Михайло Ларін

ФОРМУЛА ЩАСТЯ

Фантастичні оповідання

ПОВЕРНЕННЯ

Йому лишилося жити вісім хвилин. Рівно вісім. Кисень у балонах закінчувався — про це щойно сповістила аварійна система.

Спершу він біг, потім швидко йшов назустріч велетенському сонцю, що піднімалося над розмитим обрієм. Поглядав на небо, де ще зовсім недавно палахкотіли яскраві зорі, а на серці щеміло: “Десь там і моя зірка, моя далека батьківщина. Невже так нічого й не можна вдіяти? Скільки інформації пропало!.. Дев’ятнадцять років праці…”

Він уже не йшов. Іти не хотілося. Та й куди йти? До чого? До кого? Рятунку ж немає, бо не стало корабля-розвідника. З дев’ятьох членів екіпажу вцілів тільки він — найвитриваліший, найзагартованіший. Кому потрібен тепер його гарт?..

Найприкріше те, що він нічого не зможе лишити після себе, навіть пам’яті…

Він сів на якусь прямокутну, немовби гранітну брилу і, важко зітхнувши, глянув на хронометр. Ще п’яті хвилин… Передати інформацію нікому. Сто шістдесят чотири планети, дев’яносто три зірки, дві антизірки зустріли вони на своєму шляху. Один раз ледве врятувались. А тут така ситуація…

Він ніяк не міг второпати, як зостався живим. Корабель загинув, а він… живий. Яке надзвичайне щастя… Та пощастило йому лише на кілька годин.

“Може, на цій планеті є живі істоти? — подумав мляво. — Може, й були колись”, — навіть це його вже не цікавило. Були — що з того? Хіба вони допоможуть йому? На планеті стає все більше вуглекислого газу, а кисню так мало… А може, тут за розумну істоту вправно попрацювала природа? Ось цей геометрично-правильно обтесаний камінь… Чому він один? Звідки він тут узявся?

“Про що я думаю? — майнуло в голові. — Все збираю інформацію. Навіщо? Хіба я робот? Я ж людина! Чому ж мені здається, що я перетворився на робота? На досконалого біоробота, якому доручено збирати інформацію. Певно, тому, що так довго не був дома… — Він заплющив очі, випростав ноги. — Так, Дієнь помиратиме”, — думав про себе космонавт-розвідник. Його рація працювала на повну потужність, посилаючи “SOS” кудись у пустку. Вік; давно б уже вимкнув її, але вона була зв’язана з кисневим блоком і, коли космонавтові загрожувало кисневе голодування, посилала у простір “SOS”. Так уже було її запрограмовано.

Однак рятунку чекати немає звідки. Попереду — по вільна смерть. Без скафандра на цій планеті не проживеш і кількох хвилин, тож він навіть не скидатиме його.

Сонце світило дедалі яскравіше. Здавалося, не було ніякої небезпеки — просто втомився після виснажливої повної несподіванок дороги, щасливо дійшов і сів перепочитн…

“Це вже марення, — подумав Дієнь і схилив голову, — не пощастило мені. Не пощастило й моїм друзям Ніхто з них не повернеться додому…”

Згадалась Дея. Чарівна Дея, якою він снив довгі роки подорожі на кораблі, під час мандрівок до далеких зірок, якою пишався. Ніжна Дея з її темно-зеленими лісами і брунатно-сірими, місцями фіолетовими морями, з її суворо геометричними красивими будівлями… Згадалася старенька мати, яка востаннє проводжала сина в далеку путь. Пригадав Дієнь і наречену свою — вимріяну роками красуню Сету. Вони мали побратись із Сетою, але Дієнь дістав важливе завдання і мусив виконати його.

“Сета! Через сім років ми мали повернутися додому… Я попрощався з тобою поспіхом — не знав, що то була наша остання зустріч. Тільки-но хотів сказати тобі: “Пам’ятаєш?” — та не зміг, бо твоя поява переді мною — то просто моє чергове марення, галюцинація. Мені здається, що ти поруч і знову тікаєш…”

Зненацька щось підхопило Дієня і понесло. Він відчув легкий подих вітру. “Звідки це? Я ж у скафандрі. Не може такого бути. Я ж помираю…”

Йому здалося, що він летить у безвість, кортіло розплющити очі, щоб востаннє подивитись на цю планету, на її велике золотаве сонце, на сірі чудернацькі будівлі чи, може, скелі, та не було вже змоги. Тільки десь підсвідомо він відчув полегкість, і раптом весь аж стрепенувся: “Чому я ще живий? Чим дихаю?”

Насилу розплющив очі. Зиркнув на хронометр. Минуло тільки тридцять секунд. Глянув ще раз. Від подиву на лобі рясно виступив піт… Стрілка рухалась у зворотному напрямку. “Не може бути! Марю!” Спробував підвестись і… легко пішов тією ж дорогою, якою поспішав кілька хвилин тому.

Стрілка хронометра так само рухалась у зворотному напрямку. Він повинен був померти від нестачі кисню. Але він живий. Живий!

Дихається вільно. І покажчик кисню в балонах… піднімається. Неймовірно!.. Все ще не вірячи тому, що сталося, Дієнь заквапився. Він ішов на північ, туди, де вимальовувались приземкуваті сірі будівлі, схожі на велетенські прямокутні брили.

Ось уже перестала блимати червона лампочка — загорілася жовта. Отже, кисню вистачить на півгодини…

Будівлі вимальовувались чіткіше. Вони вже не здавалися такими приземкуватими й сірими, як здалеку, а набували приємного темно-зеленого відтінку.

“І все-таки, чому я живий? Чим дихаю? У мене ж своя біосфера? Я повинен був померти. Годину тому…”

Дієнь не знав, що планета віддає йому рештки свого кисню, частку свого життя заради пришельця. Він був гостем, першим гостем своєї прадавньої батьківщини. Звідси давно-давно в різні куточки галактики стартували трансгалактичні кораблі з його далекими прародичами, аби в безмежжі всесвіту знайти придатні до життя планети і розселитись на них.

Планета доживала останнє тисячоліття. Через кількасот років вона мала зійти з орбіти і впасти на Сонце.

Він був першим, але не останнім гостем своєї прадавньої батьківщини. Дієнь викопав завдання, знайшов покинуту його пращурами планету, і вона прийняла космонавта в свої обійми.

Тепер сюди прилетять деяни. Не один і не два зорельоти.

Ніхто не зможе врятувати приречену планету від загибелі, але кожен пронесе із собою на все життя згадку про неї, побачить ії золотаве сонце, дихне її повітрям, яке вона зберегла наостанок для своїх дітей.

“ЗДРАСТУЙ, ЦЕ Я!..”

Він знову малював. Знову, подавшись трохи вперед, стояв до мене спиною, закриваючи похідний мольберт, і на полотні, як і раніше, з’являвся той самий гай. Осінній, золотистий, у променях призахідного сонця, він був пронизаний чимось невловимим, загадковим і прекрасним.

“Копія — левітанівський пейзаж”, — подумалось мені й цього разу.

— Могло б і набриднути… — сказав я товаришеві, обвівши поглядом простору кімнату, де впродовж стін стояли однакові, мов брати-близнюки, полотна, на яких красувався все той же гай.

— Що могло б набриднути? — обернувся Тім.

— Малювати одне й те саме. Осінь… — мовив я. Хотів додати ще щось, та враз забракло слів. На мене дивились його великі, повні подиву й смутку очі. І було в тих очах щось незбагненне. Словами цього не пере дати, як неможливо передати симфонію барв і відтінків. Це тільки треба побачити і, побачивши, відчути. Підсвідомо.

— Осінь… — Мрійливо повторив він. — Осінь… — Тімова рука затремтіла і випустила пензель.

Машинально піднявши пензля, він вмочив його у слоїк з жовтою фарбою і рішуче перекреслив майже закінчену картину.

Жбурнув її на столик.

— Підробка… — важко зітхнув він. — Звичайнісінька підробка. Жалюгідна копія!

Тім підійшов до стіни, де були інші полотна, якусь мить стояв, дивлячись на них, а потім почав нервово перекреслювати фарбою і ці картини.

Я був приголомшений. Ніби виправдовуючись, Тім промовив:

— Хочу намалювати краще!

— Краще? — здивовано перепитав я. — Хіба можна намалювати краще вже створену кимось картину?

— Можна. Якщо дуже захочеш! — його обличчя засвітилось тихою впевненістю. — Ти тільки не дивуйся, коли почуєш, що я тобі зараз скажу. Розумієш, я був там! Полинув уявою в глибину віків, і… Я весь час намагаюсь відчути те, що відчував Левітан, коли творив свою “Золоту осінь”. — Тім говорив схвильовано, крутячи в руках пензель.

— А чому саме “Золоту осінь”, чому Левітана? — спитав я. — Чому ти не взяв, скажімо, картини Рубенса, Рєпіна чи Іванова? Або наших сучасників?

— Це не має істотного значення, — розсудливо відповів Тім. — Просто мені найбільше подобається “Золота осінь” Левітана. Я знаю, коли й де він її створив, та, на жаль, не знаю… — Тім нервово забарабанив пальцями по столу, — не знаю, які емоції володіли в той час серцем великого художника. А я хочу це знати! Хочу досягти рівня великого майстра пензля і намалювати “Золоту осінь” такою ж, якою створив її Левітан. А тобі хіба не кортіло б сказати тому ж Левітанові: “Здрастуй, це я!..” Не хотілося б хоч одну мить побути таким, як він? Відчути, який мазок зараз покласти, що вдихнути, приміром, ось у цю берізку? — Тім підняв одне з перекреслених полотен і кінчиком пензля торкнувся золотавої крони. — Непокору близькій смерті чи, можливо, смиренність? Адже це… — Тім не знаходив потрібного слова, і я продовжив за нього:

— Це прекрасно — досягти рівня художника зі світовим ім’ям, однак, на мою думку, ти маєш знайти свій шлях у мистецтві і не копіювати майстра, не йти вже второваним шляхом. Так?

Тім нічого не відповів, тільки подивився на мене якось відчужено. Потім підвівся, підійшов до вікна.

— Але ж ти ніби щось крадеш… — сказав я. — Пробач, мені так здається.

— Ні, Володю, це не так. Просто він для мене своєрідний ідеал, еталон, взірець, коли хочеш. І якщо пощастить досягти рівня Левітана, тоді це мені допоможе стати… — Тім затнувся, та враз виправився: — Допоможе зробити більше. Навіть стати великим майстром пензля! Тепер ти зрозумів? Або ж… — і не закінчив. У його очах заграли вогники відчуження. Він знову був далеко — десь там, поруч із Левітаном.

Я довго не міг збагнути: навіщо йому все це? Невже не можна простіше? Адже є Мезоцентри. Там швидко виділять так звану “іскру таланту” з його можливостей.

Хіба зможе він без допомоги Мезоцентру швидко стати великим художником? Тим більше, що Тімові дуже легко підштовхнути свій талант — він ось уже п’ять років сам працює в Мезоцентрі.

Не вірилося, що Тім усе ж стане таким, як Левітан, однак його терплячість, упевненість, упертість і навіть відчуженість, яка спочатку так лякала мене, примушували вірити в це.

Я знав Тіма з дитинства. Ми зустрілися з ним випадково і потоваришували.

Пам’ятаю, тоді йшов дощ. Рясний літній дощ. Він ринув несподівано, і ми обидва, не змовляючись, сховалися під мостом, щоб переждати його. Мовчки стежили, як вузькою кривулястою вуличкою, затиснутою сірими кам’яними будинками, стікають дощові потоки. Руда від глини вода вкривалася маленькими прозорими бульбашками, які тут же зникали, а на їхньому місці народжувались нові. Злива шуміла рівно і монотонно.

Тім уже звик до такої погоди. Чотири роки минуло відтоді, як його сім’я переїхала в наше містечко на березі річки. А дощі тут — часті гості.

— Так і не погрався сьогодні з небом, — з жалем мовив хлопець.

— Як це “не погрався з небом”? — здивувався я. — Воно ж не іграшка…

— А так, — тихо, але впевнено відповів Тім, сердито поглядаючи на густі чорні хмари.

— Ти розкажеш, як? — спитав я.

— Розкажу, — всміхнувся Тім. — Неодмінно. Тільки пізніше. — Він показав на небо. — Бачиш, яке воно сердите сьогодні? Темне і сердите…

Виявилося, що мешкаємо ми майже поряд — недалеко від міського стадіону.

Дощ нарешті вщух. Теплий вологий вітерець розганяв хмари.

— То як ти граєшся з небом? — не міг я заспокоїтись.

— Ходімо покажу. Ось тільки вигляне сонце, — сказав Тім, і ми швидко рушили по дорозі вгору.

Після зливи ще стікали струмки і рясно капало з дахів. Піднімаючись на гору, ми відчули, як наближається небо. На траві зненацька мовби спалахнули різноколірні ліхтарики — то сонце заграло в міріадах росинок. І стало золотим Тімове волосся, і затанцювали в його блакитних очах яскраві сонячні зайчики…

Тоді на самісінькій вершині гори, біля старого розлогого дуба, я зрозумів, як граються з небом. І ще зрозумів, що й сам не раз так бавився, просто не знав, як назвати цю гру. Тоді й почалася наша дружба з Тімом.

І ось тепер я дійшов висновку, що Тімове бажання здійсниться — він стане великим майстром пензля. Бо він завжди був дуже наполегливий і все задумане за будь-яких обставин доводив до кінця.

Я розумів, що він тільки сам, своїми знаннями, своїм умінням, зрештою, своєю одержимістю хоче досягти, здавалось би, неможливого.

Ми не раз обговорювали з Тімом дивовижні перевтілення людей за допомогою Мезоцентру, проте ні я, ні Тім ніколи не користувалися його послугами. І не тому, що не довіряли новітній техніці.

Пригадую, коли тільки-но відкрили перші тридцять стаціонарних відділень Мезоцентру, до них ринуло безліч відвідувачів. Та незабаром люди зрозуміли, що ніяка, навіть найдосконаліша техніка не допоможе повною мірою відчути насолоду творення, здійснення мрії. Бо то різні речі — досягти мети власною, можливо, н пекельною працею, відчуваючи себе творцем, і легко, за допомогою блоків пам’яті Мезоцентру за якихось чотири години досягти того ж, але потім весь час з прикрістю відчувати свою неповноцінність, бо для здійснення заповітної мрії ти нічого не зробив. Просто на чотири години впав у забуття і прокинувся вже художником чи поетом…

Колись Тім пропонував мені виділити “іскру таланту” письменника. Зробити це можна було без будь-яких ускладнень у його п’ятнадцятому відділенні. Але я відмовився.

Як я вже казав, Тім, хоч і працює в Мезоцентрі, ніяких штучних “допінгів творчості” не визнає. Певне, тому я так часто бачу його біля цього гаю.

Кожну осінь. Ось уже кілька років.

Закінчивши роботу, Тім зі своїм стареньким мольбертом щодня сідав у приміський експрес і їхав до свого заповітного місця. Там його вже знали всі: і місцеві жителі, і пенсіонери, що відпочивали в невеличких будиночках на березі річки, і школярі…

Над принишклим гаєм сідало сонце. Яскравими зайчиками воно відбивалося в річці, торкалося верховіття кленів-велетів, підсвічуючи їхні позолочені крони.

Тім стояв біля мольберта і малював. Пензель швидко бігав по вже відсиненому полотну, впліскуючи в цю синяву жовтизну кленових листків, коричнево-зелені стовбури, білизну хмар…

Малював Тім мовчки, вперто.

Так тривало доти, доки не сідало сонце. Потім він складав свого похідного мольберта, витирав руки і йшов зморений, виснажений, щоб завтра, після роботи, повторити все спочатку. І ще я тепер знав, навіть був певен, що одного чудового дня Тім усе-таки досягне рівня великого майстра пензля і скаже Левітанові своє заповітне, вимріяне роками: “Здрастуй, це я!..” Скаже і піде далі. Та тільки вже своєю дорогою. Осяйною. Нескінченною. Дорогою Тіма.

КОНТАКТ

Небо кидало у морок сліпучі блискавки. Вони раз по раз вихоплювали з дощу криваво-чорне озеро, темні гори, далекий темно-коричневий ліс, високі соковиті трави, неглибоку вогку печеру, куди сховалися налякані люди.

Дор, вождь цього невеликого племені, сидів біля входу і чомусь не перелякано, як усі, а обурено дивився на небо, яке й сьогодні перешкодило чоловікам піти на полювання

“І що йому треба? Чого воно свариться? Може, йому потрібна жертва? Але що віддати у жертву? Плем’я вже третій день голодує. Невже богові сподобалась красуня Ол? — Він аж здригнувся від цієї думки. — Ні, юнка належить йому — Дорові Безстрашному, і він ніколи й нікому її не віддасть. Навіть богам”.

Дор вискочив з печери на пагорбок, де росли розлогі дерева-велети, і, дивлячись на чорне, загрозливе небо, щосили вигукнув:

— Чуєте ви, боги, не віддам вам Ол! Не віддам!!!

Згори, просто на Безстрашного метнулося лезо блискавки. Вона вдарила у велике дерево, біля якого стояв вождь і, ніби хизуючись своєю силою, навпіл розчахнула стовбур, розкидала навкруги гілки…

— Не бачити вам Ол! Якщо вам треба жертву, то візьміть мене. Чуєте? Мене!..

Зореліт “Надія” цієї вранішньої пори сідав на розбурхану планету, яка так неприязно зустрічала його. Хоча саме вона, сьома планета двох сонць, виявилася найсприятливішою для посадки. Прилади зафіксували на ній усі ті складові частини атмосфери, без яких про висадку годі було й думати. Сподівались космонавти й на те, що тут вони зможуть усунути деякі пошкодження корабля. Отож вибирати особливо не доводилось. Мусили сідати у цей вир з дощу, блискавиць і завивання вітру.

— Боги прийшли до нас. Вони прилетіли з неба… Я бачив їхнього птаха. Вони там, біля озера… — схвильовано розповідав Дор одноплемінникам. На мить він замовк, подумав і додав: — Вони прийшли по мене…

Плем’я, нажахане недавніми блискавицями і страхітливим громом, забилося в глиб печери. Жінки міцно притисли до грудей дітей. Ті плакали. Відчуття близької небезпеки охопило всіх.

— Що робити, Безстрашний? — тремтливим голосом звернувся до вождя Нот.

— Не знаю. Вони прийшли по мене! А може, й ні. Як ти гадаєш, Оку? — спитав Дор у найстарішого чоловіка племені, виснаженого сивобородого діда, в якому, здавалося, живе тільки душа та ще великі чорні очі. Ок був колись вождем, але захворів, і обов’язки, за рішенням племені, передав Дору Безстрашному.

— Пам’ятаю, батько розповідав мені, а батькові — теж батько, а тому батькові його батько, і так багато-багато батьків, що давно-давно теж приходили до нас із неба боги. — Ок перевів подих, напився води і вів далі: — Вони були злі, бо плем’я не послухало богів і вирішило вбити їх. Тоді плем’я наше було дуже-дуже велике, але боги жовтими блискавицями вбили всіх, залишили тільки вождя і його жінку, які були проти знищення богів. Вождь казав, що боги прийшли з миром. Вони шукали синій камінь і подарували племені Золотий Дух, уламок золотого сонця — вогонь за те, що один з чоловіків племені сказав, ніби за горою Овк є безліч синього каміння. Але то мертве місце. Там нічого немає. Навіть трави. То чорне місце. — Що ж робити, старий Ок?

— Не заважатимемо богам, — після роздумів мовив Ок. — Треба тільки зробити так, щоб вони не побачили нас. На мою думку, це найліпше.

З корабля ще не виходили. На телеекранах видно було темно-зелений ліс, гори й озеро, дуже схожі на земні. На пагорбах уже прояснилось, а тут, у котловині, ще йшов дрібний дощ.

— Може, тут є якісь живі істоти? Так багато кисню, тож має бути й розумне життя… — проказав біолог Завадський, звертаючись до групи чергових, що вивчала розрахунки корабельного комп’ютера.

Нарешті розвиднилось. Зійшло золотаве сонце, і ліс ожив. Різкий вітерець зривав з лапатого листя останні краплини дощу. На сході виднілось ще одне невеличке світило, яке сідало за горизонт.

— Є! — радісно вигукнув Володимир. — Он, бачите, — він увімкнув загальний зв’язок, і в усіх робочих відсіках корабля спалахнули кольорові екрани, на яких чітко вимальовувалась жива істота, геть схожа на людину. — Людина!

Першим на обпалену галявину сторожко вийшов Дор. Від птаха назустріч юнакові ступав бог. Дор злякано озирнувся. Йому закортіло дременути в хащі — нехай боги пошукають його. Проте молодий вождь пересилив себе — він же Безстрашний — і, торкнувшись рукою останнього стовбура, рушив назустріч богові, високо піднявши голову.

Він згадав, як ще хлопчиком мало не попав у пащу Рка. Дор витримав двобій із Рка, переборов свій страх і залишився живий. Згадав про це і, вже вкотре, пересилив страх ще раз.

Бог ішов і усміхався. Здавалося, він не йде, а летить, ледь торкаючись ногами обпаленої трави, і напрочуд швидко наближається до Дора.

Безстрашний, завагавшись, стишив ходу. Бог зупинився і простягнув до Безстрашного руки.

— Вони хочуть з нами воювати, — ледь чутно промовив Дор, бо простягнуті вперед руки означали для нього погрозливий жест. Що ж, його плем’я готове до поєдинку, коли того прагне ворог.

Хлопець дуже не хотів, щоб знову гинули люди його племені, яких лишилось так мало. “Тільки б устигнути попередити своїх”, — майнула думка. І Дор, щоб обдурити ворога, повернувся в протилежний бік, гукнув:

— Війна! Ворог хоче воювати з нами.

Впевнений, що його почули, Безстрашний знову рушив назустріч богові, повільно, розраховуючи кожен свій крок. В його руках не було ні палиці, ні каменя. Дор покладався на силу своїх м’язів. Та несподівано юнак відчув слабість у всьому тілі, в очах йому потьмарилось, і він упав на траву…

Невдовзі Безстрашний опритомнів. А коли усвідомив, що пришелець не бог і не ворог, довго й плутано розповідав про себе і своє плем’я. Лише тоді, коли зійшло мале сонце і люди племені за сигналом вождя сторожко вийшли на галявину, Безстрашний закінчив схвильовану розповідь.

Тридцять п’ять разів сходило велике сонце. Тридцять шість разів мале. Прибульці вже полагодили свого гігантського птаха і кілька разів побували в Чорній пустелі, за горою Овк. Вони привезли з собою чимало синього каміння, яке носили потім у черево великого червоного птаха і залишали там. Усе плем’я на прохання пришельців у цей час було далеко. Тільки Дор у химерному одязі друзів допомагав їм. Спочатку Дор мов зачарований дивився, як працюють прибульці, розглядав їхнього птаха, а згодом призвичаївся. Він теж підносив синє каміння до птаха, навантажував у посудину, схожу на лапатий листок, який одразу ж підхоплював його, підіймав кудись угору, вкидав до отвору і знову повертався.

Раз по раз люди з неба звертались до Дора:

— Втомився?

— Ні, — відповідав Безстрашний. — Я думаю.

— Про що? — зацікавлено питала Олена, молода дівчина, яка була чимось схожа на Ол. Навіть ім’я у неї подібне до ймення його дівчини: Ол-ена. А “ена” мовою племені соколів означало “чарівна”.

Дор і цього разу не відповів на запитання Ол-ени, а тільки подивився на неї. Так, як завжди, і спитав те ж саме, що й завжди…

Нарешті люди з неба востаннє поїхали за гору Овк. Вони взяли з собою і Дора Безстрашного, бо він їх дуже просив. Вождю кортіло якнайдовше побути біля несподіваних пришельців, довідатись від них про безліч цікавих речей, які знадобляться в майбутньому його племені.

Нікому й ніколи з його одноплемінників не вдавалося так далеко забиратися. Щоправда, у племені було чимало сміливців, котрі вирушали на розвідку за гору Овк, за пустелю Смерті, однак ніхто з них так і не повернувся…

От і Іо місяць тому пішов туди й теж не повернувся. Прибульці знайшли Іо в пустелі Смерті. Хлопець лежав горілиць і мертвими зіницями дивився в небо, ніби чекаючи від нього допомоги…

Перепливши велику річку, друзі з гігантського птаха разом з Безстрашним поїхали до ще більшої за Овк гори, для якої у Безстрашного і назви не було.

— То гора Дора, гора Безстрашного, — сказав Володимир Завадський. Потім натиснув на кнопку. Машина, в якій сидів Дор і п’ятеро землян, вітром помчала до гори Дора.

— Ні, не треба гори Дора, — проказав по хвилі Безстрашний. — Я назву її гора Ол-ени. Гаразд?

— Гаразд, Доре.

— А чому ми їдемо далі? — зацікавлено спитав Дор.

— Подивитися, що там, за горою Олени. Чи, може, ти… боїшся?

— Я? Нічого я не боюсь… А дивитися… Там далі така сама гора, як і ця. З лісами, печерами, ну, може, трохи інша, бо живуть там інші племена, інші тварини… — мовив у відповідь Безстрашний, виявивши і певний інтелект, і логіку.

Вони сиділи біля печери і справляли весілля. Сьогодні Дор одружувався з Ол. Весело палахкотіло багаття, малюючи чудернацькі візерунки на камінні. Було затишно. Холодний дощ, що мжичив уранці, давно перестав, стало тепліше.

— Ол-ена. Я пам’ятатиму про тебе, — сказала Ол. — Я розповім про вас своїм дітям.

— Ти будеш для них казковою феєю, — додав юнак. — Пам’ятаєш, ти розповідала нам про неї. — Безстрашний захоплено дивився на Олену. — А якщо у нас народиться дівчинка, ми назвемо її Ол-ена. На згадку про тебе…

Розмови точилися довго. А коли почало сходити велике сонце і полум’я вогнища потьмяніло, у центр кола вийшла тендітна Ол і заспівала. Невимовна ніжність бриніла в її голосі, здавалося, дівчина хоче пригорнути до себе весь навколишній світ. Кожен із землян, людей загартованих і несентиментальних, відчув себе ніби малою дитиною, яку пестить лагідна рука матері. Пісня зачарувала всіх.

Безстрашний теж вийшов у коло. За звичаєм йому належало вкинути у вогонь кусень м’яса, аби принести його в жертву богам, але він не зробив цього, а поклав м’ясо перед батьком Ол.

— Віднині найсмачніший кусень завжди належатиме під час весілля батькам нареченої.

Коли всі були наділені, Безстрашний взяв останній кусень, підійшов до Ол і, розірвавши його навпіл, подав половину юній красуні. Цим самим він дав зрозуміти дівчині: “Віднині я все ділитиму з тобою, Ол, моєю дружиною, навпіл. І їжу, і радість, і горе…”

— Може, щось залишимо їм на згадку, допоможемо якимись хоч простенькими знаряддями праці? — спитала Олена у командира.

— Але ж у нас майже нічого немає… Ми не планували цей контакт…

— Знаю. Та все ж як бути, Федоре Васильовичу? Ви ж усе можете… Знайдіть вихід… Треба ж чимось допомогти їм…

— Зараз дванадцята година тридцять три хвилини автономного часу, — подивившись на хронометр, сказав командир. — Через дев’яносто дві хвилини ми повинні злетіти. Якщо запізнимося, то чотири з половиною роки доганятимемо Сонячну систему. Чотири з половиною роки! Та ще плюс сім на політ… Але, може, щось придумаємо… — Командир викликав по селектору екіпаж корабля, пояснив ситуацію.

— Які будуть пропозиції? — запитав він. — Що ми лишимо племені на згадку?

— Спис!

— Лук!

— Лопати!

— Сокири! — залунало звідусіль. — Встигнемо все це зробити?

— Встигнемо!..

— А ще ми залишимо пам’ять про себе. Це найдорожча згадка…

Плем’я проводжало гостей з далекої зірки.

Знову йшов холодний осінній дощ. Знову в небі шугали блискавки і роздратовано гримів грім. Знову небо було темне, вкрите хмарами, крізь які ледь-ледь проглядало велике сонце. Та плем’я не боялося: там, на далекій зірці, жили друзі. І сльотава осінь була для племені доброю, благодатною…

ЛІКИ ВІД САМОТНОСТІ

Він був сам ось уже триста двадцять другу добу. Двигуни корабля-розвідника працювали нормально. Про це астронавігатора Миколу Солов’яненка повідомляли численні прилади та ще надокучливий комп’ютер, який через кожні дві години монотонно доповідав космонавтові про роботу всіх агрегатів корабля.

Спочатку було навіть цікаво слухати цей якийсь ніби старечий, хриплуватий голос, однак незабаром він набрид Солов’яненку, і той попросив:

— Слухай, мені вже остобісіло твоє бурмотіння. Ти заважаєш мені працювати, мислити. Буде щось важливе — повідомиш. А так не докучай. Гаразд?

— Гаразд. А вас, командире, не лякає самотність? Ви не боїтесь її? — поцікавився комп’ютер, змінивши голос. — Я що, я можу й дівчачим доповідати, — ніби милуючись правильно поставленим жіночим голосом, додав він і блимнув зеленкуватим вічком, яке то спалахувало, то згасало.

— Не блазнюй! — сердито мовив Солов’яненко, потім, трохи подумавши, все-таки відповів на запитання комп’ютера: — Ні, не боюся. Розумієш, я звик до самотності. Я знав, що кілька років проведу на кораблі з тобою, що ні з ким, окрім тебе, не перекинуся слівцем, що тільки в тебе, якщо буде потрібно, спитаю слушної поради, попрошу допомоги… Я йшов на це. Заради пізнання нового, невідомого людина здатна й на більше. Бо що таке самотність порівняно з радісними хвилинами пізнання істини? Ніщо! — Солов’яненко глибоко зітхнув, повернувся в кріслі до пульта керування, увімкнув центральний ситуаційний екран, кинув оком на зелене вічко комп’ютера і додав: — І ще, якщо хочеш, почуття обов’язку. А самотність… — Микола на мить завагався, кашлянув. — Вона мені не вадить. У мене є чудові ліки проти неї…

— Ліки? Які? — У голосі комп’ютера, тепер уже звичному для Солов’яненка, вчувалася погано прихована зацікавленість.

— Ша-хи, — протяжно вимовив Микола, ніби насолоджуючись цим словом. — Це, вважай, єдині мої ліки, які не тільки лікують від самотності, а й допомагають відпочивати. — Солов’яненко знову замовк, з невеличкого овального столика, що стояв за кріслом, дістав шахи, взяв у руки пішака, покрутив його пальцями, поклав назад і вів далі: — Розумієш, шахи дають добрий відпочинок мозкові. На Землі цю гру вважають грою невичерпних можливостей.

Микола підвівся, підійшов до ілюмінатора, що послужливо розсунув жалюзі, поглянув у нього, повернувся до столика, знову зручно вмостився в кріслі н взяв із шухляди кілька перфострічок, аби ще раз перевірити правильність маршруту.

Через деякий час, коли перфострічки були розшифровані, у тиші штурманської рубки несподівано озвався комп’ютер:

— Послухайте, Миколо! Я підготував для вас сюрприз.

— Для мене? — здивовано перепитав Солов’яненко, всміхаючись і поскубуючи свою ріденьку, акуратьо підстрижену борідку. — Цікаво який?

— Я досить давно знаю одного сильного шахіста, — відповів комп’ютер і по-змовницьки кліпнув.

— А який у нього розряд? Давно грає? Чи виступав на чемпіонатах? — засипав запитаннями Солов’яненко.

Комп’ютер мовчав.

— То який же у нього розряд? — нетерпляче допитувався Микола.

— А у вас?

— Я майстер спорту з шахів.

— Він теж, — тихо сказав комп’ютер.

— О, чудово! То клич його сюди. Ми зіграємо з ним партію-другу, — збуджено промовив Солов’яненко, потираючи долоні. — Я з нетерпінням чекаю.

— Але ж ви… — комп’ютер знову блимнув вічком, — на… кораблі.

— Ет, ч-чорт! — невдоволено буркнув Солов’яненко. — Забув. — Він махнув рукою, трохи помовчав. — А як же ми гратимемо? — незвично тихим голосом спитав космонавт у комп’ютера корабля, відсуваючи вбік помережані цифрами аркуші. — Який сенс у тому, що ти знаєш майстра? Зіграти ж не…

— Він відповідатиме на ваші ходи через мене, — перебив Солов’яненка комп’ютер. — Але, командире, зважте, що відповіді з кожним ходом доведеться чекати довше й довше, бо ми відлітаємо від Землі…

— Нічого… — Микола з полегкістю зітхнув, ніби величезний тягар спав у нього з плечей. — На те вона й гра така, шахи! Що далі граєш, то довше доводиться думати над черговим ходом. — Солов’яненко всміхнувся просто-таки академічному судженню комп’ютера і зручніше вмостився в кріслі. — Мій початок традиційний: е-2-е-4. Повідом його, я чекаю. — Космонавт розставив шахи на шахівниці і посунув білого пішака від короля на дві клітинки вперед.

За ілюмінаторами стояла ніч. Лише попереду і з боків ледь мерехтіли далекі зорі. Гра затягнулася. Микола і його суперник уже зробили по кілька ходів, і з кожним новим ходом партія ускладнювалась.

Суперник відповідав на всі ходи так само гостро й вигадливо, як Солов’яненко. Інколи здавалося, що він заздалегідь знав, як піде Микола. Видно було, що сили у них приблизно рівні.

У грі суперника все було логічно. Там, де Солов’яненко хотів зробити прорив, у того поступово з’являлася захисна стіна. Міцна, непробивна. Микола навіть подумав, що замість майстра спорту його суперником став… комп’ютер, однак, провівши логічний аналіз структурного ланцюга свого помічника і порадника, відкинув цю думку. Ні, комп’ютер не міг грати в шахи з Миколою. У машини було повно інших турбот, та й не заклали в неї на Землі навичок цієї гри. Ні, тут було все як годиться. Це без сумніву. Та навіть якщо б з ним грав і комп’ютер, то що тут такого? Головне, щоб суперник був гідний. Наполегливий, мислячий, добрий знавець шахових етюдів, комбінацій, позиційної гри. Микола відчував, що з ним грає не комп’ютер, а людина.

На сімнадцятий день, коли суперники зробили по сорок три ходи і на шахівниці лишилось по кілька фігур, партія була не менш цікавою. Кожен міг програти після найменшої помилки. Однак шахісти не помилялися, граючи дуже обережно.

Шістдесят шостий хід Солов’яненка на двадцять третю добу мало не став останнім, але суперник зрозумів чи, може, передбачив цей хід і відповів теж несподівано, здавалося б, навіть нелогічно, від чого космонавтові стало непереливки. Він був на грані програшу. І на шістдесят восьмому ходу Микола таки визнав себе переможеним.

— Перекажіть велике спасибі майстрові. Хто він? — поцікавився Микола після матчу. — Гра була захоплююча Це справді гідний суперник! Якщо можна, то я хотів би негайно ж почати наступну партію.

— Перекажу, — басом відповів комп’ютер, і зелене вічко його ледь блимнуло. — Ви, командире, перемогли себе. Ви грали з собою.

…Вони почали нову партію.

“ОБІЙШЛИСЯ ОДНІЄЮ ЛЮДИНОЮ…”

Це була дванадцята експедиція Григорія Шевченка На невеличкому кораблі-розвіднику “Промені” разом із п’ятнадцятьма добровольцями він ось уже чотири з половиною місяці прокладав шлях для п’ятого трансгалактичного корабля “Надія”, який на місяць пізніше вирушив слідом за ними з Землі з групою переселенців Кожен з тридцяти двох маяків, залишених розвідником на маршруті, застиг у чеканні й через рівні проміжки часу посилав свої координати доти, доки його не підбирав п’ятий трансгалактичний.

Стрибки у полі Твеноорана відстань кількох парсеків були вже звичайними для них, однак зараз вони мали здійснити стрибок, рівного якому ще не було. Сімдесят п’ять парсеків! Досі ще ніхто не долав такої фантастичної відстані.

Їхній корабель перебував майже на околиці гала і тики. Рідної галактики, за якою — пустка, що лякала і водночас вабила до себе. Лише за багато тисяч парсеків ледве виднілась у надпотужні радіотелескопи чужа зоряна система з умовною назвою “Сяюча”, яку їй дав першовідкривач поля миттєвих стрибків Твеноор.

Зупинка була несподіваною. Четвертий стрибок не вдався.

Поле Твеноора раптово викинуло їх із сфери свого впливу, і корабель зупинився за кілька більйонів кілометрів від невідомого світила.

Прилади мовчали. Тільки у відсіку життєзабезпечення екіпажу корабля-розвідника жеврів, поступово розгоряючись, прямокутний екран.

Першим, як завжди, прокинувся Корін. За ним поступово приходили до тями решта п’ятнадцять. Пробудження було приємним. Усе менше провалів у пам’яті, поступово теплішають руки…

— Яке голубе небо! — сказав Корін, коли вони разом із стажистом Чурсіним вийшли з корабля. — Такого неба я ще не бачив…

— А зелень, зелень… Аж очі вбирає… — збуджено мовив Чурсін. — Барви земні, але набагато яскравіші, соковитіші.

— Справді, схоже на нашу планету, тільки все якесь ніби штучне, декоративне. Все-таки Земля це Земля, її нічим не заміниш. А тут природу наче на конвеєрі робили. — Корін важко зітхнув і присів навпочіпки, роздивляючись ґрунт.

Чурсін мовчав. Стояв і неначе вбирав блакить неба, що пестила його погляд.

— Тут у нас випадкова посадка. Так, здається, назвав її Григорій, — мовив Корін. — Ходімо, учню. Незабаром знову в путь. Хлопці вже майже полагодили генератор. Ти чув сигнал? А розумного життя на цій планеті немає. Біологи оглянули її вздовж і впоперек.

Двоє у скафандрах не поспішаючи попрямували галявиною до невеличкого озера.

— За нами хтось стежить. Відчуваєш? — тихо спитав Корін, зупиняючись.

— Ні, — відповів Чурсін.

Хлопець теж зупинився, прислухався. Щось його непокоїло, не давало зосередитись.

— Ану глянь он туди, — Корін обережно повернув голову. — Лівіше, за кущем…

— Лю-ди-на! — мало не вигукнув юнак. — Але ж біологи… — Чурсін різко обернувся. Прямо перед собою він побачив одягнену в шкури людину, яка метнулася в хащі. Щось у ній видалося Чурсіну дуже знайомим. Тільки згодом він зрозумів: обличчям планетянин чомусь був схожий на Шевченка.

Біля озера було тихо й прохолодно. У воді віддзеркалювались кущі, стовбури дерев. На березі стояв Шевченко, чекаючи на товаришів.

— Привіт, Гришо. Ти чув сигнал збору? — спитав Корін, підходячи до озера.

— Чув, — ствердив Шевченко. — Через три години маємо бути на “Промені”.

— Ти знаєш, біологи помилились. На цій планеті вже є розумне життя. Ми бачили схожого на нас аборигена, — сказав Корін і повернувся до озера. — Яка широчінь, — захоплено мовив він. — Жаль, що не можна скупатися.

— А я скупався, — ніяково мовив Шевченко.

— Ти порушив інструкцію? — здивувався Корін.

— Мимоволі. Підійшов близенько до берега і оступився. Але нічого — вода, здається, чудова. І знаєте, яку штуку утнуло це озеро? Воно розмножило мене!

— Як це? — не зрозумів Корін.

— А так. Виліз я на берег, дивлюся — поруч зі мною вилазить з десяток чи й більше блідих істот. І всі схожі на мене як дві краплі води. Тільки тіло в них якесь наче драглисте. Через кілька хвилин, не встиг я оговтатись, з озера вилізло ще кілька десятків аборигенів. Уявляєте? — Шевченко розвів руками і усміхнувся.

— Та щось не дуже, — недовірливо проказав Корін, позираючи то на озеро, то на Шевченка, який захоплено вів далі:

— Такого дива я ще не бачив. Двійники по черзі підходили до мене, тиснули мені руку й розходились у Різні боки.

— Неймовірно! Невже на цій планеті так народжується все живе? — вигукнув Чурсін.

— Не знаю, — стиха мовив Шевченко, стенувши плечима. — Можливо, й так. Єдине, що я можу сказати: вони повторили мене в найменших деталях. Тільки замість скафандра на них були шкури.

— Тепер я розумію, чого абориген був схожий на тебе, — проказав Чурсін. — Той, якого ми з Коріним зустріли там, у лісі…

— Гаразд. Розмови потім. Зараз гайда до “Променя” — спізнюватись не можна. — Нахилившись, Шевченко набрав у пробірку води з озера, ретельно закоркував її. — А за те, що сталося, я, звісно, маю відповідати…

Із черговим стрибком затримались. Треба було залишити візитку для п’ятого трансгалактичного. Планета-незнайомка сплутала всі карти. Що записати у візитці?

Після сніданку всі зібралися в рубці, складали послання для п’ятого трансгалактичного.

Коли нарешті вгомонилися, тишу порушив Чурсін:, — А ти чому мовчиш, винуватцю? Скажи своє слово

Шевченко швидко встав з крісла, пройшов на середину.

— Розумієте… Це озеро… — Він замовк, і лише пальці його, що бгали кілька білих аркушиків паперу, помережаних формулами і висновками, свідчили про хвилювання хлопця. — Воно зайшло у безвихідь. У своєрідну біологічну безвихідь. У озері, на мій погляд, зосереджено якісь рушійні сили розвитку. Тут центральна лабораторія планети. Розумієте, озеро творить життя. Воно створило все, що могло створити. Оці, хоч і одноманітні за формою, кущі, дерева, все навколишнє. Однак воно не могло створити високоорганізовану істоту, якою є людина. Озеро вичерпало свої можливості. Цьому світові довелося б чекати мільйони років, поки шляхом еволюції на планеті з’явилася б розумна істота. Отож озеро й зупинило наш “Промінь”. Воно створило копію людини і розмножило її… І тепер, гадаю п’ятому трансгалактичному на цій планеті робити нічого.

Дрейфуючий маяк осиротів. Ось уже другу добу він нерухомо висів, очікуючи на п’ятий трансгалактичний.

Візитка, залишена “Променем”, була вкрай лаконічною. Після координат “Тієї, що боролася за життя”, — так назвали дослідники планету, було написано: “Цей світ уже заселено. Обійшлися однією людиною”.

ЕКСПЕРИМЕНТ

Космічний корабель падав. Ось уже третю добу тривало це падіння. Але куди? Поблизу на кілька десятків парсеків не було жодної зорі. Навіть надпотужні ситуаційні екрани не знаходили жодного небесного тіла, до якого міг би причалити міжзоряний гігант.

Ходові двигуни, до яких учора за командою Чередниченка приєдналися ще й аварійні, працювали на повну потужність, однак у цій передсмертній агонії зоряного мандрівника було щось незнане, підступне…

Степан сидів у глибокому командирському кріслі і вже вкотре намагався спитати хтозна в кого: “Що ж це таке?”

Збуджений мозок хлопця аналізував десятки, сотні ситуацій, які він знав ще з підручників і наукових праць про дослідження наддалекого космічного простору, однак такої, як ця, чи хоча б подібної Степан не знаходив. Його дивувало, що корабель падав невідомо куди. Він відчував це по інерційній тяжіння. Підлогою “Альбатроса-2” майже три доби тому тепер стала ліва стіна рубки. Такого під час роботи маршових і аварійних двигунів міжзоряного гіганта бути не могло…

У просторій світлій рубці було пусто. Лише розмірено відлічував час центральний хронометр корабля, та уже долі, поряд із командирським кріслом, ледве жевріли ситуаційні екрани міжзонального пошуку…

Чередниченко повернувся в кріслі до панелі, па якій оніміли десятки зумерів, згасли сотні лампочок… Хлопець стиснув кулаки так, що нігті вп’ялись у долоні.

“Що ж робити? Як поводитись у даній ситуації?” — Степан глибоко зітхнув, потім, можливо для того, аби трохи зосередитись, порухом важеля підняв ситуаційні екрани з підлоги і “повісив” їх на колишню стелю. Знову кинув оком на хронометр, ще за мить перевів погляд на пусті екрани…

— Дивно, — проказав він уголос сам до себе, — невже й головний ситуаційний екран відмовив? Але ж…

Чередниченко, напевне, вже всоте клацнув тумблером, щоб перевести корабель на ручне керування, проте марно: “Альбатрос-2” не слухався… Ігор Соловйов був зараз, як і інші члени екіпажу, у анабіозі й мав змінити його у командирському кріслі тільки через двадцять діб, тому розраховувати на чиюсь допомогу чи пораду годі було й думати.

Комп’ютер корабля уперто мовчав, не відповідаючи на численні запитання Чередниченка.

— То що? Так і будемо гратись у мовчанку?

— Ні, — нарешті пробурчав комп’ютер голосом, у якому з’явились незвичні, невластиві машині нотки. — Ні, не будемо.

— Мені потрібні розрахунки, карти маршруту. Що з кораблем? Чому ми падаємо? Що діється? — скоромовкою проказав Степан.

— Не все зразу, — видихнув комп’ютер і додав після паузи: — Це не так важливо, те, про що ти питаєш.

— Як? — здивовано мовив Чередниченко, позираючи туди, де за ситуаційними екранами то розгорялося, то пригасало невеличке зелене вічко.

— А так! — знову пробасив комп’ютер, і в його інтонації хлопець вчув глузливі нотки. — Чого вони варті, твої запитання? — після хвилинної мовчанки чи то ствердив, чи то перепитав комп’ютер і знову змовк.

— Не зрозумів!

— І нічого тобі розуміти, — з якоюсь злістю, чого ніколи з комп’ютером вищого класу не бувало, відповів той і вимкнув живлення.

Степан отетерів, несподівано відчувши за грубим холодним голосом машини погано приховану погрозу. Втрачаючи самовладання, юнак вигукнув:

— Та я тебе на… — Чередниченко затнувся, підшукуючи потрібне слово, яке у пориві гніву призабув, — на деталі розберу! На дріб’язок!

Степан схопив зі столу викрутку, якою донедавна порпався у пульті, підскочив до машини і спересердя тицьнув нею у згасле вічко фотоелемента корабельного комп’ютера.

Однак викрутка, ледь ковзнувши по прозорому пластику, вислизнула із вмить задерев’янілих пальців Чередниченка. Степан здивовано простежив за її падінням і безсило сів у командирське крісло.

Щось було незрозуміле і в падінні корабля, і в агресивних діях корабельного комп’ютера… Що саме, Степан не міг збагнути.

“…І треба ж такому статись! Може, вдача у мене така — встрявати в усяку халепу”, — подумав Чередниченко і встав з крісла. Пригасивши загальне світло, юнак пройшов у напівтемряві командирської рубки від пульта до корабельного комп’ютера, обвів поглядом принишклі прилади, німі ситуаційні екрани міжзонального пошуку. Потім, немов у напівсні, знов увімкнув світло, з полиці праворуч від командирського крісла взяв Кодекс розвідника всесвіту, перегорнув кілька сторінок, поклав його на місце і, підійшовши до крісла, пірнув у нього. Обхопивши голову руками, просидів кілька хвилин, затим набрав код екстреного пробудження командира “Альбатроса”, першого астронавігатора й психолога.

У каюті було жарко. Стрілка термометра вперше за півтора місяця польоту неспішно переповзла за позначку плюс тридцять п’ять і поступово піднімалася вище.

“Напевне, до всіх бід ще й кондиціонер у командирській рубці зіпсувався”, — подумав Степан і, схопившись із крісла, знову підійшов до комп’ютера:

— Послухай, твоя поведінка, мені здається…

— Ніколи мені. Розумієш, ніколи, — якось винувато прошипів той.

— Та ти що, з глузду з’їхав? — Чередниченко знизав плечима і пройшов до пульта. Зсунувши до купи всі розрахунки, хлопець спересердя зіжмакав їх і жбурнув в утилізатор. Потім, наче знехотя, натиснув на пульті кілька кнопок, середнім важельцем висвітлив на головному ситуаційному екрані маршрут “Альбатроса-2”. Ще один поштовх сусіднього важельця. Поряд із Чередниченком спалахнуло синє вічко дешифратора. З його широкого отвору одразу ж посунула яскраво-жовта стрічка, помережана рівними рядками п’ятизначних цифр.

— Ха! Таки працює! — зрадів Чередниченко.

Тричі за кілька хвилин хлопець порухом важільця примушував дешифратор давати нові відомості, і щоразу вони обривалися, як тільки доходило до того часу, коли з міжзоряним мандрівником почало діятися щось незбагненне. Отже, корабель не рухається і застиг у квадраті десять-двадцять.

Чередниченко нічого не міг уторопати. Маршові й аварійні двигуни “Альбатроса-2” працюють на повну потужність, а корабель уже майже три з половиною доби стоїть на місці. “Та нас розчавило б від несподіваної зупинки! — подумав Степан. — Мокре місце лишилося б! Ні, щось тут не те! Не те!!!”

Посадка була вдалою. Комп’ютер опустив корабель на невеличкому — площею кілька квадратних кілометрів — скелястому острівці, що невідомо звідки взявся у цьому квадраті, саме в ту мить, коли в командирську рубку швидко увійшли командир Павлов, астронавігатор Майоров і психолог Кравчук.

— Що сталося? — стурбовано запитав командир, за звичкою пригладжуючи довгі чорні вуса і оглядаючи збляклі ситуаційні екрани.

Тільки-но Чередниченко розповів їм про те, що взнав за ці тривожні години сам, як почувся старечий голос комп’ютера. Втомлений, тихий і якийсь ніби благальний:

— Я зробив усе що міг! Я врятував корабель, врятував вас, земляни. Всі ви живі. Всі сорок…

— Комп’ютер зроблено на Землі, — в задумі проказав Павлов, зручніше вмощуючись у високому кріслі, — кожен блок десятки, а у найвідповідальніших місцях і більше разів продубльовано. Ні, він не міг вийти з ладу! — рішуче докінчив командир.

З тим, як Павлов упевнено висловив свою думку, були згодні всі: і Чередниченко, і Майоров, і Кравчук. Однак корабельний комп’ютер знову сплутав усі карти:

— Міг, чому ні! — Він знову майже по-людськи зітхнув, потім у ньому щось сухо клацнуло, і машина повела далі: — Корабель попав у переплетіння надсилових магнітних полів, мішанина яких і вивела з ладу ваш комп’ютер… Він перебудовувався. Горів один блок комп’ютера, одразу ж підключався запасний. Але допоміжних блоків було замало… і…

— А де ми зараз?

— Гм, — мугикнув комп’ютер і знову замовк. Мовчав довго, хвилин двадцять, протягом яких Павлов разом із Чередниченком ще й ще раз перевіряли невиразні записи дешифратора. Нарешті відповів на запитання командира: — Ви, земляни, зараз на приколі… А потім летітимете назад, на батьківщину…

— Чому на батьківщину? — здивовано почав був Павлов. — Ми повинні будь-що врятувати наших товаришів…

Командир не договорив, бо його перебив скрипучий голос комп’ютера:

— Ви, земляни, ніколи не зможете потрапити на цю ділянку, бо це в дев’яносто дев’яти випадках із ста рівнозначно смерті. Ми не можемо дозволити такого…

— Хто це ми? — здивовано спитав психолог Кравчук, змахнувши з лоба велику краплину поту.

— Ваші старші брати по розуму, — проскрипів комп’ютер, а потім неспішно додав: — Це буде рівнозначно смерті усього екіпажу. Ваша психологічна підготовка недостатня. Ви не витримаєте навантаження, яке чекає на вас там, біля мети подорожі, і загинете так, як і ваші друзі. Людина… — Комп’ютер зам’явся, ніби підшукуючи потрібне слово, яке б переконало землян у безглуздості подорожі. — Людині властиво взнавати нове, але ваш мозок не зможе витримати такої зливи інформації, переварити її…

— Навіть так! — Степан недовірливо скосив очі на ситуаційні екрани.

— Так! — наче вибачаючись, відповів комп’ютер, кліпнувши своїм зеленим вічком.

— Хто ви? — після невеликої паузи запитав Степан.

— Ми живемо у іншому вимірі часу. Ваш день для нас зовсім не відчутний. Рік для вас — то наша секунда…

— А як же ви розмовляєте з нами? — зацікавлено спитав психолог.

— За посередника ми обрали ваш комп’ютер. Переробили блок прийому і видачі інформації… Це була досить марудна справа. Однак ми змушені були переконати вас у недоцільності подорожі.

— Ясно. — Кравчук повів головою так, наче йому заважала неіснуюча краватка. — Але скажіть, ви схожі на нас?

— Анітрохи! Та це й не так важливо. Наша еволюція має інші закони. У нас не було такого благодатного світила, як Сонце. У нас багато чого не було…

— Обділив творець! — усміхаючись і покусуючи верхню губу, проказав Чередниченко.

— Нам важко судити про це. Знаємо, що для вас зустріч із нами, цей непередбачений контакт — як сніг на голову. — Комп’ютер зітхнув. — Та нехай вас не дивують деякі наші незрозумілі вчинки. Однак кожен з нас, як і ви, має своє ім’я, свої уподобання. Мене звати Реол.

— Координати вашої зірки, вашої планетної системи? — запитав Павлов, піднімаючи очі на зеленкувате вічко.

— У нас немає постійних координат, як немає постійної зірки, планети, на якій би ми мешкали. Ми весь час пересуваємось. Весь час у подорожі. Коротка зупинка, і знову в путь. Все викладено у простій формулі: поклик всесвіту — зупинка — допомога… Поклик всесвіту — зупинка…

— Невже у вас немає батьківщини? — здивувався Павлов, перебивши Реола.

— Наша батьківщина — всесвіт, землянине, — урочисто сказав комп’ютер. Його вічко розгорілось і яскраво виблискувало.

— Тут щось не те. Як це всесвіт? Адже він…

— Так, так, землянине. Саме всесвіт і є наша батьківщина. Така ж батьківщина, якою для вас є Земля.

— Хто ж ви тоді? Дослідники? Розвідники? Сівачі доброго, вічного? — поцікавився Кравчук, позираючи на німі ситуаційні екрани.

— Усі ми, як у вас кажуть, спеціалісти аварійно-рятувальної служби всесвіту… Ми рятуємо міжзоряні кораблі від загибелі. Однак не тільки це… Врятування цивілізацій, що гинуть, міжзоряних мандрівників — лише мізерна частка нашої роботи… У нас є багато інших справ… Ми намагаємось глибше пізнати всесвіт.

— А як ви дізнаєтесь, що комусь потрібна допомога, що хтось може загинути, що… — почав Чередниченко, та йому не дав договорити комп’ютер:

— Нас повідомляє про це всесвіт.

— Як? — поцікавився Майоров.

— Ми кожною клітинкою відчуваємо, що комусь загрожує небезпека. Протягом багатьох століть наш організм адаптувався до життя не на планеті, як, припустимо, ваш, а у відкритому космосі, пристосувалися ми й до того, щоб без перешкод отримувати потрібну інформацію.

Розумієте, кожна жива істота випромінює у всесвіт міріади біт інформації. То біоструми. Ми ж навчились їх не тільки вловлювати, а й аналізувати. Оце й звемо ми покликом всесвіту.

— І ви рятуєте тих, хто потребує допомоги? Але ж відстані…

— Відстані? — в голосі машини почулося здивування. — Для нас їх немає, як немає і міжчасового бар’єру.

Командир підвівся, підійшов до кондиціонера, нащось потарабанив по ньому довгими пальцями, налив у склянку соку, трохи надпив…

— Чому ми не можемо досягнути своєї мети? Енергії у зорельота вистачить на три такі подорожі… Там, на планеті Трьох Сонць, потрапили в аварію наші товариші, і ми будь-що маємо визволити їх з біди. — Командир, мовивши останнє, підняв очі на вічко комп’ютера.

— Летіти не можна, там ви загинете. Це дуже ризикований політ. Шанс лишитися живими просто-таки мізерний.

— Ясно, — почав Павлов. — Однак ми, Реоле, все ж летітимемо на планету Трьох Сонць. Летітимемо! — у голосі Павлова почулася рішучість.

— Тоді ми, ваші старші брати, не розуміємо вас, — прохрипів комп’ютер. — Нащо летіти на явну загибель? Нащо ризикувати?

— Ви, Реоле, казали, що ваша цивілізація розвивалася за іншими законами, і тому ви не можете відібрати у нас право на ризик. Чи не так?

— Ризик? Нащо ризикувати? — здивовано проказав Реол. — Ви й так уже ризикували. Мало не загинули. Хіба цього мало? Коли б не поклик всесвіту, вас уже не було б серед живих.

Павлов, ніби шукаючи допомоги, підняв свої кошлаті брови й повернувся до Чередниченка, який майже не брав участі в розмові і, здавалось, давно чекав, коли до нього звернуться:

— Розумієш, Реоле, людині… — Він на мить завагався, та потім упевнено повів далі: — Майже в кожній людині Землі живе прагнення пізнати невідоме. А без ризику тут не обійтися. Ризику не задля слави, а заради пізнання, доведення того чи іншого судження, відкриття, істини… Така земна логіка. І найкарколомніша ситуація не буде алогічною. У всьому має бути логічний ланцюжок. Навіть, здавалось би, у зовсім не зрозумілому, бо все має свій початок, свою середину і своє закінчення. Колись один відомий земний філософ казав, що все нелогічне теж логічне, тільки з якого боку на нього дивитись…

— Що ж, це ваше діло, — промовив посланець всесвіту. — Ми врятували вас, коли поламався ваш комп’ютер. Дали тимчасовий притулок на цьому невеликому острівці. Він залишиться тут доти, доки ваш корабель не злетить з нього. Я скінчив. Тож нехай щастить вам, наші молодші, непосидющі брати.

Блимнувши, зелене вічко комп’ютера згасло, і космонавти почули, як вимкнувся тумблер живлення.

— Ви знаєте, — проказав Павлов, — мені здається, цей Реол у своїх судженнях дуже скидається на людину, Підозріло все це, правда, хлопці?

Чередниченко лише знизав плечима.

Через три доби ремонтна група заходилася лагодити блоки пам’яті комп’ютера, які вийшли з ладу внаслідок переплетіння надсилових магнітних полів. Енергетики корабля перевіряли системи живлення “Альбатроса-2”, біологи і геологи досліджували штучний острівець, на який посадили корабель спеціалісти аварійно-рятувальної служби всесвіту.

Всі скучили за роботою і працювали залюбки.

На одинадцятий день до Павлова звернулася лікар Бондаренко.

— Так далі тривати не може. Люди виснажились.

— Розумію, Наталко! — усміхнувся Павлов. — Тільки як переконати людей у цьому?

— Треба, Федоре Федоровичу, — зітхнула Бондаренко. — Інакше станеться непоправне. Вони підірвуть свій організм. Викличте всіх, командире.

Коли всі, за винятком чергової групи, зібралися в рубці міжзоряного гіганта, лікар сказала:

— Вам треба відпочити, друзі.

— Відпочиватимемо під час польоту, а тепер треба полагодити двигуни, корабельний хронометр і ще багато чого. Сама ж, Наталко, знаєш, — невдоволено проказав електротехнік Микола Пастушенко, що примостився біля виходу з командирської рубки. — Якщо тільки задля цього викликали, то я… — Пастушенко встав з крісла і вже зібрався вийти, як його зупинив рішучий голос Наталки Бондаренко:

— Зараз усі до медрубки. Після іонного душу — сон, п’ятнадцять годин. Виняток — чергова група. Після відпочинку працюватимете з подвійною енергією…

Коли нарешті знову блимнуло вічко комп’ютера, всі члени екіпажу радо вітали один одного з перемогою. Однак для того, щоб комп’ютер корабля заговорив, спеціалістам довелося ще чотири дні порпатись у нутрощах корабельного всезнайки.

Застереження Реола не спинило дослідників глибин космосу. Після того як екіпаж зайняв ванни з анабіозом, Чередниченко натис на кнопку, і “Альбатрос-2” на планетарних двигунах відірвався від острівця, який майже одразу загубився у безмежжі всесвіту.

— Основна тяга! — урочисто наказав Степан корабельному комп’ютеру. — Маршрут той самий.

— Зрозумів, — звичним голосом відповів комп’ютер. — Основна тяга… Маршрут той самий.

Планетарні від’єднались одразу ж після відповіді машини. І майже тієї ж миті Степан відчув, як запрацювали тяглові двигуни. Чередниченко схопився з крісла, підійшов до дешифратора. Ледь помітний поштовх важільця, перед юнаком спалахнуло сине вічко, і з отвору дешифратора посунула яскраво-жовта стрічка, помережана цифрами, які з кожним новим рядком зростали.

— Коли ми будемо коло планети Трьох Сонць? — зацікавлено поглядаючи на ситуаційні екрани, спитав Чередниченко у корабельного комп’ютера. Зіжмакавши стрічку з рівними рядками цифр, він жбурнув її у розкриту пащу утилізатора.

— Через сім діб, — прогув комп’ютер.

— Скільки?

— Залишилось шість діб двадцять дві години і сорок три хвилини, — відповіла машина.

— Не може такого бути… — здивовано пробурмотів Чередниченко і вже подумки додав: “Ні, щось із ним негаразд, факт!” — А де ми зараз?

— У квадраті двадцять-двадцять чотири.

Чередниченко здивувався ще більше. Десять хвилин тому вони були в квадраті десять-п’ятнадцять. Не міг же корабель за лічені хвилини подолати майже тридцять п’ять парсеків! Це ж… Розгорнувши карту зоряного неба, Чередниченко сів до центрального ситуаційного екрана. Підрахунки підтвердили інформацію комп’ютера. А тим часом координати “Альбатроса-2” знову змінилися. За шість хвилин корабель ще пройшов велетенську відстань!

— Чим це пояснити? — спитав Степан.

— Корабель перейшов у інший вимір часу. Простір стиснувся в десятки, сотні разів, а час… — Комп’ютер на мить замовк, потім, ніби смакуючи кожне сказане слово, вів далі: — А плин часу, навпаки, уповільнився… От і все… Вам допоміг Реол, встановивши на кораблі блок подолання часового бар’єру. Схема блока у сто двадцять другій комірці пам’яті. Можу показати. — Комп’ютер на мить висвітлив па екрані схему.

— Виходить, через шість діб будемо на місці? — мовив Чередниченко, захоплено роздивляючись досить просту схему блока. — Так це ж здорово! Замість чотирнадцяти місяців — якихось шість діб!

— Шість діб і двадцять дві години з хвилинами, — уточнив комп’ютер.

На планету не сідали. Шостий зонд, як і попередні п’ять, запущені за дві доби, видав мізерну інформацію на підльоті до планети Трьох Сонць. Таку мізерну, що космонавти-розвідники тільки розвели руками. Про долю екіпажу космічного корабля “Стріла”, що зазнав аварії на цій планеті, і досі нічого не було відомо.

— Що робитимемо? — звернувся Павлов до членів екіпажу “Альбатроса-2”, які півколом оточили пульт керування.

— Посилати зонди немає сенсу, — сказав Чередниченко, витягуючи з кишені записник. — Краще б відправити туди десантну ракету. — Хлопець розгорнув записник. — Я тут підрахував. Це набагато раціональніше.

— Але й набагато ризикованіше, — озвався Федір Федорович Павлов. — На це треба зважати. Те, що можуть зробити автомати, слід беззаперечно довіряти їм. Якщо гинуть автоматичні зонди-розвідники, то тут може загинути й людина. Правда, людина може проаналізувати повною мірою ситуацію, яка складеться під час польоту до планети, і знайти вихід із становища, чого не зробить автомат… — І несподівано для всіх закінчив: — Словом, я підтримую пропозицію Чередниченка.

…Десантна ракета вперто вгвинчувалась у щільну атмосферу планети Трьох Сонць, з якої на Землю надійшло лише два коротких повідомлення зі “Стріли”, У першому командир розвідувального зорельота другого класу Григорій Коцаренко розповів про прибуття екіпажу до мети подорожі — планети Трьох Сонць і початок досліджень. Друге складалось усього з кількох слів: “У нас вимушена посадка. Розбито маршові двигуни. Тримаємось. Чекаємо на допомогу”.

Прилади працювали нормально. Лише інколи ракету підхоплювали висхідні струмені й кидали то вгору, то вниз, від чого Чередниченку здавалося, що вона втратила керування, ось-ось штопором ввійде в темно-брунатні хмари і вріжеться в поверхню планети…

Падіння тривало п’ятнадцять хвилин. За цей час Чередниченко встиг передати на “Альбатрос-2” кілька досить цікавих повідомлень. Усе було відносно спокійно, якщо не зважати на дедалі більшу силу тяжіння.

“Коли так триватиме ще хвилин п’ятнадцять-двадцять, то навіть мої натреновані м’язи не витримають”, — подумав Чередниченко, коли набрякли повіки і потрійна сила тяжіння вдавила його в крісло.

— Степане, твої координати? — почулося у шоломофоні.

— Три-шістнадцять, — проказав Чередниченко, зиркнувши на сітку координат, по якій неспішно повзла жовта цяточка — його десантна ракета.

— Ми загубили тебе з поля зору. Проходження сигналу поки що задовільне. Що нового?

— Хмари такі ж, як і були, темно-брунатні. Спочатку швидко наростало тяжіння. Зараз на тому ж рівні, коливається у межах сімдесят три-сімдесят п’ять процентів допустимого. Гадаю, все буде гаразд. До поверхні планети триста сорок кілометрів. Спуск продовжую…

— Мікрофон не вимикай, Степане! Зникає сигнал, — чітко і водночас схвильовано проказав радист Іванов.

— А я вас чую добре, — відповів Чередниченко, дивуючись із того, що сигнал з корабля проходить до десантної ракети нормально, а от його слова щось затримує…

— Напевне, атмосфера планети схожа на детектор — пропускає сигнал тільки в одному напрямку, тобто вбирає в себе, а назад не виривається жодна радіохвиля, — говорив Чередниченко, але судячи з тривожного голосу Іванова, зрозумів, що на кораблі його вже не чують.

Планета Трьох Сонць тихо приймала в свої обійми ще одного землянина — там уже був екіпаж “Стріли”. Чередниченко відчував, що він потрібен їм.

Перед ним здіймались угору якісь рожеві, прозорі, немов кришталеві, колони. Це було неповторне видовище. Чередниченко стояв біля розвідувальної ракети і не міг відірвати від них погляду. Юнакові здавалося, що, коли він ступне хоч один крок, усе зникне. Ця казковість, це веселкове маєво… Нарешті Степан зрушив з місця. І все враз змінилося навкруги.

Голосно задзвонили дзвони. Степан побачив, як на їхній поклик іде натовп. Сотні, тисячі людей…

Вони наближались до кришталевих колон і входили в них, ніби розчиняючись там.

Чередниченку чомусь самому зненацька закортіло ввійти у кришталеву колону й розчинитись у ній.

Планета була все ближче і ближче. Корабель кидало, мов тонку шкаралупу на бистрині, і Павлову здавалося, що міжзоряний гігант ось-ось розвалиться на шматки.

Після того як розвідники космосу вирішили піти на допомогу Чередниченку, минуло чотири години. Як і в десантній ракеті, тяжіння наростало раптово і почало зменшуватись лиш тоді, коли досягло сімдесяти п’яти процентів допустимого.

Комп’ютер уперто мовчав. Корабель проривався крізь щільну запону планети. Виміри, що їх провадили спеціалісти, ніяких відхилень від сподіваної норми не знаходили, однак атмосфера Непривітної чіпко тримала “Альбатрос-2” у своїх обіймах.

Та після того, як до планети лишилось тридцять п’ять кілометрів, перед Павловим і його колегами відкрилася панорама планети Трьох Сонць. Багато доводилось бачити командирові під час його численних подорожей до зірок, однак таких контрастів чорного і золотого кольорів він іще не зустрічав.

— Сигнали! — вигукнув Іванов. — Сигнали десантної! За сорок кілометрів од місця запланованої посадки. Виходить, Степан живий!

— Куди я дінусь, — почулося у шоломофоні. — Тут таке… таке… Степанів голос звучав урочисто, піднесено. — Я бачу вас! “Альбатрос” у сизій пелені неба… Вогняний хвіст як у птаха. Знаєте…

Голос Чередниченка раптом обірвався, наче перерубаний навпіл.

Степан миттю зорієнтувався в обстановці, що склалася біля десантної ракети і там, біля колон. Десь далеко-далеко співали дзвони. Звук наростав. У свідомість відчутніше й відчутніше вривалося оте закличне, життєствердне:

— Бам-м… Бам-м-м-м…

Здавалося, ніби він щойно прокинувся від загального наркозу і хтось, може, медична сестра, щось тихо-тихо каже йому… Приємне, ніжне, радісне…

— Бам-м! — дзвонили дзвони, і Степан ледве стримувався, щоб не кинутись на їхній поклик.

— Бам-м-м!

Ніби часточка душі обірвалася.

— Бам-м-м!

Наче мати покликала: “Степанчику, любий! Іди-но сюди! Тут ти пізнаєш щастя”.

— Бам-м-м!

То вже не дзвони — то калатає його стривожене серце, стугонить у жилах кров… І колони вже не колони, а казковий, омріяний диво-ліс.

Чередниченко, до болю зціпивши зуби, сконцентрувавши всю свою волю, опирається поклику…

Якийсь голос наполегливо і владно каже йому:

“Ти чуєш, Степане, це поклик всесвіту! Це всесвіт гукає тебе! Чуєш? Тебе! Ти повинен віддати себе заради пізнання істини”.

“А як же товариші, обов’язок?” — подумки питав він.

“Вони теж повинні лишитися тут. Вони лишаться тут і увіллються в тебе, як і ти в них. Ти станеш часткою ніжності й печалі, радощів і сподівань, світу безмежно чарівного, захопливого… Ти зіллєшся з істотами інших світів…

“Ні, не можу я… У мене ще є почуття обов’язку перед батьківщиною, товаришами, перед собою”, — знову почав був Чередниченко, та його перебив все той же владний голос:

“Про який обов’язок ти кажеш? Хіба може бути більший обов’язок, ніж обов’язок служити всесвіту?”

— Бам-м-м!

“Не знаю. — Степан ледве тримався. Здавалося, ще секунда-дві, і хлопець зірветься, не витримає психічного навантаження. Однак минула хвилина, дві, п’ять, а він усе ще стояв на місці. А дзвони кликали:

— Бам-м-м! Бам-м-м!..

— Ну от, прибули. Тепер тільки лишається виручити Степана і, якщо можна буде, дізнатися про “Стрілу”, — Павлов з полегкістю зітхнув і, повернувшись до всіх, усміхнувся. — А Реол казав, що загинемо…

— Мало що він казав! — кинув енергетик Здоровань. — Нас добряче потеліпало під час посадки, але “Альбатрос-2” не підвів. Не врахували Реол і його товариші, що в нас така техніка.

— Сашко! Спробуй налагодити зв’язок із Степаном, — попросив юнака Павлов.

— Чую вас прекрасно, — одразу ж озвався Чередниченко.

— Чого мовчав? Зв’язок раптово перервався. Що скоїлось? — У голосі Павлова чулася неприхована стурбованість.

— То був поклик всесвіту, друзі. Тепер я знаю, що це таке…

— Що за поклик?

— Реола забули? — Степан на хвилинку замовк. — Вони кликали мене до себе. Ледве втримався… Та все вже позаду… Починаю розвідку місцевості біля десантної ракети…

— Ніякої ініціативи! Чекай на рятувальну групу, — сказав Павлов і важко встав з крісла. — Ніякої ініціативи, — мовив командир ще раз і, вже виходячи з рубки, кинув: — Це наказ!

Чередниченко відчув: щось сталося. Він бачив, як у якомусь ніби п’яному танці захилитались кришталеві колони. Дзвони замовкли. Колони набули майже жовтого кольору і скидалися на велетенські, аж до неба, застругані знизу олівці.

Натовп порідшав. Кілька істот, схожих на мурашок-велетів, незграбно ступаючи на двох кінцівках, відокремилось від натовпу і навпростець, інколи обминаючи глибокі рівчаки, подалися до десантної ракети.

“Що це? Бажання спілкуватися, — подумав Чередниченко, — чи звичайна цікавість?”

— Степане, передай обстановку. — В голосі Павлова чулися тривожні нотки. — І без нашої команди з ракети не виходь. Планета Трьох Сонць і справді зустрічає нас непривітно.

— Зрозуміло, Федоре Федоровичу. Діятиму тільки з вашого дозволу. До ракети підходить кілька істот.

— Ніяких контактів, — голосно проказав Павлов і, подумавши, додав: — Поки що.

— Ніяких контактів без вказівок, — повторив Чередниченко.

— Увімкнути загальний захист по першому параграфу інструкції, — дав команду Павлов.

— Не працює… — Чередниченко подивився на екран. — Істоти за двадцять метрів од ракети зупинились. Мовчки роздивляються її. Зовнішні мікрофони направленої дії ввімкнено. Ані пари з уст. Істоти мовчать, ніби в рот води понабирали. Мовчать і дивляться.

— Попереджаю, ніяких контактів! — знову наказав Павлов. — Через тринадцять хвилин до ракети вирушить всюдихід особливого захисту.

Маяк працював нормально. Через кожні три секунди він упевнено посилав сигнали, які приймала апаратура всюдихода. Володимир Здоровань, сидячи за кермом, уважно стежив за дорогою і раз у раз раптово гальмував, обминаючи сотні колон — цей зловісний кришталевий ліс.

Коли всюдихід, нашорошивши свої телескопічні антени, зупинився втрете, Володимир лише присвиснув і пробурмотів:

— Та тут тільки перелетіти можна. Всюди ці кляті колони… Двадцять кілометрів, а до Степана не підберешся… Чуєш, Стьопо? — спитав Здоровань у Чередниченка.

— Я опинився у кільці, — відповів Степан. — Немовби за якимсь живим частоколом. Коли знижувався, мені здалося, що моя десантна ракета сідає у якесь світло-зелене коло. Навкруги безмежна чорна пустка, а посередині яскраво-зелений острівець. Ти уявляєш? Мені спало на думку, що цей острівець і є містом. Я ніби попав у невелике земне місто вночі, бачу заграву над ним від вуличних ліхтарів, а от будинків і споруд не видно. Але ж тут за споруди можуть слугувати колони. Оці кришталеві “олівці”. А може, колони — то своєрідна захисна стіна?..

— Від чого? — зацікавлено спитав Володимир, знову гальмуючи всюдихід, який обминав чергову колону.

— Не знаю. Може, від сторонніх подразників, а може, й від якоїсь інфекції. Пригадуєте, товариші, біля лікарень санаторіїв на Землі стоять прозорі щити, котрі не пропускають ніяку інфекцію. Хіба це не досягнення нашої техніки, медицини? Ціле медичне містечко під куполом…

— Так, але ж планета Трьох Сонць…

— От-от, планета Трьох Сонць. Розумієш, вона… — Степан затнувся. — Вибач, про це потім. Заворушилися “парламентери”. Несуть якийсь сріблястий ящик.

— Будь обережним, Степане, — сказав Павлов.

— Єсть бути обережним, — кинув Чередниченко і прислухався: десь далеко-далеко знову ледь чутно заспівали дзвони…

Двигун всюдихода працював на повну потужність. А схил, на який дерлась машина, ставав дедалі крутішим. Унизу, за стіною кришталевих колон, що мінилися чи не всіма барвами веселки, майже в центрі геометрично правильного кола стояла Степанова розвідувальна ракета. Побачивши ракету цілою і неушкодженою, У всюдиході з полегкістю зітхнули.

Колони потемнішали. Зверху донизу пішли смугасті Хвилі, здавалося, що то грає кольорова музика. У вухах рятівників почувся шум прибою. Потім долинув звук дзвонів. За хвилю ніжно заспівала скрипка. Екрани захисту діяли надійно, тож екіпаж рятувальників перебував у відносній безпеці.

Всюдихід вгризався в ліс. Ревли, захлинаючись від перенапруження, обидва двигуни, але за дванадцять хвилин всюдихід особливого захисту пройшов якихось двісті метрів.

Раптом Здоровань потягнув штурвал на себе і зупинив всюдихід.

— Що сталось? — здивовано запитав Пастушенко.

— Все. Приїхали, — прохрипів Здоровань. — Голими руками ці страховиська не візьмеш. Вони розрядили всі батареї

— Що ж робити, Володю? — зиркнув на Здорованя Пастушенко. — Повертати назад, так і не врятувавши Степана?

Здоровань нічого не відповів і тільки знизав плечима, потім ввімкнув рацію і зв’язався з Павловим, доповів обстановку.

— Запускайте другу аварійну систему, — порадив командир “Альбатроса-2”. — Зв’язок з кораблем постійний

— Гаразд.

Всюдихід здригнувся і стиха поповз далі, обминаючи чергову колону, однак уже через кілька секунд двигун захлинувся і всюдихід знову закляк на місці.

— Дивина, — пробурмотів Здоровань і викликав Павлова, проте зв’язку з “Альбатросом-2” не було.

— Не сидіти ж нам склавши руки, — мовив Пастушенко, прочинив люк і вигукнув від несподіванки: — Товариші, швидше сюди!..

Тим часом біля ракети Чередниченка зібралося вже кількасот мешканців Непривітної. Принесений ними ящик був прилаштований біля приймально-передавальної антени десантної ракети. Поряд істоти складала якісь чорні кулі. Скінчивши роботу, всі відійшли далеченько від ракети.

Якийсь час кулі лежали нерухомо, потім раптом почали підніматися над поверхнею планети і вже за хвилину, підкоряючись невідомій силі, пропливли над розвідувальною ракетою.

Нараз сліпучо-біле сяйво примусило Степана заплющитись, спустити шолом і захисні світлофільтри.

Полум’я лизало обшивку десантної ракети. Спочатку, немов воскові, оплавилися зовнішні антени, потім вогонь охопив центральний телепередавач, впритул підступив до наглухо зачиненого люка, до ілюмінаторів… розжарена краплина металу впала на термостійке скло ілюмінатора і, залишивши на ньому тоненьку доріжку, збігла долі, як стікають по шибках краплини дощу.

Чередниченко намагався зрозуміти, що відбувається біля десантної ракети. “Невже це атака? — подумалось хлопцеві. — Своєрідний біологічний захист від чужорідного тіла, прагнення будь-що позбутись його?”

Вогонь враз послабшав. Усе стало на свої місця. Тільки на ілюмінаторі лишився тонкий слід від розжареної краплини металу, що розділив скло на дві частини.

Чередниченко прилетів на планету Трьох Сонць лише десять з половиною годин тому.

Як повідомив Степанові Павлов, зв’язок із всюдиходом, який ішов йому на виручку, несподівано обірвався. Отже, є припущення, що Пастушенко, Здоровань і Федоров загинули.

“Треба діяти!.. — подумав Чередниченко, коли над ракетою знову зависли чорні кулі. — Наказ є наказ, одначе так можна й пропасти ні за цапову душу!”

Прочинивши люк десантної ракети, Чередниченко здивувався, як здивувався б кожен, побачивши подібне. Перед ракетою нікого й нічого не було. Ані цих дивних істот, ні ящика, ні куль…

Яскраво світило земне сонце. До ракети швидко йшов керівник підготовки “Альбатроса-2” до рятування екіпажу “Стріли” Сторідний і привітно махав рукою.

“Мені ще тільки галюцинацій не вистачало, — подумав Степан. — Тут, на планеті Трьох Сонць, таке робиться, що недовго й з глузду з’їхати…”

— Привіт, — сказав, підійшовши, Сторідний. — Тримався ти здорово!

— Як це? — ошелешено мовив Чередниченко, озираючись.

— Та вже так. — Сторідний всміхнувся. — Вибач, Степане, але польоту, вашої подорожі не було. Все це лиш імітація…

— Імітація? — не зрозумів Чередниченко. — Яка ще імітація? — Хлопець хитнув головою, ніби намагаючись скинути з себе якусь ману.

— Зараз на відпочинок, Степане, а як повернуться твої товариші… — почав був Сторідний, проте Чередниченко не втримався.

— Павле Васильовичу! Що це було?

— Ми хотіли перевірити…

— Виходить, весь екіпаж “Альбатроса” виступив у ролі піддослідних кроликів?.. — Степан спересердя плюнув на траву. — Марно згаяли стільки часу?

— Ні, не марно, Степане! — Сторідний махнув рукою Здорованеві й Пастушенку, які, усміхаючись, підходили до них. — Це було необхідно для випробування злагодженої роботи всіх ланок екіпажу, для дослідження психологічної сумісності у польоті, який незабаром відбудеться насправді. А ще для того, аби подивитись, як кожен поводитиметься в екстремальній ситуації. Розумієш?

— Що ви мене переконуєте! Коли треба, то… — повеселішав Степан. — Але як ви імітували все це? До речі, знаєте, Павлов був запідозрив підробку. Все йшло за земною логікою… Щоправда, далі почалися вже химерні речі…

— Ходімо, балакуне. Тобі треба добре відпочити, а вже потім, — Пастушенко кахикнув, — потім розповімо.

— А товариші? Бондаренко, Павлов, Іванов?.. — Чередниченко аж подався вперед, підняв очі на Сторідного.

— Для них експедиція ще триватиме…

ПРОЗРІННЯ

І треба ж такому статись: один з двох двигунів старої машини часу Стоунса зламався втретє. І саме тоді, коли це аж ніяк не входило в розрахунки мандрівника.

Лаючись останніми словами, Стоунс виліз із машини часу і нетвердою ходою обійшов невеличку галявину. Тут він посадив свою машину часу на тонких сталевих амортизаторах. По приземленні вони послужливо висунули з пазів цупкі коротенькі лапи на шарнірах, немовби вчепившись у піддатливий піщаний ґрунт. Знявши із заднього запасника нижню овальну кришку, юнак витяг трохи прим’яті від раптових перевантажень міжчасовика чотири невеличких сигнальних передавачі. Встановивши їх по кутках метрів за тридцять від машини часу, Стоунс мугикнув до себе, потім заліз у кабіну, кинув оком по принишклих стрілках та індикаторах приладів, вмостився в досить вузьке для нього крісло й потягнувся лівою рукою до запобіжників.

— Так і знав, — промимрив. — Знову вони. Тричі богом і всіма прокляті! — Завченим рухом Стоунс вийняв з гнізда згорілий запобіжник і з серцем пожбурив його крізь прочинений люк.

— Про що ти думаєш? — витягши з трохи скривленого рота сигарету, спитав Вінкінс у Лікі, що сидів навпроти і тримав у руці чарку віскі.

— Та все про те ж, — роздратовано сказав, як відрізав, Лікі й ковтнув з чарки. — Хіба не знаєш… — Він на мить замовк. — Цей недоук і тут випередив нас!

— Але ж ми… — хотів був устряти в розмову Генрі Рассел, та його одразу ж грубо обірвав Вінкінс:

— Ну що ми? Правду каже містер Лікі, — Вінкінс пригасив об металеву попільничку, що зображала летючого Пегаса, сигарету. — Ти б краще мовчав. Міг би ще позавчора сказати нам, що Стоунс вирушає в подорож. Але ти розповів про це лише п’ять хвилин тому, А Стоунс, напевне, вже повернувся.

— А все ж таки я перший дізнався про його відвідини минулого, — виправдовувався Генрі. — Він ще там, у тринадцятому столітті. Це точно. — Рассел говорив і водночас гриз свої нігті. — Стоунс казав, що повернеться через вісімнадцять діб. Не раніше. Там, у тринадцятому, у нього забагато справ. За чаркою він навіть назвав місце призначення. А може, то він так базікнув, сп’яну? Щось не схоже на Стоунса…

— Не пасталакай, дурню! — процідив крізь зуби Вінкінс, погрозливо встаючи з крісла.

— Стривай-но, Вінкінс. — Лікі дістав із бару нову пляшку і відкоркував. Трохи налив у чарку. — Заплати йому. Все-таки працював хлопчина… — останні слова Лікі проказав зверхньо, начальницьким тоном.

Вінкінс нерішуче, наче роздумуючи, підійшов до Генрі, а потім крутнувся й почимчикував до сейфа. Набравши тільки йому та Лікі відомий код, повернув ручку ліворуч. Ледь чутно клацнув замок, і Вінкінс прохрипів:

— Ну гаразд. Віддам обіцяну суму. Дякуй містерові Лікі, бо я тобі… Зрозумів?

— Ще б пак! — Генрі ствердно кивнув головою.

Вінкінс подав Расселу тоненьку пачку.

— Дякую, — проказав Рассел, вдоволено лічачи асигнації. — Дякую за гонорар… Я ще попрацюю на вас… — І, сховавши гроші, подав руку.

— Годі базікати, телепню. Час покаже, на що ти здатен. Кращого за нього судді не знайдеш… — Лікі знехотя потис Расселові руку. — Ну, з богом! — промимрив, знову сідаючи у невелике старовинне, з численними візерунками на спинці крісло, оббите плюшем, і знову взяв чарку.

— Гадаємо, що ти, Генрі, прийдеш, як тільки щось розвідаєш? — спитав Вінкінс. — І щоб, окрім нас, жодна душа… Ясно? — закінчив він, неспішно прямуючи до Рассела.

— Авжеж! — швидко проказав Генрі й вислизнув з кімнати ще до того, як до нього підійшов Вінкінс.

Було тепло, хоч термометр, вмонтований у приладовому відсіці машини часу, показував лише дев’ять з половиною градусів.

Стоунс встав з трави, солодко потягнувся, підійшов до люка і ще раз глянув на термометр. Він показував ще па дві поділки менше. “Ні, таки, мабуть, термометр зіпсувався, — подумав Стоунс. — Ну й біс із ним! Без термометра можна обійтися. Тільки б не застудитись. Усе інше — дрібниці, — заспокоював він себе. — Аби клята голова не боліла так. Точно, це з учорашнього. Зайву порцію хильнув. А не слід було б. Треба менше пити, бо, чого доброго, так непомітно ще й п’яничкою станеш. — Стоунс відгвинтив кришечку, похитав флягою і вилив пекучу рідину на траву. — Все, кінець…”

Стиха шумів ліс. У чистому повітрі купались листочки дубів-велетів, поблизу ледь чутно дзюрчав струмок, який розливався в невеличкі озерця, а далі, за кілька десятків кілометрів од цієї симпатичної галявини, у мерехтливому мареві виднілась вершина якоїсь гори.

Раптом серед приємного жебоніння джерельця і шелесту листя хлопець почув далекі людські голоси.

“Хто б це міг бути?” — подумав Стоунс, чухаючи потилицю.

Враз його обличчя витяглось: край галявини він побачив Лікі, конкурента свого шефа.

“Як же цей очкарик дізнався, що я саме тут? — Стоунс перелякано озирнувся. — Хто повідомив його про мою подорож у минуле? А-а, це Генрі. Тоді, у барі, я, певне, обмовився…”

Машинально, тремтячою рукою Стоунс витер з лоба краплини поту.

“І треба ж, щоб саме в цей момент зламалася моя машина часу. От не щастить…” Стоунс спересердя вдарив рукою по комбінезону.

— Я ж випередив їх! На три доби, — бурчав він, пораючись коло сигнальників. — І тепер отак безглуздо попадусь…

Нараз його похмуре обличчя проясніло. Бігцем, пригинаючись у густому чагарнику, Стоунс кинувся до другого сигнального передавача. Забувши про кусачки, що лежали в кишені комбінезона, він похапцем обірвав кінці виходу. Один, другий, третій, четвертий. Кинув зібгані дроти в машину часу, яка самотньо стояла у високій траві, така ж світло-зелена, зламав кілька гілок із старезного дуба, що ріс неподалік, сяк-так прикидав машину часу і, прихопивши з собою трохи їжі, компас, пістолет і кілька обойм патронів, побіг до лісу.

— Онде він! — почувся здалеку голос Лікі. — Переймай його, бо втече! Швидше туди, ліворуч…

“Е, хлопчики, — недобре посміхнувся Стоунс, — спробуйте спіймати. Я живцем не дамся. Факт. І тоді плакали ваші грошики”.

Стоунс метнувся в зарості. Раз у раз нахилявся під низько навислими гілками дерев, кілька разів перестрибував через струмки, перебіг малинник, наполохав якусь птаху. Погоня віддалялась. Стоунс іще чув, як лаявся Лікі і захекано відповідав йому Вінкінс, але голоси їхні були вже досить далеко. Нарешті, вкрай зморений, Стоунс впав поряд із поваленим деревом. Важко дихаючи, відгвинтив ковпачок термоса і жадібно ковтнув кілька разів теплого какао. Полежав трохи, підвівся і, вже не поспішаючи, рушив на захід. Він радів з того, що Лікі й Вінкінс спіймали облизня. Стоунс і минулого разу випередив їх.

— Не на такого напали, дорогенькі. Мене спіймати? Хе-хе, — Стоунс блаженно усміхнувся. — Гадали, що Тома так легко накрити на гарячому? А оце бачили? — І він скрутив дулю. — Ваша місія, голубчики, через дванадцять, од сили через вісімнадцять годин, хочете ви цього чи ні, закінчиться тут, і ви почимчикуєте додому, а я потихеньку залатаю свою машину часу і подамся туди, але прилечу на день раніше від вас. Ви ж не знаєте, дорогенькі, про ті кілька блокіраторів часу, які я прилаштував у своїй машині. Ви думали, що я сплю у своєму барлозі? Ха-ха! — Стоунс дзвінко засміявся. — І всі монетки дістануться мені. А вам — кружало, де лежало…

— Що ж ти, Вінкінс? Прогавив, такий екземпляр прогавив! Щонайменше двадцять тисяч собаці під хвіст! — роздратовано горлав Лікі, коли вони після невдалих пошуків Стоунса, захекані, зустрілися на галявині. — Він би й тридцять віддав, аби тільки відпустили…

— Тут знайдеш… — виправдовуючись, почав був Вінкінс і махнув рукою. — Дзуськи! А я Стоунса навіть і в обличчя не знаю. Жодного разу не бачив. Тільки на фотографії…

— Бачив — не бачив! Треба було шукати не голку, не дерево, а людину, а вона в цьому пралісі одна, — начальницьким тоном говорив Лікі, вже трохи заспокоївшись.

— І що ото за цяця така, що ми за ним чотири з половиною роки полюємо? Я не знаю ані самого його, ні його звичок, ні нахилів…

— Звички, нахили, — перекривив Вінкінса Лікі. — Нащо вони тобі? Ти б ліпше підмічав усе. Може, побачив би де обламані гілки, обірване павутиння, сліди…

— Я на такий дріб’язок не звертав уваги. Шукав людину. Чи нашого сучасника, чи одягнену в шкури, чи з середньовіччя… Будь-яку людину, а не павутиння, не якісь там поламані гілки чи прим’яту траву… Ми, напевне, більше за Стоунса гілок наламали, кущів понівечили… Мені вже набридло все це. Краще посидіти, відпочити, — сказав Вінкінс, долонею витираючи свою руду, обліплену липким павутинням щетину і вмощуючись біля недбало прикиданої гіллям машини часу.

Лікі роздратовано виплюнув згаслу сигарету.

— Скільки у нас іще є часу?

— Три години з гаком, — зиркнувши на годинник, відповів Вінкінс і, солодко позіхаючи, ліг горілиць.

— А якщо точніше? — нетерпляче перепитав Лікі.

— Три години й сорок одна хвилина.

— Вставай. Розлігся наче вдома… Ходімо ще пошукаємо.

— Нащо, Лікі? Ось його міжчасовик. Стоунс сам прийде, побачиш. Не лишатися ж йому вічно тут, у далекому минулому, — лінькувато поворухнув рукою Вінкінс і блаженно примружив очі.

— Не прийде. Не такий він. Через три години сорок хвилин нам треба повертатись додому. Так розраховано нашу машину часу. У нього ж не машина, а звір. Може пробути в минулому добу, дві, місяць, рік… Стоунс — міцний горішок. Він може утнути таку штучку, що свиснеш від подиву, йому б тільки урвати ще кілька тисяч доларів. Заради наживи він і мене, і тебе продасть з манатками! — Лікі зняв окуляри, примружився, протер скельця хусточкою, знову надів. — Він у дев’ятьох випадках з десяти вийде сухим із води…

— Ну то й що? — Вінкінс не дав договорити Лікі і стенув плечима. — Кожен заробляє свої гроші так, як уміє.

— І ти туди ж? — Лікі осудливо подивився крізь зелені скельця окулярів на Вінкінса, який жував довгу травинку.

— У мене ще досвіду мало. Як набуду, то, може, і я. Невже я гірший за інших? А гроші… Гроші, Лікі, не пахнуть, хоч як їх заробиш. — Вінкінс знову потер долонею руду, не голену ще з учорашнього ранку бороду. — А втім… — повів далі, та Лікі досить грубо обірвав його:

— Ходімо краще шукати. От і будуть тобі гроші…

— Ходімо, — зітхнув Вінкінс, неохоче підводячись.

Вечоріло, і Стоунс заквапився. Будь-що треба дістатися до своєї машини часу ще завидна. Він раз у раз поглядав то на годинник, то на сонце, яке, здавалось, дуже швидко котиться до обрію.

У незайманому лісі щось тривожно шурхотіло, розлогі дерева стали схожі на велетнів-привидів, а гілки ліани скидались на гадюк, удавів. Уже кілька разів попереду нього пробігали якісь тварини, а вгорі, у лапатому верховітті, дико горлав невідомий юнакові нічний птах, що, напевне, збирався на полювання…

— Нарешті, — зрадів Стоунс, побачивши знайому галявину. — Все ж таки не підвела мене інтуїція, йшов правильно. І майже не користувався компасом.

Стоунс підійшов до машини часу, яка самотньо стояла, прикидана гіллям із уже прив’ялим листям, і посміхнувся. “Ось як я вас, Лікі і Вінкінсе, обвів довкруж пальця. Полагоджу міжчасовик — і додому”. — Юнак ніжно погладив долонею машину, тепер, уже не поспішаючи, розставив застережні сигнальні передавачі, ретельно з’єднав обриви проводів, вліз у середину машини часу. На вузькому кріслі побачив складену вчетверо записку.

— Це від них. Що ж вони там надряпали? — пробурмотів Том і розгорнув нерівно вирваний з блокнота аркушик. — Ну, нічого, я покладу цю писульку в твоєму кабінеті, Лікі. За день до твого прибуття. Це вам буде ще один сюрприз від мене. — Стоунс прочитав нашвидкуруч написаного листа:

“Ми знайшли твою машину часу, Стоунсе, Як тільки прибудеш додому, про всі твої подорожі в заборонену зону буде відомо в префектурі…”

“Гм, — посміхнувся Стоунс. — Хай, у мене буде алібі. За день до вашого повернення, дорогенькі, я вже мирно відпочиватиму вдома на своєму диванчику. А ввечері гулятиму у префекта поліції сера Адамса на Іменинах. На скільки б діб не затримався тут, у минулому. Отак! Я вас виведу на чисту воду! Заплатите дві-три тисячі штрафу за брехню і… Що ви там надряпали далі? — Стоунс клацнув вимикачем, бо на галявині вже потемнішало, і при світлі аварійної лампочки, що горіла у машині часу під прозорою стелею, дочитав:

“Тебе оштрафують за подорож у заборонене місце, бо ж ти був у першому віці до н.е., заберуть машину часу і конфіскують на користь префектури твій вклад у банку, якщо ти не працюватимеш на нас. Вважай, що так воно й станеться, бо ми тричі попереджали тебе. Четвертого попередження не буде. Лікі, Вінкінс”.

Стоунсу закортіло подерти записку на клапті, розправитися з нею, мов із заклятим ворогом, але, пригадавши свій попередній намір — покласти її на столі в кабінеті Лікі, — він не поспішаючи згорнув папірець вчетверо і вдоволено випростав натруджені ноги. “А за попередження, дорогенькі, дякую. Віддавати ж сімдесят п’ять процентів улову, ні, не на такого напали, панове! Я вас іще приголомшу. Так і знайте! Прибуду додому на двадцять три години п’ятдесят сім хвилин раніше від вас. А то сімдесят п’ять процентів! Гм…” — Стоунс поклав у запасничок пістолет і вже через три хвилини мирно спав сном людини, яка повністю виконала свою важку справу. Він знав, що прокинеться рівно через три години, бо це вже увійшло в його правило — перед довгою дорогою добре відпочити.

Але прокинувся Стоунс набагато раніше. Якась тривожна думка і вві сні не давала йому спокою. Нарешті згадав: запобіжники. У шухляді з запасними частинами їх не було. Що ж робити? Як тепер дістатись додому? “Запобіжники псувались двічі, і я міняв їх, — гарячково міркував Том. — Більше немає. А на одному двигуні я далеко не доберусь. У машини часу не вистачить енергії подолати кільканадцять століть… Що ж робити? Був би підходящий дротик, щоб поставити замість запобіжника і…І можна летіти куди завгодно”.

Стоунс рвучко встав з крісла, однак його запал швидко минув, бо в шухляді потрібного дротика не виявилося.

— Ну, де його знайти? Де?

Стоунса охопив жах, і він схлипнув:

— Допоможіть же мені! Хоч хто-небудь…

Юнак знав, що ніхто йому тут не допоможе, однак знову, тепер вже у розпачі, прокричав:

— Допоможіть! Має ж мені хтось подати руку допомоги. Чи, може, вмирати мені тут одному? Але ж я ще потрібен суспільству!

Враз мов з небуття хтось проказав:

— Я допоможу тобі, Стоунсе.

Тут сталося несподіване. Погано припасована праворуч інструментальна шухляда впала просто на ногу Стоунсові. З шухляди на підлогу випав моток дроту потрібної товщини.

— Спасибі тобі, невідомий, — промимрив Стоунс, заплющивши очі і кривлячись від болю. — Але можна було б допомогти і не в такий спосіб. Мало не покалічи… — Стоунс затнувся. — Одне слово, спасибі!

— Нема за що, — враз відповів хтось. — Послуга за послугу. Ти тримаєш потрібний дріт, але його в тебе немає. То тільки імітація… Поки не допоможеш мені, не зможеш повернутись додому…

Моток дроту, що його чіпко тримав у руці Том, несподівано зник, шухляда знову неспішно повернулась з підлоги машини часу на своє місце. Нога вже не боліла.

Стоунс стояв і ошелешено дивився перед собою. “Що за нісенітниця? — думав він. — Такого ж не може бути! Невже я з’їхав з глузду? Оця зустріч невідомо з ким… — Стоунс дочвалав до крісла і зморено сів у нього. — А може, я ще сплю? — Він хмикнув. — Я ж лягав спочити”. — Стоунс щосили вщипнув себе за руку і мало не скрикнув від болю.

— Ні, це не сон і не марення, — знову почувся чийсь голос. — Просто я поки що не можу показатись тобі. У мене теж поломка. Моя машина теж відмовила. І тепер я в такій же ситуації, як і ти. Звуть мене В’єнь. Мені неабияк пощастило, що я зустрівся з тобою. Інакше довелося б сидіти хтозна-скільки.

— Чим я можу тобі допомогти? — запитав Стоунс.

— Позичиш мені на дванадцять хвилин кілька запасних і робочих деталей твоєї машини часу.

— А як я тоді додому дістанусь? — поцікавився Стоунс, по-змовницьки примруживши очі. — Виходить, зламалась машина, так доламуй її до кінця? Так?

— Ні. Але ти будеш вдома. — Голос незнайомого В’єня чомусь скидався на ніжне дзюркотіння струмка, на замріяний шурхіт листя під погожим вітерцем, заколисував.

— Скажи мені, звідки ти, В’еню? Чи зможу я, коли треба буде, розшукати тебе? — запитав Стоунс.

— Я сам до тебе прийду. Просто погукай: “В’єнь!” А тепер мені потрібні двадцята і тридцять четверта деталі твоєї машини часу. Через дванадцять хвилин і дві секунди деталі стоятимуть на місці. Дріт для “жучка” лежатиме у верхній шухляді стола. Але запам’ятай: поставиш запобіжник о дванадцятій годині. Ні секундою раніше. До побачення.

— Ну що ж, нехай щастить тобі, В’еню, — проказав Стоунс і відкинувся в кріслі. — А я… я почекаю. Мені, дорогий, поспішати нікуди. Для хорошої людини, як кажуть, нічого не жаль. Тільки б на користь справі…

Коли вони повернулись, годинник на міській ратуші продзенькав третю. Вінкінс і Лікі, потягаючись і розминаючи ноги, що затерпли від досить-таки незручного сидіння у замалій для двох машині часу, весело перемовлялись.

— Ну то як тобі моя ідейка щодо листа? — запитав Вінкінс у Лікі, що топтався біля машини часу.

— Блискуча! — Лікі весело поглянув на Вінкінса і, знявши окуляри, протер носовиком скельця. — Стоунс тепер не викрутиться. Досить з ним панькатись. А шеф префектури буде наш. Та й митників попередимо, що Стоунс контрабанду везтиме. Цим займешся ти, Вінкінс, особисто. А тепер листа напишемо і віднесемо до Джона, секретаря префекта. Той своє діло знає. Листа і до нього конвертика з гонораром, щоб не залежувався у приймальні. — Лікі надів окуляри, вдавив дужку у перенісся і поглянув на Вінкінса, що стояв поруч, гойдаючись на носках.

— Послухай, Лікі! — сказав Вінкінс. — Ходімо вип’ємо за перемогу, а потім і листа напишемо, бо на тверезу голову писанина не йде. Та сьогодні й не слід нести. У сера Адамса іменини. Він тільки завтра після обіду пошту переглядатиме…

— А може, візьмемо і заявимось до нього па день народження, привітаємо з сорокаріччям? — спитав Лікі.

— Нехай уже там без нас, — відмовився Вінкінс. — У мене ще є круглячки. — Він поплескав долонею по кишені. — Тож ходімо краще в бар.

Стоунс поглянув на годинник. Йому здалося, що минуло принаймні тридцять, а то й сорок хвилин, однак до дванадцятої лишалось іще трохи менше чотирьох хвилин.

Хлопець відчинив ширше люк машини часу і зістрибнув у темряву ночі. Сів у високу траву і глибоко вдихнув прохолодне, духмяне повітря. Глянув на всіяне зірками небо. їхній танок нагадував йому щось до болю знайоме, близьке, але що саме, він ніяк не міг пригадати.

Зірки, здавалося, завмерли на місці, і йому стало жаль, що цей зоряний танок тривав так недовго. Ніби частинка душі обірвалась, і Стоунс знову відчув себе самотнім у світі зла, насильства, несправедливості.

Том поглянув на годинник. Була рівно дванадцята.

Стоунс швидко підхопився, вліз у люк, зачинив його і кинувся до шухляди. Дріт був на місці.

“А деталі? — подумав про вилучені з машини часу блоки. Кинув оком, вони лежали майже поряд — на монтажному столику. — Ну що ж, спасибі тобі, В’єню. Зараз зроблю “жучок” і…”

Стоунс повеселішав. Ще б пак! Через вісімнадцять годин він буде вдома! А трохи пізніше його вклад у банку значно зросте.

Том узяв дріт, плоскогубці, поставив на місце запобіжника “жучка”, припасував блоки. Його машина часу приязно заморгала жовтою сигнальною лампочкою, доповідаючи про готовність до подорожі.

— Ну от, дорогенькі Вінкінс і Лікі… Зроблю я вам веселеньке життя. Довго пам’ятатимете про мене. Знатимете, що я не з боягузів. А записку твою, Лікі, я покладу У тебе на столі. Хотів би я подивитись на твою дурну фізіономію, коли ти її читатимеш. І на твою, Вінкінс. Думали, що я прилечу днів через десять-дванадцять після вас. Але ж, дорогенькі, ви не знаєте про моє вдосконалення. Дорого б ви дали, аби дізнатись, що там і як. Та я навіть на детекторі брехні не скажу про це ні слова. Ну, рушили! — мовив Стоунс і натиснув на невеликий важіль.

Машина часу здригнулася і розтанула у повітрі. На місці, де вона стояла, лишилась тільки прим’ята трава і зламані вдень гілки

Як тільки машина часу ввійшла у Периметр, Стоунс відразу ж відчув, що її зупиняють.

— Помітили все-таки, — невдоволено пробурмотів він, скривившись. — Ускочив в халепу, ускочив! Спробуй тепер викрутитись. А коли ще той дурень стоятиме, пиши пропало. — Стоунс весь напружився. — Ех, якби нова машина часу!.. Ні, все-таки зупинять, — мовив він, коли міжчасовик задрижав від перевантаження і повільно почав збавляти темп.

Нарешті машина зупинилася. Нервуючи, Стоунс витяг з пачки сигарету, довго чиркав сірниками, які раз у раз ламалися, та так і не прикурив.

— Тьху, знову п’ятнадцята дільниця… Таки вкрався якийсь прорахунок. Я ж мав проходити Периметр на дванадцятій. А все ота клята затримка…

Помітивши, що з будинку вийшов служник Периметра, Том зіщулився. Звичним порухом важельця прочинив люк і побачив, що до його машини часу підходить саме той тип, про якого він думав перед зупинкою.

— От тобі й маєш… — Стоунс прочинив люк ширше і вислизнув на округлий майдан Периметра. На його обличчі застигла роблена усмішка. Якби це був не Вейскор, а хтось інший, Том навіть не задумався б: сказав би, що заблукав, що зламалася машина часу і затягнула свого хазяїна в заборонену зону. Однак до машини часу підходив Вейскор, і тому Стоунс знову поліз До неї, захопив із собою гаманець і вистрибнув саме тоді, коли Вейскор колобком підкотився до люка.

— М-28? — зморено спитав у Стоунса митник і, розкривши довжелезний журнал порушень, глузливо посміхнувся.

— Так, М-28. Користуюсь ним уже сім років.

— Мене це не цікавить, — різко перебив Вейскор. — Отож записуємо: “М-28”. Вас зупинили за поїздку в заборонену зону. Ваша перепустка?

— Перепустка? — мовив тихо Стоунс, вдаючи з себе простака, який зовсім не знає правил подорожі в минуле.

— Так, перепустка! — суворо повторив митник, погрозливо піднімаючи автомат.

— Не… немає. Розумієте, шановний, я гадав, що… — почав виправдовуватись Стоунс, але митник грубо обірвав його:

— Мене не цікавить, про що ви думали-гадали. У сьомому пункті Статуту сказано, що особи, які…

— Але ж я не… контрабандист і контрабандою не займаюсь. Розумієте, пане митнику, я звичайнісінький турист. — Стоунс поліз був у машину часу по посвідчення, яке йому видали чотири роки тому в туристичному бюро, однак Вейскор підвищив голос:

— Ану вилазь! Зараз ми твою посудину переглянемо. Золото, діаманти, бивні, прикраси є? Кажи краще одразу, бо ми, знаєш, базікати не любимо. Ще один турист знайшовся…

— Я сказав правду. Он на стіні моє посвідчення туриста в часі. — Стоунс хитнув головою у бік невеличкої голубенької книжечки.

— Бачу, що турист, — неспішно вів своєї Вейскор. — Коли все, що ти пояснив, правда, то тільки штраф заплатиш та позбавимо на рік права користуватися машиною часу… Десять тисяч…

— Дорогий пане митнику! — перебив його Стоунс. — А може, якось домовимось? Де я візьму вам таку суму? — благально говорив Том, розводячи руками, а в самого аж серце закалатало. Ні, не десять тисяч лякали його. Все то дріб’язок, а от коли позбавлять прав, тоді все пропало…

— Не мені потрібні гроші. Не мені. — Митник спідлоба суворо зиркнув на Стоунса. — Вони підуть на утримання Периметра.

— А може, домовимось? — улесливо проказав Стоунс, чухаючи потилицю. — У мене приблизно тисяч вісім-дев’ять, — його вигляд нічим не виказував того, що він збрехав. — Ну, може, трохи більше. Я б з рук в руки, і розійшлись би. Га?..

— Ні! — вперто вів своєї Вейскор, усе ще тримаючи палець на гачку автомата.

— Я привезу ще. Скільки треба? — спитав Стоунс, додавшись уперед. — Скільки?

— Не вийде, М-28. Давай свої документи сюди і мерщій вилазь.

— Подумайте, пане митнику. Скільки грошей заробите! Навіть двадцять дам.

— Кажу вилазь, а то продірявлю твою бляшанку і тебе, — погрозливо прогув Вейскор і повів дулом автомата.

— Двадцять даю, пане!

— Тридцять. Але твою машину часу ми все одно оглянемо. Чув? Тільки до журналу пригод не записуватимемо. Коли ж хоч трохи контрабанди, хоч грам золота знайдемо, то так і знай — відвезуть тебе мої хлопці куди треба.

— О, будь ласка! Я без контрабанди, — повеселішав Стоунс. — Ось мої документи. — Стоунс зістрибнув на асфальт, дістав з бічної кишені посвідчення, що він може користуватися машиною часу. — Будь ласка, — повторив він і вправним рухом кинув собі в рот сигарету, затиснув її зубами. — Дозвольте прикурити, сірники забув, а запальничка зіпсувалась. От і мучуся, — збрехав Стоунс, аби відвернути Вейскора від його прямих обов’язків. Одначе старший митник був невблаганний.

За півтори години, що тривав обшук, його помічники обнишпорили всю машину часу. Не залишили без уваги жодної шпарки. Нарешті вони вийшли з неї з важкою поклажею.

— А це що? — суворо запитав Вейскор, коли до будки перегляду занесли величезний ящик і кілька бобін із магнітофонними стрічками.

— Магнітофони, — збрехав Стоунс, не кліпнувши й оком.

— Магнітофони? — здивувався Вейскор. — А нащо вони тут, у міжчасовикові? — Стоунса знову вкололи очиці Вейскора, який сидів, розвалившись у кріслі, і, здавалось, дрімав.

— Я… Розумієте… Люди зараз колекціонують усе. Хто — поштові марки, хто — запальнички чи сірникові етикетки. Дехто збирає навіть справжні літаки. Я ж колекціоную голоси відомих людей, які жили в далекому й близькому минулому. На це, наскільки мені відомо, заборони немає, — почав був пояснювати Стоунс, однак його знову безцеремонно обірвав митник:

— Подивимось, послухаємо.

— О, будь ласка. До ваших послуг, пане митнику, оці два магнітофони и всі п’ятнадцять бобін, які зараз при мені. Вдома ще зо два десятки є. Послухайте. Це вельми цікаво. Ось, наприклад, Геродот — Стоунс узяв зі стосу одну бобіну і подав її Вейскору. — Він читає свою “Історію” напам’ять.

— Ну що, почнемо з Геродота? — спитав один п служників Периметра у Вейскора, і, коли той ствердно махнув своєю гарбузоподібною головою, підійшов до столу, де тільки-но прилаштували магнітофони, й поставив бобіну. Натиснув кнопку. У тиші будки залунав хриплуватий голос.

— Але ж ми не знаємо, про що старий говорить. Може, про щось заборонене? — звернувся до Вейскора довгов’язий, з невеличкою рудою борідкою і чіпкими очицями служник.

— Зараз, зараз. У мене є тлумач. Ось, — Стоунс натиснув синю клавішу. Залунав голос машини-перекладача:

— Пункт п’ятий книги четвертої. З розповідей скіфів, народ їхній — наймолодший від усіх. А почався він так. Першим мешканцем цієї, тоді ще безлюдної, країни була людина на ім’я Таргитай…

— А тут хто? — зацікавлено спитав один із служників, що тісним півколом оточили Вейскора і Стоунса.

— Там на кришці написано. — Стоунс підхопився зі стільця і підійшов до столика — А… Це Данте Аліг’єрі, — сказав він по хвилі, подаючи бороданеві напівпорожню бобіну. — Він читає свою “Божественну комедію”. Звідки почнемо?

— З початку, — промимрив Вейскор. — Не часто нам доводиться мати справу з таким туристом-диваком та чути голос Данте Аліг’єрі.

— Ясно, з початку, — повторив рудий, переставляючи бобіну. Все той же правильний голос машини почав:

— Одвічне сяєво того, хто водить

Світи по колах, славу підійма

Угору більше і додолу сходить.

У небі, що найбільш його сприйма,

Я був і бачив те, чого віддати

По воротті ні в кого слів нема.

Бо, летячи на те, що смів жадати,

Наш розум досяга таких глибів,

Звідкіль несила пам’яті вертати…[1]

— Досить, досить… А що там ще є? — поцікавився тепер уже Вейскор.

— На отій он бобіні, третій згори, голос фараона Тутанхамона, а ще є голоси ассірійської цариці Семіраміди, Наполеона, письменника Конан Дойля. Отут, — Стоунс підняв бобіну, — голос творця першої в світі поштової марки Роуланда Хілла… Це цікаво — збирати голоси видатних людей. Зустрічаєшся з людиною в минулому, просиш розповісти щось…

— Годі базікати! — обірвав Стоунса митник. — Забирай свої магнітофони і геть звідси під три чорти! — гримнув він, підводячись і ставлячи в піраміду автомат. — Знайшов, що колекціонувати…

Та не встиг Вейскор договорити, як на невеличкому пульті заблимала червона лампочка.

— Постривай, я зараз, — кинув митник, вже на ходу застібаючи кітель і хапаючи автомат. — Нехай йому грець, знову порушник! Четвертий за зміну, так що не ти один… А за боржок не забудь! Ясно? — кинув Вейскор, вибігаючи на майдан.

— Боронь боже, — відповів Стоунс і вже навздогін виголосив гучну тираду: — Я зачекаю, пане митнику. Чому б і не зачекати. Приємно поговорити з порядною людиною… — Побачивши, що всі вибігли, він сердито плюнув. — Вік би з тобою не стрічатись! Аби не поломка, бачив би ти мене!

Стоунс підійшов до прочиненого вікна.

Віддалік, коло останнього, тридцятого блока, куди вже добігали служники Периметра, мов із небуття виринула обшарпана машина часу застарілої конструкції. Через хвилину з неї виліз бородатий чолов’яга, тіло якого ледь прикривало ганчір’я.

— О-бікрали! Мене обікрали! — почув Стоунс хриплуватий голос бороданя. — Сорок два злитки. Тридцять Два кілограми золота. Майже дві сотні перлин…

Невідомий мало не рвав залишки волосся на облисілій голові, то хапаючись за неї обіруч, то пориваючись знову залізти до машини часу, бив себе кулаками в кістляві груди і взагалі скидався на божевільного. Про Що говорив далі бородань Вейскору і служникам Периметра, Стоунс не розчув — далеченько було, а бородань, нарешті прийшовши до тями, на жаль, стишив голос.

“Добряче хтось обібрав бороданя… — подумав Стоунс. — Тридцять кілограмів золота… Нечисто працює. — Том відійшов од вікна і знову вмостився на стілець. — Я не менше везу… Добрячих шістдесят. А знайшли Дзуськи! Зрозуміло, не в золоті річ і не в діамантах, у везу мнемокопії. Нехай ці телепні гадають, що то за писані на звичайну магнітофонну плівку голоси, але ж то мнемокопії! Копії голосів видатних людей світу, Ха! Як я їх? Га?”

Стоунс так розмріявся, що не помітив, як до дверей підійшов Вейскор.

— Ти ще й досі тут? — невдоволено запитав мит ник.

— Ви ж просили зачекати, — проказав Стоунс і посміхнувся.

— Ну, добре, йди. Сьогодні я чергую до двадцятої

— Я пам’ятаю. Дякую. До побачення, — вже весело сказав Стоунс. — Може, ваші люди допоможуть мені до нести магнітофони?

— Гаразд. Гей, Джіме! — крикнув крізь прочинені двері Вейскор. — Допоможи меломану чи як там його… і веди сюди бородатого.

— Зараз, шефе, — озвався довготелесий і, вхопивши за ручку ящик з магнітофонами, потяг його до блока, біля якого самотньо стояв міжчасовик Стоунса.

“Вельмишановний пане префекте! Стоунс, уродженець Меліоноса, займається контрабандою. Так, учора! розвідуючи нові туристичні стежки в минуле, ми бачили його в тринадцятому столітті. Кілька днів тому він був під виглядом туриста у забороненій зоні — в першому столітті до нашої ери. Ламав гілля, стріляв у птахів з пістолета, вбив двох…”

— Постривай! Далі не пиши! — Лікі підвівся і підійшов до столу, де, скоцюрбившись над наполовину списаним аркушем, сидів Генрі. — Закресли про птахів і пиши: “А вчора, дванадцятого серпня, він убив з пістолета молоду дівчину… Коли ми хотіли спіймати Стоунса, він вирвався з рук, поранив Генрі Рассела і втік. Просимо покарати порушника за всією суворістю наших законів”. Написав? Ну от і добре. Віднесеш до приймальної префекта, і нехай буде кисло на душі у того, хто сьогодні не промочив горла. — Лікі поглядом переможця зверхньо подивився на Генрі, котрий витирав з лоба рясний піт.

— Все начебто й так, шефе, але ж на мені ані подряпинки. А якщо префект перевірить?

— Це легко виправити, — Лікі повільно дістав з шухляди столу пістолет і клацнув запобіжником.

— Чи не думаєте ви, шефе, в мене стріляти? — боязко поцікавився Генрі Рассел. — Я ж…

Не встиг Генрі договорити, як пролунав постріл і куля прошила йому руку вище зап’ястя.

— Отак буде краще. А тобі за поранення — чотири сотні. — Лікі осміхнувся і кинув на стіл пачку асигнацій. — Задоволений?

— Та-ак, — кривлячись від болю, промимрив Генрі, затискуючи пальцями рану.

— Піди до Мері. Вона перев’яже. Скажеш, поранили під час виконання службових обов’язків. Зрозумів?

— Зрозумів, шефе, — сказав Генрі, здоровою рукою ховаючи пачку кредиток у внутрішню кишеню.

— Завтра о шостій вечора у Вінкінса. Є діло. І не запізнюватись!

Переступивши поріг своєї кімнати, Стоунс зрозумів: у квартирі хтось побував. Плівки із записами індивідів Джека Лондона, Альберта Ейнштейна і Марка Твена лежали тепер ліворуч од магнітофона. Був обшук. Але що шукали? Хто шукав? Стоунс знав: знайти у нього щось компрометуюче, надсекретне людині невтаємниченій не так і просто. Усі найцінніші папери і документи лежали у ванній на полиці між старими газетами. У потаємні шухляди сейфів і секретерів він давно вже нічого не ховав. А коли й клав туди що, то тільки щоб спантеличити злодіїв — трохи грошей і мотлох, який уже нікому й ні на що не годився.

Справді, сейф, вмонтований у стіну кабінету і прикритий копією картини Пікассо “Дівчина на кулі”, був геть випотрошений. Щезли не тільки залишені гроші, а й кілька сотень аркушів із розрахунками та кресленнями застарілої моделі машини часу, купити які можна було за кілька центів майже у всіх книжкових крамницях.

— Га-га-га! — Стоунс гучно розсміявся. — Як я вас іще раз!.. Точно, діло рук Лікі й Вінкінса. Або їхніх хлопчиків. Тільки вони так нечисто працюють! Ну гаразд, зараз треба розрахуватися з митниками, а потім до шерифа на іменини, — мовив уголос Стоунс і, кинувши оком на годинник, пройшов на кухню, аби щось поїсти.

Було вже поночі, коли Лікі дістався додому. Його ледве дотяг Вінкінс.

— Завтра п-підемо в по-поліцію, — п’яно белькотів він, — і взнаємо, що там за катавасія з нашим листом. — Лікі, не роздягаючись, впав на ліжко. — В-він, С-с-то-унс, га-га-дає, що ми… Лікі гикнув, потім скривився, від чого на його переніссі зібралося чимало зморщок, нарешті доказав: — бовдури і н-нічого не т-тямимо. Нехай тепер н-начувається…

Вінкінс мовчав. Говорити йому не хотілось. Стягнувши з Лікі черевики, він, не роздягаючись, упав на ліжко і за хвилину гучно захропів

Стоунс прийшов сороковим. Найочікуванішим. Саме сорокового гостя чекали з нетерпінням. Ним міг бути хто завгодно. Префектові поліції Стеферсу сьогодні минало рівно сорок, і гості, що зібралися в залі, чекали, хто ж поставить найголовнішу свічку у святковий торі іменинника.

Іменини були гучними. Гості пили невідомо вже вкотре, вихоплюючись із-за столу лише для того, щоб побажати іменинникові щастя, довгих літ життя і всіляких благ та ще потанцювати під магнітофон.

Стоунсові набридло все це, і він вийшов із зали, знайшовши в коридорі затишний куточок за колоною, поряд із вазою, в якій мінилася барвами духмяна заморська квітка. Сівши на один із стільців, що стояли там, і тримаючи в руці напівпорожній келих, Стоунс слухав гомін вечора. Він би задрімав, та до нього підійшов іменинник:

— Чого сумуєш, Томе? — запитав він, сідаючи поруч.

— У кожного з нас, префекте, є в житті супутники, бачити яких не дано нікому, окрім нас самих, — загадково відповів Стоунс і чомусь недобре посміхнувся.

Префект деякий час сидів мовчки, тримаючи в руці келих із недопитим шампанським. Йому кортіло продовжити розмову, що так цікаво почалась, однак він не міг відшукати у своїй затуманеній алкоголем пам’яті фразу чи бодай слово, яке хоча б приблизно відповідало настрою співрозмовника, йому здавалося, що все, про що він говоритиме зі Стоунсом, досить-таки освіченою людиною, давно вже відомо навіть школяреві, нецікаве, штамповане, бо він, як і всі довкола, звик говорити штампами, маючи в своєму лексиконі не надто великий запас слів.

Так і не знайшовши що сказати Томові, префект підвівся, махнув рукою і неквапом рушив до гостей, які кликали іменинника. Вже на порозі він раптом рвучко повернувся, підійшов майже впритул до Стоунса і чомусь пошепки запитав:

— А скажи, Томе, як ти вважаєш, Наполеон мав слушність чи ні?

— В чому саме? — здивовано підвів голову Стоунс, не зрозумівши напівп’яного шепоту префекта.

— Та в усьому, — Стеферс уп’явся в Стоунса маленькими єхидними очицями.

— А про це краще у Наполеона спитати, сер, — сказав Стоунс, і в куточках його м’ясистих губ промайнула не помітна для стороннього ока посмішка. Піднявши келих із шампанським, він, розтягуючи кожне слово, повільно промовив: — Я п’ю за ваше здоров’я, сер Стеферс! За здоров’я і улюблену роботу. А щодо Наполеона, то заїдьте до мене завтра десь о третій. Там і поговоримо, — сказав Том ніби між іншим і подав руку. — Дякую за прекрасний вечір.

Його рука потонула у спітнілій правиці Стеферса.

Коли Стоунс вийшов на вулицю, вже світало. Додому Том поїхав на трамваї, трохи відпочив і, прихопивши портфель із мнемокопіями, через півгодини вже був у приймальні Бенкея.

— Чи не гикалося вам сьогодні, чарівна Джуліан? — звернувся Стоунс до секретарки, кладучи на друкарську машинку шоколадку.

— Ні, Томе, — відповіла та, всміхаючись, — проходьте, шеф уже чекає на вас.

Товстий персидський килим глушив кроки. Бенкей сидів у кутку довжелезного кабінету за великим столом і давав у диктофон якісь розпорядження.

— А, Стоунс, сідай! — Бенкей відсунув убік диктофон і, натиснувши кнопку, викликав секретарку. Коли зона увійшла до кабінету, наказав: — Міс Джуліан, до мене нікого не впускайте.

— Зрозуміло.

Дівчина вийшла, а за хвилину принесла дві чашки з паруючою кавою.

— Ну як? — запитав Бенкей, коли двері за Джуліан зачинилися. — Все нормально?

— Майже… Митники були зупинили. Довелося розплачуватись…

— А плівки?

— Плівки привіз. Дві мнемокопії: фараона Тутанхамона і Наполеона

— Непогано. Клади на стіл. А окрім плівок, щось є? — поцікавився шеф.

— Ні. У мене було обмаль часу. Та ще й конкуренти ваші — Вінкінс і Лікі…

— То все дрібниці, Томе, — Бенкей обережно поставив чашку з кавою на стіл і підвівся. Підійшовши до Стоунса, поплескав його по плечу. — От якби ти прихопив ще й якісь атрибути з собою, тоді б усе було о’кей. А так даю тільки тридцять тисяч…

Бенкей обережно взяв плівки, повернувся до стіни і десь у потаєминах шпалер знайшов непомітну для стороннього ока кнопку. Поклавши плівки до велетенського — до стелі — сейфа, шеф натиснув ту саму кнопку. Двері тихо ковзнули в пазі, і стіна набула попереднього вигляду.

— Мало, шефе, — нарешті оговтавшись від такого несподіваного повороту справи, вичавив із себе Стоунс. — Ви ж обіцяли перед моєю поїздкою вдвічі більше. Я ризикував… Митникам тридцять тисяч віддав…

— Часи міняються, Томе. Тоді було одне, зараз… Більше, Томе, ні цента, — сказав як відрізав Бенкей, знову вмощуючись у крісло і беручи чашку з недопитою кавою. — А що ти попав у пазурі митників, хіба я винен? Ти вже якось сам уладнуй свої справи, я за тебе розплачуватись не збираюсь.

— Гаразд, шефе. Годі жартувати! — посміливішав Стоунс. — Ще двадцять — і розійдемось! Якщо пі, шукатиму іншого покупця.

— Будь ласка, Томе, шукай дурнів. — Бенкей, примруживши очі, не поспішаючи, почимчикував до сейфа. Діставши плівки, поклав їх перед Стоунсом. — Забирай. А машину часу залишиш на стоянці. Все. Твої подорожі в минуле на цьому закінчено. Машина часу поки що не твоя. Зрозуміло?

— А скільки вона коштує? — ніби між іншим поцікавився Стоунс, ховаючи до портфеля бобіни із мнемокопіями фараона Тутанхамона і Наполеона.

— Нащо тобі це знати? — стенув плечима Бенкей.

— Хочу купити машину часу.

— Не з твоїми, Томе, грішми, — хихикнув Бенкей і закурив сигарету. — Машина часу коштує шістдесят мільйонів…

Все складалося для Стоунса чудово. Після того як він хоч і заліз у борги, а таки купив машину часу, минуло три місяці. Лікі й Вінкінс дістали добрячого прочухана від префекта за брехливого листа, і Том продав за чималі гроші любителям гострих відчуттів мнемокопії фараона Тутанхамона і Наполеона.

Але всякому везінню колись настає кінець. Стоунс розумів це і з кожною новою, блискуче проведеною операцією з острахом думав про те, що ось-ось почнеться ця смуга невезінь.

Так і сталось.

Це була дев’ятнадцята подорож Стоунса в минуле. Він давно вже запланував її, але здійснити міг тільки тепер, після того, як порвав усі стосунки із своїм колишнім шефом.

Усе почалось якнайкраще. Стоунс давно мріяв потрапити у середньовіччя, побачити, як спалюють на вогнищі єретиків і зняти мнемокопію його святості — глави святої інквізиції.

Машина часу зупинилася, як Том і запрограмував, дев’ятнадцятого серпня 1590 року.

— Ну от, прибули! — сказав Стоунс, потираючи від задоволення руки.

Відкривши люк, він вистрибнув з машини часу, розім’яв ноги, що затекли від тригодинного сидіння за пультом машини часу, і підставив обличчя пекучому літньому сонцю. “Ні, я колись таки залишусь в минулому. Виберу собі спокійне, пристойне місце й буду там і царем, і богом”, — подумав Стоунс, озираючись навсібіч.

Залишивши машину часу у кущах глоду, хлопець швидко переодягся І невдовзі йшов вуличкою мовчазного сірого міста.

— Ні, ви не зрозуміли, ваша святість, — розпинався Стоунс. — Не по вашу душу я прийшов. Мені тільки треба зняти індивід.

Його святість єпископ з повними жаху очима стояв перед дивним незнайомцем і думав, як йому повестись у цій ситуації.

— Усього якихось півгодини… — умовляв Стоунс, схопивши єпископа за руку.

— Що-о? — ніби отямившись, раптом заволав старий. — Сатана! Служники! В кайдани його!

Стоунс прожогом вискочив з покоїв верховного інквізитора.

Надворі йшов дощ. Він лив уже давно, і на протоптаній стежці почали збиратись маленькі каламутні озерця, в яких аж кипіло від густих важких крапель. Дерева низько опустили важкі віти, здавалося, гілки ось-ось обламаються і перетнуть Стоунсу дорогу.

Стоунс біг схилом, ковзаючись на глинистій стежці, кляв усе на світі. Ніколи ще він не встрявав у таку халепу. Чув, як з кожною миттю наближається погоня, однак звернути зі стежки не було куди.

“Ці недоумки можуть і справді прикінчити мене”, — весь терпнучи від жаху, думав Стоунс.

На одному з поворотів стежки він раптом спіткнувся і впав головою на вузлувате коріння дерева.

“До машини часу мені не дістатись”, — майнуло ще в голові, і Том знепритомнів. Він уже не чув, як добігли захекані переслідувачі, як скрутили йому руки та ноги і, співаючи хвалу богові, понесли назад тією ж вузькою звивистою стежкою.

До тями Том прийшов не скоро. Насилу розплющивши очі, побачив, що довкруж нього діється якесь таїнство. Він лежав на широкому помості посеред площі. З усіх усюд на площу несли великі й малі оберемки хмизу.

Стоунс поворухнувся. Дуже боліли міцно зв’язані руки. Ніг він взагалі не відчував. Спробував підвести налиту свинцем голову. Не встиг озирнутись, як натовп, що зібрався навколо помосту, захвилювався.

До Стоунса розміреною ходою підходив худий горбоносий чоловік із запалими очима. Нахилився так близько, що хлопець почув неприємний запах з його рота, і прохрипів:

— Покайся, єретику!

— В чому? — ледве вичавив Том, кривлячись від болю.

— Ти змайстрував, безбожнику, гемонську машину. І літав у повітрі… Вступивши у змову з сатаною, ти хотів убити його святість єпископа. Свята інквізиція винесла вирок спалити тебе живцем… — Носань, зловісно посміхаючись, боляче ткнув Стоунса незапаленим смолоскипом у груди.

Потім натягнув на голову жертви ковпак блазня й махнув рукою своїм численним помічникам.

Стоунса підняли на ноги і прив’язали до ганебного стовпа. Натовп захвилювався ще дужче — от-от мало відбутись страхітливе видовище.

Гори хмизу, принесеного городянами, служники святої інквізиції за кілька хвилин звично розклали під стовпом.

Дощ не вщухав ні на хвилину. Навіть смолоскипи в руках служників інквізиції не горіли — тліли. Вітер жбурляв настогидливе дощовиння у натовп, на поміст, де сиротливо стояв Стоунс. З ковпака прохолодні краплини скочувалися за шию і неприємно лоскотали.

Носань, що говорив із Стоунсом, зіскочив з помосту, підійшов до невеличкої колоди, вмостився на неї і неспішно підняв руку.

До стовпа підбіг монах із смолоскипом і сунув його під галуззя. Хмиз засичав, рудий дим, пробиваючись крізь гілля, здійнявся вгору. Стоунс рвонувся. Мотуз увіп’явся в тіло, і Том, кашляючи від їдучого диму, мало не знепритомнів.

“Усе… От і вибрав собі теплий куточок, — з іронією подумав. — Спалять ці недолюдки мене ні за цапову душу… І не треба мені вже ні грошей, ні мнемокопій, нічого…”

Вогнище нарешті спалахнуло, кинуло велетенський омах полум’я на Стоунса і обсмалило йому брови. Том закричав від нестерпного болю. І раптом йому пригадався В’ень. Напевне, тільки він міг врятувати його, і Стоунс, зібравши останні сили, ледве розтуляючи потріскані губи, прошепотів:

— Допоможи, В’єню!

— Він диявол, диявол! — прокричав хтось із натовпу. — Сатана вселився в нього!

“Це вони мене так іменують…” — ще подумав Том і знепритомнів. Отямившись, він побачив, що лежить горілиць на м’якій, густій траві.

Поруч хтось порався. Пересилюючи біль в усьому тілі, Стоунс повернув голову на звуки і побачив молодого ставного чоловіка, що варив у прозорій посудині якусь зеленкувату рідину.

— Ти вже прокинувся, хлопче? От і добре! — проказав незнайомець, ні на мить не перестаючи помішу, вати вариво. Від нього йшли запахи тільки-но скошеної трави і полуниць. — Змастимо опіки, і за кілька хвилин ти будеш на ногах.

— Дякую за допомогу, — сказав схвильований Том, коли незнайомий, а то був В’єнь, запропонував Стоунсу свої послуги й надалі. — Як тобі вдалося так швидко дістатися мені на поміч?

— Нещодавно наші вчені сконструювали новий пристрій, завдяки якому ми можемо на деякий час вийти з паралельного виміру часу. Зрозуміло, це тільки на перший погляд здається все просто. Насправді ж… Я настроєний на біоструми твого мозку. Розумієш, ти мій своєрідний двійник. Я вже пережив те, що маєш пережити ти. Я не маю права втручатись у твоє життя і давати якісь поради, бо живу, як і ти, лише у вимірах свого часу, який зсунутий на кілька десятків років уперед.

Я багато передумав, Стоунс, після нашої зустрічі. Мені дуже хотілося знову побачитись з тобою, допомогти тобі розібратись у простій істині: не можна наживатись на чужій геніальності, навіть якщо її носії вже давно не живуть. Я відчув, що ти можеш зрозуміти це, тож і вирішив переступити заборонений рубіж, коли тебе мало не спалили на вогнищі.

Зробивши свою справу, я мав одразу ж повернутись додому, та мені довелося залишитися і вирвати тебе з лап смерті.

В’єнь вилив на траву залишки рідини, якою ще недавно змащував Стоунсу місця опіків, витер посудину і поклав у рюкзак.

— А ти, Стоунс, ніколи не задумувався, нащо тобі оті мнемокопії видатних осіб? Ти ж не історик! Для істориків їх привезуть ваші розвідники минулого.

— Мені вони так треба, як позаторішній сніг, — сказав Стоунс, махнувши рукою.

— Тим більше дивно…

— Розумієш, В’єнь, є люди, які мені добре платять за мнемокопії. Мені замовляють наприклад, щоб я привіз мнемокопії фараона Тутанхамона чи кого іншого, і я виконую їхнє доручення.

— А знаєш, нащо вони їм?

— Ніколи не цікавився цим, В’єнь, — стенувши плечима, мовив Стоунс і, аби перевести розмову на інше, проказав: — Тиша тут! Ось те заповітне місце, той куточок землі, де я лишився б і до смерті своєї. І не треба мені ні мільйонів, ні розкішної вілли над морем… Не треба нічого.

— Постривай із куточком землі. А от долею куплених у тебе мнемокопій я б, на твоєму місці, поцікавився.

— Якось не думав про це… — почав Стоунс, знову вмощуючись на м’якій траві.

— Річ у тім, — провадив далі В’єнь, — що привезені тобою мнемокопії використовуються злочинно.

— Я-ак? — Стоунс аж подався вперед.

— Дуже просто. Часто-густо задля розваги багаті нероби безцеремонно втручаються в життя людей минулого, до певної міри порушуючи тим самим хід історії: прискорюючи або уповільнюючи його…

— І як я раніше не додумався до цього, — стукнувши кулаком по траві, промовив Стоунс. — Недарма ж вони платили такі скажені гроші за мнемокопії. Розважались своєрідними живими іграшками… — Стоунс похитав головою, глибоко зітхнув. Поліз у кишеню напівобгорілої куртки по сигарету, та, роздумавши курити, зітхнув.

— Тепер, В’єнь, я знаю, що робити. — Знищу плівки з мнемокопіями, які залишились у мене, і напишу книгу про мої подорожі в минуле. Водночас прагнутиму, щоб ніхто не міг більше гратися з минулим. Я не заспокоюсь, поки на Землі лишиться хоч один любитель мнемокопій, І ти, В’єню, гадаю, допоможеш мені в цьому. Дарма що ми живемо в різних вимірах і різних світах…

— Ні, не допоможу, Стоунс, — похитав головою В’єнь. — Одне лиш знаю — ти на правильному шляху.

Сказавши це, В’єнь підійшов до своєї машини часу і за мить зник.

За вікнами була темрява. Том сидів, втупившись в одну точку, за столом, на якому лежали бобіни із записами індивідів.

“І треба ж було мені бовкнути В’єню про те, що знищу плівки! — картав себе Том. — Згодом за них я отримав би шалені гроші. Але ж ніде правди діти, В’єнь мав слушність. Що ж мені робити? Гаразд, я позбавлюся своїх плівок, однак не я один їх з минулого привозив. — Стоунс зітхнув, згріб бобіни докупи. — Хіба я з ними справлюся? Один, Томе, у полі не воїн. А що коли хтось приєднається до мене і теж зрозуміє, що робить лихо? А там, дивись, і ще, і ще… Досить тільки захотіти…

Стоунс підвівся, підійшов до вікна, прочинив. У кімнату пахнуло духмяною вранішньою прохолодою. Дощ скінчився, і на мокрому чорному тлі асфальту блищали поодинокі озерця світла від вуличних ліхтарів.

ВИПРОБУВАННЯ

1. Залишилось дві хвилини, і прийде Рос. Я нарешті перепочину годину-другу. Після таких перипетій лише сон допоможе набратися сил. Від випитої кави і кількох порцій горіхів кола в мене дуже болить серце. Пережити таке!

Повірте на слові — я щасливчик, незважаючи на те, Що зараз у мене, мов у лихоманці, дрижать руки й ніби ватяними зробилися ноги.

Цей нелюдський крик Теда, мого колеги по службі, Ця жахлива сцена коштували мені пасма сивого волосся.

Зрозуміло, Теда вже немає. Він зник несподівано. Я бачив, як Тед розчинився у чомусь-схожому на рідкий молочний кисіль, не весь одразу, а поступово. Спочатку сірий смугастий костюм мого колеги перетворився в цю одноманітну масу, потім ноги, тулуб, руки… І ще я бачив його перекошене від болю красиве обличчя. Тед кликав на допомогу, але що я міг удіяти? Хвилясті привиди відрізали мене від нього.

Рос, мій напарник, запізнюється вже на добрих три хвилини. Ну й дам же йому чортів, коли прийде на чергування. До нових віників пам’ятатиме… Хвилясті привиди знову припхалися. Як і раніше, примушували підписати контракт. Та я не дурень. Полоснув по них напалмом. Відійшли, не на такого напали…

Берта, дружина Роса, зателефонувала, що чоловік на чергування не прийде — він, мовляв, четвертий день уже пиячить.

Все, бідна, вибачалася в трубку. А що вибачатись? Не вона ж нализалась, а він… Я знав, що переживала Берта і за Роса, та й за мене, що чергував зараз на станції — бо хто-хто, а вона, дружина старшого оператора поля Периметра, знає, який нелегкий наш хліб.

Роса б уже давно розрахували, та оператор він першокласний. Відчуває хвилястих недолюдків швидше від усіх нас. Можливо, це його й тримає…

— Вибач, Нік, за нього, дурня. Чи зможеш ти ще зміну почергувати? — спитала Берта під кінець нашої розмови, і я почув у трубку її схлипування.

Я відповів їй, щоб не хвилювалася. Шефу, ясна річ, не дзвонитиму — друзів я не продаю. Не міг же я їй сказати, що ще чотири години просидіти в кріслі головного оператора поля Периметра — рівнозначно смерті! Замучать хвилясті недолюдки.

Боже! Спочатку я вхопився за свою не за роками вже сиву голову. Мене пойняв жах. Потім, кинувши на важелі трубку, встав, підійшов до аптечки. Глибоко зітхнувши, дістав із зеленої металевої коробочки чергову порцію горіхів кола, пожував. Запив водою. Нема ради, якось спробую протягнути ще одну зміну, хоча…

Вони прийшли знову. На пульті скажено затанцювали різноколірні вогники індикаторів, і стрілки приладів дружно зметнулися до червоної позначки. Тіло одразу ж звело судомою. Зацокали зуби. О-о-о! Це ж просто нестерпно. Другу зміну підряд… А коли й Сеткінс не прийде? — уявивши таке, я злякався. — Якщо не буде мого напарника, помру. Після мене ж хоч потоп…

Я, на диво, все ще тримаюсь. Через хвилину мене замінить Сеткінс. Хронометр, мені здається, дуже повільно відбиває секунди. Одну, другу, третю… Моя рука біля блакитної кнопки пуску. Хвилясті привиди знову пішли в наступ по центру. Їх дуже багато. Дуже!!! Навіть не знаю скільки. Сотні? Тисячі? Мільйони? Не злічити. Я їх не бачу, але відчуваю, що вони зараз поряд зі станцією. Прозора стіна Периметра увігнулась і вібрує. Інколи мені здається, що це вже кінець. Та, слава творцеві, поки що все гаразд.

Сеткінса ще немає. Вже минула хвилина третьої зміни. Мене ніхто не прийшов замінити. Знову пропонують підписати контракт. Ні, таки й справді не витримаю, підпишу. Поставлю на папері кілька закарлючок, і все. Що залишається робити? Нехай наші відсувають лінію фронту на енну кількість метрів. Що, скажіть, я втрачу? Та практично нічого. Окрім цього ідіотського крісла, щоб воно провалилось! Будь проклятий той день, коли я погодився стати оператором.

Хвилясті привиди повідомили, що пришлють парламентерів. Підкинули на пульт невеликий аркуш паперу, па якому була надряпана їхня пропозиція щодо моєї капітуляції. Якщо я не погоджусь, вони, мовляв, зітруть мене і станцію на порох. А так усе буде гаразд.

Через три хвилини на чергування повинен прийти Коррі. Нехай тепер він думає, підписувати контракт чи ні?

Гм, і Коррі немає. Невже це саботаж служби Периметра? Зараз дзвонитиму шефу, хай шукають заміну. Годі чекати! Піднімаю трубку і вже від секретарки сера Баклі Марджері дізнаюся, що мою станцію відрізано.

“Оце заявочки!” — ледве встиг подумати я, як знову у трубці почувся голос Марджері:

— Зараз, містере Уотсоне, я з’єднаю вас із шефом.

— Це ти, Уотсоне? — здивовано спитав шеф, покашлюючи в трубку. — Ще живий? А я вже грішним ділом подумав, що ти… — він прицмокнув губами. — Тоді не все ще й погано, — засопів він і вже веселішим тоном повів далі: — Розумієш, пришельці пробили дірку. Словом, Нік, хвилясті знищили сусідню станцію. Ту, що на горбі, поряд із сосною… — Шеф замовк, і я чув у трубку важке, поривчасте дихання хворого на бронхіальну астму.

— То виходить, сер Баклі, Фейрокса вже немає? Він мертвий? — запитав я, коли мені набридло слухати дихання шефа в трубку.

— Так, Уотсон, твій колега наказав довго жити. Десять хвилин тому рятувальна група підібрала його тіло за стіною Периметра. А ти, Уотсон, тримайся. Розумієш, — шеф знову прокашлявся, — аби зберегти решту шістнадцять станцій, ми змушені були пожертвувати твоєю. Ти вже вибач, Уотсон, але так було треба. Інакше б усі богові душі віддали.

— Розумію, — тихо відповів я. — Отже, я вже покійник? Живий покійник?

— Все ще обійдеться, Нік. Ми молимо бога, щоб усе скінчилось добре. А ти, Нік, не журися. Може, ще пощастить, і ти сухим з води вийдеш. Ти ж усе можеш… І поки що живий? Чи не так?

Не дослухавши, я із злістю кинув телефонну трубку. Навіщо переливати з пустого в порожнє, коли мені залишилося не знаю скільки часу жити. Ясна річ, у центрі вчинили резонно. Та чому коло замкнулося саме на моїй станції? Напевне тому, що я завжди встряю в халепи… І ще шеф сказав, щоб тримався доти, доки сил стане. Добре йому так казати. Сидить собі в кріслі у тепленькому кабінеті, кока-колу попиває, керує. А мені як? Я відрізаний. Підмоги не буде…

Покину все к бісовій матері! Візьму вимкну рубильник на станції, вийду з неї, хрясну дверима й піду додому пиво пити. Ну що пришельці мені зроблять? Кинуть за грати чи у своїй лабораторії, коли вона є, досліди на мені проводитимуть або ж приречуть на голодну смерть? У ліпшому випадку одразу вб’ють, як це вони вчинили з Фейроксом.

Досить! Гуд бай, хлопчики з бази! Я йду. Головне, шановні, здоров’я. Решту можна купити за гроші. Навіть президентське крісло. А захворію, кому я буду потрібен? Відвезуть у якийсь задрипаний пансіон для хворих чи божевільних, звідки прямий шлях у домовику. Мовляв, був Нік Уотсон і немає…

Повідключав на станції все. Навіть аварійну лампочку, що під стелею ледве жевріла, і ту вимкнув. Тільки прожектор, що стежку мені до дому висвічує, залишив. Прочинив двері. Навкруги темінь — хоч в око стрель. І погрозлива тиша.

Нараз у тьмяному світлі прожектора я побачив, як щось велике, безформне поволі насувається на мене. Невизначена маса якась. Кисіль — не кисіль, туман — не туман. Потім щось виповзло з цієї маси. За ним ще і ще.

Це були хвилясті привиди. Побачивши їх, я ледве стримався, щоб не стрибнути знову в станцію. Серце моє зайшлося, душа одразу ж у п’яти…

Вилізло їх чимало. Скільки — не лічив. Не до того було. Всі гуртом неспішно рушили вперед. Потім зупинились метрів за шість від мене. Стоять, ніби вкопані, тільки тулуби їхні вихиляси справляють. І дивляться, як я замок на двері станції чіпляю. П оком не кліпнуть.

Замок заїло. Ключ не повертається. Ну й грець із ним! Кому ця станція тепер потрібна? Начальству моєму? Гм, нехай саме почергує! Периметр прорвано. Станція за зоною. Ніхто сюди не поткнеться. Хіба що пришельці…

Ні, вони не динозаври й не павуки, хоча й на людей не дуже схожі. Чи, може, я в темряві не розгледів добре. Лише очі великі хворобливо блищали. Булькаті вони. І коливаються без кінця. Воістину хвилясті привиди…

Покинув я двері відчиненими, іду знайомою стежкою додому, а вони розступаються, дорогу дають. Перший тільки стоїть і ні пари з вуст.

— Пропустіть, — кажу.

— Ні, — відповідає, — ти мені потрібен.

— Нащо, — питаю, — хіба не можна до ранку зачекати?

— Ні, завтра пізно буде, — шамкає пришелець. його тулуб, як і раніше, ритмічно коливається з боку в бік, і здається, що то велетенський маятник, якому невідомий скульптор намагався надати подобу людини, однак так і не зміг цього зробити. Погляд у хвилястого привида якийсь непритомний, далекий, та все ж мене від нього знову починає лихоманити.

— Так ви і є парламентер? — питаю, а в самого язик майже прилип до піднебіння. Не пощастило все-таки, хоч і казала мати, що в сорочці народився.

— Ні, — відповідає він і носом своїм довжелезним невдоволено крутить. — Парламентер прибуде завтра після обіду. Сьогодні у нього термінова нарада на Зет-2.

— Так і я завтра прийду. Я не проти переговорів.

— Гаразд, — на диво швидко погодився пришелець, — тільки не надумай накивати п’ятами, під землею розшукаємо!

Обминувши його, я підійшов до стіни Периметра. Не пропускає Периметр. Пружна прозора стіна м’яко відсторонила мене. Спробував ще, знову марно. Що ж це таке, думаю. Я ж свій! Додому йду.

Одначе стіна стоїть. Прозора така. Ніби її і взагалі немає. Я вже бив її кулаками і ногою пробував, аж синці собі понабивав, а вона ані руш. Що ж робити?

Пішов на станцію. Звично кинув оком по принишклих індикаторах. Сів у крісло головного оператора поля Периметра, увімкнув рубильник. Індикатори приладів весело підморгнули мені.

Випивши склянку води, я ліг на дивані, взяв журнал перед сном почитати. Ну що ж, не пускає стіна, нічого не вдієш. Я махнув на все рукою. Нехай. У мене запасів харчів місяців на два вистачить. Якось протримаюсь. До того ж завтра зустріч з парламентером хвилястих привидів. Пришельці мене не чіпають. На лічильниках станції — нуль, отже, все нормально.

2. Розбудив мене грайливий сонячний зайчик. Зазирнув у шпарку між нещільно прикритими шторами, полоскотав щоку. Встав я, відкоркував пиво, одним духом випив, тільки-но хотів умитись, як у тиші рубки почувся голос Дженні, моєї дружини.

— Доброго ранку, Нік!

— Здрастуй! — кинув я і осікся. Річ у тім, що дружина моя померла чотири роки тому… І ось вона стоїть переді мною. Що за чортівня?! Галюцинації почалися, чи що?

Дженні оправила пасмо волосся, що впало їй на очі, і примостилася на дивані.

— А ти, Нік, змінився, — промовила вона, ніжно дивлячись на мене. — Постарів, сивина на скронях з’явилася…

— Що вдієш, люба, роки своє беруть, — прошепотів я і здригнувся — на її лівій руці не було вказівного пальця! Чотири роки тому вона порізала палець об консервну кришку і померла від загального зараження крові. Тоді палець був, ніхто його не відрізав. А тепер його немає. Ніби й не було взагалі, неначе народилася вона чотирипалою.

“Ну й сон! Хай тобі грець!” — подумав тоді я і вщипнув себе за руку: боляче. Гадав прокинусь — та де там. Хотів вийти зі станції на свіже повітря, пошукати очима парламентерів хвилястих привидів, а Дженні до мене:

— Сядь біля мене, Нік. Ти ніби не радий моєму приходу. А я так скучила за тобою. — Вона взяла мене за руку і міцно притиснула до своєї теплої щоки.

Я мовчки сів на краєчок дивана поруч із Дженні.

— Не мовчи! Чуєш, не мовчи, Нік! Мені стає страшно, коли ти мовчиш. Розумієш?

— Ні, — похапцем відповів я.

Вийшло невлад. Дженні заплакала, по-дитячому схлипуючи.

— То чому ж ти не розумієш? Скажи! — благально мовила вона.

— А про що розповідати? — спитав я, натягаючи через голову сорочку.

— Як це про що? — здивувалась вона. — Ясна річ, про тебе. — Дженні вмостилась на дивані і, поклавши свої теплі руки мені на плечі, міцно обняла.

— Гаразд, розповім. Після того як тебе, Дженні, не стало… — я затнувся, та враз виправився. — Після того як ти, Дженні, пішла, я…

— Але ж я нікуди не йшла, Нік, — заперечила дружина, здивовано дивлячись на мене своїми блакитними очима. Хіба ти не знаєш, я ж хворіла… Довго й тяжко хворіла…

— Так, так. Після того як ти захворіла, — вирішив я чомусь збрехати Дженні, — мені довелося піти працювати в зону.

— Тобі були потрібні гроші на моє лікування?

— Авжеж, — кивнув я. — Ти ліпше не перебивай.

Дженні слухала, як ми й домовились, не перебиваючи. Коли я закінчив свою оповідь, було вже пів на третю, а мені чомусь здалося, що минула ціла вічність.

— Жах як зголодніла, Нік. У тебе не знайдеться чогось пожувати? — спитала вона, ледь примруживши очі.

— Звичайно, є, — відповів я і знову, вже вкотре, підмітив саме її слово “пожувати”. Ніхто, окрім неї, не говорив так про їжу.

Після обіду я попросив Дженні розповісти про себе.

— Хіба ти не знаєш? — перепитала вона.

Я мовчки стенув плечима.

— Гаразд. Ти голись, а я розповідатиму.

Я взяв бритву і, слухаючи дружину, почав голити свою триденну щетину. Бритва чомусь не слухалась мене, лишаючи огріхи й вислизаючи з рук, бо те, що я почув, виходило за межі мого розуміння.

— Я не померла, Нік. Я просто перейшла в інший вимір часу. Мабуть, усе живе переходить туди. Воно тільки трохи втрачає свою особистість. Однак живе, на мою думку, водночас набуває і нових якостей…

— Не мели дурниць, — роздратовано буркнув я.

— Це не дурниці, — ображено мовила Дженні й вільною рукою поправила вперте пасмо волосся, що сповзало їй на очі.

— Добре, не сердься, — перебив я дружину. — Допоможи мені, будь ласка, перевірити Периметр. Може, десь прорвався?

— Зараз, Нік. — Дженні швидко зіскочила з дивана і вибігла зі станції.

Тихо на станції, мов у льосі. Як враз у двері хтось шкрябнув. Ще й ще.

Я гадав, що то Дженні так швидко повернулась, однак, прочинивши двері, я побачив парламентера хвилястих привидів.

— Ну, проходьте, — кажу, а самому так і кортить сказати: чого приперлися?

— Здрастуйте, — вітається парламентер і одразу заходить у рубку.

— Добридень, — відповідаю. Зняв з крісла кофтинку Дженні, поклав на тумбочку. — Сідайте.

Той упав у крісло, ніби хтось його ззаду під ноги вдарив. Обличчя пришельця не виказувало нічого — ні зацікавленості, ні цілеспрямованості, окрім, як мені здалося, самозакоханості…

— Ми, тобто я, — почав був парламентер, та подивившись на мене, раптом знітився.

— Кажіть, кажіть, не соромтеся, — підбадьорив я його.

— Ми прийшли прохати у вас, щоб ви, земляни, залишили це місце. Воло потрібне нам. Згодом, Уотсоне, ми підпишемо з тобою контракт ще на кількасот квадратних миль…

— Та ви що?

— Так треба, — пробурмотів він, ледве витягуючи з себе гнусавий неприємний голос. — З часом ви, земляни, зрозумієте, що не тільки вам тут жити. Землі спочатку вистачить і для вас, і для нас. Коли її буде замало, шукатимете для себе у всесвіті пристойнішу планету. А поки що нам треба усього-на-всього півтори-дві квадратні милі…

— Та хіба справа у клаптику богом і чортом забутої багнистої землі? До того ж дозволу треба питати не в мене, а у всіх землян чи хоча б у тих, хто мешкає тут, — відповів я.

— Не придурюйся, — різко кинув представник хвилястих привидів, і в голосі його почулась рішучість. — Тобі, Уотсоне, потрібні гроші?

— Гм, кому вони не потрібні, — усміхнувся я.

— Скільки?

— Що скільки? — Я вдав із себе простака, міркуючи, як провернути цю вельми неприємну справу так, щоб і вовки були ситі, і кози цілі, однак парламентер не дав мені оговтатись і знову запитав:

— Скільки тобі треба грошей?

— У вас не вистачить, — нахабно відповів я, а потім збрехав, — та й не треба вони мені взагалі.

— Не клей дурня, — сердито промовив і підняв догори свій тонкий, схожий на щупальце спрута палець. В його руці я побачив невеличку коробочку, трохи прим’яту з боків. — Цей синтезатор може обсипати тебе золотом з ніг до голови. Ти станеш найбагатшою людиною на Землі.

— Ні, — пробурмотів я. — Гонорар гонораром, зле, розумієте, мені треба подумати…

— Як довго? — запитав парламентер.

— Спочатку хочу побути із Дженні наодинці, коли ви її, так би мовити, з того світу перенесли сюди, порадитися хочу. Може, щось підкаже. Все-таки жива душа, дружина…

— Не знаємо, хто така Дженні. Даємо тобі на роздуми двадцять дві години.

— А потім? — поцікавився я.

— Якщо не погодишся, знайдемо іншого. Того, кому потрібні гроші. Отож думай. Часу предостатньо.

— Гаразд, — мовив я, а подумки крикнув: “Так я вам і погоджуся! Коли вже стільки часу протримався в кріслі головного оператора поля Периметра, то…”

— Усього найкращого. — Парламентер встав і рушив до дверей станції.

Зітхнувши, я подався слідом за ним. Парламентер хвилястих привидів підплив до великої кулі, став на висунутий майданчик і розчинився у безбарвній хвилястій масі.

— Тобі, як завжди, яєчню з салом? — спитала Дженні, готуючи вечерю.

— Та-а! — Я роздратовано махнув рукою. — З чим хочеш. І що хочеш…

— Чим ти засмучений, Нік? — поцікавилась дружина через хвилину, коли на сковорідці зашкварчало сало.

— Ти ж знаєш, яку умову мені поставлено?

Дженні мовчки хитнула головою.

— Ну то й що накажеш робити?

— Скажи, Нік, що такого золота нам з тобою не треба. Самі на хліб заробимо.

— Я так і думаю відповісти.

— І ще скажи, що Землю нашу нікому й ні за які гроші не збираєшся продавати.

— Мабуть, так і скажу, — невпевнено відповів я Дженні і задрімав.

Коли прокинувся, вечеря вже охолола. Швидко вмившись, я підсів до столу, біля якого хазяйнувала Дженні

— Смачного тобі, — всміхнулась вона. — Мені пора йти.

— Куди це?

— Туди! — Дженні невизначено махнула рукою, де за прозорою стіною Периметра наскільки сягав зір роз кинувся жовто-білий килим, витканий вмілою майстринею-природою з ніжних ромашок.

— Як? Зараз? — здивувався я.

— Так, Нік. — Вона глибоко зітхнула, поцілувала мене в щоку, вискочила за двері і, не озираючись, швидко пішла звивистою стежкою до білого моря ромашок.

Я метнувся за нею.

— Зачекай-но, Дженні! Зажди мене! — закричав я, коли вона без перешкод пройшла крізь прозору стін Периметра. — Я з тобою…

Та вона не чула мене або ж вдавала, що не чує. Ішла і йшла назустріч червоному сонцю безмежним полем ромашок, котрі, як мені здавалось, з ніжністю зустрічали її.

Я стояв поряд з Периметром і з усієї сили гати пружку, прозору стіну, яка так і не пустила мене за Дженні. Стояв і дивився доти, доки моя дружина не зникла у безкрайому морі ромашок. А вони заклично повертали до мене свої маленькі гарні головки…

Повернувшись на станцію, я вперше за стільки днів заплакав. Мені було до болю прикро, що Дженні лишила мене одного, хоч я так просив її побути на станції ще трохи.

Скільки часу минуло відтоді, як Дженні пішла зі станції — не знаю, в усякому разі, цілком достатньо, щоб сформулювати в думці чітку відповідь парламентерові хвилястих.

Джеймс, мій колишній сусіда, кілька років тому розповідав цікавий анекдот про Ходжу Насреддіна.

Ходжа прийшов до еміра і за великі гроші, котрі потім роздав бідним, пообіцяв протягом двадцяти років навчити віслюка не тільки читати книги, а й розмовляти. “Це неможливо, Насреддіне. Служники еміра відрубають тобі голову за брехню, якщо віслюк не заговорить”, — жахнулися бідні. Однак Ходжа хитро всміхнувся і відповів: “За цей час або віслюк помре, або емір, або я!”

Пригадавши цей анекдот, я вирішив вдатися до такої ж хитрості в розмові з непроханими пришельцями. Ач, їм Землю нашу подавай… Тільки, строк дещо збільшив — до ста років. Коли брехню мою розкусять, тоді викручуватись якось буду. Якщо ж ні, то я, це точно, до ста тридцяти п’яти років не дотягну. Факт.

3. Нарешті після довгого дощу з-за хмар несміливо визирнуло по-літньому ласкаве радісне сонце. Я простував знову до стіни Периметра, за якою пишно квітли красуні-ромашки. йшов, щоб ще й ще раз пересвідчитись у тому, що нічого не змінилося і стіна знову не пропустить мене. Хоча все ще сподівався, що колись настане такий день, і я ступлю на широченне ромашкове поле і знайду там Дженні.

Парламентер, хоч як це дивно, не прийшов ні через двадцять дві години, ні на другу добу. Нехай! Це їхня справа… А мені — хоч трава не рости. Не хочуть, і не треба! А золото їхнє нехай хоч крізь землю провалиться!

І ось я знову поруч із зловісною непроникною стіною Периметра. Стою і вже навіть не намагаюсь прорватися крізь неї на той бік, що вабить мене і кличе. “Напевне, потрібні якісь чародійні слова, заклинання, — майнула думка, — але я не знаю їх”.

Там, за Периметром, під невеличким вітерцем ромашки приязно махають акуратненькими головками, і здається, що вони запрошують мене на це поле. Дуже далеке і водночас несподівано близьке.

Збираюсь іти на станцію і тільки за звичкою спираюся рукою на стіну, яка чотири дні тому, коли від мене пішла Дженні, зіграла зі мною злий жарт. О диво, зараз моя рука без перешкод пройшла крізь стіну і я, втративши рівновагу, мов колобок викотився на біло-зелений килим з ромашок, що давно кликав мене до себе.

Зірвавшись на ноги і ні хвилини не роздумуючи, я одразу ж кинувся слідом за сонцем, що втікало за обрій.

Наближався вечір. Сонце знову закрили дощові хмари, і почав накрапувати дощ. Та мені було байдуже. Великі прохолодні краплини, раз у раз залітаючи за комір моєї куртки, трохи протверезили мене, збудженого і якогось ніби аж сп’янілого від передчуття близької зустрічі з Дженні.

Я поспішав туди, куди пішла, не обертаючись, дружина, намагаючись будь-що наздогнати її.

Швидко сутеніло. Сівши на густий зелений килим, я дістав з рюкзака термос і налив у його ковпачок гарячої кави.

Ніч спустилася над полем. На сході у рідких просвітах між щільною завісою хмар ледь проглядали мерехтливі зірки, а наді мною чорне небо ще плакало прохолодним дощем.

— Чого це ти розлігся, Нік? — Згори на мене здивовано дивився Тед. — Захворієш! Вогко тут.

“Оце маєш! І приверзеться ж таке!” — подумав я.

— Вставай, вставай. Нічого очі витріщати. Куди це ти зник? Замучився я зовсім з цими недолюдками. Примушують контракт підписати. Багато хочуть. Ходімо зміниш мене… Я вже донесхочу начергувався. — Тед провів рукою по своїй короткій шиї і подав мені руку. — Чого мовчиш, Нік?

Я не відповів. Та й що я міг сказати Теду? Будь-хто на моєму місці втратив би голову в подібній ситуації На все я міг сподіватися тут: зустрітись із Дженні, побачити кого завгодно, тільки не Теда, який зник тоді так зненацька у неприємній драглистій масі.

— Послухай, Тед! — нарешті озвався я. — А ти, бува, не бачив Дженні?

— Кого? — Тед подивився на мене спідлоба. — Що за Дженні?

“Чого це я питаю в нього про Дженні? — із запізненням подумав я. — Звідки Тед може про неї щось знати? Не доводилось при ньому згадувати про дружину… Та й не питав Тед ніколи про моє минуле. Як і я у нього…”

— Дружина моя.

— Дружина? Ні, не бачив. Та ти ж, Нік, і не знайомив мене з нею.

— Вона померла чотири роки тому, — почав був я, але мене перебив Тед:

— То як же я міг зустрітися тут з нею? З мертвою, чи що?

Я промовчав і до самої станції не сказав уже ні слова.

— Ну от ми і вдома, — сказав, перервавши мої сумні роздуми, Тед, коли ми підійшли до станції. —Керуй, а я на відпочинок.

— Ти що, насміхаєшся наді мною? — роздратовано кинув я Теду, входячи за ним у напіввідчинені двері станції, на яких сиротливо висів поламаний замок.

— Я? З якої речі? — Тед подивився на мене скоса і стенув своїми широкими плечима. — Я додому відпочивати. Відчергував. — Він витягнув з шухляди столу вахтовий журнал, зробив запис і, прощально махнувши мені рукою, вийшов зі станції, подавшись у протилежний стіні бік.

У вікно станції зазирає розбишакуватий сонячний зайчик. Все так тихо, мирно, і мені вже здається, що нічого не було: жахів, приходу на станцію Дженні, та й не переходив я Периметра, не зустрічався з Тедом… Просто все це мені приверзлося.

— Нік! — різко розчиняються двері, і в приміщення влітає Тед. Розгублений, переляканий до нестями. — Вони гналися за мною, я ледве втік! — Тед ніяк не може відсапатись.

— Хто це вони? — спитав я, дивлячись на повне болю і страждань обличчя Теда.

— Швидше… Двері… — Теда тіпало, мов у лихоманці.

— Послухай, — я підхопився з крісла і зачинив двері на внутрішній замок. — Може, тобі все це здалося?

— Зда-ло-ся? — Тед рвучко закотив рукав і показав мені дві рвані рани в себе на руці. Щоправда, крові не було, а рани буквально на очах затягувалися рожевою шкірою.

— Болить? Сильно? — поцікавився я.

— Н-ні. Вже ні. Т-тільки по-поколює… — затинаючись, сказав Тед, з подивом роздивляючись свою руку, на якій від недавніх ран практично не лишилось і сліду. — Але б-біль б-був страшенний.

— А раніше в тебе що з цією рукою було? — поцікавився я. — Може, хтось так лікував її?

— Нічого собі лікування, — знову неспішно мовив Тед, легко згинаючи й розгинаючи пальці. — А взагалі-то, було. І переломи, і травми… Два пальці майже не рухались…

— А зараз? — перебив я, піднявши на нього очі. — Гм, згинаються.

— От бачиш, лікували…

— Гори воно вогнем таке лікування. Як терпіти такий біль, краще з болячками ходити.

— А які вони з себе, ті, що за тобою гналися? — запитав я в Теда, який повільно підвівся з дивана, взяв сифон і знову важко сів.

— Які? — усміхнувся Тед. — У тім-то й річ, що вони нічим не відрізняються від звичайних людей. Хіба що дуже вродливі. їх було п’ятеро — чотири юнаки і одна дівчина. Вона, до речі, видалась мені прекраснішою від Нефертіті. Віриш?

— Чому ні, звичайно, — переконливо промовив я. Мені самому закортіло побачити і цих незнайомців-красенів, що вилікували Тедову руку, і ту, котра прекрасніша за Нефертіті…

Станцію кидало, мов шкаралупу волоського горіха. Від чергового кидка я ледве не випав з крісла. Тед лежав на підлозі, незручно підігнувши під себе здорову руку, і мені на мить здалося, що він… помер. Якби не його нерівне дихання, я б вирішив, що Тед і справді покійник.

Що робилось із станцією, я не знав. Та якби й знав, навряд чи міг би чимось зарадити. Ледве підтягнувши напівпритомного Теда до дивана, я абияк кинув хлопця на поролонові подушки, і, закріпивши на його широких плечах паски безпеки, навкарачки підповз до дверей, і визирнув надвір.

Багатотонна станція, напхана не однією сотнею приладів, котилась, немов колобок, підскакуючи на ямах і рівчаках, туди, де заходило сонце. її легко штовхав уперед величезний шестиногий жук, спина якого відливала мертвизною металу.

Я оторопів. Куди ж він суне нас?

Зрозуміло, відповіді на своє запитання я не отримав.

Жук, не поспішаючи, ритмічно переставляв свої товстелезні механічні лапи-маніпулятори, які майже на півметра вгрузали у м’який ґрунт. Позаду станції лишалася зрита чорна смуга землі, і мені жаль було витоптаних, понівечених і взагалі вирваних з корінням ромашок, які трохи далі так само привітно, заклично махали своїми ніжними жовто-білими головками.

Рух нашої станції, який розпочався кілька годин тому, нарешті припинився, і вона, наче сліпий, що спіткнувся об несподівану перепону, зупинилась. Механічне чудовисько оббігло її, випустивши нарешті зі своїх чіпких лапищ, і зникло в овальній ніші, яку невідомо хто вирубав у скелі.

Я хотів був привести до тями Теда, коли раптом почув, як хтось тихенько пошкрябав у двері станції, що були тепер наді мною. Минула хвилина, і двері, оббиті зсередини свинцевими пластинами і знадвору жаростійким металом, відчинилися легко й тихо, неначе до цього не були зачинені на внутрішній замок. Хтось нагорі, мабуть, маючи неабияку силу, відігнув засув і відчинив багатопудові двері.

Я з острахом визирнув у прямокутний просвіт, але в ньому було видно тільки білі пухнасті хмари, що пливли небом.

Зіскочивши з крісла, я підбіг до Теда, який тепер уже мирно сопів на дивані. Ледве розбудивши його, я мовчки показав на двері.

— Ну? — сонно спитав він.

— Вони їх відчинили…

— Ото й тільки? — Він солодко позіхнув і потягнувся. — А я гадав… — Тед заплющив очі і знову ліг. — Дай людині хоч раз виспатись. — Та не встигла його голова торкнутись зім’ятої подушки, як він рвучко підхопився. — Що скоїлось, Нік?

— Не знаю. Нашу станцію кілька годин котив кудись механічний скарабей.

— Який ще скарабей? — Тед підняв на мене стривожені очі.

— Думаєш, я знаю? — стенувши плечима, стиха мовив я.

Тед, мовчки кусаючи верхню губу, переводив погляд то на відчинені двері, то на мене. Так тривало хвилини три-чотири. Потім Тед, схрестивши руки на грудях, підійшов ближче до дверей, подивився на мене і вперше усміхнувся.

— Ну що ж, коли нам відчинили, то треба з’явитись на світ божий, — розсудливо мовив він. — Тільки незручно. Доведеться драбинку робити. І тоді…

Тед не доказав. Щось грюкнуло об металеву обшивку дверей, і він ледве встиг відскочити від ніжок мініатюрної драбини, яка немов з повітря спустилась у черево станції.

— Ось тобі й маєш, — прицмокнув язиком Тед. — Як у казці! — Підійшовши до металевої драбини, ажурні ніжки якої чіпко вгрузли в килимок, він неспішно став на перший щабель. — Давай за мною, Нік. — Тед визирнув назовні. — Нікого нема. Тільки печера якась метрів за двадцять-тридцять, а так усе спок…

Тед не встиг договорити, його довгі ноги майнули в мене перед очима, і хлопець зник.

— З мене досить, — пробурмотів я, коли трохи заспокоївся. Драбинка кликала мене. Вона та ще блакить неба.

Я вже був підійшов до неї, але далі побоявся ступити хоча б один крок.

Я ніколи не був боягузом, але зараз мені було страшно. Так, як і тоді, коли на станцію нападали хвилясті привиди. І все-таки я відважився. Прихопив з собою пістолет і потихеньку, міцно тримаючись за драбинку, поліз угору.

— Нік! — внизу мене тихо покликала… Дженні.

Вона стояла біля драбинки і, тримаючись за поручень, дивилась на мене знизу вгору. її ніздрі судорожно здригались, вона важко й часто дихала, як після тривалого швидкого бігу. Її довге золотисте волосся розкуйовдилось, на щоках вигравав хворобливий рум’янець…

— Іди сюди, Нік. Ти забув взути свої черевики. Куди ж ти босий? Ноги об траву поколеш, пальці об каміння до крові розіб’єш…

Я перевів погляд на ноги: і справді босий.

— Чому ти тут? — спитав я.

— Як це чому? Хіба ти не знаєш, що це все завдяки кветам.

— Які ще квети? — здивувався я.

— Вони такі красиві, Нік. Красиві й ніжні. Вони лікували мене. Лікували і зрозуміли, що я хочу зустрітися з тобою. Я дуже просила їх про це. Я сказала, Нік, що ти сильний, що зможеш пережити все, збагнути…

— І тобі було боляче, коли лікували? — перебив я її, дійшовши висновку, що ці ж самі квети, напевне, лікували й Теда.

— Спочатку дуже боляче було, Нік, а потім… Це коли вони всі отруйні речовини виганяли з мого організму… Всі болячки… Квети можуть коли не все, то принаймні багато… Вони знайшли золотий ключик до сенсу життя… — Дженні говорила швидко, ковтаючи закінчення слів, а часом і цілі слова, перескакуючи з одного на інше, наче лячно їй було, що не встигне все переповісти.

За час подружнього життя я звик до її скоромовки. Колись навіть намагався перекривити її, та з цього нічого не вийшло. Я збився вже на третьому слові. Тоді Дженні сміялась і казала, що пародист із мене кепський.

— Квети, Нік, добрі, — вела далі Дженні, — вони прийшли саме в той момент, коли в мене настала клінічна смерть. Взяли клітинку мого гіпоталамуса і вже по ній змоделювали все інше. — Дженні чомусь із острахом подивилась у мої очі.

— Отже, квети зробили тебе штучну? — Я мимоволі відсторонився від Дженні.

— Ні! Вони створили мене колишньою, Нік! Такою, якою я була й раніше. Взяли й переписали біоструми мозку. А вже за ними заново змоделювали мій індивід. І все. Для них це дуже просто…

— Що вони, боги, чи що? — здивувався я.

Дженні осудливо зиркнула на мене:

— Квети не боги, Нік! Вони такі ж люди, як і ми. Тільки набагато освіченіші, розумніші од нас, коли хочеш, знають в десятки, сотні разів більше, ніж люди. Вони й живуть значно довше. Щось близько п’ятисот-шестисот земних років. І люди можуть жити стільки, просто витрачають свою енергію на дрібниці. Організм людини, як пояснили квети, універсальний — сам може лікувати себе без усяких мікстур і таблеток. Ми неправильно ним користуємось. Не так і не тим харчуємось, зловживаємо алкоголем і тютюном, не вміємо застосовувати свої багатющі ресурси енергії…

Квети дечого навчили мене. І я тебе навчу. Ось побачиш, Нік!

Я слухав Дженні і думав: чому саме її, а не когось іншого врятували квети від смерті? Адже стільки людей вмирає на світі. Щохвилини, щосекунди… І генії теж. Дженні ж нічим не вирізнялася серед подібних їй людей.

Я губився у здогадах. Звичайно, головне, що Дженні жива, поруч зі мною… І я її кохаю, як і раніше…

— А парламентери до тебе ще не приходили? — спитала вона неначе між іншим.

— Ні, — зморено відказав я. — Давай будемо відпочивати. Завтра у нас багато роботи. Треба на станції прибрати. Скарабей тут натворив такого, що ой-ой.

— Ти сказав скарабей? Так вони тут?! — Дженні зірвалася на ноги. — Але звідки? Як дізналися? — в її голосі був переляк. — Зачини двері, Нік, прощу тебе! — закричала вона, міцно тулячись до мене. — Швидше, Нік, бо вони…

— Облиш, Дженні! — намагався заспокоїти її я, хоча її хвилювання передалось і мені, і я вже картав себе за те, що обмовився про скарабея, який з такою наполегливістю кілька годин підряд котив станцію до печери.

— Вони не зачиняються, Дженні, але я спробую, — мовив як можна тихіше я і взявся за важелі.

Багатопудові двері не піддавались.

Майже півгодини проморочився я біля дверей, а коли нарешті тихо клацнув замок, ми з полегкістю зітхнули.

Коли я прокинувся, в лівих ілюмінаторах, звідки одкривалась панорама на загадкову печеру, до якої прикотив станцію скарабей, було ще темно. Прокинувся я від монотонного стукоту в зачинені двері. Дженні не чула його і безтурботно спала.

“Ну ні, не відчиню зараз, — подумав я. — Хто б там не був, хоч сам господь бог!”

Стукіт не посилювався. Був усе таким же тихим і монотонним.

— Хто там? — не відкриваючи очей, спитала Дженні, перевернувшись на спину.

— Не знаю, — відказав я і сів. — Нехай стукають.

— Нехай, — тихо і все ще сонно повторила вона і знову задрімала.

Стукіт нагорі припинився, але вже через хвилину став гучнішим.

Взявши пістолет і спустивши про всяк випадок запобіжник, я підійшов до дверей і клацнув замком.

Переді мною стояв Тед і усміхався.

— Нарешті вдома! — вигукнув він і з розмаху сів у крісло, а потім, побачивши Дженні, здивовано спитав:

— А це хто, Нік? Ми знайомі?

— Дружина моя Дженні. Я ж казав тобі.

— А-а, — протягнув Тед. — Радий з вами познайомитись, мене Тедом звуть, — галантно розкланявся він. — Приймайте гостей.

Я обернувся і побачив двох високих вродливих юнаків, які впливали, саме так, впливали в приміщення станції.

— Знайомтесь, — кивнув Тед. — Це квети, Ремон і Сван. Зараз вони вам розкажуть про всі чудеса, які з нами скоїлись.

Те, що ми почули, перевершило всі наші фантазії. Виявляється, рвенни, або ж хвилясті привиди, як ми їх назвали, були своєрідними автоматами, роботами, які працювали в багатьох куточках всесвіту і прекрасно зарекомендували себе — бо ж вони не тільки збирали геологічні, мінералогічні та інші дані про ту чи іншу планету, а й відкривали для кветів порівняно рідкісні для всесвіту гуманоїдні цивілізації. Рвеннів за земними мірками створили майже чотириста років тому ганетянські вчені. Для існування і активної роботи хвилястим привидам потрібно було зовсім небагато енергії, її рвенни могли знайти всюди: у відкритому космосі, на Землі, на інших планетах… Рвенни мали перед біологічними роботами велику перевагу — для них не треба було будувати космічні кораблі, тунелі часу… Групи хвилястих летіли до наміченої мети зі швидкістю, яка набагато перевищує швидкість світла. Звичайно, в нашому розумінні це здається неможливим, але квети відкрили ще одну закономірність — швидкість поширення біочасової хвилі дорівнює майже дев’ятистам мільйонів кілометрів на секунду.

— Все було добре до недавнього часу, дорогі земляни. Однак в один не дуже приємний для нас момент, — старший із кветів, Ремон, зітхнув, — хвилясті привиди, знищивши ретранслятор, вийшли з-під управління. Й досі не зрозуміло, як вони могли його знищити, проте факт є факт: рвенни звільнились від нашого впливу і стали агресивними. Сталось усе це одночасно, наче по чиїйсь команді, на двадцяти досліджуваних рвеннами ділянках всесвіту. Одна з них — ваша Сонячна система.

Зразу після того як квети дізнались про бунт хвилястих привидів, на всі досліджувані ділянки було послано психологів, біологів і хірургів, які спеціалізувалися на експлуатації рвеннів.

Кілька місяців вони летіли на Землю по міжчасовому тунелю. Але для того щоб протистояти хвилястим привидам, котрих вони вже не могли знешкодити психічною атакою, треба було чекати тихохідного космічного крейсера з апаратурою, що дозволяє анігілювати хвилястих. Та квети повинні були перевірити організм людини, аби переконатись у можливості застосування на Землі апаратури по знищенню хвилястих привидів.

За піддослідного квети обрали людину, яка нічим не вирізнялася серед інших, була відносно здоровою і нестарою. Цією людиною стала моя Дженні.

Звичайно, просто так досліджувати людину квети не могли — надто великим був ризик, ось чому вони взяли Дженні за чотири секунди до її смерті. Вже ніхто із землян не зміг би її врятувати…

Квети покинули нас так само несподівано, як і з’явились. Навіть не попрощавшись, вони зненацька злетіли в темне небо і, зробивши прощальне коло над станцією, приземлилися біля входу в тунель, в якому за секунду і зникли.

Скільки часу минуло, поки ми прийшли до тями, не знаю. Але не менше півдоби — у відчинені двері з острахом зазирав сонячний зайчик, намагаючись пробратись до кухонного столика, та тягнулись до сонця своїми головками красуні-ромашки. Був ранок наступного дня.

ФОРМУЛА ЩАСТЯ

Відтоді, як наш новий шеф опинився на Супутнику, минуло трохи більше двадцяти років. А вперше я зустрівся з його пронизливими очицями ще зовсім малим хлопчиськом.

Шеф тоді з’явився в аудиторії несподівано. Не звертаючи ніякої уваги на вчителя, що виструнчився перед ним, дідуган пройшов до нашої парти, тицьнув товстим пальцем у мене і мого товариша й прохрипів:

— Вони підуть зі мною.

Вчитель кивнув лисою головою і миттю підскочив до нас:

— Збирайтеся! Швидко! Книжки й зошити візьмете потім.

— Вони їм будуть непотрібні, — знову прохрипів старий і, обвівши поглядом клас, показав ще на одного учня: — І цей.

Раніше ми знали тільки дві дороги — від інтернату, де навчалися, до невеличкого джерельця, яке впадало в басейн, і до їдальні. Далі ми не могли ступити ані кроку — за нами пильно стежили викладач і його помічник — робот. Тепер же ми, проминувши джерельце та басейн, боязко озираючись навсібіч, звивистим напівтемним коридором дріботіли за старим, котрий, здавалося, навіть не помічав нас.

Нарешті він зупинився, прочинив масивні двері, з яких хлюпнуло в очі яскраве світло, і звернувся до нас

— Все. Прийшли. Віднині ви будете експериментаторами.

Останнє речення ми, ясна річ, не зрозуміли, бо не знали, що означає бути експериментаторами. Та й де дитині, яка тільки-но навчилася читати і так-сяк писати, знати про такі речі.

Мов каченята за качкою, ми ввійшли слідом за старшим у велику світлу кімнату, до дверей якої відразу ж підбіг опецькуватий чоловік з рудою бородою. Він, як і наш учитель сер Річард, виструнчився перед старим

— Вони будуть експериментаторами, — різко кинув дідуган і, навіть не глянувши на нас, вийшов з кімнати

Бородань, полегшено зітхнувши, усміхнувся, підійшов ближче й поплескав мене по щоці.

— Давайте познайомимось, дітки, — приязно сказав він, і ми, напевно, підсвідомо зразу відчули, що в цього рудого бороданя по-батьківському щире, добре серце. — Мене звати сер Кліффорд. А вас як? Ну ось, наприклад, тебе? — Бородань обняв мого товариша.

— Двісті дванадцятий, — завчено випалив Джів.

Сер Кліффорд нічого не сказав, але я угледів, як теплі карі очі його враз посуворішали.

— Ім’я у тебе є?

— Так точно. Двісті дванадцятий, — знову відрапортував Джів, навіть не кліпнувши оком.

— А мама як називала?

— У мене мами не було, — відповів Джів, стукнувши підборами маленьких черевиків.

Сер Кліффорд зітхнув і звернувся до мене:

— Ти теж не знаєш, як тебе звати?

— Стів, — затинаючись, відповів я.

— Ну от і чудово, — подобрішав сер Кліффорд і, провівши рукою по своїй рудій бороді, ніби знімаючи з неї павутиння, притиснув мою голову до картатої сорочки, яка щільно облягала його кругле черевце. — Таки ще не забув!

Через годину ми, перебиваючи один одного, вже весело розповідали серу Кліффорду про себе, про свої радощі, жалі й печалі.

Сер Кліффорд став для нас не тільки вчителем, з яким можна було поділитися найпотаємнішим. Він став для нас і другим батьком.

Однак тривало це недовго. Скоро його забрали від пас і посадили за грати. Про це ми дізнались лише через чотирнадцять років, коли нас посвятили в експериментатори. Тоді ми узнали і ще про одне. Виявляється, Кура — нашого шефа, вислали із Землі за злочини, які він вчинив на нашій рідній планеті: створив смертельно небезпечний для всього живого вірус і збирався використати його. Людство було на грані катастрофи. Зовсім випадково про це довідались науковці. Був суд, і Вища Комісія вирішила вислати Кура на Супутник.

Так, шеф більше не прилетить на Землю. Він помер для неї одразу ж після того, як востаннє перед ним зачинилися люки вантажного корабля, що віз обладнання для щойно організованого в космосі дослідницького інституту, який ми називаємо Супутником. Це сталося понад двадцять років тому…

І відтоді він живе тут, керує велетенським інститутом…

Не знаю, можливо, саме тому він такий суворий з нами, працівниками численних лабораторій Супутника. А я зараз на роздоріжжі.

Доповісти про те, що сьогодні не виконаю його розпоряджень, я не міг — не варто перечити шефові. Цю закономірність я давно засвоїв, але виконати все те, що велів мені шеф, справді було не під силу.

Не тому, що сьогодні я мушу після чергового експерименту прибути о п’ятнадцятій нуль-нуль у Центр, і не тому, що настрій у мене був поганенький — зіпсували ще зранку, підсунувши цей клятий експеримент, а скоріше тому, що саме цього дня, двадцять дев’ятого листопада, я вперше міг вести мову про поїздку на батьківщину, де не був майже з дня свого народження. Саме сьогодні я мав право нагадати про це навіть шефові — бездушному дідугану, у якого, здавалося, не лишилося нічого людського: йому тільки принось виконану у стислі строки роботу, а чи маєш ти від цього задоволення, чи ні, байдуже. Зате систему нагляду за всіма нами, експериментаторами, на Супутнику було відпрацьовано бездоганно. Скрізь, де тільки можна було, вмонтували, вклеїли, вклали підслухувальні пристрої, їх я знаходив навіть у звичайних сталевих шурупах і болтах.

Ми знаходили їх і псували, та натомість невідомо хто й коли кріпив нові, ще мініатюрніші, непомітніші.

Що ж його робити? Не встигну я впоратись із цим клятим завданням до п’ятнадцятої години, хоч лусни… 1 тоді про відпустку годі й говорити, ще п’ять років доведеться тут сидіти.

А може, підсунути стрічку попереднього експерименту? Ні, розгадають під час перевірки. Не таке вже начальство дурне, як здається на перший погляд. Чи спробувати змінити на цій стрічці кілька сплесків відродження матерії? Треба ж знайти якийсь вихід зі становища… Ет, чи пан, чи пропав!.. Підклею шматки стрічки, що лишилася від попереднього експерименту. Підклею і перепишу заново. Ніхто не повинен здогадатися… Але ж це я обдурю… Хіба можна так? А чому б і ні? Невже мене тут ні разу не обдурювали своїми багатозначними обіцянками? Я ж хочу додому. Мрія дитинства, нарешті, може здійснитись…

Мене привезли на Супутник ще чотирирічною дитиною. Батьків майже не пам’ятаю. Разом зі мною на Супутник привезли і Джіва, Джейка та ще шістдесят дітей. Ми навіть не знаємо, де саме на Землі, на якому континенті ми народилися. Пообіцяли, що коли ми відлітатимемо на Землю у відпустку, нам видадуть спеціальні картки, де буде написано, в якій країні ми народились, коли й за яких обставин нас вивезено на Супутник, хто наші батьки, де живуть…

Вперше, зізнаюся, мені закортіло на Землю ще в п’ять років, коли няня розповіла нам, дітям, про неї і показала кольоровий відеофільм. Не раз потім мені ввижалися казковий сосновий гай, блакить неба, звивиста річечка… І ось відтоді кожного дня, кожної години я мріяв побувати на батьківщині…

Все, вирішено!.. Обдурю. Підклею рештки попереднього експерименту і ще дещо з архіву. Про нього, напевне, вже забули… Три роки порпаюся в тому архіві тільки я та ще кілька експериментаторів, моїх товаришів. І жодного разу я не бачив там пі шефа, ні його безпосередніх помічників.

Ну, а коли шеф дізнається про мій вчинок, уже буде пізно. Поки вони там допетрають, що й до чого, то. Мені тільки б вирватися з цього мерзенного місця…

Низенький, охайно одягнений дідуган у чорному піджаку прискіпливо дивився, як на чистій сторінці впевнено лягали рядки цифр, розмежовуючи текст.

— Тут щось не те, — промовив Кур упівголоса, і враз на його старому, зораному темними, глибокими зморшками обличчі заграла по-дитячому наївна, радісна усмішка.

— Шефе, а цей хлопець далеко піде. Вже па другій стадії здогадався. Пам’ятаєте сорок восьмого?..

— Це той, що здогадався на четвертій стадії?

— Еге ж. На жаль, наші тоді перестарались і випадково вбили його.

— Ні, — посміхнувся Кур. — Це ми спеціально зробили, щоб сховати кінці у воду.

— Гм, нарешті ви, шефе, зізналися. Через п’ять років після смерті сорок восьмого…

— Що ці п’ять років, Зроде, порівняно з вічністю?

— Нічого, шефе, але…

— Ніяких але… — Кур замовк, ніби роздумуючи, а потім озвався знову, неспішно говорив далі, наче сам до себе. — Вічність… І раптом пожвавішав, — Вічність! Ось чого так не вистачає нам, мені, всім… Коли ж усе-таки я зможу сказати, ні, вигукнути всім, Землі, Всесвіту: “Я БЕЗСМЕРТНИЙ!” Коли? “Я БЕЗ-СМЕРТ-НИЙ!” Саме я, а не хтось інший!..

Нарешті Зрод насмілився перебити шефа:

— То що робити з шістдесят дев’ятим? Теж знищимо? А все-таки який молодець! На другій стадії здогадався! Він же підклеїв стрічку експерименту, проведеного ще в 1976 році Хантом у австралійському науково-дослідному центрі числової метеорології в Мельбурні.

— Ні, цього притримаємо. — Кур кашлянув. — Хай погуляє. Цікаво, що він далі втне? І не забудь про преміальні! Віддай повністю!

— Віддам, не хвилюйтесь… — Зрод вклонився і вийшов з кабінету шефа, щільно причинивши за собою масивні чорні двері.

“Нарешті мені дали тримісячну відпустку. Як я їх, га?!! Ще й преміальні одержав за добре виконану роботу. Сьогодні рейсовою ракетою відлітаю на батьківщину. Більше вони мене не побачать! За три місяці можна знайти якийсь тихий куточок…”

Усміхаючись, Стів піднявся на другий поверх лабораторії, завернув за ріг і через тридцять кроків уже стояв біля дверей. Легенько натиснув на ручку, і двері безшумно розчинились. Стіву на мить стало шкода своєї кімнати, де він прожив п’ятнадцять років і куди вже ніколи не повернеться. Але юнак відігнав цю думку.

Пройшовши до столу, взяв з блакитного стаканчика олівець і написав кілька фраз на сірому тонкому аркуші. Потім перекреслив усе, сів на стілець. Хлопця мучила совість. Досі він ще ніколи нікого не обдурював і тепер відчував себе розгубленим і пригніченим.

— Шефе, а він… — Зрод завагався. — Він хоче втекти. Не можна цього допустити! — Від нетерплячки Зрод аж засовався у низенькому кріслі.

— Нехай… Подивимося, що з цього вийде. Організуйте стеження, але так, щоб він помітив. Зрозуміло?

— Все зробимо…

— Передавач умонтовано? — спитав Кур, зиркнувши на Зрода.

— У шкіру на лівій руці. Енергії на дві стадії. Потім треба підзаряджати…

— Я ж казав, останньої серії! Останньої! — прокричав Кур, підскакуючи до підлеглого.

— Та дуже ж дорогий він, шефе, — зіщулився Зрод, ніби чекаючи удару.

— Екземпляр цей ще дорожчий, розтелепо! — Кур знову сів у крісло. — З поля зору не випускати ні на мить. Усі його мандри мають бути зареєстровані!

Ноги грузли у піддатливому дрібному гарячому піску, йти було важко, проте юнак усе прискорював і прискорював темп. Він тікав від переслідувачів. Ще вчора Стів помітив, що за ним стежать, але спочатку не звернув на це уваги. Сьогодні ж уранці на розі Центральної вулиці й проспекту Стів знову зіткнувся із знайомим обличчям. Ні, вчора він не помилився. То був ННК — надзвичайний наглядач космосу.

Стів знав про цих наглядачів більш ніж достатньо. ННК будь-якої хвилини міг примусити його повернутися на остогидлий Супутник.

Тільки пізно ввечері йому вдалося відірватись од переслідувачів. А в тому, що їх було кілька, він не сумнівався.

І ось тепер ішов берегом річки, яку переплив уночі, намагаючись дістатися до найближчого аеропорту й негайно вилетіти звідси першим-ліпшим літаком.

Кур ще солодко спав, коли в передсвітанковій тиші гучно задзвонив телефон. Не відриваючи голови від подушки, знехотя підняв трубку і невдоволеним сонним голосом запитав:

— Що сталося?

— Вибачте, шефе, це Зрод. Шістдесят дев’ятий зник.

— Як? Коли? — заволав Кур. — Я ж казав очей не спускати. Зараз же до мене. Негайно! Куди, куди… В домашній відсік! Не гай ані хвилини!

— Лечу, шефе! Лечу!

“Фу-ух! Нарешті розшукав цей бісів передавач, — подумав Стів. — Ось куди його вмонтували. Юнак дістав з кишені невеличкого ножа, розпік на вогні запальнички і, прикусивши губу, швидко зробив два надрізи на руці в тому місці, де було вшито ледь помітний, трохи більший за макове зернятко, передавач. — А тепер шукайте вітра в полі. Земля не маленька планета, є де притулитись.

Невелике місто, яким ішов Стів, не подобалось юнакові. Однак Стівові здавалося, що тут його не знайдуть. На останні гроші він найняв кімнатку з брудною стелею, з розкладачкою, прикритою якимсь ганчір’ям, і, вмившись з дороги, надів чисту сорочку й пішов у промислову частину міста шукати роботу.

Минуло кілька довгих годин. Від утоми гули ноги, від голоду — голова. Роботи Стів так і не знайшов Можна було, звісно, вдатись до посвідчення з двома перехрещеними золотими стрілами на обкладинці, і робота буде на вибір де завгодно і яка завгодно. Але ж тоді, щонайпізніше завтра, хлопець це знав, йому доведеться повернутись на Супутник… Ні, ліпше голодувати…

Стів сів на нещодавно пофарбовану лаву в тіні велетенської липи. Було чути, як над квітучими гілками де рева гудуть бджоли. Страшенно хотілося їсти. А тут ще, як на те, неподалік хлопчак продавав гарячі пиріжки…

— А все-таки ви непогано придумали, Зроде. Пиріжки, їдальні для безробітних… Ха-ха-ха, — Кур розсміявся. — Го-лод!.. Чудово! Пиріжки… їдальні… — він смакував слова, розтягуючи їх, мов гумку. — Отут ми його й накриємо. Всі наші працюють?

— Так, шефе, навіть по селах розіслали запрошення шістдесят дев’ятого, його всі знають…

— Жаль, що мені не можна на Землю, а то б я сам узяв участь в облаві на нього, — тихо промимрив Кур, допиваючи паруючу каву.

— Можна нелегально. Наші хлопці зроблять — комар носа не підточить…

— Ні, я ще хочу пожити. Стеж сам. А я… я тут один варіант перевірю.

Міський годинник продзеленькав пів на третю. Відчуття голоду притупилося. Але чому так хочеться спати? Чому? Стів пересилив себе, ледве встав з лави.

“Це щось нове… Серед дня хочу спати… Мабуть, від голоду”, — думав Стів, неспішно бредучи до моря, якнайдалі від продавця пиріжків.

Хвиля з гуркотом ударилась об берег. Солоні бризки торкнулися Стівового обличчя. Він не витер їх, підійшов ще ближче до води. Було приємно відчувати прохолоду моря, милуватися грою хвиль. Якби не голод, життя могло б видатись чудовим.

Голод. Уже третю добу Стів не мав і ріски в роті. Від випитої годину тому води нудило.

Він уже не міг іти. Не було сил. Сів просто на пісок. Здавалося, ще трохи — і він не витримає випробувань. Години спливали за годинами, дні за днями, а роботи не знаходилося. Тисячі бездомних людей бродили по країні в пошуках заробітку. Стів мимоволі думав про них. Яка несправедливість! Вони хочуть працювати, але не можуть — їм не дають роботи. І він — такий же, як ці тисячі.

Що ж робити? Де вихід? І для нього, і для всіх оцих нещасних, які стали зайвими людьми? Ці запитання мучили юнака, краяли його серце. Має ж бути, зрештою, якийсь вихід. Стів чув, його знайшли в країнах з іншою соціальною системою, забезпечивши людям право на працю. Там не знають експлуатації, несправедливості, зла й насильства, там знайшли єдину для всіх формулу щастя, втілену в словах: Мир, Праця, Справедливість, Свобода, Рівність. А як здобути все це? Певно, лиш у боротьбі із злом та безправністю. Але ж один у полі не воїн… Треба згуртуватись, знайти спільників, хоча це нелегко.

За роздумами Стів незчувся, як задрімав. Розбудили його голоси людей. Перше, що побачив юнак, коли розплющив очі, було давно неголене обличчя Зрода, на якому сяяла в’їдлива переможна посмішка.

Побачивши, що Стів прокинувся, Зрод закричав у натовп, який оточив їх:

— Перед вами білковий робот. Його заводський номер шістдесят дев’ять. Він намагався втекти із Супутника. І ось, бачите, ми спіймали його.

Зрод підскочив до Стіва і вхопив його за руку, намагаючись заламати її за спину.

— Я — робот? — Стів вирвав руку, озирнувся. — Ні, я людина! У мене є батьківщина… Я рвався до неї! Але… але й тут побачив кривду. Мене мучила совість Хіба з роботами буває таке? Хай я повернуся на Супутник. Повернуся, щоб розповісти всім: не може бути щастя там, де панує несправедливість, де людей перетворюють на бездушних автоматів. Ні, я не робот, робота хотіли зробити з мене на Супутнику. Стежили, підслуховували, вбивали в мені все людське, намагаючись відучити страждати, співчувати, любити.

Відштовхнувши Зрода і високо піднявши голову, він рушив уперед, до автостради. І ніхто цієї миті не знав, що то спрацювала непередбачена творцями живих роботів сигнальна система. Система самовдосконалення совісті, яка не могла не відповісти опором на зло і несправедливість.

ЗМІСТ

ПОВЕРНЕННЯ

“ЗДРАСТУЙ, ЦЕ Я!..”

КОНТАКТ

ЛІКИ ВІД САМОТНОСТІ

“ОБІЙШЛИСЯ ОДНІЄЮ ЛЮДИНОЮ…”

ЕКСПЕРИМЕНТ

ПРОЗРІННЯ

ВИПРОБУВАННЯ

ФОРМУЛА ЩАСТЯ