушок. І ще тобі підвищили платню до 1,95 за годину».

Я не питав Луїса, через що звільнили Джона. Все було зрозуміло і без того. Через мене! Я був таким простодушним! Я не зважав, коли Джон казав мені «не поспішай, повільніше». Він був мій начальник. Я був молодий і здоровий. Я працював удвічі швидше за нього, я думав, що допомагаю йому!

Тепер, як сказав Луїс, я буду «сам собі начальником у цеху подушок». А це означало, що працюватиму я за двох, а платитимуть мені за одного. Мене це не особливо турбувало. Мені це було під силу. Мене вразило, що Джона, який пропрацював на компанію п’ять років, викинули з роботи, як непотріб.

Це стало для мене першим уроком про американську систему, систему вільного ринку, як вона називається. Я вивчав теорію цієї системи на курсі професора Екхардта у Мюнхенському університеті. Теоретично все виглядало непогано. Сама система вражала, але серйозно я над цим не замислювався. Чимало лекцій я прогуляв, бо тоді мене більше цікавили заробітки на чорному ринку, випивка і жінки. Та я добре пам’ятаю, що він сказав на своїй останній лекції, перед тим, як його призначили міністром економіки Федеральної Республіки. Говорив він з величезним заповзяттям, щиро вірячи у свої слова. «Ринок, залишений сам на себе, - застерігав він, -може змусити страждати багато людей та зруйнувати суспільну цілісність». З цього він робив висновок, що повоєнній Німеччині потрібна була так звана «Gelenkte Marktwirtschaft» - керована ринкова система - «система, націлена на отримання прибутку, яка б водночас не нехтувала людиною».

Того дня, коли звільнили Джона-Поляка, слова поважного німецького професора супроводжували мене у переповненому автобусі дорогою додому.

Я пропрацював на цій роботі півтора року і доробився до 2,50 за годину. Але я повсякчас намагався створити умови, за яких би мене не могли викинути.

«Американізм означає чесноти відваги, честі, справедливості, правди, щирості і сміливості -чесноти, які витворили Америку».

Теодор Рузвельт, 1917 р.

АМЕРИКАНСЬКИЙ ІДЕАЛ

Думка про те, щоб провести своє життя або значну його частину, отримуючи 2,50 чи навіть 5 доларів на годину, щось, що тільки міг отримати наш майстер, мені зовсім не імпонувала.

Насправді, мене від цієї думки аж коробило. Удар по дзвінку відмічання зранку на роботі бив, як молоток по голові. Його звук розбудив би і мертвого. А відмітитися, вдаривши по ньому п’ять хвилин по восьмій, означало втратити півгодинну платню. Хіба за цим я приїхав до Америки? З таким же ж успіхом я міг би залишитися і в Німеччині. Рішення виїхати з Німеччини я прийняв тому, що через місяць після нашого з Іреною весілля її батьки емігрували в Штати. А вони це зробили тому, що їх син зі своєю сім’єю виїхав в Америку ще шістьома місяцями раніше. Ось як я «заземлився» в Балтиморі, у штаті Меріленд.

Бували дні, особливо узимку, коли дорогою на фабрику, чекаючи на автобус, коли ще було темно і холодно, а пронизливий вітер з Затоки заморожував мені обличчя, я шкодував, що не залишився в Німеччині. Німеччина була не моя країна, але мені там непогано жилося.

Я приїхав туди невдовзі після поразки нацистського режиму. За тиждень до цієї події я їхав поїздом з Граца на Захід. Це був невеличкий поїзд, всього 5-6 вагонів, переповнених пораненими солдатами. Я був в одному з тих вагонів. Ми були в останній партії, яку евакуйовували з військового госпіталю, бо Червона армія вже підступала до міста.

Біля мене був важко поранений офіцер, такий же ж лейтенант, як і я, він - у формі Вермахту, я - у формі української дивізії

«Галичина» з нашивкою з зображенням лева на лівому рукаві. Я тішився, що війна підходила до кінця.

До дивізії я вступав із змішаними почуттями. Це рішення було особливо непростим, адже на початку війни мене заарештували поблизу Києва як члена «похідних груп» ОУН. З іншими членами «маршів» мене протримали півтора року у львівській тюрмі на Лонцького та у краківській «Монтелюпі». Сама думка про те, щоб носити форму своїх гнобителів, була мені огидна.

Та коли я побачив, що мої колишні однокласники масово записуються, мої сумніви послабилися. Ще більше їх розвіювали і думки українських «патріотів», з якими погоджувався і мій батько. Тим паче, що він був австрійським офіцером, а під кінець Першої світової воював вже у складі українського війська проти больше-виків. Зараз же був «у лісах», в лавах УПА. Саме він переконав мене піти добровольцем. «Михайле, - писав він у листі, якого таємно передали мені з підпілля УПА, - я розумію твою смуту, та слід думати на майбутнє. Настане час, коли і німецькі, і російські війська стечуть кров’ю. Тоді і знадобляться нам добре вишколені вояки, які стануть на захист України».

Я замислився про батькові слова, коли наш поїзд, набитий пораненими солдатами, зупинився у Зальцбургу. Нам повідомили, що Німеччина капітулювала. Через вікно я побачив, як американська військова поліція зайшла у перший вагон. Інстинктивно я скинув свій мундир з офіцерськими нашивками і блискучим «Залізним хрестом першого ранґу» на грудях, зіжмакав його і засунув під лавку. Тепер я став схожим на решту поранених солдат. Я схилив голову на плече, заплющив очі і, важко дихаючи, вдав, що мені боляче.

За два тижні я вже був у Мюнхені, у всьому цивільному. Рана моя все ще кровила, я кульгав.

Ірену я зустрів через рік після приїзду до Мюнхена. На той час я ходив на заняття в Мюнхенський університет. Однією з умов зарахування на навчання була участь у добровільних роботах з відбудови корпусів університету, зруйнованих під час авіанальотів, один день на тиждень упродовж всього семестру. Робота була нескладна: збирати і очищати цеглу, хаотично розкидану на подвір’ї, мішати пісок з цементом і підносити мулярам.

Другою умовою для зарахування був атестат про закінчення середньої школи або гімназії. У мене такого не було. Я не довчився один рік.

Ця умова здавалася нездійсненною. Однак, завдяки збігу обставин, вимогам ситуації та нечесності людської натури, я її легко виконав. Серед тих, хто втік з України перед тим, як Червоній Армії вдалося вдруге її окупувати, був вчитель з нашої львівської гімназії. Він зі своєю сім’єю жив у таборі для переміщених осіб у Берхтесґадені, розташованому в американській зоні. Він навіть викладав у нас українську літературу два з половиною роки перед тим у Львові. Ми з його донькою ходили до одного класу. Він був чесною консервативною людиною - високий, огрядний чоловік з хвилястим, жорстким сивим волоссям. Він виявився тим типом людини, кого Іманнуїл Кант, мабуть, назвав би «людиною практичної мудрості». Серед тих небагатьох речей, які він прихопив з собою у вигнання, була і пачка проштампованих бланків атестатів зрілості. Чим би він не керувався при цьому, я оцінив його далекоглядність. Я купив у нього кілька бланків і щедро йому за них віддячив - йому потрібні були гроші, а в мене їх було вдосталь.

Я сам заповнив бланк і підписав прізвищем директора, наскільки я його міг пригадати. А щоб зняти підозру підробки, я записав нижчі оцінки, ніж ті, які я міг би мати.

Я зустрів Ірену наприкінці весняного семестру. Для тих, хто відбув свою повинність будівельних робіт раз на тиждень, влаштували «вечірку відбудовників». Того вечора я мав зустрітися зі своєю компанією на відкритті першого «справжнього» ресторану в Мюнхені. Його відкривали російські емігранти, яких дехто вважав радянськими шпигунами, на вулиці Принца Регента. Але в останню мить я вирішив все ж піти на ту «відбудовну вечірку».

Відновлена «Аудиторія для семінарів» гуділа хлопцями, дівчатами, музикою гітар та цигарковим димом. Я підійшов до двох хлопців, яких я знав з курсу Екхардта. Ми жартували про його «папський» стиль подачі матеріалу, говорили про курс долара і цигарок на чорному ринку і, зрештою, як і заведено в хлопців, ми оцінювали присутніх дівчат. Я не зводив очей з однієї дівчини з цікавим обличчям і зачіскою, яка відрізнялася від решти дівчат. Вона несла себе впевнено, і біля неї роїлися хлопці. Потім я бачив, як вона танцювала під мелодію танґо з чоловіком, на кілька років старшим за мене. її ноги - мені здавалося, що вони були просто створені для танцю...

Потім вона знову повернулася до свого кола. Приєднатися до нього означало просто марнувати час. Чому б мені просто не підійти до неї і не запросити на танець, думав я. Але, пригадуючи свій танцювальний провал з минулої зими, я відмовився від цієї думки. Той випадок був такий принизливий. Я один зі всієї нашої компанії не вмів танцювати. Всі решта з радістю кидалися на танцювальний майданчик вже з перших звуків музик. Якось суботнього вечора вони вирішили, що настав час мені почати. Вони дали мені півгодинний урок - і незабаром ми вже були у танцювальному кафе. Моя домовленість з Кубою, «найкращим танцюристом» нашої компанії, полягала в тому, що я оберу дівчину для танцю, а він скаже мені, який танець грають.

Я обрав симпатичну білявку, яка сиділа в товаристві старшої пані, мабуть, її матері. У тій частині Баварії було прийнято, що молода дівчина не може піти на танці без компаньйонки-супутниці. Тільки в американські клуби для солдатів ходили жінки без супроводу. їх вважали повіями.

Отож я підійшов до дівчини з «Darf ich Sie zum Tanzen bitten ?'» Це була ввічлива форма звертання німецькою. Вона підскочила на схвальний кивок її матері. Дорогою до танцювального майданчика Куба підказав мені: «Це - танґо, Михайле».

Танцмайданчик був переповнений. Було важко рухатися - принаймні мені, та ще й з дівчиною в руках. До того ж я відчував, що мої ноги рухаються зовсім не в такт музиці. «Музиканти так погано грають», - поскаржився я дівчині. Вона погоджувалася, і тут я помітив, що Куба посилає мені відчайдушні знаки з іншого боку танцювального майданчика. Коли йому вдалося підійти ближче, я почув, що він намагався сказати: «Вибач, це - фокстрот».

Я аж ніяк не був впевнений, що з такою танцювальною історією запросити на танець ту дівчину з цікавим обличчям, постійно оточену хлопцями, було вдалою думкою.

Але я запросив!

'Чи можна запросити Вас на танець? (нім.).

Я підійшов до їх гурту і спитав напряму: «Entschuldigung! Darf ich Sie zum Tanzen bitten ?»¹

Хлопці приголомшено, а деякі навіть захоплено, глянули на мене.

Вона зміряла мене поглядом, потім зиркнула на чоловіка, з яким танцювала перед тим, і знову повернулася до мене.

Наші погляди зустрілися. її обличчям промайнула авантюрна посмішка.

«Ja, warum nicht?»² - грайливо відказала вона німецькою.

Гітарист грав дуже повільну мелодію. Можна було просто пересувати ноги, вперед, вліво, назад, вправо.

«Ви - сміливий чоловік», - сказала вона.

«І до того ж недоладний, - додав я крізь сміх. - Як Ви, мабуть, помітили, танцюрист з мене ніякий».

«Тоді навіщо Ви мене запросили?»

«Я хотів побути з Вами наодинці».

Вона сприйняла це за комплімент.

«Звідки ваш акцент?» - спитала вона.

«Я - з України».

«З України?!» - вражено перепитала вона.

«Так, з України, зі Львова».

«Ні, справді? Я також зі Львова».

Відтепер ми перешли на українську. Наша цікавість загострилася ще більше, а напруга зросла, коли вона запитала: «А де у Львові ти жив?»

«На Задвірянській», - відповів я.

«На Задвірянській?» - не вірячи перепитала вона.

Виявилося, що ми мешкали на одній і тій же вулиці, тільки під різними номерами. Я жив у будинку номер 105, а вона - 54. Ми познайомилися. її звали Ірена. Я провів її до гурту хлопців, звідки забрав. Чоловік, з яким вона перед тим танцювала, також там стояв.

«Це - Михайло, - сказала вона. - Уявляєш, такий збіг - ми колись жили на одній вулиці у Львові».

Повернувшись до мене, досі схвильована, вона сказала: «Познайомся, це - Іван, мій наречений».

Ностальгійні моменти мого життя в Німеччині минали. Вони з’явилися, коли я не був впевнений, куди йде моє і Іренине життя. З раціональної точки зору я розумів, що безтурботне і вкрай безвідповідальне життя в Німеччині закінчилося б із зникненням чорного ринку. Проте, сентименти таки переважали - «там я жив добре, вчився в університеті; щоправда, я не ставився до навчання серйозно, але в майбутньому до цього б обов’язково дійшло; а тут - я був просто одним з тисяч інших робітників за свої долар і вісімдесят п’ять центів на годину».

Не пригадую, хто сказав, що майбутнє починається в минулому, але він мав рацію. Часто, набиваючи подушки чи викручуючи скоби у роті, щоб вони вдало прикріпилися до магнітного молотка, я шкодував про те, що не вчився в Мюнхені серйозно. Такі почуття все більше і все частіше переповнювали мене. Зрештою, на початку нового року я почав відвідувати вечірні курси при місцевому університеті.

На одному з курсів викладач стверджував, що «американський ідеал полягає в тому, щоб бути вільним і незалежним» і що Сполучені Штати - це єдина країна, де цього можна досягти. Коли хтось із студентів перепитав, як саме цього можна досягти, він впевнено і чітко відповів: «Відкрийте бізнес і найміть людей, які будуть на вас працювати».

Дорогою додому я не припиняв думати про той американський ідеал. Було вже після десятої вечора, падав сніг. Снігу не було багато, але у цій південній частині країни п’ять сантиметрів снігу вже вистачало, щоб оголошувати «надзвичайний стан», тобто автобуси вулицями вже не ходили. Тому я отримав нагоду осмислити істинне значення американського ідеалу. Я не припиняв повторювати: «Щоб стати вільним і незалежним, треба зайнятися бізнесом, тобто найняти інших людей, які б на мене працювали».

Тут була явна несумісність. Якщо всі вирішать стати вільними і незалежними, думав я собі, нікому буде працювати на них. А це означало, що цей ідеал був недосяжним для більшості людей, адже кількість робітників, тих, хто працює на інших, набагато більша, ніж кількість тих, на кого вони працюють. Ця думка мене не полишала, бо виходило, що переважна більшість людей в Америці не були ані вільними, ані незалежними.

Це мене бентежило. Невже мені доведеться усе життя працювати на інших? Залежати від їх милості?

Рішення не змусило на себе чекати. Я повинен іти до «американського ідеалу».

І я навіть знайшов підтвердження цьому висновкові, пригадавши лекції у Мюнхенському університеті про поняття «хорошого життя», яке пропагував Арістотель громадянам Афін.

Він стверджував, що допоки людська істота витрачає більшість свого часу та сил на добування їжі, притулку та одягу, вона не живе, а просто існує. Таке життя підходить рабам, але аж ніяк не громадянам. За Арістотелем, хороше життя стояло вище за добування їжі, притулку та одягу. Це було життя поезії, бесід та музики. «І сексу», - сором’язливо додав хтось із студентів.

Відтепер я почав розглядати можливості створити умови, за яких інші працювали б на мене.

«Рекламу можна назвати мистецтвом відключати людський розум на час, достатній, щоб витягнути з нього гроші».

Стівен Лікок

ГОДИННИК З ЗОЗУЛЕЮ

Все, я більше не жонґлюю цвяшками в роті.

Тільки пропрацювавши кілька місяців на Пенсильванську меблеву компанію, я дізнався, що ті короткі сталеві цвяшки з широкими головками попередньо стерилізувалися. Для мене це стало величезним полегшенням, бо до того мене турбувало те, що я міг отримати зараження крові або кишкову інфекцію. Гострі, як лезо, кінці скоб часто кололи мене в язик і ясна або застрягали між зубами. Вони не давали мені спокою навіть під час сну. Мені снилося, що я жую їх, як жувальну Гумку. Прокинувшись, я і далі чув, як скриплять мої зуби. Або, що гірше, мені снилося, що я засильно замахувався молотком і вибивав собі передні зуби.

Ці цвяшки часто ставали причиною смішних жартів для мене і для Ірени. Часами, коли я пробував її поцілувати, вона різко відкидала від мене голову: «А в тебе в роті бува нема твоїх цвяшків, скоб, чи як там їх?» Або, коли мої губи вже були близько до її, вона вдавано вилискувала: «Припини! Відкрий рота!» Якось я навіть сказав Ірені: «Йди сюди. Я заскоблю тобі губи!» Це був жарт, який Ірена чудово зрозуміла, але її мати, ненароком почувши його, розцінила як вульгарний. Я з нею погодився. Збоку це виглядало на грубий жарт.

У будь-якому випадку, тепер я більше не відмічався за графіком. І більше ніяких цокотінь зубами темними, холодними ранками на автобусних зупинках. Тепер у мене - «Б’юїк» 1939 року, якого я придбав за 400 зелених. Мені він потрібен був для моєї нової роботи. Тепер я - «білий комірець». Я працюю продавцем на меблеву компанію «Кастом». Мені здається, що я вже зробив перший суттєвий крок на шляху до досягнення американського ідеалу. На сьогоднішній момент я вже успішно опанував меблеве мистецтво, усі його етапи, а зараз я опановую мистецтво продажу. Коли добре навчуся, то планую відкрити власний меблевий цех. Спочатку я працюватиму з Іреною і одним найманим працівником. Поступово я візьму на роботу більше драпірувальників. Вони працюватимуть на мене, а я буду їх начальником.

Меблева компанія «Кастом», на яку я зараз працюю продавцем, виготовляє високоякісні меблі для дому - драпіровані дивани, фотелі і стільці. Саме після того, як я почав працювати продавцем м’яких меблів, я дізнався про типове розташування меблів в американських вітальнях. У центрі - журнальний столик. М’який диван розташований з довгої частини столика, а по боках - два м’які крісла.

Цей типовий набір міг урізноманітнюватися додатковим фотелем або стільцем. За такого розташування зручніше спілкуватися, чогось випити, випалити цигарку і одночасно дивитися телевізор, свіжу модну цікавинку.

Меблева компанія «Кастом» виробляє ексклюзивні високоякісні меблі. Принаймні так йдеться у радіо- і газетних рекламах. Інші компанії, як, приміром, Пенсильванська меблева, розподіляють свої меблі на продаж у різні магазини. Натомість «Кастом» продає свої меблі «безпосередньо клієнтові». Оминаючи магазини, тобто «посередника», компанія пропонує «вищу якість за нижчу ціну». Саме на цьому наголошують рекламні оголошення.

Я - продавець, тому мушу носити свіжу сорочку, піджак та краватку. Це - «обов’язкова вимога», за словами нашого менеджера з продажу. Щоб їй відповідати, моя теща раз на тиждень пере мені сорочки та прасує штани. Я, як представник меблевої компанії «Кастом», повинен підтримувати «належний образ» - здорової, впевненої в собі та, щонайголовніше, успішної на вигляд людини. «Успіх породжує успіх» - кричить гасло на стіні нашого кабінету для збору продавців. Разом з іншими продавцями, а нас всього восьмеро, я приходжу до цього кабінету о третій годині. Година йде на критичне обговорення нашої роботи - успіхи та невдачі продажів - за попередній день. Протягом наступної години менеджер продовжує навчати нас мистецтва продажу, або, як він це називає, «психології купування та продажу». Потім він роздає кожному «завдання» - імена та адреси людей, з якими ми повинні цього дня зустрітися, щоб провести «презентації» пропозицій нашої компанії. Нас попереджають, що презентація, яка повинна завершитися продажем, не повинна тривати довше сорока п’яти хвилин. Довгі презентації - це прокол.

За графіком, наші презентації сплановані від шостої-сьомої вечора. Перед тим як відпустити нас, менеджер дає нам останній поштовх, так звану мотивацію, щоб ми виконували свої квоти. Так, кожен з нас має свою квоту, суму, на яку ми всі зобов’язуємося продати товару за тиждень. Між нами точиться жорстка конкуренція, адже що більше ми продамо, то краще для нас і для компанії. Ми отримуємо 5% комісійних з суми продажу і 6%, якщо матимемо найкращі показники за тиждень. Щоб підтримувати високі рівні продажу або щоб виконувати свої квоти, менеджер навіть заохочує залучати до допомоги своїх дружин. Дружини повинні щодня нагадувати нам про наші зобов’язання, а також «винагороджувати» нас за успіхи. Щоб квоти ніколи не виходили у нас з голови, нам кажуть написати суму зобов’язаних продажів на дзеркалі у ванні великими червоними літерами. Це допомагає нам постійно думати про наші зобов’язання, а отже, досягати кращих результатів.

Великий червоний напис моєї тижневої квоти - «$ 10000» - на дзеркалі у ванні призвів до скандалів у родині. Тестеві він заважав голитися - він казав, що напис закриває його очі на дзеркалі. Я його розумів. Він вставав о четвертій ранку, щоб на п’яту встигнути на роботу. Ірена з усього цього щиро сміялася. «Дурість великих хлопчаків», - казала вона. Але її бісила пропозиція менеджера з продажу, щоб дружини «винагороджували» своїх чоловіків за виконання їхньої квоти. «Це ображає жінку, - вважала вона, - коли її використовують для підвищення прибутків компанії». Найбільш несамовиті були протести тещі. Для неї це було «справою принципу», заявляла вона. Вона не могла витерпіти «того бридкого червоного кольору». Він їй нагадував про «червоних більшовиків», які вислали її батьків на Сибір.

Хоч я і розумів, що продавець повинен бути впевнений у тому, що він продає, щоб переконати потенційного клієнта купити цей товар, інстинктивно я сприймав всі ці «мотиваційні методи» обережно. Вони нагадували мені «Істинного віруючого» Еріка Гоффера, сліпого прибічника, людину, яку цілком поглинула і якою повністю керує ідеологія, яка, на його думку, є єдиною істинно правильною. А ще все це нагадувало мені радянську пропаганду - зобов’язання колгоспників чи робітників на заводах виконати певний план виробництва, «виконання» і «перевиконання» планів, їх змагання з іншими колгоспами і заводами. Мене дивувало, що в той час як Америка намагалася «боротися з комунізмом», американський бізнес заради отримання прибутку пропагував мотиваційні методи, схожі на методи «Червоної Росії». Багато років по тому я прочитав в одному діловому журналі статтю про конференцію в Брюсселі, на яку з’їхалися представники західних демократій. Головною темою обговорення було «Як застосувати марксизм для розвитку капіталізму». Це допомогло мені зрозуміти справжній опортуністичний, аморальний характер бізнесу.

На відміну від мотиваційних методів продавців, в основі власне процесу продажу, контакту продавця з потенційним покупцем, лежали досягнення сучасної психології. Для порівняння - радянський «продаж» комунізму як майбутнього суспільства свободи та матеріального достатку був надзвичайно простим - нескінченне сухе повторення цитат Маркса і Енгельса.

Процес продажу видавався простим.

По-перше, треба створити зацікавлення у чомусь, по-друге, сформувати у потенційного споживача бажання мати цей товар - машину, прикрасу, крісло чи диван. І третє - вони мають захотіти це купити.

Але насправді процес продавання і купування набагато складніший.

Компанія «Кастом» створювала зацікавлення у своїх товарах через радіо- і газетні рекламні оголошення. їх меблі «найвищої якості і за найнижчими цінами» можна було купити тільки напряму у самої компанії. Зацікавленим навіть не потрібно було виходити з дому. Компанія призначить час і пришле свого «декоратора», який роз’яснить усі переваги придбання їхніх меблів.

Для компанії я був продавцем, а для потенційних покупців -декоратором. Різниця суттєва. Коли до вас завітає покупець, то ви вже знаєте, що його мета - ваші гроші. Декоратор же ж приходить просто ознайомити вас з товарами компанії.

Моїм завданням як декоратора було сформувати бажання у потенційного клієнта мати конкретний диван, фотелі чи стільці. А бажання повинно виникнути таке, щоб клієнт хотів придбати товар.

Щоб цього досягти, то як тільки потенційний клієнт відчиняв переді мною двері до своєї вітальні, я відразу ж намагався нейтралізувати його оборону, тримаючись так, ніби випадково зайшов до друзів. Для цього я передусім оглядав вітальню у пошуках чогось «вартісного», картини, годинника з зозулею, нагород або вазона. У ті часи, на початку п’ятдесятих, практично у всіх домівках були годинники з зозулею, адже глави більшості сімейств свого часу відслужили в армії у Західній Німеччині. Як тільки я починав говорити про той годинник з зозулею, то потенційний покупець відразу жвавішав, ставав балакучішим і навіть не помічав, як тим часом я розсаджував його, його дружину, сина і доньку так, щоб вони бачили тільки мене, відповідно я міг цілковито контролювати їх увагу.

Наступним етапом була власне «презентація». Сідаючи навпроти своїх потенційних покупців, я клав сувій зразків тканин (які я приносив з собою) праворуч, а елегантний шкіряний дипломат - ліворуч. Ненав’язливим рухом я відкривав дипломат і виймав красивий і коштовний на вигляд альбом з великими золотими буквами на титульній сторінці: МЕБЛЕВА КОМПАНІЯ «КАСТОМ». Поки я навмисно повільно все це робив, вся родина сиділа і заінтриговано чекала, що ж буде далі. В альбомі були великі фотографії фотелів, диванів та стільців, які виготовляла компанія «Кастом».

Досить театральним жестом я розгортав альбом.

Перша картинка, яка поставала перед очима родини, - зображення моста Ґолден Ґейт в Сан-Франциско. Це образ сили, гордості, надійності. Він знайомий кожному американцеві. Навпроти було зображення основи дивана, який виготовляє компанія «Кастом». Тут не треба було багато пояснювати. Зображення в тисячі разів промовистіше, ніж слова. Основа дивана була такою ж міцною і надійною, як цей відомий міст!

Я показував більше фотографій, відповідав на питання, хоча зазвичай їх багато не було. Вся родина слухала, як зачарована, -мабуть, частково завдяки моєму голосу і акцентові.

Потім я розгортав сувій і розкочував тканини на підлозі. Ті, що зверху, були найдешевші. Найдорожчі і найкрасивіші були знизу.

Верхні тканини родина відразу ж відкидала.

Поки вони заглиблювалися у цей процес, я питав їх, яку тканину вони бажають для дивана, яку - для фотелів, і записував номери зразків у бланк свого записника, а збоку - вартість.

До того часу вони всі вже були захоплені. Вони вже зробили свій вибір. Фото моста Ґолден Ґейт вже наклалося в їх уяві на основи диванів і фотелів, які вони обрали. Я зачитував їм, що саме вони обрали.

А тоді - я підсував блокнот з заповненим вже бланком голові родини.

«Вітаю! Чудовий вибір! Ваші сусіди вам заздритимуть! Прошу підписати!»

Більшість з них підписувала і тільки після того, як за мною зачинялися двері, усвідомлювала, у що їх втягнули.

Дорогою на наступну зустріч я мугикаю за кермом свого «Б’юїка»: «Чудова Америко... яка ж ти простодушна... пластилін в руках кмітливця...»

Зупиняюся перед двоповерховим будинком на Вест Балтимор Стріт. Ще якийсь десяток років тому, як мені казали, у цьому районі Балтимора мешкав «білий середній клас». Але вони повиїжджали у «клас, вищий від середнього» і оселилися у північних районах міста. Зараз тут живуть виключно «чорні». Білих тут можна побачити рідко, тільки у світлу пору дня, і в жодному випадку не поодинці. Це домовласники приходять за орендною платою.

Я поправляю краватку і натискаю на дзвінок, почуваючись дещо ніяково. Це моя перша зустріч з чорношкірою родиною.

Ніхто не відповідає, тому я дзвоню ще раз, цього разу голосніше. Після третього дзвінка я вже було йду ні з чим, але чую дівочий голос: «Хто там?»

«Декоратор з меблевої компанії «Кастом»», - відповідаю я.

«Як?»

«Декоратор».

Я чую, як дівчинка кричить: «Ма-а-а-а-а, прийшов декурва-тор».

Коли двері відчинилися, я побачив перед собою огрядну жінку з сонячним обличчям шоколадного кольору і випуклими очима, такими, як в того американського сержанта в Західній Німеччині, який пригостив мене цигаркою «Лакі страйк».

«Заходьте!» - командним тоном сказала вона.

В ніздрі мені вдарив різкий запах смаженої риби і перепаленої олії. Туди-сюди, з кухні до вітальні і назад, ганяли діти. Деякі дивилися на мене, як на щось незвичне у своєму домі, але більшість ніби не помічала, продовжуючи їсти свою смажену рибу.

Я оглянув вітальню, обдумуючи, як всіх вдало розсадити, щоб почати свою презентацію. Але не встиг я покласти свій сувій тканин на підлогу, як жінка, яка мене впустила, вхопила його, відкрила і почала гортати.

За мить вона вже тримала в руках найдорожчу тканину - шістсот доларів тільки за диван, хоча ціни вона не питала.

«От таке я хочу!» - сказала вона і кинула тканину мені на коліна.

Це був ніби якийсь жарт. Я згадав, як менеджер застерігав, що без презентації - ніяких продажів. Що мені тепер - навіть не починати? Я озирнувся. Диван, на якому сиділа жінка, був напів-зламаний, протертий килим - весь у дірках. І ще той бридкий запах смаженої риби і перепаленої масольської олії.

Я бовкнув те, що насправді не слід було озвучувати: «Мем, це найдорожча тканина, вам не по кишені!»

її очі, які ще кілька секунд тому радісно світилися, суворо зиркнули на мене. Я зрозумів, що вона мала на увазі.

Я змотав сувій і підвівся.

На виході я чув, як діти кричать:

«Геть, білий, геть!»

Я натис на педаль газу з нестерпним бажанням розповісти про все Ірені.

Чекаючи на зелене світло світлофора, я мугикав: «Чорна Америко, йоу, ти - не податливий пластилін...»

Наступного дня я ще спав, коли задзвонив телефон. Дзвонив менеджер з продажу. Голос його був схвильований.

«У чому справа, Майкле? Телефонувала якась жінка і поскаржилася, що ти відмовився прийняти у неї замовлення. Вона замовила комплект з дивана і двох фотелів у мене, за вісімсот сімдесят п’ять доларів. Комісійних, звичайно, ти не отримаєш!»

«Те, що ти можеш зробити або мрієш навчитися робити, починай, не вагайся; відвазі притаманна геніальність, сила і чарівність».

Йоган фон Ґете

МАГІЧНА ЛІТЕРА

Тоді мені було дев’ять - через рік мене відішлють до Львова вчитися в четвертий клас. Була середина літа, час, коли у моєї матері було найбільше відпочивальників. Мандрівна стара циганка, побачивши людей з міста, зайшла і запропонувала поворожити їм на долоні за п’ять грошей, вартість яйця. Деякі відпочивальники захоплено пристали на її пропозицію.

Я заворожено спостерігав за циганчиним гаданням. її карти, здавалося, були старіші за неї саму. Вони були настільки засмальцьовані і потерті, що важко було розрізнити, де король, а де королева. Вона ворожила, не затинаючись. Тільки деколи замовкала на мить, приглядалася до карт і перетасовувала їх, ніби перевіряючи, чи не обдурюють вони її. її старече зморщене обличчя додавало ваги до її слів. Одним вона напророчила багато грошей і слави, іншим - хвороби і одужання. Інколи, коли всі карти випадали чорні, вона їх швиденько вигинала і знову перетасовувала.

Я стояв там з відкритим ротом, зачарований її руками, які роздавали карти, ніби невагомі пташині пір’їнки. У той же час я намагався зловити кожне її слово. Коли вона закінчила своє ворожіння для відпочивальників, глянула на мене. її глибокі чорні очі ніби пронизували мене наскрізь. Чи дійсно вона могла передбачити моє майбутнє? Сама думка про це мене лякала, я вже хотів піти, але під її поглядом ніби закляк на місці.

«Не бійся... підійди... як тебе звати? Давай прочитаю твою долю», - сказала вона.

її м’який голос заспокоював мене, і разом с тим я не мав певності, чи довіряти їй. Нас, дітей, вчили, що цигани - хитрі, підступні і брехливі.

Але все одно я простягнув їй свою руку.

Вона уважно обдивилася мою долоню, поводила вказівним пальцем по лініях, глянула на руку з боків і, підвівши погляд, сказала: «Ти проживеш довге і цікаве життя, але...»

На «але» вона замовкла. На мить вдивившись в моє обличчя, вона знову стала вивчати долоню. Вона крутила її, перевертала, ніби шукала щось, що заховалося глибоко і не хотіло показуватися.

У той момент її мовчанки мені було ніяково. Невже щось було не так? Чи було моє майбутнє похмурим?

Я спитав її.

Вона ніби не чула мене. Мабуть, вона відчула мою ніяковість. Вона погладила мене по руці, немов заспокоюючи.

«Все буде гаразд... ти поїдеш у різні місця... великі міста... довгі мандрівки... мати чекатиме на тебе...»

Вона згадала ще декілька подій, які мали відбутися, але я був неуважний. Я був замалий, щоб сприймати все це серйозно. До того ж я почав думати, що вона, мабуть, дурить мене, бо як можна було читати долю з долоні, якщо там нічого не написано?

Дивно, але навіть через кілька десятків років після того випадку, зіткнувшись з певними подіями, я згадував стару циганку і її слова: «Ти проживеш довге і цікаве життя, але...» - і як вона замовкла на тому «але». Вона не помилилася про «довгі мандрівки», «великі міста», «пригоди», «мати чекатиме». Але у моєму житті були і захопливіші події: в’язниця, втеча, дебоші, пропозиції стати шпигуном, антивоєнні демонстрації, арешти, «вільне кохання», лист від Ірени, продиктований ФБР. Можливо, стара циганка і згадала б деякі з них, якби не замовкла на тому «але». Так само можливо і те, що вона про них і згадала, але я не хотів їх чути або не зрозумів.

В будь-якому випадку, незважаючи на її дар передбачати майбутнє, я впевнений, що вона б нізащо не могла передбачити, що моє життя змінить проста англійська літера «Н». Вона надала моєму життю абсолютно нового виміру і наповнила його зовсім новим змістом. Важко сказати, чи була ця зміна на краще чи на гірше. Щоб відповісти на це питання, довелося б прожити ще одне життя. Як би там не було, без цієї літери «Н» моя життєва мандрівка пролягла б іншим маршрутом. Я б не був там, де я є зараз. Без неї я б не написав цієї книги, а якби й написав, то вона б однозначно мала інший сюжет.

Я почав готуватися до того, щоб розпочати свій меблевий бізнес. До кінця квітня я вже все спланував: приміщення, яке я думав винаймати - досить немалий колишній гараж, недалеко від дому, і запевнення про позику у п’ять тисяч доларів від мого тестя. Я планував відкрити цех серед літа і зосередитися на перетяжці старих антикварних диванів і фотелів, чого поки не робила жодна меблева компанія. Як на мене, для початку це була перспективна ніша, що дозволила б розвинути клієнтуру, яка б могла платити за надзвичайно високоякісні товари.

В той же час я вчився у коледжі Мак-Кой, на вечірньому відділі університету Джона Гопкінса. Навчальний курс закінчувався у середині травня, і це мав бути мій останній курс, адже я збирався зайнятися бізнесом.

Під час однієї лекції десь наприкінці семестру точилася запальна суперечка про переваги демократії і комунізму. Досі я ніколи не брав участі у дискусіях на заняттях, бо вважав, що моя англійська ще недостатньо хороша.

Цього разу я підняв руку.

Я почав. Багато поглядів звернулось у мій бік. А те, що я сказав, ще більше розпалило дискусію. В кінці лекції викладач (я досі пам’ятаю його ім’я - містер Келлі) затримав мене і сказав, що вважає мої зауваження «вкрай цікавими». Потім він розпитав мене, звідки я, і в кінці запитав, чи не планую я продовжити навчання на стаціонарі. Я відповів: «Ні, я планую зайнятися меблевим бізнесом». Він побажав мені успіху і порадив брати більше участі в групових обговореннях.

Тільки після закінчення семестру думка про стаціонарне навчання запала мені в душу. її маленькі зернятка засіялися мені в голові і розрослися, попри мою волю, настільки, що я пішов до Приймальної комісії розпитати, як стати студентом стаціонару.

Тамтешній працівник був дуже люб’язним. Він запитав мене, звідки я. «З України», - сказав я. «А, Росія!» - додав він. Він щиро здивувався, що українці - це не росіяни. У ті часи більшість американців вважала, що це одне й те ж. Цю думку запустив Джон Кеннан, відомий державний діяч, який сформулював політику «стриманості» щодо СРСР. Він стверджував, що Україна була те саме, що Техас для Сполучених Штатів.

Нарешті працівник приймальної комісії попросив показати йому мої оцінки. Оцінок було три: позначені літерами латинського алфавіту «F», «В» та «А». В університеті була п’ятибальна система оцінювання. «А» - найвища оцінка «відмінно», «В» - «добре», «С» - «задовільно», «/.)» - зараховано», та «F» - «незадовільно».

Я пояснив йому, що одне «незадовільно» я отримав тому, що вирішив не відвідувати цей предмет після двох занять. Мій словниковий запас в англійській був ще замалий для курсу з економіки. Він тільки посміявся, коли я розповів йому, що слово «velocity» (швидкість) стало останньою краплею для прийняття рішення відмовитися від цього предмету. Я не знав значення цього слова і поки знайшов його у своєму англо-німецькому словнику, то вже безнадійно відстав від викладача. Я собі подумав, що якщо я не відвідував занять і не складав екзамену, то ніякої оцінки за цей предмет мені не записуватимуть.

Його також вразило моє «відмінно», бо сказав, що знає викладача того предмету як надзвичайно вимогливого. Але, щоб побачити, як воно мені піде далі, він запропонував піти на літні курси і після них знову прийти до нього. Тоді він би мав вирішити, чи підходив я для вступу на стаціонар.

Курс цей тривав два місяці. Заняття відбувалися протягом дня, а тому моїй роботі на меблеву компанію «Кастом» це ніяк не перешкоджало.

Нас у групі було дев’ятеро, заняття проходили в аудиторії для семінарів. Ми сиділи у зручних дерев’яних кріслах навколо масивного стола. На чолі столу сидів викладач - доктор наук, професор.

Через чотири тижні ми складали письмовий екзамен. За кілька днів викладач прийшов, приніс «сині книжечки» з оцінками і роздав їх. Коли я побачив свою оцінку, то відразу ж перевернув її догори ногами, щоб мої сусіди не побачили. Я був шокований, мені було соромно і принизливо. Протягом усієї лекції я сидів, як мумія, не тямлячи, про що взагалі йшлося, але не знаходив відваги встати

і піти. «Щойно закінчиться лекція, - думав я, - і вибіжу, щоб мене більше і близько не бачили в тому університеті».

Я помітив, що сусід зліва допитиливо на мене поглядав. Це був розумний єврейський хлопець із Західного Балтимора. Якось ми з ним добряче порозмовляли за кавою у студентському кафетерії. Щойно лекція закінчилася і я вже вставав, він швидко спитав: «Що таке, Майкле?»

Голос його був стурбований. Муть, він помітив вираз гніву, сорому і відрази на моєму обличчі.

«Ось що!» - розгнівано відповів я і посунув йому під ніс синю книжечку.

«Вітаю!» - вигукнув він так голосно, що деякі студенти, які хоч і були вже на півдорозі до виходу, зупинилися і оглянулися на нас.

Його «Вітаю!» мене остаточно розлютило. То був не найкращий час для грубих жартів. Він ніби насипав мені солі на рану. За що така жорстокість? Мені захотілося заїхати йому кулаком, але хтось збоку зупинив мене: «Майкле! Ти не розумієш? Це найкраще, що могло з тобою статися!»

Мабуть, літера «Н» означала щось інше, ніж я зрозумів.

За відомою мені шкалою оцінювання «А» означала найвищу оцінку, a «F» - найнижчу - нездачу. Оцінка в моєму табелі була «Н» - літера, яка в латинському алфавіті йшла після «F». Логічно, чи швидше за ситуацією, я зробив висновок, що ота «Н» означала повний провал - оцінка, якої вартує лише повний дебіл.

А виявилося все навпаки! Цю оцінку нечасто ставили, тільки у випадках, коли студентська відповідь чи контрольна робота була набагато вищого рівня, ніж на «відмінно». Від англійського «HONOR» - відзнака.

Ота вирішальна магічна літера «Н» поховала мою мрію стати вільним, розпочавши свій бізнес. У львівській гімназії нас вчили, що «вільними нас роблять знання». Пан Коваль, мій опікун, який врешті виявився моїм справжнім батьком, постійно мені вселяв цю думку. Та літера «гаш» розбудила моє дрімаюче виховання.

Я став повноцінним студентом.

Хіба не правда, що майбутнє починається в минулому?

«Для любові не існує вчорашнього дня, Любов не думає про завтрашній».

Генріх Гайне

ЩАСЛИВОЇ ДОРОГИ

Нудливо вигравала мелодія. Обличчя скрипалів та співачки були мляві. А слова пісні про нещасливе кохання тільки посилювали тужливе відчуття. «Liebe war es nicht» - це мелодія, яка б і холоднокровного вбивцю змусила пустити сльозу. Цей мотив, можливо, звучав би і не так меланхолійно, якби Німеччина перемагала. Але тепер, коли війну було програно, це було більше схоже на завиваючий плач похоронної процесії.

Кафе «Мюнхен», де виконувалася «А кохання й не було», знову відкрилося через рік після німецької капітуляції. Деякі сусідні ресторани відкрилися раніше. Але в тих ресторанах подавали лише перловий суп та картопляні кльоцки. Пізніше деякі стали подавати смажені сардельки і печеню з яловичини. Але, щоб придбати продукти в крамниці чи ресторані, потрібно було мати купон з продовольчої картки. Такі картки роздавали раз на місяць - одну картку на особу, з купонами на м’ясо та масло, достатніх лише для однієї канапки, та на цукор на кілька горняток кави.

З необхідності німці стали вегетаріанцями. Дієтолог назвав би це колективною харчовою терапією, суворою пісною дієтою з метою схуднення. Та й виглядало на те, що вона їм була вкрай необхідна. За останні роки німецька армія використовувалася, щоб конфісковувати найкраще в окупованих країнах. Корови, свині, масло, цукор перевозилися до «Гаймату» - батьківщини. Немов жадібні ненажери, німці бенкетували краденими продуктами, а завойовані народи перебували на голодній дієті.

Але історія полюбляє зводити рахунки. Тепер голодували німці. Ось чому атмосфера у кафе «Мюнхен» була такою нерадісною. Подавали тільки трав’яні чаї та каву з зерен, на які не потрібно було купонів. Музика теж була безкоштовна, але млява - не було ніякої радості забавляти публіку на голодний шлунок.

На наймеланхолійнішій ноті - «це було не кохання, а лише ілюзія» - запала гнітюча тиша.

Саме в ту мить двері кафе «Мюнхен» розчинилися і зайшов гурт галасливих молодиків та інтригуюча білявка. Не зважаючи ні на кого, вони впевнено пройшли до вільного круглого столика, так, ніби він їм належав. Як тільки їх помітили, музиканти стихли зі своїм «Кохання не було» і, немов за командою, перейшли на веселу романтичну «Du schwarzer Zigeuner»³.

Не встигли вони й сісти, як тут же ж підбіг офіціант. «Guten Tag, Herr Baron!»⁴ - майже вигукнув він, мабуть, щоб решта відвідувачів зрозуміла, яка видатна особа сюди завітала. Звертаючись до білявки, він спитав: «Gnädige Frau, was darf ich Ihnen anbieten ?»⁵ Офіціант був ще того старого виховання. Він вмів притримуватися давніх німецьких формальностей, принаймні у випадку з такими «видатними» гостями.

Дехто з відвідувачів позирав на гурт з заздрістю, інші - з прихованою зневагою. І недаремно. Чоловіки в гурті були одягнені у пошиті на замовлення костюми, елегантні сорочки, краватки та замшеві черевики. А білявка, яка сиділа біля чорнявого чоловіка (для якого якраз і грали «Чорного цигана»), була схожа на актрису. її обличчя з вигнутими темно-карими очима, високими вилицями та чутливим ротом свідчили про впевнену у собі, життєрадісну людину. Вона прошепотіла щось на вухо чорнявому чоловікові, він схопив її за талію і пристрасно поцілував. Деякі відвідувачі не вірили своїм очам, дехто презирливо відвернувся. Такі сцени можна було допустити в кінофільмах, ба, навіть милуватися ними. Але витворяти таке на публіці все ще вважалося в Німеччині ганьбою. Тільки неотесаний вульгарний «чужак» міг собі таке дозволити.

Невдовзі на столі з’явилася пляшка спиртного - солодкого, п’янкого трунку, зробленого монахами з монастиря Кімзе. Шість склянок підняли за білявку, за її щасливу дорогу.

Наступного дня вона їхала до Канади.

Звали її Ліда. Вона була моєю дівчиною - українка, львів’янка. Мешкала вона у таборі для переміщених осіб в Ауґзбурґу. Я познайомився з нею рік тому, коли вчергове їздив скупляти долари такими таборами, які були рясно розкидані Західною Німеччиною. Купувати долари у провінційних містечках, а тоді перепродувати їх на чорному ринку в Мюнхені за вигідною ціною було непоганим бізнесом. Якось, після однієї з таких поїздок, коли я повернувся до Мюнхена, чорний ринок заполонили російські агенти, готові платити будь-яку ціну за долари. Я продав привезені 2000 доларів за німецькі марки удесятеро дорожче, ніж придбав. То були великі гроші.

Наше святкування Лідиного від’їзду продовжилося і після того, як пішли всі відвідувачі і кафе мало би вже зачинитися. Музиканти грали тільки для нас, а ми їм щедро платили. На столі з’явилася ковбаса, хліб і друга пляшка спиртного. Співачку запросили приєднатися. Грошей у нас було багато - як прийшло, так і пішло.

Наступного дня наша компанія провела Ліду на вокзал. Вона їхала до своїх батьків в Ауґзбурґ. Звідти вони їхали до Гамбурга, а там сідали на корабель.

Ліда була засмучена через свій від’їзд, і мене це не тішило, але вона мусила, бо її батьки вирішили приєднатися до своїх родичів десь в Онтаріо, чи як там називається те місце. Мої друзі також сумували за нею. Вона була моєю дівчиною, ми жили разом в моїй квартирі, але для них вона була «нашою жінкою». Вони дбайливо ставилися до неї, навіть дбайливіше, ніж я. Багато чоловіків серед таких спекулянтів, як ми, шаленіли від одного її вигляду. Один росіянин, якого всі на чорному ринку впізнавали за його дорогим коричневим шкіряним пальтом і фірмовим капелюхом «Борсаліно» (як ходили всі російські агенти), казав мені, що вигляд Ліди так його збуджував, що він щоразу «біг за повією».

Через кілька місяців після від’їзду Ліда написала мені, що життя в Канаді «не таке вже й солодке», що «чоловіки там зовсім не такі», що вона «страшенно за мною сумує» і «сподівається, що я виїду до Канади», хоча знала, що я не був налаштований їхати з Німеччини.

У наступному своєму листі вона написала, що знайшла нову роботу. Тепер вона працювала манекенницею на виробництві жіночого одягу. Це була, за її словами, «добре оплачувана і неважка робота, тільки чотири години на день, тому в мене достатньо часу, щоб допомагати сім’ї».

У відповідь я надіслав листівку, де написав, що наша «банда» переїжджає у Берхтесґаден. «Пам’ятаєш, - писав я, - ми всі там якось були. Ми засмагали на річці, і я ще фотографував тебе оголеною на фоні засніжених гір. Ти була спокусливіша за Ґрету Ґарбо...»

Наступного листа від Ліди я отримав більше ніж через рік.

Там було багато про наші гулянки, залицяння, пиятики, любощі та інші розваги. «Хочу, щоб ти знав, - писала вона, - що, що б не сталося і де б ти не був, ти завжди був і будеш єдиним справжнім коханням мого життя».

Після такого зворушливого абзацу йшло сухе повідомлення.

«Я залишила цю новину під кінець. Я виходжу заміж. Звичайно ж, бо вже притискає!» Останнє речення вона підкреслила.

Далі вона розповіла, що познайомилася з чоловіком за тридцять, «заможним бізнесменом і непоганою людиною», і що він в неї закохався, і «знаєш, як це буває, а я не хотіла робити аборту, я вже два робила колись, а сама я б не порадила собі з дитиною».

Моя відповідь була коротка. Я писав, що все розумію, і бажав їй всього найкращого. Мені було шкода її, що вона опинилася у такій незручній ситуації, як це часом буває з жінками. Разом з тим я був радий, що вона вирішила вийти заміж.

Минуло вісімнадцять років.

На той час я працював доцентом, викладаючи в Коледжі Гантер у Нью-Йорку. Йшла лекція в аудиторії, де вмістилося близько сотні студентів. На продовження попередньої лекції я саме збирався продовжити обговорення «Суспільного договору» - теорії, пов’язаної з Томасом Гоббсом («Левіафан»), Джоном Локком («Два трактати про правління»), та Жан-Жаком Руссо («Суспільний договір»). Вони троє висловлювали припущення, що перш ніж об’єднатися у суспільство, люди жили у «природному стані». Проте кожен з них мав своє бачення щодо того, які умови панували у цьому природному стані.

Для Гоббса природний стан означав умови хаосу, анархії, які він досить яскраво описав як «війну усіх проти всіх», а на основі цього робив висновок, що життя людини там було «самотнє, бідне, мерзенне, звіряче і коротке». Саме через такі умови люди, на його думку, вирішили вступити у так званий суспільний договір, створивши правління, чи як він це називав, «спільну владу страху», а основною його функцією було збереження людського життя у вузькому фізіологічному значенні.

За Локком, у природному стані люди були вільними, проте могли мирно співіснувати. Гоббс стверджував, що це було немислимо, адже навіть суспільство зі «спільною владою страху» не могло уникнути «трьох основних принципів конфлікту: конкуренції, боязкості, слави».

У своїй лекції я насамперед говорив про відмінності між сприйняттям людини у Гоббса і у Локка. Для Локка люди «добрі» від природи, тобто вони здатні бути вільними та мирно співіснувати без влади. Натомість Гоббс вважав людину «злою» від природи. Без «спільної влади страху» люди діють на взаємне знищення, перешкоджають одне одному у досягненні своїх цілей, що і призводить до природної війни між усіма людьми.

Моя головна думка полягала у тому, що за своєю природою люди ані злі, ані добрі. «їх поведінка, - казав я, - обумовлена багатьма не вродженими чинниками, серед яких - матеріальний стан, суспільне становище, а ще...»

Я замовк, бо голови студентів повернулися до дверей. Там стояв чоловік з канцелярії. В руках тримав коричневий конверт. Жестами він показував мені, що там було щось важливе.

Я запросив його зайти.

Він передав мені телеграму.

Коли отримуєш телеграму, завжди чекаєш поганих новин. Я подумав, що це для когось із студентів.

«Ні, ні, професоре! Це для вас», - сказав чоловік.

Я подумав, що прочитаю її після лекції. Але хтось з аудиторії порушив тишу: «Відкрийте, будь-ласка, хтозна...»

Я відкрив.

Авторка телеграми назвалася Лідиною донькою, якої я ніколи не знав і не бачив. Далі було два речення.

«Моя мама часто про вас згадувала. Вона стежила за вашим життям, а ви і не знали. її останнє бажання перед смертю було, щоб ви приїхали на її похорон».

Наступного дня я полетів до Торонто. Коли вона лежала в труні, я торкнувся її рук і поклав у них маленький блакитний камінчик, який я колись знайшов в Баварських Альпах і який я зберігав як талісман.

Та, яка дала мені стільки радощів і у відповідь отримувала їх від мене, лежала тепер повністю умиротворена.

«Вона стежила за вашим життям, а ви і не знали» - крутилося в моїй голові. Я полетів назад до Нью-Йорка. її бажання побачити мене на своєму похороні мало виявити її невмируще кохання. Це було чисте, безумовне кохання.

Я глянув в ілюмінатор. Небо було безмежне і блакитне. Я бачив, як Ліда танцює серед ангелів.

«Кохання - це не бажання спарювання (бажання, яке розповсюджується на невизначену кількість жінок),

кохання - це бажання спільного сну (бажання, спрямоване лише на одну жінку) ». Мілан Кундера, «Невимовна легкість буття»

ВЕСІЛЛЯ ФАКІРА

Баварські Альпи - найкрасивіша місцина Німеччини, а Берх-тезґаден - найкраща їх частинка. Саме тому Гітлер обрав його для свого «Орлиного гнізда». Розміщене на вершині неприступної гори, «Гніздо» мало один доступ - через ліфт, вбудований у вертикальну шахту.

Як і біблійний Мойсей, Гітлер на вершині своєї гори поринав у думки про те, як його люди завоюють країни Європи і перетворять їх на рабів Третього Рейху. Він був «обраний історією», щоб вести свій народ до перемоги, а у своєму «Гнізді», високо поміж хмар, він почувався рівним з Богом.

Там Гітлер влаштовував свої таємні побачення з Євою Браун, сховавшись від ока усіх своїх смертних підданих. З вершини тієї гори йому було видно величезну частину свого Третього Рейху і частину Австрії, звідки він походив. Глянувши просто вниз, він міг побачити праворуч містечко Берхтезґаден. Ліворуч, на полонині, стояли численні військові казарми з величезним плацом. Там розмістилися його елітні війська.

Ці підрозділи покинули казарми у той же ж день, як Німеччина капітулювала. Через кілька місяців Адміністрація ООН для допомоги і відбудови (УНРРА) зробила з порожніх казарм табори для переміщених осіб. Західна Німеччина, поділена на той час на американську та британську зону, була переповнена біженцями зі Східної Європи. Логічно, що для їх розселення використали покинуті військові частини. У Берхтезґадені таких таборів було два. Менший, який називався Інзула, заселяли біженці з Прибалтики.

Більший розташовувався в колишніх казармах елітних підрозділів, які були там перед закінченням війни. Там поселили українських біженців. Називався він «Орлик». Мешканців було дві тисячі. Серед них був і колишній професор з львівської гімназії, у якого я купив порожні бланки атестатів зрілості.

У першому бараку «Орлика», який називали тепер «Блок А», чотири кімнати займали «факіри». Факірами були ми - компанія молодиків, всі років двадцяти, які відзначалися екстравагантним способом життя - жінки, алкоголь, показними манерами і звичками. Нас було семеро: я, Войтек, Тарас, Ґанді, Джордж, Куба, Влодзьо. Троє були «офіцери», а решта - «січовики».

Нас охрестили факірами під час наших перших відвідин Орлика. Ми приїхали напідпитку і бурхливо налаштовані. Коли четверо з нас - я, Войтек, Куба і Ґанді - минали адміністративний блок, то помітили там оголошення: «Магічна вистава легендарного факіра Брахми!» І нижче: «Вхід - 10 марок».

Ми піднялися на другий поверх. Зал був заповнений людьми. На імпровізованій сцені ми побачили факіра, який високо над головою тримав щось, схоже на медові стільники. Ми протиснулися крізь натовп до сцени. Тепер ми побачили, що факір тримав масивну дошку, приблизно 50 на 50 сантиметрів завбільшки, з густими рядами цвяхів, забитих з одного боку. Під світлом електролампочки ті цвяхи виглядали дуже гострими.

Поклавши дошку на підлогу, факір зняв сорочку і оголосив, що збирається лягти голим торсом на ці гострі цвяхи.

Глядачі чекали побачити біль і кров.

Запала мертва тиша.

Факір влігся спиною на стільники гострих цвяхів.

Залом прокотилися «охи» і «ахи». Дехто заплющив очі.

Раптом басом пролунало: «Люди, ви платите за шахрайство, будь-хто так може зробити!»

Всі голови повернулися на голос.

«Якщо ти такий розумний, то чого сам не спробуєш?!» - кинув хтось виклик. «Так, так, не прикидайся, зроби сам!» - приєдналося більше голосів, розлючених, що виставу перервали.

Я, Войтек, Куба і Ґанді вийшли вперед, наче сцена була наша. Спантеличений факір відступив вбік. Я демонстративно відкинув свій піджак і сорочку. Сів і, не задумуючись, повільно опустився спиною на це ліжко з цвяхів. На щастя, кінчики цвяхів були затуплені. Я поманив хлопчика, який зловив мого піджака, щоб той підійшов. «Знімай черевики і ставай мені на груди». Він завагався, але все одно став обома ногами на мене.

Публіка ошаліла.

Так нас стали називати факірами.

Дехто дивився на нас із заздрістю, дехто з острахом. Збоку важко було пояснити, яку «магію» ми використовували, щоб перетворити своє життя на свято. Тарас виглядав наймагічніше і найяскравіше серед нас. Його можна було впізнати здалеку: довгий смугастий двобортний піджак, блакитна сорочка та червона вузенька краватка, вузькі штани, черевики на платформі та модний сірий фетровий капелюх, який прикривав його плішину. Ми постійно дражнили його, що він не знімав свого капелюха навіть коли кохався з жінками, щоб не показувати свою лисину. Проте він був справжнім магом, коли доходило до гри на фортепіано. Він ніколи не вчився музики, але коли цей «Паганіні» грав свої віртуозні імпровізації, слухачі готові були заприсягтися, що слухають справжнього майстра.

Нас зареєстрували в таборі «Орлик» як постійних мешканців, але дехто з нас зберіг свої квартири в Мюнхені. Я також винаймав кімнату в особняку біля табору. Одну з чотирьох кімнат, які належали нам в Блоці А, використовували як таку собі друкарню. Ми друкували продовольчі купони на масло і цукор, найдефіцитніші на той час товари. Робили ми це з допомогою маленького ручного преса, який ми зробили самі. Виготовлений він був зі сталі і прикручений до масивного стола. Верхня ручка, до якої була причеплена друкарська пластина, рухалася догори-вниз. Там ще був продовжений тримач, щоб збільшити тиск під час друку купонів. Це був так званий чотириактний прес. Спочатку піднімалася верхня ручка, потім друкарську пластину намазували валиком з фарбою, третій етап - ставився папір, і четверте - верхню частину опускали, щоб надрукувати купони.

Головною частиною пресу була друкувальна пластина. Виготовлення на ній кліше було моїм і Джорджевим завданням. Ми досить швидко цього навчилися і невдовзі з допомогою лупи ми виготовляли кліше для дурку за три-чотири дні.

Ми друкували купони на цукор і масло від п’яти до десяти тисяч кілограмів і продавали їх гуртом дрібним продавцям за третину їх вартості на чорному ринку. Врешті влада помітила, що в обігу було багато фальшивих купонів. Щоб з цим якось боротися, вони запровадили папір з водяними знаками. Це на кілька тижнів зупинило наше виробництво, аж поки цей папір не з’явився на чорному ринку.

Було чого святкувати, коли ми надрукували купонів на новому папері на цілий місяць. Дехто з нашої «банди» пішов до Інзули святкувати з естонками. Мене, Тараса, Войтека і Кубу Влодзьо затягнув до кафе «Кигсаґе» у Берхтезґадені. Влодзьо, якого кликали «малим», був нашим шофером. У нього було ДКВ - найлегше двоциліндрове авто німецького виробництва.

В Куркафе ми мали зустрітися з доктором Більмом і «фрау доктор», його життєрадісною дружиною. їм обом було під сорок, проте вони любили проводити з нами час, бо ми були молоді і, як вони самі казали, «веселі батяри». У ті часи в Німеччині було небагато молодих чоловіків. Натомість дівчат та молодих вдів явно не бракувало. Більшість молодих німців загинула під час війни або потрапила в полон.

Доктор Вільм був місцевим стоматологом. У місті він знав всіх. Серед його друзів був і колишній завгосп складу, що постачав продукти харчування та напої для Гітлерового «Орлиного гнізда». Перш ніж американська армія зайняла Берхтезґаден, той завгосп встиг перенести немало французьких вин і іншого алкоголю до свого погребу. Вина ми не любили. Воно не швидко вдаряло в голову. До того ж, воно нагадувало нам про борщ. Але ми смакували лікер Бенедикт і коньяк Ремі Мартен, які ми діставали через доктора Вільма.

На вході до Куркафе я мимоволі глянув на інший бік вулиці. Тримаючись попід руки, там йшли дві жінки. Обличчя однієї з них видалося знайомим. Я придивився... Господи, не може бути!..

«Ірена!» - загукав я і побіг до них.

«Що ти тут робиш?» - спитала вона не менш здивовано. Обернулася до жінки, з якою йшла, і сказала: «Це той хлопець, який колись жив з нами на одній вулиці у Львові, пам’ятаєш, я тобі казала, я познайомилася з ним в Мюнхені».

«Це той хлопець? - здивована жінка з цікавістю до мене придивилася. - Так, ти мені казала, він запросив тебе на танець, але не попадав в мелодію».

Ми засміялися. Це була її мати. Я назвав себе, і Войтека, Тараса, і Малого, які, не зволікаючи, підійшли.

Ми запросили Ірену з матір’ю до Куркафе на «чай о четвертій», як було прийнято в Баварії.

Вільми вже на нас чекали. Потискаючи Ірені руку, доктор Вільм не міг відвести від неї погляду. Мої товариші, зазвичай аж занадто балакучі, також витріщалися на неї з відкритим ротом. Одягнена вона була зі смаком, можна навіть сказати - консервативно: присталий жакет з відлогам комірцем поверх білої мереживної блузки, бежева спідниця до колін і коричневі мешти на високих каблуках. Але найбільше притягувала погляд її зачіска, заплетене косами у традиційний український спосіб волосся, що могло для німців видатися дещо екзотичним. Проте зачіска тільки доповнювала її витончені риси м’якого обличчя з грайливими вогниками в синіх очах.

Фортепіанна музика долинала ледь чутно і не перешкоджала нашій розмові. Більшість запитань посипалася на Ірену та її матір, яка також розмовляла німецькою. Виявилося, що родина Ірени мешкала у таборі «Орлик» від самого його початку, що її брат жив у тому ж блоці, блоці Д-4, зі своєю дружиною та п’ятирічним сином. Найцікавішою новиною, принаймні для мене, було те, що Іренин наречений емігрував до Канади і що вона так само збиралася покинути Мюнхен та за чотири-п’ять місяців виїхати з рештою сім’ї до Америки. А до того часу вони залишатимуться в Орлику.

Ця новина мене аж наелектризувала. Відколи я зухвало з нею познайомився на студентському вечорі в Мюнхені, то не припиняв думати про те, як би зустрітися з нею ще. Але я не знав, де вона мешкає, до того ж, у неї був наречений.

Тим часом я крутив любов з Брюнґільдою, німкенею, з якою познайомив мене доктор Вільм. її батько був відомим інженером, який будував перший автобан. Після поїздки таким сучасним шосе генерал Ейзенхауер, тоді ще головнокомандувач американської армії в Європі, був настільки вражений, що, коли став президентом, ініціював будівництво високошвидкісних автомагістралей федерального значення між штатами СІЛА.

Брюнґільда мешкала зі своєю розлученою матір’ю у гарному особняку під Берхтезґаденом. Вона провела зі мною дві ночі у кімнатці, яку я винаймав в особняку біля табору. Наступного дня я поїхав до Мюнхена. Я планував незабаром повернутися, але пробув там понад місяць - ми робили новий друкарський верстат. Коли я повернувся, на столі мене чекав лист. Він був короткий і стислий. Брюнґільда явно вміла тримати глузливий тон.

«З поверненням, мій «коханий», - слово «коханий» було в лапках. - Після того, що між нами було, я подумала, що ми заручимося. Я розповіла про це матері. Вона неодмінно хотіла з тобою познайомитися. Але ти поїхав, щоб я чекала на тебе, як на середньовічного лицаря, який поїхав у Хрестовий похід боротися

з невірними у далеких краях. Мабуть, ти там і загинув, хоча мені, звісно, начхати. Мені тільки шкода усіх тих збезчещених німецьких дівчат. Не шукай зі мною зустрічі. Я зустріла американського офіцера, серйозного, не те, що ти».

Підпис: «Брюнґільда Тодд».

На благання доктора Вільма Ірена погодилася приєднатися до піаніста, який якраз грав таку популярну тоді «Wien, Wien, nur du а/ein»'. Невдовзі Іренин голос наповнив кімнату. Гомін притих. її рухи пливли за мелодією. Обличчя віддзеркалювало слова. Хвилі її голосу підхопили мене і понесли далеко-далеко. Мене переповнювала радість, піднесення і солодкі сентиментальні відчуття. Дівчина, з якою ми мешкали на одній вулиці у Львові, яку я випадково зустрів у Мюнхені, а тепер ось тут... Не закохатися в неї було просто неможливо...

Мої друзі дивилися на мене з непідробною заздрістю, особливо коли Іренина мати запросила мене до них на вечерю.

Через два дні я стукав у двері блоку Д-6. Відчинив високий чоловік з вилицюватим обличчям, коротко підстриженим волоссям, акуратними вусами та приязним поглядом. То був пан Марков-ський, Іренин батько. Я назвався. Ми потиснули руки.

«Заходь, ми на тебе чекали».

Ірена з матір’ю привіталися зі мною. Вечеря вже була на столі.

Ми всілися за круглий стіл. Іренин батько ретельно оглянув пляшку вина, яку я приніс з собою, тоді наповнив келихи. Він 'Відень, Відень, ти - єдиний, (нім).

сказав, воно нагадало йому про мандрівку до Франції після закінчення навчання у Відні. «Як тобі вдалося дістати таке вино в наші часи?» - спитав він.

Іренина мати, Лола, випередила мене.

«Ти що, не знав, Іване, Михайло - один з факірів, спекулянт. Вони можуть дістати будь-що».

«Ти ж казала, що він студент», - звернувся батько вже до Ірени.

На мить запала незручна мовчанка.

«Спитай його самого, - відказала Ірена, обороняючись і повертаючись до мене. - Нумо, Михайле, розкажи нам...»

Я почувався загнаним в кут. А що, як батькам це не сподобається? Чи стане це першою і останньою вечерею у них?

«Я і студент, і спекулянт. Одне іншому не перешкоджає», -сказав я.

Сам не зовсім впевнений у тому, що сказав, я чекав, що Іренин батько мене висварить. Він косо зиркнув на мене, широко посміхаючись. Я помітив, що Ірена також чекала на його реакцію.

«Перешкоджає одне іншому чи ні - питання не в тому, - почав він, ніби пригадуючи власні студентські часи. - Студенти творять багато дивацтв. Глянь на рубець в мене на обличчі. Хто мене не знає, думає, що це бойова рана, - він торкнувся рубця. - Насправді ж, це від фехтування, без шолома, напідпитку... Життя - то не тільки книжки...»

На мить він змовк.

«Я робив багато дурниць, але без того всього я б не познайомився з Лолою...»

Вони глянули одне на одного з любов’ю і торкнулися руками, ніби вперше закохалися.

Під час такої сцени я не міг стримати емоцій. Я ніколи не бачив такого чуйного доторку у старших людей. Мою маму віддали заміж за чоловіка, якого вона не кохала. Я не був його сином. З десятирічного віку я мешкав у Львові з паном Ковалем, моїм «опікуном». Тільки набагато пізніше я дізнався, що він мій батько. Він часто приїжджав з друзями відпочивати до будинку моїх батьків на літо. Мою маму він називав Марисею, а вона завжди зверталася до нього, принаймні на людях, «пан Коваль». Я не бачив між ними ніякої близькості.

Досі мені не бракувало таких митей, бо я ніколи їх не бачив. Однак тепер я думав про те, чого бракувало в житті моїй матері. Водночас я сильно відчув, як сумую за нею. Я не бачив її вісім років. А вона навіть не знала, де я.

Може, я плаксій?

Щоб відволіктися від цих думок, я виголосив тост за цю родину. Дзенькнули келихи.

Тепер, за варениками з грибною підливою, ми розмовляли про вулицю, на якій раніше мешкали. Колись я ходив тією вулицею дорогою до школи. Я добре пам’ятав їх будинок з великим садом і альтанкою. Зараз його захопили «червоні». Іренин батько навіть не думав про те, щоб колись знову туди повернутися. З цього приводу він не підтримував свого сина Адама. Адам сподівався, що за кілька років зможе повернутися додому. Тому він хотів купити джипа, машину, яка найкраще пасує для розбитих доріг України.

Дорогою до своєї кімнатки я тішився з такої гостини, хоч мене не полишало і відчуття самотності. Там було інше життя, якого я досі не знав. Я відчував, що воно мені потрібне.

Наступного тижня я двічі бачився з Іреною разом зі своїми друзями. Першого разу ми ходили купатися на річку, вдруге - ходили лазити горами до Росфельдської хатини. Весь цей час Войтек і Куба намагалися вибороти увагу Ірени. Та невдовзі ми з Іреною воліли бути на самоті.

Чотири місяці по тому, якраз за кілька тижнів перед нашим від’їздом до Америки, було наше весілля.

Ото була подія!

Півтабору було на весіллі Факіра у величезній залі, яку в минулому гітлерівські елітні війська використовували під їдальню. Було багато наїдків і спиртного. Чимало тостів, співів і сміхів. Скрипки, акордеон і барабани кликали наших гостей до танцю. Тарас виконав його спонтанну «весільну увертюру» на фортепіано: злива, дощ, пустельний вітер і люті громи заповнили залу, викликавши шквал оплесків. Тарас піднявся і поклонився. «Мене надихнула Ірена», - мовив він, чим викликав ще більше оплесків.

Після півночі ми з Іреною непомітно вислизнули, щоб побути на самоті. Наступного дня нам розповідали, що деякі гості гуляли аж до ранку.

Наші майбутні друзі в Америці просили нас показати весільні фотографії. Ми не мали жодної. На весіллі знімки робив мій «факірський» друг Куба моєю «Лейкою», але коли він, п’яний, витягував плівку з фотоапарата, то засвітив її.

«Життя непередбачуеане. Тим воно прекрасне, тим і жахливе».

Кость Москалець

ВИБРИКИ ПРИРОДИ

Велике святкування - п’ята річниця нашого приїзду до Америки. Столи прогиналися під вагою всіляких смаколиків: оселедець, Лолин гуляш, борщ і вареники, Іренин горіховий торт, Лідин шоколадно-абрикосовий торт Захера і моя пляшка віскі. Я спробував купити вина чи горілки, але в місцевих крамницях їх не було. Там був якийсь «Манісевич», для них то було вином, але на смак нагадувало розбавлений і підсолоджений вишневий сік.

Треба було зіставити докупи два столи, щоб ми всі розмістилися. З одного боку я, Ірена та її батьки, з іншого - Іренин брат Адам, його дружина Ліда та її батьки. На чолі столу - наймолодший з нас - Нюко, одинадцятирічний син Адама.

Як єдиний хлопчик, який передасть далі прізвище Марковський, Нюко мав особливу увагу всієї родини. Він знав собі ціну. Він наполіг, що перш ніж усі співатимуть йому «happy birthday» (після п’яти років в Америці «многая літа» вже забули), він ще раз хотів почути, як він народився.

Його дідусь по материній лінії одразу ж погодився. Він був вчителем латини за фахом, але за натурою - поетом. «Спочатку, -запропонував він, - виголосимо тост за тих, кого доля обрала вижити в «обозі»».

Дзенькнули келихи.

Дідусеві очі заблищали, наче вогник від свічки.

«Коли наші два коні тягнули підводу, а ще один кінь і вози поспішали на захід, втікаючи від наступаючої Червоної Армії, ти, Нюко, був ще у Лідиній утробі. Раптом недалеко від польсько-німецького кордону у Ліди почалися перейми. Твій батько в паніці вдарив по конях і звернув на ґрунтову дорогу, яка вела до найближчого села, і на подвір’ї першого ж будинку, до якого ви доїхали, народився ти».

Дідусь замовк. Усі погляди звернулися до Нюко. На його обличчі намалювався спантеличений страх, ніби він дивився на самого себе - новонароджене немовля - просто на рушнику, постеленому на зеленій траві.

Іренина мати спитала, чи не час подавати вечерю, але дідусь вів далі.

«Той селянин дозволив усій нашій родині побути у них цілий тиждень, а тоді ми рушили далі. Коли ми доїхали до головної дороги, німецькі солдати забрали наших відпочилих коней і натомість дали нам двох загнаних. Але якось ми догнали наступний «обоз», який рухався до німецького кордону. Одна з підвод мала верх з бляхи, який виблискував на сонці. Ми просили їх накрити його, але вони не хотіли. І от одного дня нашу колону помітили американські літаки. Сплутавши нас з німецькою військовою колоною, вони почали обстрілювати нас кулеметними чергами. Всі відразу ж попадали на землю. Нюко жбурнули в канаву, Ліда накрила його зверху. Вона почала махати літакам підгузком Нюко... Вони зрозуміли, що помилилися, і полетіли собі. Жінка у підводі з бляшаним верхом була вагітна і не встигла вибратися швидко. І вона, і її дворічна дитина, і коні - всі загинули».

На цьому сумному моменті дідусь радісно перервав. «Що ж, життя повне болю і радості, сьогодні ми святкуємо. З днем народження, Нюко!»

Саме в середині червня 1950 року я, Ірена та її батьки прибули до Нью-Йорка з кількома сотнями інших «переміщених осіб» на військовому кораблі, судні воєнно-морської транспортної служби СІЛА «Генерал Гаузе». Щоб подолати відстань від Бремерхафена до Нью-Йорка, знадобилося два тижні. Більшість пасажирів цієї тривалої подорожі страждали на морську хворобу. їх нудило просто на палубу, вони лежали там, не в змозі стримувати свої шлунки.

Того ж дня нас посадили на потяг до Балтимора, щоб дістатися до Ірениного брата, який приїхав туди кількома місяцями раніше. Ми не чекали, що він зустріне нас на вокзалі, адже ми і гадки не мали, коли приїдемо, а навіть якби і мали, не було як з ним зв’язатися. На щастя, перед тим як сісти на потяг до Нью-Йорка, представник УНРА (Адміністрації Об’єднаних Націй для Допомоги) пришпилив нам на нагрудні кишені папірці з написаними на них нашими іменами та місцем призначення. Там було: «Просимо допомогти цій людині добратися за такою адресою: штат Меріленд, м. Балтимор, вул. Норд Честер-стріт, 16». На кожному розі ми показували пальцем на ці папірці перехожим, і нам вказували, куди йти далі - прямо, наліво чи направо.

Дехто дивився на нас, як на марсіан. Був спекотний вологий день, а одягнені ми були, як для походу в гори. На мені були лижні чоботи і тепла куртка з каптуром, а на плечі я тримав пару лиж. Невдовзі мені стало ясно, що у цих краях лиж ніколи не бачили, бо мене часто зупиняли і питали, «що то за таку дивну штуку» я несу. Позаяк англійської я не знав, то жестами, руками і ногами, намагався пояснити і показати, що до чого. Деякі з тих допитливих перехожих аж сахалися від мене.

Адам мешкав ще з однією родиною з трьох осіб на вулиці Норд Честер-стріт. Разом з нами у трьох кімнатках із спільним туалетом тиснулося одинадцятеро людей. Та через три тижні ми підшукали невеличкий будиночок, всього за три квартали звідти, на проспекті Норд Петерсен Парк Авеню, номер 15. То був занедбаний будинок для найму, в якому, мабуть, не одна хвиля емігрантів ділила свою долю. Але в ньому був якийсь прихований шарм, а ще на нас чотирьох - чотири кімнати і кухня. Проте був один нюанс, у день, коли ми переселялися в ту оселю, через який ми мало не відмовилися від неї.

Меблів у будинку не було. Єдиним, що залишили після себе попередні мешканці, був так званий «льодовник» у кухні. У той час такі льодовники були звичним явищем, там зберігали продукти, щоб швидко не псуватися. Льодовники були предками теперішніх холодильників, такої ж форми, але менші. Лід міняли раз на тиждень. Електричні ж холодильники тоді тільки почали з’являтися.

Якраз коли я ніс дві великих валізи на другий поверх, то почув пронизливий вереск Ірени про допомогу, який линув з кухні. Я кинув валізи і помчав вниз. Ото було видовище!

Ірена заклякла в кутку. Дверцята льодовника були відчинені. Всередині кишіло тарганами, які обліпили шматок масла і несамовито пожирали його, немов зграя голодних ворон на покинутш мертвечині при дорозі. Деякі таргани вилізали з льодовника і зникали у щілинах під підлогою. Побачивши мене, Ірена прожогом вибігла з кухні.

Довго ми відмивали той льодовник та й весь будинок, - а скільки пішло гарячої води, мила та білого порошку з крамнички на розі! Це був той самий білий порошок, ДДТ, яким нас всіх добряче обприскали перед посадкою на корабель до Америки.

Через три роки оренди будинку мої родичі вирішили викупити його «по-американськи»: 500 доларів першого внеску, а тоді по 50 доларів щомісяця упродовж десяти років.

Тепер, коли ми святкували вже п’яту річницю нашого приїзду до Балтимора, будинок було не впізнати ні всередині, ні ззовні. Фасад перештукатурили і перефарбували. Тепер він був більше схожий на справжній балтиморський будинок: стіни з червоної цегли з пофарбованими набіло швами. Збільшили кухню та замінили підлогу. Встановили нову ванну. У спальнях переклеїли шпалери. На стінах вітальні та спальні Ірениних батьків тепер висіли, хоч і досі без рамок, цінні полотна Труша і Новаківського, які мої тесть і теща привезли ще з України. У коридорі всі стіни були завішані картинами, які намалювала Лола, моя теща. Колись вона вчилася у самого Труша.

І звичайно ж, жодне родинне свято не могло пройти без Ірениного співу. Зазвичай вона заводила веселу народну пісню або щось зі Штрауса. Того дня всі були здивовані. Це була пісня, яку я чув, як вона репетирувала кілька разів. Це була колоратурна арія з «Пристрасті святого Матея» Баха, казала вона мені тоді. Але тоді та пісня мала веселий відтінок, майже урочистий. Зараз же її голос був чистий і сильний, у традиціях Баха, проте у ньому чулися тремтливі і жалісні нотки. На словах «як рясно серце моє вмивається сльозами» Ірена раптом зблідла, обвисла і впала мені на коліна.

Холодний компрес на чоло і збризкування водою невдовзі повернуло її до тями. Але святкування нашої п’ятої річниці було вже не те.

Ми всі знали, чому Ірена знепритомніла.

Місяць тому, після дев’яти місяців вагітності, Ірена народила дитину. Того дня її батьки не тямили себе від радості. Ми з Іреною навіть вже придумали імена - Івон для дівчинки та Іван для хлопчика, на честь Ірениного батька. Напередодні, за два дні до пологів, вона поїхала до лікарні (у ті часи пологи вважалися не природним явищем, а медичним випадком), лікар її оглянув і сказав, що пологи мали б пройти нормально.

Однак природа має свої вибрики. Дитинка виходила з материнського лона ніжками вперед. її голівка застрягла. Лікар силою видавлював її. Увечері я бачив дитину в інкубаторі. Це була дівчинка. Мені здалося, що вона до мене усміхається. Але наступного ранку Ірені сказали, що дитинка померла. Молодий лікар, який був присутній на пологах, плакав, коли прийшов до Ірени. Але хтозна, чи не були то крокодилячі сльози. Через кілька років я прочитав у газеті, що в багатьох американських лікарнях надходили скарги про смерть новонароджених, яких насправді продавали для всиновлення.

Очікування нового життя, а натомість зустріч із смертю залишає незгладимий слід. Для жінки - незрівнянно глибший, ніж для чоловіка, який насправді долучається до процесу розмноження лише частково. Розвиток плода відбувається в утробі жінки довгі дев’ять місяців, а чоловік протягом усього цього часу - вільний. Єдине, чим йому слід «пожертвувати», як роз’яснив мені Іренин лікар, це «утримуватися від статевих зносин протягом двох місяців до і після пологів».

Повернувшись з пологового, Ірена не мала спокою. Вона мало говорила, майже нічого не їла. Перед сном вона просила мене погладжувати її живіт, аж поки не засне. Без цього відчуття порожнечі і розчарування відганяло сон. «Я чуюся, як рамка без картини», - казала вона. «Ти мене не розлюбиш?» «Чи буде наше життя таким, як раніше?»

Я намагався її запевнити, що так, і всіляко підтримував і розраджував. Однак у той же час я знав, що ніколи не захочу, щоб ні вона, ні я проходили через схожу травму з дитиною знову. Вона теж так вважала.

Ми часто думали, яким би стало наше життя, якби Івон не померла. Навіть зараз, коли я пишу, то думаю про це. Зараз Івон було б десь за сорок, за спиною у неї була б щаслива сім’я або ж кілька розлучень, діти, і, може, навіть онуки. Якої б вона була думки про мене? Не знаю, а може, не хочу знати. Одного я певен - того, що вона напевно була б близькою з Іреною, а я б не був там, де зараз.

Під час вагітності Ірени я закінчував навчання на ступінь бакалавра. Після тої славнозвісної літери «77», виняткової «відзнаки», мене прийняли до університету Гопкінса, на безкоштовне стаціонарне навчання, призначивши стипендію дві тисячі доларів нарік. Я поринув в науку, як монах. Насправді я часто уявляв себе в монастирі на горі Афон у Греції, днями і ночами наспівуючи монотонні григоріанські хорали. Для додаткового заробітку, суботніми і недільними вечорами я підробляв таксистом. Платня була мізерна, проте все, що зверху, було моє. Виходила десь ще добра тисяча на рік. До того ж, це була гарна нагода пізнати місто, особливо нічний його бік.

Суботні вечори були найприбутковішими. Всі бари у «Кварталі», де я скуштував своє перше американське пиво, працювали до другої ночі. Балтимор - це місто моряків. Вечорами вони переповнювали бари, випивали, чіпляли повію, а тоді брали таксі до неї додому. Часто вони просили мене заїхати за ними за годинку-дві. Вони залишали найкращі чайові.

Якось однієї суботи на початку зміни я підвозив двох елегантних дам і джентльмена у твідовому костюмі. Почувши мій акцент, вони спитали, звідки я і що роблю у Балтиморі. «Ви явно не схожі на таксиста», - сказала молодша з двох дам. Коли я розповів їм, що був студентом Гопкінса, чоловік спитав мене, скільки я заробляю за суботню зміну. «П’ятдесят зелених», - сказав я. «Домовились», - як на диво, сказав він. «Якщо ви підете повечеряти з нами в ресторан «Плаза». Я не йняв віри. Ресторан «Плаза» був найкращим рестораном Балтимора, а в мене не було ні краватки, ані піджака. Але це не було проблемою. У гардеробі ресторану на такі випадки були і краватки, і піджаки.

Нас посадили за круглий столик, сервірований сяючими келихами, столовим сріблом і свічкою. Одна з дам була дружиною того пана, інша - його донькою. Обираючи собі страви, я мавпував за ним. «Запечені краби по-мерілендськи і біфштекс, будь ласка». Для них я був дивиною. Вони ніколи не знали нікого з України. Вони хотіли знати, як я пережив війну, чому я приїхав до Штатів, як я вступив до університету Гопкінса і як мені там було вчитися. Я розповів їм про літеру «Н», яка круто змінила моє життя. «Ну, й історія!» - вигукнув джентльмен.

Я відвіз їх додому на своєму таксі. При прощанні джентльмен зізнався, що був одним з деканів Гопкінса.

Траплялося й так, що мені не платили - ні за лічильником, ні понад.

Була неділя, після півночі. Вулиці спорожніли. Я вже годину їздив у марних пошуках пасажирів. На вулиці Сент-Пол мене криком зупинила якась жінка і попросила терміново відвезти її до центрального відділку поліції. Вона була чи то п’яна, чи то у відчаї. Я натиснув на газ, вона заверещала: «Шофере, їдь швидше, мого брата вбили!» Я з виском загальмував просто перед відділком, як вона повідомила, що не має грошей, але може натомість запропонувати «швидкий перепих».

Наступного дня у Гопкінсі, коли я прийшов до кабінету місіс Фултон, секретарки факультету, спитати, чи не захоче вона надрукувати мені мою бакалаврську роботу, вона сказала, що якась жінка залишила мені записку. Там було: «Шановний містере Яворський, я студентка факультету літератури і відвідую семінар професора Кембела. Для маґістерки мені треба здати німецьку. Мені сказали, що німецька - ваша рідна, тому я б із задоволенням брала у вас уроки. Будь ласка, передзвоніть мені за номером...»

Оскільки вона пропонувала десять доларів за годину, я зателефонував їй того ж дня.

Через кілька днів ми сиділи у порожньому класі і починали свій перший урок. Я вперше сидів біля американки. На вигляд вона була заможною жінкою років тридцяти. На ній була сукня від Ґуччі та легка шовкова хустка на шиї. Макіяж був консервативним. Губи були підведені, щоб здаватися повнішими, і це додавало їй вигляду розбещеної дитини. Звали її Поллі.

Вона сказала, що одружена, любить літературу, особливо Дос-тоєвського і Д.Г. Лоуренса, і вела щотижневу кулінарну колонку в газеті «Балтимор Сан». Коли я сказав, що ми з дружиною - українці, а не німці, як вона гадала, вона одразу ж запропонувала зустрітися з Іреною для інтерв’ю про українську кухню. Я запропонував трохи з цим зачекати, бо Ірена якраз була на останньому місяці вагітності.

Після такого вступу ми розпочали урок.

Вона розповіла, що рік тому в Гопкінсі був за контрактом професор з Німеччини, який дав їй кілька уроків, але вона досі не могла розібратися з артиклями der, die, das.

- А ви der чи das? - спитала вона.

-Я - der, der Mann\ ви - die, die Frau⁶...

- Я так і думала.

Ми засміялися.

У перший тиждень ми провели три уроки.

Наступного тижня вона принесла німецьку книжку.

- Почитай її мені, будь ласка, - сказала вона.

- Але ж ти не зрозумієш.

- Я хочу слухати твій голос.

- Мій голос? А що з ним? Я його не обирав.

- Він такий мужній! Як це сказати німецькою?

- Повернімося до der, die, das, - продовжив я, намагаючись приховати рум’янець. І хоч її слова і засоромили мене, все одно моєму марнославству було приємно. Ніхто мені такого раніше не казав. Навіть Ірена, хоч і шепотіла багато приємних слів мені на вухо. На пізніших термінах вагітності я прихилявся головою до її живота і слухав рухи дитини. «Це її ніжка, - казала Ірена, - а це її маленький кулачок... уявляєш, незабаром нас буде троє...» Ірена звідкись знала, що це дівчинка.

- То ти мені її не почитаєш? - знову перепитала Поллі.

- Ні, почнімо з простішого. Саме це тобі потрібно.

- Маєш рацію, - несподівано і з ентузіазмом погодилася вона. -Почнімо з простішого!

У ту ж мить я відчув, як вона бере мене за руку.

- Чудовий день, їдемо покатаємося, - грайливо мовила вона. Досі я бачив у ній ученицю - безумовно, розбещену і гарненьку.

Але тепер, коли вона тримала мою руку, я зрозумів, що опинився в руках хитрої кокетки».

- Почнімо з простішого! - сказав я, обіймаючи її стан. Незабаром її Крайслер з відкидним верхом вже плавно мчав за

місто. Невдовзі ми приїхали на зелені круглі пагорби Західного Меріленду. Вийшли з автівки, лягли на ароматні трави. Сонце, вітер, губи Поллі колихали мене на своїх хвилях...

МОРЕ ЗОЛОТА

Я не знав, сплю я чи вже прокинувся. Автобус, яким я їхав, підіймався на крутий схил, так, що попереду видно було тільки небо. Потім, ніби втрачаючи сили, передня його частина опустилася, і далеко внизу я побачив оазу мерехтливих вогників.

Я дістав свій термос, ковтнув води і ще хлюпнув собі на очі. Глянувши на карту, я зрозумів, що автобус якраз переїхав Скелясті гори, найвищу точку континентального вододілу Сполучених Штатів. Ми спускалися у штат Нью-Мексико, а оаза вогнів, якщо вірити карті, - то було місто, назву якого я навіть вимовити не міг - Альбукерке.

Автобус їхав шосе 66, що веде до Лос-Анжелеса, до якого ще було близько півтори тисячі кілометрів. Там я мав зустрітися зі своїм вуйком. З Балтимора ми їхали вже другу добу, залишалося ще дві.

Я підняв комір куртки, прихилив голову до шиби і знову заснув.

Розплющив очі я вже на світанку. Водій оголосив, що ми прибуваємо до Альбукерке, а ті, кому треба далі до Лос-Анжелеса, мали пересісти на інший автобус. «Чекати дві години», - додав водій на під’їзді до зупинки.

Перш ніж сісти на автобус в Балтиморі, я думав, що автовокзали схожі на залізничні. Але це було далеко не так. За винятком вокзалу в Коламбусі, штат Огайо, - чистого, добре освітленого і майже в центрі міста, всі решта вокзали були в найгірших частинах міст.

В Альбукерке автобус приїхав на вокзал, який був розташований у приміщенні якогось закинутого заводу або величезного гаража. Похмурості додавали дві неонові лампи, які блимали з-під високої стелі. Мабуть, ще було зарано для прибирання, бо перон був закиданий недопалками, порожніми паперовими горнятками та розбитими пляшками з-під напоїв. Декілька людей дрімало на лавці. Двоє типів «карали» автомат з Кока-Колою, бо, мабуть, той не видавав решти. Вони дубасили його своїми чоботями на каблуках і лупили по ньому кулаками. На них були капелюхи з широкими крисами, тож обличчя неможливо було розгледіти. Мабуть, вони були індіанцями або мексиканцями.

Пейзажі стали зовсім інші, коли автобус знову в’їхав на Шосе 66. Я не міг відірвати очей - безмежні прерії, залиті вранішнім сонцем. Я звик, що земля чорна, як в Україні, а тут вона була червоною, справді - гаряче-червоною.

Шосе 66 називалося «суперавтомагістраль», бо це була перша асфальтована дорога на дві смуги, яка з’єднувала Сполучені Штати через Скелясті гори аж до Тихого океану. До того це була ґрунтова дорога, зовсім непридатна для автомобілів. У брошурі, яку я читав в автобусі, йшлося, що її будівництво розпочалося у 1926 році, але зупинилося через депресію. І лише у 1933 році «тисячі безробітних отримали роботу і дорожні бригади поклали останні ділянки дороги. До 1938 року 2300 миль безперервного шосе з’єднувало Чикаго з Лос-Анжелесом».

У своєму романі «Грона гніву» Джон Стейнбек зобразив жахливі муки людей, у яких банки відібрали землю, як вони прямують шосе 66 до Каліфорнії у пошуках кращого життя.

Дорогою на захід ми минали мотелі, заправки, харчевні і щось на зразок туристичних місць для ночівлі. Моє місце було на першому сидінні, тому вид мені ніхто не затуляв. Раптом водій крикнув нам: «Дивіться, ми минаємо скаменілий ліс!» Спочатку я не зрозумів, що він мав на увазі, але невдовзі побачив з обох боків дороги навалені одні на одні почорнілі стовбури колишніх дерев. «Всі тверді-твердющі, - сказав водій, - твердіші за камінь».

Через кілька годин автобус під’їхав до зупинки перед пофарбованим на червоно будинком з бензоколонкою і крамничкою. Побачивши великий напис про те, що «НАЙБЛИЖЧА ВОДА І

ПАЛЬНЕ ЧЕРЕЗ 200 МИЛЬ», я й інші пасажири вибігли з автобуса і повернулися з водою, гот-доґами та цигарками.

Відтепер шосе 66 мчало вперед через пагористу рівнину, якій не було видно кінця-краю. Коли назустріч траплялося якесь авто, наш водій підіймав праву руку для вітання, отримуючи у відповідь те саме. Я думав, що це з ввічливості, але виглядало нате, що так водії на шістдесят шостому шосе виявляли свою солідарність, особливо на ділянці двохсот миль без води і пального.

Я вчергове роздивлявся амулет, який придбав для Ірени у червоному будинку з бензоколонкою і крамничкою. То був «Амулет шосе 66» - мініатюрна срібна копія дорожнього знака. Ірена хотіла б поїхати зі мною, але вона готувалася до прослуховування на роль в «Лучії ді Ламмермур» Доніцетті. її вчителька вокалу Роза Понсе ль нарадила її на це.

Останнім часом зорі складалися для Ірени вкрай сприятливо. В «Балтимор-Сан» про неї вийшла довга стаття із її світлиною посередині. У статті йшлося про те, що Ірена була багатообіцяючою оперною співачкою і що, попри повний робочий день, знаходить час на уроки вокалу, на спів у хорі Балтиморської Міської Опери, дає концерти перед емігрантами та є «неперевершеним кулінаром». Детальний опис рецептів приготування традиційних українських страв авторка колонки завершувала словами, що «Іренина кухня така ж спокуслива, як і її голос».

Як і обіцяла авторка, продовження колонки вийшло у випуску «Балтимор-Сан» наступного тижня. Описавши ще більше традиційних українських наїдків, авторка розповіла про Ірениних батьків, особливо про її матір, яка кілька тижнів перед тим виборола другий приз на Першій балтиморській виставці живопису просто неба.

В останньому абзаці статті йшлося про Ірениного чоловіка. Там же ж було фото його картини, яка висить на стіні за її робочим столом. То була копія картини Ренуара жінки у білому капелюшку з дитиною, яка тримає в руці морозиво. Авторка писала, що «Майкл, чоловік Ірени, - це людина епохи Відродження, з різнобічними інтересами, майстер на всі руки і довершений науковець. Він за рік здобув ступінь магістра, підробляючи таксистом на вихідні. Зараз він отримав таку жадану стипендію Фонду Форда для написання і захисту дисертації».

Написала ці статті Поллі, студентка, якій я давав уроки німецької, коли Ірена була вагітна.

Приємно було бачити фото моєї картини у газеті. В очах моєї тещі це робило мене «потенційним художником». Вона була довершеним живописцем і цілком заслуговувала на нагороду, яку здобула на тій виставці живопису. Але у своїй творчості вона була занадто плідною. Оскільки місця на інших стінах будинку вже не залишилося, вона стала вішати свої полотна у моєму кабінеті. Спочатку я не мав нічого проти. Та зрештою я почав побоюватися, що вона заліпить своїми творіннями всі стіни у моєму кабінеті. Головне те, що насправді мені взагалі не хотілося мати на стінах картин. Я нічого не мав проти, коли вони висіли в інших помешканнях. Вони мені навіть подобалися - створювали «обжиту, домашню» атмосферу. Але мої стіни мали бути білими і порожніми. Пишучи або читаючи якусь серйозну літературу, я часами зупиняв погляд на порожній білій стіні і «читав» власні думки. Ті порожні стіни потрібні були мені, як екрани для мисленнєвих проекцій - як дзеркало, в якому мені було легше побачити їх обґрунтованість. З картиною на стіні це було б неможливо, бо картина вимагає окремої уваги - вона переносить в інший світ.

Щоб запобігти вторгненню тещі, я взяв і купив собі два пензлики, кілька масляних фарб, невеликі полотна і почав малювати. Так я заявив свої права на стіни у власному кабінеті. Ось звідки взялася картина на фото в «Балтимор-Сан». Я ніколи до того не малював, але коли ретельно вивчив шари і кольори фарб на оригіналі, надрукованому в мистецькому каталозі, мені вдалося витворити цілком пристойну копію. Поєднання зеленої, блакитної, жовтої, білої та кількох вкраплень червоної барв викликали життєрадісні і щасливі емоції.

Що далі на захід ми їхали, то нестерпнішою ставала спека. Нарешті ми проїхали Долину Смерті. Далі автобус поступово їхав вгору, залишаючи позаду голу пустелю. Почали з’являтися кущі і хвойні чагарники. Далеко на горизонті видно було обриси гір.

Пейзажі здавалися мені знайомими. Автобус їхав далі, а ландшафт ставав все знайомішим, хоч я ніколи раніше тут не бував. Коли автобус різко завернув навколо краю невеличкої гори, перед моїми очима відкрилася неокрая панорама - безмежні пагористі піски. Під високим полуденним сонцем вони виблискували, як золоте море.

«Золото? Золото?» Чому мені здається, що я вже тут бував? Воно мені наснилося?

Я гарячково шукав відповіді, поки перед очима мені не постав Віннету.

Так, «Віннету», повторював я собі. «Віннету» Карла Майя!

Я прочитав цю книгу у свій перший рік у Львові. Тоді я був у четвертому класі, залишившись на другий рік, бо не здав польської у школі в Яворі. Якось, ближче до кінця зими, учитель повів наш клас вчитися кататися на лещатах на горбах у північній частині міста. Сам з гір, я єдиний володів цим мистецтвом. На прохання вчителя я багато разів підіймався на вершину і спускався, щоб показати іншим дітям, як гальмувати і зупинятися. На останньому спуску (мабуть, я їхав занадто швидко, вихваляючись перед дітьми, який я вправний лижник) права лижва за щось зачепилася, наскочила на ліву і я гепнувся об землю. Я відчув тріск і пронизливий біль. Ліва нога зламалася під коліном.

З гіпсом на нозі я мав пролежати в ліжку чотири тижні. Мені дуже сподобалося! Нарешті в мене був час прочитати дванадцять томів пригод на Дикому Заході Карла Майя. Серед них був і «Віннету, червоношкірий джентльмен».

Пейзаж, який відкрився зараз переді мною через вікно автобуса, дуже нагадував книгу Майя. Я бачив Віннету, індіанського вождя, який бореться з білими ковбоями, що змушували його показати розташування покладів золота. Поки я споглядав уявну сутичку, найбільше мене вразило те, що у голлівудських вестернах, які я бачив з часу приїзду до Штатів, корінні індіанці зажди зображалися злочинцями, негативними персонажами, а у своїх пригодах Май показував злочинцями білих.

Мій вуйко Михайло чекав на мене на автовокзалі Ґрейгаунд в Лос-Анджелесі. Я ще з автобуса побачив його на платформі. Поводився він особливо - виділявся серед натовпу, його було легко впізнати. Востаннє я бачив його десять років тому. І то була чиста випадковість.

Це було влітку 1946-го. Я їхав потягом з Франкфурта до Мюнхена. В Ауґзбурґу, на передостанній зупинці перед Мюнхеном, у вже і без того переповнений вагон зайшло ще пасажирів. Я поступився місцем старшому чоловікові. З мого боку то була зовсім не ввічливість. У мене просто затерпло все тіло після кількох годин сидіння на твердій дерев’яній лавці. Врешті ми розговорилися. «Звідки ви?», «Куди прямуєте?» та інші випадкові питання. Вже на пероні у Мюнхені, вийшовши з поїзда, він назвався.

«Фріц Бауманн», - сказав він, простягнувши руку.

«Михайло Яворський, дуже приємно».

Він вже було розвернувся, щоб піти, аж раптом його ніби осінило і він спитав: «Михайло Яворський, кажете? Я знаю одного чоловіка з таким же ім’ям і прізвищем».

Він придивився до мене пильніше. «Святий Боже! Ви - точна його копія! Він мешкає в Гаммельні біля Ганновера».

Через тиждень я вже дзвонив у двері. їх відчинила молода білявка десь мого віку.

«Guten Tag, ich bin Michael...» - я не закінчив. За спиною дівчини з’явився мій вуйко.

«Михасю! Не вірю своїм очам! Як ти мене знайшов?»

Тепер же я не випадково їхав до вуйка в Лос-Анжелес. Він мене запросив.

З Ґрейгаундського автовокзалу ми пройшли кілька кварталів і повернули на Голлівудський бульвар.

«А що з тією красивою дівчиною, яка відкрила мені двері, коли я приїхав до вас у Гаммельн? Едіт, здається», - спитав я.

Дядько допитливо глянув на мене.

«Бачу, ти так само любиш жінок, як і пан Коваль, твій батько».

«Що? Ви знали, що Коваль - мій батько?»

«Всі знали! - дядько здивовано подивився на мене. - А ти хіба ні?»

«Я не знав. Для мене Коваль був опікуном, та й ставився до мене, як опікун».

«Справді? Тобто він був таким хорошим актором?»

«Він полюбляв жіноче товариство та й знав чимало жінок. Я навіть подумати не міг, що моя мати могла бути однією з них».

«Твоя мати була красунею, на чотири роки старша за мене. Через Коваля вона мені дуже допомогла. Але як ти тоді дізнався, що він твій батько?»

«Мені розповіла пані Шебець. Пам’ятаєте її? Ми з Ковалем жили в її будинку, вона нам готувала, вас ще часто запрошували на обід».

«Так, так, то було так давно».

«її донька Марійка була у вас закохана. Коваль думав, що колись ви з нею одружитесь».

«Справді?» - його обличчя проясніло.

«Мені тоді було дванадцять... Я не раз бачив, як ви цілувалися з Марійкою на веранді, коли пані Шебець не було вдома».

«Так... Марійка..» - вуйко вимовив це, зітхнувши так, ніби пригадав щось чудове, знаючи, що його вже не повернеш.

«То що там з Едіт?» - знову спитав я.

Він з усміхом глипнув на мене і ущипливо відказав:

«Не переживай за неї. Вона сюди приїжджає. Наступного року вона буде твоєю тіткою».

По обидва боки Голлівудського бульвару вишикувалися пальми. Тротуар нагадував пласку скульптуру з відбитками ніг і рук відомих зірок. Я впізнав тільки два, Вів’єн Лі та Кларка Ґейбла, яких я бачив у «Віднесених вітром». То був єдиний фільм, який я бачив, поки писав свою магістерську роботу «Чиста теорія права та її критика», з якої точно не вийшло б кіношедевра.

Минаючи якийсь ресторан, вуйко запропонував зайти перекусити, перш ніж піти до нього. «Це один з найкращих ресторанів Голлівуду», - сказав він.

Там було повно чоловіків середнього і старшого віку та молодих жінок з вишуканим макіяжем та фліртом у манерах. Мерехтливі свічки на кожному столі додавали цьому закладу святковості.

«Тут не занадто дорого?» - спитав я вуйка, всівшись за стіл.

«Не хвилюйся... Коли ти ще будеш у Голлівуді? До того ж, тепер це мені по кишені. Ще кілька років тому я мив підлоги. Я приїхав сюди з дипломом інженера наземних і підземних споруд Берлінського технічного університету. Але без англійської єдиною моєю професією могла бути тільки мітла».

«А зараз чим ви займаєтеся?»

Він не відповів, бо підійшов офіціант прийняти замовлення.

«Дозволь замовити за тебе, - сказав вуйко. - Ти не знаєш місцевої кухні. Тут родзинкою є морепродукти, просто з океану».

Він повернувся до офіціанта: «На закуску - запечені краби для нього, устриці на мушлі, а на гаряче - для нього лосось, а для мене - сьомгу».

Вуйко закрив меню і відклав його вбік. Я був вражений з того, як він робив замовлення. Він знав собі ціну, не те, що я. Я пригадав, як рік тому був на співбесіді щодо отримання стипендії для своєї дисертації. Після двогодинної співбесіди саме перед обідом члени Ради запросили мене до ресторану. Я обирав найдешевші страви зі списку, намагаючись бути «розважливим». Спонсори були добрими психологами: «Чому б вам не замовити те, що й ми? Для вашої дисертації вам знадобиться чимало сил».

Тоді я вперше спробував устриці та філе міньйон. Відтоді, коли я бував з Іреною в ресторані, що траплялося нечасто, я замовляв, навіть не заглядаючи в меню: «устриці на мушлі».

Я повторив своє питання про те, чим дядько займається. Він дав загальну відповідь:

«Ну, тепер я працюю за спеціальністю... на Американську комісію з атомної енергії».

«І що робите?»

Він, здається, думав, що саме сказати.

«Знаєш, є речі, про які не розповідають. - Він глянув на мене, щоб впевнитися, що я його правильно зрозумів. - Словом, я конструюю ракетні установки, націлені на Росію і Україну».

«Ми віримо в Бога!» Напис на доларових банкнотах

НБББСНІ ГРОШІ

Під церковні дзвони двоє поважних парафіян урочисто походжали поміж рядами, передаючи срібну тацю з довгою ручкою. У «нашій» церкві Святого Михайла на Вулф-Стріт під час збирань чути було брязкання монет. Якщо давали долар - то значить заможні. Тут, в єпископському соборі чутно було лише шелестіння купюр. Коли таця підійшла до нас з Іреною, я побачив на ній тільки стодоларові і п’ятдесятидоларові папірці. У руці я тримав приготований один долар, від чого чувся соромно і незручно. До того ж, то могла бути образа єпископського Бога. Я розпачливо мигнув Ірені, вона дала мені ще один долар, що трохи полегшило моє сумління, коли клав їх на тацю.

Незабаром гроші з обох таць зсунули на більшу, яка стояла на підставці біля вівтаря. Ставши перед тією купою купюр і лицем до вівтаря, єпископ ніби благословляв їх. Тоді, повернувшись до прихожан, двома руками підняв тацю якнайвище, звернув очі до неба і проголосив її святим даром Божим: «Бо все це - від Тебе, Господи, і з Твоєї руки дали ми Тобі!»

Сподіваюся, що місіс Дженкінс, у якої ми з Іреною гостювали і яка сиділа праворуч від мене, не помітила глузливої посмішки на моєму обличчі, коли я дивився на це дійство, яке нагадувало мені радше блюзнірську сцену з Гудіні. У дитинстві в Україні мене вчили на уроках релігії, що Бог був покровителем «обраного народу». Тепер я на власні очі бачив доказ того, що він був покровителем грошей - точніше, американських доларів.

«Бідолашний Бог, - думав я. - Навіть мої нещасні протерті два долари приписували Його щедрості».

Поклоніння грошам, яке я щойно побачив у цій церкві, було тісно пов’язане з темою обговорення на семінарі з аспірантами тиждень перед тим.

То була запекла суперечка, бо стосувалася впливу протестантизму на формування капіталізму. Точилася вона навколо твердження Макса Вебера, німецького соціолога початку XX століття, про те, що протестантизм підготував психологічні передумови для капіталізму. Вебер посилався на Кальвіна, який проповідував у Женеві в той час, коли Лютер кинув виклик Папі в Німеччині. Кальвін твердив, що незважаючи на те, що потрапити на небеса надзвичайно важко, це все ж можливо для тих, хто важко працює і здобуває матеріальні блага. Слід пам’ятати, що у той час поняття раю і пекла були питанням віри - християни боялися пекла і сподівалися після смерті потрапити на небо. Це дало поштовх до жорсткої боротьби за матеріальний добробут і врешті набуло форми капіталізму - економічної системи, учасники якої прагнуть здобути якнайбільше прибутків, що в результаті призводить до накопичення багатства в руках нечисленної меншості. Ймовірно, що це саме та меншість, яка, за Кальвіном, могла вважатися такою, що заслуговує на вічне блаженство.

На тому семінарі під керівництвом спеціально запрошеного відомого професора нас, аспірантів, було дев’ятеро. Окрім наукових знань, ми багато дізналися і одне про одного. Тригодинна дискусія показала, що всі дев’ятеро з нас розділені між різними релігійними та політичними поглядами. Католики звинувачували Кальвіна у перекручуванні християнської віри. Вони цитували Христа: «Легше верблюдові пройти через вушко голки, аніж багатому потрапити в царство Боже» (Єв. від Марка 10:25). Протестанти заперечували і казали, що якби не протестантська Реформація, не було б прогресу і ми досі б жили в застарілих теократіях, де найновішими винаходами були б «зручності» на вулиці і гасові лампи. Ерік, єдиний атеїст на нашому семінарі, твердив, що «можна збагнути природу сучасного капіталізму і не знаючи, хто, коли і як його створив». Він уїдливо зауважив, що «хоча за капіталізму і вдалося створити небачену досі кількість матеріальних благ, все це завдяки експлуатації колонізованих народів і своїх робітників».

Те блюзнірське благословення грошей єпископом нагадало мені біблійну сцену, як Ісус сварив фарисеїв за поклоніння золотому тельцю. Як би вульгарно не виглядала ця процедура, пригадуючи нашу дискусію на тому семінарі, я починав розуміти. Єпископська церква притримувалася вчення Кальвіна - Бог був на боці заможних, а тепер - на боці капіталізму.

Місіс Дженкінс запросила мене з Іреною на святкування Дня подяки. Але коли ми приїхали до її будинку на Роланд-Парк, вона повідомила, що спочатку ми підемо до церкви. її предки були засновниками Єпископської церкви на цьому континенті, а вона була членом організації Доньок американської революції, найстарішої «патріотичної» організації в Штатах. Ще вона була членом Товариства імені Берча, яке проголошувало себе найпатріотичнішим і підтримувало Герберта Гувера, шефа ФБР і сумнозвісного сенатора Маккарті у їх «боротьбі» проти комунізму в країні. Слова пісні тріо Чеда Мітчелла добре відображало одержимість Товариства Берча комунізмом:

Не довіряй сусіді, не можна і рідні,

Навіть як мама рідна - комун яка,

Здавай її мерщій.

те, що вони називали «м’ятним напоєм», - заморожений напій у високому келиху з подрібненим льодом, бренді, водою, цукром і листочками м’яти. В руках він повільно танув, і ми потягували його через соломинку.

Місіс Дженкінс уважно слухала, як я відповідав на питання полковника. Він зі щирим зацікавленням слухав мою думку про становище «в Росії», маючи на увазі Україну, і висловив жаль, що після війни український повстанський рух не міг встояти перед військовими підрозділами НКВД. Він був підозріло добре поінформований. Його питання, ніби випадкові, проте ретельно продумані і ввічливо сформульовані, нагадували допит. Мені здалося, що на прохання місіс Дженкінс він намагався виявити, чи не був я часом російським шпигуном.

Щоб відкинути усі підозри, я сам розповів йому про свого друга Войтенка, який був офіцером у дивізії «Галичина», яка воювала на боці німців проти Червоної Армії. Замість того, щоб виїхати з Західної Німеччини, як і решта його друзів, він залишився там і займався вербуванням добровольців, яких таємно парашутами закидували на Західну Україну, щоб приєднатися до УПА, підпільну Українську Повстанську Армію, яка боролася проти російського гніту.

Тоді я саме отримав від Войтека листа. Він був вражений тим, наскільки багато українців, молодих і старшого віку, добровільно йшли в партизани воювати проти росіян. Він також писав, що врешті він і сам це, мабуть, зробить, якщо не емігрує до Канади, але це буде «на крайній випадок».

У своєму другому листі Войтек писав, що з України прибула зв’язкова з УПА. «Це - жінка, - писав він, - вона цілий місяць пробиралася через Чехословаччину і Австрію, поки дісталася Мюнхена». Тепер у нас буде краща картина про збройні потреби УПА. Звати її Ніна. Вона любить гори. Завтра ми підніматимемося на гору Вацманн. З нами ще йде Влодко, «поет» зі школи Фюріх Шулє, може, пригадуєш».

Це був останній лист Войтека до мене, через два роки після мого приїзду до Балтимора. З часом я подумав, що він, мабуть, вирішив таки піти в партизани. Він був таким собі «шляхетним дикуном» за Руссо - розумним і вишуканим завдяки вихованню, але водночас здатним на спонтанний емоційний вчинок.

Новини про нього я отримав всього два роки по тому, з Австралії. То був лист від Ґанді, одного з «факірів», який осів в Австралії, одружившись з жінкою, котра працювала на УНРА. Він гордо повідомляв, що працює математиком з невеликою групою людей, намагаючись удосконалити «комп’ютер», американський винахід, що незабаром витіснить відомі нам друкарські машинки».

У цьому листі був також уривок, написаний «поетом», який ходив з Войтеком і Ніною в похід на Вацманн. Він описував Ніну сильною красивою жінкою. Цілий тиждень, після того, як вона прибула до Мюнхена, вона ні на мить не розлучалася з Войтеком, проводячи з ним всі дні і ночі.

«Похід, - писав поет, - почався радісно. Перейшовши ріку, ми опинилися біля підніжжя гори Вацманн. Ми йшли широкою стежкою, Ніна з Войтеком йшли, тримаючись за руку. Як радісно було бачити їх любощі».

«На півдорозі до вершини гори, - вів далі поет, - ми піднімалися вузесенькою звивистою стежинкою над скелястим проваллям. Я йшов попереду, Войтек - метрів з десять за мною, Ніна - відразу за ним. Ми йшли мовчки. Подумки я складав вірша про кохання Войтека і Ніни. Раптом я почув короткий крик і гоюкіт важкого каміння, яке котиться у прірву. Я озирнувся - Войтека на стежці більше не було.

Я закляк, не міг зрушити з місця і весь тремтів... «Войтеку! Войтеку! Войтеку!» - кричав я, але у відповідь - тільки смертельне відлуння мого голосу з глибини провалля. А Ніна?! Вона також впала? Я закричав знову: «Войтеку! Ніно! Ніно!» Я сів і заридав... Не пригадую, скільки я так сидів і плакав, але коли підвівся і глянув донизу, побачив біля підніжжя Ніну. Вона бігла, ніби боялася, щоб я її не наздогнав. Більше я її не бачив. її взагалі більше ніхто в Мюнхені не бачив».

Далі були викреслені рядки і продовження.

«Тіло Войтека знайшли через кілька днів. А тепер, Михайле, остання новина: справжня зв’язкова партизан з’явилася у Мюнхені через два тижні - дівчина, наша колишня однокласниця з львівської гімназії. Ніна була російською шпигункою, яку послали вбити Войтека!»

Я думав про Войтека, аж доки ми не повернулися до будинку місіс Дженкінс. На терасі, перед тим, як нас запросили за стіл, подали м’ятний напій, той заморожений напій, який, як я зрозумів, мав неодмінно бути в Меріленді у спекотні літні дні серед вищого класу.

Посеред столу поставили смажену індичку. Вона лежала на срібній таці. Без шиї, без крил, з задертими ногами, вона чекала, поки її розріжуть. Це доручили Дуайтові. Для цього він мав спеціальний довгий ніж. Спочатку відрізав ноги, потім нарізали грудку, розпанахали живіт - і звідти витягли начинку. Індичку, розповіла Ірені місіс Дженкінс, смажили п’ять годин, а начиняли фаршем з хліба, ліверу, каштанів, яблук і слив.

Перед тим як взятися до страви, місіс Дженкінс запросила до молитви. Опустивши голови, ми слухали, як вона складає шану Богові і дякує Йому за те, що ми всі зібралися за тим столом святкувати День подяки.

М’ясо і начинку подавала з журавлиним соусом, на мій та Іренин подив, бо в Україні журавлину не вважали їстівною. Напівсолод-кий соус особливо добре доповнював білу індичатину, але щойно спробувавши начинку, я більше її не хотів, хоч і казав, що смачно. Якось вигляд тієї начинки, яка вилазить з живота індички, відбивав у мене всякий апетит.

Місіс Дженкінс була приємною жінкою. Як архіконсерватор, вона вважала, що Америку заполонили комуністи. Вона не довіряла «усім іноземцям», як сама казала, проте, як не парадоксально, прийняла нас з Іреною, як рідних.

На її прохання я прочитав лекцію про комуністичний режим в Україні за росіян, але прийшло не більше двадцяти людей. Більшість з них були друзями місіс Дженкінс - архіконсерватори, які шукали доказів на захист свого страху перед «комунізмом». Той страх так глибоко в них засів, що комуністи їм вже, мабуть, і під своїм ліжком ввижалися. Але найбільше їх підозри крутилися навколо університету - здавалося, усі викладачі підпадали під сумнів. Декілька з них, без постійної ставки, такі, як той, що поставив мені за екзамен «Н», були звільнені з викладацької роботи. Але коли дійшло до професора Латтімора, університет відмовився його звільняти. Він був всесвітньо відомий фахівець з геополітики і Китаю. Університет тримав його, навіть незважаючи на те, що лише два студенти записалося на його курс. Одним з них був я.

Я записався на його курс, бо мене цікавила геополітика. Під час мого перебування в Монтелюпі, німецькій в’язниці у Кракові, ми часто слухали «лекції», щоб якось згаяти час. Один з в’язнів, старший по камері, українець, був колишнім професором геополітики з Берлінського університету. Його лекції з геополітики були найпопулярнішими. Професор відправляв нас у мандрівку різними континентами і країнами, зокрема й Китаєм, розповідаючи, як вздовж річок формувалися різноманітні поселення, які врешті перетворювалися на міста і цілі суспільства. Зараз, у Гопкінсі, я отримав нагоду вивчати все це серйозно.

Це була єдина причина, чого я обрав курс Латтімора. Однак мої друзі-консерватори так не вважали. Для них, я підтримував «комуністичного професора».

Відтоді місіс Дженкінс мене більше не запрошувала. її син Дуайт і далі вдавав із себе мого друга, але став обережнішим. Він був закоханий в Ірену.

Щоразу, коли я йшов з бібліотеки разом з Поллі, він телефонував Ірені, щоб розповісти... Нещодавно він дзвонив Ірені про Ада-мантію, яка приїхала до Гопкінсу писати докторську дисертацію. Вона була грекинею, мала густу гриву чорного волосся і глибокі темно-карі очі. Вона розлучилася із знаним професором соціальної психології, якою займалася і вона, тож нам було про що балакати поміж любощами.

«Мене породили викидні гази Гарлему!»

Малькольм Ікс

КОЛЬОРОВИЙ НЬЮ-ЙОРК

«У своїй дисертації ви зачіпаєте низку епістеміологічних питань. Одне з них - твердження Маркса про те, що знання - це відображення дійсності. Мене цікавить ваша думка про переваги і недоліки теорії відображення знань».

Це було перше питання, яке мені поставив завідувач кафедри філософії, один з семи професорів Вченої ради, яка вирішувала, чи заслуговую я на науковий ступінь. Всі вони мали прочитати мою дисертацію, а тепер я її захищав.

Щоб дійти до цього етапу, мені треба було за тиждень до того скласти письмовий екзамен, який тривав три дні. Щодня о восьмій ранку мені давали дві теми для написання есе, які треба було здати

о четвертій дня. Теми були сформульовані професорами з різних кафедр: політології, філософії, економіки, соціології, історії та антропології. Сам, у порожній кімнаті перед друкарською машинкою, я вдало написав їх і навіть отримав відзнаку.

Тепер я був готовий захищати дисертацію.

Завідувач моєї кафедри політології сидів на чолі столу. Він висував мене на здобуття наукового ступеня доктора філософії. Праворуч від мене сидів мій науковий керівник. Він був добре обізнаний з моїм процесом написання. Я відвідував його заняття упродовж останніх двох семестрів, а щотижня ми обговорювали суперечливі аспекти моєї дисертації. Тут він мене представляв і хвилювався не менше за мене, бо я був першим його аспірантом. Моя невдача зіпсувала б його репутацію. Однак, хоч він і був дуже зацікавлений у моєму захисті, права голосу не мав.

Один мій колега, який захищав свою дисертацію кілька тижнів перед тим, розповів мені, що почувався «овечкою, кинутою на поталу голодним вовкам». Непосвячені можуть вважати, що вчені мужі врівноважені і стримані, відособлені від пристрастей, що у їх дискусіях переважає виключно здоровий глузд. Так от, ніщо так не суперечить дійсності, як це. Існують різні «наукові школи» з основних питань суспільних наук, а це означає безкомпромісні і упереджені точки зору. Там панує кар’єрна заздрість та особисті вендети.

І ця дійсність проявилася після моєї відповіді на питання, «яка природа права». На це питання існує стільки ж відповідей, скільки і вчених-юристів. Існувала школа природного і позитивного права, соціологічна, психологічна і феноменологічна школи права, і найновіша - «чиста теорія права». Кожна з них пропонувала «наукове» трактування права, але у всіх них були різні моральні підтексти. Саме ці підтексти викликають бурхливі емоції.

Моя відповідь у стилі позитивізму викликала суперечливу реакцію, яка призвела до безкомпромісної суперечки між професорами психології і філософії, кожен з яких звинувачував іншого у хибному розумінні «логічного позитивізму»¹.

На обґрунтування свого підходу мені відвели годину. Зрештою всі проголосували за присвоєння мені вченого ступеня. І хоч мої погляди часто не збігалися з поглядами завкафедри, він був настільки вражений моїм захистом, що запропонував офіційно визнати мій виступ як «захищено з відзнакою». Такої оцінки не прийняли, бо це суперечило політиці і системі оцінювання університету.

Щоб до цього дійти, мені знадобилося чотири роки після бака-лаврату, за підтримки щедрих стипендій Фундації Форда і Фонду Фелза. У той час я ще написав ґрунтовну дослідницьку статтю, що побачила світ у журналі, який виходив у Західній Німеччині. Через кілька місяців я отримав листа від італійського професора Дель-Векйо, одного з «найвизначніших теоретиків права» того часу, який висловлював свої вітання з приводу мого «неоціненного внеску в теорію права».

У рекомендаціях, написаних для моєї першої викладацької роботи, завідувач моєї кафедри говорив про мене як про «видатного студента серед решти випускників», а про мою дисертацію як про «визначну працю». В кінці він писав: «Сподіваємося, що він продовжить публікувати свої наукові здобутки і стане видатним вченим».

Словом, мене чекала видатна наукова кар’єра.

Цілком можливо, що я б виправдав сподівання своїх наукових порадників, якби погодився на роботу, яку пропонував мені коледж у тихому невеличкому містечку. Фактично я на це і був налаштований. Я чудово уявляв своє життя, читаючи лекції, пишучи та друкуючись. Публікації були секретом успіху в академічному світі - наукової репутації і підвищень. «Publish or perish!» - «Друкуйся - або пропав!» - ось основний принцип наукового життя.

Якби я погодився на ту роботу у тихій спокійній Пенсильванії, яку мені пропонували, у мене могло б бути нормальне життя з Іреною - з дитиною чи з двійком дітей. Але це, мабуть, було малоймовірним, бо ми обоє, і Ірена, і я, вважали, що для неї було б занадто ризиковано ще раз пройти через схожу травму народження.

Ірена уникала розмов про втрату дитини. Якось вона зізналася мені, що зі смертю дитини ніби втратила частину себе. До того ж, це негативно вплинуло на її голос. Зараз їй доводилося важко працювати, щоб відновити свою колоратуру, що колись була сильним боком її голосу.

Я теж сумував за «своєю дитиною». Однак, вона була «моєю» по-іншому, ніж для Ірени, адже вона не росла в моєму тілі. її втрата послабила шлюбні вузли, які нас поєднували. Я і далі кохав Ірену, безперечно. Вона була «моєю жінкою». Я допомагав їй з голосом, а вона мені - з моїм навчанням. Ми були коханцями, але разом з тим я не відчував жодних обмежень захоплюватися іншими жінками, їх кількість все росла, особливо коли я активно працював над дисертацією. Здавалося, що жвавий інтелект потребував цілковитого задоволення хтивості. Ірена ніби не протестувала. Принаймні так вважав я.

Мої наукові керівники порадили мені погодитися на посаду коледжу Гантер у Міському університеті Нью-Йорка. Вони стверджували, що Нью-Йорк - інтелектуальний центр Америки: наука і мистецтво успішно процвітали тут поряд із світовою торгівлею.

Моє знайомство з Нью-Йорком було поверховим. Перший мій візит відбувся у 1950-му, коли ми з Іреною зійшли на берег у

Бруклінській бухті і коли нас везли автобусом до Мангеттену, щоб посадити на потяг до Балтимора. Мої спогади з того часу -це стан, коли радісне хвилювання від нового континенту б’є через край, багато метушні і один зирк на хмарочос Емпайр Стейт Білдінґ. Вдруге я був на один день у Мангеттені, зустрічався з професором Кельзеном, автором праці «Чиста теорія права», щоб поговорити про мою магістерську роботу, яка стосувалася його теорії. Я зустрівся з ним у вестибюлі готелю Білтмор, який, як я пізніше дізнався, був одним з найулюбленіших місць для зустрічей студентів «Ліги плюща» у суботу і неділю. Над входом до готелю висів гігантський годинник з римськими цифрами, який було видно здалеку. У місті це була така відома місцина, що, домовляючись про зустріч у Білтморі, всі казали «зустрінемось під годинником».

Втретє я був у Мангеттені за місяць до захисту дисертації. Я поїхав туди на співбесіду щодо роботи в коледжі Гантер. Гантер був одним з найстарших із семи коледжів, які входять до Міського університету Нью-Йорка. Цей університет ще називали «Гарвардом для бідних», бо у ньому підтримувалися гарвардські стандарти, але й надавалася можливість синам і донькам нижчих верств здобути вищу освіту за нижчу платню.

Коледж Гантер містився на 69-ій Іст-стріт, між Парк Авеню і Лексингтон Авеню, найшикарнішою частиною Мангеттену. Тут на вулицях вишикувалися приватні будинки «Іхтопііоизез», галереї, дорогі магазини, ресторани та нові будівлі з апартаментами класу люкс. У цих кварталах Іст-сайду від 60-ї до 80-ї вулиць мешкали найзаможніші білі. Якщо й можна було побачити темношкірого, то це була або нянька, або дворецький, які працюють на білу родину з Парк Авеню або П’ятої Авеню.

Далі на північ Мангеттену починався інший світ, про який мені нічого не було відомо, доки я не переїхав до цього міста. Дізнався я про цей «інший» Нью-Йорк через кілька тижнів осіннього семестру.

Я зібрався на один семінар в Колумбійському університеті, який містився в районі 110-ї вулиці на Вест-сайді. Поїхав на метро. Після зупинки на 89-ій вулиці я був впевнений, що наступна - 110-а, але потяг їхав далі. Я зрозумів, що сів не на ту лінію. Врешті доїхав на 125-ту вулицю Іст-сайду. Палюча спека і випари навалилися на мене, щойно я випірнув на вулицю, завширшки, як Парк Авеню, хіба що без жодного деревця чи квітки. Я опинився у центрі Гар-лему, в районі, куди в ті часи біла людина нізащо б не наважилася піти сама.

Розглядаючись на всі боки і шукаючи, куди ж повернути, я послабив краватку і комірця та й звернув ліворуч. Тротуар нагадував такий собі пляж без піску. Усі чоловіки, і жінки, і діти були чорними. Молоді повновиді жінки в бікіні, кістляві голі діти і огрядні бабусі в халатах і нічних сорочках обліпили сходи до будинків. Деякі чоловіки куняли на тротуарах, прихилившись до стіни, інші - просто розпласталися на проході. На тротуарах вони шукали прихистку від нестерпної спеки у їхніх нетрях.

Я був єдиним білим і єдиним, хто був у костюмі, і на той час вже з послабленою краваткою. Вирячкуваті очі стежили за кожним моїм кроком. Я навіть мало не спіткнувся, коли якийсь чорношкірий, важко дихаючи, несподівано простягнув ногу саме переді мною, мабуть прагнучи, щоб я впав. На щастя, я утримав рівновагу. Глянув на нього, а у відповідь - бридкий оскал.

Тепер я ступав обережно, хоч і не був впевнений, чи правильним шляхом прямую. Повернувши за ріг, я побачив, що назустріч мені іде чоловік у темно-сірому костюмі. То був молодий темношкірий чоловік з сяючим шоколадним обличчям. Він видався мені схожим на студента.

«Перепрошую, чи не підкажете, як пройти до Колумбії?» - спитав я його, коли ми зрівнялися.

Він зупинився і глянув на мене, ніби ніколи досі не бачив такого екземпляра. Потім, підсміхнувшись і дивлячись мені просто у вічі, ніби між іншим, відказав:

«Спитай у білогої»

Тоді обернувся і пішов собі далі.

Від таких слів мене аж перекрутило, і в ту ж мить я збагнув, що він мав на увазі. То була його реакція на те, що йому, самотньому чорношкірому, мабуть, довелося відчувати серед моря білих.

Врешті я дістався таки Колумбії, хоч і пропустив семінар. Проте я навчився чогось такого, чого ніколи б не дізнався з книжок. Барви Нью-Йорка зблідли, і тепер його палітра звузилася для мене тільки до двох кольорів - чорного і білого. Я приїхав до Америки всього 10 років тому, але я вже захистив дисертацію і отримав викладацьку посаду. Безумовно, що своїм успіхом я зобов’язаний своїм розумовим здібностям, проте тільки частково. Мені надали можливість навчатися, отримати всі ті стипендії та фінансування, бо я був білим. Якби я народився в Америці і мав чорну шкіру, то, мабуть, байдикував би зараз на узбіччі в Гарлемі, шукаючи прихистку від задушливої спеки мого найманого помешкання.

«Спитай у білого!» - ця проста відповідь молодого темношкірого перехожого часто спадала мені на думку під час моїх лекцій. У ті часи всі студенти в Гантері, та й у інших коледжах, були білими. Навіть найрозумніші з них нізащо б не стали студентами, якби колір їх шкіри був чорний.

Доля чорношкірих нагадувала мені про українців під гнітом Росії і Союзу. Завоювавши нас, росіяни намагалися знищити нашу культуру, релігію, літературу і навіть нашу мову. Вони прагнули перетворити нас на бездумну масу. Вони тримали за собою посади в економіці, політиці, культурі, навіть мали спеціальні магазини з товарами, недоступними для місцевого населення. Становище чорношкірих нагадувало українців, а нерідко було навіть гіршим. У багатьох південних штатах їх не вважали людьми, а ставилися як до рухомого майна. їм забороняли заходити в ресторани, кафе, кінотеатри і змушували вийти з автобуса, якщо вони відмовлялися сідати на сеґреґовані місця, призначені тільки для чорних в кінці автобуса.

На щастя, чорношкірі віднайшли для себе твори Фредеріка Даґ-ласа, який, як і наш Шевченко, був рабом. Його твори допомогли пробудити свідомість чорношкірого населення, що і вилилося у виникнення руху на захист громадянських прав чорношкірих у середині шістдесятих.

Саме завдяки «чорному рухові» та студентським бунтам на захист справи чорних, до лав студентів дозволили допускати темношкірих. Доступ темношкірих до вищої освіти змінив суспільну дійсність у Сполучених Штатах. Без цієї зміни не було б зараз у Білому домі Обами і його дружини Мішель.

Під кінець сімдесятих майже половина студентів в Гантері - і чоловіки, і жінки - були темношкірими. їх загальний освітній рівень був дещо нижчим, ніж у білошкірих студентів, зате їм вдавалося осягати теоретичні питання інтуїтивно, чого не можна сказати про білошкірих студентів.

І хоч вони отримали доступ до освіти, проте все одно були приречені жити у своїх чорних ґетто-Гарлемах. Вони не мали уявлення про життя поза межами міста. Це стало особливо показово, коли в аудиторії зі ста п’ятдесяти студентів я читав лекцію про «зв’язок людини і природи».

Так звані «прогресивні вчені» стали обговорювати значущість такого зв’язку ще в середині шістдесятих. Зрештою це призвело до формування екологічної свідомості. Спершу чинна влада таврувала їх за пропаганду «комуністичної ідеології», та врешті-решт, після численних демонстрацій, арештів та громадських слухань, екологія стала частиною масової свідомості.

Під час тієї лекції я намагався довести, що якість людського життя залежить від зв’язку людини з природою. Традиційно, особливо ще з біблійних часів, природа вважалася бездушним фізичним об’єктом, даним нам Богом для вільного користування. Однак у шістдесяті почала стверджуватися думка про те, що природа - це живий організм і ставитися до неї треба відповідно.

На своїй лекції я викладав цей підхід. Водночас я спостерігав за реакцією студентів. Я завжди так робив на лекціях. Вираз їх обличчя підказував мені, чи зрозумілі їм мої пояснення, і допомагав передбачати можливі запитання.

Вже на початку лекції я помітив на обличчі деяких чорношкірих студентів насмішку, особливо коли став розповідати про природу як про живий організм. Розвиваючи думку, я розумів, що багатьом не все зрозуміло. І якось мимоволі я підняв питання: «Хто з вас народився в Нью-Йорку і ніколи не бував за містом, на лоні природи?» Ставлячи таке питання, я мав підозру, що воно безглузде, але помилявся. Усі чорношкірі студенти, за винятком одного, підняли руку.

Вони всі народилися і зростали у своїх ґетто на зразок Гарлему. «Природа», про яку я говорив, була для них лише звичайним словом. Воно не несло для них жодної інформації. Вони з нею ніколи не мали справи особисто.

Нема потреби пояснювати, скільки вони втрачали. Саме тому Малкольм Ікс, подвижник свідомості темношкірих, описуючи своє народження, казав: «Мене породили викидні гази і гуркіт вулиць Гарлему!»

«Домашня бібліотека чоловіка нагадує такий собі гарем».

Емерсон Ральф Вальдо

СПОКУСА

їй було за тридцять, високого зросту, делікатний макіяж на обличчі у рамці короткого кучерявого каштанового волосся. Було десь пообіді, коли вона зайшла у кафе «Метьюс» на Медісон Авеню у шістдесятих. «Типова заможна пані з Іст-сайду», - подумав тоді я. На ній була барвиста літня сукня від Ґуччі, а в руці - сумочка того ж дизайнера.

Вона відразу мене впізнала, бо на звороті обкладинки моєї книжки було розміщено моє фото. Вона зателефонувала напередодні, запропонувавши зустрітись. Вона назвалася аспіранткою з Колумбійського університету і, оскільки у її дисертації зачіпалися питання, про які йшлося в моїй книзі, то вона «мала б за честь», якби я був не проти побесідувати з нею на цю тему.

Я радо погодився на її запрошення, адже з виходу книги минув щойно місяць, а я вже отримав таку реакцію.

Звали її Місіс Венді Ґольдштайн.

Коли вона сідала, я помітив кулон Фі-Бета-Каппа на золотому ланцюжку, який виділявся на фоні її грудей. Не помітив би його, мабуть, тільки сліпий! Власник такого кулона мав відзначатися високими академічними досягненнями. Це відразу ж викликало в мене інтерес до місіс Ґольдштайн.

Мене завжди заворожували жінки з чудовим розумом і тілом. Так було і з Адамантією. Мене збуджував не тільки вигляд її тіла чи її довге густе чорнюще волосся, яке огортало мене під час любощів. її розум теж був не абищо. Розум стимулював секс, а секс надихав розум. Ми могли годинами говорити про суспільну психологію - на тему, яка мене у той час займала. Ці бесіди були явно повчальнішими, ніж семінари в університеті.

Адамантія теж так вважала.

Місіс Ґольдштайн попросила називати її просто Венді. Проте наполягла, щоб звертатися до мене «докторе», що я протрактував, наче вона не бажала здатися занадто нав’язливою.

Вона похвалила мою книгу. Як вона сама сказала, її порекомендував їй науковий керівник з Колумбійського університету як одну з обов’язкових позицій для студентів з радянськознавства.

«Скільки ви вже працюєте в Гантері?» - спитала вона.

«Сім років», - відповів я.

«І ви досі на посаді асистента. Вам би викладати у Колумбійському! З такою книгою, визнаною видатними фахівцями у цій галузі, вам би там дали доцента».

Вона співчутливо глянула на мене.

Щоб розвіяти її турботу, я хотів було сказати, що цілком задоволений своєю роботою в Гантері і що мене навіть рекомендовано на підвищення, на посаду доцента. Але вона мене випередила.

«Я знаю, що платня в Міському університеті мізерна. Даруйте мою нескромність, але скільки ви заробляєте?»

На мить я завагався. Чого б це її цікавило? Чому вона так прямо поставила своє запитання? Чи не намагається вона переманити мене працювати в Колумбійському університеті?

«Чотирнадцять тисяч», - сказав я.

її обличчя скривилося у співчутливій гримасі, що змусило мене задуматися, чи не занадто дешево я оцінюю себе у Гантері.

«А як же ж Ви на таку мізерну платню можете собі дозволити жити на 63-ій Іст-стріт?»

Я хотів спитати, звідки вона знає, де я живу, як і сказати, що я плачу третину зарплати за оренду свого помешкання з великою вітальнею, каміном, ванною, кухнею-їдальнею та невеличким двориком, з якого навіть видно шматочок неба.

Я охоче жертвував багато чим заради місця, де б я міг комфортно писати, спати і кохатися. Моє життя, як я сам його сприймав, було життям інтелектуального ченця. І якби не жінки, я б точно подався у Траппістський монастир. Та і цього я не встиг їй пояснити, бо відразу ж після питання про мої доходи вона різко змінила тему.

«Мій науковий керівник чекає на текст моєї дисертації ще до кінця року. Я почала над нею працювати минулого року, але змушена була припинити - забагато світського життя. Мій чоловік - відомий хірург. Мабуть, ви чули про нього. Він веде тижневу колонку у журналі «Джорнал Америка» і часто з’являється на телебаченні. Нас постійно запрошують на вечері і світські заходи. Тому в мене зовсім не залишається часу на дисертацію, але науковий ступінь я все ж дуже хочу здобути».

Вона змовкла і запитально глянула на мене з відвертою кокетливою усмішкою. Тоді на одному подихові промовила, ніби пропонуючи ділову угоду:

«Маю для вас пропозицію. Вам потрібні гроші, а мені - дисертація. Даю вам вісім тисяч доларів за те, щоб ви написали мені дисертацію».

Чи добре я її зрозумів? Звичайно, я все сприйняв правильно, але почувався, ніби в мене влучили кулею. Мені забракло слів. То ось як вони в Колумбійському це роблять? Скільки ж вона заплатила за свій кулон Фі-Бета-Каппа? Невже вона думає, що я такий самий негідник, як вона?

Вона правильно зрозуміла вираз мого обличчя. Тоді підвелася і вийшла, розчинившись у натовпі Медісон Авеню.

За її каву заплатив я.

Я і раніше помічав ознаки нещирості і корупції в науковому світі Нью-Йорка. Теми семінарів у Колумбії були цікавими, проте відвідуваність - низькою, а під час представлення наукових тем не було навіть натяків на серйозне обговорення. Більшість викладачів мешкала поза Мангеттеном, в окрузі Нью-Джерзі або Вестчестер. Змушені доїжджати, вони нерідко запізнювалися на семінари, а закінчували раніше, щоб встигнути на поїзд. У Колумбії було чимало «зіркових» викладачів-професорів, які їздили на різноманітні міжнародні конференції, але зовсім не спілкувалися зі студентами. Мій знайомий Уолтер Петришин здав текст своєї дисертації з математики на розгляд науковому керівнику, однак на відповідь чекав цілий рік. Керівник стверджував, що загубив його в літаку.

У Гопкінсі запеклі обговорення під час семінарів або у студентській їдальні були суттю життя. Тут, у Нью-Йорку, мені нелегко було знайти колегу, який був би не проти поговорити на спільні теми. Спершу я списував це на брак часу і переобтяженість життєвими турботами. Та зрештою один мій колега з кафедри розкрив мені справжню причину. Він сказав, що «вони просто бояться, щоб їх ідеї не вкрали».

Мене це шокувало. Може, справа в тому, що у них тих ідей було не так і багато, тому вони ними і не розкидалися? Або це могло бути проявом тієї славнозвісної приказки про «друкуйся - або пропав».

Я не вірив, що ідей бракує. Я гадав, що тим, кому бракує ідей, не місце в науковому світі.

Я всіляко намагався спонукати колег до обговорень, та більшість з них просто слухала, що я їм казав. Адамантія та професор Райх, завідувач кафедри економіки, були винятком. Я втратив зв’язок з Адамантією після того, як вона поїхала з Гопкінса, тому зустріч з нею в Гантері була цілковитою несподіванкою. Ми утрьох нерідко засиджувалися в студентській їдальні за довгими розмовами.

Адамантія поїхала з Гантера у Нову школу суспільних досліджень у 1965-му. Перед від’їздом вона розповіла мені, що позаочі мене називають «Генератором ідей» і що Райх сказав їй, мовляв, «Майкл, мабуть, єврей, він такий розумний».

Відтоді я став більше часу проводити із студентами. Вперше я зустрівся з ними поза університетом під час першого семестру в Гантері. То саме були часи запеклого маккартизму⁷. Групка студентів, які виступали проти, створила такий собі «Клуб демократії», та для офіційного визнання і затвердження коледжем на законних підставах їм потрібен був «куратор від факультету». Клуб мав репутацію «крайнього ліберального», іншими словами, - «прокомуністичного». Студенти, які слухали у мене курс політичної теорії, повідомили, що ніхто з професорсько-викладацького складу не бажає бути їх куратором, бо непокояться через можливі політичні наслідки.

Тож вони попросили про це мене.

У політичних поглядах я був на той час консерватором, проте, як викладач, відчував відповідальність перед студентами. Отже, я погодився.

Новини про це з’явилися у наступному ж випуску студентського часопису. А ще у наступному опублікували листа від іншого викладача, з повальним осудом мого вчинку, бо такий клуб «псував репутацію коледжу Гантер». У наступному випуску я подав відповідь, де казав, що оскільки я знаю, що означає жити за сталінського режиму репресій, то я тим більше ціную свободу слова і зібрань. Далі я заперечив, щоб мене залякував хто б там не був - чи сам Джо Маккарті чи навіть Герберт Гувер.

Студентам мій лист припав до душі. На заздрість колег мої пари наступного семестру були переповнені. Але коли я зустрів головного бібліотекаря, з яким вже встиг посваритися через те, що той відмовився видавати додаткову літературу для мого курсу, він сказав, що я тільки те й роблю, що створюю проблеми: «Якщо ви плануєте залишитися в Гантері, то навіть і не думайте!» Він був близьким другом ректора, містера Шустера.

Я згадав його слова за два тижні до кінця літнього семестру. Я отримав листа від завідувача нашої кафедри з подякою за мої «послуги», який до того ж повідомляв мене, що мені не планують продовжувати контракту. Коли про це дізналися студенти, всі студенти з відділення політології подали петицію з погрозами перевестися з факультету. Через два дні я отримав іншого листа - з проханням залишитися в Гантері.

Викладацька робота - це робота з різними студентами, зокрема і з певними психічними проблемами. Один такий був Ерік Мондорф, надзвичайно розумний студент. Він постійно ходив за мною після пар, просив детальніше пояснити деякі питання, які я обговорював під час заняття. Я був не проти. Я навіть заохочував студентів спілкуватися зі мною поза парами. Спочатку я думав, що Ерік просто дуже сильно налаштований на навчання. Та згодом я помітив, що його прохання вже стають нав’язливими. Він прагнув монополізувати мене, а коли я спробував відцуратися від нього, щоб і інші студенти мали нагоду зі мною поспілкуватися, він почав писати мені листи. Спочатку він писав про своє бажання «займатися зі мною приватно», запрошуючи мене у кафе після занять, викликався робити для мене «безкорисливі послуги», щось на зразок вичитування, складання тексту, редагування. Він шукав всіляких способів прислужитися мені, щоб завоювати мою прихильність, і ще - щоб показати решті студентів, що він зі мною запанібрата. Якось, коли я сидів у їдальні і розмовляв зі студентами з іншої групи, він підійшов до нас зі своєю викладачкою антропології, щоб представити її. Два дні по тому я отримав від нього такого листа:

«На випадок, якщо вас не буде вдома, коли я вам завтра зателефоную, пишу цього листа. Я зовсім не вважатиму вас аморальним, якщо ви запросите Франсіс на побачення. Адже краще вже синиця в руках (переважно), ніж журавель у небі. До того ж вона зовсім не схожа на тих імбецилок-ерудиток, які блукають світом і мають тільки факти, не підкріплені жодними вагомими аргументами... Якщо пригадуєте, то коли я вас знайомив сьогодні, сказав: «Френсіс Бертон, це - Майкл Яворський». Я в жодному випадку не мав на меті звертатися до вас просто на ім’я. Сподіваюся, ви так і зрозуміли. Але справа в тому, що я називаю Френсіс просто «Френ», тож я подумав, що буде якось по-дурному сказати «Френсіс Бертон - це доктор (чи містер, чи професор) Яворський». Якщо вас якось образило, що я до вас звернувся «Майкл», то прошу мене щиро вибачити. Але це видалося мені єдиним вирішенням цієї нагальної «проблеми».

У наступному листі, на якому, на відміну від попередніх, не було зворотної адреси, він запрошував мене в кафе: «Можливо, якщо така ваша ласка і ви знайдете у своєму напруженому графіку час для простого студента, я б хотів якось запросити вас на каву після занять». У тому ж листі він повідомляв мене, що відвідував психоаналітика. «На літо я вирішив не ходити більше до психоаналітика - і через брак часу, і через брак коштів. До того ж, з «екзистенційної» точки зору, мені він і не потрібен (на мою гадку). Був такий випадок з одним параноїком, який думав, що в нього під ліжком хтось ховається, щоб напасти на нього. Він пішов до психоаналітика, витратив на нього купу часу і грошей і зрештою покинув лікування. Він вирішив свою проблему дуже просто - відпиляв у свого ліжка ноги».

В іншому листі Ерік подавав критику фрейдистського підходу: «Ці абсурдні нісенітниці про Едіпів комплекс, про комплекс Електри і т.п. ніяк не пояснюють інкультурації і акультурації. Карен Горні (доктор медичних наук) так не вважає, і я спробую поступити до неї на амбулаторний облік. Я саме почав читати нещодавно опубліковану працю Рональда Лейнга «Політика досвіду».

Він закладає підвалини нової психології. Ось послухайте-но, що він пише: «Зважаючи на обставини сучасної цивілізації, як можна стверджувати, що «нормальна» людина перебуває при здоровому глузді?... Нормальні люди вбили мало не 100 000 000 собі подібних за останні п’ятдесят років...»

У всіх своїх листах він намагався, і багато в чому це йому вдавалося, показати свою ерудованість і високий інтелектуальний рівень. Наприкінці листа він подавав низку власних афоризмів на зразок:

«Ніцше - мертвий». - Бог.

«Таякатам «людина політична»! Насправді я асоціальний. Я сказав так, тільки щоб мої книги краще продавалися». - Арістотель.

«Sacrebleu⁸! ! !» 20 000 франків за ніс! Та ви з глузду з’їхали!» -Шарль де Голь⁹.

«Щоб я скоїв самогубство? Та ніколи!» - Еміль Дюркгайм¹⁰.

Мабуть, Ерік чимало читав. «Зараз я читаю «Знання і мудрість» Жака Марітена¹¹ і поки що збагнув, що його теорія форм цілком сумісна з платонівською. Хоч це ще нічого не означає, адже ще Уайтгед сказав, що вся філософія від Платона і Арістотеля - це просто примітки до одного з них».

У листі, після якого Еріка довго не було чути, він розмірковував про причини депресії. «Я завжди казав, що розумніша, кмітливіша, чутливіша людина, то більше у неї шансів на депресію, незадоволення тощо. Нарешті я знайшов цитату, яка стисло все це підсумовує. З «Фауста» Ґете: «Da steh ich nun, ich armer Tor! Und bin so klug als wie zuvor»¹². А перед тим він каже: «Habe nun, ach! Philosophie, Juristerei und Medizin, und leider auch Theologie durchaus studiert mit heissem Bemühn»¹.

Ще він повідомляв мене, що працює. «Місце, де я зараз працюю - справжнє болото. Люди тут - типові носильники дипломатів з документами - всі штамповані на один манер. Здається, найбільша радість для них протягом дня - це перерва на каву о дев’ятій і

0 другій. Бачили б ви, як вони збігаються до возика з кавою, коли черговий дзвонить у дзвінок. Справжні собаки Павлова! »

Наприкінці він писав: «Плани на каву, які ми обговорювали, здається, вже як семестр тому, так і не стали реальністю! Якого дідька ви не відписуєте!»

Наступні два-три місяці я нічого від нього не отримував. Потім прийшов рекомендований лист, в якому він ставив до мого відома, що я винен йому три долари чотирнадцять центів за сорочку. «Мене вражає до неможливості, як ви могли забути про цей борг... Щоб отримати свої гроші, я вирішив вдатися до послуг свого адвоката».

Я добре пам’ятав, про яку сорочку йшлося. Мені сподобалося поєднання блакитних смужечок на яскраво-жовтому тлі, і я її інколи одягав. Це було два семестри тому. Якось Ерік прийшов на заняття у сорочці, яка привернула мою увагу. Після заняття я спитав його, де він її купив. Він відповів, що не знає. її купила його мати. Звичайно, що наступного разу він прийшов з сорочкою під рукою і гордо її мені вручив. Коштує вона, сказав він тоді, три долари і чотирнадцять центів, але категорично відмовився взяти за неї ці гроші.

У наступному рекомендованому листі, цього разу з адресою

1 телефоном у шапці, він повідомляв мене, що, обговоривши цю справу зі своїм адвокатом, він надсилає мені останнє прохання повернути 3,14 долара і, якщо не отримає чека на цю суму у термін не пізніше «жовтня 1967 року», то звернеться до суду.

Того ж дня я зателефонував йому, але він відповів, що «його адвокат порадив йому утриматися від обговорення цього питання телефоном». Тож я повинен надіслати йому чек на цю суму поштою.

Наступного дня я пішов у банк, виписав чек на три долари і чотирнадцять центів на адресу, вказану у листі. Через тиждень мій лист повернувся з припискою «за такою адресою вказаного адресата немає».

Наступний лист з вкладеною у нього візитною карткою прийшов майже через рік.

«Мені залишається тільки вдатися до жалюгідної риторики, щоб висловити вам свої давно запізнілі вибачення. Я щиро перепрошую за те, що турбував Вас своїми листами, зміст яких межує з божевіллям». Він писав, що вивчає тепер бухгалтерську справу, працює неповний день в агенції нерухомості і веде податкову документацію на дому.

«Я б дуже хотів, щоб ми знову поспілкувалися... Як людина розумна та інтелігентна, ви, мабуть, розумієте неминучий вплив і проникнення неконтрольованої хвороби. Зважаючи на це, чи припускаєте ви можливість поновити зі мою спілкування? Мабуть, однією з основних рис Людини є її динамізм. Люди таки змінюються! Зокрема я - змінився. Як писав Байрон у «Чайльд Гарольді», «Я вже не той, що колись». Чи не була б така ваша ласка написати, що ви думаєте з цього приводу?»

Я відписав. І то досить довгого листа. А оскільки його тим часом забрали до війська, то я адресував листа у його частину у В’єтнам. У відповідь від нього прийшла листівка, де він писав, що «поміж стрілянням і курінням трави» він записує свої думки про життя, про війну, і щойно впорядкує їх, то відразу надішле мені.

Я їх так ніколи і не отримав. Інший мій студент, який випадково опинився з Еріком в одному загоні, написав мені: «Ерік потрапив на міну. Йому відірвало голову. Я читав про вас у «Нью-Йорк Тайме». Не припиняйте демонстрацій проти цієї проклятої війни!»

«Не один чоловік, закохавшись у ямочку на щічці,

зробив помилку, одружившись з власницею решти тіла». Стівен Лікок (1869-1944), канадський гуморист, освітянин

ПРИНЦ

Я виліз з ванни і саме одягав штани, коли у двері подзвонили. Було близько дев’ятої ранку. Я натиснув кнопку, щоб відповісти. Я думав, що це Ютта. Коли вона напередодні ввечері телефонувала, то сказала, що, може, зайде, але ще точно не знає. «Роби, що запланував, а я з тобою зв’яжуся». Отже, сподіваючись, що це вона, я навіть не запитав домофоном, хто там. Ютті не треба було казати, що треба їхати ліфтом на третій поверх. Вона вже бувала в мене.

Я ввімкнув музику. Кімната наповнилася звуками мюзиклу «Грек Зорба». Цей мотив завжди піднімав Ютті настрій.

Ютта виглядала приголомшливо. Один мій приятель психоана-літик, який часто бував у Швейцарії, казав мені, що коли побачив, як Ютта входила в готель «Палац» у Санкт-Моріці, то «виглядала тоді, як королева, чоловіки не могли відвести від неї погляду».

Ютта була мого зросту, пишна жінка рубенсівського типу, з густим чорним волоссям до плечей і сяючими карими очима. Чуттєва усмішка і пухкі губи тільки підкреслювали спокусливість її тіла. Вона була швейцаркою і вже два роки була одружена з американцем. Чоловік її був главою міжнародної корпорації із штаб квартирою на Мангеттені. Він був досить відомою у вищих колах людиною і в Нью-Йорку, і у Лондоні. Також він був членом найексклюзивнішого елітного клубу, Клубу Метрополітен, що на П’ятій Авеню і 60-ій Іст-стріт. Звали його Едвард, але серед своїх світських друзів він був відомий як «Містер Чистюля», бо голив голову. Він був високий і кремезний, йому щойно виповнилося п’ятдесят два. Ютта була на двадцять років молодшою.

Спершу я думав, що вона вийшла за Еда через гроші, але то був не той випадок. Вона сама була з заможної родини. Вони мешкали на «Золотому узбережжі» Цюриха і мали розкішний будинок неподалік Санкт-Моріца. Ютта відверто зізналася мені, що її завжди приваблювали старші чоловіки. її однолітки були «розбещеними дітьми», а їй зовсім не хотілися бути для них матусею. «То була взаємна симпатія з першого ж погляду», - казала Ютта. Він був впевненим у собі чоловіком, людиною дій, владний тип, як і її батько. Він запросив її до Нью-Йорка, вона закохалася, а за декілька місяців вони одружилися і вона переїхала сюди.

Мангеттен зачарував Ютту, але з часом вона помітила, що Едвард - страшенний ревнивець. «Владний на перший погляд чоловік, - зізналася вона мені, - виявився беззахисною дитиною». На світських прийомах та вечірках, а їх було чимало, він всіляко не давав їй спілкуватися з привабливими чоловіками. Зрештою він дійшов до того, що заявив про переїзд з шикарного триповерхового будинку в Іст-севентіс до Клубу Метрополітен. «Там, - переповідала вона його слова, - живуть винятково пристойні люди, тож ти будеш у безпеці».

Цей крок був безпрецедентним. Клуб Метрополітен був ексклюзивним чоловічим клубом. Що ж до її «безпеки», казала Ютта, то Едвард цілковито помилявся. Першого ж дня, у ліфті, якийсь англієць намагався до мене загравати».

Я познайомився з Юттою у кафе «Централ Парк». Тоді я мешкав на 64-ій Іст-стріт між П’ятою і Медісон Авеню, за півкварталу від парку. Я кілька разів бачив, як Ютта сидить сама на терасі за кавою. Тоді у Нью-Йорку ще не зали про «еспресо» чи «капучіно». Якось я привітався з нею, так зав’язалася розмова. Я запросив її до «Правого берега», першої кав’ярні в іст-сайдському Мангеттені. То була досить інтимна місцина, у підвальному приміщенні на Медісон Авеню, між 68-ю і 69-ю вулицями. Дальній куток зали був відділений ширмою, тож там легко можна було залишатися непоміченими.

Там зустрічалися кілька разів, поки Ютта не погодилася завітати до мене в гості. Я мешкав в однокімнатній квартирі-студії на третьому поверсі старого, нещодавно відреставрованого будинку. Колишня квартира, яка раніше займала цілий поверх, перетворилася на три окремі помешкання у стилі студії. Моє складалося з однієї, чималої кімнати з величезним вітражем, який виходив на тильний бік будинків 63-ї вулиці. Внизу, між будинками, були садки. Мій стіл стояв перед вікном. На книжковому стелажі біля однієї із стін викладені були різні свічки у високих скляних різнокольорових підсвічниках. Навпроти висіла картина зі скелею, яку я намалював у Балтиморі. Навпроти входу - сучасна ванна. Кухні не було, тільки плитка. Такі квартири-студії були розраховані на холостяків, які зазвичай харчувалися у кафе.

Той мій приятель мав рацію, коли порівнював Ютту з королевою, яка входила в готель «Палац». Проте вона зовсім не була королевою сексу. У ліжку, коли ми збиралися кохатися, вона ніяк не хотіла, щоб я був цілком оголеним. Оголений чоловік, казала вона, нагадував їй про тіло розп’ятого Христа. У найвищий момент насолоди вона завжди виверталася набік, щоб я виливав сім’я на неї. При цьому ми обидвоє сміялися. «Ти неуважний!» - повторювала вона. Звичайно ж, тоді не було протизаплідних піґулок.

Та понад усе, як на мене, Ютті потрібен був друг. З ким повеселитися, поділитися думками, послухати разом музику. Вона любила читати і дала мені примірник «Доктора Живаго» Пастернака. Вона знала, що я спілкуюся з багатьма жінками. Мабуть, саме тому я її і приваблював, бо вона знала, що я не прив’яжуся до неї, як її чоловік. Вона навіть була не проти, щоб я зустрічався з її подругою Мері, донькою заможної родини з Лічфілдау Конектикуті. То було досить кумедно. У Мері був трастовий фонд на мільйони доларів, але з однією умовою -вона не могла ним користуватися, поки їй не виповниться тридцять п’ять. Заможні англосаксонські родини часто закладали такі трастові фонди, щоб забезпечити майбутнє своїх дітей. Але коли нас з Мері познайомили, їй було тільки тридцять. А це означало, що коли я її кудись запрошував, то саме я, як чоловік, мав платити за вечерю. У ті часи це було нормальним явищем. Іншим боком медалі цього «явища» була мовчазна згода, що жінка піде з вами після вечері. З більшістю жінок я зазвичай ішов коротким сценарієм: «Вип’ємо чогось?» або «Може, кави?» Результат завжди був однаковий. Усупереч цій звичці, я ніколи не запрошував Мері до себе.

Ютту турбувало лише те, що я міг вважати її «аморальною жінкою». Звичайно ж, я так ніколи не думав, хоча, зрештою, мені було байдуже. Проте її подружня невірність, здавалося, непокоїла її. Для власного заспокоєння вона не пропускала нагоди нагадувати мені, що я був її «першим позашлюбним коханцем».

Я почув, як ліфт зупинився на моєму поверсі. Я вийшов у коридор, щоб зустріти Ютту.

Я вже було приготувався сказати «Привіт, Ютто!», коли двері ліфта відкрилися і - ото несподіванка!

Переді мною стояла індійка у напівпрозорому сарі з довгою товстою косою, перекинутою з-за плеча. У її глибоких чорних очах під точеними бровами можна було потонути. Пристрасним голосом вона мовила: «Мій принце, дозвольте стати вашою рабою!»

«Моєю рабою..?» Така пропозиція збила мене з пантелику. Я сприйняв її буквально.

«Але це суперечить Конституції!» - відразу додав я.

Ми вибухнули сміхом. Сміялися, реготали, заливалися, як двійко дітлахів. Сміх створив ауру тісного зв’язку, ніби ми вийшли з однієї утроби.

Ми пішли до кімнати, тримаючись за руки. Я зробив музику гучніше. Мелодія, під яку Зорба танцював на пляжі, захопила нас у свій потік. Спершу повільні несміливі кроки, потім дедалі дужче ми вливалися у шалений ритм грецьких мотивів.

Врешті, у шаленому вирі океанських хвиль ми кружляли... підстрибували... гопали... відчуваючи одне одного... в полоні рухів... без сподівань... осуду... без упереджень... просто жили... плигали... пливли... кружляли... неслися... поза межі свідомості... навіть не торкаючись... тільки шалені обійми поглядів... демони краси на волю... безмежна насолода бути собою, зливатися з кимось... звільнені від гріха... чисті, як біле шовкове сарі... ширяли увись на хвилях мелодії... Вона кружляла... руки вихиляються, як у Шиви... сарі за щось зачепилося... розкрутилося-розгорнуло її до кінця... ми обоє оголені, немов новонароджені... її очі як два чорні вогні... пронизують мене наскрізь... так ми і кружляли, не торкаючись... відкривши наші душі... даючи волю хвилям життя... ввійти...

У мить все змовкло. Музика стихла. Два тіла злилися в одне.

Потім ми сиділи на підлозі, як йоги. Погляди наші і досі тонули в шалених обіймах. Я запалив фіміам.

За якийсь час вона почала розмову. Голос лився м’яко і мелодійно. Ніби у трансі, вона видавала свої думки.

«Ми кохаємо, бо ми вільні... Не буває кохання без волі... Без волі - тільки контроль і покора, а життя - обман... Моє життя вже визначене... Я була заручена від народження... У моєму краї такі звичаї... Я з ним знайома, інколи ми бачимося на людях, та насправді я його зовсім не знаю... І ніколи не пізнаю... За три місяці я стану його дружиною, його оціненою власністю... Та я хотіла відчути кохання, перш ніж опинитися в неволі. Мені потрібен був хоча б ковток свободи... Хоча б раз у житті я хотіла піти за покликом бажання...»

Вона змовкла, глибоко вдихнула фіміам... Я мовчав і слухав її, як самого Шиву. її розплетена коса вільно спадала з плечей. Перш ніж вести далі, вона нахилилась ближче до диму.

«Ти викликав в мені потребу свободи... Навіть сам цього не знаючи. .. Ми з Ілейн Брітон, яка минулого семестру відвідувала ваші лекції, часто спостерігали за вами на терасі кафе «Сентрал Парк». Ми часто вас там бачили, як ви бесідуєте з іншими завсідниками - то з палким письменником, то з «філософом», немолодим анархістом з Італії. Ваші розмови завжди такі жагучі, ти навіть не помічав, що навколо тебе твориться... Але більше ми бачили тебе з жінками... Зазвичай чоловіки чіпляються за якусь жінку і виливають на неї весь свій красномовний запас про свої досягнення, а вона тільки встигає вставляти «так», «ні» або «як цікаво». Спостерігати за жінками біля тебе - одне задоволення. Ви смієтеся, обіймаєтеся і цілуєтеся, і вам начхати на те, що можуть подумати інші».

Вона замовкла. Простягладо мене руки. Наші пальці переплелися. Вона дивилася на мене, як дитина, пустотливо усміхаючись.

«Недавно ми знову тебе побачили, у товаристві жінки з темним волоссям до плечей. З тобою вона виглядала така вільна і щаслива. Ви трималися за руки і сміялися, тому не помітили, як ми з Ілейн сіли за сусідній столик, спиною до вас. У якусь мить, може, пригадуєш, вона спитала, чи для тебе мало значення те, що вона заміжня. Ти жартома відповів: «Взагалі-то ні, але якщо ти думаєш, що має, - чого не залишаєш свою обручку вдома?» Ви розсміялися. Нам з Ілейн аж довелося прикрити рот рукою, щоб ви не здогадалися, що ми також це чули».

Вона продовжувала.

«Твоя свобода стала для мене одержимістю... Я спостерігала, як ти йдеш і приходиш, з вікна батькового кабінету, він саме в будинку навпроти твого. Мій батько - глава Індійської місії в ООН... Я не насмілювалася підійти до тебе. Я вчилася у найкращих закладах, але мене виховали підкорятися... Бути освіченою рабою, знати все, крім свободи...»

її обличчя проясніло. Я відчув, як сильніше стала пульсувати її кров.

«Сьогодні я зібрала всю свою сміливість і перейшла вулицю. Коли я тільки тиснула на дзвінок, я вже знала, що буду вільна. А наш сміх тільки підтвердив це. Я не в буквальному значенні сказала оте «мій повелителю, дозвольте стати вашою рабою». У нас в країні так кажуть, щоб висловити абсолютне кохання, тобто цілковиту покору... Самозречення! На противагу життю і свободі... Насправді я мала на увазі: «Дозволь мені відчути себе з тобою, у своїй і твоїй волі...»

«Релігія зробила сексові велику послугу проголосивши його гріхом».

Анатоль Франс

МІСТО ХОТІ

В анналах католицької церкви місто Карфаген, що у Північній Африці, неподалік від сучасного Тунісу, було «казаном нестримної любові». Принаймні так про нього писав один з найвидатніших отців церкви святий Августин (354-430 р. до н.е.). У молоді роки він явно був одержимий сексом. У своїй «Сповіді» (3.1.1.) він пише, як просив Господа про допомогу: «Я, нещасний, найнещасніший, на самому початку своєї ранньої юності, я просив у Тебе чесноти і поміркованості і казав: «Господи, дай мені чесноту і поміркованість, тільки не зараз».

Прибувши у свої шістнадцять до Карфагену, він ще більше захворів цією чумою «бридкого гріха». Він прагнув дружби, та щоразу «оскверняв джерело дружби брудом хтивості і затьмарював її світлість пеклом хіті». Тіло збуджувалося під впливом цього міста, вщерть переповненого сексом, «само собою, безконтрольно», псуючи розум, бажання і волю, не даючи провадити доброчесне життя.

Я читав Августинову «Сповідь» ще студентом у Гопкінсі. Тепер же, перечитуючи деякі частини, коли готував чергову лекцію, зрозумів, наскільки його описи похітливого Карфагену нагадують Нью-Йорк.

Ті, що нарадили мені погодитися на викладацьку роботу в коледжі Гантер, мабуть, мали рацію, називаючи Нью-Йорк комерційним та інтелектуальним центром Штатів. Але понад усе, як виявилося, то було місто, що марило сексом.

Голлівуд торгував культом тіла на екрані. У Нью-Йорку, принаймні у білому Мангеттені, де я і мешкав, сексуальні тіла ходили

вулицями. «Чудова робота» в індустрії моди, на телебаченні, в театрі, у пресі і у викладанні приваблювала осіб різної статі з усіх Штатів до Нью-Йорка. Чимало чоловіків поповнювало гомосексуальні лави, які в ті часи росли з блискавичною швидкістю. Серед жінок же росла кількість розлучених.

Протягом першого року в Нью-Йорку з більшістю жінок я знайомився на ковзанці в Центральному парку. Я був вільним. Ірена залишилася з батьками в Балтиморі. Невдовзі я став принадою ковзанки - зазвичай про мене казали «отой молодий вродливий професор з сексуальним голосом». Більшість жінок на ковзанці були заможними, деякі незаміжні, деякі, переважно розлучені, з дітьми. Багатенько з ким я сходив на побачення. Я був новачком у найкращому місті у світі, «неотесаним» і не знайомим з витонченим життям. Ці жінки познайомили мене з тонкощами міського життя.

Одне таке побачення з дамою, яка була членом правління Музею Метрополітен, супроводжувалося розмовою про класичне і сучасне мистецтво. Вона тримала себе досить офіційно. Сиділа за столиком, смакувала коньяк і різні ласощі, я слухав її роздуми про Пікассо, насичені відступами про митців попередніх епох, а вона вочевидь забувала про мету мого візиту. Історія ж мого життя перед приїздом до Штатів її просто приголомшила. Дізнавшись про мої пригоди в тюрмах на Лонцького та в Монтелупі, вона підсумувала, що я маю повне право «насолоджуватися всіма радощами життя», адже «живу позиченим часом».

Ще одна розлучена дама, випускниця коледжу Уелеслі, як і авторка пісні «Америка, чудова», кохалася в літературі. Перед любощами ми розмовляли про популярні книги, попиваючи біле вино, смакуючи яблука і данський сир, який я взагалі пробував вперше в житті. Досі пам’ятаю його назву - «Примадоніка».

Багато з цих «дрібничок» глибоко засіло в моїй пам’яті: крихітна родимка на грудях, набубнявілий сосок, темний трикутник внизу живота, дотик пальців, запах кохання, миттєве здригання тілом, напіврозтулені вуста, які просять ще кохання, колір обкладинки, фрагмент з Вівальді, який почув тоді вперше.

Якось я отримав непоганий урок про манеру одягатися на різні світськи заходи. Зазвичай на «вечоринку» чи приватну вечерю я одягав сірі штани, темно-синій двобортний піджак, блакитну сорочку і краватку у блакитно-жовту смужку. Це була моя «світська форма». Якось на вихідні мене запросили на вечерю з танцями в ресторан «Tavern on The Green» у Центральному парку, одне з най-модніших місць для таких нагод. Барбара, яку я мав супроводжувати, попередила мене, що то «вечеря з чорними краватками».

Які проблеми? Я придбав чорну краватку, хоча, коли надів її, то почувався, ніби йду на похорон. Барбара чекала на мене внизу у своєму блискучому Ягуарі. Побачивши мене, вона не приховала здивування: «Я ж тобі казала - чорна краватка!» На що я не розуміючи відказав: «Хіба не бачиш? Ось вона!» Вона розсміялася, гучно і щиро, ніби нічого смішнішого ще в житті не бачила.

«Ходімо! Дістанемо тобі костюм, як треба!»

Вона привела мене до містера Левіна, тодішнього диригента оркестру Мет. Коли він відкрив свою чималу гардеробну кімнату, завбільшки з мою квартирку, я побачив ряди смокінгів, чорних і білих. На ньому був смокінг чорного кольору, такий же запропонував і мені.

Я оглянув себе у дзеркалі при «чорній краватці». Барбара зміряла мене поглядом. «Карколомний вигляд! - сказала вона. -Ходімо!»

На тій вечері я зрозумів смак світського життя. Не треба було вести ніяких серйозних розмов, а тільки випивати, жартувати, танцювати, обмінюватися компліментами і поводити себе, немов на сцені.

Наступного дня, після того танцювального прийому, я поїхав в «Garment District», магазин одягу, і придбав собі смокінг, щоб бути при повному параді на наступний тиждень.

Дорогою додому я купив натягнуте полотно для живопису, яке я пообіцяв подарувати ще одній жінці на день народження. Вона обожнювала мистецтво грецького іконопису і дозволила мені позичити свої каталоги з іконами. Розмови з нею про мистецтво змусили мене знову повернутися до живопису. Для цього у мене було вдосталь часу, бо після трьох років у коледжі Гантер моя повна викладацька ставка складала всього вісім годин на тиждень. Моя, як я її називав, свята трійця - викладання, малювання і кохання -здавалася мені ідеальним життям.

Мене захопили ікони - їх неповторна колористика, перспектива, гра світлотіні. Найглибші почуття пробудила в мені ікона святого Юрія на коні, який мечем заколює дракона, що вилазить з темної печери. Мені закортіло зобразити святого Юрія, який вбиває дракона, що вилазить з похмурого підземелля мангеттенських хмарочосів.

Будь-який психоаналітик заввиграшки б підібрав пояснення такого мого вибору цього образу, особливо якби йому ще розповісти про моменти, коли я уявляв себе ченцем на горі Афон - як я затягую монотонні григоріанські псалми. Він би роз’яснив, що глибоко всередині мене назріває конфлікт і що настане день, коли він врешті вибухне.

Полотно, яке я придбав для малювання святого Юрія, було досить великим, на всю ширину рук. Коли я дійшов до рогу Медісон Авеню і 63-ї вулиці, вітер мало не вирвав його у мене з рук. Я стримав його і припер до стіни.

Повз якраз проходив поважний пан. Він глянув на моє величезне полотно і зупинився. «Ви - художник, - сказав він. - Я здаю в найм квартиру-студію». Коли він дізнався, що я викладаю в коледжі Гантер (він подумав, що викладаю живопис), то дав мені свою картку. Звали його Містер Джеймс Брейді. «Це чудова студія, вона належала моїй дружині. Якщо вас це зацікавить, зателефонуйте моїй секретарці, вона покаже вам приміщення».

Наступного дня я зустрівся з Місіс Маккей, секретаркою, перед будинком 15 63-ї Іст-стріт. Вона відімкнула величні вхідні двері, і ми увійшли до вестибюлю з масивними мармуровими сходами і делікатним диванчиком зліва. Перш ніж показати мені студію, вона запропонувала сісти і «ознайомитися з розподілом квартир та їх мешканцями», бо рано чи пізно мені доведеться зіткнутися з більшістю з них.

«Помешкання на першому поверсі у глибині будинку, - розповідала місіс Маккей, - це колишня «garden apartment», квартира з виходом у внутрішній дворик, яку пані Брейді, любителька живопису, перебудувала. Над нею, на другому поверсі і на частині третього, з тильного боку будівлі, розташована квартира пана Брейді, якою він зараз рідко користується, бо корпорація, головою якої він є, переїхала до Каліфорнії».

На одному подиху вона вела далі. «У фасадній квартирі на третьому поверсі мешкає Місіс Бойнтон, старша пані, яка об’їхала весь світ».

Я вдавав, що уважно слухаю місіс Маккей, а сам намагався уявити, як виглядала студія. Я сподівався, що вона омине четвертий і п’ятий поверхи, та вона заповзято продовжувала. «Першу квартиру на четвертому поверсі займає міс Нордмен, одна з представниць «золотої молоді», більшість часу вона проводить в Англії і Франції. Друга квартира належить містерові Кіттінгу, республіканському сенаторові. Він використовує її тільки в окремих випадках. Помешкання на п’ятому поверсі досі пустує, бо Містер Брейді досить перебірливий щодо піднаймачів».

Нарешті вона замовкла і підвелася. «Прошу за мною».

Ми пройшли до кінця вестибюлю і зайшли в ліфт, декорований орнаментами кінця XIX століття, розміром на три особи, не більше.

Ліфт поїхав донизу, бо сама студія, колишня квартира з двориком, була нижче рівня першого поверху. У всіх будівлях на Мангеттені садові квартири розміщувалися з тилу і в цокольних приміщеннях.

Щойно ми туди зайшли, я відчув себе немов в іншому світі. Справа від невеличкого коридорчика була величезна кухня - «у стилі «кантрі», тобто кухня-їдальня, сказала місіс Маккей. Зліва від неї -комірчина. Але увагу мою привернула велика кімната із склепінчастою стелею, товстий килим на всю підлогу та камін праворуч. Двері зліва вели до спальні і ванни. Справа було величезне квадратне вікно з бічними дверима, які виходили на маленьку терасу під наметом і дещо більший дворик, з якого виднівся шматочок неба.

За день перед тим, як я пішов оглядати цю квартиру-студію, я читав лекцію про святого Августина. І тепер, стоячи в центрі цієї склепінчастої кімнати, я був переконаний, що перед тим, як стати святим, Августин би схвалив мій вибір, щоб я її винайняв. За словами секретарки, ринкова платня за оренду складала 450 доларів, але, як для мене, для «митця», містер Брейді готовий був віддати її за 325 доларів на місяць.

Тепер, з новим «парадовим» одягом та вишуканим першокласним помешканням, я був готовий поринути у вир божевільного життя «міста, що не знає сну».

Через те, що на Мангеттені кишіло гомосексуалістами, жінки там, здавалося, вмирали від сексуального голоду. До того ж - цього у Карфагені або не було, або святий Августин просто не помічав -більшість жінок, з якими я зустрічався, голодували ще й емоційно. Вони були постійними клієнтками психоаналітиків. Спершу я думав, що це, мабуть, через психологію Фройда, яка ставала дедалі популярнішою в коледжах та університетах та стала в освічених колах чимось на зразок пунктика, модного захоплення. Більшість жінок були заможними випускницями найкращих жіночих коледжів - як їх називали, «сім сестер». У ті часи майже неможливо було вести «серйозну» розмову без того, щоб не згадати «Зігі», як всі скорочували Зиґмунда Фройда. Проте врешті-решт я зрозумів, що їхні емоційні проблеми були справжніми - не просто пунктиком освічених і заможних.

Здавалося, вся Америка страждала на емоційні хвороби. Прилавки супермаркетів вгиналися під вагою найрізноманітніших транквілізаторів і антидепресантів. Усі, бідні і багаті, мали до них вільний доступ. Що вирізняло освічених і заможних мангеттенців, так це те, що вони на додачу ще й могли собі дозволити відвідувати «психоаналітика» за 45 доларів на годину. Вміння застосовувати прийоми фройдівського психоаналізу було рівносильним приналежності до привілейованої верстви. Звичним питанням при першому знайомстві стало «Хто ваш психоаналітик?»

З цікавості я якось відкрив довідника і виявив, що психоана-літики зосереджувалися виключно на шістдесятих і сімдесятих вулицях Іст-стріт. На Вест-сайді, нижньому Іст-сайді, у Гарлемі, Бронксі чи Квінзі ними і не пахло.

Наймоднішим психоаналітиком у шістдесяті був Доктор Кляйн-шмідт. Моя подруга Патріція була його пацієнткою. Походила вона з заможної ірландської родини з Джоліету, що в Ілінойсі, тож її відіслали на схід, до коледжу Сари Лоренс, а потім - і до університету Гопкінса. Вивчала вона літературу і письменницьку майстерність. Вона була високою і майже такою ж худорлявою, як і Твіґґі, британська модель, яка заполонила тодішній Мангеттен своїм «сексуальним виглядом» у міні.

Міні-спідниці ввійшли в моду після «гарячих штанців - коротких шортиків, що тісно облягали бедра. Все це логічно супроводжувало ріст сексуальної грамотності в Америці. Ті гарячі штанці були коротющими, дещо довшими за плавки, проте прикривали промежину, а міні-спідниці були «відкритими воротами», як їх ще називали. З поширенням міні-спідниць глянцеві журнали стали писати про те, що жінки можуть відчувати найвище сексуальне задоволення, схоже на те, яке відчувають чоловіки, - тобто «оргазм». Саме ця тема принесла моїй подрузі Патріції її мить слави. Вона написала статтю під назвою «Великий О» в журналі «Есквайр», на той час найпопулярнішому виданні серед «перебірливих читачів».

Стаття здобула чималу популярність серед жінок, адже Патріція розглядала жінку як рівноправну сексуальну партнерку - на відміну від традиційних поглядів на жінку як на пасивний сексуальний об’єкт. Щодо порад Патріції, як віднайти точку, яка відповідала за оргазм, тут я мав сумніви. Мої спроби з Патріцією були геть невдалими. Я був переконаний, що суть не лише в якійсь там «точці», але багато залежало і від здорової психіки.

Патріція мала енциклопедичні знання. Вона вправно і віртуозно жонглювала фактами і думками, заввиграшки спростовуючи аргументи опонента. Проте в емоційному плані вона була вередливим дитям. Там, де можна було пройтися кількасот метрів пішки, вона викликала лімузин. Придбавши якусь міні-спідницю зранку, по-обіді вона легко могла жбурнути її на підлогу і йти купувати нову. Рахунки оплачували їй батьки.

Коли ми познайомилися, вона вже два роки проходила лікування у доктора Кляйншмідта, відвідуючи його сеанси сім днів на тиждень, включно з християнськими, єврейськими і державними святами. Коли вона повідомила йому, що зустрічається зі мною, то, за її словами, він відповів: «Не вір українцям, вони ще ті брехуни!» Спершу це насторожило її, змусивши засумніватися в правдивості слів доктора Кляйншмідта, проте невдовзі її залежність від нього взяла гору. Пропагуючи у своїй статті сексуальне рівноправ’я між чоловіком і жінкою, вона дозволяла своєму психоаналітикові використовувати себе як сексуальний об’єкт просто на фройдів-ській кушетці. До того ж вона, як пацієнтка, оплачувала йому його послуги, проте водночас виконувала для нього безкоштовну секретарську роботу.

Якось у неділю, коли Патріція пішла до Кляйншмідта, я дозволив собі прочитати її щоденник, який вона залишила розгорнутим на столі. Деякі з її щоденних записів свідчили про заплутаний зв’язок зі своїм психоаналітиком, який зайшов настільки далеко, що я навіть не міг собі уявити. З відчуттям доморощеного шпигуна я скопіював деякі записи:

« - бачилася з Кляйном, дуже сумно, що він їде на два тижні

- почуваюся дуже самотньо

- дуже переживаю за К

- Кляйн, у мене немає жодної надії, у нього інтрижки з іншими пацієнтками, він брехав, суперечливо відгукується про Майкла

- Кляйн повернувся, віддалився, спробувала відштовхнути його, назвав мене божевільною, я йому набридла, він ніколи мене не прийме назад

- безнадійно розчарована, морально виснажена, не хочу жити

- Кляйн подзвонив, щоб я повернулася

- обожнюю його

- дзвонила Гарієт, говорили про книжку «Power of Sex Surrender» - «Віддатися сексу».

Це були зразки щоденних записів усього за два тижні. Зрозуміло було, що Патріція потрапила у кігті психопата з ліцензією на право лікувати. Взагалі-то її випадок не був винятковим. У ті часи чимало жінок її суспільних кіл опинялося у таких самих ситуаціях. Фройдистська теорія полягала у тому, що для того, аби вилікувати пацієнта, психоаналітик повинен був довести його до моменту «передачі», моменту, коли пацієнт (чи то пак, пацієнтка) передає своє почуття любові психоаналітикові. Це мало би «звільнити» пацієнта, щоб він чи вона навчилися любити і приймати любов від інших.

Мабуть, у деяких випадках це і спрацьовувало, проте, як засвідчили відверті зізнання через декілька років, така терапія переважно призводила до сексуальної і фінансової експлуатації пацієнток. Ще у багатьох випадках таке «лікування» закінчувалося самогубством. Саме так сталося з однією викладачкою в Гантері. Вона була донькою заможних батьків, «дівчинкою з Парк-Авеню», яку віддали вчитися у найкращі заклади. Як і в Патріції, її розум також був надчутливим і вразливим. Вона отримала «все» від батьків, за винятком любові. Оскільки вони були надзвичайно зайняті своїми суспільними обов’язками, від народження її доглядала темношкіра служниця.

Якось вона, після того як провела лекцію з соціології, просто вистрибнула з вікна і приземлилася на тротуарі дев’ятьма поверхами нижче.

На похоронній церемонії равин довів скорботних присутніх до сліз. Як писали у «Нью-Йорк Таймз», він сказав: «У неї було абсолютно все для життя, проте обрала вона смерть».

Під час своєї лекції за тиждень після цього похорону я відійшов від теми і запропонував студентам подискутувати про те, що «матеріальні статки - це засіб, а не мета у нашому житті».

Якось батьки дали Патріції 50 000 доларів на нові меблі для її квартири-студії, по сусідству з її подругою Мері, колишньою дружиною Гемінґвея. Десь рік по тому дорогою зі своєї мандрівки Європою вони заїхали до Мангеттену. Мати вирішила зробити Патріції несподіванку і заїхати в гості. Зайшовши до квартири, вона зомліла. Журнальний столик нагадував купу сміття - використані одноразові тарілки, склянки, серветки, рвані панчохи, журнали, сухарики Мельба. На підлозі розкидані були магазинні пакети з-під покупок, деякі навіть не розпаковані. Меблі - старі.

Патріція у всьому зізналася. Кляйншмідт був поціновувачем мистецтва. Він колекціонував Пікассо і Кандінського. Ті п’ятдесят тисяч пішли йому.

Таких самотніх, заможних і освічених жінок, як Патріція, які не могли прожити без свого психоаналітика, було чимало. Зустрівши їх на вулиці, з макіяжем, при повному параді, ви би подумали, що вони здорові, елегантні і доглянуті. Та їхні помешкання були їх повною протилежністю, хоч раз на тиждень і приходила прибиральниця. А психіка їхня була крихкішою за крильця метелика...

«Коханець знає набагато більше про абсолютне добро і вселенську красу, ніж будь-який логік чи теолог, хіба що вони також насправді коханці».

Джордж Сантаная

ВОНА

«Я їду з найкращими враженнями про Нью-Йорк», - сказала вона.

За мить додала: «Але хоча, крім тебе, я так нічого і не побачила».

Вона мала рацію.

Ми зустрілися у день її приїзду до міста. Два тижні тому. Приїхала вона сюди з Відня з групою манекенниць на відкриття Світового ярмарку 1964 року. За винятком двох модних показів, ми весь час були разом. День і ніч...

Зараз вона відлітала назад до Європи.

Ми стояли в аеропорту, тримаючись за руки. Завмерли, і тільки погляди міцно сплелися в обіймах.

Потім - обійми, поцілунок - і вона зникла за терміналом відправлення...

...За якихось два роки по тому, пізно ввечері задзвонив телефон.

Я відразу ж упізнав голос. То була вона!

Щойно приїхала з Європи. Зупинилася в готелі «Плаза». Негайно хотіла мене бачити. «Не кохатися, а просто побачити тебе», - наголосила вона.

Вона запізнилася на кілька хвилин. Я мешкав всього за три квартали від «Плази».

Ми обмінялися поцілунками - та не як коханці. Проте обличчя випромінювало тільки кохання. Було у ньому щось, чого я раніше не бачив. І я не був певен, що готовий це побачити...

Ми пройшли до невеличкого кованого столика з двома кріслами біля вікна і сіли. Не промовляючи ні слова, вона продовжувала вдивлятися в моє обличчя... любляче... ніжно... питально... У цій німій тиші я відчував дотик її погляду кожною порою обличчя...

Так ми і сиділи, без слів, без поруху, ніяк не зводячи очей одне з одного.

Часами наші по гляди перепліталися... зливалися... зчіплялися.

Вона взялася вивчати моє обличчя руками. Здавалося, жоден міліметр не залишився без дотику. Немов намагалася провести ретельний облік... не оминувши ані найменшої подробиці... зробити відбиток мого обличчя... закарбувати його у своїй пам’яті...

Тоді ми далі сиділи, без поруху, без звуку, вчепившись одне в одного лише поглядом.

Врешті вона промовила: «Знаєш, Майкле, за цей час я була вагітна...»

«І що сталося?» - відказав я.

Вона не відповіла. Спостерігала за моєю реакцією.

«Що сталося з дитиною?!» - наполягав я.

Вона не порушила мовчанку. Очима вона намагалася мені сказати, що дитина була, але я боявся розуміти це. Я хотів, щоб вона сказала мені словами. Тільки словами... її очі чекали, що я скажу: «Я знаю, я такий щасливий, коли ми всі троє нарешті будемо разом?» Але я був неготовий... Та й чи був би я колись?.. Тому я хотів, щоб вона сказала мені про це за допомогою слів...

Вона зрозуміла мій страх, мою не готовність. Вона кохала мене понад усе. Тому змовчала.

Я розпитував далі. Як і всі допитувачі.

«Ти жила з батьками, коли була вагітна?»

Вона мовчала. Далі не зводила з мене погляду. Вона бачила мене наскрізь. Це було очевидно, я не створений бути батьком...

Щось змусило її відвести від мене погляд. Але її руки знову опинилися на моєму обличчі, вивчаючи щонайменші його деталі. Вона обмацувала кожну кістку, кожен виступ... Зафіксувала тисячі крупних кадрів...

За якийсь час вона сказала:

«Ні, я не жила в батьків. Я поїхала до Греції, до свого нареченого ... Ми були заручені ще до зустрічі з тобою...»

Все, що я пам’ятаю потім, - те, як вона піднімається... звук ліфта... бажання догнати її...

І печальна тиша, яка оточила мене з усіх боків...

Минуло двадцять років, літо, Швейцарія. Відень не так далеко.

У мене з’явився порив побачити її. Лист, надісланий на її давню адресу, повернувся. Її старий номер відповідав, але на тому кінці дроту були інші люди. Я зв’язався з віденською поліцією. Вони спрямували мене у відділ реєстрації осіб. Ті знайшли її. Тепер вона мала подвійне прізвище. Це означало, що вона одружена.

Я зателефонував їй. Відповів чоловічий голос німецькою з грецьким акцентом. Почувши той голос, я пригадав питання, яке поставив їй у Нью-Йорку: «Ти жила з батьками, коли була вагітна?» Тоді вона відповіла: «Ні, я не жила в батьків. Я поїхала до Греції, до свого нареченого... Ми були заручені ще до зустрічі з тобою...»

Вона погодилася зустрітися зі мною в готелі, де я зупинився.

Я стояв перед вікном, не зводячи погляду з собору Святого Стефана. Кам’яна споруда стояла там, немов застигла у вічності. Мені здалося, що все моє життя - це всього лише скороминуща мить... Низка мізерних фрагментів у ланцюгу Буття... Навіщо я сюди приїхав? Надолужити те, чого вже не повернути? Покарати її за те, що не сказала тоді, що з дитиною? Але хіба не ясно? Хіба не змушена вона була сказати, що то була його дитина? А може, так воно і є?

На дзвінок я попрямував до дверей, не уявляючи, як її привітати.

На мить ми застигли на порозі, вивчаючи одне одного поглядом. Жоден з нас не поворухнувся для обіймів чи поцілунку. Ми просто потисли руки і сіли за круглий столик біля вікна.

Вона сказала, що ненадовго, всього на кілька хвилин, бо внизу, у вестибюлі, на неї чекає чоловік. З сумочки вона вийняла коричневий конверт, а з нього - кольорове фото.

«Це я, мій чоловік і мій син. Йому 21, він вчиться у Віденському університеті. Хоче стати фізиком, як і його батько».

«Фото залиш собі, - сказала вона, піднімаючись з крісла. - Мені час іти».

І похапцем рушила до дверей.

«Як звати твого сина?» - спитав я.

На мить вона затрималася в дверях.

«Ти достатньо розумний, щоб здогадатися, Майкле».

Я встиг глянути на її обличчя. Воно випромінювало стільки ж кохання, як і тоді, коли вона їхала з Нью-Йорка.

«Коханець дає чужій дружині все, що приховував від неї її чоловік».

Оноре де Бальзак

ВІНСТОНСЬКІ ДІВЧАТА

«Прокидайся! Котра година? Що я скажу чоловікові???!»

Він лежав обличчям донизу, все тіло застигло у позі плавця, що ніби от-от закінчить рукою гребти кролем. Не зважав на її зойк. Ледаче провів долонею по її тілу, відчуваючи його звабливе тепло. Ще мить - і вона вже під ним.

«Повільніше, боляче... ще повільніше... так... обожнюю... таа-

аак... люблю тебе... Ще... О, так... Таааааааааааааааак................

Ще... сильніше...... ШВИДШЕ...... так...... Так... ТАААК!....

Ооооооооооххххооооооуу.....оооОУУХхх... ааАААААООООУ-

УУУуууу......».

Крик досяг найвищої точки і рознісся диким відлунням усією кімнатою, ніби з печери. її тіло обм’якло...

Коли відгомін її зойків стих, вона сказала, більше для себе: «Я ще ніколи такого не відчувала!» У ту ж мить вислизнула з-під нього, вискочила з ліжка і ввімкнула світло.

«Мені треба додому! Що ж я скажу своєму чоловікові?!»

Вона ще кілька разів повторила «Треба додому!», натомість заповзла назад до ліжка, не торкаючись його. її тягнуло до його тіла, манило, звабливо і лячно водночас, ніби там чигала якась пастка. Вони були незнайомцями. Зустрілися напередодні ввечері у «Фібіз Гамбургер». Вона геть нічого про нього не знала, як і він про неї. Розмовляв з акцентом. Хто він? Вона зайшла до «Фібі» випити кави після прогулянки неподалік. Сутеніло. Зайшов він і сів за барну стійку навпроти. Зав’язалася розмова. Навіть важко пригадати, про що. Його голос заполонив її цілком.

Зазвичай вона недовірливо ставилася до людей, обачно ставилася навіть до знайомих зі своїх кіл. Вона хотіла подолати це відчуття. Тому і відвідувала так звані сеанси «групової терапії». Це допомагало їй подолати страх зобов’язаності, розвивати емоційний потенціал. Нещодавно вона повернулася з Енсалемського інституту в Каліфорнії, де провела цілий місяць. Там вона брала участь у групових марафонах, що допомагало віднайти відчуття спорідненості з іншими. Може, саме через такі групові досвіди вона дозволила собі піти з цим незнайомцем, який лежить зараз поруч?

Але раптом її охопила паніка.

«Звідки ти?!» - верескнула вона, торсаючи його.

Він повернувся до неї: «А чи не зарано для інтерв’ю?»

«Я не жартую. Я мушу знати! Звідки ти???!»

Вона стиснула його руку.

«З України», - сказав він.

«З України..?» Вона спробувала пригадати, де це може бути, але покинула марні намагання.

«А ти? Ти звідки?» - спитав він.

«Вінстон Салем, Північна Кароліна».

«Північна Кароліна..?»

«Бував там?»

«Ні, ніколи, але я знаю одну дівчину з Північної Кароліни... Ненсі... вона живе на Саттон-плейс з...»

«Що??? Ненсі??? Це ж моя сестра!!! Ти знаєш мою сестру??»

«Я знаю Ненсі, яка мешкає зі своїм пуделем, котом і...»

«Це вона, та Ненсі! О Боже, ти знаєш мою сестру! Тільки не кажи, що вона також була у цьому ліжку!!»

«Не була, вона провела усю ніч там перед каміном. Вона...»

«Тільки не це, ненавиджу тебе, ти мені огидний! Мені треба йти! Геть!!! Що ж я скажу своєму чоловікові?»

Вона похапцем стала накидати на себе одяг.

Він бачив, як вона вийшла з вітальні, зайшда у фойє і натиснула кнопку ліфта, потім раптово обернулася.

«Я не можу піти додому ось так! Маєш віскі... Треба хильнути, не можу йти додому твереза, я не зможу це знести... знову».

Вона підійшла до круглого столика перед вікном і сіла. Тоді озирнулася навколо.

Кімната мала такий вигляд, ніби хтось щойно переїхав, проте відчувалася обжитою. Не було нічого зайвого. Усі стіни і стеля -білого кольору. З одного боку - камін, над ним - два підсвічники, прикріплені до стіни. З іншого боку - полиці з книгами. Чорна друкарська машина на невеличкому столику, прикріпленому до полиць.

«У цьому помешканні можна відчувати і думати, - прошепотіла вона. - Можна бути собою».

Простота і спокій переповнили її вщерть. Вона опустила голову на руки, схилилася на стіл і заплакала...

Він не перешкоджав.

Додав полін до вогню. Вони ще довго тріщали у полум’ї, доки висушили її сльози.

«Нарешті я поплакала... Нарешті!»

Вона сказала це таким голосом, ніби позбулася важкого тягаря, чогось, що її невимовно мучило. Стала витирати сльози, обличчям промайнула усмішка. «Яке полегшення... - зітхнула вона. - Який катарсис!»

Слово «катарсис» змусило і його усміхнутися. На Верхньому Іст-сайді «катарсис» був ніби паролем, словом, що очевидно давало іншим зрозуміти, що людина проходить колективну психотерапію. Суть полягала у тому, що у групі, в колективі, індивід не може сховатися. Інші члени групи стимулюють висловлювати свої приховані почуття, які неминуче приводять до катарсису - тривалого емоційного полегшення. Щоправда, доходила інформація, що у таких групах все нерідко доходило до жорстокого шматування одне одного. Вивідування найпо-таємнішого часто мало подвійну дію.

Нарешті він приніс пляшку віскі та дві склянки. Але їй вже цього було не потрібно, вона сказала: «Я тепер справлюся і без цього».

Вона підвелася, підійшла до столу і почала бавитися з машинкою. Він сів перед каміном. Потріскування вогню зливалося з клацанням друкарки в один заколисуючий мотив. Вперше жінка друкувала за його столом. Він міг уявити її оголеною, але вона була одягнена. Вона, здається, думала про щось важливе, часто примружуючи очі. її обличчя інтригувало його. Це був той тип, який він називав англо-саксонським обличчям. Було в ньому щось дитяче, часточка дитинної наївності зі штрихами вередливості і виклику. Уста, з широкими здоровими рядками зубів, склалися в усмішку Мони Лізи. А її коричнювато-блакитні очі збоку виглядали сповненими недовіри.

Він накинув сорочку і недбало розтягнувся на підлозі перед вогнищем.

Коли він прокинувся, її вже не було.

В друкарці залишився заповнений аркуш. Більшість тексту вона врешті закреслила великими літерами «X». І лише в кінці залишилося кілька рядків, ще й підкреслених.

«Наша з тобою зустріч змусила мене змінити думку про «Степового вовка». Я покинула його читати, бо думала, що Гессе його занадто інтелектуалізує. Зараз я глянула на нього іншими очима. Я ХОЧУ БУТИ СХОЖОЮ НА ТЕБЕ!!! Бетіна».

«Тобі ще далеко», - подумав я. Я жбурнув аркуш у вогонь. Він зіжмакався і зник у полум’ї.

Тож Бетіна була сестрою Ненсі.

Я познайомився з Ненсі кілька місяців тому на якійсь вечірці. Це була одна з тих іст-сайдських вечірок, де господиня представляла всіх як «най-най», залежно від багатства, родинних зв’язків чи становища у суспільстві - де автор статті у «Нью-Иоркері» ставав «відомим автором», а біржового брокера оголошували як Пі Джей Моргана. Двоє моїх друзів, Кербі Сандерз та Джо Фрідман, також були на тій вечірці. Досягненням Джо, щоб потрапити в категорію «най-най», була його заможна бостонська родина та його становище «розпорядника багатством» на Уол-стріт. На гулянках він терпіти не міг говорити про гроші та плітки. Його знали як гульвісу, який говорив в основному тільки про вечірки і гулянки, на яких він бував і на які планував сходити. Він знав всіх і все про всіх.

Я познайомився з ним у барі «Шеррі Недерленд» під час першого року мого перебування на Мангеттені. Виявилося, що він був кандидатом хімічних наук, але більше його цікавило обговорювати зі мною суспільні ідеї. Він не пішов за своїм науковим покликанням, бо, за його словами, після смерті батька йому, як єдиному синові, довелося розпоряджатися родинними статками.

Він познайомив мене з величезною кількістю жінок. Однією з них була легендарна особа. Перш ніж нас познайомити, Джо описав її як «надзвичайно привабливу, неймовірно розумну, але вкрай зіпсуту, чотири рази розлучену, востаннє з відомим юристом-міжнародником, колишню пасію містера Аллена, директора ЦРК, колишнього ЦРУ».

Джо, щоправда, не згадав, що Джин мала, мабуть, невичерпний еротичний потенціал та потребу вести світське життя. Коли я вперше прийшов з нею в «Пі Джей Кларк», популярний ірландський паб на Третій Авеню, у мене було таке відчуття, ніби я супроводжую королеву. Нескінченні «вітаю, Джин» лунали зусібіч, «це ж Джин МакКормік» - звучали коментарі, а посадили нас за стіл на шість осіб, замовлений для «важливих персон». Відразу ж до нас приєдналися якісь її друзі - обійми, поцілунки, лестощі. Вона представила мене «відомим професором доктором Яворським» так голосно, що точно почули всі відвідувачі. Відтоді я був персоною ґрата у «Пі Джей Кларку», а бурбон, який мені тоді так смакував, з’являвся на моєму столі відразу, навіть не треба було замовляти.

Саме Джин познайомила мене з Кербі. А вже Кербі познайомив мене з Ненсі, сестрою Бетіни. Було це на новосіллі Ненсі, у будинку, який вона щойно придбала на Саттон-плейс. Вона перетворила триповерховий будинок на житлові приміщення та приватну скульптурну галерею, заповнену в основному скульптурами Джакометті на верхніх поверхах.

Кербі було ледь за п’ятдесят, і його часто згадували у рубриці «Світське життя від Сюзі Нікербокер», називаючи при цьому найпо-пулярнішим холостяком у Нью-Йорку. Все, що було з ним пов’язано, завжди було перебільшено. Завжди бездоганно одягнений, невимовний звабник, він поводився, наче вугільний магнат XIX століття. Він їздив на Ролз-ройсі, а за кермом сидів шофер-британець з бездоганною оксфордською англійською, привезений разом із авто.

Дорогою на вечірку Ненсі Кербі розповів мені, що вона була «однією з Вінстонських дівчат, ну, знаєш тютюнову компанію з Джорджії» і те, що вона переїхала з Північної Кароліни на Мангеттен «знайти собі чоловіка». Він добре розумів, що Ненсі була зовсім «не моїм типом», але попросив мене бути з нею люб’язним і зробити йому «послугу» - запросити її якось на каву або на вечерю.

Коли Кербі знайомив мене з Ненсі, вона була оточена чоловіками. Вона відразу ж зацікавилася мною (як вона казала, її зачарував мій акцент) і намагалася монополізувати мене. Коли я тільки починав розмовляти з привабливою дівчиною, вона відразу ж виринала біля мене. Якби вона не була подругою Кербі, я б на неї не зважав.

Ненсі, вочевидь, не була моїм типом жінки. На ній була ексклюзивна вечірня сукня від Біла Бласа, і вона всіляко намагалася бути найкращою господинею дому, але її провінційним манерам бракувало впевненості. На вигляд вона була цілком домашня, пухкенька, з досить дивною незмінною усмішкою на обличчі, яка швидше схожа була на розчарування. У будь-якому випадку пам’ятаючи про обіцянку, яку я дав Кербі, перш ніж піти з тієї вечірки, я запросив Ненсі якось сходити разом на каву, проте вона висунула зустрічну пропозицію. Вона попросила мене скласти їй компанію на прийомі у Метрополітен Клаб з нагоди дня народження Кербі.

Я погодився.

Це було моє перше запрошення до Метрополітен Клаб. Досі я знав про це місце тільки зі слів Ютти та ще минав його, прогулюючись П’ятою Авеню.

Прийом - на сьому вечора. Там було більше сотні гостей та майже така ж кількість офіціантів та обслуги. Наступного дня колонка Сюзі вже описувала присутніх гостей: «Місіс Джон Ей Моріс виблискувала у жовтій сукні, яка чудово поєднувалася з тисячами жовтих троянд, золотими свічками та кришталевими підсвічниками. Лестер Ланін грав цього вечора блискуче, а у танці кружляли чарівні Пеггі Брокау Ей-демз у жовто-гарячій парчовій сукні, отороченій соболиним хутром, місіс Мосс Гарт (Кітті Карлайл), прекрасна у своїй сірій шифоновій сукні з пір’їнами від Білла Бласса, Місіс Джон Паркінсон у білому приталеному платті від Баленсіяга...»

Тости і промови від друзів і колег по бізнесу Кербі не припиняли виголошуватися поміж подаванням наїдків і фонтанів напитків. Останній тост випав його тітці. Вона була п’яна, не могла втриматися на ногах, а її пишне тіло, здавалося, от-от вирветься з тісної сукні. Але вона видала кілька смішків, бо щоразу, як відкривала рот, щоб щось сказати, виходила тільки гикавка.

Оркестр своїм «З днем народженням, Кербі» заглушив її тост. Досі порожній, танцювальний майданчик почав наповнюватися. Я сподівався, що Ненсі не запрошуватиме мене до танцю, але саме це вона і зробила, коли музиканти почали вигравати танґо. Танґо мені подобалося, і досі я непогано з ним справлявся, але з Ненсі виходило зовсім непросто. Вона була занадто огрядною для танґо, а ноги мала короткі. До того ж, все ускладнювалося тиснявою. Ми пересували ноги, намагаючись ні на кого не наступити. А вона повсякчас намагалася тиснутися до мене своїм пухкеньким тілом. Навіть спробувала обійняти мене за шию. Я ж, намагаючись триматися на відстані, почав робити більші кроки. У якусь мить, коли я робив крок вперед, її нога заплуталася, вона почала втрачати рівновагу і врізалася у сусідню пару, мало не зваливши її на підлогу.

Я завмер, коли побачив, хто це. Це була Ютта зі своїм чоловіком, містером Кліном. Ютта також була шокована, побачивши мене. Наші погляди зустрілися лише на мить. Я стис рота, щоб не випустити ні звуку, бо ж її чоловік міг впізнати мій голос. Ютта вмить обхопила його руками, і, ніби нічого не сталося, вони повели свій танок далі. Я притяг Ненсі ближче до себе і повів в іншому напрямку, подалі від танцювального майданчика.

Ненсі не вгавала: «Що таке, Майкле? Що ти робиш? Щось не так?»

Коли ми вибралися з танцювального гурту, я прошепотів їй на вухо, що мене сильно заболів живіт і мені негайно треба піти. Вона, однак, наполягла, що не покине мене. Вона настільки повірила, що навіть запропонувала поїхати зі мною до лікарні.

Вона й уявити не могла, чому мені раптом припекло піти.

Кілька тижнів тому Юттин чоловік мав поїхати у п’ятницю в Сан-Франциско, щоб провести вихідні зі своїм сином. Ютта попросила мене подзвонити ближче до кінця дня.

Того вечора я сидів з друзями у «Пі Джей Кларк». Десь близько десятої вечора я підійшов до телефону і набрав її номер. Несподівано на тому кінці дроту я почув чоловічий голос. Якби я був тверезим, то сказав би щось на зразок «перепрошую, я помилився номером», але на той час я вже добряче випив з друзями, тому сказав: «Можна Ютту до телефону, будь ласка?»

«Кого?!» - спитав сердитий голос.

«Ютту!»

«Хто питає!!?» - вже перейшов на крик розлючений голос.

«Ніхто!» - гаркнув я і кинув слухавку.

І тільки в той момент до мене дійшло, що це міг бути Юттин чоловік.

З Юттою ми зустрілися через кілька днів у «Правому березі». Ми сіли за столик, відгороджений від решти залу ширмою. Вона була досить схвильована. Той вечір, коли я подзвонив, думаючи, що чоловіка нема вдома, був справжнім пеклом, за її словами: «Він допитував мене цілу ніч, а потім побив... Ось чому на мені зараз ці широкі темні окуляри». Вона підняла светра і показала синці на ребрах і грудях.

Вона хотіла дещо мені переказати. «Ед сказав, що ніколи не забуде «той голос». Він повторив це неодноразово і пообіцяв пристрелити тебе, коли зустріне. Навіть не сумнівайся, Майкле, у нього є пістолет...»

Саме це і змусило мене втекти з танцювального майданчика у Метрополітен Клаб.

Я не міг спекатися Ненсі. Я запропонував довезти її додому на таксі, але вона відмовилася.

Коли ми приїхали до мене, я поставив музику і запалив вогонь у каміні. Я це зробив швидше для себе, ніж для неї. Ми сиділи перед каміном, вона присунулася до мене, сподіваючись на поцілунок. Але я був не в гуморі, до того ж, я б ніколи в неї не закохався. Мені з голови не виходили Юттині синці на ребрах, синці на обличчі, сховані за величезними окулярами.

Врешті тепло вогню і склянка Столичної зморили Ненсі. Вона попросила ковдру, вкрилася з ніг до голови і заснула.

Я пішов спати на ліжко.

Зранку вона спитала мене, чому я з нею не кохався. Я не відповів. Я не міг. Я б зіпсув їй настрій. Я нагодував її сніданком у «МакНелліз Драг Стор», кафе по сусідству, провів її до таксі і на прощання швидко поцілував в щічку.

Таким було моє побачення з Ненсі, яке я описав Бетіні як «провела ніч перед каміном», у що вона все одно не повірила.

Бетіна зателефонувала мені через кілька днів після нашої зустрічі. Ми пішли в кафе «Сентрал Парк». Вона була в піднесеному настрої.

«Отже, ти викладаєш в коледжі Гантер», - раптом сказала вона, відпивши кави.

«Звідки ти знаєш?» - не без подиву спитав я.

«Все просто, - засміялася вона. - Я виявила невихованість і прочитала лист з Гантера, який лежав в тебе на столі. Інакше я б тобі не зателефонувала, якби не знала, хто ти. Я знайшла твій номер у довіднику».

«А що сказав твій чоловік?» - щиро поцікавився я.

«Фредерік?»

На мить вона завагалася. Обличчям промайнула іронічна посмішка.

«Фредерік - велике цабе на Уолл Стріт, але вони всі, повір мені, всі - маленькі ягнятка».

Я не сподівався такого радикального зізнання. Воно мене навіть заінтригувало. Я попросив її описати сварку. Тоді я вже записував деякі свої думки і пригоди.

Ось ця розповідь, яку я надрукував після нашої зустрічі в кафе «Сентрал Парк»:

«Якщо хочеш збагнути реакцію мого чоловіка, то мушу трохи розповісти про наше життя. Фредерік - джентльмен з Бостона, нащадок пілігримів з «Мейфлавер». Я ж - з Півдня. У моїх предків інша історія. Вони приїхали в Штати з Моравії, незадовго до Громадянської війни. Один з моїх предків, Рейнолд, воював на боці Півночі, його нагородили тютюновою плантацією у Вінстон-Салемі, що в Північній Кароліні. Відтоді тютюнові плантації моєї родини стали найпотужнішими, а сімейний бізнес переріс у величезну компанію - виробника сигарет. Найвідоміші - марки «Вінстон». Для Фредеріка я була «дамою з Півдня». Вдома нас з Ненсі називали просто «вінстонськими дівчатами».

Вона змовкла. Відмахнула сигаретний дим. «Бачу, ти не палиш Вінстонів».

Вона глянула на мене, чи можна мені довіряти. Ковтнула кави і продовжила:

«Живемо ми на Парк Авеню. Така собі справжня консервативна родина, порядна і пристойна. Консьєржі багато чого бачили в нашому будинку, але ніколи не бачили, щоб ми лаялися, матюкалися чи безбожно реготали, як це зазвичай роблять нуворіші. Таку ж картину консьєрж бачив і того ранку, коли я провела ніч з тобою. Фредерік якраз виходив з будинку, дорогою на роботу, коли зустрів мене. Він, як завжди, ввічливо привітався зі мною і вирішив повернутися і «випити зі мною кави.

Можеш собі тільки уявити, яка була напружена атмосфера, коли ми зайшли до помешкання. Більше нікого не було. Бобі, наш син, був у садку. Служниця пішла за продуктами. Секретарка мала перерву. Кухарка була на кухні, у дальньому кінці квартири.

Я пройшла просто до своєї гардеробної.

Фредерік пішов за мною.

«Мені треба побути самій, - закричала я. - У мене багато роботи!»

«Можу собі уявити, люба, ти мабуть немало вже зробила».

«Отже, ти знаєш, що я була не в Ненсі, ти встиг подзвонити їй раніше, ніж я її попередила... Ай-яй-яй, Фредеріку... Неслухняна дитино, коли ж ти вже подорослішаєш... хоч трішки?» Він дивився на мене, як дитина, яку сварили за непослух.

«Але мушу віддати тобі належне, ти заслуговуєш, ти так добре зіграв свою роль перед консьєржем і ліфтером... молодець, просто молодчинка, любий...»

«Але служниця знає, що ти не ночувала вдома. Вона прийшла

о восьмій ранку. Бобі питав за тобою. Не могла прийти хоча б о пів на восьму. Що вона подумає?»

«Що ж, я тебе підвела. Ну, розлютися! Вибухни! Побий мене! Поскандалимо!»

Я б зраділа, якби він повів себе, як чоловік. Натомість він відповів: «Люба, чи не здається тобі, що ти дещо агресивна?»

«А секретарка що ж?» - спитала я.

«Вона знає, що ти ночувала в сестри».

«Гаразд, коли вона повернеться, візьму у неї розпорядок на сьогодні».

«А служниця?»

«Вона мовчатиме. Я збільшу їй платню в понеділок».

Більше я терпіти не могла. Я нібито вийшла за справжнього бостонця, а він виявився маленькою дитиною, для якої важлива думка служниці.

«А тепер можеш йти, хлопчику, тобі час на свою роботу!»

Я закрила двері йому перед носом і замкнулася зсередини».

Тридцять п’ять років по тому у Львові. Повертаючи з вулиці Коперніка на проспект Свободи, я побачив рекламний щит і не повірив своїм очам. На тлі дикого водоспаду та звабливої дівчини зображена була пачка сигарет Вінстон.

Вінстонські дівчата дістали мене у країні, про яку Бетіна навіть і не чула. Перед очима промайнули незв’язні фрагменти з минулого, ніби кадри на старій вицвілій кіноплівці. Найчіткіше пригадалася Бетіна - ось вона передає мені купку фотографій. Я цілую її, вона сідає у таксі. Ось ми з Бетіною прогулюємося зоопарком в Сентрал Парк; ось на поромі до Стейтен-айленд, горнемося, цілуємося; катаємося на каруселі в парку; заходимо і виходимо з Правого Берега; знову цілуємося, ще обіймаємося, зникаємо у дверях мого будинку...

Усі ці фото, як розповіла потім Бетіна, зроблені приватним детективом, якого найняв її чоловік.

Споглядаючи спокусливий рекламний щит із сигаретами «Вінстон», я думав - добре, що я давно кинув куріння.

Плівка крутилася далі.

Перед моїми очима постала Сюзина колонка світської хроніки.

Там повідомлялося, що «містер і місіс Фредерік Аллістер розлучилися». Наступного року у тій же ж рубриці протрубили про шлюб Бетіни з небожем колишнього президента Ніксона.

Ненсине ж життя склалося по-іншому. Вона вийшла за соціолога з Чиказького університету, заснувала для нього мільйонний фонд, а за рік він її покинув. Вона повернулася до Вінстон-Салем. На прохання Кербі я зустрівся з нею ще до від’їзду. Тоді вона мешкала у квартирі на 63-ій вулиці, всього за два квартали від мене. Я ніколи не знав, який стосунок мав до неї Кербі. Думав, вони, мабуть, родичі. Він мало не благав мене з нею побачитися: «Зроби добру справу, зустрінься з нею, відколи ви познайомилися, вона просто запала на тебе». За ту годину, що ми з нею провели разом, вона викурила чотири тоненькі сигарки і випила кілька еспресо. Голос її став сиплим, волосся поріділо, а та її посмішка, в якій було більше розчарування, ніж будь-чого, стала ще очевиднішою.

За рік чи два Кербі розповів мені, що Фредерік, колишній чоловік Бетіни, тепер теж мешкав у Вінстон-Салемі, у тому ж будинку, що й Ненсі, «надзвичайно комфортному будинку у родинному по-місті». Там у них свої служниці, кухарі та доглядальниці, усе, що душа забажає. Коли я спитав Кербі, чим вони там займаються, він гиготнув: «Вони тільки те й роблять, що говорять про тебе!»

«Я ніколи не бачив, щоб віслюк говорив, як людина, але зустрічав чимало людей, які говорять, як віслюки».

Г айнріх Г айне

«ГЕЙ, МІСТЕРЕ, КОТРА ГОДИНА?»

«Ше Віто» («Chez Vito») - це ресторан зі свічками і бар на Іст-Фіфтіз з музикою з опер та популярних бродвейських шоу. Солісти - дівчата-хористки з Метрополітен Опера. Вперше я потрапив сюди з Бобом, моїм колишнім викладачем в Гопкінсі, а тепер ми були близькими приятелями. Коли він бував на Мангеттені, ми завжди ходили в цей ресторан «У Віто». Боб походить з Заходу, народився на фермі в Долині Смерті в Каліфорнії. Він любить оперні пісні. Якось він навіть зірвав шквал оплесків у відвідувачів «Віто», проспівавши сентиментальну пісню у стилі вестерн під гру скрипаля.

Час від часу я тут буваю, переважно сам, і зазвичай на вихідних. Сиджу в барі. Найчастіше я п’ю віскі бурбон. Тут же ж замовляю Бенедиктинський лікер, змішаний з коньяком. Напівсолодкий їдкий смак цієї суміші та ледь чутна музика допомагають мені забути, що я у великому місті.

Востаннє я тут був не сам. Зі мною була Ольга, одна моя студентка. Вона мала українсько-російські корені, була з другого покоління повоєнних емігрантів після Першої світової. Вона не розмовляла нашою мовою, але обличчя було увіч слов’янського типу, нагадуючи лики святих у Волоській церкві у Львові. Голос її також відрізнявся від голосочка англо-саксонських лялечок, як я їх називав. Він був глибоким, з бездонним резонансом. Батьки її були вчителями десь у школі в Квінзі. Одягнена вона була зі смаком - жакетик по фігурі і до нього вправна міні-спідничка, взуття на високих підборах та біла блузка з високим комірцем. Ольга розповіла, що це мати пошила їй таке вбрання.

У такому саморобному строї вона виглядала набагато елегантніше, ніж більшість знайомих мені жінок, які одягалися у дизайнерські речі - уніформи від Ґуччі, Армані чи Білла Бласса. Шарму до її вигляду додавала сяюча енергія молодості. Вона вчилася на антрополога і мала намір продовжувати здобувати освіту в університеті Пен-стейт. Через купу років, коли вона приїхала до мене в гості в Нью-Йорк зі своїм чоловіком, також антропологом, то розповідала, що вони два роки вели розкопки в Україні. Вивчали там поселення з мамонтових кісток у Межиріччі, на південь від Києва, збудовані близько 15 000 років тому племенами мисливців-збиральників. Стаття про ці поселення, яку вона написала у співавторстві з двома іншими вченими-антропологами, вийшла у листопаді 1984 року у журналі «Саєнтифік Амерікан». Ольга розповідала, що вони також знаходили чимало фігурок богинь, що вона пояснила тим, що у давньому доісторичному суспільстві на території сучасної України жінки вочевидь головували над чоловіками.

У Гантері Ольга була відмінницею з усіх предметів, хоч і працювала моделлю в Ґармент-Дистрикт. «У Дистрикті, - розповідала вона за келихом в «Ше Віто», - повно типів з Брукліна і Бронкса. Коли вони бачать модель, то відразу вважають, що вона тільки й думає про те, щоб скочити з ними в ліжко. Я розібралася з цією проблемою, голосно сказавши, що я прихильниця контрацепції, а найкращий спосіб - цс утримання від сексу! Було смішно, вони і засміялися, але все зрозуміли».

Ольга була закохана в Бітлз. Вона говорила про них з таким запалом, що відвідувачі в барі почали зацікавлено її слухати. Вона розповідала, що їй пощастило дістати квиток на першу появу Бітлз на телешоу Еда Саллівана. «Публіка істерично верещала під мелодію «All My Loving» («Все моє кохання»), «Till There Was You» («Доки не було тебе»). А коли зазвучала «І Want to Hold Your Hand» («Хочу тримати тебе за руку»), верески змішалися зі слізьми».

Слухаючи Ольгу, я розумів, що не зовсім встигаю за її думкою.

Я читав в газетах про бітломанію та «навалу британської музики», але я ані не бачив тих Бітлів, ані не чув їх виконання.

У мене не було телевізора.

Відраза до телевізора з’явилася у мене, ще коли я писав магістерську роботу в Балтиморі. Телевізор моїх свекрів стояв біля стіни, яка розділяла їх кімнату і мій кабінет.

Була неділя - день, коли по телевізору йшла «Я люблю Люсі», популярна комедія, яку найбільше любили мої свекри. Я планував попрацювати над своєю маґістеркою до пізньої ночі, щоб встигнути здати її своєму керівникові наступного дня.

Спочатку, коли «Люсі» тільки почалася, я думав, що незабаром призвичаюся. Проте невдовзі вона мене так дістала, що я не міг думати. Нерівномірні і непередбачувані гучні булькотіння за стіною дедалі більше діяли мені на нерви. Я попросив свекрів зменшити гучність. Вони так і зробили. На якусь мить мені здалося, що так працювати можливо. Але незабаром звук ставав голоснішим і набридливішим. Я постукав по стіні, навіть погрюкав. За що мені наступного дня подякував мій кулак. Вони нібито зменшили звук ще більше. Я написав кілька речень, але різко зупинився. Продовжувати більше не міг. У ту мить я вже не розрізняв, чи вони знову додали гучності, чи ні, але у вухах булькотливі звуки затарабанили так сильно, ніби мені засунули голову в телевізор.

Я підвівся, пішов до їх кімнати і, немов якийсь божевільний, з усієї сили копнув той клятий телевізор. Реакції своїх свекрів я не бачив. Не хотів її бачити. Я бачив тільки Люсі, перевернуту догори ногами. Без слів, вона ніби ходила стелею.

Відтоді я до сьогодні жив без телевізора, за яким я особливо і не сумую. Теленовини викривлені, переважно про катастрофи і злочини, впереміш з гучною рекламою, і, взагалі, подають їх якось штучно і награно. Але навіть якби ті «новини» і не були упереджено викривленими, скільки там мені їх треба, та й що з ними робити? Головне, щоб у мене був час займатися своїми справами.

Коли я був у маленькому швейцарському селі, у віддаленій гірській долині, Соня, донька господаря ресторанчика, скаржилася, що «всі вихідні чоловіки тільки те й роблять, що п’ють пиво і приклеєні до телеекранів, як зомбі».

«Вони зовсім не спілкуються», - розповідала вона. А потім додала, що і сама грішить надмірною увагою до теленовин. «Я в курсі, - казала вона, - що діється в Африці і Азії, на Місяці і на Марсі, але поняття не маю, чим живуть мої сусіди!»

Для розваги я сказав Соні, що навіть якби мені і бракувало телебачення, я б все одно не поставив телевізора на видному місці у вітальні. Бо інакше мені б здавалося, що живу, як в кінотеатрі. Я не сперечався з Сонею, що телебачення умиротворяло людей, перетворювало їх на слухняні пластилінові іграшки.

Бармен почув, що я казав Ользі про телебачення, і подивився на мене досить здивовано.

«Як можна жити без телевізора?» - спитав він, наливаючи нам з Ольгою напої.

І не встигли ми дзенькнути склянками, як раптом всюди зникло світло! Музика затихла! Залу наповнили схвильовані голоси. Ольга схопилася за мою руку.

Світло знов увімкнули тільки ввечері наступного дня. Газети писали про «найдовше, наймасштабніше відключення електроенергії», про те, як люди потрапили у пастку підземок і ліфтів, про переповнені готельні вестибюлі, бо люди змушені були залишитися на Мангеттені, про випадки мародерства в Гарлемі і Бронксі. Заголовок на «Дейлі Ньюз» кричав, що «ЗО МІЛЬЙОНІВ БЕЗ СВІТЛА І ТЕЛЕБАЧЕННЯ!»

Вийшовши з «Ше Віто», ми з Ольгою поринули в глибоку темряву. Без освітлених вікон, будинки по обидва боки вулиці нагадували похмурі стіни покинутої долини.

Було тихо. Ми підвели очі догори - і обличчя проясніли. Ми побачили смужку неба, всіяного миготливими зорями. Чогось такого ніколи не побачиш у місті, залитому вогнями.

«Дай потримати тебе заруку», - сказала Ольга, перефразовуючи назву відомої пісні Бітлз. Так ми і йшли аж до 63-ї вулиці...

Знову до «Ше Віто» я потрапив лише через два тижні. Була субота. Я писав свій щоденник за попередні дні, намагаючись викласти події і думки у форм роману. Вже було виходив, коли зателефонувала Бетіна. Дзвонила вона з Каліфорнії, з Енсалемського інституту. Голос її був таким, ніби вона дізналася найбільшу таємницю життя. Вона вся «горіла від нетерпіння, щоб поділитися зі мною своїм психоделічним досвідом».

«Я щойно закінчила цілодобовий безперервний марафон під керівництвом доктора Шеклі, - повідомила вона. - Він автор «psyche nouveau» - «нової психіки», знаний авторитет у питаннях нових способів пізнання світу і розширення свідомості. Він просто непе-ревершений. Я у захваті від його нових, цілком нових технікі»

«Сам марафон, - розповідала далі вона, ніби цитуючи з довідника, - призначений для тих, хто прагне пізнати інтенсивний динамічний розвиток шляхом невербальної взаємодії між чоловіками і жінками із застосуванням техніки аналізу відео».

Я спробував було уточнити, що це за таку «взаємодію між чоловіками і жінками» вона має на увазі, але вона далі валила наповал фактами.

«Під час такого марафону усі твої турботи відходять, почуваєшся вільним, без обмежень, несешся, всі разом летять ураганом... Але ти, Майкле, ти не розумієш, ти думаєш занадто прямолінійно... Ти навіть не уявляєш, які ефективні такі групові заняття. Ми зливаємося в одне ціле, а ціле - це більше, ніж окремі його частинки».

Вона на мить змовкла, ніби чекала, що я почну їй докоряти за те, що вона робить, але оскільки я і не думав, то продовжила.

«Взагалі-то, я навіть не пам’ятаю, як ми почали торкатися одне одного... ми почувалися вільними... об’ єднаними... плили... всі разом, як одне тіло... Ми випускали свою біоенерґію без слів... без перерв...»

Я думав, що вона вже закінчила, натомість вона вела далі із ще більшим запалом.

«Наступного тижня ми будемо по-справжньому зростати. Я братиму участь у семінарі доктора Шеклі «Більше радості: п’ятиденний семінар». Ми будемо розвивати нове відчуття місця, присутності, ідентичності, відчуття більшої спорідненості з іншими, а ще - самозростання».

Вона ніяк не змовкала. Вона була така накручена. Мене вже почали втомлювати оті постійні «зростальні» словечка. Мене не цікавила «нова психіка».

Я поклав слухавку.

Проте її дзвінок змусив мене замислитися. «Ось вона - Америка, - розлючено думав я, - все продається. Можна купити собі щастя, радість, внутрішню свободу, вистачить просто сходити до психіатра, на групові аналізи або поїхати в Енсалемський інститут... Якщо можеш собі це дозволити.. Інакше - дістанеш тільки дешеві транквілізатори і телебачення, той ідіотський ящик... Бідні люди... не можуть прожити без шарлатанів-лікарів...»

Саме у такому настрої я був, коли прийшов до «Ше Віто» і сів за барну стійку. Ліворуч сиділо двоє жінок, поміж ними - чоловік. Праворуч, через одне крісло, - пара. Розмовляли французькою.

Не встиг я замовити свій бурбон, як жінка зліва спитала мене: «Що ви робите без дівчини?»

Питання було мені знайоме. Тобто це означало, що коли ти сам, особливо у суботу, то ти нещасний, можливо, сталася якась біда і ти прийшов до бару залити своє горе.

Мій задумливий настрій не схиляв мене до розмов. Але коли вона додала: «Такий симпатичний чоловік не повинен бути сам», я не втримався від глузливої відповіді:

«Шановна, у мене сьогодні було дві жінки, хіба цього не досить?»

Вона не вловила мого насмішливого тону. Проте розсміялася.

«У вас помітний акцент, мабуть, ви росіянин», - сказала вона.

«Ні! Я з України».

«Отже, ви - росіянин».

І так завжди. Я казав «я - українець», а вони відповідали «отже, ви - росіянин». У цю мить я не міг пропустити таке невігластво. Я зачепився з нею.

«Припустімо, я таки росіянин, і що?»

Я повторив голосніше: «І що?»

«З того, як ви відповідаєте, ви точно росіянин. Просто не хочете зізнатися. Ви - шпигун?»

Щоб і далі доводити цей діалог до абсурду, я сказав: «Так, я збираю інформацію про те, скільки американських дівчат втратили цноту за останній тиждень, з часу останнього Дня Подяки».

Чоловік і інша жінка засміялися. Пара французів також.

Моя допитувачка продовжувала.

«Гарантую, що ви сам, бо соромно було брати з собою свою російську дівулю - якусь жирну доярку».

«А що ви маєте проти доярок? У них здорове, пишне тіло, не те що в американок, які гримлять кістьми, як заморожені, а замість крові в них тече кока-кола».

Говорив я жартома, французька пара засміялася, але моя допитувачка образилася.

«Ти - справжній російський курвий син!»

«Може, й так, зате я щасливий!»

«Ну, хіба він не сучий син?» - звернулася моя допитувачка до своєї подруги.

«Виглядає на те, але щось в ньому є», - відповіла та і глянула на мене приязно.

Я сподівався, що це кінець нашій дурній розмові, але вона раптом цілком серйозно сказала:

«Нізащо не хотіла б стати вашою полоненою!»

Я довго і провокативно на неї подивився. Вона зашарілася.

«Не хвилюйтеся, - сказав я, додаючи своєму голосу спокусливих інтонацій. - Ви б стали моєю повелителькою».

Вона встала, розлючено замахнулася, щоб дати мені ляпаса, але незграбно заїхала по обличчю свого чоловіка, який сидів позаду.

«Любий, вибач, - заблагала вона, - справді, я ненавмисне, я тебе кохаю, любий, даруй мені, це все через цього пихатого росіянина... чи українця, чи як там його».

Вона захотіла вилити мені в обличчя свій напій, але натомість заверещала: «НЕНАВИДЖУ ТЕБЕ, КОМУНЯКО!»

Всі голови в барі негайно повернулися в мій бік.

Крізь сміх француженка кинула свій коментар англійською: «Глянь, росіяни і американці знов воюють».

Я розрахувався і пішов.

От тепер мені дійсно захотілося випити. Я повернув наліво на Медісон Авеню у напрямку до центру. Оте «ненавиджу тебе, кому-няко!» не припиняло звучати в моїй голові. Американці, здавалося, у всіх кутках тільки й бачили, що комуністів. Кілька тижнів тому ця комунякофобія підстерегла мене у ресторані «Морепродукти від Оскара». Усі столики були зайняті, тому дівчина на вході запропонувала мені сісти в барі і випити чогось, поки звільниться місце.

Я сів скраю стійки, залишивши один вільний стілець між собою і відвідувачами зліва - молодою жінкою та чоловіком.

Мабуть, мене мучив набагато більший голод, ніж мені здалося раніше, бо всі мої думки були зайняті винятково соковитим стейком і заманливим хвостом омара у вершковому маслі.

Чоловік і жінка ліворуч хихотіли за келихами мартіні. Жінка час від часу поглядала на мене, ніби намагаючись пригадати, звідки може мене знати. її обличчя також видалося мені знайомим.

Раптом вона обернулася до мене.

«А ви не професор політології?»

«Так...»

«Ви мене завалили!» - сказала вона, тоді повторила ще раз, щоб її друг теж почув.

«Правда? Мабуть, це була така відзнака», - відказав я жартома.

«Це було давно».

«Коли?»

«П^: ять років тому... нібито... політологія - то було не моє».

Потім, глянувши мені просто у вічі, вона спитала: «А ви і далі комуніст?»

«Хіба я ним був?»

«Звичайно!»

«Ну, тоді більше ні».

«А тепер ви - капіталіст?»

«Ні... я поза... поза капіталізмом чи комунізмом...»

«Так ви тепер мусульманин?!?!»

Своїм глузливим тоном вона мала на увазі: «Ти - опортуніст, постійно міняєш кольори, хіба ні?»

Я був не в настрої щось відповідати.

«То як тепер? - не вгавала вона. - Хто ви тепер? Як це називається?!»

«Це...»

її друг перебив мене: «Що ви думаєте про війну у В’єтнамі?»

«Це - програна війна проти народу, який бореться проти західного колоніалізму...»

Він не дав мені закінчити. Я побачив, як стискаються його кулаки.

«Не треба мені тут вашого професорського лайна! Вони - ко-муняки!»

На щастя, бармен повідомив, що їх столик звільнився.

Я почув, як він дорогою сказав: «Цей сучий син і далі комуніст!» Тоді оглянувся і кинув на мене злісний погляд...

Здавалося, що люди назагал ставали агресивними і брутальними одне до одного. Що було причиною? Бідна економіка, бунти чорношкірих у великих містах і В’єтнамська війна? Чи, може, особиста незахищеність? Я схилявся до останнього, особливо через лист, який написала проти мене одна студентка, що слухала мій курс з політичної теорії. Вона написала листа на ім’я нашого декана, звинувачуючи мене у «нетерпимості, зухвалості, догматизмі і проповідництві марксизму», а двійку я їй поставив, мовляв, через її консервативні погляди. Вона написала листа ще до того, як я оголосив остаточні оцінки. Насправді, я поставив їй п’ятірку, бо вона відмінно аргументувала, заперечуючи мої погляди. Цікаво, що вона думала про інших людей. Про мене вона, напевно, думала, що я сволота і що покараю її за консервативні погляди.

Такі понурі думки роїлися в моїй голові, коли я повертав на вулицю з найближчим баром. Цього разу я вирішив не встрявати ні в які розмови - взагалі вдати, що я німий.

Я випив свій бурбон, а потім й інший, але понурі думки не йшли. Серед них були і роздуми про лист, який я отримав кілька днів перед тим від Бетіни з Енсалемського інституту. Це було дев’ять сторінок, написаних від руки.

Привітання не було. Замість нього було прохання: «Будь ласка, спали відразу, як прочитаєш».

«До твого відома, - починався лист, - я стаю такою ж вільною, як ти!» Потім йшли довгі сторінки з описами «чудових технік», які застосовував доктор Шеклі під час своїх групових марафонів, про його розробку «нової психіки» та інші речі, які вона на мене вилила телефоном. Останні сторінки були присвячені тому, щоб мене скритикувати. «Впертість думки твого інтелектуального складу розуму не дає тобі збагнути справжнього значення «нової психіки» і невербального зв’язку між чоловіками і жінками під час наших групових марафонів».

Вона підкреслила останнє речення. «Зрозумій, груповий марафон - це не просто те, що називають груповим сексом. Він охоплює набагато-набагато більше інших чутливих моментів».

Читаючи останній абзац її листа, я подумав, що, мабуть, я поспішив з висновками про методи доктора Шеклі. Що б вони там не робили на тих групових марафонах, таки допомагало Бетіні ставати чуттєвішою до себе і до інших. Вона, напевно, боролася сама з собою. На відміну від того, що вона писала на початку листа, в останніх рядках вона описувала почуття, про які я від неї ніколи не чув.

«Вчора сонце на моїх грудях нагадало мені про той блаженний ранок з тобою, коли ми були такі близькі, коли так багато тебе проникло в мене, наче сонячні промені, які якось одночасно ніжно і сильно просіювалися мені у виріз».

Дорогою по 42-ій вулиці на П’яту Авеню я саме думав про ці рядки. Було вже за північ. Коли йдеш цією частиною 42-ї вулиці пізно вночі, та ще й тверезий, то стає якось не по собі. Почуваєшся, ніби в ущелині, покинутій мешканцями багатоповерхівок. Масивні, грізні хмарочоси, храми капіталізму, у цю нічну пору були порожніми. Тільки на деяких поверхах світилися вікна - прибирали в офісах. Прибиральниці невеликими групками виринали з цих споруд, зробивши свою справу. Я чув українську мову. То були «наші пані» з нижнього Іст-сайду.

Я йшов, ніби зачарований чуттєвими рядками Барбари. Раптом здалося, що чую чоловічий голос. Я глянув праворуч. Біля входу однієї з цих величних будівель стояв чоловік. Він мив підлогу. Тепер його було добре чути.

«Гей, містере, котра година?»

Я нічого не відповів, ніби навіть не чув його, а повернув і пішов в його напрямку. Мабуть, він не збагнув, чому я це роблю. Він був чорношкірим. Напевно, він подумав, що мене образило його прямолінійне питання, навіть без «будь ласка».

Підходячи до нього, я став знімати свого годинника.

«Ось вам година», - сказав я і простягнув йому годинника.

На мить він завагався. Це було схоже на якусь пастку, під лаштовану білим.

Він без слів глянув на мене, не вірячи своїм очам. Я відчував його погляд на спині, аж поки не повернув на П’яту Авеню.

Я відчув якесь полегшення. Тягар, важку ношу, яку я не міг чітко усвідомити, ніби зняли з мене. Той чоловік, який мене зовсім не знав, став частиною мого життя. Від нашої з ним зустрічі я більше ніколи не носив годинника. Часами я думаю про нього, уявляю, як десь в Гарлемі він розповідає своїм друзям історію про «п’яного білого», який віддав йому «свою годину».

РЕЙС У МИНУЛЕ

Телеграма була стислою. «Мама важко хворі. Лікарі дають їй не більше тижня. Терміново приїзди. Брат Іван».

«У чому справа?» - спитала Кейт, не встаючи з ліжка.

«Та, нічого, пусте».

Правда зіпсувала б наше святкування. Вона була моделлю бренду «Біл Бласс». Цього місяця її світлина вийшла на обкладинці журналу «Воуґ». Як для моделі, таке досягнення буває мало не раз в житті.

Я склав телеграму, сховав її до кишені і вимкнув магнітофон. Він грав одну і ту ж пісню цілу ніч, відколи ми почали святкування. Кейт подобався сексуальний голос Мерйям Макеби і слова пісні. Оте «Нумо кохатися» не давало нам заснути.

Ми злегка поснідали в «Касталії», грецькому ресторані на розі Медісон Авеню. Це було «наше місце» в районі. Якщо потрібно було зустрітися зі знайомими чи друзями, навіть не треба було їм телефонувати. Ми знали, хто і коли там буває.

Добре, що Кейт не мала багато часу і невдовзі їй треба було йти. На 12-ту вона була записана в перукарню. Щойно вона пішла, я витяг телеграму з кишені. Коли дочитав до «лікарі дають їй не більше тижня», то застиг і відчув, як щось перевертається всередині. І розплакався...

Востаннє я бачив маму двадцять п’ять років тому. Я був її первістком, дитям любові, і ще два роки тому вона не мала жодного уявлення про моє місцеперебування. Але, як я потім дізнався, вона завжди вірила, що я живий і що настане день, коли я повернуся. А зараз для цього залишився лише один тиждень.

Щоб отримати візу, я зателефонував до радянського посольства. Для мене це була невідкладна справа, для них - звичайна рутина: «Заповніть анкету з особистими даними та вкажіть мету візиту, результат отримаєте за кілька тижнів». Таку відповідь я почув двічі того дня від різних людей, які відповідали на дзвінок. Наступного дня я зробив ще один дзвінок. Цього разу я вирішив скористатися своїми знаннями про ситуацію в Радянському Союзі. На відміну від колишніх, «революційних» часів, коли всі мали б бути рівними, зараз в Радянському Союзі людей оцінювали за їх посадою, професією, словом, за тим, «хто ти».

Я повідомив чоловікові на тому кінці дроту, що я - кандидат наук, що обіймаю посаду доцента і що нещодавно видав книгу про радянську політичну теорію. Ще я додав, що для репутації Радянського Союзу було б корисно видати візу за такий короткий термін за важкими сімейними обставинами.

Він попросив зачекати. Якийсь час його не було, та нарешті він повернувся і дав мені дані людини, жінки, її адресу і сказав мені зустрітися з нею того ж дня.

За кілька годин я сидів у її кабінеті. Вона виглядала, як заможна жінка, років п’ятдесяти, командного типу, але з материнським поглядом. Звали її місіс Бакланова. Вона привітала мене на ім’я - доктор Яворський - і сказала, що чекала на мене. Вона також висловила співчуття з приводу серйозної недуги моєї матері та пообіцяла зробити «все можливе», щоб я застав її при житті. Вона ставила багато запитань про моє життя у Штатах, про моє навчання та про мої поневіряння перед тим, як я потрапив у США. На неї справив неабияке враження мій вчений ступінь з університету Гопкінса, а також зацікавило те, що змусило мене написати книгу про радянську політичну думку. Вона сказала, що має товариша у Львові, професора Львівського університету, якому було б цікаво прочитати її. «Просто підіть туди, на факультет міжнародних відносин, і знайдіть Бориса. Йому буде приємно отримати від мене вітання».

Це було дивне прохання, але я занадто над цим не замислився. Головне було отримати візу і встигнути побачити маму перед смертю. До того ж місіс Бакланова говорила таким солодким тоном, що я вже й сам захотів зустрітися з її товаришем.

Візу я отримав наступного дня. Того ж вечора я вже сидів на борту літака Ейр Франс рейсом до Парижа. Там потрібно було перечекати кілька годин, щоб пересісти на літак Аерофлоту до Москви.

Вперше за дванадцять років перебування у Штатах я повертався до Європи, і вперше літаком. Зніжений чарівною стюардесою з їжею та напоями, я врешті заснув. Коли прокинувся, то побачив крізь ілюмінатор багряне сяйво на горизонті. Пілот оголосив, що до Парижа залишилася година польоту.

Коли літак приземлився, мене провели сходами вниз з головної зали очікування та сказали чекати на посадку на літак Аерофлоту.

Я опинився в малесенькій кімнатці без вікон розміром, як вантажний ліфт у готелі. За деякий час прийшов якийсь чоловік, поози-рався навколо і пішов. Таке враження, що він хотів переконатися, що я на місці. Він був явно совєтчиком, їх легко було впізнати за широкими штанами-кльошами і специфічним взуттям.

З того часу минула година чи дві. Годинника в мене не було. Від порожньої тиші, підсвіченої неоновим світлом, мене вже починало нудити. Кімнатка була, мабуть, звуконепроникною. Не чути було навіть віддалених звуків літаків, що сідали і злітали. ...Може, вони про мене забули? Мене утримують навмисне? Навіщо це їм? Росіяни?.. Мабуть, мають причини... їм все відомо... Як розумно вони подбали про Войтека... Чи випустять вони мене?.. Може, вони змусили мого брата підготувати для мене таку пастку?

Усі ці швидкоплинні думки не мали ніякого значення. Я був готовий прийняти будь-що, тільки б побачити маму!

Коли двері кімнатки відчинилися, зайшло двоє чоловіків. Один був у формі Ейр Франс, а інший - той, який вже заглядав до кімнатки раніше.

Говорив російською, назвався Борисом, гідом з Інтуристу.

«Я буду вашим гідом під час польоту», - ніби між іншим додав він.

Це був радянський літак - «АН-10-Україна». Мереживні шторки на вікнах та килимок між рядами надавали йому затишку, якого зовсім не було на борту Ейр Франс. Літак був заповнений майже наполовину. Попереду та позаду мене були вільні місця, але мій «гід» Борис сидів поруч. Глянувши на нього і на інших пасажирів, я зрозумів, що був одягнений надто крикливо. За браком часу в Нью-Йорку я навіть над цим не замислювався. Я просто одягнув свою «вихідну» форму: темно-синій піджак, джинси, чорні черевики, блакитну сорочку і смугасту краватку. Дипломат був єдиним багажем. Нічого дивного, що в якийсь момент Борис сказав: «Ви мандруєте майже без нічого, хіба не везете подарунків родині?» Я пояснив, що їду за надзвичайних обставин, побачитися з матір’ю перед смертю, тож часу думати про подарунки зовсім не було. Така відповідь йому ніби підійшла, бо він міг подумати, що я везу пачку доларів. Це б розцінювалося як страшний злочин - спроба допомогти політичним дисидентам. Для цього використовували жінок. Ореста, українка з Нью-Йорка, розповідала мені, що вона їхали до Києва з іншими жінками, і вони ховали скручені доларові банкноти у місцях, які зазвичай заповнюють тампаксами під час критичних днів.

Борис був веселим хлопакою. Він прилаштував пляшку горілки у кишеню переднього сидіння, де зазвичай лежать інформаційні каталоги, і пропонував її мені до і після подачі холодних нарізок ковбаси, шинки і сала. Йому страшенно подобалося пити і їсти. Поміж горілкою, ковбасою, шинкою і салом він питав мене, де я народився, що я робив під час нацистської окупації, коли я виїхав з України, як я потрапив до СІЛА, і наприкінці він поцікавився, що «мотивувало» мене написати книгу про радянську політичну думку. Останнє питання було, мабуть, обмовкою з його боку, адже я нічого не згадував у нашій з ним розмові про свою книгу. Це означало, що його ввели в курс справи - або місіс Бакланова, або радянське посольство.

Його «особистий» інтерес до мене починав мене втомлювати. Зовсім не таємниця, особливо для тих, хто займався радянсько-знавством, серед яких чимало працювало на ЦРУ, що гіди Інтуристу були агентами КДБ. їх завданням було неофіційно допитувати іноземних туристів, маскуючись під випадкову розмову. Саме тому вони добре знали англійську або німецьку. Борис вільно розмовляв англійською, хоча час до часу, для уточнення певних деталей, переходив на російську.

Він і далі пригощав мене горілкою і ставив свої запитання. Щоб якось спекатися такого тягаря, я прихилив голову до вікна і вдав, що сплю.

Я почув, як він йде, і побачив, як він зручно розлігся на сидіннях попереду. Нарешті в мене з’явився час поміркувати.

Дивлячись вниз через ілюмінатор літака, я бачив зелені поля, впереміш з містами і селами. Коли «АН-10» пролетів Польщу, почався нескінченний порожній простір. У мене перед очима проходили наполеонівські війська на початку дев’ятнадцятого століття, прокладаючи собі шлях до Москви, які зрештою застрягли в болотах і снігах, і хаотично відступали, відбиваючись від тифу і вошей. Я уявляв гітлерівські танкові дивізії, майже через півтора століття, як вони котяться через ці рівнини, зрівнюючи з землею все, що стояло на їх шляху. Вони прямували завоювати Східну Європу і перетворити її на колонію. Пройшовши влітку Україну, вони дійшли до Москви і Сталінграда і, як і армія Наполеона, застрягли посеред зими. Від лютих морозів заклякли гармати і гвинтівки. Під’їзні шляхи засипало снігом. Шоста німецька армія під проводом генерала Паулюса впала під Сталінградом. «Непереможні» німці почали відступ. Тепер Червона Армія відтискала їх на захід. Я уявляв, як мій брат Іван у танку долає німецькі траншеї, а мій дядько Дмитро повзе болотом на Берлін...

Ріки крові заливали схід і захід упродовж чотирьох років. Близько ЗО мільйонів загиблих стали добривом для випаленої землі.

Від самих цих думок я здригнувся. І в першому, і в другому випадку усю цю криваву кампанію починав «культурно вищий Захід».

Мої думи перервала стюардеса. Вона роздавала льодяники, щоб «полегшити страх пасажирів перед приземленням».

Опинившись на митниці, я усвідомив, що потрапив до світу, який покинув двадцять п’ять років тому. Стіни були завішані червоними плакатами, які закликали пролетарів об’єднуватися і бути готовими до боротьби. На прибулих пасажирів дивився величезний портрет Брежнєва. Його цинічна посмішка викликала у моїй пам’яті спогади про той час, коли ми з моїм однокласником Богданом кинули дві пляшки чорнила на статую Сталіна, що стояла у вестибюлі гімназії. Це вважалося злочином, скоєним «ворогами народу». Якби нас упіймали, ми б поплатилися життям. Сталін ніби промовляв до мене: «Ну, що ж, хлопче, от і поквитаємося!!!»

Очі прикордонника з похмурим обличчям ретельно оглянули мене з ніг до голови, ніби я був істотою не зі світу цього. Так воно і було. У його очах я був під підозрою. Коли він знайшов у валізі мою книгу, його підозри тільки підтвердилися, адже я віз у робітничу державу буржуазну пропаганду. Він попросив мене відійти вбік. Я побачив, як Борис йому щось пояснює, щоправда, не чув, що саме. Незабаром прикордонник повернув мені книгу, поставив штамп у паспорті і навіть сказав: «До свидания!»

Борис замовив машину від Інтуристу і привіз мене до готелю. І тільки коли він довів мене до адміністратора, я зрозумів, що це готель «Інтернаціональний», найкращий готель у Москві, призначений винятково для місцевих і іноземних важливих гостей.

Після розміщення я пішов до ресторану на горішньому поверсі. Замовив борщ і котлету по-київськи, щоб відчути себе вдома. Офіціант намагався бути ввічливим, але все одно вів себе, ніби поспішав вже піти додому. На замовлення довелося трохи почекати, та й принесли його у зворотному порядку - спочатку котлету, а в кінці - борщ. Офіціант майже переконав мене, що саме так я і замовляв.

Ще цікавіша пригода трапилася зі мною в чоловічому туалеті в підвальному приміщенні. Техпрацівник привітав мене, говорячи щось на зразок «джинси, джинси» і показуючи на мої джинси. Я подумав, що він помітив пляму в мене на джинсах, абощо. Мабуть, борщ капнув. Тому я став приглядатися, перевіряти, але нічого не побачив. Зрештою я зрозумів, чого він хоче, коли сказав йому, що розумію російську. Він питав, чи нема в мене раптом ще пари джинсів, щоб йому продати. За джинси, які я придбав в Блумінґдейлз за вісімнадцять доларів, можна було взяти п’ятдесят. Він був досить балакучим, але змовкав щоразу, коли заходив новий відвідувач. Ще він сказав мені, що купив би у мене кулькові ручки і жувальну ґумку. Він перепродував їх за рублі. Всього на одній парі джинсів можна було заробити біля тридцяти доларів.

«Божевілля якесь!» - думав я. В туалеті можна було більше дізнатися, ніж на науковій конференції. Я витяг свою ручку і подарував йому.

Тої ночі мені снилося, що за мною женеться зграя голодних вовків, але я стрибнув у яму, а вони проскочили зверху.

Після сніданку я вирішив прогулятися. Було сонячно, але навіть сонячний день у Москві здавався похмурим. На це відчуття впливали і колишні церкви, а тепер - музеї. Вони стояли там, як розфарбовані скелети, з яких давно вже відлетіла душа.

Дорогою до готелю я побачив, як насправді виглядав соціалізм, за якого всі люди мали б бути вільним і рівними.

Коли в готель заходив чоловік з двома дамами в дорогому хутрі і коштовностях, швейцар низько вклонився і відкрив перед ними двері. За що отримав винагороду.

Я зачекав, бо всього за кілька кроків цю трійцю наздогнав старший чоловік у простому сірому костюмі, намагаючись також зайти до готелю.

Швейцар вмить простяг руку і перегородив дорогу.

«Тут тільки для запрошених!» - гаркнув він.

«Але це ж народний готель, мені треба в туалет!»

«Ах, ти, старий йолопе, я ж сказав тобі, тут тільки для запрошених!»

«Ну, то я запрошую себе», - відказав чоловік і знову спробував увійти.

Швейцар схопив його за руки і відштовхнув так, що той впав на спину.

Я сіпнувся. Інстинктивно. Хотів втрутитися. Все це мені нагадало оте повоєнне «Тільки для німців».

О 12.30 я був у вестибюлі готелю і чекав, щоб мене забрав гід з Інтуристу. Мій літак на Львів відлітав о 14.15 з аеропорту «Внуково», до якого треба було їхати десь хвилин двадцять. О першій годині гіда все ще не було. Мені сказали не хвилюватися, але, з огляду на численні схвильовані дзвінки, вони нібито щось переплутали. Я хвилювався, щоб не запізнитися на літак - встигнути побачити матір перед смертю. Ще через десять хвилин я не витримав, вийшов з готелю і зупинив перше ж таксі. Сів спереду, біля водія.

«До «Внуково», - дещо схвильовано сказав я. Водночас помітив ім’я водія: Віктор Кравченко.

«Я вже десь чув ваше ім’я», - сказав я.

Він зиркнув на мене спідлоба.

«Вибачте, - сказав він, - з вашого акценту можна сказати, що ви іноземець. А хто саме?»

«Українець».

«І я! А де ви живете?»

«В Америці».

«А звідки ви чули моє ім’я?»

«Я читав книгу, написану Віктором Кравченком».

«А про що?»

«Вона називалася «Я обрав свободу».

Водій ще більше зацікавився.

«Розкажіть детальніше!»

Я розповів йому, що автор був затятим комуністом у молодості, і його, як економіста і члена партії, послали в Україну керувати колективізацією. Там він побачив нелюдські умови. Усі запаси продовольства - зерна, картоплі, худоби, овець - відібрали, залишивши селян ні з чим. Політичне рішення в Москві змусило людей вмирати голодною смертю.

Я б розповів йому більше про книгу, але ми під’їжджали до аеропорту. Я бачив, як він стискає зуби і сильніше тисне на газ. Коли таксі зупинилося, він пошепки сказав мені: «Коли вас спитають, як ви приїхали в аеропорт, просто скажіть «на таксі». Не називайте мого імені, бо в мене будуть неприємності».

Ми порозумілися.

Він мав рацію. Коли я підійшов до віконечка Інтуристу, кажучи їм, що лечу до Львова, перше питання було: «Як ви сюди доїхали?»

«На таксі», - відповів я.

«А де ваш гід?»

«Я не знаю. Я чекав на нього, але він так і не прийшов, тому я просто зловив таксі на вулиці».

«А який номер машини?» - спитала огрядна жінка.

«Я не дивився на номер, я просто хотів встигнути до відльоту».

Я загнав їх цією відповіддю у повний ступор. Жінки з Інтуристу тривожно переглядалися. Мене знову попросили зачекати. Годинник на стіні показував, що до відльоту ще якихось п’ятнадцять хвилин.

За кілька хвилин старша з тих жінок підійшла до мене із ще однією, молодою, зі смаком одягненою жінкою з цілком приязним обличчям.

«Це - товариш Лариса, вона також летить до Львова», - сказала вона.

«Приємно познайомитися», - відповів я.

Незабаром ми з товаришем Ларисою вже сиділи поряд в останньому ряду.

Я спробував завести невимушену розмову, просто як чоловік, якому сподобалася симпатична жінка. Але вона звалила мене питанням, чому я тільки один день пробув у Москві. «Можливо, дорогою назад, - сказала вона, - ви зможете побути довше».

І стала наводити аргументи: «Москва - це культурний і мистецький центр світу, а також центр інтернаціонального пролетарського руху». І далі розповідала мені про численні здобутки соціалізму в Радянському Союзі - «рівність чоловіків і жінок, загальне право на освіту, медичне лікування, відпочинок і пенсію». «Моя країна, - вела далі вона, - зараз перебуває на етапі переходу від соціалізму до комунізму, до вищого історичного етапу. Соціалізм в основі своїй має принцип - від кожного за здібностями, кожному - за працею. Принцип комунізму, натомість, полягає у постулаті: від кожного - за здібностями, кожному - за потребами».

«Зрозуміло?» - додала вона на завершення.

Питання було спрямоване до мене, але її розгублений вираз обличчя ніби показував її власну невпевненість - чи сама вона розуміла, що говорить.

Те, що вона розповідала про соціалізм і комунізм, було типовим для радянських ідеологів. Я переконався в цьому, коли писав свою книгу. Для того, щоб зрозуміти умови життя в Радянському Союзі, їм достатньо було просто стверджувати «принцип», на який воно нібито спиралося, водночас нехтуючи тим фактом, чи відповідають ці умови тому принципові взагалі. Ці принципи видавалися самоправними. У їх ідеологічних головах не було конфлікту між тим, у що вони вірили, і тим, що бачили. Або, якщо цей конфлікт і існував на суб’єктивному рівні конкретної людини, то відкрито його висловити було неможливо. Його треба було придушувати під загрозою отримати тавро відступника, і врешті можна було закінчити висланим на Соловки чи в Сибір. Дійсність була такою, якою її подавала ідеологія, насаджена Партією. Як і в католицькій церкві, зобов’язувальні ідеологічні заклики йшли згори до низів - небеса існують тільки тому, що так написано в Біблії. В низах були віруючі, «вівці». Вони знали основний принцип, код, вони знали його напам’ять, могли цитувати, але поняття не мали, що за ним стоїть.

Ясно було, що товариш Лариса була однією з запрограмованих «овець». Вона знала «принципи» соціалізму і комунізму напам’ять і вміла про них розказувати, як про щось самоочевидне.

Щоб більше не слухати ці нудні банальності самообману, я перебив її.

«Товаришу Ларисо, я добре розумію суть принципів, які повинні лежати в основі соціалізму і комунізму. Але щоб їх усвідомити, мені довелося вивчати твори Маркса, Енгельса, Леніна і навіть Сталіна. Радянські ідеологи стверджують, наприклад, що комунізм означає суспільство без держави і права, бо вони «відімруть». Але що це насправді означає? Яких слід вжити заходів, щоб цього досягти? Як змінити людську психологію -егоцентризм, себелюбство, дух суперництва, агресивність, весь той деструктивний багаж, що назбирався упродовж століть? Якщо не ставити таких запитань, то всі ваші «принципи» - це просто догми, безплотні скелети».

Мої слова були простими і очевидними висновками, але реакція Лариси була такою, ніби вона злякалася, почувши їх. Я змушений був це сказати, щоб мене не мали за дурня.

У будь-якому випадку відтепер вона слухала мої думки про «марксизм». Я хотів, щоб вона знала, що існують і інші трактування ідей Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна, відмінні від тих, яких її вчили в партшколі.

У якийсь момент вона сказала: «Ви так багато знаєте про марксизм, скажіть, ви там в Америці член Комуністичної партії?»

Я мало не вибухнув реготом.

«Товаришу Ларисо, - жартівливо сказав я, хоча вона наче і не вловила мого тону, - ні, я не в компартії і не хотів би бути!»

її охопив жах.

«Не може бути! Чому?» - майже вигукнула вона.

Я розповів їй, що американська комуністична партія була за суттю своєю фальшивкою. її голова, мабуть, і був переконаним комуністом, але самі партійні лави кишіли агентами держапарату.

«Знаєте, в Америці ходить такий анекдот, - сказав я, - про те, що лідер Партії відкриває засідання словами: «Товариші комуністи і члени ФБР!»

Перш ніж літак приземлився, я сказав їй, що з радістю залишився б у Москві довше: «Може, ви дістанете два квитки в Большой театр і ми сходимо туди разом?» Вона не відповіла. Знала, що для «звичайної людини» простіше було полетіти в космос, ніж дістати квитки в Большой.

«Чи знаєте ви, що б сказав Маркс, якби дожив до наших днів?

Робітники світу, пробачте мені». З розмови Віллі Брандта з Леонідом Брежнєвим.

МАТЕРИН БЛУДНИЙ СИН

Було колись у Середні віки на землях теперішньої Південно-Західної України заможне село. Називалося Самбір, а належало в ті часи польському королеві. І прийшли з Азії невпинні татарські орди, сплюндрували його, ґвалтували жінок, вбивали чоловіків, забрали з собою молодих дівчат, а саме село спалили дотла. Ті, що вижили, бо втекли ще до навали, оселилися північніше, ближче до Дністра і назвали своє поселення Новий Самбір. Звивистими шляхами історії Новий Самбір потрапив зрештою в руки Австро-угорського імператора. Саме за його правління Новий Самбір став містом з вражаючою палацовою будівлею та в’язницею, які стоять і до сьогодні. Відтоді його називали просто Самбір. З іншими поселеннями, аж до самого Львова, його з’єднувала ґрунтова дорога. Після Першої світової Самбір перейшов до Польщі, а коли ту здолав Гітлер, - до України, однієї з республік Радянського Союзу. Через два роки Самбір захопили гітлерівські війська, а після поразки Гітлера у 1945-му місто знову опинилося в Радянському Союзі.

Я їхав до Самбора, тепер вже міста з населенням близько 45 000 осіб і з 6000 одиниць армії у військовій частині.

Там стояло сім підрозділів, кожен зі своїм спеціальним завданням, серед яких був і ракетний підрозділ, що керував ракетами, націленими на Захід. Мій брат Іван жив тут, відколи його перевели на нову роботу. Він був членом Компартії і відповідав за «культуру». Точніше, він був директором місцевого кінотеатру, а на додачу, тобто навіть це було основним його завданням, він виступав на зборах і писав статті до місцевої газети про життя місцевої громади і партійні питання.

Іван отримав мою телеграму з Москви про час прибуття літака до Львова. Не пояснюючи причин, він зателефонував нашому молодшому братові, який мешкав у Яворі, приїхати гарно вбраному наступного дня до Самбора. Хто бачив, як Петро у своєму святковому вбранні йде до залізничної станції, подумав би, що він їде на похорон матері. Взагалі-то, він і сам так думав. І тільки коли він приїхав до Самбора, Іван сказав йому, що вони їдуть до Львова зустрічати мене і що про це не слід багато говорити.

Перед від’їздом із Самбора вони зайшли до матері в лікарню. Вони вирішили не казати їй про мій приїзд, щоб це бува не стало для неї занадто сильною новиною. Вони хотіли підготувати її поступово.

«Що вам снилося?» - спитав Іван у матері.

«Чому ти питаєш?» - відповіла вона.

«Тому що я отримав листа від Михайла. Він пише, що, може, за кілька тижнів приїде».

«Тільки за кілька тижнів? То чого вони тоді прибирають в палатах, стелять нову постіль, а лікарі і медсестри поодягали нові білі халати? Кажуть, що приїжджає якийсь американець... Чого ви мені голову морочите?»

Мої брати поїхали, так і не сказавши їй всієї правди. Та й не було потреби цього робити. Вона просто це відчувала, як тільки може відчувати мати.

У Львові в аеропорту Іван з Петром бачили, як я виходжу з літака, але щоб зустрітися зі мною, довелося ще трохи чекати.

Лариса доправила мене до управління Інтуристу і передала обов’язки. Мені дали нового гіда - Людмилу. Вона відразу ж сказала мені, що Самбір - це територія, закрита для іноземців. Мені треба було подати заяву на отримання дозволу, а на це могло піти три-чотири дні. Вона точно знала процедуру і почала заповнювати бланк. Такі новини мене дуже засмутили, я вже уявив себе на материному похороні.

З Іваном і Петром я зустрівся у такому розбитому настрої, але Іван сказав мені не хвилюватися. Він знав Семена Стефаника, голову Львівської області, який до того ж займав високу партійну посаду. В юності Стефаник знав Коваля, нашого батька. Вони колись співали у хорі «Думка», ще перед Першою світовою. Та ще й Іван був наближеною особою Стефаника під час виборів. Іван передбачав, що мені може знадобитися дозвіл на поїздку до Самбора, тому завчасно домовився про зустріч з ним у день мого приїзду.

Іван сидів у кабінеті Стефаника, а той телефонував генералові КДБ. Він попросив генерала зробити йому послугу, «звичайно ж, в рамках закону». Вже за годину до управління Інтуристу прийшов дозвіл на мою поїздку до Самбора.

Ми з Іваном сиділи позаду, Людмила - попереду. Водій був середнього віку, одягнений у чорну шкірянку, типовий кадебешник. Я б здогадався, хто він, навіть якби Іван і не натякнув мені. Перед тим як сісти в машину, Іван також попередив мене, що вона про-слуховується.

Дорогою водій спитав мене, що я думаю про війну у В’єтнамі. Я сказав, що я насправді думав, що ця війна була від самого початку програною для Америки, що для того, щоб уникнути призову в армію, багато юнаків виїжджає до Канади і що антивоєнні виступи, що спалахнули в університеті Берклі, швидко поширювалися і на інші виші. «Виглядає на те, - сказав я, - що незабаром студенти вийдуть на вулиці».

Через півтори години ми приїхали на квартиру до Івана. Не встиг він відкрити двері до вітальні, як нас привітали гучні вигуки: «З приїздом, вітаємо вдома, Михайле!» Вони всі накинулися на мене, обіймали, цілували, ковтали радісні сльози. Спочатку мої вуйки Дмитро та Андрій, потім мої небожі, понад два десятки.

Іван з Петром поїхали до лікарні за матір’ю. Тимчасом почалося святкування. Наповнені до половини горілкою чималенькі гранча-ки підіймалися і підіймалися за «здоров’я Михайла». Я, мабуть, їх всіх розчарував. Я зробив тільки один ковток, а за звичаєм треба було спорожнити склянку. Але розчарування швидко зникло з облич, як і з’явилося. Вони мене розуміли. Радість повернулася.

Коли двері відчинилися, всі підвелися. «Марися! Тітка Марися!» - залунало зусібіч, до кімнати завели мою матір, яка спиралася на моїх братів.

Я стояв і не міг зрушити з місця, не зводячи з неї очей. Востаннє я її бачив двадцять п’ять років тому. Поки її вмощували у фотелі, вона

не припиняла до мене усміхатися. Нарешті настав той час... Повернення блудного сина... Усі погляди були звернені до нас двох...

Я підійшов до неї, схилився біля неї і поклав їй голову на коліна. Просто їй у руки... цілував їх... омивав їх своїми щасливими слізьми... Ніби наново народився...

Вона пестила мою голову, обсипала поцілунками чоло, як цілує щаслива мати свою дитину.

Ще ослаблена після двох тижнів у лікарні, вона мусила відпочити. Ми з Іваном допомогли їй лягти.

Я залишився.

Вони хотіли все про мене знати. Вуйко Дмитро спитав мене: «Михайле, а пригадуєш ту нашу суперечку про закінчення війни, коли Гітлер тільки напав на Радянський Союз? То було так давно, ти, мабуть, забув».

«Ні, вуйку, не забув! Я якось її пригадував. Ви мали рацію! Радянський Союз переміг у цій війні».

Мені подобався мій вуйко. Він ніколи не вчився в школі, але його розум був живий і яскравіший, ніж у багатьох моїх колег.

Наступного дня я сидів біля матері скраю дивана. Вона тримала мої руки у своїх. Ми мовчки сиділи. Відчували серцебиття одне одного. Вона дивилася на мене, як людина, у якої збулося найпо-таємніше бажання.

«Я завжди знала, що ти живий».

Вона сказала це, не порушивши тишу.

«Казали, що ти загинув на війні».

Змовкла на мить.

«Мене допитували, тричі викликали, після війни мати повинна була відповідати за своїх синів, вони казали мені, що тебе бачили у Мюнхені».

«Так, я там був. Там я познайомився з Іреною, моєю майбутньою дружиною».

«Ти був...»

Вона глянула на мене з подивом.

«Вони казали, що я з тобою спілкувалася... били мене... двічі... ні, тричі... повибивали зуби з обидвох боків...»

Я обійняв її... Тіло її тремтіло... поцілував її...

Після тривалого мовчання вона знову почала:

«Ти був дуже гарною дитиною... спокійною, ніколи не плакав... Я брала тебе з собою в поле... клала тебе на землю, сама робила свою роботу... Ти народився вже з нижніми зубами, але ніколи не кусав мені груди...»

Вона ніжно погладила мене по обличчю.

Знову помовчали.

її обличчям промайнула радісна хвиля.

«Знаєш, Михайле, я тебе дуже тяжко народжувала».

Вона стиснула мені руки, намагаючись сказати, що не мала цим на увазі нічого поганого.

«Правда? Чому?» - спитав я.

«Ти йшов ніжками вперед».

її обличчя проясніло. Вона усміхнулася, але вагалася, чи розповідати далі.

«То що там сталося?» - спитав я, справді намагаючись дізнатися більше, згадуючи, що сталося з дитиною Ірени.

«Це було на світанку, ще трохи темно, я відчула, що з мене щось стирчить... Я перелякалася, сховала голову під ковдру... Потім я попробувала... Господи... то був пальчик... твій пальчик... Я покликала свою маму, вона послала за повитухою... За той час вийшов другий палець...»

Вона перевела подих. Сильніше притиснула до себе мої руки.

«Дванадцять годин вони від мене не відходили... і від тебе... від світанку до заходу... у страху за моє і твоє життя... нас з тобою могло тут зараз і не бути...»

Думка про те, що мене могло і не бути, крутилася у мене в голові. Думати про себе, про можливе своє неіснування було значуще і безглуздо водночас. Чи дійсно я живу «на позичений час», як колись сказала одна з моїх подружок?

«Не уявляю навіть, як би я жила, якби тебе не було. Ти був моїм дитям любови... А ти? В тебе є діти?»

Вона отямила мене з моїх роздумів.

«Взагалі-то, нема!»

«Як це?»

«Дитина Ірени йшла ніжками вперед, як і твоя... як я... Лікар засильно потягнув... зламав їй шию... то була дівчинка, ми хотіли назвати її Івон...»

«Бідна Ірена! Стільки страждань... Один Панбіг знає... І таке сталося в лікарні, в Америці! Перекажи їй, що я з нею в її болі».

«Ми більше не разом, ми розлучилися».

Мати ретельно вдивлялася в моє обличчя. Я відчув себе неслухняною дитиною. Щоки почервоніли.

«Бачу, ти її покинув! Ти такий самий, як Коваль, твій батько, по жінці в кожному місті».

Вона розсміялася.

«Коваль... то був ще той тип... У сімдесят п’ять він запропонував мені одружитися. Мені того не треба було, але я погодилася. Час йому було осісти...»

її лице сповнювалося життям, коли вона усміхалася.

«Як жінка, яка мала незабаром померти, - сказав я, - Ви досить жива».

«А чого б і ні? Ти тут, це для мене найбільший подарунок. Я мусила тебе побачити перед смертю. Але я не вмирала!»

Вона обхопила моє обличчя долонями і поцілувала мене в чоло.

«Я вдавала, що при смерті. Тільки так можна було тебе сюди витягти. Ти не гніваєшся на мене, я знаю, ти також хотів мене побачити. Інакше ти б не ризикнув сюди приїхати».

Вона обійняла мене і розцілувала в обидві щоки.

«Мені прикро тільки перед Іваном і Петром. Ніколи не забуду, як вони несли мене до машини. Я вдавала з себе немічну. Я чула, як мій брат Дмитро казав: «Боже, поможи їй. Я бачу її на цьому світі востаннє». Не кажи Іванові і Петрові про моє зізнання, бо наступного разу, коли я дійсно захворію, вони не повірять».

Вона показала на стіл в іншому кутку кімнати.

«Бачиш ту пляшку, там ще залишилося горілки від вчора.

Візьми два келішки і налий до повного».

Коли ми підняли свої келішки, вона сказала: «Вип’ємо за нас і наше здоров’я... ми обоє мало не вмерли при твоєму народженні. Але вижили і знову разом».

«Як Вам, мамо, вдалося обдурити лікарів?»

«Нескладно. Вони і так не надто переймалися хворими, а тим більше старими. Що скоріше вони вмирають, то швидше звільниться місце. Вони давали мені якісь піґулки. Я викидала їх в унітаз або через вікно вночі. Вночі я поверталася, розминалася, сідала в ліжку і навіть вставала. В палаті не було світла, не було й чергової медсестри. Найгірше було з харчами. Я була така голодна, але мусила вдавати, що при смерті. І тільки коли вони почали прибирати, бо буцім мав приїхати якийсь американець, я всіх здивувала, з’ївши все, що було, навіть харчі, які мені принесла перед тим Дмитрова Ганнуся. Я точно знала, що ти приїдеш, тому мусила набратися сили. В тій лікарні і здорова людина померла б за кілька тижнів».

Наступного дня я мав зустріч з лікарями. Вони наполягали на цьому самі. Ми зустрілися в їх кабінеті. їх було троє, у свіжих накрохмалених білих халатах. Потиснувши мені руку, найстарший з них урочисто сказав: «Бачите, яка розвинена радянська медицина? У вашої матері була рідкісна хвороба, вона була при смерті».

Я послухав їх, подякував за те, що «врятували мою матір», а сам думав про те, наскільки серйозна стадія раку обману в організмі «країни робітників».

Після тої зустрічі з матір’ю в Самборі я часто замислювався про її життя. Тепер, коли пишу ці рядки, розумію, що вона була феміністкою, задовго до того, як з’явилося саме поняття.

У широкому розумінні фемінізм означає політичне і особисте звільнення жіноцтва. В Америці жіночий рух за право голосу розпочала «Американська асоціація за право голосу жінок» у середині XVIII століття, і після тривалої боротьби у 1920 році їм таки вдалося, попри численні арешти і демонстрації. «Herland» -«її земля», книга Шарлотти Перкінс Ґілман, яка вийшла через кілька років, також долучилася до здобуття права голосу. Ґілман описує у ній уявне суспільство, якісно вище за теперішні, у якому правлять винятково жінки. То була революційна ідея, бо у ті часи вважалося, що жінка за природою своєю зовсім не призначена для громадського життя. її місце зводилося до «дітей, церкви і кухні», як колись казали німці.

Свідомість і вимоги жінок ще більше утвердилися після появи творів Сімони де Бовуар «Друга стать»¹³ та «Своєї кімнати»¹⁴ Вір-джинії Вульф. Перша запевняла, що емансипована жінка повинна набути чоловічих рис, а інша вважала, що чоловіки мають набути певних жіночих психологічних якостей.

Рух за звільнення жінок у шістдесятих і сімдесятих роках XX століття був радикальнішим у своїх вимогах. Його цілі звучать у творах Адріен Річ «Народжені жінкою»¹⁵, Кейт Міллет «Статева політика»¹⁶, «Проти нашої волі»¹⁷ Сюзен Браунміллер, «Заради її добра»¹⁸ Барбари Еренрайх та «Іншим голосом»¹⁹ Керол Ґіліґен.

Серед цих цілей найосновнішими були такі:

Визволення жіночого тіла, яке традиційно вважалося об’єктом задоволення чоловіка.

Скасування економічної залежності і експлуатації жінок.

Визнання материнства як основного виду діяльності людини.

Визнання жінок повноправними членами суспільства з рівними з чоловіками правами.

Рівні можливості здобуття освіти.

То було непросте завдання. Жінки зіткнулися з традиціями, укоріненими в чоловічій психіці і розумі ще з біблійних часів. В історії нашої цивілізації пророками і світськими мислителями були чоловіки. Думка про те, що інтелект чоловіка вищий за жіночий, панувала в наш час навіть серед студентів, які боролися проти традиційних табу. Пригадую, як якось увечері ми, студенти і студентки, готували дві статті для «підпільної газети». Ми, чоловіки, думали і диктували, а жінки - друкували. Та раптом одна з жінок перестала друкувати посеред речення, презирливо глянула на нас і випалила: «Пішли ви до біса, чоловіки ! Я також вмію думати !» Такий її акт спротиву був початком її і нашого звільнення від ідеології інтелектуальної зверхності чоловіків.

Моя мати була феміністкою у кількох проявах.

Народилася вона у 1898 році у карпатському селі Яворі у досить небідній селянській родині з роду місцевої збіднілої шляхти, її батько був визначним чоловіком. На світлині, яку дала мені мати під час моїх відвідин Самбора, він виглядає, як важливий старійшина, глава роду, одягнении у кожух, поряд з ним - його дружина і діти. їх було п’ятнадцятеро, десять синів і п’ять доньок.

Доньки завжди були тягарем. їх треба було віддати заміж, поки вони ще досить молоді, ще й з посагом, який би влаштував потенційних чоловіків. До того ж, молодих чоловіків бракувало -більшість молодих людей з села загинула під час війни. Материн батько влаштував їй шлюб з чоловіком, на тридцять років старшим за неї. Цю домовленість він підкріпив двома коровами і десятьма сотками поля.

Мати ж моя не мала голосу у тій справі, але вона сказала майбутньому чоловікові, що ніколи не дозволить до себе торкнутися. Він погодився, бо думав, що після весілля вона передумає, а поки його влаштувало те, що має дружину, яка буде вести господарство і допомагати працювати в полі.

Моя мати дотримала слова. Я і двоє моїх молодших братів народилися від чоловіка, якого моя мати обрала сама. Він був освіченим паном зі Львова. Він проводив літні вакації в Яворі. На людях мати кликала його пан Коваль. Коли мені було десять, він забрав мене до себе до Львова. Коли я був у Самборі, мати розповіла мені, що він був коханням її життя.

До фемінізму моєї матері можна додати ще кілька фактів. Через війну вона ніколи не ходила до школи. Проте дівчинку ніколи б і не віддали до школи, навіть у мирний час. Вона навчилася писати і читати після знайомства з паном Ковалем. Українські газети і книжки відкрили їй інший світ. Вона вирішила зробити з однієї кімнати в себе вдома читальню, відкриту для всіх. Разом зі своїми братами Дмитром і Андрієм вона почепила вивіску жовтими літерами на блакитному тлі (у національних українських кольорах), на якій було написано «Читальня «Просвіта». Її повісили так, щоб було видно перехожим і тим, хто йшов до церкви. Читальня виявилася набагато популярнішою, ніж могли подумати. Потім створили навіть театральний гурток. Улітку вони ставили п’єси на сцені, встановленій серед поля. Я досі пам’ятаю, з яким захопленням дев’ятирічним хлопчиком я дивився виставу «Назар Стодоля».

Відкриття хати-читальні «Просвіти» було для моєї матері «актом політичної непокори», як назвали б це сьогоднішні феміністки. У ті часи польська влада в особі маршала Пілсудського утискала українців і всіляко їх полонізувала. Тому поліція з районного цен-тру Турки кілька разів приїжджала і зривала напис, погрожуючи моїй матері арештом. Але щойно вони їхали, знову був на своєму місці напис «Просвіта».

Коли я сидів біля матері у домі свого брата у Самборі, вона тримала мої руки у своїх. Я відчував, як тече її кров, в якій я купався в її утробі. Вона була провідною, відважною жінкою, людиною, яка любила життя. Мені б хотілося думати, що я успадкував деякі її риси. Коли я сидів поряд з нею, я ще не знав, що феміністська свідомість стане колись невід’ємною частиною мене, тим, чого я навчатиму інших.

СТРАШНИЙ СОН

Ми йдемо відучора... Батько і я... Довга мандрівка. А ми йдемо і йдемо... ступаємо багатьма шляхами, у всіх напрямках. Минаємо незліченні перехрестя. Переходимо сотні підвісних мостів. Проходимо крізь численні темні тунелі... Він несе ліхтаря...

«Батьку, куди ми прямуємо??»

«Я казав тобі, сину... У нас є мета. Просто йди».

Я йду... За батьком... Він попереду. Я позаду, наздоганяю. У нас є мета, ми прямуємо до неї. Ми на правильному шляху. Він знає, що ми робимо... Він мені батько. Я його син. Він мені проводир... Йдемо і йдемо. Він попереду... Я позаду...

«Батьку, ти певен, куди ми йдемо???»

«Сину, хіба не бачиш?»

Бачу... Так, бачу... Бачу шлях... Стежки... Дороги... Манівці... Ще і ще... Ціла навала... Роздоріжжя... Перехре стя... Розпуття... По усьому світові... Ані найменшої місцини, куди б не їхали, не йшли і не повзли... Павутина доріг... Горами-долами, через ріки-моря... Мостами, через потоки, канали, ріки і тунелі... Рушаємо з різних точок... Прямуємо у різні боки... Та приходимо до одного місця...

Це так збиває.

«Батьку, ти певен?..»

«Що таке, сину?? Хіба не бачиш??! Просто йди вперед!!!»

Ябачу... Та чи правильно?.. Усі дороги виходять з різних точок. Ведуть у різні боки. Але приводять до одного місця...

«Батьку...»

«Сину, хіба не віриш мені?»

Я бачу... Я вірю... Але не впевнений, що хочу йти далі... Насправді, хочу зупинитися! Повернути назад... Та й далі йду за батьком... Щось штовхає мене вперед. Пробую опиратися цій силі. Дарма. Вона несе мене далі...

«Але, батьку...»

«Слухай, синку, ми на правильному шляху! Тільки не зупиняйся! !!»

Іду далі... Все одно намагаюся опиратися. Зупинитися. Але нема притягання. Ніщо не тримає. Нема за що втриматися... Щось штовхає мене вперед. Невидима рука направляє мене...

Раптом бачу, що ноги мої в кайданах... На руках - пута-окови. Мене ведуть на ланцюгу!!!

«Але ж батьку!!!» Я кричу з усіх сил. Намагаюся вирвати ланцюг у нього з рук... Та ланцюг заважкий... У ньому - тягар усіх каменярів... Я бачу!!! Такий самий ланцюг тягне і його! І він теж скований. І у нього на ногах кайдани. А руки - в оковах. Але він не бачить!!! Він каже мені, що знає, що робить. У нього своя мета, і він йде своєю дорогою.

Я намагаюся сказати йому... Усі дороги виходять з різних точок. Ведуть у різні боки. Але приводять до одного і того ж місця... Він не хоче і чути. Він не хоче знати, що дороги самі ведуть, куди хочуть. Рухаються самі. Що ми просто пасажири... Він не змовкає: «Синку, не спиняйся! Ми на правильному шляху! Ще трохи до мети!»

«Батьку!» - знову кричу я. Кричу, мало не рвуться легені. Та розумію, що голос мій не долітає... Ноги мої в кайданах. Руки мої сковані путами. Я прикутий до самодостатнього двигуна...

«Батьку!!! Що ти робиш???»

Він мене не чує... Але зупиняється. Обертається... Я його бачу!!! Я їх усіх бачу!!! Краще б не бачив... Кишки нуртують. Зараз виверне. Зараз виплеще всі нутрощі... То він!!! Він мені батько... Що за потвора!!! Почорніле лице, випалене дотла, на неприродно білому черепі! Без очей... Замість них тільки два порожні кратери... Мідна щелепа. Рядок порцелянових зубів, нанизаних на рожевий нейлон... Навколо черепа - лавровий вінець. Блідо-зелений..

Він стоїть. Але тіло його розкладене. Тільки одяг тримає його купи. Прозорий одяг з золотими зірками й імперськими відзнаками. Він - Цезар. Президент. Папа Римський. Равин. Отець наш. Черево - повне червоних хробаків. Вони кишать. Сотні тисяч червоних хробаків. В одному череві... Чекають на поживу...

Я знов кричу. З усіх сил, що маю. Але він без вух.

«Батьку, це ТИ???»

Його розкладене тіло випрямляється. Вага лівої залізної ноги тягне його донизу, перекошує. Раптом хробаки у череві завмирають. Він підіймає праву руку. Єдину руку. Бо інша - то тільки висушена кістка. Тримає пальцями Біблію.

Ще мить - і він навколо мене. їх двадцять чотири - взялись нізвідки. Оточили колом. Тісно обступили. Стоять пліч-о-пліч. Усі підняли праву руку. У кожного з черепа виступає золотий ріг, росте дедалі більший...

Двадцять чотири. Обступили мене. Здійняли вгору батоги. Чорні обличчя корчать посміх... І разом, хором, гукають: «Ти - вільний! Можеш робити, що хочеш! Ти - сам собі господар!»

На цих словах кайдани мої і пута, окови і ланцюги зникають.

«Я - вільний!» - горлаю. Але поворухнутися не можу. Щось мене тримає. Я закляк. Пробую побороти силу, яка мене стримує... Раптом батоги опускаються на мене. Двадцять чотири батоги. Один удар за іншим... А вони гукають: «Ти - вільний! Можеш робити, що хочеш!!!»

Ще удари... двадцять чотири рази по двадцять чотири.

Спочатку - біль... Нещадні страждання... Проте біль швидко відступає. Кров перестає текти. Застигає... Мої відчуття змінюються. Усе моє сприйняття... Насправді вони не просто били мене... Вони мене вчили. Давали мені урок... Як заробити на життя...

Раптом я вже у білосніжній тозі. Цілком цнотливий, але зрілий. Мене більше не хльостають, але батоги не зникли. Напоготові. Двадцять чотири... А вони і далі скандують: «Ти - вільний! Можеш тепер робити, що хочеш!!!»

...Коло розмикається... Тепер вони утворюють півколо. Позаду мене. А я перед ними... Просто над нами серед ясного неба з’являється зграя дивовижних птахів. Вони схожі на янголів. Біляві, з голубими очима... Літають над нами і виспівують: «Слава, Али-луя, слава, Алилуя...» Мої батьки приєднуються до них: «Слава... Ти - вільний... Слава... Ти - вільний... Алилуя...»

І я з ними.

«Слава, слава,

Ти - вільний,

Алилуя,

Я - вільний,

Ти - вільний,

Слава, слава,

Алилуя...»

Ми виводимо куплет за куплетом. У мене з’являється відчуття відлуння гучної свободи. Я літаю. Сп’янів. Стою перед своїми батьками... Вони навчили мене про мету... Я готовий досягати своєї мети.

Але не бачу нічого. Тільки порожнеча. Навіть не простір. Просто нічого... Я тільки знаю, що вони мене вивільнили. Дали мені мету! І я їх не розчарую.

Потрохи порожнеча зникає. Вона наповнюється обрисами людини... Жінка! Стоїть у напівтемряві. Як у печері. Та не зовсім. Вона схожа на всіх жінок. Оголена. Невибаглива. Неприкрашена. Відкрита... Як мати-земля. Живильна. Родюча... Плідна... Вагітна майбутнім... З плечей звисає коса...

Вона сама. Усі сестри її занапащені. Винищені одна за одною. Вона - остання... Вона спокійна. Вона безстрашна. Обличчя сповнене любові. Дивиться на мене з глибоким розумінням... Я не хочу визнавати...

У цю ж мить щось холодне торкається моїх долонь. Я тримаю автомат. Ніколи його досі не бачив. Але знаю, як з ним справлятися... Ліва рука тримає дуло. Права рука - приклад. Вказівний палець - на курку...

Я чекаю на команду.

З багряного неба злітає ще більше дивовижних птахів. Кружляють навколо жінки. Нетерплячі. Поспішають. Схожі на янголів. Та ведуть себе, як стерв’ятники...

.. .Хробаки у батьковому череві заворушились. Чекають дії... З нетерпінням чекають, щоб накласти свої лапи на жінку.

Позаду і зверху чую голоси.

«Вона - погана!!!»

«Вона - повія!!!»

«Вона - відьма!!!»

«Вона - зло!!!»

Всі змовкли. Мертва тиша. Тоді - команда.

«Убити її!!!»

Я натискаю на курок. Град куль пронизує її тіло. Вона падає мертва. Приєднується до своїх сестер...

Голоси позаду і зверху мене гукають-вихваляють.

«Слава!!! Слава!!! Алилуя!!! Бери нагороду!!! Слава!!! Бери трофей!!! Алилуя!!!»

Рушниця зникає з рук. Замість неї - меч. Важкий. Як у біблійного Давида. Підходжу до мертвого тіла жінки. Заношу меч. Ррраз!

І голова покотилася.

Скажені овації линуть з глибин скривавлених небес. Випалена земля двигтить... Я врятував батьківщину!!! Я - герой!!! Я славний переможець!!! Взірець для всіх...

Дивовижні птахи починають пронизливо квилити. Роздирають жіночий труп на шматки. Як голодні гієни. Червоні хробаки підповзають ближче...

...Я знову в колі. У самому центрі. У центрі уваги. Оточений батьками... У правиці тримаю меч. У лівій руці - голова жінки. Моя нагорода... Батько мій радіє. Пишається мною. Щиро вітає мене. Батьківщину врятовано!!! Майбутнє за нами...

Раптом коло збільшується... Ширшає. Тепер я серед натовпу. Ніби у великому храмі. Чи в амфітеатрі. У королівському дворі. На футбольному стадіоні ... Оточення не припиняє змінюватися. Але завжди повно народу. Мільйони! Усі блідолиці. Шалено мене вітають... Кидають конфеті... Грають оркестри. Дзвонять дзвони. Клацають фотоапарати... Благословляють кардинали і равини... Мої батьки стоять позаду мене у півколі. Багряні хробаки у їхніх прозорих черевах бенкетують.

Щоразу, як я піднімаю голову жінки, всі скажено мене вітають. А коли з мертвого обличчя починають текти криваві сльози, натовп вибухає у шаленстві. Подавай їм ще! Вони вивергають пронизливі звуки, які зливаються в національний гімн...

Я тримаю мертву жіночу голову високо вгорі. Нехай всі бачать! З неї рясно тече кров... Натовп скандує... Диво-птахи почули кров. Багряні хробаки підповзають дедалі ближче... Слава! Слава! Я-вільний! Алилуя! Вавилон навіки!

Раптом голова повертається до мене!!!

Не вірю своїм очам... Не може бути!!! Погляд прикипів... Охоплений жахом!.. Хочу втекти... Хробаки підповзають...!!!

Це моя голова...

Я прокинувся!

Скочив на ноги!

Де голова?

На місці...

«Інша мова - це інший погляд на життя».

Федеріко Фелліні

ФРАГМЕНТИ МАНГЕТТЕНУ

Недаремно кажуть, що найпростіший спосіб вивчити мову - у ліжку. Я вже маю прекрасні успіхи у німецькій і англійській. Нещодавно мені випала нагода отримати ще й свій перший урок французької. «Ma chérie, c‘est magnifique I»²⁰ - звучить м’яко, мелодійно і надзвичайно еротично. Натомість англійська - ньютонівська мова-важливі причина і наслідок. Звичайно, англійська має різновиди, залежно від походження. Сполучені Штати називають плавильним казаном. У цьому казані можна зустріти і людей французького походження. Проте вони різнитимуться від справжніх французів. Власне англійська мова і псує їх поведінку в ліжку.

Англійська мова - практична, вона не підходить для чуттєвості. У ліжку достатньо сказати «І love you!» - «Я тебе люблю!», але любити можна і Нью-Йорк. Це мова ліжка «справжніх» американок, нащадків тих, які зійшли на берег у Массачусетсі сотні років тому, або «доньок американських революцій». Вони незмінно консервативні, як в політиці, так і в ліжку. їх протестантизм не дає їм висловити почуття, всю свою чуттєвість.

Мітсі була єдиним винятком серед усіх моїх походеньок. Закінчивши з відзнакою коледж Вассар, Мітсі поїхала до Індії, де якийсь час провела у храмі, вивчаючи буддистське мистецтво кохання. І у цій царині вона досягла чималих висот. Без слів, тільки ніжні пестощі язиком, від кінчиків пальців і далі вгору, від чого все тіло палало гарячим вогнем.

Мітсі мешкала на 63-ій вулиці, у сусідньому з моїм будинку. Ми частенько зустрічалися, щоб віддаватися буддистським тонкощам і вивчати буддистські священні тексти. Незабаром я майже напам’ять вивчив усю Веду. Та якось наша нірвана майже закінчилася. Вона подзвонила мені й істерично кричала у слухавку: «Чому ти мені не сказав!???»

«Не сказав чого?» - спитав я, але вона не вмовкала. «Чому ти мені не сказав?» І тільки коли я закричав: «Чого?! Чого не сказав?!», вона відповіла: «Чому ти мені не сказав, що ти жигало!???»

Вона примчала до мене страшенно розлючена, разом зі своїм маленьким пуделем, якого я раз і назавжди заборонив приносити.

«Як ти так міг зі мною? - верещала вона. - А я хотіла познайомити тебе зі своїм батьком. Я думала, колись вийду за тебе. Як ти міг!?.»

Ми сіли за стіл у кухні.

«Хто тобі таке сказав?» - спитав я.

«Зік».

«І ти йому повірила?»

«Так, він мене переконав».

«Як?»

«Він сказав, що на твою викладацьку зарплату ти б міг собі дозволити платити за таке помешкання, тільки якщо ти жигало!»

«А хіба не ти розповідала мені, що він тебе не раз запрошував на побачення, а ти відмовляла?»

«Так, він мені часто телефонує. Один раз ми з ним ходили на побачення, ще перед тобою, але більше ні, не тому, що він єврей, просто мені нецікаве його товариство. До того ж, як ти й сам знаєш, у нього є подружка...»

«І чому тоді, на твою думку, він хоче з тобою зустрічатися?»

Я навмисне поставив це, на перший погляд недоречне, запитання.

Зік жив на нашій вулиці. Йому було під тридцять. Інколи я бачив, як він гуляє з Ненсі, своєю англо-саксонською дівчиною. Він був високим і огрядним. Мені він видавався цілковитим лайдаком. Працював на свого батька, знаного в Нью-Йорку забудовника нерухомості. Мабуть, у майбутньому Зікендорф бачив себе великим начальником батькової компанії. Я натякнув Мітсі, що його інтерес до неї міг бути пов’язаний з готелями її батька.

Спершу вона відкинула цей, як вона назвала, «абсурд». Та швидко націлена на мене лють зникла.

«Господи... Я ніколи б не подумала... він часто згадував про об’єднання родинних статків. Взагалі-то, я пригадую тепер, що якось він навіть говорив щось про те, якби мій і його батько об’єдналися, то створили б «міжнародну готельну імперію». Я думала, він так намагається бути дотепним... Ех... Ще якось він спитав мене, що я в тобі знайшла, мовляв, ти «простий викладач коледжу», «чоловік не з мого кола, не мій контингент». Так, саме так він сказав. Тоді я сприйняла це за жарт, але тепер розумію...»

Через тиждень ми з Мітсі їхали до Бостона. Ми зустрілися з її батьком і його «секретаркою» у заміському будинку на Бікон-Гіл, символі політичної влади у Бостоні. Він сказав називати його містером Петерсоном.

Атмосфера при зустрічі була скутою. Він говорив, як людина, певна, що у цілому світі йому нема рівних. Він заснував мережу готелів, яка розрослася на Європу і Азію. Його юна білява секретарка сиділа поряд, застигла, як манекен, всіляко намагаючись не дивитися мені прямо у вічі. Мені стало нудно, захотілося покурити. Мітсі попередила мене, щоб я не курив у присутності її батька. Але я витяг сигарету, спитав містера Петерсона: «Ви не проти, якщо я запалю?» І не чекаючи на відповідь, прикурив.

Мою увагу привернули високі круті сходи, що вели на горішній поверх. При знайомстві Мітсі розповідала мені, що її мати кілька років тому померла, впавши зі сходів. Я перевів погляд від сходів до містера Петерсона і його секретарки, які трималися за руки, і мені стало якось моторошно.

Після тієї поїздки до Бостона я відчув, що буддистська нірвана починає нас підводити. Тож незабаром я почав брати уроки французької.

її звали Майя. Познайомилися ми у паризькому аеропорту, коли я пересідав на рейс з Москви до Нью-Йорка. Мої спогади все ще були переповнені емоціями від зустрічі з матір’ю, однак вони були розмиті похмурими видами Москви, Самбора і Львова, які нагадували музеї з забутими пережитками минулого.

Зрадів я тільки, коли підійшов до столу реєстрацій. Я дивився на обличчя навпроти, ніби зачарований. Вона усміхнулася у відповідь, і наші погляди відразу сплелися воєдино. Вона сказала, що чекатиме мене внизу перед посадкою на літак.

Через тиждень ми зустрілися в аеропорту Кеннеді в Нью-Йорку. Вона розповіла, що була в Нью-Йорку тільки двічі, щоразу всього по кілька днів. За той час вона встигала побачити тільки те, що зазвичай встигають подивитися туристи: Центральний парк, Центр Рокфеллера, відомий хмарочос Емпайр Стейт Білдінґ. Цього разу вона захотіла побачити «справжній» Мангеттен, від Гарлему до Уолл-стріт.

Наступного дня ми їхали на лінії метро Ленксінґтон Авеню до 99-ї вулиці, де починався Гарлем. Вона розповіла, що востаннє, коли вона була тут зі своєю подругою з Ейр Франс, вони помилково сіли в метро на експрес до Брукліна. «Там все нагадувало смітник, досить страшно», - сказала вона. - А як тобі тут жити, на Мангеттені? Ти почуваєшся в безпеці?»

«Я? Як вдома. У цілковитій безпеці».

Сказавши це, я сягнув рукою до задньої кишені. Якраз вчора, читаючи «Дейлі Ньюз», я відірвав клаптик сторінки, де цитували мера Нью-Йорка про безпеку і злочинність. Я хотів використати його для вступу до дискусії на наступній лекції.

Повертаючись до питання Майї, я сказав, що попри те, що почуваю себе у цілковитій безпеці, багато хто, особливо найза-можніші, про себе такого сказати не міг би. Я прочитав Майї той уривок з газети.

«У своєму виступі на зустрічі поліцейського об’єднання Товариства Святого Імені мер сказав, що планується збільшення кількості тюремних камер, незважаючи на те, що вартість такого проекту перевищує вартість будівництва кооперативної квартири. «У кооперативних квартирах не буде безпечно, - заявив пан мер, - поки усі злочинці не будуть у в’язничних камерах за запланованих 100 000 доларів». Мер планував звернутися до Міської Ради з проханням виділити десять мільйонів доларів на будівництво нових в’язниць».

Вийшовши з метро, ми опинилися на 99-ій Іст-стріт. Майя вражено завмерла на місці. Сама з Парижа, вона звикла до чистих вулиць. А тут на тротуарах було повно сміття, поламаних меблів, смердючих матраців, перевернутих смітників, збитих ліхтарів, вікна у багатьох будинках були забиті дошками. Все позаростало бур’янами.

«І це теж Мангеттен? - ошелешено спитала Майя. - Як таке може бути?»

«Ну, це Америка, - сказав я, - прекрасне живе тут поряд з огидним. Ми зараз у пуерториканському кварталі - так би мовити на санітарному кордоні між білим Мангеттеном і чорним Гарлемом.

«Але чому все це сміття валяється просто посеред вулиці?»

«Обережно!» - гукнув я і схопив Майю за руку, щоб відштовхнути її вбік. Десь згори з вікна полетіло сміття. Там був чоловік з порожнім смітником, який тільки самовдоволено гмикнув до нас.

«А ось і відповідь на твоє запитання. Люди, які тут живуть, -нові у місті. В Пуерто-Ріко вони переважно жили на горизонтальних рівнях, в одноповерхових помешканнях чи в халупах. Вони не звикли жити вертикально, у три-чотириповерхових будинках. Найпростіший спосіб позбутися сміття - просто викинути його з вікна».

«Он воно що!» - сказала Майя, витираючи обличчя від пилу.

Ми йшли далі на захід усе тією ж 99-ю вулицею. Сміття ставало дедалі менше.

На перехресті 99-ї вулиці і Медісон Авеню ми опинилися посеред мішанини трьох різних світів: білого, чорного і пуерторикан-ського. Це був останній аванпост між Мангеттеном і Гарлемом, де усі ці три світи співіснували за своїми непростими правилами. На розі Північної і Західної була «Бенова закусочна». Серед постійних відвідувачів там були переважно працівники лікарні імені гори Синай, яка містилася усього за кілька кварталів, на П’ятій Авеню, вже у білій зоні. Навпроти закусочної розташувалося відділення Сіті-банку. Магазин на розі Південної і Західної був забитий дошками, з написом-пропозицією для продажу або оренди. На розі Південної і Західної - аптека. На вікнах і дверях стояли залізні решітки і охоронна сигналізація.

Попиваючи Колу за стійкою у «Закусочній Бена», Майя спостерігала за біло-чорно-коричневою палітрою людей - медсестер, охоронців з лікарні, прибиральників, водіїв швидкої і наркоманів, огорнутих густим сигаретним димом і запахом дешевої перепаленої олії. Атмосфера обтяжувалася ще й гучною музикою, яка лунала з «музичного ящика». Більшість відвідувачів їла «пропозицію дня»: гамбургер, картопля фрі, гороховий суп і склянка коли, - усе за «долар п’ятдесят дев’ять, разом з пдв».

«Усе це схоже на сцену з дешевого кіно», - зауважила Майя на виході.

Ми пішли вздовж Медісон Авеню до 86-ї вулиці і повернули у напрямку Лексінґтон Авеню. Тепер ми опинилися у сніжно-білому світі. Блискучі підвіконня відбивали сонце. Чисті вулиці, підметені тротуари. Це був центр так званого «німецького кварталу». По обидва боки широка вулиця була всипана німецькими ресторанами і магазинами з товарами, зробленими в Німеччині. В одному магазині був представлений весь асортимент баварських капелюхів і ледерхозенів, національного вбрання баварців і тірольців. У «Баварській таверні», розміром з невелике футбольне поле, пропонували у меню, серед інших страв, ще й братвурсти²¹, картопляні кльоцки з Sauerbraten²² і відоме німецьке пиво Льовенбрау. Звуки баварської музики кликали нас зайти.

Віденська кава і вишукано-хрусткий баварський яблучний струдель переконали Майю, що не всі американці живуть тільки на гамбургерах і гот-догах.

Далі ми йшли Третьою Авеню. Минаючи Піца-парлор, Майя вирішила зайти і туди. Вона замовила шматок з пепероні, грибами

і моцареллою. За її словами, це була «перша піца в її житті». Побачивши, що більшість відвідувачів їдять піцу з охолодженою Кока-колою, вона і собі замовила, щоб «відчути справжню Америку».

Я вже попросив рахунок, коли зайшла якась жінка з кучерявим хлопчиком років п’яти.

«У вас є жіночий туалет?» - спитала вона.

Ніхто не відповів.

«Тут є жіночий туалет?» - повторила вона. Тепер її голос був схвильованішим, бо хлопчик вже не міг терпіти.

«Нема!» - відповів касир.

Жінка знітилася, не знаючи, що робити. Вона потягла хлопчика до виходу. Але той вирвав руку, стягнув штанці і розгублено помочився на підлогу.

Майя не могла повірити, що на цілому Мангеттені навіть не було громадського туалету.

«Ти що, серйозно, Майкле? Не може бути!»

«Сцена з хлопчиком, яку ти щойно побачила, - це ніщо. Бачила

б ти щорічний парад святого Патрика на П’ятій Авеню. Десятки тисяч людей, які представлять ірландську спільноту, святкують день свого святого, крокуючи парадом по П’ятій Авеню. Вони одягаються у все зелене і з самого ранку збираються, щоб підготуватися до ходи, а закінчується все під вечір. Цього дня усі магазини і ресторани на Медісон Авеню зачинені, щоб їх туалети не затопили. Можеш собі тільки уявити, на що схожа ця частина міста після параду! Я споглядаю цю картину щороку, бо живу всього за півкварталу від П’ятої Авеню. Тротуари перетворюються на пісуари, повсюди валяються розбиті пляшки, паперові горнятка, бляшанки і блювотиння п’янючих молодиків. А в парках усі кущі в лайні...»

Більше мені було нічого додати, та й всі питання у Майї відпали.

З Третьої Авеню ми повернули на Лексінґтон Авеню, а тоді на 76-ій вулиці сіли на метро до центру.

У потязі було повно чорношкірих, шоколадних та білих облич. Багато хто з білих, мабуть, їхав до Блумінґдейлзу, найпопулярні-шого універмагу, розрахованого на вищий середній клас.

Щойно ми увійшли до переповненого вагона, коли туди ввалилася божевільна на вигляд жінка.

«Прошу, прошу вас, допоможіть! - плакала вона. - Будь ласка, мені треба купити квіти на похорон».

Вона була чорношкіра, ще не стара, з виряченими очима.

«Прошу вас, мій кузен був хорошим хлопцем, будь ласка, прошу вас, мені на похорон, треба квіти на похорон».

Люди відвертали погляди. Вони не хотіли слухати розмови про похорони, тим більше платити за них. Дехто тряс головою, думаючи: «Вона несповна розуму!»

Ми вийшли з метро на Астор-плейс і пішли на схід, до Третьої Авеню. Проходячи площу Купера, ми минали стару будівлю з масивного коричневого каменю. Це був «Купер Юніон», заснований у 1859 році, один з найвизначніших університетів США.

Пройшовши Третю Авеню, ми минули повз Українську католицьку церкву, праворуч 7-ї вулиці, та книгарню «Сурма» ліворуч. Дійшовши до Другої Авеню, ми опинилися у центрі так званого «Нижнього Іст-сайду», місця, яке колись було пунктом перекочування усіх емігрантів з Європи - ірландців, євреїв, поляків і українців. З кінця Другої світової тут утворився центр української діаспори в Нью-Йорку.

Майя була під враженням - Мангеттен виявився не тільки Ем-пайр Стейт Білдінґ і Центром Рокфеллера. За кілька годин вона ніби побувала у різних країнах - навіть візи не треба. А як вона здивувалася, коли спробувала «червоний суп, кольору бургундського вина», як вона його назвала. Це був український борщ. Ми їли його у маленькому ресторанчику на розі 8-ї вулиці, який належав пані Мусі.

У перші мої роки в Нью-Йорку ми часто приходили туди з Іреною. Там ми бачилися з нашими друзями-українцями. Після вечері в пані Мухи ми йшли до когось з нас в гості, пиячили, жартували, слухали музику, фліртували. У нас було чимале товариство - Арка, художниця, Аня, письменниця, Влодко, математик, Богдан, поет. Ми, чоловіки, захоплювалися дружинами один одного. Купу років по тому Влодко сказав мені, що Арка відчувала до мене «тваринний потяг». Я явно відчував те саме і до неї. Після мого розриву з Іреною і після того, як Арка з Влодком переїхали до Чикаго, я був у пані Мухи ще двічі чи тричі, аж поки не повернувся туди з Майєю.

Один мій візит пам’ятаю добре. Я був сам, їв тельбухи, фірмову страву пані Мухи, коли зайшов якийсь чоловік. Я бачив тільки його силует на тлі променів від вікна. Коли він сів, я упізнав його лице. То був Богдан! Мій однокласник і однокамерник з тюрми на Лонцького і в Монтелюпі. У ту ж мить він упізнав і мене.

Він сів за мій столик.

Ми дивилися один на одного, ніби воскресли після довгого двадцятисемирічного сну.

Перед очима промайнули сцени з нашого минулого: як ми двоє закохалися в одну дівчину у шостому класі, початок Другої світової, як росіяни окупували Україну, комуністку-директрису школи, яка намагалася нас завербувати доносити їй, як ми двоє осквернили статую Сталіна, як присягали на вірність таємній організації, як німці напали на Росію, як Банд ера проголосив незалежність України, як ми двоє приєдналися до похідних загонів, як нас арештували німці, привезли до Львова до тюрми на Лонцького, а потім - до краківської Монтелюпи.

Нас випустили з тюрми під час війни. Кожен з нас пішов своєю дорогою. Та наші стежки перетнулися в кафе пані Мухи.

Він розповів, що за німців знову потрапив до в’язниці, потім його звільнили американці. Я розповів, як записався в дивізію «Галичина». Зараз Богдан був професором політології в Оттав-ському університеті. Як не дивно - я займався тим самим, тільки в Нью-Йорку.

«Ти одружений?» - спитав він.

«Ні, розлучений». Я не був налаштований розповідати йому про трагедію з дитиною Ірени.

«А ти?» - уточнив я.

«Шестеро дітей! Двоє доньок і чотири сини».

«Чого так багато?»

«Я - ревний католик, ти не знав?»

На його обличчі промайнула самовдоволена посмішка. То була «типова Богданова насмішка», як я її колись називав. Вона завжди з’являлася, коли він був не впевнений, що чинить правильно.

«Я зараз пишу про нашу підпільну церкву в Росії», - додав він.

Я розповів йому про свою книгу, «Радянська політична думка», та про мою поїздку до України, про те, як моя мати вдавала смертельно хвору, про мої два дні у Львові.

«А ти не боявся туди їхати? - спитав Богдан. - Вони ж могли тебе не випустити».

«Я робив це заради матері».

Ми обоє поринули в задуму у тиші, що настала на мить. Виявилося, що обоє згадуємо одне і те ж.

«Ніколи не забуду, - сказав Богдан, - той день у школі, коли ми жбурнули пляшки з чорнилом в статую Сталіна. Школа була, як вулик з оскаженілими дикими бджолами... Партійні начальники, страшні агенти НКВС, високі військові чини, директриса Ботсва, вчителі, всі вони кляли «ворогів народу» і погрожували «відрізати їм руки».

«Маєш рацію, той день був страшніший, ніж коли нас допитували німці в Монтелюпі. Ми не усвідомлювали серйозності нашого вчинку. Але ми мусили це зробити, щоб відімстити директрисі Ботсві за те, що хотіла зробити з нас своїх донощиків».

Ми мовчали і дивилися один на одного, ніби намагалися зрозуміти загадку нашого життя.

«Чи зробили б ми це знову?» - спитав Богдан, коли ми виходили з кафе пані Мухи.

... Борщ Майї сподобався, що не можна було сказати про тельбухи. Вони їй нагадали кубло, де кишать хробаки.

З кафе пані Мухи ми пішли на південь і вже за кілька кварталів були на Бовері. «Це неймовірно!» - вигукнула Майя, витягуючи фотоапарат, і почала робити знімки. Перед нами відкрилася дійсно дивна картина, зокрема для того, хто не знає Нью-Йорка. Бовері - це район, відомий як пристановище для бомжів, наркоманів, алкоголіків, бандюків і агресивних психопатів, яким не було місця в психлікарнях. Дехто навіть називав Бовері «селищем Маркіза де Сада». Та своєю нелюдськістю і брутальністю цей район вочевидь перевершував збочену уяву де Сада.

Наступного дня, коли ми переглядали Майїні фото, відчували мурашки по шкірі. На одному був якийсь чоловік у дранті, обличчя вкрите згрубілими рубцями засохлої крові з брудом, він валявся на узбіччі у власних фекаліях. На іншому - якийсь бомж тримав двома руками свого дрючка і цілився просто у рот іншому п’яному волоцюзі, який лежав на тротуарі... Безкінечне самознищення і беззмістовна брутальність, цілі три квартали підряд. На одному фото, єдиному з усіх, було видно, що людяність таки може, хоч і зрідка, бути навіть у «селищі Маркіза де Сада». Там було два волоцюги, які влаштувалися на тротуарі. Один тримав книжку, ніби читає. Інший -виривав у нього ту книжку. Пам’ятаю, коли Майя робила те фото, я почув, як той волоцюга казав: «Це шкідливо для мізків!»

Ми вийшли з Бовері з безліччю знімків і відчуттям суму, через який популярне гасло в місті «Я люблю Нью-Йорк» сприймається, як злий жарт. Щоб розвіяти похмурий настрій, наступного дня ми вирішили ще оглянути китайський район, Чайна-таун та Уолл-стріт. Натомість ми повернули праворуч, до «Малої Італії», її центральна вулиця нагадувала маленьке провінційне італійське містечко - церква, кав’ярня, піцерія, ресторан, звуки «Маріни» і «О солє міо».

Я запропонував піти в «Умберто», ресторан, де подають «найкращу пасту і соус з устриць».

«А в малій Італії є мафія?» - раптом спитала Майя.

«Смішне питання! Це те саме, що питати, чи буває борщ без буряка. Та «Умберто», напевно, мафії і належить, бо чого тоді там цілодобово відчинено? На Мангеттені є тільки два цілодобові ресторани. Ще один - це «Рубенс»...»

Майю накрила тінь сумнівів.

«Це - безпечне місце, не хвилюйся, - сказав я. - Хіба що не тоді, коли мафіозні родини обирають своїх головних. Вони це якраз в «Умберто» і роблять. Але вони користуються пістолетами з глушниками, щоб не турбувати відвідувачів. Наступного дня місцева газета повідомляє про вбивство одного з головних босів мафії. Це привертає до «Умберто» більше клієнтів».

Майя була переконана, що я вигадую, тому я додав про те, що прочитав в «Дейлі Ньюз», наступного дня після такого убивства. У відвідувача, який сидів за сусіднім столиком, де вбили головного мафіозі, спитали, чи пішов би він знову до «Умберто». Він відповів: «Навіть і не сумнівайтеся, за пасту і устричний соус «Умберто» і вмерти не шкода!»

Наступного дня ми прогулювалися по Чайна-таун. Часом зупинялися повитріщатися на різнокольорові зображення Будди, Дракона та на ряди висушених качиних тушок, навішаних у вітринах. Попоївши креветок у кисло-солодкому соусі в якомусь ресторані, ми приготувалися відкрити «тістечка щастя».

«Пристрасть - це сіль життя», - було написано в тістечку Майї. «Quelle coincidence!²³ - вигукнула вона. - Це ж ти і я!»

У моєму тістечку обійшлося без пристрасті. Натомість - філософське повчання: «Старіють не від довгого життя, а лише від втрати інтересу до нього».

Звідти ми пішли на Уолл-стріт. Була субота, і вулиці, обрамлені обтяжливими бетонними спорудами, стояли порожніми. «Мені якось ніяково, - поділилася Майя, - ніяково йти покинутою безлюдною, неживою ущелиною».

«Забираймося звідси!» - потягнула вона мене за руку.

Ми спустилися в підземку і вийшли на Тайм Сквер. «Зовсім інша справа!» - була вражена Майя, тримаючись за мою руку, щоб не загубитись в хаотичних потоках натовпу. Автівки, які гасають туди-сюди і щоразу сигналять, навала блимаючих реклам зі стін будинків, вибухова музика з магазинів, заклики вуличних торговців до свого нехитрого краму і гот-доґів - усе це зливалося в якусь демонічну какофонію.

У всій цій дисгармонії на розі 44-ї вулиці групка Свідків Єгови намагалася нести слово Боже. Середнього віку жінка стояла перед групкою, осіб так з дванадцять, і проповідувала свої переконання, хоч обличчя її слухачів не виявляли особливої віри в гуманність. Ось вона перейшла майже на крик.

«І мовив їй Ісус: Я - воскресіння і життя, і той, хто в мене вірує, житиме, навіть після смерті...»

Вона перевела подих і звернулася до критиканів, які постійно її перебивали.

«І ви, грішники, ви, зіпсуті створіння з занапащеними душами, також можете бути спасенними, якщо підете за НИМ!»

Та її перебив на півслові голос, набагато гучніший і фанатичніший за її. Долинав він з боку критиканів, які їй перечили.

«Я піду за ним! Він прийде сьогодні???!» - закричав розлючений голос.

Він не змовкав.

«Скажіть! Він прийде сьогодні???!»

«Скажіть!»

«Скажіть!!!»

До нього приєднався ще один критик.

«Ага... точно, в котрій годині він прийде? В одинадцятій? Може, дванадцятій? Він прийде сьогодні????!!!?

Естафету перейняв ще й третій, з захриплим спитим голосом і налитим кров’ю обличчям.

«Він прийде сьогодні?? Кажи, ти, свята бісова дитино, прийде він чи не прийде сьогодні??!!»

Він зробив черговий ковток.

«Якщо прийде, скажи, хай зайде в бар «Марті», я буду там...»

Раптом хтось заволав: «Гаманець! Де мій гаманець?! Вкрали!» Ніхто і вусом не повів, як якийсь молодик кинувся навтьоки і зник у натовпі.

Голос ще одного критикана, приплівши усіх святих, сплутавши Ісуса з Богом, Отцем Його, заглушив оте «Гаманець вкрали!»

«Що це за Бог, якщо він цілих десять днів створював світ? Чого не зробив цього за мить? Що це за сила така???»

Проповідниця, вже вимучена і затюкана, перебила його.

«Він може взяти і розтрощити тебе на мільйон шматочків!»

На якусь мить запала тиша, та невдовзі її порушив ще один роззява.

«Говоріть, говоріть, нехай злодюжки поки чистять ваші кишені!»

Якийсь бездомний неподалік, зарослий, брудний і смердючий, зробив ввічливе зауваження, на яке ніхто не звернув ані найменшої уваги.

«Ну, і культура у нас!..»

Помітивши порядного пана, безпритульний офіційно до нього звернувся.

«Якщо ваша ласка, добродію, чи не пошкодуєте ви п’ятака для...»

Він не закінчив, бо чоловік, що видавався добродієм, презирливо зиркнув на нього і відрубав: «Йди звідси, бомж!»

«Кінець нашого життя починається, щойно ми стаємо замовчувати важливі речі».

Мартін Лютер Кінг молодший

КОРІННЯ

Ну, й нудота! Семінар тривав уже три години. Кінця-краю не видно. Після виступів обговорення відбувалося в одному напрямку: як перемогти Радянський Союз, не даючи його владі поширюватися на весь світ. Войовничі розмови здавались нескінченними, адже більшість доповідачів була архіконсервативними антикомуністами з Німеччини, Франції і Америки. Семінар відбувався в Парижі. Наприкінці шістдесятих офіційний курс в СІЛА і Європі і далі полягав у тому, що якщо не вжити «кардинальних заходів», вплив Радянського Союзу пошириться на весь світ. Фобія перед Радянським Союзом затьмарювала раціональні судження. У «вільному світі» будувалися сховища, а в школах проводилися постійні навчання, як поводитися на випадок бомбової атаки.

Я ніколи не вірив у нездоланність Радянського Союзу. Після того, що я побачив під час відвідин матері в Україні, я зрозумів, що влада Радянського Союзу спиралася на хисткі основи, бо саме радянське суспільство було надзвичайно деморалізованим. «Навіть якщо нічого не робити, - аргументував я, - він розпадеться сам собою за десять-двадцять років». Цю мою думку більшість доповідачів розкритикувала, назвавши її наївною. Дехто накинувся на мене, ніби я був радянським агентом. Неможливо було раціонально сперечатися з колективною параноєю щодо чогось, чого, на мою думку, навіть не існувало.

Мені було нудно і нецікаво.

Я був у такому стані, що мені несподівано пригадався Енґадін. Я навіть точно не знав, як правильно пишеться це слово, але асоціювалося воно з чимось прекрасним, може, і нереальним. Ютта завжди згадувала Енґадін, особливо коли їй остогид її чоловік у Нью-Йорку. Вона завжди починала словами: «Що я тут роблю в тому Нью-Йорку, я з такої мальовничої місцевості...» А тоді змальовувала словами літо, осінь, зиму або весну з величними засніженими гірськими вершинами і зеленими луками, що розгорнулися внизу, сповнені різноманітними квітковими барвами.

Я ніколи і не розпитував Ютту, де саме була та чудова місцина у Швейцарії. Мені надзвичайно подобалося слухати її, і нерідко я уявляв, як гуляю тими луками, хоча серйозно і не вірив в існування того «Енґадіна». Я думав, що це була така собі ідея фікс, фетиш, витворений Юттиною уявою, щоб хоч якось розбавити одноманітну нью-йоркську сірість та розчарування від шлюбу.

Не дочекавшись закінчення дискусії, я підвівся, вийшов, пішов у вестибюль готелю і набрав номер авіакомпанії «Свіс Ейр».

«А у Швейцарії є Енґадін?» - поцікавився я.

Голос на тому кінці дроту здивувався з такого питання.

«Як? Енґадін? Так, звичайно, є. Я саме нещодавно повернулася з Санкт-Моріца».

Вона пояснила мені, що Енґадін міститься на південному сході Швейцарії, поряд з Італією.

«А скажіть-но, будь ласка, Сільс-Марія - це в Енґадіні?» - спитав я, згадавши, як Ютта розповідала про місцевість, де її батьки мали відпочинковий будиночок.

«Так, це в Енґадіні. Це відоме село, менш ніж десять кілометрів від Санкт-Моріца».

«А як доїхати туди з Парижа?»

Я планував побути в Парижі два-три дні з Майєю, а потім повертатися до Нью-Йорка. Але після мого дзвінка у «Свіс-Ейр» вже у той самий час наступного дня я вийшов з вузькоколійного поїзда в Санкт-Моріці.

У мене був телефон Ютти в Цюриху. Вона дуже здивувалася, коли я зателефонував їй з Санкт-Моріца. «Чому ж ти не подзвонив мені з Нью-Йорка?! Я б спланувала час, щоб також бути у Сільсі!» Вона пояснила, що мусить цілий тиждень залишатися в Цюриху. І порадила зупинитися у «Шеза Рандоліна», невибагливому, проте затишному готельчику.

До «Шези Рандоліни» я доїхав на таксі. Ютта, мабуть, зателефонувала власникові, щоб мене зустріли, бо він звернувся до мене «професоре Яворський». Полагодивши формальності, я опинився у невеличкій, скромно, проте зі смаком облаштованій кімнатці - стіни, оббиті деревом, шафа для одягу, умивальник з дзеркалом і масивний столик у кутку справа. Коли я тільки-но увійшов, мене відразу вразив легкий свіжий запах, що нагадував ладан. Потім я дізнався, що так пахла альпійська сосна, яку називають «Агуепіюіг», з якої і були зроблені дерев’яні панелі, ліжко і стіл. Милі людському носу, ці пахощі відганяли черву. Саме тому у селі збереглося стільки будинків, де стіни і стеля віталень були оббиті тією деревиною, якій понад чотириста років. Така опалубка захищала від холоду кам’яних стін і водночас мала декоративний характер - і стіни, і стеля були оздоблені витонченим різьбленням розеток і візерунків, від чого складалося враження, ніби ти у казковому будиночку.

Оббивка стін у моїй кімнаті була простою, без прикрас. Будівля готелю була сучасною, спорудженою лише кілька років тому. І різьблені панелі були б неприпустимо нерентабельними. Але й без таких оздоб альпійська деревина випромінювала чарівний аромат і свіжість природної краси. її темно-коричневі вузлики складалися у візерунки, намальовані невидимою рукою художника.

Відчинивши віконниці, я завмер. Моєму погляду відкрилася картина, яку змальовувала Ютта під час наших зустрічей. Хіба тільки кілька штрихів додав захід сонця.

Переді мою розгорнулася долина, оточена засніженою горою, яка височіла на тлі пурпурового неба.

Під лінією снігу по обидва боки долину обрамляли скелі і урвища, а ще нижче - сосни і кущі. Рівнину внизу долини перерізав хвилястий стрімкий потік, а по обидва його боки були зелені луки, всипані жовтими, синіми і білими квітами.

Я глибоко вдихнув... і ще якийсь час так і стояв перед вікном -ані руху, ані помислу. Картина перед моїми очима злилася з тією, яку постійно змальовувала Ютта. Те, що здавалося мені у Нью-Йорку фетишем, ідеєю фікс, тут перетворилося на реальність. Щоб віднайти хоча б дещицю відчуття краси у великому місті, треба було йти в кіно, до музею, мистецької галереї, в парк. А тут природна краса була усюди. Я був її частиною. Я її вдихав...

Вночі мені снилося, як я йду болотною дорогою, не розуміючи, куди прямую. Підійшовши до роздоріжжя, я побачив перед собою людину. То була жінка, висока, вишукана, одягнена у щось на зразок білого балахону, отороченого чорним. Вона здавалася незнайомою і знайомою водночас, схожа на мою матір, але не зовсім. «Ти не на тій дорозі!» - почув я, як вона чітко сказала, і її голос відлунював докором усією долиною. «Тобі - ліворуч! Там вірна путь!» - вказала вона на шлях вгору, але чистий, без болота.

Я прокинувся з відчуттям висвареної дитини.

Вікно і далі було настіж відчинене, так само, як і перед тим, як я заснув. Долина була залита сонцем. А вітер ніби доносив відлуння жіночого голосу, який я чув уві сні: «Ти не на тій дорозі! Йди ліворуч!»

Незабаром я вже вийшов з готелю і крокував стежкою у напрямку півострова на блискучому озері. На знакові збоку було написано: «Часте, 10 хвилин». Луки зі смугами жовтих квітів і мерехтливим малюнком розгорнулися по обидва боки шляху. Я не міг втриматися. Зняв черевики і шкарпетки, кинув їх на узбіччя і побіг в траву, ніби вирвався з клітки. Проживши сім років у Нью-Йорку, я не переймався тим, чи подумає хтось, що я збожеволів, коли побачить таке.

У Нью-Йорку трава росла тільки в Центральному парку, поміж алей. По ній босоніж не походиш, не полежиш, бо то - собача територія. Я часто ходив до Центрального парку, через вхід, що на 64-ій вулиці, але сідав або лягав на величезний камінь навпроти П’ятої Авеню. Звідти було видно, як люди гуляють, було видно малиновий захід сонця, якого більш ніде не побачиш, бо колір підсилювався смоґом.

Якось я вирішив зробити собі власну траву. Я вичистив від каміння свій дворик, який мав десь з десять квадратних метрів, що і так було привілеєм у великому місті, засипав його землею і засіяв травою. Щодня поливав, нетерпляче чекав, коли зійдуть перші паростки. Коли одного дня я побачив зелені пагінці, я покликав своїх друзів, і ми влаштували в квартирі «трав’яну вечірку». Сиділи або лежали на зеленому килимі, жартували, сміялися, фліртували і пили «за здоров’я трави».

Трава росла повільно, бо бракувало сонця, але за кілька тижнів дворик став густо-зеленим, принаймні здалеку так виглядало. Якось увечері задзвонив телефон. То була Сюзен, з якою я познайомився на Файєр-Айленд. Вона була студенткою в Коннектикутському жіночому коледжі, а сама походила з провінційного Міссурі. Вона обожнювала танцювати. Я був не в настрої з нею зустрічатися, але коли згадав про свою траву, вона благала дозволити їй прийти: «Інакше більше ніколи не побачимося!»

Коли вона прийшла, двері у дворик були відчинені. Я щойно його підлив. Як голодна звірина, яка побачила лужок, Сюзен побігла просто туди і почала танцювати на траві. Як я не гукав «Стій!», було вже пізно.

То була катастрофа, трагедія для трави. Своїми великими ногами Сюзен змісила траву, як бульдозер.

Я взувся і знову пішов стежкою. Вона бігла поміж пагорбів зі скелями і соснами. Одне дерево на краю скелі привернуло мою увагу. З того місця, звідки я дивився, здавалося, що воно от-от впаде. Але ні! Підійшовши ближче, я був вражений. Стовбур дерева тримався на такому сплетінні коренів, що його б не вигадав жоден архітектор.

Масивний, мабуть найміцніший, корінь обплів виступ у скелі, а решта коріння підтримувала дерево з боків і ззаду. Це нагадувало витончену спробу утримати рівновагу, хоч так і не було, бо саме дерево мало щонайменше сотню років. Воно вистояло люті зими, бурі, вітри і морози двохтисячної висоти.

Я йшов стежкою далі до півострову і бачив, що майже усі дерева - такі самі. На краю півострова верхівки деяких дерев були пошкоджені морозними вітрами, а їх стовбури покрутилися, ніби воскові фігури. Однак всі вони були живі-здорові. У них було міцне здорове коріння.

Зрештою я дійшов до величезного каменя серед сосон. На ньому був вирізаний уривок з поезії Ніцше, «Oh, Mensch, gib Acht»²⁴. Чоловік, який проголосив, що Бога нема, любив прогулянки цим півостровом, як мені розповіли. Його філософія була суперечливою, адже він ставив під сумнів саму основу західної цивілізації. Юдейсько-християнська релігія була для нього націленою на смерть, бо в центрі її лежить ідея смерті як передумова до вічного життя. Вона пропагувала смиренну, слабку, покірну людину. У свою чергу демократія зі своєю «рівністю» підносила посередність і занепад. Щоб знайти вихід, Ніцше проголосив верховенство аристократії, що складалася з людей, яких він називав «надлюдьми». Надлюдина мала б бути впевненою в собі особою, звільненою від релігійних і буржуазних обмежень, людина, що позбулася комплексу меншовартості, а тому здатна визначати власне життя і керувати іншими.

У своїх лекціях я зазвичай критикував філософію Ніцше за її надмірну суб’єктивність, але опинившись перед тим каменем і прочитавши того вірша, я почав його розуміти. Одна справа було читати його погляди в книжці, і зовсім інша - відчути ті обставини, за яких ці рядки були написані.

Перш ніж продовжити свій шлях, я сів на лавку під каменем. Мене охопив такий спокій, якого я ніколи не відчував у Нью-Йорку. Це не був пасивний спокій, спокій, який відчуває людина на дорозі смерті, в очікуванні страти. То був спокій, з яким я відчув, ніби воскрешаю. Набираюся сили. Мене оточувало життя - всюди навколо мене дерева міцно і надійно вгризлися своїм корінням у кам’янистий ґрунт і скелясті ущелини. їх били морозні вітри, їхні стовбури покрутило, але вони росли далі. Вони мали під собою ґрунт. Мали коріння.

У такі миті природа з легкістю може позмагатися з найкращими психоаналітиками. Вона штовхає шукати самого себе.

А як же я? Куди іду?

Ніби проти моєї волі це питання міцно засіло мені в голові і ніяк не зникало. Я намагався заглушити його, думаючи про Ніцше і слухаючи шум хвиль, які били по скелі.

Та зрештою обривки здогадок і питань знайшли своє місце. «... викорчуваний...»

«...відірваний...»

«... у вільному плаванні...»

«... самозакоханий?»

«... ненаситний...»

«...втікаю?..»

«... одержимий?..»

«... відчужений?..»

Щоранку я прогулювався по Часте. Якось я навіть пішов вночі. Саме вночі - тільки мерехтіння зір і півмісяць, і знову той спокій.

Я сидів на краю скелі. Піді мною - озеро. Позаду - «камінь Ніцше». Єдиний звук - ледь чутне хлюпання хвиль об скелю і шелестіння дерев. Я думав про рядки з поезії Ніцше: «У темряві побачиш більше смислу, ніж у світлі».

Мені пригадалася Ірена.

«Чому ми розлучилися?»

Пам’ятаю, як отримав рекомендованого листа три роки тому. Документ Федерального окружного суду повідомляв, що Ірені дали розлучення на підставі моєї «втечі».

«Втечі?..»

Мабуть, це була залежність. Якось, коли я вечеряв і випивав у «Правому березі», я не міг пригадати, як звали усіх чотирьох жінок, з якими я того дня переспав. Вони всі злилися в одне.

Але чи була ця залежність єдиною причиною? Як сказав би логік, це могла бути обов’язкова, але не достатня причина. Тут могли ще бути і ненаситність, і одержимість, самозакоханість, прагнення втекти від дійсності, все докупи. До того ж, я б додав ще й незрілість. І тут не допоможе ніякий науковий ступінь. Ми, чоловіки, часто менш зрілі, ніж жінки. Я говорю за себе. Наші не-передбачувані гормони дають нам «закохуватися», а якщо це ще й цілком влаштовує, то ми хочемо такі стосунки увіковічнити. «Святі узи шлюбу» йдуть після «хорошого сексу».

У нашому з Іреною випадку вочевидь йшлося не тільки про кохання. Ми обоє були біженцями в Німеччині, ще й виявили, що обоє колись жили у Львові, навіть на тій самій вулиці! Ми обоє були українцями. Але в моєму випадку до кохання й усіх історичних і психологічних чинників додавалося ще дещо. Ірена жила зі своїми батьками, вивчала вокал, була заручена з чоловіком, який також вивчав вокал. Я був одним з «факірів», офіційно студент, а насправді - спекулянт на чорному ринку. Ми були ще тими гуляками: гроші, жінки, алкоголь. Ми всі змагалися за Ірену. «Здобути її» - ось в чому полягала суть змагання.

Я «переміг» - і одружився з Іреною.

А насправді, тут було набагато більше. Справа була також в її родині.

Мені так бракувало родинних зв’язків. Я хотів бути чиїмось. Частиною цілого. Ззовні я скидався на безтурботного шибеника, легковажного, самовпевненого, мало не зарозумілого. А всередині я починав відчувати себе самотнім загнаним вовком. Дружби з іншими «факірами» було вже замало. Я прагнув міцнішого зв’язку. Його я і знайшов з Іреною і її родиною.

Сидячи на краю скелі і дивлячись на хвилі, які розбивалися об неї внизу, я намагався зрозуміти, чому я від нього відмовився, викинув цей міцний, укорінений зв’язок, як порожню сумку.

Я почав відходити від сімейних вузів вже в Балтиморі, коли ще був студентом. Але переїхавши в Нью-Йорк, я вже нагадував дикого звіра, якого випустили з клітки.

Не дивно, що настав день, коли Ірена спитала мене, чи я мав намір зупинитися. Це було ідеально розумне питання, але в той час воно видалося мені щонайменш дивним. Мій спосіб життя здавався мені цілком нормальним, він не складав ні реальної, ні моральної проблеми. До того ж я вважав, що Ірена вже звикла.

Тому я сказав: «Ні!»

Почувши це, Ірена відказала: «Тоді я буду зустрічатися з іншими чоловіками, з ким хочу».

Це мене зачепило. «Вона так зробить? Ірена? Як вона може? Тоді я не можу з нею більше жити!»

Відтоді прірва між нами не припиняла рости і глибшати, особливо з мого боку. Словесні виверження, які за інших обставин сприймалися б за порожню балаканину, зіграли свою роль.

«Тож ми розходимося», - вирішив я і поїхав.

Перш ніж за мною закрилися двері, я почув Іренине: «Що я скажу батькам?»

Це мене розлютило ще більше...

Я підняв камінчика і кинув його в озеро. Тим часом місяць зайшов за гори. Стало темніше. Як би я хотів, щоб Ірена сиділа зараз поряд.

Дорогою до готелю я все ще чув оте Іренине «що я скажу батькам?», яке ніяк не вилітало з голови.

«Ми живемо у часи, коли зміни такі стрімкі, що ми помічаємо теперішнє, тільки коли воно вже зникає».

Р.Д. Ленг, «Політика досвіду», 1967 р.

МОЯ «КУЛЬТУРНА РЕВОЛЮЦІЯ»

Нью-Йорк, найбільше місто у світі, більше не здавалося мені таким великим після мого повернення з Енґадіна. Я був під враженням від природи - засніжених вершин, зелених лук, стрімких потоків, життєвої сили дерев і привиду Ніцше. Перше, що спливало в мене перед очима при згадці про Енґадін, - це були дерева на краю скель, які міцно і надійно вгризлися корінням в кам’янистий ґрунт і обплелися навколо великих каменів.

Це коріння не йшло мені з думки. Я наводив його як приклад на деяких лекціях, коли говорив про «вкорінене життя», на противагу «відірваності і ламкості людського життя у великих містах».

Мої літні відвідини Сільса виявилися корисними ще й в інтелектуальному плані. Ютта розповідала про Сільс просто, як про село. Але я зрозумів, що це була Мекка для людей, які шукали творчого натхнення. Чимало мислителів кінця XIX - початку XX століття бували в Сільсі. Серед них - Томас Гакслі, Томас Манн і Ніцше.

Сільс став вуликом творчих людей і влітку 1968-го. Місцеві жителі кажуть, що стільки разом їх земля ще не бачила. Мабуть, причиною могло бути те, що 1968-й був роком шаленого насильства. Була сила-силенна питань, які турбували мислителів і в політичному, і у філософському розумінні: війна у В’єтнамі, Мілайська різня, китайська культурна революція; вбивство Мартіна Лютера Кінга молодшого, бунти у багатьох американських містах; вбивство Роберта Кеннеді, битва Чорних пантер під час Демократичного національного зібрання в Чикаго.

Особливо непокоїв європейців розрив поколінь між «Старими лівими» і «Новими лівими», що призвело до захоплення Сорбонни і проголошення студентського перевороту у Франції. Студенти поставили під сумнів основи існуючого суспільства. Радикальні цілі перевороту добре передавав плакат, причеплений до головного входу у Сорбонну.

«Революція, яка починається, поставить під сумнів не лише капіталістичне, а й індустріальне суспільство. Споживацьке суспільство приречене на жорстоку смерть. Суспільне відчуження повинно бути стертим з історії. Ми винайдемо новий світ. До влади приходить творча уява».

Усе обговорювалося і дискутувалося улітку 1968-го саме в Сільсі.

Офіційні семінари і виступи проводилися в «Будинку Ніцше», де дослідники могли зупинитися. Мене, як американця, постійно питали: «Чому Америка така жорстока?» Таке питання породжувала кількагодинні дискусії. Нерідко мені закидали у звинувачувальному тоні, ніби я відповідав за усю жорстокість Америки.

Проте неофіційні зібрання мені імпонували найбільше. Там безтурботні розмови поєднувалися з серйозними дискусіями. Ми четверо - упорядник «Будинку Ніцше», професор мистецтв Юра, математик Марк і я - полюбляли зустрічатися в «Крістіні Шті-блі», маленькому ресторанчику у будівлі XV століття. Ресторан складався з однієї кімнати, яка колись була вітальнею. її оббивка «Агуепіюіг» мала стільки ж років, скільки й сам будинок. Марія і Крістіна, двоє сестер, яким належав будинок і ресторан, мили дерев’яні панелі раз на рік навесні простим милом, що додавало дереву вицвілого нальоту.

Після мого повернення до Нью-Йорка наприкінці серпня я цілий семестр викладав три курси. Я не міг дочекатися закінчення семестру, бо мені надали «творчу відпустку» для написання книжки. Це означало, що наступні сім місяців я вільний, з кінця січня до кінця наступного серпня. Я знав, що робитиму.

Я приїхав до Сільс-Марії вже на початку лютого. Оскільки всі готелі і «Шеза Рандоліна», де я зупинявся влітку, були переповнені, я вирішив винайняти кімнату на фермі, у Фекс Плата, у середній частині долини, про яку Ютта розповідала з такою любов’ю. Ферма належала фрау Педроліні і її синові Кіріло. Там було три будівлі: кам’яний будинок XVI століття, де мешкала родина, поряд - така сама стара стайня, де тримали двох коней і десять корів. Третя споруда була меншою - нова стодола, збудована кілька років тому. Вона стояла окремо від інших будівель. Нижню частину, вкопану в гору, використовували для зберігання санок, воза та косарки. На верхньому поверсі тримали сіно. Стіни були зроблені з простих дощок. В одному кутку була кімната з двома вікнами. Опалення не було ніякого. Саме тому приміщення використовувалося тільки влітку - там жили італійські сезонні робітники. Фрау Педроліні наймала їх на літо для догляду за кіньми і возиком. Вони підбирали туристів у центрі Сільса і везли їх у возі до готелю «Фекс» в дальньому кутку долини. Такий додатковий підробіток дозволяв фрау Педроліні їхати восени в Італію в гості до свого брата - священика у маленькому селі біля Болоньї.

Фрау Педроліні з задоволенням прийняла мене в пожильці. Вона показала мені кімнату з низькою стелею, близько п’яти метрів завдовжки і чотирьох завширшки. Коли вона ввімкнула світло і відкрила віконниці більшого вікна, я побачив інший край долини і струмок біля стодоли. З іншого боку від вікна під стіною стояло ліжко. Зліва - під маленьким вікном - був комод з мискою і глечиком для води.

Фрау Педроліні попередила мене, що опалення в кімнаті не було, а зима принесла, як вона сказала, «сибірські морози». Помітивши нотку сумніву на моєму обличчі, вона запевнила мене, що вихід є. «Можна поставити електричний обігрівач, а ще я дам вам товсту теплу перину і покривало, вони вас зігріють, ви ще молодий».

Вона хотіла 360 франків за місяць. Я погодився, і вона сказала, що зранку, о восьмій, приноситиме мені глечик з теплою водою для вмивання і гоління, а за годину у себе на кухні готуватиме мені сніданок.

Я поселився наступного ж дня по обіді. Поставив свою друкарську машинку «Оліветті» на маленький столик біля більшого вікна, щоб писати свій опус «Демократія і капіталізм», для якого мені і дали творчу відпустку.

Перш ніж я пішов спати, фрау Педроліні запросила мене на свою кухню і пригостила полумиском гарячого супу. Вона назвала його «айнтопф», щось на зразок рагу - тушкованої картоплі з цибулею, морквою і шматочками м’яса. Спокусливий запах і смак цієї страви нагадали мені про зупи, які колись готували моя мама.

Смакуючи айнтопф, я оглядав кухню. Побілені кам’яні стіни і висока склепінчаста стеля створювали враження, ніби сидиш у якомусь соборі. З-за масивного столу, за яким я сидів, видно було широку стільницю з суцільною сталевою плитою. Фрау Педроліні розповіла, що коли на ній готує, ця своєрідна піч ще й обігріває спальню за стіною. Ще вона розказала, що і кухня, і все, що в ній є - стіл у кутку з лавами на дванадцять осіб, красивий різьблений буфет зліва, сервант справа від вікна і кухонна стільниця, - збереглося ще з часів, коли будувався сам будинок, чотириста років тому. Єдине, що змінили з того часу, - це збільшили вікно. Його розширили, щоб впустити більше світла.

Спав я дуже добре. Вкутаний товстою периною і з пуховою подушкою під головою, втричі більшою за ті, що я мав в Америці, я почувався, ніби в гусячому гнізді.

Фрау Педроліні дотримала слова. Вона розбудила мене о восьмій і принесла глечик з теплою водою. У відповідь на її «Доброго ранку, герр Майкл!» я не міг поворухнути щелепою. Той бік обличчя, який залишився невкритим, коли я спав, був як заморожений. На дотик також був як лід. Мені довелося добряче його розтерти, щоб знову нормально ним рухати.

Коли я голився, то зуб на зуб не потрапляв, але думка про гарячий сніданок зігрівала. Повернувшись після сніданку до своєї кімнатки, або «штіблі», як її називали місцеві, я вирішив записати деякі роздуми про демократію і капіталізм, які спали мені на думку. Я відкрив свою Оліветті і вдарив по клавіші... Вона ледве рухалася... Ніби щось її тримало. Інші клавіші теж рухалися проблематично. Відповідь я збагнув, коли пригадав, що пережила гітлерівська армія під Сталін-градом. їх зброя не стріляла, бо просто замерзла.

Моя Оліветті запрацювала нормально тільки через два тижні, коли я приніс від своїх друзів електричний обігрівач. Я звик до холоду і навіть полюбив його, ніколи не знімаючи теплого кожуха. Та міс Анна Шьюкетті, сусідка фрау Педроліні, як виявилося, непокоїлася про моє життя. їй було сімдесят два, вона жила сама і чудово справлялася зі своїми чотирма коровами і і господарством. Якось навесні дорогою до Сільса я її перестрів, і вона мені сказала: «Знаєте, гер Майкл, ми з фрау Педроліні переживали, щоб ви не замерзли до смерті».

Відтепер моє життя поплило рівномірною течією. Дві-три години писанини після сніданку. Ближче до полудня - прогулянка до готелю «Зонне» у Фекс Креста випити кави чи з’їсти супу. Потім - знову до книги. Біля п’ятої я йшов через ущелину до Сільса почитати газету і повечеряти. То було не життя, а мрія, як я й хотів - аскетизм зі зручностями.

Прогулянка назад через ущелину до моєї «штіблі» часто нагадувала казкову мандрівку. Ущелина була глибока і довга, а з одного боку бігла вниз стежина. Взимку у нічну пору там завжди особлива тиша, і коли падав сніг, все, що відчувалося, - це тільки дотик сніжинок на обличчі. І тоді добре уявляти, що ти сам у цілому світі. Якось під час такої прогулянки мене різко привели до тями. Раптом нізвідки на мене щось накинулося. Виявилося, то моя приятелька, Леслі, собака фрау Педроліні. Вона саме була на своїй нічній прогулянці і так вирішила мене привітати.

Десь за два місяці мого ідилічного життя з Нью-Йорка прийшов лист. Писала Патріція і розповідала про те, як була на «мітингу об’єднання «Студенти за демократичне суспільство» у китайському ресторані неподалік Колумбійського університету».

Вона писала, що була запекла суперечка стосовно того, що мало б статися після революції. «СДСівці («Студенти за демократичне суспільство») малювали картину майбутнього за марксистською схемою, а ренегати Ґольдвотера, які називають себе лібертаріан-цями, або борцями за свободу волі, пропагували щось на зразок «анархо-капіталізму». Як би там не було, писала Патріція, «багато хто не проти застрибнути на платформу Нових лівих, вочевидь, немало з них - з суто корисливих міркувань».

І на останніх рядках її листа я не міг стримати сміху: «До речі, Майкле, як там твоє сексуальне життя? Цілуєшся з деревами?»

Я їй відписав.

«Взагалі-то, коли я гуляю по півострову Часте, то дійсно готовий цілувати дерева. У них більше життя і енергії, ніж у «дівицях в міні з Медісон Авеню». Щодо мого «сексуального життя», то його нема. Нема потреби... Принаймні поки що... Потреба ця прийде з часом, але вже не буде залежністю. Мій сексуальний розгул в Нью-Йорку можна пояснити тільки тим, що у великому місті все штучне. А секс - єдине природне заняття. Я знаю, ти сміятимешся, але тепер мені здається, що мої надмірні сексуальні апетити частково були пошуком природи. Мабуть, саме тому усі великі міста зациклені на сексі. Свідком цього став і святий Августин. Він пережив схожі зі мною відчуття ще в IV столітті у місті Карфаген. Це може також пояснити, чому загальна маса перебуває у тенетах кіно і телебачення. Вони дають їм можливість насолоджуватися сексом хоча б віртуально».

А найсмішнішим був лист, який я отримав через тиждень від Карен. Усю пошту завжди спочатку приносили фрау Педроліні, і якщо там було щось для мене, то вона мені приносила. Якось вона зайшла до моєї «штіблі» з листівкою в руці. її обличчя було перекривлене від горя. Непевним рухом вона передала листівку мені: «Гер Майкл, хто це міг надіслати вам листівку з зображенням цвинтаря?»

Я глянув на неї. То був вид на Мангеттен з висоти пташиного польоту, але на перший погляд дійсно було схоже на острів, вкритий могилами. Я хотів показати фрау Педроліні вулицю, на якій я мешкав, але вона категорично відмовилася дивитися.

З іншого боку листівка була густо списана дрібненьким текстом. Я розібрав, що під час уроку з пілотування інструктор сказав Карен уникати різких рухів, рухатися ніжно, уявивши, що вона кохається. Вона ж сприйняла це порівняння за хамське і сказала йому, що якби вона і уявила, як вона кохається, то літак би пішов в круте піке. Я не міг оцінити манеру кохання Карен. Вона була однією з моїх неторканих подруг.

Коли я попросив про творчу відпустку для написання книги про демократію і капіталізм, то був сповнений ентузіазму. Попрацювавши над нею два місяці, читаючи, роздумуючи і пишучи, я зрозумів, що ці два поняття цілком несумісні. Це як шлюб з примусу. Я почав думати про таку суспільну систему, яка б виходила за рамки як демократії, так і капіталізму. Якось я почав таку розмову з двома студентами-філологами, з якими познайомився в «Крістіна Штіб-лі». На мій подив, вони притримувалися радикальних політичних поглядів і цілком підтримували мої. Вони порадили мені піти до заїзду в Салецині. Цей заклад використовували для своїх політичних зустрічей і дискусій радикальні інтелектуали з Швейцарії і Німеччини. Це була колишня ферма, перебудована на гуртожиток готельного типу з ночівлею на одну ніч і спільною кухнею.

Уже за кілька днів я був там, у самому центрі запеклої суперечки. Темою дня була французька студентська революція. Дискусія перейшла від критики капіталізму до пошуку нового суспільства. Деякі називали його комунізмом, але уточнювали, що мають на увазі саме комунізм «раннього Маркса». У такому вигляді, як вони стверджували, він був діаметрально протилежним сталінській формі комунізму.

Упродовж всієї дискусії постійно звучали імена Маркса і Гер-берта Маркузе. Звичайно, що я був знайомий з творами Маркса і Енгельса, Леніна і Сталіна. Я мусив їх ретельно вивчати для написання моєї книги. Вже тоді я побачив цілковитий розрив між Марксовими і Сталіновими уявленнями про комунізм. За Марксом, комунізм означав суспільство «без держави», а тому «вільне суспільство», а Сталін будував державу під керівництвом диктатора. Переконаний, що обставини в Радянському Союзі були перекрученням марксизму, я, проте, вважав первинну Марксову ідею комунізму не тільки цікавою, а й багатообіцяючою. Маркс подавав її майже поетично.

З творами Герберта Маркузе я не був знайомий. Та незабаром мій колишній студент Рашід надіслав мені працю Маркузе «Ерос і цивілізація»²⁵. Ще через кілька тижнів Уші, студентка Фрайбурзько-го університету, з якою я познайомився під час зібрань в Селецині, дістала мені «Одновимірну людину»²⁶ і «Нарис про звільнення»²⁷ Маркузе.

Я з головою поринув у читання. Заглиблюючись далі, я розумів, що погляди Маркузе доповнюють Марксові. Вони були, так би мовити, історично логічним продовженням Марксової ідеї комунізму.

Марксові бракувало знань психології і соціології XX століття. Маркузе їх надав.

У мене в голові крутилася одна думка. Поєднавши погляди Маркузе і Маркса та додавши власні міркування, я міг би створити теорію «позитивного комунізму».

Ця думка тліла в моїй голові, поступово охолоджуючи мій запал до демократії і капіталізму, про які я вже написав на цей час понад сотню сторінок. Але я ще не був готовий здатися. Наді мою нависало якесь стороннє тіло - щось, що на теперішній момент було вже історично застарілим, але ніяк не хотіло поступитися місцем вищим суспільним системам.

Його смертельний час настав, коли я отримав листа з видавництва Університету Гопкінса, який повідомляв про публікацію моєї книги «Радянська політична думка».

З часу її виходу видавництво пересилало мені рецензії. У мене вже їх було понад двадцять, усі перегукувалися одна з одною. Найгучніша була від професора Джона Газарда, «батька радян-ськології», з Колумбійського університету.

Лист з видавництва Гопкінса містив рецензію на мою книгу, яка вийшла в «Додатку Лондон Таймз»²⁸. Рецензія була без підпису.

Прочитавши її, я описав свій гнів у листі до Патриції:

«Люба Пет,

... Моє життя за останні два місяці було цілком аскетичним -пишу, читаю, ходжу на зустрічі радикальних інтелектуалів. Цікава, скажу тобі, підібралася компанія. Вони захоплені перспективами радикального майбутнього і нової якості людського життя. Серед них я почуваюся, як у своїй тарілці. Тиждень тому я познайомився з Маркузе. Він провів лекцію з обговоренням за темами свого «Нарису про звільнення». Він добрий лектор, не надміру багатослівний (а ця риса, на жаль, так притаманна багатьом радикалам, особливо маоїстам), не відходить від теми і стимулює обговорення. Днями ми з ним разом були в гостях упорядника «Будинку Ніцше». Маркузе не тільки вміє думати, а ще й сміятися і випити. Він сповнений людської чуйності, на відміну від багатьох інтелектуалів, які ведуть себе радше, як роботи з мізками.

Мій «монаший» спокій порушила одна рецензія на мою книгу в «Додатку Лондон Таймз». Це - гнівна рецензія без підпису. Я нічого не кажу про оцінку загальних рис книги. З цього приводу важко не погодитися з рецензентом. Він, мабуть, має рацію, що моя книга «не підходить для пересічного студента». Але професор Газард написав, що «нарешті студенти матимуть можливість простежити заплутаний розвиток радянської політичної думки і ідеології».

Мене обурює відверте викривлення змісту моєї книги. Наприклад, він пише, що «така партія, як Ленінська, зникла практично безслідно; на сторінках цієї книги немає жодної згадки про будь-які постулати цієї партії». І ще: «Кинувши оком, не помічаєш жодної згадки і про Нову економічну політику». Або: «Нічого про ревізіонізм, ні слова про десталінізацію», і такого чимало...

Якби рецензент читав книгу, або хоча б зміст, він би усе це помітив. Але що тут скажеш, якщо він всього-навсього «кинув оком».

Хіба такого очікуєш від одного з найпрестижніших літературних журналів?

Ця рецензія мене вивела з себе.

Щоб заспокоїтися, я вирішив прогулятися до Сільса. У «Кріс-тіна Штіблі» я приєднався до двох свої друзів. Вони були у грайливому настрої, бо святкували день народження одного з них. Ми жартували, сміялися і випивали. Я забув про рецензію. Все пив і пив за здоров’я іменинника.

Дорогою додому падав сильний сніг. Вітер мало не валив мене з ніг, але я дійшов до своєї «штіблі».

Коли побачив свій рукопис «Демократія і капіталізм», відчув себе хижаком, який загнав жертву в кут.

Спочатку я сторінку за сторінкою викидав через вікно і дивився, як вони повільно опускаються, аж поки зовсім не зникають у темряві. Потім я схопив стос решти сторінок і жбурнув їх високо в повітря, щоб вони розсипалися, як перелякані птахи від сильного вітру.

Ще кілька хвилин постояв я перед вікном, дивуючись сам собі. Потім відчув величезне полегшення.

Люба Пет, цікаво, що ти на це скажеш. Я радий, що так вчинив. Зараз, коли я зацікавився в майбутньому, у якісно вищому суспільстві, продовжувати роботу над «Демократією і капіталізмом» було б те саме, що переходити від величного до смішного. Я вже почав працювати над «Теорією позитивного комунізму», як я її назвав.

Коли я повернуся до Гантера, мої колеги здивуються. Вони, мабуть, подумають, що я провів творчу відпустку в Китаї, беручи участь в китайській культурній революції».

«Я ненавиджу війну як тільки може її ненавидіти солдат, який на власні очі бачив її звірства, нікчемність і безглуздість. Кожен зроблений автомат, кожна нова сутичка, кожна випущена ракета врешті означає крадіжку; ми крадемо у голодних і холодних».

Президент Дуайт Ейзенгауер, головнокомандувач американської армії під час Другої світової війни

ОБЛОГА ГАНТЕРА

Іммануїл Кант, філософ, який народився у 1724 році у Кенігсбергу, тоді місті у Пруссії, був найбільш передбачуваним. Кажуть, що коли він виходив на свої щоденні прогулянки містом, люди могли звіряти годинники. Можна припустити, що людина, яка народилася, прожила все життя і померла у тому маленькому містечку, ніколи не виїжджаючи за його межі, мусила б бути обмеженою або провінційною інтелектуально. Проте він став мислителем, чиї погляди мали значний вплив на XIX і добру частину XX століття.

Ми почали обговорювати погляди Канта тиждень тому під час заняття з політичної філософії. Сьогодні, 19 березня 1970 року, ми мали продовжити нашу дискусію щодо його «Вічного миру»²⁹. Кант став першим мислителем сучасності, який розглядав передумови, необхідні для припинення воєн і встановлення тривалого миру.

Не встиг я сісти за свій стіл, коли один студент підняв руку.

«Як би ви пояснили, - спитав він, - що Кант проголошує право на свободу, рівність і щастя у вашому розумінні, але разом з тим він заперечує право бунтувати проти уряду, який зазіхає на ці права?»

«Глибоке питання, - сказав я. - Тут очевидна супереч...»

Я не закінчив речення. Несподівано двері в аудиторію відчинилися. Забігли схвильовані студенти з мого курсу «Теорія революції», хлопець і дві дівчини, Ерік, Робін і Даян.

«Майкле, ти нам потрібен!» - закричав Ерік.

Усі погляди, а нас в аудиторії було сорок осіб, обернулися до нього.

Явно щось трапилося. Навіть ректор коледжу не мав права переривати заняття посередині.

«Навіщо я вам потрібен?» - спитав я, не впевнений, як реагувати.

«Щоб виступити на антивоєнному диспут-семінарі!»

«Диспут-семінари», зокрема проти В’єтнамської війни, так звані «teach-іп», - це були такі собі заходи, організовані студентами у студмістечках без схвалення керівництва коледжу чи університету. На відміну від офіційних лекцій чи семінарів, диспут-семінари були неструктурованими, провокативними, натхненними і відкритими для всіх охочих. Основною їх метою була антивоєнна кампанія, проте там також піднімали такі суспільні питання, як економічна нерівність, роль корпорацій у війні, бідність, расова дискримінація, військовий призов у студмістечках, рівень викладання, участь студентів у житті коледжу та ін. Хоча основною метою таких диспут-семінарів було вжити радикальних заходів проти війни.

Перші диспут-семінари були організовані у 1965 році в Мічиганському університеті в Ен Арбор, а згодом в Університеті Берклі, штат Каліфорнія. Під керівництвом організації «Студенти за демократичне суспільство» диспут-семінари та антивоєнний рух поширилися по всій Америці. Перші диспут-семінари на східному узбережжі були організовані студентами Колумбійського університету в Нью-Йорку у 1968 році. Диспут-семінари супроводжувалися так званими «сидячими страйками» - блокуванням кабінетів і корпусів. Усі ці заходи зрештою призвели до закриття усього Колумбійського університету та вимогами, щоб університет порвав усі зв’язки з великими корпораціями, причетними до заробітків на війні. У відповідь на це адміністрація викликала поліцію. Брутальна поведінка поліції закінчилася масовими арештами, численними пораненнями та одним загиблим студентом.

Дотепер коледж Гантера та решта шість коледжів, що входили до Нью-Йоркського Міського університету, ніяк не були задіяні в антивоєнний рух. Взагалі влада вважала, що комунальні коледжі, відомі як «Гарварди для незаможних» через свою низьку оплату, ніколи не бунтуватимуть. Заворушення та захоплення студентських містечок були привілеєм виключно «розбещених багатих синків» з Колумбійського університету.

я так чи інакше спілкувався зі студентами і на заняттях, і поза ними, тож знав, що у Гантері також планується диспут-семінар.

Але все одно, коли Ерік загукав: «Майкле, нам треба, щоб ти говорив на антивоєнному диспут-семінарі!», - я був захоплений зненацька. Я не міг просто піти з заняття і покинути студентів. Єдиним виходом вирішити цю суперечливу ситуацію було голосування. Понад тридцять студентів проголосували за те, щоб піти зі мною на мітинг.

Я досі добре пам’ятаю, як почувався, коли спускався ліфтом з дев’ятого поверху до «commons», як називали кафетерій, де проходив диспут-семінар. Я вважався одним з найцікавіших лекторів в коледжі. Студенти залюбки йшли на мої лекції через мої погляди, манеру подачі матеріалу і неформальний стиль. Для ілюстрації деяких «філософських» питань я нерідко використовував приклади «з вулиці». Але одна справа читати лекції в аудиторії на сорок чи навіть сто студентів, що мені подобалося найбільше, і зовсім інша - говорити без підготовки на масовому зібранні людей. До лекції треба було готуватися. Я навчився цього у своїх викладачів, особливо від професора Такера, який у цьому був справжнім асом. Його подача була офіційною, проте він вдавався до відступів для кращого висвітлення теми, відповідав на питання студентів, вітав критичні зауваження у свій бік та заохочував до ширшої дискусії. Тож не втрачаючи контролю над викладом теми, він створював відчуття спонтанності.

Я був «не готовий» говорити на диспут-семінарі. Не налаштований на якусь конкретну тему, як для лекції, я не знав, що мені казати тут.

«Я не готувався. Що мені говорити?»

Ця думка ніяк не виходила мені з голови.

Вона продовжувала крутитися, навіть коли я вже вийшов з ліфта.

Кафетерій був переповнений - більше тисячі студентів.

Дехто стояв на столах. Попереду, частково оточена натовпом, була споруджена імпровізована трибуна з хитким мікрофоном. За мікрофоном говорив високий темношкірий чоловік, одягнений в костюм пантери. Це був Джим, студент з мого курсу «Теорія революції», який я читав попереднього семестру. Усім своїм виглядом він випромінював рішучість і впевненість у собі. Він був одним з тих чорношкірих, які приїхали з відверто расистського Півдня в Нью-Йорк у пошуках вищої освіти і можливості відчути людське ставлення. Багато хто з них повернувся, однак на Південь, тому що у «ліберальному» Нью-Йорку вони зустріли той же ж расизм, тільки замаскований під ліберальним пустослів’ям.

Джимову промову зустріли шквалом оплесків.

Наступним був я!

Я підійшов до мікрофона, досі невпевнений у собі. Я ще не говорив перед такою великою кількістю людей. Та ще й у мікрофон, бо це звучало так неприродно.

Я з огидою відштовхнув мікрофон.

«Не люблю посередників», - почав я.

Це встановило контакт з публікою.

Вдивляючись в очі і обличчя, які звернулися до мене, я відчув приплив енергії і впевненості.

Почав я свій виступ, сказавши щось на зразок: якщо ми хочемо перемогти зло, слід починати не з наслідків, а з причин.

Потім мені вже пішло. Вільний потік думок і почуттів. Думки самі лилися з мене, висловлюючи усю оту відразу до «системи», до «воєнної машини», доходів великих корпорацій, расової дискримінації, масового призову молоді, закликів вбивати і самим загинути у болотах В’єтнаму. Я навів приклад загибелі одного з моїх студентів з Гантера, який натрапив на міну, і йому відірвало голову. Я засуджував керівництво Гантера за відмову прийняти чітку антивоєнну позицію. І на завершення я додав: «Хіба ми гірші за студентів з Колумбійського? Чого ми чекаємо? Годо?»

Ззаду загукали: «Захопімо коледж Гантера!»

Ніби за помахом чарівної палички, всі здійнялися, і вже за мить більше тисячі студентів заполонило широкий і довгий вестибюль Гантера. Ніби оркестр без диригента. Хтось захопив ліфти. А Гантер містився у шістнадцятиповерховій будівлі. Без ліфтів цілий корпус був практично паралізований. Вільним залишили лише один з восьми ліфтів, щоб неповносправні студенти, які застрягли на верхніх поверхах, могли спуститися донизу. Ще інші захопили радіостудію. Коли ректор коледжу, яка саме була на засіданні Управління вищої освіти, зателефонувала до свого кабінету, то у слухавці почула: «Звільнений Гантер! Слухаю вас». Студенти з факультету мистецтв повісили два імпровізовані плакати при вході в будівлю: «Владу народу!» і «Кохайтеся, а не воюйте!». Студенти-музиканти встановили з обох боків вестибюлю динаміки. Приміщення заповнили звуки з «Ностальгійного блюзу» Боба Ділана: «Синоптик тобі не потрібний, щоб знати, звідки дме вітер». Взявши мікрофона, Ерік повідомив про створення так званої «Народної коаліції», яка складалася з дев’ятнадцяти студентських організацій, включно з «Чорними пантерами»³⁰ і «За визволення жінок»³¹. Схвильована захопленням, прийшла ректор і стала вимагати звільнити ліфти і перейти до конференц-зали. Наштовхнувшись на відмову, погодилася вести переговори у вестибюлі. Коли вона прийняла вимогу студентів зустрітися наступного дня з Вченою радою, блокаду ліфтів зняли. Тоді ректор офіційно закрила коледж, скасувавши заняття до кінця того дня і на наступний, після якого починалися весняні канікули.

Заплановану зустріч з Вченою радою, на якій мали б обговорити вимоги студентів, в останню хвилину скасували.

Рада побоялася, що їх можуть замкнути у залі переговорів, поки вони не приймуть усіх студентських вимог.

Ректор використала тиждень весняних канікул, щоб дещо охолодити студентів. Вона домоглася постанови Верховного Суду на заборону діяльності «Народної коаліції», яка також не дозволяла студентам «мітингувати на території студмістечка чи на вулицях, застосовувати силу чи насильницькі дії, закликати, підбурювати чи підмовляти інших чинити будь-яку з вищена-ведених дій».

У відповідь на зраду ректора у перший день після весняних канікул «Народна коаліція» виставила їй та на розгляд Вченої ради дев’ятнадцять «категоричних вимог». Ці вимоги були опубліковані у тижневому памфлеті «Ніч Гантера», який видавали радикальні студенти. Я допомагав їм створити цей номер. Поки вони верстали в моїй квартирі сам буклет, я писав свою статтю посеред музики і радісних розмов. Ніколи досі я не писав за таких умов, тим більше без підготовки. Проте я встиг закінчити статтю вчасно, щоб вона також увійшла в номер. Вийшла вона під заголовком «РЕВОЛЮЦІЯ: ЧОМУ, ЯК І НАВІЩО?» Вона цілком відповідала духові часу.

Попри інше, у статті я писав про те, що такі традиційні організації, як Комуністична і Соціалістична партії, більше не підходять для успішних акцій проти системи, тому що їх легко заповнити інформаторами-донощиками. Зараз була вкрай необхідна децентралізована мережа «самостворених революційних ланок». Перед мережею тисяч таких ланок істеблішмент не вистоїть, адже вони керуватимуться однією ідеєю, проте діятимуть незалежно.

Отримавши «категоричні вимоги», ректор оголосила, що створить комісію для «висунення пропозицій щодо управлінської реформи у коледжі».

Та «Народна коаліція» не заспокоїлася.

Студенти знову заблокували ліфти і захопили коледж. На прохання ректора опівночі прибули озброєні відділення поліції і звільнили будівлю від демонстрантів. Зранку коледж охоронявся поліцейським кордоном. Чимало викладачів, навіть ті, які не підтримували «Народну коаліцію», відмовилося проводити заняття в атмосфері збройного протистояння.

Тепер протистояння між керівництвом коледжу і студентами посилилося ще більше. Приміщення коледжу заповнили листівки і плакати з засудженням керівництва і викладачів, які його підтримували. При вході вивісили портрети ректора і найбільш консервативних викладачів, а над ними - напис «Вороги народу!» Кількасот студентів з інших коледжів Міського університету, які мітингували біля Управління вищої освіти проти пропозиції підняти плату за навчання, приєдналися до виступів «Народної коаліції» в актовій залі. «Народна коаліція» запросила їх на «безплатний обід» у викладацьких і студентських їдальнях.

Мітинґувальники забарикадували всі, крім одного, входу до коледжу. У коридорах проводилися неофіційні заняття і дискусії.

Читання поезії, танці і короткі театральні вистави додавали веселощів до усієї атмосфери. На вулицях біля коледжу проводилися демонстрації, що блокували вуличний рух на Парк і Лексінґтон Авеню. Мою статтю про революцію передруковували у радикальних виданнях інших коледжів, у так званій підпільній пресі.

Вечірні теле- і радіоновини навперебій повідомляли про останні події. Поміж іншим вони повідомляли і про те, як гантерські антивоєнні демонстрації поширилися на усі комунальні коледжі і деякі середні школи.

27 квітня поліцейський кордон охороняв вхід до коледжу. Всередину впускали тільки за посвідченнями. Сім студентів, усі з них члени «Народної коаліції», отримали листи з повідомленнями про те, що вони не допускаються до занять до кінця семестру. У відповідь на це, як повідомлялося наступного дня у брошурі, виданій «Надзвичайним зібранням членів факультету», реакціоністською проректорською організацією, «члени «Народної коаліції», як вандали, пройшлися по кафетерію і книгарні, зруйнували п’ять кафедр, перевернули кабінет декана і ректора».

До обіду «Народна коаліція» влаштувала протест проти «свиней», як називали поліцію, що охороняла вхід у будівлю. Вестибюль коледжу був забитий студентами і деякими викладачами, вони трималися за руки, співали і скандували антивоєнні гасла: «Владу -народу!», «Свині, йдіть додому!», Кохайтеся, а не воюйте!»

В якусь мить загін поліції посунувся до входу і зупинився. Попереду з’явився декан Мейнард з гучномовцем. Він оголосив, що якщо мітинґувальники не звільнять вестибюль, їх заарештують.

Ніхто не поворухнувся. Перш ніж розпочати демонстрацію, ми домовилися, чи чинити опір, чи мирно розійтися на випадок сутичок з поліцією. Вирішили дійти спільної згоди і обрали форму пасивного опору у стилі руху за громадянські права. Ми планували відмовлятися йти, і поліції довелося б нас винести силоміць.

За сигналом декана поліція рушила.

Я був першим. Мене схопили за руки і ноги і потягли на вулицю, де вкинули у поліцейський фурґон; на щастя, я приземлився на спину. Потім була одна студентка, ще один викладач і ще дев’ять студентів. Інших, як мені розповіли потім, коли мене випустили з в’язниці, побили і розігнали.

Наступного дня на першій шпальті «Дейлі Ньюз» була величезна світлина, на якій студентів тягли за руки і ноги. У «Нью-Йорк Таймз» вийшла передова стаття під заголовком «12 студентів з викладачем арештовані під час Гантерського мітинґу!» Підпис під фото, яке додавалося до статті, повідомляв: «Декан Даґлас Мейнард попереджає мітинґувальників, що їх арештують, якщо ті не звільнять вестибюль. Справа - доцент Майкл Яворський, якого пізніше арештували».

«Дерево свободи треба час від часу підливати кров ’ю патріотів і тиранів». Томас Джефферсон, третій президент США (1801-1809 p.p.)

ЗАТРИМАННЯ

Ніч ми провели у Центральному відділку поліції за ґратами, у камері, набитій наркоманами і дрібними злодюжками. Наступного дня ми, дев’ятеро студентів і двоє викладачів, постали перед суддею. Він відпустив нас під чесне слово на умовах виконання вироку пізніше.

Понад сто студентів Гантера чекали на виході, поки ми вийдемо з зали суду. Коли двері суду відчинилися, будівлею залунало гучне «Power to the people!» - «Владу - народу!»

Не встиг я зайти до свого помешкання, коли у двері подзвонили. Це був листоноша. Він приніс мені рекомендованого листа.

Лист був від ректора коледжу Гантер. Вона повідомляла мене, що я «не допускаюся до занять, рекомендований до звільнення, і мені заборонено перебувати на території студентського містечка і коледжу».

Звичайно ж, що вже за півгодини я був там, де мене вітали студенти, які вже знали про наказ ректора і готували протест у відповідь.

Побоюючись жорстокої демонстрації, ректор дозволила, щоб поліція тримала постійні пости всередині університетської будівлі, щоб патрулювати приміщення та «здійснювати арешти за напади і вандалізм». Для допомоги поліції виділили консервативних викладачів, щоб вказували на «хуліганів». Незважаючи на ці застережні заходи, упродовж наступних двох днів виникало чимало спонтанних випадків «вандалізму». Головний каталог бібліотеки був розгромлений, у декількох частинах будівлі виникали маленькі пожежі, запускалися фальшиві сигнали пожежі. Кілька студентів спробували зламати сталеві двері до кабінету ректора і були заарештовані.

Гнівні антивоєнні виступи у студмістечках посилилися, коли Ніксон розгорнув війну, вторгнувшись у Камбоджу ЗО квітня. Студенти протестували по всій країні. Одна така подія, яка посилила антивоєнні протести по всі території Америки, відбулася у Державному університеті Кент в Огайо 4 травня.

Як і в інших студмістечках, там відбувалися диспут-семінари, сидячі страйки, захоплення університетських приміщень та масові демонстрації. Врешті студенти підпалили будівлю «ROTC»³². Національна гвардія Огайо, яку губернатор викликав напередодні, застосувала сльозогінний газ, щоб вигнати студентів з їдальні, де вони проводили мітинг проти війни в присутності військ на території студмістечка.

Застосувавши сльозогінний газ, Гвардія змусила студентів покинути приміщення.

На вулиці протистояння тривало. Тримаючись на відстані, студенти скандували «Геть свиней зі студмістечка!» та жбурляли каміння і пляшки, хоч мало які і долітали. Тоді гвардійці відступили, повернувши назад до їдалень. Натовпу, який вже розрісся до кількох тисяч, здалося, що сутичка закінчилася.

Проте, як повідомили газети, «раптом близько 12 військових повернулись на 180 градусів, підняли свої рушниці і вистрілили в натовп, вбивши чотирьох неозброєних студентів, найближчий з яких був на відстані щонайменш футбольного поля». Тринадцять студентів поранили. Шок у відповідь прокотився усіма студмістечками країни.

У певному розумінні психологічне підґрунтя для «Кентської різні», як її потім охрестили, підготувала сліпа ненависть прово-єнних консерваторів до антивоєнних демонстрантів. Ця ненависть вилилася у зверненні губернатора штату Огайо, який і викликав Національну гвардію до Державного університету Кент. За день перед вбивствами він назвав мітинґувальників «найпаскуднішими людьми, яких ми прихистили в Америці. Ми викорінимо цю проблему. Ми не лікуватимемо симптоми».

Я відчув цю ненависть на власній шкурі. Побачивши мене у Гантері після виходу з в’язниці, один мій колеґа-консерватор, зазвичай «приємний хлопака», гаркнув на мене: «Я сподівався, ти залишишся за ґратами назавжди!» І він не жартував! На мітингу зі студентами як антивоєнних, так і провоєнних поглядів, на якому я виступав, він накинувся на мене, ніби я був заклятим ворогом Америки, називаючи мене «аґентом-провокатором».

У Гантері новини про вбивства у Кентському університеті зустріли із гнівом і обуренням. На кількох поверхах заклали сльозо-гінні бомби, відрізали телефонні лінії, запустили фальшиві сигнали пожежі, розгромили протипожежні шланги.

Більшість мітингувала у вестибюлі навколо чотирьох студентів, обмотаних бинтами з червоними плямами: вони лежали по центру, вдаючи чотирьох убитих студентів з Кентського університету. У «Дейлі Ньюз» на першій сторінці вийшла фотографія у траурній рамці. У цьому номері були ще фотографії студентів з Гантера та інших комунальних коледжів під час їх маршу до ООН та як вони розбивають дорогою вітрини.

На національному рівні, через тиждень після різні у Кентському університеті, понад 100 000 демонстрантів проти війни зібралися у Вашингтоні, щоб протестувати проти розстрілу студентів в Огайо та вторгнення в Камбоджу. Поліція оточила Білий Дім автобусами, щоби мітинґувальники не підійшли занадто близько. Водночас Національна студентська асоціація закликала до загальнонаціонального страйку. Газети повідомили, що «участь взяло понад 4 мільйони студентів і учнів старших шкіл».

За десять днів після Кентської різні білі поліцейські вбили двох чорношкірих студентів та поранили ще дев’ятьох у Джек-сонському державному коледжі у Джексоні, Міссісіпі. Це зробило антивоєнний рух ще радикальнішим. «Чорні пантери», які вважали, що ненасильницькі методи руху за громадянські права не виправдали себе, пропагували «революційну війну» проти американської системи. «Везермени»³³, організація білих Нових лівих на антиімперіалістській та феміністській платформі, видали «Декларацію воєнного стану» проти уряду СІЛА. Вони розпочали кампанію бомбування, націлену на урядові будівлі і великі банки. Окремі особи, не пов’язані з войовничими організаціями, почали формувати власні «революційні одиниці». Більшість радикалів у той час, здається, вважала, що сучасну державу, «організацію насильства», як її правильно називали, можна здолати шляхом насильства знизу. Це, без сумніву, підтверджували Французька та Більшовицька революції, проте більшість планованих революцій такого типу вилилася лише у нетривалі бунти. Мені ця думка видавалася утопічною, та вона захопила багато молодих і гарячих голів. У такій «революційній атмосфері» навіть я часом починав думати, що все можливо. На щастя, мені вдавалося протистояти і у двох випадках запобігти катастрофі.

Ми, я та близько двадцяти студентів, впертих радикалів, зазвичай зустрічалися у мене, щоб обговорити заходи на наступний день. Більшість з цих заходів стосувалася коледжу Гантера та вуличних демонстрацій. Всі могли подати ідею, яку потім обговорювали і лише після одностайного схвалення могли втілити в життя. На одній такій зустрічі, після стрілянини у чорношкірих студентів у Джексонському університеті, один з нас запропонував викрасти Геппі, дружину губернатора Рокфеллера. То була б легка здобич, адже щодня зранку вона сама вигулювала свою собачку Центральним парком. Цю ідею не прийняли, засміявши, адже «ми б тільки зробили послугу губернаторові». Ходили чутки, що у нього була інтрижка з жінкою, яка допомагала йому писати його книгу. Чутки підтвердилися. Через два роки він помер у ліжку своєї коханки просто посеред любощів. Законодавці з Нью-Иоркської держасамблеї жартували з цього приводу, що «Рокфелер думав, що кінчає, і кінчив назавжди». Як типово для нью-йоркських політиків! Трагедію сприймали як фарс.

Інша пропозиція, яку висунув найбільш войовниче налаштований член нашої групи, полягала в тому, щоб спалити будівлю Ради закордонних справ, яка містилася на Парк Авеню, якраз навпроти коледжу Гантера. Рада була ідеологічним центром істеблішменту. Через те, що пропозиція не отримала одностайного схвалення, Рада - і ми - були врятовані. Було б занадто очевидно, хто це зробив.

Один з моїх студентів останнього курсу, Крістофер, створив власну «революційну ланку». З трьома іншими студентами він мало не спалив філію Банку Чейз Мангеттен на розі 64-ї вулиці і Медісон Авеню, всього за квартал від того, де я живу. Коли вони прибули на місце, їх відразу ж оточили агенти ФБР. Один з учасників їх «революційної одиниці» працював інформатором під прикриттям.

Врешті-решт те, що держапарат вдався до допомоги таємних агентів, щоб розкрити войовничі організації, обеззброїло революційний рух. Більшість його лідерів була зрештою арештована. Навіть «Чорні пантери», найбільш войовниче налаштована організація, незчулися, як пропустили у свої лави спецаґента. Виявилося, що агентом ФБР був їх скарбник.

Останнім часом у газетах з’явилася нова інформація про діяльність ФБР. Ці повідомлення отримали згідно з Законом про свободу інформації, і вони були опубліковані в мережі 13 вересня 2010 року. У них йшлося про те, що містер Ернест К. Візерс, афроамериканець, відомий як найвидатніший фотограф-правозахисник, виявився штатним інформатором ФБР. Він був знаним і серед чорношкірого, і серед білого населення. Славу свою він здобув, поміж інших своїх звершень, зробивши світлину превелебного доктора Мартіна Лютера Кінга молодшого, як той їде на одному з перших десеґреґованих автобусів у Монтго-мері в штаті Алабама. Його авторству належить і ще одне фото чорношкірих прибиральників каналізацій, які несуть плакат з написом «Я - людина» на виступах у Мемфісі. Він був єдиним фоторепортером, який знімав весь судовий процес про вбивство чотирнадцятилітнього чорношкірого хлопчика Еммета Тілла у Міссісіпі у 1995 році.

Йому довіряли найвищі лідери правозахисного руху, зокрема й сам доктор Кінг. У той самий час він зустрічався з агентами ФБР, надавав їм фото і викривальні подробиці про заплановані демонстрації і марші, про політичні переконання лідерів право-захисного руху, про їх статеві зв’язки і навіть про номерні знаки автівок, якими вони мали їхати. Він був у 306-му номері готелю «Лоррейн», номері доктора Кінга, у ніч його вбивства.

Через півроку ув’язнення Крістофер нарешті постав перед судом. Я написав йому рекомендацію. Адресував її Його честі Гарольду Бірнсу, судді Верховного Суду штату Нью-Йорк.

«Ваша честь,

Цей лист я пишу на захист свого студента містера Крісто-фера Тренкля, який відвідував мої заняття у коледжі Гантера перед тим, як бути заарештованим.

Сказати, що я був шокований, коли дізнався про те, що Крістофер пов’язаний з невдалим правопорушенням, означає нічого не сказати. Я не міг повірити своїм вухам тому, що я знав Крістофера як одного з найсвідоміших і найврівноваженіших студентів. Він був старанним, чуйним і вкрай відповідальним студентом, з очевидною консервативною манерою поведінки. Відповідно, можу тільки зробити висновок, що його правопорушення є відхиленням від його звичного способу мислення і моделі поведінки. Крістофер, як і вся молодь сьогодні в Америці, живе у надзвичайно неспокійний і заплутаний час. Будучи урівноваженим, він, однак, піддавався зовнішнім впливам, деструктивній спокусі, перед якою всі ми часом не можемо встояти. Але він розплатився за це під час перебування у в’язниці після арешту, де він мав змогу переоцінити і проаналізувати свій вчинок.

На моє глибоке переконання, справедливе правосуддя заради інтересів нашого суспільства найкраще проявиться, якщо суд звільнить Крістофера, а отже, надасть йому нагоду зробити свій позитивний внесок на благо нашого стурбованого суспільства».

Суд таки випустив його на свободу. Наступного дня ми зустрілися в «Ля Ґулю», модному французькому ресторані на східній 71-й вулиці. Ми ділилися спільними тюремними переживаннями - він з досвіду «демократичної» американської тюрми, а я - з німецької в’язниці нацистів. Можна сказати, що різниця у ставленні до ув’язнених була невеликою. Але його добре годували, і він мав змогу користуватися послугами адвоката і суду.

Я знав Крістофера як дійсно найбільш чуйну людину. Саме його обличчя випромінювало спокій і добро. Воно було схоже на лице Іс-уса, зображеного на «Тайній вечері». Але тепер Крістофер був вже не той. Півроку у тюрмі зі злочинцями зробили його суворішим. Коли до ресторану заходили дорого одягнені відвідувачі - чоловіки з дипломатами і жінки у вбранні від Ґуччі - він раптом запитав мене: «Що ми зробимо з усіма цими козлами після революції?»

Янгольське обличчя Крістофера змінилося на лице тюремного наглядача. У відповідь на моє пояснення, що мета сучасної революції не повинна полягати у помсті, він обізвав мене «ганчіркою». «Вам, професорам, бракне відваги до революції, - сказав він. -Мабуть, ви боїтеся втратити свою ставку, правда?»

Він не знав, що мене усунуто і рекомендовано на звільнення, незалежно від моєї ставки. Не було змісту продовжувати нашу розмову. Він був з іншого світу. Тому я запропонував зустрітися іншим разом. Пішов я з гіркою думкою: «Чи називатиме Крістофер і мене козлом після революції?»

Ця думка не полишала мене дорогою до адвоката. Звали його Джеральдо Рівера. Він підійшов до мене напередодні, після зустрічі студентів з ректором Гантера. В актовій залі набилося понад три тисячі студентів. Ректор спробувала завоювати прихильність студентів - противників війни, сказавши, що вона визнає їх право на проведення антивоєнних демонстрацій і що вона, разом з іншими ректорами коледжів і університетів підписала спільного листа до президента Ніксона, висловлюючи свій протест проти війни.

Але, як пізніше описав історик цих подій, що можна легко знайти сьогодні в інтернеті, «коли її попросили знову допустити сім студентів до навчання та поновити професора Яворського на посаді, вона відмовила, апелюючи тим, що такий вчинок буде цілковитою пародією». Історик продовжує: «Професор Яворський, який став символом підтримки «Народної коаліції» викладачами, взяв мікрофон, чим викликав тривалі оплески. У своєму слові він не шкодував ректора, звинувачуючи її у просторікуванні, «ліберальному словоблудстві», хоча насправді вона порушує основні права студентів Гантера».

Я, вочевидь, не мав підстав її «шкодувати». Я звинуватив її у дволикості, опортунізмі і обмані. Беручи до уваги, що вона колись була монашкою-кармеліткою, перш ніж прийшла в мирське життя, одружившись з бізнесменом, я завершив свій виступ словами: «Я не маю до вас анітрохи жалю! Колись ви служили Богові, а тепер служите воєнній машині!»

Попри тривалі оплески на мій виступ, я все ж помітив, як її обличчя скорчилося від болю. Це додавало мені тільки гіркоти. Але часу на сентименти не було. Студенти лавиною посунули з актової зали, щоб знову захопити коледж. Саме під час цього блокування будівлі коледжу Джеральдо Рівера і підійшов до мене. Він назвався «адвокатом руху», «членом об’єднання молодих радикальних юристів, які безплатно захищали арештованих студентів». Він дуже хотів взяти мою «справу з затриманням», про яку прочитав в «Нью-Йорк Таймз». Ми погодилися зустрітися, щоб «випрацювати стратегію».

Зустрілися ми наступного дня у ресторані «Правий берег». Я ознайомив його з обвинуваченнями ректора. Вона винуватила мене в «І. Підбурюванні студентського бунту. 2. Поведінці, неприпустимій для професорсько-викладацького складу: барикадував ліфти, керував захопленням їдальні та книгарні Гантера, організував демонстрацію проти поліції, яка охороняла коледж Гантера; відмовлявся рухатися і барикадував двері, плюнув на декана Вейла». На підставі цих звинувачень вона рекомендувала звільнити мене з коледжу Гантера.

Ми з Джеральдо мали обговорити спільну стратегію, як реагувати на ці звинувачення, але він поспішав на інші справи. «До того ж, - додав він, - я знаю, що роблю. Я зателефоную тобі за кілька днів і введу в курс справи».

Він звучав войовниче і впевнено в собі, але протягом наступних кількох днів так і не зв’язався зі мною. Часу перейматися цим не було. Щодня я приходив до Гантера, незважаючи на рішення ректора, що мене «усунуто і заборонено перебувати на території коледжу Гантера». Я проводив неофіційні заняття та координував участь студентів Гантера у спільних з іншими коледжами міських демонстраціях, які ставали дедалі частішими і агресивнішими. Водночас я писав статтю для «підпільної преси» про «Суспільно-психологічні передумови свободи». Основною її думкою було те, що скинути чинну владу шляхом революції - це лише частина вирішення проблеми. Процес здобуття політичної свободи, стверджував я, повинен супроводжуватися процесом набуття особистої свободи, без чого вільне суспільство просто немислиме. Лише вільні люди складають вільне суспільство.

Минуло п’ять днів, а від Джеральдо новин так і не було. Крім того, прийшов лист від Ірени.

Починався він типово:

«Михайле!

Сьогодні я отримала твого листа з чеком на сто доларів, аліментами за травень. Дякую. Може, тобі буде цікаво, що зараз я працюю головною медсестрою в лікарні “Синай ”».

Далі йшла справжня мета листа.

«Мені шкода, що тебе арештували і викинули з Гантера. Мої сусіди розповіли мені про все це, як про сенсаційну новину.

Чому б тобі не залишити цей ідіотизм молодим (бо мудра людина так не робить) і почати жити відповідно до свого віку і статусу. Ці дурні революційні ідеї ще ніколи нікому не допомагали і ніколи допоможуть. Ми, І ОСОБЛИВО ТИ, не маємо права скаржитися на Америку. Ти отримав чимало стипендій, щоб здобути освіту, ЗАБУВ???!! Я знаю, ти будеш на мене гніватися і скажеш, що це не моя справа, але мені так прикро за тебе. Я не можу спокійно дивитися, як ти руйнуєш своє життя ідіотськими вчинками і викреслюєш усі ті роки своєї, і моєї, важкої праці. Що ж, що сталося, те сталося, але я сподіваюся, ти якось зможеш позбутися всього цього. Напиши, що ти плануєш робити!!! Повідом мене, якщо будеш міняти квартиру або телефон. Ти плануєш залишитися в Нью-Йорку?

До побачення,

Ірена».

Я отримав чимало листів від українських емігрантів, але від Ірени я нічого навіть не чекав. Деякі листи кляли мене за «ненависть до Америки», дехто питав, «чиїм я був агентом»? Ще дехто засуджував мене, називаючи «ганьбою для України». Останнє, мабуть, було тому, що в «Нью-Йорк Таймз» згадали про моє українське походження. Всі вони, разом з Іреною, подумали, що все, що я роблю, було націлене проти Америки. Проте я був більш ніж переконаний, що всі мої вчинки лише заради Америки.

Я цілком серйозно сприймав своє набуте громадянство. Воно дало мені права і наклало на мене обов’язки боротися проти системи, яка стала для свого народу паразитом, системи, яку навіть консервативний президент Ейзенгауер, застерігаючи, назвав «військово-промисловим комплексом». Радикальний рух, частиною якого я був, як і мільйони інших, мав спрямованість не тільки проти війни. Він також боровся за звільнення чорношкірих і жінок. І, між іншим, успішно. Темношкірий президент Сполучених Штатів і жінки з високими позиціями у владі і бізнесі були б немислимими без цього руху.

Цей рух також змінив структуру і завдання коледжів і університетів. Наприклад, у Гантері скасували самочинну Вчену раду. Натомість з’явився Сенат, до якого входили представники від викладачів, студентів, офісних працівників і технічного персоналу. Сенат має повноваження приймати рішення щодо «важливіших» і «дрібних» питань. Пам’ятаю, як під час перших засідань Сенату, членом якого я був, представник студентів запропонував об’єднати туалети для викладачів і студентів. Більшість представників професорсько-викладацького складу була категорично проти, адже досі викладацькі туалети були закритими для студентів. Я підняв руку і сказав, що я буду проти цього рішення тільки тоді, коли доведуть, що хімічний склад сечі викладачів і студентів різний. Сміх дещо розрядив напругу. Провели голосування. І пропозицію студентів прийняли.

Лист від Ірени мене засмутив. Вона мала рацію, стільки допомагала мені в навчанні. А я приніс їй стільки болю своїми походеньками і розлученням. Зараз вона хвилювалася, що я не зможу платити її утримання, та й, мабуть, щиро за мене переживала. Може, її питання, чи планую я залишитися в Нью-Йорку, означало, чи не планую я переїхати назад до Балтимора?

Я почувався так, ніби мені наснився поганий сон ще до того, як я заснув.

Гучний стукіт у двері розбудив мене!

«Поліція???» Я вискочив з ліжка.

З-за дверей почувся жіночий голос.

«Це я, Маріан, ваша сусідка. Я зі своїм новим приятелем. Хочу, щоб ти з ним познайомився».

О третій ночі???

Звали його Дік, випускник юридичного факультету в Слі, син відомого психоаналітика в Конектикуті. Він мав контору на Меді-сон Авеню. Обличчя його випромінювало ледь помітну впевненість і життєрадісність, яка особливо помітна була в його блискучих голубих очах. Голос створював враження ввічливого успішного адвоката.

Від Маріан він вже дізнався, що мене усунули і рекомендували до звільнення і що мою справу вів «адвокат руху».

«Справді? - спитав він. - Ти довірив своє життя в руки революційного адвоката? Твоя справа досить серйозна. Ти що, хочеш її програти?»

Він запропонував взяти мою справу. І оскільки я був другом Маріан, то й оплату з мене брати він відмовився. «Можеш вважати це, - сказав він, - допомогою від Маріан».

Наступного дня я сидів в кабінеті Діка, аби підписати довіреність, щоб він представляв мої інтереси в суді.

Через три тижні Дік зателефонував мені і повідомив, що «Рада розслідувань» визнала моє усунення «безпідставним», а рекомендація до звільнення суперечила правам викладача на ставці. Єдине, що мені треба було зробити, це написати письмове вибачення деканові Вейлу за те, що плюнув йому в обличчя.

Ще через тиждень я зателефонував Ірені, щоб сказати їй, що зможу і далі платити її утримання і подякував за турботу про мене.

«Не треба мені дякувати, - сказала вона. - Якщо чесно, мені не було тебе шкода, бо я думала, що якщо тебе викинуть з Гантера, це дещо остудить твоє лібідо».

«То навіщо ти написала того листа?»

«Все просто... ти що, не здогадуєшся? Ти - революціонер, правда ж? Ти завжди таким був. Революція, яку ти затіяв у нашому шлюбі, розвалила його», - сказала вона.

Краще і не скажеш. її глузливі насмішки змусили мене відчути себе бешкетливою дитиною. Від неї я на це явно заслуговував.

«Ти і далі не розумієш? Що ж, скажу тобі. В «Синаї» до мене прийшли з ФБР Тому я написала того листа на лікарняних бланках. Більшість з того, що там було, продиктували мені агенти ФБР».

ДЗЕРКАЛА

Купа листів. Поштова скринька тріщить по швах, як різдвяна індичка. Здебільшого - послання від моїх колишніх студентів, всі пропонують моральну, та й матеріальну підтримку. Дехто закликає мене «відбиватися». Хтось хвалить зате, що «розтряс» їх колишню альма-матер, за те, що «активізував студентів», за «антивоєнні виступи», зате, що «ризикнув» посадою, зате, що «показав приклад того, яким повинен бути викладач».

Усі ці листи були написані ще до того, як мене поновили. Вони ще раз змусили мене пишатися тим, що не підвів своїх студентів.

Хоча автор одного листа так не вважав. На його думку, писав він, я був «лицеміром і величезним розчаруванням». Він ходив на мої заняття під час першого мого року викладання в Гантері. У той час він був одним з тих радикально налаштованих студентів-засновників організації «Студенти за здорове суспільство». І оскільки жоден викладач не забажав бути її поручителем, адже це була «лівопартійна» організація, вони звернулися до мене, нового викладача. Я вірив у свободу слова і погодився на це завдання, попри те, що тоді мої політичні погляди були на боці консерваторів. Отже, автор цього листа писав мені, що робив «кар’єру в освіті» і рік тому став директором старшої школи у Бронксі. «Ви вчили нас про демократію, - писав він, - але тепер ви не просто закликаєте вдаватися до сили, а й самі застосовуєте насильницькі методи». Отак навчивши мене, «як слід поводитися справжньому вчителеві», він закінчив: «Зараз ми по різні боки барикад».

Такий «барикадний менталітет» був типовим для викладачів старої гвардії. Втративши керівні посади у структурі вишів, вони вирішили, що запровадження у коледжах Сенату, зняття обмежень на вступ студентів афроамериканського та пуерто-ріканського походження, оцінка студентами викладачів - все це поставило хрест на «істинній» освіті.

Дехто перестав зі мною вітатися. Я став для них коренем зла. Частково я їх розумів. На їх місці я так само, мабуть, заздрив би, адже мої курси стали популярнішими, ніж будь-коли. Студенти наввипередки записувалися на мої лекції.

Стаття у студентській газеті «Nightwatch» назвала мене «совістю Гантера».

«Один з найнатхненніших та суперечливих викладачів у Гантері», - йшлося у статті. І далі: «Викладає на кафедрі політології, вірний своїм переконанням. Професор Яворський, більше відомий студентам і викладачам просто як «Майкл», мабуть, єдиний викладач у всьому коледжі з власною групою підтримки, фанатами, які за ним усюди ходять, записуються на усі курси, які він викладає, семестр за семестром». Його стосунки зі студентами постійно обговорюють і заздрісники, і ті, хто хотів би ігнорувати його існування» («Nightwatch» від 23 травня 1973 р., с. 2).

Серед купи листів був один із штампом «Саутгемптон». Конверт був оксамитовим на дотик. Імені адресата не було вказано, але від нього йшов запах знайомих мені парфумів. Це був лист від Лізетти.

Вона завжди користувалася цими парфумами - ніколи їх не зраджувала. Вважала, що вони викликали у чоловіків нестримний тваринний поклик. Вона любила повторювати, що «як тільки цей запах лоскоче їх ніздрі, вони перетворюються на справжніх бичків». Мабуть, вона мала рацію, і Мастерс та Джонсон, відомі дослідники і автори експериментів з «сексуальною дисфункцією» у чоловіків і жінок, також її підтримали б. Тіла жінок, які населяють сучасні великі міста, крім зовсім молоденьких, досить швидко втрачають свою справжню природну якість, тому потребують допомоги косметики і професійних сексопатологів-шарлатанів.

Особисто мене деякі запахи приваблювали лише під час прелюдій. А первинний статевий потяг залежав передусім від сили погляду, поруху тіла, обрисів уст і форми рук. А аромати - найбільше мене збуджував запах ненапарфумлених тіл після кохання. З ними не зрівняється жоден, навіть найдорожчий і вишукано витворений аромат, навіть з нотками бичачої сперми.

Лізетта була одружена, їй було ледь за сорок. А тіло її, здавалося, рухалося, навіть коли вона сиділа спокійно. Його порухи з-під напівпрозорого шовку сукні немов стогнали від бажання. Принаймні так мені видалося, коли мій приятель Боб, так званий «екзистенційний» психоаналітик, знайомив мене з нею, своєю пацієнткою.

її до мене притягнуло мало не з першого погляду, як звіра до сирого м’яса. Я ж вів себе з нею досить стримано, дозволяючи лише легенький флірт, бо не дуже бажав зв’язуватися зі «старшою жінкою». Вона була мого віку. Та я все ж погодився піти з нею посидіти в «La Goulue».

Ми ще навіть не встигли зробити замовлення, як вона вже розповідала, що бачила мене кілька разів в «Пі Джей Кларку» в товаристві топ-моделі з «Біл Блас», а ще в «Правому березі» з дружиною пана Кліна, «досить провінційною, але спокусливою дівчиною. Ютта, чи як там її?»

Не чекаючи на відповідь, вона сказала, що Боб, «неймовірний психоаналітик, зовсім не такий, як ті шарлатани-фрейдисти», часто про мене розповідав. «Він сказав, що ти цілитель жіночих психічних проблем і справляєшся без кушетки». Коли я спитала його, як це, він гигикнув. «Не здогадуєшся? Музика, камін і велике ліжко».

«Я завжди хотіла познайомитися з тобою. Боб познайомив нас на моє прохання, хоч спочатку і сумнівався», - сказала вона, дзенькаючи своїм келихом об мій. «Я пригрозила йому, що покину його, якщо не познайомить». «Хоч я би так і не зробила», - засміялася. Вона любила сміятися, а в її сміхові чулися нав’язливі нотки, такі типові для жінок її рівня з Мангеттену. Поміж смакуванням напоїв вона повідала мені, що заміжня за чоловіком, «значно старшим» за неї, що він міжнародний банкір і власник відомого ресторану «21», що мешкають вони в пентгаусі на Парк-Авеню, що дітей у них нема, бо це вже четвертий його шлюб, а влітку вони живуть у «Блакитній гавані», своєму шикарному літньому маєтку в Саутгемптоні.

«Наступного тижня, - вела далі вона, - я влаштовую в Саут-гемптоні вечірку, величеньку тусню, крутішу, ніж навіть у самої місіс Форд». Вона «страшенно» хотіла мене запросити, бо переконана, що «мені сподобається познайомитися зі справжніми людьми, а не з якимись там університетськими занудами». Кажучи все це, вона дивилася на мене, як мисливець, що бажає загнати свою здобич в куток. Вона взяла мою руку. «Пообіцяй! Це змінить твоє життя!»

У мені боролися суперечливі відчуття. Вона інтригувала мене, але водночас і відштовхувала.

Та все ж, наступної суботи я був на терасі у маєтку «Блакитна гавань», снував між видатними друзями Лізетти, більшість зі старими англосаксонськими прізвищами.

Лізетта все знайомила мене зі всіма, ніби я її близький друг. її чоловіка на вечірці не було. Вона пояснила, що він на конференції банкірів у Парижі, хоч, як я дізнався пізніше, вони вели окреме, кожен своє, світське життя.

Після аперитиву на терасі всіх гостей запросили в місцевий «Ель Мароко», точну копію відомого мангеттенського ресторану з такою ж назвою, яку звели тут, в «Блакитній гавані» з точністю до найменших деталей, навіть з такими ж чорно-білими візерунками-зебрами на стінах, музикантами і одягом офіціантів.

Як не дивно, але мене всадовили за основний стіл, поруч з Лізеттою. «Ти - мій почесний гість», - сказала вона, а я мружився від спалахів фотокамер, які сипалися на нас звідусіль.

Після вечері на терасі зібралося невелике товариство найближчих друзів Лізетти. Випивали і жартували. Вона попросила мене залишитися на ніч.

Через деякий час, як ми і домовилися, я вже заходив до її спальні, навпроти моєї кімнати.

Я двічі пробував ЛСД, так би мовити, двічі «від’їжджав», як тоді казали. Вперше, щоб дізнатися, як же ж подіють на мене ці наркотики, «ліки для свідомості». Та й взагалі - я хотів збагнути своїх студентів і молодь загалом, які наприкінці шістдесятих постійно і нестримно «від’їжджали». Вдруге я вирішив кайфонути і «від’їхати», бо першого разу мені це сподобалося. Як тоді казали, то була «вдала поїздка». Багато для кого ці «поїздки» були ой які невдалі, часом навіть останні. Площа Вашингтона була традиційним місцем, де збиралися студенти, а ще раніше - бітники. Сиділи, кайфували, грали на гітарах. Там частенько можна було побачити хлопців «під кайфом», які вилізали на електричні стовпи, вдаючи з себе мавп. А деякі навіть стрибали голяка з пам’ятника Джорджу Вашингтону у воду навколо нього.

Мабуть, не вистачить простих слів, щоб описати сам «кайф», бо з ЛСД від’їжджаєш в окремий світ галюцинацій, де немає місця нормальній свідомості, звичному сприйняттю себе, своєму еґо. У своєму кайфові я ніби розчинявся у хвилях веселкових барв, ширяв у безмежному просторі.

Як не дивно, але мені часто снилося, що я літаю. Але ці сни зазвичай не виходили за межі замкненого простору якоїсь спортзали, і я добре усвідомлював, як рухаються мої руки, тіло, добре пам’ятаю ті приємні відчуття. Натомість під час моїх марень під ЛСД я не відчував ані задоволення, ані болю, принаймні у нормальному нашому розумінні. Насправді відчуття тіла зникало взагалі. Залишалися тільки нескінченні фонтануючі вибухи кольорів.

Зайшовши до спальні Лізетти, я знову відчув себе в іншій реальності. Та в ту ж мить збагнув, що відчуття це - вдаване. Я бачив нескінченні відображення свого оголеного тіла у дзеркальних стінах. Мене пересмикнуло. Відчув себе, наче в пастці. Вона -мисливець, я - здобич, жертва.

І от сотні моїх втілень рушили до велетенського круглого Лізет-тиного ліжка. Я зрозумів, що вона полюбляє розгнуздані оргії.

Наступної ночі до сотень моїх дзеркальних клонів додалася ще одна несподіванка - звуки мого голосу, які вона записала минулої ночі, коли ми кохалися. Тієї ночі я ще й виявив, що її «сексуальні» груди-кульки були наповнені силіконом. Це було популярно у ті часи серед заможних дамочок, які вважали свої груди не надто повними.

Наступного дня після гулянки, у понеділок, Лізетта запросила мене на обід до пляжного клубу Саутгемптона. З «Блакитної гавані» туди було рукою подати, але нас відвезли на її білому кади-лакові. Коли ми зайшли, всі погляди звернулися до нас. До мене долинув жіночий коментар: «Це її новий коханець, бачили його фото у сьогоднішній газеті?»

«Що за... ? Моє фото в газеті? Вона мене з кимось сплутала», -подумав я.

Я помилявся.

Повернувшись в «Блакитну гавань», я побачив в неї на столику «Вісник Саутгемптона». На першій шпальті було фото президента Джонсона з дружиною Леді Берд. На останній сторінці були дві світлини, кожна на півсторінки. На верхній була місіс Форд, «автомобільна королева», як її називали. А на решті сторінки було фото чоловіка під сорок із самовпевненим, якщо не зарозумілим, виразом обличчя. І підпис: «Д-р Майкл Яворський, почесний гість на вечірці місіс Олдридж».

Лізетта дедалі більше ставала мною одержима. Я вже став почувати себе пташкою в золотій клітці. Через тиждень мого гостювання ми лежали на її ліжку для оргій, оточеному моїми задумливими клонами, і вона самовпевнено поставила мене перед фактом.

«Слухай уважно, - ніжно почала вона, лоскочучи мене язиком за вухом. - Я розлучаюся з Томом, і ти перший про це дізнаєшся», її тіло ковзнуло донизу, губи спускалися все нижче, мої дзеркальні клони завмерли в очікуванні. Але тут вона підняла голову і зупинилася.

«Ти - єдиний чоловік, якого я змогла покохати. У мене є плани на наше майбутнє, так - наше майбутнє», - повторила вона з наголосом на «наше». «Викладання, мабуть, нудна справа і оплачується поганенько, кидай це. Житимемо, як коханці, а одружимося після мого розлучення. Я засную для тебе фонд, твій пожиттєво, і ще по п’ятдесят тисяч щороку. Нумо, скріпимо нашу угоду поцілунками і коханням».

Вона чомусь сприйняла за жарт моє «Я не продаюся!»

Того ж дня я покинув «Блакитну гавань».

Я отримав листа від Лізетти, коли ще був офіційно відсторонений від роботи. Мабуть, вона прочитала про все в газеті «Нью-Йорк Таймз» і так само, як Ірена, подумала, що я втратив роботу і опинився на дні.

Вона писала, що я був єдиним чоловіком в її житті, якого вона «кохала по-справжньому», і що марила мною день і ніч. «Ти покинув мене раптово, в той момент, коли я готова була цілком віддатися тобі. Але я на тебе не гніваюся. Моя пропозиція, напевно, збила тебе з пантелику. Вона досі в силі! Моя мета - зробити тебе щасливим і фінансово забезпеченим! Подзвони мені, Майкле, коханий. Не дочекаюся, щоб побачити тебе, кохати і зацілувати кожен міліметр твого тіла».

«Вдячний за таку мету», - подумав я, впускаючи листа на підлогу.

Я взяв телефон і зателефонував Моніці.

У неї не було парфумів, ані спальні з дзеркалами на стінах і стелі, ні кадилака, ані грошей, щоб мене купувати. Вона була активісткою студентського руху, і ми були однодумцями. Коли вона мене обіймала, наші тіла зливалися воєдино.

Ми разом брали участь в останній першотравневій демонстрації у Вашингтоні. Біля Національного монументу зібралося понад сто тисяч мітинґувальників, готуючись до демонстрації наступного дня. Делегатам від кожного штату давали конкретні завдання. Панував загальний настрій свята і братерства. Ми всі були «братами» і «сестрами». «Поділися!» - це було тогочасне гасло. Хтось кружляв з кошиками для їжі і грошей. На них було написано: «Якщо маєш, дай, якщо потребуєш, бери».

Остаточною метою демонстрації було зайняти Капітолійський пагорб, де були розміщені Сенат і Палата представників.

Наступного ранку демонстранти почали рухатися містом. Вони чекали, що поліція буде їм перешкоджати. Вони не знали, що «Дік-обманщик»¹, як називали президента Ніксона, мобілізував Національну гвардію. її підрозділи на джипах з кулеметами оточили Капітолійський пагорб і Пентагон.

Демонстрантів зустріли кийками і газом. На кілька годин місто перетворилося на поле бою. Наступного дня в газетах написали про десять тисяч заарештованих демонстрантів. Серед них були і ми з Монікою.

З невідомих мені причин нас не залишили з іншими демонстрантами, яких гвардійці оточили просто неба. Натомість - відвели у великий намет, напнутий на високий масивний дерев’яний стовп. Крім нас, там більше нікого не було. Нам наказали сісти окремо.

'«Tricky Dick».

А далі сталося щось таке, що мені важко пояснити. Мені досі невідомо, чи був це нещасний випадок, чи все сталося навмисно.

Я сидів на підлозі і схилив голову до колін, намагаючись відволіктися. Думками я повернувся до свого арешту німцями чверть століття тому, аж раптом здригнувся від переляканого зойку Моніки.

«Майкле! Майкле!» - гукала вона.

Тієї ж миті мені на голову опустився тупий предмет.

Шок, біль, кров.

Моніка схопила мою голову, перев’язала її хусткою і вибігла за допомогою.

Організатори демонстрації розуміли, що можуть бути жертви під час сутичок з поліцією, тому забезпечили медичний підрозділ з так званими пересувними медиками. Ці лікарі були і серед заарештованих. Вони влаштували посеред поля імпровізований пункт першої допомоги. Туди мене і відвели. Зупинили кровотечу і перев’язали голову.

Моніка розповіла мені, що закричала, перелякавшись до смерті, побачивши, як падає намет і на мене летить важкий стовп.

Прийшовши до Гантера з перев’язаною головою, я не міг не помічати вдоволених смішків на обличчях своїх «ідеологічних ворогів».

Невдала демонстрація означала кінець бойового руху. Всюди кишіло інформаторами поліції. Таких донощиків використовували на усіх рівнях, навіть в університеті. Десь за рік мені випала нагода ознайомитися зі своєю «Особовою справою». Там було чимало пунктів про мої дії, лекції, зв’язки зі студентками. Доноси робив Сідні Палмер, який ходив на мої заняття. Трохи пізніше я зустрів його на Лексінґтон Авеню, він йшов під руку з дівчиною. Я не міг стримати своїх почуттів. Я ненавидів донощиків. Я мусив підійти до нього і попередити дівчину про те, з яким негідником вона зв’язалася. Коли ми зрівнялися, він вдав, що не впізнає мене. Але я перегородив йому дорогу і сказав: «То це ти, Палмере, -донощик!»

Його обличчя почервоніло, він повернув в інший бік, тягнучи дівчину за собою і випалив: «Параноїк якийсь!»

Як би там не було, після провалу військового руху обидві сторони добряче замислилися над методами своєї боротьби. І антивоєнні поборники, і прихильники війни переглянули свої цінності. Тепер вважалося, що цілі руху - звільнення жінок і чорношкірих, а також реформи суспільних і політичних інститутів - можна досягти і мирним шляхом. Врешті я навіть помирився з Жаклін Векслер, ректором коледжу Гантер.

«Любов, праця і знання - це природні джерела нашого буття.

Вони і повинні ним керувати». Вільгельм Райх, «Сексуальна революція»

ПІСЛЯ ЕЙФОРІЇ

Студентський рух вивільнив стримувані пристрасті. Більше ніщо не здавалося неможливим. Ніщо не заборонить втілювати свої фантазії. Ніщо не стримає «вільного кохання». Політична свобода означала і сексуальну свободу. Це була ідея, яку пропагував Вільгельм Райх, австрійсько-американський психотерапевт, одна з найбільш радикальних постатей в історії психіатрії. Райх стверджував, що сексуальне витіснення спотворювало «структуру характеру» індивіда і зрештою призводило до деспотичних режимів, класичним прикладом яких став фашизм. З цього студенти-революціонери зробили висновок, що вільне кохання - це неминуча передумова вільного суспільства.

Теоретично цей висновок нібито правильний. Я часто згадував це у публічних промовах. Але реалії шістдесятих вочевидь спотворено і кривобоко його трактували. Молоді чоловіки, в яких структури характеру сформувалися у суспільстві, де домінують чоловіки, мачо, сприйняли цю ідею як право на вільний доступ до жіночого тіла. Така поведінка частково спричинилася до кончини студентського руху, проте мимовільним наслідком стало те, що у Жіночому визвольному русі з’явилися радикальні нотки протистояння «мачизму». А кінцевий результат - поява фемінізму.

Після останньої провальної антивоєнної демонстрації у Вашингтоні на вулицях залишився лише відгомін того «кохайся, а не воюй».

Найвойовничіша організація «Weathermen» пішла в підпілля, щоб продовжити свою «збройну боротьбу». Маленька групка

найрадикальніших чорношкірих створила «Симбіоністську армію визволення», яка прагнула скинути американську систему. Одним з їх подвигів було викрадення Патрісії Герст, онуки медіа-маґната Уільяма Рендольфа. їй промили мізки революційними ідеями організації, і вона приєдналася до них, взявши участь у численних пограбуваннях банків, які так широко обговорювалися.

Лідери партії «Чорних Пантер» - Г’ю Ньютон, Стоклі Кар-майкл - виїхали на Кубу.

Анджелу Дейвіс, ікону руху за громадянські права, звільнили з роботи з посади викладача Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. Через рік, у 1970 році, її заарештували і обвинуватили у змові, викраденні з метою викупу і вбивстві та ув’язнили у Центрі утримання жінок в Нью-Йорку.

Багато розчарованих революціонерів-романтиків дійшли висновку, «якщо не революція, тоді героїн», хоч ширилися чутки про те, що ЦРУ само розповсюджувало героїн. Були і ті, що почувалися розгубленими, заблудлими, як вівці без пастиря. Якось групка таких невдах навіть звернулася до мене, щоб я став їх «проводирем». Моя відповідь була короткою: «Я не бажаю бути королем серед пігмеїв».

Деякі колишні «революціонери» почали пропагувати «владу зелені». Почувши про це вперше, я пов’язав це з екологією або з сільським господарством. А виявилося, що це влада долара.

Чимало людей також виявило, що Америка простягалася далі, ніж східне узбережжя. Вони покинули Нью-Йорк і Бостон і жили у «спільнотах» в Колорадо, Нью-Мексико і Арізоні. Через багато років, коли я мандрував по Нью-Мексико, я зустрів там одного свого колишнього студента, який жив у комуні з двадцяти осіб. Йому майже вдалося переконати мене приєднатися до них.

Багато колишніх революціонерів приєдналося до Церкви доктора Муна, псевдорелігійної організації, яка цілком успішно заповнювала психічну порожнечу, що виникла після «провальної революції». У пошуках «влади зелені» багато хто з революціонерів подався на Уолл-стріт. Членство у цій церкві означало цілковиту покору диктаторові доктору Муну. Він навіть вирішував, хто з ким має одружуватися. Для цього проводилися спеціальні масові церемонії.

Найбільше тепер бракувало веселощів і спонтанності. «Революція» була усім життям - з такими ж безмежними рамками. Справді, лунали палкі воиовничі промови, що закликали до «руйнування істеблішменту», підпалу банків і штаб-квартир великих корпорацій. Але не було ні шибениць, ні «революційних трибуналів», ні катів. На канікулах між весняним і осіннім семестрами революціонери шістдесятих відпочивали, засмагали на пляжах, їздили в Париж, мчали на Захід на своїх «Жуках», розцяцькованих дикими барвами, відкриваючи для себе невідому Америку.

Так вони йшли кроками Енгельса. Восени 1848 року, року революцій в Європі, Маркс і Енгельс вважали, що їх мрія про комуністичну революцію збувається. Вони обидва палко агітували за неї. Якось, коли Енгельс виголошував запальну промову перед мітингом робітників у Кельні, його пригрозили заарештувати, тому він був змушений рятуватися втечею. Маркс залишився і продовжував агітацію, хоча відданий революційній боротьбі Енгельс більше насолоджувався принадами життя, ніж Маркс. Замість того, щоб поїхати в інші міста, де лютували бої, він вирішив відпочити. Він вирушив у довгу пішу мандрівку французькою провінцією. Там, як описує біограф Енгельса, «він пив вино («Як же ж відрізняється «Бордо» від «Бургундського»... «Петіт Макон» від «Шаблі» і «Шамбертена»!), спав з сільськими дівчатами і захоплювався деревами». (Трістам Гант, «Генерал Маркса: революційне життя Фрідріха Енгельса, Метрополітен¹).

І я теж веселився. Відразу ж наступного дня після закінчення весняного семестру я полетів до Швейцарії, моєї улюбленої країни. Мої радикальні буржуазні друзі не могли цього збагнути. «Як тобі може так подобатися країна годинників з зозулями?» - питали вони. Інші просто співчували мені, бідненькому, тому що я проводитиму літо в «нудній» країні. Дехто навіть не знав, де та Швейцарія, плутаючи її зі Швецією.

Незважаючи на те, що американська армія вела бої в Європі, політична географія Європи, і тим більше інших континентів, була у ті часи в Америці табу. Нерідко під час курсу «Порівняльних політичних систем» мені доводилося малювати на дошці карту Європи з її політичним поділом, щоб уникнути плутанини.

Tristam Hunt, Marx’s General: The Revolutionary Life of Friedrich Engels.

Я любив Швейцарію, бо здобув свої радикальні погляди під час своїх літніх і зимових канікул в Сільс-Марії. Як політолог, і навіть як людина, яка походила з розтерзаної війнами Східної Європи, я захоплювався миром і демократією, які панували у Швейцарії п’ятсот років. Більше того - я любив швейцарські гори - довгі піші походи долинами і перевалами, коли я зливався з природою.

Політично і соціально консервативна Швейцарія найтолерант-ніше з усіх інших країн Європи ставилася до радикалів. Вона на якийсь час прихистила таких анархістів XIX століття, як Кропоткін і Бакунін, а ще - революційного Леніна. У Нідердорфі, модній тепер частині Цюриха, є будинок з меморіальною табличкою, яка вказує, що там жив Ленін. Леніна настільки вразила ретельна робота швейцарської пошти, що в одному зі своїх памфлетів, створених під час його перебування у Швейцарії, він навіть написав, що комунізм працюватиме точно, як пошта.

Я і на своїй шкурі відчув, що таке швейцарська толерантність і мирне ставлення до радикалів. Якось, коли кімната в стодолі фрау Педроліні була зайнята на все літо, я винайняв номер в готелі «Валь-дгаус». Я обрав його, бо стояв він на схилі гори: з нього розгортався вигляд на всю долину від Малої до Санкт-Морітца. З долини ця сірувата чотириповерхова будівля з двома низькими вежами по боках нагадувала великий суворий куб, який поставили посеред лісу.

Зайшовши у вестибюль готелю, з його величною люстрою, що звисала з високої стелі, і велетенськими камінами, ви відразу ж міняли думку. Інтер’єр згладжували завіси, що обрамляли високу напівкруглу скляну стіну, та плюшеві дивани і фотелі навколо круглих скляних столиків по всьому вестибюлю.

Мій номер виходив на долину вбік Санкт-Морітца. Там була простора ванна, велике ліжко з пухкою білосніжною периною і подушками, письмовий стіл. Мені це було по кишені, бо тоді курс обміну був 4,20 швейцарських франків до одного долара. Взагалі, це було навіть дешевше, ніж кімната в стодолі фрау Педроліні, де навіть води не було.

Пізніше я виявив, що у цьому готелі зупинялися заможні консервативні французи, швейцарці і німці. Ще однією несподіванкою стало те, що в готелі «Вальдгаус» зупинялися такі літературні постаті, як Гакслі, Ніцше, Томас Манн, Карл Густав Юнг.

На той час я дійсно нагадував радикала. Я носив коричневі ковбойські чоботи, джинси-кльош і темно-синій светр з високим коміром. У мене було чорне, до плечей, волосся. З кінця шістдесятих довге волосся мало політичний підтекст. Воно означало радикальні погляди, опозицію до істеблішменту.

Щочетверга у «Вальдгаусі» давали урочисту вечерю. На таких заходах дами вбирали вечірні сукні, а чоловіки - чорні краватки-метелики і смокінґи. І тільки один я був у своєму радикальному стилі. Після вечері більшість гостей перейшла в головну залу випити чогось спиртного, чаю або кави.

Я сидів сам за круглим чотиримісним столиком, попиваючи віскі і споглядаючи офіціантів, які рухалися, немов танцівники. За якийсь час до мене підійшла пара і спитала, чи можна приєднатися. їм обом було під шістдесят. На пані була чорна декольтована сукня і яскрава шаль на плечах, а на панові - смокінг з краваткою-метеликом, як і вимагали правила такої урочистої вечері. На вигляд він видавався консерватором, впевненою у собі людиною, проте стриманою у своїх бажаннях.

Говорили вони англійською. Після мого «З радістю, мені приємне ваше товариство», вони назвалися. їх прізвище було щось на зразок «Чуди». Моє вухо ще не призвичаїлося до швейцарсько-німецьких звуків.

Вони замовили «Вільямз», і поки несли напої, пан сказав мені, що їх цікавить моя думка про те, як в Америці ставляться до питання екології, тому що «тут, у нас, це питання почали обговорювати деякі інтелектуали тільки недавно».

Екологія? Я чекав питання на зразок «Як там американська фондова біржа?» Невже відвідувача готелю «Вальдгаус» дійсно цікавила екологія?

Питання екології в Америці також вперше підняли інтелектуали. Мій друг Мюррей Букчін вперше зачепив цю тему у своїй книзі «Обмеження міста», а пізніше - у праці «Екологія свободи». Його ідеї знайшли вдячних слухачів серед «дітлахів», як називали студентів шістдесятих. Зрештою, коли гасло «кохайся, а не воюй» втратило свою популярність, екологія стала актуальним питанням для колишніх революціонерів. Найважливішою темою був зв’язок людини і природи. У той час природа вважалася мертвою, неживою матерією - фізичним об’єктом, яким користуються, не зважаючи на наслідки. Таке ставлення до природи згадувалося набагато раніше, у Старому Завіті. Автори Біблії стверджували, що Бог дав природу людині у користування. А в новий час думка про те, що природа - це просто «матеріальний об’єкт», набула наукового статусу. Людина могла робити з нею що завгодно. Але з кінця шістдесятих погляди індустріальної епохи поступово повернулися до усвідомлення того, що природа, тобто Земля, - це живий організм і до неї слід ставитися відповідно. Цей новий підхід підтримав і поширював Джеймс Лавлок у своїй книзі «Гея: новий погляд на життя на Землі».

Перших популяризаторів поняття екологічної свідомості ганебно таврували «рожевими», тобто помірковано комуністичними. Консервативні політики називали екологію комуністичною пропагандою. Врешті-решт, після багатьох демонстрацій і громадських обговорень екологію сприйняли в Америці як важливе питання.

Та пара підійшла до мене у «Вальдгаусі» поговорити про стан справ з екологією в Америці, бо це питання постало в Америці раніше, ніж в інших країнах. Вони ставили розважливі, справді глибокі питання, на які я не завжди мав відповіді, тому лише рекомендував їм книги і статті на цю тему.

Протягом більш ніж двогодинної бесіди ми випили кілька чашок кави. Наприкінці той пан замовив віскі для чоловіків і чай для дами.

Наступного дня за сніданком чоловік за сусіднім столиком, обмінявшись зі мною привітаннями, допитливо глянув на мене, мовляв, хто я такий, і сказав: «А я і не знав, що ви знайомі з нашим президентом».

«Президентом чого?»

«Паном Чуді, президентом Швейцарії», - пролунало у відповідь.

З огляду на це, Швейцарія дійсно відрізнялася від інших країн. Члени її уряду спілкувались з людьми без охорони.

Швейцарія відрізняється ще багато чим. Перше, що впадає у вічі туристові у Швейцарії, це чисті села і міста, а ще - пунктуальність поїздів, з точністю до хвилини. Ще здивувати може те, що в Нью-Йорку будівельники обідають, сидячи просто на брудних тротуарах, а у Швейцарії вони просто у своєму спецодязі йдуть до ресторану, де їм подають замовлення за меню.

Під час першої моєї поїздки вузькоколійним електропоїздом дорогою з Кура до Санкт-Морітца я відчував себе, наче в казці. Сидячи в освітленому свічками вагоні-ресторані, я немовби повільно летів все вище й вище на повітряній кулі, поки поїзд долав нескінченні підйоми карколомною колією, проїжджав крізь тунелі

і мости, яким я втратив лік. А коли поїзд зупиняється на якійсь станції, тебе огортає раптова тиша і починаєш думати про сенс життя. Потім, ніби прокинувшись від заціпенілої дрімоти, колеса поїзда починають котитися все вище і вище, аж поки потяг не виїде на височину. Тоді - щасливий свист, потяг набирає швидкість, а ще за п’ятнадцять хвилин він уже в Санкт-Морітці.

Студентська революція у Швейцарії більше політична, ніж сексуальна. На відміну від Західної Німеччини, де студенти жили комунами, ділили між собою великі старі помешкання і коханців, швейцарські студенти були в цьому радикальними лише на словах. Вони цитували Райха з пристрастю релігійних фанатиків, але в сексуальному плані вели вікторіанський стиль життя. Якось, після палких радикальних дебатів у «Червоній фабриці», одній з комун у Цюриху, дівчина, яка висловлювалася найрадикальніше, прийшла до мене, готова до сексу. Але ніяк не хотіла зняти свій гіппівський одяг при світлі. «Ich geniere mich³⁴», - казала вона. В ліжку вона також далеко не відразу змогла позбутися відчуття сорому.

У Німеччині секс означав політику, а політика - секс. Студенти ніби і справді вірили у свої райхівські словоблудства. Чітка неза-комплексована позиція щодо випадкового статевого зв’язку, звільнена від будь-яких моральних чи життєвих пересторог, вважалася лікувальною чисткою нацистського минулого своїх батьків. Бо ж нацизм вони вважали наслідком витісненої сексуальності.

Як і в Америці, революційний запал німецьких і швейцарських студентів зрештою загас. Найбільш ідеалістичні і войовниче налаштовані німецькі радикали об’єдналися у так звану «Групу Баадера-Майнхофа» і її «Фракцію Червоної Армії». Вони присвятили себе пограбуванням банків, бомбардуванням американських військових баз і вбивствам поліцейських заради того, щоб скинути те, що вони вважали «фашистською державою». Швейцарські радикали повернулися в освіту. Один з них, найбільш радикальний, з яким я спілкувався в Цюриху під час студентських заколотів, став деканом Бернського університету.

Я виходив з квартири, а в голові вирували спогади про власні революційні пригоди. Я збирався піти у коледж Гантера на семінар на тему «Провал студентського руху».

Як і завжди, я звернув на Медісон Авеню. Майже пройшов «Касталію», грецький ресторан, але в останню мить вирішив зайти і випити кави.

Всередині було порожньо, тільки бармен Пітер стояв за стійкою, а в глибині зали сиділа парочка. Всідаючись на стілець біля стійки, я впізнав у чоловікові, який сидів з жінкою, свого приятеля, Еда, продавця творів мистецтва. Жінка, мабуть, була новенькою. Досі я не бачив її в «Касталії».

Я помахом привітав Еда, але він відмахнувся, мовляв - «Не займай, я зайнятий».

Це мене обурило. Я не любив, коли чоловіки ховали своїх співрозмовниць-жінок, ніби свою власність. Я підвівся і попрямував до них.

«Привіт, Еде», - сказав я, усміхнувшись, ніби впевнений, що він радий мені.

Він глянув на мене дещо спантеличено, не знаючи, що відповісти. Не чекаючи, поки він познайомить мене з жінкою, бо впевнений, що він і не планував, я сам обернувся до неї, подаючи руку.

«Я - Майкл, завсідник Касталії».

Вона простягла мені руку у відповідь.

«Ліза».

«Ви тут вперше?»

«Так».

«Випадково тут?»

«Ні, у мене квартира, поверхом вище над Касталією».

«Приємно було познайомитися, мені час йти, треба до Гантера», - сказав я, не бажаючи більше дратувати Еда.

Той голос і усмішка, якою вона мене нагородила, не покидали мене і після семінару.

Хто вона? Ніби має ледь помітний акцент...

Я ходив до «Касталії» щодня, на обід або каву, сподіваючись побачити її знову. Я перевірив табличку з іменами на дверях будинку, але жодного з іменем «Ліза» там не було.

ЖИВІ КАМЕНІ

«Зроби з цим щось!»

Ще кілька хвилин тому це була майже завершена скульптура. Вона мала називатися Сократом. Залишалося тільки відшліфувати її. Але вона захотіла підчистити невеличкий, на її думку, дефект на самому вигині. Для цього взяла гострий різець, зубило з загостреним кінчиком. Мабуть, вона занадто сильно стукнула по ньому молотком. Камінь тріснув і розколовся надвоє.

Я стояв з іншого боку стола, навпроти неї.

Вона зняла захисні окуляри, маску і хустку, яка закривала від пилюки волосся. Відкинула вбік робочі рукавиці. Обтерла очі і уважно придивилася до двох частин розколотого каменя, над яким вона працювала цілий тиждень. Я чекав на вибух гніву, але його не було.

Вона заходилася гладити частини розколотого Сократа, які тепер лежали нерухомо перед нею.

«Ось воно - життя! - сказала вона. - Навіть найтвердіший камінь має слабке місце... Як і ми...»

Вона підсунула до мене більшу частину розколотої скульптури та різець з молотком. І знову спонукала.

«Зроби з цього щось!»

Я натягнув маску і рукавиці, бо при різьбі по каменю, особливо по мармуру, завжди багато пилюки. Невпевнено взяв різець у ліву руку, а молоток - у праву.

Хотів почати витесувати, але руки ніби відмовлялися слухати. Немов зачарований, я просто дивився на камінь.

Я любив камені, не просто кам’яні скульптури, а природне каміння. Якось, наприкінці довгої гірської прогулянки у Швейцарії зі своїми друзями Марком та Уші, мою увагу прикував до себе один камінь. Він був природної форми, з гладкою, неначе відшліфованою поверхнею. Тримаючи його в долонях, я ніби відчував енергію тих первісних сил, які надали йому теперішньої форми.

Камінь був металево-сірого кольору, досить важкий, проте я доніс його аж до селища. Врешті він полетів зі мною до Нью-Йорка і зараз лежав у моєму помешканні на робочому столі. Це був мій талісман. Одного короткого погляду на нього вистачало, щоб здобути натхнення, - я миттєво переносився назад в гори.

Тепер, вп’ялившись у більшу частину відколотого каменю, я не знав, з якого боку за нього взятися. Ось він я - доросла людина, з вченим ступенем, але стою перед цим каменем, як мала безпорадна дитина. «Простіше було вистояти перед істеблішментом і робити революцію», - подумав я.

«Бий!» - мовила Ліза, коли ми зустрілися поглядами.

І я вдарив!

Так я почав вчитися бути скульптором. Вона стала мене навчати, а я навчав її іншому. Я захоплювався нею. Вона була не така, як мангеттенські жінки, які залежали від транквілізаторів і порад психоаналітиків. Скульптура була її життям.

Вона була саме та ЛІЗА, яку я мигцем побачив в ресторані «Касталія», втрутившись в її кавування з моїм приятелем.

Все, що мені вдалося про неї дізнатися під час тієї бліц-зустрічі, це те, що звали її Ліза і що вона нібито мешкала над рестораном. Я перевірив табличку з іменами при вході в будинок, але ніякої Лізи там не було. Я сподівався, що вона знову з’явиться в «Касталії», тому став заходити туди частіше, на обід або вечерю. Зрештою я подумав, що вона могла переїхати. Такий висновок видавався цілком логічним, бо самотні жінки і чоловіки на Мангеттені мінялися найшвидше з усіх решти частин Штатів. Вони приїздили сюди з високими сподіваннями «завойовників» - здобути чудову роботу, зробити кар’єру, стати знаменитими - але рано чи пізно, зазвичай таки рано, вони зникали у невідомому напрямку, нездатні вистояти під навалою невблаганної конкуренції.

Якось по обіді я саме вийшов з душу, коли задзвонили у двері. Я натягнув штани і натис кнопку, бо чекав, що там Робін з Еріком. «Заходьте!» - гукнув я в домофон.

Відколи закінчилася «революція», Ерік почав працювати на Уолл-стріт і збирався одружитися. Він хотів відсвяткувати весілля у моєму помешканні. Саме весілля планувалося як незабутня подія. Все мали знімати на плівку. Наречені мали бути одягнені у традиційне вбрання галицьких євреїв, на честь Ерікової бабусі з батькового боку, яка народилася і жила в Галичині, а весільна музика мала бути, як на українських весіллях у карпатських горах -скрипки і бубен. Така музика не була новою для американського вуха, її знали як народну музику з гірських районів Апалачів. Почувши її вперше, я відчув себе немовби на весіллі в Яворі, зі своєю родиною.

Я відхилив вхідні двері для Еріка і Робін і пішов до шафи вибрати сорочку. Защіпаючи ґудзики, я почув, що хтось стукає у двері. Ерік що - жартує?

«Не дуркуй, Еріку, заходь!»

Я почув, як відчинилися двері, почув незнайомі кроки і стриманий жіночий голос сказав: «Можна зайти? Перепрошую, що турбую».

Я різко повернувся.

На порозі стояла жінка, яку я вже не сподівався ніколи в житті побачити.

«Ліза!» - вигукнув я. Схвильований, я не знав, що сказати, навіть не запросив її сісти.

«Сподіваюся, ви не заперечуватимете, що я отак нав’язливо...»

«Ні, ні, що ви, прошу!»

«Але я хотіла дещо спитати. Пітер, бармен, сказав мені, що ви викладаєте у коледжі Гантер...»

Вона не закінчила думку. Погляд її впав на камінь на моєму столі.

«Який величний витвір мистецтва!» - сказала вона, торкаючись його.

«Природний камінь».

«Я знаю, я скульптор по каменю».

Ми стояли біля мого столу.

Виглядала вона дуже природно. Чорне волосся вільно спадало на плечі, відкрите обличчя, жодної косметики, лише легка помада, і кокетливий вогник в чорних очах.

Вона сказала, що поспішає на вокзал Ґранд Сентрал, щоб встигнути на потяг до Вестчестера. Тричі на тиждень вона їздила у Вестчестерську школу мистецтв викладати, на вечірні заняття від шостої до восьмої вечора. Вона хотіла спитати мене, чи «часом випадково» я нічого не знав про вакансії на кафедрі мистецтв у Гантері.

Я нічого не знав. «До того ж, - сказав я, - прийом нових викладачів - це винятковий привілей кожної кафедри».

«Он воно як... Вибачте, що потурбувала вас... Мушу бігти, щоб встигнути на потяг...» Вона простягла руку на прощання.

«А ми могли б якось зустрітися?» - поспіхом спитав я, щоб не проґавити цієї нагоди.

«Так?.. Коли?» - спитала вона, підійшовши до ліфта.

«Може, наступного тижня?»

«У який день?» - спитала вона, поки відкривалися двері ліфта.

Я хаотично намагався обрати день.

«Може, завтра?» - спитав.

Вона ступила до ліфта, і я ще більше захвилювався, що можу її втратити.

«Хоча, чому б нам не зустрітися просто сьогодні?» - запропонував.

Так і сталося - ми зустрілися того ж вечора, коли вона повернулася з Вестчестера. Ми повечеряли в «Маріоріті», ірландському ресторані на Третій Авеню. Оскільки ми обоє розмовляли з акцентом, то природним першим запитанням було: «Звідки ви?»

«Я - із Швейцарії», - на мій подив відказала Ліза.

«Не може бути! Я повернувся зі Швейцарії тільки місяць тому!»

«Але ж ви не швейцарець, сподіваюся?»

«Ні, я з України».

«А що ви робили у Швейцарії?»

«Проводив літні канікули, три місяці між семестрами».

«А де саме у Швейцарії?»

«У Сільс-Марії, біля Санкт-Морітца».

«А я з Тену, в Кантоні Берна».

«Мені подобається Берн, там можна гуляти під дощем і не намокнути. А в Тені також є такі пасажі?»

Вона усміхнулася.

«Ні, Тен - досить провінційний... Середньовічний замок, стара церквиця, музей, до якого я ходила, як мала час, але переважно - це військові бараки... Є така приказка: «In Thun nichts zu tun» - «В Тені нічого робити». Ви ж говорите німецькою?»

«Так, я знаю німецьку і трохи розумію швейцарську німецьку. Перше швейцарсько-німецьке слово, яке я вивчив від Ютти, моєї подруги з Цюриха, було «Gruetzi!»¹. Ютта мешкає тут неподалік, вона одружена з американцем».

«Це просто подруга, чи... ой, не зважайте... це не моя справа».

Тепер ми перейшли на німецьку.

Ми гомоніли багато про що, і поміж іншим я поцікавився, чому на початку вечері вона спитала: «Але ж ви не швейцарець, сподіваюся?» Відповідь була короткою: «Поясню якось іншим разом».

Наступного дня я зустрівся з Лізою в її квартирці. Я вже бував у студії художників, але скульптурна студія Лізи була іншою. Це мала б бути вітальня. Але зараз вона була заставлена попід стінами мармуровими брилами, деякі завершені, деякі - ще чекають своєї черги. Посеред кімнати стояв величезний міцний стіл на чотирьох ногах. «Я сама зробила цього стола, - сказала вона. - Зі шматків дерева, які підбирала на будівельних майданчиках». На столі лежав шматок мармуру, завдовжки трохи більший, як півметра, на ньому були позначки олівцем і легкі надрізи. Навколо лежали різні зубила, різці, рашпилі, захисні окуляри, наждачний папір, маски, захисні щитки, робочі рукавиці і молоток з дерев’яною ручкою і масивною металевою кувалдою.

Я взяв молоток. Він був досить важким, але зручно ліг в руці. Я не міг приховати подиву, як з ним могла вправлятися жінка. Я глянув на Лізині руки. Вони виглядали сильними, з довгими пальцями і короткими нігтями без манікюру.

Завершені скульптури біля стін були різних розмірів і форм. Я спитав Лізу, як отримати з каменя конкретну форму. Вона сказала, що це

'Вітаю! (нім.).

«залежить від настрою, від того, чим ти снідав, ал& у моєму випадку, наголосила вона, це залежить від того, що я бачу в камені».

«Тобто - як це, що у твоєму випадку все залежить від того, що ти бачиш в камені? Я правильно зрозумів? Це ж просто камінь».

Добре подумавши, я вже пошкодував, що зачепив це питання, бо воно могло закінчитися довгою дискусією, яка зрештою б ні до чого не привела. Я сподівався, що вона пропустить його повз вуха, але коли вона спитала: «Тобі дійсно цікаво?», я відповів: «Так».

«Тоді, - промовила вона, - дозволь, я трохи відійду від теми... Щоб створити скульптуру, митці зазвичай уявляють певну форму, розмір чи фіґуру і намагаються вирізати її в камені. Це найпоширеніший спосіб. Генрі Мур, чиї скульптури виставлені у найвідоміших музеях і коштують шалені гроші, - найтиповіший прихильник такого підходу. Усі свої гігантські кам’яні і відлиті скульптури він спочатку задумує. Він створює зменшену модель майбутньої скульптури, а тоді його робітники мають вирізати її за цим шаблоном у такому розмірі, як він хоче».

Вона взяла атлас мистецтв і відкрила на сторінці з зображенням Мурової скульптури «Напівлежачі фіґури».

«Глянь, - вела далі вона, - всі вони зображують різні частини жіночого тіла... перебільшені, деформовані, спотворені, називай, як хочеш».

Вона, вочевидь, мала до Мура категоричне ставлення, подумав я. Водночас я пригадав одні свої нещодавні відвідини музею. Минаючи одну зі скульптур Мура, я навіть не здогадувався, що це «абстрактне» жіноче погруддя. Я бачив тільки величезний шматок каменя. Зізнаюся, тоді я навіть не зупинився добре роздивитися. Мене трохи лякали гігантські розміри. А тепер, дивлячись на фото, я бачив у багато разів збільшену частину жіночого тіла. Для мене це було справжнім відкриттям.

Мені було дивно почути від Лізи: «Для мене далекий метод Мура».

«Чому ж?» - спитав я.

«Зрозумій мене правильно, - відповіла вона. - Я ціную скульптури Мура, вони спонукають мене замислитися, збурюють мене. Мене, як жінку, вони ображають. Це - гігантські образи жінок, тобто частин їх тіла, які приваблюють чоловіків у сексуальному плані. З цього боку вони точно відтворюють наше індустріальне суспільство - все величезне... гігантське... велетенське, але позбавлене душі... применшують значення особистості...»

Вона зачепила в мені чутливу струну. Студентська «революція» була спрямована проти індустріального суспільства, проти перетворення особи в споживача, в одновимірну істоту. Я коротко розповів їй про свою участь в студентському русі.

«Так це ти! - вигукнула вона. - А я думаю, де ж я могла бачити «це обличчя»! По телебаченню... Таке обличчя запам’ятовується... Тебе арештовували?»

«Так, двічі. Можеш називати мене злочинцем, - засміявся я і продовжив: Дехто з Гантера вважає мене анархістом, дехто - марксистом, нігілістом, соціопатом, провокатором і таємним агентом. У Швейцарії одні думають, що я радянський агент, інші - що агент ЦРУ». Коли я це сказав, мені здалося, що вона не захоче мати зі мною нічого спільного.

Вона була митцем. Досі вона здавалася цілком прогресивною і чутливою, але митці - це непередбачувані типи. Під час заворушень деякі члени кафедри мистецтв в Гантері підписали петицію, підтриману викладачами-консерваторами, з проханням «поліцейського захисту проти антиінтелектуальних хуліганів». Ще один викладач

з кафедри мистецтв, знаний митець та прихильник студентських заворушень, підійшов до мене у розпал демонстрації.

«Я з тобою, Майкле, - сповнений ентузіазму, сказав він. -Але скажи мені, яке місце ти відводиш митцям у твоєму суспільстві?»

Від цих слів я закляк на місці. Він увіч мав на увазі привілейоване становище для митців.

«У моєму суспільстві? - зневажливо відказав я. - У «моєму суспільстві» всі будуть митцями, і відповідно, ніхто не буде митцем».

Більше він зі мною не розмовляв.

Щоб відвернути від себе увагу, я спитав Лізу, як вона перетворює камінь на скульптуру. Це питання мене зацікавило, адже вона стверджувала, що не підтримувала методу Мура.

«Все просто, - почала вона. - Ну, вочевидь, просто для мене, але не обов’язково зрозуміло для тих, хто на іншій хвилі».

«Ти - втаємничений містик?»

«Ні, але якщо хочеш, можеш мене так називати. Я послідовник буддизму. Зараз я вивчаю «Бхаґаватґіту» зі своїм Гуру, засновником Ведичного товариства в Нью-Йорку і Каліфорнії... Ти чув про буддизм?»

«Ні, нічого», - категорично відказав я.

Я збрехав. Я прочитав чимало Вед з Мітці, з якою я мало не одружився. Я збрехав, бо хотів дізнатися, наскільки глибоко Ліза розуміє буддизм.

Ця брехня стала справжнім благословенням у майбутньому, коли ми стали жити разом. Історично так склалося, що жінки мали усі підстави плекати у собі комплекс меншовартості, адже розмірковування, «все інтелектуальне», було прерогативою чоловіків. І хоч ми жили у другій половині XX століття, але, як хтось зауважив, «традиції вбираються з молоком матері». Це становило для Лізи проблеми. Вона часом ходила на мої лекції, і вони, вочевидь, їй дуже подобалися. Там до мене зверталися «докторе», «професоре», «Майкле»; у мене було чимало послідовників, які ходили за мною з семестру у семестр. Натомість Ліза була у своєму уявленні «просто Ліза». Від цього вона мені трохи заздрила, навіть попри те, що сама була довершеним скульптором і викладачем у Вест-честерській школі мистецтв.

Щоб якось вирівняти ситуацію, я попросив її повчити мене про буддизм. Я був вдячним студентом, і взагалі - я багато чого від неї навчився, чимало нових нюансів щодо буддизму, про які я не дізнався з Мітці.

Я уважно слухав Лізу, не перебиваючи її аргументів, а це їй було потрібно понад усе. Мій досвід з жінками підказував, що попри все інше, вони обожнювали, коли їх слухають - про їх життя, скиглення і мрії, щасливі і сумні миті. Насправді, слухаючи жінок, я набагато більше навчився життя, ніж під час своїх наукових досліджень. Найцінніша моя «наука», яку я почерпнув від жінок, - чутливість до життя, тонке його сприйняття. Саме ця чутливість допомогла мені прийняти і засвоїти фемінізм, почати застосовувати його у викладанні.

У суспільствах, де домінують чоловіки, жінці виділена роль слухача. Насправді до них ставилися, як до дітей. Мабуть, оте мовчазне слухання того, як чоловіки видають свою «життєву мудрість», страшенно дратувало. Через кілька років нашого спільного життя Ліза поділилася зі мною, що її батько, хоч і був м’ясником, вів себе, як «інтелектуальний тиран». У нього на все були відповіді, а родина - мати, Ліза, її молодший брат - змушені були мовчки все приймати. Якось за різдвяною вечерею, коли вона була вже підлітком, Ліза сказала щось, що не припало до душі батькові. Він наказав їй негайно вийти з-за столу і сидіти в сусідній кімнаті, яка була м’ясним магазином, до кінця вечері.

Я уважно і без критики слухав Лізині пояснення Вед. Зазвичай вона полюбляла робити це після вечері, і це нагадувало мені про ту її пригоду за різдвяною вечерею. Час до часу мій науково налаштований мозок змушував мене ставити «критичні запитання», які могли дещо вибивати ґрунт з-під Лізиних аргументів. У такі ненавмисні моменти Ліза втрачала надію, що я коли-небудь зможу збагнути Веди. Тоді вона казала, що думає, чи взагалі запрошувати на вечерю Гуру, бо я, мабуть, не зумію правильно його зрозуміти.

На неї чекала величезна несподіванка. За вечерею, де були присутні її Гуру та її швейцарські приятелі з американської гілки швейцарської компанії «Аішішзе», мені вдалося спілкуватися з її Гуру, ніби ми були добрими давніми друзями, з вправністю хірурга розкладаючи Веди на полички.

Гуру привітав Лізу з талантом учителя, адже вона успішно донесла до мене ведичну науку. Це допомогло Лізі позбутися її інтелектуальної заздрості. Відтепер ми були на рівних. Але часами таки одне рівніше за іншого.

Після того, як я заперечно відповів на Лізине питання про мої знання буддизму, вона зазначила, що буддизм допоміг їй легше йти по життю. Він навіть допоміг їй сформувати ставлення до каміння і скульптур.

«Для Мура, - казала вона, - камінь - це просто «матеріал» для його скульптур. Він задумує форму скульптури у своїй голові, а потім нав’язує його каменю. Натомість, я відчуваю форму скульптури в самому камені... Я пристосовуюся до каменя... У мене камінь спершу трохи мусить постояти, я його оглядаю, вивчаю, торкаюся, намагаюся його відчути...»

«Правда, це схоже на містику?» - додала вона.

«Не обов’язково, продовжуй, що ти хотіла сказати», - відповів я.

Вона принесла два келихи і налила червоного вина.

«За твою допитливість!»

«За твоє мистецтво!»

На якусь мить наші погляди переплелися.

Саме ця мить спливала у моїй пам’яті далі у житті.

«Повертаючись до того, що я казала, - вела далі Ліза, - для мене камінь - жива істота. Так, його існування відрізняється від нашого... Але ми всі, і каміння, і люди, походимо з одного джерела - з Матінки-Землі. Жодної містики... Усе, зокрема й ми, створилося у процесі, який сягає мільярдів років тому, коли з’явилася наша планета.

Я додав, поки вона потягувала вино:

«Тобто, правильно буде сказати, що все в минулому і в теперішньому є наслідком процесу еволюції?»

«Так, а чому це так для тебе важливо?»

«Тому що американські прихильники ідей творіння - запеклі противники ідеї еволюції. Вони засуджують Дарвіна, а в деяких штатах його вчення навіть оголошено протизаконним. Це просто смішно. Вони просто не розуміють Книги Буття. Там описаний схожий, якщо не такий самий, процес зародження життя на нашій планеті, ну, вочевидь, за допомогою образного мовлення. Там написано, що спочатку була темінь, потім світло, потім велетенські хвилі води, потім з’явилися континенти, рослини, тварини і врешті - ми, люди. Хіба це не процес еволюції описано?.. Так, Біблія приписує все це Богові, Творцеві. Але відкинувши момент появи цього процесу, або те, хто його започаткував чи створив, все одно маємо незмінний факт - що еволюційна та біблійна теорії - це одне і те саме».

«Ти що, не віриш в Бога?» - зауважила вона, пильно вдивляючись в мене, ніби намагаючись побачити відповідь.

«Чому ти так вирішила?»

«Вираз твого обличчя підказав, особливо на словах «Бог, Творець».

«Я не навмисне, але послухай-но таке... Якщо ти під Богом маєш на увазі того бородатого старця, який карає і винагороджує, то ні, не вірю. Але...»

Ліза мене перебила.

«Що - але? Хіба існують інші Боги?»

«Облишмо цю тему», - запропонував я.

Я говорив серйозно. Ми щойно почали пізнавати одне одного, але я вже відчував між нами тісний зв’язок.

«Цікаво - чи людина одна з великих помилок Бога, чи навпаки?»

Фрідріх Ніцше

ВІДВАЖНА ЖІНКА

Я вже виходив, коли задзвонив телефон.

Мені навіть не довелося підносити слухавки до вуха, щоб почути Лізин зойк.

«Майкле! Негайно приходь! Крісса вдирається до моєї майстерні! Я боюся!»

Зі слухавки долинув глухий звук від ударів, ніби хтось з розгону виламував двері.

Я вибіг і помчав на другий поверх над «Касталією», чимдуж долаючи стрімкі сходи. Згори чутно було жіночі зойки і штовханину. За мить я опинився перед відчиненими дверима. Власник «Касталії» разом з барменом Пітером тримали Кріссу, а вона щосили виривалася і репетувала: «Пустіть мене!»

З іншого боку столу для різьблення стояла Ліза. Вона тримала уламки керамічної вази, якою, як я потім дізнався, запустила в неї Крісса.

Крісса була лесбійкою. Відома мисткиня років сорока. Вона працювала зі сталлю і ходила в комбінезоні сталевара.

Одним з досягнень шістдесятих було виставляти напоказ нетрадиційну сексуальну орієнтацію, як-то кажуть, «вивалити все назовні», «показати, що в комірчині». Чимало відомих публічних людей виявило тоді свою сексуальну орієнтацію.

Питання, яке стояло перед лесбійками, - як будувати свої стосунки. Традиційно, як стосунки між чоловіком і жінкою? Тобто, одна з лесбійської пари має виконувати провідну чоловічу роль, а інша - вторинну жіночу, тієї, яка підкорюється?

Крісса, яка давно була «лесбійкою в комірчині», діяла, як чоловік. Точніше, як чоловіки-мачо, вона прагнула завоювати якомога більше жінок. Крісса побачила Лізу, кола та саме переїжджала до своєї майстерні, і відтоді не давала їй спокою. День у день вона стукала у Лізині двері, спочатку запрошувала, а потім вимагала, щоб Ліза прийшла до неї в гості - «випити і нюхнути». Один раз Ліза погодилася сходити з нею посидіти в «Касталії», але відмовилася від пропозиції нюхнути кокаїну. Крісса, мабуть, вже нанюхалася перед тим. Вона вела себе збуджено і не на жарт розлютилася, коли Ліза відмовилася піти до неї. Вона скочила на ноги і крикнула: «Я до тебе ще доберуся! Прийде мій день!»

Коли Ліза мені зателефонувала, вочевидь, і мав бути той день.

Ми вже були знайомі майже місяць. Я допомагав Лізі полірувати камені і дивився, як вона творить скульптури. Інколи вона давала і мені «погратися» каменями. Я пробував наслідувати Лізу, прагнув знайти форму моєї скульптури «в самому камені», але в мене не виходило. Отже, спершу я намагався вималювати в уяві форму, а потім виточити її. Але такий метод також не спрацьовував. Різець ніби діяв самостійно і зовсім не слухався мене, ковзаючи, куди йому заманеться. Тому я змушений був міняти первинний задум. Зрештою моя перша «скульптура» лише частково мала задуману мною форму, а в більшості була самостійним витвором зубила, у змові з каменем. Як би там не було, після такої першої спроби я дедалі більше захопився каменями і ще більше - Лізою.

Після невдалого нападу Крісси, Ліза того ж дня перебралася до мене.

Ми працювали, як мурахи. Ерік привів своїх приятелів-студентів. Ми пересунули моє величезне ліжко зі спальні до вітальні і поставили його ліворуч від каміна. Найміцніші хлопці пішли принести Лізин масивний стіл для різьблення. Його поставили посеред моєї колишньої спальні так, щоб можна було підходити з будь-якого боку. Інші переносили камені. Ліза носила свій одяг та інструменти. До вечора моя колишня спальня перетворилася на справжню художню майстерню. Хлопці покликали своїх подружок, і незабаром усе помешкання заповнили мелодії «Роулінґ Стоунз». Починалося святкування Лізиного новосілля.

Новина про Лізин переїзд до мене швидко рознеслася. Я майже чув, як жінки з Парк Авеню телефонували одна одній: «Майкл більше не сам». Раніше мене запрошували на свята і вечері як «додаткового чоловіка». Господині вечірок змагалися за привабливих і веселих «нічиїх» чоловіків. Вони були потрібні, щоб пожвавлювати товариство, - така собі розвага-споглядання для одружених жінок та об’єкт для флірту для самотніх світських левиць.

За перші три місяці нашого спільного життя з Лізою нас запросили лише двічі. Вперше - зателефонувала Коні. Вона запросила нас на приватну вечерю. Вона хотіла познайомитися з Лізою, за її словами - «відважною жінкою», яка, вочевидь, не здогадувалася, що я міняю жінок, як шкарпетки.

Коні була відвертою і полюбляла гострі словечка. «Ти втомився від сексу? - питала вона мене телефоном. - Тепер твій пеніс байдикуватиме?» Я відповідав: «Ні те, ні інше, мені потрібне дещо більше, ніж секс». І взагалі - це була не телефонна розмова.

Ми ближче потоваришували з Коні, коли я жив на Мангеттені тільки перший рік, після однієї еротичної зустрічі. Оскільки я був «нічиїм», мені подобалося ходити на її «гулянки», такі собі різнорідні зібрання сімейних пар, розлучених, письменників і художників. Коли ми з нею познайомилися, я саме вдарився в малярство, і вона придбала кілька моїх полотен.

Цього разу за вечерею нас було тільки четверо: Ліза, Коні, я і чоловік за сорок, якого вона представила як Дона, свого нового коханця. Зі свого місця я бачив чималеньку масляну картину з зображенням фрагменту Центрального парку, там, де позаду вид-ніється П’ята Авеню. Я намалював її десять років тому широкими мазками зеленого, блакитного, жовтого і червоного, які тоді були моїми улюбленими барвами. Коні зауважила, що навіть «після стількох років фарба і досі не до кінця висохла».

«Звичайно, - відказав я, - ця картина ще чекає, що її визнають шедевром».

Після вечері ми перейшли до вітальні. Незабаром вона наповнилася сигаретним димом. Тоді я палив «Парламент», найслабші сигарети. Коні з Доном курили ніби звичайні сигарети, але з солодкавішим ароматом. Ліза не курила, але знала запах моїх сигарет. Натомість від диму Коні і Дона у неї паморочилося в голові.

Лише дорогою додому я пояснив їй, що це були такі готові «самокрутки», цигарки з марихуани. Вона не йняла віри, що «люди з Парк Авеню на таке здатні».

«Ще кілька років тому, - розповів я Лізі, - травичку курили тільки студенти-опозиціонери. І деякі їхні викладачі», - додав я зі сміхом.

«Ти пробував? Хіба це не затягує?» - занепокоїлася Ліза.

«Ні! Мене не затягнуло, і я не знаю нікого, з ким це сталося. Але я втрапив у залежність до звичайних сиґарет. Хіба ти не помітила, що я випалюю по пачці на день? Єдине місце, де я ніколи не курю - це в ліжку...»

Вона засміялася.

«Почнімо з того, - вів далі я, - самокрутки скручували вручну, склеюючи папір слиною. Куріння травички мало політичний підтекст, це ніби об’єднувало курців, як ідеологія, заради спільної справи у боротьбі проти системи. Після затяжки цигарку передавали по колу незалежно від того, скільки було людей. Ось у цьому і різниця між людьми з Парк Авеню. Вони курять траву, але роблять це, як із звичайними сигаретами - кожен сам собі, для власного задоволення. Те, що колись було актом політичної непокори, перетворилася на банальне нарцистичне споживання.

Так само і з довгим волоссям - воно просто стало модним. Навіть саме слово «революція» позбавили його історичного значення. Візьми хоча б рекламу авто на телебаченні, яка пропонує «революцію на колесах».

Другою нас запросила Гіларі.

Коли ми познайомилися, вона саме закінчила коледж Вассар, до того ж з відзнакою. Хоча у мене було таке враження, що цю нібито «випадкову» зустріч спланував мій приятель Боб, екзис-тенційний психоаналітик. Вона була зациклена на інтелектуальних дискусіях, готова обговорювати будь-що - від Платона до Фройда і Юнга. Коли вона вперше до мене прийшла, ми довго сиділи і говорили про Селінджерового «Ловця у житі». її погляди мені видалися цікавими, але коли вона перейшла на психологію, а тоді звернулася до Гоголівських «Записок божевільного», це вже було занадто. Я ввімкнув стерео, і кімнату наповнила життєрадісна мелодія Зорби.

«Потанцюймо!» - запропонував я.

Ми імпровізували. В танцях вона була така ж незграбна, як і я, коли вперше потрапив на танцмайданчик з Іреною. Аби покласти край нашим невизначеним рухам, сповнений ентузіазму, я сказав: «Знімімо з себе все!» І став знімати сорочку.

«Нізащо у світі!» - пискнула вона і побігла назад до столу.

Вона ніби намірилася піти. Я поправив сорочку. Вимкнув Зорбу.

«Вибач, що поставив тебе у незручне становище», - щиро сказав я.

«Ти мене налякав! Загнав у глухий кут!»

«А щоб на це сказав Фройд?» - напівжартома спитав я.

Це повернуло нас до попередньої розмови. Фройд, Юнг, Селін-джер, Гоголь затримали нас на добру годину. У неї був гострий, як лезо, розум. Вона помічала зв’язки, непомітні звичайному оку.

Невимушена, хоч і запальна, дискусія наче змусила її забути оте відчуття загнаності. Вона навіть мимоволі усміхнулася, коли я сказав щось про Фройдовий «Віденський вальс». Врешті, заглядаючи мені глибоко в очі, голосом, який виражав водночас страх і бажання, вона сказала:

«Жоден чоловік ще не бачив мене оголеною...»

«Правда?..»

Далі я мовчав. Говорила тільки вона.

Мовчанка тягнулася, а її широко розплющені карі очі пильно вдивлялися в мене. Вона нібито хотіла мені довіритися, але не мала певності, як я можу зреагувати. Всередині неї щось назрівало. Ця мить нагадала мені оленя, на якого я несподівано натрапив під час походу. Від несподіванки олень зупинився! Його глибокий чорний погляд не сходив з мене, ніби він намагався збагнути, хто перед ним - друг чи ворог.

Раптом образ того оленя різко зник від шаленого крику Гіларі.

«Ненавиджу своє тіло! Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу... ненавиджу...»

Щоками ринули сльози. Все тіло затряслося.

Я мовчав... нехай її гнів виллється, куди треба.

На мить вона замовкла, розплющила очі і знову заридала... заголосила. .. ще... і ще... Раптом схопила мене за руку, яка лежала на столі. Вона вхопилася за неї, ніби то була остання надія, яка могла врятувати її від падіння у провалля.

Нарешті я почув, як її пульс повільнішає, а стискання слабшає. Вона підвела голову... глянула у порожнечу.

«Де я?»

Вона вдивлялася в мене, ніби пригадуючи, хто я.

За якийсь час витерла очі.

Підвелася...

І пішла... Залишивши мене на самоті з тишею...

За тиждень вона повернулася.

Була життєрадісною. Потисла мені руку.

«Я прийшла тобі подякувати».

«За що?»

«За розуміння».

Мені радісно було бачити її такою веселою, але і подиву не міг приховати. «Може, вона під кайфом?» - питав я себе.

Вона перебила мої думки.

«Прошу, ввімкни Зорбу! Минулого разу я була занадто поглинута собою і далека від музики. Наступного дня я купила собі цей запис і слухала... Він допоміг мені відчути себе вільною... я захотіла танцювати... рухати своїм тілом...»

Незабаром мелодія Зорби наповнила кімнату.

Я пробував виконувати танець Зорби на пляжі, а вона напівжартома сказала:

«Як ти там казав, Майкле, - знімімо з себе все!»

Я не вірив своїм очам, а вона стала розстібати блузку. І тільки коли зняла бюстгальтер, я почав знімати сорочку зі штанами.

Я зробив музику гучніше. Наші оголені тіла почали рухатися, не торкаючись. То було не таке відчуття, як з іншими жінками у схожих обставинах. Жодного статевого потягу, просто відчуття її і моєї свободи. «Хіба не так почували себе Адам з Євою до первородного гріха?» - спитала вона, не очікуючи відповіді.

Втомившись, ми повернулися до столу. Я приніс два келихи, наповнив їх червоним вином.

«За життя!»

«За свободу!»

І дзенькнули келихами.

У дзеркалі нашої оголеності ми розговорилися. Не про високі теорії «видатних мислителів», а просто про життя. Про наші життя, її і моє.

Вона розповіла мені про свою матір, яка тричі розлучалася. Якось Гіларі застала свою матір у спальні з волохатим чоловіком. Перелякавшись, вона побігла геть, а наздогін ще чула, як той чоловік казав матері: «Забери цю потворну дитину!» Єдину увагу, «назвімо її любов’ю», Гіларі отримувала від своїх чорношкірих няньок. їх було троє, щоразу нова після кожного материного шлюбу.

Вона розпитувала про мою матір, про те, як вона мене голубила, про «найкращі і найгірші моменти мого життя». Була якась глибока інтимність у цих бесідах, у тому, як ми ділилися своїми життєвими спогадами. «Моя одержимість усіма тими інтелектуальними премудростями була просто способом втечі від життя, правда ж?» - міркувала вона.

Поміж іншим, вона спитала мене, що я думаю про її тіло.

«Неторкане і прекрасне», - відповів я.

Вона засміялася.

«Неторкане - так, але прекрасне?»

Я взяв її за руку.

Підвів її до дзеркала.

Вона була зачарована.

«Я ніби наново народилася», - сказала Гіларі, зустрівшись поглядом з моїм відображенням у дзеркалі.

І тепер, через три роки, перед тим, як піти до Гіларі на вечерю, Ліза хотіла знати, хто вона і що нас пов ’язувало. Я дав Лізі прочитати листа від Гіларі, якого вона написала, коли мене відсторонили з Гантера.

Попри інше, вона писала, що рік тому вийшла заміж за чоловіка «з високою посадою у Вашингтоні», і якщо мені потрібна буде допомога, вона використає «усі можливі зв’язки».

І останній абзац: «Ти для мене - все. Навіть не знаючи про мене нічого, ти змінив моє життя, ти дав мені відвагу бути собою. Ти єдиний чоловік з тих, кого я знала, кому я достатньо довірилася, щоб повністю розкритися».

«Нічогеньке таке зізнання, еге ж?» - сміючись, сказав я.

«Лестить твоєму марнославству, правда?» - відповіла Ліза, допитливо вдивляючись у мене.

«Авжеж. Ще й як. Для неї я саме такий, це те, що вона в мені бачить... Для інших - я інша людина, часами цілком протилежна. Якби ти знала Сюзен, «дику кобилку», як вона сама себе називала, ти б побачила, якою я можу бути потворою».

«Хто така Сюзен?» - спитала Ліза.

«Ти справді хочеш це почути?»

«Розповідай, я хочу знати про твої ферми диких кобилиць», -жартівливо сказала вона. І не думай, я не ревнуватиму, я не можу звинувачувати тебе за твоє минуле. Яке б воно не було, без нього ми б не були зараз, де ми є».

Мені подобалася позиція Лізи.

«Із Сюзен я познайомився в коледжі Бард, - почав я, - куди мене запросили прочитати платну лекцію про марксизм. Вона була десь чи то з Міссурі, чи то з Міссісіпі. Батьки відіслали її на Схід здобути хорошу освіту. В Барді вона захопилася марксизмом.

То були часи, в шістдесяті, коли жінки лише мріяти могли про «піґулку», а користувалися діафрагмами з якимось гелем. Вона кілька разів була у мене в Нью-Йорку, а після закінчення університету вийшла заміж за сина ректора. У своєму помешканні, у Вест Віледж, вони облаштували щось на зразок «Дискусійного клубу», створеного переважно для кандидатів наук. Коли Сюзен прочитала про моє відсторонення, я отримав від неї листа з запрошенням на зустрічі цього клубу.

І я пішов.

Прибув я туди у досить грайливому настрої, готовий, за словами Сюзен, «познайомитися з цікавими людьми», «подихати вільним інтелектуальним повітрям» і випити склянку-дві. Там було четверо чоловіків і двоє жінок, усі із вченим ступенем, кандидати наук з Прінстону. Чоловіка Сюзен не було. Вони сиділи за овальним столом, на його чолі - Сюзен. Я приєднався. Обговорювали релігію. Як мені пояснили, у Прінстонському університеті планували відкрити кафедру релігієзнавства.

Повільно потягуючи віскі, я якийсь час просто слухав, аби збагнути, про що йшлося. Але почувши, що вони вважають, що «справжня моральність» має базуватися на іудейсько-християнській релігії, я втрутився.

Я стверджував, що коли йдеться про моральність, в основі якої лежить іудейсько-християнська релігія, слід зважати на основоположні відмінності між доктринами Старого і Нового Завіту. Насамперед, казав я, Бог у Старому Завіті був Богом лише для гебреїв, «обраного народу». У такому розумінні, він був парафіяльним, провінційним, так би мовити, «націоналістичним» Богом. Натомість, у Новому Завіті Бог постає творцем і правителем усього людського роду. Тобто виступає «вселенським» Богом. І тому, аргументував далі я, маємо справу з двома відмінними видами моралі, парафіяльною і універсальною.

Мене перебив найбільш прямолінійний співрозмовник. Він звинуватив мене у словоблудстві, надмірній казуїстиці, у тому, що я не розумію, що обидва Завіти історично нероздільні, що вони є моральною основою іудейсько-християнської цивілізації.

Я відповів, що Старий і Новий Завіти означають різні типи моралі, адже гебрейський Бог - це Бог гніву і помсти, а новозавітний Бог постає милостивим і всепрощаючим. Гебрейський Бог схвалює закидування камінням і вбивство жінок, благословляє грабунок і масові вбивства ворогів.

У відповідь повіяло холодком. Почулося бурмотіння.

«Він атеїст».

«Як він може таке казати?»

«Богохульство!» (Це сказала Сюзен. Я не знав, що колишня «дика кобилка», прибічниця марксизму, тепер перетворилася на «ангельську конячку».)

«Звідки ти цього набрався?!»

Нарешті я взяв слово.

«Моє джерело - сам Старий Завіт...»

Це був щасливий збіг. Якраз на сьогоднішній лекції ми обговорювали феміністську інтерпретацію Біблії. Я накидав кілька цитат і поклав собі у нагрудну кишеню. Я прийшов до «Дискусійного клубу», не відаючи про те, що обговорюватимуть релігію.

«Як я вже сказав, джерело моїх поглядів сам Старий Завіт». Я дістав цитати з кишені і зачитав:

«Книга Числа, 31 у Біблії - описується, як Господь наказує Мойсееві помститися мідіянітам за кривду Ізраїлевих синів...

Військо рушило війною на мідіянітів, як і наказав Господь Мойсееві, і забило усіх чоловіків... Усі їх міста попалили огнем... а всіх мідіянських жінок і їх нащадків взяли в полон і пограбували усю їх худобу, стада і маєтки... і принесли усе до Мойсея...

Виступивши перед переможним військом, Мойсей видав наказ. Я цитую: «А тепер позабивайте кожного хлопця між дітьми і кожну жінку, що познала чоловіка на мужеськім ложі, повбивайте. А всіх молодих жінок, що не познали мужеського ложа, зоставте живими для себе».

Я замовк.

«Хіба це був не геноцид? - спитав я. - Яка тут мораль?»

Я побачив у відповідь спантеличені обличчя. У декого вимальовувався гнів, у декого - скепсис, ще у декого - зневага.

«Я знаю, що дехто з вас може сказати, що я неправильно про-трактував Біблію. Але ж ви вмієте читати, хіба ні?»

На цьому дискусія закінчилася. Далі ми походжали з напоями і обмінювалися банальностями. Одна з жінок підійшла до мене зі словами: «Я певна, що ви намагалися вдавати з себе Хому Невіруючого, спробували вести суперечку заради самої суперечки, провокуючи розпал дискусії». Коли ж я відказав, що насправді мав на увазі кожне сказане мною слово і додав: «Я ж не з Прін-стону», то вона більше не мала жодного бажання говорити на цю делікатну тему.

Десь за кілька тижнів я отримав листа від Сюзен.

Я зберіг того листа, і коли відшукав його у шухлядці, де я зберігав «бридкі» листи, дав його прочитати Лізі:

«Майкле,

Зазвичай я ставлюся до людей приязно або взагалі ніяк, але тепер, гадаю, просто не можу залишити тебе без осуду. Я не ганитиму тебе за надміру вишукані манери чи за твою ритуалізовану «спонтанність»... Але ти мене жорстоко образив. Хіба може вкластися в голову, що ти не усвідомлюєш, як вів себе вчора? Мої друзі радо тебе прийняли... А ти вирішив їх ображати знову і знову.

Я зовсім не маю на увазі того, що можу трактувати як вільну інтелектуальну гру з твого боку. Я маю на увазі те, як ти вивершуєш себе на рівень Бога, зневажаючи усіх... Я б могла закрити очі на твою прикру вдачу розпалювати ворожнечу, але ж не на постійні образи, як-от, коли ти спитав Девіда: «Що за дурню ви зараз вивчаєте?», і решта в тому ж дусі...»

І далі:

«Послухай, Майкле, в чому справа? Занадто просто буде стверджувати, що все це моє спотворене бачення. Я в житті ще не зустрічала більш відірваної від реальності людини, і до того ж - яка настільки цього не усвідомлює. Ти живеш у власному закритому світі, обгородженому високим муром, в коконі...

с».

«Це викривальні промови ревнивої жінки», - зробила висновок Ліза.

«Згоден, - відказав я. - Але я б не ставився до цього так просто. Що б ми про себе не думали, ми частково є тим, що бачать у нас інші, чи тим, які приховані риси вони у нас пробуджують. Хіба ні?»

За кілька днів трапився випадок, який змусив Лізу засумніватися, чи був я готовий жити разом з нею.

Ми йшли до Лексінґгон Авеню і наштовхнулися на Барбару, яка саме чекала зеленого світла світлофора, щоби перейти вулицю.

«О-о-о-о! Нова подружка!» - вигукнула Барбара з ноткою сарказму.

«Ні-ні, ми живемо разом, це Ліза...»

Барбара не чекала, поки я представлю Лізу. Вона була люта на мене.

У нас була з нею коротка, але насичена зустріч після облоги Гантера. Вона співчутливо глянула на Лізу: «Що ж, насолоджуйся, доки можеш!» - сказала вона, обернулася і пішла.

І Барбара була така не одна. Навіть Боб, мій приятель, психоа-налітик, питав мене: «Скільки, гадаєш, ти зможеш?»

ГОЛУБ’ЯТА

«Кохання, - сказала Ліза, - це зустріч двох душ».

«Саме так», - сказав я, обіймаючи її.

Ми були на висоті трьох тисяч метрів, дорогою до Швейцарії.

У ті часи перельоти були приємністю. Пасажирів не те що ніжили, але ставилися до них, як до шанованих гостей. Не було ані економ-класу, ані бізнес-класу, ані першого класу. Тільки один пристойний клас. Один вид смачних страв, безплатного віскі і вина. Сидіння не були тісно напхані, і було достатньо місця, щоб розпрямити ноги.

Ліза поклала голову мені на плече і заснула. Це була перша її поїздка на Батьківщину через вісім років у Штатах. Я вже літав до Швейцарії три чи чотири рази, але завжди сам. Тепер, подорожуючи з Лізою, все було по-новому. Я відчував задоволення. Більше не почував себе самотнім вовком, який завжди насторожі, готовий заманити жінку у своє ліжко голосом і вільною грайливою зарозумілістю.

Це, вочевидь, розважало. Та попри все, це було ненаситне заняття. Як їжа. їжа потрібна людині щодня, зазвичай тричі на день. Якби наш Творець не створив нас залежними від «хліба нашого щоденного», наше життя було б зовсім іншим. Уявіть тільки, якби нам потрібно було їсти лише раз на місяць чи раз на рік, як би все могло бути по-іншому - ніякого рабства, ніякого феодалізму, капіталізму, колоніалізму, соціалізму, жодної нудної роботи чи воєн за їжу. Ми б насолоджувалися арістотелівською мрією - «добрим життям» - музикою та поезією, день у день.

Хіба і з сексом не так само?

Як показує мій досвід - саме так.

Вишукана жінка, ледь за тридцять, яка відвідувала мої заняття з теорії революції, зрештою опинилася в моєму ліжку. Вона була справжнім віртуозом. Я став її інструментом, а вона пурхала наді мною. Як музика Баха. Здавалося, ніби от-от кінець, а насправді був лише початок. Знову і знову... Але на одному з крещендо вона раптом спинилася. її руки сповзли мені на шию.

«А що б ти сказав, якби я виявилася оперативним співробітником ЦРУ?» - спитала вона.

Мабуть, так і було. У вирі почуттів вона сказала «оперативний співробітник», а так офіційно називали агентів ЦРУ. До того ж, так сталося, що син Філіпа Ейджі¹ (колишнього агента ЦРУ, автора книги «Всередині компанії», яка викривала змови, замахи на вбивство посадових осіб та імена таємних агентів, який досі переховується на Кубі) також слухав мій курс з теорії революції.

Так чи інак, її віртуозність не змогла мене наситити надовго. Як і з їжею, сексуальні втіхи короткочасні. Вони приходять і йдуть, і їх треба поповнювати. Для справді сповнених змісту і тривалих стосунків між чоловіком і жінкою потрібне ще щось. Це «щось», думав я, і було те, що Ліза назвала «зустріччю душ».

Зійшовши з літака в Цюриху, ми сіли на поїзд в Кур, а там - на вузькоколійку, якою ми доїхали до Санкт-Морітца. А вже звідти автобусом до Сільс-Марії.

Ми винайняли кімнату у родини Фумм, навпроти готелю «Зонне», у Фекс Креста, а за кілька днів облаштували місце для заняття скульптурою просто неба. Оскільки нас було видно з дороги, якою часто ходили туристи, тож нас часом навідували небажані, хоч часом і цікаві, гості. Завжди, вони завжди зверталися до мене «маестро» і дивувалися, коли я пояснював, що був лише учнем Лізи. Вони не звикли бачити скульптора жінку.

Зрештою ми стали шукати затишнішу місцину. У Сільсі не вдалося знайти нічого путнього, а те, що знаходили, було задороге, наші друзі порадили нам поцікавитися, що там в долині Бергель чи в Брегальї, як її ще називали на місцевому діалекті. Там, казали, було чимало покинутих стаєнь.

'Philip Agee.

Долина Брегалья простягається від Енґадіна аж до італійського кордону.

І от однієї неділі ми сіли на автобус, що їхав у тому напрямку. Водій спитав, де ми виходимо. Ми не знали. Але йому треба було знати, щоб продати квиток. «На цьому маршруті сімнадцять зупинок, - сказав він. - Деякі в селах, деякі - між ними».

Ліза врятувала ситуацію. Своєю швейцарсько-німецькою вона сказала: «Чому б вам не висадити нас біля долини, яка, на вашу думку, найпрекрасніша».

Це спрацювало. Вздовж озера автобус невдовзі доїхав до Малої і зупинився на верхній точці високогірного перевалу, 1860 метрів над рівнем моря. «Ось, - сказав водій. - Це Брегалья, ось там внизу».

Ми глянули вниз і дивувалися, як же ж він з’їде. З передніх міць автобуса, де ми сиділи, перевал виглядав таким стрімким, ніби стіна, поросла по боках соснами.

Автобус, звісно, з’їхав. Але нам здавалося, ніби ми протискуємося по спіралі крутого піке, постійно по краю безодні.

З’їхавши донизу, автобус поїхав далі звивистим шляхом вниз. За крутим поворотом автобус зупинився. Праворуч ми побачили руїни Богом забутої церквиці. Крізь безформні віконні отвори в похилених кам’яних стінах виднілося блакитне небо. Водій пояснив, що колись це була католицька церква, а поряд - жіночий монастир. Під час протестантських воєн обидві будівлі спалили разом зі священиком і послушницями.

Наступною зупинкою було якесь село - на знаку було написано «Касачья». Звідси дорога якийсь час йшла прямо. Потім, після кількох різких, стрімких поворотів автобус сповільнив хід і зупинився. По обидва боки дороги розгорнулися нескінченні луки, рясно всипані квітами.

«Вам сюди», - сказав водій.

Ми стояли, позбавлені дару мови, оточені морем квітів, тримаючись за руки і дивуючись, як Маленький принц, на якій ми опинилися планеті.

Ми брели луками, перебрели стрімкий потічок, пройшли сосновим лісом, напилися води просто з вируючого джерела, ішли ще луками, аж доки не дійшли до околиці якогось села. Називалося воно Вікосопрано.

Минаючи ресторанчик біля церкви у центрі села, ми вирішили чогось випити. Ми сіли за столик на терасі, під квітучою липою. Більше нікого з відвідувачів не було.

Цілуючи Лізу, я почув, як якась жінка сказала:

«Що ви тут робите, голуб’ята?» «Was macht ihr hier, ihr Libesvogel».

Ми обернулися. До нас йшла коренаста жінка з круглим обличчям, обеззброюючи своєю щирою усмішкою.

«Що ви тут робите, голуб’ята?» - повторила.

Це була власниця ресторанчика. Ми назвалися. Її звали фрау Бандлі. її зацікавило те, що я американець, що Ліза - швейцарка і що ми цілуємося на терасі.

«Як приємно бачити, що люди кохають одне одного, - сказала вона і за мить додала: Тут, у долині, люди замкнуті, вони не виказують відкрито своїх почуттів».

Наша розмова швидше нагадувала допит. І лише коли ми перебралися з Фексу до Брегальї, нам розповіли, що місцеві недовірливо ставляться до чужинців, тобто до всіх, хто не народився у долині.

Фрау Бандлі Ліза відразу сподобалася. Коли Ліза знову стала пояснювати, навіщо ми приїхали до Брегальї (щоб знайти стайню, яку можна використовувати під скульптурну майстерню), фрау Бандлі глянула на Лізу, ніби вони зналися сто років, і вигукнула:

«Я знаю для тебе стайню, Лізо! У мого зятя Джакомо є така, він нею не користується».

Ми пішли, куди пояснила фрау Бандлі, і знайшли ту стайню дорогою додому. «Це любовне гніздечко!» «Райська місцина!» «Казка!» Ми не могли підібрати слова, зачаровані, наче діти.

Через тиждень Джакомо і його дружина Соня приїхали до нас у Фекс. Вони хотіли дізнатися, «що ми за одні». Порадившись з Фумами, у яких ми винаймали кімнату, а ще з фрау Педроліні, яка знала мене, ще відколи я зупинявся у неї на зиму кілька років тому, вони вирішили таки продати нам ту стайню.

Через два тижні стайня стала наша. Вона була в долині Валь Ґаіта, Долині Радості, стояла на горі втопленої в квіти луки, з одного боку оточена високими соснами, а з іншого - заростями ліщини. Висока стара береза ліворуч від стайні ніби стояла на сторожі.

З дверей стайні було видно усю долину Бергалью, оточену гірським хребтом, вже з італійського боку.

Ми взялися за роботу, як двоє мурах.

Наша стайня була «літнім варіантом». Ніякого опалення ані світла. Батьки Джакомо приходили сюди зі своїми коровами на початку літа і поверталися назад до Вікосопрано восени. Але відколи вони повмирали, сюди вже кілька років ніхто не навідувався.

За будовою усі швейцарські стайні схожі. Всюди є нижня і верхня частина. Фундамент і стіни нижньої частини вимурувані з каменю, вибраного з майбутнього місця для стайні. На ніч в нижню частину заганяють корів. Вони лежать на земляній долівці. Стеля зроблена з дерев’яних соснових балок і є водночас підлогою верхньої частини стайні. У верхній частині зберігають сіно, там і сплять люди влітку.

Забравши сіно, я встелив підлогу грубими дошками.

Так треба було, бо ми хотіли використати цю частину стайні під майстерню. А як довго довелося віддирати товстий шар засохлого коров’ячого гною з нижнього поверху! Відчистивши підлогу, ми з Джакомо залили її бетоном. Ми змішували пісок і цемент вручну у тачці, а воду для розчину носили відрами з найближчого струмка. То була важка праця, але для мене -справжня нірвана.

Літо наближалося до кінця, і вже за кілька тижнів нам треба було повертатися до Нью-Йорка. Я вже не раз раніше пропонував Лізі відвідати її батьків. Але вона завжди знаходила відмовки, казала: «Зачекаймо, дай мені акліматизуватися». Нарешті, незадовго перед від’їздом в Америку, ми таки поїхали в Тун. Приїхали ми перед обідом, але Ліза наполягла, щоб ми зупинилися в готелі і пішли до її батьків лише наступного дня. «Я ще не готова зустрітися з батьком, - сказала вона. - Дай відпочину».

Вечеряти вона не мала настрою, але запропонувала піти в кафе «Метрополь» на каву з тістечком.

Я ще ніколи не бачив Лізу такою понурою і засмученою, навіть після нападу Крісси. Вона навіть з цієї нагоди стала наспівувати одну сільську швейцарську пісню, яка швидше нагадувала мантру. «Wege dam bruchsd du nid trurig z’si, woge dam, wege dam» - «He слід через це сумувати, не слід, ой не слід».

Повернувшись до готелю, вона впала на ліжко і заридала.

«Майкле... іди сюди, обійми мене, мені страшно!»

Я обійняв її. Нею страшенно трусило. Тіло було холодне. Я потер її по спині, притис міцніше до себе. Нескоро, але зрештою вона перестала тремтіти. І схлипувати припинила.

Обтерла лице краєм простирадла і попросила попити.

«Вибач, я не змогла втриматися, згадуючи все, що він мені заподіяв ...»

Грушеве бренді, особливий швейцарський напій, трохи її заспокоїло.

«Мабуть, розповім тобі», - почала вона.

«Якось я побачила в кіно балет і відтоді плекала мрію стати балериною. Я зізналася мамі. А так сталося, що в Туні жила одна росіянка, стара емігрантка ще з часів Першої світової. Вона давала уроки гри на піаніно і балету. Мама купила мені пару балетного взуття, і я стала брати уроки за спиною батька. Тоді мені було одинадцять, і в класі було ще кілька дітей мого віку. Під кінець року наша вчителька навчила нас короткого уривку з балету, щоб ми виступили перед батьками».

Коли мати розповіла батькові про наш виступ, він був обурений, проте погодився прийти.

Дивлячись виступ своїх дітей, батьки аж сяяли... Але не мій батько. Коли я робила пірует, він суворо дивився на мене... а до кінця його обличчя аж кипіло... Коли виступ закінчився і ще лунали оплески, він піднявся зі свого місця, схопив мене за руку і поволік з зали на очах у заціпенілої матері і під здивовані погляди інших батьків... Мені було так соромно... Батьки інших дітей були «порядними» людьми з Туна. Я була донькою різника... А він принизив мене у мить мого найрадіснішого тріумфу...»

Ліза змовкла, і я побачив, що її очі повні сліз. Я обійняв її за плечі і поцілував вологі щоки.

Вона ковтнула бренді. Поволі заспокоїлася і продовжила.

«Але найгірше сталося вдома. Він схопив мої пуанти і жбурнув їх у полум’я. Я не йняла віри... Ніби мої ноги і все тіло горять... Краще б він мене вбив... Було так боляче, навіть досі болить...»

Я не випускав її з обіймів, гладив спину, і вона поступово поринула у сон.

Наступного дня ми таки пішли до «того кривавого дому», за словами Лізи. Вона сподівалася, що її батька не буде. Вона хотіла просто побачити матір.

Але він був там.

Почувши наші вітання з Лізиною матір’ю, він вийшов зі своєї різницької, у закривавленому білому халаті і з рушником через плече.

«А, ти повернулася, надіюся, хоч не надовго».

«А то хто?» - різко додав він, перш ніж Ліза встигла мене представити.

«Я - Майкл», - сказав я, простягаючи руку, але оскільки не побачив жодного наміру у відповідь, швидко забрав її назад.

Не зважаючи на мене, він знову спитав Лізу.

«Хто він?»

«Американець».

«Ein Ausländer! Я так і думав!» - зневажливо огризнувся батько.

«Ein Ausländer» перекладається як «чужинець». Тоді це слово часто вживалося в образливому значенні, принизливо називаючи людину, якій не варто довіряти.

«Він хоч чимось займається?» Він наголосив на тому «хоч чимось», ніби мав на увазі, що я ледацюга.

«Він професор університету».

Він глянув на мене з недовірою.

«Таким заняттям живіт не напхаєш!» - сказав він і пішов.

Ми пообідали з Лізиною матір’ю в ресторані. Її усміхнене обличчя нагадувало Лізине, але на ньому був слід гіркоти, мабуть, через непросте життя дружини цього різника. Вони говорили швейцарською німецькою, з акцентом, який я заледве розумів, проте я не перебивав і не просив Лізу перекладати. Самих лише їх жестів й інтонацій їхніх голосів було достатньо, щоб збагнути, що це довгоочікувана зустріч матері і доньки.

Я зрозумів два останні речення з їх розмови. Мати обійняла Лізу і сказала: «Я щаслива за тебе. Я знала, що настане день, коли ти втечеш з цієї божевільні і матимеш своє життя».

Вона поцілувала Лізу і обійняла мене.

МИЛИЙ АФЕРИСТ

Ми повернулися до Нью-Йорка на день раніше. Завтра - весілля Мері-Енн. Після літньої відпустки з перебудовою нашої стайні ми були готові піти на весілля, яке повинно було увійти у аннали світського життя Нью-Йорка мало як не найгучніша подія. Мері-Енн була нашою подругою і сусідкою з четвертого поверху.

Вона виходила заміж за Діка Гендерзона, адвоката, який зіграв вирішальну роль у порятунку моєї роботи. Якби я свого часу довірився Джералдо Рівера, адвокатові нашого «руху», я б втратив роботу в коледжі Гантер. Він підійшов до мене під час студентської демонстрації проти мого відсторонення. Назвавшись «адвокатом від руху», уповноваженим юристом «Молодих лордів», найбільш воєнізованої пуерто-ріканської організації у Гарлемі, він запропонував стати моїм юридичним представником. Він був заповзятий у своїх намірах і сказав, що знає, як «змусити» ректора Гантера переглянути своє рішення. Потім він з’явився аж через тиждень. Він сказав мені не турбуватися - «все йде, як слід». Ще один тиждень я нічого від нього не чув і вже почав хвилюватися. Але він зателефонував і запевнив, що знає, що робить. І хоч я був не зовсім впевнений у його юридичній кваліфікації, я довіряв йому, адже він був адвокатом «Молодих лордів».

Він таки добре знав, що робить. Пізніше виявилося, що він був аферистом. На той час він працював на поліцію Нью-Йорка слідчим, тому втерся в довіру і ввійшов всередину організації «Молоді лорди». Того ж року він розпочав свою кар’єру «телезірки», ставши репортером програми «Новини з перших вуст», потім - ведучим «На добраніч, Америко!», а потім - журналістом на каналі Фокс Ньюз, найконсервативнішому телеканалі в Америці.

Мені пощастило познайомитися з Діком Гендерзоном. Мері-Енн познайомила мене з ним пізно вночі, назвавши його своїм новим коханцем. Дізнавшись від неї про моє можливе звільнення з Гантера і те, що мій «адвокат від руху», вочевидь, некомпетентний, Дік сам запропонував взятися за мою справу. Знаючи, що він юрист з Медісон Авеню, я сказав йому, що не зможу дозволити собі його послуги. Проте він наполіг і зголосився працювати для мене без жодної оплати, «роблячи послугу Мері-Енн». Така його пропозиція приємно вразила Мері-Енн. Це вказувало на такі Дікові риси, як співчуття і великодушність.

На весілля було розіслано понад сотню запрошень. Це мало бути весілля в стилі Парк Авеню - коктейлі для найближчих родичів та друзів напередодні весілля у помешканні його матері. Наступного дня - банкет для усіх запрошених гостей у «Рівер Клаб» з запрошеними музиками ансамблю Лестера Ленена. Мері-Енн була єдиною донькою місіс Балантін від першого шлюбу з містером Нордменом, знаним нью-йоркським банкіром, нині покійним. її теперішній чоловік містер Балантін був виробником популярного канадського віскі з однойменною назвою.

Пані Балантін планувала весілля цілі два місяці. Вона почувала себе головнокомандувачем на військовому параді. Повз її увагу не минала ані найменша деталь. Вона за всяку ціну хотіла, щоб у наступному випуску «Світських хронік від Сюзі» цей шлюб описали б як «казкове весілля року».

Дік займався інформаційними питаннями. Він подав свої з Мері-Енн світлини та оголошення про їх весілля весільному редакторові «Нью-Йорк Таймз», які мали опублікувати у день їх вінчання.

Я стріпав пилюку зі свого смокінга, який не носив ще з часів початку «революції», а Ліза підготувала собі сукню, яка була водночас вишуканою і богемною.

Ми досить рано лягли спати, щоб зранку бути сповненими сил для завтрашньої церемонії. Не встигли ми заснути, коли задзвонив телефон.

Моє «алло» звучало зовсім непривітно.

Телефонувала секретарка пані Балантін. її голос ніби тремтів. Вона довго перепрошувала за «несподіваний дзвінок».

«Що сталося?» - спитав я.

«Весілля не буде!»

«Не може бути! Бідолашна Мері-Енн!» - зойкнула Ліза, зіскочивши з ліжка.

«А в чому причина?»

Ми запитали, усвідомлюючи, що секретарка не могла дати відповіді. Для друзів Мері-Енн, такої собі «золотої молоді», це мало бути ідеальне весілля. У Мері-Енн була бездоганна світська репутація. Дівчинка з Парк-Авеню, яка вільно почувалася у Парижі, в Монако і Гштааді, найпопулярніших на той час місцях серед «золотої молоді» зі всього світу. Дік же ж твердо стояв на ногах, випускник Єлю, успішний адвокат, син відомого психоаналітика, пацієнтами якого були найзаможніші мешканці Коннектикуту.

Наступного дня після такого приниження Мері-Енн зникла з мангеттенської сцени. Ліза намагалася дзвонити їй додому, але ніхто не відповідав. Через тиждень-два я зателефонував пані Ба-лантін. Вона говорила так, ніби то зірвалося її власне весілля. За її словами, найбільше її образило те, що «це бездоганне весілля, яке я так ретельно продумала і підготувала», не відбулося. «Мері-Енн, - сказала вона між іншим, - була десь в Парижі, мабуть, зі своїм другом, якого знала ще до Діка».

«Тобто з Жан-П’єром?» - спитав я.

«Так».

«Мері-Енн нас познайомила. Я часто бачив, як вони разом приходили і йшли з нашого будинку».

«А як там Ліза? - спитала пані Балантін. - Чому б вам двом не зайти на чай? Ну, а на тебе, звичайно ж, чекає віскі».

«То що ж там сталося?» - спитали ми Мері-Енн, коли вона зайшла до нас, повернувшись з Парижа. Вона відверто і невимушено пояснила.

«Мені пощастило, - сказала вона. - Все могло би бути набагато гірше, ціла катастрофа».

«Чому?» - в один голос спитали ми з Лізою.

«Дік зателефонував мені за кілька годин до першого банкету. Він сказав, що щойно виявив, що він ще не розлучений. Все це було схоже на жарт, але він заприсягся своїм життям. Врешті виявилося, що він був одружений і насправді жив зі своєю другою дружиною, з якою мав двійко синів. Водночас у нього була ще одна таємна сім’я, з індіанкою, з якою у них теж була дитина - донька. Крім цього всього, було ще дві інші жінки, які мешкали на відстані двох кварталів між П’ятою Авеню і Парк-Авеню».

«Як це у нього вдавалося?» - спитала Ліза.

Мері-Енн розсміялася.

«Цей чарівний блакитноокий Дік був милим аферистом».

«І що - у тебе не виникало раніше жодних підозр?» - втрутився я.

«Ніколи. Дік був винахідливим кмітливцем. Він і мертвого міг зачарувати. І хто міг запідозрити в адвокаті з Єлю патологічного брехуна?»

«А де він тепер?»

«Хтозна. Він багато у кого видурив гроші, навіть у батька свого приятеля. Той був відомим банкіром з Уолл-стріт, та навіть він став жертвою Дікового шарму і брехні. Дікові вдалося виманити у нього кілька мільйонів».

«То він не залишив ані сліду?»

«Його шукає Інтерпол».

Все, досить з мене «званих обідів» і «весіль року». Я склав свій смокінґ і чорну краватку-метелик, виніс на вулицю, акуратно поклав збоку на мармурових сходах сусіднього будинку. «Завтра, -подумав я, - якийсь бездомний вигулюватиметься Центральним парком у чорному піджаку з сатиновими полами і з чорною краваткою». З білою плісированою сорочкою, частиною моєї світської форми, я так не зробив. Попри усі мої переїзди у самому Нью-Йорку, а потім - до Нью-Мексико і Колорадо, вона і досі висить у моїй шафі, білосніжна, у целофановому чохлі, і ніби нагадує про моє бурхливе минуле.

Нормальне життя було для мене відкриттям. Мені подобалося. Ліза і далі вирізала свої скульптури. Найсвіжішим витвором була композиція «Хвилі», десять шматків мармуру, поставлених паралельно, на невеличкій відстані один від одного, і витесаних у формі набігаючих хвиль. На це пішло чимало нелегкої праці. Я допомагав їй їх полірувати. Наступного літа, коли ми повернулися до Швейцарії, вона влаштувала виставку у музеї Туна. Музей придбав «Хвилі», вони і досі там, на почесному місці, де їх можна споглядати день у день. її батько не прийшов на вернісаж, але мати зрештою сказала, що насправді він тихцем ходив глянути на експонати.

Ці «Хвилі» були прототипом «Великих хвиль», гігантської скульптури, вилитої з алюмінію. її замовила і придбала компанія «Alusuisse of America, Inc». Ця скульптура була така масивна і важка, що її довелося вмурувати у стіну офісу генерального керівництва. А офіси компанії містилися на найвищому поверсі однієї з веж Світового торгівельного центру.

Яж сам робив те, що називав «конструкціями». Жоден мистецтвознавець, мабуть, не зміг би віднести їх до якогось відомого мистецького напряму. Для них потрібен був і настінний живопис, і спеціальна техніка килимоплетіння. Вони, вочевидь, представляли «art nouveau», і раніше я такого ще ніде не зустрічав. Вони були великі і важкі. Фанерна планка, завтовшки півтора сантиметра, слугувала «полотном». На ній кріпилися різноманітні поєднання зі старого, витриманого часом, дерева. Ми брали таке дерево з колишнього будинку Рокфеллера на П’ятій Авеню і 61-ій вулиці, який розбирали, щоб на тому місці збудувати сучасний хмарочос. Відстань між дерев’яними елементами замальовувалася сірою, червоною, блакитною і жовтою фарбою для стін. Було у цих «конструкціях» щось простакувате, та мені надзвичайно подобалося їх робити. Дві з них я продав за непогану ціну. Одну - дантистові, іншу - архітекторові. Коли мені треба було переїжджати зі свого помешкання, для них не було місця. Я перевіз чотири чи п’ять з них у Вермонт, у літній будинок моєї приятельки, де вони зберігаються і досі.

Зараз вони мені ні до чого, проте все одно приємно знати, що вони досі існують. Вони нагадували мені про безтурботні часи, коли Ліза вирізала «Хвилі» у моїй колишній спальні, а я робив свої «конструкції» - мистецтво заради мистецтва.

Восени 1974 року у Лізи відбулася перша виставка у Ловер Ві-ледж. Ми відсвяткували цю подію, запросивши її швейцарських друзів, більшість з яких - директори з компанії «Alusuisse». То було гідне товариство. Вони обожнювали Лізу та її скульптури. Дехто з них був у неї закоханий. Намагаючись вдати з цього жарт, вони відкрито заявляли, що на випадок нашого з нею розриву вона зможе на них розраховувати. Чоловіки відчували мало не тваринний потяг до Лізи.

Повечерявши, розслаблені напоями, гості почали говорити про те, як починали свої кар’єри. Коли настала Лізина черга, вони були вражені, почувши, що вона мала би стати дружиною різника.

«Правда? Неймовірно!» - вигукували деякі.

«Ну, все дуже просто, - почала Ліза. - Якщо пам’ятаєте, то у нас у Швейцарії дівчатка-школярки мали урок трудового навчання або домоводства. Там нас вчили добре вести господарство. Нас вчили шити, в’язати і готувати. Ну, ви ж знаєте своїх дружин, якщо вони швейцарки».

Гості-чоловіки зі смішком переглянулися.

Присутні були лише чоловіки. Ліза запросила Ютту, так би мовити, з нагоди «швейцарської вечірки», але її чоловік не відпускав її саму. А сам він не мав настрою.

«На щастя, - вела далі Ліза, - у нас також були уроки малювання. Я їх так любила. Малювали олівцями і кредками. У мене так добре виходило, що після закінчення школи вчителі порадили моїм батькам відіслати мене вчитися до школи мистецтв у Берні, де можна було отримати стипендію на навчання.

Батько мій навіть слухати про це не хотів. «Ти вийдеш заміж за Мартіна, найбагатшого різника у місті», - сказав він.

«Я не могла уявити себе за прилавком, як я продаю скривавлене м’ясо, а потім лягати в ліжко з різником, який цілий день розрубував хребти телят і свиней... »

Вона замовкла. Оглянулася, ніби перевіряючи, чи не стоїть там бува молодший Мартін, занісши над головою різничого ножа.

«Мені довелося скласти ретельний і хитромудрий план, щоб вибратися, - розповідала далі вона. - Словом, я опинилася в Нью-Йорку на Світовому ярмарку 1964 року. Я працювала на швейцарському стенді і рекламувала шоколадні батончики «Тоб-лерон». Молода і приваблива, в уніформі «Тоблерон», у чобітках на високих підборах, я заманювала відвідувачів скуштувати мого шоколаду. Більшість дня мене оточували відвідувачі, приваблені моїми презентаціями шоколадного батончика трикутної форми, якого американці ще не бачили.

Ярмарок закінчився, а я залишилася у Нью-Йорку... працювала у бутику, у квітковому магазині, адміністратором у ресторані. Але попри це ходила на заняття у Нью-Йоркську школу мистецтв.

Викладачі розвивали мій природний талант. Зрештою, я йшла до своєї мрії... мистецтво було моїм покликанням... творити малюнки чи полотна, або скульптури, які б промовляли до людських душ. Через два роки мені запропонували посаду викладача у мистецькій майстерні Вестчестера...»

«Неймовірно, як круто ви змінили своє життя!» - сказав хтось.

«Наповни келихи, Майкле», - попросила мене Ліза.

Гостям смакувало вино. Я наповнив порожні келихи «Жерве Шамбертен», насиченим червоним бургундським вином. Цікаво, як змінилося сприйняття вина у Штатах. Коли я тільки приїхав на Мангеттен, з вин там були тільки грецьке Реціна та італійське Вальполічелла. До кінця шістдесятих у магазині Шеррі Лемана, всього за кілька кварталів від мого помешкання, з’явилися найкращі французькі вина. Я купував упаковку з дванадцяти пляшок за 55 доларів. А тепер вони коштували не менше шестиста.

Хтось з гостей виголосив тост: «Пропоную випити за Лізу, і послухаймо її розповідей ще!»

Дзенькнули келихи, і Ліза продовжила.

«Під час банкету на швейцарському стенді мене оточували чоловіки. .. Моя самооцінка зросла у сотні разів. Один чоловік мені сподобався, і я дала йому свій телефон. Звали його Юджін. Час від часу він приїжджав на Мангеттен, ми ходили то на каву, то на щось більше, то на обід чи вечерю. Мені особливо подобалися розмови з ним. Він був хіропрактиком, і його кабінет був у Вестчестері. Коли я стала там викладати, ми стали ближчими друзями. Врешті-решт він запропонував переїхати до нього. Вечорами я проводила уроки, а протягом дня допомагала йому з секретарською роботою, дізнаючись чимало про анатомію людського тіла, що було дуже корисно для мого малювання. Дізнавалася про потреби живлення для кісток, особливо про потребу вітамінів. Насправді, я зараз намагаюся переконати Майкла, що куріння вбиває вітаміни, але він ніяк не кидає...»

Раптом вона замовкла, бо я дмухнув димове кільце їй в обличчя, насмішивши усіх.

«Досить твого повчання про вітаміни, Лізо, - жартома сказав я. - І закінчуй свою історію, бо наші гості геть втратять терпець, чекаючи на десерт».

«Та вже небагато залишилося, - сказала вона. - Юджін хотів мати родину, а я прагнула бути незалежним митцем. Так воно і є...»

«За Лізу, незалежного митця!» - прозвучав тост.

Наступного літа Ліза стала навіть ще незалежнішою. Ми придбали вживаний автобус Фольксваґен і поїхали в Карару в Італії, на мармурові копальні. Звідти ми привезли купу мармуру, білосніжного і сірого. Сірий, бардільйо, - це один з найтвердіших видів мармуру. Коли його точити, він тхне протухлими яйцями, проте надається до створення витончених текстур і дозволяє глибоке шліфування.

Того літа ми переїхали з Сільса до Брегальї і облаштували просте житло. Милися у холодному потоці, готували надворі... Ніякого радіо, жодних новин. Поки Ліза працювала з каменем на горішньому поверсі, я внизу майстрував обідній стіл і ліжко. Для столу я взяв товсту масивну дошку, яка колись була жолобом, з якого корови їли сіно. Для ліжка, яке мало стояти в правому дальньому кутку, я використав нові добротні дошки європейського кедра «Арфенгольц», які я прикрасив різьбою, а тоді збив докупи у квадрат, розміру «французького ліжка», що трохи більше за американське «королівське» ліжко. Оскільки матрацу не було, я набив його сіном. Було відчуття, ніби спиш просто неба, що ми і робили цілий перший тиждень після переїзду. Без сумніву, лежати на траві, засинати просто неба, споглядаючи зорі у теплих обіймах, - це незрівнянне задоволення.

Раз на тиждень ми ходили вечеряти у готель «Маргна» або у готель «Вальдгауз» у Сільсі. Одного дня ми вирішили поїхати до Санкт-Морітца, для різноманітності. Спочатку ми випили кави у «Ганзельманн», цукерні з найкращою випічкою. Прогулявшись містом, ми зупинилися в «Чеза Велья». Це був фешенебельний ресторан, відреставрований у стилі типових будинків Енґадіна зі справжніми віковими балками на стелі і кам’яними стінами, оббитими різьбленими кедровими планками. Столи і крісла також були в традиційному Енґадінському стилі.

Після нашої стайні було так урочисто сидіти за столом, застеленим накрохмаленою білою скатертиною з приглушеним світлом від свічки. «Ми на це заслуговуємо!» - сказала Ліза, піднявши келиха з вином.

Час до часу ми піднімалися і танцювали - кружляли під народні швейцарські мелодії, які грали місцеві ансамблі у національних строях. Вони навіть заграли польку спеціально для нас. Ліза вела. Ми кружляли, все швидше і швидше, підскакували, стрибали, плескали в долоні, гукали... мої ковбойські чоботи аж літали... Нас винагородили гучними оплесками. Дехто з відвідувачів запропонував пригостити нас, запрошували за свій столик.

Після неймовірних палаючих млинців «Сюзет» ми пішли з «Чеза Вельї».

Коли минали готель, була майже північ, а ми вже були досить напідпитку. «Зайдімо», - сказав я Лізі, обіймаючи її за талію. Адміністратор здивувався, коли побачив таких пізніх відвідувачів, напідпитку, та ще й без багажу. Продовжуючи обіймати Лізу за талію, я сказав англійською: «Нам потрібен номер». Адміністратор підозріливо нас оглядав, а я додав: «Не подумайте, що я щойно підчепив її на вулиці! Просто вже пізно їхати додому. Ми живемо в стайні у Валь Ґаіта».

Таке моє пояснення про стодолу змусило адміністратора ще прискіпливіше до нас приглянутися. Він помітив мої ковбойські чоботи. «Ви - американець, так?»

Бути американцем у ті часи було перевагою. Адже тоді всі закривали очі на «некультурність».

Заповнивши реєстраційну форму, ми опинилися у красивому шикарному номері.

Я замовив пляшку червоного вина. Ліза відкрутила кран у ванній. Незабаром ванна, розміром, як маленький басейн, була повна. Скучивши за гарячою водою, якої ми не бачили вже кілька тижнів, ми стрибнули у ванну, як двоє диких коней, розплескавши все навколо. Я влив забагато шампуню у ванну. За мить ми вже тонули у горах бульбашок і піни, згори стирчали тільки голови.

Вилізши з ванни, ми дуркували, витирали одне одного і пили вино. Ми пробували було танцювати, але ноги нас не слухалися -були заважкі від випитого. В якусь мить Ліза стрибнула у ліжко, потягнувши мене за собою. Вино, яке я тримав у руці, облило її з ніг до голови...

Вранці адміністратором на прийомі був старший пан. Надзвичайно ввічливий. Він привітався з нами, як з якимись знаменитостями, і сказав, що поки він готує рахунок, чи не бажаємо ми поснідати у їдальні. Він вказав на масивні різьблені двері праворуч. І додав: «Сподіваюся, ви гарно провели час. У нас, в готелі «Палац», ми робимо усе, щоб наші відвідувачі були задоволені. Я приготую рахунок, коли ви виходитимете».

Я тільки тепер зрозумів, що ми були в готелі «Палац», місці, де полюбляла зупинятися «золота молодь» зі всього світу. Сам іранський шах мав пентгауз на верхньому поверсі.

Коли ми повернулися до прилавка після сніданку, адміністратор знову привітав нас приязною офіційною усмішкою.

Я глянув на рахунок.

Номер: 150 франків.

Вино: 50 франків.

Збитки: 200 франків.

«Що за збитки?» - спитав я.

Він посміхнувся на знак того, що добре нас розуміє.

«Чому ви не взяли біло вино? Від червоного на простирадлах залишилися плями, які вже не виведеш».

Він подякував за те, що ми обрали готель «Палац» і додав, що чув про нас, тобто про «загадкового американського професора, який живе зі своєю подругою у стайні в Брегальї».

На вулиці свіже гірське повітря вмить прочистило наші голови. Пройшовшись трохи, ми сіли на терасі готелю «Стефані».

Хтось, мабуть, з відвідувачів залишив на столику номер «Ґе-ральд Трибун» з міжнародними новинами. Я машинально взяв його, хоч і не дуже хотів читати. То був типовий рефлекс «пана з міста». У Нью-Йорку я також хворів на інформаційну манію. У мене не було телевізора, проте я щодня купував свіжий номер «Нью-Йорк Таймз», щоб знати, «що там відбувається у світі». Читання про всі ті лиха і біди викликало лише злість, особливо тому, що я нічого не міг вдіяти з цього приводу. Зрештою, все, що я читав, стало просто «новинами», без жодних моральних наслідків, які б мене непокоїли. Та й узагалі - в основному я відразу ж забував, про що прочитав, щойно відкладав газету убік.

У нашій стайні не було потреби в «новинах», поганих чи хороших. Все, що відбувалося у решті світу, не мало значення. Важливим було лише одне - що робимо ми.

Тримаючи той випуск «Геральд Трибун», я згадав, що казала мені якось Соня, донька фрау Бандлі: «Я знаю стільки всього про те, що відбувається у світі, дивлячись телевізор, але я майже нічого не знаю про те, чим живуть мої односельці». Думаючи про це, я мимоволі перегорнув першу сторінку газети і вже хотів так само гортати далі, коли мені впав в око заголовок, який змусив мене прочитати те, що було під ним.

«Заарештовано американського адвоката» - було там написано. Я відразу ж подумав про Діка Гендерзона. Без сумніву, так воно і було. Інтерпол знайшов його аж в Італії і піймав у Римі. Йому було висунуто обвинувачення в незаконних оборудках, шантажі й ухилянні від сплати податків в особливо великих розмірах. І зараз він сидів у в’язниці в Римі.

Я не закінчив читати статтю до кінця, бо Ліза вихопила в мене газету. Вона також хотіла дізнатися, що сталося з Діком, «чарівним милим аферистом».

ІКРА І ГОРІЛКА

Коли на когось чекаєш, час тягнеться повільно. А коли чекаєш в порожньому вестибюлі готелю, то ще повільніше. Щоб якось вбити час, я взяв номер «Правди», офіційної газети Комуністичної партії Радянського Союзу. Заголовки розповідали про початок п’ятирічки, націленої на підвищення якості внутрішнього виробництва.

Вже вдруге я у Львові.

Я чекаю на Бориса Андрійовича.

Ми мали зустрітися у вестибюлі готелю «Жорж» рівно о дванадцятій.

Я вже з ним бачився раніше, під час мого першого приїзду, коли примчав побачити матір.

За порадою пані Бакланової, яка дуже допомогла мені у Нью-Йорку отримати візу для приїзду в Україну, я прийшов до нього у відділ міжнародних відносин Львівського університету. З цієї нагоди я подарував йому свою книгу «Радянська політична думка». Він сказав, що знав від пані Бакланової, що я привезу цю книгу.

Того разу ми мило порозмовляли, без жодного політичного підтексту. Йому було ледь за сорок, вихований, проте з легенькою ноткою зверхності, яка, вочевидь, була притаманна більшості інтелектуалів у цій країні. Він сказав, що часто буває у різних країнах у складі офіційних радянських делегацій, і був певен, що побуває у Нью-Йорку з радянською делегацією в ООН. І тоді він «неодмінно» навідає мене. Я дав йому свою адресу та номер телефону.

І от за три роки він мені зателефонував. Він був у Нью-Йорку і хотів зі мною зустрітися. Запропонував прийти до мене додому. Я дещо вагався, проте врешті погодився.

Він прийшов такий життєрадісний, приніс з собою дві пляшки горілки «Столічної» і величеньку банку ікри. Вів себе, ніби ми були давніми друзями.

«У тебе є відкривачка?» - спитав він, пропонуючи відразу відкоркувати одну з пляшок.

Тож я поставив на круглий столик, за яким ми сиділи, пляшку горілки і повну тарілку ікри.

Борис Андрійович підняв склянку.

«За нашу другу зустріч!»

Я приєднався.

Ми залпом спорожнили свої склянки. Це було таке незламне правило, якого я навчився під час першого свого приїзду до України. Якщо так не зробити, то це вважалося проявом неввічливості і до того ж було «не по-чоловічому». Я, звісно ж, поставив менші склянки, ніж ті ґранчаки, якими пили у Львові.

Закусивши ложкою ікри, ми виголосили ще один тост.

«За твоє здоров’я!»

Ще горілки.

Ще ікри.

Ще один залп.

Поміж горілкою і ікрою ми говорили про політику. Його цікавив рух за права афроамериканців, студентські рухи, причини їх провалу. Стало зрозуміло, що його сприйняття цих рухів базувалося на викривленому поясненні американської Комуністичної партії, яка заявляла свою причетність до їх організації.

Борис Андрійович досить пожвавлено зреагував на мої слова про те, що американська Комуністична партія - це політичний банкрот, і те, що її заполонили агенти ФБР.

«А як же ж Ґас Голл, він же ж відданий комуніст!» - різко відповів Борис Андрійович.

«Може, він і відданий комуніст, так само, як прихильник якоїсь релігії віддано вірить у біблійні норми. Але в цьому немає життя, така відданість нудна, затерта, вона придушує суспільну активність».

Борис заперечив.

«А як же ж Анджела Дейвіс? Вона ж член партії!»

«Так, але для неї комунізм - це не догма. Вона не просто цитує Маркса чи Енгельса. До того ж, вона активна радикальна феміністка. Вона спонукає людей до дії, навіть зараз, коли сидить у тюрмі...»

Борис нічого не знав про фемінізм чи про Рух за визволення жінок. Його вразила моя думка про те, що жіночий рух - найбільш значуще політичне осягнення XX століття. Оскільки він представляв суспільство, де і в політиці, і вдома правлять чоловіки, він не міг повірити, що я серйозно так вважаю. Він заявив, що у Радянському Союзі «жіноча проблема вирішена».

Йому було явно незручно говорити про фемінізм.

«А які перспективи соціалізму в США?» - спитав він, щоб змінити тему.

«На мою думку, - сказав я, - у Сполучених Штатах є всі матеріальні передумови, тобто заводи, кваліфікована робоча сила, природні ресурси, наука і технічні знання для того, щоб стати успішним соціалістичним суспільством. На цьому етапі розвитку, однак, соціалізм в Америці немислимий, тому що політична зрілість громадськості - на рівні африканських зулусів».

«Ти що - песиміст?» - спитав він.

Через два роки я був у Львові. Я приїхав з Лізою. Вона хотіла познайомитися з моєю мамою. Я так багато про неї розповідав. Цього разу я отримав радянську візу за два дні, без жодних додаткових запитань. Борис Андрійович якось дізнався про мій приїзд до Львова, бо за день до того він зателефонував моєму братові Іванові і попросив його сказати мені, що хоче зустрітися зі мною в готелі «Жорж», де ми з Лізою мали зупинитися.

Через день після мого приїзду він мені зателефонував, привітав мене «і дружину» в Україні - моїй колишній батьківщині. Щоб у нас було достатньо часу на «відпочинок», зустріч з матір’ю, відвідини опери і мистецьких виставок, він запропонував зустрітися у четвер, наступного дня після моєї поїздки до мами у Самбір. «У вас буде достатньо часу, щоб відчути своє коріння, ви ж українець. Мабуть, приємно знову повернутися додому, до міста, де ти народився».

І наприкінці розмови він наголосив: «Тож вирішено, зустрічаємося в готелі «Жорж» у четвер, о дванадцятій». І поклав слухавку.

Я чекав на Бориса Андрійовича у вестибюлі готелю.

Ліза пішла на екскурсію містом з дівчатами з Інтуристу.

Він прийшов рівно в зазначений час, такий же сповнений енергії, як і завжди. Невдовзі ми вже сиділи за столиком у кутку ресторану, який він замовив напередодні.

Столик був уже накритий. Посеред столу - срібна таця, повна чорної ікри на льодовій подушці, поряд - пляшка «Столічної», карафка з водою, лимони і збоку срібні ложечки.

«Відсвяткуймо!» - запропонував Борис Андрійович.

Ми дзенькнули повними склянками горілки.

Закусили ікрою.

Ще один тост.

Ще горілки.

Ще ікри.

Ще горілки...

Все це нагадувало військові навчання, святкування по-ро-сійськи.

Поміж поглинанням ікри, запиваючи її горілкою, Борис Андрійович хвалив мене за мою книгу, за мою прив’язаність до матері, яку, за його словами, мені слід бачити більше, мені слід приїжджати частіше і залишатися надовше. Він, здається, знав все про мою сім’ю, навіть про мого племінника Олега, сина мого брата Івана, який щойно закінчив школу і збирався вступати до медінституту в Києві. «Знаєте, Михайле Андрійовичу, - сказав Борис, - який великий конкурс в той медінститут, п’ять чоловік на місце. Але я впевнений, що Олег пройде».

Я подякував йому за таке переймання моєю родиною, а особливо за те, що допоміг мені з Лізою побачитися з мамою в Самборі, адже для іноземців - це закрита зона.

Потім були ще тости.

Ще ікра.

І більше горілки.

В якийсь момент Борис Андрійович поправив маленьку чорну парасольку, яку поклав на стіл ще на початку нашої зустрічі. Тепер гострий кінчик парасольки був націлений просто на мене. Мене і раніше здивувало, навіщо йому парасоля, якщо дощу не було, та й на небі ні хмарини.

Борис Андрійович виголосив тост.

«За нашу дружбу!»

«За нашу дружбу!» - відповів я.

Ми потисли руки.

Він довірливо глянув мені в обличчя.

«Михайле Андрійовичу, ви б хотіли на нас працювати?»

Я мало не сказав: «А що робити?»

Але якби я так сказав, це могло б звучати так, ніби мене це цікавить.

Тож я відповів: «Це серйозне питання, Борисе Андрійовичу, мені треба подумати».

Наступного дня Ліза запропонувала погуляти містом. «Сьогодні я буду твоїм гідом, - сказала вона. Дівчата з Інтуристу показали мені вчора все, що варто було побачити».

«А саме?» - спитав я.

«Ти що, не знаєш?»

«Ні!»

Я ніби забув про неї. Зараз мої думки були зайняті Борисом Андрійовичем - я думав про його «турботу» про мою матір, як він все влаштував, щоб я міг поїхати до неї в Самбір, його намагання викликати в мене ностальгію до батьківщини, його «впевненість», що Олег, мій племінник, вступить до Київського медінституту, попри те, що конкурс там був п’ять осіб на місце. Він робив мені всі ці «послуги» і годував мене ікрою з горілкою, сподіваючись, що я скажу «так» на його питання «Ви хотіли б на нас працювати?» «На нас» - означало на КДБ. Невже він дійсно думав, що я погоджуся, а може, він просто випитував, чи не працюю я на ЦРУ?

«Майкле, не спи, в чому справа?»

«Гаразд! То що там такого, що «варто побачити»?

«Ти будеш у захваті, купу всього!»

Вона вдихнула на повні груди, як дитина, яка зараз буде розказувати вірш на сцені.

«Бронзовий пам’ятник Леніну,

музей Леніна,

проспект Леніна,

гранітний пам’ятник Леніну,

мармуровий пам’ятник Леніну,

Ленінський...»

Вона більше не витримала. Просто вибухнула сміхом. І я разом з нею...

«Дай-но я покажу тобі моє місто, - запропонував я, - місто, яке я знав до 1943 року. Ти впізнаєш деякі місця з моїх попередніх розповідей».

Ми неминуче мусили пройти проспектом Леніна і минути його бронзовий пам’ятник, щоб дійти до Оперного театру, перед яким він і стояв. Високий, нахилений вперед, з простягнутою рукою, ніби намагався відірватися від свого постаменту, який його не пускав.

«А чого навколо нього стільки галасу?» - спитала Ліза.

«Він був вождем робітничої революції 1917 року, а тепер -ідол, щось ніби світського святого. Сама бачиш, - я показав на пам’ятник, - як зручно голубам відпочивати на його лисині».

Оперний театр був офіційно закритим, але портьє впустив нас всередину, коли я подарував йому кулькову ручку і кілька жуйок. Він навіть ввімкнув світло, щоб ми краще побачили неймовірну красу фресок на куполі над трьома підковоподібними балконами з м’якими оксамитовими кріслами.

Заворожена всією цією красою, Ліза спитала мене: «Пам’ятаєш, ти мені розповідав, як колись ти на цій сцені декламував вірша?»

«Так, мене вибрали через басистий голос. Мені було чотирнадцять. Тільки уяви собі, як мені було, коли підняли завісу. Сам на величезній сцені, під сотнями поглядів, спрямованих на мене. Я весь закляк. Але опанував себе і отримав довгі оплески на свою декламацію».

Звідти ми пішли по вулиці Міцкевича аж до церкви Святого Юра.

«Колись я ходив до цієї церкви з паном Ковалем, на недільні служби і сповіді. Тоді мені не було багато в чому сповідатися, і я думав, що бути закоханим в дівчинку, яка грала на мандоліні в шкільному оркестрі, - це не гріх».

За кілька кварталів, на кінці вулиці Сапєґі ми минули готичну церкву.

«Ця церква ще занедбаніша, ніж собор Святого Юра. Чому вікна побиті, а деякі забиті дошками?» - спитала Ліза.

«Колись це був римо-католицький собор, але, розумієш, радянська влада атеїстична, вони борються з релігією. Більшість церков перетворили на склади, їх навіть нема на картах міст. Діє тільки декілька українських греко-католицьких церков, тих, де священики приєдналися до московського патріархату.

Ми знову повернули на вулицю Сапєґи. На кінці кожного кварталу через усю вулицю висіли плакати. На них - різні гасла червоною фарбою. «Комунізм будувати працею!» «Всі дороги ведуть до комунізму!» «Доженемо і переженемо Америку!» «Ленін завжди живий!»

Ще кілька будинків, і ми підійшли до моєї колишньої школи.

«Може, я тобі вже розповідав, Лізо, історію про те, як ми з Богданом жбурнули дві пляшки чорнила на мармурову статую Сталіна у шкільному вестибюлі? Ми прокралися вночі і зробили це. Який же галас здійняли наступного дня... У всьому звинуватили «ворогів народу». Якби нас з Богданом тоді піймали, нас би вже не було серед живих».

«А, то це та школа... Перейдімо вулицю, - сказала Ліза. - Хочу подивитися на той вестибюль».

Ми ввійшли. Вестибюль був порожній. Статуї Сталіну там вже не було.

Після смерті Сталіна в 1953 році всі його пам’ятники познімали. Це була так звана «десталінізація». За його влади було вбито мільйони людей. Кілька мільйонів українців вмерли з голоду через штучний голодомор з його наказу. Спочатку йому поклонялися, як якомусь божеству, а потім позносили всі пам’ятники. Тепер був новий лідер - Брежнєв. Він виглядає і говорить, ніби російський поміщик з дев’ятнадцятого століття.

«Це в цій школі ти співав у хорі?» - спитала Ліза.

«Так, поки в мене був альт, але коли голос після мутації став басом, то я пішов з хору. Я не міг витягнути басових партій».

На якусь мить я поринув у себе.

«Про що ти думаєш?» - спитала Ліза.

«Про Ірену».

«Твою колишню дружину?»

«Так. Вона теж співала у цьому хорі. У неї було сопрано. Коли вона виводила під час служби сольну партію, її голос йшов немов з небес. Тоді я її не знав. Вона була старша, на три класи... Уявляєш? Я тобі, напевно, вже казав... Ми зустрілися з нею в Мюнхені після війни... »

«Ти знаєш, де вона тепер?»

«Вона живе в Балтиморі зі своїми батьками. Працює головною медсестрою в лікарні Гори Синай. Мені казали, що вона настільки досвідчена, що навіть молоді лікарі радяться з нею, які ліки призначити хворим».

Ми підходили до кінця вулиці Сапєґи, там, де вона зустрічається з вулицею Коперніка. Помітивши довгу цегляну будівлю навпроти, Ліза потягла мене звідти, промовляючи пошепки: «Швидше, йдемо звідси».

Я зрозумів чому. У цій похмурій, вицвіло-сірій триповерховій споруді всі вікна були заґратовані. На тротуарі через кожні десять метрів стояли солдати з автоматами напоготові. Здавалося, що вони стежать за кожним нашим кроком, хоча ми і були на протилежному боці вулиці. Ми пришвидшили крок і повернули на вулицю Коперніка.

«Той будинок під охороною був моїм першим університетом, найвідоміша в’язниця в Східній Європі», - жартома сказав я.

«Не жартуй, Майкле, ходімо звідси і вип’ємо десь доброї кави».

Ми пішли до центру міста аж до площі Ринок. Ще здалеку побачили напис «Кав’ярня». Зайшли. Помітивши на прилавку автомат для еспресо, Ліза не могла втримати радості. «Нарешті ми поп’ємо справжнього капучіно!» - вигукнула вона, від чого присутні там відвідувачі, переважно молоді і з цигарками в руках, повернули голови в наш бік.

«Капучіно, будь ласка», - замовила Ліза, залюблено дивлячись на італійський каво-автомат перед нею.

Дівчина за прилавком закрутила головою.

«N0!»

«Латте?»

«N0!»

«Еспресо?»

«N0!»

Ще одне «N0!»

Подумавши, що дівчина за прилавком, мабуть, не зрозуміла, я пояснив замовлення українською.

«Ні, ні, я все зрозуміла, - відказала вона. - Я вивчаю англійську і італійську в університеті».

«То в чому тоді справа?»

«Цей імпортний автомат привезли з Італії два місяці тому, але у Львові нема техніка, який би вмів його підключити».

Ми повернулися до готелю. Ми пропустили обід в ресторані «Москва» в нашому готелі. Натомість я замовив пляшку «Совєт-ского» шампанського, чималеньку банку ікри, крекери, і ми пішли нагору до свого номера на третьому поверсі.

Ми поїдали ікру, запивали її шампанським. А оскільки ложок не було («Москва» нам не захотіла їх додати), ми набирали ікру крекерами і часом навіть руками. Було весело. Говорили небагато, та й то про несерйозне, адже «стіни мали вуха». Зате багато сміялися.

Ковтаючи ікру, я пригадав питання Бориса Андрійовича. «Ви б хотіли на нас працювати?» Дотепно, думав я. В Америці тебе питають прямо: «Чому ви хочете на нас працювати?»

Наступного дня о шостій ранку нас з Лізою посадили на військовий літак, який летів до Москви. Крім нас, пасажирів більше не було. Судячи з завішаних нагородами грудей, пілот, мабуть, був ветераном Другої світової. Коли він відкрив рота, щоб сказати «Здравствуйте», ми почули запах алкоголю. Літак здійнявся, немов птаха з клітки, проревів, набираючи висоту, і врешті вирівнявся під чистим небом.

Ми тремтіли від холоду і частково від того, що не розуміли, чого летимо на старому військовому літаку. Лізі нічого не було відомо про зміст нашої «бесіди» з Борисом. Я навмисне їй нічого не сказав. Але під час нашої прогулянки парком ввечері напередодні я пояснив їй, що тут «стіни мають вуха». Відповідно, поки ми не повернемося до Цюриха, не слід критикувати нічого, що ми тут побачимо, і особливо нічого, що ми могли бачити чи чути в Самборі, зоні, категорично забороненій для іноземців.

Ближче до Москви погода змінилася. Густі хмари проковтнули літак. В кабіні стало темно, як вночі. Мерехтіло тільки кілька вогників на панелі керування. Ми затягнули свої паски безпеки, але вони знову послаблювалися, щойно літаком кидало вліво-вправо. Коли літак почав знижуватися, здавалося, що він от-от розвалиться на частини. Пілот ніби повністю втратив контроль. Ми чули, як він лається, радіозв’язку не було. «Тримайтеся міцніше! - закричав він. - Я пробую сісти!»

На мить я розплющив очі. Носом літак врізався у товсту сіру стіну.

Ми почули глухий удар, стрибок, літаком кинуло, закрутило, затрясло, він знову вирівнявся і зі скреготом зупинився.

Ми були на військовому аеродромі.

Вибравшись з літака, пілот опинився серед військових високих чинів. Вони вітали його за відвагу і удачу. Я почув, як один з них сказав, що шансів у нас було один на тисячу.

Прочекавши кілька годин, ми нарешті потрапили в готель «Ме-трополь», куди нас відвіз Інтурист. Щойно ми зайшли до номера, Ліза нервово стала перевіряти різні місця, зокрема й ліжко, де могли бути сховані підслуховувальні пристрої. Я заспокоїв її - зрозуміло, що в готелі для іноземців всі номери були повні жучків.

«Мистецтво змиває з наших душ пилюку повсякдення».

Пабло Пікассо

ПРО ХЛІБ І КОХАННЯ

«Ті чоловіки... Чого їм від мене треба?»

Ліза спитала це, коли ми залишилися удвох після того, як всі гості після «кукурудзяної учти»¹ пішли. Питання було нібито адресоване мені, але насправді вона намагалася знайти відповідь усередині самої себе.

Вона продовжила.

«Едвін же не на мою душу запав... Він ходив за мною по п’ятах упродовж усього святкування. «Тільки дай мені знати, - казав він, -і я покину її». Під «нею» він мав на увазі Риту, свою дружину і мою подругу...»

Ліза насупилася.

«А той романтичний дідок туди ж! Кульгавий ловелас! Він сказав: «Ти - моя мрія! Якби мені хоч раз побути з тобою - життя б не пройшло намарно!» Ну, це явно промовисто характеризує його життя».

Вона замовкла. Взяла мої руки у свої долоні.

«Я їм кажу, що щаслива з тобою. Хіба вони не бачать?!! У них в головах не вкладається, як ми могли бути разом шість років, щодня і щоночі. Вони питають, чи ми не набридаємо одне одному? Вони нам заздрять. Один з них спитав: «Ти що, хочеш все життя провести у стайні? Твоє місце поряд зі мною, у Монако». Ще один казав, що мені не слід марнувати своє життя, вирізаючи камені, а насолоджуватися з ним на французькій Рив’єрі... У них всіх таке спотворене бачення... Вони не розуміють моєї прив’язаності до

'Polenta party.

мистецтва, до краси... і до тебе... Для них гарне життя тільки там, де гроші...»

Замислившись на мить, додала:

«Як гадаєш, Майкле? Може, наступного року на кукурудзяне свято мені краще замаскуватися? Одягти чудернацький костюм. Біляву перуку, нафарбувати обличчя, до непізнаваності... Ти скажеш гостям, що ми розійшлися, і ти найняв екзотичну жінку просто для розваги...»

«Цікаво, - відповів я, підсміхаючись. - Наступного року то буде вже четверте свято».

Ми почали проводити ці свята на пропозицію власників готелю «Марнья». Ми часто ходили туди вечеряти. Коли я їм розказав, як готую кукурудзяну кашу і печу у печі хліб, вони вирішили навідатися до нас. їм так сподобалися скульптури Лізи, не залишилися вони байдужими і до мого хліба з кашею. Перш ніж піти, вони попросили нас влаштувати наступного літа святкування на більшу кількість людей. «Ми запросимо, - сказав власник готелю, - наших гостей посмакувати твоїм хлібом і кукурудзяною кашею і, можливо, придбати Лізині скульптури».

На нашу першу учту вони привели десь зо двадцятеро гостей, а на другу - десь вже з тридцять. Сьогодні ж було вже понад сорок. В основному зі Швейцарії, Франції, Італії, Німеччини і Монако - майже вавилонська вежа, об’єднана англійською мовою. Напередодні мені довелося вимудрувати і зробити ще столів, щоб усі помістилися. Звечора я замісив тісто на хліб, поставив на ніч, щоб підросло, а зранку мав спекти. Тепер я вже був справжнім пекарем, шеф-пекарем. Почав вчитися кілька років тому, коли взяв відпустку на цілий семестр.

Одного довгого темного зимового вечора, коли єдиним джерелом світла у нашій стайні були свічки і гасова лампа, підвішена до стелі над столом, за яким ми сиділи, Ліза попросила мене розповісти про якісь незвичні пригоди під час «студентської революції». Мабуть, вона думала почути про якісь драматичні історії, про підпали державних установ і офісів на Мангеттені, яких, як писали газети, могло бути до сотні за ніч. У такі ночі, повні диму і диких завивань пожежних сирен, можна було подумати, що В’єтнамська війна пересунулася на Мангеттен.

Або ж вона хотіла почути щось на зразок моєї історії, яку я вже їй розповідав раніше, про «лівійсько-матрацний зв’язок». Дві дівчини, обидві мілітаристські феміністки, одна моя колишня студентка, застосували так звану «революційну творчість», як би її могли назвати у шістдесяті. Вони обидві були членами організації «Везермени», покликаної зруйнувати капіталістичну систему. А для цього потрібна була зброя. Одним з варіантів було приєднатися до місцевих збройних організацій, яких було багацько по всіх Штатах. Саме так і вчинили «Везермени». А ці дівчата додумалися до ще одного способу дістати зброю. У ті часи лівійський лідер Каддафі був вороже налаштований проти США. Дівчата добре прорахували, що Лівія може стати ще одним джерелом постачання зброї. Єдина проблема була, як перевезти її через американську митницю. Дівчата створили законну комерційну фірму у Нью-Йорку з імпорту матраців з Лівії. То були великі, важкі, набиті бавовною матраци, для яких і ліжка не потрібно було, вистачало просто розкласти їх на підлозі. Вони відразу ж завоювали прихильність серед студентів, бо були дешеві і на них було корисно спати. Навіть у мене був такий. Більшість тих матраців була напхана револьверами і амуніцією.

Пригадуючи, що б такого розповісти на Лізине прохання про незвичні пригоди під час «студентської революції», я мимоволі бовкнув: «Хліб!»

Ліза косо глипнула на мене.

«Ні, ні! Я не п’яний. Саме хліб».

Як я вже казав, окрім фемінізму, ще одним надбанням шістдесятих був смачний корисний хліб. До того у Штатах переважно продавали «чудо-хліб». То було те саме «чудо», яке я бачив на кораблі дорогою до Америки. Минуло вже два десятки років, але я й досі пам’ятав, як хлопчаки робили з того «чудо-хліба» кульки і кидалися ними, а ще намагалися вцілити ними дорослим у каву.

У шістдесятих дівчата, чи як ми їх тоді називали, «сестри», почали пекти власний хліб і ділитися з іншими. Пригадую, як Робін, одна з наших студенток-активісток, принесла на нашу зустріч буханець хліба, який спекла сама. Ми цілували її і ділилися тим хлібом, ніби він був священний.

Пекти власний домашній хліб стало серед американської молоді дуже модно. І врешті комерційні пекарні зрозуміли, що вигідніше буде почати пекти смачніший і корисніший хліб. Так вони і поклали край монополії «чудо-хліба».

Наслухавшись моїх розповідей про відродження смачного хліба в Америці, Ліза вигукнула: «Спечімо свій хліб!»

Наступного дня ми пішли в магазин у Вікосопрано, купили кілограм пшеничного борошна і пачку дріжджів. Увечері ми замісили тісто і поставили на ніч підрости. Як же ж ми налякалися, коли побачили зранку розбухлу, вдвічі більшу, масу. Ми зробили круглий буханець і обережно, немов якусь кришталеву вазу, вклали до печі. Далі нетерпляче чекали на таємниче перетворення тіста на їстівний хліб. Чекали, немов на чудо...

За годину я обережно відкрив заслінку. Ми з Лізою наввипередки сунулися побачити, що ж там вийшло, що аж стукнулися головами.

І побачили - обвуглену плоску паляницю.

Однаково, нашій радості не було меж.

«Вийшло! У нас вийшло! - попри все не переставала повторювати Ліза. - Наш перший хліб!»

Ми поставили його на стіл, накрили рушником і стали чекати, поки охолоне.

Наше пекарське мистецтво поліпшилося після відвідин моєї матері у Самборі. Почувши, як ми все робили, вона розповіла про свій спосіб. Коли вона пояснювала, то її руки ніби по-справжньому місили.

«Глянь, які жваві її руки... і такі ж сильні, як в тебе», - не втримувалася Ліза від коментарів.

Моїй мамі було ледь за вісімдесят.

«Ви й досі самі печете хліб?» - спитала Ліза, а я переклав.

«Ні, шкода, але ні... Як і інші у нашому селі, до війни я молола власне житнє борошно, але коли прийшли совіти, то позабирали жорна. Ми стали залежати від їх хліба з міста... Ми втратили свободу пекти свій хліб».

її лице залила злість.

«Коли міліціонер забирав мої жорна, мені захотілося вдарити його лопатою, але він мене відштовхнув і наставив пістолета».

«Отака-то вона, моя мама, - сказав я Лізі. - Ніколи не здається ...»

«До війни, - вів далі я, - польська влада була проти всього українського, навіть проти української мови. Але моя мама влаштувала у своїй хаті читальню з українськими книжками, щоб плекати українську свідомість. Незабаром з’явився поліцай з Турки. Він зірвав напис і пригрозив арештувати її. А сільський священик, русофіл, відмовився дати їй причастя. Проте це її не злякало. Напис «Читальня», жовтими літерами на блакитному тлі, в національних українських барвах, повісили назад, щойно поліцай пішов. Я спитав маму про те, як священик відмовився давати причастя, коли вперше приїхав до України. Вона сказала тоді: «А я дуже й не горювала. Це мене зцілило від ходіння до церкви. Мені не треба якогось брехливого священика, щоб поєднатися з Богом. Господь зі мною...»

Повернувшись до Лізи, я сказав: «Здається, я успадкував материн дух вольности».

«Авжеж, але не переборщи!» - відказала Ліза, вочевидь, натякаючи на прихований зміст.

Повернувшись до Швейцарії, я загалом дотримувався материного способу випікання хліба, але дещо доповнив, додавши до житнього борошна трохи білого пшеничного, трохи вареної гречки і вівсяних пластівців. Але для нас з Лізою то був «хліб моєї мами».

Я навіть так його називав, пригощаючи гостей на нашому кукурудзяному бенкеті. Аромат цього хліба, щойно вийнятого з печі, просто зачаровував наших гостей. Дехто навіть стверджував, що він діяв як афродизіак. Як би там не було, вони за нього билися і поглинали з сирами і вином, яке принесли з собою.

Хліб з’їдали ще до того, як встигали подати кашу. Кукурудзяна каша, полента, - то була улюблена італійська страва, яку готували з меленого зерна. Я варив її у великому мідному казані на маленькому вогнищі біля берези. Починав варити за дві години до приходу гостей. Що довше і повільніше її варити, то каша буде смачнішою. Для мене оте кашоваріння нагадувало медитацію. Ніщо інше не мало значення, крім булькання каші. Все, що я робив, то це час від часу помішував її.

Я любив їсти кашу, тільки трішки підсоливши. Для наших гостей, які звикли смакувати ресторанними стравами, я додавав різні сорти тертих сирів і залишав трохи запаритися перед подачею на стіл.

Коли на столах опинялася каша, настрій у наших гостей ставав ще приязнішим і товариськішим. Голоси гучнішали. Люди, підігріті вином, говорили все гучніше, і німецька, французька, італійська, упереміш з англійською, зливалися в єдиний стрімкий багатомовний потік голосів.

Кульмінація ж вечора відбувалася у Лізиній студії, на горішньому поверсі стодоли. Це був Лізин зоряний час. Поряд зі своїми скульптурами вона нагадувала богиню мистецтва. Гості з захватом її оточили, хвалили її і її витвори, ставили питання. Серед багатьох скульптур була одна фігурної форми. Чоловіки торкалися її, немов живої.

Потім усі пішли.

Знову тиша.

Ми сиділи самі, наче у вакуумі.

«А чому Едвіна називають банановим королем?» - спитав я.

«Ти не знав? Він визначає ціни на банани, що імпортують в Європу з Південної Америки і Африки. Він хоче, щоб я стала його королевою...»

«Едвін - швейцарець, а його дружина?»

«Рита - німка... Вони познайомилися у лікарні. Вона доглядала його після операції».

Сонце повільно опускалося за гори на західному боці долини. Зі сходу все ще залиті сонцем гострі вершини нагадували спину дикобраза. Внизу, в кінці долини, кілометрів десь за п’ятнадцять від місця, де ми сиділи, була Італія. Південна частина прикордонного села Кастазенья була в Італії, а північна - у Швейцарії. Часом ми вечеряли з нашими друзями-швейцарцями, які жили біля кордону. А на десерт з кавою еспресо просто прогулювалися до Італії.

З настанням темряви небо ставало темно-синім, і невдовзі на горизонті замерехтіли зірки. Внизу, в долині засвітилися вуличні ліхтарі.

Вказуючи на маленьку купку вогників недалеко від кордону, Ліза спитала: «Це Борґоново?»

«Ні, це Промонтоньйо, - відповів я. - Борґоново ближче до нас, якраз над Стампою... бачиш он ті два ліхтарі, то - Стампа. В Борґоново нема ліхтарів, але якщо придивишся, то вздовж дороги побачиш темні обриси будинків... Важко повірити, що Альберто Джакометті народився в одній з тих хат... Його життя - це неймовірна подорож з Борґоново до Женеви, Парижа і Нью-Йорка.

Він вважається найвидатнішим майстром сучасного мистецтва, більшим за Бринкуша і Ноґуті...»

Ліза також думала про нього.

«Ти знаєш, Майкле, після того як ми побували на його могилі у Стампі, я часто думала, що він відчував хлопчиком, коли проводив тут своє дитинство».

«І що?»

«Ну, тут, у Валь Бреґалья, все високе і видовжене - загострені гірські вершини, круті скелі, високі стрункі смереки і навіть ліщинові кущі. Маленькому хлопчикові все, мабуть, здавалося ще вищим, стрімкішим і видовженішим. Це може пояснювати, чому, пройшовши науку в мистецьких школах Женеви і Парижа, він відкинув традиційні скульпторські форми. Він, так би мовити, повернувся до витоків, додому. Його скульптури стали високі, тонкі, худющі, видовжені, ніби от-от розчиняться у повітрі. Я була на відкритті його виставки у Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Коли я глянула на одну з його скульптур під назвою «Кішка», я не побачила там ніякої кішки, але я відчула котячу ходу. Ось таке відчуття викликала в мене його «Кішка»... В одному памфлеті, що описував його скульптури, в уста Джакометті вклали слова, що він не вирізьблює фіґури, а лише тіні, які вони відкидають».

«Ну, твої скульптури точно не тіні», - втрутився я.

Ми засміялися.

«Але це і не скульптури людського тіла, погруддя чи кінцівки. Це в минулому! Я хочу, щоб мої скульптури породжували відчуття краси, яка захоплює споглядачів, хоча б на мить вириває їх з сірості їх життя. Ось чому я проти мистецтва, що змальовує жорстокі сторони нашого життя чи криваві страждання. Люди добре знають, коли їм боляче, коли вони голодні. їм не потрібно, щоб мистецтво їм про це розповідало. І я маю глибокі сумніви, що таке мистецтво спонукає людей до дії зробити щось зі своєю жалюгідністю; це аж ніяк не надихає до самого життя. Для мене справжнє мистецтво - таке, яке дає людям натхнення і силу боротися з прозою життя...»

«Тобто мистецтво повинно бути спрямоване на красу і дію».

«Ну, якщо хочеш, то можна сказати і так. Адже без краси життя - як рамка без картини, а життя бездіяльне - як смердюче болото. Глянь на наше життя, Майкле, ти поєднував пристрасть і дію, заради добра чи зла, це не так важливо. Нехай судять інші. Я взяла своє життя у свої руки і займаюся тим, що люблю, а мої скульптури дають людям відчути мить перепочинку, щоб можна було побачити себе у кращому, яскравішому світлі. Більшість з гостей на нашому сьогоднішньому святі нам заздрить. Вони багаті, та їх життя банальні. Наша каша з хлібом - як промінчик світла у їх житті. Ось чому щоліта гостей стає дедалі більше...»

Лізине обличчя осяяла усмішка.

«Про що ти думаєш?» - спитав я.

«А, мені пригадалася твоя зустріч з вівцями, коли ти гуляв в горах, але ти так і не закінчив про це розповідати».

«Той перехід... вівці... Так, якщо пам’ятаєш, я йшов з Казаччьї до Сольйо через перевал Пас Дуана. На це, ти знаєш, треба десь вісім годин. Дійшовши до перевалу, я почав спускатися кам’янистим пустищем, дійшов до звивистих високогірних альпійських лук, порослих густими травами.

Вийшовши з ущелини, я раптом зупинився... На мене дивилися сотні пар очей. Вони стояли, як море воскових фіґур, нерухомо, ногами глибоко втиснулися в землю, щоб не зісковзнути зі стрімкого схилу, витягнули шиї і не зводили з мене поглядів.

Вівці. Усі білі, з глибокими чорними очима. Сотень зо дві, не менше. їх нагнали з сіл пастися в гори на літо. Сила усіх цих поглядів, що зупинилися на мені, не давала мені зрушити з місця. Нарешті я зміг відвести погляд від їх очей.

Я почав спускатися втоптаною стежкою.

На мій подив, вівці пішли за мною.

Я зупинявся, зупинялися і вони.

Я йшов, йшли і вони.

Я зупинявся, чекали і вони.

Так тривало якийсь час. Нагадувало все щось на зразок тренування для військового параду, крок стій крок стій крок

Нарешті ми зупинилися. Вівці вище на схилі, я знизу. Вони і далі не зводили з мене очей. Нерухомо стояли і ніби чекали команди рухатися.

Я став боятися, що вони можуть так піти за мною аж до села. Сподіваючись, що вони залишаться, я чимдуж кинувся бігти. Задихавшись, зупинився і оглянувся.

Вони бігли за мною!

Я підняв палицю, щоб захопити їх увагу. Вівці підвели голови.

Мабуть, слід було їм щось сказати.

Як Євтушенко на Медісон Ґарден, коли він декламував свій «Бабин Яр», своїм гучним голосом, який би і мертвого розбудив, я почав своє звернення.

«Любі вівці!»

Вівці здригнулися, всі разом. Витягнули шиї, підвели погляд, не знаючи, чого чекати.

Не зводячи з них очей, я вів далі.

«Ви - як люди, вас треба вести за собою. Я вас розумію! Ви народилися в неволі, вас навчили слухати наказів, ви не могли нічого вдіяти, тільки йти за мною. На відстані ви схожі на тісну отару, всі як одна родина. Але це тільки на перший погляд. Як і люди, ви кожен сам по собі.

Любі друзі, я ненавиджу бути проводирем, не хочу, щоб за мною йшли. Тому наступного разу, коли побачите, як я раптом вирину з ущелини, не йдіть за мною.

Нехай благословить вас, любі друзі, Той, хто нас всіх сотворив. А тепер - ідіть і повертайтеся на свої альпійські луки, і всього вам найкращого!»

Вівці більше не спостерігали за мною. Ніби втратили до мене інтерес. Я не підходив їм у проводирі.

Я повільно повернувся і пішов собі.

«Ого! - вигукнула Ліза. - Ти точно нічого не вигадав спеціально для мене?»

«Я знаю, на правду це мало схоже, але я намагався розповісти тобі усе якомога правдивіше. Високо в горах трапляється багато такого, що непросто пояснити».

«Це як кохання, - сказала Ліза. - Ми про нього говоримо, але переважно поняття не маємо, про що».

«Згоден, отой американський вислів «займатися коханням» («to make love») ще більше додає до цієї плутанини. Звучить так механічно, ніби кохання - це просто робота, якою можна або займатися, або ні, яку можна виконувати на фабриках-заводах. Багато для кого кохання означає секс. Але хіба задоволення від оргазму - це прояв кохання чи просто фізіологічна функція? Якщо це прояв кохання, тоді можна сказати, що вівці чи інші тварини здатні закохуватися і кохати.

Ліза перебила мене з питанням.

«Тобто ти хочеш сказати, що кохання і секс - це дві протилежності?»

«Не певен. Можу тільки сказати, що сексуальне задоволення, яким би сильним воно не було, - це наслідок взаємодії між тілами, а оскільки усі види тварин фізіологічно оснащені знаряддям для отримання такого задоволення, то ми не повинні пов’язувати його з людським коханням. Вдалий статевий акт - прекрасний, радісний, корисний для здоров’я, сповнює сил, але, як на мене, - це не кохання. Це задоволення приходить і зникає».

«То що ж тоді кохання?» - не вгавала Ліза.

«Не повіриш, Лізо, але для мене любов, кохання - це те, що ти колись сказала, невдовзі після того, як ми познайомилися. Це звучало так прекрасно. Ніколи не забуду цієї фрази».

«Що я сказала?»

«Кохання - це зустріч двох душ».

ЗМІСТ

Літературно-художнє видання

ЯВОРСЬКИЙ Михайло Андрійович СМАК ЖИТТЯ

Переклад Світлани Брегман

Видавець Василь Гутковський Редактор Марія Дзеса-Думанська Художнє оформлення й верстка Гзоргія Беглярова

Літературна агенція «ПІРАМІДА» Україна, 79006 а/с 10989 м.Львів, вул.Стефаника, 11, тел./факс 72-50-62 E-mail: piramida@utel.net.ua www.piramidabook.com

Здано на складання 19.05.2011. Підписано до друку 06.07.2011.

Формат 84x108/32.

Папір офсетний. Друк офсетний. Умов. друк. арк. 16,2. Обл. вид. арк. 16,9. Замовлення № 376

ДІТСТЛТУРНА АГЕНЦІЯ ПІРАМІДА

Віддруковано в друкарні ЛА «Піраміда» Свідоцтво державного реєстру: серія ДК № 356 від 12.03.2001 р.

Яворський М.

Я 22 Смак життя : Роман / Михайло Яворський. -

Львів : ЛА «ПІРАМІДА», 2011. - 304с.

ІЗВІЧ 978-966-441-241-1

Продовження історії «Поцілунку Лева» знайомить нас з непростими дорогами, які ведуть людину до становлення і самоствердження. Особисті переживання і досягнення на тлі подій повоєнних часів у звільненій Німеччині, буремних шістдесятих у США, гарячих во-лелюбств революційних гіппі, суперечностей холодної війни, підозріливих часів радянської відлиги, філософських розмірковувань, натхненних краєвидів альпійських лук зайвий раз доводять «вічному революціонерові», що світом таки править любов.

ББК 84 (4 Укр)

А