Марко Марчевський

ОСТРІВ ТАМБУКТУ

Частина перша

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Таверна «Китайські ліхтарі». Мехмед-ага і містер Сміт.

І

До «Китайських ліхтарів» я потрапив зовсім випадково. Сподівався, що вузенька вуличка виведе мене до пристані, а вона кінчилась біля самих дверей таверни. Недовго думаючи, я зайшов і замовив склянку шербету. Смуглявий офіціант, що стояв, спершись ліктями на прилавок, навіть не ворухнувся. Коли я повторив замовлення, він байдуже промимрив: «Нема шербету». Тоді я попросив хоч лимонаду. Але й лимонаду не було. Тільки пиво та віскі.

— Склянку води! — сказав я нарешті і вмостився за столиком. Від утоми й спеки у мене підламувались ноги.

Офіціант ніби й не чув. Він, певно, збагнув, що я безробітний емігрант, яких тут не вважають за людей. Ці невдахи — розчаровані романтики і мрійники з утраченими ілюзіями, відчайдушні авантюристи й злодії — з'їжджаються сюди з усіх кінців світу. Вони блукають тісними вуличками старого міста або цілими юрбами очікують у порту чергового пароплава і облягають його, немов фортецю, сподіваючись дістати роботу. І якщо їм пощастить заробити трохи грошей і правдами чи неправдами набити шлунок, щасливіших за них немає на світі. Єгиптяни ставляться до цих бідаків з цілковитою байдужістю: не те щоб з презирством, але й без захоплення.

— Хіба ви не чуєте? — сердито гримнув я на офіціанта. — Чи, може, у вас і води немає?

Він знехотя приніс води. Від його брудних пальців на склянці лишилися плями. Я схопився й пішов геть, навіть не доторкнувшись до склянки, з досади вилаявши його своєю рідною мовою. Офіціантові це не дошкулило. Проте коли я вже вийшов на вулицю, він несподівано наздогнав мене.

— Хазяїн вас кличе, — ввічливо сказав єгиптянин, винувато заглядаючи мені в очі.

Я повернувся до таверни й зайшов за ґратчасту перегородку. На широкому тапчані, застеленому тигровою шкурою, відкинувшись назад, сидів сивий дідусь. Він раз у раз потягував дим з наргіле,[1] перебираючи в руках янтарні чотки. Жовті бусини, виблискуючи проти вікна, глухо цокали. У старика була довга сива борода. З-під фески, обкрученої білим шарфом, виглядало пасмо білого мов сніг обрідного волосся. На старечих устах тремтіла привітна посмішка. Він глянув на мене лагідними очима і болгарською мовою запросив сісти. Затягнувшись іще раз з наргіле, старик запитав, звідки я знаю болгарську мову.

— Я болгарин.

— Що?! Болгарин? З самої Болгарії? — у нього аж чотки з рук випали.

— А що ж тут дивного? — запитав я.

— Нічого дивного… — схвильовано відповів старик. — Справа в тому, що я теж з Болгарії. Сам турок, але народився в Болгарії.

— Невже?! — вигукнув я.

Хазяїн «Китайських ліхтарів», замріяно примруживши очі, почав розповідати, і голос його ледь помітно тремтів од хвилювання.

— Добре пам'ятаю місто, де я народився… На вулицях багнюка й калюжі, хатки повростали в землю. Взимку — снігу до колін, холодно, вітер завиває, на вікнах лисиці. А влітку — зелено, сонце… Краса! Пам'ятаю й інше. Гармати стріляють, аж шибки дзеленькотять. Солдати підвозять на передову хліб і гранати, день і ніч по бруківці торохкотять вози, гарцюють на конях турецькі офіцери, і серед них — непереможний Осман-паша-гаазі з золотою шаблею на боці… Я здивовано глянув на дідуся:

— Чи це ти, бува, не про Плевну говориш? Сивобородий турок кивнув головою:

— Атож, про Плевну, про російсько-турецьку війну. Малий ще я був тоді, але все чисто пам'ятаю. Росіяни без упину штурмували фортецю, проте й наші не здавалися. Та настав голод, страшний, невблаганний, і довелося відступити. Перед голодом не встоїть ніяка фортеця. За мірку хліба давали мірку золота. Тоді Осман-паша вирішив прорвати облогу й вийти з оточення. Якось уночі наші війська залишили окопи й подалися на захід. За ними посунуло й усе турецьке населення. Місто перетворилось на зруйнований мурашник. Мій батько запріг коней, посадив нас із матір'ю й повіз у непроглядну темряву. Попереду і позаду зловісно скрипіли вози — то їхали сотні таких же, як ми. Коли ми наблизились до річки, російські гармати розпочали таку стрілянину, що аж земля дрижала. Над головою в мене щось спалахнуло, пролунав грім, і нашого воза підкинуло вгору, мов пір'їнку…

Турок замовк і замислено затягнувся з наргіле. Потім зітхнув і стиха повів далі:

— Отямився я в лазареті. Пам'ятаю все ніби сьогодні: над моїм ліжком схилився чоловік з русявою бородою, в білому халаті. Потім принесли чаю і сухарів… Я знаю життя і людей, звідав на своєму віку чимало радощів і лиха, але, доки житиму, не забуду солодкого чаю, смачних сухарів і того росіянина, що посміхався до мене. Коли я видужав, мене забрав до себе наш сусіда, дядько Іван. Від нього я дізнався, що моїх батьків убило тієї ночі гранатою. Минав час, я виріс. Розпродав усе батькове майно і переїхав спочатку до Стамбула, а потім в Александрію. Тут мені всміхнулося щастя. Багато людей розорилось на моїх очах і багато розбагатіло. Хвала аллахові, тепер у мене справи йдуть добре, але так уже, мабуть, нещасним і помру, бо не бачити мені більше рідного міста. Старий став, пам'ять почала зраджувати, та тільки-но заплющу очі — переді мною постають похилені хатки, криві вулиці, зелене поле, сині гори на обрії. Людина народжується не своєю волею і вмирає, не бажаючи цього, та коли доля закине її далеко від батьківщини, в останню мить свого життя вона згадує місце, де народилася. Як та ластівка: ніколи не забуває старого гнізда. Смерть тягне людину в рідний край…

«Не смерть, а життя», — подумав я, але не хотів заперечувати старому туркові.

Хазяїн «Китайських ліхтарів» зосереджено дивився поперед себе. Мені здалося, що старого мучив якийсь біль. «Так, дуже тяжко жити далеко від батьківщини, але ще тяжче зовсім не мати її, як ця людина», — промайнуло в мене в голові.

— А ти що, мабуть, роботи шукаєш? — запитав старик, глянувши на мене лагідними побляклими очима.

Я кивнув головою.

— Чим ти займався досі?

— Працював на різних роботах, — відповів я знехотя. — Розвантажував пароплави, носив на складах тюки з бавовною…

— Розумію, — співчутливо кивнув головою турок. — Тільки поганий з тебе вантажник. Не така широка у тебе спина, щоб таскати важкі лантухи, та й руки слабкі для цієї роботи.

Він замислився, потяг з довгої трубки наргіле й запитав:

— Хочеш працювати в пустелі?

В пустелі! Мене аж морозом сипонуло, коли я уявив собі пекуче сонце й розжарене море пісків. Удень страшенна спека, вночі — холод. У моїй уяві Сахара поставала такою, як її змальовували мандрівники. Клімат цієї пустелі важко переносять навіть фелахи — звиклі до всіляких знегод єгипетські селяни.

– Є в мене приятель, інженер, — повів далі старик, випустивши дим носом. — Він прокладає в пустелі великий зрошувальний канал. Та, мабуть, ця робота не для тебе. Треба придумати щось краще. Яка в тебе професія?

— Ніякої. Роблю все, що доведеться.

— Дивно! Молода людина, а без професії… Це вже гірше…

— Я вчився… Був колись студентом. Спочатку вивчав біологію, потім медицину.

— Так ти хекім, лікар? — здивовано глянув на м старий турок. — Що ж це з тобою приключилося?

— Злі люди прогнали мене з батьківщини, — відповів я глухо. — Запродали її Гітлерові. Я втік, щоб врятувати життя. А тепер блукаю по світу, мов бездомний пес.

Згадка про батьківщину навіяла на мене сум. Відтоді, як утік з Болгарії, я часто думав про людей, з якими жив і боровся. Від думки, що мої товариші й зараз борються за свободу, а я змушений поневірятись на чужині, серед незнайомих людей, терпіти голод і холод далеко від рідного краю, ставало ще тяжче. Але іншого виходу не було. Я мусив утекти, щоб урятувати життя. Багато моїх ровесників і літніх людей, що стали на шлях боротьби проти фашизму, теж повтікали з Болгарії. Декому з них пощастило потрапити до Радянського Союзу. Про це мріяв кожний. Але більшості доводилося блукати з однієї країни в іншу, марно шукаючи притулку на чужій землі. І хоч вони теж страждали не менш за мене, проте мені від цього було не легше. Я весь час думав про свою прекрасну вітчизну і плекав надію, що все одно настане час, коли темні сили будуть повалені і я знову повернуся додому. Ця надія підтримувала мене, надавала сили терпіти найтяжчі знегоди.

— Розумію, — кивнув головою старик. — Колись і я поневірявся так само, як і ти, але потім усе владналося. Треба мати витримку. Як не стрибай, а вище своєї голови не стрибнеш. Роботу я тобі підшукаю, а до того часу матимеш у мене якийсь притулок і шматок хліба.

Я подякував доброму чоловікові. Він покликав офіціанта, і той показав мені, де я житиму.

Невеличка комірчина в низенькій прибудові мала досить пристойний вигляд. І харчі виявились непоганими. Мехмед-ага, старий хазяїн «Китайських ліхтарів», звик до мене і полюбив мене, як рідного сина. Роботи не було, і я годинами блукав вузенькими вулицями старого міста, заходив і до нових кварталів з височенними будинками та широкими бульварами, а ввечері, повернувшись до «Китайських ліхтарів», розповідав старикові про те далеке місто, в якому він народився. Мехмед-ага перебирав пальцями янтарні бусини чоток, замріяно втупившись у ґратчасту перегородку, і знову й знову розпитував про Плевну…

II

«Китайські ліхтарі» містились на одній з тісних вуличок Александрії, біля великої пристані. Таверна була схожа на катакомбу, до якої, мов у стародавній гробниці фараонів, вели вичовгані кам'яні східці. Обкурену стелю підтримували три дерев'яні підпорки, поточені шашелями й густо обсиджені мухами, а дошки підлоги прогинались під важкими кроками матросів і скрипіли, мов старий корабель у бурю. Єдине вікно з брудними шибками пропускало жалюгідний снопик тьмяного світла, і відвідувачі навіть удень пробирались до столиків майже навпомацки. Але вдень сюди рідко хто приходив. Інколи забреде матрос і замовить на похмілля чарку віскі без соди — вірний засіб від головного болю після бурхливої ночі, або докер, ідучи вранці на роботу, попросить склянку жовто-зеленої, огидної на смак ракії.[2] Увечері ж, коли спалахували електричні лампи, таверна оживала. На стінах світилися різнобарвні паперові китайські ліхтарики. Стелю прикрашали фантастичні строкаті фігурки, вирізані з паперу: жовті слоники й червоні пантери, сині леви і чорні гієни, зелені й фіолетові мавпи. У кутку сяяв пофарбований чорним лаком грамофон, його сумні звуки приваблювали сюди матросів, як Орфей ліси й гори, і розчулювали, як Амфіон звірів. Увечері, як тільки починав грати грамофон, матроси галасливою юрбою сходились до таверни й розміщувалися за грубо збитими столами.

Хазяїн «Китайських ліхтарів» ніколи не заходив до таверни при відвідувачах. Він весь час сидів за гратчастою стінкою, відгородившись од сторонніх поглядів, і спочивав на м'якій лаві, втупивши очі в підлогу. В такі хвилини старик ні на мить не випускав з рук янтарних чоток, а густий тютюновий дим хмаркою стояв над його сивою головою. Про що він думав? Про світ, про людей, про життя? А хто може сказати, про що думають отакі старі люди? Хвилі життя його не турбували, бо серце вже не відчувало земних радощів.

Мехмед-ага звів свої рахунки з життям і тепер спокійно чекав смерті. А я був молодий і думав: «Соромно сидіти за чужим столом і їсти хліб, якого не заслужив». І вирішив якнайшвидше знайти собі роботу.

Якось мені таки пощастило влаштуватись розвантажувати пароплав. Увечері я хотів віддати зароблені гроші Мехмеду-ага, але той відмовився їх узяти.

– І чого ти себе мордуєш! — докоряв він. — Твоя праця варта куди більше, ніж ті гроші, що ти заробив. Це справа не для тебе. Потерпи, доки я підшукаю щось краще.

Але дні минали один за одним, нудні й сірі, а нічого «кращого» не траплялось. І я вирішив залишити Александрію, будь-що виїхати звідси хоч на край світу, аби тільки знайти якусь роботу. Всі європейські пароплави, що йшли в Індію та Австралію, зупинялися в Александрії, але я не міг сісти на жоден з них, бо не мав ні грошей, ні паспорта. Переді мною відкривався єдиний шлях: Австралія. В місті були агентства, які вербували робітників для австралійських шахт і відправляли їх на далекий материк. Багатьох молодих австралійських шахтарів мобілізували в армію, і компанії всіма силами намагались навербувати на їхнє місце таких бідолах, як я. Агенти не цікавились ні національністю, ні минулим, ні навіть документами тих, хто виявляв бажання їхати. Досить було підписати договір на п'ять років, і пароплав відвозив тебе на край світу. Я вирішив добровільно поїхати на каторгу в цю далеку й невідому країну.

Коли я поділився своїм наміром з Мехмедом-ага, він сумно глянув на мене й промовив:

— Австралійські шахти — це гірше, ніж пекло. Невже ти вирішив живим у пекло лізти?

— У мене немає іншого вибору.

— Чому ж? Можеш поїхати на плантації на острови Індійського океану. Там хоч працюватимеш на сонці й дихатимеш свіжим повітрям. Все ж краще, ніж під землею. Мені траплялось бачити тих, що повертаються а австралійських шахт: одна шкіра та кістки, неначе з того світу…

— У мене здоров'я міцне, якось витримаю, — наполягав я на своєму.

Мехмед-ага сумно похитав головою й зітхнув:

— Ну що ж, коли так, то їдь. Тільки знай, що це безумство.

Нічого не скажеш, безумство, але чужий хліб, який я мусив їсти, не ліз мені більше в горло. Треба було працювати. Безробіття — найтяжча з усіх хвороб. Краще вмерти, ніж жити, як жив я.

— Гаразд, — погодився Мехмед-ага. — Не буду тобі заважати. Є в мене знайомий агент, який вербує робітників для однієї англійської фірми. Поговорю з ним.

За кілька днів Мехмед-ага покликав мене й сказав: — Прибув один англієць, мій давній приятель, його яхта стоїть біля Старої пристані. На Кокосових островах, десь в Індійському океані, у нього власні плантації. Цей англієць погодився взяти тебе хавілдарем, наглядачем. Йому сподобалося, що ти — хекім, лікар. Хоче з тобою порадитись, яких ліків узяти з собою. Сьогодні ввечері прийде… Але я все одно не радив би тобі їхати. Далеко звідси Індійський океан, важко буде назад повернутися.

— Поїду хоч на край світу! — збуджено вигукнув я. — Набридло мені тут байдикувати.

Мехмед-ага глянув на мене, і в його очах промайнула тепла іскорка.

— Я тебе розумію, хлопче. Примусове безробіття може довести до божевілля. Одного не забувай: далеко від батьківщини земля під ногами починає хитатися…

— Зайва тисяча кілометрів справи не змінить, — промовив я.

Старий турок знову сумно глянув на мене.

— Молодий ще ти, нетерплячий. Але пам'ятай: молодість — це сила, а сивина — мудрість. — Мехмед-ага зітхнув і додав: — Послухай моєї поради, не укладай з англійцем договору більше як на рік. Залиш собі щілину, щоб можна було з пекла живим вибратись. Або краще я сам домовлюся про все з Смітом. Англієць дуже цікавий, закидає питаннями з головою, але якось викрутимось. Що б він не питав, ти, перш ніж відповісти, глянь на мене. Якщо я дивитимусь тобі прямо в очі — кажи правду. Той, хто каже правду, не стидається дивитись людям в очі. Якщо посміхатимусь — можеш говорити, що хочеш, твоя воля: посмішка ні до чого не зобов'язує, правда ж? Але якщо я потуплю очі і гладитиму бороду — обов'язково збреши Сміту. Він не дізнається, де в твоїх словах правда, а де ні.— А навіщо брехати? Я ніколи не робив нічого такого, за що доводилося б червоніти.

— Невже признаєшся, що втік з батьківщини? — запитав Мехмед-ага.

— Признаюсь, бо воно так і є. Мехмед-ага добродушно посміхнувся:

– Іноді правда буває гірша за брехню, а брехня — краща за правду… Та ось і сам Сміт. Він прийшов раніше, ніж ми домовлялись, а це значить, що ти йому потрібен. Ти посидь у своїй кімнаті, я тебе покличу. І не забувай моїх порад.

Справді, кроки містера Сміта лунали вже зовсім близько за перегородкою. Я непомітно зайшов у свою кімнатку і сів біля вікна. Надворі стояла спека. Нерухомо висіло важке пальмове листя. Крізь кущі троянди виблискувало море. В тіні смоковниць походжали пави. Ні, не такою уявляв я собі вогненну Африку, що хвилювала мої юнацькі сни. Та Африка була оманою, створеною чарівниками пера.

До вікна тихо, навшпиньках підійшов офіціант Ібрагім.

— Тобі пощастило, друже, — сказав він. — Іди, Мехмед-ага кличе.

Коли я зайшов, старий турок з англійцем сиділи на тапчані. Перед ними на маленькому столику стояла холодна закуска і дві пляшки: з вином — для англійця і з коньяком — для Мехмеда-ага (коран не дозволяє мусульманам вживати вино).

Містер Сміт був високий і худий, як жердина. Його довгасте обличчя не виражало нічого, крім непорушного спокою. Сталево-сірі очі дивились гостро й пронизливо. Погляд був неприємний і підозріливий. Здавалося, що Сміт оглядає мене так, як цигани на ярмарку оглядають коней.

Мехмед-ага вказав на вільний стілець, і я сів напроти нього, як ми й домовились.

— Ось і мій хекім, — добродушно сказав турок, наливаючи в мою склянку вина. — Розмовляйте, хекім говорить по-англійському.

Я ще раз глянув на гостя. Обличчя Сміта здавалося таким, як у людини, що хронічно недоїдає, але шкіра була майже без зморщок. Старість ще не встигла залишити на ній своїх сумних слідів. І хоч волосся у Сміта було зовсім сиве, віку англійця я ніяк не міг визначити. На мене посипалась ціла злива запитань, ніколи було навіть глянути на Мехмеда-ага. Щоб ненароком не дати маху, мені доводилось бурмотіти щось невиразне, як-от: «О сер…», «Ні, сер…»

— Стривай, стривай, друже, — спинив старик надто цікавого англійця. — Мій хекім не так добре володіє англійською мовою і може розгубитися. Часу в нас доволі, куди поспішати? Говори повільніше. Дозволь йому, перш ніж відповісти, запитати у свого серця. Бо найщиріші ті слова, що виходять з серця.

Плантатор почав усе знову. Тепер уже, перш ніж відповісти, я поглядав на Мехмеда-ага, який то гладив бороду, то лукаво посміхався. Але незабаром містер Сміт знову підвищив темп.

— Чому ви покинули батьківщину? — запитав він, намагаючись з виразу мого обличчя відгадати справжню причину. — Певно, якась авантюра, помилка молодості?

— Ні, сер.

— Розумію. О молодість, молодість! — обернувся англієць до Мехмеда-ага. — Старі осуджують твої витівки і все-таки шкодують, що не можуть їх повторити. Що ви полюбляєте? Вино?

— Ні, сер…

— Карти?

— О сер…

— Жінок?

— Ні, сер…

— На Кокосових островах нічого цього немає. Попереджаю.

— Розумію, сер…

— Там тільки тубільці… Чорні, тонконогі, брудні…

— Любий друже, ти перебираєш міру, — втрутився. Мехмед-ага. — Не забувай, що маєш справу з хекімом.

— Звичайно, звичайно! — штучно посміхнувся англієць. — Пан напівлікар, хоч це треба ще перевірити. Ви вмієте лікувати малярію?

— Так, сер.

— Назвіть її ознаки.

— Підвищена температура через день, від 38 до 41 градуса. Її супроводить біль у всьому тілі, особливо в хребті; інколи кінчається паралічем.

— Досить. Ліки?

— Тридцять таблеток хіни, по шість щодня, через кожні дві години, або вісім хінних ін'єкцій; після цього п'ятнадцять таблеток атебрину, по три щодня…

— Досить! — вигукнув Мехмед-ага, і його обличчя аж порожевіло від задоволення. Досі він, мабуть, побоювався за мої знання в галузі медицини і тепер радів, що я з честю витримав іспит. Переможно глянувши на англійця, дідусь вів далі. — А тепер поговоримо про умови. Так, так, старий друже, про умови… Хекім укладе договір тільки на рік — і жодного дня більше. Це буде першим пунктом договору. А в другому — визначимо платню. Скільки даєш? Кажи, тільки по совісті. Ти ж бачиш, якого я тобі лікаря знайшов!

Містер Сміт, кашлянувши без потреби, промимрив:

— Так, так, по совісті… Я укладаю договори щонайменше на три роки, але для нього зроблю виняток. Заради тебе, друже Мехмед… І плататиму йому по дванадцять фунтів стерлінгів щомісяця — знову-таки заради тебе. Я за друга в вогонь і в воду полізу. Чого ти хитаєш головою, Мехмед-ага? Може, скажеш, мало? Я своєму найвірнішому хавілдареві плачу по п'ятнадцять фунтів! А що являє собою цей юнак? Задача з багатьма невідомими. Я не знаю його здібностей. Але заради тебе, старий друже, я погоджусь і на п'ятнадцять фунтів.

Містер Сміт подав мені договір, і я підписав його. Одержаного авансу вистачило, щоб заплатити борг доброму Мехмедові-ага і запастись для далекої подорожі найнеобхіднішими речами. З принизливим становищем покінчено, попереду — безвість…

Разом з містером Смітом ми накупили хіни, хінних ампул, атебріну, риванолу та інших медикаментів. Потім я зайшов до книгарні, купив карту й поспішив до своєї комірчини. Серце в мене завмирало, коли я шукав далекі, невідомі мені Кокосові острови. На карті вони були позначені кількома ледве помітними крапочками серед Індійського океану, на південний захід від острова Ява, на 94°33′ східної довготи і 20°5′ південної широти. Я виміряв відстань від Александрії до Кокосових островів: треба було пройти кілька тисяч кілометрів Суецьким каналом і Червоним морем, а потім ще стільки ж Індійським океаном. Подорож на маленьких пароплавах нудна і одноманітна.

Та не нудьга лякала мене. Інший біль ятрив моє серце. Жорстокі обставини штовхали мене все далі й далі від рідної землі. Коли ж цьому настане край?

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Відплиття. Суецький канал і Червоне море. Індійський океан. На екваторі. Що розповідає іспанський географ про острів Тамбукту. Ураган. Катастрофа.

I

Мотор, наче живе серце, стукотів на дні яхти, легенький попутний вітер надував паруси, і місто, де живуть люди п'ятдесяти національностей, повільно зникало за густими пальмами, що височіли вздовж берега.

Що можна сказати про це місто? Я ночував там на брудних вулицях, копирсався в покидьках, шукаючи скоринку хліба. Я зазнав у ньому стільки горя! І все-таки, коли його будинки зникали, потопаючи в зелені пальм, я підняв руку й махнув хустиною. Там залишалася. щира людина, яка допомогла мені в найтяжчу хвилину мого життя. А саме місто було мені чужим. Для багатих там усі двері були відчинені, особливо для багатих англійців, які в той час почували себе справжніми хазяями Єгипту. А що вже говорити про американців! Вони завжди приходять з «хорошими» намірами, все розглядають, вивчають, пропонують свою «безкорисливу допомогу», планують різні таємні і явні союзи. А коли їм не пощастить — не впадають у розпач і починають все спочатку. В цьому янкі неперевершені.

Я попрощався з повноводним Нілом, із стародавніми пірамідами й таємничим сфінксом, з легендами про Цезаря й Клеопатру, з усім, чим пишається ця країна; попрощався мовчки, без сліз і прокльонів, тільки зітхнув, та й годі.

Вітер із суші спочатку надував паруси, але як тільки ми ввійшли в Суецький канал, враз ущух. Порт-Саїд, Суец… Низенькі голі береги, жовті піски, пекуче сонце і лише де-не-де поодинокі пальми… А де ж незаймані джунглі? Де леопарди, слони й крокодили, прудкі газелі й красуні зебри, довгошиї жирафи і люті леви? Де ж ті мавпи, що стрибають на кожній сторінці екзотичних романів про Африку? Щоб побачити якусь із цих тварин, треба пройти сотні кілометрів у глиб країни, а деяких і взагалі не зустрінеш, бо людина вже давно їх винищила. Багато страхіть читав я колись про Африку, і захоплюючі описи окриляли мою фантазію. Тепер же, побачивши цей материк зблизька — хоч не весь, а лише його куточок, — я розчарувався. Ні, не в Африці, а в тих, що пишуть екзотичні романи про Чорний континент, не маючи про нього ніякого уявлення. Земля разючих контрастів, де чергуються убогість і багатство природи, де серед пекучих пустель зеленіють прохолодні оазиси, скелясті гори переходять у непролазні джунглі, а жовті одноманітні хвилі дюн — у квітучі долини, де спеку дня змінюють нічні холоди,[3] земля незліченних багатств і неймовірної бідності — ось яка Африка!

Яхта повільно пливла водами Червоного моря. Вітер ані дихне. Море застигло. Воно зовсім не червоне, так само, як і наше Чорне море не чорне. І все-таки ці назви не є плодом примхливої фантазії старих географів; вони досить правильно визначають характер і особливості цих морів. Чорне море, наприклад, восени і взимку дуже бурхливе. Колись, ще до винаходу парової машини, воно було під час бурі дуже небезпечним для мореплавців. Багато кораблів затонуло в його глибинах, і тому стародавні мореплавці назвали море «чорним». Та й вода в ньому досить темна, особливо взимку. А Червоне море на мілині вздовж берега і справді забарвлене в червонуватий колір, особливо в затоці Тор. Дно затоки вкрите мікроскопічними водоростями, які виділяють клейку яскраво-червону речовину.

Над морем стояла тропічна спека.

Яхта містера Сміта, мов білокрила чайка, розрізала грудьми морську гладінь. На щоглі майорів строкатий англійський прапор. Блискучі мідні поручні на борту, синій капітанський місток, пофарбовані в жовтий колір щогли, елегантно мебльовані каюти хазяїна і салон для гостей свідчили про багатство і розкіш. Яхта була схожа на невеликий плавучий палац.

В салоні яхти містилась добре впорядкована бібліотека з п'ятисот красиво оправлених томів. Тут стояли поруч книги Байрона, Вудсворта, Мільтона, Шеллі, Томаса Моора… Щоправда, для містера Сміта важливішим був паркет на яхті, застелений коштовними килимами, і меблі з червоного дерева, обтягнуті чорною шкірою. Але найслабшим місцем Сміта залишалася все-таки кухня: тут усе виблискувало чистотою.

Так, містер Сміт створив собі казкові умови. Не дивно: маючи такі гроші, можна придбати що завгодно. Одного тільки бракувало англійцеві: безсмертя, — адже його ні за які гроші не купиш. Уявляю, як почував би себе містер Сміт, коли б хтось сказав, що трапиться з ним і його яхтою всього через декілька днів. Переляканий, він схопився б і гукнув капітанові: «Назад, до Суеца!» Але Сміт спокійно сидів із сигарою в зубах на м'якому дивані або напівлежав у шезлонгу на палубі в тіні шовкової парасолі і задумливо дивився на сині хвилі моря. Тільки три чоловіки мали право заходити в покої нашого хазяїна: капітан яхти, який тричі на день інформував його про кількість пройдених миль, повар, що тричі на день приносив йому їсти, і я як домашній лікар.

Наймані раби, що душилися в трюмі, як вівці в кошарі, тричі на день виходили на палубу подихати чистим повітрям. А решту часу вони лежали в трюмі, задихаючись від смороду й випарів. Легенький вітерець, що інколи приємно освіжав нас на палубі, до них не доходив. Вони були робочою худобою плантатора і мусили терпіти все мовчки, без нарікань. Коли робітників випускали на палубу, плантатор, гидливо скривившись, поспішав замкнутися в своїй каюті…

Минувши Суец, ми попливли понад африканським берегом, на якому височіли гірські хребти і зрідка траплялися привітні арабські села, що біліли на узгір'ях. Потім ми відійшли від африканського берега й попливли понад берегами Саудівської Аравії. Тут берег низький і піщаний, ніде не побачиш ні деревця, ні травинки. Вдалині, кілометрів за сімдесят від моря, синіють високі гори, тільки де-не-де вкриті бідною рослинністю. Взагалі Аравія — пустеля і через те малонаселена. Можна проїхати сотні кілометрів, не зустрівши на своєму шляху жодного селища.

Джідда була першим містом Аравії, де Сміт побажав зупинитися. Крім сорока тисяч корінних жителів, тут можна побачити людей з усіх кінців світу, особливо мусульман-паломників, які через Джідду прямують до священного міста Мекки.

Джідду ми залишили ввечері, коли заходило сонце і промені його були не такими палючими. Залишилися позаду й інші міста, розташовані вздовж аравійського узбережжя: Ходейда, Моха, Аден.

В Адені ми востаннє поповнили свої запаси продуктів і пального на весь довгий шлях, що чекав нас попереду.

З Адена яхта взяла курс на мис Гвардафуй, де сомалійський берег круто повертає на південний захід. Ми ж повернули на південний схід, і незабаром Африка була вже за кормою. Але сині гірські вершини ще довго вимальовувались на горизонті.

І ось Індійський океан. Куди не глянеш — скрізь тільки вода. Легенький вітер брижив поверхню. Яхта повільно просувалася безмежною водною пустелею вперед, залишаючи за собою доріжку, вкриту білосніжною піною.

II

Капітан виявився людиною балакучою. Він годинами розповідав мені про свої пригоди в усіх кінцях земної кулі. Але старому вовкові, певно, десь добре поскубли боки. В порівнянні з великими торговельними суднами, які він водив у молоді роки, яхта містера Сміта здавалась йому жалюгідним коритом. Але тепер вона була єдиним притулком, до того ж досить зручним. Старий моряк не мав ні домівки, ні власної сім'ї, бо він не любив суші і ніколи не затримувався на одному місці більше трьох днів.

— Справжній моряк почуває себе добре тільки в морі, — говорив Стерн, посмоктуючи голландську пінкову люльку. — На суші приємно відпочити день чи два, а море ніколи не набридає. Вам, жителям суші, воно здається одноманітним і сірим, як нудьга. О нещасні! Хіба ви не бачите, як хвилі щомиті змінюють своє забарвлення? Прислухайтесь, лишень, до їхньої пісні: вона щоразу нова й незрозуміла.

Так говорив старий Стерн. Та коли б капітан знав, що з ним трапиться через кілька днів, він би, певно, змінив свою думку про сушу, а музика хвиль, якою він так палко захоплювався, здалася б йому схожою на траурний марш.

Стерн був цікавим співбесідником, і я охоче слухав його. Розповіді капітана скорочували жаркі дні, а свіжими ночами було легше дихати. Та дням і ночам не було кінця, як не було кінця і водній пустелі.

Одного разу капітан несподівано для всіх віддав матросам команду опустити паруси й кинути якір. Потім покликав повара, що, засунувши руки в кишені, тинявся по палубі, і наказав йому відкрити трюми, де сиділи в духоті найняті робітники.

— Перетинаємо екватор, — пояснив мені капітан. — За давньою морською звичкою, той, хто вперше перепливає через екватор, обов'язково повинен викупатись. У моря свої закони, сер…

Робітники один за одним виходили із своєї в'язниці і з галасом стрибали у воду. Почувши на палубі тупотіння і веселий гомін, містер Сміт піднявся наверх і суворо запитав:

— Що це за гамір, Стерн? Що означає ця біганина?

— Екватор, сер, — відповів капітан. — Будь ласка, викупайтесь і ви. Гей, Джоні! — гукнув він до юнги. — Напусти в ванну містера Сміта морської води. Та скажи й поварові, нехай іде купається, бо якщо я вже доберусь до нього, то ця бочка з лоєм полетить у море догори дном!

Містер Сміт насупився, проте, нічого не сказавши, пішов до своєї каюти. Стерн переможно посміхнувся.

Вітер знову надув паруси. Накренившись трохи на лівий борт, яхта плавно мчала вперед.

Давно вже за синьою стрічкою горизонту розтанули останні обриси Мальдівських островів. Нудно довго їхати морем, коли навкруги не видно берега. Але капітан Стерн не нудьгував. Він годинами просиджував на містку, замислено вдивляючись у водний простір. А вечорами, коли спека трохи спадала і прохолодний вітерець приємно освіжав наші спітнілі тіла, капітан повільно ходив по палубі, схиливши голову, і тільки попихкував люлькою. Про що він думав у такі хвилини? Можливо, про життя, яке непомітно відлітало, мов зірваний вітром листок?.. Багато років капітан блукав по світу. Та всьому приходить кінець. Йому вже за п'ятдесят, а для людини такого віку тільки сім'я може бути втіхою.

У капітана Стерна сім'ї не було, і сум за незвіданим щастям огортав його дедалі частіше. В ці вечірні години я уникав турбувати капітана. Я знав: журба за минулим для нього приємніша, ніж гіркота нинішнього життя.

Спершись об щоглу, я милувався заходом сонця, а потім, сказавши капітанові на добраніч, ішов спати.

Екватор ми перетинали на 73° східної довготи. До Кокосових островів лишалося ще близько двох з половиною тисяч кілометрів, і на всьому цьому шляху, як свідчила карта, не було жодного острова. Одноманітна картина океану почала вже набридати мені, але я тішив себе думкою, що на Кокосових островах з їх чудовою, розкішною тропічною рослинністю нудній одноманітності настане кінець.

Якось я запитав у капітана, що являють собою Кокосові острови.

— Нічого цікавого, — відповів він. — П'ять маленьких коралових островів. Але від багатьох інших безлюдних атолів ці острови відрізняються тим, що вони засаджені кокосовими пальмами. Через те й звуться Кокосовими. Люди зробили їх придатними для життя, побудували там селища. Без людей острови й досі були б голими безплідними скелями.

— А хто вперше посадив там кокосові пальми? — запитав я.

— Англієць, — не без гордощів сказав капітан. — Олександр Гер. У 1823 році він привіз на своєму кораблі з Батавії душ десять малайців — чоловіків і жінок — і створив на одному з островів плантацію кокосових пальм. Через три роки інший англієць — капітан Росе — оселився на другому острові. Гер дуже погано поводився з малайцями, і вони повтікали до Росса. А Гер лишився без робочої сили і незабаром виїхав з островів. Росе виявився не кращим за свого попередника, і малайці хотіли його вбити, але капітанова дружина-малайка врятувала його… Та все це дуже довга історія, чи варто вам її розповідати? Головне те, що один з п'яти островів тепер належить містерові Сміту. Щороку він кілька місяців живе на своєму острові. Як тільки в Англії випаде сніг, Сміт сідає на яхту й вирушає туди, щоб провести зиму на півдні. Він береже своє здоров'я, хоче довше насолоджуватися життям…

Капітан замовк і втупився очима в далечінь.

— Острови, певно, дуже красиві, — сказав я.

— Чому ви так гадаєте?

— Якщо містер Сміт живе там по кілька місяців щороку…

— Навпаки, вони зовсім некрасиві, — відповів капітан, — низькі, рослинність убога. Тільки кокосові пальми створюють тропічний пейзаж. Острови вулканічного походження — ті красиві: гори, долини, ріки, пишні рослини. А Кокосові острови — коралові.

— А дичина там є? — запитав я. — Наскільки я зрозумів, містер Сміт — завзятий мисливець.

— Так, він часто ходить на полювання в Англії, але на своєму острові — ніколи.

— Чому?

— Тому, що там водиться всього кілька порід птахів, та й тих мало. Містер Сміт міг би перебити їх за тиждень. Є кілька видів комах, є ще миші, завезені з Англії кораблями, які інколи заходять до лагуни, рятуючись від океанських бур. Оце й уся дичина.

Змальована капітаном картина аж ніяк не захоплювала мене. Я сподівався побачити на Кокосових островах розкішну тропічну рослинність, справжні джунглі, а виявилось, що кокосові пальми там — чи не єдиний вид дерев. А ліси та сади з однакових порід, якими б вони красивими не були, швидко набридають і вже не ваблять око. Мене втішала тільки думка про те, що я пробуду на Кокосових островах лише один рік…

III

На третій день після того, як ми перетнули екватор, подув рвучкий зустрічний вітер, і швидкість яхти набагато зменшилася.

— Коли ми доберемося до Кокосових островів, якщо будемо так повзти? — запитав я капітана.

— Через два тижні, не раніше. А з попутним вітром дісталися б значно швидше, — відповів старий моряк.

— А чому ви не заведете мотори?

— Нерви містера Сміта! Для Сміта час — це гроші, яких у нього — мов сміття, а нерви — життя, лічені роки. — І, окинувши поглядом небо, капітан стурбовано додав: — Щось горизонт затуманився, коли б урагану не було. В Індійському океані урагани страшні й дуже небезпечні.

Опівдні вітер несподівано вщух, паруси обвисли. На обрії з'явилися маленькі хмарки, які швидко зростали. Капітан не зводив з них очей, його обличчя стало суворим.

— Ходімо до містера Сміта, — сказав він і швидко попрямував до каюти хазяїна.

Містер Сміт, напівлежачи на дивані, курив сигару. Він навіть не поворухнувся, коли ми ввійшли.

— Насувається сильний ураган, сер, — стурбовано почав капітан. — Якщо налетить — поминай як звали і нас, і наше корито. Треба завести мотор і повернути на південь. Інакше потрапимо в саме пекло. Крім того, мені здається, що на південь від нас повинен бути острів, і ми можемо сховатися в його бухті.

— Що ви мелете, Стерн! — поблискуючи золотим зубом, сердито вигукнув містер Сміт. — Зупинили яхту при попутному вітрі тільки для того, щоб викупались оті з трюму, а тепер зібрались тікати від урагану, який вам просто привидівся. Яхта міцна, вона все витримає.

Але капітан наполягав на своєму:

— Коли б ви знали, що таке ураган в Індійському океані, то не говорили б так, сер! А втім, можете говорити все, що хочете, а я мушу виконати свій обов'язок. Гей, Джоні! Скажи, щоб завели мотор! Передай Пітерові, нехай змінить курс: прямо на південь! — Віддавши наказ, Стерн спокійно звернувся до плантатора: — Містер Сміт, ви мій хазяїн, але я капітан і повністю відповідаю за життя людей. Тридцять п'ять років я плавав на великих океанських пароплавах, багато бур стрічав на своєму шляху і знаю краще за вас, що таке ураган в Індійському океані. Я не боягуз, але навіщо ж доброхіть лізти в пащу смерті? Якщо ширина ударної хвилі урагану — п'ятдесят миль, ми врятуємось. Але якщо вона — сто миль, не гарантую. В такому разі тільки бухта може нас врятувати, якщо, звичайно, встигнемо до неї дістатися.

Містер Сміт насупився:

— Нісенітниця, Стерн! Про яку бухту ти говориш? Тут ніде немає островів. Глянь на карту!

Ми пішли до їдальні. Капітан узяв з полиці якусь товсту книгу, а містер Сміт розгорнув карту і ткнув пальцем туди, де мала бути яхта.

— Ось, дивись, — сказав він, окутуючи все навколо густою хмарою тютюнового диму. — Зараз ми знаходимось на 85° східної довготи і 6° південної широти, так же? І поблизу — жодного острова. Найближчий архіпелаг — Чагос — розташований миль за чотириста на захід від нас, а Суматра — приблизно за тисячу двісті на схід.

— Знаю, сер, — відповів капітан, поклавши на стіл ту саму товсту книгу в шкіряній оправі, яку щойно взяв з полиці. — Острова, про який я кажу, немає на карті, зате його дуже докладно описано в цій старій забутій книзі. Ось, читайте: «Острів Тамбукту розташований в Індійському океані приблизно на 84° східної довготи і 7° південної широти. Населення його — миролюбне плем'я занго, яке ставиться до білих з деяким недовір'ям; проте, якщо білим пощастить розвіяти їхні підозри, занго бувають дуже гостинними. Магелланові матроси, повертаючись з Молукських островів до Іспанії, кинули якір в єдиній бухті цього острова, небезпечній через велику кількість рифів та надводних скель, і провели там два тижні. Моряків так причарувала краса та багатство острова, що десятеро з них виявили бажання залишитись там назавжди. Доля цих десятьох невідома. Як розповідають матроси, що повернулись до Іспанії, жителі острова Тамбукту — дикуни, нерозвинені й наївні. Вони добре поставились до прибулих, дозволили їм поповнити свої запаси води та продуктів і взагалі були дуже гостинці, проте боялися білих, вважаючи їх за жителів Місяця. Занго бувають досить красиві, високі на зріст і стрункі, з темно-шоколадною шкірою та чорним волоссям. Одяг чоловіків і жінок занго дуже простий: кілька листків, нанизаних на вузенький ликовий пояс…»— тут капітан раптом закашлявся й замовк.

— Романтика! — мовив містер Сміт, але вже не так впевнено.

— Книга строго наукова, сер. — заперечив Стерн. — Її автор — сучасник Магеллана. Опис острова зроблено із слів Магелланових матросів, йому можна вірити. Більше того: про існування Тамбукту знав сам Байрон. Прочитайте «Дон-Жуана»…

— Гаразд, гаразд! — посміхнувся Сміт. Останні слова капітана остаточно переконали його.

— Та навіть коли б такого острова й зовсім не було, — додав капітан, — ми тільки виграємо, якщо пощастить уникнути урагану.

— Роби, як знаєш, — махнув рукою плантатор.

Ми з капітаном піднялись на палубу. Яхта взяла курс прямо на південь. Хмарки на обрії швидко росли й мінилися: то вони були білі, а тепер стали похмурими, темно-синіми. Повіяв тихий вітерець, але враз ущух, мов сумне зітхання. Настала нестерпна задуха.

— Буде дощ. — звернувся я до капітана, який тривожно вдивлявся в каламутну синяву хмар.

— Дощ, кажеш? За годину-другу стихія розбурхається, як скажена; розколеться небо, і злива рине мов з відра. Та не дощу треба боятися. Урагану, сер! Розгуляються такі хвилі, яких ти зроду не бачив. Дай боже сили й нам, і бідолашній яхті!..

І справді, за якусь годину сонце сховалося за хмарами. Вода стала чорною. Блискавка роздерла пітьму, і океан на мить спалахнув, але грому не було. Над нами повисла загрозлива тиша. Це було затишшя перед бурею. Трохи згодом до нас докотився важкий гуркіт, неначе десь далеко-далеко, за обрієм, боролись велетенські страховиська. Новий подих вітру, мов зітхання, що вирвалося з грудей океану, приємно торкнувся мого спітнілого чола й надув паруси. Яхту хитнуло, спочатку злегенька, потім почало гойдати все дужче й дужче…

— Перший провісник, — сказав капітан і, повернувшись до Джоні, малого юнги, наказав йому залізти на велику щоглу й подивитись, чи отой темний клубок на горизонті, бува, не дим якогось пароплава.

Тільки тепер я помітив далеко попереду темну кулясту масу, схожу на клуби диму. «Коли б це був пароплав», — подумав я. Але голос юнги мене розчарував:

— Хмара!

Я глянув угору й остовпів: Джоні стояв на самій вершині найвищої щогли й гойдався разом з нею туди й сюди, неначе десятиметровий маятник велетенського годинника. Хвилі вже були чималі, і яхту то підіймало вгору, то знову кидало в безодню. Джоні літав у повітрі, мов птах, описуючи широку дугу, а глибоко-глибоко під ним бурхали пінясті хвилі, готові кожну мить поглинути хлопчика.

— Злазь! — гукнув до нього капітан.

Юнга швидко спустився вниз і підійшов до нас. Він був білий мов полотно.

— Новачок ще, але звикнеш, — поплескав його по плечу капітан.

В очах у Джоні спалахнули іскорки: хлопець був гордий, що сам капітан похвалив його за сміливий і небезпечний вчинок.

IV

Несподіваним поривом вітру мене так штовхнуло, що я ледве не впав. Яхта піднялася високо вгору, заскрипіла і стрімголов полетіла вниз. Пролунав оглушливий тріск — це судно грудьми вдарилось об воду, і гребняста хвиля, грізно ревучи й пінячись, накрила носову частину яхти. Та за хвилину гострі груди корабля знову піднялись над хвилею і розрубали її навпіл.

— Починається! — вигукнув капітан і наказав юнзі й помічникові опустити паруси.

Мені його накази здавалися надто лаконічними й незрозумілими: «Штурмовий трисель!», «Клівер!», «Грот!» Так звались різні паруси. Але Джоні з помічником повара чудово розуміли капітана, швидко опускали паруси і міцно прив'язували їх до щогл.

Це був ураган страшної сили. Небо щільно затягло чорною хмарою, довкола стало темно, як уночі, хвилі дедалі більшали. Один з парусів середньої щогли, який, певно, був погано прив'язаний, раптом напнувся, вітер засіпав його, роздер і шпурнув у море, мов непотрібну ганчірку. Капітан кинувся до інших парусів, але вони були згорнуті, мов солдатські шинелі, і міцно поприв'язувані до щогл.

Океан скаженів; хвилі пінилися, з оглушливим тріском налітали на яхту, немовби гралися з нею. Вода під нами вирувала й кипіла, як у велетенському казані, розжареному пекельним вогнем. Ухопившись за грот-щоглу, я з жахом дивився на стихію. Вали котились один за одним, люто накидаючись на яхту, але суденце, підкоряючись керму, яке міцно тримав у дужих руках Пітер, мужньо відбивало їхні несамовиті атаки… Ураган кожну мить міг відірвати мене від щогли і кинути в безодню. В інтервалі між двома хвилями я кількома стрибками дістався до дверей кают, але вони були замкнені. Тоді я згадав про каюту на капітанському містку й побіг туди. За мною — я добре чув — мчала велика хвиля. «Якщо наздожене, — промайнуло в голові, — змиє з палуби, мов трісочку, і тоді — кінець…» Хвиля й справді наздогнала мене, залила по самі груди, але я вже тримався за поручні містка. Як тільки хвиля відкотилась, я вскочив у каюту й зачинив за собою двері.

Отже, мені пощастило врятуватись од хвиль, але ж на палубі лишились інші: капітан, Джоні, помічник повара. Що буде з ними? Виглянувши в слюдяне віконце, я завмер. На палубі, міцно тримаючись за мідні поручні борту, навколішки стояв капітан; хвилі, налітаючи одна за одною, били його й заливали з головою. Але Стерн не здавався.

Яхта тряслася й тріщала. Вітер шаленів. Хмари осіли до самої води й накрили яхту. Я знову виглянув у віконце — де ж капітан? Невже старий моряк спасував перед хвилями?! Невже сліпа стихія перемогла розумну істоту — людину, яка ось уже стільки віків вважає себе володарем морів і океанів? Але ні, капітан ще не здався. Я вглядів Стерна, коли він, звівшись на ноги, збирався головою, мов бугай, зустріти нову хвилю. Ось вона, здавалося, поглинула капітана. Та коли хвиля прокотилася далі, я знову побачив його. Стерн лежав на тому самому місці, вхопившись за поручні. Морський вовк не збирається дешево віддавати своє життя! Ось він знову підводиться, лізе до містка, але хвилі знову збивають його з ніг і відкидають назад.

Капітанові треба допомогти, але ж як? Понишпоривши по каютці, я знайшов під лавою вірьовку і кинув один кінець Стерну. Він упіймав його і обв'язався вірьовкою. В цю ж мить хвиля налетіла на палубу, вдарила у відчинені двері каюти і залила мене з ніг до голови. Все потонуло в непроглядній темряві, наче нитка, що зв'язувала мене з навколишнім світом, враз обірвалась. Але як тільки хвиля спала, я отямився й почав тягти вірьовку на себе. Капітан повернувся й поповз до мене. Нарешті він доповз до каюти й зачинив за собою двері.

— Чому ви не спустилися в нижні каюти? — важко дихаючи, запитав Стерн.

— Там двері замкнені, — відповів я.

— Замкнені? Не може бути!

— Кажу ж вам, замкнені, — повторив я.

— Це Сміт! Тільки Сміт здатний на такий злочин! — нахмурившись, промовив капітан.

Буря несамовито завивала, вода під нами клекотіла, яхта тріщала й безпорадно металась у всі боки, мов трісочка.

— Та й міцна ж, сто чортів! — промовив Стерн. — Але якщо ураган не вщухне, всього можна сподіватись. Коли б тільки троси керма не обірвалися. Без керма Пітер не зможе тримати яхту проти хвиль, вони почнуть бити в борти і потрощать наше корито. Ви любите життя?

— А хто ж його не любить? — зітхнув Я.

— Помирати нікому не хочеться, та все одно всі помремо. Ви плавати вмієте?

— Вмію і дуже добре.

— Навіть дуже добре? — іронічно засміявся капітан. — Що ж, чудово! На випадок катастрофи спробуйте протриматись на воді якомога довше. Кожна виграна година все-таки краща за смерть.

Думка капітана була правильна, але в його голосі я відчув іронію і дуже здивувався. Нам загрожує велика небезпека, а він жартує.

— А до острова Тамбукту далеко? — запитав я, побоюючись, щоб капітан не вважав мене за боягуза.

— Не знаю. Хвилі потішаються над нами, як їм заманеться, важко сказати, куди нас однесе.

Капітан замовк і сів на лаву. Я запитав про Джоні та помічника повара. Вони забрались у трюм до робітників. Значить, встигли врятуватись.

— Цікаво, як себе почуває зараз містер Сміт?

— Не знаю, — буркнув капітан. — Мабуть, читає про острів Тамбукту, а може, й «Дон-Жуана» перегортає… — І, грюкнувши кулаком по стіні каютки, гнівно закричав: — Негідник! Як у нього вистачило совісті замкнути двері! Ні, людина на таке нездатна, сер! Ні, ні, це тільки він міг таке зробити!

— Ніяк не збагну, навіщо він замкнувся? — запитав я.

— Навіщо, питаєте? Щоб не натекло води, коли хтось відчинятиме двері. Щоб не помокли килими!

Вдарила нова хвиля, і наша каютка жалібно затріщала. Капітан виглянув у віконце й знову сів, стомлено зсутулившись.

— Схоже на те, що тут доведеться просидіти всю ніч. Та що там… може, більше й не побачимо світу божого…

— А ви певні, що яхта не витримає? — здригнувся я.

— Зовсім не певен. Але все-таки яхта міцна, з залізним драфтом.[4] Містер Сміт любить життя і не пошкодував грошей.

Настала ніч. Слюдяне віконечко почорніло, неначе хтось обляпав його тушшю. Буря не вщухала. Навпаки, хвилі, мов роздратовані хижаки, ще лютіше напирали на яхту. Капітан притулився спиною до стіни й заплющив очі.

— Хочете заснути? — запитав я.

— Спробую. Якщо будемо тонути, розбудіть і мене.

— А як же ваш обов'язок? Адже капітан не має права залишати корабель у небезпеці.

— Не хвилюйтесь, я свій обов'язок виконаю до кінця. Пітер дуже добре справляється з кермом, а мені треба трохи поспати, щоб зібратися з силами. Не ті вже літа, хлопче, дуже швидко стомлююсь. Раджу й вам зробити те саме. Ляжте в кутку й подрімайте. Це дуже корисно.

Я сів на підлогу й сперся об дощану стіну. Палуба під нами здригалася. Заснути я так і не зміг, але відчув, що тіло моє відпочиває. Шкода тільки, що не можна пробратися до їдальні. А в своєму ліжку чи на дивані в кают-компанії я почував би себе набагато краще. Містер Сміт сидить собі десь, попиває віскі і курить сигару, а це все-таки приємніше, ніж захлинатися солоною водою. Чи, може, плантатор зараз думає про свою дружину та дітей? Якщо Сміт загине, вони одержать у спадщину його багатство, над яким він тремтів увесь вік.

Капітан теж не спав. Та й як ти заснеш, коли під тобою справжнє пекло! Він раптом запитав мене, чи я вірю в загробне життя. Сто чортів! Знайшов час для жартів!

— Що таке смерть? — міркував Стерн уголос. — І що залишається від людини після смерті? Згадка про її діла? Припустімо, але ж які діла у мене? Ні хороших, ні поганих. Як на вашу думку, чи є загробне життя?

— Досить! — гаркнув я в нестямі. — Напевно, у деяких людей смерть, перш ніж відібрати життя, відбирає розум.

Капітан не образився.

— Добре вам, — бубнів, він у своєму кутку. — Ви людина невіруюча, тому й не думаєте — є загробне життя чи немає. А от я — зовсім інше. Сумніваюсь і в тому, в що вірю, і в тому, в що не вірю. Але найгірше — це те, що в мене немає тютюну. А без тютюну я завжди починаю філософствувати. Та ще як згадаю, що містер Сміт десь там попихкує сигарою і тягне віскі, — у мене аж жижки починають дрижати. Гад! Аби можна було добратись до палуби, я б двері в кубрику виламав! — капітан аж кипів від обурення. Потім, трохи заспокоївшись, повів далі:— Доки триватиме цей кошмар? Буря розходилась, може, і на всю ніч. А в мене ані грама тютюну! Уявіть собі тільки, що це значить для курця! Мука, страшенна мука! Чому ви мовчите?..

В цю мить пролунав оглушливий тріск. Сильний удар трусонув яхту, вона підстрибнула і впала на щось тверде. Дверцята капітанської каюти, з шумом розчинились, а саму каюту зірвало з палуби і разом з нами кинуло в море… Все сталося так несподівано й швидко, що я опам'ятався тільки глибоко у воді. Тиша і спокій, які панували тут, здалися мені страшнішими за саму катастрофу. «Смерть», — така була перша думка, що блискавкою промайнула в моїй свідомості. Але ж я був живий, і прагнення жити охопило мене з такою несподіваною силою, що я з усіх сил почав вибиратися на поверхню. Руки й ноги в мене були вільні. Я поплив угору, але безодня, здавалося, не мала кінця. Я почав задихатися. Коли б не свідомість, яка так гарячково працювала в цю мить, я б, певно, відкрив рота, щоб «дихнути», — і тоді б настав кінець. Але я подвоїв зусилля і якимось чудом вибрався на поверхню.

То була вперта, відчайдушна боротьба з смертю. Смерть підстерігала мене з усіх боків, виглядала з-за кожної хвилі, завивала над головою страхітливим ураганом і клекотом в морській безодні, але мені навіть на думку не спало здатися. Немає в світі істоти, сильнішої за людину, яка бореться з смертю. Вона протягом довгих тижнів може зносити голод і спеку, страшні фізичні страждання, але зрештою таки переможе. Любов до життя — могутня сила!

Запівніч буря вщухла, злива перестала, небо прояснилося. Почало світати. Я оглянувся навкруги. Вдалині синіла якась смуга. Земля! Земля!.. Я боявся вірити своїм очам, бо добре знав про міраж. Коли мандрівник помирає серед пісків пустелі від спраги, в маренні йому починають ввижатися пальмові оазиси і прозорі холодні струмки. Може, і в мене марення? Але синюватий міраж не тільки не зникав, а ще ніби й наближався до мене. Мені навіть почали вчуватися людські голоси й собачий гавкіт. Ой, що це таке? Скеля! І до того ж зовсім близько: за якихось півсотні метрів од мене! Ось іще одна!' І ще! Поступово погасли всі зорі, і в передранкових сутінках я чітко розглядів обриси високого берега, вкритого буйною рослинністю. «Врятувався!» — подумав я і, зібравшись з останніми силами, поплив до найближчої скелі.

Над океаном засяяли перші промені сонця. Лісистий берег, прорізаний річковими долинами, вимальовувався все чіткіше, неначе сам плив до мене. Скеля була вже зовсім близько. Тут мене чекала нова несподіванка: на хвилях погойдувалась стіна капітанської каюти, і капітан Стерн, тримаючись за неї, махав мені рукою.

— Ви самі? — спитав він. — Шкода, тільки ми й врятувалися. Коли б не ця будка, був би я вже сто разів на дні. Ех, старий я став для такої боротьби… Ну, беріться ось за цю ручку й відпочивайте.

Дощана стіна каюти плавала на воді, мов пліт. Ухопившись за неї, я раптом відчув смертельну втому. Поблизу плавало кілька дощок, зірваних з яхти, але самого судна не було й сліду. Воно потонуло, потягнувши за| собою всіх робітників, замкнених у трюмі, а разом з ними й плантатора.

Сонце підіймалося все вище, починалась тропічна! спека. Вітер порозганяв хмари, небо стало яскраво-голубим, хвилі вгамувалися. Тепер океан уже не здавався таким страшним і скидався на величезне синє дзеркало, на якому виблискували коштовні смарагди.

Відпочивши трохи, я залишив капітана й поплив до скелі. Хотілось якнайшвидше ступити на твердий грунт. Капітан, хоч і не любив суші, але теж поплив за мною.

На скелі ми знайшли Вільяма Грея, повара містера Сміта. Лежачи горілиць, він спав як убитий. Стерн розбудив його.

— О! — вигукнув Грей, побачивши нас, і знову заснув мертвим сном. Я вмостився на теплому камені, підклав руку під голову і теж заснув. Прокинувся від страшенної спеки. Повар ще й досі спав, а капітан, сидячи на сірому гранітному виступі, замислено дивився на зелену смугу берега, що виднілася зовсім недалеко від нашої скелі.

— Страшенно хочеться курити, — сказав він глухим голосом.

— А я б оце краще з'їв кілька бананів, сер, — обізвався, прокинувшись, Грей.

Острів був покритий густою зеленню. Вдалині вимальовувались сині контури гір, срібними смугами виблискували проти сонця численні водоспади.

Капітан перший кинувся у воду й поплив до берега…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

На невідомому острові. Зустріч з дикунами. Тана Боамбо. Арешт.

І

Берег, покритий розкішною тропічною рослинністю, здалеку здавався не дуже високим, а насправді виявився скелястим і неприступним. Перед нами майже вертикально здіймалася сива гранітна стіна висотою щонайменше три-чотири метри. Місцями, де порода була м'якша, хвилі повимивали в березі глибокі темні печери. Довго плавали ми попід кручею, марно шукаючи місця, де б можна було вибратись на острів. Нарешті, коли всім уже здавалося, що останні сили вичерпані, ми допливли до вузенької мілкої протоки, яка вивела нас до невеликої, спокійної, мов озеро, затоки. Її пологі береги були вкриті густим лісом. Гілля дерев звисало до самої води. На другому боці біліла вузенька смужка піску, схожа на пляж. На піску стояло багато човнів, видовбаних із товстих стовбурів і схожих на вузькі довгі ночви з загнутими краями. Ми попливли на той бік і вийшли на берег.

Навколо не видно було живої душі, але човни свідчили про те, що десь поблизу живуть люди. Ми посідали під густим крислатим деревом. Грей вмить заснув, навіть не скинувши мокрого одягу, а ми з капітаном розляглися й порозвішували свій одяг на сонці. Згодом заснув і Стерн, вмостившись горілиць на теплому піску. Капітан важко дихав, втома геть знесилила бідолаху. Тільки я не міг заснути.

Куди не глянь — скрізь непролазний тропічний ліс. Високі дерева з гладенькими стовбурами сплітались угорі щільним шатром. Навколо тиша і спокій.

Радість, яка охопила мене після врятування, поступово переходила в неясний смуток. Дивлячись на тихі води затоки, я згадав батьківщину, близьких і рідних людей, які лишилися там. Хвилі життя виплеснули мене на цей тихий незнайомий берег, далеко від рідної землі, яку я щиро й палко любив. Любив її сині гори з бурхливими річками, глибокі ущелини й тихі долини, любив і великі міста, і маленькі села, і ту похилу хатину, вкриту зеленою від моху черепицею, і темну кімнатку, де народився. Чи доведеться побачити її ще раз?..

Раптом мої думки обрівались: якийсь чоловік вийшов з лісу й попрямував до човнів. Він був майже голий, тільки підперезаний вузьким ликовим поясом. Така сама плетена смужка проходила між ногами, підв'язана до пояса спереду й ззаду. Обличчя невідомого було чорне, мов натерте сажею, а шкіра тіла трохи світліша, темно-шоколадного кольору. Нічого не помічаючи, тубілець спокійно прямував до човнів, але, проходячи повз нас, раптом тривожно озирнувся і прислухався. Грей гучно хропів. Тубілець почув хропіння і зупинився. Я торкнув капітана й шепнув йому:

— Людина, сер.

— Де?! — схопився на лікті Стерн.

Тубілець рвучко обернувся. Помітивши нас, він, здавалося, остовпів. Потім відкрив рота, наче збирався гукати на підмогу, але з переляку в нього відібрало мову. Ми з капітаном підвелись і пішли до нього. Тубілець іще дужче перелякався, замахав руками і позадкував. Раптом зачепився за колоду, викинуту хвилею на берег, і впав горілиць на пісок. Тепер тільки бідолаха отямився, схопився на ноги й дременув до лісу. Він біг щодуху, але ноги загрузали в пісок по самі кісточки. Ми марно гукали, щоб він зупинився. Чоловік зник у лісі так само несподівано, як і з'явився.

Ми швидко вдяглися, розбудили Грея й пішли по слідах тубільця. В тому місці лісу, де він зник, серед густого гілля, переплетеного ліанами, вилася вузенька стежка. Обабіч стояли височенні крислаті дерева, обплетені густою сіткою ліан. Сонце ніколи не проникало крізь цю непроглядну зелену завісу. В лісі панувала півтемрява. Було тихо й вогко.

Раптом до нас долинули тривожні удари в бубон, неначе хтось гупав качалкою по ночвах, згодом пролунав протяжний крик. Ми переглянулись. Що це означає: радість чи тривогу?

Бубон замовк. Не чути було й вигуків. Ми почали обережно просуватися тропічним лісом далі і незабаром опинилися на рівному, добре втоптаному майданчику. Вишикувавшись півколом, тут стояло з десяток гостроверхих хатин, стріхи яких спускалися майже до землі. Передні стіни були сплетені з бамбука, двері теж. Високі кокосові пальми, хлібні та бананові дерева кидали на майдан густу тінь. Одразу ж за хатинами здіймалася височенна стіна лісу.

— Оселі тубільців, — промовив капітан. — Але де люди?

Людей не було. Ніде ні собака не гавкне, ні свиня не рохне, ні курка не кудкудакне. Я підійшов до однієї з хатин і заглянув крізь розчинені двері. В півтемряві розглядів під однією стіною широкі нари з бамбукового пруття, а попід другою, на лавках, теж з бамбука, стояло кілька горщиків, шкаралупини кокосового горіха, дерев'яний спис і стріли. На долівці посеред хатини ще тліло вогнище. В темному кутку висіла підв'язана ліаною до крокви корзина. На стіні над нарами виднівся людський череп. По спині в мене побігли мурашки, і я поквапливо відійшов геть.

— Обережно, ліс кишить дикунами! — гукнув мені капітан.

Тільки тепер я помітив за деревами кудлату голову тубільця. Заховавшись за товстим стовбуром, він пильно стежив за кожним нашим кроком. Неподалік від нього стояв ще один, тримаючи над головою спис. З-за іншого дерева виглядав третій тубілець з луком напоготові. Придивившись пильніше, я помітив за деревами по той бік хатин ще багатьох озброєних тубільців.

— Утікаймо! — шепнув Грей.

— Ні в якому разі! — заперечив капітан. — Якщо ми кинемося бігти, вони обов'язково нападуть. Треба відійти якомога спокійніше, без паніки.

Ми повільно попрямували до стежки, яка привела нас сюди.

Ввійшли знову в ліс. Несподівано перед нами виросло кілька тубільців з довгими дерев'яними списами в руках. Отже, шлях до берега відрізаний. Бігти навпростець теж неможливо: ліс непрохідний.

Ми повернулися назад на майдан. З лісу один по одному виходили тубільці й оточували нас з усіх боків.

Їх було близько тридцяти, всі озброєні списами, луками й стрілами, а нас тільки троє, до того ж з голими руками. Кожен з тубільців носив вузенький, сплетений з лика пояс. Обличчя їх були намазані чорною фарбою, в кудлатому волоссі стриміло барвисте пір'я, а в вухах висіли великі круглі серги, зроблені з черепашок. Тубільці мали жахливий вигляд. Списи вони тримали над головами, а за лівим плечем у кожного висів ще й лук. У декого були дерев'яні щити. З колчанів виглядали гострі наконечники стріл.

Рантом над нами просвистіла стріла. Капітан підняв руку, наче хотів зупинити нападника, і вигукнув англійською мовою, що ми люди мирні, поганого їм нічого не зробимо. Остров'яни дивились на нас, мовчазні й похмурі. Ми стояли на майданчику, притулившись один до одного. Тубілець, який щойно вистрілив, знову натяг тятиву, але інший щось крикнув до нього, і той опустив лук, а потім повісив його на плече.

Тубілець, що прикрикнув на лучника, встромив свого списа в землю й сперся на нього, як чабан на герлигу. Кілька душ зробили те саме, але інші все ще тримали списи напоготові.

Ця мовчазна облога тривала щонайменше півгодини. Тубільці або не наважувались, або ж не хотіли нападати. Вони чомусь часто повертали голови до лісу, немов чекали звідти когось. І справді, з лісу вийшов високий кремезний чоловік у супроводі двох інших, озброєних списами.

— Тана Боамбо! Тана Боамбо! — загукали тубільці, і їхні голоси луною прокотились по лісу.

Кремезний остров'янин дійшов до майдану і зупинився кроків за десять од нас. Це був високий і статечний чоловік, його мускулясте тіло здавалося вилитим з темної бронзи. Риси обличчя були правильні, а чорні очі дивилися зосереджено і владно.

Неважко було догадатися, що перед нами — вождь племені. В густому, чорному, як смола, волоссі стирчало біле й зелене пір'я. На обличчі вождя, намазаному чорною фарбою чи сажею, біліло кілька смуг. Руки трохи вище ліктів були прикрашені своєрідними браслетами, сплетеними з лика. З-під браслетів виглядало зелене листя й червоні квіточки. У вухах погойдувались великі блискучі серги з черепашок, а в носі стриміла кістяна паличка завбільшки з олівець. На шиї висіло намисто з різнобарвних черепашок.

Вождь здивовано дивився на нас. Його увагу привертали то наші обличчя, то одяг, то черевики. Потім він підняв свій спис над головою і заговорив гучним голосом. З його довгої промови я запам'ятав лише три слова, які він кілька разів повторив: «тана», «пакегі», «арикі»… Закінчивши говорити, він встромив спис у землю, а тубільці дружно вигукнули:

— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!

Вождь сказав щось тим двом, що стояли за ним, і вони повели нас поперед себе. Перетнувши майдан, ми зайшли в ліс. Всі тубільці ішли за нами. Незабаром ми вийшли на великий майдан, оточений хатинами. Поміж хатинами теж росли пальми, хлібні та інші дерева, а за ними починався тропічний ліс, дикий і величний.

II

На майдані біля хатин зібралося чимало тубільців, озброєних списами й стрілами. Коли ми підійшли, деякі з них кинулися тікати до лісу, белькочучи щось своєю незрозумілою мовою, інші поховалися за хатинами і звідти несміливо стежили за нами. Але вождь гукнув до них, і всі повернулись назад. Як і в першому селі, тут не було ні жінок, ні дітей.

Ми зупинились посеред майдану. Вождь кудись зник. Сміливіші тубільці підійшли ближче й розглядали нас. Я помітив, що в тих, хто не був намазаний сажею, обличчя не здавалися страшними й потворними. Шкіра в остров'ян була темно-шоколадного кольору, волосся чорне, очі теж, носи рівні, а губи товстуваті й напіввідкриті.

Перед деякими хатинами горіли невеликі вогнища. Кілька тубільців вмостилося біля найближчого з них, повитягали з торбинок, що висіли в кожного на шиї, сухе листя, підсмажили його на вогні, потім скрутили і закурили. У капітана аж очі заграли. Звертаючись усіма мовами, які він тільки знав, Стерн почав просити й собі тютюну, але його ніхто не розумів. Тоді він витяг свою пінкову люльку і, роблено пихкаючи, попрямував до вогнища. Але тубільці вмить посхоплювались і навели на нього списи.

— Неподобство! — пробурчав Стерн, повертаючись назад. — Хоч би раз затягнутися дали!

В цей час один з тубільців приніс тліючу головешку і кілька сухих листків, поклав усе це на землю недалеко від капітана, а сам повернувся до гурту. Стерн набив люльку тютюном і смачно затягся. Чорношкірі втупились у нього широко розкритими очима, почулися здивовані вигуки. Задні підіймались навшпиньки, щоб побачити, як димить капітанова люлька. Грей підійшов до Стерна і прошепотів:

— Не подобаються мені ці люди, сер. Вони дивляться на нас, мов м'ясники на відгодованих бичків. Скажіть їм, хай відведуть нас до губернатора острова, сер…

— Як же їм сказати, коли я не розумію жодного слова з їхньої мови? — знизав плечима капітан.

Я розглядав тубільців. Коли мої очі зустрічалися з очима котрогось із них, той щось буркотів і боязко ховався за товаришів.

Пролунав чийсь вигук, тубільці розступились, і до нас підійшов вождь. Цього разу він був підперезаний трьома різноколірними поясами, оздобленими барвистими черепашками. Поруч з ним стояла темнолиця дівчина, у якої, крім пояса, висів ще й фартух з густих торочок. Більш ніякого одягу на дівчині не було. І пояс, і торочки виблискували безліччю різнобарвних черепашок. Углядівши нас, вона сплеснула руками тихо зойкнула і відступила назад.

У дівчини було гарненьке обличчя, великі чорні очі з довгими віями, а з-за напіввідкритих уст виглядали два ряди білих, рівних зубів. На шиї в неї висіло два разки намиста з гадючих та собачих зубів, а серги з черепашок були такі важкі, що у бідолашної дівчини аж вуха пообвисали. З-під плетених браслетів на руках і в пишному чорному волоссі стриміли червоні та білі квіточки, а з-за пояса виглядало барвисте листячко. Всі ці прикраси надавали дівчині якоїсь дикої чарівності.

Вождь знаком велів нам іти і сам рушив за нами. А за ним по одному простували всі інші тубільці. Їх тепер зібралося вже чимало, мабуть, більше сотні. Ми знову заглибилися в ліс. По деревах стрибали прудкі мавпочки й голосно верещали, а на сухій гілляці сиділа зелена папуга. Вона не боялась людей і спокійно стежила за нами круглими, як намистини, очима.

Попереду відкрилася галявина, серед якої стояла самітна гостроверха хатина. Її стріха з пальмового листя так само, як і в інших оселях, сягала землі, а маленькі двері були підвішені високо над землею.

Вождь подав нам знак зайти всередину, але ми відмовились.

Що б це мало означати? Чому ці люди ставляться до нас, наче до якихось злочинців? Адже їхню поведінку можна розцінювати тільки так.

Побачивши, що ми не хочемо заходити, тубільці зчинили галас і почали погрозливо вимахувати списами. І ми наважилися. Першим зайшов Грей, за ним рушили і ми з капітаном.

У хатині було прохолодно. Під стіною праворуч були зроблені широкі нари з бамбукового пруття, біля них стояли якісь довгі, грубо видовбані ночви. На сволоках лежало бамбукове пруття різної довжини. Стіни й стеля були обвішані свинячими та собачими черепами, але людського черепа я ніде не помітив. Довжина хатини становила метрів десять, а ширина і висота — метрів шість. Як тільки ми ввійшли, тубільці зачинили за нами двері, і в хатині стало зовсім темно.

III

— Здається, ми арештовані, — тихо промовив капітан, сівши на нари.

Грей, вмостившись поруч, витер рукавом спітніле обличчя й глухим голосом додав:

— Дуже погана зустріч, сер.

– І мені ця зустріч не до вподоби, — відповів Стерн. — Страшенно неприємно після катастрофи потрапити в таку нору. Але будемо сподіватися, що більше начальство незабаром визволить нас. Як тільки губернатор дізнається про нас, він негайно завітає сюди, щоб особисто попросити пробачення.

Знадвору почулися кроки, і двері несподівано розчинились. Сніп сонячного проміння розрізав темряву. В світлому чотирикутнику дверей з'явилася кудлата чорна голова. Якийсь остров'янин перехилився через поріг, поставив на долівку кошик з фруктами, три великі кокосові горіхи та глиняну тикву і, боязко зиркнувши на нас, поквапливо зачинив дверцята. В корзині були банани, варений ямс,[5] таро[6]і скибки якогось печеного плоду, певно, плоду хлібного дерева. Все це здалося дуже смачним, бо голод давно вже не давав нам спокою. Попоївши, ми враз підбадьорились. Стерн випростався і, замріяно дивлячись на пруття стелі, тихо промовив:

— На багатьох тропічних островах доводилось мені бувати, але такого кокосового вина, як на островах Кілінга, я не пив ніде. Від однієї чарки в очах спалахують іскри… А тепер доводиться заливати чудовий обід звичайнісінькою водою. Шкода…

Нахмурившись, він приклався до тикви і раптом радісно закричав:

— О, старий географ не бреше! Жителі острова Тамбукту таки гостинні. Справжній еліксир, сер. Ось нате!

І морський вовк подав мені тикву.

Напій, який Стерн назвав «справжнім еліксиром», виявився кокосовим вином. І хоч алкоголю в ньому було зовсім небагато, проте після кількох ковтків очі в мене почали злипатися, я ліг на тверді нари й заснув мертвим сном…

Проспав я всю другу половину дня і всю ніч. Прокинувся аж уранці наступного дня. Сонце ще не зійшло, і в хатині відчувалась ранкова прохолода, насичена солодкуватими пахощами тропічних квітів. У лісі верещали мавпи, сердито кричали папуги.

Трохи згодом нам принесли печеної риби. Після сніданку капітан сказав:

— Сьогодні нас повинні викликати на допит. Учора вони цього не зробили, бо знали, що ми стомлені.

— А якою ж мовою будемо говорити? — запитав я.

— Мене це не обходить, — відповів Стерн. — Якщо представники місцевих властей не знають нашої мови, вони повинні знайти перекладача. Але я знаю стільки мов, що коли навіть цей острів — патагонське володіння, ми зрозуміємо один одного.

— Найкраще було б, якби цей острів виявився англійським, сер, — обізвався Грей.

Капітан кивнув головою:

— Якщо острів англійський, то ми вдома. Та навіть коли б він належав Занзібару, до нас повинні поставитись добре, бо ми зазнали катастрофи. Не забувайте, що є міжнародний закон, який зобов'язує кожну державу надавати допомогу потерпілим від катастрофи. Що ж до мене, то я б хотів одного, — замріяно додав капітан, — щоб мені дозволили пожити на цьому острові досхочу. Ви звернули увагу, як тут чудово? Дерева гнуться від плодів, а дичини в лісах — видимо-невидимо! Я навіть звідси чую голоси різноманітних птахів. Крім того, є й тютюн, і багато інших корисних речей. Такому життю позаздри» би сам королевич Танганьїки…

— Ви ж казали, що не любите суші, — під'юджував я його.

— Це правда, не люблю, але інколи доводиться терпіти.

Грей ліниво заворушився на нарах.

— Мені хотілося б одного, сер, — пробурмотів він. — Хотілося б якнайшвидше вирватися з цього барлога.

— Мовчав би краще, ведмідь клишоногий! — гримнув на нього Стерн. — У твоїй душі немає ні краплини поезії. Я завжди вважав, що тобі далеко до справжнього моряка.

Сказати в очі людині, яка двадцять років міряла вздовж і впоперек моря й океани, що їй далеко до справжнього моряка, — це найтяжча образа. Але Грей не образився, його ніколи ніщо не ображало. Ця риса характеру подобалась містерові Сміту — той часто вихваляв свого повара перед нами, але капітан не міг терпіти людей, яких нічим не можна дошкулити.

Мене гнітили нехороші передчуття. Двоє вартових стояли із списами біля дверей, і ми не могли забути, що перебуваємо в неволі. Та й сама в'язниця, як назвав нашу хатину Стерн, була дуже мало пристосована для житла. Надто вже твердо лежати на нарах з бамбукового пруття.

Капітан був певен, що нас звільнять ще до обіду, та коли й до самого вечора нами ніхто не поцікавився, він почав нервувати. Схвильовано ходячи по хатині, Стерн обурювався:

– І чому вони нас тримають тут? Це зовсім не робить їм честі! Адже ми герої, сер! Я протестую!.. А чи не може бути такого, що ці дикуни й досі не повідомили про нас? Можливо, губернатор ще нічого й не знає? Бо коли б знав, що на острові перебувають люди, яким пощастило врятуватися від катастрофи, він би особисто завітав до нас і поцікавився нашим здоров'ям. Цього вимагає міжнародний закон!..

Хоч я й не вірив ні в міжнародні закони, ні в гуманність губернаторів, але нічого не заперечував: не хотілося розчаровувати старого капітана.

— Дві» доби в цьому курені — це вже забагато! — з обуренням говорив Стерн. — В душу починає закрадатися сумнів щодо істинності слів іспанського географа, сер. Але географ тут ні при чому, бо ніколи сам не бував на острові Тамбукту, а писав про нього зі слів Магелланових матросів.

— А як же Байрон? — обізвався я. Капітан тільки рукою махнув:

— Ніколи не вір поетам…

— Таким, як Байрон, вірити можна, — заперечив я.

— Маєте рацію, — кивнув головою старий моряк. — Але Байрон тут ні до чого. В усьому винен я. Так, сер, я збрехав містерові Сміту…

— Збрехали? Навіщо?

— Зараз усе поясню. Байрон говорить не про Тамбукту, а про Тимбукту. А це зовсім різні речі, сер. Тимбукту — маловідоме містечко в Західній Африці, розташоване на річці Нігер, — було центром стародавньої культури.

— Невже? — здивувався я. — Розкажіть мені, капітане, про це містечко!

— Та що тут розповідати? Звичайнісінька історія. В дванадцятому сторіччі в Тимбукту був університет. У 1883 році Тимбукту захопили французькі колонізатори, і місто перетворилося в глухе, загублене серед пісків селище. А з островом Тамбукту, про який говорить іспанський географ, він не має нічого спільного. Я навмисне приховав це від Сміта, аби примусити його повернути яхту на південь, щоб уникнути зустрічі з ураганом. Та, бачу, помилився. Коли б ми не звертали з курсу, яхта б не розбилася об скелі цього триклятого острова…

Грей смачно позіхнув, широко роззявивши рота.

— Страшенно хочеться спати, — пробурмотів він.

– І коли ти вже виспишся! — докорив йому капітан. — Дуже дивно, як ти не заснув у ту ніч в океані…

— О, я героїчно боровся з хвилями, сер! — уже крізь сон промимрив повар.

Але позіхання — річ заразлива: незабаром і Стерн захропів на твердих нарах.

Настала ніч. Тропічна місячна ніч. Усе навкруги спало. В хатині було тихо й темно.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Припущення капітана Стерна. Чи існує людоїдство? Романи і дійсність. Танець під звуки дерев'яного бубна. Грей — перша жертва. Розповідь Стерна про дружину Доангу і маленьку дочку. І капітан стає жертвою дикунів.

І

Шість діб пролежали ми в темній хатині. Вранці сьомого дня нас розбудили сильні вигуки під звуки бубна. Капітан схопився, прислухався і почав збуджено ходити по хатині. Глухе бумкання і дикі вигуки не провіщали нічого доброго.

— Що це за галас? — поцікавився я. — Може, в тубільців свято?

— Свято, кажете? — здригнувся капітан, якось дивно глянувши на мене. — Можливо, й свято. Тільки… коли б не опинитись нам у ролі святкової жертви…

— Якої жертви?

— Колись я бачив, як жителі одного з тропічних островів приносять своїм ідолам жертву. Вони розклали велике багаття, спалили на ньому живого бика й розвіяли його попіл за вітром…

— Що ти хочеш цим сказати? — схопився мов ошпарений Грей.

— Те, що чуєш. Боюся, щоб і нас не спекли, як того бика.

— Навіщо ви лякаєте людину? — докорив я капітанові. — У нього й так хворе серце. Людських жертвоприношень давно вже немає.

— Ви певні? — запитав Стерн, гірко посміхнувшись.

— Цілком.

— Якщо я не помиляюсь, ви потрапили до дикунів уперше. А я бував на багатьох тропічних островах і знаю краще за вас звичаї тубільців.

— Маєте рацію, — погодився я. — Зате я прочитав безліч книжок про первісних людей…

— Е-е! Книжок! — вигукнув капітан. — Я читав такі книжки, що від однієї згадки про них волосся дибом стає.

– І я такі читав, — визнав я. — В них первісні племена зображені кровожернішими за хижаків: їдять людське м'ясо, вбивають кожну білу людину, яку тільки побачать, ведуть розпусний спосіб життя і таке інше… І все це вигадано від початку й до кінця, щоб якось виправдати «цивілізаторську місію» таких людей, як містер Сміт. Автори говорять: «Гляньте, які вони дикі, ці тубільці! їх треба приручити хрестом і євангелієм, а коли хрест не допоможе, — вогнем і мечем». Мета, мовляв, виправдовує засоби! Засоби колонізаторів ми добре знаємо, а от яка в них мета? Будувати палаци з кісток рабів. Звичайно, в романах про це не пишуть, але так буває в дійсності.

— Я з вами згоден, — промовив капітан. — Письменники пишуть за гроші, а гроші сховані в сейфі містера Сміта. За недоїдки з його багатої трапези ці писаки змушені прислужувати йому так само, як це робив і я. І все ж у тому, що я читав, є частка правди. Ви знаєте історію Лівінгстона?[7] Його вбили і з'їли африканські дикуни.

— Брехня, — заперечив я. — Лівінгстона африканські племена любили й поважали. А помер він од тропічної малярії. І це доведено. Африканське плем'я, яке жило на берегах озера Бангвеоло, де помер Лівінгстон, зберегло його прах, і пізніше цей прах було перевезено на батьківщину мандрівника.

— Вірю, — посміхнувся морський вовк. — А що ви скажете про Джонстона?

— Про такого мандрівника вперше чую.

— Це не мандрівник. Він був капітаном англійського корабля, його судно курсувало між Англією та Індонезією. Якось Джонстон кинув якір біля одного з Соломонових островів. Тубільці зустріли його дуже люб'язно, а їхній вождь навіть влаштував на честь капітана бенкет і наділив його всім, що тільки тому треба було. Джонстону сподобалась майстерно виготовлена тиква — вождь подарував йому тикву; сподобався спис, оздоблений зміїними реберцями, — подарував і спис. Привабив око разок намиста на вождевій шиї, зроблений з гадючих зубів, — дикун подарував і намисто. Вождеві здалося, що Джонстону подобаються кури, — і він наказав виловити й віднести на корабель усіх своїх курей. Помітив вождь і те, що капітан задивився на його вродливу дружину. І що ви думаєте? Коли Джонстон повернувся на судно, красуня була вже там. Вождь і дружину свою подарував. Капітана це розчулило, і, вирішивши показати тубільцям, що білі люди теж не скупі, він повернув вождеві дружину й послав при цьому чимало різних подарунків: трохи гавайського тютюну, шаблю, пляшок десять вина й коньяку, кілька разків намиста, дзеркалець та інший дріб'язок. Вождь племені зрадів, мов дитина. На думку дикуна, кожен разок простого намиста вартий всіх його курей, а за шаблю він був готовий виловити курей з усього острова. Та коли сказали, що капітан повернув назад його дружину, вождь страшенно розлютився. «Як! Білій людині не сподобалась моя дружина? Адже вона — найвродливіша жінка на острові!» І наказав негайно відіслати на корабель усі капітанові подарунки. Джонстону стало дуже ніяково. Йому не хотілося, щоб тубільці залишилися поганої думки про нього, і капітан зійшов на берег попросити в вождя пробачення. Та краще було б йому не сходити… Але хто ж міг припустити, що тубільці здатні засмажити й з'їсти людину тільки за те, що вона повернула чоловікові його законну дружину!

— В якому романі ви це вичитали? — посміхнувся я.

— Ні в якому, сер. Джонстон — не вигаданий герой. Капітан Джонстон — це мій дід. Чи не надто жорстоко буде, якщо й на мою долю випаде така сама смерть?

— Не вірю ні з яку долю, — заперечив я, — так само, як не вірю і в те, що досі існує людожерство. Якщо ваш дід справді загинув так трагічно, то це було щонайменше п'ятдесят років тому.

— Понад шістдесят, сер, — уточнив Стерн.

— Ось бачите! В ті часи людожерство ще існувало серед деяких первісних племен. Вони поїдали своїх ворогів, убитих під час війни. Але тепер такого не зустрінеш на всій земній кулі.

— Не будьте надто впевненим, — сумно промовив капітан. — Чи давно папи спалювали на вогнищах живих людей? Не більше, як триста років тому. А що зараз роблять фашисти? Та вони жорстокіші за найдикіших людожерів. Чому ж тоді тубільці острова Тамбукту не можуть їсти людського м'яса? Мені, власне, байдуже, що зроблять зі мною після смерті: чи з'їдять, чи зварять з мене туалетне мило.

А проте слова капітана не переконували. Ще ніхто не довів, що людожерство було постійним засобом існування. Справді, колись дикуни вживали людське м'ясо, але тільки в крайньому разі, коли племені загрожувала голодна смерть. Вживали його й під час воєн та релігійних свят. Деякі племена вірили, що людина, яка з'їсть серце та печінку і вип'є кров ворога, стане дужчою, і ворог не зможе помститися їй на тому світі. Залишки таких варварських звичаїв є й тепер, тільки в зміненій формі: церковні таїнства й причастя — це не що інше, як рештки дикунських вірувань.

Коли я все це сказав Стерну, він іронічно посміхнувся:

— Навряд чи мені буде легше, коли дикуни з'їдять мене не з голоду, а через свій релігійний фанатизм!

Раптом двері з шумом розчинилися. Охоронці просунули в двері кудлаті голови, подали знак виходити і кудись повели нас…

Над самим берегом, на великій галявині палало вогнище. Навколо нього танцювало багато напівголих тубільців. Кілька чоловік грало на сопілках з кокосових горіхів, троє вигукували щось в товсті бамбукові труби, а приземкуватий кремезний остров'янин щосили гатив двома кийками по великих дерев'яних ночвах. Навколо стояв неймовірний галас. Тубільці танцювали, рухаючись один за одним по колу, час від часу вигукуючи, ніби намагаючись перекричати «музик»:

— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо! Нас увели в коло.

Танцюристи ще дужче залементували. А ми стояли серед них, зовсім ошелешені. Та ось коло розірвалось, і до нас підійшов чоловік з дівчиною, яких ми вже раз бачили. На дівчині було те саме вбрання, що й раніше: пояс з торочками, оздобленими барвистими черепашками, а у вухах великі серги, які переливались перламутровим блиском. Дівчина повільно підійшла, пильно оглянула кожного з нас і щось шепнула вождеві. Бубон і сопілки враз замовкли. Всі з'юрмились навколо нас. Вождь наблизився і мовчки поклав руку на плече Грея. Двоє тубільців схопили нещасного повара, прив'язали йому до ніг чималу каменюку, віднесли до берега й кинули з високої кручі в океан.

Черга була за мною. Я сподівався, що ось-ось підійде вождь, покладе й мені руку на плече. Я глянув на дівчину, і наші погляди зустрілися. Вона посміхнулася, мов нічого й не трапилось.

Коли з Греєм було покінчено, охоронці несподівано повели нас назад до хатини.

А навколо багаття знову розпочався танець. Ми ще довго чули звідти вигуки:

— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!

II

Життя в нашій хатинці не змінилося. Тубільці щоранку приносили тикну «еліксиру» й повну корзину смаженої риби, ямсу, таро, бататів,[8] але нам тепер було не до їжі.

Минуло ще кілька днів. Вартові змінювалися регулярно вранці і ввечері. А ми мовчки міряли хатину вздовж і впоперек. Та й про що ти говоритимеш! Хіба про смерть, яка чорною хмарою нависла над нами? Чи, може, сісти й оплакувати своє безталання? Але чоловікові сльози не до лиця.

Якось третього чи четвертого дня після трагічної смерті Грея капітан несподівано вигукнув:

— Вище голову, юначе! Ви будете жити!

— Навряд, — відповів я, тяжко зітхнувши.

— А я вам кажу, що житимете. Ось послухайте старого моряка. У мене пильне око. Ви не помітили, як того дня дивилась на вас дівчина? Не зійти мені з цього місця, коли той чолов'яга не вождь племені або ще якийсь великий начальник, а дівчина — його дочка. Дуже схожа на нього. Аби тільки захотіла, вона могла б вас врятувати.

— Аби ж… — зітхнув я. — Коли б не це кляте «аби». Крім того, цей вождь не схожий на вашого щедрого вождя з Соломонових островів. Грей уже покуштував його «щедрості»… Одного не розумію: чому й нас тоді не перетопили?

Замислившись, капітан повільно промовив:

— Мабуть, такі в них закони. На деяких тропічних островах тубільці не виконують більше одного смертного вироку на тиждень. Про цей звичай знають і наші правителі і дотримуються його на островах, якими володіють. Без суду вони можуть розстріляти й сотню тубільців за день, але за судовим вироком — лише одного на тиждень. Можливо, завдяки саме цьому звичаєві ми ще дихаємо. Коли так, то нам залишається жити кілька днів, а це не так мало. Для приреченого на смерть кожна хвилина варта вічності.

Я скрушно похитав головою:

— Краще нехай би я прожив роки, схожі на хвилини…

– І проживете! — сказав капітан.

Я здивовано глянув на нього:

— Що ви цим хочете сказати?

— Зараз поясню.

Стерн мовчки пройшовся по хатині і раптом стиха спитав:

— У вас є ножик?

— Ножик? Немає, — не розуміючи, до чого веде капітан, відповів я.

— Тепер наше життя залежить від звичайнісінького кишенькового ножика.

— Не розумію…

— Не дивіться на мене так, я ще не збожеволів, — понизив голос капітан, наче вартові могли його зрозуміти. — Шкода, що у вас немає ножика. А то ви б могли врятуватись. Як тільки вас кинуть у воду, ви перерізаєте мотузки й звільняєтесь від каменюки. А тоді вже не важко допливти до берега й сховатися в якійсь печері. Тубільці й не помітили б. Ви ж бачили, як сталося з Греєм? Шпурнули його в воду, мов оберемок сміття, — і гайда назад. Нікому й на думку не спало поцікавитись, чи він там потонув, чи ні. Слухайте далі. Як тільки камінь піде на дно, ви ховаєтесь десь під кручею й чекаєте ночі. Потім непомітно вилазите на берег, а там і до лісу недалеко. Холоду не бійтеся: тут цілий рік тепло, навіть жарко. Їстимете дикі плоди, їх тут має бути доволі, а коли пощастить убити щось і добути вогонь — матимете й печеню. Що ж, може, часом і не солодко доведеться, але хто ж на вашому місці не зміняв би смерть на життя печерної людини! Щодо мене особисто, то нехай я краще буду живим псом, ніж мертвим левом.

— Хай буде так, — погодився я. — Але й ця маленька можливість врятуватися залежить від кишенькового ножика, а його в мене чортма.

— Зате в мене є! Ось він, візьміть! — збуджено вигукнув капітан, — Наше щастя, що в тубільців немає звичаю нишпорити по кишенях арештантів, як це роблять у нас. Вони таки справді набагато відстали од культурних і цивілізованих народів.

Капітан подав мені свій ножик, та я відмовився його взяти. Хоч як хотілося мені жити, але такої жертви від Стерна я прийняти не міг. Ножик його, нехай він і спробує.

— Беріть, — наполягав старий моряк. — Ви людина молода, не встигли ще нажитися на світі, а я… я вже старий. Пожив п'ятдесят п'ять років — і досить.

Така наполегливість капітана здивувала й розчулила мене. Я подумав: «Справжня й щира дружба народжується в хвилини найбільшого нещастя, коли в людини нічого не лишається, крім життя».

— Ви повинні будь-що врятуватися, — не вгавав капітан. — А щоб ви краще зрозуміли причину, я розповім вам одну історію. Більше того: сповідь! Не бійтеся, це не буде каяття в старих гріхах. Ні, я з чистим сумлінням можу сказати, що прожив свій вік чесно і помру як чесна людина. Але перед смертю хочу розкрити вам свою душу. Отже, слухайте… У мене є дитина, дівчинка, їй зараз десять років. Живе вона в Александрії, у моєї сестри. Мати дівчинки — мулатка з острова Зумбава. Одинадцять років тому, ще будучи капітаном великого торгового пароплава, я кинув якір у зумбавській бухті й вирішив погуляти по містечку. На базарній площі саме виступав мандрівний цирк. Біля входу троє жонглерів підкидали в руках запалені факели й розпечені кулі, у четвертого з рота шугало полум'я, а Доанга з гадюкою на шиї танцювала босоніж на битому склі. То був прекрасний танець, сер! Вам доводилося бачити, як гнуться пальми під напором шаленого вітру? Отак вигиналася й струнка постать танцюристки. А вона була молода її дуже вродлива. Мулати взагалі вродливі: це діти від шлюбу кольорових жінок і білих чоловіків…

– Інколи трапляється й навпаки, — обізвався я.

— Трапляється, — погодився Стерн, — але рідко. Отже, коли я глянув на танцюристку, мене ніби варом обдало. Хоч у змії, що кільцем обкрутилась навколо шиї дівчини, були вирвані зуби, проте змія залишається змією. Та й по битому склу, погодьтесь, не дуже м'яко ступати босими ногами. Коли танець скінчився, я кинув танцюристці банкноту. Дівчина зраділа й запхнула гроші в пазуху. Тоді один з фокусників, той, що дихав полум'ям, накинувся на неї, скрутив назад руки і поліз у пазуху дівчини. Юрба навколо аж заходилась од сміху. Нікому й на думку не спало допомогти дівчині. Я скипів і одним ударом повалив нахабу на землю. А коли повертався до пристані, Доанга теж пішла за мною. Не побоялася й на пароплав піднятись. Так ми й оселилися в моїй каюті. Аж тоді я зрозумів, як приємно після вахти повертатись до своєї каюти, коли тебе чекає там кохана жінка… Морякам заборонено плавати на кораблі разом з сім'єю, але мені не хотілося розлучатися з Доангою, і я залишив її в себе.

Стерн замовк, насупився, певно, тяжкі думки гнітили його душу. А трохи згодом повів далі:

— Минув час, Доанга була на, останніх днях. Я влаштував її на острові Борнео. І в нас народилась дівчинка, таке жвавеньке, розумненьке, з чорним волоссячком, шоколадною шкірою. Інколи мені доводилось робити довгі рейси, я не бував дома цілими місяцями, але весь час думав лише про них обох. Саме тоді я зрозумів, що батьківські почуття набагато сильніші за будь-яку любов. Коли мій пароплав кидав якір біля Борнео, Доанга з дитиною зустрічали мене на пристані. Дружина й дитя — яка це радість! — сумно промовив капітан. — Так промайнули три роки. Потім Доанга заслабла. «Що з тобою?» — питаю я. Мовчить. Щось гнітило її. А лікарі безпорадно знизували плечима. Якось Доанга сказала: «Хочу вмерти в Зумбаві». Я відвіз її в Зумбаву, а сам вирушив у рейс. Повертаюсь через два місяці, а моя Доанга видужала: співає, танцює по кімнаті. У тубільців дуже розвинене почуття патріотизму, дужче, ніж у нас. Ми говоримо: «Сумую за рідним краєм», а вони кажуть: «Вмираю за рідним краєм». Доанга була здорова, весела, і в наш дім знову повернулося щастя. Та ненадовго… Одного разу, кинувши якір в Зумбаві після далекого плавання, я не застав Доангу вдома. Дитина гралася на підлозі: невмите, голодне, худеньке. Я звернувся до хазяйки, старої голландки: «Що це значить? Де Доанга?» — «Доанга погана жінка, сер, — відповіла вона. — Цілими днями волочиться з якоюсь цирковою труною, а дитину кидає саму». Я все зрозумів. Доанга знову повернулася до того циркача, що дихає полум'ям. І я забрав дочку з собою. Відвіз її до сестри в Александрію. Тепер доньці вже десять років. Чудова дитина: гарненька, талановита!.. З неї вийде неабияка художниця, слово честі! Якщо вам пощастить колись потрапити до Александрії, перекажіть їй, що я загинув. Вона живе в будинку біля музею. І прізвище в неї моє. Дівчинка мусить знати про смерть свого батька. Нехай звикає… З дня її народження я зберігав потроху з свого заробітку і вкладав гроші до одного з англійських банків. Цих грошей з неї вистачить до повноліття. Але щоб одержати їх, повинен бути свідок, який би підтвердив перед банком, що я помер. От ви й підпишете акт про. мою смерть. Тепер зрозуміли, для чого я віддаю свій ножик вам? Візьміть, прошу вас!

Я знову відмовився. Адже саме він, Стерн, повинен залишитися живим. У нього дочка, а за мною плакати нікому. Старенькі батьки навряд чи дізнаються коли про мою загибель, бо й самі десь доживають останні дні.

Здавалось, мої докази переконали капітана. Він якось враз погодився зі мною і більше про ножик не згадував.

Решта днів промайнули непомітно. Шість разів сходило сонце і шість разів заходило з того часу, як остров'яни кинули Грея в океан, а про нас ніби й забули. Проте сьомого дня вранці знову пролунали знайомі вигуки тубільців, почулося глухе гупання дерев'яного бубна. Двері розчинились, ми вийшли, і вартові повели нас до берега.

Там уже палахкотіло вогнище. Навколо нього стрибали тубільці в своєму дикому танці. Все повторилося знову. Підійшов вождь з дівчиною, поклав руку на плече капітана, двоє інших прив'язали до ніг бідолахи каменюку й понесли до берега. В останню мить капітан вигукнув:

— Ножик у вас в кишені! Не забувайте, про що я вас просив!

Я поліз у кишеню: так, ножик Стерна справді був там! Певно, капітан підсунув мені його вночі, а я й не почув. Коли старика кидали з кручі, він ще раз махнув рукою і зник…

«Прощай, капітане! — подумав я. — Якщо поталанить врятуватися, обов'язково виконаю твою просьбу. Клянусь».

А мене повели назад. Я впав горілиць на нари й пролежав так увесь день. Туга й розпач душили мене. За сім днів настане й моя черга… Сім днів…

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Думки перед смертю. І мене кидають в океан. У темній печері. Втеча в гори. Нова зустріч з дикунами. Голод і страх. Як мавпа врятувала мене від голоду. Роздуми в джунглях.

І

Надвечір двері розчинились, і на порозі виросла постать тієї самої смуглянки. Вона прийшла разом з якимось хлопцем. Юнак був дуже схожий на неї, тільки шкіра його здавалася трохи темнішою та волосся було довше, ніж у дівчини. Хлопець теж був стрункий, але вищий за дівчину; і очі такі ж великі й чорні, і брови зрослися на переніссі. І хоч юнакові, здавалося, було щонайбільше вісімнадцять років., але м'язи рук і грудей були розвинені, як у дорослого. Намисто, серги та браслети хлопця нічим не відрізнялись від прикрас дівчини. Я подав їм знак рукою, щоб увійшли, але вони не наважились переступити через високий поріг. Певно, боялись мене. Юнак посміхнувся, блиснувши двома рядами білих, зубів, потім зачинив двері, і я знову лишився сам.

З того часу я все частіше думав, що ці тубільці вперше в житті бачать білу людину. Інакше не можна було пояснити незвичайну цікавість, з якою вони завжди розглядали мене. Коли б на острові були білі, вони б ні в якому разі не допустили, щоб нас перетопили в океані. Але ж у тропіках немає жодного острова, який би не належав тій чи іншій державі. Розподіл колоній. уже давно закінчився, наставала ера їх звільнення. Я не припускав і думки, що ненажерливі колонізатори могли не помітити такого квітучого острова, тоді як десятки їхніх кораблів щодня вздовж і впоперек міряють води Індійського океану. Щоправда, й досі на географічних картах є білі плями. Північний полюс поглинув чимало жертв, перш ніж його підкорили відважні папанінці. Навіть такий великий острів, як Нова Гвінея, відкритий понад чотириста років тому, ще не досліджений повністю. Зовсім недавно, в 1935 році, в горах Нової Гвінеї було виявлено десятки тисяч людей племені тарифурора, які до того не бачили білих людей. Так, на земній кулі ще немало недосліджених областей, несходжених пустель, а в океанах чимало таких місць, де не проходив пароплав.

Індійський океан — це велетенська водна пустеля, яку пароплави борознять в усіх напрямках, але завжди одними й тими ж трасами, де глибина вже давно виміряна і немає небезпеки розбитися об підводні скелі. А Тамбукту розташований далеко від цих трас, і нічого дивного немає в тому, що про нього й досі ніхто не знає. От і виходить, що ми перші білі люди, які потрапили на острів. Та ще, можливо, матроси Магеллана…

Такі думки роїлися в моїй голові, коли я чекав своєї смерті. Щовечора я вирізав ножиком на балці глибоку риску й думав: «Залишається ще шість днів… Ще п'ять… Ще три…» Кожна нова риска була кроком до смерті.

Сьомого дня до мене знову долинули знайомі верескливі звуки й глухі удари в дерев'яний бубон. Той самий велетень, якого тубільці звали «гана Боамбо», відчинив двері, подав знак, і вартові повели мене до берега.

Повторилося те саме, що з Греєм і Стерном. Мене поставили біля самого вогнища, навколо якого вже танцювали тубільці, барабанщик ще дужче почав гатити в дерев'яні ночви, оглушливо завищали свистки та бамбукові сопілки, а танцюристи з намазаними сажею обличчями понеслися круг мене в шаленому темпі. Я стояв і міцно стискав у кулаці капітанів ножик. Це була моя остання надія…

Двоє дикунів прив'язали мені до ніг каменюку й понесли до кручі. Я й незчувся, коли полетів униз. Востаннє блиснуло в моїх очах сонце й потонуло разом зі мною в океані. Але ножика я не випускав з рук. Хотів, було, відкрити його, та марно. Не так легко все це робиться під водою. Я заходився дриґати ногами. На превеликий подив, мотузка розв'язалась, каменюка пішла на дно, а я кількома поштовхами рук і ніг вибрався на поверхню. На кручі вже не було нікого. Тубільці порозходились.

Неподалік від мене зяяла глибока печера, вимита хвилями в кам'яній кручі. Вона була темна й страшна. Навряд чи наважився б я в інший час наблизитись до неї, але зараз тільки во» а й могла мене врятувати, якщо тубільцям заманеться поцікавитись моєю долею. І я мерщій поплив до печери.

Діставши ногами дно, я зупинився. Раптом до мене долинули якісь таємничі звуки, що линули, здавалося, з-під землі. Хоч вода була тепла, я весь дрижав. Що це за звуки і звідки вони? Трохи заспокоївшись, я зрозумів, що то був голос лісу, вітру, голос життя, що вирувало на острові.

Зайшло сонце. В печеру заповзла тягуча темрява. Я вибрався з печери й поплив попід кручею. Незабаром дістався гирла невеличкої річки і вийшов на берег. На небі блимало безліч яскравих зірок. Мені здавалося, що вони більші і яскравіші, ніж у наших краях. Трохи згодом зійшов місяць і стало досить видно.

Роззувшись і постягавши з ніг мокрі шкарпетки, я почвалав по піску понад берегом. Хотілось якнайшвидше відійти від небезпечного дикунського селища. Але чим далі залишався океан, тим вужчим ставало річище, тим швидше текла вода. Піщана смуга скоро кінчилась, починався крутий берег, порослий густим лісом. Довелося брести річкою. Вода ледве сягала до колін, але швидка течія несла вниз багато каміння, яке до крові пооббивало мені ноги. Іти берегом теж не можна було, бо дерева схилялися до самої води, утворюючи непрохідні зарості. А річка дедалі ставала бурхливішою, каміння ще дужче било по ногах. Від болю я ледве йшов. Інколи переді мною в темряві з'являлися пороги й водоспади. Не маючи змоги обійти їх, я перелазив через слизькі, вкриті мохом кам'яні вали. Раз у раз падаючи й зводячись, я дуже повільно просувався вперед, у гори.

Так минула ніч. Світанок застав мене високо в горах. Мучили страшенна втома й голод, позбивані ноги пекли вогнем. Та й вода тут була як лід, і я весь тремтів од холоду. Доплентавшись до великого водоспаду, я зупинився. Вода падала з високої крутої скелі і міріадами краплин розбивалась у глибокому виру. Поруч з водоспадом зеленіла невеличка галявинка, вкрита високою й густою травою. Я виліз на берег. Трава, що сягала мені вище голови, була цупка, мов очерет, і я ледве продирався крізь неї. Добравшись до лісу, я поліз рачки поміж деревами й колючим чагарником. Коли водоспад лишився позаду, я знову ввійшов у річку і побрів проти течії далі. Невдовзі переді мною виросла нова круча; тут било джерело, з якого брала свій початок річка. Довкола стіною стояли непрохідні джунглі. Куди податися?

Зібравшись з останніми силами, я заліз на кручу й сів перепочити. Дошкуляв голод, але навколо не було жодного плодового дерева. Що тепер я робитиму серед цих джунглів голими руками? Що їстиму? Насамперед треба відпочити, а там видно буде. Відшукавши затишний куточок, я ліг під кущем і одразу заснув…

Прокинувся я, коли сонце піднялося вже високо над деревами і мої ноги опинились під пекучим промінням.

Я відсунувся в тінь. Було чути, як з-під скелі тихенько дзюрчить вода. В лісі верещали мавпи, щебетали пташки. Була б оце рушниця, настріляв би я собі дичини, напік би м'яса й наївся досхочу. Але в мене не було ні рушниці, ні навіть лука з стрілами. Не було й сірників, щоб розвести вогонь. Нічого не було…

II

Раптом зовсім близько пролунали людські голоси. Схопившись на ноги, я кинувся у найближчі кущі. Незабаром з лісу по той бік річки вийшло, двоє тубільців. Кожен з них ніс на плечі бамбуковий стовбур довжиною метрів зо два і сантиметрів десять завтовшки. Один з остров'ян тримав у руці тліючу головешку. Дійшовши до джерела, во» и посідали під кручею, витягли з кисетів сухе листя, скрутили його, припалили від головешки й почали курити. Я сидів зовсім поруч, бачив кожен їхній рух і чув кожне слово. Покуривши, тубільці набрали в бамбукові стовбури води, позатикали їх дерев'яними чопами, взяли на плечі й пішли геть. Незабаром обидва зникли в хащах, і навколо знову стало тихо.

Я зліз із скелі й схопив головешку, яка ще тліла. «Є вогонь! — майнула радісна думка. — Вогонь!» Тільки тепер я зрозумів, як важко жилося первісним людям, коли вони ще не вміли добувати вогню і їли тільки дикі плоди та сире м'ясо.

Біля водоспаду, в тому місці, де річка круто повертала вбік, я розвів у затишку вогонь. Сюди вода понаносила багато гілля й корчаків, які вже встигли повисихати й горіли, мов порох. Незабаром у вогнищі зібралося стільки жару, що можна було б спекти вола. Та ба! Голими руками не впіймаєш навіть маленької пташки.

Я повернувся назад до джерела. Ніде нікого. «Куди тубільці понесли воду в своїх бамбукових посудинах? Певно, десь поблизу є селище», — промайнуло у мене в голові. Де є люди, там і селище, а де селище, там обов'язково має бути і печена риба, і кокосові горіхи… Чого б тільки я зараз не віддав за один горіх або за хвіст печеної риби!

Несподівано щось зашаруділо й засичало. Я швидко обернувся. Кроків за десять від мене серед каміння стирчала голова очкової змії. Плазун погрозливо на когось сичав. Перед ним на камені, наїжившись, мов кіт, сиділа мангуста. Вона люто гарчала, збираючись плигнути на ворога. Розсерджена кобра роздула шию капшуком, і чорні кільця з обох боків шиї здалеку й справді нагадували окуляри. Очкова змія — дуже отруйна, її укус смертельний. Врятуватись можна лише протизміїною вакциною. Але мангуста не боялася: на неї отрута очкової змії не діє. Звірок рвучко стрибнув на кобру, впився зубами в гнучкий хвіст змії і вмить відскочив, бо й кобра встигла вкусити його в ногу. Мангуста знову припала до землі. Змія теж витягла шию й засичала. Новий блискавичний стрибок — і мангуста вчепилася зубами цього разу вже в шию плазуна. Вона скажено гарчала, навалившись усім своїм тілом на кобру. Але й змія не здавалася. Вона стьобала мангусту хвостом, мов батогом, намагаючись вирватися з її гострих зубів і пазурів. Зібравши всі сили, кобра таки вирвалась і клубком покотилася до скелі, але мангуста знову наздогнала її, вчепилася пазурами й почала роздирати довге лускате тіло на шматки. Кобра затремтіла, скрутилась і затихла. Мангуста потягла свою здобич до лісу.

Вирішивши будь-що роздобути собі їжу, я обережно пішов стежкою в той бік, де зникли тубільці. Мені здавалося, що стежка обов'язково виведе мене до селища з рівно втоптаним майданчиком і гостроверхими хатинами. Та згадавши про озброєних дикунів, які живуть там, я нерішуче зупинився. Але думка про кокосові пальми, що ростуть навколо хатин, і про кокосове молоко надала мені сміливості. Один горіх або кілька печених ямсів могли врятувати мене від голодної смерті.

Я йшов обережно, часто зупинявся й прислухався. Людських голосів не було чути ніде. Тільки мавпи верещали на деревах. За півгодини стежка привела мене до високої бамбукової огорожі. За огорожею гомоніли люди. Я обережно підійшов ближче і заглянув у щілинку. Побачив тільки двох чоловіків (можливо, тих самих, що приходили по воду) і кількох жінок. Чоловіки товстими загостреними кілками довбали землю, а жінки вивертали великі брили землі і подрібнювали їх дерев'яними лопатками. За жінками йшла дітвора — хлопчики й дівчатка — й розминала землю руками. Трохи далі друга група жінок згортала подрібнену землю в купки й робила з неї круглі грядки. Всі працювали, розмовляли й сміялися, і їхні голоси відлунювали далеко в лісі. «Люди, які так щиро сміються, не можуть бути злими». — подумав я, але, згадавши тих дикунів, що хотіли вчора втопити мене в океані, квапливо одійшов від огорожі.

Я пішов стежкою далі. Спочатку вона вилася попід городом, а потім повернула до лісу. Людські голоси сюди не доходили. Трохи згодом я опинився біля іншого городу з круглими грядками, засадженими якимись рослинами. За грядками височіли стрункі кокосові пальми. На вершинах пальм серед довгого листя звисали цілі грона великих горіхів. Я спробував забратися в город, але не зміг продертися. крізь густий частокіл. Пройшовши ще трохи попід огорожею, я дійшов до невеличкої хвіртки, зробленої високо над землею, обережно відчинив її і ввійшов.

На городі не було нікого. Прислухався — тиша. Підбігши до однієї з грядок, я вирвав кілька стеблин, але на них не було нічого. Підійшов до кокосової пальми. Горіхи, великі й апетитні, росли дуже високо, а стовбури пальм — гладенькі, мов телеграфні стовпи: спробуй здертися! Хотілося збити хоч один горіх. Я кинув камінець, але не докинув. Пішов до нижчої пальми — теж невдача.

Несподівано щось заверещало. Я озирнувся — ніде нікого. Раптом біля моїх ніг упав великий кокосовий горіх. Я підвів голову. Серед довгого листя пальми сиділа невеличка мавпочка і, вишкірившись, сварилася на мене кулачком. Її неодмінно треба було прогнати, бо вереск міг викрити мене. Я знову взяв камінь і шпурнув у мавпу. Звірок закричав, ніби сміючись. Потім зірвав горіх і кинув у мене. Між нами розпочалася справжня перестрілка: я ціляв у мавпу камінням, а вона, регочучи й шкірячи зуби, відбивалась горіхами. Очевидно, це розважало її, а мене така розвага рятувала від голоду. Поховавши горіхи в чагарнику під огорожею, я схопив два, з них і побіг до свого вогнища. Там знайшов гострий камінець, пробив шкаралупу одного горіха і напився соку. Аж тепер я відчув страшенну втому. Подряпані, в синяках ноги нестерпно боліли. Я роззувся і, знайшовши під деревом затишне місце, ліг відпочити.

Та спати не хотілося. В голові роїлись нерадісні думки. Спасибі сердитій мавпі, тепер я забезпечений їжею на кілька днів. Але попереду були не дні й не тижні, а ціле життя. Треба було, доки не скінчились горіхи, запастись продуктами. Тільки де їх узяти? Мене здивувало, що в такому лісі нема жодного плодового дерева. Ні, цього не може бути. Тут повинні рости дикі кокосові та хлібні дерева, які я бачив біля селищ. Можливо, їхні плоди й не такі смачні, як культурних дерев, та порожній шлунок не вередливий…

Відпочивши, я спробував пробратися глибше в ліс. Довго довелося мені рачкувати попід колючим чагарником, щоб подолати якихось десять кроків. Особливо заважали гострі шипи ротангу,[9] які чіплялися за одяг і до крові роздирали обличчя. Вибившись із сил, я сів на землю й озирнувся. Навколо стояли джунглі, справжні таємничі джунглі. Сюди ніколи не проникали сонячні промені, крізь гілля й густе листя не блищало небо. Я залі і на низеньке дерево, з нього перебрався на вище, потім на трете, ще вище, але плодів ніде не було. Хотілося хоч оглянути місцевість, проте високі густі дерева затуляли все навкруги.

І ось тут, високо над землею, серед розложистого гілля віковічних гігантів я згадав про тих мавп, з яких давно-давно колись виникла людина. Ці найдавніші наші предки жили на деревах і їли дикі фрукти й солодке коріння. Сидячи на гілляці, я зараз був схожий на них. Тільки мавпи могли швидко лазити, і в них були гострі зуби та пазури для захисту від ворога. Я був менш повороткий, у мене не було таких міцних зубів та гострих пазурів, зате було інше, те, чого не мали вони, — людський розум. І все ж тут, серед диких джунглів, мені на кожному кроці загрожувала небезпека. Якщо на мене нападе хижак — ніхто мені не допоможе, навіть розум. І я пожалкував, що не маю зубів та пазурів наших далеких предків…

Отже, ніде нічого їстівного. Але ж, крім їжі, я мусив подбати ще й про житло. Правда, тут ночі набагато тепліші, ніж у нас, і спати можна просто неба, але ж хижаки! Мавпи не страшні, мангусти теж бояться людей. Левів і тигрів тут нема — це я знав певно. На землі тільки на двох островах є тигри — на Цейлоні і Борнео. А леви на островах зовсім не живуть. Я знав, що на Тамбукту немає також ні ведмедів, ні шакалів, ні гієн. Зате обов'язково є змії — небезпечніші за всяких хижаків. Що робити, коли на мене нападе один з таких жахливих плазунів? Адже по дерезах вони лазять не гірше, ніж по землі…

Труснувши головою, я прогнав ці жахливі думки. Не такий страшний чорт, як його малюють…

Ввечері, підклавши у вогнище сухих дров, я спокійно ліг спати, знаючи, що, крім людини, до вогню ніхто не наважиться підійти… Раптом щось зашаруділо. Я схопився, підійшов ближче до вогню — це був мій єдиний захисник — і напружив зір. Тихенько дзюрчав струмок, вітру не було, а шум дужчав. Він линув звідкілясь згори, де в темряві зникало верховіття дерев. Нарешті я побачив якихось тварин — вони кружляли високо над вогнищем, певно, їх приваблювало світло. Тварини скавучали, мов собаки. Та це ж і є собаки! Летючі собаки — колонги. Вдень вони сплять, висячи, мов кажани, вниз головою на деревах, а вночі вилітають на полювання, їхня звичайна їжа — плоди дерев, проте колонги не відмовляються й від комах, а інколи ловлять і дрібних тварин. Колись я читав, що на островах Ява та Суматра колонги нападають на сади і геть знищують урожай. Тубільці жорстоко переслідують цих шкідників, але дехто їх приручає, і ручні колонги ревно охороняють сади від своїх диких родичів.

Летючі собаки покружляли ще трохи над вогнем і кудись полетіли.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Зустріч з двома тубільцями. У мене є кам'яна сокира й дерев'яний спис. Смак сирих раків. У садах тубільців. Нова зустріч. Тубільці самі приносять мені їжу. Перше знайомство. Лахо, вождь племені.

І

Рано-вранці я пішов у сад забрати свої горіхи, які заховав учора в кущах. Але горіхи зникли. Це мене страшенно збентежило. Хто їх забрав? Невже мавпа? Чи, може, тубільці випадково натрапили на схованку? Прокляття! Ні, мені таки не щастить… З учорашнього дня в мене залишився один-єдиний горіх, а мавпу на кокосовій пальмі зустріти вдруге не так легко.

Зненацька пролунали людські голоси, і я шугнув у кущі. По той бік огорожі стежкою пройшло кілька тубільців. Коли вони зникли за деревами і голоси стихли, я вийшов з городу й подався назад. Невдача страшенно збентежила мене. Я не знав навіть, що й думати. Хіба таке може бути, щоб мавпа позабирала горіхи? А якщо це зробили тубільці, то як вони їх знайшли в гущавині?

Отак міркуючи, я й не помітив, як на стежку навпроти мене вийшло двоє тубільців. Один з них тримав у руці кам'яну сокиру, другий — спис. Углядівши мене, бідолахи так перелякалися, що покидали зброю і кинулись тікати. Я підібрав спис і сокиру і пішов далі, щасливий, що нарешті маю хоч яку-небудь зброю.

Дерев'яний спис був дуже довгий, рівний і добре відшліфований, з гострим бамбуковим наконечником. Я спробував наконечник нігтем — твердий, мов залізо, видно, його обпалювали на вогні. Від вогню бамбук твердіє, і спис з таким наконечником стає надійний. Ним можна забити будь-яку тварину. Кам'яну сокиру, звичайно, важко порівнювати з стальною, проте й нею можна користуватися. Топорище було коротке, добре вистругане й міцно прив'язане ликом.

Я негайно взявся до діла: зрубав кілька молоденьких дерев, обчухрав гілля й зробив піраміду. Потім зв'язав піраміду вгорі ліаною, вкрив гіллям та високою травою, що росла поруч на галявині, з такої ж трави зробив ліжко — і курінь був готовий. На це пішло в мене кілька годин. Неподалік протікала річка, яка тут повертала круто вбік. Крислаті дерева вкривали курінь густою тінню.

Про житло я подбав дуже вчасно: вночі знявся вітер, небо облягли чорні хмари, спалахнула блискавка. Дерева зашуміли. Раз у раз було чути тріск, який луною котися по лісу: то падали повалені бурею дерева. Тропічний ліс паче прокинувся, ожив. Почалася злива, але мій курінь не пропускав ані краплини. А що б я робив у такий дощ, якби тубільці виявились трохи сміливішими? Коли б не оця сокира, довелось би мокнути на дощі.

Запівніч буря вщухла, дощ перестав. Перед світанком небо прояснилось, висипали зірки й заблимали колодним блиском. Незабаром зійшло сонце, і зорі наче розтанули. Я вийшов з куреня й подався до річки ловити рибу та раків. Довго бовтався попід камінням, але так нічого й не впіймав. В одному місці, де гілля дерев звисало до самої води, в корчаках пощастило впіймати л на раки. Я хотів їх спекти, але від вогнища лишилась тільки купка мокрого попелу: залило дощем. Довелось їсти раків сирими. Без солі біле м'ясо в цупкому панцирі здавалось огидним. Та й м'яса того — як кіт наплакав. Я пообсмоктував усі суглобики й клішні, а їсти захотілося ще дужче.

Дивна річ: весь час, з ранку до вечора, я думав про їжу. «Чого б з'їсти?» Звичайно, не менше хвилювали мене й тубільці. Вони справді полохливі, але я сам, а їх багато. Голод змушував мене лізти в їхні сади, а страх тримав на відстані. Так я боровся сам з собою днів зо два, зрештою голод узяв своє, і я вирушив шукати їжі.

II

Я вирішив стежити за тубільцями здалеку. Ходив уранці до городів, залазив на дерево й виглядав з-за густого віття. Незабаром помітив деяку закономірність. Городи й сади були в лісі. До садів, як правило, ходили чоловіки, та й то коли треба було нарвати фруктів або прогнати з дерев мавп і птахів. А на городах працювали жінки й діти. Їх завжди супроводило по одному-двоє чоловіків, озброєних списами й стрілами, але самі вони працювали рідко. Здебільшого сідали біля вогнища, курили й розмовляли. Тільки коли треба було закладати нові грядки, чоловіки копали землю довгими й товстими кілками.

Помітив я й те, що на роботу жінки й діти вирушали вранці, зразу після сходу сонця, а додому повертались увечері, перед заходом. Це мені було з руки. Щодня перед заходом сонця, причаївшись неподалік, я терпляче ждав, доки тубільці порозходяться додому, потім спокійно заходив у хвіртку, викопував кілька корінців батату, вибирав бульби в картуз і повертався до свого куреня. Копав я батати кам'яною сокирою, як правило, по корінцю з грядки, щоб не так помітно було.

Сирі батати були солодкі, але не дуже смачні. За кілька днів вони мені остогидли й викликали нудоту. Була й інша незручність, та й немала. В тропіках темніє зразу ж після заходу сонця. Навибирати бататів я встигав завидна, але повертатись назад доводилось поночі, і я ледве знаходив свій курінь, розташований у хащах, де навіть удень було не зовсім видно.

Тоді я вирішив ходити на промисел рано-вранці. Так було зручніше: до сходу сонця встигав навибирати цілий кашкет бататів і задоволений повертався назад. Але одного разу я спізнився і біля самого тину зіткнувся з тубільцями. Це була невелика група — кілька жінок, душ десять дітей і два чоловіки. Дорослі були підперезані вузенькими поясами. З-за поясів у жінок звисали густі довгі торочки, закриваючи ноги майже до колін. Малеча бігала зовсім гола. У дітлахів були великі животи й кудлаті голівки. Побачивши мене, жінки й діти заверещали й кинулись урозтіч, а чоловіки, не зводячи з мене очей, застигли на місцях, наче остовпіли з переляку. Я теж стояв як укопаний і стежив за кожним рухом тубільців. Чи наважаться напасти? Зрештою, отямившись, вони й собі повтікали, а я швидко подався стежкою назад. Та не встиг дійти до свого куреня, як десь далеко задумкотів бубон. Я добре знав ці звуки, бо кілька разів чув їх раніше, на березі океану. Тубільці били тривогу. Що ж буде далі?..

До самого смерку я був напоготові. Сподівався, що дикуни шукатимуть мене, але в джунглях панувала мертва тиша.

Бататів, нарваних раніше, могло вистачити ще днів на два-три, до того ж у мене не було вогню, а сирі бульби я вже не міг їсти. Тоді я згадав тубільців, що колись приходили до джерела по воду й залишили там тліючу головешку. Певно, вони часто приходять. І я вирішив підстерегти їх. Я виліз на скелю і причаївся в кущах. Тепер я був сміливішим, бо мав зброю: в разі небезпеки спис міг знадобитися.

Почало припікати. Пісок біля річки так розжарився, що не можна було встояти босоніж. Правда, я був узутий, черевики ще тримались, але що я робитиму, коли вони розпадуться? Доведеться звикати, адже тубільці якось живуть. Нічого не вдієш…

Внизу щось зашаруділо. Перехилившись, я побачив величезного варана,[10] довжиною понад півтора метра. Тіло в нього було гладке, кабаняче, хвіст довгий, а морда гостра, як у більшості ящіроподібних. Варан, обережно переставляючи довгі ноги, нюхав повітря. Я прицілився й кинув спис, але промахнувся. Незважаючи на вайлуватість, ящірка миттю зникла в скелях.

Аж ополудні пролунали людські голоси. Невдовзі з лісу вийшло душ десять озброєних тубільців. Вони зупинилися по той бік річки і уважно оглянули всю місцевість. Трохи згодом, впевнившись, що поблизу нікого немає, з групи вийшли два чоловіки й попрямували до джерела, несучи в руках дві великі дерев'яні таці. Поставивши їх на землю, тубільці квапливо повернулись до товаришів. Після цього всі подалися стежкою в ліс.

Спочатку я подумав, що тубільці готують мені пастку, і довго ще не наважувався вилізти з кущів. Але дикунів не було й сліду. Давно вже затихли в джунглях їхні голоси.

Я обережно спустився вниз і підійшов до джерела. На одній таці була смажена риба, на другій — варене таро, обгорнене в пальмове листя. Не довго думаючи, я забрав посуд і поніс до куреня.

Спершу покуштував рибу. Вона була ще тепла, але без солі і тому несмачна. Покуштував таро — солоне. Разом з таро і риба здавалася смачнішою. Я наївся досхочу, ще й на вечерю чимало залишив.

Непокоїла думка: навіщо тубільці принесли мені їжу? А в тому, що рибу й таро принесли саме для мене, не було ніякого сумніву. Але ж я нічим не заслужив такої шани. Згадались тубільці, від яких я втік. Ті теж годували нас добре, перш ніж кинути в океан. Невже й ці готують щось подібне? Е ні, дзуськи! Тепер у мене є спис, битимусь до останньої краплини крові, а живий до рук не дамся…

Раптом у голові промайнула жахлива думка: продукти отруєні! Тубільці вирішили отруїти мене, щоб позбавитись небажаного гостя!

Від такої думки аж серце похололо. Я ліг у курені й приготувався до найгіршого. Через який час після отруєння настає смерть? Дивлячись, яка отрута. Якщо сильна — враз, а якщо слабка, то повільніше.

Відтоді, як я почав їсти, минуло понад десять хвилин. Минуло ще десять — нічого, ще десять — теж нічого. Від повного шлунку по всьому тілу розходилось приємне тепло. Але цілком заспокоївся я лише тоді, коли й за годину й за дві не відчув ніякого болю. Чому ж це тубільцям спало на думку годувати мене? Чим я заслужив на таку увагу? Нічим. Як то кажуть, не орав, не сіяв. Яка ж причина? Може, хочуть усипити мою пильність і впіймати живим? Але якщо у них були такі наміри, чому ж вони зразу пішли додому? Чому не сховалися в лісі й не вистежили моєї схованки? Ні, тут сам лихий ногу зламає…

Наступного ранку я відніс порожній посуд до джерела й сховався в кущах. Чекати довелось недовго. Тубільці прийшли, оглянулись на всі боки, як і вчора, залишили на траві дві повні таці, забрали порожні й зникли и лісі.

І так повторювалося щоранку. Я забирався в гущавину над джерелом і чекав. Тубільці приносили мені їжу й повертались додому. Тепер по доводилось нишпорити по чужих городах і лякати мирних людей.

Але одного разу я знову зустрівся з тубільцями. Я саме вирішив віднести до джерела порожній посуд… І не встиг сховатись у куші, як тубільці з'явились на стежці. Побачивши мене, вони зупинилися вражені. Зупинився і я. Як і ті, що жили на березі океану, ці були озброєні списами й стрілами. Нападуть чи ні? Якийсь голос нашіптував мені: «Тікай, рятуйся! Не давай їм опам'ятатися, бо оточать з усіх боків і вб'ють або знову зачинять у хатині. Адже саме так було на узбережжі: спочатку злякались, а потім отямились. Тікай, доки не пізно!..» Це був голос страху. А другий голос шептав: «Якщо почнеш утікати, вони зрозуміють, що ти злякався, наздоженуть і прикінчать тебе списами. Не тікай, а повільно відійди і стеж здалеку, що вони робитимуть. Якщо не підуть слідом — твоє щастя». Це був голос розуму, і я послухав його. Поставив порожній посуд на землю, потім повагом рушив униз до водоспаду… Помітивши, що я вже відійшов далеченько, двоє з тубільців віднесли повні таці до джерела й повернулись назад. Я махнув їм рукою, щоб підійшли до мене, але вони квапливо перебрели річку і змішалися з гуртом. Їхній страх надав мені сміливості: недовго думаючи, я попростував до тубільців, впевнений, що вони втечуть. Але дикуни не тікали. Повертатись назад було вже пізно. Що ж тепер робити? Невже отак самохіть лізти вовкові в зуби?

Зупинився я за три кроки від них. Тубільці стояли, мовчки стежачи за кожним моїм рухом. Не знаю чому, мені спало на думку сісти — і я сів. Можливо, хотів цим підкреслити, що нікого не боюсь? Чи, може, щоб показати свої миролюбні наміри? Не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки те, що потім пошкодував за свій необачний вчинок, та пізно. Тепер я був цілком у їхніх руках, і тубільці вільно могли мене вбити або захопити в полон.

Нас розділяла всього-на-всього вузенька річечка. В цьому місці ширина її не досягала й двох метрів. Коли я сів, мені раптом спала нова думка помити ноги в прохолодному струмку. Розшнуровуючи черевики й стягуючи з ніг шкарпетки, я ні на мить не зводив очей з дикунів. На їхніх обличчях застигли цікавість і подив. Мабуть, уперше в житті бачили взуття. Вони всі були босі. Їхні ноги з порепаними п'ятами й розтоптаними ступнями були геть подряпані.

Помивши ноги і взувшись, я неквапливо підійшов до джерела, забрав таці з їжею і подався до свого куреня.

Після цього ми почали зустрічатися щодня. Коли тубільці з'являлися вранці біля джерела, я підходив ближче. Вони завжди з цікавістю дивились на мене, але досить було глянути котромусь у вічі, як той враз одвертався. Чому вони бояться моїх очей?

III

Поступово дикуни звикли до мене, а я до них. Через декілька днів вони вже залишали зброю на березі й сміливо підходили до джерела. Дехто навіть намагався розмовляти зі мною, проте ні я їх не розумів, ні вони мене. Майже кожен з них жував якесь зелене зілля й спльовував на землю. Обличчя свої вони не мазали чорною фарбою, як ті, що жили на березі океану, але волосся в них було таке саме буйне й чорне. Дехто з літніх чоловіків носив бороду й вуса, проте більшість голилася. Чим вони, цікаво, голяться? Наконечники на списах та стрілах у них не металеві. Це свідчить про те, що вони не знають заліза, а тим більше таких гострих інструментів, як бритви, ножиці та ножі. Згадавши про ножик капітана Стерна, я дістав його з кишені й почав стругати паличку. Чорношкірі аж завищали од подиву.

Так і є: вони ніколи не бачили ножів. Я подав ножик тому, що стояв найближче до мене. Він пошкрябав пальцями свою кучеряву борідку, видно вагався, але, так і не взявши ножика, підійшов убік.

Один тубілець виділявся серед інших високим зростом і численними прикрасами. Це був кремезний чоловік років сорока. У м'якому чорному чубі його стриміли два бамбукові гребінці один над лобом, другий на потилиці — і кілька різноколірних пір'їн: чорні, зелені, білі, жовті й червоні. Обидві руки над ліктями були перетягнені браслетами з лика чи з якоїсь трави. Дикун не зводив з мене лагідних темyо-карих очей і весь час добродушно посміхався. І в цьому погляді я не помічав нічого ворожого. Широкі плечі та мускулясте тіло тубільця свідчили про силу й здоров'я. Не було ніякого сумніву, що переді мною вождь племені.

Як і приморські, ці тубільці так само підперізувались неприкрашеними поясами. Але браслети носили всі, навіть на ногах. Крім того, на шиї в кожного висів невеличкий мішечок з красивими черепашками та сухим листям для курива. Кожен курець носив при собі тліючу головешку, від якої припалював.

Я спробував завести розмову з вождем. Склавши руки на грудях, я промовив:

— Антон! Розумієш? Антон! Він посміхнувся й повторив:

— Андо! Андо!

Всі забелькотали за ним моє ім'я, хоч і не зовсім правильно. Потім і чоловік з красивим поясом ударив себе в груди й сказав:

— Лахо! Тана Лахо!

Тана? Мені вже доводилось чути це слово. Так називали приморські тубільці велетня з трьома барвистими поясами. Слово «тана», певно, означає «старійшина», або «вождь».

За таною Лахо почали й інші бити себе в груди й називати свої імена. Я встиг запам'ятати лише кілька з них: Олам, Габон, Малан… Але слова «тана» ніхто більше не повторив.

Витягши з торбинки кілька зелених листків якоїсь рослини, горіхове зерно й грудочку крейди, тана Лахо почав жувати. Потім дав кілька листків і мені. Щоб не образити тубільців, я й собі взяв у рот кілька листочків разом із зерном кенгарового горіха й грудочкою крейди. Але в роті запекло, і я виплюнув цю незвичайну жвачку. Тубільці зареготали. Листя бетелю,[11] яке вони жували, було кисле й дуже ароматичне.

Після такого знайомства тубільці почали сміливо приходити до джерела. Посідавши за кілька кроків од мене, вони крутили цигарки, жували бетель, жваво розмовляли, часто згадуючи при цьому моє ім'я. Найчастіше бував тут тана Лахо, який ще здалеку гукав: «Андо! Андо!» Він швидше за всіх звик до мене і вже не одвертався, коли я заглядав йому в очі. Але ні він, ні жодний з інших тубільців так і не наважився підійти до того місця, де стояв мій курінь. Якщо біля джерела мене не було, вони гукали, і я приходив.

Якось Лахо сказав:

— Андо, пакегі гена… Пакегі гена…

І показав пальцем на небо. Я знизав плечима, мовляв, не розумію. Він ще кілька разів повторив те саме, дивлячись на мене якось особливо і тикаючи пальцем у небо. Я посміхнувся й кивнув головою. Лахо й собі посміхнувся. Він був чимось задоволений, але чим? Можливо, думав, що я його зрозумів?

— Пакегі гена, — торочив Лахо. — Пакегі ді-до карам ано, — і, загнувши на руці два пальці, показував ними в бік океану.

З його слів я зрозумів тільки те, що важко, дуже важко буде вивчати їхню мову…

Іншим разом, показуючи на дерев'яну тацю, в якій мені принесли їсти, я запитав:

— Як це зветься?

— Онам, — відповів Лахо.

Я повторив за ним, і він ствердно кивнув головою. Тоді я взяв його спис і знову запитав:

— Як це зветься?

— Гом, — відповів тубілець.

— А це? — і я показав на лук.

— Ака.

— А це? — торкнувся я до стріли, що виглядала плетеного колчана, прив'язаного до пояса.

— Уда.

— А це? — показав я на пояс.

— Саронга, — відповів Лахо.

Я раз у раз повторював за ним кожне слово, і вождь ствердно кивав головою.

Так, слово за словом, почав я вивчати їхню мову. Показуючи рукою на що-небудь: камінь, траву, воду, дерево, — я запитував у тани Лахо:

— Як це зветься?

І Лахо відповідав мені. Він уже знав, що означають слова: «Як це зветься».

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

У селищі племені бома. Я небажаний гість. Нічне свято. Мій календар. Мій друг Лахо. Каша з кокоювих горіхів.

І

Двічі й тричі на день приходили тубільці по джерела по воду, і ми щоразу «розмовляли», здебільшого за допомогою міміки та пальців. А набравши в свої «бутлі» води, вони мовчки, не сказавши жодного слова на прощання, не зробивши ніякого жеста, повертались додому. Але ще дивніше було те, що вони й досі не запросили мене її своє селище, та й до мого куреня не заходили.

Так минув місяць.

Якось моїх нових друзів не було два дні зряду. Вирішивши, що з ними щось трапилось, я наступного дня ще зранку пішов до селища провідати їх. Сонце ще не встигло піднятись, але для людини, яка звикла до помірного клімату Європи, спека навіть тепер здавалася нестерпною. Особливо жарко стало, коли я вийшов з лісу й попростував попід садами та городами, де не було високих дерев. Різниця між температурою в тінистих лісах і на відкритому місці була разючою. Добре, що я додумався зробити собі капелюха з широкого пальмового листя. Без нього, напевне, дістав би сонячний удар. Тубільці, правда, ходять простоволосі, але їхні досить довгі кучері надійно оберігають голову від сонячних променів. І все-таки дивно: як вони, майже голі, витримують таку спеку? Особливо жінки, які з ранку до вечора працюють на городах…

Стежка привела мене до самого селища. І тут, як і на побережжі, хатини стояли півколом на невеликому майдані. Такі самі гострі покрівлі, що опускаються майже до землі, такі ж маленькі, високо навішені двері, в які доросла людина може пролізти тільки зігнувшись. Двері закривались матами або рогожами.

Біля кожної хатини горів вогонь. Навколо вогнищ сиділи чоловіки, жінки, діти. На жару щось варилось у горщиках. Біля стежки, де я зупинився, чорна свиня з поросятами їла лушпиння. Два собаки, низьконогі й каплавухі, обнюхували свинячу їжу. Якась жінка висипала їм з горщика рештки сніданку.

Собаки перші почули чужого й тривожно загарчали. Жінка, що стояла до мене спиною, обернулась. Побачивши мене, вона з переляку впустила горщик на землю і несамовито заверещала. Ще якусь мить дивилась на мене, широко розплющивши очі, потім отямилась і щодуху побігла до лісу, не перестаючи верещати. Всі тубільці — чоловіки, жінки, діти — посхоплювались і, помітивши мене, з нестямним галасом порозбігались хто куди. На майдані не лишилося живої душі…

Так само зустріли нас і в той день, коли ми з капітаном та поваром Греєм забрели з селище на побережжі. Спочатку всі порозбігались, а потім оточили нас і посадили в окрему хатину. Згадавши це, я повернувся й поспішив стежкою назад…

Наступного ранку Лахо з двома іншими тубільцями принесли мені їжу й посідали неподалік. Довго мовчали, зрештою Лахо заговорив. З жестів та міміки я зрозумів, що коли ще раз прийду до них (він показав рукою в бік селища), то мене вб'ють (він направив спис собі в груди). Я дивився йому в очі й посміхався. Але моя безтурботність не сподобалась Лахо, і він знову почав пояснювати, що коли я вдруге піду в селище, мене вб'ють. Цього разу він направив спис уже не на себе, а на мене і кілька разів повторив цей красномовний рух.

Я зрозумів: тубільці не хочуть бачити мене в своєму селищі. Але навіщо ж тоді годують? Невже тільки для того, щоб не блукав сам по садах і не лякав жінок та дітвору?.. Хіба я така потвора?

Страх тубільців остаточно переконав мене, що білу людину вони бачать уперше.

Якось увечері, після заходу сонця, коли на обрії з'явилось рожеве коло місяця, з селища долинули голосні вигуки. Я саме сидів біля куреня й підкидав у вогнище сушняк. Вигуки повторились. Невдовзі пролунали удари в бубон і пронизливий вереск, який мені вже не раз доводилося чути й раніше, коли ми сиділи з капітаном та Греєм у темній хатині. Ці звуки роз'ятрили в пам'яті жахливі переживання. І я подумав: хто ж сьогодні жертва? Чи, може, ніякої жертви й немає, а дикуни просто розважаються?

Не довго думаючи, я попрямував до селища. В лісі було дуже темно, і навіть знайомою стежкою доводилось просуватися навпомацки. Підходячи до селища, я ще здалеку помітив червону заграву. То серед майдану палало велике вогнище. Навколо нього стрибали чорні постаті тубільців. Пронизливо вищали кокосові сопілки, гупав дерев'яний бубон. «Хто ж сьогодні жертва?» — подумав я знову, пробираючись усе ближче й ближче до світла. Потім зліз на не дуже високе, але крислате дерево. Звідти майдан був як на долоні.

Буйно палахкотіло вогнище, відбиваючись на блискучій чорній шкірі тубільців. Усі захоплено танцювали. Один чоловік щосили гатив двома бамбуковими кийками по великих «ночвах», душ п'ять чи шість грали на кокосових сопілках. Кілька чоловік грали на довжелезних, метрів по два, бамбукових трубах. Вірніше, вони просто кричали в порожні стебла, але їхні голоси лунали, мов справжні ієрихонські труби. Ця какофонія не підлягала ніяким музикальним канонам, кожен дув у свій інструмент, як йому заманеться, намагаючись перекричати інших. І лише барабан відмірював такт, під який тубільці танцювали.

А танцювали всі: жінки й чоловіки вишикувались по двоє в коло. Люди рухались під звуки бубна, ледь згинаючи в колінах ноги, інколи нахилялись трохи вперед, похитуючи в такт головами, й протяжно вигукували:

— Хе-хо! Хе-хо! Бозам-бо! Бозам-бо!

У декого з чоловіків на шиї висіли невеличкі шкіряні барабанчики, в які вони били долонями. Але удари цих барабанчиків перекривались громом великого дерев'яного бубна-ночов. Раз у раз танцюристи зупинялись, тупцювали на місці й співали. Тоді «музика» й бубон на мить замовкали.

Обличчя чоловіків були намазані чорною та білою фарбами. А на шиї у всіх висіло намисто з черепашок та зубів різних тварин. З-під браслетів стирчали зелені гілочки.

Весь час підходили нові й нові люди, — певно, з інших селищ. Я поквапливо зліз на землю й подався до свого куреня. Тут мене могли помітити.

Наступного дня до-джерела ніхто не приходив. Довелось лягати не вечерявши. Аж на третій день вранці прийшов Лахо з якимось тубільцем. Це був невисокий, але кремезний чоловік. Вони принесли смаженої риби та перепічок з плодів хлібного дерева. Обличчя в обох були намазані білою й чорною фарбами. Лахо, певно, начепив на себе всі свої прикраси: браслети на руках і на ногах з зеленими гілочками та квітами, намисто з собачих та свинячих зубів, великі серги з черепашок, а ніс проткнув невеличкою, з олівець завбільшки, мережаною кісточкою. В уявленні тубільців, це був найкрасивіший «костюм». У ньому Лахо мав дуже імпозантний, навіть страшний вигляд. Показавши рукою в бік селища, він схвильовано щось розповідав, а згодом почав співати й танцювати. Мелодія була одноманітна, лише з кількох тонів, а голосні в кінці слів Лахо вимовляв протяжно, і виходило приблизно так:

Я не знав, що означають перші два слова: «арамаха» і «орінхо», але слова «уда» і «гом» мені були вже відомі, і я дивувався, чому разом з словами «стріла» і «спис» Лахо вплітає в пісню й моє ім'я.

II

Спливали дні, одноманітні й задушливі. На гладенькій корі дерева я відмічав капітановим ножиком кожен день коротенькою рискою, тиждень — довшою, а місяць — хрестиком. Ці рисочки й хрестики свідчили, що відтоді, як я потрапив на острів, минуло рівно чотири місяці й дванадцять днів. З них майже чотири місяці я провів у горах. Тепер я вже знав чимало слів з мови тубільців, але зв'язаної розмови ще не міг вести. Я вже знав, що місяць вони називають «гена», сонце — «ябом», рибу — «мар»; знав, як звуться всі органи людського тіла, вода, ліс і багато інших предметів; але спробуй-но дізнатись, як буде по-їхньому вечір, ранок, обід, сьогодні, вчора, завтра, біль, радість, сум! Важка проблема. Мені здавалося, що я й за десять років не вивчу мову тубільців настільки, щоб вільно розмовляти з ними. Бувало, махнувши Лахо рукою, я говорив: «Іди сюди!»

Він підходив, повторюючи за мною «іди сюди». Я запитував: «Як сказати «іди сюди»? Він відповідав: «Іди сюди». Просто повторював те, що чув. Якось і він мене гукнув, сказавши: «Каа ну!» Я повторив ці слова, і він підійшов до мене. Тоді я зрозумів, що «каа ну» це й є «іди сюди».

Та як не важко було вивчати мову без перекладача, я не здавався, і з кожним днем все легше й легше знаходив потрібні слова, щоб поговорити з Лахо.

Одного разу, набалакавшись досхочу, вождь підвівся й почав збиратися додому. Посміхнувшись привітною відкритою посмішкою, потис лівою рукою мою праву руку трохи вище ліктя й сказав:

— Тауо ала!

— Тауо ала! повторив я.

Перестрибнувши через струмок, Лахо ще раз повернувся:

— Тауо ала! — і попростував стежкою до села.

Я вирішив скористатись його хорошим настроєм і пішов за ним. Це дуже здивувало Лахо, але він нічого не сказав і не зупинив мене.

Так ми дійшли до самої верховини, де були їхні сади й городи. Зупинились аж біля хвірточки з бамбукового пруття. Лахо відчинив її, зайшов сам і покликав мене:

— Каа ну.

На городі працювало кілька жінок і дітей. Побачивши мене, вони заверещали й кинулись було тікати, але вождь щось гукнув до них, і всі нерішуче зупинилися.

— Каа ну! Каа ну! — покликав він.

Жінки й діти повернулись назад і знову взялися до роботи.

Дорослі жінки носили саронги з довгими торочками, а діти бігали зовсім голі. Серед них було двоє старших: дівчинка й хлопчик. На вигляд їм можна було дати років по дванадцять-тринадцять. Хлопець був підперезаний по-чоловічому, а саронга дівчинки була з торочками, правда, набагато коротшими, ніж у жінок. На стегнах у неї висіли низочки черепашок.

Жінки і діти пололи грядки. Вони виривали бур'ян і складали його під огорожею.

Ми з Лахо посідали під динним деревом. На стовбурі цього дерева росли плоди, схожі на наші дикі, але набагато більші. Лахо зірвав одну диню і, витягши з кисета відточену черепашку, вправно, мов ножем, нарізав її скибками.

Диня на смак була дуже схожа на звичайну, але значно солодша. Динне дерево росте без гілля. Лише вершина його увінчана густою короною лапатого листя на довгих ніжках. Цвіте дерево жовтувато-білим цвітом, а його листя має чудову властивість. Досить залити м'ясо водою, в яку капнули кілька краплин білого, мов молоко, соку з листя, або прямо загорнути його в листок, і найжилавіше м'ясо стає м'яким.

В саду росли й інші дерева. Ось хлібне дерево. Воно вічнозелене, з сірувато-коричневим стовбуром. Крупні плоди висять прямо на стовбурі або на найтовщому гіллі. Трапляються плоди вагою до двадцяти кілограмів. У сирому вигляді вони мають неприємний запах, але тубільці роблять з них тісто і печуть смачні перепічки.[12]

Крім хлібних і динних дерев, на городі росло кілька кокосових пальм. Але фруктових дерев тут було не так багато. На своїх городах тубільці вирощують просапні культури: ямс, таро, батати. Для садів у них відведено місце навколо житла.

Лахо покликав хлопчика й наказав йому дістати кокосових горіхів. Хлопчик прив'язав собі до ніг під кісточками коротенький мотузок і, хапаючись руками за гладенький стовбур та підпихаючись ногами за допомогою мотузка, миттю здерся на вершину найвищої пальми. Він зірвав нам по горіху. Лахо обдер їх маленькою кам'яною сокирою і розколов обушком навпіл. Тим часом хлопчик приніс дві кокосові шкаралупини, які правили за миски. Лахо вилив сік горіха в мисочку, вирізав і м'якоть. Переді мною стояла повна миска смачної білої каші, яку я з'їв імпровізованою черепашковою ложкою. Проробивши те саме з другим горіхом, Лахо теж почав їсти.

У кокосового горіха дуже міцна шкаралупина, вкрита зверху товстою волокнистою шкіркою. Молодий горіх наповнений молочним соком, а коли він достигає, цей сік перетворюється в тверде ядро.

Хоч кокосовий горіх дуже важкий, проте він не тоне, а волокниста шкаралупа надійно оберігає ядро від морської води.

Потрапивши в море, горіх може довгий час плавати, підхоплений течією, аж доки хвилі не викинуть його на берег. Потрапивши в сприятливий грунт, горіх проростає і за два-три роки перетворюється у високу струнку пальму.

Попоївши, ми вийшли з городу. Лахо сказав мені «тауо ала» і попрямував до селища. Я теж хотів піти з ним. Помітивши це, він зупинився і досить сердито почав щось говорити, показуючи в бік мого куреня. Мені стало зрозуміло, що я для них — небажаний гість, і я почвалав до своєї господи.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Летючі дракони та жаби. Знову голод. Ворожа зустріч. Лахо влаштовує мене в хатині для гостей. Біла людина з місяця. Бенкет з танцями.

I

Минуло ще два місяці. Настав листопад. Щовечора небо вкривалося густими хмарами. Часто йшли короткі зливи. Вранці хмари розходились, але надвечір знову застилали все небо і знову йшов дощ.

Якось уночі я прокинувся весь мокрий. Виявилося, що мій курінь почав протікати. Вдень одяг висох на сонці, а вночі знову намок. Треба було полагодити стріху. Нарвавши трави, я вкрив курінь і ув'язав стріху тонкими ліанами. Тепер зверху вже не протікало, але тієї ж ночі на дощі опинились мої ноги. Дверей у курені не було, і вітер задував краплини всередину. Це навело мене на думку зробити двері. Нарубавши сокирою очерету, я зв'язав мату. Для більшої певності поверх очерету настелив ще й шар трави, і вийшли чудові двері. Тепер можна було зачинятись і спокійно спати до ранку.

Коли йшов дощ, ночі ставали холодніші, хоч я не мерз, а вдень знову шалено припікало. Від частих злив і страшенної спеки повітря насичувалось парою і дихати було важко.

В моєму курені завжди було затишно. Тубільці й досі не наважувались заходити сюди. Але біля джерела з'являлись майже щодня, несучи на плечах свої довжелезні «бутлі». Якщо мене там не було, вони грали на кокосових сопілках або просто гукали, і я завжди приходив.

Не турбували мене й хижаки, яких я спочатку остерігався. Великий варан, якого я колись бачив, більше не з'являвся. В лісі найчастіше траплялись мавпи-гібони, маленькі безневинні істоти, що живуть стадами, прудко лазять по деревах, стрибаючи з гілки на гілку, й неприємно верещать. Інколи надвечір з'являлись летючі дракони. Цю «страшну» назву має зовсім не страшна ящірка, забарвлена в тон зеленого листя. У драконів дуже подовжені ребра, з'єднані тонкою плівкою. Перелітають вони з дерева на дерево на відстань щонайбільше двадцять метрів. Живляться комахами. Бачив якось і летючих жаб. У них замість крил теж плівка між пальцями задніх і передніх лапок.

З пернатих найпоширеніші тут красень фазан-аргус та птах-носорог.

Усі ці звірі й птахи не викликали в мене ніякої тривоги, і я почував себе в курені цілком безпечно.

Зливи майже щоночі гасили моє вогнище. Вранці я розводив нове від головешок, що їх приносили тубільці. Нарешті це мені набридло, і я вирішив спорудити для вогнища намет. Зрубавши чотири чималих гілки, я забив їх у землю, зробив з бамбука перекладини, вкрив зверху травою, і намет був готовий. Але вночі дощ все одно залив вогонь. Моя споруда звідусіль протікала, бо не було стін. Тоді я придумав інше. Виривши в кручі біля куреня глибоку ямку, я вкрив її зверху і розвів вогонь. Тепер ніякий дощ не міг його залити.

В курені у мене було сухо, в печі не потухав вогонь. І тільки їжу я мав не завжди. Траплялося, що злива не вщухала цілий день, і тубільці не приходили. Та я й сам не міг у такі дні вилізти з куреня. Доводилось лягати не вечерявши. А коли дощ лив два дні підряд, голод ставав нестерпним. Я вирішив набрати на городах плодів та овочів і зробити невеличкий запас.

Одного разу ледве дочекавшись, поки вщухне злива, я подався стежкою на верховину. Зайшов на той город, де ми вже були з таною Лахо. Там працювали жінки й діти. Цього разу вони не порозбігались, а спокійно копали таро та ямс і складали його в личані мішки. На спині в двох жінок сиділи в рогожових торбинах немовлята. З торбин виглядали тільки їхні кудлаті голівки. Коли якесь із немовлят починало плакати, мати колихала його, співала колискової, і дитина замовкала.

Я був дуже голодний. Зірвавши чималу диню, сів під деревом і нарізав її своїм ножиком. Диня видалась дуже смачна. Тим часом жінки

Незабаром ми дісталися галявини, серед якої стояла самотня хатина, яка була трохи більша від звичайної і нічим не відрізнялась від тієї, де ми з капітаном та Греєм чекали своєї смерті. Відчинивши двері, Лахо запросив мене всередину. По спині в мене полізли мурашки. Я запитливо глянув вождеві в очі: невже вони збираються мене заарештувати? Потім почав пояснювати, що ніколи більше не прийду в селище, що, мовляв, негайно повернусь до свого куреня і ніколи вже не турбуватиму їх. Але вождь наполягав на своєму, весь час повторюючи одне й те саме:

— Лібата орованда, лібата орованда…

Що «лібата» — це хатина, — я добре знав, але що значить «орованда»? Можливо, в'язниця? Нарешті, збагнувши, в чому справа, Лахо зайшов перший і махнув мені рукою посміхаючись:

— Каа ну, каа ну…

Інші теж обізвались, показуючи рукою на двері:

— Вум, вум… Заходь, заходь.

Я глянув на тубільців. Тепер їхні обличчя вже не здавались такими похмурими, як щойно в селі. Дехто навіть дружньо посміхався. Ці відверті посмішки заспокоїли мене, і, зрештою, наважився. За мною ввійшло ще кілька літніх чоловіків, а молодші лишилися надворі.

У хатині були широкі нари з бамбукових планок, щільно пригнаних одна до одної, завдяки чому нари були гладкі. У стіни на нарах лежали «подушки» з добре виструганого дерева. Лахо ліг на нари, підклавши під голову «подушку», і сказав:

— Вамборо.

Я зрозумів: ці дерев'яні колоди дійсно служили подушками. Але хто ж спав на них? Чия ця либа орованда й чому вона побудована осторонь від селища? У стіни проти нар стояло довге дерев'яне корито-барабан. Лахо назвав його «бурум». Він показав мені й дудки з очерету — «хаух», засунуті під балки дахи, і великі кокосові горіхи із двома дірками — однієї зверху й іншою посередині шкарлупи, — які Лахо назвав "піу". Вони знаходилися на широкій полиці з бамбука. Лахо почав щось мені пояснювати, але я не зрозумів. Тоді він почав пританцьовувати й співати:

Я насилу добрав, що біля цієї хатини тубільці збираються веселитися й танцювати. Зрозумів і слова пісні Лахо:

Невже ці люди й справді думають, що я звалився з місяця? Згадалися слова капітана Стерна, який, посилаючись на старого іспанського географа, розповідав, що буцімто жителі острова Тамбукту вважали колись Магелланових матросів за людей, що впали з місяця. Невже й ці тубільці знають, що тут уже побували «білі люди з місяця?»

До хатини зайшло троє юнаків. Двоє з них несли по дерев'яній таці, а в руках третього був кокосовий горіх. У першій таці виявився печений ямс та інша городина, а друга була порожня. Лахо взяв кам'яну сокиру, що висіла на стіні, обдер шкірку горіха, потім розколов його навпіл і вилив молоко в порожню тацю. Після цього він стулкою черепашки настругав у молоко м'якоті, і каша була готова. Лахо подав мені тацю, а сам одвернувся. Інші зробили те саме. І доки я не попоїв, жоден з них не повернувся обличчям до мене. Я дуже здивувався. Біля джерела вони так не робили. Навпаки: там усі з величезною цікавістю стежили за кожним моїм рухом. Якщо їхню поведінку тепер можна розцінювати як ввічливість і повагу до гостя, то вона була дуже доречна: я ще не звик користуватись їхніми ложками з черепашкових стулок і нерідко підносив до рота порожню «ложку», бо каша була рідка й виливалась.

Коли я пообідав, усі обернулись до мене. Лахо запитав:

— Андо — пакегі гена? Пакегі гена?

Дивлячись мені в очі, тубілець чекав відповіді. Інші теж мовчали. В хатині стало тихо-тихо. Що їм відповісти? І я згадав слова Мехмеда-ага: «Буває правда гірша за брехню, і брехня краща за правду». Не треба багато розуму, щоб збагнути це. Старий турок радив мені приховати від плантатора частину правди, коротше кажучи, збрехати йому. То була інша справа. А брехати тубільцям якось не дозволяло сумління. А чи не нароблю я собі шкоди, коли визнаю, що не впав з місяця, що я така сама людина, як і всі? Можливо, саме через те вони й бояться мене, чи не зроблять і вони те саме, що зробили кілька місяців тому їхні брати на побережжі?

Тубільці чекали відповіді. Лахо не зводив з мене очей. Я вирішив прикинутися, що не зрозумів питання, і знизав плечима. Але їх така відповідь не влаштовувала. Лахо, ствердно киваючи головою, сказав:

— Андо — пакегі гена!

— Пакегі гена, пакегі гена! — закивали головами й інші.

II

Хоч мене і вважали за людину з місяця, проте я стомився, як звичайнісінька земна людина. Побачивши, що гість ліг відпочити, тубільці один за одним вийшли з хатини. Дерев'яна подушка мулила в голову, але повернувшись на спину, я зручно вмостився й заснув.

Прокинувся аж увечері від страшного галасу. Я схопився й вибіг. На майданчику біля моєї хатини зібрався чималий натовп. Чоловіки принесли дві довжелезні товсті колоди, поклали їх серед майданчика і закидали зверху сухими дровами. Потім принесли жару й розвели велике вогнище. Два чоловіки притягли на бамбукових жердинах забиту свиню. Тушу поклали поперек колод, які вже встигли розгорітися, й почали її смалити, повертаючи на всі боки. А осмаливши як слід, заходилися шкребти гострими черепашками, після чого, озброївшись бамбуковими ножами, порізали м'ясо на шматки.

Тубільці дуже майстерно виготовляють ці ножі. Розколовши сухий бамбуковий обрубок на тоненькі драночки сантиметрів по два-три завширшки і тридцять завдовжки, вони обстругують їх черепашками, а потім обсмалюють на полум'ї. Такі примітивні ножі дуже гострі, ними можна різати м'ясо майже як справжніми.

Згодом прийшли й жінки. Вони принесли багато горщиків і різного посуду. Траплялись горщики чималі — завбільшки з барило, а були й менші.

На майдані стало дуже людно.

Кілька тубільців, ідучи один за одним, принесли з селища великі корзини, повні ямсу і таро. Жінки негайно заходились чистити овочі, а чоловіки тим часом порізали свинину невеличкими шматочками й склали її на рогожі, застеленій свіжим пальмовим листям. Коли все було готове, Лахо почав ділити.

— Андо, пакегі гена! — вигукнув він, подаючи мені чималий шматок м'яса.

— Олан!

— Габон!

— Малан!

Вигукуючи раз у раз імена чоловіків і жінок, Лахо кожного наділяв шматком м'яса.

Відклавши вбік чималий кусень, він сказав:

— Лахо, тана біляр бома!

Тобто: «А це Лахо, вождю племені бома».

Кожна сім'я клала свою частку м'яса в горщик, додавала туди таро та ямсу і, наливши з бамбукових «бутлів» води, ставила в жар.

З-за далекої вершини випливав місяць. Постававши лицем до сходу, тубільці мовчки чекали, доки зійде світило, а коли воно з'явилось над обрієм повним колом, з майдану полинув протяжний багатоголосий вигук і луною прокотився по схилах:

— Гена-а-а, о-о-о, і-і-і…

Задумкав бурум, завищали кокосові сопілки. Потім знову настала тиша. Всі стояли мовчки, немов прислухаючись до цієї урочистої тиші. Невдовзі далеко-далеко, зі сходу й заходу, по схилах прокотилася така сама хвиля вигуків і барабанний бій. Це зустрічали схід місяця жителі сусідніх селищ.

Страва зварилася. Розклавши її в шкаралупи з кокосових горіхів, які були набагато більші за наші миски й полумиски, тубільці посідали вечеряти. Мені піднесли дерев'яну миску. З такої самої посудини їв Лахо і ще кілька найстаріших чоловіків. Принесли й глечики з кокосовим вином. Серед майдану палахкотіло довжелезне вогнище, яскраво освітлюючи все довкола. Його відблиски стрибали по деревах, що стіною оточували галявину.

Раптом знову задумкав бурум, завищали сопілки й пищики. Починались танці, які тривали аж до світанку.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Біла людина на березі океану. Кому пощастило врятуватись: капітанові чи Грею? Тривоги племені бома. Ворожнеча між племенами бома і занго. Лахо пропонує мені одружитись, залишитись у його племені. Розшуки білої людини. Несподівана зустріч.

I

Я почав часто відвідувати лібату орованду — хатину для гостей. Порівняно з моїм куренем вона здавалася справжнім палацом. Найчастіше я приходив туди надвечір. Тубільці поверталися з городів, де працювали весь день, і ми довго розмовляли. Частенько сюди навідував ся й Лахо. Ми так заприятелювали з вождем, що він сам почав запрошувати мене до цього своєрідного готелю. Інколи тут збиралося душ до десяти найвидатніших людей селища. Старійшини сідали на нарах, і при світлі вогнища, розкладеного на підлозі, починалися розмови.

Якось увечері Лахо прийшов стривожений і схвильовано запитав: невже я незадоволений біляр бома — плем'ям бома? Чи мені не до вподоби їхня їжа, чи люди набридли? Чи, може, хтось мене образив? Я здивовано відповів, що ніхто мене не ображав. Навпаки, всі ставляться до мене по-дружньому, годують — краще й бути не може. І взагалі, чому він думає, що я незадоволений?

— Ти ходиш по городах біляра занго, — сказав вождь.

І пояснив, що люди з племені занго, яке живе на березі океану, буцімто кілька разів заставали мене у себе на городах. Чого мені там треба? Невже я збираюся залишити плем'я бома і перейти до племені занго? О, плем'я занго нехороше! Уїн біляр — погане плем'я.

Я збентежено запевняв вождя, що ніколи не ходив у затоку до племені занго і навіть гадки такої не мав. Але ж люди з племені занго розповідають, що пакегі гена ходить до їхніх городів рвати ямс, таро та банани. Він справді ховається від людей, проте його бачили кілька разів. Тепер жінки й діти бояться ходити на городи.

Плем'я занго — це те, що хотіло перетопити нас в океані. Але хто ж той пакегі гена? Не інакше, як капітан Стерн. Він був добрий плавець, — мабуть, урятувався і от тепер краде овочі з городів біля затоки, щоб не вмерти з голоду.

Ми сиділи на ослінчику біля лібати орованди. Сонце заходило. Майдан був уже в тіні, а на верховітті ще пломеніли рожеві відблиски. Спека почала спадати.

Підійшов Габон. Це був мовчазний чоловік, і, можливо, тому плем'я його поважало: тубільці не любили балакунів. Витягши з кисета кілька сухих листків, Габон скрутив цигарку, припалив од вогнища в курені й сів біля нас на ослоні. І на мій превеликий подив, він повторив те саме, що й Лахо: буцімто я лажу по городах племені занго.

— А хіба це так погано, коли людина зірве собі диню, щоб попоїсти? — запитав я.

— Ні, — відповів Габон. — Не це погано. Я про інше…

— А саме?.

— Те, що пакегі не хоче жити з нами. Андо збирається перейти від нас до біляра занго.

Лахо знову почав доводити, що біляр занго — уїн, біляр занго — вороги біляра бома, і якщо пакегі перейде до них, він теж стане ворогом.

Тільки тепер я зрозумів тривоги старійшин: вони боялися, що я перекинуся до їхніх ворогів.

Підійшов якийсь хлопець з капловухим собакою на руках; собака скавучав і пручався. Лахо наказав хлопцеві приготувати нам вечерю. Схопивши собаку за задні лапи, хлопець щосили вдарив його об землю й поніс до села.

Сонце зайшло. Настала ніч. Ми зайшли до лібати. Лахо розворушив вогонь, і в хатині стало видно. Ми посідали на нарах. Габон почав мене вмовляти:

— Не переходь до біляра занго. Біляр занго — уїн… Арикі — уїн… Тана Боамбо — уїн…

Я згадав тану Боамбо. Це той самий велетень з трьома поясами, який зачинив нас у хатині, а потім наказав кинути в океан. Ні, нізащо не повернувся б я до його племені, до того самого племені, яке винесло нам смертний вирок… Це ж від них я тікав у ту пам'ятну ніч і прийшов аж сюди, в гори, рятуючи життя… Але кому ж із двох пощастило врятуватися: капітанові чи Грею? А може, обом? Як з ними зустрітися? Де їх знайти?

Я сказав старійшинам, що знаю білу людину, яку бачили на городах племені занго. Він — пакегі нанай — хороша біла людина, і я мушу його відшукати.

— Хочеш жити з ним? — запитав Лахо.

— Ні, думаю привести й його сюди.

Габон сказав, махнувши в бік моря:

— Не ходи туди.

Але, незважаючи на їхні вмовляння, я твердо вирішив піти до затоки. Треба знайти ту білу людину, будь-що врятувати її. Певно, їй доводиться переховуватись у лісі понад затокою й харчуватися краденими овочами, як це робив і я сам в перші дні після втечі. Живе, мов той звір, якого переслідують мисливці. Я повинен, я мушу привести його до цих добрих людей…

Лахо ще раз порадив мені не йти туди. Він боявся, що зі мною може скоїтись якесь лихо. Мовляв, якщо люди з біляра занго впіймають Андо, вони засмажать його на вогні і з'їдять. Прямо так і сказав: з'їдять.

— А хіба біляр занго їсть людей?

— Їсть! — відповів Лахо.

Габон теж підтвердив, що плем'я занго їсть людей.

— А біляр бома? — запитав я, і в серці в мене похололо.

— Біляр бома теж поїдає своїх ворогів, — промовив Габон.

Лахо пояснив, що ці племена — бома і занго — ворогують між собою, а час від часу й воюють. Захопивши полонених, вони вбивають їх і з'їдають. А Габон додав, що «діо гена» — десять місяців тому — біляр занго впіймали під час сутички двох їхніх поранених і з'їли їх. Але плем'я бома помститься. Недалеко вже той день, коли плем'я бома нападе на плем'я занго, щоб полонити двох ворогів. І тоді буде «бурум — ау» — свято з музикою й танцями.

— Невже ви їх з'їсте? — у мене аж здавило в горлі.

— Хе-хо! З'їмо! — відповів Лахо.

— Так це ж… це ж… дуже погано! — задихаючись, промовив я.

У відповідь Лахо тільки зареготав. У його очах тепер спалахували якісь зловісні іскорки.

— Стривай, я зараз тобі щось покажу, — сказав вождь і вийшов з хатини.

— Куди він? — запитав я Габона. Той тільки знизав плечима.

Хвилин за десять Лахо повернувся, радісно виблискуючи очима. На грудях у нього висіла низка з п'яти людських щелеп.

— Дивись! — гордо випнув груди вождь. — Це наші вороги з племені занго. Я їх убив. За це плем'я обрало мене вождем.

– І ви їх з'їли? — ледь чутно промовив я. В мене пересохло в горлі, а язик став мов дерев'яний.

Лахо ствердно кивнув головою, його величезні серги гойднулись і зловісно заблищали проти вогню.

Мене аж морозом сипонуло. Значить, я потрапив до людожерів. Невже це правда? Адже на вигляд вони такі сумирні, навіть полохливі! Так і хотілося спитати, чи доводилось їм їсти білих людей, але я стримався.

— Уїн-уїн… Дуже погано… — промовив я.

Лахо здивовано глянув на мене. Потім сказав, що вони з'їдають своїх ворогів лише під час війни. З'їдають усіх: і вбитих, і полонених. Через те ніхто не здається в полон.

II

Хлопець, який на наших очах убив собаку, приніс дерев'яну тацю, повну печені з ямсом.

— Що це за м'ясо? — запитав я.

— Пакегі сам бачив, як я вбив собаку, — трохи ображено відповів хлопець.

М'ясо як м'ясо. Коли б я не знав, з чого воно, і мені сказали, що це — телятина, я б повірив. Лахо з Габоном уплітали, аж за вухами лящало. Я віддавав перевагу ямсу, проте покуштував і м'яса. Собачина — ну й що ж! Добре, що хоч не людське м'ясо…

Чекаючи, доки ми наїмось, хлопець сидів на нарах, повернувшись до нас спиною. Потім забрав порожню тацю й вийшов геть. Скрутивши товсту цигарку і припаливши від вогнища, Лахо затягнувся разів два й подав Габону. Той потягнув кілька разів і подав цигарку мені. Я відмовився.

— Так ідеш розшукувати білу людину? — запитав Лахо.

— Завтра ж, — відповів я.

Лахо підвівся з пар і, сказавши «тауо ала», пішов додому.

Взявши з вогнища головешку, Габон розвів невеликий вогонь біля самих нар. Я примостився на другому кінці. Протягом ночі він кілька разів уставав підкладати дров. Старому вже, мабуть, холодно.

У горах, високо над рівнем моря, ночі були холодніші, ніж на узбережжі. Але мені, людині півночі, і тут здавалося жарко. Я звик до наших морозних, сніжних зим, І ці нічні «холоди» впливали на мене не більше, ніж приємний душ. До того ж я був одягнений, а Габон — голий. Але чому він не пішов спати додому? Що це старику заманулося ночувати в моїй хатині? Не інакше, як стереже мене. Боїться, щоб, бува, не втік до племені занго…

Вранці прийшов Лахо. Сонце тільки сходило. В лісі на всі лади щебетали птахи. Свіже повітря приємно сповнювало груди. Вождь повів мене стежкою до села. Біля кожної хатини вже горіли невеликі вогнища. Жінки чистили батати, пекли з тіста хлібного дерева перепічки, а в горщиках умлівав ямс. Підвівши мене до однієї з хатин, Лахо гукнув:

— Сабо, каа ну!

З дверей виглянула темнолиця дівчина з великими сергами у вухах.

— Подобається? — звернувся до мене Лахо. — Коли хочеш, Сабо стане твоєю сахе (дружиною). Я вже розмовляв з нею, вона погоджується.

— Моєю сахе? — вигукнув я і здивовано витріщився на дівчину. Та засміялася й зникла за дверима.

— Хочеш? — знову запитав Лахо.

Я заперечно хитнув головою:

— Не хочу.

Тоді він повів мене до іншої хатини й гукнув:

— Арено, каа ну!

У дверях з'явилась інша дівчина — Арена. Вона посміхнулась, і її білі зуби заяскріли на сонці. На шиї у дівчини висіло два разки намиста, у вухах погойдувались важкі серги з якогось чорного насіння. Арена була вбрана, мов на весілля. Мабуть, і її вождь попередив.

— Подобається тобі? — запитав Лахо.

Я просто не знав, що й казати. Навколо зібралася юрба чоловіків, жінок, дітей. Усі привітно посміхались. А дехто з жінок навіть почав вихваляти і Сабо, й Арену. «Сабо» по-їхньому значить пальма ротанг, у якої шпичасте й гостре, мов пилка, листя, а «арена» — не грім. Якщо вірити жінкам, і Сабо, і Арена — дуже роботящі: вміють садити ур і уму (таро і ямс), збирати аго й наго (плоди хлібного дерева та дині), вони варитимуть мені в горщиках страву й сипатимуть в она ми (великі дерев'яні таці), плестимуть сури (рогожі з пальмового листя), саронги з лика. Навіть воду носитимуть в бамбукових «бутлях», хоч це і вважається чоловічою справою…

А мене, мовляв, плем'я всиновить, і я ходитиму полювати на вепрів. Кращого й не вигадаєш.

— Не ходи до білої людини, — благав Лахо. — Залишайся у нас. Ми тебе оженимо на найкращій дівчині. Поставимо тобі велику лібату, таку, як лібата орозанда. Дамо п'ять онамів, п'ять сур, п'ять саронг. Подумай тільки! Не йди шукати білу людину!

. — На вум! На вум! Не йди! Не йди!.. — повторювали й інші.

Всі умовляли мене лишитись у них. Але я наполягав на своєму. Тоді Лахо сказав:

— Якщо перейдеш до біляра занго, ти будеш нашим ворогом.

— Ворогом, порогом!.. — загомоніли в натовпі.

— Тоді плем'я занго буде сильнішим за нас… — визнав нарешті Лахо, — Біляр занго переможе нас, спалить наші лібати, а нам доведеться тікати в гори і їсти дикі плоди…

Тільки тепер я все зрозумів. Ці люди були впевнені, що в мені таїться якась чудодійна сила. Я ж бо людина з місяця, а це не абищо! Якщо перейду на бік ворожого племені, воно стане сильнішим і переможе, А якщо залишусь тут, могутнішим буде біляр бома. В голові навіть промайнула думка, що вони збираються використати мене в боротьбі проти племені занго…

І я урочисто пообіцяв не зраджувати своїх друзів. Пощастить розшукати білу людину — приведу її теж сюди, а ні — то прийду сам. Та Лахо це, видно, не влаштовувало. Він знову почав благати мене:

— На вум, залишайся в нас. Забирай і Сабо, й Арену.

— Обох? — засміявся я.

— Обох, — серйозно підтвердив Лахо. — У мене теж дві дружини, — і він показав рукою на жінок, що стояли поруч. Одна з них була вже літня, а друга ще зовсім молода, з малятком на руках.

— Андо не хоче жінки, — твердо відповів я. — Андо піде шукати білу людину. Анге бу!

Коли хтось говорив «анге бу» («я сказав»), то це значило: він будь-що зробить те, що надумав, і ніхто не зможе переконати його поступитися. Ось і тепер, коли я сказав це слово, всі враз замовкли. І тільки Лахо сумно обізвався:

— Гаразд, іди. Ми проведемо тебе.

III

Крім Лахо й Габона, зі мною пішло ще душ тридцять тубільців. Дехто з них був озброєний списами, інші несли на плечах довгі бамбукові «бутлі», щоб, ідучи назад, набрати заодно солоної морської води. Тубільці острова Тамбукту не вміли добувати солі і селили страву морською водою. Але через те, що плем'я бома жило високо в горах і до моря було дуже далеко, у них не завжди була навіть морська вода, і страву доводилось їсти прісною. П'ятеро тубільців несли на головах по кокосовому горіху, а двоє — по дині.

Спочатку стежка вела повз городи, потім звернула на північ, до океану. Місцями вона стрімко спускалася вниз, і інколи доводилось хапатися за пакілля, повбиване в землю спеціально для цього, або за кущі та галуззя. Ліс ставав дедалі густішим. Розложисте гілля з найрізноманітнішим листям, то величезним, по кілька метрів завдовжки, то круглим, то лапатим, мов розкрите віяло, — було переплетене тонкими й довгими, як мотуззя, ліанами, що сягали часом ста, двохсот, навіть трьохсот метрів. Тубільці продиралися крізь ліани або розгортали їх списами. Особливо неприємно було йти серед батогів сабо. Листя цієї ліани має форму пилки і густо вкрите шпильками, які в'їдаються в тіло і викликають гострий біль.

Ми спускалися по крутому схилу далі й далі вниз. Деревоподібні папоротники, що ростуть високо в горах, тут траплялися рідше, зате на кожному кроці можна було бачити дерева-гіганти. У деяких з цих віковічних велетнів були дуже товсті стовбури, з плескатим і довгим, до чотирьох метрів, наземним корінням, яке повростало глибоко в грунт. Без такого коріння ці велетні не змогли б вистояти проти шаленого напору ураганів. Усе частіше траплялися різні види пальм, які високо підносились на струнких стовбурах над іншими деревами, розпустивши над ними шатра довгого листя.

Раптом перед нами розверзла пащу глибока прірва. На дні її текла маленька річечка. Стежка обривалась на самому краю безодні. Обабіч — непрохідні джунглі. Куди ж далі?

На дні прірви росли дерева, верховіття яких сягало аж сюди. Лахо заліз на одне з таких дерев і, тримаючись за гілки, обережно просувався над безоднею. Я поліз за ним, і незабаром ми опинились біля самого стовбура. Звідси звисала вниз довга драбинка, майстерно зв'язана; з гнучких стебел ротанга. Один по одному ми почали спускатись. Внизу перед нами виникла нова перепона — хоч річка була й не широка, але дуже бурхлива і небезпечна. Ми рушили вниз за течією і незабаром дісталися висячого містка, теж сплетеного з ліан. Перебравшись обережно на той бік, ми добре втоптаною стежкою пішли вниз.

За дві години ми були вже на березі моря й сіли перепочити. Нарізали динь і попоїли. Лахо сказав, що до селища біляра занго стежки немає, і мені доведеться до самої затоки йти понад берегом. Він ще раз порадив, щоб я був обачним, весь час повторюючи: «Уїн біляр, уїн біляр…»

— Буду обачним, — заспокоїв я його.

Вождь недовірливо глянув на мене й запитав:

— Ти повернешся до нас?

— Обов'язково! Разом з тим пакегі.

Але його це, мабуть, не переконало. Він сів на землю і почав слинити й терти п'яти, зашкарублі й порепані, мов стара підошва. Чому він не довіряє мені? Чому думає, що я перебіжу до його ворогів? Адже плем'я занго і мій ворог! Воно збиралося втопити мене, і я цього ніколи не забуду…

— Гаразд, — тихо промовив Лахо. — Ми чекатимемо тебе три дні. Якщо за три дні не повернешся — будемо знати, що ти перейшов до біляра занго. Анге бу!

Серед гілля одного з дерев тубільці заховали п'ять кокосових горіхів і сказали, що це для мене. Потім, набравши в свої бутлі морської води, позатикали їх дерев'яними чопами і вирушили назад. А я понад берегом подався до затоки…

Настав відплив, вода відступила од кручі, і я йшов по рівному піщаному дну. Мені просто пощастило: коли б зараз був приплив, довелось би брести по воді, а місцями й пливти, — а це не так уже й приємно. Я ступав по м'якому й теплому піску. Та незабаром виявилось, що не дуже мені й пощастило. Сонце піднялось над самісінькою головою, спека ставала дедалі нестерпнішою, а ноги грузли й наче прилипали до землі. Мабуть, звірячі стежки в густому й прохолодному лісі набагато кращі навіть у горах.

За годину я дійшов до гирла струмка, можливо, того самого, річищем якого я приблудив до селища племені. На березі гирла височіла скеля, а за нею починалася затока. Відпочивши в невеликій печері й викупавшись у прохолодній воді струмка, я зліз на скелю. Ген-он розкинулась простора затока, обтикана великими й маленькими гострими скелями. Мабуть, на одну з них і наткнулась яхта містера Сміта. Згадавши жахливу ніч, я аж здригнувся. Берег затоки обріс дрімучим тропічним лісом. Десь там, за зеленою стіною, — городи тубільців племені занго. Але де ж шукати капітана Сміта? Як ти його знайдеш у таких джунглях? З високої скелі я побачив усе дзеркало затоки, але що робилось на самому березі, в лісі, не видно було. Заважали дерева…

Проте я не втрачав надії. Вирішив спочатку провідати городи. Я вже вмів ховатись від дикунів. Знав і те, що на городах працюють лише жінки та діти, яких майже завжди охороняє двоє-троє мисливців. Їх я не боявся. Якщо випадково й побачать мене, то покидають свою зброю і втечуть. Дикунів слід остерігатись тільки тоді, коли їх багато…

Я знову пішов понад берегом і незабаром опинився біля тієї самої маленької затоки, де стояли човни. Я ще не забув цього місця і човнів: тут ми з капітаном і поваром вперше після катастрофи ступили на твердий грунт. На цьому самому місці ми побачили й першого дикуна, який тікав од нас, мов од примари, а ми знічев'я попленталися стежкою за ним. Тепер я знову йшов цією самою стежкою… Але цього разу обережно. Зупиняючись на кожному кроці, я прислухався. Ось і розвилка. Куди ж податись? Одна стежка була трохи ширша, — певно, до селища, друга — вужча і не така втоптана. І я вибрав вужчу. Незабаром вона привела мене до високої бамбукової огорожі. «Город», — вирішив я і здерся на крислате дерево, щоб заглянути всередину. На городі працювали жінки, діти й чоловіки. Але чоловіків було не двоє чи троє, як я сподівався, а значно більше, до того ж усі озброєні. Мабуть, це тубільці посилили охорону після наскоків білої людини.

Я повернувся до лісу й просидів у хащах весь день, а перед заходом сонця знову пішов до того самого дерева. Тубільці, набравши в мішки ямсу й таро, подалися геть. А я лишився на дереві, сподіваючись, що капітан чи Грей саме в такий час виходять на промисел. Проте ніхто не з'являвся. Стало зовсім темно. Я зліз на землю, зірвав диню і гроно бананів і, повечерявши, ліг своїм деревом.

IV

Наступного дня прокинувся дуже рано. З'ївши кілька бананів, я знову поліз на дерево. Прийшли тубільці й розбрелися по городу; жінки пололи, а чоловіки сиділи під деревами, палили цигарки, жували бетель. А білої людини не було ніде.

Не прийшла вона ні наступного дня, ні через день. Я втратив надію і четвертого дня вирішив навідатись до гирла річки, де друзі з племені бома залишили для мене кілька кокосових горіхів. У таку спеку набагато приємніше, напившись кокосового молока, викупатись в океані й полежати в холодку, ніж даремно сидіти на дереві, мов курка на сідалі…

Всі п'ять горіхів були на місці. Прокрутивши в одному з них ножиком дірочку, я напився соку, роздягся й викупався. Хоч вода вже нагрілась, проте після купання стало прохолодніше.

Вибравши найгустіший холодок, я ліг і заснув.

Мене розбудив якийсь гомін. Розплющивши очі, я побачив кількох тубільців, що сиділи поблизу й мовчки дивилися на мене. Від переляку в мене аж мороз пробіг по спині, проте я не поворухнувся.

— Андо! — пролунав раптом знайомий голос. — Тауо ала, Андо!

Це був Лахо. Він чекав мене три дні і вийшов з людьми на розшуки. Бідолаха, він уже думав, що я потрапив у пазури племені занго. Мене зацікавило, а що б зробив Лахо, якби плем'я занго й справді захопило мене в полон?

— Карарам! Карарам! — обізвалося кілька душ разом.

«Карарам» — значить війна.

Всі раділи, що я живий-здоровий, а мені було сумно. Думка про «білу людину з місяця» не давала мені спокою. Треба будь-що, навіть ціною життя, — знайти її і врятувати. Але ж де і як?..

Лахо розповів, що вчора вони приходили сюди і бачили мене на скелі біля струмка. Хотіли підійти ближче, але я буцімто втік.

Це мене страшенно здивувало. Адже і вчора, і позавчора я цілий день сидів на дереві біля городів. До скелі я й близько не підходив. Отже, вони бачили когось іншого. Не було ніякого сумніву, що або Грей, або ж капітан врятувався. Я докладніше розпитав вождя, і він розповів усе, як було. Вчора тубільці приходили сюди і, побачивши, що всі горіхи цілі, вирішили шукати мене понад затокою. На високому мисі, що виходить далеко в океан, вони помітили білу людину, вирішили, що то я, і хотіли підійти ближче. Але, помітивши їх, біла людина пірнула в воду й сховалася між скелями. Тубільці кілька разів покликали мене, але марно. Після цього Лахо здивував мене ще більше: з того самого мису вони бачили великого човна. Такий човен їм доводилось бачити вперше. Він не плавав, а стояв на одному місці.

— Де той човен? — схвильовано запитав я.

Лахо показав рукою в бік затоки.

— Там, між скелями, — обізвалось і кілька тубільців.

— Ходімте мерщій туди, — попросив я.

Ми пішли до високого мису. З його вершини було видно всю затоку.

— Ось він! — показав Лахо.

Я остовпів. Досить далеко в затоці з-за двох скель виглядала корма Смітової яхти.

— Човен! Великий човен! — сказав Габон.

Так, то справді був «великий човен» плантатора. Я пояснив тубільцям, що саме цим човном ми припливли до їхнього острова, і запитав, куди пішла біла людина.

— Туди, — відповів Лахо, вказуючи на яхту. — Ми гукали: «Андо, Андо!», але пакегі не обзивався.

— Я знайду його! — вирвався в мене радісний крик. — Негайно попливу до великого човна. Пакегі там.

Наказавши своїм друзям чекати мене на скелі, я не роздумуючи стрибнув у воду й поплив…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Несподівана зустріч на яхті. Стерн і Сміт — живі?! «Я тобі не повар, а ти мені не містер!» Сміт мріє про війну. Мої обіцянки племені бома. Нова зустріч з тубільцями племені занго. «Чарівний вогонь». «Дорогоцінні» подарунки.

І

Довго плив я, не відчуваючи втоми. Нарешті дістався яхти й заліз на палубу. Тільки тепер я зрозумів, що сталося тієї страшної ночі. Судно налетіло на дві скелі, застряло між ними, носову частину його розтрощило, і бідолашних робітників містера Сміта всіх до єдиного поглинула безодня…

Але що це таке? Що я чую? Людські голоси! Вони долинали знизу, звідти, де колись містилася каюта плантатора.

Я швидко збіг по трапу вниз. Їдальня яхти повністю збереглася, наче й не було ніякого шторму. Голоси долинали з каюти містера Сміта, і я чув їх зовсім виразно.

— Я тобі не повар, а ти більше не містер! — говорив хтось хрипким басом.

— А консерви чиї їси? — в'їдливо питав хтось альтом.

— Я без твоїх консервів не помру, а що робитимеш ти, якщо я не дістану води? Не будеш же морською захлинатися! Не забувай, що з кожною вилазкою на сушу я ставлю на карту своє життя!

— За це ти одержуєш від мене гроші!

— Які гроші?

— Англійські!

— Навіщо мені ці гроші? Тут усе твоє золото не варте копійки!

— У тебе немає серця! Я ж не звик сам собі варити їжу, — проскиглив альт.

— Звикнеш! — грубо відповів бас.

Я відчинив двері. На м'якій кушетці з сигарою в зубах напівлежав містер Сміт, а капітан Стерн, зручно вмостившись у кріслі-гойдалці, попихкував своєю голландською люлькою. Повернувши на рип дверей голови, вони враз посхоплювались, не зводячи з мене повних жаху очей. Сигара Сміта впала на килим. Трохи згодом їхній переляк перейшов у здивування і нарешті —в радість.

— О, невже це ви? — вигукнув капітан і обняв мене так, що аж ребра затріщали. — Ви теж врятувались! Я знав! Я знав! Я був певен!

— Недарма ж ви й плакали за ним мало не щодня, — обізвався містер Сміт, підіймаючи з килима сигару.

– І мені чомусь весь час здавалося, що ви повинні були врятуватись, — сказав я капітанові. — Але напевне я про це дізнався лише кілька днів тому… Як же вам пощастило? Розповідайте! Каюту, бачу, зовсім не пошкодило. Містер Сміт, мабуть, спав і навіть не помітив катастрофи…

— Де там! — зітхнув плантатор. — Я всю ніч не міг заснути. А коли відірвало носову частину яхти, мене так підкинуло, що я опинився на протилежному кінці каюти…

— На кушетці! — зареготав капітан, і зморшки навколо його очей стали ще густіші.

— Так. на кушетці, і тільки це мене врятувало від синців, — серйозно підтвердив Сміт.

Каюта з їдальнею не випадково лишилися непошкодженими. Як розповідав Сміт, вони були ізольовані від інших частин пароплава і мали особливу залізну арматуру. Крім того, ці приміщення було обладнано спеціальними балонами, які, на випадок катастрофи, утримували б їх на поверхні. Плантатор не забув похвастатись, що це — його власна ідея. Щоправда, обійшлась вона йому дорогенько, але тепер він, мовляв, задоволений і не шкодує за витратами: золото — річ наживна, а життя дається людині один раз.

Коли плантатор говорив про це, його обличчя аж сяяло від задоволення й захоплення власною персоною. А мене його тон ображав. Я згадав про робітників, які захлинулись у трюмі, згадав і замкнені двері кубрика і не втримався:

— Отже, коли б робітники були в оцій каюті, вони б не загинули!

— О сер! — вигукнув капітан. — Але ж для п'ятдесяти душ тут надто тісно!..

Я повернувся до нього спиною.

— А ви, капітане? Ваша одіссея, сподіваюсь, багатша на пригоди?

— Якщо ви так думаєте, то глибоко помиляєтесь, — посміхнувся Стерн. — Не встигли дикуни донести мене до кручі, як каменюка розв'язалася й спала з ніг. А вони навіть не подбали про те, щоб хоч штовхнути мене з берега. Я сам стрибнув у воду, до того ж з вільними ногами. Потім виринув і сховався в якійсь печері. А коли смеркло, виліз на берег і подався до лісу. Кілька разів ночував на деревах — боявся хижаків, але якось мало не гепнув на землю. Людина вже давно відвикла од мавпячого способу життя, і гілляка для неї перестала бути зручним ліжком. Так я і не зміг заснути на дереві. Думав, думав, що б його зробити, і нарешті надумався: вирішив спати на голих скелях серед затоки, як у ту першу ніч разом з вами. Там принаймні безпечно. Якось уночі, коли зійшов місяць, я побачив і яхту. А тепер шкодую, даю вам слово честі. Бо містер Сміт уявив собі, що я його повар. Е ні! Викиньте цю думку з голови, сер! — звернувся він до плантатора.

— Звідки ж у вас продукти? — здивувався я.

— У мене від продуктів склади тріщать, сер! — захоплено вигукнув Сміт. — Туди не проникло жодної краплини води.

— Продуктів багато, але варити нікому, — обізвався капітан. — Був би оце зараз Грей…

Сміт і собі сумно зітхнув. Найдужче жалкував він за своїм поваром, бо тепер був змушений сам варити собі їжу, а до такої «важкої» роботи він не звик.

— А як вам пощастило врятуватись? — запитав капітан. — Розкажіть!

— Передусім я хотів би попросити у містера Сміта банку консервів, — звернувся я до плантатора. — За весь час мого перебування на острові я тільки раз їв м'ясо, та й то собаче.

— Собаче?! — плантатора аж перекосило од відрази. — Ви їли собачину, сер?

— Так, сер, їв. І вона досить смачна. Принаймні смачніша за всі консерви, які мені доводилось будь-коли їсти.

— Досить, сер! — вигукнув Сміт. — Мене починає нудити!

— Хто до чого звик, — іронічно посміхнувся капітан. — Італійці їдять жаб'ячі ніжки й гадюк, китайці — сарану, японці — тухлі яйця, а швейцарці — зіпсований сир… Собачина набагато смачніша за все це, я сам куштував.

Він пішов на кухню й приніс банку консервів. Консервоване м'ясо втрачає багато смакових і поживних якостей, але ямс, таро та дині, які я їв щодня, вже остогидли мені. Уплітаючи консерви, я розповідав англійцям про свої пригоди.

— Значить, у вас на острові є друзі? — запитав Сміт.

— Так, сер. Вони чекають мене на березі.

– І серед них навіть вождь племені?

— Так, сер. Але не того племені, що хотіло нас утопити. Здається, на острові живе багато племен, які ворогують між собою.

— Ворогують? Цебто воюють? — чомусь зрадівши, запитав плантатор.

– Інколи трапляється й таке. Мій друг Лахо, вождь племені бома, розповідав якось, що час від часу його плем'я воює з плем'ям занго, з тим самим, яке топило нас в океані.

— Чудово! — вигукнув Сміт. — Ми врятовані, сер!

— Нічого не розумію! — здивовано глянув я на нього.

— Ви надто молодий для того, щоб розуміти такі речі, — поблажливо поплескав мене по плечу Сміт. — Якщо ви не знаєте, то можу сказати, що я не тільки фабрикант і плантатор, але ще й дипломат. Три роки працював у Форейн Офіс.[13] Слухайте мене в усьому, і обставини повернуться нам на користь.

— Що ви надумали, сер?

— Нічого особливого. Плем'я бома оголосить війну племені занго. Ми станемо на боці племені бома. Адже ваш друг — вождь цього племені? Ну от! Ми дамо їм кілька гвинтівок, і вони переможуть. Тепер ви зрозуміли, сер?

— Не дуже, — відповів я.

— Я ж вам кажу щирою англійською мовою…

— В перекладі на будь-яку мову ваші слова означають війну.

— Маєте рацію, — ствердно кивнув головою Сміт.

— От саме через те я й не погоджуюсь.

— Чому? — здивувався Сміт, неприємно блиснувши золотим зубом.

— Тому що найгірший мир кращий за найкращу війну.

– Ідеаліст! — знову поблажливо посміхнувся плантатор і поплескав мене по плечу. — Ви ж не будете заперечувати, що дикуни й без пас ріжуть один одного? Так чому б нам не втрутитись? Це принесе користь не тільки нам, але й їм. Я вважаю, що краще організувати одну велику, але останню війну, ніж весь час терпіти сутички між окремими племенами. Ось послухайте мене, сер. У дикунів вогнепальної зброї немає. Їхні списи та стріли — це ж дурниця. Маючи в своєму розпорядженні дві чи три гвинтівки з десятком патронів, твій вождь зможе перемогти всі інші племена й підкорити їх собі.

Тоді ми проголосимо вождя королем острова, а самі станемо його радниками. А при бажанні — навіть міністрами! Це не так важко зробити: адже зброя наша. Тільки тоді ми заживемо вільно й спокійно. В противному разі нас перетоплять, мов цуценят, сер. Не думайте, що коли хтось із нас удруге потрапить їм до рук, то з ним почнуть панькатися.

— Ні, — заперечив я. — Ми повинні застерігати тубільців од війни, а ви он то говорите! Я ніколи не погоджусь на такий злочин. Я ворог війни.

— Це ви даремно, сер. Подумайте краще, йдеться про війну, яка покладе край усім війнам. Я вам уже казав і можу сказати ще раз: вона буде корисна і для дикунів, і для нас. У моєму складі є з десяток гвинтівок, кілька пістолетів і чимало патронів… Зважте. — Я вже зважив.

— Шкода, дуже шкода… А що ви на це скажете, Стерн? — звернувся плантатор до капітана. — Мені дуже хотілося, б знати вашу думку.

— У мене з цього приводу ще немає власної думки, — відповів Стерн.

— Сподіваюсь, у вас немає бажання вдруге летіти в море з каменюкою на ногах?

— Звичайно, немає, — кивнув головою капітан. — Тільки я не певен, що в них була мета неодмінно втопити нас.

— А яка ж мета? Може, викупати вас?

— Можливо. Мені здається, що це в них такий звичай, проте…

— А що ви скажете про мого повара? — в'їдливо запитав Сміт.

— Грей помер од переляку, — не вагаючись відповів Стерн. — Він був страшенний боягуз.

Плантатор не погоджувався.

— Не будьте наївним, Стерн. Людина не може вмерти від переляку.

— Ще й як може! Тим більше, коли в неї таке хворе серце, як у нашого Грея…

Щоб припинити неприємну розмову, я запитав у капітана, чи не його заставали тубільці у себе на городах.

— Мене, — відповів він. — Коли нам набридають консерви, я вирушаю по городину та фрукти. І знаєте, що виявилось? Що не я від тубільців, а вони від мене втікають! Тільки вчора, коли ходив по воду, дикуни хотіли підійти до мене і щось вигукували, але їх було багато, а я не взяв з собою ні гвинтівки, ні пістолета.

Я розтлумачив капітанові вчорашнє непорозуміння.

— А коли б вони побачили, що то не ви, чи підійшли б вони, як ви гадаєте? — запитав капітан.

— Можу вас запевнити, що ні.

— Тоді я не розумію, сер, навіщо вам здалася та війна? — повернувся він до плантатора.

— Що б ви там не говорили, а я залишаюсь тієї ж думки, — сказав Сміт. — Бо не хочу, щоб мене втопили, як сліпе кошеня.

— Цього ніколи не трапиться, — заспокоїв я його. Потім звернувся до капітана: — Хочете, я познайомлю вас із своїми друзями? Вони чекають на мису. Я пообіцяв їм неодмінно повернутися.

Капітан відмовився. Стомився, мовляв. Напевно, боявся.

Мені хотілось порадувати друзів яким-небудь подарунком, і таким, якого вони в житті не бачили. Але нічого важкого взяти з собою я не міг, тому вирішив подарувати їм порожніх консервних банок. Пробивши в кількох банках дірочки, я нанизав їх на мотузок і повісив на шию. Потім попрощався з капітаном і плантатором і вийшов з каюти.

— Візьміть рятівний пояс, легше буде пливти, — гукнув навздогін Стерн.

– І пістолет, — обізвався плантатор.

Пояс я взяв, а од пістолета відмовився.

Тубільці сиділи на тому самому місці, де я їх і лишив. Углядівши мене, вони страшенно зраділи, а на порожні банки здивовано витріщили очі. Я роздав по одній Лахо, Габону та іншим. Вони з цікавістю й дитячим захопленням розглядали їх з усіх боків. Але це все-таки були не діти: вони враз зрозуміли корисність банок. Габон зачерпнув з джерела води й напився. Інші зробили те саме. А Лахо вилив на себе банку води, і вибухнув веселий сміх.

Я сказав тубільцям, що в «великому човні» є ще два пакегі і мені треба повернутися до них.

— А вони хороші? — запитав Лахо.

— Хороші, — відповів я, хоч Сміт навряд чи заслуговував на це,

— Тоді нехай і вони переходять жити до нас, — вирішив Лахо.

Я пообіцяв, що це ми зробимо, але трохи пізніше.

— Коли пізніше? — глянув на мене вождь.

— За кілька днів.

— Скільки днів? Леон-ба? — і він показав п'ять пальців.

— Леон-да, — відповів я, показуючи обидві руки. Видно, вождеві не дуже сподобався такий строк, проте він кивнув головою:

— Гаразд, будемо чекати…

— Будемо чекати, — обізвався й Габон.

Інші тубільці повторили те саме, попрощалися зі мною, потискуючи правою рукою мою ліву руку вище ліктя, а лівою дружньо поплескуючи мене по плечу, й рушили додому. А я поплив до яхти.

II

Наступного дня ми з капітаном вирішили зробити вилазку на берег. Я спитав Сміта, що можна подарувати тубільцям.

— Ви сподіваєтесь подарунками привернути їх на свій бік? Що ж, гаразд, я вам не заважатиму, — сказав він. — Почекаю, доки ви самі не побачите, що гвинтівками легше переконати, ніж цяцьками.

Плантатор приніс із складу разків десять намиста і стільки ж невеличких дзеркалець, а я позбирав на кухні всі порожні консервні банки. На перший випадок цього було досить. Але капітан був іншої думки. Коли вже виходили, він спитав мене:

— А гвинтівки не візьмете?

— Оці порожні банки варті більше за всі десять гвинтівок містера Сміта, — сказав я й розповів капітанові, як зраділи вчора таким подарункам мої друзі з племені бома.

Та капітана було важко переконати. Він взяв гвинтівку й поклав десятків зо два патронів у гумову грілку, щоб не намокли.

— На всяк випадок, — пояснив він і, посміхнувшись, сказав англійське прислів'я, схоже на наше: береженого й бог береже.

Я попросив у Сміта ще й цигарок та запальничку, щоб пригостити тубільців.

— А хіба дикуни курять? — здивувався він. — Хто ж їх навчив вирощувати тютюн, коли тут нема європейців? Батьківщина тютюну — Америка. Вперше до Європи його привезено Христофором Колумбом, а після цього розповсюджено по всій землі. Якщо ці дикуни весь час жили ізольовано, то як потрапив сюди тютюн? Можливо, Магелланові матроси завезли?

— Ні, сер. У них тютюн не справжній. Це, власне, й не тютюн, а якась інша рослина. Вона росте на острові в дикому стані. Але незважаючи на те, що їхній тютюн не «справжній», тубільці — завзяті курці. Навіть жінки курять.

— Коли так, я даю вам свій портсигар і запальничку. Вони закриваються герметично їі не бояться води. Зроблені за спеціальним замовленням.

— Але ж вони вам потрібні, сер…

— О, не турбуйтесь, їх у мене кілька.

За такий подарунок я був йому щиро вдячний.

— Пригощайте своїх дикунів на здоров'я, — посміхнувся він. — Але будьте обережні, щоб вони вас не пригостили списом або отруйною стрілою…

— Не хвилюйтесь, сер, — обізвався капітан. — Доки мої руки здатні тримати гвинтівку, ніякі дикуни нам не страшні.

Вибравшись на берег, ми попростували до тієї самої невеличкої затоки, де колись вперше зустрілися з дикунами. Ми сподівалися застати когось біля човнів і не помилилися: троє тубільців намагалися закріпити на бамбуковій щоглі рогожовий парус. Вони до того поринули в роботу, що й не помітили пас. Капітан зупинився й стежив оддалік, а я підійшов ближче. Тубілець, який перший побачив мене, так перелякався, що впустив рогожу й упав на пісок. Інші двоє зіщулились у човнах, витріщили на мене очі й тремтіли, наче я був якесь страховисько, що от-от накинеться на них і проковтне.

— Тауо-ала, — привітався я.

Слова «тауо-ала» власне означали «приємної праці», але можуть означати і побажання щасливого полювання, і навіть приємного апетиту. Тубільці племені бома вживали їх в усіх випадках. Я вирішив перевірити, чи однаковими мовами говорять племена бома і занго. Підійшовши до тубільця, що уткнувся носом у пісок і не наважувався підвестись, я сказав:

– Ілан! Встань!

Він зразу ж схопився на ноги, але все ще тремтів. Інші в човнах теж підвелись.

— Каа ну! Іди сюди! — звернувся я до першого.

Тубілець зробив крок і застиг на місці. Я підійшов ближче к подав йому порожню консервну банку. Бідолаха не знав, що з нею робити. Він тремтячими руками взяв її. але весь час не зводив з мене переляканих очей. Я дав по одній і іншим двом. Тоді ще почепив на Шию кожному по разку намиста. Той, що стояв на піску, обережно перебирав намисто, недовірливо поглядаючи на мене. Мабуть, ніяк не міг повірити своїм очам, що ця «коштовна» річ належить йому.

— Тацірі? Гарна? — запитав я.

— Тацірі… — ледь чутно пробелькотів він.

Судячи з того, як сяяли очі тубільців, намисто їм і справді дуже сподобалось. Ще б пак! Адже досі вони робили намисто тільки з черепашок і зубів тварин. А таке яскраве — сине, зелене, жовте, червоне — їм і не снилося! Але найефективніші сюрпризи я зберігав на кінець, коли тубільці досхочу намилуються консервними банками та намистом.

Капітан стояв кроків за десять од нас, тримаючи гвинтівку напоготові, — «на всяк випадок», як він сам говорив.

— Ну як, здається, нічого? — обізвався він.

— Краще не може й бути, — відповів я. — Тепер можете підійти до нас… Тільки… коли б не перелякалися гвинтівки й не повтікали.

— Гвинтівка навряд чи стрілятиме, — сказав капітан.

— Чому?

— Патрони намокли.

Не знаю, чи наважився б я підійти до дикунів, коли б знав заздалегідь, що патрони мокрі. Адже Лахо з Габоном наговорили мені про це плем'я такого, що від однієї згадки волосся стає дибом. Та ми й самі мали змогу переконатися, що вони мають рацію… Але тепер боятися було нічого. Ці троє дикунів з захопленням милувались намистом і аж ніяк не скидались на жахливих людожерів.

— Як тебе звуть? — запитав я в того, що стояв на піску.

Це був старий зморшкуватий чоловік з сивим зваляним волоссям, що клоччям звисало на всі боки. Над ліктем лівої руки в нього червоніла глибока жива рана, можливо, від списа чи від якоїсь іншої гострої зброї.

— Гахар, — відповів він.

— А тебе? — звернувся я до іншого тубільця. Цей був набагато молодший за першого, з буйним пушистим чорним волоссям, яке аж блищало проти сонця, мов намазане дьогтем. Величезний гребінець, що стирчав над лобом, здавався козирком.

— Таной, — відповів юнак.

Третього, низького й худого, з маленьким обличчям, звали Індалом.

«Гахар» — значить птах, «таной» — дерево, а «індал» — папуга. Я й раніше помічав, живучи серед племені бома, що тубільці називають своїх дітей іменами, які означають назву дерев або тварин.

Витягши з кишені портсигар і запальничку, я взяв цигарку й припалив. Тубільці дивились, ошелешені. Вони вперше в житті бачили запальничку і навіть не гадали, що вогонь можна добувати так швидко й просто. Це для них було справжнім дивом, громом з ясного неба.

Я погасив запальничку й підніс портсигар Гахарові, але старик одступив назад. Тоді я сам подав йому одну цигарку. Клацнула запальничка, і Гахар знову відступив.

Біля човна догоряло кілька головешок. Старий тубілець пішов і припалив од них. Індал з Таноєм теж узяли по цигарці і теж припалили від головешки.

Я сів на пісок і запропонував тубільцям теж сісти. Вони несміливо посідали навпроти. Літні чоловіки підігнули ноги під себе, а Таной став трохи осторонь навколішки.

— Каа ну, — сказав я, і він зараз же підсунувся ближче.

Їхня мова була майже така, як і мова племені бома. Відрізнялись тільки деякі слова, проте це не заважало нам розуміти один одного.

В кишені в мене залишалося ще одно «диво» — останнє. Витягши маленьке дзеркальце, я подав його Гахарові. Углядівши в ньому самого себе, він аж одсахнувся: не стільки від переляку, скільки від несподіванки. Мабуть, йому не раз доводилося бачити своє відображення в калюжах, але так ясно — ніколи. Дзеркальця справили на тубільців ще більше враження, ніж консервні банки, намисто, цигарки й запальничка, а всі «дива» разом так ошелешили сердешних, що вони тепер тільки очима лупали.

Я попросив у них човен. Гахар дозволив узяти, який мені сподобається.

Ми пішли до стоянки. Я знову звернув увагу на те, що човни були видовбані з суцільного стовбура. На деяких з них посередині стирчала бамбукова щогла, а на щоглах замість паруса висіла рогожа. Ніс і корма човнів були довгі й загнуті вгору, мов полоззя саней. До бортів більших човнів були поприв'язувані довгі розколоті навпіл колоди, від яких судно було стійкіше. Мої очі зупинились на чималому човні — і Гахар з Таноєм та Індалом негайно потягли його до води. Хоч таку колоду важко було порівняти з нашими зручними й швидкохідними човнами, проте нас це анітрохи не бентежило.

Коли ми вже відпливли далеченько, тубільці щодуху дременули до селища: мабуть, аж тремтіли від нетерплячки якомога швидше розповісти своїм односельцям про зустріч з «білими людьми з місяця» і похвастатись «коштовними» подарунками.

Піднявшись на палубу, капітан вирішив спробувати мокрі патрони. Гвинтівка тільки клацнула.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Мій приятель Гахар. «Нанай кобрай» Даремні побоювання Стерна. Полювання. Чому не приходить Лахо? Полювання на черепах.

І

Між Гахаром і мною зав'язалася справжня дружба… Наступного дня, після першої нашої зустрічі, він привів до затоки душ десять тубільців, озброєних списами й стрілами. Вони зупинились на узліссі, не наважуючись підійти до човна, де сиділи ми з капітаном. Нарешті Гахар набрався мужності, кинув свій спис на землю й підійшов до нас. В нагороду я дав йому вузеньку смугасту ситцеву стрічку. Він обв'язав нею голову і пішов до товаришів показати подарунок. Тоді й інші, покидавши списи в лісі, нерішуче, крок за кроком почали підходити все ближче й ближче до нас. Я роздав кожному по стрічці. Як же вони раділи, обмацуючи пальцями стрічки! І як сяяли їхні очі!

Гахар весь час торочив:

— Андо — нанай пакегі, Андо — хороша біла людина…

Не забув, як мене звуть. Він попросив цигарку і сказав, щоб я «зробив вогонь». Коли клацнула запальничка, старик урочисто вигукнув:

— Дивіться, Андо робить вогонь без дерева! Я вам казав?!.

Але цигарку припалити від запальнички не наважився. Припалив од головешки, яку тримав у руці. Я дав по цигарці й іншим тубільцям. Вони з'юрмились навколо Гахара припалювати.

Містер Сміт придбав у Александрії лікарський чемоданчик. Я взяв чемоданчик з собою — вирішив вилікувати рану Гахара. Витягши маленьку пляшечку з янтарно-жовтим риванолом, я пояснив старику, що це — нанай кобрай («хороші ліки»). Якщо він дозволить перев'язати: собі руку, рана швидко загоїться. На превелику мою радість, Гахар погодився. Я промив рану риванолом і перев'язав бинтом, загадавши, щоб завтра прийшов на перев'язку. У іншого тубільця на нозі була гнійна рана, яка від морської води ще дужче роз'ятрилась, але той рішуче відмовився від моїх ліків.

— Чому? — запитав я.

— Кобрай уїн — ліки нехороші, — відповів він.

— Звідки ти знаєш, що вони нехороші?

Тубілець не відповів. Гахар стурбовано запитав, чи не помре й він од моїх ліків. Я почав його заспокоювати, але, мабуть, мої слова не переконали старика. Вся його постать і розгублене обличчя виражали занепокоєння.

Нарешті, пов'язавши голови стрічками, тубільці подалися до лісу, де лежала їхня зброя. Капітан, який весь час сидів у човні, не випускаючи гвинтівки з рук, вигукнув:

— Стережіться, вони пішли по свої списи! В лісі повно озброєних дикунів.

— А ви звідки знаєте? — запитав я, вдивляючись у темряву лісу.

— На власні очі бачив! Ви тут розмовляли з цими, а вони тим часом з-за дерев за нами стежили. Я певен, що вони зараз на нас нападуть. Негайно сідайте в човен і відчалюйте!

Але я, не звертаючи уваги на застереження, стояв і дивився вслід тубільцям. Трохи згодом вони повернулися. Кожен тримав у руках по кокосовому горіху чи дині.

— На, — виступив уперед Гахар, подаючи мені здоровенний кокосовий горіх.

Я йому щиро подякував і поклав горіх поруч на піску. Інші тубільці теж один за одним принесли свої подарунки, а потім допомогли скласти їх у човен. Попрощавшись з ними, я пообіцяв неодмінно прийти завтра.

— Приходь, приходь! — гукали всі. — Будемо чекати! Як тільки наш човен відплив од берега, з лісу висипало щонайменше півсотні озброєних тубільців і оточили Гахара та його товаришів.

— Ось бачите! — вигукнув капітан. — Я вам казав, що в лісі повно озброєних дикунів!..

— А чому б їм там не бути? Вони роблять те саме, що й ви.

— А що я таке роблю? — здивувався капітан.

— Сидите в човні з гвинтівкою в руках і стережете мене від них, а вони ховаються в лісі, щоб допомогти своїм товаришам, якщо ми нападемо на них.

Плантатор уже чекав нас на палубі. Углядівши дині й кокосові горіхи, він вигукнув:

— Ого, торгівля, бачу, йде непогано! За метр ситцю — п'ять кокосових горіхів і стільки ж динь. Чудово! — І, посміхнувшись іронічно, додав: — З вас вийде неабиякий комерсант, сер! На Кокосових островах я змушений продавати ситець вдвічі дешевше.

— Це не торгівля, — заперечив я.

— А що ж це таке?

— Обмін подарунками.

— Дурниці! — засміявся плантатор, але, згадавши щось, трохи лагідніше додав: — Не гнівайтесь на мене, сер, я не хотів вас образити. А щодо торгівлі, то вона скрізь однакова. Ось тільки що ми будемо робити, коли скінчиться весь ситець і намисто?

— Їстимемо дині, які самі виростимо, — відповів я.

II

Цілий тиждень я не бачив своїх друзів з племені бома. Скучив за Лахо, за старим Габоном. Мабуть, бідолахи, виглядають мене щодня біля гирла, а може, вже вирішили, що я залишусь у їхніх ворогів. Треба неодмінно побачити їх. Адже я дав слово повернутися до них…

Одного разу ми з капітаном налаштувались іти до племені бома. Почувши, що ми збираємось до далекого лісу, Сміт сказав:

– І я з вами, сер. Але з умовою: якщо дозволите взяти з собою двостволку.

— То беріть, — погодився я. — Якщо моїх друзів там не буде, стріляйте, скільки завгодно, але якщо вони там — ні в якому разі.

— Якщо вони там, то я й на берег не вийду, — перебив мене Сміт.

— Чому? Вони люди сумирні, запевняю вас. Тільки стріляти не треба: повтікають і ніколи більше не прийдуть. А нам, може, доведеться ще й жити з ними…

— В горах? Не згоден, — заперечив Сміт. — Ні в якому разі не слід залишати затоку. Може, тут випадково пройде пароплав, який врятує нас!

— Я теж не згоден зміняти яхту й затоку на джунглі, — обізвався й собі капітан. — Для мене це була б смерть.

Англійці мали рацію. Плем'я бома жило високо в горах, далеко від океану. Там не завжди буває навіть морська вода, і нам би довелось їсти таро та ямс прісними. Не мали б де й купатися: у струмочку, що протікає неподалік од села, старій жабі по коліна. Інша справа — океан. Крім цього, повз острів справді міг коли-небудь пройти пароплав і забрати нас звідси…

Лахо з людьми на умовленому місці ми не застали, але горіхи стриміли на тому самому дереві. З цього я зробив висновок, що вождь іще не втратив надію, що я повернуся до них.

Зарядивши двостволку, Сміт ввійшов у ліс. Незабаром звідти пролунав постріл, трохи згодом — ще один. З'явився й сам плантатор, збуджений і радий. У руках у нього був великий гамрай з чорно-білим пір'ям і рябенька банківська курочка, значно менша за свійську, але дуже красива.

— На мою думку, тут не так уже й погано, — сказав Сміт, задоволений удачею. — Ліс прямо кишить дичиною. Невже ці чорношкірі не полюють?

— Полюють, — сказав я, — але списом чи стрілою не так легко вбити птаха.

— Маєте рацію, — погодився плантатор. — Ось ця дика курочка живе в найнепролазніших хащах і тікає від найменшого шелесту.

— Ви тільки це й знаєте про курочку? — запитав я.

— О, не тільки це, — посміхнувся Сміт.

— А що ж іще?

— Знаю те, що в неї дуже смачне м'ясо, і сьогодні ви самі переконаєтесь у цьому. Звичайно, з умовою, якщо Стерн візьметься її приготувати…

— Оце і все?

— А що про неї ще можна сказати? — здивувався Сміт.

— Хоча б те, що вона є прабабкою свійської курки; кілька тисяч років до нашої ери її було приручено в Індії і звідти розвезено по всьому світу…

— А хто ж її привіз сюди, якщо ми тут перші білі люди? — запитав Сміт. — Може, скажете, матроси Магеллана?

— Не думаю. Матроси Магеллана навряд чи займались розведенням птиці. Я вважаю, що банківська курочка, як і всі інші тварини, живе на цьому острові ще з тих часів, коли Тамбукту мав зв'язок з Африкою та Індією.

— З Африкою та Індією? — лупнув очима Сміт. — Хіба Африка колись була з'єднана з Азією?

— Так, — кивнув я головою. — І не тільки з Азією, а й з Америкою. Але протягом багатьох мільйонів років вода зробила своє: хвилі поступово зруйнували частину суші, а частина осіла на дно океану. Вам ніколи не доводилось чути про Атлантиду?

— Доводилось, — невпевнено промовив Сміт, — але вже не пам'ятаю, що саме.

— Атлантида займала велику площу в Атлантичному океані: від дванадцятого до сорокового градуса північної широти. Стародавній філософ Платон пише, що цю велику землю населяв войовничий і хоробрий народ — атланти, які ворогували з древніми еллінами, а їхня влада поширювалась аж до Єгипту. Але якось над Атлантидою нависло лихо: страшенний землетрус і небачена повінь за один день і одну ніч стерли цей материк з лиця землі. Тільки найвищі вершини гір і досі здіймаються над океаном. Це теперішні Азорські й Каролінські острови, Мадейра і Зелений мис. Деякі вчені як, наприклад, Ориген, Порфір, Ямблік, Гумбольд та інші заперечують існування Атлантиди, але такі, як Пліній, Атлан, Енгель, Турнафор та Бюффон визнають її. І коли Платон та інші мають рацію, доведеться погодитись, що колишня Атлантида справді зв'язувала Африку з Америкою. Дехто з учених вважає, що така сама суша сполучала Південну Африку з Індією і теж потонула, як і Атлантида. Можливо, наш острів і є залишком цієї суші.

— Ми з вами далеко забрели, — поблажливо посміхнувся Сміт. — Від якоїсь курочки аж до затонулого материка. Те, що ви розповіли про Атлантиду, — казка чи наукова теорія?

— Наукова гіпотеза, сер.

— В науку я вірю, — заявив Сміт, — а в «наукові» гіпотези — ні. А що це за птах?

— Це гамрай, з родини птахів-носорогів, — відповів я. — Бачите, який у нього дзьоб? Одним ударом у голову може вбити людину.

— Небезпечний птах! — вигукнув капітан. — А чим він живиться? Сподіваюсь, не людським м'ясом?

— Звичайно, ні. Він не дуже вередливий. Живиться плодами та дрібними тваринами. Але знаєте, що в ньому найцікавіше? Це те, що він схожий на середньовічних феодалів, які тримали своїх дружин за кріпосними мурами.

— Нічого не розумію, — знизав плечима капітан.

— Можу пояснити, — повернувся я до Стерна, бо плантатор уже не слухав. Сівши навпочіпки, він розглядав строкатого гамрая. — Самка знаходить собі затишне дупло в якому-небудь сухому дереві, обскубує з себе пух, робить з нього пухке й тепле кубельце, зносить п'ять-шість яєць і сідає, а самець замуровує її в дуплі, залишаючи тільки невеличкий отвір, щоб подавати їй і пташенятам їжу.

— Невже? — здивувався капітан. — А навіщо він її замуровує? Сподіваюсь, не з ревнощів, як колишні феодали?

— Для того щоб захистити її від ворогів. Самка сидить замурована, аж доки у пташенят не відростуть крила. Тоді самець розбиває дзьобом засохлу глину і виводить всю сім'ю на сонце…

— Мушу вас застерегти, що м'ясо птахів-носорогів досить жилаве, — обізвався Сміт. — Доведеться опекти його в листі динного дерева.

До самого обіду ніхто з племені бома не з'явився. Ми викупались, попоїли консервів і лягли під деревом відпочити. Сміт і Стерн враз поснули, а мені не спалося. Я пішов до берега, сів у холодку й задумався. І справді, дивна річ життя! Кидає меле, як хвилі човен без гребця. Виходить, я не господар власної волі, не можу робити, що мені хочеться, і жити так, як мені до вподоби. Я змушений поневірятись по світу, шукати роботу за тисячі кілометрів од своєї батьківщини, в чужих і невідомих краях, далеко від рідних і друзів. Скільки шляхів пройшов я за останній рік? А за останній місяць? Є люди, які подорожують по життю з чековою книжкою в кишені, мають змогу задовольняти всі свої примхи. Але незважаючи на це, їхній шлях теж не вкритий трояндами, їм нічого більше бажати, їх точить нудьга, як іржа залізо. Вони нагадують пекаря, який щодня випікає сотні паляниць, а сам не з'їдає й однієї; вони схожі на повара, який наварює цілі казани страви, а сам уже давно втратив апетит. Голодному ж усе смачне. Попоївши, він починає думати, чим наб'є шлунок завтра…

Не прийшов ніхто й після обіду. Я вирішив залишити їм знак і повісив на дерево поруч з горіхами ситець і три консервні банки, що призначалися для них.

— Давайте заберемо горіхи, — запропонував Сміт.

— Не треба, — заперечив я. — У нас у яхті чимало своїх.

— Торгівля завжди залишається торгівлею, — не вгавав плантатор.

Але я рішуче відмовився.

— Ці люди годували мене шість місяців, сер, — сказав я. — Сподіваюсь, вони заслуговують на клаптик ситцю і кілька порожніх консервних банок.

Я думав, що Сміт скаже: «На чужий коровай рота не роззявляй», але він промовчав. Можливо, тому, що не знав цього прислів'я

III

Якось до малої затоки прийшло душ двадцять тубільців і, збуджено перегукуючись, почали стягати на воду човни. Серед них був і Гахар. Він теж вигукував, але було видно, що до його слів прислухаються, як до наказів. Коли я спитав, куди це вони збираються, Гахар, збуджено виблискуючи очима, відповів:

— Їдьмо з нами! Будемо полювати на марангу.[14]

— А це не страшно?

— Там побачиш.

Я сів у човен свого давнього приятеля, і всі рушили до великої затоки.

Неподалік од Скелі Вітрів (так тубільці називали мис, що глибоко врізався в океан) з води виглядав чималий кораловий риф. Під час припливів вода затоплювала його, а під час відпливів риф здіймався над рівнем океану, схожий на невеликий острів. Зараз вода прибувала, і його не видно було. Допливши до рифу, човни оточили його півколом. Тубільці гребли повільно, пильно вдивляючись у темно-зелену поверхню, густо вкриту соковитими водоростями, улюбленою їжею маранги. Мисливці «промацували» риф метр за метром, шукаючи схованку черепахи. І незабаром з одного з човнів пролунали збуджені голоси:

— Маранга! Маранга!

Всі човни повернули в той бік. У прозорій воді добре було видно всю поверхню рифу. Повільно просуваючись поміж водоростями, черепаха тривожно повертала голову в усі боки: певно, відчувала небезпеку іі не знала, як вибратися з оточення. Це була величезна морська черепаха метра півтора в діаметрі.[15] Наш човен зупинився над самою черепахою. Тварина, крутнувши хвостом, швидко попливла до найближчого берега рифу. Мабуть, хотіла пірнути у глибоку воду. Але кілька човнів відрізали їй шлях, і вона повернула назад. Почалось несамовите переслідування. Тубільці пронизливо верещали, били веслами по воді, намагаючись остаточно збити з пантелику перелякану на смерть незлобиву тварину. Черепаха плавала швидко, але човни вже оточили її щільним кільцем. Вона кидалась то в один, то в другий бік, аж поки не вибилась із сил і почала все частіше вистромлювати голову з води, щоб ковтнути повітря. Ці черепахи дихають не зябрами, як риба, а легенями.

Коли маранга висувала голову, вона переставала рухати ногами. Вибравши таку мить, троє молодих мисливців пірнули в воду, і почалася жорстока боротьба. Юнаки намагались наздогнати черепаху і перекинути її горілиць: в такому положенні вона втрачає силу і не може плавати. Але черепаха люто захищалася могутніми півметровими лапами з гострими й міцними пазурами, тримаючи своїх ворогів на відстані. Якщо черепаха зачепить когось лапою, може скалічити людину на все життя. Ось вона вистромила голову з води й розкрила рот, щоб ковтнути повітря. В ту ж мить один з трьох юнаків кинувся їй на спину, вхопився обома руками за товсту лускату шию іі перекинув догори черевом.

Це був найнебезпечніший момент полювання.

Тубільці почали радісно кричати. Але черепаха й не думала здаватись. Вона ще відчайдушніше відбивалася ногами. Вода навколо вирувала й пінилася. Та молодий мисливець теж не поступався, міцно тримаючи її обома руками за шию. Нарешті другому пощастило вхопити тварину за хвіст. Це був кінець: як не пручалась маранга, а вирватися з дужих мисливських рук уже не змогла. Тубільці зв'язали поруч два човни, поклали для більшої стійкості поперек них кілька весел і, взявши черепаху на буксир, під радісні вигуки потягли її до берега.

Але бурхлива радість мисливців незабаром потьмарилась. Юнак, що першим схопив черепаху за шию і перекинув її горілиць, лежав тепер в одному з човнів і стогнав од болю. Черепаха таки зачепила його своїми гострими пазурами. Права нога мисливця нижче коліна була роздерта, і з рани звисав чималий шмат кривавого м'яса.

У мене не було при собі лікарської сумки. Я запропонував Гахарові поїхати зі мною до «великого човна» по сумку, але старик відмовився. Та й не тільки він: жоден з тубільців не наважувався наблизитись до нашої яхти. Зійшовши на берег, я наказав покласти пораненого в холодку, а сам сів у човен і поплив до яхти. Та коли повернувся назад з ліками, побачив, що потерпілого під деревом уже не було. Тільки Гахар з кількома тубільцями стерегли черепаху. Деякі з них стрибали навколо здобичі в дикому танку, щось пронизливо вигукуючи. Інші нарубали в лісі пакілля, зробили на мілині загорожу й загнали туди черепаху. Тут вона мала жити, аж доки її не заріжуть і не спечуть.

Я спитав у Гахара, чому поранений не дочекався мене.

— Боїться твого кобраю, — відповів старик.

Така відповідь мене не здивувала. Цей юнак не перший уникав моїх ліків. Мовою тубільців слово «кобрай» означає не тільки ліки, а й чари. Якщо ліки дає хворому його друг, це буде «нанай кобрай» — «хороші ліки», але ті самі ліки, дані хворому його ворогом, стають «уїн кобрай» — «погані ліки», від яких можна померти. Якщо хлопець не довіряє моїм лікам, значить, він вважає Мене за ворога або в кращому разі не вважає за друга.

Я докорив Гахарові, чому він не сказав юнакові, що я йому не ворог.

— Я казав, — промовив тубілець, — але він не послухав мене.

Мисливці притягли з лісу кілька обдертих колод, скотили їх докупи, вкрили зверху зеленим листям і розвели на цьому помості вогонь. Коли багаття добре розгорілося, принесли кілька гладеньких каменів, поклали їх у жар і закидали сухими дровами. Потім вигнали із загорожі черепаху, перекинули горілиць і за хвіст потягли до товстого крислатого дерева. Там кам'яною сокирою відтяли їй голову, вирізали з велетенського панцира м'ясо, порубали його на шматки і, обгорнувши листям динного дерева, поклали на розпечене каміння. Зверху закидали жаром.

До вечора м'ясо було готове. Після заходу сонця з села долинули звуки бурума, що кликали тубільців на бенкет: їсти жарене м'ясо і танцювати до самого ранку.

Мені теж дісталось кілька шматків печені, обгорненої динним листям. Я взяв свою пайку і подався до яхти.

— Де ви пропадаєте! — напустився на мене Стерн.

Капітан турбувався. Але, почувши, що я полював на черепах, він полегшено зітхнув:

— А ми вже збирались поминки по вас справляти…

А Сміт, побачивши м'ясо, вигукнув:

— Чудово, сер! М'ясо черепахи дуже смачне. Але його їдять, доки воно тепле. Бо коли вичахне, робиться тверде, мов підошва,

Сміт мав рацію: м'ясо й справді було смачне, і ми добре повечеряли.

Всю ніч з берега долинали звуки бурума та вересклива музика, які не давали нам спати.

IV

Недовіра пораненого тубільця нагадала мені про плем'я бома. Спочатку й там зустріли мене з недовірою, а коли мені пощастило зламати кригу, я залишив їх. Останнім часом ця думка не покидала мене. Як там зараз Лахо та Габон? Що думають про мене мої друзі в горах? Чи виглядають мене й досі, чи вже втратили надію, що я колись повернуся до них?

І я вирішив ще раз навідатись на умовлене місце. Сміт з капітаном теж виявили бажання піти зі мною. Ми взяли свої двостволки й посідали в човен. Суденце легко пливло по гладенькій поверхні океану. В прозорій воді шмигляла велика й мала риба, дно попід берегом кишіло морськими тваринами найфантастичнішої форми: морські зірки, губки, їжаки, раки та безліч інших істот найрізноманітнішого забарвлення: червоні, жовті, оранжові, зелені… Життя в морі було не менш багате, ніж на суші.

Суденце човгнуло по піску, і я побіг до дерева, на якому друзі залишили колись для мене кілька горіхів. Дивно! Горіхів на дереві не було, але порожні консервні банки погойдувалися на тому самому суку, де я їх і повісив. І до ситцю, який я тоді міцно прив'язав мотузком до гілки, щоб не вкрали мавпи, — теж, видно, ніхто й не доторкався. Під деревом налилась тільки горіхова шкаралупа. Значить, тубільці на десятин день, як ми й домовлялись, приходили сюди, але, не заставши мене на умовленому місці, поїли горіхи й повернулися додому. Але чому ж вони не позабирали банок та ситцю? Це мене страшенно збентежило. Того разу вони так раділи, коли я подарував їм консервні банки, а ситцю вони і в очі ніколи не бачили, він не міг їм не сподобатися. Чому ж вони не взяли подарунків, які я залишив для них? І навіщо поїли горіхи, залишені для мене?

— Я все зрозумів, сер! — підняв пальця вгору Сміт, мов проповідник, який повчає свою паству. — Тубільці з'їли горіхи, бо були голодні.

Цей жарт мимоволі розсмішив мене.

— Чому ж вони в такому разі не забрали банок та ситцю? — запитав я.

— Боялися, що ці речі зачаровані, — відповів Сміт. — Ви ж самі якось скаржились, що дикуни відмовляються од ваших ліків, щоб, бува, не вмерти від них.

Сміт мав рацію. Якщо плем'я бома вважає, що я залишився жити в його ворогів, отже, і я став для них ворогом. А коли так, вони нізащо не візьмуть од мене жодної дрібниці, остерігаючись «уїн кобраю» — злих чар. Через те вони, певно, й не наважились забрати банки та ситець, а кокосові горіхи поїли, щоб не дістались ворогові.

Такий висновок засмутив мене. Я з болем думав про Лахо, Габона та інших хороших людей цього племені, які врятували мене від голоду й дали притулок. Я почував себе винуватим. Обіцяв повернутись до них у гори — і не дотримав свого слова…

— Ходімте, сер, — обізвався Сміт, — що тут роздумувати! Заберіть свої консервні банки й ситець і віддайте їх новим друзям. І більше користі буде: ви одержите за них банани й кокосові горіхи.

Ми пішли понад берегом. Які тут великі дерева! Дерева-велетні. Ось, наприклад, оцей баніан. Під його грандіозною кроною може сховатись від дощу ціле село. А стовбур такий товстий, що десять душ, взявшись за руки, не обхоплять його. І навіть цей велетень не вистояв би під напором бурі. Товсті повітряні корені, що підпирають дерево з усіх боків. Такі корені звисають з гілля банана, проростають глибоко в землю.

А ось тикове дерево. Вгору виростає до сорока метрів. У нього теж товстий стовбур, а цвіте воно дрібненьким білим цвітом. Вічнозелене тикове дерево — одна з найтвердіших лісових порід. Його деревина містить у собі особливу олію, яка надає йому твердості й стійкості. З тикового дерева будують кораблі, бо черепашка, найлютіший ворог морських суден, до нього майже не чіпляється. Сміт розповів, що саме з цих міркувань голландці вирощують на островах Ява й Суматра великі тикові ліси.

— Перед нами велике багатство, сер! — захоплено говорив плантатор. — Душа плаче, коли дивишся, як воно гниє на пні!

Ми йшли стежкою, що вела до селища племені бома. Біля прірви стежка урвалась. Я відшукав те дерево, на якому колись висіла драбинка. Драбинку хтось зняв. Дорога до племені бома була відрізана. Отже, там уже мене не вважали за друга, і я, сумний і збентежений, пішов назад.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Старий іспанський географ мав рацію. Сумніви Гахара. Амбо, син вождя. Хто такий Арикі. Ідол племені занго. Гібон і мангуста. Стріла, що випускає блискавку.

I

Так минуло ще три місяці. За цей час нічого незвичайного не трапилось. Щоранку я сходив на берег до тубільців, а ввечері повертався на яхту. Спочатку капітан Стерн тінню ходив за мною: оберігав мене. Але згодом і він переконався, що його гвинтівка ні до чого. Тубільці були сумирні й дружелюбні, їм навіть і на думку не спадало заподіяти нам щось лихе. І все-таки Стерну дуже хотілося, вистрілити хоч раз, щоб тубільці відчули силу гвинтівки, але я не погоджувався. Від першого ж пострілу вони б порозбігались хто куди і більше б ніколи не захотіли б підійти до нас. А яка нам від того вигода, адже треба привернути їх на свій бік, а погрозами цього не здобудеш. Зрештою, Стерн визнав свою помилку і сходив на берег уже без зброї. Однак, душа Стерна не лежала до тубільців.

Він часто обурювався:

— Старий іспанський географ набрехав. Цих людей аж ніяк не назвеш гостинними. Скільки вже ми тут, а й досі ніхто не запросив нас у гості. А жінок і дітей ховають, неначе ми людоїди.

Це була правда. Тубільці не тільки жодного разу не запросили мене з капітаном до себе в село, а й сюди приходили ще й досі несміливо й обережно, як і при першій зустрічі. Проте я не впадав у розпач. Навпаки, після того, як плем'я бома дало ясно зрозуміти, що не вважає мене більше за друга, я ще більш наполегливо намагався довести нашим новим знайомим, що ми, пакеті, не вороги їм. Я був переконаний, що вони зрозуміють наші мирні наміри і обов'язково змінять своє ставлення до нас, дозволять вільно жити на острові.

А чому б і ні? Я щодня давав їм подарунки: ситцеві стрічки, намисто, дзеркальця, цигарки — залежно від щедрості плантатора. І, що найголовніше, я лікував їх від хвороб… Спочатку тубільці рішуче відмовлялися від моїх ліків і недовірливо поглядали на крихітні пляшечки з риванолом та баночками з мазями. Тільки Гахар, переборовши страх, дозволяв промивати й перев'язувати собі руку, — можливо, тому, що рана дуже боліла, а може, й тому, що був старий і вже не боявся смерті. Але коли рана загоїлась, він кожному показував глибокий шрам і називав мене лікарем усіх хвороб. Для мене це було найвищою нагородою.

Якось старик запитав, чи можу я попередити землетрус.

Я заперечно похитав головою.

— А дощ нагнати можеш?

— Не можу, — відповів я.

— А прогнати рибу з моря?

— Не можу.

— А мертвого воскресити?

Я замислився.

— Ну, скажи, можеш? — наполягав Гахар.

Я не люблю брехати, навіть коли брехня, як говорив Мехмед-ага, краща за правду. Мені не хотілось дурити цього хорошого старика, тим більше, що таку брехню можна легко викрити: хтось умре, і, чого доброго, Гахар прийде по мене. Я пояснив йому, наскільки мені дозволяло знання мови, що мертвого воскресити неможливо, а от коли хтось захворіє, то вилікувати його я можу, звичайно, якщо хвороба виліковна.

— А в тебе є кобрай проти кадіті?

Я кивнув головою:

– Є.

Старик, певно, подумав, що я не зрозумів його, і почав пояснювати знову, що «кадіті» — це зміїна отрута, що на острові багато кобр і від їхніх укусів умирає чимало людей. І знову запитав мене, чи справді я можу врятувати укушеного коброю.

— Можу, Гахаре, можу. Невже не віриш?

— Вірю, — кивнув старик. — Пакегі завжди говорить правду.

Відтоді я почав носити мри собі ампули з протизміїною вакциною, придбані містером Смітом в Александрії.

II

Одного разу, знайшовши мене в малій затоці, Гахар схвильовано сказав:

— О Андо! Уїн-уїн! Дуже погано!

— Що трапилось, Гахаре?

— Амбо гуна! Амбо вмирає!

— Хто такий Амбо!

— Син тани Боамбо! Боамбо!

Я не забув його ім'я. Воно нагадувало мені той день, коли ми вперше після катастрофи потрапили на Тамбукту. Тоді ми ще не знали, що на цьому острові немає «білих господарів», і сміливо попрямували до селища. Боамбо — так звали того велетня з орлиним владним поглядом, підперезаного трьома поясами, того самого, що наказав спочатку зачинити нас в хатині, а потім щотижня визначав, кого кидати в океан. Відтоді ми з ним не стрічались. Якось я запитав у Гахара, чому не приходить до затоки тана Боамбо, мовляв, я маю для нього подарунки. Старик на це відповів:

— Тана Баомбо — каліман біля. Вождь Баомбо — велика людина.

А ось тепер Гахар говорив про хворобу його сина.

— Що ж у нього болить? — запитав я.

— Нога, — відповів Гахар.

— А що з ногою?

— Черепаха роздерла, хіба ти забув?

Я добре пам'ятав відважного юнака, що першим кинувся на марангу і, схопивши її за шию, перекинув черевом догори. Але чому Гахар не сказав мені тоді ж, що це син вождя? Чому й сам Амбо приховував це і не дав перев'язати рану? Яка причина того, що ніхто з тубільців не сказав, хто він? Відповідь могла бути лише одна: вони не довіряли мені, більше того — боялися. Для них я був «пакегі гена» — «біла людина з місяця», власник дивовижних дзеркал і яскравого намиста, барвистих стрічок і «кобраю» в чудних скляночках. Для них я був людиною, яка може добувати вогонь без допомоги двох сухих деревин і вміє робити ще багато чудес…

І все-таки я переконав Гахара в тому, що коли син тани Боамбо прийде сюди, я дам йому «нанай кобрай» — найкращі ліки, і юнак за кілька днів одужає.

Гахар щодуху побіг до села, і за десять хвилин з'явилось четверо тубільців, які несли на руках пораненого.

Я сидів, як завжди, під величезним баніаном на березі малої затоки, трохи осторонь від човнів. Це було моє улюблене місце. Звідси, не заважаючи нікому, я спостерігав, як тубільці збираються на рибну ловлю. Я уникав усього, що могло б викликати підозру, і нікому не нав'язував своєї волі. А інколи навіть ховався в хащах і звідти стежив за тубільцями. Хоч вони і звикли до мене, проте моя присутність трохи гнітила їх.

Тубільці підійшли до баніана й поклали юнака на пісок. Я одразу помітив, що хворий у дуже тяжкому стані. Сіль морської води роз'ятрила рану, вона кровоточила і гноїлась. Всередині кишіли черви. Нога навколо рани посиніла і вся опухла, мов колода. Хворий не міг навіть ступити на неї.

Я не розпитував, чому він утік, коли я хотів зробити йому перев'язку. Це було зайве. Треба будь-що вилікувати хворого, тоді він сам зрозуміє, ворог я йому чи друг. Обережно промивши рану риванолом, я забинтував її. А юнакові наказав, щоб не вставав з постелі, не знімав пов’язки і не мочив рану водою, особливо морською.

За весь час Амбо не промовив жодного слова. У нього було досить красиве обличчя: правильні риси, соковиті губи, чорні очі і не менш чорні брови, що зрослися на переніссі. Шкіра у юнака була не така чорна, як у інших тубільців, ніс — рівний, майже римський. Коли я сказав йому, що він мусить приходити на перев'язку щоранку, Амбо кивнув головою:

— Нана. Добре…

Подарувавши хлопцеві дзеркальце, я наказав тубільцям однести його додому. А Гахар з Таноєм залишилися. Старик витяг з кисета своє дзеркальце і дві добре відшліфовані черепашки й почав, мов щипчиками, вискубувати собі вуса. Він виривав тільки ті волосинки, які никали над губою і заважали їсти. Таной теж витяг дзеркальце й почав зазирати в нього. Поправивши бамбуковий гребінець, що стримів у нього над лобом, він добув з кисета дна мотузочки, склав їх докупи й почав крутити біля підборіддя. Довші волосинки вкручувались у мотузочки, і Таной вискубував її з корінням. Це було своєрідне «сухе гоління».

Покінчивши з туалетом, Гахар сумно зітхнув:

— Уїн-уїн! Дуже погано! Арикі говорить, що пакегі — небезпечні люди.

— А хто такий Арикі? — поцікавився я.

Старик здивувався. Невже я не знаю, хто такий Арикі?! О! Арикі — «каліман біля» — велика людина! Арикі «рапуо»! Арикі може відгадувати думки людей. Арикі може прогнати всю рибу з затоки у Велику воду. Арикі може викликати дощ і арамру…

— О! Арикі — велика людина. Арикі — велика людина! — торочив Гахар.

Я запитав старика: хто головніший — тана Боамбо чи Арикі?

Гахар задумався і, не знаючи, що відповісти, тільки плечима знизав. З його слів я зрозумів, що Арикі — жрець племені.

— А що він ще говорить? — запитав я старого тубільця.

— Арикі каже, що білі люди з місяця виженуть рибу з затоки.

— А не говорив він, що пакегі зроблять арамру?

— Говорив. Арикі каже, що Дао нашле кадіті на кожного, хто ходить до пакегі.

— А хто такий Дао?

— Це не людина.

— А що?

Гахар пояснив, що Дао — їхній ідол. Зроблений з дерева. Стоїть в «лібаті гаолані» — в хатині вічного вогню. А ця хатина — за селищем, у лісі. В ній горить вічний вогонь. Підтримує вогонь найстаріша жінка племені. Вона постійно живе в хатині вічного вогню й ніколи не виходить звідти.

— А де живе Арикі? — запитав я.

— В селищі.

— А тана Боамбо?

— Теж у селищі.

Слова Гахара розпалювали мою цікавість, і я вдруге запитав:

— Так хто ж головніший: тана Боамбо чи Арикі?

Старик знову знизав плечима. Він або не знав, або ж не хотів говорити. Я помітив також, що коли Гахар говорить про Арикі, він понижує голос, наче боїться, щоб не почув жрець.

III

Минуло ще два тижні. Рана молодого Амбо майже загоїлась. Він щодня приходив до малої затоки, а після перев'язки сідав поруч зі мною і починав розпитувати, хто зробив намисто, дзеркальця й барвисті стрічки, які я дарую всім; хто зробив сумку, ліки…

— На місяці багато людей? — запитав він якось.

Я відповів, що на місяці люди не живуть, але хлопець не повірив. Я теж запитав його:

— Арикі хороша людина чи погана?

— Погана, — без вагань відповів Амбо. — Уїн-уїн. Арикі говорив, що я умру від твого кобраю.

— Але ж ти видужав…

— Видужав. Ти дав мені нанай кобрай. Вчора я зустрів Арикі й сказав йому: «Амбо видужав. Амбо не вмер. Пакегі дав Амбо нанай кобрай. Пакегі — нанай біля».

— А він що?

— Сказав, що Дао натравить на мене кадіті, що я вмру од кадіті.

– І ти віриш йому?

— Арикі бреше, — відповів Амбо. — Арикі — уїн біля.

Я подарував юнакові кишеньковий ножик, що дістався мені від капітана. Амбо дуже зрадів і негайно побіг в селище похвастатись перед товаришами подарунком від білої людини з місяця.

Ми з Амбо стали хорошими друзями. Відтоді, як остаточно загоїлась його рана, юнак змінив своє ставлення до мене. Тепер він повністю довіряв мені. Амбо дуже хотілось якось віддячити своєму рятівникові, але він не знав як. Інколи Амбо розповідав мені про Арикі. Жрець уже старий. Він — «рапуо» — головний жрець усього племені. Арикі часто лякає тубільців якимось «білим листям», за допомогою якого він нібито вгадує думки людей. Хто не підкоряється йому, того жрець лякає ідолом Дао. Ідол натравляє на непокірних кадіті. А кат діті — зміїна отрута кобри — найстрашніший бич остров'ян.

Амбо наговорив мені про Арикі такого, що я теж почав боятися цієї людини. Підступний жрець наполягав на тому, щоб нас, білих людей з місяця, знову кинули в океан, але цього разу вже міцно прив'язавши каміння до ніг. Мовляв, плем'я мусить покінчити з нами раз і назавжди, бо ми люди небезпечні, можемо відігнати рибу з затоки, висушити таро, ямс і хлібні дерева… І, що найжахливіше, ми нібито вміємо викликати арамру — землетрус. А тубільці дуже бояться арамру. Колись на острові був сильний землетрус: він зруйнував усі хатини, багато людей загинуло, а ті, що були в морі, потонули.

— Тана Боамбо хороший, — відповів юнак. Потім, згадавши щось, запитав: — Ти можеш робити грім?

— Можу, — сказав я.

Глянувши недовірливо мені в очі, він знову запитав:

— Зараз можеш?

— Зараз не можу, бо не взяв з собою гвинтівку.

— А що це — гвинтівка?

Я пояснив юнакові, що це така стріла, з якої вилітає грім. Якщо він хоче, я можу повезти його на великий човен і показати гвинтівку. Але Амбо відмовився. Тоді, вирішивши продемонструвати перед своїм другом силу вогнепальної зброї, я сів у човен і поплив до яхти. Уб'ю, думав, якусь тварину, а хлопець рознесе цю звістку по всьому селищу. Нехай старий Арикі знає, що таке гвинтівка, щоб йому більше й на думку не спало топити нас.

Я взяв на яхті мисливську рушницю, підперезався Смітовим патронташем і знову поїхав на берег.

Ми з Амбо відійшли далеченько од селища, аж до Скелі Вітрів, і, звернувши в річище струмка, попрямували вгору. Могутні віти велетенських дерев, що росли обабіч, переплітались над нашими головами, утворюючи над струмком зелений тунель, куди майже не проникало сонячне проміння. Довжелезне листя пальм звисало до самої води. За поворотом починалося зелене плесо, поросле очеретом. Велике дерево, повалене бурею, упало через струмок, утворивши над ним щось подібне до містка.

Раптом Амбо вхопив мене за руку й шепнув:

— Дивись! Бума й кока!

На самій середині дерева, над струмком, зігнувшись у напружених позах одне проти одного, сиділи гібон («бума») — невеличка прудка мавпочка і мангуста («кока») — тваринка завбільшки з кота, з пухнастим хвостом і гострою лисичою мордочкою. Мавпа намагалася перейти на лівий берег, а мангуста — на правий. Але ні та, ні друга не збиралась дати дорогу. Вони зіткнулись посеред «містка» і тепер сиділи, підстерігаючи одна одну. Мавпа, спершись на довгі передні лапи, пронизливо заверещала, а мангуста, піднявши пухнастий хвіст трубою і збуджено махаючи ним, у відповідь люто загарчала. Я прицілився, але не стріляв. Жаль було вбивати цих нешкідливих тваринок. До того ж і м'ясо у них не смачне.

Раптом у верховітті щось зашуміло. Я підвів голову й побачив великого птаха, який стрілою кинувся на тваринок. Вороги метнулися в різні боки і зникли в гущавині. Побачивши, що він проґавив здобич, птах важко змахнув крилами й полетів угору. Я швидко прицілився і вистрілив. Птах різко крикнув і з перебитим крилом упав в очерет. Я оглянувся. Амбо сидів навпочіпки, заткнувши вуха долонями. Постріл оглушив його й ошелешив.

— Страшно! — сказав він, трохи отямившись.

— Хочеш? — запитав я й простяг йому рушницю.

Він замахав руками:

— Не хочу! Не хочу!

Ми відшукали в очереті вбитого птаха. Це була велика чубата папуга з чудовим барвистим хвостом. Я подарував її хлопцеві. Коли ми повернулись до нашої затоки, Амбо негайно подався в селище, щоб швидше розповісти про диво, яке щойно бачив. У мене промайнула думка: нехай жрець знає, якою зброєю володіють пакегі — це нам на користь.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Вождь Боамбо вмирає від кадіті. Похмурий Арикі. «Біла людина з місяця все може». Страва, заправлена жирними червами. Ловля риби вночі.

І

Одного разу Амбо прибіг до малої затоки задиханий, розпачливо махаючи руками.

— Тана Боамбо вмирає! — кричав він. — Його вкусила кобра! Тана Боамбо вмирає від кадіті!

Всі, хто був біля човнів, побігли до селища.

— Коли вона вкусила його? — запитав я.

— Тільки-но, тільки-но! Врятуй його! У тебе є кобрай проти кадіті!

Я ніколи не розлучався з лікарською сумкою. Перекинувши її через плече, я стежкою побіг за юнаком. За п'ять хвилин ми вже були на майдані, де зібралось чимало тубільців. Довкола стояв страшенний гамір. Кілька жінок плакало й голосило, як за мерцем. Углядівши мене, всі враз замовкли, діти поховалися за матерів. Більшість з них бачили мене вперше.

Ми з Амбо пішли до хатини тани Боамбо. Вождь сидів на нарах, обхопивши руками вкушену ногу, й ритмічно погойдувався вперед-назад, наче кланявся. Перед ним стояли й беззвучно плакали дві жінки: одна літня, певно дружина вождя, а друга — знайома вже мені дівчина, що приходила до вогнища подивитись, як нас кидатимуть в океан. Це була дочка вождя, Зінга.

Боамбо випростав ногу, і я помітив на литці маленьку ранку, з якої витікали дві струминки крові. Свіжа кров свідчила про те, що кобра вкусила бідолаху зовсім недавно.

В той час, коли я оглядав ранку, до хатини зайшов досить високий, старий і кошавий тубілець, підперезаний сімома поясами, оздобленими різнобарвними черепашками. Я враз догадався, що це і є Арикі, головний жрець племені, про якого мені не раз розповідали Габон та Амбо.

Насупившись і напиндючившись, головний жрець сів біля дверей і почав мовчки стежити за тим, що діялось у хатині. Я витяг з сумки шприц, коробочку з голками, ампули, невеличке скляне блюдечко і пляшечку з спиртом, налив спирту в блюдечко й підпалив. Усі, навіть хворий, злякано відсахнулись. Обпаливши голку на полум'ї, я відбив головку ампули, вибрав звідти вакцину й підійшов до потерпілого. Потім наказав йому підвестись і повернутись до мене спиною і швидко випорожнив шприц у його стегно. Вождь ледь помітно здригнувся, але навіть не ойкнув. Після цього я промив ранку, змазав її йодом і забинтував. Коли я сказав хворому, що вже можна сісти, він здивувався: лікування кінчилось, а він думав, що тільки починається.

Ефективність дії вакцини залежить від того, скільки часу минуло після укусу. Я запитав вождя про це, але він не зміг нічого пояснити. Тубільці поділяють добу лише на день і ніч, а не так, як ми, на години, хвилини й секунди. Коли ж доводилось поділяти, вони говорили: «ябом аро» (коли сходило сонце), «ябом оралда» (коли сонце було над головою) і «ябом аелда» (коли сонце було під землею, тобто зайшло). Якщо потрібна була ще більша точність, вони говорили: «тоді, коли сонце з'явилось над землею, або: коли сонце ще не встигло стати над головою, або: коли сонце ще не сховалося під землею. Так можна було визначити час між сходом сонця й полуднем та між полуднем і вечором.

Я пошукав очима Амбо: ми з ним краще розуміли один одного, і я сподівався, що він хоч приблизно зможе пояснити мені, коли саме кобра вкусила батька. Але юнака в хатині не було. Він кудись подався. Тоді я звернувся до дружини вождя й запитав, де був Амбо в той час, коли трапилося нещастя, і чи він негайно побіг по мене до малої затоки. Але замість відповіді жінка забилась у темний куток і ще дужче заголосила. Я спитав те ж саме у дівчини. Вона знітилась і ледь чутно промовила, що як тільки змія вкусила батька, Амбо одразу побіг по мене.

Пізніше я дізнався, чому мати з дочкою так розгубилися від мого запитання, але в ту мить я все пояснював лихом, яке звалилося на рідну їм людину.

Я прикинув, що від села до малої затоки Амбо біг хвилин п'ять. Від затоки до села — ще п'ять, а якщо мої готування тривали хвилини три, то всього набиралось близько тринадцяти хвилин. Коли так, думав я. Боамбо житиме. Яка б сильна не була отрута кобри, але за цей короткий час вона не може вбити таку здорову людину, як вождь.

Нога тани Боамбо розпухла. Настала криза, коли вакцина вступає в реакцію з отрутою і життя бореться із смертю. Мати з дочкою тихо плакали. Гамір за дверима наростав, але як тільки я з'явився на порозі, враз мов по команді настала тиша.

Зайшов Амбо і довго дивився на батька. Очі хлопця були сповнені глибокого суму. Обличчя зблідло, наче в мерця. Він не плакав, але мовчазне страждання найтяжче. Дужий організм вождя все ще боровся із смертю. Нарешті Боамбо перестав стогнати й випростався на нарах, його дихання стало рівнішим.

— Врятований! — тихо сказав я. — Тана Боамбо житиме.

Амбо, в нестямі від радості, закричав на всю хатину:

— Врятований! Врятований! Набу житиме!

Надворі почули його крики, і по натовпу, мов луна, прокотилось:

— Врятований! Врятований! Тана Боамбо не вмре! Пакегі врятував тану Боамбо! Умбо пакегі! Умбо-бо-замбо!

Такими словами народ виражав свою радість. Це було щось подібне до нашого: «Ура! Хай живе!»

Я поклав інструменти в сумку й зібрався йти. Похмурий жрець мовчки дивився на мене з темного кутка. За весь час він не промовив жодного слова.

Помітивши, що я йду, дружина вождя зупинила мене й підійшла до Арикі. Вона довго щось говорила жерцю впівголоса, весь час показуючи на мене і згадуючи при цьому моє ім'я. А він тільки хитав головою, видно, не погоджувався з господинею. Тоді до Арикі підійшла дівчина і голосно, щоб усі чули, схвильовано сказала:

— Пакегі врятував мого батька. Пакегі — лапаа (той, що лікує від усіх хвороб). Пакегі буде моїм даго (чоловіком). В день свята Дао я стану його сахе (дружиною). Анге бу! (Я сказала!).

В хатині стало тихо-тихо. Гамір надворі теж ущух: видно, й там почули слова дочки вождя. Арикі мовчав, втупившись очима в землю. Його сухе, зморшкувате обличчя тепер здавалося ще меншим. Нарешті, підвівши голову і змірявши мене ворожим поглядом, жрець промовив:

— Зінга не може стати сахе пакегі. Пакегі не син нашого племені.

— Може! — відрубала дівчина. — В день свята Дао плем'я усиновить пакегі.

— А якщо плем'я відмовиться? — в'їдливо запитав Арикі.

— Не відмовиться, — стиха обізвався вождь, звівшись на лікоть. — Пакегі врятував мене від смерті. Він лікує наших людей. Робить їм хороші подарунки. Пакегі — корисна людина. Плем'я усиновить його, і Зінга буде його сахе. Анге бу!

Закректавши, Арикі підвівся й попростував до дверей. І вже виходячи з хатини, повернув голову і сказав:

— Нана. Хай буде так. До дня Дао пакегі житиме в лібаті орованді. А там побачимо…

Він вийшов, і в мене наче тягар з плечей упав.

До цього мені тільки раз доводилося пройти всіма вулицями селища, та й то у ролі полоненого. Я щодня бував на березі малої затоки, розмовляв з тубільцями, лікував їх рани, але між нами все ще лежала тінь недовіри. Тепер, думав я, кригу зламано. Віднині я мав жити в лібаті орованді, в такій самій, як колись у племені бома. Це означало, що я буду гостем племені. Всі вважатимуть мене другом, вільно й спокійно приходитимуть до мене в хатину, а може, й мені дозволять навідуватись у селище. Тепер я щоранку зустрічатиму схід сонця на березі океану, а ввечері милуватимусь прекрасними барвами тропічного заходу. Хвилі настирливо битимуть у крутий берег піді мною, а я тихо посміхатимусь над їхнім безсиллям поглинути мене. Хто сказав, що життя — нудна, нікчемна й зайва річ? Хіба є на світі щось величніше й дорожче за життя!

Вечеряли всі разом, посідавши навколо вогнища в хатині вождя. На рогожі перед кожним з нас стояв дерев'яний онам, повний різних страв. Пили малоу — кокот сове вино, яке господиня раз у раз наливала з великого глечика в кокосову шкаралупу. Всі почували себе дуже добре. Навіть Боамбо посміхався, хоч нога в бідолахи ще не перестала боліти. Вечеряти він не захотів, але кокосова шкаралупа з малоу стояла біля нього на нарах, і вождь часто прикладався до неї. Господиня весь час запрошувала мене:

— Їж, їж…

Амбо від радощів не знав, що робити: то схоплювався й підбігав до батькових нар, доливаючи йому вина, то знову сідав біля вогнища, підібгавши під себе ноги, й починав лаяти Арикі. Це він, мовляв, у всьому винен. Він і ніхто інший. Пізніше я дізнався, в чому полягала провина Арикі, але того вечора я нічого не розумів та й не допитувався. Для мене зараз найголовніше було те, що вождь племені не загинув, а я дістав дозвіл жити в хатині для гостей.

Зінга тихенько заспівала, і всі замовкли.

Ябом аро-ро-о-о,

Ябом аелаа-а-а,

ЯСюм-бя гена-а-а,

Ге-ноу ла-а-а…

В її голосі, здавалося, бринить спека тропічного дня і приємна прохолода ночі, плескіт хвиль і тихе дзюрчання гірських струмочків, ледь чутний подих вітру і страхітливе завивання бурі. Здавалося, що всі сили природи вливаються дивною мелодією в чарівну пісню дівчини.

На яхту я повернувся пізно вночі. Капітан і плантатор думали вже, що зі мною трапилось якесь лихо.

II

Старий Іспанський географ мав рацію: тубільці справді були дуже гостинні й миролюбні люди. Зовні вони вже не злапалися мені схожими один на одного. У декого з них була чорна шкіра, вилицюваті обличчя, вивернуті губи, кудлаті брови й приплюснуті носи. Але серед них були й з світлішою шкірою шоколадного кольору, з правильними рисами обличчя, з рівними носами і тоншими губами. Не могло бути ніякого сумніву, що їхні предки — білі. А це наводило на думку, що, можливо, частина Магелланових матросів справді відмовилась повернутися на батьківщину й залишилася на острові Тамбукту. Їхні діти були мулатами, а внуки й правнуки ставали дедалі чорнішими, проте й досі відрізняються від інших тубільців.

Баомбо був таною — головним вождем племені занго. Коли зовсім видужав, він повів мене до вільної хатини, що стояла на березі океану і потопала в пишній зелені пальм, динних та хлібних дерев, і сказав:

— Оце наша лібата орованда. Віднині тут буде твій дім. Живи в ньому на радість нашому племені.

Тоді ще я погано знав звичаї тубільців і зрозумів слова вождя дослівно: живи, мовляв, тут, і наше плем'я буде щасливим бачити тебе щодня і говорити тобі «тауо ала» — на добраніч або «тауо дола» — щасливого полювання.

І тільки пізніше я зрозумів справжній зміст сказаного: живи так, щоб твоє життя приносило користь племені і щоб твоя радість була радістю всього племені.

Зовні хатина, куди привів мене Боамбо, здавалась більшою за звичайну, але нічим не відрізнялась від інших. Вражала своєю вбогістю обстановка лібати. Попід однією стіною стояли довгі бамбукові нари з дерев'яними «подушками», попід другою — такий самий ослін, заставлений горщиками, дерев'яними мисками та шкаралупинами кокосового горіха, які правили за миски й келихи. Над нарами висіла зброя: спис, лук і колчан стріл. Посеред долівки чорніла дучка для вогнища. Біля дучки лежало три камінці, на яких тубільці ставлять горщики, коли варять їсти. Півдолівки було застелено пальмовими рогожами. Посеред хатини на сволоці гойдалася корзина з лози, повна бананів та інших плодів. На стіні навпроти дверей висіло кілька собачих та свинячих черепів. Це свідчило про те, що люди, які до цього жили в лібаті орованді, з'їли кілька собак та свиней. На превелику радість мою, людських черепів я не помітив ніде.

Стеля, як і нари, теж була вимощена розколотими навпіл бамбуковими стеблами. З горища звисала драбинка, зроблена з ліан. На горищі теж можна було спати. Над дверима лібати тубільці зробили щось подібне до дверцят, які виходили на маленький балкончик, сплетений з бамбука та ліан. Знадвору балкончик підтримували два стовпи. Біля хатини стояли ще одні нари, як і в усіх оселях тубільців. На таких нарах їдять, а часом і відпочивають після смачного обіду, а вечорами збираються погомоніти. Неподалік теж була дучка для вогнища і кілька камінців на випадок, якщо комусь заманеться поласувати кокосовим горіхом. Оце й усе начиння.

Над вогнищем у хатині димаря не було. Тубільці топлять «по-чорному».

Прийшли Амбо з Зінгою і сказали батькові, що його хтось кличе. Боамбо подався до села, а я з молоддю поліз на балкончик, який загрозливо рипів і хитався під нами. Проте він міг витримати іще чоловік трьох.

Крізь гілля дерев виднілася велика затока, частина порослого лісом берега і Скеля Вітрів, а ген на північ, спокійно й велично виблискуючи на сонці, розіслався безмежний океан. Над тихою поверхнею затоки коли-не-коли спалахне лускою летюча риба і, накресливши в повітрі досить велику дугу, знову пірне в воду. Мабуть, рятується від акул, що переслідують її.

— Мараро! — сказала Зінга, простеживши за коротким польотом рибини.[16]

Мене ж більше цікавили люди, ніж риба. Я запитав Амбо й Зінги, скільки населення має плем'я, але вони не змогли мені відповісти. Я спробував дізнатися, скільки людей у їхньому селищі, та вони й цього не знали, бо вміли лічити тільки до десяти. Тоді я запитав, скільки селищ охоплює плем'я занго. Юнак показав п'ять пальців і відповів:

— Леон-ба!

— А скільки вулиць у вашому селищі?

Амбо показав три пальці:

— Дар.

— А по скільки хатин на кожній вулиці?

Подумавши, юнак показав обидві руки:

— Леон-да.

Отже, на всіх вулицях селища було приблизно тридцять хатин. Якщо в кожній живе в середньому по чо-тири-п'ять душ, то селище налічує сто двадцять — сто п'ятдесят жителів, а всі п'ять селищ — шістсот-вісімсот. Я запитав у Амбо, яке з двох племен більше: бома чи занго? Брат і сестра в один голос відповіли, що плем'я занго більше. Плем'я бома, мовляв, невеличке. Воно майже вдвічі менше.

— А чому плем'я занго і плем'я бома ворогують між собою? — поцікавився я.

— Бома — уїн-уїн, — відповів Амбо.

— Чим же воно нехороше? Що погане воно заподіяло вам?

— Біляр бома робить уїн кобрай, — сказав юнак.

Вони пояснили мені, що коли хтось із племені занго залишить десь недоїдок, а люди з того племені знайдуть його, вони роблять «уїн кобрай» — чари, від яких можна захворіти і навіть померти.

Я спробував переконати їх, що все це вигадки, що люди з племені бома теж хороші, але брат з сестрою у відповідь тільки заперечно хитали головою, повторюючи те, що чули від старших:

— Біляр бома — уїн-уїн.

— А Арикі?

— Арикі уїн-уїн, — пошепки відповіла Зінга.

— А чому він дозволив мені жити в цій хатині?

— О, ти врятував Боамбо від смерті! — вигукнула дівчина.

— Арикі боїться тебе, — додав Амбо.

— Чому?

— Тому що ти — лапао. Тому що в тебе є стріла, яка випускає грім. Тому що ти можеш спалити все море.

— Спалити море? — здивувався я. Амбо кивнув головою:

— Так. Я сам бачив, як ти підпалив тоді у нас воду…

— Коли це я палив воду?

— В той день, коли кобра вкусила нашого набу. Тоді ти налив у маленьку шкаралупинку води й підпалив її. Арикі теж бачив і дуже перелякався.

Я згадав, що обпалював на вогні голку шприца. Жрець, як і всі присутні, подумав, що в блюдечку вода, й вирішив, що я можу запалити воду і в океані.

Ми злізли з балкончика. Зінга заходилась чистити черепашкою таро та ямс, а ми з Амбо пішли по воду. Я набрав у бамбуковий «бутель» холодної прісної води з річки, що протікала неподалік, а він у такий самий «бутель» — морської. Коли повернулися до лібати, Зінга вже начистила овочів. Амбо налив у горщик прісної води, для смаку линув трохи й солоної, поставив усе на камені біля вогнища, а сестра заправила страву дрібно нарізаним бататовим листям та молодими пагінцями цукрової тростини. Зверху горщик прикрила горіховою шкаралупиною.

Сонце стояло низько над затокою. Спека почала потроху спадати. В лісі щебетали птахи, верещали папуги.

До лібати з кокосовим горіхом у руках зайшов Гахар і повідомив, що ввечері їде ловити рибу.

— А мені можна з вами? — запитав я.

— Як тільки зайде сонце — приходь до човнів.

Ми посідали на нарах. Гахар весь час поглядав на мене, ніби хотів щось сказати і не наважувався.

— Ну, що там у тебе? — спитав я. — Говори.

Він розповів, що в сусідньому селищі вмерла якась жінка, то чи не зміг би я воскресити її? Я вже говорив колись Гахарові, що людей воскрешати ніхто не може, проте мої слова, очевидно, не переконали його.

— Андо вміє розбудити померлих людей, тільки не хоче, — докорив мені старик.

Що йому сказати? Як пояснити, що смерть — це такий суддя, чий вирок не підлягає оскарженню? Марна трата часу, він би все одно не повірив мені. На його думку, для білої людини з місяця неможливого не існує. Раз у пакегі в руках горить вода, а стріла випускає грім, то чому б, мовляв, йому не воскресити мерця? Адже тана Боамбо вмирав уже, а пакегі врятував його…

Углядівши, що в горщику щось вариться, Гахар витяг з торбинки, перекинутої через плече, очеретяну трубку, відіткнув її і висипав у страву цілу жменю довгих жирних білих черв'яків. Старик назбирав їх у лісі на трухлявих деревах. Амбо і Зінга дуже зраділи. Адже мащена страва набагато смачніша! Вони запросили й Гахара «до столу», і ми розмістилися навколо вогнища.

Зінга насипала страву в три онами й поставила перед кожним з нас, а собі взяла горіхову шкаралупину. Я запитав, чому й вона не їсть із онама. Дівчина засміялась і відповіла, що їстиме з онама тоді, коли стане моєю сахе. Дівчатам дозволяється їсти лише з кокосових шкаралуп.

У моєму онамі, крім ямсу й таро, плавало щонайменше з десяток гладких черв'яків. Зінга подбала, щоб мені перепало якомога більше цього «делікатесу». Амбо з Гахаром насамперед поїли черв'яків, смачно плямкаючи і облизуючи пальці, наче вони були в меду. Хтозна, можливо, черви й справді були смачні, але я дивився на них з великою огидою. І все-таки мусив їсти, щоб не образити своїх друзів. Поковтавши черви цілими, я так і не розібрав, які вони на смак…

Коли смеркло, ми пішли до малої затоки. Там уже зібралося багато людей, які дружними зусиллями стягали човни в воду, освітлюючи все довкола факелами з трави аланг-аланг, зв'язаної в довгі снопики. Біля човнів вешталось і чимало хлопчаків років десяти-дванадцяти. Вони позабирали в батьків факели й першими повскакували в човни. Я сів у суденце Гахара поруч з його сином та внуком Акгахаром. Малого так назвали, мабуть, на честь дідуся, а щоб відрізняти, додали слово «ак» — малий. Акгахар освітлював перед нами воду, а коли вогонь починав гаснути, хлопець розмахував факелом, і він знову спалахував. Приваблена світлом риба шмигляла під човном, а Гахар з сином підстерігали її. Як тільки з'являлась чимала рибина, вони простромлювали її гострим бамбуковим списом і кидали в човен. Я й собі взяв спис, хотів теж спробувати щастя, та марно: за весь час на його вістрі не затріпотіла жодна рибина. Тубільці змалку призвичаюються діяти списом і за кілька років стають добрими рибалками.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

В гостях у Арикі. Головний жрець і головний вождь. Біле листя. Легенда про великого вождя Пакуо та матросів Магеллана. Всіх карає Дао.

І

Якось опівдні Боамбо прийшов до мене в повній парадній «формі»: підперезаний трьома поясами, оздобленими барвистими черепашками, з двома разками намиста на шиї — з собачих та вепрячих зубів — і з великими блискучими сергами в вухах. В його буйному чубі стриміло багато бамбукових гребінців і папужиного пір'я різних кольорів, а чоло було перев'язане красивою діадемою з якогось білого насіння. В носову перетинку Боамбо встромив мережану паличку.

— Арикі запрошує тебе в гості, — сказав він, якось особливо глянувши на мене.

— Арикі? — здивувався я. Боамбо кивнув головою.

Це запрошення схвилювало мене. З похмурим жерцем я стрічався лише раз: коли кобра вкусила вождя. Арикі ніколи не заходив до мене, і я не прагнув зустрічатися з ним. Я намагався навіть не думати про нього і вже почав забувати про існування цього непривітного дідугана. І ось він сам нагадував про себе. Це добре чи погано? Прийняти запрошення чи відмовитись? Я згадав, як Гахар та й інші тубільці бояться Арикі, навіть ім'я його вимовляють пошепки. І вирішив: піду! Інакше жрець може подумати, що я боюсь його.

Дорогою Боамбо сказав мені, що там зібрались ренгаті й тауті з усіх селищ. Вони прийшли до Арикі просити, щоб пакегі лікував і їхніх людей, а жрець не погоджується. Тоді ренгаті й тауті вирішили поговорити зі мною особисто. Арикі не заперечував, і ось Боамбо прийшов по мене. Оце і все, що повідомив мені дорогою вождь. Але чому головний жрець заперечує проти того, щоб я ходив по селищах лікувати хворих, він промовчав.

Хатина Арикі стояла на сусідній вулиці, на невеличкому пагорбі, в тіні кокосових пальм. Зовні вона була схожа на інші хатини, але була набагато більша. На одній стіні блищало маленьке віконце, затягнене риб'ячим міхуром. Знадвору біля хатини стояли великі нари, заслані рогожами. Арикі сидів на нарах, попихкуючи коротенькою бамбуковою люлькою, а поруч розмістились ренгаті й тауті. Це були переважно кремезні й дужі чоловіки, підперезані одним поясом, але ширшим за пояси рядових тубільців.

Тепер Арикі не здавався таким похмурим, як при першій нашій зустрічі. Запросивши мене сісти ліворуч від себе (Боамбо сів з правого боку), він навіть посміхнувся до мене, вишкіривши при цьому свій єдиний зуб, чорний од бетелю. Як тільки я сів, кілька жінок почали підносити нам страву в великих дерев'яних онамах. Коли «стіл було накрито», з хатини вийшла вродлива дівчина з череп'яним глечиком на голові. Так частували гостей вином рабині в стародавньому Єгипті. Дівчина була вбрана так само, як вбиралася й Зінга: пояс з короткими торочками, на яких гойдалось безліч різнобарвних черепашок; браслети трохи вище ліктів, у пушистому чорному волоссі — червоні квіти. Відчувши на собі мій погляд, вона соромливо нахилила голову. Проте не витримала й глянула на мене. В її очах я прочитав той самий подив, з яким стежив за мною кожний тубілець, що бачив мене вперше. Подавши глечик з вином жерцеві, вона знову зникла.

Почалося частування. Перед кожним з нас стояло по повному онаму. І чого тільки в ньому не було! Великий шмат свинини, печена риба, варене таро та ямс — і все акуратно загорнене в листя динного дерева.

Жінки вдруге поміняли онами. Арикі був дуже люб'язний, запрошував мене не соромитись, навіть жартував і посміхався, але я весь час був насторожі і скоса стежив за ним. Так, я боявся його, не знаючи й сам чому. Ще тоді, при першій зустрічі, він здався мені злою і підступною людиною, від якої можна сподіватися всього. Правда, зараз Арикі мав зовсім інший вигляд, його зморшкувате, мов печене яблуко, обличчя сяяло привітною посмішкою. Але в цій посмішці було щось штучне іі нещире.

Якими б великими не здавались онами, проте всьому приходить кінець. До того ж тубільці славляться апетитом. Жінки принесли нову страву: печеню з диких курей. Глечик з кокосовим вином переходив з рук в руки. Такий багатий бенкет міг дозволити собі лише головний жрець.

Я сподівався, що Арикі сам заведе розмову про те, що мені не слід ходити по селищах лікувати хворих, і пояснить причину, але помилився: головний жрець не збирався радитися ні зі мною, ні з будь-ким іншим. Цей дідуган вважав себе повновладним господарем племені і за свої вчинки не звітував ні перед ким. Люди хворіють? Нічого! Розгнівали Дао і його рапуо — нехай тепер страждають! Самі винні!

Певно, так думав Арикі, а ренгаті й тауті не наважувались удруге повторити своє прохання. Головний жрець сказав «ні» — і вони примирилися. Для них було досить і того, що на власні очі побачили «білу людину з місяця» і тепер зможуть розповісти своїм односельцям, яка вона.

Бенкет тривав до самого вечора. Час від часу Боамбо починав співати якусь протяжну пісню, Арикі підспівував, а інші голосно вигукували — зовсім як у нас на сільських весіллях.

Біля хатини зібрався чималий натовп, здебільшого жінки, яким не терпілося глянути на «пакегі гена».

Десь на березі забумкав бурум. Прийшов Амбо, син вождя, й покликав мене. Я запитливо глянув на Боамбо й Арикі: що ті скажуть? Вони кивнули головою: мовляв, іди, іди!

Ми з юнаком попростували до берега. Трохи згодом до нас приєдналася Зінга з тією самою красунею, що частувала нас вином. Амбо шепнув мені, що це дочка жерця Арикі, звуть її Канеамея.

Ми йшли попереду, а за нами — дівчата, які весь час перешіптувались і стримано сміялися.

Сонце зайшло. На заході всіма барвами райдуги пломеніла заграва: такої казкової краси в наших краях не побачиш! Кожна барва спалахувала тільки на мить, негайно змінюючись іншою. Нарешті заграва зблідла і поступово зовсім розтанула в чорному оксамиті тропічної ночі. І чим дужче темніло, тим яскравіше світили зорі.

З океану війнуло приємною прохолодою. Тихенько зашелестіло листя. Назустріч нам часто траплялися тубільці з списом у руках і торбинкою через плече, мабуть, з рибної ловлі. Вони, наче чорні привиди, зненацька виростали на стежці і так само несподівано потопали в темряві.

Нарешті ми дістались галявини, де бумкав бурум. Навколо великого вогнища метушилось багато людей. Напівголі жінки й чоловіки кружляли в танці. Полум'я відблискувало на бронзових тілах. Гамір весь час наростав, пружно згинались ноги танцюючих, плавно, в такт бурумові звивались жіночі руки. Коли ми підійшли ближче, по натовпу прокотилось багатоголосе:

— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!

Хтось підкинув у вогонь хмизу, язики полум'я злетіли вгору, і на поверхні океану заграли криваві відблиски.

Довго тривали розваги. На яхту я повернувсь опівночі. Сміт і Стерн уже спали. Я ліг у їдальні на лаві й погасив світло. Тепер і я міг підтвердити слова старого іспанського географа, що жителі острова Тамбукту справді гостинні.

II

Наступного дня я знову пішов до своєї хатини і, напившись кокосового молока, сів на нарах спочити. Як приємно вдихати на повні груди свіже повітря! Весело накочувалися на берег невеликі хвильки, на яких тремтіли золотаві промені ранкового сонця. З лісу долинав різноголосий пташиний спів. Стежкою пройшло кілька жінок і дітей, — певно, на роботу. За ними крокувало двоє озброєних чоловіків. Трохи згодом з'явився Амбо, син вождя. Він хотів піти разом зі мною на полювання, але я не взяв з собою рушниці, а стрілою все одно б нічого не вбив. Я поцікавився, чому на городи ходять з жінками і чоловіки, які нічого не роблять. Чи, може, вони охороняють жінок? Від кого?

— Від біляра бома, — сказав Амбо й розповів, як кілька місяців тому чоловіки з того племені напали під час роботи на жінок і викрали одну дівчину.

– І убили її?

— Ні, — хитнув головою Амбо. — Навіщо б вони її вбивали! Хтось із них одружився з нею.

Я згадав, що й Гахар якось розповідав мені, що плем'я бома часом викрадає жінок і дівчат з племені занго. Викраденим інколи щастило втекти додому, але деякі залишалися там назавжди, не бажаючи повернутися до свого племені.

— Значить, їм до вподоби люди з ворожого племені, — зауважив я.

— Так, — погодився Амбо, — забувають свій рід. Нехороші жінки.

— А ваші чоловіки викрадають дівчат у племені бома? — запитав я.

— Буває й таке, — посміхнувся хлопець. Виявляється, що головна причина ворожнечі двох

племен — взаємна крадіжка жінок.

Мені не хотілося розмовляти про ворожнечу, і я запитав хлопця, хто головніший: Боамбо чи Арикі.

— Боамбо головніший тана, — відповів юнак.

І він пояснив мені, яку роль виконує тана, вождь племені. Коли плем'я виходить на полювання на «кро-кро» (на диких биків) або на «дама» (на диких свиней), Боамбо визначає, в якому місці підпалити високу траву аланг-аланг, які стежки перегородити і де викопати пастки для кро-кро. Якщо хтось не виконує його наказів, тана може відібрати в нього зброю й позбавити права участі в полюванні. Серед тубільців це вважається найтяжчою карою. Тана Боамбо відкриває велике полювання промовою перед мисливцями, а після закінчення — ділить між учасниками здобич. Він розв'язує суперечки між двома селищами, якщо ренгаті (вожді сіл) не можуть цього зробити самі. Крім того, тана Боамбо, як головний вождь племені, під час війни стає полководцем.

— А Арикі? — поцікавився я. — Він хіба не тана?

— Ні, Арикі не тана. Арикі — рапуо, пуї-рара пуя.

— А що це значить?

Виявилось, що «пуї-рара» — це керівник урочистої церемонії в день свята ідола племені. Під час цього найбільшого свята збирається все плем'я. Крім того, Арикі виконує в цей день «танець семи поясів». Свято триває три дні й три ночі. В ньому беруть участь і чоловіки, й жінки. За ці три дні всі повнолітні дівчата виходять заміж.

— А з чого зроблений Дао?

— З дерева. Завбільшки він такий, як дитина, але обличчя в нього, як у старика.

Гахар теж розповідав мені про ідола, зробленого з дерева. Стоїть він у спеціальній хатині, де горить «вічний вогонь». А де знаходиться ця хатина — я й досі не знав.

— А чому люди бояться Арикі? — запитав я. Амбо нахмурився.

— Тому що Арикі знає таємницю смерті.

— Смерті? — засміявся я. — Що, він, може, вмирав уже, тому знає таємницю смерті?

— Арикі не вмирав, але він все знає. Кажуть, він уміє вгадувати думки людей.

— Вгадувати думки людей?

— Так, він сам говорив. У Арикі є таке біле листя, яке йому все розповідає.

Я здивувався: що то за біле листя? Листя рослин буває зелене, жовте, навіть червоне — тільки не біле.

— Арикі має біле листя, — повторив Амбо. — Воно йому все розповідає: коли йтиме дощ, коли буде буря, як уродять кокосові горіхи, ямс, таро, пая… Розповідає й про те, де є риба у Великій воді. Показує, коли буде арамру. Якщо хто замишляє щось погане проти Арикі, біле листя теж розкаже йому…

– І люди вірять йому?

— Вірять, — кивнув головою Амбо.

— А ти? Віриш?

Подумавши трохи, Амбо невпевненим тихим голосом відповів:

Не знаю…

Я запитав, чи хто-небудь бачив це біле листя. Амбо відповів, що Арикі показував його тані Боамбо.

— Ходімо до Боамбо, — запропонував я.

Ми пішли стежкою через ліс і незабаром були вже в селищі.

Боамбо, вмостившись у холодку на нарах, робив собі новий спис.

Тубільці надзвичайно наполегливі. Адже для того, щоб вимережити на списі черепашковою стулкою, кремінчиком або уламком обсидіана такі замислуваті узори, треба мати багато терпіння. А у декого з мисливців увесь спис був оздоблений складною мережкою.

Я запитав у Боамбо, що йому відомо про біле листя Арикі. Вождь здивувався. Хто сказав мені про існування білого листя? Амбо? Вірно, таке листя е. Воно м'яке, дуже тонке, чотирикутне й притиснуте з обох боків чимось твердим і чорним. Із слів Боамбо я зрозумів, що біле листя — це не що інше, як звичайна книга. Але ж неймовірно! Звідки на острові може взятись книга?

— А хто дав Арикі біле листя? — запитав я.

— Дао.

— Дао? Так Дао ж не людина, як він може дати жерцеві що-небудь?

— Не знаю, — знизав плечима Боамбо. — Арикі каже, що Дао дав йому біле листя.

— А ти сам бачив це листя?

— Бачив, один тільки раз. Під час великого полювання ми забили десять кро-кро. Арикі зажадав усі десять шкур для себе. Я відмовив йому. Тоді він страшенно розлютився, витяг біле листя, розгорнув його і почав щось бурмотіти. «Що ти робиш?» — запитав я. — «Молю Дао, щоб послав мор на всі кро-кро!»— відповів Арикі. Я зупинив його й сказав: «Не роби цього, краще забирай усі шкури».

Я почав пояснювати, що ніхто не може наслати мор на звірів острова: ні Дао, ні Арикі. Дао зроблений з дерева, а Арикі — шахрай. Тану Боамбо мої слова ошелешили. Озирнувшися навколо, він пошепки порадив мені:

— Не говори так про Дао. Біляр занго зненавидить тебе за це. Не говори поганого й про Арикі. Він чоловік небезпечний, остерігайся його.

— Що він мені зробить? — запитав я. — Може наказати, щоб мене кинули у Велику воду?

— Ні, не може. Але може накликати на тебе кару Дао.

— Дао я не боюся! — рішуче заявив я.

— Не говори так про Дао, — повторив Боамбо. — Дао посилає нам дощ, від нього родить земля. А земля дає нам плоди, які ми їмо. Дао — наш благодійник. А Арикі — його рапуо…

Я переконався, що релігійна омана глибоко запустила коріння в нехитрі душі цих простих людей. І як кожне зло, вона тягла за собою сто інших зол. І найбільшим з них був Арикі. Цей шахрай використовував релігійність племені в особистих цілях. Його влада трималася на сліпій вірі людей у силу Дао. А домагався Арикі своєї мети погрозами й шахрайством. Але в мене була могутня зброя, якої бракувало Арикі: знання. Я лікував людей від різних хвороб. Арикі був «рапуо», головний жрець, посланець Дао, як казали тубільці. А я був «лапао» — той, хто лікує всі хвороби. Арикі запевняв, що Дао натравляє кадіті на тих, хто не слухає його, головного жерця, і не підкоряється йому, а я рятую «покараних». Він на власні очі бачив, як я врятував Боамбо від смерті. Про це знало все плем'я. Тепер тубільці зрозуміють, що людина, яка спроможна врятувати тих, кого покарав Дао, сильніша за самого ідола. А коли так, то вона сильніша й за Арикі.

Боамбо знову почав застерігати мене тихим голосом:

— Не втручайся ти в справи Арикі, він чоловік непевний, може заподіяти тобі лихо. В голові у нього повно злих думок, він може тебе погубити. Ти врятував мені життя, і я полюбив тебе, як власного сина, через те й хочу застерегти від небезпеки, що тобі загрожує. Зараз я розповім те, чого ти ще не знаєш. Коли ви з'явилися тут, я не хотів кидати вас у Велику воду, думав залишити у своєму племені. Але Арикі не погодився. Він сказав, що ми повинні дотримувати звичаїв наших предків: кожного пакегі, який з'явиться на Тамбукту, треба кидати у Велику воду, прив'язавши камінь до ніг. Якщо пакегі не потоне, плем'я мусить всиновити його. Тоді він стане нашим братом. Якщо пакегі пощастить утекти до того, як його кинули у Велику воду, і його не спіймають сім днів і сім ночей, ми теж повинні його всиновити. Такий у нас звичай. Я не хотів його виконувати, але Арикі погрожував гнівом Дао. Сказав, що Дао нашле на нас арамру. І я дав згоду… Коли ти вдруге з'явився в затоці, Арикі знову почав наполягати на тому, щоб кинути тебе у Велику воду. Але цього разу я не погодився. Тепер уже я наполягав на виконанні звичаїв.

— Отже, в усьому винен Арикі! — вигукнув я обурено.

— Це правда, — підтвердив Боамбо. — Через те Амбо й хотів кинути торбу з коброю до нього в хатину.

— Ту саму, що вкусила тебе?

— Ту саму, — тихо промовив Боамбо. — Амбо — мій син, а син ніколи не вбиває рідного батька. Коли я розв'язував торбину, мені й на думку не спадало, що там може бути кобра. А на Амбо я не серджусь: він хотів урятувати тебе. Хотів підкинути змію в хатину до старого Арикі, а люди подумали б, що це на нього Дао кадіті наслав, щоб не робив людям зла. Скажу тобі: мої діти тебе дуже люблять. І я тебе люблю, і Дугао тебе любить, і все плем'я тебе любить. Один тільки Арикі ненавидить. Він каже, що пакегі — погані люди.

— А звідки він знає, що пакегі — погані? — запитав я. — Ми ж перші пакегі, яких ви бачите.

Боамбо кивнув головою. Це правда, жителі Тамбукту вперше бачать білих людей, але їхні предки добре знали пакегі…

І вождь розповів мені стару легенду, яка передавалась від покоління до покоління.

Давно-давно, ще за часів славного вождя Пакуо, до острова на великому човні припливли пакегі і назавжди залишилися на острові. Вони називали себе жителями місяця і були могутніми, бо мали стріли, які випускали блискавку й грім. Плем'я боялося їх. Білі люди відчули себе господарями на острові. А коли Пакуо сказав їм щось проти, вони арештували великого вождя і поставили на його місце свого, пакегі. Спочатку плем'я підкорилося — боялось їхніх стріл, але потім повстало. Частину білих перебили, а інших зачинили в тій самій хатині, де раніше сидів Пакуо. Люди запитали великого вождя, що робити з полоненими пакегі, і вождь відповів: «Прив'яжіть кожному до ніг по каменюці й киньте у Велику воду. А люди сказали: «Ні, давайте їх краще спечемо і з'їмо». Тоді Пакуо відповів. «Пакеті нехороші, і м'ясо їхнє не смачне, ми не повинні його їсти». Люди послухали вождя, прив'язали їм до ніг по каменюці й кинули у Велику воду. Але одному пакегі пощастило втекти. Коли про це доповіли великому вождеві, Пакуо сказав: «Шукайте його сім днів і сім ночей — рівно стільки, скільки вони протримали мене в хатині. Якщо впіймаєте, зробіть з ним те, що і з іншими: прив'яжіть до ніг каменюку і киньте у Велику воду. А якщо за сім днів і сім ночей ви не знайдете його, нехай залишається живим…» Так сказав Пакуо, мудрий вождь племені занго. Тому, коли Арикі почав наполягати, щоб і з нами зробили так, як заповів Пакуо, Боамбо не мав права заперечувати.

Ця легенда підтверджувала розповідь старого іспанського географа про матросів Магеллана. Тепер я твердо вірив, що деякі з них справді відмовились повернутися до Іспанії і залишилися назавжди на острові Тамбукту. Про це свідчила й зовнішність самих тубільців. Деякі з них мали досить чорну шкіру, грубі й вилицюваті обличчя з вивернутими губами, сплюснутим носом і низьким лобом. Але були й красивіші, з рівним римським носом, високим чолом, а волосся, хоч і чорне, як смола, проте не таке кучеряве. Схрещення білої й чорної рас було безперечним, але таємницю можна розгадати лише за допомогою так званого білого листя Арикі. Якийсь внутрішній голос підказував мені, що біле листя — це не що інше, як щоденник одного з матросів Магеллана. Щоб дізнатися, чи легенда збігається за часом, коли Магеллан робив свою кругосвітню подорож, я запитав тану Боамбо:

— Коли жив Пакуо?

Але вождь не зміг відповісти на це.

— Хіба перелічиш зорі на небі? — сказав він, знизавши плечима.

І справді, розпитувати його було марно. Адже тубільці вимірюють час не роками, а місяцями. Та й лічити вміють лише до десяти.

— Скільки місяців минуло відтоді — я не знаю, — вів далі Боамбо, — але тепер наше плем'я боїться пакегі.

— А мене хто-небудь боїться? — запитав я.

— Ніхто, — відповів вождь. — Тебе всі люблять, бо ти — лапао, переможець кадіті. Ти лікуєш хворих, це добре. Але все одно стережись Арикі. Він — рапуо, і Дао на його боці.

Тепер я не сумнівався, що корінь зла в цьому дерев'яному ідолі, у цьому створінні первісного людського розуму, породженому страхом перед стихією. Тубільці не розуміли законів природних явищ і створили собі божество, яке б захищало їх від злих сил.

Баомбо мовчки вирізьблював мережку на своєму списі. Я ліг поруч на нарах і замислився. Так, у цих людей теж є свої радощі й знегоди. Вони теж, як і всі люди земної кулі, бувають щасливі й нещасні. Але яка величезна різниця між їхнім і нашим поняттям щастя й нещастя! Тут мисливець відчуває горе, якщо за час великого полювання не заб'є переслідуваної тварини, але досить йому наздогнати її — і ви не знайдете людини, щасливішої за нього. Тубільцям щастя дається легко, бо вони задовольняються малим. Первісний спосіб життя привчив їх бути невибагливими. Взяти хоча б цього самого Боамбо: який він буде щасливий, коли його спис вийде кращий старого! Але навіщо вождеві новий спис, у нього ж є один? Відповідь проста: в душі Боамбо є потяг до кращого, до більш досконалого. Але я таки запитав:

— Навіщо тобі цей спис? У тебе ж є один?

І Боамбо підтвердив мої думки:

— Цей буде кращий.

— А що ти робитимеш із старим?

— Віддам кому-небудь.

— Отже, у того, кому ти віддаси, буде спис, над яким він сам не працював?

— Кожен мисливець пишається тим списом, який сам собі зробив, — промовив Боамбо.

І це було справді так. Лук, стріли, спис, рогожі, посуд, прикраси — все, що можна побачити в хатині тубільця, було зроблено власними руками кожного або «позичене» у сусіда. Всі ці речі вважались його особистим майном. Хатина й пальми навколо неї теж були особистою власністю, але городи належали всьому селищу, і жінки обробляли їх спільно. А чоловіки полювали та ловили рибу.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Арикі знову запрошує мене в гості. Жрець пропонує мені стати чоловіком Канеамеї і головним жерцем племені. Арикі погрожує. Канеамея обіцяв показати мені біле листя.

Якось прибігла Зінга й повідомила, що надворі мене чекає Канеамея. Це була справжня несподіванка. Як, Канеамея? Дочка старого Арикі? Навіщо я їй потрібен?

Зінга й сама не знала.

Я вийшов. Канеамея стояла біля дверей моєї хатини й посміхалася. Різнобарвні черепашки, якими була обвішана її саронга, сяяли проти сонця, мов зірочки. В чорному кучерявому волоссі дівчини стриміло кілька яскраво-червоних квіток хібіскуса, а з-під плетених браслетів виглядало жовте листячко колеуса. На шиї блищало два разки намиста: один той, що я подарував, а другий з собачих та вепрячих зубів. У вухах погойдувалися великі круглі серги з блискучих стулок черепашки. Глянувши на її вродливе обличчя, на ніжну шоколадну шкіру і чорні, мов терен, очі, які, здавалося, випромінюють м'яке світло, я подумав, що в її жилах, як і в жилах Зінги, тече іспанська кров.

Помітивши, з якою цікавістю я розглядаю її вбрання, дівчина соромливо нахилила голову і тихо промовила, що мене кличе батько.

— Навіщо? — запитав я.

— Він тобі сам скаже, — ухилилась вона од відповіді.

Я глянув на Зінгу: та теж чомусь нахилила голову, прикривши очі довгими віями.

Ми з Канеамеєю пішли до їхньої хатини. Там, де стежка повертала круто вбік, я оглянувся і побачив Зінгу, яка все ще стояла біля моїх дверей, сумна й задумана.

Стежка, мов змія, звивалася поміж дерев. У лісі було тихо й прохолодно. В повітрі стояв пряний запах тропічних рослин. Мені хотілося швидше дізнатися, нащо мене кличе Арикі.

— Набу хоче зробити тебе спадкоємцем семи поясів, — стиха відповіла дівчина.

— Спадкоємцем семи поясів? — здивувався я. — Як це розуміти?

— Не знаєш як? Коли Арикі помре, ти унаслідуєш його сім поясів мудрості разом з білим листям. І будеш рапуо. Зрозумів?

— Зрозумів.

Повіяв легенький вітерець, тихо зашелестіло листя, Канеамея йшла попереду, бо на вузенькій стежці двом було тісно.

— Арикі не любить тебе, — не підвищуючи голосу, знову заговорила вона. — Вчора я сказала йому: «Пакегі хороший, він робить людям нанай кобрай. Чому ти його ненавидиш?» Арикі відповів: «Пакегі — людина небезпечна. Він рятує покараних». А я йому: «Набу, ти сам нехороший. Навіщо збираєшся знову кинути пакегі у Велику воду? Ти хочеш його погубити. Але знай: в день великого свята я стану сахе пакегі».

Ці слова мене страшенно здивували. Коли я врятував Боамбо, його дочка сказала старому Арикі те саме. І тільки тоді головний жрець дозволив мені жити в хатині для гостей. Я й досі не знав, чи Зінга серйозно вирішила вийти за мене заміж, чи вона сказала це тільки для того, щоб жрець дозволив мені жити в селищі. Можливо, й Канеамея зробила це, щоб зірвати пекельні заміри батька?

Коли я ввійшов до хатини, Арикі сидів на нарах, попихкуючи коротенькою бамбуковою люлькою, його чорне зморшкувате обличчя було замислене й суворе, маленькі хитрі оченята бігали по темних закутках хатини. Кивком голови він запросив мене сісти поруч. М'яким котячим кроком до хатини ввійшла Канеамея і, поставивши біля нас череп'яний глечик з малоу, знову зникла. Ми залишилися віч-на-віч.

— Тобі у нас подобається? — запитав Арикі, навіть не глянувши в мій бік.

— Подобається.

— А люди нашого племені?

– І люди подобаються.

— Вони кращі за ваших пакегі? — жрець вперше глянув мені в очі.

– Є кращі, є й гірші.

— Всі хороші! — буркнув Арикі.

«Забуваєш про себе», — подумав я, але промовчав.

— Слухай уважно, що я тобі зараз скажу, — повів далі головний жрець. — Я вирішив зробити з тебе калі-ман біля (велику людину). Я хочу, щоб ти став даго Канеамеї. Я вже старий, а старі дерева од вітру падають. Коли помру, ти станеш рапуо племені. Згода?

У мене промайнула думка: «Щоб я, який збирався боротися проти цього шахрая, сам став головним жерцем? Ніколи в світі!»

— Це не залежить ні від тебе, ні від мене, — відповів я. — Після твоєї смерті плем'я само вибере собі рапуо.

— Воно вибере того, кого я захочу, — заперечив Арикі й пояснив, що коли я одружуся з Канеамеєю, він одкриє мені таємницю мудрості семи поясів і білого листя. Після цього плем'я обов'язково вибере мене своїм рапуо.

— А що таке біле листя? — запитав я з удаваною байдужістю.

— Це те, що робить Арикі сильнішим за всіх інших, — ухилився од прямої відповіді жрець. — Воно розкриває мені потаємні думки людей.

— Такого листя не буває! — зухвало заперечив я.

Очі старика спалахнули гнівом.

— Буває!

— Коли так — покажи, інакше не повірю.

_ НІ! — відрубав Арикі. — Я оберігаю його від сторонніх очей. Така воля Дао. Прийде час — побачиш. Ну, як, згоден? Канеамея чекає за дверима. Говори!

Що я міг сказати йому? Що я згоден стати рапуо й дурити людей? На таке я ніколи б не пішов. А відмовитися — значить, поламати всі його плани, а це страшенно розгнівить старика. Чи не краще відтягти остаточну відповідь? Зволікатиму, доки буде можливо, а тим часом, гляди, щось трапиться. Таке рішення здавалося мені найрозумнішим.

— Пам'ятаєш, — почав я повільно, обдумуючи кожне слово, — що тобі сказала Зінга в той день, коли я врятував її батька від кадіті?

— Пам'ятаю, — кивнув головою Арикі.

— Вона сказала тоді, що в день свята Дао стане моєю сахе.

Арикі знову кивнув головою.

— Про це знає все плем'я…

— Знає, — погодився Арикі.

— Тепер я мушу відмовитися від Зінги, так?

Арикі лукаво посміхнувся. Навіщо? Ніхто не примушує мене відмовлятись од Зінги. Вихід тут дуже простий: у мене буде дві дружини — Зінга й Канеамея. Дочка головного вождя і дочка головного жерця. Я буду тоді найсильнішою й найшановнішою людиною племені. Кращого й не вигадаєш!

– І все-таки мені треба подумати, — ухильно відповів я.

Таке зволікання розлютило головного жерця. Він підвищив голос і почав говорити, наче наказував, як звик розмовляти з людьми свого племені.

— Подумай! Ти будеш рапуо, станеш власником семи поясів мудрості і білого листя! Будеш каліман біля — першою людиною на всьому Тамбукту. Так, на всьому Тамбукту! Бо наше плем'я — найсильніше серед усіх племен. Всі нас бояться. І плем'я бома, і плем'я пума, і плем'я фур-фур… Першою людиною — ось ким ти будеш! Боамбо — тана, головний вождь племені, але його влада менша за мою. Якщо Боамбо скаже: «Зв'яжіть цього пакегі й киньте у Велику воду!», люди запитають у Арикі: «Можна?» І коли Арикі скаже: «Ні, цього пакегі не слід кидати у Велику воду», люди послухають Арикі. А якщо Боамбо скаже: «Цього пакегі не слід кидати у Велику воду», а Арикі скаже: «Киньте його!»— кого послухають люди? Ти хлопець розумний, подумай добре і потім скажеш мені своє рішення.

Він замовк і, примруживши свої колючі неприємні оченята, чекав, що я на це відповім. Слухаючи старика й дивлячись на нього, я подумав: «Так, Боамбо має рацію, Арикі людина непевна, його треба остерігатися».

— Мудрі слова не приходять в голову одразу, — стиха промовив я, вибиваючи з люльки попіл. — Я ще подумаю…

— Подумай! — сердито буркнув жрець. — До свята Дао ще багато місяців. Сподіваюсь, до того дня порозумнішаєш.

Жрець одверто насміхався наді мною, але я вирішив і цю пілюлю проковтнути. Тільки слабохарактерні й боязливі люди, відчуваючи свою слабість, спалахують і починають істерично кричати. Я мусив володіти собою. Треба було довести цьому злому старикові, що я його не боюсь. Побачимо ще, хто з нас сильніший: він чи я.

— По селищах багато хворих, — сказав я, попихкуючи люлькою. — І в Каліо, і в Зарумі, і в Хойді, і в Балді. У мене є нанай кобрай, думаю піти їх лікувати.

— Ні! — аж підскочив старик, змірявши мене колючим поглядом. — Підеш після свята Дао.

— Ти ж сам сказав, що до свята ще багато місяців, — заперечив я. — Скільки хворих помре до того часу! Їх треба врятувати.

Арикі прикинувся, що не чує. Спершись об стіну, він неквапливо почав набивати люльку, яка під час розмови погасла. Я простяг йому коробку з цигарками й клацнув запальничкою, але старик різко відмахнувся. Уважно вдивляючись у сухе зморшкувате обличчя жерця, я пробував розгадати його думки, але це було дуже важко, майже неможливо. На байдужому обличчі дідугана не здригнувся жоден м'яз. У цю мить жрець скидався на мумію єгипетського фараона Рамзеса II: тонкі, міцно стиснуті губи, праве око примружене, ліве вдивляється в мережку коротенької бамбукової люльки.

Нарешті, припаливши від жаринки з вогнища, він глухо промовив:

— Дао карає людей, насилає на них кадіті, а ти квапишся лікувати їх… Не допущу!

— Чому? — запитав я. — Невже я повинен був залишити Боамбо вмерти? Я вилікував і сина тани Боамбо, і старого Гахара, і багатьох інших. Я вважаю, Арикі мусить бути задоволений мною…

— Не хочу й слухати! — крикнув жрець. — Ти йдеш проти Дао!

Він підняв руку, наче хотів спинити мене. Його гнів, холодний і нестримний, щохвилини зростав, але я, щоб викликати жерця на відвертість, вирішив розпікати його до кінця.

— Я знаю, чому ти не дозволяєш, — сказав я спокійно, не підвищуючи голосу.

— Чому ж, кажи!

— Тому що боїшся!

— Кого?

— Мене!

Арикі хихикнув, але видно було, що йому зовсім не до жартів. Вогники в колючих очах ставали дедалі холоднішими, на обличчя ніби насунулась темна хмара, і воно ще дужче зморщилось, мов печене яблуко.

А я розпікав його далі:

— Люди кажуть: «Дао посилає нам смерть, а пакегі рятує від неї. Арикі приносить нам шкоду, забирає по десять шкур від кожного великого полювання, а пакегі робить добро. Хто кращий: Арикі чи пакегі?» Отак говорять люди. Тому ти й забороняєш мені лікувати їх.

Я сподівався вибуху, але помилився: Арикі встиг утамувати спій гнів і вислухав мене на диво спокійно. Отже, коли захоче, він може стримувати себе, чого, на жаль, не можна було сказати про мене.

— Ну й терпкий же ти, як кислиця, — тихо промовив старик. — А все через те, що зелений. Не послухаєш Арикі — гірко тобі буде. Дуже гірко. Так і знай… Та ще подумай і над тим, хто кого повинен боятися: ти Арикі чи Арикі тебе? Що ти таке? Пакегі! Хе-хо!

Він з презирством плюнув на підлогу.

— Не пакегі, а пакегі гена! — поправив я його. — Зрозумів? Пакегі гена!

Я навмисне підвищив голос, щоб надати словам більшої ваги. Нехай пам'ятає головний жрець! Я не просто пакегі — біла людина, а пакегі гена — біла людина з місяця!

Не надавши моїм слонам ніякого значення, Арикі залигав, чи вмію я літати, як птахи, або плавати під водою, як риба. Таке запитання мене трохи спантеличило. Хоч я й не знав, чого він домагаються, проте не міг не визнати, що не вмію ні літати, як птах, ні плавати, як риба.

— На що ж ти тоді надієшся? — запитав Арикі. — Тобі звідси нікуди подітись. Авжеж нікуди! Єдиний вихід — жити з нами, в нашому племені. Що в такому разі ти повинен робити? Добре зваж! Повинен слухати, що тобі скаже Арикі? Повинен! Бо Арикі — рапуо! Бо Арикі всі люди слухають! А що ти таке? Пакегі гена? Хе-хо! А ти вмієш стріляти з лука? А метати спис? А Арикі все вміє робити. Все! Хе-хо!

— Невже-таки все? — в'їдливо запитав я. — А чи вміє Арикі робити грім? Не вміє! А Велику воду підпалити може? Не може! Або людей рятувати від смерті? Теж не вміє! А я вмію!

Арикі враз притих і мовчки нахилив голову. Мої слова примусили його замислитися. Він добре розумів, що має справу з дуже сильним противником, який вміє робити грім і може підпалити океан. Він був певен цього і, знаючи, що його біле листя й дерев'яний ідол не можуть нічого мені заподіяти, вирішив ще раз спробувати залучити мене на свій бік.

— Не нехтуй словами старого Арикі, — почав він трохи м'якше, глибоко вдихнувши тютюновий дим. — Хотів би ти, щоб біляр занго поважало тебе ще дужче і виконувало кожне твоє бажання?

Я ствердно кивнув головою.

— А коли так, ти повинен стати даго Канеамеї, а я зроблю тебе рапуо. Тільки ти не думай, що я роблю це тому, що боюсь тебе, — не моргнувши оком, збрехав він. — Роблю тому, що люблю свою дочку. Дао не дав старому Арикі сина — будь ти мені за сина. А не хочеш — знай: ніхто тобі не винен. Зрозумів? Анге бу!

«Анге бу» означало, що розмова закінчена, і я пішов додому. На душі було гірко й тоскно. Хоч я й прикидався, ніби не боюся ніяких погроз, проте добре усвідомлював, що коли нехтуватиму порадами головного жерця, можу не сподіватися нічого хорошого.

В лісі мене раптом наздогнала Канеамея і, відсапуючись, промовила:

— Арикі переказував…

— Що?

— Щоб ти нічого не говорив Амбо.

— Про що не говорити йому? — запитав я.

— Не кажи, що Арикі хоче зробити тебе рапуо.

— А чому?

— Ну так. Не кажи. І тані Боамбо не кажи, і його дочці теж. Нікому… — вона задихалась чи то від бігу, чи, може, від хвилювання.

— Так ти хоч скажи чому, — допитувався я.

— Не говори, та й годі… Обіцяєш?

Я дав слово. Гаразд, нехай буде так, але з однією умовою: якщо й вона зробить мені послугу.

— Яку послугу? — схвильовано глянула мені в очі Канеамея.

— Принеси мені коли-небудь біле листя, я тільки подивлюсь на нього.

Дівчина відсахнулась.

— Біле листя? Це ж… дуже небезпечно! Якщо набу дізнається…

— Він не дізнається, якщо ти будеш розумною. Коли Арикі піде на полювання…

— Арикі на полювання не ходить, — перебила Канеамея.

— Нічого. Підстережи його, коли вийде з хатини, візьми біле листя і принеси мені. Я тільки раз погляну, потім забереш і покладеш на місце.

Канеамея вагалася.

— Про це ніхто не дізнається, — наполягав я на своєму.

— Ніхто? — недовірливо глянула вона мені в очі.

— Ніхто.

— А Зінга?

– І Зінга.

Озирнувшись на всі боки і переконавшись, що довкола немає нікого, Канеамея тихо сказала:

— Гаразд, принесу.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Поради Сміта і Серна. Арикі гнівається. Тривога плантатора.

І

Я поплив до яхти, щоб розповісти англійцям про свою зустріч з Арикі і порадитися з ними. Я був ще молодий і недосвідчений, а вони могли дати мені корисну пораду й застерегти від необачного кроку.

Найголовніше, що турбувало мене зараз, — іти по селищах лікувати хворих, незважаючи на заборону, чи підкоритися волі головного жерця. Що я виграю, коли піду, і що програю? Приверну на свій бік серця простих тубільців усіх п'яти селищ племені. Допоможу багатьом хворим і полегшу їхні страждання. Люди будуть мені вдячні за це й скажуть: «Пакегі — нанай біля, каліман біля». Якщо Сміт не поскупиться, я подарую їм дзеркальця і намисто, і вони радітимуть. А може, доведеться обпалювати на спирту голку шприца, тоді тубільці побачать на власні очі, що пакегі може запалити воду. А що програю? Викличу ненависть Арикі? Ну що ж, він і так ненавидить мене…

Коли я все це розповів капітанові й Сміту, плантатор, подумавши, неквапливо промовив:

— Стережіться, сер, тубільці — народ підступний. Я їх знаю ще з Кокосових островів. Коли відчувають вашу силу, вони мовчки й покірливо виконують кожне ваше бажання. Але не доведи вам боже зустрітися з ними віч-на-віч у темряві: загородять спис у спину, навіть не моргнувши оком. Убити білого — відкрито чи з засади — це для них питання честі й обов'язку.

Плантатор мав на увазі тубільців з Кокосових островів, тих, до кого він ставився гірше, ніж до робочої худоби. Але я півроку жив серед тубільців племені бома, і за цей час нікому й на думку не спадало вбити мене, хоч вони й могли зробити це кожну мить. Більше того: у цих простих і щирих людей не було й краплини тієї ненависті, яку Арикі відверто виявляв до мене. Але ненависть головного жерця — його особиста справа: ніхто з племені занго не поділяв її. Правда, спочатку тубільці племені бома жахались мене, не довіряли, ховали своїх жінок і дітей, побоюючись, щоб я не заподіяв їм чого лихого. Та коли дізналися, що я можу їх залишити і перейти до іншого племені, сам Лахо привів мене в селище і почав сватати за найкращих дівчат, аби тільки я залишився у них. Ці люди не були підступні і не вміли брехати. Те саме можна сказати й про плем'я занго. Арикі примусив його не відступати од звичаїв своїх предків і виконати наказ великого вождя Пакуо, тому плем'я послухало Арикі. Все це було цілком природно. Але коли люди почали довіряти мені, Боамбо сам запросив мене жити в хатині для гостей і полюбив, як власного сина. Один тільки жрець і ненавидів мене, але його ненависть була водночас і його слабість: не любив, бо боявся. Боявся за свій авторитет і за спою владу над людьми, яку підтримував брехнею та підступами. У мені головний жрець вбачав людину, яка може розкрити його шахрайство і вивести на чисту воду. Але чого варта ненависть Арикі, коли на моєму боці любов усього племені?!

Ці докази не переконували плантатора. Щодо тубільців у нього була власна думка — він не визнавав інших засобів у спілкуванні з ними, крім погроз і насилля. Але якщо це йому минало на Кокосових островах, де за спиною плантатора стояла англійська поліція, то тут про не годі було й думати.

А що ж капітан? Мовчки вислухавши мене, він промовив:

— Наскільки я зрозумів, ви збираєтеся показати всьому племені справжнє обличчя головного жерця. Чи не так? Правильно я вас зрозумів?

— Правильно, — відповів я.

— Не схвалюю, хлопче, не схвалюю. Навіщо це вам здалося? Чому ви втручаєтесь у справи головного жерця? Він — особа високопоставлена. А мені відомо, що інколи жерці мають на дикунів більший вплив, ніж самі вожді. Чи не краще було б вам привернути його на свій бік?

— О, це неможливо! — зітхнув я. — На мій бік він ніколи не перейде.

— Чому? — запитав капітан.

— По це суперечить його інтересам.

Подумавши мить, Стерн додав:

— Тоді перейдіть ви на його бік.

— А це вже всупереч моїм принципам.

— Всі принципи хороші, якщо вони нам на користь, — обізвався Сміт. — Так-так, сер! — вигукнув він. — І кращого ви не придумаєте. Зять водночас головного вождя і головного жерця — це ж чудово! Ви самі тікаєте від того щастя! Не сьогодні-завтра жрець помре, і ви заступите його місце… Чудово! Яка перспектива! Що ж тут гадати? Тоді й ми з капітаном полегшено зітхнемо, перестанемо тремтіти за свою шкуру, паче злочинці, яких кожну мить можуть витягти з нори й перетопити, мов сліпих цуценят.

— Ні, — заявив я, — головним жерцем я ніколи не буду.

— Ну, коли не хочете самі, то не чіпайте й старика. Перестаньте з ним гризтися, бо нашкодите не тільки собі, а й нам. Не забувайте, що ви на острові не самі, що несете відповідальність і за наше життя. Правильно я говорю, Стерн?

Але капітан несподівано схопився з крісла й стрімголов помчав на кухню. Звідти потягло солодкуватим смородом горілого м'яса. За розмовами він забув, що на плиті вариться страва. А Сміт вів далі:

— Ви неспокійна людина, сер. Вас завжди обурює якась уявлювана несправедливість, до якої вам аніякого діла немає. Хіба ви винні в тому, що плем'я вірить у дерев'яних ідолів? Звичайно, ні. До того ж воно має потребу в цьому. Адже їхня віра не з неба скотилась, як ви гадаєте? Її створили самі дикуни, бо вона їм необхідна. Ця віра надає їм сили і робить схожими на людей. — Він затягся сигарою, яку тримав у руці. — Так-так, сер. Віра навіть у дерев'яні ідоли — велика сила, і ніхто не може її зруйнувати. Та й кому це потрібно? Без віри дикуни були б подібні до хижих тварин і стали б ще небезпечнішими. Зараз вони знають, що Дао карає поганих людей, і це стримує їхні дикі інстинкти… Ех, коли б я знав їхню мову! — зітхнув Сміт.

— Що б ви зробили?

— Що? Та я б із своїми дзеркальцями, намистом та браслетами багато б дечого зробив! Насамперед, втерся б у довір'я до головного жерця і загрібав би жар його руками. Якщо намисто, браслети та дзеркальця не допомогли б, у мене є ще коньяк, джин, вино… Інколи алкоголь виявляється сильнішим за саму віру, сер. А якщо б і алкоголь не допоміг, у мене є рушниці. Безперечний факт, що всі народи і племена земної кулі розуміють мову зброї.

— Так чому ж ви зволікаєте? — запитав я. — Чому не заговорите з ними цією мовою?

— Тому що я сам. А одна людина навіть з десятьма рушницями нічого не зробить. Мені необхідна підтримка хоча б цього вашого жерця. Знову ж таки не знаю їхньої проклятої мови…

Сміт з сигарою в руці напівлежав на кушетці, опершись на м'яку спинку. На маленькому столику перед ним стояла пляшка коньяку. Сухе обличчя і довгу шию плантатора заливало потом, і він раз у раз витирався шовковою хусточкою. Я сидів і мовчки слухав його теревені. А що йому скажеш? Заперечувати — зайва річ. Але моя байдужість, видно, ображала плантатора, бо він підвищив тон.

— Раніше я був про вас кращої думки, — докорив він мені. — Сподівався, що ви, зрештою, зрозумієте моє становище. Я в цій яхті скоро збожеволію, сер! Тут удень, мов у печі, зовсім нічим дихати. Вам добре: виїжджаєте щоранку до своєї хатини, вилежуєтесь у холодку, зустрічаєтеся з різними людьми, ходите на полювання, ловите рибу, черепах, а тепер ось надумалися йти по селищах…

– І обов'язково піду, — обізвався я.

— Ви підете, — зітхнув Сміт, струшуючи попіл з сигари, — а ми будемо смажитися тут, мов карасі на сковороді. Я не хочу вас ображати, але з вашого боку це егоїзм, сер! Найнещаснішому в'язню живеться не так гірко, як нам отут. Згадайте ж нарешті й про нас! Стерн ще коли-не-коли сходить на берег, а я? Чи є у вас серце?! Я в цій тюрмі довго не витримаю, сер! У мене підірване здоров'я, слабе серце та і з печінкою не все гаразд… Чому ви не поговорите з головним жерцем та з вождем, щоб дозволили й мені сходити на берег? Слізно благаю нас! Я ж вам даю ліки, дзеркальця й цигарки, за допомогою яких ви втираєтесь у довір'я племені? За все у спій час плачено гроші, а тепер я віддаю все дурно. Невже ж таки я не заслужив, щоб про мене подбали? Зробіть щось, я вас благаю… І чим раніше, тим краще, бо коли кінчаться всі ліки, намисто та інші брязкальця — а край приходить усьому, — тоді вже буде пізно. Докладіть зусиль, витягніть мене з цього пекла, сер… Слізно пас благаю…

Сміт мав рацію. Я надто захопився змаганням з Арикі, забувши про те, що я тут не сам, що треба думати не лише про себе. Про Стерна я не турбувався: він мав дозвіл жити на острові. Але у Сміта такого дозволу не було. Як тільки він зійде на берег, тубільці схоплять його і кинуть у море. Я мусив зробити все можливе, щоб «легалізувати» плантатора.

— Гаразд, поговорю з вождем, — пообіцяв я. — А буде необхідно — і до жерця піду.

— Дякую вам, — сказав Сміт, трохи заспокоївшись. — Не зайве було б занести їм по пляшці коньяку. Що ви скажете на це?

— Перший підкуп? — посміхнувся я.

Стерн покликав до їдальні. На столі стояла гаряча страва, яку капітан щойно приготував з консервованої свинини і ямсу. Посередині лежала нарізана чимала диня. Почувши, що Сміт збирається жити на острові, капітан саркастично засміявся:

— Чи не надто сміливо, сер? Щодо мене, то я краще спатиму тут, ніж на твердих нарах у курені.

— Коли б і я щодня сходив на берег, то сказав би те саме, що й ви, — сумно відповів Сміт.

— А хто ж вам забороняє, сер? Ідіть хоч зараз.

— Ви бажаєте мені лиха, Стерн, — докорив йому плантатор. — Ви ж добре знаєте, що я не маю на це дозволу. Не забувайте й того, що я не вмію плавати…

На обличчі капітана застигла поблажливо-добродушна посмішка.

— Не турбуйтеся, — сказав він. — Тубільці ніколи не розпізнають нас. Вони завжди плутатимуть нас. Тільки в тому разі, якщо ми з'явимось на острові всі втрьох, вони зрозуміють, що серед нас є хтось новий. Але це теж півбіди. Скажемо, що третій теж врятувався…

— Ви маєте на увазі…

— Я маю на увазі Грея. Звичайно, якщо ви погодитеся грати роль повара…

Сміт неспокійно засовався на стільці.

— Я згоден, сер! З великою радістю! Але вони можуть узнати правду…

— Як? — запитав Стерн.

— Грей був дуже гладкий і низький на зріст, а я худий і високий. Не слід покладатися на їхню коротку пам'ять.

— На такі дрібниці ніхто не зверне уваги, — засміявся Стерн.

А що ж, І це ідея. Чи пощастить плантатору видати себе за Грея? Якщо вождь і Арикі встигли забути гладкого повара і вважатимуть Сміта за третього пакегі, якого вони вже кидали в океан, то плантатор може спокійно сходити на берег.

II

Попоївши, я негайно сів у човен і поплив до селища. Боамбо саме спав у холодку під стріхою, а стара Дугао з Зінгою сиділи під крислатим деревом. Я не хотів будити вождя й підійшов до жінок. Зінга в'язала з якогось лика нову саронгу. Вона тіпала кору дерев'яним кийком, віддирала від неї лико і, скручуючи тоненькі мотузочки, фарбувала їх у червоний та чорний колір. Поруч у кокосових шкаралупах стояла фарба, зварена з якогось листя. Саронга мала бути досить красивою, з червоними й чорними смужками. Коли вона буде готова, Зінга нав'яже довкола густі торочки, а на торочки понанизує різнобарвні черепашки. Тоді саронга стане ще красивішою. А стара Дугао з такого самого лика плела велику торбу. Цією торбою вона носитиме з городу таро, ямс та батати.

Прокинувся Боамбо і сів біля нас. Я подав йому цигарку й клацнув запальничкою. Він завагався, потім глянув на згасле вогнище, подумав і припалив од запальнички.

— Пакегі — розумні люди, — сказав вождь.

Мені було соромно обманювати його, і я сказав, що у великому човні є й третій пакегі, який не наважується зійти на берег, щоб, бува, не кинули його в океан.

— Третій пакегі? — здивувався Боамбо. — Так вас же й було троє?

— Ні, нас було четверо. Один потонув, залишилось троє. Третій живе в великому човні.

— Уїн-уїн, — зітхнув Боамбо. — Якщо третій пакегі зійде на берег, Арикі скаже, щоб йому прив'язали до ніг каменюку й кинули в Велику воду.

— А ти що скажеш? — глянув я йому в очі.

Подумавши хвилинку, Боамбо тихо промовив:

— Я скажу, щоб не кидали, тільки ж Арикі не послухає.

Знову Арикі! Ще одне людське життя повисло на волоску. Мені згадалися слова, сказані колись жерцем: «Боамбо — тана, головний вождь племені, але його влада менша за мою…» Отже, так воно й є.

— Як же бути? — запитав я.

— Піду поговорю з Арикі, — відповів Боамбо, підводячись.

— Зараз і йдеш?

— Піду.

— А чи не міг би ти сказати йому, що третій пакегі — це той самий, кого вже раз топили у Великій воді?

— Ні! — відрубав Боамбо. — Я тана, а тана ніколи не бреше!

І він швидко пішов до Арикі.

— Арикі — уїн біля, — обізвалася стара Дугао. — Арикі накаже, щоб того пакегі кинули у Велику воду.

— Але ж пакегі буде оборонятися, — сказав я. — У пакегі є стріла, яка випускає грім. Пакегі вб'є Арикі.

— А хіба він може вбити його? — запитала Зінга.

— Може.

— Мовчіть! — прошепотіла Дугао. — Арикі почує.

— Як же він почує, коли його нема тут? — посміхнувся я.

— Біле листя йому все скаже.

— А що буде, коли пакегі й справді вб'є старого Арикі? — спитав я.

— Буде щось страшне, — відповіла Дугао.

— А що саме?

— Не знаю…

— Нічого не буде, — впевненим голосом сказав я. — Коли не стане Арикі, біляр занго ще подякує тому, хто вб'є цього лиходія.

— Якщо пакегі вб'є Арикі, — прошепотіла Зінга, — то біляр занго повбиває всіх пакегі. І тебе вб'є.

– І мене теж?

Зінга кивнула головою:

– І тебе теж. — Згадавши щось, вона знову звернулася до мене: — Ти був у Арикі. Що він тобі сказав?

— Сказав, щоб я не ходив по селищах і не давав людям нанай кобрай. Арикі хоче, щоб усі люди померли від страшних хвороб.

Зінга тільки сумно похитала головою, але нічого не відповіла.

Боамбо повернувся додому похмурий. Дізнавшись, що в великому човні живе третій пакегі, Арикі аж затрясся від гніву і так розходився, що все селище збіглося. Чого тільки він не наговорив про нас… Треба, мовляв, знищити цих пакегі! Треба їх ще раз кинути у Велику воду!

— Скажи третьому пакегі, щоб не сходив на берег, — порадив Боамбо.

Збентежений і сумний повертався я на яхту. Сміт чекав на палубі. Він весь час простояв під пекучим промінням сонця і ще здалеку запитав, що мені пощастило зробити.

— Жрець не погоджується, сер, — промовив я. — Нахвалявся, що власними руками прив'яже вам каменюку до ніг і кине в океан.

Обличчя плантатора враз змарніло. Він обтер хусткою спітнілу шию й промовив:

— Я ж вам казав, що дикуни — народ непевний. А ви їх захищали. Тепер ви переконалися, що я мав рацію?

— Ні, — заперечив я. — Дикуни тут ні при чому. В усьому винен головний жрець. З вождем я домовився дуже швидко, але він не наважується, йти проти жерця. А плем'я про це нічого не знає.

— Бачте, ви знову їх виправдовуєте! — гнівно вигукнув Сміт. — Але цікаво знати, що ви робитимете, коли не стане консервів? А їх лишається не більше як на тиж-день-два. Що тоді?

— А рис є?

— Ну, є.

– І борошно є?

– І борошно є.

А цукор теж є?

І цукор є.

— А масло?

— Масла малувато, але маслинова олія є.

— Чудово! — підбадьорив я його. — Борошно і рис, цукор і олія — це ж царська їжа, сер! А полюватимемо — і м'ясо буде. Ну, чого вам ще треба? Крім того, інколи я приноситиму таро, ямсу, бананів, динь. А потім призвичаїмось і до цукрової тростини. Я куштував: твердувата, але їсти можна…

— А коли й олії не стане, що будемо робити без жирів? — запитав Сміт.

Згадавши про гладких черв'яків, які колись приносив Гахар, я сказав:

— У трухлявих стовбурах у лісі живуть такі черв'яки…

— Досить, сер! — гидливо поморщився Сміт і квапливо пішов до каюти.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Намисто Сміта. Тривога. Подорож до Каліо. Зустріч. Вождь селища і його дружина Ладао.

І

Щоранку, повертаючись з яхти до своєї лібати орованди, я знаходив на ослоні біля хатини таро, батати, банани, а інколи й кокосові горіхи, дині і навіть здоровенні плоди хлібного дерева. Одного разу, щоб якось віддячити тому, хто все не приносить, я залишив у хатині на нарах три разки намиста й два дзеркальця, а сам, забравши продукти, поїхав на яхту. Коли наступного ранку повернувся до лібати, намисто й дзеркальця лежали на своєму місці. Тоді я зрозумів, що коли господаря немає, до його хатини ніхто не заходить. Довідавшись про це, Сміт страшенно зрадів:

— Чудово! Ми повинні економити, сер!

— Що, банани?

— Та ні, намисто! — посміхнувся плантатор.

Якось увечері повз мою хатину проходило кілька жінок і дітей, які несли з городів плоди. Двоє хлоп'ят підійшли до мене й поклали на ослоні по грону бананів. Я почепив малюкам на шию по разку намиста, і вони радісно побігли за матерями.

— Пакегі гена — нанай біля! Дивіться, що він дав нам! Дивіться! — щебетали діти й гордовито випинали груди, показуючи матерям намисто.

Надвечір прийшов Амбо, і від нього я довідався, що в Каліо, найближчому від Букту селищі, кобра вкусила дитину. Нещасний батько схопив її на руки й побіг до мене, але дорогою дитина вмерла, і він повернувся назад. Жителі Каліо збентежені. В нестямі бідний батько почав рубати кокосові пальми навколо своєї хатини, і люди ледве зупинили його. Пальми ж, мовляв, не винні в смерті його маленького сина.

— В Каліо багато хворих, — сказав Амбо. — Чому ти не підеш туди?

— Арикі не пускає, сам знаєш!

— А ти його не слухай!

Я розповів юнакові про нахваляння жерця. Підступність старого шахрая страшенно обурила Амбо. Очі його спалахнули гнівом. Боамбо, хоч і з болем у серці, все ж погоджувався з головним жерцем, але син його повставав проти злочинів шахрая з притаманним молодості бурхливим протестом і нестриманістю. Це надавало мені сили. Я бачив, що він не боїться Арикі і готовий підтримати мене. А його підтримка була дуже цінною, бо всі люди племені поважали молодого мисливця. Вони вважали, що Амбо — їхній майбутній вождь.

Я погодився відвідати Каліо, якщо й він піде зі мною.

— Піду! — не вагаючись промовив хлопець.

— Гаразд, — сказав я. — А тепер ходімо до твого набу.

Тану Боамбо ми застали в хатині. Коли я повідомив його про наше рішення, він нічого не відповів, тільки мовчки глянув на мене, наче хотів сказати: «Навіщо ти тривожиш мене? Я й так стомився від твоїх вигадок».

Він і справді мав вигляд людини, яка прагне лише одного: щоб їй дали спокій.

— Ну, так що ж? — запитав я. — Амбо теж збирається йти зі мною. Завтра вирушаємо.

– Ідіть, — погодився Боамбо. — Вранці я пошлю когось до Каліо — треба попередити людей.

II

Наступного ранку Амбо чекав мене біля човнів у малій затоці. Він убрався, мов на весілля. У волоссі юнака стриміли два бамбукові гребінці і кілька різноколірних папужиних пір'їн, у вухах погойдувались великі круглі серги, а на грудях яскріли три разки намиста: один з собачих зубів, другий з барвистих черепашок і третій — той самий, що я подарував. З-під браслетів виглядали яскраво-червоyі квіточки хібіскусу і маленькі гілочки райдужного колеусу. Підперезався Амбо новим поясом, сплетеним з червоної та чорної пряжі, обличчя пофарбував червоною фарбою, а на щоках і на лобі провів білі лінії. Новий спис вабив око складною мережкою. В такому вбранні, із списом у руках молодий воїн мав дуже показний вигляд. Щаслива посмішка, веселі іскорки в очах і кожний рух пружного тіла свідчили про радісне збудження.

Амбо був красивий і стрункий. На гладенькій шоколадній шкірі не було жодного шраму, жодного прищика. Гармонійно розвинене тіло випромінювало силу й молодість. Чорні іспанські очі, густі брови, що зрослися на переніссі, рівний римський ніс, високе чоло і навіть хвилястий і чорний, як смола, чуб чимось нагадували іспанських тореадорів.

Я теж убрався в новий одяг, куплений ще в Александрії: в короткі штани, картату сорочку, спортивні черевики і корковий шолом, до якого приколов червону напужину пір'їну. Патронташ Сміта надавав і мені імпозантного вигляду. Крім лікарської сумки, за плечем у мене висіла двостволка.

Стежка весь час кружляла понад берегом. Ліворуч шаленів океан, хвилі з ревом і плескотом розбивались об скелястий берег; праворуч здіймали в небо розложисте гілля велетні джунглів. В кінці великої затоки стежка круто повернула в ліс і повела вгору. Океан лишився позаду. Поступово стихав шум прибою. Нас оточила півтемрява тропічного лісу. Високо над головами гілля спліталось у густе шатро, крізь яке не проникало сонячне проміння.

Тут гірські стежки рідко в'ються у всі боки, як у нас, а підіймаються прямо вгору. Тому йти було дуже важко. Там, де земля була м'якша, люди замість східців повбивали в землю паколи, а на кам'янистих місцях з дерев звисали густо понав'язувані стебла ліан. Тримаючись за них, ми повільно, мов альпіністи, просувалися вгору. Там і сям поперек стежки лежали повалені бурями величезні дерева. Їх трухлява деревина обросла паразитами. Серед них можна було помітити чудові орхідеї з цвітом у вигляді келишка і барвисті бромелії, які відразливо смерділи. Траплялись і обпалені блискавкою дерева, теж густо порослі паразитами.

Амбо, як сарна, швидко збирався крутою стежкою, і мені доводилося напружувати останні сили, щоб не відстати від нього. Я страшенно стомився, але старанно приховував це, щоб син вождя не помітив, чого варта мені ця подорож, бо тубільці не поважають слабосилих.

Нарешті ми дісталися вершини й зупинилися мов укопані, вражені дивною картиною, що відкривалася перед нами. Прямо внизу, під горою, розкинулась квітуча долина, перетнута вздовж повноводою річкою. Біля самого гирла, потопаючи в густій зелені кокосових пальм, крислатих хлібних, динних та тикових дерев, виглядали гостроверхі хатини Каліо. По той бік долини підіймалось друге пасмо гір, значно вище за ту, на якій ми стояли. Гори були вкриті багатоповерховим тропічним лісом. Велетенські дерева сягали сімдесяти метрів у висоту. Біля підніжжя росли різні дикі пальми, фікуси, мімози, дур'ян, мангустани, деревоподібні папоротники з довгим нарізаним листям, а вище починалася зона вічнозелених дубів, лаврових дерев, каштанів і кленів. Вершини гір були вкриті колючим чагарником рододендрону і травами.

Внизу біля річки виднілися справжні бамбукові гаї, непрохідні хащі очерету, а незорані луки поросли високою цупкою травою аланг-аланг.

Відпочивши після важкої дороги, ми пішли далі. Тепер стежка збігала поміж дерев стрімко вниз, рівна, як і по той бік схилу. Але сходити з гори було набагато легше, ніж підійматися, і ми незабаром опинилися біля Каліо.

Все селище — від найстарішого дідуся до немовляти на материній спині — висипало нам назустріч. З гурту вийшло двоє чоловіків і привіталися з нами, потискуючи лівою рукою наші праві виїде ліктя і дружньо поплескуючи нас вільною рукою по плечах. Один з них — високий, стрункий, з добре розвиненим мускулястим тілом, підперезаний широким поясом, оздобленим різнобарвними черепашками, був ренгаті, вождь селища, а другий, старик, із зморшкуватим обличчям, підперезаний трьома вузькими поясами, був тауті — жрець селища. Ми з ними вже зустрічалися в Арикі, але я їх не впізнав.

Оточені збудженою юрбою, ми рушили до селища. Тубільці товпились і хвилювались, але ввічливо давали нам дорогу. Ті, кого витиснули далеко від нас, тяглися навшпиньки, а діти галасливою зграйкою бігли за дорослими. Але побачивши, що за батьками не проштовхнешся, вони швидко, наче мавпочки, здирались на дерева і, роззявивши від подиву роти, розглядали білу людину, що якимось чином прилетіла сюди з самого місяця.

Праворуч від мене йшов ренгаті, а ліворуч дріботів старий тауті. На березі ми сіли в один з човнів і попливли на той бік, де в густій зелені розкинулось селище. Інші тубільці теж посідали в човни, поспішаючи за нами, а дітлахи з вереском і сміхом кинулися в воду, наздоганяючи дорослих плавом. Глибока вола їх не лякала. Вони виросли на березі океану і були вже неабиякими плавцями.

Ренгаті повів нас до своєї господи, його молода дружина, вбрана по-святковому в намисто з черепашок та собачих зубів, у великих сергах і діадемі з якогось білого й чорного насіння, піднесла нам люльки й кисети з сухим листям. Перш ніж нагодувати гостя, його слід пригостити люлькою.

Зібралися всі старійшини селища. Я витяг з кишені портсигар і Смітову запальничку. Тубільці не зводили з мене очей, чекаючи, що ж робитиме біла людина. Вони вже не раз чули про те, що я вмію добувати вогонь без дерева, можу підпалити воду, але бачити цього їм ще не доводилось, і тепер усі, затамувавши подих, стежили за кожним моїм рухом. Коли я клацнув запальничкою і випустив з рота дим, усі ахнули. Тоді я подав цигарки тауті, але вождь одсунувся й не взяв. Відмовився й ренгаті. Тільки Амбо простяг руку за цигаркою і припалив її прямо від запальнички. Цей сміливий вчинок хлопця викликав у присутніх захоплення. Вони скрутили собі по товстій цигарці з власного тютюну і припалили від вогнища, що горіло посеред хатини.

Кожен старійшина був у новому поясі. Дружина ренгаті наділа нову саронгу, майстерно сплетену з різноколірної пряжі і оздоблену блискучими черепашками, її рябенький фартух з червоних та чорних торочок ді» ставав майже до колін. Такий «одяг» в умовах тропічної спеки дуже зручний. А моя спортивна сорочка, геть мокра від поту, прилипла до спини і неприємно лоскотала.

Господиня внесла глечик малоу. Терпке солодкувате вино здалося мені смачнішим за всі напої, які будь-коли доводилося пити.

Ренгаті заговорив про людей селища Каліо. Живеться їм непогано. Дерева гнуться від плодів, на городах доволі бататів, ямсу і таро, у Великій воді багато риби — чого тільки твоїй душі заманеться!

— Дао щедрий, — прошамкав і собі старий тауті, — а Арикі сім раз мудріший за нас.

— Чому саме сім? — спитав я.

— Хіба ти не знаєш? — здивувався жрець. — Арикі ж підперізується сімома поясами мудрості.

Перелічивши присутніх, я сказав:

— Нас тут якраз десять душ. У всіх разом десять поясів, значить, ми мудріші за Арикі.

Тауті знову щось шамкнув, але не промовив ні слова. Тоді Амбо почав розповідати, які «дива» може зробити «біла людина з місяця». Він згадав і про «вогонь без дерева», і про «воду, яка горить у моїх руках», і про «стрілу, що випускає грім». Розповів їм, як одного разу я вбив великого птаха, хоч той летів так високо, що ледь мерехтів у небі. Амбо навмисне перебільшував усе, щоб, як він сказав потім, ошелешити слухачів і довести їм, що я «в семи місцях по сім разів» мудріший за Арикі. Потім для більшої переконливості він витяг з кисета дзеркальце, яке завжди носив при собі, і показав старому тауті. Побачивши себе в дзеркалі, сільський жрець відсахнувся.

— Це мені пакегі дав, — гордо пояснив Амбо і, повернувшись до мене, почав просити, щоб я вистрілив з рушниці, нехай, мовляв, люди Каліо переконаються, що пакегі справді вміє «робити грім».

Усі посхоплювалися з місць і в один голос закричали:

— Не треба! Не треба! Це страшно! Ми помремо!

Я ледве заспокоїв їх, давши слово «не робити грому». Потім попросив, щоб мене відвели до хворих.

Ми вийшли на сільський майданчик. Посідавши в холодку під деревами, тубільці й досі чекали на мене.

Я теж сів під дур'яном, гілля якого пообвисало під вагою величезних плодів, завбільшки з добрий кавун, розстебнув сумку, розстелив на землі чисту білу хустку і розклав на ній свої баночки та скляночки з ліками.

Більшість моїх пацієнтів були хворі на шкірні хвороби. Можливо, жаркий клімат, вологе лісове повітря та солона морська вода були винні в тому, що незначна подряпинка довго не заживала. Найнебезпечнішою хворобою у них був вовчий лишай. Хоч він зустрічався рідко, але завдавав хворим нелюдських страждань, наганяючи на здорових людей забобонний страх, і вони обходили нещасних десятою дорогою. Тому хворі на вовчий лишай перев'язували свої рани зеленим листям. Досить часто серед тубільців можна було зустріти людей з хворими повіками, але найбільш поширеним виявився псоріаз, при якому шкіра хворого вкривається сухою білою лускою. На псоріаз хворіла навіть більшість дітей, але він не викликав болю, і тубільці не звертали на нього уваги.

Дехто хворів на грип. Інколи він набирав розмаху епідемії. У нас грип не вважається страшною хворобою, а тут він часто призводив до смерті, особливо старих людей.

Взагалі я прийшов до висновку, що деякі захворювання були наслідком одноманітної рослинної їжі. Тубільці дуже рідко вживають м'ясо. Із свійських тварин вони розводять лише свиней та собак, та їх було недостатньо, щоб задовольнити потреби населення. Правда, розводять ще й курей, але птиця живе біля осель у лісі в напівдикому стані, відкладає яйця в сухому листі, і їх часто поїдають собаки. Впіймати курку майже неможливо. Раз на рік тубільці полюють на диких биків, інколи заб'ють вепра, але добутого м'яса вистачає на два-три дні свята. Тубільцям не вистачає жирів, добувати ж олію з кокосових горіхів вони не вміють. Тому жирні черви вважаються делікатесом. Від рослинної їжі, особливо від цукрової тростини, у тубільців з'їдаються зуби, а старі люди, лишившись без зубів, починають слабнути і вмирають інколи від зовсім незначного захворювання.

Траплялась тут і малярія. Її періодичні приступи і висока температура були не меншим лихом для літніх тубільців.

Я промивав рани хворих риванолом і перев'язував.

Декому робив уколи проти малярії. Коли стало необхідно обпалити голки шприців і в маленькому блюдечку спалахнув спирт, тубільці аж скрикнули від подиву й страху.

До смерку я встиг прийняти всіх хворих і подати їм першу допомогу. Ніхто не боявся, що я зроблю «уїн кобрай». Всі довіряли мені і вважали мене своїм другом. Це була велика перемога.

III

На ніч мене запросив до себе ренгаті. Коли ми ввійшли до його хатини, він повторив слова, які сказав удень, слова, що їх говорить кожний тубілець своєму гостеві:

— Моя хатина — твоя хатина, і все, що в ній, — твоє.

— У мене є все, що треба, — відповів я і додав: — Охао каліо лао дагота (пташка щастя щебече на моєму плечі).

На вечерю господиня приготувала нам варене таро з курятиною, а в кокосових шкаралупах поставила салат з молодих пагонів цукрової тростини. Глечик був повний малоу. Повечерявши, ми посідали на нарах і закурили люльки, а молода господиня почала перемивати посуд.

— Багато місяців тому Ладао стала моєю сахе, — сказав ренгаті, випускаючи дим через ніс і мружачи проти вогню очі. — Багато місяців минуло відтоді, а дітей у нас немає. Тяжко, дуже тяжко! Двічі я був кращим мисливцем: на великому полюванні вбивав найбільше кро-кро. Тоді мене вибрали в ренгаті. Але Дао покарав ренгаті, і тепер мені все здається гірким: і таро, і банани, і солодка тростина… Ладао запитує: «Хто винен? Кого покарав Дао: Ладао чи ренгаті?» А я не знаю, що їй відповісти…

Полум'я освітлювало змарніле обличчя молодого вождя, на стіні, мов жива, стрибала величезна тінь від його кремезної постаті.

— Чому ти думаєш, що тебе покарав Дао? — запитав я. — Дао зроблений з дерева. Хіба дерево може карати людей? Хіба воно може робити добро чи зло?

— Не знаю, — тяжко зітхнув ренгаті. — Люди кажуть, що одним Дао не дає дітей зовсім, а іншим дасть, а потім направить на них кадіті… Що мені робити? Мої родичі наполягають, щоб Ладао пішла в інший рід, а коли в неї знайдеться дитина, вона знову повернеться до мене. Так кажуть люди мого роду, бо такі у нас звичаї. А я не хочу, щоб Ладао пішла від мене. Без неї наша хатина стане пусткою…

— А Ладао хоче залишати тебе?

Ренгаті не відповів. Обізвалася сама Ладао:

— Я мушу виконати звичай нашого племені… Треба йти в чужий рід. Якщо відмовлюся, люди зненавидять мене. І з ренгаті насміхатимуться, — кивнула вона головою на чоловіка, — і виберуть собі іншого ренгаті. Такий звичай.

Поставивши на ослоні помиті онами та кокосові шкаралупи, вона розворушила жар у вогнищі, і дрова спалахнули яскравим полум'ям, освітивши її струнку постать. Смуглява шкіра молодої жінки відливала бронзою.

Вибивши з люльки попіл, ренгаті підвівся й знову повторив те саме:

— Моя хатина — твоя хатина, і все, що в ній, — твоє. Тауо ала (на добраніч). — І вийшов надвір.

Ладао стояла біля нар і сумно посміхалась. У півтемряві блищали тільки її зуби. Довгі чорні вії робили лице Ладао ще сумнішим. Вогонь почав гаснути.

— Куди пішов ренгаті? — запитав я.

— Пішов спати, — відповіла Ладао.

— А чому не в хатині?

— Невже не розумієш? — посміхнулася жінка, склавши руки на грудях. — Ти — наш гість, і все, що в цій хатині, — твоє. Такий звичай нашого племені.

Я відповів, що поважаю звичаї племені, проте пакегі теж мають свої звичаї.

— Навіщо ти згадуєш про це? — докорила мені Ладао. — Ти живеш у нашому племені…

— В хатині дуже задушно, — сказав я. — Піду ляжу надворі.

— Надворі? — стрепенулась Ладао. — Ти відмовляєшся спати в нашій хатині? А що завтра скажуть люди? Скажуть, гість не захотів спати в хатині ренгаті, гість не поважає ренгаті!

Ладао замовкла. Вогонь узявся жаром. Червонуваті відблиски ледь освітлювали сумне обличчя жінки.

— Гаразд, — сказав я. — Нехай буде по-твоєму. А тепер я хочу спати. Дуже стомився. Та й спека була сьогодні страшенна…

— Ніч довга, ще виспишся, — тихо промовила Ладао.

Темна пляма її тіні ворушилась на стіні, мов примара. У відчинені двері віяв легенький нічний вітерець, який разом з прохолодою заносив знадвору пахощі стиглих плодів.

Ладао припалила люльку й мовчки простягла мені. А сама сіла на нарах. Вогонь погас. В хатину заповзла ніч і поглинула все і всіх. Тільки сумний голос Ладао бринів у пітьмі, наче пісня самітної пташки:

— Тяжко жити ренгаті, тяжко жити Ладао. Люди кажуть: «Ладао мусить піти в чужий рід». Ренгаті теж говорить «треба». І Ладао говорить «треба». Але я не хочу в чужий рід. Що я там робитиму? Сьогодні ренгаті сказав мені: «До нас прийде біла людина. Вона буде нашим гостем. Я хочу зробити його хе-ноу-ла. Як ти на це дивишся?» — «Нана», — погодилась я. Ось ти й прийшов… Чого ж мовчиш?

Я повернув голову в той бік, звідки долинав сумний голос Ладао. Мені почулося, що її струнка постать заворушилася й пішла до мене. Я потягнув дим, люлька на мить блимнула червоним вогником і погасла.

— Чому ж мовчиш? — обізвалася жінка знову. — Завтра люди запитають: «Пакегі став для ренгаті хе-ноу-ла?»— А я відповім: «Ні, пакегі відмовився стати для ренгаті хе-ноу-ла».

В її голосі бриніли біль і розпач.

— Що значить «хе-ноу-ла»? — запитав я.

— Не розумієш? «Хе-ноу-ла» — значить брат.

Я згадав про долю капітана Джонстона на Соломонових островах. Можливо, і той вождь хотів, щоб капітан став йому «хе-ноу-ла»? А Джонстон відмовився і тим самим смертельно образив вождя. Чи варт і мені повторювати його необдуманий вчинок?..

Раптом знадвору долинула пісня ренгаті і обірвала мої думки. Голос його був тихий і сумний. Мені здалося, що він плаче.

— Чому ренгаті плаче? — стурбовано запитав я.

— Він не плече, — ледь чутно промовила Ладао. — Він співає…

— А чому в нього такий сумний голос?

— Ренгаті благає Дао, щоб подарував нам дитину..

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Мрії Амбо та інтриги головного жерця. Урок астрономії. Небезпечна ловля риби. Риба, заряджена електричним струмом. Зінга відвідує яхту. Чого варта пляшка коньяку. Погрози Амбо. «Ти мені не друг!»

I

Наступного дня, коли ми поверталися в Букту, Амбо сказав, що жителі Каліо дуже задоволені мною. Вони навіть просили, щоб я залишався в їхньому селищі, аж доки не вилікую всіх хворих.

— Що тепер Арикі скаже! — промовив я.

— О, він тепер лусне від злості!

Я розповів юнакові про погрози жерця, але про його пропозицію зробити мене рапуо і спадкоємцем семи поясів мудрості не сказав. Я взагалі не дуже вірив у серйозність намірів Арикі і вважав, що ця пропозиція не що інше, як нова каверза. До того ж я й сам не погодився б стати жерцем. Я, що так завзято боровся проти всіляких релігійних забобонів, і раптом — жрець! Невже я міг би заявити людям, що Дао — великий благодійник, а рапуо в сім разів мудріший за будь-кого? І все-таки погрози головного жерця непокоїли мене, і я дивувався, чому Амбо не надає їм ніякого значення. На його думку, Арикі побоїться щось заподіяти мені, але треба бути обачливим. В день великого свята мене зроблять сином племені, а він, Амбо, стане даго Канеамеї. От тоді він і приборкає старика!

— Даго Канеамеї? — здивувався я.

— Так, — кивнув головою Амбо, і його обличчя розквітло в щасливій посмішці,

— А вона згодна?

— Згодна.

— А Арикі?

– І Арикі згоден.

Мене це здивувало. Чи не морочить мені голову цей хлопчисько? Я зупинився й глянув йому в очі. Ні, Амбо говорив правду. Він був щасливий від однієї думки, що стане даго Канеамеї. Можливо, в цю мить юнак мріяв і про сім поясів мудрості, і про біле листя, яке перейде йому в спадщину після смерті старика, — не знаю. Але мені тепер було не до мрій. Адже ж ті самі пояси і те саме біле листя Арикі пообіцяв і мені! Навіщо він це зробив? «Щоб посварити нас, — вирішив я. — Щоб порушити нашу дружбу з сином вождя». Тепер справжні наміри жерця не викликали сумніву: він хоче зробити Амбо моїм ворогом. Але тут була замішана й дочка Арикі. Навіщо Канеамея пообіцяла юнакові стати його дружиною, а потім те саме пообіцяла й мені? І навіщо тоді просила не казати про не нікому? Невже й Канеамея причетна до підступних дій свого батька? Чи, може, вона — його жертва?

Мені не хотілося говорити Амбо про свої сумніви. Навіщо його бентежити і принижувати Канеамею? До того ж я не був твердо переконаний, що вона винна. Можливо, дівчина просто змушена виконувати накази батька…

Повернувшись у Букту, я одразу ж пішов до тани Боамбо, щоб розповісти, що я робив у Каліо.

Вождь сидів на нарах біля хатини, задивившись на сині води океану. Хвилі з шаленим плескотом налітали на скелястий берег, потім відкочувались назад, наче хотіли розігнатись, і ще лютіше навалювались на сірий граніт. Нестерпно припікало сонце. На фоні яскраво-синього неба літали строкаті папуги й великі гамраї. Листя на деревах нерухомо звисало.

— Ну, як тебе зустріли в Каліо? — запитав Боамбо.

Я розповів все докладно. Мовчки вислухавши мене, він сказав:

— Нана. Дуже добре. Раз люди тобою задоволені — і я задоволений.

— А що думає про мою подорож Арикі?

— Не знаю. Арикі ніколи не говорить, що він думає.

Боамбо набив люльку, припалив і замислився. В повітрі над берегом стояли міріади дрібних краплинок, які блищали проти сонця, мов алмази.

Я знову заговорив про головного жерця. Адже він викличе мене і, мабуть, знову погрожуватиме Великою водою за те, що я лікую людей і полегшую їхні страждання.

Боамбо досадливо махнув рукою і перевів розмову на інше.

— Пам'ятаєш, ти якось говорив мені, що земля схожа на великий кокосовий горіх. Це правда?

Я ствердно кивнув головою.

— Ну, гаразд… Налий на кокосовий горіх води — вона стече на землю. А тут, бачиш, як? — і він показав рукою на океан. — Хвилі набігають на берег, а вода нікуди не втікає. Чому це так?

Як йому пояснити? В мові племені немає потрібних слів. Тоді мені спало на думку проробити перед ним дослід. Я знайшов на землі шкаралупу кокосового горіха, прокрутив у ній дві дірочки, всилив мотузок — вийшло відеречко. Потім налив усередину води і швидко розкрутив над головою. Шкаралупина описувала в повітрі коло, але вода з неї не виливалася.

— Бачиш? — сказав я. — Земля теж крутиться, як цей горіх, через те вода й не тікає нікуди.

Тану Боамбо мій дослід дуже здивував. Здавалося, він зрозумів мене.

Крізь густе листя проник сонячний промінь. Боамбо пересів у холодок і почав розпитувати про сонце.

— Ти колись говорив, що Земля крутиться навколо Сонця. А я не вірю. Місяць крутиться навколо Землі — це кожен бачить. А Місяць — брат Сонця. Вони рухаються одним шляхом…

Я хотів пояснити йому, що це не так, що це обман зору, але не зміг, бо не мав можливості проробити відповідний дослід, щоб наочно показати, як Земля крутиться навколо Сонця, а Місяць — навколо Землі. Я спробував заговорити знову про Арикі, але Боамбо вже хропів: спав, а може, прикидався, — не знаю, йому, певно, остогидло весь час розмовляти про головного жерця.

II

До нас підбіг тубілець і схвильовано повідомив, що в затоці з'явився скат, — велика й небезпечна риба. Люди бояться напасти на неї, чекають на допомогу вождя.

Глянувши на мою двостволку, що стояла біля нарф Боамбо сказав:

— Ходімо. Уб'єш її громом.

Мої гільзи були набиті дрібним дробом для дичини. А скат риба чимала, її можна забити лише крупним дробом, та й то влучивши в голову. Але як пояснити вождеві? Він, як і всі тубільці, був твердо переконаний, що «громи» моєї рушниці — страшенна сила, яка здатна знищити все селище.

На березі великої затоки зібралося чимало тубільців. Всі мовчки стежили за широкою синюватою спиною потвори, що виглядала з води. Це був мармуровий скат — дуже небезпечна риба, яка ударом електричного струму може скалічити людину. Скат був круглий, мов величезна плеската паляниця, метра півтора в діаметрі.

Боамбо сказав, що пакегі уб'є рибу своєю стрілою. Він попередив усіх, що зараз пролупає сильний грім і земля задрижить, як від арамру, і щоб ніхто не лякався. Вождь наговорив мисливцям такого, що не не підбадьорило їх, а навпаки, перелякало на смерть, і вони почали благати, щоб я не робив «грому», інакше всі повтікають у селище. Я пообіцяв, що не буду, і вони заспокоїлися.

Тоді Боамбо наказав сісти в човни і відрізати скату шлях до океану. На березі залишилося не більше десятка озброєних списами мисливців. Їм випало найтяжче завдання: підійти до ската вбрід і, коли інші підженуть його до берега, забити списами.

Вишикувавшись півколом, човни почали наступ. Скат нічого не помічав і спокійно погойдувався на хвилях. Боамбо підняв руку — всі приготувались: одні натягли луки, інші піднесли над головами списи. До древка кожного списа було прив'язано риб'ячий міхур. Завдяки цьому спис летів далі і точніше влучав у ціль. Боамбо змахнув рукою, і в бік ската засвистіло більше десятка стріл. Кілька з них впилися в синювату гладку спину потвори. Скат стрепенувся і вдарив хвостом по воді. Пішли круги, але тубільці не злякались, а немов по команді почали бити веслами по воді й кричати. Скат помчав до берега, де напоготові з піднесеними списами стояли досвідчені мисливці. Він доплив до мілини, але як тільки його черево човгнуло по дну, повернув назад. Тубільці зустріли ската градом стріл і нестямним галасом. Почалося переслідування, яке вселяло жах не тільки в очманілу тварину, а і в душі мисливців. Скат знову кинувся до берега. В його спину вп'ялося вже чимало стріл, але вони тільки більше розлютили потвору. Коли скат удруге виплив на мілину, тубільці, що стояли на березі, кинулися в воду і почали списами завдавати йому тяжкі удари. Вода навкруги кипіла.

Ця жорстока боротьба тривала не більше десяти хвилин. Нарешті скат завмер на зоді. Тубільці витягли його на берег і, підстеливши листя, заходилися потрошити бамбуковими та черепашковими ножами. Вони старанно відібрали кістки, з яких, роблять наконечники для стріл та голки. М'ясо понесли в селище. Ввечері буде великий бенкет з танцями навколо вогнища.

III

Зінга підбігла до високого берега, і за мить її струнке темно-шоколадне тіло, описавши в повітрі дугу, ластівкою полетіло вниз. Вода розступилась і поглинула дівчину. В усі боки розлетілися тисячі краплин, веселкою спалахнувши на сонці. За хвилину Зінга виринула й махнула до мене рукою.

— Стрибай! Головою вниз!

Викупавшись, ми нарвали бананів і посідали в холодку на березі малої затоки.

Вночі йшов дощ — тропічна злива з вітром, але вранці, коли зійшло сонце, небо знову було чисте, ніби умите. В теплому повітрі над островом ще стояв легенький серпанок туману, але й він почав уже танути. Вітер зовсім ущух. Починався один з тих помірно жарких, але дуже вологих днів, що завжди наставали після великої зливи.

Ми їли свіжі, щойно з дерева, банани, і Зінга розпитувала мене про ту країну, де я народився й виріс. І все, що я розповідав, здавалось їй дивною казкою про далекий фантастичний світ, якого вона не могла собі навіть уявити. Зате мені він був дуже добре знайомий: цей світ міцно тримався в моїй пам'яті, в крові, в кожній клітині тіла і не давав мені спокою.

Мати, мудра, тиха й роботяща селянка, часто називала мене неспокійною душею, бо я ніколи не зупинявся на досягнутому і завжди сам собі вигадував труднощі, які нерідко потьмарювали радість перемоги. Ось хоча б і тепер: замість того щоб милуватися чарівною природою і жити спокійно серед цих нехитрих і лагідних людей, я думав про Сміта. Плантатор сидів у яхті, мов у тюрмі. Але про те, щоб він зійшов на берег, Арикі й слухати не хотів. Я прагнув допомогти Сміту, але не знав як. Його доля була повністю в руках головного жерця, а той від однієї згадки про третього пакегі шаленів і плювався.

Думав я і про Канеамею. Дочка жерця мала чуйне серце. Щоб врятувати мене від підступів свого батька, вона заявила йому, що збирається стати моєю сахе. Дівчина боялася за моє життя, оберігала мій спокій. Їй невластива була батькова злобність і заздрість. А що якби попросити Канеамею якось допомогти Сміту? Звичайно, не треба обіцяти батькові вийти заміж за плантатора. Сміт був похилого віку. Може, вона вблагає старого не переслідувати плантатора? Для цього необхідно познайомити її з англійцем. Але як? Сміт нізащо не наважиться зустрітися будь з ким з тубільців на березі, та й Канеамея навряд чи погодиться на таємне побачення з незнайомим пакегі. А поїхати на великий човен, до якого тубільні не підпливали й близько, вона, мабуть, побоїться. Яхта вважалася чимось небезпечним, і рибалки, їдучи в відкритий океан ловити рибу, обходили її десятою дорогою. Ні, Канеамея нізащо не погодиться. Тим більше, потай від усіх…

Тоді мені спало на думку інше: запросити на яхту спочатку Зінгу, а потім уже обох дівчат.

Сонце наближалося до зеніту. Зінга підвелась і зібралась іти додому: мати кудись пішла й доручила їй зварити сьогодні обід. Тоді я попросив, щоб перед заходом сонця вона знову прийшла сюди. Мовляв, поїдемо на човні до великої затоки.

— Зустрічати схід місяця, — додав я. — Хочеш?

Вона погодилася.

Сонце схилялося над океаном. Легенький вітерець тихо шарудів у густому верховітті. Спека потроху спадала. Паш човен плавно погойдувався на хвилях, що гуляли по всьому неосяжному простору Великої води. Зінга впевнено, мов досвідчений рибалка, веслувала. Високі пагорби палали в рожевому промінні призахідного сонця, а над долинами нависли довгі тіні гірських вершин. Водоспади яскріли проти сонця, мов ріки розплавленого золота, а на джунглі вже насувалась чорнильно-фіолетова півтемрява ночі. Човен повільно наближався до скель, що височіли над водою, ніби витесані людською рукою колони. Ось і ті дві скелі, між якими застряла наша яхта.

— Глянь! Глянь! — смикнула мене Зінга за рукав. Вона побачила яхту.

— Їдьмо туди, — сказав я,

— Ні, ні! Не хочу!

— Чому?

— Боюсь…

— Не бійся, — заспокоював я дівчину. — Нічого страшного там немає. Я ж з тобою…

Човен тихо торкнувся борту яхти. Я став ногою на трап і подав дівчині руку. Вона нерішуче піднялась на палубу. Потім гвинтовий трап довів нас до їдальні, розташованої на нижній палубі. Міцно вчепившись за мою руку. Зінга несміливо, але покірливо йшла за мною.

Мої англійці сиділи з каюті плантатора. Грім з ясного неба не вразив би їх так, як наша поява.

— Це Зінга, дочка вождя Боамбо, — відрекомендував я, входячи з дівчиною до каюти.

Сміт підвівся з кушетки.

— Дочка вождя? — здивовано пробелькотів він. — Цебто принцеса острова?

— Нехай буде й принцеса, якщо вам так більше подобається…

— Чому б і ні? — сказав плантатор, вклоняючись дівчині. — Вождь кожного племені — це маленький король. Ваш візит для мене дуже висока честь, міс…

Він простяг дівчині руку, готовий прикластися губами до її руки, але Зінга відвернулась од нього, зніяковіло глянувши на мене, немов питала: «І чого цей пакегі так кумедно вихиляється?»

— Це та сама, що була на нашій страті? — запитав мене капітан.

— Та сама, — відповів я і запросив дівчину сісти в м'яке крісло-гойдалку.

Зінга обережно сіла. Все навколо було для неї дивним і небаченим. Вона несміливо поверталася на всі боки, і кожна річ викликала в ній дитяче захоплення. Побачивши себе в великому дзеркалі, вона відсахнулась од несподіванки. Потім підійшла до полірованого скла, оглянула свою струнку постать, смугляве обличчя, білі зуби, чорне волосся, а коли зустрілася з власним поглядом, примружила від задоволення очі. Зінга вперше бачила себе на весь зріст.

Сміт помітив, що дівчині найбільше сподобалося дзеркало, і він попросив перекласти, що хоче їй подарувати його.

— Міс Зінга, — урочисто промовив плантатор, — я англієць. Нещасний випадок закинув мене на острів вашого височайшого батька. Я сподіваюся, що він не відмовить у гостинності людині, яка зазнала корабельної аварії…

— Що він каже? — запитала Зінга. Я коротко пояснив благання Сміта.

— Батькову думку ти сам знаєш, але ж Арикі не погоджується, — промовила Зінга.

— Що вона каже? — запитав Сміт.

— Принцеса острова Тамбукту запрошує вельмишановних гостей завтра на обід, який вона влаштовує в палаці свого батька, — пожартував я.

Коньяк, яким нас пригощав Сміт, підвищив настрій компанії. Навіть Зінга, поморщившись, ковтнула кілька разів. Але шоколад їй дуже сподобався. Сміт люб'язно підніс дівчині цілу коробку шоколаду ще й пляшку коньяку для батька — «короля острова Тамбукту».

Промені призахідного сонця заглянули в ілюмінатор і спалахнули в дзеркалі. Насувався вечір. Час було повертатися на острів. Сміт востаннє розкланявся перед Зінгою і ще раз запевнив її в своїй повазі до «височайшого батька».

Коли наш човен відчалив од яхти і поплив до берега, я запитав Зінгу, чи сподобалось їй на великому човні?

— Сподобалося, — відповіла вона.

— А ті пакегі — хороші?

— Хороші. Тільки отой старий увесь час якось кумедно кривлявся, наче мавпа.

їй на думку не спадало, що Сміт робив це з поваги до неї. Коли я сказав, що плантатор у своїй країні був «каліман біля», — великою і сильною людиною, — вона здивувалась: як може така кощава й слабка людина бути сильною? Коли говорити про силу, то в мене, мовляв, м'язи набагато міцніші, ніж у третього пакегі. Силу людини вона розуміла в прямому значенні слова, а не як багатство.

Ввечері Зінга розповіла батькам про все, що бачила на великому човні пакегі. Вони слухали її, затамувавши подих. Дочка дала їм по плитці шоколаду. Шоколад усім сподобався. Стара Дугао навіть запитала, простодушно посміхаючись, чи шоколад теж росте на деревах? Боамбо хильнув трохи з пляшки. Очі в нього заблищали.

— Тацірі! — облизався він.

Коньяк сподобався й Амбо. Приклавшись кілька разів до пляшки, юнак повеселішав і сказав, що коли дати Арикі випити цього, то він без вагань погодиться на все.

— Амбо правду каже, — обізвався батько. — Якщо пакегі мають багато такого малоу, Арикі не буде їх кидати у Велику воду.

— Маємо. — кивнув я головою. — У нас цього малоу стільки, що Арикі не випив би його й за три місяці. Пакегі дадуть старому Арикі багато подарунків.

— Я поговорю з ним, — пообіцяв Боамбо. — Понесу йому теж малоу, нехай покуштує. — І, ковтнувши ще кілька разів, аж зацмокав: — Тацірі! Хе-хо! Пакегі — розумні люди…

Коньяк трохи запаморочив голову Боамбо.

Було вже пізно, коли я попрощався й пішов. Ніч видалася темна. Вологий вітер перебирав на деревах листя. Не встиг я дійти до своєї лібати, як почув за собою чиїсь кроки. Я став під дерево, гілля якого звисало до землі. З пітьми виринула людська постать і пропливла повз мою схованку, не помітивши мене. Я впізнав Амбо. Син вождя зайшов до хатини, але побачивши, що мене немає, сів під дверима й заспівав:

Його тихий голос був сповнений туги і мрії. Я підійшов до хлопця й поклав йому руку на плече. Мені захотілося поговорити з ним одверто.

— Я розумію твою журбу. Я все знаю…

— Що ти знаєш? — відсахнувся він.

— Усе знаю. Тільки якщо ти вважаєш винним мене, то скажи прямо.

— Ні, ні, ти не винен. Один Арикі винен, більше ніхто.

Він труснув головою, наче тільки-но остаточно прийняв якесь рішення, потім підійшов до мене і схвильовано запитав.

— Ти друг мені?

— А ти сумніваєшся в цьому?

— Ні, не сумніваюся. Дружба — це не вітер, який весь час змінює свій напрямок. Слухай… У великому човні багато уд (стріл), які випускають грім?

— Чимало.

— А ти даси мені одну?

— Звичайно.

— Нана! Гаразд! Тільки не забувай свого слова! — Якщо хочеш, навчу тебе й стріляти.

Амбо мовчки потис мені руку.

Сидячи так біля відчинених дверей хатини, оповиті густою темрявою тропічної ночі, ми, певно, скидалися на змовників… Раптом я здогадався, навіщо юнакові рушниця, яку я пообіцяв дати йому. Він хоче вбити старого жерця. А це було рівнозначно тому, що я сам узяв участь у вбивстві.

Я сказав:

— Послухай… Я знаю, що ти хочеш зробити…

— Мовчи! — прошепотів Амбо.

— Це дуже погано, ти розумієш? Дуже погано…

— Мовчи! — прошепотів він.

— Ні, не буду мовчати! Ти збираєшся вбити Арикі!

Озирнувшись, Амбо тихо, крізь зуби, сказав:

– І вб'ю! Ось побачиш!

Ні, ні, він не повинен убивати людину! Найстрашніше — це бути вбивцею. Люди зрозуміють, що Арикі вбито з рушниці, і звинуватять пакегі…

— Боягуз! — скипів Амбо й звівся на ноги.

Ні, не боягуз. Щоб стати вбивцею, непотрібно багато сміливості. Треба йому це якось розтлумачити.

— Зайдімо до хатини, — запропонував я. — Тут нас можуть підслухати.

— Не піду! — одрубав Амбо. — Ти скажи прямо; даси мені одну уду чи ні?

— Не дам!

— Ну що ж! Значить, ти мені не друг! — роздратовано крикнув він і помчав стежкою до селища.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Чого варті три разки намиста, ніж, сокира та пляшка коньяку. Арикі та Боамбо в гостях у Сміта Бенкет на яхті. Плантаторові принципи. Палка суперечка. Хатина вічного вогню.

І

Наступного дня ми з Боамбо ще зранку пішли до Арикі. Я взяв на яхті зайву пляшку коньяку, три разки намиста, ніж і сокиру. Я сподівався, що такі подарунки зроблять старого жерця більше зговірливим. Досі Сміт видавав мені лише такий дріб'язок, як намисто і дзеркальця, а більш коштовні речі — коньяк, інструменти та інше, якого чимало було на складі, він беріг для себе. Але сьогоднішній моїй місії плантатор надавав великого значення і вирішив не скупитися. Коли б я навіть попросив у нього ще пляшку-другу коньяку чи дві-три сокири, він дав би не вагаючись. Але я вважав, що й цього досить.

Арикі зустрів нас без особливого захоплення. Він навіть не підвівся з нар і не запросив нас сісти. Та ми з Боамбо посідали, не чекаючи запрошення. Я запропонував йому сигарету, але старик грубо відмовився. Він був чогось сердитий. Блимнув на мене холодними, сповненими ненависті очима і зашамкотів про мій візит до Каліо.

— Чого ходив? У кого питав дозволу? Я ж тобі заборонив! Отже, ти мене вважаєш зовсім за ніщо! Мене, рапуо пуї-рара пуя! Що ти собі дозволяєш! Не забувай: тут тобі не країна пакегі!

Я витяг з пакета ніж і подав йому.

— Рапуо, візьми. Це тобі дарує третій пакегі.

Арикі спідлоба глянув на ніж і відштовхнув мою руку. Тоді я взяв з корзини, що висіла на сволоку, клубінь ямсу, і вправно обчистивши, нарізав тоненькими кружальцями. Дружина жерця від подиву аж руками сплеснула. Вона звикла чистити й різати ямс черепашковою стулкою. Я подав їй ніж і сказав:

— Нехай буде тобі. У нас на великому човні багато таких ножів.

Жінка вхопила подарунок і мерщій побігла показати сусідкам.

Арикі мовчки сидів на нарах, насуплений, мов чорна хмара. Він ніяк не міг забути мого свавілля. Тоді я витяг з пакета сокиру з коротким топорищем і подав старику:

— Рапуо, це тобі подарунок від третього пакегі. Візьми.

Арикі одразу ж зрозумів, що я йому даю і для чого ця річ. Сталева сокира зовні нагадувала їхні кам'яні. Але взяти її відмовився.

На долівці лежало досить товсте поліно, яке приготували для вогнища. Змахнувши тричі сокирою, я перерубав його навпіл. Арикі не витримав, з вуст у нього вирвалося здивоване: «А!..»

— Візьми, — поклав я сокиру біля його ніг.

Він не взяв, але й не відштовхнув мого подарунка.

Повернулася дружина жерця. За нею ввійшла й дочка. Я дав жінкам по разку намиста і замилувався їхнім дитячим захопленням. Смітове намисто справді мало чудодійну силу. Від нього танули найхолодніші серця.

Третій разок я подав старику. Він мовчки надів його собі на шию.

У мене лишалося третє «диво»: пляшка коньяку. Але то був мій останній козир, його я не мав права програвати. Ніж, сокира та намисто здавалися мені достатнім викупом моєї провини перед жерцем. Попереду залишалося найтяжче: влаштувати справи Сміта.

Боамбо наче прочитав мої думки. Він сказав, що третій пакегі — людина хороша, і треба дозволити йому жити на острові, а не топити його у Великій воді. Та Арикі й слухати не хотів. Він різко обірвав Боамбо:

— Звідки взявся цей третій пакегі?

— З місяця, — квапливо відповів вождь.

— «З місяця!» — передражнив його жрець. — А як він сюди потрапив? Що, в нього крила є, чи що? І чого йому тут треба? Кинути його у Велику воду! Негайно!

— Не поспішай! — зупинив його Боамбо. — Третій пакегі ще не сходив на наш берег. Він живе у великому човні, і ми не маємо над ним влади.

— Прокляття! — прохрипів од злості Арикі.

Боамбо знову заговорив про пакегі. Вони, мовляв, люди хороші, корисні! Андо, наприклад, врятував його від кадіті, а тепер лікує людей, робить їм нанай кобрай. Хіба цього мало? Інші пакегі теж будуть корисні. Вони мають такі дивні речі, яких досі ніхто з племені занго не бачив.

Канеамея поставила біля нас глечик малоу, а сама сіла на нарах. Коли наші погляди зустрілися, вона нахилила голову, проте я встиг помітити в темно-зелених очах дівчини якусь тиху, неясну скорботу.

— Набу, — звернулася вона до батька. — Тана Боамбо правий, пакегі — хороші люди.

— Мовчи! — гримнув на неї Арикі, проте, повернувшись до мене, запитав: — А що є там у великому човні? Говори!

— Багато дечого є, рапуо. Є великі й маленькі дзеркала: глянеш у нього й побачиш своє обличчя.

— Знаю! — нетерпляче перебив мене Арикі. — А ще що?

— Багато таких сокир. Цією сокирою одна людина за два-три, дні може зробити човен.

Арикі недовірливо глянув на мене.

— Одна людина? — перепитав він.

— Так, одна людина.

— А ще що там є?

— Багато уд, які стріляють громом і можуть убити птаха на льоту.

— А людину можуть убити?

– І людину можуть.

Арикі проковтнув слину і знову спитав:

— А ще що є у великому човні?

— Багато речей, та хіба все згадаєш! Треба, щоб ти сам відвідав його і на власні очі побачив.

Схиливши голову, верховний жрець замислився. В цю мить вирішувалася доля Сміта: чи залишитись йому на все життя в яхті, що стала для нього гірше в'язниці, чи жити вільно на острові.

Я витяг з пакета свій останній «козир» і подав тані Боамбо. Той приклався до пляшки, і пекуча рідина забулькотіла у нього в горлі. Арикі вирячив очі, — він вперше в житті бачив пляшку, — але прикинувся байдужим. Боамбо почав цмокати язиком, мабуть, навмисне, щоб показати старику, яке солодке малоу в цій дивній посудині. Арикі, не витримавши, видер у нього з рук пляшку і покуштував, що то за диво. Видно, коньяк сподобався йому, бо він приклався ще раз, потім ще. Е ні, це не те, що малоу. Не можна сказати, що кокосове вино несмачне, але в ньому зовсім мало алкоголю: скільки не пий, а голова свіжа. Листя бетелю, яке тубільці мають звичку жувати вприкуску з кенгаровим горіхом та грудочкою крейди, теж не запаморочує голови. А цей напій наче розтікається по всьому тілу і п'янить. А хильнеш трохи більше — іскри сиплються з очей. Смачно плямкаючи, Арикі торочив: «Тацірі! Тацірі!..»

«Справи Сміта повернули на краще», — подумав я і почав умовляти тубільців негайно відвідати великий човен, щоб на власні очі побачити всі ті дивні речі, про які я щойно говорив, і покуштувати інших, ще міцніших напоїв, які там є. Звичайно, обидва відмовились, але я наполягав. Якщо вони поїдуть на великий човен, третій пакегі, мовляв, дасть їм багато подарунків. Чого тут боятися? Зінга ж учора була там, і нічого з нею не трапилось. А третій пакегі сам на берег не зійде, якщо його особисто не запросять. І про подарунки треба розмовляти особисто з ним, бо все у великому човні належить йому.

Нарешті Боамбо погодився. Дивлячись на нього, Арикі й собі дав згоду. Він уже був напідпитку, і язик бідолахи прилипав до піднебіння.

II

Ми сіли в човен і попливли до яхти. Коли піднялися на палубу, Арикі почав боязко озиратися. Все, що він тут бачив: і височенні щогли, і довгі канати, і білі вентиляційні труби, схожі на велетенські люльки, і блискучі мідні поручні, місцями погнуті під час катастрофи, і товсті слюдяні шибки над машинним відділенням, — все дивувало його і водночас лякало. Потрапивши в таке незвичне оточення, старик раптом зовсім витверезився. Я побіг до каюти попередити англійців, щоб приготувалися до зустрічі.

— Негайно просіть, сер! — схопився Сміт. У нього від хвилювання аж сигара з зубів випала. — Зовсім не личить таким високим гостям чекати.

Коли тубільці зайшли до їдальні, на столі вже стояло кілька тарілок холодних закусок: консервовані курчата, телятина, ікра, сардини, кілька пляшок коньяку та вина і навіть пляшка справжнісінького шампанського. До Сміта знову повернулася та щедрість, з якою, певно, він в Англії вітав своїх високопоставлених гостей. Пізніше я зрозумів причину такої щедрості. За той час, доки я був у Каліо, плантатор пережив справжній кошмар. Стерн навмисне чи не вдесяте розповідав йому про ті жахи, які ми колись пережили на острові: як дикуни плигали навколо нас, розмахуючи довжелезними дерев'яними списами і як, нарешті, одного за-одним нас кидали в океан. У плантатора від страху сіпалися губи, обличчя змарніло. Все це потім розповів мені капітан, а коли я докорив йому, він почав виправдовуватися:

— Визнаю, недобре лякати людину, але мені так хотілося якось віддячити за всі неприємності та образи, що я пережив, коли був капітаном його яхти.

Тепер кошмарам Сміта настав кінець. Головний вождь і головний жрець племені були його гостями, і він з глибокими поклонами запрошував їх до столу.

Обстановка в яхті остаточно доконала тубільців. Ніколи в житті їм і на думку не спадало, що ліжка можуть бути на пружинах, з пухнастими ковдрами і сітками від комарів; що є оббиті шкірою дивани й стільці, до того м'які — сядеш і потопаєш у них; що бувають на світі столи з білими скатертинами, фарфорові «онами», хрустальні келихи, срібні ложки, виделки й ножі, що є килими, речі туалету та багато інших див. Арикі оглядався на всі боки, мов у нестямі. А коли випадково углядів себе у великому дзеркалі, він злякано відсахнувся й заховався за спину вождя, наче віч-на-віч зіткнувся з найзапеклішим своїм ворогом. У молоді роки він, можливо, не раз задивлявся на своє відображення в калюжах, але відтоді минуло чимало десятиліть, і старість непомітно наклала на нього своє тавро: тепер обличчя жерця було схоже на кору сухого дерева. А що робив Боамбо? Побачивши себе в дзеркалі, він випнув груди й здивовано посміхнувся, наче хотів сказати: «Гляньте, я ще не старий, шкіра на моєму обличчі не схожа на печене таро, а у м'язах он скільки сили!»

Сміт, який раніше уникав швидких рухів, тепер крутився, мов дзига: накривав стіл, запрошував гостей і при цьому без упину кивав головою, мов кінь, якого кусали оводи.

— Будь ласка, ваше преосвященство… Зробіть милість, ваша високість…

— Тримає себе, мов лорд у Букінгемському палаці,[18] — в'їдливо зауважив капітан.

Консерви не сподобалися вождеві. Сміта це кинуло в розпач. Адже він не міг зараз запропонувати йому нічого іншого! Я підказав бідоласі, що «його високості» дуже сподобався шоколад, і плантатор миттю приніс і поставив перед вождем цілу коробку.

Арикі виявився не з вередливих. Він не розбираючи ковтав усе, що йому потрапляло під руку: телятину, курятину, рибу, ікру, спробував навіть гризти шоколад, але що ти вдієш одним-єдиним зубом: довелося виплюнути в жменю й викинути під стіл. Він пив коньяк і вино, завжди вихиляючи свою чарку до дна. При цьому кумедно піднімав посудину й виливав собі прямо в рот, не торкаючись губ. Після кожної чарки знову брався до їжі. А коли плантатор налив йому шампанського, він пригорнув капітана, і обидва почали співати пісні, звичайно, кожен своєї: Стерн англійської, а Арикі зангської. Тепер всю свою увагу плантатор зосередив на Боамбо. Він пильно стежив, щоб чарка його не була порожньою, але вождь ще вчора спробував силу алкоголю і був обережним.

Надвечір ми зійшли на берег. Хтось довідався, що Арикі з вождем перебувають на великому човні, і тепер усі жителі селища прийшли до малої затоки. Кожен прагнув якомога швидше почути, що є в цьому дивному човні, але Боамбо відмовчувався, а Арикі не тільки говорити, а й стояти на ногах не міг. Схопивши жерця п під руки, капітан з плантатором потягли його до селища, оточені юрбою тубільців.

III

Долю Сміта було остаточно вирішено: Арикі і тана Боамбо дозволили йому жити в моїй хатині. Про Стерна, звичайно, ніхто й не згадував. Капітан мав такі самі права, як і я. Невирішеним лишалося тільки питання, що робити з майном плантатора.

Чого тільки не було на яхті плантатора! Десять гвинтівок і три мисливські рушниці, ящики патронів, консерви, мішки борошна та рису, цілі скрині макаронів і цукру, ящики іспанських і французьких вин, коньяків, рому, вермуту та інших напоїв, про які я ніколи й не чув; два великі гардероби верхнього одягу та білизни, ковдри, простирала, меблі, велика бібліотека, столові та чайні сервізи, теслярський та ковальський інструмент: молотки, долота, свердла, стамески, терпуги, пилки великі й малі та багато іншого… Капітан запропонував роздати більшу частину інструменту, а для себе залишити меблі, кухонний та столовий посуд, ковдри, простирала, одяг і, звичайно, зброю. Але Сміт не збирався ні з ким ділити своє майно і заявив, що тільки він має право розпоряджатися ним.

— Все моє, сер! — кілька разів повторив плантатор.

— Наше, сер! — поправив його капітан.

— Нічого подібного, Стерн! — схопився Сміт і втупився в капітана побляклими очима. — Моїм було, моїм і залишиться. А що дати племені — це вас не обходить. Ну, й вам перепаде дещо, аякже…

— Ні, сер! — скипів капітан і стукнув кулаком по столу. — Ми не жебраки. Ми всі рівні і все поділимо по-братньому.

Сміт витер спітнілу шию.

— Як це «рівні», Стерн? Не забувайте, що я хазяїн, а ви служите в мене…

— Служили колись! — перебив його капітан. — А тепер ми рівні. Зараз ви такий мій хазяїн, як і я ваш. Зрозуміло?

Мені набридло слухати їхні суперечки.

— Марно сперечаєтесь, — сказав я. — Все, що знаходиться на яхті, не належить ні містерові Сміту, ні будь-кому з нас. Все належить племені.

— Мені зараз не до жартів, сер! — І Сміт зміряв мене ворожим поглядом з ніг до голови.

— Я й не збираюся жартувати, сер. Приватна власність на острові не поширена. У кожного з тубільців є спис, лук, стріли, дві чи три рогожі, стільки ж онамів і глечиків. А все інше: земля, ліси, дичина в лісах, риба в океані — все належить громаді.

Сміт дивився на мене такими очима, наче я повідомив, що на острові шаленіє чума. Як це може бути?! Значить, він не матиме права навіть ходити на полювання? А коли полювання — його найулюбленіший вид спорту?!

Я пояснив плантаторові, що полювання на острові не є спортом, а засобом існування. Звичайно, кожен має право вбити дику курку чи іншу птицю, кожен має право ловити рибу в океані, але в полюванні на кро-кро та вепрів бере участь все селище, а іноді і все плем'я, та й то в суворо визначені строки.

— А куди вони дівають забитих тварин? — запитав Сміт.

— Влаштовують свято і з'їдають їх. Тубільці не роблять запасів риби та м'яса, бо воно псується. Вони ще не навчилися добувати солі і користуються лише морською водою.

– І невже у вождя та жерця немає власних плантацій? — поцікавився Сміт.

— Немає. Я ж вам кажу, що земля у них належить громаді.

— Так це ж… комунізм, сер! — перелякався плантатор.

— Ні, не комунізм, не хвилюйтеся. Всього-на-всього залишки первісної комуни.

— Це все одно! — вигукнув Сміт. І за хвилину додав: — Скажіть мені відверто: люди тут ледачі?

— Я б цього не сказав. Жінки і навіть діти щодня працюють на городах, а чоловіки допомагають їм, ловлять рибу і полюють.

— Ну, а якщо комусь не захочеться, скажімо, полоти? Якщо людина вважає за краще полежати в холодочку? Погодьтесь, що полоти в таку спеку — заняття не дуже приємне.

Я розтлумачив плантаторові, що якби комусь спало на думку вилежуватись, то плем'я позбавило б його права копати стиглі таро та ямс і їсти громадську рибу та дичину.

— А хіба я сам собі не можу наловити в океані риби? — закидав мене питаннями Сміт.

— Чому ні? Ви навіть змушені будете це робити, бо голод не тітка. А коли так, то чому б вам не ловити рибу разом з усіма? Це набагато приємніше, запевняю вас. Я кілька разів їздив з тубільцями і не вловив жодної рибинки. Проте при розподілі вони давали мені рівну частку. Пам'ятаєте, я приносив?

— Пам'ятаю, — кивнув головою Сміт.

— Ось вивчите їхню мову, тоді самі попроситесь, щоб прийняли вас до гурту. Хіба краще нидіти весь час одному?

— Не в цьому справа, сер. Справа в принципі. Колективна власність приборкує ініціатиу і породжує ледарів. Людина вирвалася з первісного стану тільки тоді, коли виникла приватна власність. Не будь її, людина б і досі користувалася луком та стрілою. Приватна власність породжує ініціативу, а ініціатива збільшує приватну власність. З незапам'ятних часів ці дві категорії йдуть пліч-о-пліч і рухають прогрес. Так-то, сер…

Стерн, хоч і не втручався в наші сперечання, проте чекав, що ж я відповім Сміту.

— Все це зовсім не так, сер. Поживете на острові — самі переконаєтесь, що колективна власність і колективна праця ні в якій мірі не гальмують ініціативу. Навики, ініціатива окремої людини розвивається, коли цій подині допомагають інші. Ось тут, наприклад, на списі і стрілах кожного мисливця вирізьблено його умовний знак, щоб було видно, хто під час великого полювання забив найбільше тварин. А якщо в забитій тварині стримить кілька списів, перевага віддається тому, чий спис улучив у серце чи найближче до серця. Власника цього списа привселюдно відзначають.

— Та й годі?

— Хіба цього мало? Відзнака за виявлену спритність — це для мисливця найвища нагорода.

— Особисто я віддав би перевагу більшому шматку м'яса, — посміхнувся плантатор.

— Я й не сумніваюсь у цьому. Тільки в тубільців погляди зовсім інші. А щодо приватної власності, — вів я далі, — то ви помиляєтесь. Її породила не ініціатива, а розподіл праці.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Сміт.

— Коли виникли різні ремесла, з'явився й розподіл праці. Візьмімо цей острів. Навіть у самому племені занго помічається деякий розподіл: жінки працюють на городах і плетуть мережі, а чоловіки полюють і ловлять рибу. Жінки носять додому городину і варять їсти, а чоловіки ходять по воду. Ось вам розподіл праці в зародковій формі.

— Так, але це триватиме не завжди, — впевнено заявив Сміт. — Коли розвинуться різні ремесла і зміцниться приватна власність, тубільці не думатимуть про колективність. Правильно я говорю?

Сміт з нетерпінням дивився на мене, що я скажу.

— Не будемо пророкувати майбутнє. Давайте спочатку розберемось у сучасному, — запропонував я, — щоб завтра не сплохувати. — Потім звернувся до капітана — Ви згодні зі мною, сер?

— Слушно, Стерн, я б теж хотів почути вашу думку, — сказав плантатор. — Особисто ви чому віддали б перевагу: відзнаці за вбитого вепра чи більшому шматку свинини?

— Я не відмовився б ні від одного, ні від другого, — посміхнувся Стерн.

— А з мене, правду кажучи, досить чималого шматка свинини, — заявив Сміт.

— В такому разі інженер, який будував цю яхту, що врятувала вам життя, був би набагато вдячніший, коли б замість вітальної телеграми ви послали йому чималу суму грошей. Але я знаю: ви все-таки пошлете телеграму, чи не, так?

— Не відхиляйтесь од теми, — насупився плантатор. — Ми зараз говоримо про дикунів. Якщо вони задоволені своїм становищем, то тим гірше для них.

— А чому вони мають бути незадоволені? — спитав я. — Вони не бояться за завтрашній день. Їм ніколи не загрожує голод, бо земля тут родюча, а самий принцип розподілу забезпечує кожному однакові прибутки. До них не сягає страшний бич експлуатації, під яким гне спину більшість людства. А це велика перевага. А якщо взяти до уваги їхні скромні потреби в продуктах і одязі, стане зрозуміло, чому тубільці так люблять веселитися. Вони часто збираються на майдані і танцюють навколо вогнища під звуки бурума та простих сопілок. Коли б не ці свята, тубільці ниділи б від безробіття й скуки.

— Ось бачите, не казав я вам? — просяяв Сміт. — Така система розподілу і відсутність приватної власності робить з них ледарів. Ви помітили, як їхній вождь здивувався, коли я підніс йому сірника припалити сигару? Так плем'я ніколи не винайде сірників. Тубільці працюють усього два чи три дні на тиждень, а решту часу байдики б'ють. Який же тут у біса прогрес може бути! Ні, ці люди ніколи не зможуть піднятися до культури цивілізованих народів. А от коли б кожен з них працював сам на себе, тоді прогрес було б забезпечено.

— Знову помиляєтесь, — заперечив я. — Культура створювалася протягом багатьох тисячоліть спільними зусиллями всього людства. Якби плем'я занго не було через природні умови ізольоване від загального потоку, воно б стояло тепер на культурному щаблі всіх інших народів…

– І мало б таку саму систему управління, яку дехто презирливо називає капіталістичною, чи не так? — В голосі Сміта забриніла іронічна нотка. — Ну, визнайте хоч раз, що я правий, — зареготав він.

— Плем'я пройшло б усі етапи розвитку, через які пройшло людство, — відповів я.

— Дикунство, варварство, цивілізація, так? Або ще точніше: первісне суспільство, рабовласницьке суспільство, феодалізм і… Ну, сер, скажіть ви останнє, — іронічно глянув він на мене. — Скажіть, не соромтесь. Який лад прийшов на зміну феодалізмові?

— Капіталізм.

— Браво! А чи станете ви заперечувати, що капіталістичний лад був історичною необхідністю?

— Ні, як не заперечую і того, що за тією ж історичною необхідністю цей лад буде повалено.

— Ви так гадаєте?

— Яв цьому переконаний.

— Ви жартівник, сер, — сумно посміхнувся плантатор. — Скажіть краще, як дикуни замикають свої хатини?

— Ніяк, — відповів я.

— Що? — стрепенувся Сміт і злякано подивився на мене. — Невже таке може бути? В такому разі, у них, певно, дуже суворі закони проти крадіжки?

— Таких законів тут немає.

— Немає? Господи! Значить, кожний волоцюга може роздягнути мене серед білого дня, не хвилюючись, що його за це покарають?

— Ви й самі роздягнетесь до трусів, як от я, бо тут страшенна спека.

— Не жартуйте, сер! — вигукнув плантатор. — Жартами справи не вирішиш. Хто мене охоронятиме від злодіїв, якщо проти них немає ніяких законів?

— Тут злодіїв немає, тому й закони проти них непотрібні. А коли б навіть і знайшлася така людина, яка б наважилась щось украсти у вас, єдина кара була б — це повернути украдену річ. А нечисте сумління і загальний осуд карають людину над усе.

Сміт нахмурився.

— Таке легковажне ставлення до злочинців не провіщає нічого хорошого, — сказав він. — З власного досвіду знаю, що тропічні острови населені розбійницькими племенами.

— Такими їх зробило ярмо колонізаторів. Раніше вони були такими ж чесними й щирими людьми, як і жителі острова Тамбукту. Якби плем'я занго було під владою якоїсь капіталістичної держави, воно б теж, позбавлене засобів існування, перейняло нехороші риси своїх гнобителів…

— Ви знову відхиляєтеся, сер! — підвищив голос плантатор, нервово струшуючи з сигари попіл. — Відсутність кари посилює апетити злодіїв. Можете ви сказати щось проти цього?

— Це правильно відносно суспільства, де панують вовчі звичаї і апетити, але не до острова Тамбукту. Тут кожен працює для того, щоб їсти, і їсть, щоб працювати. Приватної власності немає і тому…

— А кому належать рогожі у вашій хатині? — перебив мене Сміт.

— Мені. Все в моїй хатині належить мені.

— Чудово! Чому ж тоді я не можу розпоряджатися всім тим, що є в моїй хатині?

— Слухайте уважно, сер, щоб мені зайвий раз не повторювати. Якщо в мене є дві рогожі і одна з них мені непотрібна, і якщо хтось «позичить» її в мене (тобто захоче взяти назавжди), я мушу віддати йому цю рогожу. Але якщо мене немає вдома, ніхто без мого дозволу до хатини не зайде.

— Це ще баба надвоє ворожила, — заперечив плантатор. — І в Англії в деяких селах не замикають хат, проте крадіжки від цього не зникають.

У розмову нарешті втрутився Стерн:

— Киньте ви ці абстрактні сперечання. Вони ні до чого не приведуть. Для нас зараз найважливіше мішки з борошном та рисом. Так, сер, я матеріаліст. Моя філософія проста. Це стіл? Він корисний? Корисний. А це стілець? Стілець. Він корисний? Корисний. Отже, давайте поміркуємо, що з цим столом і цим стільцем робити.

Таким чином Стерн повернув нас до питання, з якого ми й почали: що робити з майном Сміта? В одному наші думки збігалися: в яхті не слід залишати нічого. Досі тубільці не наважувалися навіть наблизитись до неї, але після відвідин Боамбо та Арикі сюди щохвилини могли завітати інші гості. Тубільці — народ цікавий. Вони обов'язково захочуть побачити на власні очі всі ті «дива», що є у великому човні, і навряд чи зміг би хто-не-будь довести їм, що все тут належить Сміту. Кожен братиме, що йому заманеться, не караючись муками сумління, що підняв руку на чиюсь власність. І все піде нанівець.

— Ми будемо жити у вашій хатині, згодні? — запитав Сміт. — Отже, спочатку треба все звезти туди, а там побачимо.

IV

Боамбо дав нам десять човнів і десятків зо два людей, і ми почали перевозитись. Важкі мішки завдали тубільцям чимало клопоту. Вони не звикли носити на спині такі вантажі, юрмилися біля кожного мішка по троє й четверо, а ще стільки ж стояло в човні. Та й човни ті, вузенькі й нестійкі, переверталися від найменшого похитування. Один таки перекинувся, і мішок борошна пішов на дно.

Набагато легше було переносити все з берега до моєї хатини.

Ящиками, мішками та меблями було заставлено хатину майже до дверей. Коли робота була закінчена, Сміт нагородив кожного тубільця разком намиста і знаками дав зрозуміти, що вони вже мусять іти геть. З нами залишився тільки Боамбо.

— Скличу Велику раду, і вирішимо, що з усім цим робити, — сказав він.

Я поцікавився, що то за «Велика рада». Виявилось, що ренгаті всіх п'яти сіл племені створюють так званий «Каліман комон» — Велику раду, обов'язком якої було вирішувати найважливіші питання, що стосуються всього племені. Рада збиралась двічі або тричі на рік, але тана мав право скликати її на свій розсуд будь-коли. Рішення Великої ради обов'язкові для кожного члена племені.

Почувши, що Велика рада розподілятиме його майно, Сміт ошаленів:

— Волоцюги! Розбійники з великої дороги! Збираються радитись, як краще пограбувати моє майно, не спитавши навіть у мене! Як це можна назвати?!

— Йдеться не про грабунок, а про справедливий розподіл, — заперечив я.

— Яке мені до того діло, справедливо чи несправедливо ділитимуть мою шкуру! — сердито бурчав плантатор.

Я спробував заспокоїти його тим, що, мовляв, такі закони племені.

— Хороші закони, нічого не скажеш! — сичав Сміт.

— На мою думку, вони не гірші за ті, що дають право одному грабувати тисячі людей…

— Це вже надто, сер! — скипів плантатор. — Ви з мене насміхаєтесь! Я не дозволю, щоб мене грабували якісь дикуни, закарбуйте це собі на носі! Оборонятимуся чим зможу і як зможу.

— Оборонятися? — Мене його дурниці починали смішити. — Як саме? Не забувайте, що Тамбукту не англійська колонія, а вільний острів. Він має свої закони й звичаї, яким ви мусите підкоритися. Забудьте свою хазяйську пиху. Час уже зрозуміти, що існують народи й племена, які люблять волю і хочуть жити так, як вважають за краще. Раджу вам бути скромнішим у своїх претензіях, бо тут немає англійської поліції, як, скажімо, на Кокосових островах.

Сміт почав скаженіти ще дужче, але капітан враз приборкав його, наче облив холодною водою:

— Так, сер, ви повинні нарешті зрозуміти, що вам говорять. Чи, може, хочете, щоб прив'язали до ніг каменюку і кинули вас в океан?

— Та що ви, Стерн! — схаменувся плантатор і сів на ослоні, сумирний, мов ягнятко. — Мабуть, і справді доведеться звикати до цих людей і до їхніх… гм… законів. Проте нам не слід забувати й себе. Треба залишити хоч ящиків зо два вина й коньяку, приберегти й консервів, і цукру, і рису, і борошна, і сигар та сигарет… Що ви на це скажете, Стерн?

— Скажу те, що ви порозумнішали, — посміхнувся капітан.

Раптом до хатини ввійшов Арикі й мовчки сів на нарах. Настала мертва тиша. Не чекаючи запрошення, головний жрець узяв з коробки, що стояла біля Сміта, сигару й нахилився до його сигари припалити, але плантатор чиркнув сірник і запобігливо підніс старику. Арикі здригнувся, але все ж припалив од сірника. Потім почав роздивлятися мішки і ящики, якими була заставлена вся хатина.

Обличчя жерця тепер здавалось блідим і ще старішим, очі дивилися не так гостро, а в рухах помічалася втома й стареча кволість. Зараз він нагадував людину, що покорилась владі каламутних хвиль бурхливої гірської річки. Тільки брови старика, натерті сажею, раз у раз сіпались.

— Це все з великого човна? — запитав.

Боамбо кивнув головою.

Арикі знову окинув поглядом ящики й мішки. Помітивши рушниці, що стояли під стіною, запитав:

— А це що?

Я пояснив йому.

Він довго не зводив очей із зброї, не наважуючись підійти ближче. Потім, побачивши на галявині свиню, яка разом з поросятами рилася в землі, раптом сказав мені:

— Вбий свиню!

Я відмовився. Навіщо даремно вбивати корисну тварину? Жрець ще встигне й так переконатися, що гвинтівка справді могутня зброя. Помітивши мої вагання, Арикі почав задиратися:

— Значить, не можеш!

Не промовивши ні слова, я взяв гвинтівку, зарядив і підійшов до дверей. Свиня мирно копирсалася в корінні якогось дерева метрів за п'ятдесят від мене. Я прицілився й вистрілив. Бідолашна тварина кинулась було тікати, але ноги в неї підломились, і вона, перекинувшись кілька разів, затіпалася в агонії.

Я повернув голову. Арикі, затуливши обличчя, лежав на нарах, не наважуючись підвестись, і колотився всім тілом, мов у пропасниці, ніби куля влучила не в свиню, а в нього.

— Встань! — гукнув я до жерця. — Свиня вбита. Піди подивись.

Він підвів голову і прошамкав, показуючи очима на гвинтівку:

— Кинь стрілу! Кинь!

Я приставив рушницю до стіни. Тільки тоді Арикі встав і підійшов до дверей.

— Ну, що скажеш? — запитав я.

— Бачу, що пакегі каже правду, — буркнув жрець. Потім, трохи заспокоївшись, запитав, як мовою пакегі зветься така стріла.

— Гвинтівка, — відповів

— Скільки гвинтівок мають пакегі?

Я показав пальці на обох руках.

— Леон-да.

Про мисливські рушниці промовчав.

— А скільки одержить Арикі? — запитав жрець.

— Не знаю. Всі гвинтівки належать ось цьому панові. — Показав на Сміта.

— Ні! Всі гвинтівки будуть табу,[19] — заявив Арикі.

Я пояснив йому, що за звичаями пакегі, все майно на яхті належить Сміту. Арикі наїжився. Він сказав, що тут звичаї пакегі нічого не варті. Плем'я, мовляв, має свої звичаї, і всі повинні їх дотримувати. Пакегі теж… Чому ми поспішили перетягти все до цієї хатини? Чому не запитали в нього?

— Пакегі не винні, — втрутився в розмову Боамбо. — Це я порадив їм скласти все в лібаті орованді.

— А чому ти не порадився зі мною? — напустився на нього Арикі.

— Тому що ти спав як убитий.

— «Як убитий!» — передражнив його жрець. — Ти б хотів, щоб я вмер, але Дао воскресив мене. Так-так! Я був мертвий і знову воскрес! Мене не так легко позбутися! Я забираю всі гвинтівки! До однієї!

— Навіщо Арикі стільки зброї? — здивувався Боамбо.

— Покидаю у Велику воду. Це страшна зброя. Однією гвинтівкою можна перебити все плем'я.

— Арикі зараз не говорить, як рапуо, — докорив йому вождь. — Ніхто не збирається вбивати наших людей. А гвинтівки ми роздамо найкращим мисливцям, і вони під час великого полювання заб'ють багато кро-кро.

Арикі промовчав.

Сміт напружено стежив за розмовою, не розуміючи жодного слова. А коли жрець з вождем замовкли, він запитав, чому вони сперечаються.

— Ніяк не поділять ваше добро, — відповів я жартома.

Зметикувавши, в чому річ, Сміт негайно добув з ящика пляшку коньяку. Очі головного жерця заблищали.

— Я тільки покуштую, — прошамкав він, прикладаючись до пляшки. Коньяк весело забулькав у нього в горлі. Випивши півпляшки, Арикі подав решту вождеві, смачно плямкаючи:

— Тацірі! Пакегі — народ розумний. Одного тільки хочу від них: щоб слухали мене.

І тут же запросив Сміта і Стерна жити в нього, бути його гостями.

Сміт просяяв від радості. Значить, він житиме під одним дахом з Арикі! Чудово! Він жерцеві безмежно вдячний і тому хоче щось подарувати йому…

Порившись в одній із скринь, Сміт дістав невеличке дзеркальце і бронзовий браслет і урочисто підніс їх головному жерцеві.

— Скажіть, що я йому безмежно вдячний, — попросив мене Сміт.

— Можу сказати тільки, що ви йому вдячні. А «безмежно» сказати не можу.

— Чому?

— Тому що в зангській мові слова «безмежно» немає. А коли и є, то я його-не знаю.

— Шкода, сер… Тоді скажіть, що я йому щиро вдячний, хоч це й не одне й те саме. Або краще скажіть, що я приймаю його пропозицію із щирою вдячністю.

— «Щира вдячність» мені сказати неважко, але майте на увазі, чим щиріша ваша вдячність, тим дорожче вона вам обійдеться.

— Як це? — здивувався Сміт.

— Дуже просто. Чим більше у вас буде причин дякувати йому, тим більше доведеться робити подарунків.

— Ну, коли так, — сказав Сміт, — то перекладіть, що я йому просто вдячний.

Тим часом Арикі встиг надіти браслет на ногу і попросив ще пляшку коньяку.

— Ви мали рацію, — сумно посміхнувся Сміт. — Мені й справді доведеться якомога рідше виявляти свою вдячність.

Але пляшку все-таки приніс, не дуже ввічливо ткнувши її в руки жерцеві.

Арикі знову насмоктався, почав співати й танцювати, притупуючи на місці, з розчепіреними руками, то нахиляючи голову вниз, то задираючи її до стелі. Нарешті він звалився на рогожу бездиханним трупом.

Боамбо безнадійно махнув на нього рукою і вийшов. Вождь не міг терпіти жерця і відверто зневажав його.

Сміт присів навпочіпки перевіряти, чи добре позамикані скрині, а капітан, лежачи на нарах, знущався з нього. Стерн вважав, що плантатор марно старається. Як не замикай, однаково, мовляв, тубільці все рознесуть. Але й плантатор не залишався в боргу. На кожне зауваження Стерна він відповідав не менш в'їдливо, доки між ними не спалахнула нова сварка.

— Власник! — бурчав капітан. — Яким був, таким і залишишся до самої могили.

— А що ж, і власник! — сичав плантатор. — Я й не приховую цього. Але чому ви хочете пограбувати мене? Чому хочете ділити моє майно, адже ви не підтримуєте власності? Ні, ніколи цього не буде! Я краще спалю все дощенту, аби тільки вам нічого не дісталося!

— Дістанеться! — підвищив голос капітан. — Якщо ви не дасте мені добровільно, я візьму сам те, що мені заманеться… І зроблю це, перш ніж дикуни рознесуть усе. Негайно!

Він підвівся з нар і попрямував до Сміта.

— Ану спробуйте! — хижо блимнув на нього плантатор, ставши у войовничу позу біля ящиків. — Спробуйте, сер!

Сміта в цю мить було важко впізнати, його тонкі губи скривились у болісну гримасу, від злості обличчя перекосилося, сталево-сірі очі дивилися холодно й грізно. Почуття власника, яким було нашпиговане все його єство, зараз виявило себе відверто й грубо. Хоч від плантатора можна було сподіватися і не такого, проте я був страшенно здивований: в таку хвилину, коли життя його висить на волоску й цілком залежить від доброї волі головного жерця, він люто захищає своє майно. На острові йому дозволено жити саме заради цього майна, а він хоче будь-що зберегти його для себе.

Ставши між ними, я схопив капітана під руку й відвів убік.

— Набридло мені слухати ваші теревені, — сказав я. — Це вже нікуди не годиться. Навіть дикуни почнуть з вас сміятися.

— Я не дозволю, щоб мене мої власні наймити пограбували! — гнівно закричав плантатор, вороже блимнувши на мене очима.

Я здригнувся, наче мене стьобнули батогом. Хто дав право цьому типові ще й досі вважати мене своїм наймитом? Це за те, що я врятував його! Це така вдячність? Не встиг ще обома ногами стати на березі, а вже висовує свої брудні пазури власника й хазяїна. Певно, забув, що Тамбукту — це не Кокосові острови. Тепер не я від нього, а він од мене залежить, і я не дозволю поводитися з собою, як з наймитом.

— Ви непоправний дурень і нестерпний нахаба! — гнівно вигукнув я. — Шкодую, що так щиро турбувався про ваше життя й спокій, ризикуючи нажити собі в особі головного жерця запеклого ворога. Але ще не пізно виправити помилку. Віднині я не вдарю палець об палець, щоб захистити вас, сер! Піклуйтеся самі про себе.

Сміт наче витверезився. Він дивився на мене широко розплющеними очима і, певно, хотів щось сказати, але я вибіг з хатини, грюкнувши дверима.

V

Я подався якоюсь стежкою навмання через ліс. Нерви шаленіли. У словах плантатора було щось образливе й бридке, що обурило мене до глибини душі. І все через оті кляті скрині та мішки, через м'які зручні стільці й пухові перини, через цукор і рис, через коньяк і вино…

Коли все це пірне в його ненажерливе черево і плантатор залишиться з порожніми руками, як ми з капітаном, він, певно, перестане лізти людям у вічі з своїми вигаданими перевагами і стане такий, як інші. Що ж, я можу навіть допомогти йому. Це не так важко зробити: досить зібрати тубільців і сказати їм, що в лібаті орованді є речі, які вони можуть розподілити між собою. За якусь годину від скринь та мішків Сміта залишиться тільки згадка. Але я не був певен, що це найкращий вихід із становища. Ні, там багато дечого треба залишити й собі. Насамперед — теслярський інструмент, якому тубільці без нас і ради не дадуть. За допомогою цього інструмента ми зможемо зробити багато корисного і для себе, і для всього племені. Побудуємо, наприклад, великі парусні човни, кращі хатини та навіть і невеликі будиночки з вікнами, верандами і з справжніми дверима. Треба зберегти й зброю, щоб ходити на полювання, хоч доки вистачить патронів. Таким чином у наших онамах частіше буде м'ясо.

Що ще можна зробити? Можна навчити тубільців краще обробляти землю залізними лопатами, яких було чимало у Смітових ящиках.

У Сміта також є запакована розібрана пилорама. Можна перекрити річку греблею і поставити звичайне водяне колесо, яке б рухало лісопильню. Тоді напиляти з тикового дерева товстих дощок і зробити баржу. А на баржі уже можна спробувати дістатися до найближчого порту. Що то за порт і як до нього їхати — цього ніхто з нас не міг сказати. Ми навіть не знали точно, де лежить острів Тамбукту, бо секстант і таблиці, за допомогою яких мореплавці визначають своє місцеперебування з точністю до кількох метрів, потонули під час катастрофи разом з рульовим. Не слід було беззастережно вірити і старому іспанському географові, який твердив, що острів Тамбукту розташований на 84° східної довготи і 7° південної широти, бо за часів Магеллана вимірювальні прилади були дуже недосконалі. Правда, коли нас настиг ураган, ми знаходились на 85° східної довготи і 6° південної широти, тобто за якусь сотню кілометрів на північний захід від Тамбукту. Але на ці цифри, якими б вони точними не здавалися, після такого урагану покладатись було ризиковано. Всім відомо, що урагани в Індійському океані інколи відносять кораблі за сотні кілометрів од місця, де їх захопили. Мене б анітрохи не здивувало, коли б виявилося, що яхту також відкинуло на сотні кілометрів від курсу, яким ми йшли. Зараз нам відомо було тільки те, що наш острів лежить десь у районі 80° східної довготи і 10° південної широти, а точність такого району становила коло з діаметром приблизно в тисячу сто кілометрів. Відомо було й те, що найближча суша до нас — острів Ява на сході, до якого, можливо, тисяча, а то й дві тисячі кілометрів. В усякому разі, на надійній баржі, при попутному вітрі, ми б якось дісталися до Яви, а звідти й до Європи їхати якихось дна тижні морем (звичайно, якщо є гроші на дорогу). Особисто я грошей не мав, але міг влаштуватися працювати на пароплаві, що курсує між Європою та Явою. А коли б тут не пощастило, можна попрацювати деякий час в одному з яванських портів і заощадити на квиток. Але для того, щоб здійснити цю мрію, необхідно було передусім побудувати міцну й надійну баржу, а це справа не легка. Ні капітан, ні Сміт, ні я не були корабельними майстрами. В найкращому випадку ми могли б зробити великий човен з рогожовими парусами. Перетяти з кінця в кінець океан на такому суденці справа дуже небезпечна. В Індійському океані бувають урагани, від яких гинуть навіть трансокеанські експреси, а що вже говорити про човен. Ні, навряд чи хто з нас наважився б сісти в таке корито і вирушити назустріч наглій смерті. Один раз зазнали катастрофи — і годі…

Охоплений такими думками, я непомітно забрів глибоко в ліс. Стежка вивела мене на маленьку рівну галявинку, посеред якої стояла самітна хатина, значно більша за оселі тубільців. Я прочинив двері й заглянув туди. На долівці у великому вогнищі тлів товстий пеньок. Під стіною навпроти дверей на постаменті з колоди стояв Дао — ідол племені. Збоку на нарах куняла старенька бабуся. Вона сиділа, випроставши ноги, притулившись до бамбукової стіни, розпатлана, немита, страшна… Ідол, грубо витесаний з дерева, був пофарбований чорною фарбою. Але дивна річ! Обличчям він дуже нагадував старого Арикі. Звичайно, ця схожість була зовсім випадкова: адже ідол існував з незапам'ятних часів, а жрець навряд чи мав більше сімдесяти років. Голову Дао нахилив униз, немов у глибокому роздумі, а піднята вгору права рука його показувала пальцем у стелю.

На стіні за ідолом хтось порозвішував зброю різних часів: списи, стріли, кам'яні сокири. І тут же — це було справжнім відкриттям — стояла справжнісінька бомбарда, одна з тих, за допомогою яких іспанці й португальці в п'ятнадцятому та шістнадцятому століттях підкоряли острови Індійського та Атлантичного океанів.

Тепер уже не могло бути ніяких сумнівів, що колись на острові Тамбукту перебували матроси Магеллана. Для мене це стало такою самою безперечною істиною, як і те, що зараз я стояв біля дверей хатини вічного вогню…

На думку спали слова тани Боамбо, який говорив колись, що до хатини вічного вогню може заходити тільки Арикі, та й то не щодня, а в суворо визначені дні. «А що було б тому, хто переступить цей поріг?» — запитав я тоді вождя. «Він загине», — сказав Боамбо. «Яким чином?»—»Дао добере способу. Він підкаже Арикі, як покарати того, хто наважився порушити звичай».

Згадавши цю розмову, я поспішив геть від цього небезпечного місця.

Я звернув на якусь стежечку, сподіваючись, що вона доведе мене до Букту, але несподівано опинився на галявині, де працювало багато людей. Вони розчищали ліс. Молоді дерева й кущі викорчовувалися й вирубувалися кам'яними сокирами. На старих деревах відрубувалися гілки, а біля стовбура кожного товстого дерева горіло велике багаття. Тубільці не могли вирубувати такі дерева своїми кам'яними сокирами й випалювали їх під корінь протягом декількох днів. Після того, як розчистять і спалять усі гілки й дерева, тубільці огороджують місце бамбуком. Вони забивають у землю бамбукові коли у два ряди, сантиметрів па двадцять один від одного, заповнюють порожній простір шматками гілок і друзками й зв'язують коли ліанами. Бамбуковий кіл пускає коріння й росло надзвичайно швидко — за добу виростає сантиметрів на тридцять. Дикі свині не можуть пройти через таку міцну огорожу. Після цього тубільці розкопують загостреними колами землю. Це дуже важка робота, і роблять її чоловіки. Двоє або троє людей забивають гострі коли в землю, близько один від одного, і вивертають великий ком. Після цього знову забивають коли й вивертають другий ком. Так поступово вони розкопують обгороджене місце й викорчовують коріння. За чоловіками ідуть жінки, які дроблять грудки дерев'яними лопатками, а діти розпушують їх руками. Із цієї пухкої землі жінки роблять круглі грядки й засівають їх різними рослинами. Особливо багато сіють таро, ямс і батати. Це головна їжа тубільців. В інших садах вирощують банани, кокосові, динячі й хлібні дерева, кенгарові горіхи.

Отут я застав мого старого друга Гахара. Побачивши мене, він зараз же підійшов. Ми сіли в тіні й закурили. Гахар віддавав перевагу сигаретам над своїм тютюном й, коли мене зустрічав, не пропускав випадку викурити одну сигарету.

Дивлячись, як мучаються тубільці зі своїми дерев'яними колами й лопатками, я згадав про залізні лопати й сокири Сміта, які він купив для своїх плантацій на Кокосових островах. Вони б полегшили працю цих людей. Тубільці могли б легко вирубати сокирами дерева, а лопатами й мотиками без особливої праці розкопати й засіяти город. І я задумав взяти кілька сокир і лопат і віднести їхнім тубільцям, навіть якщо це буде проти волі Сміта.

Я пішов у хатину, але нікого в ній не застав. Арики, Сміт і капітан були відсутні. Від ящиків і мішків й сліду не залишилося. Тільки на нарах валялося кілька порожніх пляшок і дві-три забуті свічки.

Я зайшов до Боамбо, але і його не застав вдома. Стара Дугао варила перед хатиною таро. Вода в горщику, поставленому на вогонь, булькала й пінилася. Дугао сказала, що Боамбо приходив і знову пішов кудись. Він жахливо сердитий…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Несподівана зустріч. Таємниця білих аркушів. Хто прагне мене вбити? Скарги Сміта. Щоденник Магеллана.

I

Сонце зайшло, наступила ніч. Боамбо не приходив. Його сина і дочки теж не було.

Я повернувся в мою хатину. Відчував себе самотнім. Закривши двері, я підійнявся на горище і вийшов на бамбукову терасу. Я ліг на спину і дивився на похмуре небо. З берега долинав плескіт прибою. Океан хвилювався. Повітря було насичене парою, наче перед грозою. Куди подівся Сміт з капітаном? Може, повернулися назад на яхту? Чому ж тоді Стерн не залишив хоч записки, щоб я не турбувався? Хтозна, можливо, він примирився з плантатором, і вони вирішили жити вдвох на яхті… Мабуть, Сміт вважає, що вигідніше поділити своє майно на двох, а не на трьох, йолоп! Невже він думає, що мені потрібне його багатство?..

Так, ми з плантатором — люди різних світів. Ми з ним ніколи не зрозуміємо один одного. Мої піклування про тубільців здавалися плантатору чимось вигаданим і нещирим. Я був певен того, що навіть живучи в одній хатині, ми б залишалися чужими й далекими людьми. Я знав, що Сміт і надалі завдаватиме мені клопоту. А капітан? Невже він перекинувся на бік плантатора? Навряд… Адже Сміт і його вважав своїм наймитом, а між наймитом і хазяїном не може бути миру й дружби.

Було вже досить пізно, коли несподівано рипнули двері і хтось увійшов до хатини. По рогожі прошурхотіли кроки, потім захиталася драбина: хтось підіймався на балкончик. Я звівся на ноги й чекав. У віконці з'явилася — хто б міг припустити — Канеамея!

— Андо! Ти тут, Андо! — тихо шепнула вона. Я не обзивався.

— Це ти, Андо? — запитала дівчина, помітивши мене в темряві.

— Я.

— Ти й не гадав, що я прийду?

– І на думку не спадало. Чого ти сюди прийшла? Вже пізно… — стурбовано промовив я.

— Я вже була раз, та не застала тебе… — За хвилину вона знову обізвалась: — Оце я й прийшла… Невже ти не радий?

— Ні! Чуєш? Ні! Іди додому!

— Пакегі у нас, — прошепотіла дівчина. — Набу чимало випив і тепер спить. До ранку й не прокинеться. Арикі говорив, що пакегі житимуть у нашій лібаті. Розумієш?

— Розумію.

А ти де житимеш? Тут, в лібаті орованді.

— Хіба не хочеш жити разом з іншими пакегі?

— Ні, я залишаюсь тут.

На руках дівчини тьмяно заблищали два дешеві бронзові браслети, певно, подарунок плантатора.

— Ну, іди вже додому, — не дуже ввічливо сказав я. — Чуєш!

— Не піду!

Голос дівчини мов надломився. Вона сіла на вікно.

— Небезпечно залишатися тут, — наполягав я. — Дівчатам не личить ходити вночі по чужих домівках. Це заборонено. Йди додому.

— Ти злякався?

— Злякався.

— Кого?

— Арикі. Він сказиться, коли дізнається, що ти була в мене.

— Ти сам колись просив мене прийти. Хіба забув? Ось я й прийшла.

— Я казав, щоб приходила вдень. А ти надумала проти ночі. Це небезпечно…

— Я нікого не боюсь!

— А чому ж тоді вся тремтиш? — запитав я. Дівчина й справді дрижала всім тілом.

— Я не тремчу.

— Тремтиш, сам бачу. Може, захворіла?

— Ні.

Я схопив її за руку. Пульс був прискорений. Рука аж палала.

— Давай зійдемо вниз, — запропонував я, гадаючи, як би її швидше вирядити.

Канеамея покірно пішла за мною.

— Я бачила, як вас кидали у Велику воду, — знову заговорила вона, коли ми сіли на нарах. — Я казала своєму набу: «Не кидай пакегі у Велику воду». А він не послухав мене. — І, помовчавши трохи, додала: — Не любить він тебе…

Я це й сам добре знав.

Канеамея збиралася ще щось сказати, але я перебив її. Дівчину треба було негайно вирядити звідси, доки ніхто не застав її тут.

— Іди вже! — наполегливо повторив я. — Ти чуєш, що я тобі кажу? Он дерева шумлять. Вітер здіймається. Буде буря. Іди додому.

А вітер і справді був чималий. Дерева гнулись і шуміли. Весною і восени тут часто бувають страшні бурі. Дивишся інколи — довкола тихо-тихо, землю оповила зоряна тропічна ніч, — і раптом, звідкіль не візьмись вітер, небо чорніє, покривається хмарами, блискавки роздирають темряву, і за якусь мить зривається страшенний ураган із зливою. А ти сидиш собі в хатині, прислухаючись до того, як ревуть водоспади в горах і з тріском валяться на землю дереза в джунглях…

— О, ти мене проганяєш! — схлипнула Канеамея. — Це не добре! А отой старий пакегі з плескатою головою мене б не прогнав. Він кращий за тебе…

Не знаю, чи розсмішили б мене іншим разом її слона, чи обурили б, але тепер я не реагував на них. Я весь час повторював одне й те саме: «Іди вже! Іди вже!..»

— Ну що ж! — сумно промовила нарешті Канеамея. — То й піду…

Вона встала і рушила до дверей. Треба було хоч провести її. Надворі ураган шаленів уже на повну силу, по покрівлі заторохтіли перші важкі краплини дощу. Я наздогнав дівчину і взяв за руку. Мені було якось не по собі.

— Не сердься, — промовив я. — Завтра я сам до вас навідаюсь. І ми про все поговоримо. А зараз я проведу тебе через ліс.

— Не треба! — різко вигукнула вона і відсахнулась од мене.

В цю мить на долівку щось упало. Я нахилився. Це був якийсь пакет, загорнений в рогожу з пальмового листя.

— Що це в тебе? — запитав я.

— Біле листя, — відповіла Канеамея.

— Біле листя?! Справді?!

— Ти просив, і ось я принесла, а ти проганяєш мене…

— Так чому ж ти мовчала, що в тебе біле листя? Дівчина не відповіла.

— Добре, — сказав я схвильовано. — Дуже добре. Зараз я гляну, що то за біле листя. Ось тільки присвічу…

— Ні! — крикнула Канеамея. — Мені треба йти. Але я вже був біля нар, помацки знайшов свічку і засвітив світло.

— Пана, — примирливо сказала Канеамея. — Нехай буде так. А потім я піду. Але не хочу, щоб ти проводжав мене. І сам більше не приходь до нас. Чув? Ніколи!

— Ніколи, — машинально повторив я за нею.

Підійшовши до свічки, я тремтячими руками розгорнув пакет. Так зване «біле листя» виявилося не чим іншим, як старим зошитом у потертих чорних палітурках з обшарпаними краями. Я схвильовано перегортав сторінку за сторінкою. Вони були помережані дрібним почерком. Чорнило вже вицвіло, але читати ще можна було. Та з усього написаного я не зрозумів жодного слова. Єдине, що второпав, прочитавши титульну сторінку, що це був зошит Магеллана. Його прізвище було виведено великими літерами, а трохи нижче стояла дата: «10 серпня 1519 року, м. Севілья. Іспанія».

Так, не було ніякого сумніву — це щоденник великого мореплавця, який першим у світі здійснив кругосвітну подорож і довів, що Земля має форму кулі, а не пласка, як твердило духівництво.

З історії відомо, що Магеллан вирушив з порту Севілья 10 серпня 1519 року на п'яти кораблях з екіпажем двісті шістдесят чоловік. Спочатку він повів свої кораблі повз африканські береги, а потім круто повернув на захід — до берегів Південної Америки, шукаючи нового шляху в Індію.

Багато істориків займались цією великою подорожжю, але жодному з них не пощастило добратися до істини, бо істина була старанно прихована іспанським королем та його прибічниками. Керуючись чуттям хибного патріотизму (Магеллан за походженням був португалець), а ще більше з міркувань особистої користі, іспанські гранди доклали всіх зусиль до того, щоб ім'я великого мореплавця забулось, і воно дійсно не згадувалося десятки років. Значно пізніше історики починають наполегливо говорити про нього, і тоді випливає істина, що Себастьян дель Кано, іспанський офіцер, який підкопувався під Магеллана під час подорожі, використовував вбивство великого мореплавця в цілях особистого збагачення і слави. Багато істориків підозрюють, що дель Кано знищив щоденники Магеллана, щоб приховати підступи іспанських офіцерів і спроби влаштувати переворот на всіх п'яти кораблях, але виявилось, що історики не мають рації: щоденник Магеллана був в моїх руках. Він повинен був пролити світло на безліч невідомих або туманних і збочених фактів цієї великої подорожі. Всі історики черпали відомості про нього головним чином з щоденника італійця Пігафетти, який супроводжував Магеллана і був свідком його загибелі. Але з історії відомо, що і щоденник Пігафетти був підроблений. Пігафетта особисто підніс його іспанському королеві Карлосу I, і ще тоді щоденник зник. Те, що зараз приймають за щоденник Пігафетти, є тільки короткою випискою із справжнього щоденника. Чому зник оригінал, неважко здогадатися. Змови іспанських офіцерів проти Магеллана в затоці Сан-хуліан, спроби його заарештувати, втеча одного з п'яти кораблів ще біля американських берегів і самовільне повернення до Іспанії і, нарешті, слава Магеллана — все це повинно було бути приховано від історії або скривлено так, щоб звести нанівець подвиг Магеллана. І все тому, що Магеллан не іспанець, а португалець. Потрібно було висунути як героя біськайського дворянина дель Кано, який, по суті, тільки заважав Магеллану. А чому б і ні? Магеллан був мертвий, а мертві не говорять. Вся слава, весь подвиг Магеллана по якійсь іронії долі приписуються якраз тим, хто не має ніяких заслуг.

Щоденник був написаний на португальській мові і, хоча я не розумів ні слова, проте не сумнівався, що він проллє світло на темну історію цієї великої подорожі, і істина повністю восторжествує. Саме тому у мене виникла благородна думка що б не сталось вирвати щоденник у Аріки і зберегти, щоб, у випадку, якщо мені вдасться коли-небудь залишити Тамбукту, повідомити всьому світу істину про великого мореплавця. Таким чином я надав би велику послугу людству.

Там, де кінчався почерк Магеллана, починалася нова сторінка, написана іншим почерком, англійською мовою. Я поспішно проглянув написане. Це був теж щоденник, але якогось англійця, Джона Джігерса, з екіпажа Магеллана.

Я квапливо його перегорнув і прочитав в декількох місцях по декілька рядків. Джігерс описував пригоди п'яти кораблів Магеллана, різні нещастя і небезпеки протягом тисячі днів їх подорожі по трьом океанам; він розповідав про життя іспанських моряків на острові Тамбукту, про полонення великого вождя Пакуо і, врешті-решт, про загибель іспанців.

— Про що говорять білі листи? — долетів до мене голос Канеамеї. Захопившись щоденником, я зовсім забув про неї.

— Розповідають про пакегі, які були втоплені у Великій воді за часів великого вождя Пакуо, — відповів я. — Дуже цікаво.

— Ти задоволений?

— Дуже!

— Добре. А зараз мені треба йти…

— Білі листи не по носу Аріки, — сказав я. — Вони повинні залишитися у мене…

— Ти ніколи більше їх не побачиш! — крикнула Канеамея. Вона була засмучена і скривджена.

Її засмутила моя поведінка.

— Чому ніколи не побачу?

— Тому, що ти ніколи не станеш рапуо і даго Канеамеї.

Сказавши це, вона вихопила з моїх рук щоденник і втекла. Я вийшов її проводити, але, як тільки зробив крок через високий поріг, вихор підхопив мене з такою силою, що я ледве утримався на ногах і притулився до стіни. Канеамея зникла в мороці. Буря біснувалася і пригинала тонкі пальми до самої землі, дощ лив як з відра, Коли я показався в дверях, свічка загаснула у мене в руках і впала на землю. Я нахилився, щоб її підняти. У ту ж мить просвистала стріла і встромилася в стіну точно в тому місці, де була моя голова, перед тим, як я нахилився…

Я швидко увійшов до хатини, закрив за собою двері і міцно підпер зсередини. Після цього навпомацки піднявся на горище і сів на твердий бамбук. Я був весь мокрий і засмучений.

Спис був у мене в руках. Нажаль не було рушниці. Плантатор міг би мені залишити, принаймні, одну з десяти, але він не цікавився моєю безпекою. Я сидів на нарах і прислухався до завивання бурі. Балки хатини сильно скрипіли від натисків вітру і примушували мене здригатися в непроглядній тьмі.

Я не спав всю ніч. «Хто це хотів мене убити? — задавав я собі питання і прислухався до щонайменшого шереху. — Аріки? Але Аріки був п'яний. Він не міг би в темноті дійти до моєї хатини. Хто ж тоді?»

II

На другий же день Сміт і Стерн прийшли до мене і принесли сумку з ліками, декілька коробок сигарет, сірники, мисливську рушницю, з якої я вже стріляв, і патронташ. Сміт урочисто заявив, що це він мені дарує, але я відмовився прийняти подарунки. Тоді він поклав все на нари і оголосив, що, якщо я відмовлю, це буде найбільшою образою для нього. Я більше не заперечував, тому що ліки були украй необхідні для племені.

— Добре, — сказав я, — я прийму все це, але якщо ви мені обіцяєте ніколи не називати мене вашим слугою.

— Ніколи, сер! — вигукнув Сміт. — Ніколи, повірте мені!

— А мене? — запитав Стерн.

— І вас, Стерн! Ось вам хрест!.. — І він дійсно перехрестився.

— А чому ви винесли все з моєї хатини? — запитав я плантатора.

— Я не винен, сер, — відповів він. — Ось і Стерн свідок. Як тільки протверезився, головний жрець зібрав чоловік десять тубільців і велів їм перенести все в його хатину. Як ми могли їм перешкодити? Посудіть самі… Він покликав і нас, і ми пішли за ним. Нам нічого не залишалося… Потім він знову напився і всю ніч хропів як свиня. Жахливо, сер, жахливо! Тисячу разів жалію, що зійшов з яхти.

— Неможливий старий, — відгукнувся і капітан. — Він вже знає два англійські слова і все їх повторює: «Коньяк, сигарети, коньяк, сигарети». А потім починає на своїй тарабарській мові: «Пакегі — нанай біля, пакегі — нанай біля». Що це означає?

— Білі люди хороші, — відповів я.

— Жалко, — зітхнув Сміт. — Як ми пояснюватимемося з цими людьми, не знаючи їх мови? Ви повинні приєднатися до нас, сер. Ми повинні неодмінно жити всі разом.

Я відмовився. Я твердо вирішив не переступати порогу хатини головного жерця.

— Ми вже не в його хатині, — сказав плантатор. — Сьогодні вранці головний жрець дав нам окрему хатину.

— А де ваше майно? — запитав я його.

— У хатині головного жерця.

— Невже все залишилося там?

— Все, сер, — зітхнув Сміт. — Цей головний жрець досвідченої розбійник. Він пограбував мене. Ви повинні прийти, сер. Повинні нам допомогти пояснитися з ним. Він повинен мені дати хоч би частину меблів. Я не звик спати на голих нарах і на дерев'яному валу. Ні, сер, запевняю вас. Головний жрець повинен мені дати ліжко. І багато інших речей. Підемо, поговоримо з ним, сер. Дуже вас прошу.

— Підемо, — приєднався і капітан. — Без вас ми пропали. Ви повинні перебратися в нашу хатину.

Я знову відмовився.

— Чому? — запитав мене капітан.

— Тому що ваша хатина знаходиться в селищі Аріки, а у мене є серйозні підстави не жити там. Вважаю за краще залишитися в моїй хатині.

— Дуже вас прошу, сер, — знову змолився Сміт. — Цей проклятий головний жрець повинен мені повернути хоч би найнеобхідніше. Скажіть йому, сер. Я дам і вам дещо з меблів…

— Гаразд, — погодився я. — Я поговорю з Аріки. Але для себе я нічого не хочу. З мене достатньо ліків і рушниці.

Пізніше ми з Боамбо ходили до Аріки і вели з ним довгі переговори. Боамбо був наполегливий. Він наполягав на тому, що б все майно Сміта було роздане всім тубільцям в селищі, щоб кожна сім'я що-небудь та отримала. Аріки довго упирався, але врешті-решт погодився залишити за собою тільки пляшки із спиртними напоями.

III

З тієї миті як я встановив, що білі листи Аріки є справжнім щоденником Магеллана, я вдень і вночі думав про те, як його врятувати і зберегти для історії. Магелланові не щастило в житті. Та хіба це новина? Багато видатних людей до нього і після нього потерпіли від мракобісся й сваволі правителів, і чимало їх погнило в тюрмах, згоріло на вогнищах інквізиції або було отруєно, повішено чи просто зарізано. Чому ж зла доля переслідує великого мореплавця навіть після смерті? Тепер я думав лише про те, як вирвати щоденник з pyк Арикі. В цій справі міг би мені допомогти Амбо, але я не наважувався звернутися до нього, бо він вірив у надприродну силу білого листя і сподівався після одруження з Канеамеєю проникнути в його таємницю. Коли він стане власником семи поясів мудрості, біле листя розкриє йому потаємні думки людей. У білому листі і в семи поясах він вбачав ту силу, яка дасть йому владу над плем'ям, коли він стане рапуо. І хтозна, можливо, й він зловживатиме цією владою не гірше за самого Арикі.

Ні, юнакові не слід розповідати про свої наміри. До кого ж тоді звернутися? Хто наважиться допомогти мені? Сміт? Але я й Смітові не довіряв. Хіба що тільки Стерн. Він сам хвалився, що завів із старим жерцем велику дружбу, що вони вдвох з плантатором часто заходять до нього додому, та й старик заглядає до них. Так, Стерн міг би викрасти щоденник, але чи зважиться він на такий небезпечний вчинок?

Одного дня я покликав капітана до себе в хатину й відкрив йому таємницю білого листя. Морського вовка це так схвилювало, що на деякий час аж мову відібрало. Щоденник Магеллана! Великого мореплавця! Людини, яка перша здійснила кругосвітну подорож! Це неймовірно! Щоденник будь-що треба врятувати! Будь-що! Навіть ціною життя!.. Правду кажучи, я не сподівався, що Стерн погодиться так швидко. Я знав, що за своє життя капітан виміряв вздовж і впоперек усі моря й океани і тепер прагнув одного: спокійно дожити останні роки. На своєму віку він стрічав немало морських і життєвих бур, але, потрапивши на сушу і збагнувши, що твердий грунт набагато міцніша опора для ніг, ніж хитка палуба, він оддав перевагу вбогій хатині з дерев'яними нарами і тихому спокійному життю. Але глибоко в душі Стерн залишався справжнім моряком, і щоденник Магеллана не міг не схвилювати його.

Послухайте, — збуджено промовив капітан, — те, про що ми тут з вами говорили, треба зберігати в суворій таємниці. Сміт не повинен пронюхати про щоденник Магеллана, бо він враз поцупить його, і тоді шукай вітра в полі. Він зрозуміє, який це скарб, і обов'язково привласнить його, щоб при нагоді продати тому, хто більше заплатить.

— Цілком можливо, капітане.

— Не «можливо», а так воно й є! — хвилювався Стерн. — Я добуду цей щоденник. Не сьогодні-завтра він буде в наших руках.

Його рішучість мене радувала, але я мусив попередити капітана про складність і небезпечність завдання. Як тільки Арикі помітить, що біле листя зникло, він підніме крик на весь острів і звинуватить нас, білих людей, і особливо мене, бо я не раз домагався побачити це листя.

— Не хвилюйтесь, — багатозначно посміхнувся Стерн. — Я підсуну йому якусь іншу книжку, схожу на щоденник, і він нічого не помітить.

— О, та це ж чудова ідея, Стерн! — вигукнув я.

— Їдьмо негайно на яхту, перериємо всю Смітову бібліотеку, — запропонував капітан. — Ви ж знаєте, який він на вигляд, цей щоденник. І ми підберемо щось подібне.

Перевернувши догори дном всю бібліотеку, ми так і не знайшли нічого більш-менш підхожого. Тоді Стерн згадав про журнал яхти. Як відомо, кожен корабель має власний журнал, до якого кілька разів на добу записують місцеперебування судна, час прибуття в який-небудь порт і час відплиття, всі найважливіші події, пошкодження, бурі тощо. Всі журнали такого типу схожі між собою, тому й журнал яхти був схожий на Магелланів. Різні виявилися тільки обкладинки. Магелланова була чорна, а Смітова — зелена.

— Це дрібниця, — махнув рукою Стерн. — Одірвати цю обкладинку й замінити її чорною дуже легко. Неписьменний Арикі ніколи не збагне, що його обдурено.

— Воно-то так, — погодився я. — Але все одно стерегтися не зайве. І жерця, і Сміта.

— В цьому ви можете повністю покластися на старого морського вовка, — посміхнувся Стерн. — Завтра щоденник мого великого колеги буде в наших руках.

Капітан мав такий вигляд, наче комусь погрожував. У цю мить він здавався мені зовсім іншою людиною. Потрапивши на острів Тамбукту, Стерн звик до думки, що вже ніколи не бачити йому рідної Англії і доведеться коротати віку серед тубільців. Ця думка настроювала капітана на особливий лад, який можна назвати одним словом: байдужість. Байдужість до всього, що відбувається довкола. Але, почувши про щоденник Магеллана, він ніби ожив. Я бачив, як спалахнули його очі і, певно, в цю мить в душі моряка зайнялась іскорка, яка, розгорівшись жарким полум'ям, надає людині сили зносити всі невдачі й страждання на шляху до світлої мети. В цю хвилину в душі капітана прокинувся той самий бентежний дух моряка, то все життя штовхав його від океану до океану, від порту до порту. Прощаючись зі мною, він ще раз повторив:

— Щоденник буде наш.

І капітан додержав слова. Рукопис, якому не було ціни, тепер був у наших руках, і ми цілими днями читали його, сховавшись у хащах джунглів. Стерн, який досить вільно володів португальською мовою, був за перекладача. Кожна сторінка розкривала перед нами правду першої в історії людства кругосвітньої подорожі.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Подвиги Магеллана. Невдячний король. Заколот іспанських грандів. Потьмарена радість. Непокірливий Силапулапу. Смерть великого мореплавця. Молукські острови. Назад до Іспанії. Острів Тамбукту. Невдалий переворот. Легенда підтверджується.

І

Біографія Фердінанда Магеллана відома всьому світу. Цей відважний португалець служив звичайним матросом королівського флоту, сім років пробув у Індії, брав участь у численних сутичках з місцевими племенами, а потім воював з марокканцями. Хоробрий мореплавець був тричі поранений і зрештою залишився кривий на одну ногу. А що здобув за свою вірність королю? Жебрацьку пенсію і ненависть начальства.

Будучи майже інвалідом, Магеллан звернувся до короля Мануеля з проханням збільшити йому пенсію хоча б на півкрасадо,[20] щоб не загинути з голоду, проте Мануель категорично відмовив. Тоді Магеллан попросив у короля якоїсь придатної для себе роботи, але король і в цьому відмовив. Після цього Магеллан запитав, чи не заперечуватиме король, — за якого він, Магеллан, ризикував своїм життям в Індії і став калікою у Марокко, — коли його вірний слуга пошукає собі роботи в якійсь іншій державі? Мануель байдуже відповів: ні, звичайно. Його, мовляв, не обходить, де й кому служитиме Магеллан.

Прикро вражений, а можливо, й розлючений байдужістю короля, Магеллан приймає фатальне рішення.

Багато сумних прикладів з біографій визначних людей пам'ятав Магеллан. Не один відважний мандрівник, відкривши нові острови й континенти, поплатився за свою «зухвалість». Христофора Колумба після відкриття Америки було закуто в кайдани й кинуто до в'язниці. Іншого мореплавця, що теж відкрив нові землі, Пісаро, було просто вбито. Мореплавцеві Балбоа, який відкрив Тихий океан, відрубали голову. Васко да Гама, що проклав морський шлях до Індії, був у немилості цілих двадцять два роки. Камоенс, цей визначний португальський поет і мандрівник, який зміряв Індійський океан вздовж і впоперек, після повернення на батьківщину потрапив до брудної ями, яка звалася тюрмою.

Всі ці злочини були добре відомі Магелланові, та він і сам зазнав не мало кривд і несправедливості. Магеллан неодноразово доводив свою вірність батьківщині, але цього не помічали. Тепер, скалічений, він змушений голодувати, в той час як інші, що не мали ніяких заслуг, одержували великі пости й незаслужені нагороди, обжиралися на державних харчах і набивали свої гамани золотом. А від нього всі одцуралися, плюнули в вічі жебрацькою пенсією, відмовили навіть у роботі. Магеллан діяв чесно: попросив справедливості у самого короля, але марно. Що робити? Він ще молодий, не має й тридцяти п'яти років. Правда, кривий на одну ногу, зате сповнений енергії і багатого досвіду мореплавця. Що він мав робити, коли його відштовхнули бездушні вельможі?

Магеллан поїхав до Іспанії й познайомився з людьми, близькими до короля. Минуло кілька тяжких місяців, сповнених надлюдського напруження, перш ніж йому, завдяки залізній волі і багатому досвіду моряка, пощастило переконати царедворців та купців у тому, що є новий шлях до Індії і що він, Магеллан, береться відкрити його. І не тільки до Індії, а й до найбагатших у світі Молукських островів, батьківщини дорогоцінних прянощів.

Ця пропозиція була для іспанських купців, та й для самого Карла І, дуже привабливою. Шлях до Індії відкрито ще в 1497 році мореплавцем Васко да Гамою, «во славу господа бога і португальської корони», як проголосив король Мануель. Але цей шлях був дуже довгий: він огинав усю Африку, проходячи повз мис Доброї Надії. До того ж іспанські кораблі не могли користуватися цим шляхом: Васко да Гама — португалець за походженням, отже й шлях належить Португалії. А якщо Іспанії хочеться східних прянощів, — нехай шукає собі інший шлях. Крім того, Іспанія не мала права на ті землі, бо вони теж відкриті португальцем і належать португальському королю.

В цей час між Іспанією і Португалією спалахнула страшна ворожнеча. Щоб примирити своїх любих дітей, папа римський розділив земну кулю навпіл, так, як розрізують надвоє яблуко, і віддав східну півкулю Португалії, а західну — Іспанії. Таким чином, Португалія, країна з невеликим населенням, одержала від папи півсвіту, її друга половина дісталась Іспанії, хоч населення к пій, треба визнати, було набагато більше.

Отже, до Португалії відійшла вся Африка й Азія разом з Індією та багатими на прянощі й густо населеними островами. А всі інші відкриті й невідкриті землі, в тому числі й Америка, дістались Іспанії. Проте Карл І був незадоволений. Йому все здавалося мало. Він вважав себе ошуканим з боку короля Мануеля. А Мануель теж був невдоволений, він прагнув до світового панування. Обидва королі, одержавши з рук папи всю землю з морями й океанами, з племенами й державами, стали непримиренними ворогами й підстерігали один одного на кожному кроці. Португальські кораблі затримували Іспанські, в якому б місці земної кулі не зіткнулися я ними. Не залишалися в боргу й іспанські кораблі…

І ось у такий саме час до короля Іспанії прийшов капітан португальського флоту і сміливо заявив, що він довгі роки борознив уздовж і впоперек східні моря, дуже добре знає Індію і всі острови Індійського океану і — найцікавіше — знає таємницю: велика земля, відкрита Христофором Колумбом у 1492 році і названа Західною Індією, яка тягнеться — так усі думають — від Північного до Південного полюса, не є перешкодою для кораблів. Ця величезна суша перетинається протокою, позначеною на одній дуже старій карті, яку знає тільки він, Магеллан. Цією протокою іспанські кораблі зможуть проходити з Атлантичного до Тихого океану, де лежать найбагатші в світі Молукські острови. А через те, що ніхто не може довести, в якій півкулі: чи в східній, португальській, чи в західній, іспанській, розташовані ці острови, то й належатимуть вони тому, хто ними заволодіє. Магеллан готовий відкрити невідому протоку й дістатися Молукських островів. І, щоб не бути голослівним, мореплавець показав карту Америки, на якій було позначено цю протоку.

Його бурхлива енергія, досвід моряка і багатства Молукських островів, мабуть, були досить переконливими аргументами: Карл І дав Магеллану все необхідне для небезпечної подорожі в безвість.

II

П'ять кораблів готові до відплиття. Це «Сан-Антоніо», водотоннажністю 120 тонн, «Тринідад» — 110 тонн, «Консепсіон» — 90, «Вікторія» — 85 і «Сант-Яго» — 75 тонн. Маючи на увазі, що сучасні баржі не бувають водотоннажністю менше 250 тонн (до того ж вони обладнані моторами), можна собі уявити, якою небезпечною була подорож на таких маленьких кораблях-парусниках.

10 серпня 1519 року кораблі Магеллана залишили порт міста Севільї і спустилися по річці Гвадалквівір вниз до порту Сан-Лукар, розташованого на Атлантичному океані. Закінчивши останні приготування, 20 серпня невеличка флотилія Магеллана вирушає в путь і бере курс прямо на південь.

Тут, у відкритому морі, виявляється підступність іспанського офіцера Хуана де. Картагени, якого Карл І призначив своїм представником у флотилії і потай надав йому майже рівних з Магелланом прав. Потроху справа доходить до того, що він відмовляється звітувати перед Магелланом, присилаючи замість себе свого підлеглого, і навіть починає вимагати, щоб Магеллан сам звітував перед ним: чому кораблі від самої Іспанії не взяли курс на захід, а протягом двох тижнів пливли вздовж африканського берега аж до Сієри Леоне?

Взагалі Картагена тримався не тільки як рівний, а навіть як вищий за рангом. Енергійний і владний адмірал не зносив непокірливості. Він негайно арештував Картагену і передав його під слово честі іспанським капітанам з наказом не звільняти до нового розпорядження.

Кораблі дістаються до затоки Ріо-де-Жанейро і обстежують гирло великої річки Ла-Плати. Магеллан вважає, що це та сама протока, але незабаром помічає свою помилку і знову бере курс на південь. Він обстежує ще три затоки південної Америки: Сан-Матіас, Бая-де-Лос-Патос та Бая-де-Лос-Требахос, але даремно — протоки немає. Кораблі пливуть усе далі на південь, у холодні води. Біля 50° південної широти часто трапляються великі крижини. Де ж та протока? Магеллан обіцяв довести кораблі до теплих Молукських островів, а куди веде? В Південний Льодовитий океан? Незадоволення серед офіцерів зростає. Матроси, здебільшого іспанці, теж починають нарікати. І тільки Магеллан мовчить, весь час мовчить.

Але, про всяк випадок, він все-таки усуває капітана корабля «Сан-Антоніо» Антоніо де Кока і призначає на його місце свого племінника Мескіту. Тоді змовники вирішують виступити відкрито проти Магеллана. Гаспар де Кесада, Хуан де Картагена і Антоніо де Кока разом з десятьма матросами-іспанцями проникають вночі на «Сан-Антоніо» і, захопивши судно, заарештовують Мескіту. Незабаром три з п'яти кораблів потрапляють до рук заколотників. У Магеллана залишилося тільки два: «Тринідад» і «Сант-Яго», капітан якого, Хуан Серано, був давнім другом Магеллана і не зрадив йому.

Два проти трьох. У стані заколотників чотири капітани: Хуан де Картагена, Гаспар де Кесада, Антоніо де Кока і Луїс де Мендоса, всі — іспанські гранди.

Слід згадати ще про одного іспанського офіцера, Себастьяна де Кано, який після смерті Магеллана гратиме першу роль. В заколоті його роль невелика, і хоч він і бере в ньому участь, проте намагається залишатись у тіні: адже заколот може й не увінчатись успіхом.

Але Магеллан і не збирається складати зброї. Він одважується на дуже сміливий і не менш ризикований крок: посилає на «Вікторію» суддю Гомеса де Еспаносу на чолі п'яти вірних матросів із завданням роззброїти екіпаж. Шестеро проти шістдесяти заколотників разом з капітаном Луїсом де Мендоса!

Суддя де Еспаноса підіймається на палубу «Вікторії» і зачитує капітанові лист Магеллана, з якому той запрошував його до себе на переговори. Луїс де Мендоса іронічно посміхається:

«На корабель Магеллана? Щоб він заарештував, як Хуана де Картагена? Цей португалець вражає своєю наївністю…»

Поки Луїс де Мендоса розмірковує, Гомес де Еспаноса вихоплює з-під плата кинджал і загороджує його в горло заколотникові. Вихоплюють кинджали й інші п'ять матросів. Ошелешений екіпаж «Вікторії» паралізовано.

Все це відбувається так швидко й несподівано, що не встигли офіцери й матроси опам'ятатись, як судно повернуло до флагманського корабля…

Отже, в руках у Магеллана вже три судна: «Тринідад», «Сант-Яго» і «Вікторія». Інші два відмовляються підкоритися.

Всі ці події розгортаються в затоці Сан-Хуліан. Своїми трьома кораблями Магеллан закриває вихід із затоки. Заколотники не можуть втекти у відкрите море. Перед ними два шляхи: або взятися до зброї, або ж здатися. Марно розмахують непокірні капітани шаблями; матроси не можуть або й зовсім відмовляються битися з кораблями Магеллана. І коли на «Консепсіон» і «Сан-Антоніо» піднімаються прибічники Магеллана, ніхто не чинить опору. За кілька годин заколот ліквідовано, а зрадників-офіцерів закуто в кайдани.

Лише один з них — Гаспар де Кесада — вихопив меч і смертельно поранив вірного Магелланового кормчого Елоріяга. Адмірал виголошує Гаспару де Кесада смертний вирок і доручає його ж ад'ютантові, Луїсу де Муліно, який теж брав участь у заколоті, щоб спокутувати провину, відрубати голову своєму капітанові. Вирок було виконано на патагонському березі.

Ще одного запеклого бунтівника треба покарати: Хуана де Картагену, який подав сигнал до бунту. І Магеллан приймає рішення: залишити Хуана де Картагену на березі, а разом з ним і одного священика, який теж підбурював матросів. Кораблі знімаються з якорів, і ніхто не знає про долю цих двох заколотників.

Але ось налітає страшенна буря, і флотилія зазнає нового удару: один з кораблів іде на дно.

ІІІ

Ще кілька місяців кораблі не можуть залишити затоку Сан-Хуліан, закуту кригою. А коли нарешті настає весна і відремонтовані судна готові знятися з якоря, моряки зустрічають на березі велетенську людину з пофарбованим обличчям і довгим волоссям, одягнену в шкури і прикрашену пір'ям. Людина настільки висока, що матроси ледве дістають їй до пояса. За цим велетнем з'являється ще кілька таких, як і він, чоловіків і жінок. У них були страшенно довгі ноги, і мандрівники прозвали їх патагонцями, а землю — Патагонією.[21]

26 серпня всі чотири кораблі нарешті знімаються з якорів. А 21 жовтня Магеллан відмічає в своєму щоденнику: «Під'їжджаємо до високих білих скель, розкиданих на всьому просторі океану. Між ними відкривається велика затока. Вдалині височать гори, вкриті снігом».

Магеллану й на думку не спадає, що це зовсім не затока, а та сама протока, яку він шукає ось уже рівно тринадцять місяців. Він висилає вперед два кораблі: «Консепсіон» і «Сан-Антоніо». За п'ять днів вони мають повернутися до гирла річки, яка поблизу впадає в море.

І кораблі справді повертаються на п'ятий день, урочисто стріляючи з усіх гармат. Капітани обох кораблів запевняють, що це і є та протока, яка виведе їх у Тихий океан.

Найщасливіша хвилина в житті Магеллана: нарешті, ось вона, та протока, що з'єднує два океани!

З того часу ця протока зветься Магеллановою.

Кораблі тріумфально вирушають через протоку. Але коли, докладно обстеживши протоку, вони збираються на той бік, один з кораблів не з'являється. Це — «Сан-Антоніо», найбільший і найкращий корабель, з великими запасами продуктів.

Магеллан збентежений. Він викликає до себе астролога Андреса де Сан-Мартіна, який супроводить його, і наказує скласти по зірках гороскоп і узнати, де знаходиться «Сан-Антоніо». В ті часи навіть найосвіченіші люди вірили в гороскопію — «науку» ворожіння по зірках.

Астролог Андрес раптом згадав, що колись один з іспанських офіцерів, Естеваон Гомес, на засіданні військової ради наполягав повернути назад до Іспанії. Тепер цей офіцер був на тому кораблі, що зник. І астролог угадує — вперше і востаннє в житті: «Сан-Антоніо» втік до Іспанії.

У Магеллана лишається три судна. На них він вирушає в Тихий океан, цю безмежну водяну пустелю. Цілих сто шість днів пливуть мандрівники, не зустрічаючи на своєму шляху жодного острова, якщо не говорити про кілька голих безводних скель. Багато моряків помирає від голоду й спраги. Тільки 6 березня 1521 року «Тринідад», «Консепсіон» і «Вікторія» наближаються до групи невідомих островів.

Вони збираються зійти на берег, щоб утолити голод і спрагу, але остров'яни випереджають їх: нап'явши на щогли паруси з пальмового листя, до кораблів уже мчать прудкі маленькі «кану». Тубільці, голі й наївні діти природи, миттю залазять на кораблі і забирають усе, що їм попаде під руки. Особливо їх приваблюють блискучі металеві речі. Потім з неменшим галасом, веселі й задоволені, вони залишають кораблі. Хіба вони розуміють, що вчинили злочин, пограбували кораблі? Адже в їхній мові навіть слів таких немає. Магеллан називає ці острови Ландронськими — островами злодіїв.

Ця назва несправедлива, бо брязкальця, які тубільці позатикали собі в волосся, — дрібниця в порівнянні з наміром короля захопити руками Магеллана всі не відкриті досі острови разом з людьми і всіма багатствами. Тепер ці острови називаються Маріанськими.

17 березня 1521 року Магеллан кидає якір біля Масави — одного з островів Філіппінського архіпелагу.

Вождь племені — Каламбу — зустрічає гостей дуже привітно. За кілька днів Магеллан відвідує острів Себу, розташований на 124° східної довготи і на 10° південної широти. Вождь цього острова Хумабон вітає Магеллана, мов рідного брата. Гостинні тубільці не знають, як догодити своїм білим гостям. Ці наївні діти природи досі й не підозрівали, що на світі існують інші острови, крім їхнього, а тим більше, що існують білі люди.

Але безмежна радість Магеллана швидко потьмарюється. І причина того — маленький островок неподалік од Себу. Островок носить назву Макатан, а його вождя звуть Силапулапу. Людина з таким кумедним ім'ям виявляється гордою й неприступною. Коли кілька Магелланових матросів сходять на берег, остров'яни стрічають їх дуже вороже. Вони не захоплюються ні їхньою білою шкірою, ні блискучим намистом, ні дивними дзеркальцями, в яких можна побачити своє обличчя. Навпаки: тубільці тримають луки напоготові, і матроси змушені відступити.

Магеллан вирішує провчити зухвалого Силапулапу на науку іншим вождям цих чудових островів. Хай знають, що білі люди не люблять цяцькатися з непокірними. Як він зважився, цей кумедний Силапулапу, прогнати його матросів з острова!? Якщо нахабу не покарати, його приклад можуть наслідувати й інші, тоді іспанському королю нехай і не сняться дивні квітучі острови. Навіть благословення самого папи римського йому не допоможе.

І все-таки Магелланові не хочеться проливати крові. Він посилає до Силапулапу свого раба Енріке з пропозицією прийняти протекторат іспанського короля і стати його васалом. А ні — то матроси переб'ють стрілами, які випускають грім, усіх непокірних.

Силапулапу гордо відповів:

— Що ж, у нас теж є стріли. Хоч і не такі, як у білих людей, хоч і не випускають грому й блискавки, але вони обсмалені на полум'ї, і кожен, хто ступить на острів Макатан, живим звідси не повернеться.

Яка зухвалість по відношенню до людей, що грізними мушкетами та бомбардами сіють смерть на своєму шляху! Цього нахабу Силапулапу слід провчити.

Магеллан, стійкий і загартований у штормах мореплавець, який не зносив найменшої непокори, наказує шістдесяти матросам одягти кольчуги й приготуватися до бою. Сам сідає в маленький човник і веде своїх бійців на приступ острова Макатан. І тут, на цьому острові, найвидатніший мореплавець Ренессанса знаходить свою смерть.

Битву, в якій він загинув, картинно змалював Пігафетта:

«Ми повилазили з човнів, — пише Пігафетта. — Вода сягала до пояса, а до берега ще лишалося не менше двох пострілів з лука. Гострі підводні рифи не дозволяли човнам рухатися далі. На березі стояло щонайменше п'ятсот тубільців, розділених на три загони. Коли ми підійшли ближче, вони з жахливими криками посунули на нас. Один загін напав з фронту, два з флангів. Наш капітан розділив матросів на дві групи. Вони півгодини стріляли з мушкетів, і бомбард, не виходячи з човнів, але нічого не могли заподіяти тубільцям, бо з такої відстані кулі не пробивали дерев'яних щитів, а коли якась і проникала крізь дошку, то в кращому випадку легко ранила ворога в руку.

Тоді капітан вигукнув, щоб припинили стрілянину, але його ніхто не чув. А тубільці, помітивши, що наші постріли не завдають їм ніякої шкоди, не відступали. Галас у їхньому стані ставав дедалі дужчим, вони стрибали в усі боки, уникаючи пострілів, підбігали до нас, прикрившись щитом, і закидали нас обпаленими на вогні списами, стрілами, камінням та мулом. У декого на списах були залізні наконечники. Ми ледве встигали оборонятися.

Щоб налякати якось тубільців, капітан послав двох матросів підпалити їхні оселі. Але це тільки дужче розлютило їх. Кілька чоловік щодуху помчали до селища, де вже зайнялось хатин з двадцять чи тридцять, і повбивали наших матросів. А решта навалом посунула на нас. Збагнувши, що наші тіла вкриті бронею, а ноги беззахисні, вони почали цілитися в ноги.

Капітанові пробили литку отруєною стрілою, він дав наказ повільно відступати. Почувши це, майже всі кинулися до човнів, збиваючи один одного з ніг. Біля капітана лишилося не більше семи-восьми матросів. Списи та каміння сипалися на нас градом, і ми більше триматися не могли. Бомбарди нам не допомагали, бо мілина не підпускала човни до берега. Тепер ми хотіли якомога швидше вибратися з острова, і крок за кроком відступали від берета.

Ми вже відійшли в море на цілий постріл, але тубільці весь час переслідували нас, підбирали кинуті раніше списи і кидали їх знову й знову.

Підійшовши ближче, вони впізнали нашого капітана і почали цілитися в нього. Двічі збили з голови шолом, але він, як хоробрий рицар, залишався на своєму посту, не відступаючи ні на крок. Ми билися пліч-о-пліч, аж доки одна стріла не злучила йому прямо в обличчя. В приступі гніву капітан простромив списом груди того, що вистрілив, але списа витягти так і не встиг. Тоді він взявся за меч, та не витяг його й до середини, як ворожий спис простромив йому праву руку. Помітивши це, дикуни зграєю налетіли на капітана. За мить тіло нашого командира було простромлене безліччю списів і ножів. Так вороги відняли життя у нашого дзеркала, нашого світила, нашої втіхи, нашого вождя».

Отже, трагічна смерть не дала Магелланові дістатися до конечної мети своєї подорожі — Молукських островів.

Капітани посилають до Силапулапу парламентарів, щоб він за привабливі дзвіночки і різнобарвні хустки віддав їм тіло Магеллана, але гордого вождя нічим не можна підкупити. Силапулапу відповідає, що тіло вбитого — його трофей, і він його не продасть.

Так ніхто й не знає, що сталося з нещасним трупом: чи тубільці його залишили на розтерзання хижакам, чи, може, з'їли під звуки дерев'яних бубнів, — історія ніколи про це не дізнається…

IV

Про те, що сталося далі, нам розповідають Пігафетта й інші матроси, яким пощастило повернутися до Іспанії. Про це говорить і матрос-англієць Джон Джігерс, щоденник якого був у мене в руках разом з щоденником Магеллана.

Ось його розповідь.

Вождь острова Себу, смиренний Хумабон, якого навернули до християнської віри і який з радістю прийняв ім'я іспанського короля (Магеллан охрестив його Карлом-Хумабоиом), побачивши, що білі люди не такі вже й страшні і непереможні, як він думав раніше, підіймає повстання і проганяє Магелланових матросів з острова. При цьому загинули двадцять чотири чоловіки, серед них капітани Франціск Сераон і Дуарте Барбоса.

Загинув у цьому бою і астролог Андрес де Сан-Мартін. Про нього Джон Джігерс не без іронії говорить, що цього разу гороскоп підвів астролога.

Всі три кораблі знімаються з якорів і поспішають залишити острів Себу. Понад два роки тому мореплавці вирушили з Іспанії на п'яти кораблях, і екіпаж тоді становив 265 душ, а тепер залишилося всього 115 — дуже мало для того, щоб обслуговувати три кораблі. Тому виникає думка, чи не краще пожертвувати одним судном. Але яким саме? Звичайно, «Консепсіоном». Цей корабель уже давно пропускає воду, і хтозна, чи зможе витримати урагани Індійського океану.

Діставшись острова Бохол, розташованого поблизу Себу, матроси переносять з «Консепсіона» на «Тринідад» і «Вікторію» все, що мало якусь ціну і могло знадобитися, спалюють приречене судно і знову беруть курс на південь, минаючи безліч великих і маленьких островів.

Тепер моряки Магеллана перетворюються на піратів, грабуючи на своєму шляху стрічні судна.

6 листопада 1521 року вони побачили високі сині гори. В своєму щоденнику Джон Джігерс пише:

«Полонений, якого ми взяли з собою, сказав, що це — Молукські острови. Ми щиро хвалили бога і, щоб відзначити свою радість, дали залп з усіх гармат. Нехай нікого не дивує, що ми були такі щасливі: адже ми 27 місяців без двох днів шукали цей архіпелаг, блукаючи в цих широтах поміж безліччю інших островів».

28 листопада вони кидають якір біля Тідора — одного з островів Молукського архіпелагу. У щоденнику Джігерса написано:

«Що можна сказати про ці острови? Тут так просто й хороше, тут панує спокій, затишок, ростуть прянощі. І, можливо, найкраще — це мир, який, на жаль, залишив наші землі, бо люди стали нехорошими й злими. Тут, мабуть, його останній притулок».

Вождь острова Тідора, якого іспанці охрестили Альманзором, прибуває до них у носилках і привітно зустрічає гостей. Піднявшись на один з двох кораблів, він затикає ніс: не зносить запаху кухні і людей. Альманзор звертається до стомлених матросів:

«Сходьте на берег і відпочивайте, користуйтесь усіма благами землі. Після такого тривалого блукання по морях, після стількох пережитих знегод ви заслужили на це. Освіжіть свої тіла і почувайте себе у нас так, ніби ви в країні вашого господаря».

Ця люб'язність, хоч як вона прикрашена Джігерсом, звучить для іспанців пересторогою. Альманзор недвозначно нагадує їм, що господар тут все-таки він. І справді, іспанцям дано повну волю вимінювати для себе все, що їм необхідно для далекого плавання., Вони навіть останню сорочку знімають, щоб обміняти її на прянощі та дорогих райських птахів. Жадоба до наживи, яка не залишала їх ніколи, з особливою силою розпалюється тепер, коли вони нарешті досягли своєї мети і скоро мають вирушити знову до Іспанії.

А дехто, зачарований красою острова, його багатствами та гостинністю миролюбних тубільців, виявляє бажання залишитися тут назавжди. І справді, навіщо пускатися знову в небезпечну путь, коли тут так спокійно, так приємно жити? Навіщо знову ставити своє життя на карту, коли щедра земля острова майже не вимагає праці, а населення зустрічає їх з таким захопленням?

Перед відплиттям з цієї обітованої землі іспанці раптом помічають, що «Тринідад» уже досить пошкоджений і не витримає далекого плавання. Багатьом матросам це було на руку. П'ятдесят з них залишаються на острові Тідорі, «доки полагодять судно», а «Вікторія» знімається з якоря і з рештою екіпажу — 47 матросів і кілька офіцерів — вирушає на захід.

Минаючи великий острів Целебес, Яванське море й Зондську протоку, «Вікторія» поміж островами Ява та Суматра виходить в Індійський океан. Тут судно повертає на південний захід, щоб обігнути Африку. Та не так легко дістатися до цього жаркого материка. Від Яви до миса Доброї Надії 9700 кілометрів — величезний водяний шлях, для подолання якого навіть при попутному вітрі потрібно багато тижнів. Але, як відомо, в Індійському океані часто дмуть мусони — з холодних просторів Антарктики на північний схід.

Цей майже зустрічний вітер уповільнює рух «Вікторії». Матроси впадають у розпач, і коли перед ними виникає невідомий острів, вони, зрадівши, кидають якір у затоці й сходять на берег.

Тубільці називають свій острів Тамбукту. Цілий місяць живуть моряки на острові, відпочивають, набираються сили, а коли подув попутний вітер, вирушають далі, до Південної Африки.

Тут сталася маленька людська драма: десятеро матросів відмовляються їхати і залишаються на острові назавжди. Ніякі нагадування «про обов'язок і присягу іспанському королю» не допомагають, і «Вікторія» знімається з якоря без них. На судні лишається всього 37 моряків. Для обслуговування корабля цього зовсім мало. Після довгих поневірянь «Вікторія» кидає якір в одному з португальських портів на африканському побережжі, щоб поповнити запаси продуктів та прісної води.

Іспанці брешуть португальцям, буцімто пливуть з Західної Індії (так тоді називали Америку), але брехню розкрито завдяки прянощам, які в Америці не ростуть. «Вікторія» тікає, ледве уникнувши полону, але на березі лишається кілька чоловік, яким ніколи вже не бачити рідних берегів. Решта матросів повертаються на батьківщину обірвані, змучені, але горді своїм подвигом, своєю сміливістю й самовідданістю, величезною користю, яку принесли людству.

А екіпажеві «Тринідада» випадає найтяжча доля. Матроси вирушили через Тихий океан до Панамського перешийка, що належав тоді Іспанії, але так і не дійшли до нього. Проблукавши в відкритому морі цілих шість місяців, повернулись назад до Молукських островів. Тут вони застають португальців, які обеззброюють їх і кидають до в'язниці. Через деякий час, залишивши на островах чотирьох полонених, португальці вивозять іспанських моряків до Португальської Індії, де вони один за одним помирають від злиднів. Лише одному бідоласі щастить утекти, і після багатьох пригод та поневірянь він повертається до Іспанії.

По щоденнику Джона Джігерса я простежив за долею тих десяти моряків, що залишилися на острові Тамбукту. Як розповідає і легенда, вони одружилися з дівчатами з племені занго і мирно жили з тубільцями. Багато сторінок щоденника Джігерса присвячено радісному життю моряків і самим тубільцям, які любили їх і поважали. Але гаряча кров штовхнула їх на злочин. Вони вирішили повалити вождя племені — Пакуо, підкорити собі плем'я занго, а потім і весь острів.

І справді, спочатку моряки мали успіх: вони схопили Пакуо і замкнули в якійсь хатині і вождем проголосили одного з своїх офіцерів, Серандоса.

Злякавшись вогнепальної зброї іспанців, плем'я спочатку підкорилось, але потім вступило в союз з іншими племенами, і на острові спалахнула кровопролитна війна. У іспанців кінчився порох, дехто з них загинув, а решті прив'язали до ніг по каменюці і втопили в океані. Тільки Джону Джігерсу пощастило втекти у джунглі.

Що сталося з ним далі — ніхто сказати не може. Із записів у щоденнику теж важко було що-небудь зрозуміти, хоч я й не проминув жодного рядка, а кінець запам'ятав дослівно. Ось він:

«5 листопада 1523 року. Діється щось жахливе! П'ятеро наших убито, а інших чотирьох схопили живими, прив'язали їм до ніг каміння й потопили в океані. Тільки мені пощастило втекти. Тепер я зовсім один, як палець. Блукаю по джунглях без зброї, без вогню, без одягу… Ночую на деревах, наче мавпа, їм дикі плоди. І чому ми не жили спокійно, навіщо було скидати вождя? Певно, це лукавий штовхнув нас на такий злочин, щоб занапастити наші душі. Правда була на боці племені, воно захищалося. Плем'я всиновило нас, прийняло до своєї сім'ї, а ми чим віддячили?»

Невідомо, чому Джігерс не записував далі і як кінчився його життєвий шлях. Відомо лише одне: легенда про моряків Магеллана не вигадана. Вони справді жили на острові Тамбукту. Безперечним фактом було й те, що Магелланів щоденник не знищено, як вважають історики. Він опинився в моїх руках, і я дав собі слово будь-що зберегти його для людства.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Велике полювання. Амбо помиляється. «Хочу тебе вбити!» Чим інколи може кінчитися дуель.

І

Якось уранці до мене зайшов Боамбо і ще знадвору загукав:

— Вставай, Андо! Мерщій! Сьогодні день великого полювання!

День великого полювання для тубільців — справжнє свято. До нього готуються заздалегідь, як у нас, наприклад, до сівби чи до жнив. Чоловіки виготовляють нові списи й стріли, натягають тятиви луків, а жінки плетуть з лика нові торби й лагодять старі голками з риб'ячих кісток.

Боамбо теж готувався. Протягом кількох днів. я навчав його стріляти з гвинтівки. Спочатку постріли лякали вождя, але згодом він звик і радів, мов дитина, показуючи мені пробоїни в деревах, зроблені його кулями.

Навчалися стріляти й інші мисливці, які одержали гвинтівки чи двостволки. Серед них був і син вождя. Останнім часом у нього з капітаном Стерном зав'язалася міцна дружба, і часто можна було бачити, як вони вранці йдуть удвох на полювання. Інколи їхні постріли лунали зовсім близько й лякали дітвору.

Якось Стерн похвалився мені, що Амбо навчився чудово стріляти. Коли я запитав, чому вони не беруть і мене з собою, капітан тільки плечима знизав. Але потім таки признався, що Амбо не хоче зустрічатися зі мною.

Я й раніше це помічав, і навіть коли нам доводилося стикатись на стежці, він вітався зі мною ледь помітним кивком голови й поспішав далі:

«Чому він дметься? — думав я, риючись у пам'яті. — Чи не образив я його, сам того не помічаючи?»

Ні, нічим я не міг образити його. В усьому винен Арикі. Клятий жрець стояв між нами непорушною стіною. Тільки чому Амбо слухає його?

— Чуєш бурум? Люди вже збираються, — перервав мої думки Боамбо. — Ну, ходімо!

— Зайди викуримо по люльці тютюну, доки я лаштуватимусь, — запросив я вождя, відчинивши двері.

Боамбо ввійшов, закинувши гвинтівку за плече, підперезаний поверх своїх барвистих поясів ще й патронташем. Він був збуджений, і в голосі його відчувалася твердість і мужність.

Я вмився і одягнув мисливський костюм, який мені подарував Сміт. Збагнувши нарешті, що не зможе втримати свого майна, плантатор став надзвичайно щедрим: крім мисливського костюма й нових чобіт, він подарував мені ще й голландську пінкову люльку.

Я вже зовсім зібрався, коли прийшов і сам містер Сміт, теж у новому мисливському костюмі, шеврових чоботях, з напужиною пір'їною на зеленому капелюсі. За плечима на новому ремінці висіла гвинтівка.

— Ви теж на полювання? — запитав я.

— А чому мені не піти? — здивовано глянув на мене Сміт. — Вже й так остогидло цілими днями вилежуватись у холодку.

— Невже? — посміхнувся я. — А ви пам'ятаєте, що я вам колись казав?

— Що ж ви таке казали?

— А те, що тубільці йдуть на роботу залюбки, бо без праці життя перетворилося б на пекло.

— По-перше, мисливство не праця, а розвага, — заперечив Сміт, — а по-друге, навіщо нам знову сперечатися? Та й настрою хорошого псувати не варто.

Він і справді був у доброму гуморі і до самого майдану безтурботно щось насвистував і жартував.

— Чудний пакегі, — шепнув мені Боамбо. — Пам'ятаєш, ти якось казав мені, що в своїй країні його вважали дуже сильною людиною. Цс правда?

Я ствердно кивнув головою.

— Коли так, то в його країні люди зовсім нікчемні.

Зінга нещодавно казала мені те саме. Отже, її батько також робив висновок про людську силу, дивлячись на 'язи, а не на багатство.

Люди з усіх кутків села прийшли на майдан. Лунали збуджені голоси, кожен поспішав, тільки старі та діти сумно стояли збоку, шкодуючи, що не можуть узяти участі в такому великому святі.

Коли мисливці зібралися, Боамбо вийшов уперед, змахнув рукою, і всі, розтягнувшись довгою низкою, пішли до лісу. За мисливцями йшли жінки, перекинувши через плечі торбини, повні таро, ямсу, бананів, посуду.

Стежка вела все глибше й глибше в ліс. Тут дерева були ще товщі й вищі, переплетені густою сіткою ліан. Ліани пообкручували стовбури й гілля до самих вершин, звідти перекидалися на інші дерева або звисали до землі. Це були справжні джунглі. Кілька разів нам довелось переходити вбрід холодний прозорий струмок, що змійкою звивався на нашому шляху. Довкола нависла парка півтемрява, хоч день був сонячний. На листі рясно блищала роса. Високо над нашими головами з гілки на гілку стрибали прудкі гібони. Неприємно верещали зелені й жовті папуги, але тубільці не звертали на них уваги.

На вершину гори ми дісталися тільки ополудні. Над нами знову з'явилось яскраве сонце, і спека стала нестерпною. Мисливці сіли у холодку під деревами перепочити й підкріпитися. З високої верховини відкривалася на півночі велична панорама океану, а на півдні зеленіла широка долина, перетята навпіл повноводою річкою. Тубільці називали її Коломоною, що зангською мовою означало «спокійна й велична». Вона й справді була така. Витікаючи десь на західному кінці острова, Коломона вбирала в себе багато струмків і струмочків, що збігали з навколишніх схилів, і неподалік од Каліо впадала в океан. Вздовж обох берегів, порослих густою зеленню, не видно було жодного селища. Очевидно, долина була незаселена.

— Райська долина, сер! — вигукнув Сміт.

його захоплення здивувало мене. Я думав, що плантатор уже давно втратив чуття прекрасного. Але, наче навмисне для того, щоб розвіяти мої сумніви, він раптом додав:

— Ви знаєте, сер, яку тут плантацію можна було б розбити! Аби оце зараз хоч десяток тракторів!..

– І сотню рабів, — вставив я, але плантатор, захоплений своїми думками, не почув.

— Не одну сотню гектарів можна відвести під сади, — мріяв Сміт, — і не менше — під цукрову тростину. А ще коли б і труби цукроварні задиміли… Ех! У мене аж мороз поза шкірою ходить, як гляну, яке тут багатство пропадає даремно. Візьміть хоч би оці водоспади. Скільки енергії приховано в них, скільки лісопилок і деревообробних фабрик могли б вони приводити в рух!..

— А кому належатимуть плантації та фабрики? — запитав я.

— Звичайно, тому, чиї будуть машини, — відповів Сміт.

— А що тоді буде з тубільцями? Нахмурившись, плантатор махнув рукою:

— Не турбуйтесь, кожен з ваших тубільців матиме все необхідне. Кілька бананів і таро щодня — цього з них цілком досить.

— А все інше, перетворившись у золотий струмок, потече до сейфів містера Сміта, чи не так?

— Ви завжди доскіпуєтесь до кінцевих наслідків, — докорив мені плантатор. — Ну, гаразд, будемо говорити про цей самий золотий струмок. Чому б мені або комусь іншому не скористатися з цього, якщо у тубільців не вистачає на це глузду? Ви тільки уявіть собі, яке тут може рости какао, кава, який запашний чай! А тикове дерево в будівництві не має собі рівних. Або візьміть кокосові пальми, про які ніхто не піклується. На них гронами звисають мільйони фунтів стерлінгів, і якщо комусь пощастить їх зірвати, він зробить людству велику послугу, запевняю вас.

— Чому «комусь», а не «всім»? — запитав я.

— А хто це такі «всі», сер? Чи не дикуни, бува? Так вони ж нічого не вміють робити, ви ж самі бачите.

— Навчаться, не турбуйтесь.

— Водити трактори? Не смішіть мене, сер.

— Не тільки трактори, а й літаки. Ви бачите, чого добилися внуки російських кріпаків? Вони перетворили свою землю в квітучий сад…

— Я вас розумію, — перебив мене Сміт. — Ви натякаєте на соціалізм.

— Не натякаю, а кажу відверто. Тільки соціалізм може перетворити цей острів у квітучий сад, де всі працюватимуть для загального добра.

Сміт встав і, глянувши на мене звисока, процідив крізь зуби:

— Фанатик!..

І перейшов під інше дерево.

«Вовк линяє, але норову свого не міняє», — подумав я. Привал кінчився, і наш караван рушив далі. Тепер стежка весь час кружляла на полонині. Тут було багато галявин, укритих високою травою аланг-аланг, траплялися і товсті крислаті дерева, листя яких під час посушливих зимових місяців опадає. Стрімкі південні схили, на яких погано затримується вода, поросли ксерофітними лісами, місцями непрохідними через гущавину та гострі шпильки. Ми б і не змогли продертися крізь цю стіну з колючого дроту, якби тубільці заздалегідь не поробили в ній просіки. І, наче навмисне для того, щоб прикрасити цю колючу стіну, обабіч просіки здіймалися високі стрункі дерева з розложистими кронами, які весною вкриваються строкатою ковдрою рожевого, жовтого й червоного цвіту.

Стежка повернула круто праворуч, і ми почали спускатися південним схилом. Тут ліс був не такий густий, як на північному схилі, Інколи доводилося переходити через глибокі прірви або під навислими скелями. На одній стрімкій скелі над глибокою безоднею я побачив Зінгу з Канеамеєю. У мене аж дух захопило.

– Іди до нас! — гукнула до мене Зінга.

Я швидко повернувся стежкою назад і подерся до них.

— Не схиляйтесь над прірвою, упадете! — схопив я дівчат за руки й потягнув їх далі.

Вони розповіли мені, що здаля помітили Амбо і залізли сюди, сподіваючись побачити, куди він подався, але юнак зник.

— Ховається від нас, — сумно промовила Канеамея.

Вона була чимось стурбована, неуважно відповідала на мої запитання і раз у раз озиралася на всі боки, певно, виглядала Амбо. А Зінга, навпаки, була весела, але стримувалась і рідко сміялася вголос, наче боялась образити свою сумну подругу.

Я по-своєму пояснював таку різницю в настроях дівчат. Хоч Зінга й не знала про нашу зустріч з Канеамеєю тієї буремної ночі, але вона помітила холодне ставлення Канеамеї до мене, і, мабуть, це й радувало дочку вождя. А в Канеамеї були причини сердитись. Я й справді образив дівчину. Вона принесла мені біле листя старого Арикі, а я, не здогадуючись про справжню причину такого пізнього візиту, боявся наговору і поспішив вирядити її додому.

Ми втрьох почали спускатися стежкою вниз. Караван був уже далеко, і ми мусили його наздоганяти. Канеамея йшла мовчки, нахиливши голову. Вона явно уникала дивитись на мене, а Зінга часто повертала до мене голову і посміхалася. На стрімкому спуску ліана, за яку я тримався, обірвалась, і я шкереберть покотився вниз. Зінга так голосно реготала, що сполохані пташки закружляли у нас над головою.

Надвечір караван зупинився на березі Коломони. Чоловіки наловили риби, а жінки розвели вогонь і приготували вечерю. Юшка з свіжої риби та м'які перепічки з тіста хлібного дерева після важкої дороги здавались особливо смачними.

Після вечері Боамбо змахнув рукою, і бурум загримів гучно й урочисто, мов перед атакою. Мисливці, озброєні списами та луками, з'юрмилися навколо вождя. Боамбо знову підняв руку, і бурум замовк. Настала повна тиша. Мисливці мовчки чекали, що скаже вождь. А він, ставши на великий камінь і окинувши всіх орлиним поглядом, почав свою промову. Хто цього разу буде долахо (першим мисливцем)? Той, хто наздожене кро-кро і влучить його в серце. В нагороду ім'я мисливця буде відзначено, і він одержить роги забитої тварини, звичайно, без права носити їх як прикрасу, бо таке право мають лише ренгаті й тана. Нехай ніхто не вбиває телят кро-кро, вони залишаться на наступний рік, якщо виростуть до того часу.

Промова тани Боамбо відзначалася лаконічністю і діловим тоном.

Після промови всі розбрелися по лісу, шукаючи затишне місце для ночівлі.

II

На світанку Боамбо, розділивши мисливців на дві групи, наказав їм розсипатись ланцюгом на відстані кількох кроків один від одного. Ланцюги флангами сягали гірських схилів, що здіймались обабіч долини. Коли всі приготувалися, Боамбо подав знак, і мисливці з галасом посунули до гір. Сполохані бантенги — дикі бики, яких тубільці називали «кро-кро», — тікали з долини до гір, щоб сховатись у густих лісах, алеутам на кожній стежці їх уже підстерігали мисливці.

Я йшов поруч з таною Боамбо, але незабаром мене наздогнав задиханий Амбо і покликав з собою.

Це мене дуже здивувало. Досі він старанно уникав навіть зустрічатися зі мною, полювати ходив тільки з капітаном, а тепер сам прийшов. Чому? Що в нього на думці? Я хотів відмовитись, але він наполягав на своєму. Мовляв, там більше кро-кро, ніж у верхів'ях річки. І селище Каліо недалеко, де ми вже одного разу були, я побачу багато знайомих: ренгаті, Ладао…

Я знову відмовився. Амбо скипів і гнівно крикнув:

— Знаю, чому ти відмовляєшся. Знаю, знаю!

— Чому ж?

— Тому, що боїшся мене! Він тримав себе дуже зухвало.

— Чому я маю тебе боятися? — здивовано спитав я.

— Авжеж боїшся. Арикі правду каже, що ти боягуз.

Для мене не було несподіванкою, що Арикі ненавидить мене, але як Амбо попався на його гачок? Чому він розмовляє зі мною, ніби з ворогом? Я вирішив, що настав час поговорити відверто, і пішов з ним.

Ми йшли стежкою понад річкою: я попереду, Амбо — кілька кроків за мною. Він не поспішав, і я змушений був часто зупинятися.

— Ходім швидше, треба наздогнати мисливців, — нагадав я.

Амбо нічого не відповів. Він недбало перекинув гвинтівку за плече дулом униз, — очевидно, сьогоднішнє полювання не цікавило його. А мені хотілося вбити найбільше бантенгів, щоб стати долахо (першим мисливцем). Тоді б кожний рід охоче всиновив мене: рід завжди пишається своїм долахо. А якщо я не вб'ю жодного бика, мене засміють. «Пакегі має уду, що стріляє громом, а не вбив жодного кро-кро!» Можливо, Амбо саме цього й домагався, тому й зволікав…

— Я прийшов полювати, а не байдики бити, — сказав я і, прискоривши ходу, додав: — Піду наздоганяти інших, а ти роби, як знаєш.

— Стій! — гнівно вигукнув Амбо.

Я повернувся й побачив, що він зняв гвинтівку з плеча. Очі у нього спалахнули хижими вогниками.

— В чому справа? — запитав я.

— Розповідай усе, що знаєш про жерцеву дочку.

— Все! — підкреслив він.

У голосі його бриніли виклик і погроза.

— Що значить «усе»?

— Тобі краще знати що! — грубо відповів Амбо.

Такий тон змусив мене замислитися. Невже йому відомо, що Канеамея приносила мені біле листя, яке Арикі так старанно приховував од мене? Невже Амбо бачив її в ту ніч? І невже це його стріла забриніла в стіні у мене над головою? Не може бути! Ні, ні! Амбо не такий підлотник.

— Гаразд, я скажу тобі все, як було, — промовив я. — Але спочатку ти повинен сказати, чия стріла просвистіла над моєю головою.

Ми стояли один проти одного. Я теж зняв гвинтівку з плеча, міцно стискаючи її в руці.

— Моя, — визнав Амбо.

— Так це ти хотів мене вбити?

— Коли б хотів, не став би цілитись вище твоєї голови.

— Я в ту мить саме нахилився, і стріла пролетіла над головою.

— Не сміши мене, — похмуро сказав Амбо. — Я навмисне вистрілив у ту мить, коли ти нахилився.

— Навіщо?

— Хотів нагадати тобі, що я непоганий лучник. Ти забув про це.

— Невже ти здатний вистрілити другові в спину?

— Ні! Я не пакегі. Я син племені занго! — гордо відповів Амбо.

— Що ж, я не син вашого племені. Але я досі нікого не вбив і ні на кого не напускав кадіті.

Амбо насупився.

— Я зрозумів тебе, — збентежено промовив він. — Я збирався вбити Арикі. Але чому? Знову ж через тебе!

Він говорив правду. Не знаючи, що відповісти на це, я лагідно промовив:

— Навіщо нам сваритися? Що ми з тобою не поділили? Чим я тебе образив? Скажи!

Амбо заговорив про ту буремну ніч і про Канеамею. Він бачив, як вона зайшла до мене, і, доки не вийшла, стояв, притулившись до дерева.

Канеамея колись дала згоду стати його сахе, але я буцімто переманив її, і вона відмовила йому. Тепер, мовляв, я домагаюся, щоб вона стала моєю сахе, та Арикі не дозволяє. Так-так! Арикі не дозволяє, і мені ніколи не бути головним жерцем. Ніколи!

— Це Арикі тобі сказав?

— Так, Арикі. Він тебе ненавидить.

— Арикі бреше. Я ніколи не хотів стати дато Канеамеї. Ніколи! — повторив я, підвищивши голос.

— Арикі говорить правду. А ти брешеш. Ти хочеш стати рапуо. Але май на увазі: цього не буде!

Я вирішив покінчити з неприємною розмовою і роздратовано сказав:

— Що тобі від мене треба? Кажи!

— Я хочу, щоб ти більше не чіпав Канеамею.

— Канеамею? — удавано посміхнувся я. — А чому це ти про неї так піклуєшся? Вона ж не вашого роду. Ти не маєш права захищати її.

Амбо вдруге зніяковів. За звичаями племені, тільки член роду Канеамеї має право вимагати від мене пояснень, якби я справді образив її. Крім того, я нічого такого не зробив, що могло б ославити дівчину, і був страшенно здивований, що Амбо повірив Арикі. Хіба він не знає, що цей дідуган здатний посварити і найкращих друзів?

— Ти сам бачиш, що не правий, — сказав я трохи лагідніше. — Обміркуй усе гаразд, а після великого полювання знову поговоримо.

— Зараз будемо говорити! — злобно крикнув Амбо.

— Що тобі, зрештою, потрібно від мене? — скипів я.

— Хочу тебе вбити!

— За чим же справа? На, вбивай! — Я підступив ближче. — Стріляй!

— Ні, — ступив він крок назад. — Я хочу вбити тебе як людину, а не як собаку. Битися на списах або на луках я з тобою не буду, бо ти цього не вмієш. Зате добре стріляєш із гвинтівки. Ну, чого ж ти мовчиш? Чи, може, злякався? Та ти справді боягуз! Арикі мав рацію!

Від його слів у мене в горлі пересохло і кров ударила в голову. Амбо ставав надто зухвалим.

— Хто стрілятиме першим? — запитав я.

— Вибирай сам. За тобою слово…

— Гаразд, я стрілятиму першим. Ти згоден? Чи, може, відмовляєшся?

Та синові вождя й на думку не спадало відмовлятися. Він добре знав, що я влучно стріляю, і все ж погодився, щоб я стріляв першим. Це було рівнозначно самогубству.

– Іди стань он. під те дерево і приготуйся, — сказав я. — Лічитиму до трьох. Якщо не влучу, лічи й ти до трьох і стріляй.

Я сподівався, що в останню мить він злякається й відмовиться від поєдинку, але помилився. Амбо рішучим кроком підійшов до дерева і став, високо піднявши голову, наче хотів сказати: «Стріляй, ненависний пакегі, я не боюся тебе!»

Я навів гвинтівку прямо на голову:

— Раз!

В мене тремтіли руки. Амбо мовчав.

— Два!

Відстань між нами була незначна. Я прицілився. Варто було натиснути спусковий гачок — і син вождя впав би на землю мертвий.

— Три! — вигукнув я і, піднявши мушку, вистрілив у повітря.

Все тіло охопила слабість, руки й ноги дрижали. Я сперся на гвинтівку й сказав:

— Тепер твоя черга. Стріляй!

— Ні! — вигукнув Амбо. — Ти стріляв не так, як треба. Ти з мене глузуєш, але нічого не вийде! Будемо битися по-мисливськи. Сховаємось у лісі і підстерігатимемо один одного. Кожен має право стріляти, як тільки помітить супротивника. Коли хочеш — можеш знову стріляти в повітря: твоя воля. Але знай, я вб'ю тебе, як тільки помічу. Стережись! Велике полювання починається.

І не встиг я отямитись, як він зник у лісі. Я стояв мов укопаний, не знаючи, що робити. Ховатись у лісі й підстерігати один одного, мов хижаки, — це просто жахливо!

— Стережись! — пролунав удруге голос Амбо. — Велике полювання починається!

В ту саму мить тріснув постріл, над головою в мене просвистіла куля, і під самі ноги впала збита гілочка.

Я швидко впав на землю й заховався за найближчий стовбур. Ясно було: Амбо не жартує. Він заліг десь у хатах і ловив мене на мушку. Трохи згодом пролунав новий постріл, і куля застряла в стовбурі мого дерева.

Необхідно було якомога швидше залишити це небезпечне місце.

Поза кущами я доповз до іншого дерева, потім переліз у густий чагарник і причаївся. Довкола панувала тиша. Тільки серце калатало в грудях. У горлі пересохло, страшенно хотілось пити, але я боявся навіть поворухнутися, хоч річка хлюпотіла зовсім близько. Я мусив стерегтися, бо кожен рух міг коштувати мені життя.

Лежав у хащах і прислухався. Високо наді мною сиділа барвиста чубата папуга. Я знову поповз далі, папуга знялась і полетіла. Пролунав постріл, і над самою головою в мене писнула куля. Птах виказав мене, доводилося змінити місце. Я натрапив на виїмку і заліг, прислухаючись.

Неподалік щось зашаруділо. Я прицілився й завмер. Невже Амбо знайде мене й тут, у цій майже непроглядній гущавині?

Поплазував до берега. Тут хоч немає небезпеки нападу ззаду. Але все одно треба бути насторожі. Під час полювання тубільці підповзають так тихо, що навіть тварини, які мають хороший слух, не помічають їх. А в людини і слух, і нюх набагато слабші.

Раптом я почув голос Зінги, вона гукала мене. Трохи згодом обізвалась і Канеамея. Дівчата, певно, шукали нас, але я не наважувавсь озватися, щоб Амбо не виявив моєї схованки. Він, мабуть, теж чує і мовчить.

— Андо! Андо! — гукала Зінга. — Де ти, Андо? Я, здавалося, і не дихав.

— Амбо, де ти? Озвися, Амбо!

Дівчата пройшли зовсім близько і не помітили мене. Тоді я підвівся.

— Де Амбо? — запитала Канеамея. Вона була стривожена.

Я мовчав. Дівчата здивовано дивилися на мене.

— Тана Боамбо сказав нам, що ви подалися в цей бік. Ми чули постріли… Де Амбо?

— Ось я! — несподівано обізвався Амбо, і голова його з'явилась між кущами, зовсім близько, кроків за десять від нас.

У мене аж мороз по спині пробіг. Як він так непомітно підкрався аж сюди? Коли б не дівчата, він би обов'язково виявив мене. На лобі й грудях у нього виступив рясний піт. Видно, за ці жахливі хвилини і він пережив чимало.

– Іди сюди! — махнула йому рукою Канеамея. — Чуєш, Амбо? Іди сюди!

Коли він підійшов, дівчина сказала:

— Ти сердишся, я знаю. Сердишся й на мене, й на Андо. Але знай: Андо ні в чому не винен.

— Винен! — заперечив Амбо, похмуро дивлячись собі під ноги. — Арикі все сказав мені.

— А сказав він тобі, що я ходила до Андо в ту ніч?

— Ні, він про це не знає.

— Знає! — вигукнула Канеамея. — Я сама розповіла йому все. Тільки не сказала, чому ходила, бо боялася. Коди б дізнався, він убив би і мене, й Андо. Тому я й промовчала. А тобі все розповім, хочеш?

Амбо похмуро мовчав.

— Хочеш? запитала Канеамея вдруге. — В ту прокляту ніч я сама пішла до Андо, щоб показати йому біле листя.

— Ти носила йому біле листя? — здригнувся Амбо.

— Так, кивнула головою дівчина. — Носила йому біле листя. Андо бачив біле листя. І воно розповіло йому все, що розповідає і моєму набу.

— О, якщо Арикі про це дізнається! — вигукнув юнак.

Канеамея махнула рукою:

— Не дізнається. Ти ж йому не скажеш?

— Оце і все? — запитав Амбо вже трохи лагідніше.

— Ні, не все. Андо ніколи не збирався стати моїм даго. Одного разу набу дуже розлютився на Андо. Сказав, що знову звелить кинути його у Велику воду. Я перелякалась і сказала своєму набу: «Набу, пакегі — на-най біля. У нього є нанай кобрай, і всі його за це люблять. Якщо звелиш кинути пакегі у Велику воду, люди зненавидять тебе». Набу дуже розгнівався й вилаяв мене. Тоді я сказала: «Набу, я хочу стати сахе пакегі». Набу знову почав лаятись, а потім подумав, погодився й послав мене по Андо. Набу сказав йому, щоб він став моїм даго. Пообіцяв зробити його спадкоємцем семи поясів мудрості і рапуо племені, але Андо відмовився. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Андо не винен, — повторювала Канеамея. — Ти не маєш права сердитись на нього. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Слухай далі, — посміхнулась дівчина. — В день свята Дао я стану твоєю сахе. Тепер ти задоволений?

Обличчя Амбо раптом прояснилось, очі засяяли. Він щосили намагався стримати свої почуття, але марно.

— А тепер потисни Андо руку, — не вгавала Канеамея.

Юнак рвучко потиснув мені руку, щиро посміхаючись. І я відчув, що ненависть його минула, що він любив мене навіть тоді, коли збирався убити.

— Тепер я все зрозумів, — схвильовано промовив Амбо. — Арикі обдурив мене. Він сказав: «Убий Андо! Убий Андо!» І я хотів убити тебе. Але тепер усе зрозумів. Андо не винен.

Він замовк. Очевидно, йому не хотілося завдавати Канеамеї болю, говорити погане про її негідного батька.

— Що було — травою поросло, — сказав я. — Дамо слово не слухати більше Арикі, і наша дружба буде гаряча, як сонце, і вічна, _ як місяць.

— Даю слово! — І син вождя знову потис мені руку. — Наша дружба буде гаряча, як сонце, і вічна, як місяць.

Ця клятва серед тубільців племені занго вважалася священною, і ніхто ніколи не порушував її.

І розійшлись. Амбо з Канеамеєю пішли вперед і незабаром зникли в лісі, а ми з Зінгою повернули в протилежний бік. Йшли глухим лісом і мовчали. Мисливці були вже далеко. Довкола панувала мертва тиша. Я сподівався, що Зінга заговорить перша, але вона не обзивалася.

— Ти мені нічого не скажеш? — запитав я.

— Стережись Арикі, — промовила Зінга. Таке попередження мені доводилося чути вже не раз і від неї, і від Амбо, і від їхнього батька. Мене це вже не дивувало. Я дуже добре знав, хто такий Арикі і на ідо він здатний.

— А про Канеамею що скажеш? — запитав я знову. Канеамея — хороша. Вона не така, як її батько.

Вона пообіцяла тобі показати біле листя — і не побоялася прийти навіть пізно вночі, коли заборонено заходити до чужих осель. В ту ніч вона зрозуміла, що ти не хочеш бути її даго. І вирішила: «Пакегі не для мене. Я стану сахе Амбо».

— От і гаразд, — сказав я. — А ти будеш моєю сахе? Вона посміхнулась і кивнула головою.

— А довго чекати до великого свята?

— Ще місяць, — відповіла Зінга. — В той день наше плем'я всиновить тебе. Але ти повинен убити сьогодні найбільше кро-кро.

Вона мала рацію. Велике полювання триває всього день, а я ще не вбив жодного бика.

Раптом Зінга зупинилась і схопила мене за лікоть.

— Глянь, — шепнула вона й показала очима вбік. Там, забравшись передніми ногами в річку, стояв

бик. Він підмів голову і тривожно нюхав повітря. Кро-кріт схожий п;і наших биків, з темно-сивою шерстю і гострими, крутими рогами, але з набагато більшим животом, завдяки чому здавався неповороткішим.

Я прицілився й вистрілив. Бідолашна тварина! Від несподіванки вона стала дибки і одним стрибком опинилася на березі, але передні ноги її раптом підломились, і вона важко рухнула на землю. Коли ми підійшли, бик був уже мертвий, але очі залишилися широко розплющеними, немов питали: «За що ти вбив мене?»

Кожен мисливець мав свій умовний знак, вирізаний на списі й на стрілах, по якому зразу видно було, хто вбив тварину. Я ж не мав ні списа, ні стріл, тому вирізав на палиці хрестик і встромив у землю біля голови бика.

Ми знову пішли понад берегом, де ліс був найгустіший. Тут шукали порятунку бантенги, яким пощастило уникнути мисливського списа. Раптом щось зашаруділо, кущі розсунулись, і на стежку вийшов дикий бик. Побачивши людей, він зупинився, підвів голову, потім знову нахилив її аж до землі, очі в нього налилися кров'ю. Він люто засопів і посунув на нас. Я прицілився й вистрілив. Бик став дибки, заревів од болю і ще з більшою люттю кинувся вперед. Зінга заверещала й стрибнула в річку. Ледве я встиг заховатися за дерево, як бик пролетів мимо, мало не зачепивши мене рогами. Потім зупинився й повернув назад. Він стояв кроків за десять, і видно було, як горять його очі і збуджено тремтять ніздрі. Зорієнтувавшись, він знову навів роги, готовий кинутися на ворога. Цього разу я прицілився прямо в лоб. Бик ринувся вперед, але раптом немов перечепився і з розгону рухнув на землю кроків за три від мого дерева. Куля влучила в голову, якраз поміж роги. Рана була смертельна. Бик дриґнув кілька разів ногами і заорав рогом землю, гучно сопучи, потім розслаб і більше не поворухнувся.

Тільки тепер я зрозумів усю небезпечність полювання на бантенгів. Для того щоб стрілою або списом забити кро-кро, тубільці повинні оточити його з усіх боків і нападати зблизька. Якщо не пощастить убити тварину за першим разом, вона мов скажена кидається на людей. Коли мисливець бачить, що ошаленілий бик наздоганяє його, він миттю падає на землю, а бик, збитий з пантелику хитрістю людини, починає гнатися за іншим. В цю хвилину стріли та списи градом сиплються на жертву і впиваються в її тіло…

За мисливцями невідступно йшло кілька тубільців, які знімали з забитих тварин шкуру, розбирали туші і зносили м'ясо до мисливського табору. Вони ж збирали стріли та списи, що завдали тварині смертельного удару. По них тубільці визначали, хто скільки забив тварин.

Пізньої ночі всі зібрались у таборі. Боамбо оголосив наслідки великого полювання. Виявилося, що я досяг найкращих успіхів: два кро-кро і вепр. Вождь проголосив мене першим мисливцем.

Так закінчилося велике полювання.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Таємні помисли Сміта. Вовк линяє, але норову свого не міняє. Плантація Сміта. Чорного ніяке сонце не вибілить.

I

Останній місяць я часто відвідував яхту. Смітова бібліотека залишилася там, бо не було чим перевезти на берег важку й масивну шафу, в якій вона містилася. Та коли б і перевезли, шафа однак не влізла б у дверцята хатини. Мене найбільше цікавили наукові книжки, але їх було дуже мало. Проте з п'ятисот томів дещо можна вибрати, і я інколи цілий день просиджував на яхті.

Якось Сміт поїхав зі мною і заходився ритись у бібліотеці. Відтоді він почав з'являтися тут щодня і все дужче II дужче захоплювався читанням. Але мене дивувало найбільше те, що Сміт читав спеціальну літературу з ґрунтознавства й рослинництва островів Зондського архіпелагу, до якого, певно, належав і Тамбукту або принаймні мав подібну флору та фауну. Плантатора переважно цікавила практична сторона питання: як обробляти грунт, які культури можуть рости в цих місцях і як їх доглядати. Захоплення Сміта дуже здивувало мене, проте я не розпитував і чекав, що з цього вийде.

Якось він завітав до моєї хатини й попросив піти разом і ним до Арикі. Я відмовився. Дав собі слово не стрічатися з цим нечесним і зухвалим стариком — і дотримаю його. Тоді Сміт попросив повести його до Боамбо. У нього до вождя були якісь дуже важливі справи, але він не знав мови, і мені довелось іти за перекладача.

— Про що ж ви збираєтесь вести переговори? — запитав я дорогою.

— Хочу просити в нього землі, — відповів Сміт. — Коли б ви знали, яке я уподобав собі чудове місце за селищем, там, де протікає струмок.

– І навіщо вам те чудове місце? — здивувався я.

— Під посів. У мене збереглося різне насіння, яке я віз на Кокосові острови. Тепер я його посію тут. Крім того, посаджу й місцеві культури: таро, ямс, кокосові пальми, хлібні дерева…

— Що ви з усім цим робитимете? — ніяк не міг я збагнути… — Тут і так всього доволі.

— Хочу урізноманітнити свою їжу.

— Хіба ви голодуєте?

— Не голодую, — визнав Сміт, — але й не об'їдаюсь. У мене потреби набагато вищі, ніж у тубільців. У них їжа одноманітна: таро, батати і ямс, потім знову ямс, батати і таро. А це одне й те саме, бо в усіх трьох культурах містяться майже однакові поживні речовини: крохмаль і цукор та ще, може, якийсь вітамін. Їдять ще цукрову тростину, печені коржі, плоди, рибу та молюски… Цього замало, сер. Людина — істота м'ясоїдна, а в тубільців дуже рідко буває на столі м'ясо. Їхніх свійських свиней, собак та курей зовсім недостатньо, а я звик їсти м'ясо щодня.

— Так ви ж збираєтесь обробляти землю, а не тварин доглядати, — заперечив я.

— Це вірно, — погодився Сміт. — Збираюся посіяти деякі культури, щоб урізноманітити їжу. Але справа тут не тільки в цьому. У мене є багато ідей, сер. Я хочу показати дикунам, на що здатна культурна людина. Вони саджають таро та ямс первісним способом. Овочів майже не вирощують, користуючись тим, що природа їм дає в готовому вигляді. Вони просто не вміють використовувати багатий грунт свого острова. А я їм покажу, як треба працювати. Не забувайте, що я плантатор і трохи розуміюсь на землеробстві. От і вирішив робити досліди над різними культурами. Я навчу тубільців знімати по три врожаї щороку.

Ідея Сміта мені сподобалась. Якщо, наприклад, посіяти культури, які на острові не зустрічаються, плем'я матиме від цього велику користь. Різноманітна їжа дуже важлива для людського організму. Крім того, тубільці навчаться обробляти землю й вирощувати різні культури, як того вимагає наука, ідея була справді чудова, і я пообіцяв допомогти Смітові.

— Але з умовою, сер, — сказав він.

— З якою?

— Земля, яку я оброблятиму, і врожай з цієї землі будуть моєю власністю.

Він так підкреслив слова «моєю власністю», що я втратив навіть бажання заперечувати йому. Як не можна вирвати з коренем столітнього дуба, так само неможливо вирвати з свідомості Сміта поняття «приватна власність».

Боамбо погодився. Збагнувши, яку користь племені може принести Сміт своїми дослідами, він дозволив англійцеві робити з тим шматком землі все, що йому заманеться. Більше того: він пообіцяв, що люди з Букту допомагатимуть обробляти грунт.

— Розтлумачте вождеві гарненько, — наполягав Сміт, — що не тільки земля, а і весь урожай належатиме мені.

Боамбо і з цим погодився.

З того дня плантатор почав обробляти свою ділянку. Інколи й ми з капітаном допомагали йому, хоч Сміт щоразу попереджав нас, щоб у майбутньому не мали до нього ніяких претензій. Він, мовляв, збирається зробити собі невеличку плантацію і хоче бути її повновладним хазяїном. Подяка, мовляв, це єдина річ, на що ми можемо розраховувати за свою добровільну допомогу. Крім того, якщо ми бажаємо, він може нас ще й похвалити…

— Ви ж самі якось запевняли мене, — іронічно посміхнувся Сміт, — що похвала — це єдина нагорода мисливцеві за вбиту тварину, чи не так? Тоді я вважав це несправедливим, але ви переконали мене, і я зрозумів, що помилявся.

— Вашим камінцем та по вашій голівці, — сміючись підморгнув. до мене Стерн.

Сміт вибрав собі чималу галявину, вкриту високою травою аланг-аланг, над якою де-не-де здіймалися кущі та дикі пальми. За прикладом тубільців ми підпалили пересохлу траву з усіх боків, і галявина перетворилась на рівний чорний майдан, обтиканий високими обсмаленими деревами. Лишилося найскладніше: викорчувати обпалений чагарник і перекопати землю заступами. Завдання не дуже легке, особливо для людей, що не звикли до фізичної праці. Але ми не дуже й поспішали. Хоч плантація і вважалася власністю Сміта, але ми не вважали його своїм хазяїном, та й він не наважувався нас підганяти. До того ж Сміт і сам частенько сідав у холодку покурити.

Коли галявину було перекопано, тубільці порадили нам обгородити її частоколом, інакше дикі свині вириють усе, що б ми не посадили. Але обгородити таку галявину — не так-то просто. Для цього необхідно нарубати бамбукових паколів заввишки з людину, позабивати їх у землю на відстані сантиметрів десять один від одного, до того ж у два ряди, потім обплести тонкими ліанами і заповнити порожнину між двома рядами ліси гіллям та цурпаллям. На це потрібно дуже багато часу. Але тубільці виручили нас. Спочатку вони приходили подивитись, як ми працюємо, але побачивши, що пакегі копають так само, як і вони, перестали цікавитись. Та коли ми почали робити огорожу, тубільці з'юрмилися навколо нас, давали поради, вчили, як забивати в землю паколи, як переплітати їх ліанами, і непомітно так захопилися, що не встигли ми й навчитися, як огорожа була готова.

Така допомога дуже сподобалася плантаторові.

— Чудові люди, сер! — радів він. — А я був про них далеко гіршої думки. Працьовитий народ, що й казати…

Він часто просив мене повторяти тубільцям, що цей город-«секула» — приватна власність Сміта.

— Розтлумачте їм добре, сер. Вони повинні це зарубати собі на носі і поважати приватну власність.

Тубільці дивувались і запитували мене:

— А чому пакегі не хоче працювати разом з нами? У нас городи куди більші за цей.

На таке питання я не міг нічого відповісти. Говорив тільки, що це буде дуже корисно для всіх. Сміт навчить їх краще обробляти грунт і збирати втричі більше таро і ямсу.

— Так нехай прийде до нас на городи та й покаже, — говорили тубільці.

Як не намагався я пояснити їм бажання Сміта мати власний город, вони не могли нічого второпати. А Сміт не хотів зрозуміти їх. Це була вперта людина з твердими переконаннями.

II

Одного разу, прямуючи до хатини, де жили англійці, я побачив, що плантатор сидить навпочіпки під деревом, а навколо нього з'юрмилося чимало люду. Всі простягали руки і щось просили. Біля Сміта стояла скринька, повна намиста, дзеркалець і дешевих браслетів, а сам він ламаною англо-зангською мовою пояснював людям, що кожний, хто погодиться працювати на його плантації, одержить «дорогоцінність». За робочий день Сміт обіцяв браслет, або дзеркальце, або разок намиста. Показуючи тубільцям брязкальця, він з запалом вигукував:

— Хто згоден? Дивіться, які красиві! Кала-кала! Тацірі! Хто згоден?

Кожен простягав руку і брав хто дзеркальце, хто браслет, хто намисто, не цікавлячись умовами.

— Це нечесно, сер, — докорив я Сміту. — Навіщо ви обманюєте людей? За якусь копійчану дрібничку ви примушуєте їх працювати на вас цілий день…

— Я нікого не примушую, — сердито буркнув плантатор. — Все на добровільних началах. І взагалі попрошу вас не сунути свого носа, куди не просять.

— Але ж ці люди не розуміють, що ви вимагаєте від них.

— Навпаки, заперечив Сміт. — Розуміють, ще й як! Сперечатися було марно. Хіба переконаєш вовка не різати вівцю?

Я відійшов убік і стежив, що буде далі. Звідусіль до Сміта тяглися руки, і як тільки хтось одержував дзеркальце, браслет чи разок намиста, миттю біг додому, радий, мов дитина, якій дали цяцьку.

Коли скринька спорожніла, біля Сміта залишилося двоє чи троє тубільців, та незабаром і ті порозходились. Марно англієць умовляв їх іти на плантацію. Ніхто не звертав на нього уваги. Сміт сумно глянув на порожню скриньку.

— Бачили? — вибухнув він, відкинувши погою скриньку так, то вона кілька разів перевернулася. — Шахраї! Пограбували мене й порозбігалися. Як це можна назвати? Де їхня совість?!

Він говорив крізь зуби, стиснувши кулаки, але нічого не міг заподіяти тубільцям, бо не мав над ними влади. О. коли б це трапилось на Кокосових островах, негайно б з'явилась поліція, і картина була б зовсім іншою. Але тут люди були вільними, і погрози Сміта їх не хвилювали.

— Даремно ви обурюєтесь, сер, — обізвався я. — Пам'ятаєте, коли ми робили огорожу навколо вашої плантації, тубільці допомогли нам, не вимагаючи за свою працю ніякої плати. І ви повинні визнати, що вам і на думку толі не спало віддячити їм. Це вам сподобалось, і ви вирішили примусити їх працювати на городі весь день за якесь брязкальце. Але знайте, тубільці теж не ликом шиті. На всьому острові ви не знайдете жодного, хто б поголився працювати на вас навіть за цілу торбу намиста. Не тому, що вони не цінують ваших брязкалець, а тому, що не звикли гнути спину за інших.

Сміт дивився на мене спідлоба. Він стояв навпроти, нахиливши голову, схожий на бика, що ось-ось накинеться на ворога.

— Мене зовсім не дивують ваші слова, — роздратовано сказав він. — Давно відомо, що ви захищаєте цих зухвалих дикунів.

— Не забувайте, — заперечив я, — що ці «зухвалі дикуни» дали вам притулок і дозволили жити на своєму острові на рівних з ними правах. А що б сталося з тубільцем, коли б його спіткало лихо і він виліз на берег Темзи з однією люлькою в зубах? Чи зустріли б його так, як вас отут?

— Як би там не було, але у нас людину, що зазнала катастрофи, не кинули б у море з каменюкою на ногах, — відповів Сміт.

— Тут ви, звичайно, маєте рацію, — погодився я. — І все-таки я вас виправдати не можу…

— Та мені ваше виправдання непотрібне, — махнув рукою плантатор і додав: — Я дуже добре знаю, що за допомогою вашої діалектики дуже легко перетворити чорне на біле, а біле — на чорне. Але не забувайте: цих чорношкірих не вибілить ніяке сонце. Дикунами народилися, дикунами й помруть. Тільки батіг може зробити з них людей.

І, підкинувши ще раз ногою порожню скриньку, він поплентався до своєї плантації сам.

Зустрівши невдовзі Стерна, я розповів йому про цей випадок. Нареготавшись досхочу, капітан розкрив мені таємні помисли плантатора. А помисли ці були такі: якщо пощастить колись вибратись з цього острова, Сміт збирався знову повернутись на Тамбукту з одним чи двома кораблями й захопити острів. От він і вирішив поки що провадити досліди і виявити, що тут найкраще росте, щоб колись, повернувшись сюди, не витрачати даремно часу.

Мені згадалися слова Сміта: «Чорношкірого ніяке сонце не вибілить». Це було сказано про тубільців, а стосувалось самого плантатора. Так, він докладе всіх зусиль, хисту й хитрощів, щоб домогтися своєї мети: підкорити плем'я.

Так думав я тоді і не помилився…

Частина друга

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Дружина Гахара. Хитрощі Арикі. Дивне поховання. Анчар — «дерево смерті».

І

Майже щодня я вставав рано, ще до схід сонця, і ходив до малої затоки купатися. В цей час вода була особливо приємна. Вдень від сонця вона нагрівалась, як у лазні, і тільки опівночі ставала трохи холоднішою. Крім того, вранці затока була тихою, безлюдною, мене ніхто не турбував, і я плавав до повної знемоги.

Одного такого ранку Гахар прибіг до затоки схвильований і ще здалеку збуджено закричав:

— О Андо! Ходімо швидше, Андо! Уїн-уїн, Андо!

— Що трапилось, Гахаре? — спитав я.

Він сказав, що його дружина дуже хвора. Вчора була зовсім здорова, ходила на город полоти таро, набрала повну торбу кенгарових горіхів, поклала їх сушити на сонці, щоб легше було облущувати, потім зварила юшку з риби й бататів; вони повечеряли і полягали спати. А вночі вона почала стогнати і корчитись від болю в животі. Тепер вона була в дуже тяжкому стані.

— Врятуй її, Андо! — благав Гахар. — Вона помре! Ходімо швидше, вилікуй її…

— Риба, яку ви їли, була свіжа чи сушена? — спитав я.

— Свіжа.

— Коли ти її спіймав?

— Кілька днів тому.

Гахар сказав, що і в нього заболів живіт од риби і що йому стало легше тільки після того, як виблював. Не треба бути лікарем, щоб зрозуміти, що хвора отруїлася несвіжою рибою. Але Гахар думав інакше. Він був певен, що їм пороблено. Годі було йому доводити, що це не так. Не гаючи часу, я збігав у свою хатину за ліками. Гахар невідступно ходив за мною по п'ятах і підганяв:

— Швидше, Андо, швидше! Вона скоро помре, вона скоро помре…

Моя аптека була дуже бідна. Скринька з кількома пляшечками, тюбиками та баночками, коробочки хіни і атебрину, кілька пакетів з таблетками і порошками, ампули з вакциною проти зміїної отрути — оце і все. Що міг я дати хворій? Тільки проносне, більше нічого. Я взяв пляшечку з рициною і пішов до селища.

Біля хатини Гахара зібралося душ десять тубільців, а всередині ціла юрба жінок метушилася біля хворої. Всі були мовчазні й налякані. Мешканці Тамбукту відчували невимовний жах перед смертю. Для них смерть не була природним кінцем кожної живої істоти, а чимось викликаним надприродними силами. Оскільки ніхто не помирає з власної волі і кожна людина, перш ніж померти, звичайно чимось хворіє, тубільці вірили, що якась погана людина заворожила хворого. Ця погана людина знаходить десь закинуту або забуту саронгу, ріже її на дрібні клаптики і з заклинанням спалює. Після цього власник саронги починає хворіти. Якщо хто-небудь зірве плід, не доїсть його і кине і цей недоїдок потрапить до рук ворога, він дрібно нарізує його, спалює з заклинаннями, і людина, що кинула недоїдений плід, теж починає хворіти. Якщо знайдена саронга або недоїдений плід будуть негайно спалені, хворий помре того ж дня. Але іноді ворог буває підступний і мстивий. Він спалює знайдену саронгу по клаптику протягом тижня, двох, місяця, щоб довше помучити свою жертву.

Звісно, не кожна людина вміє чаклувати, бо мало хто знає слова заклинання. Але в кожному племені є така людина. В племені занго — це був Арикі. Тубільці вірили, що головний жрець може заворожити кого схоче і звести його із світу або зняти з людини чари і врятувати хворого від смерті. Але якщо, незважаючи на все, хворий помирає, Арикі говорив: «Він не послухав моїх порад, і Дао не захотів його врятувати». Таким чином одним пострілом він убивав двох зайців: вселяв страх і марновірство в душі тубільців і рятував свій авторитет.

Я робив якраз протилежне. Завжди, коли лікував якого-небудь хворого, не пропускав нагоди пояснити йому, що Дао не має нічого спільного з його хворобою. Дао зроблений з дерева. Якщо кинути його в полум'я, він згорить, і тільки попіл залишиться. Дао не може заподіяти хворобу здоровій людині чи допомогти хворим. Говорив я і проти чаклунства. Тубільці слухали мене мовчки, з острахом, але не заперечували, бо думали, що я знаю всі таємниці і можу звільняти їх від усяких чар.

Дружина Гахара була стара, виснажена жінка із зморшкуватим обличчям, скривленим від болю. Вона лежала, скорчившись на нарах, і тихо стогнала, зціпивши зуби і тримаючись обома руками за живіт. Коли я зайшов у хатину, жінки розступились і дали мені дорогу. Я підійшов до хворої, взяв її за руку і нащупав пульс — він був ледве чутний. За кілька годин хвора помре. Ніякий лікар і ніякі заклинання не в змозі вже врятувати її. Марними були й мої ліки, але я не міг сказати правду. Гахар і жінки стежили за кожним моїм рухом і, затамувавши подих, чекали, як біла людина з місяця вижене смерть з тіла помираючої жінки. Та ба! Жодна земна сила неспроможна сотворити таке чудо. І все-таки я повинен спробувати допомогти хворій або принаймні удати, що допоможу їй. Сказати, що хвороба невиліковна, означало б скомпрометувати себе як лапао, цілителя всіх хвороб. Жоден лікар на моєму місці не зробив би цього. Лікарі не мають права сказати хворому, що його хвороба невиліковна навіть тоді, коли певні, що хворий помре.

Я знову нащупав пульс хворої, подивився на ручний годинник і почав лічити секунди. В хатині настала повна тиша. Навіть хвора замовкла в напруженому чеканні.

— Пізно ти мене покликав, Гахаре, — обернувся я до старого приятеля, що стояв за моєю спиною і нетерпляче переступав з ноги на ногу. — Якби ти покликав мене вчора ввечері, я б дав хворій нанай-кобрай, і вона б одужала. А зараз пізно, надто пізно…

Не пізно, вона ще жива, — наполягав Гахар. — Дай їй швидше нанай-кобрай, дай швидше!

— Я дам їй, Гахаре, але кажу тобі, що пізно..

Я дістав із сумки пляшечку з рициною, налив столову ложку і підніс до губів хворої. Вона подивилася на мене широко відкритими очима, і в її згаслому погляді я побачив тінь смерті. Ложка здригнулася в моїй руці.

— Відкрий рота, — тихо сказав я.

— Ні, ні! Не хочу! — заперечливо похитала головою хвора.

Всі почали її умовляти, але вона хитала головою і скиглила, як мале цуценя. Гахар хотів силою розкрити їй рота, але жінки вчепилися в нього і відтягли від хворої. Я знову підніс ложку до її губів, але хвора знову захитала головою, відштовхнула мою руку, і ліки розлилися.

Я взяв сумку і вийшов з хатини. Сюди увійшла смерть, і моя присутність була зайвою.

II

Опівдні з тієї частини селища, де жив Гахар, долинули оглушливі звуки бурума. Відгукнулися буруми в сусідніх частинах селища. Я пішов подивитися, що там трапилось. На майдані я застав цілий натовп чоловіків і жінок. Обличчя у всіх були намазані чорною фарбою. Чоловіки — озброєні списами й стрілами. Серед них був і Гахар, який теж тримав у руках списа, але на відміну від інших чоловіків, що стояли на одному місці, похмурі і мовчазні, він кричав на все горло: «Карарам! Карарам!» (Війна! Війна!) — і бігав маленьким майданом з кінця в кінець, войовничо розмахуючи списом, ніби хотів поразити ворога. Цими войовничими рухами й вигуками «Війна! Війна!» він висловлював своє горе і готовність помститися ворогам, що наслали чари на його дружину. З хатини лунали несамовиті крики. Я заглянув у відчинені двері і побачив дружину Гахара, яка лежала на землі на старій рогожі. Вона була мертва. Душ десять жінок стояли навколо неї н голосили…

Побачивши мене, Гахар підійшов і плачливим голосом почав скаржитись.

— Ох Андо! Вона померла, Андо! Вона не випила твоїх ліків і померла!..

Я ніяково мовчав. Було безглуздо запевняти його, що і мої ліки не врятували б її від смерті.

— Вона померла, померла! — в розпачі повторював Гахар. — Вона лягла і більше вже не встане! Ох, не встане!.. Вона лежить і не чує мого ридання! Ох, не чує мого ридання!.. Вона спить і вже не прокинеться! Ох, не прокинеться!.. Вона залишила мене і вже не повернеться до мене!.. Спустіє моя хатина, Андо! Ох, спустіє!..

Гахар почав рвати на собі волосся і бити кулаками себе по голові, але його схопили за руки, і він затих. Та трохи згодом знову почав бігати і розмахувати довгим списом, погрожуючи невидимому ворогові, що заподіяв смерть його дружині.

Я відійшов у холодок під пальму і стежив за Гахаром. Я не сумнівався в його горі, але мені здавалося, що біганина, розмахування списом і погрози невидимому ворогові були тільки звичаєм.

До мене підійшла Зінга. Вона теж намазала собі обличчя чорною фарбою так, що я ледве впізнав її. На шиї і руках не було ніяких прикрас. Вона була в жалобі. Покійниця доводилась їй родичкою. Гахар був братом Боамбо.

— О Андо! — тихо прошепотіла вона. — Дружина дядька Гахара не померла б, якби випила твої ліки.

— Звідки ти знаєш?

— Всі так кажуть, — відповіла Зінга.

І вона розповіла мені історію, яку я чув уперше.

Дружина Гахара була з племені бома. Багато років тому, коли вона була ще молодою дівчиною, Гахар викрав її, і вона стала його дружиною. Плем'я бома вирішило помститися. Воно напало на плем'я занго, але було відбите. Пізніше дружина Гахара сама відмовилась од свого племені і стала дочкою племені занго. Плем'я бома прокляло її і шукало нагоди помститись. І ось тепер (через сорок років!) воно помстилось. Кілька днів тому дружина Гахара забула свій мішок на городі. Мішок зник. Хтось із племені бома украв, і їхній жрець спалив його, примовляючи заклинання. Дружина Гахара захворіла. Вчора ввечері Гахар хотів покликати мене дати хворій ліки, але вона сказала: «Не ходи до білої людини. Спершу піди до Арикі. Що він скаже, те й зробимо». І Гахар пішов до Арикі. Головний жрець вилаяв його і заявив, що його дружина помре від моїх ліків швидше, ніж од чаклунства племені бома. Він обіцяв одвернути чари ворогів і вилікувати хвору. Це було вчора ввечері. Вночі хворій погіршало. Вранці Гахар покликав мене, але дружина вірила Арикі і відмовилася випити мої ліки…

Тільки тепер я зрозумів, що було б, якби хвора випила рицину. Вона все одно померла б, але тоді люди говорили б: «Арикі правий. Дружина Гахара випила ліки білої людини і померла». А зараз вони кажуть навпаки: «Якби випила ліки білої людини, вона б одужала». Сам того не підозріваючи, Арикі позбавив мене зайвих неприємностей.

— А де зараз Арикі? — спитав я дівчину. — Чи прийде він на похорон?

— Ні, він не хоче прийти на похорон, — відповіла Зінга. — Він каже, що Дао не захотів зрятувати дружину Гахара, бо вона була грішницею.

«Арикі легко, — подумав я. — Коли йому немає куди подітися, він кличе на допомогу свого ідола. Ну, а як би виправдувався я, коли не вірю в ідолів?»

А Гахар все ще метався по майдану з кінця в кінець і розмахував списом. Завивання в хатині затихли несподівано, як по команді. Я заглянув у двері і побачив, як троє чоловіків, родичів Гахара, посадовили покійницю, загорнули в рогожу, на якій вона померла, і перев'язали ліанами. Зовні стирчала тільки голова, але жінки і її накрили мішком. Після цього чоловіки загорнули клунок з покійницею у величезне бананове листя, знову міцно перев'язали і підвісили його до поперечної балки в хатині. Потім розклали під ним вогнище і всі вийшли геть.

Похоронна церемонія закінчилася. Всі розійшлися по домівках, тільки Гахар залишався підтримувати вогонь…

Ми з Зінгою пішли в мою хатину.

— Навіщо розклали вогнище під покійницею? — спитав я.

— Щоб вигнати з неї злих духів.

— Скільки часу це триватиме?

— Сім сонць.

Сім сонць — це значить сім днів.

Зінга пояснила мені, що через сім днів і сім ночей Гахар однесе клунок у ліс, до хатини вічного вогню, і повісить його на «дерево смерті». А коли мине ще в семи місцях по сім сонць, Гахар спалить клунок з покійницею на великому вогнищі перед хатиною вічного вогню і розвіє попіл за вітром. На цій церемонії буде присутнє все селище. Під час спалювання трупа Арикі танцюватиме «танець смерті». «Ця роль, безумовно, підходить йому», — подумав я.

Через сім днів я пішов до хатини вічного вогню. Клунок висів на дереві. Це був анчар — «дерево смерті», як його назвали тубільці.

І я згадав вірш Пушкіна:

Далі поет розповідає, як один володар послав свого раба до анчара за отрутою, щоб «загибеллю чорною» розбити ворога. І раб справді приніс сік смертоносного дерева.

Пушкін помилявся.[23] Отрута з анчара зовсім не така сильна, як він собі уявляв. Тубільцям відомі рослини з набагато сильнішою отрутою, і все ж вони називають анчар «деревом смерті» і вішають на нього покійників.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Цікавість Гахара. Удаване примирення з головним жерцем. Крокодил у малій затоці. Тривоги Боамбо. Арикі знову на сцені. Крокодилові потрібна жертва. Поради Сміта. Банда головного жерця. Тривоги Зінги. Як можна вбити крокодила ножем.

І

Після смерті дружини Гахар ще дужче прив'язався до двох своїх онуків і тільки ввечері розлучався з ними, ідучи спати в свою хатину. Він часто водив їх до малої затоки, там діти купались і гралися, а він наглядав за ними, замислений і сумний. Оскільки затока була і моїм улюбленим місцем відпочинку, то ми часто зустрічалися там із стариком і довго розмовляли про життя і смерть.

Одного ранку він прийшов, коли я саме викупавсь і збирався йти, доки сонце не дуже припікало.

– Іди сюди, — сказав Гахар і сів у холодку під віковим деревом.

Настав час припливу, вода заливала частину піщаного берега і хлюпотіла біля наших ніг. Гахар заговорив про великий землетрус, який багато років тому зруйнував усі хатини на острові. Гора вкрилася димом, що його вивергав вулкан; набігла величезна хвиля, заввишки з дерево, під яким ми сиділи, і залила берег. Багато людей загинуло — одні потонули, інші були знайдені мертвими в зруйнованих хатинах. Тоді Гахарові було років десять. Він пам'ятає сильний гул, чорний дим і червоні язики полум'я, що виривалися з жерла вулкана. Гори тряслись аж до підошов, земля підскакувала і підкидала людей угору, як пір'їнки, вони падали покалічені і вмирали, придавлені поваленими деревами, а земля все двигтіла… І я зрозумів, чому люди так бояться землетрусу і чому Арикі так часто питав мене, чи можу я викликати арамру.

Онуки старого Гахара бавилися в теплій воді. Старший хлопчик, Акгахар, заліз по пояс у воду і шукав рибу, щоб наштрикнути на свого тонкого списа, а його молодший братик лежав горілиць на березі, бовтаючи ногами в воді.

Сонце тільки-но з'явилося над обрієм. Від океану повівало приємною прохолодою. На чистому голубому небі не було ні хмаринки. У повітрі літали великі й малі пташки. Висока вершина гори вимальовувалась на далекім обрії, мов величезна піраміда. Навколо було тихо й спокійно. Яскраво-зелене листя прибережних пальм звисало важко й нерухомо.

Раптом маленький Акгахар почав кричати від радості. Ми оглянулись і побачили, що він тримав у руках досить велику рибу, яка звивалась, даремно намагаючись вирватися, — хлопчик міцно тримав її і не випускав. Блискуча луска риби переливалася на сонці, як срібло. Хлопчик укинув рибу в торбинку, що висіла в нього на плечі, і ловив далі. Він вдивлявся у воду, трохи нахилившись уперед, і, коли помічав яку-небудь рибу, кидав у неї списа з назубленим, як у пилки, наконечником. Рибина, що потрапила на списа, вже не могла зірватися з наконечника. Але, щоб проколоти рибу таким списом, потрібна велика спритність і точний удар, бо риба плаває дуже швидко і не по прямій лінії. Тубільці те змалку вчаться ловити рибу таким способом і тільки після багаторічних тренувань стають добрими рибалками.

Над нами пролетіла невелика зграя папуг. Гахар простежив за ними поглядом і, коли птахи зникли за верхів'ями високих дерев, спитав мене:

— Скажи, Андо, ти можеш літати, як ті птахи?

— Ні, не можу, — відповів я, трохи збентежений цим запитанням, яке чув уже багато разів.

— А як ви потрапили сюди з місяця? — запитав мене старик.

По блиску його очей і по напруженню, з яким він чекав моєї відповіді, було видно, що це його особливо цікавить. Навіщо йому брехати? Я вже не раз казав, що ми з'явилися не з місяця, але Гахар не вірив мені. Він вважав, що тільки на «білому» місяці можуть народжуватися білі люди. Так думали всі тубільці, хоч я наполегливо пояснював їм, що країна пакегі не на місяці, а на землі.

— А далеко країна пакегі? — спитав Гахар.

— Так, досить далеко, — посміхнувся я. — За Великою водою є земля, більша від вашого острова. Там моя країна.

— А що є в твоїй країні?

— Білі люди, як я.

— А ріки є?

– Є, більші за Коломону.

— А гори є?

– І гори є вищі за ваші.

— А дерева?

– І дерева, і трава, і квіти, і птахи — все є.

— Значить, і твоя країна хороша?

— Дуже хороша, Гахаре.

— А чому ти потрапив до нас?

На це запитання мені було дуже важко відповісти, бо Гахар навряд чи зрозумів би мене. Все-таки я пояснив, чому втік із своєї країни і як потрапив на їхній острів. Він пильно дивився мені в очі і кивав головою. А коли я замовк, сказав:

— Зрозумів, усе зрозумів. Ти порушив звичаї вашого племені, і воно прогнало тебе. І в пас є такі звичаї. Коли хто-небудь тяжко провиниться, плем'я проганяє його, і ніхто не дає йому притулку. Винуватець блукає по лісах, їсть дикі плоди, і якщо де-небудь збудує собі хатину, люди руйнують її, як тільки знайдуть.

Я пояснив йому, що не я, а інші люди порушили звичаї нашого племені, але вони виявилися сильнішими за нас, і тому я вигнанець, а не вони. Гахар не міг цього зрозуміти, я ж не мав ніякої змоги розтлумачити йому, за що бореться народ моєї батьківщини, бо в мові племені немає понять «фашизм» і «класова боротьба». Тоді Гахар сказав:

— А худий пакегі з білим волоссям каже, що ви прибули з місяця…

Я й раніше помічав, що тубільці не можуть правильно вимовити прізвища Сміта і Стерна. Замість Сміт вони говорили то Шаміт, то Симіт, а найчастіше — «худий пакегі з білим волоссям», а замість Стерн — «товстий пакегі ч білим волоссям». Тільки моє ім'я вони вимовляли легко, перетворивши мене із Антона в Андо. Це ім'я схоже на їхні власні.

— Хто з вас каже неправду? — знову спитав мене Гахар. — Худий пакегі з білим волоссям чи ти?

— А ти як гадаєш, Гахаре? — в свою чергу спитав я. Він подивився на мене й сказав:

— Шаміт бреше. Шаміт — нехороша людина. Шаміт дає Арикі малоу. Арикі п'є малоу і засинає. Щодня, щовечора…

Малоу — так називав Гахар коньяк. І капітан одного разу сказав мені, що Сміт часто пригощає головного жерця коньяком. Сам Сміт випивав по одній-дві чарки, а головний жрець не знав міри, багато пив, співав пісень і танцював, після чого валився без пам'яті і хропів цілу ніч як убитий.

Я не був проти пияцтва головного жерці. Я нічого не втрачав од цього. Алкоголь зробить його безвільним, зруйнує його старечий організм, а може, й зовсім погубить його. Тим краще. Плем'я позбудеться небезпечної людини. Але у Сміта була інша мета. Він просто хотів здобути прихильність головного жерця і не скупився на коньяк. Я навіть підозрював, що Сміт приховує якісь плани і хоче їх здійснити через головного жерця. Але чи обмежиться він тільки ним? Чи не почне він пригощати інших тубільців, щоб прихилити їх на свій бік? «Ні, цього не трапиться, — подумав я. — У Сміта навряд чи вистачить коньяку влаштовувати оргії. Та й не настільки він дурний, щоб не розуміти, що дружба Арикі варта більше за дружбу десятка інших тубільців».

Я спитав Гахара, що говорить про мене Арикі.

— Про тебе? Нічого. Ні доброго ні поганого.

Це було вірно. Відтоді як Сміт і Стерн зажили поблизу головного жерця, Арикі перестав мною цікавитись. Звичайно і я намагався не зустрічатися з ним і якомога рідше потрапляти йому на очі. Це скидалося на негласне перемир'я між двома ворогами, які помірялися силами і більше не хочуть зустрічатися.

Я думав, що після неодноразових марних спроб нашкодити мені головний жрець визнав своє безсилля. Насамперед він спробував настроїти проти мене плем'я, але ніхто не спіймався на цей гачок. Після цього сталася інтрига з Амбо і Канеамеєю. Головний жрець хотів скористатися з кохання юнака до його дочки і примусити юнака вбити мене, але сама ж Канеамея повстала проти підступного батька, і ворожнеча Амбо до мене розвіялась, як дим. Наша дружба з сином вождя стала ще сердечнішою. Арикі програв і цю битву. Що ще міг він придумати? Звеліти тубільцям кинути мене в океан з прив'язаним до ніг каменем? Тубільці не послухаються, йому лишалося тільки одне — примиритись і удавати, що не помічає мого існування. Все ж я добре знав головного жерця і вважав, що удаване примирення між нами триватиме недовго. Рано чи пізно прихована ненависть Арикі прорветься з новою силою, як тільки я зроблю що-небудь всупереч йому. І саме тому я вважав, що його пияцтво мені на руку: що частіше він напиватиметься, то рідше згадуватиме про мене.

Так я думав, але незабаром переконався, що жорстоко помилився…

II

Маленький Акгахар, який ловив рибу в затоці, раптом голосно закричав і кинувся до берега. Ми з Гахаром побігли до нього. Хлопчик уже виліз із води й увесь тремтів.

— Що трапилось? Чого ти кричиш? — спитав його стурбований дідусь.

— Абадан! Абадан! — крикнув задиханий хлопчик.

Очі у нього були широко відкриті, обличчя потемніло від страху. (Я і раніше помічав, що в хвилини страху обличчя тубільців темніють).

— Де? — насторожився Гахар.

— Он він! — показав хлопчик на тихі води затоки. — Сюди наближається! Каліман абадан! Величезний крокодил!

Тільки тоді я помітив довгу морду крокодила, який підпливав до меншого внука Гахара. А дитя, захопившись грою, не помічало небезпеки і спокійно бовталось у теплій воді.

Крокодил швидко наближався до нього. Метрів за десять від берега було мілко, і ноги крокодила торкнулися піщаного дна, а товста спина показалася з води і важко заколихалася. Він був не дуже далеко від нас, і я бачив, як зловісно поблискували його безбарвні очі, а довгі великі щелепи з гострими зубами широко розкривалися. Він поспішав схопити свою жертву. Ми з Гахаром водночас притьмом кинулися бігти до дитини, схопили її за руки і потягли до лісу, коли страшний хижак був уже за кілька кроків од неї.

Крокодил злісно заревів, його рев був схожий на вовче виття і на собачий гавкіт водночас; потім сильно вдарив довгим хвостом по воді і заклацав зубами, як кулемет. Хижак проґавив здобич, і його люті не було меж. Ще раз дико завивши, крокодил незграбно повернувся і швидко поплив назад у глибокі води затоки, його широка спина, вкрита твердими роговими платівками, востаннє блиснула на сонці і зникла під водою.

Тубільці розповідали мені, що в великій затоці водиться багато крокодилів, але в малій затоці ці хижаки досі ніколи не з'являлися, бо не могли перебратися через мілку протоку. Як пробрався через неї крокодил? Було лише одне пояснення: він потрапив у малу затоку під час припливу, коли вода піднімається на два-три метри проти звичайного рівня.

Чутка про крокодила швидко облетіла селище і стурбувала всіх. Невелика затока була улюбленим місцем тубільців. На її рівному піщаному березі вони тримали свої човни, сюди щовечора приходило купатися багато молоді й дітей, а їх веселі голоси допізна відлунював тропічний ліс. А тепер затока відразу спустіла. Ніхто не насмілювався купатися в ній. Люди не виходили на човнах у відкрите море. Рибалки позбулися своєї улюбленої справи. Селище лишилося без риби. Це було справжнім нещастям. Тубільці харчувалися тільки плодами, ямсом, таро і солодкими бататами, але вони швидко їм набридли. Свиней, собак і маленьких напівдиких курей було мало, і м'ясо ріцко з'являлося у їхніх онамах.

Тоді Арикі знову виринув. Даремно я думав, що коньяк Сміта зробить його нешкідливим — він був невтомним у своїй злобі. Мабуть, він тільки чекав першої зручної нагоди, щоб знову почати свої інтриги. Коли чутка про крокодила розлетілась по селищу, головний жрець почав нашіптувати кожному, що Дао послав у затоку цього небезпечного хижака, щоб покарати тих, хто не шанує головного жерця і не прислухається до його порад. Зрозуміло, я був найбільшим грішником і головним винуватцем лиха — так сказав головний жрець тані Боамбо.

Якось Боамбо прийшов до мене в хатину, сів на нари і мовчки запалив цигарку, якою я почастував. З усього було видно, що він хоче щось сказати мені, але не знає, як почати. Завжди, коли він хотів повідомити щось важливе, він довго мовчав, перш ніж заговорити, але цього разу у мене не було терпіння чекати, і я спитав, що чути про крокодила.

— Дуже погано! — відповів вождь, не дивлячись на мене.

Він сидів схрестивши ноги, з похиленою головою, замислений і похмурий. Цигарка диміла в його руці, але він забув про неї, хоч був пристрасним курцем.

— Дуже погано! — повторив Боамбо, важко зітхнувши. — Нема риби. Люди кинулися ловити ящірок по схилах. Збирають черв'яків по трухлявих деревах і різних комах… Діти хочуть риби, але ніхто не наважується наблизитися до малої затоки. Люди бояться крокодила.

— А чому ви не вб'єте його? — спитав я.

— Не можемо, — відповів вождь.

— А ви пробували?

— Так, учора. Ми довго чекали в лісі. Нарешті крокодил виліз на берег погрітися на сонці. Коли він заснув, ми тихенько підкралися з лісу і кинули в нього списи. Вони влучили йому в спину і відскочили, не заподіявши шкоди. Наконечники поламалися об його тверду шкіру. Тоді Арикі заявив, що крокодил священний, і заборонив убивати його.

— Ну, добре, тоді я його вб'ю.

— Як?

— З рушниці.

— Облиш! Облиш! — замахав руками вождь. — Якщо ти його вб'єш, буде ще більше лихо.

— Яке лихо може трапитись?

— Та я ж тобі кажу, що крокодил священний. Так говорить Арикі.

– І ти йому віриш?

— Всі йому вірять. І всі кажуть: «Якщо вб'ємо крокодила, трапиться ще більше лихо».

Скільки я не допитувався у вождя, яке ж лихо може трапитись, нічого не зміг дізнатись. Мабуть, він і сам не знав.

Як і завжди, головний жрець діяв хитро. Він не говорив, яке лихо скоїться, коли хто-небудь уб'є крокодила. А лихо завжди може гранитися з кожним. Застала тебе буря в лісі, і ти сховався під якесь дерево. Ударила блискавка і вбила тебе… Ішов стежкою і випадково наступив на сплячу отруйну гадюку… Або випадково упав з пальми і зламав собі ногу… При кожному нещасті Арикі скаже: «Я ж вам говорив, що трапиться ще більше лихо…» Це була прозора, але лукава хитрість…

Так, головний жрець був небезпечною людиною. Він знав, що я можу вбити крокодила з рушниці, і поспішив оголосити його священним. Навіщо? Що він знову надумав?

А крокодил ставав дедалі нахабнішим і небезпечнішим. Він не міг знайти для себе вдосталь їжі в маленькій затоці, і голод все частіше примушував його вилазити на берег, а співи птахів і крики мавп вабили його в ліс. Одного разу тубільці бачили, як він підстерігав жертву з кущів, іншого разу зустріли на стежці, що йде від затоки до селища. Саме на цій стежці крокодил з'їв свиню. Селище охопила паніка. Всі позамикали дітей у хатинах і не випускали їх надзір.

Тоді Арикі пустив чутку, що крокодилові потрібна жертва. І не яка-небудь, а людська жертва. З'ївши її, хижак сам повернеться у великі води, звідки прийшов…

Так говорило Арикі біле листя. Те саме біле листя, яке ми з капітаном викрали з хатини головного жерця і замість нього поклали вахтовий журнал яхти — так от, це біле листя сказало йому, що крокодилові потрібна жертва! Чи плакати людині, чи сміятися з такої дурниці?

Так чи інакше, чутка про те, що крокодилові потрібна людська жертва, швидко розлетілася по селищу. Підтвердив ЇЇ й Амбо, син вождя. Якось він прийшов до мене стурбований і схвильовано сказав:

— Уїн-уїн, Андо! Арикі знову здурів. Тільки-но я чув, як він казав людям, що крокодилові потрібна жертва. Люди його спитали, кому ж бути жертвою, Арикі відповів: «Андо! Андо, пакегі гена, хай буде жертвою. Так каже біле листя!..»

Біле листя сказало, що я проти Дго і не слухаю порад головного жерця. Арикі багато разів скаржився на мене Боамбо, але вождь захищав мене, бо хотів зробити сином племені й одружити на своїй дочці. Люди слухалися Боамбо і не звертали уваги на слова Арикі, а той довго чекав повеління Дао. І от зараз ідол розгнівався і вирішив покарати людей. Він наслав на них крокодила. Якщо вони хочуть позбутися його, то повинні міцно зв'язати мене мотузком і залишити на березі. Крокодил з'їсть мене і повернеться в океан…

Мене охопив жах від підлості Арикі.

— А що кажуть люди? — спитав я хлопця.

— Люди мовчать, — відповів Амбо.

— А ти як думаєш — вони погодяться кинути мене крокодилові?

— Не знаю, — замислено відповів Амбо. — Всі налякані. Не наважуються вийти на човнах за рибою. Всі голодують…

Прокляття! Знову я винен в нещасті, яке спіткало тубільців. Що б не трапилося, все я винен! Цей лукавий головний жрець вміло використовував неуцтво інших. Тепер я зрозумів, яким чином за середньовіччя духівництво могло безкарно спалювати на вогнищах живих, ні в чому не винних людей…

Амбо похмуро дивився поперед себе. Потім підвів голову і несподівано спитав мене:

— Що ти скажеш про Шаміта? — Що тобі сказати?

— Хороша він людина? Любить він тебе?

— Не дуже…

— А послухає тебе, якщо ти щось попросиш?

— Не знаю…

Амбо трохи помовчав, далі промовив:

— Шаміт дає Арикі малоу. Щодня, щовечора… Арикі п'є малоу, голова у нього затуманюється, і він падає на землю як мертвий. Скажи Шаміту, хай він всипле в напій кілька крапель отрути із дерева смерті. Тоді Арикі засне і ніколи вже не прокинеться.

Амбо знову прийшов до думки ліквідувати головного жерця з допомогою отрути. Недавно він хотів підкинути в хатину старика очкову змію, але та вкусила його батька. Зараз придумав вірніший і більш безпечний спосіб — отрута анчара…

— Ні! — заперечив я. — Не варто! Ти вже раз хотів отруїти головного жерця кадіті, але я був проти — пам'ятаєш? І зараз я проти.

— Арикі повинен умерти! — підвищив голос Амбо, і очі у нього засвітилися. Він хоче віддати тебе в жертву крокодилові! Подумай!

— Мені нема чого думати. Арикі — негідник: це я не раз говорив. Але нам не слід бути схожими на нього.

— Ні і ні! — закричав Амбо і схопився розлючений. — Раз ти не хочеш, тоді я сам розправлюся з ним!

Він швидко пішов у селище. Треба було зупинити його, бо в хвилини великого гніву він і справді може зробити якусь дурницю. Я наздогнав його і сказав:

— Послухай мене, Амбо! Облиш Арикі. Якщо ти його вб'єш, все плем'я повстане проти тебе. Ти ж розумієш, що це дуже небезпечно?

— Але він наказує людям зв'язати тебе і кинути крокодилові.

— Не думаю, що його хтось послухає, — сказав я, сам тому не вірячи. — А якщо й послухають, я зумію викрутитись. Від тебе хочу тільки одного: обіцяй мені, що нічого не зробиш Арикі.

Я поклав руку на плече свого друга і пильно подивився йому в очі. Це його заспокоїло, і він тихо сказав:

— Гаразд, обіцяю. Але якщо Арикі спробує тобі нашкодити, він наразиться на вістря мого списа. Анге бу!

Я потиснув його руку на знак вдячності, і він пішов заспокоєний. Але я не був спокійний. Я серйозно замислився над тим, що мені робити? Якщо уб'ю крокодила, буду винен у всіх бідах і нещастях, які можуть трапитись у майбутньому з ким завгодно. А якщо я його не вб'ю, він сіятиме страх серед людей і, хто знає, може бути, що одного чудового дня вони послухають головного жерця і погодяться віддати мене в жертву хижакові. Як мені вийти з цього важкого й небезпечного становища?

III

Я вирішив порадитися з Смітом і Стерном і пішов шукати їх на плантації. Знайшов там тільки Сміта. Він вимірював висоту пагонів і акуратно заносив дані до свого блокнота. Я розповів йому про інтриги головного жерця. Але плантатор тільки недбало махнув рукою:

— Не звертайте уваги на цього знавіснілого дідугана, він нічого не може вам зробити.

— Чому ви так думаєте?

— Бо знаю, що дикуни люблять вас і вважають ледве не за божество. А його ніхто не любить.

Він сказав це з такою впевненістю, що вона мені навіть не сподобалась.

— Ви перебільшуєте, — сказав я. — Тубільці люблять мене, це вірно. Але не слід забувати, що я чужинець, а Арикі — їхній головний жрець.

Сміт розсміявся. Головний жрець — велике діло! Доти, доки вождь на моєму боці, мені не загрожує ніяка небезпека. Без згоди вождя головний жрець не посміє нічого вчинити проти мене.

Так думав Сміт, але він забув про деякі обставини, які я добре пам'ятав. У вирішальні хвилини Арикі не рахується з волею Боамбо і все робить по-своєму. Притому ніхто не міг сказати, як далеко сягає його влада. Вождь був тихий, лагідний і розумний чоловік, нікому не нав'язував своєї волі, а головний жрець був упертий, непокірний і недовірливий. Коли він хотів зробити людині зло, він не зупинявся ні перед чим. Адже ж за його настійною вимогою тубільці кинули нас в океан, коли ми вперше з'явилися на острові, а пізніше проти волі вождя він забрав ящики й мішки Сміта. Правда, Сміт виявився хитрішим від нього, і тому зумів повернути своє майно, але це ще не означало, що Арикі нешкідливий.

— Тепер уже ви перебільшуєте, — сказав Сміт, уважно вислухавши мене. — Я не бачу нічого страшного в безглуздій балаканині головного жерця. Але коли вже ви надаєте такого значення його словам, давайте подумаємо, що нам робити.

Ми пішли до струмка, що протікав поблизу, і сіли в тіні вікових дерев. Тут було прохолодно й тихо. Дикі бджоли літали навколо з легким гудінням з квітки на квітку, збирали пилок і знову летіли до своїх гнізд. Сміт розлігся на м'якій траві, запалив сигару. — Чи можу я відверто сказати, що я думаю про вас? — несподівано звернувся він до мене.

— Звичайно, — відповів я трохи здивований, його запитання було недоречним. Принаймні так мені здалося.

— Ви не образитесь? — знову запитав мене плантатор.

— Ні.

Гаразд, годі слухайте. Ви неспокійна людина. Непоправний ідеаліст, романтик і фантазер це я вам уже не раз говорив. Звідси і йдуть усі ваші нещастя. Казав же я вам, що дикуни небезпечні, — ви мені не повірили. Я радив вам скористатися з прихильності вождя до вас — ви мене не послухали. Арикі хотів зробити вас своїм зятем і спадкоємцем і простягав вам руку — ви її відштовхнули. Чому?

— Я ніколи не прийму руку такого злочинця.

— Злочинця? Це сильно сказано.

— Навпаки, всі слова бліднуть перед його підступністю.

— Ви так гадаєте? Але дикуни іншої думки…

– І вони не люблять головного жерця — ви самі це щойно сказали.

— Але бояться його, а це має значення, чи не так? Він їхній головний жрець. Через свою темноту вони його шанують, як божество. Обожнювання — так би я назвав їхнє ставлення до Арикі. А ви ополчилися проти нього. Навіщо? Заради ваших безглуздих принципів — даруйте на слові…

— Мої принципи у мене в крові, і я ніколи не відмовлюсь од них.

— Так, у вашій крові, вірно. Це ще раз підтверджує стару істину, сказану Сенекою: «Корінь зла не в обставинах, а в душі людській».

— Облиште застарілу філософію Сенеки — вона давно похована під руїнами Римської імперії і ніколи вже не воскресне.

— Навпаки, вона жива, це видно з вашого випадку. Вина у вас самому, а ви її шукаєте в Арикі. Головний жрець норовистий неук — нічого більше. Відмовтесь од ваших принципів, залиште його в спокої, і він слова не скаже проти вас, ручуся!

— Я ж вас не змушую відмовитись од ваших принципів і переконань? Чому ж ви хочете, щоб я відмовивсь од своїх?

— Тому, що не я прийшов до вас за порадою, а ви до мене. І тому, що мої принципи корисні мені, а ваші переконання чинять вам же зло. Ви хочете пробити головою стіну. Ви хочете стріляти горохом по фортеці. Це смішно, сер… Шукаєте істину і справедливість…

— Саме істину і справедливість, — перебив я його.

– І не рахуєтесь з умовами, в яких ви живете. Ви нагадуєте рицаря, що бився з вітряками. Дикуни залишаться дикунами, скільки б ви про них не турбувалися. Що більше ви будете з ними панькатися, то менше вони шануватимуть вас. Тубільці вважають нас надприродними істотами, які все знають і все можуть, а ви їм кажете, що ми такі ж люди, як і вони. Навіщо? Хіба це нам на користь? А, я забув, ви поборник правди… Але що таке правда? Правда має дві сторони і два кінці. Вона, як шабля, — з лезом і рукояткою. Кожна розумна людина візьметься за рукоятку, а ви хапаєтесь за лезо. Справедливість?.. Ну, гаразд! Давайте поговоримо про справедливість. Що таке справедливість? Пусте слово, вигадане для наївних, легковірних людей!.. Знайдіть мені хоч одну справедливу людину, і я вам укажу на тисячу її гріхів. Тільки аллах без гріха, — з іронією посміхнувся плантатор, — тільки він знає істину. Аллах все бачить і все знає, але нічого не каже, — за те йому люди і вклоняються до землі. Хай тільки одне словечко промовить, і вони огудять його. Мовчіть і ви. Удавайте, що нічого не бачите і нічого не чуєте. Залиште головного жерця в спокої, і він вас не чіпатиме. Не втручайтеся в його справи. Якщо ви мені це обіцяєте, — я поговорю з ним, і сьогодні ж увечері жрець знову подасть вам руку. Згодні?

— Ні, не згоден і нічого не можу вам обіцяти. Я ніколи не відмовлюсь од істини і справедливості — хоч як це буде важко мені. Для вас це пусті слова, а для мене вони мають глибокий зміст. Ми з вами люди різних світів, сер. Те, що для вас істина, для мене — брехня; те, що для вас є справедливість, для мене — кричуща неправда.

— Тоді чого ви до мене прийшли? Чим я можу бути вам корисний? — різко спитав плантатор.

— Чим? Скажіть Арикі, щоб замовк. Скажіть йому, хай припинить свої інтриги.

– І це все? — холодно подивився на мене Сміт. Він був ображений, це видно було і з насуплених брів, і з його обличчя, яке трохи зблідло.

— Все.

— Гаразд, я скажу йому.

— Я не заперечуватиму, якщо ви свої слова підкріпите пляшкою коньяку, — додав я.

— Добре, кивнув головою плантатор. — І це зроблю.

IV

Наступного дня до моєї хатини прийшла заплакана Зінга, сіла на нари і затулила обличчя руками.

— Що трапилося? — стривожено запитав я. — В чім річ?

— Уїн-уїн! Дуже погано!

— Що трапилося? Говори!

— О Андо! — схлипуючи сказала вона.

— Помер хто-небудь?

— Ні, Андо! Ще гірше!

— Зжер кого-небудь крокодил?

— Ні, Андо! Ще гірше!

— Що ж тоді трапилося? Говори!

Вона вхопила мене за руку і промовила крізь сльози:

— Тікай, Андо! Тікай якнайдалі звідси!

— Чому?

— Арикі хоче зв'язати тебе і кинути крокодилові. Тікай, Андо! Зараз сюди прийдуть…

— Хто прийде? — схопився я, остовпівши.

— Арикі і його люди. Вони зараз у нас. Арикі говорить: «Крокодилові потрібна жертва. Зв'яжемо Андо і віддамо крокодилові. Тоді він сам піде у Велику воду». А набу сказав: «Ні! Андо — хороша людина, я не згоден». А інші розкричалися: «Андо — погана людина! Кинемо його крокодилові!» Тікай, Андо! Тікай, доки вони не прийшли!

— А багато їх? — спитав я її. — Скільки чоловік послухались Арикі? П'ять? Десять?

— Може, п'ять, а може, й десять, — непевно відповіла Зінга. — Багато. О Андо! Тікай, Андо!..

Вона знову схопила мене за руку і потягла до дверей, але я не зрушив з місця.

Значить, цього разу Арикі не сам. Йому вдалось умовити чоловік з десять тубільців, і зараз він веде їх проти мене. Що робити?

Утекти — було найлегше. Взяти рушницю й сумку з ліками, піти в Каліо і залишитися там, доки не мине буря. Вождь Каліо був моїм другом, він влаштував би мене в якійсь хатині, і я б жив там не гірше, ніж у Букту. Я можу піти і в інші селища — в Зарум, в Хойду або Балду, — і там мешканці прийняли б мене як бажаного гостя. Вони знають, що я лікую людей від різних хвороб і з радістю дали б мені притулок. Але я зовсім не був упевнений, що довгі руки Арикі не дістануть мене й там. У цих селищах були таугі — жерці, які підлягали головному жерцеві. Якщо він звелить їм схопити мене і повернути в Букту, навряд чи вони насміляться порушити його волю. Що ж тоді робити? Тікати до племені бома? Але й до нього я не можу піти. Воно давно вважає мене своїм ворогом. Лишалось одне: тікати в джунглі і переховуватися там, як тоді, коли ми вперше зійшли на острів. Зробити невеликий курінь у відлюдному місці і жити самому, доки Арикі не помре, а потім повернутися, і ніхто нічого мені не скаже. Але я відкинув і цю думку. Втекти — це значить визнати себе винним. Тоді Арикі міг би казати тубільцям: «Я хотів кинути Андо крокодилові, але ви мене не послухали. От він утік, а крокодил чекає жертви. Ідіть шукати Андо і доставте його живим чи мертвим!» І не буде нічого дивного, коли підніметься все плем'я як один чоловік і кинеться шукати мене в лісах. Тоді знову доведеться ховатися від людей, як зацькованому дикому звіру…

Зінга знову потягла мене за руку:

— О Андо! Тікай швидше, Андо!

В цю ж хвилину надворі почувся гомін, і в двері просунулося кілька розкуйовджених голів.

— Тут він! — крикнув хтось.

— Хай вийде! Хай вийде! — закричало кілька голосів.

Чоловік десять тубільців стовпилися біля дверей моєї хатини. У всіх в руках були списи, якими вони погрозливо розмахували. На сонці блиснуло лезо сокири. Це був Арикі, бо він єдиний із тубільців мав сокиру. Я сам йому дав її за згоду дозволити Сміту вільно жити на острові.

— Виходь! Виходь! — знову зчинили галас дикуни. — Ми тебе зв'яжемо й кинемо крокодилові. Виходь!

Їхні обличчя спотворені злобою, очі — страшні, зуби блищали. В розкуйовдженому волоссі стирчало пташине пір'я.

— Назад! — крикнув я і зірвав із стіни рушницю. — Ніхто не сміє переступити поріг моєї хатини! Чуєте!

Дикуни закричали ще голосніше, розмахуючи довгими списами, а жрець почав рубати пари перед хатиною. Зінга забилася в куток і крикнула:

— Бережись, Андо! Вони уб'ють тебе, Андо!

Рушниця була заряджена. В ній було вісім патронів — менше ніж за одну хвилину я міг убити вісім чоловік. Але я не хотів проливати кров. Я все ще сподівався, що в останню хвилину дикуни отямляться. Але вони не вгавали:

— Виходь, боягузе! Виходь!

Порубавши нари перед хатиною, Арикі почав рубати стовп, який підпирав дах. В усі боки полетіли тріски.

— Дайте головешку! — почув я його голос. — Підпаліть хатину! Хай згорить живцем!

І справді, я бачив крізь відчинені двері, як хтось рушив до хатини з палаючою головешкою — досить доторкнутися до даху з сухого пальмового листя, і вона запалає. Зінга несамовито закричала. Я мусив захищати не лише себе, а й її. Якщо підпалять хатину, то й вона згорить разом зі мною…

Я підняв рушницю і вистрілив у повітря. В ту ж мить голоси замовкли, удари в стіну припинилися і почулося тупотіння босих ніг дикунів, що тікали в селище. Я виглянув з дверей — нікого не було. Нари перед хатиною були порубані вщент. Біля дверей валявся довгий спис із зламаним наконечником. Підпірний стовп був підрубаний майже наполовину і ледве тримався. Поряд диміла головешка.

— Ходім! — гукнув я Зінгу і вийшов з хатини.

Ми пішли в селище. На майдані перед хатиною вождя я побачив тих дикунів, які нападали на мене. Вони ледве трималися на ногах, похитувались і дико горлали, ніби намагалися перекричати один одного. З усього було видно, що вони п'яні. Хто їх напоїв? І навіщо? Щоб вони мене вбили? При моїй появі з рушницею в руках дикуни кинулися врозтіч і зникли в лісі.

В хатині я застав вождя і головного жерця. Вони сиділи на нарах і про щось збуджено сперечалися, а збоку стояв Гахар і мовчки слухав. Коли я ввійшов, вони замовкли. Я гадав, що Арикі злякається хоч рушниці, але він не рушив з місця і не глянув на мене. Від нього тхнуло коньяком. Обличчя його було холодне. Щось огидливе було у всій його миршавій постаті з чорною зморшкуватою шкірою і в гострому злому погляді, який пронизував і примушував здригатися.

— Ти чому хотів мене вбити? — закричав я. — Чому хотів спалити живцем?

— Тому що ти винен у нещасті, яке спіткало наше плем'я, — похмуро промимрив головний жрець. — Крокодил вимагає жертви…

— А ти знаєш мову крокодилів? — спитав я його. Арикі сердито блимнув на мене.

— Ні!

— Звідки тоді ти знаєш, що крокодил вимагає жертви?

— Біле листя мені сказало.

— Дурниці! І я маю біле листя. Воно мені сказало, що Арикі бреше.

— У тебе немає білого листя! — крикнув розлючений Арикі. — Ти брешеш!

— Гаразд! Зачекай на мене тут і побачиш, що я не брешу.

Я швидко вийшов, збігав у свою хатину, взяв одну з книжок, принесених з яхти, і знову повернувся.

— Ось! — звернувся я до головного жерця і показав йому книжку. — Бачиш? І я маю біле листя.

Це справило дуже сильне враження на присутніх. Головний жрець мовчав, ніби занімів. Він просто не знав, що сказати. Я перегортав сторінки книги перед його носом, і він ні на хвилину не сумнівався, що це таке ж біле листя, як і його власне.

Жрець розгубився, але швидко опам'ятався і сказав:

— Твоє листя зробили пакегі, і воно не говорить правди.

– І твоє зробили пакегі, — сказав я.

— Ні! — відповів Арикі. — Моє листя від Дао, і тому говорить правду. Я його мав до того ще, як пакегі з'явилися на нашому острові.

«Цей чоловік — мов кішка, ніколи не падає на спину», — подумав я. Навіть і зараз, коли мені вдалося заронити сумнів у його душу, він не здається, а наполягає на своєму: «Андо, пакегі гена, треба віддати крокодилові…»

Бачачи, що так мені з ним не справитись, я зважився на ризикований крок.

— Добре, згоден, — сказав я.

— Що? — стрепенувся Боамбо. — На що ти згоден?

— Я згоден бути принесеним у жертву крокодилові. Ти ж цього хочеш? — повернувся я до Арикі.

— Так!

— Гаразд, я сам піду до крокодила. Головний жрець жваво спитав:

— А рушницю візьмеш з собою?

— Ні, не візьму, заспокойся. Але буду захищатися, кажу тобі відверто. Або крокодил мене з'їсть, або я його уб'ю.

— Голими руками? — спитав мене Боамбо стривожено.

— Ні, ножем! Ти що скажеш? — знову звернувся я до головного жерця.

— Пана, хай буде так! — кивнув він головою.

Я спитав його, хто дав малоу людям, які хотіли мене вбити.

— Шаміт, — відповів головний жрець.

V

Того ж дня, перед заходом сонця, я знову зайшов до вождя. Всі, крім Амбо, були вдома. Зінга і її мати готували вечерю у великому горщику, який весело клекотів на вогні, а Боамбо лагодив невелику сітку для ловлі риби. Я тримав у руках великий гострий ніж і міцний мотузок, сплетений з лика пальмової кори. Побачивши мене, Боамбо спитав:

– Ідеш?

– Іду.

– І цим ножем ти вб'єш крокодила?

— Так.

— Не ходи, Андо! — тривожно сказала Зінга. — Ти не зможеш убити крокодила цим ножем. Він тебе з'їсть!

— Не з'їсть! — упевнено відповів я. Але вона не заспокоїлась. Очі в неї налилися сльозами.

— А навіщо тобі мотузок? — спитав Боамбо. — Чи не думаєш ти його зв'язати, перш ніж убити?

— Ні, звичайно, — посміхнувся я. — Я хочу зв'язати ним маленьке порося.

— Порося? — здивувався Боамбо. — Ти хочеш нагодувати крокодила поросям?

— Так, я пожертвую йому маленьке порося, але воно буде останньою його здобиччю. Потім я його уб'ю.

Зінга несподівано встала, підійшла до мене і, взявши за обидві руки, благально сказала:

— Не ходи, Андо! О, не ходи в затоку! Крокодил з'їсть тебе! Я не пущу тебе, Андо! Ти нікуди не підеш!

Вона просила, обливаючись слізьми, але я не міг відмовитись од того, що надумав. Стара Дугао, яка досі мовчки слухала, присіла до вогню і зауважила дочці:

— Залиш його, він уб'є крокодила. Андо розумний і знає, що робить.

Увійшов Амбо з великим мішком на плечах, повним кенгарових горіхів, звалив його на нари, сів до вогню і розворушив головешки. Ноги в нього були мокрі. Доки він грів їх, Зінга розповіла йому, що я надумав убити крокодила ножем.

— Ножем? — він здивовано глянув на мене. — Це правда?

— Правда, — підтвердив я. Він трохи помовчав, а потім рішуче сказав:

— Гаразд, і я піду з тобою. Допоможу тобі…

— Не треба, — заперечив я. — Я сам уб'ю крокодила. Тоді вже Арикі замовкне, чи не так?

— Так, тоді він замовкне, — підтвердив Боамбо. — А люди зненавидять його ще дужче. Вони скажуть: «Андо не винен. Коли б він був винен, крокодил зжер би його». І всі зрозуміють, що Арикі брехун.

Боамбо мав рацію. Якщо мені пощастить убити крокодила, тубільці зітхнуть полегшено і будуть мені вдячні, а балачки Арикі про те, що я в чомусь винен, розвіються, як дим. Це ще більше спонукало мене здійснити свій намір, незважаючи на всю його небезпечність. Вождь знову мене застеріг:

— Гляди, Андо! Ніхто досі не вбивав крокодила, бо у нього товста і тверда шкіра, а спина і хвіст вкриті такими міцними платівками, що ніякий спис не може їх пробити.

— Знаю, — відповів я. — Але на череві шкіра тонка, правда ж? Даси мені маленьке порося?

Вождь кивнув головою і вийшов. Трохи згодом він повернувся з маленьким чорним поросям, яке пручалося і пронизливо верещало.

— Ось тобі порося, — сказав він. — Але знай, що ти сам лізеш у пащу смерті.

Посміхаючись я взяв порося. Мені хотілося мати вигляд людини спокійної і певної успіху, але Зінга не заспокоїлась. Очі її були сповнені жаху, а благальний погляд ніби говорив: «Не йди до малої затоки, крокодил з'їсть тебе».

— Не йди, — плачучи сказала вона востаннє. — Якщо з тобою щось трапиться, знай, ми всі будемо плакати. Найдужче плакатиме Зінга… Чуєш, Андо? І лише одна людина радітиме — Арикі…

Довелося знову заспокоювати її. О ні, я не загину. Не зроблю цієї приємності Арикі! Я уб'ю крокодила і сьогодні ж увечері повернуся живий і здоровий.

— Набу, іди з ним, — звернулася Зінга до батька. — Іди і ти, Амбо.

Обидва чоловіки й справді взялися за списи і приготувалися йти, але я зупинив їх.

— Залишайтеся тут і чекайте на мене, — сказав я і додав посміхаючись: — Крокодил побачить багато людей, злякається і не вилізе з води.

Я сказав правду — мій успіх залежав від того, вилізе крокодил на берег, спокушений поросям, чи ні. У нього добре розвинений слух і гострий зір. Коли він відчує, що на березі багато людей, може злякатись і залишитись у воді. Тоді мій план провалиться. Крім того, вождь і його син нічим не могли мені допомогти, тільки перешкодили б.

Засунувши ножа за пояс, я взяв порося і мотузок і пішов лісом до затоки. Сонце скотилося до вершини далекої гори, і в лісі було прохолодно.

Прийшовши на берег, я прив'язав порося до дерева край лісу. Воно відразу ж почало рватися, пронизливо верещати й кидатись на всі боки, але мотузок був короткий: коли він натягувався, порося падало на пісок і ще дужче верещало. Крокодил мусить його почути. Навіть і тоді, коли він глибоко під водою, він чує найменший звук. Мені не лишалося нічого іншого, як чекати, сховавшись за деревами.

Ніж, який я тримав у руці, був досить великий, довжиною близько п'ятдесяти сантиметрів разом з рукояткою, і дуже гострий. Голубувата сталь переливалася холодним блиском. Я прихопив і списа, та він навряд чи згодився б мені. Якщо крокодил нападе, мене врятує тільки втеча. Але я не збирався тікати.

Сонце сідало. Повівав легенький вітерець. Листя на деревах тихо шелестіло. Порося рвалося і верещало, а я не зводив очей з затоки і терпляче чекав.

Нарешті крокодил вистромив голову з води, роздивився навколо і зник. Чи помітив він порося? Мабуть, помітив, бо незабаром знову з'явився і швидко поплив до берега. Допливши до мілини, він став на куці сильні лапи, витягнув довгу морду і знову обдивився безлюдний берег. Мене не видно було за деревами. Ніяка небезпека йому не загрожувала. А здобич була так близько! Нещасне порося! Воно теж помітило хижака і ще дужче заверещало і засмикалось, але даремно. Хто знає чому, його жалісний вереск нагадав мені дитячий плач…

Крокодил швидко поповз до здобичі. Його лискуче жовтувате черево волочилося по піску і залишало широкий слід, схожий на втоптану стежку. Він справді був величезний, метрів десять завдовжки. Могутній довгий хвіст був сплюснутий на кінні, як кермо корабля, а широка спина, покрита, ніби бронею, прямокутними роговими платівками, відливала на сонці темно-синім відблиском. Він повз незграбно, з низько опущеною головою, час від часу роззявляючи здоровенну пащу, і тоді білі зуби, гострі й міцні, як сталь, виблискували на сонці. Очі, безбарвні і злі, світилися лиховісно.

Порося кинулося бігти до лісу, але мотузок натягнувся, і воно перекинулося в піску. Коли крокодил наблизився до нього з роззявленою пащею, готовий схопити його, порося кинулося в протилежний бік, але мотузок знову смикнув, і воно покотилося по піску. Крокодил важко повз до нього з роззявленою пащею, з якої текли жовта піна. Він був розлючений невдачею.

Ця дика метушня тривала хвилин зо три. В цей час и підбіг до того місця, де крокодил виліз із води, і встромив ножа лезом догори, саме посеред доріжки, яку крокодил лишив на піску. Після цього я знову сховався за товсте дерево й чекав…

Тонкий, пронизливий вереск поросяти кидав мене в дріж. Воно виявилося дуже вертким — щоразу, коли хижак наближався з розкритою пащею, воно схоплювалось, спритно вислизало й починало тікати. Бачачи, що йому не впіймати жертви, розлючений крокодил замахнувся довгим і дужим хвостом і одним ударом убив нещасну тварину. Потім вхопив її, перерізав, як ножицями, надвоє і пожадливо проковтнув обидві половини, не жуючи. Я був досить близько і бачив, як із очей крокодила котилися великі сльози. Можна подумати, що хижак оплакує свою жертву. Нічого подібного! Це були сльози безсердечного хижака, сльози гніву і ненажерливості. Крокодилові сльози…

Проковтнувши порося, хижак поповз до затоки… «Чи поповзе він тією ж дорогою, якою виліз із води?» — думам я, стежачи за ним з тремтінням і хвилюванням. Я десь читав, то у верхній течії Нілу місцеві жителі вбивали крокодилів таким же чином. Прив'язують до дерева біля берега річки маленьке козеня, ставлять до сосків п'явки і ховаються за деревами. П'явки ссуть кров, і козеня починає голосно мекати від болю. Якщо крокодил недалеко, він виходить з води і прямує до жертви. А люди в той час забивають ножа на те місце, звідки крокодил вийшов, потім женуть його з криками. Він тікає до річки тим же шляхом, яким вийшов з неї. І, ясна річ, розпанахує собі черево…

«Так пишуть у книжках, але чи вірно це?» — питав я себе, дивлячись на крокодила, що швидко віддалявся до затоки. Так, він повертався тим самим шляхом. Слід, який він лишив, було добре видно на піску. Але чи не зверне він в останню хвилину, помітивши ножа?

Ні, не звернув. Проповз точно над ножем і зник у воді. Я швидко підбіг до того місця. Вістря ножа було закривавлене. Кров була й на піску. Навіть вода навколо була закривавлена. Крокодил розпоров собі черево…

Я сів у човен і виплив на середину затоки. Крокодила ніде не було видно. Якщо рана смертельна, думав я, не пройде й півгодини, як хижак здохне й спливе на поверхню.

Так і сталося. Через півгодини товста спина хижака з'явилася над водою, і легкі хвилі припливу загойдали його. Я обережно наблизився до нього — він справді був мертвий.

Родина вождя з нетерпінням чекала на мене. Боамбо нервово палив люльку. Стара Дугао сиділа мовчки поряд, а Зінга й Амбо, присівши біля вогню, говорили про щось тихо й тривожно. Побачивши мене, всі радісно посхоплювались із своїх місць.

— Я ж вам говорила, що Андо повернеться живий і здоровий! — сказала Дугао, переможно глянувши на чоловіка і дітей. — Я ж знала, що крокодил не вилізе з води. О, крокодили хитрі, дуже хитрі! Вони здалеку чують небезпеку.

— Крокодил мертвий! — сказав я і показав моїм друзям закривавленого ножа. — Ось бачите, це його кров.

— Ти вбив його? — спитав Боамбо, дивлячись на мене великими очима.

— Дивись, — повторив я і подав йому ніж.

— Ти вбив його цим ножем?

— Так, цим ножем.

— Не може бути!

— Ти не віриш? Тоді ходімо. Треба витягти крокодила на берег. Він дуже великий і важкий, хай прийде побільше людей.

Ми прив'язали крокодила за довгу морду і витягли: з води. Все його черево було розпороте, і кишки тяглися по піску.

Увечері гучно забив бурум. Усі зібралися на майна запалало велике вогнище, і почалися веселощі. У великих горщиках зарилося крокодиляче м'ясо. Після того, як я вбив небезпечного хижака, тубільні зрозуміли, що він не священний, і вирішили його з'їсти. Тільки Арикі не їв. Він напився (цього разу з досади) і лежав у себе в хатині як мертвий…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Дорогоцінне намисто капітана. Шукачі перлів. Товариство «Сміт і К°».

І

Ми сиділи із Смітом на нарах перед моєю хатиною і говорили про Арикі. Останнім часом головний жрець ще дужче запив. Щодня вимагав він «коньяку і цигарок, коньяку і цигарок…» Одного разу Сміт відмовив йому, і тоді Арикі пригрозив, що кине його у Велику воду. Сміт одразу ж дав йому цілу пляшку.

— А навіщо ви дали коньяку тим бандитам, що хотіли підпалити мою хатину? — спитав я.

— Як було не дати? — зітхнув Сміт. — Їх привів головний жрець. Вони вдерлися в мою хатину і все б пограбували, якби я не дав їм по пляшці коньяку. Коли б я знав, що вони задумали, не дав би ні краплі, навіть коли б вони погрожували мене вбити. Але Арикі нічого не сказав. Він приховав від мене задуманий злочин, запевняю вас.

Я утримався будь-що говорити про Арикі. Я підозрював, що Сміт, щось задумав і з допомогою коньяку хоче використати головного жерця. Тому я був обережний.

Несподівано на стежці, що вела в село, з'явився капітан. Він підійшов до нас, мовчки сів на нари і запихкав своєю пінковою люлькою. Як завжди, комір його сорочки був розстебнутий, і він витирав носовою хусточкою піт, що рясно виступав на шиї. Але цього разу на шиї висіло велике намисто з черепашок, яке носять тубільці. Сміт несподівано замовк і вп'явся очима в намисто.

— В чім річ, Стерн? — спитав він. — Навіщо ви начепили ці брязкальця?

Капітан випустив густий клубок тютюнового диму, який закружляв над його головою, наче маленька синя марка, і урочисто промовив:

— Ці брязкальця коштують щонайменше сто фунтів стерлінгів, сер…

— Сто фунтів?! — вигукнув Сміт і, розсміявшись, додав: — Вшиє намисто не варте й десяти шилінгів, запевняю вас.

— Ви так гадаєте? Ну, гаразд! Погляньте ось на цю кульку. — Капітан наблизився до Сміта. — Роздивіться її гарненько і визнайте хоч раз, що правий я, а не ви.

Сміт нахилився до капітана, взяв двома пальцями жовтувату блискучу кульку, що була нанизана між черепашками, і почав розглядати її з усіх боків. Пальці його затремтіли.

— Ви праві, Стерн! Тисячу разів праві. Це перли! Справжні, першокласні перли.

— Так. справжні, — кивнув головою капітан.

– І ваше намисто не з простих черепашок, а з перлових!

— Ви вгадали.

— Хто вам його дав?

— Якийсь тубілець.

— Як його звати? — нетерпляче допитувався Сміт.

— Не знаю.

— Де живе?

– І цього не знаю.

— Як це можна! — обурився Сміт. Очі в нього засвітилися, як у людини, що втратила величезне багатство, яке вже тримала в руках. — Ви хоч би спитали його, де він узяв ці перли.

Стерн іронічно посміхнувся.

— Спитав, але він не знає англійської мови.

– І він їх дав задаром?

— Майже. Я дав йому сигару, і він був дуже задоволений.

— Таку перлину за одну сигару! — очі Сміта знову загорілися. — У того дикуна ще є перлини?

— Немає. Була тільки одна, і зараз вона моя.

— Так, так… — замислено мовив Сміт. — Схоже на те, що десь біля острова є перлові скойки. А там, де є перлові скойки, є й перли. Адже так, Стерн?

— Ви маєте рацію, сер.

— А ви розумієте, що це означає?

— Дуже добре розумію, — знову посміхнувся капітан, лукаво підморгнувши. — Але ж і ви знаєте, що перли не ростуть на деревах, чи не так?

— Кому це ви говорите, Стерн? Хіба ви не знаєте, що я нащадок капітана Para?

— Капітана Paгa? — здивовано запитав я. — Здається, я щось читав про капітана з таким ім'ям. Наскільки пам'ятаю, він торгував перлами.

— Так, — гордо підтвердив Сміт. — Капітан Paг — мій прадід. В кінці минулого століття мандрівники багато писали про нього, тому не дивно, що ви зустріли його ім'я в книгах. Щороку він обходив на своїй шхуні острови Паумото в Тихому океані і вивозив звідти десятки тисяч кілограмів перлових черепашок.

— Які одержував від бідних тубільців за кілька кілограмів скляного намиста, — перебив я його. — А коли тубільці відмовлялися віддавати йому скарби за безцінь, він їх просто грабував. Так пишуть про нього мандрівники середини минулого століття, які знали його.

— Так пишуть, — промимрив Сміт. — Але це не має значення. Важливіше те, що мій прадід був справжнім англійцем, людиною широкого розмаху, енергійною. Недаремно його називали королем перлів.

— А може, і його правнукові судилося бути королем перлів? — насмішкувато сказав капітан.

Сміт запалив сигару і, пустивши носом дві тонкі цівки диму, сказав:

— Ви жартуєте. Стерн, а справа дуже серйозна. Ваше намисто показує, що тут є перлові скойки. Треба перевірити у великій затоці. Вони люблять тихі теплі води. Немає потреби говорити вам, яке багатство являють собою перли, чи не так? Із черепашок роблять перламутр — не й діти знають. Але головне перли, сер! Зараз вони з дня на день дорожчають, бо під час війни зменшилось їх видобування. Перлина завбільшки з горіх коштує фунтів сто, а є більші за ту, що на вашій шиї, Стерн. Такі знаходили біля північно-західних берегів острова Цейлону. Великі перлини знайдено також і в Персидській затоці біля Бахрейнських островів, і в Червоному морі, і біля берегів Японії і Австралії, а також біля Жемчужних островів, поблизу Панамського каналу. В минулому столітті багато енергійних людей, таких, як мій прадід, наживали нечувані багатства на перлах, незважаючи на те, що тоді перли були дуже дешеві. Крім того, в минулому столітті добування перлових черепашок було набагато важче, ніж зараз. До того, як з'явилися водолази, тубільці пірнали на морське дно, на глибину десяти-дванадцяти метрів, збирали перлові черепашки в торбинки або кошики і випливали з ними на поверхню, потім знову пірнали. Це дуже трудно, і все ж щороку кораблі вивозили з теплих морів сотні тисяч кілограмів дорогоцінного вантажу. Протягом років кількість перлових черепашок зменшувалась, а біля деяких островів вони зовсім зникли. Тоді спробували розводити їх штучним способом у великих басейнах, але перлини з таких черепашок були дрібні і цінилися невисоко. В кінці минулого століття і особливо на початку нашого століття, після винаходу скафандрів, кількість перлових скойок ще більше зменшилась, і, щоб вони не зникли зовсім, англійський уряд кілька разів забороняв їх добування в англійських колоніях на десять-п'ятнадцять років. Але і цей захід не допоміг. Зараз перлові скойки — велика рідкість, і тому перли подорожчали. Уявіть собі, що буде, коли біля берегів острова Тамбукту е багато перлових скойок. Ми станемо мільйонерами, сер!..

— Ви і зараз мільйонер, — зауважив я

— Це не має значення, — відповів Сміт. — Гроші — найлегший вантаж і нікого не обтяжують.

— Ви праві, — кивнув головою капітан. — Але мільйонерами можна стати за двох умов. Перша — щоб біля острова були перлові скойки, і друга — треба дістати їх з морського дна. А це зовсім не легко. Якщо ці дві умови відпадуть, з'явиться третя, найважливіша… — Яка? — нетерпляче запитав Сміт, вп'явшись поглядом у капітана.

— Невже ви не здогадуєтесь, сер?

— Ні.

— Ну що ж, тоді дозвольте мені задати вам одне запитання: кому ми продамо перлові черепашки і дорогоцінні перли? Тубільцям? Але вони їх не цінять. Ось я одержав цю велику перлину лише за одну сигару. Якби у тубільця було більше перлів, він би віддав мені їх за ту ж сигару. Перли дорого коштують лише в цивілізованих країнах, які ми ніколи вже не побачимо…

Капітан замовк;і задумався. Сміт, навпаки, пожвавився і з докором сказав:

— Викиньте з голови ці чорні думки, Стерн! Я глибоко переконаний, що одного чудового дня ми знову побачимо нашу добру стару Англію, і тоді слава про нас прогримить на весь світ, бо ми повернемося як першовідкривачі невідомого острова з неоціненними багатствами. І левина доля цих багатств дістанеться нам. Що, не вірите?

— Хотілось би вірити, але не можу, — зітхнув капітан. — Наше повернення залежить од випадку. Ми можемо залишити острів тільки в тому разі, коли тут пройде якесь судно.

— А чому б нам не побудувати парусне судно? — спитав Сміт. — У нас досить інструментів, та й дикуни нам допоможуть.

— Неможливо, — захитав головою капітан. — Побудувати парусне судно — нам не під силу. Потрібен хоч один хороший тесляр, а в нас його немає.

— А що ви скажете про великий парусний човен? Невже ми і його не зможемо побудувати?

Капітан подумав і сказав:

— Парусний човен — так, це можна… Але я не зважусь вирушити на парусному човні через Індійський океан.

– І це говорите ви, Стерн? Старий моряк?

— Так, старий, на жаль, — важко зітхнув капітан. — Якби був молодшим, напевно б зважився.

– І зараз зважитесь, — заохочував його Сміт. — Треба випробувати всі можливості. Особливо, якщо знайдемо перлові черепашки. Тоді за всяку ціну нам треба дістатися до Англії, а потім знову повернемося сюди, але вже добре підготувавшись. Хочете, я вам скажу, що я думаю, Стерн? Думаю… ні, ні, вірніше передчуваю: я стану відомим, як мій прадід капітан Paг, якого зловмисні писаки незаслужено заплямували. Король перлів — як красиво звучить це! — Плантатор примружився і мрійно вів далі: — Тоді хай стережуться лондонські акули! Я ще проковтну їх разом з банками і фабриками, і цей день буде найщасливішим у моєму житті.

— Погано, що перлові скойки живуть на дні моря, звідти важко їх дістати, — сказав капітан. — Але треба спробувати… Отже, ходімо! Треба захопити деякі речі в хатині.

Ми зайшли в хатину Сміта і Стерна. До цього часу я не заходив до них і був дуже здивований, побачивши, як комфортабельно влаштувались обидва англійці. В кутку стояло два пружинних ліжка, застелених м'якими ковдрами і сітками від москитів. Нари й підлогу покривали дорогі килими, біля стіни стояли м'які шкіряні крісла, посередині — стіл і кілька стільців, а в глибині — нагромаджені мішки і ящики.

— Видно, ви приберегли чимало речей з яхти, — сказав я плантаторові.

— А чому б і ні? — відповів він. — Приберіг деякі корисні речі і гадаю, що зробив розумно.

— А ви не боїтесь, що тубільці можуть їх покрасти?

— О, ні! Арикі наклав табу на мою хатину, і ніхто не має права увійти до неї. Крім того, тубільці не знають призначення цих речей та й не цікавляться цим. Тільки Арикі — цей упертий і нахабний старик — турбує мене. Завчив два англійських слова і весь час повторює: «коньяк, цигарки, коньяк, цигарки…» Я просто не знаю, як відкараскатись од нього. Щодня давай йому по пляшці коньяку і по коробці цигарок. Але ж це не може тривати вічно. Що я робитиму, коли ящики стануть порожні?

— А на який час вистачить йому ваших запасів? — запитав я.

Плантатор запитливо поглянув на мене, через силу посміхнувся і в свою чергу спитав:

— Хочете знати, скільки ще коньяку і цигарок є в мене?

— Так.

— А чому це вас цікавить? І вам хочеться випити коньяку?

— О ні, будьте спокійні! Я хотів би знати, чи не напоїте ви Арикі та його друзів?

— Арикі — так, але його друзів — ніколи! — заявив Сміт.

— Дайте мені довгий мотузок, — звернувся Стерн до плантатора і перебив нашу розмову. — Перш ніж спуститися на морське дно, треба зміряти його глибину. Мені буде потрібна і торба для черепашок.

— Гаразд. Стерн, — з готовністю відгукнувся Сміт і, порившись в одному з ящиків, подав капітанові мотузок і торбу.

— А тепер не завадило б хильнути по чарчині коньяку, — підморгнув мені капітан.

Сміт приніс пляшку коньяку і три чарки.

— Так, момент особливий і заслуговує, щоб випити, — сказав він. — Отже, будьмо здорові. За успіх нашої справи!

— За майбутнього короля перлів! — підніс свою чарку капітан і цокнувся з плантатором, який самозадоволено посміхався. — А ви не вип'єте? — спитав він мене, побачивши, що я не беру своєї чарки.

Ні, волію сигару, якщо містер Сміт не заперечує…

Ні, звичайно! — сказав плантатор і подав мені коробку з сигарами.

II

Захопивши мотузок і торбу, ми вирушили до малої затоки. Був полудень, і сонце пекло немилосердно. Ми сіли в човен, проїхали через вузький канал і потрапили у велику затоку. Капітан прив'язав до мотузка важкий камінь, який взяв з берега, і спустив його в воду. Ми зміряли глибину — виявилось дванадцять метрів.

Досить глибоко, але спробую, — сказав капітан, роздягаючись. — Камінь важкий, швидко потягне мене на дно, але не ручуся, що випливу. Якщо не повернусь, не раджу вам шукати мене: акули потурбуються про мене.

— Без жартів, Стерн, — стривожився я. — Глядіть, бо тут справді є акули.

— Акули не люблять запаху коньяку і тікають від нього, як нечистий від ладану, — засміявся капітан. — Але містер Сміт береже його для головного жерця і мені дав лише одну чарку.

— Коли б я знав, то дав би вам цілу пляшку, — відповів Сміт.

Капітан широко посміхнувся:

— Я згоден одержати її після того, як закінчимо роботу, якщо ви не маєте нічого проти…

— Звичайно! — кивнув головою плантатор. — Пляшка ваша!

Капітан взяв у руки камінь і кинувся у воду вниз головою. Я тримав мотузок, який швидко розмотувався и моїх руках, і думав: «Глибина досить велика. Дванадцять метрів — це не жарт! Старий морський вовк досягне дна, але чи зможе він випливти на поверхню?» Коли я висловив свої сумніви плантатору, той махнув рукою:

Стерн — досвідчений моряк, не турбуйтеся. Колись студентом і я любив водний спорт. Раз навіть одержав нагороду. Затримався під водою сімдесят сім секунд.

— Хіба це багато?

— Спробуйте і тоді ви побачите, що значить триматися під водою сімдесят сім секунд.

Мотузок перестав розмотуватись. Значить, капітан досягнув дна. Я напружено чекав. Здавалося, що минула ціла година відтоді, як він зник під водою. Нарешті Стерн з'явився на поверхні, струснув головою і, піднявши ліву руку, показав нам черепашку завбільшки з людську голову.

— Повний успіх! — радісно крикнув він, глибоко вдихаючи повітря. — Дно всіяне мільйонами перлових черепашок!

— Мільйонами! — захоплено вигукнув Сміт. — А ви не перебільшуєте, Стерн?

— Нітрохи, сер! На дні цілі гори перлових черепашок. Дайте мені торбу і витягніть камінь, — попросив мене капітан, кинувши в човен велику перлову черепашку. Він узяв торбу і закинув її за плече, а я витягнув з води камінь. Капітан взяв його в руки і знову спустився на морське дно. Цього разу він затримався довше. Я з тривогою, затаївши подих, дивився на годинника і лічив секунди. Минуло п'ятдесят секунд, потім шістдесят… Я відчув, як щось стискає мені груди, ніби їх надавили жорном, яке з кожною секундою ставало все важчим і важчим. На сімдесятій секунді у вухах зашуміло, а голову почало розпирати, як гумовий м'яч. На сімдесят сьомій секунді я не витримав і зітхнув. Одразу ж відчув велике полегшення, ніби жорно упало з моїх грудей, а у вухах перестало шуміти. Минуло стільки секунд, скільки колись витримав Сміт і дістав нагороду, а капітана все ще не було… Він з'явився над водою тільки на дев'яностій секунді. Дихав важко, але обличчя його сяяло: торба була повна перлових черепашок!

— Тримайте, — сказав він, випльовуючи солону воду, що набралася через ніс. — І переженіть човен метрів на п'ятдесят звідси. Я хочу дослідити більший простір.

Кілька разів переїжджали ми з місця на місце, і щоразу капітан витягав повну торбу перлових черепашок. Виявилось, що на дні затоки їх було сила-силенна. Піднявшись на поверхню вдесяте, старий моряк зовсім знесилений вліз у човен.

— Веслуйте до берега! — радісно закричав Сміт. — Треба перевірити, що є в черепашках.

Налягли на весла, і човен пішов назад у малу затоку. Смітові не терпілось, і він перелічив черепашки, ще не допливши до берега. Їх було шістдесят п'ять.

Як відомо, з перлових черепашок роблять перламутр. Він досить дорогий, але набагато дорожчі самі перли, які утворюються в деяких черепашках. Коли до молюска потрапляє піщинка або інше стороннє тіло, він виділяє особливий сік, який огортає це стороннє тіло і твердне. Так поступово утворюється перлина, яка з роками збільшується. Найдорожчі — білі перли. Перлини бувають круглі або грушоподібні, які утворюються в самому тілі молюска. Але є перли і інших кольорів — вони утворюються в черепашці і приліплені до неї. Звичайно, не в кожній черепашці є перли. Іноді в цілій купі черепашок можна не знайти жодної перлини, але буває, хоч і дуже рідко, в одній кілька перлин.

Ми скидали на берег наші шістдесят п'ять черепашок і обережно розкрили їх. Тільки в семи з них знайшли по одній перлині — три досить великих, таких, як перлина капітана, і чотири трохи менших.

— Це величезне багатство, сер! — захоплено мовив плантатор. — В кожній десятій черепашці по перлині — це нечувано!

Ми із Смітом дістали по одній крупній і по одній дрібній перлині, а решту віддали капітанові. За оцінкою плантатора, мої дві перлини коштували моєї зарплати за цілий рік. Дивлячись на блискучі зернинки, я думав: «Як справді погано побудований світ багатих людей! Вони платять нечувані гроші за одну таку зернину, а людям, що добувають перли з дна моря, нічого їсти…

— Слухайте, друзі, — несподівано крикнув Сміт і перервав мої думки. — У мене є чудова ідея. Я хочу зробити вас багатими людьми. Згодні?

— Згода, сер! — прогримів голос капітана. — Готовий великодушно зробити вам цю приємність.

— Не смійтеся, Стерн, справа серйозна. Ми створимо товариство добування перлових черепашок.

— Перлодобувне товариство «Сміт і К°», — жартівливо кинув капітан.

— За назви сперечатися не будемо, статуту писати не будемо. В нашому статуті буде тільки одна умова: все ділимо на три рівні частини, і кожен-з нас одержує своє. Що ви скажете, Стерн? Ви згодні?

— Ні, я не згоден, — заперечливо похитав головою капітан.

— Чому?

— Тому що я повинен добувати перлові черепашки із морського дна, а не зовсім не легко. Навіть дуже шкідливо для здоров'я. Відомо, що шукачі перлів помирають рано від постійної нестачі повітря. Із вух у них тече кров, зір слабне, на тілі з'являються прищі, які перетворюються в гнійні рани. Я бачив шукачів перлів у Манаарській затоні і не хочу бути схожим на них. Ні, сер, шукайте собі інших компаньйонів. Я не маю бажання стати шукачем перлів.

— А хто вас примушує стати шукачем перлів? — з докором сказав Сміт. — Ви будете рівноправним членом нашого тріумвірату. Інші будуть тягати з жару каштани, будьте спокійні. Кожен дикун погодиться витягти для нас повний човен перлових черепашок за разок намиста.

— Тільки за намисто? Чи не замало? — спитав я.

— Зовсім не мало. Поміркуйте гарненько. Хоч намисто й моє, але прибутки ми будемо ділити на три рівні частини. Роботу розподілимо так: Андо діставатиме шукачів, Стерн — командуватиме ними, а я — роздаватиму намисто. Через два-три тижні ми матимемо по цілому кілограму перлів. Уявляєте собі, що це значить? Поміркуйте добре! Черепашки ми теж збережемо, бо й вони коштують гроші.

— Коштують, — згодився капітан, — але в Англії або в іншій якійсь цивілізованій країні. А на Тамбукту за повний човен черепашок ніхто вам не дасть і кокосового горіха.

Сміт почав гаряче переконувати нас, що рано чи пізно ми повернемося в наші країни «королями перлів». На його думку, зараз, під час війни, по Індійському океану крейсирує набагато більше кораблів, ніж у мирний час, і ймовірність, що повз Тамбукту пройде якийсь корабель — військовий чи товарний, — значно більша, ніж будь-коли.

Він мав рацію. Японія захопила Яву й Суматру, і кораблі самураїв хазяйнували в Індійському океані, а кораблі Англії і Сполучених Штатів постійно перевозили зброю в Африку і Персидську затоку. Яким великим не був Індійський океан, зараз по ньому плавало набагато більше кораблів, ніж у мирний час, і можливість відкриття нашого невідомого острова була набагато більша.

Капітан зустрів байдуже пропозицію плантатора. Не тому, що не хотів розбагатіти, він просто не вірив, що потрапить коли-небудь в Англію. А я міркував так: «Якщо мені пощастить колись повернутися на батьківщину, не потрібні мені ніякі перли. Вона сама — неоціненна перлина, дорожча за все на світі…»

Ідея перлодобувного товариства «Сміт і К°» провалилася.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Будівельники з кам'яними сокирами. Філософія Сміта. Втручання капітана. Парусний човен. Майбутня подорож.

І

— Надходило велике свято, і тубільці почали готуватися до його зустрічі. Насамперед було вирішено побудувати нові хатини для майбутніх молодожонів. Всі юнаки й дівчата, які одружаться на велике свято, повинні мати свої житла. Але будівництво жител — дуже важка робота, бо тубільці працюють майже голими руками. У них немає ніяких інструментів, крім кам'яних сокир і черепашок.

Якось уранці Боамбо зібрав людей, розділив їх на кілька груп, і всі взялися за роботу. Одні в лісі рубали молоді дерева для балок і підпорок, другі, зв'язавши їх міцними ліанами, тягли в селище, треті розрубували дерева по мірці, відповідно до величини хатини, очищали від кори й будували самі хатини. Робота посувалася дуже повільно. Щоб обтесати кам'яною сокирою стовп для основи і вбити його на півметра в землю, два-три чоловіки витрачали цілий день. А тільки для одної хатини потрібно було не менше десятка таких стовпів.

Дах був основною частиною кожної хатини, і тубільці докладали багато зусиль, щоб зробити його якомога надійнішим. Після цього будували стіни. На стовпах, що підпирають дах, настилали рядами бамбукові стебла, перев'язували їх ліанами, і стіна була готова. На передній стіні залишали вузький отвір для дверей. Потім робили нари — одні в хатині, а другі знадвору перед дверима. Над зовнішніми нарами прибудовували легенький навіс од сонця.

Жінки допомагали при будівництві хатин: рвали пальмове листя і з нього плели рогожі, приносили з лісу ліани і очищали їх від колючок, але не залишали і щоденної домашньої роботи.

Дивлячись, як мучаться люди з кам'яними сокирами і витрачають цілі години, щоб відрубати одну гілку, я згадав про сокири, пилки, тесла і гвіздки Сміта. Все це ржавіло в його хатині. Якщо роздати інструмент тубільцям і навчити користуватися ним, всі хатини будуть збудовані за тиждень-два.

Я вирішив поговорити з Смітом. Знайшов його на плантації. Він працював там з ранку до вечора: обкопував дерева, підрізував паростки, поливав і щиро радів із своїх успіхів. «Якби Сміт виріс в інших умовах, — подумав я, — міг би стати дуже корисною людиною». Він був досить досвідченим плантатором — лише за кілька місяців його маленька ділянка стала схожою на квітучий сад. Маленькі дерева швидко виросли і пустили гілки, а деякі навіть зацвіли і вже на перший рік мали дати плоди. Сміт радів кожному пагонку, турбувався, як справжній хазяїн, про кожну стеблину, годинами обдивлявся кущі чорного перцю, паростки какао й кави, до кожного деревця прив'язав картонну табличку з номером і постійно записував у зошит зміни, що сталися за добу. Хоч він і не був агрономом, але добре знав тропічну флору ще з Кокосових островів, а коли чого не знав, вичитував у книжках. Звичайно, і ми з капітаном йому допомагали. Сміт ніколи не забував подякувати нам, але завжди нагадував, що плантація — його справа і його власність. Це дратувало капітана, і в такі хвилини він кидав мотику, брав рушницю і йшов у ліс.

— Благодатна земля, сер! — вигукнув Сміт, коли я підійшов до нього. — Тепер я розумію, чому населення острова легко здобуває собі засоби до існування, незважаючи на те, що обробляють землю дерев'яними кілками й лопатами.

— Якщо ми навчимо їх обробляти землю залізними мотиками, вони одержуватимуть ще більші врожаї, — сказав я.

— Це непотрібно, — одразу заперечив Сміт. — Нам не слід втручатися в їхнє життя.

— Чому?

— Тому що ускладнимо його, а не полегшимо.

— Навпаки, залізні мотики й лопати допоможуть тубільцям, а високі врожаї поліпшать їхнє харчування. Це принесе велику користь племені.

Не знаючи, як заперечити, Сміт сказав:

— У мене не склад мотик і лопат. Їх і так зовсім мало, я повинен берегти для себе. Що я робитиму, коли вони зіпсуються і зробляться непридатними? Чи гадаєте, що і я мушу копати дерев'яними кілками і лопатами? Ні, сер! Мотики і лопати мої, дозвольте мені розпоряджатися ними, як я вважаю за потрібне. А про тубільців не турбуйтесь, і без моїх мотик вони почувають себе щасливими, бо вдовольняються тим, що мають.

Звичайно, я не погодився з плантатором, бо по його виходило, чим людина бідніша, тим вона щасливіша. Це була філософія феодала, зацікавленого в тому, щоб раби були бідні й неосвічені, щоб цілком залежали від нього.

— Так, так, — кивав головою Сміт. — Ці люди щасливі саме тому, що вдовольняються малим і не знають розкошів. А ви хочете привчити їх спати на пружинних ліжках і щодня їсти м'ясо й пити вино. Це безглуздо, сер! Я не маю ні фабрики пружинних ліжок, ні землеробських машин і знарядь.

— Мова йде не про ліжка і машини, а про найелементарніше: про те, щоб навчити їх краще обробляти землю. Дайте їм з десяток сокир, і вони значно швидше розчистять ліс і засіють більший простір корисними рослинами. Зараз тубільці будують хатини. Треба дати їм не тільки сокири, але й тесла, і гвіздки. Треба допомогти їм.

Сміт заперечливо похитав головою.

— Ні і ні! Дикун — дитя природи. Всяке відхилення від його способу життя створить тільки зайві турботи і нещастя. Так-так, і нещастя, запевняю вас. Бо людське око ненаситне. Жадоба не має меж, сер! Дайте людині палець, вона візьме всю руку. Чи знаєте, що буде, коли Арикі зрозуміє, що моє ліжко зручніше за нари. Він захоче його «позичити» і, якщо я упрусь, викине мене з хатини, як ганчірку. Хай хоч один дикун узнає, що взутому зручніше ходити, ніж босому, і він стягне взуття у мене з ніг серед білого дня. Ви бачили, як я роздав тубільцям цілий ящик намиста з умовою, що вони працюватимуть у мене. А що вони зробили? Розійшлися, навіть не подякувавши мені! Ні, сер! Нічому я не збираюсь їх навчати, бо чим більше вони знатимуть, тим ставатимуть небезпечнішими. Зараз вони нас поважають і навіть побоюються, вважаючи надприродними створіннями. А якщо ми їх навчимо всьому, що знаємо самі, зачарованість і обожнювання зникнуть, а це ні в якому разі не в наших інтересах. Чи є тоді сенс навчати їх розуму? Це означало б рубати сучок, на якому сам сидиш.

Тоді я нагадав, що він обіцяв Боамбо, коли той згодився відвести йому землю під плантацію, навчити тубільців культурно обробляти землю і одержувати по три врожаї на рік. А от зараз відмовляється.

— Це егоїзм, — докорив я йому.

— Ні, не егоїзм, а здорова логіка, — спокійно відповів Сміт.

— Яка здорова логіка в тому, що ви приховуєте від тубільців ваші знання і досвід, які можуть бути їм корисними? Навіть тварини допомагають одне одному, а ми ж розумні люди. Це ще більше зобов'язує нас…

— Ніхто не може примусити мене робити те, що мені невигідно, — сердито сказав Сміт і, повернувшись до мене спиною, попрямував назустріч капітанові, який ішов із селища.

II

Ми сіли в холодку біля маленької річки. Доки Стерн набивав люльку, я розповів йому про нашу суперечку із Смітом.

— Ганьба! — несподівано промовив Стерн, запаливши люльку. — Люди працюють, а ми сидимо тут у холодку і сперечаємось. Звісно, ми мусимо допомогти тубільцям. Якщо ви не дасте їм ваші сокири й тесла, — повернувся він до плантатора, я сам дам, не питаючи вас.

— Не маєте права, Стерн! — крикнув Сміт, і його бліде обличчя спалахнуло.

— Не маю права? — скипів і Стерн. — А ви маєте право лежати в холодку, в той час як тубільці будують хатини і носять з городів ямс і таро, якими ви харчуєтесь? Ніхто вам не давав такого права, сер! Ніхто!

Вибух капітана не здивував мене. Хоч він і не втручався в наші суперечки з плантатором, але був справедливою людиною і не терпів неправди.

Сміт нервово дістав сигару, запалив і сказав:

— Чому ви говорите зі мною таким тоном, Стерн? Чому ви мене кривдите?

— Заждіть! — перебив його капітан. — Я не все ще сказав. З завтрашнього дня ми починаємо працювати. Будемо допомагати тубільцям. Ми дамо їм інструмент і навчимо, як ним користуватися, а коли побудуємо їхні хатини, почнемо нашого човна. Так, сер, зробимо човна — це я твердо вирішив. Великого парусного човна. Тубільці нам допоможуть, чи не так? — повернувся до мене капітан.

— Авжеж допоможуть, — відповів я.

— Так… Ми побудуємо великого парусного човна. По-перше, зробимо на ньому кількаденну прогулянку морем — об'їдемо острів. Я навчу вас керувати човном. А потім, коли задме південно-східний чи південно-західний мусон,[24] напнемо вітрила і скажемо: «До побачення, Тамбукту!»

— О, це зовсім інша річ! — вигукнув Сміт. — Коли так, то я згоден.

— А ви? — звернувся до мене капітан.

– І я згоден. Тільки от… в який же бік ми попливемо?

— Це ми вирішимо пізніше, — відповів капітан. — Якщо підемо на схід, досягнемо острова Суматри або Яви. Якщо рушимо на захід — потрапимо або на групу островів Чагос, або на Сейшельські острови, або прямо в Африку — на Танганьїку, в Занзібар, Момбасу або в Могадішо. Напрям залежатиме від того, куди подме вітер, коли човен буде готовий. Звичайно, я віддаю перевагу Африці, бо Єгипет знаходиться в Африці. Я хочу швидше добратися до моєї дочки в Александрію…

— Але ж Ява і Суматра ближче до Тамбукту, ніж Африка, — заперечив Сміт.

— Так, — погодився капітан. — Але не завжди найкоротший шлях — найближчий. Крім того, ми не знаємо, що робиться на Яві й Суматрі. Не забувайте, що після взяття Пірл-Харбора японці рушили на Сінгапур. А від Сінгапура до Суматри рукою подати. Не дивно, якщо вони захопили й ці острови. А мені щось не хочеться зустрічатися з японцями. Краще потрапити в далеку Африку, дикі ліси Мозамбіка, ніж до самураїв. Отож, дорогі друзі, до роботи! Насамперед треба подивитись, які ми маємо інструменти. Ходімо!

Ми пішли в селище. Капітан весь час збуджено говорив про нашу майбутню подорож. Кров моряка знову закипіла в його жилах. Він примирився з тихим і спокійним життям на острові Тамбукту лише тимчасово. Одноманітність йому вже набридла, і він знову готувався напнути вітрила. Батьківське почуття тягло його в Єгипет, в Александрію, де жила маленька дочка, а ми з Смітом мріяли про свої країни. Сміт хотів знову потрапити в Англію, в своє коло, а я хотів повернутися до рідної Болгарії. Нічого, що вороги заливали її кров'ю, — я був переконаний, що це не триватиме вічно. Війна матиме кінець, а цей кінець може бути лише один — перемога. Перемога народу над темними силами. Тоді я зможу повернутися додому вільно, не як блудний син, каючись і благаючи прощення, а повний молодих сил і волі до нового життя.

III

Наступного дня ми роздали тубільцям сокири, тесла й гвіздки і разом з ними почали будувати хатини. Робота кипіла. Тубільці дуже швидко переймали все, що ми їм показували, і з дивовижною вправністю користувалися інструментами. За два тижні всі нові хатини були готові. Після цього ми почали будувати човен. Капітан вибирав найміцніші дерева, тубільці рубали їх сокирами, очищали від гілок і розпилювали на дошки поздовжніми пилками. Ми з капітаном і Смітом весь час ходили від групи до групи і показували, що робити: як пиляти дошки, як їх згинати дугою, поки вони ще сирі. Незабаром на поляні, де ми працювали, уже стояв корпус нашого майбутнього човна — вісім метрів завдовжки і три завширшки.

За місяць човен був цілком готовий. Він мав палубу і три щогли з вітрилами. Вітрила сплели жінки з пальмового листя так, як плели рогожі.

Нарешті настав день, коли ми могли вже спустити човен на воду. Це було дуже важко — цілих три дні з ранку до вечора ми пересували його на круглих колодах, підпираючи з боків, щоб не перекинувся. І ось човен був на воді, велично погойдуючись на тихих хвилях. Залишалося сісти в нього, нап'ясти вітрила і вирушити в дорогу…

Але ми відклали нашу подорож. Треба було добре підготуватися, запастися достатньою кількістю прісної води і провізії, а перед тим ми вирішили об'їхати острів. Це кількаденне плавання було необхідне для того, щоб випробувати човен і навчитися керувати ним. Але якраз, коли човен був уже готовий, настало велике свято. Ми відклали подорож на невизначений час.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Полювання на людей. Нова сутичка з Арикі. Тубільці захоплюють полоненого для жертвоприношення.

I

Боамбо прийшов до мене в хатину і ще з порога крикнув:

— Вставай, Андо! Ходім на полювання!

Я саме читав книжку, лежачи на нарах. Він вп'явся в неї очима і відразу спохмурнів. Книга, мабуть, нагадувала йому біле листя Арикі.

— Вставай! — повторив він, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу. — Наближається велике свято. Сьогодні полювання мусить бути успішним.

І Зінга, і Амбо, й Боамбо часто розповідали, що велике свято триває три дні й три ночі. Перших два дні минали в танцях і веселощах на зеленій галявині на березі моря, а третій день був особливо урочистим, ніби вінцем свята: це був день весіль. За звичаєм племені весілля святкувались тільки раз на рік, під час великого свята, і що ближче підходив цей день, то більше хвилювалася молодь. Хвилювалися юнаки, а не дівчата. Жодна дівчина по турбувалася, що може залишитися незаміжньою. Такої небезпеки не існувало, бо жінок на Тамбукту було менше, ніж чоловіків. Чим краще юнак полював, чим більше вбивав кро-кро під час великого полювання і чим хоробріше поводив себе у битві з ворожим плем'ям, тим бажанішим він був чоловіком. Амбо говорив мені, що на торішньому святі багато дівчат зажадали вийти за нього заміж, але він усім відмовив, бо любив Канеамею і вирішив чекати, доки вона стане повнолітньою. Я поцікавився, чи буває так, що юнак не знаходить собі дівчини, яка б погодилась вийти за нього заміж. «Буває, — відповів Амбо. — Жодна дівчина не хоче вийти заміж за полохливого й ледачого хлопця».

Полохливих і ледачих не шанували на Тамбукту, всі глузували з них. Такий юнак може здобути повагу людей двома способами: або проявивши себе на великому полюванні, або викравши дівчину з іншого племені. Але викрадання дівчат — важка і небезпечна справа, бо на городах, де працюють жінки й дівчата, завжди є озброєна охорона. Викрадання дівчат по праву вважається справою великої доблесті, і якщо воно вдається, про подвиг юнака розповідають ледве не все його життя. «Він хоробрий чоловік, — кажуть, — він викрав собі дружину у чужого племені».

Кілька днів я тільки й чув од тубільців: «Велике свято надходить! Надходить велике свято!» Всі були збуджені й радісні. Але чому похмурий Боамбо? Що трапилося?

— Що таке? — спитав я його. — Збираєшся на полювання, а не радієш? Чому?

— Погане полювання, — зітхнув вождь. — Вчора ми не могли піймати жодного бома.

— Якого бома? — здивувався я.

— Ти не знаєш? Треба захопити людину із племені бома.

— Навіщо?

— Щоб принести її в жертву Дао.

— В жертву Дао?

— Так, — кивнув головою Боамбо. — Для великого свята потрібна жертва. Такий звичай.

— Поганий звичай, — обурився я. — Хіба можна вбивати людину заради дерев'яного ідола?! Не жахливо, тана Боамбо! Ти не повинен дозволяти цього.

— Якщо не захопимо людини з якогось ворожого племені, — сказав Боамбо. — Дао розгнівається і відступиться од нас. Прожене рибу з Великої води і висушить дерева в садах. І ямс, і таро… Не стане риби, не стане плодів, ні таро, ні ямсу… Так каже Арикі.

— Знову цей Арикі! — обурено крикнув я. — Йому потрібна людська жертва! Це злочин, тана Боамбо! Ти розумієш? Великий злочин!

Я намагався переконати вождя відмовитись од такого ганебного «полювання», але він навіть не слухав мене. Я говорив, що ворожнеча між бома і занго виникла через якесь фатальне непорозуміння. Обидва племені мусять покласти цьому край. Я стану посередником і допоможу їм прийти до згоди. Краще бути у дружбі і допомагати одне одному, ніж ворогувати і вбивати…

Але Боамбо тільки похитував головою і повторював: «Такий звичай». І він мені розповів, що вчора його мисливці спробували наблизитися до городів племені бома, але повернулися з порожніми руками. Люди племені бома охороняли єдину стежку, що йшла від морського берега до їхнього селища в горах, і нікого не пропускали.

— Ти мусиш нам допомогти, — сказав Боамбо, встаючи. — Сьогодні ми знову спробуємо. Іди з нами.

— Ні! — крикнув я. — Ніколи не братиму я участі в такому злочині. Раджу й тобі не ходити.

Боамбо сумно похитав головою і промовив:

— Я мушу йти. Я тана і не можу залишатися вдома, коли мої мисливці йдуть на полювання.

— Звели їм не йти, — порадив я. — Заборони.

— Я не можу їм забороняти. Такий звичай… Ну, підеш?

— Ні, не піду!

— А білий пакегі піде, — сказав Боамбо.

— Який білий пакегі? — стрепенувся я.

— Худий Шаміт. Арикі каже, що він хороша й хоробра людина.

Отже, і Сміт замішаний у всій цій історії! А чому б і ні? Він же твердить, що мова рушниць інтернаціональна. Ще до того, як зійшов на острів, він радив стати на бік племені занго і підкорити решту племен. І ось тепер його час настав…

— Ходім до Сміта, — сказав я вождеві і вийшов.

II

Я застав плантатора в його хатині. Він був уже одягнений у мисливський костюм і заряджав рушницю. Побачивши мене, він зніяковів, повернувся до мене спиною і почав збирати патрони, розсипані на нарах.

– І ви йдете на полювання? — спитав я.

— А чому ні? — відповів плантатор з удаваною байдужістю. — Допоможу племені як можу і чим можу.

— Але ж це злочин, сер! Йдеться про людське життя!

— Життя дикуна, — зауважив Сміт.

— Але плем'я бома буде захищатися! Я добре його знаю і певен…

— Це його право, — холодно сказав Сміт.

— Але це означає війну! — закричав я.

— Чого ви кричите? Я не глухий!

— А що накажете мені робити? Спокійно дивитися, як убивають невинних людей? Ви культурна людина, сер. Замість того щоб переконати тубільців відмовитись од цього варварського походу, ви своєю участю заохочуєте їх.

Тільки зараз Сміт повернувся до мене і твердо сказав:

— А навіщо мені їх переконувати, раз вони вірять у те, що людська жертва принесе щастя племені, чому я мушу заперечувати? Я не безбожник, сер. Не моє діло втручатися в релігійні обряди племені, а тим більше в справи Арикі. Він головний жрець, і всі його слухаються. А що я для дикунів? Ніщо! Круглий нуль… Біла людина з місяця — ха-ха!

— Не смійтеся, сер! І не прикидайтеся наївним праведником. Ви дуже добре розумієте, що йдете вбивати невинних людей.

— Йду, правда… — промовив плантатор. — Але йду мимоволі. Цей похід не я вигадав, запевняю вас…

— Так, але задуми Арикі вам до душі, визнайте. Ви, ще не зійшовши на острів, говорили про війну між двома племенами. Мріяли стати радником вождя, трохи не міністром! А тепер хочете здійснити старі плани…

— Але я нічого не роблю, — почав виправдуватися плантатор. — Я виконавець чужої волі. Арикі запросив мене взяти участь разом з мисливцями в поході проти племені бома, і я згодився. Оце і все. Я не можу відмовити йому. Це б його образило. А я не бажаю його ображати, бо залежу від нього. Якщо завтра, на великому святі, він одмовиться зробити мене сином племені, що зі мною буде? Вам легко, у вас за плечима вождь, а мені на кого спертися?

Говорити далі з плантатором було марно.

— А капітан? — спитав я. — Яка його думка?

— Як завжди, він не має думки, — жовчно посміхнувся плантатор.

— Проте він не візьме участі в цьому ганебному поході, чи не так?

— Навіщо ці гучні фрази? — образився Сміт. — Чому ви називаєте ганебним походом звичай, що визнається як закон?

— Я не можу назвати його інакше. Чи братиме участь капітан? — спитав я знову.

— Ні. Він сказав, що вважає за краще піти на полювання фазанів або ловити рибу вудочкою.

«Все-таки капітан у тисячу разів кращий за Сміта», — подумав я.

Я попросив плантатора піти зі мною до Арикі, але він не погодився. Нема чого, мовляв, марно турбувати головного жерця. Він спить п'яний…

Поки ми сперечалися, мисливці зібралися на майдані. Звідти чути було голоси. Я вийшов із хатини і побачив душ сто чоловіків, в більшості молодь, які збуджено розмовляли між собою, а деякі підганяли товаришів:

— Ходімо! Ходімо!

— Де тана Боамбо? Чому його й досі нема?

Всі були озброєні списами і стрілами. Обличчя і тіла вимазані чорною фарбою, на шиях висіли разки намиста із черепашок, на руках і ногах — браслети, сплетені з лика, під які були повтикані квіти і маленькі зелені гілочки, а у волоссі стриміло різноколірне пір'я. Вони були в повній бойовій готовності. Очі в усіх горіли від хвилювання й нетерпіння. І я зрозумів, що неможливо людині зупинити цей натовп, який вважав похід проти племені бома за честь, а принесення людської жертви — за священний обов'язок. Нарешті прийшов Боамбо, і всі радісно закричали:

— Тана Боамбо!

— Умбf-бозамбо!

— Хай живе тана Боамбо!

— Комунатуа, ви готові? — спитав вождь, s dcs в один голос відповіли:

— Готові!

— Ходімо! Ми хоробрі мужі!

— Знищимо всіх ворогів до одного!

Тут був і Амбо. Я відкликав його вбік і спитав:

— Чому ви виступаєте проти племені бома? Воно ж нічого поганого не зробило вам!

— Мовчи! — збуджено крикнув юнак. — Ти не знаєш племені бома. Вони всі розбійники.

— Я знаю його краще за тебе, бо жив у нього шість місяців. Вони всі хороші люди. Навіщо їх убивати?

— Мовчи! — повторив Амбо. — Якщо тебе почують інші, то зненавидять.

Він повернувся спиною до мене і зник у натовпі. Тоді я підійшов до Боамбо і ще раз спробував переконати його відмовитись од цього ганебного походу.

— Що я можу зробити? — знизав він плечима. — Ти чув, що кажуть мисливці. Я не можу їх спинити.

— Можеш! — твердо мовив я. — Скажи їм, що коли не розійдуться по домівках, трапиться велике лихо.

Моя впевненість і рішучий голос збентежили вождя. Він пильно подивився на мене і запитав:

— Що ж трапиться? Скажи!

— Щось дуже погане! — повторив я, не знаючи, що йому відповісти.

Він почав наполегливо допитуватися, що саме трапиться, якщо вони не відмовляться від походу. Арамру — землетрус? Чи, може, я підпалю Велику воду?

— Кажи! — наполягав він. — Що трапиться?

— Не питай мене, нічого я тобі не скажу! — відповів я. — Якщо мисливці зараз же не розійдуться по домівках, постраждає все плем'я. Анге бу!

Біля нас зібралося чимало людей і уважно слухали нашу розмову. Почувши мої погрози, тубільці теж почали розпитувати, що трапиться. Чи можу я зробити щось погане племені? Чи можу я викликати землетрус і запалити Велику воду? Я мовчав. Тубільці розгубилися. Цього я й хотів, але Сміт був іншої думки. Побачивши нерішучість мисливців, він кудись зник і незабаром повернувся разом з Арикі. Отже, Сміт збрехав мені: головний жрець не був п'яний. Він стояв на майдані мовчазний і похмурий. Всі оточили його і почали питати, що хоче пакегі? Він довго мовчав, потім заговорив повільно і урочисто:

— Біле листя все мені сказало. Цей пакегі, — показав він на мене довгою кістлявою рукою, — хоче, щоб ми не приносили жертви Дао. Він каже, що плем'я бома — хороші люди, а ви всі знаєте, що вони наші вороги. Він так говорить тому, що він друг племені бома. Це правда? — повернувся до мене Арикі, але, перш ніж я встиг відповісти, він гаряче заговорив знову: — Бачите його? Він мовчить! Значить, я кажу правду! Плем'я бома — погані люди! Хіба вони не викрали Зуму, дочку Дамбо? Викрали! Хіба вони не викрали Лолу, дочку Ладана? Викрали! Хіба вони не вбили Зумбо, сина Малу? Вбили! А цей пакегі каже, що нібито вони хороші люди. Ну, гаразд! Хто говорить правду! Я чи цей пакегі?

— Арикі говорить правду! Арикі! — озвалося багато голосів.

Я ще раз переконався, що головний жрець не дурний. Він був справді небезпечною людиною. За поняттями тубільців, у його словах була залізна логіка. Те, що він сказав, було правдою. Двох дівчат, яких він назвав, плем'я бома викрало кілька років тому, коли вони працювали на городі. При цьому один із охоронців, Зумбо, був тяжко поранений і другого дня помер. Все це було так. Але Арикі не сказав, що плем'я занго теж викрадало жінок з племені бома. Він згадав усе зло, заподіяне племенем бома, але промовчав, що зробило плем'я занго племені бома. Він був однобічним і упередженим, але в цю хвилину загального збудження його слова справили сильне враження. Натовп заворушився, почулися погрози. Мені здавалося, що досить Арикі звеліти вбити мене, і ці люди не завагаються. Я вирішив мовчати, бо заперечувати головному жерцеві було небезпечно. Він, безсумнівно, мав своїх людей, які сліпо слухались його. В цьому я переконався, коли на мене напали в хатині і хотіли спалити живцем. Правда, і в мене були друзі, але жоден з них не допоміг би мені зараз, коли всі були переконані, що я друг їхніх ворогів. Тепер я розумів, чому Боамбо не хотів відмінити похід. Він дуже добре знав настрій людей і побоявся ризикувати, хоч у душі і не схвалював цього полювання на людей. Зараз він стояв збоку, мовчазний і похмурий, і жодного слова не промовив на мій захист. Але я не сердився на нього — він не міг зробити інакше.

А збудження натовпу росло. Чути було погрози. Хтось голосно крикнув:

— Цей пакегі проти нас! Киньмо його у Велику воду!

Моє становище ставало небезпечним. «Треба швидше забиратися звідси», — промайнуло у мене в голові, і я поспішив залишити майдан.

III

Того ж дня, надвечір, мисливці повернулися, і в селищі настало велике пожвавлення. Забив переможно бурум, з майдану долинали радісні крики, а я, самотній і сумний, сидів у хатині. Хоч би капітан прийшов та розповів, що там робиться… Він єдиний мене розуміє, хоч і не завжди співчуває. Що могли означати бій бурума й ці дикі вигуки? Торжество? Перемогу?

На порозі з'явився Амбо. Побачивши мене, він зайшов у хатину і збуджено вигукнув:

— Ми перемогли! Захопили одного бома!

Я промовчав. Я не поділяв його радості, вона була мені навіть огидна. Я ні про що його не розпитував, але він сам заговорив про похід. Мисливцям не вдалося наблизитися до городів племені бома, бо стежка охоронялась і з лісу на них посипалось безліч отруєних стріл. Сміт, на якого покладали великі надії, відразу ж утік, як тільки перша стріла просвистіла повз його вуха.

— Полохливий пакегі, ха-ха! — сміявся Амбо. — Першим утік, розумієш? Ні разу не стрільнувши з рушниці. Всі з нього сміялися.

Втекти з поля битви — це вважалося ганьбою. Сміт скомпрометував себе — чудово! Так йому й треба!..

— Коли ми поверталися, — розповідав Амбо, — я помітив одного бома. Він заліз на дерево і звідти пускав у нас отруєні стріли. Ми обережно оточили дерево і, коли в нього вийшли всі стріли, захопили його в полон.

— А де він?

— Ми замкнули в хатині. Двоє наших вартують його. Виразно чути було удари бурума й вигуки тубільців.

Всі були в захваті від вдалого «полювання», тільки я не поділяв їхніх радощів. Мені було важко на душі. Війна залила весь світ. Всі континенти палали. Гинули мільйони людей. І навіть тут не було миру й спокою.

Хоч і рідко, але племена воювали між собою. Правда, великих втрат не мали — не більше одного-двох убитих. Але війна є війна. Вона — зло, велике зло. І я безсилий запобігти йому…

Ніби у відповідь на мої думки, Амбо сказав:

— Сьогодні ти повівся дуже погано. Чому не хотів нас пускати? Я тобі радив мовчати, а ти що наробив? Арикі мав рацію. Цього разу Арикі мав рацію, — повторив він.

— Що ти говориш, Амбо? — сумно подивився я на нього. — Ви вб'єте невинну людину… Невинну людину, невже ти не розумієш?

Ні, Амбо не розумів мене. Для нього плем'я бома було ворогом племені занго, і ніхто не міг його переконати, що це не так. Не тільки Амбо — всі інші думали так само, як він. Можливо, ворожнеча між обома племенами існувала здавна і передавалася з покоління в покоління? Не знаю, але безсумнівно те, що вона однаково шкідлива для обох племен.

— Невже всі племена на острові ваші вороги? — спитав я. — А друзів має ваше плем'я?

— Має. Плем'я фарора. Воно живе по той бік острова. І плем'я улан, що за Скелею Вітрів.

І він знову заговорив про мій «нерозумний» вчинок. Так, моя спроба умовити людей не йти в похід проти племені бома була нерозумною. При тому я ще й залякував людей якимось лихом. Це було дуже погано з мого боку. Я добре зробив, що вчасно зник…

— А зараз ходімо в селище, — покликав він. — Забудь усе, і ходімо веселитися.

— Не піду, — відмовився я. — Ви повинні не веселитися, а плакати.

Амбо здивовано поглянув на мене, знизав плечима і вийшов.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Габон. Розмова з давнім другом. Застереження тани Боамбо. Полювання на диких свиней.

I

Наступного дня — напередодні свята — Боамбо знову прийшов до мене. Тепер ві не був такий похмурий, як учора. Навпаки, в його погляді світилася радість від успіху. Ще б пак! його мисливці захопили полоненого і готуються його вбити. Плем'я занго вважало цього невинного чоловіка своїм ворогом, бо він пускав отруєні стріли у тих, що нападали, а кожна така стріла несла смерть. Що з того, що він захищався? Ворог є ворог, навіть тоді, коли спить. Так вважали тубільці.

Боамбо теж сказав, що я вчора зробив розумно, вчасно зникнувши з майдану. Всі були проти мене. Арикі торжествував. Чи може бути інакше? Я захищав плем'я бома! Це погано, дуже погано! Мисливці розгнівалися, але швидко все забули. Зараз вони знову мене люблять, бо я лапао, лікую всі хвороби. І Боамбо мене любить, тому що я рятував його від кадіті, смертоносної зміїної отрути. Але чому я мовчу? Все ще серджусь? Треба зрозуміти мені, що він не винен. Ніхто не винен. Такий звичай…

— Де полонений? — спитав я.

— В хатині.

— Можна його побачити?

— Можна.

Він повів мене в селище і відчинив двері однієї з хатин. Перед нею стояло двоє вартових із списами. Я заглянув усередину і, побачивши полоненого, здригнувся від жаху. Це був Габон! Старий Габон із племені бома! Свого часу він був моїм другом, приносив мені до струмка харчі в дерев'яних онамах, а потім наполегливо благав мене не йти до племені занго, ворога племені бома. Я не послухав його і не шкодував, але ж треба було зустріти його тут, у цій темній хатині, як полоненого, якого через два-три дні вб'ють і спалять на вогнищі під радісні вигуки тубільців… І справді, яка зустріч!

Габон сидів на нарах, схиливши голову, похмурий, глибоко задуманий. Я зайшов у хатину і підійшов до нього, але він навіть не підвів голови.

— Габоне! Друже! — тихо прошепотів я і поклав руку йому на плече. — Не пізнаєш мене? Я Андо, пакегі гена — пам'ятаєш?

Тільки тоді Габон подивився на мене, відкинув мою руку і знову нахилив голову. В цьому погляді я не побачив нічого, крім ненависті. Так, він вважав мене за ворога і ненавидів. Для нього я був зрадником, його плем'я зустріло мене людяно, врятувало від голоду, дало притулок у найтяжчі дні мого життя, а як я віддячив? Залишив його і пішов до їхніх ворогів… Так думав Габон — в цьому я не сумнівався. Він і не міг думати інакше. Але я не вважав себе винним. Я повинен був допомогти своїм товаришам по нещастю. Сміт не заслуговував на таку жертву, але він теж потерпів катастрофу, і я не міг залишити його все життя сидіти на пошкодженій яхті. Правда, він забув, що я зробив для нього, але це не мало ніякого значення. Я виконав свій людський обов'язок і не чекав від нього вдячності.

— Габоне! Друже! — повторив я, але відповіді не було. — Ти гніваєшся на мене, я знаю… Але я не винен. Я не винен, — повторив я і знову поклав руку йому на плече.

— Ти був з ними, — з сумом промовив він.

— З ким? Коли?

— Вчора ти був з нашими ворогами, коли вони напали на нас. Я бачив тебе. Потім ти втік, а вони схопили мене…

Бідний Габон! Він бачив Сміта і прийняв його за мене. Така помилка завжди може трапитися тут. Наші обличчя були однакові для тубільців. Вони майже не розрізняли нас, особливо на відстані.

— Помиляєшся, Габоне, — сказав я. — З ними був інший пакегі. Я був проти нападу, але ніхто мене не послухав.

Він знову подивився на мене і сказав:

— Брешеш! Ти мені не друг! Анге бу!

«Анге бу» означало кінець розмови. Габон вважав мене своїм ворогом і не бажав розмовляти зі мною. З хатини я вийшов приголомшений. Сторожі замкнули двері.

Я підійшов до Боамбо, який чекав на мене в тіні хлібного дерева.

— Цей чоловік — мій приятель, — сказав я. — Ти повинен звільнити його.

— Неможливо, — заявив вождь. — Він наш полонений. На третій день свята ми принесемо його в жертву Дао.

Я хотів будь-що врятувати Габона, але Боамбо не поступався. Він довго і докладно пояснював мені, чому не може звільнити полоненого ворога — так називав він Габона. Справа виявлялася значно складнішою, ніж я думав. Перш ніж спалити полоненого на вогнищі, Арикі з урочистою церемонією винесе дерев'яного ідола з хатини вічного вогню і поставить на майдані. Ідол мусить бачити, як згорить жертва. Тоді Дао буде задоволений і сприятиме племені цілий рік до наступного свята. Протягом цього часу буде великий достаток плодів і риби в океані. І, що найважливіше, жодне вороже плем'я не зможе перемогти племені занго, бо Дао допомагатиме йому в кожній битві. Це повір'я було пов'язане не тільки з благополуччям племені, але і з його обороною, і ніхто не міг би переконати людей, що це помилка.

Далі наполягати було безглуздо. Боамбо нізащо на світі не погодиться звільнити нещасного Габона.

— Я допоможу йому втекти! — заявив я вождеві. Він суворо поглянув на мене і сказав тихо, але значливо:.

— Сторожа не дозволить. І не раджу навіть пробувати, бо постраждаєш!

— Що ж ви мені зробите?

— Не знаю… Але постраждаєш, кажу тобі. Бачив, що вчора було? Добре зробив, що своєчасно пішов, І все ж ти втратив…

— Що втратив?

Боамбо не відповів.

Із хатин почали виходити озброєні тубільці. Тепер їхні обличчя не були намазані чорною фарбою і розмальовані білими смужками. Можливо, тому вони не мали такого войовничого і страшного вигляду, як учора.

— Люди збираються, — зауважив Боамбо встаючи. — Ходімо на полювання.

— Як, знову? — здригнувся я. — Невже й сьогодні ви нападете на плем'я бома?

— Ні, — відмахнувся Боамбо. — Йдемо полювати на диких свиней. Треба вбити багато свиней для великого свята. Іди й ти з нами. Люди зрадіють, якщо підеш, і пробачать тобі вчорашню дурницю.

Хоч я і не вважав вчорашній свій вчинок дурницею, все ж вирішив піти на полювання. Цуратися людей було не в моїх інтересах. Крім того, рано впадати у відчай од вчорашньої невдачі. Набагато краще було дотримуватись нашої поговірки: «Одразу не вдасться, пробуй знову щастя…»

Я зайшов у хатину за рушницею і застав там Сміта і Стерна, які чекали на мене.

— Ми зайшли за вами, — сказав плантатор. — йдемо на полювання. Сподіваюсь, що цього разу ви не відмовитесь? І Стерн іде з нами.

— На таке полювання завжди готовий, — посміхнувся капітан. — Але в полюванні на людей нізащо не брав би участі. Це небезпечна річ! Тільки втеча може врятувати подину, — і він багатозначно підморгнув мені, кивнувши головою в бік Сміта.

Плантатор зрозумів іронію, але не образився.

— О, це було щось жахливе! — вигукнув він. — Дикуни дуже хитрі люди, сер. Одні поховалися в густих джунглях-біля стежок, інші повилазили на дерева. Уявляєте собі? — повернувся він до мене. — А якби ви були на моєму місці, не втекли б? Притому стріли їхні були отруєні! Я приніс одну, покажу вам. Кінчик її намазаний соком анчара.

— Отже, й рушниця вам не допомогла? — спитав я. — А ви покладали на неї такі великі надії!

— Так, покладав, — кивнув головою Сміт. — Але помилився, визнаю. Під час війни дикуни не додержують ніяких правил. Вони ховаються в лісі — в кого ж стріляти? До того ж як тільки засвистіли стріли, наші дикуни розбіглися.

— Слідом за вами, — зауважив капітан.

— Це не має ніякого значення, Стерн. Це неістотно, втік я першим чи останнім. Важливо те, що лишився живим. Ви були праві, — звернувся Сміт до мене. — Тисячу разів праві, коли відмовилися йти з ними. Я гадав, що будемо битися на відкритому місці, на якійсь галявині, і подумав: «Стривайте, я покажу цим дикунам, як треба воювати…» А що вийшло? Коли б я знав, нізащо не пішов би, запевняю вас…

— Ви пішли з тубільцями на війну, бажаючи показати, який ви герой, — закинув я йому. — Ви уявили, що переб'єте плем'я бома, як зв'язаних зайців, і повернетесь переможцем. Тому ви й Арикі привели на майдан.

— Хіба я міг зробити інакше! — вигукнув плантатор. — Арикі мені заявив, що не усиновить мене, якщо не братиму участі в поході. А ви уявляєте собі, що це означає?

— Це означає, що ви залишитесь сиротою, — іронічно промовив капітан.

— Це зовсім не смішно, Стерн! — зауважив Сміт. — Нам треба узаконити наше перебування на острові. Я люблю порядок і закон — це не слабість, запевняю вас…

Ми пішли на майдан. Там зібралися всі мисливці. Я думав, що після вчорашнього випадку люди дивитимуться на мене недовірливо, але помилився — вони все забули. В хатині був замкнений Габон, їхній ворог. Вони вийшли переможцями і на радощах ладні були подарувати мені вчорашню провину.

Всі попрямували вузькою стежкою через джунглі.

II

Високо в горах ми вийшли на велику галявину, вкриту високою травою аланг-аланг. Трава хвилювалася під вітром, як маленьке жовте море, і тихо шелестіла. Боамбо наказав мисливцям оточити всю галявину. Коли всі були на місцях, вождь кинув запалену головешку в суху траву, і вона відразу зайнялася. То був сигнал. Мисливці, як тільки побачили дим, підпалили траву одночасно з усіх кінців галявини і повільно рухалися за полум'ям із списами в руках, готуючись кинути їх у звіра, який шукатиме порятунку від вогню У жодного тубільця не було рушниці, бо Сміт не давав їм патронів. Вчора, після походу проти племені бома, він заявив, що патрони кінчилися, і забрав рушниці до своєї хатини. Але я був певен, що в нього у ящиках є ще багато патронів. Навіщо він їх ховає? І для кого?

Один за одним пролунали два постріли з того боку, де були Сміт і Стерн, а слідом за цим почулися сильні вигуки. В ту ж хвилину щось крикнув Амбо, який стояв недалеко від мене. Я обернувся і побачив вепра з обсмаленою щетиною, який біг мов скажений. Він перескочив через вогонь і, потрапивши в обгорілий простір, кинувся спочатку в бік Амбо. Той зустрів його списом, але не влучив. Вепр злякався й кинувся в другий бік, прямо на меле. Я прицілився і, коли він був уже близько, спустив курок. Вепр кілька разів перекинувся, але знову схопився на ноги і, ще більш розлючений, кинувся на мене. Я побачив на міцних щелепах два кривих ікла, якими він міг розпанахати живіт будь-якому ворогові. Із пащі текла жовта піна. Я почув голос Амбо: «Убий його, він тебе розірве! Убий його!» Я ще раз прицілився і, коли вепр був кроків за десять від мене, вистрілив. Цього разу куля влучила в лоб. Він дриґнув ногами разів зо три, потім безпомічно витягнувся і вже більше не ворухнувся.

Висока суха трава все ще горіла. Підійшов Боамбо і, побачивши убитого вепра, сказав:

— Добре, дуже добре! І Шаміт убив одну свиню. Дуже добре.

Він був задоволений. Ще й половини трави не згоріло, а вже убито двоє свиней. Вітер роздував полум'я на всі боки. А коли вигоріла велика частина галявини, знову почулись вигуки тубільців, і в ту ж мить два вепри вискочили з полум'я. Один з них часто падав — мабуть, дуже обпалив ноги. Амбо кинувся на нього, наздогнав і загнав у бік списа. Я побіг до другого вепра. Він був досить далеко від мене, і на такій відстані я навряд чи міг би влучити. Та й тубільці заважали: вони теж кинулися на нього, розмахуючи списами і галасуючи, мабуть, з метою ще більше налякати і без того перелякану тварину. Полетіло три списи, і один з них влучив вепра в правий бік. Почувся сильний вереск, але вепр не впав, а біг далі із списом, що стирчав у боці і зловісно похитувався. Двоє тубільців вхопили свої списи і знову погналися за твариною, яка бігла все повільніше й повільніше. Нарешті вони наздогнали її і ввігнали списи в гладку спину.

Трава вигоріла. На почорнілій галявині лежало п'ять забитих диких свиней. Боамбо залишив двох чоловіків охороняти їх і знову повів нас звивистими стежками вище в гори. Ми підпалили траву і на іншій галявині і вбили ще трьох диких кабанів. Здобич була багата. Восьмеро свиней для великого свята — це немало.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Велике свято. Як щоденник Магеллана потрапив до касети Сміта.

І

Нарешті настало велике свято. Спочатку почувся бій бурума в найближчому селищі, потім відгукнулися буруми і в інших двох селищах, супроводжувані довгими пронизливими криками, які нагадували виття вовка або протяжний крик муедзина, коли він возносить молитви до аллаха з високого мінарета.

Сонце хилилося до далеких гірських вершин. Наближався час вечірньої прохолоди, коли легенький вітерець ворушить листя на велетенських деревах і тропічний ліс оживає і заспівує свою вічну багатоголосу пісню. Відімкнувши скриньку, я розставляв пляшечки та баночки з ліками. Надворі почулися швидкі кроки — хтось біг до хатини. Я підвівся і став чекати. На порозі з'явилася Зінга.

— Ходімо, Андо! — схвильовано крикнула вона. — Ти що, не чуєш бурумів? Велике свято почалося!

Вона була збуджена, очі горіли від захвату, а обличчя сяяло радісною посмішкою. Білі рівні зуби блищали. У волосся вона встромила два бамбукові гребінці і багато квітів, а на шиї висіло кілька разків намиста з черепашок і собачих зубів. Під браслети на руках і під вузький пояс були натикані червоні квіти хібіскусу і молоді гілочки колеусу. Було щось зворушливе в її тендітній фігурці, посмішці і в сяйві очей, які дивилися на світ і людей з дитячою чистотою і наївністю. Помітивши, що я розглядаю її розкішне вбрання, вона спритно завертілася на пальцях і знову почала підганяти мене.

— Ходім же, Андо! Велике свято почалося! Незабаром ти станеш сином нашого племені, Андо! А я стану твоєю сахе… Ти не радий?

— Радий, Зінго, дуже радий…

— Тоді я буду жити в твоїй хатині, Андо! Працюватиму на городі, сіятиму таро, ямс і уму, а ти ловитимеш рибу. Ми будемо їсти варені таро, ямс, уму і смажену рибу. І банани, і дині, і кокосові горіхи будемо їсти, і кокосове молоко будемо пити… А батько подарує нам велику свиню. Найбільшу свиню, Андо! Він обіцяв. Я буду годувати її лушпинням від ямсу і таро, а вона народить десятеро пискливих поросят… Ти не радий, Андо?

— Радий, Зінго, дуже радий…

— Наша хатина стане дуже красивою, Андо! Я двічі на день підмітатиму її — ябом аро, ябом аелда — вранці й увечері. Наші нари завжди будуть чистими і рогожі будуть чистими, тому що я двічі на день їх вибиватиму — ябом аро, ябом аелда. І коли ти повернешся з полювання стомлений, будеш відпочивати на цих рогожах, а я тобі співатиму пісень. Ти не радий, Андо?

— Радий, Зінго, дуже радий. Але ти вийди з хатини, поки я надіну новий одяг.

— Дуже добре, Андо! Одягни найновіше вбрання.

Ясна річ, я не збирався одягати костюм. У штанях і піджаці тут людина почувала себе так, як у нас улітку в кожусі. Та й для кого мені виряджатися? Крім нас, трьох європейців, тут не було інших цивілізованих людей, а для тубільців і найбільше дрантя мало вигляд чогось чарівного і незбагненного, як у казці. Та все ж я замінив старі короткі штанці новими, одягнув нову сорочку, взув легкі сандалі і надів новий корковий капелюх, схожий на шолом, — оце і все моє «вбрання». Воно було скромне, але зручне і легке.

Тільки-но я зібрався вийти, як несподівано з'явився Сміт і ще з порога почав мені дорікати:

— Як так можна! Ви мене ставите в незручне становище, сер! І перед ким? Перед Арикі! А я так вірив у вашу чесність!..

— Що трапилося? — здивовано запитав я.

– І ви ще питаєте, що трапилося? — вигукнув обурений Сміт. — І з яким невинним виглядом! Можна було б подумати, що ви втілення самої невинності. Я справді вважав вас чесним хлопцем, але те, що ви зробили, зветься обманом, сер! Так, обманом, м'яко кажучи…

— Нічого не розумію, — знизав я плечима.

— О, він нічого не розуміє! Ти чуєш, небо! Він чистий і невинний, як дитя. Ніколи досі я не зустрічав людини, яка б так уміло прикривала брехню і обман удаваною щирістю. Сатана в образі янгола — так казав мій покійний батько про таких людей і ніколи не помилявся, запевняю вас. Він був людиною минулого століття, прямий і грубий, але завжди справедливий. Я не в нього вдався, признаюся…

— Ви не такі справедливі, як він?

— Тут ідеться не про справедливість, — різко заперечив Сміт. — Я не прямий і не грубий, як мій батько, але все ж таки не можу не назвати ваш вчинок, як він того заслуговує. Це обман, сер! М'яко кажучи, це шахрайство, карний злочин! В цивілізованих країнах за це карають від одного до п'яти років суворого тюремного ув'язнення…

Він був дуже збуджений, кипів від обурення і викидав, як вулкан, двозначі й образливі слова. Коли він говорив, сигара смішно стрибала в зубах, а суворе, сухе обличчя, обтягнуте жовтою, зморщеною навколо очей шкірою, за хмарою тютюнового диму було непроникливе. Я вирішив повернутися до нього спиною і вийти, якщо він не припинить потік образ.

— Ви мені скажете, нарешті, в чім річ? — нетерпляче запитав я. — Чи ви вважаєте, що я мушу слухати ваші безглузді звинувачення?

— Безглузді звинувачення? — вигукнув плантатор, звівши погляд до стелі. — О небо, ти чуєш? Він називає безглуздими звинуваченнями мій справедливий гнів! Це… це нахабство, сер!

Тепер уже я повернувся і рушив до дверей, але він схопив мене за руку і зупинив. Сірі очі його гнівно світилися, безкровні губи нервово смикалися.

— Як потрапив вахтовий журнал з моєї яхти під нари Арикі? — несподівано запитав він мене, дивлячись прямо в очі.

Запитання його було як грім серед ясного неба. Я розгубився і не знав, що відповісти.

— Ви мовчите! — промовив Сміт і заходив по хатині. — Може, ви все-таки скажете, як потрапив вахтовий журнал з моєї яхти під нари Арикі? Я чекаю на вашу відповідь, сер! І не пробуйте брехати… Ну?

Він став переді мною, схрестивши руки на грудях, і допитливо вп'явся в мене очима, похитуючись вперед і назад. За інших обставин він би видався мені смішним у своїх коротких штанцях, які відкривали тонкі, жилаві ноги, зарослі густим сивим волоссям. Але зараз плантатор стояв переді мною загрозливо-суворий, певен свого справедливого гніву.

— Я чекаю на вашу відповідь! — владно прозвучав його голос. — Я хочу, щоб ви сказали мені правду, а потім я вирішу, що робити.

Останні слова пролунали як погроза. «Так, якщо він дізнався про щоденник Магеллана, — думав я, — то справді може нашкодити й мені, й капітанові. Досить було сказати Арикі, що ми викрали біле листя і замість нього підклали інше біле листя, і головний жрець підніме на ноги все плем'я. А це було дуже небезпечно». Я все ж таки вирішив не видавати свого страху перед плантатором і спокійно сказав:

— Робіть, що хочете, але не забувайте, що я вам не слуга і не зобов'язаний вислухувати ваші погрози.

— Ви не зобов'язані, це вірно, — пом'якшав Сміт і перестав нахабно похитуватися. — Вірно й те, що тут немає слуг і панів, і всі ми рівні. Ну, гаразд! Тоді скажіть мені в ім'я рівності, яку ви так гаряче захищаєте, яким чином вахтовий журнал з моєї яхти потрапив під нари Арикі?

— Вахтовий журнал з вашої яхти? Під нарами Арикі? — запитав я з удаваним здивуванням, щоб виграти час. Справа була дуже серйозна, і одне необдумане слово могло потягти за собою великі неприємності.

Сміт глянув на мене, і в його очах я побачив іронію. Невже він усе зрозумів? Невже він знав про існування щоденника Магеллана?

— Так, сер, — кивнув він головою. — На власні очі бачив журнал моєї яхти. Він під нарами, на яких спить Арикі. Головний жрець, звичайно, теж його побачить і, певна річ, візьметься за мене… Що я йому скажу? Що журнал сам вилетів із яхти і сам потрапив під його нари? Чого ви мовчите? Я чекаю на вашу відповідь, сер!

— Але… хто його заніс туди і навіщо?

– І я вас про це питаю — хто його заніс туди і навіщо?

— Не знаю, — знизав я плечима.

— Не знаєте? Але я мушу знати! Так-так, мушу знати, тому що я відповідатиму перед головним жерцем.

— Чому ж ви?

— Тому що я його найближчий приятель і ходжу по десять разів на день в його хатину. Підозра впаде на мене. Арикі подумає, що я засунув під нари цей проклятий журнал і забрав звідти книгу таємниць.

— Книгу таємниць? Ха-ха! — розсміявся я трохи штучно і недбало махнув рукою. — Ви певні, що й справді існує така книга?

— Цілком певен, — відповів Сміт. — Арикі часто говорив мені про своє біле листя, яке все йому говорить. Із його слів я зрозумів, що біле листя не що інше, як якась стара книга. Сьогодні я зайшов у хатину головного жерця. Жінки й дочки не було вдома, а він п'яний спав на нарах. Момент був підходящий, і я обшукав хатину, не боячись, що хтось мене побачить. Я хотів знайти книгу таємниць і подивитися, що вона являє собою. Не поспішайте мене засуджувати, — заявив він, помітивши, що я хочу його перебити. — Я хазяйнував у чужій хатині не як злодій. Моя цікавість цілком зрозуміла. Ви, на моєму місці, зробили б так само, правда? І що ви думаєте? Замість книги таємниць я наткнувся на журнал із своєї яхти. І тут же подумав: «Так, це обман. Хтось украв книгу таємниць і на її місце поклав журнал…» Не треба бути Шерлоком Холмсом, щоб здогадатися, що це так. І, правду кажучи, я страшенно розсердився на вас і на Стерна.

— Чому ж на нас?

— Тому що або ви, або Стерн, або обидва разом зробили це.

— Чому ж ми? Це міг би зробити і сам Арикі або інший якийсь тубілець.

— Ні в якому разі! — захитав головою Сміт. — Тубільці ніколи не крадуть, чи не так? Це я багато разів чув од вас і вірю. Крім того, вони бояться яхти, і ніхто з них не наважився б пробратися на неї, щоб викрасти журнал. І Арикі теж. Ні, сер, не заговорюйте мені зуби, як малій дитині. Я дуже добре розумію, що тільки ви із Стерном могли вирвати із палітурок журнал моєї яхти і вшити його в інші палітурки.

Значить, Сміт і це помітив. Було ясно, що він говорив не все, що знав. Я почав підозрювати, що він знає про існування щоденника Магеллана, але приховує від мене.

— Отже, що я маю сказати Арикі, коли він виявить обман і зажадає від мене пояснень? — спитав плантатор.

— Він може й не виявити, — ухильно відповів я. — Досі ж не виявив…

— Поки що він не шукав книгу, бо вона непотрібна була. Але незабаром знадобиться — можливо, сьогодні ж. Чуєте, як б'ють їхні дерев'яні барабани? Сьогодні перший день великого свята. Арикі танцюватиме танець семи поясів мудрості, виголошуватиме якісь заклинання — він сам мені це сказав. Біле листя неодмінно йому знадобиться, і тоді буде лихо. Звинуватить мене й накаже спалити живцем. Я буду принесений у жертву Дао — клянуся всіма святими, що так воно й буде. Ну, що ж! Чи згодні ви, щоб постраждав невинний, а винуватці стояли збоку і насміхалися?.»От, мовляв, як хитро ми все влаштували… Сміта живцем підсмажують на вогні, а ми собі сидимо в холодочку — наша хата скраю…» Це нечесно, сер!

Плантатор почав бити на почуття. Він завжди так робив: спочатку йшов на противника в лобову атаку, а якщо не мав успіху, починав окопуватися і готувати новий напад здалеку.

— Не турбуйтеся, нічого поганого з вами не трапиться, — сказав я, щоб заспокоїти його.

Але він не заспокоївся і знову почав докоряти мені.

— Але що ви хочете від мене? — спитав я.

— Тільки одного: покладіть книгу таємниць туди, звідки ви її взяли. Потім ми вирішимо, що робити з нею.

У дверях з'явилася Зінга.

— Ходімо, Андо! — крикнула вона, підозріливо поглядаючи на плантатора.

— Ходімо! — сказав я Сміту і встав.

— Куди? — спитав він мене.

— На галявину. Починається свято.

— Гаразд, я піду. Стерн, мабуть, уже повернувся з полювання і вже там. Треба з ним поговорити і сьогодні ж вирішити, що робити.

II

Ми пішли на галявину, з якої долинали звуки бурума. Стежка йшла через ліс. Високо в гіллі чулися сердиті крики мавп, які стрибали з гілки на гілку, з дерева на дерево, розтривожені бурумом.

Зінга йшла попереду і часто попереджала нас, коли треба було пригинатися, щоб уникнути гострих колючок ліан, які часто звисали майже до землі. Дивлячись на струнку постать і легку ходу Зінги, Сміт сказав:

— Чудесна дівчина! Почувається, щиро прихильна до вас.

— Так, вона і її брат — мої найкращі друзі на острові.

— Ви щасливий! — мовив Сміт. — Станете зятем вождя — це для вас дуже важливо. Матимете в себе за плечима маленького володаря, який завжди захищатиме вас і ніколи не допустить, щоб з вами трапилося щось погане.

— Це вірно, — погодився я. — Боамбо завжди допомагав і захищав» мене, але я ніколи не зловживав його владою.

— Я ще не зустрічав людини, яка б не зловживала своєю владою, — сказав Сміт. — Влада — це солодка отрута, вона сп'янює людину і доводить до самозабуття.

– І через те не можна її давати одній людині. Влада мусить належати народові.

— Народові, ха-ха! — розсміявся плантатор. — Це утопія, притому стара, як світ. Кожен володар думає, що управляє від імені народу і для народу, а насправді виходить навпаки, але облишмо це… Мова була про дівчину. Бачите, як притримує ліани, щоб не покололи вас. Це дуже мило з її боку. Тому я щойно й казав, що ви щасливий. Матимете дружину, яка любитиме вас і догоджатиме вам. Але це ще не все. Настане час, коли Боамбо постаріє або помре, і плем'я може обрати вас своїм вождем.

— Ви дуже добре знаєте, що у мене немає таких намірів. Я лікую людей, допомагаю їм, як умію, не шукаючи для себе ніякої вигоди. Ніколи мене не спокушала думка стати вождем племені, дістати владу над ним. Ні, це мені не до душі…

— Апетит приходить під час їди, — в голосі Сміта прозвучала іронія. — Я вам казав, що влада — це солодка отрута: скуштуєте раз, і вам захочеться ще й ще…

Я промовчав, та й не варто було витрачати слова і переконувати його в тім, у що він не вірив.

— Чи вірите ви в провидіння? — несподівано спитав він мене.

— Ні.

— Даремно! Шляхи господні недовідомі, як мовиться в біблії. Ніхто не відає, що його чекає завтра. Коли ви жили у вашій країні, ви й не думали, що на світі існує острів Тамбукту і що на цьому острові достигають для вас кокосові горіхи.

— Ні, звичайно.

— А хіба ви можете сказати, що з вами буде завтра? Чи можете ви твердити, що завтра або позавтра станете сином племені, а ця дівчина — вашою дружиною? Можете, я вас питаю?

Слова плантатора примусили мене задуматися. Що хоче сказати Сміт? Куди він гне?

— Як розуміти ваші слова? — спитав я. — Коли ви щось знаєте, кажіть прямо. Може, головний жрець знову щось готує проти мене?

— Нічого не знаю, — відповів Сміт після короткої мовчанки. — Сьогодні ввечері настрій у мене філософський — от і все. І якщо моя філософія вам не до вподоби, просто не звертайте уваги. Ну от ми й прийшли… О, дикуни вже танцюють!

І справді, посеред широкої галявини палало багаття, Навколо якого танцювали тубільці. Буруму вторило кілька пискливих піу і ау — дудок із шкаралупи кокосових горіхів і тростини. Ті, що танцювали, часто викрикували дружно і протяжно, потім їхні голоси обривалися на найвищій ноті, але луна довго ще відгукувалася в темній тропічній ночі. Хвилі океану з шумом розбивалися об ближні скелі, та вони не могли заглушити криків, писку-дудок і гуркоту бурума.

Зінга схопила мене за руку.

— Ходімо, Андо! Ти ж танцюватимеш з нами! Я пішов був за нею, але Сміт зупинив мене.

— Насамперед треба знайти Стерна, — сказав він.

Зінга попрямувала до танцюючих, а ми з Смітом пішли шукати капітана. Але його ніде не було, і того дня ніхто його не бачив. Ми послали хлопчика пошукати капітана в хатині, й незабаром він справді привів його на галявину. Виявилося, що Стерн повернувся з полювання вже смерком і ліг спати. Він дуже стомився. Цілий день блукав у лісі, вбив кілька птахів, бачив величезного пітона, метрів з десять завдовжки.

— Я досить близько підійшов, не помічаючи його, — розповідав капітан, попихкуючи люлькою. — Ці небезпечні змії, причаївшися, вичікують, доки жертва наблизиться, і тоді несподівано кидаються на неї. Так воно й сталося: пітон раптом зашипів над самою моєю головою, а його зуби страшно блиснули. Я відскочив убік і націлився, але він швидко сповз із дерева і зник у гущавині…

— Облиште пригоди надалі, — перебив його плантатор. — Зараз у нас є справи значно важливіші за пітонів. І небезпечніші, запевняю вас. Ходімо, сядемо на той горбок, подалі від дикунів.

Ми пішли на пагорб, з якого видно було все, що відбувалося на галявині. Вже зовсім смеркло, але світло від багаття падало на наші обличчя, і я міг стежити за плантатором. Він заговорив, як тільки ми сіли. Повторив те, що вже сказав мені і що ми з капітаном давно знали.

— Я не питаю, хто з вас підсунув вахтового журналу яхти під нари Арикі, — закінчив плантатор свою довгу тираду, — але я б хотів знати, що являє собою книга таємниць. Так, я мушу знати це…

— Навіщо? — спитав капітан.

— Цілком зрозуміло навіщо. Якщо ця клята книга таємниць являє собою якусь цінність, треба подумати, як її зберегти. Якщо ж ні, то треба її повернути головному жерцеві. Просто кинемо її під нари і візьмемо назад вахтовий журнал. Оце я й хотів вам сказати.

Стерн поглянув на мене допитливо, і я прочитав у його погляді запитання: «Чи знає що-небудь Сміт про щоденник Магеллана?» Я не міг сказати йому прямо, що нічого не визнав перед плантатором, і тому вирішив сказати наздогад.

— Недавно ви казали мені, — повернувся я до Сміта, — що не бачили книги таємниць і знаєте про її існування тільки від Арикі. Арикі дурисвіт, і його словам вірити не можна. Він просто вводить» н оману тубільців якимсь білим листям і намагається переконати й нас, що воно існує…

— Це ваші припущення, — нервово сказав Сміт. — А сам я певний, що книга таємниць існує. Той факт, що вахтовий журнал із моєї яхти опинився під нарами головного жерця з підміненими палітурками, показує…

— Цей факт ще не є доказом того, що Арикі мав якусь книгу, — заперечив я. — А якщо й мав, то звідки ви знаєте, що вона зникла?

Сміт не одразу відповів. Його обличчя, освітлене багаттям, відливало бронзою. Тонкі губи були міцно стиснуті. В напруженому мовчанні удари бурума лунали ще гучніше. Тубільці танцювали, ставши попарно в коло. Нарешті плантатор повернув голову й суворо поглянув на мене.

— Давайте відкриємо карти, — заявив він рішуче. — Я сам бачив цю книгу. Це був щоденник Магеллана. За нього Британський музей заплатив би мільйони. Я бачив, але не наважився взяти його. Мені не вистачало вашої сміливості, визнаю. Але я б не сказав, що мені бракувало того, чого у вас немає: розсудливості.

Все ясно. Сміт знав про існування щоденника Магеллана і не сумнівався в тому, що ми з капітаном його взяли. Нічого було грати далі в піжмурки. Я повернувся до Степна і спитав:

— Що ви скажете, капітане?

— Скажу тільки одне: щоденник Магеллана ні в якому разі не повинен знову потрапити до рук головного жерця. Це дуже важливий і цінний історичний документ…

— За який Британський музей заплатив би мільйони, — повторив Сміт. — Я щойно казав це і повторюю знову. Говоріть, Стерн… Даруйте, що дозволив собі перебити вас.

— Це важливий документ, — вів далі Стерн, — який мусить бути збережений для історії. Звичайно, мільйони теж мають значення. Якщо нам коли-небудь пощастить вирватися з цього острова, я б не відмовився від своєї частки. Що нам робити? Скажіть ви, — звернувся він до Сміта.

Плантатор одразу пожвавішав.

— Ми повинні його замкнути в моїй вогнестійкій касетці. Ви її знаєте, Стерн. Її не бере ні вогонь, ні іржа. В ній щоденник буде надійно схований. Може згоріти увесь острів разом з нами, а щоденник залишиться цілий. Вірно я кажу, Стерн?

— Так, — одразу погодився капітан. — Ідея непогана. Ми сховаємо щоденник у вашій касетці, але з однією умовою.

— Я зарані згоден на всі ваші умови, — поспішив сказати Сміт, але тут же додав: — Якщо касетка залишиться в нашій хатині.

— Чому саме у вашій хатині? — спитав я,

— Чому? — глянув на мене Сміт. — Тому що я замкнув у касетці свої коштовні речі: золотий годинник, діамантові персні і кілька тисяч фунтів… Якщо містер Антон гадає, що він повинен зберігати мої коштовності й гроші в себе…

— Гаразд, — кивнув головою Стерн. — Касетка лишиться в нашій хатині, але з однією умовою…

— Якою умовою, Стерн?

— Містер Антон матиме право перевірити в першу-ліпшу хвилину дня і ночі, чи щоденник Магеллана в касетці. Ви згодні?

Плантатор одразу погодився.

— А ви? — повернувся до мене капітан.

– І я згоден. Але цим питання не вичерпується. Містер Сміт говорив мені раніше, що головний жрець неодмінно виявить обман і звинуватить його. Я б не хотів, щоб він постраждав…

— О, будьте спокійні! — вигукнув плантатор, махнувши рукою. — Облиште цей клопіт на мене. Я легко впораюся з Арикі. На одну пляшку коньяку більше — велике діло!

— Але ж перед цим ви казали зовсім інше. Тоді ви висвітлювали це так, ніби стоїте під шибеницею.

— Воно-то так… Але ж вірьовку на шибениці смикає головний жрець! А він — мій приятель, — самовдоволено посміхнувся плантатор.

III

Щоденник великого мореплавця опинився в касетці Сміта. Правда, то було надійніше місце, ніж у мене в чемодані, але ключі від касетки — у Сміта, а сама касетка — в його хатині. Це мені зовсім не подобалося.

Капітанові я цілком довіряв. Він був чесною людиною і ніколи не міг би ошукати будь-кого, а тим більше свого товариша. Але Сміт — це зовсім інша людина. Я йому не вірив і часто питав себе: «Чи не зробили ми фатальної помилки, віддавши йому щоденник Магеллана? Чи не обдурить він нас? Чи не привласнить щоденника? Ні, — відповідав я сам собі. — Він зробив би це, але за інших обставин. Наприклад, коли б на острів прибув англійський пароплав і плантатор відчув себе сильнішим за нас із капітаном. Тоді б він без вагань заявив, що щоденник є його власністю. «Священною і недоторканою власністю», — сказав би він. Але зараз немає такої небезпеки. Доки нас тільки троє європейців на острові, Сміт не посміє нас ошукати. Та й безглуздо було це робити — тут щоденник не мав ніякої цінності.

Але що було б, якби я відмовився передати йому щоденник? О, тоді б він страшенно розлютився і не вагаючись видав би нас головному жерцеві. Можливо, він би приховав причетність капітана до цієї справи, тому що Стерн все-таки був англійцем. Він би звалив усю вину на мене, і тоді Арикі, не довго думаючи, зібрав би свою п'яну ватагу, і мене б убили або спалили живцем сонного в хатині…

Скільки я не думав, все ж приходив до одного висновку, що зробив правильно, віддавши щоденник Смітові.

Я довго лежав у темній хатині замислений. З галявини долинали удари бурума і вигуки танцюючих. «Треба піти до них», — подумав я. Довгождане свято настало, всі задоволені, веселі, тільки я лежу самотній, і ніхто не помічає моєї відсутності… навіть Зінга. Вона щаслива, а щасливі не помічають горя інших. Зараз Зінга танцює навколо великого вогнища і думає: «Мине ця ніч. Мине ще один день і одна ніч. На третій день Андо стане сином нашого племені, а я стану його сахе».

Колись і я танцював у моїй країні — не навколо буйного вогнища, ні, — в моїй далекій країні так не танцюють. Колись і я мріяв — не про таро і не про дерев'яні онами, ні, — в моїй прекрасній країні про такі речі не мріють… Круглий столик, триногий стільчик, глиняна миска, дерев'яна ложка — це краще за дерев'яні онами. І заклеєні папером вікна старої хати кращі за єдині двері моєї хатини — двері, схожі на вікно, а покрівля з кам'яних плит міцніша, ніж з пальмового листя. І гасова лампа — краще, ніж каганець з акулячого лою, і личаки — краще, ніж босі ноги. Але й тут і там підлога земляна, і тут і там рогожі залишаються рогожами. Що з того, що туї їх називають сурі, а там рогожі? Що тут їх плетуть із пальмового листя, а там — з маїсового?

Але я бачив і м'які килими в чужих салонах, і красивий одяг на чоловіках, і капронові сукні на молодих жінках, а Зінга не бачила таких речей; їв я й добрі страви — не з таро і ямсу, а смачні, яких Зінга не куштувала і про які не має навіть уявлення. Але я сумую не за розкішним одягом і не за смачними наїдками, а за круглим столиком, кам'яним дахом, заклеєними папером вікнами, за старою хатою, збудованою моїм дідом ще за турків…

— Андо! Ти тут, Андо?

— Так, я тут!

— Що ти робиш, Андо?

— Нічого. Лежу й думаю.

— Ходімо, Андо! Зінга питала про тебе. І тана Боамбо, і Гахар. Чому ти втік од нас?

Це Амбо. Він прийшов по мене. Значить, вони помітили мою відсутність. Значить, я не самотній, я маю друзів, які люблять мене і думають про мене. Амбо… Він знову кличе мене. Я не бачу його, бо чорне тіло зливається з темрявою, але чую голос і відчуваю його теплоту.

— Чому ти втік од нас? — питає теплий голос. — Ходімо, Андо! Зінга шукає тебе, і Гахар, і набу… Ходімо!

Ми йдемо. Удари бурума стають все гучнішими.

Дум-дум! Думба-дум! Хе-хо! Хе-хо!.. Тубільці танцюють. Полум'я сягає до зірок. Океан блищить. Ставши попарно в коло, танцюючі ступають крок вперед, нахиляють голови і знову підводять, а зуби блищать, білі й рівні.

Дум-дум! Думба-дум! Хе-хо! Хе-хо!..

Горщики на жару. Багато, багато горщиків. М'ясо зварилося. Жінки виймають його і розкладають на листки з хлібного дерева. Бурум і дудки замовкають. Танцюристи збираються навколо Боамбо. Вождь викликає, і голос його звучить урочисто:

— Арикі, пуі papa пуя!

Я згадав, що це означає: Арикі — розпорядник церемоній під час великого свята.

Головний жрець виступає поважно. Сім його поясів, обвішаних черепашками, поблискують на стегнах. Усі зовсім нові. У волосся натикано різноколірного пір'я папуг. Обличчя чорне-чорнісіньке, ніби вимазане сажею. Він мовчки бере м'ясо із рук вождя і повільно відходить. Він не п'яний і, можливо, тому відчував свою поважність.

— Андо, пакегі гена, лапао! — викликає вождь.

Так, для них я все ще біла людина з місяця, зцілитель усіх хвороб. Тому й їжу одержую третім, після головного жерця і вождя. Я беру свою долю — великий кусень м'яса, яким могли б наїстися п'ять душ, і відходжу.

— Гахар, каліман біля! — кричить вождь.

Гахар — велика людина, поважна особа. Він похмурий. Раніше він виривав сиве волосся з голови, щоб відігнати старість, як він говорив, а тепер, після смерті дружини, воно росте вільно. Його голова ніби всипана снігом. Він схожий на старезного діда — згорблений, з посірілим зморшкуватим обличчям, змарнілий, сумний…

Всі, одержавши свою долю м'яса, сідають де прийдеться і їдять. Свинина — це не щодня трапляється. Полювання на диких свиней відбувається раз на рік, коли висихає висока трава аланг-аланг. Тоді вона горить, як порох.

Доки Боамбо закінчував роздачу м'яса, молодь наїлася і знову почала танцювати. Цілу ніч удари бурума й вигуки танцюючих відлунювали далеко в тропічному лісі.

Дум-дум! Думба-дум! Хе-хо! Хе-хо!

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Третій день свята. Промови Боамбо й Арикі. Головний жрець відмовляється усиновити мене. Втручання вождя. Церемонія. Весілля на острові Тамбукту. Габон біля жертовного стовпа. Танець семи поясів мудрості. Втеча Габона.

І

Я знову ходив до Габона. Він лежав у хатині такий же похмурий і мовчазний, примирившись із своєю долею. Коли я заговорив, він навіть не подивився на мене. Для нього я був таким самим ворогом, як і будь-хто інший із племені занго. Я хотів допомогти йому втекти, але це було неможливо — сторожа день і ніч стояла біля хатини. Вартові були дуже чемні й уважні, пускали мене до полоненого, але після того, як я виходив, замикали двері і ставали обличчям до них, мовчазні й суворі.

Минув другий день свята. Тубільці танцювали, їли, відпочивали і знову танцювали. Вдень жінки ходили додому нагодувати дітей (дітям, і неповнолітнім дівчатам, і хлопцям заборонялося брати участь у святі), потім знову поверталися на галявину, де не вгаваючи гудів бурум і не замовкали пискливі дудки.

Настав третій день свята. Вдень почали сходитись тубільці з сусідніх селищ. Першими прибули мешканці Каліо, на чолі з своїм ренгаті. Вони прийшли на галявину попарно, з піснями й танцями. Деякі тримали в руках списи й стріли, інші несли на шиї маленькі дерев'яні бубни, обтягнуті шкірою, в які били руками. Всі присутні розступилися й дали дорогу гостям. Співаючи вони обійшли навколо вогнища і далі танцювали на одному місці: переступали з ноги на ногу, трохи нахиляючись уперед, потім випростовувались, відкидали назад голови і вигукували:

— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!

Боамбо привітав їх короткою промовою, на яку відповів вождь Каліо. Після цього гості принесли великі кошики з ямсом, таро і уму і важкі грона бананів, які вони залишили край галявини.

Так само — з танцями і піснями — прийшли мешканці решти селищ: Зурума, Хойди та Балди. Широка галявина заповнилась людом. Знову гучно забив бурум, і почалися танці. Пісні й вигуки тубільців зливалися з гуркотом хвиль і відлунювали далеко в затоці і в кожному закутку густого тропічного лісу.

Боамбо звелів мені покликати Сміта і Стерна, відійти на край галявини і там чекати початку церемонії усиновлення. Ніхто з нас не уявляв, якою має бути ця церемонія, — знали лише, що Арикі гратиме в ній головну роль. Ми послухалися вождя і сіли на невеликому горбку, звідки нам усе було видно. Тубільці танцювали невтомно.

— Діти природи, — замислено сказав капітан, попихкуючи люлькою. — Я б не сказав, що їхнє життя легке. Навпаки, мені воно здається надто примітивним, сірим і одноманітним. Мушу признатися, я починаю нудьгувати…

— Я теж, — озвався Сміт. — Ми народилися в іншому світі. В світі, який відкрив парову машину і залізницю, електрику і автомобілі, літаки і підводні човни. Цивілізація — це велике благо, сер…

— Дивлячись для кого, — зауважив я.

— Для всіх, — сказав Сміт. — Останні бідняки в Англії живуть краще, ніж ці люди.

– І ті, що ночують під мостами Темзи? — спитав я. Сміт готовий був заперечити, але Стерн випередив його:

— Облиште, сперечатиметесь іншим разом, — махнув він рукою. — Наближається найурочистіша частина свята. Зараз плем'я нас усиновить, і Андо одружиться з дочкою вождя. Щасливий! — вигукнув капітан.

— Чому б не одружитися і вам, Стерн? — пожартував Сміт.

— Мені? Ха-ха! — розсміявся капітан. — Женитися в мої роки — це звучить як поганий жарт. Ви читали нашого Діккенса? Пригадайте, як містер Уолер радить синові: «Коли вам перевалить за п'ятдесят і ви відчуєте бажання женитися на комусь — байдуже на кому, — замкніться в кімнаті, якщо маєте таку, і негайно отруїться. Отруїться, Семювел, мій хлопчику, отруїться і потім не шкодуватимете з приводу цього…»

— Діккенс — дотепний жартівник, — посміхнувся Сміт. — Це ж він сказав, що потрібно найменше двадцять п'ять звичайних жінок, щоб дали чоловікові таке щастя, яке може дати одна вдовиця. Оженіться на вдові, Стерн.

– Є одна, на якій би я женився, але вона ще не овдовіла, — пожартував капітан.

— Хто вона? — жваво спитав Сміт.

— Дружина Арикі.

— О, дружина Арикі! — вигукнув плантатор. — Вибір непоганий!

— Та от тільки біда, що там уже е претендент, — все в тому жартівливому тоні додав капітан.

— Хто ж це, Стерн?

— Той, хто щотижня дарує їй по разку намиста.

— О, будьте спокійні, Стерн! Коли вона овдовіє, я вам віддам її разом з усім намистом, яке їй дарував. Навіть згоден стати вашим сватом…

До нас підійшов Амбо, задиханий і спітнілий від танців, але весело збуджений.

— Ходімо до вогнища, — сказав він. — Зараз наше плем'я вас усиновить. Ходімо швидше!

Настав довгожданий час. Ми підійшли до вогнища. Бурум і дудки замовкли. Всі скупчились навколо нас. Настала урочиста тиша. Підійшли Арикі й Боамбо. В обох обличчя були вимазані чорною фарбою, у волоссі стирчало різноколірне пір'я, намисто на грудях і черепашки на нових поясах при світлі вогнища блищали, наче срібні.

Боамбо проголосив коротку промову. Він сказав, що багато місяців тому на їх острів прибуло троє білих людей, троє пакегі гена, і плем'я повелося з ними згідно з велінням великого вождя Пакуо — кинуло їх у Велику воду. Один з пакегі потонув, а двоє лишились живими. Потім з'явився ще один пакегі і теж залишився на острові. Всі троє пакегі — хороші люди, і племені слід їх усиновити.

— Вірно я кажу? — звернувся вождь до натовпу.

— Вірно! Вірно! — почулося з усіх боків.

— Згодні ви їх усиновити? — спитав вождь.

— Згодні! Згодні!

Боамбо зробив крок назад. Тоді Арикі став на його місце і почав свою промову. Він повторив історію нашої появи на острові і наприкінці вигукнув:

— Чи вірно, що всі пакегі — хороші й корисні люди? Арикі говорить: ні, не вірно! Андо, пакегі гена, — погана людина. Андо, пакегі гена, порушує звичаї нашого племені. Андо, пакегі гена, не слухається Арикі. Арикі каже: «Не ходи в Каліо, Андо!» Але Андо, пакегі гена, не послухав Арикі. Андо, пакеті гена, ходив у Каліо. Вірно я кажу? — звернувся до мене головний жрець.

Я розгублено мовчав. Слова Арикі були як грім серед ясного неба. Він звернувся до натовпу з тим же запитанням, але ніхто йому не відповів. Усі мовчали.

— Вірно! — вів далі головний жрець. — Андо, пакегі гена, ходив у Каліо. Всі знають це. Арикі каже: «Дао наш благодійник. Дао створив рибу у Великій воді. Дао обвішує дерева плодами. Дао посилає дощ на землю, і земля родить таро, ямс і уму». Чи вірно говорить Арикі? — знову звернувся він до тубільців.

— Вірно! Вірно! — озвалося кілька голосів.

— Ну, гаразд! А що каже Андо, пакегі гена? Він каже, що Дао з дерева. Дао не може прогнати рибу з Великої води і не може всушити дерева. Так говорить Андо, пакегі гена. Вірно це? — знову звернувся він до мене.

Я знову не відповів. Все це було так несподівано, що я просто не знав, що робити. Я ніколи не думав, що в цей вирішальний момент Арикі встромить мені ножа в спину. Я поглянув на Сміта, але він одвернув голову, уникаючи мого погляду. Мені пригадалося, що плантатор говорив про примхи долі, і подумав: «Невже він знав, що головний жрець буде проти мене? — Але одразу ж відкинув цю думку. — Ні, не може бути! Якби він знав, що мені готує Арикі, неодмінно попередив би мене, щоб я вжив заходів. А може, тому й мовчав, щоб захопити мене зненацька? Не може бути! Не може бути!» — повторював я в думці.

— Андо, пакегі гена. — погана людина, — говорив головний жрець. — Арикі каже: «Дао дав Арикі біле листя. Біле листя розповідає Арикі про все, що думають люди, — і хороше, і погане. А Андо, пакегі гена, каже, що немає ніякого білого листя, що Арикі бреше. Ну, гаразд! — урочисто промовив він. — Ось воно, біле листя!

Він розгорнув плетену ганчірку, яку тримав у руках, і, високо піднявши вахтовий журнал яхти, підвищив голос:

— Ось воно, біле листя! Ви бачите його — ось воно! Тепер скажіть, хто з нас каже правду? Арикі чи Андо, пакегі гена?

Всі стояли мовчазні й насторожені. Арикі трохи помовчав, але оскільки ніхто не відповів, знову заговорив:

— Андо, пакегі гена, бреше! Андо, пакегі гена, проти Дао! Він не може бути сином нашого племені! Не може бути, ні! І жоден рід не усиновить його. Жоден! Анге бу!

Настала мертва тиша. Чути було тільки потріскування вогню та шум хвиль. Боамбо стояв на місці, нахиливши голову. Він теж розгубився. Мабуть, Арикі і йому нічого не сказав про свої наміри, і тепер він був вражений не менше, ніж я… Я мовчки чекав, що буде далі. Раптом почув голос капітана, який тихо сказав Сміту:

— Цей пройдисвіт — небезпечна людина. Навіщо ви залишили його тверезим? Сьогодні він просив у вас коньяку, треба було дати. Саме зараз йому слід би бути п'яним.

Сміт нічого не відповів.

— Тримайтеся, юначе! — звернувся до мене капітан. — Що б не трапилось, я з вами…

Я кивнув йому головою на знак вдячності. Нарешті Боамбо опам'ятався і вийшов наперед. Обличчя його було все таке ж похмуре.

— Комунатуа! — звернувся він до натовпу. — Друзі! Арикі сказав правду: Андо, пакегі гена, ходив у Каліо проти його волі. Але чого він ходив? Хай скажуть наші друзі з Каліо. Чи давав він нанай кобрай хворим? Давав! Видужали вони? Видужали! Вірно я говорю?

— Вірно! Вірно! — дружно гукнули тубільці з Каліо.

— Андо, пакегі гена, врятував Боамбо від смерті, — крикнув вождь, щоб почули всі. — Арикі сказав, що Боамбо помре від кадіті, а Андо переміг кадіті — зміїну отруту. Чи вірно це?

— Вірно! Вірно! — пролунало з усіх боків.

— Говорив Андо, пакегі гена, що Дао не може прогнати рибу з Великої води і не може всушити дерева? Так, говорив! Говорив, і я сам це чув. Але Андо, пакегі гена, досі не був сином нашого племені. Він не був зобов'язаний вірити в Дао. Плем'я фарора теж не вірить в Дао, але всі сини племені фарора — наші друзі. Вірно це?

— Вірно! Вірно!

— Андо — син іншого племені і тому не вірить в Дао. Але Андо — наш друг! Вірно?

— Вірно! Вірно!

— Андо, пакегі ген, не вірить у біле листя Арикі. Але й Андо має біле листя, в яке Арикі теж не вірить, Я сам бачив біле листя Андо, і Арикі бачив його. Вірно я говорю? — обернувся Боамбо до головного жерця. — Ти бачив біле листя Андо?

Арикі скривив губи, зажував беззубим ротом, але нічого не сказав. З усього було видно, що захисна промова вождя була йому неприємна. Проте він швидко оволодів собою і, піднісши високо суху руку, певно для того, щоб привернути загальну увагу, промовив:

— Я сказав те, що хотів сказати. Мій рід не усиновить Андо, пакегі гена. Не усиновить, ні! Вірно я говорю, сини мого роду?

Із натовпу відгукнулося досить багато людей, мабуть, із роду Арикі:

— Вірно! Вірно!

Тоді Боамбо підніс руку і сказав:

— Слухайте, сини мого роду! Слухайте всі свого тану! Я заявляю, що мій рід усиновить Андо, пакегі гена. Мій рід усиновить його! Ви згодні, сини мого роду?

— Згодні! Згодні! — залунали голоси.

— Арикі, чуєш? — повернувся вождь до головного жерця. — Мій рід усиновить Андо, пакегі гена. Хочеш що-небудь сказати на це?

— Нічого! — прошипів головний жрець. — Твій рід може усиновити Андо, пакегі гена, це його право. Але тоді він не може стати чоловіком твоєї дочки, бо стане її братом. Анге бу!

Арикі відійшов убік, навіть не глянувши на мене. Капітан, що стояв між мною і Смітом, нахилив голову до мого вуха і прошепотів:

— Я не звертав уваги на головного жерця, але зараз бачу, що його треба якось приборкати. Як ви гадаєте, сер? — обернувся він до Сміта.

Плантатор удав, що не почув!

II

Арикі не вдалося здійснити свій задум. З усього було видно, що він заздалегідь переконав людей свого роду не всиновляти мене, гадаючи, що й інші роди відмовляться од мене. В такому разі я не міг би залишитися гостем племені, як досі, а змушений був би шукати притулку в іншого племені. Але Боамбо знайшов вихід. Він запропонував людям свого роду всиновити мене, і вони погодились. Скоро має початися церемонія. Я стану сином роду Боамбо і братом Зінги. Отже, тепер я не можу одружитися з нею, бо за звичаєм всі члени одного роду вважалися братами й сестрами.

Мене покликав Боамбо, Сміт і капітан підійшли до головного жерця. Натовп відхлинув, і ми лишилися самі посеред майдану. Кілька коротких, але сильних ударів бурума сповістили, що церемонія починається. Настала повна тиша, яка тривала досить довго. Всі стояли мовчки і дивились на нас. Нарешті, головний жрець дав знак рукою, і до нього підійшли ренгаті й тауті інших селищ. Двоє з них — із родів Боамбо й Арикі — тримали під пахвою по в'язці сухих дров, які поклали до ніг головного жерця і вождя. Після цього другий тубілець подав головному жерцеві загострену суху палицю і невелику суху дощечку з дірочкою посередині — прилад для добування вогню. Ще один тубілець приніс дві рогожі і постелив їх під деревами. Головний жрець і вождь сіли на рогожі.

Бурум знову обізвався кількома сильними ударами і знову замовк. Тоді головний жрець вставив паличку гострим кінцем у дірочку на дошці і почав швидко її вертіти між долонями. Хвилин через десять від сильного і тривалого тертя стружки в дірці задимілись і спалахнули. Головний жрець запалив свої дрова, а потім і дрова, які лежали перед вождем.

Ми стояли і з нетерпінням чекали, що буде далі. Коли дрова розгорілися, Арикі наказав нам сісти до вогнища, а ренгаті й тауті стали навколо.

Нові удари в бурум — і знову тиша. Головний жрець встав. Урочисто оглянувши натовп, певно, щоб привернути до себе загальну увагу, він узяв маленький бубон, забив по ньому долонями і під тихі звуки ударів повільно пішов у танок. Тауті й ренгаті рушили за ним, також ступаючи в такт і злегка згинаючи ноги в колінах. Проходячи повз вогнище, вони поверталися так, що полум'я зігрівало їх з усіх боків. Як я дізнався пізніше, таким чином вони хотіли розпалити в собі приязнь і добре ставлення до нас, трьох білих людей. Обійшовши тричі обидва вогнища, вони зупинилися кожен на своєму місці, а головний жрець сів на рогожу і запалив люльку.

Знову пролунали короткі удари в бурум. Головний жрець тричі затягнувся тютюновим димом і видихнув його раз у небо, вдруге в землю і втретє — до сонця. Першим клубком диму він висловлював вдячність Дао за те, що до цього часу зберіг йому життя і дав змогу керувати нинішнім торжеством; другим клубком диму він дякував землі за її врожайність, а третім — дякував сонцю за його ніколи незгасаюче світло. Потім головний жрець передав люльку Боамбо. Вождь випустив дим до неба, до землі і до сонця якось дуже швидко, не так урочисто, як Арикі, і передав люльку мені. Я повторив те саме, а після мене — Сміт і капітан. Нарешті, головний жрець взяв люльку, вибив її в жменю і кинув попіл у вогонь, а люльку засунув у торбинку, що висіла у нього на шиї.

Знову пролунали удари бурума — короткі й гучні — і знову замовкли. Головний жрець встав, окинув поглядом натовп, поважно відкашлявся і почав урочисту. промову. Так, він умів говорити, його думки текли логічно. Він вживав порівняння, які дивували, а жестикуляція надавала йому урочистого вигляду. Але дивно — він говорив лише про наші обов'язки перед плем'ям і не сказав жодного слова про права, які ми дістали після усиновлення. Кожен з нас зобов'язаний ходити на ловлю риби разом з іншими рибалками, на диких свиней і на кро-кро під час великого полювання, повинен корчувати тропічний ліс, коли засаджується нова ділянка, розкопувати землю дерев'яними кілками, охороняти жінок, коли вони працюють на городах, захищати плем'я, коли на нього нападе інше вороже плем'я, повинен брати участь у всіх нападах племені занго на інші племена…

Ніхто з нас не заперечував би проти більшості цих обов'язків (можливо, крім Сміта, який мав свою плантацію і не хотів працювати разом з тубільцями). Навряд чи хто-небудь з нас відмовився б брати участь у обороні племені в разі нападу, але брати участь і в нападах на інші племена — це мені було не до душі. Це скидалося на обов'язкову мобілізацію на випадок війни, незалежно від того, справедлива ця війна чи ні. Якщо відмовлюсь, як тоді, проти мене ополчиться все плем'я. В такому разі головний жрець, мабуть, знову спробує мене оббрехати і розпалити загальну ненависть. Нарешті Арикі замовк, і знову оглушливо прогудів бурум. А коли настала тиша, Боамбо встав із свого місця і також» проголосив промову. Але, на відміну від головного жерця, промова вождя була зовсім коротка. Він заявив, що ми, білі люди, дуже добре знаємо наші обов'язки й будемо їх виконувати, як виконували досі. Важливішою була користь, яку ми принесли племені, навчивши багатьох необхідних речей. Вождь згадав про сокири, гвіздки і тесла Сміта, з допомогою яких тубільці побудували нові хатини набагато легше і швидше. Та й самі хатини вийшли міцніші, бо всі балки прибиті гвіздками. Не забув вождь і про мої ліки. Назвавши мене лапао, він заявив, що я найкращий друг племені.

— Вірно я говорю? — звернувся він до натовпу, і всі в один голос відповіли:

— Вірно! Вірно!

Головний жрець насупив брови — певно, йому не подобалась промова Боамбо, але вождь не звернув на нього уваги і говорив далі про користь, яку ми принесли племені. Під кінець він висловив надію, що тепер ми будемо ще кориснішими.

Нові удари бурума — і знову тиша.

Боамбо, тауті й ренгаті відійшли убік. В середині кола залишилися тільки ми, троє білих, і головний жрець. Знову почулися удари бурума, і головний жрець зробив знак рукою іти за ним. Він повільно рухався навколо обох вогнищ, повертаючись так, щоб вогонь обігрівав його з усіх боків. Сміт, Стерн і я повторювали все при мовчазному схваленні тубільців.

Вогонь і вода — дві непереможні стихії, яких жителі Тамбукту найбільше боялися. Коли ми вперше з'явилися на острові, вони кинули нас у воду, яка повинна була нас поглинути. Зараз головний жрець ходив з нами навколо другої стихії — вогню. Вогонь знищить усі недобрі думки в нас (але не в Арикі) і зігріє наші серця полум'ям любові до всіх занго — такий був зміст нашого кружляння навколо обох вогнищ.

Зробивши три кола, головний жрець став обличчям до нас.

— Комунатуа! — крикнув він, щоб усі чули. — Ви сини нашого племені. Кожен з вас може зараз же одружитися з дівчиною, яка побажає мати його за чоловіка. Шаміт, — звернувся він до плантатора, — хочеш взяти сахе із нашого племені?

Сміт заперечливо похитав сивою головою.

— Не хочу!

— А ти? — звернувся головний жрець до капітана, ім'я якого не міг вимовити.

Капітан теж відмовився. Тоді головний жрець спитав мене.

— Не хочу! — повторив я слова Сміта і Стерна і додав: — Коли я врятував тану Боамбо від кадіті, Зінга сказала, що на великому святі стане моєю сахе. Але зараз Арикі відмовився усиновити мене в своєму роді, і я став сином роду тани Боамбо, а Зінга стала моєю сестрою.

— Це вірно! — перебив мене головний жрець. — Зінга стала твоєю сестрою і не може стати твоєю сахе. Але ти можеш взяти собі дружину з іншого роду.

— Не хочу!

— Гаразд! — сказав Арикі, глянувши на мене з одвертим злорадством.

Він подав знак рукою, двоє тубільців із роду Боамбо підійшли, підхопили мене і понесли на руках до натовпу, перескочивши через обидва вогнища. Це означало, що вони і всі інші члени їхнього роду готові за мене кинутись у вогонь. Двоє інших тубільців із роду Арикі таким же чином однесли Сміта, а слідом за ним Стерна.

Кілька ударів бурума сповістили про кінець церемонії. Коли знову настала тиша, головний жрець звернувся до натовпу і голосно крикнув:

— Хлопці й дівчата! Слухайте, що вам скаже Арикі! Ідіть усі сюди. Першими хай підійдуть дівчата!

Всі дівчата, які хотіли вийти заміж, вийшли з натовпу і стали в один ряд перед головним жерцем. Я з радістю помітив, що Зінги не було між ними. На поданий знак хлопці теж вийшли на галявину і вишикувались в окрему шеренгу обличчям до дівчат. Певна річ, кожен хлопець намагався стати навпроти дівчини, яку хотів узяти собі за дружину.

Першою в ряду дівчат була Канеамея. Головний жрець викликав її на ім'я і сказав:

— Канеамея, іди сховайся в лісі. Той, хто хоче стати твоїм даго, хай знайде тебе і приведе сюди.

В ту ж мить Канеамея кинулася бігти галявиною і скоро зникла в лісі. Трохи зачекавши, щоб дати змогу дочці краще сховатися, Арикі звернувся до хлопців і сказав:

— Хто хоче, щоб Канеамея стала його сахе, хай іде в ліс шукати її.

Амбо одразу ж кинувся туди, де зникла Канеамея. З усіх боків почулися схвальні голоси, а хтось жартома крикнув:

— Поспішай, Амбо! А то «пташка» втече!

Але «пташка» не втекла. Незабаром із лісу вийшли Амбо і Канеамея, взявшись за руки. Вони прийшли на галявину, усміхнені й щасливі, і стали осторонь від інших.

Прийшла черга другої дівчини в ряду. Її звали Анда — пустунка. Вона любила жартувати з хлопцями, які просто сохли за нею. Головний жрець подав знак, і вона побігла в ліс. Трохи почекавши, головний жрець подав знак хлопцям, і двоє юнаків наввипередки кинулися вслід за Андою. Із натовпу жартома вигукували:

— Поспішай, Індал, а то Боро випередить тебе!

— Тримайся, Боро! Проґавиш Анду, інша тебе вже не візьме!

Виявилося, що Анда має двох претендентів — Індала та Боро. Хто з них буде щасливцем? Ясно, той, хто першим знайде Анду. Але це зовсім не легка річ. Швидше можна знайти рисове зерно в чувалі з піском, ніж Анду в тропічному лісі. І все ж таки один із хлопців її знайде, сама Анда йому відкриється. Але хто буде він? Боро чи Індал?

В натовпі настало велике пожвавлення. Розгорілися суперечки. Одні говорили, що Боро знайде Анду, інші були на боці Індала. Це якоюсь мірою було схоже на наші спортивні змагання, коли глядачі страшенно хвилюються і заохочують бігунів, з тією тільки різницею, що тутешні глядачі набагато витриманіші за наших.

Нарешті Індал вийшов з лісу, міцно тримаючи за руку Анду. Обоє щасливо посміхались. Трохи згодом з'явився Боро, його зустріли сміхом і жартами. Але він не втратив надії, бо не відійшов до натовпу, а знову зайняв своє місце в шерензі хлопців. Він вирішив знову спробувати щастя з іншою дівчиною, більш прихильною, ніж Анда.

Дівчата бігли в ліс одна за одною, а хлопці кидалися шукати їх і завжди знаходили, бо самі дівчата хотіли бути знайденими. Вони ховалися в якому-небудь затишному місці в густому лісі і чекали того, з яким давно умовились одружитися. Як тільки він з'являвся, дівчина сама йшла до нього, і вони повертались удвох на галявину, взявшися за руки. Коли двоє хлопців одночасно кидаються шукати одну і ту саму дівчину, як це трапилося з Боро та Індалом, її завжди знаходить той, кому вона віддає перевагу.

Арикі підніс руку, і бурум сильними ударами сповістив про початок найважливішої частини торжества, яка нашою мовою називається весіллям, а мовою племені — бурум-ау-тананга — свято молодості. Запищали дудки з тростини і шкаралупи кокосових горіхів. Хлопці й дівчата стали попарно в коло біля головного жерця і почали танцювати танець молодості — танангу. Він майже не відрізнявся від інших танців, які я бачив: ті ж самі дрібні кроки з легким присіданням, те ж згинання стану, те ж нахиляння і випростовування тіла. Різниця була лише в тому, що зараз танцювали тільки хлопці й дівчата, і кожен даго був біля своєї сахе.

III

Сонце сховалося за обрієм, і трохи згодом спалахнуло яскраве криваво-червоне сяйво, яке залило півнеба. Над вершинами гір почали збиратися перисті хмари, які поступово згущувалися і спускалися все нижче до підніжжя гори. Вони швидко поглинули криваве сяйво заходу і вкрили все небо. Наближалася буря…

Несподівано з лісу вийшов високий тубілець з маскою на обличчі, обвішаний з голови до ніг пальмовим листям. Він тримав у руках довгий спис. Всі повернулися до нього. Коли він наблизився, танцюючі розступилися і дали йому дорогу. Замаскований увійшов у коло і почав танцювати перед парами. Вдивляючись у них, він погрозливо хитав головою і щось викрикував. Ці викрики були, схожі на собаче гарчання. В той же час він грізно замахувався списом, ніби хотів встромити в когось, і не жартома, бо кожен, проти кого він зупинявся, боязко щулився і спішив швидше відійти геть.

Я спитав Боамбо, чи знає він цю небезпечну людину, але він знизав плечима. Виявилося, що ніхто з присутніх не знав, хто він такий, і не мав змоги впізнати його, бо маска закривала все обличчя, а пальмове листя покривало тіло нижче колін. Вождь сказав мені, що невідомий має право поранити будь-кого з хлопців і навіть убити того, хто не поважає своїх старих батьків і не турбується про них, а також того, хто гудить Арикі і не слухається його порад.

Я здригнувся від самої думки про те, яка небезпека загрожувала б мені, коли б я танцював разом з іншими. Тубілець із списом безумовно був людиною головного жерця. Якби злобній старик сказав йому: «Проколи Андо списом», людина в масці могла б убити мене, не несучи за це відповідальності.

Нарешті головний жрець обернувся до натовпу і голосно крикнув:

— Чоловік, який хоче кинути свою жінку, і жінка, яка хоче кинути свого чоловіка, хай підійдуть до мене! Хлопець, який лишився без сахе і хоче одружитися, хай теж підійде до мене!

Троє хлопців, серед яких був і Боро, підбігли до Арикі. Жоден чоловік і жодна жінка не підійшли до головного жерця. Це означало, що на нинішньому великому святі не буде розлучень. На торішньому святі було одне розлучення. Жінка, яку бив чоловік, після першого ж виклику головного жерця підійшла до нього. Арикі послав її в ліс. Пішли її шукати двоє — один з них був її чоловік. Але жінка вийшла з лісу з іншим.

Троє хлопців, які підійшли до Арикі, не змогли знайти собі дівчат, і зараз їм надавалась остання можливість одружитися. Але це залежало тільки від самих дівчат. Якщо котрась із них залишить свого обранця і підійде до одного з трьох хлопців, то стане його дружиною. Але жодна дівчина не підійшла до них. Боро даремно поглядав на Анду — вона не звертала на нього уваги.

Постоявши так деякий час в досить дурному становищі, троє хлопців повернулись до натовпу осоромлені, їм лишалося одне: або викрасти дівчину з чужого племені, або чекати наступного великого свята.

Танці були в повному розпалі. Чоловік у масці теж не зупинявся. Тепер він одійшов від молоді і танцював перед глядачами, все так же грізно розмахуючи списом. Раптом він рушив до мене й Боамбо, але вождь сердито глянув на нього, і він одійшов.

Бурум і дудки замовкли. Танець молодожонів закінчився. Влившись за руки, молодята пішли з галявини і приєдналися до інших. Головний жрець лишився сам. Високо піднявши голову, тонкий і високий, він стояв і урочисто оглядав натовп. Настала напружена тиша. Всі чекали чогось особливо важливого.

Стемніло відразу, як завжди, а хмари згустилися ще дужче. Раптом мигнула блискавка, сліпуче світло залило все небо і осяяло вершини гір, хвилі в океані і обличчя людей, а за мить ударив грім і темрява знову поглинула все. То був перший удар грому, який струснув під нами землю. Темрява зробилася ще густіша і непроглядніша.

— Запаліть вогнище! — прозвучав голос Боамбо.

Він був біля мене, але я його не бачив — так було темно. Вогнище погасло, люди забули про нього.

— Запаліть вогнище! — повторив Боамбо, і сильний голос його прозвучав тривожно.

Кілька тубільців підкинули у вогнище сухих дров, і воно знову розгорілося. Високі язики полум'я розсіяли темряву навколо, і людям ніби полегшало.

— Приведіть полоненого! — крикнув Арикі. — Полоненого приведіть, чуєте!

Габон! Нещасний Габон із племені бома!.. Я забув про нього, а це непростимо. У мене в самого багато турбот і неприємностей, але все-таки не слід було забувати, що в одній з хатин замкнений старий друг. Останні дні й ночі він слухав удари бурума й вигуки тубільців, які йому нагадували про смерть. Я хотів його врятувати, просив Боамбо не приносити його в жертву проклятому ідолові, хотів його вирвати якось із хатини і влаштувати втечу, але два сторожі невідступно вартували біля дверей, готові, в разі потреби, пустити в хід списи. Що я міг зробити?

Скоро Габон загине. Ось двоє тубільців вирили біля великого вогнища глибоку яму і забили в неї жертовний стовп, до якого прив'яжуть Габона. І справді, незабаром привели його на галявину і прив'язали до стовпа. Я подивився на старого друга, побачив його видовжене, похмуре обличчя — обличчя приреченого на смерть, і в моїй душі знялася хвиля обурення. Мені здавалося, що й сама природа не була байдужа до цього огидного видовища — вітер дужчав, блискавка і гуркіт грому стали частішими, тропічний ліс зашумів і застогнав на тисячу голосів, буря розбушувалася на всю силу…

Прив'язаний до стовпа, Габон стояв мовчки, схиливши голову. Обидва сторожі відійшли, і полонений залишився сам біля вогнища. Тоді до нього наблизився Арикі й крикнув:

— Бурум! Бийте в бурум!

— Бийте в бурум! — повторили й інші голоси. — Арикі танцюватиме танець семи поясів мудрості!

Пролунали удари в бурум і пискляві звуки дудок. Арикі постояв деякий час нерухомо, потім почав повільно, в такт бурума, пританцьовувати навколо прив'язаного Габона, бурмочучи щось нерозбірливе. Він розв'язав один із своїх семи поясів і кинув на землю. Обійшовши тричі пояс, він розв'язав другий і кинув його поряд з першим. Знову обійшов тричі пояси і розв'язав третій. Так, один по одному, головний жрець скинув із стегон всі сім поясів і пританцьовуючи покидав їх навколо зв'язаного Габона. Жрець ступав дрібними кроками, згинаючи ноги в колінах, нахилявся і знову випростовувався, відкидав голову назад і вигукував: «Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!» Цей сухорлявий, жилавий, з випнутими ребрами старик танцював з легкістю, якій можна було позаздрити. Дивлячись на нього, я думав: «Так, він здоровий, і алкоголь не скоро зруйнує його організм. Арикі житиме ще довго, і ще багато паскудства можна чекати від нього…»

Вітер посилився, верхів'я дерев гнулися і стогнали, блискавки розтинали темряву ночі, і на мить ставало видно як удень, а потім лунав страшний удар грому, ніби обвалювалась гора, і луна довго розлягалася серед ночі. Іншим разом Арикі, певно, танцював би цілу годину, а може, й більше, але зараз він поспішав. Обійшовши кілька разів зв'язану жертву, він почав збирати свої пояси й зав'язувати їх навколо стегон.

В цей час два тубільці принесли ідола на спеціальних носилках, сплетених з ліан, і поставили біля вогнища обличчям до зв'язаного Габона. Ідол мусив бути присутнім на святі і прийняти жертвоприношення. Коли я роздивився його дерев'яне обличчя, освітлене вогнем, я ще раз переконався, що він справді схожий на Арикі. Таке ж довгасте обличчя з випнутими вилицями, такі ж примружені хитрі очі, навіть його права рука, піднесена до неба, з відставленим вказівним пальцем була довга і тонка, як рука головного жерця.

Бурум і дудки замовкли. Арикі став ліворуч від ідола, підніс руку і виголосив:

— Великий Дао! Ти, який запалив сонце, щоб воно нас гріло і світило нам; ти, який посилаєш дощ на землю, щоб вона родила; ти, який створив рибу у Великій воді і охороняєш наше плем'я від ворогів, — будь щедрим до нас і сприяй нам, як сприяв досі. На знак вдячності ми приносимо тобі в жертву нашого ворога — він згорить на вогнищі на твоїх очах: ми розвіємо прах його, щоб і сліду не лишилося від наших ворогів. Прийми від нас цю жертву, великий Дао, і не дозволяй ні очковим зміям умертвляти нас, ані крокодилам пожирати нас…

Буря бушувала з страшною силою і заглушала слова головного жерця. Як він не кричав, але не міг перекричати виття вітру і тріску дерев у лісі, які буря розгойдувала і ламала, як сухий хмиз. Раптом небо ніби прорвалося — почалася злива. Вогнище погасло, і все потонуло в суцільній темряві. Це був справжній ураган, який може бути тільки в тропіках. Я нічого не бачив за крок від себе. Зі темного неба лилися цілі потоки, наче якась сила підняла води океану над островом і хотіла його затопити. Тропічний ліс стогнав, дерева гнулись і тріщали, вітер шаленів, ніби хотів змести нас в океан. Всі розбіглись і поховалися в лісі серед товстих дерев. Боамбо схопив мене за руку.

— Тікаймо! — почув я його голос.

Але я лишився на місці. Зараз саме був слушний момент, щоб врятувати старого друга. Ніхто не міг побачити мене в таку темну, буряну ніч…

Поки я думав, що робити, буря несподівано схопила мене і закрутила. Я захитався і впав. Це мене врятувало — інакше вітер міг підхопити мене і вдарити об якесь дерево. Я лежав на землі й думав: «Пора, пора…»

Я поповз до Габона. Вогнище давно погасло, і жодна іскорка не освітлювала мені шлях. Я довго шукав жертвенний стовп, блукаючи у темряві і обмацуючи руками мокру землю. «Габоне! Габоне!» — гукнув я кілька разів, але ніхто не відповів. Габон не чув або не хотів озватися. Нарешті я знайшов стовп, намацав ноги Габона, вийняв ножа, що висів у мене на поясі, і розрізав у кількох місцях мотузки, якими був зв'язаний полонений. Він поворухнувся і впав на землю як неживий. Я струснув його за плечі і крикнув — Габоне! Друже! Тікай! Це я, Андо… Андо, пакегі гена… Тікай, Габоне! Тікай!

Він заворушився, глибоко зітхнув, ледь чутно промовив:

— Андо! О Андо! Друже!

— Тікай! — повторив я. — Тікай, поки не стихла буря!

— О Андо! — знову простогнав Габон. — Ходімо зі мною, Андо! Ходімо до нашого племені, Андо! Ходімо!..

Він поповз до берега, міцно тримаючи мене за руку і повторюючи:

— Ходімо зі мною, Андо! Ходімо!..

— Я прийду, пізніше прийду. А ти тікай, рятуйся!..

Ми потисли один одному руки, і Габон зник у темряві.

Дощ лив наче з відраді шумів, як водоспад, дерева навколо гуділи й стогнали… Я доповз до лісу, притулився до товстого дерева і чекав, доки вщухне буря.

Вона вщухла так само раптово, як і знялася — вітер розігнав хмари, небо проясніло, зорі заблищали яскраво й холодно. Місяць виринув з-за дерев і залив усе навколо м'яким срібним світлом. Тубільці повиходили з лісу і один за одним почали збиратися на галявині. Стовп, до якого був прив'язаний Габон, зловісно стирчав біля згаслого вогнища, але самого Габона не було. Вітер перекинув ідола, і він лежав ниць. Спочатку всі здивовано дивилися на голий стовп і перекинутого ідола, але швидко отямились і тривожно закричали:

— Полонений втік!

— Жертва зникла!

— Тана Боамбо! Іди подивися, що трапилося!

Тубільці з'юрмилися біля стовпа. Прийшов Арикі й Боамбо. Натовп затих. Усі чекали, що скажуть вождь і головний жрець. Я сховався за товстим деревом край лісу і спостерігав, що буде далі. Я чув кожне слово, бачив кожен рух людей, але мене ніхто не бачив. Капітан і плантатор теж вийшли з лісу і підійшли до натовпу. Побачивши, що трапилось, Сміт сказав капітанові:

— Це його робота!

— Мовчіть! — відповів капітан і суворо глянув на плантатора.

— Це він! — знову сказав Сміт. — Клянуся всіма святими, що тільки він здатний на такий злочин.

— Це не злочин, — заперечив капітан. — Це гуманний вчинок, від якого я в захваті.

— В захваті? Ви в захваті, Стерн?

— Так, в захваті від хлопця. Якщо всі болгари такі, як він, — честь і хвала їм! Він зробив те, що зробив би і я, коли б мав його мужність.

Капітан повернувся спиною до плантатора і зник у натовпі. В ту хвилину я ще дужче полюбив його.

Боамбо стояв біля стовпа мовчазний і похмурий. До нього підійшов Арикі.

— Хтось розрізав мотузок. Подивися! — і він показав вождеві куски розрізаного мотузка. — Хто це зробив?

— Не знаю, — тихо відповів Боамбо.

— Андо, пакегі гена! Він перерізав мотузок!

— Не знаю, — повторив Боамбо.

— Він, він! — голосно закричав Арикі. — Де він? Де Андо, пакегі гена? Хай прийде сюди! Зараз же! Знайдіть його й приведіть сюди!

Сховавшись за дерево, я думав, що мені робити. Тікати було пізно та й неможливо, бо густий ліс був непролазним. Я зробив помилку, лишившись тут. Треба було тікати разом із Габоном. Після того як я врятував його від смерті, плем'я бома знову прийняло б мене як друга й бажаного гостя. Але цікавість штовхнула мене на цей непродуманий вчинок — сховатися в лісі, щоб дізнатися, чи знайдуть тубільці винуватця, а потім втекти, коли бачитиму, що мені загрожує якась небезпека… Але зараз я стояв біля дерева, і нікуди було мені подітися…

Тубільці кинулися на пошуки, двоє з них ішли прямо в мій бік і ось-ось мали виявити мене. Що робити? Лишалося одне: самому вийти на галявину і зустрітися з лихом віч-на-віч.

Так я й зробив. Закинувши ножа в чагарник, я вийшов з лісу.

— Ось він! Ось він! — пролунало кілька голосів.

Усі повернулися до мене. Настала тиша, серед якої я чув биття власного серця.

Я вийшов на середину галявини до згаслого вогнища і став проти Арикі. Він ніби тільки цього й чекав — поклав суху кістляву руку на моє плече і голосно крикнув:

— Ось він, злочинець! Він розрізав мотузок і звільнив нашого ворога! Замкніть його в хатині! Тепер він не врятується! Я сам прив'яжу до його ніг важкий камінь і відправлю його акулам.

Двоє тубільців кинулися до мене, але Боамбо зупинив їх.

— Чекайте! — крикнув він, і голос його прозвучав як наказ. Потім повернувся до мене і спитав, чи я звільнив ворога.

І в голосі, і в погляді його я вловив мовчазне співчуття і тривогу за мою долю. Боамбо ніби хотів мені сказати: «Збреши цьому клятому старику, щоб урятуватися. Скажи, що це не ти».

— Про який мотузок ідеться? — спитав я, ніби нічого не розуміючи.

— Про мотузок, яким був зв'язаний наш ворог, — злісно сказав Арикі. — Ти його розрізав і звільнив жертву.

— Це неправда! — заперечив я. — Чим я міг його розрізати? У мене немає ножа.

— А хто його розрізав? — спитав Арикі, пронизавши мене гострим поглядом.

Раптом у мене майнула рятівна думка, і доки я її обмірковував, Арикі повторював свої прокляті запитання:

— Хто це зробив? Може, я? Чи тана Боамбо? Говори!

— Дао! — відрізав я.

— Дао? — подивіться на мене Арикі і застиг з відкритим ротом. — Чи добре я почув?

— Так, тільки Дао і ніхто інший.

— Не може бути! Ти брешеш! Дао не міг розрізати мотузок! У Дао немає ножа, а руки в нього з дерева!

— Що з того, що з дерева? — не здавався я. — Ти багато разів казав, що Дао все може. Пам'ятаєш? Він може прогнати рибу з Великої води? Може?

— Може! — неохоче погодився Арикі.

— А може всушити дерева і примусити землю не родити ямс і таро?

— Може.

— Може наслати арамру?

— Може, — насупився Арикі.

— А чому не може розрізати мотузка? Це набагато легше, ніж наслати арамру і розтрясти всю землю. Чи не так?

— А навіщо йому розрізати? — спитав Арикі. — Навіщо йому звільняти жертву? Вона була обіцяна йому.

— Саме тому, що була йому обіцяна. Дао не хоче жертв і тому звільнив її. Анге бу!

Арикі розгубився. Він не вірив моїй вигадці, але не знав, як заперечити, бо сам же стільки разів повторював тубільцям, що Дао всемогутній і все може. Заперечувати це означало б виявити і скомпрометувати себе перед тубільцями, які оточили нас і напружено слухали кожне слово. Ні, головний жрець ніколи цього б не зробив. Бачачи, як кипить він од люті і безсилля, я подумав: «Так йому й треба! його камінням по його ж голові!»

— Андо має рацію, — втрутився Боамбо. — Дао не захотів прийняти нашої жертви. Коли ми підійшли, він лежав лицем до землі і спиною до жертвенного стовпа. Дао розрізав мотузок, а потім одвернувся від жертви. Анге бу!

Тубільці мовчки чекали розв'язки. Всі погляди були звернені на головного жерця, а той мовчав. Про що він думав у цю напружену хвилину? Які плани будував? Чи звелить все ж таки замкнути мене в хатині? Почувалося загальне збентеження, якому Боамбо поспішив покласти край:

— Гей, люди! Принесіть сухі дрова і запаліть вогнище! Чуєте? Я танцюватиму танангу!

Всі відразу заворушилися, напруження зникло, почулися радісні вигуки:

— Тананга! Тананга!

— Несіть сухі дрова!

— Тана Боамбо танцюватиме, танангу!

— Зумба-бозамба! Хе-хо!

Кілька юнаків кинулися до хатин і незабаром повернулися з великими оберемками сухих дров і палаючими головешками. Вогнище розгорілося, язики полум'я піднімалися в темне небо, і на галявині стало видно як удень.

— Бийте в бурум! — наказав Боамбо.

Гучно загудів бурум, запищали дудки. Боамбо почав танцювати танангу — танець трьох поясів, яким закінчувалося велике свято.

Частина третя

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Зірки в океані. Невідомий корабель. Рішення Боамбо. Логіка Сміта. Кому належить острів Тамбукту? Прапор сонця, що сходить. Голос у батьківщини та обов'язку. Несподіване рішення Стерна. Бажання Арикі.

І

Якось увечері, коли тубільці зібралися на галявині біля великого вогнища і готувалися розпочати танці, хтось несподівано крикнув:

— Гляньте: чудо! Зірки у Великій воді!

Всі звернули погляди на океан і побачили два вогники, що миготіли в темряві, як великі зірки, і повільно наближалися до острова. Я здригнувся, побачивши їх. Не було ніякого сумніву — це вогні корабля. Самого корабля не було видно, але рух вогників, хоч і дуже повільний, ясно показував, що корабель наближався до берега.

Боамбо підійшов до мене і, вказуючи рукою на «зірки», сказав:

— Я бачив зірки, які падають з неба, але вони відразу згасали, коли потрапляли у воду. А ці не гаснуть. Чому?

Боамбо говорив про метеорити, гадаючи, що це зірки падають з неба. Коли я пояснив йому, що «зірки», які ми бачимо зараз, зовсім не зірки, а вогні великого човна, в якому є багато пакегі, Боамбо здригнувся.

— Великий човен з безліччю пакегі? — вигукнув він. — Чи не так? Ми їх не пустимо на острів! Бий в бурум! — наказав він низенькому барабанщикові, що сидів навпочіпки біля свого дерев'яного корита. — Всі до зброї! Комунатуа, беріть стріли і списи! Жінкам і дівчатам розійтися по своїх хатинах! Ми будемо битися з пакегі! Кара-рам! Карарам!

Не порадившись зі мною, як це робив в інших, менш важливих випадках, Боамбо вирішив захищати острів од чужинців, якщо вони нападуть. Безумовно, він мав рацію. На острові жило тільки троє європейців, а скільки турбот і неприємностей завдали всім! А що ж буде, коли з'явиться багато пакегі! Ні, ні! Боамбо не буде з ними панькатись! Проллє кров, але не пустить їх на острів.

Так міркував Боамбо. І я б так зробив, коли б був вождем племені. Але я сам чужинець і без вагання поїхав би на пароплаві, який наближався. Хоч як добре було мені тут, але за Болгарією я тужив день і ніч. Я часто бачив уві сні невелике сільце біля підніжжя Старої Планини, молодь, серед якої виріс, і друзів, з якими боровся проти ненависного ворога. Часто, дуже часто мені пригадувалися мудрі слова Мехмеда-ага: «Людина народжується не з своєї волі і вмирає, не бажаючи цього, але в останню мить свого життя завжди згадує місце, де народилася». Правда, я був далекий від останньої хвилини свого життя, але ніколи не забував рідного села, маленької хатки, вимощеного двору, напівзруйнованого сарая і гіллястого горіха, який взимку вкривали цілі хмари горобців і ворон.

Раптом на кораблі спалахнула яскрава блискавка, а за мить пролунав грім. Земля здригнулася під нами, снаряд просвистів над головами і вибухнув у лісі за селищем. Було ясно, що до острова наближався військовий корабель.

Жінки і діти кинулися в селище. Берег сповнився криками. Бій бурума посилював паніку. Чоловіки взяли зброю і поприв'язували до поясів торбинки із стрілами.

— Погасіть вогнище! — крикнув Боамбо. — Чуєте, погасіть вогнище!

Чоловіки загасили вогнище. Настала тиша. Я наказав стрільцям залягти між скелями. Всі слухняно виконали наказ. Вони не розбіглися навіть тоді, коли друга блискавка освітила на мить океан і снаряд з величезною силою розірвався недалеко від нас.

Прибігли Сміт і капітан. Вони вже збиралися лягати спати, коли почули вибухи. Побачивши вогні на кораблі, Сміт вигукнув:

— Кінець нашим стражданням! Кінець собачому життю! Ми врятовані! Клянуся всіма святими — це військовий корабель!

— В таких очевидних речах зовсім непотрібні клятьби, — зауважив я плантаторові.

Він захлинався від радості — наші надії здійснювалися. До острова наближався корабель, який прийшов з цивілізованого світу і знову повернеться туди. Якщо він забере нас, ми побачимо свої країни. Що може бути кращим за це?

Але я думав і про тубільців. Що буде з ними, коли корабель висадить на берег війська? В перший день чужинці «досліджуватимуть» острів, на другий день поженуть чоловіків будувати укріплення, а на третій — почнуть ґвалтувати жінок. Незалежно від того, кому належить корабель — Америці, Франції чи Японії, — тубільцям загрожувала велика небезпека, з якою я мусив рахуватися.

Смітові буле легко, його не цікавила доля племені. Навпаки, зараз він зможе здійснити свою мрію. Якщо корабель англійський — привласнить найкращі землі на острові і перетворить їх на прибуткові плантації. Якщо корабель іншої держави, він повернеться у свій вовчий світ. У всіх випадках він у виграші.

А що думає Стерн? Тільки одне: якомога швидше потрапити в Александрію до маленької дочки, а потім прийняти командування яким-небудь кораблем і щомісяця відкладати для неї кілька фунтів стерлінгів.

Ніч була темна. Хмари вкрили все небо. Ні зірок, ні місяця. Вогні корабля спочатку наближалися до острова, але потім звернули на захід і почали повільно віддалятися…

Сміт підняв тривогу:

— Чому він одпливає? Чому не кинув якоря в затоці?

— Він не може зайти в затоку, — сказав Стерн. — Моряки помітили надводні скелі і вирішили шукати іншу, зручнішу затоку.

— А як не знайдуть? — хвилювався Сміт. — Корабель піде й ніколи більше не повернеться. О, це буде жахливо! Треба щось робити… Дамо йому сигнал зупинитися… Чому мовчите, Стерн? Ви ж знаєте, що треба робити.

— Знаю, — сказав капітан. — Треба розкласти два вогнища. Це сигнал біди.

— Розкладайте, Стерн! — крикнув Сміт. — Я вам допоможу. Тільки швидше, швидше!

Капітан замислено сказав:

— Дуже шкодую, сер, але не можу цього зробити.

— Чому?

— Тому що вождь не дозволить.

— Вождь! — вигукнув Сміт. — Ми його й питати не будемо!

— Не можна, сер… Острів Тамбукту не Англія, і ми не можемо розпоряджатися тут, як у себе вдома.

— Але ж від цього залежить наш порятунок.

— Порятунок від кого? — запитав капітан і тихо додав: — Я не бачу від кого і від чого нам треба рятуватися.

Зрозумівши, що Стерн непохитний, Сміт звернувся до мене і сказав у відчаї:

— А ви? Що скажете ви?

— Те ж, що й капітан, — відповів я.

— Безнадійні люди! — крикнув Сміт і побіг стежкою понад берегом.

— Куди? — закричав йому вслід капітан, але плантатор не відповів.

Плавучі вогники заховалися за Скелею Вітрів. Корабель потонув у темряві тропічної ночі. І тоді на ближньому горбі несподівано запалало два вогнища. Дивлячись на яскраве полум'я, Стерн сказав:

— Пізно…

II

Вранці наступного дня невідомий корабель знову з'явився. За ніч він, мабуть, обійшов острів і, не знайшовши зручного місця для стоянки, знову повертався до затоки. Я вийшов на галявину. Боамбо і стрільці були там. Вони провели ніч просто неба. Прийшли й обидва англійці. Капітан був спокійний, а Сміт мав дуже стомлений вигляд, мабуть, всю ніч не спав. Він завжди був блідий, а зараз обличчя його аж посіріло, а біля запалих очей з'явилися дрібні зморшки, ніби сліди від пташиних лапок. Але в очах світилася бадьорість. Адже корабель знову наближався до затоки і певно скоро кине якір. А він нічого іншого й не хотів…

— Англійський? — звернувся він до капітана.

— Ні. Це не корабель, а підводний човен. І не англійський.

— Ви певні?

— Цілком, — скипів капітан. — Я знаю всі види англійських підводних човнів.

— Можливо, американський?

— Ні. І не американський.

— Кінець кінцем, це не має значення, — сказав Сміт.

— Має, — заперечив капітан. — Уявіть собі, що підводний човен належить ворожій країні. Наприклад, Японії…

— Японський підводний човен в Індійському океані? — перебив його Сміт. — Це неможливо! Японці б не насмілились дійти аж сюди.

— Чому ви так думаєте? — спитав я.

— Тому що через Індійський океан проходить єдиний морський шлях, який з'єднує Англію з Індією. Наш флот не допустив би, щоб тут плутався японський підводний човен. Він, мабуть, з якоїсь дружньої країни. Роздивіться краще, Стерн.

Стерн вдивлявся в підводний човен, але більш нічого не міг сказати. А Сміт міркував уголос:

— Якщо човен дружньої країни, ми допоможемо морякам набрати прісної води, плодів і — прощавай, Тамбукту! Але не назавжди, звичайно. Я полюбив цей райський куток і думаю знову повернутися сюди, тільки вже не сам…

— Мабуть, з англійськими військами і кількома священиками, — зауважив я.

— Навіщо з кількома? — посміхнувся Стерн. — Священики дорожчі од солдатів. Досить і одного, а от солдатів треба побільше.

— Риба ще в морі, а ви до неї цибулю кришите, — згадав я одну нашу приказку.

— Помиляєтесь, — заперечив Сміт, посміхаючись згорда. — Риба вже на сковороді. Цей острів належатиме англійській короні.

— А чому не тим, хто його населяє?

— Тому що вони не заслуговують цього. Я певен, що ці нещасні, — він показав на кількох тубільців, які були поблизу, — почуватимуть себе далеко краще підданцями Англії, ніж якоїсь іншої країни.

— Чому ви так думаєте? — поцікавився я.

— О, це дуже просто! Уявіть собі, що сюди прийдуть японці. Хіба ви можете порівняти їх з нами, англійцями?

— А чому б ні? Я не бачу особливої різниці…

— Не бачите різниці? Ах, так! Я забув, що ви однаково ненавидите і японців, і англійців.

— Помиляєтесь, сер. Я однаково люблю японців і англійців і однаково ненавиджу колонізаторів, байдуже — японці вони чи англійці.

— Даремно, — сказав Сміт. — Ми за демократію, а японські завойовники — фашисти.

– І в ім'я демократії ви поневолили частину Африки й Аравії і всю Індію з її чотирьохсотмільйонним населенням? Ні, сер. Що б ви не говорили, ослові байдуже, хто на нього кладе вантаж.

— Зовсім не байдуже! — заперечив Сміт. — Бо, крім вантажу, є ще й батіг.

— А за батогом — ніж. Я не був у Індії, але знаю, що там є пам'ятники англійським генералам, які катували індійський народ в ім'я вашої демократії.

Сміт був готовий вибухнути, але швидко оволодів собою і сказав примирливо:

— Якщо так будемо розмовляти й далі, то знову посваримось. А саме зараз я цього не хочу.

— Чому?

— Тому що ви мені потрібні. Так-так, не дивіться на мене. Я знаю, що кажу. Ви будете моїм свідком…

— Свідком?

— Так, свідком. Ви підтвердите перед капітаном того іноземного підводного човна, що ми з Стерном були першими білими людьми, які зійшли на острів.

— Але яке це має значення? — здивувався я.

— Зараз поясню. Припустімо, що цей човен ворожий, наприклад, японський. Якщо японці висадять десант і окупують острів, Англія на законній підставі зможе втрутитися і вигнати японців.

Я здивовано глянув на плантатора. Мене вразило, що він шукає «законних підстав» для «втручання» Англії проти Японії в той час, коли обидві країни вхопили одна одну за горло.

— Видно, що ви не дипломат, — поблажливо посміхнувся Сміт. — Ви пам'ятаєте, що сталося, коли Японія напала на Пірл-Харбор до оголошення війни Америці. Увесь світ обурив цей піратський напад. Завоювавши загаль: А думку, Америка розв'язала собі руки і вступила в війну. Так що випадок з Пірл-Харбором був американцям дуже до речі.

— Хіба Америка не втрутилась би в війну, якби японці не напали на її фортецю? — спитав я.

— Даруйте, сер, але я ще раз мушу сказати, що ви не дипломат. Кожна війна починається задовго до того, як загримлять гармати. Вона ведеться між пропагандистськими апаратами двох ворогуючих таборів за завоювання громадської думки. Ясна річ, що й без випадку з Пірл-Харбором Америка втрутилась би в війну. Вона шукала приводу, і нетерплячі самураї дали його самі.

— А Гітлер напав на Радянський Союз раптово, не підготувавши громадської думки, — заперечив я.

— У Гітлера — запаморочення від успіхів, йому лише гамівна сорочка допоможе, і мені здається, зараз вона шиється в Москві. Але повернімося до першого питання. Існує старий закон, який гласить, що всяка нічия земля належить тій державі, підданець якої першим ступив на неї.

Як це не дивно, в словах Сміта була певна логіка. Я пригадав суперечки між Португалією і Іспанією понад чотириста п'ятдесят років тому, коли вони були наймогутнішими морськими державами світу. Вони сперечалися за кожен нововідкритий острів навіть і після того, як папа поділив земну кулю навпіл і західну півкулю віддав Іспанії, а східну — Португалії. Ще тоді було встановлено цей хижацький принцип: здобич належить тому, хто першим вчепився в неї своїми пазурами. За чотириста п'ятдесят років світ докорінно змінився, навіть і лице землі змінилось, тільки колонізатори лишилися такими самими. А втім, не можна сказати, що вони такі ж самі. І вони змінилися, змінився і їхній «принцип». Зараз здобич не належить тому, хто першим схопить її, бо завжди може з'явитися інший, сильніший хижак» який відніме здобич у слабшого. Такий закон джунглів, засвоєний колонізаторами.

— Так от, сер, — вів далі Сміт, жуючи кінець сигари. — Острів Тамбукту належить Англії, тому що англійські піддані першими ступили на нього.

— Помиляєтесь, сер, — заперечив я. — Острів Тамбукту належить Болгарії.

— Що? — вигукнув Сміт і навіть перестав жувати сигару.

— Так, він належить Болгарії, бо я першим ступив на нього. Капітан доплив до берега після мене, а ви, містер Сміт, зійшли з яхти значно пізніше.

Сміт втупився в мене, ніби намагався збагнути, жартую я чи говорю серйозно, а потім розсміявся.

— Болгарії? Ха-ха! Ви комік, сер! Ви просто вб'єте мене своїми жартами. В якому кінці земної кулі лежить ваша Болгарія? Давно я не розгортав карти і забув, хоч колись мав п'ятірку з географії. Наскільки пригадую, ви межуєте з якимось болотом. Які ж морські сили має ваша… гм… Болгарія?

— Отже, вся справа в силі, а не в тім, хто першим ступив на острів. Говоріть точніше, сер!

— Саме так, якщо ви наполягаєте на точності… Стерн, який рідко втручався в наші суперечки і уникав ставати на чийсь бік, раптом закричав:

— Погляньте! На підводному човні піднімають японський прапор!

— Не може бути! — здригнувся Сміт. — Японський підводний човен в Індійському океані? Просто неймовірно.

— Прапор японський, — повторив капітан. — Роздивіться його краще, і ви побачите на ньому зображення сходу сонця.

Підводний човен підійшов так близько, що добре було видно прапор і матросів, що сновигали по палубі. Безсумнівно — човен японський. Сміт мовчки дивився на нього, наче онімів. Англія воювала з Японією, і він не міг чекати нічого хорошого від цієї зустрічі. Це стосувалося й капітана.

— Що ж ви тепер будете робити? — звернувся я до обох англійців. — Воюватимете разом з племенем проти ворогів Англії?

— Ні, — сказав капітан. — Ніколи в житті я не воював. Всі війни, які провадила Англія за мого життя, я плавав капітаном торговельних кораблів.

— А ви, містер Сміт?

Сміт важко зітхнув.

— Я? Я попрошу капітана підводного човна відправити мене до Японії. У мене є знайомі в Токіо і в Йокогамі. Відомі промисловці, з якими я торгував. Сподіваюсь, вони щось та зроблять для мене… В гіршому випадку потраплю в полон до самураїв. Кінець кінцем це не так уже й страшно. Перший-ліпший японський банк прийме мої чеки. А гроші — велика сила. Вони пом'якшують найчерствіші серця. Але я маю й іншу можливість… — Подумавши, Сміт тихо додав: — Гадаю, що капітан човна згодиться висадити мене в якому-небудь порту. Наприклад в Джакарті. За таку послугу я б добре заплатив.

— Виходить, ви думаєте підкупити капітана? — запитав його Стерн.

— А чому б ні?

– І ви певні, що це вам удасться?

— Я певен лише в одному, — сказав Сміт, дивлячись на підводного човна, — краще бути в полоні у японців, ніж на волі у цих дикунів. Ви згодні зі мною, Стерн?

Капітан мовчки одвернувся.

Човен повільно наближався до затоки. Зараз ще краще було видно і прапор, і маленьких японських моряків, які зняли чохли з двох гармат і спрямували їх жерла на берег.

III

Я попередив Боамбо, що пакегі з великого човна готуються пустити «блискавки» із своїх «стріл». Вождь тут же наказав Сміту видати рушниці, які він забрав у мисливців під приводом того, що немає патронів. Сміт удав, що не зрозумів його.

— Я вимагаю стріли, що пускають блискавки! — повторив Боамбо, і голос його прозвучав твердо, як наказ. — Не розумієш? Дум-дум! — І він зробив жест, ніби стріляв.

— Навіщо йому рушниці? — стурбовано запитав плантатор. — Без патронів вони не можуть стріляти. Поясніть йому, сер…

Я пояснив, але вождь не повірив. Він ще наполегливіше вимагав рушниці. Сміт мусить зараз же видати їх. Цю ж мить. Якщо ні, тубільці самі підуть і візьмуть. Знайдуть і патрони. В хатині Сміта все є.

Зрозумівши намір вождя, плантатор запротестував. Як сміє цей дикун вдиратися дорого житла! Сміт тепер син племені. Його житло священне і недоторкане! Вождь не має права заходити туди і тим більше ритися в його ящиках.

— Заступіться за мене, сер, — попросив мене Сміт. — Поясніть вождеві, що такий вчинок образливий. Він рівнозначний пограбуванню… — І, глянувши мені прямо в вічі, додав: — Чи й ви на його боці?

Я не відповів. У цю хвилину мене мучили найсуперечливіші думки. Японці намагатимуться окупувати острів і перетворити його на військово-морську базу, а жителів — на рабів. Це поза всяким сумнівом. Адже прибули вони з Японії не на прогулянку. Що мені робити? Битися разом з тубільцями проти нападників чи лишатися нейтральним, як Стерн. Один голос підказував, що моє місце серед захисників острова. Але інший — опирався і примушував мене замислитись. Пригадалася похила хатина в горах з заклеєними папером вікнами, гіллястий горіх… Мощеним двором проходить стара жінка… Вона в чорній хустці, очі сухі, сумні — багато, багато пролили сліз вони за вигнанцем-сином… Пригадався й батько — його я не міг уявити сумним, бо ніколи не бачив таким. На нещастя він дивився, як філософ, що знає ціну життя. Від природи веселий жартівник, батько зустрічав лихо з усмішкою і ні перед ким не схиляв голови. Пригадались і друзі, і велике місто біля підніжжя Вітоші, і Чорний Верх, з якого відкривається вся Софійська рівнина, а за нею на північ і на південь, на схід і на захід — високі гори й чудові долини, взимку вкриті глибокими заметами, а влітку — буйною зеленню… Пригадав усе й подумав: «Цей підводний човен — частина твого світу. Ці моряки відвезуть тебе в якесь місто, звідки ти зможеш повернутися на батьківщину. Інша нагода навряд чи буде…» Але перший голос одразу ж заперечив: «Цей човен належить колонізаторам. Вони послали його сіяти смерть. Самураї перетворять квітучий острів на справжнє пекло, поневолять плем'я, і за кілька десятків років від нього не лишиться й сліду. З ким ти, син хороброго й волелюбного болгарського народу? З колонізаторами чи тубільцями? З поневолювачами чи з борцями проти неволі? Ти ж нащадок Ботева і Левського — подумай добре!». Сміт перебив мої думки.

— Чому ви мовчите? — запитав він. — Невже ви допустите нікому не потрібне кровопролиття. Якщо тубільці чинитимуть опір, японці зметуть їх за якусь годину! Адже так, Стерн? — повернувся він до капітана. — Не можна допустити цього. Треба зустріти японців як рятівників. Чому ви не відповідаєте, Стерн? Може, й зараз скажете, що ви нейтральні?

Капітан, який досі замислено мовчав, раптом рішуче труснув головою і сказав:

— Зараз я не можу лишатися нейтральним! Японія — ворог Англії. Це вирішує все. Я англієць, тому битимуся, доки голова тримається на плечах. Так, битимусь! — повторив старий морський вовк. — Іду за рушницями. Патрони у зеленому ящику, так? Дайте мені ключ, сер!

Зараз він був невпізнанним: обличчя почервоніло від хвилювання, голубі очі блищали.

Сміт сторопів. Він сподівався від капітана підтримки й співчуття, а той, сповнений рішучості, вимагав у нього рушниці й ключі від ящика з патронами. Плантатор не чекав такої зради. Навіть я був здивований поведінкою Стерна. Раніше, під час наших постійних суперечок з Смітом, він завжди відмагався нейтралітетом і спокійно пихкав люлькою. А зараз раптом втрутився. І проти кого? Проти японців, од яких Сміт чекав порятунку…

— Чи ви це говорите, Стерн? — глухим голосом промовив Сміт.

— Я!

— Отже, ви будете битися на боці дикунів?

— Так!

— Але… це божевілля, Стерн!

— Божевілля? — підвищив голос капітан. — Ні, сер! Це найблагородніша справа, яка може випасти на долю чесної людини.

— Не кривіть душею, Стерн… Ви йдете проти власних інтересів.

— Я сказав своє рішення, і воно остаточне. Можу додати, що від дикунів я бачив тільки добро. Вони не зробили мені нічого поганого. А японці — вороги Англії. Ви хочете піти з ворогами тому, що це в ваших особистих інтересах. Але я не можу цього зробити. Я англієць і, передусім, чесна людина.

— Але це безумство! — повторив Сміт.

В його голосі бринів відчай. Він поперхнувся й закашлявся — мабуть, хотів ще щось додати, але втримався.

— Я сказав те, що хотів сказати, — твердо заявив капітан. — Який сенс повторюватись? Питаю вас знову: ви дасте ключа від зеленого ящика?

— Ні! — різко відвернув голову Сміт.

— Гаразд, я розіб'ю ящик! — Капітан вороже глянув на нього і попрямував до селища.

Вождь, який досі терпляче слухав їхню розмову, повторив, що коли цей пакегі не дасть рушниць добровільно, він візьме силою. Я заспокоїв його, що капітан принесе їх.

І справді, незабаром Стерн повернувся в супроводі п'яти тубільців, які несли рушниці і зелений ящик.

— Востаннє питаю вас: дасте ключ? — звернувся капітан до плантатора.

— Ні!

Одним ударом сокири Стерн розбив ящик. У ньому було повно патронів. Тубільці розхапали рушниці. Деякі з них стріляли раніше і мали певний досвід.

В цей час японці кинули якір, і гумові човни з озброєними моряками наближалися до берега.

Стрільці зайняли позиції за скелями і в прибережних кущах. Човни підійшли до берега. Матроси взяли автомати напоготів. Їх було десять душ — по п'ять у кожному човні. Між ними був один офіцер, який виділявся своєю формою. Справді, вони були дуже самовпевнені, збираючись з такими незначними силами висадитись на берег. Я наказав тубільцям не стріляти без моєї команди. А коли човни наблизились настільки, що матроси могли чути мене, я випростався і крикнув англійською мовою, щоб вони зупинилися.

— Якщо хочете вести з нами переговори, хай зійдуть на берег два чоловіки без зброї! — крикнув я.

— Ніяких переговорів! — відгукнувся офіцер ламаною англійською мовою. — Ми вимагаємо здати острів без бою. Інакше знищимо вас до одного!

— Назад! — крикнув я і вистрілив у повітря. Хотів, щоб японці зрозуміли, що ми маємо вогнепальну зброю і не жартуємо. Це подіяло. Матроси повернули човни і, лише відійшовши од берега, відкрили вогонь. Ми відповіли. Тоді з підводного човна загриміли дві гармати. Снаряди безладно вибухали на березі, не завдаючи ніякої шкоди.

Потім вогонь обох гармат японці перенесли на селище. Кілька хатин спалахнуло. Сміт підбіг до мене й закричав у відчаї:

— Припиніть чинити опір, безумці! Це самогубство! Ви не знаєте японців! За кожного вбитого солдата вони переб'ють тисячі дикунів!. Підніміть білий прапор!

Я не відповів. Бачачи, що його ніхто не слухає, Сміт побіг у селище.

Обидві гармати стріляли безперервно і замовкли тільки тоді, коли матроси піднялися на борт підводного човна. В селищі і в кількох місцях у лісі спалахнули пожежі.

— Ми перемогли! — крикнув Боамбо.

Я кивнув головою. Він не знав, яка це сила — японці з гарматами, автоматами і кулеметами, а я не хотів його лякати. Хай думає, що ми перемогли. Віра в перемогу — сама по собі вже напівперемога.

З кількох селищ прийшли люди і сповістили, що вночі великий човен пакегі обходив острів, пускав блискавки й грім і підпалив кілька хатин в Каліо. І більше нічого. Японці ніде не пробували зійти на берег. Це показувало, що вони вибрали нашу затоку як найзручніше місце для висадки десанту. Але чому припинили стрільбу! Невже злякалися наших десяти рушниць?

Весь день минув спокійно, лише пожежі нагадували про напад, але скоро й вони погасли. Підводний човен легко погойдувався вдалині як символ нещастя.

Вдень прийшла Зінга і сказала батькові, що Арикі хоче говорити з ним. Головний жрець разом з іншими тубільцями ховався в горах, але бачачи, що великий човен не пускає більше блискавок і грому, повернувся в свою хатину. У нього був і Сміт.

Боамбо суворо подивився на дочку і наказав їй зараз же повернутися в гори.

— Не гнівайся, набу, — тихо мовила Зінга. — Арикі мене послав. Він хоче говорити з тобою.

— Скажи Арикі, хай дасть мені спокій!

Ніколи Боамбо не говорив так грубо з дочкою. Але він гнівався не на неї, а на головного жерця. Надумав кликати його на розмови саме тоді, коли вирішується доля племені…

— Піди подивися, що хоче цей божевільний старик, — звернувся до мене Боамбо. — Скажи йому, що я не можу залишити стрільців. Якщо він має сказати щось важливе, хай прийде сюди.

Ми з Зінгою пішли до селища. Вона була стурбована. Жахливі люди — пакегі з великого човна! Спалили кілька хатин, підпалили ліс… Добре, що всі втекли в гори і ніхто не постраждав… Погані пакегі… Хочуть спалити острів. Невже це їм удасться? Невже вони переможуть плем'я?

— Не переможуть вони його! — впевнено сказав я.

— Ні? Дуже добре! Але ти бережись, Андо! Бережись, а то тебе вб'ють…

Біля хатини Арикі ми розійшлися: Зінга пішла в гори, а я зайшов до головного жерця.

Арикі сидів на нарах. Поруч, підігнувши ноги і схрестивши на грудях руки, сидів Сміт. Він в усьому наслідував Арикі, гадаючи, що цим може догодити йому. Тільки-но я увійшов, плантатор накинувся на мене:

— Чому ви не дали японцям зійти на берег? Навіщо даремно проливаєте кров? Хто вам дав право?

— Про що ви говорите, сер? Немає жодного вбитого…

— Все одно, плем'я не встоїть проти гармат і кулеметів японців. Чому не поясните вождеві, що чекає плем'я, коли воно не здасться без бою?

— А що його чекає, коли воно здасться? — запитав я.

— У вас все навпаки! — скипів Сміт. — Але знайте, ви відповідатимете!

— Чи не перед вами?

— Можливо, й переді мною!

Я повернувся до нього спиною і сказав Арикі:

— Цей пакегі не знає, що говорить…

– І я не знаю, що він говорить, але послухай, що скаже Арикі. — Він примружив очі, нахилив голову і, подумавши, заговорив глухим голосом: — Пакегі спалять острів і переб'ють нас. Перетворять наші хатини на попіл. Хто відповідатиме? Ти й Боамбо! Так, ви відповідатимете вашими головами! Анге бу!

Він говорив те, що йому підказав Сміт. Плантатор не знав добре мови племені, але вони з Арикі розуміли один одного з півслова, з одного жесту чи погляду. Єдиним бажанням Сміта було вирватися з острова хоч і полоненим японців. Але Боамбо не пустив їх на берег, і ця можливість вислизнула. Це його найдужче дратувала

— Що сказати тані Боамбо? — спитав я головного жерця.

— Те, що я тобі сказав: дозволити пакегі зійти на берег. Шаміт говорить, що вони непогані люди…

— Гаразд, скажу.

Я рушив до виходу, але Сміт зупинив мене:

— Де Стерн? — спитав він.

— На березі з стрільцями.

– І він стріляв у японців?

— Так, і він.

— Я вважав його за розумну людину…

— Він не тільки розумний, але й чесний, — сказав я і вийшов.

Протягом усього дня японці не робили нових спроб висадити війська, а ввечері, знявшись з якоря, підводний човен потонув у темряві ночі.

— Пішли! — з полегшенням зітхнув Боамбо. — Тепер можна й запалити спокійно.

І він справді запалив вперше за цілий день. Але заспокоїтись не міг: часто обходив пости, подовгу вдивлявся в океан і жодного разу не присів відпочити. Тільки десь опівночі приліг просто на траву, а я пішов до хатини.

Я теж дуже стомився, але довго не міг заснути. «Шкода, — думав я, — відкрито останній невідомий і ніким не загарбаний острів. Японці так легко не відмовляться од своїх намірів. Рано чи пізно, але вони повернуться сюди, можливо, не на одному, а на кількох підводних човнах. Вони вдерлися в неосяжні китайські землі, з нечуваною самовпевненістю ополчилися проти найчисленнішого в світі народу, окупували багато островів у Тихому океані, проникли і в Індійський океан… Чому не захопити й острів Тамбукту? Хто їх зупинить?»

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Битва. Рішення Сміта й Арикі. В полоні у японців. Капітан Сігеміцу. «Бажаю вам успіху, союзнику!» Головний жрець у пастці. Знову у племені занго. Заслужена кара.

І

Вони й справді прийшли. Ще не розвиднілось, коли я прокинувся від сильного гуркоту. Я швидко вийшов з хатини і в ранкових сутінках побачив два підводних човни, що стояли на якорях недалеко від берега. На них часто спалахували блискавки — стріляли гармати, а з двох кінців селища було чути тріскотню автоматів і кулеметів. Мені все стало ясно — вночі японці висадили війська на острів далеко від селища і зараз наступали з двох боків. В самому селищі було чути вибухи снарядів і крики жінок та дітей, що повернулися з гір після того, як зник підводний човен. Знову палали пожежі і освітлювали темні води океану кривавим сяйвом.

Боамбо розділив стрільців на два загони: один бився на східному боці селища, а другий — на західному. Бій тривав недовго: тубільці змушені були відступити. Правда, вони билися хоробро і відступали крок за кроком, але все-таки відступали, а на світанку відійшли в гори.

Я збирався теж тікати з ними, але перед тим вирішив зайти в хатину Сміта. Там була захована касетка з щоденником Магеллана. Японці, звичайно, обшукають все і знайдуть її. Щоденник потрапить їм до рук. При одній думці про це я забув про небезпеку і кинувся до хатини плантатора. Але її вже не існувало, тільки головешки ще диміли. Я згадав, що ніяка пожежа не могла знищити вогнетривку касетку, але не мав часу ритися в гарячому попелі. В першу-ліпшу хвилину могли з'явитися японці…

Я побіг до Арикі. Я знав, що застану там і Сміта.

— Ваша хатина згоріла! — крикнув я плантаторові. Він зіскочив з нар і перелякано витріщився на мене.

— Згоріла? Справді?

— Так. Від неї лишилася тільки куча попелу.

— О, тепер я останній бідняк! — схопився за голову Сміт. — Чуєте, сер? Останній бідняк!

— Але ж касетка не згоріла? — спитав я.

— О сер! — вигукнув плантатор, і його очі радісно заблищали. — Ви безумовно праві! Касетка ціла! Ніяка пожежа не може її знищити, запевняю вас! А в ній мої коштовності і чекова книжка!

– І щоденник Магеллана, — додав я.

— Так, і щоденник Магеллана. Все гаразд, сер… Ми знайдемо касеті сховаємо від японців.

— Але я не збираюсь лишатися з японцями.

— Невже? Значить, до кінця вірні племені?

— Так.

— Воля ваша, — подивився на мене співчутливо Сміт.

— Ви знайдете касетку, чи не так? — спитав я.

— Звичайно, знайду і сховаю.

— Гаразд. Але запам'ятайте — щоденник Магеллана не тільки ваш.

— Навіщо ви про це нагадуєте, сер? — ображено сказав Сміт. — Невже ви думаєте, що я зловживатиму вашим довір'ям? До речі, де мій капітан?

— Не знаю.

— Чи не вбито його? — захвилювався Сміт.

— Не думаю. А що збирається робити Арикі? І він залишиться в японців?

Сміт ствердно кивнув головою.

— Це правда? — повернувся я до головного жерця. — І ти лишаєшся у пакегі, які спалили селище і вбили багато жінок і дітей?

Арикі чухав груди й дивився в землю. Він дуже добре розумів, що робить, і не смів глянути мені в вічі.

— Так, — промовив він нарешті і, показавши рукою на Сміта, тихо додав: — Він каже, що пакегі — добрі люди і нічого поганого Арикі не зроблять. Пакегі поважатимуть Арикі більше за тебе…

Я махнув рукою і вийшов. Я розумів Сміта, хоч і не виправдував його. Він вважав за краще полон, ніж острів Тамбукту, бо хотів за всяку ціну повернутися в Англію до свого багатства. Але чому Арикі залишається у ворогів свого племені?

Я пішов стежкою в гори. Несподівано за спиною пролунав незнайомий голос і примусив мене оглянутись. Я побачив край лісу двох японців з автоматами. Обидва були невисокі, але досить широкоплечі, з жовтими обличчями і вузькими розкосими очима. Один був дуже низький, взутий у важкі підковані черевики з білими гетрами, а другий, трохи вищий, — у чоботи, які були йому до колін. Солдат у білих гетрах крикнув щось по-японському і націлився на мене. Я підняв руки і завмер… «Невже стрілятиме цей ідіот?» — промайнуло в голові.

Але він не вистрілив. Як тільки я підніс догори руки, солдат опустив автомат і рушив до мене.

– Інгліш? Америкен? — спитав він.

— Болгарин, — відповів я.

— Бюлгар? — здивувався маленький солдат у білих гетрах.

Я кивнув головою:

— Бюлгар.

Він недовірливо оглянув мене з ніг до голови і щось замимрив своєю мовою, але я лише знизував плечима і мовчав. Тим часом другий солдат, у високих чоботях, зайшов до хатини головного жерця і вивів звідти Сміта й Арикі.

Маленький солдат залишив мене і підійшов до Сміта.

– Інгліш? Америкен? — запитав він.

– Інгліш, — відповів Сміт. — Підданець його величності англійського короля!..

– Інгліш! — загорлав солдат і штовхнув плантатора прикладом.

Сміт не чекав цього. Як кожна багата людина, він жив досі з почуттям переваги над іншими, що робило його самовпевненим і навіть зневажливим у ставленні до людей. Крім того, він надто вірив у могутність Англії і думав, що досить промовити слово «англієць», як кожен упаде перед ним на коліна. І тому удар прикладом був для нього як грім серед ясного неба.

А що сказати про Арикі? Йому теж не сподобались японці. Виявилось, що вони зовсім не такі, якими їх зображував Сміт.

Солдати погнали нас до затоки. Тут і там на стежці лежали вбиті чоловіки, жінки й діти, були й поранені, які марно простягали до нас руки і просили допомоги. Навколо палали пожежі.

В затоці панувало пожвавлення. Японці перевозили на берег ящики з амуніцією. Вони користувалися вузькими човнами тубільців, які не були пристосовані для перевезення великих вантажів і завдавали їм чимало клопоту.

Тут був і капітан Стерн. Він так зрадів, побачивши нас, що ледве не впустив важкого ящика, якого ніс на спині. Він теж не встиг втекти в джунглі і потрапив у полон.

— Ви, Стерн? — вигукнув Сміт і зупинився вкрай здивований. — Невже вони примусили вас носити ці важкі ящики?

— А ви думаєте, що я роблю це з власного бажання? — відповів Стерн, обережно ставлячи ящик на пісок.

— Як можна?! — обурився Сміт.

Можна, можна!

Дивуюся, Стерн…

— А я нітрохи не дивуюся.

— Але ж ви їм сказали, що ви капітан?

— Сказав.

– І незважаючи на це…

— Незважаючи на це, — перебив його Стерн, — а можливо, саме тому мене примусили носити ці важкі ящики.

Солдатик у білих гетрах кудись пішов і незабаром повернувся з офіцером. Офіцер був низенький, як і солдат, і його очі були чорні й розкосі, а жовте широке обличчя було вкрите ластовинням. Він щось сказав своєю співучою мовою і показав на човни, навантажені ящиками. Ми зрозуміли, що треба братися до роботи.

Ящики справді були дуже важкі. Сміт пихтів під ними і лаяв японців, але стиха, щоб ніхто не чув. Маленький солдатик переконав його, що самураї не жартують. Вони знайшли роботу навіть для старого Арикі. Бачачи, що він не може носити ящики, офіцер примусив його виливати воду з човнів.

По обіді з підводного човна приїхав офіцер і сказав ламаною англійською мовою, що їхній капітан хоче поговорити з нами. І це було дуже до речі, бо ми справді знемагали під важкими ящиками і пекучим сонцем. Капітан, трохи розставивши ноги і заклавши руки за спину, чекав нас на палубі. Він був невисокий, дебелий, із засмаглим вилицюватим обличчям.

— Я протестую, сер! — нетерпляче заговорив Сміт, задихаючись від утоми й спеки. — Ваші солдати били мене! Я член Палати громад, сер! Я підданець його величності англійського короля!

Капітан мовчки дивився на нього холодними чорними очима.

— Ваші солдати невиховані, сер! — вів далі Сміт ще з більшим запалом. — Вони били мене, а потім примусили переносити ящики з амуніцією. Це принизливо, сер! Я протестую!

Він замовк і витер піт на шиї. На обличчі капітана промайнуло щось подібне на посмішку, але очі лишилися холодними. Він гукнув сержанта, який був поблизу, і щось сказав йому японською мовою. Сержант кивнув головою Сміту і повів його у внутрішнє приміщення підводного човна.

— А ви хто? — звернувся до мене капітан. — Сподіваюсь, що ви не член Палати громад?

— Ні, сер. Я болгарин.

— Болгарин? О'кей! А ви? — обернувся він до Стерна.

— Я англієць, — холодно відповів Стерн. — Капітан далекого плавання.

— На військових кораблях?

— Ні, на торговельних. Вірніше, був капітаном яхти у пана, якого тільки-но повели.

— Хіба в нього була яхта?

— Так, він мав яхту.

— Мені сказали, що ви потерпіли корабельну аварію.

— Так, сер, Яхта розбилась он об ті скелі. — Стерн показав на скелі, між якими виднілися рештки нашої яхти.

Сержант повернувся, капітан знову щось сказав йому. Сержант віддав честь і зробив знак Стерну йти за ним. Коли ми залишилися самі, капітан спитав мене:

— Значить, ви болгарин?

— Так, болгарин, — підтвердив я.

Він слухав мовчки, трохи нахиливши набік голову, як людина, що недочуває і намагається вловити кожне слово співбесідника. Потім знову закидав мене запитаннями. Чи мають тубільці якусь зброю, крім рушниць? Ні? Ол райт! Чи є ще європейці на острові? Немає? І ніяких військ? А звідки у тубільців рушниці? З яхти? Добре, дуже добре! А скільки мешканців на острові? Де їхні селища? Далеко в джунглях? І немає ніяких доріг? А чи добре я володію мовою племені? Чи знаю вождя? Навіть дуже добре? О'кей!

Коли я відповів на численні його запитання, капітан, вимушено посміхаючись, сказав:

— Ми з вами союзники. Болгарія приєдналася до осі — нам це відомо? Так? О'кей! Ходімо вип'ємо, союзнику… Але насамперед давайте познайомимося: капітан Сігоміцу. А наніс ім'я? Антон? О'кей!..

Ми зайшли до тісної кают-компанії підводного човна, освітленої лише однією електричною лампочкою, що горіла тьмяним жовтим світлом. Маленький столик, до якого ми сіли, був пригвинчений до підлоги. Стільці були теж залізні й нерухомі. Товстий матрос у білому фартусі приніс бутерброди з копченою рибою і пляшку вина. Бутерброди пахли димом, але вино було хороше, типу французького бордо, хоч і з етикеткою Філіппінських островів. Коли ми цокнулись чарками, капітан сказав, що головне не у випивці, а в цоканні, — і цокнувся ще раз.

— Ми ж союзники, — додав він посміхаючись.

Так, він ставитиметься до мене як до союзника, а не як до полоненого. І я повинен ставитись до нього з довірою. На нас чекає спільна робота. Так-так, спільна, корисна робота… Що від мене вимагається? Лише одне: повернутися на острів і умовити вождя припинити опір. Хай усі тубільці повертаються в селище і займаються мирною працею. Це найрозумніше, що можуть вони зробити. Треба пояснити вождеві, що всякий опір буде марним. Все одно дикуни будуть переможені, і тоді плем'я, разом із жінками і дітьми, буде знищене до ноги. Японцям потрібний острів. Він буде перетворений на військово-морську базу. Японці перетнуть шлях американським кораблям, які возять зброю для Росії через Персидську затоку. А потім перетнуть шлях і англійським кораблям в Індію, і на Зондські острови. Британський лев з обскубаною гривою буде замкнений в клітці на своєму маленькому острівці і там добитий остаточно.

— Я кажу вам усе це, — заявив капітан Сігеміцу, — для того щоб ви зрозуміли, наскільки важливий зараз для нас цей острів. Постарайтеся пояснити племені. Хай усі зрозуміють, що справа дуже серйозна і я не збираюся з ними жартувати.

— Гаразд, я поясню вождеві, — сказав я. — А що робиться в Росії? Ми були відрізані од світу майже цілий рік і нічого не знаємо.

— Німецькі війська в Сталінграді, — відповів капітан.

— А Москва і Ленінград?

Капітан похмуро сказав:

— Коли німці дійдуть до Уралу, Москва і Ленінград самі здадуться. — І, збагнувши, що сказав більше, ніж належить знати «союзникові», він додав: — Як бачите, я з вами цілком одвертий і не приховую, що цей маленький острів має велике значення для нашої остаточної перемоги. Треба за всяку ціну переконати вождя припинити опір. Обіцяйте йому все. Я десь читав, що дикуни все можуть віддати за просту дрібничку.

Я пригадав Смітові дрібнички і сказав:

— Навпаки, тубільці непідкупні. Вони великі патріоти.

— Патріоти? Ви мене смішите, сер… — І він справді розсміявся, трясучи широкими плечима і вискаливши жовті зуби. Потім одразу став серйозним і похмуро додав: — Якщо вони не підкоряться, знищу всіх. Скажіть це вождеві. У мене досить війська і зброї для зграї в дві тисячі душ.

Я аж кипів від обурення, але оволодів собою і спитав:

— А що ви думаєте зробити з двома англійцями?

— Ах, так… Добре, що ви мені нагадали. Чи правда, що той бовдур — член англійської Палати громад?

— Не знаю. Можливо… Він багатий промисловець, має плантації на Кокосових островах.

— А чи справді другий був капітаном його яхти?

— Так, був.

— Гаразд! — кисло посміхнувся Сігеміцу. — Член англійської Палати прибиратиме клозети, а морякові я дам почесну роботу: він чиститиме картоплю і митиме посуд на кухні. — Випивши чарку одним подихом, капітан несподівано встав і сказав: — Отже, вирішено. Зараз дам вам перепустку, з якою ви зможете вільно ходити по острову в будь-який час дня й ночі. Якщо буде потрібно, мої солдати подадуть вам допомогу. З цього моменту ви під захистом японського прапора і солдат імператора сонця. Якщо успішно закінчите переговори з вождем, дістанете нагороду. Якщо, крім того, приведете вождя на підводний човен, ваші груди прикрасить золота медаль. Бажаю успіху, союзнику.

Він простягнув мені руку і пішов у свій кабінет, навіть не спитавши, чи згоден я бути посередником.

II

Два матроси відвели мене на берег. Тут ще кипіла робота: одні відкривали ящики з патронами, другі складали кілька важких кулеметів, станки яких глибоко загрузли в піску, треті копали кулеметні гнізда на найближчих горбах. З усього було видно, що японці бояться нападу і готуються до оборони.

Головний жрець теж був тут. Він усе ще вичерпував воду з човнів. Побачивши мене, підбіг і почав хникати:

— О Андо! Скажи пакегі, щоб вони дали мені спокій. Я старий, не можу працювати. Скажи, що я хочу поговорити з їхнім таною…

— Що ти йому говоритимеш?

— Скажу, що я головний жрець і можу бути йому корисним.

— Чим же ти можеш бути йому корисним? — спитав я.

— Накажу моїм людям не воювати з пакегі.

— Але вони тебе не послухають.

— Послухають, Андо! Люди з мого роду послухають. Скажи жовтому тані, що я його усиновлю, і він буде жити на острові, як син нашого племені. І його стрільці стануть синами нашого племені. Якщо жовтий тана дасть коньяк і цигарки Арикі…

— Замовкни! — крикнув я. — Ти непотрібний жовтому тані. Він має досить стрільців, щоб вибити все плем'я.

Я рушив до селища, але Арикі вхопив мене за руку і не хотів відпускати. Він дивився маленькими мишачими очицями і скиглив. Мені стало гидко.

Біля нас зібралося душ десять матросів, підійшов і офіцер, якого я бачив уперше. Я сказав йому, що мені капітан дав спеціальне завдання, і показав перепустку. Прочитавши її, офіцер став струнко і віддав мені честь.

— Чи можу бути вам чимось корисним? — спитав він англійською мовою.

— Дайте мені цього старика, — кивнув я головою на Арикі. — Для роботи він не годиться, а мені потрібний.

— Візьміть, — махнув рукою офіцер, ніби відганяючи настирливу муху. — Вивчив два англійських слова і весь час повторює: «Коньяк, цигарки, коньяк, цигарки». Хай швидше забирається з-перед очей. Ми звикли самі пити коньяк і палити цигарки.

Арикі сидів на піску і дивився то на мене, то на офіцера. Я звелів йому встати і йти зі мною.

— Куди ти мене поведеш? — спитав він.

— До жовтого тани.

— До жовтого тани? Справді?

— Так.

— А де він?

— В селищі.

— А не на великому човні?

— Ні, він у селищі.

— А ти не брешеш?

— Навіщо мені брехати? Я йду до нього. Якщо хочеш, іди й ти, а не віриш, вичерпуй воду з човнів.

— О Андо! Піду, Андо!

І він почвалав слідом за мною.

Ми пішли в селище. Там ще диміли недогорілі хатини. На майдані зяяла глибока воронка від снаряда. Поблизу лежала горілиць вбита жінка з закривавленим обличчям, притиснувши до грудей немовля з відірваними ногами.

Ми зайшли до хатини головного жерця. Вона була ціла. Рогожі й горщики були на місці. Японці нічого не взяли.

— Візьми біле листя, — сказав я головному жерцеві.

— Навіщо? — спитав він, глянувши на мене недовірливо.

— Воно знадобиться тобі. Зараз підемо до жовтого тани. Жовтий тана скаже: «Ні, цей чоловік не Арикі. У Арикі є біле листя, а у цього немає».

Арикі підозріливо поглядав на мене й вагався. Чи не обдурюю я? Чи не хочу відібрати в нього біле листя? Воно було його силою, ним головний жрець дурив тубільців. Якщо втратить його, чим тоді залякуватиме непокірних?

— Бери і ходімо швидше до вождя пакегі, — сказав я твердо. — Він дасть тобі коньяку й цигарок. Багато коньяку і багато цигарок. Дасть тобі браслети й намисто. Все тобі дасть.

Я справді хотів знищити біле листя, щоб вирвати з рук головного жерця найсильнішу зброю, яка вселяла страх у тубільців і примушувала їх беззаперечно коритися йому. Арикі підозрював це й вагався. Але коли почув, що вождь пакегі дасть йому багато коньяку і цигарок, забув про все на світі. Він розкидав нари, засунув руку під бамбукове пруття, витяг звідти вахтовий журнал яхти, поклав його в торбину, і ми пішли.

Прийшли в селище. Сподіваючись знайти касетку з щоденником Магеллана, щоб віднести її до тубільців, я попрямував до того місця, де колись стояла хатина Сміта і Стерна, але зараз же відмовився від свого наміру.

Поблизу лісу душ десять солдатів морської піхоти зайняли позиції в нашвидку викопаних окопах. За кілька кроків від окопів, сховавшись за товстим деревом, лежав молодий сержант з автоматом напоготові. Побачивши мене й Арикі, він щось крикнув і задріботів до нас. Я подав йому перепустку капітана. Сержант прочитав, ворушачи товстими губами, перевірив підпис і печатку і повернув мені. Потім віддав честь, повернувся на старе місце і знову заліг за деревом. Ми більше його не цікавили.

— Ходімо! — сказав я Арикі.

— Куди?

— До жовтого тани.

— Ти ж казав, що він у селищі?

— Був тут, але цей жовтий диявол сказав, що він пішов у гори до маленької хатини.

Над селищем, на горбі, стояла маленька хатина, в якій у негоду мисливці знаходили притулок, а коли ніч заставала їх у джунглях, то й ночували в ній. Я мав на меті відвести Арикі подалі від японців, а там уже легко було впоратися з ним. Я рішуче попрямував у гори, думаючи: «А що як він одмовиться? На очах у японців я не можу примусити його йти зі мною. Невже мій план — відвести Арикі в джунглі до племені — провалиться в останню мить? Чи повірить мені й цього разу головний жрець, чи здогадається, що я йому готую»? Оглянувшись, я побачив, що він іде за мною. Повільно й непевно, але все ж іде… Ми увійшли в ліс. Піднімалися вгору повільно, хапаючись за ліани, які були прив'язані до дерев, наче вірьовки. Стежка була настільки крута, що без допомоги цих ліан ми мусили б повзти. Крім того, товсті корені велетенських дерев перетинали шлях і створювали високі сходи, які теж утруднювали підйом. Арикі стомився, і мені часто доводилося чекати, доки він відпочине.

Коли ми нарешті піднялися на пагорб, перед нами відкрилася велика частина берега і вся затока. Внизу вився голубий димок від недогорілих хатин. Було видно й підводні човни, які скидались на сталеві сигари, закинуті в безмежну широчінь океану.

— Ох, немає сили! — зітхнув Арикі і важко опустився на землю.

Мені здалося, що за цей день він постарів на десять років. На його обличчі був вираз страждання. Він примружив очі, ті самі очі, в яких ще вчора спалахували злі вогники. Я ладен був сказати йому правду і дати змогу самому вирішити, чи йти до племені, чи повернутися до японців. Але пригадавши, скільки зла він зробив мені — та не тільки мені, а й багатьом тубільцям, — я подумав: «Не шкодуй його. Він цілком заслужив кари, яка його жде. Непокараний злочин заохочує злочинця…»

Ми знову рушили й за півгодини добралися до хатини. Вона була збудована біля високої скелі, з якої збігав невеликий потік. Протягом віків вода видовбала в граніті глибоку яму, в якій тепер вирувала й пінилася. Навколо піднімалися високі дерева, тінь від яких падала на водоспад. Цей красивий, затишний куточок наче був створений саме для відпочинку. Людина, яка перша подала ідею збудувати тут маленьку хатину, безумовно, душею і серцем була поетом.

Я присів на виступі скелі. Внизу піді мною вода шуміла і розсипалася тисячами дрібних крапель, які сяяли на сонці всіма барвами райдуги. Арикі піднявся видовбаними в граніті сходами і заглянув у хатину.

— Жовтого тани немає тут! — розгублено вигукнув він.

Я мовчав. Головний жрець швидко зійшов до мене і повторив:

— Чуєш, Андо! Жовтого тани тут немає! Ти мене обдурив!

— Так, обдурив! — признався я.

Я зніяковів і не міг дивитися в очі головному жерцеві, хоч і вважав, що він цілком заслуговує того, що я йому готував.

— Що ти хочеш зробити зі мною, Андо? — захлипав Арикі. — Куди мене ведеш?

— До тани Боамбо.

— Ні, ні! — закричав у відчаї Арикі і відскочив назад. — Одне;— А мене до жовтого тани! Ти ж обіцяв! Ти мені сказав, що жовтий тана дасть мені багато коньяку і цигарок!..

Я одвернувся від огидного старика. Так, він був невиправним. Навіть і зараз в ньому не заговорило сумління. А скільки гріхів було на його совісті! Ця людина не заслуговувала співчуття і милості…

— Ходімо зі мною, падлюко! — крикнув я суворо і, міцно схопивши його під руку, повів стежкою між високої трави аланг-аланг, що вкривала галявину біля хатини.

— Ні, ні! — вирвався головний жрець і сів у траву. — Не піду! Не хочу йти до Боамбо. Він забере у мене сім поясів мудрості і прожене в джунглі! Не хочу, чуєш! Одведи мене до жовтого тани! Шаміт каже, що в жовтого тани є багато коньяку й цигарок.

– Іди зі мною, негіднику! Ти зрадив своє плем'я і перейшов до його ворогів. За коньяк і цигарки ти готовий продати і рід, і все плем'я! Вставай! Швидко!

Зрозумівши, що я не жартую, Арикі підвівся й повільно поплентався поперед мене, схиливши голову. Він був схожий на злочинця, якого кайдани гнітили дужче, ніж вчинений злочин.

— Якось ти казав мені, що є добрі пакегі, — бурмотів він, ледве переставляючи ноги по втоптаній стежці. —І Шаміт сказав мені сьогодні: «Пакегі нанай-нанай». О, він мені збрехав! І ти обдурив мене! За що? Арикі старий. Арикі стомився. Арикі не може йти…

Все-таки він ішов, хоч і повільно. Ми знову увійшли в ліс. Нас одразу ж огорнула півтемрява, ніби погасло сонце. Звідусіль повіяло прохолодою. В тиші цієї півтемряви людина почуває себе самотньою і беззахисною…

Несподівано із-за товстого дерева вийшов молодий тубілець і перетнув нам шлях довгим списом. Все його тіло з голови до п'ять було вимазане сажею, а обличчя, спина й груди — розмальовані білими смугами, які означали, що плем'я веде війну…..:

— Стій! — крикнув юнак. — Куди йдете?

— До тани Боамбо, — відповів я.

— А де були?

— У пакегі.

— У жовтих дияволів, — поправив він мене. Юнак підозріливо подивився на нас і спитав:

– І Арикі був у них?

– І він.

— Значить, це правда! — похмуро сказав молодий тубілець. — Всі кажуть, що Арикі залишився у жовтих дияволів…

— Так, він був у них, — підтвердив я.

— Ух! — блиснув на нього очима тубілець. — Зрадник! Тепер гнів Дао впаде на твою стару голову. Ходімо! — І він пішов попереду, застерігши нас: — Дивіться! Якщо побачите на стежці стрілу або списа, не доторкайтесь до них — вони приносять смерть. Поглянь-но сюди, Андо! Бачиш цю ірену? — І він показав мені довгий стовбур пальми ротанг, який перетинав стежку на висоті біля метра від землі. — Вона смертельна. Пильнуй!

Він низько нахилився і проповз під ліаною, не доторкнувшись до неї.

На стежці ми бачили ще багато таких смертоносних перепон. Кожна з них була прив'язана тонкою ліаною, замаскованою в буйній зелені. До другого кінця ліани була прикріплена, теж схована в зелені, натягнута тятива з отруєною стрілою. Легкий дотик до встромленого в землю списа або до тонкої ліани, яка перетинає стежку — і з лісу вилітає заздалегідь налагоджена отруєна стріла…

«Японцям нелегко буде заволодіти островом, — подумав я. — Вони захопили тільки узбережжя біля затоки і селище тубільців, але навряд чи їм вдасться проникнути в глиб острова».

Стежка пролягала через непрохідний ліс, серед вікових дерев і спускалася в глибокий яр з крутими берегами і обвалами, що утворилися від великих злив. Зараз у вузькому руслі протікав струмок з кришталево чистою водою. Ми втолили спрагу і відпочили, потім почали підійматися на протилежний схил. Він був дуже крутий, і ми змушені були повзти, хапаючись за коріння дерев або за кілки, вбиті в землю спеціально для цього. І якби наш провідник не вказував, які кілки і коріння небезпечні, ми, напевно, стали б жертвою однієї з отруєних стріл.

Арикі задихався від утоми. Він проклинав і мене, і Сміти, і всіх пакегі, хоч сам був винен у нещасті, що спіткало його.

III

Нарешті ми вийшли на маленьку рівну галявину, зарослу молодою травою і всіяну червоними, голубими і жовтими квітами. Навколо піднімалися високі дерева джунглів, верхів'я яких губилися в безхмарному небі. В холодку, прямо на м'якій траві, розташувалося чоловік сто тубільців у найрізноманітніших позах: одні сиділи, підгорнувши ноги і поклавши руки на коліна, і тихо розмовляли, другі лежали горілиць, заклавши руки за голову, мрійно дивлячись на сонячне небо, треті лежали на животі й палили. Боамбо сидів під банановим деревом, оточений десятком літніх тубільців. Серед них був і Гахар. Усі втекли від японських куль і снарядів, але почували себе спокійно, знаючи, що приховані з лісі отруйні стріли і пости на стежках охороняють їх від ворогів.

Побачивши мене, тубільці посхоплювалися з місць і закричали:

— Андо! Андо!

— Наш Андо прийшов!

– Іди до нас, Андо!

Я підійшов до вождя. Він зустрів мене світлим поглядом і широкою посмішкою, радий з моєї несподіваної появи.

— Ти живий, Андо! — вигукнув він і по-дружньому поплескав мене по плечах. — А я вже думав, що жовті дияволи тебе вбили!..

— Живий, тана Боамбо, — відповів я. — Жовті дияволи послали мене до тебе. Нам треба поговорити. А де Амбо?

— Я тут! — відгукнувся син вождя і, проштовхавшись крізь натовп, підійшов і потис мені руку над ліктем.

— А Зінга? — спитав я.

— Зінга з жінками з нашого селища. Там і мати Дугао.

Він пояснив мені, що всі жінки, діти й старики, які не можуть кидати списи, пішли далі в джунглі. Там є велика галявина, вкрита високою травою аланг-аланг. Біля галявини протікає невеличка річка. Жителі Букту, за винятком стрільців, влаштували там свій табір.

Всі посідали в холодку, тільки Арикі залишився на галявині. Він затулив обличчя руками, ніби не смів глянути на людей, які ще вчора боялися його.

— Звідки взялася ця собака? — спитав мене Амбо, показавши рукою на головного жерця. В його голосі було чути ненависть. Він не зміг полюбити головного жерця навіть після того, як одружився з його дочкою.

Я розповів про всі наші розмови з головним жерцем в його хатині, як він вирішив здатися японцям, як японці наказали йому вичерпувати воду з човнів і як він хотів, щоб я одвів його до жовтого тани. Тубільці вислухали мене. Зрада головного жерця страшенно обурила їх. Вони й раніше не любили його і підкорялися тільки із страху, а зараз, коли Арикі вчинив злочин, їх гнів вибухнув з новою силою. Вони ладні були розправитися з ним, але все-таки ніхто не підняв руку, всі чекали, що скаже Боамбо.

— Арикі здався ворогам, зганьбив плем'я і сім поясів мудрості! — гнівно крикнув вождь. — Велика рада обере іншого пуі-рара, а цього ми проженемо в джунглі до мавп.

— В джунглі! До мавп! — закричали з усіх кінців. Обурення тубільців показувало, що вони твердо вирішили позбутися ненависного головного жерця.

— А ти чого пішов до жовтих дияволів? — спитав мене Гахар.

— Я пішов до них не добровільно. Вони захопили мене, перш ніж я встиг сховатися в джунглях, і відправили на великий човен до свого вождя.

— Чуєте? — обернувся Гахар до тубільців: — Андо не здався добровільно жовтим дияволам. Андо був разом з нами проти них. Андо наш!

— Наш! Наш! — пролунало багато голосів.

Мене спитали про Сміта й Стерна. Я сказав їм, що обидва в полоні у японців.

— А як же ти втік від жовтих дияволів? — спитав мене Гахар.

— Я не втік, Гахаре, — відповів я. — Вождь жовтих дияволів сам послав мене до вас. Він хоче, щоб ви здалися без бою.

Здатися без бою! Хе-хо! Цей жовтий тана — великий дурень, його стрільці ввійшли в селище, але сюди вони ніколи не дійдуть.

— Ніколи! — підтвердив я. — Жовті дияволи сильні, коли стріляють з великих човнів. Вони сильні й тоді, коли б'ються на відкритому місці, тому що мають багато стріл, які пускають блискавки. Але в джунглях вони безпорадні. Тут за кожним деревом на них чатує смерть. Жовтий тана знає це і хоче вас ошукати.

— Він нас не ошукає! — крикнув Боамбо. — Ми будемо битися до останнього, але не здамося жовтим дияволам. Анге бу!

Він витяг люльку з торбинки, що висіла на грудях, набив її жовтим листям і запалив, щоб заспокоїтись.

Дивлячись на тубільців, я подумав: «Ці люди люблять свободу і свою землю і не відступлять перед японськими гарматами та кулеметами. Цей маленький, але мужній народ не загине, навіть якщо буде переможений».

Боамбо наказав зірвати сім поясів мудрості з стегон Арикі. Амбо ніби цього тільки й чекав — він кинувся до головного жерця і закричав так, щоб чули всі:

— Встань, собако! Скидай сім поясів мудрості! Швидко! Ти не гідний їх носити!

Головний жрець важко підвівся, покірно зняв пояси і подав їх Амбо. Потім знову сів, не вимовивши й слова.

Амбо подав пояси батькові. Боамбо підперезався одним з них, другий дав Гахару, а решту — п'ятьом стрільцям з дорученням віднести їх у п'ять селищ племені і передати тауті. Кожен з поясів належав одному з селищ племені. Коли обрали Арикі пуі-рара, вони дали йому пояси і цим виявили йому своє довір'я. Арикі зловжив цим довір'ям і тепер не мав права носити пояси, їх буде вручено тому, кого Велика рада ренгаті й тауті обере головним жерцем.

Незважаючи на те, що Боамбо був вождем племені, в мирний час він не мав права відняти в Арикі пояси і позбавити його посади. Це могла зробити лише Велика рада ренгаті й тауті. Але зараз плем'я перебувало в стані війни, права вождя були більші, ніж у мирний час, і він скористався ними з такою рішучістю, якої ніколи раніше не виявляв. Це пояснювалося тим, що зрада, особливо під час війни, вважається найбільшим злочином. Зараз було слово за Великою радою: чи схвалить вона рішення Боамбо і чи вижене Арикі в джунглі?

IV

Вранці наступного дня з різних селищ племені майже одночасно прибули ренгаті й тауті. Кожен із них ніс у правій руці пучок сухих прутиків. Боамбо зустрів їх мовчки і відвів на середину галявини. До них приєднався й Гахар, який був тауті Букту. Я дізнався про це тільки вчора, коли Боамбо дав йому один із поясів мудрості. Хоч ми й були друзями, він ніколи не говорив, що він тауті. Гахар був дуже скромний.

Тауті і ренгаті стали в коло і поклали перед собою сухі прутики. Боамбо став посередині і поклав до ніг сухий загострений кілочок і невеличку суху дощечку з діркою — прилад для добування вогню. На поданий знак тауті почали рухатися навколо вождя. Цю церемонію я бачив уже під час нашого всиновлення, тільки тоді нею керував головний жрець, а тепер — вождь. В кінці церемонії Боамбо так само, як і тоді, запалив-люльку від свого вогнища, тричі затягнувся і випустив дим один раз у небо, другий в землю і третій — до сонця. Люлька обійшла всіх тауті й ренгаті і знову повернулася до Боамбо. Вождь вибив ще не згаслий попіл у вогнище, поклав люльку в маленьку торбинку і встав, а тауті й ренгаті залишилися на своїх місцях. Боамбо подивився на всіх по черзі, кинув погляд і на стрільців, що зібралися в коло, підніс руку і почав довгу промову проти Арикі. Він виклав усе, що я йому розповів: як головний жрець вирішив залишитися у жовтих дияволів з великого човна і як просив мене сказати їх вождеві, що він пуі-рара і накаже племені припинити боротьбу, якщо жовтий тана дасть йому коньяку й цигарок. Одно слово, він звинувачував Арикі в зраді. Наприкінці звернувся до мене і попросив підтвердити те, що він сказав. Я повторив усе, що чув із уст головного жерця і що бачив на власні очі.

Тоді Боамбо звернувся до Арикі:

— Ти залишився у жовтих дияволів. Ти зганьбив свій рід і все плем'я. Ти хотів запродати плем'я нашим ворогам. Чи вірно це?

Арикі мовчки кивнув головою. Він не міг заперечити звинувачення.

Боамбо обернувся до тауті і ренгаті й сказав:

— Арикі зламав слово, дане Великій раді, і зганьбив сім поясів мудрості. Яку кару визначимо йому?

Хтось запитав, що пропонує сам Боамбо.

— Пропоную, — відповів вождь, — відняти у Арикі сім поясів мудрості і обрати іншого пуі-рара. Пропоную виключити Арикі із Великої ради. Але він зрадив свій рід і мусить бути вигнаний із нього. Хай іде жити в джунглі до мавп або в гори до іншого племені. Анге бу!

Ренгаті й тауті кивнули головами на знак згоди.

Арикі стояв мовчки, схиливши голову. Зараз він не був схожим на того самовпевненого, нахабного і властолюбного головного жерця, який лякав тубільців білим листям, а швидше на людину, підхоплену каламутними водами, — немічну, беззахисну і зневірену. Але ніхто не жалів його.

— Встань! — крикнув Боамбо. — Що ти скажеш?

— Мені нема чого говорити, — засмучено відповів головний жрець.

Боамбо глянув сердито на нього, але в ту ж мить у його погляді засвітилася іскра співчуття, і він сказав уже м'якше:

— Геть з-перед очей, не можу дивитися на тебе!

Арикі відійшов убік, як побитий пес.

— А зараз оберемо нового пуі-рара, — звернувся Боамбо до ренгаті й тауті. — Хто серед тауті найдостойніший носити сім поясів мудрості? Кажіть, я слухаю!

— Хай тана Боамбо скаже! — озвався один із тауті.

— Нана, скажу! Я гадаю, що Гахар, син роду Бан-тен-го і брат роду Бінторон-га найдостойніший носити сім поясів мудрості. Ви згодні, комунатуа?

— Згодні! Згодні! — хором відповіли всі.

Тоді Боамбо повернувся до Гахара і запитав його:

— Що скаже Гахар, син роду Бантен-го і брат роду Бінторон-га? Чи згоден вірно служити племені занго і чи обіцяєш берегти сім поясів мудрості незаплямованими?

Гахар знітився. Певно, він не чекав такої пропозиції і ніби соромився високої честі, яку виявила йому Велика рада. Переступаючи з ноги на ногу, він соромливо поглядав жвавими чорними очима на вождя, ніби питаючи: «Навіщо ти зробив це? Хіба я найдостойніший?»

— Чи згоден ти? — вдруге спитав Боамбо.

— Згоден, — тихо відповів Гахар.

Тауті подали йому пояси, які він тут же надів. Цим закінчилася церемонія. Арикі був покараний. Ганьба, якою він заплямував свій рід і все плем'я, лишилася його особистою ганьбою. Пізніше я дізнався, що рід виключив його і позбавив права називатися сином племені занго. Арикі взяв свої особисті речі — сокиру, яку я подарував йому, спис, лук, стріли і торбу варених бататів — і зник у джунглях…

V

Наступного дня після засідання Великої ради, я вирішив повернутися на підводний човен. Перед цим мені хотілося побачити Зінгу, але я не знайшов її в таборі тубільців. Вона пішла в Каліо. Ніхто не міг сказати, чому вона туди пішла. Можливо, через незручності табірного життя? Звичайно, нари, заслані рогожею, — зручніше ліжко, ніж тверда, гола земля, але чи могла заради цього Зінга ризикувати своїм життям? Якщо японцям спаде на думку висадитися в Каліо, вона може постраждати, її вчинок був нерозважним. Я порадив Боамбо наказати всім жителям Каліо негайно залишити селище і йти в гори. Краще терпіти незгоди й нестатки, ніж ризикувати життям. Боамбо відразу ж покликав сина і послав його в Каліо.

— Хай усі прийдуть до нашого табору, — сказав він. — Але стрільцям залишатися в селищі й захищати його від жовтих дияволів.

Перед тим як піти, я вирішив серйозно поговорити з Гахаром. Після «розжалування», разом із сімома поясами мудрості, Арикі передав Гахару і вахтовий журнал яхти. Я міг його знищити ще вчора і звільнити плем'я від гидоти, названої головним жерцем «білим листям», але не наважився. За такий зухвалий вчинок плем'я могло зажадати від мене відповіді, а я не хотів ні роздратовувати людей, ні поділяти долі Арикі. Зараз, коли журнал потрапив до рук Гахара, я постарався умовити його спалити біле листя і попіл розвіяти за вітром.

Спочатку Гахар не погоджувався. Він вважав біле листя священним і навіть боявся доторкнутися до пошарпаних палітурок журналу. Але хто міг дати гарантію. що за якийсь час Гахар не стане використовувати журнал на шкоду тубільцям? Тільки після того, як я пояснив йому, що являє собою біле листя, Гахар завагався. І справді, хіба може бути священним те, що належало пакегі? Ні, звичайно! Ті жовті дияволи — японці, — яких Гахар теж вважав пакегі, перебили багато людей, підпалили хатини і вигнали жінок і дітей у джунглі… Гахар не хотів мати нічого, що б нагадувало йому пакегі. В майбутньому плем'я не допустить на острів, жодного з них. Звичайно, я можу залишитися, тому що я добрий. Сміт і Стерн теж можуть жити на острові, бо й вони сини племені, але якщо вже вони пішли до жовтих дияволів, то нехай у них і зостануться. Я єдиний лишився вірним племені, і тому Гахар мене любить ще більше, ніж раніше.

— Послухай мене, спали біле листя, — знову порадив я йому. — Воно приносить нещастя племені, повір мені.

— Нана, спалю, — рішуче сказав Гахар, — спалю, не хвилюйся.

Я. не хвилювався, бо знав, що Гахар не кидає слів на вітер.

Час був повертатися на підводний човен. Всі радили мені залишитися з ними, але я відмовився. Доки капітан Сігеміцу, якого тубільці назвали таною жовтих дияволів, мені довіряв, я міг бути корисним племені або як посередник, або якимось іншим чином.

— А тебе не вб'ють жовті дияволи? — спитав мене Боамбо.

Коли я сказав, що не вб'ють, він знову запитав:

— Скажи, Андо, ти ворог жовтих дияволів?

— Так! — відповів я. — Ваші вороги — мої вороги. Але я повернуся на великий човен тому, що хочу допомагати племені.

Боамбо дивився на мене задумливо й здивовано. Він не міг зрозуміти, як може бути корисною для племені людина, що йде до його ворогів.

— Якщо не віриш мені, — сказав я, — то я готовий залишитися з вами.

— Вірю! — сказав Боамбо. — Ти наш. Ми тебе любимо, і ти нас любиш. Роби, що задумав, коли це на користь нам.

Попрощавшись з усіма, я пішов назад тією ж стежкою, якою прийшов учора. Попереду йшов учорашній провідник. Коли ми зайшли глибоко в ліс, я сказав, щоб він повертався до своїх, я сам знайду дорогу, бо тільки одна-єдина стежка веде до затоки… Але провідник заперечливо похитав головою.

— Подивися вгору і ти побачиш, як небезпечно самому ходити в джунглях.

Я подивився на густі крони дерев, але нічого небезпечного не помітив. Тоді мій провідник якось особливо свиснув, і у відповідь почувся такий же самий свист. Тільки тоді я зрозумів, що між гілками на деревах поховалося багато стрільців, які чекають появи жовтих дияволів, щоб вразити їх отруйними стрілами і списами.

Жоден ворог не міг наблизитися до табору тубільців. І якщо японці все ж наважаться «прочистити» острів, буде їм лихо! Смерть підстерігала їх на кожному кроці.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Каліо в огні. Знову серед тубільців. Зінга — полонянка японців. Гнів капітана Сігеміцу. «Союзник» стає полоненим. Розмова з Смітом і Стерном. У Зінги в арештантській каюті.

I

Тільки-но я піднявся на палубу підводного човна, як мене одразу ж одвели до капітана в його маленьку каюту. Не встиг я переступити поріг, як він запитав:

— Ну що, складуть зброю?

— Ні, — відповів я. — Вони заявили, що битимуться до кінця.

Капітан запалив цигарку і роздратовано кинув недогорілого сірника на килим. Потім наступив його ногою.

— Я їх знищу! До одного знищу! На що вони розраховують? На свої стріли й списи? Але це безумство! Чи пояснили ви їхньому вождеві, які сили маємо ми?

— Пояснив. Він бачив силу гармат і кулеметів. Усі відчули її на власній шкурі і все одно боронитимуть острів до останньої краплі крові.

— До останньої краплі крові! — закричав розлючений капітан, і на шиї в нього випнулися сині жили. — Вся Азія перед нами на колінах, а тут жменька дикунів збирається битися на смерть! Це нечуване зухвальство.

Вони в мене захлинуться у власній крові! Ви їм казали про це?

— Так.

— Ну? Що сказали вони? — Вождь пропонує…

— Ага, він пропонує умови! — перебив мене капітан. Так, він пропонує вам залишити острів.

Тільки це?

Тільки це.

— Гаразд! Я покажу цьому дикунові, що таке японська сила. Спалю селища, знищу всіх і все.

Він натиснув кнопку на письмовому столику. В каюту ввійшов підтягнутий матрос у білих як сніг гетрах. Вдарив каблуками і завмер, як по команді струнко.

— Скажи капітанові Ямото, хай піднімає якір. Курс — схід, відстань од берега — два кілометри. По десять запалювальних снарядів на кожне селище. Повтори!

Матрос повторив наказ, знову віддав честь і вийшов. За хвилину задзвеніли ланцюги, загуркотіли машини під нами, і підводний човен рушив.

Я здригнувся, згадавши, що перше селище, до якого пливемо, — Каліо. Протягом якихось двох хвилин воно буде знищене і люди — вибиті. І Зінга! Вона ж у Каліо!..

— Чи можу я вам щось сказати? — звернувся я до капітана. Мабуть, я був дуже блідий, тому що він здивовано подивився на мене.

— Говоріть!

— Ваш наказ поспішний.

— Я не можу витрачати час!

— Не забувайте, що ви маєте справу з дикунами, які не міркують, як ми, цивілізовані люди.

— Мене не цікавлять їхні міркування!

— Я знаю їхню вдачу і звичаї…

— Мене не цікавлять їхні вдача і звичаї! — роздратовано перебив мене капітан. Попіл із цигарки упав на блискучу поверхню стола.

— Чому б не спробувати щось інше…

— Що саме?

— Я добре знаю жителів першого селища, яке ви хочете знищити. Знаю і його вождя…

— Досить цих вождів! — крикнув капітан.

— Чого ви гніваєтесь? Я хочу допомогти вам.

— Кажіть!

— Я певен, що коли поговорю з вождем селища, він погодиться здатися без бою.

— Чому ви так думаєте? — капітан погасив цигарку у фарфоровій попільничці і сів навпроти мене. — Адже вождь сказав, що битимуться до останньої краплі крові? Я з них виціджу всю їхню нечисту кров…

— Так сказав тана Боамбо, це вірно. Він головний вождь усього племені. Але, крім нього, в кожному селищі є ренгаті — малий вождь. Саме малий вождь селища, яке ви хочете знищити, мій близький приятель і навіть трохи родич.

— Родич? Ви знущаєтесь з мене!

— Нітрохи. Пізніше я вам розповім, як ми стали з ним родичами. Гадаю, що він згодиться скласти зброю. Чому б не спробувати?

— Ми прийшли сюди не для того, щоб робити спроби! І ніяких переговорів! Я говоритиму з їхніми малими й великими вождями тільки мовою гармат і кулеметів!

Він підвівся. Розмова була закінчена.

Я вийшов на палубу. Вдалині показалося Каліо. Через годину «заговорять» гармати, і воно буде перетворене на згарище. Скільки невинних людей загине!.. Загине й Зінга. Ні-ні! Я мушу відвернути нещастя, але як? Капітан невблаганний!

Я знову підійшов до нього. Він стояв на палубі і роздивлявся в бінокль селище.

— Пане капітан!..

Він оглянувся. Бінокль повис на грудях.

— Я гарантую, що вождь Каліо здасть селище разом з його жителями без бою.

Капітан похмуро спитав:

— Ви гарантуєте?

— Так, гарантую! Я дуже добре знаю його. Ходив до нього в гості. Ми з ним немовби побратими. Я йому скажу, що ви його нагородите…

— О, звичайно! — посміхнувся капітан, і його жовті зуби блиснули на сонці.

— Як тільки він здасть селище, інші вожді наслідують його приклад. Вони, як вівці, — з болем сказав я, — рушила одна, інші самі підуть за нею.

— Можливо, ви праві, — промовив капітан і, глянувши на мене холодними очима, спитав: — Я не розумію одного: чому ви так турбуєтесь про дикунів? Чому так хвилюєтесь за них?

— Тому що… Як вам пояснити?.. Я хочу вам допомогти. Ми ж союзники? Крім того, я маю наречену, яка живе в тому селищі…

— Наречену? Хіба ці дикуни заручаються?

— Звичайно…

— Гаразд! — кивнув головою капітан. — Викладайте свій план.

У мене не було ніякого плану. Я просто хотів врятувати жителів Каліо — оце і все. Хотів врятувати Зінгу.

— Я зійду на берег, — швидко заговорив я, — умовлю вождя і жителів селища здатися без бою. Поясню, що їх чекає, коли не погодяться. Вони мене послухають. Якщо ви поставитесь до них добре, то й інші селища не чинитимуть опору.

— Гаразд! — знову кивнув головою капітан. — Треба берегти снаряди. Даю вам півгодини на переговори. Як тільки почуєте сигнал — гарматний постріл, одразу ж повертайтесь на підводний човен.

Я полегшено зітхнув. Півгодини досить, щоб тубільці втекли в джунглі, де ніякий снаряд їх не дістане.

Підводний човен став на якір недалеко від селища. Моряки спустили на воду гумового човна, і незабаром я вийшов на берег.

Скрізь було пусто. Амбо, певно, встиг попередити тубільців, і всі пішли в гори. А може, люди здалеку помітили підводний човен і втекли. Але чому залишили селище без охорони? Де стрільці? Якщо капітан побачить, що не зустріне опору, він висадить на берег солдатів і спалить усі хатини…

Я не збирався повертатися на підводний човен. Не було рації далі грати роль посередника, коли це даремно. Капітан Сігеміцу хотів захопити острів, підкорити всі племена або знищити їх — і ніщо не могло йому стати на перешкоді. Не можна чекати пощади від людей, які перетворили увесь світ на пекло. В цей час Німеччина і Японія були в зеніті своєї слави — на заході війська Гітлера досягли Ла-Маншу, на сході — Волги, на півночі — Шпіцбергену, на півдні наступали на пустелі Африки; японці були в Китаї, а їхні підводні човни шастали навіть у Індійському океані. Хто б міг переконати капітана, що він не зможе підкорити якесь «дике» плем'я?

«Так, — сказав я собі, — моя роль посередника скінчилася, час іти в гори до Боамбо».

Треба було поспішати, бо незабаром почнуть стріляти гармати… І справді, в ту ж мить пролунав постріл — це був умовний сигнал повертатися. Але замість того, щоб іти до підводного човна, я рушив у джунглі…

Тільки-но я заглибився в ліс, як повз мене просвистіла стріла і застряла в дереві.

— Не стріляйте, комунатуа! — крикнув я. — Не стріляйте, я ваш лапао!..

З дерева зіскочив молодий тубілець і крикнув:

— Комунатуа! Це наш пакегі!

З сусідніх дерев злізло ще кілька тубільців і оточили мене.

— Ти прийшов з великого човна, — сказав один, люто дивлячись на мене. — Ти був у жовтих дияволів. Ти наш ворог.

— Так, я був у жовтих дияволів, — повторив я. — А зараз іду до тани Боамбо. Але перед цим хочу поговорити з вашим ренгаті. Відведіть мене до нього.

Тубільці повели мене на берег. Тут я побачив те, що капітан не міг побачити навіть крізь бінокль: в кущах і між скелями причаїлося багато стрільців, які мовчки стежили за підводним човном, готові до бою. Серед них був і ренгаті. Він зустрів мене холодно.

Я пояснив йому, що Боамбо послав мене до жовтих дияволів сказати їхньому вождеві, щоб ішов геть з своїми великими човнами. Але жовтий вождь — уїн біля (погана людина) — не хоче йти звідси. Незабаром він почне пускати «блискавки» і спалить усі хатини.

— Але ви не лякайтеся, — сказав я, звернувшись до тубільців. — Жовтий вождь спалить усі хатини, але до вас не дістане. Заляжте й чекайте. Якщо жовтий вождь пошле стрільців, зустріньте їх як належить.

— О, ми знаємо! — сказав ренгаті.

Зараз японець міг здійснити свою погрозу і перетворити селище на попелище. Ну й що з цього? Тубільці побудують нові хатини в горах, але не схиляться перед ним.

Капітан, мабуть, подумав, що я став жертвою «чорних дикунів», — так презирливо він називав тубільців, — і, певно, уявив собі, як вони танцюють навколо вогнища, на якому смажитимуть мене. Навряд чи міг він припустити, що я добровільно залишився в тубільців і битимусь разом з ними проти свого «союзника».

Через півгодини після сигнального пострілу. гармати відкрили нищівний вогонь. Снаряди свистіли над нашими головами і з гуркотом розривалися в селищі. За кілька хвилин воно горіло з усіх кінців.

Підводний човен знявся з якоря і поплив уздовж берега. Пізніше ми почули нову канонаду — японці обстрілювали сусіднє прибережне селище…

II

Як хоробро не билося плем'я, воно не могло прогнати загарбників з острова. Самої хоробрості не досить для перемоги. Необхідно ще й багато зброї, а тубільці мали, крім стріл і списів, лише десять рушниць. Така зброя не могла врятувати плем'я занго від загарбників. Порівняно з гарматами, рушницями, кулеметами та бомбами японців стріли й списи були дитячими іграшками. Відомо, що коли турки воювали з візантійцями і облягли Царград, у них була лише одна-єдина гармата і, якщо вірити історикам, вистрілили з неї тільки раз, але цей єдиний постріл вирішив долю битви — візантійці здали місто. А в японців була не одна, а чотири гармати…

І все ж вони не могли ні захопити острова, ні зламати опору племені. Вони зруйнували і спалили прибережні селища, перебили багато людей, але в глиб острова не змогли пробратися та й не ризикували, бо знали, що їх чекає на лісових стежках.

Тубільці жили в неприступних джунглях так само вільно, як і раніше. Вони не звикли до розкошів і не відчували незручності твердого ложа. Спали на рогожах або на сухій траві і папороті, а непрохідні зарості оберігали їх від загарбників. На стежках, що вели від берега до нових селищ, вдень і вночі вартували стрільці. Іноді японці пробували проникнути цими стежками далі, але при кожній такій спробі залишали по кілька чоловік убитими й пораненими, доки, нарешті, зовсім не відмовились од цих намірів. Вони були господарями океану, але на самому острові володіли лише маленьким клаптиком землі й одним селищем, яке перетворили на згарище.

І саме тут, поблизу великої затоки, японці почали посилено будувати укріплення. Вдень ми стежили за ними з висот, а вночі найсміливіші стрільці тихо підкрадалися до окопів і несподівано нападали на них, вбиваючи або ранячи кількох солдатів. Але японці також не лишалися в боргу. Іноді вночі вони підходили на човнах до берега, висаджувались біля якого-небудь напівзруйнованого селища, і доки одні билися з стрільцями, що охороняли берег, інші обшукували хатини і всіх, кого встигали захопити, відправляли на будівництво укріплень. Вони не вбивали полонених тому, що їм потрібні були раби. А пізніше почали вдаватися до нових хитрощів: гнали двох полонених тубільців стежкою в джунглі і примушували їх знешкоджувати приховані смертоносні стріли. Але й ця хитрість провалилася. Стрільці, замасковані на деревах, убивали японців і звільняли полонених.

«Тільки раз трьом солдатам вдалося підкрастися близько до табору, в якому жила й Зінга. Вони пройшли крізь джунглі, проклавши собі шлях сокирами, і сховалися поблизу струмка, з якого жінки брали воду для пиття і готування їжі. Там і схопили Зінгу, яка, не підозріваючи небезпеки, прийшла по воду. В таборі почули її крики, і кілька стрільців одразу ж кинулися по слідах японців, але ті, стріляючи із автоматів, зникли в джунглях.

Викрадення Зінги викликало тривогу в цілому таборі. Це показувало, що окремі невеликі ворожі групи можуть проникати в глиб джунглів, і тубільці одразу вжили заходів, щоб це більше не повторилося. Було поставлено пости навколо табору, які вартували день і ніч. Якби японці ще раз спробували наблизитися до табору, на них чекала неминуча смерть.

Дізнавшись, яке нещастя трапилося з дочкою, Боамбо був приголомшений. Він увійшов у свою маленьку хатинку і, затуливши обличчя руками, довго стояв нерухомо й мовчав. Я не знаходив слів, щоб утішити його. І справді, що йому сказати? Я сам був засмучений. Зінга в руках у японців! Полонянка! Це жахливо…

Прийшов Амбо. Він також довідався про викрадення сестри і ще з порога крикнув:

— Я йду! Прощавай, набу! Я загину, але перед тим ще вб'ю з десяток ворогів.

Я схопив його за руку.

— Присядь, друже! Ти не врятуєш Зінгу. В кращому разі уб'єш одного чи двох жовтих дияволів, але й тебе вони вб'ють.

— Все одно! — крикнув Амбо. — Я йду! Пусти мене! Я міцно стис його руку.

— Ні, не пущу! — твердо сказав я. — Твій спис не допоможе. Я сам спробую врятувати Зінгу.

Боамбо зробив синові знак сісти і, обернувшись до мене, тихо спитав:

— Як ти її врятуєш?

— Піду до жовтого тани, а там побачу, що робити.

Боамбо подивився на мене й сказав:

— Якщо дочка жовтого тани потрапить до рук наших стрільців, вони відпустять її. Так і скажи жовтому тані. Скажи йому, що ми — чоловіки і воюємо з чоловіками. Ганьба! — додав він, набиваючи люльку. — Жовтий тана воює з жінками! Він убиває дітей і стариків! Ганьба!..

— Я скажу йому, — пообіцяв я і вийшов з хатини…

III

Поблизу селища я натрапив на японський пост. Показав матросам перепустку, яка давала мені право ходити по всьому острову в будь-яку годину дня й ночі, і вони повели мене до затоки. По дорозі нам зустрілося кілька тубільців, що несли на плечах довгу і важку колоду. Слідом за ними йшов матрос з автоматом на грудях. Всі тубільці, захоплені в полон, будували укріплення. Японці поспішали передусім укріпити береги єдиної затоки, а потім, звичайно, підвести човни й бойові кораблі, щоб перетнути шлях англо-американським кораблям до Індії та Персидської затоки. Але будівництво укріплення не легка справа. Потрібно багато робочих рук, а японці захопили в полон лише з десяток тубільців, які тепер були схожі на живі скелети. Важка робота з ранку до ночі відбирала в них останні сили. Але ще важче гнітило те, що вони змушені працювати на своїх ворогів. Дехто з них упізнав мене. Я привітався, але вони не відповіли.

Здригаючись від люті й обурення, я рушив до підводного човна. Охоплений безсилим гнівом і горем, навіть не подумав про те, що скажу капітанові і як виправдаю свою втечу до тубільців.

Капітан Сігеміцу не ждав мене. Він здивувався моїй несподіваній появі, але за мить його очі знову зробилися холодні, а лице байдуже й непроникне.

— Що це означає, союзнику? — запитав він, постукуючи олівцем по столу і вороже поглядаючи на мене. — Я гадав, що ваш великий вождь давно з'їв вас разом з кістками, а ви повертаєтесь живий і здоровий?

Хоч у словах його звучала іронія, але вони мені підказали, як виправдатись. О, я йому намалюю такі жахи про «лютих дикунів», що в нього волосся підніметься! Але, перш ніж я заговорив, він раптом підвівся і, вп'явшись у мене холодними очима, сердито процідив крізь зуби:

— Я вас відправив вести переговори з нашими ворогами, а ви залишились у них! Знаєте, як ми караємо дезертирів і зрадників?

— Насамперед, вислухайте мене, — заперечив я, — а потім думайте про покарання.

Він знову сів, умостившися зручніше в кріслі.

— Говоріть, я слухаю!

Я розповів йому наскільки неймовірну, настільки ж і страшну історію. Тільки-но я зійшов на берег, як «дикуни» схопили мене і повели до свого малого вождя. Побачивши мене, вождь заревів, як розлючений звір, і наказав живцем засмажити мене на вогнищі.

— Брешете! — несподівано перервав капітан.

У цей момент він хитро дивився на мене примруженими очима і, здається, посміхався, бо видно було зуби, але це була «посмішка» тигра, який підстерігає жертву.

Я розгублено замовк. Холодний піт виступив у мене на лобі. Я змахнув його й опустив очі. Мені здавалося, що брешу вдало, але капітан не повірив, і це мене збентежило.

— Коли ви зажадали зійти на берег, щоб умовити вождя здатися без бою, ви говорили мені, що він ваш побратим і перший приятель, чи не так? — запитав він.

Я кивнув головою, бо це була правда. Капітан говорив далі:

— Ви навіть казали, що ходили до нього в гості, пам'ятаєте? Тоді ви були певні, що він здасться без бою, а зараз розповідаєте, що він наказав вас засмажити живцем на вогнищі. Чи не вбачаєте ви протиріч у своїх словах? Чекаю вашої відповіді, союзнику… Я хотів би знати, коли ви мені брехали: чи тоді, коли хотіли відправитись до свого побратима, чи тепер?

— Все, що я вам говорив раніше, правда, — відповів я. — Але й те, про що розповідаю зараз, не брехня. Побачивши мене, мій побратим заревів, як дикий звір. Він був страшенно розлючений, вважаючи мене зрадником. Вождь знав, що я втік із його племені і сам пішов до вас, його ворога. Тому нема нічого дивного, що він хотів повестися зі мною так, як поводяться із зрадником.

— Ну, а що трапилося далі? — холодно спитав капітан.

— Дикуни прив'язали мене до дерева… А коли підводний човен відплив, розклали вогнище, забили в барабан і почали божевільний танець…

— Навіщо розклали вогнище? — усміхнувся капітан. — Все ж селище горіло від наших снарядів.

— Так, — підтвердив я, — селище горіло, але вони вважали, що цей вогонь запалений нечистою силою, і тому запалили свій, священний вогонь, добутий первісним способом від тертя двох сухих деревин. І почали свої дикі танці. Уявляєте моє становище — прив'язаний до дерева, я чекав, що мене ось-ось кинуть у полум'я… О, то було жахливо! Я ще й досі не можу прийти до пам'яті…

— Ви кажете, що вас прив'язали до дерева? — знову перебив капітан.

— Так, вони прив'язали мене до дерева…

— А от я читав, — сказав капітан, дивлячись на мене підозріливо, — що дикуни прив'язують свою жертву біля вогнища і танцюють навколо неї.

— Так, — підтвердив я, — і я читав щось подібне. Але ці дикуни прив'язали мене далеко від вогнища. Я ж вам казав, що вони вважають свій вогонь священним і не хотіли його опоганювати моєю близькістю…

— Опоганювати? Не розумію…

— Зараз вам поясню. Я пакегі — біла людина, або білий диявол, який опоганює все, до чого доторкнеться.

— Але ж… наскільки я пам'ятаю, раніше ви говорили, що вони добре ставились до вас?

— Раніше, коли вважали мене за свого приятеля, — так. Але не забувайте, що тепер я був їхнім ворогом. Вони дивилися на мене, як на прокаженого, тому й прив'язали далеко від вогнища, щоб я не опоганив його. А потім, коли вже натанцювалися, відв'язали мене й понесли на руках до вогнища…

Я витер на обличчі піт, що лився ручаями, і спитав:

— Чи можна запалити?

— Звичайно! — капітан подав цигарку і нетерпляче підігнав мене:

— Розповідайте, я слухаю…

Він і справді напружено слухав, спершись на письмовий стіл.

— Понесли мене на руках, щоб кинути у вогонь, але в цю хвилину прибіг один тубілець і крикнув, що жовті дияволи схопили дочку головного вождя і повели її на підводний човен.

— Жовті дияволи? Він так і сказав?

— Так, сер, вони так вас називають. Тоді я сказав їм: «Залиште мене живим, і я врятую дочку головного вождя».

— Дочка головного вождя? — стрепенувся капітан, пильно дивлячись на мене. — Ви знаєте її?

— Знаю, — відповів я.

— Чудесно, чудесно!.. А далі що відбулося?

— А далі я знову повторив тубільцям: «Якщо ви мене залишите живим, я попрошу жовтого вождя звільнити дочку тани Боамбо».

– І вони вам повірили й звільнили?

— Ні, звичайно! Вони не повірили і не звільнили мене. Тоді я попросив, щоб одвели мене до їхнього головного вождя, і вони погодились.

— З лиха та в біду! — буркнув капітан.

— Точно так. Побачивши мене, головний вождь розкричався: «Навіщо привели сюди білого диявола? Чому його й досі не з'їли?» А тубільці відповіли: «Ми саме збиралися засмажити його, коли почули, що жовті дияволи схопили твою дочку і повели на великий човен». Головний вождь ще дужче розлютився і закричав: «Так, жовті дияволи викрали мою дочку, але за це я жорстоко помщуся їм! Цей буде першою жертвою, — вказав він на мене. — Розкладіть вогнище і приведіть жовтих дияволів. Я голодний, як шакал…»

— Заждіть, заждіть! — зупинив мене капітан. — Хіба вони взяли в полон моїх солдатів?

— Так, вони привели п'ять ваших солдатів зв'язаними…

Капітан насторожився.

— Далі?

— Далі я сказав головному вождеві: «Якщо тана Боамбо залишить живими цих п'ятьох людей, я врятую його дочку». — «Як? — спитав мене вождь. — Як ти її врятуєш?» — «Я піду до жовтого вождя і скажу, що тана Боамбо поверне йому живими п'ять стрільців, якщо жовтий вождь звільнить його дочку». — «Ні! — відповів вождь. — Жовтий диявол зробив багато зла моєму племені. Вони наші вороги, а ми прощаємо нашим ворогам тільки тоді, коли засмажимо і з'їмо їх». — «Хай тана Боамбо добре подумає, перш ніж засмажити і з'їсти, — сказав я. — Якщо тана Боамбо не послухає мене, він ніколи більше не побачить своєї дочки». Але він не захотів мене слухати і наказав кинути нас у вогнище. Мене і п'ять ваших солдатів, його ненависть до вас була сильнішою за любов до власної дочки. Тоді втрутилася дружина вождя. Як кожна мати, вона впала до ніг чоловіка, заголосила, почала ламати руки й благати… Втрутилися й інші жінки, родичі вождя — ви ж знаєте, жіноче серце милостивіше за чоловіче, — і вождь здався. Він наказав погасити вогнище і послав мене сказати, що, коли ви відпустите його дочку, він звільнить п'ятьох ваших солдатів. А якщо ні, завтра тубільці засмажать ваших солдатів і з'їдять їх.

— Так! — сказав капітан і міцно потер руки. — Добре, добре!.. Чудово! Головний вождь у моїх руках!

— Він у джунглях, і ви ніколи не піймаєте його, — заперечив я.

— Він сам прийде…

— Цього ніколи не буде!

— Тим гірше для нього і його дочки! — відповів капітан.

— А ваші солдати? — запитав я. — Не забувайте, що п'ять ваших солдатів…

— Не турбуйтесь про них, — перебив мене капітан і недбало махнув рукою. — В армії імператора-сонця є традиція: кожен солдат, який потрапив живим до рук ворога, не вартий життя. Ці негідники мусили вмерти як герої, а не здаватися живими. Вони зганьбили і свою, і мою честь. Хай їх з'їдять дикуни — це буде наукою для інших…

«Жахлива людина! — подумав я. — Без серця, без почуття. Що робити?» Я згадав, що капітан говорив про честь. Здавшись живими, його солдати зганьбили свою і його честь. Ну гаразд! І в мене є честь!..

— Я поклявся головному вождеві, — сказав я, — що його дочка буде звільнена, і тільки тоді він погодився залишити живими ваших солдатів і мене. Якщо ви її не звільните, головний вождь скаже: «Білий варвар збрехав. У нього немає честі. Всі білі й жовті варвари — люди без честі…

— Ви мене смішите, — сказав капітан і справді в'їдливо розсміявся. — Невже вам не байдуже, що подумає про вас цей дикун?

— Зовсім не байдуже. Моє уявлення про честь…

— Лишайтеся при своєму уявленні, — перебив мене капітан Сігеміцу, — а дочка головного вождя залишиться моєю полонянкою. Або її батько капітулює, або…

— Або що? — насторожився я.

— Ви багато хочете знати, союзнику! — іронічно зауважив капітан.

Розмова була закінчена. Зінга лишалася його полонянкою, а я «союзником». Це було принизливо.

— Пане капітан, треба звільнити цю дівчину! — знову звернувсь я до нього.

— Треба? — перепитав він, глянувши на мене через плече.

— Так, треба! — мій голос прозвучав зухвало.

— Чому?

— Тому, що вона моя наречена!

Він повернувся до мене і, вимушено посміхнувшись, сказав:

— Союзнику, я вам не вірю. Я знаю, що дикуни не заручаються і не одружуються. Це в них робиться просто.

— Вони заручаються і одружуються так, як і ми, — заперечив я. — І захищають свою честь ретельніше, ніж деякі цивілізовані люди.

Капітан свиснув од здивування, потім сказав:

— Не говоріть дурниць, союзнику. Ця дівчина — моя полонянка, і я поведуся з нею, як мені заманеться. Насамперед сфотографую її і вставлю в альбом на згадку. У мене є альбом з фотографіями дівчат різних країн: китаянок, монголок, малайок, навіть європейок. Справжня дикунка серед них — це буде оригінально, чи не так?

— Ви цього не зробите! — крикнув я обурений.

— А хто мені перешкодить, союзнику?

— Моя честь і ваша совість!

— Ваша честь, — він кисло посміхнувся. — Давайте говорити одверто. Я визнаю лише одну честь — честь на полі бою і лише одну совість — Японії та імператора-сонця. Я прибув сюди, щоб зайняти острів і перетворити

Його на військову базу. Кожен, хто стоятиме на перешкоді, буде знищений без жалю. Зрозуміло, союзнику? Тут немає місця для романтики. Ця дівчина — дочка їхнього головного вождя, а він мій ворог.

— Але вона моя наречена, а я ваш союзник!..

— Союзник? Ну, гаразд! Тоді знайте, що ми не ділимося з своїми союзниками рибою, яка потрапляє в наші сіті. І я вам раджу підібгати хвоста, бо я церемонитись не буду.

Він натиснув кнопку на столі. Увійшов ординарець і віддав честь.

— Відведіть цього юнака на кухню, — наказав капітан.

— Що це значить?

— А ви не розумієте? Досі ви були моїм союзником, а віднині — полонений.

— Але це нечесно!

— Мовчать! — тупнув ногою капітан, і губи його скривилися від люті. — Пусти свиню за стіл! Геть звідси!

Ординарець виштовхнув мене за двері й погнав до кухні.

IV

Все було ясно. Доки капітан розраховував заманити плем'я переговорами, я був йому потрібний, і він поводився зі мною, як із союзником. А зрозумівши, що переговори марні і я йому більше непотрібний, зробив мене своїм полоненим і відправив на кухню на «почесну» роботу, як і Стерна.

Ми з Стерном чистили й різали цибулю й картоплю, мили казани, миски, каструлі й склянки, виливали помиї, підмітали й мили підлогу, працювали з ранку до вечора. Але нас не так гнітила робота, як грубе ставлення кока Ясуди. То він нас лаяв за те, що нарізали картоплю великими шматками, то за те що малими. Після обіду, коли він відпочивав, ми мусили чергувати біля його ліжка і відганяти мух. Він знущався з нас так, як колись китайські мандарини знущалися з своїх рабів.

Стерн і раніше не любив корабельних поварів і не вважав їх за справжніх моряків, а тепер до Ясуди відчував подвійну ненависть, бо той був не лише поваром, а й нашим мучителем. Але Стерн загартував свою волю в морських бурях і, зціпивши зуби, терпів грубощі кока. Якось він сказав мені:

— Якщо всі японці такі, як ця гадина і як капітан Сігеміцу, японська нація мусить бути стерта з лиця землі.

— Нація ні при чому, Стерн, — заперечив я. — Японці — хороший народ.

— Ви ідеаліст, — дорікнув мені Стерн. — Занадто вірите в добро і в людей.

— Я вірю в народ.

— А хіба Ясуда і подібні до нього не народ?

— Ні, вони погані вівці в отарі…

— Тоді в японській отарі надто багато поганих овець, — сказав Стерн.

Він не приховував своєї ненависті до японців і, проходячи повз них, не вітався, а коли діставав стусана від офіцера чи боцмана, не удостоював негідника навіть поглядом.

Він сказав мені, що тільки раз бачив Зінгу, коли її привели на підводний човен, і нічого не знає про п долю. Він припускав, що вона замкнена в каюті капітана, але я знав, що там її не було. «Де Зінга і як їй допомогти? — питав я себе. — Хоч «би мені побачити її, поговорити з нею, заспокоїти!..»

Одного разу, переносячи із складу важкий ящик з макаронами, у вузькому коридорі, що вів до кухні, я зустрів Сміта. Він дуже схуд. Обличчя було бліде, зів'яле, заросле щетиною, щоки позападали, очі горіли, як у лихоманці, порвана сорочка лахміттям звисала з плечей, а куценькі штанці були вкриті плямами червоної і синьої фарби — мабуть, його примусили щось фарбувати.

— Що, і вас спіткала наша доля? — здивувався він. — Ви ж були союзником цих свиней?

— Переможці не потребують союзників, — відповів я.

— Погано, дуже погано! — зітхнув Сміт. — Якщо ці бандити захоплять Азію, а Гітлер — Європу, не минути лиха ні Азії, ні Європі…

– Європа не кінчається ні біля Ла-Маншу, ні під Сталінградом, — заспокоїв я його, — а Азія тягнеться не від Шанхая до Кантона, ні навіть до Тамбукту. Німці биті під Москвою і Ленінградом…

— Це правда? Хто вам сказав?

— Капітан підводного човна.

— Невже він визнав це?

— Він признався, що Москва і Ленінград в руках росіян.

— О, я день і ніч молитимуся російському богові! — вигукнув Сміт. — Через цього Сігеміцу я зненавидів усіх японців!

— Чому ви не підкупите його? — запитав я.

— А чим? Касетка з коштовностями лишилась на згарищі…

Кажуть, що нещастя зближує людей. І це вірно! Ось нас із Смітом спіткала одна доля, і ми вже не відчували взаємної неприязні. Більше того, він навіть почав молитися російському богові.

В другому кінці коридора з'явився ординарець капітана і кудись зник. Нам треба було розходитися.

— Не знаєте часом, де Зінга? — тихо запитав я,

— В арештантській каюті під цими східцями. Перші двері праворуч…

Він показав мені двері й пішов. Я відніс ящик у кухню, вислизнув, не помічений коком, і поспішив до східців. Там нікого не було. Я відчинив «вічко» арештантської камери і заглянув усередину. Так, Зінга була тут. Вона сиділа зіщулившись у кутку і мовчки дивилася на «вічко».

— Зінго! — тихо, ледь чутно прошепотів я.

Вона схопилася й підбігла до дверей.

— Андо, це ти? Врятуй мене, Андо! Врятуй мене!

— Спробую…

— Я тут помру, Андо!

— Потерпи ще трохи. Цієї ночі спробую відімкнути двері…

Над головою почулися кроки — хтось спускався залізними східцями.

— Вночі я знову прийду, — сказав я і швидко відійшов од камери.

Сміт чекав на мене в кінці коридора.

— Що вони хочуть од дівчини? — обурювався він. — Навіщо привезли її сюди? Це ж не люди — ні!

— Коли ви змінили свою думку? — запитав я. — Раніше ви вважали, що полон краще, ніж свобода, якою ви користувалися на острові.

— Не нагадуйте мені про це, сер… Я не знав японців.

З кухні долинув крикливий голос кока, і Сміт поспішив піти.

Трохи пізніше прибіг на кухню захеканий ординарець Сігеміцу і щось забубонів по-японському, злякано поглядаючи на мене. З усього я зрозумів тільки одне слово — капітано, але й цього було досить, щоб здогадатись, що капітан викликає мене. Я пішов за жвавим підтягнутим ординарцем і думав: «Навіщо я потрібен капітанові Сігеміцу? Про нові переговори з тубільцями не може бути й мови. Тоді — навіщо ж? Може, надумав звільнити Зінгу, щоб завоювати серце її батька? Але цього не може бути. Капітанові Сігеміцу був потрібен сам вождь або його голова, а не серце й прихильність».

Ординарець постукав у двері каюти. Капітан відчинив і зустрів мене, широко посміхаючись.

— Чия це касетка? — спитав він.

Тільки зараз я помітив на підлозі касетку Сміта, закопчену і обгорілу, але зовсім цілу.

— Мої солдати знайшли її на одному з попелищ у селищі. Ваша?

— Ні.

— А чия? — витріщився на мене капітан. — Може, Сміта?

— Не знаю.

Капітан послав ординарця за Смітом. За хвилину той з'явився блідий, виснажений…

— Ваша? — запитав його капітан і вказав на касетку.

Сміт здригнувся і ще дужче зблід.

— Ясно! — сказав Сігеміцу. — Дайте мені ключ!

Сміт трохи помовчав, потім різко заявив:

— Не дам!

Капітан викликав ординарця і наказав йому обшукати кишені плантатора. Трохи згодом солдат подав капітанові ключ від касетки.

— О'кей! — радісно вигукнув капітан і наказав нам вийти.

— Мародер! Пограбував мене серед білого дня! — обурювався Сміт, коли ми йшли на кухню. — Це не офіцер! Цей капітан — справжня потвора.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Несподіваний напад. Смерть капітана Сігеміцу. Під прапором «свободи» і «демократії». Зустріч з американським контр-адміралом. Я знову в ролі посередника. Зустріч біля Скелі Вітрів. Зінга повертається до своїх.

І

Наступного дня, на світанку, коли всі ще спали, поблизу пролунав оглушливий гуркіт. Підлога, на якій я спав, задвигтіла. Підводний човен захитався, мов під час сильної бурі. На палубі було чути крики, тупотіння ніг, уривчасті команди. Ще сонні, матроси поспішали зайняти місця біля двох гармат, а капітан Сігеміцу — босий, в розстебнутому кітелі, простоволосий — направив бінокль на захід, де виднілися два бойових кораблі. Пролунав новий постріл, і за мить поблизу підводного човна вибухнув другий снаряд. Величезний стовп води, ніби викинутий вулканом, залив палубу. Капітан підбіг до гармати, сам навів її і дав команду. Обидва стволи вивергнули вогонь. Сильний гуркіт оглушив мене, а за якусь мить біля кораблів, що виднілись оддалік, піднялися два водяних стовпи. Навколо підводного човна почали, мов град, сипатися снаряди. Залізні осколки свистіли і з тупим брязкотом вдарялися об корпус. Вода навколо закипіла, і високі хвилі загойдали човен. Капітан Сігеміцу кричав щось матросам, але вибухи снарядів і стрільба гармат заглушили його голос. Тепер він мав вигляд маленького безпорадного хлопчика.

Раптом підводний човен підскочив, немов підкинутий велетенською силою, накренився на лівий бік і почав повільно тонути. Внизу, в приміщеннях, почувся сильний шум, ніби туди прорвалася бурхлива ріка. На палубі зчинилася справжня паніка. Матроси залишили гармати і кинулися до гумових човнів, а капітан бігав слідом за ними з пістолетом у руці і щось кричав. У цю мить осколок снаряда вдарив його в груди, і він упав ниць на палубу.

Матроси спустили гумові човни й кинулися до трапа рятуватися.

Я спустився залізними сходами в коридор. Вода там сягала вже до колін. Забіг у кухню — там нікого не було. Я схопив сокиру, якою повар розрубував м'ясо, і кинувся назад затопленим коридором до камери, в якій була замкнена Зінга. Кількома ударами я розбив двері. Побачивши мене, Зінга кинулась назустріч.

— Андо! Гинемо! Андо!

— Біжімо! — крикнув я і потягнув її за руку.

Ми вибігли на палубу. Японці вже повскакували в човен і швидко гребли до берега. Сміт, перехилившись через борт, одчайдушно махав руками і благав узяти його в човен, але ніхто на нього не звертав уваги. Підводний човен вже до половини затонув. Ще кілька хвилин, і він піде на дно разом з нами. Треба було поспішати. Раптом я згадав про щоденник Магеллана. Він, мабуть, був у каюті капітана Сігеміцу. Піти його забрати? До дідька! За кілька хвилин він буд» на дні разом з підводним човном. Шкода, звичайно… Але нічого не зробиш. Життя мені дорожче за щоденник Магеллана.

Із кубрика вийшов Стерн із рятувальним поясом на грудях. Побачивши нас, він тривожно закричав:

— Ви ще тут, а я вас скрізь шукав! Біжімо! Рятуймося!

Обидва кораблі підійшли досить близько, і ми ясно бачили їхні прапори.

— Американський! — закричав Сміт. — Он вони спускають човни! Зараз вони нас врятують! — І, замахавши руками американським морякам, він закричав: — Сюди! Сюди! — Потім повернувся до нас і сказав, задихаючись від радості: — Бачили? Це не японці. Справжні лицарі! Зараз вони нас врятують!

Але американці, зробивши півколо біля кораблів, попрямували до берега слідом за японцями.

Наш підводний човен швидко занурювався у воду. Пробоїна від снаряда була чимала, і ми чули, як шуміла і клекотала вода в приміщенні під палубою. Сміт знову впав у відчай. Виявилося, що він погано плаває, а до берега було не менш двох кілометрів. Тільки вправний плавець міг пропливти таку відстань. До того ще й хвилі були досить великі. Стерн надів рятувальний пояс на груди плантатора, але той все одно боявся плигати в воду.

— Потону, Стерн! — вагався він.

Стерн силоміць штовхнув його в воду і плигнув слідом за ним без рятувального пояса. Сміт старанно молотив по воді руками й ногами (а саме цього і не слід було робити) і тому ледве тримався на поверхні. Стерн допомагав йому, і обидва повільно пливли до берега. Ми із Зінгою теж кинулись у воду і попливли слідом за ними. На підводному човні залишився тільки один чоловік — капітан Сігеміцу. Він лежав ниць на палубі, ніби для того, щоб не бачити, як солдати імператора-сонця тікали на човнах, збожеволівши від страху.

Сміт завдав нам багато клопоту. Ми із Стерном допомагали йому, підбадьорювали, і він справді робив великі зусилля, щоб пливти, але це йому погано вдавалося. Коли ми були вже біля берега, там саме зав'язалася коротка, але жорстока перестрілка між японськими і американськими матросами. Ми чули, як строчили автомати і вибухали снаряди, потім побачили, як японці підняли білий прапор, і стрілянина вщухла. Від «нашого» підводного човна не лишилося й сліду, він потонув, а другий японський підводний човен здався — на ньому майорів білий прапор.

Тільки після того, як все затихло, до нас наблизився невеликий американський моторний човен з офіцером і двома матросами. Хоч ми й були біля самого берега, але все ж повлазили в нього. Сміт кинувся до офіцера і нервово заговорив, задихаючись від утоми:

— Дякую вам, сер! Ви врятували мені життя! Ніколи не забуду цього! Дайте мені вашу адресу, я вам віддячу. Я англієць, член Палати громад…

— Я виконав свій обов'язок, і нічого більше, — відповів офіцер.

Він здавався скромною і порядною людиною. Голубі очі дивилися бадьоро й весело, хоч луна від стрілянини ще віддавалась у вухах.

— Відвезіть нас до вашого начальника, — попросив Сміт. — Я хочу говорити з ним.

Молодий офіцер кивнув головою, і моторний човен попрямував до флагманського корабля.

II

Через кілька хвилин ми піднімалися по трапу американського військового корабля. Тут офіцер нашвидку розпитав, як ми потрапили на острів, потім зник кудись, а коли повернувся, урочисто повідомив, що сам контр-адмірал зажадав говорити з нами. Він повів нас у приміщення на кораблі, а Зінга залишилася на палубі, привертаючи до себе цікаві погляди моряків.

Контр-адмірал чекав нас у салоні корабля. Він був високий на зріст, худий, з посивілим волоссям, з добре виголеним обличчям. Офіцер, мабуть, доповів йому про члена Палати громад, бо коли ми ввійшли, контр-адмірал подав руку Сміту, а нам тільки кивнув головою. Потім сів на диван, схрестив довгі ноги і посадив плантатора біля себе, а нас з капітаном запросив сісти на сусідньому дивані.

Спочатку він розмовляв тільки з Смітом. Плантатор ще раз повторив все те, що говорив про себе молодому офіцерові. Потім сказав кілька слів і про нас із Стерном. Контр-адмірал вислухав його мовчки, втупившись у свою сигарету.

— А яке військо мають тубільці? — несподівано запитав він.

— Не знаю, — відповів Сміт.

— А зброя в них є?

— Десять рушниць, — сказав Сміт, поглянувши на мене якось особливо.

— Всього десять рушниць? А що являє собою їхній військовий начальник?

Сміт скривився:

— Уперта людина. Він завдав досить багато неприємностей японцям. І це тільки з десятком рушниць і своїми стрілами та списами — просто дивно!.. Між іншим, стріли в них отруєні, це треба мати на увазі…

— Проте ви мені не сказали, скільки в них стрільців? — запитав його контр-адмірал.

Сміт опустив голову — йому було незручно.

— Не знаю, — відповів він. — Це тільки містер Антон може вам сказати. Я мало знаю плем'я і не міг вивчити їхньої мови. Те ж я можу сказати і про мого капітана. Чи не так, Стерн? Ви цікавилися лише полюванням на фазанів. А містер Антон добре знає тубільців. Він ходив в інші селища на острові і може сказати все, що вас цікавить. Крім того, він приятель вождя і має на нього великий вплив.

Тільки тепер контр-адмірал вперше глянув на мене, і коли наші погляди зустрілися, він сказав:

— Ваша країна веде війну з нами. Ваш уряд виявив нечувану зухвалість, оголосивши війну Сполученим Штатам і Англії. Що ви скажете на це?

— Що я можу сказати? — знизав я плечима. — Що правда, то правда. Наша країна окупована Німеччиною. Кобург продав її Гітлерові, а Гітлер наставив уряд, який йому потрібний. Але наш народ не визнає його і бореться з ним. Я теж брав участь у боротьбі і змушений був утекти, щоб врятувати життя.

Контр-адмірал кивнув головою і примружив очі. Певно, він був задоволений з моєї відповіді. Трохи подумавши, він сказав:

— В такому разі, якщо не заперечуєте, я вважатиму вас союзником нашої країни.

Слово «союзник» примусило мене здригнутися. Я відверто сказав контр-адміралові, що і японський капітан спочатку називав. мене союзником, а потім послав на кухню на «почесну» роботу — чистити картоплю.

— За віщо?

— За те, що не виконав своїх обов'язків союзника. Капітан хотів, щоб я умовив вождя племені скласти зброю, а я йому порадив навпаки: чинити опір.

— Чому? — контр-адмірал якось дивно глянув на мене.

— Бо вважав, що перемога японців принесла б рабство для племені. Крім того, капітан сказав мені, що його мета — перетворити острів на військову базу і звідси нападати на американські кораблі, які везуть зброю для Радянського Союзу. Це ще більше зобов'язало мене перешкоджати японцям.

— Вірно! — схвально кивнув головою контр-адмірал. — А як ви поведетесь, якщо я вас пошлю до вождя?

— А це залежить від того, які ваші наміри щодо племені…

— Ми нащадки Лінкольна і Гладстона, — урочисто заявив контр-адмірал. — На моїх кораблях майорить прапор свободи і демократії. Ви мусите це пояснити племені і його вождеві. Перш ніж прибути сюди, я пройшов сотні миль, переслідуючи два німецьких підводних човни. Їх було чотири, і вони переховувались у затоні Ангра-Пекен. Два я знищив там, а два прошмигнули під носом англійських гармат на Хуанових островах.[25] Сер, — обернувся він до плантатора, — правду кажучи, я дуже незадоволений комендантом англійської фортеці.

— Про яку фортецю йде мова? — не зрозумів Сміт.

— Та я ж вам кажу про фортецю на Хуанових островах. Вони лежать точно проти входу в затоку Ангра-Пекен. Німецькі підводні човни тікали під самою фортецею, але ваш комендант не зробив жодного пострілу.

— Невже? — щиро здивувався Сміт.

— Я послав свого ад'ютанта до коменданта з протестом. І знаєте, що він відповів? Заявив, що дістав розпорядження не турбувати німецьку базу в Ангра-Пекені.

— Розпорядження? Від кого?

— Від вашого уряду, — відповів контр-адмірал. Сміт підвівся в кріслі і знову сів. Він почував себе ніяково.

— Я гадав, що наші кораблі давно захопили Ангра-Пекен, — тихо мовив він. — Я думав, що німецька колонія в Африці давно вже не німецька.

— Вона все ще німецька, — сказав контр-адмірал, — і найбільш дивує те, що німецькі підводні човни заходять і виходять із затоки з мовчазної згоди англійського коменданта.

— Але ж це зрада, сер! — вигукнув Сміт. — Ви мусите повідомити наш уряд…

— Уряд Англії все знає, — сказав контр-адмірал. — Я повідомив наше міністерство, і воно вдалося до певних заходів, повідомило особисто Черчілля, але й після цього становище не змінилося. Коменданта досі не замінили, а його гармати мовчать, як і раніше. Ангра-Пекен лишається німецькою базою, незважаючи на те, що в першу-ліпшу хвилину може стати англійською, причому без особливих жертв і зусиль.

Я пригадав історію Ангра-Пекена. Понад шістдесят років тому німецький торговець Ліндерец закупив у тубільців землі вздовж затоки Ангра-Пекен за двісті рушниць і дві тисячі марок. Ці землі послужили точкою опори німецької колоніальної політики в Африці. Вже через кілька років Німеччина володіла всіма землями далеко на північ від Ангра-Пекена і всім узбережжям аж до річки Оран. Одна частина місцевого населення була підкорена, інша — знищена. На його кістках Німецька імперія заснувала свою колонію — Німецьку Південно-Західну Африку. Тільки тоді англійці зрозуміли, які багатства проспали. Вони поспішили захопити пустинні острови, розташовані проти Ангра-Пекена, і збудували на них фортецю. І ось тепер німецькі підводні човни вільно входили й виходили з затоки Ангра-Пекен під жерлами англійських гармат, не зустрічаючи опору. Це справді було дивно.[26]

— Те, що відбувається у Ангра-Пекені — містерія, — вів далі контр-адмірал. — Але настане час, і її буде розкрито, а винних засуджено історією. А втім, досить про це говорити… — і, звернувшись до мене, сказав: — Все-таки ви мені не відповіли, чи згодні ви вести переговори з вождем племені від мого імені?

— Так, сер.

— Дякую. Чи можете ви зараз піти до нього?

— Так, сер.

— Дякую. Скажіть йому, що плем'я може спокійно повернутися до своїх домівок. Я гарантую життя і цілість майна тубільців. Ви мене розумієте?

— Дуже добре, сер.

— Скажіть йому також, що я хочу говорити особисто з ним і запрошую його на корабель як гостя.

— Навряд чи він прийде.

— Чому?

— Побоїться.

— Побоїться? Після того, як я дам слово, що він буде моїм гостем?

— Так.

— Ото вони такі недовірливі, ці дикуни?'

— Навпаки, вони були дуже довірливі, але після того, як японці напали на них…

— Розумію, — перебив мене контр-адмірал. — Але ви поясніть вождеві, що японці — й наші вороги. Скажіть, що я їх переміг і зараз вони мої полонені. Скажіть йому й те, що я звільнив острів від японських загарбників, і всі тубільці тепер під захистом американського прапора, на якому написано «Свобода і демократія». Ви мене розумієте?

— Я вас розумію, сер, але вождь вас не зрозуміє. Він навряд чи зможе відрізнити японський фашизм від американської демократії.

— Невже він такий дурний?

— Не те щоб дурний… Навпаки, він од природи розумний чоловік. Але тут немає політичного суспільства, і такі слова, як фашизм, демократія незрозумілі для племені. В їхній мові немає таких слів. В оцінці людей у них є лише два поняття: добрий чоловік і поганий чоловік.

— Чудесно! — вигукнув контр-адмірал. — Скажіть вождю, що я добрий чоловік, його приятель і захисник. Він же зрозуміє це?

— Так, він-то зрозуміє, а от чи повірить?

— А чому ж ні? — запитав контр-адмірал трохи непевним голосом.

— Тому що плем'я надто багато потерпіло від японців…

— Знову ці японці! — поморщився контр-адмірал. — Я ж вам сказав, щоб ви пояснили вождеві, що ми вороги японців і будемо їх бити скрізь, де знайдемо. Ми боронитимемо плем'я від усіх і всіляких ворогів. Будемо його оборонцями, — розумієте?

— Розумію, сер. Ну, а якщо вождь скаже, що вони не мають потреби в оборонцях?

— Він не може цього сказати! — підвищив тон контр-адмірал. — Острів був окупований японцями, і я його звільнив. Закликаю всіх жителів повернутися до домівок і зайнятися мирною працею. І якщо японці знову спробують напасти на острів, то матимуть справу зі мною. Поясніть вождеві, що для його племені в тисячу разів краще стати союзником Сполучених Штатів Америки, ніж рабами японців. Скажіть йому, що мій уряд укладе з ним угоду про захист і допомогу. Сподіваюсь, він буде задоволений цією пропозицією. Отож, не гаймо часу. Коли ви можете зустрітися з ним?

— Сьогодні ж.

— Хіба він так близько?

— Так, він не дуже далеко звідси.

Контр-адмірал заплющив очі, трохи помовчав і сказав:

— Гаразд… Не забудьте запросити його на корабель. Я хочу говорити з ним особисто.

— Зрозуміло, сер, — ввічливо сказав я, встаючи. — Я передам вождеві все, що ви мені сказали. Але… у мене є до вас прохання. Дозвольте відвезти його дочку…

— Чию дочку? — здивовано запитав контр-адмірал.

— Дочку вождя. Вона була в полоні у японців і приїхала з нами на ваш корабель. Зараз вона чекає нагорі, на палубі.

— Як можна! — вигукнув контр-адмірал і, обернувшись до ад'ютанта, який стояв біля дверей, суворо спитав: — Чому ви мені не сказали про це, Чарлі? Дочка вождя! Зараз же приведіть її сюди!

Ад'ютант вискочив із салону і незабаром повернувся разом із Зінгою. Вона боязко увійшла, озираючись на всі боки. В її очах світилися страх і подив. Ще в моторному човні я встиг пояснити їй, що пакегі перемогли жовтих дияволів. Вона зрозуміла, що корабель, на який ми їдемо, належить переможцям, і коли ми зійшли на палубу, вона спитала мене, чи пакегі кращі від жовтих дияволів, чи вони теж замкнуть її, як ті, в якусь темну нору. Я заспокоїв її, запевнивши, що пакегі звільнять її і вона повернеться до своїх. Тепер Зінга стояла перед контр-адміралом і ніяково переступала з ноги на ногу.

Контр-адмірал встав і, наблизившись до неї, сказав з легким поклоном:

— Вітаю вас із свободою, міс… Прошу вас почувати себе на моєму кораблі як дома. Перекладіть їй це, сер, — повернувся він до мене.

Я сказав дівчині:

— Цей чоловік — каліман біля (великий чоловік), тана пакегі. Він каже, що його великий човен — твій і все на ньому — твоє.

— Я хочу додому, — тихо мовила Зінга.

Я передав контр-адміралові її бажання. Він примружив очі й сказав:

— О, нема нічого легшого! Але звичай гостинності не дозволяє мені відпустити її одразу. Перш ніж поїхати, вона мусить поїсти й відпочити. Я накажу надати їй окрему каюту.

— Навіщо вам турбуватися, сер? — сказав я. — Дочка вождя хоче зараз же їхати. Якщо ви їй дозволите поїхати зі мною, за дві-три години вона буде у своїх.

Але контр-адмірал не погодився. Він заявив, що особисто передасть Зінгу її батькові і нізащо на світі не позбавить себе цієї приємності…

III

І ось я знову в джунглях. Іду тією самою стежкою, всіяною численними видимими й невидимими перешкодами, а дерева тихо шелестять, і над головою висять густі хмари ліан, які закривають сонце і не пропускають денного світла. Скільки небезпек таїться в цій півтемряві! Один неуважний рух, один необережний крок — і вилетить отруйна стріла…)Я зупинивсь і оглядівся — ніяких слідів живої людини. Крикнув — ніхто не відповів. Я сів на стежці й замислився. Що мені робити? Без провідника я не наважувався йти далі. Я вдивлявся у гілля дерев, сподіваючись побачити замаскованого стрільця, але там нікого не було. Ліс ніби вимер. Навіть мавп не видно і не чути вереску папуг. Так, ніби все втекло далеко в неприступні джунглі.

— Комунатуа! — закричав я. — Тут ваш лапао! Ідіть сюди! Відведіть мене до тани Боамбо!

— Ми тут! — несподівано озвався хтось, і в ту ж мить із гущавини за два кроки від мене показалася розкуйовджена голова.

Через годину ми були в таборі стрільців. Він був на тому ж місці, на якому я залишив його останнім разом.

— Де Зінга? — були перші слова Боамбо.

— Зінга в надійному місці, — заспокоїв я його. — Незабаром вона буде тут, і жовті дияволи ніколи більше її не захоплять.

Я пояснив йому, що на двох великих човнах прибули добрі пакегі і вигнали жовтих дияволів з острова.

Боамбо мовчки вислухав мене. Коли я закінчив, він запитав:

— Раз пакегі гарні, чому вони не відпустили додому Зінгу?

— Проводир гарних пакегі сказав: "Нехай тана Боамбо приїде до мене на велику пірогу і сам візьме свою дочку".

— Нога тана Боамбо ніколи не ступить на велику пірогу! — заявив вождь.

Я спробував його переконати, що гарні пакегі не будуть палити хатини й убивати жителів острова. Плем'я буде жити так само вільно, як раніш. Вождь жовтих дияволів убитий, а його стріли в полону в гарних пакегі… Зараз уже ніхто не буде пускати блискавок і грому в плем'я…

Боамбо похмуро сказав:

— Якщо проводир пакегі гарний, нехай звільнить Зінгу й убирається звідси. Так і скажи білому проводиреві.

Я знав, що контр-адмірал не погодиться залишити острів. Він це заявив зовсім ясно. І моє посередництво між ним і Боамбо було також даремне, як і між японським капітаном і вождем. По суті, чим американський контр-адмірал був краще капітана Сігемітцу? Правда, він не був так грубий, затримав Зінгу не як бранку, а як гостю, навіть сказав, що відведе їй окрему каюту, але це не змінювало сутності справи.

Я знову заговорив про Зінге. Боамбо повинний зробити все можливе, що б її звільнити. Усе, але не зрадництво — з цим я був цілком згодний.

Ми довго говорили з ним, будували різні плани, поки нарешті не прийшли до рішення улаштувати зустріч Боамбо з контр-адміралом вранці, на світанку, у затоці, а не на судні.

— Вранці, коли зійде сонце, — сказав Боамбо, — я буду чекати білого вождя в моїй пірозі в Скелі Вітрів. У моїй пірозі будуть двоє неозброєних веслярів. Нехай і вождь пакегі візьме із собою двох неозброєних веслярів. Я буду з ним говорити, тільки якщо він привезе мою дочку. Анге бу!

IV

Контр-адмірал потирає долонею гладко виголену щоку.

— Виходить, проводир відмовився прийняти моє запрошення?

— Він запрошує вас відвідати його, сер, — відповів я. — Ви знаходитеся в територіальних водах Тамбукту, і покладається вам першому нанести візит. По протоколу так…

— Я не дипломат, а солдат, — заперечив контр-адмірал. — Я прибув сюди звільнити острів від японців без протоколу. Проводиреві б потрібно приїхати на моє судно висловити мені подяку — кожний на його місці так би зробив. Але, здається, він невихована людина і почуття подяки не є його чеснотою. Усе-таки він повинний був би знати, що переможець має важливу перевагу: він сильніше переможеного.

Він говорив спокійно, не репетував, як капітан Сігемітцу, не підскакував на місці і не бігав нервово з кута в кут своєї каюти. Але в його спокої почувалася не шляхетність гуманної людини, а непохитна воля переможця.

— У проводиря добрі наміри, — сказав я. — Але не треба забувати, що плем'я первісне й у нього поняття про виховання і подяку різняться від наших.

— Так, це, звичайно, так, — погодився контр-адмірал. — Містер Сміт мені розповідав про плем'я. Дійсні дикуни, чи не так?

— Не зовсім, — обережно заперечив я. — Дикуни жили в печерах і вдягалися в шкіри, а жителі Тамбукту будують собі хатини, виготовляють глиняний посуд, плетуть мережі і рогожі, мають домашніх тварин, обробляють землю дерев'яними колами, тому що ще не відкрили бронзи і заліза…

— Виходить, вони дуже відстали від гомеровських греків? — запитав контр-адмірал.

— Так, вони більш відсталі. Греки у часи Гомера вміли писати і читати, мали державу і великих поетів, обробляли залізо, а плем'я занго не знає жодного з придбань людського прогресу.

— Розумію, — кивнув головою контр-адмірал. — І тільки тому прощаю їхньому проводиреві. Ви передали йому усе, що я вам сказав?

— Абсолютно все, сер.

- І що він сказав?

— Він сказав: "Якщо проводир пакегі — гарна людина, нехай звільнити мою дочку і залишить острів". Передаю вам точно його слова, сер.

— Залишити острів, за який я пролив американську кров? Цього ніколи не буде! Тамбукту важливий стратегічний пункт. Якщо я його залишу, японці негайно ж знову окупують його. Цього вождь не може збагнути…

— Так, цього він не може збагнути, — підтвердив я. — Але згодом, коли він переконається у ваших добрих намірах, він, певно, змінить свою думку.

— Ви так гадаєте?

— Сподіваюся… Особливо, якщо звільните його дочку…

— Завтра він забере її, — сказав контр-адмірал і, погасивши сигару, встав. — Мій ад'ютант зробить усе, що триба.

І справді, вранці наступного дня молодий ад'ютант викликав мене і звелів готуватися в дорогу. Вже світало. На сході небо палало багрянцем. Океан був спокійний і безмежний. Сонце ще не зійшло, але його промені заливали гірські вершини, і вони горіли в далечі, ніби охоплені полум'ям. На острові панувала тиша й спокій. Ніяких ознак страшної драми, що тільки-но минулої ночі відбувалася тут.

Ад'ютант вивів Зінгу на палубу. Побачивши мене, вона кинулася до мене і заплакала.

— О Андо! Ти живий, Андо! Зінга дуже боялася за тебе…

Бідна Зінга! За цих кілька днів вона так багато пережила, звідала стільки тривог і небезпек, а турбувалася про мене!

— Не турбуйся, — заспокоїв я її. — Зараз ми відвеземо тебе до тани Боамбо.

— Справді? — скрикнула Зінга, і очі її засяяли.

— Так, зараз поїдемо на острів. Он пакегі спускають човен, який одвезе нас до Скелі Вітрів. Там нас чекає тана Боамбо.

— О, яка я рада, Андо!

— Де ти спала? — запитав я її.

— Я не спала, Андо… Не могла заснути всю ніч…

— Чому?

— Тому що мені було страшно. Пакегі замкнули мене в маленькій хатині. О, які там є речі, Андо! Дуже м'яке ліжко і велике дзеркало, м'яка сура і багато інших речей… Я лягла на землю, але щось гуділо і стукало піді мною. Я цілу ніч не змикала очей.

Виявилось, що контр-адмірал виконав свою обіцянку. Він дав дівчині окрему каюту, застелену килимом, з м'яким ліжком. Вона не посміла доторкнутися до ліжка і лягла на підлозі на килимі, але тут її лякав шум машин…

— Коли повернешся до своїх, виспишся, — сказав я їй.

О, звичайно, вона виспиться!.. Постеле суру на м'якій траві на галявині і спатиме, спатиме… Мати зварить батати або таро, Зінга добре наїсться і знову спатиме, спатиме…

— Прошу в човен! — ввічливо запросив нас ад'ютант

— Хіба не будемо чекати контр-адмірала? — питав я.

— О ні! Він не поїде.

— Чому?

— Мені незручно його питати, — посміхнувся ад'ютант, і в голосі його забриніла іронія.

— Але він казав мені вчора, що хоче говорити з вождем особисто.

— Так, якби вождь приїхав на корабель. Хіба ви думаєте, що гора повинна йти до миші?

— Мушу визнати, ви маєте почуття гумору.

— Я із Нового Орлеана, сер. Ви, мабуть, чули про таке місто?

Я не лише чув, але й читав про це південноамериканське місто, розташоване поблизу Мексиканської затоки, на березі річки Міссісіпі. Ще з часів свого заснування в 1717 році воно славилось як «веселе місто» — місто торговців, фабрикантів, авантюристів, шулерів, апашів та різних рецидивістів, які збиралися там не тільки з усіх кінців Луїзіани, але й з усіх континентів. Це строкате зборище людей відбилось і на характері міста, і на характері його жителів. Наприклад, нащадки англійців і янкі[27] — люди діла й долара, а нащадки французів, так звані креоли, — безтурботні й веселі люди. Певно, ад'ютант був саме нащадком креолів, яі переселилися два століття тому в Америку, приваблені «золотою лихоманкою».

Коли ми наблизилися до Скелі Вітрів, од берега відійшов невеликий човен з трьома тубільцями і поплив до нас. Я здалеку впізнав Боамбо — він стояв у човні, а двоє інших веслували.

— Оце і є вождь? — спитав молодий ад'ютант. — Досить солідна фігура. А зустріч з ним безпечна? Не наниже він мене на свого списа?

— Ні, він хороша й миролюбна людина, — відповів я. — До того ж ми умовились не брати зброї на цю зустріч.

Ад'ютант подивився на три рушниці, що лежали на дні моторного човна, і посміхнувся. Я нічого йому не сказав.

Човни стрілися й зупинилися один проти одного. Ад'ютант віддав честь вождю. Боамбо злегка кивнув головою.

— Скажіть йому, що він справляє добре враження, — звернувся до мене ад'ютант.

Коли я переклав його слова, вождь знову кивнув головою.

— Скажіть, що ми перемогли його ворогів і звільнили острів від самураїв. Тубільці можуть тепер повернутися до своїх домівок.

— Нана, дуже добре, — сказав Боамбо.

— Скажіть йому, що ми звільнили з полону його дочку і зараз вона перейде в його човен.

— Нана, — знову кивнув головою Боамбо.

— Чи задоволений вождь? — спитав ад'ютант.

— Боамбо буде задоволений, коли пакегі заберуться геть звідси, — відповів вождь.

— Що він каже? — запитав мене ад'ютант, бачачи, що я не відразу перекладаю.

Про те, щоб пакегі йшли звідси, я промовчав, бо Зінга все ще була в моторному човні ад'ютанта.

— Каже, що задоволений…

— Його дочка може перейти до батька, — сказав молодий лейтенант, і голос його прозвучав якось урочисто. З усього було видно, що радість Зінги й Боамбо йому була не байдужа.

Я сказав, щоб Зінга перейшла до батькового човна. Не встиг я подати їй руку, щоб допомогти, як Зінга, ставши на борт, зробила спритний стрибок і опинилася в маленькому човні тани Боамбо, ледве не перекинувши його.

Я полегшено зітхнув. Збулося! Настав кінець гірким приниженням і стражданням Зінги. Вона була вільна. Контр-адмірал додержав слова і повернув її батькові. За кілька годин вона буде в таборі. Як зрадіє стара Дугао! Боамбо теж радий — це видно по його очах, в яких світиться тепла волога батьківської любові. Але обличчя його суворе, як і раніше.

— Спитай його, — сказав ад'ютант, — чи згоден він стати нашим союзником?

Боамбо різко відмовився. Він знову заявив, що бажає лише одного: щоб пакегі якомога швидше залишили острів.

— Моя місія закінчена, — сказав ад'ютант. — Якщо вам немає чого сказати вождеві, ми можемо повертатися.

Що мені говорити йому? Ми сказали все один одному ще вчора. Тоді Зінга була полонянкою білого вождя — Боамбо це дуже добре знав і, хоч ризикував ніколи більше не побачити дочки, все-таки не вагаючись заявив, що американці мусять залишити острів. Зараз, коли Зінга була в його човні, він не мав причин міняти своє рішення. Це було цілком ясно.

— Андо з нами поїде чи повернеться до пакегі? — спитав мене Боамбо, коли його гребці взялися за весла, готові повернути до берега.

— Повернуся до пакегі, — відповів я.

— Їдьмо з нами, Андо! — тихо промовила Зінга. В її голосі було чути і прохання, і страх.

— Я пізніше приїду, — пообіцяв я.

— Андо поїде з пакегі, — сказав Боамбо. — Він повернеться в свою країну.

Я пояснив йому, що ці пакегі не з моєї країни, і я не знаю, чи візьмуть вони мене на свої великі човни.

— А ти повернися в селище, тана Боамбо, — порадив я. — Хай всі повертаються. Побудуйте собі нові хатини. Я попрошу вождя пакегі допомогти вам. Сподіваюся, що він погодиться.

— Я подумаю, — відповів він. — Велика рада вирішить.

Я попрощався з Боамбо і Зінгою, ад'ютант віддав їм честь, і моторний човен рушив назад.

Сонце тільки-но зійшло, а над притихлою широчінню океану вже стояла страшенна спека. Між кораблями й берегом снували човни, навантажені амуніцією. Американці поспішали закінчити укріплення, розпочаті японцями. Але зараз на будівництві не видно було жодного тубільця: під час короткого, але жорстокого артилерійського двобою між американськими кораблями і японськими підводними човнами японцям було не до тубільців, і вони повтікали в джунглі до своїх. Зараз японці будували укріплення, але не для себе, а для американців. І я питав себе: як контр-адмірал переконає тубільців, що ці укріплення будують для їхньої користі? Правда, контр-адмірал хоче грати роль визволителя. Він визволив Зінгу з полону, звільнив плем'я від японців і поблажливо пропонує Боамбо договір про захист і допомогу. Але це ще нічого не значить. Саме за допомогою таких договорів у минулому Англія, Франція і Бельгія захопили половину африканського континенту, а Америка захопила багато островів у Тихому океані. Насамперед завойовники укладали договори «про захист і допомогу» з вождями окремих племен, потім розпалювали ворожнечу між тими племенами і, кінець кінцем, підкоряли їх під виглядом оборони. Так що цей спосіб поневолення не був винаходом американського контр-адмірала. Він хотів бути оборонцем тубільців, а ті жадали лише одного: якнайшвидше позбутися свого оборонця.

Чим більше я думав, тим більше переконувався, що моє посередництво між контр-адміралом і Боамбо не принесе нічого хорошого тубільцям. Я дуже добре знав, що слова «демократія» і «свобода», так урочисто сказані контр-адміралом, були пустими словами, а портрети Лінкольна, Гладстона і Рузвельта висіли на стінах його салону для декорації. І все-таки я вважав, що вигнання японців і захоплення острова американцями було корисне для перемоги над фашизмом. Американські кораблі перевозили зброю для Радянського Союзу, а німецькі підводні човни із Ангра-Пекена і японські з Яви та Суматри хотіли перетнути їм шлях. Це суперечило інтересам Радянського Союзу. Я вважав себе зобов'язаним допомагати американцям. Моя роль посередника між контр-адміралом і Боамбо знаходила своє виправдання. Людина з двох зол завжди повинна вибрати менше.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

У погорілому селищі. Зустріч а Гахаром. Знову переговори. Плани, контр-адмірала. Поговір про «захист і допомогу» укладено. Прибуття товарного корабля. Сміта знову пограбовано! Тривога на «Лінкольні». Острів Тамбукту в полум'ї.

І

Я зовсім не розуміюсь на кораблях і не можу сказати, чи був корабель контр-адмірала лінійним, чи броненосцем, а чи крейсером. Я не знав і його тоннажу, але це справді був великий корабель з десятком гармат різних калібрів з обох боків палуби. Завдяки довгим жерлам, корабель був схожий на великого їжака з настовбурченими голками, що відчув небезпеку і приготувався зустріти її. І на цьому великому кораблі для мене не знайшлося місця, я спав у матроській їдальні на лаві. Між іншим, вона була досить зручна, хоч і тверда, як нари в моїй хатині. Увечері матроси давали мені подушку і ковдру. Електричні лампи горіли цілу ніч, і світла було досить, щоб читати, але на всьому кораблі я не міг знайти жодної цікавої книжки, крім кількох кримінальних романів. Я б із задоволенням прочитав англійською мовою Марка Твена, Джека Лондона або Теодора Драйзера і запитав ад'ютанта, чи не може він мені знайти книжку одного з них американських письменників.

— Що ви кажете! — вигукнув здивований нащадок креолів. — Морякам заборонено читати такі книжки.

— Чому?

— Тому, що вони небезпечні. Драйзер — комуніст, Джек Лондон — соціаліст, а Марк Твен, хоч і не був ні комуністом, ні соціалістом, але ще небезпечніший, ніж ті двоє.

Не маючи чого читати, я йшов до їдальні тільки опівночі, лягав на свою лаву і відразу ж засинав, а на світанку піднімався на палубу до матросів. В цю ранню годину вони звичайно мили палубу, а оскільки офіцери ще спали, дозволяли собі різні вільності та жарти. Це були молоді, веселі, життєрадісні хлопці мого віку, і я легко знаходив з ними спільну мову.

Якось до мене підійшов ад'ютант і сказав, що вартові помітили в селищі чоловік десять тубільців, які оглядали погорілі хатини. Але коли моряки підійшли ближче, вони розбіглися і зникли в лісі. Це стало відомо контр-адміралові, і той звелів мені відправитись на берег і порадити тубільцям спокійно повернутися в селище і зайнятися своїми справами. Ніхто їм не завдасть ніякого лиха. Навпаки, дадуть все необхідне для відбудови погорілих хатин. Контр-адмірал навіть хотів послати їм на допомогу з десяток японців. Якщо тубільці не хочуть мати справи з японцями, він згоден дати американських матросів і двох теслярів. Взагалі контр-адмірал ладен був зробити все можливе, щоб полегшити становище тубільців і поправити зло, заподіяне японцями.

— Старик вимагає від нас доброго ставлення до дикунів, — сказав ад'ютант на закінчення.

Контр-адміралові було років п'ятдесят п'ять, а нащадок креолів називав його стариком. І я подумав: «Так, дітям батьки завжди здаються старими».

— Вам знову є робота, — посміхнувся ад'ютант. — Старик посилає вас до дикунів із спеціальною місією.

Він замовк, чекаючи, мабуть, що я запитаю, про що йдеться, але я мовчав.

— Може, ви не хочете? — подивився він на мене здивовано.

— Чому? Я й раніше говорив контр-адміралові, що завжди готовий бути йому корисним.

— Коли ви думаєте зійти на берег?

— Хоч і зараз, якщо треба.

— Гаразд, я доповім старику.

Він пішов доповідати, а я лишився на палубі. Душ десять босих матросів з закачаними холошами, голі до пояса, з галасом набігли звідкись і почали мити палубу. Один тримав гумовий шланг, скручений, наче змія, і поливав дошки сильним водяним струменем, а другий тер їх щітками, прив'язаними до довгих держаків. Їхні мокрі, засмаглі спини блищали на сонці. Всі були здорові, спритні й веселі. Той, що тримав шланг, «ненароком» впустив його так, що, падаючи, він описав велику дугу і облив холодним душем голі спини товаришів. Зчинився гамір, вигуки й сміх лунали з усіх боків.

— Без хитрощів, Тоде! — крикнув високий, худий юнак з веснянкуватим обличчям. Всі порозбігалися, а він стояв, розкарячивши довгі ноги, і ніби приріс до місця. — Давай прямо, не бійся, Тоде! — знову крикнув він матросові, який «упустив» шланг. — Якщо зіб'єш мене з ніг, матимеш пляшку рому.

— Гаразд, патагонцю! — відповів Тод. — Зараз ти лежатимеш на палубі, а я вип'ю твій ром одним духом.

І він справді вхопив шланг, щоб направити на «патагонця», але той зупинив його.

— Стривай, Тоде! Мені неясно. Якщо ти мене зіб'єш, одержиш пляшку рому. Але якщо не зіб'єш, то даси мені пляшку, і я вип'ю її за твоє здоров'я. Згоден?

— Згоден, патагонцю.

— Цілу пляшку, Тоде! Подумай!

— Подумав, патагонцю. Цілу пляшку! Коли прибудемо в перший порт, де буде ром, ти мені купиш, і я вип'ю його на твоє незадоволення. Ну, та вже пригощу й тебе чарчиною, обіцяю! Слово честі!

Вони побилися об заклад при загальному схваленні решти матросів; сильний струмінь води зашумів і вдарив у спину «патагонця», прозваного так, мабуть, за довгі ноги. Він трохи подався вперед, широко розставив ноги і не поворухнувся, хоч водяний струмінь бив у спину досить сильно. Тод закусив губи, надув щоки, навіть жили на. шиї нап'ялися від напруження, ніби хотів цим посилити напір води, але «патагонець» не ворухнувся. Матроси ревіли від захоплення:

— Тримайсь, патагонцю!

— Давай, Тоде!

— Нижче, нижче!

Ад'ютант з'явився в дверях кубрика і, побачивши матросів, зупинився посміхаючись. -

— Виграв, патагонцю, — сказав нарешті Тод і кинув шланг у відчаї.

На палубі пролунав новий вибух жартів і сміху. Всі оточили «патагонця», плескали по спині й по плечах, тисли руку, ніби він виграв першу нагороду на Олімпійських іграх.

Ад'ютант підійшов до них і сказав:

— Обережно, хлопці! Старик уже не спить!..

Матроси знову взялися за свою роботу, а ми з ад'ютантом сіли в моторний човен і поїхали на острів.

Ми пішли стежкою до моєї хатини. Що з нею сталося? Схована в лісі, осторонь від селища, вона лишилася ціла — снаряди не зачепили її. Я заглянув у двері й побачив, що на стінах висить кілька солдатських ранців. Нари були застелені солдатськими ковдрами. В одному кутку стояв глечик для води, а в другому — іржаве відро, яке є в кожній арештантській камері. Тут розмістилося чоловік десять японських полонених. Вночі вони Спали в хатині під вартою американських матросів, а вдень працювали на укріпленнях.

— Ця хатина була моїм домом, — сказав я ад'ютантові. — Тут я пережив багато радощів і скорбот. На цих нарах я спав. На них сиділи вождь племені, його дочка Зінга і син Амбо. Сюди приходив і старий Гахар, який зараз головний жрець племені. Всі вони були моїми друзями.

— Невже ви шкодуєте за цією глушиною? — здивувався ад'ютант.

— Мені шкода тубільців. Японці спалили хатини, а їх прогнали в джунглі. Зараз вони сплять просто неба або в маленьких куренях із гілок та листя. У них не вистачає посуду, щоб зварити їжу, і вони їдять печений ямс і таро…

— Саме тому вони мусять повернутись і побудувати нові хатини.

— Так, але потім що з ними буде? Які наміри контр-адмірала?

— О, він має добрі наміри!..

— Які можуть дати погані наслідки, — перебив я його.

— Чому?

— Тому що його добрі наміри не збігаються із бажаннями тубільців.

— Чому ви так думаєте? Старик — добра людина. Він щиро хоче допомогти дикунам. Зараз вони житимуть спокійніше, ніщо не загрожуватиме їхньому життю. Доки острів у наших руках, жодна країна не посміє напасти на нього. Старик викликав ще бойові кораблі й авіаносець. А втім, ви самі бачили, що сталося з японцями.

— Бачив. Але я знаю також, що буде потім…

— Що?

— Те, що сталося з японцями.

— Як? Ви гадаєте, що ми будемо биті, як вони? Але хто посміє напасти на нас? Чи не японці?

— Ні, тубільці. Плем'я не примириться, доки ви не залишите острів. Вождь сказав це позавчора і не змінить свого рішення.

— Ми ж для того й прибули сюди, щоб поговорити з ним. Старик хоче, щоб ви переконали вождя, що не в інтересах племені чинити опір нашим намірам.

— А які ваші наміри, можна запитати?

— Побудувати тут фортецю. Острів Тамбукту буде перетворений на важливу військово-морську «базу.

— Але ж тубільці саме цього й не хочуть!

— А що ж вони хочуть?

— Хочуть жити так, як жили раніше, без білих і жовтих хазяїв.

— Але це неможливо! — вигукнув ад'ютант.

— Саме через те, що неможливо, конфлікт неминучий.

— Хай тільки посміють, — погрозився ад'ютант, — ми їх знищимо й зітремо на порох їхній острів.

— Якщо так, — відповів я, — немає рації вести переговори з вождем.

Але ад'ютант був іншої думки. Він вважав, що вождь погодиться на все, коли я йому добре розтлумачу, що чекає плем'я в разі непокори.

— Ходімо в селище, — запропонував він. — Ми ж приїхали вести переговори.

В тій частині селища, де жив Боамбо, не видно було живої душі. Всі хатини згоріли. На майдані зяяла глибока яма від снаряда, а навколо виднілися кучі попелу та чорні, обвуглені колоди. Скрізь витала смерть, і нам не було чого тут робити. І в інших частинах селища та сама картина. Пустка й розруха панували там, де нещодавно кипіло життя…

Ми повернули до берега, коли хтось несподівано покликав мене. Я оглянувся й побачив Гахара, який стояв на стежці край лісу і запитливо дивився на мене. Він з'явився несподівано, як уміють з'являтися тільки тубільці. Мабуть, стежив за нами з лісу і, бачачи, що ми вже йдемо, вирішив озватися. Я не сумнівався, що в лісі є й інші тубільці, озброєні стрілами й списами, готові прийти на допомогу своєму товаришеві, якщо йому загрожуватиме небезпека. Але Гахар був без зброї.

– Іди сюди, Гахаре, — гукнув я. — Іди сюди, поговоримо.

Він обережно зробив кілька кроків і зупинився. Як він схуд! В глибоко запалих великих очах застигла важка туга, видовжене темне обличчя було сухе й сіре, як у мумії. Лише за десять днів страждань він постарів на десять років. Смерть дружини завдала йому великого й несподіваного удару, потім навала японців, варварське бомбардування й пожежі, втеча в джунглі, а тепер нове лихо загрожувало племені — американські бойові кораблі. Події відбувалися одна за одною з карколомною швидкістю. Людям, які жили все життя тихо й спокійно із своїми дрібними турботами, було не під силу перенести всі ці нещастя.

Хоч і дуже схудлий, хоч і прибитий горем, Гахар був показний старик — високий, з благородною поставою і повільними рухами, а сім поясів мудрості, що оперізували його стегна, надавали йому ще більшої поважності.

— Тана Боамбо тут? — спитав я.

— Немає.

— А Амбо?

— Теж немає, — похитав головою Гахар. Ад'ютант роздивлявся його з великою цікавістю.

— Це не вождь? — спитав він мене.

— Ні, це головний жрець. Він має великий вплив на плем'я.

— Значить, ми можемо вести з ним переговори?

— Звичайно.

Я запитав Гахара, чи сам він прийшов сюди, чи є ще хто з ним.

– Є, — відповів він.

— А де вони?

— Тут, — непевно сказав Гахар.

Значить, я не помилився. Гахар був не сам. Я звелів йому покликати й інших, але він удав, що не почув, і спитав, показуючи на ад'ютанта:

— Це і є вождь пакегі з великих човнів?

— Ні, Гахаре. Цей білий чоловік — каліман біля, поважна особа, але не тана пакегі. Він хоче говорити з тобою.

— Ні! — відрізав Гахар.

його відмова була для мене несподіваною.

— Чому, Гахаре? Він нанай біля — добра людина.

Ваш приятель.

— Приятель? — глянув на мене Гахар здивовано. — Не вірю, Андо. Тільки ги наш приятель. Ось я прийшов до вас без списа, а цей пакегі з стрілою, що пускає блискавки. Чому?

І справді, в ад'ютанта на поясі висів чималий пістолет. Я знав, що не слід було йти до тубільців із зброєю, і ще на кораблі хотів сказати ад'ютантові, щоб він залишив пістолета, але на наважився. Боявся, щоб він не подумав чого поганого. Ад'ютант помітив недружелюбний погляд Гахара і спитав мене, в чім річ.

— Головний жрець не хоче вести переговори з нами…

— Чому? — здивувався ад'ютант.

— Коли два ворогуючих племені вирішують вести переговори, — пояснив я, — вони сходяться в певному місці без зброї. А ви прийшли з пістолетом. Головний жрець розглядає це як ворожий акт по відношенню до племені і не хоче вести переговорів.

— Що ж я маю робити? — спитав ад'ютант.

— Залиште пістолет край лісу і поверніться без нього.

— О ні, це неможливо! Статут забороняє!

— Гаразд, тоді дайте пістолет мені.

Ад'ютант відстебнув пістолет од пояса і віддав мені.

— Тепер ми можемо говорити, так? — звернувся я до Гахара.

— Тепер можемо говорити, — сказав він і підійшов ближче до нас.

«Переговори» почалися. Гахар сказав, що Велика рада вирішила, щоб усі повернулися до селищ і збудували собі нові хатини, якщо пакегі обіцяють не турбувати їх своїми відвідинами. Вони не хочуть од пакегі ніякої допомоги і не бажають з ними зустрічатися. Коли я сказав йому, що пакегі допоможуть їм швидше збудувати хатини, Гахар замахав руками:

— Ні і ні! Не треба нам їхньої допомоги. Ми самі побудуємо хатини. Чи обіцяє біла людина, що жоден пакегі не зайде в наше селище?

Я переклав його слова ад'ютантові. Трохи подумавши, він сказав:

— Нічого я не можу обіцяти. Доповім старику.

Він не мав права давати будь-яких обіцянок. Контр-адмірал послав його вести переговори, але не дав йому ніяких прав. Це показувало, що «старик» недооцінював тубільців.

А Гахар чекав відповіді. Треба було якось вийти з цього смішного становища — стояти перед Гахаром і не мати змоги сказати ні «так» ні «ні».

— Гахар, — звернувся я до мого старого приятеля. — Я казав тобі, що цей пакегі — нанай біля, але він не тана пакегі. Вождь пакегі на великому човні. Зараз ми поїдемо до нього і розповімо все, що говорили з тобою. Завтра в цей же час я приїду і дам тобі відповідь.

— Нана — добре, — кивнув головою Гахар. — Завтра я чекатиму тебе тут. А цей пакегі приїде з тобою?

— Мабуть, приїде.

— Гаразд! Скажи йому, щоб не брав з собою стріли. Анге бу!

II

Авіаносець, що про нього згадував ад'ютант, прибув того ж дня. Я ніколи не бачив зблизька такої великої плавучої платформи, на якій було з десяток, а може й більше літаків. Він виднівся на обрії як невелика темна пляма на чистій водній гладіні. Авіаносець жодного разу не наблизився до острова, але з нього щодня піднімалося по кілька літаків і літали, далеко на схід, певно, в розвідку, а коли поверталися назад, завжди кружляли над островом зовсім низько, над самими верхів'ями дерев.

З прибуттям авіаносця контр-адмірал змінився. Раніше він мав вигляд тихої, спокійної, розсудливої і розумної людини, зараз став дуже нервовим і нетерплячим. Ад'ютант виструнчився перед ним і доповів про результат нашої розмови з Гахаром. Дізнавшись, що тубільці не хочуть ніякої допомоги, контр-адмірал почав їх лаяти і навіть нахвалявся, що, коли не погодяться на його умови, він зітре їх з лиця землі. Слухаючи його недвозначні погрози і дивлячись, як він нервово ходить по салону, закусивши губи, схрестивши руки, червоний від гніву, я питав себе: «Що він хоче від тубільців? Чому так наполягає на їхньому поверненні до погорілих селищ? Чому нав'язує їм свою допомогу?» Я ні разу не спитав про його наміри, бо все одно він би нічого не сказав, але коли ад'ютант якось проговорився, що будівництво укріплень посувається дуже повільно, мені все стало ясно. Для будівництва потрібно багато людей. Японців було мало. Крім того, це були полонені, що працювали з примусу, а насильство ніколи й нікого не запалювало до роботи. Правда, на укріпленнях працювали й американці, в більшості фахівці, але скільки їх? Тисяча або дві тисячі тубільців зробили б удесятеро більше, ніж сто японців і двадцять американців. Але тубільці сховалися в джунглях і хотіли, щоб їм дали спокій. Це дратувало контр-адмірала і примушувало його нервувати.

— Що думають ці люди? Які плекають надії? На що розраховують? Мабуть, вони не мають уявлення про нашу силу. Те, що зробили японці, — дитячі іграшки. Воєнний жарт — не більше. Або вони приймуть нашу допомогу і заступництво, або…

Я мовчав. Ад'ютант стояв як на голках.

— Поясніть їм це! — обернувся до мене контр-адмірал. — Їдьте завтра і скажіть, що коли вони не погодяться на мої умови, я знищу їх до одного разом з їхніми джунглями. Вони бачили «великих птахів» — здається, так вони називають літаки? Скажіть, що всього за якихось дві години ці «птахи» знищать всіх до одного дикунів, де б вони не були. А якщо хтось випадково і врятується від бомб, то живий засмажиться в джунглях, бо я все перетворю на попелище. Я дуже вас прошу, поясніть усе це тому твердолобому вождеві. Скажіть йому, що це моя остання спроба порозумітися з ним. Після цього моя совість буде чиста. Я не злодій, але війна є війна!

Контр-адмірал дивився мені прямо в вічі — мабуть, хотів бачити, яке враження справлять його слова. По суті, вони нічим не відрізнялись од погроз японського капітана — хіба, може, тим, що в погрозах Сігеміну почувалось його безсилля, а в погрозах контр-адмірала звучала холодна впевненість людини, яка може їх виконати.

— Старик страшенно розлючений, — сказав ад'ютант наступного дня, коли ми їхали моторним човном на острів. — Якщо й на цей раз дикуни не повернуться до своїх селищ, він і справді виконає свою погрозу. Ви бачите ці красиві горби, ліси, ці велетенські дерева? Може, завтра все це перетвориться на чорне згарище.

— Але це дуже жорстоко! — сказав я. — Цього навіть японці не зробили.

— Тому що в них не було літаків.

— Так, але це буде масове вбивство! — насмілився сказати я. — Тубільці ні в чому не винні. Вони пішли в джунглі і нікому не загрожують, нікого не турбують. Досі жоден американський солдат не постраждав від руки тубільця. Чому контр-адмірал хоче їм нав'язати свій договір про захист і допомогу?

— Старик уже не наполягає на укладанні договору, — відповів ад'ютант. — Він каже, що переможець може діяти і без договору. Зараз він хоче тільки одного: щоб тубільці повернулися до своїх селищ. Нічого іншого.

— А чому б не залишити їх жити так, як вони вважають за краще для себе?

— Жити так, як вони вважають за краще? Ха-ха! А хто будуватиме укріплення?

Все зрозуміло: контр-адміралові потрібні раби. Тубільці повинні залишити джунглі, американські матроси допоможуть їм побудувати нові хатини замість погорілих, а потім тубільці допоможуть американцям побудувати укріплення. Будівництво хатин закінчиться за два-три тижні, будівництво укріплень за два-три роки. Крім того, контр-адмірал має намір прокласти шосейну дорогу по узбережжю навколо всього острова — так говорив ад'ютант.

— Навіщо йому ця дорога? — запитав я. — Тубільці мають стежки, які їх цілком задовольняють.

Ад'ютант іронічно посміхнувся.

— Невже ви думаєте, що ми будуватимемо шосе для дикунів? Шосе потрібне нам самим. На острові будуть воєнні й цивільні власті. Приїдуть енергійні люди, які забезпечать роботу тубільцям. Тут чудова природа, острів може стати прекрасним курортом. Старику тут дуже подобається. Він має намір проводити тут свою відпустку. Навіть сказав містерові Сміту, що розширить його плантацію і, коли піде у відставку, житиме тут і взимку. Старик із Ванкувера, а там зима досить сувора.

— А містер Сміт нічого йому не заперечив щодо плантації? — спитав я.

— Заперечив, звичайно. Він сказав, що плантація його власність, визнана вождем племені, а весь острів належить Англії, бо Сміт першим зійшов на нього. Ха-ха! Він навіть попросив у старика солдатів для охорони йоги плантації.

— А той що?

— Засміявся й сказав: «Якщо цивільні власті неспроможні захистити ці вікна, то мої солдати можуть захистити і цивільні власті, і вікна».

— Як треба розуміти ці слова? — запитав я.

— Хіба не здогадуєтесь? Старику всерйоз припала до душі плантація англійця. А оскільки дикуни завжди можуть її відняти, старик захистить від них і плантацію, і самого Сміта, звичайно, ціною його плантації.

— А Сміт?

— Він почав костричитись і залякувати старика, що поставить це питання в якомусь міжнародному суді, а старик спокійнісінько йому сказав: «Не дозволяю гавкати на мене собаці, яку я годую!»

— Отже, вони посварилися не жартома?

— О, далеко не жартома! — підтвердив балакучий нащадок креолів. — Третій день містер Сміт не розмовляє з стариком, а той проходить повз нього, як повз телеграфний стовп.

— А як тримається капітан Стерн?

— Капітан — чудова людина! — вигукнув ад'ютант. Наші хлопці полюбили його, а старик запропонував йому стати до нас на службу, але він відмовився. Хоче якомога швидше потрапити в Александрію. У нього там маленька дочка…

Я спитав його, чи взагалі дозволять нам залишити острів і виїхати якимось американським кораблем. Ад'ютант сказав, що це можливо. Старик зажадав, щоб йому вислали з Америки корабель із будівельними матеріалами. Після того як корабель розвантажиться на Тамбукту, ми зможемо виїхати на ньому.

– І скоро прибуде корабель? — спитав я.

— Через два тижні.

— А чи правда, що контр-адмірал дозволить нам виїхати на ньому?

— Так, старик казав, що дасть розпорядження про наш від'їзд.

— Куди? Може, звідси корабель піде прямо в Америку?

— Не знаю. Це буде відомо після його прибуття.

Моторний човен зупинився біля берега, і ми пішли до погорілого селища. Гахар і Боамбо вже чекали на нас. Вони зустріли мене дуже сердечно, стискали ліву руку над ліктем і поплескували по спині, а ад'ютантові ледь кивнули головою, хоч він і перший віддав їм честь. Лейтенант удав, що не помітив цього, — він не був уразливий.

Цього разу переговори проходили гладенько, бо ад'ютант погоджувався на всі умови Боамбо. Мабуть, така була дана вказівка від контр-адмірала. Тубільці самі побудують хатини. Американські солдати не ходитимуть в селище. Я буду посередником між вождем і контр-адміралом. Як син племені і його друг, я можу ходити до тубільців, коли забажаю, і, якщо хочу, можу жити в самому селищі. В такому разі мої друзі побудують окрему хатину — так сказав Боамбо.

Переговори закінчилися благополучно. Ми з ад'ютантом повернулися на корабель. Погрози контр-адмірала повисли в повітрі — принаймні я так думав, але пізніше збагнув, як жорстоко я помилився.

III

Останнім часом контр-адмірал нічим не турбував мене. Переговори були закінчені, тубільці будували собі хатини, і я йому був непотрібний. Тим краще! Я служив у армії і знав солдатську мудрість: чим рідше потрапляєш на очі начальству, тим спокійніше тобі. І тому я почував себе далеко краще серед матросів, ніж у кают-компанії для офіцерів.

Хоч ми й жили нарізно, проте щодня бачились із Смітом і Стерном, а іноді навіть і двічі на день — вранці і ввечері, коли виходили на палубу подихати свіжим повітрям. Сміт, відколи потрапив під захист американського прапора, охолов до мене. Але це не дивувало мене. Стерн залишився таким же сердечним і щирим, як і раніше. Він сумував за своєю маленькою дочкою і хотів якомога швидше поїхати до неї в Александрію.

І ось настав цей час. Якось, коли моряки обідали в їдальні, хтось повідомив, що прибув товарний корабель. Всі покидали ложки й кинулися на палубу.

Корабель зайшов у затоку. На носовій частині ясно було видно напис: «Лінкольн». Корабель носив ім'я великого американця, який любив свободу і хоробро бився за неї. Будучи президентом Сполучених Штатів Америки, Лінкольн п'ять років воював із плантаторами Південних Штатів за звільнення негрів від рабства. Він переміг тому, що з ним був увесь американський народ, але переможені рабовласники жорстоко помстилися: вони підкупили одного негідника, і його куля обірвала життя президента.

«Лінкольн» дав довгий гудок і зупинився. Загриміли ланцюги, заторохтіла лебідка, і важкий якір потонув у воді. Трохи згодом од корабля відчалив невеликий човен і попрямував до нашого крейсера. (Забув сказати, що обидва бойові американські кораблі були крейсерами. Про це я дізнався від ад'ютанта). На човні прибув капітан «Лінкольна». Ад'ютант зустрів його на палубі і повів до каюти контр-адмірала. Трохи згодом ад'ютант прибіг до нас і сказав, що звідси «Лінкольн» піде в Бразілію, візьме там каучук і одвезе його в Англію.

— В Англію! — крикнув Сміт, і очі його засвітилися радістю. — Це правда?

— Так, — підтвердив ад'ютант. — Через чотири дні «Лінкольн» вирушає. Капітан пообіцяв старику взяти вас.

Плантатор був настільки збуджений новиною, що не знав, що робити, і тільки повторював:

— Англія! О, ви не знаєте Англії! Велика країна, сер! Лондон! О, ви не уявляєте, що таке Лондон!

Він говорив до ад'ютанта, а Стерн мовчки дивився на прибулий корабель. Він був сумний, бо знав, що йому не скоро вдасться побачити свою дочку.

Сміт помітив його настрій і запитав:

— Чому ви сумні, Стерн? Хіба ви не чули, що сказав цей молодий джентльмен? Ми поїдемо додому, Стерн. Додому, в Лондон!

— Додому? — повторив Стерн. — У мене немає дому ні в Лондоні, ні де б то не було в Англії.

— Немає дому? Не маєте свого дому, Стерн?

Стерн не відповів. Сміт зніяковів і почав жувати сигару, що диміла в його зубах. Потім сказав:

— Нічого, Стерн, це невелика біда. І без дому Англія — така ж ваша батьківщина, як і моя, і ви повинні радіти не менше, ніж я, швидкому поверненню.

— Я радію, — тихо сказав Стерн. — Може, дужче, ніж ви…

— Не видно, Стерн, не видно…

— А ви що хочете? Щоб я бив себе в груди і кричав, що люблю Англію? Кому це потрібно?

Після цих слів капітан Сміт замовк: чи то засоромився, чи охололо захоплення. Трохи згодом він сказав, ніби вибачаючись:

— Темперамент, сер… Не можу стримувати своїх почуттів. А ви? — обернувся він до мене. — Сподіваюсь, що й ви радієте?

— Так, — підтвердив я. — Англія набагато ближче до Болгарії, ніж острів Тамбукту. Але я думаю і про своїх друзів, які залишаються тут. Що буде з ними?

Плантатор оглянувся і, переконавшись, що ад'ютант пішов, сказав:

— Те, що сталося з американськими індійцями.

Я здригнувся від жаху, коли згадав, як жорстоко й немилосердно американські колонізатори розправилися з індійцями. Білі хазяї пролили ріки крові й пройшли через сотні тисяч трупів, доки заволоділи американським континентом.

— Ви серйозно говорите? — обернувся я до плантатора. — Контр-адмірал якось заявив, що його прапор несе свободу і демократію.

– І ви повірили йому? О, санкта сімпліцітас![28] Контр-адмірал одверто заявив, що перетворить острів Тамбукту на військово-морську базу. А звичайною мовою це означає, що Сполучені Штати Америки загарбають острів. Контр-адмірал навіть сказав мені, без будь-якого сорому, що він розширить мою плантацію, тобто привласнить її. З цього ви можете зробити висновок, що пишеться на його прапорі.

— А чому ви не покликали мене за свідка! — посміхнувся я, згадавши колишні запевнення Сміта, що острів Тамбукту належатиме Англії, бо англійські підданці першими відкрили його і першими ступили на нього.

— Облиште жарти, — махнув рукою Сміт.

— Ні, я не жартую. Кажу вам цілком серйозно. Я був і завжди буду на боці пригноблених і скривджених. Зараз ви скривджені, і я готовий бути вашим свідком.

— Свідком! — процідив Сміт. — Перед ким? Перед вовком, який хоче з'їсти ягня… Але я цього так не залишу! О, він мене не знає! Я ніколи не зупиняюся на півдорозі, ніколи! Ми ще зустрінемося з ним, тільки за інших обставин…

IV

Японські полонені працювали по шістнадцять годин на добу і розвантажили «Лінкольн» за три дні. Човнів, які були на американських кораблях, було не досить, довелося використовувати човни тубільців, хоч які малі вони були. Четвертого дня вранці Сміт, Стерн і я сіли в моторний човен контр-адмірале, і ад'ютант одвіз нас на товарний корабель. Ми попрощалися з веселим нащадком креолів, він сердечно потис нам руки, побажав «щасливої дороги» і повернувся на крейсер, а ми піднялися на палубу «Лінкольна». Зустрів нас широкоплечий мічман І чорними обвислими вусами і одвів до капітана. Капітан був міцний п'ятдесятилітній чоловік, його смагляве довгасте обличчя було порізане глибокими зморшками, а високого лоба перетинав шрам від старої зарубцьованої рани, одержаної, мабуть, ще замолоду, коли капітан був простим матросом. Він підтвердив те, що казав ад'ютант: корабель піде в Манаус, пристань на річці Амазонці. В Манаусі «Лінкольн» забере каучук і відвезе його в Англію. Рейс триватиме довго. Корабель пройде понад двадцять тисяч кілометрів — половину шляху навколо земної кулі. По дорозі тільки раз зупинимося на три-чотири дні в Кейптауні, поблизу мису Доброї Надії в Південній Африці.

— Подорож буде не особливо приємною, — попередив нас капітан. — Корабель ітиме впорожні, і хвилі кидатимуть його, як пір'їну. Найгірше буде біля мису Доброї Надії: там віють сильні вітри, часто лютують бурі, і океан завжди бурхливий. — І, посміхнувшись, він додав: — Але ви загартовані, якщо потерпіли корабельну аварію.

— Це так, сер, — сказав Сміт. — Мокрий дощу не боїться.

Капітан не забув нам сказати й про те, що в разі потреби нам доведеться допомагати екіпажеві.

— Звичайно! — жовчно сказав Сміт. — Після того як я був слугою японців, вже ніщо мене не може здивувати.

Це був натяк, тонка іронія на адресу американців, але капітан її не зрозумів. Він не знав, що контр-адмірал збирався загарбати плантацію Сміта.

Ми погодились на всі умови, які нам поставив капітан, бо «Лінкольн» був єдиним кораблем, який міг доставити нас в Європу, хоч і обхідними шляхами. Друга така нагода не скоро трапиться нам.

Як на крейсері, так і на «Лінкольні», Сміта і Стерна розмістили між командним складом корабля, а мені дали койку в приміщенні для матросів, Це мене не образило і не зробило нещасним. Як і на крейсері, матроси «Лінкольна» були чудовими людьми — іноді грубими, але завжди справедливими. На крейсері більшість команди складала молодь, що відбувала військову службу, на «Лінкольні» ж матроси були літні люди, досвідчені морські вовки, які по десять-двадцять років плавали морями й океанами. Вони самі зазнали чимало поневірянь і ставилися до мене з теплим співчуттям.

Корабель мав знятися з якоря о третій годині дня. В цей час я сидів у приміщенні для матросів. Четверо запальних гравців у белот сиділи на ковдрі, розісланій на підлозі, перекидалися веселими жартами, як це роблять усі картярі на світі, а навколо них стояло душ десять матросів і мовчки спостерігали. Раптом пролунали далекі постріли, а слідом за цим і тривожний сигнал, за яким матроси мусять одразу з'явитися на палубі. Гравці кинули карти і наввипередки побігли до вузьких залізних трапів. Я вийшов на палубу останнім. Стрілянина чулася з боку селища тубільців. Боцман швидко зліз із командного містка і закричав матросам:

— Всі до зброї! Спустіть човни! Швидко!

Через дві хвилини матроси вишикувались на палубі з рушницями при нозі. Човни плавно погойдувались на тихих хвилях. Матроси повскакували в них, взялися за весла, і човни понеслися до берега. На палубі залишилися тільки я, Сміт і Стерн.

На обох крейсерах теж було помітно незвичайне пожвавлення. І там матроси спустили човни і незабаром пройшли повз наш корабель. Ми добре бачили автомати, які виблискували на сонці.

— Я знав, що так буде, — сказав плантатор.

– І я чекав цього, — обізвався стурбовано Стерн. — Контр-адмірал кілька разів погрожував племені, коли вождь відмовлявся прийняти його умови.

З крейсерів відкрили гарматний вогонь, і за мить снаряди почали вибухати на березі, високо над селищем.

— Починається! — вигукнув Сміт, приклавши руку козирком і дивлячись у бік лісу. — Це початок кінця. Контр-адмірал не любить жартувати. Він виконає свої погрози і знищить усе живе на острові. О, він буде нещадним. Японці у порівнянні з ним — аматори.

Наче у відповідь на його слова, десь далеко почувся сильний гул, а трохи згодом над островом з'явилася зграя літаків. Вони летіли трикутником, ніби журавлі, зробили широке коло над місцем, де був табір племені, скинули бомби і повернулися на авіаносець. Але не минуло й півгодини, вони знову налетіли. Тепер бомби вибухали одна біля одної, в повітря злітали гілки й стовбури дерев, змішані з димом і вогнем. Скинувши свій смертоносний вантаж, літаки знову полетіли до авіаносця.

Увечері матроси повернулися на «Лінкольн» стомлені й сердиті. З усього було видно, що несподіваний бій, хоч який легкий він був, не сподобався їм. Вони служили на вантажному кораблі і гадали, що війна, яка спалахнула в усіх куточках земної кулі, не торкнеться їх. А тут довелося понюхати порохового диму і. обпалити руки полум'ям. Цього разу тільки руки… Вони розповіли нам, як це все почалося. Тубільці повернулися до погорілих селищ і почали будувати собі нові хатини. Перші три дні американці додержували умови і не наближалися до селища. Але оскільки для будівництва укріплень потрібно було багато людей, контр-адмірал наказав матросам оточити тубільців і переловити їх. Секретні дозори тубільців помітили наближення матросів і підняли тривогу. Зав'язалася коротка перестрілка, після якої тубільці кинулися тікати і зникли в горах. Невдача розлютила контр-адмірала, і він наказав дати по десять залпів із кожної гармати, а літакам бомбардувати острів напалмом.

І ось джунглі горіли з усіх кінців, вікові дерева падали з тріском, навколо бушувало полум'я, і дим заволік увесь острів…

«Лінкольн» знявся з якоря і почав повільно відходити од берега. На його високій щоглі, як і на обох крейсерах, майорів прапор Сполучених Штатів Америки — «символ свободи і демократії», як назвав його контр-адмірал, а над островом Тамбукту підіймалися густі хмари чорного диму, і полум'я пожежі сягало аж до неба…