Марта Коваленко

Маленький світ

Ембіра — це маленька країна, яка розмістилася коло підніжжя двох мальовничих гір. Вона прихована у ніжно-блакитному одязі розлогих дерев та кущів, встелена різнобарв’ям прекрасних квітів. В її річках тече чиста мов сльоза вода. Така прозора, що шкаралупа риби, якою повняться річки, виблискує на сонці. Саме тому від води у сонячний день розливається мінливе сяйво. Блакитне листя дерев зливається з небом, а іноді здається, що воно м’яко лягло прямо на дахи невеликих кольорових будинків містечка Лешта. В тих будиночках живуть емби. Це дуже дружний та працелюбний народ. Емби вирощують овочі і співають пісні. Усі вони мають темне кучеряве волосся і дуже пишаються своєю вродою.

Сонце вже сідало, коли Тей, крокуючи маленькою нерівною стежиною, спустився до берега річки. Майже годину шукав він свого друга Форо, та ніяк не міг знайти. Щось підказувало йому, що треба сходити до їх улюбленого місця біля річки, де ще дітьми вони зробили собі невеличку печеру. Гралися та ховалися у ній, а тепер, коли стали дорослими, приходили туди поговорити та помріяти разом про майбутнє, помилуватися лілово-золотим заходом сонця.

— Ну от, я так і знав! — посміхнувся він, побачивши нарешті друга. Хлопець спав розпластавшись на траві і підперши рукою голову. Від несподіванки Форо схопився та почухав потилицю.

— Чому кричиш так голосно? — позіхнув він.

— Я шукаю тебе скрізь, а ти ось де сховався! Тітка Залда хвилюється, що тебе не було на обід, Міра також заходила, про тебе питала. До речі, вона твоя наречена, чому ти не покажеш їй нашу печеру? Можливо вона б сама тебе тут знайшла?

— Ні, ні, навіть не думай! Це єдине місце, де я можу сховатися і від мами, і від Міри. Їм весь час щось від мене потрібно! А тут я спокійно відпочиваю, ба-ач як добре виспався, — він потягнувся знову позіхаючи.

— Ти не виправний! — посміхнувся Тей. — Годі позіхати, подивись краще як гарно!

Тей підійшов ближче до річки і захоплено дивився на вогняне коло, що торкалося своїм краєм обрію. Жива блакить дерев у цю мить ставала зеленою, зливаючись кольорами з променями сонця.

— Чи є ще десь у світі місце, де було б так гарно?! — мрійливо запитав він.

— Так, справді гарно, — обтрушуючи одяг промовив Форо.

— Як ти гадаєш, є ще десь у світі схожі на нас істоти?

— Не знаю, мабуть що є, але ми навряд чи зможемо коли-небудь їх побачити. І це навіть добре, адже не відомо які вони, і як будуть до нас ставитися.

— Згоден. А все ж цікаво! Ну то що, хто перший добіжить до будинку старого Зуфа? — Хлопці рвонули наввипередки сміючись і перестрибуючи каміння та кущі.

Зуф був цілителем та порадником для усіх жителів Лешти. А ще він умів чаклувати, але забороняв розмови про це, та ніколи не допомагав ембам таким чином. Усі його ліки були на основі рослин, тільки він знав усі назви та лікувальні властивості кожної з них. І хоча емби хворіли не часто, все ж час від часу зверталися до старого по допомогу.

Будинок Зуфа був темного кольору, не такий як у решти жителів Лешти. Він стояв на окраїні містечка, і хлопці частенько зупиняли біля нього свої перегони, вихваляючись швидкістю між собою.

— Знову граєтеся, мов хлопчаки! — почулося позаду бубоніння Зуфа. Він саме повертався з Великого лісу, тримаючи у руках оберемок різнотрав’я.

— Доброго дня, дядьку Зуфе!

— Добридень і вам! Форо, ти вже маєш стати серйозним, незабаром одружишся, а все ніяк не подорослішаєш! Тей хоч і молодший на кілька років, та все ж більш відповідальний. Сьогодні до мене Залда приходила, жалілася на тебе. Зовсім не думаєш про матір, а вона ж у тебе одна!

Форо нагнув голову і прошепотів до Тея: «Почало-о-ося!». Але стояв мовчки і голови не підіймав.

— Прийдеш до мене завтра увечері, дам тобі настій, будеш пити сім днів. Можливо порозумнішаєш трохи, — сказав старий, тай почовгав до будинку.

— Дякую, дядьку Зуфе! Прийду! — проказав у відповідь хлопець, з сердитим виразом обличчя. Потім повернувся до Тея:

— І чому усі хочуть мене повчати?! — підняв він руки до неба, та пішов геть від будинку. Тей біг позаду наздоганяючи друга.

Батьки Тея померли ще коли вони з сестрою Сідою були малі. Він завжди піклувався про неї, і Сіда також була доброю та турботливою сестрою. Все було б гаразд, та вона закохалася у хлопця, якого звали Беш. Слава про нього по Лешті йшла недобра, і Тей про це знав. Та засліплену коханням Сіду нічого не хвилювало. Зауваження брата вона не сприймала серйозно. Весь час намагалася довести Тею, що наречений добрий, і у нього серйозні наміри.

Користуючись відсутністю брата, Сіда бігла над річкою на зустріч з коханим. Вона була одягнена у лілову сукню, яка щедро відкривала ніжні дівочі плечі, та підкреслювала стрункий стан. Босонога з розплетеним волоссям, хвилястим та чорним мов смола, вона була схожа на яскраву квітку. Беш не відводив від неї очей. Та навіть торкатися дівчини боявся. Надто гострими були його стосунки з Теєм. І хоч весь час твердив Сіді, що йому байдуже до її брата, сам його боявся.

— Яка ж ти гарна, моя красуне! — не міг надивитися він на Сіду. Дівчина сором’язливо опустила очі.

— Тей пішов, але скоро повернеться. Я говорила з ним про нас, не хвилюйся, я впевнена, що переконаю його змінити про тебе думку. Він мене любить і зрозуміє. — Беш сердито відвернувся. Сіда взяла його за руку.

— Почекай ще трохи, в мене все вийде! Я роблю все як ти кажеш: розповідаю про тебе лиш хороше, умовляю його не слухати нікого крім мене, адже я знаю тебе краще за усіх. Треба ще трохи зачекати, а згодом ми одружимося… Ти мене чуєш?

— Так, Сідо, ми одружимося, — він торкнувся рукою її волосся, потім обличчя, притягуючи її до себе.

— Ні, Беш, мені вже час! — Сіда відвела його руку і стрімко, мов ластівка, помчала по стежині додому. Беш зі злістю стукнув кулаком по стовбуру товстого дерева поруч.

— Знову була з ним? — сердито гримнув Тей, як тільки Сіда забігла у будинок.

— Ні, ходила заспокоювати Міру. Вона геть знервована через поведінку Форо.

Тей зробив вигляд, що повірив, адже він знав, що Форо вже був у нареченої, та вибачився. Цього разу не хотілося сперечатися з сестрою, а іноді у нього навіть пробігала думка змиритися з її вибором. Вона здавалася щасливою і це його тішило. Вони повечеряли, а потім довго милувалися зорями та розмовляли сидячи на порозі будиночку.

Наступного дня над містечком почалася сильна злива. Вода лилася не зупиняючись кілька днів, і зовсім скоро велика швидка річка, яка пробігала поряд з Лештою, вийшла з берегів. Кілька будинків було зруйновано. Сім’ї з малими дітьми лишилися даху над головою. Багато жителів Лешти кинулися на допомогу. Потрібно було звести нові будинки. Тей та Форо працювали у лісі, заготовляючи дерева для будівництва.

Емби дуже обережно ставилися до природи. Зрубати молоде живе дерево вважалося страшним вчинком. Тому жодне будівництво у містечку не обходилося без чаклуна. Попереду всіх йшов Зуф. Він зупинявся час від часу біля велетенських стовбурів, прислухаючись та розмовляючи з рослинами. А потім вказував на те, яке можна було зрубати.

— Як ти думаєш, вони справді йому щось говорять? — прошепотів Форо, уважно стежачи за діями чаклуна.

— Не знаю, але усі стовбури тих дерев, які ми зрубали, вже починали відмирати. Тобто зовсім скоро вони б були сухими.

Форо приклав вухо до дерева і завмер:

— Тихше! Я чую! Воно говорить, що не хоче стати стільцем, чи ложкою на нашому столі. А хоче, щоб Тей швидше знайшов собі наречену і одружився!

— Так і говорить? — посміхнувся Тей.

— Точнісінько так! Тихше, воно навіть говорить на кому. На сусідці Айні. Хоч вона й товста, як отой старий дуб, і неповоротка як ведмідь, та все ж дружиною буде гарною та…

Форо не договорив, бо Тей ухвативши велику палицю, погнався за ним по лісі. Хоч Форо був не худим, та бігати вмів швидко. Тей так і не зміг його наздогнати. Лише слухав його веселий регіт, та сміявся сам, доки суворий погляд Зуфа не зупинив їх обох.

— На сьогодні досить! — сказав він. — Дерева занадто мокрі від дощу, та й вечоріє швидко. Продовжимо завтра вранці.

Емби мовчки побрели з лісу.

— Дядьку Зуфе, адже скоро свято примирення, чи будете ви цього року розповідати майбутнє? — запитав Форо, йдучи поряд з чаклуном.

— Що ти хотів би знати, чого не знаєш?

— Цікаво як доля складеться, скільки дітей буде, ще щось…

— Якщо розуму наберешся, то станеш добрим ембом: чоловіком та батьком. А коли ні, то ніякі пророцтва не допоможуть.

Форо замовк і насупився.

— Так, за два тижні свято примирення, — продовжував старий, — приходьте обоє, а ти Тею і Сіду приведи, обов’язково!

Тей погоджуючись махнув головою, а потім пригадав минулорічне свято. Цього дня емби не працюють. Вони збираються на галявині біля самого підніжжя гори, запалюють вогнища. Чаклун читає молитви, і кожен з ембів просить пробачення у того кого образив, а ще дякують лісу, річці, за використання їх дарів. Миряться навіть ті, хто довго не спілкувався, тримаючи образу.

Самою цікавою частиною свята є пророцтво. Жінки виконують ритуальний танок навколо вогнища, а чаклун скликає на допомогу духів, і розповідає майбутнє тому хто просить про це.

— Тею, коли Беш прийде на свято і буде просити тебе пробачити його, ти це повинен будеш зробити, — проказав Форо, коли вони зосталися самі. Тей поглянув на друга і зрозумів, що ця думка ще не приходила йому у голову. Саме словосполучення «пробачити Беша» здавалося неможливим.

— У такому разі мене на святі не буде.

— І чому я досі не знаю, що між вами трапилося? — з запалом запитав Форо. — Ти мені не довіряєш чи що?!

— Вибач, мабуть я давно повинен був тобі розповісти. Це дуже болюча для мене тема. Гаразд, пам’ятаєш Лое? Кілька років тому ми зустрічалися з нею.

— Так, звичайно. Вона красуня!

— Саме так. Вона не просто красуня, для мене вона була найкращою. Та на жаль, не тільки для мене. Між нами весь час стояв Беш. Ми навіть билися кілька разів через це. Він слабший, тому мене боявся. А коли Лое подарувала мені кришталеву троянду, символ її чистого кохання, я заспокоївся. Адже вона обрала мене, що ще може нам заважати?! Ось тут я дуже помилявся. Беш викрав у мене троянду і повернув їй, збрехавши, що це я йому віддав квітку. Ну розумієш, ніби саму Лое?

— Та він злодій! — закричав Форо.

— Зовсім скоро родина Лое поїхала з Лешти, ніхто не знає куди.

— А ти навіть не намагався виправдати себе?

— Намагався, звісно. Та вона й слухати не хотіла. Її батько вигнав мене не чекаючи на пояснення.

— Я б… я б… навіть не знаю, що б я зробив тому Бешу за це. Він чудовисько!

— Тепер ти розумієш, чому я не дозволяю Сіді з ним зустрічатися?

— Тепер розумію, ні у якому разі не відпускай до нього Сіду. Скажу тобі чесно, троянда, яку подарувала мені Міра, вже кілька разів губилася. А я досі не надавав значення цій дрібничці. Ось що, коли ще раз будеш готовий до бійки з Бешем, обов’язково гукни мене! Так і хочеться загилити йому доброго копняка. — Тей сумно всміхнувся та пішов до свого будинку.

Сіда готувала вечерю, розставляла посуд. На столі стояли кілька горщиків, з яких виходили тонесенькі хвильки пару. Аромат приготованої страви лоскотав ніздрі. Сестра дуже гарно готувала і Тей знову замислився над тим, що така гарна дружина не повинна попастися дурню Бешу. Але поряд з його впевненістю з’являлися сумніви: Сіда виглядала щасливою, весь час щось наспівувала собі під ніс. Змиритися з її вибором він не міг, але й ламати долю сестри не наважувався. Бачити її нещасною хотілося найменше.

Сіда крадькома спостерігала за братом і розуміла ті думки, що важко торкалися його обличчя. Тому не заважала, а терпляче чекала на його рішення.

— Гарний у мене браслет? — запитала вона у брата, коли вже закінчили вечеряти.

— Так. Звідки?

— Беш подарував. Бачиш який він уважний?!

— Сідо, ти його справді кохаєш?

— Дуже!

— І хотіла б вийти за нього заміж?

— Зараз це моє найголовніше бажання.

Вона зворушено дивилася на брата, не стримуючи радості у очах. Так він ще ніколи не говорив, отже, вирішив погодитися. Вона з нетерпінням чекала кілька жаданих слів: згоди, вітання, ще щось… щоб зрозуміти, що він вже не проти. Але Тей мовчки встав з-за столу та вийшов надвір. Зорі у небі водили танок, бликаючи між майже невидимими нічними хмарами. Тей подумав про те, що занадто рано довелося стати дорослим. Коли б були живими батьки, такі питання вирішували б вони. Сіда дивилася на брата через вікно, і розуміла, що радіти ще дуже рано.

— Треба потерпіти… — шепотіла вона собі, — Тей мене любить, а значить погодиться!

Наступного дня вона знов мов пташка летіла до Беша на зустріч. Навіть не зважала на те, що усі чоловіки зараз працюють у лісі, а він поруч. Все ж заради неї! Вони сиділи на березі річки і милувалися сяючою мов кришталь водою.

— Скажи кохана, чи можеш ти зробити для мене одну важливу справу? — він притулився до Сіди міцно її обіймаючи.

— Звичайно! Говори, я зроблю все що скажеш.

Очі Беша блищали, а погляд зробився важким і знервованим.

— Навіть не знаю, як тобі це сказати…

— Говори, не бійся! Ти що мене соромишся?

— Ні! Вибач, але справа не проста, і крім нас с тобою про це не повинен знати ніхто.

— Ти зачаровуєш мене своєю таємничістю.

— Гаразд, розповідаю, тільки спочатку пообіцяй, що не говоритимеш про це ні з ким, особливо з братом.

— Та добре, добре! Я зрозуміла.

— У старого Зуфа є один настій, котрий коли випити, заспокоює та стирає пам'ять. Він чарівний, примушує змиритися з тим що непокоїть. Зуф не дозволяє нікому навіть торкатися своїх настоїв. От якби Тей випив хоч краплину того настою, відразу б забувся про минуле.

— Це не дуже добре, але чому ти не попросив його у самого Зуфа?

— Що ти! Він не віддасть мені пляшечку. Окрім того, він заборонив мені навіть підходити до його будинку. А ти часто у нього буваєш. Він тобі довіряє.

— Ти хочеш щоб я попросила у нього?

— Навряд чи він віддасть тобі настій…

— Що ж я повинна зробити?

— Ти візьмеш пляшечку сама.

Сіда перестала посміхатися і своїми чорними округлими від здивування очима дивилася на Беша. Нарешті промовила:

— Ти хочеш, щоб я її вкрала?!

Вона й справді часто була у будинку Зуфа. Допомагала йому по господарству, готувала їжу. Іноді старий чаклун розповідав їй невеликі таємниці лікування. Вона могла спокійно увійти до його кімнати заставленої різноманітними пляшечками та мішечками з трав’яними сумішами. Деякі ліки вона сама оминала, знаючи їх чарівну силу. Тому розуміючи про що зараз говорив Беш вона відчувала себе збентежено. Це був недобрий вчинок, навіть двічі недобрий: ні Зуф, ні Тей не заслуговують на таке. Проте, відмовити коханому, який так палко дивився у очі, не змогла.

— Ти ж хочеш, щоб ми одружилися? — гнув своєї Беш.

— Так, звичайно. Але все можна владнати по-іншому, без брехні.

— Сідо, Тей ніколи мене не визнає!

— Ти дуже поспішаєш, я вірю він поступиться!

— Скільки ще чекати? Мабуть ти мене просто не кохаєш?! — з переконливим розчаруванням промовив він і відвернувся.

— Авжеж кохаю! Подивися на мене, заглянь у очі ще раз, невже ти не бачиш, що заради тебе я згодна на все!

— У такому разі зроби це заради нас, — промовив він тихо і обійняв її за плечі.

— Я повинна трохи подумати…

— Так, я буду чекати на відповідь.

Беш намагався її поцілувати, та настрій Сіди змінився. Вона попрощалася і зникла у тіні густих дерев. У цю хвилину усі її почуття змішалися і на серці стало неспокійно. Вона розуміла, що Беш штовхає її на дуже поганий вчинок. Розуміла, що брат не пробачить їй цього, але наслідком було здійснення її найбільшого бажання. Тому думка, що насправді більше переважає — любов до коханого, чи любов до брата, була питанням без відповіді. Кілька днів вона металася у своїх думках, мов метелик біля вогню. Зазирала у очі брату, чекаючи від нього підтримки, та рішення його було незмінним. Бачити Беша біля сестри він не хотів. І все частіше Сіді приходила думка скоритися коханому.

— Нічого не бійся, — сказав він, коли Сіда наступного разу прийшла на зустріч. — Тебе ніхто не помітить, я все розрахував. Це потрібно робити у день Свята Примирення, коли усі будуть у маковому полі. Будинок Зуфа буде порожнім, і ти спокійно туди зайдеш. Ну чому ти така мовчазна?

— Я теж буду на святі.

— Так! Так, обов’язково! Так навіть краще! Тебе не буде деякий час, а потім непомітно повернешся, ніби нічого й не сталося. Гей, чуєш? — він заглядав Сіді у очі, обійнявши її обличчя. — Думай лише про те, заради чого ти це робиш! Заради нашого майбутнього.

Дорогою назад Сіда йшла з опущеною головою. Захоплююча та яскрава радість кудись поділася. Були лише сумніви та міркування. Але майбутнє з Бешем, яке вона собі уявляла тисячу разів, мало бути дивовижним. Тому очікування свята було для неї нестерпним. А Тей дивився на неї і не розумів чому стали такими сумними її очі. Де подівся гарний настрій і дівоча грайливість. На усі його питання Сіда відповідала одне: «Все добре!». Відчуваючи провину, Тей не чіплявся до неї, та вирішив чекати, доки сестра розповість сама.

Напередодні свята Сіда востаннє прийшла до річки побачити Беша. Він знов стояв на своєму, розповідаючи що і як треба зробити. Розуміючи, що дівчина усе таки наважилася на цей крок, Беш виглядав щасливим. Кружляв біля неї засипаючи ніжними словами та ласкою. Сіда геть розтанула, та відкинула усі сумніви, щодо вчинку.

Наступного дня надвечір почалося свято. Усі жителі Лешти зібралися у самого підніжжя гори, на встеленому яскраво-червоними маками полі. Посеред нього було запалено кілька вогнищ, розташованих колом. Всі, хто збирався зняти з себе важкий тягар образ, заходили у центр між вогнищами, і сідали на землю один проти одного. Перший просив пробачення, другий від усієї душі пробачав і давав обітницю не згадувати ніколи про це. Тому емби у колі завжди були парами.

Ще не було темно, хоча сонце вже майже сховалося за нерівним хребтом гори. Зуф стояв між вогнищами і промовляв молитви, зазиваючи духів прийняти добрий вчинок ембів. Рішення тих хто був у колі повинно бути тільки щирим, тому якщо з часом хтось порушував обітницю, його відкрито осуджували, а після такого позору дехто навіть покидав містечко.

Голос Зуфа лунав мов грім серед цілковитої тиші. Чути було лиш як тріщать гілки у вогнищах. Емби сиділи навколо мовчки спостерігаючи за чаклуном. Від того яким щирим сьогодні буде примирення залежала милість духів. У подарунок вони відкривали таємниці майбутнього, тому хто бажав цього.

Зуф був одягнений у довгу білу сорочку, пов’язану широким ременем. Він простягав руки до неба і то тихо, то голосно, вигукував невідомі для інших слова. Коли він замовк і сів на землю, з гурту за вогнищами встали жінки і взявшись за руки почали танцювати, згрупувавшись у кола біля кожного вогнища. Серед усіх танцювала і Сіда. Тей спостерігав за дійством здалеку, намагаючись якнайменше попадатися їй на очі. А вона шукала його очима серед натовпу і ніяк не могла знайти. Форо приймав участь у святі. Перед весіллям він вирішив попросити пробачення у матері, яка весь час на нього жалілася. Дівчата танцювали взявшись за руки та голосно дзвінко зазиваючи духів на свято.

Тей повернувся та й побрів у протилежний бік від святкуючих ембів у напрямку міста. Ще був час, він міг запросити Беша на свято і покінчити з цим. Та щиро його пробачити ніяк не міг. Він брів по майже порожньому містечку, й ноги самі йшли до Беша. Раптом біля його будинку почулися голоси. Було зовсім темно і розібрати постаті Тей не зміг, але голос Беша упізнав відразу:

— Так, вона все зробить як я казав!

— Але ж чому її досі нема? Свято мабуть скоро завершиться.

— Ні, ще рано, вона повинна показати, що була присутня там, а потім тихо зникнути. До будинку Зуфа не так далеко. Та не хвилюйся, вона так у мене закохалася, що навіть сумніватися перестала, робити це чи ні. Як тільки пляшечка буде у мене я передам її тобі, і більше я тобі нічого не винен, так?

— Так. Але спочатку настій повинен бути у мене! І що потім? Ти покинеш цю дівчину, чи все таки одружишся з нею?

— Що ти? Навіщо вона мені?! Ця дурепа і зараз мені проходу не дає, а що буде далі? Звичайно вона гарна, ласий шматок, але мені потрібно інше.

— Ти злий.

— Зрештою, це не твоя справа! Тобі від мене потрібно що? Настій? Ти його отримаєш! Все інше тебе не стосується! З Сідою я сам розберуся.

Тей стояв за деревиною і ледь стримував себе від люті. Накинутися зараз на негідника Беша стримували лише думки про сестру. До кінця не зрозумівши, що саме вона повинна була зробити, він знав тільки одне, її зараз же потрібно знайти і зупинити!

Свято майже закінчувалося, радісні емби обіймалися та раділи вітаючи одне за одного. Нарешті Зуф закликав усіх до тиші, і проголосив, що духи дали знак, і сьогодні він буде розповідати майбутнє. Враз галас ущух, та емби розсілися на свої місця. Вогнища вже не горіли так яскраво, і постать Зуфа вже не була такою чіткою. Та всі його бачили і чули кожне слово. Чаклун почав співати тиху пісню зачаровуючи слухачів низьким та дивовижним тембром голосу, готуючись до чарівного єднання з духами. Перед ним ставали один за одним ті хто мав питання. Дивним зміненим голосом старий розповідав їм те, що чув сам. Дехто радів, а дехто навпаки засмучувався після сказаного.

Тей прибіг у поле знервований та засмучений, він метався між принишклих ембів у пошуках Сіди. Та її ніде не було. Всі хто її знав лише зводили плечима, не маючи відповіді.

Нарешті прийшла черга Форо слухати пророчення. Він радів мов хлопчисько, і з нетерпінням став напроти Зуфа. Його питання були прості: про одруження, про дітей, про життя. Мати сиділа поруч з вологими від сліз очима. Вона також з нетерпінням чекала, що скаже чаклун.

— Ні, не одруження тебе чекає, — раптом промовив Зуф. Залда відразу змінилася на обличчі після цих слів.

— Зовсім скоро твоє життя зміниться, ти опинишся далеко звідси. Будеш допомагати. Це важливо! — Форо з відкритим ротом завмер на місті і тільки блимав очима на матір. У його житті до цього моменту все було відомо і розплановано. І чекав він зовсім на інше пророчення. Але Зуф ще не закінчив. Він простягнув руку і з закритими очима проказав:

— Той хто стоїть у тебе за спиною буде з тобою. А ще буде багато болю та сліз. — Форо не зрозумів ці слова до кінця, але обернувся. Усі емби сиділи на землі і позаду ніхто не стояв. Поки чаклун приходив до тями, Форо повернувся ще раз і завмер: позаду усіх, майже у темряві, за десяток метрів від нього стояв Тей. Він все ще ходив навколо у пошуках Сіди і навіть не звертав уваги на те що діялось. А зараз побачивши очі друга зупинився. На мить вони зійшлися поглядами, збоку на них так само здивовано дивився чаклун.

Емби почали розходитися по домівкам і Тей підскочив до Форо та вхопивши його за руку потягнув за собою. По дорозі він намагався пояснити що сталося, та збентежений пророцтвом Форо ніяк не міг отямитися. Форо на ходу помітив матір, яка намагалася заспокоїти заплакану Міру, і серце його було не на місці.

— Та зупинись, і поясни нарешті, що сталося! — крикнув він Тею, який тягнув його у невідомому напрямку. — Я нічого не розумію! Де Сіда, і як Беш міг заставити її таке зробити?

— Я і сам не знаю де вона зараз, але думаю, що у будинку Зуфа. Побігли швидше, можливо ще вдасться її зупинити. — Вони помчали до містечка, мелькаючи у темряві двома швидкими тінями.

Будинок чаклуна був мов привид: темний та неживий.

— Ну, то що тепер робитимемо? Бачиш як темно, невже ти думаєш Сіда б тут знаходилася? — проказав Форо, важко дихаючи.

— Мабуть ні, але ми могли запізнитися.

— Давай зачекаємо на Зуфа і розповімо йому все, що ти чув. А він перевірить чи не пропало у нього щось!

— Ти правий, але якщо вона вже взяла ту пляшечку і зараз йде до Беша, щоб віддати її? Я ще встигну її зупинити!

— Гаразд, тоді я лишуся тут, а ти біжи до будинку Беша. Як тільки я поговорю з чаклуном, наздожену тебе.

На тому й порішили. Тей біг до того місця де чув розмову Беша з невідомим. У Лешті було неспокійно. Емби поверталися зі свята, на дорозі було гамірно, у домівках горіло світло. Та у будинку Беша було темно, і на тому місті де бачив його Тей нікого не було. Він зупинився і не знав, що робити далі. Можливо вони зустрічалися з Сідою у іншому місці та де саме Тей не знав. Вирішив все ж пробігтися біля річки, роздивляючись усі місця які б згодилися для такої зустрічі.

Над річкою стояла тиша. Лиш десь між гіллям співали пташки. Розуміючи, що загубив усі сліди сестри, і не зупинив її, він відчував себе спустошено, і був дуже стомлений. Нічого не лишалося, як повернутися до Форо та хоча б взнати чи справді у чаклуна щось пропало. Він застав їх обох на порозі, стривожених та розгублених.

— Ну що, знайшов Сіду? — вигукнув Форо, як тільки-но побачив, що Тей наближається.

— Ні. Я нікого не знайшов.

— Ой, дядьку Зуф, що ж робитимемо тепер?

— Тею, я перевірив усі настої, та не знайшов одного. Це дуже сильне зілля, воно має чарівну силу позбавляти пам’яті. Усього кілька краплин потрібно, щоб той хто його випив забув про все, що його турбувало та непокоїло. Але якщо збільшити дозу, можлива втрата пам’яті на довгий час. З таким ембом можна зробити що завгодно.

— Навіть не думав, що Сіда на таке здатна, заради Беша вона зовсім розум втратила. Піду та буду чекати на неї вдома.

Тей пішов насупившись, і не сказавши більше ні слова. Він злився на сестру, і був готовий задавити Беша аби лиш той потрапив йому на очі. А ще думав про те, навіщо їм було це зілля, та що тепер може статися у містечку через це. Зуф та Форо йшли позаду теж мовчки. Нарешті дійшли до будинку. У середині горіло світло. Тей видихнув думаючи, що сестра вже вдома, та готував розмову. Як тільки переступив поріг, серце його болісно зжалося від несподіванки. Біля столу на полу, бліда та нерухома лежала Сіда. Він відразу кинувся на допомогу, за ним поруч опинився і Форо. Вони підняли та поклали Сіду на ліжко. Тей намагався привести її до тями, але марно, дівчина не рухалася. Не розуміючи, що сталося він повернувся до Зуфа. Вигляд старого налякав ще дужче: він був скам’яніло-переляканим, і тримав у руках порожню пляшечку.

— Вона майже пуста, — промовив він.

— Це саме та пляшечка, яка пропала? — запитав Форо.

— Так. І якщо вона її випила… це жахливо!

— Зробіть щось, дядьку Зуф! Вона ж може померти! — закричав Тей, обіймаючи сестру. — Сідо, чуєш мене? Сідо, відкрий очі! — кричав він, але дівчина навіть не ворухнулася.

— Навіщо вона це зробила, не могла ж вона не знати яку силу має зілля?

— В тім і справа, вона знала, — промовив старий. — Думаю, вона зробила це усвідомлено, щось підштовхнуло її до цього.

— І я навіть знаю хто це зробив! Я його вб’ю! — Тей зжав кулаки і схопився на ноги.

— Ні, Тею, ні! — схопив його за рукав чаклун, — Сіді це не допоможе, а поки вона жива ще є надія її врятувати. І хоч я не знаю, що робити та зараз же зберу усі книги і почну шукати. Чекайте на мене, я скоро повернуся! — він швидкою ходою вийшов на вулицю, а хлопці лишилися біля Сіди.

— Форо, ти мабуть йди додому, тітка Залда хвилюється. Я сам буду біля сестри, дякую тобі, друже!

— Мені зовсім не хочеться тебе лишати, але насправді вдома мама та Міра чекають на мене з розмовою, я це відчуваю. Гаразд я піду та скоро повернуся. Я повернуся, Тею!

Форо вийшов з будинку та зник у темряві. Тей лишився наодинці з Сідою. Він гладив її волосся, тримав за руку і зовсім не по-чоловічому тихесенько плакав. У тому, що сталося звинувачував тільки себе: не передбачив, не зумів зупинити, не вберіг. Він був ладен зробити будь що, аби тільки Сіда отямилася.

Через деякий час до будинку увійшов Зуф. Він тримав у руках кілька великих книг, та торбу. Жбурнувши все це на стіл, старий підійшов до ліжка й положив руку на чоло Сіди. Обличчя її було холодним, без яких-небудь ознак життя. Витрусивши з сумки кілька округлих пляшок та жмут трави, він звелів Тею розпалити вогонь у печі. Що саме чаклун кидав у киплячий казан Тей не бачив, але скоро вода в нім забурлила мов жива. По кімнаті розійшовся різкий запах гіркої трави. Зуф налив вариво у чашку та хотів напоїти Сіду, але дівчина була мов нежива, уся рідина скотилася на постіль.

— Дядьку Зуфе, а може вона вже не жива? — тихо запитав Тей, витираючи змокрілі очі.

— Жива. Та я не знаю скільки вона так протримається. Якщо нема можливості її напоїти, потрібно омити тіло цим відваром. Це допоможе втримати її у цьому стані, у якому вона зараз.

— Але ж ми намагаємося її розбудити, а не навпаки?!

— Тею, маю сказати тобі правду. Я не в змозі цього зробити. Занадто багато вона випила. Але я можу затримати дію зілля. Навіть не на один день. За цей час ми повинні щось вигадати.

Тей зовсім понурив голову втрачаючи надію на повернення сестри. Якщо Зуф не зуміє цього зробити, то ніхто вже зуміє.

— Допоможи мені Тею, швидко! — гукнув старий. Вони заголили в деяких місцях тіло дівчини, і чаклун узявши щітку зроблену з сухої трави, почав омивати її бліду шкіру. При цьому він шепотів якісь слова, ніби просив у когось допомоги. Закінчивши вони укрили її і залишили одну, завісивши кімнату з ліжком тканиною. Зуф сів за столом і розклав книги.

— У цих двох книгах описано протидію на усі отруйні настої. Ти допоможеш мені знайти потрібне. Сідай! — гукнув він до Тея.

Тей розкрив книжку. Вона була дуже стара та пошарпана. Від сторінок несло цвіллю, а краї їх вже не мали рівної форми. Хлопець оглянув книгу, яка була завтовшки з його голову, і подивився на чаклуна:

— Але ж тут дуже багато, чи встигнемо ми?

— Тепер встигнемо. Сіда буде жити ще дванадцять сонячних ранків. За цей час ми повинні зробити все можливе.

— Це добре! Час є.

— Зажди, не поспішай радіти. Ще невідомо чим можуть обернутися ці пошуки. Гаразд, почнімо!

Вони вхопилися за книжки, знервовано водячи пальцями по стертих від часу сторінках. За кілька годин Тей вже падав головою на книжку не в змозі боротися з втомою. Нарешті він не витримав, оперся головою об лікоть і тихо засопів. Зуф не став будити. Розумів, що виспатися кілька годин все одно треба, інакше просто не стане сил працювати. Та й до ранку було зовсім недовго.

Вранці прийшов Форо. Тей спохватився, умився холодною водою, та знов сів за книгу. Навіть третьої частини сторінок ще не було перегорнуто. Форо підсів поруч і теж намагався допомогти. Він відчував себе винуватим, бо обіцяв повернутися, але суперечити матері, яка стверджувала, що до ранку вже зовсім мало, не став. Тому зі свіжими силами уважно перечитував кожне слово у пошуках потрібної назви. Старий Зуф зробив відвар, розлив його у чашки та подав хлопцям.

— Тею, випий, це додасть сил!

Тей узяв чашку обома руками і надсьорбнув.

— Здається, я не зробив ще одної важливої справи. Я повинен побачити того негідника Беша.

— Друже мій, ти запізнився, — підхопився Форо, — я не сказав тобі, що вже був у нього.

— Що? Без мене?

— Вибач, не стримався. Та все марно! Його давно нема у Лешті. Вже накивав п’ятами. Тепер лишитися тут було б для нього самогубством.

— От черв’як брудний! Він ніколи не повернеться сюди тому, що боягуз. Гаразд, не варто навіть думати про нього. Час до роботи!

Вони знову поринули у книги. Після обіду прийшла Залда. Принесла гарячого супу та хлібного коржа. Поки хлопці їли, вона сиділа коло Сіди і тихенько плакала. Тей з’їв зовсім мало та відразу кинувся до роботи.

— Дядьку Зуфе! — раптово вигукнув він, — Ось! Ось воно!

Старий кинув обід і підійшов до книги.

— «Отруєння зіллям втрати минулого» — прочитав він, — так Тею, це справді воно. Зажди, я сам подивлюся. Тей радів як дитя, вирішивши, що тепер все закінчиться. Та вдивляючись в обличчя Зуфа швидко замовк і налякано чекав відповіді. Чаклун мовчав, і думки його не були радісними, це було зрозуміло по очах та виразу обличчя.

— Що там, що? — з нетерпінням спитав Тей.

— Для лікування потрібна роса.

— Звичайна роса? Та що ж тут такого, вранці зберемо її скільки треба.

— Ні, Тею, не звичайна. Роса з найбільшої квітки у світі.

— А яка найбільша квітка у світі? — запитав Форо.

— На жаль такої квітки у Ембірі нема.

— Як-то нема? Але ж про неї написано у книзі, виходить десь вона є?

Чаклун не відповідав. Тей знервовано дивився на старого і ладен був луснути від нетерпіння. Він бачив, що Зуф щось приховує, але не розумів чому.

— Дядьку Зуф, Сіда єдина хто лишився з моїх рідних. Вона ще зовсім юна, і я не зможу без неї жити. Якщо я їй не допоможу, то не пробачу цього собі ніколи. Адже провина у тому, що сталося лежить і на мені. Не приховуйте, будь ласка, від мене нічого. Якщо для того, щоб допомогти Сіді, треба вилізти на небо чи спуститися під землю, я зроблю це! Чуєте?!

Зуф не відповідав. Чаклун щось не хотів говорити і це нервувало хлопця ще більше. Форо стояв напроти, дивився то на одного, то на іншого і не розумів, що відбувалося.

— Сіда вас завжди любила, майже як батька, — Тей похмуро опустив голову.

Зараз все залежало від чаклуна. Та він не наважувався на якийсь крок. Дивно поглядав у вікно і щось обмірковував, ніби зважував на величезних важелях думки.

— Так, вона завжди була мов дочка мені, — нарешті вимовив старий. — Гаразд! Збирайтеся у дорогу! Але це дуже важка та далека подорож.

— Що це ви робите? — злякано запитала Залда, коли вийшла від Сіди. Хлопці вже похапцем складали у вузол їжу, яка залишалася на столі. Тей поклав ще ножа і воду у великій пляшці.

— Мамо, ми повинні знайти квітку, найбільшу у світі, ми скоро повернемося! — чекаючи від Залди недоброї реакції, розгублено промовив Форо. Та жінка навіть не думала тримати їх. Вона теж хвилювалася за Сіду, і сприйняла цю подорож як спасіння для дівчини.

— Синку, я розумію, хай усі духи Ембіри стануть вам у допомозі. Тею, не хвилюйся, я буду дивитися за Сідою.

— Дякую, тітко Залдо. Ми швидко повернемося, повинні, адже в нас лишилося не так багато часу.

— Мамо, заспокой Міру, хай не хвилюється і чекає на мене, як тільки я повернуся ми відразу одружимося, а зараз я потрібен Тею.

Форо обійняв матір і одягнув на спину дорожню довгу торбу. Залда поцілувала обох і благословила у путь.

— Сідо, дочекайся мене, будь ласка! — прошепотів Тей у сестри над головою. А потім, швидкою ходою попрямував слідом за Зуфом. Позаду, оглядаючись, і махаючи рукою матері йшов Форо.

Минаючи макове поле, на якому зосталися сірі плями від святкових вогнищ та ще зім’ята великим колом трава, Форо раптом згадав Зуфове пророчення, і тільки тепер зрозумів його значення. Він хотів щось розказати Тею та той дуже швидко йшов і навіть не оглядався. Форо не наважився відволікати його, щоб не втрачати часу, і швидко наздоганяв друга. Чаклун повів хлопців кривою стежиною підіймаючись все вище угору. І вже скоро вони зникли між крутими вигинами скелястих гір. Всю дорогу старий мовчав, лише важко дихав, а іноді шепотів щось собі під ніс. Він був одягнений у сірий довгий плащ і на плечі також ніс торбу.

Нарешті день скінчився і темрява охопила мандрівників своїми небезпечними обіймами.

— Нам треба зупинитися на нічліг, — проговорив Зуф, знімаючи торбу.

— Але ж ми втрачаємо час! — крикнув Тей у відповідь.

— Втрачений час, це ще не втрачене життя. У горах багато обривів, ходити уночі небезпечно. А залишилося вже не багато, завтра вранці ми будемо на місці.

— Що? Так швидко?

— Ми вже дійдемо до квітки? — підхопив Форо.

— Ні. Я повинен розповісти вам одну велику таємницю. Я не зробив би цього ніколи але зараз від неї залежить життя Сіди. А перед цим ви повинні поклястися, що ніколи у житті, нікому не розкажете цю таємницю.

— Так, звичайно, дядьку Зуф. Ви можете на нас розраховувати!

Тей розпалив вогнище і підсів біля нього на камінь, уважно слухаючи старого. Зуф замовк дивлячись десь у темряву. Потім повернувся, окинувши хлопців дивним поглядом.

— Ми з вами йдемо у місце де з’єднуються світи. Хлопці переглянулися, не розуміючи, про що старий говорить.

— Саме так. Я не повинен розкривати цю таємницю жодному з ембів. Але роблю це, і сподіваюся на вашу чесність і обережність. Завтра вранці ми зайдемо у печеру, звідки ви перейдете до світу з іншими істотами. Ніколи, і ніщо не поєднувало нас з ними, і духами було вказано не сповіщати ембів про таку можливість. Я зараз порушую закон, і для цього в мене є тільки одне виправдання — спасіння Сіди. Тільки там ви зможете знайти квітку найбільшу у світі. Як тільки знайдете — відразу повертайтеся, я буду на вас чекати. Та не думайте, що все буде легко, це дуже небезпечна подорож.

— А чому ви з нами не йдете?

— Мені не можна, якщо мене не буде тут, ви не зможете повернутися. А тепер треба відпочити і поспати, бо знадобиться багато сил.

Хлопці примостилися навколо вогнища, а чаклун сидів дивлячись на нього до самого ранку. Він поринув у думки і молив духів допомогти юнакам повернутися живими.

Гілочки вогнища тихенько тріскотіли, викидаючи іноді маленькі іскорки у різні боки. У небі мерехтіли дрібні мов зернята зірки та жодна з них не підказала старому чаклуну, що чекає на цих двох хлопців. Він був збентежений, і не розумів чому зараз не може передбачати майбутнього. Тому до ранку просив прощення за те, що порушив закон, вважаючи втрату свого дару за покарання.

Як тільки стало світати він торкнув пальцем руку Тея. Хлопець відразу схопився на ноги.

— Що, вже пора?

— Так, буди Форо.

Форо йшов часто кліпаючи очима, і весь час позіхав. Було прохолодно, тому вони раділи кожному сонячному променю. А коли сонце вже яскраво позолотило обрій, старий раптом зупинився.

— Ось тут ви повинні зав’язати очі, — сказав він повернувшись до хлопців.

— Навіщо? Я в житті не знайду тої стежки по якій ми йдемо, — підхопився Форо.

— Так треба, просто зробіть як я кажу.

Тей слухняно зняв торбу, і витягнув звідти білу тканину у яку був загорнутий хліб. Обережно розірвав її на дві половини і простягнув Форо.

— Але ж як ми тепер будемо йти? — знову запитав той, і зробив собі на потилиці великий вузол.

— Бери Тея за одяг, і тримайся, а він хай тримає мене.

Вони слухняно зачовгали ногами, зачіпаючись за камінці та йшли тримаючись один за одного. Форо весь час спотикався, і бив ноги. Але нарешті чаклун зупинився. Чути було хлюпотіння води і відгуки кроків, які відлітали десь далеко, а потім ніби поверталися назад.

— Можете розв’язати очі! — велів чаклун.

Коли Тей зняв тканину, то побачив, що вони у великій печері, а перед ними стіною стікала вода.

— Ось ми й пришли. Зараз ви повинні пройти крізь воду, щоб опинитися у іншому світі. І пам’ятайте, що б на вас там не чекало, тут ви потрібні більше. Ви емби, від вас залежить доля вашої сестри. Так Форо, Сіда тепер тобі теж сестра, якщо ти здатен ризикувати для неї життям. Я буду чекати на вас тут. Без мене ви не знайдете виходу з гір. Тому, щоб не сталося, чекайте на мене тут, коли повернетеся. Все. Йдіть!

Хлопці зупинилися біля водно-скляного потоку і переглянулися. Тей простягнув руку, Форо взяв її міцно зжавши, і разом вони зробили крок у невідомість. За секунду знову стояли у печері.

— Поглянь, ми навіть одяг не змочили! — крикнув Форо.

— Так, здається ніби нічого й не сталося, можливо щось не вийшло?

— Але ж Зуфа нема. І печера немов інша.

— А ще водоспад.

— Що?

— Тепер він у нас за спиною.

— Гадаєш вийшло?

— Ходімо дізнаємось.

В отвір печери було видно яскраве сонце. Вони швидко побігли до виходу. Опинившись на дворі хлопці зупинилися, роздивляючись усе навкруги. Гори ніби й не відрізнялися ні чим тільки каміння, яке ставало їм перешкодою було в декілька разів більшим. Йти було не легко, весь час потрібно було вилазити на гору, і дивитися у який бік краще повернути. Здалеку Тей помітив дерева, і зрадів: йти лісом буде легше, і саме там можна зустріти ту саму квітку за якою вони прийшли.

Вони йшли вже дуже довго, але ще навіть не наблизилися до дерев. Раптом попереду з’явилася перешкода, яка збентежила їх, і здивувала. Це була полоса висотою майже до грудей кожному з них, дуже рівна та довга. Хлопці зупинилися, і стали роздивлятися. Те з чого вона була зроблена нагадувало тканину, але тканину такої товщини вони ще не бачили. Коли Форо приклав до неї свою руку, виявилось що вони майже однакові по товщині.

— Як ти думаєш, що це таке? — запитав він.

— Не знаю, я весь час думаю про тих істот, що розповідав чаклун. Думаю, вони від нас якось відрізняються.

— Дивись, там далі ніби печера. Ходімо заглянемо! — він перестрибнув через перешкоду, і направився далі.

— Будь обережний, зачекай!

Тей побіг слідом, прихвативши з собою велику ломаку. Він був готовий захищатися та ще не знав від кого.

— Заходь, тут нікого нема. Якісь дивні речі тут знаходяться. Навіть не знаю нащо це схоже, мов каменюка та не з каменю.

Раптом стіни печери захиталися й вона перекинулася, а незвані гості не втримавшись полетіли на самісіньке дно. Щось важке впало зверху й придавило їх обох так, що не було можливості звільнитися. Навколо була цілковита темрява лиш десь у горі світилося кілька отворів.

— Форо, ти живий? — крикнув Тей коли зрозумів, що той мовчить і не рухається.

— Так. Мене зовсім придавило, важко дихати.

— Зараз, зажди я допоможу.

Тей з усієї сили вперся у невідомий предмет, намагаючись його зрушити. Та здавалося, що печера гойдається бо іноді ставало легше, а потім знов важче. Нарешті Тей виліз з під вантажу та почав пробиратися до Форо. Іноді він міг зробити крок, іноді його придавлювало до стіни, і не відпускало.

— Давай руку! — закричав він коли відчув поруч друга. Той справді по самісіньку шию був накритий невідомим предметом.

— Нічого собі! — проказав Форо, коли нарешті став на ноги. — Такого я ще не бачив, де ми як ти думаєш?

— Сам не знаю, але треба звідси вибиратись.

Він стрибнув по стінці збираючись полізти на верх, але стіна знов загойдалася і Тей впав.

— Здається треба зачекати, бачиш воно все ніби рухається. Повинно ж воно, колись зупинитись!

— Мабуть ти правий, будемо чекати. Тримай мене за руку про всяк випадок, якщо знову буде гойдатися.

Через деякий час, печера добряче черпнулась об щось, та знову стала у горизонтальне положення. Все швидко затихло й більше не рухалося. Тей поліз на колінах до виходу, слідом за ним повз Форо. Йти було неможливо, бо висота печери змінилася. Добравшись нарешті краю, Тей викотився назовні, обтрушуючи одяг. Потім подав руку Форо: той був брудний з червоним обличчям і важко дихав. Вони стали на ноги та переглянулися.

— Тею, але ж ми не в горах!

— Бачу.

— Тоді де?

— Звідки мені знати? Можливо це ми знову якось переходили у інший світ. Водоспад напевно був тільки початком.

— Як ти гадаєш на чому ми стоїмо?

— Здається це зроблено з дерева, але занадто великого. Дивися отой предмет мені дивно знайомий. На вигляд ніби велика бочка.

Недалеко від них стояла справді велика бочка, гладенька та блискуча, з одного боку вона мала кільце. Поруч лежало щось довге. Форо не стримався й підійшов роздивляючись дивину.

— Тею, ти розумієш на що це схоже? — він витріщив очі від здивування.

— Так, на величезну кружку.

— А поряд ложка, дивись. Тільки в неї я можу сісти або навіть лягти.

Форо весело стрибнув у широку округлу форму та розлігся там бовтаючи ногами.

— Бачу тобі весело.

— Так, звичайно, я ніколи такого не бачив.

— А ще, ти ніколи не бачив істоту, яка могла їсти цією ложкою. За розміром ти зараз просто їжа.

У Форо враз зникла посмішка, він схопився та швидко виліз, бо про це навіть не думав досі. А коли озирнувся, і побачив інші предмети навколо, відкрив рота, і не міг нічого промовити. Вони з Теєм знаходилися у величезному будинку з вікном і дверима, піччю і посудом, стільцями та ліжком.

— То ми з тобою зараз стоїмо на столі? — ніби прошепотів він, — На величезному справжньому столі?

— Гадаю, так. А ще, мабуть краще піти звідси, поки не з’явився господар. Певно йому не сподобаються такі гості.

Злізти з такої висоти було зовсім непросто. Та на щастя один зі стільців стояв так близько біля столу, що торкався його спинкою. Тей перекинув свою торбу через плече, і обережно виліз на вирізьблену дерев’яну спинку велетенського стільця. За кілька хвилин він вже стояв на ньому роздивляючись товсті грубі ніжки, по яких злазити додолу було трохи важче. Він обернувся до Форо, який ще стояв на столі.

— Тепер я розумію як ми сюди потрапили, — крикнув він.

— Як?

— Отой предмет, який ми прийняли за печеру — звичайнісінька торба, така ж як у нас. Ми зайшли у неї, а потім велетень, не помітивши нас, приніс її додому.

Форо стояв поглядаючи то на Тея, то на предмети навколо себе, і ніяк не міг прийти до тями. Нічого подібного він у своєму житті ще не бачив. Раптом десь недалеко пролунав мов грім голос, скоріш за все то й був голос власника будинку. Переляканий хлопець кинувся втікати, слідуючи за Теєм.

— Зачекай! Повернися! — закричав той.

— Навіщо? Ти чув там хтось говорить?

— Ми не зможемо злізти зі стільця. Занадто високо. Там у середині я відчував щось схоже на мотузку, біжи швидше та витягни її.

— А якщо я не встигну?

— Якщо ти не встигнеш нас розчавлять мов комах, можливо навіть не помітивши.

Форо хотів ще щось сказати та злякався, і миттю перескочив через широкий ремінь сумки сховавшись у ній. Намацав предмет, і потягнув його на стіл. Це справді була мотузка, але витягнути її усю відразу було неможливо. Тому він знайшов кінець, і почав витягати його, кілька раз повертаючись у середину щоб розмотати сплутане. Він навіть захекався з цією роботою та весь час оглядався. Адже у будь яку мить міг зайти господар і помітити його.

Нарешті мотузка опинилася на краю столу, і Форо штовхнув її донизу. Вона впала прямо перед Теєм, а той відразу кинувся в'язати кінець до стільця. Захеканий Форо вже злазив по спинці до нього.

Потім вони бігли по брудній нескінченній підлозі намагаючись десь сховатися та до будинку ніхто не заходив. Діставшись стіни Тей помітив світло високо вгорі. Він вирішив, будь що, дістатися до нього. Вхопившись за цупку тканину, яка звисала майже до самого долу, поліз до верху. Лізти довелося довго та важко, кілька разів він майже не зірвався, ледве тримаючись.

Виявилося, що світло йшло зі звичайнісінького вікна. Та воно було таким великим, що на підвіконні, на якому стояв Тей, можна було бігати мов на майданчику.

— Форо, лізь до мене! — закричав він униз.

Але більш слабкий Форо тільки кілька хвилин протримався повиснувши на величезній занавісці.

— Вибач, я не зможу. Що це таке?

— Це звичайна занавіска, яка закриває вікно, але чомусь дуже довга. Гаразд, стій там, я тобі розповім, що бачу: на мене через скло світить сонце. Воно таке велике, навіть дивно. Наше сонце зовсім не таке. Ти мене чуєш? — хлопець вирішив, що так далеко униз може бути не чутно.

— Так, чую. Іноді не зовсім розумію, але мені чути.

— Як же тут високо, аж у голові паморочиться.

Він ліг на живіт, і виглядав униз роздивляючись навкруги. Та скоро збоку дверей почулися голоси. Вони були мов грім, такі голосні. Злякавшись хлопці сховалися. Форо притулився до стіни, а Тей на вікні скочив за занавіску. Потім здивовано визирав, почувши, що голоси насправді дуже відрізняються. Один був страшним, і дуже голосним, інший більш тонким та приємним. А ще тішило те, що він розумів про що йде мова:

— Тату, будь ласка, візьми мене з собою!

— Ні. Я вже говорив.

— Тату, але я дуже хочу у місто!

— Не сьогодні. Я вже пояснював, сьогодні не можна. Еммо, ти вже доросла, а поводиш себе мов дитя. Наступного тижня я візьму тебе з собою. А зараз іди до будинку та чекай на мене.

Тей помітив як по віконному склі промайнула велика тінь.

— Форо, ховайся швидше! — закричав він виглядаючи з-під фіранки.

Форо не знав куди бігти, він розумів, що стоїть на видному місці та мерщій кинувся до ніжок величезної шафи, що стояла поруч. Як тільки хлопець сховався, з різким голосним скреготом відчинилися вхідні двері. Форо навіть боявся визирнути, хоча місце у якому він знаходився було не найкращим: навколо був страшенний бруд та купа павутиння. Обережно, щоб не заплутатись підійшов до краю, і все ж таки наважився виглянути.

Першим, що він побачив були величезні ноги у дівчачих черевиках. Цікавість зростала, і Форо вирішив побачити господиню цих ніг. Але вона була такою великою, що роздивитися обличчя було неможливо. Він повернувся до вікна і помітив Тея, який виглядав униз. Дівчина кружляла навколо столу, щось наспівуючи собі під ніс. Хлопці зовсім забули про безпеку — милувалися її настроєм, і дівочими піснями. І хоч вона була занадто великою все одно нагадала Тею Сіду. Відразу зник страх та здивування. Здається він готовий був зустрітися з ким завгодно, аби тільки врятувати сестру.

Незабаром двері будинку знову заскреготіли, отямившись від роздумів Форо сховався назад. Та цього разу до будинку увійшла зовсім інша істота. Коли Тей роздивився, то не тільки здивувався, а й перелякався ще більше: то був величезний волохатий кіт. У Ембірі теж живуть коти та вони відрізнялися від цього не тільки розміром, але й зовні. В нього була дуже велика голова, і малі смішні вуха. А ще, страшні округлі очі та гострі зуби. Тоді як коти, до яких він звик мали великі вуха, гладку мов шовк шкірку та спокійну вдачу.

Тварина трохи потерлася об ноги господині, а потім вирушила обнюхувати долівку. Можливо кіт шукав щось поїсти, а можливо відчув чи помітив чужинців у будинку. Цього Тей боявся найбільше. Форо заскочив під шафу і мало не зомлів від страху. Та кіт прямував прямо на нього. Випадково, різким рухом, переляканий Форо притягнув таки його увагу у свій бік. Хлопець пригнувся щоб роздивитися волохате чудовисько, і зовсім не очікуючи зустрівся з ним очі у очі. Кіт занервував, і почав неспокійно рухати хвостом простягаючи лапу під шафу. Форо намагався відступити далі та заплутавшись у павутинні вимушений був ще більше рухатися, чим розпалив інтерес у тварини. Тей вже навіть забув про схованку, і перелякано слідкував за твариною лежачи на підвіконні.

«Няв!», — голосно видав кіт, не збираючись покидати тремтячого від страху Форо.

— Принце, ти мабуть зголоднів? — почулося від дівчини. — Зараз я тебе нагодую!

Вона заклопотано відійшла від столу у пошуках котячої миски.

«Що за дурнувате ім’я у кота?! — подумав Форо, обтрушуючи одяг від павутиння. — Можливо, він відчепиться від мене коли поїсть?»

Та кіт і не думав відходити. Він далі тягнув лапу з розчепіреними кігтями, намагаючись дістати хлопця.

— Принце, ходи сюди! Ось твоя їжа. — Знову гукнула господиня коли мисочка вже була повною.

— Що там, миша? — говорила вона до кота. — Гаразд, я допоможу! — вона підійшла до печі, і взяла довгий металевий предмет, загнутий у кінці.

— Зараз я її вижену, а ти спіймаєш, гаразд?

Коли Тей помітив, що вона збирається робити, мало не впав з підвіконня. Він розумів, що як тільки вона зачепить цією палицею Форо, кіт проковтне хлопця за лічені хвилини. Треба було якось її зупинити. Тей схватив руками фіранку, і почав її розгойдувати. А потім голосно закричав:

— Форо, тікай!

Враз дівчина зупинилася й повернулася до вікна. Тей бачив її великі очі, і зараз вони за мить стали ще більшими. Вона помітила хлопця й не могла зрозуміти чи це мара, чи насправді. Так і стояла не рухаючись з кочергою у руках. Тей зрозумів, що треба якось з нею поговорити, бо тільки вона могла врятувати Форо. Він не думав зараз про свою безпеку, головне було — допомогти товаришеві. Та коли побачив як вона замахується на нього, щоб прибити, сховався мерщій за фіранку, і що є сили закричав:

— Не вбивайте мене, я не зробив нічого поганого!

Він боявся тільки одного — що вона не почує його тонесенького писку. Але дівчина зупинилася, і опустила свою «зброю». Потім, дуже повільно стала підходити до підвіконня.

— Я емб! — зробив крок на зустріч Тей. — Я прийшов у ваш світ знайти найбільшу квітку у світі.

Дівчина мовчала і не зводила з нього очей.

— Там внизу мій друг, — продовжував він, — благаю вас, не чіпайте його. Мабуть ви не чуєте мене, я замалий, і голос мій для вас мов писк.

Останні слова він вже не кричав, а просто промовив. У відчаї вже не знав, що робити, і навіть чекав загибелі.

— Я тебе чую, — проказала дівчина.

Вона підійшла ближче, і трохи нагнулася. Зараз Тей добре роздивився її обличчя. Воно було гарним, хоч і дуже великим. Найбільше його здивувало її волосся. Воно було рівне та мало колір сонця. Такого Тей ніколи не бачив. Після її слів він посміхнувся.

— Тебе звати емб?

— Ні, мене звати Тей, але я емб. А хто ти?

— Я людина.

— Це ім’я?

— Ні. Моє ім’я Емма.

— Я прошу тебе, Еммо, не вбивай мене та мого друга.

— Гаразд, але звідки ви тут узялися?

— Приїхали он у тій сумці, — він тицьнув рукою у бік столу. — Шукаємо найбільшу квітку у світі. Вона допоможе мені врятувати мою сестру.

Тей розповів про Сіду та про їхню подорож. Емма вже не була така злякана й поклала на долівку кочергу. Та кіт все кружляв навколо шафи шкрябаючи підлогу кігтями.

— Тею-у-у! — почувся жалібний голос, десь далеко з під шафи, — Допоможи!

— Еммо, чи можу я вас попросити допомогти моєму товаришеві? Та тварина скоро добереться до нього.

— Принце!

Емма відчинила на вулицю двері, і виштовхала кота. Він впирався й нявчав, сердито завиваючи від того, що не вдалося поласувати Форо. Та двері зачинилися, і хлопці зітхнули з полегшенням. Ема зупинилася посередині кімнати, прямо перед нею на долівці стояв Форо. Він мало не млів від страху роздивляючись з низу у верх господиню будинку. Вона могла б наступити на нього, і від хлопця лишилося б тільки мокре місце. Емма присіла, і підставила йому руку.

— Сідай, я підніму тебе до твого друга.

Форо дивився на товсті великі пальці, і не рухався. Тей теж сидячи на підвіконні дивився на нього, не знаючи сам чи зважився б залізти дівчині у руку.

— Не бійся, я не буду тебе кривдити, — сказала вона так лагідно, що Форо заспокоївся.

Охопивши обома руками її великий палець він стрибнув у долоню. Враз побачив ніби летить у просторі. За кілька секунд пальці, які його тримали, розжалися, і він вистрибнув на підвіконня поруч с Теєм. Вони обіймалися та раділи. Людина виявилася зовсім не страшною. Навіть доброю. І зараз, коли вона побачила як вони радіють один одному, дивилася на них та посміхалася.

— Де ви тепер підете? — запитала вона.

— Нам треба знайти квітку. Можливо доведеться йти до лісу.

— Я знаю навколишній ліс. Такої квітки там нема.

— Нема? Що ж нам робити, чи є вона взагалі у світі людей?

— Здається є, тільки це далеко звідси. Ви ніколи не встигнете туди дійти за такий короткий час. Але якщо хочете, я відвезу вас у місто. Там є ботанічний сад, дуже великий. Можливо і ця квітка у ньому є. Мені буде навіть цікаво вам допомогти, самі ви точно не впораєтесь.

Хлопці переглянулися, і не знали що відповісти. Вони розуміли, що у цьому великому світі, їм, малесеньким ембам, буде важко вижити. Чого вартий лише волохатий Принц, а за межами будинку на їх може чекати безліч таких тварин. Та страх до людини ще не полишав їх, і чи варто довірятися Еммі, було рішенням не з легких. Але її очі були такими лагідними, що хлопці довго не вагалися.

— Гаразд, — відповів Тей, — ми згодні! Ми робимо це заради Сіди, — проговорив він до Форо, який ще стояв з відкритим ротом.

— Тоді нам треба збиратися, бо якщо повернеться батько він нікуди мене не відпустить.

Вона метнулася по будинку збираючи речі. Сховалася за кольоровою стінкою, і вийшла вже переодягненою. Взяла зі столу сумку, і витрусила увесь її вміст. Серед усього лежав сухий буханець чорного хліба.

— Еммо, що то таке? — запитав Форо.

— Це? — дівчина тицьнула пальцем на буханець. — Це хліб. У вашій країні нема хліба?

— Тею, здається, коли ми були у сумці нас ледве не задавило шматком хліба, — прошепотів Форо.

— Так, тепер бачу. Еммо, у Ембірі хліб зовсім інший, навіть пахне не так. Кому розказати не повірять! — проказав він останню фразу до Форо.

— А зараз ми знову заліземо у сумку? — запитав той неголосно.

— Мабуть що так.

— Все, я готова! — сказала Емма. — Але ж як ви будете йти? Тобто я повинна якось вас нести, але як? Хоча здається я знаю. Зараз!

Вона кинулася до полиць з посудом й щось звідти дістала. То була невеличка прямокутна коробка з кольоровою кришкою. Дівчина висипала на стіл все, що у ній було, а потім узяла ножа й пробила у кришці кілька великих дірок. Далі такі ж дірочки вона зробила у стінках коробки.

— Все. Цей будиночок буде схованкою для вас, на той час, поки ви будете зі мною. Будь ласка, не бійтеся, сідайте!

Тей подивився у її великі очі і весь його страх пропав. Вони були щирими та ніжними. Форо вже вскочив у середину коробки й радісно роздивлявся навколо.

— Стояти тут не вийде, тільки сидіти. Інакше кришка коробки не закриється, — гукнув він.

— Гаразд, будемо сидіти.

— Але ж нема на чому!

Дівчина з цікавістю спостерігала за малими створіннями, і їй захотілося якось піклуватися про них.

— Зараз я знайду вам на що сісти, — вона знову зникла за стіною іншої кімнати у пошуках потрібного предмету. З великої скриньки дістала подушечку з голками. Обережно повиймала голки та принесла подушечку хлопцям. Потім турботливо вклала її у коробку.

— Ну ось, тепер ми будемо неначе у ліжку, — проговорив Тей до товариша, який уважно стежив за усіма діями Емми.

— Сідайте швидше, нам потрібно йти.

Емма нахилилася над ними в очікуванні. Хлопці залізли у коробку та сіли один на проти одного. Вона взяла її до рук, і обережно прикривши кришкою вирушила у дорогу. Емма довго йшла пішки. Саме зараз хлопці зрозуміли як добре, що їх оберігає м’яка постіль. Коробочка весь час гойдалася, їх кидало з кінця у кінець. Але при цьому вони намагалися розгледіти щось у ті отвори, які зробила для них Емма. Навколо був лише ліс. Великі товсті стовбури, мов обіймалися між собою, затуляючи простір.

Нарешті світла стало більше, і Емма вийшла на жовте, сухе поле. Воно здавалося дуже великим, і краю ніде не було видно.

— Це поле дуже велике, навіть для Емми, — сказав Тей.

— Так. Здається, вона буде йти цілу вічність поки його перетне.

— Що ви там говорите? — запитала Емма, відкривши кришку коробки.

— Говоримо, що йти дуже далеко, і ти мабуть втомилася, — голосно сказав Тей.

— А ще дуже хочеться пити! — додав Форо, показуючи що фляга у якій була вода зовсім порожня. Потім тихо додав:

— Та й їсти теж…

— Так, йти справді не близько. На жаль, батько забрав коней, тому довелося йти пішки. Але скоро ми дійдемо до містечка, а там поїдемо. Тоді буде набагато швидше. Що ти шукаєш? — звернулася вона до Форо, який витрушував усе зі своєї сумки.

— Він зголоднів, — відповів Тей.

— Ой, вибачте, я зовсім не подумала, ви голодні?! — Емма зупинилася. — Зараз ми щось вигадаємо і заодно перепочинемо.

Вона поклала коробку на землю, і сама сіла поруч. Потім дістала зі своєї сумки пляшку з водою. Якби Форо хотів би з неї напитися, то міг би просунути у середину голову, такою вона була великою для них.

Емма попросила у нього флягу, і обережно налила у неї води.

— Нажаль поїсти я з собою нічого не взяла. Але в мене є цукерка. Хочеш? — звернулась вона до Форо.

— А що це таке?

— Зараз я тобі покажу. Це дуже смачно.

Вона витягла з кишені предмет у яскравій блискучій обгортці. Обережно розкрила його та відломила шматочок. Форо узяв його до рук, і вдихнув невідомий аромат. Від приємного відчуття навіть закрив очі. Це нагадувало йому запах домашньої випічки з смачною поливою яку у свята готувала мати. А коли відкусив шматок, не міг зупинитися. Темна, м’яка маса була солодкою та ніжною. Він з таким захватом їв, що Тей не міг втриматися від сміху. А з іншого боку дзвінко сміялася Емма, також спостерігаючи за ним.

Побачивши їхні посмішки Форо з задоволенням проказав:

— Тепер я згоден йти куди завгодно. Тільки лиши мені цю чудову їжу. Як ти назвала її — «цукерка»?

— Так.

Емма заливалася від сміху. Поклала поруч з ним все, що лишилося від цукерки. Непомітно Тей забув про Форо й задивився на неї. Її посмішка була сонячною, і очі виблискували, мов дорогоцінні каміння. Волосся переливалося у сонячному промінні й легко гойдалося від доторку вітру. Такої гарної дівчини він ніколи у своєму житті не зустрічав. Усі емби схожі один на одного з чорним волоссям та смаглявою шкірою, а вона була зовсім іншою.

— Тею, а ти чому не їси? — раптом запитала вона.

— Що? Ні, я не голодний. Можливо пізніше, якщо цей ненажера не з’їсть усе, — він посміхнувся дивлячись на друга.

— Скажи, що росте на цьому полі?

— Пшениця.

— Що це таке?

— Зараз я зірву тобі колосок й поясню.

Вона простягла руку й зірвала цупкий недозрілий колос.

— Дивись, ось тут є зернята, коли вони визріють їх збирають, обмолочують, і мелють на муку. З муки випікають хліб. Це найважливіша їжа у нашому світі.

Тей здивовано роздивлявся колосок. У Ембірі хліб роблять з декількох круп, які також перемелюють та змішують відразу перед випіканням.

— І більше нічого не додають? — здивовано запитав він у Емми.

— Ще додають дріжджі та воду. Тісто стає пухким, а випікають його у печі. Ваш хліб хіба не так роблять?

— Ні. До тіста додають листя духмяних трав та печуть на сковороді, це дуже смачно!

— Досить! Досить мене дратувати, — викрикнув невдоволений Форо. — Ця цукерка дуже смачна, але я б віддав зараз будь що за шматок материного коржа.

— Гаразд, — посміхнулася Емма, — ходімо далі, бо у дорозі нам бути ще довго.

Хлопці влаштувалися у своїй схованці, а дівчина обіймаючи коробку рушила далі.

Вже за кілька годин Тей почув якийсь незвичайний шум. Такого він зроду не чув, і миттю скочив до отвору, щоб роздивитися звідки він лунає. Емма стояла обабіч широкої рівної дороги, а поряд з нею пробігали величезні, ніби гори, створіння.

— Святі небеса! — крикнув Форо. — Що це таке?

— Не знаю. Але чомусь Емма їх не боїться. Невже вони не чіпатимуть нас?

Раптом кришка коробки відчинилася, і Емма швидко промовила:

— Зараз я увійду в автобус, і ми поїдемо. Так буде швидше. Але ви повинні сидіти тихо, доки я не вийду з нього, гаразд?

— Звичайно, але невже ти не боїшся тих страшних створінь?

— Яких? — не зрозуміла вона.

— Тих, що гудуть зараз у тебе за спиною.

Емма раптом засміялася так, що хлопці побачили її великі білосніжні зуби.

— Ці створіння вигадала людина, і рухаються вони тільки завдяки їй. А звуться вони — машинами. Гаразд, пізніше я розповім вам ще про них, а зараз вам час сховатися. Он наш автобус, він відвезе нас у місто.

За кілька хвилин вони вже були всередині страшного здорованя, який гудів і гойдався, ще більше лякаючи тим малих ембів.

— Скільки незвичного та дивного є у світі людей, — промовив Тей до Форо виглядаючи з отвору коробки та роздивляючись яким є автобус з середини. А Емма сиділа у кріслі та міцно тримала їх, обхвативши коробку пальцями. Тей уважно роздивлявся її руки та захотів торкнутися їх. Шкіра на пальцях була твердою, але ніжно-теплою. Емма відразу ж відхилила пальця у бік, відчувши дотик.

— А знаєш, вона гарна, хоч і велика, — несподівано проговорив він до Форо.

— Так. Але ж занадто велика!

— Перший раз у житті шкодую, що народився ембом.

— Що? Тею, ти закохався чи що? Це ж неможливо!

— Не мели дурниць! Просто я подумав, що мабуть люди усі такі гарні.

— Навіть не хочу про це думати. Найкраща красуня зараз чекає на мене вдома.

— Так, ти правий, я зовсім забув про домівку, швидше б це все скінчилося…

Раптом автобус зупинився і Емма поспішила до виходу.

— Еммо! — гукнув Тей. Та дівчина не чула.

— Тею дивися, тут їх дуже багато! — почув він від Форо. А потім сам просунув голову у отвір коробки. Навкруги були люди, їх було так багато, що хлопці завмерли, не промовляючи ні слова. Емма йшла серед великої кількості людей, які рухалися кожний у своєму напрямку. Їм було байдуже до дівчини, і до малесенької коробочки у її руках, з котрої на них дивилися чотири округлих від здивування ока. А поруч рухалася велика кількість автомобілів, і було дуже гомінко. Було зрозуміло чому Емма не відповідала. Навіть якщо вона серед цього галасу почула б голос Тея, то відчинити коробку не змогла б, щоб не показати її мешканців сторонньому погляду. Вони й далі роздивлялися все що траплялося на очі, дивуючись і намагаючись зрозуміти, що саме побачили. Найбільше хлопців дивували будинки. Вони були такими величезними, що навіть краю не було видно з отвору коробки. Здавалося, що на їхніх дахах лежить небо, а зачеплені за них хмари не в змозі летіти далі.

Але вже зовсім скоро Емма перервала ці роздуми увійшовши до одного з тих величезних будинків.

— Ну ось, нарешті! — проговорила вона. — Зараз ми перепочинемо та вирушимо далі.

— Де ми, Еммо? — крикнув Тей.

— Тут живе мій друг. Вибачте, але вам треба буде показатися йому, бо без його допомоги я не впораюся.

Вона підняла руку, і нажала на дзвоник. Вмить пролунала приємна мелодія, і Емма прикрила коробочку кришкою. Хлопці бачили як відчинилися двері, і на порозі з’явився усміхнений хлопець.

— О, Еммі! Привіт! — вигукнув він.

— Привіт Дарку, до тебе можна?

— Питаєш?! Звісно можна. Давно тебе не бачив.

— Сідай, зроблю тобі кави, хочеш?

— Дякую, краще чаю.

— Розповідай як справи. Якими вітрами у місті?

— Є справа до тебе. Допоможеш?

— Викладай!

— Навіть не знаю з чого почати.

Хлопець поставив коло неї чашку та тарілку з печивом, і сів поруч.

— Якась ти зачарована, почни вже з чогось! Допоможу, якщо зможу.

Малі емби принишкли у своїй схованці, очікуючи уваги до себе. Вони розуміли, що Емма зараз намагається розповісти саме про них. Тому ніяк не наважується розпочати.

— Дарку, ти віриш у те, що крім нашого світу є ще якісь світи, з іншими істотами?

— Щось вона дуже здалеку почала, — прошепотів Форо. Тей глянув на друга приложивши руку йому до рота, та примушуючи мовчати.

— Так, у потойбічний світ вірю, де душі померлих. Що це за питання ти задаєш дивні?

— Вибач, я не знаю як тобі це сказати, і чи ти мене зрозумієш, — Емма помітно нервувала, і не могла добрати потрібних слів, — коротше, ось! — вона поставила на стіл коробку, і відкинула кришку.

Тей та Форо злякано дивилися на них з середини. Дарк геть змінився на обличчі, і великими округлими очима дивився на ембів, а потім на Емму.

— Не лякайся! Вони хороші, схожі на людей.

— Де ти їх узяла? — нарешті промовив хлопець.

— У нас вдома, їм потрібна допомога.

— І хто вони такі? — не зводив він очей з коробки.

— Емби. Країна Ембірою зветься, а де знаходиться не знаю. Можливо під землею.

— Сталь! — вигукнув Дарк не рухаючись, і навіть не дихаючи.

— Що це він сказав? — запитав голосно Форо у Тея.

— Він здивований, — відповіла йому Емма.

— Вони ще й говорять так як ми?! Я їх справді бачу чи мені привиділося? Ущипни мене, будь ласка, — хлопець ніяк не міг прийти до тями. А потім раптом голосно скрикнув потираючи руку, бо Емма виконала прохання.

— Їх звуть Тей та Форо, — говорила вона до нього, — вони прийшли до нас у пошуках найбільшої на землі квітки. Самі вони ніколи її не відшукають, а часу дуже замало. Потрібно віднайти інформацію про цю квітку, і місце де вона росте. В тебе комп працює?

— Так, звісно. Зараз принесу.

Він повільно підвівся на ноги, а потім зупинившись коло дверей повернувся:

— Сталь! Це ніби не зі мною!

— Все гаразд! — відповіла Емма.

Хлопець пішов, а вона звернулася до ембів:

— Зараз поїсте, ви ж зголодніли! Виходьте звідти. Ось печиво, це таке як хліб, тільки солодке. Я б налила вам чаю, та навіть не придумаю у що.

— Що таке чай? — прокричав Форо.

— Це напій, його роблять з листя чайного дерева додають цукор та п’ють гарячим.

— А цукор це що?

— Це те, що робить його солодким, і не тільки його. Він є у печиві, і у тих цукерках що ви їли. У вашій країні зовсім нема цукру? Але хоч якісь солодощі ви їсте?

— Так. Тільки замість цукру ми збираємо нектар з квітів, це дуже смачно!

— Авжеж, моя мама варить з нього смачнючі солодкі палички, — Форо замріяно подивився кудись у гору.

— От якби хоч одним оком поглянути як ви живете, — посміхаючись відповіла йому Емма.

— На жаль, це не можливо. Ти занадто велика.

— Гаразд, їжте, а чаю я все таки наллю вам у флягу, а потім поміняємо на воду.

Вона узяла ложку, і стала по краплі попадати у горлечко. За хвилину повернувся Дарк, і встановив на стіл невідомий предмет.

— Емма, Дарк…, які дивні у вас імена, — промовив наївшись Тей.

— Насправді Дарк це не ім’я, а прізвисько.

— Це як?

— Як тобі пояснити, іноді люди вигадують собі або комусь інше ім’я, яке йому насправді більше підходить, це може бути яке завгодно слово. А ім’я так ім’ям і лишається. У колі друзів людина зветься так, як їм ближче. От мене друзі називають Еммі.

— Не розумію, навіщо ж тоді людині дають ім'я, яке їй не підходить, або не подобається?

— Коли його обирають, а зазвичай це роблять батьки, вони ж не можуть знати, чи сподобається воно дитині коли вона стане дорослою.

— Ось, все готово! — перервав розмову Дарк. — Зараз почнемо шукати.

Емби зачаровано дивилися на яскраву стіну у якій мелькотіли зображення, і не відомі їм малюнки.

— Що це? — проговорив Тей.

— Комп’ютер, — відповів Дарк, — саме тут ми знайдемо все про вашу квітку.

Він все ще здивовано дивився на маленькі створіння, слідкуючи за їхніми рухами. Форо покинув їсти, заклавши шматок печива за пазуху й здивовано вдивлявся у невідомий предмет. Дарк посміхнувся, подивився на Емму, а потім набрав у пошукову стрічку кілька слів. Враз на моніторі комп’ютера з’явилися різнокольорові знімки дивовижної квітки.

— Ось вона, красуня, Раффлезія — найбільша квітка світу. У діаметрі досягає метра, не має ані стовбуру, ані листя. Навіть коріння не має. Паразитує на ліанах. Має неприємний запах. Саме ця квітка вам потрібна?

— Тею, це та квітка?

— Мабуть що та, я не знаю про неї нічого, крім того, що вона найбільша у світі.

— А що вам потрібна сама квітка? Вона за розмірами та вагою мабуть не поступається містечку у якому ви живете, — Дарк посміхнувся.

— Ні, сама квітка не потрібна, нам потрібна з неї роса. Вона має чарівну властивість.

— Еммо, може розповіси усе детально, мені теж цікаво, що ви робитимете далі, — звернувся Дарк до Емми.

— Так, вибач. Я відразу повинна була це зробити.

Вона розповіла все що знала, хлопці мовчки слухали та не зводили очей з червоної квітки.

— На все про все часу є тільки кілька тижнів, а тепер вже менше… — вона замовкла.

— Оце так історія, невже я справді не сплю?! — вигукнув Дарк, і відсахнувся з посмішкою, коли Емма хотіла ущипнути його ще раз. — Здається мені доведеться вас розчарувати. Диво-квітка росте аж на Суматрі у вологих джунглях. Навіть якщо, теоретично, вийде добратися туди за кілька днів, то знайти її там неможливо, за такий короткий час.

Емби уважно стежили за кожним словом хлопця, і болюче розчарування враз торкнулося їх облич. Форо зірвався, і побіг до стіни з малюнком. Він намагався схопити квітку та лише шкрябав монітор комп’ютера.

— Ні, Форо, — з жалем промовила Емма, — ні, це не можливо! Вона намальована, розумієш? Це як книга, у вас є книги?

— Що ж робити, адже ми повинні її знайти?! — вигукнув Тей.

— Дарку, що робити? — приєдналася до нього Емма.

— Навіть не знаю. Зараз спробую ще пошукати. Можливо на щось натраплю.

Він все нажимав на літери та вперто перегортав сторінки, які з’являлися на моніторі. Потім знов повертався на початок та знов щось нажимав.

Тей непомітно для себе почав молити невідомий предмет про допомогу. Пройшло не мало часу. Емма підійшла до плити, й поставила чайник на вогонь. Вона теж нервувала, навіть сама не чекала, що буде так перейматися через цих двох малесеньких створінь. А образ Тея, і зовсім здавався їй взірцем для дорослих чоловіків, з якими їй випадало спілкуватися у своєму житті.

Він був дуже серйозним, та так щиро хвилювався за сестру, що навіть потрапити у інший світ заради неї не побоявся. Адже це диво, що емби зустріли саме її. Навряд чи вони лишилися живими, навіть якщо б на них натравив її батько. Вже не кажучи про тварин, чи птахів, які могли проковтнути хлопців мов комах. Вона знов подивилася на Тея, присівши на стілець, і положивши голову на руку. «Він навіть гарний!» — подумала про себе, — хоч і кучерявий.

— Сталь! — закричав Дарк.

— Що? — злякалася вона.

— Неймовірно! Треба було в новинах шукати, відразу знайшли б!

— Де, де вони, покажи!

— Ось, читай: «Сенсація! У ботанічному саду нашого міста з’явилася найбільша квітка на планеті. Працівники саду, вже вкотре намагалися виростити Раффлезію Арнольді, але не вдавалося. Цього разу вона виросла сама, скоріш усього з ненароком привезеної зернини, яка потрапила у землю разом з саджанцями тропічних рослин. Кілька місяців твердий бутон ніхто не помічав, а коли стало зрозуміло, що це саме Раффлезія, робітники боялися нашкодити їй та не розголошували подію, адже зараз цією квіткою цікавляться багато людей. Бутон Раффлезія Арнольді визріває дев’ять місяців, і ось завтра квітка повинна розкритися. У ботанічному саду розкуплені усі квитки та заброньовані місця для журналістів, адже квітка цвіте усього кілька днів. З цікавістю чекаємо на гарні знімки, а у кого є можливість, поспішайте побачити цю красу на власні очі!»

— Дарку, ти геній! — вигукнула Емма, і обійнявши його за голову поцілувала у щоку. Тей відразу помітив це, і з цікавістю спостерігав за ними. Позаду стояв Форо і посміхався. Він не зрозумів до кінця, що саме сталося та точно бачив, що це добре.

— Хлопці, ви не уявляєте, як вам пощастило! Таке буває раз на сто років. Квітка у нашому місті, і вона завтра розкриється! Адже це неймовірно! Вона росте дев’ять місяців, і саме завтра зацвіте, саме небо, здається вам допомагає!

Очі Емми блистіли, і сяяли радістю. А коли вона побачила як затанцювали Тей і Форо, дзвінко розсміялася.

— Тепер можна відпочивати, а завтра з ранку поїдемо у ботанічний сад. Дарку, ти ж нам допоможеш?

— Звичайно Еммі, мені тепер самому цікаво. До речі, а що буде потім, коли ви закінчите цю справу?

— Я відвезу їх до дому. Хоча, навіть не знаю де те місце з якого вони потрапили у наш світ.

— А яким же чином ти знайдеш це місце?

— Справа у тім, що саме я принесла їх у будинок мого батька. Тому буду пригадувати місця в яких я тоді була. Я часто гуляю у горах, але найчастіше однією і тією ж дорогою. Тому думаю, що знайду. Якщо батько мене не вб’є. Я обіцяла не ходити без дозволу, і тільки-но з ним помирилася. Навіть не знаю, що тепер буде…

— Еммо, вибач, що принесли тобі стільки клопоту, — промовив Тей, слухаючи розмову.

— Все добре, Тею. Не переймайся. А вибачатися зарано, бо ми ще нічого не зробили, ще купа справ. Тому пропоную відпочити! На дворі вже зовсім темно, і ми всі стомилися. Дарку неси розкладачку, я буду спати на кухні.

— Гаразд, зараз постелю. А де будуть спати вони?

— А ось де! — вона вхопила м’який кухонний рушник, і склала його у кілька разів. Потім постелила посеред столу коло коробочки у якій сиділи емби. — Як вам таке ліжко? — посміхнулася вона до Форо.

— Дякую, чудово! — закричав той у відповідь. А потім стрибнув на м’яку постіль та розкинувся на ній не приховуючи задоволення. Тей ще не збирався відпочивати, і ходив по поверхні столу роздивляючись усе навкруги. Особливо його дивував холодильник. Це був ніби будинок у будинку, і у ньому весь час горіло світло.

Потім він з цікавістю спостерігав, як Емма розстилає собі постіль. Вона зняла з голови стрічку, і золоте гладеньке волосся розсипалося по плечах. Такого волосся він ніколи не бачив, навіть її зріст дивував його менш ніж те чарівне волосся. Він так і застиг, роздивляючись дівчину.

— Ти ще не хочеш спати? Запитала вона, помітивши його погляд.

— Ні. Я стомився, але не можу заснути.

— Дивись! — вигукнула вона. — Он хто найбільше стомився! — вона покинула гребінець та з посмішкою схилилася над Форо. Він спав. Потім вона сіла поруч, і схиливши голову роздивлялася ембів.

— Скажи Тею, чи хотів би ти жити у світі людей?

— Я не знаю, що тобі відповісти. Усі мої рідні лишилися у Ембірі, хоча з рідних у мене лише сестра. Там мої друзі, моє життя, і змінити його так кардинально я не готовий. Та й як би я міг тут жити, я для вас ніби комаха?!

— Жаль, що нема такого засобу, який би зробив тебе великим, хоч на деякий час.

— Ти справді цього хочеш?

— Так. Я б показала тобі свою країну з усіма її красотами. Хочу щоб ти згадував про неї добре.

— Еммо, я бачу все це у твоїх очах, і здається дивився власними очима. У тебе гарні очі, в них багато тепла.

— Дякую. На добраніч. Завтра багато справ.

Вона сама не розуміла, чому його слова так чіплялися їй за серце. Ось він, малесенький, ніби іграшка, але здається його словами говорить справжній чоловік. Емма засоромилася, сама не розуміючи чому. За кілька хвилин постукав Дарк, і запитав чи все добре. Потім побажав доброї ночі, і пішов. Емма потушила світло та загорнулася у простирадло. Через вікно та прозору фіранку на ньому проходило розсіяне світло вуличного ліхтаря. Вона чула і бачила, що Тей не спить, і сама чомусь довго не могла заснути. Піймала себе на думці, що хотіла б ще з ним говорити. Про що-небудь тільки б він говорив до неї. Непомітно заснула. Їй наснилося, що роса з диво-квітки вже зібрана, і емби вирушають додому. Вона все щось хотіла сказати Тею, та ніяк не могла. То заважав хтось, то сміливості не вистачало. Аж раптом помітила, що вона з Теєм однакового зросту. А потім з’явилася дівчина, й тримаючи його за руку потягла за собою. Тей намагався гукати Емму, щось говорив. Та вона нічого не почула, надто гамірно було навколо.

Схопилася Емма спітніла, і захекана. Малі емби тихо спали на рушнику, Дарк теж ще не прокидався. Емма підвелася і виглянула у вікно.

«Дивний сон. Що ж мені Тей сказати хотів? І що це за дівчина?» — думала вона, намагаючись розгадати те, що бачила.

— Доброго ранку! — почулося зовсім тихо позаду.

Емма повернулася та посміхнулася до Тея. Він стояв на краю столу, і дивився на неї.

— Доброго ранку! Хочеш подивитися у вікно?

— Так, надворі вже зовсім видно.

— Сідай! — Емма поклала поруч долоню. Тей якось нерішуче торкнувся її пальців, а потім обережно сів. Вона поставила його на підвіконня, і присіла поруч на стілець.

— Яке велике сонце! — вигукнув він. — А як багато будинків, і всі вони різні. Люди самі їх будують?

— Так. За допомогою машин.

— Це диво, ви дуже талановиті істоти! У Ембірі всі будинки однакові, тільки кольорами та з середини відрізняються, а ваші дивовижні. Дивися, звідси люди здаються такими ж малими, немов емби. Як це може бути?

— Це тому що ми дуже високо над ними знаходимося.

Емма посміхалася поклавши голову на лікоть. Пасмо її волосся впало на підвіконня. Тей помітив це та підійшов ближче.

— Яке ж тільки гарне у тебе волосся! Ніяк не можу намилуватися.

— Хіба у дівчат Ембіри не таке волосся?

— Ні, воно темне та кучеряве.

— Чи є у тебе дівчина, яка чекає на тебе вдома?

Емма запитала, а сама згадала свій сон. Щось бентежило її у ньому, і хотілося зрозуміти, що то була за дівчина. Чому Тей так покірно йшов за нею.

— Ні, окрім сестри, дівчини я не маю. Хоча усі мої однолітки або одружені, або ж готуються до того. Ось і на Форо вдома чекає наречена. Вона вже навіть квіток лілії знайшла у потрібній кількості, а Форо все ніяк не наважиться.

— А скільки квіток лілії треба, щоб одружитися?

— Багато. Хоч вони і не малі, але треба достатньо. щоб їх пелюсток вистачило на сукню нареченої.

— Сукня з пелюсток?

— Так. Що тебе дивує? Хіба ваші дівчата не шиють сукні?

— Звісно, шиють, тільки з тканини.

— Але ж тоді сукню хтось міг би одягти ще раз, а це неможливо! Сукня з пелюсток біло-рожевої лілії — символ незайманості та дівочої цноти. Кожна дівчина збирає квіти на своє весілля. Подруги та мати нареченої усю ніч зшивають з них вбрання. За день воно згасає, і наречений знімає з неї по пелюстці, спалюючи у вогні. Він у неї один єдиний, і іншого ніколи не буде, так як не буде ще раз весільної сукні, так як жінка вже ніколи не стане дівчиною.

— Дуже гарна традиція, «один, і іншого не буде…» — мабуть це правильно, — промовила Емма.

— А що буває інакше?

— Ну, як тобі сказати, у людей трішки не так.

Вона піднялася, і загадково подивилася десь далеко, крізь вікно. На підвіконні лишилася золота її волосинка, Тей помітив це, і швидко намотав її собі на руку. Потім підніс до носа і вдихнув запах, він здавався чарівним! Емма не помітила того, і повернулася готувати сніданок. За кілька хвилин у сковорідці шкварчала яєчня, а на столі парувала чашка з чаєм.

На рушникові сидів Форо і широко позіхав, принюхуючись до невідомої апетитної страви. Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явився Дарк.

— О, яєчня! А як пахне, аж шлунок підводить!

Для ембів Емма поставила на стіл тарілку з кількома крихтами яєць та знову якимось дивом налила у їхні фляги чаю.

— Як же це смачно! — вигукнув Форо, тримаючи у руках добрячий шматок. — Я ніколи не їв яєць, а звідки вони беруться?

— Хіба у вашій Ембірі їх нема? — запитав зацікавлено Дарк.

— Пташині є, але їх не можна їсти. Адже з кожного з них народиться пташка. Емби ніколи не вбивають живих істот, ми навіть дерева не рубаємо без дозволу старого Зуфа. Він обирає рослини які вже доживають свого віку, або сухі.

— Ви живете у злагоді з природою, це добре. У людей все інакше. Вони спочатку винищують, а вже потім захищають, і якщо вдається, відроджують. — Дарк криво посміхнувся, поглядаючи на Емму.

— Мабуть нам вже пора, — відказала вона.

— Так, сьогодні треба все уважно роздивитися та скласти план. Адже квітка через день вже почне в’янути. Крім того, вона росте у закритому приміщенні, а тут є проблемка.

— Яка?

— Де взяти росу? Адже вона з’являється лише вночі.

— Так, це дійсно проблемка. Гаразд, тоді вирушаймо! Прошу вас до вашого пересувного будиночку! — Емби швидко заскочили у коробочку, і дівчина накрила їх кришкою.

Пройшло зовсім не мало часу, поки вони дісталися міського ботанічного саду. Та ще довше чекали у черзі, щоб подивитися на квітку. Охочих було дуже багато. Дочекавшись нарешті, вони опинилися біля тропічного червоного дива. Працівники саду оточили квітку огорожею, та слідкували за тим, щоб ніхто випадково чи навмисне не перетнув дозволеної межі.

— Оце так! — вигукнула Емма прикриваючи носа. — Така красуня і від неї такий сморід!

— Так. Ніби тухлятинням несе. Хлопцям треба буде одягати щось на рота, щоб не задихнутися.

Вони вийшли на вулицю, і розташувалися на лаві неподалік.

— Як же ми потрапимо туди вночі? — запитав Тей.

— Це було б зовсім не складно, — відповів Дарк, оглядаючись на скляну будівлю, — але це ще не все що нам потрібно.

— Так, мені тепер теж дається, що проблема занадто серйозна, — підхопила Емма.

— Ви зараз про що говорите? — вигукнув Тей.

— Роса з’являється вночі, повітря стає холодним і волога, що є у повітрі, осідає на рослини, утворюючи краплини роси. Але приміщення закрите, нам треба вигадати як зробити зміну температури повітря.

— Дарку, можливо там є кондиціонер. Ми його включимо, а хлопців у цей час лишимо біля квітки.

— Та хто ж тобі дозволить гратися з такими речами? Там десятки тропічних рослин, усім потрібна волога та тепло. Але якщо й так, тоді це потрібно зробити вночі, а тут все буде зачинене.

— Розумію. Нам необхідно сховатися саме у середині приміщення. Але як?

— Ось тепер знову підемо дивитися на квітку, а в цей час потрібно уважно обстежити оранжерею.

Малі емби мовчки спостерігали за розмовою, Емма узяла до рук коробку та разом з Дарком знову попрямувала до квітки. Цього разу вони йшли дуже повільно, оглядаючи все навколо. Побачивши двері, які вели до складу з інвентарем Дарк смикнув Емму з рукав. Вона все зрозуміла та почала роздивлятися робітників саду. Їх було троє. Один весь час вертівся біля Раффлезії, спостерігаючи за присутніми, інші двоє були зайняті своїми справами.

— Здається, ми будемо вимушені йти сюди втретє. Вдень заховатися неможливо, тому ввечері будемо щось вигадувати.

— Гаразд, йдемо додому відпочивати, — підхопила Емма.

Після повернення вони складали план дій. І вже за кілька годин до закриття знову блукали між рослинами. Коло квітки вже ніхто не чатував, а з робітників залишився лише один чоловік, який щось робив саме біля потрібних їм дверей з інвентарем. Людей майже не було але коло диво-квітки зупинилися двоє чоловіків. Один з них, похилого віку в окулярах був схожий на професора. Він щось вперто доводив іншому, показуючи рукою на квітку. А інший спокійно слухав, недовірливо гойдаючи головою, та тримаючи рукою підборіддя.

— Що будемо робити? — прошепотів Дарк.

— Дивно, але я ніде не бачу кондиціонера, можливо десь між рослинами, я вже двічі обійшла оранжерею у його пошуках, — тихо прошепотіла Емма.

— Так, Еммі я теж його не знайшов, нічого, це не головне. Як будемо діяти, часу зовсім не лишилося?

— Здається вони тут надовго. Тримай коробку та слідкуй за робітником, а я постараюсь відволікти його увагу. Коли він відійде, хутко біжи до тієї кімнати, і сховайся там.

Емма пішла у напрямку Раффлезії та зупинилася позаду чоловіків. Засвітилося світло, бо надворі вже темніло.

— Вибачте, прошу вас звільнити приміщення, ми зачиняємося! — пролунав голос неподалік.

Треба було швидко вирішувати. Емма зачепила плечем одного з чоловіків, а потім, ніби необережно, зробила крок назад, та завалила огорожу навколо квітки.

— Ой, що я наробила?! — вигукнула вона так щоб почув робітник.

Він не тільки почув, а навіть побачив все це, та вже йшов у їхньому напрямку.

— Обережно, хіба ви не бачите, що робите? — гнівно вимовив він.

— Вибачте я не хотіла. Я допоможу.

Обидва чоловіки, які сперечались поруч, замовкли, і слідкували за тим як ставиться на місце огорожа. Емма озирнулась і зрозуміла, що Дарк вже сховався. Тому швидко вийшла на вулицю, полегшено зітхаючи. Вона ще трохи поблукала садом, та вже було зовсім темно, довелося повертатися до Даркової квартири. Вночі він та емби повинні були впоратися самі.

Тим часом хлопець сидів під величезним горщиком очікуючи завершення робочого дня у оранжереї. Чекати було не довго, робітник поправивши огорожу відразу пішов, та зачинив за собою двері на замок.

Дарк не міг вийти відразу, і сидів у кімнаті ще деякий час. Стіни оранжереї були скляними, і він боявся, що з вулиці його ще хтось може помітити. Та коли поглянув на годинник, зрозумів, що вже ніч. Тому рішуче вирушив до виходу.

— Що за маячня?! — раптом вигукнув він, і поставив коробку з ембами на полицю.

— Що сталося? Запитав Тей через отвір.

— Дарк ніби отямився, згадавши, що не сам у приміщенні.

— Здається двері зачинені. Так, справді зачинені! Безглуздя якесь, що тут зачиняти, горщики чи що? Ще й темно.

Внутрішнє робоче приміщення оранжереї не було освітленим, тільки через маленьке віконце під стелею, сюди потрапляло світло самої оранжереї. Кілька разів штовхнувши двері, хлопець зрозумів, що вони досить міцні.

— Що ж робити, доведеться ламати!

Він вхопив щось схоже на лопату, і почав з силою виламувати замок на дверях. Емби перелякано виглядали з коробки.

— Якби тільки ми могли допомогти…, — прошепотів Форо.

— Так, хлопець заради нас виламує чужі двері, а ми тільки спостерігаємо.

— Але ж що ми могли б? Хіба що пролізти у щілину.

Нарешті Дарку вдалося роз’єднати двері, і він вийшов у оранжерею. Відразу узяв коробочку та поставив її коло квітки, відчинивши кришку. Емби відкрили роти, коли побачили Раффлезію.

— Це квітка? — закричав Форо.

— Так. Це саме та квітка, яка вам потрібна. Зараз я посаджу вас на пелюстки. Хоча не впевнений, що на них щось є, здається вона зовсім суха.

— Святі небеса! — знов вигукнув Форо. — Який сморід! Тут ніби помер хтось!

— Так, запах неприємний, а вам мабуть ще відчутніше ніж мені.

— Ати впевнений, що це квітка, можливо це щось… навіть сам не знаю що.

— Авжеж, це саме та квітка, яка вам потрібна. Просто для вас вона надто велика.

— А роси справді нема, — сказав Тей, закриваючи одягом носа.

— Мабуть ще рано. Зазвичай роса аж під ранок з’являється. Хоча, я не впевнений, що вона тут взагалі буде. Температура не змінюється, а це значить випаровування не буде. Лишайтеся тут, я ще раз пошукаю кондиціонер, він обов’язково повинен бути.

Дарк ще раз обійшов приміщення, і знайшов нарешті пристрій який слідкував за температурою та вологістю. Але на жаль, керувати ним було неможливо. Комп’ютерізована система була досить складною, і база управління нею знаходилася у іншому приміщенні. Він підняв голову дивлячись у стелю. Було високо, а стеля складалася з частин які можливо було роз’єднати. Хлопець повернувся до квітки.

— Ой, я задихнуся! Дарку зніми мене звідси, це жахіття! Ще не зустрічав такого, щоб від квітки так тхнуло.

Форо замотав обличчя, було видно тільки очі. Дарк посміхнувся, та поставив їх на землю поруч з квіткою.

— Зараз я повернуся, — сказав він, і знову десь побіг. А невдовзі йшов назад, і тягнув за собою височенну драбину. Розклав її та поліз угору. Малим ембам здавалося, що він дістане небо, а хлопець не дістав навіть стелю. Дарк спустився на долівку та ще раз побіг до кімнати з інвентарем. А коли повернувся, ніс перед собою той самий горщик у якому зовсім нещодавно ховався. А ще, у його руках була сокира.

— Навіщо це тобі? — запитав Тей.

— Треба дотягтися до стелі, інакше роси може не бути.

Він знову поліз нагору, і потягнув за собою величезного горщика. На останньому щаблі драбини помістився горщик, та ледве-ледве поруч стали ноги Дарка. Драбина хиталася, та він обережно виліз на дно перевернутого горщика, тримаючи у руках сокиру.

— Він дуже сміливий, прошепотів Форо, здається він може стати доброю парою Еммі.

Тей якось недобре глянув на товариша, але знову відвернувся бо драбина здорово гойднулася.

— Що буде, якщо він впаде? — не замовкав Форо.

— Він тебе розчавить, — проговорив Тей, не зводячи очей з Дарка.

— Чому мене, а не нас? Тобто, я хотів сказати, що ти таке говориш?

— Він не впаде!

— Гаразд. Але ж…

— Форо, помовчи трохи!

Тей нервував не менше ніж Форо, навіть злякався того, що сам сказав. Навряд чи Дарк лишився б здоровим після такого падіння. Тим часом Дарк уже видовбував вікно у стелі, обережно тримаючись та витягаючи сокирою скло з дерев’яної рами. Нарешті це вдалося зробити, і одне з вікон було знято.

— Ух-гу! — прокричав він. — Мені вдалося!

З тремтячими руками він спускався додолу. Майже відразу у повітрі з’явилася свіжа хвиля.

— Ну ось, тепер будемо чекати.

— Дякуємо тобі, — вигукнув Тей, — тепер я розумію, що без вашої з Еммою допомоги ми нічого б не змогли. І моя сестра навряд чи лишилася б живою.

— Все добре, Тею, я навіть радий, що допомагаю вам. А тепер нам треба чекати, ось тільки не знаю до якого часу. Сидіти біля неї не можу, мене нудить — махнув він на квітку, — я ось тут під оцією величезною папороттю посиджу. А ви теж відійдіть, будемо чекати.

Емби слухняно відійшли від квітки, і сіли на стежці. А Дарк непомітно для себе схилився на волохатий стовбур, і поринув у сон. І хто знає скільки б він так проспав, та крізь сон відчув дотик до своєї долоні. Відкрив очі і помітив малих ембів, які знервовано тягали його за пальці.

— Що сталося? — промовив він підіймаючись.

— Сюди хтось іде, чути голоси.

Відразу ж за цим Дарк почув стукіт дверей.

— Сидіть тут, а я сховаюся! — різко крикнув він, і стрибнув у зелений кучерявий кущ, впавши животом до землі. У оранжереї було відчутно прохолоду. Працівники помітили спад температури, і йшли перевіряти роботу кондиціонерів. На щастя вони були у сусідньому приміщенні, і Дарк навіть бачив їхні тіні через стіну.

— Тею, хутко! — закричав він. Підповз між листям, і підставив ембам руку. — Збирайте якнайшвидше вашу росу, треба тікати!

Він на животі поповз до квітки, і посадив їх на пелюстку. Роса вже з’явилася. Хлопці миттєво почали збирати її долонями у свої фляги. Форо весь час кашляв та чхав. Від цієї роботи і одяг, і взуття у них були мокрими. Та нарешті фляги були повні.

— Швидше!

— Все! — закричали вони Дарку.

Хлопець схопився на ноги, і зрозумів, що десь між листям загубив коробку у якій ніс ембів. Не маючи часу він вхопив їх обох, і засунув у кишеню. Потім стрибнув на драбину, і швидко поліз на стелю. Останнім рухом було втримати рівновагу на самій верхівці, і вхопившись за дах він потягнувся догори. Горщик не втримався, і впав додолу розколовшись на дві частини. Охоронці почули це, і збіглися на галас. Та Дарк вже був на даху. Йти по ньому було неможливо, скло тріщало й лопалося. Він сповзав все нижче хватаючись руками за дерев’яні перетинки. Якимось чином зачепившись ногою за щось тверде, почав опускатися все нижче по стіні. Було темно, але світло з оранжереї допомагало роздивитися навколо. Охорона вже забила тривогу, і десь далеко чувся гуркіт та галас людей. Дарк упав на землю, і відразу схопився за кишеню.

— Ви живі?

— Майже! — вигукнув Форо.

— Так! — повідомив Тей.

— От і добре! Я теж живий. Тому тепер біжимо, що є сили. Тримайтеся!

У кишені було темно і тісно. Емби весь час гойдалися та боляче билися одне об одного. Але Тей був радий терпіти що завгодно. Адже тепер у них були ліки для Сіди, і це значить — вона житиме.

Дарк довго біг ховаючись між кущами і деревами, але скоро вже був на широкій міській вулиці, захеканий та задоволений. Місто тихо спало під блискучим мереживом зірок. Машин майже не було, але Дарку вдалося таки «спіймати» таксі, і незабаром вони були вдома.

Емма не спала помітно нервуючи та з нетерпінням чекаючи на них. А коли зрозуміла, що їм все таки вдалося раділа мов мала дитина, хлопаючи у долоні. Потім вона вхопила Дарка за шию та розцілувала у обидві щоки. Хлопець сам радів своїй пригоді, і обійнявши Емму кілька хвилин не відпускав з обіймів. Тей дивився на це, і дивуючись сам собі, відчував, що йому неприємно.

«Адже вони не разом — щоб так обійматися!» — думав він. Відчуття було неприємним ще й тому, що образитися на цього великого хлопця він не міг. Не вимагаючи нічого на заміну Дарк сміливо ризикував життям заради них. І без його допомоги вони б не впоралися.

— До ранку лишилося кілька годин, треба відпочити, тому що завтра будемо вирушати у дорогу. Дістати росу це ще не все, тепер треба не затримуючись відвезти її хворій дівчині. — Емма взяла рушник щоб стелити його для ембів. — А де коробка? — раптом запитала вона.

— Вибач, але її більше нема, вона лишилася у оранжереї.

— Як же я їх завтра повезу?

— Щось знайдемо, не хвилюйся. Тільки вранці, добре? Благаю… — Дарк виглядав стомленим.

— Гаразд, бо кишені у мене немає!

— Тільки не в кишеню! — додав голосно Форо. — Ні у якому разі не в кишеню. Ми ледве живі лишилися!

— Ну вибач, я не міг по іншому, — подивився на нього Дарк.

— Нічого, не переймайся. Найголовніше — ми впоралися. А кишеня не така вже й страшна, — відказав Тей.

— Не страшна, але ми ледве не випали з неї, тому будьте ласкаві знайдіть щось інше.

— А ще, трохи не зручно про це говорити та нам потрібно помитись, — Тей з соромом підняв очі до Емми.

— Та-ак, — протягнув Форо, — ця квітка так смерділа, що ми ледве не задихнулись. А тепер ще й вологий одяг нагадує про цей сморід.

— Ви праві, — підтвердив Дарк, — я ніби й досі відчуваю цей запах. Сталь, як вона смерділа!

— Гаразд, — посміхнулася Емма, — зараз підемо у ванну.

Вона поставила тарілку на стіл, і запросила ембів сісти. Потім віднесла їх до ванної кімнати, і поставила у раковину. Трішечки відкрутила кран — вийшов ніби малесенький душ.

— Ууу! — прогудів Форо у отвір для зливання води.

— Обережно, не впади туди, ось так буде краще! — вона одягла на отвір сітку міцно закріпивши її. — Це мило, — пояснювала далі, положивши шматок до раковини, а потім сіла напроти.

— А ти можеш вийти? — запитав знову з соромом Тей.

— Ой, вибачте! Звичайно.

Вона вийшла на кухню посміхаючись: — «Чоловіки вони завжди чоловіки, не вважаючи на зріст!». Емма була рада, що все так сталося, але її гнітило те, що треба було повертатися. Розлучатися з хлопцями зовсім не хотілося. Вона вперше уявила собі малесеньку Ембіру. Несподівано дуже захотілось побачити її на власні очі. «Хіба все так швидко закінчиться?! — думала вона. — Не помітила, як звикла, до цих малесеньких людей. А з Теєм не хотілося розлучатися найбільше. Їй дуже подобалося спілкуватися та спостерігати за ним. От якби він хоч трішечки виріс! Хоч наполовину, — мріяла вона. — Але ж це неможливо…»

— Ой, хлопці ви купаєтеся? — вигукнув Дарк, зазираючи у ванну. — Ну, то як, подобається?

— Це диво! — відповів Форо. — Просто відразу тече тепла вода, я такого ніколи не бачив!

— Справді? А як ви купаєтеся?

— У нас великі дерев’яні чани. Вода з різнотрав’ям, її заварює мама, або сестра. Таке купання надає сили, і здоров’я.

— А в нас лише проста вода, ще й не завжди тепла.

— Якось вона дивно пахне…

— Так, буває, що вона дуже пахне, навіть пити неможливо.

— У вас отруєна вода?

— Ну як тобі сказати, не отруєна, але краще пити її очищеною.

— Я знаю чому ваше мило так добре пахне, щоб не чути було смороду від води, — вигукнув Форо виробляючи з піни бульбашки. Дарк посміхнувся.

Коли емби закінчили митися Емма уже чекала на усіх за накритим столом.

— Дарку, дякую тобі за все. Якби не ти, я не знаю чи змогла б все зробити!

— Не зважай, мені цікаво було. Окрім того, ти знаєш, я завжди тобі допоможу. Він обійняв її за плечі та посміхнувся. Форо у той час покинув їжу, і радів побачивши цю мить.

— І все таки вона йому подобається, — прошепотів він до Тея. Але побачивши його серйозне обличчя змінився сам.

— Що з тобою?

— Нічого! — коротко відмахнувся той.

— Дивний ти якийсь. Я знаю, що Емма тобі подобається, але ж вона людина, ти забув?

— Не забув. Іноді коли я дивлюся на неї теж хочу стати людиною.

— Це неможливо! Ми живемо у зовсім різних світах.

— Говориш так ніби я не знаю.

— Друже, заспокойся. Все зміниться коли ми повернемося додому. Будемо згадувати про це мов про сон.

— Так, ти правий. Швидше б додому.

Ніч цього разу була важкою та безсонною. Емма крутилася у своєму ліжку, ніби не могла знайти зручного положення. Тей це чув, і теж лише робив вигляд, що спить. Заснув аж на ранок, лише на мить, і бачив сон як він з Еммою біжить по галявині міцно тримаючись за руки. У цю дивовижну мить він відчував себе щасливим. Прокинувся від її дотику. Потрібно було збиратися. Дарк метався по квартирі у пошуках коробки для ембів.

— Ось, — показав він металеву коробку від цукру, — трохи завелика, але з кришкою.

— Ні, Дарку, вона занадто велика, та й дихати там нічим буде.

— Тоді навіть не знаю. Сталь! Що ж робити, він автоматично поліз у кишеню, і дістав пачку з цигарками. — Ось, дивись! Звісно там тіснувато але сидіти міста вистачить. Тай у кишені поміститься.

— У кишені? — з острахом промовив Форо.

— Заспокойся, у коробці вам буде добре, Еммі буде обережна.

Він вхопив пачку, витрусив цигарки, які лишилися, і витягнув фольгу.

— Давайте приміряємо!

Тей та Форо переглянулися, а потім обережно полізли в середину. Було справді тіснувато, але вони цілком могли витримати. Тому все було вирішено.

— От і все. Бувай! — сказала Емма на порозі.

— Може мені поїхати з тобою?

— Ні. Все гаразд. Далі я впораюся. Мені й так непереливки від батька буде, а коли він ще й тебе побачить, зовсім оскаженіє. Лишилося віднести їх до лісу, це я зроблю сама.

— Тоді як знаєш. Але якщо щось…

— Я обов’язково звернуся, — перебила вона, — я пам’ятаю.

Коробка з кишені трішки виглядала, емби самі відкривали кришку коли було потрібно. Тепер це було легко.

— Дарку, ми вдячні тобі! — проказав Тей. — У тебе велике добре серце, і я розповім про це Сіді, коли вона одужає.

— Радий був допомогти. Сталь! А я навіть розказати нікому не зможу — ніхто не повірить!

Невдовзі Емма уже їхала у автобусі притримуючи рукою кишеню з коробкою. Потім вони знову, як і дорогою вперед, йшли пішки через велике жовтогаряче поле.

— Еммо, а навіщо люди палять? — запитав Тей.

— Вони отримують від цього задоволення.

— Хе, яке задоволення від диму у роті? — підхопив Форо.

— Так Форо, я теж цього не розумію, тому не палю. Спочатку пробують, потім звикають, а потім вже не можуть позбавитися цієї звички.

— Це зілля має чарівні властивості?

— Ти маєш на увазі тютюн?

— Ну те, з чого дим роблять.

— Чарівні кажеш?! Гадаю має. Якщо так багато людей не покидають цієї звички.

Раптом позаду них щось загуркотіло.

— Оце так діло! — вигукнула Емма, і застила на місці. — Хлопці ведіть себе тихо, і не визирайте з коробки. До нас їде мій батько.

За кілька хвилин величезний кінь довіз до Емми бричку. У ній сидів батько, очі його метали блискавки.

— Тпру-у-у! — різко рвонув він повіддя та зупинив коня. Мовчки дивлячись з під лоба не зводив з Емми очей. — Знову за своє? — грізно крикнув він.

— Тату мені потрібно було!

— Знаю як тобі потрібно! Ти ж обіцяла!!

— Тату я повернулася.

— Два дні минуло!

— Тату я більше не буду.

— Брешеш! Не вірю ні слову!

— Тату…

— Ні. Швидко у бричку!

Емма слухняно сіла позаду нього. Кінь рвонув від плескоту батога, і сіра курява знову замайоріла за колесами. Батько мовчав, а Емма боялася навіть слово йому сказати. Ембів так колихало та трясло, що вони почали триматися одне за одного. Невдовзі кінь зупинився Емма скочила на землю.

— Йди в будинок! — Почулося знову.

Дівчина слухняно виконала наказ. Батько йшов за нею та примовляв.

— Уся в матір. Терпець мій урвався! Сидітимеш у будинку цілий тиждень. Навіть на вулицю не вийдеш. А це що? — раптом заволав він, побачивши коробку яка виглядала з кишені. — Ти ще й палити почала? Розпустилася!!

— Ні-і! — заверещала Емма коли він вхопився за коробку, і хотів її розчавити.

Не стримавши себе вона підскочила до нього та з усієї сили стукнула по руці. Коробка полетіла у калюжу, а батько не чекаючи такої витівки вхопив її за руку, і поволік у будинок. Штовхнувши у спину він зачинив за нею двері, а потім надів замок.

— Тиждень, чуєш? Руку на батька підіймаєш, до чого ти дійшла вже? Ти не дівчина, а хлопчисько!

У відповідь почув лише голосний плач. Розгніваний він пішов розпрягати коня, і щось бурчав весь час собі під носа. Емма витирала набігаючи сльози та визирнула у вікно. Вона хотіла побачити хоча б з далеку що сталося з коробкою, та ембами у ній. Та з вікна нічого не було видно. І гіркі сльози з новою силою заполоняли очі.

Емма лише пам’ятала як пачка з під цигарок від удару по руці упала у воду. І вже боялася навіть думати, що могло статися. Вони могли втопитися або ж вдаритися об землю, думки про це були нестерпними. І саме зараз вона була не в змозі нічим їм допомогти, двері було зачинено.

Але саме тому, що коробка упала у воду, удар було пом’якшено. Емби обережно відкрили верх, під їхньою вагою змокріле дно коробки прогиналося, й усередину почала надходити вода. Вони гребли щосили у напрямку берега, а калюжу сприйняли за озеро. Вже майже допливши до краю коробка розвалилася, і хлопці стрибнули у воду. А далі вирішили йти до будинку, щоб знайти Емму. Та йти було небезпечно, поруч ходив батько дівчини, бив копитом величезний кінь та ще було безліч небезпеки для таких малесеньких істот.

Саме про це й думала дівчина визираючи у вікно. Навіть повіривши у те, що вони живі вона не була впевнена, що їм вдасться пройти двір. А ще, не знала куди вони підуть: шукати її, чи шукати дорогу додому. Зрештою вони могли просто загубитися, а знайти таких маленьких істот у величезному господарстві було б дуже нелегко.

Тим часом захекані емби бігли через брудний двір. Тей сильно пошкодив ногу, і помітно кульгав.

— Що будемо робити? — кричав оглядаючись Форо.

— Не знаю, але потрібно пробратися до будинку.

— Тільки б не натрапити на кота!

— Так, цього ще зараз бракувало.

Раптом коло них пройшов випряжений господарем кінь. Форо застиг на місті з відкритим ротом. Тварина здавалася їм такою великою, що навіть слів годі було добрати. Тей теж на хвильку зупинився, а потім смикнув товариша за рукав і вони побігли далі.

— Форо, стій, дивись!

Важко хекаючи, Форо зупинився, і побачив, що Тей вже добре відстає. А потім він підняв очі туди де показував товариш, і завмер: прямо на них повільною ходою на зігнутих ногах йшов кіт. Величезне кошлате чудовисько з гострим зацікавленим поглядом. Кіт не зводив очей з ембів, готувався стрибнути, почувши здобич. У Форо підкосилися ноги, до того ж Тей вже дуже повільно пересувався з пошкодженою ногою.

Враз хлопець збагнув що робити, схопив товариша за руку та почав задкувати. Невдовзі вони вперлися спинами об щось тверде. Тей повернувся, і побачив велику миску, бридку та засмальцьовану.

Форо вже тягнув її за бік, намагаючись перекинути. Вдвох вони швидко це зробили, і вмить опинилися під нею. Відразу ж почули як величезні кігті черпнули по поверхні. Кіт стрибнув зверху й сердито шкріб лапами. Декілька разів йому вдалося посунути миску у бік, хлопці навіть попадали, збиті з ніг. Але потім миска об щось вперлася. Кіт вже не міг її штовхати, лише бив лапою. Він сердився та завивав навколо, відчуваючи їх. Хлопці злякано дивилися одне на одного не знаючи на що чекати. Кіт трохи заспокоївся, але не відходив від миски.

— Оце так звір! Ще б трішки, і він нас зжер!

— Так, але що будемо далі робити?

— Здається я розумію, що це за предмет, це його миска. Вона брудна, масна та смердить кошатиною.

— Це означає, що він так і буде коло неї сидіти? — Тей майже зігнувся від того, що розболілася нога.

— От цього я й боюся, сідай на землю, відпочинь, а я подумаю, що робити.

Тей повільно обдивився навколо, але сісти було ніде, навколо було мокро та брудно.

— Ні, відпочивати я не буду нам потрібно щось вирішувати. А може ми підемо разом з цією схованкою?

Форо підняв руки догори, вперся у дно миски, намагаючись її підняти. Один би він не зміг нести її на собі. А в двох вони обережно потягнули її над собою. Та миска знову в щось вперлася. А кіт почав гребти землю з іншого боку, запускаючи кігті під неї. Форо припав до землі, крізь щілину побачив, що миска вперлася не у що інше як у поріг будинку.

Обережно піднявши свою схованку хлопці застрибнули на дерев’яний поріг. Він складався усього з однієї сходинки, і мав широку площу перед дверима. Йти стало легше, але й коту стало легше штовхати. Миска відлітала у бік після кожного його удару, а емби падали, ледве встигаючи відскакувати від гостри х пазурів. Здавалося це не скінчиться ніколи.

— Тею, вибач друже, але здається це кінець…

Форо був брудним і червоним, весь час падав та знову підводився.

— Зачекай, не здавайся. Ми щось вигадаємо!

— Авжеж, тільки що? Якщо він дужче вдарить по мисці вона перекинеться.

Раптом вони відчули, що знову у щось вперлися. Далі йти було неможливо, а кіт все бив лапою штовхаючи миску з боку в бік.

— Що вухастий, їсти хочеш? — почувся голос господаря. — Зараз, зачекай! — він відчинив двері, і вигукнув: — Еммо, збери щось поїсти коту, він зголоднів, навіть сам тобі миску проштовхав. Ти чуєш, Еммо?

— Так, тату, — почувся у відповідь притихлий голос дівчини.

Господар пішов, а за кілька хвилин Емма вийшла за поріг. Вона знервовано роздивлялася двір у пошуках ембів та нічого не бачила. Порожня пачка від цигарок плавала по воді у невеликій калюжі. Збоку будівлі вийшов батько. На очі у Емми знову набігли сльози. Помітивши суворий погляд батька, швидко опустила очі у пошуках котячої миски. Вухастий тим часом покинув своїх бранців, і зачувши їжу терся об її ноги. Емма присіла та однією рукою перекинула брудну миску. Перелякані емби стояли перед нею, вже навіть не знаючи на що чекати. Дівчина так зраділа, побачивши їх що мало не скрикнула.

Вхопила їх рукою, і метнулася у хату витираючи сльози.

— Ви живі, яка ж я рада! Я мало не вмерла від думки, що ви втопилися у калюжі.

— А ми мало не вмерли від того ненажерливого кота! — вигукнув Форо. — Жахливішої тварини у житті не бачив!

— Краще б загинули, — ледве вимовив Тей.

— Чому, все буде добре! Головне ви живі, а далі ми все зробимо, щоб врятувати твою сестру. Повір мені, я не побоюся навіть батька.

— Я тобі вірю, вибач Еммо, але ми обидва загубили свої фляги з росою. Я навіть не помітив коли це сталося.

— Святі небеса! Я теж не помітив. Тею вони там десь лежать, тільки б не відкрилися, бо все витече…

Форо затих прикривши рота рукою. Вмить ця думка стисла серце, і стало страшно. Пробки справді були не міцними, від удару могли випасти. Якщо так і сталося, набрати росу ще раз вони б не змогли. Квітка вже відцвіла.

— Фляги у дворі, я обов’язково знайду їх, як тільки батько поїде. Десь через годину він їде у ліс по дрова, у нас буде досить часу знайти фляги. А потім я відразу віднесу вас до лісу.

Хлопці були геть засмучені і знесилені. Робота, зроблена для них Еммою та Дарком, була втрачена. Життя Сіди висіло на тонесенькій волосинці. Тей з відчаєм картав себе за цю необачність. Він підняв очі на Емму і зрозумів, що вона теж помітно хвилюється. Невже всі зусилля марні і повернутися доведеться з порожніми руками?! Він дивився на її червоні вологі очі та набряклі від сліз щоки. Стало нестерпно шкода дівчину, дуже хотілося пригорнути її до себе та втішити. Він підійшов до Емминої руки, і лагідно погладив її по шкірі. Самому собі здавався таким безсилим та нікчемним як ніколи.

— Еммо, ми принесли тобі стільки клопоту, що я навіть слів не доберу, щоб якось висловити тобі свою вдячність.

Емма посміхнулася і торкнулася його кінчиком пальця.

— Я так зріднилася з вами, що згодна на будь-які випробування. А зараз зловила себе на думці, що залюбки б пішла з вами у Ембіру. Тільки б не лишатися більше тут.

— Ти не хочеш бути поряд з батьком? Ти його не любиш?

— Мабуть люблю, та його неможливо любити. Він дуже злий. На всіх: на мене, на людей, на весь світ. Я не можу так жити.

— Чому він так ставиться до тебе? Адже батьки це найрідніші люди, вони вчать дітей жити та продовжуються у їхньому житті. Радіють за них, коли старіють.

— Не всі батьки однакові. На жаль. Скільки я себе пам’ятаю — він завжди був таким. Тому мама від нього пішла. Зустріла чоловіка і забрала мене, щоб почати нове життя. Вона завжди хотіла для мене кращої долі. Батько після того зовсім ніби сказився. Він ледве не вбив її тоді. Ми жили у чужому будинку, але почувалися набагато краще, ніж у своєму. Але тихе життя продовжувалося не довго. Мама захворіла і померла. Той її чоловік привіз мене знову сюди. Я не хотіла, але вибору не було. Батько навіть після смерті маму ненавидів. Тепер весь час звинувачує мене у тому, що я така ж як і вона — втечу з дому з першим ліпшим чоловіком. Він навіть не розуміє наскільки він правий. Я б так і вчинила та чоловіка, якому я змогла б довіритися ще не зустрічала. Тому вкотре знову повертаюся до цього будинку. Мені вже ненависне це місце, далеко від людей з вічними докорами батька.

Вона опустила очі і Тей помітив яка туга та самотність промайнула в них.

— Дивні ви, люди. Замість того щоб приносити радість своїм найближчим та найдорожчим — робите їх життя нестерпним. Твій батько теж нещасливий. Злість щастя не приносить. Але він міг змінитися заради тебе, і вам обом було б добре.

Раптом Емма спохватилася, через вікно вона побачила батька, який йшов до будинку. Вона швидко взяла кухлик і перекинувши накрила ним ембів. Та батько до будинку не увійшов. Вона лише почула як ляснув засов на дверях. А потім бачила у вікно як він від’їжджає. Тільки-но бричка сховалася за деревами, Емма відразу метнулася до столу і випустила хлопців з під кухлика.

— Ну ось, він поїхав. Зачинив двері на засов, щоб я не вийшла.

— А як же ти тепер вийдеш надвір? — скрикнув Форо, згадавши про фляги.

— Не переймайся, в мене є ще один хід. Знаючи свого батька я його давно вже зробила. Тільки користуюся ним не часто, щоб він не помітив. У моїй кімнаті відчиняється вікно. Хутко залазьте у кухлик!

Хлопці заскочили у середину, і Емма понесла їх з собою у кімнату. Там вона обережно зняла з вікна дерев’яну раму, яка тільки з виду здавалася міцно закріпленою. Далі взяла кухлика і накривши його рукою, щоб емби не випали, стрибнула униз з вікна. Обійшла будинок, і попрямувала до тої самої калюжі, у яку вони впали.

— Навіть не знаю як ви вибрались, могли б втонути у цій брудній воді.

— Навпаки, ми саме так і врятувалися. Якби впали на землю не знаю чи вижили б.

— Ось це місце! — вигукнув Форо показуючи початок їхньої дороги.

— Ні, тут вони ще були на місці, я перевіряв. Ми загубили фляги десь далі, думаю, коли ховалися від кота.

— Гаразд, я буду йти точнісінько по ваших слідах, показуйте куди ви йшли далі.

Емма йшла майже навшпиньки, потім присіла і поставила додолу кухля.

— Вилазьте і допомагайте, тут дуже брудно і я можу пропустити такий маленький предмет.

Форо швидко стрибнув і побіг, роздивляючись навколо. А Тей ледве переліз через край.

— Тею, що з тобою? — стривожилася Емма.

— Він пошкодив ногу, але від кота втікав добре, — гукнув Форо.

Тей ледве стримуючи стогін намагався посміхнутися.

— Тоді страх забрав біль. Я його майже не відчував.

— Сідай назад у кухля, ми впораємося самі.

Ненароком стало вітряно і темно, полив рясний дощ.

— Цього ще бракувало! Форо швидше, бо у мокрій багнюці ми їх зовсім не знайдемо. Тею я поставлю тебе з кухлем, і ти будеш роздивлятися навколо себе, потім я буду переставляти тебе далі.

— Гаразд, хоч якось я зможу допомогти!

Дощ розійшовся не на жарт. Великі краплі стіною летіли на землю і навіть збивали з ніг Форо, а Тей у кухлі вже був по коліна у воді. Емма кинулася до порогу і вхопила дерев’яну кришку від діжки, щоб прикритися від дощу.

— Є! Знайшов! — вигукнув Форо показуючи флягу Тею.

Той у відповідь посміхнувся і закрив обличчя руками. Емма теж зраділа, але продовжувала пошуки другої.

— Ось тут ми застрягли, — брудний і змочений до нитки Форо вовтузився біля порогу. Руками розгрібав багнюку і перевертав кожний камінець.

— Дивись, Форо! — Емма стояла на порозі на колінах і вказувала на те місце де вона їх знайшла під мискою. Там рівнесенько, мов на полиці, стояла друга фляга з росою.

— Є-є-є! — заверещав Форо.

Емма взяла її до рук, а потім нагнулася до Тея. Він був радий аж сяяв однак води у кухлику вже було йому по груди. Вона допомогла йому вилізти, вилила воду, і емби знову у неї залізли. Та тепер вони були щасливими, хоч дрижали обидва — аж зуби цокотіли. Емма відчинила двері і зайшла у будинок. Занесла ембів у кімнату, поклала їх на сухий теплий рушник. Вони навіть не збиралися витиратися, а відразу загорнулися у нього мов у ковдру. Дівчина тим часом змінила одяг і вийшла на вулицю, щоб зачинити двері, як вони були.

Далі так само залізла у вікно і приклала на місце раму. Ледве проробила цю роботу, як почула стукіт у дворі. Припавши до вікна вона побачила, що батько змочений ущент повернувся додому. Емма хутко сховала ембів на полиці, а сама мов блискавка впала на ліжко та вдала, що спить. Вже скоро важка хода батькових чобіт заставила здригатися її серце. Він обережно заглянув у кімнату, і хотів вже було піти, але кинув оком на її волосся. Воно було геть мокрим. Він зайшов ближче та заглянув на обличчя Емми. А вона так вдавано сопіла, що сумніватися причин не виникло. Здивування мабуть не покинуло його думок — хотів було доторкнутися до доньчиної голови та за мить передумав, і вийшов з кімнати. Емма з полегшенням видихнула.

Тей та Форо сиділи на полиці між книжками. Одяг у них був мокрий, хлопці геть змерзли. Окрім того, нога Тея вже не давала йому вільно рухатися і здорово набрякла. Емма повернулася до них, а потім тихенько підвелася і подала їм дві носові хустки. Грюкнули двері надвір — вона здригнулася. Господар вийшов за чимось на вулицю.

— Роздягніться, треба висушити одяг. Здається, сьогодні ми вже нікуди не підемо. Дощ не скінчиться до вечора. Завтра вранці, коли батько поїде на роботу я віднесу вас, — вона постелила їм свою стару рукавицю, — а зараз грійтеся та глядіть, щоб він вас ненароком не помітив.

Двері з вулиці знову грюкнули — і Емма різко впала на ліжко. Потягнула ковдру та вкрилася нею з головою.

На дворі стало зовсім темно. Рясні важкі краплі півночі торохтіли по даху, а у кімнаті було тихо і тепло. Зморені емби спали на м’якій рукавиці, розстеливши по книжкам свій одяг. Еммі знову снилася сонячна країна ембів. Поле усипане маками, і усміхнений Тей поряд. Він був на зріст людини, навіть вищий за неї самої, мужній та гарний. А потім вона знову бачила недобрі очі незнайомої дівчини. Вони ніби пронизували її наскрізь та заставляли боятися чогось. Чого саме вона так і не зрозуміла.

На ранок з’явилося яскраве сонце і сміливо порядкувало на вимоченій за ніч землі. Добралося і в кімнату, залоскотавши сонні дівчачі очі. Емма потягнулася і встала з ліжка. Нічний сон, мов метелик пурхнув у вікно, не лишивши по собі ні сліду. На ту хвилину у її пам’яті кілька минулих насправді днів здавалися сном. Але очі зупинилися на книжковій полиці і стало зрозуміло, що то був зовсім не сон. Форо ходив по книжці перегортуючи сторінки та роздивляючись малюнки.

— Доброго ранку, Еммо! — закричав Форо. — Як спалося?

— Чудово. Спала мов вбита.

— Ми так і думали. Бо я вже кілька разів гукав, а ти не чула, — додав Тей.

Вона підставила їм долоню та опустила на стіл.

— Чекайте тут, я подивлюся де батько і повернуся. А заодно принесу вам щось поїсти.

Вона визирнула з кімнати, а потім прослизнула тихенько крізь двері. У будинку було тихо. Батька ніде не було, а двері були зачинені знадвору. Емма виглянула у вікно щоб переконатися, що його таки немає. Потім узяла зі столу шматок хліба і понесла хлопцям.

— Вибачте, нічого кращого нема. Коли мене немає вдома батько майже не готує їжу. Зараз я зберуся і ми вирушимо.

Тей чомусь засумував. Ще вчора він був готовий хоч бігти у Ембіру. А сьогодні ніби злякався. Злякався, що не побачить більше Емму. Її прекрасного волосся і чарівного погляду. Навіть сердився сам на себе через це. Адже вдома помирала Сіда, а він марив про щось надзвичайне. Про дівчину яка у сотні разів більша за нього. Він так хотів сказати Еммі про свої думки, але не наважився. Напевно, вона б просто розсміялася. Хіба можлива така пара?! А ще, у нього нестерпно боліла нога, якби зараз потрібно було б іти пішки — він би вже не зміг. Тому, засмучений та ослаблий очікував повернення додому. Емма швидко зібралася, та поставила перед ними металевого кухля, для пересування. Вона допомагала Тею залізти, і дуже хвилювалася за нього. Адже допомогти не уявляла чим. Тому вирішила чим швидше віднести їх до печери, аби вдома хлопцеві надали допомогу. Обійнявши міцно кухля вона пролізла у вікно і направилась до лісу. Думала ще й про те, щоб вчасно повернутися. Бо цього разу навіть не знала на що чекати від батька. Дорога була не близькою, до того ж, вказати впевнено місце печери вона не могла. Невідомо скільки часу могло піти на пошуки.

Ліс був мокрим та холодним після вчорашнього дощу. В деяких місцях було важко йти через багнюку. Та вже скоро перед очима постало підніжжя гір. Емма старалася пригадати місця де вона була у той день, коли з’явилися емби, та марно. Каміння скрізь було однакове і де саме вона тоді зупинялася не пам’ятала точно. Вона втомилася та сердилася сама на себе. Виявилося, що й цей останній крок був не таким легким для них, як вона вважала.

— А що, як ми його не знайдемо? — з острахом промовила вона до хлопців.

— Ні, не говори так, — заперечував Тей. — Обов’язково знайдемо. Треба уважніше роздивлятися.

Але на жаль нічого схожого на те місце не було. Тільки каміння та дерева. Сонце вже перевалило з середину неба і Емма занервувала.

— Тею, мені потрібно повертатися. Якщо батько не застане мене вдома, я навіть не знаю що буде. А ще коли він зрозуміє, як я вийшла… Навіть боюся думати.

— Так, звичайно, повертайся. Здається в нас ще є у запасі декілька діб. Я буду молитися за Сіду.

Емма ще раз озирнулася та не зупинившись ніде поглядом, попрямувала додому.

Вдома відразу взялася за справи. Часу було обмаль, вона лишила хлопців на столі, а сама заходилася готувати обід.

Форо уважно роздивлявся усі предмети які стояли поруч, а Тей слідкував за Еммою. Вона заклопотано поралася на кухні навіть не звертаючи на них уваги. Більше за все вона хвилювалася про те, що скаже батько, коли повернеться. Він обов’язково спитає чим вона займалася і чому досі не готовій обід. Саме тому у руках у неї все ніби підлітало, робилося швидко та вправно. Форо у цей час знайшов на столі крихту і смакуючи з’їв її.

— Ой, я зовсім забула, ви ж голодні! — вигукнула вона побачивши те. — Вибач, Форо, я зараз дам тобі картоплі, вона вже готова.

Емма подивилася на Тея і помітила, що він сидить не рухаючись поклавши перед собою хвору ногу.

— Тею, дуже болить? — картала вона себе, що нарешті звернула на нього увагу. — Я навіть не знаю як тобі допомогти. Зажди, зараз ми накладемо компрес. У батька є трав’яний настій, можливо стане трохи легше.

Вона відірвала шматочок тканини і змочила її у жовтуватій рідині. Потім дуже обережно допомогла Тею звільнити від одягу ногу. Біль був нестерпним, але Тей зціпив зуби і лише кривився. Він не хотів, щоб Емма бачила його таким слабким.

Не дивлячись на те, що руки у Емми були у декілька разів більшими за нього самого, вони були ніжними і такими обережними, що він навіть не помітив як вона швидко впоралася.

На вулиці почувся гуркіт. Емма виглянула у вікно і швидко повернулася.

— Ходіть сюди, батько приїхав. Я віднесу вас у кімнату, інакше він вас помітить.

Вона обережно висадила їх на полицю й закрила двері кімнати. У ту саму мить вхідні двері будинку голосно грюкнули.

Емма мовчки насипала супу і поставила на стіл. Батько так само мовчки взявся за обід, позираючи іноді на неї з під лоба.

— Дякую! — нарешті сказав він, лишивши пусту тарілку. — У мене є до тебе розмова. Я хочу щоб ти завтра вранці поїхала зі мною у місто.

Емма з тривогою опустила очі.

— Навіщо?

— Мені треба буде допомога.

— А ще обов’язково?

— Так. А що таке, ти не згодна?

Емма прикипіла на місці з купою думок у голові.

— Та я трохи погано себе почуваю… — не знала вже що й вигадати. Хоча і справді почувалася слабкою та не звернула на це уваги.

— Гаразд, якщо вранці стане гірше лишайся вдома.

Батько говорив коротко і зрозуміло, так було завжди. Він був не дуже балакучим. Лише коли сварився то міг говорити багато. А зазвичай був похмурим та мовчазним.

«Вранці повинно стати зовсім «погано» інакше віднести ембів ніяк не вийде!» — думала Емма вкладаючись у постіль.

Спала вона цієї ночі погано. Весь час вертілася і не могла знайти зручного положення. До ранку ніби й заснула, але чула все, що навколо відбувається. Мерещилися якісь тіні та голоси. Дуже хотілося пити, ніби не могла прокинутися, щоб встати. Відкрила очі лише коли важка батькова рука торкнулася її чола.

— Та ти справді захворіла, — буркнув він, — на жаль вдома зовсім нема ніяких ліків. Мені доведеться купити щось у місті, але раніше ніж після обіду я не повернуся. Зараз змочу у холодній воді хустку та хоча б до лоба прикладатимеш.

— Ні, зі мною все гаразд! — спохватилася Емма, та відразу ж безсило сповзла на ліжко.

«Нічого собі, перестаралася! — думала вона про себе, — хотіла вдати хворобу, а захворіла насправді».

Обличчя горіло, дуже боліла голова та зовсім не було сили рухатися. Недавній дощ все ж лишив по собі слід.

— Там у столі є пігулки, — показала вона батьку рукою.

Він підвівся і відчинив ящик. Там справді лежало декілька пігулок аспірину. Він подав їй одну та сходив за водою. А потім сказав, що вже час на роботу і пішов.

Емма випила пігулку і подивилася на полицю з книжками. Емби обережно виглядали з-за книжок. Більше за все вона зараз хвилювалася за них. Адже у неї зовсім не було сили йти з ними до лісу. А це означало, що бідна Сіда ніколи не одужає. Хлопці нізащо самі туди не дійдуть. До того ж, Тей не міг ходити через хвору ногу. Вона схвильовано обмірковувала все це у запалених мізках та твердо вирішила все таки йти.

— Не хвилюйтеся, — сказала вона, — я зараз встану і ми вирушимо у дорогу.

Вона почала підійматися. Після прийнятої пігулки стало легше та не зовсім. Ослабле тіло не слухалося і хлопці бачили як невпевнено вона стоїть на ногах.

— Еммо, зачекай! Не поспішай, полежи ще трохи. Відпочинь, часу ще трохи є! — вигукнув Форо.

Тей мовчав. Зараз він не знав що робити, його становище було таким же і вимагати від хворої дівчини допомоги навіть язик не повертався. Він відчував острах. Смілива та кмітлива Емма, яка здавалася йому всесильною, раптом стала слабкою і беззахисною. Ще більше хвилювало те, що допомога тепер потрібна була їй, а він був безсилим.

Емма послухалася Форо та знову прилягла. Випила ще одну пігулку, бо відчувала, що жар не минає. Потрібно було дочекатися поки впаде температура, а потім, за той час поки діють пігулки віднайти печеру. Вона закрила очі і відчула, що змерзла. Вкрилася з головою і непомітно задрімала. Але за мить знову розплющила очі, бо почула стукіт у вікно.

— Еммо, що це за звук? — вигукнув Форо.

— Здається хтось тарабанить у шибку. Зараз я подивлюся.

Вона повільно встала і вийшла з кімнати. А потім емби чули якусь дивну розмову та кроки. За хвилину Емма повернулася, на її вустах була посмішка.

— Як же вчасно! — промовила вона і пройшла повз них до вікна. Незабаром у розчиненому вікні з’явилася знайома постать. Це був Дарк.

— Привіт! — вигукнув він перестрибуючи раму.

— Дарку, як добре, що ти прийшов! — Емма радісно обійняла його за шию.

— А що таке, чому ви всі такі сумні? Я не стримався, дуже хотів знати як закінчилася історія, а бачу, що хлопці ще тут. Сталь! Але ж у вас обмаль часу!?

— Про це й мова, сідай, — потягнула його за руку Емма.

— Чому ти замкнена?

— Дарку, надто багато питань і зовсім мало часу. Дуже потрібна твоя допомога.

Вона оперлася на подушку бо говорити було не легко, кожне слово било у голову і Емма аж заплющувала очі.

— Гаразд. Сталь! Ти зовсім хвора! Говори, я все зроблю. Після тої жахливої квітки я більше нічого не боюся.

Він був веселий та швидкий. Прикрив Емму ковдрою, подав води і сів поруч.

— Ембів треба віднести до печери. Справа у тім, що я забула те місце, як ти й казав. Ми вчора кілька годин його шукали і не знайшли. Та я згадала про уламок скелі, коло великого дуба. Там є щілина між камінням. Швидше за все печера там. Але я захворіла, а у Тея пошкоджена нога, він зовсім не може йти. Дарку, треба віднести їх сьогодні, інакше все що ми робили даремно. А головне — загине сестра Тея.

Голос Емми сів але вона так швидко говорила, що аж дихати стала частіше.

— Гаразд, гаразд. Не хвилюйся так! Лежи, відпочивай. Мабуть я відчував це, тому й прийшов. А квітка ваша відцвіла і перетворилася на купу… не буду говорити чого. Я бачив у новинах. Тепер поясни як дібратися до великого дуба?

За кілька хвилин Емма змалювала йому стежку по лісі, яка виведе їх до підніжжя гори у потрібному місті.

— Ні, я надто хвилююся, що ви не знайдете печеру. Я йду з вами! — проказала вона захриплим голосом.

— Навіть не думай, ти ж зовсім хвора. Я знаю цей ліс не гірше тебе, ми знайдемо те місце — відказав Дарк а потім повернувся до ембів.

— Ну що хлопці, готові? Сталь! Ніяк не звикну до цього дива. Чому ми їх не сфотографували?

— Цього не можна робити, якщо про них дізнаються люди життя їх перетвориться на жах. Та й від нас не відчепляться доки не випитають місце де знаходиться Ембіра, і той малесенький світ вже не буде таким ідеальним.

— Еммо, дякуємо тобі, ти надзвичайна дівчина і мені дуже шкода з тобою розлучатися, — сказав Форо тримаючи її за пальця, — на жаль, це не можливо, але я б дуже хотів запросити тебе у Ембіру, і тебе Дарку.

Дарк посміхнувся і простягнув кружку:

— Що, будемо вирушати? Нам ще далеко йти.

— Так, — нарешті вимовив хоч слово Тей. — Дякуємо за все. Еммо, чи ти б пішла з нами зараз, якби стала такою ж як ми? Так це здається смішним, але все ж таки я хотів би знати.

— Так Тею, пішла б, мені навіть наснилося це. Але то був тільки сон. Я сумуватиму за вами.

— Ми теж.

— Ходімо хлопці, Еммо, я повернуся і все розповім!

Дарк швидко виплигнув у вікно тримаючи кружку. Емма довго дивилася у слід, хоча його вже зовсім не було видно. Вона навіть на мить забула про хворобу, аж поки ноги не стали зовсім безсилими, і довелося лягти у ліжко.

Хлопці довго блукали по схилам у пошуках великого дуба та нарешті знайшли його. Дарк зупинився напроти, роздивляючись скелю.

— Он туди! — раптом вигукнув Форо.

— Але ж тут нема ніякої печери?!

— Це ти її не бачиш, тому що вона дуже маленька, і знаходиться у середині скелі. Он з тої щілини ми вийшли, а он там лежала сумка Емми, тепер я все згадав. Опусти нас тут!

— Добре, якщо це тут. Зажди Тею, я допоможу тобі вилізти.

Він обережно взяв хлопця у руку і поставив прямо біля скелі. Тей поморщився і ледве втримався на ногах.

— Що, болить?

— Все більше і більше. Але тепер все буде добре. Старий Зуф мені допоможе. У нього є зілля від усіх хвороб. Дарку, ти дуже добра людина. І я буду пам’ятати про цю допомогу все життя. Жалію лише про те, що ми такі різні і не можемо бачитися. Але ти назавжди лишаєшся нашим другом.

— Дякую. Радий був допомогти.

— У мене є прохання, чи виконаєш ти його?

— Звісно, кажи.

— Я хочу, щоб ти переказав Еммі, що я буду чекати на неї на цьому місці за сім ночей. Передаси?

Форо витріщив очі від здивування.

— Тею, що ти таке говориш? Зуф казав про те, що скеля відчиняється всього раз, більше ми не зможемо пройти крізь неї.

— Я пам’ятаю, Форо. Та ти Дарку все одно передай.

— Авжеж передам.

— Дарку, він з глузду з’їхав! А все через Емму. Закохався у людину, святі небеса!

— Сталь! Що, справді Тею? — Дарк посміхнувся.

— Форо, замовкни будь ласка. Ходімо!

Тей виглядав сумним та сердитим. Форо повернувся до Дарка і з кумедною посмішкою погойдав головою. Дарк у відповідь розуміючи ворухнув плечима, а потім ще раз додав:

— Тею, я передам, обов’язково!

— Дякую.

— Емби помахали руками і зникли між камінням.

— От і все…, — промовив сам до себе Дарк. — І казці кінець.

Він ще затримався трохи, а потім швидко побіг по схилу, шукаючи дорогу між деревами. А коли вже добіг до будинку Емми зрозумів, що господар вже вдома. Батько Емми приїхав раніше та привіз лікаря. У цей час той саме оглядав дівчину. Дарк зайшов у будинок і натрапив на недобрий погляд батька.

— Чого тобі? — запитав той суворо.

— Хотів Емму побачити.

— Вона хвора й не встає з ліжка. Іншим разом прийдеш.

— Та я лише кілька слів…

— Не чуєш, чи що? Іншим разом кажу.

Голос чоловіка запевняв, що з ним краще не сперечатися, а очі вже набиралися блискавок. Дарк знав крутий норов Емминого батька, і не став більше нічого казати. Попрощався і вийшов.

Емма чула це все зі своєї кімнати, і не могла нічого вдіяти — лікар саме прослухував її дихання.

Вона так занервувала, що серце закалатало. Дуже хотілося знати як все скінчилося та де тепер емби, але Дарк пішов.

— Не хвилюйся так! — подивився лікар у очі дівчині. — Звичайна застуда, запалення легенів поки що нема, це добре, — пояснив він батькові, коли той зайшов у кімнату. — Зараз напишу які ліки потрібно купити, а вдома більше теплих напоїв та вітамінів. Температури вже нема, але надвечір може знову з’явитися тому не гайте часу — відразу придбайте все, що я напишу!

Емма навіть не чула, що він говорив. Більше за все вона шкодувала, що не поговорила з Дарком. Хотілося встати і бігти за ним, тільки б почути чим усе скінчилося. Адже тепер він поїде додому у місто, і побачитися вони зможуть ще не скоро. До того ж, зараз вона ще й хвора. Емма була у відчаї. Єдине, що заспокоювало, було те, що вона повністю довіряла Дарку. З ним емби у безпеці. Знайшли печеру чи ні — він про них все одно подбає.

Вже скоро брязкання замка відволікло її від хвилюючих думок. Але рівно на хвилину. Батько зачинив двері і повіз лікаря додому. Емма встала і почала знервовано ходити по кімнаті. Зупинилася біля вікна.

— «Ні, це безглуздя!» — прошепотіла вона до себе, зупиняючи необережну думку догнати Дарка. — Я не встигну, а батько коли повернеться з ліками і не застане мене, мабуть прокляне назавжди. Що ж робити? Вона заламувала руки від безвиході, бо розуміла, що не зможе нічого зробити.

Раптом за склом з’явилася знайома скуйовджена голова.

— Дарку… — прошепотіла вона. — Дарку! — відразу кинулася до скла та відчинила вікно.

— Яка ж я рада тебе бачити! І як добре, що ти здогадався це зробити. Інакше я б з глузду з’їхала від невідомості. Ну, говори швидше знайшли печеру?

— Так, не хвилюйся, знайшли. Я провів їх до самої скелі. До речі якби не вони я б ніколи не знайшов отвір між камінням. Він занадто малий.

— Ну от і все, — видихнула Емма і присіла на постіль. На жаль ця неймовірна пригода скінчилася. Не знаю чому, але мені було дуже важко розлучатися з ними.

— Так, дійсно неймовірна та ще не зовсім скінчилася!

Дарк простягнувся поруч з нею, і якось дивно посміхався.

— Що, ти маєш на увазі?

— Тей тобі просив передати дещо.

— Що саме? — у Емми ніби щось залоскотало у грудях після цієї новини. А Дарк неначе знущався, смакуючи її.

— Форо мені розказав одну річ. Ніби Тей у тебе закоханий.

— Дарку, не мели дурниць! Говори вже що він переказував.

— Тей буде чекати на тебе біля печери, за сім ночей.

— Справді?! Навіщо?

— Та хіба ти не зрозуміла, це ж побачення!

— Слухай, годі шуткувати, яке між нами може бути побачення? Згадай який він і яка я.

— Так, так. В котрий раз переконуюся, що для справжніх почуттів меж не існує.

— Ні, це неможливо. На жаль.

— Ти хочеш сказати, що не підеш?

Емма подивилася на нього і відвернулась.

— Звісно, піду. Я дуже хочу його побачити. А от навіщо…

— Не забігай уперед. Хай все йде як йде. А далі побачиш.

— Дарку, це навіть смішно. Добре, що окрім тебе, цього ніхто не знає.

— Сталь! Тепер ти мене розумієш, навіть розказати нікому не вийде, бо не повірять і засміють. То що, я пішов?! Ти одужуй хутчіш. А за сім днів я з’явлюся, щоб запитати у тебе про що була мова на побаченні.

Він підморгнув і поліз у відчинене вікно. А Емма здавалася собі зашарілою та збентеженою, і сама не знала, що очікувати від цієї зустрічі.

Коло водоспаду, у холодній вологій печері вже котрий день очікував на хлопців старий чаклун. Часу на спасіння Сіди було все менше, а їх не було. Він то з тривогою чекав на дорогоцінну росу квітки, то лаяв себе за те, що відпустив хлопців у таку небезпечну подорож. Все важче з кожним днем була думка як він буде дивитися у очі Залди. Зуф відчував провину перед жінкою, хоча вона ні разу не обмовилася про це ні словом.

Що буде коли вони зовсім не повернуться? Зуф боявся про це навіть думати. Але коли згадував свято примирення, і те пророцтво, яке випало Форо, заспокоював себе: життя у хлопця повинно бути довгим. Те що через нього пророчили ембам духи завжди здійснювалося. Отже Форо повернеться обов’язково. А от Тей — це інша справа, його майбутнє чаклун не питав. Та ще була Сіда. Дівчина згасала з кожним днем і він це розумів.

За увесь цей час він ні разу не відчував підтримки духів у своїх молитвах. І знав, що вони не допомагають йому більше. Зуф порушив закон показавши ембам вихід у інший світ. Чи пробачать йому це коли-небудь, чи ні він не знав. Тому був змучений своїми думками та виснажений безсонними ночами і очікуванням.

Та годі було й говорити, яким він був щасливим коли побачив за водяною стіною водоспаду дві знайомі тіні. Хлопці зробили крок і опинилися поруч. Зуф обіймав та цілував їх мов своїх синів, розуміючи небезпеку через яку вони пройшли. Часу на розмови зовсім не було, тому вони відразу вирішили йти. Побачивши Тея, Зуф захвилювався та усю дорогу допомагав Форо нести товариша. Сам хлопець вже зовсім не міг рухатися, і навіть більше не стримував стогін. А старий лаяв себе весь час за те, що так необачно не взяв з собою потрібних засобів. Адже він знав, що хлопці могли бути пораненими чи занадто виснаженими.

Сонце вже сідало, коли вони нарешті дійшли до будинку Тея та Сіди. Посадивши Тея на стілець чаклун оглянув ногу та відразу побіг додому за травами. Тей повернув голову і подивився на ліжко. На ньому, бліда мов крейда, з посинілими губами лежала Сіда. В ній не було навіть натяку не життя. Тей злякався, і забувши на мить про біль у нозі відчув різкий щем у серці, хвилюючись за сестру.

— Форо, невже ми спізнилися?! Подивися, вона ніби нежива…

— Зуф говорив, що лишилося кілька днів. Вона жива, інакше він так не радів би побачивши нас.

На порозі з’явився захеканий чаклун. Він ніс у торбі багато різних пляшок та жмути сухої трави.

— Форо, допоможи мені будь ласка. Треба перекласти Тея на ліжко, і роздягти.

Форо зробив все як сказав чаклун і чекав поруч. Зуф змішав кілька гілочок сухих трав і підпалив їх. Вони диміли у хаті, і наповнили її ароматом гіркувато-солодкого присмаку. Потім дістав білу жирну мазь та помазав нею все тіло Тея. Біль вщух і хлопець трохи заспокоївся. Але це було дуже ненадовго. Чаклун погойдав головою і замислившись відійшов.

— Форо, ми надто довго йшли, він у жахливому стані. Лікування буде тривалим. — Потім повернувся і налив щось у чашку, — На, випий, — сказав він до Тея. Зовсім скоро хлопець заснув міцним сном.

— Ну от, Форо, тепер хай він відпочиває, а мені ще потрібна буде твоя допомога. Я зараз почну готуватися до пробудження Сіди, це займе деякий час. Мені треба зробити цілющій відвар. А ти у цей час біжи додому. Залда зійде з розуму чекаючи на тебе та й Міра весь час плаче. Піди заспокой їх, а потім знову прийдеш, тільки не затримайся надовго.

— Гаразд дядьку Зуфе, я скоро повернуся!

Форо вибіг на вулицю і підстрибуючи кинувся з обгородженого лозою двору. Сонце вже майже сховалося за обрій і лише краєм торкалося верхівок густих дерев. Вони переливалися яскравими відтінками змінюючись то у помаранчевий колір, то у зелений, то знову у свій рідний блакитний. Форо зупинився на мить роздивляючись навколо, і глибоко вдихнув повітря. Воно ніби медом охопило ніздрі, солодко розійшовшись по грудях. Здавалося цілу вічність він не був удома, хоча пройшло лише декілька днів. Посміхаючись він підняв руки до сонця ніби погладив його край, який ставав все меншим і меншим. Потім озирнувся, чи не помітив хто його дивацтва, і знову побіг по знайомій стежці, радіючи очікуваній зустрічі з рідними.

Коли він заскочив у будинок Залда він несподіванки впустила великого глека, і він розколовся на частини. Та вона навіть не глянула на них, а переступивши кинулася у обійми сина.

— Живий, Святі Небеса! Я стільки сліз виплакала, що з них можна було ще одну річку пустити у Лешті. Як же ти схуд та який брудний. Сідай-но швиденько поїж. Я пекла сьогодні хлібного коржа, він ще досі теплий.

Форо не міг заспокоїтися від радощів. То роздягався метаючись по кімнаті, то хватав їжу, заштовхуючи собі у рота та у карман.

— Сядь поїж, чому ти бігаєш, чи ще десь збираєшся йти?

— Так мамо, сьогодні Зуф буде будити Сіду, і потрібна моя допомога. Тей поранений і нічим не зможе допомогти. Ми ледь живого принесли його додому.

Залда присіла на лавку, прикривши рукою рота. Вона не зводила очей з сина радіючи його поверненню та разом з тим страшенно переживала за Тея і Сіду.

— Мені теж піти, Форо? Я буду допомагати!

— Ні, мамо. Чаклун не допустить цього. Ти ж знаєш, усі його обряди, це таїнство яке не повинен ніхто бачити. І я теж. Але йому потрібна допомога. Певно Сіду треба буде підіймати або ще щось, розумієш?! Я теж не повинен там бути.

— Так синку, розумію. Як таке могло статися, навіщо вона це зробила? Скільки днів я про це думаю, і ніяк не зрозумію. Адже вона знала, що усі настої старого Зуфа не тільки лікують, а й отруюють. Без його дозволу не можна було навіть торкатися до них. Вона знала про це більше за всіх.

— Це той клятий Беш у всьому винен, мамо. Зовсім через нього голову втратила. Та не хвилюйся. Ліки ми принесли. Чаклун врятує Сіду, і все буде добре. Я маю йти!

— Так, синку, йди. Хай допоможуть вам Небеса!

Вона поцілувала його та погладила по скуйовдженій голові.

— Зажди, а як же Міра? Вона чекала на тебе, і всі ці дні проплакала разом зі мною.

— Так, Міра… Я прийду до неї як тільки все скінчиться. Якщо вона зайде, скажи, що я весь час про неї думав, так і передай!

Форо вискочив надвір і помчав по вже ледь помітній у темряві стежці.

Коли зайшов до будинку де вже чаклував Зуф, відразу закрив носа. Відвар який готував старий був вже готовим, і сморід від нього бив у носа аж дихати було важко. Він глянув на старого і побачив, що той ходить у товстій пов’язці, яка затуляє йому рота і носа. Чаклун побачив хлопця і простягнув тканину. Форо навіть не замилюючись пов’язав собі так само. Відразу згадав звідки чув цей сморід — майже так само пахла квітка за якою вони мандрували у світ людей. Зуф прибрав все зі столу і велів покласти туди Сіду. Потім вони віднесли Тея у іншу кімнату і зачинили її, щоб він не дихав цим їдким випаровуванням. Тей досі був непритомний і виглядав не набагато краще сестри. Але коли взялися за Сіду, Форо злякався не на жарт. Дівчина справді була як мертва: посиніла шкіра і затверділе тіло. Він перелякано глянув на Зуфа, чекаючи на відповідь.

— Так, вона ледь тримається, якби ви затрималися довше не встигли б, — розуміючи відповів чаклун.

Вони заголили тіло дівчини і Зуф почав обмазувати його чорною липкою рідиною. За кілька хвилин рідина всмоктувалася у шкіру, і він робив це знову. Форо від здивування ледве дихав і не вимовляв ні слова. Вперше він був присутнім під час лікування у чаклуна, а після всього пережитого думав більше нема чому дивуватися, та помилявся. Після третього разу шкіра Сіди набула іншого відтінку. Вже не була такою синьою, а тіло стало м’яким. Це було видно по дотику пальців старого чаклуна. Навіть її чорне зблякле волосся стало яскравішим. Форо полегшено зітхнув. Здається отрута покидала нерухоме тіло. Він сидів у кутку і тихесенько просив у духів для неї одужання.

Чаклун розклав навколо Сіди з чотирьох кутків сухе зілля і запалив його. Коли дим вже добре розійшовся навколо він почав читати закляття і обходив Сіду по колу. Форо аж рота відкрив під пов’язкою, коли побачив, що у цей час почало робитися. Увесь дим зійшовся до купи і розпластався над дівчиною. Він не підіймався і не розходився нікуди у бік. Лише крутився перемішуючись і кутаючи у себе її тіло. Це так зачарувало хлопця, що він стягнув пов’язку і не закриваючи рота дивився на диво. Раптом ніздрі Сіди заворушилися, і втягнули у себе частину дивовижного диму. Зуф ще голосніше почав читати закляття, і не зупинявся ні на мить навіть передихнути.

Груди дівчини піднялися і Форо від радощів засяяв та широко розплився у посмішці. Сіда дихала. Тепер це було добре помітно. І це означало, що вона жива, і все вийшло. Хлопець шаленів від радості, але ні звуку не видав, бо Зуф ще не закінчив. Ще хвилина — і Сіда поворухнула пальцем. Потім іншим. Але очі не відкривала. Форо так і хотілося підбігти та гукнути її, але він стримався. Чаклун замовк, потім налив у кружку трав’яний відвар та омив тіло дівчини. Вона хитнула головою, і намагалася відкрити рота. Та пересохла шкіра міцно тримала губи. Чаклун узяв тканину змочив у відварі і добре витер їх. Потім гукнув Форо і попросив підняти їй голову, щоб напоїти. Сіда зробила кілька ковтків. Зуф посміхнувся.

— Вона житиме, дядьку Зуф, житиме! — не стримався Форо.

— Так, — відповів чаклун і приклав пальця до рота.

Форо зрозумів натяк, і замовк. Потім вони поклали її на ліжко, вона ще раз зробила ковток відвару і відвернулась.

— Що це, — злякався Форо — вона не відкриє очей?

— Вона занадто слабка. Тепер вона спить, а уві сні буде набиратися сили. Будемо чекати.

— Ну от і все, — сказав він збираючи усе своє приладдя.

Форо все ще сидів біля Сіди і не зводив очей з її помірного нешвидкого дихання.

— Ти йди додому, — продовжував старий, — а я буду тут до ранку. Тей спатиме, а от Сіда ще не відомо як поведе себе, тому я краще буду поруч. Зранку попросиш Залду, щоб прийшла вона замість тебе. Сіді буде потрібна жіноча допомога. Зрозумів?

— Авжеж, дядьку Зуф, скажу. То я пішов?

— Йди, йди.

Чаклун провів очима хлопця і замислився. Форо ніби подорослішав за цей час. І хоча обличчя його так само виблискувало веселими вогниками, він став уважнішим та серйознішим. Життєві випробовування лишають по собі слід, з кумедного егоїстичного хлопчака Форо перетворився на мужнього та відповідального молодого чоловіка. Старий ніби радів такому висновку, і був спокійним за Залду. Син буде добрим помічником, господарем, для старої матері та для дружини.

Непомітно схиливши голову на стіл, старий задрімав. Йому майже нічого не снилося, але щось мерехтіло та змінювалося перед очима, коли раптом крізь сон він почув крики.

Швидко схопившись на ноги, чаклун не розумів що сталося. Сіда тихенько спала і не ворушилася. Раптом з кімнати Тея знову почувся крик. Він когось гукав. Старий підійшов і торкнувся хлопця, приклавши руку йому до лоба. Тей був гарячий мов піч.

— Еммо, Еммо! — знову викрикнув хлопець.

— Оце так, — тихо проказав Зуф, — я навіть не думав, що все так складно. Гадав до ранку минеться…

Старий змочив рушника і поклав хлопцю на голову. Потім дістав пляшечки з настоями і з кожної по трішечки налив у кружку. Далі залив все це вином і розколотив.

— Випий, Тею, — підняв він голову хлопцю, та притулив до рота глиняну чашку. Тей слухняно ковтнув гіркий напій і відразу впав на ліжко, важко дихаючи. Скоро знову заснув. Чаклун ще сидів поруч, стривожено розглядаючи хлопця. Хвороба виявилася не такою легкою, як він гадав. І зараз Зуф розумів, що йому потрібно буде ще багато працювати над ними обома. Не знав тільки одного: чому так багато страждань повинні були винести ці діти? Та відповіді не знаходив, бо духи з ним більше не розмовляли.

Старий примостив на лавку свою торбу і поклавши на неї голову намагався заснути, до ранку лишалося небагато.

Вже зовсім скоро яскрава Лешта засвітилася барвистими кольорами, переливаючись у сонячному промінні. Емби прокидалися й бралися за свої справи. По вологій від роси стежці йшла Залда. Вона поспішала радіючи, що Сіда жива і скоро встане, і хвилювалася за них обох, мов за власних дітей.

Двері тихенько скрипнули і Залда обережно переступила поріг. Чаклун вже не спав. Він стояв з закритими очима, і шепотів під носа якісь молитви. Залда не порушила тиші, але Зуф вказав їй рукою на лавку, навіть не відкриваючи очей. Жінка мовчки сіла, поклавши руки на коліна. Вже скоро чаклун замовк і повернувся до неї.

— З початком дня! — промовила Залда.

— З початком нового дня! — відповів він. Дякую що прийшла. Мені потрібна буде твоя допомога. Три ранки поспіль Сіду треба купати у росі в промінні вранішнього сонця. Тільки після цього тіло її набереться життєвої сили. Оскільки матері у дівчини нема, прошу тебе стати нею на деякий час.

— Добре Зуфе! Сіда справді мені як донька. Якщо це потрібно — я готова.

Старий обережно взяв дівчину на руки, і попросив накрити її простирадлом. Вони вийшли на стежку і пішли на велику галявину край лісу. Залда забрала простирадло й старий поклав Сіду на траву. Потім відійшов подалі і теж сів на землю. Залда обережно зняла з Сіди сорочку, і змочуючи руки у росу обтирала її бліде тіло. Дівчина не спала, але очей не відкривала. Закінчивши омивання вони знову загорнули її у простирадло і чаклун поніс Сіду додому. Залда швиденько впоралася біля її ліжка, змінивши постіль(стару чаклун наказав спалити), а потім підійшла до Тея. Він мав червоне розгарячіле обличчя, і ніби щось марив пересохлими губами.

— Зуфе, здається Тей зовсім слабий. Я навіть не думала, що настільки, — повернулася вона до чаклуна.

— Так. Я сам не очікував. Думав до ранку минеться все. Але він потребує не менше уваги. Зараз я приготую відвар, і ти допоможеш мені його напоїти.

— Еммо, Еммо! — раптом почулося від Тея, Залда повернулася до нього і взяла за руку.

— Тею, хлопчику, що ти говориш? Кого гукаєш?

Та хлопець не відповідав, лише махнув головою. Його хвора нога була набагато ширшою за здорову, зверху вона була вкрита тканиною, з під якої виглядала зелена присохла суміш. Чаклун намастив поранене місце трав’яною сумішшю, для лікування. Але про одужання мова ще не йшла.

Через деякий час старий приніс глиняну чашку з теплим напоєм, і Залда обережно підняла Тея за голову, обіймаючи його. Хлопець марив, але все ж таки зробив кілька ковтків. Потім знову безсило опустив голову.

— Йому треба багато спати. Щоб не розтрачувати сили які потрібні для одужання. Але його щось хвилює, він знервований, тому весь час прокидається.

— Так, і я навіть підозрюю, що тут не обійшлося без дівчини.

— Чому ти так вважаєш? — чаклун підняв на Залду здивовані очі.

— Він когось гукав.

— Я теж це чув, але ім'я дивне.

— Занадто дивне, у всій Ембірі такого навряд чи почуєш.

— Гаразд, отямиться, буде що нам розказати. Тепер ти можеш займатися своїми справами, а вранці знову приходь.

— Добре, Зуфе, піду запитаю у Форо як там Міра. Він повинен був піти до неї. Дівчина так страждала поки його не було. Вона його кохає, і я вдячна Небесам, що послали мені таку невістку. Як тільки Тей та Сіда одужають Форо з Мірою відразу одружаться. Чекати більше нічого.

— Авжеж, нехай допоможуть нам усім Святі Небеса!

Тільки-но постать Залди сховалася за вікном, і старий чаклун присів відпочити, як у двері постукали. На порозі не очікувано з’явилася молода дівчина. Старий не розпізнав її відразу, і не зводив очей, чекаючи на пояснення.

— Доброго дня! — несміливо проговорила вона. — Я хотіла б побачити Тея.

Старий не відповів, прижмуривши очі.

— Дядьку Зуфе, ви мене не впізнаєте? — Дівчина зробила несміливий крок уперед.

— Лое?

— Так, дядьку Зуфе, це я. Ми повернулися до Лешти. Я повинна поговорити з Теєм. Це важливо.

— На жаль, він не зможе з тобою говорити зараз.

— Чому? Це справді важливо, я образила його і хочу вибачитися. Розумієте?

— Все розумію, але Тей не в змозі говорити з тобою. Он він! — старий підійшов до ліжка на якому лежав хлопець.

— Що з ним! Скрикнула дівчина. Він живий?

— Звичайно живий! Але занадто слабкий, тому не говори з ним, і не буди.

— Чи можу я допомогти чимось?

— Навряд.

— Тоді дозвольте хоча б бути біля нього. Допомагати.

— Гаразд. Якщо ти сама того хочеш.

Дівчина схилилася над Теєвим чолом і поцілувала. Потім обережно витерла йому спітнілого лоба. Він знову марив, промовляючи щось незрозуміле.

— Все буде добре, — шепотіла дівчина, — тепер я поруч!

Вона роздивлялася його, тримала за руку, поправляла волосся. Чаклун ніби займався своїми справами, але краєм ока пильно вдивлявся у неї. Він повірив у її щирість, але щось підказувало йому, що це не зовсім правильно. З Лое Тей не бачився вже давно, і дуже болісно переживав розрив цих стосунків. Чи захоче він тепер стосунків з нею?! Чи приємною буде для нього ця турбота, Зуф не знав. Але допомога йому була необхідна, тому старий не відмовив дівчині.

Весь день Лое не присідаючи кружляла біля ліжка. Хлопець поводився неспокійно. Щось викрикував та мотав головою. Зуф збентежено спостерігав за його поведінкою, і не розумів чому запалення не минає. Вони знову напували його настоєм та змінювали пов’язку на нозі. Сіда у той час тихо спала лише деколи глибоко вдихала та повертала голову.

Надвечір з’явився Форо. Здивуванню його, коли він побачив Лое, не було меж. Він виглядав дивно, чи то радів, чи намагався щось сказати та не міг. Зуф хотів було запитати про дивне ім'я, яке чув від Тея, але Лое була весь час поруч, говорити про це та пояснювати де були хлопці було не можна. Тому старий змовчав. Форо хвилювався за друга, пропонував допомогу, але Лое заперечувала. Завзято займаючись хворим Теєм, вона щебетала про примирення та вибачення, які несла коханому. Плутані думки Форо ніяк не порядкувалися. Те що Тей більше не кохає Лое, він знав напевне. Але ту, що зараз займала його думки Тей навряд чи зможе обрати собі за наречену. Форо пішов додому так нічого і не сказавши. І хоча дуже хотілося поділитися з кимось, він не зміг розповісти про це ні Мірі, ні матері. Зуф попереджав про таємницю, яку вони з Теєм повинні були тримати. Та навіть придумати не міг як можливо було пояснити існування людей — істот, які у кілька сотень разів більші від ембів. А те, що Тей закохався у одну з цих істот пояснити не міг навіть собі. Найбільше йому хотілося, щоб друг швидше прийшов до тями. Лише з ним він міг все це обговорити і вирішити. А Тею краще не ставало. Трохи заспокоївся він аж вночі, коли заснув.

Зранку до будинку знову прийшла Залда. Лое вже була там. Вона підозріло подивилася на дівчину та лиш привіталася, не промовивши ні слова більше. Вдвох з Зуфом вони понесли Сіду на галявину. Вже коли йшли назад Залда не стерпіла.

— Зуфе, що робить та дівчина біля Тея?

— Допомагає.

— Але ж… — Залда замовкла, вагаючись, говорити чи ні. Потім додала: — я не вправі вмішуватися. Самі вирішать.

— Кажи, що хотіла, Залдо.

— Вона покинула Тея заради того негідника Беша. Хлопець так страждав через це. Та й родина її не дуже добра. Я знаю її батька. Вони зовсім не пара!

Жінка гойдала головою та прикушувала губи. Вона хвилювалася за Тея, тому, що була впевнена, коли він побачить Лое, відразу помириться з нею. Адже бачила яким сильним було його кохання.

— Не будемо поспішати Залдо. Хай все йде у своїй черзі. Зараз вона піклується про нього і цим спокутує свою провину. Тей розумний та розважливий, тому залишимо це рішення на нього.

— Ти правий. Якщо те кохання досі у його серці, його ніхто не зупинить. А я зараз, Зуфе, найщасливіша мати. Мій син здоровим і неушкодженим повернувся додому. Він змінився. Став серйозним та відповідальним. В них все добре з Мірою. Яке щастя! Скоро в мене з’явиться красуня невістка. А там і онучата. Я вдячна тобі, ти завжди допомагав мені з Форо. І на обряді одруження будеш посідати найголовніше місце.

— Дякую, Залдо! Я радий за тебе. А твій син добрий та розумний. Тому моя допомога не така й велика.

Непомітно для себе, за розмовами вони повернулися до будинку. Чаклун поклав Сіду на ліжко і посміхнувся: у дівчини порожевіли щоки.

— Вона одужає? — запитала Залда.

— Так. Тепер я впевнений у цьому. Та поспішати не треба. Тіло її майже починало відмирати, а тепер поступово відновлюється.

Залда погладила волосся Сіди, і теж посміхнулася. Та коли поруч встала Лое, відразу змінилася на обличчі. Вона й сама не розуміла чому ця дівчина викликала у неї відразу та не сприйняття.

Скоро Залда попрощалася і пішла додому, а день у будинку Сіди та Тея пройшов так само, як і вчорашній. Тей час від часу марив, та щось вигукував. Лое терпляче витирала його спітніле обличчя та намагалася заспокоїти. Зуф бачив, що дівчина теж втомлена, але вона й словом про це не обмовилася.

У будинку Залди було галасливіше. Міра все частіше бувала тут разом з Форо. Вони про щось шепотілися й кидали одне на одного закохані погляди. Залда перехоплювала іноді ці погляди і відчувала себе щасливою. А все ж відкрито радіти не міг ніхто з них. Адже хвилювання за друга було для Форо найважливішою темою розмови за останній час.

Залда збирала на стіл вечерю. Стіл був дерев’яний, як усі меблі ембів, з гладкою світлою поверхнею. Господиня постелила посередині чистого рушника та виклала на нього хлібні коржі. Поруч поставила миску з квасолею, тушкованою з грибами та цибулею. Форо потягнув носом:

— Мамо, ти сьогодні готувала мою улюблену страву?

— Так синку, я давно не готувала її для тебе, сідаймо до столу! — Мати посміхнулася і обняла сина за плече.

Міра роздала ложки й тарілки. Форо узяв хлібного коржа, і по давній традиції ембів розломив його на шматки, розділивши між усіма. Жінка не мала торкатися його до тих пір, поки чоловік не подасть його сам. Традиції у сім’ї поважали, і Залда з Мірою уважно стежили за рухами Форо.

Розламаний шматок Форо приклав до носа і глибоко вдихнув. Дивовижний запах, знайомий з дитинства охопив ніздрі. Хліб поєднував у собі аромат поля і квітів, лісу і річки, домашнього тепла і маминих рук. Форо відкусив шматок і широко розплився у блаженній посмішці.

— Ніхто більше не вміє пекти такі хлібні коржі, як ти мамо! І навіть у інших світах нема такого смачного хліба.

На очі Залди набігли сльози. Та вона їх швидко змахнула.

— Про які інші світи ти говориш, синку?

Форо ніби отямився:

— Ніякі, що ти, так собі вигадав. — Залда підозріло подивилася йому у очі.

— Синку, розкажи де ви були?

— Цього не можна робити, мамо.

— Але ж ми з Мірою не чужі, нам можна.

— Мамо, ти обіцяла не питати…

— Гаразд синку, не буду.

Вона турботливо підсунула тарілки зі стравою до молодих, крадькома пишаючись ними.

Третього ранку, після купання у росі Сіда відкрила очі. Радощам Залди не було меж, та й Зуф ховав погляд, бо очі були вологими від сліз. І хоча Сіда не проказала ні слова він зрозумів, що вона має пам'ять і здоровий глузд. Таке передозування настоєм могло погіршити не тільки пам'ять, але й розумові здібності. Тож коли чаклун побачив світло у її очах, був вдячний Небесам за зцілення.

Сіда лежала на ліжку і повільно роздивлялася навколо. Потім намагалася посміхнутися, та тільки трішечки ворухнула краєчком рота. Залда радісно, з турботою піклувалася про неї. Щебетала щось розповідаючи про все, що відбувалося за останні тижні. Нічого не промовила лише про Тея. Та помітила, як дівчина обводить навколо очима, ніби шукає когось. Потім вони з Зуфом напували її рідким супом. Скоро дівчина заснула. Залда видихнула з полегшенням.

— Зуфе, навіть добре, що вона мовчить. Я не знаю як відповідати на питання про Тея.

— Так. Для неї це може стати ударом. Краще мовчати. Можливо він хоча б до пам’яті прийде за цей час.

За тим, що відбувалося, спостерігала і Лое. Вона теж раділа за Сіду, а ще вважала, що вони тепер сестри. І вже відкрито розказала Залді про те, що коли Тей одужає, вони обов’язково одружаться. Залда переглянулася з Зуфом, але нічого не відповіла на це.

У той день надвечір Тей розхвилювався не на жарт, був дуже змокрілий і весь час гукав Емму. Лое насторожувалася після цього, та виду не подавала. Ніколи в житті вона не чула такого слова. і лише серце підказувало, що воно схоже на жіноче ім'я.

Навідався до будинку і Форо. Він надзвичайно зрадів коли побачив Сіду, а вона вже змогла навіть посміхнутися у відповідь. Форо говорив до неї, розповідав про те як буде добре коли вона нарешті почне ходити. Навіть про одруження з Мірою не змовчав. А коли Сіда стомлено закрила повіки, він навшпиньки відійшов від неї. Раптом чаклун поклав йому руку на плече і показав головою вийти з ним з будинку.

Форо йшов слідом за старим тонкою стежкою з радісною посмішкою на обличчі. Зуф зупинився біля старого великого дерева і сів на камінь який лежав поруч. Хлопець розмістився коло нього на траві і не розумів чому старий так довго мовчить. Сонце вже на половину сховалося за лісом, поруч почувся пташиний спів.

— Дядьку Зуфе, чи скоро Сіда встане? — не втримався хлопець.

— Так, на сьомий день.

— На сьомий? А сьогодні вже третій минає… сьомий… — Форо ніби сполошився.

— Що тебе турбує?

— До цього часу Тей повинен прокинутися, а він зовсім слабкий зараз.

— Чому повинен? Він прокинеться тоді коли здолає хворобу. Що за цей час станеться?

— Нічого. Просто я подумав, що краще було б якби він бачив, як одужує Сіда.

— Форо, ти так і не навчився брехати. — Хлопець повернувся і почервонів.

— Гаразд, не хочеш не кажи. Але в мене є питання на яке потрібно відповісти. Хто така Ема?

Форо здивовано подивився на чаклуна і не знав, що відказати.

— Звідки ви знаєте це ім'я?

— Форо, мені треба знати правду. Чому ти намагаєшся щось приховати?

— Це не моя таємниця.

— Ти добре робиш, що не виказуєш чужих таємниць, і за це я тебе ціную. Але за теперішніх обставин я повинен знати все.

— Гаразд. Це дівчина. Вона людина. Гарна та добра, вона допомагала нам шукати квітку, і без неї ми б нічого не змогли зробити.

— Що ж тут таємничого?

— Розумієте, дядьку Зуф, вона інша, зовсім інша. В неї навіть волосся білого кольору, я такого в житті не бачив.

— То й що?

Форо нервував, але розумів, що мовчати про це більше не може.

— Тей закохався у неї, а я досі не розумію як це було можливо.

— Вона ж не страховисько якесь?

— Ні.

— Можливо, говорить не так як ми?

— Ні.

— Виглядає якось дивно?

— Не знаю як сказати, дядько Зуфе, справа в іншому…

— У чому справа, у тому, що має волосся не такого кольору?

— Не тільки. Я не знаю, як вам це пояснити… вона велика.

— Тобто?

— Дуже велика.

— Як це дерево?

— Більша. Набагато більша.

Старий замовк. Він намагався уявити собі це створіння та не міг. Форо помітив збитого з пантелику чаклуна і промовив:

— Її волоссям можна було б обгорнути ваш будинок.

Очі старого стривожено округлилися, але він не промовив ні слова. Форо дивився на нього ще кілька секунд, а потім відвернувся, що б дати можливість старому оговтатися.

Гарячий рум’яний корж сонця сховався за лісом. Хапався промінням ніби руками за кінчики блакитних дерев. Форо більше любив ранок, але захід був неймовірно прекрасним. Він знову повернувся до старого очікуючи поради.

— Таке кохання неможливе! — сухо промовив той.

— Я знаю. Та Тей призначив дівчині зустріч на сьомий день, і я впевнений — вона прийде.

— Він їй теж сподобався?

— Здається так.

— Ми повинні зупинити це!

— Як?

— Тепер я розумію чому він не одужує, треба знищити трохи пам’яті.

— Що? — Форо вхопився на ноги.

— Не хвилюйся, зовсім трохи. Коли це відчуття і хвилювання мине, йому стане краще. Тіло почне працювати спокійно і не буде витрачати зайву енергію.

— Але ж, дядьку Зуф…

— Зачекай, ти говориш таке кохання неможливе? Вони ніколи не зможуть бути разом? Тоді ми тільки допоможемо йому. А Лое поруч — підтримає та втішить.

— Він не кохає Лое…

— Це тому, що Емма у його думках займає надто багато місця. Так! Зараз це єдиний вихід. Ми його врятуємо!

Він підвівся і ніби аж побіг по стежці. Форо на мить зупинився на місці, а потім зірвався і побіг наздоганяти чаклуна. Зуф впевнено йшов попереду навіть не сумніваючись у рішенні яке щойно прийняв.

— Дядьку Зуфе, зачекайте! — Форо обігнав його, заглядаючи в обличчя переляканими очима.

— Чи впевнені ви, що Тей пробачить нас за це. Адже виходить, що ми відберемо у нього почуття. Це неправильно. Так неможна!

— Неможна. Та іншого виходу я не бачу. Вже третій день він непритомний, нога зовсім не гоїться. А я вірю у силу трав якими його лікую. Тому саме тепер розумію чому не почалося одужання. Він надто хвилюється, навіть у такому стані. Святі Небеса! Я не уявляю, що ж тоді він відчував, коли був здоровим? Це ніби хвороба.

— Так, він змінився за останній час. Але це не дає нам права…

— Гаразд, скажу прямо — якщо ми цього не зробимо, він загине!

Старий промовив це таким голосом, що хлопець ніби відчув удар десь у самій голові. Зуф обійшов його і вирушив далі. Форо вже не наздоганяв старого, надто важкою була для нього ця новина. Звичайно, він бачив, що товаришеві погано, але настільки зрозумів саме зараз.

«Тей може померти!», — знову прогриміла страшна думка у голові. Він кволою ходою пішов за Зуфом. Було неприємно те, що зараз він примусово став вирішувати долю друга та втрачати його Форо не хотів ні у якому разі.

Зустрівши сина на порозі Залда відразу помітила неспокій у його очах.

— Щось сталося, сину?

— Ні, мамо. Я стомився, піду відпочину.

— Гаразд. Скажи, там у Сіди все добре?

— Так. З нею все добре. Я піду мамо.

Він поцілував жінку у скроню і вийшов з кімнати. «Мабуть за Тея хвилюється!» — подумала Залда і провела його стурбованим поглядом.

У той же час, старий чаклун стояв над ліжком хворого Тея. У руках його була невелика пляшечка з рідиною. Досі впевнений, він на хвилину зупинився замислившись, якась крапля сумніву все ж зупиняла його. Зуф відійшов від хлопця, і взявши таку ж порожню пляшечку, перелив рідину наполовину у неї. Зменшив тим самим кількість ліків, але і кількість шансів на одужання теж. Потім повернувся до хлопця і вже не роздумуючи допоміг йому випити рідину. Поруч сиділа мовчазна Лое. Вона дивилася то на чаклуна, то на Тея, а потім запитала:

— Чи є у нього шанс, дядьку Зуфе?

— Тепер він є у вас обох, — відповів чаклун і пішов геть. Дівчина не зовсім зрозуміла сказаного, але перепитувати не стала.

Ніч минула спокійно. Сіда міцно спала, і Тей теж. Він більше не марив, і не гукав нікого. Це радувало не тільки Зуфа, а й Лое. Вранці Залда принесла супу і погодувала Сіду. Дівчина їла з апетитом, але говорити ще не могла. Зуф виносив її надвір на лагідні ранкові промені, вона потроху поверталася до життя. А очима весь час шукала когось, і не знаходила. Усі розуміли кого та нічого не говорили про Тея. А коли вже наступного ранку хлопець відкрив очі радощам не було меж.

Першу за всіх він побачив Лое: її блискуче чорне волосся, і темні мов прірва очі. Він впізнав її відразу, і не міг зрозуміти, що вона тут робить. У пам’яті було болюче розставання і нахабна посмішка Беша.

— З початком нового життя! — промовив чаклун, напуваючи хлопця водою.

— Що зі мною? — раптом запитав Тей.

— А ти не пам’ятаєш? — Зуф зупинився поглядом у його очах, ніби хотів прочитати, що там написано.

— Я пам’ятаю свято примирення, пророцтва про Форо, потім я шукав Сіду. Далі більше нічого не пам’ятаю. Дуже болить нога і голова паморочиться.

— Нічого, тепер скоро минеться.

— Лое, як ти тут опинилася?

— Тею, я так довго чекала, що ти отямишся, так багато готувала про що хотіла говорити… Пробач мене, чуєш? Пробачиш?

— Так, але… дивно якось. А де Сіда? Скільки я був непритомний?

— Чотири дні.

— Нічого собі. Не пам’ятаю зовсім нічого. Як я міг пошкодити ногу? А де Сіда?

— Сіда хвора. Та вже скоро вона одужає. Не хвилюйся тільки, тобі не можна! Тепер буде все добре, а ще вчора я навіть засумнівалася у цьому. Ти пробачив мене Тею?

— Так. Це було не легко, та я на тебе не серджусь більше.

— Якби не той негідник Беш, у нас все було б по іншому.

— Мабуть, що так. Вибач, я стомився.

— Звичайно, спи, відпочивай! — дівчина метушилася навколо нього, вкриваючи ковдрою. А потім вийшла з кімнати, трохи збентежена і розгублена. Зуф ще трохи затримався, підперши рукою підборіддя дивився на хлопця. Але Тей закрив очі і не бачив того погляду. Чаклун вийшов на подвір’я і побачив на порозі Лое. Вона оперлася об стіну будинку і вдивлялася кудись у далину та ніби й не бачила нічого. А обличчя виглядало стурбованим.

— Щось сталося? — запитав старий.

— Ні! — коротко відповіла вона. А коли побачила, що Зуф більше нічого не питає не стрималася:

— Я очікувала його пробудження так довго, але він не зрадів, коли мене побачив.

— Лое, не поспішай. У нього зараз такий стан, ти ж розумієш…

— Так, дядьку Зуф, мабуть я думала лише про себе, вибачте, та мені так хотілося побачити у його очах щось особливе.

Старий став поруч і обійняв дівчину за плечі.

— Ти все ще побачиш, у вас все попереду. Доведи Тею, що ти найкраща, будь терплячою і все вийде.

— Дякую, я все зроблю для нього, — її очі були заповнені сльозами, але силою волі вона стримала їх, і солона крапля так і не скотилася по обличчю. Лое встала і пішла до будинку, а чаклун ще деякий час сидів на порозі. Думки його почали сплутуватися і прояснити їх могли б його радники, духи, та вони більше не з’являлися чаклуну. Тому діяти він міг лише як звичайна людина. А через це розумів, що може помилятися. І саме останні події з Теєм примушували його так думати. «Я правий, — міркував він собі, — іншого виходу справді не існувало. Головне було зберегти його життя!» — Після цих роздумів стало трохи легше. Але до кінця заспокоїтися він не зміг.

Наступного дня Тею стало набагато краще. Він говорив, навіть трохи сидів на ліжку. Сіда теж сиділа, посміхалася і їла з апетитом, коли її годувала Залда. Вона побачила Тея, після чого стала спокійнішою.

Лое не відходила від Тея весь час, а він більше не хотів її присутності. Сказати це дівчині у очі не міг, адже вона щиро піклувалася про нього. Тож коли з’явився Форо, Тей зрадів не на жарт і користуючись нагодою, поки Лое вийшла, прошепотів:

— Друже, я не знаю що зі мною, але Лое мені набридла.

Форо зробив здивоване обличчя і нічого не відповів. Потім зібрався і примружившись проказав:

— Як це могло статись, ти ж марив нею весь час?

— Сам не знаю. Свято примирення було чотири дні тому, а в мене таке відчуття, ніби більше часу пройшло!

Форо зніяковіло подивився на друга. Сказати правду було неможна, а брехати було ще важче. Тому він невдовзі залишив Тея, посилаючись на важливі справи з Мірою.

— Дядьку Зуфе… — прошепотів він до старого як тільки вийшов за поріг. — Я не можу йому брехати, адже коли він почне ходити сам зрозуміє скільки часу минуло.

— І не треба, розповідай усе що було, окрім дівчини. Про неї ні у якому разі не можна говорити. Окрім тебе про це ніхто йому не розповість. Поруч Лое. Він забуде і все.

— Але я відчуваю себе зрадником! — Форо не стримався і голосно вигукнув останні слова.

— Тихше! — прошепотів чаклун. — Я розумію твої відчуття. Сам знаєш, що з того кохання нічого не вийде, тим і заспокойся.

— А чи насправді це так?

Форо якось хитро заглянув у очі старому.

— Звичайно. Як ти собі те уявляєш?

— Але ж ви могли б…

— Ні! Я не знаю, що тут можна зробити. Йди додому хлопче. Напевне тебе Залда зачекалася.

Форо нічого не відповів, лише подивився на чаклуна та й пішов геть. А Зуф ще довго дивився йому у слід і сперечався сам з собою.

— Нехай усе буде так як є! — проговорив собі.

Минув ще день. Сіда сиділа у кріслі під розлогим старим деревом біля будинку. Промовила нарешті кілька слів до Залди, яка була надзвичайно рада цьому. Вона щебетала до дівчини про майбутнє весілля Форо і Міри, про те, що тепер його не доведеться більше відкладати. Адже вони з Теєм одужують і відчувають себе добре. Тей навіть вставав з ліжка. Тому весілля було заплановано на останній день тижня, і приготування вже почалося. Останньої ночі подруги будуть шити для Міри сукню з пелюсток лілії. Сіда звичайно допомогти не зможе, але буде присутня обов’язково. Дівчина раділа за Форо та Міру, це додавало їй сил і одужання йшло швидше. Залда вкрила дівчину ковдрою та зайшла до будинку. Аж раптом побачила Лое, яка витирала сльози ховаючи обличчя.

— Що сталося, дівчинко? — вона присіла біля неї і обійняла за плечі.

— В мене нічого не виходить. Він мене не пробачив!

— Ти про Тея?

— Так.

— Ти помиляєшся. Пробачив, це видно. Він не ображений на тебе.

— Я все роблю, щоб полегшити йому стан. Щоб він ні про що не турбувався. А він зі мною зовсім не розмовляє. А зараз сказав, щоб я йшла додому.

— Можливо він хотів, щоб ти відпочила. Ти ж весь час коло нього. Він про тебе піклується.

— Справді? — Лое витерла очі і подивилася на Залду. — Ви мене заспокоїли, тітко Залдо. Я справді стомилася. Прийду завтра вранці.

Вона вийшла з будинку, витираючи сльози і навіть посміхнулася. Тоді як Залда змінилася на обличчі стурбовано вдивляючись їй у слід. Потім вона заглянула до Тея. Хлопець був нерадісним, і думками десь далеко. Весь час дивився у вікно. Залда не чіпала його, тільки додала до своїх вражень те, що побачила. Вона зрозуміла, що Лое зовсім не входить у його думки. Нічого про це нікому не розповідаючи жінка пішла у справах додому.

— Тею, про що замислився? — зупинився позаду хлопця старий Зуф.

— Ні про що. Сам не знаю, що у голові коїться, хочу про щось згадати, а не можу. А ще не розумію одну річ.

— Яку?

— Чому мені всі намагаються брехати?

— Брехати? У чому ж брехня, на твою думку?

— Наприклад, Форо сказав, що свято примирення було зовсім нещодавно, так як я і пам’ятаю. Але ж за вікном цвіте осот, то ж часу минуло більше, а я не згадую нічого.

— Так, справді, часу минуло більше, і сталося багато всього. Форо збрехав тобі бо ти був хворий і втратив частину пам’яті. Хвилювати тебе не можна. Тому я заборонив йому розповідати про все, що сталося за останні тижні.

— Але мені потрібно це! — голосно сказав Тей. Мені весь час здається, що я забув про щось важливе, і якщо не згадаю, станеться щось лихе.

— Повір мені, нічого непоправного не станеться. А сьогодні ввечері я попрошу Форо розповісти тобі про все, що ти забув. Тепер ти заспокоїшся?

— Так. Повірте, це важливо для мене, я навіть злюся сам на себе через те, що не можу згадати.

— Не треба Тею, хвороба мине і пам'ять повернеться. Будь терплячим. Ти потрібен Сіді. Їй важче, повір мені. І вона потребує твоєї підтримки.

— Так, дядьку Зуф. Я знаю це і дуже хвилююся за неї. На нас з Сідою ніби усі негаразди світу зійшлися. Я дуже вдячний вам усім за допомогу, і вам, і тітці Залді, і Лое.

— До речі, Лое занепокоєна. Ти якийсь холодний з нею. А дівчина кілька ночей не відходить від тебе. Сама вся виснажена.

— Я розумію це, і вдячний їй. Але… — він замовк і намагався знайти слова, Зуф уважно стежив за кожним його рухом, і розумів усе навіть без слів.

— Ти хочеш сказати, що не можеш відповісти їй тим же, адже вона тебе кохає, це очевидно.

— На жаль, я не зможу бути з нею. Мені соромно, і я навіть шкодую про це. Я нічого до неї не відчуваю. Краще б вона не ходила, мені було б легше.

— Тею, я розумію тебе, але ж і не розумію. Ти марив цією дівчиною, так важко переживав розлучення, що ж зараз? Хіба усі почуття щезли? Чи тоді справжніми вони були?

— На той час — так! Але зараз ні… я не хочу її обдурювати, і чому так сталося, сам не розумію. Сьогодні ми майже посварилися. Я розповів їй сон, а вона розсердилася та вперто доводила мені, що все вигадки і насправді так не буває.

— Що саме тобі наснилося?

— Дівчина з блакитними очима і золотим волоссям. Лое майже криком пояснювала, що такої дівчини не існує, емби не можуть мати блакитних очей та світлого волосся. А мені здається, що я десь бачив таку дівчину. Мабуть Лое хотіла, щоб я відмовився від цієї думки.

— Може просто забути про той сон? — чаклун уважно стежив за очима хлопця.

— Ні. Мені було добре у тому сні, чому я маю його забути?! Адже це мій сон, і ніхто не повинен вказувати, що мені думати про це, хіба я не правий?

— Так, Тею. Правий. Це твоє життя, і ти повинен жити як вважаєш за потрібне. Але ж і так, щоб найдорожчі люди від того не страждали. Намагайся не ображати Лое. Вона щира з тобою.

Чаклун вийшов, а Тей ще деякий час докоряв собі, за сварку з Лое, хоч все одно був впевнений, що правий.

Ввечері прийшов Форо. Він не зайшов до друга бо спершу хотів поговорити з чаклуном. Та Зуфа ніде не було. Усміхнена Сіда показала йому на стежку, що вела до берега річки і Форо пішов його шукати.

Старий сидів над водою і здавалося дивився крізь неї. У чистій прозорій воді плавали невеличкі рибки, та він їх ніби не помічав. Форо підійшов і сів недалеко, очікуючи коли чаклун відірве погляд від води. Пройшло кілька хвилин, а старий не звертав уваги. Форо не стерпів і махнув рукою, ніби не нароком.

— Я бачу тебе, Форо, — навіть не ворухнувшись відповів той.

— Я хотів порадитися, — повільно проказав Форо. — Зараз піду до Тея, не знаю, що саме йому розповідати. Він розуміє, що я щось приховую.

— Все розповідай, що було.

— Як то все?

— Все, окрім Емми. Про неї не згадуй.

— Гаразд.

Форо ще трохи побув поруч, а потім тихо пішов. Питати вже нічого не хотів. Думка про те, що він зраджує кращого друга не давала спокою. Він запевняв себе, що вчинив правильно, пояснював це здоровим глуздом та допомогою. Та між цими думками прослизала мов гадюка провина за брехню.

Тей, як і завжди сидів на ліжку біля вікна. Він зрадів побачивши Форо і обійняв його, коли той зайшов. А потім відразу закидав питаннями і Форо почав розповідь. Почав с того місця, коли скінчилося свято примирення. Тей уважно слухав, і перепитував по декілька разів, особливо тоді, коли Форо розповідав про людей. Форо розповів усе як було, тільки замість Емми розповів про її друга Дарка і радів, що брехні майже не було. Він дійсно допомагав хлопцям, і без нього могло б бути все зовсім по-іншому. Форо не розумів, чому Тей не здивований, чому не сумнівається у такій дивній розповіді. Адже це була ніби казка. Ніхто з ембів не повинен був чути цю історію, ніколи. І розповідав він її для того, щоб відразу забути. Таким чином пам'ять Тея повернеться, та в ній не буде тої, що так розхвилювала його серце.

— Ти згадав хоч щось, Тею? — Форо з підозрою подивився на друга.

— Мені здається, я все це знав, лише трохи забув. Ти все мені розповів?

Форо на кілька хвилин застиг поглядом у очах друга, а потім тихо сказав:

— Все, що знаю.

Тей спокійно відвернувся до вікна.

— З нами сталися дивні речі, правда?

— Так! — Форо ніяковіючи хотів щось продовжити. — Тею…

— Що?

— Я хотів сказати… — він ледве не видав те, що приховував, а потім швидко перевів подих і додав:

— Через день у нас з Мірою буде весілля, вибач, ви з Сідою почуваєтеся краще, і ми вирішили не відкладати більше.

— Друже, я радий! Навіть не думай відкладати цю подію через нас. І ми з Сідою будемо у вас обов’язково, якщо звісно, ти допоможеш туди дійти.

— Друже, звичайно! Ви будете найважливішими гостями!

Форо зрадів, що стримався не розповідаючи про Емму, а розмова скінчилася приємно. Потім попрощався і побіг додому, було багато клопоту з приготуванням до весілля.

Тей посміхався, мріяв про те як побачить цю щаслива пару. Раптом на очі йому попала дорожня сумка. Він обережно потягнувся за нею. Там майже нічого не було. Але збоку у кишені він помітив щось дивне. Воно було схоже на нитку, але еластичне та приємне на дотик. Він не вагаючись намотав його собі на зап’ястя. Довго дивився, гладив пальцями, та принюхувався. До кімнати зайшла Сіда. Вона вже ходила сама по домівці та досить добре говорила. Сіда присіла поруч, взяла брата за руку. Вони деякий час сиділи мовчки.

— Що це в тебе? — раптом запитала вона.

— Я не знаю, але здається я просто забув. Та воно мені подобається і чимось притягає.

— Приємне на дотик, схоже ніби на волосся, тільки надто велике.

— Як ти кажеш? Волосся? Так, здається ти маєш рацію, воно справді схоже на волосся. Я чую його чарівний аромат. Але хіба буває таке волосся?!

— Авжеж ні! Ще й такого незвичайного кольору…

— Сідо, ти мало не загинула, а досі не розповіла мені навіщо так вчинила.

— Насправді я дуже багато чого не пам’ятаю, лише невеликі часточки. Але саме цей епізод сплив у мене в пам’яті з самого початку, як тільки я прийшла до тями. Всі допомагали мені, рятували життя, я дуже вдячна за це. Я пам’ятаю, навіщо це зробила. Беш зрадив мене намагаючись дістати те зілля. Тільки тепер розумію, яка я була сліпа. Я чула його розмову у день свята Примирення. Про те, що не потрібна йому, що обридла. Було так боляче, і так хотілося забути про все це. От і вирішила випити це зілля сама. Пробач мені братику! Я багато наробила помилок, а ти через них, мало життя не втратив.

— Звісно я пробачив. Нічого назад не повернеш, та добре, що все вже скінчилося.

До будинку с посмішкою не вустах увійшла Лое.

— Сідо, я прийшла забрати тебе з собою до Міри. Завтра передвесільний день, їй потрібна допомога. Звичайно, ти ще слабка, але все одно, усі на тебе чекають.

— Добре Лое, підемо. Зачекай трохи, я зараз!

Поки Сіда збиралася Лое підійшла до Тея і з щирою посмішкою заглянула у його очі.

— Тею, якщо ти на цьому весіллі знову приймеш від мене кришталеву троянду, я буду найщасливішою дівчиною у світі.

Тей дивився у її блискучі очі і не міг нічого відповісти. Вона була така радісна, що він просто не міг зіпсувати цей настрій. Він непомітно стягнув рукав сорочки на зап’ястя, на якому було намотано волосся. А потім посміхнувся їй у відповідь та промовив тихо:

— Я теж дуже чекаю на свято. А ще дуже радий за Форо та Міру. Вони заслуговують на щастя.

— Так, і те ж саме може статися у нас, як тільки ти одужаєш. Правда ж?

Вона не зводила з нього очей, ніби хотіла побачити відповідь, ще до того, як Тей промовить хоч слово. Аж раптом до кімнати повернулася Сіда.

— Лое, ходімо, я готова!

Лое, ще кілька секунд не ворушилася, але не дочекавшись відповіді пішла. Лише помахала йому рукою. А він змінився на обличчі, як тільки двері за дівчатами зачинилися. Став серйозним та замисленим. І ця ситуація вже ставала важкою. Відмовити Лое він не посмів би, але ж і погодитися не міг. Іноді з’являлася думка про те, що це добрий вибір, і кращої дружини не знайти. Та серце відказувало зовсім інше. Нічого спільного між ним та Лое вже не було.

Лое гарна дівчина, з довгим кучерявим волоссям, чорним мов смола та блискучим. У неї глибокий пронизливий погляд, від якого колись у нього колотилося мов божевільне серце. В неї білі та ніжні руки. На превеликий жаль, все це більше його не хвилювало. Іноді він сам дивувався таким змінам, та пояснити навіть собі нічого не міг. Знову заголив руку з намотаним на неї волоссям, торкнувся до нього пальцями.

«Що ж це таке? — подумав про себе, — звідки взялося? Він довго милувався невідомим дивом, і не помітив як заснув. У цей час до кімнати заглянув Зуф. Побачивши сплячого хлопця хотів накрити його ковдрою. Зупинився помітивши його руки. На одну було намотано волосся іншою він обережно прикривав його, ніби оберігаючи. Старий збентежено покрутився, забув, що хотів робити тай вийшов.

— Це почуття сильніше ніж можна було уявити. Старий дурень! Як я міг забути волосся у сумці?! Він згадає, він все згадає! Не можна було цього допускати!

— Зуфе, щось сталося? — раптом почувся позаду голос Залди.

Вона прийшла приготувати їжу та провідати Тея. Але чаклун щось бурмотів під носа, ніби не чув, що вона говорить. Вийшов з будинку і швидко зник між деревами. Залда здивовано подивилася у слід і відразу кинулася до кімнати. Коли побачила, що Тей міцно спить, видихнула з полегшенням. Накрила його та навшпиньки вийшла. Звісно вона не могла знати про те, що зараз йому знову снилася невідома дівчина з довгим золотавим волоссям. І що він тонув у її блакитних очах і не міг позбавитися думки про те, що знав її колись. Не знала Залда й того, що йому було добре у тому яскравому сні, і прокидатися ніяк не хотілося.

Нарешті настав той довгоочікуваний день, коли молоді дівчата Лешти сходилися надвечір до майбутньої нареченої, щоб готувати для неї дивовижну сукню. Тільки раз у житті вона одягне її, і буде найчарівнішою серед дівчат та найбажанішою для нареченого. Одягнені у вінки дівчата співають пісень на березі річки та сплітають біло-рожеві пелюстки лілії у полотно. Його час від часу змочують у воді, щоб пелюстки не втратили своєї пружності. Наречена цього дня готує кришталеві троянди. Їх кількість, співпадає з кількістю помічниць. Вона роздасть дівчатам квіти і тим самим піклується про незаміжніх. Після весільного обряду троянди дівчата подарують тому, кому залюбки віддали б своє серце. Хлопці приймають квітку та відповідають відносно вибору: якщо ця квітка жадана, хлопець запрошує дівчину до танцю, якщо ні повертає нареченій, господині свята, з проханням повернути квітку власниці.

Весь день Міра нервувала, як ніколи. Приготувати троянди сама вона не могла, готувати суміш завжди допомагав Зуф. Та його ніде не було. Залда шукала його по усій Лешті, та даремно. Здогадалася тільки, що старий щез вночі — будинок було зачинено ще рано вранці. Це означало, що він і не ночував вдома. Новина не на жарт налякала Залду. Він міг не повернутися ще довго, а обряд окрім нього ніхто не проводив. Був вже майже вечір, старого ніде не було. Форо теж шукав чаклуна і теж нічого нового розповісти не міг. Надвечір, коли сонце вже сіло, і дівчата почали сплітати пелюстки, Міра не стрималася і заплакала. Залда, як могла, заспокоювала майбутню невістку. З трояндами вони впоралися самі, але на обряд, який вже багато віків проводився на сході сонця, старий міг запізнитися. Сукня б зів’яла, і наречена могла лишитися одною на все життя, таке повір’я існувало у ембів давно. Залда не вірила, що чаклун може таке допустити, але ж і його ніде знайти не могла. Лишалося тільки надіятися, що він встигне. Дівчата тихо співали, і понад річкою йшло відлуння їхніх чарівних голосів. Зірки мов дорогоцінне каміння виблискували у невеликих хвильках річки.

— Міра! — хтось прошепотів голосно поруч.

— Це Форо! Стій там, тобі не можна бачити наречену! — заверещали дівчата.

— Не йди сюди, інакше станеться щось лихе!

Дівчата переполошилися, і заслонили собою свою роботу та Міру. Хлопцеві довелося відступити.

— Чуєш? — прокричав він десь здалеку. — Навіть якщо чаклун не з’явиться, ти все одно станеш моєю дружиною, чуєш Міро? Навіть не сумнівайся!

Міра витерла сльози і посміхнулася.

— Ти віриш мені? — прокричав він з темряви.

— Так! — відповіла вона. Дівчата захопили її у обійми та заспівали веселої пісні.

До світанку лишалося кілька годин. Жителі Лешти зійшлися дивитися на диво весільного обряду. Біля річки було розкладені кілька вогнищ. Стежка нареченої та нареченого була вимощена квітами. Краї стежки виходили з різних сторін, а потім зливалися в одну широку дорогу. Ця дорога зветься життям. Форо приніс Тея на руках, щоб той не кульгав у темряві, та посадив біля вогнища. Тей був ніби радісним, але очі його видавали зовсім інші почуття. Він мовчки дивився на вогнище і про щось думав.

Вже зовсім скоро на обрії повинно було з’явитися сонячне коло, а чаклуна все не було. Жителі почали знервовано оглядатися у пошуках Зуфа, розповідаючи один одному скільки разів та де його бачили. Форо знервовано вертівся на місці шукаючи поглядом знайоме обличчя чаклуна, але його ніде не було видно. Міра знов почала плакати, і дівчата гуртом втішали її, як могли. Навіть понурений у свої думки Тей почав нервувати через це, не розуміючи де міг подітися старий. Аж раптом емби розступилися, та пропустили до середини тих хто йшов з темряви.

Коли Форо побачив їх, не міг промовити ні слова. Так і стояв з розкритим ротом. Емби затихли в очікуванні. Старий Зуф йшов змокрілий та стомлений, поруч з ним була невідома у довгому плащі з капюшоном. Тей провів їх поглядом не звернувши зайвої уваги, і видихнув з полегшенням. Заспокоїлася і Залда, побачивши чаклуна. Навіть витерла зволоженні від нервування очі.

Зуф відразу почав готуватися до обряду, а невідома стала осторонь, роздивляючись з темряви здивованими очима. Ніхто з ембів не звертав більше на неї уваги, лише Форо іноді поглядав якось злякано у її бік. У Лешті стало світати, Сонця ще не було, але ніч потроху відступала і ставало світліше. Чаклун читав закляття призиваючи духів, наспівуючи при цьому дивну переливчасту пісню. Вогнище затріщало, а іскри з нього піднялися високо у пробуджені новим днем небеса.

Зуф узяв за руку Форо та повів його за собою колом біля вогнища. Потім зав’язав йому очі хусткою і гукнув щось незрозуміле у бік річки. Дівчата вийшли на зустріч чаклунові співаючи пісню. Посередині йшла Міра. Ніжна її сукня торкалася землі, волосся чорне та хвилясте було всипано білими квітками так густо, що вона сама стала схожа на квітку. Зуф узяв дівчину за руку та поклав її до руки Форо.

— Чи Ця дівчина стане тобі за дружину? — Запитав старий голосно.

— Ця! — відповів Форо.

— Чи рука Цієї дівчини буде поруч з твоєю рукою все твоє життя?

— Так, буде! — відповів вже усміхнений Форо. Старий щось кинув у вогнище і воно запалало яскравими вогниками. А потім ще раз звернувся до нареченого:

— Чи незмінне твоє рішення, бо ти справжній емб, чоловік, мужній та відповідальний?

— Так! — твердо сказав Форо. Чаклун підійшов до нього і зняв пов’язку.

— Нехай ця пара живе щасливо, продовжується у дітях та онуках, сьогодні вас благословили духи! — останнє слово він голосно прокричав з посмішкою на вустах. Залда, яка стояла неподалік плакала від щастя. По сказаному вона зрозуміла, що чаклун знову може розмовляти з духами, і що вони благословили молоду пару. Жінка витирала долонями обличчя та невдовзі її підхопили за руки у широке коло танку.

Яскравий край сонця блиснув на обрії. Молоді обійнявшись стояли поруч кола танцюючих ембів милуючись одне одним. Коло навкруги вогнища ставало все ширшим. Потім їх стало кілька, біля кожного вогнища окремо. Хтось затягнув у танок і дівчину у капюшоні. Вона не відмовилася і поєднала руки з танцюючими ембами. Зуф щось шепотів собі під носа та був дуже радісним. Тільки Тей стояв осторонь, замислений і зовсім не радісний. З кола вискочила Лое, вхопила його за руки і потягла за собою. Трохи покружляла з ним окремо від усіх, поцілувала у щоку весело посміхаючись. Тей ніби змінився став веселішим, аж раптом у колі поруч він помітив як у чужинки спав з голови капюшон. Те, що він побачив під ним збентежило так, що він не звертав уваги більше ні на кого. Волосся дівчини було довгим і мало золотаво-білий колір. Тей випустив руки Лое і не зводив з чужинки очей. За кілька секунд вона накинула капюшон, серед галасу і танців ніхто не надав значення тому диву. Форо теж увесь час дивився на друга та на дівчину.

Нарешті Тей та чужинка зустрілися поглядами. Його ніби пронизало щось гостре, вона дивилася прямо йому у очі. Звідкілясь знову опинилася поруч Лое і потягла Тея у інший бік від вогню. Чужинка лишилася на місті, оглядаючись.

Раптом галас затих і чаклун підняв до неба руки. Сонце повільно підіймалося відриваючись від землі. Блакитні дерева на мить стали зеленими, чиста поверхня річки замиготіла виблискуючи у сонячному промінні. Усі благословляли молодих. Дівчата осипали їх пелюстками квітів, жінки підносили дари природи на великих тарелях — символ благополуччя і достатку. Там було безліч ягід та фруктів.

Настала пора дарувати кришталеві троянди. Міра дарувала дівчатам скляні квіти. Квітку потрібно було дарувати, або лишити у себе, якщо ніхто з присутніх хлопців не став обраним. Дівчата роздавали квіти і танцювали біля вогнищ. Один з хлопців сміливо підійшов та обрав дівчину до танцю, тим самим відповівши згодою на її почуття. Вона виглядала щасливою. Тому раділи усі — бути ще одній парі. Між дівчатами стояла і Лое, вона весь час дивилася лише в один бік та якось знервовано посміхалася. Звичайно її погляд не сходив з Тея, вона подарувала йому квітку і очікувала на згоду. Та хлопець вагався. Лое ледь стримувалася, щоб самій не побігти до коханого, але розуміла, що не можна. Знову залунала пісня та сумна Лое її вже не чула. Вона зрозуміла, що почуття її не взаємне. І від цього болючого висновку щеміло у серці і набігали на очі сльози. Вона все ще дивилася на Тея, слідкувала за кожним його рухом. А він покульгав у бік тримаючи символ її кохання у руці. Поряд стояли інші емби спостерігаючи за святом. Тей зупинився біля дивної дівчини і відкрито подивився їй у очі. Він ніби знав звідкись цей погляд, бачив його багато раз. Лише згадати не міг. А вона теж дивилася на нього та посміхалася, як колишня знайома.

— Як тебе звати? — запитав Тей.

— Емма, — відповіла дівчина.

— Яке дивне ім'я, але ніби й не нове для мене.

Ти з іншої країни? Не з Ембіри?

— Мабуть краще сказати з іншого світу.

Тей не відривав очей від дівчини, і щось коїлося у ту хвилину з ним, сам не розумів що.

— Чи підеш ти зі мною танцювати? — раптом не вагаючись запитав він.

— Чи впевнений ти, що саме мені хотів це запропонувати?

— Так, — він простяг до неї свою руку.

Все це бачила ображена Лое, і кинулася геть подалі від усіх, вже не витираючи сльози. За кілька хвилин Тей повільно танцював разом з Еммою, і виглядав найщасливішим з усіх присутніх. Свято завершувалося, емби розбрелися по домівках, починаючи новий день. Молодих провели до будинку, наречений повинен був спалити сукню нареченої. Після цього обряду він відчував себе впевнено і знав, що нікого окрім нього у житті його обраниці вже не буде.

Міру проводжали дівчата, а Форо — хлопці. Поруч йшов і чаклун. Форо бачив на його обличчі дивну усмішку, але ще не міг запитати відверто про свої здогади. Чаклун ніби відчув той погляд.

— Ти хочеш у мене щось запитати?

Форо зніяковів, але ж знати хотів більше за все на світі.

— Так! Звідки вона взялася?

— Ти хіба сам не здогадався?

— Я навіть боюся думати про це, тому, що це неможливо!

— Можливо. Звичайно без чаклунства не обійшлося, але Емма довела мені, наскільки важливо це було для неї. Так це ризик. Та вона обирала сама, і назад повернення не буде.

— Мені здається, що повернення не станеться.

— Я теж так думаю. А ще, мені знову стали з’являтися духи. І тепер я розумію, що вчинив правильно. Тому, хто рятує кохання, пробачають помилки.