Мануела Ґретковська

Пристрасний коханець

Сандра К.

Навіщо так знущатися над стареньким? І то на свята! Краще підкласти йому під опадаюче підборіддя слинявчик, зняти тіару. Голомозий, рожевенький, похропує. Я сама б уже давно вляглася спати, коли б не фільм з Мерилін Монро після пастирки.[1]

Ой люлі, папцю, люлі. Христе Боже, які божища стоять біля вівтаря! Одягнуті в чорне, елегантні. Дипломати. В однієї такі довгі золоті сережки, наче їй з вух ропа тече.

Треба поміняти щоденник. Куплю собі новий зошит із рукочерпаного паперу, замість кулькової ручки — перо. Життя повинно бути відчутним на дотик, автентичним, а зовсім не фотокопією чужих мрій. Я пошлю його на конкурс Щоденник краси до мого улюбленого журналу.[2]

* * *

Я мала б засушити квіти із шлюбного букета, але навіть не намагалася його впіймати. Елька квітами прикривала черево, хоча біла сукня й без того побільшує. Встигну, мені 24 роки. Попереду 26 років до клімактерію. Я непогано заробляю, працюю із цікавими людьми, зрештою, в рекламі завжди цікаво. І два роки тому я стала у Кельцах міс регіону. Однак я вмію бути скромною. Це зауважив на весіллі Ельчин кузен-режисер: «Така чарівна й скромна, це аж надто чарівно», — сказав він. Хотів домовитись про зустріч, начебто має для мене роль. Шукає гарненьку аматорку.

— Аматорку чого? — спитала я, бо запідозрила, що сексу. Хто ж не знає, кіношники. Професіоналки дорогі. Хлопець знітився і виглядав, наче гімназист перед випускними екзаменами. Поланскі також виглядав хлопчаком, навіть після сорока. Це добрий знак. Він записав мою адресу, щоб вислати сценарій. Ельчина сестра впилася і набридала усім: «Ким була Рахіль і святі невісти, з яких треба брати приклад? — (Про це говорив на шлюбі священик.) — Як це робили святі невісти? А вони взагалі цим займалися?» — допитувалася вона.

У неї на шиї зморшки, як на гвинті, що затискає горло. На цей жирнючий гвинт накручена вертка голова із очками пронози. Я повернулася додому завчасу. Краще добре виспатися і притомно виглядати, аніж мати попід очима кола і пом’яте обличчя після забави до ранку.

Моя мати полюбляла нічне життя. Їй нема ще шістдесяти, а виглядає старенькою. Звичайно, хвороба старить. Мати мешкає в доброму притулку для літніх людей. На її утримання йде вся військова пенсія покійного батька, брат переказує трохи з Німеччини. Коли я здала на атестат з економіки, він хотів, щоб я приїхала до нього до Берліна. Його покинула дружина, і на зло їй він назвав свій гриль-бар жінчиним ім’ям «Маріола». Я б мала торгувати. «Заснуємо родинну імперію», — обіцяв брат. Але я воліла школу для секретарок, потім, може, піду вчитися далі. Брат, поки я надумувалася, мав уже нову дружину — касирку. Я також допомагаю мамі, особливо тепер, на свята — навідалася до неї в Кельці, з кошиком фруктів та солодощів. Такі ж кошики для персоналу, разом на 1000 злотих. Мама, відклеюючи язиком від зубів «корівки», питала мене раз у раз: «То в цьому році теж буде Різдво? Ну диви, а я й не сподівалася!»

У потягу до Варшави замість перестуку коліс мені увесь час вчувалося: «Ну диви, а я й не сподівалася!»

* * *

Я мала писати щоденник на конкурс. Але замість про вроду писатиму про секс.

Сміх додає вроди. На Новий рік я лежала поруч із голим сплячим Мішкою (копірайтер з моєї роботи) і зрозуміла, що чоловік є одним із найпростіших в обслуговуванні пристроїв: усього один важіль.

З Мішкою у мене нічого серйозного, він впадає в романи, наче в сплячку. Щось бурмоче, обіцяє, вранці прокидається і нічого не пам’ятає. Він сфотографував мене і вислав світлини до «Playboy». Від знайомого рекламника, який працює в редакції,[3] знаю, що фото сподобалися. З фігурою все гаразд, але щось не так із обличчям. «Не в типі „Playboy“, занадто інтелігентне», — втішав мене Мішка. Коли б вони потребували знімків у напівоголеному вигляді, то чом би й ні? Жіноче тіло чарівне. Був би приварок до зарплати, щокварталу мушу дедалі більше платити за квартиру. Я знайшла в центрі зручну студію, на Муранові. Власник приходить тільки за бабками, не стромляє носа. Бере на порозі конверт, перелічує і зникає. Модельки заробляють купу грошей.

Сьогодні режисер переказував телефоном найкращі вітання. Він вислав сценарій і чекає відповіді. Незалежний, амбітний фільм про молодь. Я йому пасую індивідуальністю.

— Я бачу твою натуру наскрізь. Назовні проста, симпатична. Всередині кайф і темперамент торнадо. — Не певна, чи так уже наскрізь він мене бачить. Але щось та запримітив.

Ланч з копірайтерами. Вони гадали, що я була незайманою, а Мішка позбавив мене цноти. Раніше я й не зауважувала, що цей йолоп аж випромінює дурість. Ми сиділи в новій модній корчмі. Дерев’яні столи, негебльована підлога, голі стіни. Мені сподобалось. Треба так само оформити собі помешкання. Познімати цю жахливу господареву мазню.

Ми гарно виглядали збоку. Троє пристойних молодих чоловіків. Набріолінене волосся, суперкостюми, підтяжки, і я — висока витончена блондинка в міні від Дені Клер. Ми розмовляли про те, що таке справжнє кохання. Один із копірайтерів (одружений) сказав: «Шлюб». Для Мішки — мультиоргазм. А для мене? Мабуть, сон в макіяжі. Ми прокидаємося на світанку, починаємо кохатися при делікатному світлі, а в мене чарівне доглянуте обличчя. Але я цього не сказала вголос. Я зрізала їх фразою з мого журналу: «Кохання немає, є тільки знаки кохання».

Усі вже знають про «Playboy» і гапляться на мене, як на розкладачку. Класно було б зіграти в кіно і мати фото у «Playboy». Вони б згадували, що я колись була в їхній фірмі секретаркою і кожен міг зі мною поговорити, попросити чаю.

30 до Альцгеймера, і СНІД на щодень. Треба вміти жити і знати, чого прагнеш.

* * *

Мені на все бракує часу. З роботи повертаюся о 21—22-й і падаю спати. Навіть телевізор не дивлюся. Вмикаю і засинаю. Тоді я чуюся певніше, наче хтось разом зі мною в кімнаті та береже мене. Так біля мого ліжка сидів дідусь і чекав, коли я засну.

Запарка триватиме ще місяць. Три кампанії водночас: соки, прокладки, авто. До того ж у такі божевільні дні на фірму злазяться придурки. Прийшов винахідник «сухого корму для жінок». Я годину переконувала його у приймальні, щоб ішов собі з Богом, найкраще до патентного бюро.

* * *

Жахливо. Жахливо. Все не так. Мене нудить від нервів. Я думала, що гратиму елегантну бізнесвумен чи модельку. А це ж психопатки.

У кожній сцені лайка і свинство. Апогей усього — рейд героїнь по Варшаві на краденому авто. Я мала б зіграти Анку — довговолосу старшокласницю, яка після невдалого кохання звалює за кордон вчитися.

Режисерик думає, що розважиться за мій рахунок, бо я «наївна секретарка». Але, щоб тут опинитися, я мусила бути розумнішою від сотень дівчат, котрі мріють про кар’єру у Варшаві. Чому в мене немає приятельки або хлопця? Я могла б виплакатися, виговоритися. Що з того, що всі мене люблять? Я мушу з кимось заприятелювати, не з пацанами з роботи. Для них я «класна срака», і після того, що в мене було з Мішкою, усі хочуть домовлятися відомо про що. Мішка поїхав у відпустку до Таїланду, нібито сам. У Варшаві люди знають усе і кажуть, що поїхав з моделькою, котра рекламує шоколад. Елька після одруження поїхала дахом, увесь час патякає про хату і пологи.

* * *

З нервів у мене почала псуватися шкіра. Висипка, струпик (?!). Я була в косметички на очищенні. Купила новий крем Estee Lauder на молоці та ще один, потворно дорогий, з плаценти. Плацента — це дитяче місце. Не знаю: тварин? людей? Трохи допомогло.

* * *

Мушу сходити до дерматолога. Найкращий, криючий мейк-ап уже не допомагає. Раз на тиждень я робила пілінг, два рази — зволожувальну маску, але висипка не сходить. Струпики діють наче кнопки: одну втиснеш — інша вистрибує.

У мене болить голова. Схоже, причина в кліматизації. Вона насичена мільйонами мікробів. Я читала про те, що треба пити мінеральну воду, мінімум три літри на день. Завдяки їй у модельок по-дитячому делікатна шкіра. У модельок також багато вільного часу, і з подіуму вони можуть збігати просто до туалету. Авжеж, вони ходять на показах швидкими кроками осіб, які поспішають на парашу. Я не можу щоп’ятнадцять хвилин бігати сцяти. Не можу також наводнюватися у вікенди — ми тепер працюємо суботами і в неділю до полудня.

Надворі мороз, вдома калорифери. Я купила зволожувач. Він не пасує до паркету і японського ліжка (шафи вмонтовані у стіну): no problem, я нікого не запрошую в гості.

* * *

У житті все буває догори дном. Я нікого не запрошую, отож вночі, без попередження, впакувався режисер. Я ледь встигла змити масочку квік-ліфтинга. Не роззуваючись, він сів на підлозі в передпокої. Режисер відразу відчув у мене брак ентузіазму.

— По-перше, я не знаю, чи знайду бабки на фільм. По-друге, чи ти пройдеш проби, — сказав він на добридень. Для нього, оскільки я не з Варшави, то — рагулиха. Я вивалила йому все, що думаю про вульгарний сценарій. Він засміявся і зняв зі стіни біля дверей репродукцію «Дами з ласицею» (образок власника).

— А це тобі подобається? — знущався він із мене.

— Це твір мистецтва.

— Замалюй ласиці морду, і побачиш, що ця блідуха тримає в руках статевий член. Вона пестить його пальцями, не бачиш? Секс є тваринним.

Я не хотіла залишатися з ним вдома. Ми пішли в «Між нами». Він йобнутий, але все одно подобається мені. Може, він має рацію і фільм стане хітом. А може, він гомосексуаліст, бо зовсім до мене не чіплявся. Просто дивився і говорив дурниці.

* * *

З одним краще (фільм), із другим — гірше. Дерматолог сказала: «Шкіра жирна, навіть дуже жирна. Стрес, поганий обмін речовин».

Я підозрювала, що вона може бути комбінована, але щоб аж дуже жирна? Щоправда, останнім часом очищення в косметички не допомагало. Через тиждень я знову мала жировики на носі. Витискати їх було все одно, що витискати зі шкіри хробаків. Жовті, слизькі глисти, які звивалися в мене на нігті.

Ніколи не бачила такої доглянутої лікарки, як ця. Вона виглядала вилікуваною від усіх можливих хвороб, у тому числі й від зморщок. Дерматолог порадила купити нову косметику, вранці та ввечері промивати обличчя теплою водою із спеціальним милом. Досі я вмивалася лише тоніком і молочком, як радить мій журнал. Я запакувала старі креми, маски, молочко (для сухої та ніжної шкіри), цього було з кілограм. Віддам Ельці. Вона повинна доглядати за собою і під час вагітності.

* * *

Елька втішилася подарункові, хоча зараз її найбільше цікавить крем на розтяжки. Вона вранці й увечері втирає в черево мазь. Елька не хоче знати, якою буде стать дитини. Хто б не вродився, вона його любитиме.

— І лабрадора також? — запитала я кусюче.

— Що лабрадора?

— Ну, якщо у тебе замість дитини народиться лабрадор, бо ти не зробила пренатальних досліджень.

Вона майже образилася. Вагітні жінки більшають вагою, меншають розумом. Усі журнали радять у цей період проходити щомісячне обстеження.

У салоні Діора не хотіли повідомляти, з чого зроблена масочка для жирної шкіри. «Таємниця рецептури», — сказала вифранчена крамарка. Але ж я можу мати гостру чутливість до якогось компонента. Купити собі за 200 злотих алергію? Я завжди уважно читаю складники. У мене були добрі оцінки з хімії. Я без проблем розумію: гліцеринат соди, окисли, пропіли. Найгірші — усілякі НК-5, К-8… псевдоніми агентів вроди? Назва таємної зброї, яка долає старість?

* * *

Легко їм жартувати. Вони ніколи не мали місячних. Не корчилися в муках, не втрачали притомності від болю. Вони підсміюються, складаючи гасла про прокладки. Припинають до таблиці оголошень ідіотські тексти: «Швидше зсохнуться в струпи, ніж промокнуть в них дупи».

Спершу вони мені імпонували. Але, порівняно з режисером (не буду називати його прізвище, він публічна особа), ці типи — молокососи. Він помітив у мене поетичний талант. Любить слухати, коли я щось розповідаю. «У тебе такі несподівані порівняння. Ти мусиш розвиватися, вчитися».

Він багато пережив і зазнав. У цьому світі йому 32 роки. У світі, в якому він насправді живе — у світі мистецтва, — він значно старший. Бачить інакше, цікавіше. Скажімо, історія з Елею. Я була в паніці. Він, натомість, захопився її уявою. Режисер сидів у мене, коли вона зателефонувала (Ельчин чоловік працює разом із ним у рекламі, він освітлювач). Її хотіли забрати до лікарні. У неї передпологовий психоз.

— Знаєш, чому я не робила пренатальних досліджень? — хлипала вона. — Бо вони мені не потрібні, не потрібні.

— Елюню, заспокойся. У мене зараз твій кузен. Хочеш, щоб ми приїхали?

— Я перестала мазатися кремом від розтяжок, — плакала вона. — Він протер мені шкіру, і я бачила на животі зелені очі. Колір очей важливіший за стать.

Мене гризуть докори сумління, чи то не через мої жарти Еля маячить. Мені її шкода. Вона завжди була вразлива. Невдовзі народить дитину, і все минеться. Еля розповідала, що, коли я приходжу навідатися, їй весело, як колись, коли ми разом ходили до школи, дитинка рухається і радісно копається.

* * *

Усі заведені та сваряться. Шефиня по черзі викликає до кабінету начальників відділів і лякає їх термінами. Від нервів вона схудла більше, аніж у кондиційному таборі в Каліфорнії. Після повернення вона була така ж товста. Поясок, замість підкреслювати талію, впивався в неї, наче ущільнювач, аби бюст не перелився у складки черева.

Я тут довго не затримаюсь. У мене блискуча кваліфікація. Знайома звільняє місце в моєму улюбленому журналі. Вона склала іспити до школи стюардес і порекомендувала мене. Платня не набагато більша, але без смиканини і претензій. Я побувала у неї в редакції — уже в ліфті пахне парфумами. Персоналові дають на пробу косметику, і стилістки радять, у що вдягатися. Єдиний мінус — працюючи там, я не зможу подати на конкурс мій щоденник. Перша нагорода — тиждень у Парижі, покупки, перукар за кошт фірми. А може, я зіграю в кіно?

* * *

Знову сама увечері вдома. Ніхто не телефонує. То й добре. Відмочую зболілі ступні ніг. Перший день у нових замшевих туфлях на шпильках. Графік з копірайтером стояли біля приймальні і знічев’я жартували: «Навіщо жінці розум? Аби відрізнити модні туфлі від наймодніших».

Хотіла б я побачити косметику з написом: «Не тестована на тваринах. Тестована на чоловіках».

* * *

Еля народила хлопчика. Гарненький. Я боялася зазирнути йому в очі — на щастя, волошкові. Еля весела, ніякого психозу, нормальна Елька. У лікарні я зустріла режисера. Він святкував із її чоловіком, був п’яний як чіп, говорив про себе «вуйко». Режисер відпровадив мене в коридор під вікно і посадив на лаву. Він підніс моє обличчя за підборіддя (коли б ми стояли, я дивилася б на цього коротуна зверху вниз). «Ти чарівна, чарівна, але занадто молода, — хухав він мені горілякою просто в обличчя, — твоє личко поза гладінню часу. Поки що видно тільки його обриси. Колись на ньому вималюється характер, а поки що в тебе обличчя гладке, наче яйце. Некіношна.»

Я мала рацію — у нього бракує клепки. Елька не просто так ошаліла, ці речі родинні. «Некіношна» — аякже. Пізніше я довідалася від Ельки про його нову дівчину. Рок-співачка з носом до підборіддя і очима наркоманки. Вколота чарівниця з добряче підмальованим обличчям, втілена карикатура.

* * *

Я дістала підвищення. Фірма виграла тендер на йогурт. Стає тепліше, зміню зачіску і ризикну депілювати ноги воском — боляче, але три місяці не відростає волосся. Останнім часом не сплю ні з ким, ношу товсті рейтузи, тож волосся собі відросло. Весна! Ноги на волю! В останньому номері радять подбати про себе вже на початку березня. Зроблю, як сказано в журналі.

Через брак сонячного світла на правій щоці вискочив чиряк. Перед місячними я бридкішаю. Тактика природи. Я про це читала. Колись давно люди жили в печерах і всі спали з усіма. Жінки здатні до сексу цілий місяць, але природі йдеться про запліднення, а не про насолоду. Тому під час овуляції гормони творять дива: жінка виділяє привабливий запах, очі блищать, волосся лискуче. Коли жінка вже неплідна, перед місячними, відьма-природа відбирає дарунки і відлякує залицяльників, перетворюючи жінку на обважніле, прищувате, сердите бабисько.

* * *

Тиждень почався лікарнею і лікарнею закінчується. Мамі зле, телефонував лікар. Ясна річ, Альцгеймер не заразний, однак, повертаючись від неї, я почувалася хворою — сиділа на вокзалі й тряслася. У Ельки я надивилася книжок, певне тому мама, скорчена в клубок у ліжку, нагадувала мені великий викидень. Вона — моя мати, була нею. Тепер через хворобу вона забула, ким є, і я теж повинна забути. Моя мама більше не повернеться, вона вийшла зі свого тіла і забула адресу. Я не зможу їй нічим допомогти, щонайбільше полегшити існування, заплативши за добрий нагляд.

Я мало не залишилася на вокзалі. В останню мить вскочила у потяг, що вирушав. Я не боялася сидіти в одному купе з чолов’ягою типу Шварценеггера. Що б він мені зробив? Убив би? Була б дуже вдячна. Я переглядала кольорові журнали, але нічого не бачила крізь сльози. Перед самою Варшавою чоловік спробував заговорити до мене. Він був дуже милий. Ми любимо одні й ті ж фільми, одні й ті ж ток-шоу. Він добре забезпечений — володіє двома автомайстернями. Одна неподалік Варшави, друга — на спілку з братом у Кельцах. Від брата він і повертався. Експресом швидше і безпечніше, аніж автомобілем у весняну кашу. Щось мені здається, наче Войтек шукає дружину. Ми домовилися на вікенд у Старому місті.

* * *

Криваве побоїще. Прищ на щоці не присох після того, як я його видушила. Він розрісся й болить. Я залила прищ спиртом. Прикритий мейк-апом, він вдає бородавку.

Вечеря відбулася при свічках. Я сіла не рівно, а трохи боком. Права щока зникла в тіні (сподіваюся). Войтек чудовий. Я ніколи б не подумала, що він простий автомеханік. Чарівний, дотепний. Гарний, глибокий голос і найкращі чоловічі руки, які я тільки бачила. Він відвіз мене сріблястим авто. Войтек стояв перед дверима із дурнуватою міною: напрошуватися чи ні? Поцілував мене в чоло й почервонів. Він зателефонував уночі. Ми говорили до третьої ранку.

* * *

Минаючи шинок у Старому місті, де ми в суботу вечеряли, я зайшла до косметичного салону «Фізіс». Літня косметичка в пожмаканому фартусі могла б працювати санітаркою у маминому шпиталі. Вона дивувалася, навіщо мені депілювати ноги воском.

— Ви що, не знаєте? Це може закінчитися вапнуванням кісток! — лякала вона мене.

Я не знала.

— Ліквідувати вугрі? — вона вказала на щоку. Попри мейк-ап, чиряк видно. Я не погодилася на витискання. У ньому вже немає ропи. Він напух, бо гоїться.

Ми були в кабінеті самі. Косметичка видала таємницю:

— Подумайте, пані, сама. Як перед війною депілювалися жінки?

— ?

— Сірником! Ви берете сірника, обпалюєте волосся і намащуєте маззю від опіків — торментіолом.

Вона мене таки позбулася. Я, дурепа, намагалася вдома обсмалити ногу сірником. Закінчилося усе опіком литки і шкрябанням тіпуна бритвочкою.

З Войтеком дедалі краще, краще і… цікавіше. Ми побували у його власному помешканні — три кімнати, приємні, чисті, хоча й видко брак жіночої руки. Вранці він відвіз мене на роботу. Дорогою спитав, чи не поїхала б я з ним на новому БМВ на Великдень до… (я подумала: до… Зебжидовської Кальварії), до… (він зі страху почав затинатися, до… його батьків, чи що?), до… МЮНХЕНА, на автосалон. Він вибовкав, що в потягу зважився заговорити зі мною через той нещасний прищ. «Коли такі чарівні жінки мають абсолютно людські клопоти…»

Нарешті бодай чимось завдячую прищеві. Розсудливим коханцем.

* * *

Не було ради: я пішла до лікаря. Дерматолог випалила чиряк рідким азотом. Приписала мазі. Запропонувала хімічний пілінг для омолодження обличчя. Процедура полягає у зриванні зовнішнього шару клітин — іншими словами, обдиранні шкіри. Потім кілька днів не можна виходити з дому, легко підхопити бактерії. Сенсаційні результати. Напевне, зважуся на пілінг після повернення з Мюнхена. Для цієї процедури я не занадто молода. Шкіра швидко втрачає колаген. Після тридцятки на делікатну коректуру буде запізно.

Мабуть, спробую потовщити уста уколами чи вшиванням золотої нитки. У мене затонкі губи. З випнутими устами і довгим волоссям я була б схожа на Лів Тайлер.

* * *

Чекаю на дзвінок від Войтека. Божеволію біля апарата, наче собака біля кістки. Коли врешті він телефонує, я стримуюся, аби не запищати від радості.

* * *

Мішка на роботі щось комбінував. Я спокійно і рішуче відправила його у відставку. Він не образився. Побіг за квітами й вином: «За дружбу розуму із вродою!» — вигадав він тост. Одразу до його кімнати позлазилося півконтори. Я сиділа би довше, коли б не повернулася шефиня. Вони говорили цікаві речі. Англієць, котрий працює для видавництва, приніс старі номери журналів і проекти нових. Мішка звернув увагу на міни дівчат з обкладинок. На початку сімдесятих — розхилені уста, затуманені очі, викличні пози були прерогативою панянок з обкладинок м’якого порно. Якщо тенденція збережеться, то через десять років найсерйозніші жіночі видання матимуть обкладинки в стилі сучасного порно. Чому Мішка не сказав мені про це, коли робив мої світлини? Я б розхилила уста, цього бракувало моїм фото. Повні, ладні на все уста додають не вульгарності, а характеру.

* * *

Я почуваю себе жахливо. У мене гарячка. Візьму вихідний. Я повинна вилікуватися до Великодня. Войтек поїхав до Кельц. Усе добре складається, я не могла б із ним зустрічатися через прищі. Гінеколог порадила контрацептивні таблетки: мало гормонів, багато користі. Шкіра покращає, волосся зміцніє. Мені вже нічого не допомагає. Останній порятунок — дієта. Це, напевне, поганий обмін речовин. Я перестала їсти шоколад і жирне м’ясо.

* * *

Войтек переймається, замість того, щоб дивуватися моїй сильній волі. «Щось ти схудла, кульбабко». Нарешті я дійшла до своєї нормальної ваги. 52 кілограми. Стільки я важила на виборах міс Кельц. Прищі зникли. Напевно, я не можу бути товстою: тоді жир відкладається у мене в губах і через них витікає. Споживаю тепер винятково овочі та фрукти. Жодного алкоголю, супів, білого хліба, мучного. Записалася в басейн у готелі «Вікторія». Дуже дорого, платиш за елегантність. Ліфтом на саме дно готелю. Штучні пальми, темрява, як у найт-клабі. Солярій, завжди вільні тренажери. Вода холодна, але отим чолов’ягам — вусатим морсвинам із салом на череві — все одно. Я знаю їх з телевізора: політики. Мене політика не цікавить, вони не цікавляться мною. Входять у воду, пропливають туди й назад і виходять «релаксовані», тобто мокрі. Пиячать біля басейну. Я пропливаю двадцять дистанцій цього басейну, розміром з велику калюжу.

* * *

— Здорові шкіра й кості, — нарікає Войтек. У мене для нього бракує часу. Робота і вправи. Він також зайнятий у майстерні.

* * *

Я в непоганій формі. Начиталася літератури, і самого лиш вигляду іншої особи мені досить, аби визначити: «Тобі бракує вітаміну С або заліза». На втому — магній. У Мішки випадає волосся. Я порадила йому В з комплексами від 1 до 12. У мене теж пасма випадали жменями після миття. Допомогла велика доза вітаміну В і крему.

Я посварилася з Войтеком в італійському ресторані. Він, не питаючи, замовив ossobuco — тушковану телятину.

— Улюблена страва мафіозі. Не знаєш? В американських фільмах хлопці з Сицилії кричать: «Ossobuco за рецептом mammy!»

Мені не хотілося жиру, калорій, десерту. Ми сиділи насуплені. Милий вечір. Червоний від люті Войтек м’яв сигарету і лаяв дивачок останніми словами. Я змусила себе з’їсти м’ясо, потім крем. Він відвіз мене додому.

— Цьом, па! Повертайся до себе! — попрощалася я з ним. І негайно прийняла для очищення лаксиген. Скільки гидоти було б у мені до ранку!

* * *

Наші з Войтеком стосунки зіпсувалися. Мені не хочеться сексу. Не тому, що я не кохаю Войтека або відчуваю до нього нехіть. Просто я не думаю про секс. Мене не збуджує навіть душ, який обмиває теплом отвір. Колись вистачало хвилини, і я вже плавилася від насолоди, обливаючи водою рожевий ґудзичок. Але бувають у житті такі миті, коли секс перестає існувати. Про це була стаття в журналі. Гормональні зміни? У мене затримуються місячні… а якщо це вагітність?

* * *

Гінеколог виключив вагітність. Приписав нюхати кролячий послід. Активізує гормони. Лікар дудонів: «Прошу більше їсти!» Лякав анорексією. Аноректички змушують себе не їсти. Я їм, але раціонально. Дієтою я вилікувалася від шкірних захворювань, болю голови. Я випромінюю енергію. Ходжу в басейн. На роботі не відчуваю втоми. Я ніколи не була такою здоровою.

* * *

Ми не поїдемо з Войтеком до Мюнхена. Я це передчувала. Дедалі більше моїх передчуттів збуваються. Я виходжу з дому і міркую: «Зараз зустріну Ельку» (це неможливо: вона живе під Варшавою) — і зустрічаю. Кажу собі: «Наступний автобус буде 175» — і приїжджає. Войтек має додаткову роботу в Кельцах. Мусить працювати за двох, бо брат захворів. Я ставлюся до цього спокійно. Кохає — то будемо разом, ні — не трагедія.

Моє життя чудове, таке легке, безпроблемне. Я викинула старі меблі. Зосталося японське ліжко й квіти. У кухні стіл, одне крісло. У шафках чисто. Ніяких жирів, калорій. Свіжі фрукти, соя, сирок. Сто грамів сої містять більше білка, аніж суп, друге і десерт, разом узяті. При моєму зрості я повинна важити 55 кілограмів. Я дрібнокоста, отож 48 кіло — саме те, що треба. Але не зашкодить зменшити й до 45 — кілька необережних кроків — і ми при 50. Я знайшла чудову книгу — Лікування голодом. Упродовж тижня — підсолоджена вода, і людина чиста, мов новонароджена. Я повинна ліквідувати останню складку жиру на животі. Вона з’являється, коли, нахиляючись, я торкаюсь руками підлоги. І далі немає місячних. Я цим не переймаюся. Я відчувала себе ганчіркою, що набрякає кров’ю. Щомісяця мене болісно викручували, витискаючи кров.

* * *

У басейні крижана вода. Я не входжу довше, аніж на п’ятнадцять хвилин, мене трясе. Я просиджую в барі, п’ючи мінеральну воду. Два товстуни в халатах сперечалися про зміну уряду. Чи президент розвалить коаліцію? Перш ніж допити пляшку до дна, я знала, що відбудеться таємне порозуміння із шефом опозиції. Я ледь не захлинулася від здивування. Звідки такі думки?

* * *

Я відчуваю себе позиченою фізіології. Мушу харчувати тіло, носити його із собою, тоді як всередині я почуваюсь кимось іншим. Безтілесним.

На роботі копірайтер відібрав у мене газету:

— Ти сама не піднімеш її, затяжка вона.

Я тріпонула його газетою по вусі. Він облився водою з чайника. Ще краплі не впали на підлогу, як я промовила:

— Перегони виграє ряба кобила.

Хлопець здивувався:

— Відколи ти знаєшся на конях?

— На яких конях? — не втямила я, про що йдеться.

— Ти ж бачила, що я зазирнув у газету, в розділ спортивної хроніки, щоб поставити завтра на коней.

— Нічого я не бачила, я знаю.

Цікаво, чи мала я рацію. Президент домовився із лідером опозиції, і вибухнув скандал. Я передбачила це тиждень тому.

Додому я поверталася автобусом. Люди гапилися на мене: з інтересом? Подивом? Я добре вбрана, у дороге, фірмове шмаття. Обличчя доглянуте, делікатне, чиста шкіра без висипки. Я дбаю про лінію. Напевно, я виглядаю непересічною дівчиною. Старший пан поступився мені місцем, джентльмен.

* * *

Ізсередини у мене встромився стилет. Він роздирав мої нутрощі. Я ковтнула дві таблетки лаксигену, і лише тоді полегшало. Соя зовсім не така легкотравна. Я споживала її тільки задля білка. Після тієї судоми бажання їсти зникає. У перші дні голодувань мене трохи теліпає і я ослаблена. На третій-четвертий день — приємна свобода. Жвавість думок, легкість рухів. Чи могло би мене вбити погане випорожнення? Розсадити кишки і дістатися до очеревини? Іноді мені здається, що кал перемішується з кров’ю. З червоної вона стає брудною, і від мене відгонить смородом. Химера, звичайно.

* * *

Цілий день мене тримали на роботі в облозі. «Звідкіля ти дізналася, що цей кінь виграє? Ти маєш своїх людей на Служевці?[4] Скажи, на що поставити?» Біля столика така штовханина, що дихати нічим. Ми з Мішкою вийшли в коридор.

— По старій дружбі: скажи, в чому справа? — пригорнув він мене.

— Іноді до мене приходить така певність, — сказала я щиро (ну бо як інакше це описати). — Тоді я знаю речі, про які не маю жодного поняття.

— То ти медіум? Ти записалася в секту, і тебе виснажують голодом, щоб досягти кращих результатів?

— Я зовсім не виснажена голодом. Я дбаю про дієту. Це ти належиш до секти рекламників. — Я випручалася з його обіймів і повернулася до приймальні. Увечері, виходячи з роботи, я зайшла до Мішчиної кімнати. Він сидів над проектом пропозиції для клієнта.

— Мішко, гаси світло і йди додому. Поспи. Твоя робота даремна. Той чолов’яга збанкрутує. — Я казала щиру правду. Принаймні так мені видавалося. Правдомовство дає спокійну певність. Це обов’язок чесних людей.

— Мгм, — не повірив Мішка.

* * *

Шефиня повернулася з відпустки. Я була першою, хто трапився їй під руку. Відчинилися двері ліфта, і вийшла вона, напахчена, огрядна. Вона аж відсахнулася, побачивши мене. За цей місяць я змінилася. Хоча й не настільки, як хотілося б, але ближче до ідеалу.

Мене викликали до неї після полудня. У кімнаті вже сидів Мішка. Шефиня запропонувала, щоб від завтра я перейшла до внутрішньої приймальні, в кімнату всередині офісу. Я прийматиму винятково важливих гостей. Іншими словами — підвищення. Я погодилася. Замовила таксі, щоб доїхати додому. Люди в автобусах гапляться на мене. Увечері зателефонував Мішка. Він питав, як я себе почуваю. Його цікавили мої передчуття щодо його акцій на біржі: продати? докупити? Я не мала жодних передчуттів. Він сердився, що я не хочу йому допомогти. «На моє прохання тебе не вигнали з роботи», — вихвалявся він. Казав, що шефиня хотіла мене негайно звільнити. Приймальня — візитна картка фірми. Схоже, мій вигляд відлякує клієнтів.

Занадто худа? Я дивлюся в дзеркало і бачу дві пики замість виступаючих вилиць. Ревнива баба. Нічого дивного, поруч із моєю фігурою вона виглядає, наче тюлень. Мені стало погано. Я не прийматиму жодних ліків, вітамінів, іншого свинства. Перейду на природну терапію. Покращуватиму собі настрій, ковтаючи власні гормони. Коли мені дуже весело — плюю в пляшечку. Зберігаю її в морозильнику. Під час депресії розводжу слину водою і ковтаю. Допомагає відразу. У слині міститься серотонін — природний ейфоризуючий засіб. Слина поживна. Ложечки з цукром вистачає на цілий день. Я важу 40 кілограмів. Що більше я худну, то краще себе почуваю. Мене охоплює хвиля щастя. У голові зблискує світло, я бачу кольорові, тривимірні образи. Світ зникає.

* * *

На роботі я маю власну кімнату. Наприкінці коридора, тиху, затишну. До неї прилягає мій персональний туалет. Щодня в резервуарі міняють літри французької мінеральної води. Шефиня приходить перед полуднем. Ми говоримо, вона підсовує мені газети і просить сказати свою думку. Я малюю біля біржових показників стрілки вниз або вгору. Це так просто. На вибір три можливості: госса, бесса, маразм. Іноді газетні фото рухаються, і я бачу, що трапиться далі. Генерал, потискуючи президентові руку, готує на нього замах. Усміхнений міністр вистрибне з вікна.

Якщо мені нічого не спадає на думку, я вслухаюся в слова. Робітники пробивали стіну в сусідньому бюро. Сипався тиньк. Власне, так бринять слова, наче збираються відпасти. Тиньк, тиньк.

* * *

Я полюбляю сидіти в туалеті й мочитися. Вслухатися у струмінь, висоту звуку. Настроювати його на відголоси газів. Симфонія тіла. Я вигадала інтимну колекцію: помочилася у формочки для льоду, поклавши туди пір’їну, соломину, паличку, муху. Заморозила і отримала бурштин із вкрапленими формами життя, крихтами минулого.

* * *

Я зосталася в бюро майже до четвертої ранку. Копірайтери попросили допомогти. Завтра вони здають проекти. Мішка запропонував мені ночувати в кабінеті. Сюди привезуть ліжко, шафи, зроблять дзеркало на цілу стіну. У сусідній кімнаті ремонт закінчений, там встановили ванну й невелике джакузі. Я не платитиму за квартиру. Заощаджу 300 доларів на місяць. Куплю більший телевізор і косметику нового покоління з шишковидної залози плоду вівці. Я миттю погодилася.

* * *

Зателефонувала Еля. Просила порадити їй, чи брати кредит на авто та інтер’єр для помешкання. Чи отримає її чоловік роботу на великих американо-польських зйомках про життя Пуласького?

— Так, так, знаю. Ви купили будинок. Він знищить усе задля одного предмета. Як то якого? Задля ліжка, — я не могла її дурити. Чоловіченько знайшов собі акторочку. — Ти станеш щасливою, коли зрозумієш, що хуй в ерекції — єдина моральна висота чолов’яги. Певно, що можу так говорити, перестань ревіти. Витри носа і займися дитиною. Ти не помудрішала? Ясна річ, людство дурне, бо розум успадковується від матері. Дай малому груді, бо він квилить і нічого не чути. Ну що ти? Хто це тобі наоповідав, що мене вилікує людське молоко? Зателефонуй, коли тобі покращає. У мене все гаразд. У мами? Я вислала їй половину зарплатні. Дівчино, заспокойся. У тебе добре майбутнє, я ясно його бачу…

* * *

Режисер довідався від Ельки про моє ясновидіння. Пропонує роль в еротичному трилері про чарівниць Молитовне вогнище. Хай забирається під три чорти. Тепер у мене своє кіно, і я граю головну роль. Через заплющені очі пробиваються нестерпно яскраві сцени.

* * *

«Сучасна Венера Мілоська. Жіночий силует без рук із звабливими заглибинами для обіймів і округлостями. Заспокоює будь-яке жадання. Демократична богиня жаги. Добра у вжитку гурія, котра втрачає цноту після кожного відкорковування» — на магнітофон записаний мій опис пляшки коли. Предмети — прихований шифр. Деякі його прочитують. Речі містять власну дефініцію. Я говорю про це з легкості мого тіла, і начальники відділів приходять послухати.

* * *

Уже тиждень я не отримую газет. Шефиня вирішила послати мене до Франції, до курортного містечка Парадізо неподалік від Парижа.

Тропіки під склом. Зранку — сауна, масаж, дієтологи. Два тижні відпочинку — поради візажисток, перукар, косметичка. Я заслужила відпустку. Разом зі мною поїде Мішка.

* * *

У літаку роздавали газети, я взяла першу-ліпшу. Великий заголовок: Касандра вільного ринку і моє фото, яке мало бути в «Playboy», а не в чорно-білій рептильці. Перш ніж Мішка повернувся з туалету, я почитала… про себе. Режисер під виглядом фільму про відьом хотів зняти прихованою камерою документальний фільм про божевільну, замкнуту в скляному хмарочосі. Газетний репортер довідався, що в будинку рекламної фірми ув’язнена аноректичка. «Типовим виявом анорексії (психосоматична хвороба дівчат із заможних країн) є хворобливе бажання схуднути. Воно призводить до крайнього виснаження, а нерідко й випадків голодної смерті. У хворої спостерігаються хворобливі зміни у сприйнятті тіла. З’являються галюцинації — побічний наслідок серйозних фізіологічних змін. Прибутки рекламної фірми, яка експлуатує хвору дівчину, збільшилися за квартал у п’ять разів. Фірма також успішно грає на біржі».

Я спитала Мішку, про що йдеться, чи це правда?

— Преса повсюди винюхує сенсації. Конкуренти не можуть подарувати нам успіху, — махнув він рукою. — Ми — зіграна команда. Усі добре ставляться одне до одного. Нам настільки добре разом, що дехто оселяється на робочому місці. Нормально. А знаєш, що ненормально? Їсти в літаку. Поглянь на цю пластикову гидоту, — підсунув він мені тацю шмарклів.

* * *

Останнього дня в Парадізо я дозволила струменеві води підхопити мене й понести. Кілометрова ковзанка між скелями. Я впала в басейн і випірнула з видінням. «Мішко!» — вигукнула я. Він одягнутий стрибнув у воду і виніс мене на берег. — Мішко, я знаю, яке гасло виграє цьогорічний конкурс рекламних роликів у Каннах!

Мішка вийняв мокрий блокнот і, лігши поруч, приготувався писати.

— Перестань. Люди подумають, що ти записуєш мій заповіт.

Ми перейшли до пальмінарію.

— Мішко! Кока-кола воює з пепсі-колою. Це війна рідин. Матерія стинається з матерією в будь-якій формі. Така природа. Візьмімо, для прикладу, війну жирів. Маргарин воює з маслом. Він виграє під прапором «Маргарин входить без масла». Назва нагородженого фільму — «Остання грудка масла в Парижі».

* * *

Після повернення до Польщі я застала в офісі брата. Він приїхав з Берліна. Страшенно за мною скучив. Хоче, щоб ми знову жили разом. Я не могла піти разом із ним до міста. Не маю сили.

— Ти в цьому світі сама, наче палець, — зворушився він. — Вони тебе експлуатують, морять голодом. Із твоїм талантом і моєю працьовитістю ми заснуємо найкращу фірму. Родинну династію, — переконував брат. Що я могла йому порадити?

— Не плач наді мною. Подумай про власні проблеми. Закрий свій берлінський ресторан. Гриль не має майбутнього. Забагато шкідливих окиснів і жирів. До того ж хвороби тварин. Часи міняються. Інвестуй у майбутнє.

— Але в що?

— Кожна епоха має свій корсет. Кожен мусить його носити, отож купити. Корсетом наших часів є презервативи. І не притримуй доходів, не акумулюй їх. Католики — не протестанти. Не будь капіталістом, хворим на запор грошей. Я люблю тебе як брата, і ти люби братів і сестер — інвестуй.

* * *

Шефиня спитала, чи не хотіла б я зустрітися зі священиком.

— Церква не потребує реклами, вона потребує любові. Позаяк вона потребує мене, то я потребую її ще більше. Нехай увійде.

Священик із моєї кельцької парафії — його прислав брат. Він приніс помазання хворих. Випровадив з кімнати Мішку і шефиню.

— Чи хочеш ти, дочко, висповідатися?

Я сповідалася коротко. Отець був задоволений чистотою мого життя і помислів.

— Чи ввижаються тобі, дочко, ангели? — здивувався він, коли я про це згадала.

— Так, отче.

— Ангели є носіями новин, чи переказали вони тобі щось?

— Вони пояснили, чому стоять за людиною, а не перед нею.

— Так?

— Їм легше давати мерзотникові копняка в зад, аніж тягнути його за собою все життя.

— Фантазії, дочко моя, фантазії.

— Я повторюю тільки те, що почула.

Священик осінив мене хрестом і вийшов.

Облатку я сховала на потім, коли матиму апетит.

* * *

Мішка невіруючий.

— Твої видіння породжені не душею, а мозком, — мудрагелить він. — Душі немає. Ти отруюєшся власним організмом і маячиш. Якимось дивом ця маячня збігається з реальністю. Схоже, твоя інформаційна система не рахується із обмеженнями здорового глузду, і тому в цьому світі ти вгадуєш сімдесят відсотків наслідків.

Завдяки мені він став заступником шефині.

— Ти віриш у науку? В еволюцію тощо?

— А що, у тебе були релігійні видіння?

— Можливо. Я маю доказ помилковості еволюції. Ти — найкращий приклад цього.

— А то чому? — Мішка занепокоївся. Врешті, це ж він сам підрахував, що три чверті моїх пророцтв збуваються.

— Стільки жінок робили тобі мінет, і все даремно. А згідно із законами природного пристосування кінчик твого статевого члена давно повинен був еволюціонувати в сосок.

Мішка закидав мене газетами: «На, переглядай макулатуру». Він вийшов, хряснувши дверима. Боїться моєї помсти за минулорічне. Я можу нарозповідати нісенітниць, і всі повірять. Скажімо, що він збирається видати наші таємниці рекламної кампанії іншій фірмі або що він приносить нам невдачі.

* * *

Підключили відео. Я записую новини. Я не в стані запам’ятати сотні прізвищ, назв. Передбачаю, коли стрибнуть стрілки на біржі. Аргентинські акції вниз, китайські без змін. Страховий фонд Зух — цілковитий провал, кара Господня. Його врятує корумпований міністр. Пізніше — великий процес про корупцію. Виграє міністр. Найпевнішим урядом в Росії був би військовий режим. На жаль, їм нав’язали демократію, отож світові банки, дбаючи про втоплені там гроші, фінансуватимуть вибори. Президентом стане шеф парамілітарної організації — мафіозо Васька.

Вночі я дивлюся кінофільми. Я замовила всі з Мерилін Монро. В Автобусній зупинці, бавлячись двома горошинами на тарілці, вона каже чолов’язі біля бару: «З двох речей одна завжди краща за іншу. Ти завжди можеш вибрати». Чи не найвлучніший це опис вільного ринку й реклами? Він пропонує свободу вибору між двома ідентичними горошинами тільки тому, що одну з них вихваляє гарна жінка. Окрім того, враження ідентичності двох горошин виникає з того, що біднятка не можуть конкурувати поміж собою. Вони лежать на тарілці. Я не голодна.

* * *

Я міркувала про те, що мене спіткало. Люди багатіють. Вони більше купують, більше перетравлюють — їжі, речей, грошей. Хтось платить за увесь цей добробут Польщі. Скільки на світі подібних до мене дівчат? Таких, що здригаються від надміру й пересичення? У гебреїв 36 прихованих праведників підтримують існування світу. Бог завдяки їм не напускає на Землю вогненної кари.

* * *

Мерилін читається достоту так, як Мерлін — той чарівник з фільму про лицарів Круглого Столу. Він знав минуле, бо був сином диявола. Він пророкував майбутнє, бо мати його була монахинею і Бог над ним змилувався. Наді мною також.

* * *

Шефиня просить вигадати щось оригінальне для кампанії нових прокладок. Я бачу тільки один вихід. Сказати правду. «Дівчата, жінки! Не будьте дурепами. Вас вмовляють, що чистота є наслідком вживання нових прокладок і тампаксів. Вони жирують на вашому підсвідомому прагненні до чистоти духу, незаплямованого сумління. Гендлярі хочуть, аби ви захворіли на тілесну, матеріалістичну манію заплямованих штанів і суконь. Тоді ви забудете про справжню духовну чистоту».

* * *

Я не читатиму газет. І не буду гапитися в телевізор на людисьок, зменшених до розмірів акваріумних рибок. Вони живуть у власному світі за склом, пускаючи бульбашки точок зору і поглядів. Вийняті назовні, у справжній світ — здихають. Втрачаючи популярність, вони гинуть. Відкриваючи уста, випускають замість слів пустку. Медіальні личинки. Вони сочаться спогадами та інтерв’ю, наче витиснуті вугрі. Чиряк індивідуальності?

Найщасливіша я вночі. Порожній офіс. Я не сплю, занурена у власні думки. Я вже не знаю, де візія, а де я сама. Вони змішуються в мені докупи. У темряві я ледь відсвічую. Фосфоризуючий ореол оточує мої худі кості. Тільки тепер я знаю, що таке щастя. Моє попереднє життя було вульгарною нісенітницею. Жінка повинна бути делікатною і одухотвореною.

Я нікого не потребую, я харчуюся власною ейфорією. Медіум — це канал. Медіум — це канава для трансцендентного, яке пов’язує важкий матеріальний світ з ефірним раєм. А що, коли я звичайний канал для стоків? І з моїх уст спливають медіальні помиї, якими живиться ця матеріалістична юдоль?

* * *

Шефиня принесла сукню від Діора і коробку косметики. Подарувала мені плащ від Армані.

— Може, ти вловиш найновіші тенденції моди? Тобі холодно? Я принесу другий обігрівач. — Вона була турботлива і справді занепокоєна. Я не відчуваю до неї колишньої нехіті. Почуття минущі. Вони віддаляються від мене, мов інші люди, речі. Я бачу вже тільки контури, кольорові плями. Благодать самотності.

— Ви хочете, щоб я говорила, що бачу в газетах. Спеціально збільшуєте цілі сторінки про економіку. Даремно. Я не бачу, я не хочу бачити. Є цікавіші речі. Не пов’язані причиною з легко відгадуваним наслідком. Бодай, таємниця милосердя, загадка Святої Трійці чи прапричина реінкарнації. Те, що ви хочете довідатися про біржу, економічний крах, є звичайнісіньким продуктом проникливого інтелекту. Мозок виділяє думки. Кожен орган виділяє свої речовини: щитовидка — інсулін, шлунок — кислоти, чи варто цим вихвалятися? — тряслася я від холоду. Мене морозило.

Шефиня не зрозуміла. Вона сіла на стілець біля моїх ніг. Недобачаю, здається, коліна у неї осунулися на підлогу. Стоячи навколішки, вона сказала:

— Тут уже не йдеться про нашу фірму. Подумай про країну. Батьківщина без твоїх порад зазнає економічного краху. Політики, як завжди, безпорадні. Ти — порятунок, до тебе звертаються мільйони потребуючих.

— Нація дасть собі раду. Це плем’я заросле струпами, шрамами. Назавжди зчеплене між собою пазурами. Залиште мене в спокої. Я не бачу літер. Я добра секретарка і знаю напам’ять клавіатуру. Я хочу писати свій щоденник.

І не намагайтесь поставити мені крапельницю, навіть коли я втрачу притомність у цьому світі, бо я прокляну фірму.

Шефиня поїхала у відпустку. Мішка став босом і моїм поставником зовнішнього світу. Він приносить газети, воду, дієтичні пластівці. Зазирає щогодини, чи торкнулася я бодай чогось. Підходить навшпиньки упевнитися, чи я ще дихаю.

Він поправляє на мені плащ від Армані, який зсувається з рамен. Підкручує обігрівач. Він гадає, що я заснула. Я не розплющую очей. Коли я не їстиму, не питиму, не рухатимусь, у мені припиниться обмін речовин. Я застигаю в абсолютній нерухомості. Це допомагає мені зосередитися на одній думці. Вона поглинає усі інші. Абсолют.

* * *

Я попрощалася по телефону з Елею. Я втішала її: «Я вже здорова. Я вилікувалася від людського, Елю. Я вийду через вікно, і зоря спадаюча освітить місто».

Latin Lover[5]

Рік сплячки Xoce коштував шведській соціальній державі три мільйони крон. Десять тисяч щодня, вони сочились із кишень платників податків глюкозою та кров’ю, харчуючи омертвілий мозок двадцятидворічного мексиканця. Його дружина Інгрід підписала згоду на відключення апаратури. Сьогодні дві криві лінії на осцилографі, які стежили за пульсом і диханням пацієнта, розійдуться назавжди, стануть двома паралельними прямими, не залишаючи жодних шансів для повторного поєднання тіла й життя.

Життя Хосе Тапаса могло б минути без несподіванок. Від народження до смерті. За єдиним сюжетом, витканим за традиційним мексиканським узором: честь, макабра й текіла.

Він погано пам’ятав своє дитинство. Іноді Хосе здавалося, що через нього його перенесла на руках мати. Коли він підріс, то не любив сидіти вдома. Хосе бурлакував з хлопчиськами по передмістях рідного Ель Пасо. У кам’яних руїнах індіанських споруд вони шукали скарбів. Хосе вкладав палець у вузькі щілини і проводив ним уздовж різьблених звивин: пазурів птахів, пащ здичавілих богів, котрі виїдають людські серця… Він щасливо досягав завершення орнаменту, звідки можна було повернутися на початок. Хосе вірив, що вміє читати ацтекські знаки. Проте він ще не вмів розшифровувати друкованих чи писаних на папері літер. Вони були занадто таємничі. Складаючи їх у склади, Хосе чув батьків голос: «Бе, бе, як баран. Не пе, пе, як пацан!» Кам’яні знаки не мали однієї, важкої для запам’ятовування назви Ка або Те. Вони розповідали довгі заплутані історії, щоразу інші.

Вісімнадцятирічний Хосе склав іспити на атестат зрілості та записався до столичного університету. Він обрав іспанську філологію. Не маючи якихось особливих талантів, удосконалював те, чого навчився в дитинстві, — читання. Після університету він повернувся б до провінції. Учителював би в гімназії, одружився б і слідом за батьком-учителем став би поважним hombre,[6] котрий шанує пам’ять Емільяно Сапати, добрі напої та сієсту. Легко передбачуване майбутнє Хосе сплутало знайомство з Інгрід.

Для неї кожен рік був виповнений сумлінним виконанням обов’язків дочки в заможній стокгольмській родині. В належний час Інгрід навчилася ходити, говорити, регулярно ковтати контрацептивні таблетки і керувати автомобілем. Гімназію вона закінчила з відзнакою. Подружжя, в яке Інгрід вляпалася студенткою, закінчилося розлученням. Відтоді вона не плутала сексу із сентиментами, уникаючи дальших матримоніальних помилок. Її кар’єра торговельного експерта нагадувала успіхи шведської економіки у вісімдесяті роки. Вона зламалася на початку 1990 року. Інгрід впала у депресію. Вона змушувала себе працювати, бувати на людях. На свята навідувалася до родичів. Різдво вони справляли по-християнськи, співаючи під ялинкою псалми; влітку, у найкоротшу в році ніч — Midsommar, наче погани, витанцьовували навколо палі плодючості, увігнаної в землю навпроти літньої резиденції. Тієї білої ночі, коли Сонце освітлює Землю з-за горизонту, Інгрід вирвалася з вервечки танцюристок у білих сукнях і віночках. Вона сіла на землю, боса, і розплакалася, наче мала дівчинка. Лляну сукню поплямила придушена, соковита трава, вінок зсунувся на носа. Хтось подав їй склянку вина, інший нездарно намагався приголубити. Йому не стало сили, і він упав, мурмочучи skol. Інгрід охопила лють. Чим було її тридцятивосьмирічне життя? Пусткою, облаштованою на кшталт лялькового будиночка: шикарні меблі, автомобіль у гаражі, робота, де вона зустрічалась із такими ж натоптаними грошвою ляльками. Вона вирішила помандрувати. У туристичному бюро вихваляли екзотику й комфорт модних пляжів Акапулько. Інгрід сподівалася, що вітальність Півдня вилікує її від меланхолії.

У Мексиці за щупальцями жару повзали дивовижні тварини, які всотували тепло. Тропічна спека спливала прозорою магмою. Інгрід снувала між пляжем і готелем. Спека пощипувала їй оголені литки, обмацувала груди. Змащуючи кремом поморщену шкіру, вона сподівалася, що її висушить сонце, на все свій час.

Знудившись готельним меню для gringos,[7] Інгрід пройшлася шинками, шукаючи справжніх мексиканських страв. Вона не надто переймалася зачепками місцевих вусанів. У закапелку вулички, яка збігала до океану, вона натрапила на шинок, єдиною оздобою якого було велетенське вікно. Люди за шибою поволі рухалися в банці варення з липкого простору. Перш ніж підійшов кельнер, Інгрід ретельно вивчила меню. Вона не хотіла chili con carne. Їй хотілося chili con sex. Гострий перчений секс, приправлений латиносько-кічуватими сентиментами, із симпатичним кельнером. Його зачесане назад волосся полискувало жирною чорнотою. Шкіряні штани обтискали мужність. Його звали Хосе. Він навчався в Мехіко-Сіті. До Акапулько приїхав, щоб попрацювати на канікулах. Він не наважився б запропонувати побачення цій білявій туристці. Його відлякувала виклична, екзотична врода. Подаючи вино, Хосе намагався не помічати її розхилених колін. Вона притримала його за руку.

— Зайди на дрінк до «Кабани», о сьомій, — прошепотіла вона.

— With pleasure,[8] — притакнув він квапливо.

Чоловіки біля шинквасу помітили її панібратський жест.

— Ведеться на нього.

— Цій дівці уже за тридцять.

— Такі кращі за дівчат. Усе вміють, усього вже спробували і хочуть ще.

Вони дивилися на неї через вікно, облямоване гіпсовими кактусами.

Було достоту так, як вона собі вимріяла. Після дрінка вони пішли нагору, до її кімнати. Хлопець пахнув сонцем і океаном. Голосна музика з дансингу і вино, яке вони цмулили із пляшки, перетворили їхні любовні доторки на хижий танець. Інгрід обняла його ногами, закинувши їх Хосе за шию. Вона безсило опадала на подушки, аби в наступному такті змінити темп. Хосе після кількох ковтків вина знову провадив. Його пружне тіло прошивало її оргазмами.

Тієї ночі Інгрід захотілося дитини. «Мені 38 років. Ще рік, два, і може бути запізно, — лічила вона в темряві, поруч із сплячим Хосе. — Він — хлопець неземної краси. Оливкова шкіра, прямий ніс, сніжно-білі зуби, очі на півобличчя, і ця солодко-жорстока посмішка. Діти із мішаних родин здоровіші й гарніші. Хосе міг би перебратися до Швеції».

Поки що вона не думала про повернення. Інгрід залишилася ще на місяць. Хлопець закохався. Вона ніколи раніше не зазнавала такої чуттєвості й божевільної манірності. Коли Інгрід сказала, що вагітна, Хосе став перед нею навколішки і плакав, виціловуючи їй живота. Він відвіз її до батьків. Ті не вмовляли молодих залишитися в Мексиці. Якщо Хосе закінчить університет у Швеції та стане el profesor у Європі… «Його предки також походили з Європи, — розповідав Інгрід батько Хосе. — Тому він здібний і високий. У його жилах тече кров іспанських грандів».

Восени вони взяли у Стокгольмі шлюб. Родичі Інгрід поблажливо приглядалися до молодого південця.

— Для Інгрід це добре, нарешті вона зважилася на дитину, — тішилися батьки.

Через їхнє помешкання прокотилася справжня навала знайомих, котрі цікавилися її латиносом, який цокає каблуками по паркеті. Приятельки дружини вдивлялися в нього з побожною хіттю. Сорокалітні багаті жінки, вони мріяли про секс із невтомним коханцем. Хосе був для них чарівним і неприступним. Він кохав Інгрід…

Вагітність вона переносила не найкраще. Спершу переймалася, чи все гаразд із дитиною. Пізніше її доймала печія, пухли ноги. Вона сердилася на Хосе за надто солодку каву, криво підсунуті під зболілі плечі подушки. Її нервувала його тупість. Після тримісячного курсу він так і не дав собі ради із шведською мовою. Вони й далі розмовляли англійською. Інгрід гнівалася, повторюючи одні й ті ж найпростіші шведські слова. Хосе перетворював їх на неіснуючі в жодній мові, хоча дуже переконливо пов’язував їх у фрази.

— Я твоя Снігова Королева, — сказала йому Інґрід на першій зимовій прогулянці в парку. Він запам’ятав: «Снігва Король-ва».

Діти качалися в кучугурах, з’їжджали з гірок на санчатах. «Так само із шведською вимовою, — подумав Хосе. — Акцент важко спинається під гору і спихає слова, аби вони безладно роз’їхалися, поперевертавшись».

Навчання шведської було справжніми тортурами. Він не чув, де закінчуються речення, не розрізняв дивовижних голосних, які передражнювали а, у, е. «Коли ти у двадцять років опинився на межі своєї могутності, — це початок каліцтва, яке називають дорослістю», — занотував Хосе в зошиті поміж віршами про кохання й самотність.

У старому місті, в латиноському барі «Chiquita», він заприятелював із барменом, чилійським студентом-істориком. Клавдіо давно вже мешкав у Швеції й не мав ілюзій:

— Хосе, ти потрапив до раю білявих ангелів. Шалено багата країна, експериментальний майданчик майбутнього. Світом будуть керувати жінки, це починається ось тут. Вони хочуть посадити до в’язниці клієнтів повій. Невдовзі вже те, що ти мужчина, стане злочином. Нічого дивного, позаяк у їхній мові слово «людина» жіночого роду. А «смерть» — чоловічого. Культурний матріархат. Країна у формі провислого пеніса! Містичним пращуром цього народу був не богатир, а праматір Свея. Будь обережним, брате, — повчав Клавдіо, перекрикуючи сальсу. — Боротьба між політичними системами і влада чоловіків добігають кінця…

Хосе погодився на «спільні пологи». Він буде поруч із нею, коли це так важливо… Інгрід не могла дорахуватися днів у очікуванні кінця муки.

— Де той славетний материнський інстинкт, який так рекламують у підручниках для вагітних? — переймалася вона.

— На все свій час, — втішала її мама. — Побачиш малюка і забудеш про пологи та страждання.

Після перших переймів, коли відійшли води, Хосе відвіз її до лікарні. Він героїчно увійшов до пологового залу.

— Ні, Інгрід, я не витримаю! — кинувся він до виходу, коли їй розтинали проміжність.

— Повернися! Це наші пологи! — зойкнула вона.

Інгрід народила за три години. Медсестра покликала Хосе. До пологової зали в’їхав традиційний візок із шампанським і шведським прапорцем. Щаслива, причесана і підмальована Інгрід тулила до себе дитину. На ручці у малюка був прикріплений пластиковий браслет із написом «Дівчинка Тапас».

Інгрід швидко набридли пелюшки, присипка, підігрівання пляшечок. Вона повернулася на роботу. Дитям займалася нянька. Готувала і прибирала господиня. Хосе читав книжки, писав вірші. Він возив на прогулянки кількамісячну Сабінку. Вислуховував материнські розхвалювання підстаркуватих бізнес-леді та аристократок, які відвідували їхній дім за відсутності Інгрід. Вони перевіряли його успіхи у вивченні шведської мови. Дами пакували йому пальці в уста, укладаючи губи для вимовляння а, о. Йому хотілося милостиво їх полизати або погризти. Хихотіння самок нагадувало у цих жінок скигління про секс. Вони виходили, поправляючи жакети і обсмикуючи спідниці, наче хто намагався їх їм зірвати.

Одного весняного дня Хосе раніше звільнився у школі. У нього боліла голова. Усі в класі нарікали на весняну застуду. Дорогою додому він купив аспірину. У сусідському саду стояли скліщені пси-хорти. Склисті голубі очі сучки іскрилися, як два шматки криги. Такі очі бували в Інгрід. Він не питав тоді, що трапилося. Вона уникала його погляду, втупившись у телевізор, втомлена, замикалася у своїй кімнаті.

Хосе увійшов до помешкання. У передпокої лежала торбинка Інгрід, у спальні горіло світло.

— Ти погано себе почуваєш? — вигукнув він.

Вона лежала в ліжку, палячи цигарку. Поруч спав якийсь чолов’яга. В Інгрід був крижаний погляд. Хосе поточився. Він хотів її убити, убити себе. Але втік. Він не надто добре пам’ятав, що діялося упродовж того тижня. Опритомнів Хосе в будинку Клавдіо. Пиячив, прокидався напівпритомний, знову засинав, аби забути, що живе. Хосе повернувся додому, сам не знаючи навіщо. Побачити дочку. Інґрід і не намагалася щось пояснювати чи перепрошуватися.

— Тепер не середньовіччя, і ми не в Мексиці живемо. Я можу робити все, що мені заманеться.

Хосе не хотів повторювати банальностей. Вони сказалися самі, поза його бажанням.

— Але ж ти мати, моя дружина…

— І тому маю відмовитися від власного життя?

Він спакував речі. До пластикового мішка вкинув одяг, книжки. Економка подала йому конверт. Анн фон Трот, найкраща приятелька Інгрід, запрошувала його до себе.

— Інгрід уже така є, і вона не зміниться. Вона скористалася твоєю наївністю. Привезла тебе з подорожі, наче ящірку з Ґалапагоса. — Анн розвіяла останні ілюзії. Він був донором сперми. Самцем-плідником.

Анн також потребувала допомоги. Спрагла чулості, старіюча аристократка, знуджена елегантною самотністю. Хосе не обдурив її сподівань. Він обслуговував її сексуально, вдаючи пристрасного коханця. Заслужив затишну квартирку в центрі Стокгольма. Невдовзі він уже вдовольняв забаганки решти приятельок Інґрід. Спершу для помсти, пізніше задля дорогих презентів, конфіденційних щомісячних банківських надходжень. Найогидніша з них подарувала йому невеликого «Альфа Ромео». «Щоб ти приїжджав, коли захочеш», — наквецяла вона губною помадою на лобовому склі.

Вони не ревнували одна до одної. Справний секс вони вважали вартою видатків послугою. Хосе знав, що вони навзаєм рекомендували його, як добру перукарку чи кравчиню. Він дорого коштував, бо розкіш завше коштовна. Дорогі костюми, шите на мірку взуття. «Найдекоративніший чолов’яга Стокгольма», — оцінили його два party fixaren, які крутили світом моди у столиці. Вони вписали його до списку знаменитостей, котрих запрошували на снобістські заходи. Хосе не минав жодного шикарного прийому. Він самотньо стояв із дрінком, оцінюючи гостей. Виходив на паркет, коли грали швидку музику. Біляві красуні невтомно ганялися за спритним мазунчиком. Жоден місцевий не вмів так рішуче обняти, шепотіти компліменти, спокушати без дебільно-пияцьких запитань: «Ти не заперечуватимеш, коли я тебе поцілую?»

Хосе робив собі приємність короткими романами. Він залишався до перших претензій і полюбляв споглядати жалісні міни дівчат, коли запитував їх: «Тільки тому, що ти мене кохаєш, я мав би змінити своє життя?» Молоді й гарненькі платили сльозами. Старі клієнтки — валютою.

Іноді бувало так, що він кілька днів не відповідав на дзвінки, не виходив із дому. Хосе пив і віршував: «Важка у поета робота — витискати із жінки вдячність». Тверезіючи, він гидував сам собою.

Анн фон Трот посеред літа забрала його на яхту. Від часу, коли вона довідалася, що по-іспанськи означає його прізвище (Tapas іспанською — «закуска»), іменувала його не інакше як My Snack. Він танцював із запрошеними в рейс старими пулярдами, начиненими силіконом і гормонами. Одна з них, розохочена зграбним танцем, спитала його, чи не дав би він їй урок сальси.

Анн вважала, що це блискуча думка.

— Хосе, ти міг би заснувати школу танцю. Я знаю декого, хто… — сказала вона в кабіні, знімаючи бікіні.

— Якщо хочеш мене позбутися, то це — найкращий спосіб, — відповів він, зволожуючи її вазеліном.

— Я хочу допомогти тобі, my poor, little Snack.[9] Ти ніколи не думав про власний бізнес? Ніхто не каже тобі танцювати з ранку до ночі. Ти був би директором. Окрім того, тебе чекає розлучення. Ти потребуватимеш дорогого юриста.

Хосе заприятелював із молодим адвокатом Анн. Вони разом ходили на дискотеку, де знімали найкращих дівчат. Коли дівчина не могла визначитися, хто з них їй більше подобається, вони дерли її вдвох. Тоді хлопці розмовляли про розлучення, вважаючи це блискучим дотепом.

— Хосе, ти непогано одружився, ве-е-еликі гроші. — Адвокат поправляв голову дівчині, яка не надто глибоко брала в рот. Хосе мусував її ззаду, притримуючи підстрибуючі сідниці.

Однієї післядискотечної ночі довгонога кралечка очікувально лежала, а він не міг вирости до розмірів чоловіка. Замість гордої настовбурченої чоловічості у нього звисала маленька засоромлена хлоп’ячість. Дівчина чуло поплескала його і взяла до рота. За мить виплюнула.

— Зі мною щось не так?

Він заперечив.

— З тобою?

— Ні.

— Ну то не будемо втрачати часу! — Вона наштрикнулася йому на палець.

Відтак він дедалі частіше давав собі раду саме в такий спосіб. Хосе перестав спати з молодими дівчатами — заощаджував сили для вимогливих клієнток. Вони не вдовольнялися віртуозністю його довгих пальців і французькими поцілунками. Вони хотіли мати справного хлопця. За що, власне, й платили.

Не допомагали ані таблетки з мушок, ані вітаміни. Для бабисьок, котрі шаліли за Хосе, його імпотенція стала б великим розчаруванням. Він втратив би коханок і гроші.

Хосе навідався до дивакуватої малярки. Та принаймні не жадала банальної копуляції. Вона зав’язала йому дірявою чорною хустиною очі, пензлем підмалювала вусики.

— Ти Зорро! — наказала вона. — Скачи галопом і лупи мене шпіцрутеном!

Об’їждження вкритої синцями, персатої товстухи допровадило Хосе до спазмів сміху. Він зняв маску, поцілував мисткиню в уста. Вона була прибацана, він — хворий.

Доктор визнав Хосе винятково здоровим. «Звичайна перевтома. Дайте собі два тижні відпустки від усього. Якщо стан не покращиться, я відправлю вас до фахівця». — Він приписав йому зміцнюючі таблетки.

Хосе вирішив зникнути із Стокгольма. Він залишив Анн звістку, що виїжджає до Мексики. Хосе не був певен, чи повернеться.

У рідному містечку він самотньо навідувався у старі закутки. Колеги познаходили роботу в більших містах. Вони поверталися, як і він, відвідати родичів, похвалитися набутим добробутом. Батьки Хосе захоплено роздивилися фото онуки, будинку, автомобіля. У ньому віджила давня фантазія, він брехав про Інґрід і навчання в університеті. Після перших кількох днів Хосе зрозумів, що не зостанеться. Він не пасував ані до них, ані до свого минулого.

Хосе бурлакував околицями. Озеро, в якому він учився плавати, зміліло. Воно нагадувало велетенську рибину, викинуту на пляжний пісок. Луска хвиль тяжко підносилася на тілі, від якого відгонило намулом.

Хосе зазирнув до старої Кабірос. Її будинок — купа каміння, прикритого соломою, — стояв на пустирищі, біля піщаного шляху до села. Кабірос, напівіндіанка, рідко навідувалася до містечка. Загорнувшись у хустку, вона з’являлася у дні торговиці, розкладала хустку на землі, сідала навпочіпки й ворожила на картах.

Кабірос його любила. Він ніколи їй не докучав. Вона могла його почастувати тільки водою. «Пий, вода гарна, і ти гарний», — схопила вона його за рукав покрученою ревматизмом маленькою рукою у формі курячої лапки.

Він хотів залишити їй грошей. Стара зневажливо пхикнула. Слина зі щербатих уст капнула на жмутик банкнот.

— За гроші я ворожу. За великі гроші, — Кабірос зважила на долоні платню, — я багато що скажу.

Вона наказала йому витягнути шість витертих до білизни карт. Зітхнула.

— Щось погане? — занепокоївся Хосе.

— Скільки живу, ще не бачила такої ворожби! З великого нещастя чекає тебе велике щастя. — Вона потерла карти об чорну спідницю.

— Щось іще?

— Більше не можна отримати ані тут, ані там. — Відвідини були завершені. Кабірос всілася на призьбі хати. Хосе поглянув їй в очі, якими вона, не мружачись, вдивлялася у сонце. Старенька була сліпа.

Хосе спостерігав за повітрям. Він порівнював його зі шведським. Мексиканське повітря не було таким прозорим, мов крига. У ньому стояла вічна курява, наче в каменярській майстерні. Це повітря хвилювалося під долотом невидимого ремісника, який вирубував звивистий орнамент. Хосе пригадав дитяче враження: на каменюках індіанських руїн хтось намалював розігріте повітря. Струмінь повітря обтікав потрісканий камінь.

Колись, разом із іншими хлопчаками, він намагався відгадати, чому індіанці покинули кам’яні міста в джунглях. Хосе вихвалявся, що вміє читати індіанські знаки і пізнав таємницю. Приятелі висміювали його. «Ти вигадуєш!» — вирішив конусоподібний Пепіто, онук справжніх індіанців із гір. Його дідусь лікував гострий апендицит закляттями. Він підпирав хворого до схожого на акацію дерева гвамвачиль і чекав полудня. Тоді ножем вирізав із тіні постаті хворий шматок. Рану він зашивав магічними травами, втоптував її, аж поки вона не ставала пласкою і не відшаровувалася від землі. Увечері тінь розтягувалася, зникаючи разом із біллю.

Хосе пожалкував, що дідусь Пепіто давно покійний. Може, він би знав якісь трави для його випадку?

Пепіто, у подертій сорочці, із прив’язаними ремінцями до ніг підошвами, казав, що то індіанська земля, тому вона дає їм силу. Білі принесли із собою смерть. Вони схожі на кістяки, які танцюють у день померлих. Він показав Хосе скелети, які обіймалися, подригуючись один на одному. «Так білі роблять дітей. — Хосе не вірив. — І при цьому вони виють, наче собаки вночі».

Перед від’їздом Хосе пішов до озера. У ньому купалася гола дівчина. Вона не злякалася, вийшла на берег. Одягаючи сукенку, підняла руки. За ними вгору поточилися округлі перса. З густого волосся на лоні стікала вода. Зрошений сад, гущавина, в якій ховається солодкий плід статі.

Вона підійшла до нього, спокусливо посміхаючись. «Гей, Хосе!» Він упізнав дочку крамаря, їй було років п’ятнадцять. Вона сіла поруч. Він слухав її дівчачу паплянину, вдихав вологі пахощі шоколадної шкіри. Але збудження не відчув. Лише спокій.

Медицина виявилася такою ж безсилою, як і Хосе. Лікар спитав його, чи був він присутній при пологах.

— Багато чоловіків втрачають при цьому статеве бажання. Підозрюю, що причина ваших клопотів чаїться не в тілі, а в думках. Спробуйте психотерапію.

Андерссон, доктор психології, докопався до вузла у психіці Хосе, в який були зав’язані душа й тіло пацієнта. Андерссон підозрював, що Хосе каструвала дружина.

«Всехітна жіночість убиває те, чого не здатна поглинути. Сильний інстинкт самозбереження набув у мексиканця форми пасивної оборони, якою є імпотенція. Імпотенція також є карою для жінок!» — спекулював він по-психоаналітичному.

Хосе, лежачи на канапі, зблизька придивлявся до сивого, прилизаного лікаревого волосся. Воно тоненькими лініями обрисовувало лисіючий череп. Бездоганний халат, накинутий на чорний костюм, відокремлював доктора від бруду, який виливався із підсвідомості пацієнтів.

Після кількох сесій Андерссон вирішив:

— Оскільки ця ураза не є наслідком подружнього життя, покопаємося глибше.

Доктор повернувся до дитинства.

— Ти маленький хлопчик. Ти граєш у м’яч, — переконливо казав він. Хосе слухняно дитинів, ланцюжком асоціацій повертаючись у мексиканське минуле. Він гуляв із іншими хлопчаками у м’яч, по-іспанськи лаяв брехливого Пепіто. У нього не було жодних зобов’язань. А тепер на нього чекали розчаровані жінки, борги, розлучення.

— Я не подужаю, — засмутився Андерссон. — Я не володію іспанською. Пошлю-но я тебе до доктора Мендеса.

Доктор Мендес провадив психотерапію за допомогою гіпнозу.

— Годі чекати дива. Більшого, аніж фігура Матері Божої Ґваделупської. — Мендес, аргентинський єврей, глипнув веселими очицями.

Хосе давно не чув такої іспанської. В її розбігу губився акцент, який галопував між словами, мов бички в аргентинській пампі. Доктор прогулювався кабінетом. Він зупинявся поряд із яскравими образами. Розмовляючи, він потирав руки, наче гріючи їх кольорами живопису. Мендес перевірив здатність Хосе до навіювання й залишився задоволеним. Ліва рука пацієнта слухняно наповнилася гарячим повітрям і поволі піднеслася. Хосе повернув її на місце. Він тримав її штивно витягнутою на боці.

— Все буде добре. Шкода, що ви не одразу прийшли до мене. Андерссон викликав у вас регресію до дитинства, і що? Невже він сподівався почути, як ви лопочете шведською? Ось вони, наслідки переваги інтелекту над глуздом у таких фахівців, як він. Психоаналіз зупиняється на порозі несвідомого. Ми зазираємо за ледь прочинені двері. Гіпноз іде далі. Він оглядає найпотаємніше. Але чим є гіпноз? Навіюванням? Іншим станом свідомості? Вмовлянням? Він буває результативним, хоча ми не знаємо чому. Шановний пане Хосе, ми вирушаємо в незвідане. Прошу розслабитись і дивитися на мій палець, — Мендес рутинно присипляв пацієнта.

Розмазана, фалічна форма рухалася, наче маятник, перед очима.

Хосе прокинувся від ранкової ерекції. Незначної, але ерекції. Першої за три місяці. Він дивувався їй, наче зникаючій арці веселки.

Через тиждень доктор був переконаний в успішності терапії. Він вирішив прискорити її.

— Аби швидше увійти в гіпнотичний стан і легше з нього вийти, я даю просунутим пацієнтам пароль. Прошу сказати слово, яке ніхто не скаже випадково у вашій присутності.

Хосе пригадав дитячі лічилки з індіанських заклять.

— Котетохе — може бути?

— Чудово, — вписав до комп’ютера Мендес. — І друге.

— Гвамвачиль.

— Вони щось означають?

— Перше не має значення, друге — дерево.

— Ще одна сесія, і, починаючи з нового навчального року, ви будете примою і в навчанні, і в ліжку, — пообіцяв доктор.

Вийшовши від Мендеса, Хосе зазирнув до цукерні. На вітрині його зацікавив шоколадний глобус. Америки нагадували пісочний годинник. Пісок із Північної пересипався перешийком Мексики, через пустелю, до Південної.

Останню сесію Мендес розпочав спогадами.

— Мій батько мав прізвище Тейтельбаум. В Аргентині краще звучало Мендес. А ваше прізвище?

— Його ніхто не міняв. Навіщо?

— Здогадуюсь. Вас не цікавило його значення?

— Воно очевидне.

— Так, іспанською воно зрозуміле, але в санскриті це слово означає аскезу, самоумертвіння плоті. Жодних жінок, алкоголю. Медитація та йога.

— Я й не знав.

— Стара звичка дошукуватися етимології слів, ще з хедеру. Індуський «тапас» призводить до осяяння.

Хосе не цікавила йога. Мендес приспав його та розбудив через півгодини. Доктор включив магнітофон. Крикливий голос белькотів незрозумілі звуки.

— Ви щось із цього розумієте? — Мендес перекрутив запис на початок.

— Ні.

— Це ваші, сказати б, слова. Спершу ви говорили цілком розсудливо. Ви піднесли палець угору і сказали: «Перше прочитання сну». Пізніше ваш голос змінився, ви не хотіли зупинятися, то я був змушений вигукнути: «Гвамвачиль!» Ви ніколи не розмовляли індіанською?

— Ніколи, — Хосе гадав, що він і далі спить.

— Може, нянька була індіанкою?

Хосе покрутив головою.

— Індіанською?

— Знаєте, один із моїх пацієнтів розмовляв валлійською. Виявилося, що в дитинстві він чув по радіо валлійські пісеньки. Прошу взяти з собою касету і, коли виникнуть якісь проблеми, телефонувати мені.

Хосе в напівсні пройшов коридором. Його розбудив гамір вулиці. На розі він зазирнув до цукерні. З шоколадного глобуса вигризли півсвіту.

Хосе зателефонував до Анн фон Трот:

— Навідайся завтра. Так, я повернувся. Я дуже тішуся, що побачу тебе. Лягаю спати, у мене голова розколюється від болю.

Перед сном він слухав Мендесову касету. Тепло розливалося з рук на плечі, потім по всьому тілу. Голос доктора стих, включився запис останньої сесії. До нього ще долинали заколисуючі незнані звуки.

«Дехто розмовляє крізь сон, інші — самі з собою. Звідки у них певність, що вони прокинулися?» — подумав він, засинаючи.

І почув: «Друге прочитання сну». Хтось говорив його голосом: — «Я — потік крові. Удари серця. Коли я палаю, — я бог сонця, коли дує вітер, — я смугаста змія. Ми уклали братерство по крові, коли ти калічив пальці на моєму камінні. Я перелив тобі холодну кам’яну кров. Ти пізнав таємницю. Сни, обплутуючи голову, розм’якшують думку і кришать кістки. Індіанці тікали з кам’яних міст, боячись снів. Вони покидали здобуту ворогом фортецю».

Вони боронилися гірським кришталем. Не знаючи нічого твердішого, різьбили з нього черепи для жертвоприношень. Сни кришталевих черепів були прозорими. Їх обмивали водою.

Сни обмивають людські голови. Вони обкурюють їх димом спогадів і передчуттів. Індіанці знали, що надійде сонна хвиля, в якій потонуть думки. Вона вища за мури міста. Вона занурює в шаленство. Коли та хвиля наближалася, вони снили нею, насичену густим димом, — важкий сон без марень, від якого не можна прокинутися. Щоночі вони вкладалися спати в іншому місці, незачепленому снами. Коли якогось ранку предмети втрачали барви і звичайну вагу, це означало, що наближається найдужча хвиля. Речі ставали ураженими снами, непридатними для яву.

У місті зоставався жрець. Він засинав на вівтарі. Жрець віддавав себе на поталу кошмарам, аби врятувати утікаючих мешканців. Йому снилися страждання й божевілля, увесь сон, від початку і до кінця. Люди знову були чистими. Вони споруджували нове місто. Минали два, три покоління, і сни розкришували кам’яні мури, занечищували кришталь жертовних черепів. Жрець засинав.

Хосе не прокинувся. Він помирав від сну.

Пристрасний коханець

Я розгортаю простирадло, стелю його на ліжко. Воно буде полотном образу: жінка і чоловік.

Ти простягаєш до мене руки. Кладеш на себе. Ти смієшся з того, що чоловік є найчарівнішою людиною. Але моя правда. Поглянь, твої ноги сильні. Вузькі стегна, живіт і литки — це машина м’язів. Найчистіший малюнок, без поправок на безкшталтну, кулясту вагітність. Ти не є коморою сала, повстромлюваного у складки заду й грудей. До тебе не присмокчеться зсередини зголоднілий ембріон. Глянь-но: твій найменший м’яз, той, із зап’ястка, поєднується із раменом, його м’язами. Він не губиться десь між округлостями, не розчиняється у салі. Для жінки виростання є спуханням. Для чоловіка — набиранням сили.

Побачивши вперше мої оголені перса, ти сказав: «Вони безпорадні, наче розведені руки». Ти цілуєш їх, і вони святі. Рожевіють ореоли сосків. Наша Свята Персанна, покровителька з двома реліквіями. Їм треба поклонятися, лизати. Збуджувати, покусуючи, стискаючи, бо немає святості без страждань.

Секс пахне з уст і слиниться між ногами, коли ти говориш до мене, делікатніше, аніж поцілунок. Ти вкладаєш мені язика поміж губи. Ми ділимося останнім зрозумілим словом. Розкушуємо його: ко — ох — аю. І оздоби слів опадають. В зойкові голос оголений. У самому центрі крику. Жага не перекладається вивченими, видресируваними словами.

Зостається ритм, пульсування крові. Обов’язок ритму, який викликає насолоду. Я закрадаюся під тебе. Злизую краплини поту. Вони мають прозорий смак. Ними струмує тепло, солона сльозливість, липкість жаги. Почекай — я відштовхую тебе стопою. Ти береш її до уст, розділяєш пестливо пальці. Мокру, ти обтираєш її об щоку.

Ти поволі схиляєшся наді мною. Волосся спадає тобі на обличчя. Твої плечі сплетені з м’язів. Вони зігнуті в поклоні, сповнені легкістю й загрозою сили. Витесаний із каменю античний жрець, який приносить у жертву сім’я: «Не пізнаєш інших чоловіків, окрім мене», — вимагав би ти, як кожен закоханий бог.

Я пригортаюсь до твого рамена. У тебе прищик. Коричневий, ґудзичок, що виступає, що напинає лискучу шкіру. Я цілую заглибину шиї. Ти відхиляєш голову, слухаючись пестощів. Занадто сильно, занадто міцно. Ти знову хочеш у мені сховатись. Ми сідаємо, обнявшись ногами. Укуси поцілунків надто болісні. Ми лижемо одне одному уста. Поштовхом ти долаєш мою м’якість. Притримуєш мене за стегна, підносиш, владно притискаєш до себе. Притягуєш, відштовхуєш. Я стаю твоїм оголеним від плоті, напруженим прутнем. Ти витискаєш із нас насолоду. Ми здригаємося перед… Я вириваюся і ховаю голову під подушку. Я не хочу, аби ти мене торкався. Ще ні. Ти оголив мене від звичного тіла. З нього сочиться волога. Під ним є інше, закохане. Розпашіла шкіра парує парфумами. Ти лягаєш поруч, спершись на лікоть, вдихаєш дражливі пахощі. Я ніколи не пахну однаково, я набираюсь пахощів від світла і пестощів. Вони дозрівають на теплій шкірі.

Замість слів ти вкладаєш мені до вуха язика. Ти обіцяєш ним повільне виповнення. Ти лижеш ним найглибшу западину. Гладиш мої сідниці. Я люблю отримувати ляпаси, наче погана, неповоротка дівчинка. Звісно, я нікуди не поспішаю.

Ти притягуєш мене за плечі, щоб потерти волосся. Звірина латка між ногами. Палець провадять до заглибини руді змійки слизьких волосин. Я широко розсуваю ноги. На зміну гладкому пальцеві приходить шорсткий язик. Моя солодка м’якоть стікає з твоїх уст.

Ти притримуєш мої руки. Я не знаю, чи відштовхую тебе, чи тримаю нігтями за плечі. Ти зслизаєш у мене, коливаєшся. Неглибокі хвилі насолоди затоплюють уста. Я хапливо ловлю повітря, глибоко вдихаю його, тебе. Ти підштовхуєш до насолоди. Дедалі міцніше. Крізь моє тіло, розверсту наготу. Ти знаходиш усе нові пестощі, там, найглибше. Ми губимося, винурюємо, не можемо глибше увійти одне в одного. Розірвати. Я в тобі, в пульсуючому скиглінні. Я танцюю скимління. Пальці безсило зісковзують зі спітнілих плечей. Ми розкришуємо стегнами останній шматок цукру, який млосно розпускається в наших тілах.

Я розплющую очі. Волокна простирадла. Плащаниця з відтиском мокрих тіл. Ти пригортаєш мене важкою долонею. Цілуєш напівсонний. Ти ще в мені, але зараз випадеш. Я народжуся знову. Витікають молочні води, і ти лагідно висуваєшся на мою втомлену литку. Я западаюся в сон. Король і королева із середньовічної гравюри. Вони кохаються. Переплетені в єдності. Це ми. Ми узяли корону оргазму з цього королівства всередині нас, понад нами. Насолоди і влади над світом без кохання.

Мур

У грецькій драмі не мандрували. Єдність місця та події тримала героїв на вильоті сцени. Хор коментував долю придушених фатумом. Драма розігрувалася тут і тепер. Якщо грек був приречений на мандрівку, це ставало для нього справжньою епопеєю.

Новочасна людина зберегла відчуття драматизму, але єдність місця й часу помістила не на сцені, а всередині себе. Цим вона порушила чистоту жанру. Людське життя стало драматичною епопеєю, людина — глядачем і актором водночас. Героєм романів, котрий сідає в потяг, аби поїхати з міста А до міста Б, щоб збулася його доля. Порвавши з єдністю місця й часу події, ми мандруємо поміж місцями, які розмежовують простір. Через відсутність віри у призначення час перетворився на фатум, який нас переслідує. Ми не можемо терпляче чекати на його сповнення.

Ми роз’їжджаємо простір, розпачливо й мстиво толочимо його за зруйнування безпечної єдності. Від мандрівки ми очікуємо фабули, яка пояснює сенс дороги. Потяги в романах XIX століття розвозять персонажів драми у всіх напрямках. Парадоксально (від грецького paradoksos, успадкованого завдяки Візантії), але потяг, який служить зручному подоланню простору, стає на російських вокзалах знаряддям смерті. Виконавцем фатуму літературних розпачливців, котрі кидаються йому під колеса. Потяг, замість перенести героя до місця призначення, сам стає призначенням.

Останні двісті років — часи революції та дедалі частішого повороту ідей. Згадаймо фразу Леніна, переправленого із Заходу на потязі, що революція — паровоз історії. Справжнім революціонером був Кант. Скальпелем найчистішого розуму він безповоротно розділив єдність часу й простору. Завдяки цьому, чудово усвідомлюючи метафізичну тривіальність мандрівки, він не покидав Кенігсберга. Хоча одного разу він таки зламав свої принципи і виїхав до Голдапі. За цей вчинок, не гідний філософа, йому вирішили спорудити пам’ятник на площі містечка. Сподіваюся, що цього все ж не трапиться і бронзовий Кант з Голдапі не засвідчить переваги нерозсудливості філософа над філософією розуму.

Anyway, повертаючись до шляху, яким мандрують несвідомі небезпеки подорожні, — вони й далі безтурботно сідають у потяги в Москві, Кутні чи Денвері. Наївні міркують, що доїдуть до мети призначення, яка насправді є посполитим фатумом. Пастка, абияк змайстрована з єдності часу й простору.

От, скажімо, Марія в порожньому купе нічного потяга з Тулузи до Тарна. Вона слухняно віддається ритмові їзди. Її засмаглі худі ноги вкриває біла спідничка. Матеріал вкладається на кшталт балдахіну, що прикриває внутрішню частину колін і трикутник підчерев’я. Світло, яке просочується крізь тканину, нагріває шкіру теплим відтіненням. Воно променить із дівочих затиснутих ніг.

У сусідньому купе, біля відчиненого вікна, в лопотінні паркого повітря, сидить комісар Карден. Кожний ковток води із пластикової пляшки розливається плямами на його світло-голубій сорочці. Карден куняє. Світло гасне, потяг гальмує. У темряві галасливий скрегіт вагонів заглушує цикад. Напівпорожній потяг спиняється посередині серпневої ночі. Він перевозить людей, але так само міг би перевозити морок, який вливається крізь відчинені вікна.

Коридором прямує жінка з гавкаючим песиком у руках.

— Ну тихо вже, тихо, — гладить вона песика, затискаючи йому двома пальцями гавкучу мордочку.

— Не знаєте, пані, що трапилося? — вихилився з купе Карден.

— Я не розуміюся на техніці, — буркнула вона у відповідь.

— Чому ж одразу техніка? Може, просто корова стоїть на колії?

Дамочка хухнула пастишем. Вона пішла далі, вдаряючись об стіни, наче долала рух потяга.

Марія заблокувала двері ремінцем торбинки.

Локомотив присвиснув до вагонів. Вони дотягнулися до Тарна. З потяга на спорожнілий перон висіли тільки двоє подорожніх. Перед замкнутим вокзалом не було таксі. Карден запропонував Марії підвезти її.

— Дякую, — відмовилася вона. — Я піду пішки.

— Куди? Містечко за п’ять кілометрів звідси.

— А монастир? — Марія не боялася поштивого на вигляд Кардена, але принципово не сідала в машини з незнайомими чоловіками.

— Ще далі, — комісар взяв у неї з рук паперову сумочку із покупками.

Вони їхали під гору вузькою дорогою. Запахло глицею і лавандою.

— Ви б уночі не втрапили сюди. Чому ніхто не зустрічав вас на вокзалі?

— Я готую несподіванку. Мій хлопець місяць тому приїхав до монастиря. Медитація на канікулах, молитва. Ви знаєте, багато людей так роблять.

Вони спинилися перед палацом, що білів у темряві.

— Північ, монастир — не нічний клуб. Усі сплять. Треба не мати глузду, щоб вибратися в дорогу о такій порі.

— Дякую, що підвезли.

— Якщо не впустять до монастиря, я відвезу вас до готелю. — Карден не вимикав двигуна. Він освітив хвіртку. Марія вдарила в дерев’яні двері колотушкою. Вони відчинилися, спершу впустивши її тінь.

— Я наречена Жульєна, — сказала вона заспаному воротареві. Він нічого більше не питав, а відпровадив її на другий поверх, до кімнати для гостей.

Жульєн довідався про Маріїн приїзд від воротаря, йдучи на утреню. Перестрибуючи дерев’яні сходинки, він намагався зрозуміти, чи його збудження є початком радості, а чи страху. Він виїхав із Парижа, щоб не бачити її. Вигадати минуле й майбутнє без неї. Вони зрослися були спогадами. Виліплені із хижого кохання, котре, замість приносити щастя здобичі, роздряпувало їх. Жульєн рятувався, покидаючи Марію. Як змія, що покидає занадто тісну шкуру. Вона мала б захищати його, а почала перешкоджати.

Він спинився перед Маріїною кімнатою. Жульєн знав, що його чекає: слова, які відокремлюють минуле від сучасного. Чому нічого не сказав, не написав у листах. Дні перед від’їздом, їхнє спільне життя в Парижі. Що він зробив? Чому? Нав’язливі запитання під виглядом турботи. Слідство. Жінки в цьому найкращі. Вони дуже легко засуджують і виносять вирок: я кохаю тебе, тому ми мусимо бути разом.

Він постукав і увійшов. Марія саме запинала джинси. Вона перестрибнула ліжко, обняла його. Він поцілував її у волосся.

— Ти радий, що я приїхала?

— Могла б написати.

Вона відсторонилася.

— Могла б, коли б знала, що приїду. Я проводжала батька на Ліонський вокзал. Через годину відходив потяг до Тулузи. У Тулузі я скупилася, — вона відірвала від джинсів етикетку. — Я виїхала без нічого. Спізнилася на вечірній потяг до Тарна, тут з вокзалу хтось мене підвіз. — Їй перехопило дихання. Вона не хотіла, щоб Жульєн її обірвав. Він повторював, що вона нерозсудлива, керується імпульсами. Перед від’їздом вона почула справжню проповідь: характер є інстинктом індивідуума. Інстинкт не можна змінити, щонайбільше — задовольнити.

Її не обходили Жульєнові розумування. Колись вони разом лежали в ліжку, перевертаючись поруч із скинутим у поспіху вбранням. Вона кохала його, її інстинктом була любов. Характер? Вона змінювала його на вимогу. Вона вже зовсім інша, аніж мить тому. Розсудлива.

— Я залишуся на два-три дні. Ти не мусиш мною опікуватися, я більше хотіла б…

— Поснідаємо, — сказав він рішуче.

Несподівана Маріїна серйозність могла бути вступом до важливої розмови, яка завше закінчувалася нічим. Вона із припухлими очима, тріумфуюча, що пощастило вижебрати недоїдки почуттів. Він — розчулений жалістю, лютий на самого себе, спраглий спокою. Вона давно брехала, зрадивши його. Він був у цьому певен, хоча й не мав доказів, окрім тієї жаги, з якою вона дивилася на того типа в дискотеці. Дешевка-поет, розігрує із себе Джима Моррісона. Де починається зрада? У дотику, поцілунку, під шкірою. Її жагучий погляд на отого залишився в Жульєнові. Він переплавився в ревнощі. Марія переконана, що він усе це собі вигадав. Але він не вигадав Марії. Вона стояла перед ним, ладна збрехати і забути. Сміятися, аби відразу плакати, мати тисячу думок і одну певність: вона кохає саме його.

Вони спустилися у трапезну. Сіли до дерев’яного столу. Їдці навзаєм переломлювали хліб. Молоденькі монашки у сніжно-білих шатах, дівчата й хлопці також у білому. Марія знала їх із холодних Жульєнових листів. Посередині диякон, його дружина й дочка. Дві родини із малими дітьми сиділи в куточку зали.

— Ти вже познайомилася із воротарем, — прошепотів Жульєн. — Добряк, баскський селянин, тільки дуже рвучкий. Накричить, пізніше жалкує і лежить пластом у каплиці.

— Я розбудила його, але він був милий.

— Він лунатик. Вирваний зі сну баск стає з люті терористом.

Жульєн замовкнув, він молився над хлібом.

Марія поглянула на фігуру святої, підвішеної попід кам’яним склепінням. З неї спливали барокові тельбухи. Марія не терпіла цього стилю, покрученого через надмір святості.

— Брати й сестри, — диякон дав знак відійти від столу. — Увечері — поклоніння Святим Тайнам. Поза тим — парафіяльне оголошення. Дорогі мої, запаси чаю закінчилися. Є кава. Не падайте духом, її вистачить. Каву поблагословив для християн Климент VIII. Амінь.

З білого Маріїного покою, перехрещеного дерев’яними балками, видніли лавандові узгір’я. Фіолетові пахощі їхньої свіжості осідали увечері на меблях, накрохмаленій білизні великого ложа. Лежачи, Марія бачила жарівку, що виступала із лампи. У скляній банці пучнявіла краплина світла. Скапувала сльоза. І знову росла, збираючись на кінчику розжареної дротини. Вона важко спадала з мокрих вій. Марія плакала. Вона не залишилася в каплиці на вечірню. Від кадил і сліз у неї паморочилося в голові. Вона не бачила Жульєна місяць. Дні, які їх розділяли, уклалися в шари мовчанки. Запитаннями вона не будила його від тиші, а лише від розмови, яка точилася в його голові: «Важко утримати тридцять осіб з милостині й дарунків. Ми — молодий монастир. Двадцять років — це небагато. В інших монастирях схоже: проблеми із грошима та святістю. Є святий — є й гроші з чудес і прочан».

— Я страшенно тужила, знаєш? — Марія зловила його за рукав лляної сорочки. — Будьмо знову разом.

— Ти хочеш покласти любов на вівтар римсько-католицької віри? Убити її в традиційній жертві? — Він торкнувся її чола, міряючи температуру.

— Не блазнюй.

— Я? Твоя мати вважає, що жінка без вад — жінка без грошей. Чи ти достатньо багата? Розбагатієш після закінчення навчання?

— Упродовж цього місяця я чимало переосмислила. Я багато читала. — Вона охоче заховалася б від його іронічного погляду за книжками. — У приязні нас притягує подібність. У сексі збуджує протилежність. Кохання є одним і другим водночас. Прагненням подібності та відмінності, — докінчила вона непевно. Це він володів монополією на істину — інтелектуал, котрий повчає дантистку. Вона боялася виставити себе дурепою, почути, що верзе нісенітниці. Вона намагалася вдертися в його світ струменем слів. Чулість розбивалася на шибі, яка їх розділяла. Вона залишала на склі розмазані сліди поцілунків, патьоки сліз.

— Маріє, навіщо ти приїхала?

— По тебе. По нас.

Вони увійшли до малярської робітні. Ансельм верніксував уже, мабуть, сотого ангела для крамнички при монастирі. Він клеїв репродукції на дошку, а відтак розгладжував їх мазками лаку.

— Бачите? — він вийняв порізаний стовбур ялівцю. — В самому осерді точка, зернятко, з якого хвилями шириться відлуння життя. — Він погладив скаліченим пальцем шари живичного дерева.

— Бачите? — Жульєн змавпував Ансельма, коли вони вийшли із робітні. — Кожен має власні істини. Ти сьогодні проголошувала свої — про кохання і приязнь. Ансельм увесь час повторює, що перша клітина, з якої виникло життя, поділилася навпіл, бо луснула від пихи.

— Ти завше полюбляв мудрувати.

— Мислити. Але не штукарськими афоризмами, які тільки відганяють думку.

Він не хотів розмовляти. Найохочіше він би просто провів її мовчки по монастирі, прочиняючи різні двері. Показав би людей, похилених над кадею із вчиненим хлібом, тих, що садять квіти в садку, миють підлогу в каплиці. Сам він працював на ремонті муру. Латав камінням дірки. З одного боку трухлявої огорожі був монастирський сад, а з другого — поросле пожовклою травою та зіллям узгір’я.

Диякон підійшов до Марії, котра самотньо стояла в саду. Він приніс їй склянку води.

— Мене звуть Філіп.

— Марія.

— Тішуся, що можу з тобою познайомитися. Жульєн розповідав про тебе.

— Я думала, що він виїхав, аби мене забути. — Вона виклично поглянула йому в очі.

— Любов не забувається. Я дещо про це знаю.

— Любов до Бога чи до людей? — Марія не була певна, про що вони розмовляють. Диякон промовляв лагідно, відбираючи звичним словам їх приземлену ваготу.

— Одне другому не перешкоджає. Бог створив світ, то навіщо ділити єдність? У нашій громаді живуть жінки, чоловіки, родини. Ми молимося гебрайською і французькою. У п’ятницю відправляємо хресний шлях і шабас. Не варто розділяти того, що може бути разом.

— Чи Жульєн казав, що я протестантка?

— Тим сердечніше ми приймемо тебе до нашої громади.

— Католицьке милосердя замість протестантської заслуги? — Марія розуміюче всміхнулася.

Філіп зірвав персик.

— Не думай, що спокушаю тебе солодким плодом, — підхопив він жартівливий тон, — але скуштуй солодощів із екуменічного саду, Маріє.

— Філіпе, я маю таке передчуття, наче ви під екуменізмом маєте на увазі навернення в католицтво. — Густий сік залив їй пальці.

— Смачний?

— Дуже.

— Бачиш, по плодах пізнаєте їх. Маріє, я ні до чого тебе не намовляю. Ти — наш гість. Працюй з нами, коли матимеш охоту, а коли б тобі знадобилася духовна провідниця, сестра Даніела завжди тобі допоможе.

Даніела виявилася святошею, зашнурованою в штивну сутану. Двадцятикількарічна бліда панна, родом із піренейського села. До монастиря вступила у віці шістнадцяти років. Вона небагато знала про життя за муром і не бажала знати. Дрібні провини, засоромлення вона перелічувала у пряслиця чоток, обкручених навколо долоні. Вона перебирала пряслиця то швидше, то повільніше, залежно від напруження, із яким слухала Марію. Складки білої сутани важко корилися її повільним жестам. Штивною накрохмаленістю вона нагадувала лілію, що прикрашає вівтар.

Зате Марії сподобалася Аґнеса. Вони зустрілися на дворі. Аґнеса смажила на сонці веснянкувате личко із кирпатим носиком.

— Полюбляю сонце. Мене чекає тонна прасування, — безтурботно замахала вона ногами.

— Я тобі допоможу.

— У таку погоду? — недовірливо примружила Аґнеса свої котячі очі.

Вони пішли до прасувальні.

— Бог мені тебе послав, — Аґнеса показала столи, які вгиналися від білизни. — Cara mia, — вона збуджено плутала французькі слова із рідною італійською, — коли знудишся, я тобі поспіваю. — Вона поставила Марію до столу і обдарувала важкою паруючою праскою.

Дівчата розвішали іще вологу гарячу білизну на терасі, щоб її вибілювало сонце. Вона тріщала, коли її складали до глибин шафи. Аґнеса розпитувала Марію про Париж, моду й кохання. Кохає Жульєна? Вони житимуть разом? Балаканину обірвав дзвінок.

— Пів на шосту, закінчуємо! — скомандувала Аґнеса. — Пішли зі мною до каплиці.

Вони ковзалися по вощеній підлозі, хихотіли, стежачи, аби хто їх не почув. Аґнеса видряпалася на вівтар, наче на улюблений паркан.

— О sole mіо, — замугикала вона. — Це найвеселіша мелодійка, тому я співаю її Ісусові.

Аґнеса запалила свічки. Вони пішли до сакристії приготувати начиння і вино для вечірні.

Вранці Марію розбудив стук. Вона вистрибнула з ліжка. Жульєна за дверима не було. Воротар стукав до всіх, щоб розбудити.

Після сніданку вони з Аґнесою прасували. У перерві вона навідалася до Жульєна. Він відпочивав на другому боці муру. Обличчя прикрив солом’яним капелюхом, сорочку зняв.

— Гей, гей! — Марія торкнула його ногою. — Не спи, робітничку!

Він зловив її за ногу, перевернув на траву. Полоскотав стеблиною під блузкою. Вона голосно розсміялася. Він прикрив їй уста:

— Ти-и-ихо, бо тебе виженуть із монастиря.

Він бавився її волоссям. Вона заплющила очі, їй знову стало добре. Вона захотіла притулитися до нього. Гостра трава торкалася її шиї.

— Я прив’язав тебе волоссям до землі. — Жульєна розсмішило Маріїне здивування. — А зараз дай відповідь на моє запитання. — Він поміркував. — Властиво, у мене немає жодних питань. Не намагайся встати, вирвеш траву на всій луці, коріння зрослося. — Лежачи, він гриз галузку.

Марія розплітала кіски. Вона вдавала ображену. Жульєн встав.

— Вибач, що покалічилась. — Він не виглядав особливо перейнятим. Жульєн відвернувся, помішуючи розчин. Марія мусить іти. Вона безпорадно роззирнулася.

— Палиш? — Марія зауважила порозкидувані біля муру недопалки.

— То швейцарські клірики, вони приїхали на вікенд. Коптять тут, у монастирі заборонено.

— Ти не надто швидкий на оповіді, однак розповів про мене дияконові.

— Я розповідав йому про себе, ти ж бо, може, є частиною мене.

— Мило це врешті почути.

— Хочеш посваритися? — Він підійшов до неї.

— А ти хочеш покохатися? — Вона встромила йому руку в штани.

— Я хочу залишитися на самоті.

Марія повернулася до прасувальні й розплакалася. Аґнеса сплюнула на праску, відставила її на підставку.

— Що трапилось? — пригорнула вона хлипаючу Марію.

— Я так більше не можу. Ми мали одружитися. Чи можна кинути когось після п’яти років, без приводу, от так собі, через маячню? Може, він когось має? Я знаю, це істерика, мені соромно. — Вона затулила обличчя.

— Не соромся. Я така ж, як і ти, занадто сильно переймаюся усім. Жульєн тебе кохає, але… тобі не спало на думку, що ти не зможеш перемогти Христа?

— Що? — Марія перестала плакати.

— Може, він справді відчув покликання. — Аґнеса подала їй свіжовипрасуваний обрус, аби витерти сльози.

— Він не святоша, — вигукнула Марія. — Вибач, я хотіла сказати, що він не релігійний. Ні, це абсурд!

— Маріє, для Бога немає нічого неможливого. Зі мною було так само. Я навідалася до брата в семінарію. Я жаліла його, він відмовив собі у стількох задоволеннях. Ми попрощалися, і несподівано я відчула, що не знаю, куди повернутися. До свого хлопця? До родини, до школи?

— Ти зважилася в один день?

— Не я зважилася. Хтось розумніший за мене. Зараз я це бачу. Тоді я не роздумувала, чи вибрати кларисок, а чи норбертанок. У Римі стільки орденів. Я потрапила до Лева Юди. Я могла б одружитися й також перебувати тут, правила це дозволяють. Однак я сама і чекаю на чернечу присягу. Наскільки я розуміюся на людях, Жульєн обрав духовний шлях. Я не розмовляла з ним, але здогадуюсь, що він переживає. Він торгується з Богом, але Бог його не відпустить. Мало обраних для святості.

— Святості? — Марії в Аґнесиному голосі почулася екзальтація.

— Я тобі дещо оповім, йдеться про Жульєна, отож ти мусиш про це знати. Я молилася в каплиці. Навколішки, з головою, схиленою до землі. До мене прийшов Ісус. Напевне, це був він. Я не насмілювалася розплющити очей. Я согрішила соромом і фальшивою покорою. Може, я сумнівалася, що коли розплющу очі, то Він зникне? Неважливо, це важко пояснити комусь, хто цього сам не зазнав. Молячись, я зрозуміла, задля чого Жульєн приїхав до нашої громади. Він має в собі святість, яка переростає в гріх. Ми побожні без заслуги. Не те, що наближені, а ледь покликані. Він — обраний. Він має в собі силу й спокій. Він буде гордістю нашого ордену. Маріє, кохай його так, як кохає Бог. Це справжня любов. Дай йому свободу. Бог тебе втішить. Якщо тобі судилося світське щастя, ти знайдеш його.

Трапезна ясніла блиском семираменних свічників. Полум’я шабасних свічок танцювало разом із хороводом бесідників. Вони схилялися вліво, підстрибували, повернуті ґвалтовним рухом направо, схилялися вперед. Аґнеса втягнула Марію до танцюючих монахинь. Чоловіки танцювали в другому колі з дияконом. Вони наспівували хасидських мелодій у супроводі фортепіано. Жульєн вклонився їй. Це могло бути па танцю. Марія спинилася біля дверей. Вона вийшла в коридор, який провадив до каплиці. Марія ні про що не думала. Нічого не відчувала. Час розчинився в темряві. Зашкварчав ґніт запаленої свічки. Воротар освітлював собі дорогу до сакристії. Він помітив скулену на лаві Марію.

— Ти бачила реліквію?

Марія пішла за ним. Він вийняв із шухляди коробочку. У ній були два зуби. Невеликі, червонуваті різці.

— Свята Калумена. Мучениця. Вони червоні від вогню, який спалює гріхи. Вони палають святою любов’ю. Довір своє прохання Калумені й поцілуй реліквію. — Він стромив її Марії під носа. Вона перехрестилася й втекла із сакристії. На сходах їй зустрілася підспівуюча Аґнеса в блискучій сукні.

— Я бачила монастирську реліквію.

— У нас немає реліквій. — Аґнеса поправила мереживний комірець.

— Воротар показав мені червоні зуби святої Калумени.

— У нас немає реліквій. Воротар, може, й молиться до якихось зубів. Поняття не маю про селянські забобони. Червоні? — Аґнеса здригнулася.

— Від крововиливу, такі бувають у жертв насильницької смерті через задушення. — Марія процитувала підручник судової медицини.

На терасі в монотонне дзижчання цикад вплелося попискування лиликів.

— Дивуєшся нічному фірмовому комплектові: місяць і зорі? — Поль зупинився позаду за Марією. Вони сьогодні розмовляли в саду. У прив’язаних мотузкою окулярах він полов бур’яни між грядками картоплі.

— У мене немає собаки, то хоча б із душею прогуляюся. Ти також? — Марія сонно потягнулася.

— Після вечері ти розпитувала про покликання.

— Бо це цікаво. Усі кажуть «не знаю», «так мало трапитись», «провидіння». А ти знаєш чому?

— Авжеж. Мати читала мені Біблію для дітей, а я знав, що буде далі. Мамо, — переривав я читання, — змій спокусить Єву, Авраам відведе Ісака на гору.

— Неймовірно.

— Жартую. Непогано було б, правда?

— А як було насправді?

— Після школи я працював у паризькій Віргінія Мегастор, у відділі літератури. Я читав бестселери, твори нобелянтів, гонкурів.[10] Я був найбільш начитаним чолов’ягою у Франції. Я дійшов висновку, що всі ці книжки, про всяк випадок, ні про що. Переходять через інтелект, наче чопики. Гладко, слизько, інтелектуальний пронос. Я не сам був такий геніальний. У мене був приятель. Він торгував у езотеричному відділі. Ми знайшли своє Ельдорадо. Магія, таємні знання і сили. Ми експериментували з кабалою. Чи вірив я в це? Видурювався, але однієї ночі щось з’явилося. Обрис постаті, яка наче зійшла зі сторінок підручника кабали. Внаслідок цього приятель приземлився у дурці, а я — в монастирі. Я довідався про Лева Юду, монастир, підпорядкований Папі, де відправляють юдаїстський обряд. Я католик, що вірує у Старий Заповіт.

— Ти тут зі страху перед дурдомом.

— Ні. Через помилкове явлення. Я вірю, бо сам бачив.

— Поль, чи вступають у монастир через невіру?

— Невіруючий у монастирі?

— Так.

— Існують люди, котрі сумніваються все життя. Чи варто одразу називати це невірою?

— Кажи до мене простіше. Я звичайна дантистка.

— Я також звичайнісінька людина. До того у мене болить зуб мудрості. — Він торкнувся щоки.

— Тут темно, я не побачу.

— І не треба, я знаю, що зі мною. Тиск мозку на душу защемив нерв.

— Я пішла спати.

Жульєн був на суботній нараді в диякона. Марія навідалася до містечка.

Вона задихалася від шепоту, притишених голосів у монастирі. Вона втомилася прослизати вздовж коридорів. Вона втратила надію нормально поговорити із Жульєном. Вона не вірила в його несподіване покликання. Коли б щось таке трапилося, він зазнав би явлення. Але в потоці буденщини? Із студента-соціолога — в ченці? Від читання побожних книжок не стають святими. Нісенітниці, після канікул він повернеться до Парижа, і в шинку на Сорбоннській площі вихвалятиметься: «Я досліджував „альтернативні спільноти“». — Маріїн батько вважав Жульєна диваком: «Він стане або науковцем, або клошаром. Милий, симпатичний, але цілком позбавлений характеру. Ви добре підібралися: він не вміє жити, ти не вмієш жити без нього. І що ти в ньому бачиш?»

Жульєн був у неї першим. По-жіночому делікатний і по-чоловічому розумний. Пізніше були інші, короткі пригоди, щоб переконатися в тому, чим насправді є секс. Вони закінчувалися вдаваними оргазмами. Добре їй було тільки із Жульєном.

За п’ятнадцять хвилин Марія обійшла середньовічне містечко. Зазирнула до ресторану.

— Доброго дня, панянко, — гукнув її літній чоловік, який стояв біля контуару.

— А-а-а, це ви! — втішилася вона. — Доброго дня. Чи можу я запросити вас на пиво, щоб віддячити за те, що підвезли?

— Вдалі відвідини? — Він звільнив їй місце, відсунувши порожні склянки.

— Тут дуже гарно.

— Жульєн певно втішився візитові.

— А ви непогано орієнтуєтеся. У провінції нічого не можна приховати?

— На жаль, можна, і то настільки добре, що іноді слідство триває роками. Прошу вибачити, я не представився. Комісар Карден.

— У такій спокійній місцині ви небагато маєте роботи, авжеж? — ввічливо запитала Марія. Вона міркувала над тим, чи буде ще до вечора потяг у Тулузу.

— Для парижанки один труп — це небагато? — Карден попивав пиво.

— Який труп?

— Убитої дівчини. Її знайшли на узгір’ї, під муром, два тижні тому. Вам про це не розповідали в монастирі?

— Це жахливо, — вигукнула Марія.

— Жодних слідів. Задушена. Невідомо, ким вона була, ніхто не бачив її в цих околицях.

— Скільки їй було років?

— Приблизно шістнадцять-вісімнадцять.

— Зовсім нічого не відомо?

Карден глянув на сполотнілу Марію.

— Я злякав вас. Прошу випити, тепер я запрошую.

— Ні-ні, — запротестувала вона, може, занадто голосно. — Я повинна йти. Сьогодні виїжджаю.

Жульєн чекав біля мікроавтобуса.

— Я попрощалася з усіма. Можемо їхати.

Він кермував обережно, аби не впасти з гірського шляху.

— Чому ти нічого не сказав мені про ту убиту дівчину?

— Навіщо було говорити? Лякати тебе?

— Застерегти. Ви що, тримаєте це в таємниці?

— Збожеволіла? Її знайшли за муром. Поза стінами монастиря відбувається безліч речей. Ти ніколи не переймалася кримінальною хронікою. — Він долав Маріїні докори так само легко, як повороти.

— Досі нікого не вбивали під стінами мого будинку.

— Не гарячкуй. Агресія є наслідком приручення людини.

— Ти ніколи не думав про ту дівчину? Отче наш — і з голови геть?

— Міркував. Шістнадцять років мають індуські боги. Потім починається помирання.

Вони доїхали до вокзалу.

— Жульєне, що з тобою діється?! Поряд із монастирем знаходять покійника. А ти мені казочки оповідаєш.

— А чого б ти хотіла? Морального осуду вбивці? Та дівчина не має імені, нічого. На узгір’ї знайшли мертве тіло.

— Досконалий злочин чи досконала байдужість?

— Я не вірю в досконалість. Порівняно з людьми тільки Бог досконалий. — Жульєн загальмував.

— Ти навіть у Бога не віриш. — Марія хряснула дверима.

Вони не прощалися. Мусили б сказати одне одному «до побачення». До побачення коли? Марія не питала. Вона поцілувала його в щоку.

Жульєн дивився на від’їжджаючий потяг. Або віриш, або ні. Він перебував посередині. Він дозволяв подіям вести себе. Можливо, шальки терезів ніколи не схитнуться на один бік. Його не стратять, але й не помилують. Що б не діялося, він приймав це за знак. Поки що він зазнав тільки стигматів байдужості.

Він не знав, ким є. Можливо, він убив її, щоб упевнитись. Коли б дівчина мала ім’я, біографію, він гидував би посполитим убивством. Наскільки важче убити когось, кого не існує. Її міг би убити хтось інший. Для Жульєна, однак, було б краще, коли б це був саме він. Коли б він, врешті, задушив іронію. Ту інтелектуальну недовіру, з якою ми придивляємося до світу. Там, де вона з’являється, ніщо не справжнє. Не можна вже ставитися до себе серйозно. Колись існував Бог. Коли винайшли перспективу, він поменшився в малярстві Ренесансу. У бароко, вже людиноподібний, він сховався за світлотінню. Класицистична дослівність пасувала грецьким маскам, а не Його Ликові. Романтична іронія стала для Нього страшнішою за ренесансну перспективу, применшуючи достоїнство творіння.

Вона пожмакала пропорції. З Неба, цієї криївки вічності, вона вигнала Бога. Відстань між Ним і людиною перетворилася на одвічну дистанцію. Гротескну посмішку, яка тримає людину на відстані від самої себе. Ця віддаль ілюзорна. Тому мандрівка Марії не потребувала ані часу, ані простору, а лише іронії долі.

Ікона

Взимку помер Юзеф Чапскі. Маляр, письменник, видатна особистість. Втрата для польської культури, ще більша — для мене. За що тепер жити?

Я була його секретарем. Іноді я міркувала, чи не надрукувати собі в автоматі візитних карток із написом «Секретар Чапского». Я б, напевне, так і зробила, але бракувало грошей. Тому я й пішла до нього працювати. За годину я заробляла стільки, скільки платять прибиральниці. За такі гроші нікому з тих, хто вміє читати і писати французькою, не захотілося б двічі на тиждень перед полуднем їхати потягом до підпаризького Мезон-Ляффітт. Економка Чапского дивилася на мене із недовірою селянки-служниці. Вона взяла мене на роботу, бо в нього завжди був секретар. Хоча вже певний час Чапскі не відповідав на листи, які отримував із такою ж байдужістю, як запізнілі почесті.

— Ордени мені? Від президента? — Він хвилину тішився ними і відкладав туди, де їм місце: до шухляди пам’яті, сповненої дитячих спогадів, іграшкових солдатиків і відзнак.

— Мені? Надали honoris causa? А де? — Він непевно обмацував себе худими долонями.

Я була прекрасним секретарем. Затягуючись увечері на площі Сен-Мішель вижебраними самокрутками з гашишем, я досконало розуміла провали в пам’яті Чапского. Я тихо чекала 5-10 хвилин, аби він випірнув із безодні підсвідомого, коли зблисне око з більмом, наче з безцінною, ще мокрою перлиною.

— …пинився перед брамою, — продовжувала я читати з того місця, де закінчила, аби не перешкоджати. Я читала дуже голосно. Одне й те саме раз у раз. Спогади про табори для військовополонених у Росії, битву під Монте-Кассіно, аристократичне дитинство на Кресах і толстовську комуну в роки Першої світової війни. Він доказував те, що незручно було написати: «Дядечко з-під Мінська не був диваком, а звичайним алкоголіком. Мій роман з Ахматовою?» — Він поблажливо посміхався. Чапского ніколи не тягнуло до жінок.

Влітку він пересував змерзлі долоні за плямами сонця, які зсувалися з обгорнутої навколо нього ковдри. Плями швидко зникали під шафою, висвітлюючи стовп куряви на дерев’яній підлозі. Траплялося, що він хотів вибігти з кімнати. Йому снилося, наче він може ходити. Він не нарікав, не скаржився. Ніколи не говорив про смерть, занадто добре був вихований.

Від читання у мене пересихало в роті. Після години роботи я мала право на відпочинок, склянку чаю, пару печив. Я припиняла читати, коли Чапскі засинав. Тривала тиша зміцнювала переконання економки, що варто відмовитися від секретаря або скоротити йому години праці. Приносячи печиво, вона сердито допитувалася: «Ну як, не перепрацювалися сьогодні?» Я репетувала дві години, не зважаючи на те, чи слухає Чапскі. Слухала економка, конвертуючи мій біль у горлі у франки. Тижневу платню я витрачала на десять морожених гамбургерів, пачку масла, буханець хліба, джем, чай і квиток у метро. Виходячи від Чапского, я збирала перед будинком із землі соковиті плоди абрикосів. Цього мало б вистачити до післяполудня, коли я розморожу гамбургер.

На столі у Чапского лежали дорогі шоколадки. Я цупила їх із коробки. Коли б не підозріливий погляд господині, я поїла б усі. Я стала справжнім майстром удавання об’єму, розгладжуючи золотко обгорток і чавлячи шоколад. Обід подавали після того, як я забиралася геть. Думаю, що я б не стрималася і, скориставшись сліпотою старого, виїла б йому з тарілки паруючий клейстер.

Восени, як і щороку, застрайкували залізничники. Замість вранці, я приїхала до Чапского увечері. Економка пішла до церкви. Я не мусила галасувати на увесь будинок: «Старобєльськ! Катинь! Достоєвський і Толстой!» Я розповідала малюнки:

— Тут Пікассо з Боннаром. «Снідають. Сперечаються» — так ви підписали. А тут, у невеликому блокноті, ескіз краєвиду за вікном.

— Ага, пригадую. Я вже втомився, дитинко, від образів. Почитай.

Спокійно, із почуттям, я перечитала про в’язничне Різдво у Сибіру. Чапскі почув мої сльози. Його зворушило моє зворушення.

— Давай вип’ємо, — він простягнув довгі пальці в напрямку стола, де стояли пляшки. Я налила йому коньяку.

— Собі, дитинко, теж.

Ми випили кілька тостів: за щастя, за красу і справедливість. Мені зашуміло в голові. Алкоголь позбавляє людину голоду і глузду. Ми випили ще півпляшки вина.

— У вас міцна голова, а я впилася.

Чапскі уже не слухав, він чекав наступної склянки. Я налила і вийшла, намагаючись не впасти зі стрімких сходів. Наступного разу економка чатувала на мене біля хвіртки:

— Ти що, вважаєш себе рівнею Чапскому?! Аби з ним пити? Йому ж майже сто років, він міг померти!

— Позаяк він просив налити йому, то чому б я мала відмовити? — боронилася я. Вона б радо витурила мене, але нікого б не знайшла на моє місце.

Того п’яного вечора щасливий дідусь танцював у своїх мріях, перебираючи гомілковими кістками під поплутаним пледом. Він не зазнав подібного щастя від звареного економкою бульйону. Вона ревнувала мене до, може, останньої чуттєвої втіхи Юзефа Чапского. Поштива, завзята баба у блиску каструль, маєстаті обіду.

Чапскі помер взимку. Прощальні промови, п’яні гробарі, нездатні викопати у промерзлій землі достатньо великої дірки для двометрового небіжчика. Труна виглядала на поверхню і ніяк не хотіла опускатися. Жалібниці притупували і хухали, щоб зігрітися, на руки. Лише коли сонце майже зайшло, вдалося увіпхнути труну до підземної криївки. Я марила про прадавні поховальні церемонії, коли разом із господарем і володарем ховали його двір: дружину, кухарів, писарів, коней і собак. Економка, яка конає з голоду в могильній комірчині. Ефеби, замуровані біля саркофага. Я блаженно западаю у видіння передозованої десь під стіною, розмальована стилізованими під античність маками. Чи може бути краща смерть, аніж від вірності? А насправді через непотрібність, бо за що мав би жити після смерті Чапского його останній секретар? З уроків польської, російської, сербсько-хорватської? З дипломної роботи у вищій школі суспільних наук на тему: проникнення юдео-християнської гнози до народних вірувань центральної Франції у XIII столітті?

Притулок для мене знайшовся в Ілонки. В її будинку на Монпарнасі кочували поляки і росіяни. Стипендіати, які заощаджують на готелі, шукачі роботи. Не думаю, що Ілончина гостинність була ностальгією за минулим. Вона мало що пам’ятала про Польщу, звідки виїхала дитиною.

Просто Ілонка була від природи добра і гарна. Мешкаючи в неї більше ніж місяць, я могла розраховувати на те, що вона знайде мені роботу. Тоді моє ліжко зайняв би хтось більш потребуючий і безнадійний. Скажімо, якийсь російський «ідіот». Ілонка працювала у франко-російському видавництві «Верочка». Вона утримувала в себе колонію поетів, самогубців, божевільних. Найкраще я запам’ятала видатного актора, котрий постійно меншав. Він хворів на паскудну хворобу. Єдиним порятунком була ампутація ніг. Не цілих відразу. Шматок за шматком, у міру розвитку хвороби.

Пухкенька, темноволоса Ілонка з гаптованою хусткою на раменах вирувала в танці поміж своїми гостями. Вона зазирала зеленими очима углиб їхніх слов’янських душ, по-хазяйськи упевнюючись, чи їм чого не бракує. Вони обжирали її холодильник. Неважливо: майонез, паштет із гусячої печінки, сальцесон. Аби більше — голод за вітчизною. Приходили й такі, котрі не вважали цей дім притулком або благочинною кухнею. Рудий не міг проковтнути частунку чи щось сказати. Якщо він і наважувався глянути на Ілонку, то червонів і знову втуплював очі в стіл. Але як він на неї дивився! Так дивляться на піднесену гостію, коли треба стати навколішки і промовити: «Скажи тільки слово, і моя душа буде Твоєю».

Чого не було, то це тиші. Гості п’яно белькотіли, вигукували погрози у відчинене вікно, у вуха несвідомих болю душі французів. Рудий мав рацію, Ілонка — свята. Вона знайшла мені роботу в готелі, неподалік площі Сен-Мішель, в районі Латинського кварталу. Власник був боржником її єврейських кузенів.

Готель «Раваяк» був руїною. Без ліфта, з ваннами в коридорі. Сім поверхів куряви, зотлілих килимів. У покоях, які винаймали приблуди-туристи і сезонні робітники, єдиним надміром були дзеркала над нечинними камінами. Я працювала разом із сорокарічною португальською вдовою. Кожного разу, коли ми заходили до покою, вона фаховим поглядом оцінювала наплічники і порозкидуваний дріб’язок. «Америка, — кляла вона чужу заможність. — Поглянь!» — показувала португалка покинуті на шафі світлини з Греції, Риму. Розсміяні дівчата в купальниках, засмаглі хлопці бездумно регочуть на Акрополі зі свого дурнуватого життя. Вони писали щоденники, пересипані вигуками: «Сьогодні ми побували на Монмартрі! Багато митців. Чарівно!»

За десять хвилин ми перестеляли ліжко і змітали патину бруду. Після двох поверхів мені вже нічого не хотілося. Спітніла, я дедалі повільніше волочилася вгору, перечеплюючись через трубу пилососа. Португалка, похитуючись на високих каблуках, шварготіла, тягнучи коші з білизною. Вона розповідала, що вставить у рамку фото Французької Рив’єри, вирізане із «Парі матч». «Бо людина мусить щось мати від життя, не тільки гарування, але й гарненький краєвид також».

Кожен готель має свої таємниці. Надто довго тамовані, вони іноді переростають у скандали, які потрапляють на перші сторінки вечірніх газет. Чужий шибеник у ванні або Готельний кухар приготував собаку. Про випадок у «Раваяку» не довідалася навіть страхова компанія. В ніч із неділі на понеділок гість із дев’ятого мало не загинув, надто різко вставши з ліжка. Шукаючи в темряві пантофлі, він тупнув ногою по підлозі і пробив дірку до кімнати номер 4. Він не впав, килим заблокував отвір. Йому повернули гроші, а на дорогу доклали пляшку шампанського. На щастя, четвертий був тієї ночі вільний. Ми зібрали сміття, яке вкривало порожнє ліжко.

— Було б два трупи. Той, зверху, і той, знизу. Два, — португалка упевнилася в правильності підрахунків. — Ну, хіба що на ліжку в четвертому спала би пара — тоді три. Господар пішов би до в’язниці. Давно час зробити ремонт у цьому порохні. Але йому шкода грошей. Нам також, блядь, шкодує. Повбивав би невинних людей.

Про другу таємницю «Раваяка» я довідалася через місяць. Мене втаємничували поволі, упевнюючись, чи я стерплю правду. Кімнату номер 12 винаймали на постійно. Я не розуміла, кому вигідно гніздитися у вошивому готелику за ціну винайму двокімнатних апартаментів. Португалка спершу мене отверезила: «Платять, то їх справа».

Одного дня, міняючи у дванадцятці поплямовані простирадла, вона не витримала.

— Сором і образа Господня. Знаєш, скільки їй років? Близько п’ятдесяти. А йому? І вісімнадцяти немає.

Я зачаїлася поряд із рецепцією, щоб подивитися на таємничу пару, яка спускалася сходами. Власник готелю був переконаний, що гарна жінка з дванадцятої — мати підлітка. При поселенні він бачив їхні папери. Певно, втекли з дому від батька-пияка. Обоє працюють. Виходять вранці, повертаються увечері. Бідні, порядні люди. Португалка підсміювалася з легковірності хазяїна.

— Покоївка своє діло знає. Не він за ними прибирає брудну білизну. З того, як виглядає простирадло, я можу тобі сказати, скільки разів і як єбалися гості. Коханця собі знайшла, стара порхавка.

У коридорі, в їдальні коханці вдавали байдужість. Жінка нікому не дивилася в очі. Її смагляве обличчя було незворушне, опановане спокоєм зрілої, певної в собі вроди. Чорне волосся вона запинала у кок. Нервово загризала нижню губу, яка червоніла, наче після хижого поцілунку. Вона не могла бути матір’ю цього блідого хлопця з голубими, ледь розкосими очима і мало не білявим волоссям. Вони нічим не нагадували одне одного. Хоча видавалися однаковими. Вони були схожі, як бувають схожими коханці, ідентично посміхаючись, прагнучи водночас торкнутися руками, поглянути навзаєм.

Я заробляла двісті франків на день. Винайняла кімнату без теплої води, але з холодильником. Лежачи в ліжку, я торкалася головою дверей холодильника. Ноги я впирала в дерев’яні вхідні двері. Розкладені руки визначали ширину моїх володінь від стіни до величезного вікна.

Закінчилися канікули, готель спорожнів. Залишилися коханці з дванадцятого. Ненадовго селилися сезонні робітники, котрі ночами пили вино з пакетів. Португалка потребувала моєї допомоги два-три рази на тиждень. Я не могла зменшити розміри моєї хатини, тож заощаджувала на довжині французьких булок і регулярності обідів.

З потреби я вирішила навідатися до Ілонки. Торговиця на її вулиці розпочиналася о сьомій ранку. Відставна повія в товстих окулярах, з-під яких виблискував яскравий макіяж, змінила диспозицію і з поблизької блядської вулиці перейшла на базар. Вона верещала над візком із полуницями: «Куууупуйте, куууупуйте, мої полуниці, солодші від єбаниці!!! Хто трахає полунички, у того гарненька пичка!!!» Найменша зміна її репертуару викликала шурхіт задоволення поміж гендлярами, котрі до огиди повторювали: «Риба, дешева риба! Банани за півціни!» Я бачила її вечорами п’яну, далеко звідтіля, в районі бульварів. Вона йшла, рвучко вимахуючи торбинкою і чіпляючи перехожих. Рештки кучерів тряслися на лисіючій голові. П’янісінька копія пані Тетчер.

В Ілонки була якась учта. Вона, зайнята роботою, схилилася над комп’ютером у кімнатці поряд із кухнею. Надомниця двадцятого століття, Ілонка забирала роботу додому. Гості частувалися картоплею і дешевими динями з базару.

— Налийте собі чаю! — гукнула вона і повернулася до праці: стук-стук, стук-стук. Двоє росіян запалили на десерт смердючі самокрутки і, човгаючи, вийшли. Над охололою картоплею в мундирах засидівся поляк. Він фотограф, намагається організувати у Франції власну виставку або отримати стипендію. До їжі він зняв кольє з апаратів. На спітнілій майці залишився тільки брелок експонометра. Фотограф узяв пальцями картоплину, подивився на неї, гикнув. Я звикла до пияцьких монологів Ілончиних гостей.

— О, підземна богине, — твердо промовляв фотограф. Йому виразно про щось йшлося. Голос у нього задрижав. — Багатоока, багатоперса, ні, многоперса, — продовжував він, глипнувши, чи Ілонка чує його. — Поживна, кругленька, пухкенька, — обертав він бульбу. Фотограф влучив у болюче місце. Ілонка здригнулася при слові «пухкенька». Вона безрезультатно намагалася схуднути.

— Мамо наша підземна, годувальнице. Богине Пірро. Ми, замість покірно клякнути перед тобою в борозні, закидаємо голови і говоримо до єврей… до юдейського Бога: Отче наш…

Фотограф із повагою відклав картоплину на тарілку. Ілонка почала стукати ще голосніше. Не дочекавшись її ласкавого погляду, він вийшов, хряснувши дверима.

— А йому що?

— Певно, ревнує, — Ілонка замкнула двері на ключ. — Ти що, нічого не знаєш? Куди ти поділася?

— Працювала. А що я повинна знати?

— Я виходжу заміж. У синагозі, — повідомила вона спокійно. Ілонка заповідала неминучість очевидного. Після двох чи трьох невдалих заручин вона жила у святому целібаті. І на тобі…

— Лой! — зітхнула я. — За кого?

— Премилий хлопець. Інженер з Ліона.

— Інженер? — щось мені не пасувало. Поетична Ілонка з інженером?

— Де ти з ним познайомилася?

— Приятель кузенів.

— Тих, що влаштували мене на роботу в готелику?

— Еге ж. Кажу тобі, він славний.

— А тобі не буде нудно з інженером?

— Але це ж чудово, ми будемо доповнювати одне одного своїми інтересами.

— Розминатися, — договорила я цілком даремно. Інженер чимало заробляє, гроші ніколи не бувають нудними.

Весілля мало відбутися через два місяці. Церемонії із балдахіном і рабином забажав інженер. Для невіруючої Ілонки, вихованої у принципово світських школах Франції, обряди були скансеном. Розбивання келихів, ритуали, проголошувані на старовинній мові, вона трактувала серйозно до тієї міри, наскільки вони стосувалися її шлюбу. Так само добрими вони були б мовою суахілі. Її трохи лякала зустріч із рабином. Вона гадала, що коли я маю диплом з юдео-християнської гнози, то допоможу їй перебрести дошлюбну науку.

Рабин забажав побачити наречену. Ілонка одягнула довгу лискучу сукню, заплела волосся в косу і накинула куплений на базарі светр. Більш-менш так ми уявляли собі порядну довоєнну наречену з кагалу.

Рабин був реформований і неортодоксальний. Дошлюбний візит — формальність. Я чекала в коридорі рабинського бюро в заможній XVI дільниці. З-за дверей кабінету долинав дедалі розгніваніший чоловічий голос:

— Усі зараз пхаються до синагоги по шлюб, їх немає в жодному списку! Микву вони плутають з міцвою, але що ж, традиція в моді!

— Важлива духовність, — втрутилася Ілонка.

— Про що ви кажете? Ви поняття не маєте, що таке духовність! Ви навіть до столу не вмієте подати в шабас!

— Перепрошую, згадайте, будь ласка, про Сімону Вайль. Єврейка, але її духовні розмисли охопили ширшу духовність, вона захопила християн і невіруючих.

— Що-о? — голосний гнів нащадка роду Левитів струснув мурами кабінету. — Ви мені будете приклади наводити! Сімона Вайль, та недорізана божевільна?!

Ми вийшли з бюро. У Ілонки сльози стояли в очах.

— Фанатик, ненормальний фанатик! — Ми спинилися посеред Єлисейських Полів біля будки з морозивом.

Рабина залагодили кузени нареченої. Інженер пообіцяв зайнятися її наверненням. Влаштували прегарний шлюб, під єдвабним балдахіном, при свічках. Я купила в подарунок горнятка від Розенталя. Мені вистачило грошей. Ілонка знайшла мені нову роботу. Я найнялася лектором до вісімдесятилітнього російського князя, Владіміра Колдунова. У готелі й далі рідко коли траплявся повний комплект. Я ходила туди прибирати один-два рази на тиждень вранці.

— Колдунов — людина великої, дуже великої уяви. — Ілонка упивалася огромом його великопанської фантазії. — Між нами кажучи, — докинула вона швидко, — він божевільний. Тобі в нього не буде зле. Тільки не питай нічого про дружину. Попереднього лектора, студента з Росії, він викинув за криптокомунізм. Білі росіяни в нього не працюють, бо їх уже немає. Упродовж кількох поколінь вони перетворилися на французів.

Ходили чутки, що Колдунов живе з торгівлі іконами. Він бував багатим і тоді запрошував православних достойників на кав’яр із шампанським. Потім не мав ламаної копійки, щоб заплатити прислузі чи за власне скромне утримання. Через деякий час він знову розкидався грішми. Казав, що бере проценти з банку. Витрачає і чекає на наступну частку. Витрачав він багато. Утримував кухарку, прибиральницю, лектора і церковного співака. Зі співаком я розминалася на мармурових сходах кам’яниці. Прийшовши пунктуально, я слухала останні пісні. «Давай, давай, Серьожо, — гукав Колдунов. — Ісус слухає!»

Високий, худий, наче органна трубка, Серьожа вклонявся і нечутно зникав. Я не знала його «розмовного» голосу. Пам’ятаю тільки той співучий, наче інструмент.

Перший вечір у князя був коротким. Він спитав, чи маю я рекомендації. Мене й справді рекомендувала Ілонка, але написане — то написане.

— Мій працедавець покійний. Я була секретарем у Чапского.

— Знаю, знаю. Боярин Чапскі. Його мати з наших країв, з фон Гуттенів?

— Так, Владімір Дмітрієвіч.

— Ікон не малював? Західник, га?

— Так, Дмітрій Владіміровіч, — сплутала я ім’я й по батькові.

Спершу він не хотів, аби я залишалася надовго. Мусив звикнути. Через тиждень ми вже сиділи умовлені дві години кожного вечора. Я читала йому російською та французькою книги про ікони. Він кохався у Флоренському. Найбільше цінував Булгакова. Слухаючи, він розглядав салон, завалений іконами. Мені видавалося, що він їх час від часу переставляє. Тільки пізніше, коли я почала відрізняти «дошки», помітила, що старі зникають. На їх місці з’являються нові. Я любила, коли він обривав читання. Тоді князь сперечався сам із собою, маючи гідного опонента: — Ні, ні, сестра Іоанна, в миру Юлія Ніколаєвна, не повинна була вчитися у Франції в цього паяца Моріса Дені. Росії вона навчилася в Петербурзі, пізніше у свого духовного батька Сергія Булгакова, і це було добре. Темне в її образах — від французьких шкіл. Ця зараза у неї від них. Це ж бо подобається західникам, бо вона схожа на них у цій тьмяності. У справжній іконі немає місця для темряви й тіні. Усе в ній світле, розжарене світлом хвали. — Колдунов злизував зі срібної ложечки трояндове варення. Захопившись міркуваннями, він клав ложечку на крохмальну серветку і перехиляв банку просто до рота. Слова стихали, вони розчинялися в солодкому булькотінні. — З іншого боку, — продовжував він обірвану лінію, — Юлія Ніколаєвна могла мати рацію. Господові Богові свічку, чортові огарок. Коли б вона малювала по-російськи, її б не зрозуміли.

Колдунов опускав голову і пальцем з важким сигнетом подавав знак читати далі. Він перегортав у повітрі невидимі сторінки. Я присувалася до бронзової лампи, що скупо освітлювала гігантський салон. На масивному бюро лежав стос газет і паперів, притиснутих металевим прес-пап’є у формі долоні. Але папери таки вислизали, падаючи на пухнастий східний килим. Колдунов, загорнувшись у халат, сидів у м’якому кріслі посеред кімнати та оглядав розвішані навколо ікони. Він по черзі придивлявся до них, наче читав книгу сторінка за сторінкою. Іноді князь переставляв крісло, наближався, відходив від стіни. Сиве, коротко підстрижене волосся підкреслювало опухлість його обличчя.

Нам ніхто не перешкоджав. Слуги виходили пополудні. Не дзеленчав телефон. Ми сиділи, відтяті від світу. Оксамитові, важкі штори стишували гомін спокійної вулиці. Колдунов палив цигарки. Їх задушливий запах змішувався із млосною маззю троянд у вічно відкритій банці з варенням. Моє волосся і шкіра були просякнуті цим кадильним вудженням. Однак запах дому Колдунова подобався мені більше, аніж запах спорохнявілого готелю. Простирадл, просякнутих запахом тіл. Я відкривала в кімнаті, де відбувалося прибирання, вікно і стягала ковдру. Поверталася через п’ятнадцять хвилин, коли випаровувався теплий одур. Траплялися й чисті ліжка, із свіжою білизною. Американські туристки пахнули дешевими дезодорантами або милом. Коханці з дванадцятої милися рідко. Здавалося, що плями на простирадлі присипані пудрою, стертою з її тіла. Від нього пахнуло чимось терпким, хворобливим. «О, ледащиця!» — зауважувала задоволено португалка, знайшовши сліди помади під ковдрою, посередині простирадла. — Висмокче цього бідаку до решти.

Навіщо я грабалася в чужій брудній білизні? У Колдунова я заробляла достатньо багато, але він мав свої дивацтва і настрої. Упродовж секунди, без жодного приводу, він умів перетворитися з добродушного дідуся на примхливого дідугана. Я боялася, що він мене викине, от так собі, з боярської фантазії.

Гроші не були моїм богом. Я купувала за них хліб повсякденний, і нічого більше. Скромне життя самотньої жінки. Одяг із крамниць уцінених товарів. Тільки взуття мусило бути порядне, доброї фірми. Дешеве через тиждень розсипалося, втрачало фасон. Я ходила в кіно, купувала газети, але покинула пити каву у бістро й палити.

Перед самою виплатою повторювався один і той самий сон: я стою в черзі, у велетенському будинку. Переді мною чолов’яги в костюмах із течками, які увесь час поспішають. Врешті я доходжу до князя, котрий уділяє причастя. Він виймає з чаші блискучу облатку, кладе мені на язик. Я намагаюся ковтнути її і давлюся, випльовуючи монету. Люди навколо ковтають дані їм гроші. Дехто стає навколішки і ревно молиться. Монета виходить їм з потилиці, яка й не потилиця зовсім, а скарбничка, що розростається в металевому ореолі.

Колдунов погано переносив зиму. Уже восени в нього бували приступи меланхолії. Від нього відгонило алкоголем, сльозилися очі. Він наказав читати йому по черзі романи та Біблію.

— Якої ти конфесії? — спитав він дражливо.

— Католичка, — відповіла я. Він же знав.

— А я тобі скажу, що все це викрутаси. Католицтво, протестантизм. Дорога християн до Бога рівна, як процесія. А попереду несуть ікону, — змахнув він рукою і мало не побив порцелянового горнятка, зачепивши його сигнетом. — Кажи, що хочеш. Я довго живу, багато бачив. Мою родину вистріляли більшовики, але я не втратив віри. А жерці, пастори, ксьондзи — всьо равно. Вони обожнюють під машкарою релігії самих себе.

— Попи також?

— А ці чим кращі? Тільки ікона є знаком Божим на землі, дзеркалом святості, — декламував він.

Я втямила: Колдунов вірував у ікону. Він не був релігійним, він був віруючим.

Князь схопив горнятко і хапливо ковтнув гарячий чай. Я знала, що коли він так вип’є чай, то до кінця вечора промовлятиме. Отож відклала книжку. Він налив собі ще з електричного самовара. Щось знайомо задзеленчало. Зрушена штучна щелепа Колдунова почала стукати об порцеляну. Він втягнув її разом із рештками окропу.

— В образі найважливішим є світло. Світлом душі є очі, отож найважливіше — погляд. Ікона дивиться. Очі Христа, святих із ікони наскрізь прошивають тобі душу. Спершу дошка, — Колдунов відтяв її руками з повітря. — З дошки стікає живиця. Це сльози святого дерева, на якому повис Господь наш. Кожне дерево в Росії містить в собі ікону, яка росте всередині, плаче під корою. Побожний митець бачить відтиснуті в дереві знаки і обмальовує їх воском та фарбами для незрячих духом. В іконі сходяться разом зазвичай відокремлені добро, краса, любов. Та йди вже, нарешті, — нетерпляче вибухнув він. — Завтра не приходь. Через тиждень, у звичний час. Вранці і пополудні я прийматиму людей. Я втомився. Іди вже. — Він навіть не глянув на мене. Чекав, аж поки я не закрию за собою двері.

Кого приймав Колдунов? Гостей? Партнерів по бізнесу? Напевне він зустрічався із отцями з церкви св. Сергія у XII дільниці. Я бачила на бюро Колдунова тутешню російську газету. Велике фото і заголовок на першій сторінці: Добродій православ'я, князь Дмітрій Колдунов, допоміг відремонтувати церкву. Певне, витратив цілий маєток. Принагідні світлини, канон урочистих поз. Найкраща невелика світлина внизу: добродій розмовляє з відомим екзерцистом, отцем Михаїлом. У священика погляд з денця пекла. Він намагається посміхнутися бравому князеві і кривить уста.

Інженер — Ілончин чоловік — сказився. Він прогнав усіх її знайомих. Поміняв замки у дверях, номер телефону і сказав, що або вони провадять нормальне подружнє життя, або притулок. Я зателефонувала їй у видавництво. Вона вдавала щасливу і запрацьовану. Відразу перейшла на французьку. Видко, їй було легше викручуватися і брехати цією мовою. «Ah, mа chere, ми обов’язково мусимо зустрітися. Бла, бла, бла. Я зателефоную, багато роботи. Бла, бла, бла». Я хотіла розпитати її про Колдунова, його подружжя, але відклала слухавку. Нічого не довідаюся. Та це й не так важливо. Важливіше, що я втратила приятельку.

Я люблю платани. Вони росли низкою на вулиці Колдунова. Навесні платани поєднують галузки в зелену вуаль, яка добре захищає від сонця. Взимку разюче світло відбивається від їхніх білих стовбурів. Вони не запорошені снігом, їх огортає холодний блиск паризької зими.

Я повернулася до Колдунова через тиждень. Він застудився. Обидві кишені теплого, підбитого ватою халата настовбурчені від хусточок. Він витягав хустинку з однієї кишені і, висякавшись, пакував її до другої. Посапуючи, князь слухав читання. Він плакав? З глибини помешкання пролунав скрипучий дзвінок. Колдунов знерухомів, наче крісло було підключене до дзвінка і його вдарило електрикою. «Відчини! — наказав він. Перш ніж я встала, він змінив рішення. — Зачекай!» — зажадав він і почалапав до передпокою, причинивши двері. Він розмовляв із чоловіком. Ґречно, але владним голосом князя. Почулося: «пропала». Я приклала вухо до дверей. Чоловік був поліцейським. Він говорив про якісь пошуки, свідків. Вони попрощалися. Я повернулася на місце. Роззирнувшись салоном, помітила, що кілька ікон зникли, з’явилися нові. Лише найбільша з-поміж них, навпроти мене, із святим Юрієм, була там, де й завжди.

Я далі читала фрагменти з Листів про Росію де Кюстіна, підкреслені червоним олівцем. Колдунов пив чай. Він глузливо приглядався до мене:

— Підслуховувала? Я знаю кожен шурхіт у цій квартирі уже 50 років. Я не плачу тобі за підслуховування.

— Ви голосно розмовляли, не треба було особливо вслухатися. Я прогулювалася покоєм, щоб розім’яти ноги.

— І про що ти довідалася?

Я мовчала. Колдунов не сердився. Він розважався моїм засоромленням.

— Я тебе не вижену. Усі ви шпицлі. Я тебе розжалую. Ти опустишся в ієрархії. Я говоритиму замість «ти» — «вона». Чуєш, «вона» дуже далеко від «я»? Та й зручніше. Не муситиму перекладати в голові з «нехай читає» — на «прочитай». Про інших думаєш у третій особі, тільки з поваги люди звертаються на «ти», «ви». Втрата часу. Чує? — Колдунов щиро тішився зі свого винаходу.

— Говоріть до мене «вона». Однак я не говоритиму про себе «вона», хоча не знати, як це полегшувало б вам життя. Я не собака! — випалила я, не подумавши. Вижене, ой вижене!

— Не мусить. Хай читає. — Він сів на канапі.

Я читала, літери пролітали повз мене. Я бездумно робила паузи на крапках. Плутала слова.

— Вірить у плітки, що поліція підозрює мене у контрабанді ікон?

Я стенула плечима, що могло означати, наче я вважаю плітки за маячню, як і його запитання.

— Поліцейський прийшов у приватній справі. Ікони я купую, продаю, бо знаюся на тому. Нікому немає до того діла. Захід втратив душу, коли втратив ікону. Гай-гай, душу неможливо придбати і повісити на гачку. Ти думаєш, що я продав би найкращі, найближчі моєму серцю? — Він знову був самим собою. Диваком, перейнятим своїми пристрастями. Він не відгороджувався від мене тим своїм дурнуватим «вона». — Не суди про людей за їхнім виглядом, панянко. Я товстію, товстію, обростаю жиром, грішною матерією. Але у глибині душі я мрію про поменшання. Кеноза — знаєш таке слово? Бог, прийшовши на світ, поменшився, і ми, відходячи, мусимо стати малесенькими. Ікона є путівником до Неба. І я шукаю таку ікону, що відпровадить мене туди поменшеного.

— Розумію. Чи маєте ви, Владімір Дмітрієвіч, таку ікону? — я глянула на дошку зі святим Юрієм.

— То не та. Ця на продаж. Мою я все ще шукаю.

Я думала, що Колдунов втомився розмовами і хоче далі слухати читання. Однак він перервав на півслові.

— У Соловецькому монастирі більшовики закатували монахів. Тисячі мучеників. Соловки — Голгофа православ’я. Так і було передбачено: «Поставте на цій горі монастир з волі Господньої. Спливе вона кров’ю невинних, наче Голгофа». У Соловках є невидимий хрест з Голгофи. Його реліквія — друзки. Ці друзки — спалені сірники, кинуті в куток вартовими. В’язні робили з них найменші ікони, інших вони не мали. Христос із почорнілою головою, у червоному плащі крові. Таку б я хотів мати, зрошену кров’ю мучеників.

— Я на цьому не розуміюся. Знаю тільки те, що написане у ваших книжках, але ж існує канон, чи не так? Сірник не може бути іконою.

— Ти бачила спалений сірник? Із похиленою головкою? Така ж похилена голова замученого Христа на Хресті. Він говорить про себе: «Я світло світу і вогонь палаючий, жертва тіл опальна». Стара «дошка» почорніла від диму. Сірник також. Помальований рукою замучених, їхньою власною кров’ю, сірник стає іконою. Прийди завтра вранці, послухаєш. Ми зустрічаємося в невеликому гурті: отець Михаїл з церкви святого Сергія, теолог з Інституту св. Димитрія і один чоловік з Росії, з ГУЛАГу.

— Щиро дякую. Я не зможу прийти. Вранці я працюю в готелі.

— У готелі?

— Я пообіцяла, не можу відмовитися.

— Пожалкуєш. Ти б довідалася про цікаві речі.

— Напевне. Чи приходити ввечері, Владімір Дмітрієвіч? — Годинник заіржавілими курантами прохрипів дев’яту.

— Як завжди, як завжди.

Можна було б здогадатися. Найціннішою колекцією Колдунова були сірники. Він показував їх одного дощового вечора. Виніс із спальні книгу — коробку, оправлену у басму. Він переховував скарб у домашньому сейфі. Відхилив обкладинку з вигравіюваним всередині написом: «Суд же такий, що світло на світ прибуло. Ів. З, 19».

У перегородках лежали сірники. Спопелілі, наполовину обгорілі, деякі розмальовані. Вони помістилися б у звичайній сірниковій коробці. Я не сумнівалася: Колдунов на старості літ здивачів. До своєї фікції він доробив теорію. Мав з чого, прецінь перечитав тисячі книг про православ’я.

— Деякі немальовані. Нічого. Трубецькой написав: «Ікона має колір споглядання».

— Мм-даа, — підтвердила я без ентузіазму, чудово розуміючи абсурдність поклоніння патичкам. А що, коли Колдунов із мене жартує? Злостивість ексцентричного дідугана. Він відчув моє вагання.

— Ти ж не можеш бути сліпою. Пам’ятаєш Трійцю Рубльова? Дух Святий, Бог-Отець і Христос у постаті Ангелів. Тут те ж саме, — пояснював він теологію сірника, — цурпалок — Христос, бо Він помер на Хресті. Голівка — Отець — він глава родини, і полум’я Духа Святого, зіслане на Апостолів. Запалений сірник — Трійця, яка горить у Єдності.

— Які з них соловецькі?

— Ми дискутуємо про це в нашому гуртку. Отець Михаїл має певні непрямі докази, духовні. Він блискучий екзерцист. Жоден дух від нього не сховається.

— Коли ви матимете певність, то припините пошуки? — Я непокоїлася про фінанси Колдунова. У лютому він спізнився з оплатою. Він купив у якогось нахаби «малесеньку ікону, ціннішу за золото», себто сірник до колекції. Перш ніж він компенсував видаток, продавши справжню стару ікону, я працювала за спасібо.

— Певність? Певність не від світу сього. Тут може йтися тільки про віру. Від світу сього тільки брехня.

— Ви не відповіли мені. Я не віруюча. Я логічна. Чи після того, як ви знайдете сірник із Соловецького монастиря, ви припините колекціонувати сірники?

— Я не збираюся тобі нічого пояснювати, — обурився він моїм нахабством. — Посполитий умисел не втямить моїх намірів.

— І не смію за вами поспішати, князю, — опустила я скромно очі. Я працюю у божевільного, це напевне. Поки платить, я граю свою роль.

До кінця вечора я читала про святого Григорія Паламу.

Трапилося найгірше. Я здавна це передчувала. Шаленці здужають жити за п’ятьох. Вони мають нелюдські сили. Вичерпавши їх, вони падають мертві, вражені громом, зісланим ревнивими і справедливими богами.

Того дня Колдунов почував себе краще. Минулася його ангіна. Він набув кольору, його товсте обличчя забарвилося відтінком воскової троянди, такий колір мають щоки святих на іконах. Він жартував, хрумав печиво і несподівано скорчився. Змахнув руками, зірвав із шиї єдвабну хустку. Хапливо ловив устами повітря. Недовго думаючи, я підбігла до нього і вдарила кулаком у плечі. Він схопився за серце. Другою рукою він щось шукав по кишенях. З них сипалися хустинки.

— Мої ліки, — прошепотів він блідий. Я рачки обшукала килим. Може, ліки заплуталися в хусточках?

— Немає, — панікувала я. Колдунов задихався. Його безвладна рука впала мені на плече. Я підняла голову. Благаючим поглядом він вказував на двері спальні. Я зірвалася з килима і вбігла туди. У темряві горіла вічна лампадка. Вона освітлювала тьмяні ікони та флакончики з ліками на столику. У мене від страху трусилися руки. Антибіотики, щось від кашлю, ось! Нітрогліцерин! Колдунов втрачав притомність. Я теж не пам’ятаю, що було далі. Напевне, я влила йому краплі до рота, напевне, масувала синіючі руки. Трохи опритомнівши, я схопилася за телефон.

— Не треба, — сказав він тихо, але своїм звичним здоровим тоном.

— Владімір Дмітрієвіч, це серцевий напад, треба викликати лікаря!

— Ніякий не напад. У моєму віці це нормально. Налий чаю.

Напустив він на мене страху, а тепер, наче нічого не трапилося, чаї розпивати!

— Знаєте що? Замість духовно поменшуватися, ви б спершу схуднули. Звільнили серце від жиру.

— Ееее там! — він клацнув штучною щелепою об горнятко. Ми сиділи мовчки. Думаю, що Колдунов втішався кожною миттю. Він повільно і глибоко дихав. Смакував варення. Цокання стінного годинника ставало мелодією спокійно минаючого часу.

— Почитай Біблію, там, де я зазначив, — покінчив він із непорушністю.

— Книга Буття. Боже мій, яким неускладнено прекрасним є світ. — Колдунов за звичкою втручався в читання. — Хто більше согрішив: Адам чи Каїн? Батько чи син? Бог сказав Адамові: «Не їж плід з дерева». Каїнові він не сказав: «Не вбивай брата свого».

— Як ви себе почуваєте? Залишитися ночувати? А якщо вам знову стане погано?

— Не стане. Отець Михаїл уже знає, яка з ікон соловецька.

— Знаєте, Владімір Дмітрієвіч, ви надто переймаєтеся, серце після ангіни послаблене, і нещастя може трапитися щомиті.

Його врятував нітрогліцерин, але при житті тримав сірник.

— Не те, не те. Бог послав мені ікону, а диявол…

— Що диявол?

— Я дістав звістку з поліції. — Колдунов не зумів приховати збудження. У нього блищали очі, він почервонів. Годину тому князь помирав.

— Я бачила у вашій спальні фото жінки. — Я не повинна була говорити про випадково побачену світлину. Ілонка згадувала про якусь неприємну історію з його дружиною. Про інших його родичів і близьких я не чула. Звідкись я знала це обличчя на фото. Де ж я її бачила, де?

— Фото? Там ікона.

У спальні не було часу роздивлятися. Я шукала ліки. З вічної лампади не більше світла, аніж з хиткого полум’я.

— Принеси її, — зажадав він.

Князь засвітив галогенову лампу, сховану за буфетом. У салоні стало біло. Я тримала велику ікону Божої Матері. Дошка була не стара. Фарба потріскалася, почорніла.

— Ти бачила подібний образ? — Колдунов стояв поруч зі мною, спираючись на стіл. У нього від слабкості дрижали руки. — На виставці? В альбомі? — допитувався він.

— У готелі, — осінило мене. — Владімір Дмітрієвіч, мені так здалося. Не образ, я бачила схожу жінку.

— У Парижі? Матір Божу? — засумнівався він.

— Там, де я працюю, в готелі «Раваяк», живе схожа жінка. Великі, мигдалеві очі, вузький ніс і такі ж припухлі вуста.

— Вона мешкає в готелі?

— Уже рік, з молодшим від неї коханцем.

Колдунов терпляче вдивлявся в мене. Він швидко випив нітрогліцерину. Біль припинився, напружене обличчя розслабилося.

— Іди вже.

Я не хотіла залишати його самого.

— Ну йди вже. — Він відпровадив мене до передпокою.

— Може, це інфаркт?

— Ти думаєш, що я поспішаю до неба? Я маю мою ікону. Не маю тільки свічки. Потемки я не дійду. Ще заблукаю, — жартував він. Князь відчув себе краще, бо у своєрідний спосіб варнякав: — Пам’ятаєш, що ми читали в Булгакова?

«Одвічною свічею є Матір Божа, яка приймає світло Господнє».

— Прошу, дозвольте залишитися.

— Пішла ти, — виштовхав він мене черевом за двері.

Я мусила залишитися. Тоді б він не помер тієї ночі.

Вранці я пішла до готелю. Там на мене чекала робота. Готелю не було. Він згорів уночі. Приїхала поліція та пожежники. Викликали власника. Мене поминув поліцейський автомобіль, рецепціоністів везли до комісаріату. Люди казали, що ніхто не загинув, тільки палій. З румовища стирчали жаріючі балки.

Я сіла на тротуарі і не мала сили ворухнутися. Іскри, які летіли з випалених вікон на вулицю, заплутувалися в моєму волоссі, в моїх думках. У мене зблиснула візія правди. Я кричала. Я викричала все. Тоді мене привезли сюди. Я не маю що більше сказати.

Будь ласка, я можу повторити зізнання. Я не вбивала Юзефа Чапского. Зробіть ексгумацію, коли хочете. Я не доливала отрути до коньяку.

Не мала жодного приводу. Навіщо? Коли б Чапскі жив, я не мусила би шукати нову роботу. Я хотіла грошей, а не помсти для його економки.

Я не вбивала Владіміра Колдунова, він хворів на серце. Я не спалила його труп у готелі «Раваяк». Я перша його впізнала. В устах у нього була обсмалена жувальна гумка, бананова. Так я спершу подумала. Але це була оплавлена штучна щелепа. Рожеві шматки плавленого пластику. Сигнет на пальці, який тримав сірники, від яких начебто загорівся готель. Сірника ви не знайдете, він згорів. Натомість я пам’ятаю жест Колдунова, котрий тримав ту свою сірникову ікону. З нею він помер, стискаючи сірника.

Він сам туди прийшов за своєю дружиною — Матір’ю Божою. Не я підпалила готель. Я тішуся, що пані Колдунова та син Колдунова успадкують маєток князя Владіміра. Всупереч тому, що, як мені відомо, він відписав його Церкві та на віднову монастиря в Соловках. Я не стежила за пані Колдуновою та її пасинком. Я отримала адресу готелю від Ілонки. Вона також порекомендувала мене князеві. Не знаю, куди переселилася Ілонка. Після шлюбу вона порвала з приятелями. Її чоловік інженер. Він закінчує споруджувати тунель під Ла-Маншем. Там їх і шукайте. Вони втекли з Парижа. Напевно, вони перебували у змові з Колдуновою. Вони запланували, що я спроваджу князя до готелю, а вони уб’ють його і спалять. Вони знали, що він бавився сірниками, і на нього можна буде звалити відповідальність за пожежу. Готель був старий, саме порохно. Це княгиня убила князя в готелі, та її коханець, тобто його син. Або навіть не вбивали, просто в нього луснуло серце, коли він їх побачив. Це вони також передбачили. Владімір Дмітрієвіч приніс до готелю свою ікону і сірники. Він знав, що княгиня до нього не повернеться. Він молився на неї, намальованій на іконі. Вона була його Матір’ю Божою, а Матір Божа — свіча, яка приймає вогонь Господень, так написано. Мосьє Колдунов, мабуть, хотів її спалити. Очистити від гріха і звільнити себе. Прецінь це логічно. Навіщо мені було підпалювати готель, убивати Колдунова і втрачати обидві роботи? Звичайно, тепер мені тут добре. Ізолятор більший за мою паризьку кімнату. Їжа смачна, годують регулярно. За мене платить соціальна служба. Замість порошку я отримую серію ударів електрошоком. Електрика дешевша за ліки. Я знаю, що за мною стежать, і все, що я скажу чи напишу, ви передасте далі, вище. Тому, користуючись нагодою, нагадайте, будь ласка, аби пилососи робили круглими. Я страх намучилася в готелі. Пилосос чіплявся за двері й меблі, а важив пару кіло. Округлий буде котитися, а не чіплятися.