Астальдо

(Переклад з англійської)

За сюжетом з «Сильмариліона» Дж. Р.Р. Толкієна

Всі права на сюжет та героїв належать Професору Дж. Р.Р. Автор працював не з метою збагачення, а з метою ознайомлення бажаючих зі світом Дж. Р.Р. Толкієна.

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА

(Передмова для тих, хто мало знайомий з фентезі Дж. Р.Р. Толкіна)

Книга, що ви її взяли в руки, належить до особливого жанру, котрий зветься «творчістю фанів», або ж прихильників певного письменника, чи певного твору.

Всім нам відоме почуття легкого суму, з яким закриваєш прочитану книгу. Розлучатися з її світом та з її героями не хочеться, навіть, якщо подальшого розвитку сюжету вже не може бути чи за логікою подій, а чи за авторським задумом.

Бажання читачів не розлучатися з улюбленими героями та світами породило таке явище, як літературний серіал. Тобто, коли перша книга мала успіх, і читачі починали вимагати продовження, автори писали ще… тоді ще… Читачі в один голос говорили, що продовження є набагато слабшим за початковий твір, однак книги розкуповувались, прочитувались, і знову задавалося те ж саме питання — а що там, далі?

Серйозна література дивилася на цей жанр звисока, однак, «серіальна література» і досі є найбільш популярною в усьому світі. У неї досить імениті родоначальники — Дюма, Бальзак, Золя… У 80 роки минулого століття найпопулярнішим твором цього жанру в Радянському Союзі була «Анжеліка» Анн та Сержа Голон. На початку 90-х потік «серіальних творів» став невичерпним.

Книжкові «серіали» охоплюють собою багато жанрів, в тому числі і такий популярний жанр як «фентезі». Для прикладу можемо назвати «Вершники Перну» Енн Маккефрі, «Бараяр» Л.М. Буджольд, «Чародійський світ» Е. Нортон… Перелік буде довгим і аж ніяк не всеохоплюючим.

Поруч з «серіальною» літературою виникло явище, відоме, як «дописування», а чи «продовження» відомих творів. Скажімо, М. Мітчел, авторка роману «Розвіяні вітром» померла, зоставивши читачів гадати, чи примиряться головні герої, а чи розлучаться навіки. Читачі, ясна річ, бажали, щоб герої примирилися, і нині бажаючі можуть прочитати про це в романі А. Ріплей «Скарлетт».

В світі «фентезі» творив письменник Р. Говард, котрий загинув молодим, зоставивши зо три десятки оповідань і один невеличкий роман про Конана-кімерійця. Серед тих, хто продовжував писати про симпатичного варвара, такий відомий майстер «фентезі» як Спрег ле Камп та багато інших, менш знаних письменників, або й просто прихильників творчости Говарда.

Творчість прихильників певного автора є особливим відгалуженням від «дописувачів» серіалів, або відомих творів. «Дописувач» працює задля прибутку і дуже часто паразитує на імені письменника, зазвичай уже померлого. Прихильник творить задля задоволення — власного і гуртка приятелів. З появою Інтернету у подібних осіб з’явилася можливість створити власні сайти та об’єднання «по зацікавленням».

Прихильники є людьми, закоханими у вподобаний ними світ. І, ясна річ, говорячи про прихильників, не можна обійти увагою шанувальників творчости Дж. Р.Р. Толкіна.

Завдяки фільму П. Джексона, Толкін став відомим «широким масам» як автор роману «Володар перснів». Щирі ж фанати вважають, що даний твір, як і невеличка казкова повість «Гобіт», є лише верхівкою велетенського айсбергу, ім’я якому — «Сильмариліон».

«Сильмариліон важко читати лише перші десять разів» — стверджують деякі прихильники цього твору. Дійсно, дуже часто опісля фільму, а чи книги «Володар перснів» дехто бере до рук «Сильмариліон» і одразу ж розчаровується — очікувалося «ще щось про гобітів», а тут Боги, Напівбоги, сотворіння світу… Той же, хто прорвався крізь перші сторінки, і з радістю віднайшов своїх улюблених ще з фільму ельфів, просуваючись вглиб Першої епохи, починає розуміти, що і ельфи тут якісь не такі, і Саурон у тутешнього Чорного Володаря в помічниках ходить, а розібратись, де «хороші», а де «погані» доволі важко, незважаючи на те, що деякі вважають, що на сторінках епосу іде звична «боротьба Світла і Тьми».

«Сильмариліон» — це епос… Власне, навіть не епос, а те, що залишилось від спроб Професора Толкіна, філолога за фахом, створити епос для «доброї старої Англії». Однак, замість «імперського епосу» Професор створив новий світ, або — як кому більше до вподоби — провидів першопочаток нашого світу. Закінчити свою роботу Толкін не встиг, «Сильмариліон» було видано його сином вже після смерти Професора.

Зацікавившись Толкіном, толкіністами та літературною творчістю фанатів творів англійського професора філології, я виявив одну цікаву закономірність: більшість фанатів-літераторів беруть за основу своїх творів не сюжетні лінії та героїв відомого більшости «Володаря перснів», а отой самий «важкий для читання» «Сильмариліон».

Геніальність «епосу Арди» в тому, що Професор буквально кількома штрихами передає характери неймовірної міці. Їх притягальна сила є такою, що в них закохуються, в їхні образи вживаються, їм присвячують вірші, про них пишуть оповідання і романи… До того ж, на відміну від цільного твору, яким є «Володар перснів», епос дає великий простір для домислювання та ідейного обґрунтування написаного.

В російськомовному просторі «Володар перснів» та «Сильмариліон» породили сотні літературних творів ріжного ступеня якості. Автору цих рядків, однак, не вдалося віднайти жодної україномовної спроби виразити своє ставлення до творчости Професора. Напевне, наші толкіністи і досі вважають чинним «указ князя Тінгола про заборону квенья в Середзем’ї» ☺

Спробою створити «продовження» «Володаря перснів» є трилогія російського письменника Н.Перумова «Кольцо тьми». Епопея ця є багата подіями, але бідна характерами. Немає жодної особистості, яка б запам’ятовувалась і вражала: головні герої просто ніякі, Ольмер, «замінник Саурона» в «Середзем’ї, триста років по тому» — наче маргарин опісля вершкового масла. Книгу не рятують безкінечні битви та пригоди, вона просто не запам’ятовується і наче проходить повз розум.

Ще один твір «за мотивами» — «Послєдній кольценосєц» К. Єськова. Дана книга заслуговує більше уваги, хоча б тому, що автор є «агресивним антропоцентристом» та ельфоненависником. Цікаво, чому певні казкові істоти можуть викликати у людини такий вилив злоби та жовчі? Мимоволі задумаєшся, а раптом Професор був правий, і ельфи таки існують… Сенс твору Єськова в тому, що частина людства

(Мордор) тягнеться до науково-технічного прогресу, а частина воліє прозябати в «брудному середньовіччі». Прогресивні сили очолюють назгули, регресивні — маги на чолі з Гендальфом, які прикликали собі на допомогу ельфів за допомогою певного магічного артефакту.

Бідолашні Першонароджені, виявляється, є «відморозками», приймають участь в «зачистках» т.є. винищенні мирного населення і бажають тримати людство в неволі і покорі, неначе тварин у заповіднику. Однак, опісля знешкодження цих «планів ельфійських мудреців» людство Арди за Єськовим плавно переходить в епоху глобалізму з індустріалізацією, екологічною кризою, серіалами, терористами, расовим змішанням, і навіть своїм «Голівудом» де білошкіру героїню минулих часів грає чорношкіра актриса. Залишаючись на «середньовічному рівні розвитку», людство, принаймні, не загидило б довкілля і жило б в гармонії з природою.

Обидва автори вищеназваних творів є «дописувачами», а не фанатами. Якщо Перумов все ж таки намагається шанувати першоджерело, то роман Єськова за влучним виразом одного з критиків є «романом, написаним орками для орків».

«Сильмариліон» став джерелом чотирьох романів «за мотивами», а також безлічі повістей, оповідань та пародій, які за кількістю набагато перевищують творчість фанатів, присвячену «Володареві перснів». Цікаво, що всі романи за ідейним стрижнем дуже далекі від першоджерела.

«Чорна книга Арди» Н. Васильєвої (Ніенни) — «Сильмариліон», прочитаний з точністю до навпаки. Хоча авторка запевняє у передмові, що її погляд на першоджерело це «взгляд человека, не привыкшего делить людей на друзей и врагов, подлецов и героев, Черных и Белых.», однак своїх, а точніше толкінівських героїв вона поділила на чорних і білих набагато точніше, аніж Професор. Лихі сили та їхні союзники у неї є добрими і пухнастими, а всі, незгодні з цим — злими і підлими. З цього приводу скажу лишень, що коли Толкін пише, що ельф Маедрос, відважний і стійкий духом воїн, задля виконання обітниці, даної ним загиблому батькові, розв’язує братовбивчу війну — цьому віриш. А коли Н. Васильєва оповідає, що князь ельфів Фінголфін, втілення відваги, холоднокровності і витримки, здатен вбити парламентера ножем у живіт — не віриш. Однак, книга ця має власне життя і своє коло прихильників.

«Еанаріон» Альвдіс Рутіен — є спробою «прочитати» «Сильмаріліон» очима ельфів-нолдор Першого Дому. Для тих, хто не читав Професора — в епосі діють три ельфійські родини, кожна з яких має своїх прихильників серед толкіністів. Перший Дім очолює Феанор, Великий Митець і творець тих самих дорогоцінних каменів-Сильмарилів, які й дали назву книзі Толкіна. За «Еанаріоном» цей відважний ельф є не більше не менше, як втіленням самого Абсолюту.

Феанору присвячена й трилогія Альвдіс «Після полум’я». Не вдаючись в подробиці, скажемо лишень, що темою твору є можливість «вільно творити» в рабстві. Головний герой, котрий в «Сильмариліоні» є доволі багатогранною особою, у Альвдіс стає втіленням підлості. Співпраця з носієм зла Мелькором заводить Феанора в моральну безвихідь: він фактично стає наглядачем над полоненими родичами, прирікає на муки власного сина, котрий насмілився не погодитись з батьковим «новим курсом», і в твердині Мелькора виникає такий собі «Архіпелаг Гулаг», де бранці працюють на ворога «за пайку», а для відмовників є цілком соціалістичний закон — «хто не працює, той не їсть».

Важке враження від цього твору сильніше навіть від «Чорної книги Арди». Дивно те, що Альвдіс, судячи з «Еанаріону», начебто «вболіває» за Перший Дім. Оскільки Феанор з «Сильмариліона» геройськи загинув в битві з переважаючою ворожою силою, можу лише сказати, що негоже зводити наклеп на полеглих.

«По той бік світанку» О. Брильової-Чигиринської, нашої землячки, є приємним винятком з «антиСильмариліонів.» Цікаво, що саме цей роман толкіністська критика сприйняла в більшости своїй негативно. Авторка взяла за основу сюжету історію кохання воїна-людини Берена та ельфійки Лутіень. Дуже бережно використовуючи епос, Брильова лише трохи змістила акценти — її Берен не просто нестямно закоханий, котрий домагається визнання своїх прав на шлюб з ельфійською князівною, він перш за все патріот і воїн. В цьому контексті загибель князя ельфів Фінрода, котрий допомагав Берену через обітницю, яку дав його батькові, є, принаймні, виправданою: обидва — і ельф, і людина є союзниками в боротьбі «за волю Белеріанду». Берен з «Сильмариліона», який приносить в жертву своєму коханню одинадцять ельфійських воїнів, є особою малосимпатичною. Берен з «По той бік світанку», котрий нагадує чи-то героя фільму «Хоробре серце», чи-то вояка УПА, є образом більш привабливим, а його дії — більш логічними. Авторка також активно полемізує з «Чорною книгою Арди» — злу за Брильовою дійсно можуть служити гарні і добрі люди, якщо їх переконати, що зло є добром.

Невеличкі оповідання та повісті за мотивами «Сильмариліона» в більшості своїй присвячені ельфам з вищезгаданих трьох сімейств. Звісно, цим тематика «фанфіків» не вичерпується, але ставши «прихильником Другого Дому», і «поплававши» по Інтернету, я зробив цікавий висновок — дім князя Фінголфіна є бідним на літописців.

Перше місце в «народному рейтингу» толкіністів займає Фінрод Фелагунд, князь Нарготронду. Це не дивно: Фінрод є «світлим образом» епосу, улюбленим багатьма шанувальниками до фанатизму. В повістях, йому присвячених, Фінрода оплакують, намагаються врятувати, або, принаймні, зробити так, щоб улюбленець загинув не такою жахливою смертю… В одній з оповідок Фінрод, якому дивом вдалося врятуватись, живе разом з Береном та Лутіень на острові і виховує їхнього сина. Настрій прихильників є однозначним — «не хочу, щоб він помирав».

Друге місце за популярністю займають сини Феанора. Про самого Великого Митця написано небагато, видимо через неоднозначність образу, а от його буйним феанорінгам присвячено безліч оповідань. Найбільше люблять Маедроса, певне через тяжку долю, а також Маглора, як поета та співця, та Карантіра, як воїна й оборонця Таргеліону.

Другий Дім, як я вже говорив, зостався обійденим увагою. Фінгон, син князя Фінголфіна, згадується доволі часто, але тільки в зв’язку з Маедросом — про вікопомну вилазку до Тангородріму і визволення друга з полону написано безліч оповідань від явно апологетичних, до пародійних. Решта нолфінгів взагалі обійдена увагою, рівно як ї їх родоначальник Фінголфін — сітка, закинута в Інтернет, виловила кілька невеличких оповідань про перехід через Гелькараске, одну маленьку повість про Гондолін, і трошки шизофренічне оповідання про загибель Фінгона «Так він загинув…», перекладене з англійської

А характерами воїни Другого Дому нічим не поступаються родичам. І от, бажаючи відновити «історичну справедливість», я продовжив пошуки і на одному з англомовних сайтів таки знайшов те, що шукав.

Роман Тіма Есгала «Астальдо» (в оригіналі «Fingon the Valiant») перекладено мною на українську мову, так що він мусить стати першою ластівкою не тільки в літописах «дому Фінголфіна», а і в україномовних творах на толкіністські теми. Його художні достоїнства нехай оцінюють читачі, а я лише дам оцінку твору згідно першоджерела.

Автор не намагається полемізувати з Толкіним, який, очевидно, є його кумиром. Есгал точно дотримується сюжетної лінії, зв’язаної з життєписом Фінгона і закінчує роман якраз посеред Битви Незлічених Сліз, з загибеллю головного героя. Роман є наскрізь «ельфоцентричним» — світ оцінюється очима Фінгона, і ці оцінки часом є дуже незвичними, скажімо, на людське око. Однак, автор не в усьому дотримується «канону», і я одразу підкину цю наживку «правовірним толкіністам», щоб довго не шукали.

1. Орки у Есгала не є «порченими ельфами», а чимось на зразок пітекантропів, які в процесі штучної еволюції, спровокованої Морготом, розвиваються фактично до…людини. Автор не робить з цього ніяких висновків, однак висновки напрошуються самі — теперішнє людство носить в собі і їхні гени. Втім, сам Толкін в одному зі своїх нарисів теж писав, що орки походять від мавпи.

2. Феанор жадає повернути Сильмарили тому, що вклав в них частку власної душі. Камені стали для нього чимось на зразок славетного персня Влади, і тому Обітниця сформульована саме так — за будь-яку ціну добути втрачені дорогоцінності.

3. Історія Берена та Лутіень подана в різко негативних тонах. Дивлячись на цю пригоду очима ельфів, автор вважає, що одинадцять життів занадто велика плата за щастя в коханні. При тому що всі одинадцять загиблих ельфів є «проклятими нолдор», і нічого хорошого їх «на тому світі» не очікує.

4. Оскільки про кохану Фінгона немає відомостей, автор робить її племінницею Кірдана Корабела, певне через те, що Фінгон відправив до нього свого сина перед останньою битвою.

5. Історія нещасливого кохання Маедроса напевно фантазія автора. Хоча — а чому б ні?

6. Фінголфін не вирушає до брами Ангбанду у нападі відчаю — він методично готується до двобою з Чорним Валою кілька століть. Автор вважає, що подібне пояснення цього вчинку більше відповідає характеру «крижаного князя».

7. Відхід Тургона до Гондоліну оголошено дезертирством… Якщо добре подумати, то й справді…

8. І, нарешті, те, що стосується особливостей перекладу. Я переклав слово king не як «король», а як «князь», а high king — не як «верховний король», а як «великий князь». Вважаю, що подібний переклад є більше відповідним «духу епохи» і стосункам поміж ельфійськими родами — королівська влада є все таки жорстким абсолютизмом, тоді, як князівська допускає певні вільності, що ми і спостерігаємо. Три пісні — Макалауре, Фінарато та останню пісню Фіндекано я переклав сам, але для адекватної передачі ельфійської поезії моїх слабких поетичних здібностей явно не вистачає. Тому, я замість перекладу віршів оригіналу, вставив до тексту близькі за змістом вірші українських поетів минулого століття — О. Лятуринської, Ол. Стефановича, Єв. Плужника, Ю. Липи, М. Рильського, В. Пачовського та М. Фенчака. Пісня, присвячена загиблому Нолофінве — це сонет Ст. Маларме в перекладі М. Драй-Хмари.

Про все інше читач дізнається з самої книги. А тепер — післямова для тих, хто Сильмариліон не читав, але дізнатися, що було далі з симпатичними йому героями бажає.

Майтімо Руссандол, він же Маедрос, вижив опісля битви, в якій загинув Фінгон, і яку ельфи назвали «Битва незлічених сліз», та все життя оплакував побратима. Він виявився правим — поява одного з каменів в Белеріанді привела до низки братовбивчих сутичок. Заради сповнення Обітниці Маедрос взяв штурмом Доріат вже після смерти князя Ельве Сінголло і відбуття на Захід майе Меліан, взяв ціною великої крові, втратив там трьох братів — Шалену Трійцю: Келегорма, Карантіра та Куруфіна, згодом напав на Гавані Кірдана, бо Сильмарил принесли туди біженці з Доріату. В цій, другій усобиці, загинули близнята Амбарусси. Сильмарил йому добути так і не вдалося, чому — то окрема історія. Опісля останньої белеріандської війни, Війни Гніву, коли Валар вирішили нарешті втрутитися в справи Середзем’я, і послали проти Моргота військо, Маедрос намагався забрати позосталі два камені, які дісталися війську з Валінору як трофей. Не маючи змоги втримати камінь через закляття Варди Елентарі, кинувся разом з ним у вогняну розколину, тим самим дотримавши Обітниці.

Макалауре — Маглор, Золотий Голос Тіріону, весь час був поруч з братом. Розлучилися вони тільки перед загибеллю Маедроса — співець вкинув другий Сильмарил в море, і блукав, збожеволівши, берегом, та співав про біди нолдор. За однією з версій — тіло його прийняло море.

Туракано-Тургон, князь Гондоліну, протримався в потаєному граді доволі довго, але місцезнаходження міста зрадив його небіж Маеглін, напівбожевільний від нещасливого кохання до доньки Тургона Ітарільде. Обидва загинули під час падіння Гондоліну.

Артаресто-Ородрет та нарготрондці полягли в бою, а Нарготронд було сплюндровано драконом.

Артаніс надалі була відома в Середзем’ї під своїм синдарським найменням Галадріель. Далі, сподіваюсь, оповідати не треба.

Ерейніон, син Фінгона, став Великим Князем тих нолдор, які не побажали повертатися до Валінору. Його ще називали Гіл-Галад — Зоресяйний. Загинув під час Битви Останнього Союзу, в поєдинку з Сауроном. Для тих, хто дивився фільм «Володар перснів» — це та битва, з якої починається кіно. Тільки замість Гіл-Галада ельфами командує правнук Тургона Ельронд, який насправді був у тій битві Головним Хорунжим. Другому Дому знову не пощастило з «літописцем»— просто лиха доля якась…

Келебрімбор (Тельперінкваро) створив три чародійні ельфійські персні, але Саурону вдалося вивідати у нього методику творення подібних артефактів. Бідолашний онук Феанаро загинув від його руки, а Саурон, напрактикувавшись на перснях гномівських та людських, викував Отой, Єдиний перстень… і понеслось.

Гурін, князь Дор-Ломіну, потрапив у полон, прикриваючи відхід гондолінців. Доля його була дуже тяжкою, і навіть несподіване визволення не принесло полегшення його змученій душі.

Ну, а хто бажає подробиць — читайте Професора і насолоджуйтесь… Це тільки спочатку важко, а потім звикаєш.

Всі описані події сталися з попусту Всевишнього — Еру Ілуватара.

Дійові особи:

Валар — Боги-опікуни Арди:

Манве Сулімо — Божество вітру, Повелитель Арди

Варда Елентарі (Елберет) — Володарка зірок, жона Манве

Ауле — Бог ковальства та ремесел

Яванна — Богиня родючости, Дарителька Плодів, жона Ауле

Ороме — Бог мисливства, Володар Лісів

Вана — Богиня Вічної Юности, жона Ороме

Тулкас — Бог битв і боротьби

Несса — Покровителька тварин, жона Тулкаса

Намо Феантурі (Суддя) — Хранитель Чертогів Мертвих

Вайре (Ткаля) — Богиня Долі, жона Намо

Ірмо Феантурі — Повелитель видінь і снів

Есте — Богиня цілительства, жона Ірмо

Ніенна Феантурі — Богиня Скорботи

Ульмо — Володар Вод

Мелькор (Морінготто, Моргот) — Бог- Руйнівник, Володар Утумно, опісля Війни Стихій, полону і втечі з Валінору — Володар Ангбанду. Хазяїн і творець Ірчів (Орків), loce — драконів, valarauko-балрогів та іншої нечисті.

Маяр — напівбоги, помічники Валар:

Еонве — оповісник Манве

Оссе — повелитель морів, помічник Ульмо

Уінен — володарка морів, жона Оссе

Меліан — помічниця Вани та Есте, згодом жона квендо, князя Ельве Сінголло, княгиня Доріату, мати князівни Лутіень

Саурон — колишній помічник Ауле на ім’я Артано, Хазяїн Вовкулаків, володар Ангбанду, опісля війни Стихій — перший помічник Мелькорі в Ангбанді, володар Тол-Гауроту (колишній Мінас-Тіріт).

Готмог — володар балрогів

Тгурінгветіль — упириця-кажаниха

Безіменна майе-войовниця — особа, яка керувала орочим військом в битві за Гітлум.

Дангет — майе, позбавлена тіла у Війні Стихій.

Квенді (Ельфи)

Ельдар — три народи квенді, котрі жили в Благословенній Землі, в Валінорі на острові Аман.

Народ Нолдор:

Фінве з Тіріону-на-Туні, Пробуджений, Великий Князь Нолдор

Куруфінве Феанаро (Феанор), старший син Фінве від першої жони, княгині Міріель, князь Minya Nosse, згодом Великий Князь Нолдор

Нерданель — княгиня Minya Nosse, його жона

Фінве Нолофінве (Фінголфін) — другий син Фінве від другої жони, княгині Індіс, князь Аttea Nosse, князь Гітлуму, згодом Великий Князь Нолдор.

Анайре — княгиня Аttea Nosse, його жона

Арафінве (Фінарфін) — третій син Фінве від другої жони, княгині Індіс, князь Nelya Nosse, згодом Великий Князь нолдор, котрі зосталися у Валінорі.

Фіндіс — старша донька Фінве від другої жони, княгині Індіс

Фаніель — друга донька Фінве від другої жони, княгині Індіс

Іріме, прозвана Лалвенде — третя донька Фінве від другої жони, княгині Індіс

Воїни та жони Minya Nosse:

Сини Феанаро, Феанаріони (Феанорінги):

Нельяфінве-Майтімо (Маедрос), прозваний Руссандол (Рудоголовий), та Високий, Великий Князь Нолдор, що зрікся титулу на користь свого вуя Нолофінве, згодом князь Гімрінгу.

Канафінве-Макалауре (Маглор), володар Маглорової Твердині, співець-quentaro.

Туркафінве-Тієлкормо (Келегорм), володар Гімладу.

Моріфінве-Карністіро (Карантір), володар Таргеліону.

Куруфінве (молодший) — Атарінке (Куруфін), другий володар Гімладу.

Пітьяфінве-Амбарто (Амрод), володар Східного Белеріанду.

Телуфінве-Амбарусса (Амрас), другий володар Східного Белеріанду.

Лехте — нолде з Першого Дому, жона Куруфінве-молодшого, мати Тeльперінкваро.

Тельперінкваро (Келебрімбор) — син Куруфінве-молодшого, онук Феанаро.

Спокревені:

Маранво, дружинник Нельяфінве-Майтімо.

Ільфірін, дружинник Нельяфінве-Майтімо.

Лаірасул, дружинник Нельяфінве-Майтімо.

Тауренділь, дружинник Нельяфінве-Майтімо.

Лауральдо, дружинник Туркафінве-Тієлкормо.

Наренділь, дружинник Феанаро.

Охтарон, дружинник Феанаро.

Аркуенон, начільник оборони Гімрінгу.

Тірон, паж Нельяфінве-Майтімо.

Морнемир — вістовий Нельяфінве-Майтімо.

Воїни та жони Аttea Nosse

Діти Нолофінве:

Фіндекано (Фінгон), прозваний Астальдо, князь Дор-Ломіну, Великий Князь Нолдор та князь Гітлуму опісля загибелі князя Нолофінве.

Туракано-Турондо (Тургон), князь Неврасту, згодом князь Гондоліну.

Аракано (Аргон), молодший син Нолофінве.

Арельде (Аредель) — донька Нолофінве.

Ерейніон-Фіндобар — син Фіндекано.

Ерніс — донька Фіндекано.

Ітарільде (Ідріль) — донька Туракано.

Маеглін Ломіон-Фінгол Еолінг — син Арельде.

Спокревені:

Алмареа, сурмач і дружинник Фіндекано.

Ейлінель — його жона.

Мірімон — дружинник Фіндекано.

Синьагіл — дружинник Фіндекано.

Елеммакіл — дружинник Фіндекано.

Кінгарон — дружинник Фіндекано.

Олореа — дружинник Фіндекано.

Сіллон- дружинник Фіндекано.

Еркассе — друг дитинства Фіндекано, син Пробудженого, начільник оборони Віньямару.

Нарамакіл — cano вивідачів, згодом начільник оборони Ейтель-Сіріону.

Ферен — cano вивідачів.

Ектеліон, вельможа Аttea Nosse, близький друг Туракано.

Аранве, вельможа Аttea Nosse, близький друг Туракано.

Егалмот, вельможа Аttea Nosse, близький друг Туракано.

Воїни та жони Nelya Nosse:

Діти Арафінве:

Артафінде-Фінарато Інголдо (Фінрод), прозваний Інголемо, а також Фелагунд, князь Нарготронду.

Артаресто (Ородрет), володар Мінас-Тіріту, князь Нарготронду опісля братової загибелі.

Ангарато (Ангрод), володар Дортоніону.

Айканаро (Аегнор), другий володар Дортоніону.

Артаніс-Алтаріель-Нервен (Галадріель) — донька Арафінве, в заміжжі — князівна Доріату.

Фіндуілас — донька Артаресто.

Келебріан — донька Артаніс.

Спокревені:

Едрагіль — близький друг Фінарато, вельможа Nelya Nosse.

Гвіндор Гуілініон — cano воїнів, вельможа Nelya Nosse.

Гельмир Гуілініон- cano воїнів, вельможа Nelya Nosse.

Еленандар, дружинник Гельміра, опісля втечі з полону — зброєносець Фіндекано, в Останній Битві — Головний Хорунжий.

Ельдар Ваніяр:

Інгве Валмарський, Пробуджений, Великий князь ваніяр.

Індіс — його сестра, Пробуджена, в заміжжі Велика Княгиня Нолдор.

Глорфіндейл, родич Інгве, близький друг Туракано.

Еленве — жона Туракано, сина Нолофінве.

Амаріе — наречена Фінарато, сина Арафінве.

Ельдар Телері:

Ольве Альквалондський, Пробуджений, Великий князь телері.

Еарвен, князівна телері, жона Арафінве Нолофінвіона, мати Фінарато, Артаресто, Ангарато, Айканаро та Артаніс.

Тіндоме — мореплавець.

Беріон — лучник.

Інші Пробуджені з Валінору:

Руміл, вчений любомудр.

Магтан, коваль і винахідник, батько княгині Нерданель.

Галатір, батько Еркассе.

Лаурендіе, цілителька.

Таурохтар, воїн-списоносець, муж Лаурендіе.

Еldrim — ельфи з Ендоре.

Cиндар з Доріату:

Ельве Сінголло, (Тінгол), брат Ольве Альквалондського, Пробуджений, князь Доріату.

Лутіень, донька Ельве, напівмайе, князівна Доріату.

Ельмо, брат Ельве, Пробуджений, княжич Доріату.

Галадон, син Ельмо, княжич Доріату.

Келеборн, син Галадона, княжич Доріату, чоловік Артаніс-Галадріель.

Галатіль, син Галадона, княжич Доріату.

Маблунг, Пробуджений, — вельможа, воєвода Доріату.

Белег, Пробуджений, — вельможа, воєвода Доріату.

Даерон, Пробуджений, вельможа та співець, закоханий в Лутіень.

Фалатрім-телері:

Кірдан (Корабел), Пробуджений, князь Фаласу.

Еріен Ненаратіоні — його племінниця, жона Фіндекано Астальдо.

Ласселанте, її посестра, жона нолдо Синьагіла.

Нінуінон, вельможа з Егларесту.

Ейтель, вельможа з Егларесту, cano лучників-фалатрім.

Кельвон, вельможа з Егларесту, cano лучників-фалатрім.

Нандор:

Ітільбор, князь мандрівних нандор, що проживав у Доріаті.

Саерос, його син.

Ант Доронінг, юнак з родини мандрівних нандор, названий син Фіндекано.

Ейліан, діва з родини мандрівних нандор, наречена нолдо Аркуенона.

Інші Еldrim Сутінків:

Тіліс, Пробуджений з синдар, лучник Фіндекано.

Глірдан, воїн-синда, вістовий князя Нолофінве, опісля його загибелі — вістовий Фіндекано.

Еол, прозваний Моріквендо, далекий родич Ельве Сінголло, чоловік Арельде Нолофінвіоні і батько Маегліна.

Альм, cano лаіквенді з Оссіріанду.

Три роди Аданів з Белеріанду:

Марах, ватаг рушення аданів

Малах, син Мараха, прозваний Араданом, перший воїн-адан на службі князя Нолофінве

Магор, старший син Малаха-Арадана

Імлах, молодший син Малаха-Арадана

Гатол, син Магора, котрий оселився в Дор-Ломіні

Амлах, син Імлаха, котрий служив Маедросу, князю Гімрінгу

Гадор, син Гатола, прозваний Лоріндолом, перший правитель аданів Дор-Ломіну

Галдор, син Гадора Лоріндола, князь Дор-Ломіну

Гундор, молодший син Гадора Лоріндола, брат Галдора

Глоредель, донька Гадора, в заміжжі — княгиня галадинів, жона князя Галдіра

Гурін, син Галдора, князь Дор-Ломіну

Гуор, молодший син Галдора, брат Гуріна

Турін, син Гуріна та Морвен.

Балан (Беор) — ватаг рушення аданів, родоначальник Беорінгів з Дортоніону

Боромир, його нащадок, князь аданів з Дортоніону

Андрет, донька Боромира, кохана Айканаро, володаря Дортоніону

Брегор, син Боромира, князь аданів з Дортоніону, брат Андрет

Барагір, син Брегора, князь аданів з Дортоніону

Емельдир — жона Барагіра, мати Берена

Берен, син Барагіра князь аданів з Дортоніону

Бреголас, син Брегора, молодший брат Барагіра

Белегунд, син Бреголаса

Ріан, донька Белегунда, жона Гуора з Дор-Ломіну

Барагунд, другий син Бреголаса, брат Белегунда

Морвен, прозвана Еледвен, донька Барагунда, жона Гуріна, князя аданів з Дор-Ломіну

Галет, родоначальниця галадинів з Бретилю

Галмір, князь галадинів Бретилю

Галдір, син Галміра, князь галадинів Бретилю

Гарет, донька Галміра, в заміжжі княгиня Дор-Ломіну, мати Гуріна та Гуора

Князі вастаків, людей, що прибули зі сходу перед Останньою Битвою, союзників Маедроса:

Бор, князь вастаків

Ульфанг, брат Бора

Ульдор, прозваний Проклятим, Улфаст та Улварт — сини Ульфанга.

Наугрім (Гноми)

Азаггал, син Фрора, княжич, згодом князь Белегосту

Дварфін — вельможа з Белегосту

Urqui (Орки) та інша нечисть з Ангбанду

Больдог — посланник з Ангбанду до Minya Nosse

Игир — командир вивідачів

Паддуг — посланник до Ейтель-Сіріону

Гирх — командуючий військом під час сутички в пагорбах неподалік затоки Дренгіст

Командуючий авангардом орків в Останній Битві, вбивця Гельміра

Глаурунг — loce, дракон землі

У вікно струменіло срібне сяйво…

Фіндекано підхопився з ложа і хапливо почав одягатися. Проспав… Таки проспав… Майтімо може передумати і піти без нього… Або бідолашному Нельо[36], як завжди, доведеться наглядати за трійцею молодших… Чи навіть за Амбаруссами — пані Нерданель завжди говорила, що її старший син є найкращою нянькою в усьому Тіріоні.

Малий Ельда[37] гмикнув і застрибав по підлозі, намагаючись потрапити в холошу штанів. Він сам був старшим княжичем і старшим братом, тож чудово розумів, як-то воно бути найкращою нянькою і постійно відповідати за синці і подряпини любих Туракано з Аракано, або за хлипання замурзаної Арельде. А у Майтімо клопоту більше рівно вдвічі. До того ж всьому місту відомо, що немає в Амані дітлахів більш непосидючих за Шалену Трійцю Феанаріонів — Туркафінве, якого і прозвали Тієлкормо[38] за непосидючість, Куруфінве-молодшого, званого Атарінке, та Моріфінве, він же Карністіро. Хіба що його, Фіндекано, власна сестра і найкраща подруга двох перших.

Яблуко з вази в кишеню, сорочку осмикнути, накидку поправити… Волосся… Ні, вже нема коли… Густий гребінь заплутався в тяжких чорних пасмах і полетів на підлогу… Сандалі Фіндекано взув вже у дворику і зітхнув полегшено — минулося. Ніхто його не запримітив, а отже, нікому й запитати, куди це його urqui [39] несуть, як ще й Тельперіон[40] не світить у повну силу.

Вулиці Тіріону поки що порожні. Вряди-годи з’явиться якийсь знайомий Ельда … Незнайомі тут трапляються зрідка, і ті родом з Ваніяр, або Телері. А Нолдор Фіндекано знає всіх і чемно вітається з зустрічними.

— Вітаю, пане Руміле…

— Вітаю, сину Нолофінве…

Пан Руміл — книжник і мудрець… Він — Пробуджений, тобто з тих Ельдар[41], котрі прокинулися там, за морем, на березі озера Куівінен. Скільки він, мабуть, бачив цікавого… І страшних urqui теж бачив, напевне… І вовкулаків… Великий Князь Фінве, котрий доводився Фіндекано дідом, іноді оповідав про сутички під зоряним небом, коли Ельдар, озброєні саморобними луками та списами, відбивалися від жахливих потвор, котрі чигали в темряві. «У смерті багряні очі… Та не лякаймося зла… Серед вічної ночі… на небі зірка зійшла…»

Пробуджені оповідають про минулі часи не дуже охоче… А Фіндекано просто таки прагне таких оповідей. І чому він не прокинувся біля озера за морем? Хоча, тоді він не мав би ні мами, ні тата, як пан Руміл, котрий неквапом прямує до міської книгозбірні. А братом вважав би того, хто прокинувся поруч…

— Вітаю, вую Арафінве…

— Вітаю, Фіндекано… Як справи? — лагідно запитує золотоволосий Ельда в блакитній накидці, розшитій золотими квітами.

— Усе гаразд! — бадьоро відповідає Фіндекано і хутко щезає в провулку, відгородившись від вуя завісою з листя дикого винограду. Князь Арафінве встає зрання, щоб наповнити свою душу тишею, та світлом Тельперіону. Так, принаймні, говорить його син Фінарато, Фіндеканів приятель, книжник і мрійник. Як-то у нього виходить, Фіндекано поки що не тямить… От, коли піде у науку до Вишнього Ірмо, тоді, можливо…

А ось і мета мандрівки — остання садиба міста… Далі — зелена долина, котра веде до моря.

Дивний цей останній дім… Фіндекано не знає навіть, як його і назвати… У них, в садибі Нолофінвіонів, мармурова огорожа висотою до поясу дорослому Ельда. А вище — дикий виноград на опорах… Садиба Арафінвіонів взагалі без огорожі — княгиня Еарвен плекає довкола дому квіти на обкладених мушлями клумбах. Навіть дім Великого Князя Фінве в центрі міста оточено парканом з мистецьки виготовлених металевих ґраток, по яким в’ється плющ.

А довкола цього дому — стіна в зріст дорослого Ельда з сірого каменю. І ніяких тобі квіточок. Ковану залізну браму з вибитою на ній восьмипроменевою зорею майже завжди зачинено. Щоправда, Фіндекано знає одну хвірточку, яка…

Але нині відчинено браму, і малий Ельда відважно прямує просто у двір. Відважним бути просто необхідно — біля брами стоять двоє осіб, котрих не обминути.

Вуя Феанаро, татка Майтімо, Фіндекано не боїться. Князь Minya Nosse Finwioni[42] — запальний, швидкий на слова і на вчинки, все так, але він не є лихим. Незважаючи на оту стіну довкола садиби, котра неначе випромінює зневагу та гордощі.

А от його співрозмовник — інша річ. Він — Вишній… Не Вишній Мая, яких багато у Тіріоні, а Вишній Вала… Фіндекано вже бачив цю особу, а ще більше про неї чув.

Вишніх Богів-Валар, під захистом яких випала честь жити Ельдар, до недавнього часу було в Амані всього чотирнадцятеро. Сім чоловіків і сім жон, схожих на Ельдар ззовні. Такий вони приймають вигляд, щоб не вразити підопічних своєю могутністю. Оповідають же Пробуджені, що коли Вишній Ороме, Великий Мисливець, з’явився перед ними зненацька у силі і славі, то воїни — Квенді[43] (так бо звалися тоді Ельдар) покинули списи та луки і заховалися в лісі. Не сховалися лише троє, що потім стали Великими Князями… Інгве, Фінве, Ельве. Найхоробріші…

Той, хто розмовляє з вуєм Феанаро, теж схожий на Ельда… На дуже високого Ельда, з блідим, занадто правильним лицем. Очі на тому обличчі чорні, непроникні. А усміх — неприємно солодкавий. Недобре таке лице, хоч і гарне з виду. Вбраний цей Вишній в усе чорне, лише пояс розшито срібними нитками. Такі пояси виробляють Телері в гавані Альквалонде.

Мелькор — ось як зветься цей Вишній, котрий є п’ятнадцятим Валаром. Пробуджені говорять, що це він розплодив потвор на тому боці моря. Жахливих вовкулаків, котрі прокрадалися до їхніх поселень і крали малюків просто від домашніх вогнищ… Огидних ікластих urqui, про яких ходили чутки, начебто це спотворені чаклунством Мелькора Квенді. Макалауре, другий брат Майтімо, запевняв, ніби чув на власні вуха від одного з Пробуджених, що кілька таких urqui, котрі не зовсім втратили пам’ять, приходили до поселень, плакали і гукали рідних на ім’я. А з-за огорожі, якими Квенді стали обносити свої селища, летіли безжальні стріли, бо часто бувало, що тих, хто піддався жалості, і вийшов з укриття, urqui хапали і тягли у темряву…

«…і більш-ше їх ніхто не бачив…» — страшним голосом закінчував оповідь Макалауре, і навіть Шалена Трійця припиняла вовтузитися, і з писком кидалася до Майтімо, а той дивився на Макалауре докірливим поглядом своїх зелених, мов виноградини, очей і запевняв малих, що він-то якраз чув на власні вуха більш правдиву оповідь від одного гідного Пробудженого, котрий, в свою чергу, почув її від самого Великого Ороме. Ніякі urqui не Квенді, бо дух Першонароджених не зломити жодним чаклунством. Просто лихий Мелькор вклав трохи розуму у голови великих мавп, котрі жили в лісах Півночі. «…такі великі, і вкриті шерстю… Оце з них, бідолашних, Мелькор і начарував urqui. Сильних, лютих, але дурних.» І слухачі хихотіли з полегшенням, бо перша історія була надто жахливою, аби в неї повірити.

А вуй Феанаро щось оповідає цьому жахливому Вишньому, творцю вовкулаків, войовничих мавп, а може і чогось гіршого. І усміхається йому. І той усміхається теж, але очі його залишаються двома темними провалами. У Фіндекано починає гудіти в голові — таку силу випромінює істота в чорному. Однак, він затримується при брамі і чемно схиляється перед господарем:

— Вітаю, вую Феанаро… І вам моє шанування, Вишній Вала…

Те, що Фіндекано привітав Вишнього опісля вуя, є укритою нечемністю. Вуй і уваги не звернув, лише кивнув головою зверхньо, а Вишній провів Фіндекано очима і усміхнувся ще солодше.

Малий Ельда поволі зійшов сходами на галерею будинку. З глибини дому долинали звуки арфи, якій відповідав ридаючий голос віоли.

Пані княгиня Нерданель поливала на галереї квіти. Її зелені очі, так схожі на очі Майтімо, наче розсипали іскри. Княгиня явно була незадоволена гостем свого чоловіка. Коли вона так дивилася, то семеро її синів трохи не ставали струнко, як воїнська чота.

— Вітаю, ясна пані Нерданель, — схиляється перед ненькою Майтімо Фіндекано, і очі рудоволосої Ельде на хвильку лагіднішають.

— Світла тобі, сину Нолофінве… Почекай трохи, нехай вони закінчать цю вправу.

Вони — це Майтімо та Макалауре. Макалауре грає на арфі, а Майтімо на віолі. Хоча всі родичі впевнені, що з Макалауре вийде неперевершений співець, старший брат співає незгірше. Так, принаймні, вважає Фіндекано, котрий обожнює слухати сріблястий переливчастий голос Руссандола… А нині в руках Майтімо співає віола, співає стару бойову пісню Пробуджених…

«Зорі на небі нашого краю… Зорі відбилися в водах озерних… Ми захистимо свої оселі… Тьма відступає, бо дух не вмирає…»

Ясна пані Нерданель тим часом ледь чутно промовляє сама до себе:

— Не буди лиха, доки воно тихо… Вишні Боги вирішили, мовляв, що оце виправилося… Атож… Urкo[44] виправиш лише стрілою в око… Вишні Боги мовили, що оце розкаялося… Та він же дивиться на нас усіх, як Великий Ороме на звірят перед полюванням. Та всьому Тіріону відомо, що оце зурочило малого Артаресто — Еарвен не знає, що й робити, дитя не спить, не їсть, боїться з двору вийти… Я ж говорила Феанаро — якби ти народився на тому боці, ти б і близько до оцього не підійшов…

Фіндекано, котрий ввічливо общипує запропоноване господинею виноградне гроно, уважно прислухається до княгининих слів. Пані Нерданель бачила світ під зорями на власні очі. Її батько, коваль Магтан, навчив Квенді робити зброю з заліза, щоб відбиватися від Потвор-з-Темряви, а сама вона народилася у Середзем’ї. Його, Фіндекано, мама Анайре обмовилася якось, що, нехай там Феанаро і є Вогняним Духом, але жона його має душу воїна…

— Він, мовляв, відбув покарання у Судді Намо, в Мандосі[45], - продовжує Нерданель стиха, вже забувши про свого малого небожа, — і Суддя його відпустив, бо той присягнув, що не робитиме зла… Отаке-то одурить і Суддю, і самого Великого Манве… Таке вже солодке — хоч до рани прикладай… Таке саме прийшло якось на тому березі до сусіднього селища, і нерозумні Квенді впустили його за огорожу… «Я коваль, майстер — Мая, звуся Артано… Вишній Ауле не дасть вам тієї премудрості, що я» Яка порядна особа так говорить про свого наставника? А потім всі ті Квенді просто щезли… Декого потім знайшли — по кривавому сліду. Той Артано не ковалем був — чародієм- ngaurо[46], ним нас малих дорослі лякали, аби ми до лісу самі не бігали, говорили — Саурон[47] забере… А як татко мій стали вчитися у Вишнього Ауле, то Великий Коваль оповів якось, що отой перевертень колись справді був у нього, Ауле, підмайстром, тільки ковальству вчитись не хотів — вважав, що вартий більшого, в чародійстві Валар перевершити бажав. От і знайшов собі наставника — якраз до пари. Хазяїн Urqui, і Хазяїн Вовкулаків. І куди дивиться Еру-Всевишній, адже Вовкулака і досі блукає Середзем’ям, а там багацько зосталося Квенді… А вже дозволяти оцьому, хоч він і Вала, ходити Валінором[48] вільно, Вишні Боги не мусили б задля безпеки наших дітей…

Музика стихла, і в глибині будинку почувся дитячий писк і хлоп’ячий сміх. Швидко по тому на галерею вийшов гінкий, мов лозина, рудоволосий підліток-Ельда. Під пахвами він ніс двох руденьких же малят, які захоплено борюкалися.

— Я все виконав, мамо, і можу йти, — озвався він, ставлячи братиків на ноги, — Макалауре хоче грати ще, аж доки не прийде його навчитель. А ми з Фіндекано пройдемося долиною.

— Не тиняйтеся більше половини кола світла, — застерегла Нерданель, — і візьміть щось поїсти.

Майтімо напакував мішечок фруктами, подав приятелеві руку, і вони гордо пройшли через браму, біля якої вели неквапливу бесіду господар садиби та його небезпечний гість. У Фіндекано похололи пальці, бо Мелькор знову позирнув на нього з якимось особливим зацікавленням. Майтімо гордовито підвів рудоволосу голову, і вклонився Вишньому з княжою гідністю. Його таткові, здається, це сподобалося, бо грізний Феанаро усміхнувся і провів долонею по волоссю сина, яке притримував обруч-оберіг з міді.

— Гуляти подався, Руссандоле? — сказав князь лагідно, — гаразд… Розважайтеся.

Приятелі йшли неспішним кроком, аж доки не сховалися за першими деревами, що росли у видолинку, який вів до моря. Тут вони перезирнулися і перейшли на біг.

— Злякався? — спитав Майтімо на бігу.

— У мене крижинка всередині, - пожалівся Фіндекано, — а я ще хотів мати epesse[49] для хоробрих… Хотів зватися Астальдо[50], як Тулкас-воїн, найхоробріший з Валар… Я боягуз, авжеж?

— Ти — Відважний, — видихнув Майтімо на бігу, — все Середзем’я вславлятиме Фіндекано Нолофінвіона, коли той прибуде туди у силі і славі.

— Але ж я боюся Мелькора, — жалібно вимовив Фіндекано.

— Однак цього зовсім не помітно! — потішив Майтімо, звертаючи у знайомий обом вибалок, — а це найголовніше. Чорний Вала завжди був лютий на Квенді, бо вони перед ним не плазували — принаймні так оповідають Пробуджені… Не знаю, чого він хоче від батька, але спокій покинув садибу Феанаріонів. Татко ніколи не схилиться ні перед ким, а ненька… Мамі не подобається це приятелювання, і вона цього не приховує. Вона мені дещо оповіла зі своїх дитячих років, і запевняє, що для Хазяїна Urqui, найголовніше — вивернути душу Квендо як рукавичку і змусити біле назвати чорним, а чорне — білим.

— Тобто, — аж зупинився Фіндекано, — зробити з Квендо urко? … То це таки правда?

— Пробуджені запевняють, що це не так, — заспокійливо мовив Майтімо, — оті ікласті потвори, схожі на великих мавп, напевне не є колишніми Квенді. Але мама говорить — найстрашнішим є душа urко в тілі Ельда. Там, в Середзем’ї, серед небезпек, одразу було видно, де біле, де чорне. Тут, в безпеці і добрі, можна й помилитись.

— Це мама твоя каже?

— Мама… — кивнув Руссандол, — вона мудра… Ми прийшли, оtorno[51]…

Фіндекано розквітнув усміхом. Otorno … Побратим… Брат… Старший княжич з Attea Nosse Finwioni [52] дуже хотів мати ще одного брата. Але не маленького, а такого, як Майтімо. Захисника-побратима. Часом, спостерігаючи за шістьма позосталими Феанаріонами, син Нолофінве вважав, що вони недооцінюють таке щастя — мати старшого брата.

Руссандол тим часом видобув зі схованки у старому дуплявому дереві великий згорток. Фіндекано аж примружився від солодкого передчуття.

— Вибирай, — мовив Майтімо. В руках він тримав два мечі у шкіряних піхвах.

Меча було обрано опісля довгого обговорення. Він був ще заважким для дитячих рученят Фіндекано, але Руссандол запевнив друга, що до ваги зброї потрібно звикати змалечку. Принаймні, так говорила ненька Нерданель, котра й сама непогано володіла мечем.

— Чия робота? — спитав Нолофінвіон, милуючись блискучим лезом, — як справжній…

— Він і є справжнім, — відповів Майтімо, — наточити лишень, і все… А робота… Робота моя…

- І батько тобі дозволив?

— Я робив це у кузні батька моєї матері, - сказав Руссандол сміючись, — а пан Магтан, як ти знаєш, обожнює зброю.

Приятелі витягли зі сховку два луки, які були принесені ними туди раніше, і тул зі стрілами, один на двох.

— Ходімо, — сказав Майтімо, — подивимося, чи прийшов наш третій воїн…

Втаємничити у свій задум вони поки що вирішили лише старшого княжича з Nelya Nosse Finwioni[53] . Задум був простим — навчитися володіти зброєю і утекти на той бік моря, де позосталі в Середзем’ї Квенді, прозвані Аварі-Відмовники, напевне потерпають від вовкулаків та urqui. А десь ще тиняється лісами Саурон, колишній Мая Артано… Словом, роботи для воїнів-Ельдар мусило вистачити до останніх днів Арди.

Фінарато вони вирішити втаємничити з двох причин. Перша: син князя Арафінве вважався розумником, недарма йому змалечку приліпили жартівливе прізвисько Інголемо[54], яким часто заміняли материнське назвисько Інголдо[55], однакове у князя Арафінве та у його сина. Майтімо вважав, що їм буде потрібна особа, здатна складати плани наступу й оборони. Другою причиною було походження старшого княжича Третього Дому. Його мама Еарвен походила з народу Телері і була донькою Ольве, князя Альквалонде. Фінарато мав доступ до корабликів Телері, на одному з яких і планувалася втеча.

Перед тим, як іти до місця зустрічі з майбутнім укладачем військових планів, Майтімо добув з кишені штанів гребінця і швидко, майже не смикаючи, розчесав молодшому другові чорне густе волосся. Вправність його рухів свідчила про довгу практику. Скінчивши, Руссандол заплів Фіндекано дві коси спереду, переплів їх золотими скрученими нитками, які завбачливо дістав з тієї ж кишені, ще дві косички скрутив на потилиці, а решту волосся, якого ще зосталося багатенько, пустив вільно.

— Не лізтиме в очі, - мовив, — під час вправ.

Фіндекано подивився на себе в невеличке люстерко, котре з’явилося на світ з тієї ж кишені, і вирішив, що йому личить.

— Рушаймо, — мовив задоволено.

Фінарато вони знайшли на умовленому місці, біля невеличкого озерця, що звалося Ілін. Синьоокий білявий Інголемо, виправдовуючи своє прізвисько, сидів на березі, заглибившись у сувій з письменами. Поруч вовтузився з луком ще один підліток-Ельда, темноволосий і сіроокий, як більшість Нолдор.

— Здавайтесь, вас оточено! — зловісно мовив Майтімо, вихоплюючи меча з піхов. Приятель Фінарато, якого звали Едрагілем, миттю зірвався на ноги і з силою натягнув тятиву свого лука. Аж ніяк не іграшкова стріла свиснула поруч і вп’ялася в дерево.

— Прокинься, Арафінвіоне, — гукнув ошелешений Руссандол, — твій охоронець стріляє на влучення. Ми ще не в Середзем’ї — чи ти забув?

— Вона сама зірвалася з тятиви, — виправдовувався переляканий Едрагіль, — я не хотів…

— Не хотів, — пирхнув Майтімо, — ще трохи, і ви б пояснювали таткові Феанаро, хто відправив мене до Судді у гості.

Фінарато нарешті відірвався від читанки і докірливо глянув на Едрагіля.

— Говорив же, — мовив співуче, — що зі зброєю не жартують…

— Навіщо ти взагалі привів його, — втрутився Фіндекано, котрому й досі вчувався свист стріли понад головою, — оце так ти бережеш таємницю?

— Едрагіль — мій nildo[56], кращий друг, — спокійно мовив Фінарато, — хіба нам не потрібні будуть лучники?

Врешті, зійшлися на тому, що лучники у війську просто необхідні. Фінарато заховав сувоя до футляру з деревної кори, і четвірка вирушила вправлятись.

За навчителя був Майтімо, котрий умовив материного батька Магтана показати йому кілька прийомів. Навчання бою на мечах серед Ельдар чомусь не було розповсюдженим. Якщо луком володів майже кожен, з пошани до Великого Ороме, і щороку в Тіріоні влаштовувалися змагання, на яких був присутній сам Вала-Мисливець, то вправлятися зі списом з нового покоління вміли одиниці, не говорячи вже про мечі, які і в Середзем’ї були розкішшю для Квенді. «Ніж, спис і лук врятували нас від Тьми», — полюбляв говорити Великий Князь Фінве. Фіндекано, однак, знав, що поява на вулицях Тіріону Ельда з мечем, а чи навіть з бойовим ножем чи списом викличе легеньке замішання серед Нолдор. Носити зброю відкрито, не в день змагань, вважалося непризвоїтим.

Однак, вони збиралися на війну, а на тому березі призвоїтість можна було відкинути. На тихих берегах Іліну вперше від заснування Аману прозвучав бойовий клич Квенді, привезений ними колись з-під зоряного неба — Еleni rilma! [57] І хоча в лагідному світлі Лауреліни та Тельперіону неможливо було розгледіти зоряне небо, Фіндекано його вже бачив у яві. Бачив він також, як побиває urqui десятками, як визволяє з їхніх лап бідолашних Аварі… Може серед них буде дівчинка, золотоволоса Квенде, схожа на Артаніс, сестричку Фінарато…

Врешті малі Ельдар посідали на березі рядочком, втомлені, але задоволені. Світло Тельперіону вже почало тьмяніти, змішуючись з іншим, золотавим сяйвом.

— Лауреліна розгоряється, — сказав Майтімо, — може досить на сьогодні?

Мечів з них і справді було досить, але Фіндекано забажав влаштувати стрільби з луків, на що решта радо погодилася. Майтімо мовив, однак, що непогано було б спершу поїсти. Цю пропозицію теж було прийнято з захопленням.

Розіклавши на траві принесені з собою фрукти та перепічки, майбутні воєводи обговорювали подальший склад свого війська. Майтімо вважав, що варто взяти з собою Макалауре. Співець-quentaro[58] у війську був потрібен — аби складати nyare та lairе — сказання про подвиги воїнів, прозою та у віршах. До того ж Канафінве (таким було офіційне назвисько другого княжича) теж був непоганим лучником, як для свого віку.

Шалену Трійцю Феанаріонів вирішили не втаємничувати — малі ще. Як і Турукано з Аракано. Фінарато, подумавши, мовив, що його молодші брати Ангарато та Айканаро, теж є замалими для такої виправи.

— А Артаресто? — запитав Фіндекано, — він уже одужав? Може і його до нас?

— Артаресто… — сказав Фінарато сумовито, — з ним щось негаразд… Напевне не варто його в це втягувати. Його зурочила ота лиха сила в чорному…

Фіндекано давно помітив, що більшість Нолдор уникає називати Валу Мелькора на ім’я. Не тільки дітлахи — дорослі теж.

— Але що він зробив Артаресто? — запитав Майтімо стиха.

— Ніхто не знає, - мовив Арафінвіон, — ми гостювали у материного батька, князя Ольве. В Альквалонде… Сиділи на березі — всі вп’ятьох. І тут з’явився він… Ні, нічого лихого він не робив, просто підійшов, заговорив… Сказав, що я маю здібності до аpacen [59]— провидіти майбутнє…

— А ти й справді вмієш? — зацікавлено спитав Фіндекано.

— Можливо згодом… — сказав Фінарато замислено, — зараз — ні… Якісь уривки… Навіть не видіння — спалахи. Але цей якось про те дізнався. І подивився мені в очі, та так, що у мене в голові запаморочилось. А тоді почав вихваляти нашу вроду, колір волосся… І взяв на руки Артаресто… На якусь хвильку. Це все…

— Ваш батько не приніс скарги до Кола Судьби? — спитав Майтімо.

— Татко навіть не заходив до Валмару[60], - мовив Фінарато, — хоча мама і наполягала… Він не певен… Але Артаресто плаче ночами. І боїться ходити сам — тільки з кимось із нас. Я намагався поговорити з ним, але… Мама водила його в сади Лоріену. Вишній Ірмо мовив, що прямого втручання немає, але щось в душі брата надвередилось, можливо просто від неочікуваного доторку Сили. Сказав, що застереже Валу Мелькора, аби той дав спокій малим Ельдар. І Артаресто спав в саду Ірмо, і йому стало краще. Але брати його на війну я б не ризикнув.

Фіндекано зітхнув і взявся за лук. Він розумів, звісно, що не йому, малому Ельда, докоряти Вишнім. Але даремно Хазяїн Urqui, ходить вільно по щасливому Валінору. Тим більше, що так вважає і ясна пані Нерданель…

***

Спливали світляні кола, і військо потроху збільшувалося. Великим Князем одностайно обрали Майтімо, як найстаршого. Фінарато привів ще двох воїнів — близнят Гельмира та Гвіндора, котрі були дітьми приятеля князя Арафінве, якого звали Гуїліном. Майтімо, окрім брата Макалауре, завербував трьох хлопчаків, котрі походили з роду коваля Магтана, а отже доводилися йому ріднею. Звали їх Лауральдо, Ільфірін та Маранво. Фіндекано, в свою чергу, обережно промацав приятелів і довірився двом — Мірімону та Алмареа, які були дітьми маминого брата Туре. Алмареа ж згодом привів свого знайомця Еркассе. Еркассе був сином Ельда з Пробуджених і марив Середзем’ям.

Мечів у малих вояків було вже чотири. Замало, але Майтімо обіцяв, що незабаром зробить ще два. Тепер Руссандол ховався зі своєю роботою вже і від пана Магтана, аби той не поцікавився ненароком навіщо улюбленому онукові стільки зброї.

Вправи зі справжніми, хоч і затупленими мечами зміцнювали малим Ельдар тіла і душі. Князь Нолофінве говорив, що старший син нагадує йому його самого у дитинстві, а княгиня Анайре не могла намилуватися своїм улюбленцем, котрий аж пашів рум’янцем. Свої лісові виправи Фіндекано пояснював просто — вони, мовляв, навчаються стріляти з луків, аби згодом приймати участь у змаганнях Великого Мисливця. До того ж Майтімо завжди приводив молодшого друга до порога садиби Нолофінве, чемно вклонявся пані княгині Анайре і запевняв, що вони знакомито розважаються. Анайре, котра була в добрих стосунках з пані Нерданель, любила і її рудоволосого сина.

В задумі малих змовників трапилася лише одна помилка — вони не врахували наявність у Фінарато непосидючої молодшої сестри. Артаніс, незважаючи на свій вік і стать, мріяла про подвиги воїна. Інголемо вдало крився зі своїми планами від братів, але сестру не брав до уваги, вважаючи, що вона по кінчики гострих вушок зайнята якимись дівочими справами.

Якось, в годину, коли світло Лауреліни було найяскравішим, приятелі покинули навчання і полягали відпочити на березі озера, виставивши вартових, неначе й насправді вже були в Ендоре. Фінарато, як завжди, розгорнув сувоя з письменами, а решта просто дрімали в траві. Фіндекано пригорнувся до Майтімо і сам не помітив як заснув. На варті стояли Алмареа та Мірімон, вони ж і запримітили малу вивідачку. Артаніс влаштувалася на дереві і захоплено спостерігала звідти за двобоями. А коли хлопці, розморені теплом і світлом, поснули в траві, змійкою поповзла туди, де лежали зроблені Майтімо мечі…

Вартові доставили свою здобич перед ясні очі Руссандола. Дівчинка пручалася мовчки, з чого воїнство зробило висновок, що видавати вона їх не збирається, принаймні поки що.

Взамін за мовчанку князівна забажала вступу до війська і місця на кораблі. Майтімо ласкаво погладив її замурзану щічку і мовив лагідно:

— Місце в моєму серці для дивної вроди знайдеться завжди. Але негоже діві-Ельде ризикувати собою у битвах. Хіба у нас мало чоловіків?

— Я — nerwen[61], діва-воїн! — вигукнула мала дзвінко, — а щодо місця у вашому серці, княжичу Нельяфінве Феанаріон, то воно мені непотрібне — я не люблю рудих!

Фінарато докірливо глянув на сестру, але Майтімо лише зітхнув жартівливо:

— Ясна панно, ви розбили мені серце, і жоден майстер не складе скалки знову. Але продовжимо перемовини… Можливо ви зміните ваші умови і присягнетесь зберігати таємницю скажімо за… гарненького браслета, зробленого мною власноручно?

— Мені не потрібні прикраси! — закопилила губки князівна, — зате я вже маю власний cirya[62]. Він невеличкий, якраз такий, щоб ним міг керувати підліток. Батько моєї матері, князь Ольве Альквалондський, подарував мені це диво, схоже на білоперого птаха. Тож вам не доведеться красти човна, і ми вийдемо з гавані на очах у всіх. Але за це я бажаю меча і місце в лаві!

У змовників перехопило подих. Корабель був слабким місцем їхнього плану. Керувати великим судном вони були б не в змозі, а в човні недовго і потонути. Князівну було прийнято одностайно, і Майтімо урочисто подарував їй ножа роботи «самого Феанаро».

Врешті, військо почало вважати себе готовим до виступу. Мечів вони мали шість і стільки ж бойових ножів. Еркассе озброївся списом свого батька, виправдовуючись тим, що у щасливому Валінорі зброя таткові непотрібна. Окрім того, кожний мав лука, правдами й неправдами добутого у батьків і повний тул стріл.

Баритись не можна було — дорослі почали щось підозрювати. І не тільки дорослі. Шалена Трійця намагалася відстежити, куди це зникають двоє старших братів за допомогою напіврозумного щеняти Гуана з породи валінорських вовкодавів, з яким не розлучався Туркафінве. Самого Фіндекано менші братики з сестричкою просто таки взяли на допит, і він ледве зміг довести, що всього лишень готується до своїх перших змагань лучників. Фінарато мав клопіт з Ангарато та Айканаро — ті запідозрили не його, а Артаніс, котра пишалася дарованим ножем і веліла звати себе не інакше як Нервен.

Виступ було призначено на початок наступного кола світла. Фіндекано трохи мучила совість, йому шкода було мами, татка, малечі, але відступати було пізно — Астальдо, Відважному, не личить обертатися назад.

Збори було призначено біля того ж Іліну. Фіндекано мав зайти до Майтімо додому, щоб все це мало вигляд звичайної прогулянки. Коли малий Нолофінвіон обережно відхилив задню хвірточку садиби Феанаро, то побачив, що господар уже порається під навісом своєї майстерні, а поруч з майстернею вигідно розсівся на кріселку не хто інший, як Мелькор. Мелькор щось оповідав князеві, і видно — щось не вельми добре, бо вуй замість звичного гордовитого, але приязного кивка обдарував Фіндекано таким лихим поглядом, що хлопчина аж поїжився від поганого передчуття. Невже Майтімо з Макалауре на чомусь попалися і нині сидять під замком? В такому разі вуй має повне право не тільки гніватися, але й оповісти все таткові Нолофінве…

Майтімо нечутно вислизнув з дверей будинку. При собі він мав лише лука — мечі та інші припаси були заховані біля Іліну ще кілька днів тому. За ним поспішав Макалауре — також з луком. За плечима, окрім тула стріл, майбутній співець про великі подвиги Нолдор мав ще дорожню невеличку арфу в гаптованій торбинці.

— Куди це ви зібралися? — різко спитав Феанаро.

У Фіндекано аж дух перехопило. Макалауре поблід і опустив очі. Майтімо ж лагідно усміхнувся розгніваному таткові.

— На стрільби, пане княже… Я мушу бути першим скрізь — навіть серед цієї малечі…

— Хто там буде ще? — допитувався Феанаро. Майтімо здвигнув плечима.

— Ну… Фіндекано, ясна річ… Фінарато… Гвіндор, Гельмир…

— А вірні Minya Notte? — спитав князь твердо, по стародавньому, вимовляючи слово «Notte» — рід.

— Зі спокревених — Лауральдо і ще двоє, - відповів Майтімо ледь здивовано, — а що?

— Я не хотів би, — крижаним голосом мовив князь, — щоб ти товаришував з нащадками Індіс.

Фіндекано звів на князя очі з видом повного нерозуміння. Ні, він знав, звісно, що пані Міріель, перша дружина Великого Князя Фінве, померла пологами, народжуючи Феанаро. Про це дорослі оповідали досить часто — адже це був перший і, хвала Богам-Валарам, останній відхід Ельда до Мандосу у щасливому Валінорі. Велика Княгиня Індіс, мати Нолофінве та Арафінве, шанувала пам’ять Міріель, і в дідовій садибі на почесному місці висіло малювання з мами Феанаро роботи самого Фінве. Але який стосунок до його приятелювання з Майтімо має те, що у них ріжні родички?

— Мій батьку і князю, — спокійно відповів Майтімо все тим же лагідним голосом, — я не можу пропустити навіть дитячі змагання, бо тим самим визнаю себе переможеним і зганьблю честь Minya Nosse. Що ж до мого приятелювання з княжичем Фіндекано, то він є моїм оtorno, часткою душі, ближчим за брата. Як відомо, подібна дружба-оtornasse[63] освячена самим Еру, і розірвати її не можуть ні Квенді, ні Маяр, ні навіть Валар…

— О, який чудовий у вас син, князю Феанаро, — низьким глибоким голосом вимовив Мелькор, — лагідний і ніжний, а всередині душі — сталевий стрижень. Мені подобаються подібні… особи. Шкода, що він витрачає час на нижчих за себе, але це минеться, мій любий Ельда… Відпустіть сина, він дійсно має бути першим у всьому. Якщо він переможе Нолофінвіона — це буде більшою честю для Minya Notte, аніж його відсутність серед певних негідних осіб… Щодо ж отієї… оtornasse, вона дуже швидко зникає опісля кількох перемог над недостойними…

Фіндекано наче чужими очима побачив власну руку, котра поволі поповзла до тула зі стрілами… Зусиллям волі він зупинив себе — маючи змогу жити поруч з могутніми Валар, хлопчина знав, що не зробить Мелькору ніякої шкоди. Рука Майтімо лягла йому на плече — коли той підійшов, Нолофінвіон не помітив.

— Ходімо, оtorno, — мовив Руссандол лагідно. Фіндекано дав розвернути себе, мов ляльку. Повз нього прослизнув Макалауре — quentaro явно не міг сперечатися з розлюченим батьком, і хотів щезнути з двору якомога швидше.

Лісом вони йшли мовчки. Макалауре ковзав попереду, мов нечутна тінь, опустивши голову. Руссандол навпаки гордо підвів чоло, увінчане оберегом з міді. Його рука твердо обіймала Фіндекано за плечі. Така надійна дружня правиця… Нолофінвіон боровся зі слізьми — Астальдо не личить плакати.

— Здається мені, - врешті вимовив Майтімо, — що перш, ніж відплисти до Ендоре, потрібно було б навести лад удома. Але Чорного Валу не візьме ні стріла, ні меч, мій Астальдо. Принаймні тут, у Валінорі… Батько замучив мене докорами щодо нашого побратимства, бо цей лихий Вишній постійно підбурює татка проти Аttea та Nelya Nosse.

— А є місце, де його можна дістати стрілою? — спитав Фіндекано люто. Сльози його висохли, а сині очі — спадщина по Індіс-Ваніе — спалахнули крижаним блиском.

— Місце є — те саме Ендоре[64], - мовив Майтімо, — я чув про це… Від Руміла. Тут, у Валінорі, розумієш… Не знаю як пояснити, але багато чого підтримується штучно… Ну, тут завжди тепло… Завжди ясно… Вітерець лише легкий, дякувати Вишньому Манве… А вже за Тол-Ерессеа — там вітри гуляють… Чого я і наполягав захопити теплі речі. І в Ендоре… Там по-іншому. Там тіні обростають плоттю. Це не мої слова — так мовив Руміл. Якщо хтось безтілесний від початку, ну, Мая, наприклад, довго житиме в Ендоре-Середзем’ї, то він отримає тіло, і вже не зможе покинути його просто так. Стати безтілесним духом, розумієш? Ну, ти бачив колись, як щезають Маяр, або Вишні?

— Бачив, — сказав Фіндекано, — бачив, як полишає змагання Великий Ороме… Бачив, як іде геть Мати Яванна… Їхні тіла стають прозорими і зникають. А потім — спалах, і все…

— Все так, бо вони — еаlar[65]. А у Середзем’ї, якщо хтось з еаlar пробуде там достатньо довго, то щоб звільнитися від тіла, потрібно це тіло зруйнувати… Вбити. Це дуже болісна qualme[66]… Розумієш? А найстрашніше, що ставши еаlar, вони тужать за тілом… Вони не хочуть бути безтілесними, вони прагнуть hroa[67], як спраглий — води…

— А Вишній Мелькор теж прагне hroa?

— Не сумніваюсь, — протягнув Майтімо спроквола, — як і усі оті його Маяр-вовкулаки. Чим він їх і підманув, напевне. Руміл пояснював, що для безтілесної істоти відчуття hroa все одно, що кохання для дорослих Ельдар.

- І Чорний Вала тепер еаla[68]… - пробурмотів Фіндекано, — Майтімо, він же просто мусить повернутися в Середзем’я!

— От ми його там і зустрінемо, — урочисто сказав Руссандол, — і відправимо знову до Мандосу.

Між деревами майнула блакить Іліну. Майтімо сповільнив крок.

— Тато не мусив так говорити про… вас, нащадків Індіс, — мовив стиха, — але він останнім часом трохи… дивний. Працює як навіжений, говорить, що мусить втілити якусь мрію свого життя. Яку — нікому не говорить, навіть оцьому Мелькору, хоча той і ходить довкола нього наче ngauro. Розмови веде чудні — от, як, наприклад, звучить аmilesse[69] його мами Міріель?

— Материнське ім’я пані Міріель? — спитав Фіндекано здивовано, — Серінде[70]…

— А тато запевняє, що потрібно вимовляти «Терінде». Як Ваніяр. І там, де ми завжди говоримо «с» теж вимовляти «т». Говорить, що це принципово, що ми, Нолдор, зіпсували мову, і стали гіршими від Ваніяр, котрі є іграшками Богів. А коли перестає сварити Ваніяр, то починає оповідати, що Телері є слабкими, нерозумними і негідними зватися Ельдар. І виходить зрештою, що право зватися Ельдар у Валінорі мають самі лише Нолдор, а вже ті Квенді, котрі зосталися в Ендоре, так і взагалі не варті доброго слова. Негоже засуджувати батька, але матуся говорить, що подібні думки є злом, і звинувачує в усьому Валу Мелькора. На що татко зазвичай відповідає, що жоден Мелькор, хоч він і Вала, не проникне йому в душу, що це його власні думки, а якщо їй це не до вподоби, то нехай повертається до батьківського дому. У нас все погано, Фіндекано… Ти навіть не знаєш, наскільки погано.

Фіндекано зітхнув. Він уже пересердився і тепер щиро жалів Майтімо.

— Тієлкормо, Атарінке та Карністіро, — закінчив Руссандол стиха, назвавши братів їхніми аmilesse, — нині є батьковими улюбленцями. Бо близнята-Амбаруссар ще малі, а ми з Макалауре ну… може вже занадто дорослі. Не м’яка глина. А з Шаленої Трійці він ліпить потроєну подобу себе нинішнього. Мій батько великий митець, Фіндекано, і йому вдається все, за що б він не взявся. Тільки братів він понівечить… Я не повинен таке казати…

Нолофінвіон опустив голову. Засуджувати батьків вголос було великою непризвоїтістю. Але ж Майтімо сам назвав його оtorno — часткою своєї душі.

— Я є твоїм братом, Руссандоле — врешті вимовив Фіндекано, — Я завжди буду на твоєму боці. Навіть Суддя Намо не розділить нас, якщо нам рокована погибель.

— О, так сильно… — сказав Майтімо вже спокійніше, — не говорімо про погибель, оtorno. Військо вже очікує нас.

Військо і справді вже стояло в бойовому шику. Фінарато, обвішаний зброєю та книжковими футлярами, його вірний Едрагіль, палкі духом Гвіндор з Гельмиром, схожі як дві половинки яблука, ніжний сіроокий красень Лауральдо, задумливий Ільфірін, ще один рудоголовий нащадок Магтана — Маранво, насмішкуватий Алмареа, завжди погідний Мірімон, майже дорослий Еркассе, котрий був однолітком Майтімо… Замикала стрій сяюча Артаніс в хлоп’ячому вбранні і з ножем у піхвах на поясі.

— Рушаймо, — сказав Руссандол, і змовники рушили долиною у напрямку Альквалонде.

***

Втекти виявилося настільки легко, що Руссандолове військо огорнув легкий неспокій.

Коли перед ними виникли перші будинки Лебединої Гавані, малі Ельдар замотали мечі плащами, зоставивши на видноті луки і тули. Телері добре володіли луками — під час своїх морських мандрівок вони зустрічали на островах ріжних тварин, в тому числі і небезпечних, тож вуличками міста ходило чимало озброєних моряків, чиї кораблі чи-то щойно прибули, чи-то готувалися до відплиття.

Свій cirya, котрий звався «Naltariel[71]», Артаніс отримала за першим же бажанням. Князь Ольве радісно пригорнув до себе її та Фінарато, лагідно та щиро привітався з княжичами Першого та Другого Домів і наказав нагодувати їх разом з приятелями незвичними але смачнючими рибними стравами.

Фіндекано з задоволенням куштував рибку, слухав оповідки князя Ольве, волосся якого сяяло тим же сріблястим блиском, що і волосся княгині Еарвен, мами Фінарато, і роздумував над тим, чому вуй Феанаро раптово незлюбив народ мореплавців.

Коли улюблена онучка заявила, що бажає відвідати Тол-Ерессеа на власному кораблі, князь Ольве лише спитав, чи впораються вони з Фінарато з вітрилом. Княжич Nеlya Nosse відповів, що йому допоможе Едрагіль, з яким вони вже виводили «Naltariel» з Гавані. І додав, що хоче покатати друзів, яких і привів з собою.

«Naltariel» вийшов в море того ж дня. Невеличкий кораблик з одним великим вітрилом, схожий на білого птаха, поволі рухався скелястим проходом. Скелі змикалися над головами, утворюючи славетний вхід до Гавані. Поволі тьмяніло м’яке світло Тельперіону. Через деякий час вихід зостався позаду, і захоплені мандрівники побачили весь берег Аману — пасмо Пелорських гір, величну громаду Ойолоссе — Вічно Білої гори, яку ще називали Танікветілем, і де знаходився палац самого Манве Сулімо, Володаря Вітрів, повелителя Валар. З долини біля її підніжжя струменіло сяйво через штучний вилом у гірському пасмі — то світився Тельперіон на пагорбі Короллайре. Десь там було місто Валмар, де, поруч з Вишніми мешкали Ельдар — Ваніяр, родичі Фіндекано через татову маму Індіс. А он, ближче до берега — пагорб Туна, і на ньому сяють вежі рідного Тіріону… Он палає срібним вогнем велетенське свічадо Вежі Інгве, або Mindon Eldaliewa [72], поставлене в ті часи, коли Ваніяр ще не перебралися до Валмару… Світяться кришталеві сходи, по яким з тераси на терасу любив бігати Фіндекано… Там зосталася садиба Нолофінве… Тато з мамою мають дізнатися про все лише через три кола світла — Фіндекано залишив записку в татовій майстерні, а батько якраз гостював в садибі Великого Князя Фінве… Через три кола світла тато повернеться… Фіндекано зітхнув… Він був певен, що йому пробачать втечу задля слави Аttea Nosse, але щось таки муляло на серці.

— Зорі… - почувся поруч тихий голос Фінарато, — подивіться, Ельдар! Helle elenya![73]

Зорі на небі було видно і з Тіріону, на той короткий час, коли світло одного дерева змінювалося іншим. Видно їх було і з Альквалонде, але ніколи вони не були такими яскравими, а небо — таким темним…

— О, Ельдар! Дивіться! Валакірка![74]

— А онде над обрієм Вілварін! [75]Це сузір’я і справді нагадує метелика!

— З Тіріону його не видно, тільки з Гавані, і то не завжди!

— Подивись на он ту зорю, оtorno! Це Нієллуне[76]!

— Я бачу Морвіньон! [77]Такий яскравий!

Фінарато тим часом правував вздовж берега, час від часу звіряючись з мапою, яку Артаніс випрохала у князя Ольве під час якогось минулого гостювання. Найкраще місце для переправи було, за його словами, набагато північніше, там, де береги Аману та Ендоре зближувались настільки, що, нібито, з одного берега можна було розгледіти смужку іншого. Але юний керманич боявся, що їхнє суденце не подолає такий шлях.

— До того ж, — озвався Макалауре, притискаючи до грудей свою дорогоцінну арфу, — Телері говорять, що там у воді плавають крижини, і взагалі страшенно холодно.

Зрештою, вирішено було переправлятися через теплі води, і Майтімо, якому Фінарато нашвидку пояснив, як треба стернувати, твердою рукою повернув кораблик у відкрите море.

Світло дерев вже не досягало мореплавців. Острів Тол-Ерессеа зостався далеко праворуч. Довкола були лише хвилі, князівство Вишнього Ульме. А також — темрява і зоряне небо.

Ельдар бачать у темряві так, як і при світлі, і не відчувають перед нею страху. Але команда «Naltariel» тихо сумувала за полишеними вдома рідними, намагаючись не показувати одне одному негідної слабкості. Майтімо передав стерно Еркассе, який, опісля кількох спроб, кермував так, наче все життя плавав по морю.

— Це тому, — хвалився він, — що моя мама з Телері… Вона пам’ятає Ендоре, і острів Тол-Ерессеа, де спершу поселилися Телері. Ви знаєте, що він плив через море, той острів? Разом з ними…

— Ще б пак, — чмихнула Артаніс, — про плавучий Тол-Ерессеа Телері не оповідали хіба що Білому Дереву Галатіліон, що росте біля Вежі Інгве…

— Та й то тому, — підхопив Алмареа, — що Галатіліон сам захотів помандрувати на славетний острів, а оскільки не міг зійти з місця, то відправив туди свого саджанця…

— О, так, — засміялася дівчинка, — тепер Келеборн, Срібне Дерево, має змогу оглядати острів, скільки забажає.

— Тільки нікому про це не оповість, — підкинув Лауральдо.

Всі засміялися, і сум трохи відступив. Теплий вітер віяв просто у вітрило, і кораблик жваво біг по хвилям. Майтімо час від часу позирав на чудернацьку сферу, всередині якої крутилася голчаста стрілка.

- Її кінець, — пояснив він, — завжди вказує на північ, на Валакірке. Цю штуку винайшов татко, ще тоді, коли він…

«Коли він ще дружив з Телері, - здогадався Фіндекано, котрий нині відчував думки приятеля, наче свої власні, - коли робив для них штуки, котрі визначають боки світу, передбачають погоду та вгадують напрям вітру… Коли не вважав їх нижчими за себе…»

Буря налетіла раптово.

Майтімо та Фінарато встигли згорнути вітрило, і суденце застрибало по хвилях наче корок. Еркассе вчепився в стерно і мужньо витримував хитавицю. Декому стало зле — з темряви доносилися певні звуки, на які витриваліші мореплавці намагалися чемно не звертати уваги. Макалауре обійняв арфу ще міцніше і заспівав славу Великому Ульмо, Повелителю Морів, не забуваючи при тому вихваляти Мая Оссе, Володаря Хвиль та його жону Уїнен. Голос співця при тому навіть не тремтів, і Фіндекано відзначив про себе, що другий Феанаріон майже нічим не поступається брату.

Лік часу вони втратили вже тоді, коли світло Тельперіону сховалося за обрієм. Майтімо, щоправда, добув з дорожньої торбини ще один виріб князя Minya Nosse — механічний лічильник часу, котрий відлічував кола світла, поділені на дванадцять частин кожне, але до хитромудрої штуки потрапила вода, і та перестала цокати.

Вода вже хлюпала на дні cirya, її вичерпували відрами, які, на щастя, здогадався прихопити з собою Майтімо. Руссандол взагалі зібрався в плавання ґрунтовно, але з усіх пристроїв, якими син Феанаро озброїв кораблик, найбільше знадобилися оці ось відра.

Ніхто вже не знав, куди їх несуть розшаленілі хвилі. Майтімо змінив змученого вкрай Еркассе і прив’язав себе поясом до стерна. Решта мовчки вихлюпувала воду, змінюючись по двоє. Сказати вголос, що їхня виправа була великою дурістю заважала лише гордість, якою славилися Ельдар взагалі, а Нолдор — особливо.

Фіндекано передав відро Мірімону і сів просто у воду на дно човна. Поруч з ним притулився Фінарато, обійнявши сестру, котра трусилася, наче в лихоманці, але не видавала жодного звуку. Гвіндора та Гельмира дружно нудило по ріжні боки суденця. Макалауре вже не співав — він стиха обіцяв Володарю Вітрів Манве Сулімо, що складе на його честь пісню на три тисячі строф, якщо вітер хоч трохи ущухне. Одразу за Фінарато сидів Едрагіль, який займався тим, що намагався загорнути свого княжича в сухіший край плаща. При тому він бурмотів хвалу Варді-Елентарі в якій сподівався, що по великій милості Великої Валіе злощасний Ельда Едрагіль ще побачить зірки на небі.

— Земля попереду! — гукнув Лауральдо, котрий завбачливо прив’язався до щогли.

Фіндекано звівся на коліна. Кораблик мчав просто на темне громаддя скель.

— Великий Оссе! — пробурмотів Майтімо. Фіндекано бачив, як Феанаріон з усієї сили намагається розвернути cirya боком до берега. Інші теж зрозуміли, що їхньому невдалому плаванню прийшов кінець. Артаніс підвела розкошлану голівку, оцінила обставини, і пірнула з головою в плащ Фінарато, міцно охопивши брата рученятами. Еркассе вимовив хрипко:

— Зараз побачимо Суддю…

Насмішник Алмареа не втримався і тут:

— Т-ти, Еркассе, найдовше не отримаєш нове hroa… З-за те, що п-поцупив списа….

Фіндекано, перемагаючи нудоту й хитавицю, підповз до стерна і над силу звівся на ноги. Руки його вчепилися в вологу деревину…

— Сядь, — прошипів Майтімо, — змиє… Сядь, оtorno…

Фіндекано мовчки наліг на стерно. Легка шкаралупка Телерійського суденця, над силу послухавшись двох пар рук, пролетіла повз скелястий виступ, ледь зачепивши його бортом, і врізалася в піщаний берег.

За скелями був піщаний пляж, куди, власне, і правував Майтімо. Викинутися на берег було найкращим виходом — але що це була за місцевість, ніхто не знав.

Лауральдо запевняв, що вони уже в Ендоре. Фінарато хитав головою — він не був того певен. Зрештою вирішили поводитися так, наче вони знаходяться там, куди збиралися. Себто бути пильними і обережними.

Обережність обережністю, але вогнище було розвести просто необхідно. Кораблик міцно сидів на мілині, море продовжувало ревти, а отже їм судилося пробути тут доволі довго. Майтімо звелів витягти вантаж, відправив Алмареа з Еркассе пошукати хмизу, а за охоронців приставив до них Ільфіріна та Маранво з луками напоготові. Поруч починалися зарості, і невідомо, що в тих заростях могло чаїтися. Біля складених на купу речей Руссандол поставив на варті Лауральдо та Мірімона. Змінити їх мали Фінарато з Едрагілем, бо Гвіндор та Гельмир лежали напівмертвими на пісочку і навіть не мали сили радіти, що опинилися на твердій землі.

Швидко все якось прийшло до ладу. Фіндекано, скоряючись владному голосу приятеля, тягав в сухіше місце речі, складав докупи принесений хмиз. Хоча йому дошкуляв холод, а вогка одежа прилипла до тіла, малий Нолдо не сумнівався — Майтімо щось придумає… Буде вогонь, буде тепло… Фіндекано прихопив з собою батькове кресало, яке той зазвичай брав з собою на полювання, але з його торбини лилася вода…

Коли всі скупчилися довкола хмизу, Майтімо рухом вправного чарівника видобув зі своєї торбини, де ховалося стільки цікавинок, скляну кулю. Вона складалася з двох половинок і була зімкнена так що вода не просочилася всередину. В кулі лежав жмут довгих паличок з брунатними голівками і шматок брунатного ж паперу.

— Це знову винахід пана князя? — з цікавістю спитав Маранво, — я бачив щось подібне у пана Магтана…

Майтімо урочисто розняв кулю на дві половинки, взяв одну з паличок і тернув її голівкою об брунатний папір. На кінці палички спалахнув вогонь, і Артаніс захоплено пискнула.

Хмиз загорівся з третьої палички. З вогнищем одразу ж стало веселіше. Та й вітер потроху ущух, а хмари розійшлися, відслоняючи блиск зірок. Від розтягнутих над вогнем плащів підіймався пар. Тут таки підсушувалися похідні перепічки, загорнені в листя. Знайшовся запас яблук, і всі якось разом захотіли їсти. Навіть Гвіндор з Гельмиром.

Поївши, малі Ельдар зробили зі своїх похідних плащів намети і позасинали, немов вбиті. На варту стали Руссандол з Фіндекано — Майтімо боявся довірити варту потомленій дітлашні, а Фіндекано не хотів залишати його самого.

— Як вважаєш, де ми? — спитав Нолофінвіон врешті.

— Хтозна, — озвався Руссандол, — це треба дослідити… Не віриться, що це Ендоре — навіть при тому, що буря несла нас на крилах, ми не могли дібратися туди так швидко.

З-під свого плаща-намету вибрався напівсонний Алмареа і попростував в бік заростей.

— Гей, ти куди? — гукнув Майтімо стиха.

— Треба мені…

— Дивись там…

— Дивитимусь…

З неба метнулася темна крилата тінь. Очі тварі світилися червоним блиском. «У смерті багряні очі…» — раптом згадалося Фіндекано, руки якого вже натягували тятиву. Майтімо випередив його на якусь хвильку — його стріла свиснула раніше. Тварь вчепилася кігтями в плечі Алмареа і намагалася підняти малого Нолдо в повітря. Їй би це вдалося — така потвора потаскала б і дорослого Ельда, якби з одного ока крилатого жаху не стирчала стріла. Фіндекано з переляку трохи не влучив, і його стріла вп’ялася не в друге око чудовиська, а кудись у писок. Поруч бренькнула тятива — Майтімо виправив його помилку. Осліплена тварюка впала на пісок і забила крильми, накривши собою Алмареа.

— Нолдор, на битву! — крикнув Майтімо, вихоплюючи меча. Фіндекано побіг за ним, теж вихопивши свою зброю. Меча було добре наточено — Нолофінвіон займався цим сам кілька кіл світла.

Інші Ельдар підхопилися миттєво, забувши про втому. Певно, далися взнаки вояцькі здібності успадковані від Пробуджених Квенді. Крилату тварь били мечами та ножами всі — навіть мала Артаніс, котра при цьому вищала від страху, огиди і захоплення одночасно. Еркассе штрикав страхіття списом, і ним же спромігся пробити його серце. Струмінь не крови, а чорного слизу бризнув з рани фонтаном і настала тиша.

З-під велетенського шкірястого крила виповз Алмареа в залитій кров’ю сорочці. Він поволі звівся на коліна, повернувся, обдивився чудовисько широко відкритими очима, і м’яко повалився набік, знепритомнівши.

Про сон, ясна річ, було забуто. Фінарато обмивав пораненому спину, заспокійливо наспівуючи священну пісню цілительок Тіріону. Алмареа отямився, але від звуків голосу Арафінвіона його очі знову затуманилися, цього разу — цілющим сном.

— Ти так багато вмієш, — мовив Фіндекано до брата у перших, — провидець-аpacen… Цілитель теж…

— Говорять, що у мене такий голос, — Фінарато важко дихав, — голос і воля, злиті в одне. А аpacen з мене поганий — мені подібна тварюка навіть у сні не приснилась. Ввижалося, ніби я вдома, в Тіріоні, і раптом чую — «Нолдор, на битву!» Це ти кричав?

— Ні, Руссандол… Фінарато, ми в Ендоре! Таке може водитися лише там…

— Ой, доведеться повірити… Бідолаха заснув. Ходімо, подивимося на оте…

Оте виявилося велетенським лиликом. З його численних ран і досі сочилася чорна рідина, схожа на грязюку. Майтімо стояв поруч зі страхіттям, замислено його розглядаючи.

— Воно напевне нерозумне, — сказав, наче заспокоюючи себе, — хижак… Але ж і uvanimo[78]… Жах, та й годі. Але його можна здолати звичайною зброєю…

— А може його хтось прислав сюди, — мовив Фіндекано стиха, — хтось розумний… Воно ж намагалося підняти Алмареа в повітря…

— Щоб зжерти десь в затишному місці, - припустив Майтімо, — тут нікого нема…

— Ти щось відчуваєш, Фіндекано? — спитав Фінарато з-за його спини, — оsanwe[79], так? Тут хтось є?

— Н-не знаю, — Нолофінвіон замислився, — я не чую іншу істоту… Ні з відкритим розумом, ні в аvanire[80]…

— Настала моя черга дивуватися, — хмикнув Фінарато, — ти можеш відчувати когось, коли його розум під захистом?

— Я бачу саме аvanire … Воно — як панцир… Звісно, я не можу тримати оsanwe з особою, котра закрилася аvanire, але відчути присутність…

— Які поміж нас здібні особи… — підсумував Майтімо, — отже, тут нема хазяїна цієї тварючки. Напевно вона полювала сама по собі.

Через деякий час Руссандол заявив, що хоче обстежити місцевість.

— Коли нас несло сюди, — мовив він, — мені здалося, що це острів. Не материк… Якщо це острів, то залишимося на березі і спробуємо полагодити наш cirya. Ну, а якщо це берег Ендоре — то вирушимо вглиб лісу шукати родичів-Квенді. Фіндекано залишається за старшого. Макалауре, Лауральдо та Ільфірін йдуть зі мною.

Нолофінвіон збавляв час за укріпленням табору. Тіло велетенського лилика малі Ельдар гуртом стягнули до моря, і його понесло геть тією ж течією, яка і винесла корабель на берег. Назбирали ще хмизу і нині дружно стругали паколи на огорожу. Сам табір перенесли від корабля до скелі, котра теж мала служити захистом. Вголос ніхто нічого не говорив, але для осіб, котрі володіють оsanwe, слова часто бувають непотрібними. Стереглися появи ще якогось страховиська і хвилювалися за своїх вивідачів.

Майтімо з приятелями повернулися швидше, ніж думалося, з протилежного боку.

— Ми на острові, - сказав, — але материк недалеко. Я бачив сову, і не одну… Це північні птахи, а отже вони звідкись прилетіли… І ще — на острові хтось є…

— С-себто? — спитав Фіндекано голосом, що раптово захрип.

— Мені здається, що це Квенді, - мовив Руссандол, — принаймні одного я бачив… Він кинувся в зарості, і добре зробив, бо Ільфірін від несподіванки трохи не спустив тятиву. Ми гукали його, але він не повернувся.

— Може це Телері, які втратили корабель? — втрутився Мірімон

— Вони б вийшли, — озвався Фінарато, — Команда корабля-лебедя не злякалася б чотирьох підлітків… Тим більше — підлітків-Нолдор, адже з півслова можна зрозуміти, що ми з Валінору. На материку говорять не так — князь Ольве оповідав, що їхня мова змінилася за сотні літ.

— А він звідки знає? — зацікавлено спитав Лауральдо.

— Час від часу, — пояснив Фінарато, — орли Манве приносять йому звістки від брата Ельве Сінголло

— А, Тінголло! — протягнув Майтімо зі стародавньою вимовою, — Князь Сутінків… Той, котрий має за жону Майе, пані Меліян… То вони листуються з князем Ольве?

— Атож, — всміхнувся Фінарато, — батько моєї матері говорить, що невдовзі йому для того, щоб зрозуміти ті листи, потрібен буде словник синдарину

— Синдарину?

— Мови Еldrim[81] Сутінків, підданих князя Ельве. Їх ще звуть Синдар, Сірими Еldrim… Взагалі-то князь Сінголло пише на квенья, але в кожному листі синдарських слів все більше і більше.

— Дивіться, Ельдар! — вигукнув раптом Гвіндор, котрий стояв на варті.

Від заростей велетенської папороті відокремилась тоненька постать.

— Він сам-один, — сказав Еркассе з жалістю, — а де ж решта? Загинули в морі?

Невідомий тим часом підходив все ближче. Гостроокі Ельдар вже роздивилися, що то була жінка, вбрана в штани та довгу сорочку, підперезану поясом. Невідома пані мала вигляд замерзлої та нещасної.

— Suilad![82], - привіталася вона.

— Suilanta, еri[83], - в різнобій відповіли підлітки. Фіндекано подумав при цьому, що князь Ольве перебільшує відмінності в мові мешканців Ендоре. А пані напевне була саме звідти, бо Телерійські жінки дуже зрідка виходили в море разом з чоловіками. Та й не схожа була з’ява на срібноволосу Телере — пані була чорнявою, немов Нолде, і дуже білошкірою. От тільки очі мала темні.

Майтімо, як найстарший, взяв на себе перемовини з незнайомкою. Часом йому допомагав Фінарато, бо невідома пані говорила дійсно дуже зміненою говіркою Телері. Руссандол назвався капітаном рибальської лодії, яку закинуло сюди бурею. Звідки закинуло — він скромно промовчав. Пані теж не виявляла особливої цікавості. На запитання, скільки вона тут перебуває, жінка мовила невиразно:

- Іо аnnan.[84]

Жалісливий Фінарато вже вкривав несподівану гостю плащем. Пані загорнулася в сріблясту тканину і опустила голову.

— Ви пливли на кораблі? — продовжував розпитувати Руссандол

— Cair[85], - відповіла жінка наче крізь сон

— Ви голодні? Ось є masa, хліб…

— Bas[86], - здогадалася жінка, — ні, дякую.

— Як нам вас називати?

— Дангет

Фіндекано сидів мовчки, відчуваючи в шлунку ту крижинку, яка свідчила про те, що зватися Відважним йому ще рано. Пані Дангет він бачив перед собою так само ясно, як Руссандола, на рудому волоссі якого грав відблиск вогню, як засмученого Фінарато, котрий з жалістю дивився на стражденну жінку, як Артаніс, котра помішувала в казанку трав’яний настій для змерзлої гості.

Але варто було заплющити очі — і крижинка в шлунку починала пульсувати, обдаючи холодом. Він не відчував пані Дангет. Не відчував навіть аvanire-захист, яким ця особа мала б прикрити розум при зустрічі з незнайомцями. Не відчував нічого взагалі. Неначе у неї не було ні fea[87], ні hrоа… Він наче стояв на краю провалля в чорну безодню, від чого голова йшла обертом і хотілося чи-то втікати, чи-то кричати вголос.

Фіндекано обережно підвівся, взяв з купи хмизу палицю, знайшов поміж речей мотузяний звій… На очі йому потрапила подерта і закривавлена сорочка Алмареа, він взяв і її. Довершив цей дивацький набір слоїк маслинної олії. Малий Ельда повернувся до вогнища, але сів не на колишнє своє місце, а трохи позаду гості. І поринув у роботу, нашорошивши одночасно вушка.

— Ви з підданих князя Сінголло? — тим часом питав Майтімо, — де ви жили? В Доріаті?

— Сінголло, — вимовила жінка, — що таке Сінголло… Я була підданою наймогутнішої істоти світу…

Палиця в руках Фіндекано потроху перетворювалася на подобу смолоскипу. Він швидко глянув поверх роботи — чи не відчув неладне ще хтось. Ні, мовчать, слухають…

— Він обіцяв нам безсмертя, — мовила Дангет протягло, — безсмертя разом з ним… Безсмертя і владу…

— Пробачте, вельмишановна, — втрутився Фінарато, який ніколи не міг погамувати свою цікавість до чогось незвичного, — але ж ми і так іlfirinі[88]… Доки жива Арда[89] — живі Ельдар.

— Таке безсмертя, — мовила жінка, поволі похитуючись з боку в бік, — нічого не варте. Арда… Бути вічно прикутим до Арди… Випрохувати тіло у Феантурі… Чуєте, як це звучить, нещасні діти? Феантурі… Володарі душ… Ваших душ… Вони вирішують, чи винагородити загиблих hrоа. Від них не можна втекти навіть через загибель, бо fea все одно потрапить їм до рук. Володар Утумно обіцяв нам, що звільнить нас від цього рабства… Що дасть нам волю… І він виконав обіцянку…

— Коли ви загинули? — раптом різко спитав Фіндекано, і решта малих Нолдор наче заціпеніла від несподіванки, — у війні Стихій?

— Метелику, — сказала жінка ледь насмішкувато, — що ти можеш знати про війну Стихій…

— Та власне нічого, — відповів Нолофінвіон, а пальці його продовжували роботу наче без участи розуму, — Квенді не билися на тій війні, а тому нам відомо лише те, що Валар, наші опікуни, перемогли Володаря Утумно.

— Ваші хазяї, - сказала жінка все тим же байдужим голосом, — вони розводять вас як Ороме — напіврозумних псів. Або як Манве своїх орлів. Чому ви втекли з Валінору, щенята-Квенді?

— Щоб істоти, подібні вам, зникли з Ендоре, — озвався Майтімо серед мертвої тиші, - ми вирушили на битву.

— Войовники, — засміялась жінка, — ви сподіваєтесь перемогти Маяр? Ви, теплі шматки плоті з гарячою кров’ю, збираєтесь перемогти сильніших за себе?

— Ви були Майе, — прошепотів Фіндекано, — втіленою Майе… Потім втратили тіло… І нині здатні лише лякати дітей.

Жінка зірвалася на ноги. Плащ Фінарато спалахнув вогнем і осипався попелом. Замість сумовитої Квенде перед ошелешеними Ельдар постав чорний смерч з багряними вогниками очей.

Фіндекано ткнув своїм смолоскипом у вогнище. Стрибнув вперед, відкинувши ліктем заціпенілого Руссандола. І жбурнув смолоскип в самий центр смерчу.

— Забирайтеся геть! — крикнув, — ви хотіли волі, нині ви вільні! Забирайтеся!

З середини чорного вихору долинув виск, страшний і пронизливий. Ельдар посхоплювалися на ноги і кинулися геть від вогнища. Майтімо з Фіндекано спромоглися перетворити втечу на відступ, відходячи поволі з палаючими гілками напоготові.

— Що тепер буде, Руссандоле? — спитав Фіндекано розпачливо, — я не відчуваю її сили, як відчуваю силу Маяр Валінору, може вона її втратила разом з тілом, але і того, що залишилося, вистачить на нас усіх.

Ззаду вереснула Артаніс, і обидва приятелі різко обернулися на голос. Дівчинка простягнула руки до зоряного неба. Заходячи від моря, над островом поволі знижувався велетенський птах.

— Торондор! — закричала Артаніс, — Торондор!

Коли улюбленець Манве Сулімо торкнувся землі, малі Ельдар кинулися під захист його крил. Орел поволі обдивився золотавими очима пошарпане воїнство, пораненого Алмареа, якого Макалауре під час загальної втечі тягнув на собі, поглянув вперед, де струмочками диму розпливався чорний вихор, і мовив по оsanwe:

— Якби ж то я перший раз витрачав час і сили, відшукуючи малолітніх Нолдор, яким закортіло погратися у війну…

— А ми що, не перші? — спитав Майтімо трохи розчаровано.

— Не сподівайся, сину Феанаро, — ущипливо озвався Торондор, — далеко не перші. Радійте, що я помітив вас вчасно — та істота і досі небезпечна. Зараз я викличу своїх родичів і доправлю вас додому. А далі про вас нехай дбають батьки…

— А мій cirya? — спитала Артаніс, — а як же «Naltariel»?

— Князь Ольве пришле за ним корабель, і Телері доправлять кораблика до Альквалонде, — доброзичливо пояснив Торондор, який швидше вдавав із себе сердитого.

— А ця… істота не пошкодить морякам? — захвилювався Фінарато.

— Я буду з ними, — коротко відповів орел.

Фіндекано відчув полегшення навпіл з соромом. З нього було досить пригод. Він хотів додому, туди, де сяяло світло Двох Дерев. Хотів побачити рідних. І тому з радістю почув клекіт родичів Торондора, які мали віднести їх до Тіріону.

Батько зустрів його на міському майдані біля Вежі Інгве. Вклонився орлу, котрий ніс трьох — Майтімо, Макалауре та Фіндекано, взяв сина за руку і повів до садиби Нолофінве.

Феанаріонів зустрічала Нерданель. Вона теж не докоряла синам, але її погляд не віщував їм обом нічого доброго. Майтімо, однак, озирнувся і махнув рукою підбадьорливо. Від усміху приятеля Фіндекано одразу стало легше на серці.

Вдома Нолофінве провів старшого сина до книгозбірні. Посадовив до крісла і сам сів навпроти. Кріселко було батькової роботи — м’яке і зручне. Фіндекано обережно позирав на батька крізь густі вії, очікуючи цілком заслужених докорів.

— Я не буду тобі вимовляти, — стиха сказав батько, — хоча ми з мамою дуже тривожилися.

— Тату, — розпочав Фіндекано покаянно, — ми…

— Не вимовлятиму я тобі тому, — продовжив Нолофінве спокійно, — що свого часу сам намагався втекти в Ендоре…

— Ні, справді? — не втримався Фіндекано від вигуку.

— Справді, - усміхнувся князь Аttea Nosse, — ми, троє Фінвіонів, теж вважали, що життя у Тіріоні є занадто спокійним для нащадків Пробуджених Квенді.

- І ви, всі троє… - затнувся Фіндекано, згадавши лютий погляд Феанаро.

— О, Куруфінве не завжди гидував синами Індіс, — озвався батько з гіркуватою усмішечкою.

— Куруфінве? — перепитав Фіндекано.

— В Тіріоні почали вже забувати ім’я мого брата, дане йому Великим Князем на еssecarme[90], - мовив Нолофінве стиха, — аmilesse «Вогняний Дух»[91], що спалює все довкола, личить йому більше, авжеж. А тоді він був підлітком, таким, як Майтімо… Це ж Нельяфінве складав плани втечі?

— Ми вдвох! — мовив Фіндекано.

— Атож, — всміхнувся батько, — ти завжди горою за свого оtorno… Як і я свого часу — за Феанаро. Я його любив… колись. І ми вирішили втекти в Ендоре, умовили навіть Арафінве, який не підводив голови від сувоїв, списаних знаками Руміля. З нами ще вирушила сестричка Лалвенде[92]…

— Вуйна Іріме? — захоплено перепитав Фіндекано.

— Авжеж… Вона і досі аж іскриться сміхом, а вже в дитинстві… Тоді Нерданель…

— От ніколи б не подумав! А втім мама Майтімо є відважною…

— Ще з нами був Туре, брат Анайре…

— А мама?

— О, ні, - пирснув смішком Нолофінве, — твоя мама і тоді любила тишу і спокій… Але з нами вирушила ще — здогадайся, хто?

— Пані Еарвен, — випалив Фіндекано у нападі раптового прозріння, — інакше де б ви взяли cirya?

— Все так… Князівна Еарвен, котра і кермувала нашим корабликом. І ще четверо нерозважних малих Ельдар, яким ми наобіцяли подвигів і слави. Нас виловили в морі ледве живих багато кіл світла по тому. Отже, я не сваритиму тебе, синку, але пообіцяй мені, що більше не будеш наважуватись на такі виправи. Мені соромно перед Торондором, який змушений розшукувати в морі вже друге покоління князів Тіріону.

— Я більше не буду, — мовив Фіндекано цілком щиро, — тату, а скажи мені…

— Що, синку?

— Ті з Пробуджених, котрі загинули в Ендоре, вже повернулися з Мандосу до рідних?

— Наскільки я знаю — ні, - сказав князь ледь здивовано, — а чому ти питаєш?

— А чому не повернулися?

— Можливо там час іде по-іншому… Вони, напевне, ще не відпочили, синку.

— А вона говорила, що Суддя тримає там fea, наче бранців…

— Хто — вона? — звів брови Нолофінве.

Вислухавши від сина про їхні пригоди на острові, князь аж стемнів на обличчі.

— Ви самі не знаєте, — сказав, — від чого ви врятувалися. Велетенський лилик — то їздова тварина тієї істоти. Вона дійсно позбулася сил і здібностей, але, для того, щоб їх відновити, їй потрібна їжа…

— Н-наша кров? — спитав Фіндекано напівшепотом.

— Ваша кров, бідолашні діти, нагодує хіба що отого кажана. Істоті, котра потрапила під удар Сили Стихій, потрібне полум’я ваших душ. Вона майже безсила, все так, однак цілком можливо, що через деякий час біля вогнища лежали б ваші порожні оболонки. Вона не намагалася вам співати?

— Ні…

— Напевне, вичікувала слушного часу. До речі…

Нолофінве видобув з полички футляр з книжковим сувоєм.

— Тримай… Це твоє покарання. Маєш вивчити все напам’ять.

Фіндекано з цікавістю розгорнув сувій. Перед ним був словник синдарину, складений вуєм Арафінве на основі говірки Телері.

— Знайди слово «Danget»

— Мрець, — прочитав Фіндекано, — о-ой…

— Отож бо. Вчись. Знання зайвими не бувають.

Коли Фіндекано вийшов від князя зі словником під пахвою, то потрапив у материні обійми. Її лагідні докори призвели до того, що він заплакав. Однак, швидко розвеселився знову, оповідаючи братикам та сестричці історію своїх мандрів. В цій історії він був справжнім Астальдо, ну, а про неперевершеного Майтімо, котрий з першого разу потрапив стрілою кажанові в око, Фіндекано оповідав з таким захватом, що брати нагадали йому — занадто вихваляти княжича Мinya Nosse не личить.

— Все це минеться, — відповів Фіндекано. Він дуже на це сподівався.

Майтімо прийшов довідатися як там почувається його оtorno наступного кола світла. Фіндекано сидів у садочку і зубрив синдарські слова.

— Тобі ще пощастило, — засміявся Нельяфінве, — Татко заборонив мені малювати, писати вірші, грати на будь-чому і взагалі займатися будь-якою творчою роботою, окрім роздування міхів в його кузні.

— О-ай, — сказав Фіндекано жалісно, — і як же ти нині…

— Перетерплю, — мовив Майтімо, пригорнувши до себе приятеля, — ти б бачив Макалауре, у якого відібрали не лише арфу, але й набір ювелірних інструментів.

Ювелірна справа була другим захопленням малого музики, і Фіндекано поспівчував йому від серця.

— Ну як синдарин? — поцікавився Майтімо.

— Потроху… Хочеш, я скажу, як тебе зватимуть на синдарині? Маед…

— Чому — Маед?

— Це слово означає «стрункий», як і «Майтімо».

— А як на синдарині буде — «рудий»? — засміявся Руссандол

— Рос… Мідний, або рудий колір…

— Красивіше звучатиме — Маедрос, — урочисто вимовив Феанаріон, — Нехай дівчата — Квенде з Ендоре одразу дізнаються, що я є струнким рудим красенем. А то деякі тут говорять, що не люблять рудих.

— Не побачити нам Ендоре ніколи, — зітхнув Фіндекано, — не судилося…

— Побачимо, — сказав Руссандол з якоюсь дивною впевненістю, — ще побачимо.

Він взяв у друга словник і почав його гортати.

— Виберемо і тобі ім’я… Татко назвав тебе «воєводою з довгим волоссям»… Ти у нас дійсно cаno — княжий воєвода, і волосся у тебе густе та довге — дівчата заздрять… А на синдарині це буде — Фінгон…

— Звучить красиво, — зітхнув Фіндекано.

Вони не знали, що колесо їхньої долі вже пришвидшило оберти. Не знали і що їхні квенійські імена кануть в непам’ять, що не Майтімо і не Нельяфінве, а Маедроса Високого славитимуть і проклинатимуть в Ендоре, і що саме Фінгон Астальдо, Відважний Фінгон поведе Нолдор, Синдар і невідомих ще йому Аданів на останню відчайдушну битву з втіленим злом, і ім’я його дзвенітиме у віках струнами арфи та голосами співців.

***

Сади Ірмо, або ж Лоріен, по праву вважаються найпрекраснішим місцем Валінору.

Вишній Ірмо, Володар Снів, і брат Судді Намо, перебуває в Лоріені постійно, а на острові посеред озера Лореллін світиться перлистим блиском палац його жони, Валіе-цілительки Есте.

Мати Ірмо за навчителя є великою честю. До нього в науку потрапляють лише ті Ельдар, хто має особливі здібності до оsanwe і неабияку силу духу.

Хоча відчувають одне одного на відстані всі Квенді Валінору, і не тільки Валінору, однак, як і будь-які інші здібності, сила оsanwe не є однаковою для всіх.

Від садів Ірмо у напрямку Тіріону-на-Туні поволі йшов молодий Ельда, вродливий, наче квітуче деревце. Ельдар зберігають вроду протягом всього свого життя, яке може обірватися лише насильно, або з власного бажання, однак за тисячі літ вагою знань та досвіду сповнюються душі Ельдар, тому й говорять, що вік їхній можна розпізнати лише подивившись їм в очі.

Синьоокий Нолдо, учень Ірмо, є ще зовсім юним Ельда, і очі його іскряться жагою життя і бажанням нових вражень та звершень. Він вбраний у білесеньку сорочку з золотим шиттям, сірі штани та синю куртку з золотою облямівкою. Все це йому личить — біле та всі відтінки блакиті й синяви є улюбленими кольорами темноволосих і світлооких Нолдор з Аttea Nosse.

Перед тим, як ступити на кришталеві сходи головного узвозу, юнак вийняв з гаптованої торбинки синю накидку, а до поясу прип’яв меча, якого до того ніс в руці, загорненим у тканину.

Накидку молодий Нолдо вбрав поверх одежі. На ній зображено було нещодавно створений герб Другого Роду Фінвіонів — багряний Коловрат на ніжно-блакитному тлі в жовтому колі. Від кола розходилися помаранчеві промені, а оточувала його блакитна ж рамка, прикрашена сріблястими зірками.

Цей герб власноручно створив князь Нолофінве, і відтоді носити його вважали за честь його сини, та спокревені родини, яких було серед Нолдор — близько третини Тіріону. Герб юному княжичу Фіндекано, який нині поправляв на собі накидку, подобався, але він подобався б йому ще більше, якби чудову відзнаку було зроблено не для того, щоб відріжняти здалеку своїх від чужих.

Чужим для Аttea Nocce став рід Феанаро. Ельдар вже давно забули про ті спокійні дні, коли носити відкрито зброю на вулицях Тіріону вважалося непризвоїтим. Нині молодим Ельдар непристойно було ходити неозброєними, бо тоді супротивники одразу б заявили, що той, хто не має при собі меча, боїться поєдинку і не гідний зватися Нолдо.

Поєдинки, хвала Всевишньому та Вишнім Валар, відбувалися згідно суворих обмежень і до першої крові. Так наказав Великий Князь Фінве, який був не в змозі заборонити цю пошесть. Досі ніхто з герцівників не став перед грізні очі Судді Намо, позбувшись hroa, однак, десь в глибинах душі всі розуміли, що подібне може статися у будь-який час.

Сам Фіндекано бридився участю в цих іграшкових двобоях. Він охоче вправлявся у володінні мечем з братами Аракано й Туракано, а також з усіма бажаючими, але проливати свою, а чи чужу кров не хотів, і скаламутити його непробивний спокій не вдавалося жодному задираці з Мinya Nosse.

Третій Дім Фінвіонів також намагався стояти осторонь від цих сутичок, тому вірним Nelya Nosse часом діставалося з обох боків.

На третій знизу терасі Фіндекано побачив двох Нолдор в багряних накидках. Посередині, в чорному квадраті, красувалася восьмикутна зоря — родовий знак Феанаріонів.

Вірні дому Мinya Nosse, спокревені з родом Феанаро, вже давно носили його зорю на своїх плащах. Сам же князь Мinya Nosse пишався гербом, головною складовою якого були все ті ж язики вогню.

Фіндекано пізнав юнаків — то був давній приятель Лауральдо, з яким вони колись намагалися втекти за море, та його nildo, ще зовсім юний Нолдо на ім’я Наренділь.

Молодий княжич зітхнув. Опісля спокою садів Ірмо він мав знову витрачати свій час на те, щоб довести свою огиду до забав, подібних до кривавих поєдинків. Він сподівався лише на те, що Лауральдо зможе стримати свого молодшого друга в пам’ять давнього приятелювання з княжичем Другого Дому.

— Вітаю родичів з Мinya Nosse, — сказав Фіндекано приязно. Він знав, що за звичаєм двійця мала б привітатися першою. Але краще трохи відступити від звичаю, аніж бути змушеним вийти зі зброєю проти родича як проти ворога. До того ж Фіндекано мав власну думку про стан справ у Тіріоні, тому і дотримувався заборони, накладеної самим на себе.

Іноді, звісно, легше було б вийти на поєдинок, або стерпіти біль від рани. Лише крижаний спокій духу, успадкований княжичем від батька Нолофінве, давав йому змогу терпіти образи від деяких Нолдор в багряному вбранні… Багато з них нещодавно вийшли з дитячого віку. Як от цей Наренділь, котрий насмішкувато поглядає нині на герб Нолофінве на накидці Фіндекано і на його тяжкі чорні коси, перевиті за давньою звичкою золотими стрічками.

— Славний рід Нолофінве, — ущипливо мовив Наренділь, — його воїни славляться довгим волоссям і короткими мечами… Якої довжини меч у вельможного Нолдо?

— Я не збираюся нині мірятися ні довжиною волосся, ні довжиною мечів, — крижаним голосом озвався Фіндекано, — тим більше з дитям, чиє волосся нещодавно розчісувала ненька. Я міг би поговорити з Лауральдо, але не зброєю — словом. Я міг би нагадати йому, що негоже дозволяти юному родичу ображати давнього приятеля, але нині в Тіріоні дружба та приязнь вимірюється брязкотом сталі. Дозвольте мені пройти — я поспішаю.

Наренділь спробував загородити йому шлях, але Фіндекано здавив його обіруч, і переставив набік, наче ляльку. Підіймаючись вгору він почув задиханий і лютий голос юного Нолдо:

— Лауральдо! Ну що ж ти… Лауральдо!

Але Лауральдо мовчав.

Наступна тераса була величеньким парком. Фіндекано звернув туди, щоб скоротити шлях, і побачив біля озера, по якому велично плавали лебеді, ще одного молодого Нолдо, чиє світле волосся відблискувало щирим золотом.

— Нолдор носять золоті прикраси коли схочуть, — мовив Фіндекано повеселілим голосом, — але світле золото Арафінвіонів завжди з тобою, брате Фінарато. Я пізнав тебе по його сяйву ще здаля.

— О, нині ми пізнаємо одне одного по гербах та накидках, — продзвенів сріблом голос Фінарато, — сподіваюся, мій любий друже, хоч ти не будеш вимахувати мечем перед моїм обличчям…

— А що, вже намагалися? — спитав Фіндекано, силячись на жартівливий тон.

— О, тут проходило двоє певних осіб у вбранні певного кольору, — насмішкувато мовив Інголемо, — бідолахи, напевне, забули квенья — за них намагалася заговорити їхня зброя. Втім, вона, здається, теж є німою…

Фінарато був вбраний в блакитне, бо цей колір неймовірно личив золотоволосому і синьоокому Нолдо. Блакитна ж накидка з золотою квіткою — гербом Арафінвіонів, недбало звішувалася з лави.

— О, ці вже мені герби та родові кольори, — продовжив Фінарато з усміхом, — дивні часи настали, toron[93], Ельдар оцінюють одне одного не за витворами рук і не за силою розуму, а за кольором шматка тканини, чиїм призначенням є прикривати hrоа від подмухів вітерцю. Я напевне є нерозумним, милий брате, бо при погляді на багряний з чорним плащ, мої очі не заслав багряно-чорний дим… Я навіть не знайшов вчасно відповіді на мудре питання юного Нолдо… як там його… Наренділя, чого це я, княжич Нолдор, якого нарекли чесним Нолдорським назвиськом Артафінде, відгукуюсь на Телерійське ім’я Фінарато, і мене від цього не нудить…

— Я міг би посміятися разом з тобою над вадами власного розуму, — сумно мовив Фіндекано, котрий ніколи не називав друга офіційним іменем, — аби не бачив занадто часто, як цей дим, котрий може бути й сріблясто-синім, застилає очі особам, яких я люблю всім серцем. Нещодавно додому принесли пораненого Туракано… Він поєдинкував одночасно з Туркафінве та Куруфінве-молодшим, бо йому здалося, що котрийсь з них поглянув на Арельде не зовсім по-братньому.

— Стривай, — звів брову Фінарато, — я чув від гідних довіри осіб, що певна панна Лехте з роду, спокревеного з Мinya Nosse, є зарученою з Куруфінве-молодшим, і їхній злюб відбудеться найближчим часом…

— Саме так, — підтвердив Фіндекано, — але Турко[94] і Курво[95] не полишають улюбленої забави — полювання, а моя сестра теж є одною з найкращих учениць Ороме. Туракано вирішив, що непризвоїто князівні Attea Nosse гасати лісами з двома Феанаріонами, один з яких майже одружений…

— Але Арельде здається більше подобався Турко, — хмикнув Фінарато, — що ж до Куруфінве, то я щиро співчуваю діві, котра мала нещастя закохатися в цю зменшену подобу вуя Феанаро. Недарма пані Нерданель назвала його Атарінке[96] ще в дитинстві.

— Туракано, — зітхнув Нолофінвіон, — не бажає бачити поруч з нашою сестрою будь-кого з семи Феанаріонів.

Фінарато дивився на приятеля зі звичним лагідним усміхом.

— Ось поглянь, — сказав, — скоряючись загальній пошесті, я створив собі власного герба. На майбутнє… Такого скромного і мальовничого без отих вогняних знаків, що вже намуляли око всім добрим Нолдор Тіріону.

Юнак розгорнув шматок шовку і урочисто показав Фіндекано герб, вигаптуваний на ньому — арфа та смолоскип на зеленому тлі.

— Музика, — сказав лагідно, — пробуджує душі, а світло розганяє тьму. Вигаптувала його мені сестричка Артаніс, бажаючи подражнити старшого брата за зайву миролюбність.

— Так хто придумав герба? — засміявся Фіндекано, — ти, чи Артаніс?

— Він мені приснився, — мовив Фінарато, — а вірніше привидівся… Це було аpacen, милий брате… Я намагатимусь опікуватися тими, кому найбільше потрібна музика серця та живий вогонь душі.

— А тобі не привиділось часом, — спитав Нолофінвіон, — коли закінчиться оця війна кольорів та гербів?

— О, — вимовив Фінарато якимось зболеним голосом, — декого не спинить навіть своя та чужа погибель… Аби ж тільки своя… Я бачив власну смерть, вона чаїлася у тьмі і забирала любих мені nildor[97], перш ніж кинутись мені до горла… Але ми гинули не за візерунки на тканині, милий брате…

Фіндекано поблід. Його родич дивився вдалечінь тим відчуженим поглядом, який часом з’являється у ясновидців.

— Загибель у щасливому Валінорі? — спитав Нолофінвіон, силячись на усмішку, — ні, toron… Мовчи… Не говори, бо слово, як і музика, часом обростає плоттю…

— Так, забудемо, — труснув головою Фінарато, і в голосі його знову задзвеніло срібло, — до речі, я створив і родовий знак для всього Nelya Nosse… Не все ж Першому Дому зі спокревеними пишатися зірками на плащах — нехай і ми прикрасимо всіх вірних нашою відзнакою. Я навіть вже зробив собі персня з цим знаком і сьогодні вперше вдягнув його на палець…

Юнак витягнув лівицю, і Фіндекано побачив на його вказівному пальці чудової роботи золотого персня. Дві змійки з очима зі смарагдів переплелися на ньому під вінцем з золотих квітів. Одна зі змій пожирала вінець, друга захищала… Принаймні, Фіндекано так зрозумів значення персня. А може… Може, вони боролися за вінець.

— Власне, змій має бути три, — сказав Фінарато тим голосом провидця, від якого Фіндекано завжди ставало трохи моторошно, — три змії на одну корону… Однак наш рід завжди є осторонь… Залишаються дві… Я можу подарувати тобі і задум, і персня…

Він потягнув персня з пальця. Повільно, як уві сні.

— Ні, - прошепотів Фіндекано, — не треба, Інголдо!

Вперше в житті він назвав брата у перших його аmilesse, яким Фінарато звали лише рідні брати з сестрою. Бо злякався. Не його слів навіть — самого персня. На хвилину йому здалося, що кров застигла на тільцях золотих змійок…

— Сьогодні поганий день, — сказав Нолофінвіон врешті, стиснувши руками долоню родича, — і ти, і я в лихому гуморі, а все через оті багряні з чорним накидки на нечемних особах. Залиш персня собі, toron, цей знак не годиться для того, щоб прикрашати ним вбрання. Та й хто насмілиться сперечатися за вінець Великого Князя Нолдор?

— Не за вінець, — лагідно мовив Фінарато, — за місце в серці князя Фінве. Мій батько є мудрим — він знає, що його місце завжди третє — і не бажає більшого. А також не слухає солодких речей певного Вали, котрий занадто часто відвідує і садибу під знаком Восьмипроменевої Зорі, і садибу під знаком Коловрату.

— Я не хочу про це говорити, — різко сказав Фіндекано.

— О, крига в голосі… - озвався його родич — Пробач… Забудь мої слова, милий брате. До речі, як там Нельяфінве? Я так давно його не бачив…

— Про це я теж не хочу говорити, — сказав Фіндекано, — Вибач.

Арафінвіон мовчки схилив голову на знак згоди.

— Забудемо, — озвався він, коли Фіндекано вже підвівся з лави, щоб іти, — і закінчимо розмову як мелодію — нехай бринить надія… Ти будеш присутнім на Великих Змаганнях через три кола світла?

— Я прийду, — мовив Нолофінвіон протягло, намагаючись вибачитись за різкість попередніх слів музикою голосу, — говорять, що ти, як співець, виборюватимеш першість у Мinya Nosse?

— Так, Макалауре є Золотим Голосом Тіріону, — сказав Фінарато без насмішки, він просто стверджував давно всім відому істину, — але й срібло часом має свою ціну, хіба ні?

— Якщо це твоє срібло, милий брате, — мовив Фіндекано щиро, — то воно часом буває дорожчим від золота.

— А чому ти не записався на змагання співців? — спитав Фінарато, — твій голос, і твоя арфа…

— Опісля вас двох звучатимуть дуже слабко, — всміхнувся Нолофінвіон, — я краще заграю тятивою лука, бо там у мене є надія переграти цього хвалька Туркафінве на радість батькові й братам…

— А що скаже Арельде? — спитав лукаво Фінарато.

— О, вона вболіватиме за мене, — сказав Фіндекано, підіймаючись з лави, — я певен…

Розмова з Арафінвіоном привела душу Фіндекано якщо не до гармонійного стану, який намагалися підтримувати в своїх душах Ельдар, то, принаймні, трохи заспокоїла. Однак і стривожила теж. Фінарато, з його чутливістю, провидів якісь біди для Нолдор, набагато більші за чиюсь загибель на поєдинку. Нолофінвіон знав, що батько приятеля, князь Арафінве був трохи не єдиним в Тіріоні, хто рішуче замкнув двері своєї садиби перед Валою Мелькором. Однак і в його родині не було гармонії — Артаресто, його другий син, ніяк не міг позбутися якихось непевних страхів, що їх, за чутками, навів на нього в дитинстві Мелькор. Айканаро та Ангарато, добрі приятелі Фіндекано, прихитрялися одночасно товаришувати і з Туркафінве та з Куруфінве — молодшим, ганяючи з ними верхи по лісах Аману в складі почту Великого Ороме. Фіндекано сприймав це як належне, а от Турукано з Аракано весь час намагалися перетягти молодших Арафінвіонів на бік Attea Nosse, і страшно на них ображалися, коли юнаки все ж таки не наважувалися залишити своїх приятелів з дому Феанаро. Їхня ж сестра Артаніс, ніби виправдовуючи своє amilesse Нервен, встигла зіпсувати стосунки з самим вуєм Феанаро. Подейкували, що, для якоїсь нагальної роботи, вую потрібно було мати перед очима певний колір — суміш золотого сяйва Лауреліну та срібного сяйва Тельперіону. Саме таке волосся було у Артаніс, як бо говорила вона сама — золото від Ваніяр, срібло від Телері. Князь Феанаро, з властивою йому самовпевненістю, попрохав у племінниці пасемце волосся як зразок. На що Нервен відповіла, холоднокровно дивлячись просто в очі Вогняному Духові: «Я не можу допустити, щоб один з князів Нолдор і мій шановний родич захворів від огиди, дивлячись на успадковане від Телері та Ваніяр, котрі, за його ж словами, негідні зватися Ельдар.»

Фіндекано мимоволі посміхнувся, згадавши подружку дитячих літ… О, ця Артаніс… Однак, її відповідь втягнула Третій Дім у ворожнечу двох старших сімей, і може цим пояснювалося те, що Лауральдо та Наренділь насмілилися зачепити Фінарато. Зазвичай Інголемо завжди стояв осторонь від подібних суперечок, і намагався вгамувати пристрасті лагідним словом. Його слухали майже завжди — провидців Ельдар шанували трохи не нарівні з князями. І от нині…

Він, Фіндекано, теж добрий — так нечемно говорити з родичем… Але ж Фінарато, сам того не бажаючи, доторкнувся до відкритої рани. Інголемо, як більшість тих, хто володів аpacen, провидів майбутнє, але часом не помічав теперішнього.

Майтімо Руссандола Фіндекано не бачив вже довгий час. Приходити до нього він не міг з відомих причин, а Майтімо було незручно перед князем Нолофінве, котрий обдаровував старшого сина Феанаро крижаною ввічливістю, від якої ставало холодно серцю. Якийсь час оtorni зустрічалися в умовлених заздалегідь місцях, щоб поговорити, і вправлятися зі зброєю, але потім… Фіндекано не пам’ятав, хто першим не прийшов на зустріч… Може і він сам з якогось важливого приводу… Однак, опісля кількох марних очікувань, юнак почав вважати, що Руссандол теж піддався оцій «війні гербів та кольорів» і вирішив розірвати узи побратимства.

Фіндекано уважно дослухався до всіх чуток про колишнього друга, хоча сварив себе подумки за відсутність гордости. Майтімо не бився на поєдинках — його, першого мечника Тіріону, просто боялися зачіпати. Високий, стрункий, мов тополина, Нолдо носив свій мідний обруч на рудому волоссі наче князівський вінець. Дівчата — Ельдаріе всіх Трьох Домів крадькома заглядалися на нього, однак юнак був надто заглибленим в себе, і в свою працю. Останнім часом він захопився ювелірною справою, як Макалауре, і — здається — сам Феанаро. Феанаро все ще доробляв якусь загадкову прикрасу, розпочату їм у ті часи, коли його сини намагалися втекти в Ендоре. В проміжках невтомний князь Міnya Nosse вдосконалив буквицю Руміла, сотворив світильники, котрі сяяли зоряним світлом, і скляний прилад в формі кулі, котрий в кільканадцять разів посилював оsanwе.

Буквицю тепер називали — tengwanda[98] Феанаро… Світильники звалися «лампами Феанаро». Передавачу думок Феанаро дав назву «палантир» і, за чутками, зробив їх декілька. Цілком певні особи запевняли, що за їхньою допомогою можна розмовляти на великій відстані, дивлячись в обличчя співбесідника і особливо не напружуючись.

Але Феанаро лише відмахувався від хвали та лестощів. Він запевняв, що творить щось таке, що прославить його до кінця часів Арди на мільйони кіл світла.

Майтімо старанно допомагав батькові, і несподівано взявся вивчати обробку дорогоцінного каміння. Власне тому Фіндекано і вирішив, що творіння вуя Феанаро є прикрасою.

До садиби юнак дібрався без пригод. Вдома він застав Туракано, котрий ще оклигував від поранення. Середульший Нолофінвіон був злим, мов лиха сила, бо рана не давала йому змоги приймати участь в змаганнях мечників, а чи лучників. Аракано співчував братові від серця, але сам крадькома від нього рихтував меча, бо записався на змагання два кола світла тому. Арельде теж мала приймати участь у змаганнях вершників, і Туракано прогнав з очей улюблену сестру, через яку він мав іти на змагання просто глядачем.

Фіндекано зробив все, що належало зробити старшому брату — потішив Туракано, якому найбільше боліло, що певна панна Еленве з Ваніяр не побачить його звитяг, а також вийшов з Аракано до саду і перевірив його володіння зброєю, сказавши при тому, що, якщо йому пощастить, і він не потрапить у пару до Майтімо Високого, то перемогу Аttea Nosse вславлятимуть у піснях до наступних змагань.

Аракано, котрий вже був вищим на зріст за старшого брата, незадоволено пирхнув:

— Руссандол Непереможний, аякже… Ще побачимо, чиє буде зверху — занадто високе дерево ламається від вітру.

— Майтімо є незламним, — мовив Фіндекано ніби жартома.

— Я не розумію тебе, старший брате, — наїжився Аракано, — син Феанаро стоптав під ноги вашу дружбу, а ти вихваляєш його перед власним родом…

— Майтімо не топтав їхньої дружби — озвалася з галереї будинку Арельде, — просто так склалися обставини. І Фіндекано правий: Нельяфінве є першим мечником Тіріону, і зламати його — ой не просто.

— Я думав, — підкусив Аракано, котрий не міг довго сердитися ні на кого, — що Білій Панні Нолдор більше до пари певний витончений юнак зі світлим волоссям, а не рудий шаленець, який є його старшим братом…

Білою Панною, або ж Ар-Фейніель, Арельде прозвали за її пристрасть до білого вбрання. Ось і зараз вона гордовито оправила на собі білу сукню для їзди верхи і мовила напівжартома, напівсерйозно:

— Витонченою у Тієлкормо є тільки його дівоча талія. Я з задоволенням проміняла б цього великого мисливця з язиком змії і таким же норовом, на його рудоволосого родича. Від Турко скоро втече навіть його пес Гуан — бідолашний вовкодав є добрим з натури на відміну від господаря. А Руссандол є шляхетним, знов-таки на відміну від меншого братця.

— Аби Турко це чув! — засміявся Аракано, — певний Нолдо з язиком змії оповідав декому, що варто йому лише запропонувати одній діві у білому заручного персня, і вона…

— Не діжде! — відтяла Арельде зі справжнім гнівом у голосі, - я ціную його та Атарінке як вправних мисливців, але не більше. Однак, якби подібне запропонував Рудий…

— О, який жах! — закотив очі Аракано, — Майтімо напевне захоче, аби ти народила йому сімох малюків, як ясна пані Нерданель його вельмишановному батькові… І всі вони будуть рудими, сестричко…

— Майтімо мені ще нічого не пропонував! — відтяла Арельде, — але я не буду питати твоєї поради, Аракано, коли вибиратиму собі пару… Досить уже цих розмов, я маю йти вправлятися…

Біла Панна гордовито віддалилася у напрямку конюшень. Фіндекано, все ще усміхаючись, подався до зброярні за своїм луком. Трохи повправлятися не завадить і йому… Однак… Синьоока вродливиця Арельде, за якою зітхає так багато осіб — і Рудий Майтімо… Є шляхетним… Так говорить сестра, котра розуміється на порухах душі… Що ж, Руссандоле, на змаганнях ми це перевіримо. Твою шляхетність — і мою відвагу… Не відвагу мечника, о ні… Іншу відвагу — відвагу духу.

Великі Змагання у ріжних вміннях мали відбуватися на широкому полі поміж пагорбом Туни та Валмаром. На них зібралися бажаючі з усіх трьох народів Ельдар, прийшли також Маяр, вірні помічники Валарів, очікувалося прибуття й самих Вишніх, про що з радістю прокричали оповісники.

Великий Князь Фінве трохи непокоївся — вперше від існування Аману Ельдар мали показувати свою вправність у володіння мечами. Тим паче, що більшість мечників були Нолдор. Імена кількох Телері, які було занесено до списку учасників змагань на мечах, не могли приховати того, що саме народ Фінве раптово полюбив цю сувору забаву. Ясновельможний Фінве оголосив, що мечі для змагань мають бути затупленими, і за цим пильно стежили його охоронці з Пробуджених.

Змагання мали відбутися за освяченим віками звичаєм. Зазвичай Вишні благословляли витвори рук Ельдар, які ті виставляли на їхній розсуд. Потім відбувалися змагання дівчат-танцівниць, опісля ж — перегони вершників. Вершниками могли бути особи обох статей, бо nissi[99], жінки — Ельде, часом приймали участь в небезпечних забавах нарівні з чоловіками.

Опісля перегонів раніше змагалися лучники, але тепер мали бути ще й змагання мечників. І завершувало свято змагання співців.

Велике коло оточували розташовані уступами мармурові лави, котрі ледве вміщали глядачів. Фіндекано тримався біля свого батька, чиє місце було у першому ряді. Він неквапно роздивлявся довкола, відшукуючи очима знайомих.

Ось срібноволосі моряки з Альквалонде, і князь Ольве підводить руку у вітанні. Йому відповідає вуй Арафінве, котрий розташувався з родиною і спокревеними поруч з Телерійськими гостями. Ось поволі розсаджуються Ваніяр, котрі прибули з Валмару, їхнє золоте волосся виблискує в світлі Лауреліни… Туракано, котрий прийшов таки, незважаючи на поранену руку, підводиться, відшукуючи когось серед світлих дівочих голівок… Знайшов, просяяв усміхом… Отже, його панна тут…

А ось тихий шемріт пронісся поміж рядами глядачів, і безліч облич розквітло усмішками. На сходинках поміж лавами стоять двоє — золотоволоса Ваніе і золотоволосий же Нолдо в блакитній накидці з золотою квіткою… Вони дивляться один одному в очі і не бачать нічого довкола себе. На них не наштовхуються, їх обходять, намагаючись не зачепити, не потривожити кохання, що виникло так раптово…

— Фінарато, melindo[100], - чує Фіндекано, котрий якраз вийшов на сходи, аби краще роздивитися довкола.

Коли ж вони встигли познайомитися — Інголемо, котрий не підводить голови від книжок, і ця ніжна особа…

— Амаріе, — срібний голос Фінарато тремтить як струна арфи, — меlde[101]…

Отже діву-Ваніе звуть Амаріе… Здається він, Фіндекано, десь чув це ім’я… А, ну напевне… Про неї оповідав Туракано… Красуня Амаріе, подруга Еленве… Найкраща танцівниця Валмару… З тих, що танцюють перед очима самого Манве Сулімо та інших Валар…

А глядачів тим часом прибуває… Лави, де сидять Нолдор, переливаються кольорами Трьох Домів. Багряні накидки з восьмикутною зорею… Сині, гаптовані срібними зірками… Блакитні з золотими квітами… Герби на плащах спокревених…

Міняться кольори… Жодного стороннього вкраплення… Міnya Nosse онде — навпроти Другого Дому. З одного боку вони відділені місцями, приготованими для Валар та Маяр, з іншого — гостями з Валмару. Третій Дім неподалік, поруч з гостями з Альквалонде. Краще було б навпаки, бо нині, для того, щоб виконати свій задум, Фіндекано доведеться йти через поле для змагань на очах у всіх.

Юнак позирає на батька з ненькою. Князь Нолофінве є сумовито-задумливим, і таким же сумним є лице мами Анайре, котра вболіває за свого чоловіка. Час від часу він поглядає вбік, на порожні ще місця Великого Князя та Княгині. Про що думає татко? Хтозна… Хоч би не про старшого брата, котрий, незважаючи на важкий норов, все ж таки більше любий серцю Ясновельможного Фінве.

А онде і Вельможний Феанаро з пані Нерданель та синами. Як же виросли малі близнята-Амбаруссар… Ніжні юні підлітки-Ельдар… Такі ж рудоволосі, як і старший брат, котрий в дитинстві звав їх лисенятами. Сіроокий красень Макалауре з незмінною арфою… Шалена Трійця — вже не підлітки, юнаки… Туркафінве, губитель дівочих серденьок, поправляє заплетене в коси світле попелясте волосся, успадковане ним від пані Міріель. Позирає туди, де зібрався гурток дівчат-вершниць… Не дочекаєшся, приятелю, Арельде не для тебе… Куруфінве-молодший веде під руку чорняву Нолде в багряній сукні… Ой, діво-Ельде, ти любиш багряне — не згори на цьому вогні… Моріфінве, похмурий і чимось незадоволений, чорне волосся з рудуватим відливом вкриває його плечі ще одним плащем, чорні брови зведені на переніссі.

А ось і старший княжич… припізнився трошки. З уклоном передає батькові скринечку з різьбленого дерева. В таких скринечках зазвичай майстри підносять Вишнім вироби під благословення. Цікаво, що там… Може, ота прикраса, про яку стільки шепотілися у Тіріоні.

Фіндекано раптом зрозумів, чому спізнився Руссандол. Князь Феанаро мусив прийти на свято беззбройним, як і всі Ельдар. Зброя для змагань була віднесена розпорядникам ще вчора, і окрім того ніхто не мав брати з собою навіть бойового ножа. Це також було розпорядження Великого Князя Фінве, можливо і доцільне, якщо зважати на нинішні обставини…

Тож вуй Феанаро не міг вийти на люди озброєним. Однак, оту скринечку приніс Майтімо під охороною озброєних Нолдор з Міnya Nosse. Онде вони подалися геть, забравши з собою й меча Руссандола… Та що ж там може бути, у тій скринечці, якщо вуй вважає, що її потрібно нести Тіріоном у супроводі загону воїнів під проводом першого мечника Нолдор…

А ось тепер час рушати… Фіндекано рішуче спускається по сходах і іде навпростець через поле. При цьому він благає подумки ще неприсутніх тут Валар, аби татко Нолофінве не здумав його гукнути, або покликати назад.

Вишні тілько-но починають являтися. Іншим разом Фіндекано не відводив би очей з почесних місць, призначених для опікунів… Ось у яскравому спалаху явилися обіруч Ауле-коваль та Яванна, опікунка рослин… Ось Ороме-мисливець з жоною Ваною, схожою на ніжний квіт Берегинею Юних… Ось сам великий воїн Тулкас, переможець Мелькора, зі своєю подругою Нессою, покровителькою тварин…

А Мелькор уже тут, скромно примостився в куточку. Фіндекано, котрий лише поглядав час від часу в бік Валар, не встиг помітити, коли той явився. Поруч з ним — порожні місця, видно Вишні Боги не дуже полюбляють провинного брата, незважаючи на все його каяття та запевнення у вічному мирі… Ні, ось просто до нього іде сумовита Валіе в чорній сукні та білому запиналі. Це Ніенна Феантурі, Душа Скорботи, сестра Намо, Судді Мертвих та Ірмо, Володаря Снів. Вона сідає поруч з ізгоєм, і кладе йому на чорний рукав сорочки свою білу руку.

Фіндекано вирішує про себе, що Скорботна Ніенна є відважною. Якби ж то Мелькор був гідним її сміливого вчинку… Ельдар вже звикли до його присутньости у Валінорі, навіть князь Нолофінве приймає Мелькора в своїй садибі з ввічливістю та шанобою, однак Фіндекано ніяк не може позбутися своєї давньої дитячої неприязні до колишнього Хазяїна Urqui.

Але нема коли роздивлятися Вишніх — часу обмаль, змагання ось-ось розпочнуться, а сам Фіндекано вже поруч з місцями, де розташувалися Міnya Nosse.

— Мої вітання князю і родичу Феанаро, — вклоняється Фіндекано до вуя, котрий аж заціпенів від такого нахабства. Князь Феанаро та князь Нолофінве не віталися вже багато кіл світла опісля якоїсь чергової сварки.

Гомін довкола них затих, і в цій зловісній тиші Фіндекано продовжив, намагаючись не втратити погідну співучість голосу:

— … і ясній пані, княгині Нерданель.

Перед княгинею — належний уклін. Зелені очі доньки Магтана поломеніють захватом і насмішкою одночасно. Вельможна пані, здається, зрозуміла його наміри. Вона гідно зводиться з місця і простягає до Фіндекано ніжну ручку, до якої той і доторкається вустами зі всією шанобою, на яку тільки здатен.

Тиша змінюється шемрітом — вуй Феанаро ледь схиляє темноволосу голову, увінчану зачіскою з переплетених кіс і вимовляє крізь зуби щось схоже на привітання.

— Я хотів би сказати кілька слів, — продовжує Фіндекано, — вашому старшому сину, коли на те буде ваша згода.

Нолофінвіон чує, як на ряд вище Туркафінве та Куруфінве-молодший б’ються об заклад на новий лук, що Фіндекано прийшов викликати Руссандола на двобій, аби помститися за пораненого ними Туракано. Вуй Феанаро схиляє голову на знак згоди, а пані Нерданель, думки якої вочевидь є протилежними словам її менших синів, говорить лагідно:

— Майтімо, любий, поговори з приятелем…

Майтімо поволі спускається донизу. Він вбраний у ріжні відтінки багряного — помаранчева гаптована золотом сорочка, бронзового кольору штани, такий же тонкий каптан… Червоний плащ з Зорею Феанаро перекинуто через плече. Мідний обруч на голові підтримує волосся, що сягає стану… Розгубленість в зелених очах.

— Вітаю, Фіндекано… Ти щось хотів мені сказати?

Нагорі Моріфінве запевняє своїх братів, що двобій відбудеться сьогодні ж, одразу опісля змагань, і що Майтімо переможе однозначно. Фіндекано знову просяє посмішкою, хоча душа його дзвенить натягненою тятивою. Руссандол напевне і очікує чогось такого… Образи… Виклику… Він готовий на це відповісти… Але як він відповість на добре слово й простягнену руку перед очима братів та спокревених… Перед батьковими очима… Чого доброго, ще назве боягузом, котрий не бажає мститися за брата, і прожене геть…

— Я хотів сказати, що давно не бачив тебе, оtorno, — спокійно говорить Фіндекано, — багато кіл світла. Чому б нам не сісти поруч — онде, біля Ваніяр, я бачу два вільних місця, і не подивитися змагання разом?

Він простягає руку, дивлячись просто в очі побратима. І з полегшенням бачить в тих очах тихий захват і давню братерську ніжність.

— Астальдо, — говорить Майтімо з таким знайомим усміхом, — мій Астальдо… Я дійсно давно тебе не бачив. Моя провина — мав багато роботи. Але тепер татко закінчив свою велику справу, і ми будемо зустрічатися частіше.

Руссандол стискає приятелю руку, а потім не витримує і пригортає до себе під гнівним батьковим поглядом. Фіндекано крадькома позирає вгору. Шалена Трійця Феанаріонів має такий вигляд, наче під їхніми ногами розверзлося провалля. А от Макалауре усміхається ледь помітно… Поруч з ним заціпеніли близнята з однаково розгубленим виразом на ніжних личках.

— Ходімо, оtorno, — продовжує Майтімо, — там дійсно є два місця, і досить зручних, як на мій погляд…

Вони відходять трохи вбік, і вмощуються на мармуровій лаві поміж Ваніяр. Фіндекано тепер має змогу поглянути на другий бік поля. Його гострий зір Ельда відшукує батькове лице. Вираз обличчя князя Нолофінве не віщує нічого доброго — це лик крижаної статуї.

— О, між вогнем та кригою, — співуче говорить Руссандол, — нам доведеться тяжко, милий брате…

— Але ж вона варта цього, наша оtornasse?

— Варта, побратиме, — всміхнувся Майтімо, — звісно ж варта… Ну, оповідай… Де ти змагаєшся нині?

— Стріляю з лука. А ти? Звісно на мечах?

— Атож… А що ти приніс під благословення Валар?

— Татко покладе разом з іншими виробами Аttea Nosse зроблену мною пектораль з червоного золота. Два соколи Ороме розкинули на ній крила, а очі їхні сяють зеленими смарагдами… Це дар…

— Кому?

— О, ну не діві ж дарувати зображення бойових соколів, — засміявся Фіндекано, — це прикраса для воїна-Нолдо. Здогадайся, кому личитиме червінь та смарагд?

— Ти робив її, - сказав Майтімо розчулено, — коли вважав, що я відкинув наше побратимство на догоду батькові і роду… Що ж за душа у тебе, Астальдо?

— О, не хвали мене занадто, — засміявся Нолофінвіон, — я вже збирався покинути прикрасу недоробленою, або й розплавити її у тиглі, але мене утримав від такого нерозважного вчинку Фінарато.

— Я сказав Лауральдо та цьому дурнику Наренділеві, - мовив Майтімо з несмаком, — що за кожне образливе слово, яке вони скажуть Інголемо, вони відповідатимуть особисто переді мною. Як же багато нині нестриманих осіб серед юних Ельдар, котрі вже змалечку приміряють на себе багряні плащі. Але від Лауральдо я не очікував подібного…

— Лауральдо більше мовчав, — сказав Фіндекано, — але і не спинив свого приятеля.

— Для цього теж треба бути Астальдо, — сказав Руссандол похмуро, — щоб спинити того, чиїми вустами говорить більшість. Ти навіть не уявляєш, скільки нині божевільців, подібних до Наренділя, серед Першого Дому…

— О, серед Другого не менше, — зітхнув Нолофівіон, — не сподівайся… Однак, не будемо про зле, тим більше, що всі Вишні вже явилися, а Фінве, Великий Князь Нолдор, зайняв своє місце поруч з ясновельможними Інгве та Ольве. Але що ти приніс на розгляд Вишніх?

— О, мені не було часу на власну роботу, — мовив Майтімо, — бо я весь час був при батькові. Він довіряв тільки мені, тож моя допомога…

— А виріб твого батька — це…

— О, ти побачиш… Це неймовірно… Uqetima[102]… Ти побачиш… Мій батько — неперевершений… О, можливо він в чомусь занадто… Занадто палкий… Але він… він — Митець. Митець, рівний Богам.

Пролунав голос срібної сурми. Це Мая Еонве, оповісник Манве Сулімо, подав знак до початку свята. Поки побратими були зайняті розмовою, Вишні явилися всі — навіть Володар Морів Ульмо, котрий відвідував не кожне свято. Сам Манве, Володар Вітрів та його жона, Повелителька Зірок, Варда Елентарі, теж зайняли свої місця, як і Ірмо, Володар Снів, зі своєю подругою, Есте-Цілителькою. Останнім явився Суддя Намо, вбраний в усе чорне, як Мелькор, і від того трохи зловісний. За ним сірою тінню майнула Валіе Вайре — Ткаля Долі.

Зроблені Ельдар речі урочисто виносили перед очі Вишніх, і багато хто з глядачів-Ельдар покинули свої місця, щоб придивитися уважніше Роботи були найрізноманітніші — пан Руміл подав до розгляду новий твір, в якому розглядалися протиріччя між fea та hrоа, князь Ольве Альквалондський та його мореплавці піднесли макет нового корабля, оригінал якого стояв нині у водах Лебединої Гавані, жони-Ваніе розгорнули сувої з чудовими тканинами, котрі мерехтіли всіма відтінками кольорів, а їхні чоловіки пишалися кошиками з плодами та золотим зерном, яке звалося Зерном Яванни. Нолдор виставили на довгі столи виготовлені ними прикраси та статуетки… Трохи далі митці від усіх трьох народів Ельдар розвісили свої малювання на найріжноманітніші теми.

Майтімо та Фіндекано теж вийшли на поле, бо Руссандол пожалівся сумовито, що на ньому вже тліє сорочка від батькового погляду. Вони покуштували Ваніярських яблук та слив, обдивилися з усіх боків макет корабля, побазікавши при тому з срібноволосим Телеро, котрий запевняв, що доходив на своєму кораблі до берегів Ендоре. Телеро, котрого звали Тіндоме, запевняв, що в Ендоре йде війна поміж Синдар та urqui, і що блукаючі Квенді-Аварі, котрі звуть себе Нандор, рушили до Егладору, під захист Ельве Сінголло.

— Ясна пані Меліян, — оповідав Тіндоме, — оточила Доріатський ліс захисними чарами. Вона ж Майе, і тому… Лихі сили останнім часом стають все нахабнішими, irch[103] супроводжують gauri[104], тож Князь Тінгол, так бо звуть його Синдар, потоваришував з Наугрім[105], і ті кують йому зброю, а також навчають цьому мистецтву тих з Синдар, хто бажає…

— Наугрім? — зацікавився Фіндекано, — говорять, що це власноручний витвір Вишнього Ауле… Ніби він вклав в них fеа, а Всевишній Еру розгнівався за це на Батька Ковалів…

— Так говорять, — погодився Тіндоме, — а ще говорять, що ці істоти нічого не роблять задарма, і ладні вдавитися від жадібності за оброблений самоцвіт…

Ельдар, які роздаровували свої вироби з радістю, котра дорівнювала радості від їхнього створення, засміялися здивовано.

— Однак, — оповідав Тіндоме, — вони створили для князя Тінгола цілий палац в камінному пагорбі. Зветься він Менегрот — Палац Тисячі Печер. Говорять, що Синдар і досі докінчують оздоблення цього палацу…

Обидва молодих Нолдо перезирнулись, згадавши свої дитячі мрії побувати в Ендоре. Зоставивши всезнаючого Тіндоме біля макету корабля, юнаки пішли далі, дивитись на прикраси, викладені на столах. Біля них якраз велично стояла сама Варда Елентарі, доторкаючись до намист, перснів, браслетів…

— Я оце подумав, — мовив Майтімо неголосно, — що Вишнім Валар доцільно було б створити рушення з Нолдор, і відправити всіх бажаючих на війну в Ендоре. І тих, хто в багряних плащах, і тих, хто в сріблясто-синіх, а чи в блакитних з золотим. Нам добре тут, у Валінорі, але — на добро, чи на лихо — серед Ельдар є воїни за станом духу. Полювання у почті Великого Ороме вже перестало їх приваблювати — вони прагнуть справжніх небезпек і справжніх битв. Якщо цього не станеться — боюся, що Судді Намо додасться роботи. Рано чи пізно, а оті двобої на незатуплених мечах закінчаться втратою hrоа… Потім розпочнеться кревна помста, і ми, Нолдор, переб’ємо один одного…

— Вишні не дозволять… — почав Фіндекано.

— Заки Вишні надумають втрутитися, — зітхнув Майтімо, — може трапитись всяке. О, оце твоя пектораль?

Варда Елентарі якраз тримала в руках виріб Фіндекано. Вона обернулась на голос і мовила лагідно:

— Ти вклав сюди частку душі, сину Нолофінве…

Фіндекано завжди чудувався оцій здатності Вишніх пам’ятати в обличчя кожного з Ельдар. Він поштиво вклонився Повелительці Зірок, і вона віддала йому пектораль.

— Моя душа хай буде з тобою, оtorno, — звернувся юнак до Майтімо, і застебнув прикрасу у нього на шиї. Той усміхнувся ледь розгублено…

— О, навіть не віддарувати… Однак, не відмов мені, друже…

Руссандол зняв з руки простенького браслета, кільця якого мали вигляд золотих язичків полум’я.

— Робота не нова, пробач… Але я робив її з душею.

Фіндекано застебнув браслета на зап’ястку. Не прийняти дар означало кревно образити того, хто дарує. І яке мало значення, новою, чи старою є прикраса, зроблена руками друга…

На полі почувся якийсь дивний гомін. Поміж Ельдар, котрі розступалися мов хвилі в бурю перед носом корабля, крокував князь Феанаро в супроводі синів і почту. Фіндекано запитливо позирнув на Руссандола, і той здвигнув плечима:

— Я не думаю, брате, що це через нас. Просто татко несе свій останній виріб, аби його поблагословила Елентарі…

Феанаро дійсно тримав в руках ту саму скринечку. Підійшовши до Валіе, котра з видимим зацікавленням споглядала на його прибуття, князь Міnya Nosse схилився перед нею, рвучко випростався і відкинув кришку.

Зі скринечки ринуло сяйво. Живе та миготливе, воно пульсувало, забарвлюючи все довкола в безліч відтінків. Феанаро обережно вийняв назовні вінець з чорненого срібла. Обруч вінця був наче зі сплетеного листя, а спереду пишалися три срібні ж квітки, в середині яких і палало це дивне світло.

Світло випромінювали три дорогоцінні камені, котрі й були осердям срібного квіту. Сяйво їхнє нагадувало ту благословенну годину, коли світло Тельперіону тьмяніло, а Лауреліну — лише розгорялося. Розміром камені були з горіх, і здавалися заважкими для срібного вінця.

Феанаро обережно вдягнув на голову вінець і схилив коліно перед Елентарі. Поміж ельдар знову пробіг шемріт — ще ніколи не траплялося, щоб Нолдо не дав свій виріб до рук Володарки Зірок. Князь явно хотів, щоб вона доторкнулася до каменів, не знімаючи вінця з його голови.

Валіе, однак, не сприйняла це за нечемність. Навпаки, вона милостиво доторкнулася до схиленої голови митця, і камені у його вінці заблискотіли, немов зраділи цьому доторку.

— Підведися, великий майстре, — мовила вона, — і дай усім намилуватися твоїм витвором. Ніхто досі не творив такого дива.

Феанаро підвівся. Світло сяяло на його обличчі, і він був нині схожий як не на Валу, то, принаймні, на Мая. Гордий і величний… Майтімо стиснув приятелеві руку і прошепотів:

— Він прекрасний, неправда ж?

Фіндекано кивнув, тамуючи неспокій. Камені дійсно були чимось незвичайним. Учень Ірмо відчував, що вони були живими…. Як Лауреліна та Тельперіон… Ні, юнак зовсім не хотів сказати, що річ, наповнена світлом Двох Дерев є лихою, чи небезпечною. Але сам він тричі б подумав, перш ніж носити на собі прикрасу, котра є майже розумною…

— Нехай, — говорила тим часом Варда Елентарі, - не доторкнуться до них жодні нечисті руки… Нехай не втримає їх той, хто чинив зло…

— Вона говорить про руки, — почув раптом Фіндекано знайомий солодкавий голос, — але ж князь Нолдор носить це диво на чолі, як коштовність свого вінця… О, моїй любій родичці потрібно точніше вимовляти заклинання…

Неподалік від обох юних Нолдор стояв Мелькор, котрий не зводив очей з вінця Феанаро.

— Ці камені, - продовжував Чорний Вала, — найбільша коштовність нашого світу, найбільша окраса Арди…

— Sinarua umbar[106]! — почувся ще один голос, глибокий, мов дзвін.

— Намо промовив! — прошепотів Майтімо, — ти чув, оtorno? Витвір мого батька стане судьбою для всього світу…

— О, аби ж не лихою! — вирвалося у Фіндекано. Майтімо позирнув на нього з докором і знову прикипів очима до каменів в батьковому вінці, як більшість присутніх.

— Ти ж бачив їх удома, — прошепотів Нолофінвіон до приятеля.

- І досі не можу надивитися, — мовив Руссандол, — хіба ж така краса може стати лихою долею?

— Краса часом несе загибель, — прошелестів поруч з ним голос Валіе Вайре. Ткаля Долі дивилася на двох юнаків з жалістю.

— Хіба не прекрасно бути вірним присязі, - прошепотіла дружина Намо, — хіба не прекрасно вірити побратиму? Тебе, сину Феанаро, погубить Обітниця, а тебе, сину Нолофінве, погубить віра. О, розімкніть руки, розійдіться по ріжні боки світу, і тоді лиха доля наздожене лише одного з вас…

— Я не покину свого оtorno, Вишня Валіе, — чемно але твердо сказав Фіндекано, коли трохи оговтався від розуміння, що він вперше в житті почув не тільки голос самого Судді, про якого ходило стільки чуток, але і його жони, — навіть якщо мені судилася смерть від його руки.

— Гордий Нолдо, — похитала головою Валіе, — колись за тобою заплаче Ніенна… Але Намо не розчулять її сльози, як і будь чиї, бо він — Суддя. А тобі, Рудоволосий, я скажу лише одне, що мені ще дозволено вимовити — ніколи не давай обітниць…

Двоє приятелів отямилися лише тоді, коли дібралися до своїх місць поміж Ваніярських гостей. Сорочка на Фіндекано промокла від поту. Майтімо задумливо накручував на палець руде пасмо.

— Ніхто й ніколи, — мовив він врешті, - не чув голосу Вайре-ткалі. Якщо Суддя час від часу вирікав своє слово, як-то на суді над Мелькором, про що оповідали Пробуджені, то Вайре зволила заговорити з Ельдар лише сьогодні. І чомусь саме з нами…

— Просто ми стояли найближче, — спромігся на жарт Фіндекано, — не люблю я ці пророцтва та видіння… Бідолашний Інголемо побачив щось лихе у майбутньому, і нині ходить сам не свій. Хвала Вишнім, що трапилася панна, котра змусила його забути про власне аpacen.

— Панна? — спитав Майтімо, одразу ж розвеселившись, — у Фінарато? Б’юся об заклад, що це срібноволоса Телере з Альквалонде.

- І ти його програв, — сказав Фіндекано з усміхом, — панна родом з Валмару, і я покажу її тобі, коли почнуться танці.

Танці розпочалися невдовзі, і всі лихі пророцтва разом вилетіли у приятелів з голови. Вони від серця насолоджувались виглядом красунь, і сперечалися про те, хто танцює краще — Ваніе, Нолдіе, чи Телеріе. Фіндекано показав другу Амаріе, і Руссандол мовив, що хитрий Інголемо лише прикидається тихим книжником, а насправді…

За танцями відбулися перегони, на яких обидва приятелі вболівали за Арельде. Сестра Фіндекано неслася попереду всіх на вороному коні, що, здавалося, міг обігнати й Нагара, верхівця Великого Ороме. Однак, у князівни Аttea Nosse була гідна суперниця — Артаніс, білий огир якої наздогнав вороного в останню хвилину змагу. Великий Ороме, до котрого звернулися обидві князівни, таки присудив перемогу Арельде. Артаніс же пирхнула і мовила голосно:

— Я візьму своє у змаганнях мечників…

— Боги мої, - сказав Майтімо, позираючи в той бік, де сиділи Валар, — нехай моєю судьбою не буде поєдинок з дівчиськом…

Він підвівся з місця і рушив туди, де герцівники мали кидати жереб. Нолофінвіон запримітив серед бійців Аракано. Брат теж його побачив і несхвально похитав головою. Фіндекано знизав плечима. Про наслідки свого вчинку він намагався не думати. Як і про дивні слова Вайре.

Поєдинки мечників були новою забавою, і тому привернули загальну увагу. Суддею був сам Вала Тулкас, котрий супроводжував кожен вдалий удар голосним сміхом. До Руссандола доля була милостивою, принаймні цього дня — він не потрапив у пару до Артаніс, і не був змушений битися з Аракано, якого щадив би мимоволі з поваги до його брата. Суперником Майтімо був його давній знайомець Еркассе, друг дитинства, а нині — чудовий мечник, який до того ж, бувши з родини Пробуджених, тримався осторонь від сутичок поміж Нолдор.

Аракано пощастило менше — він потрапив у пару до Моріфінве. З Феанаріонів змагалися на мечах двоє — Майтімо та Моріфінве, бо Куруфінве-молодший, який був теж записався до мечників, нині сидів біля своєї панни тихо — Турукано встиг відплатити за свою рану, зачепивши одного з супротивників.

І от тепер доля звела в поєдинку сина Феанаро та сина Нолофінве. Ясна річ, що Фіндекано бажав успіху брату, але не хотів, щоб будь-чия перемога стала приводом до нової сварки.

От кому не пощастило — так це Наренділю… Доля, через посередництво жеребкування, повеліла йому битися з сестрою Фінарато. Навіть не з братом, хоча серед мечників пишався Ангарато, котрий вважався одним із кращих. Всього ж пар було двадцять, і, серед сорока бійців — тридцять і шість Нолдор. Четверо позосталих Ельдар прибули з Альквалонде. Дівчина серед бійців була лише одна — все та ж Артаніс.

Фіндекано не встигав переводити очі з однієї пари на іншу. Він вболівав за брата й побратима, та від усього серця бажав перемоги Артаніс і Ангарато. Окрім того серед мечників був знайомий йому Телеро Тіндоме. Тендітному морякові дістався за суперника високий міцний Нолдо з Міnya Nosse, і Нолофінвіон, піддавшись таки родовій ворожнечі, бажав, аби альквалондець добре провчив спокревеного з Першим Домом воїна.

Зрештою, на полі зосталося лише два десятки розпашілих від бою Ельдар. Майтімо знаходився серед переможців. — його руде волосся було видно здалеку, наче стяг. Аракано стояв поруч цілком задоволений собою — він переміг Моріфінве опісля довгого і тяжкого поєдинку. Ангарато програв, і не кому іншому а Лауральдо, зате на полі зосталася Артаніс. Тіндоме теж був з ними — з чотирьох Телері вдалося виграти лише йому.

Вала Тулкас, котрий давно вже покинув своє місце, і походжав поміж переможців, маючи вигляд білявого здорованя, на голову вищого від усіх присутніх, запропонував продовжити забаву.

— Діти мої, - гуркотів він, — я покажу вам справжню битву. Поділіться на два загони…

Ельдар охоче погодилися, і загони було поділено жеребкуванням. Фіндекано зітхнув з полегшенням, коли побачив, що Майтімо та Аракано не є супротивниками. Жеребок же вказав і cаno,[107] Руссандола та Лауральдо. Артаніс опинилася під проводом Лауральдо, а Тіндоме — у Майтімо.

— Битва, діти мої, - повчав Вала-воїн, — не зводиться до поєдинків… В справжньому бою спершу треба вибивати старших за чином і званням. Для цього надаються лучники… А коли лучників немає — потрібно намагатися вбити cаno, або захопити його в полон. Оце і буде вашим завданням. Переможе те військо, котре першим захопить ворожого командира.

Опісля такого напутнього слова на полі почалося щось неймовірне. Билися всі проти всіх. Майтімо, однак, вдалося вишикувати свій загін клином, і його воїни рушили пробоєм, змітаючи всіх на своєму шляху. Ударів та синців вже ніхто не рахував, окрім Тулкаса, котрий вів рахунок «пораненим» та «убитим». Артаніс, в бойовому шаленстві, прорвалася до Майтімо і накинула йому на голову плаща. Тут таки на рудоволосому воєводі повисло ще троє «ворогів». Фіндекано піймав себе на тому, що скочив на ноги і кричить на весь голос ім’я приятеля. На допомогу Майтімо пробивався Аракано, та першим біля командира опинився Тіндоме, який зісмикнув з нього тканину і відволік на себе одного з супротивників, геройські при тому «загинувши». Майтімо вивернувся від позосталих двох, і знову кинувся до бою.

Тулкас, посміюючись, витягав зі сутички тих, кого вважав «убитими». Врешті, Лауральдо, втративши шістьох воїнів, таки притис до загорожі Руссандола, який зостався сам. Останнім, біля ніг свого керманича, «поліг» Аракано.

— Здавайтесь, княжичу, — сказав молодий Нолдо, розтираючи плече, по якому ковзнув затуплений клинок старшого Феанаріона, — мене поранено, але маю ще трьох здорових бійців…

— А у тебе — дві важкі рани, сину Феанаро, — прогуркотів Тулкас, — отже, гру скінчено. В справжній битві у тебе не було б іншого виходу…

— О, вихід завжди є — зелені очі Руссандола спалахнули хижим блиском, — до Мандосу…

Перш, ніж Лауральдо встиг йому завадити, Майтімо обернув проти свого серця затуплений клинок, вхопившись руками за лезо.

— Шлях мій на Захід хай буде легким, — сказав він з усміхом і доволі вірогідно сповз по загорожі на землю.

— О, лиха сила! — вигукнув Лауральдо, ще в гарячці бою, — самогубство вважається за втечу!

— Якби замість тебе з приятелями, любий друже, — озвався з землі «небіжчик», — переді мною стояло четверо urqui, то я бажав би, щоб вони зжерли моє бідолашне hrоа вже опісля того, як fеа вирушить на побачення з Вишнім Суддею… Спитай-но у Вишнього Тулкаса, він-бо на власні очі бачив таких потвор, які нам і не снилися.

— О так, дійсно, — пробурчав Вала, — я бачив в Утумно, що оті потвори виробляли з бідолашними Квенді, яких… Не хочу навіть згадувати… А вони ж не були воїнами, ті Квенді, і не приймали участи у битвах. Рудоволосий правий — іноді це вихід… А перемога твоя, Лауральдо — ти розгромив ворожий загін.

Майтімо підвівся з землі, кинув кілька підбадьорливих слів своїм «загиблим», посміхнувся до Артаніс, котра примудрилася «зостатися в живих» і тепер стояла поруч Лауральдо з переможним виглядом, і пішов, ледь накульгуючи, до свого місця.

- І чого я не змінив лука на меча, — сказав Фіндекано, коли доволі пошарпаний приятель впав на лаву поруч з ним, — ці твої «воїни» не змогли навіть прикрити тобі спину…

— О, це корисна вправа, незважаючи на її сумний кінець, — відповів Руссандол аж ніяк не сумно, — нехай Нолдор відчують, що війна не є поєдинком до першої крові…

— Але ти таки зоставив Лауральдо без головного призу, — мовив Нолофінвіон, радий вже з того, що поразка не зіпсувала побратиму погідний настрій, — ну і вираз обличчя у нього був, коли ти упав…

— Щоб Нельяфінве Феанаріон та здався? — засміявся Майтімо, — не дочекаються… Та ще кому — трьом друзям дитинства і дівчиську Артаніс…

Тим часом на полі лаштували мішені для лучників, і Фіндекано підвівся з місця.

— Сподіватимусь на твою перемогу, — напутив його Руссандол.

Оскільки луки були більш звичною розвагою Ельдар, то серед тих, хто змагався за першість, було багацько Телері і навіть кілька Ваніяр. Судив змагання Вишній Ороме, який і визначив нарешті трьох кращих — Фіндекано, Туркафінве та невідомого юнакові Ельда з народу Телері.

Трійця переможців тепер мала довести свою вправність в стрільбі по більш складним мішеням — підвішеним на мотузі кільцям. Вони мусили пронизати стрілами кільця наскрізь, по черзі, перше з них було досить велике, а останнє ледве пропускало стрілу. Принаймні, стріла Вишнього Ороме, котрий перевіряв мішені, застрягла в ній, і Мая-мисливець, помічник Вали, тут таки приніс інше.

Фіндекано був найкращим стрільцем Тіріону, як Майтімо був найкращим мечником. Лук він обожнював, знаходячи в цій грізній зброї певну красу. Мечі здавалися йому необхідними в битві, але загрубими, рани від них мали бути огидними і спричиняти страждання живій істоті. Вправний же лучник мав як позбавити страждань звіра на полюванні, так і не завдавати зайвих мук ворожим воїнам.

Юнак не вперше виходив на змагання перед очима Вишніх. Звання Першого Лучника у нього не раз намагалися відібрати Туркафінве з Куруфінве-молодшим, а також брат Фінарато, юний Айканаро. Та Куруфінве-молодший нині змагатися не міг, а Айканаро вибув на першому етапі. Зате серед кращих з’явився незнайомий Ельда, від якого можна було очікувати чого завгодно. Фіндекано крадькома поглядав на срібноволосого моряка — як тримає лук, як накладає стрілу… Турко, котрий стояв поруч, злісно шипів щось про «цих Телері», яким краще не з лука стріляти, а вилежуватися на теплім пісочку. Нолофінвіон знизав плечима і стиха заговорив з альквалондцем в очікуванні команди стріляти.

Телеро звався Беріоном і був кращим приятелем мечника Тіндоме. Він з захопленням згадував останню сутичку-змагання під керівництвом Тулкаса.

— Наче справжня битва, — говорив він стиха, — Ельдар з Тіріону — чудові мечники.

— Тіндоме теж добре тримався, — щиро мовив Фіндекано, — якби не він, то мій друг вибув би зі змагань набагато раніше…

— О, рудоволосий cano — ваш друг, княжичу? — засміявся альквалондець, — ну і жарт він утяв наостанку… Зіпсував супернику таку перемогу! Ні, я давно говорив всім, хто бажає слухати, що нам теж потрібно вчитися володіти зброєю. Не поодиноким особам — а всім мореплавцям. Часом на островах трапляється таке, що вам й не уявити…

— Чого ж, — мовив Фіндекано, згадавши лилика з багряними очима, — уявляю…

Беріон недовірливо глянув на співбесідника, але не став розпитувати.

— Луком у нас володіє майже кожен, — продовжив він, — а от мечі… Часом кораблі відносить до берегів Ендоре, а там нині неспокійно… Я довго блукав по морях, бував і на тому березі… Довго розповідати…

— Якось навідай мене в садибі Нолофінве, — запросив Фіндекано, — гарна оповідь — як гарна книга.

Беріон позирнув на нього якось дивно, і мовив, усміхнувшись:

— Зайду. Обов’язково… Хвала Вишнім, що деякі чутки є неправдивими. А то я лише нещодавно повернувся до Благословенної Землі, і дехто оповів мені, що Нолдор нині стали такими гордими та пишними, що зневажають свою Телерійську рідню.

— Деякі нерозумні особи, — лагідно сказав Фіндекано, — можливо… Але більшість Нолдор ніколи не скаржилася на нестачу розуму.

Він розумів, що Туркафінве його чудово чує, і вже очікував якоїсь витівки з боку шаленого Феанаріона, але тут Вишній Ороме подав знак стріляти.

Кілець було сім, і Туркафінве вибув на п’ятому, а моряк промахнувся по шостому. В сьоме кільце до цього дня не міг влучити ніхто. Фіндекано зостався сам, і тому міг би вважатися переможцем, але вибити сьоме кільце було для нього справою чести. Тим більше, що за ним спостерігали нині з обох боків поля. Руссандол аж з місця підвівся, і якраз вимовляв щось розлюченому Туркафінве. На тому боці, де сиділи Нолдор з Аttea Nosse, більшість давно вже придивлялася дійству стоячи, намагаючись при тому зберігати спокійний вигляд.

Вишній Ороме сказав з усміхом:

— Я можу полегшити тобі завдання, сину Нолофінве…

Мая-мисливець виніс на поле клітку з соколом. Птах не був майже розумною істотою, вік якої дорівнював віку Ельдар. Напевне, Ороме привіз його з Ендоре — Вала-Мисливець бо часом бував в Доріаті, і не тільки там.

Мая підкинув сокола вгору, і той, очманілий від незвичного світла, змив у небо.

— Стріляй, — сказав Ороме, — це твоє полювання…

Фіндекано не належав до почту Ороме, і ніколи не захоплювався мисливством. Ні, він звісно знав, що нерозумні тварини Аману, не маючи ворога, розплодяться так, що від них не буде проходу. Однак, участи в полюванні, яке час від часу влаштовував Вала-Мисливець, юнак не приймав, хіба що його дуже прохав про це Майтімо. Нерозумні звірята Аману були довірливими і лагідними, вбивати їх просто не підіймалася рука. А цей птах, звиклий до сяйва зірок, засліплений світлом… Красивий птах… Шкода…

Юнак натягнув тятиву, але націлився не в сокола, а в ледве помітне кільце мішені. Птах затривожено кричав над головою.

— Не туди…, - неголосно мовив Ороме, але стріла вже зірвалася з тятиви.

— Вибив! — дзвінкий голос Майтімо перекрив гамір, — вибив сьоме!

— Ти переможець, — сказав Вала-мисливець, підійшовши до Фіндекано, котрий аж тремтів від напруги, — однак, чому не вистрелив у птаха?

— Бо він гарний, — відповів Нолофінвіон, — я можу забрати його собі?

— Це птах з Ендоре — він помре через кілька кіл часу.

— Отже, так йому судилося… Однак…

— Забирай…

Мая-помічник підманув птаха особливим скриком, і накинув йому на голову чорного каптурчика. Коли Фіндекано взяв його на руку, то одразу ж отримав кілька подряпин. Юнак послав заспокійливу хвилю osanwe, і сокіл, хоч і був нерозумним, затих і перестав опиратися.

— Це хижак, — сказав Ороме, — він не знає жалості. Нерозумно жаліти хижака, Нолдо-лучник.

- Іноді погибель є красивою, — озвався юнак задумливо, — як сокіл…

— Це мої слова, — раптом озвався зі свого місця Мелькор, і голос його пролунав у головах присутніх, — це мої слова, любий Ороме… Адже ти й сам чиясь красива погибель…

Фіндекано поспішно вклонився спохмурнілому Мисливцю і повернувся на своє місце з соколом на руці. Вперше в житті він не радів перемозі — зробити щось, що прийшлося до вподоби Мелькору, юнаку не хотілося аж ніяк.

Але й в сокола він стріляти не хотів…

— Він таки й справді гарний, — потішав Майтімо, — а що ти з ним робитимеш?

— Відпущу у лісі, - сказав Фіндекано, — нехай доживе своє при світлі. У нього короткий вік.

На завершення довгого дійства, яка принесло щире задоволення глядачам, на поле вийшло двоє співців. Макалауре, прозваний Золотим Голосом Тіріону, вбраний у багряну одіж і такий же плащ з восьмикутною зорею, ніс свою арфу урочисто, як бойовий трофей. З протилежного боку з’явився Фінарато, теж з арфою. На ньому був не плащ в кольорах Арафінвіонів, а проста зелена накидка без гербів і знаків.

— Я — за Макалауре! — виголосив Руссандол, — Інголемо — добрий співець, але йому далеко до мого Канафінве. І, зрештою, має ж хоч один син Феанаро вибороти першість… Сьогодні вдома і так буде гаряче — Морьо програв двобій на мечах, і кому — молодшому Нолофінвіону, Турко промахнувся по п’ятому кільцю, в той час, як Телеро вибув на шостому, а ти… Мовчу… Мовчу… Я вже не говорю про те, що Лауральдо розгромив мене вдрузки, і мені довелося рятуватись в Мандосі.

— Тоді я теж за твого брата, — засміявся Фіндекано, — а взагалі — вирішувати Вишнім…

Макалауре взяв акорд, другий… Запала тиша — Феанаріон був дійсно неперевершеним співцем. Хоча всі Ельдар обожнювали співи, і співали трохи не кожної вільної години, подібних до Макалауре було дуже мало, а радше — не було зовсім.

Всім Ельдар було відомо, що Айнур, або ж Валар, творили світ музикою. Пісня стала душею Арди, душею землі, котра була живою.

Пісні Валар мали силу вкладати душу в мертву матерію, тим самим оживляючи її. Ельдар, як втілені істоти, не мали такої змоги, однак їм було дано зоставляти відблиск своєї душі у власних виробах та піснях.

Макалауре мав особливий хист — його голос звучав одночасно в явному світі і в примарному світі оsanwe, проникаючи в найзагадковіші глибини духу. Дещо подібне було дано цілителькам-Ельдаріе, їхні наспіви допомагали fеа заживити рани hrоа. Але голос молодого Феанаріона не зціляв, а тривожив душу, змушуючи її бриніти в лад своїй пісні.

Юний Нолдо співав славу Валар-опікунам, перелічуючи заслуги кожного, і слухачі бачили в своїй уяві мистецькі витвори Ауле, квітнучі дерева Яванни, тварин, що горнулися до Несси, юну Вану у дівочім вінку, Ороме у силі і славі, яким він явився Квенді в Ендоре, відважного Тулкаса на чолі війська, ніжну цілительку Есте, яка схилилася над хворим, огорнених таємницею Феантурі… Манве та Варда, як творці та володарі світу, вдостоїлися найбільшої хвали і почестей, зрештою — цілком заслужених, і Макалауре закінчив славня, взявши останній акорд.

— О, ну як можна заспівати краще? — втішався Майтімо, — подивись, як радіють наші опікуни й охоронці світу… Догодити Вишнім не так просто, особливо — в мистецтві співу. Адже Айнур там, вгорі, чули голоси зірок… Фінарато не варто було взагалі виходити на ці змагання.

Інголемо тим часом холоднокровно налаштовував арфу. Фіндекано про себе почудувався його витримці,тоді згадав щось і мовив до Майтімо стиха:

— Твій брат оспівав заслуги усіх Валар — окрім одного… А цей один, здається, є вашим частим гостем…

— О, лиха сила! — мовив Руссандол докірливо, — ну як ти можеш навіть згадувати… Нам намагаються не оповідати про ті заслуги, але ж я на власні вуха чув від Великого Коваля, що саме Мелькор знищив Іллуїн та Ормал — величні Свічада Світла півночі і півдня. Якби не це, то Квенді Ендоре тішилися б зараз їхнім сяйвом. Я знаю, що ти маєш на увазі, але не думай, що князь Феанаро занадто довіряє Чорному Валі. Він спілкується з ним, що так, то так, але віри йому не йме. Як і твій татко, напевне…

Фіндекано згадав, як зо два кола світла тому прийшов додому від Арафінвіонів і побачив на галереї свого батька з цим немилим гостем. Мелькор крутив в руках якусь металеву заготовку, з поблажливим виглядом давав розумні поради. Потім юнакові почулося ім’я Феанаро, і він поспішно пройшов в дім, щоб його присутність не скидалася на підслухування. Князь Нолофінве опісля того, як провів гостя і порадника, довго сидів в саду на кріселку, і на обличчі його застиг вираз не страждання навіть — болісного нерозуміння. А вуй Феанаро, чомусь Фіндекано був певний у тому, напевне спалахував як скіпка від кожного слова Мелькора… Не йме віри… Ой, Майтімо, якби ж це було так…

Роздуми Нолофінвіона обірвав чистий срібний голос. Фінарато вийшов на змагання недарма — він домігся того самого, що й Макалауре. Срібний голос молодого Нолдо пронизував сутінки підсвідомості як промінь. Якщо, слухаючи Канафінве, Фіндекано уявляв собі золотий дзвін, від якого ширилося сяйво, то Фінарато наче тримав у руці срібного меча, готуючись до битви… ген там, за морем…

«Там за морем, — лився чистий голос юного Ельда, — там Арда спить у сутінках… Там співають у сяйві зірок наші родичі… Там чаїться зло в темних проваллях… Там мають прокинутись істоти, яким потрібна буде допомога тих Ельдар, які народилися й виросли у світлі Двох Дерев… Ми мусимо навчити їх краси та гармонії світу, бо для того нас було призначено від початку музики Часів. Ми не маємо права втішатися світлом, витрачаючи час на розваги… Ми — діти Арди, ми — втілене відчуття чарівливості світу… Невже ми покинемо слабших від себе на забавку тим, хто вміє лише руйнувати… Невже дозволимо їм відчути той страх, який відчули Пробуджені Квенді… Страх, що його несе погибель з багряними очима… Там за морем… Наша доля — там за морем…»

По рядах пробіг шемріт чи-то незадоволення, чи-то нерозуміння. Фіндекано і сам не все втямив зі срібного павутиння образів співця. Зрозумів він, лишень, що Інголемо все ще рветься в Ендоре, допомагати навіть не Квенді-Відмовникам, а якимось істотам, слабшим за Ельдар і тілом і духом, але розумним і однаково здатним як до творчості, так і до руйнування. Нолофінвіон поглянув туди, де сиділи Валар. Вони зберігали спокій. Обидва співці підвелися зі своїх місць і підійшли поближче.

Теплий вітерець пронісся над полем. На його легеньких крилах погойдувався шитий золотом білий шарф переможця. Шарф опустився на плечі Макалауре, і глядачі розпогодилися. Зрештою, так і мало бути.

Фінарато ні на хвильку не втратив погідного вигляду. Він усміхнувся з виразом звичної задуми на ніжному обличчі, і першим підійшов привітати Макалауре з перемогою. Канафінве, задоволений і щасливий, поблажливо обійняв родича.

— Підійди, ясновидцю, — прошелестів жіночий голос. Фінарато потис руку Макалауре і рушив туди, де сиділи Валар.

— Дива кояться на цьому святі, - вимовив Руссандол, — це ж мовить Ніенна… Говорять, що коли промовляють Феантурі — очікуй якихось змін.

Вічно смутна Валіе простягнула тонку білу руку і щось вклала в долоню Арафінвіона.

— Сили твоєму духу, співець, — прошепотіла вона, і її шепіт озвався в головах присутніх.

— Вишня Ніенна завжди робить все не так, як усі Валар, — сказав Майтімо трошки ревниво, — а втім, дійсно, мала ж вона потішити того, хто програв. Хоча Артафінде забрався на такі висоти духу, що нам його і не розгледіти. Ти хоч щось втямив з його пісні?

— Йому тут тісно, і він хоче в Ендоре, — мовив Фіндекано, намагаючись перевести все на жарт, — там він буде навчати urqui почуттям краси й гармонії світу, і вони, врешті, знову стануть милими невинними мавпочками, на зразок тих, що Телері привозять з далеких островів.

Руссандол пирснув сміхом і обійняв приятеля за плечі.

— Час прощатись, оtorno… Піду отримувати вогняну купіль. Сподіваюся лишень, що, задля перемоги Макалауре, вона не буде дуже гарячою. Зустрінемося через два кола світла на нашому старому місці біля озера Ілін.

Майтімо котячим звинним рухом перескочив невеличку мармурову огорожу, що відділяла їхні місця від поля і за хвилину обіймався з Макалауре, на якому вже повисли близнята, а також Турко і Морьо. Куруфінве — молодший покинув свою панну і теж спустився донизу, відчутно накульгуючи. Князь Феанаро, однак, не виявляв особливої радості. Він теж спустився донизу, і стояв, склавши на грудях руки. Камені в його вінці мінилися зоряним сяйвом, і Фіндекано зловив себе на тому, що довго не може відірвати від них очей. Позирнувши потім на дружну сімку княжих синів, він помітив, що Макалауре навмисне не відпускає від себе Майтімо, прикриваючи його від батькового гніву, Шалена Трійця затулила провинного княжича спинами, а близнята пригорнулися до старшого брата, заштовхнувши його в середину цього «родинного кола». Сподіваючись, що Руссандолу всі сьогоднішні витівки зійдуть плазом, Фіндекано рушив туди, де вже зводились зі своїх місць Нолдор з Attea Nosse, щоб отримати своє від батька та родичів.

Князь Нолофінве ніколи не підвищував голос на своїх дітей. Однак, від його гніву у винуватого вистигала в жилах кров. Фіндекано не допоміг навіть приз зі стрільби з лука — сокіл з Ендоре, на якого він намагався відволікти увагу батька й Туракано. Його брати не були такими одностайними, як шестеро Феанаріонів, котрим могло не подобатися те, що робив їхній Старший Рудий, але, однак, вони завжди були готові його захистити. Туракано був повністю на батьковому боці, а докори його були б ще більш їдкими, якби поруч не стояла красуня-Ваніе Еленве. Аракано помовчував собі, а Арельде як завжди не було поруч — вони з Артаніс гарцювали на своїх верхівцях на іншому краю поля.

— Я не бажаю, — тихо, але твердо говорив Нолофінве, — щоб ти мав щось спільне з цією родиною… Тим більше — зі спадкоємцем Феанаро. Не говори мені про оtornasse — побратимство зв’язує дорослих осіб, а ви звали себе оtorni ледь вибравшись з пелюшок. Досить вже цих іграшок. Для чого ти зганьбив себе, сину, першим простягнувши руку цій зарозумілій особі на очах у Нолдор та гостей з усього Аману?

— Власне, — відповів Фіндекано так само тихо, — я не сварився з Майтімо Руссандолом, і тому нічим себе не зганьбив, першим привітавшись з ним. А щодо нашого побратимства, то все зостанеться як є…Вибачте, татку, але я бажаю мати в Тіріоні більше друзів, аніж ворогів.

— Якщо я ще побачу вас разом, — сказав Нолофінве все тим же тоном, — то наслідки можуть бути лихими. Я не кидаю слів на вітер, синку…

Фіндекано мовчки схилив голову. На відміну від гарячкуватих Феанаріонів, Ельдар з Другого Дому зберігали крижаний спокій за будь-яких обставин. Юнак був правдивим сином свого батька, і тому не став йому суперечити — знав, що марно. Він не ображався на татка, бо передбачав подібні наслідки своєї витівки. Ну, а про умовлену зустріч на озері Ілін він просто промовчить, не осквернивши вуста неправдою. Це теж зле, однак… Обставини…

***

Обставини дійсно складалися не на користь обох побратимів. Ворожнеча між двома родами на припинялася, поєдинків ставало все більше, і Фіндекано щодня очікував першої сумної звістки про чиюсь загибель. Сам він твердо дотримувався все тієї ж поведінки невтручання, і навіть перестав носити при боці меча. З родини його розуміла хіба що Арельде, котра так і не полишила почту Ороме, незважаючи на батьків гнів, і продовжувала спілкуватися з молодшими братами Руссандола.

Дивно, але протистояння поміж молодшими паростками княжих родин спершу було значно меншим, аніж поміж родами та родоначальниками. Всі, кому це було потрібно, зустрічались, спілкувались і старанно робили вигляд, що нічого особливого не відбувається.

Князь Першого Дому поблагословив злюб свого сина Куруфінве-молодшого з панною Лехте. На вказівному пальці Атарінке заблищало золоте колечко, а його молода жона пишалася витворним намистом роботи Феанаро. Пліткарі Тіріону говорили, що варто було б одружитися з сином Митця лише задля цього давнього звичаю — батько нареченого приносить дар своїй новій родичці. На що інші єхидно відповідали, що, не зважаючи на подібний звичай, панночки Тіріону не поспішають заміж за синів Вогняного Духа, і Атарінке просто пощастило — панна Лехте була з тих молодих Нолдор Minya Nosse, котрі обожнювали свого князя і його родину. Навіть її вибір злі язики приписували тому, що юна Лехте, не маючи змоги поклонятися зблизька самому Феанаро, обрала того з його семи синів, хто був найбільше на нього схожим.

Трохи не одночасно князь Нолофінве благословив на злюб свого другого сина, і панна Еленве перебралася до Тіріону. Нолофінве збудував для середнього сина чудовий дім в глибині маєтку, батькові допомагали його сини, і Фіндекано, зайнятий роботою, не мав часу задумуватися над майбутнім.

Умовленої години юнак щезав з дому і вирушав до озера Ілін. Там він завжди заставав свого побратима — самого, разом з Макалауре, або з близнятами Амбаруссами. Часом біля озера з’являвся і Фінарато, аби поспілкуватись з Золотим Голосом Тіріону. Макалауре піддражнював його несподіваною приязню таємничої Валіе Ніенни — подарунок Скорботної Феантуріе виявився перснем з діамантом — чудовою потіхою для того, хто програв. Інголемо носив його на лівиці, поруч з перстеником власної роботи зі сплетеними змійками. Приятелі вели дружні розмови, обмінювались дарунками, обговорювали одруження братів і майбутні заручини Фінарато. Його Амаріе виявилася вередливою панночкою і, незважаючи на палкість почуттів, ніяк не могла наважитись на цей важливий крок. Молодий Ельда вже зробив для неї срібного заручного персня, і очікував лише слушної миті. Перстень був в Телерійському звичаї — у вигляді лебедя, ще один, такий же, Фінарато мав носити сам.

Минув необхідний для того час, і Фіндекано з Майтімо отримали ще одну тему для розмов — вигляд, колір оченят, та вираз личок своїх нових родичів. Сина Куруфінве назвали Тельперінкваро, а доньку Туракано, котра народилася незабаром — Ітарільде. Поява дитини в родині Ельдар завжди є святом, тому Майтімо, звиклий вовтузитися з дітлашнею, нині не спускав небожа з рук, а Фіндекано з трепетом придивлявся до ніжної істотки на руках у Еленве.

Туракано та Еленве обожнювали одне одного. А от поміж Атарінке та Лехте миру не було. Пані Нерданель разом з Руссандолом надаремно намагалися привести до ладу цей загадковий злюб. Куруфінве-молодший як і раніше носився з братами верхи, не пропускав жодного полювання, приятелював з Арельде, чисто по братерському, звісно, але молодій жоні це було не до смаку, і взагалі поводився так, наче й не був одружений.

Та час минав, і молодь Трьох Домів почала зустрічатися все рідше і рідше. Шалена Трійця вже не їздила на полювання, юні Феанаріони нині були завжди вдома, поруч з батьком, оберігаючи скарбницю, в якій він заховав свого вінця з Сильмарилами. Одягав Феанаро свою коштовність лише на великі свята, змушуючи синів вартувати довкола збройно, нібито хтось міг зірвати вінець з його голови. Майтімо батько тримав біля себе, як тілоохоронця, і все частіше біля озера Ілін з’являвся хлопчик-паж на ім’я Тірон, котрий приносив для Фіндекано якийсь виріб з золота, а чи срібла, або невеличке малювання і записку з вибаченнями. Нолофінвіон, з зітханням, читав записку, написану твердим почерком приятеля, віддавав Тірону для Майтімо дар у відповідь і прикладав пальця до вуст. Хлопчина, врадуваний довірою княжичів, щезав поміж деревами, а Фіндекано сідав біля води і довго дивився в її глибини, розмірковуючи над життям та його дивними поворотами.

Малюнки Руссандола юнак зберігав в шухлядці столу. Це були види довкілля, намальовані водяними фарбами. Фіндекано пізнавав багато з них, вони з другом часто блукали там разом, але на папері ці види мали якийсь тривожний вигляд. Неначе хтось дивився на них прощальним поглядом, перед тим, як податися в далеку мандрівку.

Якось Фіндекано застав біля Іліну Фінарато в супроводі двох молодших братів. Ангарато та Айканаро були неймовірно збуджені, і навперебій щось доводили старшому брату.

— Але ж вони праві! — гарячився Айканаро, — гаразд, ми билися з ними на двобої, і виграли, до речі! Однак, не спинити поговору…

— Що сталося? — спитав Фіндекано, присаджуючись поруч.

— О, нічого, про що можна було б скласти пісню, — відповів Інголемо зі звичним усміхом, — мої брати билися на двобої з двома молодиками з Першого Дому. Один — мій старий знайомець Наренділь, а другий…

— Охтарон[108], - пирхнув Айканаро, — він отримав своє, незважаючи на войовниче ім’я… Але ж вони праві…

— В чому? — зацікавлено спитав Фіндекано.

— В тому, що нас тримають в Амані як у клітці. Ми — іграшки Валар, може трохи розумніші за орлів Манве та собак Ороме. В той час, як в Ендоре ми могли б бути володарями… Вільними володарями і творцями.

Більш спокійний Ангарато знизав плечима:

— Цим двом з Міnya Nosse ненька лише нещодавно перестала заплітати волосся. Що вони можуть знати?

— Але ж вони говорили про firi[109] якими Валар мріють заселити Ендоре! — вигукнув Айканаро, — Тільки не говоріть, що ви про це не чули, адже Фінарато передбачив подібне, і виспівав вголос на минулих змаганнях. Звісно, Валар не відзначили його — їм більше до вподоби славослів’я Макалауре.

— Я закликав до Ендоре не княжити — навчати! — різко мовив Фінарато, — це ріжні речі, милий брате…

— Говорять, що firi — пирхнув Айканаро, — не мають власного розуму, і стануть воском в руках Богів. І, нібито, аби надолужити свій скороминущий вік, вони плодитимуться, мов кролики, і витіснять з Ендоре тих Квенді, котрі нині там мешкають.

- І хто ж таке говорить? — поцікавився Фінарато крижаним голосом, — ти не задумувався, хто вкладає в голови цим дітям подібні думки?

— Про це говорить сам Феанаро! — вигукнув Айканаро, — говорить всім, хто його хоче слухати.

— А ще він говорить, — сказав Фінарато, — ніби князь Нолофінве та його сини вступили в змову, щоб відібрати владу над Тіріоном у Великого Князя Фінве, а рід Феанаро вигнати з міста, і все це, нібито, зі згоди Валар, котрі тільки те й роблять, що полюють за його коштовностями. Отими Срібносяйними Каменями — Сильмарилами, які князь Феанаро носить в своєму вінці. Хай пробачать мені Вишні неповагу до старшого вуя, але князь Феанаро є божевільним, і тільки сліпий цього не бачить.

— О, як цікаво! — засміявся Айканаро, — Фіндекано, це правда? Ви з батьком насправді хочете виселити Міnya Nosse з Тіріону?

— О, не робіть цього, — з робленим жахом попрохав Ангарато, — на кому ми тоді будемо відточувати свої здібності мечників?

— Фіндекано, а свого рудого побратима ти теж виженеш геть? — спитав Айканаро, удаючи переляканого, — о, тоді вуй Феанаро нарешті матиме спокій хоч у чомусь. Говорять, що він ніяк не може переконати старшого сина, що найлютішим його ворогом є ти…

— Мовчи, Гостра Шпичко, — сказав Фіндекано, називаючи родича дитячим прізвиськом, — не край мені серця, воно і так болить. Мій батько не розмовляє зі мною вже десять кіл світла, бо він вимагав, щоб я при всіх родичах відмовився від свого побратимства з сином Феанаро, а я…

— Ти терпиш крижану лють свого татка, — мовив Фінарато стиха, — а Руссандол горить у вогні, бо вуй Феанаро нині є занадто важким на вдачу. Майтімо не зміг прислати до тебе хлопчика — за ним стежать. Тому він ткнув записку мені, ніби випадково наштовхнувшись на вулиці. Ще й висварив мене при тому — в Тіріоні вважають, що наш двобій є неминучим.

— От лиха сила, — мовив Фіндекано безпомічно, — я вже думаю, може нехай хоч він відмовиться… Треба йому написати…

— Не смій! — вимовив Фінарато, — не смій писати гордому Нолдо, щоб той вчинив підлість задля власного спокою. Не смій ображати Нельяфінве, йому і так зле…

Фіндекано розгорнув записку і вп’явся очима в рядки, написані знайомою рукою:

«Мій побратиме, в садибі мого батька нині нема чим дихати від погроз і зненависті… Це — наче хвороба, і вона є заразною, мій Астальдо. Я думаю з жахом про те, що я можу теж піддатися цьому впливу — батька, чи Каменів, а чи… Не знаю. Татко муштрує молодь Першого Дому як військо, вони окликали його навіть не князем — вождем. Можливо він хоче вирушити в Ендоре всупереч волі Валар, а можливо… Застережи князя Нолофінве, нехай на наступній нараді у Великого Князя буде обережним у висловах. Може трапитись лихо. Твій оtorno — щоб не сталося… Руссандол»

— О, ні, - мовив юнак, — цього лише не вистачало. Нараду призначено через два кола світла, і татко саме хотів виголосити промову проти отих закликів свого брата… Вуй Феанаро дійсно говорить про звільнення Нолдор з рабства у Амані трохи не на кожному перехресті, і мій батько… Батько хоче сказати промову, в якій засуджує подібні негідні слова…

— В такому разі, - сказав Айканаро вже без жартів, — нехай князь Нолофінве озброїть своїх вірних і озброїться сам.

— Нехай твій батько прийде на раду без зброї, як у добрі часи, — мовив Фінарато, — і ви не беріть мечів… Краще погибель, аніж усобна різанина. Я не братиму меча, як і князь Арафінве, і забороню озброюватись братам і Артаніс.

- Інголдо, — зітхнув Ангарато, — так і бажає нашої ганьби… Уяви собі, Фіндекано, я буду змушений битися навкулачки… От зрадіє Наренділь, якого я поранив в чеснім двобої… А битися напевне доведеться — нічим добрим ота нарада не закінчиться.

— Ми двоє — проти Шаленої Трійці, - хихикнув Айканаро, — вони з мечами — ми голіруч… Але онуки Індіс завжди за Аttea Nosse… Синці і рани лікуватимемо опісля. Інголемо заспіває нам замовляння, і…

— О, нерозумні діти, — голос Фінарато задзвенів перетягненою струною, — та чи вам не зрозуміло, що майже всі Ельдар у Тіріоні таки є рабами… Тільки не Валар — Вали… Одного!

Він рвучко підхопився на ноги — золотоволосий красень, в погляді якого змішалися туга з силою, а твердість з ніжністю. Фіндекано ще ніколи не бачив родича таким розхвильованим — зазвичай непробивний спокій Інголемо не можна було порушити ні словом, ні дією.

— Кожен, — вимовив Арафінвіон, — кожен, хто зведе руку на родича, є його рабом! Не Великий Князь Фінве — Мелькор править нині в Тіріоні! А ви жартуєте, діти… Діти, чиє золоте волосся змішається з кров’ю і попелом там, куди ви прагнете нині… Погибель буде вашим князівством, і лише одна потіха, Нолдор, — загибель вашу співці оплакуватимуть століттями! Бо ви нищитимете не Ельдар, але ворожу силу…

Брати його теж піднялися на ноги. Жартувати їм перехотілося. Фіндекано дивився на їхнього старшого брата з жалістю — на тендітних плечах родича спочивала страшна вага аpacen, знання майбутнього.

— О, не лякай менших, Фінарато, — сказав він стиха, — поки жива Арда — живі Ельдар… А відважна загибель є заслугою перед Суддею…

Фінарато вже заспокоївся і усміхнувся — погідно й сумовито.

— Однак, — сказав, — загибель в усобній сутичці Суддя Намо оцінить цілком протилежно. Подумай над цим, Фіндекано… Подумай — і залиш вдома зброю.

Коли блакитні з золотим накидки Арафінвіонів зникли за деревами, Фіндекано подався додому, роздумуючи над запискою. Оскільки з батьком він був у сварці, то вирушив за порадою до Туракано, котрий був улюбленцем князя Нолофінве.

Брат мав погідний настрій — він спочивав у садочку опісля трудів у майстерні і грався з маленькою Ітарільде. Дівчинка прудко бігала по саду і щебетала, немов пташка, приносячи батькові то фрукти, то якісь іграшки.

— Нарада? — сказав Туракано, уважно вислухавши старшого брата, — а звідки ти знаєш, що там будуть якісь заворушення?

— Фінарато мав видіння, — ухилився від прямої відповіді старший княжич, — він переконує Nelya Nosse не брати зброї до Високого Дому. Можливо це єдиний розумний вихід — Нолдор ще не настільки збожеволіли, щоб вбивати беззбройних. Інакше — може початись бійня. Один невірний рух, неправильно витлумачене слово… Вуй Феанаро тепер зветься вождем — його обожнює молодь з Першого Дому… Такі нерозумні ще особи як Наренділь… Та що там — першими до бою стануть його власні сини, чия вірність вождю є й вірністю голові роду.

— Все дбаєш про свого Рудого? — звів брови Туракано.

— Я дбаю про свого батька, — відрізав Фіндекано, — і про всіх нас. Я не хочу убивати Ельдар. Навіть, якщо поміж синів Феанаро і не було б мого otorno, я все одно не хотів би підняти на них зброю.

— Я поговорю з князем, — сказав Туракано, — зараз у нього вуй Арафінве, який, певне, порадить йому те саме… Нехай Феанаріони вимахують собі мечами — зброї й справді не місце у високому зібранні.

— Турондо, — вимовив Фіндекано, — я тобі вдячний…

— Дивний ти, старший брате, — мовив Туракано раптово злагіднілим голосом, — ти не називав мене іменем з нашого дитинства вже дуже давно. Часом мені здавалося, що ти взагалі не від цього світу… І оце твоє оtornasse… У кожного є приятелі, що так, то так — ось у мене їх з десяток і в Тіріоні, і у Валмарі… Глорфіндейл, Аранве, Ектеліон, Егалмот… Але ж чомусь я не потоваришував з жодним з сімох княжичів Першого Дому… І жодного разу не накликав на себе батькового гніву. Навіть Арельде вже вгамувалась, і перестала спілкуватися з тим шаленцем Туркафінве та його скаженим братцем, який, за чутками, кривдить свою жону.

— Побратимство розпадається лише через підлість або зраду одного з побратимів, — відповів Фіндекано з усміхом, — я не є підлим, і зрадником також не є. Тим більше не здатен на подібне Руссандол.

Юнак підморгнув молодшому брату, котрий марно намагався зберегти вигляд розсудливої і серйозної особи старшого віку, і подався через сад до своїх покоїв.

Власне кажучи, Фіндекано і сам не пам’ятав з чого почалася давня приязнь старших княжичів Двох Домів. Він був від Майтімо молодшим, за віком йому швидше надавався у приятелі Макалауре, а то і Туркафінве, третій з братів. Часом Фіндекано пригадував дорогу поміж виноградниками, тяжке зелене листя, і те, як він погойдувався в колисці надійних рук рудоволосого підлітка-Ельда. Малий Нолофінвіон пошкодив ногу в якійсь дитячій мандрівці, і Руссандол тягнув його на руках весь довгий шлях до садиби Нолофінве, а потім ще й покаянно вислуховував докори мами Анайре. Найсмішнішим було те, що малий Фіндекано, змучений болем і дорогою, заснув на руках у приятеля, затиснувши в кулаці довге руде пасмо його волосся, і ніяк не міг прокинутися, щоб визволити друга. Оце тоді, здається, хтось з дорослих і назвав їх otorni… Чи не сам вуй Феанаро, тоді ще спокійний і витриманий, який охоче давав малому Фіндекано погратися зі зробленою ним «музикою вітру». Ця річ, що видавала ніжний срібний дзвін при кожнім подмухові вітерцю, висіла над дверима садиби князя Міnya Nosse, довкола якої тоді не було стіни…

— Як все це сумно…, - пробурмотів княжич Другого Дому, заходячи до своєї робочої кімнати. В кімнаті було велике вікно, трохи не на всю стіну — тут Фіндекано малював.

Малюванням захоплювалося небагацько Нолдор. Народ Фінве породив пречудових скульпторів, майстрів по сріблу та золоту, по залізу та дереву, митців в обробці дорогоцінного каміння та в створенні прикрас, а от живописців серед них було небагато. Причину якось назвав Фінарато — чудовий скульптор і майстер по металу. «Папір і тканина, — сказав він, — недовговічні… Як тінь…»

Однак, Руссандол малював, і малював добре. Себе Фіндекано не вважав рівним йому, але все ж таки…

Юнак передивився малюнки побратима, вже вкотре подивувався їхньому аvanyarima[110], тоді заховав їх знову і, зітхнувши, поклав до тієї ж шухлядки дар приятелеві, який йому сьогодні не вдалося передати.

То було невеличке малювання в круглій рамці — кленова гілка, листя на якій було не зеленим, а багряно-золотим. Така собі митецька витребенька, однак… Вона навівала тихий смуток і спокій, і те і інше було необхідним для погідності духу.

Посеред кімнати стояв мольберт. Фіндекано підійшов до нього і відкинув запинало. Ця робота йому вдалася, бо була незримим опором темряві, що згущувалася над Тіріоном.

Вони стояли поруч — він та його побратим. З-за їх плечей лилося м’яке тихе світло… Вбрання Майтімо було його улюбленого кольору бронзи, себе ж Фіндекано вбрав в брунатну з зеленкуватим відтінком куртку. Подібної у нього не було ніколи, але на малюванні її колір відтіняв одіж Руссандола. Двійник молодого Ельда на малюванні мав вигляд особи, котра приготувалася до звитяги в останній битві. Або — до звитяжної загибелі.

Руки складені на руків’ї меча, отже до битви ще далеко. А палкий Феанаріон вже потягнув меча з піхов. Руде волосся має на вітрі, зливається чи-то з відблиском пожежі, чи-то з багряним світлом, якого не побачиш в Тіріоні. Ні, це не відблиск вогню… Це щось інше, чому немає назви.

Ці двоє, на малюванні, ясна річ були в Ендоре. Ген там, за морем… Усміх на вустах Майтімо неначе говорив — «ну, хто проти першого мечника Тіріону»… А намальований Фіндекано твердо дивився вперед, наче оцінюючи ворожу силу.

— Лише там, — мовив Фіндекано вголос, — лише там Ельдар мусять виймати зброю…

Він відійшов подалі, щоб оцінити майже готову роботу і трохи не зіштовхнувся з батьком.

Князь Нолофінве мовчки роздивлявся малювання вже не першу мить. На його обличчі не було жодного виразу окрім звичного вже для сина крижаного спокою. Він підійшов поближче, і Фіндекано відхилився, пропускаючи батька. Майнула думка — може князь полагіднішає, побачивши втілену мрію сина-воїна.

Нолофінве ще трохи постояв мовчки, а тоді поволі вийняв ножа з піхов на поясі і швидким рухом розтяв картину навкіс.

Фіндекано не встиг йому завадити. Він намагався вдихнути, але не міг. Біль був жахливим — юнак не знав навіть, що болить у нього більше: тіло, чи душа.

— Завтра, — мовив князь, ховаючи зброю, — я йду на нараду до садиби мого батька. Ви, як старший син і спадкоємець, будете мене супроводжувати, маючи при собі меча та лука.

Нолофінве повернувся і рушив до дверей. Княжич зрозумів, що умовляння вуя Арафінве та Турондо лише розлютили татка, а він, Фіндекано, потрапив розгніваному князеві під гарячу руку. Боліти від цього не стало менше, але юнак, принаймні, спромігся на слово.

— Насмілюся нагадати вельможному батькові, - мовив він не менш офіційно, — що в кожному творінні наших рук живе частинка нас самих. Сьогодні якась частинка мене зникла без сліду. Це зле, але я це переживу. Однак, завтра я не візьму з собою до садиби свого вельможного діда навіть ножичка для чищення яблук. Якщо трапиться те, чого ви остерігаєтесь, я стану вам живим щитом, але не зведу ні на кого зброї. І ще… Досі я знав лише одну особу, котра нищила створене руками інших. Це Вала Мелькор… Йому буде до вподоби ваш сьогоднішній вчинок.

З хвилину вони дивилися одне на одного, і раптом Фіндекано побачив в сірих батькових очах вже знайомий вираз страждання, розгубленості і нерозуміння. Нібито його мудрий, виважений, спокійний татко весь час жив в якомусь сні і прокидався на кілька хвилин, щоб знову впасти в заціпеніння.

Нолофінве хотів щось сказати. Підняв руку — чи-то обійняти сина, чи-то відштовхнути. Потім повернувся і вийшов з майстерні, незручно зачепившись за завісу на дверях.

Фіндекано присів на кріселко. Воно було його роботи, всі меблі для майстерні юнак виробляв сам, відчуваючи від цього насолоду. Кріселко, що зберігало тепло його рук, нині співчувало господарю. В його м’яких обіймах хотілося заснути і не прокидатися. А потім отямитися в садах Ірмо, куди родичі приносили хворих від туги Ельдар, отямитися, коли оце все закінчиться. А може й не отямитися — пішла ж до Мандосу княгиня Міріель, мати Феанаро, зоставивши чоловіка й маленького сина плакати над її бездушним hrоа. Можливо, якби вона переборола тугу, вуй Феанаро був зовсім іншою особою…

— Але тоді б не було нас…, - пробурмотів Фіндекано, — нас, нащадків Індіс…

Він звівся на ноги і випростався… Судьба… Слабкість одної Ельде дала життя Аttea та Nelya Nosse. Що ж тоді може дати сила?

— Перемогу, — відповів він сам собі вголос, — або, принаймні, звитяжну загибель. І те, і інше до вподоби Судді.

Юнак зняв з мольберту понівечене полотно. Він знав, що не зможе його відтворити, ніколи не повторить цього м’якого світла, і дивного багряного відсвіту поза спинами обох друзів.

— Це повторити не в змозі, - мовив він, обережно скручуючи обидва уривки, — але я зроблю щось інше, і зроблю краще.

Уривки відправилися вглиб різьбленої скрині, куди Фіндекано складав ті свої праці, які вважав невдалими. Рятувати картину він не намагався — все одно буде видно слід удару. Ніж розтяв полотно навкіс, відділивши друзів одне від одного. Кому покажеш цю жертву суперечки поміж родами? Юнак не хотів, щоб його жаліли, і не хотів, щоб над ним насміхались.

Нолофінвіон взяв маленьку арфу, і почав награвати на ній мелодію, котра бриніла в його серці. Мелодія була спершу сумною, тоді задумливою, тоді раптом спалахнула, мов пожежа над містом. В неї вплівся голос молодого княжича… Фіндекано співав про холодний вітер, який кружляє над білим містом Нолдор, про вітер з Ендоре, який несе на крилах кров і попіл, про Синдар, воїнів сутінків, котрі змушені постійно тримати напоготові луки…

Пісня урвалася, бо юнак не хотів її закінчити тим, що вони, Ельдар Валінору, витрачають свій вік в усобицях та нерозумних сутичках поміж родами та народами… Він відклав арфу, не помітивши батька, котрий слухав сина, стоячи в дверях. Збурений духом Фіндекано не відчув його присутньости, а Нолофінве зник раніше, аніж син встиг його побачити.

Нараду у Великого Князя було призначено на час сяйва Лауреліни. Фіндекано вбрав свою найкращу білу сорочку, гаптовану мамою Анаріе в сріблясті квіти, темно-сині штани, таку ж куртку в срібні зірочки… Чепурився так, ніби в садибі Великого Князя Фінве мав відбутися звичаєвий баль з танцями, співами, та гарнесенькими дівчатами-Ельде, як Нолдіе, так і гостями з Валмару та Альквалонде.

Юнак твердо вирішив, що в разі якогось заворушення він просто прикриє батька собою. Це буде гідний і відважний вихід — ніхто не насмілиться звинуватити його у боягузтві, але ніхто й не вимагатиме, щоб він витяг з піхов зброю, або першим рушив до усобної сутички.

Фіндекано очікував, що у дворі зберуться юнаки зі спокревених, приятелі Турондо та Аракано, всі при зброї і сповнені бажання поквитатися з Мinya Nosse. Власне, недолюблювати Перший Дім було за що — одна лишень Шалена Трійця Феанаріонів виходила на двобої може з сотню разів, і дуже часто ті двобої закінчувалися перемогою братів Майтімо.

Меч самого Фіндекано зостався на стіні в його маленькій зброярні. Там же, де спочивали лук і стріли. Княжич вийшов зі своїх покоїв і пройшов на галерею, щоб спуститись до саду.

Внизу стояли його батьки. Нолофінве обійняв Анайре за плечі однією рукою, і щось говорив їй стиха. В другій руці він тримав згорненого сувоя. Більше не було нікого. Навіть Турукано з Аракано.

І при батьковому поясі не було меча…

Фіндекано збіг сходами вниз і зупинився перед батьком та ненькою. Анайре звела на сина засмучені очі:

— Yondiсe[111]! Твій батько збирається йти на нараду сам і неозброєним, в той час, як його старший брат… Нас попереджають усі — мені прислала листа навіть Нерданель, хоча донька Магтана ніколи не втручалася у справи свого чоловіка. І говориться в тому листі, що Феанаро явиться на нараду трохи не з військом….

— Я б теж міг зібрати вірних, — спокійно відповів князь Аttea Nosse, — але мені не потрібна бійня на вулицях Тіріону. Якщо комусь судилося загинути — нехай це буду я, і тільки.

Анайре подивилася на старшого сина, чиї очі спалахнули похмурим, але схвальним вогнем, і, не промовивши ні слова, пішла до альтанки в глибині саду, де на неї очікували принишклі дівчата зі спокревених родин, яких вона навчала гаптуванню, і засмучена Еленве з малою Ітарільде на руках.

Вийшовши з садиби, Нолофінве зупинився, на когось очікуючи.

— Хтось має підійти? — спитав Фіндекано неголосно.

— Князь Nelya Nosse зі старшим сином, — відповів Нолофінве, — я вирішив послухати його поради. Тим більше — ти теж цього хотів.

— А мої брати?

— Я наказав Турондо сидіти вдома. Разом з Аракано. З моїх трьох синів лише ти успадкував від мене холодний розум.

Фіндекано відзначив дружній тон звертання і зрозумів, скількох тяжких роздумів коштувало батькові його рішення. Вчорашня кривда не зменшилась, але згорнулася клубочком і зачаїлася на самому дні душі юнака. Він усміхнувся, побачивши вуя Арафінве, за яким поспішав Фінарато. Обоє князів обійнялися, а брати у перших зімкнули руки у вітанні і одночасно позирнули один на одного. Не побачивши мечів — пирснули сміхом, незважаючи на невизначеність майбутнього.

— Навкулачки…, - прошепотів Фіндекано, а Інголемо усміхнувся, згадавши минулу розмову, — я беру на себе Тієлкормо, чи то пак Туркафінве. В дитинстві я його ганяв добряче…

— Ми з Макалауре, — засміявся Фінарато, — влаштуємо ще одне змагання співців… Не хвилюйся, toron, все буде гаразд…

Садиба Великого Князя знаходилася біля самої Вежі Інгве, і була добре знайома обом онукам Індіс, теперішньої жони Фінве. Фіндекано, йдучи за батьком раптом подумав, а чи добре живеться в цій пишній оселі, де у великій залі висить велике малювання з матері Феанаро, Індіс-Ваніе. Пані Індіс дуже любила своїх юних родичів, була з ними привітною, ніжною і смутною водночас. Феанаро ж її не терпів, а з його синів лише Майтімо виявляв приязнь до названої родички.

Через завжди розчинену ґратчасту браму вони пройшли до саду, а звідти всміхнені пажі провели родичів до великої зали садиби, тієї самої, з портретом Міріель на стіні, з гарнесенькими різьбленими столиками для напоїв, зі зручними кріселками та статуями в стінних нішах. Одна з тих статуй, дівчина з кетягом винограду, чимось нагадувала Фіндекано Амаріе, подругу Фінарато. Він подивився на приятеля і помітив на вказівному пальці його правиці срібного перстеника у вигляді лебедя.

— О, нарешті…, - мовив стиха, — ці горді діви-Ваніе… Довго ж мучила тебе жорстока панна…

— У неї є приятелька, — так само тихо озвався Фінарато, — яка є також і приятелькою Еленве… Дівчина просто таки мріє перебратися до Тіріону… Якщо ми виберемося, скажімо до моря — я, ти, Турондо і ці троє юних лебедиць, то, можливо, і ти матимеш невдовзі заручного перстеника.

— Варто задуматись, — відгукнувся Фіндекано, — о, тихше… Скоро розпочнеться.

Вельможі Великого Князя Фінве майже всі були з Пробуджених Квенді, як і він сам. З них усіх Фіндекано близько знав Руміла, у якого навчався писанням любомудрів, пана Магтана — батька княгині Нерданель, та Галатіра — батька Еркассе, одного з тих Ельдар, з якими Фіндекано намагався потрапити на східний берег моря. Пробуджені стояли осторонь від суперечок дітей Фінве, та й взагалі від буйного життя молодих Ельдар. Іноді Нолофінвіону здавалося, що вони потай тужать за краєм, який покинули, сподіваючись на щастя для своїх родин. А іноді Фіндекано думав, що старші родичі давно забули як воно — там за морем, і прагнуть тільки спокою. Недарма серед них було стільки книжників та поетів. Коваль Магтан зі своїм родом вважався серед Пробуджених швидше винятком, ніж правилом, а його пристрасть до цього ремесла Великого Ауле увійшла в примовку. Вуй Арафінве, до речі, дуже нагадував Пробудженого оцим нічим не засмученим спокоєм, якого так не вистачало обом його старшим братам.

Двоє Фінвіонів розташувалися в кріселках поруч, а їхні юні сини поштиво стали за їхніми спинами. Ще одне крісло неподалік було порожнім — Феанаро не з’явився на нараду.

Пролунала тиха музика, і до зали увійшов Великий Князь. Він поволі обдивився присутніх, котрі звелися на ноги при його появі, і опустився в крісло на підвищенні. Фіндекано раптом зрозумів, що відсутній нині вуй Феанаро та князь Нолофінве схожі на батька, наче влиті. Обидва вони були темноволосими та сіроокими, обидва мали гордовиті, наче різьблені лиця, навіть волосся зачісували однаково — по будням забирали у хвіст, по святах робили хитромудру зачіску з косичок. Їх можна було б прийняти за двійнят з трохи ріжними рисами… Вуй Арафінве, золотоволосий та синьоокий, був схожим на княгиню Індіс. Однак, Феанаро ставився до нього принаймні байдуже, в той час, коли Нолофінве князь Першого Дому ненавидів від серця. Може, якраз за те, що син другої батькової жони насмілився бути схожим на батька.

Поки Фіндекано віддавався цим невеселим думкам, князь Нолофінве вже розпочав свою промову. Він вийшов наперед, і тепер стояв перед високим зібранням, гордо відкинувши голову, увінчану парадною зачіскою.

— Мій батьку і князю, — говорив він голосно, — чи не слід вам втрутитися і трохи вгамувати старшого сина вашого Куруфінве, недаремно прозваного Вогняним Духом. Вже не вперше він промовляє від імені всіх Нолдор, наче сам є Великим Князем. Він говорить, що ми, Ельдар, є рабами Вишніх, іграшками Валар і закликає нас покинути Валінор. Адже це ви, мій вельможний батьку, там, за морем, промовляли до Квенді, та умовляли їх погодитись вирушити до Аману. Саме ви були проводирем Нолдор у довгій небезпечній дорозі від Середзем’я до світла Ельдамару[112]. І більшість присутніх тут були тому свідками. Хіба ви жалкуєте нині про те? Принаймні, двоє з ваших синів гідно цінують ваші слова…

Вельможний Фінве слухав свого сина, сидячи в своєму кріселку, непорушний, мов одна з тих статуй, що прикрашали його залу. Золотий княжий вінець м’яко світився на його чолі. Важке довге вбрання — пристрасть Пробуджених до пишної одежі була відома всім — робило його постать непорушною. Золотава тяжка накидка, золота пектораль … Фіндекано пам’ятав цю прикрасу — вельможний родич не раз брав його в дитинстві на руки, аби малий Ельда роздивився ближче зображені на ній фігурки не бачених у Амані тварин. Юнаку раптом стало шкода гордого вельможу — Великий Князь мусив нині засудити свого улюбленця. Ну так, якби його батько мав вибирати поміж ним та Турондо. Втім, у князя Нолофінве пестунчиків не було — всім трьом княжичам завжди перепадало однаково, або в залежності від ступеня провини.

Галас та дзвін зброї перервав виважену промову князя Аttea Nosse. До зали сягнистим кроком увійшов князь Феанаро, вбраний як до битви. Старший син Фінве не тільки мав при боці меча — голову його вінчав шолом з багряним плюмажем, а з-під розстебнутої довгої чорної куртки виднілася тонка кольчуга. За Феанаро йшов Майтімо в такому ж вбранні. Руде волосся старшого княжича Першого Дому було зібране в косу і спадало йому на груди. Юнак не підводив очей. З двору чулися ще чиїсь збуджені голоси.

Фіндекано зрозумів, що рішення князя Нолофінве, яке далося йому так важко, було єдиним правильним виходом. Феанаро сподівався на сутичку, він прагнув її. А замість озброєного ворога побачив братів, вбраних як на свято, вичепурених Пробуджених і — нікого більше.

«Якби тільки, — подумав юнак, дивлячись на лице старшого вуя, де затятість змагалася з розчаруванням, — цей наш правильний вихід не став відходом до палацу Судді… Князь Феанаро спіймав облизня, його гордощі вражено… Ще б пак — йшов на війну, а прийшов на нараду.»

— А, — протягнув Феанаро, вдивляючись в лице князя Нолофінве і просто таки пропікаючи його поглядом, — мій брат-напівкровка і тут випередив мене. Він першим прийшов на нараду, неправда ж? Хочеш мати й перше місце у батьковому серці, чи не так?

— Я виголосив промову і вже закінчив її, - холодно звернувся Нолофінве не до брата — до князя Фінве, і Фіндекано відчув гордість за свого крижаного татка. Витримати погляд Феанаро досі не міг ніхто. Татко витримав. І холоднокровно повернувся спиною до розлюченого брата, аби подати Великому Князеві писаний текст своєї доповіді.

Феанаро потягнув меча з піхов. Його брат навіть не обернувся, а з шанобою схилився перед Великим Князем, котрий одрухово взяв сувій з його руки. Фіндекано ковзнув з-за крісла на середину зали, ладний стати поміж братами живим щитом. З-за спини Феанаро виступив Майтімо, блідий, мов піна на морських хвилях. Випадково, чи ні, але він завадив князю Першого Дому кинутись вперед з оголеним мечем і проткнути чи-то груди Фіндекано, чи-то безборонну братову спину.

Нолофінве випростався, повернувся і рушив до виходу, кивнувши сину, аби той йшов за ним. Краєм ока Фіндекано побачив, як зі свого місця підхопився князь Арафінве, а його випередив Фінарато. Ці нащадки Індіс можливо і були мудрецями «не від цього світу», як-то про них пліткували в Тіріоні, але боягузами не були ні в якому разі.

У дворі аж роїлося від озброєних Ельдар в багряних накидках. Нолофінве рушив просто у натовп, і спокревені Першого Дому мимоволі розступилися перед ним. Фіндекано тримався трохи ззаду. Арафінве з сином марно намагалися наздогнати їх — воїни в багряних накидках одразу зімкнулися за спинами начільників Аttea Nossе.

На площі зібралося ще більше Нолдор, і — хвала Богам — не всі вони були в багряних плащах. Фіндекано був вражений до глибини серця — пройшовши крізь стрій озброєних воїнів Феанаро, він не пізнав жодного обличчя. Неначе Тіріон було взято на меч якимось незнаним ворогом. Він не розрізнив в багряному вихорі навіть Макалауре та інших синів Вогняного Духа. Але найстрашнішим було лице Руссандола, наче витесане з мармуру. Майтімо ще не затягнув цей багряний смерч, але протистояти йому було важко. Фіндекано, учень Ірмо, відчував, як душі Нолдор, творців та мислителів, нині відблискували лише одним — щастям, що вони є коліщатками страшного, але могутнього механізму.

— Вождь! — кричали Ельдар в багряному, — Вождь! Вождь!

Феанаро раптом опинився зовсім поруч. Вони були вже біля брами садиби Фінве, біля виходу на площу. Спокревені розступилися, утворюючи коло. Та що ж це…

— Сину, відійди, — тихо мовив Нолофінве, а коли Фіндекано вперто мотнув головою, повторив лагідно, — будь ласка, синку…

Феанаро вже обігнав брата і повернувся до нього лицем. Оголений меч так і зостався в його руці. Вістря торкнулося грудей Нолофінве. Фіндекано шарпнувся вперед, його схопили за руки…

— Знаєш, напівкровний брате, — сказав Феанаро з якимось страхітливо знайомим усміхом, — оце гостре лезо напевне є гострішим від твого зміїного язика. Зроби ще хоч одну спробу захопити місце в Тіріоні, належне мені по праву, та батькову любов — і мій клинок звільнить Нолдор від особи, котра прагне володарювати над рабами!

Нолофінве з хвилину роздивлявся клинок біля своїх грудей, тоді гидливим порухом руки відвів сяюче лезо і обминув брата, як неживу річ. Фіндекано мимоволі усміхнувся. Цієї миті він обожнював татка, він ладен був пробачити йому і знищене малювання, і навіть власну загибель… О, не тільки Перший Дім є втіленням гордості Ельдар — сьогодні крига виявилася сильнішою від вогню.

Його і досі тримали чиїсь руки, стрічки повилітали з кіс, і волосся заважало дивитись. Фіндекано трусонув головою і мовив неголосно:

— Відпустіть мене, Нолдор. Досить цього божевілля.

— Справді, досить, — почувся знайомий голос, — Облиш його, Охтароне, я наказую…

Накази воїни Першого Дому нині виконували без суперечок. Охтарон, Фіндекано згадав, що саме з ним бився на двобої котрийсь з братів Фінарато, відпустив свого полоненого, і те саме зробив ще один молодий Нолдо, як же його… а… Наренділь.

Нолофінвіон мовчки зібрав волосся у хвіст, зав’язав його єдиною стрічкою, яку йому вдалося віднайти поміж чорних пасем, і пішов за батьком, навіть не глянувши на свого визволителя.

На площі, біля князя Нолофінве вже стояли його молодший брат, та Фінарато. Останній якраз повернувся та рушив назад до княжого двору.

- Ішов, — мовив, побачивши родича, — тебе відбивати… Та Руссандол встиг раніше. Він гукнув на тих двох не дуже розумних Ельдар — наче у сурму просурмив. Хвала Богам, обійшлося… У мене дух перехопило, коли я побачив, як князь Феанаро намірився на твого татка мечем…

— О, він би не наважився, — вимовив Фіндекано, який зовсім не був цього певен, — зрештою, як і всі вони… Хоча видовище було дійсно огидним…

Лише вдома юнак дав собі волю. Він плакав так, ніби хтось близький відійшов у володіння Судді Намо, і ніколи звідти не повернеться. Молодому Ельда було шкода батька, себе, Майтімо і навіть вуя Феанаро. Останнього, власне, найбільше — Фіндекано нарешті зрозумів, кого нагадував йому вбраний в чорне родич… І хто усміхався його вустами…

«Лялька, — прийшло до голови порівняння, — іграшка… Фінарато правий — володарем Тіріону є Мелькор, вправно граючи на любові та зненависті нерозумних Ельдар…»

Коли світло Лауреліни пригасло, юнак заснув одягненим на своєму ложі, і вже крізь сон відчув поцілунок на своєму чолі, і почув тихий батьків голос, що вже не дзвенів кригою:

— Вибач мені, yondo[113]… Оте малювання… Я дійсно зробив зле…

Фіндекано, що вже плив кудись на кораблі-лебеді сновидінь, ледь ворухнувся і поклав долоню на батькову руку.

— Забудьмо, — прошепотів, — любий…

— Мій Астальдо, — мовив ніжно голос Нолофінве, але Фіндекано вже спав.

***

Заворушення в Тіріоні закінчилося так само раптово, як і почалося.

Скарзі князя Нолофінве було дано хід. Фіндекано сумнівався, щоб Великий Князь сам вирішив звернутися до Валар, швидше за все, свою волю виявили вельможі з Пробуджених, і Фінве мусив поступитися. Обох братів Фінвіонів попрохали з’явитися до Валмару, туди, де різьбленими камінними сидіннями було означене коло, прозване «Колом Судьби».

Фіндекано не був на цьому суді — а як інакше можна назвати збори у присутньости Валар, на яких головував грізний Намо… Був там князь Арафінве, був Фінарато — як свідки сутички у дворі садиби, були Пробуджені з ради Великого Князя… І Майтімо теж, напевне, був — стояв, схиливши рудоволосу голову і слухав вирок, винесений його батькові: дванадцять років вигнання — не з Аману, з Тіріону.

Князь Нолофінве повернувся з Валмару засмучений до краю. Намо виголосив, що справу буде забуто, якщо скривджені Феанаро особи вибачать йому…

— Я сказав, що я його пробачив, — оповідав Нолофінве стиха не менш засмученій Анайре, яка дуже близько брала до серця колотнечу між родами, — однак… Брат вважає винним не себе — мене. Я не хотів подібного — Намо розтяв душу мого брата мов мечем. Для Феанаро це було — страшно й принизливо, зрозуміти, що він став іграшкою в руках Мелькора.

— Можливо, це й на краще, — вимовила Анайре, — якщо він зрозумів…

— Хоч і зрозумів, та не покаявся, — сказав Нолофінве, — але ж не тільки Феанаро слухав солодкі обіцянки Чорного Вали… Я теж… Теж приймав Мелькора в своїй садибі і вірив всьому, що він говорив про Куруфінве… Я міг би зупинити брата, якби сам не потрапив в ті самі тенета…

— Якщо його не зміг зупинити сам Фінве, — сказала княгиня, — то ти… Тим більше не зміг би. Я не люблю твого старшого брата, мій мужу, бо він-то не вважає тебе братом. Говориш, Вала Мелькор оповідав про нього лжу? Але ж весь Тіріон чув, як Феанаро називав тебе то напівбратом, то напівНолдо…

— Хіба ображаються на правду? — гіркувато посміхнувся князь Аttea Nosse.

— Все залежить від того, як її вимовити, цю правду, — мовила Анайре, — Куруфінве ненавидить синів Індіс, і я не радила б своєму вельможному мужу забувати про це.

Фіндекано слухав їхню тиху розмову зі скам’янілим лицем. Він думав про вигнаного з Тіріону Феанаро… Ні, князь не покинув місто сам — всі семеро синів поїхали за батьком, а також більшість спокревених Першого Дому, отих молодиків в багряних накидках, котрі так добре виконували накази… Окрім того, на північ Валінору за родичами і коханими відбули майже всі жони і діви Minya Nosse.

Така одностайність говорила про те, що Перший Дім — проти рішення Валар і вироку Судді. Більш того — вслід за сином збирався виїхати і Великий Князь Фінве.

Це рішення Великого Князя викликало безліч поголосок, частина з яких дійшла до вух Фіндекано. Оскільки пліткували в основному прихильники Нолофінве, то поговір зводився ось до чого: «Молодець наш князь, перехитрував шаленого Феанаро… Тепер йому правити в Тіріоні. Великий Князь Фінве втомився життям ще від відходу до Мандосу першої дружини. Тепер нехай відпочиває від клопотів, а нашим правителем буде вельможний Нолофінве».

Супротивники ж відповідали так: «Нічим добрим не закінчиться правління сина Індіс, котрий прихитрився одним ударом позбутися і батька, і брата… Нехай-но повернеться Феанаро, і все стане на свої місця.»

Князь Нолофінве витратив чимало часу, умовляючи батька не їхати. Але спокійний духом Пробуджений, чию холоднокровну вдачу успадкував його другий син, не збирався звертати з раз обраного шляху. Він урочисто призначив Нолофінве своїм намісником і, з невеличким обозом, вирушив на північ.

Княгиня Нерданель залишилася в Тіріоні. Як і Велика Княгиня Індіс… Щодо останньої, то ніхто й не сумнівався, що вона не побажає мати нічого спільного з вигнанцем, який відкрито зневажив її улюбленця Нолофінве. Чому зосталася Нерданель — не знав ніхто. Дочка Магтана перебувала в садибі сама — її невістка поїхала за Атарінке, прихопивши з собою малого Тельперінкваро. Біля княгині зосталося лише кілька дів з Магтанового роду, та, власне, Нерданель і не бажала ні співчуття, ні спілкування, хоча і Анайре, і Еарвен час від часу навідували спорожнілу садибу Феанаро.

Фіндекано давно вже не бував в тій садибі, часи, коли син Нолофінве був бажаним гостем цього дому, давно відійшли у минуле. Однак, певного дня він опинився біля її кованої брами, запевняючи себе, що просто вийшов прогулятися. Скажімо — до озера Ілін.

Браму з восьмипроменевою зорею було розчинено навстіж. Фіндекано уявив собі, як нею промчало восьмеро вершників — найдорожче, що було у рудоволосої княгині, слідом прогуркотів обоз… Чому зосталася мама Майтімо, яку побратим звав своєю мудрою ненькою? Чому не поїхала за синами та коханим, адже навіть Лехте помчала вслід Атарінке, котрий кривдив її?

Він і незчувся, як вже заходив у браму покинутої садиби… Де поділися квітники пані Нерданель? Плац для навчання війська знаходився просто перед будинком… «Вождь» — згадав Фіндекано. Він не пішов зі своїм батьком до Валмару, бо не хотів свідчити проти батька Майтімо. А тепер прийшов до його матері.

— Вельможна Нерданель…

Княгиня стояла на знайомій галереї. Тільки квітів у вазонах там уже давно не було.

— Заходь, синку…

Фіндекано відітхнув. Він боявся, що жона Феанаро вижене геть старшого княжича Другого Дому.

— Заходь, дівчата зготують нам напій із трав…

Quenilas звався напій, напій бесіди… Фіндекано обережно присів за маленький столик. Колись він сидів тут, слухаючи дует арфи та віоли, а пані Нерданель пригощала його виноградом… Нині вона сиділа проти нього, і з сумним усміхом розливала quenilas, принесений такою ж сумовитою дівою-Нолде.

— Я прийшов, — почав Фіндекано, — віддати вам шану, і…

— Він залишив тобі дещо, Астальдо, — мовила княгиня лагідно, — я передам…

— Чому ви не поїхали з ними? — вихопилося у Фіндекано, перш, ніж він зрозумів, що запитанням своїм перейшов межі пристойності.

— Бо не хотіла знову опинитися у військовому таборі, - прямо й різко відповіла донька Магтана, — бо мені набридли мечі, списи та луки. Там, за морем, це було б до речі, але не в Амані. І до того ж…

Вона позирнула на Фіндекано зовсім як Майтімо — трохи схиливши голову набік.

— Там за морем, — сказала вона, — ми мусили відбиватися від ріжної нечисті… Я народилася під свист стріл і блиск списів. Моєю першою іграшкою став бойовий ніж — його мені дали, щоб я звикала до зброї. Еleni rilma! Зорі сяяли на наших клинках! Ні Феанаро, ні Семеро не знають, що це таке — ховати рідних, розтерзаних ngauri на шмаття… Не знають, як це — прийти до сусіднього городища і побачити попіл та обгризені тіла. Urqui жерли наших мертвих, Астальдо, і не тільки мертвих. Рівно, як і вовкулаки… Я була в лісі під зорями, я шукала цілющих трав… Я подумала спершу, що він — Квендо, Квендо в чорному, але коли його постать почала змінюватись — зрозуміла і кинулася геть. Він наздогнав би мене — погибель з багряними очима, але я вибігла просто на наших вартових, і вони почали стріляти… Вони прошили страховисько стрілами наскрізь, а воно все неслося вперед, та йому на дорозі став князь Фінве, тоді ще просто воїн Фінве. Він прийняв потвору на спис… Еleni rilma!. Того дня, я, мала Ельде, відчула, що спроможна полюбити лише схожого на нього…

Фіндекано заворожено слухав. У Нерданель змінився навіть голос, настільки вона заглибилася у спогади.

— О, Пробуджені не люблять згадувати про це, — продовжила вона стиха, — і ніколи не оповідають про жахи з пітьми. Зрештою — і там було щастя. Там буяло життя, авжеж, і діви проводжали коханих на вартування не знаючи, чи дочекаються вони їх назад. І тим більшим було щастя, коли всі поверталися живими. Еleni rilma — я пам’ятаю годину, коли urqui лізли на нашу загорожу з паколів, а я носила лучникам стріли з батькової кузні, оберемки стріл…

Юнак давно відставив чашечку з вихололим напоєм. Княгиня раптом посміхнулася йому:

— О, спогади… Це було давно, Астальдо. Але з тих часів я запам’ятала одне — витвори Чорного Вали та його поплічників могли вигравати оті сутички лише числом та раптовістю. З того часу, коли життя навчило нас воювати і до того, як ми почули ріг Великого Ороме, тварі Мелькорa не могли здолати загонів озброєних Квенді. Urqui та ngauri ненавидять не тільки нас, але й одне одного. Наші воїни були свідками, як вони люто чубились поміж собою, а вже про те, щоб битися пліч опліч, або рятувати своїх поранених не було і мови. Тому нині Синдар і справляються з ними, тим більше, що тварей таки поменшало опісля Війни Стихій.

Нерданель глянула в бік тренувального майданчика, де з землі стирчав забутий кимось спис і знизила голос, хоча поруч нікого й не було.

— Мені здається, — вимовила вона, — що Мелькор давно хотів мати інше військо. Військо, яке воює пліч опліч, яке виносить з битви поранених і ховає мертвих. Військо, здатне діяти злагоджено… як одна особа. Військо, вірне… вождю. А вождя можна націлити, мов ловчого птаха… Спершу на брата, котрий є несправжнім Нолдо, потім — на Синдар, які є несправжніми Ельдар…

— Ви думаєте — для цього? — сказав Фіндекано розгублено, — думаєте, що Мелькор через мимовільне посередництво князя Феанаро муштрує військо для себе?

— Авжеж, а для чого ще? Він могутній Вала, все так, говорили навіть, що один з наймогутніших. Але могутність Айнур там, між зірками. Тут світ, зодягнений в плоть, і вони змушені коритись законам плоті. В Амані, синку, все трохи не так, як в Середзем’ї… Тут не опадає листя, тут довго живуть тварини, які в Ендоре згоряють за короткий час, навіть якщо не потрапили хижаку на зуби… Валар створили цей Благословенний край, щоб зостатись безтілесними, але вони напевне не в стані зробити подібне з усією Ардою, бо це буде проти законів плоті. А якщо Стихія в усій силі і славі ступить на тверду землю — земля спалахне у полум’ї, а моря вийдуть з берегів. Ми відчували, як тремтіла і ламалась твердь, коли по ній пройшли Валар штурмувати Утумно[114], а ревіння моря було таким жахливим, що його чули аж за горами. І це говорить про одне, любе моє дитя — Стихії, наші опікуни, не можуть виявити всю свою силу, поки вони є в Арді. А значить — цього не може і Мелькор, якщо він є одержимим мрією про hrоа… Там, за морем, він буде могутнім, але не всемогутнім. А отже — потребуватиме війська. Маяр з ним не так і багато, принаймні я знаю про це зі слів Великого Ауле, а urqui — всього лишень мавпи з краплиною злого розуму. Мелькор не хоче руйнувати Арду — де б він тоді володарював, якщо говорять, що Всевишній заборонив йому жити там, між зірками. Тому він воюватиме чужими руками, принаймні, доки не воплотиться остаточно.

— Це страшно, пані Нерданель, — мовив юнак, усвідомивши собі весь жах того, що коїлося в Ельдамарі, - ми — союзники urqui та ngauri… Тобто не ми — Міnya Nosse, але все одно…

— Останнім часом, — сказала Нерданель, — дещо змінилося… Я вже не боюся називати лихо його ім’ям, і весь цей час пробувала пробитись до душі Феанаро. Він же не є злом, синку, він дуже схожий на свого батька, тому рудоволоса Нерданель так довго очікувала своєї долі. Він був Митцем, і він стане ним знову. А до Мелькорa мій муж помітно охолов, бо підозрює його в нездоровій цікавості до отих своїх Каменів. Власне, він усіх підозрює у намірах загарбати Камені і довіряє лише синам та батькові Фінве. А Мелькорa він підозрює трохи не найбільше, бо той дійсно дивиться на Сильмарили як ngaurо на здобич. Можливо, північні вітри трохи вистудять мого Вогняного Духа, і він згадає, що має жону і дім.

Княгиня плавно підвелася зі свого стільчика.

— Ходімо, дитя моє… Я завжди любила тебе, як восьмого сина, побратиме мого Майтімо… Я віддам тобі його записку, він прохав мене про це, перш, ніж кінь виніс мого Руссандола за браму рідного дому.

В покоях Майтімо Фіндекано не був вже дуже давно. І тому з цікавістю розглядався по його робітні, доки пані Нерданель шукала щось в шухлядках столика. Одна стіна увішана зброєю — онук Магтана вдосконалився як зброяр. На столику стоїть недокінчена невеличка статуетка з мармуру — двоє закоханих зімкнули руки чи-то в танку, чи-то в любовному горінні. Обличчя… Та це ж…

— Він хотів подарувати це старшому Арафінвіону, — озвалася Нерданель, — але не встиг закінчити. У закоханих їхні лиця — Артафінде та Амаріе.

На столику для ювелірних робіт були розкидані недороблені прикраси. Зверху лежав срібний обруч для волосся, з одним, великим сапфіром посередині. Візерунок, що вився по обручу було теж покинуто на половині роботи.

— Мав бути дар тобі, - озвалася Нерданель, — але чи багато напрацюєш за військовою муштрою і постійними вартуваннями над отими каменями…

— Вуй Феанаро, — Фіндекано затнувся, — він… Він не кривдив його? Через мене?

— Бувало всякого, — зітхнула княгиня, — але ж мій муж як вогонь — швидко спалахує, швидко прогоряє. При сяйві Тельперіону він кричить на старшого сина, лає його покидьком і зрадником роду, а розгориться Лауреліна — називає своєю надією і утіхою. Тобі з князем Нолофінве важче, авжеж?

— О, крига обпалює…, - вимовив Фіндекано, — але я звик, і не ображаюся.

— Ось, Фіндекано, — жінка тримала в руці згорнутий трубкою і перев’язаний шнуром аркуш, — я не знаю, що тут. Він ткнув його мені до рук, коли поцілував востаннє, нахилившись з коня. Він єдиний з семи поцілував мене на прощання. Всі понеслися за Феанаро, навіть не махнувши рукою. Навіть Амбаруссар, найменшенькі. Він поцілував…

— О, пані Нерданель, — розгублено мовив Фіндекано, дивлячись, як сльози повзуть по обличчю незламної доньки Магтана, — будьте відважною… Вони повернуться…

— Я боюся, що вони ніколи не повернуться… колишніми, — тихо мовила Нерданель, — тими, якими були до оцього божевілля. Ти от — не змінився, Нолофінве це зачепило лише краєчком, а Арафінве та його роду не торкнулося зовсім… Феанаро… Сини… Але не будемо… Пробач, сину Нолофінве, я змушена покинути тебе…

Фіндекано вклонився господині і забрався з садиби так швидко, як це дозволяла пристойність. Юнак був певен, що ніхто ще не бачив і більш не побачить сліз на очах жони Феанаро. Перед ним вона трохи послабила панцир на душі, бо вважала його…

— Братом Майтімо, — пробурмотів Фіндекано, — восьмим сином…

Він добрів до берегів Іліну, сів на знайомому місці, біля похилої верби і розгорнув сувоя.

Це був малюнок, не записка. Малюнок, зроблений чорним олівцем і в поспіху. На ньому було зображено Квендо з Ендоре, явно бранця, бо руки його було прикуто до стіни ланцюгом. Довге, розмаяне волосся майже затуляло лице, але в усій постаті було стільки болю і незломлених ще гордощів, що Фіндекано здригнувся. А над прикутим нависала чорна крилата тінь…

Юнак довго роздивлявся малюнок. Знаючи свого оtorno, він одразу зрозумів мову малюнку. «Моя душа в полоні, - аж кричали різкі ламані лінії, - батько говорить, що Валар забороняють нам вільно творити, але я вже довгий час не тримав у руці ні різця, ні пензля… Нічого, окрім зброї. І ти, побратиме, знаєш, хто в цьому винен…»

— Авжеж, — пробурмотів Фіндекано, згадавши, що серед пліток про Чорного Валу була й така, що його втілення в Ендоре було крилатим.

Він довго сидів на березі, а коли вирушив додому, то заховав аркуш на грудях, під одежею.

Минали кола світла, і тиша панувала в Тіріоні. Забіяки з Другого та Третього Домів аж шкодували про відсутність суперників. Цілительки, котрі їздили на північ за травами оповідали, що опальний князь з синами та вірними вибудували собі цілу фортецю, названу Феанаро Форменос — Північною. Що військо Феанаро продовжує муштруватися, але Чорного Вали з ними нема. Опісля суду у Валмарі Мелькор зник з Ельдамару, бо Тулкас-воїн, котрий люто ненавидів колишнього володаря Утумно за гидоти, яких надивився в його фортеці в Ендоре, вимагав негайного покарання підбурювачу Ельдар і був навіть проти висилки Феанаро. Тулкас вважав його нездатним протистояти впливу Мелькора, і вказував на те, що Чорний переманив на свій бік навіть кільканадцять Маяр, котрі чули Музику Світу, а що вже говорити про Ельдар, які, незважаючи на мудрість між родом своїм, є все ж таки дітьми для опікунів-Валар.

Фіндекано, слухаючи це, думав, що Феанаро напевне якраз найбільше образили ці слова Великого Воїна. Простосердий Тулкас, Стихія Чесного Бою, вимовив вголос те, про що Валар чемно мовчали. Ельдар були для них мов діти, та власне — а чому тут дивуватись? І для чого ображатися на правду, як любив говорити князь Нолофінве.

Та малюнок Майтімо продовжував тривожити душу сина князя Аttea Nosse, і Фіндекано вирішив ще раз навідати княгиню Нерданель.

Княгиня прийняла його ласкаво, але — як чужого. Не як названого сина. Фіндекано зрозумів, що вона соромиться власних сліз, і тому не став затягувати гостювання.

— Я їду на північ, — мовив він, — на полювання. Можливо, буду неподалік Форменосу. Чи не бажаєте ви передати рідним листа, або дари?

— Власне, я так чомусь і думала, що тобі раптом захочеться пополювати на півночі Аману, — мовила повеселіла Нерданель і знову позирнула на нього отим до болю знайомим поглядом, — я передам для синів і Феанаро нові плащі… Ти зачекаєш?

Фіндекано кивнув. Він сидів на знайомій галереї, за знайомим столиком, дивився на втоптаний порожній двір і міркував, як йому пробратися до Форменосу. Чомусь він сумнівався, що вуй так просто запросить його погостювати.

— Все готово, — почув він голос Нерданелі, - ти приїхав верхи?

— Так, ясна пані…

— Мої дівчата нав’ючать сакви на твого коня. А ти ходи зі мною…

Фіндекано, сповнений цікавості, пройшов за княгинею до внутрішнього дворику садиби. Дворик цей був майстернею скульптора, не просто собі талановитого скульптора — великого майстра. Попід стінами стояли статуї з білого мармуру, в яких юнак пізнавав знайомих Ельдар… Ось Великий Князь Фінве схилився над тілом непорушної Міріель, і в його обличчі стільки ж болю, скільки спокою в обличчі тієї, котра вирушила до чертогів Судді, зоставивши мужу порожню оболонку… А ось троє хлопчаків — старший трохи зверхнім жестом обійняв за плечі молодшого, а малюка посадовив собі на згин ліктя другої руки…

— Троє Фінвіонів, — стиха мовила Нерданель.

Юнак тільки головою покрутив… Отже татко говорив правду — в їхньому дитинстві не було пітьми. Ну, можливо майже не було — в юному Куруфінве вже проглядався той дорослий непоступливий Нолдо, якого знав Фіндекано — але брати й не ворогували.

Ще одна статуя… Княгиня Індіс. Ніжна і вродлива діва — Ваніе…

— Я знала її з дитинства, — озвалася Нерданель, — як і її брата Інгве… Ми і досі спілкуємося, незважаючи на… на все це.

Фіндекано поволі йшов по колу… Ось Амбарусси, ще пухкенькі немовлята, один дрімає на моріжку, другий ловить метелика… Ось сам Феанаро, не такий як нині, закоханий юнак з розпущеним волоссям…

— Я блукала берегом моря, — сказала княгиня, — я любила мандрувати самотою, бо моє дитинство пройшло в городищах, а у лісах Ендоре на самоті блукали тільки ngauri… І там, на морському березі, я зустріла його… Ми були знайомі віддавна, навіть намагалися втекти разом в Середзем’я… Всі троє Фінвіонів, я… Ще дехто. Мене взяли як знавця urqui та ngauri — адже я навіть намагалася приручити дитинча urсо, яке випадково потрапило до рук наших воїнів…

- І вам вдалося? — спитав Фіндекано зацікавлено.

— О, ні, - всміхнулась Нерданель, — довелося вигнати його геть, коли ця істота стала надто небезпечна. Але я не про це… Я не красуня, моїм дитячим прізвиськом було — Руда Нерданель… Мене взяли в подорож тільки тому, що я запевняла, що знаю той берег. Ми туди так і не потрапили, і опісля того я довго не бачила Феанаро. А там, на морському березі він подивився на мене так, неначе побачив вперше, і мовив розгублено: «Я думав, що знаю всіх дів Тіріону, але вас не бачив ніколи. Хто ви?» І подивився отак, як на тій скульптурі.

— А хто цей великий майстер? — спитав Фіндекано шанобливо, — я маю на увазі творця цих дивовижних постатей з каменю?

— Це мої роботи, — просто сказала княгиня, — мої…

Юнак застиг посеред двору. Робота скульптора не те щоб була привілеєм чоловіків-Нолдор, але вимагала великої сили удару і точності різця. Тендітна пані Нерданель і тесаний мармур… Неймовірно…

— О, я ж дочка Магтана, — засміялася Нерданель, тішачись його зачудуванням, — я вмію навіть кувати мечі… А ось моя остання робота — дивись-но…

Княгиня зісмикнула біле покривало з скульптури посеред двору, і зачарований Фіндекано побачив… себе. Ну, так, обличчя, коси з вплетеними стрічками, лук за плечима. Поруч же стояв Руссандол, ледь схилившись до друга, і ніби щось оповідав — веселе і задерикувате. А він, Фіндекано, з усіх сил намагався не засміятись, тільки кутики вуст вже піднялися вгору.

— До мене дійшли чутки, — мовила Нерданель ледь винувато, — про певну картину, яка постраждала від батьківського гніву. Коли все це закінчиться, я подарую тобі цю роботу, як відшкодування.

— Я вдячний, — щиро вимовив юнак, — ви — неймовірні, ясна пані…

— А це, — княгиня вийняла з гаптованої торбинки якийсь круглий предмет, — відвезеш Руссандолу. Я зробила цю річ для нього — подібне я завжди роблю крадькома, бо Феанаро вважає, що дружина займається дурницями, негідними подруги Великого Митця.

Фіндекано обережно взяв до рук невеличку скляну кулю. В ній спочивала троянда. Червоно-чорна, невідомо з чого зроблена. Схожа на справжню навіть більше, ніж справжня квітка.

— Потруси нею, — мовила Нерданель.

Нолофінвіон струсонув кулю, і в ній раптово знялася біла завірюха…

— Це сніг, — прошепотіла княгиня, — тут його не буває, а там, за морем…

Білі сніжинки поволі осідали на пелюстки троянди… Фіндекано обережно заховав витвір в гаптовану торбинку, простягнену йому пані Нерданель, і подався з дворика геть, сповнений захоплення і суму.

На полювання він виїхав наступного ж кола світла. Не дбаючи про те, наскільки йому повірили родичі. Втім, князь Нолофінве останнім часом перестав непокоїтись синовим приятелюванням. Князю Другого Дому було шкода і брата, і батька, а головне — виходило так, ніби він, подаючи оту скаргу, з самого початку прорахував всі ходи на шляху до влади. Нолофінве відпустив сина без зайвих слів, і навіть сказав стиха:

— Зустрінеш там… випадково… свого приятеля, поговори з ним. Нехай якось спробує вплинути на Феанаро, щоб той полишив свої образи. Мені не потрібен трон Тіріону, повернеться батько Фінве, я знову займу своє місце біля нього. Своє друге місце… Потім повернеться й Куруфінве. Я дійсно не тримаю на нього зла. Хіба Феанаро винен, що вся таткова любов дісталася йому…

— Я цього не уявляю, — щиро мовив Фіндекано, — ви любите нас трьох однаково, а Арельде — як нас трьох… Такі дивні ревнощі… Вибачте…

— У вас — одна ненька, — коротко сказав Нолофінве, — забудемо, синку. Їдь, але будь обережним. Якби тебе не привітали стрілою зі стіни отого їхнього Форменосу.

Коня Фіндекано звали Тінде — Спалах. Хоча княжич і не захоплювався блуканням по лісі з луком та стрілами, і не мав свого місця у супроводі Ороме, однак привабив до себе одного з нащадків Нагара — коня Вали-мисливця. Ці тварини були напіврозумними і самі вибирали собі господаря. Тінде був вороним жеребцем, чорним, мов небо під зорями, за що Фіндекано жартома називав його Моретінде — Чорним Спалахом.

Звістку про мандрівку на північ Моретінде сприйняв не дуже прихильно. Напіврозумні і розумні тварини і птахи Валінору не терпіли Чорного Валу, а, за чутками, він чи-то переховувався в самому Форменосі, чи-то просто перебував десь поряд з фортецею Першого Дому. Однак нащадок Нагара і не суперечив. Оsanwe з ним нагадувало розмову з вередливим, але добрим малюком, але принаймні Фіндекано не відчував себе дорогою самотнім.

Північ Аману була майже незаселеною. Тут мешкали самотою мудреці з Ваніяр та Нолдіе-цілительки, котрі відточували свої знання трав, тут майже завжди було прохолодно, бо з Ендоре віяли холодні вітри, які приносили на крилах дивні запахи, а часом і дивне насіння незнаних в Амані рослин. Пагорби поросли вереском, поміж ними чаїлися лісисті долини, а світло дерев тут було завжди тьмяним, і в часи зміни кіл світла зоряне небо було майже таким, як в Ендоре.

Форменос Фіндекано побачив раптово. Він цілковито поклався на свого Моретінде, котрий відчував житло на відстані, і не помилився. Однак, побачити таке юнак не сподівався.

Він думав, що Феанаро з ближніми збудували собі невеличке тимчасове містечко, яке пишномовно назвали фортецею, адже дванадцять літ — це не такий уже й великий проміжок часу, навіть якщо це дванадцять валінорських літ. Час в блаженному Амані, як-то стверджували мудрі, плинув повільніше, ніж в Ендоре. Але все колись закінчується, хіба ні?

Та очам Фіндекано відкрилося небачене ним досі видовисько — на вершині пагорбу височенні стіни з сірого тесаного каменю, квадратні зубчаті сторожові вежі по краях, ще одна вежа зметнулася вгору всередині муру… І, на довершення всього — другий пояс стін внизу, перед ним повний води рів та підйомний міст перед брамою.

Скільки ж сил витратили Нолдор Першого Дому, аби побудувати це… страхіття. Фіндекано навіть думати про це боявся. Від кого Феанаро відгородився стіною? Від Валар та Маяр, які рознесли на друзки Утумно, а там, за чутками, були не просто собі стіни, а якийсь особливий витвір Мелькора?… Від самого Мелькора? Але ж хіба Чорний Вала не приятелює з Феанаро? До того ж Фіндекано сумнівався, що Мелькора стримають брама і два пояси стін… Від інших Ельдар? Але ж ніхто не збирався посягати на прихисток Вогняного Духа… Тоді — навіщо? Для чого? Невже права пані Нерданель, і Феанаро муштрує своїх воїнів для походу в Ендоре… Там їм дійсно знадобляться такі фортеці… Рови і мури… Однак, як же потрапити туди?

Оскільки син Нолофінве завжди був упевнений, що прямий шлях є найлегшим, він зняв з поясу мисливський ріг окутий сріблом, який випрохав свого часу у Арельде, і приклав його до вуст. Голосний чистий звук прорізав повітря.

Він повторив заклик вдруге, втретє… Зрештою з вежички понад брамою почувся голос вартового:

— Назвіть себе!

— Я — Фіндекано Нолофінвіон, — мовив юнак голосно, — у мене доручення з Тіріону до вельможного Феанаро. Можу я бачити князя Мinya Nosse?

Фіндекано вважав, що викликати княжичів на розмову через голову батька буде непристойно. Пані Нерданель нічого не переказувала для свого мужа, але передала дарунки своїм синам. Тож цілком призвоїто буде звернутися до самого вождя за дозволом їх передати… А потім уже — як вийде. Незважаючи на ворожнечу, вуй не мав вигнати його геть, не давши, принаймні, перемовитися з Феанаріонами.

На стіні тим часом запанувала тиша. Фіндекано терпляче очікував. Прохолодний вітер шарпав його плащем, а Моретінде нетерпляче переступав ногами і оповідав своєму вершнику по оsanwe, що він, чесний нащадок Нагара, думає про осіб, котрі змушують очікувати на холоді Ельда та його вірного коня.

Зрештою з вежі почувся знайомий сильний голос Феанаро:

— Що тобі треба, Фіндекано Нолофінвіон?

— Я привіз дари з дому для ваших синів, — ввічливо відповів Фіндекано, — тому прошу дозволу переговорити зі старшим княжичем, або будь з ким з них по вашому вибору.

— Я бачу, ти маєш з собою лука, — озвався Феанаро, — де твій меч, Нолофінвіоне?

— Я вибрався на полювання, — лагідно мовив Фіндекано, — тому і взяв з собою лук та стріли. Щодо меча — то я не у ворожому краю, а на полюванні він мені не потрібен.

— Отакі вони всі хоробрі, - сказав Феанаро комусь за зубцем вежички, — вони ніколи не мають зброї… Боягузи… Воістину боягузи! Знають, як уникнути бою. Але нічого… Ти маєш два мечі, тож вийди, і покажи цьому нащадку Індіс як приїздити сюди з дорученням з Тіріону, та ще й прикриватися іменем моєї дружини!

Зарипіли ланцюги, почав опускатися міст… Однак… Фіндекано зістрибнув з коня, майже певен в тому, кого зараз побачить. Двома мечами одразу серед Феанаріонів міг битись лише Майтімо. Шалена Трійця ніяк не могла опанувати це складне мистецтво, і безмежно заздрила старшому брату, про що він сам оповідав, сміючись, здається так недавно.

Майтімо вийшов з прочиненої брами як тільки міст ліг на своє місце. Він був зодягнений в чорне, і багряний плащ метлявся за його спиною. Мечі він ніс в руках.

— Вітаю, Руссандоле, — сказав Фіндекано неголосно, коли старший Феанаріон підійшов до нього. Майтімо мовчки пхнув до руки приятеля один з мечів і витягнув з піхов свого.

— Майтімо, — мовив Фіндекано, силячись на жарт, — якщо ти насправді бажаєш показати мені чого навчився за цей час, то зовсім не обов’язково робити з цього видовисько для всього Мinya Nosse. Давай, хоча б спустимося донизу, до он того лісочка.

В лісочку пахло глицею і спокоєм. Моретінде лишився на узліссі щипати травку, а приятелі пройшли трохи далі і зупинились на галявині.

— Поговоримо, — сказав Фіндекано, — тільки не мечами… Словами. Що тут у вас коїться?

— Тебе прислали дізнатись, — промовив Майтімо своїм сріблястим голосом з явною загрозою, — прислали з Тіріону… А може з Валмару? А, Фіндекано? Спочатку він, тоді ти…

— Хто — він? Руссандоле…

— Виймай зброю, сину Нолофінве, інакше я проткну тебе наскрізь…

Слова Майтімо супроводжував дією, і Фіндекано ледве встиг затулитись від удару своїм мечем у піхвах. Далі він тільки те й робив, що ухилявся від клинка Руссандола, закриваючись то мечем, то луком, який зірвав з плеча, але так і не оголив своєї зброї.

— Послухай же, Майтімо! Та вислухай же мене… Мене ніхто не присилав, і доручення у мене одне — від пані Нерданель! Я вам від неї плащі привіз, вони в дорожніх саквах… Та припини врешті це божевілля, мені нині не до вправ…

— Це бій, а не вправа, — сказав Майтімо зло, — ти — боягуз, Фіндекано. Ти боїшся видобути меча з піхов, знаючи, що є під захистом звичаю — не нападати на беззбройних.

Меч Фіндекано вилетів з піхов одрухово. Лук відлетів набік. Юнак не хотів бою, але нині у нього луснув терпець. Клинок задзвенів о клинок, і разом з цим прийшло розуміння, що це не гра, і навіть не двобій до першої крові. Руссандол бився на смерть.

— Майтімо, зачекай… Май…

— Ти теж прийшов за ними… Ти теж…

— Та стривай же! Руссандоле!

Фіндекано відчув удар в груди, і гарячу вологу під сорочкою. Болю ще не було — він прийшов пізніше. Як і розуміння того, що трапилося — Майтімо блискавично змінив руку і вдарив з лівої.

Фіндекано подивився на свою куртку, по якій розповзалася темна пляма, і похитнувся. Меч випав з ослаблих пальців. Молодий Ельда поволі опустився на траву. В голові було порожньо, йому все здавалося, що це сон… Зараз він прокинеться, Майтімо стисне йому руку і почне розпитувати про Тіріон…

— Я тут привіз, — сказав Фіндекано, відчуваючи в роті солону вологу, — тобі… Від пані Нерданель… Ти забери цю річ, Руссандоле… Вона така втішна… На квітці… сніг…

У нього ще вистачило сил видобути скляну кулю з причепленої до поясу сумочки.

— Треба тільки потрусити, — мовив юнак, — і біла заметіль… Всередині…

Майтімо підійшов до нього все ще з мечем напереваги. Він мав вигляд особи, котра не спала кільканадцять кіл світла. Куля з трояндою вислизнула з ослаблих пальців Фіндекано і покотилася під ноги сину Феанаро. Той одрухово підняв її і затис в долоні.

Фіндекано відкинувся на спину з почуттям виконаного обов’язку. Він не хотів думати — так було легше. А потім біль накрив його з головою, немов морська хвиля.

Отямився він від грюкоту. Хтось тримав його на руках, а ногою гамселив в щось дерев’яне. Юнак повернув голову і просто перед собою побачив двері… Різьблені дверцята з округлим верхом.

— Я чую, — жіночий голос, — я вже йду…

— Пані Лаурендіе! Я — Нельяфінве Феанаріон… Зі мною поранений… Та швидше, будь ласка…

Дверцята були низькими — Руссандолу довелось нагнутись. Фіндекано втямив, що приятель, чи радше — колишній приятель приніс його не до фортеці, а до якоїсь хатинки у лісі. Пані Лаурендіе, юнак навіть не роздивився, яка вона з себе, мовила тоном наказу:

— Сюди… Сюди… Ось на це ложе… Клади його… ай-я… Твоя робота, сину Феанаро?

— Пані Лаурендіе!

— Мовчи… Не говори… Що ви не поділили — дівчину? Цей Ельда вже стоїть на прямій дорозі до чертогів Судді. Шалені сини шаленого батька, чи ви коли вгамуєтесь? Клади його, і забирайся геть.

Фіндекано вже не міг дихати, кожен вдих спричиняв страшенний біль. Таких пошкоджень він не отримував ніколи. Зупинити собі кров з невеличкого подразнення міг трохи не кожен Ельда, але ця рана була заважкою для його hrоа. Майтімо стояв біля ложа на колінах, і дивився на пораненого безтямним поглядом. А потім в руці Руссандола з’явився ніж… В правій руці. Дивлячись на Фіндекано все тими ж скляними очима, він поволі розтяв собі лезом лівицю від зап’ястка до ліктя…

— О, пресвітлі Валар! — вигукнула поруч жінка, — тільки цього мені не вистачало! Нельяфінве Феанаріон, ти думаєш, що йому стане легше, якщо ти скалічиш собі руку? Вийди, і зупини собі кров, доки я займатимусь твоїм супротивником.

Фіндекано заплющив очі… Довкола клубочився білий туман, а потім юнак і справді побачив дорогу. Вона губилася в білому мареві… Вона вела… Ні, краще не думати… Просто йти…

— О, воїне з роду Квенді, - почувся десь поруч глибокий жіночий голос, — ще можна тобі зупинитись… Ще можна тобі зостатись… У світі, де зорі сяють… Ще можна тримати зброю… Ще треба її тримати… Я кров твою замовляю, і тіло затягне рану… Ти тільки зостанься з нами… Ти дуже хочеш зостатись… У світі, де зорі сяють…

Фіндекано хотів був вимовити, що він зовсім не хоче залишатись в світі, де побратим звів на нього руку, але голос, низький грудний голос жінки, обплітав його душу, заворожував, наказував зійти з дороги у білому тумані.

— Тут пахне солоним вітер… Тут листя шумлять тривожно… Тут можеш торкнутись вустами терпкого із трав напою… Тут діви схожі на квіти, а квіти сяють красою… Цього не побачиш в тумані, цього не відчуєш без hrоа… Зійди з тієї дороги, я кличу тебе додому…

Юнак не міг згадати, коли голос зник. Напевне — разом з білим туманом в очах. Повернувшись на бік, Фіндекано побачив простору світлицю, засклене кольоровими скельцями вікно, біля нього — скриню… Посеред світлиці стояв столик, накритий гаптованою скатертиною, а біля нього, на стільці з прямою спинкою, боком до ложа, сиділа вродлива Нолде в довгій білій сукні, гаптованій по широким рукавам та подолу якимось дивним візерунком. Перевівши погляд собі на груди, Фіндекано побачив довгий білий шрам, наче від старої рани.

— Отямився? — спитала жінка не повертаючись.

Нолофінвіон зрозумів, що йому пощастило як ніколи… Ця пані… як же її… Лауре… Щось золоте в імені… Ця пані — цілителька рідкісної міці, яка до того ж знається на бойових ранах. Пробуджена, напевне… Фіндекано слухав наспіви валіе Есте, жони Володаря снів, трохи міг зціляти сам, але подібного замовляння не чув. Зазвичай цілительки піснею закликали Вишню Есте на допомогу, аби вона вділила хворому, або пораненому сили. Ця жона співала так, ніби не знала про існування ні Есте, ні інших Валар.

Нолде поволі підвелася і підійшла до ложа. Присіла поруч. Фіндекано ще раз впевнився, що цілителька є з Пробуджених — сірозелені очі вродливиці були мудрі і холодні мов сніги далекого Ендоре.

— Як звешся, воїне?

— Фіндекано…, - юнак обережно втягнув в себе повітря. Болю не було, і він усміхнувся суворій жоні, - Нолофінвіон…

— Здається мені, - сказала жінка так само суворо, — що ви з Феанаріоном не за дівчину сперечалися, а за колір плаща… Ти їхав сюди за погибеллю з самого Тіріону, сину Нолофінве?

— Якби я насправді бажав поєдинку, — не втримався юнак, — ще невідомо, кого б з нас довелося рятувати.

Жінка звела брови з непередаваним виразом холодної зневаги, тоді підвелася, майнувши рукавами. Юнак встиг розгледіти візерунок — плетиво багряних ниток зображувало фігурки, схожі на жіночі, зі зведеними догори руками.

— Він, — спитав не втримавшись, — повернувся до Форменосу?

— Він, — ущипливо мовила жінка, — третю добу сидить на моєму порозі. Не їсть, не п’є, не зупиняє кров з тієї рани, яку, через відсутність розуму, заподіяв собі сам. Думаю, що аби в двобої пощастило тобі, то нині на порозі сидів би ти, Фіндекано Нолофінвіон… І хто вас назве мудрими, молоді Нолдор?

— Покличте його, — мовив юнак затривожено, — будь ласка…

Пані цілителька здвигнула плечима і пішла до дверей. Вийшла… За кілька хвилин у дверях з’явився Майтімо, схудлий, змучений. Руку в скривавленій пов’язці він тримав біля грудей.

— Ти живий, — вимовив він хрипко, — ти… живий.

— Не твоїми стараннями, — сказав Фіндекано ущипливіше, ніж хотів би, — може хоч зараз поясниш мені, Нельяфінве, чого ти накинувся на мене зі зброєю?

— Я…, - сказав Майтімо, — мені нічого пояснювати. Я радий, що ти вижив, Нолофінвіоне. Пані Лаурендіе сказала, що ти в безпеці. Я повертаюся до Форменосу. Твій кінь тут, біля хатини, а шлях вільний.

Він ще з хвилину постояв, не підводячи очей, а тоді повернувся і пішов до дверей. Забувся, що треба схилити голову, вдарився чолом об одвірок, та так і застиг.

— Майтімо, — вимовив Фіндекано, якому при вигляді цього гордовитого каяття перехотілося мучити приятеля, — Майтімо, стривай…

Пряма спина Руссандола ледь здригнулася, але він не обернувся.

— Майтімо, оtorno, — лагідно вимовив Фіндекано, — давай, милий брате, ти дозволиш цій гідній пані полікувати тобі руку, а потім ми будемо пити quenilas і розмовляти. Довго розмовляти, адже ми давно не бачились. Я нудьгував за тобою… Я дійсно привіз вітання від пані Нерданель тобі і твоїм братам… Трапилася якась помилка, авжеж? Ти ж не хотів мене вбивати…

— Хотів, — сказав Майтімо до дверей, — тоді — хотів… Зараз я дав би розірвати себе на шмаття за кожну краплину твоєї крові… Але тоді — хотів…

— Тим більше, — мовив Фіндекано, — я маю дізнатись… Адже все закінчилось….

— Закінчилось, — мовив Руссандол, — я розрубав мечем найдорожче, що у мене залишилося від дитячих літ. Наше оtornasse… Для чого слова — вони не допоможуть.

— Майтімо Руссандоле, — сказав Фіндекано різко, — ти говориш нерозумні речі! Я зовсім не збираюся наступати ногою тобі на душу — ти і так звівся нанівець від жалю і болю. Але ж мушу я знати, чому трохи не опинився в Мандосі. Я маю на це право, чи не так?

Феанаріон обернувся. Лице його було мокрим, наче юнак потрапив під дощ. Майтімо зробив такий рух, наче хотів затулити обличчя, але передумав, і здвигнув плечима.

— Однією ганьбою більше, — сказав тихо, — не дивись…

— Поклич цілительку, — сказав Фіндекано, — я не можу дивитись, як ти терпиш біль. Мені від цього не легше — тяжче. Бо ти мій оtorno, частка душі, а отже мені болять твої рани…

— Як і мені твої, - вимовив Майтімо, — краще б я кинувся на меч перед очима батька і всього Першого Дому…

— Забудьмо, — сказав Фіндекано лагідно, — я очікую твого одужання. І не тягни з цим, а то я таки помру — від цікавості.

Важка розмова виморила Нолофінвіона, і він задрімав знову. Крізь сон він чув голос Лаурендіе, яка за щось сварила Руссандола, тоді цілителька заспівала все тим же дивним голосом… Коли юнак розплющив очі, то побачив, що приятель міцно спить сидячи, схиливши рудоволосу голову на стіл. Цілителька кинула до кошика скривавлене полотно пов’язки і мовила:

— Нехай відпочине… Я так розумію — ти йому пробачив?

— Я ще не втямив, що трапилось, — щиро відповів Фіндекано, — я ж зовсім не за тим сюди їхав, щоб побачити дорогу до Мандосу і спричиняти вам клопіт. Ви тут давно живете? Що тут коїться, у Форменосі?

— Менш за все мене цікавить Вогняний Дух та його фортеця, — хмикнула жінка, — хоча тут стало мешкати забагато певних осіб, частина яких не відзначається особливим розумом. А живу я тут давно — з того часу, як повернулася звідти, куди ти трохи не потрапив.

— Ви… були в Мандосі? — очманіло спитав Нолофінвіон.

— Я загинула в Ендоре багато кіл світла тому, — спокійно відповіла цілителька, — urqui лізли на наші укріплення немов черва, і наші воїни, перед тим, як полягти, подарували гідну смерть своїм подругам і своїм дітям. Ніхто з нас не хотів потрапити в Утумно, а чи в Ангамандо, хоча до воріт приходив умовляти нас здатись Мая, Мая у вигляді красеня-Квендо з солодким голосом. Однак, ніхто з нас не захотів вижити і опинитись в цитаделі Мелькора… на ланцюгу, або піти на харч тварям. Власне, ми могли б вистояти, але цей Мая… Наші дерев’яні вежі спалахнули одночасно, мов скіпки, а потім впала брама, і urqui …

Фіндекано подивився на Лаурендіе з такою повагою, що вона засміялася:

— Ви, юнаки, вважаєте, що ми, Перші, якісь особливі істоти… Зовсім ні… Але часом трапляється так, що треба затиснути волю в долоні і стати відважним. Я мовила тоді своєму meldanya[115] — покажи мені дорогу до зірок. До того, як Квенді побачили Ороме, ми вірили, що душі наші танцюють між зорями… І милий поцілував мене, і одночасно вдарив ножем у серце. Я ще встигла побачити, як він обернувся до ворога лицем і крикнув — Еleni rilma!

— Ви тут живете… сама? — обережно спитав Фіндекано.

— О, щовечора я застеляю ложе — не це, де лежиш ти, юний Нолдо, ложе в спочивальні… Я застеляю його чистим полотном і чекаю… І я дочекаюся свого wео, свого мужа… Його дух відпочине в Мандосі, і Суддя запише його в списки живих.

— Якими нерозумними ми є у ваших очах, — мовив Нолофінвіон, зітхнувши, — повернувшись з чертогів Судді, ви маєте няньчити двох хлопчаків, які надумали помахати мечами без жодного приводу.

— О, я і мій meldo не мали дітей — не встигли, — відповіла жінка з сумовитим усміхом, — мені дуже хотілося мати синів…

За столом ворухнувся Майтімо. Підвів розкошлану голову, сів.

— Я заварю вам quenilas, — сказала Лаурендіе, — і піду, подбаю про твого чудового коня, Фіндекано Нолофінвіон.

Майтімо влаштувався на краєчку ложа і присунув ближче невеличкий столик. Коли цілителька поставила на той столик напій, і делікатно вийшла, Фіндекано взяв філіжанку до рук і мовив:

— Оповідай…

— Це заразливе, — сказав Руссандол, — ти навіть уявити собі не можеш… Почалося все ще в Тіріоні. Оці вояцькі ігрища… Ні, спершу мені навіть сподобалося, хоча я і не розумів, для чого це батькові — тут. Однак, опісля… Татко ставав все більш непримиренним. Говорив, що ми раби Валар, і вони не дають нам вільно творити. Татко… Він є таким промовцем, що йому віриш мимоволі…

На обличчі Фіндекано мабуть з’явився недовірливий вираз, бо Майтімо усміхнувся:

— Ти просто не чув його промов. Ти вважаєш, що він завжди говорить так, ніби дарує золотого персня… Якби ти чув, як він промовляє перед озброєними Нолдор, ти сам ухопив би меча і став до лави.

Фіндекано дійсно не уявляв суворого Феанаро палким промовцем. А втім…

— Він — Великий Митець, — тихо мовив Нолофінвіон, щось згадавши, — в усьому. Так ти говорив в дитинстві…

— Дійсно так, — зітхнув Майтімо, — ну, а я — його старший син, його права рука… Я муштрував вояків, я кував зброю, я стежив за тим, щоб всі були вбрані однаково, принаймні на заняттях. Чорна сорочка, багряний плащ… Красиве сполучення кольорів… А потім одного разу я отямився посеред своєї робітні, де припадали пилом незакінчені прикраси й статуетки, де біля мольберту лежала палітра з засохлими фарбами і вперше задумався над тим, що таке — творити вільно. Я взяв до рук запилюжену віолу, і згадав, що Макалауре нині складає марші для флейти й барабану…

— Макалауре? — вигукнув Нолофінвіон і засміявся, — марші? Ти жартуєш, брате…

— О, ні… Марші виходять гарні. Тільки його арфа давно вже не дзвеніла золотими струнами…

Майтімо взяв до рук філіжанку з напоєм, відпив трохи. Він не усміхався.

— Я побачив, — продовжив він, — що подібне життя подобається Шаленій Трійці. Що Атарінке занедбав і свою майстерню, і свою родину. Що Тієлкормо з Карністіро вже не їздять у почті Ороме, і теж покинули працювати. Що моїх лисенят, моїх Амбаруссар почала приваблювати ота пошесть двобоїв, і вони вдвох тиняються Тіріоном і зачіпають молодиків з Другого та Третього Домів, ризикуючи втратити hrоа… Але я не знав, як це зупинити… А потім…

Він подивився на Фіндекано з-під пасем рудого волосся.

— Ти дуже образишся, — спитав, — коли я скажу, що вважаю твого батька неправим? Він не мав подавати Великому Князю отієї скарги.

— Ти ж сам говорив — це треба зупинити, — озвався Фіндекано стиха.

— Але навіщо було вплутувати Вишніх? Той суд… Це було жахливо… Не дивись так, це був саме суд, і Великий Намо роз’яснив батькові, що він, Куруфінве Феанаро Фінвіон, лише дурне дитя, яке намагається вибратися з пелюшок. Я шаную Валар, але ж, Фіндекано, ти говорив з пані Лаурeндіе? Вона схожа на дитину в пелюшках? А вона прийняла погибель до того, як Ороме покликав Квенді за собою!

— Порівняно з нею, — зітхнув Фіндекано, — ми дійсно є нерозумними дітьми.

— Це лише доводить, — не здавався Майтімо, — що визріти душею ми можемо тільки в Ендоре. І батько це розуміє, а його ткнули носом в його промахи, а потім поставили в куток. Тобто — вислали на північ.

— Я не знаю, — мовив Фіндекано, — чому радники Фінве вирішили передати батькову скаргу до Валмару. Не будемо судити батьків, їм і так несолодко.

— Гаразд, — Майтімо ковтнув з філіжанки, — отже, ми прибули сюди… Ми працювали, як навіжені, я, скульптор, тесав каміння для стін. Воно мені вже почало снитись, це сіре каміння. Батько… Він дуже боїться за оті свої дорогоцінності. Він перестав носити вінець, потім вийняв з нього Сильмарили і поклав у кришталеву скринечку, цю скринечку вклав у скриньку з дерева, а дерев’яну — у скриньку з кованого заліза. Тобі цікаво, для чого потрібен Форменос? Охороняти Сильмарили. Це ще одна скринька — камінна.

— Фортеця вражає, - обережно мовив Фіндекано, — але від кого ви намагаєтесь затулитись мурами? Ельдар не збираються іти на вас війною. Ні з Тіріону, ні з Валмару, ні з Альквалонде. А думати, що Форменос захистить вас від гнівних Стихій…

— Я не можу пояснити це таткові, - сказав Майтімо, — він мене просто не чує. Він вважає, що всі у Валінорі полюють за отими його дорогоцінностями. Він годинами сидить у скарбниці і пестить Сильмарили… До речі — я його розумію. На них хочеться дивитись і дивитись. А тепер — про головне. До тебе у нас був ще один гість…

— Вала Мелькор, — мовив Фіндекано упевнено.

— Батько не впустив його до фортеці, - сказав Майтімо з похмурою повагою, — не впустив Валу, розумієш? Він розмовляв з ним на мосту, а ми стояли на вежі над брамою, і тримали напоготові луки. Я розумію, що це звучить смішно, авжеж, але пані Лаурендіе оповідала мені, що воїни-Квенді навчилися битись так, що навіть втілені Маяр зоставались без свого hrоа, і мандрували до Мандосу, на суд, ще в ті часи, коли Квенді й не чули про Суддю Намо. Розпитай її, вона не є мовчазною, на відміну від Пробуджених Тіріону — і вона оповість про Втілений Вогонь, страшних тварей з вогняними батогами, про велетенських лиликів, котрі оберталися на прекрасних дів і манили за собою воїнів, про Князя Вовкулаків Саурона, котрий мчав лісом верхи на чорному коні, на чолі Дикого Полювання… Думаєш чого загін під проводом Фінве перелякався Вишнього Ороме на його Нагарі? Вони подумали, що бачать істоту, ще сильнішу і страшнішу від Великого Ngauro…

— Я охоче поговорю з цією гідною пані, - мовив Фіндекано, — але далі, будь ласка…

— Я чув їхню розмову до останнього слова, — продовжив Майтімо, — Чорний Вала був таким солодким, ніби скупався у патоці. Він і співчував таткові, і лестив йому. А потім запропонував похід в Ендоре, і себе як провідника. «Я — Вала, — сказав він, — сильніший за тих, хто сидить у Валмарі, і я завжди був другом Нолдор, найвправнішого і найвідважнішого народу Арди»

— Ми звали його — Князь Лжі, - пролунав від дверей співучий голос цілительки, — я не заважаю вам, діти мої?

— О, ні в якому разі, - обернувся до неї Майтімо, — я не говорю нічого такого, що мав би тримати в таємниці.

Жінка підійшла до столу і опустилася на стілець. Руссандол заговорив знову:

— Батько майже погодився, я це відчував…

— Пані Нерданель, — перебив його Фіндекано, — впевнена, що Мелькор створює для себе військо з Ельдар… Що urqui, мовляв, занадто тупі, а ось Квенді…

— Я бачила втікачів з Утумно, — мовила Лаурендіе від столу, — їм пропонували службу і всілякі пільги… Вони воліли витримати муки, про які я не буду оповідати юним Нолдор…

— Але тут, — сказав Майтімо, ніяк не відгукнувшись на їхні слова, — Мелькор заговорив про Сильмарили. Він сказав, що Форменос не врятує їх, якщо каменями захочуть заволодіти Валар… Власне, татко і сам це знав, однак… І тут Чорний Вала зрадив себе… Принаймні, батько оповідав опісля, що мав з ним оsanwe, і відчув, що Мелькор тільки і мріє заволодіти його дорогоцінностями. Князь Феанаро… Мій відважний татко, він випростався, закинув голову, бо Мелькор прибрав вигляд, в якому був набагато вищим від нього, і сказав холодно і спокійно: «Сильмарилів тобі не бачити, доки й життя мого. Забирайся геть від моєї брами, тюремний вороне Судді Намо!»

— Ай-я…, - тільки й вимовив Фіндекано. Він не уявляв собі, як можна говорити так з Валою, нехай навіть з ізгоєм, і не боятись.

- І він забрався, — в голосі Майтімо звучала гордість, — забрався, навіть не спромігшись на слово.

— О, Князь Лжі завжди повертається, — озвалася цілителька, — я говорила Фінве, щоб він послав гінця до Валмару, і він зробив це, незважаючи на спротив сина. Тепер Великий Манве знає, де блукає Чорний, і знають це також Ороме і Тулкас. Форменос триматимуть під наглядом, принаймні — деякий час.

— Але князь Феанаро, — зітхнув Майтімо, — розгнівався на свого батька за цей вчинок. І, хоча він нічого не сказав князю Фінве, але оголосив у фортеці військовий стан, бо був певен — Валар, під виглядом допомоги, захочуть відняти у нього камені. І тут до брами під’їжджає син Нолофінве, голосно трубить в ріг, як завойовник, і говорить, що у нього доручення з Тіріону… Татко одразу мовив, що це пастка, і ти прибув, щоб проникнути до фортеці, увійти в довіру і вкрасти Сильмарили.

— Майтімо, і ти повірив? — спитав Фіндекано розгублено.

— Брате, якщо ти ще дозволиш себе так називати, — сказав сумно Руссандол, — ти не жив у Форменосі серед постійної муштри, озлоблення і страху. Я вже говорив — воно заразливе… Я маю на увазі бажання мати ворога. Я повірив… Пробач, якщо можеш… Я повірив, і пішов тебе убивати…

— Майтімо, — вимовив Фіндекано опісля недовгої мовчанки, — нам варто про це просто забути… І ніколи не згадувати. Гаразд?

Він побачив, як лице приятеля наче освітилося зсередини, і стало схожим на обличчя колишнього веселого рудоволосого Ельда, якого прозвали Руссандолом.

— Хотів би я мати твою душу, — мовив Майтімо трохи повеселілим голосом, — я от не вмію пробачати. Принаймні, так швидко, і так безоглядно. Певне, я вдався в неньку — вона теж дуже довго пам’ятає кривди… До речі — тебе врятувала її троянда. Коли я побачив цей витвір, в мене з очей наче полуда спала. Я підхопив тебе на руки, і помчав сюди… На щастя пані Лаурендіе була вдома…

— Але такого щастя могло і не трапитися, — ущипливо мовила цілителька, — я не сиджу цілими днями під дахом…

Фіндекано відбув до Тіріону наступного дня. Приятелі домовилися листуватися через пані Лаурендіе, і час від часу зустрічатись в її хатині. Настрій у Майтімо поліпшився, він уже не боявся зустрітись з Фіндекано очима, а на запитання, що він оповість у Форменосі, сказав, сміючись:

— Щиру правду — билися як шалені, і я трохи тебе не вбив…

— Не забувай, — лагідно відмовив Фіндекано, — що я тебе поранив в руку… А то моя слава непоганого мечника розвіється, мов дим.

По прибутті до Тіріону Фіндекано дізнався, що попередження з Форменосу прибуло запізно. Мелькор пронісся чорною хмарою повз пагорб Туну, ковзнув до побережжя проходом Калакір’я і щезнув у напрямку пустищ Араману. Останніми його бачили Телері з Альквалонде, коли темна тінь накрила місто, затьмарюючи світло Двох Дерев. На тлі цих подій мандрівка молодого Нолдо лишилася непоміченою, з чого він лише втішився.

***

Свято врожаю цього літа мало бути як завжди бучним та пишним. Власне, в Амані не було зміни пір року, і про багряний лист на деревах молоді Нолдор могли дізнатися лише зі слів тих Ельдар, хто бував там, за морем. Однак, по милості Валіе Яванни плоди земні визрівали у призначений час та у певний строк.

Фіндекано любив це свято, бо відбувалося воно в чертогах Манве Сулімо, на горі Танікветіль. Того дня могутні Стихії, аби розважитись, приймали вигляд Ельдар і насолоджувалися танцями, співами та смаком їжі. Того дня найвродливіші діви-Ельде танцювали перед Богами-опікунами, а Ваніяр співали радісно і злагоджено. Того дня можна було почути хор з Маяр, чиї голоси звучали так, наче вони і досі жили поміж зірками… Багато юнаків-Ельдар саме на цьому святі радісно помічали в пишному натовпі ту, одну Ельде — єдину і кохану, якій судилося пробудити пристрасть в їхньому серці. Принаймні, Туракано познайомився зі своєю жоною Еленве саме на Святі врожаю, про що завжди згадував з благоговінням. Нині він збирався показати чертоги Манве маленькій Ітарільде, і дівчинка цілий ранок то стрибала від радості, то приміряла сукенки.

Фіндекано, окрім цілком зрозумілих надій на щасливу зустріч з майбутнім коханням, сподівався також побачитись зі своїм побратимом. Від батька йому було відомо, що Манве Сулімо наказав також прийти і Феанаро, а вождя, ясна річ, мусив супроводжувати численний почет. Тепер, коли Мелькор забрався з Аману геть, всі в Тіріоні сподівалися на мир поміж родами та на майбутній спокій.

Словом, в садибі Нолофінве панував вже трохи забутий радісний настрій. Княгиня Анайре одягла білу сукню з блакитним гаптуванням, Арельде, за своїм звичаєм, вбралася в сніжно-біле, і її начебто проста сукня вправляла у заздрість дівчат — помічниць княгині. Турукано з Еленве вже давно приготували собі вбрання з синього оксамиту, а відчайдух Аракано — з бузкового. Сам князь Нолофінве та його спадкоємець традиційно мали на собі одяг родових кольорів — синій, з сріблястою облямівкою.

До Валмару вони дібрались верхи, зоставили коней у батьків Еленве і вирушили до чертогів Манве славетними крученими сходами, з кожної площадки яких відкривався чудовий вид на гори довкола.

Зелений схил та майдан перед палацом Володаря Вітрів був заповнений святково вбраними Ельдар. Десь уже дзвеніла арфа, і Фіндекано згадав Макалауре. Він видивлявся у натовпі багряні накидки з зорею Феанаро, або такі ж стяги Першого Дому, але корогви Нолдор довкола майдану переливалися всіма відтинками синяви та блакиті, поруч майоріли золоті стяги Ваніяр, і одна-єдина темно-синя корогва з білим кораблем-лебедем. Телері бо лічили час по своєму, а очі їхні були завжди звернені до моря. Нолдор підсміювалися над родичами, говорячи, що, аби змусити альквалондця прогулятися вглиб суходолу, потрібно перенести океан на Танікветіль. Ось і тепер мореплавці, певне, виспівували собі на теплім пісочку, мало дбаючи про пори року, тривожні часи, та тінь, що промайнула над Валінором. А гідно представляти своїх байдужих до пишноти підданих мав князь Ольве з родом своїм, що він і робив, прогулюючись майданом у супроводі синів та онуків.

Раптом поміж Ельдар мов вітер пронеслося одне ім’я. Обернувшись, Фіндекано побачив вуя Феанаро, самотнього, і вбраного в усе чорне. Князь Першого Дому не вдягнув жодної прикраси, не вбрав княжого вінця, на його тонких пальцях не було жодного персня, а розпущене волосся вільно сягало стану. Всім своїм виглядом Феанаро ніби говорив — «я лише підкоряюсь силі».

Вже почали являтись Вишні, прогулюючись схилом у вигляді Ельдар. Фіндекано підійшов вклонитися Володарю Снів, вислухав догану за те, що занедбав заняття і пообіцяв виправитись. Срібний голос сурми прорізав гомін — це Мая Еонве сповіщав про появу Манве та Варди Елентарі, котрі зайняли свої місця на троні володарів, встановленому посеред галявини.

— О, — мовив Вишній Ірмо з несмаком, побачивши біля трону Феанаро, — цей Ельда зовсім не вміє тримати свого духа в спокої. Якщо він хотів бути темною плямою в святковий день — він свого домігся.

— Князю Феанаро, — лагідно озвалася Варда до похмурого митця, — чому ти сам? Де твій батько, Великий Князь Фінве?

— Мій батько, — вимовив Феанаро з деякою зловтіхою, — сказав, що доки над його старшим сином тяжіє присуд вигнанця, і йому невільно вступати до Тіріону, доти він вважатиме себе позбавленим влади і не з’явиться перед своїм народом.

— Що ж, таким є його вибір, — почувся тихий, але владний голос Манве Сулімо, — однак, де ж всі інші Нолдор Першого Дому?

— Ви наказали, Вишній Манве, явитися тільки мені, - холоднокровно відповів Феанаро, — але не всьому Міnya Nosse.

Фіндекано позирнув на свого навчителя, але той, замість обуритись, насмішкувато приглядався до набундюченого Феанаро.

— О, нерозумна особа, — сказав Володар Снів, — дивись уважно, Фіндекано Нолофінвіон, яким не мусить бути правитель. Твій старший родич вже прихитрився зіпсувати Свято Врожаю своїм близьким, зоставивши їх у Форменосі, а тепер намагається роздратувати Повелителя Валар… Справжній правитель мусить вміти і наказувати, і підкорятись, розуміти і бажання нижчих, і волю вищих. Феанаро ж Фінвіон нині розуміє лише себе, і вважає, що його тяжко скривджено. Він не хоче коритись, він хоче тільки наказувати. Від цього може статися біда, і то велика…

— Ми не наказували тобі, князю Феанаро, — знову заговорила Елентарі, - але ми бажаємо примирення між Нолдор. Тут твої брати, з якими ти маєш жити у мирі та згоді. Принаймні — вони цього бажають від серця.

Фіндекано побачив, як до трону, де сиділо подружжя Валар, йде князь Нолофінве, а трохи позаду нього — князь Арафінве. Князь Другого Дому вклонився божественній парі і мовив виразно:

— Я вже пообіцяв примиритись з братом і не міняю свого слова. Я пробачив тобі, Куруфінве, те, що ти загрожував мені зброєю, і не триматиму на тебе зла.

З цими словами Нолофінве простягнув руку. В тиші, що запала над майданом, Феанаро, опісля миттєвого вагання, таки стиснув долоню брата, і на його обличчі з’явилася подоба усміху. Більше того, Фіндекано побачив, що його вуй має трохи присоромлений вигляд — майже такий, як Майтімо останнього дня перед їхньою розлукою.

— Я твій напівбрат, — ледь всміхнувся Нолофінве, — але я хочу стати тобі рідним по духу. Хіба ми не заслужили на мир і спокій? Що нам ділити — ти старший, веди — я ітиму слідом. І нехай жодна біда не роз’єднає нас!

— Я почув тебе, — озвався Феанаро ледь чутно, і в голосі його промайнула тінь ніжності, що збереглася від дитячих літ, — хай станеться так…

Фіндекано на все життя запам’ятав цю сцену… Володарі Арди на пишному троні, перед ними — двоє братів, усміхнені, майже щасливі… Арафінве трохи збоку, третій, завжди третій і ніби зайвий, але сповнений погідного спокою. Змішане світло Лауреліни та Тельперіону огортає своїм сяйвом спорожнілий Валмар біля підніжжя Танікветілю, осяває гору ясним сріблясто-золотим сяйвом… Палац Манве виблискує мармуром, святково вбраний натовп, десь лунає спів… Остання хвилина спокою для Нолдор… Останній зблиск дерев…

Темрява впала на Валінор…

Ельдар, пробуджені під світлом зір, та їхні нащадки, прекрасно бачать у темряві. Вони не знають страху перед тьмою, бо їхні очі, пристосовані для життя у сутінках, розріжняють в темряві кольори і, власне кажучи, не потребують світла. Але ця Тьма не була темрявою вічної ночі при блиску зірок. Вона була живою і злобною істотою… І вона була голодна…

Десь у натовпі скрикнула дівчина, заплакала дитина… І тут Фіндекано побачив, як зметнулись до чорного провалля неба сяючі стовпи світла… Почув, як гуком велетенського рогу Валароми збирав своїх мисливців-Маяр Ороме, скоряючись волі буревію, і ім’я буревію було — Манве Сулімо. Як зоряний вузький, мов лезо, промінь, що звався Вардою Елентарі, ковзав гірськими схилами, щось вишукуючи… І знайшов, і спалахнув яскравіше, а поруч закрутився смерч, вказуючи напрям Ороме, який уже осідлав Нагара, його Маяр, та Тулкасу, чий меч палав багряним вогнем… Задвигтіла земля під копитами коней, які несли на собі істот, зовсім не схожих на Ельдар, та, власне, і коні ті вже не були конями… Не землею — повітрям мчали вони, і зблиск підків на хвилю вихоплював з темряви лиця заціпенілих Нолдор та Ваніяр. І грізний рев Валароми лунав над землею Валінору, а в чорному небі не було видно навіть зірок.

Ірмо зник тоді, коли запала темрява. Фіндекано намагався розшукати поглядом рідних, але його нічний зір чомусь не діяв в цій незвичній тьмі. Все далі й далі ревіла Валарома, і раптом замовкла, неначе захлинувшись, і тиша, що настала по тому, була страшнішою за темряву.

— Фіндекано, — голос брата Турондо був хрипким і напруженим, — Фіндекано, це ти?

— Я, брате…

— Що сталося?

— Не знаю… Біда…

— Ти не бачив Еленве з малою? Я тільки відійшов взяти для них напою на терасі палацу…

— Ні, брате… Але не хвилюйся — ніхто не постраждав…

— Можу посперечатися, що все це — жарти Чорного Вали, — мовив чийсь незнайомий голос зовсім поруч, — чи ви чули, Нолдор, що присутній тут князь Феанаро прогнав його з Форменосу, неподобно висваривши?

— Якщо він це зробив, — ще хтось, — то мусить мати від Валар ще й винагороду. Не розумію, як можна було взагалі дозволити цій особі вільно ходити Валінором…

— Але що трапилося? Що?

— Дерева… Лауреліна та Тельперіон…

— Дерева… То він — дерева?!

— Невідомо… Почекаємо…

Поволі на чорному небі з’являлися зорі… Їхнє світло заспокоїло розтривожених Ельдар. Ота дивна жахлива Тьма промайнула, і вони могли спокійно обдивитися довкола, знайти загублених у веремії близьких і трохи отямитись від переляку.

Нолофінве зібрав довкола себе рідних, а юнаки зі спокревених оточили їх колом, як варта. Феанаро стояв поруч з братом, і його рука мимоволі лягла на плече молодшого Фінвіона, ніби говорячи — не бійся, я з тобою. Тієї миті Фіндекано від усього серця повірив у мир поміж родами.

Поміж нашорошених Ельдар до братів пробрався Арафінве у супроводі своїх чотирьох синів та Артаніс. Від Фіндекано не укрилася смертельна блідість Артаресто, якого бережно підтримував старший брат. Ангарато та Айканаро все шукали зброї біля пасів, забувши, що до чертогів Манве не беруть мечів.

— Роде мій, всі тут? — неголосно спитав Нолофінве.

Йому відповіли врізнобій, але відповіли усі. Анайре стояла поруч з ним, Турукано відшукав дружину та доньку, Аракано привів Арельде, котра одразу ж кинулася до Артаніс. Поволі вони рушили до сходів, якими спускалися донизу гості Володаря Вітрів. Спускалися потиху, сходи бо були крутими та крученими, і будь-яка паніка могла спричинити погибель.

— Обережно, — час від часу дзвінко говорив Нолофінве, — обережно, Ельдар… Все добре… Ми можемо бачити… Обережно…

Ось і Валмар, Місто Богів та Ваніяр, в якому чертоги Вишніх було оточено садибами Ельдар-Ваніяр… Похід змією тягнувся по вуличкам, доки не вийшов на головну площу, де височів палац Ороме… Фіндекано мимоволі здригнувся, згадавши, як захлинувся рев Валароми… Що сталося з Великим Мисливцем? Що зробив Мелькор, щоб змусити замовкнути ріг Впокорювача Тварей?

Західна брама… Хтось попереду заволав від жаху. Передні подались назад, а з гори все ще спускався живий ланцюг. Почалася тиснява.

— Спокій! — вигукнув Нолофінве, — тиша і спокій! Відваги, Ельдар! Ви бачите видиму небезпеку?

Кільканадцять голосів промовило, що, ніби, ні…

— Пропустіть нас вперед… Пропустіть князів Нолдор!

Це вже задзвенів сурмою голос Феанаро. В голосі цьому звучала така владність, що Ельдар мимоволі подалися в ріжні боки, ще більше стиснувшись, і троє Фінвіонів проштовхалися наперед. За ними встигли прослизнути Фіндекано з Фінарато.

Видовище дійсно було жахливим. Видимої небезпеки не спостерігалося — поле за брамою було порожнім. Просто перед Ельдар стояли камінні трони Кола Судьби, а над ними височів курган Короллайре, темний та моторошний. Дві покорчені тіні стриміли на його вершині, а весь схил кургану було залито смердючим зеленим слизом.

— О, ні…, - прошепотів Фінарато, — Поглянь, Фіндекано… Ні…

Згусток світла промайнув над головами Ельдар, та опустився на вершину Короллайре. Зі світла зіткалася жіноча постать.

— О, Яванна, — почулися голоси Ельдар, — мати Яванна…

Як мати загиблих дітей обіймала Богиня Тельперіон з Лауреліною, кликала їх по іменам та ніжним назвиськам, звала Сильпіоном та Малінандою, Нінквелоте та Кулуріеною. І голосінню її відгукувався пісенний плач Ваніяр, а Нолдор роззиралися за ворогом, і більшість з них все шукала при пасах відсутньої нині зброї.

У спалахах світла почали являтися Валар в Колі Судьби. Останніми прибули Тулкас з Ороме. Великий Воїн, гнівний та присоромлений, підтримував Мисливця, котрий ледве рухався, а сяйво, з якого складалося його тіло, розпливалося і ніяк не хотіло згущуватися.

— Як би він був Ельда, — прошепотів хтось у натовпі, - то я б сказав, що його важко поранено… Але як можна поранити еаla, безтілесного?

З кургану донісся голос Яванни, який віддався в розумі усіх присутніх:

— О, світло дерев… Життєдайне світло Валінору загинуло!

Стогін прокотився між Ельдар, і понуро мовчали Стихії на камінних тронах.

— Навіть наймогутніші з нас, — мовила далі Яванна, — деякі творіння здатні втілити лише один-єдиний раз. Я породила світло Дерев, та не повторити мені цього вдруге, принаймні — в цьому Всесвіті.

— Валінору прийшов кінець, — приречено мовив Арафінве, — Благословенна Земля стане схожою на ліси і пустища Ендоре, де рай лише нічним тварям…

— Та частка світла цього, — пронісся голос Валіе над принишклими Ельдар, — зосталася в Каменях, створених Феанаро. Якби я мала бодай дещицю того світла, то змогла б відродити дерева, бо коріння їхнє ще живе… Тоді Мелькор не пишався б скоєним вбивством…

Феанаро затремтів, наче в пропасниці. Обидва брати, забувши колишні кривди, спробували його обійняти, але він скинув їхні руки і так застиг.

Тепер заговорив Манве, і голос його був схожим на подих бурі, що затихає в гілках дерев:

— Чи почув ти, Куруфінве Феанаро Фінвіон, слова Яванни? Чи виконаєш її прохання?

Вигнанець в чорному схилив голову. Лице його затулила тяжка завіса волосся. Мовчанка стала до того нестерпною, що Тулкас облишив свої спроби привести до тями Ороме, який безсило поник на своєму сидінні з каменю, і був схожим на видіння з білого туману, і гукнув грізно:

— Відповідай, Нолдо, так, або ні! Чи ти наважишся відмовити Яванні, котра створила світло для твоїх Каменів?

— Не поспішай, — прогуркотів низький голос Ауле, — послухай-но мене, Воїне, бо і я є Творцем… Ми просимо більшого, ніж ти можеш собі уявити. Тож дай Феанаро поміркувати в спокої.

Феанаро різко випростався. Лице його викривилось, наче в смертній судомі.

— Це своє діяння, Сильмарили, — сказав він люто, — я, нікчемний Ельда, теж зміг звершити тільки раз. В них — частина моєї душі, моє серце! Я можу розімкнути коштовності, але не зможу повторити свій труд! Якщо ви змусите мене це зробити, то я, перший з Ельдар Аману, помру наглою смертю.

— Аva minya[116], - сказав зі свого місця Намо, наче ударив в дзвін.

— О, ні, - прошепотів Фінарато до Фіндекано, — невже щось у Форменосі?

Фіндекано теж одразу подумав про північну фортецю Першого Дому. Адже майже всі Ельдар були присутні на святі, і хвала Богам, всі були цілі і здорові, хоч і вражені несподіваним лихом. Лишався Форменос… і Альквалонде, авжеж, однак Фіндекано одразу згадав слова Майтімо про те, що Мелькор кружить довкола Сильмарилів як вовкулака довкола здобичі. Якщо Чорний Вала запопав десь союзника, який здатний був знищити дерева, народжені Яванною, то вони, напевне, майнули не до Лебединої Гавані. Юнак навіть думати боявся, що могло зоставити такий слід на схилі Короллайре…

— Я не вчиню цього по власній волі, - вигукнув Феанаро, певне, в запалі, не зрозумівши натяку Судді — А якщо Валар змусять мене, тоді я знатиму напевне, що Вала Мелькор одного з ними роду!

— Ти висловив свою волю, — прошелестів повів вітру, — і ми її зрозуміли…

На кургані м’яко світилися вже дві постаті, і до жалобної пісні Яванни додалося тихе голосіння Ніенни.

Цокіт копит пролунав несподівано гучно. Просто до Кола Судьби з північного боку неслося троє вершників. Вони зупинили коней перед тронами Валар: двоє чорнявих Нолдор, один — світловолосий, майже як Телеро, його розкуйовджені коси відблискували в темряві срібним вогнем.

— Вишні Валар! — вигукнув світловолосий, зістрибнувши на землю, — ми, сини Феанаро, бачимо тут велике лихо, але звістка, яку ми принесли, є теж страшною! На Форменос вчинено напад, над фортецею згустилася Тьма, що не має назви, і тінь велетенського павука нависла над нашим домом. Наші воїни впали непритомними на своїх становиськах, не встигнувши навіть натягнути тятиви. І маючи за спиною цей жах, Вала Мелькор увійшов до Форменосу, спустився до скарбниці, і побачив єдиного, хто не зомлів — Великого Князя Фінве. Великий Князь на той час милувався Сильмарилами і саме перебував у підземеллі. Зразком відваги бувши, наш вельможний родич заступив дорогу Чорному Валі, і намірився на нього списом… І Чорний убив князя Фінве, і забрав Сильмарили, і все, що було в скарбниці. А окрім Великого Князя загинули дружинники Першого Дому, котрі були того часу на стінах, бо Тьма у вигляді павука випила з них життя і зсушила hrоа. Врятувалися лише ті, хто був під захистом стін і льохів. Ми, троє, вижили дивом, і те саме можемо сказати про інших Нолдор Міnya Nosse!

— Він привів сюди Унголіанту, — не вимовив, простогнав Ороме, — він привів сюди Тварь з Порожнечі… Життям і світлом харчується вона, і ніколи не насичується, і завжди голодна… Я намагався дістати її списом, але вона трохи не знищила мене…

Феанаро виступив вперед. Троє його синів кинулися до нього, але він відтрутив їх і здійняв руку до зірок.

— Перед обличчям Манве Сулімо, — вимовив князь Мinya Nosse, — я нарікаю брата його Мелькора «Морінготто» — Чорним Ворогом Світу… Будь же він проклятий віднині і довіку, і хай проклята буде та година, коли я підкорився наказу Валар та прибув на це свято… О, якби я був там, то батько не загинув…

— Може сталося б так, — сказав смертельно блідий Нолофінве, — що ми нині оплакували б вас обох… Феанаро, та як же це… Я не вірю…

Феанаро не озирнувся на братів (Арафінве стояв тут таки, стиснувши руку князя Аttea Nosse). Він кинувся до коней, на яких приїхали його сини, скочив на одного з них і гукнув до юнаків:

— За мною!

Тієлкормо, котрий зостався пішим, стрибнув за спину брата Карністіро, який вже сидів верхи, і троє Феанаріонів помчали вслід за батьком, зоставивши вбитих горем родичів оплакувати втрату.

Поволі Нолдор потягнулися у напрямку пагорба Туни, стиха обговорюючи те, що трапилося. Князь Нолофінве з братом вирішили їхати до Форменосу, на похорон, взявши з собою весь рід та княгиню Індіс. Нолофінве не кляв ні долю, ні Валар, ні себе — крижаний правитель Attea Nosse замкнувся в своєму горі, як в панцирі. Арафінве ж переконував і брата, і себе в тому, що загибель для Ельдар є лише довгою розлукою, і що зустріч є неминучою — спершу в Мандосі, тоді — на землі.

Фіндекано слухав вуя, втираючи непрохані сльози. Йому шкода було вельможного родича, який був живим оберегом роду Фінвіонів. Чомусь юнак згадав цілительку, котра очікувала коханого з чертогів Судді, і щовечора стелила йому ложе… Довга розлука? Можливо й так… Занадто довга розлука. Бідолашна пані Індіс… Їй буде боляче подвійно — там, в Мандосі, Фінве зустріне Міріель…

Потім думки юнака перекинулися на загиблих вартових, і ще один біль торкнувся серця, але Фіндекано переконав себе в тому, що Тієлкормо не втаїв би від батька ще одну втрату. Швидше за все, Майтімо зостався за старшого в зруйнованій фортеці, відрядивши братів сповістити батька та Валар.

Ззаду тихо гомоніли Арафінвіони. Артаніс, голосом, ще тремтячим від горя та розчулення, переконувала братів, що вуй Феанаро повівся неподобно, відмовивши Яванні в допомозі.

— Я не можу його засуджувати, — відповів їй Фінарато.

— А що б зробив ти, бувши творцем Сильмарилів? — спитала виклично Артаніс

— Віддав би Камені Яванні, і помер би від розпуки, — спокійно відповів старший брат, — однак нині ці розмови ні до чого, люба сестро. Сильмарилів нема, ними милується Вала Мелькор…

— Назвисько Морінготто йому підходить більше, — мовила дівчина люто.

- І через них, — закінчив Фінарато, — загинув наш вельможний родич, якого обожнювали всі Три Доми. Треба забути про наші незгоди задля його пам’яті…

Відлік часу ніби спинився — і це відчуття було одним з найжахливіших. Ельдар так звикли відлічувати час за колами світла Двох Дерев, що нині просто таки губилися у часі та просторі. Хоча всі вони прекрасно бачили в темряві, в Тіріоні то тут, то там спалахували смолоскипи, що ними намагалися розігнати пітьму. Рід Фінве зібрався швидко, до притихлої садиби Великого Князя зійшлися всі родичі загиблого, а останньою прийшла Нерданель. Вона сказала, що її батько Магтан та інші Пробуджені вже виїхали, тож можна рушати і їм.

Вирушили князі з родинами в оточенні озброєних Ельдар Другого та Третього Домів. Фіндекано вважав, однак, що Мелькор не став би довго вештатись по Аману з такою союзницею за спиною. Байки про Унголіанту, Павучиху З Порожнечі, втілення Безодень Всесвіту, юні Ельдар чули змалечку, як страшну казку. Завжди голодна, тварь трохи не знищила самого Ороме, то що б їй завадило напасти й на свого союзника, адже він теж був силою, та ще й якою… Хіба що не світлою, що є то є.

— Там на півдні, в Аватарі, - бурмотів юнак, похитуючись в сідлі, - тіні найчорніші в світі… Під покровом таємниці там живе Унголіанта… І ніхто не знає, звідки виповзло поріддя пітьми… Світловбивця… Тварь з безодні…

Нині казка стала страшною правдою і вбила родича Фінве та інших Нолдор. А вони намагаються налякати її луками та мечами…

— Однак, — мовив Фіндекано сам до себе, — битва, навіть безнадійна, може прославити…

В тому, що зустріч з Мелькором та Унголіантою стане смертельною для них усіх, юнак не сумнівався. Сподівався він лише на те, що спільники втекли за море і там перегризлися за здобич.

В Форменосі приїжджих зустрів Майтімо. Голова у Руссандола була обв’язана скривавленим полотном: юнак додумався пальнути по Мелькору з велетенського самострілу — чергового винаходу Феанаро, укріпленого на надбрамній вежі. Чорний Вала висадив обидві брами фортеці трохи не порухом руки, стріли Майтімо, кожна з яких була розміром зі спис, не завдали йому ніякої шкоди, а сам молодий Нолдо, коли руйнувалася вежа, дивом не розбився, і не був завалений камінням. Обминула його і жадібність Унголіанти, а від двох молодих воїнів, разом з якими Руссандол натягував тятиву своєї зброї, залишилися тільки порожні оболонки-hrоа.

— Я, напевне, щасливчик, — смутно посміхався він, обіймаючи Фіндекано, — а ось бідолашний родич Фінве…

— Як твій батько? — спитав Нолофінвіон.

— Зле, — зітхнув Майтімо, і на очах його заблищали сльози, — весь час кляне то Морінготто, то себе, то… то твого батька за оту скаргу, яка привела його на заслання. Хоча, якщо Мелькор вирішив вбити Дерева, і захопити камені, то він добрався би до них і в Тіріоні… От тільки Князь Фінве тоді б вцілів, це певне…

— Але міг би загинути хтось іще, — мовив Фіндекано сумно, — все це так боляче, не дай Боги.

Тіло Великого Князя лежало на столі, у головній залі фортеці. Довкола панував розгардіяш, стіни пішли тріщинами, в підлозі зяяли розколини. Мертвого обрядили в його найкращий одяг, але тканина не могла приховати того, як страхітливо було понівечено небіжчика. Те, що зосталося від гарного лику, ніжного та мудрого водночас, було прикрито гаптованою хустиною.

— Він наче побував у вогні, - шепотів Майтімо, давлячись слізьми, — а обличчя… Обличчя… Я не пізнав його, коли побачив… Хвала Богам, що хоч братів в цей час не було в Форменосі, вони полювали в Зелених Пагорбах. Всі шестеро, навіть Макалауре. Власне, це я вигнав їх прогулятися, бо малі геть виснажились оцим безкінечним пантруванням…

Руссандол і досі звав братів «малими», як в дитинстві. Фіндекано дивився на мертвого родича, на Феанаро, котрий застиг біля столу, наче втілення скорботи, і кусав вуста, щоб не розридатись вголос.

— Малі, - шепотів Майтімо, — теж трохи не загинули… Коли світло Дерев згасло, вони кинулися додому, і трохи не потрапили на зуби отому…отій… Руміл говорить, що то Унголіанта… Тварь зі страшної казки… Форменос огорнула пітьма, коні братів злякалися і скинули вершників. Вони лежали, мої малі, а оте… оті двоє промайнули повз них, і брати осліпли. Коли зір повернувся до них, вони одразу ж кинулися до Форменосу, бо ще до того, як побачили оте, бачили вогняний відблиск і чули крик… крик Ельда. Наш родич помер не одразу… Йому довелося страждати, Фіндекано…

— Такі рани, — вимовив Нолофінвіон, — такий біль… А як тебе обминуло лихо?

— О, Чорний поспішав забрати камені, і тому не звернув уваги на рудого Нолдо, який валявся непритомним біля поруйнованої брами. Якби цей тричі проклятий Морінготто мав hrоа — його б уже й закопали, бо ми влучили йому в голову, або в те, що нам здалося головою… Лаірасул і Тауренділь полягли — тварь, що була з Морінготто, висмоктала з них життя. А мене врятувало те, що я одразу зомлів, і отямився лише тоді, коли все закінчилося. Макалауре ридав наді мною, тож я й опритомнів — не захотів потрапити у пісню передчасно…

Майтімо ледь посміхнувся і винувато кліпнув вологими очима:

— Я ще можу усміхатися… Дивно… Великий Князь нині в чертогах Судді, Сильмарили викрадено, а Рудий Майтімо Феанаріон ще може жартувати…

— Може, це твій рятунок, — вимовив Фіндекано, — мені страшно дивитись на твого батька — він не панує над собою…

— Камені, - вимовив Майтімо самими вустами, — це все Камені… Я потішаю себе тим, що ми є ilfirin, і що князь Фінве повернеться від Судді через деякий час, у визначений строк, як то співає цілителька з лісу. Звичайно важко це уявити, дивлячись на понівечене тіло того, кого любиш… Однак… Батько переживає втрату Каменів майже так само, як загибель родича… А я… Віриш — я майже радий, що вони зникли. З ними в наше життя прийшло лихо і розбрат. Однак, мені боляче те, що Сильмарили в лапах Морінготто, боляче за ці прекрасні Камені, як за родича, котрий страждає у полоні. Я щось не те говорю, оtorno?

— Та ні, я тебе розумію, — мовив Фіндекано заспокійливо, — князь Феанаро вклав у свій витвір забагато від свого духу, і знати, що якась його частинка… дійсно навіть не в руках, в лапах… Але тримайся, друже. Ти старший син Феанаро, його надія і опора…

— О, так, Нельяфінве[117], але тепер уже не третій з роду, — зітхнув Майтімо, — ходімо, зараз виноситимуть тіло, а я мушу стати четвертим біля тих страшних нош.

Загиблого Фінве поклали на зв’язані зі списів ноші. Пробуджений Ельда, воїн з Середзем’я, він і відходив як воїн, під тужний крик срібних сурем. Ноші несли троє його синів та Майтімо Руссандол. Цілителька Лаурендіе очолила жалобний похід, розсипаючи квіти з плетеного кошика. Одразу за ношами йшла, вся в білому, княгиня Індіс, застигле обличчя гідної Ваніе було наче виточене з каменю. Її оточували троє дочок — Фаніель, Фіндіс та Іріме, теж вбрані в біле, і невістки — Нерданель, Анайре й Еарвен. За жонами потяглися молодші родичі та Пробуджені. Серед останніх Фіндекано побачив князя Ваніяр Інгве та Ольве Альквалондського, князя Телері. Давні друзі загиблого віддавали йому останню шану, сподіваючись на милосердя Судді і на швидку зустріч. За ними Нолдор Мinya Nosse несли ще шість нош, засипаних квітами. Вслід за Великим Князем відходили воїни Першого Дому, котрі не відступили перед жахом з пітьми. Серед них були оті двоє приятелів Майтімо, про яких він оповідав Фіндекано.

За поруйнованим Форменосом на галявині, там, де починався ліс, а з другого боку височіли Зелені Пагорби, воїни-Нолдор склали дрова для семи поховальних вогнищ. Шість вогнищ — в коло, одне — в середині. Для Великого Князя.

Коли свиснули палаючі стріли, і вогонь поволі почав розповзатись по дереву, Феанаро різко обернувся і пішов геть. На тризні він не був, і не вийшов провести приїжджих. Замість нього обов’язки господаря виконував незвично тихий і спокійний Майтімо. Він чемно провів родичів лісовою дорогою, поцілував холодні пальці княгині Індіс, обійняв Фіндекано і довго махав йому вслід рукою.

«Ці біди не останні, - подумав Фіндекано, озирнувшись ще раз на закрут дороги, за яким щез рудоволосий вершник, — можливо нам дійсно варто вступити в борню з Тьмою, доки вона не накрила нас тут, у Валінорі? Наш ворог невимовної міці, що так, то так, але сидячи тут, в Амані, і плачучи за загиблими, ми нічого не виправимо, і нічого не доможемося. Плаче слабкий, страждає жертва — мій дух не є слабким, і я не хочу бути жертвою. Там, за морем, єдине місце, де ми можемо стати сильними, ми, Нолдор, про гордість яких склали примовку. А загинемо — що ж, Намо судитиме воїнів, а не страждальців, хоч і безвинних. Але все це лише мрії — у нас немає володаря, який зміг би підняти Нолдор на рушення.»

«Феанаро» — шепнув голос з глибин свідомості, і юнак зітхнув. Феанаро був, звісно, «вождь», але лише для Міnya Nosse. Всі Нолдор ніколи б не вирушили на безвість за багряними плащами Першого Дому. Хоча б тому, що знали Великого Митця як нестриманого шаленця, котрий не щадив задля своєї мети ні себе, ні рідних, ні чужих.

Юнак підвів очі до зірок, знайшов там зорю, названу Елентарі, на честь Повелительки Зірок, і усміхнувся до неї, намагаючись зітерти з пам’яті розгромлений Форменос, понівечене тіло під сріблястим плащем і полум’я семи вогнищ.

***

Тіріон тонув в туманній імлі…

Тумани з моря просочувалися через Калакір’ю, огортаючи білі вежі міста Нолдор, і ледве можна було побачити в імлі відблиск свічада на Mindon Eldaliewa.

Нолдор тужили за світлом. Смолоскипи в руках перехожих, або на стінах будинків, стали звичним явищем, і багато воску диких бджіл пішло на високі свічі, якими Ельдар стали освітлювати свої оселі. Тому обережні розмови про те, що Вишні безсилі проти зла, заподіяного Мелькором, стали спершу менш обережними, а тоді і відкритими.

Ельдар Аttea та Nelya Nosse почали поговорювати про похід до Ендоре, на битву з лихою силою. Власне, подібні настрої серед молодих Нолдор існували завжди, час від часу хтось намагався втекти за море, але подібні мандрівки завжди закінчувалися невдало. І, хоча ніхто з втікачів-невдах не загинув, Тіріоном поповзли чутки, що Ельдар таки тримають в Амані насильно.

Нолофінве та Арафінве не підтримували подібних настроїв і намагалися заспокоїти розхвильованих Нолдор. Та якоїсь години — години в Тіріоні нині рахували з допомогою ріжних пристроїв — піскових, водяних, механічних, і весь час плуталися у відліку — вулицями міста промчали вершники в багряних плащах.

— Нолдор! — кричали вони, — хто є сміливцем, хто не є боягузом, хто зберіг хоча б краплину гордості, збирайтесь на вершині Туни, біля садиби Фінве! Згадайте, що вашого Великого Князя вбив Морінготто!

Фіндекано прийшов до Вежі Інгве разом з батьком та братами. Браму садиби Фінве було замкнено, але майдан поступово заповнювали Нолдор — чоловіки в ріжнокольорових накидках. Де-не-де виднілися дівочі сукні та довгі плащі Пробуджених. Миготливим світлом палали смолоскипи, розганяючи темряву й туман. На східцях Міндону непорушно стояв Феанаро, вбраний в багряне, і семеро його синів. Вогонь смолоскипів танцював на їхніх обличчях.

- Їм не дозволяли повертатися, — шепотілися у натовпі, - Феанаро не пробачено, він свідомо пішов проти волі Валар…

— Дивіться, онде Нолофінве з синами…

— О, Нолофінве… Якби не він…

— Якби не він, то в Тіріоні давно б відбулася битва між Нолдор.

— Нолофінве…

— Феанаро…

— А що думає Арафінве?

— Він добре думає, авжеж, однак діяти…

— Слухайте, Нолдор! — продзвенів над майданом глибокий голос quentaro Макалауре, — слухайте, князь промовлятиме…

— Народе Нолдор! — вимовив Феанаро, і Фіндекано мимоволі здригнувся. До цього він не чув промов вождя, але тепер зрозумів, від кого юний Макалауре Феанаріон, переможець у змаганнях співців, успадкував свій голос, схожий на золотий дзвін. Митець… Митець в усьому. Феанаро ніколи не співав навіть для близьких, принаймні, Майтімо не оповідав про таке. Однак, якби князь Мinya Nosse заспівав, то перевершив би власного сина, якого прозвали Золотим Голосом Тіріону.

— Чому ми мусимо, — говорив вигнанець, а голос його віддавався в душах присутніх подзвіном по загиблим, — служити заздрісним Богам, котрі не можуть захистити нас від небезпеки? О, можливо їм байдуже до нас, але вони не в змозі вберегти від Ворога навіть власні володіння! Морінготто тепер є їхнім недругом, авжеж, але чи не вони дозволили йому ходити вільно Валінором? Хіба не одного вони роду? Хіба Манве Сулімо не є його братом? Помста палить мені груди, та навіть, якби я був в змозі від неї відмовитись, то не залишився б в одному краї з родичами вбивці і злодія!

— О, ні…, - вимовив Нолофінве з несмаком, — подібні промови не додають чести синам загиблого Фінве…

— Не тільки я втратив батька, — промовляв далі Феанаро, — ви всі втратили верховного правителя! Що вас тримає тут? Світло, яким Валар звабили колись сюди Нолдор, Ваніяр та Телері? Нині темрява зрівняла всіх — Ельдар і Аварі! Ця смужка землі поміж горами та морем? Це клітка, Ельдар, і вас в ній замкнено, мов чудернацьких звірят, які вміють говорити і виробляти блискучі іграшки!

— Мабуть тому Перший Дім останнім часом виробляє лише мечі, - сказав Арафінве, але його заглушив схвальний гомін.

— То що ми робитимемо? — Феанаро підвищив голос, перекриваючи гомін натовпу, — будемо тужити тут доки й нашого віку, та мешкати в імлі, проливаючи сльози в море? А чи повернемося додому, Нолдор? До озера Куівінен з його солодкими водами! Або кудись інде — там, за морем лежать розлогі землі, які тільки й очікують на прибуття вільного народу!

— А ще на тих землях проживають Синдар і Нандор, — різко мовив Нолофінве, виступивши вперед і обернувшись до Нолдор лицем, — ми попрохаємо родичів потіснитися, чи не так? Я не говорю вже про те, що ми не будемо походжати там вільно, як може дехто думає собі! Там іде війна, князь Ольве Альквалондський отримав звістки від брата. Була битва у Белеріанді, urqui напали на Егладор! Вони відрізали Егладор від Егларесту, де править князь заморських Телері Кірдан Корабельник, і відтіснили Кірдана до самого краю моря. Князь Ельве Сінголло зібрав військо і закликав на поміч князя Нандор Даінтаро, якого в Ендоре звали Денетором, та військо з Наугрім. Вони виграли цю битву, Ельдар, коштом життя князя Даінтаро та його дружини. І мають спокій лише завдяки жоні князя Ельве, Мая Меліян, котра оточила Егладор, названий нині Доріатом, поясом захисних чар!

— Це старі новини, відомі всім! — почулося з натовпу, — ми хочемо слухати Феанаро!

— Нас не налякаєш! Нехай там іде війна — ми допоможемо Сінголло!

— Синдар та Нандор воюють, а Нолдор відсиджуються в безпеці!

— Нехай боягузи стережуть це місто, а хоробрі рушають в Ендоре!

Фіндекано бачив, що розумні батькові доводи не діють на розтривожених Ельдар. Власне він і сам в глибині душі бажав сповнення давніх дитячих мрій. Війна під зорями, бої з urqui, срібноволоса Синде, котра дарує вінок переможцю… Можливо — загибель, але загибель зі славою, яку золотий голос Макалауре переплавить в пісню.

— Ви чули всі, - всміхнувся Феанаро хижо, — там воюють! Воюють наші родичі, розчищаючи місце для firi — смертних істот, незнаних нам досі. Істоти ці є чимось середнім поміж нами та urqui, принаймні так про це оповідають мудрі. Вони є не дуже розумними, зате є дуже плодовитими і заполонять Ендоре, коли Синдар Тінголло поляжуть у нескінченних битвах!

Майдан загудів. Про firi, які мали нібито стати наступниками Ельдар, багато хто почув вперше.

— Що це за істоти, скажіть будь ласка?

— Згадайте, Нолдор, як на позаминулих змаганнях програв Фінарато Арафінвіон! Він якраз і співав про оцих істот, яких ми, нібито, маємо навчати відріжняти праву руку від лівої!

— Зле, Ельдар, говорити лихі слова про осіб, яких ми не знаємо. Можливо це — наші майбутні союзники у битвах!

— О, союзники… Метелик не союзник орлу, хоча обидва є крилатими…

— Firi! Одноденки…

- І ми маємо віддати їм Ендоре?

— Слухайте князя, Нолдор! — знову продзвенів голос Макалауре, — слухайте наступника Фінве!

Коли Нолдор замовкли, Феанаро підвів руку до зоряного неба.

— Ось наш вінець! — крикнув він, — попрощайтеся з рабством, Ельдар! Але попрощайтеся й зі спокоєм! Відкиньте слабкість! Зоставте тут надбані скарби та мистецькі творіння! Беріть з собою лише зброю — ми завоюємо світ під зорями і створимо кращі речі, ніж ті, що залишили тут! Ми гнатимемо Морінготто до краю світу, далі, ніж Ороме, битимемось краще за Тулкаса, ми ніколи не відступимось від гонитви! На Чорного Ворога чекає війна та наша невмируща зненависть! Та коли ми переможемо і повернемо Сильмарили, то ми — і тільки ми — володітимемо світлом і красою Арди Оновленої! І ніхто не витіснить нас звідти — ні urqui, ні Наугрім, ні якісь незнані firi!

Схвальний гук покотився майданом. Нолофінве мовив голосно:

— Мій брате Феанаро, я зрозумів, що Камені, створені тобою, дорожчі тобі від убитого батька! Принаймні, про помсту за нього ти не говорив з таким запалом. Чи не закликаєш ти Нолдор на смертовбивчу війну задля трьох сяючих дорогоцінностей, красивих, авжеж, але не вартих крови цілого народу?

— Сильмарили, — вигукнув Феанаро, — варті навіть вічної погибелі! А щоб ви не боялися, що вам доведеться їх добувати, о тремтячі бадилинки з Другого та Третього Домів, я даю Обітницю, таку, яку не давав ще жоден Ельда. Якщо мої сини не боягузи, то вони присягнуть разом зі мною.

Багряним вогнем палали смолоскипи, багряними були накидки синів Феанаро… Багряним у миготливому світлі здавалося волосся Майтімо та двох його улюбленців Амбаруссар. Багряний відсвіт танцював на обличчі Макалауре, висвічував затяті обличчя Тієлкормо, Атарінке та Карністіро. Всі семеро оголили мечі, і сяючі леза з особливого сплаву, винахід Великого Митця, теж здавалися багряними.

Феанаро теж видобув зброю. Він стояв на сходах вежі Інгве, в лівиці тримав смолоскипа, а меча простягнув до мечів синів, і сталь скреготнула, зіштовхнувшись.

— Нехай, — заговорив Феанаро повільно і розмірено, а семеро синів повторювали за ним, зупиняючись опісля кожної фрази, — ця особа буде нам ворогом, чи другом,

служитиме Тьмі, чи Світлу,

виявиться поріддям Морінготто,

чи творінням Світлого Вали,

Мая, Ельда, або тим, хто прийде за нами,

ще не пробудженою смертною істотою,

мають знати вони,

що ні закон, ні любов, ні побратимство,

ні видимий жах, ні небезпека, ні сама Судьба

не захистить від Феанаро та його синів

того, хто зберігатиме Сильмарили в потаємному схроні, у власному домі,

а чи просто триматиме в руках.

Ми присягаємо родом усім,

що до кінця своїх днів ми нестимемо йому погибель,

і переслідуватимемо його до кінця світу.

Наше слово чує нині Всевишній Еру

і Предвічна Тьма, що візьме душу клятвопорушника.

Свідками ж Обітниці є священна гора Танікветіль,

і Манве Сулімо та Варда Елентарі!

Фіндекано застиг на місці, слухаючи ці страшні слова, що падали, немов камені в безодню. Його оtorno, його милий брат, присягав нині, беручи в свідки Світло і Пітьму, що знищить кожного, хто доторкнеться до Сильмарилів. Його, Фіндекано, теж — адже побратимство їхнє згоріло у вогнянім диханні цієї Обітниці. І татко Нолофінве був правий — в страхітливій присязі не було жодного слова про помсту за Великого Князя Фінве.

— Ви чули, Нолдор, — пролунав над майданом холодний голос князя Другого Дому, — божевілець присягнув сам знищити кожного, хто доторкнеться до тих клятих Каменів, і синів своїх змусив дати цю страшну Обітницю! Хіба дозволили б ви повторити подібні слова своїм синам? Князь Феанаро з’їхав з глузду, і це видно не тільки при світлі смолоскипів, але і при світлі зірок!

— Мої сини дали Обітницю по власній волі, - сказав Феанаро з недобрим усміхом, — а щодо тебе, напівбрате, то я бачу, що ти нині при зброї… Жоден озброєний Нолдо не насмілиться назвати мене божевільцем.

— То добувай меча! — сказав Нолофінве, наче в дзвін ударив, — ти потягнув за собою у Пітьму своїх дітей, але я не дам зробити це з усім народом Нолдор!

Феанаро давно тримав меча в руці, і почав спускатися зі сходів з дійсно шаленчим виразом на обличчі. Феанаріони розімкнулися перед ним і стали лицем до натовпу, теж тримаючи напоготові зброю, на якій присягали. Поруч з Нолофінве одразу ж виник Турукано з мечем напоготові.

— Фіндекано! — гукнув молодий Нолофінвіон, — Аракано! Станьте біля батька! А ви, старший вую, дійсно є шаленцем! І шаленцями є ваші сини, якщо наважилися задля творіння ваших рук потоптати і любов, і дружбу. Онде стоїть мій старший брат — його побратим нині мусить убити його, якщо той візьме до рук ваші прокляті Сильмарили! І ви ще наважуєтесь загрожувати нам мечем?

Поміж двома старшими Фінвіонами, котрі люто дивилися один на одного, став Арафінве.

— Зупиніться! — крикнув він, — задля нашого батька Фінве! Ви зібралися пролити братню кров біля брами його дому! Нолофінве, та будь же поміркованішим, не можна звати божевільцем того, хто нетямиться від горя! Феанаро, князь Фінве був і нашим батьком, але ти постраждав подвійно, втративши і батька, і справу всього життя свого. Та це не дає тобі права йти на брата збройно, і підіймати Нолдор на повстання. Як ми можемо покинути Тіріон, ми, котрі тут народились і виросли? Аман є нашою вітчизною, а не незнане Ендоре! Я певен, жоден з княжичів Другого та Третього Домів не бажає мандрувати на безвість!

Феанаро тим часом трохи заспокоївся, і поклав руку на плече Арафінве.

— Найменшенький, — сказав лагідно, — ти завжди був миротворцем. За що я тебе і люблю. Не хвилюйся, я не зачеплю твого брата, у якого серце давно замінилося на крижинку. А от щодо княжичів ти трохи помиляєшся, братику… Ніхто з них, говориш? Фіндекано Нолофінвіоне, ти ще не забув, як орли розшукували вас по всій протоці? І ти не хочеш в Середзем’я? А ти, другий сину Нолофінве, що так люто дивишся на мене, хіба ти не бажаєш випробувати свого меча? А ось ти, провидцю Фінарато, чи не ти мріяв виховувати отих метеликів-firi? Я не забув твою пісню! А двоє твоїх братів, я знаю від Тієлкормо, що вони просто таки прагнуть побувати за морем. Здається з усіх вас не бажає нікуди йти лише княжич Артаресто.

— Я дійсно хочу залишитись в Тіріоні, - неголосно мовив другий син Арафінве, — і не бажаю ніяких воєн. Однак, якщо Фінарато вирішить іти…

— Отже, всі, - підсумував Феанаро, — чи майже всі… Принаймні, я не почув ні від кого слова «ні». Навіть Артаресто, котрий боїться всього на світі, говорить, що піде за старшим братом. Більше того, я певен, що обидві мої прекрасні племінниці теж вирушать з Тіріону. Чи не так, Артаніс? Нема чого дивитися на мене з холодною зневагою — ти теж хочеш мати своє князівство, Нервен… Володарювати на розлогих просторах Ендоре… Бути повелителькою, чиє слово є законом! Арельде, я думаю, ти не відстанеш від приятельки… Я закликав вас в дорогу, Нолдор, радьтесь, думайте — і наважуйтесь!

Ельдар заговорили всі разом, кожний переконував приятелів в тому, в чому був упевнений сам. Нолофінве зібрав біля себе рідних Другого та Третього Дому. Князь обдивився синів, небожів, пониклого Арафінве і сказав неголосно:

— Всі чули промову Феанаро… Ви що, і правда бажаєте покинути Валінор?

— О, я бажаю, любий вую! — мовила Артаніс палко, — ви знаєте, що я не терплю вуя Феанаро, а серед моїх родичів ви найбільше любі моєму серцю! Але я хочу туди, де під зорями очікують на нас розлогі простори! Eleni rilma! Зорі сяють у наших серцях!

— Хіба тобі нині не досить зоряного світла, доню? — сумно спитав князь Арафінве.

— Мені здається, — відповіла дівчина, — що разом з деревами помер Валінор. Ні, я не докоряю Богам, здолати Чорного Валу вельми не просто. Але одна пані з Пробуджених якось оповіла мені про зграю диких бджіл, які спричинилися до смерти ngauro…

— Я з тобою, мила подруго! — вигукнула Арельде.

— Мій старший сину, — мовив Нолофінве, — невже й у тебе збереглося ще оте дитяче бажання побувати за морем?

— Мій батьку і князю, — спромігся на слово Фіндекано, — вже давно я маю еpesse Астальдо, але мені соромно відгукуватися на нього, бо я нічим не довів своєї відваги! О, не тільки про розлогі землі Ендоре мрію я, але й про звитяжні битви… Я хочу заслужити своє наймення, б’ючись проти лихої сили, яка колись знівечила Арду, а нині спотворила й Валінор. Нехай Боги знову запалять нам світло, але ж чи не встидно буде Ельдар дивитися одне на одного, і на опікунів своїх, якщо ми нічого не зробимо для покарання Морінготто? Я прагну жити в Оновленій Арді, Арді без Зла…

— Фіндекано правий! — озвався Айканаро, і Ангарато схвально похитав головою, — ми мусимо вирушити на війну! Я говорю, звісно, про тих, хто бажає подвигів і слави — про молодих Ельдар. Старші нехай зостаються в Тіріоні і очікують від нас звісток.

— Або очікують вас з Мандосу, — мовив Артаресто докірливо, — зупиніться браття мої! Фінарато, скажи що небудь, ти ж бо ніколи не любив оті вояцькі забави…

— Моя судьба ген там за морем, — відповів провидець стиха, — якщо Нолдор вирішать вирушати, я піду з ними, милий брате.

— Я, власне, — заговорив Туракано, — не дуже то й бажаю цього походу, хоча б тому, що не зможу покинути тут Еленве з донькою. Моя жона вирушить зі мною, наражаючи на небезпеку себе і дитя. Але я згоден з Фінарато — не можна суперечити судьбі…

— А я просто таки мрію про цей похід! — засміявся Аракано, — я так ображався тоді на нашого Астальдо за те, що він не взяв мене з собою у їхню з Майтімо виправу!

— Нолофінве! — сказав Арафінве розгублено, — та скажи ж що небудь! Зрештою — заборони їм!

— О, наші діти вже є дорослими, милий брате, — стиха озвався князь Аttea Nosse, — хоча і дуже юними, авжеж… Можливо, це не зовсім згідно моєї волі, але я не покину свій рід на поталу своєму шаленому… напівбрату. Мій старший син бажає подвигів і слави — хіба я можу стати йому на заваді… Мої сини прагнуть виконати своє призначення — у мене теж є призначення: не дати їм загинути передчасно. Я вирушу з ними, і оберігатиму, наскільки буду в змозі…

Арафінве приречено зітхнув:

— Я теж не покину своїх дітей… Але Боги мої… Фінарато, ти ж розумна особа, а не мечник, яких забагато розвелося в Тіріоні… Умов зостатися хоча б Артаресто — ну, який з нього воїн?

Артаресто вперто стис вуста. Він був золотоволосим вродливцем, таким же, як троє його братів, однак в глибині блакитних очей юного Нолдо зачаївся давній жах, пробуджений поглядом Мелькора. Від того лице Артаресто часом здавалося навіть негарним. Та зараз його очі горіли гарячковим похмурим вогнем.

— Я боюся, — сказав він, — я боюся замкнених приміщень і зоряного неба… Я боюся світла і тьми… Страх… Він пожирає моє fea, і я живу лише завдяки тому, що поруч зі мною завжди є хтось з рідних. Я не хочу воювати, я не бажаю ризикувати, але я розумію одне — я не зможу зостатись тут сам. І, можливо, там за морем, я побачу свій жах у яві, і переможу його, або поляжу… Тату, прошу тебе, не спиняй нас!

Феанаро тим часом підвів руку, закликаючи до тиші.

— Що вирішили, Нолдор? — спитав він, — скажіть своє слово!

— Рушення! — крикнув хтось, і світло смолоскипів заметалося по стінам Міндону, — Рушення, Ельдар! Рушення!

— Веди нас, Феанаро! — закричали Нолдор з Мinya Nosse.

— Вождь! — розляглося над майданом, — Вождь!

— Слава завжди з хоробрими!

— Слава вождю! Слава!

— Тож збираймося! — вигукнув Феанаро, — за колишні два кола світла виступаємо! У всіх є вдома прилади для виміру часу?

- Є!

— Тож пильнуйте їх, Нолдор, і приєднуйтесь до походу!

Садиба Нолофінве, опісля повернення туди князя з родиною, нагадувала розтривожений мурашник. Одразу помарніла лицем Анайре марно намагалася зібрати в дорогу дітей та чоловіка, але у княгині все падало з рук.

— Мамо, — умовляла Арельде, — рушаймо з нами! Як же ви будете жити самотою… Дивіться, навіть Еленве іде за Турондо!

— Я не зможу, — прошепотіла княгиня, — не страх тримає мене тут — але слабкість hrоа. Довга дорога пішки, переправа через море… Я цього не перетриваю. Але ж донечко… Зостанься хоч ти на втіху матері!

До двору швидко увійшла вбрана по-чоловічому усміхнена Нолде, схожа з обличчя на Нолофінве, але без тої крижаної суворості, що скувала риси князя Другого Дому.

— Рушаємо? — спитала вона, сміючись, — О, а це що за солона вода, подруго Анайре! Подивись, я вже зібралася, і готова до бою!

— Вуйна Іріме! — радісно мовила Арельде, — мамо, подивіться! Навіть татова сестра іде з нами!

— О, так, — засміялася Іріме, — я просто не маю бажання переселятися до Валмару, а саме цього бажає матуся Індіс та мої сестри. Уявіть собі — вічність співати в хорі! Ні, я люблю Маяр, і шаную Валар, але ж — вічність! Я стільки не витримаю!

— О, Лалвенде — мовила Анайре докірливо, — не можна насміхатися над Вишніми, і… і як ти взагалі можеш сміятися опісля того, що сталося?

Іріме, здавна прозвана Лалвенде, споважніла.

— Люба подруго, — мовила вона, — я любила свого батька Фінве може і більше за його синів. Брати Фінвіони дуже рано вийшли з батькового дому і почали вести своє життя. Фіндіс та Фаніель були ближчими до матері… А я… Я завжди була татовою донькою. Я слухала, як промовляв Феанаро і чула лише одне — Сильмарили. З сина Міріель гарний винахідник та майстер, але поганий князь для Нолдор. Я, Іріме, донька Великого Князя Фінве, рушаю мстити за батькову смерть, і нікому мене не спинити! Та коритися я буду лише моєму брату Нолофінве, який тільки і здатний очолити рушення. До речі, так говорить більшість Ельдар Тіріону.

Фіндекано, котрий поспішно, але методично збирався, прислухався до цих розмов краєм вуха. Його вразило, що ненька не йде з ними — княгиня зоставалася сама в спорожнілій садибі. Жаль торкнувся серця юнака, але він потішав себе тим, що мине час, і вони зроблять Середзем’я безпечним, та заберуть туди, в Оновлену Арду, всіх позосталих.

Сакви юнак нав’ючив на Моретінде. Напіврозумна тварина нервувалася — чотириногому приятелеві Фіндекано не подобалися ці поспішні збори. На його іржання заспокійливо відповідав Рогаллор, білий огир князя Нолофінве.

Фіндекано взяв у дорогу лише найнеобхідніше. Він ще не уявляв, як вони будуть переправлятися, але вважав, що про це має подбати Феанаро — на те він і вождь. Власне, було два шляхи — обхідний, через далеку північ та замерзлий пролив Гелькараске, і другий, коротший, через пустища Араману до того місця, де пролив поміж Ендоре та Аманом звужувався так, що було видно протилежний берег. Однак, для переправи потрібні були кораблі, отже Феанаро мав умовити князя Ольве перевезти рушення Нолдор на той берег. Нолофінвіон хмикнув, уявивши, як бундючний вуй умовляє холоднокровного та розсудливого Ольве Альквалондського допомогти Нолдор… Атож… Можливо у вождя поменшає пихи, і побільшає здорового розуму.

Зрештою, все було готово. Коней було вирішено взяти трьох — для жінок. Іріме обрала Куілуна, коника золотистої масті. На Рогаллора посадовили Еленве з малою Ітарільде, а на Моретінде скочила Арельде. Так вони й рушили на місце збору — Нолофінве та його троє синів, ведучи коней в поводу. Анайре йшла поруч і все намагалася покласти Фіндекано до наплічника ще один згорток з дорожнім хлібом, шматочок якого давав змогу зоставатися ситим зо два кола світла. Юнак взяв згорток і обійняв неньку, нашіптуючи заспокійливі слова, цілуючи заплакане лице. Та Анайре продовжувала плакати.

Біля брами Тіріону вже вирував натовп. Нолофінве звелів розгорнути блакитний стяг зі своїм гербом, і довкола нього почали гуртуватися Нолдор Другого Дому. Неподалік Фінарато збирав таким же чином Нолдор, спокревених з Третім Домом. Князь Арафінве стояв поруч, заглибившись в себе, і не приймаючи участи в шамотанині, яка супроводжувала шикування.

Перший Дім вже вишикувався колонною і очікував сигналу до виступу. Фіндекано відшукав очима Руссандола — Майтімо тримав багряний стяг з Зорею Феанаро. Високий на зріст, він вивищувався над натовпом, і волосся його майоріло, ніби ще одна корогва.

— Тут уже почалися сутички, — мовив Арафінве, котрий підійшов до братового стягу, — більшість Нолдор бажає мати проводирем тебе. Вони не довіряють Феанаро, і це може викликати нові заворушення.

— Перед обличчям Валар, — сухо відказав Нолофінве, — я пообіцяв своєму брату, що йтиму за ним, не домагаючись влади. Однак, своїх Ельдар я вестиму сам, якраз для того, щоб уникнути заворушень. Думаю, що Феанаро це розуміє. А ось, до речі, і він…

Дійсно, Феанаро вийшов наперед, супроводжуваний вітальними вигуками.

— Еарвен зостається, — сказав Арафінве смутно, — бо зостається Нерданель. Анайре?

— Зостається теж, — коротко відповів Нолофінве.

— Я думав, — втрутився Фіндекано, — що дочка Магтана піде за родом своїм…

— О, Феанаро зоставив вдома все зайве, — гірко мовив Арафінве, — навіть свою жону. На відміну від наших ніжних квіток, Нерданель похід по силам, однак наш брат давно приніс її в жертву Сильмарилам. Він не хоче, щоб вона йшла за ним…

— А я чув, — сказав Аракано, підійшовши до них, — що пані Нерданель заборонив іти її батько Магтан під загрозою прокляття. Рід Магтана є улюбленим родом Ауле, і коваль не хоче йти проти волі Валар…

— Воля Валар, — сказав Арафінве гірко, — подивіться, Ельдар, онде Еонве, вісник Великого Манве. Зараз ми почуємо волю Богів!

Мая Еонве став перед рушенням, і мовив глибоким голосом:

— Манве Сулімо радить вам, о нерозумні послідовники Феанаро, — не виступайте! Шлях цей приведе вас до великого лиха! Валар не затримуватимуть вас — вільними ви прийшли сюди, вільними й підете геть, але не очікуйте від них і допомоги. Зостаньтеся в Тіріоні всі, окрім Куруфінве Феанаро Фінвіона, бо його зробила вигнанцем його Обітниця. Ти зрозумієш, Феанаро, що піддався лжі Мелькора, але зрозумієш це запізно! Ти говориш — він є Вала, а ми його родичі? Тоді ти присягав даремно, бо не дано Ельда здолати жодного з Валар, принаймні у цьому світі, навіть якщо Всевишній, чиїм іменем ти присягав, дасть тобі сили втричі більше, ніж ти маєш нині!.

Тишу, що настала опісля цих слів, розтяв голосний сміх Феанаро:

— Відважні Нолдор, невже ви відправите мене, нащадка Фінве, на вигнання разом з родом усім, а самі повернетесь у рабство? Ті, хто йде за мною — слухайте! Нам пророкують лихо? Але ж ми зазнали його тут, в Амані! Зі щасливих ми стали нещасними. Та ми у змозі відшукати у горі радість, або, принаймні, здобути свободу!

Чимало Нолдор схвальними вигуками привітала цю промову. Феанаро обернувся до Еонве:

— О Мая-оповіснику, скажи Манве Сулімо, правителю Арди, що Феанаро, якщо і не здолає Морінготто, то, принаймні не зволікатиме з нападом і не литиме даремних сліз. Всевишній вклав в мене душу палкішу, ніж уявляють Боги! Зрештою я задам Морінготто такої рани, що навіть завсідники Кола Судьби здивуються і вирушать на битву, розпочату мною.

Еонве відступився. Він зі здивуванням дивився на Феанаро — тендітного Ельда, який кинув виклик найбільшому злу знаного світу. Великий Митець Нолдор не перебільшував, він насправді збирався битися з Богом.

І оповісник Манве, Напівбог, який приймав участь у Війні Стихій і знав всю силу і потугу Мелькора, вклонився Вогняному Духу Ельдар так, як вклоняються приреченим, і щез у спалаху світла.

Ельдар під проводом Феанаро рушили вниз з пагорба Туни. Багато хто озирався на покинутий Тіріон, і сум застилав очі учасників походу. Та бажання подвигів і слави було сильнішим. Воно, це бажання, дало змогу зоставити біля брами Тіріону тих, хто не міг, або не хотів вирушати.

Фіндекано довів свою заплакану неньку до того місця, де вже стояли Нерданель та Еарвен. Княгиня Першого Дому, чий дух, здавалося, було викуто зі сталі, охопила руками Майтімо, який зупинився біля матері, віддавши стяг братам. Вона пестила його обличчя, і голосила так, як голосять по милих серцю загиблих.

— Сину мій, — промовляла Нерданель, — дитя моє… Первістку мій, найдорожчий мій… Та скільки ж мені на вас чекати… Та звідки ж мені вас виглядати… Там не ненька вам чесатиме волосся, а холодні вітри… Там не зорі вам блищатимуть, а гострі мечі… Там лісами гуляє смерть, а гори дихають злом… Та залиште ж мені хоч би найменшеньких… Хоч би одного синочка залиште мені…

— О, мамо, — ласкаво говорив Руссандол, — не хвилюйтесь за нас… Я дивитимуся за Амбаруссар… З нами буде все гаразд — ось побачите. Онде поруч обидві вуйни, і жодна з них не голосить, мов за померлими…

— Це тому, сину Феанаро, що у нас вже немає сили голосити, — прошепотіла Еарвен, — ідіть швидше… Веди братів, дай нам виплакатися на самотині.

Фіндекано зоставив княгиню Анайре наодинці з батьком, щоб вони мали змогу попрощатися, і прожогом кинувся вниз по дорозі. Він розумів, що, якщо заголосить і його ненька, то він просто нікуди не піде — не зможе її покинути. Майтімо вже не пішов в голову своєї колони, де маяла на вітрі корогва Першого Дому, а взяв побратима за руку і тримався поруч.

— Як тяжко, — вимовив він врешті, - я не думав, що це так тяжко…

— Руссандоле, — сказав Нолофінвіон стиха, — я чув твою присягу, і я не знаю, чи можу звати тебе братом…

— О, ні… - сказав Майтімо, — Обітниця є Обітницею, а братство братством. Ти ж не ховатимеш від мене Сильмарили, навіть якщо вони й потраплять тобі до рук… Не муч мене, оtorno, бо я зараз і сам почну голосити. Ненька залишається тому, що її батько Магтан пообіцяв її проклясти, в разі, якщо вона піде проти волі Валар, а татко… А татко мовив, що вони давно чужі одне одному… І не залишив їй навіть близнят, які дійсно занадто юні для такого походу.

— То твій батько не захотів, щоб пані Нерданель йшла з вами?

— Не захотів, — мотнув Майтімо своєю рудою гривою, — і це зле… З нами їй було б спокійніше, а небезпек вона не боїться. Мама найбільше переживає за лисенят — їй при їхньому народженні примарилось, що один з них загине юним, і коли її спитали, чи дасть вона двійнятам аmilesse, вона дала їм його — але одне на двох… — Амбаруссар. Я і досі їх так зву. А батькові набридло звати малих Пітьяфінве й Телуфінве, бо офіційними іменами в нашій родині не називали нікого. Ненька ж тоді ходила по садибі, наче втратила щось, і на нове запитання про аmilesse відповіла з серцем: «Одного з них зватимуть Умбарто, а якого — визначить час».

— Умбарто… — пробурмотів Фіндекано, — приречений… Бідолашні лисенята…

— Вона відчула… — криво всміхнувся Руссандол, — татко, однак, зробив вигляд, що не зрозумів, і з того часу звав Пітьяфінве Амбарто, а Телуфінве — Амбаруссо. Один, мовляв, просто Рудий, другий — Високий Рудий. Начебто мало в родині одного високого рудого Нолдо, себто мене.

- Їм дійсно треба було залишитись, — сказав Нолофінвіон з серцем, — князь Феанаро…

— Не будемо… — спинив його Майтімо, — я весь час буду з братами, і вирву їх з пащі судьби… Я піду до своїх, побратиме, але ми ще побачимось, неправда ж? Ти не тримаєш на мене серця? Ну як я міг не присягнути, коли весь мій рід оголив мечі, виголошуючи Обітницю?

— Пам’ятаєш оті змагання, на яких Макалауре переспівав Фінарато? — спитав Фіндекано сумно, — тоді Валіе Вайра мовила тобі — «ніколи не присягай».

— О, я згадав про це, — зітхнув Майтімо, — якраз тоді, коли Обітниця звучала під зоряним небом. Та зробленого не повернеш. Бувай, мій Астальдо…

Вийшовши на берег моря, Нолдор стали табором неподалік Лебединої Гавані. Троє братів Фінвіонів зійшлися на нараду, і вирішено було таки домовитися з князем Ольве щодо кораблів, і перевозу. Арафінве запропонував себе в якості посланника, бо ж був одружений з донькою Ольве, але Феанаро нетерпляче мотнув головою.

— Я піду сам, — сказав, — і умовлю Телері не тільки дати кораблі, але й вирушити з нами.

Його молодші брати вже давно впевнилися в тому, що Великий Митець є нині і Великим Промовцем. Принаймні, Нолдор в Тіріоні зосталася ледве десята частина — всі інші були на побережжі і прагнули перетнути пролив. Тому вони відступили йому честь бути посередником, і Феанаро вирушив до Альквалонде.

Фіндекано тим часом, взоруючись на Перший Дім, також формував зі спокревених військові загони. Для Третього Дому те саме робив Фінарато, і Нолофінвіон мав нагоду ще раз впевнитися, що Інголемо має військовий хист і залізну волю. Княжичі розділили тих, хто вмів вправлятися зі зброєю на три загони від кожного роду. Cano, воєводами, стали княжі сини.

Під час розподілу виявилося, що не лише Нолдор зібралися на пошуки пригод. До Туракано прийшов його приятель, Ваніа Глорфіндейл, який привів з собою цілий гурт світловолосих Ельдар і панну Амаріе, котра оголосила, що не може покинути Фінарато. Інголемо засяяв усміхом, і суму в його обличчі трохи поменшало. Підійшов ще один загін — приятелів і знайомих панни Іріме Фінвіоні, серед яких було багацько Пробуджених, котрі бажали згадати минуле. І Фіндекано з радістю побачив поміж них цілительку Лаурендіе.

— О, юний герцівник, — засміялася жінка, — ти змужнів… Я бачу — ти є cano, гаразд. А де твій рудий приятель, який стріляв по Мороку з самострілу?

— По Мороку? — перепитав Фіндекано.

— О, ну так, по Чорнобогу… Це ми так його назвали, Квенді, коли зрозуміли, яка сила намагається винищити нас.

— Майтімо, — всміхнувся Фіндекано, — вирушив з князем Феанаро до Альквалонде. Вони мають домовитися щодо переправи. А як ви потрапили сюди?

— Звістки летять на крилах, — мовила Лаурендіе, — я привела з собою всіх мудрих жон з півночі. Вам потрібні будуть цілительки, юний воїне.

— А якже ваш meldo? Адже…

Лаурендіе засміялась.

— Таурохтаре, йди-но сюди…

До Фіндекано підійшов стрункий Пробуджений, темноволосий та сіроокий, як більшість Нолдор. Він лагідно усміхався, але Нолофінвіон побачив в його обличчі ту саму причаєну силу, яку йому доводилось бачити в лиці загиблого Великого Князя Фінве.

— Це мій weo, мій meldo, — мовила цілителька гордо, — він повернувся від Судді якраз опісля зруйнування Форменосу. І знову захотів воювати, авжеж… Ми так поспішали, думали, що доведеться наздоганяти вас аж за Араманом.

Фіндекано простягнув руку високому Ельда з вояцьким іменем[118], і той потиснув його долоню, попередньо переклавши списа до лівиці.

— Ми, Перші, більше звикли вправлятися зі списом, — мовила Лаурендіе, — а мечі… Спробуємо навчитись за дорогу.

Таурохтар знову усміхнувся, але промовчав

— Піди подивись, як там облаштувались наші, - попрохала його жона, — і чи всі мають зброю. Якщо не всі — доведеться попрохати в цій Гавані Лебедів хоча б луків та стріл.

Коли Ельда пішов, кивнувши, Фіндекано мовив стиха:

— Він такий мовчазний…

— О, — сказала цілителька, — він ще не може звикнути. Тоді, о, як добре, що мені не довелося бачити цього, тоді, за морем, urqui таки схопили мого meldo живим, і доправили до Ангамандо[119]. Там його допитував сам Князь Вовкулаків, а, оскільки Таурохтар відповідав лише насмішками, то йому відрізали язик. Зараз милий має нове hrоа, але ніяк не звикне до того, що може говорити. Загинув він у страшних муках, тому й відпочивав у Мандосі довше, ніж я.

— Моя пані, - вирвалося у Фіндекано, — і ви наважилися повернутися в Ендоре?

— О, юний Нолдо, — всміхнулась жінка так, що Нолофінвіон аж здригнувся, — ми, Нолдор, горді, і завжди були гордими, і такими й зостанемось. Чи гордим шкодувати тіла, коли дух прагне помсти? Тим більше, нині у Валінорі з Нолдор залишаються лише слабкі тілом, або духом, а ми з моїм meldo є сильними, і користь у поході з нас буде неабияка.

Князь Нолофінве схвалив нововведення старшого сина щодо військового облаштунку. Засумнівався він лише в доцільності прийняття до лав новоствореного війська Ваніар, адже це могло привести до суперечки з Інгве, князем Валмару. Глорфіндейл був улюбленим небожем Інгве, та й решта Ваніар належала до відомих у Валмарі родин. Туракано, який, власне, і завербував своїх валмарських приятелів до війська, гаряче заперечував:

— Мій батьку і князю! — говорив він палко, — адже ми нікого не утримуємо в рушенні насильно! Мої друзі прийшли сюди по власній волі, і князю Інгве нічого буде вам закинути.

Час минав, а звісток з Альквалонде все не було. Хтось мовив, що бачив, як Феанаро повернувся і знову рушив до Гаваней, на цей раз — зі своїми синами, та прибічною дружиною з молодих Нолдор.

Ще через деякий час хтось крикнув схвильовано:

— Тira[120], Ельдар! Вогонь!

В порту дійсно щось горіло, і вогонь добре було видно з табору. Затривожені воїни з Першого Дому не знали, що робити — адже з ними не було їхніх canо. Без вождя і княжичів молоді Ельдар розгубилися, і в таборі зчинився гармидер.

Нолофінве зійшов на великий камінь біля води і звелів сурмити в сурми. Сигнал на шикування заспокоїв воїнів, і вони мимоволі стали до шереги. Поруч вишикувалися новостворені дружини Attea та Nelya Nosse.

— Фіндекано, — звернувся князь до сина, — бери своїх Ельдар, і йдіть, подивіться, що там таке. Коли щось не так — за вами йтиме Фінарато зі своїми воїнами.

— Валар могли влаштувати там пастку! — вигукнув хтось з поміж багряних плащів Першого Дому.

— Йди, сину, — мовив князь Нолофінве, — і будь обережним.

Фіндекано кивнув, і засурмив в мисливський ріг. Його воїни вже встигли вивчити ці простенькі сигнали і зібралися біля свого cano з луками напоготові. Сам чудовий лучник, Фіндекано намагався згуртувати біля себе метких стрільців, і це йому вдалося.

— За мною! — гукнув він, — дотримуйтесь шику!

З берега затоки видавалося, що Альквалонде близько, але обхідна дорога зайняла доволі багато часу. Фіндекано ламав собі голову над тим, що трапилось… Засідка? Яка? Манве Сулімо прислав Маяр, щоб вони зупинили Феанаро? Або, навпаки, вигнали геть, посадовивши на корабель разом з синами? Вогонь у гавані — це заклик на допомогу?… Чи може, Вогняний Дух не поладнав з князем Ольве? Але в такому разі Феанаро, розлючений до неможливості, вже був би у таборі і наказував валити ліс на будівництво кораблів. Юнак не сумнівався, що Великий Митець зладнав би з цим, тим більше, що колись він працював у Гаванях, виготовляючи для Телері ріжні, необхідні в морській справі дрібнички.

Горіли, як виявилося, комори біля причалу, яскраво освітлюючи набережну та територію порту. У відблисках вогню Фіндекано з жахом побачив кілька тіл, що лежали на камінні у тих неприродних позах, які приносить лише загибель.

Срібноволосий юнак — Телеро з луком у руці… Голову йому розрубано ударом меча… Нолдо в багряній накидці… З грудей стирчить стріла, а друга вп’ялася в горло… Фіндекано різко зупинив своїх ледь очманілих від несподіванки лучників і крикнув:

— Слухати cano! Луки до бою!

Він кинувся вперед, тримаючи лука напоготові, ще нічого не розуміючи. Його воїни врешті вирвалися з-поміж рядів портових комор на відкритий простір, і Фіндекано побачив мертвих на причалі, мертвих Нолдор в багряних накидках, і, просто перед собою, пришвартовані кораблі, з яких сипалися стріли.

— Фіндекано!

З поміж непорушних тіл звівся на лікті Майтімо Руссандол

— Фіндекано, ти привів лучників! Стріляй! Задля оtornasse — стріляй!

— Перша лава! — крикнув Нолофінвіон одрухово, — по кораблях! Стріляй!

Свиснули стріли. Фіндекано висмикнув з тула наступну.

— Друга лава — стріляй!

Друга шерега його лучників вистрелила з-за плечей першої. Стрільці на кораблях або загинули, або заховалися, бо залпу у відповідь не було.

— Луки напоготові! — закричав Нолофінвіон, — Нолдор, хто живий, відходьте з причалу! Виносьте поранених!

Дехто з воїнів в багряному заворушився. Майтімо з зусиллям підвівся і підхопив на руки воїна, в якому Фіндекано пізнав Макалауре. Темне волосся quentaro злиплося від крові.

— Перша лава — допоможіть! — гукнув Фіндекано, — друга — кораблі на приціл!

За кілька хвилин Нолдор його загону витягли під захист комор тих Міnya Nosse, хто ще ворушився.

— Майтімо, — сказав Фіндекано ошелешено, — там, на кораблях — Телері! Я бачив, я влучив в одного… Майтімо, що тут коїться?

— Вони почали стріляти! — прошипів Руссандол, — вони почали… Макалауре… Його вбито…

— Ні, твій брат живий! Заспокойся…

Дійсно, співець розплющив очі і намагався спинити кров, що заливала йому очі. До Майтімо підскочили троє молодших братів. Атарінке тримав в руці закривавленого меча, Тієлкормо та Карністіро були забризкані кров’ю, своєю та чужою, з голови до ніг. Брати прийняли пораненого на руки і потягли до безпечного місця.

— Тіra, Нолдор!

Зверху, з міста бігла юрма озброєних Телері. Зброя у них була поганенька — ножі та короткі мечі, зрідка траплявся спис.

— Нолдор, на битву! — гукнув Майтімо на тих своїх дружинників, котрі занишкли попід будівлями, де ховалися від стріл, — Помстимо загиблих!

Стріляти вже було пізно, і Фіндекано вихопив меча.

— Друга лава — кораблі на приціл! Стріляти за необхідністю! Перша лава — за мною!

Нолофінвіон бився виважено, ніби на поєдинку, намагаючись не вбивати, а зранити так, щоб вивести з ладу. Він і досі не втямив, що сталося з лагідними Телері, і з чого почалася сутичка.

Проти нього став високий Телеро з мечем. Сріблясте волосся виблискувало у багряному світлі палаючих будівель порту.

— Тіндоме! — крикнув Фіндекано, пізнавши, — Тіндоме, стривай! Що сталося?

— Злодії! — кричав Телеро під дзвін зброї, - злодії! Вбивці!

— Тіндоме, та що тут…

— Ваші вбили Беріона! Він був моїм оtorno! Ближчим за брата!

Беріон… Змагання стрільців… Один з кращих лучників… Беріон…

— Тіндоме, почекай!

— Злодії! Ви хотіли захопити кораблі силою! Ви створили наших морських лебедів? Ваші жони та діви ткали полотно для вітрил? Ви пішли проти волі Валар, але ми не бажаємо вам помагати! Ваш Феанаро — злодій, і ви всі — злодії!

Фіндекано відбивав удари ошаленілого від горя мореплавця, вже втямивши, нарешті, страшну правду. Князь Феанаро, не зумівши умовити Ольве Альквалондського переправити рушення Нолдор через море, повернувся до табору за дружинниками, і звелів брати кораблі на меч. Він сподівався, певне, що Телері, яких він вважав слабодухами, не будуть опиратися. Але мореплавці боягузами не були. І князь Ольве, опісля розмови з Феанаро, напевне наказав охороняти порт і кораблі… Ось чому Майтімо кричав, що Телері почали стріляти… Ще б пак, адже він їх заатакував…

— Тіндоме, — умовляв юнак супротивника, — я не хочу тебе вбивати! Зупинись… Вже нічого не змінити. Нас більше… Зупинись!

— Зате я хочу тебе вбити! — кричав Тіндоме, — мого оtorno вбив твій рудий побратим! Я уб’ю тебе, Нолдо, і йому буде так само боляче, як і мені!

Фіндекано вибив меча йому з рук і добряче штурхонув, одночасно роздивляючись навсібіч. Бій майже завершився — Телері не змогли встояти перед краще озброєними Нолдор, які, збираючись в Ендоре мали добрі мечі, а багато хто — й кольчуги. Причал було завалено мертвими, і більшість вбитих були підданцями Ольве Альквалондського. Лучники з загону Фіндекано зайняли становиська за гарнесенькими будиночками портових служб і все ще перестрілювались з тими, хто був на кораблях.

Тіндоме лежав на білих каменях причалу і плакав злими ненавидячими слізьми. Фіндекано присів біля нього, і Телеро видушив ненависно:

— Чого дивишся? Добий!

— Я не хочу твоєї смерти, — мовив Астальдо з болем, — не хочу…

— Зате я не хочу жити, — мовив Тіндоме від серця, — за що?… Той рудий cano, ми ще билися разом під керівництвом Тулкаса… на змаганнях… А нині він убив Беріона, убив ударом меча… Краще б він убив мене замість мого брата. Будьте ви всі прокляті, Нолдор, разом зі своїм вождем!

— Зупиніться! — почувся зверху голос Феанаро, — зупиніть битву!

Фіндекано підвів голову. Князь Нолдор стояв на мармурових сходах і тримав меча біля грудей Ольве Альквалондського.

— Зупиніться, — вимовив і Ольве, — зупиніться. Скінчено.

— Звели тим, на кораблях, кинути зброю, — сказав Феанаро, — і ми збережемо життя і тобі, і твоїм лучникам.

Ольве опустив голову, тоді підвів її і крикнув голосно:

— На кораблях! Не стріляти! Наказую — здатися…

— Нолдор, займайте кораблі, - мовив Феанаро, — виводьте з гавані.

Коли з кораблів зійшли Телері-лучники, виносячи поранених і вбитих, Майтімо гукнув до своїх воїнів, і вони рушили виконувати наказ. Ще якийсь гамір розітнув погребову тишу, яка замінила брязкіт мечів. На причал вибігли Нолдор під проводом Фінарато Арафінвіона. Поруч з братом поспішала Артаніс зі мечем у руках.

— Що тут? — спитав Фінарато, розгублено роздивляючись довкола, — що сталося?

Артаніс виявилася меткішою Вона побачила Феанаро, котрий все ще тримав біля себе Ольве, як заручника, і кинулася до нього.

— Це справа ваших рук, князю Феанаро, — закричала вона, — це ви нацькували Нолдор на родичів! Це вам все не до вподоби були Телері! Це так ви починаєте боротьбу з Пітьмою в Ендоре? З братовбивства? Відпустіть зараз же батька моєї матері, інакше я проткну вас наскрізь оцим ось мечем!

— Я не б’юся з жонами, — спокійно сказав Феанаро, однак прибрав меча від грудей князя Телері.

— Забирайтесь геть, Феанаро Фінвіоне! — вигукнула Артаніс, підбігаючи до них, — або бийтеся зі мною, ганьба усіх Нолдор Тіріону!

— Артаніс, — сказав Ольве, — мила… Не треба…

Феанаро зійшов зі сходів і пішов до кораблів, перевірити, як там справи. Пішов спокійно, переступаючи через мертвих, і своїх, і чужих. До Ольве, на сходи, поволі збиралися зранені Телері. Князь Альквалонде сів на мармурову сходинку і охопив голову руками.

— Милий родичу Ольве, — схлипнула Артаніс, — та як же це… Та ми ж…

До них підійшов Фінарато і не опустився, а впав на коліна. Артаніс сіла поруч з родичем, і той поволі підвів руку і погладив улюбленицю по волоссю, яке сяяло давно померхлим світлом Двох Дерев.

— Моя дитино, — мовив Ольве стиха, — мої бідолашні Телері… Мої білі кораблі…

— Я зостанусь з вами, милий родичу, — сказала Артаніс, — я не покину вас…

— Ти — Нолде, — зітхнув мореплавець, — йди зі своїми, Нервен…

— Ви зрікаєтесь нас, дітей Еарвен? — неголосно запитав Фінарато.

— Ні, ясновидцю, — стиха відповів Ольве, — а ось тобі таки варто залишитись, бо тебе вже вбили тут, в Альквалонде… Свій дар, Фінарато, ти успадкував від мене, бо мені відоме аpacen. Моє світле дитя, в страшну годину спогад про братовбивство стане єдиною тріщиною в панцирі твого духу, і Тьма здолає тебе…

— О, лише відплата, — прошепотів Фінарато, — бо я є Нолдо, такою ж мірою як і Телеро, а за вчинене зло відповідають родом усім.

Фіндекано тим часом зібрав свій загін, поранених і вбитих Нолдор звелів покласти на ноші, зроблені з плащів, і відходити до табору. Він відчував тяжке спустошення від причетності до злочину. Думав про те, що скаже батько, а особливо — князь Арафінве, зять Ольве Альквалондського.

Родичі, звісно, не сказали нічого доброго. Ні, князь Нолофінве та його брат не дорікали Фіндекано, котрий одрухово став на бік Нолдор проти Телері. Зате про Феанаро було мовлено багато, і всі ті слова були лихими.

Однак, треба було згортати табір і рушати на північ. Кораблі були в морі — їх гнав попутний вітер. Цей же вітер роздмухував вогонь поховальних вогнищ, на яких ставали попелом тіла Нолдор-лучників з загону Фіндекано. Астальдо думав, що нині, в Альквалонде, теж ховають загиблих… Білі плити причалу, залиті кров’ю… Вони стояли перед очима Фіндекано, варто йому було їх заплющити.

Нолдор рушили одразу ж опісля поховання. Настрій у новоствореного війська був теж поховальний, а жінки з обозу тихо плакали. Подібний початок походу не мав вигляд доброї прикмети.

Швидко розігралася буря, поміж воїнами пішли поголоски, що це Майе Уїнен оплакує загибель Телері. Кораблів, на яких плив Феанаро з частиною свого війська, вже не було видно з берега. Говорили, що Нолдор з Першого Дому не мають досвіду мореплавства, і що, при умові явного Божого гніву, жоден з cirya не врятується від шторму.

Князь Арафінве ледве пересував ноги — так вразила його звістка про битву в Лебединій Гавані. Фінарато йшов, вперто стиснувши вуста, в очах ясновидця був крижаний спокій приреченого. Артаніс пророкувала, що Феанаро зі своїми супутниками таки піде на дно і вголос висловлювала сподівання, що це послужить викупом для морських Божеств. Туракано з Аракано, та молодші Арафінвіони лише знизували плечима — а чого ще можна було очікувати від Вогняного Духа? Вони вважали, що помилкою було саме рішення старших послати Феанаро на перемовини. І мовчки йшов попереду рушення князь Нолофінве, схожий на Феанаро так, як обпікаючий холод схожий на обпікаючий вогонь.

Однак, море заспокоїлося, а вітер ущух. Коли Нолдор ступили на пустельні землі Араману, то побачили, що до берега поволі підходять і кораблі Феанаро. Їх було менше, ніж відпливло з Альквалонде, але втрати, як заявив Феанаро на нараді, виявилися не такими великими, як він думав спочатку.

Молодші брати Фінвіони спробували було докоряти князю Міnya Nosse, але дуже швидко зрозуміли, що всі їхні старання даремні. Феанаро зовсім не каявся у вчиненому, рівно, як і троє його середніх синів. Однак, на Амбаруссар було страшно дивитись — юнаки помарніли і стали схожі на тіні, Макалауре замкнувся в собі і не випускав з рук арфи, струни якої стогнали, мов дерева під буревієм, а Руссандол відгризався від усіх докорів одним — Телері, мовляв, почали стріляти першими.

Кораблі тепер йшли понад самим берегом, і перепочинки були спільними у всього рушення. От під час такого перепочинку і сталося те, про що опісля Нолдор згадували постійно — то з болем, то з каяттям, а то — зі злою насмішкою.

На високій кручі, що стриміла над цим непривітним берегом, раптом виникла в спалаху світла постать, вбрана в чорне, і голос, глибокий, мов дзвін, відгукнувся в головах всього рушення:

— Слухайте, Нолдор! Уважно слухайте!

В обозі заплакали діти, а дорослі заціпеніли, наче скуті кригою. Фіндекано якраз доїдав свою просту вечерю — кашу, зварену на вогнищі, і трохи не впустив казанок.

— Суддя! — мовив у нього за спиною напружений голос Туракано, — брате, це сам Суддя…

— Нерозумні діти, — знову розлігся голос Намо, — незлічені сльози судилося пролити вам, і не почують Боги вашого голосіння та нарікань. Хоч куди б не вирушив рід Феанаро, йому не втекти від Божого гніву! І не уникнути покарання й тим, хто йде за ним. Бо Обітниця веде нині Вогняного Духа, і вестиме й надалі, та все ж не сповнить надій ні його, ні його роду, а буде натомість щоразу вихоплювати з рук жадані скарби. Кожна добра справа їхня обертатиметься лихом, і причиною тому стане ворожнеча між родами і страх перед зрадою. Бути їм вигнанцями довіку, і блукати по світу, мов листю, яке носить вітер!

Фіндекано поволі встав. Вирок належало слухати стоячи. Він був Нолдо, гордий Нолдо, і не бажав плазувати навіть перед Суддею Намо. Стояли вже всі, стояли в суворій мовчанці. Нолофінве склав на грудях руки, і сину навіть здалося, що батько погордливо усміхається.

— Ви пролили братню кров, — продовжував Суддя, — пролили на землю Аману Благословенного. І за цю кров заплатите кров’ю, нерозумні Нолдор, бо жити будете весь час у тіні Смерті! О так, ви є іlfirin, однак згубити вас можна — і ви загинете від зброї, тортур і горя. Говорю князям вашим — небагатьом з вас судився рятунок, а роду Феанаро рятунку не буде! Ваші безпритульні fea прилинуть до Мандосу, і там тужитимуть за тілами, та не сподівайтеся жалю і милосердного вироку. А ті, кому судилося вижити, обтяжені мукою та літами, змарніють і постануть сумовитими тінями перед тими народами, що прийдуть пізніше. Таким є присуд Богів, і таким він залишиться, хіба що я, Суддя, побачу можливість знову правити суд.

Зникла в спалаху чорна тінь, та тиша ще довго панувала над табором. Зрештою, Нолофінве послав зброєносця до Minya Nosse і запросив Феанаро зо старшим сином на нараду.

Шестеро Ельдар розташувалися довкола одного з вогнищ. Арафінве не підводив голови, та в тих швидких поглядах, які він час від часу кидав на Феанаро, палала справжня лють. Нолофінве як завжди був камінно спокійним, а Феанаро, як на диво, навіть веселим.

— Ми дотримаємо Обітниці, - сказав він з усміхом, — я маю на увазі рід свій. А погрози… Це тільки погрози. Перший Дім не зверне зі свого шляху, і я передрікаю, що пісні про наші діяння не змовкнуть до останніх днів Арди.

— Одна з пісень буде про твій вчинок в Альквалонде! — раптом різко мовив Арафінве, — досить красивих слів, старший брате! Я, Арафінве Фінвіон, повертаю назад і кличу за собою всіх бажаючих! Я стану перед Колом Судьби і попрохаю, щоб покарання обминуло позосталих Нолдор і впало на одного мене. Нолофінве, ти зі мною?

Середній брат довго мовчав, тоді вимовив стиха:

— Я обіцяв підтримувати сина Міріель і йти за ним — і я дотримаю слова, нехай я і не закликав в свідки Світло і Тьму. Однак, я не буду затримувати тих Нолдор Аttea Nosse, які захочуть повернутися назад. Я сподіваюся, Арафінве, що ти схилиш Валар до милосердя і прощення. До того ж, Третій Дім не заплямував рук кров’ю Телері, і його не стосується вирок Судді, якщо, звичайно, ви повернете назад просто з цього місця.

— Злякався, найменшенький? — спитав Феанаро все з тою ж злою насмішкою, — добре… Йди! Повзи на колінах до господарів, вони пробачать тебе, пожаліють… Дивись, ще й призначать Великим Князем Нолдор… Тієї жменьки Нолдор, котра нидіє зараз на пагорбі Туни.

— Я йду назад, бо можу не втриматись і вбити тебе, Феанаро, — відповів Арафінве люто і різко підвівся, — я не знаю, як я дивитимуся в очі Ольве, і чи залишиться його донька в садибі Нолдо, але я зроблю все, щоб виправити злодіяння, вчинене тобою.

Троє старших княжичів тим часом обговорювали появу Судді. Майтімо запевняв, що Намо весь час дивився просто на нього, особливо, коли з таким смаком оповідав про біди, які очікують Нолдор.

— Коли ото він говорив про тортури, то вказав на мене, я певен, — здригнувся Руссандол, а Фіндекано, пронизаний раптовим жалем, стиснув йому руку, — оце ускочив Рудий так ускочив, а ще говорять, що рудим щастить. Уявіть собі — мені навіть руки накласти на себе не можна в разі якогось лиха… З одного боку Морінготто, з другого Суддя…

— На полі битви, — стиха мовив Фінарато, — а чи в катівні, гордість — єдине, що нам зосталось, Нолдор.

— Проб’ємося, — сказав Фіндекано, — я певен цього. Але ж Фінарато, Nelya Nosse повертається назад…

— Мій батько повертається, — виправив його Фінарато, — і з ним — усі бажаючі з Трьох Домів. Я йду вперед, і веду Nelya Nosse, як його намісник. Ми вже говорили про це. Татко, ясна річ, не в захваті від мого рішення, але… Нічого не змінити.

— Може тобі краще…, - несміливо почав Фіндекано, згадавши слова Ольве.

— Може і краще, — зітхнув Арафінвіон, — Амаріе напевне повернеться — її так налякали слова Судді, що вона не може ні їсти, ні спати. Але я не можу повернутися — судьба…

Опісля недовгого перепочинку заграли шикування срібні сурми. Феанаро, оточений синами, стояв віддалік, кривлячи вуста в зневажливому усміху, і робив вигляд, що шамотанина в таборі зовсім не стосується Першого Дому. Коли зібралися всі, на покритий мохом валун легко видерся Нолофінве.

— Нолдор, — мовив він, — ми всі чули голос Судді Намо. Ми всі чули його вирок. Я знаю, що у таборі говорять про можливість повернення до Тіріону. Ми, троє князів з роду Фінве, надаємо бажаючим таку можливість. Князь Арафінве повертається назад, і візьме під свою руку всіх, хто стомився від дороги, чи злякався вироку. Шикуйтесь під його корогву — вам ніхто не дорікне, що ви не розрахували свої сили. Передавайте рідним вітання від позосталих і нашу любов.

Табір гомонів довгий час. Зрештою, до стягу з золотою квіткою потяглися ті, хто хотів повернутися. Нолдор йшли з опущеними головами і не підводили очей, та в обличчі Арафінве не було ні сорому, ні страху. Князь робив те, що вважав за потрібне, рятуючи слабших від майбутніх страждань.

Арафінве повертався сам-один, з його рідних в рушенні зостався навіть Артаресто. Фінарато підвів до батька заплакану Амаріе, і попрохав опікуватись ніжною Ваніе до кращих часів. Еленве, незважаючи на умовляння Туракано, зосталася з чоловіком і відмовилася доручити Амаріе малу Ітарільде.

— В таборі залишаються діти, — говорила вона розважливо, — навіть отой шаленець Куруфінве-молодший везе з собою сина, а його Лехте зосталася в Тіріоні… І багато хто з жінок таки залишає з собою дітей. Я вважаю, що навіть Амаріе слід залишитися — бо опісля такого напутнього слова Судді вона ризикує більше не побачити свого meldo. Я згодна і на тортури, і на смерть — аби тільки поруч з Турондо!

Фіндекано думав, що бажаючих повернутися буде багато. Однак, до Арафінве приєдналася зовсім невелика частина рушення. Зосталися всі воїни з загону Фіндекано — його лучники вважали, що в Альквалонде Феанаро «Морінготто попутав», та якщо Суддя виніс їм вирок усім разом — і тим, хто задумав зле, і тим, хто виконував накази, то краще таки йти вперед. Зостався загін Туракано і всі його Ваніар. З загону Аракано пішла лише невеличка частина Ельдар, в основному ті, яких умовили матері, або кохані. З Третього Дому вирішило повернутися більше Ельдар, але в більшости — жони з дітьми, і зовсім мало воїнів. Приєдналися до поверненців і кільканадцять Ельдар Першого Дому — теж жінки. Всі воїни в багряних накидках зосталися вірними вождю.

Сини Індіс обійнялися на прощання, і невеличкий загін Арафінве вирушив у зворотній шлях, несучи з собою записочки, написані на уривках паперу, на шматочках тканини… «Пробач, ненько, ми йдемо вперед… Ми мусимо йти, бо єдине, що у нас залишилось — гордість…»

***

Шлях на північ був тривалим та виснажливим.

Звідкись наповзли липкі тумани, не стало видно зоряного неба, що було святинею для Ельдар. Плащі, зіткані руками нолдіе, і просочені особливою жіночою магією, ще тримали тепло, але підніматися зранку ставало все важче і важче.

Знову спалахнули чвари поміж родами. З того часу, як Арафінве вирушив назад, до Тіріону, протистояння між його старшими братами поглибилось і досягло критичної межі. Феанаро вважав, що він, як старший син, успадкував від батька звання Великого Князя Нолдор, і тому мусить одноосібно керувати рушенням. Нолофінве йому в тому не суперечив, і погоджувався з його правами, однак, на ділі виходило, що вождю, як і раніше, корилися лише Нолдор Першого Дому, а решта слухала тільки накази Нолофінве. Вождь спробував був натиснути на Фінарато, однак онук князя Ольве відповів йому холодно і ввічливо, що, за відсутньости батька він слухатиме поради князя Нолофінве, і коритиметься його наказам, які ніколи не призведуть до братовбивства. Вогняний Дух скипів, однак змушений був погодитися, відчувши в племінникові ту страшну холодну незламність, яка відріжняла нащадків Індіс. Розмова з Нолофінве теж ні до чого не привела — молодший брат знову визнав права Феанаро на титул і владу, однак мовив, що нині, в тяжких умовах походу, він не може позбавити рідних свого опікунства. Вогняний Дух знову відступив, однак затаїв зло і присягнув собі помсту.

Протока все вужчала і вужчала, коли розходився туман, то берег Ендоре можна було побачити неозброєним оком. Феанаро, котрий мав з собою труби, що посилювали зір, а також мапи побережжя, складені колись Телері, і подаровані Великому Митцю в часи їхньої дружби, визначив, що Гелькараске, замерзлий пролив, де колись скипіло і застигло знову море під час Війни Стихій, вже зовсім близько, а отже переправлятися потрібно тут, інакше кораблі не пройдуть поміж крижинами, або і взагалі вмерзнуть в лід. Справившись з мапою, Феанаро визначив, що навпроти рушення мріє затока Дренгіст, яку обрамляє місцевість названа колись Лосгаром.

Брати підрахували кількість кораблів, і визначили, що одразу все рушення переправити неможливо. Вирішили переправлятися по черзі — Перший Дім спочатку, за ним інші.

Однак, дійсно, неначе лиха сила почала псувати всі починання Нолдор. Ельдар Другого Дому, які вже відверто звали себе підданими Нолофінве, забажали переправитися першими, остерігаючись підступу як з боку Валар, так і з боку Феанаро. Їх підтримали Ельдар Третього Дому, і спалахнула колотнеча, під час якої вже зблиснули й мечі.

Хвала Богам, ніхто з заколотників не позбувся hrоа, але Нолофінве попрохав брата переправлятися якнайшвидше, частину Ельдар зоставити в Лосгарі будувати табір, а кораблі відіслати назад за рештою рушення. У Феанаро зблиснули очі, він усміхнувся, кивнув — і погодився.

Як на те — повіяв попутний вітер, і, якось прокинувшись, Ельдар Другого та Третього Домів побачили на місці табору Мinya Nosse лише акуратно засипані піском кола від вогнищ. Феанаро знявся з місця нікого не попередивши, а втім, Нолофінве це й не здивувало — він добре знав брата і вже давно звик до його швидких рішень.

Фіндекано, прокинувшись, знайшов поруч з собою витворну застібку для плаща у вигляді квітучої гілки, де пелюстками квітам служили аметисти, а серцевиною — рожеві перлини і зрозумів, що оtorno прибігав проститись, але не став його будити. Юнак розумів Майтімо — там, в Лосгарі, вони могли висадитись під зливу з ворожих стріл. Фіндекано причепив застібку до свого плаща, погладив квіти, що ніби зберігали тепло долонь свого творця, і пішов робити вже звичний вранішній обхід свого загону.

Туман розвіявся, і білі кораблі було чудово видно на темній воді, під сяючими зорями. Видовище це було настільки гарним, наскільки й сумним, адже всі одразу згадали, якою ціною заплачено за переправу. Час від часу хтось відривався від поточних справ, підходив до берега, і стояв там в глибокій зажурі, спостерігаючи, як вітер надимає вітрила прекрасних творінь Телері.

Переправа пройшла в спокої, і багато хто зітхнув з полегшенням. По табору полетіли чутки, що мовляв, морські Божества пропустили найбільше винних, а отже не зачеплять і позосталих.

Вже видно було, як Ельдар в багряному розвантажують кораблі при відблисках вогнищ. Фіндекано, напруживши нічний зір, роздивився навіть Майтімо, який керував висадкою. Юнак посміхнувся і подався до великого намету-комори, де мусив разом з Фінарато підрахувати запаси їжі.

Інголемо все робив акуратно й методично, як і сам Фіндекано. Щоб не витрачати дорогоцінний нині папір та атрамент, намісник князя Nelya Nosse робив підрахунки вуглинкою на дощечці. Справи йшли непогано — до дорожніх хлібців рушення ще й не доторкалося, споживаючи запаси зерна та сушені фрукти. Коней теж годували зерном, але при необхідності чотириногі приятелі Ельдар могли теж протривати якийсь час на отих хлібцях, котрі підтримували силу hrоа. Невідомо, що очікувало рушення на тому березі, але напевне не можливість одразу ж поповнити запаси їжі.

Обидва приятелі знали, що їм важко буде ступити на кораблі Телері. Вони не говорили про це, щоб не тривожити душу надаремне. Фіндекано було найважче — з його вини палуби кораблів — лебедів залилися кров’ю. Юнак не виправдовував себе, він тільки бажав від серця швидше дібратися до якоїсь лихої сили і видобути меч.

Скінчивши підрахунки, обидва молоді Нолдор ледь усміхнулись одне одному і вийшли з намету. Довкола панувала звична шамотанина — хтось стиха грав на улюбленому інструменті, який взяв з собою в мандри, хтось відкрив скринечку з ювелірним приладдям… Дві похідні кузні обступили бажаючі направити свою зброю. А ось і пані Лаурендіе — оповідає молодим Ельдар про чудовиськ, яких можна зустріти на тому боці.

— Ngauro треба бити лише стрілою в око. Інакше його не здолати. Гірше, коли під виглядом ngauro ховається Мая… Цього не зупинити і стрілою. Лихі Маяр вміють наводити чари, але боятися цього не треба — потрібно лише створити своїй душі панцир з аvanire… Та якщо відкриєшся перед таким — тоді все, пропав. Найнебезпечнішим ворогом є балроги, витвір Морока, втілені духи підземного вогню… Опісля того, як Квенді зустріли Ороме, і зрозуміли, що в цьому світі є Валар, тварей цих стали звати Валараукар — Богоподібні Чудовиська. Однак, діти мої, не забувайте, що все в Ендоре має hrоа. А що має тіло — те можна знищити, тобто розвоплотити, і воно довгий час вже не зможе робити шкоду. Балроги велетенські на зріст, тому бити їх потрібно списом в низ живота, якщо вдасться підійти для ближнього бою. Зазвичай кілька Квенді відволікали на себе потвору, і гинули, а решта наносила тварі тяжкі рани, і балрог втікав з поля битви. Вони є напіврозумними, як-от деякі тварини Валінору, і в цьому наш порятунок, бо, якби цим чудовиськам до їхньої сили ще й розуму… Однак, повеліває ними Мая, котрий прийняв образ балрога. Звуть його Готмог — здолати його не вдалося свого часу навіть коштом сотні життів.

Ельдар захоплено слухали красуню-цілительку, а поруч сидів її мовчазний чоловік, направляв свого списа і ледь посміхався.

— Розкажіть про Дике Полювання, — попросив хтось.

— О, хто його зустрів — не пережив погоні, - протягло мовила жінка, — єдиний вихід — вчасно залізти на дерево, і стріляти, доки не скінчаться стріли. Тоді, принаймні, твоя загибель буде відомщеною. А на відкритому місці — це смерть. Вони з’являються несподівано — красень-Мая на вороному коні і його гончаки-ngauro. Рятунку нема, Хазяїн Вовкулаків або заганяв Квендо на смерть для розваги і на харч своїм тварям, або забирав знесиленого до Ангамандо, або до Утумно, а звідти змогли врятуватись лише одиниці.

— А… А для чого? — почувся тремтячий голос якогось підлітка, — тобто — навіщо?

— Хто знає, - відповіла жінка, — для чого лиха сила робить те, або інше. Я думаю, що Саурону просто подобається споглядати страждання. Принаймні, так оповідав мені meldo, але не питайте його, він не хоче про це говорити.

- Єдина можливість відріжнити зло від страшної помилки, — стиха озвався Таурохтар, — це заглянути собі в серце і перевірити, чи не почало тобі подобатися спричиняти біль. За давніх часів Квенді жили інакше, і не мені судити Ельдар Валінору, але князь Феанаро, незважаючи на весь його розум і силу, здається ледве втримується на цій межі…

На березі, де зазвичай скупчувалися Ельдар, котрі спостерігали за висадкою Першого Дому, раптом знявся гамір.

— Тіrа, Ельдар!

— Дивіться — вогонь!

— Там щось горить!

— Це корабель! Кораблі горять!

Фіндекано кинувся до берега. На тому боці дійсно палахкотіла заграва. Кілька кораблів палало, біля інших метушилися воїни Мinya Nossе, чомусь зі смолоскипами замість цебер з водою.

— На них напали!

— Urqui, напевне!

— А може отой Валарауко, про якого оповідала цілителька!

— Ви бачите ворога?

— Ні, начебто ні!

— Онде сам Феанаро, я бачу, як блищить його вінець!

— Він стоїть на узвишші, як необережно!

— Дивіться, Ельдар, та що ж це!

Фіндекано теж побачив те, що вже розгледіли зіркі очі багатьох Ельдар. Ворога дійсно не було видно, натомість Нолдор в багряному підпалили смолоскипами ще один корабель і подалися до сусіднього.

— Вони палять кораблі, а Феанаро за цим спостерігає…

— Вони роблять це з його наказу!

— Родичі зрадили нас, Нолдор, вони не повернуться за нами!

— Дивіться, онде білявий Феанаріон, як його…

— Туркафінве… І теж зі смолоскипом…

— Феанаро… Проклятий разом з родом…

— А нам що робити нині?

— Де Нолофінве, де наш князь?

Астальдо побачив батька, який йшов своїм летючим кроком з глибини табору. Перед ним розступились. Нолофінве примружився, роздивляючись, потім заплющив очі і судомно зітхнув.

— Мій брат, — мовив опісля довгої мовчанки, — спалив за собою кораблі. Табору вони не розбивали, отже рушають далі невдовзі. Нас покинули тут.

— Але що нам робити, князю? — розпачливо мовив той самий юний Ельда, який питав цілительку для чого зло спричиняє біль.

— Я мушу подумати, — сказав Нолофінве спокійно, — і порадитись з родом своїм. Не хвилюйтесь, Нолдор, ми знайдемо вихід. Я присягаю — знайдемо. Не піддавайтесь розпачу і страху. Заспокойте жінок…

Фіндекано вже не слухав. Батько мусив так говорити, мусив двигати на своїх плечах важкий тягар відповідальності за позостале рушення… Юнак поволі вибрався з натовпу, який став доволі величеньким, і побрів поміж наметами.

З місця, де він зупинився, ще було видно заграву. Кораблі, оплачені кров’ю Телері… Єдина можливість переправи… Туркафінве зі смолоскипом… Майтімо… Майтімо, напевне, теж…

Юнак повалився ницьма на холодний пісок і застиг так, наче втілення скорботи. Скільки пройшло часу — він не знав, кроків теж не почув, відчув лише руку, що лягла йому на плече.

— Ай-я, — почувся знайомий протяглий голос, — молодий cano… Тебе розшукують по всьому табору: має бути нарада в наметі у князя.

— Мила пані Лаурендіе, — ледве вимовив юнак, — будь ласка, облиште мене…

— А ось духом падати не треба, — сказала жінка лагідно, — твоєму батькові нині тяжко, молодий cano, він потребує помічника, а помічник має бути Нолдо, гордим Нолдо, а не слабодухом. Ну, що такого трапилось? Я завжди говорила, що Вогняний Дух погано закінчить, зле тільки, що він тягне за собою своїх хлопців і всіх Мinya Nosse. Якась червоточина була в ньому, я помітила це ще у Форменосі. Хоча він і хоробрий, і умілець перший серед Квенді, а є у ньому щось таке недобре, наче в отих лихих Маяр, яких зіпсував Морок. Може Морок і Феанаро поробив, говорили ж мені певні особи, що вони трохи не попід ручки ходили. А ти вставай, молодий cano, і йди до батька — він чекає.

Фіндекано поволі підвівся. Лаурендіе дивилася на нього спокійно і співчутливо. Так на нього будуть дивитися і родичі, а хтось і посміється — дивіться на нерозумного Ельда, який побратався з сином Вогняного Духа. Де нині оте братство? Де його побратим? Що сказав синам Феанаро, наказавши взяти в руки смолоскип? Певне, нагадав про Обітницю…

Нолофінвіон раптом відчув біль у долоні. Весь цей час він стискав у руці застібку від плаща. Ці аметисти обточували вправні пальці приятеля… Нехай це не Сильмарил, але в прикрасі зосталося щось від рудоволосого Ельда з ледь насмішкуватим поглядом зелених очей і лагідним усміхом…

Юнак розмахнувся, і застібка трохи не полетіла в холодну воду проливу. Не полетіла, бо його руку стиснули тонкі, але сильні пальці цілительки.

— Не поспішай засуджувати, молодий cano… Я от побувала у володіннях Судді Намо, сама не знаючи, куди потраплю… Ніби він справедливий, Суддя. Однак, послухала я, як він прокляв нас усіх нині, і правих і винуватих, та й подумала — зле, коли засуджують не розібравшись. Твій оtorno впертий, як і батько його, але подумай, воїне, чи зможе він встояти проти батькового наказу?

Фіндекано дивився на аметистові квіти в своїй долоні. Довго дивився. Тоді причепив застібку на плащ, і рушив за Лаурендіе.

Родичі вже зібрались, і очікували лише на нього. Фіндекано ще біля шатра почув обурений голос Артаніс і не менш обурений голос брата Туракано. Коли він відкинув полог, всі обернулися до нього, і в батькових очах юнак побачив таку тривогу навпіл з полегшенням, що йому стало соромно.

— Мій батьку і князю, — мовив він стиха, — ви даремне тривожились за мене, я зовсім не поспішаю зустрітися з Суддею опісля отих почесних проводів…

Нолофінве, котрий дійсно потерпав, що старший син може накласти на себе руки, або впасти в оту загадкову тугу, яку могли вилікувати лише сади Ірмо, докірливо похитав головою.

— Серед вас молодих, — сказав, — вже стало поганою звичкою насміхатися над Прокляттям Намо. Я дійсно тривожився за тебе, бо оtornasse рветься з кров’ю, а ти у мене є чутливим, синку.

Фіндекано не відповів і сів поруч з батьком. Ліворуч від нього сидів Туракано, розлючений, мов зграя бджіл. Аракано сприйняв зраду Першого Дому якось легше — його більше цікавило, що їм робити далі. Арельде сиділа, схиливши голову, на очах її блищали сльози, і Астальдо згадав, що вона була посестрою Туркафінве та Куруфінве-молодшого, при чому на їхню приязнь не вплинуло навіть одруження останнього. Дівчина підсміювалася над Туркафінве, ганила Куруфінве за його ставлення до жони, але дружби з ними не поривала. Навпроти, так само засмучені, сиділи Ангарато та Айканаро — їхнє приятелювання з Шаленою Трійцею було відомо всім. Зате Артаніс від обурення аж кипіла і ледве стримувала гнів. Фінарато та Артаресто сиділи тихо — холодний спокій старшого передавався розтривоженій душі молодшого.

— Отже, розпочнемо, — мовив Нолофінве, — що сталося — відомо всім. У нас, діти мої, є лише два виходи на вибір. Перший — повернутися з ганьбою. Якщо Арафінве та його Ельдар напевне матимуть прощення, то з нами складніше, серед нас Фіндекано та його лучники…

Фіндекано заплющив очі. Кров на білих плитах порту… Кров на білих бортах кораблів… Мертві Телері в ріжнобарвних одежах… Мертві Нолдор в багряному… І Майтімо зводиться з поміж мертвих. «Ти привів лучників, Фіндекано! Задля оtornasse — стріляй!»

— Я не думаю, — говорив тим часом Нолофінве, — що Вишні Валар уготують для винних покарання з позбавленням hrоа. Однак, жити в Тіріоні опісля всього, що сталося, буде для більшости достатнім покаранням. Щодо мене, діти мої, то я скажу по правді — я пішов з дому без бажання, пішов за вами, щоб оберігати вас… і ще тому пішов, що дав обітницю Феанаро йти за ним слідом, ще не знаючи, куди він нас поведе. Але тепер я хочу йти вперед. Я хочу подивитися в очі Феанаро і спитати: «Де ти зоставив брата свого?»

— Треба йти, — зло сказала Артаніс, — я не повернуся, навіть якщо все рушення поверне назад.

— Але як іти? — лагідно спитав Фінарато, — шлях зостався один: через Гелькараске, по кризі…

— Я піду, — вимовив Фіндекано, — по кризі… Мені теж буде потрібно декого запитати…

— Вертатися не можна, — понуро сказав Туракано, — ми станемо посміховиськом всього Аману, і ще через сотні зоряних кіл на нас говоритимуть — «це ті самі Нолдор, котрі хотіли здолати Чорного Валу, а самі злякалися проливу під кригою.»

— На нас говоритимуть — це ті самі вбивці, - прошепотів Фіндекано, — і будуть праві.

— Від того, що ми будемо побиватись, нікому не стане краще! — вигукнув Айканаро, — я йтиму вперед!

— Я пропоную, — сказав Фінарато, — на час походу віддати всю владу в одні руки. Князь Нолофінве, як найстарший, буде керувати рушенням. Хоч і говорять, що добра порада — справі не завада, але, мені здається, що князь Феанаро зовсім не хотів слухати нічиїх порад, тому й спалив кораблі за собою. Він звався вождем — у нас теж має бути вождь. Вождь, чиї накази є незаперечними.

— Хто ще підтримує сина Арафінве? — спитав Нолофінве стиха.

— Всі, - першим мовив Туракано, — звісно всі. Якщо Фінарато говорить від імені Nelya Nosse…

— Від всього Третього Дому, — уточнив Інголемо, — і ми, і спокревені, слухатимемося князя Нолофінве, як батька.

— Гаразд, — сказав князь Аttea Nosse, — тоді кличте сурмачів, нехай грають збір.

Зібралися всі, і швидко. Над рушенням висіла тяжка затривоженість, мов чорний дим над протилежним берегом. Кораблі вже догоряли, їхні почорнілі остови з гучним тріском, далеко чутним по тихій воді, розсипалися, вистрілюючи снопами іскор. Багряні накидки все ще майоріли між деревами, але видно було, що Феанаро відводить своє військо з обозом геть від побережжя, вглиб лісу.

— Нолдор, — сказав князь Нолофінве тим особливим голосом, що віддавався у розумі Ельдар, і давав можливість чути його тим, хто стояв віддалік, — ваші князі вирішили — ми рушаємо вперед.

Фіндекано, котрий стояв поруч з батьком, побачив, що більшість дійсно рада такому рішенню. Ельдар мали час подумати і прийшли до того самого рішення, що і їхні cano — йти вперед більш небезпечно, зате менше сорому.

— Ми йдемо, — говорив князь рівно, — обхідним шляхом через пролив Гелькараске. Його скуто кригою, тож пройти там можливо, принаймні про це говорили ті нечисленні мореплавці, які наважувались обстежувати Північ. Під час походу волею княжої ради я очолюю рушення, і рішення приймаю одноосібно. Наказую передивитись вантаж, зоставити все зайве, навіть дороге серцю. З їжі брати лише дорожній хліб, сушені фрукти і трохи зерна для коней. Забороняю залишати зброю, плащі та шатра — в проливі панує холод, а за проливом панує ворог. Те саме стосується й начиння похідних кузень. Що можна — вантажте на коней, верхи не поїде ніхто, на кризі це небезпечно. Фіндекано, твій загін іде зараз вирізати з хмизу жердини, якими передові будуть промацувати шлях. Я сказав!

— Haran nin[121]! — вигукнув хтось, і гомін покотився рушенням, — слава нашому вождю!

Нолофінве обдивився прибадьорених Ельдар, котрі повірили, що їхній крижаний князь проведе їх по снігам та кризі цілими та неушкодженими, всміхнувся сумовито і мовив:

— А останній мій наказ буде — не звати мене вождем.

***

— Підіймайтеся, Нолдор! Підіймайтеся!

Фіндекано ходив поміж своїми воїнами, розштурхуючи поснулих. Короткий відпочинок закінчився. Відпочивати довго не можна було — тут сон швидко міг перейти в погибель.

— Шикування, Ельдар! Вставайте, лучники, рушаємо!

— О, ще хоч мить спокою, — простогнав хтось з-під снігу. Хтось знайомий. Ну, певне… Давній приятель Алмареа, родич, напарник по дитячій втечі за море, чудовий майстер по каменю та будівничий, найкращий лучник Другого Дому опісля самого Фіндекано, а нині — просто змучений Ельда…

— Вставай, Алмареа… Вставай, бо виспишся в Мандосі! Як думаєш, де Суддя відведе тобі місце для відпочинку?

— О, ти нагадав мені про це, і я відповідаю — не дочекається…

Алмареа, відомий насмішник, ледве зводиться з-під кучугури. Вони сплять не в шатрах, шатра — то для жінок та дітей, воїни загортаються в плащі, зіткані руками милих та матерів. Вони поки що тримають тепло, ці плащі, але студений вітер свище проливом, недобрий вітер, сповнений давнього зла.

— Вставай, Мірімоне! — прийнявся вже Алмареа будити свого брата, — вставай, ледацюго! Що тобі сниться — мамині тістечка?

— О, всього лишень філіжанка гарячого quenilas, — промовила сусідня кучугура, — але ти вже розбудив мене, нерозумний Нолдо, і я не встиг її допити.

Фіндекано подався далі, підіймаючи, сварячи, умовляючи… Хвала Богам, його воїни трималися… Ще трималися. На жартах, на насмішках, на гордості… А ось Аракано, котрий вів юних, щоразу не міг добудитися двох, а чи трьох. В застиглих очах покинутих hrоа поволі леденіла крига. Тіла завалювали снігом, і молодший Нолофінвіон, зриваючи голос, кричав команду на шикування…

Не витримували коні, напіврозумні тварини лягали на сніг, і відмовлялися підійматися. Моретінде ще йшов, як і Рогаллор, білий кінь Нолофінве, але коней похід втрачав багато, а отже вантаж лягав на плечі піших.

Не було можливості розікласти вогнище, випити гарячого напою. Вино видавали по ковтку з баклаг, які відігрівали на грудях і пускали в кругову Ковток, лише ковток — всі знали, той, хто вип’є більше, ризикує заснути на ходу, а того, хто упав чи відстав часто не можна було помітити одразу через майже постійну віхолу.

— Шикуйсь, Нолдор… Всі?

Кожен мав місце в шику, кожен мусив подивитись на сусіда… Чи не зостався хтось під білим заметом?

— Всі, cano!

— За мною… Рушай!

Нині легше, нині шлях торують юнаки з Третього Дому. Десь там і Фінарато промацує жердиною сніг, пробує на міцність лід. Кільканадцять Ельдар вже загинуло, випробовуючи дорогу. Тому перші весь час змінюються. І батько там. Батько завжди там… І тут… І скрізь… Його спокійний голос чути по всьому рушенню. Він підіймає змучених, помагає нести дітей, умовляє встати валінорських коней. Татко встигає всюди, і усміх розсвічує обличчя тих, хто бачить його.

— Кляті Феанаріони, — бурчить позаду Алмареа, — незле погрілися біля кораблів. Щоб їм все життя снилася крига та хуртовина.

— От сюди б Вогняного Духа, — хмикає хтось із лучників, — одразу б охолов на льоду.

— Коли ми їх наздоженемо, то притягнемо сюди і змусимо повернутись назад цим же шляхом.

— Особливо гарний вигляд мав би рудий синочок Феанаро.

— Котрий з рудих, їх же троє?

— Старший, ясна річ. Це так красиво — багряне на білому.

— Багряне — це його кров?

— Його волосся, нерозумний Ельда! Уяви собі, як він стирчить з замету — високий же…

Сміх ззаду, хрипкий сміх, мов каркання ворона. Чийсь докірливий голос:

— Нолдор, стуліть роти, бо вас почує cano. Не можна топтати йому душу.

— Не можна сварити Феанаріонів? А що ж іще нас зігріє, скажи будь ласка?

— Свари кого завгодно, хоч і себе самого, що рушив під таку хурдигу з дому, але не чіпай Руссандола.

— Ти що, теж його оtorno?

— Моя совість ще не примерзла до льоду, ось і все. Що не до вподоби — з’ясуємо на тому березі.

— Но-олдор! — гукає Фіндекано не обертаючись, — дурні розмови геть! Заспівуй!

Десь посеред загону засвистіла флейта. Пальці у музиканта замерзли, але він старається, дуже старається. Алмареа, котрий відчуває свою провину, заспівує пісеньку, простеньку пісеньку свята врожаю про смачні плоди Яванни.

— Дарувала… Дарувала дар, назад не прохала…

Але ж це тільки яблучко…

Моя панно, це лише яблучко…

А я вірив, що ти покохала…

— Ось доберемося на той бік, — мріє під пісню Мірімон, — а там панни-Синдаріе. Волосся їхнє сяє в світлі зір…

— А там лава urqui — лучників, — пирхає Алмареа, — і ти вже вітаєш Суддю Намо, не встигнувши навіть привітатися з панною.

— О, ти хочеш моєї погибелі, щоб всі діви Ендоре дивилися тільки на тебе!

— Ні, спершу ми одружимо cano. Наш cano красень писаний — сині очі, чорні брови. Ось на кого дивитимуться діви Ендоре!

— Тож тримаймося, Нолдор, щоб Феанаріони не переманили наших панночок!

— Особливо Туркафінве — ото вже облесник!

— Нолдор, я бачив на власні очі, як Турко підпалив собі волосся смолоскипом. Тепер його покохає лише панна з urqui.

— Ото буде пара — він добрий, і вона гарна…

Сміх, хрипкий сміх з заледенілих вуст. Розумник Алмареа… Смійся сам, сміши Ельдар. Ми дійдемо. Ми мусимо дійти.

Фіндекано зупиняється, і показує Алмареа рукою — проходьте. Він мусить подивитися, що там ззаду. Якщо передні бадьоряться над силу, то там далі — мовчать. Мовчати не можна, той, хто занадто заглиблюється в себе, наступного разу не підніметься з-під снігу.

— Нолдор, не мовчати! Говорити…

— Не маю сили…, - шепоче один з лучників. Він хилитається від утоми, але лук при ньому, і тул зі стрілами, і меч… І круглий щит зі срібними зорями висить за спиною… І кольчуга згорнена в наплічнику, тонесенька кольчуга, витвір зброярів-Ельдар, яка, однак, може витримати удар і стріли, і меча, і списа.

У воїна гарне ім’я — Синьагіл, Вечірня Зоря. Фіндекано знає імена всіх своїх лучників, хоча багатьох з них бачив лише на святах, і спілкувався з ними дуже зрідка.

— Добру зброю маєш, Синьагіле. Сам робив?

— Сам, cano… Звісно, сам…

— Говори зі мною, воїне.

— Про що, cano?

— Говори… Про те, як дійдемо.

— Якщо дійдемо…

— Мусимо дійти. Ми побачимо зелені луги у світлі зір, і духмяні квіти ночі відкриються нам назустріч. Ми впадемо в ці духмяні трави, ми торкнемося вустами джерельної води…

— Нині у мене лише сніг на вустах, cano… Але ви так добре сказали… Я вже бачу ці квіти…

— Не спати! — Фіндекано штурхає лучника у плече, той хилитається, але випростується.

— Я йду, cano… Я йтиму, доки мій дух рухатиме моїм тілом…

— Дивись, Синьагіле! Я зараз повернусь, і хай тільки ти надумаєш відпочити…

Синьагіл посміхається винувато. Фіндекано відмічає собі — за цим Ельда потрібно стежити, він на грані…

Ось врешті його загін весь попереду. З хуртовини виринають постаті — чоловіча та жіноча.

Туракано крокує твердо, тримаючи жону під руку. Малу Ітарільде вони несуть по черзі. Еленве не єдина жінка, котра іде з воїнами, але напевне єдина, яка не розлучається з донькою. Дітей садовлять на коней, примощують на волокуші з шатрової тканини. За ними стежать цілительки, даючи змогу матерям відпочити. Еленве не відходить від чоловіка, і не відпускає від себе дитя. Ніжна білява Ваніе, проклята Богами разом з Нолдор…

— Вітаю, брате, — мовить Фіндекано.

Туракано посміхається йому. Середній Нолофінвіон є суворішим за старшого, і більш запальним, однак нині він полагіднішав — задля Еленве.

— Скільки у тебе не прокинулось сьогодні? — питає Фіндекано стиха.

— Двоє, - так само стиха відповідає Туракано, — всього лише двоє.

— Шлях їхній на Захід хай буде прямим… Мої йдуть усі…

— Хвала Богам, хоч вони і прокляли нас.

— Незабаром потрібно буде змінити Фінарато та його Ельдар…

— Атож… Старший брате, прошу тебе, умов цю вперту nisse повернутись до обозу…

— Нізащо, — голос Еленве з-під каптура плаща є втомленим, але бадьорим, — я витримую швидкість. Ми з Ітарільде гарні воїни, старший cano. Нам би ще стріли та лук…

Фіндекано знизує плечима і вимовно дивиться на брата. Дійсно, діви та жони легше переносять дорогу. З ніжних квітів Валінору жодна ще не втратила hrоа, окрім тих шістьох, котрі щезли разом зі своїми близькими в льодовій тріщині. Жони мовчки підіймаються з заметів, виходять із шатер, жони несуть дітей, бо їхні кохані несуть зброю, жони наділяють замерзлих вояків шматочками дорожнього хліба з наплічників… Жони не сварять Феанаро та його Ельдар, не клянуть, не насміхаються. Жонам не снились геройські подвиги, окрім хіба що Артаніс з Арельде та ще кількох nerwen, вони просто йдуть за тими, без кого не мислять вічності.

— Амаріе, — тим часом мовить Еленве, — зробила велику помилку. Подивіться на Фінарато, на ньому ж лиця немає. Хіба це важкий шлях? Ну, трохи холодно… Але ж у неї навіть немає дитини від Фінарато, немає пам’яті… Як вона могла повернути назад?

Нолдор йдуть на гордості, Еленве рухає кохання. Її блакитні очі звернені лише на Туракано, її руки обіймають доньку, що дрімає під теплим плащем, заплющивши оченята…

— Старший cano, знаєш, що мовила нині моя донечка? Що їй снилося багато білих квітів і між ними — метелики-нічниці. І вона танцювала на галявині, а їй співали зірки. І хтось грав на похідній арфі, напевне це був ти, старший cano, а можливо Фінарато… Ти ще не зоставив арфу в заметі?

— Ні, я несу її, сестро, разом з мечем та луком…

— О, не зоставляй її, не зоставляй в снігу свого серця… Он Туракано покинув флейту… Покинув разом з торбинкою прикрас…

— Я зроблю нову, кохана моя, — намагається вирівняти дихання Туракано, — там, на березі, у лісі, я виріжу її з дерева, співочого дерева. Я попрохаю у нього гілку, і дерево схилиться до мене вітами. І моя флейта заграє для тебе, і для нашої доньки… Я знайду для тебе сяючі камені, я випрохаю у наугрім їхні самоцвіти… Я збудую тобі місто в потаємній долині, біле місто з високою вежею, схожою на Mindon Eldaliewa. Там ти житимеш в тиші і спокої, краще, ніж у Тіріоні.

— О, а як же війна, коханий, адже ми йдемо на битву?

— Я піду на битву, поведу воїнів, а ти чекатимеш на мене на білій вежі…

— О, як це гарно — місто в потаємній долині, заховане від лихого ока. Я вже бачу його, коханий… Я бачу…

Тріск… Страшний тріск під ногами…

— Загону — стояти! — кричить Туракано, — всі — назад!

Тріск… По білому полю під ногами наче повзе чорна змія…

— Назад, Нолдор! Назад!

Зрадлива крижина повертається під ногами, стає дибки. Фіндекано ковзає вниз, і ледве встигає ухопитись руками за гострий край здибленого льоду.

Тіла Ельдар легкі, дуже легкі, але важкий вантаж на молодому cano… Меч, лук, стріли, щит, кольчуга в наплічнику, арфа… Все це тягне донизу… Зараз крижина накриє його…

Чиїсь руки хапають його за плечі, висмикують з пастки… Синьагіл…

— Cano! Тримайтесь, cano!

Де і взялися сили у лучника. Він, та ще один нолдо, закутаний у плащ по самі очі, витягли свого cano з провалля… Крижина ухнула вниз…

Якої ж товщини тут лід, якщо під ним безодня…

— Еленве-е!

Еленве поволі зіслизала в прірву, чіпляючись скривавленими пальцями за сніг.

— Дитину, Турондо!

Туракано підхопив Ітарільде, яку відважна Ваніе штовхнула до нього по снігу. Але поштовх цей коштував жінці життя. Лиш майнуло над краєм провалля біляве волосся, що вибилося з під каптура.

— Namarie, meldo![122]

Туракано сидів на снігу. Каптур плаща впав з його голови, і чорне, всипане снігом волосся, здавалося сивим. На його руках тихо скімлила раптово розбуджена Ітарільде.

— Еленве, — водно повторював він, — meldanya…

Чутка рознеслася помежи рушенням швидко. Прийшов Нолофінве. Доки колона обережно обходила тріщину, що забрала життя Еленве і ще трьох Ельдар з загону Туракано, князь намагався очутити сина. Врешті Туракано встав. Лице його було страшним.

— Уб’ю, — вимовив, — першого ж Феанаріона, який трапиться мені на дорозі. А найліпше, якщо мені трапиться сам… вождь. Якби не він — ми давно б крокували лісом в Лосгарі. І Еленве… Еленве була б жива…

— Вбивством її не повернеш, — мовив Нолофінве, — сину, ти мусиш триматися. Ти відповідаєш за свій загін. Віддай дитину цілителькам.

— Ні! — аж сахнувся Туракано, — я не розлучуся з нею! Якщо судилося і нам навідати Суддю, то нехай ми полинемо до Мандосу разом.

Фіндекано дібрався до передніх лав свого загону якраз перед наступним перепочинком. Очі його злипалися від замерзлих сліз. Еленве… Тендітна ніжна істота, зіткана з любові і світла. Еленве… Сестра… Він так звик до білявої Ваніе, що звав її сестрою, нарівні з Арельде… І ось тепер вона стоїть перед Суддею, світла душа, сповнена кохання, і розважливо говорить: «Милосердний Намо, але ж як я могла вчинити інакше? Мій коханий вирушив в похід, і я не могла зостатися у Валінорі… О, яка ж довга розлука, як довго чекати… Але я дочекаюся, Вишній Суддя…»

— Спочивати, Нолдор… Спочивати… Не домагатись глибокого сну… Дивімося на зорі… Їх не видно в цю завірюху, але вони є таки на небі, Ельдар! Справді є!

Каптур на голову, руки під пахви, щоб втримати тепло… Плащ огортає, гріє, але вже не так, як в перші дні… Невже кляте Гелькараске виморозило з одягу любов тих, хто виткав його для милих серцю…

Холодно, так холодно… Навіть камені тут дихають холодом і болем…

Камені… які камені… Камені підземної темниці… Скуті руки десь над головою… Їх уже не відчуваєш…

«Все опираєшся, Нолдо?»

У того, хто стоїть навпроти, вродливе застигле лице. Лице мерця, якого підвели з домовини.

«Я ж попереджав тебе, що за опір буде покарання… Для чого ти задушив ланцюгом охоронця? Чим тобі завадив бідолашний urko? Вони не тварини, вони теж мають дружин, і діточок, яких ти позбавив годувальника…»

Мовчати… Тільки мовчати… Мовчанка дратує цю особу найбільше… На істоту навпроти не діють ні насмішки, ні прокльони. А ось від його мовчанки красень з труп’ячим лицем аж звіріє….

«Я приніс тобі погану звістку, Нельяфінве Феанаріон…»

Нельяфінве… Це сон… У цьому сні він, Фіндекано, чомусь є Майтімо… Закутим у кайдани, обстриженим, зраненим…

— Твої брати відмовились укласти угоду. А отже прирекли тебе на тортури і повільне вмирання… Повільне — чуєш, Нолдо? У нас попереду вічність.

«Брати… Відмовились… А що вони могли? Обітниця… Мої малі давали Обітницю, і полум’я смолоскипів танцювало на їхніх клинках, і батько промовляв так, що сім сердець билися, мов одне серце… Немає батька, я тут, в кайданах, вони зосталися самі… Макалауре… Золотий голос нашого роду… Забудь мене, бережи менших… Макалауре…»

— Хіба що ти погодишся на пропозицію Повелителя… Це ж треба! Повелитель, сильнішого за якого нема й не буде у Всесвіті, пропонує щось комашці… Хробакові! Пропонує, замість наступити на хробака ногою! Подивись нині на себе, Нолдо, огидний і смердючий напівмрець… Тобі пропонують волю, владу, силу, а ти волієш гнити тут? Ти міг би стати дійсно Великим Князем, порухом руки кидати військо в битву, а воїни б ревіли «Вождь! Вождь!» Ти міг би мати скільки завгодно срібноволосих дівок-Синдаріе… Ти міг би…

«Втілене зло, що ти знаєш про кохання в серці кожного Ельда… Що ти знаєш про те, як ми носимо цей цвіт у грудях, носимо нерозквітлим, як пуп’янок, аж доки не побачимо ту, єдину, задля якої пуп’янок бризне квітом… Ти пропонуєш мені жон для втіхи hrоа, для насильства і ґвалту, а не знаєш того, що жоден Ельда не ділить любов на тіло і душу. Владою і силою нас ще можна звабити, авжеж, але не полонянками-Синдаріе. Ти, і твій Морінготто впевнені, що знаєте нас… Але і ми знаємо вас, встигли дізнатись… Там, у Валінорі, мій батько ще міг помилятись. Тут я не помилюсь…»

— Аби ти знав, рудий Нолдо, як мене втомлює оця твоя усмішечка у відповідь на незаслужено добре ставлення. Гей, хто там? Ирхак? Займися цим… Він придушив твого брата, здається… Я знаю, тобі це байдуже, ти б і сам його придушив, але ти вважаєш, що гостровухий посягнув на твої права, чи не так? Спершу батіг, тоді розпечене залізо… Тільки не нівечити до краю, дурню волохатий… Нехай його тіло опісля затягне рани, і ми почнемо спочатку. У нас попереду вічність, Нельяфінве Феанаріон…

— Вставай, молодий cano… Вставай, бо привітаєшся з Суддею!

Хто це говорить? Жіночий голос… Звідки б тут взялася жінка?

Його трусять мов деревце, тоді удар в лице збиває каптур з його голови. Очі Фіндекано спалахують синім вогнем, він шарпається, намагаючись видертись з чиїхось цупких обіймів.

— О, краще, так краще, — знайомий голос, — добре, молодий cano… Так дивись на ворога!

Лаурендіе стоїть перед ним. А тримає його напевне її meldo, воїн зо списом. Таурохтар.

— Тебе не могли пробудити твої лучники, — говорить вона протягло, — твій брат, той, що втратив жону, і то встав сам… Негоже, Астальдо Нолофінвіон… Ти — cano, ти мусиш дбати про своїх Ельдар. Твій брат іде, мов тіло без душі, тож ти маєш опікуватися і його загоном. Допоможи Туракано, він-то не засне смертним сном, доки з ним дитина, а от про справи військові може забути. І май на увазі, нині ваша черга торувати шлях.

Фіндекано злизує кров з розпухлих вуст і мовить ледве чутно:

— Тільки бити мене більше не треба, пані Лаурендіе. У вас рука важча, ніж у воїна.

— Я навмисне зробила це сама, аби ти не штурхонув когось у відповідь, — спокійнісінько відповідає цілителька, — ти ж Ельда, молодий cano, ти не вдариш nisse навіть напівпритомним. І ти маєш бути мені вдячним — твої підлеглі вже голосили над тобою. Особливо один хлопчик, весь обвішаний зброєю, як його… Синьагіл… Я спершу прогнала їх геть, і тільки потім привела тебе до тями. Так що гонору ти не втратив. Іди до свого загону.

Лучники вже вишикувались рушати. Ельдар старанно роблять вигляд, що нічого не трапилось, просто воєвода десь затримався у справах.

— Всі тут, Нолдор?

— Всі, cano… І нині всі…

— Два десятки — наперед, торувати дорогу. Алмареа, залишаєшся за мене. Синьагіле, підеш зі мною…

— Слухаю, cano.

Синьагіл радісно випростується. Те, що він порятував воєводу, явно пішло на користь юному Нолдо. Загальна увага і повага не дають йому повалитись в сніг від втоми.

— Той другий, що тягнув мене — хто це?

— Мій родич, cano, — відповідає Синьагіл співуче, — Елеммакіл… Ми йшли останніми, і ось… Який жаль, що та прекрасна Ваніе… Ми співчуваємо вашому брату, cano…

— Від слів жалю тепліше застиглому серцю. Я вдячний і тобі, і Елеммакілу. Йдіть за мною обидва, я хочу, щоб ви були поряд.

Елеммакіл, стрункий тендітний Ельда, виморений до неможливості, видимо вважає, що милість cano лише позбавить його тих крихт спокою, які він намагається відвоювати від снігу та льоду. Однак, Синьагіл вже зрозумів, що Фіндекано, у відплату за рятунок, хоче зробити все, щоб вони зосталися в живих, або, принаймні, загинули з честю.

— Ходімо, Елемо, — мовить лучник з усміхом, — ходімо, бо без мене ти таки заснеш на снігу… Ходімо, cano знає, що робить.

Вони йдуть в голову колони. Там Фінарато і його воїни з помітним полегшенням доручають своїй зміні жердини. Фіндекано відповідає на вітання двох однакових привидів в плащах з білої вовни. Це Гвіндор з Гельмиром. Близнюки, як і в дитинстві, схожі однин на одного, мов половинки яблука.

— Вам пощастило, браття, і знаєте чому? — питає Нолофінвіон у старих приятелів.

— Напевне тому, що ми дрижаки ділимо на двох, — знаходиться Гельмир.

— Ні, не вгадав… Тому, що ми не на кораблі, і тут немає хитавиці…

Близнюки переглядаються, тоді заливаються сміхом, схожим на передзвін срібних дзвіночків.

— О, незабутнє плавання… Як ми не здогадалися одразу?

— Ми не можемо навіть вимовити вголос огидні подробиці…

— Дійсно, йти по кризі легше, набагато легше…

— Ось вам жердина, Фіндекано Нолофінвіон, просимо великодушно…

— Легкої дороги, княжичу Другого Дому… А ми зі своїм княжичем будемо відпочивати.

Воїни зчепилися один з одним живим ланцюгом. Клятий лід, клятий і віроломний… Цей пролив то промерз трохи не до самого дна, а зверху під сніжною корою, що теж стала кригою, ховаються тріщини, такі, як та, що проковтнула Еленве. Їх не промацаєш, зосталося покладатися на зрадливу удачу. А є місця, де крига тонка, і темна вода очікує на свої жертви… Принаймні від цього передові рятують рушення. Тут гинуть, і гинуть часто, але наперед ідуть охоче — померти, торуючи шлях чомусь вважається більш почесним, аніж просто навіки заснути в снігу.

Фіндекано поволі просувається вперед. В голові його одно обертається дивний сон… а чи не сон. Цей сон трохи не вбив його — заціпеніння було таким, що лучники перелякалися і побігли за цілителькою.

Майтімо в полоні? Його побратима піддають мукам, вимагаючи, аби він погодився на щось… І що там ще… Макалауре є нині старшим… Немає батька… Майтімо в кайданах… Феанаро загинув?

— Це лише сон, — шепоче Фіндекано, — це сон і тільки. Адже я не є провидцем, як Фінарато. Я думаю про них, про всіх Мinya Nosse… Навіть коли підіймаю воїнів… Навіть коли сам іду над силу… Я думаю про зраду Феанаро, і про те, як всі погодилися зі зрадою, і він погодився, і тому мені сняться жахи на крижаному ложі…

— Що вам сниться, cano? — питає збоку Синьагіл.

— Зграя волохатих urqui, — мовить Нолофінвіон, наслідуючи протяглий голос Алмареа і його спосіб жартувати, — захопила мене в полон, і хотіла змусити одружитись з їхньою кгм… дівчиною… панною.

— Ай-я, — серйозно говорить юнак, — це справді жахливе видиво. Говорять, що їхні панни бридкі, немов обстрижений Ельда… Ні, навіть ще бридкіші… Говорять, ніби вони лисі, але волохаті, і з іклами… Від одного вигляду такої панни на чемного Ельда нападає морська хвороба…

Тріск під ногами… Знайомий страшний тріск…

— Нолдор, назад! Обережно!

Живий ланцюг злагоджено подається назад… Попереду з-під тонкого льоду починає виступати вода.

— Всім стояти… Стояти… Стояти…

Ззаду зупиняється колона. Потім починає поволі відступати від небезпечного місця.

— Що тут, синку?

Нолофінве, татко Нолофінве… Той, що наказав не звати його вождем. Але його все одно звуть haran nin — наш повелитель. Крижаний повелитель на крижаній дорозі…

— Там тонкий лід… Дуже тонкий…

— Треба відшукати обхідну дорогу…

Треба… ніде не дітися… Обхідна дорога — це ще десяток загиблих, які опісля перепочинку не прокинуться від смертної втоми.

Поволі рухається живий ланцюг. Тепер Ельдар розчепили руки і йдуть один за одним, слід в слід. Нолофінве йде першим. Батько не знає втоми… А що у нього в серці — не знає ніхто.

— Як там Туракано?

— З ним Арельде… Трохи краще.

— Як мала?

— Кличе маму… Бідолашне пташеня…

Фіндекано зітхає, і раптом врізається в батькову спину.

— Тату… Що?

— Сину, поглянь-но… Можливо мені ввижається, але це…

— Берег… Це дійсно берег… Його засипано снігом, та я бачу дерева, чорні і покручені… Але це таки дерева, тату.

— Тихо, сину… Не говори голосно, треба зберігати спокій, інакше всі різко подадуться вперед… Лід тонкий, дуже тонкий… Потрібно знайти місце, де він є міцнішим, і вести Ельдар ланцюгом, одного за одним. Невелике задоволення — втопитися поруч з Ендоре…

— О, напевне ніякого, напевне…

— Ти плачеш, синку?

— Тату, ми дійшли… На злість Морінготто, на заздрість Богам… Ми дійшли… Це перемога!

— О, не говори голосно, бо твої лучники вже нашорошили вуха, а дехто і берег побачив. Передай усім — мовчати, не галасувати, шукати прохід, а тоді вести ним інших.

Цей, останній перехід, забрав багато часу, але піднесений настрій рушення допомагав очікувати і пробиратись по тонкій кризі. Берег був пологим, колись тут напевне росли ліси, але Війна Стихій понівечила краєвид, а те, що зосталося — добив мороз.

І все таки це була земля… Поки рушення поволі долало останні кроки, передові вже збирали хмиз, добували з наплічників давно не вживані кресала, або горючі палички Феанаро. Швидко запалали й вогнища, в казанках розтоплювали сніг, в киплячу воду кидали листя quenilas з заповітних вузликів, і змучені обличчя Ельдар розсвітлювало щастя.

— О, Нолдор, я мріяв про це весь довгий шлях… Ковточок цього божественного напою…

— Чи я налию тобі в жмені, Мірімоне? Адже ти, ледаче створіння, викинув навіть кухля, щоб легше було йти.

— Мірімон не сподівався дійти, милий брате Алмареа, і тому думав, що кухоль йому не знадобиться. Але тепер пахощі quenilas затьмарили мені розум, і я ладен напитися навіть зі складених долонь.

— Ось, бери мого кухля, і пий свій напій, нерозумна істото. Справжній воїн ніколи не залишить ворогу три речі: зброю, ложку і казанок… Якщо ти викинув і ложку…

— Ні, ложку я зоставив…

— Ну, хоч на щось вистачило розуму…

Фіндекано слухав, як його лучники сміються дзвінко і заливисто, забувши одразу про свій смертний шлях, і сам усміхався, забувши сни і тривоги. Лише рука його час від часу доторкалася до застібки плаща, ніби перевіряючи — чи не загубив, чи на місці…

Дійшли… Перемогли… Дійшли

***

Опісля короткого спочинку рушення Нолдор двинулося на південь.

Йти тепер стало набагато легше, однак Нолофінве звелів подвоїти пильність. Якщо на льоду Гелькараске вони не зустріли жодної живої істоти, то тут вже було Середзем’я, те саме омріяне Середзем’я, де в розлогих просторах і запашних травах могли перебувати дуже небезпечні істоти.

Щоправда, довкілля поки що не радувало око. Це був суворий північний ліс, над головами перегукувались сови, однак в цьому лісі за допомогою Пробуджених, котрі знали місцеву рослинність, віднайшлися ягоди й гриби, які дуже підживили Нолдор, охлялих на дорожньому хлібі. Нечисленні коні, котрі пережили льодовий похід, щипали травку і гладшали трохи не на очах. На перепочинках горіли вогнища, звеселяючи серця Ельдар та зігріваючи їхні hrоа.

Нолофінве тепер уважно вивчав мапи, залишені Феанаро під час його поспішного відплиття. У Вогняного Духа їх було кілька, і частина зосталася у Нолофінве. Мапи ці були складені дуже приблизно, але по ним можна було визначити шлях, який мав пролягати не по гостинним місцям.

Старі мапи визначали, що шлях на південь лежить через Дор-Даеделот, Землю Жахливої Тіні. Колись, до Війни Стихій там знаходилася фортеця Ангамандо, передовий пост головної твердині Мелькора — Утумно. Начільником її був той самий Мая Саурон, про якого Пробуджені оповідали страхітливі історії, а бідолашний Таурохтар навіть мав можливість скуштувати його гостинності. Оскільки Утумно було зрівняне Валар з землею, то цілком можливо, що Морінготто отаборився саме в менш поруйнованому Ангамандо. Таурохтар оповідав, що Ангамандо це власне не зовсім фортеця, а печерне місто в триглавій горі Тангородрім, котра є не чим іншим, як згаслим вулканом. Головний вхід до цих печер захищала велетенська брама, а природні укриття були доповнені вежами та іншими укріпленнями. Затим мали бути гори Еред-Ветрін, а далі — земля, яку Синдар називали Гітлум[123]…

Обоз Нолдор тепер рухався в оточенні воїнів, і Нолофінве час від часу висилав кінну розвідку. Однак, перший напад все одно стався несподівано — вартові помітили тіні поміж дерев, але витратили дорогоцінні миті на те, щоб роздивитися, що це за істоти. На щастя, хтось побачив, як наконечник його стріли, зроблений з «магтанової сталі», палає синім вогнем. Саме так цей особливий сплав світився при наближені urqui. Ну, а при вигляді страхітливих морд, з лютим напіврозумним, напівтваринячим виразом, воїни Фіндекано, загін якого ніс варту, зрозуміли все, і почали стріляти.

— Перша лава! — кричав Фіндекано, зриваючи голос, — Тримати стрій! Стріляй!!

Смертоносний свист… Вереск з-за дерев… Крик болю десь поруч…

— Там теж є лучники, cano!

— Перша лава — підняти щити! Друга лава — стріляй!

На галявину, просто перед стрій лучників вивалився тлум страховиськ. Схожі мордами на мавп, вони, однак, мали на собі сяке-таке вбрання, та шкуратяні захисні нагрудники. Узброєна ця орда була в неоковирно зроблені криві мечі, ножі та невеличкі луки.

— Друга лава — стріляй!

Свист стріл, щось ударилося в щит Фіндекано. Тварі не зупинялися, вони мали певну хоробрість, а чи байдужість до власного загину, бо перли вперед по трупах своїх вбитих.

— Нолдор, на битву! Мечі з піхов! За світло дерев! За погублене світло!

— Бий поріддя Морінготто!

— Еleni rilma!

Фіндекано вихопив меча — і вчасно. Просто на нього нісся волохатий здоровань, єдиним одягом якого була шкіряна спідничка. Його меч був лише погано відкутою залізною штабою, але при вазі і зрості супротивника отримати такою штабою по голові означало побачити Суддю Намо трохи раніше, ніж бажалося.

Супротивник ревів щось незрозуміле. Фіндекано здалося, що він розібрав кілька калічених синдарських слів, але довго прислухатися було ніколи — urko махнув своєю зброєю, і юнак ледве встиг пригнутися.

— Набік, cano!

Таурохтар зі своїм списом… Затуливши Фіндекано, він вгородив списа здорованеві в груди… Фіндекано подякував йому поглядом і кинувся вперед, в клебовисько сутички, роздаючи удари направо і наліво.

Удар… поворот… Прикритись щитом… Сяюче лезо клинка залилося навіть не кров’ю — чорним слизом. Ще один urko збоку — відбити удар щитом… Вдарити з розвороту, клинок розсікає шкіряний нагрудник страховиська, і входить в живе тіло… Вперше… Все вперше… Він ще не бився на мечах на смерть… Навіть тоді, в Альквалонде — щадив супротивника.

Не згадувати про Альквалонде… Тільки не тут, не під час битви…

— Нолдор, вони тікають! За мною!

— Cano! — поруч виникає Лаурендіе. Меч в руках гідної Пробудженої весь залитий чорним слизом, — тут їхній табір, cano!

— Як ви знаєте?

— По запаху…

Сморід, майже не відчутний на початку бою, дійсно ближчає і стає все нестерпнішим.

— Пані Лаурендіе, там може бути засідка?

— Ні, urqui не настільки розумні. До того ж вони напали двома загонами…

— Двома?

— Там твої брати. Вони зладнають. А ми будемо при твоєму загоні, молодий cano.

Галявина, де urqui стояли табором, дійсно мала жахливий вигляд. Розуму у тварей вистачило для того, щоби поставити сякі-такі намети з тих же шкур, але не для того, щоб облаштувати вбиральню подалі від вогнищ. Короткий бій майже закінчився — Нолдор Фіндекано методично нищили позосталих потвор, незважаючи на досить впертий спротив. Юнак відзначив собі, що urqui опираються до останку і навіть не пробують здатися в полон, незважаючи на явний програш. Він, щоправда, не уявляв, що робив би з такими полоненими, однак подібна поведінка свідчила або про певну хоробрість, або про повну байдужість до власної долі.

— Мій воєводо! Фіндекано!

Кричав Алмареа. Голос у присяжного насмішника Другого Дому був в смерть переляканим, а обличчя зеленим, неначе опісля морської хвороби.

— Дивіться, cano… Дивіться, це ж жах!

Тіла біля одного з вогнищ… Випатрані тіла Квенді… Срібноволосих Квенді, схожих на Телері…

— Вони… Вони жерли їх, cano… Ви це бачите? Вони…

— Алмареа, — вимовив Фіндекано, сам змагаючись з нудотою, — відійди за кущ, і прийди, коли з тобою буде все гаразд.

— Д-добре…

Алмареа до куща не дійшов, його знудило неподалік. Фіндекано втягнув в себе повітря, намагаючись не звертати уваги на сморід. Видихнув поволі… Ще раз… Він — cano, йому не личить показувати слабкість… Тварі… Це таки тварі… Звірі з зачатками розуму… Це тільки звірі…

Від одного з наметів почувся слабкий стогін. Наче хлипала скривджена дитина. Фіндекано підійшов туди, тримаючи зброю напоготові, і побачив підлітка — Квендо в шкіряних путах. Хлопчина був весь в синцях і подряпинах, але живий.

— Це вони так зберігають м’ясо, — сказала Лаурендіе з-за спини воєводи.

— Я не розумію…

— Зрозумієш, cano… Ти, я, ми усі, з нашими надіями, з нашими вміннями, з піснями, віршами, мистецькими творами, є харчем для цих тварей. Їх такими виведено в Утумно — їм згодовували полонених Квенді, і відбирали тих, кому це найбільше було до смаку.

Фіндекано опустився на коліна. Обережно перетяв мечем ремені. Хлопчик скулився і тремтів, наче в пропасниці. Потім розплющив очі, і здивовано витріщився на схиленого над ним Нолдо.

— Ви…, - прошепотів, — ви… А ви хто?

— Все закінчилося, — лагідно мовив Фіндекано на синдарині, - все закінчилося, hinno[124]… Ми свої, розумієш? Ми — Еldrim[125], як і ти.

Він легко підняв хлопчину на руки, і той обережно провів рукою по щоці визволителя, ніби перевіряючи, чи це не примара. Погладив товсту косу, з вплетеними в неї золотистими шнурками, доторкнувся до гострого вушка.

— Еldrim, — прошепотів, — чужі Еldrim… А моя родина… Всі мертві… dangen…

Фіндекано повернувся так, щоб малий Квендо не міг побачити страшних останків. А втім, він же все одно знав…

— Не кидайте мене самого, — прошепотів хлопець, — будь ласка…

— Ніколи й нізащо, — пообіцяв Фіндекано, — я — княжич Другого Дому Нолдор присягаю тобі в цьому.

— Я так і подумав, що ви — аranen[126], - мовив хлопчина, — я служитиму вам, cano… Носитиму за вами зброю…

— Одужай спершу, — всміхнувся йому юнак, і звелів Алмареа, який підійшов до воєводи, соромлячись власної слабкості, сурмити збір.

Коли Ельдар повернулися до місця першої сутички, там теж все вже було скінчено. Жони зносили поранених до обозу, а воїни-Ельдар готували хмиз для поховання своїх загиблих. Вбитих urqui поки що зоставили лежати там, де їх настигла стріла, або меч.

Назустріч Фіндекано йшла Артаніс. Нервен мала такий нещасний зболений вигляд, що в грудях у Фіндекано замлоїло від лихого передчуття.

— Фіндекано, — вимовила дівчина, — братику…

— Хто? — спитав він раптово охриплим голосом, — хто вже не з нами, Артаніс? Фінарато?

— Ні, мої всі живі…

— Тоді Турондо?

Юнак подумав, що брат міг сам шукати погибелі в січі, аби віднайти свою Еленве в чертогах Судді.

— Не Турондо… Аракано…

— О, ні…, - прошепотів Фіндекано, — найменшенький… Мій ласкавий братик…

— Шлях його на Захід хай буде прямим, — сказала Нервен, — він був сміливцем, Фіндекано. Твій брат бився біля стягу і переміг в поєдинку здоровенного urko, який і командував цим збіговиськом. Та доля була до нього немилосердною — Аракано загинув від чорної стріли, пущеної кимось з недобитків вже опісля бою.

— Як там батько? — понуро спитав Фіндекано.

— О, Нолофінве викуто зі сталі, - прошепотіла Артаніс, — наш князь не зронив навіть сльози, і терпить свій біль, наче тортури — мовчки. А тобі потрібно стерегтися, Фіндекано Астальдо.

— Чому — мені? — спитав юнак неуважно. Легеньке тіло врятованого Квендо на його руках наче поважчало, і Фіндекано похитнувся.

— О, який гарний Синда, — нахилилася до них Артаніс, — треба віднести його до обозу, братику… Де ти його знайшов?

— У їхньому таборі. Інші — мертві. І навряд чи це Синдар з Доріату, швидше — просто блукаючі Аварі.

Артаніс м’яко, але рішуче забрала у Фіндекано хлопчика, який ще здивованіше витріщився на високу войовничу красуню з сяючим волоссям.

— Чому мені потрібно стерегтися? — перепитав юнак.

— Дехто з Пробуджених з загону Турондо трохи розуміють говірку urqui. Власне це й говіркою назвати важко — якісь згуки, та понівечені слова Квенді. Однак, ватажок urqui кричав до своїх, і його почули, що треба брати живцем «Воєводу з косами». Аракано бився біля стягу, то ж його визнали за cano, а волосся він заплітав як ти — у дві коси.

— Але чому стерегтися — мені?

— Бо urko, або по-тутешньому — орк, кричав це не на ламаному синдарині — на квенья. «Воєвода з косами»… Фіндекано…

Молодий воїн очманіло покрутив головою.

— Я ще не прославився аж настільки, щоб тварі Середзем’я знали мене на ім’я.

— Стережись, — повторила Артаніс, і пішла своєю нечутною ходою туди, де отаборилися цілительки, несучи на руках підлітка-Квендо так само легко, як це зробив би чоловік-Ельда.

— Мій аranen! — жалібно крикнув хлопчик, — я хочу з вами!

— От підлікуємо рани, одужаєш, — завуркотіла Артаніс заспокійливо, — тоді і повернешся до свого воєводи, авжеж… Хіба ти мене боїшся?

— Ні, - встиг розчути Фіндекано відповідь, — ви прекрасні, аrphen brennil[127].

Іншим разом юнак усміхнувся б вслід сестрі у перших, в яку дійсно можна було закохатися з першого погляду, але нині… Аракано, колись маленький братик, потім палкий войовничий підліток, потім воїн… Аракано, найменшенький, я часто забував про вас з Турондо задля оtornassе, яке скінчилося зрадою… Краще б я б більше уваги приділяв вам, бо нині ми з Турондо не дуже близькі, а ти… А ти стоїш перед Суддею, любий мій хлопчику, і оповідаєш йому про те, що бажав подвигів і слави, і тому вирушив з Тіріону, з цією мрією здолав Гелькараске, а знайшов лише погибель у першій же сутичці… Бився біля стягу… О, так, рушення розгорнуло стяги одразу ж опісля виходу з Гелькараске. Убив ватажка цих тварюк, як їх там на синдарині — орків… І відійшов на Захід опісля звершеного, ніби Суддя проявив милосердя, і ощадив тобі подальших мук і страждань.

Високе вогнище склали для меншого сина Нолофінве безутішні юні воїни з його загону. Сльозами-перлами плакала Арельде, і мовчки стояв біля неї Туракано. Фіндекано обійняв брата і мовив стиха:

— Мій єдиний нині брате, ми перетриваємо і це горе.

— Батько, — сказав Турондо, — навіть сльози не зронив… О, крижане серце…

— Батько, — озвалася Арельде, — страждає чи й не більше від нас усіх. Та ніхто й ніколи не побачить сліз Нолофінве.

Князь Нолофінве сам подав знак лучникам, і вогняні стріли посипалися туди, де на наготованих дровах спочивало тіло Аракано, загорнене в сірий плащ лучника. Та язики вогню раптом поблідли в дивному сріблястому сяйві, і ліс здригнувся від сотень переливчастих голосів, які тремтіли від здивування.

Бо невидане досі світило підіймалося над обрієм. Воно розсявало на всі боки сріблясте сяйво, до болю схоже на сяйво загиблого Тельперіону. Воно пливло небом, затьмарюючи зорі, і Ельдар звели до нього очі, на хвилину забувши про біль від втрат.

— О, що це, — дзвеніли голоси, — що це, Нолдор?

— О, диво з див, що не має наймення…

— Воно прекрасне…

— Ця срібляста ніжність… О, загиблий Тельперіон!

— Як назвати це? Як підібрати слово?

— Це витвір Валар — Боги не забули про нас…

Навіть Нолофінве, котрий не зводив очей з вогняного поховання, врешті підвів голову і замилувався новим світилом. І жалісно схлипнула Арельде поруч з Фіндекано:

— Братик не побачить цього… Дуже довго не побачить…

Рушення двинулося вперед, прагнучи відійти від місця бою, щоб поставити табір для перепочинку. Довгі та густі тіні слалися попереду воїнів, і дзвінко перегукувалися срібні сурми, віддаючи останню шану тим, чиї тіла розсипалися в попіл на безіменній галявині. Фіндекано наздогнав свій загін, котрий йшов попереду, і мовчки став на його чолі. Решта теж мовчала — навіть Алмареа припнув свого язика. Синьагіл та Елеммакіл трималися поруч з воєводою, не знаючи, як його втішити. Врешті, Фіндекано мовив стиха:

— Мій брат вирушив на Захід, Нолдор. Та ми ще не втратили hrоа, тому не йдіть, як приречені. Ви не скривдите мене своїми розмовами — я відчуваю ваш жаль, і я вам за нього вдячний.

— Ми не забудемо Аракано, воєводо, — відповів Алмареа, — ми співатимемо про нього пісень, і Ендоре повторюватиме його ім’я.

На першому ж привалі хтось видобув флейту, знайшлася і віола, її проніс через Гелькараске Мірімон, той самий, який викинув кухля для полегшення ноші, однак залишив власноручно зроблений інструмент. Фіндекано вийняв арфу з чохла, і струни озвалися до нього тихим гудінням. О, Ельдар могли вилити в музику все — кохання, щастя, тихий сум… Тепер вони кували з музики перемогу і погибель, щастя живим і пам’ять загиблим, й ніжні голоси сплелися з передзвоном струн, і заспівала флейта, славлячи переможців, та їй у відповідь тяжко заридала віола, нагадуючи про загиблих і довгу розлуку, і врешті заграв Фіндекано, заграв мелодію, в якій сплелися сила духу, невмируща слава і те сподівання без надії, яке у Ельдар зветься еstel.

В музику вплелася тут таки складена пісня, в якій прославлявся Аракано Нолофінвіон, відважний воїн-Нолдо, і після того, як відзвучав останній акорд, і промовлено було останнє слово, Фіндекано стало трохи легше на душі.

Він перевірив варту, обійшов стоянку і приліг біля вогнища, загорнувшись в плащ. Лучники, користуючись дозволом, тихо гомоніли, намагаючись не тривожити воєводу. Розмовляли про поранених з загону, яких нині доглядали цілительки, про врятованого хлопчика-Квендо, про urqui, яких уже встигли обізвати на синдарський лад — орками. Алмареа стиха сперечався з Елеммакілом щодо того, чи можна назвати орків розумними істотами, а чи вважати їх тваринами, які, з попусту Валар і з волі Мелькора, стали лихом для Квенді.

— О, ну які ж вони розумні, Елемо? Для того, щоби махати залізякою, багато розуму не треба…

— Але ж вони розмовляють, Алмареа… Я чув це.

— Говорять краденими словами. І з чого ти взяв, що вміння говорити — це ознака розуму?

— Це воїни, хоч і погано навчені… У них є командири…

— У тварин теж є ватажки… Лаурендіе оповідала про вовків, так от у них…

— А табір? Вони ставлять намети, носять якусь одежину… Навіть зшиту, як оті шкіряні нагрудники…

— Елемо, вибач за огидні подробиці, але ці істоти гадять там, де їдять. Отже — це тварини, порчені Морінготто.

— До того ж, — втрутився Мірімон, — розумні істоти не їдять подібних собі. Лише хижій тварині байдуже, хто перед нею, аби втамувати голод.

— Спитаємо у пані Лаурендіе… Он якраз вона іде.

— Пані Лаурендіе, розсудіть нас.

Цілителька, дізнавшись про предмет суперечки, мовила своїм низьким голосом:

— У urqui, або, якщо волієте — орків, особливий розум, розум hrоа. Наші мудрі говорили, що у них відсутня душа, принаймні, якщо спробувати увійти з подібним в оsanwe, то спроба закінчиться невдачею. Але тіло цих істот мудре по своєму, воно бажає їсти, спати, а також бажає самку. В цих трьох діях — вся мудрість hrоа

— Отже вони — тварини, — підсумував Алмареа, — бо така мудрість властива кожній нерозумній тварі.

— Однак, — спокійно мовила Лаурендіе, — Морок вклав в цих істот ще дві речі, тваринам не властиві. Це бажання влади, над самкою, а чи над зграєю, а також бажання завдавати страждання живим істотам, щоб потім цими стражданнями милуватись.

— Тварини, — не здавався Алмареа, — теж прагнуть влади над зграєю… У вовчої зграї є ватажок.

— Однак вовки, юний Нолдо, не мучать свої жертви задля розваги. А орки… При чому мучать вони не тільки тіло. Як вважаєш, скільки часу оте дитя-Аварі дивилося на те, як тварі жерли його близьких?

— О, не нагадуйте…, - в голосі Алмареа продзвенів глухою струною жах, — я не пережив би подібного…

— Орки, — мовила цілителька, — знають про існування fеа. І знають, що це є слабким місцем Квенді. Більшість з нас витримає муки, але не піддасться злу, однак дивитись на муки рідних буде найтяжчим катуванням. Тому Таурохтар і вбив мене тоді, коли палало наше городище.

Голос цілительки віддалявся, наче жінка поволі зникала в якомусь проваллі… Тиша… Тільки тиша…

Тиша в залі, велетенській залі… Вона з чорного мармуру, та зала — і стіни, і ряди колон…

Він стоїть босими ногами на мармуровій підлозі. Ноги брудні і закривавлені, рани ще не затягнулися, перед цим його тримали в льосі, де замість підлоги були камінні плити, поставлені на ребро…

Руки в кайданках безсило звисли. Вже немає сили опиратись, весь цей час його забирали на допит лише опісля сутички — в клітці, в льосі, а чи в коридорі-переході. Весь цей час він сподівався, що тварі уб’ють його під час такої бійки, але urqui мали певно суворого наказа — не вбивати.

Голову нахилити не можна — заважає нашийник з шипами… Але так краще… краще… Хоч нестямно болить і зранена спина, і шия… Добре, що не можна схилити голови.

Бо на троні з такого ж чорного мармуру добре знайома особа. Особа ця в кільканадцять разів вища, аніж та, що гуляла колись по Валінору і гостювала в садибі батька Феанаро. Але обличчя те саме, і той же солодкавий усміх…

— Мені говорили, що ти зле поводиш себе, Майтімо Руссандоле…

Ця нечисть зве його материним ім’ям… Ненько Нерданель, добре, що ти не чуєш… Добре, що не бачиш нині свого первістка…

— Стільки заліза на одному слабосилому Нолдо, — продовжує вболівати Мелькор, — Що ж він такого зробив, Сауроне? Я не можу цього бачити, адже це син мого давнього приятеля… Давнього друга, врешті решт, хоча поміж нами і були певні незгоди. Зніміть з юнака всі ці прикраси, і приведіть його до ладу, щоб ми могли поспілкуватися.

Красень з труп’ячим лицем дає знак своїм тварям. Усмішечка на його обличчі не віщує нічого доброго для в’язня.

«Прикраси» знято, розкутого бранця відведено до розкішної кімнати де парує басейн з гарячою водою. У воді добре, можна задрімати, але довго ніжитися йому не дають — якісь жони з такими ж мертвотними лицями, як і у Хазяїна Вовкулаків, з жартами та насмішечками витягують його з води, змащують рани якимись мастями, одягають в довгу шерстяну туніку, саджають за заставлений їжею столик, і змушують відкусити від якогось плоду, схожого на яблуко. Він так звик до постійного голоду, що шлунок відмовляється приймати страву, однак треба поїсти, хоч трохи. Сили будуть потрібні — нічим добрим оте спілкування з «батьковим другом» не закінчиться.

Знову зала, трон, і володар на ньому. Володар в короні — першого разу він чи-то не побачив цей вінець, коли його несподівано витягли з темряви на світло, а чи не повірив власним очам.

Сильмарили… Батькові Камені, справа життя, частка душі Феанаро прикрашають корону Морінготто… Добре, що татко загинув, і не бачить цього…

Камені, бранці Чорного Вали. Вони миготять розпачливо і болісно… «Звільни нас… Ти ж дав Обітницю…»

«Я сам у полоні, милі витвори батькових рук… Я нічого не можу. Тільки мовчати і сподіватися, що за цю мовчанку мене уб’ють…»

— Присаджуйся, Майтімо…

«Навіть кріселко поставили для гостя… Навряд чи погибель твоя буде легкою, Майтімо Руссандоле…»

— У тебе був час обдумати мою пропозицію… Я не хочу від тебе багато, бідолашне дитя, всього лишень такої дружби, якою обдарував мене твій батько. О, так, останнім часом ми не ладнали, але не з моєї вини, повір мені… Загибель князя Фінве… Це трагічне непорозуміння — він став на моїй дорозі зі смолоскипом, бо не мав іншої зброї, спалахнула пожежа… Загибель Феанаро? Я покарав Готмога, він, і його підлеглі поспішили… Але ж це лише Валараукар, як тут ще говорять — балроги… Втілений вогонь, в який я вклав частку розуму. Невелику частку, згоден, але ж мушу я мати якихось помічників. Маяр при мені небагато — Саурон, Тгурінгветіль, той же Готмог, загалом менше десятка. Я звелів Готмогу захопити Феанаро, а не вбивати. Однак бідолаха зовсім озвірів, коли Феанаро розвоплотив його помічника Орлога. Це взагалі-то нечувано — Ельда здолав балрога… Шкода, що Судді Намо дісталася така відважна душа.

«Дай вже спокій моєму батькові… Що б не було між вами — я не служитиму тобі»

— Ти схожий на Феанаро, Майтімо, а в чомусь навіть і кращий — не такий запальний, хоча такий же гордий. Я вже виклав тобі свою пропозицію ще першого дня, пам’ятаєш? Якби ти мав трохи розуму, то не довів би себе до такого оплаканого стану. Але я здогадався, чому ти грубіянив, нещасне дитя… Загибель твоїх воїнів… Там були твої друзі, бідний хлопчику… Але ж я просив, щоб ти прийшов сам…

«Прийшов сам просто в засідку… А може і дійсно краще було б… Принаймні, мої Ельдар нині були б з Макалауре, а не в Мандосі».

— Рятувати тебе не прийде ніхто… Брати твої — у них немає серця. Вони давно зреклися тебе.

«Ти б хотів, щоб моїх малих катували у мене перед очима. Тоді б я був зговірливішим, авжеж…»

— У тебе ще був побратим… Як ви називаєте таких — оtorno…

«Ні, неможливо… Фіндекано зостався в Арамані. Вони всі повернулися, напевне, перемігши сором… Фіндекано нині в Тіріоні, і, певне, відвертається, проходячи повз спорожнілу садибу з восьмикутною зорею на брамі…»

— Вони перейшли Гелькараске, оті ваші Нолдор, і нині йдуть на південь, на свою погибель. Вони не навчені військовій справі як твій рід. Я відрядив загін орків за твоїм оtorno. Ти ж хотів би його побачити, чи не так?

«Цю істоту звуть Князем Лжі… Пам’ятай про це, Рудий… Не вір жодному слову.»

— Я міг би послати за ним когось з Маяр, — слизький голос наче обвивається змією, — але ці жалюгідні комашки ще подумають, що мають якесь значення в цьому світі. Вистачить і орків, тож готуйся до зустрічі.

О, як тремтять вуста… Як зрадливо тремтять… Мовчати… Тільки мовчати… Татко говорив з ним, і сталося лихо… Мовчати… Не піддаватися…

— А щоб тобі краще думалося і чекалося, — голос Морінготто стає ще ласкавішим, — побудеш трохи на свіжому повітрі… Тобі ще не набридли печери, дитя моє? Подихаєш, помилуєшся новим світилом, яке нав’язали цьому світові мої милі братики та сестрички. Ніяк не можу його знищити, що є, то є… Але воно мені не дуже й заважає. І пам’ятай, Майтімо, тобі варто буде лише зняти аvanire, і я зрозумію, що ти згоден. Я почую… А погодишся ти швидко. Можливо навіть до того, як сюди привезуть твого… воєводу з косами. Фіндекано… Я пам’ятаю це дитинча, воно завжди дивилося на мене так, наче цілилося з лука. Цікаво буде поспілкуватися з ним нині… А ще цікавіше — подивитися на тебе, сину Феанаро… Як ти вибиратимеш між муками друга і тим, що ти називаєш безчестям… За оцю твою гру в мовчанку страждатиме він, а ти — ти будеш спостерігати за тим, як твій приятель перетворюється на шматок кривавого м’яса і потаємно радіти, що нині його черга, не твоя…

Тепла краплина повзе по щоці… О, клята слабкість тіла і духу… Як зловтішно посміхається ворог, впевнений у перемозі….

— Варта — забрати цього Нолдо… І зробити все, згідно наказу…

Зорі над головою… Нове світило світиться м’яким сріблястим сяйвом. Воно якесь мінливе — чи-то надщерблене, чи-то так здається… Мінливе світило. Можливо ім’я йому — Рана[128]… Рана Мінливий…

Часу минуло небагато — лучники все ще обговорюють битву, супротивників, та сперечаються вже про те, звідки могли взятися орки. Здогад про те, що це порчені Мороком Квенді, відкидається одразу з превеликим обуренням — занадто огидними є тварі.

— Навіть опісля чародійства Морінготто, — голос Мірімона, — я не покинув би митися при першій же нагоді…

— Можливо, втрата душі впливає на поведінку тіла, — задумливий голос Синьагіла, — якщо у Ельда забрати fеа…

— То дух помандрує до Мандосу, ось і все. А тіло стане прахом, якщо нікому буде розпалити поховальне багаття.

— А якщо душу, скажімо, десь ув’язнити…

— Подібного не можуть навіть Валар. Душа — це витвір Еру, а отже — власність Всевишнього.

— Нерозумні Нолдор, — це вже Алмареа, — про що ви сперечаєтесь? Наша кров багрянить ворожі клинки, а ви, напевне, вже забули, від чого відчищали нині магтанову сталь? Істоти, у яких навіть кров має інший вигляд, не можуть бути нам ріднею.

— Однак, чародійство…

— Дозвольте не погодитись…

Фіндекано поволі сідає, і сперечальники ніяково замовкають.

— Ну ось, — зітхає Алмареа, — розбудили cano… Орки… Орки… Ніби немає приємнішої теми для розмов…

Нолофінвіон не відповідає. Клятий сон розтривожив йому душу. Що ж це могло бути? Зв’язку з Майтімо у нього нема — не відчуває Фіндекано ні поклику брата, ні броню аvanire… А сняться лише жахи, та ще й які… Морінготто в короні з Сильмарилами… Майтімо… Його змучений, але нескорений оtorno… І огидний усміх на обличчі Морока, коли він відправляв бранця «на свіже повітря»…

«Все це — лише сон, — повторює про себе Фіндекано, — Феанаро живий, такі, як старший вуй, не можуть накласти головою в першій же битві… Майтімо не в полоні, а поруч з батьком, як первісток і воєвода… Це все Артаніс, вона стривожила мені душу, оповівши, що ватажок орків знав моє ім’я… Їй причулося, напевне, квенья схоже на синдарин, а тварі не відріжняються чистою вимовою. Звісно — він горлав: «Хапайте воєводу з косами!», бо Аракано бився біля стягу. Та тільки знайшов собі погибель… І Аракано загинув… Братик Аракано. А все інше — то видива стривоженого розуму.

— Піду, — мовив він, підіймаючись, — провідаю свого Аварі. Алмареа, ти за старшого…

— Гаразд, canо…

Цілительки розташувалися посередині табору. Більшість поранених вже спала цілющим сном, очікуючи, коли тіло затягне рани. Подекуди ще лунав заворожуючий наспів жінок, від якого зупинялася кров, стишувався біль, зросталися кістки та судини. У мінливому сяйві нового світила юнак розгледів Артаніс. Дівчина сиділа поруч з малим Аварі, котрий міцно спав, тримаючи її за руку.

— О, добре, що ти прийшов, — мовила Нервен до родича, — це дитя весь час питало про тебе.

— Я бачу — ви вже подружились, — всміхнувся Нолофінвіон.

— О, я зле знаю синдарин, але добре — говірку Телері. Ми порозумілися. Цього милого хлопчика звати Ант, що означає — дар, і він походить з тих Телері, які відокремилися від рушення князя Ольве під час Мандрівки на Захід. Ватажком їхнім був Ленве, я пам’ятаю, батько моєї матері згадував про цю особу. Ленве був дуже незговірливим…

— Як більшість Телері, - зітхнув Фіндекано.

— О, не наважуйся…, - сказала Артаніс різко, — я сама Телере, хоч і наполовину…

— Артаніс, — зітхнув Фіндекано, — у всіх нас ще довго болітиме серце при згадці про народ твоєї матері. Але розкажи мені про нашого юного друга…

— Ленве, — мовила Артаніс вже спокійніше, — зійшов зі Шляху на Захід біля Імлистих гір. З ним вирушило багато таких же впертих осіб, які не бачили сенсу у подорожі до Аману. Згодом Ленве прозвали Ндані, Поверненець, а за сотні літ еpesse змінилося на Дані. Тому родичі нашого Анта звуть себе Народом Дані, а Синдар називають їх Нандор[129], а ту їх частину, що повернулася до цих країв і стала жити осіло, — Лаіквенді, Зелені Еldrim.

— А як родина хлопчика опинилася тут?

— Батько Анта, Дорон перевершив у впертости самого Ленве. Ти чув про війну Синдар з орками?

— О, так…

— Ленве-Дані загинув, коли urqui рушили до Естоладу. Владу над народом Дані перейняв його син Даінтаро…

— Це не отой Нандо Денетор, котрий загинув смертю відважних разом зі своїм загоном?

— Ти чув про це… Ельве Сінголло тоді розгромив орків, але Народ Дані залишився без ватага. Телері взагалі не люблять воювати — Синдар Сінголло є швидше винятком, ніж правилом. Тим більше, князь Ельве надав притулок усім бажаючим, але запровадив в Доріаті одноосібну владу і залізний порядок. Еldrim з Народу Дані ніколи не любили підкорятися. У них навіть Ленве не звався князем, та й Даінтаро був, власне, лише воєводою, хоча його і дуже любили. Кровопролитний бій видався Лаіквенді огидним, а Сінголло, за те, що надав їм прихисток в Оссиріанді[130], на півдні свого тодішнього князівства, вимагав, щоб вони постачали йому воїнів.

— Власне — він був правий, — зауважив Фіндекано, — за захист потрібно платити. Не можна вічно відсиджуватись за чужими щитами.

— Тож частина з отих оссиріандських Квенді махнула рукою на отой захист і подалася, куди очі дивляться. А Дорон зі своєю ріднею не вжився і з цими блукачами, і став мандрувати сам.

— Але чого їх занесло на північ?

— О, тут була своя хитрість. Дорон вважав, що зло, котре пробудилося в Ангамандо, по тутешньому — в Ангбанді, зверне увагу на Белеріанд, а вони тим часом перебудуть лихі часи у північних лісах. Дор-Даеделот вони обминули стороною, і мандрували цими лісами, доки не потрапили до лап оркам… Весь рід Дорона поліг, за винятком шести Еldrim, тіла яких ти бачив у таборі urqui, та самого Анта. Що зробили з полоненими, ти знаєш. Хлопчика зоставили на солодке…

— Не треба, Артаніс…

— Не мені судити родичів, хоч і далеких, — мовили Нервен суворо, — але одне я знаю точно — не можна укритись від буревію. Не можна відсиджуватись у лісі, коли однокровники беруть до рук зброю. Інакше чорний вітер Півночі все одно знайде тебе…

— Сподіваюся, ти не говорила щось таке… йому?

— Фіндекано, — докірливо мовила Артаніс, — хіба я схожа на жорстоку і ницу істоту? Ні, я жодним словом не скривдила це гідне дитя. До речі, хлопчик у захваті від двору Сінголло, при якому йому довелося побувати разом з батьком, котрий був свого часу посланником від Лаіквенді. Дитя тільки і мріяло служити Аrani Dinnu — Князю Сутінок. Він запевняє, що брат батька моєї матері неймовірно велична і горда особа. Однак, «воєвода з косами», схоже сподобався йому ще більше, і хлопчина бажає стати зброєносцем аraneni…

— Я ще в стані носити свою зброю сам, — засміявся Фіндекано.

— О, мій милий брате, — мовила Артаніс ледь ущипливо, — там, у Валінорі, звання Великого Князя Нолдор було лише почесним титулом, і то за нього йшла потаємна борня. А тут князь Нолдор, навіть просто собі князь Нолдор, не повинен поступатися гонором якомусь там Ельве Сінголло, чи, як говорив вуй Феанаро, Тінголло, хоч той Тінголло і є нашим родичем. Доки ми дійдемо до Белеріанду, ми мусимо мати вигляд не волоцюг-Квенді, а князів, котрі прийшли правити і володіти.

— Моя красуне-сестро, — мовив Фіндекано задумливо, — я ось думаю, чому Нолдор так тягне до зброї і влади? І завжди тягнуло. О, так, вбивати огидно, завдавати мук живій істоті ще огидніше, але нині я зізнаюся тобі — мені принесла задоволення навіть не сама битва, а п’янке відчуття небезпеки, яке кружило голову, немов молоде вино. А вую Феанаро кружила голову влада, аж доки це почуття не змусило спалити за собою кораблі. Може, ми якісь неправильні Квенді? Тільки не говори про Ельве Сінголло, адже його змусила до війни і влади видима небезпека, в той час, як ми…

— Напевне, під час пробудження Нолдор біля озера Куівінен, десь, між зірок, звучала музика битви, — мовила дівчина півжартівливо, — дійсно, я теж думала про це… Перший Дім відточував свою військову вправність багато кіл світла, а ти став воєводою за дуже короткий час, мій ласкавий брате… І яким воєводою… Твої брати не поступаються тобі — і Турондо, і Аракано, якого вже немає з нами. А з мого ніжного Фінарато потроху, як метелик з лялечки, виходить повелитель-воїн, сповнений холодного спокою. І Айканаро з Ангарато є чудовими cano. Я певна, що таким же був би й Артаресто, якби не оті його страхи. Однак, він їх успішно долає, мій другий брат. Щодо ж князя Нолофінве — то це Haran, правитель милістю Богів. Знаєш, Астальдо, я думаю, що нас створено для битви зі Злом, як от Тулкаса, якого кличуть Гнівом Божим. Тільки наші опікуни чомусь цього не зрозуміли, і поводяться як орли, яким підкинули у гніздо яйце Дракона Моря. Пам’ятаєш цю казку?

— Атож, — засміявся Фіндекано, — дитя моє, не лізь у воду, це не для пернатих…

— Валар не можуть довго перебувати в Арді — земля руйнується від сили Стихій… Ми мали боронити Арду від Зла з їхнього благословення, а замість того нас відвели в безпечне місце, де ми знудилися надмірною опікою, наробили біди, і були прокляті «орлами», які так і не зрозуміли, що стихія Дракона Моря — вода.

Ант тим часом заворушився і розплющив сріблясто-сірі очі, які одразу ж спалахнули радістю при вигляді рятівника.

— Ви прийшли, аranen… Ви дотримали слова…

— Звісно, дотримав, — мовив Фіндекано заспокійливо, — я заберу тебе до своїх лучників. Будеш моїм зброєносцем, як трохи підростеш, а нині — вістовим. Згоден?

— О, так, аranen… З вами поряд я не бачитиму… не бачитиму оте… Я боявся спати, алe arphen brennil сказала — не бійся, я прожену лихі змори… І ще сказала — залишайся з жонами та дітьми, але я прагну помсти, аranen… Нас було двадцятеро — весь рід Дорона… Я, Ант Доронінг, вбиватиму за кожного з них по сотні тварей! Але я не воїн, тому хочу рости поруч з воїном, навчитись володіти мечем. За те я ладен стати слугою cano, і чистити його одяг…

— О, трохи занадто, — мовив Фіндекано, зітхнувши, — хіба що латати дірки від ворожих мечів… Ходімо зі мною, дитя, і не бійся нічних змор. Я завжди буду поруч.

Алмареа і решта сприйняли появу в загоні нового воїна доброзичливими насмішками.

— Наш воєвода ще не одружився, але вже має срібноволосого сина…

— Дитині вже можна довірити лук і стріли…

— Ходи сюди, Синда, я вчитиму тебе стріляти…

— Він не Синда, він Нандо…

— А, чи не все одно?

— Нерозумний Нолдо, щоб ти сказав, якби тебе назвали Ваніа?

— Сказав би, що той, хто це мовив, не розріжняє кольорів — я найсправжнісінький чорнявий Нолдо.

Ант, котрий напружено вслухався в співуче квенья, намагаючись вловити знайомі слова, лише розгублено посміхався, і вже ладен був заплакати. Фіндекано поклав руку йому на плече.

— Анте, — мовив, — мої Нолдор не лихі істоти. Вони тільки сміються над життям і будуть насміхатися над власною погибеллю. Не думай, що вони зневажають тебе.

— Ви всі такі… високі, - прошепотів хлопчина, — серед Синдар я бачив лише кількох такого зросту… Сам Аran Dinnu, тоді воєводи Белег та Маблунг… Ще Даерон, великий співець… І молодший княжич, Ельмо…

— Брат князя Ельве? — спитав Фіндекано зацікавлено. Про цього родича Ольве Альквалондського він якось чув від Фінарато.

— О, так… У нього є син Галадон, теж великий воїн. Але він трохи менший на зріст, він як… Як ви. Зате його сини, Галатіль та Келеборн, майже такі ж же високі, як Аran Dinnu.

— Галатіль та Келеборн? — засміявся Фінарато, — у нас так називали дерева… Одне, котре росло в Тіріоні, звалося Галатіліон — біле Древо, а його паросток на острові Тол-Ерессеа — Келеборн — срібне Древо.

— Аranen, а ви звідки? — обережно спитав Ант, — невже з самого Аману?

— Звідти, дитя моє.

- І ви бачили Валар?

— Не тільки бачив, але й говорив з ними?

— Вони послали вас нам допомогти, правда ж?

— Ми прийшли самі, - мовив Фіндекано, обминувши слизьке питання, — прийшли битися з тим, кого ви звете Мороком. Чорний Вала, Мелькор, убив нашого родича, і викрав річ, що є справою життя іншого нашого родича. Ми оголосили йому війну.

— То Морок знову в цих землях, — здригнувся хлопчина, — лихо… Ото ж бо і розплодилося ріжної нечисті.

— Зладнаємо, — мовив Фіндекано підбадьорливо, — а нині, юний воїне, маєш перше завдання.

— Почистити вам зброю? — зголосився хлопчина.

— Ні, поїсти і випити гарячого напою. Он, бачиш того веселого Нолдо? Його звуть Алмареа, він тебе і нагодує. І не бійся його — він завзятий насмішник, але має щире серце.

Малий Нандо був дуже голодний, але від дорожнього хліба відкушував по маленькому шматочку, з козубка брав по ягідці, і всіляко показував перед прибульцями з Благословенного Краю свою чемність та вихованість. Мірімон, дивлячись на нього, підсміювався стиха:

— Князь Ельве дійсно привчив своїх воїнів до залізного порядку. Це ж хлопчина явно бере приклад з якогось княжого зброєносця.

- І треба сказати, що він поводиться гідно, — сказав Фіндекано, — я опікун цієї дитини, Нолдор, тому попереджаю — жодних не дуже розумних жартів.

— Тільки розумні жарти, — озвався від вогнища Алмареа, простягаючи хлопчикові кухля з паруючим quenilas, — тільки розумні, cano… Присягаюся Свічадом Міндону!

Коли Нолдор знову рушили вперед, зоставивши далеко позаду свіжий могильний курган, насипаний над попелом загиблих, та ще один курган — з мертвих орків, звалених на купу, поруч з Фіндекано поважно крокував його названий син. Зброю свою молодий воєвода таки зоставив при собі, але хлопчина випрохав у нього арфу, і ніс її в чохлі, на ремені, перекинутому через плече, щасливий, що може хоч чимось допомогти тому, хто вивів його з-під смертної тіні і обіцяв виростити для помсти.

***

Рушення Нолдор під проводом Нолофінве просувалося все далі й далі на південь. Князь особисто зацікавився зброєносцем Фіндекано, і подовгу розмовляв з малим Нандо щодо вибору дороги. Хлопчик умовляв Нолофінве не йти через Дор-Даеделот, а обігнути його побережжям.

— Це гак, дійсно великий гак, — говорив він, на черговому привалі, вдивляючись в мапу, яку розвернув перед ним Нолофінве, — я не все тут розумію, але до Гітлуму та Белеріанду є обхідний шлях, ось він… А в тих горах повно нечисті, Аran Меletyalda[131] Нголфін, там руїни Ангбанду, вся гора Тангородрім пронизана печерами, а в них — орки, а деякі бачили в тих краях навіть балрогів, і тікали звідти пріч.

— Тим більше — ми маємо йти тим шляхом, — мовив князь, — можливо там ми зустрінемо Міnya Nosse, котрі стоять облогою.

— Мій батьку і князю, — мовив Фіндекано, користуючись тим, що вони з батьком радились сам на сам, якщо не зважати на Анта, котрий майже не розумів квенья, — я б порадив вам не зустрічатись нині з Першим Домом. Деякі Ельдар при одному імені старшого вуя хапаються за зброю. Не вистачало ще, аби ми почали усобицю просто перед лігвом орків та балрогів. А може і Морінготто там — куди б він ще подався, як не до насидженого місця?

— Тим краще, — незворушно відповів князь, — а усобицю розпочнемо опісля перемоги, якщо її буде кому розпочати. Ти думав над тим, сину мій Фіндекано, що ми йдемо смертну битву, а не на прогулянку?

— Можливо ліпше буде, — сказав юнак, — обійти ці прокляті гори, а там, в Белеріанді укласти союз з Ельве Сінголло…

— Союз з братом Ольве Альквалондського? — гірко спитав Нолофінве, — ти думаєш, що це можливо?

— Я сам піду на перемовини і скажу, що плачу власним життям за загиблих Телері… Зрештою, серед нас є родичі Ольве…

— Йдемо через Дор-Даеделот, — коротко відмовив князь, — йдемо в бойовому шику зі зброєю напоготові. Якщо там нема ні Міnya Nosse, ні Морінготто — рушаємо далі — на Гітлум та Белеріанд. А там уже діємо за обставинами. До речі — поговори з Фінарато, чи погодиться він бути посланником до свого родича Ельве.

Фінарато юнак віднайшов поміж воїнів Третього Дому. Інголемо сидів на розстеленому плащі і… читав книгу. Поруч вовтузився зі зброєю нерозлучний зі своїм nildo Едрагіль.

— А я-то думав, — вимовив Фіндекано з усміхом, — що в Гелькараске ми зоставили на льоду все зайве. Дехто з моїх воїнів покинув навіть казанки та ложки, і нині вирізає собі посуд з дерева.

— Мудрість ніколи не буває зайвою, — відповів Фінарато, — я теж зоставив на кризі торбинку з дрібничками, які зробив сам… Але книги… Книги залишив. О, яке чудове дитя… Артаніс говорить, що ти усиновив цього Нандо?

— У нього не зосталося нікого, окрім рятівника.

— Як вважаєш, що ми робитимемо далі?

— Себто, що вирішив князь? Йдемо вперед.

— Через Дор-Даеделот?

— О, так… На війну, в Дор-Даеделот.

— Воювати нині хочуть всі, - мовив Фінарато задумливо, — навіть nissi. Ота сутичка в лісі не злякала, а заохотила наших Ельдар. Князем рухає помста — він втратив сина, а ви з Турондо — брата… Але чи є розумним лізти в ті прокляті гори, навіть не з’ясувавши, що там? Руїни Ангбанду, говорить твій зброєносець? А чи руїни? Якщо нас зустріне ороча орда, вишикувана біля брами замку?

— Тим краще, — відповів Фіндекано, — все скінчиться в єдиній битві.

— А якщо вони просто поховаються по норах? Ми не зможемо прочесати всі печери. А якщо там дійсно відновлено укріплення? У нас нема нині засобів, щоб штурмувати фортецю.

— Тоді відходимо до Белеріанду і спробуємо укласти союз з Ельве Сінголло.

— А якщо Феанаро випередив нас?

— Вуй Феанаро, — сказав Фіндекано стиха, — може лише нам нашкодити. Якщо він вестиме перемовини з князем Ельве так, як з його братом…

— Я цього і боюся, — зітхнув Фінарато, — князь Феанаро зневажає Телері, але він не знає, не хоче знати, що Синдар з Ендоре — це не лагідні і байдужі до всього, окрім своїх кораблів, Телері Альквалонде. Тутешні Квенді воюють, відколи й народжені були. Вони мудрі і сильні, нехай і не бачили ніколи світла Двох Дерев. Якщо Феанаро дозволить собі зайве, воїни Сінголло просто розчавлять його дружину. Самою кількістю воїнів, я вже не говорю про їхній вишкіл, і озброєння, виготовлене Наугрім…

— А радіти з цього буде Морінготто, — мовив Фіндекано.

— Отож…

Приятелі помовчали. Едрагіль зітхнув, поклав лука, і погладив по голові Анта, який завжди трохи ніяковів, коли при ньому починали говорити на квенья.

— Мені сняться лихі сни, — озвався Фіндекано стиха, — мені сниться, що вуй Феанаро загинув у битві, а Майтімо… Майтімо…

— Теж загинув? — спитав Фінарато.

— Ні, наче він у полоні… Його катують, а він замкнувся в аvanire, наче в панцир, і мовчить… мовчить…Там, уві сні, я відчував його біль і розпач… Фінарато, адже я не ясновидець, це не може бути правдою.

— Це лише поганий сон, — мовив Арафінвіон заспокійливо, — ти тривожишся за нього, ось тобі і сняться жахи.

— А ти нічого не відчуваєш, провидцю? — спитав Фіндекано напряму.

Фінарато задумався.

— Ні, - відповів зрештою, — як це не дивно, ні… З того часу, як ми ступили на кригу, мене покинув дар ясновидіння. Може, в Ендоре це не діє, може ще не прийшла пора, а може… Яке може бути ясновидіння, милий брате, коли Суддя, володар майбутнього, промовив до нас: «ви помрете, Нолдор, від зброї, тортур і горя…»

— О, мій nildo таки вміє потішити, — озвався Едрагіль, — тільки мене це не злякає, я завжди йтиму за ним, немов за стягом.

- Іноді думаєш, — сказав Фінарато сумно, — чим заслужив ти на відданість? Шукаєш в собі якихось особливих цнот, і їх не знаходиш.

— Хіба друга вибирають за щось особливе? — мовив Едрагіль, — Фіндекано, давній приятелю, про що ти думав, коли вибирав собі оtorno?

— Рудий підліток ніс на руках чорнявого малюка, коли той вивихнув ногу, — сказав Нолофінвіон, — і малюк ні про що не думав, окрім того, як йому зручно, і навіть нога менше болить. А потім, через багато кіл світла, чорнявий юнак стояв на березі проливу, дивився, як горить остання надія Нолдор, і думав… Думав…

— Пробач, — сказав Едрагіль розгублено, — я вдарив по відкритій рані… Але ж ти тривожишся за нього, от я і…

— Щоб не сталося між нами, я б не хотів, щоб він помирав в муках, — коротко відповів Фіндекано, — я не образився, милий Едрагілю. Але я прийшов сюди, Фінарато, не для того, щоб поговорити про сни. Батько питає, чи зможеш ти, в разі необхідності, стати посланником до Ельве Сінголло.

— О, чому б ні…, - сказав Фінарато задумливо, — однак, певні обставини… Між Ольве і його братом, а власне — братами, бо в Доріаті живе ще один брат Ольве — Ельмо, є зв’язок, часом орли приносять листи, і я сам читав деякі з них… Якщо Ельве дізнається про події в Альквалонде, то навряд чи він захоче укласти з нами союз. Але я з радістю стану посередником, якщо, звісно, до того вуй Феанаро не зробить щось таке, що назавжди знищить саму можливість перемовин. Князь Ельве гордий, дуже гордий, в цьому він може перевершити навіть Вогняного Духа. Якщо ці два клинки зітнуться — посиплються іскри, які можуть підпалити Белеріанд.

Заручившись згодою родича, Фіндекано повернувся до свого загону, і покликав Алмареа, який, окрім всього іншого, був сурмачем загону. Опісля Гелькараске Ельдар кликав до шикування вже не зривистий від холоду голос воєводи, а голос срібної сурми, яку Алмареа дбайливо зберігав у наплічнику, і навіть не подумав тоді зоставити на льоду.

«Ми, Нолдор, — думав Фіндекано, дивлячись, як жваво підіймаються його воїни, — таки якісь чудні Квенді… Ми — майстри, зодчі, ювеліри, поети, музики… Ми покинули все в Тіріоні, частину речей, дорогих серцю, зоставили в Арамані, решту кинули на лід, однак зберегли сурми і стяги… Щоправда, Фінарато, доніс свої книги, а я — арфу… Те, що найдорожче серцю… І нехай лучники дражнять Мірімона, що він кинув кухля, але зберіг скрипку… Мій приятель на привалах різьбить собі чашу з дерева, а потім бере скрипку до рук, і наші душі підіймаються до зірок…»

— Лучники, готові?

— Готові, cano…

— Рушай!

Охорону обозу нині подвоєно, жони та діти йдуть всередині кола. Це виправдало себе, коли орки несподівано виникли в лісі, а тепер ліс закінчується, далі почалася пагориста місцевість з якоюсь колючою рослинністю, що, здається, не мала й назви. Воїни перешіптувались, що доведеться знову ламати по шматочку дорожній хліб — ні ягід, ні грибів ця місцина не родила. Нове світило блукало небом, то зменшуючись, то збільшуючись, до його сріблястого сяйва вже звикли, але все ще продовжували милуватись, і складати пісні на його честь.

Десь через сім кіл Мінливого Рани передові побачили на обрії верхівки гір. Рушення тримало шлях на ці верхівки. Ант, котрий йшов поруч з Фіндекано, захвилювався і почав нервувати. На перепочинках він влаштовувався під плащем воєводи, обіймав свого canо рученям за шию, і тремтів всім своїм худеньким тільцем, аж доки сон не зморював його.

Нолофінвіон і сам відчував, що земля ця просякнута якимось давнім злом. А йти до тих суворих верхів, серед яких вже ясно було видно триглаву гору, вкриту чи-то туманом, чи-то димом, йому не хотілося може і так само, як його зброєносцю. Однак, Нолдор йшли на битву, тож воєводі не можна було піддаватись страху. Воєводі не можна було згадувати постать Судді на скелі, і слова прокляття, і страхітливі сни, в яких Майтімо Руссандол терпів муки, які тільки й міг вигадати чорний злобний розум.

Все ближче і ближче гірське пасмо… Все напруженіша тривога висить над військом.

— Нолдор, дотримуватись шику! Зброя напоготові!

Вже давно охоронний ланцюг йде в кольчугах. Це тяжко і незручно, незважаючи на відносно невелику вагу озброєння Ельдар. Але нікому не хочеться померти як Аракано — від випадкової орочої стріли, вже після переможної битви.

— Нолдор, заспівуй! Ширше крок!

— На озера на глибокі — заводить Алмареа, чий голос трохи віджив опісля Гелькараске, залюбки виходить лебідь, а орел ширяє в небі, а орлу подружить сокіл. Із країв південно-синіх, із країв лише далеких щовесни летять лелеки, носять вісті провесінні.

Тиші не дотримуються, бо на відкритому місці рушення все одно видно здалеку. Якщо ворог там, в горах, їх уже давно помітили — то чому б і не заспівати. Цю стару пісню Пробуджених любив Фіндекано, вона була наче про них з Майтімо… Орлу подружить сокіл… Де ти, Руссандоле?

— Еla[132], Ельдар! Дивіться, що це?

Там, де зостався Благословенний Аман, велетенською пожежею розгорялося небо…

Рушення зупинилося. Багряне світло ставало все яскравішим, воно затьмарило сріблясте світло Рани, котрий схилився до самого обрію. Засніжені верхівки гір наче спалахнули вогнем, і Ельдар прикрили руками лиця, бо світло засліпило їхні очі, налаштовані на те, щоб бачити у темряві.

— Дивіться, Нолдор! О, загибла Лауреліна, ти наче залишила нам останній плід…

Поволі підіймався на небо круглий диск… Він втратив свій багрянець, він засяяв сліпучим золотим вогнем… Рівнина раптово освітилася ще яскравіше, ніж будь-коли у Валінорі.

— О, Васа[133], Вогняне Серце! — побожно вимовив хтось, — я навіть уявити собі не міг, щоб таке сталося… Воно палає живим вогнем… Воно живе, Ельдар, воно співає дівочим голосом…

Дійсно, над пробудженим світом неначе продзвенів голос діви-воїна, сповненої сили і завзяття.

— Я вже закохався в цю вогняну панну…

— Не знаю, Ельдар, мені так більше до вподоби срібне сяйво…

— Квенді створено для життя під зорями, це світло занадто яскраве…

— Воно здається яскравим нам, а що ж говорити про лиху силу?

— Князь Нолофінве наказує рушати! Сурмити в сурми! Розгорнути стяги!

Рушення двинулося вперед під голоси срібних сурем. Сіра запилюжена рівнина перед очима бризнула зеленню та дивними барвистими квітами, які ніколи не квітли під зірками. Нолдор йшли по цьому килиму з трави та квітів, обнадієні, гарячково веселі. Навіть ті, кому більше подобалися сутінки, розуміли, що світло дає їм величезну перевагу під час бою.

— Тангородрім, — вказав Ант на триглавий верх, — а онде, на схилі і сам Ангбанд… Дивіться, аranen, фортецю відновлено… У орків з’явився повелитель — до того навіть Хазяїну Вовкулаків Саурону не під силу було повернути на місце каміння, вивернуте Тулкасом…

Все ближче і ближче фортеця, що вросла в гірський схил… Укріплення плавно переходять в гірські печери… Велетенська брама затуляє вхід… І тиша… Мертва тиша. Ні вартових на чорних вежах, ні охорони. Тільки вітер, що віє зі схилів згаслого вулкану несе з собою сморід сірки і диму.

— Тут нема жодної живої істоти…

— Якби тут був хтось живий, Нолдор, ми б давно потрапили під обстріл…

— Може фортеця порожня? Говорять же, що тут ніхто не жив — лише орки кублилися в гірських печерах.

— А оту браму теж орки зробили? Ні, Ельдар, у замку з’явився хазяїн.

— Вони бояться світла, і тому позалазили в шпарини…

— Нам їх не видобути, Ельдар — цю браму не завалять і тарани.

— Якщо взяти таран, окутий залізом…

— На цій рівнині немає деревини, міцнішої за кущик, майстре-Нолдо!

— Князь Нолофінве, — задиханий голос вістового, — кличе до себе воєводу Фіндекано з супроводом. Князь Нолофінве велить взяти в обозі коней…

Моретінде зустрів хазяїна тихим скривдженим іржанням. Фіндекано погладив розумну тварину з почуттям провини — він зрідка навідував улюбленця. А Моретінде ж пережив весь жах крижаного походу, і його дитячий розум ще не отямився від минулого лиха.

Ант не відходив від cano, і тому юнак посадовив хлопчика за спину, чим заслужив ще одну догану від свого верхівця. В супровід Фіндекано взяв Алмареа з Мірімоном, чим викликав у інших лучників тиху заздрість. Зав’язувалось щось цікаве, а Ельдар були вельми цікаві особи, і цю цікавість в них не могли вбити ніякі біди.

Князь Нолофінве очікував сина верхи на Рогаллорі. Під’їхав Фінарато, теж верхи, у супроводі Едрагіля та Гвіндора з Гельмиром.

— До брами! — коротко скомандував князь, — і сурмити в сурми.

Коні рушили чвалом. Алмареа, хвацько вправляючи конем самими коліньми, видобув сурму, те саме зробив Едрагіль. Чистий срібний звук пронісся над рівниною. Раз, і вдруге… І втретє.

— Якщо вбивця мого батька знаходиться тут, нехай виходить на битву! — голосом, сильнішим від сурми, закричав Нолофінве, — я викликаю Мелькора, прозваного Морінготто, на бій, самого, а чи з військом!

— Ай-я! — вимовив Ант за спиною Фіндекано, — О, Аran Фінголфін — найхоробріший з Еldrim! Навіть володар Доріату ніколи б не насмілився… Аranen Фінгон, Ант побачив, як Квендо викликав на бій Валу, і тепер може і вмерти…

Ант давно вже звав Фіндекано на синдарський лад, а князя Нолофінве намагався називати якомога шанобливіше, і визнав у лучників, що повне ім’я їхнього володаря, яке вживалося лише в офіційних паперах — Фінве Нолофінве. З цього імені у хлопчини і виникло оте Фінголфін, а, оскільки Нолофінве його не виправляв і тільки усміхався з горливості малого Нандо, то Ант від серця вважав, що звертається до проводиря Нолдор дуже ввічливо, і як належить.

Зараз хлопчина тремтів усім тільцем, але не від страху — від гордості і бажання битви, в якій він поліг би одразу. Фіндекано вже вкотре подивувався, що у Нандо Дорона, який утік від війни аж до північних лісів, такий відважний син.

Фортеця, однак, німувала. Не було стрільців на чорних вежах, ніхто не відгукнувся на голос срібних сурем. Коли під’їхали до брами, і князь з силою вдарив в окуте залізом дерево руків’ям меча, зверху не озвався жоден голос… Можливо Морінготто тут і не було, а може він теж заховався від світла Вогняного Серця в самих надрах гори.

Нолофінве зітхнув. Фіндекано бачив, що батько прагне бою, як спраглий прагне води в пустелі. Тільки зараз юнак зрозумів, чим був для його холодного, мов крига Гелькараске, татка загиблий князь Фінве. Що з того, що він не нетямився від горя, як то робив Феанаро. Вся крижана лють проводиря Нолдор ладна була виплеснутися на того, хто вийшов би з-за цієї брами.

— Ніхто не вийде, — стиха озвався Фінарато, — а жаль…

Тихого книжника неможливо було пізнати, його блакитні очі стемніли і виблискували похмурим вогнем. Фіндекано і сам відчував — відчинись зараз брама — він перший кинеться з мечем на Морінготто, а там нехай вже Мандос, і Суддя з його прокляттям…

Вершники вичекали ще трохи, а тоді повернули назад. Воїни, що стояли в бойовім шику, привітали їх радісними вигуками — Нолдор вважали, що Морінготто здатен на будь-яку гидоту, в тому числі і на вбивство тих, хто оголошує виклик.

— Що будемо робити? — спитала Артаніс, котра виїхала верхи наперед. Риси її витонченого личка були викривлені бажанням бою.

— Тут має бути прохід в горах, — відмовив Нолофінве втомлено, — якщо довіряти мапам, і зброєносцю мого сина. Рушаємо на південь, там ліси і родючі долини. Стояти тут облогою не випадає — у нас мало води, дорожній хліб закінчується, та й невідомо, хто замкнувся у цій твердині. Якщо тут хазяйнує Майя Саурон, то він мені поки що нічого не винен…

Рушення поволі двинулося від стін мовчазної фортеці. Фіндекано зайняв своє місце на чолі загону. Він їхав верхи, не бажаючи зоставляти Моретінде в обозі. Ант сидів у нього за спиною, обійнявши руками за стан, і притуливши до спини командира розкошлану срібноволосу голівку.

Васа, Вогняне Серце, заливала долину тіней потоками світла. В цьому світлі губились верхівки Тангородріму. Дивитись вгору було боляче очам, тому Ельдар йшли, схиливши голови, і лише час від часу позирали на чорні мури, ніби вплавлені в скелі.

Раптом Фіндекано ніби почув своє ім’я. Не голос навіть, шелест вітерцю повторював і повторював його наймення…

— Анте, — спитав юнак у зброєносця, — ти нічого не чуєш?

— Тільки вітер свистить, аranen… Тут завжди вітер, в цих горах.

— Ніби хтось кличе мене… Весь час кличе…

— Ні, мій воєводо… Ант не чує нічого…

Фіндекано гукнув на Алмареа, який теж їхав кінно. Сурмач на подібне питання теж відмовив, що не чує нічого, окрім вітру.

Голос зник лише тоді, коли передові рушення звернули в бік гірського проходу. Зник раптово і страшно, ніби той, хто кричав, захлинувся кров’ю з власного горла.

Фіндекано здригнувся, і обернувся ще раз туди, де зосталися чорні мури загадкової твердині. І шелест вітерцю приніс йому вже не крик навіть — шепіт зірваного голосу:

— Namarie, мій Астальдо!

Неначе холодним вітром Гелькараске обвіяло юнака, і він ледве стримав бажання повернути коня, знову стати біля чорних мурів, переконатися, що йому почулося, що це не знайомий з дитинства голос захлинувся болем і кров’ю…

Пливло по ясно-блакитному небу жовтогаряче світило, схоже на плід Лауреліни… Темні тіні лягали під ноги Нолдор, а спека ставала все сильнішою. І зникло рушення в тіні гірського проходу, зоставивши чорну твердиню спочивати на осонні. Ніщо не ворухнулося на вежах, і лише долиною, колись похмурою долиною тіней, тяглися до світла яскраві квіти, ледь прим’яті легкими ногами Ельдар.

***

Світ за горами розквітав просто на очах у захоплених Ельдар.

Вони швидко навчилися рахувати час за зміною двох нових світил, панування Васи назвали днем, а князювання Рани — ніччю. Час зміни вигляду Рани вже давно нарекли місяцем, і, хоча, з появою Васи, Рана почав змінюватися ритмічніше, назва прижилася. Ліси Гітлуму — так бо звалася земля за горами, квітли так, ніби хотіли наздогнати втрачений час. Рушення йшло крізь п’янкі запахи квітів і трав немов уві сні.

На мапах Нолофінве на їхньому шляху мало бути велике озеро Мітрім. Біля цього Срібного озера князь хотів поставити табір, щоби його Ельдар відпочили від виснажливого шляху.

Ант, який вже був тут колись зі своїм родом, не шкодував слів, описуючи красоти Мітріму, вода якого сріблилася під зорями в ті часи, коли тільки вони світили над Ендоре. Лучники Фіндекано вже передчували купання, риболовлю, полювання, танці при світлі зірок в сріблястому сяйві Рани і виспівували веселих пісеньок про сади Валінору. Прибадьорився обоз — жони розквітли усмішками, діви виймали з вузликів дбайливо заховані прикраси, на світло Васи з’явилися валінорські сукні, невідомо яким чином пронесені через Гелькараске попри всі накази покинути зайве. Дітлашня носилася поміж воїнів, увірувавши у власну безпеку. Навіть сам Нолофінве трохи відтанув — як він потім сказав Фіндекано, зненависть до Морінготто затьмарила йому розум, і він зовсім забув про жон і дів, котрі йшли за військом. Якби з Ангбанду висунулася якась нечисть і здолала воїнів, то ніжним квітам Валінору було б зовсім зле… Не говорячи вже про дітлашню — найбільший скарб Ельдар. Нині князь йшов попереду рушення у вінку з квітів і листя, який вдягнула на нього мала Ітарільде, донька Туракано, і цей вінок личив грізному Нолофінве більше, ніж золотий княжий вінець.

Тривожний звук сурми трохи не застав розімлілих лучників зненацька. Нині в передовому загоні йшов Айканаро зі своїми воїнами з Nеlya Nosse. Вони і просурмили тривогу.

Фіндекано надбіг саме вчасно — воїни Айканаро вже вишикувались в лаву для битви. Навпроти них відкривалася розлога долина, посеред якої мріло озеро. І прохід до цієї долини загороджував бойовій стрій воїнів в багряних накидках з зорею Феанаро.

— Ось і зустрілися! — прошипів Айканаро до Фіндекано, — клич свого брата, Астальдо, він давно хотів зіграти Міnya Nosse на тятиві лука…

- Іменем князя Нолофінве я забороняю стріляти! — вимовив Фіндекано з силою, — тут вирішує князь, Айканаро…

— Твій батько першим добуде меча… А ось і він.

Поміж воїнами виник Нолофінве.

— Воїни старшого вуя, — доповів Фіндекано стиха, — просто попереду. Там, біля озера — напевно табір…

Нолофінве склав на грудях руки. Він стояв так довго, дуже довго. На тому боці теж панувала тиша, і не видно було керманича.

— Мій батьку і князю, — озвався врешті Фіндекано, — вислухайте, прошу, мої слова, а робіть як знаєте. Дозвольте піти до них на перемовини. Вуй Феанаро… Ну не накаже ж він своїм воїнам стріляти в нас… Зрештою, нас більше, трохи не втричі, незважаючи на всі втрати. Нехай вони відсунуть табір… Хоча б на той бік озера. А згодом… Згодом буде видно, що робити далі. Принаймні, ми не перестріляємо один одного одразу, на радість Морінготто.

Нолофінве вдивлявся в лаву навпроти, і сірі очі його палали холодним вогнем.

— Я не бачу брата, — мовив він врешті, - може він у таборі?

— Тим більше — нехай я буду посланником. Я маю певність у безпеці, бо…

— Все сподіваєшся на свого оtorno? — спитав князь, але не зло, а сумно, — я пам’ятаю ту стару пісню, яку дорогою виспівував твій загін… Стережись, соколе…

— Ви дозволяєте?

- Іди. Нехай твій шлях буде прямим.

Фіндекано оправив одяг, пошарпаний за дорогу, але акуратно залатаний малим Антом, який і нині тримався поруч, і здивовано витріщався на стрій воїнів у багряному, звелів малому Нандо зоставатися біля «Аrana Фінголфіна» і рушив вперед.

Воїни Першого Дому стояли все так само нерухомо, з націленими луками напоготові. Фіндекано підійшов на таку відстань, де можна було говорити, не напружуючи голос, і мовив:

— Я хочу говорити з вашим cano, лучники.

Стрій розсунувся, і до Фіндекано вийшов Макалауре.

Юнак не одразу пізнав співця — quentaro схуд, на змученому обличчі виступили вилиці. Зараз він був дуже схожим на Феанаро, хоча, серед семи синів, князя Міnya Nosse найбільше нагадував з обличчя Атарінке.

— Канафінве, я посланник, — мовив Фіндекано неголосно.

— Я розумію, — стиха озвався співець і вимовив голосно до своїх: — Опустити зброю!

— Де ми можемо поговорити?

— Он там, біля пагорба…

Вони відійшли набік і сіли на трав’янистому схилі. Макалауре дивився просто перед собою, не говорячи ні слова.

— Канафінве, — знову озвався Фіндекано, — я є посланником князя Нолофінве до князя Феанаро. Ти відведеш мене до нього?

— Для цього, — вимовив Макалауре болісно, — мені доведеться наважитись на підлість, якої ще не було поміж Ельдар, і вбити посланника князя Нолофінве…

Фіндекано здригнувся, як від холодного вітру. Швидко ж збулися його сни.

— Твій батько загинув, Макалауре?

— Ще при світлі зірок…

— Була битва?

— О, так, і спершу дуже вдала… Ми розтрощили urqui і раз, і двічі… Вони втікали горами, князь звелів переслідувати їх, і вирвався далеко вперед зі своєю дружиною з юнаків. Вони обожнювали нашого вождя і були його тілоохоронцями. Та в гірському проході, біля Дор-Даеделоту, їх зустріли Валараукар…

— Чому він так поспішав? — спитав Фіндекано, зі щирим жалем стиснувши тонкі пальці Макалауре.

— Не знаю… Останнім часом батько… Його вчинки… Я не можу…

Фіндекано не став продовжувати цю розмову, бо бачив, як змінилося лице Макалауре. Співцеві було соромно, дуже соромно.

— Вони й убили князя Феанаро? — спитав зрештою, — балроги?

— Ми наспіли якраз вчасно, — мовив Макалауре, — щоб відбити його тіло. Батько був ще живий, він помер у нас на руках в тому гірському переході, на схилі Еред-Ветріну. Дух його відлетів на Захід, а тіло розсипалося попелом…без вогняного поховання. Його воїни полягли теж… Пам’ятаєш Наренділя?

— О, так…

- І інші… Три десятки хоробрих юнаків…

Вони помовчали.

— Хто тепер у вас за старшого? — спитав Фіндекано, з усіх сил намагаючись, щоб голос звучав рівно, — Нельяфінве?

— За старшого? — спитав Макалауре таким голосом, що Фіндекано зрозумів все і без подальших слів, — за старшого — я, Канафінве.

Фіндекано притис до грудей руку. Там, на куртці, під плащем, було пристебнуто квітку з аметистів.

— Коли і як? — спитав.

— Що — коли…

— Як ви втратили Руссандола? В тій же битві?

— Ні, - вишептав Макалауре, — пізніше… До нас прийшов посланник, туди, у табір на Еред-Ветріні… Це був, напевне, Мая, але вигляд він мав… Непохований небіжчик та й годі… Він запропонував перемовини. Сказав, що, коли старший Феанаріон прийде на перемовини один і без зброї, то Морінготто віддасть йому Сильмарили, як викуп за смерть рідних.

- І Майтімо…

— Ми, — сказав співець, — умовили брата взяти супровід. Він пішов би сам — особи, яка б була відважнішою за Старшого Рудого я не знаю, окрім хіба що нашого батька. Але ми умовили. Ми вважали, що Морінготто може його і обдурити, і краще мати біля себе воїнів, в разі чого. Він пішов, такий спокійний і рішучий, пішов… і не повернувся.

— Де його поховали?

Макалауре затремтів, але промовчав.

— Де курган твого брата, співець? Де пісня про його загибель?

— Ми чекали довго, — прошелестів голос, що шурхотів листям, а не дзвенів золотом, — тоді я з братами рушив до того місця, де мали відбутися перемовини. Там були тільки мертві, Фіндекано… Купи мертвих urqui, і наші… посеред тих куп… Ільфірін… Пам’ятаєш його? А Маранво?..

— О, Вишні Валар, — тільки і вимовив Фіндекано, — звісно ж… І Майтімо… Там?

— Ми не знайшли його тіла.

— Як не знайшли?

— Мертвих було… понівечено. Жахливо… Ми пізнавали їх… По волоссю… По решткам одягу… Тварі… Вони жеруть наших мертвих, ти це знаєш?

— Знаю… Бачив…

— Але Майтімо не було серед мертвих. Ми пізнали всіх, і поховали всіх… окрім Майтімо. Живим, чи мертвим, його забрали з поля бою.

Фіндекано охопив руками плечі. Його трусило. Він боявся згадувати свої сни… і той голос, принесений вітром… Прощавай, мій Астальдо… Namarie… Прощавай…

— Це не все, Макалауре, — сказав він врешті, - я не вірю, щоб ви склали руки, і не спробували дізнатись…

— Вони прислали посланника, — сказав співець все тим же неживим голосом, — не того, що першого разу. Цього разу це був urko, здоровезна тварь, трохи розумніша за інших. Він назвався Больдогом, на ньому було пристойне озброєння і якийсь натяк на одяг. Говорив він на такому ламаному синдарині, що я ледве розумів його. Цей Больдог сказав, що Морінготто, якого він називав володарем і повелителем, тримає Майтімо в Ангбанді заручником. І сказав, щоби ми забиралися з Белеріанду геть, інакше… Інакше нашого брата візьмуть на тортури, і мучитимуть доти, доки ми залишатимемося тут. Потім тварь ошкірилась і кинула мені до ніг… ось це.

Макалауре розстебнув куртку. Довкола його стану було обвите щось схоже на пояс. Але, коли співець зняв з себе цю річ, Фіндекано з жахом побачив, що це довга коса з рудого волосся, яке місцями злиплося від крові.

— Вони могли, — сказав Нолофінвіон, торкнувшись страшної реліквії, ніби боячись завдати болю пораненому, — обрізати волосся мертвому, Макалауре…

А в голові продзвеніло: «Ти ж сам в це не віриш… Сон…».

— Ми з братами довго радились, — мовив співець, знову ховаючи під куртку закривавлену косу, — і вирішили, що так воно і є… Ми не могли піти з Белеріанду геть — Обітниця. І штурмувати Ангбанд теж не могли. У нас мало війська, а там — твердиня. Тієлкормо ходив туди на вивідки і бачив…

— Ще хтось приходив звідти?

— Ні, ніхто… Власне, тому ми і вирішили, що Майтімо вбито.

Фіндекано подивився в очі Макалауре і вимовив стиха:

— Але ти знаєш, quentaro, що він живий і терпить муки… Ти це знаєш…

— Ми знаємо, всі шестеро, — просто зізнався Макалауре, — не по оsanwe, він, напевне, закрився намертво, щоб ворог не дістав до його душі… Просто знаємо… Спершу я думав, що це лише мій тягар, потім близнята не витримали, зламались. Вони ридали в моєму шатрі, а я говорив, що це всього лише лихі сни, хоча сам… Сам знав, що це правда. І ті, троє, теж знають… Не говорять, але знають… Ми взагалі про нього… не говоримо. Ти — перший, кому я… зміг оповісти.

Фіндекано підвівся. Макалауре теж встав.

— Що сталося в Лосгарі, співець? — спитав Фіндекано стиха, — ти можеш пояснити?

Макалауре задумався. Вихудле його обличчя наче помарніло ще більше.

— Назви мене, — мовив врешті, - як завгодно, і ким завгодно, але я не можу пояснити тобі, що там сталося. Я можу оповісти, що сталося в Альквалонде, де батьків вогняний дух наштовхнувся на камінну непоступливість князя Ольве. Але я не знаю, що сталося в Лосгарі. Хоча сам підніс смолоскип, вітаючи рішення вождя…

— Макалауре, — сказав Фіндекано, торкаючись рукою його плеча, — прийми мою пораду. Зараз відведи воїнів до табору, накажи розібрати табір і перенести його на південний бік озера. Ми станемо табором тут. Ми прийшли сюди важким шляхом, співець, ми зоставили на кризі Гелькараске милих нашому серцю, і теж приймали бій. Ти втратив батька і брата, це тяжко, але в північному лісі є курган, насипаний на місці, де стало попелом тіло мого Аракано…

— О, ні…, - вимовив Макалауре, — він же ще зовсім дитя… Як мої близнята…

— Мій брат Туракано, — продовжив Нолофінвіон, — втратив в Гелькараске жону і ледве врятував дитину. Якби нині передовим йшов його загін — тут уже було б побойовисько. А близьких в цьому поході втратив не тільки рід Нолофінве. Але я не хочу усобиці поміж родами… в пам’ять Майтімо, де б він нині не був.

— Я зроблю…, - вимовив Макалауре, — ми відійдемо.

— Гаразд… Бувай…

— Бувай, Астальдо.

Фіндекано доторкнувся до звислої руки співця і пішов до свого війська ходою особи, змученої до краю. У нього, напевне, був такий вбитий вигляд, що Ант кинувся до нього просто з лави і вчепився в руку.

— Ті Еldrim, — спитав діловито, — вони лихі? Ви на себе не схожі, аranen…

— Лихі не Еldrim, — мовив юнак, — лихі вісті… Я мушу поговорити з князем.

Нолофінве вже стояв поруч.

— Чому так довго? — запитав, — чи мій брат не побажав тебе прийняти? Але я не бачив, щоб Канафінве посилав гінця…

— Ви втратили брата, мій батьку і князю, — рівно відповів Фіндекано. Нолофінве збілів на обличчі, але мовив спокійно:

— Оповідай…

Вислухавши сина, князь зітхнув і сказав:

— Я любив свого брата, Фіндекано… Не вождя Феанаро — брата Куруфінве. Я тужу за братом, але для обох частин рушення можливо й краще, що Вогняний Дух відбув на Захід. Інакше… Хто нині у них старший? Твій Руссандол?

— Майтімо загинув, — вимовив Фіндекано, — а може в полоні… Морінготто таки в Ангбанді — принаймні так запевняє Макалауре. І Морінготто, нібито, тримає Руссандола заручником, вимагаючи від Нолдор, щоби вони покинули Белеріанд.

— Що з цього є правдою? — спитав князь, — як ти вважаєш?

— Те, що Морінготто в Ангбанді — напевно правда. Тоді, в день сходу Васи, вони всі перелякалися світла. Навіть Морінготто — адже він тут перебуває в тілі, напевне, і це тіло не терпить небесного вогню.

— А щодо Майтімо?

— Мертвим брати його не бачили… Не бачили і живим у ворожих руках. Посланник, який оголосив їм волю Морінготто, жбурнув Макалауре косу Руссандола, обрізану при самій голові. Але волосся могли зрізати і з мертвого тіла. Однак, Макалауре певен — брат живий і в Ангбанді.

— Що зараз робитиме Канафінве?

— Відведе воїнів, і перенесе табір на південний бік озера. А ми отаборимося тут.

— Сину мій, Фіндекано, — сказав князь ласкаво, — ти добре впорався з завданням. Іди до свого загону і заспокойся, бо на тобі лиця немає. Я покличу тебе, якщо в цьому буде потреба.

Макалауре виконав домовленість, і вже до вечора Міnya Nosse вирушили в обхід озера Мітрім. Від їхнього табору зосталося лише прим’ята трава, і закидані землею кола від вогнищ. Швидко на березі з’явилися нові ряди білих шатер, задзвенів дівочий сміх і почалася звична шамотанина. Єдиною ознакою неспокійного часу були озброєні вартові довкола, котрі чуйно вслухалися в шелест лісу.

Відхід Першого Дому Ельдар Нолофінве сприйняли по-ріжному. Туракано гнівався на батька і брата — він бажав зійтися в поєдинку хоча б з кимось із синів Феанаро, коли вже сам Вогняний Дух відійшов на Захід прямим шляхом. Його підтримували воїни, з тих, хто втратив рідних і приятелів у крижаному поході. Фінарато ж видимо радів з мирного закінчення перемовин, на відміну від Артаніс, яка бажала відплати за Альквалонде.

Фіндекано тинявся по табору в глибокій задумі. Він всоте перебирав в пам’яті спогади про свої сни, і оповідь Макалауре. І все більше впевнювався — Майтімо живий, і Майтімо страждає так, як не повинна страждати жодна жива істота…

Потрібно було щось робити, але що… Співець не оповідав докладно, але Тієлкормо, видимо, не просто так ходив на вивідки. Певне, брати прикидали можливість проникнути до твердині. Не вийшло… Дійсно, там напряму не проберешся. Світло Васи розігнало тварей, але й при відсутньости охоронців не здолати чорних стін…

Стривайте — адже Ангбанд наполовину знаходиться в самій горі, в печерах… Гора пронизана ходами, і навряд чи всі вони охороняються. Можна буде захопити живцем якогось орка, і визнати шлях…

В розпаленому розумі Фіндекано вже визрів чіткий план мандрівки. Іти він вирішив сам, вірніше їхати верхи. В разі удачі Майтімо, швидше за все, доведеться нести… То краще буде проїхати, хоча б півдороги. Коня доведеться зоставити десь у лісі, але Моретінде є метким, як на валінорського огиря, і впорається, якщо за ним поженуться вовки, або орки.

Брати з собою юнак не хотів нікого. Справа була настільки небезпечною, що йому самому здавалася божевіллям. Навіщо тягти з собою на погибель відданих йому лучників, або Фінарато, який охоче пішов би на цей ризик, навіть опісля Альквалонде і Лосгару. Старший Арафінвіон любив Майтімо за відвагу і веселий норов, і ніколи не згадував злом.

Малого Анта Фіндекано вирішив доручити тому ж Фінарато. От маленького Нандо йому було щиро шкода — не встиг хлопчина побути його сином, як доведеться звикати до іншого Нолдо. А втім, лагідний Фінарато опікуватиметься хлопчиком, наче власним дитям.

Зоставався батько, батько, який зроду не дозволить старшому сину цю ризиковану вилазку. Отже, доведеться йти таємно.

Ще кілька днів Фіндекано старанно готувався до походу.

Він взяв кілька залізних гаків, на яких трималися шатра, і переробив їх у похідній кузні. Міхи йому роздував Ант — Фіндекано втаємничив хлопчика, бо йому був потрібен помічник. Нандо зажурився, тоді став проситися піти з княжичем хоча б і до Морока у пащу, але Фіндекано попрохав його залишитися, тоді суворо наказав зостатися — і хлопчина здався.

Фіндекано оповів йому про Майтімо, про їхнє побратимство, про те, що брат нині в лапах Морока і терпить тяжкі муки. Потім змусив хлопчину присягнути, що, в разі його, Фіндекано, загибелі, він перейде під опіку Фінарато.

Ант виявився надійним спільником. Він, хоч і сумував, але чітко виконував накази воєводи. Приніс йому молоточок, поцуплений в тій самій кузні. Притягнув три мотки сріблястого мотуззя, виробленого у Валінорі. Приніс згорток з дорожнім хлібом, один з останніх, а порожню баклагу наповнив водою Мітріму.

Якби ці всі приготування Фіндекано робив сам, воно б неодмінно впало б комусь у вічі. А на меткого хлопчину ніхто не звертав уваги — чи мало підлітків, зігрітих теплом Васи, метушиться по табору, відживши опісля важкої дороги.

Врешті, юнак попрохав Анта зробити йому останню послугу.

— Сядеш на мого коня, — наставляв він, — і поїдеш на той бік озера. Там тебе зупинять воїни. Ти скажеш їм: «Мене послав Фіндекано Астальдо. Я хочу бачити воєводу Канафінве.»

Ант заворушив вустами, повторюючи про себе звуки квенья.

— Канафінве — це той воїн, з яким я розмовляв допіру. Ти скажеш йому: «Фіндекано Астальдо просить у тебе, Макалауре, во ім’я твого старшого брата, меч і ніж роботи Феанаро.» Запам’ятав?

— Так, аranen.

— Як звати воєводу?

— Канафін…

— А аmilesse?

— Маглоре… Маглауре…

— Він зрозуміє… Візьми мого коня… Виїдеш вдень, при світлі.

Ввечері наступного дня Ант повернувся з південного боку озера з довгим згортком. Він віддав його Фіндекано, і мовив, ледь соромлячись:

— Я все зробив згідно наказу. Cano Маглор був зі мною лагідним. У нього в шатрі арфа з золотими струнами… Тільки він такий сумний — хоч плач. А от його брати дивилися на мене, ніби я ворона, яка заговорила на квенья…

— Які брати? — спитав Фіндекано, ледь усміхнувшись.

— Троє… Я чув, як їх називав воєвода: Келегорм, Карантір і Куруфін… — мовив Ант, як завжди нещадно нівечачи квенійські наймення. — Того третього він ще назвав Адарінге, а потім як зашипить на нього: «Куруфіне, аvaquet[134]!» А тоді крикнув до всіх — «Heka![135]» І вони вийшли з шатра, злі, як зграя гончаків…

Фіндекано здогадався, що суперечка зайшла за дорогоцінну зброю. Куруфінве-молодший не хотів віддавати меча та ножа, бо не вірив в успіх задуму Фіндекано, який Феанаріони зрозуміли одразу. А Макалауре повірив, тому і крикнув: «Забороняю!» до Куруфінве, і вигнав Шалену Трійцю геть.

— Вони не злі, Анте, — мовив юнак з усміхом, — вони просто зле виховані.

— Зате двоє рудоволосих молодих cano, — оповідав далі малий Нандо, — наздогнали мене вже за табором. Я злякався, вирішив, що cano Маглор передумав, і відбере меча назад. Але ті двоє дали мені до рук згортка і мовили: «Твоєму cano…» А тоді опустились на коліно, як перед стягом, і сказали — «Це теж йому…»

Фіндекано розгорнув згортка. Там був малюнок — руку Майтімо юнак пізнав одразу. Орел і сокіл, що кружляли над валінорським Альквайлін, Озером Лебедів, котре знаходилося поблизу Форменосу. Саме на березі цього озера жила цілителька Лаурендіе.

— Анте, — попрохав він, намагаючись стримати сльози, — збережи це — для мене…

— Може, я все таки з вами, cano?

— Ні, дитя моє… Я мушу йти сам.

Ввечері Фіндекано нав’ючив на Моретінде сакви, взяв лук та стріли, оперезався мечем Феанаро, і повісив на пояс ножа. Секрет магтанової сталі був відомий ковалям всіх Трьох Домів, але Вогняний Дух вдосконалив його, і зброя, власноручно виготовлена Великим Митцем, розтинала залізо, наче масло. Нолофінвіон допускав, що Майтімо тримають в кайданах, а може і в нашийнику, як в тому сні. Можливо, прийдеться тут таки, на місці, знімати з бранця залізо… Саме з цією метою він випрохав у Макалауре ножа, а меч був необхідним для захисту. Невідомо, на що доведеться наштовхнутись там, біля Тангородріму. Може і на балрога…

Батькові він зоставив записку, і наказав Анту доручити її Нолофінве не раніше полудня. Лучникам сказав, що йде до загону Фінарато, погостювати, і старшим призначив Алмареа.

Ант провів його до вартових постів, і зіслизнув з коня, тяжко зітхнувши. Вартовими були воїни Фінарато, тож Фіндекано сподівався, що вони не стануть розпитувати, куди це він подався. Мало які справи виникли у сина Нолофінве…

— Ти думаєш, що це справді розумне рішення — лізти самому в те Залізне Пекло?

Старший Арафінвіон виник поруч з ним нечутніше за тінь.

— О, неначе привид, — спробував пожартувати Фіндекано, — як ти вистежив мене?

— Я знав, що ти помчиш до Ангбанду з тої хвилини, коли ти повернувся до наших лав. Ти справді не бажаєш взяти з собою ще одного воїна? Я тримаю в шатрі наготовані сакви, і добре нагодував коня…

— Фінарато, — мовив лагідно Нолофінвіон, — я люблю тебе, мій мудрий брате, і вдячний тобі за підтримку і дружбу. Але, якби мені потрібен був напарник, я взяв би з собою когось з Феанаріонів. Ти думаєш, вони не пролізли б туди, аби була хоч би найменша можливість?

— Чому ти вважаєш, що будеш щасливішим за них?

— Я — учень Вишнього Ірмо, його найперший учень. Я зможу закритися навіть від Маяр. Не знаю, чи вистачить мого вміння, щоб одурити самого Морінготто, але спробувати можна. Я не лізу туди наосліп, повір мені, друже.

— Я теж є учнем Ірмо — ти забув? Я вмію змінювати зовнішність собі і іншим, і зможу прийняти вигляд навіть огидного urko…

— Це трохи не те, друже… Зміна зовнішньости там не допоможе. Я пройду там, мов тінь, мов дух… Я зможу змусити отих ікластих тварей показати мені шлях… Я видобуду відомості просто з їхнього мозку, чи що там у них замість мізків. А головне — я відчую брата, навіть якщо він в аvanire…

— Гаразд, — зітхнув Фінарато, — не будемо втрачати час… Але, якщо ти не повернешся — я вирушу на пошуки…

- І військо втратить ще одного воєводу… Якщо я не повернуся — просто забудь про двох оtorni.

Фіндекано торкнув коня, і Моретінде помчав на північ.

Ранок настав сірий та похмурий. З гірського кряжу наповзали тумани, а на верхівках гір ніби клубочився дим. Гидко смерділо сіркою, північний вітер ніс просто на Мітрім якісь отруйні випари, від яких згорталося у рурочки листя і опадав квіт з розквітлих під золотим світилом дерев.

Моретінде пирхав, воду зі струмочків пив з превеликою обережністю, і жалісно згадував про чисті джерела Валінору. Фіндекано вже настільки звик до бурмотіння протестуючого голосу в своєму розумі, що просто не звертав на нього уваги. Зрештою, вірний кінь був правий — яка лиха сила понесла Нолдор воювати?

— Сиділи б собі в Тіріоні, - мовив до себе Фіндекано, — біля чистих вод і ясних зір…

Їхати він намагався вдень, сподіваючись на силу, хоч притьмареного димом, але світла. Ночами спав, вірніше не спав, а марив з розплющеними очима, дивлячись на зорі, якщо вдавалося розгледіти їх крізь туман. І нарешті знову побачив верхи Еред-Ветріну… Десь там, на одному з перевалів на руках своїх синів помер Феанаро, і полум’я його нещадного духу вирвалося на волю, перетворивши на попіл тіло… Десь там йшов на перемовини з ворогом рудоволосий Нолдо, а замість посланника на нього очікувала засідка… Десь там…

Моретінде юнак залишив в лісі, неподалік від того місця, де починався гірський кряж. Чотириногому своєму приятелеві він суворо наказав очікувати на нього сім змін денного світила, а якщо господар не повернеться — мчати назад до табору. Валінорському коню це не сподобалося ще більше, він незадоволено пирхнув, але знаючи норов хазяїна, суперечити не став, і лише поклав голову на плече Фіндекано.

— Будь обережним, — наставляв юнак розумну тварину, — май на увазі — сюди можуть приблукати небезпечні тварі.

— Повернися, — відгукнулося у голові, - повернися, Ельда… Не бійся за Моретінде — я захищу себе…

Молодий воїн зняв з вороного свій наплічник з гаками та мотуззям, повісив через плече дорожню сумку, забрав тул зі стрілами та лук, і рушив вперед

Ще кілька днів Фіндекано йшов горами, керуючись на задимлений триглавий верх. Нарешті йому пощастило — він побачив невеличкий загін орків, чи-то вартових, чи-то вивідачів. Побачив раніше, ніж тварі винюшили його самого. Ант не любив оповідати про орків, але дещо розказав, в тому числі і те, що нюх у них розвинений краще, ніж зір.

Орків було четверо — керманич і троє вояків. Командира було видно одразу: окрім штанів та шкуратяного нагрудника, вояка мав на собі навіть чоботи. Решта мандрувала босоніж, що їм зовсім не заважало. Чоботи, очевидячки, були ознакою престижу, як і нагай в лапах старшини, яким той і користувався час від часу.

Тварям не чужим був навіть потяг до краси, звичайно в орочому її розумінні. З носа командира звисало золоте кільце, лапаті вуха були проштрикнуті, і з них стирчали звичайнісінькі залізні вухналі. А на його грудях Фіндекано побачив таке, від чого у нього перехопило подих.

На брудній волохатій шиї орка бовталася золота пектораль на якій було зображено соколів Ороме…

Нолофінвіон втягнув в себе повітря… Вдих… Видих… Не наробити дурниць… Тварь з пектораллю брати живцем — він бачив Майтімо, він зірвав з шиї бранця блискучу річ… Якщо, звісно, не відібрав її у іншої тварі. Решту — на смерть і одразу. Тільки б не втік красень-командир — в крайньому разі доведеться стріляти по ногах…

Стріла звично лягла на лук… Смертоносний посвист… Він не стріляв так і на змаганнях, блискавично змінюючи стріли…

Двоє орків полягли, так і не зрозумівши, що сталося. Третій закрутився на місці, намагаючись видерти стрілу, що пробила йому голову і застрягла в черепі. Старшина у чоботях кинувся навтьоки, і отримав стрілу у стегно. Тієї ж миті Фіндекано вистрибнув зі своєї засідки й повалив пораненого на каміння, до якого й придавив, сівши на орка верхи.

Не витрачаючи слів на зайві розпити, юнак вп’явся поглядом в люті червоні очиці, намагаючись встановити зв’язок. План його було основано на чутках, що орки не можуть спілкуватися подумки, а раз нема оsanwe, то нема і аvanire… Захиститися від учня Ірмо ця істота не зможе. Нехай у тварей нема душі, але ж про щось вони мислять, нехай це щось і складається з тих трьох бажань, про які говорила Лаурендіе…

Душі у орка він дійсно не відчув.

Перед очима Фіндекано за лічені хвилини промайнуло все життя тварі — від маленького орченяти, котре гризлося з собі подібними, і вижило тому, що загризло кількох своїх братів, до дорослого орка, який достиг певних висот, був винагороджений нагаєм і чоботями, і добре пам’ятав високого квена з рудою косою, що сповзала з-під шолома, цей квен бився двома мечами, нагромаджуючи довкола себе трупи орків, яких командир у чоботях нагаєм гнав до бою. То був молодняк, його було не шкода, а він, досвідчений воїн, мав суворого наказа — не вбивати рудоволосого квена, а вимотати і взяти живим.

Та рудоволосий прорвав кільце, і, можливо, вирвався б з оточення, але тут з’явився балрог, Втілений Вогонь, довкола нього тріскалося каміння, і орки, підлеглі командира у чоботях, розбіглися з вереском, бо Втілений Вогонь не дуже-то роздивлявся, хто стоїть у нього на дорозі. Він знищив кількох позосталих квенів, що були з рудоволосим, а той, замість тікати, блискавкою метнувся вперед і вгородив в живіт Втіленого Вогню обидва свої мечі… Втілений Вогонь завив, а рудоволосий спритно вивернувся з-під вогняного батога, закричав щось переможне — і тут прийшов Готмог, старший над балрогами… Від його-то булави рятунку немає, він лише змахнув нею, зачепив блискучий шолом рудого квена, і той простягнувся на камінні і затих…

Згідно наказу, високого квена доправили до Ангбанду живим і цілим, якщо не рахувати бойових ран. По дорозі, коли непритомного бранця тягли, прив’язаним до волокуші, з нього зідрали кольчугу, і він, командир Игир, за правом сильного привласнив блискучу цяцьку, яку квен ховав на грудях. Згодом Игир бачив рудого ще раз — великий воїн Больдог, хай ніколи не зітруться його чоботи, наказав йому, Игиру, відрізати полоненому волосся, не розплітаючи коси. І Игир зробив це, попередньо вдосталь порозважавшись, водячи лезом ножа то по горлу бранця, так, що аж кров виступала на білій шкірі, то по обличчю, а Больдог і решта всмак реготали і тішились. Зрештою Больдогу набридло чекати, та й полонений не скімлив, не пручався, і видавався витесаним з каменю. Тож Игир обтяв квену волосся, віддав косу Больдогу, і більше не бачив полоненика. Інші орки з зовнішньої варти говорили, ніби з його мук втішається сам Хазяїн Вовкулаків, а тому їм, простим вартівникам Твердині, не бачити цієї розваги — не по чину.

Дізнався Фіндекано і про існування лазів у скелях Тангородріму, через які у гори часом виходили загони вивідачів. Один такий лаз був неподалік звідси — за ущелиною, з того боку гори, що виходив на гірський прохід, яким йшло нещодавно рушення Нолдор.

Коли юнак нарешті виринув з глибин орочого розуму, наче зі смердючої калабані, Игир, командир у чоботях, отямився теж, і зрозумів, що життя його закінчилося, а з ним і мрії отримати озброєння зі справжнього заліза, мати зо дві самки у власність, а може й три, служити поміж вибраних під рукою самого Больдога, а там — хто знає — може й зайняти його місце за правом сильнішого. В руці у квена,

чорноволосого квена, був ніж, і лезо ножа світилося синім вогнем, як і очі ворога. Игир лише розважав мовчки, скільки буде тягнутися розвага, і чи дуже це буде боляче.

— Нещасна істото, — вимовив чорноволосий квен, — краще б ти зостався нерозумною твариною, і бігав би десь у лісі… Без чобіт…

Игир його не зрозумів, а потім вже й не міг зрозуміти нічого, бо лезо ножа безпомильно знайшло його серце…

Опісля так вдало проведеного допиту, Фіндекано з хвилину сидів біля мертвого орка, витираючи з обличчя піт. Те, що він відчув, длубаючись в розумі цієї порченої Мелькором тварини, було жахливим. Він, Фіндекано, збожеволів би від такого життя. А вони — вони жили, і навіть були щасливими, раділи отим чоботям, підвищенню по службі, закривавленій золотій прикрасі, здертій з приреченого…

Майтімо… Лезом ножа по горлу… Майтімо… Це зветься розвагою…

Золота пектораль, на якій закрепла кров Руссандола…

Фіндекано обережно зняв з мертвої потвори витвір своїх рук, і заховав до дорожньої сумки. Тоді підвівся, повиймав стріли з мертвих тіл, відтягнув трупи до розколини і зіштовхнув вниз. Нехай пошукають… Подумають, певне, що хоробрий Игир вирішив чкурнути зі служби разом з підлеглими.

Юнак брів ще два дні в смердючому тумані, сторожко вслухаючись в звуки і шелести. Запахи ставали жахливими — до сірки і диму додався ще один: якоїсь тухлятини. Третього дня повіяв вітер, і дихати стало легше.

Схил Триглавої гори виник перед ним десь опівдні. Фіндекано, як і раніше, намагався мандрувати вдень, сподіваючись, що тварі, звиклі до темряви, вдень сидітимуть у підземеллях.

Потрібно було відшукати лаз, про який він дізнався від свого бранця. Ельда пізнав місцевість — далеко внизу мріла долина Дор-Даеделоту, поросла травою і квітами, які ніби кидали виклик смороду і диму. Каміння під ногами тремтіло, ніби там, під скелями працювали молотами сотні ковалів. Фіндекано укрився за скелястим уламком, видобув з дорожньої сумки шматочок хліба і поволі почав його жувати. Його тіло нині могло обходитися шматочком цього особливого хліба Ельдар, і ковтком води на день, але юнак знав — зловживати таким станом не можна, виснажишся вщент. А йому ж ще може доведеться тягнути по цим скелям визволеного бранця. Про те, що у нього щось не вийде, Нолофінвіон заборонив собі і думати. Хіба що… Хіба що Майтімо вже оповідає Судді Намо про своє коротке відважне життя з єдиною, але страшною плямою — Альквалонде. Про Лосгар і спалені кораблі Фіндекано теж вирішив забути. Що б там не сталося — Руссандол заплатив за все…

Перебираючи в голові те, про що дізнався від орка, юнак раптом згадав свої сни, і те, як воїни-Нолдор йшли там, внизу, йшли у бойовім шику, а квіти тяглися до нового світила просто під їхніми ногами. І голос… Зірваний болем і криком голос, якого ніхто не почув, окрім нього самого. Namarie, мій Астальдо! Namarie… Прощавай.

В тому останньому сні, який Фіндекано пам’ятав пречудово, Морінготто відіслав бранця «подихати свіжим повітрям». Потім отой крик… Може Майтімо тримають десь на відкритій вежі, на вітрі, холоді, а тепер ще й на денній спеці… І в тому сні Морінготто ніби сказав, що Майтімо буде знаходитися там аж поки не зніме аvanire, давши зрозуміти, що згоден на якісь умови. Або, доки до фортеці не привезуть полоненого «воєводу з косами». Ельда поїжився — «воєвода з косами» нині сам ліз у ворожу пащу.

— А де, скажіть, у мене вихід? — спитав він сам себе, — ми з тобою прокляті, Руссандоле. З одного боку Морінготто, з другого — Суддя. Дійсно, навіть до Мандосу не втечеш.

Треба було все добре обдумати. Цнотою Другого Дому завжди була розсудливість. Отже — відкрита вежа. Не над брамою — тоді крик Майтімо почули б усі. Не над мурами — половина війська стежила за тими вежами, видивляючись ворожих лучників. Але з того місця має бути видно долину і міжгір’я… Може, це скеля… Просто скеля, з якої неможливо спуститись… Як його туди доправили? Ну, це ж Морінготто… Чи мало у нього летючих тварей? Велетенський кажан, наприклад, схожий на того, що вони його бачили в дитинстві…

Фіндекано дожував останній шматочок своєї денної пайки, ковтнув води з баклаги, прикинув на око, звідки краще видно долину, і поволі подерся вгору по схилу, всипаному камінням.

***

Всипаний камінням схил привів Ельда в розколину гори, по якій слався чи-то дим, чи-то туман. Пройшовши по ній трохи, Фіндекано побачив, що розколина закінчується стіною. Глухий кут… Хоч сядь та плач. Ні, доведеться повертатися назад, і відшукувати отой орочий лаз. Тут не було ні виступу, ні скелі… Даремна витрата часу.

І все таки… Все таки він не хотів іти звідси. Напружені відчуття раптом озвалися таким бринінням, наче по нап’ятим нервам хтось хльоснув батогом.

Фіндекано зняв з плеча лук, наготував стрілу… Небезпека? Ні, наче не схоже…

Майтімо був десь тут… Юнак міг би в цьому присягнути. Десь поряд душа побратима змагалася з муками тіла, з останніх сил тримаючи захисну броню аvanire.

Тятива забриніла під пальцями Фіндекано. Забриніла, мов струна арфи…

— На озера на глибокі — задзвенів у розколині на злість оркам, Морінготто, Судді, прокляттю, видимій погибелі ніжний голос Ельда, залюбки виходить лебідь, а орел ширяє в небі, а орлу подружить сокіл.

Вітер свище ущелиною… Вітер… Вітер обережно підхоплює на крила не голос навіть — хрипкий шепіт — Із країв південно-синіх, із країв лише далеких щовесни летять лелеки, носять вісті провесінні.

Фіндекано був певен — окрім нього ніхто б не почув відповіді. Як ніхто не почув того крику…

— Майтімо! Де ти? Майтімо!

— Мій Астальдо…

— Майтімо, ти мене бачиш?

— Тепер… бачу… Вітер… розвіяв… дим…

— Де ти, брате?

— Залізь… на прискалок… правіше… від тебе… Подивись вгору…

Прискалок був крутим. Фіндекано дряпався на нього, мов кіт, допомагаючи собі ножем. Ноги сковзали по камінню. Врешті виліз… Став.

— Вгору, Астальдо… Вгору…

Фіндекано підвів голову, і вперше в життя подумав, що його підводить зір.

Просто перед ним був схил, гладесенький, що виблискував незнаною гірською породою мов чорний адамант. Вище виднілося сіре каміння, що переходило у такий же виступ.

Неподалік від виступу на ланцюгу, вбитому в камінь, щось висіло… Хтось висів… Саме висів, а не стояв — босі ноги бранця не мали опори. Ланцюг охоплював зап’ясток правиці полоненика обручем кайданків. Першим враженням було, що то мрець, підвішений на пострах комусь невідомому в цій пустельній розколині.

Та бранець ворухнувся… Підвів голову.

— Це… справді… ти…

— Майтімо! — задихнувся Фіндекано, — Майтімо!

— Ти… Ти прийшов… До проклятого… до зрадника… Ти прийшов…

— Мовчи, — мовив Нолофінвіон, — не витрачай сили… Про оті злощасні кораблі я поговорю з тобою, коли стягну тебе з того клятого верху. І розмова буде серйозною, так що готуйся…

— О, я готовий… Тільки… не … двобій… Бо… я кращий… мечник…

— Ти, рудий хвалько, — сказав Фіндекано з серцем, видобуваючи з наплічника своє знаряддя для долання крутосхилів, — і попустили ж Боги, що моїм оtorno став найперший базіка серед синів Феанаро…

Зверху донеслося щось, схоже на вороняче каркання. Нолофінвіон подивився вгору, і його аж пройняв жах — Майтімо сміявся. Сміх перейшов в крик болю — змордоване тіло не витримало й краплі зайвого напруження.

— Ти…, - вишептав Руссандол, трохи отямившись, — помиляєшся… В цій гостинній… твердині… Рудий… Майтімо… — наймовчазніша… особа…

— О, та мовчи ж, нарешті, - мовив Фіндекано благально, — ну, що за нерозумний Нолдо…

— Я… так… довго…

Фіндекано зрозумів. Його приятель ладен був терпіти ще більший біль, аби тільки не відчувати себе самотнім між ворогами.

- І все таки мовчи, Майтімо, милий… Ми зладнаємо… Потерпи ще трохи… Я підіймусь…

Фіндекано морочився біля підніжжя скелі довгий час, поки не зрозумів остаточно — піднятися не вдасться. Клята скеля, що не могла бути природнім витвором, була гладесенькою мов ковзанка, і міцнішою за сталь. Не було куди вбити гак, нікуди поставити ногу, ні за що зачепитись… Пастка… Це була скеля тортур, і для мученика нагорі, і для того, хто спробував би його рятувати.

— Астальдо…

— Що, побратиме?

— Сюди… не піднятись… без крил…

Фіндекано замість відповіді вдарив кулаком по каменю. Біль в руці витверезив його, а розум знову почав перебирати способи рятунку.

Єдиний спосіб був — дібратися до Майтімо зверху. Але для цього довелося б штурмувати цей проклятий крутосхил з того боку, на виду у всього цього орчатника…

— Фіндекано… Перший… лучник… Тіріону…

— Про що ти, Майтімо?

— Стріла… Долетить… В серце…

— Стривай, Руссандоле… Може ще…

— Нема… виходу… Краще… Мандос… ніж… це…

Фіндекано підняв свою зброю. Він розумів, що не зможе піти, навіть для пошуків обхідного шляху. Не зможе залишити тут Майтімо… Залишити самого… Обхідний шлях — майже вірна погибель. І Руссандол зостанеться на цій скелі… Зостанеться надовго — він же Ельда, іlfirin…

«У нас попереду вічність», — згадав Фіндекано слова Мая Саурона, котрий катував Майтімо в тому давньому сні, чи видиві, - «вічність, Нолдо…».

— Зроби… це…брате, — почулося зверху, — нехай… Морінготто… лусне… від злости… побачивши бездушне… hrоа… Хай… зрозуміє… не все…у світі… по його… волі…

Фіндекано натягнув лука. Старанно взяв приціл… Руки йому трусились, а зір застилали непрохані сльози. Перший лучник Тіріону раптом з жахом зрозумів, що не влучить, і доведеться стріляти ще… а може влучить не цільно, додавши приятелеві страждань.

Вітер свистів розколиною… Вітер…

— Манве Сулімо, — мовив Фіндекано вітру, намагаючись, щоб голос не тремтів, — Володарю Вітрів… Почуй мої слова… Ми прокляті і приречені, все так. Але жодна жива істота не повинна страждати так, як страждає мій брат. І тим більше його не має права прирікати на муки Мелькор, котрий був сам засуджений Валар за чорні справи. Допоможи мені… Направ стрілу… Нехай душа мого брата звільниться від змученого тіла і стане перед Вишнім Намо, який тільки й має волю чинити над нами суд, і призначати покарання.

— Стріляй, Астальдо! — вимовив Майтімо зверху чітко і дзвінко, майже колишнім голосом. — задля оtornasse — стріляй!

Тінь накрила ущелину… Тінь велетенських крил…

Фіндекано впав на коліно, не випускаючи лука, цілячись в очікуваний крилатий жах. Та замість кажана-велетня, або ще якогось виплодка Мелькора, побачив знайомого з дитинства орла Манве, Торондора.

— Діти, — озвалося в голові тяжким ударом дзвону, — що ж ви наробили, діти…

— Торондоре, милий, — прийняв Фіндекано оsanwe, — допоможи… Підніми мене до нього…

— Я підніму, — голос у розумі, - а далі? Я ж не зможу зависнути в повітрі, я птах, а не бабка…

— На он той уступ, Торондоре… Тільки на он той уступ. І будь поруч. Кружляй над нами…

— Гаразд… О, нерозумні діти…

Фіндекано зібрав свої знаряддя і видряпався на спину орла по підставленому крилу. Бойовий дух юного Ельда одразу ж піднявся до небес — Боги почули… Відгукнулися… Торондор і його орли були вивідачами Володаря Вітрів у цьому світі, і корилися лише особисто Манве Сулімо. А отже — ще не все втрачене. І для нього, і для Майтімо, і для Нолдор.

На уступі Фіндекано розстелив плаща, розіклав на ньому гаки, мотки мотуззя і прийнявся за роботу. Торондор змив у височину і кружляв колами над скелею, час від часу видаючи войовничий клекіт. Фіндекано сподівався, що птах не привабить сюди орків, або і когось гіршого, але потішав себе тим, що орли ширяють над Ендоре віддавна, і лиха сила просто намагається їх не помічати. Хоч і ходила поміж Ельдар чутка, що Мелькор у своєму втіленні є крилатим, але ніхто з Маяр, котрі приймали участь у Битві Стихій, не оповідав, що він міг літати.

— Фіндекано… що ти … робиш? — поцікавився Руссандол, котрий ледве віддихався опісля того, як викрикнув команду стріляти.

— Мовчи… Мовчи, не говори… Я впораюсь… Мовчи…

— О… солодка… еstel… Сподіватись… без… надії…

Нолофінвіон тим часом вбивав в камінну розколину, на відстані його витягненої руки, гак з прив’язаним до нього мотузом. Працював він розмірено і мовчки. Переконавшись, що гак тримає міцно, зав’язав вільний край мотуза у зашморг і затягнув петлю у себе на талії, поверх поясу. Перекинув через плече ремінь дорожньої сумки, почепив на себе лука. Він не уявляв собі, як буде відстрілюватися, бовтаючись на мотузі, якщо якась нечисть захоче його підстрелити знизу, але зброя додавала певності. Перевірив меча, ножа — і відштовхнувся від уступу.

Тепер він був ближче до Майтімо, але трохи вище. Він міг доторкнутися до приятеля, до його волосся незрозумілого кольору, сірого, мов висхла трава. Лице Руссандола навівало жах — то був череп, обтягнений сірою ж таки шкірою. Череп з чорною раною вуст. І з проваль у цьому черепі дивилися знайомі зелені очі, затуманені болем і тривогою.

— Фіндекано, — вимовив Майтімо над силу, — якщо ти… ще раз… так стрибнеш… без попередження… то Суддя… отримає моє… fеа… просто… зараз…

— Скажіть будь ласка, — огризнувся Фіндекано, вчепившись у мотузку, і над силу вирівнюючись в повітрі. — тільки що дехто бажав, щоб я його пристрелив…

— О, може…було б… краще… Так… ризикувати…

Нолофінвіон дістав з сумки приготований шматок мотузу, обвив ним Майтімо під пахвами, затягнув петлю, а другим кінцем так само примотузував себе.

— Зараз, — мовив, — я розпиляю цей клятий ланцюг, а Торондор нас підхопить. Отоді вже Морінготто точно сказиться.

— Ти… неймовірний… Астальдо…

— Мені просто щастить, ось і все… Як вчасно тут з’явився орел…

— О, вони… кружляли…тут… віддавна… Може…мене… і бачили… Але ж це… птахи… хоч і… могутні… У них… немає… рук…

— Зате у мене є, і то вмілі. Ще трошки, Майтімо, і я звільню тебе.

Фіндекано видобув ножа, випроханого у Макалауре, і приступив до роботи, попередньо домовившись з Торондором по оsanwe, що покличе його, коли закінчуватиме. Майтімо дихав важко, з хрипом у натруджених легенях, але навіть не стогнав, коли побратим зачіпав його змучене тіло. Руссандол повірив у рятунок.

А Нолофінвіон зрозумів, що рятунку не буде, коли лезо ножа роботи Феанаро опісля того, як юнак працював майже півдня без видимих результатів, зламалося о зачаровану сталь кайданів. Це страшне залізо затягувало пошкодження так, як затягувало рани тіло здорового Ельда. Фіндекано випустив уламок леза з зітертих окривавлених рук і ледве не закричав від розпуки. Він не уявляв собі, що скаже прикутому страждальцю. Пастка… Подвійна пастка… Тут не допоможе і Торондор. Тут взагалі ніщо не допоможе…

— Мій Астальдо…

Тихий шепіт зірваного голосу. Шепіт, сповнений не докору — ніжності.

— Ти дав мені еstel, милий брате… Я понесу її в долонях до Судді, і скажу йому — мені, проклятому, зв’язаному неймовірною Обітницею, мені, братовбивці, принесли до Залізного Пекла надію… Я нестиму її, як вогник у тьмі, мій Астальдо… Я бачив, як зламався ніж, але ти маєш меча тієї ж роботи… Удар же — і відпусти мене на Захід.

Фіндекано лихоманково мислив, шукаючи виходу, і мовчав. Майтімо озвався знову:

— Мій оtorno, вже темніє… Часом сюди приходять тварі, милуватися моїми муками. За моєю спиною — двері у скелі, двері з висувною площиною. Ними мене сюди привели. Вони прийдуть… і ти загинеш, а може потрапиш їм до рук… і я тоді… я зламаюсь… і Морінготто отримає своє… і все це буде марно… все це марно… Убий мене… рятуйся… Благаю…

Нолофінвіон мовчки потягнув меча з піхов. І побачив усміх на змученому обличчі, усміх, схожий на вишкір черепа.

— Добре, побратиме… Шлях мій… на Захід… Хай буде… прямим…

В скелі раптом виникла щілина. Вона поволі розширювалась, і з неї тягнуло смородом, наче з могильника.

— Сюди…йдуть… Швидше… Астальдо… Швидше…

В змученому розумі Фіндекано раптом сяйнуло рішення. Страшний, несвітський, але вихід…

— Торондоре!

— Я тут, я пильную…

— Готуйся підхопити нас…

— Підхопити — тебе?

— Нас, Торондоре… Просто зараз…

Юнак притис до себе Майтімо лівицею. Мовив стиха:

— Не бійся… Повір…

— Я вірю… Namarie… Брате…

Свиснув клинок Феанаро, той клинок, що розрубав з одного удару залізну штабу. Фіндекано вдарив по руці Руссандола нижче страшного обруча, відтявши кисть руки. Тіло Майтімо, легке й невагоме, трималося тепер лише на мотузяному поясі.

— Торондоре!

— Я тут, я внизу…

— Рубаю мотуз…

— Давай, дитя…

Другий удар розсік мотузку, на якій висів Фіндекано. Юнак полетів вниз, обійнявши побратима, і впав у навстобурчене тепле пір’я Торондора.

— Гаразд, — пролунало в голові, - тримай…

На голову Фіндекано впав його плащ, який він зоставив на виступі скелі.

— Загорнеш його. На висоті холодно…

Двері в скелі вже майже розчинилися. З них долинув вереск злобний і лютий… Орел поволі набирав висоту, залишаючи Тангородрім далеко внизу. Фіндекано хапливо замотував Майтімо обрубок руки уривками власної сорочки. Крові майже не було — її так мало зосталося в зневоженому тілі

Закутавши побратима в плащ, Нолофінвіон пригорнув його до себе, прислухаючись до дихання. Брат дихав. Ледве чутно, натужно, але дихав… А отже — залишалася еstel…

***

Коли внизу блиснуло в сріблястому сяйві Рани Мінливого Срібне Озеро, Фіндекано нарешті втямив, що все вже закінчилося, що його божевільна виправа вдалася, що він є переможцем, і що Морінготто дійсно казиться від люті в своєму гірському схроні. Єдина тривога, що гризла його серце — це стан Майтімо. Оtorno не приходив до тями, і причиною тому була не лише відрубана рука. Його тіло, вкрите рубцями і ранами, ледве утримувало fеа… Фіндекано боявся й думати, скільки брат провисів на тій скелі, без води і їжі, живучи лише за рахунок духу. І про те, що з ним робили раніше, Нолофінвіон теж не міг думати без жаху, кленучи себе за те, що він прийняв видива за прості тривожні сни, і не кинувся відшукувати Майтімо хоча б тоді, коли воїнство Нолдор йшло повз Ангбанд в перший день сходу Васи.

Торондор опустився посеред табору, здійнявши крилами справжній вихор. Фіндекано, тримаючи друга на руках, сповз на землю по підставленому крилу, і птах схилив до нього велику голову.

— Торондоре, — озвався Фіндекано вголос, — маєш моє життя, як плату. Скажеш — віддам…

— Діти, — пролунала в голові відповідь, — відважні діти… Навіщо мені твоє життя, Астальдо? Живи довго. І він нехай живе…

Фіндекано піднявся навшпиньки і притулився щокою до могутнього дзьоба.

— Велика моя вдячність, — вимовив, — Манве Сулімо за те, що почув мене…

Орел якось незручно смикнув головою, а тоді озвався:

— Гаразд. Відійди, я злітатиму.

Коли затих вихор, здійнятий величезними крилами, до Фіндекано з усіх боків кинулися Ельдар. Його лучники, жони, діви, родичі… Юнак опинився затисненим у натовпі, а він же ледь не падав від утоми.

— Нолдор! — вигукнув він, — я привіз пораненого… Йому потрібна допомога, просто зараз… Покличте цілительку до мого шатра! Покличте пані Лаурендіе! Дайте мені дорогу, Ельдар, мій брат ледве дихає…

Ельдар розступилися, утворивши прохід. Цим живим коридором Фіндекано дійшов до шатра, який тут, біля Мітріму, ділив з Туракано. Він заніс Майтімо досередини, поклав на свій другий плащ, який служив укривалом, і упав поруч на коліна, виснажений до краю.

— Ай-я, молодий cano…

Лаурендіе… Хвала Богам! Фіндекано чомусь завжди подобалась ця холоднокровна Пробуджена, подобалися її різкі висловлювання і непробивний спокій. Ось і зараз вона відгорнула плащ, в який було закутано Майтімо, похитала головою і мовила:

— Ну, ось що, воїне, ти зробив для побратима все, що міг. Тепер наша черга, жіноча. А ти іди… Відпочинь, бо маєш такий вигляд, неначе тебе теж допитували розпеченим залізом.

Скоряючись знайомому голосу, Фіндекано вийшов і опинився просто перед батьком. Князь Нолофінве з хвилину дивився на сина, тоді обійняв його за плечі і повів до свого шатра.

— Татку, — вимовив юнак стиха, — пробачте…

— Мій Астальдо, — сказав Нолофінве, — мій відважний син…

Перед очима Фіндекано плив туман. Крізь нього він побачив Арельде, котра обійняла його, цілуючи, плачучи. Потім перед юнаком став Туракано. Лице брата було похмурим.

— Чого ти хотів цим домогтися! — вимовив він, — виправдати своє прізвисько? Ти чи не забув, старший брате, що без Нельяфінве у Феанаро зосталося б шестеро синів, а, якби ти згинув в тому Ангбанді, то я зостався б у батька одинаком! Тебе чи приворожив той рудий зрадник? Він заслужив свою долю, і хай би там і згинув! Або нехай би його рятували сини Феанаро! Чому його брати не помчали на північ, а сиділи тут, біля Мітріму? Я ще спитаю з твого Руссандола за Лосгар, за кораблі, за Гелькараске… І спитаю просто зараз — нехай він тільки отямиться. І хто зна — може він давно вже передався Морінготто, і тобі просто дали його звільнити… Звідки ми знаємо, кого, чи що ти привіз сюди! Я пообіцяв собі, що прикінчу першого ж Феанаріона, якого побачу, а ти відвернув сутичку, і тепер привіз до табору цього братовбивцю, аби за ним ходили наші жони!

— То піди, і убий його! — прошипів Фіндекано тим особливим голосом, який з’являвся у Ельдар лише, коли вони гнівались. — піди… Він лежить там зараз безпомічний, непритомний… А перед тим — убий мене, бо я заступлю тобі дорогу! Ти втратив душу, молодший брате, а милосердя зоставив в Гелькараске! Твоя втрата велика, однак добивати поранених родичів, хоч вони і тричі винні в наших бідах, ганьба для Нолдор! Іди, добий його — не мечем навіть, лихими словами, тільки тоді не дивись у води Мітріму, бо побачиш у себе орочі ікла!

Ноги у старшого Нолофінвіона підігнулися, і він впав на землю, розметавши зранені, подряпані руки. Останнє, що він почув — голос Арельде, котра вимовляла Туракано за нестриманість, і те, як батько, котрий чогось затримався біля входу, став над ним і спитав різко: «Що тут таке?»

Сад… Їх тіріонський сад у буйному квітінні… Мама… Мама Анайре в довгій сріблястій сукні, розшитій по низу та рукавам білими весняними квітами…

Мама питає, де подівся Аракано… Хитає головою… «Ти мав стежити за ним, старший сину…» Аракано пішов десь далеко… Так далеко… Так…

Обережне шкрябання у садову хвірточку… З — за неї визирає худорлявий підліток. Руде волосся акуратно укладене в косу.

«От бачиш, синку, Нельяфінве завжди причесаний волосок до волоска. А ти бігаєш розкуйовджений, не даєш мамі зачесати тебе…»

«Не хвилюйтесь, мила вуйно Анайре, я сам причешу Фіндекано, причешу прямо нині, і ми побіжимо з Туни просто вниз, а тоді до Лебединої Гавані»

«Нам не можна до Гавані, - намагається вимовити Фіндекано, — нам не можна…»

Майтімо хоче видобути гребінця з бічної кишеньки, як робив це сотні разів, але у нього немає правиці, обрубок ковзає по одягу…

«Хіба був у нас інший вихід? Не було… Хіба що до Мандосу…»

Мамині очі, сірі і прозорі, наповнюються слізьми, наче два озерця. Поволі тане знайома постать, розпливається туманом…

Білий полог шатра над головою. Тиша… Спокій. Поруч щось дихає тихо і розмірено. Тепла жива грудочка…

— Старший вую! — озивається голосок, — Астальдо…

Донька Туракано — викапана матір… Голубооке біляве дитя, що вже нині обіцяє вирости на вродливицю.

— Ви вже прокинулись? Пані цілителька звеліла дати вам оце…

У дерев’яній мисці — чищені горіхи, перемішані з медом диких бджіл.

— Пані цілителька говорить, що з цими новими світилами все переплуталось. На одному дереві і квіти, і горіхи… Але вони смачні.

Солодкого дійсно хочеться. Тіло аж стогне — прохає поживку. І ще купелі… Зараз він поїсть оцих горішків, які йому урочисто підносить мала, і до озера…

— Ось ложечка. Вона моя, я несла її від самого Тіріону.

Ложечка срібна, витворної роботи. Чи буде їм тут час робити гарні речі, а чи всі сили підуть на війну?

— Вую Фіндекано, а чому ви з татком шипіли одне на одного?

— Шипіли?

— Наче два змія… Це зле…

— Ми більше не будемо, Ітарільде. Правда не будемо.

— Про вас весь табір тільки і говорить. Це правда, що ви зачарували urqui грою на арфі?

— Я тільки зіграв їм тятивою лука, маленька…

— А ще говорять, ніби ви пройшли до отої страшної фортеці, а там, на чорному троні сидів злий Вала, і ви заграли, і він заснув чародійським сном… А біля його трону було прикуто ланцюгом родича Нельяфінве, і ви розрубали ланцюг, і втекли звідти вдвох… А ще за вами гналися urqui, багато urqui, і тут прилетів Торондор…

— Це хтось вигадав, маленька. Це казка, тільки казка.

— Ну, як же! Торондора я бачила на власні очі — ви спустилися з нього, а родич Нельяфінве лежав у вас на руках, загорнений у плащ. А отже — і все інше правда.

Фіндекано лише зітхнув. Правда була занадто страшною і грубою для дитячих вушок. Як там Майтімо? Чи вдалося Лаурендіе зцілити його? Хтось з жінок був і в цьому шатрі — окривавлені руки молодого воїна, зітерті до м’яса у відчайних спробах перепиляти ланцюг, мали нині звичний здоровий вигляд.

— Вую Фіндекано, а що таке еstel? Надія-еstel?

Фіндекано аж покинув їсти. Він не очікував такого питання від малої Ельдe.

— Що таке надія- аmdir — я знаю, — сказала Ітарільде гордовито, — це коли сподіваєшся, що тобі дадуть щось смачненьке — і отримуєш. Або коли дуже-дуже хочеш нову сукенку — і мама приносить саме таку, як бажалося. А що таке еstel?

— Це коли віриш, — здобувся Фіндекано на відповідь, — що ми всі зустрінемося колись… Зустрінемося у світі без Морінготто — мама Анайре і всі, хто зостався у Валінорі… Мій брат Аракано… Твоя мама… І ми…

— Це дуже гарна надія, — сказала Ітарільде задумливо, — я хочу мати таку… Дякую, старший вую…

Фіндекано звівся на ноги, і видибав з шатра на повітря. Табір стиха гомонів, живучи вже звичним похідним життям. Біля полога не було нікого — чемні Ельдар чесно намагалися не докучати звитяжцю, котрий сотворив неможливе. Захоче воїн-Нолдо, сам оповість… Не захоче — ніхто не буде лізти в душу. Однак, подібна чемність не заважала цікавим складати ріжні оповідки, на кшталт тієї, яку оповіла Ітарільде.

Ант-зброєносець очікував на свого княжича вже віддавна. Нандо привітався стримано і виважено, але його оченята світилися таким щастям, що Фіндекано розсміявся, скуйовдив хлопчині зачіску з двома косами попереду, авжеж, і звелів показати місце, де було б зручно вимитись.

Прохолодна вода Мітріму наче змила з молодого Нолдо сум і втому. Ант подав йому чистий одяг, подерту сорочку забрав, сказавши, що до чогось її припасує. Оскільки зброєносець стежив за речами молодого воєводи, то й знав, що чистих сорочок у cano нині — рівно одна, тобто стільки ж, скільки й у самого Анта. Фіндекано згадав, як перебирав вбранням у Тіріоні, і мимоволі пирхнув. Тканий одяг ще довго зостанеться дорогоцінністю для рушення — до тої пори, коли Нолдор почнуть жити осіло.

Ант помирав від цікавості, але нічого не розпитував. Нолофінвіону все більше подобався цей щирий, але стриманий хлопчина. Юнак одягнувся і спитав у нього:

— Що тут було, коли я щез?

Ант лише звів очі вгору, тоді мовив урочисто:

— Мене розпитував сам аran Фінголфін… Але я віддав йому вашого листа лише у призначений вами строк. Ваш вельможний брат Тургон шипів на мене, як розлючений змій, а ваша яснолика сестра теж гнівалася, але не на мене, а на отих cano, котрі на тому боці озера. Панна Аредель вважала, що рятувати свого родича мали саме вони..

— О, Арельде і не могла думати інакше, — всміхнувся Фіндекано, — дякую, Анте. Зараз ми підемо до мого шатра, дізнаємося, як там мій побратим. А потім я поговорю з татком. Мені здається, що він не дуже сердиться.

— Але він дуже страждав, — серйозно мовив зброєносець, — він не відпустив мене до княжича Фінрода, ну, до Фіна-радо, і не дозволив повернутися до вашого загону. Він звелів, щоб я був біля нього, а сам щоночі дивився в бік тих проклятих гір. А вдень розпитував мене за вас, як я до вас ставлюся, чи добре мені було серед ваших лучників… Він так вас любить, вірите?

— Охоче, — сказав юнак розчулено, — а ось і наша цілителька, рівної якій немає в Ендоре…

Пані Лаурендіе лише хмикнула у відповідь на похвалу:

— Не поспішай дарувати мені гарні слова, молодий cano. Я маю для тебе дві новини — гарну і лиху. Гарна — твій друг притомний, і хоче з тобою говорити. Зла — я не можу дістатися до його fеа, щоб утримати в тілі. Цей юнак огорнув свій дух таким панциром, що мені туди не пробитись. І він боїться — боїться зняти свій захист, стверджуючи, що тоді Морок поглине його… Поговори з ним… Умов відкритися, інакше твій приятель згасне, мов полум’я свічі. Він не може їсти, воду ковтає по краплині, словом, душа його ледве тримається тіла. Поясни йому, що проклятим Суддею Нолдор нема чого робити в Мандосі.

Коли молодий Нолдо зайшов до свого шатра, який до своєї виправи ділив з братом Туракано, то побачив таке, від чого аж остовпів біля входу. Ант, який, звісно ж, пробрався до середини за ним, прошепотів захоплено:

— Він же був — наче мертвий, я бачив. О, нескорений дух…

Майтімо не лежав, а напівсидів. Під спину йому підклали згорнуті плащі, а самого Руссандола вбрали в шовкову сорочку, котра була йому, як на диво, по мірці. Фіндекано навіть згадав, чия це сорочка, з примітним візерунком з дубового листя та жолудів. Давній приятель Алмареа і Фіндекано, Еркассе, котрий теж йшов з рушенням, був майже таким на зріст, як і Руссандол. Довгі широкі рукави закривали й понівечену руку, і зап’ясток лівиці, на якій багрянів старий слід від кайданів.

Коротко обтяте руде волосся Майтімо було чисто вимите, і підрівняне. Його утримував над чолом обруч червоного золота з візерунком-блискавкою. Фіндекано пізнав і обруч — на святах Тіріону він прикрашав голову Фінарато Арафінвіона. Фінарато ж належав і плащ з тонесенької білої вовни, яким було вкрито ноги пораненого.

Пишне вбрання ще більше підкреслювало страхітливу виснаженість обличчя і тіла. Фіндекано здригнувся — йому здалося, що він бачить мерця, приготованого для вогняного поховання.

— Я огидний, так? — мовив Майтімо все тим же хрипким голосом, — жахливий вигляд, напевне…

— Майтімо Руссандоле, я не ніжна панночка, щоб ти аж настільки дбав про свій вигляд, — сказав Нолофінвіон, силячись на усмішку. — для чого ти піднявся? Тобі треба лежати…

— Я маю поговорити з тобою, брате… Я недовго тут затримаюсь, знаєш?

— Не смій і думати! — мовив Фіндекано гнівно, — опісля всього — здатися? Не смій і думати, гордий Нолдо, втекти до Мандосу — на нас там не очікує нічого доброго. Чому ти не хочеш довіритись цілительці?

— Я не можу зняти захист — він відчує… Морінготто.

— Друже, — мовив Фіндекано, присаджуючись поруч з пораненим, — Морінготто Вала, все так, але тут він не є всесильним. Його сила скута тілом, як і його дух. Він не дотягнеться до тебе.

— Я не знаю… — Майтімо опустив вії, - я не можу ризикувати… Але я маю оповісти тобі… Про Лосгар…

— Не треба, оtorno. Все минуло. Чуєш? Все…

— О, ні… Я оповім… У мене мало часу…

Майтімо підняв руку, праву, знівечену, зморщився і знову опустив її.

— Пробач, майстре-Нолдо, — прошепотів Фіндекано, — пробач, музико, скульпторе, художнику… Пробач…

— Я ще не зрозумів своєї втрати — смутний усміх майнув на змученому обличчі, - і не встигну зрозуміти, напевне. Не треба вибачатись — якби ти не наважився, то я і досі бовтався б на ланцюгу.

Фіндекано обережно обійняв друга, взяв до рук його лівицю, холодну і безживну, і мовив:

— Коли хочеш щось оповісти — то говори. Я слухатиму тебе.

— Тоді, - заговорив Майтімо, — в Арамані… Батько підняв нас по тривозі… Вантажилися ми з таким поспіхом, ніби за нами гналася лиха сила. Я забіг до тебе, забіг проститись, бо пам’ятав, як ми пливли від Альквалонде… Морські Божества гнівалися на нас, і ми могли б уже не побачитись. Я зоставив дар, звичаєвий дар поруч, бо пожалів тебе будити, у тебе був такий світлий усміх, ніби нічого не сталося — ні Альквалонде, ні прокляття Судді. А тоді побіг до корабля…

Він зітхнув і облизнув вуста.

— Може тобі водички? — спитав Фіндекано.

— Потім… Слухай… Переправа пройшла так легко, що всі аж дивувались тому. Ми знесли на берег вантаж, вивели коней, і я тільки очікував від батька команди лаштуватись в зворотню путь… Князь все не віддавав наказу, і тоді я підійшов до нього і спитав, коли починати лаштувати кораблі до переправи.

Батько подивився на мене, подивився якось так, що у мене замлоїло всередині, і спитав: «У тебе що, хтось там залишився?»…

Ну, розумієш, я до подібних жартів звик, тому й відповів теж жартом: «Фіндекано Відважний… Його потрібно привезти сюди першим. Кого з веслярів, і на яких кораблях ви пошлете назад?».

Ти ж розумієш, що ми не вперше говорили з татком про наше оtornasse, як, певне, і ти не раз спілкувався з князем Нолофінве… Я чув про якесь малювання…

— О, це давно минуло, — зітхнув Фіндекано, — отже, ти пожартував…

— Атож… Якщо татко був в доброму гуморі, то, опісля такого жарту, він усміхався, і говорив, що поміж семи синів, лише я успадкував стільки його духу, щоб суперечити йому. Якщо ж він був у поганому настрої, то сварив мене, звав зрадником роду, і виродком серед Феанаріонів, а тоді посилав робити якусь марудну роботу… Оскільки князь тоді явно був у гніві, я сподівався, що він відправить мене лаштувати кораблі і готувати команди.

Але татко раптом засміявся, мов причинний, і звелів сурмити загальний збір. Міnya Nosse вишикувалися на березі, передні стояли зі смолоскипами, бо це вже було Ендоре, варту посилили, і ходили чутки, що всяка нечисть має боятися вогню. Батько ухопив мене за плече, у мене воно потім ще кілька днів боліло, і поставив поруч з собою.

«Нолдор! — вигукнув він, — оцей виродок з поміж моїх синів насмілився запитати, кого ми привеземо сюди з того боку, і які кораблі пошлемо за ними! Так ось, я відповідаю — нікого і ніяких! Те, що зосталося позаду, я вважаю не втратою, а лише зайвим тягарем у дорозі! Вони проклинали моє імення — нехай клянуть і надалі! Нехай, жалібно виючи, повертаються у клітки Валар! Наказую спалити кораблі, і вирушати вперед одразу ж!»

Фіндекано розгублено кліпав очима. На страшній крижаній дорозі він часто думав — як було прийняте князем Феанаро оте погибельне рішення. Звикнувши до того, що князь Нолофінве завжди радився з синами, юнак чомусь уявляв, що Феанаро теж зібрав подібну нараду, і, в жахливих видивах часто бачив, як Майтімо усміхається презирливо і ледь гидливо, й говорить: «Я згоден… Покинемо тих несправжніх Нолдор їхній долі… Я першим піднесу смолоскип до корабля.» Коли ж Фіндекано намагався себе втішити, то бачив у яві, як Майтімо відмовляє батька від нерозважливого чину, і залишається один проти семи. Дійсність же була набагато гіршою — Руссандола і його братів навіть не спитали про згоду.

- І ти уявляєш, оtorno, — шепотів Майтімо, — всі наші воїни крикнули: «Слава вождю»! Всі — а у половини з них на тому боці зостався хтось із приятелів. Як би ми не ворогували родами, а все одно спілкувалися так чи сяк… Батько відштовхнув мене так, що я трохи не впав ницьма, вихопив у когось смолоскип, і першим пішов до кораблів. А вже за ним ринули інші.

Я як стояв, так і сів на землю. Ноги мене не тримали, розумієш, брате… Я дивився на той берег, на блиск вогнищ вашого табору, і наче в яві бачив, як ти дивишся через пролив, як починаєш розуміти, що трапилося, і як розчавлюєш ногою ту застібку, мій жалюгідний дар, а разом з нею — мою душу…

Фіндекано поволі розстебнув куртку. Застібку було приколото до зворотнього боку. Аметистові квіти поблискували в м’якому світлі, що пробивалося крізь білу тканину шатра.

Майтімо замовк, тоді простягнув руку і доторкнувся до квітів.

— Тепер, — прошепотів, — мені не створити подібного. Навіть, якщо виживу… Але ти зберіг… Ти зберіг її, мій Астальдо, дивлячись на палаючі кораблі.

— О, це коштувало мені великого зусилля, — вимовив Фіндекано, згадавши, як він трохи не жбурнув дарунок в море, — але ж, мій побратиме, я до сьогодні не знав, як ти поставився до… до рішення князя Феанаро.

— Як… не знав? — вишептав Майтімо, — адже ти бачив моїх малих, і вони, не хто інший, оповіли тобі, що зі мною сталося. Я був певен, що брати оповіли тобі, що я… Що я був проти, хоча це й нічого не врятувало.

— Присягаю — я не знав. Я бачив Макалауре, але співець оповів мені лише… лише про загибель князя Міnya Nosse, і про те, як ти пішов на перемовини.

— Мій Астальдо, — прошелестів голос Майтімо опісля довгої мовчанки, — я заплакав би, та в моїм тілі не зосталося вологи… Я думав, що ти вважаєш мене зрадником за те, що я не зміг зупинити батька, а ти… ти взагалі… не знав.

— Заспокойся, — мовив Фіндекано лагідно, — Певно сам Еру пов’язав наші долі безсмертним вузлом, і ніхто не розітне цей вузол. Ні Морінготто, ні сам Суддя… І досить уже про ті кляті кораблі…

— Ні, я ж не оповів найголовнішого… Коли я отак сидів, і витріщався на той берег, до мене підбіг один з моїх лисенят — Амбарусса. Він був наляканий всмерть, бо не міг знайти другого близнюка. Ти ж знаєш — молодші руді є нерозлучними: куди один, туди і другий. А тепер Амбарусса стверджував, що Амбарто заночував на кораблі, в каюті… На тому кораблі, на якому плив і я, і який батько звелів підпалити першим.

Корабель уже палав, але сходні були ще цілими. Я загорнувся в плащ і кинувся у полум’я… Брата я дійсно знайшов у каюті — на щастя туди ще не дібрався вогонь, але Амбарто наковтався диму, і був непритомним… Я підхопив його на руки, вибив округле віконечко, і виштовхнув просто в воду. А потім — вивалився сам.

На щастя, я побачив брата одразу, і витяг на берег, але нещасне лисеня наковталося ще й води… Ми з Амбаруссою намагалися його очутити, коли раптом біля нас опинився батько. Він усміхався. Тут я не витримав і мовив: «Ви стали лихим і жорстоким, батьку… Ваш син трохи не згорів живцем, а я бачу усміх на вашому обличчі». І знаєш, що він мені відповів: «Що ж, Нерданель недарма назвала його Приреченим».

Фіндекано лише головою покрутив. Чомусь він був певен, що вуй Феанаро обожнює своїх сімох синів…

— Я дивився на татка, — шепотів Майтімо, — і не пізнавав його. Я навіть забув про те, що треба проводити до пам’яті Амбарто — хлопчина лежав каменем у мене на руках, а Амбарусса стояв на колінах поруч і лише трусився, мов осика. І тут… тут він знову усміхнувся і сказав дослівно таке: «Ти чудовий син, Феанаріоне, лагідний і ніжний, а всередині душі — сталевий стрижень. Мені подобаються подібні… особи. Шкода, що ти витрачаєш час на слабких і недолугих, але це минеться, мій любий Ельда…»

Фіндекано похолов. Він одразу згадав, від кого чув подібні слова… Майтімо піднявся на лікті здорової руки, його зелені очі палахкотіли гарячковим вогнем.

- І він поглянув на мене, татко поглянув, і я побачив в його погляді темний провал, провал в безодню… Чорний Вала дивився на мене батьковими очима, і сміявся… А тоді він пішов, і я знову почав термосити Амбарто, швидше від розпуки, аніж від сподівання врятувати… Однак, у брата пішла ротом вода, і він отямився.

Я зостався в обозі з обома близнятами. Вони теж… зрозуміли дещо, і були вражені, дуже вражені. Я не бачив ні Шаленої Трійці, ні Макалауре — брати йшли десь попереду, а батько гнав рушення так, наче боявся не встигнути…

Якось ввечері мене знайшов Тієлкормо. Він був вимотаний до краю, і передав мені батьків наказ прибути в передовий загін. «Мій брат хворий, — відповів я, — я зостанусь біля нього». Тоді Турко подивився сумовито і говорить: «Бідолашний Амбарусса… Ніяк не може отямитись опісля братової смерти…»

Ти розумієш, вони вже й поховали Амбарто, а Макалауре навіть пісню про його загибель склав… Іти вперед я відмовився, тоді батько прийшов до мене сам. Він обдивився близнюків, сказав, що Амбарто нічого не загрожує. Потім обійняв мене і сказав: «Ти переміг судьбу».

— Хто приходив до тебе? — спитав Фіндекано, намагаючись, щоб голос не тремтів.

— Татко, — вишептав Майтімо, — Куруфінве Феанаро Фінвіон…

— Це Сильмарили? — спитав Нолофінвіон в якомусь раптовому прозрінні, - це Сильмарили, так?

— О, так… Ці Камені, прокляті і благословенні… Доки вони були у батька — він міг змагатись з Морінготто. Нехай татко вірив лжі Чорного Вали, але в ті ж тенета потрапило півТіріону. Але, коли Камені викрав Мелькор, то в лапах Князя Лжі опинилась частка батькової душі. Не її відблиск, який ми вкладаємо в наші творіння. Справжня частина fеа…

— Тому він так поспішав, — пробурмотів Фіндекано, — тому сам дав Обітницю, і змусив до того ж вас… Тому велів брати кораблі на меч, хоча можна було знайти інший шлях, врешті решт пройшли ж ми через Гелькараске, навіть не підготувавшись до такої дороги… Але Лосгар…

— Серед синів Феанаро я є найбільше схильним до холодного розрахунку, — мовив Руссандол, — і тому не вірю, щоб батько, йдучи рятувати Сильмарили, уклав план покинути в Арамані дві третини війська. Тоді, в Тіріоні, Обітницю давав батько, і в Альквалонде посилав нас штурмувати кораблі теж батько, але в Лосгарі — то був не він… Його вустами говорив Морінготто, і він домігся свого: Нолдор ненавидять одне одного. Щоправда, він бажав більшого: створити військо з Ельдар, з вождем Феанаро на чолі, і знищити Синдар Белеріанду нашими мечами.

Майтімо замовк, і знову облизнув сухі, запалені губи. Ант, котрий скромно притулився в куточку, одразу ж виник поруч з кухликом трав’яного напою.

— О, лише краплю на вуста, — прошепотів поранений, — я ж не можу пити, не можу ковтнути напою, хоча гину від спраги…

Ант обережно зволожив йому губи шматинкою полотна, і Руссандол подякував самим поглядом.

— Втішне дитя, — прошепотів через деякий час, — він зве мене Маедросом, уявляєш? Так, як ми колись складали собі синдарські наймення. Рудий, та ще й високий — це про мене.

— Відпочинь, — сказав Фіндекано, — і довірся Лаурендіе…

— Ні, о ні… Слухай… Якщо ти бачив Макалауре, то знаєш, як поліг батько, і про посланника знаєш… Я даремно взяв з собою воїнів — там теж були балроги. Всього двоє — але нам вистачило.

— Ти добре бився, я знаю, — мовив Нолофінвіон заспокійливо.

— Краще б я пішов туди сам… Але що ж тепер… Запізно… Той, другий Валарауко — це Мая, що прийняв образ балрога. Я не впорався… як і татко. Отямився вже в Ангбанді. Мене притягли просто до тронної зали, де сидів наш з тобою старий знайомий. На троні з чорного мармуру. Тільки, якщо у Валінорі він був вищим за нас десь на голову, то нині я б ледве дістав йому головою до поясу. Обличчя його ввесь час змінювалось, пульсувало, як незастигла сталь у ліжниці. Сильмарилів на ньому тоді ще не було — я б помітив, хоч яким не був зраненим і прибитим горем. Я шкодував своїх воїнів… Маранво…

— Я знаю… Макалауре говорив…

— При цій зустрічі я вперше і востаннє розтулив рота в Ангбанді… Спершу, звісно, говорив Морінготто. Він мовив, що смерть князя Фінве — то страшна випадковість, наш родич, мовляв, кинувся на нього зі смолоскипом, і щось там загорілось, що батькова смерть — це жахлива помилка, що він покарав за це Готмога, отого Валарауко, що вони мусили взяти Феанаро живим, я уже втямив для чого, але тримав свої здогади при собі. І нарешті, Морінготто запропонував мені… мені, сину Феанаро, замінити батька на місці, призначеному для нього.

— Вождь? — спитав Фіндекано, — вождь вірних Морінготто Ельдар?

— О, саме так… Він багато чого говорив… Все, чим він взяв батька — можливість вільно творити, рабство у Валар, золота клітка… Та тільки у мене інший характер, ніж у татка, я не кажу, що я є кращим, просто я…

— Ти є смолоскипом, а не лісовою пожежею — зітхнув Фіндекано, — А ще, ти нічого не сприймаєш серйозно…

— О, так, насмішник Рудий Майтімо… Я все те слухав, а Морінготто все плів і плів слова, мов павутиння, про якихось Квенді, що служили йому, про те, як їх, нібито, було винищено у Війні Стихій, винищено маярами Ороме і самим Тулкасом… Присягаю, він трохи не плакав, коли описував жахіття взяття Утумно…

— Князь Лжі, - мовив Фіндекано, — я тут познайомився ближче з urqui… Якщо вони є тим, що він створив вільно…

— Тварі, - прохрипів Майтімо, — уяви, я розплющую очі опісля того, як отримав від Валарауко булавою по шолому, ще не розуміючи, де я, і що зі мною, а наді мною схилилася мавпа в чоботях… І ця мавпа приміряє твій дар — оту пектораль з соколами. Присягаю, я подумав, що збожеволів, і це мені ввижається.

Фіндекано підкликав Анта, і той приніс з кутка покинуту там вчора дорожню сумку. Відкрив… І мовчки поклав біля лівиці Майтімо його прикрасу.

— О, — мовив Руссандол зі страшним усміхом, — гаразд… Як ти познайомився з цим вельмишановним представником urqui — стрілою, чи клинком?

- І тим і іншим…

— Він водив мені по горлу лезом ножа, і шкірився… Він…

— Майтімо, мовчи… Не говори…

— Ще трохи… Словом, я вислухав Морінготто, а тоді говорю — вибачте, вельмишановний Вала, я не укладаю угод з убивцею моїх рідних. Навіть, якщо ви й хотіли зберегти життя князю Феанаро, то не для того, щоб пити з ним quenilas при світлі зірок. А щодо князя Фінве, то ви ненавиділи його з того часу, коли він був свідком на суді над вами. Чи не там ви плазували перед Валар, благаючи помилування? А нині знову взялись за свої старі штуки — морочити голови розумним істотам і нацьковувати їх одне на одного…

— О, ні…, - тільки й вимовив Фіндекано, — Майтімо… А я і справді думав, що у тебе менше вогню в душі, ніж у Вогняного Духа…

— Ну, а далі… - Руссандол мимоволі затулив лице здоровою рукою, — Далі було зовсім зле… З тієї зали мене витягли urqui, обтяли ножем волосся, і знущалися доти, доки їх не розігнав один з Маяр, Саурон… Я, чесно кажучи, перелякався його куди більше, ніж urкo з ножем, бо той Саурон з вигляду був схожим на непохований труп. Лице аж зеленкувате, і очі… Очі вовкулаки… І усмішечка… Коли я ту усмішечку побачив, то зрозумів — Рудий Майтімо пошкодує, що взагалі народився на світ.

Як себе поводити, я зрозумів одразу. З Морінготто і його поплічниками не можна розмовляти… Вони всі такі ввічливі, такі в’їдливі, так мило усміхаються і одразу вираховують, що для тебе є найбільш дорогим, або болісним, а потім тиснуть на це слабке місце, аж доки не зламають… Мені там дуже часто нагадували про Альквалонде, про Лосгар, про братів… Про тебе… Вони знали все — певне, завдяки Сильмарилам… Але, коли мовчиш, і теж намагаєшся усміхатись у відповідь на всі домагання і кпини, тоді в їхній владі залишається тільки тіло, а до іншого — зась…

А в перервах між розвагами… у них катування зветься розвагою, уявляєш? Мене трохи приводили до ладу і водили до Морінготто, а той вболівав над моєю нещасливою долею… Брати, мовляв, зреклися тебе, Майтімо… Ця істота називала мене Майтімо, знущаючись над нашим звичаєм берегти аmilesse для найдорожчих…

— Макалауре, — мовив Фіндекано обережно, — в розпачі… Як і інші, зрештою. Мій оtorno, вони були не в змозі…

— Я не гніваюсь, — вимовив Руссандол, — не гніваюсь… Гірше було б, аби мої малі теж потрапили до його лап…

— А Камені… Я бачив сон, власне то було видиво… Ти знаєш де Камені?

— Він уже вправив Сильмарили у вінець, який носить на голові, — сказав Майтімо з крижаною люттю в голосі, - І, здається, попік при тому лапи… Це жахливо — батькові Камені були живими, я чув їхні голоси, що прагнули визволення. А під час останньої зустрічі, Морінготто сказав, що ви пройшли Гелькараске, що ви йдете на південь, і що він послав urqui … за тобою… Якби вони тебе схопили… Я не знаю… Мені здається, що я б погодився… на все… Я не зміг би дивитись, як тебе…

— Майтімо, — Фіндекано обхопив його руками, відчуваючи, як страхітлива холодна лють аж струшує змученим тілом друга, — Забудь… Не згадуй… Будь ласка… Цього не сталося… Забудь…

— О, не забути… — пробурмотів Руссандол, — нашийник, кайдани, тортури… Я мовчав… З камери мене витягали силою — я бився на смерть, кайданами, ланцюгами, щоб знесилитись і померти. Urqui вже боялися до мене заходити — Саурон присилав за мною балрога… Велика честь, неправда ж? І якось, опісля чергового побачення з Чорним Валою, мене вивели отими дверима в стіні, поставили на залізну площину над проваллям і прикували кайданками до скелі. Перед цим Морінготто ласкаво мовив, що мені потрібно подихати свіжим повітрям… А я мовчав, все мовчав… Опісля того першого разу, я не зронив ні слова… Я ще подумав — звідси видно зорі… І раптом опора вислизнула у мене з-під ніг, і я повис…повис… а ті… тварі… реготали…

Фіндекано мовчки гладив йому волосся. Помогти він тут не міг… Не міг зітерти з пам’яті гордого Нолдо час його приниження й страждань.

— Найстрашнішою була година, коли я побачив, як йде ваше рушення… До того я вже трохи звик до болю, якщо взагалі можна було до такого звикнути… Коли відчинялися ті двері в скелі, я намагався мовчати, але коли залишався сам… Я кричав, бо вже не міг терпіти біль, мені здавалося, що погибель близько, і я прагнув її всім серцем, зомлівав, отямлювався, тоді знову… А над моїми муками пливло сріблясте світило, схоже на квіт Тельперіону… Воно було прекрасне, холодне і далеке… Потім прийшли ви, в потоках іншого, золотого сяйва… Ви пливли, ви купалися в світлі, я не міг роздивитись тебе, я знав, що ти не почуєш, я не відав навіть, чи ти живий — але звав, звав, аж поки кров не ринула мені горлом…

— Чому, — сказав Фіндекано сумно, — чому я не подався в гори одразу… Адже я чув… Чув твій голос… Ніхто, крім мене, не чув твого крику, і я… Не повірив власному серцю, яке стискалося від болю.

— О, не картай себе, мій Астальдо, ти й так сотворив диво. Коли я почув твою пісню…

— То одразу ж став дуже балакучим, і весь час заважав мені працювати…

— Не плач, оtorno… Не треба…

Фіндекано затулив очі долонею. Він не міг собі уявити, що подібне могло трапитись не колись давно, до зустрічі Квенді з Вишнім Ороме, не з кимось незнайомим, а саме з Руссандолом — першим мечником Тіріону, опікуном шістьох оприскливих і непокірних молодших братів, ласкавим сином Нерданель…

Ант тим часом знову намагався напоїти пораненого, та напій, настояний на меду і травах, спливав струмочком по підборіддю Майтімо. Феанаріон вже не міг говорити — довга оповідь забрала у нього останні сили. Він лише усміхався винувато, і той усміх був — як останнє namarie перед дуже довгою розлукою.

— Майтімо, — зробив Фіндекано останню спробу, — зрозумій, якщо ти згаснеш нині — це буде перемогою тих… Морінготто, Саурона, орочої зграї… Макалауре не князь, і не вождь — він quentaro… Золотий голос Тіріону, все так, але він не здатний утримати в покорі Шалену Трійцю. Нині, коли не стало князя Феанаро — ти є Великим Князем Нолдор. І ти мусиш підтримувати лад, і мир між родами, незважаючи на Обітницю, Альквалонде, Лосгар. Без тебе троє молодших Феанаріонів перегризуться і поміж собою, і з нами, і з князем Ельве… Спалахне усобиця на радість Морінготто. Табір Міnya Nosse на тому боці озера, і багато хто з наших дивиться туди лихим оком. Ти один зможеш спинити ворожнечу, бо ти не палив кораблі. Макалауре і близнята засвідчать це, і з тобою нам можна буде укласти угоду, з якої будуть задоволені усі — Перший Дім коритиметься спадкоємцю Феанаро, а ми спілкуватимемося з особою, яку ніхто не зможе назвати зрадником…

— Пізно, — прошелестів голос Майтімо, — я зникаю… Мов тінь, мов дух…

— Руссандоле, — сказав Фіндекано різко, — коли я побачив тебе в золотому вінці і в оцих шатах, то подумав, що бачу перед собою Великого Князя Нолдор… Не змушуй мене сумніватися в тому, кого я врятував з Тангородріму — Нельяфінве Феанаріона, чи якогось невідомого Ельда, який поспішає на відпочинок до Мандосу, забувши про обов’язок і честь. Не смій втікати, це боягузтво… Ти мусиш залишитись тут… Відкрийся мені, не цілителькам… Я ще не забув, чому мене вчили в садах Лоріену. Зніми аvanire… Не бійся, я поруч. Вдвох ми здолаємо й Чорного Валу, якщо він тільки насмілиться простягти лапу до наших душ!

Погляд Майтімо став більш притомним. Він мовчав кілька тяжких хвилин, тоді кивнув, погоджуючись.

Фіндекано заспівав… Лоріенський наспів присипляв, заворожував, колисав змучену душу в ніжних долонях пісні… Майтімо обім’як в обіймах друга, дихання його стало рівнішим. Він спав…

Броня… Нолофінвіон ще ні в кого не відчував такого захисту — дух Майтімо нагадував воїна, закутого в багатошаровий листовий панцир. Зверху по цій броні ніби пройшлася лава — Фіндекано відчував відбиток чужого, гидкого розуму. Аvanire брата ламали, ламали силою волі… Робила це істота набагато сильніша за молодого Нолдо, однак всі її зусилля були марними — відмичку підібрати не вдалося.

Поволі… Дуже поволі… Не силою… Ні в якому разі…

Біжить по квітучому саду рудоволосе дитя… Біжить назустріч подружжю, прекрасному, мов квіти Валінору… Хто там мовив, що пані Нерданель не є зразком вроди для Нолдіе… Захват в очах сіроокого красеня, княжого сина і першого майстра Тіріону робить її вродливицею з вродливиць…

Дзвенить над ґанком садиби «музика вітру»… До неї намагається дотягнутися малюк на ім’я Макалауре… А от і ще одне дитя на руках у чорноволосої жони… «Майтімо, синочку, приглянь за Фіндекано, доки я поговорю з пані Анайре…»

Феанаро виходить на ганок… Лагідний, усміхнений Феанаро… Таткові руки знімають з різьбленого стовпчика сріблястий передзвін і доручають двом синам і гостю…

А у дворі, в білому пісочку, вовтузиться світловолосе хлоп’я… Тієлкормо…

Старший син і помічник роздуває міхи в батьковій кузні… Ніжний брат вмиває замурзані личка руденьким близнятам… Суворий вихователь вичитує за щось трьом середнім братам, а ті пирхають, бурчать потиху, однак не суперечать — знають, що зі Старшим Рудим сперечатися марно…

Вулицею, мощеною сірим каменем, біжить до садиби з восьмипроменевою зорею чорняве хлоп’я з розкошланим волоссям… І старший друг звично приводить зачіску приятеля до ладу.

«Ти й досі так заплітаєш волосся, оtorno… Заплітаєш в дві коси від скронь…»

Мама, вбрана в полотняну сорочку та запилюжені робочі штани, стоїть з різцем біля мармурової глиби… Там заховане чиєсь обличчя, в тій глибі, мама видобуває його назовні…

Скляна куля, а в ній троянда… Сніг падає на пелюстки… Сніг…

Танці у Валмарі… Стільки ніжних личок… Якщо запросити оцю гарненьку Ваніе — чи не посміється вона над рудим Нолдо?

Ніжне рученя в руці, звиклій до різця і пензля, до молота і смичка, а тепер ще й до меча… Цікавий погляд блакитних оченят…

«Ви такий…високий… Як вас звати?»

«Нельо… Нельяфінве Феанаріон… Але панна може звати мене Руссандолом»

«Ви і справді… рудий…»

«Як лісова пожежа, панно… Руді — щасливчики, це відомо всім…»

Батько стоїть посеред майстерні, на голові у нього — вінець з сяючими Каменями.

«Це справа мого життя, мій старший сину… Я назву їх — Сильмарили! В них — частина моєї душі!»

Листок за листком… Поволі… Дуже поволі… Поволі, мов троянда, відкута зі сталі, відкривається панцир духу, що виявився не по зубах лихій силі…

Спогади, сповнені любові… Майтімо зодівся в любов і ніжність, наче в кольчугу… Він змусив себе не згадувати про біди і вчинене зло. Не забути — забуття не дано Ельдар… Просто — не згадувати.

Ще один листок — Свято у світлі Двох Дерев, і побратим іде до нього через все поле, такий прямий, такий відважний юний Нолдо… Іде, щоб простягнути руку перед очима двох ворогуючих родів.

Золота пектораль в руках Богині Елентарі… Варда благословляє…

Двір великого Ауле, і родич Магтан рекомендує Великому Ковалю молодого майстра…

Весільні гірлянди обвили садибу з зорею Феанаро — брат Атарінке привів в дім юну жону…

Знову колиска стоїть на ганку, і сплакане малятко засинає в обіймах родича…

«Тобі потрібно було б одружитися першому, синочку, — неньчин голос, — ти так любиш дітей…»

«О, я зустріну свою панну, зустріну, напевне…»

Він нахиляється до мами з коня, цілує рідне обличчя…

«Тато говорив — ми збудуємо там дім… Цілу фортецю на півночі, нехай знають, на що здатні вигнанці… Форменос зватиметься вона… Ти приїдеш до нас, мамо?»

Тріпоче на вітрі багряна пелюстка полум’я — душа рудоволосого Нолдо, котрий над усе любив свій рід…

І зливається з нею в одне ціле білий вогонь, холодний і чистий, обмиває своїм сяйвом.

«Фіндекано… Це ти… Фіндекано…»

«Я тут… Я з тобою…»

«Ти схожий на біле полум’я… Справжній Каlaquendo[136]…»

«О, хоч тут мовчи… Не говори… Повертайся до життя… Я поруч… Я захищатиму… Повертайся…»

Фіндекано розплющив очі і ледь усміхнувся. Майтімо спав, спав тим цілющим сном, який змушує душу відпочивати, а тіло — затягувати рани. Звичайно, брат у такому стані, що занурювати його в подібний сон доведеться не раз, і не два. Але з цим уже впорається Лаурендіе.

Майтімо, розумник Майтімо… Не бувши учнем Ірмо, він здогадався, як можна переграти Чорного…

Панцир духу… Зроблений з того, що недоступне його мучителям — щира приязнь, вірна дружба, щемке очікування кохання…

А розкрити цей панцир намагалася, мов мушлю ножем, воля Напівбога…

Не зміг, отже, Саурон… Не вийшло…

Цікаво, а чому сам Морінготто обмежувався лише розмовами? Ще у Валінорі говорили, що він володіє жахливими чарами…

І для чого йому був потрібен вождь для Ельдар? Хоча там, в Лосгарі, під його вплив через Феанаро підпали всі воїни Першого Дому, хто слухав промову князя…

— Ти сам відповів на своє питання…

Лаурендіе… Він не почув її кроків…

— Ти заговорив вголос, молодий cano. Я відповім тобі — сила Морока велетенська, навіть зараз, коли він в тілі, але змусити він нікого з нас не може. І я скажу чому — це смішно, але ми для нього замалі. Ти займався ювелірною справою, і знаєш, що з дорогоцінностями не працюють кувалдою… Потрібен маленький різець — за розміром… От він і підбирав різця. Спершу Феанаро, тоді його син… Але вони вистояли, обидва. Нехай Феанаро наробив стільки біди, скільки його гордій душі швидко не відпокутувати, але він виштовхнув з себе Морінготто. А твій рудий otorno просто не пустив в себе Князя Лжі. І знаєш, як це йому вдалося?

— Ні, моя пані…

— У старшого сина Феанаро відсутня сліпа віра в правоту більшості або сили, дитя моє… Хоча часом і він піддається загальній напруженості чи страху, як тоді, у Форменосі, коли накинувся на тебе зі зброєю, але твій брат має розважливий розум, і дуже швидко виходить з подібного стану.

— Він житиме, пані Лаурендіе?

— Тепер — напевне… Бідолашний юнак вбрався по-княжому, аби проститися з тобою. Бережи його, Фіндекано Астальдо, ще сотні літ опісля цієї біди огортай своїм теплом… Ота ще їхня Обітниця… це згуба для синів Феанаро. Не віддавай їй свого друга, а він витягне своїх братів. Любов’ю своєю витягне з пекельної пастки. Отоді ми всі посміємося над Морінготто.

— Але Камені, - мовив Фіндекано розгублено, — їх же таки потрібно повернути… Вони…

— Потрібно, — озвалася Лаурендіе, — але не за будь-яку ціну. Іди, відпочинь…

Юнак гукнув на Анта, котрий згорнувся в куточку шатра, і вийшов назовні, зоставивши Пробуджену поруч з другом. І здивувався, побачивши зоряне небо над головою. Він пробув з Майтімо весь день, поки світила Васа, Вогняне Серце… І він таки ще раз порятував його.

— Старший брате…

Туракано… Молодший брат, завжди правий молодший брат має нині вигляд винуватого і не підводить очей.

— Я винен перед тобою, старший брате..

— Про що ти, Турондо?

— Я накинувся на тебе, коли ти ледве дихав опісля отого жаху…

— Забудьмо, Турондо…

— Я ж таки пішов тоді до цього шатра. Тоді, коли ти знепритомнів… Пані Лаурендіе якраз була там, разом з двома іншими цілительками. Вона зміряла мене від голови до стіп таким поглядом, що мені стало зле, а тоді змусила допомагати при перев’язках…

— Змусила? Тебе?

— Перед нашою доброю чарівницею, брате, не встоїть і сам Морінготто. Я витримав до кінця — мене знудило, вже коли я вийшов звідти, за шатром. Це жахливо, такого не можна робити з живою істотою… Коли ти його знайшов, він висів на одній руці? На скелі? Ще відтоді, коли не було двох світил?

— Так, брате…

— Я був подумав, що мені почулося… Я слухав вашу розмову, пробач… Ви нічого не чули й не бачили, рівно, як і отой твій зброєносець-Нандо. Я зайшов… Зрештою, це й моє шатро, хоча Лаурендіе і вигнала мене геть.

— Ми не говорили нічого такого, що потрібно зберігати в таємниці. Окрім, хіба що… Пам’ять про Феанаро не мусить бути зв’язана з Морінготто… Наш старший вуй був дійсно втіленням величі й натхнення, і його діяння принесли нам славу, яка звучатиме в піснях, доки й стоїть Арда…

- І погибель, милий брате… Славу і погибель…

— Що ж — підіймемо голови, і подивимося погибелі у вічі…

— Старший брате, — знову вимовив Туракано, — опісля того, що я почув і зрозумів, я зрікаюся своєї ворожнечі до Першого Дому. Нехай між нами ніколи не буде колишньої приязні, але на quentaro і малих я не тримаю зла, а з Шаленою Трійцею я не ладнав і раніше. Щодо ж твого побратима, то я — його союзник віднині і довіку. Він не винен в подіях у Лосгарі, та, навіть якби і був винен — того, що він перестраждав, вистачить для найстрашнішої покути.

— Я радий, Турондо…

— Я зізнаюся тобі, Фіндекано, що недолюблював твого побратима, бо вважав, що мій старший брат має більше приділяти уваги нам з Аракано, а не носитися по вулицях Тіріону з рудим Феанаріоном. Я просто ревнував, розумієш?

Фіндекано розгублено усміхнувся. Він ніколи не думав, що стриманому холодному Турондо не вистачало братської любові.

— Але ж я люблю тебе, брате — мовив він просто, — і завжди любив… А тим більше — тепер, коли нас лише двоє…

— Отож бо, а ти поліз до пекла, навіть не попередивши.

Астальдо засміявся, і обійняв брата. Опісля цього примирення розмова з батьком вже не здавалася юнакові великим клопотом. Нолофінве, здається, пробачив сина ще до його появи у славі, на спині Торондора.

***

Гінця до Макалауре Фіндекано послав лише тоді, коли надія переросла у впевненість — виживе.

Про ворожнечу між родами було забуто. Майтімо виходжував весь табір — його годували, розважали, вбирали по-княжому… В шатрі весь час хтось сидів, то граючи з пораненим у вигадану колись все тим же Феанаро гру «Два війська», то попиваючи з ним quenilas та згадуючи Тіріон, то читаючи йому книгу, або награючи на арфі… Руссандол спершу до сліз соромився цієї уваги, особливо, коли його доглядали жони, котрі втратили близьких на кризі Гелькараске. Опісля випадково почутої розмови між двома Нолдіе, Майтімо пролежав день, відвернувшись від усіх, з застиглим обличчям, і Фіндекано ледве зміг його розговорити. В розмовах же, що кружляли по табору, Руссандола називали не інакше, як «бідолашним дитям», і навіть про загиблого Феанаро та палаючі кораблі Лосгару згадували без колишнього мстивого завзяття… Чоловіки тепер говорили щось про фатальну помилку, а жони додавали: «подібного не трапилося б, якби з Феанаро була Нерданель…».

Одного погожого ранку Фіндекано відправив на той бік озера свого вірного Анта, котрий вважав своїм обов’язком доглядати побратима свого княжича, і робив великі успіхи у вивченні квенья, в якому й практикувався з Руссандолом. Зброєносцеві було наказано побачитися з Канафінве Феанаріоном й сповістити його про те, що старший брат живий, і знаходиться в таборі князя Нолофінве.

Макалауре примчав на змиленому коні опівдні. Його супроводжували Амбаруссар — Фіндекано попрохав Анта передати, щоб «малі» приїздили по черзі. Все таки Майтімо був ще занадто слабким, часто засинав просто посеред розмови, або читання, а запальні Феанаріони могли просто задушити його в обіймах.

Quentaro зіскочив з коня, не дбаючи про свого валінорського огиря. Він не звертав уваги на цікавих Ельдар, при одному вигляді яких раніше помер би від сорому. Очі співця, що наче займали пів обличчя, вп’ялися в лице Фіндекано, котрий якраз майстрував біля свого шатра коновки для води. Рушенню не вистачало найпростіших речей, але це було і на краще — майстровиті Нолдор мали куди прикласти руки.

— Родичу, — мовив Макалауре, — твій зброєносець приніс мені неймовірну звістку…

— Зайди, toron, — відповів Фіндекано, — тільки не дуже лякайся…

Сам він зайшов опісля, разом з поблідлими близнятами. Майтімо якраз грав з Фінарато в оту військову гру, і підвів голову від дошки, розквітнувши усміхом…

Звісно, стан Руссандола було не порівняти з першими днями, коли життя його висіло на волосинці. Але виснажений він ще був добряче, а в його руде волосся вплелися срібні ниті. Макалауре з хвилину стояв мовчки, а тоді опустився поруч з братом на розстелені укривала і ткнувся головою йому в коліна.

— Ну, милий, — сказав Майтімо стиха, — О, в цім шатрі запахло морем… Стільки солоної води… Вітаю, мої найменшенькі. Тільки не треба плакати — ви мене утопите в сльозах. Хто це додумався мене поховати — ви ж мали знати, що рудим щастить…

Макалауре німував. Руссандол ласкаво провів лівицею по його розкошланому від швидкої їзди волоссю. Амбаруссар підійшли до них, теж сіли, і притулилися обличчями до плечей Руссандола.

- І я теж радий вас бачити, — озвався Майтімо знову, — тільки не промочіть на мені одежу, нерозумні лисенята… Все гаразд, все минулося.

— Може тебе перевезти до нашого табору? — запропонував quentaro, підвівши заплакане лице.

— Я приїду до Міnya Nosse сам, коли зможу сісти на коня.

— Може тобі щось привезти? Вбрання, щось із їжі…

— Вбрання, Макалауре… Мені незручно забирати у приятеля останню сорочку. Ти ще не забув Еркассе?

— Ні, звісно ні…

— Він від щирого серця поділився зі мною одежею. Ми бо з ним однакові на зріст — як два дубочки…

— Майтімо, ми не могли покинути Белеріанд… Обітниця…

— Досить, Макалауре. Ти вирішив вірно. Їхні вимоги не можна виконувати — спершу Чорний Вала вимагає поступки, тоді покори, тоді душі…

— Ти правда… не гніваєшся? — спитав quentaro з надією.

— Гніваюся? Ні…

Очі Макалауре раптом розширились від жаху — він побачив обрубок руки під гаптованим рукавом сорочки.

— Наш Старший Рудий, — вимовив співець безпомічно, — та як же це… Та за що ж…

— Те, що нас не вбиває — робить сильнішими, — відповів Руссандол з усміхом, — встав ці слова в якусь пісню, quentaro, і нехай вони переживуть віки… А про це… і про інше — тобі оповість Фіндекано, якщо захоче… Я не бажаю згадувати про Ангбанд.

Макалауре кивнув головою. Тоді взяв братову понівечену руку, і торкнувся вустами пов’язки.

— Я теж вас всіх люблю, — сказав Майтімо серйозно, — я радий, що ви всі живі і на волі. Найбільше я боявся, що котрась гаряча голова полізе в ту мишоловку…

— Ми намагалися, — пробурмотів Макалауре, — але вивідачі Тієлкормо наскочили на ватагу urqui і ледве винесли ноги. Турко було поранено, Лауральдо тягнув його на собі півдороги назад…

— Макалауре, милий, — мовив Руссандол лагідно, бо побачив, що співець ось-ось розридається, — я так давно не чув твого золотого голосу. Тут мені співають всі бажаючі — і Фінарато, до речі, ти з ним не привітався, і Фіндекано, і Алмареа… Але я б хотів послухати тебе…

— Вітаю, Фінарато…, - покірливо мовив Макалауре.

— Вітання і тобі, - озвався Арафінвіон, підводячись, — тобі дати арфу, toron? Це арфа Фіндекано, у неї гарний звук…

— Ти почуєш зараз, Анте, — мовив Фіндекано до зброєносця, котрий мишеням кинувся за арфою, і урочисто підніс її «cano Маглору», — Золотий Голос Тіріону… Наш родич співав перед Богами, і вони обдаровували його.

Співець торкнувся струн. Лице його прийняло відчужений вираз, сльози висохли… Коли арфа задзвеніла — шатром наче пронісся потужний порив вітру…

— Так дивно… Ми чули над морем лиш лемент пташиний

Так смутно… Життя — тільки шурхіт холодної зливи…

Бажання і волі і битви давно вже позаду…

А з нами зостались лиш вбивства і зрада…

Ми мчали… За димним вогнем смолоскипів, за духом вогняним…

Ми знали… Ми вірили серцем одним і сім раз полум’яним…

Ми бій розпочали при світлі зірок…

Та духу вогню вже призначено строк…

Так страшно… Зостатись самим попід зоряним небом

Так близько… Всього лише крок від життя до погребу…

І вітер розвіяв над Еред-Ветріном

Останню надію…

Над нами… І досі лунає прокляття, і вітер шепоче слова Обітниці….

Словами… Не вимовить серцю, лиш блиском зірниці…

Наш перший, наш старший зник в чорному вихорі бою

Як завжди, нас всіх затуливши собою…

Чекали… І кликали смерть не собі — а тому, хто в неволі…

Змагалися з вітром північним, що пахнув то димом, то болем…

Зосталось лише сподівання, те, що без надії…

Його побратим лиш Ельда, як і ми — але раптом зуміє…

Арфа озвалася дзвоном струн, наче стогоном у відповідь останнім словам. Фіндекано прикусив губу — пісня розчулила його до глибини серця. Фінарато ніколи не соромився сліз, і зараз втирав вологі очі. Ант, котрий втямив з пісні ледве половину, плакав просто від звуку голосу Макалауре, котрий звучав, ніби подзвін по загиблим. Руссандол сидів, обійнявши заплаканих близнят, і на його обличчі був якийсь дивний вираз — так дивляться в провалля, куди наміряються ступити.

— Макалауре, — сказав він врешті, - дякую за те, що не відспівав мене живцем, як Амбарто. Еstel, понад усе еstel… Ти підтримав її цією піснею, і я тобі вдячний… Ти нагадав про Обітницю — я не забув про неї… Ти мовив, що ви тужили за мною — я завжди знав, що маю гарних братів. Навідуй мене, доки я не стану на ноги, гаразд? А завтра нехай приїдуть ті троє — я знудьгувався за своїми шаленими братиками.

До шатра увійшла Лаурендіе, і без жодного пошанівку до мистецтва співу, вигнала геть усіх гостей, сказавши:

— Тобі час спати, рудоволосий… А брат твій міг заспівати щось веселіше — нині пів табору втирає сльози, і кожен певен, що його ніхто не бачить.

Перед від’їздом співець розпитав Фіндекано за його вилазку у ворожий стан та братів порятунок. Нолофінвіон оповів про все скупо, сухими словами, намагаючись не ранити і без того змученого quentaro.

— Отже, руку йому — ти… — прошепотів Макалауре, — я б не наважився… Ти зробив неймовірне, Астальдо — витягнув брата з подвійної пастки, витягнув живим і… і не божевільним. Старший Рудий жартує й усміхається, хвала Богам за цю маленьку милість…

— За це потрібно дякувати не мені, і навіть не Валар, а тільки самому Руссандолу, — мовив Фіндекано, — його нескореній душі. Ти не повіриш, але він сміявся навіть там, посеред своїх мук. Бережіть його, шестеро… Добре бережіть, і слухайтесь, як самого Феанаро.

— О, кожне його слово буде для мене наказом, — запевнив співець, — а Амбаруссар обожнюють нашого старшого… Щодо ж Шаленої Трійці — то Майтімо завжди міг домогтися від них покори, навіть коли вони намагалися розбігтися в ріжні боки, мов дикі коні.

Наступного дня до табору приїхали троє позосталих братів Майтімо. Вони привезли Руссандолу одяг, а також дари для Фіндекано і всього його роду. А потім Феанаріони почали приїздити щодня — то втрьох, то вдвох, то всі шестеро, то самі, то зі своїми воїнами, і поміж рушеннями потиху почалося братання.

Навіть Туракано вже не тіпало при вигляді багряних плащів з чорною зорею. А коли Фіндекано побачив Арельде, котра мирно прогулювалася берегом Мітріму під руку з Тієлкормо, то подумав собі з усміхом, що примирення довершилося.

Майтімо вже вставав. Він виходив з шатра, блукав берегом озера, або сам — тоді за ним тінню стежив малий Ант, щоб допомогти в разі раптової слабкості, або сидів на березі разом з Фінарато, вдивляючись в тихі води Мітріму. Присутність ясновидця діяла на Руссандола заспокійливо, може тому, що Фінарато завжди знав, коли потрібно поговорити, а коли й просто помовчати, дивлячись на воду.

Але найбільше часу Майтімо проводив з Фіндекано. Вони говорили мало — та й про що можна було говорити побратимам, які доторкнулися одне до одного душею. Розмови здебільшого закінчувалися тим, що Руссандол засинав, поклавши голову з тяжкою копицею рудого волосся на коліна приятеля.

Якогось дня Майтімо попрохав меча, взяв його у лівицю, кілька разів змахнув і сказав з погордою:

— Я бився з обох рук — нині шульга замінить мені десницю… Я прошу тебе, побратиме, бути моїм напарником у вправах.

— А не рано? — занепокоївся Нолофінвіон, — слабкість…

— Перемагається силою, брате. Неси ще один клинок, і будемо вправлятися.

Перші вправи завжди закінчувалися однаково — меч роботи Феанаро, який Фіндекано віддав брату, летів у траву, а Майтімо, блідий мов погибель, падав поруч, розметавши руки, здорову й понівечену, і дивився в небо, важко дихаючи.

Якось Фіндекано спробував піддатися побратимові, але Майтімо з силою метнув зброю в землю і прошипів своїм зірваним голосом:

— Не смій мене жаліти! Ніколи не наважуйся!

— Не буду, — мовив Фіндекано потульно, — не буду, Феанаріоне…

Майтімо стояв перед ним, трохи відросле волосся розметалося по плечах, по його улюбленій куртці брунатного кольору, яку привезли йому брати… Зелені очі палали давнім вогнем снаги і гордощів. Колишній бранець Ангбанду нині прагнув жити — і не просто жити, а жити для борні і помсти.

— Вибач, — промовив він врешті, - вибач, оtorno, за різкі слова…

— Бери меча, — мовив Фіндекано, — і ставай, сину Феанаро… Кажеш, я жалію тебе?

Майтімо падав у траву, підіймався, зціпивши зуби, знову брав меча у лівицю і йшов у наступ. Якогось разу встати вже не зміг, впав ницьма у високі трави, тонкі пальці змученої руки, однак, дотяглися до руків’я зброї, намацали його, застигли…

Фіндекано сів поруч, поклав руку на розкошлане руде волосся.

— Як ти, побратиме?

— Гаразд… — почувся шепіт, — назавтра повторимо.

Опісля подібних вправ Майтімо не йшов вилежуватись до шатра, а підкликав валінорського огиря, якого йому зоставили браття, і намагався на нього сісти, помагаючи собі однією рукою. Розумний кінь швидко зрозумів, як можна помогти молодому воїну, і почав опускатися на коліна, щоб Руссандолу було легше. Фіндекано кликав Моретінде, який у призначений час прибіг до табору, впевнений у загибелі «свого Ельда» і щиро зрадів, побачивши його живим і неушкодженим, і побратими відправлялися на кінні прогулянки, спершу — недовгі, а потім, все довші і довші.

Зрештою, настав час, коли Руссандол оголосив, що мусить їхати до табору Першого Дому. Лаурендіе, до якої вдався за порадою Фіндекано, мовила:

— Твій брат майже одужав, сину Нолофінве. Тіло затягнуло рани… затягнуло, як змогло. На місцях глибоких ран залишаться шрами — тут вже нічого не поробиш, цілительки не всесильні. Ну і руку… не повернути. Він може їхати.

І Майтімо, ввічливо попрощавшись з князем Нолофінве та всіма родичами, відбув до свого табору в супроводі воїнів, присланих за ним Макалауре. Фіндекано провів його до половини шляху, а потім повернувся до табору, ніби позбувшись половини власної душі.

За кілька днів до князя Нолофінве прибув від Майтімо офіційний посланець — юний Ельда в багряному. Фіндекано пам’ятав хлопця — його звали Морнемир, і він був родичем по материній лінії пані Нерданель. Юнак був невимовної вроди — темноволосий Нолдо з очима, що сяяли, мов смарагди. Вістовий Руссандола залишився в живих, бо йдучи на оті перемовини, Майтімо зоставив його у таборі на Еред-Ветріні. Побачивши Фіндекано біля княжого шатра, Морнемир схилився в глибокому уклоні з такою шанобою, що Астальдо аж стало незручно. Він уявляв собі, які оповідки про його вчинок кружляють по табору на тім боці озера. Нолофінвіон навмисне не складав про це пісню, належну за звичаєм Ельдар, бо знав, що побратиму неприємні спогади про полон і страждання. А за відсутністю пісні, про його звитягу завзято пліткували, і вигадували такі подробиці, які самому Фіндекано не снилися навіть у сні.

Морнемир привіз для князя Нолофінве листа від князя Нельяфінве Феанаріона. Князь Нельяфінве запрошував його зі старшим княжичем на нараду, яка мала відбутися рівно на півдорозі до обох таборів. Такого ж листа отримав Фінарато.

— Що надумав твій оtornо, — спитав Нолофінве у сина, прочитавши листа і обдарувавши посланника перстеником зі своєї руки, — просити пробачення за вчинок Феанаро?

— О, можливо…, - відповів княжич задумливо, — можливо також сплатити викуп… Міnya Nosse пливли на кораблях, у них зостався вантаж, у них вціліли коні… Обоз, наскільки я знаю з оповідей Майтімо, не встигав за рушенням, тому вони зберегли і речі, і тварин…

— Викуп за загиблих на кризі… - сказав Нолофінве, але не зло, а якось задумливо.

— Мій батьку і князю, — мовив Фіндекано, — я вам уже оповідав, що в тому, що сталося, нема вини Руссандола. Більше того — навіть вина Феанаро є значно меншою, якщо взяти до уваги…

— Я знаю, — вимовив Нолофінве, — знаю… Що ж… Ми поїдемо.

Вони взяли з собою лише невеликий супровід з лучників… Фінарато їхав з братом Ангарато, зоставивши в таборі Артаресто, котрий вважався його наступником. Хоча небезпеки рушення явно пішли на користь другому сину Арафінве, і він нині аж світився від радості, що почав позбуватись давнього жаху, Фінарато все ж таки вважав своєю опорою саме Ангарато — мовчазного і сильного юнака, доброго приятеля Фіндекано і такого ж доброго мечника.

На галявині на гостей очікувало шатро, пишне пригощення і тиха музика. Майтімо, котрий підвівся їм назустріч з розстеленого плаща, був уже цілком схожим на себе, колишнього. Тільки ще закоротке волосся нагадувало про перенесений жах. Та ще рука, але каліцтво милосердно приховував широкий рукав гаптованого валінорського вбрання.

Гості розмістилися довкола білої скатертини, на якій було розікладено як дари лісу, так і вміло приготована мисливська здобич, про яку, напевне, подбала Шалена Трійця. Ельдар вживали м’ясо тварин дуже зрідка, у виняткових умовах, але нинішні умови і були винятковими.

Розмовляти одразу про справи вважалося нечемністю, тож Нолофінве та його супутники куштували страви, вихваляли митців-кулінарів, якими виявилися, як на те, мисливці Туркафінве та Куруфінве, і слухали гру Ельдар з Міnya Nosse. Потім арфу взяв Фінарато, йому відповів Макалауре… Давні суперники грали та співали пісень Тіріону, і Майтімо, котрий сидів на почесному місці, поруч з Нолофінве, усміхався знайомим лагідним усміхом, згадавши щось давнє і добре.

— Нехай тепер Фіндекано заспіває про свою звитягу, — медовим голосом запропонував Куруфінве.

Власне, нічого незвичайного в цій пропозиції не було — брати Майтімо не знали, що Фіндекано так і не склав про це пісню… Однак… Сам Фіндекано не насмілився б запропонувати таке в присутньости Руссандола… і нагадати Майтімо про Тангородрім.

— О, я поганий співак, і ще гірший поет, — відповів Нолофінвіон так само ввічливо, — я не склав цієї пісні вчасно, а тепер уже запізно. Власне, в цій історії забагато жаху, і тому…

Від Фіндекано не укрилося, що очі Майтімо спалахнули смарагдовим вогнем, і він позирнув на Куруфінве так, що той відвів погляд. Не укрилося і те, що Шалена Трійця сидить, наче на голках, що запальний Моріфінве є багряним на виду, а Туркафінве хоч і зберігає спокій, але на тонких його вустах блукає зла усмішечка.

За ці кілька днів поміж братами щось сталося… Колись єдині в усьому Феанаріони явно поділились на два табори: Шалена Трійця — проти решти. Макалауре сидів поруч зі старшим братом, спокійний і гордовитий. Зацькований вираз його обличчя де й подівся — quentaro відчув опору. Цю ж опору відчували близнята — Амбаруссар з серйозним виразом на юних личках позирали на Куруфінве засуджуюче і трохи не гнівно.

— Якщо ми вже насолодилися музикою — перейдемо до справ, — сказав Майтімо, — Три Доми Нолдор понесли великі втрати… Спершу ми втратили Великого Князя Фінве, і ця втрата спричинилась до рушення Нолдор з Валінору… Ельдар гинули у битвах, але найбільше постраждало рушення князя Нолофінве — Другий та Третій Доми. Постраждали через необачність Великого Князя Феанаро, котрий успадкував титул і звання від свого батька Фінве.

Трійця Феанаріонів завовтузилася. Моріфінве хотів щось сказати, але Руссандол лише повернув голову, і його брат стримав себе.

— Опісля загибелі батька, — рівно продовжував Майтімо, — я є нині Великим Князем Нолдор, і князем Мinya Nosse. І, як особа, обтяжена владою і відповідальністю, приношу князю Аttеa Nosse Фінве Нолофінве, та княжичу-наміснику Nelya Nosse Артафінде-Фінарато вибачення за те, що князь Феанаро зробив в Лосгарі. Я бажаю, щоб поміж нами усіма квітнув мир і спокій.

— Я приймаю ваші вибачення, Великий Князю, — мовив Нолофінве так само рівно, — і всім серцем прагну миру і спокою.

— Я приймаю ваші вибачення, Великий Князю, — продзвенів сріблом голос Арафінвіона, — і бажаю спокою та миру.

— На знак наших добрих намірів, — продовжував Майтімо, — ми віддаємо постраждалій частині рушення дві третини нашого майна, а також половину табуна валінорських коней…

Фіндекано, котрий уважно стежив за Шаленою Трійцею, нашорошив вуха. Брати перешіптувались поміж собою, не наважуючись увійти в оsanwe перед очима Майтімо, котрий одразу б розпізнав той особливий зосереджений вигляд, який з’являється при обміні думками.

— О, аби цим і закінчилось, — мовив Туркафінве, ледь рухаючи вустами, — я б ладен був віддати і решту майна, якби…

— Він був налаштований рішуче…, - уїдливо озвався Куруфінве.

— Не варто було дозволяти, — прошипів Морьо[137], - брат збожеволів там… від страждань і болю…

— Можливо, — знову зашепотів Куруфінве, — Нолофінвіон вимагав у нього це, як плату за визволення. Брат завжди дотримує слова, ну, а там… на Тангородрімі… він просто мусив його дати.

Фіндекано ледь поблід. Розмова почала йому не подобатись.

- І є ще одне питання, — говорив тим часом Майтімо, — питання, що потребує вирішення. Оскільки опісля смерти Великого Князя Нолдор Фінве, його титул успадкував мій батько, то нікому не здалося дивним, а чи непризвоїтим, що після загибелі Великого Князя Феанаро, його має замінити старший син. Мав би замінити… якби Великий Князь Феанаро не підпалив в Лосгарі кораблі.

Великим Князем Нолдор має бути особа, котра не заплямувала себе ні в Альквалонде, ні в Лосгарі. Вона має бути старшою від нас за віком, і більш досвідченою, аніж молоді Ельдар, які краще володіють мечами, аніж власним розумом. І тому, я передаю свої права на верховне правління нашим народом брату мого батька, князю Нолофінве Фінвіону.

— Він все таки це сказав…, - прошипів Моріфінве не втримавшись, — він це сказав…

— О, тепер, — прошелестів Куруфінве, — поміж верховною владою і його оtorno лише одна особа… А йде війна…

— Я зрікаюся своїх прав успадкування, — тихий голос Майтімо був все таким же розміреним, — за себе і за своїх братів. Не скажу, щоб вони одностайно схвалили моє рішення, але мене підтримала більшість…

— Більшість… — хмикнув Туркафінве ледве чутно, — quentaro, котрий не встигав втирати сльози, замість того, щоб княжити, і двоє дітей…

— Я сказав своє слово, — закінчив Руссандол, — і очікую на відповідь князя Нолофінве.

Фіндекано позирнув на батька. Нолофінве сидів в глибокій задумі. Юнак не знав, чи розчув батько шипіння трьох Феанаріонів, але князь Аttea Nosse був явно не в захваті від пропозиції небожа.

— Нельяфінве, милий родичу, — мовив князь нарешті, - вибач мені, що я не називаю тебе Великим Князем, я ще не звик називати так і Феанаро, не встиг звикнути… Пробач… Я вдячний тобі за довіру, вдячний за те, що ти від серця намагаєшся виправити батькові помилки. Однак, звання Великого Князя тут, в Ендоре, не є тою блискіткою, за яку ми сперечалися з моїм братом. Це — відповідальність, страшна і кривава, це слава войовника і погибель в разі поразки… Коли я вирушив з Тіріону, то одною з причин мого відходу було бажання зберегти вас, молодих, бо на свого брата я не сподівався… І ось нема Феанаро, і мого молодшого сина теж нема, а ти, Нельяфінве, зостався в живих лише дивом Божим, бо мій син не зміг би допомогти тобі без орла Манве. І я зрозумів, що нікого не зможу зберегти, і нікому не зможу допомогти, однак я спробую, спробую це зробити… Дехто з твоїх братів є незадоволеним — але ж я не є вождем, котрий приймає рішення одноосібно, і якому байдуже до думки рідних. Всі рішення ми прийматимемо разом, однак, як то і належить, на війні наказ Великого Князя буде законом. Так воювали Пробуджені, так поводився Великий Князь Фінве, так буду поводитись я…

Майтімо поволі підвівся. Нолофінве теж встав. Звелися на ноги з розстелених плащів і всі інші.

— Дай мені його, Макалауре! — звернувся Руссандол до співця.

Макалауре вийняв з-під плаща скринечку рожевого дерева, і відкинув кришку. В скринечці, на подушечці з жовтого оксамиту спочивав обруч з золотих квітів, який Фіндекано бачив колись на голові князя Фінве під час великих свят.

— Вінець Великого Князя, — мовив Руссандол, підхоплюючи скриньку лівицею, і зграбно схиляючи коліно, — прийміть мій князю і родичу.

Нолофінве обережно взяв скринечку, і опустив вії. Він теж згадав…

Підвестися Майтімо допоміг Макалауре. Урочиста частина наради видимо закінчилася, бо на знак Руссандола знову заграла тиха музика. Нолофінве відійшов набік з Фінарато, щось обговорюючи. Трійця Феанаріонів трохи заспокоїлась — те, чого вони боялись, вже сталося, і змінити нічого не можна було. Фіндекано подивився на Куруфінве з милим усміхом і мовив:

— Ми так давно не бачились, родичу… Я маю до вас справу, яку варто обговорити наодинці.

— Я з радістю… — відповів трохи заскочений Куруфінве, — відійдімо…

Вони заглибились в ліс. Звуки музики стали майже нечутними.

— Так що… — почав Куруфінве, але закінчити не встиг. Фіндекано ухопив його за відлоги куртки, притис до дерева і схопив за горло.

— Милий родичу, — мовив стиха, — якщо поміж Нолдор поповзуть чутки, що Фіндекано Астальдо, побачивши свого побратима прикутим до скелі, спершу змусив його присягнути передати верховну владу князю Нолофінве, і лише тоді поліз його рятувати, то ваше життя стане дуже сумним. Я не буду вас убивати — Майтімо любить всіх своїх братів, хоч дехто того і не вартий… Однак — змушу проковтнути брехливого язика. Ви все зрозуміли?

Куруфінве зрозумів все… З синіх очей родича на нього дивилась погибель, невблаганна і жахлива.

- І якщо ви будете продовжувати нашіптувати своїм братам, що Руссандол віддав корону князю Нолофінве, щоб розчистити дорогу до влади майбутньому батьковбивці, або тому, хто очікує загибелі Великого Князя, то я подбаю про те, щоб вам нічим було шепотіти. Рівно, як і тоді, якщо ви нагадаєте старшому брату про час, проведений у полоні… Про муки, приниження і безпомічність… Я не можу про це співати — а ви… ви будете мовчати. І хай тільки Майтімо почує хоча б один натяк… Я впораюсь і з вами трьома — хоч разом, хоч поодинці.

Куруфінве вже хрипів. Вродливе лице його посиніло. Фіндекано відпустив його і мовив ввічливо:

— Дякую за приємно проведений час.

Майтімо вже хвилювався… Він зустрів Фіндекано на лісовій стежці, неподалік галявини, на якій відбувалася зустріч.

— Астальдо, — мовив, — що сталося? Де Атарінке?

— Там, у лісі, приводить себе до ладу, — незворушно відповів Фіндекано, — він упав…

— Часом не на твій клинок?

— Я не дозволив би собі цього, оtorno. Особливо, опісля твоєї самопожертви…

— О, — вимовив Майтімо, — швидше я переклав свій тягар на плечі твого батька…

— Троє проти чотирьох… Мені так жаль…

— Нічого, — сказав Руссандол жорстко, — вони звикнуть. Батько їх розбестив — ці милі юнаки не хочуть знати нічого, окрім своїх витребеньок. Влада… Моє зникнення наблизило їх до влади, вони раптом зрозуміли, особливо Тієлкормо, що Макалауре не протримається довго на моєму місці. Співець або загинув би, або збожеволів, відчуваючи мої страждання. Ти знаєш, що він носив на тілі оту мою косу, яку відрізали urqui?

— Знаю. Бачив…

— Отже — Тієлкормо подумав, що… Нині йому самому соромно, але він мав певні надії… Карністіро простіший, його ображає сама ситуація — щось наше віддали комусь… А от Атарінке був батьковим улюбленцем, найближчим — останнім часом, і його зачепило оте… краєчком. Однак, ти не хвилюйся, побратиме — я приведу їх всіх до ладу. У мене вистачить на це сили, будь певен.

З-за дерев з’явився Куруфінве. Він ледве йшов, тримаючись за горло.

— Атарінке, підійди, — вимовив Майтімо, — і ви, двоє — нічого ховатись за деревами. Я зоставив свій голос на скелях Тангородріму і не можу говорити занадто голосно.

Тієлкормо і Карністіро вийшли зі своєї засідки. Білявий мисливець дивився холодно і спокійно, а його брат ледве стримував гнів.

— Слухайте мене, — вимовив Руссандол майже пошепки, але брати втягнули голови в плечі, як від крику, — слухайте, нерозумні особи… Те, що я зробив — необхідність, страшна необхідність. Це — не плата за визволення, любий мій Атарінке. Це спроба врятувати вас. Ти бажав, Куруфінве, послухати, як воно було там… в Ангбанді? Там була клітка — три камінні стіни і ґрати замість четвертої. Я бачив своїх охоронців, я розумів, про що вони говорять, бо мова їхня на три чверті крадена, а на чверть складається з жестів і згуків. Дорослий urko княжого роду, мої милі, може досягнути певної влади лише тоді, коли загризе своїх братів. Таку страшну сходовершу їм вигадав Морінготто. Вони починали гризтися ще в дитинстві, і врешті решт виживав один, який і обіймав посаду воєводи, або просто командира воїнів. Тоді переможця винагороджували чоботями і нагаєм — це у них заміняє княжий вінець. Чоботи — для того, щоб краще було топтати провинних підлеглих, нагай — для покарань тих же підлеглих і… і для знущань над полоненими. Підніми очі, Карністіро, це ти назвав мене божевільним? Я-то якраз при здоровому розумі, хоча їхні нагаї не раз використовувались за призначенням. І я думав, що повернувся до родини, а не до орочої зграї… Макалауре є слабким, Тієлкормо? О, ні — він тримався сам, і не дав впасти в розпач нашим воїнам. Амбаруссар є дітьми, говориш ти? Близнята зовсім юні, однак вони, опісля одного випадку в Лосгарі, розуміють більше, ніж ви, троє. Я віддав свої права і великокняжий вінець Аttea Nosse для того, щоб ви, милі мої братики, ніколи не говорили, що старший брат повернувся з Ангбанду божевільним, а Макалауре тільки співець, а отже… Я не хочу, Тієлкормо, щоб Атарінке набридло очікувати, коли ти загинеш у битві. Я не допущу, щоб ви перетворилися на тварей. Я говорю вам все це в присутньости Фіндекано Нолофінвіона, бо він ніколи не зраджує чужих таємниць, і мовчатиме про мою ганьбу, і ганьбу нашого роду. Ви бажаєте влади? Я наділю вас землями на прикордонні, і сам стану поруч — володійте! Бийтеся з Тьмою, доки вона не пожерла вас!

На Шалену Трійцю було страшно дивитись. Де й поділась усмішечка Тієлкормо. Карністіро дивився просто перед собою, у нього тремтіли вуста. Навіть Атарінке пройняло, і він не підводив очей, вчепившись в вилоги розшарпаної куртки.

— Я щадив вас, — шепотів Майтімо, — я думав обійтися натяками. Ви не зрозуміли, брати мої, вам стало шкода великокняжого вінця, який так личив Рудому Майтімо, а може, згодом, перейшов би і до вас. Чи не так, Тієлкормо? До твоїх білявих кіс — та ще й корону… Але сталося… Колись ви подякуєте мені за те, що зосталися Ельдар.

Моріфінве не витримав першим.

— Ти можеш пробачити мене, Старший Рудий? — спитав він, — чи є межа, за якою…

— Нема межі для моєї любові, - відповів Руссандол, — я пробачаю, Карністіро…

Тієлкормо не міг спромогтися на слово. Перший красень поміж Феанаріонів стояв, схиливши голову, і ніжне його обличчя палало, наче захід Васи. Фіндекано, котрий весь цей час думав, чи не перебільшує Майтімо провини Трійці, зрозумів, дивлячись на нього, що Туркафінве таки насправді приміряв вінця…

— Я не те…, - врешті сказав Тієлкормо, — я зовсім… Майтімо… Я… Я не хотів… Ми полізли в ті гори… Ми намагалися… Підібралися трохи не до самого Ангбанду… Мене було поранено… Така невдача … Я тебе люблю… Краще б мене… на ту скелю… Рудий… Ну, вибач… Ну…

— Мій хоробрий, — сказав Майтімо лагідно, — я пам’ятаю Підзоряну битву, і те, як шалена атака твоєї кінноти принесла нам перемогу. Тоді ще живий був татко, і зорі сяяли над нами, і зорі сяяли в наших серцях і на наших щитах… І ви забули про тих, хто зостався в Арамані, тільки я не забував, але й мене захопив вихор бою… Все гаразд, брате. Я з тобою.

У Куруфінве, котрий дивився на все це, звузилися очі. Фіндекано раптом зрозумів — цей не визнає провини. В дружній сімці таки зосталася прогалина, яка згодом могла принести чимало клопоту. Атарінке, молодший з Трійці, незважаючи на юний вік, був серед трьох братів верховодою, завдяки тому, що успадкував від Феанаро і зовнішність, і характер. Тільки князь Феанаро був запальним, все так, але не підлим. А Куруфінве-молодшого наче дійсно зурочив Морінготто, вклавши йому в душу бажання потаємної влади над душами і помислами своїх братів.

Поки що лише братів… А далі?

— Вибач… брате, — прохрипів Атарінке, більше вдаючи, що йому ще боляче, і він не може говорити.

— Що з тобою? — спитав Майтімо ледь насмішкувато.

— Холодний… вітер… Застудився…

Щось подібне, мабуть, відповідали Руссандолу його зірвиголови в не такому вже й далекому дитинстві, коли приходили додому зі слідами бійки.

— Не дражни більше вітер, братику. Ми знову разом. Ідіть до гостей, розважте їх. Ми з Фіндекано прийдемо пізніше.

Нолофінвіон провів очима трьох синів Феанаро і повернувся до четвертого. Лице Руссандола помарніло — напруга далася взнаки.

— Знову зник голос, — прошепотів Майтімо, — Рудий ще довго не зможе співати…

— Чи не занадто ти був різким з цими… дітьми?

— Нічого… Витримають. Ми, Ельдар, дорослішаємо поволі, і тіло дозріває раніше за розум. Братам доведеться подорослішати швидше — ось і все.

Фіндекано прикусив собі язика, стримуючи питання, яке було б недоречним і нечемним. Він розумів як-то було Руссандолу повернутись з Залізного Пекла і зрозуміти, що дехто плекав певні надії на його погибель, і те, що буде опісля. Він би не пробачив подібного, скажімо, Туракано… Напевне б не пробачив… А може… Хтозна… А Майтімо — він же зовсім інший, його оtorno… Шалено гордий Нолдо — це про нього.

— Якщо ти хочеш запитати, чи був я щирим, пробачивши їх, — був…

— Як ти здогадався, Руссандоле?

— З виразу твоїх очей, оtorno. Я вже говорив тобі — не смій мене жаліти. Це моя родина, мої клопоти. Я впораюсь — вони стануть справжніми воїнами-Ельдар. Бо я люблю їх усіх, з усіма їхніми слабостями і промахами. Хіба ти не так любиш своїх братів… Тобто… Вибач…

Про загибель Аракано Нолофінвіон оповів своєму приятелеві вже давно. Однак, Майтімо все ще не міг звикнути до того, що у оtorno нині є лише один брат.

— Не знаю, — мовив Фіндекано в задумі, - у нас… У нас були зовсім інші стосунки. Ми ніколи не були одним цілим — я, Турондо, Аракано… Арельде була ближчою до Турондо, а взагалі — трималася на відстані. Мені є дивною ваша палка любов і така ж палка зненависть. Стережися Куруфінве — мені здається, він близький до того, щоб зненавидіти тебе.

— Бідолашний брат найтяжче пережив батькову загибель. Я витягну його, не хвилюйся… А тепер ходімо на галявину, бо чемні Ельдар ще подумають, що ми тут повбивали одне одного…

— О, хіба таке можливо? А для чого б тоді я лазив по скелям?

— Щоб не відступити цієї чести Морінготто, хіба ні? Куруфінве так би і сказав.

Майтімо завжди усміхався так, що його лице аж світилося зсередини. Він уже не гнівався, а підсміювався над своїми неслухняними родичами. Руссандол обійняв Фіндекано за плечі і вони пішли на звуки далекої музики, все ще усміхаючись одне одному.

***

До князя Ельве Сінголло відрядили посланника на другий же день опісля вікопомної наради.

Посланником був Ангарато. Він повіз до Доріату дари, щедрою рукою вділені Майтімо, листи від Фінарато, котрий нагадував князю Ельве про родичання, листи від Артаніс та Айканаро, а також — послання від Великого Князя Нолдор Нолофінве Фінвіона.

Про Альквалонде в тих посланнях не було сказано нічого. Князі Нолдор довго радились — Руссандол з Фіндекано вважали, що варто одразу оповісти правду, а там — що схоче доля, Туракано був за обережність, і за неї ж виступили всі княжичі й князівна Nelya Nosse. Феанаріони ж на нарадах помовчували задля Майтімо і себе самих. Старший Рудий не пробачав їм нині щонайменшого непослуху, а Ант, зброєносець, котрий вже достатньо вивчив квенья, щоб вчасно наставити вушко там де треба й не треба, оповів Фіндекано, що «шестеро княжичів Феанорінгів» скаржилися одне одному, що «князь Маедрос» утискує їх. Скарги ці почув «сам Маедрос», якого Ант обожнював лише трохи менше за свого княжича, і прохрипів своїм зірваним голосом: «Ви хотіли вождя, милі браття — буде вам вождь, твердіший за князя Феанаро».

Доки Нолдор очікували на повернення посланця, в усі боки нового краю було розіслано вивідачів, землезнавців, рудознатців… Визнавалися виходи рудних жил, вивідувалися родючі поля і місця для майбутніх фортець, ліси, багаті дичиною, і ріки, багаті рибою. Ніхто в цих багатющих землях не жив, бо занадто близько були руїни Ангбанду, і орки часом робили набіги аж до кордонів Доріату. Лише найсміливіші з Синдар та Нандор блукали лісами Гітлуму, Неврасту та Белеріанду.

Оскільки це були родини, схожі за натурою на рід Анта Доронінга, яких не влаштовував залізний лад, запроваджений в Доріаті, то вони дивились на новоприбулих Еldrim нашорошено, але з цікавістю і без ворожнечі. Почалося братання, обмін піснями, змагання у володінні луком та іншими видами зброї… Нолдор, які, по старій пам’яті, дивилися звисока на срібноволосих родичів Телері, швидко втямили, що Еldrim Сутінків є відважними, майже такими самими палкими, як і самі Нолдор, обожнюють пісні, в яких їм мало хто міг дорівнятися, а вже з лука стріляють так, що їхнє мистецтво визнали навіть гордовиті стрільці Фіндекано, котрі пишалися своєю вправністю. Однак, самого Фіндекано перевершити не зміг жоден Синда, і лісами полинули пісні про великого лучника Фінгона.

Зрештою, Ангарато повернувся. Зібралася княжа рада, так бо Великий Князь зволив називати нині наради між родичами. Ангарато сидів поміж братами Арафінвіонами похмурий і якийсь розгублений.

— Я все оповів Ельве Сінголло, — оповідав він, — і віддав листи. Менегрот є дійсно дивом з див — це місто, вирублене в скелі. Місто камінного мережива… там прекрасні мости вінчають потічки, там альтанки, мов квіти, приховані у заростях… Княгиня Меліян — диво вроди, Напівбогиня… А князівна Лутіень, ще зовсім юне дитя, просто вражає…

— Однак, — озвався ледь насмішкувато Турондо, — мій родич має такий вигляд, ніби прибув з поля програної битви. Чи не закохався ти, Ангарато, в прекрасну доньку Майе?

— О, в Лутіень може закохатися навіть сірий гірський валун, — відповів Ангарато щиро, — але я лише милувався панною, як то і належить чемному Ельда. А битву… Битву я дійсно програв — союзу не буде.

— Князь Ельве назвав причину? — спитав спохмурнілий Нолофінве.

— Він звелів мені переказати дослівно, — відповів Ангарато, — «Нолдор вільно жити в Гітлумі й на узвишшях Дортоніону, і на порожніх та незаселених землях на схід від Доріату, проте в інших місцях мешкає мій народ, і я не терпітиму, щоб обмежували його свободу чи, тим паче витісняли з власних осель. Отож, вашим князям і княжичам з Заходу слід стежити за своєю поведінкою, бо Володар Белеріанду — я, і кожен, хто хоче жити на цих теренах, має прислухатись до моїх слів. У Доріаті не оселиться жоден Нолдо, сюди приходитимуть лише ті, кого я запрошу погостювати, або ті, хто потребуватиме моєї допомоги.»

Тиша, яка залягла в зібранні раптом урвалася сріблястим сміхом, схожим на надтріснутий дзвіночок.

— О Великі Валар, — сказав Майтімо, відсміявшись, — Нолдор, це голос вождя… Володар Белеріанду… Володарем зветься той, хто дійсно володіє, а Тінголло милостиво подарував нам право селитися на землях, непідвладних йому. Він панує лише в Доріаті, тож нехай радіє, що його сусідами будемо ми, а не орочі орди,

— Однак, що за стиль, — мовив Нолофінве стиха, — просто пісня…

— Напевне, — єхидно сказала Артаніс, котра завжди приймала участь в нарадах, — цю горду відповідь складав сам великий Даерон, перший співець Доріату. Я чула, що він уклав писемність для Синдар, хоча сам Сінголло використовував для переписки з батьком моєї матері тенгвар — буквицю Феанаро. Тепер князь Ельве напевне забув тенгвар, а нас вважає за настільки нерозумних, що говорить з нами вустами посланника, як до зустрічі Квенді з великим Ороме.

— Ангарато, — спитав Нолофінве, — така гостра відповідь не була обумовлена тим, що князь Ельве отримав звістки з Заходу?

— Ні, - відповів Ангарато, і мимоволі позирнув недобре в бік синів Феанаро, — звісток з Заходу не було уже давно. Вони нічого не знають про Альквалонде. Князь Ельве та княгиня Меліян, незважаючи на різкий тон звернення, запросили до Менегроту княжича Фінарато з братами та сестрою, як кровних родичів. Але це, власне, єдині приязні слова, які я почув в Менегроті.

— Нічого нам там робити! — пирхнула Артаніс, — ці родичі занадто пихаті для вигнанців-Нолдор, проклятих Суддею.

— Я б не відмовлявся так різко, — обережно мовив Фінарато, — з Доріатом потрібно підтримувати зв’язок, і може, згодом…

— Власне, — підтримав його Ангарато, — я теж такої думки… У них добре вишколене військо, а воєвода Маблунг…

— Нема чого, — раптом різко мовив Моріфінве, який вже давно не міг всидіти на місці від люті, - синам Арафінве взагалі там бувати! Чи може, тобі, Ангарато, сподобалося носитися гінцем туди-сюди, оповідаючи байки в печерах Менегроту, та привозячи образливі відповіді? Як би не заносився цей пихатий Ельве, але він є лише Моріквендо[138], і ним і зостанеться тисячі літ. Не забувай, що Третій Дім прибув аж сюди на хвості у Другого Дому, ваш князь зостався у Валінорі, і ви не маєте права укладати угоди… Чи може ви скористаєтесь отим родичанням? Велика честь для Ельда мати за батька володаря Нолдор, але мати ваша — Телере, а ми переконалися ще в Альквалонде, що Телері жадібні та ледачі істоти, нездатні ні на дружбу, ні на родичання, і таким же є князь Тінголло!

Ангарато підхопився зі свого місця. На щастя, нарада відбувалася в шатрі у Руссандола, чия черга була сьогодні приймати гостей, і ніхто з Ельдар не бачив сварки.

— Ти, пихатий сину Феанаро, — вимовив Арафінвіон, — всі наші біди і погибель від твого роду… І ти дорікаєш мені матір’ю, ти, чистокровний? Ти дорікаєш мені опісля того, як ви покинули брата в обіймах смерти і вже майже поділили його вінець?

Моріфінве теж підірвався зі свого місця і схопився за меч.

— Сядь, Карністіро! — почувся шепіт Майтімо, — Наказую — сядь!

— Він образив тебе і нас!

— Мене вже нічого не може образити, — прошипів Руссандол, — чи чуєш, нерозумна істото? Поклади зброю, і займи своє місце!

Моріфінве сів. Страшний понівечений голос Майтімо нагадав йому про їхню спільну провину болісніше, ніж слова Ангарато.

— Вибачте мене, князю Нельяфінве, — мовив Ангарато ввічливо, і голос його мимоволі потеплішав, — але я нині покину ваше шатро. Ви особисто нічим мене не скривдили, і я завжди шануватиму ваш нескорений дух, але дозвольте вам поспівчувати — вам не пощастило з родичами!

З тим Ангарато повернувся і майже вибіг з шатра. За ним вискочив Айканаро, кинувши на Моріфінве нищівний погляд. Артаресто поглянув на Фінарато і зостався сидіти.

— О, — медовим голосом сказала Артаніс, — мої брати є палкими незгірш за чистокровних Нолдор… Але дозвольте сповістити вельмишановного Моріфінве, що Артаніс Алтаріель Арафінвіоні не буде перед тим, як навідати родичів, питати дозволу у нього…

— Я прошу, — озвався Нолофінве, — припинити ущипливі промови, і подумати над тим, що робити далі. Власне, я пропоную ось що… Вільних земель тут вистачить і на десяток рушень, таких, як наше. Ми маємо взяти Морінготто в облогу — оточити Північ ланцюгом оборонних фортець… І тримати облогу, аж доки не накопичимо сил для взяття Ангбанду. Ви ще не забули, милі родичі, для чого ми прийшли сюди? Аж ніяк не для того, щоб оголосити війну Ельве Сінголло за його нерозумну відповідь. Ми прийшли битися з Пітьмою Півночі, і нам байдуже, чи захоче нам допомогти князь Ельве, а чи волітиме відсиджуватися за вичаруваним його жоною-Майе захистом. Однак, у будь-якій війні, краще мати за спиною приятеля, або — хоча б — не ворога. Арафінвіонів запросили до Менегроту — гаразд. Побувайте там усі… Особливі надії я покладаю на мудрість нашого Фінарато і… на вроду Артаніс.

По колу Ельдар пронісся тихий смішок, а присутня тут таки Арельде трохи ображено випнула вустонька.

— О, моя донька теж гарний миротворець, — всміхнувся Нолофінве, — але на жаль її не впустять до Доріату без особливого запрошення. Втім, можливо, з часом недовіра розвіється, і ми будемо вільно навідувати одне одного. Нараду закінчено, Нолдор. А найближчим часом, коли повернуться всі наші вивідачі, ми розподілимо землі і рушення розділиться, як ріка ділиться біля гирла. У кожного князя буде досить своїх клопотів, сутичок стане набагато менше…

— Я сподіваюся, що мої землі будуть достатньо далеко від князівств синів Феанаро, — пробурмотів Турондо, — ці особи, я говорю, звісно, про трьох з них, приносять колотнечу всюди, де з’являються.

Розподіл земель відбувся десь через повну зміну Рани, названу місяцем. Однак, Фіндекано розлучився з побратимом ще до того. Майтімо виміряв на мапі шмат земель на сході, ткнув пальцем в крапку, біля якої зі слів мандрівних Синдар було написано Пагорб Гімрінг, і сказав:

— Тут я збудую твердиню… І тут буде мій дім.

— Майтімо, — мовив Фіндекано, який був на той час в гостях у брата, і роздивлявся мапу разом з ним, — подивись-но… Тут, з північного боку лише рівнина…

— Лотлан…

— Якщо з Півночі почнеться наступ, то, швидше за все, головний удар буде саме сюди.

— О, я чекатиму, я буду готовий…

— Майтімо…

— Побратиме, — лагідно сказав Руссандол, — в моєму житті зосталася єдина світла пляма — наше оtornasse… І єдина жага — бажання помсти! Я не шукатиму собі подруги, бо не бажаю жалості, бо не хочу, щоб прекрасна діва опустила очі, побачивши на моєму тілі сліди від катівських знарядь. Я не хочу, щоб мною опікувалися… Я не хочу, щоб мене ганьбили мої нестримані родичі. Ось бачиш узгір’я Дортоніону? Тут помічено прохід, ним колись орки прорвалися до рубежів Доріату. Тут віють холодні вітри, і тут я виділю землі для моїх любих Тієлкормо та Атарінке, щоб вони трохи охолодили свої гарячі голови. Бачиш, за цим проходом, що зветься Аглоновим, є земля, яку Синдар звуть Гімлад. Тут моїм красеням буде затишно і не тісно. І діло матимуть — стерегтимуть Аглонів прохід. А ось — долина Талат-Рунен, Синдар говорять, що там є озеро Гелеворн, невимовної краси… Туди я відправлю Карністіро, говорять там, в бескидах Еред-Луїн, живуть Наугрім — якраз йому до пари, запальні і буркотливі.

— Він оголосить їм війну одразу ж по приїзді, - хмикнув Фіндекано, якому затія побратима не подобалася все більше.

— О, ні… Він зневажатиме їх, а вони його, і кожен намагатиметься обдурити сусіда. А отут, між рукавами ріки Геліон, я оселю мого quentaro, мого Макалауре, щоб мати можливість частіше чути його золотий голос.

— Малих ти зоставиш біля себе? — спитав Фіндекано, зітхнувши.

— Ні, вони відправляться на південь, в ліси Белеріанду.

— Це зовсім неподалік від Доріату…

— Тому я й посилаю туди Амбаруссар. Вони зможуть привабити до себе Синдар, ну і небезпек там поменше. Зате — які мисливські угіддя! Весь Східний Белеріанд переповнений неляканим звіром…

— Майтімо, але ж між нами буде неймовірна відстань…

— Я приїздитиму. Ти теж… І ще…

Руссандол підійшов до великої скрині, що стояла в кутку шатра.

— Ми взяли з собою батькові видющі камені.

— Палантири?

— О, так… Я дам такі камені Фінарато, Туракано, твоєму батькові… І тобі.

— Ми зможемо говорити…

— Ми зможемо навіть бачити одне одного. Я надсилатиму тобі листи і малюнки.

— Майтімо… Як?

— Лівою. Я навчуся. Навчився ж я битись обіруч. Хіба моя лівиця не втримає пензля, якщо вже може тримати меча?

— Дозволь, — вирвалося у Фіндекано, — поїхати з тобою…

Майтімо похитав головою.

— Ти — старший син Великого Князя, його опора. Мені шкода, оtorno… Але ти бачиш сам — Шалена Трійця весь час шукає з кимось звади. Те, що Морьо зчепився з Ангарато — лише крапля в морі. Вони, мої троє, і досі думають, що ми в Тіріоні, і потрібно блищати мечами і вихвалятися кольором плащів. Нехай скуштують справжнього діла — порубіжжя. Ну, не сумуй, мій побратиме. Я не можу бачити твоїх змучених очей.

— Опісля всього — просто роз’їхатись. Тяжко…

— Судьба, — зітхнув Майтімо, — не забувай, що ми прокляті і грішні Нолдор.

Десь днів за десять опісля цієї розмови табір Міnya Nosse знявся з місця і вирушив на схід майже у повному складі. Супроводжували їх провідники-Синдар, вельми здивовані з того, що прибульці з Заходу вирішили поселитися в тих небезпечних місцях. Дорога туди теж була небезпечною — вузький коридор поміж кордоном Доріату, оточеним захисними чарами і горами Еред- Горгорот. Синдар запевняли, що бачили в тих горах тінь велетенської павучихи, і що води гірських річок нині стікають отрутою. Однак, Руссандола це не злякало, а Фіндекано провів друга добрий шмат дороги і повернувся в супроводі своїх лучників та вірного Анта до озера Мітрім.

Рушення розпадалося поволі, розтікалося, мов потоки з гір.

Вирушив до побережжя, в землі, звані Невраст, Туракано зі своїм загоном і частиною обозу, забравши з собою малу Ітарільде. З Туракано зголосилася поїхати Арельде, котра замінила племінниці матір. Арафінвіони з вірними Третього Дому відправилися до Західного Белеріанду. Фінарато намірявся оселити братів з частиною війська в Дортоніоні, стерегти рівнину Ард-Гален, яка теж була беззахисною перед ударом з Півночі. Планів у юного князя було безліч — таки домовитися з князем Ельве, укласти союз з Кірданом, князем тих Телері, котрі свого часу не вимандрували до Валінору, а зосталися на Побережжі. Князівство те звалося Фалас, а його мешканці звикли називати себе Фалатрімами.

Фіндекано не сумнівався, що його мудрий родич зуміє породичатися з усіма, або, принаймні, не посваритися ні з ким. Однак, з відходом Nelya Nosse, його сум посилився — ще один добрий приятель надовго покинув його.

А вони з батьком зосталися в Гісіломе…

Гісіломе… Так Нолдор називали Гітлум. Земля Імли…

Тут було прохолодно, набагато прохолодніше, ніж в Амані, та Нолдор не звертали на це уваги, жартуючи за своїм звичаєм, що в Гелькараске було холодніше. Тут клубочилися тумани, які повзли від Півночі, і говорили, що ці тумани напущено Морготом.

Та тумани врешті розвіялись під променями Вогняного Серця, і Гітлум став ще прекраснішим, ніж був.

Князь Нолофінве відвів своєму старшому сину великий шмат землі, що звався Дор-Ломін. Гірське пасмо Еред-Ломін відділяло князівство Фіндекано від Неврасту, де оселився Туракано, а за відрогами Еред-Ветріну починалися землі Фінарато.

Нолофінве поспішав. Він порадив Нолдор з рушення будуватись біля Мітріму, бо долина Срібного Озера в гірському кільці була непогано захищеною. Сам же, з воїнами і майстрами розпочав на сході Еред-Ветріну, біля витоку ріки Сіріон, будівництво оборонної твердині Барад-Ейтель, в землі, яку, за назвою джерела, називали Ейтель-Сіріон. Звідти було видно рівнини Ард-Галену, і по ним весь час снували кінні вивідачі, ховаючись у високих травах, добираючись часом трохи не до Тангородріму, триглавий верх якого можна було розріжнити з вежі твердині серед повитих туманом гірських пасем.

Князь Нолофінве стежив за Ард-Галеном з одного боку, а ще рівнину пильнували з Дортоніону Ангарато з Айканаро, і з Барад-Ейтель було видно їхні сигнальні вогні.

Фіндекано виморював себе роботою до повного виснаження. Він метався поміж Барад-Ейтель та своїм княжим містом Ломіоном, тесав камінь, будував, викладав стіни, кував зброю… Часом він згадував садибу Нолофінве в Тіріоні, власні вироби з золота й срібла, що тішили око, картини, книги — і задумувався, а чи варто було…

Та заживали рани на руках, змучених непосильною працею, поволі, але вірно росли стіни твердинь, розросталося поселення Нолдор біля Мітріму — і Фіндекано став знову чути спів птахів, і бачити красу лісових озер та величних гір. Арфа, забута й запилюжена, знову була видобута на світло Васи, чи як Синдар називали денне світило — Анари, і молодий Нолдо згадав, що він є Ельда, який понад усе цінує красу і витонченість.

В його фортеці Ломіон окрім власне загону воїнів, котрі зосталися зі своїм cano, поселилися їхні жони та діти, з берегів Мітріму переселилися деякі незаміжні діви, котрі сподівалися… Окрім того до Ломіону зійшлися з довколишніх лісів цікаві блукаючі Синдар, котрі з камінних будівель знали лише Менегрот, і тому мандрували від твердині до твердині, ніде не залишаючись подовгу.

Деякі Синдар, однак, лишились в Ломіоні, збудували собі за допомогою Нолдор будинки, і поселилися в них, бажаючи спробувати нового життя. Життя було цікавим, особливо для жон, які перейняли від Нолдіе способи виготування шовку-павутинки, та інших тканин. Однак, до війська Синдар йшли неохоче, мотивуючи це тим, що, аби вони хотіли виконувати накази, то сиділи б у Доріаті, під рукою Ельве Сінголло.

Фіндекано особливо й не наполягав. Його залога майже повністю складалася з Нолдор, а у Синдар він лише прохав помочі при будівництві укріплень. Срібноволосі лісові Еldrim, однак, охоче служили вістовими, переносячи листи від фортеці до фортеці. Вони не боялися дальньої дороги, а до всіляких небезпек були байдужими, аж поки ті небезпеки не виростали перед ними зненацька.

Майтімо поволі ставав спогадом, дорогим, але далеким. Як тоді, коли він поїхав за батьком до Форменосу. Фіндекано не мав змоги навідати пагорб Гімрінг, але палантир Майтімо спершу було встановлено на горбі, відкритому всім вітрам, тоді у дворі з недобудованими стінами, тоді у покої, стіни якого було прикрашено валінорськими гобеленами…

Спершу вони говорили подовгу, оповідаючи те, що трапилося у Гітлумі, та у Гімрінгу, хвалилися своїми досягненнями у будівництві, згадували Тіріон… Потім побачення в скляній кулі стали відбуватися все рідше і рідше, і дуже часто, в призначену годину, Фіндекано даремно тримав руки на таємничому виробі Феанаро, і відходив, не побачивши в ньому знайомого покоїку.

Якось до Ломіону приблукав веселий Синда, котрий мандрував до прибережних міст князя Кірдана. Він зголосився до князя Фінгона, і передав Фіндекано згорток, запечатаний відбитком персня з Зорею Феанаро.

У згортку був лист. І малюнок — Руссандол так малював їхні обличчя в дитинстві: різкими розмашистими штрихами, трохи неоковирно, однак дуже схоже.

Фіндекано довго вдивлявся в знайомі риси на малюнку. Майтімо сидів за столом, вбраний в пишний гаптований одяг з широкими рукавами. Руки лежали на столі, і обрубок правиці не був милосердно прикритий тканиною. На вродливому обличчі застиг вираз давнього болю, який ніде не подівся за проминулі літа. Просто перейшов від hrоа до fеа…

Мій оtorno, — було написано в листі нерівним почерком, ніби той, хто писав, дуже поспішав, — пробач мені, якщо зможеш. Твій побратим підпав під владу чорної туги, і трохи не вирушив до Мандосу по власній волі. Ти відаєш, що тут нема садів Ірмо, аби лікувати душі Ельдар, яким стало тоскно існувати в цьому світі. Я знаю, милий брате, що ти б намагався розважити мене, або й примчався до Гімрінгу, покинувши все — воїнів, фортецю, обов’язок… Пробач, я не терплю жалості, ти знаєш це, оtorno…

А тут, на пагорбі Гімрінг, таки чудово… Я не намалював тобі нашу твердиню, бо боявся, що мій мандрівний Синда потрапить до лап тих, кого дуже зацікавить моя фортеця. Вона таки моя, це мій рубіж, рубіж Маедроса — так бо говорять тутешні Еldrim. І я очікуватиму тут — наступу, або битви. Очікування буде довгим — що ж… Я терплячий.

Нещодавно виїздив на полювання в Східний Белеріанд, до моїх близнят, і зустрів там Фінарато з Артаресто. Останнього ти б не пізнав — звідки й взялася відвага і завзяття. Другий Арафінвіон вилікувався зовсім і, здається, вже нічого не боїться, окрім втратити старшого брата. Не дай, звісно, Боги — нехай наш Фінарато живе якнайдовше. Він теж щось будує — здається, фортецю на острові.

Оскільки від тебе нічого не приховаєш, то я зізнаюся листовно, так мені легше, бо ти не бачиш мого обличчя… Я освідчився певній панні, і вона мені відмовила. Квітка любови в моїй душі висохла, не встигнувши розквітнути… Причина відмови — моє каліцтво. Я говорив тобі колись, що ніколи не звертатиму уваги на вродливих дів, щоби не трапилось подібного, але — хіба накажеш серцю?

Не ламай собі голову над тим, хто ця жорстока діва… Вона — Синде, з місцевих, і вже покинула Гімрінг. Часом я думаю, що це судьба карає мене за Альквалонде, де я убивав за батьковим наказом. Тортури, рука, тепер це…

Але годі… Я видужав, і навіть взявся за ювелірну справу. Не питай знову — як, але оtorno надішле тобі звичаєвий дар, і тоді ти дуже здивуєшся, Фіндекано. А ще більше ти здивуєшся, коли ми зустрінемося, і я переграю тебе на мечах. Мечник з тебе завжди був… посередній, не те, що лучник. Чи може, ти вправлявся щодня?

Нині я щовечора очікую біля палантиру заходу Анари, тож поклич — я відгукнуся.

Майтімо (Маедрос) Руссандол.

Фіндекано перечитав листа двічі, тоді поглянув на змучене горде лице, змальоване на цьому портретику, змальоване лівицею у відчайдушній потребі творити, і опустив голову. У нього не було ні слів, ні сліз — Майтімо заборонив його жаліти і оплакувати. Він написав, коли все вже закінчилося, написав, щоб побратим не подумав, що його забуто.

З заходом Анари Фіндекано підійшов до давно вже не вживаної кулі Феанаро, і поклав на неї руки. Куля освітилася теплим сяйвом, але не згасла, як-то бувало вельми часто, а показала різьблений дерев’яний столик, кріселко — а в ньому Майтімо на тлі високого заскленого кольоровим склом вікна. Вікно було напіввідчиненим, і багряне світло Вогняного Серця наповнювало покоїк тривожним вогнем.

— О, нарешті, - мовив Руссандол з усміхом, — я сиджу тут вже годину… І хотів піти геть, як і кілька днів перед тим. Я вирахував приблизно, за скільки той Еdel добереться до Дор-Ломіну, але ж це Синда, розумієш? Він ще два тижні міг би милуватися метеликами поблизу Доріату.

— Не думаю, — всміхнувся Фіндекано, — отой коридор поміж Доріатом та Еред-Горгоротом навіть наші гінці-Нолдор пролітають, мов вітер, а що вже говорити про мандрівних Еldrim.

— Ти отримав листа?

— Так, оtorno…

— Як тобі мій новий почерк?

— Доволі витончений…

— А малюнок?

— Вправність є, однак мені не до вподоби вираз обличчя.

— Ти знаєш… Даймо цьому спокій. Я це пережив.

Фіндекано кивнув. Хвала Богам, з обличчя Майтімо не було видно, що він знаходився за крок від погибелі. Руссандол усміхався знайомим усміхом, і голос його дзвенів майже колишнім сріблом, і волосся відросло — брат знову пишався своєю рудою гривою, що сягала стану. Він вподобав сорочки з широкими рукавами, і зараз на ньому якраз і була така — подібна до тієї, на малюванні.

— Давай краще про щось гарне і витончене, — запропонував Руссандол, — ти знаєш, як мені до вподоби, що ми, Нолдор, уже не ходимо обірванцями і не живемо в шатрах. Власне кажучи, ми вже обжилися на новому місці. Твій батько хоче це відзначити — він замислив загальне свято…

— О, дійсно так…

- І буде воно десь в твоїх краях.

— Поблизу плес Івріну. Але це вже землі Фінарато. Татко хоче відзначити двадцятиліття рушення…

— Великі Валар, невже вже минуло двадцять літ?

— Так, двадцять літ Васи, або, якщо бажаєш — Анари.

— Я приїду… І Макалауре…

— Я приготую меча, рудий хвалько…

— Готуй… А заодно — списа. І лука теж.

— Але як…

— Не питай — як. Сам побачиш. Але мене кличуть, я мушу… Позавтра, о цій же годині.

— Так, позавтра…

З того часу подібні розмови відновилися — тепер бажав спілкуватись Майтімо. Фіндекано трохи непокоїв його занадто бадьорий вигляд, але це було краще від чорної туги, що могла спіткати Ельда, який переживав нещасливе кохання. Руссандолу не пощастило — якби він покохав Нолде з Міnya Nosse, то будь-яка панна, знаючи його історію, вважала б за честь розчісувати Рудому Майтімо волосся і власноручно готувати страви. Фіндекано був певен — багато хто з тих Нолдіе крадькома поглядали в бік свого князя і зітхали стиха — от, якби… Але чужинка, для якої правитель Гімрінгу був лише воїном, понівеченим у битві… Обрубок руки — це так некрасиво… Фіндекано почав снитися Тангородрім, і власний страшний вибір — життя, або каліцтво кращого друга. Прокидаючись, молодий cano підіймався з ложа, підходив до вікна і довго дивився на північ, уявляючи собі битву з Мороком, бажаючи її.

Свято біля плес Івріну мало відбутися в дні літнього стояння Анари. Фіндекано вже звик називати світило на синдарський лад, як перейняв багато місцевих словечок від своїх нових підданців. В Ломіоні зосталася лише залога, вельми тим розчарована, але скута залізним послухом. Особистій охороні князя Фіндекано заздрили всі воїни — вони-то якраз їхали до Івріну і мали там знакомито розважитись.

Маленький загін кіннотників з обозом виїхав з містечка за кілька тижнів до рекомого початку свята — Фіндекано не хотів поспішати. Зі стін на них сипалися найщиріші побажання:

— Нолдор, Ломіон має бути першим скрізь — і в змагу, і в коханні…

— Алмареа, щоб повернувся, везучи за спиною панночку-Синде!

— О, не говоріть з Алмареа про прекрасних дів, в обозі їде та, що розбила його серце!

— Мірімоне, чи чуєш? Ти вже знову звик їсти зі срібного посуду — не загуби кухля!

— Наш князю, придивляйтеся пильніше — говорять, що там будуть панянки з Егларесту, ніжні, мов піна на хвилях моря!

— Еркассе, останнього разу Лауральдо викликав тебе на двобій, і ти програв! Знайди цього пихатого родича Мinya Nosse, і доведи, що наше таки зверху!

— О, який чудовий вигляд має загін — самі шовки та оксамити… А воїни з Міnya Nosse ходять в полотнянках та кожушанках, бо геть позамерзали на своїх пагорбах.

— Подражніть їх там, тільки не до погибелі…

— До першої крові, Ельдар, тільки до першої…

— Анте Доронінгу, бережи нашого князя — ти за нього відповідаєш!

- І не помандруй раптово з дівчам-Нанде десь на безвість!

Охоронці Фіндекано махали руками, гукали у відповідь і взагалі — веселилися. Молодий князь давно вже не бачив таких буйних веселощів. Страшна дорога в Ендоре пригнітила його воїнів, а постійна робота для війни і на війну — виснажила їхні душі. Однак, останні кілька літ Нолдор отримали можливість віддаватися улюбленим заняттям, і нині везли з собою те, що хотіли показати родичам, або комусь подарувати — прикраси, зброю, обладунки. Те, що не могли привезти — змальовували на папері: прикрашений статуями княжий двір, різьблені камінні стовпчики галерей, басейни у вигляді чаш… Ломіон мав вигляд кам’яної квітки, надійно прихованої за поясом стін. Все це, звісно, ще вимагало продовження праці, але вже було розпочато…

На привалах лучники говорили про родовища срібла неподалік Ломіону, про золоті жили в горах, про рудні, про магічні способи виробу магтанової сталі, про дівчат, і знов про дівчат… Жінок в поселеннях не вистачало, частина з них втратила в Гелькараске коханих, і тепер жила лише надією без сподівань про зустріч чи-то в Мандосі, а чи — опісля, незважаючи на Прокляття Намо, яке шпичкою стриміло в серцях тих, хто втратив рідних. Тому панянки-Синде користувалися поміж воїнами великим пошанівком, і княжі тілоохоронці плекали потаємні бажання, що саме біля плес Івріну вони зустрінуться поглядом зі своїми обраницями.

А Фіндекано вперше за два десятки літ відчув, що відпочиває… Вже не потрібно було гнати коней, розсилати гінців, працювати при світлі Рани Мінливого, знаного у Синдар як Ітиль… Він грав на арфі, наспівуючи валінорських пісень, складав пісні сам, однак з цих, нових, пісень сочилась тривога, мов кров із рани…

«Сонце світить ніби денно

Сонце гріє ніби літньо

Не росте мій дуб зелено

Не цвіте мій квіт блакитно.

Щось віщує серцю смуток

Щось недобре, щось вороже

Чорним оком жаско, люто

Чорний ворон щось ворожить…»

— Наш cano щось затужив, — перешіптувались лучники, — чому б це…

— Ми пройшли Гелькараске на силі його духу, а нині…

— Хіба нам зле тут, в Ендоре, адже ми самі цього хотіли…

— Він тужить не за Валінором — за нами, Ельдар…

— Морінготто сидить собі в своїх печерах — йому до нас не дістатись…

— Швидше, це ми виколупаємо його звідтіля…

— О, розвеселіть князя… Алмареа, зроби що небудь…

І Алмареа підсаджувався до свого cano, і розпочинав звичні теревені про смішні випадки на будівництві, про дивакуватих Синдар-блукачів, про пихатого Ельве Сінголло, над яким потиху посміювались Нолдор…

- І уявіть собі, мій князю, говорять, що Сінголло навіть спить на троні, а красуня-донька обмахує його віялом…

- І хто ж таке говорить? — поцікавився Фіндекано, трохи отямившись від задуми.

— Ті, хто це бачив… Я чув про це на власні вуха від Синда, котрий прийшов з Гімрінгу, а тому оповів лучник загону воєводи Белега.

— Для чого Тінголу спати на троні, а не на власному ложі?

— В цьому і сенс приповідки — на ложі князь буде нижчим від жони-Напівбогині…

Ельдар захихотіли. Дружне хихикання почулося й від сусіднього вогнища — лучники любили байки Алмареа і нашорошили вушка.

— Неправда, — вступився за честь Тінгола Ант, — Аran Dinnu не спить на троні, а віддаляється у спочивальню. А панна Лутіень чемна і гожа, коли ми були в Доріаті, я бачив її, вона навчалася мистецтву співу у пана Даерона. Ми з нею майже однолітки — коли я був дитям, то вона була підлітком. Мені навіть було дозволено гратися з нею…

— А ти про це не оповідав, хитрющий Нандо!

— Чи не закохався ти в князівну, Анте?

— Нолдор, дивіться, він почервонів, немов захід Васи…

— О, недобрі, - сказав зброєносець докірливо, — закохатися… Хіба можна покохати зірку в небі? Говорять, ніби її кохає Даерон-співець і терпляче очікує, коли душа Лутіень визріє для любові.

Розмова ще довго крутилася довкола Лутіень, Тінгола та Менегроту, і Фіндекано розвеселився, забувши про раптовий спалах суму. А ранком знову була дорога під тихий спів його воїнів, аж поки, проминувши нагір’я, вони не вибралися до плеса Іврін.

Коли воїни в’їхали до розлогої долини, що оточувала плесо, то Фіндекано здалося — час повернув назад, і вони знову біля озера Мітрім. Долину заполоняли білі шатра, їх були тисячі, неначе зграя білих птахів присіла відпочити на березі.

Поставивши табір, Ельдар одразу ж кинулись відшукувати знайомих і приятелів. Долина переливалася дзвінкими голосами, цвіла вічно юними вродливими лицями немов квітами… Кого тут лишень не було — Нолдор з Неврасту на чолі з Туракано та Арельде, Нолдор з Західного Белеріанду під проводом Фінарато та Артаресто, Нолдор Дортоніону — он вже махають до Фіндекано Ангарато та Айканаро… Онде шатри Фалатрім — князь Кірдан, прозваний Корабельним Майстром, особисто прибув на свято… А мандрівні Синдар та Нандор поробили за своїм звичаєм наметики з плащів і блукають по табору, знайомлячись з усіма і радісно виспівуючи… Ось Еldrim в чудернацьких зелених, з брунатними плямами строях — Лаіквенді Оссиріанду, світловолосі, спокійні, якісь занадто тихі. А онде повіває на вітрі багряний стяг з зорею Феанаро… І вже йде по траві легким летючим кроком рудоволосий Нолдо, чиє обличчя аж світиться радістю…

— Я радий, оtorno…

— Я теж радий бачити тебе, Рудий…

— Як дібралися?

— В спокої.

— Ми теж…

Від шатра Феанаріонів не йде — майже біжить Макалауре. За ним поспішають близнята.

— Ти бачив своїх? — спитав Руссандол, коли Фіндекано перестали термосити з трьох боків,

— Ні, я одразу сюди…

— Туракано викличе мене на двобій…

— Ще є час. Великий Князь має прибути за два дні… Наговоримося до початку свята.

— Ти будеш змагатися?

— Тільки стріляти…

— О, тоді я помовчу… Це має бути несподіванка…

— А де Трійця?

Майтімо звів свої вигнуті брови до перенісся. На хвилину його веселим лицем промайнула смертельна втома.

— Вони не приїдуть, — мовив врешті, - я наказав їм залишитись.

— Знову щось…

— Не знову… Старі витребеньки. Я покарав їх за нечемні розмови і вічне незадоволення. Я говорю про Тієлкормо та Атарінке. Карністіро не захотів їхати сам — він якраз досліджує рудні жили разом з Наугрім.

— Я привіз тобі дар, — мовив Фіндекано, — оцей книжковий сувій… Ми почали виробляти папір.

— О, як чудово… А що в ньому?

— Тільки мої вірші, оtorno… Тільки вони…

— Я теж став писати вірші… Якось почитаю… Буде час. Але Рудий Майтімо теж не є нечемою, і не забув про подарунок.

Руссандол поліз до дорожньої сумки і видобув з неї срібного обруча, чимось знайомого Фіндекано. Нолофінвіон згадав, де він бачив цю річ, коли на обручі зблиснув великий сапфір — тоді, коли пані Нерданель показувала йому майстерню сина, котрий перебував у Форменосі, вона сказала, що недороблений обруч для волосся призначався в дар побратимові.

— Я почав його ще у Валінорі, - говорив тим часом Руссандол, — а, коли збирався, то кинув до саков, в певній надії… Обставини довго не давали мені за нього взятись, але нині…

Фіндекано роздивлявся обруч, пестив пальцями камінь. Роботу було закінчено… Нехай візерунок часом втрачав симетричність, нехай сапфір було оброблено грубувато — Майтімо закінчив роботу… Закінчив однією рукою.

— Це честь для мене — носити цей дар, — сказав Нолофінвіон врешті, - у мене нема княжого вінця, за клопотами я не встиг його зробити, а чи замовити. Ти коронуєш, брате, князя Дор-Ломіну?

Майтімо з усміхом взяв обруч лівицею і вдягнув його на голову Фіндекано.

— Тієлкормо з Атарінке, — мовив, — все таки є добрими братами. Вони багато в чому мені допомогли, виготували для мене ювелірний станок з певним приладдям, ще деякі речі. Я їх люблю, і вони виправляються. А нині — нехай посидять вдома, це їм лише на користь.

— О, Старший Рудий є суворішим за батька, — озвався Макалауре, — але я його підтримую в усьому, і так буде завжди.

Два дні пішло на зустрічі та посиденьки. Туракано почувався справжнісіньким князем, і Ант, хихикнувши, прошепотів на вухо Фіндекано, що «князь Тургон» вельми нагадує князя Тінгола. Фінарато був все таким же — лагідним, мов дитина, і твердим, мов клинок, одночасно. Зате Артаресто Фіндекано просто не впізнав, прийнявши його за одного з Ваніяр Туракано. Коли йому на шию з дзвінким сміхом кинувся золотоволосий, синьоокий юнак, то Нолофінвіон назвав його Глорфіндейлом і був винагороджений ще одним сріблястим смішком. Де й подівся страх і вічна тривога — Артаресто зцілився повністю.

— Я побачив свій страх увічі, - оповідав він ввечері біля вогнища, — я побачив тварей, які мені снились жахливими ночами… Я побачив Майтімо, з яким зробили те, що мені ввижалося щоночі… Я забував свої сни, але змори приходили знову, і в них я бачив орочі морди, або камеру тортур… Здається, угледівши це в яві, я мав би взагалі померти від жаху, але я побачив також, що з цим можна боротися — і перемагати.

Великий Князь прибув опівдні наступного дня, і тоді ж було оголошено про початок свята, яке урочисто назвали Мерет-Адертад, свято єднання. Дійсно — Квенді всіх народів і відгалужень зібралися біля Івріну, і раділи зустрічі, як одне з одним, так і з прибульцями з Заходу. Деякі Пробуджені навіть віднайшли знайомців, які свого часу або вимандрували за море, або зосталися тут. Пані Лаурендіе блукала під руку з світловолосою Лаіквенде — вони зналися в прадавні часи, до того, як відважна Нолде загинула в палаючому городищі. Таурохтар віднайшов якогось давнього приятеля серед підданців Кірдана. Прибульців з Заходу розпитували про Валар, про Тіріон-на Туні, про те, як їм жилося в Амані, і вельми чудувалися з того, що Нолдор покинули такий благословенний край і рушили в Ендоре за славою і погибеллю.

Ясна річ, що про сутичку в Альквалонде та про прокляття Судді жоден Нолдо не вимовив і слова. Рівно, як і про незгоди поміж рушенням. Однак по табору полетіла пташкою історія про врятування «князя Маедроса» «князем Фінгоном». Фіндекано підозрював, що в поширенні чуток повинен його вірний зброєносець, який віднайшов тут якихось батькових приятелів і, напевне, не втримався, щоб не розхвалити до небес свого аranena, якого юний нандо вже називав «aran nin» — мій повелитель. Внаслідок цього, на Фіндекано-Фінгона почали дивитися як на воїна, рівного Богам, а високий рудоволосий красень-Нолдо тільки очі опускав під зливою цікавих поглядів, які чемні Квенді кидали на нього з-під опущених вій.

Трохи затьмарила загальне єднання відсутність гостей з Доріату. Лише на другий день свята в долину прибули двоє вершників, в яких Синдар упізнали співця Даерона та воєводу князя Ельве, Маблунга. Обидва доріатці були дійсно такими ж високими, як і Нолдор, обидва були Пробудженими, Маблунг, обличчя якого мало жорсткі риси воїна, однак виявився щирим і приязним, а Даерон чимось нагадував Макалауре, з яким і потоваришував трохи не з першої години перебування в таборі.

Даерон і передав Великому Князю Нолдор Фінголфіну вітання від князя Ельве, передав на словах, як і першого разу. Нолофінве, який зазвичай намагався ставитися поблажливо до слабкостей ближніх, цього разу, від нолдорської гордости, подякував так холодно, що його охоронці оповідали опісля, що їм почувся дзвін криги Гелькараске. Доріатці, однак, сприйняли відповідь цілком спокійно і ще раз запевнили князя Нолдор від імені свого володаря в дружбі та добрих намірах.

Відбулися змагання мечників, на яких переміг Майтімо Руссандол… Переміг завдяки тому, що бився з лівої — його супротивники не встигали переналаштуватися. Дві гарненькі Нолдіе увінчали його вінком з дубового листя, і в їхніх очах було неприхована ніжність до завзятого воїна. Фіндекано ще раз пошкодував подумки, що друг віддав ніжність серця панні з Синдар, а не приглядався пильніше до чорнявих красунь свого народу. Відбулися змагання стрільців, і тут Фіндекано довелося скрутно — він мав вибороти перемогу у Лаіквенді, невідомих на Заході, але неперевершених в Ендоре володарів лука. Оссиріандські Квенді били ворога з луків, били так, що той не встигав і зрозуміти, звідки прийшла погибель. Нині вони блукали в своїх лісах потаємними тропами, і злі язики говорили, що Лаіквендо спершу стріляє, а тоді вже гукає: «Daro![139]».

Однак, честь народу Нолдор була врятована — Лаіквендо, з яким змагався Фіндекано, таки промахнувся по майже незримій вербовій гілочці, виставленій замість мішені. В той час, як стріла Фіндекано зрізала ту гілочку, немов ножем. Вінок на князя Дор-Ломіну вдягнула світловолоса дівчина в зелено-брунатному вбранні, і в блакитних очах її було стільки здивування, що Фіндекано усміхнувся і ніжно поцілував панянку в щічку.

В змаганнях стрільців, під тихе здивування Нолдор, приймав участь і Майтімо… Він вибув десь в середині змагу, але він стріляв, натягуючи тятиву лівицею, а лук тримаючи в подобі руки, виробленій з заліза. Пальці на тій руці згиналися за допомогою шнурів, і Фіндекано здогадався, що це виріб котрогось з братів Руссандола. Незважаючи на поразку, Майтімо, ніби був задоволеним зі свого вчинку, і хитро підморгнув Фіндекано, йдучи з поля — мовляв, це ще не кінець дивовижам.

Наступного дня обговорювалося мистецтво співу та музикування. Тут головними супротивниками стали Макалауре та Даерон, і присутні довго вагалися, кому присудити перемогу. Даерон співав про кохання, мудре і могутнє, про ніжний паросток, золоту квітку, приховану посеред безмежного лісу. Співав він про те, що настане день, і квітка бризне вогняним квітом, і їхні душі зіллються в одне, і закружляють у вогняному вихорі… Фіндекано чув, як діви-Синдаріе говорили з заздрістю, що коханню Даерона немає перепон, і щасливою буде Лутіень, коли прийде пора їй розквітнути в хащах Доріатського лісу. Та застогнали струни арфи Макалауре, і войовничий подзвін пронісся над притихлим натовпом… Про хмари на Півночі співав молодий Нолдо, про чорну Твердиню, принишклу в горах, про те, що нікого не промине чаша битви, що кохання зблискуватиме золотом поміж сяйва клинків, і сипатиметься на обвуглену землю розірваним намистом… Та солодким буде таке кохання, солодким і гірким водночас, коли жона цілуватиме meldo в тверді вуста, і подаватиме йому меча, і помагатиме вдягти кольчугу, і чекатиме на нього на вежі, сподіваючись без надії… Слухаючи його, втирали сльози жони-Нолдіе, і зітхали Телеріе, піддані Кірдана, яким довелося пережити навалу з півночі ще до появи в Ендоре Морінготто і приходу Нолдор. Врешті, князь Фінголфін прийняв мудре рішення не визначати переможця, бо обидві пісні виявилися рівно близькими серцям присутніх тут Квенді.

Опісля цього славетного змагу, музичили всі, хто хотів, і на чому хотів. Грав на своїй арфі Фінарато, співаючи телерійських пісеньок про море та білі кораблі, і мимоволі схилили голови деякі з Нолдор… Грав і Фіндекано, не тих пісень, що складав в дорозі, а інших, про дружбу, якій нема перепон, про руку, простягнену над безоднею погибелі, про надію, що ніколи не згасає… І він же застиг на місці, коли, опісля Нолдо Ектеліона, приятеля Туракано, котрий чудово грав на флейті, на втіху всім присутнім, до середини кола, де, на почесних місцях сиділи князі Нолофінве та Кірдан, воєвода Маблунг, що заміняв на святі князя Ельве Сінголло, та невідомий Фіндекано представник від Лаіквенді з Оссиріанду, вийшов Майтімо зі скрипкою в руці…

На понівеченій правиці Руссандола була інша накладка — срібна, легша… Фіндекано, однак, з жахом помислив, що це неможливо, що приятель осоромиться перед усіма Квенді. Він сам колись грав на скрипці, і на трохи відмінній від неї віолі, і добре знав, що смичок потрібно відчувати, що в грі приймає участь саме кисть руки, яку не замінить ніякий метал. По нашорошеній тиші, Нолофінвіон втямив, що майже всі подумали так само, і ладні запастися в землю — бо ніхто не бажав приниження князю Гімрінгу, який вже встиг заробити опінію прекрасного мечника і, завдяки деяким балачкам, особи, що вистояла в катівнях самого Морока, і втратила там руку, але не честь.

Майтімо притулив скрипку до плеча, підморгнув Фіндекано, котрий аж очі прикрив від душевної напруги, і змахнув смичком…

Ганьби не сталося… Звісно, Фіндекано у Валінорі не раз чув гру приятеля, і урочий спів віоли торкався до глибин його душі… Нині Руссандол грав лише простенькі сумовиті мелодії, які мабуть сам і склав, грав без колишньої витворності, але скрипка співала… Співала.

Опісля того, як Майтімо опустив руку, в срібних пальцях якої застиг смичок, Квенді, котрі зійшлися на цей край долини, приваблені музикуванням, підвелися зі своїх плащів, розстелених на траві, або просто з високих трав, і схилились перед рудоволосим воїном, котрий остаточно заслужив прізвисько незламного.

Ще за три дні Квенді поволі почали розходитися і роз’їздитися по домівках. Майтімо зі своїми воїнами відбув одним з перших. Піднесення, в якому він наче горів останній тиждень, зникло, і Руссандол став схожим на оте малювання з себе, яке він надіслав Фіндекано.

При прощанні він поглянув на срібний вінець на голові приятеля і криво усміхнувся:

— Коли я поїду — викинь це… А краще — віддай у переплавку.

— Майтімо, що ти…

— О, мовчи, оtorno… Не говори… Ти ж сам розумієш, що все це… обрубки. Такі, як моя правиця… І цей вінець, і моя вправність лучника, і музика, і малювання… Мені не досягти досконалості, це мій вічний Тангородрім, і ніхто мене звідти не врятує.

— Зараз ти скажеш, — вимовив Фіндекано, — «краще б ти мене тоді убив…». І що мені тоді зостанеться? Понівечити собі правицю, щоб і мої творіння були недосконалими?

— Не смій і думати! — вигукнув Майтімо аж перелякано, — не смій, нерозумний Нолдо! Я зовсім не збирався цього казати… Твоєї провини тут немає, милий брате… Немає, присягаю, я навіть і не думав говорити тих жорстоких слів…

— Руссандоле, — сказав Нолофінвіон стиха, — ота істота… Саурон… Він говорив тобі тоді — «у нас попереду вічність, Нолдо…». Не піддавайся йому — у тебе попереду вічність, щоб досягти досконалості.

— То ти вважаєш, варто продовжувати? — аж жалібно спитав Майтімо, — це все не даремно, ні?

— Це буде ще одною перемогою — ти сам розімкнеш ланцюг, яким ті тварі прикували твою душу…

Майтімо блиснув своїми зеленими очима і мовив таємниче:

— Я зроблю тобі персня, персня з сапфіром… У мене є два камені…

— Два?

— Атож… Один перстень тобі, другий — майбутній княгині Дор-Ломіну.

— О, я ще не відкривав свого серця…

— Однак, можливо… У Макалауре вже є заручний перстеник… Певна панна охоче приймає його зальоти. Нині час довгого миру, тож не зарікайся, побратиме. І не дивись на мене так — я ж вмію читати твої думки. Тобі зовсім необов’язково цуратися панночок лише через те, що Рудому Майтімо не пощастило в коханні. Тим більше — мені б не пощастило навіть з обома руками, бо я — рудий, а рудих не люблять діви, якщо вірити сестрі Артаніс.

— О, ти не забув ту давню історію…

— Не забув, бо я — Феанаріон, а отже маю бути злостивим, злопам’ятним і зловредним. Артаніс і досі дивиться на мене так, ніби у мене виросли ікла, і весь час нагадує про Лосгар.

— О, ця Артаніс…

— Моя найулюбленіша сестра… Не заздрю її майбутньому meldo — йому доведеться битися з нею на мечах щоранку і щовечора.

Вони посміялися, Майтімо сів на свого коника, який звично опустився на коліна перед господарем, гукнув на своїх воїнів, і загін в багряному блискавкою пронісся табором, керуючись на схід.

Прийшовши до своїх воїнів, Фіндекано побачив біля свого шатра Фінарато та Артаресто. Поруч з братами стояла невеличка на зріст срібноволоса Телере, тонка, немов стеблинка.

— Вітаю, toron, — всміхнувся Фінарато, — оця ось панна дуже хотіла подивитись зблизька на самого Астальдо, про якого ходить стільки чуток, але соромилась, і лише нині…

— О, дивитись на мене, — всміхнувся Фіндекано, — що в мені дивного… Я — тільки воїн.

— Панну звати Еріен, — продовжував Фінарато, — і вона є родичкою вельможного Кірдана. Улюбленою племінницею, якщо говорити точніше. Панну цікавить все, що зв’язане з Аманом.

— Я дуже б хотіла там побувати, — сказала Телере мелодійним голосом, — раніше з Заходу приходили кораблі, хоч зрідка, а нині… Вже давно не було жодного.

Фіндекано відчув, як йому багряніють щоки. Вперше він засумнівався в мудрості Інголемо — він, Фіндекано Нолофінвіон, котрий почав стріляти в Альквалонде, котрий бачив палаючі кораблі Лосгару, мусить оповідати гарненькій князівні Фалатрім чому урвалася нитка зв’язку з Благословенними Землями… А така нитка була, про відвідання Ендоре оповідали Телеро Тіндоме з Альквалонде, і його приятель Беріон… Той Беріон, якого Майтімо вбив на причалі, пробиваючись до кораблів з наказу Феанаро… Той Тіндоме, котрий плакав, лежачи ницьма на білих плитах порту, і кричав: «Убивці!»… Гідне завершення свята Єднання, однак…

— Але, — спромігся врешті він на слово, — що я можу оповісти про Аман такого, про що не знали б ви з Артаресто?

Тепер почервоніла панна. Почервоніла до кінчиків пухнастих вій.

— Я прошу пробачення, — прожебоніла ледве чутно, — але мене більше цікавить ота історія… про… Про те, як ви рятували свого друга. Це ж він грав сьогодні на скрипці, тримаючи смичка срібною рукою?

— Власне, — всміхнувся Фінарато, — я не знав, що можна оповідати, а що ні — і тому привів цю вельми цікаву діву до тебе. Я бо знаю, що ти приховуєш свої звитяги, хоча будь-який Нолдо виспівав би їх всьому світові.

— Власне, — сказав Фіндекано вже спокійніше, — це не та історія, про яку оповідають гарненьким дівчатам біля святкового вогнища. Мій toron, ти знаєш, що я не хочу уславляти себе за рахунок Руссандола.

Дівчина поволі підвела вії, неначе метелик змахнув крильми.

— Я бачу, — мовила, — що зробила зле, піддавшись невситимій цікавості… Я… Я піду…

Очі під віями були кольору моря — глибокі і мінливі.

— Ні, зоставайтеся! — заспішив Фіндекано, — Ант зробить нам по чашечці напою, і ми поговоримо… Про Аман, про Тіріон, і взагалі… Ви ж не поспішаєте?

— Ні, - сказав Фінарато замість панни, — Кірдан відбуває завтра, ми також…

— В такому разі — час ми маємо…

На тьмяніючому небі поволі з’являлись зорі… Рана Мінливий, Ітиль, був уповні і сяяв сріблом. Ант вправно розливав по кухликам приготований quenilas з ломіонських трав.

— Мене дуже цікавлять Квенді з Заходу, — панна, здається, отямилась від замішання, — власне тому, що мій батько родом з Альквалонде…

Фіндекано трохи не пролив quenilas на одежу. Погляд, який він кинув на Фінарато, був зовсім не дружнім. Онук князя Ольве добре знав Лебедину Гавань, тому панна і вирішила його розпитати, тим більше, що Фінарато був нині приятелем Кірдана. Але привести цю дівчину до того, хто стріляв в її близьких…

«Ти привів лучників, Фіндекано! Задля оtornasse — стріляй!»

— Корабель занесло бурею до затоки Бріттон, — говорила дівчина співуче, — і серед мореплавців, підданих князя Ольве, був один, що звався Ненарато, на честь зорі… Мою матір звали Маев, Чайка… Вони покохали одне одного… Але Ненарато не міг жити без світла Двох Дерев… Вони манили його, кликали до себе… Ненарато відплив на Захід, на невеличкому кораблику, який сам і збудував, а мама… Мама зосталася в Фаласі, бо любила світло зірок і волю більше, аніж мрію про Благословенний Острів…

— Ненарато, — мовив Фінарато ледь поспішніше, ніж вимагала пристойність, — так і не повернувся до рідної гавані. Він був добрим знайомцем князя Ольве, тож я чув про нього ще в дитинстві.

Отже, батька дівчини не було в Альквалонде тоді… Хвала Валар за їхні маленькі милості… Він може дивитися в очі панни, мінливі, мов морські хвилі, може навіть усміхнутися їй…

— Однак, мила панно, про Альквалонде краще розпитати ось цього мого родича…

— Я так і зробила, вельможний Фінарато добрий співрозмовник і чудовий оповідач. Але мова зайшла про війну, війна з чудовиськами Півночі торкнулася Фаласу… Мати загинула… Це було жахливо. Орки…

Лице дівчини зробилося затятим і втратило лагідний вираз.

— Я присягнула собі, - мовила вона, — що стану воїном, і помщуся. Нині я є непоганим лучником, але коли побачила, як стріляєте ви, то зрозуміла, що мені ще далеко від досконалості. Я вибула опісля воїна, який тримав лука рукою з металу… Про нього шепотілись, і дещо я почула, а потім побачила вас… Ваше вміння є божественним, і я позаздрила йому… А один гідний довір’я Синда оповів мені, що вас і воїна з залізною рукою єднає побратимство, і ви винесли його з підземель Ангбанду, перестрілявши сотню тварей…

Фіндекано слухав її голос, схожий на шепіт моря, і відчував тепло у грудях, тепло, навпіл з болем… Десь, в глибинах душі прокинулося зернятко, і потягнувся вгору росток, що мав бризнути квітом.

«Вона — Телере, ти не можеш…»

— Власне, панно, — розпочав він, — поголоски дуже часто перебільшують звитяги. Не вдаючись в подробиці, скажу одне — я врятував брата, але орків при тому постраждало лише четверо…

Дзвінкий смішок був йому винагородою.

— О, невже правдивість є цнотою прибульців з Заходу? Будь-який Лаіквендо принаймні помножив би чотири на десять…

— Правдивість, — озвався Фінарато, — є цнотою мого брата. Правдивість і відвага. Недарма його і звуть Відважним.

Фіндекано знову позирнув на приятеля не дуже приязно. Провидець усміхнувся йому, лагідно і загадково.

— Щоправда, — продовжив Арафінвіон, — родич має ще одну добру рису — він є неговірким, і не схильним до хвастощів.

— О, я сама не люблю, коли Еldrim починають змагатися у хвастощах з Наугрім — заспішила дівчина, — це лише Науг може півдня оповідати з усіма подробицями скільки орків полягло від його бойової сокири… Однак, чи можу я сподіватися на честь стати ученицею великого лучника?

Фіндекано з хвилину дивився на дівчину, на її рученята, ніжні, мов морська піна, на тендітну постать. Красуня зовсім не була схожа на nerwen, діву-воїна. Що рухало нею? Бажання помсти? Що скаже вона, коли дізнається про Лебедину Гавань? А вона дізнається, може дізнатися, проговориться хтось з лучників, або з Нолдіе Ломіону… Ні, не погоджуватись ні в якому разі…

Та юнак знав — він не зможе відмовити. Бо знову захоче побачити її очі, почути її голос… Еріен… Ім’я, схоже на подих морського вітру… Еріен…

— Я запрошую панну, — врешті вимовив він, — на гостину до Ломіону. А тоді і поговоримо про навчання.

— Я приїду, — чемно опустила очі дівчина, — з радістю…

Провести панну до шатрів Кірдана зголосився Артаресто, котрий теж поглядав на дівчину захопленими очима. Фінарато провів їх поглядом і мовив:

— О, брат лише милується панною, йому завжди подобались Телеріе… Якщо він колись одружиться, то лише зі срібноволосою дівою з тутешніх.

— Для чого ти це зробив, toronice? — спитав Фіндекано вже пересердившись, — ти нічого не робиш просто так… Що відкрилося тобі в майбутньому?

— В майбутньому? — перепитав Арафінвіон, — нічого доброго, милий родичу. Однак, є час для битви, і час для любови. Гірко перетворитися на попіл так і не звідавши розкошів hrоа, а саме такою є моя доля. Та твоя наречена не зосталася у Валінорі, а отже я маю повне право знайомити тебе з панночками, яким подобається лучник Астальдо.

— Фінарато, вона — Телере!

— Тобі не до вподоби родичі моєї матері? Я думав, що на цю хворобу страждає лише Міnya Nosse…

— Не роби вигляду, що ти не розумієш… Не змушуй мене згадувати про Гавань Лебедів!

— Фіндекано, брате, — сказав Фінарато лагідно, — якщо весь час ятрити давні рани, то Нолдор зрештою вимруть, не зоставивши по собі сліду на цій землі… З рушенням прийшло не так і багато жон, і серед них доволі велика кількість тих, котрим лишається тільки сподіватися без надії на зустріч з загиблими meldanya… Ми, я не говорю про себе, ясна річ, змушені будемо брати за дружин тутешніх дів, а вони — всі рідня альквалондським Телері. Хто дальша, хто ближча — але рідня. Якщо вже навіть Макалауре вдягнув заручного перстеника красуні-Синде…

— Майтімо теж покохав срібноволосу…, - вирвалося у Фіндекано.

- І нещасливо, відаю. Але він вистояв, наш князь Гімрінгу. Неймовірна воля і сила духу. Якби не кайдани Обітниці…

— О, ця Обітниця…

— Вона його погубить, Фіндекано. Спробуй прожити в цьому тілі якнайдовше — твоя загибель буде і його погибеллю. Нині він тримається лише задля оtornasse, не стане тебе — у нього зостанеться тільки Обітниця.

— До кінця світу, — пробурмотів Фіндекано, і перед очима йому виник заповнений Ельдар майдан перед вежею Інгве, вісім схрещених мечів, рудоволосий юнак поруч з Феанаро…, - до кінця…

— Я пробачив Руссандолу, — мовив Фінарато стиха, — те, що він підняв меча на мою рідню… Як і тобі, Фіндекано, ви не мали вибору… Але Феанаро не пробачу ніколи. Те, що він зробив — негідне Ельда.

— Можливо, навіть його провина… Сильмарили…

— Я зрозумів, давно… Але є межа, за якою можна пожертвувати душею, але не духом…

З цими загадковими словами Інголемо стис Фіндекано руку і щез, мов тінь, поміж шатрами.

***

Опісля повернення до Ломіону, Фіндекано жив надією на зустріч з Еріен.

Паросток кохання в його душі бризнув буйним цвітом. Сталося те диво, про яке Ельдар завжди говорили з благоговінням — прагнення fеа та hrоа зливалися в одне бажання любови. Якщо, до цієї миті, кожен поштивий ельда безкорисливо милувався гарненькими панночками, складав для них вірші, або танцював з ними на веселих святах, але бажання його тіла тихо дрімали, мов зернятко в землі, то, з приходом кохання, юнак починав жадати дівчину і тілом і духом.

Небезпека чаїлася в тому, що обрана панна, чиї жадання теж були приспані до часу, могла й не пробудитися на поклик саме цього Ельда. Пісні Квенді, особливо Синдар та Телері, були переповнені оповідями про нерозділену любов, яка часто закінчувалася для юнака, від якого відвернулась обраниця, смертною тугою, аж до втрати hrоа. Подібну муку перетривав Майтімо, перетривав з гідністю, і його жадання тілесної любові заснуло знову, на невизначений час.

Фіндекано боявся навіть подумати, що станеться, якщо Еріен побачить в ньому лише навчителя вояцької справи. Князь Дор-Ломіну, такий спокійний і виважений вдень, ночами метався на ложі, і йому снилися очі кольору моря, й пухнасті метелики вій.

І ось нарешті з Егларесту прибув невеличкий загін лучників Кірдана, які супроводжували князівну Фалатрим, зодягнену в маскувальне вбрання Лаіквенді, з луком за спиною і сповнену жадання навчатися. Фіндекано, вбраний в синій оксамит, зустрів дівчину на сходах свого палацу, котрий більше нагадував фортецю в фортеці. Але за сірими стінами чаїлися пишні сади, доріжки, присипані білим піском, мармурові водограї, статуї, риси яких нагадували майстрам про милих серцю, зоставлених ген там, за морем… Тепер вони говорили так про західний берег — там, за морем… Фіндекано поки що зробив невеличкий внесок в прикрашання саду — мармуровий водограйчик у вигляді чаші, над якою схилилась засмучена Нолде з рисами княгині Анайре…

— Яка краса, — захоплювалася Еріен, йдучи опісля обіду й відпочинку доріжками саду, — Еldrim з Заходу є справжніми митцями… Тільки, як багато недокінчених статуй… Он там, і ще…

— Мила панно, ми багато часу віддаємо вояцьким вправам. Мій батько, князь Нолофінве, часто потребує помочі, і тоді я з моїми лучниками перебуваю в Барад-Ейтель, сторожовій фортеці Півночі. Однак, і там ми намагаємося прикрасити своє життя, і може — погибель.

— Князь Нголфін… Великий Князь Нолдор, якого Синдар звуть Фінголфіном… Я і не знала, що ви — його син…

— Хіба Фінарато не оповідав вам?

— О, князь Фінрод мовив тільки, що ви є князем Дор-Ломіну… Спілкуватися з таким шляхетним Еdel — честь для племінниці князя Фалатрим…

— О, моє походження не завадить нашій приязні. Тут я cano, тільки cano, воєвода свого батька… А князь Фінголфін зовсім не є схожим на князя Ельве Сінголло — він є шляхетним, але не є…

Фіндекано затнувся, підбираючи слово. Сміх дівчини пролунав срібним дзвіночком:

— Пихатим, ви хотіли сказати? Я бувала в Доріаті…

- І вам там не сподобалось?

— Там красиво… Княгиня Меліян є душею Менегроту… А от князь дуже хоче довести всім, що він є рівнею Майе… Навіть не просто є рівнею, а перевершує свою жону і розумом, і мудрістю.

— О, навіть так?

— Саме так, пане Фінде-кано…

— Звіть мене Фінгоном, вам буде легше вимовляти. Я сам переклав колись своє наймення, в надії потрапити за море.

— Пане Фінгоне, чому ви покинули безпечний Валінор?

— Одних вела Обітниця, інших — помста…

— О, ті Камені… Про них ходить стільки чуток… А помста — за кого?

— Батька князя Фінголфіна убив Морінготто, Чорний Вала. Убив підло і жорстоко. Камені теж у нього.

— Морок… Ангбанд і Морок, Морок і Ангбанд… Тут вистачало клопоту і тоді, коли в руїнах Чорної Твердині відсиджувався Хазяїн Вовкулаків…

— Тепер клопоту буде ще більше. Але ми допоможемо — Нолдор є чудовими бійцями.

— Ви обіцяли зробити з мене лучника…

- І я дотримаю обіцянки, панно. Почнемо завтра. А сьогодні ввечері — прийом на вашу честь. Тільки не лякайтесь моїх воїнів, у них занадто нестримна вдача і насмішкуватий норов.

— Я не боюсь насмішок, князю Фінгоне.

Панна дійсно не боялася нікого і нічого. Коли вона гордовито впливла до танцювальної зали княжого палацу, Ельдар Валінору заскочено обернулись до дверей. В дверях тих стояла напівбогиня, шовк кольору морської хвилі огортав її, хвилювався разом з тілом, а біле мереживо комірця було — мов піна на гребені тих самих хвиль. Панни-Нолдіе, котрі пройшли через Гелькараске разом з рушенням, позирали на новоприбулу не зовсім приязно — вони-то одразу зрозуміли, чому синьоокий cano, уособлення відваги і чести Дор-Ломіну, раптом забажав навчати вояцькій справі «маленьку Телере».

— О, несправедливо, несправедливо…

— Невже князь не міг роззирнутися довкола, не одна з нас опустила б очі під поглядом тих синіх очей…

— О, тутешні діви часом бувають лихі, дуже лихі…

— Говорили у Валінорі, що діви — Нолдіе горді та зарозумілі, однак тутешні панни…

— О, так, чутками повниться світ… На минулому святі мовили, що князь Гімрінгу навіть зліг від жорстокости одної з них…

— А його брат, Золотий Голос Тіріону, змушений лише дивитись, зітхаючи, на срібного перстеника, бо серце його панни запрагло мандрівки, і вона помандрувала до Доріату, куди Макалауре немає дозволу увійти…

— Говорять, що Лутіень, князівна Доріату, не відповідає великому Даерону ні «так», ні «ні», і пісні його стають все похмурішими…

— А ця панна — чи зможе вона зрозуміти душу нашого князя, чи забажає…

— О, ці Телеріе, вони холодні, немов риби, глибоководні риби, їм не зрозуміти сокола в польоті…

— Чи швидко вона розплете коханому ті його коси, вийме з них золоті стрічки, а чи буде мучити його, як Лутіень Даерона?

— Обов’язок — понад усе для воїна-Нолдо, наш князь не покине твердині, не зречеться війська, не піде блукати лісами з дівою, для якої лише власна воля є законом.

Шурхотіння дівочих голосів зливалося з тихим шепотом лучників Фіндекано, пишно вбраних задля свята. Лучники ті вихваляли вроду панни, але мали й свої застереження, які цілком збігалися з ображеними шепотами дів. Еріен йшла крізь ті шепоти, гордо відкинувши срібноволосу голівку, яку прикрашав лише вінок з власних кіс. Намисто з білих перлів, єдина її дорогоцінність, ледь виблискувало серед мережив сукні.

— Дозвольте відрекомендувати всім присутнім, — мовив Фіндекано, беручи панну за руку, — князівну Фалатрим Еріен, племінницю князя Кірдана, прозваного Корабельним Майстром. Вона деякий час погостює в Ломіоні… Прошу бути прихильними до моєї гості.

Шелест шовків був йому відповіддю — Ельдар схилилися перед князем. Ці повільні урочисті уклони прибульці з Заходу швидко взяли на озброєння, щоб Синдар, котрі бачили двір Ельве Сінголло, зрозуміли — у Нолдор все так само, і навіть краще.

— Ви говорили, — стиха сказала Еріен, — що ваші воїни є насмішниками, але те саме можна сказати і про їхніх подруг…

— О, ви вродливі, навіть дуже вродливі, в чому ж тут насмішка? Трохи заздрощів, авжеж…

— Нехай не хвилюються, я зовсім не збираюся забирати у них певного синьоокого воєводу…

Лице Фіндекано не покинув погідний усміх.

— Можливо, — мовив він, — воїн не в змозі зоставити становисько, але складати вірші для красуні може навіть у вихорі битви.

— Ви вже складали вірші для якоїсь діви?

— О, ще не доводилось, однак у мене попереду вічність… Грають до танку… Ви дозволите, панно?

— Танці Валінору… Я боюся, що буду незграбною…

— Тільки слухайте музику, панно моя… Тільки слухайте…

О, як грали того вечора воїни-Нолдор, вітаючи любов, що розквітала на їхніх очах… І кружляли в танку темноволосі юнаки, вбрані в синій та блакитний оксамит, змінюючи по черзі музик, майже не торкаючись підлоги з білого мармуру… Поміж них, мов квіти, пишалися панни-Нолдіе, виднілося ріжнобарвне вбрання запрошених на свято осілих Синдар Ломіону… Срібноволосі юнаки запрошували дів-чужинок, і ті посміхалися звабно і трохи насмішкувато, бо горді Нолдіе понад усе цінували військову звитягу, і обранцем їхнім міг стати лише той Синда, котрий не злякався б натягнути лука не у крайній обороні, а у військовім змагу.

А опісля танку Фіндекано взяв свою арфу, арфу з Тіріону, яку беріг, мов зіницю ока, і заспівав пісню, складену тут таки, у залі його нового дому:

В лісі, чи в замку, удень, чи вночі

Все я про неї гадаю…

Пісні на спомин складаю

Зустрічі часу ждучи…

Серце моє, мов туманом сповите,

Ти розважаєш, і гоїш, мій квіте…

Вона мала зрозуміти, його панна, вбрана морською хвилею, увінчана піною, прикрашена перлами… Його богиня моря… Його…

Де б не судилось блукати мені

По небезпечних дорогах…

В далечині, в невідомому сні,

В тих таємничих чертогах

Де засинає серце сповите —

Я не забуду про тебе, мій квіте…

І тихими усмішками розквітла зала, діви забули про ревнощі, воїни — про застороги… Бо лице юного князя сяяло, ніби світилося в темряві, білий вогонь духу відсвічував крізь оболонку тіла… Не часто Ельдар доводилося бачити fеа, лише кохання могло показати його… Кохання — або вища жертовність, готовність до славної загибелі…

Лише ранком закінчився прийом, бо Ельдар таки більше любили час сутінок, темряву і зірки, а нині — і Ітиль-місяць, а до пекучої Анари ставилися як до союзниці, могутньої, прекрасної, але — чужої. Фіндекано провів панну до відведених їй покоїв і призначив їй час навчання надвечір. Еріен задумливо мовчала. Князь не вимагав відповіді на своє пісенне зізнання — знав бо, що почуття діви пробуджується повільніше, набагато повільніше, і в тому є вся приваба і мука любови…

Князівна повернула до нього личко, всміхнулась і мовила стиха:

— О, воїни-Нолдор освідчуються, ніби йдуть у наступ… Я спробую звикнути до вас, пане Фінгоне…

Коли за панною зачинились двері, Фіндекано зітхнув з полегшенням. Перший крок було зроблено — панна, принаймні, не відштовхнула його одразу, як бідолашного Руссандола. Звичайно, це трапилося з відомої причини, але ці панни… Їхні почуття загадкові, а дії недовідомі… Та сама Лутіень… Можливо, вона ще занадто юна, щоб відповісти Даерону піснею кохання, а можливо співець з Доріату колись зламає свою флейту і обірве струни арфи…

На навчання панна з’явилась в маскувальному вбранні Лаіквенді. З цього Фіндекано зробив висновок, що її вже хтось навчав, і цей хтось був лучником з Оссиріанду. Еріен тримала лука твердо, тятиву натягувала з несподіваною силою, однак, бойовий лук Нолдор не піддавався її рученятам. Луки Лаіквенді були і менші, і легші, але панна прагнула володіти саме вбивчою зброєю валінорської роботи.

Фіндекано, однак, поставився до її спроб дуже прихильно. Він мовив, що у милої гості все вийде, тільки спершу потрібно розвинути міцність hroa, чим вони і будуть займатися щодня.

Так спливав час… Еріен не поспішала повертатися до Егларесту, з чого Фіндекано лише радів. Про присутність в Ломіоні вродливої учениці великого лучника скоро дізналася вся нолдорська знать, включно з князем Нолофінве. Під час чергового перебування Фіндекано в Барад-Ейтель, Великий Князь висловив бажання познайомитись з князівною Фалатрим, і з його слів молодий князь Дор-Ломіну зрозумів, що його вибір відповідає татковим бажанням.

З Руссандолом він спілкувався як і раніше — за допомогою каменя Феанаро. Майтімо передав з черговим блукаючим Квендо обіцяні побратимові перстеники — чоловічий та жіночий, в обидва було вставлено валінорські сапфіри, що сяяли синім вогнем. Прикраси були просякнуті теплом душі старшого Феанаріона, його щирим бажанням щастя братові і рятівникові. І Майтімо робив явні успіхи — хоча пильне око і могло визначити, що персні трохи недосконалі, та зроблені вони були набагато краще, аніж князівський вінець Фіндекано. Однак, князь Дор-Ломіну носив цього вінця з повагою, і не бажав міняти на інший.

Фіндекано привчив панну до соколиного полювання, єдиного, яким він захоплювався. Князь мав пару соколів з Валінору, дарунок того ж Руссандола, та кілька птахів з їхніх виводків. Соколи довго не затримувалися в Ломіоні — мати у себе подібних бажали Ельдар всього Белеріанду. Однак, кілька з них Фіндекано таки залишив у себе і вивчив бити птаха на льоту. Тепер він часто виїздив з міста в супроводі Еріен та кількох лучників, і на рукавичках молодої пари пишалися сокіл та соколиця.

Еріен робила все більші успіхи, важкий лук став піддаватися її рукам. Вона працювала над собою вперто, навіть за відсутньости навчителя, коли нагальні справи кликали Фіндекано до порубіжної фортеці. Він же малював її з луком, малював у тій сукні кольору морських хвиль і почав різьбити її образ в мармурі — діва-мисливиця з соколом на рукавичці.

О, тиша довгого миру… Яка ж бо ти нетривала…

З батьком Фіндекано теж підтримував зв’язок через палантир, встановлений в Ейтель-Сіріоні. Для розмов у них було призначено певний час надвечір’я, тож юнак трохи здивувався, побачивши, як камінь засвітився денної години. Вдень з ним не мав говорити ніхто — Фінарато любив нічні розмови, Майтімо — захід Анари, а татко викликав його надвечір для розпоряджень і вказівок. Фіндекано вже звик до подібного спілкування зі своїм стриманим батьком, як звик і до того, що Туракано, котрий теж мав у себе палантира, зв’язувався зі старшим братом хіба що раз на рік, і так само робила Арельде. Такою вона була — родина Нолофінвіонів: холоднокровною, виваженою, і кожен ніби сам по собі. Загибель Аракано ще більше розділила рід — Фіндекано прикипів душею до батька, а Туракано — до Арельде, котра дбала про його доньку.

Отож, отримавши виклик у непризначену годину, Фіндекано подумав, що з ним надумали поговорити мешканці Неврасту. Та замість Турондо чи Арельде з малою Ітарільде побачив в камені батькове лице, схоже на лик статуї воїна-Нолдо.

— Сину, — мовив Нолофінве, — добре, що я застав тебе у твоєму покої. Чи все гаразд у Дор-Ломіні?

— О, так, — відповів Фіндекано, — місто розбудовується, сюди продовжують сходитись Синдар та Нандор… Я навіть сформував з частини прибулих два військових загони. Вони важко привчаються до вояцької справи — не вистачає розуміння військового ладу. Але стрільці з них чудові.

— Що чути від Фінарато?

— О, він будує місто-твердиню в горах… Над рікою Нарог… Йому помагають Наугрім — Фінарато може зігріти навіть ці камінні серця… Власне, я не зовсім розумію доцільність подібних дій, хіба що бажання висікти з каменю другий Менегрот…

— Може наш родич і правий, синку. Тангородрім вивергає полум’я вже другий день…

— Що ще? — спитав Фіндекано, одразу нашорошившись.

— Земля дрижить під ногами… Не повернулось з десяток наших вивідачів — підозрюю, що доля їхня є лихою. Ти давно говорив з Нельяфінве?

— Два дні тому. Він був спокійним… Ми пили вино — о, на такій відстані в цьому є своя зваба, і читали вірші поетів Тіріону…

— Твій оtorno у призначений час не вийшов на зв’язок… Поговори з ним сьогодні ввечері, а я викличу Ангарато, дізнаюся, що коїться в Дортоніоні. А завтра збирай військо, і вирушай на рубіж. Відправ до Мітріму гінців, нехай звідти теж прийде загін. Відчуваю, що тут скоро буде жарко, синку.

Фіндекано оголосив лучникам про виступ і дав ніч на збори. Потім повернувся до покоїку з палантиром. Він так пильно дивився на виріб Феанаро, що не почув обережного шкрябання в двері.

— Ви вирушаєте на війну, вельможний Фінгоне?

— Ні, моя князівно, — відповів юнак навіть не обернувшись. Присутність Еріен він відчував одразу, як промінь Анари, як смерть на кінці стріли.

— Але ж ваші воїни збираються виступати. З ними йдуть два загони Синдар, які зазвичай залишаються в Ломіоні…

— Бойове навчання, моя панно, і тільки…

— Тоді я поїду з вами!

— О, ніколи!

Фіндекано різко обернувся і зустрів знайомий погляд і усміх, сповнений лукавства й рішучости.

— Але ж ви говорите, що це безпечно…

— Моя панно, бойове навчання тому і зветься бойовим, що…

- І все ж таки, мій князю… Будь ласка… Хіба я поганий воїн? Хіба я не влучаю в самий центр мішені дев’яносто сім разів зі ста?

— Добрий воїн вибиває сто зі ста, а останню стрілу вбиває в хвіст попередньої.

— О, до такої майстерности… І все ж таки…

Засвітився палантир, і Фіндекано кинувся до нього. Він побачив знайомий покоїк твердині Гімрінгу, поличку з книгами, столик, келишок недопитого вина, розгорнутий рукопис… Враження було таким, ніби господар раптово підвівся зі свого місця і квапливо вийшов…

І замість Майтімо на нього дивився напівзнайомий Нолдо з Першого Дому. Поки Фіндекано згадував його ім’я, молодик по вояцьки відрекомендувався:

— Я Аркуенон, начільник оборони Гімрінгу. Князь Нельяфінве звелів передати князю Фіндекано, що змушений був негайно виїхати на порубіжжя і тому пропустив час розмови з Великим Князем. Він доручив мені передати вам, що небезпека є видимою, і що вам необхідно підсилити залогу Ейтель-Сіріону. Князь Нельяфінве виявляє свою повагу князівні Еріен, родичці князя Кірдана, і зичить їй добра і миру. Він все сказав…

— Я вдячний тобі, Аркуеноне, — сказав Фіндекано з видимим полегшенням. Отже, Майтімо помчав на передовий рубіж, названий його ім’ям… Майтімо живий і рветься в битву… Гімрінг в надійних руках — молодий начільник залоги має вигляд досвідченого воїна.

— Щасти вам, вельможний Фіндекано, — мовив воїн, і палантир згас.

Фіндекано обернувся до дівчини. Вона усміхалася.

— Ваш оtorno завжди передає мені вітання. А я чула від певних осіб, що сини Феанора лихі і оприскливі… І чомусь не полюбляють Синдар та Телері…

— О, хто з нас не без недоліків… Однак, чутки бувають дещо перебільшеними. Руссандол найвиваженіший з Феанаріонів і намагається виховувати своїх братів… Інша річ, що це йому не завжди вдається.

— Так я їду з вами?

Фіндекано вагався… З одного боку, він не бажав розлучатися з панною ні на мить… З іншого боку — а раптом це не просто тривога… Раптом — це війна, страшна війна на знищення… Раптом Чорний Вала вийде зі свого укриття, і рушить до бою на чолі Маяр та балрогів, а попереду, виючи, помчать орочі зграї? Тоді, звісно, безпеки не буде і в Ломіоні, але все таки…

— Милий пане Фінгоне… Я не буду вам тягарем… Я є витривалою… Я вже добре стріляю… Я…

— Йдіть, — зітхнув Фіндекано, — збирайтеся. Виступаємо завтра з першим променем Анари. І, якщо панна не витримає дороги, їй доведеться зостатися в Мітрімі.

— О, я витримаю, — сказала дівчина, — будьте певні…

Вона витримала… Вона витримала шалену скачку, коли коні Ельдар летіли, майже не торкаючись копитами землі… Вона снила з розплющеними очима поруч з воїнами на коротких привалах… Вона ламала шматочок дорожнього хліба на чотири частинки — своєму князю, зброєносцю Анту, сурмачу Алмареа, собі… Вона не залишилася в Мітрімі, коли, біля проходу в долину, Фіндекано прийняв під свою руку загін Ельдар-піхотинців. Присяжні насмішники-Нолдор з княжих охоронців називали її «наша nerwen», не дозволяючи собі жодного жарту. Еріен поволі ставала оберегом загону — адже вважалося, що присутність діви-воїна є щасливою прикметою. Навіть у військовій грі, вигаданій Феанаро, nerwen була найсильнішою постаттю. Фіндекано поважав дів та жон-воїнів, з яких близько знав трьох — пані Лаурендіе, княгиню Нерданель та Артаніс з Nelya Nosse. Його власна сестра Арельде теж намагалася бути схожою на nerwen, але чогось їй не вистачало — може оцього блиску в очах, схожого на відблиск вогню на сталі меча, може холодного спокою і палкого бажання битви, звитих одним вузлом.

Ейтель-Сіріон відкрився очам кіннотників ввечері, при заході Анари. Останні кілька днів вони вже не гнали так коней, обтяжені пішаницями та обозом. Земля коливалася під кінськими копитами, мов палуба корабля…

— Нолдор, стережись!

Трохи не під копитами коней в землі розверзлася тріщина. Звідти бурхнув вогонь.

— О, це Втілена Тьма ступає по землі, - неголосно мовив списоносець Таурохтар, порівнявшись з князем, — я чув його кроки, коли тварі тягли мене в Утумно тоді, до моєї погибелі…

— У Валінорі, - озвався Алмареа, обережно об’їжджаючи тріщину, — ота Тьма мала пристойніший вигляд, а головне — не псувала доріг…

— О, Ельдар! Невже Морінготто сам вийшов на битву? — озвався Синьагіл.

— Але де! — відповів Алмареа дзвінко, — ми ледве не вибили брами тоді, при першому сході Анари, а хазяїн Ангбанду навіть не висунувся за ворота…

— Він мав би, — підкусив Мірімон, — винести тобі, Алмареа, келишок вина. Ти ж бо так хвацько сурмив, що напевне захотів би промочити горло.

— О, вина Ангбанду… Уявляю, що там за пивниці…

— Ти краще уяви, чим вони заїдають випивку…

— Не дочекаються, Мірімоне, спершу їм доведеться проковтнути мої стріли, тоді скуштувати мого меча, і вдавитися сурмою наостанок…

— Вони поглухнуть від твоєї музики раніше, ніж ти почнеш стріляти, сурмач…

Еріен, котра трималася поруч з Фіндекано, спитала його здивовано:

— Вони завжди такі, мій князю?

— Насмішники? Завжди…

— Не розумію, як можна сміятися над… над…

— Над погибеллю? Можна і треба… Тоді погибель не насмілиться наблизитись до нас.

Вузька покручена дорога поміж скелями вивела їх до твердині, котра причаїлася над ущелиною Ейтель-Сіріону. Алмареа добув свою сурму і засурмив так дзвінко, що Еріен, сміючись, заткнула вуха.

З рипом відчинилася важка брама. Кінний загін в’їхав на широкий двір, мощений сірими камінними плитами, до тесання яких свого часу приклав руку Фіндекано. Плити гуділи під копитами, наче вітаючи майстра. Молодий Ельда відчував їхні голоси так, як відчував голоси землі, неба, трав, дерев…

Князь Нолофінве прийняв сина на оборонній вежі. Він пильно вдивлявся в пасмо гір на півночі, і навіть не одразу обернувся на шелест його кроків.

— Князь Дор-Ломіну прибув, Великий Князю, — неголосно сказав юнак, — зі мною воїни Ломіону і Мітріму.

— Гаразд, — мовив Нолофінве, м’яким рухом притягуючи до себе сина, — Туракано вийшов з Неврасту вчора, я говорив з ним по палантиру. Добра річ — ці винаходи мого брата, о, якби тільки він…

«Якби він був з нами, — продовжив подумки Фіндекано, — або — якби не був таким, яким був… Ти все таки сумуєш за ним, татку, не за Феанаро сумуєш — за братом Куруфінве…»

— На півночі коїться щось незвичне, — продовжив Нолофінве, — горами трусить вже другий тиждень. В Дортоніоні відчувають те саме. Твій друг на сході об’їжджає порубіжжя, принаймні так мені доповів начільник оборони його твердині. Нельяфінве щось чує, хоча в його пагорбах не так відчутне тремтіння землі. Принаймні, його не застануть зненацька.

— А що говорять вивідачі?

— Опісля зникнення одного з загонів я остерігався посилати воїнів в Ард-Гален. Але решта говорить, що в степу порожньо, за винятком невеличких орочих зграй, котрі остерігаються підходити на відстань польоту стріли.

— Я хотів би сам обдивитися місцевість…

Нолофінве роздумував кілька хвилин, тоді кивнув.

— Тільки не задалеко… Ти сподіваєшся на властивості свого розуму, але ж сам ти не підеш, а отже…

— Я візьму з собою кількох лучників. В разі чого — нас винесуть валінорські коні Я не чув, щоб у орків було щось схоже на кінноту.

В очах крижаного князя щось здригнулося:

— Стережися, мій маленький cano…

Фіндекано, несподівано для самого себе, ткнувся обличчям в батькове плече. Ніжностей в родині Нолофінве не було заведено, але Великий Князь обійняв сина у відповідь і невміло торкнувся вустами його скроні.

В степ Фіндекано вирушив наступного дня.

Еріен зосталася в фортеці під наглядом та охороною Анта Доронінга. З Фіндекано на вивідки їхало шестеро — Алмареа, Мірімон, Синьагіл та Елеммакіл і нерозлучна пара — Таурохтар з Лаурендіе. Останніх Фіндекано взяв через їхній досвід у сутичках з поріддям Мороку. Окрім тяжких нолдорських луків, кожен мав ще невеличкого лука, зробленого за зразком тих, що були у Лаіквенді — для стрільби з коня. Вони проминули Сіріонову ущелину опівдні і виїхали в степ.

О, яким чудовим був Ард-Гален…

Наприкінці весни трави цвіли буйним цвітом, і від їхніх пахощів забивало дух… Коні Ельдар легко ступали по трав’яному килиму, задоволено форкаючи… На привалах квіти тягнулись до рук вічно юних хазяїв Арди, вимагаючи пестощів, прагнучи їхнього доторку. Фіндекано коштувало неабияких зусиль утримувати загін в бойовій готовності… Він розумів тепер, що могло статись з вивідачами — в ці духмяні трави хотілося впасти, розметавши руки, і лежати, дивлячись в блакитне небо з цятками хмаринок, лежати, проростаючи корінням, розлітаючись насінням, розквітаючи диким квітом… Лежати, доки на небі не засяють зорі, марити з розплющеними очима, доки погибель, страшна і огидна, не підбереться у темряві до необережного Нолдо, котрий надто захопився почуттям єдності з землею, яку був створений оберігати.

А земля тремтіла під кінськими копитами, немовби близька рідна істота здригалася від жаху. Там, на півночі, де мріло на обрії гірське пасмо, небо раз у раз багрянили сполохи… То пробуджувалися вулкани Тангородріму, або їх щось пробуджувало жорстоко і неухильно. Туди весь час позирала вся сімка вивідачів. Навіть Алмареа перестав жартувати і мовив стиха:

— Мені і досі не віриться, що ви, мій cano, мандрували там самотою…

Захід сонця Ельдар зустріли біля скупчення вивітрених скель, котрі якимось дивом опинились посеред рівнини. Поруч вужем звивалась невеличка річечка. Брили пісковику, котрі, нібито жбурнув сюди який-то розлютований велет, були гарним укриттям, і Фіндекано навіть ризикнув дозволити розвести вогнище. Синьагіл з Елеммакілом вартували нагорі, а Алмареа урочисто сипав до казанка якусь неймовірну трав’яну суміш, яка нині заміняла Нолдор валінорське «листя бесіди». Воїни майже не розмовляли — лише обмінювались поглядами та зрідка думками.

Свиснув вартовий… Тривожний знак одразу ж підняв Ельдар на ноги… Вогнище зашипіло і згасло…

— Та що ж це таке, — прошепотів Алмареа, вже тримаючи напоготові лука, — я тільки-но довів до кипіння, і маєш…

Вартові лежали нагорі, зачаївшись за пласкими брилами. Синьагіл мовчки вказав рукою поперед себе. Там, вдалині, у світлі Ітилю, рухалися тіні… Вони були ще далеко, дуже далеко…

— Не сюди, — ледь чутно прошепотів Таурохтар, — але вони йдуть у напрямку Сіріонової ущелини…

Камінну купу було добре видно у сріблястому сяйві. Тіні зупинились, видимо радячись… Тоді звернули в їхньому керунку.

— Таки сюди, — промурчав Алмареа, — у нас гості, Нолдор…

— Луки, — вишептав Фіндекано, — луки до бою…

— Десять, — рахував тіні Мірімон, — ні, більше… Десятків зо два…

— По три тварі на кожного, і двох зоставимо пані Лаурендіе…

— Tira, Ельдар! Вони ведуть полоненого… Тягнуть на мотузі…

— Чи не зібрались поганці повечеряти? О, ми зіпсуємо їм шлунки…

— По дірці в кожному…

— Розмови геть, Нолдор! Готуйсь…

Тіні були вже зовсім близько. У світлі Рани Мінливого, який Фіндекано вже звик називати Ітилем, юнак роздивився знайомі огидні морди… Він ще не навчився розріжняти тварей, і на хвилину йому здалося, що ікласта потвора, котра помахувала нагаєм, підганяючи своїх підлеглих, є тим самим «командиром Игиром», якого Фіндекано вбив в горах неподалік Тангородріму. Орки таки дійсно тягли на мотузі зв’язаного Ельда. Бідолаха ледве йшов, хитаючись на зранених ногах, а тварі підганяли його нагаями.

— Присягаю садами Яванни! — прошипів Алмареа, — це один з отих воїнів, що не повернулися з вивідок… Я пізнав цього Нолдо — його звати Ферен, і він був в прибічній дружині вашого батька, cano…

— Лучники, — вимовив Фіндекано, — по змозі — щадити бранця… Стріляй!

Свиснули стріли… Степом розлігся вереск, такий гидкий, що юнаком аж пересмикнуло.

— Вибивати старших! — крикнув він, — по тим, хто в чоботях — стріляй!

Двоє обтяжених чобітьми орків були тут таки втикані стрілами, немов їжаки голками. Один з них якраз вів бранця на мотузі і повалився в траву разом з ним.

— Стріляйте! Щоб жоден не втік! Стріляйте, Нолдор!

— Здається, всі, - озвався з-за каменя Таурохтар, — cano дозволить спуститись, глянути, що там з тим Ельда?

- Іди, Таурохтаре, — мовив Фіндекано, — ми прикриваємо… Візьми з собою Алмареа.

Двоє Нолдор легко, мов тіні, зіслизнули по пласких брилах чудернацької скелі, і рушили до побойовиська. В руці Алмареа блиснув меч, а Таурохтар наготував списа. Решта Ельдар чипіла нагорі з луками напоготові.

Таурохтар нахилився, пововтузився, тоді випростався. Ферена він тримав на руках, і рушив з цією ношею до скель. Алмареа прикривав йому спину, поволі відступаючи обличчям до рівнини.

— Гаразд, — сказав Фіндекано, коли обидва його воїни знову опинилися нагорі, - будемо сподіватися, що тут лише одна зграя… Що з цим Нолдо?

— Непритомний, — озвався Таурохтар, — Лаурендіе, мила, йди сюди…

— Я вже тут, — озвалася цілителька, — о, пошкодження не дуже тяжкі… Хлопчина бився відчайдушно, все так, але, певне, знепритомнів від удару по шолому… А решта — то вже сліди від орочих нагаїв…

Ферен лежав на камінні, згорнувшись у клубок… Так, напевне, він намагався захиститись від ударів нагаями. З одежі на ньому зосталися подерті штани і закривавлене лахміття спідньої сорочки. Коли Фіндекано обережно повернув його лицем до сяйва Ітилю, то дійсно побачив, що чорне волосся полоненика спереду злиплося від крові тяжким ковтуном. Окрім цього пасма, решту кіс було грубо обтято, швидше за все — лезом ножа.

— Для чого вони обрізають бранцям волосся? — пробурмотів Алмареа, — чи є в розумі цих істот хоч якісь зачатки послідовности…

— Я скажу — для чого, — мовив Таурохтар, — щоб полоненому було соромно і гидко. Щоб він відчув себе упослідженим… Хоча, коли погибель дивиться в очі, здається, не до волосся, але це впливає… Я бачив… Недарма і примовка є — гидкий, мов обстрижений Ельда…

— О, ми не будемо жорстокими, — мовив Фіндекано, згадавши, який вигляд мав Руссандол без своєї рудої гриви, — цей воїн і так перестраждав багато… Нема чого обговорювати подібні речі. Пані Лаурендіе, він буде в стані перенести дорогу? Занурювати його в цілющий сон ми зараз не можемо — нема часу.

— Думаю, що витриває, - озвалася цілителька, — адже він йшов сам, а нині їхатиме верхи… О, він розплющив очі… Заспокойся, дитя моє, ти серед своїх…

— Алмареа, — прошепотів визволений бранець, — та невже ж… Це таки ти… І воєвода Фіндекано…

— Пізнав, — втішився Алмареа, — ти пізнав мене, Ферене… Ти зможеш сісти на коня, родичу? Ми маємо забратися звідси з першим променем Анари.

— Я зможу, — вимовив Ферен, — я вдячний… Я втратив своїх воїнів місяць тому… І весь цей місяць перебував в жахливому сні…

— Чому ця зграя йшла на південь? — спитав Фіндекано, — Куди вони вели тебе?

— Я… Я не знаю… Їх було більше, тоді вони поділились на два загони… Я не знаю… Швидше за все — я… Мене…

— Досить, cano, — мовив Алмареа прохально, — згадайте, де ми знайшли вашого Анта… Тут той самий випадок, хіба ви не бачите?

— Хіба тебе не відвели до Ангбанду, Ферене? — раптом спитав Таурохтар.

— До Ангбанду? Я так… Так боявся цього… Але ні…

— Засни, — лагідно мовив Фіндекано, — не бійся… Все закінчилось…

Ферен спробував усміхнутися і заплющив очі.

Опівночі на варту стали Алмареа з Мірімоном. Однак, Таурохтар теж не спав. Він крутився на камінні, тоді торкнув Фіндекано за плече:

— Мій князю, є розмова…

— Так, — мовив Фіндекано, отямлюючись від тієї особливої дрімоти, якою Ельдар відновлюють сили, не занурюючись в сон, — що сталося?

— Цей юнак… Ферен… Він щось недоговорює.

— О, ні, Таурохтаре, — сказав Фіндекано заспокійливо, — що він може приховувати? Ворога він зустрічав грудьми, про що свідчить зранене hrоа бідолахи… А те, що юнак трохи не при собі — так мандри з орками нікому не додають здоров’я…

— Я саме про оці ось мандри, — вимовив Таурохтар, — в часи моєї молодости, cano, всіх захоплених у сутичках Квенді доправляли до Утумно. Або до Ангбанду — дослідами над нами займалися обидва — Мелькор та Саурон. Жодна зграя орків не тягала б з собою бранця по степу — вони хоч і дурні, але накази виконують чітко…

— Стривай, — озвався Фіндекано, — а як же родина Дороніонів? Тварі таки тягали їх з собою з… з цілком визначеною метою…

— Тих Нандор орки захопили, коли йшли виконувати певне завдання, — мовив Таурохтар, — вони полювали на чітко визначену особу, а більше одного наказу їхні мізки не вміщають. Тим більше, що і Мелькор, і Саурон завжди більше цікавились полоненими воїнами, аніж просто собі Квенді. Я певен, що з новою появою Мелькора в Ендоре, старі накази знову увійшли в силу. І не забувайте, що валінорські Нолдор — присяжні вороги і Морока і Хазяїна Вовкулаків. Їх-то і будуть хапати найпершими. А цей Ферен говорить, що він в Ангбанді не бував… І досі його не зжерли, хіба що він зостався останнім з кількох полонеників…

— Він про це не оповів, — сказав Фіндекано, — але це не означає, що так не було… Він просто не може згадувати про весь цей жах.

— Дивіться, мій князю, — сказав Таурохтар стиха, — Мелькор, якого ви звете Морінготто, є витівником… Думаєте, звідки пішли оті чутки, що орки — то порчені Квенді? Деяких Квенді він і справді звів з розуму. Здолати наш дух йому не під силу, а от з тілом вони з Сауроном часом виробляли жахливі речі. Я знав городище, де варта стріляла в особу, яка назвалася втікачем з Утумно… Зробили вони це опісля того, як одне з поселень впустило колишнього бранця, а він виявився «прищепленим»

— Що це значить, Таурохтаре? — спитав Фіндекано заскочено.

— Спитайте у Лаурендіе, вона оповість краще за мене. І не зводьте очей з цього Ферена.

Першого променю Анару вони не побачили — з півночі швидко наповзала темна хмара кольору олива. Вона затулила побляклі ранкові зірки і потягнулася на південь, в бік Сіріонового проходу.

— А оце вже мені зовсім не подобається, — вимовив Фіндекано, — по конях, Нолдор! Повертаємося!

Лаурендіе звеліла Ферену сісти на круп її коня, пояснивши це тим, що вона легша за чоловіків, а отже… Дійсно, цілителька, хоч і була жоною-nerwen, але ніколи не вбирала кольчуги, а зі зброї мала лише меча, яким, щоправда, користувалася з великим умінням. Фіндекано на хвилину затримався на вершечку скелі, що так прислужилась їм минулої ночі і подивився в північний бік, намагаючись пронизати поглядом раптову незвичну тьму.

Зір Ельда не підвів навіть у цьому свинцевому змроку. Юнак побачив кілька десятків темних цяток, що швидко мчали вперед, керуючись на південь. А за цими цятками поволі розгорталася лава… Військо…

Фіндекано швидко збіг донизу. Валінорські огирі тремтіли й харапудились — вони відчули…

— Кінноти у них нема, — мовив юнак, — але є вовчі вершники… Сюди мчать орки на ngauri, а позаду — ціла орда… Помчали, Нолдор… Помчали, як вихор… Пані Лаурендіе — вперед, решта — приготувати маленькі луки.

З цими словами він вистрибнув на спину Моретінде. Вороному вже нетерпеливилось забратися геть з цього місця.

— Давай, Моретінде…Давай, мій коню, мій друже! Жени щодуху…

Вороний рвонув з місця так, що трохи не злетів над землею… Маленький загін мчав мов вітер, Ельдар весь час озиралися назад, але темні цятки зникли у високих травах…

— Одірвалися, — пробурмотів з полегшенням Мірімон, і тут у нього над головою свиснула стріла…

Ще один загін вовчих вершників намагався обійти їх збоку. Від виття ngauri коні ошаленіли, і неслись такими стрибками, що позаздрив би і олень. Фіндекано натягнув короткого лука, і, майже не цілячись, випустив назад з десяток стріл. Виття стало ще голоснішим — таки влучив… Решта теж відстрілювалась з успіхом, окрім пані Лаурендіе, котра вирвалася далеко вперед. Ферен ледве тримався на коні, охопивши цілительку за стан, але тримався.

Чийсь кінь упав… Вершник злетів з нього пушинкою і одразу ж підхопився з землі. Фіндекано повернув назад навіть не зрозумівши хто це, кинувши решті:

— Наказую — вперед!

Та його воїни притримали коней… А Фіндекано вже бачив лице Синьагіла, сполотніле, закривавлене… Одна рука юного Нолдо безсило звисла… Його білий кінь, вражений чорною стрілою, бився на землі в агонії.

Воїни Фіндекано тепер били з луків безперестанку, не даючи вовчим вершникам наблизитись. Фіндекано вихопив меча і одним ударом перетяв коневі Синьагіла шийну артерію, пробурмотівши:

— Пробач, друже…

Синьагіл підбіг до нього. Сірі очі юнака були сповнені болем…

— Я не втримаюсь, cano… — мовив він, — Рука…

— Наперед!

Фіндекано підхопив його і посадовив перед собою. Моретінде, побачивши загибель однокровника, рвонув з місця, наче й не відчувши подвоєного тягаря.

Гряда скель виростала перед ними… Темна пляма — Сіріонова ущелина…

— Давай, Моретінде! Щодуху!

— Відстаємо, — прошепотів Синьагіл, — двох йому не вивезти… Зоставте мене, cano…

— Ти поспішаєш зустрітися з Суддею, Нолдо? Ти забув, що тебе проклято?

— Не забув…

— То ж мовчи, прошу тебе…

Синьагіл замовк. Кров спливала по його обличчю темними струмочками.

— Давай, Моретінде! Давай, якщо не хочеш стати вовчим сніданком! Жени, друже! Жени вперед….

Вони увірвалися в скелясту ущелину, і Алмареа вихопив сурму… Тривожний її поклик понісся горами.

Ось і брама Барад-Ейтель… Прочинена брама… Їх, певне, побачили здалеку…

— Ще трохи, Моретінде!

А стріли вже летять зі стін, летять зі скель проходу, відрізаючи погоню, знищуючи тварей.

— Ми вдома, Синьагіле! Хвала Валар за їхні маленькі милості!

— Cano… Я вдячний, мій cano… мій князю…

— Та досить уже. Хто витягнув мене з тріщини у кризі?

І Синьагіл усміхнувся крізь кров і біль, а його здорова рука стисла пальці Фіндекано.

Вивідачі зістрибували з коней, до них бігли воїни і жони-цілительки. Фіндекано обережно зіслизнув зі спини Моретінде, тримаючи в обіймах пораненого, повернувся і побачив вражене, залите слізьми личко Еріен.

— О, nerwen не личить плакати, — мовив він стиха, — все добре, панно моя… Я тут, і навіть не втратив жодного воїна.

- І навіть врятував…, - прошепотів Синьагіл, намагаючись всміхнутися панні, - cano вихопив мене трохи не з зубів ngauro…

— Як завжди — поетичне перебільшення, — сказав Фіндекано лагідно, — ти можеш іти, Синьагіле?

— Ми його відведемо, — мовила одна з відаючих жон, приятельок Лаурендіе, — зіприся на мене хлопчику… Не бійся — я не така тендітна, якою видаюся.

Пробуджена підхопила юнака, закинула його руку собі на плече і поволі повела до входу в замок.

— Сину, все гаразд?

Князь Нолофінве підійшов своєю нечутною ходою. Фіндекано випростався і почав доповідати.

— Отже, це не просто вивідачі, - мовив Нолофінве, вислухавши сина, — говориш, позаду йде орда?

— Так, мій батьку і князю…

— Гаразд… Ми їх зустрінемо. Поки ти був в Дор-Ломіні, ми вдосконалили оборону. Через ущелину вони не пройдуть… Дортоніоном, певне, теж… А от схід мене непокоїть… Твій необачний оtorno доручив керувати обороною найнебезпечнішого місця Макалауре…

— А, Маглорова Брама… Але ж, татку, Макалауре мусить повірити в себе… Він quentaro, все так, але він і воїн…

— Quentaro мусить співати воїнам, — мовив Нолофінве буркотливо, — а у нас накази віддають співці і провидці… Фінарато знову осяяло прозріння, і він вгризається в скелі… Нарготронд! Печерне місто! Ми ж не Наугрім, щоб жити в печерах! Це все поганий вплив Ельве Сінголло, тут ти був правий, синку… Більше того — Туракано хоче покинути Невраст і заложити град в гірській долині. Йому, мовляв, теж було видіння… Туракано і видіння, подумати тільки… Я сказав йому, щоб не смів і думати про це, доки я живий!

«Я збудую тобі місто в потаємній долині, біле місто з високою вежею, схожою на вежу Міндон. — згадалося Фіндекано, — Там ти житимеш в тиші і спокої, краще, ніж у Тіріоні.»

— Не сваріть брата, мій батьку і князю, — вимовив він, — просто Турондо обіцяв збудувати місто з білою вежею… Обіцяв Еленве за мить до того, як крига розверзлася під нашими ногами…

— Нехай будується опісля війни, — хмикнув Нолофінве, — хтось же та мусить оберігати побережжя… Хіба що це робитимуть родичі цієї милої панни, котра дивиться на мене, як на крижане чудовисько… Я, взагалі-то, наказав їй повертатися до Ломіону — не вистачало мені ще посваритися з князем Кірданом через загибель його улюблениці.

Панна Еріен залилася багрянцем і опустила оченята.

— Вона так і сказала, — Нолофінве явно милувався синовою обраницею, — «крижане чудовисько»… Я дозволив їй залишитися до твого повернення, але нині…

— Не відсилайте її, мій батьку і князю, — мовив Фіндекано стиха, — панна бажає помсти за загиблих родичів… Вона є справжньою nerwen і щасливим оберегом моїх лучників.

— Тільки тому? — спитав Нолофінве ледь насмішкувато, — а я вже подумав, що маю готувати звичаєвий дар майбутній невістці…

Тепер побагрянів Фіндекано. Але Нолофінве знав межу жартам і перестав мучити молодят.

— Мій батьку і князю, — сказав Фіндекано, щоб відвернути батькову увагу від Еріен, — ми звільнили з полону Нолдо Ферена…

— Начільника моїх вивідачів? Отих, що зникли? Де він, синку?

Ферена відвели до просторої кімнати лівого крила замку, де стояли ложа, заслані білим полотном. На одному з них вже спочивав цілющим сном Синьагіл, і ніжне обличчя юного Ельда освітлювала усмішка… Що снилося йому? Сади Валінору, чи материні ласкаві долоні… А може — ота Арда без Морінготто, оновлена Арда, яку Нолдор бажали добути своїми клинками…

Біля ложа Ферена стояло дві цілительки — Лаурендіе і та, друга, котра повела за собою Синьагіла. Фіндекано згадав її ім’я — Туїлінде…

— О, це той самий випадок, — говорила Лаурендіе напівшепотом до подруги, — намертво закрите аvanire… Звісно, цей юнак не помре, його не скалічено так, як сина Феанаро, однак…

Ферен лежав на ложі, вже вмитий і вбраний в чисте. Злиплі від крові рештки волосся довелося відрізати, і молодий воїн мав дійсно який-то непризвоїтий вигляд. Він це знав, і йому було соромно…

— О, це лише біда, а не провина, — мовив Нолофінве, присаджуючись на краєчок ложа, — не муч себе, бідолашний друже… Що сталося з вами? Як загинули інші?

— Я… Я не знаю…

Фіндекано звернув увагу на вираз очей пораненого. Обличчя Ферена залишалося спокійним, навіть байдужим, але очі… В них плавилися біль, страждання, ще щось, чому не було назви… Наче юнак намагався щось сказати — але не міг.

— Ти втратив пам’ять? Хоч щось можеш оповісти?

— Ми билися… Мене поранило… Я… забув…

— Втрата пам’яті, - озвалася Лаурендіе, — цілком можлива — на певний час. Потім вона відновиться, мій князю…

Цілителька теж нервувалася… Від Фіндекано не укрилося, як вона переглянулась з Туїлінде. Юнак згадав перестороги Таурохтаре і затривожено зиркнув на Ферена.

— Гаразд, — сказав Нолофінве, — не хвилюйся, відпочивай. Поговоримо пізніше…

До кімнати цілительок поспішно увійшов вістовий — срібноволосий Синда-лучник.

— Великий князю Фінголфіне! — вимовив він, і Нолофінве повернув голову на голос… В цю саму хвилину Ферен висмикнув запоясника з піхов, що висіли на княжому поясі і ударив…

Фіндекано з Лаурендіе кинулися одночасно… І не встигли також одночасно… Ніж магтанової сталі прорвав гаптовану сріблом куртку Нолофінве і … вдарився об кольчугу тієї ж роботи. Великий Князь цього тривожного дня убрався зранку як до битви, й це зберегло йому життя.

Ферен бився на ложі в судомах, Фіндекано та цілителька, котра була сильною не по-жіночому, ледве втримували його на ложі вдвох. Зрештою він затих, і Фіндекано зміг подивитися йому в очі тим особливим поглядом, що проникав в глибини підсвідомості.

Те, що відкрилося йому — було жахливим…

Ферен дійсно закрився намертво — до душі його було годі дістати… Однак тіло неначе оплутувала незрима для звичайного ока чорна сіть… Вона була живою, ця сіть, вона ворушилась, вона дихала… Вона керувала hrоа молодого вивідача, замикаючи йому вуста, змушуючи до чину… Це був якийсь несамовитий розум, прищеплений до тіла і мозку Ельда…

— Ти бачиш це, молодий cano? — спитала Лаурендіе. Її голос доходив до Фіндекано наче крізь тунель в горах, — ти бачиш прищепу?

— Я, — вимовив Фіндекано, — я бачу… Це ж жах…

Він поволі виринав з свідомости Ферена. Той обім’як і лежав тихо. Бідолаху тримало вже четверо — на допомогу підбігла Туїлінде і вістовий-Синда.

Нолофінве роздивлявся розріз на куртці. Тоді підвів голову.

— Таке вони роблять з нами? — спитав, — ось таке?

— Це прищепа, — мовила Лаурендіе, — я пам’ятаю ще з тих часів… Вони не можуть дібратися до душі, але тіло — у їхній владі… Найжахливіше, що дух притомний, він усвідомлює все, але не може керувати власним hrоа… Цей воїн не може навіть перерізати собі горло — прищепа не дасть. А ця прищепа націлена на вбивство пана князя Нолофінве — її урухомило звернення вістового…

— Ви не можете її побачити, пані Лаурендіе? — спитав Фіндекано стиха.

— Ні, навіть я… Серед Нолдор побачити подібне зможе лише учень Ірмо… Ти, молодий cano… Фінарато Арафінвіон… Може ще кілька осіб… Решта повинна покладатися на відчуття… Чесно кажучи, князю Дор-Ломіну, коли ти прилетів на орлі зі своїм оtorno, першою моєю думкою було — прищепа… Але ти не побачив нічого, окрім аvanire, і зумів умовити Руссандола відкритись…

— О, Майтімо їм був потрібен для іншого, — пробурмотів Фіндекано, — але, мила пані Лаурендіе… Як це з нього зняти?

— Тільки разом з hrоа, молодий cano… Тільки так…

— Це, — вимовив Фіндекано, — це несправедливо…

— Убийте мене! — раптом крикнув нестямно Ферен, — брати! Будь ласка!

Страшні конвульсії знову струсонули його тілом… Юнак борсався так, що тріщало дерев’яне ложе… Кривавий піт виступив йому на шкірі, кожен м’яз ніби скручувала судома…

— Це кара, — вимовила Лаурендіе, — кара за неслухняність… Відвернися, молодий cano…

Та Фіндекано не відвернувся. Він дивився в заціпенінні, як Пробуджена стає на коліна біля ложа, як цілує юнака, якого ледве втримувало троє Ельдар, в закривавлене чоло, і як вбиває йому в серце ніж, який непомітно вийняла з піхов на власному поясі.

— Шлях твій на Захід хай буде легким, — видихнула цілителька.

Тіло Ферена вигнулося в останній судомі, і раптом спалах осяяв кімнату. Дух молодого Нолдо полишив тіло, і Фіндекано побачив як в його вогні спопеліла чорна змія, що присмокталася до розуму воїна. Лице загиблого, перекривлене болем, стало ніжним і чистим, з тихим усміхом на помертвілих вустах.

Лаурендіе поволі звелася на ноги.

— Тільки так, — вимовила вона, — лише вогонь звільненого духу спалює чародійство Морока.

— Урядіть йому, — тихо сказав Нолофінве, — належне поховання. Він був гарним воїном… Ферен. Сподіваюся, Суддя врахує це, якщо він є дійсно справедливим, а не мстивим. Що там, Глірдане?

Синда-вістовий відійшов від ложа, не зводячи очей з мертвого Ферена і з непорушної Лаурендіе біля нього, проковтнув слину і вимовив, намагаючись щоб голос не тремтів:

— Від передових постів до відома Великого Князя — ворог рухається до Сіріонової ущелини незліченою силою.

— Полічимо, — холодно сказав Нолофінве, — ходімо за мною, юначе, на час битви будете при моїй особі. Ваше ім’я означає — «музика», ви на чому граєте?

— Н-на флейті, - мовив Синда ледь розгублено. Флейта дійсно стирчала за його поясом, поруч з мечем.

— От і добре… Зіграєте мені щось в очікуванні бою.

Глірдан трохи порожевів. Фіндекано добре розумів батькову крижану логіку — князь не хотів, щоб військом полетіли чутки про жахливе чародійство Морінготто. На цілительок-Нолдіе і на сина Нолофінве покладався як на самого себе, а Синда, зовсім молодесенький Еdel, міг наоповідати довколишнім особам жахів, та ще й поетично їх перебільшити.

— Сину, — сказав князь, — займи зі своїми воїнами становиська на кам’яному переході. Побачимось опісля бою.

— Так, мій батьку і князю…

— Виконуй.

Фіндекано вибіг з лікарняної палати так, ніби за ним гналися ngauri. Його лучники, котрі у дворі розпитували збуджених порятунком вивідачів, миттєво вишикувалися у шерегу. Крайньою ліворуч, опісля всіх високих Нолдор та Анта Доронінга, стояла Еріен.

— На становиська! — крикнув Фіндекано, — на перехід — бігом!

Барад-Ейтель, замок Ейтель-Сіріону, був витвором будівельного мистецтва Нолофінве — фортеця висіла над гірським проходом, наче арка, при чому вхід був лише з одного боку. Якщо ворог, скажімо таки зламав би браму, і увірвався в замковий двір, то йому довелося б брати приступом не тільки замкову вежу. Вузький міст з вежичками для лучників перекривав ущелину Ейтель-Сіріон на недоступній знизу висоті. Прорватися на цей міст можна було лише по крученим сходам, на яких троє мечників могли утриматись проти цілого загону. А якщо вороги все ж таки добиралися до мосту — арку можна було зруйнувати, урухомивши складний механізм з залізних ядер. В правобічну ж частину фортеці можна було пройти лише по цьому мосту — і ніяк інакше.

Фіндекано сам допомагав батькові в будівництві цього дива. А в той останній проміжок часу, коли юнак був в Дор-Ломіні, Великий Князь Нолдор залучив до будівництва навіть кілька родів блукаючих Наугрім, котрі прибули в ці гори нещодавно, і просто таки розривалися між прагненням подлубатися в їхніх надрах і відчуттям небезпеки, котра нависла над порубіжжям. Нолофінве запропонував цим істотам союз і охорону, а також певну платню. Наугрім погодились, спокусившись чи-то на обіцянки їх обороняти, чи-то на валінорські самоцвіти, які ще залишалися у багатьох Ельдар, а самому Нолофінве Майтімо Руссандол віддав, як викуп, цілу торбинку цих дорогоцінностей, рівних яким не було в Ендоре.

Фіндекано дуже хотілося подивитися на цих істот, про яких він так багато чув, але жодного разу не бачив. Загадкові «витвори Ауле» в Амані не жили, і до Ельдар лише доходили найрізноманітніші чутки про Наугрім, в яких вихвалялась їхня працьовитість і ганьбилась жадібність. Однак, події розвивались занадто стрімко — юнак не встиг навіть запитати батька чи є ще Наугрім в Ейтель-Сіріоні.

Розташовуючи своїх воїнів на мосту, Фіндекано намагався забути викривлене лице Ферена, і те, що він побачив внутрішнім зором. Напевне, молодий князь мав дуже понурий вигляд, бо до нього підсів Елеммакіл і обережно спитав про здоров’я Синьагіла.

— З ним все гаразд, окрім того, що він проспить битву, — відповів Фіндекано втомлено.

— О, Синьагіл цього не переживе, — озвався збоку Алмареа, — всі звитяги, які він міг би віддати Судді, як викуп, дістануться іншим.

Поміж Нолдор вперто кружляли чутки, що з того воїна, який битиметься з лихою силою, не шкодуючи hrоа, Суддя зніме прокляття і відпустить з Мандосу до рідних. Фіндекано тому не дуже вірив, але багатьом його лучникам, і не тільки їм, подібні чутки заміняли еstel.

Десь вдалині проревів ріг… Все голосніше і голосніше.

— Нолдор, — мовив Фіндекано, — нам виказали честь, приславши посланника.

Внизу поволі їхав на гаурі велетенський орк. В лапі він тримав ганчірку, яку можна було визнати білою лише маючи надмір уяви. Озброєння тварей, видимо, змінилося на краще — посланник мав на собі залізний обладунок і шолом, схожий на перевернуту миску. Ngauro він поганяв чобітьми з острогами, лівицю упер в бік, а в правиці тримав рога. Біля його поясу висів меч, неоковирно зроблений, але таки меч, а не залізна штаба.

— О, вони навчаються, — озвався Алмареа, — напевне років через сотню почнуть музичити й співати…

- І підносити своїм самкам квіти, — ввернув Мірімон.

— Ні, ти помиляєшся, Мірімоне… Їхні панни вимагатимуть від них не якоїсь там степової трави, а наших голів…

— О, не дочекаються… Швидше — погублять власні…

— Тобі не шкода орченят, котрі зостануться без татка?

— Як мати такого татка, так краще рости сиротою…

— Тиша, Нолдор, — вимовив Фіндекано, і насмішники замовкли. Еріен дивилася вниз з такою люттю, що кров виступила їй на прикушених вустах. Молодий князь раптом збагнув, що вона ніколи не оповідала, як загинула її матір…

Знову проревів ріг… Орк підвівся в стременах і закричав на ламаному синдарині:

— Квени! Квени з Західних Земель! Я хочу говорити з тим, хто носить найкращі чоботи! Я, Паддуг, винагороджений острогами за найбільшу кількість гострих вух, відрізаних мною у квенів Побережжя!

— Як може таке статись? — спитав заскочено Елеммакіл, — адже Перша Війна сталася ще до нашого приходу в Ендоре…

— Вони, певне, теж живуть довго — озвався Алмареа, — а може — деякі з них… Хіба є межа для темного чародійства?

— О, Нолдор, заберіть лука у нашої nerwen, інакше ми оганьбимось вбивством посланника…

Фіндекано обережно обійняв Еріен і змусив її опустити лука.

— Ми бігли до моря, — прошепотіла вона, — тварі на gauri… Мама…

— Буде битва… Побережи стріли, кохана моя…

На правобічній вежі з’явилася висока постать в сяючій кольчузі.

— Великий Князь Нолдор слухає посланника…

— Ти, завойовнику з Західних Земель! — загорлав Паддуг, — як ти насмілився будуватися на землях мого володаря! Або схили голову і визнай його владу, або всіх вас буде знищено, до останнього дитинчати!

— Якою є межа володінь твого пана, посланнику? — пролунав зверху голос, схожий на крижаний дзвін.

— Йому належить Арда! — проричав орк.

— Так знай, злощасна тварино, на біду сущому наділена зачатками розуму, — Арда не є власністю Руйнівника! Ми не дозволимо злу розповзтися з Ангбанду по світу, навіть якщо ця земля змішається з кров’ю і попелом наших тіл! Забирайтесь геть до своїх нір — настане година, і ми викуримо вас звідтіля разом з вашим повелителем!

— Ви всі помрете сьогодні, - сказав Паддуг і ошкірився, — всі, квен… Я сам приміряю твої чоботи…

Фіндекано мимоволі глянув на свої маленькі ступні в зграбних чобітках. Алмареа поруч захихотів:

— Наш князь мав би відповісти, що для цього вельмишановний Паддуг має обрубати собі лапи…

Та Нолофінве не став витрачати слова на подальшу розмову і зник за стіною становиська. Паддуг розвернув гаура, слова, які він вимовляв при тому, змусили особливо делікатних Ельдар злегка почервоніти, хоча значення тих слів можна було зрозуміти швидше за сенсом, аніж за звучанням, і помчав поміж скелями до свого війська.

— Нолдор, — мовив невгамовний Алмареа, — ми були присутні при історичній події виняткового значення…

- І при якій же? — всміхнувся Мірімон.

— Просто перед нашими очима, чи-то пак вухами відбулося народження великої і могутньої орочої мови… Я розібрав, принаймні, три слова, і всі вони стосуються до способу розмноження цих милих мавпочок…

— О, помовчи ж Алмареа, з нами nerwen…

— Я замовкаю і готую зброю…

Тиша залягла над проходом, напружена тиша очікування… Потім десь попереду проревів ріг, і проходом хлинула орда…

На правобічній вежі продзвеніла срібна сурма. Голосно і виклично…

— Стріляйте, Нолдор! — крикнув Фіндекано, — Во ім’я Богів і Арди!

Опісля quentari оспівували дощ зі стріл — він хлинув зі стін, цей смертоносний дощ… Зі стін, з мосту, зі становиськ на скелях… Прохід і так був вузьким, орки стислися в ньому, намагаючись тулитися до стін. На них летіло каміння, приготоване заздалегідь, котилися підважені важелями шматки гірської породи… Підлітки-Нолдор та підлітки-Синдар снували по становиськах, наче миші, підносячи стріли, цілі в’язки стріл…

Тварі теж стріляли, і лучники почали нести втрати. Однак, прохід поволі заповнювався мертвими тілами орків. Фіндекано зрозумів батькову думку — Нолофінве зводив в проході ще одну стіну — з ворожих трупів.

— Цільніше, Ельдар! Арда! Оновлена Арда!

Наступ поволі захлинався… Фіндекано ще встиг подивуватися, чому це тварі вирушили брати на меч фортецю, не взявши з собою навіть тарану, але тут внизу розлігся вереск, сповнений страху і зловтіхи одночасно.

— Тіra, Ельдар! — почулися вигуки зі стін та становиськ.

— Моя ненько, — прошепотів Алмареа вже не жартуючи, — як добре, що ви зосталися у Тіріоні…

Внизу, по мертвих і ще живих орках поволі просувалося страхіття, що пашіло вогнем.

Потвора мала криві кігтисті лапи, довжелезний хвіст та морду, таку жахливу, що при одному її вигляді хотілося заховатись кудись подалі. З її плечей звисало щось схоже на шкіряний плащ. Крокувала тварюка на задніх лапах, а в передніх тримала щось схоже на булаву, та батіг, котрий то спалахував вогняним язиком, то тьмянів. Вогонь біг по її загривку, виривався з пащі… Тварь струшувала вогняною гривою, і навсебіч розліталися іскри. Голову її вінчали роги, і Фіндекано завважив, що, коли вона просунеться далі, то упреться цими рогами просто в міст, на якому засіли його лучники.

— Валарауко, — мовив Елеммакіл, — ай-я…

— Стріляй, Нолдор! По балрогу — стріляй!

Вони стріляли, однак стріли відскакували від шкури тварі. Фіндекано лихоманково мислив, що його робити — потвора могла обрушити міст кількома ударами булави. Або вибити браму фортеці. Щоправда, до правобічних укріплень їй не дібратись, але і вони, і всі ті, хто зостанеться в лівій половині твердині, приречені на смерть.

Коли страховисько порівнялося з вежею, на якій з’являвся Нолофінве, коли розмовляв з орочим посланником, десь на рівні голови Валарауко в стіні вежі раптово розверзся люк і з нього бурхнув водяний струмінь.

Сила напору води була такою, що чудовисько жбурнуло на скелі навпроти. Воно змахнуло лапами, розгорнувся «плащ» — два великих кожистих крила. Найжахливішою була тиша — чи-то страховисько було німим, чи-то йому забило дух.

Вода, крижана вода підгірного джерела, била потужним струменем, не давала балрогу піднятися. Зі скель на нього летіли каміння, списи, стріли… За короткий час чудовисько виявилося похованим під камінним завалом. Воно ще било хвостом, вигиналося, але то вже була агонія. Над проходом повисла хмара смердючого диму, від сірчаного смороду нічим було дихати… І в цій колотнечі раптово почувся голос срібної сурми — з південного боку в ущелину входили готові до бою Ельдар з Неврасту під проводом Туракано…

Вечір опісля бою був сповненим радощів і завзяття. Говорили, що частина Ельдар виступить з Ейтель-Сіріону, щоб наздогнати відступаючих орків і вибити їх до ноги. Командувати військом мав сам Нолофінве. Фіндекано він хотів залишити в твердині начільником залоги, але князь Дор-Ломіну подивився на батька так благально, що той посміхнувся, і призначив на цей відповідальний пост свого намісника і родича княгині Анайре, Нолдо Нарамакіла.

Відбулася розмова з Гімрінгом, говорив по палантиру знову Аркуенон, начільник оборони. Справи на сході були трохи гіршими — орки таки прорвалися через Маглорові врата, щоправда, двома невеликими загонами, решту орди сини Феанаро спинили на порубіжжі, і тепер женуть назад на північ. Аркуенон від імені Руссандола запевнив, що тих тварей, яким вдалося проникнути в східний Белеріанд, зупинять Амбарто з Амбаруссою та їхні загони лучників. До Молодших Рудих, виявляється, пристало багацько Лаіквенді, котрим захотілося повоювати, тож оркам в лісах сходу мало бути скрутно. З почутого Нолофінве зробив висновок, що його рішення є правильним, і віддав наказ назавтра виступати на з’єднання з Нельяфінве та його братами.

Цього вечора Фіндекано нарешті побачив Наугрім. Водяний душ, влаштований балрогу, був їхньої роботи: істоти, вмілі в усьому, що стосується роботи в копальнях, в тому числі — і у способах відкачки води, збудували біля підземного озера величезну помпу, яку і урухомили при наближенні балрога.

Старший серед Наугрім звався Дварфін, але Фіндекано зроду б не відріжнив одного Науга від іншого. Вони всі були невеличкі на зріст, окоренкуваті, зодягнені в засмальцьований шкіряний одяг, а волосся у них росло не тільки на голові, але й на обличчі. Цей жмут волосся, котрий починався над верхньою губою і доходив у деяких осіб трохи не до колін, мав у Наугрім приблизно таке ж значення, як довгі коси у Ельдар, і звався бородою.

Дварфін розвалився на кріселку в покоїку князя Нолофінве, витягнувши ноги в бруднющих чоботях. Поруч з ним сидів ще один Науг, котрий тримався значно скромніше, і не був відрекомендований старшиною. Обидва Наугрім були зайняті тим, що пильно перераховували валінорські самоцвіти, котрі Нолофінве виклав перед ними на гарненький столик, зроблений з червонястого каменю.

— Власне кажучи, — мовив врешті Дварфін, — ми з моїм небожем порадились, і вирішили, що ви, князю, маєте накинути ще трохи зверху встановленої ціни.

— Це чому? — звів брови Нолофінве, а Фіндекано, котрий з цікавістю роздивлявся гостей, трохи не розсміявся вголос — такими серйозними були наугрім, і таким веселим був татко. Звісно, з обличчя крижаного князя нічого не можна було прочитати, але Астальдо занадто добре вивчив всі порухи батькового обличчя..

— Коли ми будували водокачку, — пояснив Науг, — не було і мови про те, що вона буде використана як зброя. А за зброю ми беремо дорожче.

— Гаразд, — мовив князь, — то що ж ви бажаєте зверх встановленої плати?

Дварфін звів очі догори, потім погляд його упав на Фіндекано. На запилюженій куртці молодого воєводи сяяла застібка у вигляді аметистової квітки — дарунок Руссандола.

— Отієї дорогоцінності — вказав науг на застібку, — вистачить…

Фіндекано мимоволі поклав руку на дорогу йому річ… Дорогу не ціною — теплом рук Майтімо… Обох рук… Він віддав би будь-яку прикрасу, не змигнувши оком, але не цю…

— Якщо нам не буде доплачено, — примружився Дварфін, — ми не тільки розірвемо з вами всі угоди, але й оповімо іншим Кгазад[140] про вашу жадібність і нечесність…

Фіндекано знав, як потрібен батькові союз з Наугрім. Розбудова Барад-Ейтель вимагала робочих рук, щоб плавити метал, потрібні були руди… Він мовчки відстебнув застібку, торкнувся до неї вустами і поклав на стіл…

— Шановний майстре Дварфіне, — мовив Нолофінве все тим же холодним голосом, — розкажіть мені, як ви оцінюєте коштовності.

— О, це ціла наука, князю Ельвів… Почнемо з найдорожчих… Діяманти…

— Як би ви оцінили цю прикрасу?

Князь зняв з руки персня, в якому пишався діямант розміром з невеличкий горішок. Фіндекано пам’ятав цей камінь з дитинства — він завжди був на батьковій руці.

— О, якщо брати в дорогоцінному камінні, то…

— Вона коштує більше за цю застібку?

— Набагато, князю Ельвів… Набагато більше…

— Я міняю цього персня на застібку з аметистів… Чи буде це справедливим?

Обидва Наугрім, котрі пожирали очима діямант у персні, одночасно вигукнули «так!».

Нолофінве поклав персня на стіл, і забрав аметистову застібку. Наугрім навіть не звернули на це уваги — вони одразу ж вчепилися в княжого персня, намагаючись краще роздивитися діямант.

— Сподіваюсь, шановний Дварфіне, — мовив князь з легким усміхом, — що довколишні Кгазад будуть говорити тільки добрі слова про мешканців Ейтель-Сіріону…

— О, так! — вигукнув Дварфін, — ми донесемо вістку про вашу щедрість до самого Белегосту, де володарює мій брат Фрор! Ходімо, небоже, ходімо швидше!

І він додав щось своєю мовою, але обом Ельдар не потрібен був перекладач — батько і син чудово зрозуміли, що Науг вважає їх за дурнів, котрі здатні обміняти діямант на аметист та ще й усміхатись при цьому.

Коли за Наугрім зачинилися двері, Нолофінве все з тим же усміхом прикріпив застібку до куртки сина. І опустив очі, коли побачив сльозу на щоці молодого воїна.

— Це буде тобі наука, — мовив, — побачиш Наугрім — ховай все цінне…

— О, немає меж моїй вдячности, — відповів юнак стиха, — однак, ці істоти вважатимуть нас за дурнів і невігласів…

— Але вестимуть з нами справи, в надії нажитися ще більше…

— Татку, твій перстень… Я пам’ятаю твої руки над моєю колискою… Твої ласкаві руки… І сяйво цього каменя…

— О, я знайшов його сам на півночі Аману… І персня теж зробив сам… Коли ми заженемо тварей в печери Ангбанду, я зроблю собі іншого — і тільки… А ця застібка… Я знаю, чиї руки робили її, знаю і те, що нині у майстра лише одна рука… Я знаю, як дорога вона тобі — не вартістю, вигаданою Наугрім, теплом долонь Руссандола… Не шкодуй персня, синку — твоя сльозина дорожча мені за всі діяманти Валінору.

Фіндекано подивився на батька ледь розгублено — він ніколи не чув від нього подібних слів.

— Дитя моє, - мовив Нолофінве, — найстрашніше для мене — втратити тебе. Пам’ятай про це, мій Астальдо, моя дорогоцінність… Я вже втратив одного сина — бережи себе, лучнику…

- І ви теж… Ви теж…

Фіндекано притулився обличчям до батькового плеча і похапцем вийшов геть — приготуватись до завтрашнього виступу. Коли він нарешті владнав усі справи, переконався, що його загін теж готовий підхопитися з першим покликом срібної сурми, то помислив, що заслужив на кілька годин дрімоти… Ні, навіть справжнього сну.

Та в його покоях на нього очікував гість.

— Я говорив йому, — доповів незадоволено Ант, — що ви зайняті, і прийдете пізно… Але ця істота наполягає…

Ант вже чудово вивчив квенья, і тому був певен, що «істота» його не зрозуміє. На Фіндекано очікував молодший з двох Наугрім, наймення якого юнак не знав і досі.

— Я уважно вас слухаю, — мовив юнак на синдарині, - вельмишановний…

— Мене звати Азаггал, — мовив науг хрипко, — Азаггал, син Фрора. За нашим звичаєм, мій батько, правитель Белегосту, відправив мене у мандри з моїм дядьком по матері, щоб я набрався розуму, і навчився корисним речам… Я вчуся, бо є зовсім молодим Кгазад…

Фіндекано не втримався, щоб не кинути погляд на бороду цього юнака. Заросле волоссям лице придавало Наугрім якийсь замшілий вигляд, неначе вони були однолітками Арди.

— Я слухаю вас, княжичу Кгазад…

— Син Великого Князя може пояснити молодому учневі, чому його батько обміняв діямант на аметист?

Фіндекано з хвилину дивився на Науга. Тоді зітхнув.

— Нехай пробачить мене княжич Белегосту, але у нас, Ельдар, інше розуміння цінності речей. Цю застібку подарував мені друг… Найближчий друг… Побратим… Княжич Кгазад розуміє, що це таке?

— Ні…

— Особа, ближча за брата. Рідня по духу… Він зробив її власноручно, домагаючись досконалості. Ця річ… вона була останнім витвором його рук… Обох рук… Мій брат потрапив в полон, його катували… в Ангбанді. Не оповідатиму подробиць, але він зостався без правиці…

— Можливо я знаю його, — мовив Науг, — я бачив володаря Гімрінгу, рудоволосого Ельва, правиця якого була з заліза… Досить вправна робота — говорять, що одного з його братів. Маедрос Високий… Так його називали…

— Маедрос, — сказав Фіндекано, — о, так… Маедрос…

— Говорять, він намагається обробляти камені однією рукою… І б’ється лівицею на мечах…

— Мій брат є нескореним. Тим дорожчим для мене є його дар… Перстень же з діямантом був дорогим моєму батькові як пам’ять про Аман Благословенний. Однак, Великий Князь пожертвував своєю пам’яттю задля мене. Він знав, що мені буде дуже боляче втратити витвір побратима.

Науг думав… Думав так довго, що Ант почав нечемно покашлювати, не знаючи, як витурити набриду геть. Зрештою він озвався стиха:

— Це був гарний урок, княжичу…

— Фінгон, — сказав Фіндекано з усміхом, — Фінгон Астальдо, князь Дор-Ломіну…

— Князю Фінгоне, — повторив Науг, — я буду міркувати над вашими словами.

Коли Азаггал подався геть, Ант мовив насмішкувато:

— Я думав, що він прийшов щось випрохати у вас… О, ці Наугрім… Жадібні до блискіток, мов сороки…

— Може, він таки вивчить цей урок, — сказав Фіндекано лагідно, — і зрозуміє, що є інша цінність речей, окрім вигаданої його народом. Зрештою, Наугрім не є лихими і погодься, що без їхньої допомоги Валарауко обрушив би міст разом з нами…

— О, цей водяний удар — то було чудово, — погодився Ант, — однак, всі Наугрім є жадібними і захланними. І такими й залишаться, доки стоїть Арда.

З першим променем Анару Ант обережно розбудив свого воєводу, а ще через кілька годин військо Нолофінве вже виходило з фортеці, обережно пробираючись поміж купами мертвих орків. Фіндекано нарешті зміг обійняти брата — в учорашній колотнечі він так і не добрався до того крила замку, де розташувались воїни з Неврасту. Туракано мав змучений вигляд, що було не дивно — минулого дня його воїни вступили в битву просто з маршу. Однак, отримана перемога гнала Ельдар вперед, незважаючи на втому.

Два дні вони йшли рівниною Ард-Гален, спиняючись лише на короткі перепочинки, аж поки не побачили, що зі сходу йде військо під багряними корогвами. Попереду мчала кіннота Minya Nosse, і руде волосся керманича маяло на вітрі, немов ще один стяг.

— Маедрос, — мовив Фіндекано, і усміхнувся, згадавши, як вони з побратимом перекладали свої імена на синдарін, — мій відчайдушний оtorno…

Еріен, котра трималась поруч зі своїм cano, теж розквітла усміхом — дівчина видимо поважала Руссандола ще з часів Свята Єднання. Вони побачили, як Майтімо вітається з Нолофінве — шанобливо, але з гордістю розвінчаного володаря, який розуміє ціну своєї добровільної жертви, побачили поруч з ним Макалауре, у якого через плече замість лука висіла арфа, побачили Шалену Трійцю — брати, видимо змирилися з існуючим порядком речей і мали цілком погідний вигляд. Туркафінве навіть шолома не одягнув — пишався новою зачіскою, Моріфінве мав на собі панцир роботи Наугрім, а Куруфінве — якусь неймовірну зброю у вигляді шипастої кулі на ланцюгу, на додаток до блискучої, незвичайного вигляду кольчуги.

— Порубіжне життя виховує, - всміхнувся Фіндекано, роздивляючись своїх буйних родичів, — ще років з сотню — і цих юнаків можна буде приймати в порядному товаристві…

Еріен хихикнула. Майтімо вже помітив їх, ще раз схилився перед Нолофінве і торкнув коня. За кілька хвилин він хвацько зупинив свого огиря поруч з Фіндекано.

— Вітаю, мій Астальдо…

— Вітаю, Рудий…

— Рудий, та ще й високий — не забувай про це. — засміявся Майтімо і простягнув руки. Вони обійнялися на виду у обох військ, не сходячи з коней.

— О, нарешті я побачив тебе, мій Астальдо. Розмови по палантиру в рахунок не йдуть…

— О, так — ніби душі розмовляють в Мандосі…

— Дозволь привітати милу панну Еріен… О, ці ніжні руки геть зранені тятивою… Діви-воїни — це слабкість Рудого Майтімо, я люблю їх усіх, особливо свою сестру Артаніс… Але вправи з мечем і луком псують паннам рученята… Нехай твоя панна покине військо, Фіндекано, і я зроблю малювання з неї на тлі квітучого дерева…

— Я вельми вдячна вам, пане князю Гімрінгу, за добрі побажання, — церемонно мовила Еріен, — але я волію поки що залишатися у війську…

— О, воля панни є законом, але вона все одно матиме своє зображення у вінку з квітів і без меча…

— Як справи на сході, Руссандоле? — перевів Фіндекано розмову в більш серйозне русло.

— Відбилися — хвала Богам за їхні маленькі милості… Я думав, що ви наскочите на втікачів — ми женемо по їхньому сліду майже не відпочиваючи.

— Може і на краще — тепер ми разом…

— О, так, мій Астальдо… Але я мушу повернутись до своїх… Поговоримо опісля битви — тут, або в Мандосі, як випаде…

— Краще вже тут, необережний Нолдо… Ти хочеш, щоб Суддя пригадав тобі Обітницю?

— О, на мій рахунок запишуть всі провини Першого Дому… Але найменше мені хочеться пояснювати таткові Феанаро, куди я подів княжий вінець…

Фіндекано мимоволі опустив очі. Майтімо ніколи не жартував над тим, що влада над Нолдор перейшла до Другого Дому, хоча зазвичай насміхався над всім — життям, Прокляттям Намо, власним каліцтвом, нещасливим коханням, і навіть над Обітницею. Руссандол заспокійливо поклав лівицю йому на плече:

— Часом я перебираю міру в жартах… Але, якби я не сміявся, то чорна туга задавила б мене. До зустрічі, мій Астальдо… До зустрічі опісля перемоги…

Еріен задумливо дивилася вслід рудоволосому вершнику.

— Його душа кривавить, — сказала вона, — я не розумію квенья, але відчуваю це, а він жартує… Дивні ви Еldrim, Нолдор з Валінору…

— Одночасно боляче і мені, бо оtornasse і передбачає єдність душ. На жаль, я занадто серйозний, панно, на відміну від багатьох родичів і приятелів…

— Ви з Великим Князем дуже схожі — мовила Еріен, — глибинна течія під кригою — це про вас.

Об’єднане військо побачило ворога ранком наступного дня…

З цього місця Ард-Галену вже видно було Тангородрім, а деякі гострозорі Ельдар могли роздивитись і замкнену наглухо браму Ангбанду на його схилі. Просто ж перед ними вишикувалося військо — якщо можна було так назвати виючий натовп ікластих страховиськ. Тут були і недобитки з-під Ейтель-Сіріону, і ті з орків, котрі намагалися прорватися через Аглонів прохід на сході, і ті, котрі атакували Таргеліон…

Ельдар швидко розгорнули бойовий порядок — піхотинці посередині, кіннота по боках. Піші укрилися за заслоною з щитів і наготували луки. Фіндекано стояв серед своїх воїнів, і думки його були доволі тривожними. Він не сумнівався, що з орками вони впораються, але Ангбанд міг виригнути зі своїх надр ще одного Валарауко… Або кількох… Або потвору, якій взагалі немає назви… Молодий воєвода намагався зрозуміти, чому Морінготто одразу не випустив на них всіх своїх чудовиськ…

«Нехай, коли ми йшли повз Ангбанд, вони злякалися світла Анари, — міркував він, — однак нині Морінготто навчився принаймні робити його тьмяним — он які хмари затягнули небо… Балроги, як і орки, не полюбляють світла, у Битві Під Зорями брало участь принаймні п’ятеро потвор, Майтімо говорив, що вони оточили Феанаро кільцем, але Вогняний Дух таки прихитрився розвоплотити одного з них, перш ніж полягти самому… Сам Руссандол тяжко поранив одне страховисько… Третій Валарауко поліг в Сіріоновій ущелині… Скільки ж їх ще там, в лабіринтах Тангородріму? Троє? Чи може більше? Але тоді — чому проти нас б’ються самі орки? Чому на бій не виходить Морінготто, Вала, який, здається, може розчавити нас, як мух? Де його Маяр, де славетний Хазяїн Вовкулаків, чи він здатен лише мордувати бранців? Чи може, це Арда бере свою платню з втіленої Тьми, позбавляючи частини сили, накладаючи обмеження, про які ми можемо лише здогадуватись… Для чого балрогу крила — чи підіймуть вони такого велета? Де він літав, в якому світі, і чи літав взагалі? Який нині має вигляд Морінготто — Майтімо говорив, що останнє втілення Чорного Вали було велетенським на зріст… Якби ми могли розбити браму цієї клятої твердині, але нас мало, занадто мало, навіть, якби підійшло військо з Дортоніону та Західного Белеріанду — нам не винищити всіх тварей, котрих Морінготто розплодив в цих горах…»

— Нас атакують, cano… — стиха озвався Алмареа, котрий стискав в руці свою срібну сурму.

— Сурми, Алмареа! — мовив Фіндекано, пробудившись від роздумів. — лучникам — готовність… Стріляти за командою…

Його лучники застигли, мов статуї, наготувавши свою зброю. Юнак спробував відшукати очима батька, потім згадав, що Великий Князь нині є на чолі кінноти Аttea Nosse… Побачити його звідси було неможливо, як і Руссандола…

Ант стояв в другій лінії стрільців. Нандо по власній волі взявся оберігати Еріен, котру вважав нареченою свого arani. Доронінг не надто дбав про те, що поміж молодою парою ще й мови не було про заручини. Колишній хлопчик-Еdel, котрий за проминулі роки перетворився на зграбного підлітка, майже юнака, вважав себе названим сином князя Дор-Ломіну, і Фіндекано так до нього і ставився. Тепер в Ломіоні мала з’явитися княгиня, Панна Сутінків, не гордовита діва Західних Земель… Єдине, що не подобалося Анту в майбутній володарці — це її бажання воювати…

У застиглому безвітряному повітрі дзвінко пролунав голос сурми…

— Цільно, по наступаючим — стріляй!

Цього дня Фіндекано мав змогу спостерігати всі слабкі і сильні місця ворожої орди. Орки, здавалося, не знали страху — вони йшли у наступ просто на ряди Ельдар — лучників, встилаючи трупами поле… Воєвода помітив, що попереду бігли найгірше озброєні і очевидно — наймолодші… Якщо молодняк проявляв нерішучість — його підганяли батогами старші і краще озброєні орки, котрі не зупинялися перед тим, щоб знести голову тому, хто намагався повернути назад. А, якщо вагалися і старші — то ззаду просувалася шерега лучників, що стріляла у тих, хто пробував відступати.

У злощасних тварей не було вибору — смерть чигала на них і позаду, і попереду. Наступ, принаймні, давав їм мізерну можливість вижити — і скуштувати свіжого м’яса просто на полі битви… Від того, що здобич насмілювалася опиратись, орки просто таки шаленіли.

У тварей були воєводи — принаймні, Фіндекано примітив кількох орків на гаурах, котрі трималися осторонь побойовиська і явно віддавали накази. Ці істоти були розумнішими за своїх однокровників — принаймні посланника Паддуга вже не можна було назвати звіром, а чи напіврозумним, це була тварь по-своєму метка і хитра. Те саме Макалауре оповідав за посланника Больдога, котрий кинув йому до ніг відрізану косу Руссандола. Та й убитий колись Фіндекано Игир теж явно належав до вищих орочих кіл, або, принаймні, намагався до них дістатись…

— Кіннота, cano, — задиханий голос Алмареа, — кіннота атакує!

Фіндекано на хвилину опустив лука і побачив, як двома крилами рушили у наступ конники Аttea та Міnya Nosse… Два вершники мчали попереду своїх загонів — воїн в сяючій кольчузі та шоломі, на білому коні Рогаллорі, котрий виніс разом зі своїм господарем весь тягар Льодового Походу, і рудоволосий юнак в багряному плащі з Зорею Феанаро на валінорському вороному, котрий доводився рідним братом Моретінде…

— Вперед, Нолдор… Не опускати щитів… Тримати стіну… Вперед!

Зудар був страшним — дві перші лави з лучників перетворилися на мечників… Щитоносці тримали стрій, видавлюючи орків з центру, женучи їх під мечі та списи кінноти, котра зімкнулася за спинами приреченої орди… Фіндекано в цій веремії загубив з виду не лише Еріен, а і свого сурмача, котрий мав озвучувати його накази. Не розгубившись, воєвода підхопив зодітий на спис блакитний стяг зі срібними зорями, замінивши пораненого прапороносця, і швидко до нього пробився, щоправда не Алмареа, а напівзнайомий йому Синда-флейтист Глірдан, котрий так і не розлучився з флейтою, але мав на поясі ще й ріг, в який він і засурмив сигнал гуртуватись…

Живих орків на полі не зосталось… Клинок меча Фіндекано був залитий чорним слизом по саме руків’я, а сам він був забризканий тим же слизом з голови до ніг… Молодий Нолдо знову кинув погляд в бік Ангбанду — але твердиня німувала… Ніхто не вийшов з чорної брами на допомогу битому війську… Багряні сполохи підземного вогню розсвічували важкі свинцеві сутінки…

До піших поволі поверталися кіннотники, котрі захопилися погонею… Майтімо та князю Нолофінве коштувало великих зусиль спинити їх вже неподалік фортеці. Нолофінве теж остерігався появи балрогів, або ще якоїсь тварі і відвів кінноту назад.

Руссандол мчав просто до Фіндекано, керуючись на стяг. Побачивши приятеля цілим і неушкодженим, він засміявся так дзвінко, як сміявся лише в щасливі часи їхнього валінорського дитинства. А тоді звів лівицю з затиснутим у ній мечем і погрозив ним принишклій твердині.

— Ти не зламав мене! — крикнув Майтімо в бік Ангбанду, — Чуєш, володарю тварей і рабів? Ти мене не зламав! Ми виб’ємо цю браму — не зараз, так потім! Ми викинемо тебе з Арди геть, і на цих лугах співатимуть наші діви і бігатимуть наші діти!

Того дня про оновлену Арду багато говорилося у з’єднаному війську. І всі зійшлися на тому, що

для знищення Чорної Твердині Нолдор потрібні союзники — і якомога більше…

***

Цю битву на рівнині Ард-Гален співці Нолдор та Синдар окликали Славетною… Як і Перша Битва, в якій приймали участь Еldrim Сутінків, як Друга битва, що мала назву Дагор-нуін-Гіліат, Підзоряної, Дагор Аглареб, Славетна Битва, зайняла своє місце в піснях і оповідях quentarі Ендоре.

Фіндекано повернувся з Ейтель-Сіріону до свого княжого міста, і знову життя його потекло звичним трибом — хіба що вільного часу стало трохи більше.

Перстеники, зроблені Майтімо, він носив на грудях, на ланцюжку, вичікуючи слушної миті. І, нарешті, ця мить настала…

Туманним тихим ранком виїхали вони на прогулянку лісами Дор-Ломіну… Настала осінь, така прохолодна в цих краях, справжня осінь Ендоре, з багряним листям на кленах, з деревами, що поволі засинали, з пізніми квітами схожими то на зорі, то на білі пухнасті кулі, з такою дзвінкою тишею, що хотілося самому стати прозорим повітрям і злитися з нею…

У вінку з пізніх зоряниць їхала панна Еріен, їхала, сидячи боком, на буланому конику, що носив ім’я Куілун, і її золотава сукня вільно звисала долі… А поруч з нею на своєму вороному їхав Фіндекано, теж у вінку, у вінку з білих зоредивів, що так личив до його чорного волосся… Синім було його вбрання, розшите срібними зорями, і сині очі його сяяли, немов зорі… День мандрували вони, милуючись лісами у золотих шатах, а вночі розкинув біле шатро князь Дор-Ломіну, і спалахнув біля того шатра вогонь, і настій з трав поволі зігрівався у срібному казаночку… І здавалося тоді молодому Ельда, що всі битви і минулі, і прийдешні можна віддати ось за цю хвилину спокою і тиші… За шелестіння безпечного лісу, де не блукають хижі орки… За подих вітерцю… За відчуття любови, яким обдаровувала Арда своїх захисників…

І тоді брав до рук арфу молодий князь, арфу, що він її проніс крижаним шляхом, тоді, коли інші зоставляли на льоду наймиліше серцю, і перебирали струни тонкі пальці воїна й музики граючи для коханої, тільки для неї… І срібними переливами дзвенів голос Ельда — теж тільки для неї, для його панни, чиї очі були кольору морських хвиль…

— От високо став місяць у небі, І на озері, де глибина, Десь береться за лебедем лебідь, Мов виносить їх сніжних зо дна. Місяць озеро гладить, голубить, Місяць з озером срібний взяв шлюб. Лебединії шиї, як труби. Хоч одна б заспівала з тих труб, Хоч один би крилом який вдарив, Хоч один би заплюскав — й не ждать, — Наче сонні скували їх чари, Наче плавають лебеді й сплять. В сріблі місяця лебеді срібні, Срібні лебеді в срібній воді… Шелесни лиш чим небудь, лиш скрипни — Вони зникнуть одразу тоді…

Він оповідав панні про озеро Альквайлін на півночі Аману Благословенного, про Тіріон-на-Туні, про Свічадо вежі Міндон, про Валмар, місто Богів… І знову співав,

— Я присягав при блиску зір

Я рученьку стискав твою,

А ясний сміх, мов білий сніг

На душу сипався мою

Той срібний сміх із вуст твоїх

Упав, як іскри з ясних зір

Душа моя тепер сія

Як чароцвіт в проваллі гір…

— О, кому ж присягав відважний князь Дор-Ломіну? — всміхалась Еріен звабливо, — хто та зоряна діва? Вона в Тіріоні?

— Фіндекано Нолофінвіон не присягав ще жодній панні, ні в Тіріоні, ні тут… Але він носить на серці два персні, срібні персні, і ладен присягнути…

— У вічність іти разом… Це так вабить… І так лякає…

— Якщо панна прийме від мене заручного персня, то вічність розстелиться перед нами, гейби обрус…

— Я тону у ваших очах, мій навчителю, мій Tano… Але в душі моїй є страх, страх, що є знаним кожній діві, страх помилитися у виборі…

— О, це тільки срібний перстень, у нас ще буде час звикнути одне до одного, перш, ніж вдягнути золоті…

— Такий тривожний час… Ви йшли до бою так, неначе безсмертним є й ваше тіло, не тільки душа… Мій Астальдо…

— Але панна теж ризикувала… Тяжко кохати nerwen — можна не встигнути навіть попрощатися з її відважним духом… Тому я й поспішаю з заручинами, можливо — занадто швидко… Ми знаємося якихось три десятки літ Анари, це мало, дуже мало навіть для того, щоб познайомитись як слід… Але моя діва моря, принаймні, не відштовхнула мене, і прихильно слухає мої пісні… Тому сподівання…

— Не підведуть вас, мій canо…

— Простягніть же руку, кохана…

— О, це маленьке диво… Як він сяє, цей сапфір… Немов зірка з неба…

— Це дійсно дивовижні персні. Їх зробив мій оtornо, зробив уже опісля…

— О, я зрозуміла одразу… В вашому княжому вінці — такий же камінь, тільки більший…

— Майтімо бажає нам щастя… Я сподіваюся, ви прихильно сприймете те, що ваш ndere[141] зв’язаний узами побратимства…

— Мені доводилося зустрічати gwedeir[142]… Зазвичай, вони бережуть кохання так само, як і братство… І gwethil[143]також… У мене у самої є посестра, вона зосталася на Побережжі…

— А я все думав — кому ви пишете листи окрім князя Кірдана…

— О, лише їй, моїй Ласселанте… Нехай ваш gwador[144] стане мені братом, а Ласселанте — вашою сестрою…

— Я з радістю шануватиму оselle[145] Ласселанте…

— Квенья — така співуча мова… Говоріть на ній ще, я розумію майже все…

- Іnye lе melnye.

— Що це означає?

— Я кохаю вас…

— Скажіть це ще раз…

- Іnye lе melnye … Melisse… Меldanya…

— О, ця мова Західних Земель… Як звучить ваше істинне ім’я, cano Фінгон? Нагадайте…

— Фіндекано…

— Фіндекано, meletron… Іm melet аllen[146]…

— О, мого знання синдарину цілком вистачить, щоб зрозуміти ці слова, що сповнюють душу сподіванням на щастя…

Закохані повернулися до Ломіону лише через тиждень лісових мандрів. Перстеники на їхніх вказівних пальцях помітила вся залога, і лучники влаштували скромне свято, під час якого піднесли своєму воєводі звичаєві дари. Фіндекано нікого не оповіщав про заручини — батько давно вже здогадався і так, а решта родичів все одно не змогла б прибути з вітаннями. Зізнався князь Дор-Ломіну лише Руссандолу під час чергової розмови по каменю Феанаро, і Майтімо вдоволено усміхнувся:

— О, Дагор Аглареб… Ти завоював серце панни, і тепер закріплюй успіх…

— У Еріен є посестра… Можливо з часом…

— О, не думаю, щоб якійсь примхливій панянці сподобався твій рудий побратим… Не хвилюйся за мене, оtorno, я вже повністю отямився від тієї прикрої пригоди, і зовсім не серджуся на діву, котра понад усе цінує досконалість… Я нині є трохи недосконалим, і тому… Не треба знайомити мене з панночками… поки що. У нас попереду — вічність, чи не так?

— О, не повторюй цих слів, не треба…

— Ти ж сам колись нагадував мені… І я не забув… Прийде час, коли я вдосконалюся настільки, що певна діва просто не помітить моїх недоліків… Я розпиляю ланцюг на своїй душі… З твоєю допомогою, побратиме — ти бо завжди ладен допомагати необачному Рудому Майтімо.

Зима, сніжна зима Гісіломе, промайнула непомітно… Фіндекано снував плани навідати в Неврасті брата з сестрою і відрекомендувати їм Еріен, котру Туракано навряд чи й помітив тоді, під час битви, поміж лучників… Мріяв побувати в Нарготронді і подивитись на печерне місто Фінарато, а також на його замок на острові Тол-Сіріон, де — хто б подумав — самостійно правив Артаресто… Хотів з’їздити до Гімрінгу — Руссандол запевняв, що в Східному Белеріанді, у його Амбаруссар, вони знакомито розважаться, полюючи… Айканаро та Ангарато навідалися до нього взимку самі і теж запрошували до Дортоніону… З Ейтель-Сіріону приходили лише добрі звістки — на півночі панувала тиша.

Якось, певного весняного дня, коли Фіндекано працював над оздобленням свого саду, до нього прибіг Ант і доповів, що від князя Кірдана прибув посланець. Нолофінвіон поклав різця, кинув ще раз погляд на мармурове зображення діви, що тримала в долонях мушлю і дуже нагадувала Еріен постаттю і обличчям, і пішов переодягтися з робочого одягу в святковий.

Коли Фіндекано, вбравши гаптовану сорочку, та куртку і штани з синього оксамиту, роздивлявся себе у великому свічаді шафарні, до покоїку зайшов затривожений Ант і мовив:

— Посланник не став очікувати вашого приходу. Він знайшов панну Еріен і віддав їй листа — напевне від князя Кірдана. З панною коїться щось дивне — вона на себе не схожа… Опісля розмови з цим Еdel…

Юнак затривожився — посланник міг принести погані звістки… Невже щось трапилося з Корабелом, якого Фіндекано поважав, незважаючи на дуже віддалене знайомство. З Кірданом якось більше приятелював Фінарато, а тепер ще й Туракано, як найближчий сусід… Невже якесь лихо з півночі? Але ж з Ейтель-Сіріону немає лихих звісток…

В парадній залі, яку Фіндекано намагався зробити схожою на залу для нарад князя Фінве, князь Дор-Ломіну застав двох — Еріен та стрункого Телеро, чимось схожого на Тіндоме з Альквалонде, колишнього приятеля Фіндекано. Нолофінвіон мимоволі повів плечима, подумавши при тому, що ця тінь з минулого буде переслідувати його вічно.

— Meneg suilad[147], - ввічливо сказав Фіндекано, оскільки посланник, а чи гість мовчки роздивлявся його впритул, — хазяїн цього замку перед вами… Ви прибули від князя Кірдана? Які звістки з Побережжя?

— Князь Кірдан, — холодно мовив Телеро, так і не привітавшись, — бажає бачити свою племінницю, і послав за нею супровід, який очолюю я…

— Ви розмовляєте з Фінгоном, князем Дор-Ломіну, — лагідно мовив Фіндекано, — чи можу я дізнатись ваше ім’я?

— Нінуінон, — відповів юнак неохоче.

— Шановний Нінуінон напевне захоче відпочити з дороги. Ввечері я уряджу невеличкий прийом на вашу честь, а опісля…

— Ми виїдемо негайно.

— Стривайте, шановний гостю, — сказав Фіндекано ледь заскочено, — по перше я не почув бажання панни виїхати з Ломіону навіть не зібравшись як слід… По друге, якихось два-три дні…

— Я хочу виїхати сьогодні, - мовила Еріен тихо.

— Але, панно моя, які причини такого поспіху? Невже сталося лихо?

— Сталося, — сказала дівчина, — але не тут… Я не хочу з вами говорити, не хочу бачити вас… І ось…

Вона втиснула щось в руку Фіндекано. Перстеник…

— Але, Еріен…

— Не пояснюйте нічого, — сказав Нінуінон застережливо, — ходімо, князівно…

Але Еріен простягла Фіндекано невеличкого сувоя. Лист…

— Це лист від дядька, до мене… Там всі пояснення…

Вона повернулася і вийшла з зали… Тільки майнула в дверях срібляста сукня, яку його наречена сьогодні вбрала до сніданку… Ще ранком вони пили quenilas з медом, їли малесенькі тістечка з родзинками, брали з вазочки сушений чорнослив… Що такого міг написати Кірдан? За що?

«Моя улюблена племіннице, — почав читати Фіндекано, — якнайщиріші тобі вітання, і побажання добра і миру… На жаль, деякі обставини вимагають, щоб ти повернулася з Дор-Ломіну… Я знаю, що тобі там добре, що ти рада б залишитися там назавжди, але я отримав певні відомості про те, що князі Нолдор, з одним з яких ти збавляєш час, є ницими особами і не тільки не послані Валар нам на допомогу, а покинули Аман Благословенний супроти волі Богів, вчинивши страхітливе кровопролиття в Альквалонде, граді князя Ольве. Наш родич Ольве не хотів давати бунтівникам кораблі для переправи в Ендоре, за що постраждав весь рід Телері з Аману. Винуватцем цього лиха називають вже загиблого Великого Князя Нолдор, Феанора Фінвіона, однак в Альквалонде билися його сини, і — як не прикро мені це казати — теперішній князь Дор-Ломіну, з яким ти нині бавиш час, на чолі своїх лучників… В своєму останньому листі ти писала, що вдягнула його обручку… Не бажаючи суперечити порухам твого серця, я все ж таки хотів би, щоб ти прибула до Егларесту, де ми б обговорили подальшу долю цих заручин. Можливо, там, за морем сталася якась фатальна помилка, і я ніколи не відмовлю Великому Князю Нолдор Фінголфіну у військовій допомозі, якщо небезпека з Півночі знову нависне над нами, однак тобі краще пришвидшити свій від’їзд.

Кірдан, князь фалатрім,

прозваний Корабельним Майстром…

Вже на середині листа Фіндекано зрозумів — скінчено… Прокляття Судді наздогнало його там, де він цього і не сподівався. Юнак не винуватив Кірдана — хтозна, що він сам зробив би на його місці… Принаймні, попередити улюблену родичку Корабел мусив… Чутки… Звідки? Можливо — опісля довгої перерви прийшов корабель з Альквалонде… Новий корабель, збудований в Лебединій Гавані… Можливо… Хтозна… Проговорився хтось з Арафінвіонів, котрі часто гостювали в Доріаті? Князь Ельве затривожився, написав родичу… Чи не все одно… Еріен їде… Їде назавжди.

Він кинувся до вікна. Нінуінон не гаяв часу — супроводжуючі його Еldrim вже сиділи верхи. Фіндекано похапцем вийшов з зали. На галереї трохи сповільнив ходу, дійшов до сходинок. Еріен якраз спустилася у двір в своєму старому маскувальному вбранні лучника-Лаіквендо.

— Моя панно, — мовив Фіндекано стиха, — зачекайте…

Дівчина вистрибнула на коня. Нолофінвіон спустився по сходах, підійшов до вершниці.

— Вислухайте… хоча б… Не їдьте так…

— Вона не хоче з вами говорити, — сказав Нінуінон.

— Еріен, хоч півгодини… Я розповім вам усе, і тоді…

— Я не хочу говорити з вами, пане князю Фінгон… Я не дорікаю вам, але ж ви мусите зрозуміти — скінчено. Я вдячна вам за літа, проведені в Ломіоні… За Славетну Битву… Однак… Чому ви мовчали? Чому не оповіли одразу?

— Я не хотів торкатися старої рани… Я …

— Не треба виправдовуватись… Все вже сталося … Прощавайте…

— Еріен, я не можу вас відпустити ось так, назавжди… Зостаньтесь, прошу…

— А якщо я відмовлюсь, і загін зараз рушить, — мовила дівчина жорстко, — ви накажете лучникам стріляти?

Фіндекано відсахнувся від вершниці і випростався. Ніжне обличчя його наче взялося кригою і стало страхітливо схожим на лик князя Нолофінве.

— Gwanno mae, arphen brennil[148], - мовив він церемонно, — я радий, що став вам у пригоді. Ваше вміння лучниці значно поліпшилося з того часу, як ви прибули сюди, і тому ви вже не потребуєте навчителя. Я був вашим tano[149] всі ці роки, і визнаю, що недаремне витратив на вас час. Namarie, Еріен Ненаратіоні…

— Darto mae[150]… - вимовила дівчина і торкнула коня.

Фіндекано провів їх очима і пішов до сходинок, намагаючись триматися рівно і утримувати спокій на обличчі. Він навіть спромігся усміхнутись Анту, коли підліток запитливо звів на нього очі. Нолофінвіон не бачив світла Анари, білий день перетворився для нього на ніч. Єдиною думкою, що билася в голові сполоханим птахом, було призначене невідомо кому — Судді, чи Морінготто, а може обом: «Вам мене не взяти… Не здамся… Не дочекаєтесь…»

Він не здавався, не думав здаватись. Удар, який будь-якого іншого Квендо вразив би якщо не до втрати hroa, то, принаймні, вправив би у чорну тугу на довгий час, а то і довів би до божевілля, неначе не торкнувся сина Нолофінве. Молодий князь щоранку вмивався біля криниці, шикував своїх лучників і займався з ними військовими вправами. Другу половину дня він збавляв на вирішенні поточних справ княжого міста і всього Дор-Ломіну. Те, що князь нічого не їсть вже другий місяць, живучи виключно за рахунок духу, знав лише Ант, але юний Нандо мовчав.

Оскільки Фіндекано не зняв з руки своєї обручки, то про розрив заручин не знав ніхто… Окрім того ж Анта… Ант здогадувався, Ант бачив, як його князь, рятівник, названий батько сидить вечорами в невеличкому покоїку на вершечку вежі Ломіону, в кріселку, з книгою на колінах і дивиться у віконце на багряний захід Анари. Сидить в повній темряві, доки зорі не з’являться на небі, сидить до першого променя світанку у іншому віконці вежі… А потім кладе на стіл книгу, розкриту на одній і тій самій сторінці, спускається крученими сходами вниз і йде до криниці…

Те, що коїться неладне, відчували найближчі… Алмареа, Мірімон, Синьагіл, Елеммакіл… Ця дружна четвірка княжих охоронців дуже була здивована поспішним від’їздом князівни. Фіндекано пояснив її відбуття листом від Кірдана, який знудьгувався за любою родичкою, однак приятелі запідозрили зле, і не помилилися.

Чутки, про які йшлося у листі, поповзли містом… В Ломіоні жило багацько Синдар, Нандор і навіть приморських Телері, яких невідомо яким вітром занесло у ці краї. Нолдор — і наближені князя, і мешканці граду не знали, що й відповідати на деякі слизькі питання. Коли Алмареа обережно заговорив з Фіндекано про це, той, замість відповіді, звелів зібрати бажаючих до святкової зали. Так робилося чотири рази на рік — святкувалися два стояння Анари, і два рівнодення року Анари…

Цікаві від природи, Еldrim Сутінків зійшлися на збори майже всі… Воїни з новостворених загонів, ремісники, садівники, співці… Нолдор стояли окремо, чого ще не бувало ніколи… Темноволосі воїни, прекрасні діви, жони, чиї обличчя були вкриті смутною тінню втрати… Очі прибульців з Заходу наче світилися м’яким блиском, очі, що бачили світло Валінору… Синдар звали їх за це Lechind, вогненоокими… Досі ніщо не могло завадити приязні Квенді з кількох народів, але останнім часом поміж Нолдор та рештою пролягло помітне відчуження. Нині всі дивилися на князя, але дивилися по-різному: Нолдор зі спокійною зреченістю, бо вже зрозуміли, про що йтиме мова, решта — з надією, що все з’ясується і стане так, як раніше.

Фіндекано вийшов до зали з арфою в руках. Спокійний, виважений… Так схожий на батька…

— Мої піддані, - мовив рівно, — Ломіон хвилюють певні чутки, і ви, мої вірні, стали позирати одне на одного скоса… Тому я вирішив припинити розповсюдження пліток та чуток… Я оповім правду, всю правду, а те, що робити далі — вирішувати вам. Можливо, дехто спитає — чому раніше… Відповім одразу — на пряме питання і відповідь була б прямою. Однак, оскільки Нолдор ніхто не розпитував про їхні біди, то ми й не оповідали, бо хвалитися тут нічим. Я заспіваю вам пісню про Вихід Нолдор з Аману, заспіваю Нолдоланте… Її склав Маглор Феанорінг, охоронець Маглорової Брами на сході, брат князя Гімрінгу… Склав на квенья, ясна річ… Я переклав пісню на синдарин… Звісно, мені не дорівнятися до Золотого Голосу Тіріону, однак, моє володіння і арфою, і голосом належно поцінювалося свого часу…

Дзвоном обізвалися струни, і полився голос срібними переливами… Про Тіріон-на-Туні співав Фіндекано, про народ майстрів і воїнів, про Валу Мелькорa, котрий розпалив ворожнечу між родами, про Сильмарили у вінці князя Феанора, про вікопомну нараду в палаці Великого Князя Фінве, і меч, яким брат загрожував брату, про заслання Феанора і фортецю Форменос, про вбивство невідомим жахом двох сяючих дерев, про викрадення каменів і загибель Великого Князя від руки Мелькора, про те, як стояв Феанор на сходинках Вежі Міндон і давав Обітницю, кличучи свідками Світло і Тьму, а відблиск смолоскипів танцював на оголених клинках його сімох синів… Про те, як Феанор, не змігши домовитися з князем Ольве, повів свою прибічну дружину штурмувати Альквалонде, про те, як бігли обхідним шляхом лучники під стягом з срібними зорями, керуючись на відблиски вогню… Про мертвих на плитах з білого мармуру, про те, як підвівся з-поміж поранених і загиблих Нолдор рудоволосий юнак в багряному плащі з чорною зорею… «Ти привів лучників, Фіндекано! Задля оtornasse — стріляй!»

І слухала принишкла зала, як гинули від стріл присутніх тут воїнів срібноволосі лучники-Телері, як плакав князь Ольве, віддаючи наказ здаватися, як йшов до кораблів Феанор Фінвіон, переступаючи через загиблих — своїх і чужих… Як прокляв Нолдор Суддя Намо, рокуючи їм біди і погибель, і як відмовив Феанор, що, принаймні, вони проживуть зі славою відпущений їм вік… Як палали кораблі-лебеді на березі Лосгару, і як дивилися через пролив покинуті родичами Нолдор… Як йшли вони через Гелькараске, над силу підіймаючись з-під снігу, ховаючи мертвих в снігах… Як зустрілись два війська, як дізналися покинуті про звитяжну загибель Феанора і примирились з його синами для спільної борні з Чорним Валою, забувши про незгоду. Тільки про свою звитягу та порятунок Руссандола не співав князь Дор-Ломіну, на цьому й закінчивши довгу пісню.

Тиша панувала в залі, і серед цієї тиші пролунав голос князя:

— Якщо котрийсь з Еldrim Сутінків, незважаючи на дану мені присягу, захоче покинути Дор-Ломін — на те його воля. Нагадаю лишень, що поріжнити нас вигідно лише тим, хто зачаївся в Ангбанді. Може й чутки ці просочуються звідти. Я оповів вам правду, ці рани і досі кривавлять в душах Нолдор… Ми не пишаємося тим, що сталося в Альквалонде, ми не звемо це звитягою — ми звемо це бідою… Ми прийшли в ці землі для того, щоб знищити гніздо зла, щоб жити в Арді Оновленій, де не буде Ангбанду… На цьому я закінчую, Квенді, свою оповідь і покидаю зібрання.

Довго цього вечора не могли заспокоїтися мешканці Ломіону, і наступні кілька днів місто гуділо, немов розтривожений вулик. Однак, населення граду відчутно не зменшилося — срібноволосі родичі Телері зосталися вірними своєму князю.

Фіндекано, однак, вважав, що місто його спорожніло, бо майже не виходив з замку… Якось, побачивши поруч з собою Анта Доронінга сказав лагідно:

— Ти теж іди, дитино… Нема чого тобі робити тут, з проклятими…

Ант Доронінг тільки головою похитав. Він уже прийняв рішення, своє, власне, хоча і передчував нагінку, або й вигнання. Нандо заповзявся рятувати свого князя самостійно, знаючи, що ніколи не отримає дозволу покликати когось на порятунок — гордий син крижаного Нолофінве не хотів, щоб його жаліли.

Ант не забув, що мав колись люблячих батьків, трьох братиків та сестричку… Окрім того з ними мандрували двоє братів його батька з жонами та дітьми, та батькова ж незаміжня сестра, улюблена вуйна малого Нандо… Мандрівне життя хлопця, співуче та веселе закінчилося тоді, коли невеличкий рід блукаючих Квенді зустрів у північному лісі, куди, здавалося, лиха сила не заходила, ватагу орків…

Одні родичі Анта загинули у короткій сутичці, а ті, хто зостався в живих — позаздрили мертвим. Анту і досі снилося, як він лежить, сплутаний ременями, і очікує своєї черги стати харчем для тварей… І з цього смертного жаху його вирятували ласкаві руки дивного чорноволосого Еdel, чиї очі сяяли світлом, незнаним Анту.

Ант не забув, як він тулився до кольчуги рятівника, заляпаної чорним слизом — ворожою кров’ю… Не забув, як гладив рукою чорні коси, що спадали з-під шолома, торкався до високих вилиць, дивився і не міг надивитись на прекрасне лице — не орочу морду, з тих, що оточували його в останні страшні години… Слухав незнану співучу мову, якою aran, Ант бо не сумнівався, що його рятівник є володарем, віддавав накази… А потім його княжич, його aranen, бо володарем цих нових Еldrim виявився батько воєводи з косами, сказав Анту зрозумілою мовою, вельми схожою на синдарин, що бере його до себе в загін і дбатиме, як про сина.

Те, про що співав аran Фінгон в залі Ломіонського замку, Ант знав вже давно, а про що не знав — здогадувався. Якщо лінькуваті Синдар та Нандор не поспішали вивчати квенья, цілком задоволені тим, що прибульці з Заходу швидко опанували їхню мову, то Ант навчався ретельно, і давно розумів володарів Нолдор, які, за звичкою, не дуже-то зважали на срібноволосого зброєносця.

Ант чув про Прокляття Судді, над яким з гіркуватими усмішечками жартували князі Нолдор і їхні воїни… Чув він і цю назву — Альквалонде, чув, ще гаразд не знаючи квенья, але вже тоді зрозумів, що це красиве наймення спричиняє біль його повелителю. Чув про князя Феанора, грізного і гордого, і потиху обожнював його старшого сина, якого відважний аran порятував з самого Ангбанду.

Маедрос Високий, стрункий, наче деревце, гордий, немов сам Аran Dinnu, якого Ант бачив колись в Доріаті, воїн, що бився лівицею і нею ж обточував самоцвіти, і грав на скрипці, тримаючи смичка срібною рукою… Вони з князем Фінгоном часто розмовляли — двоє оtorno, двоє gwedeir, і через чарівний камінь в княжому покоїку, і при зустрічах, і дуже часто не звертали уваги, що десь у куточку скромно причаївся зброєносець Ант.

З необережно кинутих слів, з уламків розмов, з уривків пісень Ант дізнався все при кривавий Вихід Нолдор з Аману… І зрозумів, що біль та каяття розривають душі обох побратимів, та й не тільки їх, що більшість Нолдор не забула своєї провини, і віддала б усе, щоб цього не сталося.

Були, звичайно, серед Нолдор і недобрі особи… Ант недолюблював трьох братів Маедроса, вважаючи їх пихатими і злими. Однак, від quentaro Маглора хлопчина був у захваті, а рудоволосі близнюки, улюбленці Високого, юні і відважні, завжди подобалися йому. Щодо ж пихатих та злих осіб — то подібних вистачало і в Доріаті. Взяти хоча б Саероса, сина Ітільбора, того Ітільбора, котрий вважався правителем Нандор опісля загибелі князя Денетора… Ант не забув, як цей юний красень, що виріс в Доріаті, учень самого Даерона, дивився на нього, сина мандрівного Нандо, наче на шматок бруду. А рід Ітільбора — такі ж Нандор, як і рід Дорона — нічим не гірші і не кращі.

Тому Анта зовсім не вразила новина, що стала для Еріен з Побережжя страшним відкриттям. Може, ще й тому цей потайний тихий підліток так поставився до цієї таємниці Нолдор, що його, котрий пройшов крізь пекло, і вже приймав участь у справжній битві, не хвилювала доля якихось незнайомих Телері з Західних Земель. Хлопчина сприймав оповідки про це як страшну казку і ніяк не міг зв’язати її з особою, котра врятувала йому життя, загорнула в свій плащ і назвала сином.

Останнім часом Фіндекано майже не підходив до палантиру. Розмовляв він тільки з князем Нолофінве, пильно стежачи за виразом свого обличчя і голосом. Батько ще нічого не запідозрив, і не нагадував Фіндекано про його заручини, заклопотаний подальшим укріпленням Барад — Ейтель. Двічі озивався Фінарато, але Нолофінвіон наказав Анту відповідати, що він є на полюванні. Ант виконав наказ, хоча золотоволосий брат його князя мав дуже заклопотаний вигляд, і прохав сповістити правителя Дор-Ломіну, що є невідкладна розмова.

Анту дуже подобався цей родич його володаря, тим більше, що сестрою вельможного красеня Фінрода (так бо хлопчина звав Фінарато на синдарський лад) була шляхетна панна Артаніс, Нервен Артаніс, красуня і діва-воїн. Ант не забув її ласкавої руки на своєму чолі і співучого голосу. Однак, для порятунку князя Дор-Ломіну краще надавалася інша особа. Аran Нарготронду був лагідним і ніжним, він став би жаліти родича… Ні, тут потрібен воїн жорсткий і трохи жорстокий, котрий пройшов крізь пекельні муки душі і тіла і нікому не дозволяв себе оплакувати.

З Маедросом його aran теж не хотів розмовляти. Ант знав чому — вельможний Маедрос якраз і віддав тоді, в Альквалонде, команду стріляти по телерійських лучниках… Ант зловив себе на крамольній думці, що війна війною, і Високий не повинен був дати себе убити. Звісно, що його батько, Великий Митець Феанор, зробив зле, взявши кораблі силою… Однак, Ант вважав, знов таки крамольно і потаємно, що Телері з Західних Земель є ледачими, боягузливими і байдужими до долі своїх родичів з Ендоре… От, якби орки перед очима отого князя Ольве зжерли когось з його родичів, тоді він одразу дав би кораблі для переправи війська месників, незважаючи ні на гнів Валар, ні на те, що вельможний Феанор був таким же пихатим, як князь Ельве Сінголло.

На третій вечір, опісля того, як Фіндекано проспівав Нолдоланте перед мешканцями Ломіону, Ант Доронінг чипів біля палантиру, очікуючи заходу Анари. Він нервувався — вельможний Маедрос міг і не підійти цього разу до чарівного каменя, бо вже кілька разів його поклик залишався без відповіді.

Але камінь засвітився, і Ант відважно поклав на нього руки. Поволі розходилася мла, і хлопчина побачив в глибині палантиру обриси кімнати, вікно, засклене ріжнокольоровими скельцями і постать князя Гімрінгу.

— Це ти, малий? — мовив прихильно Високий, — а де твій князь? Знову мандрує з панною по лісі?

— Вельможний Маедросе, — похапцем заговорив Ант, — у нас біда…

Високий слухав його уважно, не перебиваючи… Ніжне лице вельможі-Нолдо застигло, а зелені очі спалахнули так, що Ант аж відскочив від палантиру. Чомусь він згадав, що ці очі дивилися в лице самого Морока і не втратили свого вогню…

— Він лежить? — спитав Маедрос різко, — він ще говорить з тобою?

— Мій аran не лежить на ложі, вельможний… Він притомний, весь час на ногах, муштрує військо, навчає молодих лучників… Однак, аran не їсть і не спить вже довгий час… Він починає заговорюватись, особливо опісля того, як проспівав Нолдоланте перед мешканцями Ломіону…

— Що, говориш, він проспівав?

— Нолдоланте, вельможний…

— На квенья?

— На синдарині…

— Що нині в Ломіоні?

— Було багато розмов… Але нині все притихло…

— Ваші пішли з міста? Я маю на увазі Синдар?

— Я — Нандо… Ні… Якщо хто й пішов, то не через пісню мого князя… Навпаки, хоч плітки припинилися, а то балачок було — наче на дереві яблук.

— А та його… діва… таки виїхала з граду?

— Так, вельможний… Допоможіть… Я боюсь…

— Правильно боїшся… Я виїжджаю сьогодні ж. Ні слова князю. Queni аva кare[151]

- Іnye vaquet.[152]

— Ти, бачу, добре вивчив квенья?

— Так, вельможний…

— Часом не від тебе та Телере дізналася про…

— Вельможний Маедросе! — сказав Ант палко, — щоб опісля мене не зосталося ні пісні, ні кургану… Щоб мені першому втекти з поля битви, і вічність помирати від сорому… Щоб моє hrоа зжерли орки, а fеа дісталося Морготу… Я ніколи б…

— Не ображайся, дитя, — голос Високого пом’якшав, — і бережи його. Не давай заснути його духу. Я їду… Мчатиму, мов вихор.

Чарівна куля згасла, і Ант перевів подих. Він подякував Богам за їхні маленькі милості, і пішов готувати трав’яний настій для свого повелителя, хоча знав, що той все одно його не питиме.

Минали дні, і становище поволі погіршувалось. Фіндекано все ще тримався на ногах, сподіваючись перебороти чорну тугу, яка огортала Ельда, коли того відштовхувала кохана. Ант дивувався силі його духу — в Доріаті йому доводилося бачити, як нещасливо закохані Еldrim покидали своє тіло і йшли на відпочинок в чертоги Вишнього Намо. Відхід цей завжди супроводжувався пишними церемоніями — грала чудова музика, курилися пахощі, лунали голоси найкращих співців, а то і сам великий Даерон вшановував своєю присутністю і співом того, хто помирав від кохання. Та Ант ніколи не бачив такої мовчазної, розпачливої боротьби за можливість жити в цьому світі. Його аran не хотів вирушати до Мандосу, з кількох його уривчастих фраз, вимовлених у напівзабутті, Нандо збагнув: вельможний Фінгон вважає, що добровільно втратити hrоа від нещасливого кохання, а чи просто від чорної туги, яка могла навідати Ельда опісля якогось страшного струсу — все одно, що здатись у полон.

Якось ввечері Ант прийшов до кімнатки на вежі з таємничим і задоволеним виглядом. Фіндекано сидів з книгою на колінах і дивився на багряне світло Анари. Зброєносець урочисто поставив на столик поруч з ним філіжанку з паруючим напоєм, і пахощі, що розлились по кімнаті, пробудили від тяжкої задуми князя Дор-Ломіну.

— Що це? — спитав він стиха, — і хто тут є?

— Всього лишень Ант Доронінг, — відповів підліток, — я приніс вам quenilas, справжній quenilas з валінорського листя…

Пошерхлі вуста князя торкнув усміх, і Ант усміхнувся теж. Він віддав мандрівному Телеро з Побережжя всі золоті прикраси, даровані Фіндекано своєму названому сину. Віддав за жменьку сухого листя, котре не псувалося і не втрачало аромату століттями, і стало великою рідкістю в Ендоре, коли з Аману перестали приходити білі кораблі.

— О, запах спогадів, — вимовив Фіндекано, — я так давно… Але ж Анте… Я ж відіслав тебе разом з іншими…

— Аran nin, з якими іншими? Я завжди поруч з вами… В Ломіоні все спокійно, ніхто з нього не пішов, окрім кількох блукачів-Аварі, які все одно б тут довго не затримались. Загони зовнішньої охорони з Синдар несуть службу, їх навчає Елеммакіл… Дор-Ломін є вірним вам…

— Насправді, Анте, yonni[153]?

— Щира правда…

— Скажи, тобі не огидно…

— Що, володарю?

— Служити такому, як я… Проклятому…

— З деякого часу, — понуро мовив Ант, — я не вірю у справедливість Вишніх. Ваш князь Феанор, хоч і був вельми недоброю особою, але прокляв якраз того, кого потрібно. В той час, як Вишній Намо…

— О, Анте, — прошелестів тихий голос, — ти ще дитя, ти не можеш судити Богів…

— Я суджу як дитя, аtarinya[154]… Вельможний Феанор тричі прокляв ім’я Моргота і заповів синам дотримати Обітниці і помститись за нього… Це я розумію… Але я не розумію, для чого проклинати тих, хто йде на битву за Арду Оновлену, навіть якщо вони і наробили помилок… Випийте трохи настою — це додасть вам сили…

— Я вдячний… Допоможи мені, yonni … Я можу розхлюпати це диво.

Ант розцвів усміхом. Подав філіжанку, дочекався поки вона спорожніє, і обережно прийняв її з рук князя.

— Те, що ми робили, з самого початку було неправильним, — мовив Фіндекано трохи віджилим голосом, — ми не повинні були…

— Атож, воїни мали спокійно дивитись, як лиха сила вбиває Дерева Світла… Вони, напевне, були гарні?

— Вони були прекрасними — Лауреліна та Тельперіон… Знаєш, yonni, Макалауре певен, що Анара — це плід Лауреліни, а Ітиль — квітка Тельперіону, перетворені на світила Вардою Елентарі…

— О, Елберет, Повелителька Зірок… Вона всемогутня… І вона благословила Камені Феанора. Справжній воїн має відібрати таку цінність у Морока за будь-яку ціну…

— Дитя, ти не знаєш, що таке Обітниця Феанаро…

— Може Ант ще малий, але багато чого чув, аran nin… В тому числі і про Обітницю… Якщо мені колись доведеться увірватися до Ангбанду в перших лавах і зірвати корону з Князя Пітьми, я просто віддам камені Високому, ось і все… Або вам, аran nin, а ви вже віддасте їх князю Гімрінгу. І так зробить кожен, я певен… Еldrim не потрібна чужа власність, навіть взята на полі битви.

— О, мій хоробрий…, - лагідно сказав Фіндекано, — дитя мого духу, як я не хочу покидати тебе… Тоді, біля Мітріму, коли я вирушив на північ, я доручив піклуватися про тебе князю Фінарато Арафінвіону… Але нині, якщо зі мною щось трапиться…

— З вами не може нічого трапитись, аran nin…

— Якщо мій дух покине тіло, скажімо, у битві, то ти маєш повернутися до Доріату, yonni. Там проживають особи з народу Дані, я чув про це. Я боюся залишати тебе з Фінарато, він не стріляв в родичів, мій золотоволосий брат, його дух є чистішим за гірське джерело, але його теж проклято, проклято разом з усіма Etyangoldi[155], і він, провидець, вже бачив духовним зором свою погибель з багряними очима. Я не хочу, щоб ти опинився біля нього тієї жахливої миті — ми, Нолдор, маємо самі нести тягар прокляття.

— О, Доріат і Ельве Сінголло, — сказав Ант з непередаваною зневагою, — князь, що укрився за поясом жони і забув, що таке звитяга… Говорять, що він непогано бився в Першій Битві, Аran Dinnu, але наш князь Денетор загинув разом з військом тому, що Сінголло спізнився на битву.

— А колись, — слабкий усміх освітив лице Фіндекано, — тобі подобався Князь Сутінків…

— Колись я був лише хлопчиком. А нині — я воїн, хоч і не Нолдо…

— Ти є кращим воїном за багатьох Нолдо, yonni …

— Ще ні, але я навчаюся. Єдиний аran, якому я міг би служити опісля вас — це Маедрос Високий… З його Обітницею й Прокляттям, з його погибельною вірністю батьковим наказам… Він ваш оtorno — цього досить. Але, якщо я потраплю до Мандосу раніше за вас, то спитаю у Судді, як називається така справедливість, що прирікає на смерть від зброї, тортур і горя тих, хто віддавав накази, тих, хто їх виконував, і тих, хто взагалі не чинив зла… Нехай ваш побратим вважає, що він терпів муки за свою провину, але що лихого зробив князь Фінрод, щоб бути розтерзаним гауром? Я добре знаю, що таке погибель з багряними очима, я їх бачив… Така справедливість, аran nin, — це Морготова справедливість…

— Не треба, дитя моє, сину моєї душі… Не говори так…

— Усміхніться, і я не буду…

Ант побачив усмішку на блідому обличчі володаря, її тінь на обличчі, що наче світилося у темряві. Білий вогонь духу просвічував крізь шкіру, його відблиск оточував постать князя наче легеньким туманом… Скоро hrоа не зможе втримати fеа, і його князь і аtarinya вирушить на Захід прямим шляхом.

«О, де ж ви, вельможний Маедросе… Де ж ви…»

З першим променем Анари наче багряний вихор увірвався до Ломіону. Браму тільки-но відчинили, і по підйомному мосту промчав вершник на валінорському вороному. Наче не землею — повітрям мчав той кінь, а Ельда в багряному плащі шепотів йому: «Лети, мов вітер…».

Ант вибіг на двір, почувши цокіт копит і веселі голоси охоронців.

— Ну як тут справи, в Дор-Ломіні? — розчув зброєносець знайомий протяглий голос, — що з полюванням та риболовлею? Вітаю вас, вірні Другого Дому — до вас прибув найзлостивіший з Феанаріонів. Рудий та ще й гостроязикий — це про мене…

— О, вітаємо, вітаємо князя Гімрінгу! — радісно вигукнув Алмареа, — яким це вітром вас занесло в наші краї?

— Східним, тільки східним… Не нагадуйте про північний вітер тому, хто постраждав від буревію… Я вирішив влаштувати собі відпочинок, шановні спокревені Нолофінвіонів, і вирішив зробити це за ваш рахунок. Вина Гісіломе… Гарячий quenilas… Справжній quenilas — я чув, о родичі Великого Князя, що ви приховуєте дорогоцінне валінорське листя від своїх приятелів зі сходу. Нельяфінве Руссандол швидко віднайде їх — за ніжними пахощами… А де мій оtorno — невже ще спить такого погожого ранку?

Маедрос вже зіскочив з коня і поклав, вітаючись, лівицю на плече Алмареа. Лице князя Гімрінгу було веселим, але Ант аж здригнувся, коли по ньому кресонув погляд смарагдових очей…

— Князю Нельяфінве, — мовив Алмареа, — наш cano зараз спуститься у двір. Він завжди встає рано, хоча й нездужає останнім часом.

— Нездужає? Що сталося? Часом не ворожа стріла є причиною недуги? Чи все спокійно в Ейтель-Сіріоні?

— Вісті від Великого Князя Нолдор є лише добрими… Однак, лихими є вісті з Побережжя. Хтось оповів князю Кірдану історію нашого… відбуття з Валінору, і cano аж затужив від отих всіх недобрих розмов, що почалися в Дор-Ломіні. До того ж наша nerwen раптово відбула до дядька за його проханням. Можливо, розлука… Сподіваємось, що вона не буде прислухатися до недоброзичливців і повернеться незабаром.

— Можливо, — протягнув Маедрос неуважно. Ант відстежив його погляд і побачив свого князя, котрий якраз з’явився на галереї. Прямий, мов стріла, вмитий, з туго заплетеними косами, вбраний з належною пишнотою. Лучники, котрі бачили його щодня, якось не звертали уваги, як натяглася на високих вилицях майже прозора шкіра, як поглибшали сині очі… І те, що зникла кудись тиха усмішка їхнього cano, теж бачив сам лише Ант.

Руссандол підвів лівицю у вітанні. Фіндекано стояв мовчки. Він, здається, не зрозумів, хто приїхав.

— О, бачу одразу, — переливчасто мовив гість, — що поспати люблять не тільки в Гімрінгу… У нас говорять, що орки прорвались через Маглорову браму лише тому, що проспала варта… Хвала Богам, хоч не власні життя — саму фортецю тварі так і не взяли, рушили далі… Фіндекано, мій побратиме, прокинься нарешті і скажи мені «Аiya[156], Майтімо!»

— Майтімо, — вимовив Фіндекано, — Майтімо, оtorno…

— О, так, це я, і не дивись на мене такими очима — не дух, позбавлений тіла прибув з Гімрінгу, а Рудий Майтімо власною особою. Зараз ти покажеш мені всі місця, що годяться для полювання. У тебе вже є мисливський будиночок? Що, нема? Ах, розумію… Біле шатро і вогнище — що може бути кращим. Або й просто вогнище. Гей, зброєносцю! Анте Доронінгу! Коня для князя Дор-Ломіну! Ми їдемо на прогулянку!

Ант кинувся до конюшень і за короткий час повернувся з Моретінде. Майтімо звів брови, спілкуючись подумки з розумною твариною, і кінь слухняно опустився на коліна. Руссандол обійняв Фіндекано за стан і трохи не силоміць висадив коневі на спину.

— Анте Доронінгу — князевого меча сюди, а також лук та стріли… Не забудь про арфу. Алмареа, любий, я знаю, як ти бажав мені примерзнути до криги Гелькараске, і бажав цілком справедливо, але нині послухай мого наказу, оскільки ваш князь ще не прокинувся як слід. Ми їдемо на кілька днів. Є тут поблизу якась гарненька місцина?

— Туманне озеро… Хіселін…

— Ант проведе нас… В разі чого — ми там відпочиваємо. Чуєш, зброєносцю? Ти поїдеш з нами — покажеш нам шлях. Алмареа, ти залишаєшся за старшого…

Ант метнувся до конюшень стрілою і повернувся вже верхи.

— Вперед! — скомандував Руссандол, — давай, Моретінде… Твій господар і досі снить, тож жени щодуху!

Коли троє вершників помчали вулицями Ломіону, очманілий Алмареа подивився на не менш очманілих Мірімона та Синьагіла з Елеммакілом і спитав затурбовано:

— О, Ельдар… Може це я сню, і мені приснилася ця втілена пожежа?

— Ні, Феанаро не весь в Мандосі, - пробурмотів Мірімон, — він розділив свій вогонь поміж сімома синами…

— Але Руссандолу дісталося найбільше, — підхопив Синьагіл.

— Рудий та ще й палкий на вдачу, — мовив Алмареа, — чи це мені таки приснилося, а чи він насправді віддавав нам накази, неначе прибув до власного замку…

— Тільки-но заїхав у двір — і тут таки йому закортіло полювати… — пирхнув Елеммакіл

— Наш князь дійсно ще снив з розплющеними очима, — мовив Мірімон задумливо, — останнім часом він якийсь… не такий, як завжди.

— Але щоб нам наказував Феанаріон… Ганьба для Другого Дому… — сказав Синьагіл незадоволено.

Алмареа похитав головою.

— Ні, - мовив, — ніякої ганьби… Він має право — він був би Великим Князем, гордим і грізним, а головне — справедливим, не таким, як Феанаро. Нехай їдуть — моє серце відчуває, що Нельяфінве знає, що чинить.

Ант добре знав дорогу до Туманного озера — там молоді Нолдор з Дор-Ломіну любили полювати і відпочивати. Озеро лежало поміж горбів, неначе в чаші, а з урвистого східного берега в нього впадала річечка, утворюючи невеличкий водоспад.

— Анте Доронінгу — мовив Руссандол, коли поміж деревами блиснула вода, — що б ти не почув і не побачив — не втручайся. Просто мовчи.

— Згідно наказу, вельможний Маедросе…

— Забери коней, і очікуй на нас тут.

Руссандол зіскочив на землю і майже стягнув Фіндекано зі спини Моретінде.

— Ходімо на берег, друже… І почнемо день з вправ — нема чого ніжити hrоа. Я хочу перевірити, як ти володієш мечем — адже ти запевняв мене, що навчався щодня. Але, знаючи свого ледачкуватого оtorno, я певен, що твоє вміння не покращилось з часів Дагор Аглареб…

— Майтімо, — вишептав Фіндекано, — я зовсім не маю…

— Маєш, все ти маєш… І бажання, і сили. Добувай меча!

Фіндекано не ворухнувся. Майтімо витягнув меча у нього з піхов і втулив до руки силоміць. Сам же хвацько крутнув своїм, оточивши себе блискучим вихором.

— Погріємося? — спитав, — почали?

Фіндекано одрухово став в позицію і знову застиг. Руссандол ще раз крутонув своєю зброєю і хльоснув побратима клинком по обличчю. Ант одрухово скрикнув, побачивши кров на лиці свого князя, але не рушив з місця.

— Бийся, стонадцять балрогів на одного Ельда! Бийся, ледача істото, я наказую тобі! На що ви взагалі здатні, воїни Другого Дому? Кидатись в орків камінням? Руки вам пришито не тим кінцем — і тобі, і твоєму брату Туракано, якого мій Тієлкормо не раз відправляв додому лікуватися!

Ант трохи не плакав. Він уже шкодував свого рішення і думав про те, що краще було б покликати Лаурендіе. Але цілителька зі своїм коханим Таурохтаром зосталися в Ейтель-Сіріоні, дбати про воїнів Нолофінве, які часом поверталися з вилазок в Ард-Гален з чорною орочою стрілою в тілі. Зв’язатися з нею він не міг — до палантиру Барад-Ейтель завжди підходив сам Аran Фінголфін, якого Ант трохи побоювався.

Фіндекано трохи отямився і почав відбиватися. Майтімо йшов пробоєм, не жаліючи ні hrоа приятеля, ні його духу. Довга куртка князя Дор-Ломіну вкрилась кривавими плямами від численних порізів. Руссандол грався з ним, як тигр з кошеням, безжально користуючись тим, що нині є шульгою, а насміхався ще безжальніше.

— О, цей Другий Дім… Нолдор з риб’ячою кров’ю в жилах, і рухаєтеся ви неначе снулі риби… Шкода, що моїм малим так і не довелося випробувати на вас клинки біля Мітріму — навіть Амбаруссар ще тоді мали більше вміння… Не спати, cano Фінгоне! Бийся — адже це я винен в усіх твоїх бідах! Ти ж ненавидиш мене — я бачу це в твоїх очах! Ненавидиш за Альквалонде, за те, що я тебе, такого чистенького, перемазав кров’ю з голови до ніг… Ви всі бажали бути шляхетними — за наш рахунок! В усіх ваших бідах винен як не Феанаро, то його сини… А нам тільки й залишається бути зобов’язаним вам за все… За пробачення, за порятунок, за саме існування… Тільки, коли наш батько мовив слово на східцях Міндону, ви всі кинулися збирати речі, ніби в Белеріанді могло не вистачити землі для княжіння…

Фіндекано вже бився з повною віддачею, забувши про слабкість тіла. Очі його палали — цієї миті він дійсно ненавидів друга, який наче виплюнув йому в лице страшні звинувачення. Друга, котрий був винним в його біді — адже, якби Фіндекано, як Арафінвіони чи Турондо з Аракано, просто потрапив під прокляття Судді, без участи у братовбивстві, Еріен не покинула б його…

«Ти привів лучників, Фіндекано… Задля оtornasse — стріляй!»

Нолофінвіон нарешті приноровився до підступних ударів з лівої, котрі завдавав йому приятель. Майтімо замість щита затулявся правицею зі сталевою кистю — накладкою — меч Фіндекано зім’яв залізо, немов аркуш паперу. Руссандол поволі відступав до озера і врешті послизнувся на мокрій траві… Він упав так натурально, що Ант, котрий стежив за двобоєм затамувавши подих, не зрозумів — чи це сталося випадково, а чи навмисне.

Клинок Фіндекано вперся йому в горло… Кров виступила на білій шкірі. Майтімо усміхнувся. Так він, напевне, усміхався там, в Ангбанді…

— Порозважайся, — вимовив, — натисни сильніше…

Якусь мить Ант думав, що зараз, у нього перед очима станеться найгірше, що могло спіткати Квендо в житті — братовбивство. Однак, Фіндекано прибрав клинок і тут таки впустив меча. Його трусило, але очі горіли живим вогнем, а на блідих щоках виступив рум’янець.

— Ти не повинен був, — сказав Астальдо врешті, - ти не повинен був… говорити так… Руссандоле…

— Ненавидь мене, — сказав Майтімо, що так і лежав, розкинувши руки, — убий мене, випусти з жил кров проклятого роду… Тільки не йди на Захід, оtorno, не покидай мене першим.

Фіндекано опустився на траву поруч з ним.

— Я дуже тебе поранив?

— О, тобі дісталося більше — а отже моє таки зверху…

— Як ти дізнався, що зі мною?

— А що з тобою? Я приїхав…

— На полювання, авжеж… Не крути мені голову, Майтімо Руссандоле. Хто викликав тебе до Ломіону?

— Хіба я не мушу відпочити? Віриш, побратиме, я втомився розбирати безкінечні позови… Між Карністіро і Наугрім, між Тієлкормо і Куруфінве, між Макалауре і рештою… Вони знаходять мене навіть у Амбаруссар, тому я і подався на захід…

— Я втомився, оtorno, — мовив Фіндекано жалібно, — як я втомився…

Майтімо сів, і обійняв приятеля за плечі здоровою рукою.

— Сподіваюсь — сказав, — ти розумієш, що я наговорив тобі стільки лихих слів, щоб ти хоч трохи розворушився…

— Але ж я… Я справді ненавидів тебе… Якусь страшну мить твоє життя висіло на волосинці.

— О, моє життя довгий час висіло не на волосинці — на ланцюгу, і то з ним нічого не трапилося. Ти просто сквитався зі мною за Форменос, пам’ятаєш, як я проткнув тебе наскрізь? Я тебе тоді теж ненавидів… якусь мить. Тільки ти нині стримався, а я тоді — ні.

Майтімо відстебнув понівечену накладку від культі, відкинув її геть і гукнув до Анта:

— Зброєносцю, розведи-но вогнище… Ти здогадався взяти quenilas, чи мені доведеться збирати трави для заварки?

— Я взяв, — ледве вимовив вражений побаченим Ант, — взяв, і зараз розведу вогонь.

Руссандол підвівся, глянув на Фіндекано, який безсило вперся рукою в землю, намагаючись встати, і мовив стиха:

— Стривай-но, оtorno… Я понесу тебе, як носив у дитинстві. Ти нині важиш не більше, ніж тоді. Коли ти востаннє їв?

— Я… забув.

— Отожбо. Ну, тримайся…

Майтімо підняв його легко, мов пушинку, і поніс до галявини, де Ант хапливо складав вогнище. Поклав на розстелені плащі і сказав лагідно:

— Зараз ми поп’ємо гаряченького, порозмовляємо… А поки що — поспи по справжньому. Просто поспи…

Фіндекано заплющив очі. Тіло його горіло — то зупинялась кров, затягувались порізи. Він уже не сердився на побратима — неначе з його душі вийшла заноза, вийшла з кров’ю і болем. Вона, ця заноза, стриміла в його зраненому fеа з того часу, коли Еріен кинула йому в обличчя ті страшні слова. Майтімо просто вимовив вголос свою занозу, виплеснув зло зі свого духу — і Фіндекано, наче у дзеркалі, побачив власне зло. Ніхто з них двох не був чистим, наче Айнур — однак, двоє проклятих Богами Нолдор тримали одне одного в явному світі, не даючи провалитися в безодню відчаю.

Нолофінвіон засинав поволі, наче відпливаючи на кораблі… Він чув голос Майтімо, який віддавав Анту якісь розпорядження, чув іржання коней, плюскіт води… Потім все розчинилося в тиші, а через кілька хвилин він побачив зорі над головою і зрозумів, що прокинувся.

Зорі… Еleni… Вони сяяли в нічному небі, такі далекі, такі прекрасні… І Ельда усміхнувся їм, славлячи в душі Володарку Зірок Варду Елентарі, яку Синдар називали Елберет.

Голос лунав над водою Хіселіну, сріблястий голос з легкою тріщинкою на високих нотах. Майтімо співав… Співав, славлячи красу місця, де він був уперше, співав, від серця дякуючи Богам за сотворену ними Арду, і до нього тягнулися напівсонні квіти і трави, а дерева шурхотіли листям в такт пісні. Врешті Руссандол замовк, і Фіндекано відчув його наближення — саме відчув, а не розчув безшелесні кроки Ельда.

— О, ти прокинувся, — мовив Майтімо лагідно, — прокинувся вчасно — зараз питимемо quenilas, а до нього — диво з див: мед диких бджіл на дорожньому хлібі.

— Уже вечір, — сказав Фіндекано, все ще милуючись зорями.

— Наступного дня, оtorno. Вечір наступного дня…

— Я проспав…

— Дві доби Анари… Майже. Дуже добре для першого разу, якщо врахувати, що ти не спав кілька місяців.

Фіндекано спробував сісти, і його одразу ж підтримав Ант. Зброєносець, поки його володар спав, зняв з нього посічені мечем Майтімо куртку та сорочку, і дбайливо огорнув названого батька м’яким дорожнім плащем того ж Майтімо.

— Так хто мене зрадив? — спитав Нолофінвіон напівжартівливо, — чи не оце срібноволосе дитя, яке я називав своїм yonni?

На обличчі Майтімо була написана щирість і тільки щирість.

— Побратиме, в чому ти підозрюєш своїх вірних? Невже Рудий Майтімо має попереджати листовно про невинний намір прибути до Ломіону? Оце така славетна гостинність Нолдор? Я ладен вислухати все, що ти мені оповіси, опісля вечері. Анте, як там quenilas?

— Все готово, — доповів зброєносець, чаруючи над срібним казаночком Руссандола. Майтімо обережно підставив правицю з іншою, срібною ж накладкою-кистю, і Ант подав йому паруючого кухлика.

— Одне з достоїнств моєї нової правиці — їй не боляче, — сказав Руссандол, ставлячи кухлика на розстелену полотняну серветку. — Ось, друже, хліб і мед і напій з валінорського листя. Їж і насолоджуйся — ми ще живі!

— Ти все це возиш з собою? — спитав Фіндекано, беручи з гарнесенької срібної тарілочки хліб, і намащуючи його медом з вазочки. На посуді було вибито герб Феанаро, що став нині гербом його синів.

— О, ну звісно… Я люблю розкіш, і срібний посуд.

— А чому два кухлика?

— А раптом когось зустріну по дорозі? Власне, кухликів не два, а три — може хтось потім приблукає на вогник.

З третього кухлика напій потягував Ант, щасливий уже з того, що бачить усмішку свого князя.

— Хто це робив? — спитав Фіндекано, роздивляючись візерунок на ложечці.

— Атарінке

— Я не отруюся?

— Що? Ах, ні… Йому навіть до голови не може прийти, що я годую з його ложечки негідного такої чести Нолфінга…

— Ти вже говориш зовсім як Синда… Нолфінга…

— О, мова… Я щось тобі оповім, але потім. Ти бажаєш мені розказати, чому занудьгував аж до втрати hrоа?

Фіндекано з хвилину вагався, тоді сказав:

— Нема чого приховувати. Панна повернула мені персня.

Він потягнув з-під сорочки срібний ланцюжок з перснем на ньому.

— Моя робота, — сказав Майтімо, роздивляючись персня, — можливо я не повинен був… Самому не пощастило, думав, що хоч ти одружишся… Напевне моя лиха доля передалася обручкам. Але ти не зняв своєї…

— Не зняв. Не хотів, щоб знали.

— Тут ти навіть мене перевершив — я-то, коли зі мною трапилось подібне, відлежувався у фортеці Макалауре під дзвін його арфи і спів «Нолдоланте». Але щоб отак — на ногах, і ніхто нічого не помітив… У тебе страшна воля, мій Астальдо.

— Я просто… зневажаю жалість.

— Як і я — недарма ми побратими. Але — причина розриву?

— Панна отримала листа від князя Кірдана… Вона мені його показала. Корабел викладав там чутки про… Про Вихід з Аману… Йому хтось дав доволі точні відомості — в листі було навіть вказано, що я… що я командував лучниками. Панна виїхала того ж дня і повернула мені обручку.

Майтімо задумливо крутив свою ложечку в пальцях лівиці.

— Ти не говорив з Фінарато, — спитав, — останнім часом?

— Ні, хоча він намагався… Але мені так тяжко…

— Зрозуміло… А я з ним нещодавно всю ніч проговорив… У нас, на сході, теж почали розповзатися подібні чутки. Тільки в Гімрінгу Квенді підібралися відчайдушні — і не звертали особливої уваги на те, що служать під рукою проклятих Нолдор, та ще й мічених Обітницею. А Арфінги забагато часу збавляли в Доріаті… От хто вже любить розкіш — так це Третій Дім. Якби ти бачив пектораль, яку Наугрім зробили для Фінарато… Вона так і зветься: Наугламир. Золота сіточка, розумієш, а на ній — переливаються валінорські самоцвіти. Фінарато в ній — ну просто Мая, Напівбог. І наш Інголемо знає, що вона йому личить, і тим пишається. Звісно, якби таке вдягнув Рудий Майтімо, то з мене сміялися б навіть ворони.

Фіндекано підвів на друга очі. З-під розстебнутої куртки Руссандола блиснуло золото.

— Та сама, — сказав Майтімо, — її не осквернили навіть орки. Це не твоя пектораль у мене на грудях — твоя душа, Нолфінгу. Пам’ятай про те, що врятований тобою брат носить тебе на серці.

— Я не забуваю… Але ти говорив про Доріат та Арафінвіонів…

— Все почалося з моєї улюбленої сестри Артаніс. Ти знаєш, що вона закохалася?

— Ні, о ні… І хто цей…

— Бідолаха, ти хочеш сказати? Та ні, нині бідолашною можна назвати її. Обранець Артаніс — Келеборн, син Галадона і онук княжича Ельмо…

— О, так — вони ж рідня по матері. Однак…

— Отже, Артаніс майже постійно перебувала в Доріаті. І, ясна річ, вельможна Меліян охоче спілкувалася з нею. Артаніс не оповідала їй про наші нещастя, але Меліян втямила, що від неї щось приховують. І от ця гідна пані запитує у Артаніс, чому, мовляв, Нолдор не передали їм з Тінголом звісток від Вишніх, або, принаймні, від князя Ольве…

— Бідолашна Артаніс… Дійсно бідолашна…

Майтімо ковтнув з кухлика. Зелені очі його волого блищали.

— А ще, — продовжив він, — вельможна Меліян поцікавилась, за що нас було вигнано з Аману. Що вона дізналася і як — невідомо навіть Артаніс. І спитала, яке зло лежить на синах Феанаро, що вони всі такі зверхні та люті…

— О, Майтімо…

— Я зверхній і лютий, авжеж. Не далі як вчора я трохи не покремсав мечем на шмаття одного Нолфінга, який трапився мені під гарячу руку. Треба скласти про це пісню, і нехай її проспівають в Доріаті.

— Друже, досить жартувати крізь біль… Що було далі?

— Артаніс якось зуміла вивернутися. Вона оповіла вельможній Меліян про Сильмарили, про загибель Великого Князя Фінве, але промовчала про Обітницю, про Альквалонде і навіть про Лосгар…

— Артаніс мудра — недарма вона сестра Фінарато.

- І моя найулюбленіша сестра… Меліян, однак, зрозуміла, що від неї щось приховують. Вона попередила Тінгола, але той лише відмахнувся — мовляв, якщо так, то Нолдор є надійними союзниками, бо ні про що не домовлятимуться з ворогом. І щиро оплакав князя Фінве — колись вони приятелювали. Але Меліян ще порадила йому стерегтися синів Феанаро, бо на нас, мовляв, лежить тінь гніву Валар…

— О, вона на всьому нашому рушення — ця тінь, — зітхнув Фіндекано, — продовжуй, брате.

— Потім прийшов лист від Корабела. Це сталося не так і давно — навесні.

— Отже — всі чутки таки з Побережжя… А я думав — навпаки…

— Прочитавши листа, — Майтімо ледь усміхнувся, — Тінгол зволили дуже гніватись. Мені здається, що то була яка-то гра, що Сінголло з Меліян давно про все здогадались, однак… Не знаю… В Доріаті якраз гостювали всі Арфінги. Князь Сінголло зібрав їх всіх, і мовив до Фінарато, як до старшого: «Чому, родичу, ти приховав від мене такі важливі речі? Тепер я знаю все про злодіяння Нолдор!»

Фіндекано поволі прожував шматочок хліба і знову опустив ложечку в мед. Лихі слова вже не торкалися його — він перейшов межу чорної туги і дуже хотів їсти і жити.

— Тавро, — вимовив він нарешті, - це наче тавро — навічно.

— А Фінарато відказує спокійнісінько: «Що ми поганого зробили вам, родичу Тінголе? Яке злодіяння вчинили у ваших володіннях, чим засмутили вас? Ні проти вашої княжої влади, ні проти ваших підданих Нолдор ніколи не мислили нічого лихого».

— О, — мовив Фіндекано з повним ротом, — Інголемо завжди вмів сказати красиво і розумно.

— Тут Тінгол, — продовжив Майтімо, підсовуючи приятелю торбинку чищених горіхів, — дивиться на нашого Фінарато поглядом голодного ngauro…

— О, Майтімо… — сказав Фіндекано докірливо, — як ти можеш…

— Та це ж сам Фінарато мені і оповідав. Саме в таких виразах… Так от, Тінгол говорить: «Дивуюся тобі, сину Еарвен… Ти щодня сідаєш до столу твого родича, а руки твої по лікоть в крові материної рідні… І ти нічого не говориш на свій захист, і не благаєш прощення».

Фіндекано опустив голову. Тоді зітхнув, і знову поліз ложечкою у вазочку з медом.

— Авжеж, до горіхів… — сказав Руссандол підбадьорливо, — Фінарато, однак, змовчав на це несправедливе звинувачення, бо не хотів топити нас… Я маю на увазі нашу дружну сімку зверхніх та лютих Феанаріонів. Про тебе взагалі якось не було і мови — Другий Дім завжди в тіні, це нас видно здалеку, немов пожежу. Але тут спалахнув Ангарато — він, якщо пам’ятаєш, посварився з Карністіро і досі дивиться на нього орком, втім мій брат дивиться на нього не більш дружнім поглядом, що є то є. І почав викладати щиру правду, та ще й дещо додав від себе. Фінарато аж кипів, коли про це оповідав…

— От чого не можу собі уявити, — ледь всміхнувся Фіндекано, — так це розгніваного Інголемо…

— Наш книжник вважає, що незгоди мають залишатися в родині. — сказав Майтімо ласкавим голосом, яким завжди говорив про Фінарато, — Ангарато дійсно дозволив собі забагато, він назвав князя Феанаро підлим, мовив, що наш батько одурманив решту словами, мов вином — ну, а далі все по «Нолдоланте»: Альквалонде, Прокляття, Лосгар, Гелькараске… Фінарато взяв з мене обіцянку, що я не оповім про це братам. Я пообіцяв — Шалена Трійця рознесла б Дортоніон на мечах, якби почула хоча б половину тієї оповідки.

— Це було, — мовив Фіндекано, — дуже необережно… І що ж на те Тінгол?

— Спершу вельможна Меліян вимовила зловісно: «А проте тінь Мандосу лежить і на вас…»

— Ти за щось не любиш княгиню Доріату, друже…

— Вона — Майе… З її силою ми б рознесли Ангбанд ще в Дагор Аглареб… Принаймні, з Сауроном вона б впоралася — Артаніс говорила, що княгиня намагалася зламати її аvanirе. Тихо, лагідно… Бідолашна Нервен досі не може отямитись вона оповідала Фінарато, що відчуття у неї були — як у мушлі, яку відкривають ножем. Я це знаю, мене теж так… відкривали. Тільки я тоді висів на дибі…

— О, Майтімо, — сказав Фіндекано докірливо, — як можна порівнювати княгиню Доріату з цим…

— Мета одна, тільки засоби ріжні. І обидва вважають, що мають право… Ні, я мовчу, а то твій Ант викличе мене на поєдинок за образу його повелительки. Тінгол же роздумував доволі довго, і весь цей час Арафінвіони стояли перед ним, як підсудні. Тоді він велично підвівся з трону…

- І прокляв нас усіх? — спитав Фіндекано з легкою насмішкою, якої сам від себе не очікував.

— Отут і починається щонайдивніше. Спершу він велить Арафінвіонам їхати геть. Тоді запевняє, що вони можуть повернутися пізніше, якщо забажають, бо є його ріднею, до того ж невинною у лиходійстві. З Фінголфіном та Другим Домом він не стане розривати дружніх стосунків, бо ви, мовляв, теж є жертвами зверхніх і лютих…

— Майтімо, — докірливо сказав Фіндекано, — все ж таки є межа…

— Та я ж сміюся, щоб не плакати, оtorno. Мене і Саурон все питав тоді, чого я весь час усміхаюся. Натура така у Рудого Майтімо… От мої малі не мають почуття гумору, я маю на увазі Трійцю, тому і просливли пострахом Середзем’я…

— Ну, а вас Тінгол таки прокляв…

— Ні… Але він мовив таке, від чого Фінарато і досі отямитись не може. «Ніколи, — говорить Тінгол, — мої вуха не почують більше мови тих, хто убивав в Альквалонде. Ніхто не розмовлятиме нею відкрито, поки я володію цими землями. Усі Синдар почують мій наказ, що не вільно їм ані говорити мовою Нолдор, ані відповідати тим, хто до них заговорить А кожного, хто говоритиме на квенья, вважатимуть братовбивцею та нерозкаяним зрадником роду Квенді.»

Фіндекано поставив на серветку вже порожню вазочку і втупився в лице друга з виглядом повного нерозуміння.

— Нічого не розумію, — сказав врешті, - до чого тут квенья? Та в Доріаті ніхто і так її не знає…

Майтімо хмикнув, і кинув до рота горішок.

— Зброєносцю, — сказав, — поясни своєму князю сенс цієї вигадки.

Ант підвів на вельмож світлі очі, які наче горіли холодним вогнем. Фіндекано раптом подумав, що навіть не помітив, коли врятоване ним дитя перетворилося на воїна — холоднокровного, рішучого, в чомусь безжального. Все це нині було написане на обличчі юного Нандо, як у відкритій книзі.

— Аran Dinnu, — мовив юнак хрипко, — вважає себе володарем всього Белеріанду. Йому байдуже до того, що без допомоги прибульців з Заходу, він не насмілився б вийти за Пояс Меліян. А орки б нині ґрасували по лісах до самого Оссиріанду, і мандрівні Нандор та Синдар або загинули, або заховалися за Поясом, де б втратили волю, яку так полюбляють. Однак, моїм однокровникам байдуже до того, кому вони зобов’язані тією волею. Більшість з них вважає своїм володарем Ельве Сінголло. Вони послухають наказу, і Нолдор або мають забути рідну мову, щодня відчуваючи приниження від того, що змушені говорити на синдарині, або між ними та Синдар почнуться сутички. Я бо знаю своїх однокровників — вони лагідні і добрі, але залізний послух, яким скуто Нолдор-воїнів їм так само не до вподоби, як і життя в Доріаті, під рукою князя Ельве. Ви, двоє вельмож, чудово знаєте синдарин, але віднині він стане у ваших вустах гірким, ніби проханий хліб. Щодо ж вельми палких духом братів вельможного Маедроса, то я боюся навіть подумати, що вони можуть зробити, коли хтось з Синдар повернеться до них спиною, почувши звуки мови Валінору.

— Всю цю промову, — мовив Майтімо ласкаво, — ти виголосив на квенья, друже мій…

— Я тепер говоритиму тільки нею.

Фіндекано крутив у пальцях ложечку. Тоді поклав її, простягнув руку, і ласкаво погладив Анта по схиленій голові.

— Не треба аж так перейматись, — мовив, — переживемо і це. Бувало гірше.

— Досить гірких розмов, — сказав Руссандол, підіймаючись, — а то у мене і насправді щось гірко в роті, хоч я і їв мед. Ходімо купатися, оtorno, купання під зорями — що може бути кращим для збуреного духу?

Майтімо скинув одяг, вправляючись однією рукою на диво швидко, відстебнув срібну накладку, і пішов до берега. Звів до зірок руки, вітаючи, і увійшов в озерні води.

— Тут глибоко, — почувся його голос, — і доволі тепло. В Таргеліоні є озеро, холодне озеро, я там бував… Теж гарно. Але тут… Давай, Фіндекано, змий з себе тугу… Тут краще, ніж біля криниці.

Фіндекано мовчки роздягнувся і пішов до води. Вона дійсно була теплою, і ласкаво обняла Ельда, гойдаючи, мов у колисці. Допливши до середини, Астальдо перевернувся на спину і задивився в небо.

— Яка краса, — мовив Майтімо десь збоку, — зорі в небі, зорі в озері і ми в тих зорях…

Фіндекано пив очима зоряне небо, дивився на нього і не міг надивитись. Тоді мовив стиха:

— Я зцілився, оtorno.…

— Так прокидалися Еstanesse[157] біля озера Куівінен… Так вони входили в його води, і розуміли, що живі…

— Не запливай далеко, Майтімо, тобі…

— О, я добре тримаюся на воді, не хвилюйся… Ну що, назад?

— Авжеж…

Ант хлюпався біля берега і привітав їх змахом руки. Тоді вибрався з води і за мить вже розкладав на березі їхній одяг.

— Яке прудке дитя, — засміявся Майтімо, — я досі не можу привчити свого Тірона до порядку, хоча він є старшим за твого yonni.

Вогнище потріскувало, від нього линуло тепло. Майтімо сушив своє довге волосся, тяжке від води. Помітив, що Ант з жахом і жалем дивиться на його порубцьовану спину, і мовив з усмішечкою:

— Ви, обидва, бачили мене ще красивішим, тож я не соромлюся. Просто Рудому не пощастило однієї зоряної години… Он Ітиль відбивається в озері… Ми уже навіть не можемо пригадати, як жили без нього.

— Якби ми могли, — озвався Фіндекано, — почати все спочатку… З Аману…

— Все це вдруге? — аж здригнувся Руссандол, — о, ні…

— Я маю на увазі — все було б інакше, якби на перемовини до Ольве пішов князь Арафінве…

— Та було б все те саме, — зітхнув Майтімо, — тільки б молодший вуй не пройшов би з нами навіть півдороги. Князь Ольве та його Телері… Я дав би відрубати собі і другу руку, аби всього цього не трапилося, однак… Вони все одно не перевезли б нас, не пішли б супроти Божої волі. Їм ніколи не зрозуміти, що таке захват бою, коли твій клинок заливається по руків’я орочою кров’ю… не дізнатися, як це спершу гидко, тоді звикаєш, а тоді життя вже стає порожнім, коли не важиш головою. Є, звісно, подібні особи і серед срібноволосих — онде одна така особа латає твою куртку, яку я посік мечем.

— Я веду рахунок вбитим тварям, — мовив Ант, не підводячи голови від шиття, — за тата Дорона, за маму, за братиків та сестричку… І за інших теж… Окремо рахую полеглих від стріл, окремо — від меча.

Майтімо провів рукою по рубцям від опіків, що вкривали його груди страшним візерунком, і вимовив протягло:

— А я — не рахую… Просто — убиваю…

Фіндекано підвівся, взяв у Анта куртку, вже випрану, висушену біля вогнища і вправно залатану. Зброєносець, за своєю звичкою мандрівного Нандо, так і не відучився берегти одяг, неначе він був останнім.

Синій туман поволі підіймався над Хіселіном… В цьому тумані зник Ітиль, і заховалися зорі.

— Коли гай на обрію квітне, — поволі вимовив князь Дор-Ломіну, — То здається очам, Що розкішне царство блакитне Розгортається там. А наближ його володіння — Десь подінеться синь… Далечінь тому лише синя, Що вона — далечінь.

Руссандол мовчки дивився в полум’я. Тоді озвався:

— Можливо, лиш вона, та туга невсипуща Невідомо за ким, невідомо за чим, — Єдине, що горить у наших нетрях-пущах Вогнем високим і ясним.

Це ж наша мрія, милий брате… Ми в Ендоре, куди так прагнули… В нашій синій далечіні… Невже ти не віриш, що ми проб’ємося?

— А ти, — спитав Фіндекано, — ти віриш?

— Еstel — вона завжди… — почав було Майтімо, але затнувся, і озвався знову опісля довгої мовчанки, — якби не вірив — то не жив би.

З тієї ночі життя князя Дор-Ломіну увійшло в звичне русло. Час спливав, спливав рікою, Ельдар вели рахунок рокам лише у літописах, зазвичай же вони його просто не помічали. Вони не нудилися життям — їм завжди було цікаво в цьому світі, котрий любив своїх оборонців. Валінор згадували, згадували з тугою, але лише через рідних, що зосталися там, в Тіріоні-на-Туні.

Майтімо прогостював в Ломіоні доволі довго, керуючи Гімрінгом по палантиру. Поїхав він лише тоді, коли переконався, що з побратимом все гаразд. Фіндекано тільки не оповів приятелеві, що квітка любови в його серці не померла і не осипалася попелом. Він не вільний був колись, через сотні літ, звести очі на іншу дівчину — Еріен зосталася в його серці, як Амаріе в серці Фінарато.

Фінарато розмовляв з ним досить часто, оповідав про своє місто в горах, запрошував у гості як не до Нарготронду, то до твердині Мінас-Тіріт на острові Тол-Сіріон, де правив Артаресто. Фіндекано запросини прийняв, і одного весняного дня виїхав з Гітлуму у супроводженні Анта та своїх чотирьох охоронців.

Вони проїхали Мітрім, не поспішаючи, зупиняючись в тамтешніх поселеннях і вузьким гірським проходом вибралися до Сіріонової долини, яку було затиснуто між узгір’ями Дортоніону та Еред-Ветріном. Долиною шумувала ріка Сіріон, яка починалася в горах, поблизу Барад-Ейтель, фортеці князя Нолофінве, струмочком спливала Сіріоновою ущелиною і несла свої хвилі далі — до Белеріанду.

Острів Тол-Сіріон Фіндекано побачив одразу ж. Вибравшись з вузької долини, Сіріон поширшав, розлився і наче обіймав обома рукавами порослі зеленими травами скелі. На північному виступі острова стриміла вежа Мінас-Тіріт з багряного місцевого граніту, вибудувана Нолдор Nelya Nosse за задумом і малюнками Фінарато.

Спершу Фінарато задумав облаштувати своє стольне місто тут, але потім, з невідомої причини, переніс його до Нарготронду, вглиб Белеріанду. Фіндекано знав від Майтімо, що Шалена Трійця немало повеселилась з рекомого боягузтва сина Еарвен. Однак Руссандол був певен, що Фінарато є останнім, кого можна було запідозрити в боягузтві. Княжити в Мінас-Тіріті старший Арафінвіон повелів Артаресто, це призначення теж викликало у трійці Феанаріонів приступ буйних веселощів. Майтімо ж сказав з цього приводу лише: «Інголемо ризикує… Дуже ризикує… Але він або вилікує Артаресто, або вб’є…»

Ант розгорнув короговку князя Дор-Ломіну і почав завзято нею вимахувати. Вартові його побачили, бо з невеличкої ущелини в скелях, якраз під вежею, виплив гарнесенький човен у вигляді лебедя.

Керували човном старі приятелі Фіндекано — близнюки Гвіндор та Гельмир. Коли Нолофінвіон побачив їхні щасливі і всім задоволені обличчя, ніжні, мов пелюстки лілеї, він подумав, що його сумніви в доцільності походу в Ендоре може і даремні. Коней Ельдар зоставили пастися у лісі, і ступили у човен.

Фінарато, як і обіцяв, очікував на них у Мінас-Тіріті. Коли близнюки обережно підвели човна до кручених сходів, вирублених у скелі — то князь Нарготронду стояв на східцях, трохи вище за Артаресто, котрий збіг до самої води.

Опісля привітань і усмішок Фіндекано та його супутників провели східцями до невеличких дверцят, які вели до самої вежі. Князь Дор-Ломіну схвально кивнув головою — твердиня була майже неприступною Вона займала весь невеличкий острів, і була націлена на північ, в бік Серехової Трясовини, наче сокіл на ворога.

Пройшовши нижню залу вежі, Дор-Ломінці опинилися в садибі Ельда — і то витонченого Ельда. Під захистом гранітних мурів Фінарато створив диво — чудовий сад плодових дерев з озерцями, альтаночками, басейнами… Дерева квітли, квітли тим буйним квітом, властивим всьому, що росло в Ендоре. Прекрасне — і недовговічне… А під тими деревами стояв їх володар, і білий цвіт сипався йому на волосся, плутаючись в їхньому золоті. Задля гостей Фінарато вбрав свою пектораль, зроблену Кгазад, слава про яку вже облетіла Белеріанд. Фіндекано мимоволі усміхнувся, знову згадавши Руссандола. Його заздрісні троє «малих» — Туркафінве, Моріфінве та Куруфінве при одному слові «Наугламир» починали кипіти, немов казанки на вогні. Майтімо, оповідаючи, розводив з усміхом руками і говорив насмішкувато: «Ну, а я і відповів — браття мої ріднесенькі… Хай змилуються наді мною Валар, щоб я дожив до тої миті, коли й вам хтось зробить подібне від щирої дружби. А поки що — Куруфінве у нас найвправніший, нехай він і обдаровує решту».

Артаресто нині був майже точною копією брата. І вбрані вони були схоже — в сорочки з блакитного шовку, гаптовані золотом, в білі штани та витворні чобітки з оленячої шкіри. На головах у обох красувалися золоті обручі валінорської роботи, а Артаресто ще прикрасив себе золотим же ланцюжком з самоцвітом, мінливим, наче море в бурю.

— О, мої любі родичі не все зоставили на кризі, - сказав Фіндекано з усміхом, — Вишні Валар — та на цій золотій сіточці весь родинний скарб Nelya Nosse…

Фінарато поправив пектораль, і Фіндекано ще раз подивувався, якою легкою здається ця сітка, і якими переливами виблискують на ній дорогоцінності.

— Тобі подобається? — спитав Інголемо з усміхом, — а то деякі говорять — не по чину… Мовляв подібна прикраса більше б личила Великому Князю…

— О, батько ніколи б не вбрав подібного, — засміявся Фіндекано, — по перше — ми більше любимо срібло, це у нас родинне, а по друге — татко не любить прикрашати себе.

— Нам золото, вам срібло, а що ж синам Феанаро?

— Мідь, — засміявся Фіндекано, згадавши обруч на голові Руссандола, який той за своєю звичкою, виготовив з міді.

— О, Майтімо, — всміхнувся Фінарато, — мідь на міді… А скажи, якщо це не таємниця, чого він носить якусь золоту пектораль просто на тілі, нікому не показуючи?

— Це просто стара моя робота, — сказав Фіндекано ухильно, — Руссандол вважає, що з нею йому щаститиме, і тому…

Фінарато не став розпитувати далі і сказав лишень:

— Зараз Артаресто покаже нам свої володіння. Нарготронд майже добудовано, і я полишаю його тут самого. Самостійне княжіння стража Белеріанду — це те, що личить княжичу Нолдор.

— О, звичайно! — сказав Артаресто бадьоро, — тут так чудово… Мені аж шкода, що брат подарував мені цю фортецю, а сам поїде до печерного міста. Я люблю і Нарготронд теж, але тут — тут дивно… Я цілком впораюся сам.

Вони гуляли по саду доволі довго, милуючись статуями — неодмінною прикрасою садиби кожного Нолдо. В жіночих подобах Фіндекано вгадував тіні то Амаріе, то Еарвен… Схожости не було, лише ота невловна тінь. Глянути, згадати і замислитись. А довкола Ельдар кружляв вихор з білих пелюсток, підкоряючись ледь помітним порухам долонь Фінарато.

— Перш, ніж ми обдивимось палац, — сказав Артаресто, — потрібно пообідати з дороги. Але я вам все ж таки покажу свої пивниці — такого, любі родичі, ви не бачили і у Валінорі. Виноград — то моя слабкість, я знаю одну місцину… А ще один сорт мені привозять Синдар від гирла Сіріону… Ні, це треба подивитись…

- І покуштувати, — вставив Алмареа.

— Авжеж! Едрагіль! Де Едрагіль?

Біля тяжких дубових дверей в південній стіні вежі вони справді побачили усміхненого Едрагіля з кухликом у руці.

— Куштувати — сюди, — сказав він з усміхом, — тим більше, хто ж це прибув до нас… Князю Дор-Ломіну, моє шанування… Навіщо ви привезли сюди Алмареа з Мірімоном — це ж погибель для наших пивниць.

— А тобі шкода старим приятелям ковточок вина? — мовив Мірімон з належним сумом, — в такому разі я помру від горя на порозі цього льоху.

Едрагіль відчинив двері, і приятелі поволі спустилися по східцям донизу. Видовище і справді було неймовірним — опісля довгого ряду дверей, котрі вели до комор, починалися власне пивниці- велетенські діжки, що їх було облаштовано у заглибленнях в стіні.

— А он там — показав Артаресто на двері в кінці коридору, — там чаїться скарб… Це вино ми привезли з Доріату, а виготовлене воно першого року опісля сходу Анари. Едрагілю, відчиняй скарбницю — гості бажають оцінити…

- І навіть дуже бажають, — промуркотів Алмареа.

Тяжкі двері безгучно прочинились. В пивниці було темно, але Ельдар, не бажаючи морочитись з освітленням, користувались нічним зором. Фіндекано йшов передостаннім, за ним спускався Фінарато, стиха жартуючи над пристрастю Артаресто до «перекислого виноградного соку». Раптом він замовк і чи-то застогнав, чи-то скрикнув…

Нолофінвіон обернувся якраз вчасно, щоб підхопити родича. Інголемо падав навзнак, падав, немов вбитий, або поранений насмерть. Сил у нього ще вистачило, щоб прошепотіти:

— Аvaquetima[158]…

Фіндекано тримав його на руках, розгублений до краю… Він не розумів, що коїться.

— Винеси мене звідси, — прошепотів Фінарато, — будь-ласка…

Нолофінвіон виконав його прохання. Решта Ельдар — і хазяї, і гості були десь попереду. Чути було, як Артаресто пояснює, що до пивниці є ще один хід, пологий, щоб було зручніше скочувати діжки. Потім пролунав голос Гельмира, котрий звертав увагу гостей на якесь особливе вино. Алмареа відповів, що він ладен хоч зараз оцінити його достоїнства… Фіндекано вибрався з льоху і опинився в першій пивниці, поміж зачиненими дверима комор.

— Там, — прошепотів Фінарато, — вихід… Не до саду… До камінної зали… Будь ласка…

Штовхнувши вказані двері, Фіндекано опинився в круглій залі, де тихо потріскував вогонь у каміні. Меблів тут було небагато — кілька столиків, різьблені кріселка. Кріселко біля каміну явно належало Фінарато — на ньому лежала книга.

Фіндекано всадовив родича у кріселко, попередньо прибравши сувоя. Сам підтягнув інше кріселко і теж сів. Фінарато ледве дихав. Його лице втратило ніжний рожевий колір і аж зжовкло.

— Покликати когось? — спитав Нолофінвіон, — цілительку…

— Vа![159]

— Брате, що сталося?

Фінарато мовчки дивився у вогонь. Тоді взяв щипці, що стояли поруч, поправив дрова. Він потроху заспокоювався.

— Якесь лихо? Чи ти нездужаєш?

— Та ні, - тихо відповів Фінарато, — зі мною все гаразд… Просто я… Просто там… Нічого…

Він обернувся до Фіндекано вже зі звичним своїм усміхом, спокійним і лагідним водночас.

— Скажи мені, - мовив, — можливо, це питання не є призвоїтим, але Руссандол не оповідав тобі, як воно було… там?

Фіндекано подивився на нього ледь заскочено.

— Трохи, — відповів врешті, - він не любить про це згадувати. Тільки тоді, коли думав, що помирає — оповідав…

— Мені цікаво, — сказав Арафінвіон все тим же розважливим голосом, — чи дуже це боляче… Чи зможу я витримати тортури, не зганьбивши рід князів Нолдор?

Нолофінвіон від здивування не знайшов що й відповісти. Таке питання посеред загальних веселощів і благоденства було, принаймні, дивним.

Фінарато все тримав у вогні камінні щипці. Потім вийняв їх і раптово стис рукою розпечений до червоного краєчок.

— Фінарато, стій! — вигукнув Фіндекано, відшукуючи поглядом кого-небудь, і одночасно намагаючись відібрати у родича знаряддя добровільної муки, — та що з тобою?

— Мовчи, — тихим рівним голосом відповів Фінарато, — мовчи, прошу тебе…

Щипці полетіли у комин. Фінарато стис в кулак обпалену руку і мовив все тим же голосом:

— Можливо — зможу… Але тяжко…

— Фінарато, — Нолофінвіон з жахом дивився на те, як скам’яніло від болю лице приятеля, — дай я хоч сам перев’яжу тебе… Що це ти задумав — витримку вдосконалювати? Чи відвагу перевірити? Так ти у нас і так — найвідважніший…

— Астальдо, — всміхнувся Фінарато над силу, — Астальдо ось — переді мною. Не треба нічого робити — я сам оброблю рану, а за кілька днів рубець щезне — і все.

— Але — навіщо? Що з тобою коїться?

Князь Нарготронду звів на нього очі, холодні і спокійні, немов гірські озера.

— Тоді, - сказав він, — в північному лісі… Я говорив тобі, що дар провидіння покинув мене. Так воно і було — донедавна. Я будував цю вежу — і був щасливим. До мене приїхав Туракано, погостювати, і ми вирушили до Сутінкових озер, на південь. І от, одної ночі ми заснули на березі Сіріону, і я побачив дивний сон, який вважаю за видіння. Мені снився Ульмо, великий Ульмо, і Вала порадив мені знайти більш надійний притулок… От я і почав будувати печерне місто, і вельми вдячний князю Сінголло, що він мене напоумив щодо отієї ущелини, де тече ріка Нарог, та печер на західному схилі Фароту. Мені здається, що і Туракано щось відчув, принаймні, зранку він був таким… загадковим.

— Туракано і ясновидіння? — мимоволі усміхнувся Фіндекано, — швидше соловей заспіває «Нолдоланте».

— О, не знаю… Не знаю… Отже, Нарготронд вже існує… Там ще роботи і роботи, але я вирішив дати Артаресто самостійно покнязювати. Він впорається, мій брат, а головне — не буде аж так прив’язаний до мене. Палантир тут є — дякуючи Майтімо, є і в Нарготронді. Ми будемо тримати зв’язок.

— Але що трапилося в тій пивниці, скажи будь ласка? Ти зомлів, милий брате, або майже зомлів… І навіщо ти спалив собі долоню — ти ж так нічого і не відповів…

— Артаресто, — мовив Фінарато опісля довгої мовчанки, — став таким… нервовим від того, що бачив якісь видіння, не запам’ятовуючи їх. Якісь страшні видіння — але вони не стосувалися до нашого майбутнього. А я — я бачив ще у Валінорі… Я бачив, як я помру…

— Ти казав, — прошепотів Фіндекано, — але може видіння неправдиве…

— Ні, завжди одне і те ж… Мене прикуто в льосі, прикуто до стіни… Перед цим мене катували — дуже болять рани… Обстригли волосся… Навпроти — Едрагіль, в такому ж стані… В льосі є ще Ельдар, я це знаю… Я їх не бачу — нічний зір відмовив… від напруги… Я мовчав на допиті… Весь час мовчав… Я не уявляв, що це можливо, доки Майтімо…

— Фінарато, — сказав Нолофінвіон, ледве тамуючи жах, — не говори…

— Таж я живу з цим з юности, — лагідно відповів провидець, — і тут в проході з’являється вона… Погибель з багряними очима… Вона довго вибирає… Довго… І тоді повертається до Едрагіля, а він говорить тільки — «Відверніться, hаran nin. Namarie…»

Фіндекано прикусив губу. Він не знав, як загине, і нині воздав хвалу Валар за їхні маленькі милості.

— Потім, — продовжив Інголемо, — мене почало навідувати інше видиво. Той самий льох… І ми зосталися вдвох — я і ще хтось… невідомий… Принаймні, я його не знаю…

— Хтось з Синдар?

— Не знаю… У нього борода… Але він не схожий на Науга… Обличчя я не роздивився, але пропорції тіла… Я майже звільнився від ланцюга — весь час я пиляв залізо перснем Ніенни. Там діямант… Персня чомусь не одібрали…

— Може він попік тварям руки, — пробурмотів Фіндекано, — але ж, брате… Цього не було — і не буде.

— Я порвав ланцюг, коли ngauro прийшов знову… І кинувся на нього… Я загинув не на ланцюгу, мій Астальдо, я загинув в бою… Як князь Нолдор.

Фіндекано не міг віднайти слів. Його родич дивився у вогонь, тримаючи обпалену руку біля грудей, говорячи рівним голосом:

— Ці видива — вони приходили лише в Тіріоні. Знаєш, я один час вважав, що це теж — вроки Мелькора. Як у Артаресто… Щоб і я зробився таким, яким був мій брат. Що це помста князю Арафінве за непоступливість і небажання розмовляти з Князем Лжі. І я тримався. Я навчився жити з цим, переконуючи себе, що у Валінорі мені нічого не загрожує…

- І ти таки пішов з нами, милий брате!

— Я пішов… Добре, що татко зостався — він би не пережив моєї погибелі…

— Але що трапилося в льосі?

— Я сам будував цю твердиню… Я приклав руку до усього — від креслень до видобування граніту… Я працював з радістю, вклавши свою душу в Мінас-Тіріт.

- І він прекрасний…

— О, так… Я забув про видива… Ні, не забув, але вони неначе зблякли, відсунулися, майже щезли. Але, нині, коли я спустився до власного льоху… Зараз ти будеш сміятися, Астальдо…

— Ти пізнав його, — прошепотів Фіндекано, — це була та сама пивниця?

— Ти сказав. А тепер — смійся….

— Фінарато Інголдо, — сказав Фіндекано твердо, — ти маєш зрівняти цю фортецю з землею і навіть близько не підходити до Тол-Сіріону!

— О, неможливо, — сказав Фінарато твердо, — це дуже важлива оборонна споруда. До того ж — це вб’є Артаресто: він просто таки закоханий в свій новий дім.

— Якщо він залишиться тут — це його вб’є ще швидше. Ти ж розумієш — якщо тебе катують в льохах твоєї твердині, це означає одне: в твердині ворог.

— Нехай спершу спробують узяти…

— Ти — відважний, — сумно мовив Фіндекано, — ми всі відважні і горді, і це нас погубить

— Князь Феанаро сказав: — відповів Фінарато, підіймаючись з кріселка, — «зате про нас співатимуть пісень»…

За мить по тому, як Фінарато покинув залу, до неї явилась весела компанія куштувачів вина. Алмареа оголосив, що все, що можливо, було спробуване і належно поціноване. Артаресто променів щастям, він був просто таки переповнений радістю і силою. Коли правитель Мінас-Тіріту спитав, куди ж поділися вони з Фінарато, то Фіндекано тут таки вигадав історію про нову поему, яку князь Нарготронду хотів прочитати саме йому — і нікому більше.

— От не знав, що ти такий тонкий поціновувач віршів, — дзвінко сміявся Артаресто, — це ще добре, що брат не вирішив тобі прочитати свій трактат в густі любомудра Руміла…

— Трактат, — відповів Фіндекано холоднокровно, — ми залишили на солодке…

— О, зараз накриють стіл, нагодують вас з дороги… Фіндекано, що я бачу? Ти теж заручений?

Артаресто виділив слово теж, і поклав на ручку кріселка, де сидів Фіндекано свою правицю, де на вказівному пальці блищала срібна обручка у вигляді двох змійок, що підтримували вінок.

— О, так…, - тільки і сказав Фіндекано.

- І як звати ніжну панну твого серця?

— Еріен…

— Просто Еріен?

— Еріен Ненаратіоні, князівна Фалатрим…

— О, небога Корабела? Я щось за неї чув… Говорять, що вона — nerwen?

— Так…

— Ну, моя панна не вміє стріляти з лука. Але навіщо це ніжній особі, коли я завжди зможу її захистити. Вона з північних Синдар, з Неврасту. Її рідні жили поблизу затоки Дренгіст. Потім там стало небезпечно, і вони перебралися до Доріату, ще до нашого прибуття. Але я сподіваюся переманити сюди її близьких, на злість Ельве Сінголло. Її батька звати Гайлом, він один з найближчих приятелів князя. О, а ось і вона…

До зали, в оточенні жон і дів, як чорнявих, так і срібноволосих, поволі не увійшла, а впливла Синде неймовірної, навіть для Квенде, вроди. Її волосся світилося — навіть коси Артаніс потьмяніли б перед їхнім сяйвом. Артаресто підійшов до панни, урочисто взяв її за руку і підвів до гостей.

— Моя наречена, Ельдар… Панна Сілітіель[160]…

— Сильме, «Срібне сяйво», — прошепотів позаду Алмареа, — Панна є неймовірною… І пощастило ж Артаресто приворожити таке диво.

Фіндекано підвівся і церемонно вклонився доріатській красуні. Діва окинула його поглядом очей такої ж неймовірної синяви, як у нього самого, і вимовила співуче:

— Я щаслива бачити князя Дор-Ломіну.

— Я сповістив її, що ти маєш приїхати, — сказав Артаресто, — і оповів, що тебе називають Фіндекано Астальдо…

— Ородрете…, - звела панночка брови.

— Ох, пробач, люба… Фінгон Відважний… Ніяк не звикну до цих нових імен.

Фіндекано ледь помітно здвигнув плечима. Він не думав, що заборона на квенья мусить виконуватися за межами Доріату, щоб там не говорили Майтімо та Ант-зброєносець. Але — ось тобі й маєш… Працює… Артаресто побачив отой його незадоволений порух і благально звів на родича блакитні очі.

— Оповідав про твої звитяги в Дагор Аглареб… І сказав, що ти — найхоробріший Нолдо в світі.

— О, чутки зазвичай є перебільшеними, — мовив Фіндекано, улягаючи цьому благальному погляду і палким лестощам, — я не звершив нічого, про що можна було б співати пісень.

Доки гості віталися зі знайомими панночками — Нолдіе і знайомилися з паннами — Синдаріе, до камінної зали повернувся Фінарато, погідний і лагідний. Руку він обв’язав полотном, а на питання брата відповів, що обпікся об ґратки каміну. Вислухавши слова співчуття, Фінарато стиха подякував і подав знак починати свято.

Опісля легкого обіду почалися звичні розваги — танці, співи, музикування. Артаресто не відходив від своєї панни і танцював, танцював пречудово, нічим не нагадуючи того понурого юнака з жахом в очах, котрий боявся вийти самотою за поріг тіріонської садиби Арафінвіонів. Супутники Фіндекано теж швидко знайшли собі подруг і старих приятельок. Навіть Ант пригадав кількох дів, а панна Сілітіель згадала і його батька Дорона, і його самого. Юний Нандо втратив звичну похмурість і лебедем плив у доріатському танку під звуки віол та арфи.

— Я радий за твого брата, — мовив Астальдо до Фінарато, — зовсім інша істота, я не пам’ятаю його таким.

— О, нехай відчує себе щасливим і хоробрим, — відповів Фінарато стиха, — задля одного цього варто було покинути Тіріон. І не дивись на мене так, милий родичу, ніби мене вже поховали. Як там любить говорити Рудий Майтімо? Не дочекаються… Я — князь Нолдор, і опиратимусь всім смертям, навіть оцій, що мені ввижається… Хтозна, може я заслужу милість Судді, і Валіе Вайре розпустить свого гобелена, щоб зіткати новий.

Наприкінці веселощів, що затяглися до ранку, і так захопили гостей, що ті забули про втому, в залі зосталися тільки Нолдор — хазяї замку, та їхні приятелі. Тільки Ант за своїм звичаєм примостився в куточку з книгою, та панна Сілітіель сиділа у кріселку біля Артаресто, обмахуючись віялом.

— Який жаль, що брат пошкодив руку, — бідкався Артаресто, — Фінарато, ти обіцяв нам пісню! Нехай там, у Гімрінгу, пишаються Золотим Голосом, наш Срібний Голос співає краще за Макалауре… Однак, арфа…

— Та я ж пошкодив руку, а не голос, — з усмішкою відповів князь Нарготронду, — а арфа… Мені підіграє наш гість — князь Фінгон є чудовим музикою.

— Найкраще я граю тятивою лука, — спробував віджартуватися Фіндекано, але Фінарато мовив лагідно:

— Будь ласка, родичу…

Артаресто сам підніс Фіндекано арфу, і той поволі почав перебирати струни, очікуючи пісні. Він думав, що родич заспіває якусь зі своїх улюблених пісеньок про ніжне кохання, і пісня таки була про кохання, однак Астальдо до цього дня її не чув.

— За морем

Зоставив тебе я, і серце зоставив за морем

Лиш зорям

Довірив печаль свою, виплакав горе

На кризі страшного проливу мене зігрівала любов

О, мила…

Колись ми зустрінемось знов…

Струни арфи під пальцями Фіндекано вже давно дзвеніли в такт пісні, та раптом Фінарато раптово змінив ритм:

— Мила… Адже я не знаю, де загину -

В лісах Белеріанду, під мурами Ангбанду,

На східних рубежах…

У травах Ард-Галену, в обложеній твердині…

Чи може у полоні, що навіває жах..

Можливо наші Боги таки є милосердні

Відкриються чертоги — і ось він знов, вирай…

Та тільки ж ти, кохана, не зрозумієш смерті,

І чому душу тисне Благословенний Край

Напевне, зрозуміти дано сестрі по мрії,

Одній з тих дів чорнявих, що рушили в похід…

Що з нами помирали в обложених твердинях,

Що поглядом відважним дивилися на світ…

А ти, моя красуне, білявий ніжний квіте…

Благословляю долю, якої не було…

Бажаю тобі щастя у затишному світі

Бажаю не дізнатись про смерть і зло…

Мила… Адже я не знаю, де загину -

В лісах Белеріанду, під мурами Ангбанду,

На східних рубежах…

У травах Ард-Галену, в обложеній твердині…

Чи може у полоні, що навіває жах…

Наприкінці Нолдор співали всі, співали зі зневагою до власної загибелі, співали на квенья, але панна Сілітіель, котра спочатку зморщила носик, не мовила нічого, заворожена силою голосу Фінарато і тими образами, які вловила через оsanwe. З останнім дзвоном струн, Фіндекано відклав арфу, поглянув на правицю співця, де на вказівному пальці блиснула срібна обручка у вигляді лебедя, перстеник, якому, напевне, не судилося поступитись місцем золотому, шлюбному персню, і сказав стиха:

— О, занадто сумно… Опісля веселощів… Подивіться, Нолдор — сходить Анара… Аuta i lome[161] — і темрява біжить від променів Вогняного Серця. День настане! Чуєте, воїни? День настане і ми опинимося в оновленій Арді. Всі тут присутні, Фінарато Інголдо. Разом з милими серцю.

Фінарато підійшов до віконечка, відчинив його, і вранішній щебет пташок увірвався разом із першим промінням до притихлої зали.

— За що я люблю родича Астальдо, — мовив з усміхом князь Нарготронду, — так це за невиправну впевненість у найкращому виході зі скрутної ситуації. Я вірю тобі, Фіндекано, і знаєш чому? Тому, що ти одного разу довів усім, що можна зробити неможливе. Ти навіть не несеш еstel — ти сам є еstel…

— Не далі, як вчора, — засміявся Фіндекано, — ти сам підбадьорював мене. А отже — це ти невиправно впевнений у наших звитягах.

— Авжеж, — вліз у розмову Алмареа, — ви добре співали, Фінарато Інголдо, тільки пісня має бути трошки інакшою. Якщо все наше військо опиниться в Мандосі — то Суддя буде змушений відчинити брами навстіж і знайти спосіб переправити нас назад. Стільки буйних Нолдор його чертоги просто не витримають — ми їх підпалимо вогнем наших душ… «Нехай, — скаже Вишній Намо, — краще штурмують Ангбанд, абощо…»

Поміж воїнами прокотився смішок…

— Не лише князь Феанаро звався Вогняним Духом, — мовив Алмареа, задоволений з того, що серйозний настрій, спричинений піснею Фінарато, розвіявся. — ми теж є синами вогню.

В Мінас-Тіріті Фіндекано гостював недовго. Хоча Артаресто і умовляв його залишитись подовше, Астальдо вирішив виїхати одночасно з Фінарато, котрий відбував до Нарготронду.

Князь Дор-Ломіну дійсно хотів побачити печерне місто, побудоване з допомогою Наугрім. Та була й ще одна причина — Мінас-Тіріт спротивився йому… Фіндекано лише сподівався, що видіння Інголемо є неправдивими, що це дійсно є витончена помста Мелькора князю Арафінве — вкласти видива смертного страху в душі його синів. Просто Фінарато виявився міцнішим духом за Артаресто, ось і все.

Нарготронд Фіндекано, звісно, вразив.

Сам він ніколи не хотів би жити в печерному граді при штучному освітленні, однак місто, симфонія кам’яного мережива, було неймовірним. Музика, застигла в камені — це перше, що приходило на думку. Підлогу вкривали м’які килими, світильнями служили лампи Феанаро, виробляти які Фінарато вже вмів сам за кресленнями, які йому довірив Руссандол. Різьблені колони нагадували своїм розписом про життя у Тіріоні-на-Туні. Найліпшою, звісно, була тронна зала, схожа, мов дві краплі води на залу в садибі князя Фінве, тільки що без вікон. Вузькі віконечка були прорубані де-не-де, так, щоб їх не було видно ззовні.

І місто це було неприступним…

Головний вхід затуляла брама, якій позаздрив би і Ангбанд, брама, замаскована під кам’яну брилу. Перед брамою шумував Нарог — швидка та глибока річка. Переходили її по підвісному мосту, обрубати який можна було за кілька хвилин. Пройти мостом могла одночасно лише одна особа, ведучи в поводу коня. Фінарато мовив, що в ці печери є ще один вхід, який постійно охороняється, а в лісі чатує варта.

В такій твердині, при зачиненій брамі, можна було оборонятися роками. Втім, Нарготронд ще потрібно було відшукати — дорога до Таур-ен-Фароту, лісистого нагір’я, де причаївся Нарготронд, була досить тяжкою для непризвичаєних до лісу істот.

Фінарато приймав гостей з князівською розкішшю, вельми схожою на ту, що була в Тіріоні, і поміж приятелями більше не заходило розмови про видіння та жахіття. З Дортоніону примчали на короткий час Ангарато та Айканаро, засмаглі, веселі, сповнені юнацької відваги. Вони навперебій оповідали про вилазки у степ, про кінну кордонну варту Ард-Галену, про сутички з орочими зграями, про сторожові вежі, розставлені в степу трохи не до самого Ангбанду… Молодші Арафінвіони запевняли, що Ард-Галеном нині не проскочить і миша.

— Ми врахували помилки Дагор Аглареб, — хвалився Айканаро, — тепер ланцюг вогнів буде таким, що його побачать зі сходу і з заходу. А ми ударимо туди, куди буде найпотрібніше. А то аж кривдно — в останній війні так і не довелося помахати клинком.

— Мої степовики, — всміхався Фінарато, обіймаючи братів, які нагадували нині двох соколят, націлених на битву, — охоронці порубіжжя…

— О, так, там, звісно, не Нарготронд…. — сміявся Айканаро

- І не Мінас-Тіріт з його славетними винними льохами, — підкинув Ангарато, — ох і подражнив би я Артаресто нині, та милий брат сидить біля спідниці панни, а нам нема коли розсиджуватись у твердині.

— Доріатці зіпсують кого завгодно, — зводив Айканаро очі догори, — ах, ніжне кохання… Ах панна мені відмовила… Ах…

Він схопився за груди і натурально вдав умирущого.

— Мовчи, Гостра Шпичко, — мовив Фінарато стиха, — не зарікайся від любови, вона дійсно вбиває…

— Тільки не говори, ясновидцю, що я помру від того, що мені відмовить панна. З Айканаро таке не вдасться, я не збираюся закохуватися до взяття Ангбанду.

Брати погостювали недовго і помчали геть разом зі своїм супроводом з Дортоніону. То були юнаки, спокревені з Третім Домом, жадібні до звитяг і битв. Вони не думали про загибель взагалі — звитяжну, ганебну, будь-яку… Просто пили життя мов келиха нахильці і жили від вилазки до вилазки, винищуючи чорну погань, яка насмілювалась топтати степ, що вже став їм рідним.

Пробувши в Нарготронді до осені, Фіндекано почав збиратися у зворотній шлях, але Фінарато запропонував йому виїхати на полювання до Східного Белеріанду, де їх мали радо зустріти близнюки Амбаруссар.

В ніч перед від’їздом Астальдо не спалося. Тому він швидше відчув, ніж почув, як відчинилася Фелагундова брама — так бо Наугрім прозвали князя Нарготронду: Фелагунд, прорубувач печер.

Фіндекано зітхнув. Звук цей ще раз нагадав йому, що він є у чудово оздобленій, але печері. Йому не вистачало тут повітря. Не вистачало саду, дерев, трави. Він нічого не говорив Фінарато, але радий був, що нарешті вибереться звідси до лісу.

А до Нарготронду хтось прибув, і прибув якийсь вельможа — кому б ще відчиняли браму серед ночі. Вийшовши до довгого переходу, Фіндекано почув віддалений цокіт копит, голоси Ельдар, котрі умовляли коня пройти до конюшень довгим коридором, потім все затихло.

Переходом в його бік поволі рухалась якась постать. Ось вона зупинилась, затулила лице руками і раптом схлипнула так гірко, що Фіндекано мимоволі рушив уперед.

— Хто тут? — спитав дівочий голос, — не наближайтесь…

— Артаніс? — спитав Астальдо, не вірячи власним вухам.

— Фіндекано? — перепитала дівчина, — як ти тут опинився?

— Приїхав погостювати, сестричко… Ти прибула з Доріату?

Артаніс мотнула головою, і з її зачіски посипалися шпильки, дзвенячи об камінь підлоги.

— Прибула, — мовила вона, схлипуючи, і раптом впала Фіндекано на груди, здригаючись від ридань.

— Ну, — мовив розгублено князь Дор-Ломіну, — що з тобою, сестричко? Ти ж у нас Нервен…

На личку Артаніс з’явився дивний вираз — затятий і зацькований одночасно.

— Нервен, — сказала вона, — в тому то й річ… Нервен…

— Ходімо до книгозбірні, - запропонував Фіндекано, — там завжди горить вогонь у каміні… Я зроблю тобі quenilas, я привіз з собою трохи справжнього листя — мій зброєносець віддав за нього всі свої золоті прикраси, нерозумне дитя…

— О, так, — сказала Артаніс, — дійсно… Посидимо біля вогню.

Фіндекано не дуже то тямив у порухах дівочих серденьок. Його рідна сестра Арельде була гордою та норовистою особою, холодною з вигляду та замкненою у собі, як всі Нолофінвіони. В Артаніс же дивно поєднувалась тиха мрійливість одних синів Арафінве та запальність і войовничість інших.

— Що сталося? — повторив він, коли вони обоє вигідно розташувалися у книгозбірні Фінарато.

Книгозбірня та була ще невеличкою, але знаючи натуру Інголемо, Фіндекано не сумнівався в її швидкому поповнені. Князь Нарготронду зібрав у себе найвідоміших поетів і любомудрів Нолдор з усіх Трьох Домів, переманивши їх з прикордоння. Великий Князь Нолофінве, коли йому доповіли про це, сказав лишень, що володіти зброєю у рушенні вміє майже кожен, а от володіти розумом — одиниці, і їх потрібно оберігати.

Фіндекано підвісив над вогнем чайничок, розставив на столі золоті кухлики з гербом Фінарато, переніс поближче вазу з фруктами. Артаніс подивилася на вазу як на ворога, але таки взяла яблучко.

— Як мило, — мовила вона, беручи ножичка і очищаючи плід, — і як добре, що першим у Нарготронді я зустріла тебе, якщо не рахувати вартових і конюших Ельдар. Я б не перенесла, якби хтось помітив мою слабкість. Тобі я довіряю, Астальдо — ти вмієш мовчати…

— Швидше — не вмію базікати, — віджартувався Фіндекано.

— Як я його ненавиджу, — сказала Артаніс від серця.

Фіндекано не спитав — кого. Ельдар ненавиділи Морінготто, якого вже почали називати Морготом на синдарський лад, але про цю зненависть не говорили вголос — все й так було зрозуміло. Подібними виразами не розкидалися, однак, знаючи Артаніс…

— Ти навіть не спитав його імені — мовила дівчина.

— Якщо це не Морінготто і не Феанаро — то тільки Келеборн, — відповів Астальдо аж надто серйозно, — мені здається, що лише троє цих осіб можуть викликати подібне почуття у панни, котра мчала від Менегроту сюди, не спиняючи коня.

Артаніс з хвилину мовчки дивилася на нього, тоді прошипіла:

— Якщо ти зібрався жартувати за вояцьким звичаєм, то поговори по палантиру з Рудим Майтімо — він оцінить…

— Я зовсім не збираюся з тебе сміятись, — сказав Фіндекано заспокійливо, — просто здогадався з виразу твого обличчя, що між тобою, і твоїм нареченим не все гаразд.

Артаніс опустила голову і з хвилину розглядала срібну обручку у вигляді сплетеного листя на своїй правиці.

— Зовсім негаразд, — мовила врешті, - я просто втекла. Мене давить Менегрот…

— Але тут…

— Не тому, що печери, ні… Весь уклад їхнього життя. Там добре гостювати, але жити… Оці церемоніали, розписані по хвилинах, урочисті виходи князя Ельве до тронної зали. Як тільки любий родич вирікає слово, всі інші мають схилитись перед його мудрістю… Оцей поділ Еldrim на гірших і кращих… Ти знаєш, що вони називають тих Синдар та Нандор, що не живуть в Доріаті, Моріквенді — Темні Еldrim? Кажуть, що ми Нолдор, Golodrim[162], є пихатими, але князь Ельве перевершив навіть Феанаро…

— О, не може бути, — сказав Астальдо, намагаючись не усміхатись, — князь Феанаро був неперевершеним…

Артаніс здвигнула плечима. З хвилину вона дивилась, як родич знімає з вогню чайничок, як відшукує на поличці з посудом пуделечко з дорогоцінним листям, як обережно ставить чайничок на ґратки на столику, а листя розкладає по чашечкам.

— На тебе приємно дивитись, — мовила вона, — твої спокійні рухи… А в Менегроті мені, щоб випити ковток quenilas, довелося б будити слуг. Мені не можна було б заварити його самій — непризвоїто. І ще більш непризвоїтим було б, якби це зробив хтось із княжого дому.

— Взагалі-то quenilas мені заварює Ант, — всміхнувся Фіндекано, — але навіщо будити хлопчину, коли можна зробити це самому… Та й наші похідні умови… То війна, то будівництво… Часом я просто падав без сил, і бідолашному Анту доводилося стягувати зі свого князя чоботи…

— У нас князь, — сказала Артаніс зло, — просто — перший серед рівних. Ти згадав Феанаро, навіть він був вождем для воїнів, а не вищим від собі подібних. Вправнішим, розумнішим — так… Але не вищим. Він посилав Ельдар на смерть порухом руки, але quenilas заварював собі сам…

— Quenilas йому заварював Руссандол, — мовив Фіндекано, простягаючи сестрі паруючого кухлика, — якщо у Великого Митця взагалі був час його ковтнути. Феанаро поспішав жити, наче знав, що йому відміряно короткий вік.

— В Доріаті зупинився час, — сказала дівчина, обережно беручи чашечку, — навіть у Валінорі ми відчували його плин… Там часу немає… Іноді мені здається, що так мусить бути у Мандосі — замкнене коло щоденних безглуздих справ. Вони ще творять, але вже швидше з звичкою, ніж з потреби… А дівам і жонам творити непризвоїто — нам залишили тільки кохання і плітки… О, так, у Доріаті діва є у великій пошані, і багато хто з них веде рахунок тим, хто згас від нерозділеної любови, однак…

— О, це занадто… — пробурмотів Фіндекано і мимоволі торкнувся персня Еріен, що висів на ланцюжку.

Гостроока Артаніс побачила його рух, побачила і персня, котрий Фіндекано одразу затулив долонею.

— Як ти вижив? — спитала звільна, — я знаю, що це перетривав Руссандол, а тепер і ти… Вона теж з Доріату?

— Моя найулюбленіша сестро, — мовив Фіндекано лагідно, — навіть якщо це було б і так, я б не назвав тобі імені панни, боячись за її життя…

— О, я терпіти не можу Феанаріонів, — пирхнула дівчина, — однак я не могла слухати, як якась Синде зневажає мого родича. Вона була впевнена, що він помре… Коли вона зо смаком оповідала, як відмовила рудоволосому воїну з Гімрінгу, я сиділа мовчки і ледве стримувалася, бо це було в присутньости княгині Меліян. Вони сміялися, ці… красуні, які не пливли з Феанаріонами на залитих кров’ю кораблях, не йшли з нами по кризі. Вони думали, що Майтімо помре від нерозділеного кохання, Майтімо, котрий вижив на Тангородрімі… Вони закладалися, коли це станеться, вони насміхалися над тим, що однорукий насмілився освідчитися такій пишній панні, котра вже має на рахунку двох згаслих Еldrim… А я слухала і згадувала, як зайшла до твого намету біля Мітріму, і побачила… побачила кістяк, обтягнений шкірою… і волосся, в якому мідь переплелася з сріблом… Побачила рани, що їх обробляли цілительки, рани, що не могли затягнутися… і обрубок замість правиці… А Руссандол прошепотів винувато, але з насмішечкою, за своїм звичаєм: «Моя найулюбленіша сестро, не викликай мене просто зараз на двобій — я поки що не зовсім до цього готовий…»

Фіндекано ледь усміхнувся, згадавши приятеля з його жартиками, що свідчили про незламність духу. Він трохи дивувався, що згадки про Еріен вже не викликають у нього такого болю. Просто трохи ниє серце — ось і все.

— Опісля цього, — сказала Артаніс зловтішно, — я підійшла до цієї панни і мовила ввічливо: «моя мила подруго, Ельда, про якого ви оповідали, є моїм братом. Якщо він дійсно згасне від вашої жорстокости, то я викличу на поєдинок вашого нареченого, якщо ви заручені, а якщо ні — то брата, або іншого близького родича. Я не позбавлю його всього hrоа — тільки правої руки.»

Фіндекано мимоволі пирснув сміхом, уявивши собі личко панни. Майтімо ніколи не описував зовнішньости своєї жорстокосердої діви, але Астальдо чомусь уявив її схожою на наречену Артаресто.

— О, мені потім вичитували всі… - пирхнула Артаніс, — княгиня Меліян, сам Сінголло, Келеборн… Однак, розмови про однорукого Ельда припинилися в Доріаті, а ця діва і досі обходить мене десятою дорогою. Однак, милий брате, що ж сталося з тобою? Я і не знала, що ти заручений. В цьому Доріаті немає навіть палантиру, хоча Майтімо пропонував князю Ельве через мене останній, сьомий…

Фіндекано повертів в пальцях персня Еріен і мовив неохоче:

— Вона з прибережних Телері… Вона покинула мене, коли дізналася, що я… Дізналася про Альквалонде…

— А, то ось чому… — зітхнула Артаніс, — але ти вистояв. Милий мій Астальдо…

— Мене вирятував Руссандол. Хтось його викликав — напевно зброєносець.

- І як він тобі допоміг?

— Відвіз на берег Хіселіну і змусив битися з ним на двобої. Опісля того я проспав дві доби і зцілився. Однак, я попросив би, сестро, зберігати це в таємниці. Ніхто не знає — навіть Фінарато… Мої воїни теж, окрім, звісно Анта…

Артаніс подивилася на нього, як на примару.

— Ти муштрував воїнів, дбав про Дор-Ломін, і ніхто не здогадався, що чорна туга повила твою душу?

— Я просто намагався не здаватись.

— Ти — Нолдо, — мовила Артаніс з гордістю, — ми всі такі — і мужі, і жони… Я втекла від Келеборна, бо не маю більше сили спілкуватися з ним. У нас, Нолдор, подружжя є парою рівних. І не тільки у Нолдор — моя мати є Телере, я близько знаю родину князя Ольве… Жона Туракано була з Ваніяр, однак… А у Доріаті… Втім, я знаю, звідки це йде — від княжої родини. Пані Меліян… Вона Майе… Істота іншого виду… Ти можеш зрозуміти, про що я?

— Я знав близько лише Маяр з садів Ірмо, — відповів Фіндекано задумливо, — вони здавалися мені чулими і лагідними. Не знаю…

— Княгиня теж є чулою і лагідною. Вона ніколи не суперечить князю Ельве, постійно вихваляє його мудрі рішення, плеще у долоньки за кожним його порухом. Однак, на ділі виходить так, що всі ці мудрі рішення йому підказала вона. Вона грає на його слабкостях, наче перебирає струни арфи. В Доріаті це нікому не видається дивним, а от на непризвичаєне око… І тамтешні Еldrim вимагають від своїх подруг саме таких стосунків. Грати, весь час грати… Весь час вихваляти свого meldo, весь час нагадувати всім, що є лише дівою, нездатною до серйозних справ… Коли Келеборн побачив у мене в руках твір любомудра Кередіра замість сувоя з поетичними творами, він оповідав мені, що це є непризвоїтим, від заходу до сходу Анари.

— Думаєш, що подібні звичаї завела в Доріаті сама княгиня?

— О, так… Їй так зручніше… Вона приручила красеня-Квендо і тримає його в золотій клітці. Це таки дійсно правда, а не перебільшення князя Феанаро щодо нашого рабства у Валар. Але, щоб її іграшка не відчувала себе рабом, пані княгиня схиляється перед нею, а інші Еldrim думають, що інакших стосунків не існує.

- І ти розірвала заручини, сестричко?

Артаніс блиснула очима, немов соколиця:

— Фіндекано, та я ж не є убивцею! Якщо я поверну Келеборну персня — він згасне, мов полум’я свічі. За їхнім нерозумним звичаєм, під співи linnar[163] і гру talagantrim [164]. У Валінорі від чорної туги лікували сади Ірмо, тому ніхто з Ельдар не відходив до Мандосу від нерозділеного кохання. А тут… Я просто втекла на деякий час, подихати повітрям волі.

Фіндекано похитав головою. Він розумів, що для запальної Нолде подібні стосунки будуть мукою вічно. Артаніс ніколи не звикне до доріатського звичаю, хіба що зламає в собі щось важливе.

— Не дбай про його життя, — мовив він, — це не вбивство, він відійде за власним бажанням. Я боровся з останніх сил, і може програв би, але я ніколи не звинувачував Еріен — лише свою слабку волю. Поверни йому персня, Артаніс, а собі поверни свободу.

— Але ж я його кохаю, — мовила дівчина жалібно, — в тому то й річ… Я кохаю Келеборна, сина Галадона, з усіма його слабкостями і дурощами. Кохаю так, як кохають Нолдіе — безоглядно. А він дивиться на мене наче на річ, яку потрібно вдосконалювати.

— Тоді — терпи, Нервен Артаніс, — зітхнув князь Дор-Ломіну, — терпи і страждай…

— Я буду час від часу приїздити в гості до когось з братів, — сказала Артаніс вже веселіше, — а коли мені буде особливо огидно і задушно — навідуватиму в Гімрінгу Руссандола. Востаннє я застала у нього Туркафінве і викликала Турко на двобій. До першої крові, ясна річ, хоча мені дуже бажалося проткнути його наскрізь. Я ще не забула, хто в Лосгарі найохочіше вимахував смолоскипом. Зір у мене добрий, а пам’ять ще краща. На черзі — Куруфінве та Моріфінве. Макалауре я пожаліла — поранений, він не зможе грати на арфі, а це для нього подвійна мука.

- І хто переміг? — спитав Фіндекано, сміючись.

— Я, звісно, — холоднокровно відповіла Нервен, — невже ти вважаєш, що я дам себе поранити Феанаріону? А ким є твоя панна — я зрозуміла… Це князівна з Фаласу, племінниця Корабела. Потрібно буде туди з’їздити..

— О, не треба! — поспішно сказав Фіндекано, — все вже догоріло, і осипалось попелом…

— Ти носиш на серці її персня, — мовила Артаніс тоном судді, - ти все ще кохаєш її… Я добра і лагідна, я просто поясню панночці, що не можна безкарно знущатися над воїном-Нолдо. Якщо у неї немає інших родичів — за неї відповість Корабел.

— Артаніс!

— Ти так схуд, мій бідний брат, — зітхнула Артаніс, — ти і досі наче світишся зсередини. Як могли твої нерозумні воїни не помітити твоїх мук… Я нічого не робитиму без твого дозволу, але варто тобі лише натякнути…

— Я вдячний, — мовив Фіндекано, підносячи до вуст руку войовниці, - але — не треба, сестро. Цим нічого не зміниш. Іди, спочинь з дороги — завтра прощання. Я їду…

— Додому?

— Ні, на полювання з твоїм братом. До Амбаруссар…

— Я з вами, — загорілась Артаніс, — я побігла, брате, ранком я буду готова. Келеборн рік би витратив на відпочинок і збори, ну, а я не є такою марнотратною.

Фіндекано теж пішов до себе, то усміхаючись, то зітхаючи. Він любив свою відважну родичку, і шкодував її нещасть, але раптом згадав, що з рідною сестрою він не спілкувався вже кілька літ, навіть маючи палантира. Невраст був поруч з Дор-Ломіном, але в його стольному місті Віньямарі Фіндекано ще жодного разу не бував, хоча Туракано одним з перших завершив будівництво граду і твердині. Нолофінвіони так і зосталися самотніми — Фіндекано просто не уявляв, щоб його стримана і жорстка Арельде отак примчала до нього в Ломіон і пила з ним вночі quenilas, то сміючись, то плачучи…

Зранку вони виїхали з Нарготронду — Фіндекано зі своїм супроводом, Фінарато, котрий взяв з собою лише трьох воїнів — Едрагіля та Гвіндора з Гельмиром, і вже цілком щаслива Артаніс, котра тримала на рукавичці одного з мисливських соколів.

Східний Белеріанд був пущею. Давньою і загадковою. Фінарато запевняв, що дерева тут живі і розмовляють. Навіть повітря лісу було пронизане тією дивною силою, яку називали чарами, тому, що не знали іншої назви. Довга подорож не стомила, а освіжила Фіндекано, і він з задоволенням слухав, як його воїни співають на привалах, співають пісень Валінору, а довкола щось бурмотить задумливий ліс.

Ледь помітна навіть для гострого ока Ельдар стежина вивела їх до серця лісу. Дерева тут були велетенськими, вони наче пронизували небо, по їхньому товстому гіллю можна було ходити, а в дуплаві стовбури — заїжджати конем. І з одного такого стовбура раптом назустріч вершникам виступили дві постаті Ельдар, вбраних в зелено-брунатне, немов Лаіквенді.

— Пітьо[165]! — вигукнув Фіндекано, не стримавшись, — Тельво[166]!

Це дійсно були Амбаруссар, але не ті юні Ельдар, яких пам’ятав Фіндекано. Перед ним стояли воїни, і їхні однакові сірозелені очі наче випромінювали відвагу і спокій. Руде волосся молодих княжичів було заплетене в дві коси від скронь — як у нього самого. Вони повітали приїжджих змахом рук — близнюки і досі робили всі порухи одночасно, неначе в танку. Фіндекано зістрибнув з коня і рвучко обійняв Молодших Рудих, а вони вклонилися йому з шанобою, котра не вигасла з роками.

— Як тут чудово, — захоплювалася Артаніс, — але раптовий напад…

Котрийсь з близнюків подав рукою якийсь невловний знак, і просто біля ніг войовниці увіткнулася в землю стріла. Артаніс навіть не здригнулась, однак належно поцінувала постріл.

— То наші воїни, — мовив один з Рудих з гордістю, — наші Лаіквенді. Вони стріляють як Напівбоги, і шлють свої вітання князю Нарготронду.

— Тоді ви, їхні cano, маєте стріляти як самі Валар, — мовив Фінарато з усміхом.

— О, ми намагаємося вдосконалюватися, — засміялись близнюки, — намагаємося… О, що ми бачимо… Віднині не тільки нас плутатимуть у цьому лісі. Вітаємо, Гвіндоре та Гельмире… Честь і слава всім Nelya Nosse, а особливо — панні Артаніс… А спокревеним Аttea Nosse теж велике шанування. Ходімо, ми покажемо вам, як треба жити в пущі.

Фінарато та його супутники вже бували тут, і не раз. А Фіндекано з цікавістю приглядався до лісового містечка на велетенських деревах, поєднаних поміж собою канатами та підвісними мостами. На тих мостах виднілися постаті в зеленому вбранні — і чоловічі, і жіночі. Лаіквенді придивлялися гостям і привітно махали руками.

— Коли орки прорвалися через Маглорову браму, — оповідав котрийсь з близнюків, здається, Тельво, бо волосся його мало трохи темніший відтінок, — то надумали погуляти у нашому лісі. Але Лаіквенді є вельми нестриманими особами — вони спершу стріляють, а тоді кричать: «Daro!». Однак ми таки спіймали живцем кількох тварей, обрубали їм передні лапи, щоб вони ніколи не змогли тримати зброю, і відпустили. Сподіваюся, що вони таки дібралися до Ангбанду і оповіли, за кого отримали своє…

Фіндекано мимоволі пересмикнув плечима. Він не схвалював подібних розваг, і серед воїнів Ейтель-Сіріону та Дор-Ломіну не траплялись бажаючих мститись інакше, як у битві.

— Майтімо б це не сподобалось, — мовив він врешті.

— О, Старший Рудий був у великому гніві, - сказав другий з Амбаруссар, — він шипів на нас так, що я розплакався. Він сказав, що у нас уже ріжуться ікла, і що він не хоче знатися з орочою ріднею. Він сказав, що наступного разу нам захочеться мучити живу істоту так, як орки мучили його самого, і ми тут таки перетворимося на орченят.

— Ми пообіцяли, — зітхнув Тельво, — що більше ніколи… Тільки бій, і ніяких полонених… Ми не перенесемо братової зневаги — Майтімо є для нас всім… Ми покладемо за нього життя, навіть не спитавши — навіщо…

- І це буде ваша остання помилка в цьому житті, нерозумні Ельдар, — пролунав звідкись зверху знайомий протяглий голос.

Руссандол зістрибнув з підвісного мостика просто на землю, і рушив до гостей, ледь усміхаючись кутиком рота.

— О, я бачу, що мене тут не очікували побачити, — мовив він, — вітаю обох князів і їхніх супутників. Панно Артаніс… Моя найулюбленіша сестро! Дозвольте торкнутись вустами вашої руки… Її ніжний доторк ніяк не може забути Тієлкормо — він все ще трохи накульгує…

Артаніс, сміючись, простягнула йому руку.

— На тебе, — сказала вона, — я ніколи не могла сердитися довго, Нельо. Ти — найкращий серед своїх шалених родичів.

— Це офіційне освідчення в коханні? — промурчав Руссандол, — бідолашний Келеборн… Він відійде до чертогів Судді під звуки арфи Даерона… Він не переживе навіть не твоєї відмови, а те, що його, такого витонченого красеня і мудреця, проміняли на однорукого Нолдо, який тільки і зробив розумного, що скромно мовчав там, де це було потрібно.

— О, скромна мовчанка і ти — це несумісні речі, - мовила Артаніс, зовсім не образившись, — як я скучила по оцій вояцькій простоті звичаїв, ти собі просто не уявляєш, сину Феанаро.

— Зараз ми вас пригостимо обідом, — пообіцяв Майтімо, сміючись, — дуже простим і вояцьким. На дерев’яному посуді — оповіси про це Келеборну, сестричко. А завтра — полювання з соколами на Темному озері. І безліч інших вояцьких розваг. В тому числі і поєдинок зі мною — подивимося, як ти відбиваєш удари з лівої, Нервен Артаніс.

Артаніс пирхнула, потішена і розвеселена. Майтімо обійнявся з Фінарато, і притиснув до себе Фіндекано, наче вони бачилися дуже і дуже давно.

— Тільки не говори мені, - сказав Нолофінвіон, — що ти випадково вирішив навідати своїх молодших…

— О, випадково, зовсім випадково… Ти ж чув, вони зовсім розбестились на волі. Оті їхні витівки з полоненими орками — це ганьба для всього роду Нолдор.

— О, Майтімо, — жалібно мовив Тельво, — не починай знову… Якихось троє тварей — ми б їх все одно пронизали стрілами…

— Та я ж не орків шкодую, нерозумні, - мовив Руссандол лагідніше, — а вас. Ви не повинні звикати до того, що можна безкарно завдавати біль. Навіть тваринам… Навіть тварям… Битва — то інша річ, для того ми тут, але є межа… Всьому є межа, адже так, Фіндекано?

— О, напевне, — сказав Фіндекано, — першим ту межу переступив колись Морінготто і сталося те, що сталося. Однак, твій приїзд…

— Проста перевірка — я обіцяв малим, що триматиму їх у жмені. І така мила несподіванка…

Фіндекано лише головою похитав. Правди з Майтімо не міг витягнути ніхто, якщо старший Феанаріон приймав рішення про щось не говорити. Як він сам мовив, сміючись: «ні биттям, ні ласкою». Але несподівана зустріч тим більше була приємною.

Обід був пречудовим, хоч і без південних фруктів, яких Фіндекано вдосталь накуштувався в Нарготронді. Головною стравою були гриби, гриби у всіх виглядах — смажені, тушені, варені. До обіду зійшлися cano лучників-Лаіквенді, серед них — дві дівчини. Розмова велася повільна, розважлива, але в ній не було напруги, властивої тим проханим обідам, на які збираються напівзнайомі особи. Амбаруссар тішилися повагою — молодиків тут видимо любили за відвагу і відчайдушність. А на князя Гімрінгу взагалі дивилися, як на Напівбога. Фіндекано помітив, як захоплено поглядає на його приятеля лучниця-Лаіквенде, і ще раз пошкодував, що Майтімо на свою біду зустрів оту красуню з Доріату, про яку з таким сарказмом оповідала Артаніс.

Жили Лаіквенді в плетених з лози будиночках просто на отих деревах-велетах. Це було і зручно, і вельми безпечно — необережний ворог навіть не розумів часом, звідки прилетіла стріла. Все мотуззя та місточки можна було прибрати за одну мить, а вправний лісовий Квендо міг обійти пів лісу не ступаючи на землю. На велетенських гілках розгойдувалась дітлашня, малі Квенді перестрибували з гілки на гілку немов вивірки. Жони і діви ходили в чоловічому вбранні і приймали участь у військових виправах нарівні з воїнами. Оскільки життя Лаіквенді вимагало повного злиття з лісом, що став їхнім домом, то творчість їхня обмежувалась виготовленням зброї (ножів та луків), одягу й гарнесенького дерев’яного посуду. Зате всі Зелені Ельдрім були поетами і співцями, хоча з музичних інструментів знали лише маленьку арфу та сопілочки всіх видів. Нині, з легкої руки Руссандола, Лаіквенді освоювали дві важливі нові речі — скрипку та меч.

Фіндекано, хоча і збирався на полювання, участи в ньому майже не приймав. Ельдар полювання чітко ділили на два види: на травоїдних — з жорсткої необхідности, на хижаків — задля забави. Ще у Валінорі Астальдо чув оповідки про те, що хижаків, мовляв, створив Мелькор, і тут чутки ті, ніби, підтвердились — якщо олені довірливо тулились до рук прибульців, а дрібна живність без страху підходила до вогнищ мандрівників і поселень Ельдар, то хижаки були такими ж самими небезпечними тварями, як і орки — хіба що нерозумними. Зустріч у лісі з ведмедем, або з вовком могла обернутися бідою для блукаючого Квендо, якщо той Квендо був пораненим, або втомленим. Тому молоді Ельдар відточували у мисливських забавах свою вояцьку вправність, а особливо полюбляли полювати сини Феанаро — троє братів Руссандола ще не забули, що були у почті Вишнього Ороме.

Фіндекано ж вважав мисливство задля розваги пустою втратою часу, а опісля розриву з Еріен, йому спротивилося і полювання з соколами. Власне, він погодився на поїздку до Амбаруссар просто з цікавости — подивитись, як живуть Лаіквенді, погомоніти з братами Руссандола… Те, що він зустрів тут Майтімо, якщо і було випадковістю, то щасливою.

Тому князь Дор-Ломіну, відбувши задля ввічливости зо два виїзди до мисливських угідь, все частіше почав зоставатися в поселенні, де музичив з Лаіквенді, або навчав їх кувати мечі. І те, і інше приймалося з вдячністю — світловолосі воїни були дуже здібними учнями.

Саме від них Фіндекано почув про Оссиріанд, Семиріччя, місце невимовної краси, де в розлогу річку Геліон впадало шість менших річечок. Лаіквенді вважали Оссиріанд своєю вітчизною, і оповідали, що ліси там дзвенять від співу Еldrim, однак, можна блукати тими краями роками — і не побачити жодного співця. Ці кілька родів, воєводами яких стали Амбаруссар, вибралися до Східного Белеріанду з цікавости та в пошуках пригод, і переманили до себе багатьох молодих лучників з інших посімейств. За лучниками потягнулися діви-воїни, і швидко в Східному Белеріанді з’явилося ціле поселення молодих Еldrim.

Юні воїни Мinya Nosse, котрі прийшли з Амбаруссар до цих лісів, вже давно перейняли і спосіб одягатися, і навіть говірку своїх нових приятелів. До чести Нолдор, розмови про те, чий рід поміж Квенді вищий, а чи кращий, давно вийшли з ужитку. Це у Валінорі можна було оповідати про вищість Нолдор над усіма Ельдар, але не у Белеріанді, особливо опісля того, як лучник-Лаіквендо врятував котромусь Нолдо життя, поціливши стрілою орка якраз перед тим, як той намірявся розкраяти мечем голову необачному воякові.

Отже, Фіндекано розважався на свій власний штиб, мисливці ж поверталися з вилазок задоволені, везучи в тороках шкури то вовків, а то і ведмедів. Відбулося, на радість Артаніс, полювання з соколами, а втім панна не пропускала й більш небезпечні розваги, і діви-лучниці дивилися на неї з захватом.

З однієї вилазки повернувся пораненим Фінарато. Доки Артаніс разом з дівами піклувалася ним, Руссандол відшукав свого оtorno серед співців та музик і відірвав від складання нової пісні.

— О, ти є жорстоким, — мовив Фіндекано, сміючись лише очима, — я намагався перевершити Макалауре…

— Тобі це майже вдалося, — сказав Руссандол без усміху, — я радий, оtorno…

— Чому — радий?

— Тому, що очі твої сміються. Вперше — коли я їхав з Дор-Ломіну, їх ще повивав смуток. Однак, ти прибув на полювання, а не полюєш…

— О, я не дуже люблю цю забаву, — озвався Фіндекано трохи винувато, — навіть, коли вона загрожує позбавити hrоа і дає відчуття вогню в крові… Є інші гідні способи потрапити до Мандосу — на порубіжжі їх цілком досить.

— Можливо, — не став сперечатися Руссандол, — я сам виїжджаю не так вже і часто. І то лише на небезпечних тварей — я навіть соколине полювання не люблю, хоча там, начебто, убиває птах… Опісля того, як до тебе лащиться отака істотка…

Майтімо присів на траву, зацокотів як вивірка, і на плече до нього тут таки скочила з дерева руда пухнаста тваринка.

— О, моя красуне, — вимовив Ельда ніжно, і білочка потерлась носиком об його щоку, а тоді заховалася в розпущеному рудому волоссі.

— Вони йдуть на наш поклик, — мовив Руссандол, опісля того, як Фіндекано теж сів і привабив білочку й собі, - і вони, і зайці, і олені… На останніх ми часом полюємо — задля того, щоб вдягнути потім чобітки із замші. Я знаю, Вишній Ороме говорив, що так було задумано від початку часів — без хижаків, мовляв, травоїдних би розплодилося безліч, тому він і є Богом Мисливства, але все одно неприємно… Тобі, я бачу, теж…

— Ти правий…

— У Валінорі, - мовив Майтімо спроквола, — я жодного разу не бачив на полюванні Фінарато. Навіть ми з тобою — інколи… Він — ніколи. А зараз ми тут з ним зустрічаємося часто — і все полюємо на хижаків…

Фіндекано запитливо звів на друга очі.

— Що тебе дивує? Може Інголемо нарешті відчув смак смертельної гри…

— Та трохи дивні у нього смаки, віриш… Він полює виключно на вовків — як належить, з загоничами… Однак, кілька разів я був свідком, як він виходив на оточеного загоничами вовка з мечем… Потім — з ножем. Сьогодні він схопився з вовком голіруч — тварюка була такою здоровезною, що я навіть подумав — чи не gaur це… Чому ти побілів?

— Нічого, — пробурмотів Фіндекано, — то це вовк його поранив?

— Вовку було трохи гірше — наш ніжний книжник його просто задушив… Ось так — за горлянку… — Майтімо звів руки і притулив лівицю до залізної накладки-кисті, - ти часом не знаєш, що з ним коїться — з Фінарато тобто? Те, що він зарився в скелі — мене не здивувало, зрештою, твердині подібного типу нам потрібні. Те, що поселив Артаресто в найголовнішому опорному пункті Західного Белеріанду, теж — так само я навчаю Макалауре: або виживеш, або помреш. Допомагає — віриш? Але оці його мисливські жарти наводять на певні роздуми. Він до чогось готується — до чого?

— Це не моя таємниця, — вирвалося у Фіндекано, раніше, ніж він подумав, щоб його відповісти.

— Отже — ти знаєш…

— Так…

— Скажи лише одне — це не зв’язане з Сильмарилами? Чи не збирається наш мудрець до Ангбанду, по Камені? Самотою, щоб нікого не покласти… в разі провалу. Зовнішність змінювати він уміє, ну, а решта… Ngauri в Ангбанді повно, мене якось привели до ями з цими тварюками, і поставили на край… Я не дуже перелякався лише тому, що розумів — не так швидко доведеться померти Рудому Майтімо… А біля Морінготто завжди крутився здоровезний вовцюга — чи-то улюблений песик, чи-то тіло охоронець… Чорний звав його Каргаротом. Розумієш тепер, чому мене зацікавило те, що Фінарато раптово незлюбив вовків…

— Спершу ти скажи мені, побратиме, — озвався Фіндекано опісля довгої мовчанки, — ти запитуєш це через те, що турбуєшся про Фінарато, а чи через Обітницю?

- І те, і інше, — відповів Майтімо спокійнісінько, — я тривожуся за нашого родича, бо йому не вдасться пройти невпізнаним аж до тронної зали. Маяр йому не одурити, і навряд чи він зладнає голіруч з Каргаротом. А Обітниця мене теж турбує — Морінготто майстер хитрощів, він може навіть випустити Фінарато з твердині з Каменями, а чи з одним Каменем і зробити так, щоб Камені опинилися, скажімо, в Доріаті… Або в князівстві Кірдана…

— Але, для чого…, - почав було Фіндекано.

— А для того, оtorno, що не всі є такими щирими духом, як наш Фелагунд. Князь Ельве Сінголло, я певен, не випустить з рук таку прикрасу… Я не зможу його навіть винуватити — вони вражають, Сильмарили… Не можу я поручитись і за Кірдана, та, врешті, за будь-кого, окрім наших… Жоден з Нолдор не зоставить Сильмарили у себе — не від страху перед нами сімома, совість не дозволить. Але тутешні… Для них це просто дорогоцінне каміння. Прекрасна, чародійна — але просто дорогоцінність. А отже… Ми, семеро, будемо змушені вимагати повернути Сильмарили, згідно Обітниці, або — оголосити війну випадковому власнику в разі відмови.

Фіндекано поник головою. Вперше він з такою силою відчув смертельне тавро на душі свого оtorno. Дійсно, якби витвір Феанаро потрапив до рук осіб, котрі не зважили б на Обітницю Феанаріонів — Семеро рушили б на них пробоєм, а Руссандол очолив би похід.

— Фіндекано, — знову озвався Майтімо, — ти знаєш, що таке прищепа?

— Знаю, — вимовив Нолофінвіон, — бачив…

— Ми тавровані, всі семеро… Обітниця є нашою прищепою… Для того, щоб змусити нас пролити братню кров, Морінготто достатньо лише пожертвувати одним Каменем… Навіть не всіма трьома. Я дивуюся, як він і досі до цього не додумався… Може йому просто шкода розлучатися з Каменями, а може, він очікує слушної миті. Поговори з Фінарато, побратиме… Відмов його від божевільної виправи — він принесе погибель до Белеріанду. Сильмарили ми візьмемо опісля переможної битви разом з короною Чорного — і ніяк інакше.

Фіндекано пестив хутро білочки, котра вигідно влаштувалась на його колінах. Зрештою сказав стиха:

— Майтімо, оtorno, присягаю тобі, що у Фінарато немає подібних замірів. Все, що можу тобі оповісти — наш аpacen вважає, що йому загрожує небезпека від вовка, а чи вовкулаки, і тому…

- І тільки? — перепитав Руссандол

- І тільки.

Майтімо зітхнув з видимим полегшенням. Білочка висунула цікаву мордочку з його волосся і лизнула кінчик гострого вушка.

— От шкодливе звірятко, — сказав Руссандол вже весело, — я обожнюю вивірок — вони бо схожі на мене. Руді, та ще й пухнасті… Щоправда, окрім того я ще злостивий і лютий, але це трапляється зі мною лише тоді, коли вістовий Морнемир привозить мені чергову лиху звістку від моїх шалених братиків. Тоді Руссандол сідає на коня і вирушає творити суд і розправу. Знаєш, як малі говорять про мене нишком: «Намо приїхав…». Особливо тяжко з Куруфінве — я просто не знаю, куди його подіти. Сюди — не можна, він розлякає всіх цих співців Семиріччя своїм шипінням, до Карністіро — не можна: від Атарінке невдовзі розбіжаться навіть Наугрім, хоча він з ними і намагається ладити, навіть мову їхню взявся вивчати… З Тієлкормо він, приятелює, авжеж, але його злість бере, що Карністіро самостійно княжить у Таргеліоні, а він мусить ділити владу над Гімладом з братом. Який він чудовий майстер — батько б пишався ним — так ні, юнак бажає княжити. Нещодавно виміряв по мапі скільки у кого землі… Здогадайся, кого нині він терпіти не може найбільше?

— Фінарато, — відповів Фіндекано, не зморгнувши оком, — нашого повелителя Західного Белеріанду…

Майтімо пирснув срібним смішком і зграбно звівся на ноги:

— Ти часом, — спитав, сміючись, — теж не міряв мапу, сину Нолофінве?

— О, ні… - Фіндекано засміявся теж, — але я виміряв Белеріанд копитами свого коня… Ходімо, навідаємо Фінарато — він уже має отямитись.

Опісля цього полювання Майтімо почав збиратися до Гімрінгу. Він запросив і Фіндекано — погостювати, подивитись на його твердиню. Додому ж князь Дор-Ломіну мав повернутись повз Доріат, короткою дорогою. Звісно, дорога та, через нічийні землі Нан-Дунгортеб, де й досі зосталися сліди перебування Унголіанти, була не дуже приємною. Але Нолофінвіон радісно прийняв пропозицію.

Руссандол запрошував і Фінарато з сестрою, але Артаніс відмовилась від поїздки, сказавши, що їй уже час повертатись до Доріату, а вона ще так і не погостювала в Нарготронді. Нервен якось одразу згасла, ніжне дівоче личко повив сум, кудись зник ясний відважний усміх… Фіндекано чомусь подумав, що такою вона стане через багато сотень літ — тихою, поважною, таємничою…

— Я хоч наговорилась з вами, — мовила вона побратимам на прощання, — а то у тому злощасному Доріаті навіть слова не можна сказати рідною мовою. Я ім’я своє починаю забувати — Келеборн називає мене Галадріель. Навіть не Алтаріель, як звав мене князь Ольве на телерійський лад. Не забувайте про мене, Нолдор, прокляті і відважні… Я сама є такою, і, якщо справа дійде до битви, то мене не втримає і пояс Меліян.

— Моя найулюбленіша сестро, — мовив Руссандол серйозно, — ти будеш найочікуванішою гостею у Гімрінгу. У мене є ще двоє братів, яких просто таки необхідно провчити ударом меча.

Фіндекано мимоволі пирснув сміхом, і Артаніс засміялась теж.

— Рудий, — сказала вона ніжно, — якби ти не був сином Феанаро, я б закохалася в тебе, присягаю…

— В однорукого Нолдо з огидними рубцями на тілі? — спитав Майтімо з усмішечкою.

— За тебе вже відомщено, — прошипіла Нервен.

— Вона жива? — спитав Руссандол з непідробною тривогою, — сподіваюся, ти не зробила звичаєм Доріату поєдинки між панночками?

— Вона, — мовила Артаніс зловтішно, — зомліває при моєму наближенні щоразу.

Тут уже сміхом пирснули всі троє — побратими, і Фінарато, котрий теж підійшов попрощатися. Приятелі обійнялися, Руссандол гукнув до Амбаруссар, котрі нині вибралися погостювати до брата, і невеличкий загін вирушив лісовою стежиною. В супроводі Руссандола, окрім братів, були лише паж Тірон, котрий колись носив Фіндекано записки від побратима до озера Ілін, та вістовий Морнемир, обидва — ще зовсім молодесенькі Ельдар, десь одного віку з Амбаруссар. Двоє молодших Рудих пишалися супроводом з Лаіквенді. Руссандол вивчив воїнів з лісу їздити верхи, і тепер десять світловолосих юнаків добре тримались на дарованих конях — нащадках валінорських огирів.

Лучники, котрі супроводжували Фіндекано, були цілком задоволеними зі своїх мандрів. Вся дружна четвірка перебувала у найкращому настрої і навперебій згадувала то вина Мінас-Тіріту, то красоти Нарготронду, то найцікавіші моменти з мисливських пригод. Ант скромно помовчував, але теж був щасливим — його аtarinya співав, усміхався, а поруч був той, кому юний Нандо довіряв найбільше — Високий, правитель Гімрінгу. Нині вони їхали до того самого Гімрінгу, і Майтімо, посміюючись, обіцяв приятелю безліч розваг.

— Якраз в ці дні, - говорив він, — в моїй твердині збереться вся наша дружна родина… Фіндекано, на це варто буде подивитись… Якщо Трійця не пересвариться між собою, то вони нападуться на Макалауре. Втрьох…

— Ми не дамо, — дзвінко засміялися близнята, — Ми захистимо!

— А ще ж прибудеш ти, Астальдо… Ти добре вправлявся на мечах — Атарінке просто марить поєдинком?

— То ти для чого мене запросив, — посміювався Фіндекано, — з метою замаху на моє життя?

— Ні, з виховною метою… Ти мусиш допомогти мені, побратиме, бо я волею долі заміняю батька шістьом одірвиголовам…

— П’ятьом, — виправив Амбарто (здається, то був він), — Макалауре не в рахунок…

— Та ні, - мовив Руссандол, — quentaro нині воїн… Я, звісно, дуже ризикнув, зоставивши його прикривати оте слабке місце в обороні, але нічого… Нічого.

Невеличкий загін рухався вздовж Геліону, зупиняючись на ночівлю на березі величної ріки. Ночами Лаіквенді співали, вихваляючи Оссиріанд, котрий зостався на півдні, співали так ніжно і злагоджено, що хотілося плакати. А потім бралися рихтувати луки, виспівуючи над стрілами замовляння, злагоджене і страшнувате:

— Устами славлена стріла стужавлена. Хвалена, хвалена, в отруті калена! Стріла окрилена, стріла доцілена. Кров’ю гартована стріла значкована.

Врешті, загін дібрався до того місця, де Геліон розділявся надвоє, і звернув ліворуч, вздовж рукава малого Геліону. Краєвиди почали змінюватися — ліс порідів, почався степ з вибалками та пагорбами. Де-не-де було видно сліди недавніх боїв — купи орочих кісток, а неподалік — високі могили, насипані над вогняним похованням загиблих Ельдар.

Майтімо оповідав, що орда, котра вдарила на його порубіжжя, не очікувала побачити тут такі укріплення, і тому прокотилась повз Гімрінг, навіть не спробувавши його облягати. Зате твердиня Маглорової Брами витримала справжній штурм — тварі лізли на стіни, мов черва, і quentaro ледве утримав фортецю. Частина орків рушила в Белеріанд вздовж Геліону, але далеко не зайшла — Лаіквенді на чолі з Амбаруссар відстрілювали тварей з засідок, та й орки були незвичними до лісу. В Східному Белеріанді, як запевняв Руссандол, можна було відсиджуватись сторіччями, якби вони, Нолдор, прийшли сюди жити тихо, а не воювати.

— Але тихо жити ми могли і в Тіріоні, правда ж, оtorno?

Фіндекано лише посміхався. Руссандолу ще не сприкрилася війна — він палав жагою помсти, немов смолоскип в ночі.

А потім він побачив твердиню… Твердиню на пагорбі Гімрінг.

Це був Форменос, Форменос збільшений утричі, Форменос з трьома поясами стін, з ровом, заповненим водою, з грізними вежами, котрі наче попереджали — «стережись». Під захистом її грізної величі довкола пагорба розкинулися поселення, темніли осінні поля…

Осінь… Фіндекано й не помітив, як вона знову прийшла… Здається лише вчора він стояв у дворі Мінас-Тіріту, і вишневий квіт плутався в його волоссі… І Фінарато, брат і друг, з усміхом ловив у долоні білі пелюстки… А нині… Нині осінь, так схожа на ту, коли він вірив, що його кохають…

Еріен у вінку з пізніх зоряниць… Зовсім, як та Синде, що поволі йде стежиною назустріч загону. А за дівчиною поспішає чорноволосий воїн у вінці з багряного листя. Сірі очі Нолдо виблискують щастям… Багряна накидка… Багряний лист…

— Наш князь повернувся! Аiya, вельможний Нельяфінве!

— Аiya, Аркуеноне… Я бачу, Гімрінг у надійних руках…

— О, я лише на сьогодні вибрався за місто… У фортеці все спокійно, Ніеллон замінив мене…

— Прекрасні діви є згубою воїнів, начільнику оборони…

— О, Ейліан не є згубою, вона є коханням… Дозвольте відрекомендувати мою наречену… Панна спокревена з родом Даінтаро, з Народу Дані… Її родина вже давно мешкає у Гімрінгу…

— Панна не збирається податися у мандри, розбивши серце моєму воїну? — спитав Руссандол роблено сердитим голосом, — о, ці мандрівні Нандіе…

— Вельможний Нельяфінве, — жебонить діва, а в її очах і переляк, і захват одночасно, — я нікуди не вирушу від свого коханого, і зміню свого срібного персня на золотого як тільки це стане призвоїтим.

— А панна знає, що її коханий є проклятим Богами Нолдо?

— Панна це знає, вельможний, — твердо говорить діва, — і ладна розділити з ним прокляття.

— А якщо милий скаже панні: «melde» а чи «melisse», панна повернеться до нього спиною, як то велів Ельве Сінголло?

— Князь Ельве не має влади над Народом Дані. Я вже вмію говорити на квенья: Іnye le melenye.

— Тоді я благословляю вас, закохані, і обдарую, як-то велить звичай. Батько Аркуенона зостався в Тіріоні, я, його князь, заміню йому батька.

Аркуенон, котрий явно очікував нагінки, а не благословення, взяв свою діву за руку і схилився перед рудоволосим вельможею. Загін рушив далі, і лише тут Руссандол побачив помертвіле лице Фіндекано, котрий заціпенів в сідлі.

— Брате, — прошепотів Майтімо, порівнявшись з ним, — пробач… Ну, пробач…

— Але ж в чому ти винен? — мовив Астальдо стиха, — ці двоє — прекрасна пара. Вони нагадали мені… Забудьмо… Хоча…

«Було все так, як і тоді:

Золотосяйна осінь мила

Листок кленовий на воді

Немов опущене вітрило

На нім горів осінній шал

Застигли спогади червлені

І знов болить мені душа

За обікраденого клена…»

— Я не повинен був, — мовив Руссандол покаянно, — взагалі зупиняти цю пару… Але Аркуенон є моєю… правою рукою… Дійсно так… І мені було б дуже зле, якби він вирушив до Мандосу через те, що його панночка почне вередувати.

— Вона його кохає, - сказав лагідно Фіндекано, — щасливчик Аркуенон… Добре, що деяким Нолдор таки таланить у житті на злість Морінготто і Судді.

— Але ми проб’ємося!

- І ніяк інакше, побратиме…

Ант дивився на свого воєводу з похмурим розумінням. Він пізнав землячку — Ейліан навіть була його далекою родичкою. Висока, сильна Нанде, вона зовсім не нагадувала ту, яку Ант називав про себе не інакше як gwartie[167]. Однак, його аtarinya знову засумує, і вся ця довга подорож пропаде марно. Ант ненависно блиснув очима. Цієї миті він убив би одну певну Телере, якби вона несподівано виникла за закрутом дороги.

Та закрут дороги вивів їх лише до першого поясу стін, оточених глибоченним ровом, заповненим водою. Міст було опущено, і вартові в багряних накидках з зорею Феанаро виструнчилися, вітаючи свого князя. Фіндекано відмітив, що Майтімо зберіг для всіх своїх воїнів подобу одностроїв, його ж власні лучники вже під час Дагор Аглареб одягалися, як хто забажає, дбаючи лише про те, щоб їхня одіж була кольорів Другого Дому. Можливо, подібні заходи дисциплінували військо, і князь Дор-Ломіну вирішив знову ввести для своїх воїнів накидки з гербом Нолофінвіонів.

За першим муром знаходилися господарчі будівлі, житловий пояс — за другим, а над усім цим гордовито підіймалися стіни осердя твердині — замок Маедроса. Майтімо, стривожений душевним станом Фіндекано, говорив без упину, оповідаючи про запаси їжі, про глибочезні колодязі, які їм довелося пробивати, щоб вийти на підземне джерело, про зброю, зброю і ще раз зброю, про порубіжні застави — про все, що завгодно, щоб відволікти побратима від важких дум.

В замку їх очікували — Майтімо послав вперед Морнемира. Фіндекано з охотою прийняв пропозицію відпочити з дороги, і паж-Синда провів його до покоїв, оздоблених гобеленами з Валінору. Це був покоїк для особливо почесних гостей, про що свідчило умеблювання і пишне ложе. Фіндекано з допомогою Анта стягнув з себе дорожнє вбрання, впав на те ложе і провалився в безодню.

Прокинувся він наступного ранку. Його не тривожили, хоча біля ложа лежав халат з оксамиту, темно-синій, все як годиться. Фіндекано загорнувся в нього, і вийшов через засклені дверцята у невеличкий дворик.

Там був басейн — вода злегка парувала. Роздумуючи над тим, яким чином в Гімрінгу підігрівають купіль, Нолофінвіон скинув халат і стрибнув у воду.

В басейні він був не сам — Фіндекано помітив це лише, коли виринув на поверхню. В дальньому кутку величенької купелі хлюпався зовсім молодесенький Нолдо. Помітивши чужого, він квапливо вибрався нагору, накинув халата — звісна річ темно-червоного, але нікуди не пішов.

— Ви приїхали з князем Нельяфінве? — спитав підліток, коли Фіндекано виліз з басейну, — ви з Другого Дому?

— Так і є, - відповів Нолофінвіон, зав’язуючи пояс халату.

— Тоді ви маєте знати Фіндекано Астальдо, князя Дор-Ломіну…

— Я Фіндекано…

— Ви?

Від несподіванки хлопчина трохи не звалився до басейну знову. Він різко відкинув з обличчя мокре волосся, і Астальдо остовпів від несподіванки.

На нього дивився Феанаро… Схожість була разючою — навіть Атарінке не був таким схожим на свого батька. Юний Феанаро, подібний до свого зображення, зробленого пані Нерданель… Очі молодика палали тим самим полум’ям, що і у Вогняного Духа. У Куруфінве-молодшого не було такого погляду — сірі очі п’ятого Феанаріона були якимись непрозорими, немов задимлене скло. Фіндекано не міг відвести очей від цього обличчя, переповнений спогадами і болем.

— Ви знали мого діда, — сказав молодик тихо, — говорять, що я на нього схожий…

— Тельперінкваро! — вирвалося у Фіндекано, — як же ти виріс…

Онука Феанаро він бачив лише один раз, коли Майтімо прийшов на зустріч з ним, до озера Ілін, несучи на руках небожа. Хлопчина був однолітком Ітарільде, і прибув в Ендоре в обозі Міnya Nosse. Його мати зосталася в Тіріоні — чи-то не змогла вирушити в дорогу, чи-то не захотіла. Стосунки її з Куруфінве були дуже складними, Фіндекано пам’ятав плітки, котрі стосувалися Арельде, до якої дружина Куруфінве ревнувала свого коханого.

— Виріс, авжеж, — мовив хлопчина, — а я вас не пізнав… Де ж ваші знамениті коси?

— О, розплів перед тим, як лягати спати, — відповів Фіндекано, котрий абсолютно цього не пам’ятав, — вітаю тебе, Тьєлпе[168]… Ти вже такий дорослий, аж страшно стає… Час тече, немов Геліон… А для чого ти мене шукав?

— Щоб віддати вам дар, належний за порятунок Великого Князя, — відповів Тьєлпе спокійнісінько, — я сам зробив його.

Побачивши здивоване лице співрозмовника, хлопчина пояснив з деякою зловтіхою:

— Для мене Великим Князем був і залишається мій старший вуй Нельяфінве Феанаріон.

Підліток явно очікував обурення, а то і нагінки, і тому видимо здивувався, коли Фіндекано мовив примирливо:

— Я поважаю твого родича, адже ми побратими… А щодо всього іншого, то Майтімо вирішив це по власній волі. Не в титулах честь певної особи, а в її справах. Твій вуй шляхетний і сміливий, шануй його, дитя моє…Він не став гіршим від того, що носить на голові мідний обруч замість золотого.

Тьєлпе помовчав трохи, тоді вирік:

— Мій батько говорить зле про вас — я не вірю. Говорить, що ви взяли з князя Нельяфінве обітницю зректися верховної влади над Нолдор, там, на Тангородрімі — я не вірю. Бо бачу, як князь Нельяфінве любить вас. У нього аж очі тепліють, коли він говорить — «мій Астальдо».

— Негоже засуджувати батька вголос, — обережно сказав Фіндекано.

— Батько Куруфінве, — сказав Тьєлпе спокійно, — видер мене з материних рук, а потім покинув в обозі. Я не був йому потрібним — він зробив це, щоб мамі було боляче. Якби не князь Нельяфінве — я б пропав… Він дбав про мене в дорозі, а потім… Потім він зник, і я став зовсім нікому не потрібним. Ви повернули мені найдорожчу особу в світі. Опісля мами, звісно… Але мама в Тіріоні, а князь Нельяфінве тут…

— Ти так у нього і живеш? — спитав Фіндекано розчулено. Він зрозумів, що Руссандол взяв на себе ще й виховання поки що єдиного небожа. Це було дуже схоже на Майтімо, котрий все життя когось виховував.

- Іноді їжджу до батька та вуя Тієлкормо, до Аглонової твердині… Іноді — до Маглорової брами, вуй Макалауре вчить мене співати… Іноді — до молодших Рудих, або до вуя Карністіро… Але живу тут — князь Нельяфінве сказав, що зробить з мене справжнього Нолдо. Він говорить, що у мене дуже великі здібності — майже як у самого князя Феанаро. Бачите цей басейн — його робили за моїми кресленнями. Водонагрівачі працюють від променів Анари, накопичуючи силу. А вам я приготував — ось…

Тьєлпе потягнув з пальця дивної форми персня. Фіндекано обережно взяв його до рук — і заціпенів. Персня було зроблено з магтанової сталі… Замість каменю на ньому пишалась троянда — сталева троянда, зроблена з неймовірною майстерністю. Нолофінвіон вдягнув перстень на палець і відчув, як той запульсував, трохи розширюючись — по мірці. Це був верх мистецтва — персні Нолдор відчували руку господаря. І це невеличке сталеве колечко було насиченим Силою по вінця. Тією Силою, якою палали Сильмарили.

— Тут — частка мого духу, — сказав похмурий хлопчина, — я зробив подібного і князю Нельяфінве. Така ж троянда, тільки золота. Сьогодні я обдарував і його на честь вашої зустрічі. Він бо сам — як золото, а ви — магтанова сталь… У вас і очі палають тим самим вогнем…

— Та ти ж мене зовсім не знаєш, — мовив Фіндекано розчулено, — а щодо твердости духу — то з Майтімо мені не зрівнятись.

— Він є корисним — перстень… Перстень ставить силовий щит між вами і ворогом, збільшує відстань, на якій можна тримати оsanwe, а сила того, хто його носить, під час бою зростає втроє. А ще, коли при вас говоритимуть лжу, він теплішатиме…

— Ти дійсно будеш Великим Митцем, — озвався Фіндекано, роздивившись нарешті дарунка, — але, дитя моє, вже двоє осіб носитимуть на руці твою душу… Не розкидайся такими дарами, Тьєлпе, вони можуть потрапити до лихих рук. Згадай, що сталося з Сильмарилами…

— Ви житимете вічно, — мовив хлопчина, — мій дух під надійним захистом кращих воїнів Ендоре. Чого мені боятись?

Фіндекано ледь усміхнувся. Впевненість родича йому подобалась.

— Ми з вами останні, - мовив Тьєлпе, — одягаймося — на нас очікує святковий стіл. В Гімрінгу можна говорити на квенья — нашим воїнам байдуже до заборон князя Тінгола. Однак, про всяк випадок — моє синдарське ім’я Келебрімбор. Воно мені подобається, та й синдарин теж, але говорю я на квенья, принципово.

Коли Фіндекано вже підійшов до дверей, Тьєлпе озвався знову:

— Ви приїхали коротким шляхом, а чи навідували родичів?

— Я гостював у князя Фінарато, в Нарготронді.

— Чи не було там у той час вельможної панни Нервен Артаніс?

— Вона якраз прибула з Доріату.

— Назовсім? — спитав молодик з такою надією, що Фіндекано одразу все зрозумів.

— Ні, Тьєлпе…

— Шкода, — зітхнув хлопчина, — вона мені так… подобається. Ні, я розумію — ми рідня, і близька рідня. Але опісля того, як я подивився, яка вона в бою…

— В бою?

— Вона була в Гімрінгу під час Дагор Аглареб… А в битву йшла з кіннотниками. Я був поруч.

— Ти ж тоді був ще зовсім дитям.

— Не має значення — я бився і вижив. Батькові байдуже до моєї долі, а князь Нельяфінве прихильно поставився до мого прохання і взяв мене з собою. Тільки попрохав панну Артаніс дивитися за мною. Я спершу образився, а потім звик… Вона чудова. Тільки даремно вона заручилася з тим доріатцем. У них добре військо, але все, що поза військом — тільки розчуленість і плачі. Якби її обранцем став Маблунг, або Белег — істинні воїни, то це було б добре… для неї. Але не цей плаксивий родич князя Ельве, котрий не насмілюється навіть назвати її квенійським іменем, коли вони наодинці.

Фіндекано подивився на підлітка, чиї палаючі очі зраджували вогонь рано пробудженої любови, вогонь, якому судилося згаснути, не розгорівшись і зітхнув мимоволі. Щось занадто багато розбитих надій на щастя було в родині князів Нолдор.

В покоїку побував Ант — чистий одяг лежав на ложі. Князь Дор-Ломіну вбрався по похідному швидко, поправив мереживо сорочки над сріблястою курткою, взяв гребінець, але той звично застряг у вологому густому волоссі. Махнувши рукою, Фіндекано вдягнув на голову срібного обруча з сапфіром, з яким не розлучався ніде, і вирушив на прохану учту.

Учта обіцяла бути пишною — на ній мала зібратися вся буйна сімка синів Феанаро. Окрім княжичів та Тьєлпе за довгим столом сидів Аркуенон, ще кілька cano з Міnya Nosse та з Синдар Гімрінгу, начільник Лаіквенді зі Східного Белеріанду Альм, четверо лучників Другого Дому, і двоє Наугрім, в яких Фіндекано пізнав своїх старих знайомців — Дварфіна та Азаггала.

Макалауре повітав Фіндекано приязним кивком. Його брати мовчки схилили голови. Вони, здається, поволі втрачали колишню запальність. А може — навчились прикидатись і стримуватись, тим більше, що за столом були особи іншої раси.

Руссандол увірвався до зали, немов вихор з багряного листя. На голові у нього був вінок якраз з листків клена, а очі виблискували веселощами.

— Я потрапив в оточення, — сказав він, усміхаючись, — мене оточили панни, вимагаючи звичаєвого балу Рівнодення. Коли я сказав, що до Рівнодення ще цілий день, панни заявили, що можуть танцювати навіть довше. Отже — сьогодні починаємо свято. А поки що — вітання всім любим гостям мого улюбленого Гімрінгу, граду на семи вітрах. Інакше не може бути — адже його будували семеро шаленців. В оцих баклагах — калинове вино минулого року. Воно очікує на нас.

Майтімо опустився на своє місце якраз опісля закінчення своєї промови. Фіндекано усміхнувся йому, і побачив, як дійсно просвітліло у відповідь лице князя Гімрінгу.

Нечутно рухалися пажі, серед яких Фіндекано побачив і свого Анта, наповнюючи келихи, переміняючи страви. Ант повеселішав — його князь не затужив опісля вчорашнього, а п’є калинове вино і радіє життю. А на чолі столу сидить Високий у вінці з багряного листу і теж сміється заливисто і дзвінко, тримаючи келишка у лівиці.

Взагалі, за столом панували якісь занадто бурхливі веселощі. Навіть понурі Наугрім почали усміхатися, і проспівали щось своєю булькотливою мовою. Моріфінве сидів поруч з ними і мав цілком погідний вигляд, Тієлкормо стиха оповідав про якесь вдале полювання… Куруфінве крутив в руці келишок райдужного скла. Калинове вино в ньому переливалося багряним.

Макалауре довго умовляли заспівати, врешті, він погодився. Майтімо зупинив музик, котрі стиха награвали валінорських пісень, і його брат взяв арфу до рук.

— Стоять граби прозоро-жовті В промінні ясно-золотім… Хай щастя, друже, не найшов ти, Але нащо тужить за ним! Прозора склянка кришталева, Вино червоне і хмільне… Навколо шелестять дерева: Все збудеться і все мине. І те, що дійсністю здавалось — Нікчемна тінь, даремний дим; І те, що в снах нам увижалось. Зробилось близьким і нудним. Керуй на озеро спокою Свої шукання молоді; Все, що зосталось за тобою, — Лиш слід весельця на воді.

Минають дні, минає літо… Але нащо тужить за ним? Прозору склянку вщерть налито Вином червоним і хмільним!

Пісня прозвучала несподіваною сумовитою нотою в загальних веселощах. Руссандол звів брови догори і пробурмотів:

— Ох, ці мені quentari… Ще не вмер, а вже себе оплакує. А не дочекаються…

— Чому ж, — озвався Фіндекано, — чудова пісня…

— На власному кургані таке співати. Музики, скрипку для князя Нельяфінве!

Хтось з музик поспішно приніс скрипку. Майтімо перевірив застібки срібної накладки на правиці і звівся з місця.

Мелодія вдарила по залі такими буйними веселощами, що всі присутні тут Квенді, трохи зажурені від пісні Макалауре, мимоволі почали усміхатись. Руссандол грав, грав майже з колишньою вправністю, грав на відчай душі якийсь неймовірний танок. І під звуки цієї музики воїни рушили до танцювальної зали, де вже очікували на них подруги, або ж вдячні партнерки до танців.

— Отак, — сказав Майтімо, опустивши скрипку, — шукачі щастя. Воно не в минулому, і не в майбутньому — воно ось тут. Нехай танцюють…

— У вас тут щось не так? — спитав обережно Фіндекано.

— Та все добре… Тільки ж я постійно няньчу своїх малих… У одного туга, у другого заздрість, у третього злоба… Одного лишень Рудого Майтімо нікому погладити по голівці.

— А треба? — спитав Астальдо, усміхнувшись.

— Я якось впораюсь з цим, оtorno, — мовив Руссандол, обережно звільняючи смичок зі срібних пальців накладки, — є лише одна особа, перед якою Рудий Майтімо опустився б на коліна і попрохав про жалість. Але вона, та особа, ген там, за морем…

— Вони думають про нас, — сказав Фіндекано, згадавши, як стояли три княгині на схилі Туни, проводжаючи рушення.

— Ходімо, я щось тобі покажу…

Руссандол повів приятеля довгим переходом, і врешті вони вийшли у невеличку прибудову з широким заскленим вікном.

— Тьєлпе, — сказав Майтімо, кинувши погляд на персня-троянду на руці Фіндекано, — дуже допомагає мені нині. Його батько — митець, але мій небіж — то просто диво… Б’юся об заклад, що в Ломіоні ще не додумалися до такого вікна, а скло вставляють шматочками. Дивись — всі вдосконалення тут придумав малий…

Всі верстати і столи майстерні були пристосовані для однорукого шульги… Десятки накладок, кожна зі своїм призначенням, інструменти, різці, освітлення для мольберту… Руссандол обережно зняв біле покривало з невеличкої скульптурної групи, що стояла посеред кімнати на столику.

Фіндекано зробив крок вперед… Перед ним, на білому камені сиділо дві жони… Ще одна стояла трохи вище, ніби на вершечку скелі. Вітер з моря ворушив їм волосся — Астальдо відчував той вітер, бачив, як грається він непокірними пасмами — рудими, чорними, срібними… Він бачив ті кольори у білому мармурі, бачив рідні обличчя… Бачив, як пані Нерданель стисла вуста у безнадійній впертости еstel… Бачив мамине лице, сумовите, стривожене лихим передчуттям, але сповнене сподівання… Бачив обличчя пані Еарвен — срібноволоса Телере вже давно зневірилась би, якби не її подруга, що їй вона схилила на плече голову, знеможена тугою.

— Я назвав би це — «Очікування», — сказав Руссандол, — вони чекають на нас, віриш?

— Не вірив би — не жив би, — повторив Астальдо слова приятеля, сказані колись на березі озера, — вони пробачили… Вони чекають… А отже — є надія. Тебе ж, побратиме, я вітаю — ти повернув досконалість своїм витворам.

— За це, — урочисто мовив Майтімо, — ми зараз піднімемо по келишку вина з Валінору. У мене ще збереглося кілька баклаг… Тільки по краплі на вуста, щоб згадати. А тоді — до танців.

До танцювальної зали приятелі спустилися у самий розпал якихось дивних веселощів. Під запальну музику посеред зали витанцьовував Науг, вимахуючи над головою бойовою сокирою. Сокира розтинала повітря зі справдешнім свистом, Науг ревів басом якісь приспіви своєю мовою, а Квенді навкруги не хилиталися від реготу лише тому, що були стриманими з натури. Будь-який Ельда відчув би насмішку, але не сп’янілий Кгазад, котрий таки перебрав калинового вина.

Азаггал стояв в кутку зали і дивився на те, як танцює родич, розгубленими дитячими очима. Майтімо кресонув поглядом по залі, і хижо примружився.

— Понівечу, — мовив стиха, — усіх трьох, а надто — Куруфінве…

— Думаєш, що це вони? — спитав Астальдо потиху

— Наугрім не можна навіть показувати баклажку — вони п’яніють трохи не від запаху… Морьо, негідник, він же знає цю расу… Я ж навмисне наказав пажам розводити вино цій парі, але Атарінке, ця погибель роду Феанаро, напоїв сусіда нерозведеним… І ось — маєш… Як спинити це — це ж смерть з сокирою… А моїм розумникам весело — ну і отримають вони веселощів, всі, хто нині у залі. Буде їм Рівнодення на бойовому чергуванні — всіх вишлю на Порубіжжя.

— Стривай, — мовив Фіндекано, — я знаю — як…

Він погладив персня на лівиці. Магтанова сталь пульсувала, ніби була живою. Тоді відкинув назад тяжкі чорні пасма так і незаплетених кіс, і підійшов до Куруфінве, котрий видимо тішився ганьбою гостя.

— Вельмишановний, — сказав Фіндекано лагідно, — я вперше бачу учту, на яку ходять озброєними. Дозвольте подивитись на вашу — це щось новеньке…

Куруфінве завагався, але глянув на лице Руссандола, котрий чуйно прислухався до розмови, і зняв з поясу свою зброю.

Зброя була доволі простою — шипаста куля на ланцюгу. Фіндекано бачив подібну у когось з Феанаріонів ще під час Дагор Аглареб. Астальдо вийшов до кола, крутнув нею кілька разів, приноровлюючись, і теж пішов у танок.

Танок швидко перетворився у показовий бій. Справжній бій — очманілий від вина Кгазад не роздивлявся, хто перед ним, а радо прийняв виклик. Він ревів і крутив своєю важкою сокирою, немов пір’їнкою. Фіндекано метався перед ним, ухиляючись і одночасно намагаючись рухатись в такт музиці. Хтось почав бити в долоні, потім оплески посилились… Насмішок вже не було — в колі бились двоє рівних.

Врешті, Астальдо вдалося зашморгнути ланцюгом руків’я сокири Науга. Він рвонув так, що мало не впав навзнак. Сили вистачило — чи-то своєї, а чи-то допоміг перстеник Тьєлпе. Сокира брязнула об підлогу, а Науг трохи не заорав носом, і врізався з розгону в коло цікавих.

— О, перемога за Дор-Ломіном! — оголосив Руссандол, роблячи вигляд, що сприйняв все це за показовий поєдинок, — Астальдо, оtorno, я обдаровую тебе ось цією підвіскою — розстебни защібку, о, так… Це рубін, а підвіска моєї роботи. Ще валінорської, побратиме. Що ж до нашого гостя з Белегосту, вельмишановного Дварфіна — то він чудово володіє сокирою, адже в бою немає рівних Кгазад, якщо вони йдуть пробоєм, змітаючи все сталевим вихором. Однак, в битвах трапляється всяке, і щоб полегшити вельмишановному гостеві гіркоту поразки, я, князь Гімрінгу, обдаровую його золотим келихом з самоцвітами.

— О, якби я не випив три зайві краплини, — пробасив Науг, якого Ельдар зі сміхом ставили на ноги, — то переміг би цього гостровухого… У вас, Ельвів, міцні вина — що є, то є… А де мій келих?

Ант, котрий видимо почув по оsanwe наказ Високого, вже подавав на золотій же таці кубка з самоцвітами, з якого пив перед тим сам Руссандол. Кубок був наповнений відваром з сушених вишень, в який для запаху було додано трохи вина. Дварфін вихилив його одним духом і заявив:

— А це вино трохи слабше… Але — нехай. А таця напевне додається до келиха.

Дварфін сунув тацю під пахву і задоволено протопав з келихом у руці до кутка, де стояв його небіж. Азаггал обдарував Фіндекано таким вдячним поглядом, що князь Дор-Ломіну почервонів, і вийшов бічними дверима до саду.

В саду на нього очікували — Астальдо пізнав Куруфінве, ще не бачачи його обличчя. Пізнав по тяжкій хвилі злоби, що ударила по його розуму.

— Ти зіпсував нам забаву, Нолфінгу, — сказав Феанаріон, — ти за це заплатиш…

— Ти хотів сказати — розвагу? — спитав Фіндекано ущипливо, — знущатися над істотою іншого виду до цього часу було привілеєм орків. Твоєму князю і брату потрібні союзники у Белегості, Ельдар потрібні кольчуги роботи Кгазад, потрібні воїни, врешті-решт… Ти хочеш зробити Наугрім нашими ворогами? Ти забув, що їхній перший удар буде по Таргеліону — по твоєму брату Морьо, який, нерозумним бувши, не зупинив тебе…

— Віддай мені мою іграшку, — буркнув Куруфінве, ніяк не зреагувавши на гнівні слова. Фіндекано кинув йому до ніг обмотану ланцюгом кулю, повернувся і пішов назад.

Свист він відчув спиною… Смертоносний свист залізного реп’яха. Астальдо пригнувся, уникнувши удару. Обернувся якраз назустріч новому свисту шипастої кулі, знаючи, що вже не встигне ухилитись, і тільки витягнув вперед руки, неначе сподівався затулитись ними від видимої смерти.

Куруфінве раптом відлетів назад пушинкою і гримнувся об камінні поручні сходів, що вели до дверей танцювальної зали. Його зброя відлетіла далеко вбік, і Фіндекано з жахом побачив, як з кутика рота родича-ворога поволі спливає темний струмочок.

— От лихо, — пробурмотів Астальдо, — Курво, ти живий?

Він підбіг до Куруфінве, і схилився над ним. Той глухо застогнав й розплющив очі.

— Хвала Богам, — мовив Фіндекано подумки, обдивляючись пораненого, — лише два ребра, здається… І все. Хребет цілий — а ну, ворухни рукою…

Куруфінве мовчки дивився на нього, тоді прошепотів:

— А ти таки насправді хочеш мені допомогти. І не ненавидиш — оsanwe не приховає лжі. Чому, Нолфінгу?

— Тому, — мовив Фіндекано щиро, — що твоя нерозумна смерть вразить Руссандола. Нехай тебе відправить на побачення з Суддею хтось інший, а не оtorno твого брата. Лежи, я зніму тобі біль, а вже кістками нехай займаються цілительки.

— Чим це ти мене… кинув, Нолфінгу?

— Поглядом, — буркнув Астальдо, попередньо закривши свій розум аvanire. Він не хотів, щоб Тьєлпе дісталося від батька за роздаровування перстеників з незвичайними властивостями. Що його врятував перстеник, Фіндекано вже зрозумів.

— Я тебе ненавиджу, — раптом якось по-дитячому вимовив Куруфінве, — за те, що ти, чистюля, руйнуєш нашу родину… Якби не ти, Майтімо не ламав би нас, не намагався б зробити схожими на тебе. Ти, Нолфінгу, не даєш нам дихати і жити, як твій крижаний батько не давав дихати Великому Феанаро… Я люблю Старшого Рудого, і завжди любив, але краще б ти його тоді не рятував, або вчасно пішов під лід на Гелькараске. Велике щастя — бути вічно зобов’язаними сину Нолофінве… Ми ж уже розплатилися з Другим Домом — чого тобі ще треба від нас?

— Ти міг би, — спитав Фіндекано спокійно, — жити, веселитись, пити калинове вино, танцювати під звуки віоли і знати при тому, що твій брат висить на ланцюгу? На одній руці, Куруфінве… Непритомніючи і пробуджуючись для нової муки… Твою совість зігріло б тоді те, що твій рід нічим не зобов’язаний Нолфінгам?

— Совість, — вимовив за спиною у Фіндекано знайомий сріблястий голос з легкою тріщинкою, — не намагайся дістатися до його совісті, оtorno, ця панна ніколи не навідувала цього мого брата. Я вже до цього звик, ну, а тобі ще трохи дивно, авжеж… Атарінке, що сталося?

— Я упав, — понуро відповів Куруфінве, — пошкодив ребра. Фіндекано намагався мені допомогти…

Перстеник на пальці Фіндекано налився живим теплом. Руссандол мовив холодно:

— Минулого разу, біля Мітріму, ти теж упав… Що цього разу, нерозумна істото? Ти знову насмілився оповісти Астальдо оту твою вигадку — про те, що він змусив мене присягнути віддати його батькові великокняжий вінець? О, як огидно… Чи може ти отримав своє за оту забаву з Наугрім? Ці двоє Кгазад винайшли пристрій, який врятував від балрога Барад — Ейтель. Я вважаю, що Фіндекано мав повне право поговорити з тобою на самоті і пояснити, що таких союзників, якими б дивакуватими вони не видавалися, не можна втрачати. Так що тут сталося? Перше чи друге?

— Друге, — буркнув Куруфінве. Його сірі очі дивилися на Фіндекано вже трохи не благально. «Не видавай» — говорив цей погляд, який можна було зрозуміти і без з’єднання розумів.

— Добре, — сказав Руссандол холодно, — тоді я зараз покличу пажів з ношами, до тебе прийде цілителька, а опісля цілющого сну, ти повернешся до Аглонової Твердині. На першу лінію укріплень — до Лотлану. І там пробудеш стільки, скільки мені буде потрібно, щоб пробачити тобі оте, що я почув.

— Рудий… — почав був Куруфінве, — Будь ласка…. Рудий…

— Якби ти просто побажав мені погибелі, - вимовив Майтімо над силу, — я пробачив би тобі… нині. Але побажати, щоб я зостався… там…

— Рудий, я не…

— Мовчи, — прошипів Майтімо, — не говори… Я й досі відчуваю той ланцюг на зап’ястку, і часом прокидаюся з криком болю, бо мені сниться, що Фіндекано не прийшов… Що він загинув в крижаному проваллі, або не пішов рятувати того, хто палив кораблі в Лосгарі… Ніхто з вас тоді не сказав йому, що я цього не робив… А найстрашніший з моїх снів — це мій оtorno в лапах орків, зранений, з обрізаними косами… І тварь підходить до нього з батогом… Ти не знаєш, чим він ризикував, Атарінке… Більше, ніж волею — вони б замучили його у мене перед очима, вимагаючи моєї згоди стати вождем Ельдар, вірних Морінготто. Може, я мав погодитись, менший брате, бо мені здається, що тобі сподобалося б служити в Ангбанді?

— Рудий… — прошепотів Куруфінве. Він плакав, плакав по-справжньому — перстеник на руці Фіндекано знову став прохолодним.

Зверху вже спускалися Морнемир, якого Майтімо покликав по оsanwe, та ще троє Ельдар. Вони обережно переклали Куруфінве на розстелений плащ, не виказавши при тому анітрохи здивування. Очевидно, брати Майтімо, не відріжняючись миролюбністю, просто таки приваблювали до себе всілякі халепи.

— Не треба сліз, — мовив Руссандол до Куруфінве, — подумай… Я приїду до вас, коли зможу дивитись на тебе без огиди.

Коли Ельдар з ношами віддалилися, Майтімо затулив лице рукою, і з хвилину стояв так, ніби уособлення болю.

— Здається, що він не зовсім безнадійний, — обережно мовив Фіндекано, — твій брат плакав щиро…

— Він себе оплакував, — мовив Майтімо змученим голосом, — я втомився від усього цього, віриш? І покинути не можу цих трьох шаленців — пропадуть. Морьо, щоправда, уже виправляється, але парочка з Аглонової Твердині є моїм вічним болем — як відрубана правиця… Татко погубив їх… Погубив, сам того не бажаючи… Він, тільки він міг тримати їх на шворці, немов мисливських псів… А що він з них виховав — ти бачив. Тієлкормо трохи кращий, але і він… Я навіть трохи шкодую, що довго нема війни — їм явно нікуди подіти силу.

Фіндекано побув в Гімрінгу ще місяць. Майтімо припрохував його зостатися на зиму, але князь Дор-Ломіну вважав, що і так помандрував достатньо. Його непокоїло мовчання Неврасту — Фіндекано намагався зв’язатися з братом через палантир Гімрінгу, але куля Феанаро залишалася молочно-білою. Потрібно було їхати — і, можливо, навідати Невраст.

Проводжати його виїхали всі Феанаріони, окрім Куруфінве, котрий і досі перебував на порубіжжі. Фіндекано прихитрився за місяць ні з ким не посваритись — навіть Моріфінве якось підійшов до нього і пробурмотів подяку за вміло виправлену помилку в стосунку до Кгазад. Наугрім були дуже гордовитими і запальними — якби Дварфін здогадався, що став посміховиськом, то зв’язок з Белегостом було б втрачено навіки.

Азаггал охоче спілкувався з давнім знайомим, старанно обходячи в розмовах те, що сталося того вечора. Але проводжати не поїхав — Наугрім боялися коней. Зате Тьєлпе проводив свого нового друга разом з усіма аж до смуги нічийної землі поміж Дортоніоном та Доріатом, через яку Ельдар потрібно було гнати щодуху.

Фіндекано ніжно розпрощався з усіма, навіть з Тієлкормо, котрий мило усміхнувся родичу. У Мисливця, як звали Туркафінве позаочі, вистачало розуму, принаймні, не дратувати Руссандола. Нолофінвіон ще раз висловив побажання побачити всіх сімох братів — з Куруфінве включно — в Ломіоні, і торкнув коня, в’їжджаючи під тінь Еред-Горгороту.

***

Зими в Гісіломе були теплішими, ніж у Гімрінгу. Тому, по своєму приїзді, Фіндекано ніби повернувся в багряну димку осені. Він переговорив з батьком — в Ейтель-Сіріоні було спокійно. Але Невраст мовчав.

Якось увечері до книгозбірні, де збавляв вільний від військових вправ час Фіндекано, вбіг воїн, котрий чергував біля палантиру. Фіндекано запровадив такі чергування на той випадок, коли хтось з родичів вийде на зв’язок раптово, не в призначений для того час. Воїни чергували охоче — біля палантиру завжди лежало кілька книг, зшитки недописаних віршів, гусячі пера, і стояли пляшечки з атраментом.

— Невраст, — доповів воїн, — Невраст на зв’язку… Ясна панна Арельде бажає говорити…

Фіндекано підхопився з місця. Його сестра говорила по палантиру тільки опісля Туракано, оповідаючи про життя-буття племінниці Ітарільде, якій замінила матір. Ніколи вона не кликала Фіндекано просто так — порозмовляти. В збуреному розумі Астальдо одразу ж промайнула жахлива картина — Віньямар в облозі, Туракано мертвий, сестра на чолі оборонців твердині… За скільки днів кіннота домчить до побережжя в обхід трясовини? Вже обраховуючи шлях, молодий воєвода вбіг до кімнати, де стояв палантир.

З глибин магічної кулі на нього дивилася Арельде — як завжди вбрана в біле, спокійна і розважлива.

— Що сталося, сестричко? — спитав Фіндекано стривожено.

— Нам потрібно порадитись, старший брате…

— Принаймні, орки не обложили Віньямар?

— Та як би вони сюди потрапили — хіба що обхідним шляхом… На це у тварей не вистачить розуму… Не в тому річ… Фіндекано, потрібно, щоб ти приїхав — і то негайно. Я говорила з батьком, він уже виїхав з Ейтель-Сіріону…

— Та що трапилося?

— Ми покидаємо Віньямар…

— Тобто?

— Ми взагалі йдемо з Неврасту.

— Як — ідете?

— Я не можу довго говорити, Турондо неподалік… Приїзди, благаю…

Палантир згас… Фіндекано довго дивився на молочно-білу кулю, тоді гукнув Анта і почав віддавати розпорядження.

Спершу він хотів почекати батька, але Арельде так наполягала на приїзді, що Фіндекано вирішив таки вирушити сам. Оскільки військової допомоги Віньямар явно не потребував, то Астальдо вирушив у супроводі лише Анта та своєї вірної четвірки. Вони мчали, ніби листя в бурю, і швидко досягли побережжя.

Море… Астальдо лише тепер зрозумів, як він нудьгував за морем… Всі ці роки він не знаходив часу побувати на побережжі, і лише нині… Воно співало, море, свою прадавню пісню, і Фіндекано мимоволі позирнув на Захід, туди, де зосталися його дитинство і юність.

Білі стіни Віньямару виросли перед ними несподівано… Туракано облаштувався на прибережних скелях, а для будівництва використовував мармур… Місто нагадувало Тіріон, маленький, іграшковий Тіріон, якимось чином перенесений до моря.

І місто було майже порожнім…

Покинуті будиночки передмістя сумно дивилися на приїжджих запилюженими вікнами. В самому місті заселеною була лише цитадель і кілька вуличок поруч. На вулицях траплялися лише воїни і зовсім мало жон…

Лучники князя Дор-Ломіну дивилися на все це очима, круглими від здивування. Фіндекано перебирав подумки всі можливі причини подібного. Якась незнана пошесть… Ельдар ніколи не хворіли, але ж хворіють тварини, рослини… Може Морінготто напустив на Віньямар якусь заразу? Але ж тоді Арельде мала його попередити… Туракано розсварився зі своїми Синдар та Фалатрим? Але в місті і Нолдор ледве третя частина… Де жони, де діти? Та що ж тут коїться, врешті решт…

Прибулих зустріла сама Арельде… За обіднім столом окрім неї була присутня лише Ітарільде — гарнесенька юна Ельде, до болю схожа на загиблу Еленве. Вона не забула Фіндекано і пригорнулася до нього з радісним смішком. Поївши, Арельде відіслала племінницю і попрохала Фіндекано, щоб той відпустив і лучників і зброєносця.

— Арельде, де Туракано? — не витримав Астальдо, коли вони зосталися самі, - не муч же мене…

— Брат приїде увечері, - відповіла дівчина, — у нього справи за містом. Це навіть добре, що я зустріла тебе першою.

— Куди поділися Квенді Віньямару?

— Я ж говорила тобі — ми покидаємо Невраст…

Фіндекано опустив вії. Він нічого не розумів.

— Ти був у Фінарато? — спитала Арельде, — ти чув про видіння? Нібито йому являвся Вала Ульмо? І велів будувати Нарготронд… І начебто Вала Ульмо являвся і Турондо…

— Чув, і давно… Ще батько говорив мені під час Дагор Аглареб… Що Турондо хоче покинути Невраст і збудувати місто в потаємній долині. Тільки він не мовив нічого про явлення Вали… Просто — «Туракано мав видіння»… Я ще здивувався: Туракано і видіння це несумісні речі… І Фінарато щось подібне оповідав…

— Але місто побудоване, старший брате… Звісно, Турондо говорить, що там ще роботи і роботи… Однак, Квенді Неврасту вже майже всі там…

— Де — там?

— Я не знаю…

— Арельде!

— Присягаю! Він не говорить навіть мені, де знаходиться це місто. Знаю тільки, що в гірській долині. Ті Квенді, яких він умовив жити там, назад не повертаються, окрім його приятелів — вони єдині втаємничені…

— Глорфіндейл?

— О, так… І ще Ектеліон з Егалмотом… Я намагалася втекти — варта утримувала мене в цитаделі… До палантиру я тоді дібралася дивом — і більше мені цього не вдавалося. На щастя, в Барад-Ейтель біля кулі Феанаро теж чергує вартовий.

— Турондо не хотів, щоб батько знав?

— О, так… Він хотів сповістити його вже звідти — по палантиру. Уяви собі — Турондо заявив, що з його міста не вийде ніхто, щоб зберегти в таємниці його місцезнаходження. Я не витримаю цього — я задихнуся в гірській котловині… Я люблю волю, полювання, я…

— Заспокойся, Арельде, оnone[169]…

Фіндекано і сам був вельми враженим. Його брат покидав Невраст, оголивши побережжя… Неприкритим з півночі зоставався Фалас і Гавані Корабела. Місто в гірській долині, обіцяне колись Еленве на крижаній дорозі… Обіцяне за мить до її загибелі… Але ж так не можна… Обов’язок… Втечею Еленве не повернеш.

Туракано дійсно прибув увечері. Бадьорий і якийсь тривожно-щасливий. На старшого брата він глянув мигцем і засміявся:

— Примчався, воєводо з косами? Я так і знав, що Арельде знайде спосіб зв’язатися з тобою.

— Батько буде тут через кілька днів, — мовив Фіндекано, — Турондо, що це ти надумав?

— Мені явився Вала Ульмо, — відмовив Туракано спокійно, — і наказав шукати потаємного місця, де б я міг збудувати місто. І я його знайшов — з Божою допомогою. Воно зватиметься — Ондолінде, Місто Співучої Води… А вінчатиме його Біла Вежа, така, як в Тіріоні…

— Гаразд, — вимовив Фіндекано, — я тебе зрозумів… Про те, де ти збудував це диво — не знають ні батько, ні брат, ні навіть Арельде… Ти заховаєшся в тій долині в горах — а далі? Якщо війна…

— Я вишлю військо, — мовив Туракано непевно.

— Тоді твоя долина вже не буде потаємною… Припустимо, нас розбили… Хтось потрапив у полон… В Ангбанді вміють добувати зізнання — якийсь нещасний та не витримає… Далі — біженці з інших рубежів. Ти не впустиш їх, навіть якщо вони гинутимуть біля входу в твою долину?

— Ну для чого такі крайнощі, - сказав неохоче молодший Нолофінвіон, — я просто хочу спокою…

— За чиїмись щитами? За чародійським поясом, як в Доріаті? Ти не віриш власним родичам, але довіряєш видінням?

— Фінарато теж збудував потаємне місто…

— Фінарато збудував оборонну твердиню, і про те, де вона знаходиться, знають, принаймні, воєводи… Фінарато поведе військо на північ за першою ж необхідністю. Його брати стережуть Ард-Гален… А ти… Ти втікаєш, Турондо… Ганебно втікаєш від небезпеки.

— О, який же ти вірний і правильний, чистюля — мовив Туракано зло, — тільки з нас двох руки в братній крові таки у тебе. Недарма від тебе пішла ота родичка Кірдана — напевне дізналася про те, який ти гарний лучник… А ти навіть вухом не повів — крижане серце. Весь в батька — той зоставив в Тіріоні матір, і нині навіть не згадує її ім’я, а ти хоч би посумував пару днів для призвоїтости.

Фіндекано поволі звівся з кріселка, на якому сидів під час цієї милої бесіди.

— Чомусь, — мовив поволі, - деяким не подобається, що я намагаюся жити, як належить… Нещодавно Куруфінве Феанаріон теж назвав мене чистюлею і намагався прикінчити, напавши ззаду… Я пощадив його — задля Руссандола. Ти зостанешся в живих, Турондо, задля нашої матері, про яку я пам’ятатиму вічно. Тільки тобі нема чим особливо хвалитись — якби тоді твій загін отаборився трохи ближче до Міnya Nosse, то в Альквалонде вирушив би ти… І ви б теж стріляли, бо сумніваюся, щоб ви дали себе убити… На подібне здатен лише Фінарато, джерельна душа — він би напевне кинувся поміж ворожими лавами і отримав би по стрілі і від Телері, і від Міnya Nosse… Ти не пішов би на таку самопожертву, а тому тобі краще помовчати про братню кров на моїх руках. І краще помовчати про мої стосунки з певною особою, Туракано Нолофінвіоне. Я все сказав.

На вечерю Фіндекано не спустився. Він сидів в своєму покоїку, на балкончику, що виходив на море, слухав гомін хвиль і намагався ні про що не думати. Наближення Арельде князь Дор-Ломіну відчув швидше душею, ніж вловив шелест її кроків.

— Як зле, — вимовила сестра. Її сукня біліла в темряві чаїним крилом, — яке все це…

— Огидне, — всміхнувся Фіндекано кутиком рота.

— Саме так… Турондо останнім часом просто неможливо терпіти. І оця його біла мрія… Я не воїн, всі мої намагання стати nerwen, скінчилися нічим. Але навіть я розумію — брат рятується втечею. Іноді я сумніваюсь в тому, що йому являвся саме Вала Ульмо…

Фіндекано уже думав над цим, але похитав головою заперечливо.

— Те, що брат бачив саме Світлого Валу, а не видиво, яке послав Морінготто, — не підлягає сумніву. Подивись — Ульмо явився двом, найменш провинним князям. Феанаріонів ми одразу ж викреслюємо зі списку тих, кому Боги надумають допомагати, Фінарато ж — князь Nelya Nosse, його брати — його піддані, і тільки його відважному духу ми зобов’язані тим, що в Мінас-Тіріті і в Дортоніоні зосталися і воїни і населення. Фелагунд і Божу волю виконав, і не зоставив рубежі без охорони. А наш Другий Дім… Мене можна викреслити теж…

Теплі руки сестри обвили його з несподіваною ласкою. Стримана холодна Арельде ткнулася вустами в братову скроню і вимовила палко:

— Ти — діямант в батьковому вінці, Астальдо… Припини картати себе — всі свої провини ти викупив життям без догани.

— О, менше з тим, — сказав Фіндекано, розчулено усміхнувшись, — отже — залишається Турондо… Щоправда, я не розумію, чому батько не отримав ніяких видив — адже він не має на собі ніякої провини…

— Окрім того, що очолив рушення, — мовила Арельде гірко.

— Можливо, Валар знають незламність батькового духу — князь Нолофінве не відступиться від війни і помсти. Тому — мій молодший брат, якому видиво лягло бальзамом на зранену душу.

- Іноді, - прошепотіла Арельде, — мені здається, що нас прокляли не за пролиту братню кров, а за непослух… І ще за те, що Феанаро нахвалявся знищити Морінготто, а батько підтримував його в цьому. Ми звели руку на Валу, мій відважний брате, на істоту вищу від нас настільки, наскільки ми є вищими від напіврозумних коней і собак. Щоб ти сказав, якби твій Моретінде почав нахвалятися, що заб’є копитами якогось Ельда, котрий зробив йому зле?

— В усякому разі, я не прокляв би вірного коня, а спробував би з’ясувати всі обставини, — хмикнув Фіндекано, — але щось у цьому є… Заспокойся, сестричко… Приїде батько, і можливо…

— Його приїзд не зупинить Турондо…

— Я заберу тебе з собою, оnone, — мовив Фіндекано рішуче, — заберу до Ломіону. Там тобі буде воля, і ліси, і полювання… Будемо їздити до Фінарато, або й до Гімрінгу… Тобі і досі подобається Туркафінве?

Арельде хихикнула.

— О, цей красень-мисливець… Хіба на його вказівному пальці ще нема перстеника?

— Як не дивно — але нема… А він, до речі, за тебе згадував.

— Я не маю права, — мовила дівчина вже серйозно, — покинути Ітарільде… Я замінила їй матір, вона і зве мене — аttea amme[170]. Якщо я полишу її зараз — то зраджу її, так, як Турондо зрадив всіх нас.

— Але Ітарільде вже майже діва…

— Майже, старший брате… В такому віці найбільше потрібна материна опіка.

Фіндекано згадав похмурого Тьєлпе, його викличний погляд, і визивну поведінку… Що сказав би Майтімо, якби йому запропонували покинути небожа, якому він намагався замінити непутящого батька.

— Коли я вже не буду потрібною Ітарільде, — сказала Арельде заспокійливо, — то утечу з того чудового міста братових мрій просто до Дор-Ломіну. Або — до Феанаріонів, на злість Турондо.

Вона погладила братову щоку і спитала стривожено:

— У тебе лице, наче з каменю… Що сказав тобі Турондо?

— Та так, — озвався Фіндекано, — нічого особливого… Трохи перейшов межі пристойности.

Для себе Астальдо твердо вирішив дочекатися батька. Якби не це — він виїхав би цього ж вечора… Як там говорив Майтімо — доки зміг би пробачити… Доки зміг би…

Князь Нолофінве прибув наступного ранку. Видно було, що його невеличкий загін гнав щодуху — потомлені воїни великокняжого супроводу позіслизали з коней в стані повної спустошености. Сам же крижаний князь не виказував ні втоми, ні тривоги. Він спокійнісінько поснідав разом з родиною — Фіндекано, задля батькового приїзду, вийшов до столу — поцілував Ітарільде і назвав її красунею, рівною майе, чим вправив у захват, а тоді запропонував продовжити розмову у більш затишному місці.

Оскільки Туракано сам не бажав якогось розголосу, то він повів родичів на терасу, що нависала над морем, відпустив пажів і відправив геть розчаровану Ітарільде, котра скучила за старшим родичем.

— Мій другий сину, — сказав Нолофінве, коли родичі зосталися самі, - проїжджаючи містом, я побачив спорожнілий Віньямар…

— Ми переселяємось, — мовив Туракано занадто різко, — до мого новозбудованого міста.

— Де воно знаходиться?

— Я волію тримати це в таємниці…

— Гаразд, — озвався Нолофінве опісля довгої мовчанки, — про твою схованку не знає батько, не знає брат, не відає сестра… Може ти оповіси про неї Великому Князю Нолдор?

Туракано опустив очі і не озивався ні словом.

— Я заборонив тобі покидати Невраст, — мовив Нолофінве знову, — ще до Дагор Аглареб. А виявляється, що весь цей час ти займався будівництвом нового міста. Потаенного граду… Гаразд. Що станеться з Віньямаром і західним порубіжжям?

— Подаруйте Невраст вашому старшому сину, — сказав Туракано визивно, — він впорається… Він же ваш улюбленець, надія і утіха… А з мене досить воєн і проклять. Вишній Ульмо сказав мені, що місто буде оточене водяною магією, і протримається найдовше в Ендоре. Що загрожуватиме йому лише вогонь, але про загрозу мене попередить особа, для якої я залишив у схованці панцир та інші обладунки. Я хочу жити в спокої і мирі. І творити, а не займатися підготовкою безнадійної битви, яку нам все одно не виграти.

— У нас є можливість виграти битву, і не одну, — сказав Нолофінве спокійно, — ти відмовляєш мені у покорі як син, і як воїн?

— А хто взагалі слухається вас? — спитав Туракано з несподіваною злістю, — Великий Князь Нолдор… Ви хоч раз дивилися на мапу, мій вельможний батьку? Ми, Другий Дім, сидимо у цьому закутку, хвала Богам — хоч з виходом на море, затиснені поміж Фаласом, Доріатом та Західним Белеріандом. Наш Фінарато, зразок усіх чеснот, однак, має князівство втричі більше, ніж у нас, Феанаріони взяли під свою руку Східний Белеріанд — а що дісталося Великому Князю? Отой закуток між горами та озеро Мітрім? Ах, пробачте — ще є Дор-Ломін, і оцей Невраст, середину якого займає трясовина… Ким ви правите, окрім жменьки приречених на смерть воїнів порубіжної охорони?

— Сину, — холодно мовив Нолофінве, — я не вождь, яким був Феанаро. Я не є повелителем Нельяфінве та Фінарато — вони цілком справляються самі. Однак, при необхідності, вони виставлять в поле стільки воїнів, скільки мені буде потрібно. Ти, мій другий сину, виведеш на битву військо, коли я цього потребуватиму?

Туракано опустив очі.

— Так чи ні?

Фіндекано не міг дивитись в братове нещасне лице і відвернувся. Арельде встала і підійшла до поручнів тераси. Вираз її обличчя не віщував для Туракано нічого доброго.

— Швидше ні, аніж так, — врешті вимовив Туракано, — воювати з Морінготто є самогубством.

— Гаразд… — сказав Нолофінве все тим же голосом, — отже, ми маємо ще один Доріат… Навіть гірше, ніж Доріат — Сінголло прийме, принаймні, біженців-Синдар в разі якогось лиха. Ми, Нолдор, не прохатимемо допомоги ні у нього, ні у тебе. Я дізнався все, що хотів, і покидаю Віньямар… Фіндекано?

— Я їду з вами, — сказав Астальдо незворушно.

— Арельде?

Біла Панна обернулась і поволі схилилася перед батьком в двірському уклоні.

— Прошу вашого дозволу, мій батьку і князю, залишитися з Туракано задля Ітарільде, яка зве мене другою матір’ю. Обов’язок і честь не дозволяють мені зоставити її.

— Добре, доню, — сказав Нолофінве лагідно, — ти дійсно моє дитя. Що ж, виконуй свій обов’язок, але пам’ятай, що я завжди надам тобі притулок, рівно як і князь Дор-Ломіну.

— У нас зостанеться палантир, — прошепотіла Арельде, — ви говоритимете зі мною?

— Так, дитя моє…

Нолофінве підвівся, і притулив доньку до себе, наче не помічаючи її сліз.

— Можливо — завтра, — мовила Арельде, — ваші воїни втомились, мій батьку і князю…

— Мені гіркий проханий хліб чужого дому, — відповів Нолофінве незворушно, — ми пообідаємо на першому привалі.

Він вийшов нечутно, мов тінь, мов дух… Фіндекано подивився йому вслід, тоді перевів очі на брата.

— Може ти проживеш довше за нас, — сказав стиха, — однак, від судьби не втекти нікому. Навіть, якщо доведеться загинути за крок до Арди Оновленої, я помру з мечем у руці, як і належить князю Нолдор.

— А якщо тобі судилося померти в катівнях Ангбанду? — мовив Турондо, і голос його здригнувся, — тебе-то ніхто не вирятує звідти — другого такого божевільця не знайдеться в Ендоре.

Старший Нолофінвіон ледь прикрив віями свої грозові очі.

— Живим, — сказав, — мене не візьмуть… А на подальше — воля Судді. Прощавай, брате… Я любив тебе.

— Астальдо, — вимовив Туракано, — вчора… Я не хотів…

— Мине час, — сказав лагідно старший брат, — і я зможу простити тебе. За те, що було вчора… Однак, відступництво…

— Фіндекано!

— Namarie, брате…

У дворі цитаделі трохи ошелешені воїни з Ейтель-Сіріону пакували сакви, перемовляючись з готовими до від’їзду охоронцями Фіндекано. Порубіжників теж вразило спорожніле місто, і вони потиху обговорювали причини запустіння. Про справжню причину не здогадувався ніхто — занадто вона була неймовірною. Ант вже сидів верхи, а поруч з його конем нетерпляче гарцював Моретінде з саквами на шиї.

— Рушаймо! — скомандував Нолофінве, і загін зірвався з місця. Фіндекано скочив на коня, й ледве встиг махнути рукою сестрі, котра стояла на сходах, мов уособлення горя. Туракано у двір не вийшов.

У Ломіоні, куди прибули батько і син, Нолофінве дав Астальдо нові настанови.

— Я попросив би тебе, — говорив Великий Князь своїм розважливим голосом, — відвідати Егларест. Хоча князь Кірдан нині і не дуже нам довіряє, через оті чутки про наші біди, однак він пообіцяв, що не відмовить мені у союзі. Спробуй домовитися з ним, щоб він дозволив прибережним Телері заселити Віньямар. У нас не так багато воїнів — я не можу розділити військо, ти — тим більше. У Віньямарі має бути залога з Нолдор, і допоміжне військо з місцевих Квенді. Побережжя — наше слабке місце: ніхто не очікує удару звідтіля, а він, той удар, цілком можливий. Якщо в Ангбанді додумаються скерувати тварей на північ, в обхід наших застав, то вони зроблять величенький гак і вийдуть якраз до затоки Дренгіст. Тому, покидати Невраст не можна… Я сподіваюся, мій Астальдо, що ти впораєшся з завданням. Тим більше — твоя nerwen є племінницею Корабела. А чому вона не вийшла привітатись зі мною?

— Вона нині гостює в Егларесті у дядька, — відповів Фіндекано, сам дивуючись спокою свого голосу.

— Тим краще, — сказав Нолофінве, — якраз буде привід навідати суджену… І взагалі, коли вже ти дозволиш мені зробити панні звичаєвий дар? Другому Дому потрібен спадкоємець, а ти, мій єдиний нині син, так і не поспішаєш змінити срібло на золото.

— О, незабаром… — пробурмотів Фіндекано, вражений не так батьковими сподіваннями, яким ніколи не судилося збутися, як тим, що його назвали єдиним сином. Нолофінве викреслив Туракано зі свого життя не змигнувши оком, хоча Астальдо волів би не знати, що коїться нині у батьковому серці…

До Егларесту Фіндекано почав збиратися одразу опісля батькового від’їзду. Але збирався доволі довго — до самої весни. Він не боявся перемовин з Кірданом — найгірше, що могло його очікувати, це ввічлива відмова. Він не знав, що буде, коли він знову побачить Еріен.

Один час він думав направити до Егларесту посланника. Тоді передумав — такі важливі речі краще вирішувати самому. Весною з Неврасту подалися до незнаної потаємної долини останні піддані Туракано, про що сповістила брата Арельде, і палантир Віньямару замовк, щоб, можливо, ожити на новому місці. Фіндекано вислав на побережжя нечисленну залогу з воїнів-Нолдор, а сам, зі своєю вірною четвіркою та Антом, таки вирушив у інший бік — до Фаласу.

Дорога була довгою, і спонукала до роздумів. Фіндекано думав, що їм, Нолофінвіонам, якось особливо не щастить. Навіть шалені Феанаріони, незважаючи на постійні суперечки, трималися одне одного, а вже злагоді Арафінвіонів можна було позаздрити… Аракано, милий братик, котрий давно вже перетворився на спогад, на чиєму боці він був би нині? Чи пішов би за Туракано в отой його потаєний град, покинувши рідних на поталу Мороку? А татко, його крижаний князь… Як він мовив тоді, в Барад-Ейтель… «Твоя сльозина мені дорожча за діямант…»

Ні, батька не зроблено з криги, однак, якби більше тепла… Можливо тоді Туракано, принаймні, зостався б союзником… Нехай і в потаємному місті… Але втеча зі становиська… Чи не занадто? Чому все так зле? Невже це починає збуватись Прокляття? «Кожна добра справа буде обертатися лихом, а причиною тому буде ворожнеча між родами і страх перед зрадою…»

Фіндекано намагався викинути з голови подібні думки, і усміхався морю і сонячним променям на його хвилях… На нічному відпочинку його воїни купалися при місячному сяйві, врешті їхній задумливий князь, піддавшись на умовляння, приєднувався до них і забував про все на світі, заворожений морем.

Він боявся, що Егларест виявиться схожим на Альквалонде, але це було зовсім інше місто, збудоване біля гирла ріки Неннінг, з багатьма портами і гаванями. Матеріалом послужив все той же білий мармур, з якого Турондо побудував Віньямар, і яким пишалися заморські Телері в Гавані Лебедів, однак стольний град Кірдана мав вигляд оборонного міста — єдиного в Ендоре, яке довелося побачити Фіндекано. Корабел, врахувавши всі втрати і біди Першої Війни, вибудував град, який, принаймні, міг дати притулок його підданим в разі небезпеки. Багато Телері жило в невеличких приморських селищах, але селища ті тулилися до граду — вже швидше за звичкою, ніж від страху. По дорозі сюди Нолдор проминули ще один град — Брітомбар, котрий пишався біля гирла ріки Брітон. Град той мав княжого намісника, але не мав навіть поясу стін… Що ж — Телері не дуже розумілися на війні: нині Фіндекано найперше посилив би оборону фортеці, котра була розташована північніше. Однак, тут все залишилось незмінним від тих часів, коли орки вільно ґрасували по Західному та Східному Белеріанду і загрожували Доріату.

Мешканці побережжя проводжали проїжджих Нолдор зацікавленими, але, в цілому, доброзичливими поглядами. Їх пізнавали по незвичному тут чорному волоссю, по сяйливим очам, по вояцькій твердості в ніжних обличчях… В усякому разі, Фіндекано не почув жодного лихого слова у свій бік, хоча попередив своїх воїнів ще біля Брітомбару — не піддаватися на жодні образи, а чи лихослів’я.

— У нас — важливі перемовини, — наставляв князь свій невеличкий супровід, — а тому — ввічливість і ще раз ввічливість. Навіть, якщо когось з вас назвуть ницою істотою, або братовбивцею… Ми не знаємо, які чутки про нас гуляють по Фаласу.

- І зовсім нікого не можна викликати на двобій? — обережно спитав Мірімон.

— Не можна навіть насміхатися над тутешніми Еldrim, нерозумний Нолдо, — ніжним голосочком озвався Алмареа, — навіть коли нас спитають, куди це випарувалося населення Неврасту, ти мусиш відповідати лагідними словами, а не мечем, чи жартами.

— О, вельможний Туракано осоромив наші вуха… — почав було Мірімон.

— Помовчи…

Фіндекано стало трохи тепліше на серці. Його п’ятеро воїнів, вірні супутники на війні і під час відпочинку, принаймні намагалися його щадити. На відміну від рідного брата і коханої. Чи вийде Еріен до бенкетної зали? Чи привітається? Чи…

Вони вже їхали вулицями Егларесту… Палац Корабела ховався серед квітучих весняних садів, чимось нагадавши Фіндекано тіріонську садибу Великого Князя Фінве. Дві діви з мармуру охороняли вхід, їхні легкі одежі наче струмували в повітрі, змушуючи забувати, що вони з каменю. Біля цих дів гостей зустріли охоронці, прийняли у них коней, і провели до саду.

Кірдана, очевидно, сповістили негайно, бо, коли прибулих закликали до зали, князь уже сидів у кріселку під малюванням, на якому плив білий красень-корабель. Господар запросив сісти всіх шістьох, з цікавістю роздивляючись навіть Анта, котрий опустив очі, бувши незвиклим до такої уваги.

— Я очікував вашого приїзду, — м’яко вимовив Корабел, — князь Фінголфін прислав гінця…

Фіндекано теж роздивлявся князя Фалатрим з-під приспущених вій. Кірдан був Пробудженим, його проникливий погляд нагадав молодому воєводі Великого Князя Фінве. Як це не дивно, але в Корабелові, чистокровному срібноволосому Телеро, чаїлася якась невластива цьому народові палкість духу. Та палкість, якою була переповнена Еріен…

— Я щасливий, — вимовив Фіндекано, — побачити нарешті князя Фаласу, про якого чув стільки добрих слів.

— На жаль, не можу сказати того самого про вас, Фінгоне Нолфінгу, — сказав Корабел, не зло, але зі смутком. — однак чутки — чутками, а нині я бачу на власні очі того самого відважного Нолдо, котрий заворожив Моргота грою на арфі…

— О, деякі чутки, — всміхнувся Фіндекано, — є незнищенними… Я зовсім не є великим музикою, я тільки непоганий…

Він затнувся, згадавши листа, якого йому показала Еріен. Зараз Корабел скаже: «Лучник, все так… Особливо ви проявили себе в Альквалонде…». І тоді можна буде піднятися і йти, бо він, Фіндекано, не стерпить цього постійного нагадування про свою ганьбу.

— Лучник, все так, — мовив Кірдан, — моя племінниця багато оповідала про вашу вправність. Але й на арфі ви нам зіграєте, любий гостю. Опісля бенкету на вашу честь. А завтра поговоримо про справи.

До бенкету Фіндекано допомагав вбиратися його вірний Ант, котрий бурчав потиху на квенья:

— Цей вельможа трохи не пронизав мене поглядом. Він що, ніколи не бачив Еdel з народу Дані? Бенкет на нашу честь… Я думав, що нас приймуть з належною холодністю, як…

— Руссандол сказав би — як зверхніх і лютих Нолдор, — всміхнувся Фіндекано, — але ж, yonni, я не знаю, що написав батько в своєму листі до Корабела. З князем Фінголфіном Кірдан хоче мати союз, тож він і приймає його сина, як почесного гостя.

Бенкет був схожим на ті, які давав у Тіріоні Великий Князь Фінве — повільні рухи танцюючих, їжа на високих столиках, тихий спів віол… Фіндекано, котрий звик до прийомів, що швидше нагадували вояцькі посиденьки, нині тішився чудовою музикою і витонченими винами. Тут була неможлива звична для воїнів — Нолдор перестрілка жартами та насмішками, і князь Дор-Ломіну, спостерігаючи за гостями, зі щирим жалем згадав Нервен Артаніс, яка їздила з Доріату до Нарготронду та Гімрінгу, щоб вдихнути повітря волі. За надмірну витонченість Синдар Доріату розплачувалися свободою духу, і до них в чомусь були подібні і мешканці Егларесту. Нолдор же, опинившись в Ендоре, неначе скинули з себе зайву скутість.

Еріен він побачив в дальньому кутку зали, побачив одразу ж. Вона говорила про щось з тим самим молодиком, котрий забрав її з Ломіону. Як його… а… Нінуінон… До Фіндекано панна не підходила, а сам він зовсім не бажав ставати посміховиськом і отримати відкоша перед усім зібранням.

— …наш вельможний гість…

Корабел рекомендує його… Поштивий Телеро говорив вже з півгодини, а Фіндекано лише тепер розчув його слова, насилу відвівши очі від постаті навпроти.

«Нічого не вмерло. Нічого… Де твоя гордість, Нолдо?»

— За звичаєм, — мовить Кірдан, — зіграйте нам, князю Фінгоне. Тим більше, що про вашу вправність…

О, так, зіграти… Ант вже несе йому арфу, арфу яку він не віддав здибленій кризі…

Краще б зостатися на тій кризі… Краще…

Знайоме лице спливає перед очима. І — як спалах — та проклята скеля, ланцюг, що вп’явся в зранений зап’ясток друга…

«А де б зостався я, оtorno? — неначе чує Фіндекано голос Руссандола, — Ну, як ти можеш навіть думати так…»

— Цю пісню, — чує він власний голос, — мені подарував побратим… Маедрос Феанорінг… Два птахи стали нашими оберегами — орел і сокіл… Орел допоміг нам врятуватись, а сокіл — вижити…

Оберіг з соколами Ороме, котрий дивом повернувся до власника… Немудряща пісенька про побратимство орла з соколом, що допомогла віднайти Руссандола… Майтімо, коли прощався, ткнув побратимові згорнений аркуш. «Почитай, сподобається… Це я для тебе склав, соколе, брате мій…»

«Сокіл… — масний улесливий голос в голові, - чиясь красива погибель…»

«Я не здамся тобі, Чорний… Не дочекаєшся… Не дам затруїти себе почуттям провини. Я виправлю все, що можна виправити — і він настане, день…»

Пальці вже торкаються струн, поволі виникає мелодія… Мелодія, складена Майтімо у вітряний день на пагорбі Гімрінг…

— Сокіл літа високо, Сонцю і бурі-січі Гостре соколє око Дивиться просто в вічі. Кігті — кігтити хмару, Дзьоб — щоб її клювати, Крил замашних удари — Рвати її на шмати. В кожную мить готовий Кинуть кубло колюче, — Зринуть, як стріл раптовий, Що неминуче влучить. Сокіл літа високо. Сонцю і бурі-січі Гостре соколє око Дивиться просто в вічі.

Ант приймає арфу, Фіндекано вклоняється присутнім… Сподобалось чи ні… Не розібрати… Тут не такі пісні потрібні… Щось з валінорських славнів, те, що співалося в Тіріоні-на-Туні. Чому спливла в пам’яті саме ця пісня, дарована другом?

Еріен нема, він не помітив, коли вона пішла. Нема і Нінуінона… Кірдан знову щось говорить… Дякує, здається… Головне — не зрадити себе. Цікаво, скільком з присутніх тут осіб відомо про їхній розрив? Що там говорила Артаніс? Панни з Доріату закладаються, скільки протримається в явному світі покинутий закоханець…

Однак, ви програли заклад, Еріен Ненаратіоні… Сокіл живий — і не на вашій рукавичці.

Фіндекано поволі йде залою, вклоняючись, знайомлячись, усміхаючись… Дні юності оживають в пам’яті, велика зала садиби Фінве, малювання з княгині Міріель на стіні…

А його Нолдор і тут — як вдома. Алмареа оточив гурток панночок, всі дивляться на нього трохи не з побожним переляком. Ще б пак — особа, проклята Богами, що на власні вуха чула грізний голос Вишнього Намо, є веселим світлооким усміхненим Еdel. Діви очікували побачити трохи не поріддя Залізного Пекла, напевне… Алмареа тримає в руці келишка, але пити йому ніколи — побрехеньки так і сиплються з його вуст.

— О, Гелькараске відріжняється від цієї зали лише тим, що там трохи холодніше… Дівочі погляди, сповнені холодної зневаги…

— О, ми не зневажаємо… — жебонить якась діва, — просто нам говорили, що…

— Що всі ми зверхні і люті, авжеж… Мила діво, чиї очі сяють, ніби давно померкле світло двох дерев, хіба я схожий на особу люту і зверхню?

— Але ті Нолдор зі сходу, Феанорінги?

— О, родичі з Першого Дому цілком приємні в обходженні і є вмістилищем багатьох цнот, — промовляє Алмареа, а Фіндекано трохи свого келиха не впустив від несподіванки, — ви чули про Золотий Голос Тіріону? Коли співає Маглор…

Світ перевернувся — Алмареа хвалить синів Феанаро… Ні, його воїнів спокійно можна відправляти на перемовини самих…

— В Лосгарі? — перепитує когось Мірімон, — таже ми не знаємо, що там сталося, ми ж були на західному березі… Пожежа, авжеж… Князь Феанор? О, він був вельми важкою у спілкуванні особою, однак, його майстерність… Вельмишановний чув про прилад, що безпомильно вказує на північ? А про палантири?

Ні слова неправди, бо Мірімон був тоді в обозі і прибіг на берег лише вранці, і незгоди зосталися в родині… От у кого повчитися б Ангарато…

— Ми наткнулися на вовчих вершників в степу, — розливається соловейком Синьагіл перед іншим гуртком панночок, — я втратив коня, і втратив би життя, якби не мій князь і воєвода… Князь Фінгон є моїм рятівником — він вихопив мене трохи не з вовчої пащі. Його відвага…

І що ти там говориш, Синьагілe? Навіть не почервонів, коли Фіндекано підійшов ближче. Панни вже не знають на кого дивитись — чи на оповідача, чи на героя оповідки… Краєчком вуха князь Дор-Ломіну чує, як Елеммакіл оповідає ще комусь історію його вікопомної вилазки до Тангородріму, особливо підкреслюючи те, що на місці події з’явився орел Манве.

— О, так, Суддя був у гніві… Однак, милосердя Валар відомо всім… Князь Маедрос — старший син Феанора, якщо пробачено навіть йому… А як ще витлумачити появу Торондора?

Телері, з яким розмовляє Елеммакіл, киває замислено… Він згоден… Ні, поки що все чудово.

— Я не Синда, я Нандо, — голос Анта, — князь підібрав мене в лісі, біля тіл розтерзаних орками рідних… У мене немає родичів, окрім Фінгона Відважного, котрий зве мене сином.

— Ви жили серед… серед прибульців з Заходу, — чийсь обережний голос, — і як вам велося в Ломіоні?

— Я був зброєносцем свого аtarinya, і супроводжував його як на війні, так і в мирний час. Ломіон, як і Ейтель-Сіріон є оборонним градом… Синдар? Їх багато серед воїнів і серед мешканців міст… У Гімрінгу? Там теж… Так, я там був… Князь Маедрос? Шляхетнішого від нього немає серед Квенді, є лише рівний йому — мій князь…

— Говорять, що Lechind зневажають тих, хто не був у Валінорі…

— Я не бачив таких нерозумних осіб…

Фіндекано мимоволі згадує Куруфінве, котрий підпоїв Науга… Та Ант не скаже злого про жодного з Нолдор, навіть, якщо Шалена Трійця тричі назве його Моріквендо.

Зрозумівши, що ґрунт для перемовин вже добряче підготовано, Фіндекано вийшов до саду, дякуючи друзям подумки. Десь у іншому місці він теж зміг би так говорити і сміятись, але не тут…

Даремно батько послав його сюди. А втім — він же не знав…

— Tano Фіндекано…

Такий знайомий голос… Таno… Навчитель… Тоді, в Ломіоні, вона називала його так дуже зрідка. Мій cano… Мій воєводо… Фінгоне… Фіндекано…

— Я радий знову бачити вас, вельможна. Як ваші успіхи у стрільбі? Ви продовжуєте заняття? З ким?

— Я вправляюся сама…

— Твердість руки… Головне — не втратити.

— Я — намагаюся…

Він повертається до неї обличчям. Головне — щоб не зрадив погляд… Крижаний погляд Нолофінвіонів — саме те, що треба.

— Cano…

— Я не ваш воєвода, nerwen.

— Я була… Я не хотіла, cano…

— Все проминуло, панно. Мені шкода, що я розчарував вас… В списку згаслих від нерозділеної любові зосталося порожнє місце…

— В якому списку, cano?

— Діви з Доріату ведуть подібні записи… Деякі навмисне закохують в себе нерозумних Еldrim, щоб потім пишатися перемогами.

— Фіндекано, я ніколи… Нам треба поговорити…

— Я ж пропонував вам — поговорити… Ви не дали мені навіть виправдатись. З плином часу я не змінився, панно, і моя провина не стала меншою. Я вже не такий огидний нині? Щось сталося? Ніхто не звільнив Нолдор від прокляття. Дайте всьому цьому спокій, і йдіть до зали. Там уже танцюють…

Схлип… Тихий і безпомічний… Такий дитячий… Так плакав колись маленький Ант, тулячись до нього біля похідного вогнища.

— Що ти зробив їй, Lachend?

— Цього пана, здається, звуть Нінуінон, — мовить Фіндекано, глянувши побіжно на третю постать, — він є наступним у вашому списку, чи не так? Співчуваю…

Він повернувся до них спиною і рушив до засклених дверцят, звідки долинала музика. Якби Нінуінон був Нолдо — ранком вони б уже билися до першої крові. Та навряд чи цей юнак викличе його…

Занадто жорстоко… Він був згоден з цим. Однак — справедливо.

Фіндекано запросив на повільний урочистий танок, який тільки-но розпочався, першу ж діву, яку зустрів біля дверей зали. І протанцював з нею до світанку.

По обіді другого дня Кірдан прийняв князя Дор-Ломіну в альтанці на морському березі. Опісля звичаєвих побажань, Пробуджений одразу ж приступив до справ.

Він уже знав з листа князя Нолофінве про відхід Туракано. Кірдан поставився до цього поблажливо — Телері більше за все цінували свободу волі. Він не вважав вчинок Турондо зрадою, тим більше, що до цього вчинку спричинився сам Вала Ульмо.

Однак, за стільки літ Корабел звик і до захисту з півночі. Тому пропозиція заселити Фалатрім спорожнілий Віньямар і зоставити там залогу з Нолдор та навчених бою Телері, прийшлася йому до душі.

Фіндекано домовився з князем, що той пришле йому три загони лучників. Військо у Корабела було — саме військо, а не княжа дружина, як в Доріаті. Але Доріат захищала сила Майе, Кірдан же мусив оборонятися сам.

— Я розішлю оповісників, — говорив Корабел, — і Віньямар знову задзвенить піснями. Однак, не зможу цього сказати про весь Невраст — мої Фалатрім нікуди не рушать від моря.

— Принаймні — побережжя буде прикрите, — сказав Фіндекано, котрий передбачав такий розвиток подій. — а щодо всього Неврасту, то велику його частину займають болота і ліс… За правління мого брата поселення теж тислися до берега. Ми любимо море…

— Ви, Нолдор, теж? — спитав Кірдан з усміхом.

— Теж, — мовив Фіндекано, — в Ломіоні мені часом снився шурхіт хвиль.

— Я знав Фінве, — вимовив Корабел смутно, — дуже близько знав… Він теж любив голос моря… Ми мандрували вдвох… колись. Це був Квендо неймовірної сили духу… І волі… Говорять, що Феанор був безумним, але весь той вогонь, що палав в його душі, князь Фінве носив в своєму серці під панциром крижаного спокою. Дивно він поділив поміж синами свої дари — одному тільки полум’я, другому тільки лід… Говорять, що є і третій… Що ж йому лишилося?

— Тільки спокій, — мовив Фіндекано, згадавши молодшого вуя, — спокій і любов.

— Це правда, що Фінве одружився вдруге?

— Так, з князівною Індіс, з Ваніяр…

— Так ось чиї очі палають на твоєму обличчі, князю Фінгоне… Звісно, я знав і її теж. Як і її брата Інгве. Фінве… Він зробив неможливе — вижив опісля того, як Міріель ступила до чертогів Судді. Це була неймовірна істота, більше навіть схожа на Майе, ніж на Квенде. Коли сюди прийшли звістки про її відхід, я подумав, що Фінве піде за нею. Але він зумів перебороти чорну тугу і навіть покохати іншу…

Фіндекано опустив очі. Розмова починала йому не подобатись.

— Зрештою, — змінив тему Кірдан, — я не можу занадто засуджувати Феанора, котрий, втративши батька, втратив від горя розум. Фінве й мене вважав занадто повільним та розсудливим, а вже ота трійця — Ольве, Ельве та Ельмо швидкістю розуму завжди нагадувала мені мудрі дерева, котрі живуть в Східному Белеріанді. Звісно, що вони не змогли домовитись — Ольве та Феанор. Тут ходили ріжні чутки, дуже лихі чутки, але кілька Еldrim, котрі їх розповсюджували, виявилися прищепленими. Опісля того ми почали дуже обережно ставитися до історій про Еtyangoldi, і намагаємося відріжняти правду від лжі. У мене є лист князя Фінголфіна, написаний щиро і правдиво. Я довіряю твоєму батькові, молодий воєводо, він дуже нагадує мені Фінве — обличчям і не тільки… Шкода, що не довелося побачити, яким був Феанор…

— Дуже схожим, — мовив Фіндекано стиха, — і в той же час — зовсім інакшим.

— Тож нині я знаю правду про події у Валінорі, до того ж мені довелося послухати цей неймовірний витвір отого вашого співця… Маглора Феанорінга. Мені співав «Нолдоланте» Фінрод, князь Нарготронду, співав на квенья, і тут таки перекладав на синдарин… Коли він закінчив — я плакав. І за нещасними Телері, і за вами усіма… Це дуже смутна історія, сину Фінголфіна… І я запевняю тебе, що, незважаючи на все мною почуте, Кірдан Корабел буде союзником Великого Князя Нолдор в боротьбі проти Морока, котрий і є причиною всіх бід.

Кірдан припрохував гостя пожити в Егларесті, але Фіндекано вирішив виїхати до Віньямару якнайшвидше. Нінуінон, хвала Богам, не прийшов до нього з викликом, з чого Нолофінвіон лише зрадів. Не вистачало йому понівечити приятеля князевої родички, щоб розбурхати хвилю чуток, яка тільки-но пригасла.

Наказавши воїнам збиратися, молодий Нолдо вийшов до саду. Йому сподобався Егларест, і княжий палац, овіяний морськими вітрами… Нині вітер з заходу неначе ніс на крилах пахощі валінорських садів… Це розчулювало… Але постійно жити тут, і дивитися на захід з підсвідомим почуттям чого? Жалю? Провини? Туги? Ні, краще вже лісовий Дор-Ломін, або тумани Гісіломе.

— Вельможний князю Фінгоне…

Панна, з якою він танцював цієї ночі… Висока зграбна Телере… Дуже дивно — серед цього народу мало високих. Сукня кольору розтопленого срібла… Такі ж очі під вигнутими бровами. На свій сором, він майже не дивився на панну під час танцю, і нині ледве її пізнав.

— Мене звуть Ласселанте…

Імені не спитав теж… Однак… Ласселанте… Ах, ну певне… Посестра тієї… Gwatel…

— Мені потрібно з вами поговорити…

— Ваша gwatel, панно, могла б прийти попрощатись сама. Що ви можете мені сказати? Для чого вона прислала вас?

— Еріен мене не присилала.

Перстеник Тьєлпе на лівиці… Холодний… Холодний, мов лід.

— Ходімо до альтанки, панно. До он тієї, що поруч з водограєм.

В альтаночці тихо і затишно. Столик, на столику ваза з фруктами… Ложе за запонами. Гніздечко кохання… Трохи непризвоїте місце для дружньої бесіди.

— Мені байдуже до призвоїтости…

Панна вимовила це не вголос. Osanwe… Osanwe, що виключає можливість обману.

— Я чекаю, — теж не вголос. Osanwe … Нехай…

— Я знаю, що Еріен кохає вас…

— Кохала, панно…

— Кохає… Нині і вічно. Можливо доріатські панянки і рахують вбитих їхньою жорстокістю юнаків, але це — не телерійський звичай.

— Мила Ласселанте, ваша подруга полишила мене, віддавши заручного персня. А отже…

— Ви не знаєте… Ви нічого не знаєте… Вона не просто кохає вас, ви були для неї всім. Уособленням чести, волі, гордости… Вона писала мені, що ніколи не бачила подібного вам воїна, хоча ми з нею бували в Доріаті і знайомі з воєводами князя Ельве. Еріен схилялась перед вами, як перед посланником Богів, вона вірила, що Вишні прислали нарешті допомогу позосталим Квенді. Вона прагнула помститися за матір — сестру Кірдана розтерзали gauri перед очима доньки, яку мати встигла підсадити на нижню гілку дерева. Сама пані Маев зосталася внизу… Її погибель зробила з моєї ніжної посестри nerwen…

— Це сумна оповідка, панно, але…

— Постривайте… Нещодавно Егларестом та Брітомбаром поповзли лихі чутки, невідомо звідки. Чутки стосувалися народу Нолдор. Ми тут мало бачили Lechind, це були або заїжджі з Віньямару, або мандрівники з Західного Белеріанду. Ми зовсім не знали вас… А оповідки говорили про… Про всі ваші біди у викривленому, злому вигляді. Я не буду переповідати всього, скажу тільки, що говорилося про вас особисто. Фіндекано, воєвода з косами, адже так вас звали у Валінорі, нібито віддав наказ стріляти по жінкам-Телеріе, котрі опинилися тоді в Гавані, і намагалися всовістити князя Феанора та його синів. Вас звинувачували в тому, що ви вбивали жінок і дітей…

— Я читав листа князя Кірдана до племінниці, - безгучно відповів Фіндекано, — там не було таких подробиць.

— Але листа привіз Нінуінон… Наш друг дитинства, якому завжди подобалась Еріен. О, вона ніколи не приймала його залицянь. Саме він оповів моїй подрузі оті подробиці, і світло згасло у неї перед очима. Ви були тим світлом — воно стало тьмою…

— Але чому мені не дали виправдатись?

— Вона занадто кохала вас… Її листи — це пісня кохання… І раптом… Вона дуже шкодувала за тим нерозважним від’їздом потім, коли отямилася вдома. Вона ридала у мене на колінах, вона говорила, що відчуває, як ви згасаєте — день за днем. І ми послали до Ломіону одного певного Квендо з мандрівних Нандор. Він повернувся і оповів, що князь Фінгон є при доброму здоров’ї і навчає своїх воїнів. Якби ви занедужали, Еріен прибула б до Ломіону так швидко, як зміг би мчати її кінь.

Фіндекано ледь усміхнувся кутиком рота. Ласселанте благально склала долоні.

— О, ще хвилинку… Більшість злощасних Квенді, з яких і почалися оці розмови, виявилися прищепленими. Всі вони побували в Ангбанді, а як потрапили сюди — нам невідомо. Можливо — як втікачі, або визволені бранці. Однак розмовам вже було дано хід, і князь Ельве випрохав ваших родичів з Доріату… Та вельможний Кірдан таки вирішив докопатися до істини, і зволив навідати Нарготронд. Князь Нарготронду — напівТелеро, вельможний Кірдан довіряв йому. З Нарготронду вельможний повернувся сумним, але погідним. Він зібрав всіх нас, оповів правду і заборонив пліткувати лихе про Вогненооких…

Фіндекано перервав osanwe і подивився на панну приязно. Ласселанте була гарною посестрою, не кожна панна задля подруги наважилася б на таку розмову.

— Я благаю вас, — вимовила дівчина, — пробачити Еріен. Вона не так винна, як здається…

Нолофінвіон чомусь згадав, як Руссандол відправив брата на порубіжжя… «Я навідаю тебе, коли зможу пробачити…» Але ж тут — зовсім інше… Це не те, що пробачити провинному брату… Пробачити Турондо його відхід з Неврасту… Пробачити Куруфінве нерозумні виходки… Фіндекано не міг забути того чорного провалля, в якому жив опісля від’їзду Еріен.

— Ви не зняли заручного персня, — стиха сказала Ласселанте, коли мовчанка затяглася, — о, про гордість Вогненооких ходять легенди, але — милосердя, вельможний Фінгоне… Пощадіть Еріен — вона бажає викупити свою провину… Якби вам хтось надав можливість виправити власні похибки — ви б зраділи, неправда ж? Дайте ж таку можливість їй!

— Мила панно, — озвався Фіндекано врешті, - я дійсно хотів би викупити свою провину. Я маю на увазі Альквалонде. Там не було жінок і дітей, були лише лучники — Ольве Альквалондський, опісля того, як відмовив князю Феанору в кораблях для переправи, виставив біля них охорону. Слушно виставив, як виявилося потім. Нолдор, котрі пішли на штурм, осипали стрілами… Ми надбігли пізніше, і спрацював інстинкт: захищай своїх. Я розкаююсь в зробленому, але що я можу виправити? Дати загиблим від моїх стріл нові hrоа? Над цим владен лише Суддя Намо. Дати можливість їхнім fеа отямитись від перенесеної qualme? Над цим теж владен один лише Суддя… Нічого не можна виправити навіть найщирішим каяттям.

— А як же Оновлена Арда? — спитала Ласселанте розгублено, — хіба ви не для того ведете війну, щоб знищити Морока, а з ним — причину власних бід?

— Ви — розумна і добра, — лагідно мовив Фіндекано, — передайте своїй gwatel, що я не тримаю на неї зла. Але — не склалося… Я згадуватиму її лише добром — мій осінній дар у вінку з пізніх зоряниць. Я вдячний і їй — за тінь еstel, і вам — за щирість. Ідіть, панно… Вийдіть першою, я не хочу, щоб нас побачив якийсь Нінуінон і оповів про наші рекомі заручини всьому Егларесту.

— О, я могла б покохати лише Нолдо, — сказала Ласселанте стиха, — напевне…

— З прокляттям не жартують, панно…

— Я трохи зрозуміла вас, і не боюсь прокляття. Я передам Еріен ваші слова і добрі побажання.

Дівчина нечутно вислизнула з альтанки. Фіндекано вичекав з півгодини і теж пішов геть.

Він виїхав з Егларесту цього ж дня. Еріен попрощатись не прийшла. Серед тих, хто проводжав вельможного гостя, не було і Ласселанте.

Фіндекано не поспішав покидати Віньямар. Йому не вистачало палантиру, що став уже звичним способом спілкування, тому, поміж Ломіоном та Віньямаром весь час снували гінці. Прибула залога з тих Нолдор Ломіону, котрих привабила можливість жити біля моря. За воїнами тягнувся обоз з жонами та дітьми. На спорожнілих вулицях колишнього стольного граду Туракано знову задзвенів сміх.

Княжі охоронці потішалися над Алмареа — його наречена, красуня — Нолде, втомилася очікувати на нього в Ломіоні і теж примчала до Віньямару. Панна Еленіель, як більшість дів-вигнаниць, була войовничої натури, і, якщо не брала меча до рук, то лише з упевненості в своєму meldo, який мав її обороняти. Синьагіл, опісля поїздки до Егларесту, у вільний час блукав по берегу з флейтою в руках і мав такий очманілий вигляд, що позосталі одразу ж вичислили причину недуги і вгадували лише ім’я панночки, котра приворожила до себе цього ніжного юнака.

Підійшли два загони лучників Телері з війська Кірдана. Їхні cani — Ейтель та Кельвон — принесли листа від Кірдана, в якому той сповіщав, що незабаром надішле ще й третій загін.

Cano третього загону була вона…

Фіндекано спочатку відчув лише глухе роздратування. Він намагався не звертати уваги на ту вуглинку почуттів, що тліла під попелом болю. Розлучилося двоє закоханих, що ж — буває… Але так переслідувати…

Та Еріен не наближалася до нього. Однак, він все одно бачив її щодня: коли снідав і обідав зі своїми cano, коли робив обхід становиськ Віньямару, коли навчав лучників… Ант, котрий давно вивчив всі порухи серця свого названого батька, нетямився від люті — ница gwartie не дає спокою тому, кого трохи не вбила.

Нарешті Ант не витримав. Він зустрів cano Еріен на просторому майданчику для навчання воїнів, і виголосив промову, котра так і сочилася отрутою. Він назвав її зрадницею, злою і лиховісною пособницею Моргота, і запропонував забратися з Віньямару, доки не сталося лиха.

— Ти аж так ненавидиш мене, Анте Доронінгу? — спитала Еріен, ніби й не почувши злих слів.

— Ненавиджу, — аж прошипів Ант, — тому і говорю тобі — еgo[171]!

Новина облетіла Віньямар — cano Еріен викликала на двобій княжого зброєносця. Вони билися до першої крові за містом, на морському березі, а свідками тому були Алмареа та телерійський cano Ейтель. Ант бився на відчай душі, свідки говорили потім, що він бився з бажанням убити. Панна була стриманою — першою поранивши Анта, вона запропонувала покінчити справу миром. Але Доронінг лише засміявся і знову змахнув клинком…

З місця поєдинку їх привезли непритомними — обох. Фіндекано вирішив не заходити до шпиталю, пославши туди цілительок. Потім таки не витримав — зайшов.

Біля ложа Еріен було розгорнуто ширму. Вона ще спала. Ант, котрий вже отямився від чародійського сну, мовчки дивився в стелю.

— Що це ти накоїв, yonni? — спитав Фіндекано.

— Я все одно її уб’ю, — сказав Ант, — не зараз, так потім.

— Дитя моє, - мовив Фіндекано лагідно, — ти уже зовсім дорослий Еdel… Я хотів оголосити офіційно про твоє всиновлення, всиновлення з правами успадкування, yonni, на той випадок, якщо я загину бездітним. Це велика честь — стати спадкоємцем Другого Дому і князем Дор-Ломіну. Однак, нині, я мушу відправити тебе до родичів Нандор, в Доріат, щоб запобігти оцим сутичкам, які… Ти стаєш, синку, зверхнім і лютим, наче тебе виховував не я, а хтось з Шаленої Трійці Феанаріонів.

— Аtarinya, — прошепотів юнак, — мій аtarinya… Живіть вічно — мені не потрібен Дор-Ломін. Одружіться з чорнявою гордою Нолде, нехай вона народить вам синьоокого сина… Я буду його охоронцем, захисником, щитом… Тільки проженіть геть цю Телере, негідну вашого погляду. Вона ж трохи не вбила вас…

— Те, що нас не вбиває — робить сильнішими, — всміхнувся Фіндекано.

— О, так говорить Високий, говорить з тим усміхом, з яким, певне, дивився Морготу в лице. Але я не бачу зв’язку між певною дівою, і цими словами…

— Я став сильнішим, yonnі, переживши чорну тугу. А тепер я вчусь пробачати — і ніяк не можу навчитися. Однак — носити в серці зненависть зле… Ти маєш це зрозуміти, Анте Доронінгу…

— Я ненавиджу орків — це теж зле?

- Їх не треба ненавидіти — це лише злощасні тварини, з яких Мелькор поробив потвор. Їх треба знищувати, холоднокровно і безжально, бо помогти їм знову стати тим, чим вони були до чорного чародійства, ми не в змозі. І тим більше — не можна ненавидіти своїх, тих, хто оступився, або помилився. Я бо теж колись помилився — і ця помилка стала моїм прокляттям.

Ант відвернув голову. Тоді спитав стиха:

— Коли накажете збиратись, мій батьку і князю?

— Куди збиратись, yonni?

— До Доріату…

— О, ти хочеш їхати, отже не зрозумів мене.

— Я зрозумів, я винен, і маю понести покарання. Найбільшим покаранням для мене є розлука з вами.

— Хіба я служу Морготу, що маю спричиняти біль? Ти зрозумів мене, а отже примиришся з cano Еріен.

— Ви все ще кохаєте її, аtarinya…

— Ти сказав…

Ант зітхнув.

— Я, — вимовив, — віднині берегтиму Еріен Ненаратіоні як рідну сестру. Якщо тільки вона може дати вам щастя, то вона є дорогоцінністю для Анта. Але вона все одно — лиха.

— Ти все таки ще дитя, Анте, — мовив Фіндекано лагідно, — і я люблю тебе, мій срібноволосий сину.

Він пішов зі шпиталю, так і не зазирнувши за ширму. Але чомусь тихий усміх повернувся на задумливе личко cano Еріен.

Примирити закоханих намагалося все військо. Алмареа зі своєю нареченою затіяли цілу змову з метою зоставити князя Дор-Ломіну наодинці з cano третього загону. Змова не вдалася, а Фіндекано зрозумів, що час повертатися додому.

Він уже називав домом Ломіон з його садом і замком з сірого каменю. Віньямар продовжував заселятись рибалками-Телері, пояс сторожових веж протягнувся побережжям до самої затоки Дренгіст, залога залишалася у надійних руках — з Ейтель-Сіріону прибув давній приятель Еркассе, котрий став зразковим воїном. Саме його князь Нолофінве призначив начільником оборони Віньямару.

Прощальна учта затягнулася, за звичаєм Ельдар, до ранку. Еріен сиділа поміж Ейтелем та Кельвоном, неуважно слухаючи їхні вірші, присвячені морю. Фіндекано, вже проспівавши не одну пісню, переглядав листи, котрі привіз Еркассе.

Лист від батька з Ейтель-Сіріону… А це ті, що Еркассе забрав в Дор-Ломіні… З Нарготронду — Фінарато знову запрошує погостювати… З Мінас-Тіріту — Артаресто нарешті одружився з панною Сілітіель і навіки став Ородретом. З Дортоніону — Айканаро оповідає про чергову вилазку в степ… З Гімрінгу…

«Мій соколе, побратим шле тобі вітання… Палантир Ломіону показує мені нині тільки твого начільника оборони. Це гідний усякого пошанівку Ельда, але він не може замінити мені тебе.

Тобі сподобалася пісня? Вона про тебе, мій Астальдо, адже ти завжди зберігаєш спокій посеред буревію, і дивишся просто у вічі небезпеці. Як там, на побережжі? У нас поки що тихо….

Тобі шлють вітання мої злостиві і люті менші братики — Макалауре (вкладаю запис нової мелодії для арфи, який він тобі дарує), Амбаруссар — дар від них очікуватиме на тебе в Ломіоні: чудові вовчі шкури, а одна ведмежа — це вже від мене, Карністіро (я ж говорив, що він виправляється) надсилає тобі кольчугу роботи Наугрім, а Тієлкормо — мисливський ріг власної роботи.

Особливі вітання тобі від Тьєлпе — хлопчина цікавиться, як працює перстеник… О, ці мені персні Келебрімбора — якби у мене було дві руки, я б носив їх на кожному пальці, віриш? Перстень з золотою трояндою є корисним особливо — він збільшує силу удару меча, і не тільки… Щось воно виросте з цього онука Феанаро — аби тільки не пострах Середзем’я, як з його батечка.

Збираюся навідати Куруфінве — своїм треба вибачати. Бідолаха і досі сидить в тій дальній твердині. Я вже пересердився на нього — все ж таки я люблю братика Атарінке за золоті руки і за те, що він схожий на батька з обличчя.

Я чув від певних осіб, що ти примирився зі своєю Телере, і вона перебралася до тебе у Віньямар… Я щасливий — ти зміг не тільки пережити розрив, але і привабити панну знову до себе. Всі доріатські витончені Синдар тобі заздритимуть — вони на подібне не здатні.

Еріен мені дуже подобається, тримайся її, друже. І винагороди мене ще одним небожем, доки ми живемо в мирі, оберігаючи порубіжжя.

Як тобі мій почерк? Я вдосконалююся… А ти вправляєшся з мечем щодня?

Панні Еріен — привіт і братній поцілунок. Сподіваюся, вона вже перестала вважати мене рудим втіленням лихої сили. Скажи панні, що Майтімо Руссандол, найзловісніший з поміж Сімки Феанаріонів, таки намалював її портрет у вінку з пізніх квітів, і цей портрет нині теж у Ломіоні. Їй пощастило, що я його не спалив, коли вона тебе покинула — пожалів власної праці.

Майтімо (Маедрос) Феанаріон

Астальдо ніби в яві почув побратимів голос — співучий і насмішкуватий, з ледве чутною тріщинкою… Йому завжди було трохи сумно чути цей голос — як буває сумно дивитись на прекрасну вазу, колись безжально розбиту, а нині склеєну докупи…

Чи варто намагатись відновити стосунки? Чи не будуть вони схожими на оту розбиту вазу?

«Тебе послухати, оtorno, так мені і жити не варто опісля всіх моїх нещасть, — неначе вимовив Майтімо десь поруч, — але ж я хочу жити… До болю хочу — навіть в цьому понівеченому hrоа. Невже ти не можеш пробачити діві її помилку, адже мені ти пробачив навіть зраду…»

Фіндекано підвівся, акуратно склав листи і мовив до Еріен:

— Третій cano, підійдіть будь ласка…

Він звертався до неї, як звертався весь час її перебування у Віньямарі. Неначе до напівзнайомого воїна.

Еріен кивнула своїм землякам і встала з місця. Фіндекано дивився, як вона йде через залу — голова відкинута, підборіддя підняте… Так йшов колись він сам — простягнути Майтімо руку під здивованими і ворожими поглядами.

— Cano Еріен, чи бажаєте ви і далі нести службу?

— Я маю таке бажання, князю Фінгоне.

— Тут, у Віньямарі?

— Згідно наказу, вельможний…

— А як щодо служби у Ломіоні?

— Згідно наказу, вельможний…

— Однак, там ви не будете cano … Я зачислив свого названого сина до особистої охорони. Можу запропонувати вам місце зброєносця, доки ви не зрівняєтесь у вправності з моїми воїнами.

— Я згодна, вельможний…

Алмареа, незносний Алмареа, почувши це, прошепотів до своєї подруги Еленіель:

— О, якби я був князем, і щоб мені заварював quenilas такий зброєносець…

— Тебе не влаштовує, як заварюю quenilas я? — доволі грізно спитала Нолде.

— О, влаштовує, звісно ж влаштовує, кохана… Але я радий за свого cano …

— Я теж рада, бо ти позираєш на цю Телере, немов на глечик з медом…

— Лише безкорисливо милуюся, meldanya… Мої солодощі — це твої ніжні вуста.

— Схоже, що нам час міняти срібло на золото, любий, щоб ти поменше милувався чужими меlde…

— Я згоден… Звісно згоден — і якнайшвидше.

Коли Фіндекано зі своїми охоронцями повернувся до Ломіону, прибуття з ним панни не здивувало нікого. Діви часом бувають дивні, а шляхи їх недовідомі… Просто nerwen задовго гостювала в Егларесті у родичів.

Ант змирився. І зі своїм новим становищем, і з присутністю панни. Він розумів, що йому, дорослому Еdel, служити зброєносцем вже негоже. Місце в княжій дружині, та ще й серед найближчих лестило самолюбству молодого Нандо. А якщо його князь таки вирішив зоставити панну при своїй особі — то він, Ант, теж спробує їй пробачити свій страх за долю названого батька, хоча це і буде важкувато.

А Фіндекано ще не довіряв власним почуттям, не вірив власному серцю, однак кохання його вистояло під буревієм. Еріен приваблювала його нині навіть більше, ніж раніше, як втрачена і раптово віднайдена оздоба, як загиблий приятель, котрий повернувся з чертогів Судді.

Вона приносила йому quenilas і подавала арфу… Вона приводила до ладу його озброєння… Вона стежила за його вбранням, перебравши на себе обов’язки Анта. Говорили вони мало — лише кілька слів, лише з необхідності. Однак, її рука все частіше завмирала в його долоні, мов сполохана пташка. І одного вечора він поклав їй на долоню заручного перстеника.

— Ви загубили його в нашому саду, моя панно, — мовив стиха молодий Нолдо, — чи дозволите повернути?

Вона впала йому на груди з криком, схожим на крик підбитої чайки. І лише тоді він зрозумів, як безжально мучив її весь цей час.

— Meletron… — шепотіла Еріен — меletron… Іnye lе меlnye.

- Іm melet аllen… Пробач, vanimelde…

— О, ти ще просиш пробачення, милий… Я гідна ще гіршого обходження — ти був милосердним зі мною…

— Я поводився, мов огидний орк… Мені страшно дивитись у свічадо — раптом побачу ікла. Я більше не можу мучити тебе…

— Не відпускай мене, meletron, тримай міцніше…

— Я тримаю… Я кохаю… Еріен…

Вістовий, котрий увірвався до покою, опустив очі, побачивши двох закоханих, що приникли одне до одного. Але воїна не зупинив навіть гнівний погляд князя Дор-Ломіну.

— Я прошу вибачення, — вимовив Ельда, — Барад-Ейтель на зв’язку… Великий Князь Нолдор має сказати вам щось важливе.

Фіндекано став біля палантиру, стиснувши руку Еріен. Він не мав сили її відпустити. Але знав, що батько не кличе його надаремне непризначеної години.

— Мій сину, — мовив Нолофінве з чародійської кулі, і Фіндекано знову вдарило оте «сину» без додавання слова «старший», — є тривожні новини. Тільки-но я говорив з Дортоніоном. Вивідачі, на чолі з Айканаро, підібралися трохи не до самого Ангбанду і влаштували там, в Дор-Даеделоті, щось на зразок схованки, звідки можна спостерігати за Чорною Твердинею. Тангородрім останнім часом знову вивергає полум’я, тому їхній ризик є цілком виправданим. І от кілька днів тому вони побачили, як брама відчинилася, і з неї вийшло ороче військо. Не дуже велике, але добре озброєне. Всі тварі мали на собі залізні обладунки й шоломи, а в руках несли залізні щити і величезні списи з широкими вістрями. Ця орда вирушила на північ, синку, а отже — очікуй її біля затоки Дренгіст.

— Обхідний шлях? — спитав Фіндекано, миттєво зрозумівши.

— Напевне… Тварі хочуть увірватися в Гітлум від Дренгісту. Або — можливо — напасти на Віньямар. Однак, Віньямар доволі далеко — швидше за все вони вирушать через Кіріт-Нінніах до Гітлуму, або до Дор-Ломіну. Їх потрібно перехопити у пагорбах, біля затоки. Я не можу тобі дати зараз воїнів, синку — можливий ще один удар: по твердинях Порубіжжя.

Фіндекано згадав про себе недобрим словом брата і його білу мрію… Дружинники Туракано — ось кого не вистачало в цій халепі.

— Я впораюся, — мовив він, — вишлю вістових до Віньямару і до Егларесту.

— Фінарато передав князю Кірдану палантир, — сказав Нолофінве, — останню кулю з семи. Її подарував Кірдану твій Руссандол — на моє прохання. Оскільки нині Віньямар є лише заставою, то нехай куля буде у Корабела. Май це на увазі — він пришле військо, якщо в цьому буде потреба.

— Я впораюся, — повторив Фіндекано, — Телері Кірдана поки що легко озброєні. Я займуся цим — пізніше. Але нині — нема чого кидати їх на орочі списи. Я візьму свою кінноту — залізу Ангбанду не подолати магтанову сталь.

— Синку, — мовив Великий Князь ніжно, — я люблю тебе… І відпусти свою панну — ти стис їй руку неначе руків’я меча. Я радий знову бачити Еріен Ненаратіоні. Коли вже золотий перстеник заблищить на ніжній рученьці панни, синку?

— Опісля битви, — сказав Фіндекано, — наступного ж дня.

Еріен раптово обвила його шию руками. Просто перед палантиром, з якого на них дивився крижаний князь. Дивився з болісним усміхом, поглядом, повним любови. Потім палантир згас.

Фіндекано послав до Неврасту гінця і попередив Кірдана. Князь Фалатрім вже освоївся зі своїм чародійським каменем, і теж виставив біля нього варту. Він запевнив Фіндекано, що, в разі чого, підмогу буде вислано негайно, а військо він приведе в стан бойової готовності просто зараз.

Наступного дня вулицями Ломіону промчала кіннота Дор-Ломіну, озброєна списами й короткими луками. Новий зброєносець князя Фінгона скакав з ним поруч, по ліву руку. Сяюче волосся nerwen заплетене було в дві коси від скронь.

Затока Дренгіст пробудила у Фіндекано сумні спогади. Лосгар був зовсім поруч, десь тут лежали на узбережжі обгорілі кістяки кораблів-лебедів. Цим шляхом Феанаро вів свою частину рушення, кваплячись врятувати свою душу, а замість того — погубивши її.

Кінні вивідачі розсипалися по пустельному берегу. Нолофінвіон виїхав на узвишшя і подивився через пролив, на Араман. І не побачив нічого, окрім туману.

— З того часу, як ви прийшли в Ендоре, — почув він тихий голос зброєносця, — західний берег укрився туманом, немов завісою. Звідти не було жодного корабля, і туди не допливав жоден з кораблів Фалатрім.

— Схоже, що за нами зачинили двері, - гіркувато всміхнувся Фіндекано, — мій зброєносцю, ви вже не зневажаєте Нолдор, проклятих Богами і судьбою?

— Мені пече це так, як і вам, — озвалася Еріен, — коли ми станемо одним і духом, і тілом, тавро вигнанців відзначить і мою душу. Легко кохати безгрішного Айну, та я навчилася любити Нолдо, проклятого Богами… Щоправда, це трохи не коштувало йому життя…

— Я не говорив про це Ласселанте…

— Але я отримала листа з Гімрінгу — перед вашим приїздом до Егларесту.

Еріен вийняла зі шкіряної сумочки невеличкий аркуш, складений вчетверо.

— Ваш друг, — сказала, — був таким люб’язним, що прислав з листом вістового, не довіривши його мандрівному Еdel.

«Панно князівно, — прочитав Фіндекано слова, написані знайомою рукою, — Вам шле вітання Маедрос Феанорінг, князь Гімрінгу. Мені відомо, що Фінгон, князь Дор-Ломіну, незабаром прибуде до Вашого дядька на перемовини. Я знаю, що Ви повернули йому персня, знаю і чому повернули… Але Ви мусите зрозуміти — вина в тому, що сталося в Альквалонде, тільки моя. Фінгон рятував моє життя, можливо — надаремне. Навіть Моргот визнавав, що з мене ніколи не вийде нічого корисного, а лише самий клопіт.

Мила панно, Астальдо трохи не вирушив до чертогів Судді, охоплений чорною тугою. Його сила духу неймовірна — те, що він страждає, помітив лише зброєносець Ант. Брат видужав, але не зміг забути Вас: він носить на серці Вашого перстеника, а Ваш образ — в своїй душі.

Я знаю, що Ваш родич побував у Нарготронді і дізнався всієї правди про біди Нолдор. Він знайшов в собі сили зрозуміти, то може і Ви… Ми, Нолдор з Валінору, горді до безумства — мій брат ніколи не всміхнеться до Вас першим. Але я прошу Вас — пощадіть його… Я ніколи не просив пощади, і зневажаю жалість, однак нині прошу не за себе. Я знаю, що Ви є розумнішою за дів з Доріату, яким втішене самолюбство заміняє кохання.

З повагою — Маедрос з Гімрінгу, який був вашим добрим приятелем під час Дагор Аглареб.

— Майтімо не повинен був… — вирвалося у Фіндекано, — то це через нього ти терпіла мою жорстокість?

— Я носила цього листа на серці, - мовила Еріен, — і перечитувала щовечора. Він гоїв мою душу, зранену крижаним поглядом коханого, якого я відштовхнула.

— Він зробив нам срібні персні, то хай же зробить і золоті…

— О, нехай…

Фіндекано ще раз подивився на туманну завісу, котра укрила Аман Благословенний, і мовив до Моретінде:

— Рушаймо, конику… Пізно сумувати.

Моретінде пирхнув, погоджуючись. Валінорський вороний вже звик до Ендоре і не бажав собі іншої долі.

Десь на шостий день стояння біля Дренгісту невеличкого війська Фіндекано, до табору примчались з північного боку заливу вивідачі на змилених конях.

— Орки! — видихнув Синьагіл, зіслизаючи на землю перед своїм cano, — йдуть сюди, в обхід затоки!

— Отже — на Дор-Ломін, — мовив Фіндекано, — скільки тварей?

— Вдвічі більше, — озвався другий вивідач, Елеммакіл, — по двоє на кожного Ельда.

— Впораємося, — кинув Фіндекано, — вони вас не завважили?

— Ні…

— Сурми, Алмареа! — мовив Фіндекано до приятеля, котрий сяйнув усміхом в передчутті битви, — підіймай кіннотників!

Він розділив своє воїнство на два загони, і командувати другим загоном призначив Синьагіла. Орки могли пройти сюди єдиним шляхом — огинаючи затоку. Кіннота мала заатакувати їх ще на марші, не давши розвернути стрій. Заатакувати з двох боків одночасно.

Був, звісно ризик, що орки не повернуть на Дор-Ломін, а вирушать далі, до Віньямару. На цей випадок Фіндекано зоставив на березі Дренгісту кілька відчайдухів, котрі мали заманити тварей саме до цього проходу.

— Тільки не дуже грайтесь, — попередив Фіндекано Алмареа, якому і доручив цю небезпечну справу, — Синьагіл говорив, що у них, нібито, немає лучників, і вовчих вершників він теж не бачив — сама тяжкозбройна піхота. Але все одно — стережіться.

— Авжеж, — мовив Алмареа бадьоро, — ми зладнаємо.

Тварі охочіше мандрували вночі, аніж вдень, тому біля місця засідки з’явилися вранці наступного дня. Пагорби зустріли їх тишею і пташиним співом. Передові — молодняк в шкіряних нагрудниках, обшитих залізними бляшками, раптово зупинились, вражені побаченим.

Просто на березі заливу стояло гарнесеньке біле шатро. Біля нього потягували з кухликів якийсь напій кілька квенів. Один з них награвав на довгій свистілці. Весело тріскотіло вогнище. Квени насмішкувато роздивлялися прибулих, навіть не полишивши кухлів. Зброї при них не було видно.

— У нас гості, Мірімоне! — сказав високий квен з нахабнючими світлими очима, — вони втомились, напевне.

— Ми можемо запропонувати їм перепочинок, — лагідно мовив другий, — і філіжаночку quenilas…

— О, а тоді — приємна розмова і музикування. Ви на чому граєте, панове? Арфа, флейта? Може — віола?

Командуючий орками в залізному обладунку і в шоломі з шишаком, який пишався начищеними високими чобітьми, аж трохи очманів від такого нахабства. Це був досвідчений вояк, якому воля Хазяїна Вовкулаків дарувала довге життя. Здоровань пам’ятав першу війну в Белеріанді, і знав з досвіду, що квени добре б’ються, але тільки тоді, коли їх затиснути в кут.

Ці квени, котрі з’явилися тут нещодавно, були іншими — лютими і нещадними мов шершні. Вони нападали першими, чого ніколи не робили срібноволосі, вони билися холоднокровно і виважено, вони ніколи не здавалися в полон з власної волі — Мелькор, Хазяїн Орків, котрий знову оселився в північній твердині, щедро винагороджував за кожного заморського квена, якого вдавалося живим довезти до Ангбанду, але мало кому доводилося отримати цю винагороду, а найголовніше — вони не знали страху, і вмирали з зневажливим усміхом на вустах.

Біля білого шатра сиділи саме такі квени — квени з-за моря. Командир орків хотів їх порахувати, але збився з рахунку на третьому… Його вістовий, мала волохата проноза, показав п’ять розчепірених пальців, за що і отримав по шиї — не буде дуже розумним.

— Алмареа, а може вони співають? — озвався ще один з квенів, — о, давайте зведемося на ноги і привітаємо гостей ніжною піснею…

Квени легко підхопилися з розстелених плащів. Ватаг орків лихоманково мислив — ця компанія є неозброєною, отже відпочиває тут, а не стереже заставу. Наказ ватагові був цілком визначений — він неначе вогнем був випалений в його мізках. Пройти обхідним шляхом до краю, що зветься Дор-Ломін, зрівняти все з землею, напасти на місто Ломіон… Ще в мозок командуючого чужа воля неначе вплавила обличчя заморського квена, якого будь-що потрібно було взяти живим… Звали того квена Фіндекано — воєвода з косами. Командувач знав, що цей вкрай знахабнілий квен позбавив Хазяїна улюбленої забавки — викрав цінного полоненика просто з зачарованого схилу Тангородріму.

Командувач якраз збирався пошукати в цих пагорбах проходу на східний бік… А отже — цих квенів не можна було випускати звідси — вони попередять про напад. А якщо взяти їх живцем і відправити до Ангбанду? Ще одна заслуга, можливо — винагорода… Щоправда, командувач знав, що за всяку самостійність у рішеннях можна було отримати швидше покарання, аніж винагороду. Однак тут небезпеки начебто не було. Тим більше — квени, дійсно чи-то вигукнувши, чи-то проспівавши щось, дзвінке і малозрозуміле, вже мчали щодуху до неблизьких пагорбів.

— За ними! — рикнув командувач. Він побачив прохід поміж пагорбами, куди і бігли квени, покинувши шатро, кухлики, і ще якісь блискучі речі, на які одразу ж накинувся молодняк.

Командувач швидко відновив лад кількома ударами нагая, і повернув колону на схід. Молоді орки в легшому озброєнні вже неслися по сліду квенів немов гончі пси. За ними трюхикали інші — залізні обладунки, які командувач звелів вбрати, коли побачив затоку, що значилася в наказі, значно стишували хід.

Дурні квени, котрі надумали відпочивати на бережку, самі виведуть його, командира Гирха, до отого їхнього Дор-Ломіну. Вони легкі на ногу, але і молодняк є невтомним… Хазяїн Орків дбає про тих, хто дожив до служби у війську, даруючи силу і швидкість, а найбільше гідним — довге життя, і навіть безсмертя… Молоді орки заженуть квенів до повного знесилення, а вже тоді… Гирх шкірився на бігу, уявивши собі приємні розваги на привалі сьогодні ввечері. Він буде обережним — квени помандрують на північ живими, однак вечір буде для них довгим… Дуже довгим.

Пагорби наближалися, а відстань поміж квенами і погонею поволі скорочувалася. Ось один з квенів зашпортався і впав — молодняк завив від радощів. Квен не міг піднятись — пошкодив ногу… Однак його одразу ж підхопив на спину другий, і вирівняв біг.

Дурні квени, ой дурні… Жоден орк не зупиниться підібрати пораненого, чи того, хто відстав. І тим більше не стане тягти його на собі в виду власної погибелі. Той, хто несе зайвий вантаж — знесилиться першим…

Тим часом вивідачі Нолдор вже майже досягли пагорбів. Алмареа дихав важко і розмірено — Кінгарон, один з княжих лучників, був, ніби і легким, однак…

— Як ти, брате? — спитав Мірімон, котрий біг поруч.

— О, я тримаю швидкість, не бійся, тримаю…

— Вибачте, — прошепотів Кінгарон. Лучник трохи не плакав — він розумів, що через нього Алмареа поволі стишує біг.

— Добре, що у тварей лише списи, — видихнув ще один з втікачів, Олореа, — принаймні над нами не свистять стріли.

— Cano Алмареа, — третій воїн, Сіллон, порівнявся з ним, — давайте, я понесу Кінгарона… Ви знесилюєтесь…

— О, нам не можна зупинятися… Давай, друже… Вже недовго.

Алмареа не лихословив вголос лише тому, що вважав себе особою витонченою і вихованою. Все йшло за планом, і тут Кінгарон потрапив ногою поміж двома каменями… Воїн, звісно, не винен, однак… Одна надія на власні ноги.

— Проб’ємося, — пробурмотів він, наддаючи швидкості, - у мене весілля призначене на Середину Літа. А тому мені пощастить…

Ось вони — два пагорби, порослі лісом… Поміж ними — прохід, єдиний в цьому ланцюгу горбів…

— Швидше, Нолдор! Ми живемо поміж Мандосом і Ангбандом! Нам не можна ні здаватись, ні гинути…

Кінгарон зітхнув, наче схлипнув… Він не просив, щоб його залишили, знав, що Алмареа ніколи цього не зробить. А як же не хотілося стати причиною погибелі веселого сурмача, улюбленця всього війська…

Орочий загін втягувався в прохід, мов довга змія… Ці тварі йшли якоюсь подобою колони… І озброєння… Алмареа пригадав оповідки Лаіквенді зі Східного Белеріанду, що, під час Першої Війни, орки також були озброєні до зубів. Певне, Хазяїн Вовкулаків кинув тоді у бій рештки відбірних частин, те, що збереглося опісля Війни Стихій. Опісля тієї битви орки обходилися шкіряними нагрудниками…

— Все вдосконалюється, — пробурмотів сурмач. Він знав, що з пагорбів на них дивляться сотні очей. Там його князь, відважний Фіндекано… Там — брати по мечу… Там рятунок… Калинове вино, співи при світлі Ітилю, солодкі вуста красуні Нолде… Всього цього його хочуть позбавити гидкі волохаті мавпи, обвішані залізяччям…

Алмареа ще раз озирнувся. Тварі вже були близько — вони вили і вимахували списами. Але не метали ті списи, видно хотіли захопити живцем необережних відпочивальників.

— Звертаємо! — крикнув він, — на пагорб, Ельдар!

Орки загиготіли — вони-то звикли до гір. На рівному місці Ельда мав можливість втекти від погоні, але не на крутосхилі.

Та з-за дерев виступили тіні в сірих плащах… Туманні привиди Гісіломе. Лучники-Нолдо, чиї стріли з наконечниками магтанової сталі пронизували залізні обладунки наскрізь…

— По нечисті з Ангбанду — стріляй!

Передніх легкоозброєних орків наче віджбурнуло назад… А стріли летіли з обох боків вузького проходу, вражаючи насмерть.

Командир Гирх, однак, прихитрився зостатись в живих. Він горлав, щоб підняли щити — і його почули. Дивлячись злющими очицями на сяючий синім вогнем наконечник стріли, котра пройшла наскрізь його власний щит і застрягла перед самим його носом, Гирх таки зібрав докупи решту колони, і тварі, під захистом щитів, почали відступати до Дренгісту.

— Кіннота! — раптом заверещав вістовий, — більше, ніж п’ять! Багато!

З обох схилів мчали вершники, і коні їхні наче пливли в повітрі… Кіннота врізалася в колонну піших, і почалося побойовисько. За конниками бігли лучники, стріляючи на бігу.

— Арда! — кричав воєвода в високому шоломі, і меч його безпомильно знаходив ворога, — Оновлена Арда!

Гирх клацнув іклами — він пізнав обличчя, яке впечатали в його розум. Дві чорні коси, перевиті золотими стрічками, звисали з-під шолома завзятого кіннотника. Ватаг орків зараз радо б утік з поля вже видимо програної битви, але наказ Хазяїна гнав його вперед.

— Нолдор, відваги! Скинемо тварей в море!

Гирх пробивався до воєводи, не зважаючи на власні рани. Його тілом керувала чужа страшна сила. Ця сила тримала його при житті, і вона ж допомогла йому вдарити воєводу квенів списом в груди, аж той не втримався, і злетів з коня.

В першій війні орочі списи легко рвали кольчуги срібноволосих квенів. Гирх завжди вважав, що тільки зброя, виготовлена згодом отими бороданями з підземель, порятувала тоді гостровухих. Однак, воєвода з косами вже стояв на ногах. Кольчуга витримала удар — квен був живим, і навіть не пораненим.

Гирх штурхав списом на відчай душі… Квен спритно ухилявся, і, якоїсь хвилини, його клинок перерубав ратище Гирхового списа. Ще один кіннотник-квен рвався до місця двобою, розвалюючи мечем орочі голови разом із шоломами. Але отримав по голові Гирх не від нього, а від квена-піхотинця, який огрів його не мечем навіть — луком.

Гирх гримнувся на землю. Піхотинець перескочив через нього і підбіг до воєводи.

— Еріен, — сказав Фіндекано суворо, — я ж наказав тобі залишитись на схилі під час атаки…

— О, мене виштовхнули сюди наступаючі, - мовила nerwen з усміхом, — тільки випадковість, мій князю…

Ант пробився нарешті, і зупинився поруч, охороняючи… Кіннота вже прокотилась далі, женучи тварей назад до Дренгісту. А ось і Моретінде йде до господаря, пирхає і переступає через вбитих.

— Мені за спину, зброєносцю! — скомандував Фіндекано, сідаючи на коня, — тебе не можна полишати саму ні на мить…

— Я і не хочу залишатись сама, — приніс вітерець тиху відповідь, — не хочу, cano!

Напівмертвий Гирх лежав на землі, і хтось інший дивився його очима, душачись злобою і зненавистю. Потім чужа воля покинула розум орка, і той помер, дивлячись в хмарне небо Гісіломе, дивлячись в небо вперше і востаннє в своєму довгому житті.

Останніх орків добили вже біля моря. Фіндекано довго роздивлявся мертвих тварей — вони були якимись іншими, і вже значно менше нагадували мавп. Ледь зменшені щелепи, носи виступають вперед, лоби більш опуклі… Морди посвітліли — від темного до брунатного відтінку, і шкуру на них вже можна було назвати шкірою. Ці морди, а радше — вже обличчя, були страхітливою пародією на лице квенді. Волосся на тілі теж стало значно менше, тварі вже не мандрували босоніж, а мали на ногах якесь неоковирне взуття. І одяг змінився — став більш підігнаним по фігурі. Орки явно вдосконалювались — а може їх вдосконалювали. Фіндекано підкликав Анта і спитав у нього:

— Yonni, ти часом не знаєш — у Ломіоні є хтось з Пробуджених?

— Пробуджений є навіть серед лучників, — відповів Ант, — це Синда на ім’я Тіліс. Він вступив до війська ще під час Дагор Аглареб.

— Я хочу поговорити з ним, Анте… Під час нічного відпочинку.

— Я знайду його.

На березі Дренгісту запалали вогнища, і виник табір. До відпочинку ще було далеко — збирали поранених, готувались ховати загиблих. Фіндекано раптом замислився — чому Ельдар якось одразу вирішили, що поховання має бути вогняним. Ще там, у Валінорі, коли ховали Великого Князя Фінве. Розуміння спливло з глибин підсвідомості — ховати мертвих у вогні почали Пробуджені, щоб тварі не знущались над тілами воїнів.

Князь згадав про Алмареа та його вивідачів. Їхній шалений біг спостерігали, затамувавши подих, всі Квенді, спостерігали, знаючи, що не мають права стріляти без команди, навіть, якщо орки перед їхніми очима розірвуть беззбройних Ельдар на шмаття. Алмареа пощастило — принаймні, тієї миті. Потрібно було його знайти.

Сурмач віднайшовся у похідному шпиталі — Алмареа пив настій з медом під наглядом цілительок. Молодий Нолдо був у веселому настрої — бій виграно, життя прекрасне, і навіть нерозумний Кінгарон, котрий так підвів його, вже спить цілющим сном, і завтра прокинеться здоровим.

Слова подяки — єдине, чим міг винагородити його Фіндекано за таку самопожертву. І пообіцяти, що зробить золоті перстеники на їхнє з Еленіель весілля. Алмареа розквітнув усміхом — він і не мріяв прохати про це вічно зайнятого друга і повелителя. Полишивши приятеля, Фіндекано пішов туди, де на розстелених плащах лежали мертві — рахувати втрати.

Загинуло, завдяки раптовому нападу, небагато Ельдар, але всі вони були близькими і милими серцю. Князь Дор-Ломіну намагався думати про безсмертя, і про зустріч в таємничих чертогах, однак перед очима постала постать Судді, його грізний голос — і сум огорнув Нолдо, якому залишалася лише ота безнадійна еstel, що Вишні таки зрозуміють їхні наміри, і їхні намагання.

Коли він повернувся до свого вогнища, то на нього вже очікував Синда-лучник, котрий назвався Тілісом. Фіндекано тут-таки пригадав його — цей Квендо служив у війську навіть не з Дагор Аглареб, а від заснування Ломіону. Власне — він був першим Синда, котрий виявив таке бажання.

— Ви хотіли бачити мене, мій князю? — спитав Тіліс тихим розважним голосом.

— Так, воїне, — мовив Фіндекано, — я хотів би запитати вас, чи не побачили ви чогось дивного в орках з цього загону.

По дорозі Фіндекано вже запитав про це кількох Ельдар, і вони здивовано подивилися на свого воєводу: ну орки і орки… Бачили, мовляв, всяких…

— Я вже стикався з подібними, — відповів Тіліс, — і до Війни Стихій, і в Першу Белеріандську… Можливо — це якесь окреме плем’я, не дуже численне… Можливо — подальший плід чародійства Морока, або Саурона, бо під час Першої Війни саме він хазяйнував в Ангбанді. Вони розумніші, зліші і організованіші. Озброюють їх краще, ніж основне військо, і посилають туди, де потрібно хоч трохи думати головою. До Війни Стихій мені доводилося бачити і ще більш розумних тварей — майже білошкірих, менш волохатих. Ці були найжахливіші — якщо звичайні орки дивляться на полонених як на харч, і розважаються їхніми муками, то ці вже були розумними настільки, що бажали наших nissi.

— Не зрозумів…

— Вони оскверняли наших дів і жон, поєднуючись з ними тілами. Оскільки у тварей відсутнє fеа, то про поєднання душ не могло бути і мови. Але бідолашні nissi, навіть, якщо їм вдавалося вціліти…опісля… помирали просто від огиди.

Фіндекано з хвилину обмірковував почуте. Воно дійсно було настільки огидним, що його трохи не знудило. З’єднання тіл без поєднання душ… Проти волі ніsse… На таке дійсно міг наважитись лише орк, та й то якось особливо оброблений Морінготто.

— А під час останніх воєн ви не бачили подібних… істот?

— Ні, мій князю… Тварі, подібні сьогоднішнім, воювали у Східному Белеріанді… Я був тоді серед Нандор Оссиріанду — вивчав душу лісу. Вони теж були добре озброєні — стріли лісових Еldrim не пробивали їхні обладунки. Нам тоді допомогли живі дерева, пастирі лісів.

— Живі дерева? Я думав, що це легенда…

— Ні, вони дійсно існують і дружать з Лаіквенді. Якби не вони — нам довелося б розділити долю князя Нандор Денетора. А оті… істоти, про яких я вам говорив, майже всі були винищені під час Війни Стихій. Принаймні, такі чутки кружляли Белеріандом. Опирались вони люто — в хоробрості їм не відмовиш. Особливо, якщо врахувати — хто бився в тій війні проти лиха з Утумно і Ангбанду.

— Ви сказали — майже?

— Я думав, що і тварей, подібних сьогоднішнім, більше не існує, однак…

— Я вдячний вам, воїне Тіліс, ви дали мені привід для роздумів.

Тіліс граційно звівся на ноги:

— О, якби наша розмова була більш витонченою, і приємною для обох, мій князю… Такі огидні речі були б не гідні і спогаду, однак, обставини…

Фіндекано дійсно довго обдумував почуте і зробив висновок, що занадто насолоджуватись перемогою не випадає. Тварі з Ангбанду мали неприємну властивість змінюватись — щоразу Ельдар атакували інакші орки, не схожі на попередніх. Ті орки, котрі вбили Аракано, були схожі на лютих мавп і мали приблизно стільки ж розуму. Орки, з якими Ельдар билися в Дагор Аглареб, відріжнялися від своїх попередників приблизно так, як напіврозумний пес з Валінору від звичайної тутешньої собаки. Орки, яких було знищено сьогодні, були тупими і хижими, але розумними істотами… Їхній командир повів загін у пастку, все так, однак вони діяли цілком розважливо під час розгрому — ті, давні орки, просто або кинулись би навтікача, або бились би з нападниками кожен сам по собі. Фіндекано згадав, як під час Дагор Аглареб, лучники-орки розстрілювали тих своїх вояків, котрі повернули назад. Він тоді не роздивився їх гаразд — задалеко. Може, це якраз і були тварі, подібні тим, про яких оповідав Тіліс. А може, Морінготто використовує їх як воєвод, cano … Посланник, котрий приніс Макалауре косу Руссандола… Посланник на gauri з-під Барад-Ейтель… Хто там особливо роздивлявся, який він з виду… «Командир Игир»… Ну, той більше нагадував оцих, що сьогодні… Може спробувати розпитати Майтімо — він міг щось бачити… Ні, Майтімо не можна… Але ж потрібно знати, що за нечисть вилізе з-за брами Ангбанду наступного разу… Може, з ними вже не пройде такий доволі простий хід, як оця військова хитрість з відпочивальниками.

— Ти є таким задумливим, meldo… Адже ми перемогли…

Очі кольору морської хвилі… Еріен…

— Перемогли, vanimelde… А як інакше?

Черговий літній Сонцестав відзначали ще і як сто п’ятдесят п’ятиліття приходу Нолдор до Ендоре. В Ломіоні гралося безліч весіль — Алмареа нарешті вдягнув золотого персня на пальчик милої Еленіель, Мірімон теж пошлюбив одну з нолдорських красунь, те саме зробив Елеммакіл, а особливо здивував всіх Синьагіл — до нього з Егларесту приїхала Ласселанте, котра вся сяяла вродою і коханням. Про їхні швидкісні заручини, котрі одразу ж змінилися злюбом, пліткував весь Ломіон.

На цьому барвистому тлі княже весілля стало лише додатком для загальної пишноти. Хоча до Ломіону прибув Великий Князь Нолдор, а з Гімрінгу, Дортоніону та Нарготронду — інші нолдорські князі, Ломіон, котрий став містом закоханих, звертав на гостей значно менше уваги, ніж будь-якого іншого дня. Хоча приїзд «самого Маглора» таки став визначною подією — почути Золотий Голос Тіріону вдавалося не так уже і часто.

Еріен змусила Руссандола сісти поряд і позирала на нього з тихою вдячністю. Рудий насмішник цього разу не жартував над панною, твердий вигин його вуст пом’якшав, а очі світилися лагідним світлом. Фіндекано дивився на свою подругу, радів присутньости побратима і з насолодою слухав пісні Макалауре про недосяжну, неземну любов, яка все ж таки навідує Ельда…

Тільки одне псувало радість свята — відсутність Туракано та Арельде… Майтімо привіз з собою всіх своїх братів, Шалену Трійцю теж, і вони — на диво — нічого не накоїли, навіть Куруфінве. Фінарато прибув разом з Артаресто та його жоною-Синде. З Доріату примчала Артаніс, а з Дортоніону — Айканаро, котрий довго вибачався за відсутність Ангарато, який подався в степ зі своїми вивідачами. Єдиними, хто не вшанував своєю присутністю весілля князя Дор-Ломіну, були його рідні брат і сестра. Мовчав і палантир таємничого Ондолінде.

Фіндекано здавалося, що всі це помітили, що Феанаріони потиху посміюються над ним, а Фінарато дивиться з жалістю. Він заздрив батькові — князь Нолофінве наче не помічав відсутньости сина та доньки на святі, яке вшанували своєю присутністю навіть колишні неприятелі.

Він сидів на чолі столу, стискаючи долоню коханої, і дивився в залу, дивився, як танцюють Квенді Дор-Ломіну, та прохані гості. Майтімо давно вже підхопився з-за столу — рудого Феанаріона оточив цілий віночок дів-Нолдіе, і він кружляв з ними в танку Сонцеставу, дзвінко сміючись. Панни дивились на Майтімо захопленими очима, а їхні гострі вушка просто таки ворушились від бажання почути обіцяну ним оповідку.

— О, князю Нельяфінве, адже ви обіцяли…

— Милий Нельо, ну будь ласка…

— Коли мене аж так просять панни — то я не можу утриматись, щоб не оповісти щиру правду, — Майтімо ґречно подав лівицю одній з панянок, але на тій руці, сміючись, повисло одразу троє, - О, можна і з того боку — моя срібна правиця витримає ще стількох.

Панни оточили його кільцем, відтягнувши з середини зали до столів. Руссандол підморгнув Фіндекано і повернувся до своїх слухачок.

— Милі діви, все Ендоре знає, що ми, Перший Дім, є особами зверхніми і лютими… Особливо я — бо я рудий, а про лютість рудих ходять легенди. Я такий лютий, що орки помирають зі страху, тільки почувши про Руссандола.

— О, ви чудовий воїн…

— Перший мечник Порубіжжя…

— Але ви хотіли оповісти про панну з Доріату…

— Про ту пихату панну, котра вас відштовхнула…

— О, яка зарозумілість, жодна з нас ніколи б…

— Милі діви, — мовив Майтімо, — знову поговір все переплутав. Не вона мене відштовхнула, а я її…

— О, невже таке можливо?

— Тоді ми будували замок, милі панни, і поспішали так, ніби орки вже лізли до нашої брами. Я працював — оскільки будівництво вимагає обох рук, то я знайшов вихід: я місив ногами розчин. І тут, в розпалі цієї необхідної, але вкрай невитонченої справи до мене підбігає вістовий і говорить, що до мене прибули відвідувачі. «Прибула панна — говорить мені Морнемир, — панна з Доріату».

В Доріаті у мене немає приятельок, окрім Артаніс… Моя найулюбленіша сестра — он вона дивиться на мене, немов цілиться з лука… Я і подумав, що прибула вона — чергового разу викликати мене на двобій…

— Руссандоле, — сказала Артаніс лагідно, — якби я насправді викликала тебе на двобій…

— То я поліг би від погляду твоїх прекрасних очей, сестричко… І ось, у передчутті поєдинку, я збігаю по сходах, весь перемазаний розчином і тиньком, і бачу перед собою срібноволосу Синде — зразок витонченості і пристойності — в супроводі загону лучників. Панна ж очікувала побачити проклятого Нолдо — втілення зла і гордині. В шовках і оксамиті, ясна річ… Звісно, я вбрався б як належить, аби не розчаровувати панни, але ж я думав, що приїхала сестра… Подруга дитинства, яка збирала зі мною мушлі на морському березі…

— Коли це я збирала з тобою мушлі? — пирхнула Артаніс.

— Коли твій розумний старший брат покинув тебе напризволяще біля моря, захопившись новою книгою. Тоді ти була ніжним дитям, сестричко, і навіть обдаровувала мене поцілунками… Це ти потім говорила, що не любиш рудих, а насправді…

Артаніс зробила спробу вийти з-за столу, але швидше жартома.

— Але що сказала панна з Доріату? — спитала одна з цікавих Нолдіе.

— Вона зомліла, — страшним голосом мовив Майтімо, — і впала на руки варти. Бідолашка не думала, що я аж таке чудовисько… Вона не залишилась навіть на обід, хоча до обіду я вже вийшов вбраним як належить.

Фіндекано вже чув від когось цю історію. Панна, над якою шкилював Руссандол, не була отим його нерозділеним коханням. Але про його залицяння по Доріату гуляло чимало чуток, в тому числі і така: понівечений Нолдо є настільки пихатим і зарозумілим, що вважає себе першим красенем, здатним звабити доріатську діву. І ця панна, одна з близьких родичок Ельве Сінголло, зразок доріатської пристойності та витонченості, вирішила навідати Гімрінг, щоб подивитись на загадкових Нолдор, а особливо — на їхнього князя. Астальдо був упевнений, що Майтімо навмисне з’явився перед панною просто з будівництва, аби її почуття пристойності було навіть не вражене — вбите наповал.

— О, — тим часом обурювались Нолдіе, — що за ніжна особа…

— Ми не зомліли б — ми доньки і сестри будівничих…

— Ми завжди підтримаємо своїх воїнів, а вони чомусь дивляться на срібноволосих панянок, які лише і годні зомлівати…

— От і Астальдо, наш Астальдо…

— Хоч його панна і nerwen, але він міг знайти собі чорняву красуню…

— Ми все вже пробачили воїнам Першого Дому — вони Нолдор, ми з ними одної крові.

— Майте це на увазі, князю Гімрінгу — чорнява діва ніколи не відштовхне повелителя меча.

— Я чую ваші слова, зіроньки, і вони є бальзамом моєму зраненому серцю, — мовив Майтімо, — а тепер — танцювати…

Вже під ранок Фіндекано відтанцював звичаєвий танок разом з коханою і вийшов на двір, куди Ант вже привів їхніх коней. Астальдо збирався відвезти жону на озеро Хіселін, де й побути деякий час на самоті, теж згідно зі звичаєм. Гості ж мали продовжувати веселощі й розваги до їхнього повернення… Або до перших тривожних звісток з Порубіжжя.

Астальдо не сумнівався, що в Ломіоні все буде гаразд — присутність князя Нолофінве діяла на більшість одірвиголів як холодний душ. І тому відкинув всі клопоти, присвятивши себе коханій.

На березі Хіселіну, на тому самому березі, де Майтімо рятував його від чорної туги, Фіндекано Астальдо поєднався зі своєю подругою і тілом, і духом. Це було те, що Ельдар називали — аvanyarima — несказанним, або uquetima — невимовленим вголос. А що вони відчували при тому — не зрозуміти нікому, окрім самих Ельдар.

***

Свято закінчилося з їхнім поверненням. Відспівав останню свою пісню Макалауре під захоплені зітхання ломіонських дів… Не дзвоном звучав Золотий Голос Тіріону — ніжним бринінням любови:

— На тихий день, на став, на міст

На дзвінкість стиглую садів

Упала срібна пісня дів

Дощем розірваних намист

І коло темного весла

Перекликальні в самоті

Вода глибока пронесла

Слова печальні і прості…

Майтімо виїхав з Ломіону останнім. Вже давно помчали на схід його відчайдушні брати, а Руссандол все відкладав від’їзд, піддаючись на умовляння Еріен, котра вважала рудого Нолдо оберегом свого щастя. Він прогостював до самої осені, і, нарешті, звелів Морнемиру з Тіроном укладати речі.

— Ми розмовлятимемо як і раніше, на заході Анари, — мовив він останнього вечора, — не забувай про брата, соколе…

— Я зостанусь тобі другом, — сказав Фіндекано просто, — я не забуду.

— Дозволиш задати питання? Що сталося з Туракано? Де поділося його військо і піддані?

Астальдо деякий час мовчав, а потім вирішив оповісти. Краще правда, хоч і гірка, аніж безліч пліток — в цьому Фіндекано вже впевнився на власному гіркому досвіді.

Руссандол слухав не перебиваючи, тоді зітхнув:

— Шкода… Нема, отже, у Туракано оцього вогнику в крові… Я маю на увазі бажання битви. І Арельде даремно поїхала з ним — вона зовсім іншої натури, наша Ар-Фейніель. Сподіваюся, що він, врешті, відгукнеться — палантир-то вони взяли з собою. А те, що князь Нолофінве зве тебе єдиним сином — то нічого, пересердиться. Знаєш, скільки разів татко обіцяв мене проклясти, позбавити прав успадкування, взагалі вигнати геть? А потім я знову був його надією і утіхою — до наступного разу.

— Мій батько не схожий на Вогняного Духа, — мовив Фіндекано, — він не прощає…

— Промине час, — мовив Майтімо заспокійливо, — ти думав, що ніколи вже не побачиш Еріен, однак… І до мого Макалауре повернулась панна серця — о, ці доріатські діви, погибель Нолдор… Час плине рікою, мій Астальдо.

— Руссандоле, — наважився Фіндекано задати питання, яке давно мучило його, — можна мені тепер спитати… Можеш, звісно, не відповідати…

— Щось про Ангбанд?

— У нас нема оsanwe…

— Я і без оsanwe читаю твої думки. Не бійся, запитуй…

— Тобі часом не доводилося бачити там орків, які нагадують Квенді з вигляду?

Майтімо кілька хвилин намотував на палець руде пасмо і мовчав. Фіндекано вже пошкодував про своє питання, однак побратим озвався стиха:

— Кілька разів… При Сауронові було двоє чи троє подібних осіб… Допити з їхньою участю були особливо огидними… Але їх там небагато, і звичайні орки бояться їх лише трохи менше, ніж балрогів. Тобі доводилося бачити таких істот?

— Ні, але мені оповідали… У мене така властивість розуму — я намагаюсь розв’язати вузол… Опісля розмови з одним певним Пробудженим, мені прийшла до голови думка — а раптом це оті firi, Смертні, про яких говорив твій батько?

Обличчя Майтімо прийняло зовсім непередаваний вираз.

— Думаю, що ні, - сказав він, — отой твій Тіліс говорив, що ці істоти розбійничали ще до Війни Стихій і захищали Утумно. А отже — вони створені Мелькорі, створені в прадавні часи, і ніяк не можуть бути нашими наступниками. Firi… Ота гидота — «Ті, що прийдуть опісля»? Немислимо… Firi мусять бути зовсім іншими — пам’ятаєш, Фінарато все рвався їх виховувати? Вони мають бути — як діти. А оте, що в Ангбанді…

Лице Руссандола стужавіло від холодної люті, і Фіндекано ще раз пошкодував, що розбурхав ці спогади, які чорним намулом осіли на дні душі приятеля.

— Пробач, — мовив він.

— Нічого, зладнаю… А ти не задумуйся над цим. Ну, орки і орки… Забудь — ми їх будемо бити хоч дурних, хоч розумних.

Фіндекано не задумуватись не міг, бо постійно складав якісь військові плани, однак питань вже не задавав. Він провів своїх останніх гостей — серед супроводу Майтімо був Тьєлпе, котрий не розлучався з вуєм — цілих два дні дороги і повернувся до Еріен.

Квіти кохання дали свій плід невдовзі — Еріен завагітніла. Навесні наступного року Фіндекано став щасливим батьком темноволосого сина. Дитина вдалася в рід Нолофінвіонів — сірооке хлоп’я, у якого з народження, здається, був пильний, заглиблений в себе погляд.

Хлоп’я Фіндекано назвав Ерейніон — нащадок володарів. Назвав синдарським ім’ям, бо його дитина мала жити в Ендоре, де мова Нолдор-вигнанців була не в пошані. Він зробив цим поступку не Еріен — поступився землі Ендоре, котра прийняла вигнанців Благословенного Краю. Однак він дав хлопчику і квенійське наймення — Фіндобар, яким називав його лише сам-один.

Якби Фіндекано спитали, коли він вповні відчув щастя, то він відповів би — нині. В ті солодкі мирні дні, коли він розбудовував в Дор-Ломіні гради і весі, і повертався з мандрів до Еріен, схиленої над колискою.

— Десь туди, в краї південні, - мугикала Еріен, котра перетворилася з войовничої nerwen на ніжну матусю, — відлітають журавлі

Вабить прозолоть імли

І ведуть моря зелені

Сонце нігди не заходить

Синій вітер. Кораблі…

Берег мирної землі.

Води, води, води, води…

Не тільки у Фіндекано з’явився паросток життя, народжений в Ендоре. Трохи раніше Артаресто сповістив усіх родичів про народження у нього донечки Фіндуілас, золотоволосої красуні, схожої з обличчя на матір-Синде. Артаніс прислала з Доріату звістку з родиною мандрівних Нандор про те, що вона таки дозволила Келеборну подарувати їй золотого шлюбного персня і теж чекає дитини… Еріен, дивлячись лагідним поглядом на синочка, який намагався чеберяти по підлозі неслухняними ніжками, мріяла вголос про синьооку дівчинку… Лучники Фіндекано теж пишалися нащадками — Ласселанте народила Синьагілу сина, і Еленіель ощасливила Алмареа світлооким синочком. Жони Мірімона та Елеммакіла ходили вагітні. Серед князевих найближчих пошесті одруження уник лише Ант Доронінг, та й то лише через надто юний вік.

Якось воїн-Синда, який відбував свою службу, чергуючи біля палантиру, прибіг до свого князя з звісткою, що його викликає «Гондолін[172]». Фіндекано одразу зрозумів, що з ним хочуть поговорити з загадкового Ондолінде брата Туракано. І не помилився — з палантиру на нього дивилася Арельде.

Розмова з сестрою була тяжкою… Арельде явно не подобалося життя в потаємному граді. Вона оповідала про те, якою красунею стала Ітарільде, про величну Королівську Вежу, зменшену копію Міндон Ельдаліе, про сяйливі водограї майданів, про те, що Туракано зробив навіть подоби Двох Дерев з золота та срібла, назвавши їх Глінгал та Белтіль, але очі її залишалися сумними.

— Але ж ти розумієш, сестричко, — мовив лагідно Фіндекано, — що подоба залишається подобою. Наш брат збудував маленький іграшковий Тіріон і пишається ним, забувши про чорну хмару з півночі…

— Він зломився, — вирікла сестра, — він хоче додому… Ендоре ніколи не стане для Туракано вітчизною, його дім — в Тіріоні-на-Туні, де він міг би в спокої дочекатися повернення Еленве з Мандосу.

— Шлях назад закрито, Біла Панно, — озвався Фіндекано стиха, — у нас нині є лише одна дорога — вперед.

— Розкажи про себе…

— Я одружений, маю сина… На півночі спокій…

- І тільки? Невже не було жодної сутички? А Феанаріони? Ти говориш з Гімрінгом? Як там Тієлкормо? А що чути про Куруфінве? А як там Артаніс — її Келеборн ще не згас від нерозділеного кохання?

Фіндекано оповідав, і Арельде розквітала на очах.

— Всі новини про родичів, — мовила вона, — в моєму серці, старший брате… А… А батько як?

— Великий Князь розбудовує Барад-Ейтель…

— Він… Він не…

Фіндекано похитав головою. Не пробачив… І навряд чи колись пробачить… Тільки чи потрібно засмучувати і так засмучену Арельде.

— Можливо згодом… А Турукано не бажає поговорити зі мною?

— А ти — здивування в очах сестри, — ти б хотів?

— Хотів би… Я навчився пробачати.

— Я скажу йому… Він поговорить…

Однак, Турукано так і не покликав брата до палантиру жодного разу. А час спливав рікою, і виповнилась мрія його коханої…

Синьооку дівчинку назвали Ерніс… Вона була срібноволосою, як матір, і Фіндекано називав її «моя маленька Телере». Його щастя мало гіркуватий присмак давнього прокляття — князь Дор-Ломіну розумів, що спокій будь-якої миті може зникнути, як зникають нічні тіні.

І ось він уже стоїть перед палантиром, з якого на нього дивиться князь Нолофінве, спокійний і розважливий — як завжди.

— Сину, мені потрібна твоя кіннота…

— Коли виступати?

— Якнайшвидше… Ні, нічого особливо жахливого не трапилося, але поспіши, синку.

Еріен зібралася швидше за нього. Фіндекано тільки очима кліпнув, побачивши замість обличчя ніжної матусі затяте личко nerwen.

— За дітьми дивитиметься Ласселанте, — сказала вона, перш, ніж Фіндекано спромігся на слово. — А також Еленіель і всі інші мешканки замку. Нам не можна розлучатися, мій Астальдо.

«Мій Астальдо»… Так його називав лише Майтімо, іноді — батько…

— Чому — не можна? Всі жони воїнів залишаються в Дор-Ломіні.

— Вони просто nissi. Я — nerwen…

— Еріен, там якась біда…

— Я не можу розлучатися з тобою. Серце говорить мені, що ми більше ніколи не побачимося, якщо…

Серце… Жони часом передчували майбутнє трохи не на рівні аpacen…

— Еріен, — зробив він останню спробу, — у мого брата загинула жона… Ми йшли по кризі Гелькараске, і вона не бажала розлучитися навіть на мить зі своїм мeldanya… Вона йшла з воїнами, красуня Еленве, і загинула разом з воїнами… Якби вона в той час була в обозі — крижане провалля не проковтнуло б її. Я не маю права наказувати nerwen — ти є оберегом моїх лучників. Однак — подумай…

— Я їду…

Барад-Ейтель давно перетворився з фортеці на град у горах, сповнений краси і сили. Фіндекано бував тут час від часу — навідував батька щороку на Осіннє Рівнодення. Осінь князь Нолофінве любив більше всіх інших пір року в Ендоре.

Нолофінве прийняв сина в новій тронній залі, на оздоблення якої Наугрім не пошкодували видобутого в цих горах дорогоцінного каміння. Як з ними розплачувався батько, Фіндекано не розпитував — настільки складними були розрахунки. У Кгазад були власні методи визначення цінності ріжних речей, в тому числі і ціни безпеки.

— До справи, — мовив Великий князь опісля звичаєвого вітання, — зі мною говорили Ангарато та Айканаро. В Ард-Галені з’явилася дивна істота — вона знищила вже чотири їхні застави і два десятки вивідачів…

— На що вона схожа? — спитав Фіндекано, присаджуючись на вказане батьком кріселко.

— Ніхто не вижив…

— Як вона убиває?

— Вогнем… І розриває на частини…

— Вогнем… Не Валарауко?

— Ні… Сліди — тварь рухається на чотирьох лапах і має довгий хвіст… Рухається дуже швидко… За століття сутичок, синку, у нас зосталося дуже мало валінорських коней, які мають довгий вік і мчать як вітер… Їхні нащадки втрачають розум і швидкість — власне так і мусить бути в Ендоре. Нащадки огирів з Валінору — чудові коні, але все ж таки лише коні. Нерозумні…

— Валінорські огирі у двох третин мого загону.

— Краще щось, аніж нічого. Тварь зі степу легко може наздогнати вершника…

— На звичайному коні…

— У мене, синку, — сказав Нолофінве, — є свідок, який бачив тварь зблизька. Його виніс валінорський кінь… Однак, вивідач в тяжкому стані — для його одужання потрібна буде не одна пісня…

— Він не може говорити?

— Ні…

Фіндекано схилив голову, обдумуючи почуте. Потім мовив:

— Я поїду на Кам’яну Могилу… Там ще є застава?

- Є, адже це доволі близько… Далі вже не наважуємося — тварь з’являється раптово.

Астальдо підвівся і схилився перед Ельда з сірими холодними очима. Цей Ельда звав його своєю найбільшою дорогоцінністю і посилав у найнебезпечніші місця гітлумського порубіжжя.

«І мені це подобається!» — сяйнуло в грозових очах молодшого Ельда, а старший ледь помітно усміхнувся до сина.

Кам’яною Могилою порубіжники прозвали оте каміння серед степу, на якому ночували вивідачі Фіндекано в ніч перед початком Дагор Аглареб. Нині там була постійна застава і місце перепочинку вивідачів. Командував порубіжниками спокійний неговіркий cano на ім’я Нарамакіл, котрий під час Дагор Аглареб був начільником оборони Барад-Ейтель. Фіндекано, взявши з собою три десятки воїнів, прибув на заставу увечері. Еріен була поруч — відмовляти її він уже не намагався.

Тихо потріскувало вогнище… Воїни під захистом камінної заслони готували собі вечерю. Він розпитував Нарамакіла про нову небезпеку, і Ельда оповідав стиха:

— Воно велике, але дуже прудке, вельможний Фіндекано… Ми знаходили лише сліди… Або мертвих… Обгорілі тіла Ельдар і коней. Воно знищило кілька сторожових веж — але не підпалило їх, а отже має який-то розум… Це зле — якщо порветься ланцюг зв’язку, котрий з’єднує Дортоніон з Ейтель-Сіріоном… Навіть палантири не допоможуть — до палантирів ще потрібно буде добратись…

— А тут воно з’являлось?

— Тут — ні… Нещодавно кінь приніс сюди вивідача з Дортоніону… І сам валінорський огир, і Ельда мали такий вигляд, ніби вирятувались з пожежі. Кінь впав… Воїна ми відправили до Ейтель-Сіріону, затамувавши біль цілющим сном. Але, його було понівечено настільки, що він, певне, і досі є непритомним.

— Як думаєш, Нарамакіле, що це може бути?

— Ми вже думали, — мовив воїн, — можливо це loce… Дракон…

— Тварь зі страшної казки, — пробурмотів Фіндекано, — але ж дракон, здається, має літати?

- Є чотири види драконів, — пролунав співучий голос Еріен, — аngaloce, lingwiloce, ramaloce, uruloce… Земля, вода, повітря, вогонь…

— Дракони — це казка, але не страшна, — мовив Алмареа, — вони добрі і живуть в морі… Ховаються на дні.

— Це lingwiloce — морські дракони, — сказала nerwen, — вони принесли присягу Володарю Глибин… Великий Ульмо прихистив їх у морі, коли вони втекли від Мелькора ще до Війни Стихій. Решта loci служили Мелькору — і крилаті і безкрилі. Частина їх дихала вогнем, спалюючи все довкола. У війні Стихій всіх їх було винищено…

— Видно — не всіх, — мовив Фіндекано і мимоволі звів очі до нічного неба, — однак, якщо можна знайти сліди, то тварь не є крилатою — вона рухається по землі. Де бачили її сліди востаннє?

— Неподалік, — вимовив Нарамакіл, і Фіндекано зрозумів, чого цей Ельда є занадто спокійним. Застава очікувала нападу і, можливо, загибелі.

— Завтра, — сказав він, — мій загін виїде в степ… Пошукаємо слідів.

— Небезпечно, — сказав Нарамакіл, — тварь не боїться світла Анари…

— Добре, що воно хоч не літає, - обережно мовив Мірімон, — атака з повітря не додасть мені певності духу… Дракон… Це ж треба! Драконів не існує — всі це знають. А про Війну Стихій оповідали стільки байок… Ніхто з Ельдар не був свідком взяття Утумно і Ангамандо…

— Дракони існують! — вперто сказала Еріен, — кожен моряк-Телеро скаже вам про це!

— О, ці Телері… Вони бачать морського змія в кожному плаванні…

— О, ці Нолдор, — аж прошипіла nerwen, — ваша гординя заважає вам бачити очевидні речі.

— Досить, — владно вимовив Фіндекано, — зайві розмови — геть!

— Слухаємось, cano! — в один голос вимовили Мірімон та Еріен.

— Виходимо з того, що це істота, схожа на аngaloce — дракона землі. Тобто — не має крил, але дихає вогнем. Отже — її потрібно вражати стрілами на відстані. Якщо вона з’явилася нещодавно, то є ще зовсім юною, і є можливість пробити їй шкуру, або потрапити в око. Зброєносцю, як розмножуються дракони?

— Виходять з яйця, cano, — сказала впевнено Еріен, — і яйця ці можуть зберігатися століттями. Та пробудити дракона до життя може лише драконів вогонь. Навіть lingwiloce народжуються на суші, і дракониці зігрівають яйця, жуючи вогняний камінь і вивергаючи полум’я…

— Неправдоподібно, — знову підкинув Мірімон, — і що, скажіть будь ласка, було раніше — дракон, чи його яйце? Якщо Морінготто якимось дивом зберіг яйце loce, то хто його зігрівав?

— Валарауко, — пирхнув хтось із воїнів, і Ельдар захихотіли, уявивши собі балрога, котрий ніжно дихає вогнем на яйце дракона.

Фіндекано усміхнувся теж. Він дозволив цю суперечку, щоб трохи підняти бойовий дух воїнів. Страх найсильніший, коли не знаєш, чого боїшся. А коли небезпека обрітає плоть — то нехай вона буде і драконом — проб’ємося.

Зранку загін рушив на північ, залишивши позаду заставу з прибадьореними порубіжниками. Трави Ард-Галену шепотіли їм вітання, ліворуч синіло пасмо Еред-Ветріну, вкрите хмарами. Поволі пливла по небу лодія Анари, і Ельдар часом зводили очі до неба, мружачись від світла, намагаючись розчути пісню Вогняної Діви.

— Tira, Ельдар!

Страховисько вигулькнуло з-за пагорба, де, напевне, чаїлося, зливаючись з камінням. Воно було брунатно-зеленого кольору і нагадувало велетенську розжирілу ящірку. Бігло воно, однак прудко — майже так, як кінь…

— До скель, Ельдар! — крикнув Фіндекано, і кіннотники понеслись мов вихор, до пасма скель.

Тварь відстежувала свою здобич на відкритому місці — це Фіндекано зрозумів ще до розмови з батьком. Він хотів заманити її в скелі, де камені давали б можливість укритися від вогню.

Ззаду тремтіла земля — чудовисько гупотіло слідом. Вогнем воно не дихало, напевне ще було задалеко… Але ні — повітря позаду раптово стало гарячим…

— Ай-я! — вигукнув Мірімон, — виноси ж, конику! Будь ласка!

— Драконів не існує? — крикнула Еріен. — базіко-Нолдо, ти віриш нині власним очам?

— Я більше вірю власній спині, на якій вже одяг починає тліти!

Ось відроги Еред-Ветріну… Близько… Дуже близько. Тварь відстала — валінорські коні вже вкотре врятували своїх господарів.

— А якщо вона не піде за нами? — спитав Алмареа, коли вони увірвалися в ущелину, і коні трохи стишили біг.

— Піде, — сказав Фіндекано, — коней — вглиб ущелини, лучники — укритись за камінням.

Він почекав, доки його наказ буде виконано, і повернув назад.

Тварь дійсно зупинилась і роздумувала, б’ючи землю довгим хвостом. Жовті її очиці палахкотіли люттю і злобою.

«К-кве-н… Кве-ен…»

Голос у розумі… Тварь вміє тримати оsanwe… Як Торондор, як Моретінде…

«Я Глаурунг, кве-ен… Я батько драконів, я перший…»

«Ти дитя, ящірко… Дитя загиблого роду… Дитя, виховане для злоби і люті…»

«Не смій звати мене дитям, квен… Істота, створена для ланцюгів і рабства…»

«Нас створено для битви, дитя дракона, а для чого створено тебе?»

Фіндекано встиг ухилитись від гарячого вітру. Вогонь сюди не доставав, але від Глаурунга вже пашіло, як від печі в кузні.

«Ти хочеш битись зі мною, квен?»

«Я хочу знищити зло, поки воно не вбилося в силу…»

Ящір кинувся вперед. Моретінде зреагував раніше, ніж Фіндекано, вірний кінь вже мчав ущелиною. Ущелиною, завузькою для драконової туші…

— Лучники! — задзвенів зі скелі жіночий голос, — стріляй!

— Еріен, зарано… — пробурмотів Фіндекано, зістрибуючи з коня трохи не на усьому скаку. Він втрапив на камінь, і хутко подерся вгору, там, де за скелями чипіли його воїни.

— Стріляй!

Фіндекано обережно визирнув з-за прискалку. Глаурунг, очманілий від люті і болю, намагався видертися вгору. Він бив хвостом, розмелюючи на порох каміння. З його боків і шиї стирчали стріли, і Ельдар водно спускали тятиви, намагаючись потрапити в прикриті кістяними щитками очі.

Нолофінвіон наготував свого лука, старанно прицілився… Не вийшло… Голова тварі була невразливою, стріли відскакували від могутнього черепа… Хтось здогадався стріляти нижче, в горло, там шкура ще була тонкою, з одним шаром луски — і молодий дракон заревів від болю.

Так не мало бути — його навчали, що квени є невільниками і згодовували йому бранців, котрі плакали від страху, або кусали в розпуці вуста… Йому подобалося полювати в степу, подобався страх квенів, коли він раптово з’являвся перед ними. Йому подобалося спричинювати біль, а нині боляче було йому самому. Дракончик заревів і кинувся навтьоки, бажаючи заховатися в знайомих печерах і позбутися докучливих жал, котрі розривали його плоть…

— За ним, Ельдар! — вигукнув Фіндекано, свистом підкликаючи Моретінде, — треба його добити!

Вони гнали ящера кілька днів і ночей вздовж гірського пасма трохи не до самого Ангбанду. Зрештою тварь шугнула в якусь печеру, зранена, заюшена чорною кров’ю і щезла у пітьмі.

Фіндекано пізнав це місце — звідси було добре видно Тангородрім, той його схил, на якому колись страждав Руссандол. Князь Дор-Ломіну зрозумів, що надто захопився погонею — зранений Глаурунг міг викликати назовні цілу орочу зграю.

— Назад, — звелів він, — вертаємось, Ельдар…

Фіндекано вважав, що його вилазка закінчилася невдачею. Він думав, що ящір знесилиться швидше, і тоді можна буде прикінчити його мечами. Але тварь утекла — і хтозна, коли з’явиться знову. Можливо, через сотню років, сильнішою і сповненою ще більшої люті.

Однак, в Барад-Ейтель йому віншували, як переможцю. Ельдар, котрі боялися невідомої небезпеки, зітхнули з полегшенням — вона, та небезпека, сама утікала перед стрілами лучників князя Дор-Ломіну.

Фіндекано повернувся до Ломіону через кілька літ… Він не вперше проводив на порубіжжі довгий час, то на прохання батька, то за власним бажанням. Глаурунг більше не з’являвся в Ард-Галені, видимо — достатньо наляканий. Знову відновився ланцюг застав, і зрештою Нолофінвіон відбув додому з батькового дозволу.

В Ломіоні його очікувала приємна несподіванка — приїхав Руссандол.

— Я ж не говорив, що повернуся, — сміявся Фіндекано, згадуючи їхню останню бесіду по палантиру Барад-Ейтель, — як ти здогадався…

— О, серцем, тільки серцем — посміхався Майтімо, обіймаючи приятеля, — серце підказало мені… Пані Еріен… О, ці відважні жони! Артаніс заздрить вам — навіть в Доріаті стало відомо, що велетенський ящір утікав від ваших стріл, щоб заховатись під плащем Морінготто.

Еріен піднялася навшпиньки і поцілувала Руссандола в щоку.

— Моя друга найулюбленіша сестро, — сказав той розчулено, — до речі, пані Галадріель, вона ж Артаніс, народила чудову дівчинку, яку назвали Келебріан. В колиску доньці вона напевне поклала меча…

— Як це чудово, — мовила Еріен, — я, звісно, маю на увазі доньку, а не меч.

— Я привіз тобі дар, оtorno, — сказав Майтімо опісля святкового бенкету, — якраз для переможця дракона…

— Що за дар?

— Дивись-но…

Руссандол видобув з шкіряної торбини шолом роботи Кгазад з металевою маскою для захисту обличчя. Навершя шолома закінчувалось подобою голови ящера. Річ була зроблена вміло, але Фіндекано вона чомусь не сподобалась.

— Не до вподоби? — чуйно спитав Майтімо, — а я думав, що потішу тебе…

— Де ти це взяв, побратиме?

— Пам’ятаєш Азаггала та його дядечка?

— Ще б пак, таке забути… Особливо отой запальний танок…

— Ця гідна родина розплатилася цим шоломом за порятунок — коли орки прорвалися в Східний Белеріанд під час Дагор Аглареб, я врятував життя молодшого Науга. Азаггал нині володар Белегосту — його батько потрапив під обвал під час підземних робіт. Платня, як бачиш, трохи спізнилася, однак…

— О, як зле — брати плату за рятунок.

— У Кгазад, побратиме, все має свою ціну. Порятунок теж. Якби я не взяв шолома, то образив би Азаггала.

Фіндекано з усміхом взяв шолома, вдягнув його… Обладунок був дуже важким — князь звик до озброєння з магтанової сталі, котре майже не мало ваги. Зсунув маску на обличчя… Подивився на себе в люстро.

— Чудова річ, — мовив з усміхом, — але навряд чи я це вбиратиму до битви…

— Тато страшний, — сказав малий Ерейніон, котрий пробрався до зали, бажаючи побачити подарунок, а також срібну руку гостя, про якого начувся змалечку. — а у вас є щось для мене, вую Майтімо?

— Оцей ось ніж, — лагідно мовив Руссандол, — його зробив мій батько, yonni… Нині мало зосталося такої зброї, і коштує вона дорожче за золото, а власне — є безцінною.

— О, Майтімо, він ще малий, — запротестувала Еріен.

— Нехай звикає до зброї. Він — нащадок володарів і воїнів.

— Родичу Майтімо, — спитав нащадок воїнів, роздивляючись ножа, — тут на лезі щось написано…

— Феанаро… — поволі вимовив Руссандол.

— Це ім’я вашого тата? А яким він був? Таким як князь Фінголфін?

— Я любив його, — сказав Майтімо, — тому не можу оповісти тобі, яким він був… Я просто його любив…

— Це добре, — сказав серйозно малий Ельда, — я теж люблю тата. Просто люблю… І вдячний вам за дар.

Драконів шолом зостався в Ломіоні. Фіндекано примістив його на почесне місце і час від часу милувався роботою умільців-Кгазад, однак шолом так і залишився тільки прикрасою його бенкетної зали.

Мирні дні і роки минали, текли, немов вода в ріках Белеріанду… Фіндекано навідував родичів, писав вірші, закінчив облаштовувати замковий сад, привівши нарешті до ладу водограйчики і скульптури… У нього вже була власна книгозбірня — менша, ніж у Нарготронді, але все ж таки… На березі Хіселіну з’явився мисливський будиночок, а радше — невеличкий літній палац. Будували його і прикрашали лучники-Нолдор на чолі з Алмареа, які охоче згадували про приваби творчої праці в годину миру.

Єдиною тривогою останніх років було зникнення Арельде… Князя Дор-Ломіну викликав до палантиру затривожений Туракано. Він оповів, що сестрі таки набридло жити в потаєному місті, і вона захотіла відвідати Гітлум…

— Однак, — похмуро оповідав Турондо, — дорогою вона змінила задум, і захотіла навідати цього красунчика Туркафінве… От не думав, що вона і досі тужить за ним…

— Вона — його посестра, — нагадав князь Дор-Ломіну.

— Словом, вона намагалася проїхати через Доріат — її не впустила варта… Як прокляту Нолде… Як огидно — вони вказали їй шлях через Еред-Горгорат, де навіть вістові-Нолдор їздити бояться. Охоронці з її супроводу говорять, що на них напали якісь страхіття… В тих краях могло статися всяке, ясна річ. Арельде зникла — супровід загубив її.

Фіндекано говорив щось про сподівання, про еstel, потішав Туракано як міг, але той понуро дивився перед собою.

— Вона, — сказав, — єдине, що зосталося від моєї родини. Ви з батьком зреклися мене.

— Я ніколи не зрікався тебе, Турондо, — лагідно мовив Фіндекано.

— Це лише слова.

— Ні, це правда, брате…

— А батько… Батько…

— Крижаний гнів довго тане… Терпи і вір…

— Вам дійсно… не надто тяжко…без мене і моїх воїнів?

— Ми протримаємося, Турондо.

— Як твоя жона? А син?

— Всі здорові… Я маю ще одне дитя…

— Щасливий… Сповісти мене, якщо дізнаєшся щось про Арельде. Я поставлю сторожу біля палантиру.

З того часу Туракано почав хоч зрідка, а спілкуватись зі старшим братом. Фіндекано не нагадав йому про жорстокі слова, кинуті колись у Віньямарі. Хоча не забув тих слів, як нічого не забував. Не забув, але зміг вибачити молодшому його жорстокість і байдужість до справи рушення. Тим більше, що подібна байдужість поволі огортала всіх — Нолдор обжилися на новому місці, і всі, окрім порубіжників, були впевнені, що так буде завжди. Лише князь Нолофінве прагнув не вичікування — наступу, але підтримували його тільки відважні дортоніонці: Ангарато та Айканаро. Руссандол теж був за війну, однак його брати трохи розледачіли душею, і багряний вогонь, успадкований від Феанаро, вже не палав, а потиху тлів в їхніх серцях. Вже не пекла їх Обітниця — адже до кінця світу було так далеко, а життя в Ендоре таким привабливим… Сам же Великий Князь, хоча і бажав війни, однак розрахував, що для неї потрібно значно більше війська, а діти у Ельдар народжувались нечасто і росли та мужніли дуже повільно.

Якось Майтімо, під час чергової розмови по палантиру в годину заходу Анари, оповів Фіндекано цікаву новину. Фінарато нарешті зустрів отих загадкових firi — Смертних, про яких поміж Ельдар ходило стільки пліток та чуток.

— Можеш заспокоїтися, мій Астальдо, — посміювався Руссандол кутиком рота, — вони — не орки, принаймні з виду. Я їздив до Східного Белеріанду дивитися на цих істот — поміж них трапляються доволі симпатичні особи… І треба ж, що пощастило саме Фінарато — ми якраз полювали втрьох: він, я та Макалауре, і наш Інголемо відбився від нашого загону…

— Він і досі полює на вовків? — спитав Фіндекано.

— Виключно, побратиме… То з ножем, то голіруч… В його нарготрондській спочивальні вся підлога встелена вовчими шкурами. А цього разу йому набридло ганяти з нами по лісі, і він помандрував сам… Бідолашним firi пощастило — Фінарато є красенем, та ще й розумником, вони одразу ж прийняли його за божество лісу… Уяви собі, що б було, якби їх віднайшов рудий…

— …насмішник Майтімо, — продовжив Фіндекано, сміючись, — принаймні, ти розвинув би у них почуття гумору…

— О, так, ну а Фінарато хоче розвинути їхній розум. Він просто у захваті — наш Інголемо.

— Але на що ж вони схожі?

— Схожі? Трохи на нас, а трохи на Наугрім — принаймні у багатьох чоловіків є бороди, або якісь інші прикраси з волосся на обличчі. Юнаків же часто можна відріжнити від нас лише за формою вух.

— Вуха?

— Авжеж… У firi вони округлі. Це трохи незвично, але у панночок навіть вражає. Статури firi бувають ріжної — трапляються і високі красені, і окоренкуваті черевані, схожі на Наугрім. Того я і говорю, що вони нагадують обидві раси… У них є вожді, є подоба війська… Є оповіді про те, як вони прокинулися десь на сході в годину, коли Анара зійшла на небо… Вони звуть її Сонцем і поклоняються, як божеству. А втім — розпитай Фінарато, він зараз захоплено вивчає їхні легенди.

— Ну, а ти що можеш сказати про цих істот?

Майтімо звів брови, хотів, напевне, віджартуватись, але потім мовив серйозно:

— Знаєш, я не в захваті… Звичайно вони можуть стати союзниками, і непоганими союзниками, однак… В них є щось і від… Від третьої раси…

— Від орків? Але ти говорив…

— Не ззовні… Щось в глибинах духу… Я це відчуваю, можливо відчуває і Фінарато, тільки наш мудрець впевнений в тому, що здатний це зітерти. Але я сам затаврований Прокляттям і Обітницею… і ще Ангбандом, побратиме, це тавро на мені теж… до кінця світу, як і два інших. Рудий насмішник Майтімо, все так — але ночами мені сниться Залізне Пекло, і я прошу когось з братів лягти поруч, і тримаю родича за руку, і лише так можу заснути. А коли вся рідня на Порубіжжі — то дивлюсь на малювання з тебе, я зробив його вже давно, мій Астальдо, і розмовляю з тобою до ранку.

— О, Майтімо, — безпомічно сказав Фіндекано, — але ж є палантир… В будь-який час…

— Щоб я будив тебе щоразу, коли мені присниться поганий сон? І хто ж опісля цього назве мене розумним Нолдо? Та я відволікся… Словом, оці firi йшли через Оссиріанд, а деякі хотіли там зостатись… Землі там незміряно — вистачило б на всіх. Та спротивились Лаіквенді, я говорив з їхніми посланниками. Еldrim Оссиріанду говорять, що прибульці не люблять лісу, бояться його, псують дерева і водойми, і схожі більше на орків, аніж на гідних довіри осіб… Я поговорив з Фінарато, але той лише мовив, що смертним є де поселитися і окрім Оссиріанду. Тоді я пішов до цих істот, і кілька місяців блукав від табору до табору, слухаючи і придивляючись… Лаіквенді, може, щось і перебільшили — але в цих особах дійсно є зло, воно впечатане в їхні душі. Їхнє ставлення до підлеглих, до жінок, до дітей… Довго оповідати — потрібно побачити і відчути…

Оскільки Гітлум був далеченько, то Фіндекано ще довго не бачив firi, котрі селилися у східному Белеріанді, і потроху просувалися до Дортоніону та на захід, у землі Фінарато, якому принесли присягу вірності. Князь Нолофінве вже давно послав до Аданів, як прозвали новоприбулих, гінців з вітаннями та пропозиціями дружби, однак рушення firi розтікалося Белеріандом дуже поволі. Частина їх повернула на північний схід і осіла в Таргеліоні, на землях Карністіро. Фіндекано вже подумував, чи не з’їздити йому самому подивитись на Аданів, і, можливо, умовити частину рушення оселитися в Гітлумі задля військового союзу, однак, він згадував слова Майтімо і утримувався від цього кроку.

***

Руссандол нині навідувався до Ломіону частіше, ніж раніше. Фіндекано розумів його — брати змужніли, необхідність в суворому нагляді за ними поволі зникала… Навіть Тьєлпе згадав про свій синівський обов’язок і переселився до Аглонової Твердині. Майтімо, котрий звик почувати себе головою великої родини, відчув самотність. Він любив про когось піклуватись, а тепер зостався у Гімрінгу сам…

Ерейніон очікував приїзду вуя з нетерпінням — з Майтімо було цікаво. Руссандол навчав малого Ельда володіти зброєю і гострим словом, навчав ганяти верхи на відчай душі, навчав ковальській справі, щедро віддаючи онуку давнього суперника Феанаро секрети Вогняного Роду… До Рудого тулилася й Ерніс — донька Фіндекано росла розбишакуватою Нолде на тиху радість батька і легке незадоволення Еріен.

Якось, повернувшись з кінної прогулянки, побратими застали у замку гостя.

Еріен вийшла їм назустріч — попередити. Вона обдивилася сина, котрий гордо сидів попереду Руссандола на валінорському огирі, впевнилася, що на дитині не додалося подряпин та синців від вправ у бойових мистецтвах (Ерейніон не дуже зважав на ці відзнаки — адже його навчав перший мечник Ендоре) і мовила стиха:

— У нас гість, Еldrim… Він з Аданів.

— Адан! — зрадів Ерейніон, — як цікаво! А на що він схожий?

— Ні на що, а на кого, — мовила Еріен незадоволено, — вельможний Маедросе, я тільки прошу — без отих ваших жартиків. Наш гість — добра особа, але ранима і чутлива.

— Атож, вони чутливі, немов Кгазад, — бадьоро озвався Руссандол, передаючи Фіндекано сина і стрибаючи з коня на плити двору, — тому Майтімо буде, як завжди, рудим та ще й пухнастим…

— Мов білочка! — захоплено вимовив Ерейніон, — Майтімо-вивірка…

— Еге ж, таким я і є…

В бенкетній залі за накритим столом Фіндекано очікували його звичні співтрапезники — четвірка тіло охоронців з жонами та дітьми, та Ант Доронінг… Окрім них за столом, незручно поклавши засмаглі руки на білу скатертину, сидів білявий здоровань, вбраний в зелену куртку та штани, пошиті з тканини, яку виробляли Ельдар Західного Белеріанду.

Волосся гість збирав у хвіст на маківці голови, у вусі носив золоту сережку, а на лівому зап’ястку — тяжкий металевий браслет: швидше як зброю, аніж як прикрасу. З-під носа у нього звисали довгі жмути волосся, підборіддя ж було ретельно вискоблене чимось гострим. Світлі блакитні очі обдивлялися залу, присутніх, тих, хто зайшов… Чоловік явно ніяковів, але намагався триматися гідно. Ніяковів він від того, що видавався громіздким і величезним, порівняно з Ельдар, які хоч і були високими на зріст, але мали тендітну статуру. Двозуба виделочка, яку він крутив у руці від розгубленості, майже щезла в його кулаці.

— Князь Дор-Ломіну, — неголосно мовив Ант на синдарині. Здоровань підхопився з місця, разом змахнувши на підлогу порцелянову тарілочку, філіжанку, та впустивши виделку.

— О, не хвилюйтеся, — сказав Фіндекано, зі співчуттям дивлячись, як лице гостя побагряніло немов захід Анари, — нічого страшного не сталося. Вам не треба так соромитись, шановний… Анте, поклич помічників з кухні.

Поки чергові по кухні воїни з занадто серйозними обличчями прибирали зроблену шкоду, Адан нарешті вибрався з-за столу і відрекомендувався низьким але мелодійним голосом:

— Мене звати Малах, вельможний князю Фінгоне… Малах, син Мараха, одного з вождів рушення. Я привіз вам листа від вельможного Фінрода, князя Нарготронду.

Фіндекано взяв листа. Майтімо тим часом кивнув Малаху, немов давньому знайомому, і той побагрянів ще більше.

— Вельможний князь Гімрінгу, — мовив неголосно, — для мене честь бачити вас знову.

— А я — Ерейніон, — заявив малий княжич, виглядаючи з-за спини Руссандола, — а у вас насправді округлі вуха?

— О, сину… — докірливо мовила Еріен, а гість подивився на підлітка трохи перелякано.

— Ну, звісно, — мовив, — а це що — зле?

— Ерейніон, — сказала княгиня, побачивши, що синок хоче продовжити цікаву розмову, — за стіл, будь-ласка. І краще помовчи… Не говори.

Княжич випнув вустонька, але покірливо сів поруч з сестричкою. Фіндекано хапливо пробігав очима рядки, написані витворним почерком Інголемо. Фінарато рекомендував Малаха як гідну довіри особу і висловлював надію, що йому, та бажаючим з народу його батька дадуть можливість жити у Гітлумі, або в Дор-Ломіні.

— Про справи, — мовив Фіндекано з усміхом, — поговоримо опісля. Сідайте біля мене, друже Малах.

Заграла тиха музика — за давнім звичаєм Ельдар на балкончику зали грав невеличкий оркестрик з вибраних осіб. І хазяїн замку, і його наближені обходилися фруктами та стравами з ягід, але перед гостем, котрий розгублено роздивлявся витворні вазочки з солодощами, незворушний Кінгарон поставив таріль з засмаженою тетеркою. Побачивши знайому страву, Малах з полегшеним зітханням вхопився за ножичка з виделкою і трохи не змахнув таріль на підлогу.

Фіндекано подумки пообіцяв Кінгаронові додаткове вартування. Він-то знав, що його вояки нині підглядають з балкончика і душаться від сміху. Князь Дор-Ломіну розламав пташину руками, поклав Малаху на тарілочку ніжку, крильце зоставив собі і почав його обгризати. Малах охоче взяв з нього приклад, і швидко від пташини зосталися самі кісточки.

По обіді Фіндекано запросив гостя прогулятися по саду. Адан з зацікавленням роздивлявся статуї з мармуру, та альтаночки, кожна з яких неначе була живою та виросла в цьому саду, однак, особливого захоплення не виявляв. Розмова точилася неквапом — Малах оповідав за свого батька, за тих з його підданих, які бажали поселитись з південного боку Еред-Ветріну, за ті роди, які він міг привести жити до Гітлуму, якщо на те буде дозвіл князя Фінгона, та його вельможного батька Фінголфіна…

— Наші люди, — оповідав Адан на ламаному синдарині, - не дуже-то хочуть йти на північ… Вони рвуться на захід, наші відуни говорять, що там — вирай, де живуть Боги… На півночі ж причаїлось зло, говорять, що там — лігво Чорнобога, від якого достатньо натерпілись наші пращури.

— На заході, - поволі мовив Фіндекано, — справді живуть Боги. Але від Світлого Валінору нас відділяє море, і шляхи до нього губляться в тумані. Щодо лігва Чорнобога — теж щира правда, але де ваші пращури могли зустрітися з ним? Адже ви йдете зі сходу…

Малах задумався.

— Я — воїн, а не відун, — мовив зрештою, — вам би краще поговорити з ними, або з відаючими жонами… Я тільки ось що чув… Ніби явився нашим предкам там, на сході, дехто в чорному, прекрасний ликом, і крилатий і мовив їм: «Я — Бог ваш, не будете мати Бога іншого, окрім мене». І пращури поклонилися йому, окрім кількох родів, які провадили жриці Матері Землі та жерці Володаря Вод… Ці відуни й відунки запевняли, що чули голоси Богів в тремтінні землі і в шелесті води… Однак, Крилатий мовив, що вони говорять лжу, бо ніхто не бачив інших Богів, а він ось, тут перед усіма, творитиме багато див… І дива ті були страшними — тих відунів з їхніми вірними проковтнула вогняна тріщина, що розверзлася під їхніми ногами. І багато подібних див творив Крилатий, руйнуючи скелі, убиваючи порухом руки, і страх поселився в серцях пращурів наших. І деякі роди почали служити Темному, а він наказав їм іти до лісу і винищувати істот, схожих на вас, з якими пращури до того жили у дружбі та мирі, і навчались від них співів та мови, а полонених віддавати до рук або йому, або грізним духам, також крилатим, і вогняним, і ті люди робили так…

Фіндекано дивився в світлі безхитрісні очі Адана і з жахом розумів, що той говорить щиру правду… Чесний воїн нічого не приховував — він спокійно оповідав, як його родичі служили Морінготто, винищуючи злощасних Аварі, яких лиха доля занесла на схід…

— А Крилатий тим часом пророкував, — продовжував Малах завчену колись в дитинстві оповідь, — що є на заході земля, що тече молоком і медом, але там живуть гостровухі тварі, злобні і хижі, ще гірші за тих, що в лісі…

Він раптово замовк і позирнув на гостре вушко Фіндекано.

— Говоріть, — озвався князь Дор-Ломіну.

- І очі їхні палають зловісним вогнем, — пробурмотів Малах, — достоту, як ваші, вельможний…

— Я є таким страшним? — спитав Фіндекано без усмішки.

— О, зовсім ні… Ні ви, ні інші… З нами говорив вельможний Фінрод, ми плакали від звуків його арфи…

— А чим же закінчилась оповідка?

— Ті відуни і жони відаючі, котрим вдалося врятуватися, зібрали три роди, з яких ми й походимо, і мовили так: Крилатий говорить, що він Бог, і немає Бога окрім нього, але він з’являється лише вночі, яко злодій, а отже боїться Сонця Великого. І нам потрібно іти з місць його панування геть, за світлом сонячним… А позаяк перший раз воно зійшло на Заході, пройшло на Схід і повернулося назад, то й нам, вірним, потрібно йти на Захід — там бо є справжні Боги. І спитали вірні — а як же нам пройти на Захід повз тварей з вогняними очима? І відповіли відунки — той, хто співом привітає вас, той стане вам другом, не бійтеся тьми. І предки рушили в похід, і сильно гнівався Крилатий, і послав їм навздогін чудовисько з вогняним батогом, але відуни благали Батька Вод, і той змилостивився — з ріки, вздовж якої йшли пращури, піднялася хвиля велика, і потворі прийшов кінець. Кілька поколінь змінилося в дорозі — аж прибули роди наші до місцевості вельми чудної і почули співи, але нікого не побачили. І завагалося рушення, згадавши про тих загадкових істот з очима вогняними. А рід Балана, котрий зветься нині Беором, вирушив вперед і заночував у лісі. Співець же, один з Баланових родичів, заснув поруч зі своєю арфою. Коли ж прокинувся — то почув музику вельми дивну, і побачив істоту, що грала на арфі його і співала голосом, сповненим любові… І тоді зрозуміли люди з Баланового роду — виповнилося пророцтво. І назвали Крилатого Чорнобогом, і Князем Лжі, за те, що він лихословив про синів землі цієї — Ельфами нами прозваних.

Малах зупинився, і витер з обличчя піт.

— Оце, — мовив, — все, що дозволено знати воїнам. Більше знають відуни та жони відаючі…

— А є серед вас, — спитав Фіндекано, — особи, котрі пам’ятають ті часи?

Малах подивився на нього розгублено:

— Люди стільки не живуть, вельможний Ельфе… З тих часів минуло більш, як триста літ…

Фіндекано перехопило дух. Він подивився на здорованя, котрий стояв перед ним, зовсім іншим поглядом.

Триста літ… Всього лишень… Він пам’ятає все, що сталося тоді, немовби це трапилось вчора. Поява нового світила… Князь Нолофінве з оголеним мечем біля брами Ангбанду… Озеро Мітрім… Розпачливе лице Макалауре… Коса з рудого закривавленого волосся… Похід на північ… Майтімо, прикутий до скелі… Торондор…

Всі ті, хто йшов тоді повз Ангбанд в сонячному світлі, живі і досі — за винятком полеглих у боях. А перед ним стояла істота, для якої схід Анари — це перекази давнини, такі, як для самого Фіндекано оповіді про пробудження Квенді біля озера Куівінен.

Але Пробуджені і нині живуть серед Квенді — знов таки, ті, хто не загинув від лихої сили. Він, Фіндекано — онук Пробудженого, але князь Фінве жив би і досі, якби не злоба Морінготто.

— Скільки ж живуть люди, друже Малах?

— Сто літ — щонайбільше… І то такий довгий вік даровано лише відунам, по знанням їх… Звичайна ж людина живе сім десятків літ… Шість… А то і менше, як на те буде воля Богів.

- І її душа покидає тіло не тільки під час битви?

— Ні, вельможний Фінгоне… Ми просто вмираємо… Коли тіло зноситься і прийде строк… А то — від хвороби, а чи пошесті…

Шість десятків літ… За цей час новонароджений Ельда навіть не встигне стати підлітком…

— Може вам це й дивно, — мовив Малах стиха, — от і вельможний Фінрод розпитував нас… Але ми якось… Ми про це не думаємо… Звикли, чи що… Видимої смерти боїмося — від меча, або від мору… А тієї, що наприкінці — не те, що не боїмося, просто не думаємо про неї. Бо якщо думати — з головою стане негаразд.

— Друже Малах, — сказав Фіндекано лагідно, — я пропоную вам залишитись в Ломіоні на кілька…

Він трохи не сказав літ… Тоді згадав, що для Малаха кілька літ — це велика частка відведеного йому життя.

— На кілька місяців, або тижнів… Погостюєте, подивитесь… Я, та мій батько, Великий Князь Фінголфін, дозволяємо Аданам вільно селитися у Гітлумі, Дор-Ломіні та Неврасті.

— У мене є ще лист і до Великого Князя, — сказав Малах, задоволений тим, що розмова зійшла з високих речей на знайомий троп, — тож я обов’язково мушу навідати Барад-Ейтель.

— Навідаєте… Я дам вам провідників і супровід.

— Я вдячний вам, пане княже — Малах притиснув руку до серця і схилив голову.

Вночі Фіндекано довго не міг заснути. Він крутився на ложі, прислухаючись до дихання сплячої Еріен, тоді встав, накинув халат і вийшов зі спочивальні.

Книгозбірня була його надійним притулком в часи безсоння. Однак, не встиг він вмоститися у кріслі з книгою, як в голові наче батогом хльоснуло розпачливе:

«Мій Астальдо!»

Майтімо одразу ж урвав оsanwe, ніби відсікши його мечем, але Фіндекано таки рушив до його спочивальні. Руссандол залишив світло — кімната була залита м’яким сяйвом лампи Феанаро. Сам він лежав на ложі скулившись, захищаючи голову рукою. Фіндекано здригнувся — так лежав колись на камінні колишній бранець Ферен, ніби намагаючись затулитись від удару.

Нолофінвіон присів на край ложа, обережно торкнув побратима за плече — і відлетів трохи не до протилежної стіни. Майтімо ударив не рукою навіть — всім тілом, розвернувшись як пружина.

— Хто тут? — мовив він хрипко, — Хто?

— Майтімо, — вимовив Фіндекано, підіймаючись, — це ж тільки я… Ти кликав мене?

Руссандол поволі сів.

— О, ні… - сказав, — от ганьба… Ти таки почув…

— Тобі щось снилось? Оте?

— Забудьмо… Тобі боляче? Я не хотів, віриш?

— Вірю, — мовив Фіндекано, знову присаджуючись поруч, — не бійся нічого — я поруч. Не соромся мене — я ніколи не зраджу. Тебе обступає пітьма — поклич мене, Руссандоле…

Майтімо тремтів, як в пропасниці. Пальці його лівиці вп’ялися в плече друга. Руссандол намагався вирівняти дихання, зрештою це йому вдалося.

— Ти ляж, — сказав Фіндекано лагідно, — ляж, укрийся… Я триматиму тебе за руку, як ще один твій брат.

— Мама говорила про тебе — «восьмий син», — прошепотів Майтімо, — не йди, прошу.

Він ліг, не випускаючи руки побратима. Зітхнув полегшено.

— Казна що наснилося… Розпроклятий Ангбанд… І ти… Ніби вони тебе схопили, як Морінготто і хотів… Це мій найжахливіший сон, віриш? Ніби тварі вводять мене в оту Сауронову кімнату… для розваг, а там ти… В ланцюгах… І лице у тебе таке винувате — не зміг, мовляв… Не врятував… А Саурон, ніби, каже з отим своїм труп’ячим усміхом…

— Майтімо, не говори… — сказав Фіндекано, відчувши, як судомно стислися братові пальці, - мовчи, милий.

— Це ж треба, — сказав Руссандол вже спокійніше, — так налякати Рудого, що триста років отямитись не можу. Коли нічого, а коли як приверзеться щось… То, ніби вони схопили Макалауре — пообіцяли quentaro, що обміняють нас: мене на нього. І обдурили, ясна річ… То, ніби вони якось захопили моїх лисенят, обох… І випалили очі Амбарто… Я тоді весь замок розбудив, здається, так закричав уві сні… Потім заснути не міг: змусив малих лягти поруч, вони тоді ще жили в Гімрінгу, і цілу ніч прокидався, перевіряв — чи тут вони, чи все гаразд.

— Морінготто заплатить, Рудий, — мовив Фіндекано з холодною люттю, — він за все заплатить…

— Говори зі мною… Оповідай щось… Будь ласка…

— Сьогодні розмовляв з цим Аданом, — почав Фіндекано, — вельми цікава особа.

— Цікава, — погодився Майтімо, — вони всі — цікаві. Ти помітив, що він знає мене?

— Атож…

— Я блукав їхніми поселеннями. Вони добрі і щирі… Частково.

— Як?

— Мій батько говорив колись, що firi — це щось середнє між нами і орками.

— Я пам’ятаю…

— Так от — він правий був, князь Феанаро.

— Не розумію…

Майтімо повернув голову. Смарагдові його очі блиснули небезпечним вогнем.

— Яка у тебе в душі, - спитав, — найбільша рана?

— Альквалонде… — відповів Фіндекано не задумуючись.

— Убивство родичів, — сказав Майтімо, — за це нас прокляли і покинули напризволяще Вишні… А я тобі оповім, що я бачив у Аданів. Частина їх поселилася в Таргеліоні, на землях Карністіро. Той побурчав трохи — спершу Наугрім, мовляв, а тепер ще й це… Але селитися дозволив, і навіть допомагає, чим може. І от потрапив я в одне з селищ на якесь свято. Що вони святкують — так і не втямив, ті Адани, що в Таргеліоні, говорять ще незрозуміліше, ніж оцей Малах.

Але свято гарне було — дівчата у віночках, в білесеньких сорочечках… Танці, співи… Майже як у нас. Я сидів на почесному місці, поряд зі старійшинами… Це такі особи з довгими бородами, досить страшнуватого вигляду. Ти ще не бачив старих?

— Ні…

— Жахіття… Вони мають такий вигляд, немов зморщене яблуко, спечене на сонці. І чоловіки, і жони. Ну і за столом всіх обносили якимось хмільним напоєм. Я куштував його — по краплі на вуста, а решта цмулила те диво навіть не кухликами — черпаками. Мені вділяли багато уваги, звали Князем Лісів і видимо, трохи побоювались. Однак, потроху вони забули про мою присутність, і веселощі ще більш пожвавішали.

На тім святі було чи-то кілька родів, чи-то ріжні племена… Так одразу і не скажеш… Я так і не зрозумів, що було причиною сварки, але чоловіки схопилися за зброю. Хоча у них, зазвичай, на свято приходять неозброєними, однак, тут гості були здалеку, чи що…

Вийшло — прийшов на гуляння, потрапив на битву. Я спершу вважав, що вони б’ються до першої крові. Потім дивлюся — щось воно не те… Почав їх зупиняти… Словом, загинуло десь близько десятка — з обох боків.

Жони голосять, чоловіки поділились на два табори і трохи що зубами не клацають від люті. Старійшини, і ще якісь їхні вельможі починають щось на зразок суду. Зрештою все закінчилось виплатою віри і похованням загиблих. На ранок наступного дня розпочалася тризна, що небагато чим відріжнялася від свята. І оті різноплемінні воїни, які вчора пожерти одне одного ладні були, сиділи, обійнявшись, співали і плакали…

— Тобто, — мовив Фіндекано, — убивство родичів не є для них аж таким великим злочином…

— Зовсім ні… Вони оповідали як там, на сході, воювали з іншими племенами людей. Ті племена ріжнилися від них ну… як ми від Телері. Там не сутички були — справжні битви. Однак… Ніхто їх за те не проклинав.

— Малах оповів мені, що до предків Аданів, опісля того, як вони прокинулись і уздріли світло Анари, приходив Морінготто…

— А, це те, про що я говорив. Вони мічені… Це відчувається… Ще в одному селищі я був присутнім на суді. Судив ватаг, поруч сиділо кілька старих — зморшкуваті особи жіночої статі, відунки. І ось гурт Аданів ставить перед суддями юнака. З подальшого з’ясувалося, що молодик поєднався насильно тілами з молодою ж Аданет…

— Н-не може бути, — вимовив Фіндекано вражено, — може ти щось не так зрозумів?

— Ні, все так… Хлопця засуджують на смерть… Одна з відунок, однак, велить спитати діву, чи згодна та вийти заміж за свого кривдника — опісля всього. Приводять панну, чи як там вони звуться у Аданів, вона ридає, затуляється рукавом… і погоджується.

— Так може, союз був по згоді? Ти ж сам говорив, що погано розумієш їхню говірку.

— Фіндекано, я не став би говорити про те, чого не зрозумів. Я розпитував отих старих жон, опісля. Насильство мало місце, однак, діва не тільки не померла від наруги, а і забажала зостатися зі своїм кривдником до кінця життя.

— Найстрашніше, — вимовив Нолофінвіон, — що вони це можуть робити… Я чув від певного Пробудженого, що орки…

— А я не тільки чув — я бачив… Бранця в клітці вони не соромилися. Потерпіла була лише орчихою, однак, видовище… Це оті безволосі орки, про яких ми колись говорили… Вони схожі на Аданів з вигляду… Схожі навіть більше, ніж ми… Але продовжую… Це вже в Східному Белеріанді… Знову суд — цього разу над крадієм. Чоловік взяв чужу річ — здається щось з одежі. Ткана одежа донедавна була для них великою цінністю — як для всякого рушення. Його прив’язують до стовпа, один з одноплеменців бере батіг…

— О, яка гидота…

— Я не витримав — пішов. І виїхав з селища цього ж дня.

— Огидно те, що вони здатні взяти чуже… Але кара є ще огиднішою.

Майтімо пирхнув, щось згадавши:

— Фінарато, — мовив, — у захваті від Аданів. На всі мої застереження він відповідав, що добрий приклад і виховання творять дива. Однак, я сотні літ виховував Шалену Трійцю — і де воно, те диво?

— Принаймні, - посміхнувся Фіндекано, — твоїх братів вже можна терпіти на проханому обіді…

— Ти маєш на увазі, що вони не побились ні з ким на твоєму весіллі? — спитав Майтімо вже сонним голосом, — то була випадковість…

Руссандол заснув. Він дихав рівно і глибоко, лампа Феанаро освітлювала його обличчя, сповнене спокою, вуста, вигнуті в усмішці… Тепер йому снилося щось добре і чисте… Можливо — садиба в Тіріоні-на-Туні і пані Нерданель.

Фіндекано зостався з ним до ранку. Він сидів, тримаючи брата за руку, і міркував, на добро чи на лихо прийшли Адани до Белеріанду. Союзники… Чи не буде від подібних союзників більше зла, аніж користі…

«Нам потрібно втричі більше війська, — наче в яві почув князь Дор-Ломіну батьків голос, — для штурму Ангбанду нам потрібні воїни…»

Малах цей ніби добрий воїн, і чемна особа… Однак…

Однак Малах нічим не заплямував себе. Він прогостював в Ломіоні доволі довго, пильно приглядаючись до озброєння Ельдар та ковальської справи, а тоді відбув до Барад-Ейтель, та там і зостався. Майтімо, котрий невдовзі теж відбув до Гімрінгу, мовив, що цей Адан — один із кращих. Фіндекано повірив побратимові на слово, бо йому не було з ким порівнювати.

Фіндекано часом бачив Адана, коли приїздив до батька на свято осені. Життя поміж Ельдар зробило з Малаха особу впевнену в собі, холоднокровну і виважену. Він уже добре вивчив синдарин, трохи говорив на квенья, а воїни князя Нолофінве прозвали його Араданом — шляхетним чоловіком. Від трохи незграбного молодика не зосталося нічого — Малах навчався швидко і військовій справі, і чемній поведінці, і шляхетності… Однак, Фіндекано помічав при кожному своєму приїзді, як на обличчі воїна з’являються зморшки, як в світлому волоссі додається сріблястих ниток… Він знав уже — це ознака старіння. Арадан згоряв на очах у Ельдар, які часом ледве приховували жах і жалість.

Родина Малаха зосталася в Белеріанді. Сини його часом приїздили в Барад-Ейтель до батька — двоє юнаків: Магор та Імлах… Потім вони перестали бути юнаками, а потім перестали з’являтись… Фіндекано чув лишень, що Магор зі своїм родом так і живе на південному боці Еред-Ветріну, чи-то не бажаючи, чи-то остерігаючись просунутися далі на північ, а Імлах повернувся до Східного Белеріанду, в землі, які прибулі назвали Естоладом.

Про онука Арадана, Амлаха Фіндекано часом чув від Руссандола. В Східному Белеріанді раптом спалахнув заколот — Берег з роду Беора та оцей Амлах почали підбурювати людність проти ельфійських, як вони говорили, володарів. Берег закликав Аданів покинути Белеріанд, говорячи про те, що відуни помилялися — Богів люди на Заході не віднайшли, натомість віднайшли Ельфів, мудрих, але нещадних. Ельфи, мовляв, мали бажання втягнути людей в свою нескінченну війну з Чорнобогом, який і так зробив предкам Аданів чимало зла. Потрібно було тікати звідси якнайдалі — життя людей є закоротким для війни поміж Безсмертними.

Амлах якраз і підтримував цього Берега та найзавзятіше поносив Ельфів. Як же були вражені люди Естоладу, коли на зібранні раптом з’явився справжній Амлах, а його двійник щез у хмарі диму… Віче гуло ще кілька днів, Берег таки набрав собі загін і подався кудись на південний схід зворотнім шляхом, а кровно ображений Амлах прокляв Князя Лжі, котрий осоромив його рід перед Людьми Естоладу, і подався до Гімрінгу, де й став на службу до «Маедроса Високого».

— Майтімо, — говорив Фіндекано до приятеля, котрий дивився на нього з палантиру зі звичною усмішкою, — обережніше з тим Амлахом… Пам’ятай про прищепу… Можливо…

— Ні, з хлопцем все гаразд, — посміхався Майтімо, — він став переді мною, мов свічечка, і перше що промовив: «Я — справжній Амлах, син Імлаха, онук Арадана. Перевірте мене, вельможний Маедросе, я згоден навіть на випробування вогнем…».

— Але Майтімо…

— Ти думаєш, я не відчую ангбандську тварь? Мені доводилося бачити Квенді з прищепою — я таке на відстані чую, віриш? Я його перевірив, Амлаха…

— Вогнем? — спитав Фіндекано з непідробним жахом. Він чув, що у Аданів є такий звичай — щоб довести свою невинність, потрібно взяти до рук або жарину, або розпечене залізо.

— О, я ж не скам’янів серцем аж настільки… Я просто дав юнаку показовий бій…

— Краще б ти дав йому жарину, — сказав Нолофінвіон зітхнувши, — скільки бідолаха відлежувався опісля цього?

— Та недовго… Однак, яке вперте дитя — він не випустив меча, навіть коли впав від знесилення. А коли цілительки лікували йому синці та рани, то потиху обстежили його fеа… До речі — ще одна цікавинка: у Аданів нема аvanire…

— Це зле, — мовив Фіндекано, — варто комусь потрапити в полон, і всі таємниці…

— У них нема і оsanwe… Хоча душа є, без сумніву… На відміну від орків.

— Але як же…

— Не знаю. Мої відаючі жони в легкому заціпенінні. З одного боку — нічим незахищений дух, а з другого — неможливість проникнути в нього. Таке собі зачароване коло. Їх важко зціляти — Аданів, наші цілющі співи майже не діють, доводиться просто зупиняти кров, і заліковувати рани силою цілителя, а не тіла самого пораненого.

— О, це недобре — цілитель може знесилитись і тоді…

— Отожбо… Але хлопчина чистий — без прищепи. В душу Адана не пролізти і Морінготто, а зверху на ньому нічого нема.

— Однак, їхні перекази говорять, що Морінготто таки заволодів деякими з них.

— Тут те саме, що вимагали від мене, — зітхнув Майтімо, — угода тільки по власній волі…

— Тобто, Адан може допустити лиху силу в душу лише по згоді?

— Саме так… Їм і легше і тяжче… Нам треба лише тримати аvanire і терпіти біль, а Адан має ще й відріжняти добро від зла. Морінготто великий майстер робити з білого чорне і навпаки… Пам’ятаєш, я говорив тобі про зло, що ніби впечатане в їхні душі? Багато з цього зла вони вважають добром, а дещо — хочуть вважати добром, виправдовуючи себе. Це від того, напевне, що Морінготто віднайшов їх раніше за Валар і заморочив бідолахам голови. А може їх так створено від початку — вирішувати щодо кожної справи: добра вона чи лиха.

— Я просто не можу, — зітхнув Фіндекано, — гідно оцінити те, що почув.

— Нехай в ці премудрості вникає Фінарато, — озвався Руссандол бадьоро, — на те він і мудрець.

Малах-Арадан з часом змушений був покинути службу порубіжника і поселився в Ломіоні, в садибі, яку йому збудував сам Фіндекано зі своїми воїнами. Люди поволі прибували і до Гітлуму, і до Дор-Ломіну, своїм князем вони звали Гатола, ще одного Араданового онука. Селились Адани окремо, хуторами та селищами, однак, деякі осіли і в Ломіоні, і швидко по тому Фіндекано мав уже кілька загонів добірних бійців, яких навчали cano з Ельдар.

Ант Доронінг, щоправда, бурчав, що це дурна витрата часу.

— Я навчаюся триста літ, — говорив він, — і моє володіння мечем ще є далеким від досконалості. А який сенс навчати Адана, який через якихось тридцять літ вже не зможе втримати зброю…

Фіндекано помітив, однак, що строк життя Аданів, котрі поселилися поруч з Безсмертними, трохи збільшився. Принаймні, Малах добував вже свій дев’ятий десяток, дочекався правнуків, однак, життя його перетворилося на животіння. Колись сильний високий здоровань нині ходив зігнутим, спирався на ціпок, і ледве втримував в руках флейту, на якій навчився грати під час свого побуту в Ейтель-Сіріоні. Перше покоління тих Аданів, що прийшли до Белеріанду, вже давно «помандрувало на Захід прямим шляхом» — помер Беор, про що з щирим жалем сповістив Фінарато, в Естоладі помер батько Малаха — Марах, померли і брати та сестри Мараха, котрі зосталися у Белеріанді… Арадан розумів, що надходить і його час, і, як не дивно, навіть очікував смерти.

— Краще б я загинув у битві, - якось мовив він до Фіндекано, котрий заїхав його провідати, — чим оце скніти старістю… Воїн мусить помирати з мечем у руках, а не на ложі.

І якось до княжого замку примчався на коні світловолосий хлопчина, один з правнуків Арадана.

— Вельможний Ельфе! — випалив він, з обожнюванням дивлячись на князя Дор-Ломіну, — дідо кажуть, що настала їхня година… Йти на Захід… Дідо проститись хочуть…

Брама садиби Арадана була розчинена навстіж. У дворі товпилися люди — родичі, сусіди, кілька зморшкуватих бабусь, котрі мали обряджати небіжчика в останню путь… Арадан був ще живим — Фіндекано почув ще з передпокою, як він навчає правнуків.

— Я прибув сюди, — шамкав Адан беззубим ротом, — грубим войовником, котрий понад усе цінив силу… Я думав, роде мій, що вміння володіти зброєю достатньо для шляхетного воїна. Ельдар навчили мене бачити красу землі, на якій вам жити… Вони навчили мене слухати музику флейти і музику вітру… І чути музику зірок… Якщо Адан лише добрий воїн, то він може служити будь-кому, і залишатися добрим воїном. Та якщо Адан відчуває бриніння цієї землі, чує голоси джерел і дихання дерев, то він покладе за неї життя — і лише тоді буде добрим воїном. Ельдар живуть з цією землею одним життям, вони з нею — одне ціле. Вони, Безсмертні, прибули сюди, щоб її захистити, гинули за неї, і може гинутимуть не раз. Для роду Арадана має бути честю битися поруч з ними проти Пітьми з Півночі, проти Руйнівника Арди…

— Князь Дор-Ломіну — сповістив хлопчак, — дідо, вони приїхали…

Фіндекано зайшов до спочивальні ледь тамуючи розчулення. Він вже навчився не помічати різкого, майже тваринного запаху людського тіла, і того недоброго духу, що збирався в кімнаті немічної особи. Навчився за зморшкуватою маскою бачити юну ще душу воїна, котрий увібрав в себе мудрість Ельдар, і міг би жити і навчатись, якби не оця немічна плоть, що аж звисала з кощавих рук умирущого. Несправедливість цього вражала — Ельда опустив голову, щоб давній приятель не побачив його сліз.

— Хвала Богам, вдалося побачити наостанку, — прошамкав Арадан, — хоч вас… Вашого вельможного батька так і не вдалося, не було у мене сили востаннє вибратися до Ейтель-Сіріону… Чотирнадцять літ служив під його рукою — таки немало. Віншуйте від мене Великому Князю…

— Я передам…

— Князю Фінгоне…

— Що, друже?

— Ви, от з Богами зналися, і самого Суддю бачили напевне? Феантуро…

Фіндекано раптом згадав берег Араману і чорну постать на урвиську, що віщувала їм смерть від зброї, тортур і горя…

— Бачив, — мовив він нарешті, - бачив не раз…

— Як іду я нині, - мовив Арадан, — на суд Божий, то трохи мені лячно, авжеж… Хоч і не робив я великого зла, але без плями темної лише Всевишній Еру… Який він, Суддя? Лихий, чи добрий?

— Не добрий… І не лихий… Справедливий…

— Справедливий, це звісно… — зітхнув Арадан, явно не заспокоєний, — в юності я зробив зле — убив чоловіка, через дівчину, що стала потім моєю жоною… І жони вже давно нема — померла пологами, і віру виплатив я роду загиблого, але зараз якось моторошно мені: раптом Суддя поставить це в вину, і не дасть виправдатись…

— Виправдатись дасть, — мовив Фіндекано заспокійливо, — напевне…

— Той чоловік був лихим, і домагався її насильно… Суддя мусить зрозуміти… Мусить повірити…

— Намо повірить тобі, друже…

— Князю Фінгоне, а чи не чули ви, що буде далі… з душами Аданів? Про Безсмертних оповідають, що Суддя наділить вас новими тілами, і продовжиться життя ваше, а куди ж ми подінемося з Туманних Чертогів?

— Арадане, — зітхнув Фіндекано, — коли я мав змогу говорити з Вишніми, то був ще зовсім юним Ельда, і зовсім не переймався долею Наступників. Я не знаю, що станеться з вами далі… Я сказав правду…

— О, Безсмертні не говорять лжі, - зітхнув старий, — а жаль…

Арадан помер за годину, тримаючись за руку Ельфа, в оточенні численної рідні. Помер спокійно — лише Фіндекано помітив, як зупинилося дихання, і тіло покинула та пелюстка світла, що зветься душею.

Ця, так звана натуральна смерть, приголомшила Фіндекано. Звиклий до смертей на полі битви, коли зранене тіло просто не могло втримати душу, він розумів, як це жахливо для духу — відчувати, як тіло в’яне рік за роком, всихає, ніби хворе деревце. І знати, що кінець — один для всіх. Якщо Ельда, при бажанні, міг уникати ситуацій, котрі загрожували втратою hrоа, і знати, що є надія на повернення в разі загибелі, то Адани навіть не відали, що буде з ними опісля відпочинку в чертогах Судді.

Загибель… Смерть… Не встиг князь Дор-Ломіну отямитися від споглядання відходу Арадана, як отримав жахливу звістку — на Захід прямим шляхом вирушила Арельде.

Туракано озивався зрідка, і Фіндекано не очікував від нього вістей. Про долю Арельде він намагався дізнатися через Майтімо, і оtorno з’ясував, що сестра таки дібралася до Аглонової Твердині в Гімладі, але не застала там Тієлкормо, котрий з братом якраз майнув в гості до Карністіро, в Таргеліон. Арельде прожила в Гімладі рік, оточена шанобою і повагою, але не покинула своєї звички носитися лісами на валінорському огирі, полюючи з улюбленим соколом — як у Валінорі. З однієї такої вилазки Арельде не повернулась.

Її слід загубився у Нан-Ельмоті, таємничому прадавньому лісі на півдні Гімладу. Ельдар туди не заходили — в тих краях відчувалися якісь прадавні чари, невідомо — лихі чи добрі. Арельде шукали — і Тієлкормо, і Куруфінве з сином Тьєлпе, який і приймав свою тітоньку з почестями у батьковій фортеці, але Нан-Ельмот не видавав своїх таємниць.

Майтімо подався у Гімлад сам, але теж не зміг здолати чарів загадкового лісу. Він кружляв там багато часу, і говорив опісля, що на лісі дійсно лежить печатка чийогось могутнього розуму, але то не є породження Ангбанду. Він радив не втрачати надії, і Фіндекано зберігав estel…

Арельде повернулася до Гондоліну якраз того дня, коли Фіндекано сидів над помираючим Араданом. Повернулася не сама — з похмурим чорнооким юнаком-Еdel, якого звала своїм сином.

— Цей Синда прийшов опісля Арельде з сином, — говорив Туракано, а його брат дивився застиглим поглядом на світляну кулю палантиру, — назвався Еолом, далеким родичем Ельве Сінголло… Я говорив з Руссандолом — цього Еола добре знають Наугрім з Белегосту. Знають під прізвиськом Моріквендо, як доброго коваля і майстра…

— Чому Моріквендо — зазвичай Синдар не терплять цього прізвиська?

— Не знаю, — Туракано з розпачем махнув рукою, — власне, Нельяфінве вже дізнався, де знаходиться Арельде. Через Карністіро та його приятелів з Белегосту та Ногроду. Цей Еол був в гостях у Ногроді і дуже хвалився красунею-жоною, яку він заманив до своєї пущі. Говорив, що вона ніколи не знайде дороги назад і приречена жити в лісі… Та тільки Арельде все ж таки утекла. Зі своїм сином… від цього Еола.

— Як звуть мого племінника? — тихо спитав Фіндекано.

— Еsse — Маеглін, аmilesse — Ломіон Фінгол…

— Дитя Сутінків, — мовив Фіндекано поволі, - я назвав так своє місто.

— Еол йшов по її сліду, — оповідав Туракано, — дібрався до Аглонової Твердині, бо Арельде сказала слугам, що поїхала туди — навідати родичів. Туркафінве зробив вигляд, що нічого не бачив і не чув, але Куруфінве — ось кого терпіти не можу — вказав йому шлях, яким вирушила від них Арельде. І цьому Еолу пощастило — він наздогнав Арельде, яка не дуже й поспішала. Наша сестра не відає страху… Не відала…

— Його не пропускали до міста?

— Навпаки… Я оголосив, що кожен еdel, котрий випадково потрапить до Гондоліну, тут і залишиться. Власне тому Гондолін і є потаєним містом — про Нарготронд Фінарато знають навіть ворони. Я прийняв Еола з почестями, простягнув руку, назвав родичем, і сподівався, що йому сподобається у Гондоліні. Я зрозумів, що він посварився з Арельде, але думав, що все владнається.

— Він не згодився зостатись?

— Він кричав на мене, ніби Моргот на свого раба. Обізвав завойовником, заявив, що це ми довели Синдар та Телері до війни з Північною Твердинею та неспокою. А руку відсмикнув з такою огидою, неначе я був залляним кров’ю його одноплеменців. Тут я розгнівався, ясна річ…

Фіндекано кивнув. Він не став нагадувати брату, як той кричав на нього і говорив, що руки його в крові.

— …а він тоді повернувся до сина, і став вимагати, щоб той покинув разом з ним дім його ворогів і вбивць його родичів. Інакше, мовляв, він його прокляне. Бідолашний юнак застиг на місці, не знаючи що й робити — перед цим татко його мовив, що зрікається жони.

— Атож, не розірватись надвоє… - пробурмотів старший брат.

— Я намагався умовити того Еола, — провадив далі Туракано, змахуючи сльози з довгих вій, — говорив про північний рубіж, про захист від Ангбанду, про блукаючих Синдар, які не є нині рабами Моргота лише завдяки нолдорським мечам. Він не хотів мене і слухати, і врешті я сказав, що вони з сином мають єдиний вибір — жити тут, або померти тут…

- І він вирішив померти? — спитав Фіндекано стиха.

- І потягнути за собою сина, авжеж… Він метнув в юнака дротик, дротик, який ховав під плащем. Арельде… Наша Біла Панна… Вона закрила сина собою, рятуючи від смерти. Дротик пробив їй плече, рана ніби не була важкою. Охорона оголила мечі, і зарубала б Еола на місці, але я наказав ув’язнити божевільця, бо за нього прохали і сама Арельде, і Ітарільде… Ці добрі жони і діви… «Ах, Турондо… Ах, тату… Бідолашний Еол в розпачі, він не звик до життя в потаєному граді… Він отямиться, ми благаємо пробачення…» А до ранку Арельде згоріла мов свічечка… Не допомогли ні трави, ні цілительки.

— Отруєне лезо?

— Незнана отрута… Я запитував його про протиотруту — цей Еол поводився так, ніби він на допиті в Ангбанді. Мовчанка і ненависний погляд. Я не міг наказати його допитати… не міг стати тварью, та що там — я не знайшов би тих, хто виконав би мій наказ. Арельде гинула, а цей Моріквендо усміхався мені в обличчя. Вранці, коли тіло її захололо, я наказав воїнам вивести його на скелю і зіштовхнути звідтіля.

— О, жорстоко… — вимовив Фіндекано. Смертного вироку щодо Квендо ще не було виголошено жодним князем Ельдар.

— Якби він зізнався, чим змазав лезо, — сказав Туракано понуро, — я пощадив би його…

— А цей юнак, Маеглін?

— Зостався, ясна річ. Ним опікується Ітарільде. Навіть, якби я випустив його з граду, що неможливо, куди йому йти?

— Батько знає?

— Ні… Скажи йому сам.

Князь Нолофінве, з яким Фіндекано переговорив опісля, сприйняв тяжку звістку зі звичним холодним спокоєм. Його старший син знав, однак, що батько добре вміє тамувати біль і приховувати свої почуття, але у серці…

— Ось ми і залишилися з тобою самі, найстарший… — сказав Великий Князь рівним голосом.

— Татку, — не витримав Фіндекано, — у вас двоє синів!

— Моїм сином є ти… І був Аракано. Я не є батьком боягузів.

— Туракано не боягуз… Він тільки.

— Мовчи, мій Астальдо. Не говори…

Знову поплинув час… Гітлум та Дор-Ломін вже було заселено Аданами, як Дортоніон та Західний Белеріанд. З Таргеліону, щоправда, Адани пішли через раптовий напад орків, котрі пробралися в землі Моріфінве обхідним шляхом, через гори Еред-Ліндон.

— Карністіро кипів від люті, - оповідав Майтімо, котрий знайшов час приїхати погостювати на радість Ерейніона, котрий з підлітка став струнким юнаком і нагадував обом побратимам їхню щасливу валінорську юність. — він давно пропонував цим Аданам союз, але вони воліли жити хуторами, і не мати над собою володаря. Від орків вони б ніколи не врятувалися, хоча опиралися мужньо… Уяви, ці хуторяни звели укріплення в місці, де Аскар впадає в Геліон, і тиждень відбивалися від тварей мечами, мотиками, ціпами… Але за підмогою не посилали… Карністіро дізнався про неподобство від своїх вивідачів і тут таки повів на південь кінноту. Наші посікли орків на капусту…

— Який цікавий вираз, — всміхнувся Фіндекано.

— Набрався подібних від Аданів, — незворушно відповів Майтімо, — ну, і Карністіро очікував як не подяки, так, принаймні, прийняття пропозиції союзу в обороні Таргеліону. До нього виходить жона — виявляється, це вона очолювала оборону опісля загибелі батька і брата. Морьо розквітає усміхом — войовничі панни є його слабкістю — віддає в її розпорядження обоз з провіантом, і пропонує йти на північ Таргеліону, де й жити під його покровительством. А панна дивиться на нього орком і заявляє, що її народ ніякого захисту не потребує, і вони вирушають геть з цього гірського закутка. Карністіро від такої неввічливості побагрянів, але вчасно згадав, що перед ним діва, сів на коня і звелів трубити збір. Діва ж мовить незворушно: «Стривайте, а обоз? Ми не стали до вас на службу, а отже не беремо і платні.» Карністіро, хвала Богам, таки не забув, що перед ним Аданет, і відповів з крижаною ввічливістю, гідною дому Нолофінве, а не Феанаро: «Ми, Ельдар, не беремо назад дароване…» І рушив чвалом з місця — аж земля задрижала.

— Так це коли було?

— Доволі давно. Панни вже немає серед живих, а її піддані, народ Галет, живуть нині в Бретільському лісі.

— Це її звали Галет?

- Її…

— Несправедливо…

— Ніяк не можеш звикнути? — зітхнув Майтімо, — я теж… Амлаха вже нема… Бідолаха захворів на гарячку. Не врятували… Вони такі крихкі, ці адани… Тільки починаєш звикати до котрогось — а його fеа вже мандрує до Судді прямим шляхом.

При Ломіонському дворі нині вивчав науку воїна-Квендо один з правнуків Арадана, Гадор. Цього юнака вже можна було відріжнити від Еdel лише за формою вух — таким досконалим було його тіло і лице. Золотаве волосся його відсвічувало сяйвом, властивим раніше лише Ельдар, нагадуючи Фіндекано про золотоволосих Арафінвіонів. Княжі лучники, котрі вже давно перестали підсміюватись зі своїх союзників, вражені їхньою жадобою до знань і коротким віком, так і прозвали хлопчину Лоріндолом — Золотоволосим. Фіндекано збирався найближчим часом представити юнака до двору Великого Князя в Ейтель-Сіріоні. Він боявся і думати, що через два десятки літ в цьому золотому чубі з’являться срібні нитки, а ще через два десятки вродливе лице стане подібним до зморщеного плоду. Лоріндол розмовляв лише на витворному синдарині, чудово знав квенья — Фіндекано було дивно чути мову Валінору з вуст юнака, котрий потрапить на Захід лише безтілесним духом — писав вірші, грав на арфі та на флейті і чудово малював. Його молодший брат Гатар переймав від князя Дор-Ломіну мистецтво скульптора, а ще кілька нащадків Арадана присвятили себе ковальству та будівництву.

Князь Нолофінве охоче прийняв Гадора в Ейтель-Сіріоні. Фіндекано передав йому вітання від Руссандола, котрий помчав до свого Гімрінгу, стривожений чутками, переданими по палантиру. Орочі загони блукали порубіжжям, ніби випробовуючи оборону на міцність. Заходилося на яку-то велику неприємність — порубіжники, маючи сотні років досвіду, відчували це чудово.

— Нам не відсидітися в обороні, - говорив Нолофінве сину, — нас врятує лише наступ. З аданів вже можна формувати військо, їхні вожді віддані нам. Принаймні — Фінарато ручається за Беорінгів, а я впевнений в нащадках Арадана. Потрібен наступ, сину — тільки взяття Ангбанду врятує нас…

Фіндекано погоджувався з батьком, але знав, що не всі Нолдор думають так… Майтімо, не в змозі забути приниження і муки, рвався до бою, але його брати не підтримували його. Шалена Трійця вважала, що з них досить і того, що вони тримають порубіжжя, Амбаруссар пречудово жилося серед Лаіквенді, Макалауре ж складав пісні про приваби земель Ендоре, про пори року, про красуню-Синде, котра нарешті вдягнула на руку золотого персня, зробленого ним власноручно — і не думав ні про війну, ні про страшну Обітницю.

Про Сильмарили вже ніхто й не згадував — срібносяйні камені, один з приводів рушення, поволі ставали легендою. Майтімо пам’ятав — але він втрачав владу над братами, так само, як Великий Князь втрачав владу над усіма Нолдор.

Фіндекано вважав, що занепад почався з відходу Туракано до потаєного граду. Саме тоді Феанаріони зрозуміли, що Нолофінве, якого вони все ж таки вважали неприятелем свого батька, не в змозі зупинити дезертирство власного сина. Фінарато зостався вірним Другому Дому — його брати, котрі стерегли Дортоніон, могли багато чого оповісти про недобрі ознаки з півночі. Однак, Великому Князю не вдавалося навіть зібрати раду князів — сини Феанаро вже не слухали і Руссандола, котрий мав нині при собі лише сьому частину війська Першого Дому. В Гімрінгу було небагато Аданів, Майтімо зформував з них невеликий загін, але то були всі сили, що він мав.

Час тік, мов пісок між пальцями. Красень Гадор Лоріндол був уже зрілим мужем, батьком двох світловолосих же синів. І Галдор, і Гундор прагнули служити у війську Ельдар, здобуваючи собі чести, а князеві слави. Князь Нолофінве, бажаючи закріпити союз Ельдар та Аданів, запропонував Фіндекано перебратися до нього, в Ейтель-Сіріон, а Ломіон, разом з титулом князя Дор-Ломіну, подарувати Гадору — в ознаменування майбутніх заслуг.

— Жодна людина, — говорив Нолофінве сину під час чергового приїзду Фіндекано до Ейтель-Сіріону на свято Осені, - ще не мала титулу, рівного з князями Ельдар. Це потішить їхнє самолюбство — деякі Адани і досі вважають, що ми зневажаємо їх чи-то за короткий вік, чи-то за відсутність витончености…

— А що скажуть Квенді? — спитав Фіндекано ледь заскочено, — я маю на увазі Квенді Дор-Ломіну… Адже в цьому випадку до Дор-Ломіну потягнуться всі Адани Гітлуму. Чи захочуть Квенді жити під владою князя-Адана і поміж Людьми?

— О, хто не захоче, той завжди може переселитися до Мітріму, а чи до Неврасту… Місця у Гітлумі вистачить, а Невраст так і не заселено як слід.

— Ваша воля, мій батьку і князю…

Нолофінве довго дивився на струнку постать свого первістка, тоді мовив сумовито:

— Тільки що я лишив тебе князівського титулу і вигнав з власного дому… І жодного слова докору… Мій Астальдо, як мені віддячити тобі за оцю спокійну відданість? Ти — єдина моя опора, утіха мого серця…

— Пробачте Турондо, — мовив Фіндекано з усміхом, що міг би розчулити навіть Суддю Намо, — за це я ладен віддати не тільки Дор-Ломін…

Великий Князь підійшов до сина і довго дивився йому в очі — та Фіндекано не відвів погляду. Крижана воля зіштовхнулася з тихим спокоєм передгрозового неба, спроможного, однак, вибухнути блискавицями.

— Турондо, — зрештою сказав Нолофінве, — сидить в своїх горах, пишається титулом і насолоджується спокоєм. Він погубив Арельде — не з її гордим духом відчувати себе замкненою в гірській долині. Та все таємне колись стане явним — я давно вже вирахував, де є отой його Гондолін, і те саме зробить і Моргот, хіба що покровительство Вишнього Ульмо прикриє град і затримає погибель. Він все одно загине — твій брат, загине даремне, може — загине останнім, але таки загине. В той час, коли ми могли б перемогти — усі разом.

— Але ж тату…

Крижаний князь невміло притягнув сина до себе.

— Заспокойся, — мовив, торкаючись вустами його скроні, - я не збираюся його проклинати, а чи відмовляти у спадку… Якщо нас розіб’ють — йому нічого буде успадковувати. Я жорстокий, все так, крижане чудовисько… Я не вмію пробачати. Це лише твій оtornо ладен вибачити все своїм недоладним братам задля відчуття кровного зв’язку. Для мене найголовніше — обов’язок. А тоді вже — узи крови. Для тебе теж, тому ти і є моїм улюбленим дитям.

— А моє оtornasse? — спитав Фіндекано, насолоджуючись хвилиною ласки, якої йому часто не вистачало.

— О, Нельяфінве, — зітхнув Великий Князь, — його рідня — його погибель. Навіть не Сильмарили і не Обітниця. Але він теж є особою, що над усе цінує обов’язок. Тримайся його, дитя моє. Його і Фінарато… Коли мене не стане…

— Тату! — вигукнув Фіндекано заскочено.

— Якщо мене не стане, — вимовив Нолофінве, — часи тривожні, трапитися може всяке.

Наслідком цієї розмови стало те, що Фіндекано почав готуватися до від’їзду.

Йому було трохи шкода Ломіону, в якому він провів стільки щасливих і болісних днів і літ, шкода саду і статуй, шкода замку, збудованого власноручно, шкода озера Хіселін, на березі якого було зачато Ерейніона…

Еріен теж не дуже хотілось їхати на північ. Але маленька Телере не бажала розлучатися з коханим ні на мить. Ерейніон аж палав бажанням побачити справжнє порубіжжя, і того ж самого бажала Ерніс. Вони збиралися з радістю і відважно дивилися у невідоме.

Фіндекано ознаймив Лоріндола з рішенням Великого Князя, з усміхом спостеріг, як просяяло горде лице, вже мічене зморшками — початком згасання, і ввів його в свій замок на правах господаря.

— А як же ви? — спитав Гадор опісля першого захоплення, — Чому…

Адан помовчав з хвильку і раптом випалив зовсім по-юнацьки:

— Це що — немилість? Стосовно вас… Мені не потрібен ваш дім і титул! Я мушу поговорити з Великим Князем… Я…

— Гадоре, заспокойся, — всміхнувся Фіндекано, — це всього лишень дар твоїй родині. І предкам і нащадкам славного Арадана. Не думай, що цей дар знедолить мене, краще подумай про те, що князь Дор-Ломіну має бути завжди попереду в січі…

— Я буду… — сказав Лоріндол, — ми будемо… За Арду Оновлену, мій князю… Ви завжди залишитесь для мене князем, аran nin…

— Аranen, — виправив Фіндекано з усміхом, — княжич Фінгон Астальдо. Це мій титул, друже Гадор. Бережіть мій сад… Я любив його.

Гадор кивнув головою. Вони стояли у великій залі, і погляд Адана впав на шолом з драконовою головою, дарунок Руссандола.

— Драконів шолом Дор-Ломіну, — мовив Фіндекано, — чудова ознака влади… Приміряй…

— Я навіть мріяти не міг, — пробурмотів Гадор, — шолом роботи Наугрім… Але мені соромно буде його носити: це ж ви перемогли дракона. Про це оповідали ваші лучники — перемогли задовго до мого народження.

— Я не переміг дракона, — сказав Фіндекано, — тварь утекла, і хтозна, де з’явиться знову. Дракони теж живуть довго, можливо нам доведеться зустрітися з ним.

Гадор вдягнув шолома. Опустив маску… Фіндекано усміхнувся — Адан пишався дарунком як дитя. Що ж, нехай тішиться… Щоправда, Майтімо може образитись — адже це його дар. Та він все пояснить Руссандолу: так треба. Тепер Лоріндол буде вірний Другому Дому аж до смерти, і заповість те саме своїм синам і онукам. Адани були ласі на титули і почесті набагато більше за Ельдар. Фіндекано не зневажав їх за те — він просто стверджував існуючий порядок речей. А Гадор був найкращим з Аданів, яких Нолофінвіон знав, за винятком хіба що Арадана.

Люди дійсно потяглися до Дор-Ломіну. Частина Квенді, бажаючи жити окремо, перебралася північніше, частина — до Мітріму. Жити поміж людей зосталися лише ті Нолдор, котрим ще не набридли замки і садиби, вибудувані власноручно. Не те, щоб Ельдар зневажали прибульців, однак потиху вважали, що навіть найкращі поміж Аданів є галасливими і нестриманими особами. Як виняток називали того ж Гадора та ще двох-трьох чоловік з його оточення. Ельдар охоче воювали опліч з людьми, однак вважали їх нездатними опанувати гармонію світу, відому кожному Квенді. Щоправда тут таки додавалося, що виною цьому є короткий людський вік, за який ту гармонію відчути просто неможливо, хоча найкращі з Аданів і намагалися це зробити.

Прощальний бенкет в Ломіоні удався на славу. Фіндекано навмисне розсадив наближених Гадора поміж своїми лучниками, які були навчителями їх у військовій справі. Розмови велися становчі, з цитуванням відомих поетів та трактатів про зброю. А потім Фіндекано, здавшись на численні прохання, взяв до рук арфу.

Вогонь палав у комині, за вікнами зали падав сніжок гітлумської зими, і слухали принишклі Адани чистий нелюдський голос, котрий оспівував оту гармонію світу, яку вони прагнули осягти за свій короткий вік:

— Білявий день втомився і притих, І з глибини блакитного спокою Прямує сонце тихою ходою До роздоріжжя вечорів смутних. Не довгий час спиняється у них, Поломеніє пізньою красою, Немов на обрій зводить за собою Примари мрій криваво-золотих. І дня нема. Та променисто-ніжний На ясне небо, на простір надсніжний Розлився світ і не пускає тьми; Лиш місяць срібний тихше і смутніше Ті ж візерунки темно-сині пише На білих шатах пишної зими.

***

Барад-Ейтель, що став з прикордонної фортеці княжою твердинею, нині захищав з півночі ланцюг укріплень, невеличких фортець, в яких постійно перебували залоги. Порубіжникам вже не потрібно було чаїтися в камінні, а чи у високих травах — фортеці Нолдор давали їм і прихисток і надійний захист.

Переселившись до Ейтель-Сіріону, Фіндекано забажав отримати під свою руку одну з таких твердинь, і князь Нолофінве дав на те свій дозвіл. Ельдар сприйняли приїзд княжича зовсім інакше, ніж Адани: весь Гітлум був упевнений в особливій милості Нолофінве до свого первістка. Незважаючи на те, що перемовини про спільний напад на Ангбанд поки що ні до чого не приводили, гітлумці вірили, що час цей близький і мріяли про битву. Бойовий настрій порубіжників Гітлуму підтримували сусіди-дортоніонці. А вже поява на порубіжжі Астальдо спричинила безліч чуток про близькість вирішального штурму.

Фортецю, в якій нині перебував Фіндекано, було вибудовано поруч з отією Кам’яною Могилою, де раніше була постійна застава. Разом з Астальдо до твердині перебралися всі його лучники, разом з жонами та дітьми. Останніх воїни довго умовляли залишитись в Ейтель-Сіріоні, та nissi-Нолдіе, і не тільки Нолдіе, завжди були впертими: Еріен не відходила від свого меldanya ні на крок, а ніжна Ласселанте, ранячи свої білі рученята, вчилася натягувати лука. Діти ж — в більшости своїй юні Ельдар у тому віці, коли Квенді вже не є малими, але ще й не є зрілими особами — лише раділи присмаку небезпеки, який з’явився в їхньому житті.

Фіндекано хотів, щоправда, відправити до Барад-Ейтель хоча б жінок-Телеріе і молодих дівчат. Обурення було настільки сильним, що княжич тільки зітхнув, і відклав свої плани до слушного часу. Сам він вважав, що обозу в твердині нема чого робити, однак… Дійсно, войовничість була в крові у Нолдор, і нею надихались навіть наймиролюбніші істоти. Однак, Астальдо оголосив, що байдикувати на прикордонні не буде ніхто і детально розписав обов’язки кожної особи на випадок раптового нападу.

В ці літа він робив все, що мав робити начільник оборони твердині — висилав вивідачів, організовував в Ард-Галені табори вершників, котрі мали стежити за степом і Тангородрімом, постійно підтримував в стані готовності вежі вогняного зв’язку, якими мав сповістити про напад Ейтель-Сіріон… До батька навідувався часто — Фіндекано звик до палантиру, котрий зостався в Ломіоні, і нудьгував без спілкування з Майтімо та Фінарато.

Великий князь найчастіше розмовляв на відстані з Дортоніоном — Ангарато з Айканаро доповідали йому про стан справ у Ард-Галені, а також з Гімрінгом, радячись з Руссандолом щодо майбутньої війни. Нолофінве, котрий прикрасив свою тронну залу самоцвітами, аби справити враження на союзників-Наугрім, був дуже невибагливий у побуті. Нехитре господарство Великого Князя Нолдор вела його сестра Іріме-Лалвенде, яку Фіндекано дуже любив: вуйна нагадувала йому далеке дитинство, садибу князя Фінве, світло Двох Дерев — все те, про що нолдор не могли згадувати без розчулених сліз.

Астальдо тривожило лише одне — несподіване пом’якшення крижаної батькової натури. Звісно, він радів, не міг не радіти з того, що татко є з ним ласкавим, що він часом пестить дорослого сина так, як ніколи не пестив малого Фіндекано, однак тривога не вщухала. Іріме вважала, що на брата вплинула загибель Арельде, але княжич лише хитав головою. Він не міг позбутися думки, що батько щось задумав, і це щось настільки самовбивче, що Крижаний Князь намагається віддати синові ту гарячу іскорку, котра палає в глибинах цього потужного духу.

Фіндекано дійшов до того, що потиху розпитував батькового зброєносця. Ним був Синда Глірдан, котрий виконував також обов’язки вістового і наближеного до княжої особи співця та музики. Вибір цей здавався дивним не одному Фіндекано — Глірдан давно вийшов з віку зброєносця. Простосердий Синда не розумівся на цих тонкощах і не вважав, що його обійшли підвищенням. На обережні розпити Фіндекано, Еdel відповів, що Великий Князь багато вільного часу проводить за якимись розрахунками, а папери або одразу спалює, або ховає в скриньці зі складним замком.

Дивний вибір найближчої особи став зрозумілим — Синда, котрий вмів читати лише руни Даерона, не зміг би розібрати написане тенгвою Феанаро, і написане на квенья, навіть якщо, спонукуваний цікавістю, спільною для всіх Квенді, наважився подивитися одним оком на княжі папери. Ант Доронінг зрозумів би, але не цей лагідний юнак з флейтою, котрий награвав грізному Нолдо мелодії белеріандських лісів.

Батьків задум від цього не став більш зрозумілим. Фіндекано вирішив, що в таємничій скриньці приховано військові плани, однак це не пояснювало раптову зміну в батьковому характері — війна нависала над Нолдор завжди, навіть у мирні літа.

Ще одну цікаву річ оповіла Лаурендіе — Великий Князь в останні двісті літ захопився вироблянням зброї. Нолофінве не виходив з кузні днями — він кував мечі. Мечі ці були настільки досконалими, що Ельдар, винагородженні ними, говорили, що ніколи не зможуть взяти до рук іншої зброї. Однак Нолофінве продовжував вдосконалювати свою вправність, ніби намагаючись перевершити свого давно полеглого брата у майстерності. Він купував у Наугрім якусь особливу руду, сам плавив метал за допомогою тих же Кгазад і, нарешті, Наугрім привезли особисто для Великого Князя оплавлену глибу, яка, нібито, впала з неба.

Меч, зроблений Нолофінве опісля, перевершував всю, знану досі, холодну зброю. Говорили, що він може розрубати навіть клинок роботи Феанаро, говорили, що він не тільки пронизує плоть, але й випиває душу… Лаурендіе не знала, що з цього правда, а що — оповідки охочих до пліток Квенді Ейтель-Сіріону, однак меч існував… Великий Князь навіть дав йому ім’я, чого взагалі-то не водилось поміж Квенді.

Рінгілом звався меч — Крижаним клинком назвав його Крижаний Князь… Ще відкував Нолофінве подібне ж лезо для списа, назвавши свій виріб Аеглос, Сніжне Вістря. Цілителька завважила, що князь ніби вагається у виборі і вправляється то з мечем, то зі списом.

Меч з небесного металу… Такий же спис… Зброя, наготована проти Вали?

Жага помсти за батька не вистигла в серці Нолофінве, котрий мріяв про взяття Ангбанду. І — про поєдинок з Чорнобогом, не більше, не менше. Морінготто був володарем пекельного вогню підземель — з металоносної породи, що мандрувала поміж зірками у вічному холоді викував свій клинок Ельда, дух якого не поступався в міці небесному металу.

Однак, навіть при найкращому перебігу подій подібний двобій міг закінчитися загибеллю воїна-Нолдо. Цим могло пояснюватись все — таємничі розрахунки, можливо, міці сталі, невмілі спроби виявити батьківську любов…

Фіндекано не говорив батькові, що напевне розгадав його таємницю. Він вважав, що під час штурму Твердині Півночі знайдуться сміливці, які прикриють свого князя під час поєдинку… Та, власне, а чи буде він, той поєдинок? Морінготто і чесний двобій… Смішно… Тим більше, якщо нинішнє втілення Чорного Вали є велетенським на зріст. Як там говорив Майтімо — наполовину вищим від Ельда. Якщо така сутичка і відбудеться — то буде так, як з балрогом: хмари стріл і списів, те, про що оповідала колись пані Лаурендіе: бджоли, котрі закусали до смерти ngauro, не викликали вовкулаку на бій.

— Просто убивали… — вимовив вголос Фіндекано закінчення своєї думки, — коштом власних життів…

Меч звався Рінгілом, і рінгаре звався останній місяць року… Чотириста п’ятдесят п’ять сонячних літ від рушення відзначили Нолдор цього літа… Тиша нависла над Ард-Галеном, степ заснув, дрімали сухі трави, розсіявши насіння, ждучи пробудження. Вивідачі Ельдар тислися ближче до твердинь, знаючи, що холодної пори року навіть блукаючі ватаги орків сидять по сховкам, очікуючи весни.

Фіндекано повернувся з Ейтель-Сіріону до своєї порубіжної твердині і потрапив якраз на свято Зимового Стояння Анари, або, за звичаєм Аданів — Зимового Сонцестояння. В дворі фортеці яскраво палали вогнища, а біля них виспівували Ельдар. В коминній залі воїни з Дор-Ломіну на чолі з Гундором, молодшим сином Лоріндола споживали ритуальну вечерю на честь Сонця, бережно зачерпуючи ложками солодку кашу зі спільної миски. Почуття тривоги не покинуло душу Астальдо — лише заховалося десь глибоко на дні серця, там, де він ховав те, чого не міг змінити.

Княжич привітався з Алмареа, котрий притулився біля комину з книгою в руках, підсів до дор-ломінців, які охоче вділили йому поминальної, як вони сказали, страви… Фіндекано згадав всіх милих серцю загиблих, починаючи з князя Фінве, покуштував кашу, перекинувся з Гундором кількома словами і подався до вежі, де були його покої.

Там теж тріскотів вогонь у коминку, біля вогню порався Ант Доронінг, лаштуючи блискучий чайничок, Ерейніон та Ерніс роздивлялися дари, прислані з Гімрінгу, а Еріен стояла біля ледь прочиненого віконця і дивилася в темряву, кутаючись в довгий шалик з торочками.

— Тобі тут має бути сумно, — сказав Фіндекано винувато, — але ж я…

— Мовчи, — мовила Еріен лагідно, — не говори, коханий… З мене дійсно погана порубіжниця. Я люблю море, подих волі і зелень лісів, а тут лише каміння і свинцеві хмари, що клубочаться на півночі. Алмареа, щоправда, прихитрився і тут розвести сад, весною він пахне, немов твоє волосся, але зими в степу важкі.

— В Барад-Ейтель… — почав було Фіндекано.

— О, так, двір Великого Князя, бали і танці до ранку…

— А також гості з Дортоніону — Квенді і Адани…

— О, так, нові обличчя… Та я волію залишатися тут. Ти не образишся, милий, якщо я скажу, що й досі побоююсь твого батька? Він є одержимим, а його очі сяють як лезо його страшного меча. Він любить мене, я знаю, однак весь час думаю, якою ж може бути зненависть такої істоти… Його любов замкнула нас в цій фортеці, а куди б привела нелюбов?

— Ти таки нудьгуєш за Ломіоном, мила… Влітку ми помандруємо туди, задля відпочинку… А потім поїдемо до Артаресто, в Мінас-Тіріт. Або до Східного Белеріанду — умовимося там зустрітись з Фінарато та Майтімо.

— Злостивий і лютий Руссандол, — засміялася Еріен, — знову прислав купу подарунків… Скажи мені, милий, чому він весь час насміхається над Ельве Сінголло та його вельмишановною жоною?

— Мені здається, — озвався Фіндекано ледь заскочено, — що це вже застаріло років на двісті…

— О, ні, - озвався Ерейніон, котрий захоплено роздивлявся не ніж уже — меч, на лезі якого золотом виведені тенгва складалися в ім’я Феанаро, — це зовсім не застаріло, навпаки… Чого не можна вийняти з-за поясу?

— Сину, це нечемно, — дорікнула Еріен, а Ерніс, котра якраз приміряла прислане Майтімо намисто з самоцвітів, захихотіла і ледь не впустила люстерко.

— Оповідають, — мовила юна Ельде, — що бідолашний Даерон щороку на день Рівнодення пропонує доріатській князівні вийти за нього заміж, а та незмінно відповідає, що їй нікуди поспішати.

— Зле сміятися над Даероном, — мовив Фіндекано докірливо, — така вірність заслуговує лише пошани… Вам, дівам, не зрозуміти, що означає для Ельда покохати без взаємності.

— Хіба не кохають без взаємності діви? — спитала Еріен з усміхом.

— О, для них завжди залишається можливість вибору, в той час, як ми…

— Ніякого вибору, — прошепотіла Еріен, і притулилась до коханого, — ніякого вибору, meldo…

— Quenilas, — мовив Ант від комину, ставлячи чайничок на решітку, — quenilas з Гімрінгу. Високий вважає, що трави з його краю є найдухмянішими.

— О, задля свята… — почав Фіндекано і застиг.

Кімната освітилася так, ніби раптово зійшло сонце… Люте багряне сонце, що народилося не в Валінорі, а в чорних підземеллях Ангбанду. Зі стогоном здригнулась земля.

— Тангородрім пробудився! — вимовив Фіндекано, і кинувся до виходу. Ерейніон мимоволі схопився за дарованого меча, а Ерніс пискнула і вчепилася брату в руку. Еріен зникла в шафарні, і за хвилю звідти з’явився воїн в чоловічому вбранні, котрий і гукнув до Анта:

— Допоможи мені, Доронінгу!

Ант, котрий давно вже пересердився на свою княгиню і був з нею в найкращих стосунках, швидко почав помагати Еріен вбиратись для битви.

— Мамо, я з вами! — крикнув Ерейніон.

— Ти сидітимеш тут і охоронятимеш сестру, — озвалася nerwen, — Анте, візьми озброєння аraneni…

— Слухаю, вельможна…

— Чуєш сурму? Це Алмареа… Швидше, Анте, друже…

Лучники Фіндекано вже вишикувались у дворі, позираючи на багряне зарево. З замку поспішно вибігали люди Гундора, в самих полотнянках, несучи в руках свою зброю.

— Що це, cano? — розгублено спитав Мірімон. Фіндекано не відповів, він побіг до східців, що вели на стіну. За ним кинулося четверо тіло охоронців, і вже на стіні їх наздогнали Ант та Еріен.

— Це горить Ард-Гален, — мовив Фіндекано врешті, - це горять сухі трави степу… Готуйтесь до нападу…

Наступного ранку сонце не зійшло…

Небо було чорним від диму, дим різав очі, проникав у груди… До фортеці прибуло два десятки зранених вершників — все, що залишилося від передових застав. Ті, хто таборував в степу, прийняли на себе перший удар і полягли майже всі. Вітер гнав вогонь вбік застав Дортоніону, Фіндекано боявся навіть думати, що нині коїться там. Вцілілі порубіжники говорили в один голос — йде орда…

— З ними балроги, — шепотів зранений Нарамакіл, якому пощастило врятуватися з вогню, — і до нас прибилося кілька порубіжників з Дортоніону, так ось вони бачили дракона… Велетенську тварь, котра випалювала все довкола себе… Вони говорили — тварь рушила на схід…

На схід… Можливо — Дортоніон…А якщо далі — Аглонів прохід… Гімрінг… Майтімо…

— Гінця до Барад-Ейтель… Сповістити Гімрінг і Дортоніон.

— Дортоніон у вогняному кільці, - вишептав Нарамакіл, — Ард-Гален у вогні… О, цьому степу вже не розквітнути навесні… Він помирає, як помираємо ми…

— Ми вистоїмо, Нарамакіле…

— О, еstel… — ледь всміхнувся порубіжник і знепритомнів.

Орда підійшла до фортеці через дві доби. Поперед орків крокувало двоє Валараукар. На той час горіло довкола все — ліси на схилах гір, сама земля… Арда стогнала від болю як жона, котра зазнала наруги. З півночі котилися потоки вогняної лави, гнані страшною волею вищої істоти. Моргот не просто хотів знищити Ельдар — він нівечив землю, яку вони обожнювали.

Люди Гундора вперше побачили балрогів і очманіли від несподіванки. Хоча Фіндекано і оповідав їм про те, що може виригнути з себе Ангбанд, воїни Дор-Ломіну розгубилися і подалися назад.

— Стояти на стінах! — кричав Астальдо, кричав так, що голос його віддавався трохи не дзвоном в кожному розумі, - стояти, воїни! Лучникам — стріляти безперестанку! Стояти, нащадки Арадана! Не посоромте пращурів — їхні душі з вираю зрять на вас!

— Стояти! — кричав, зриваючи голос, Гундор, — не осоромимо перед Безсмертними рід свій! Мертвим не соромно, навіть, коли переможець пройде до фортеці по їхніх тілах! Стояти, наказую!

І вони стояли, стріляючи безперестанку. На вежах тим часом Ельдар натягали тятиви велетенських самострілів. Колись подібні винайшов Феанаро для захисту Форменосу.

— Цільно, Ельдар! — командував Алмареа своїми лучниками, — наводь, Кінгароне… Цілься тварі в голову… Поверни ще трохи… Відпускаємо…

Велетенська стріла, більша за спис, вдарила в голову одному з балрогів, і той закрутився на місці, впустивши булаву та батіг.

— Все, що має плоть, можна вбити! — знову пролунав голос Фіндекано, — Лише дух є безсмертним! Бийтеся, воїни! Арда! За її рани!

Побачивши, що один з балрогів вибув з битви, прибадьорились не лише воїни-люди. Запальні Нолдор увірували в те, що їхня відвага переможе будь-що. На голови оркам, котрі намагалися тараном вибити браму, сипалося заготовлене заздалегідь каміння, зі стін летіли списи та стріли. Фіндекано вкотре віншував собі, що тримав залогу в повній бойовій готовності, не даючи розслабитись. Однак, його запаси зброї не були невичерпними. Якщо з Барад-Ейтель не прийде підмога…

Другий балрог тим часом заповзявся ламати стіну булавою. До брами підійти він не міг — саме туди було націлено самостріли Ельдар. Захисники становиська полягли в безнадійній спробі зупинити тварь. Алмареа, згадуючи вголос лиху силу, намагався розвернути свою зброю — не виходило. Громіздкий самостріл мав одну, але велику ваду — невеликий кут обстрілу.

— Він таки її проламає, стіну, — сказав Гундор хрипко, — що маємо робити, аranen?

— Знімати самостріли з другої та четвертої вежі, - наказав Фіндекано, — встановити внизу…

— Слухаюсь…

Смертний страх часом творить дива… Люди тягли важезні самостріли нарівні з Ельдар, не відчуваючи тягаря. Стіна тим часом вже пішла тріщинами — камінь не витримував натиску Валарауко. Його голова вивищувалась над зубцями, крила маяли за спиною, немов плащ… Довкола вились язики вогню, здавалося горить повітря… Фіндекано сам взяв приціл, біля другого ж самострілу став Ант Доронінг.

— Відпускай! — крикнув Нандо першим, і його помічники відпустили корбу.

Стріла-спис черкнула об камінь вежі…

— Лівіше! Лівіше треба!

— Перший самостріл — натягуй корбу, другий — відпускай!

Радісний крик почувся зі становиськ — велетенська стріла потрапила чудовиську просто межи очі…

— Вони смертні! — кричав Гундор, — не бійтеся тьми! Всі до стіни…

Понівечену стіну укріплювали дошками, возами, всім, що впадало в око. Барикада росла, затуляючи тріщини. Фіндекано, однак, розумів — саме на це слабке нині місце впаде удар. А зброярні буде спустошено за кілька днів подібного бою.

Орки, опісля того, як другий балрог перетворився на вогняний стовп, втративши плоть, відступили з вереском. Однак, фортецю було оточено щільним кільцем. А на сході палав Ард-Гален, і серце Фіндекано стискалося від болю: якщо Ангарато з Айканаро за своїм звичаєм таборували в степу, то, можливо…

— Квени, виходьте! — горлали тим часом орки, — той, хто складе зброю — житиме!

— О, вони таки навчилися зв’язно говорити, — до княжича, котрий сидів біля зубця стіни і поглядав вниз, підійшов, хитаючись, Алмареа. Лице сурмача було чорним від кіптяви, а волосся — білим від попелу, котрий сипався з неба, — це ж треба… Чи може Морінготто склав для них розмовника з готовими реченнями?

— О, тільки не говори мені, що вони навчилися читати, — озвався вкрай вимучений Синьагіл, зранені руки якого перев’язувала Ласселанте, — уяви собі — у кожного орка за халявою розмовник…

— З перекладом речень на квенья, — підкинув Мірімон, і Гундор, котрий сидів тут-таки, ледве живий від утоми, здивовано звів брови, почувши дзвінкий сміх Безсмертних.

— Настане день, і вони наступатимуть під звуки музики…

— Коли одіб’ємося — попрохаємо Макалауре, щоб він написав для орків кілька маршів…

— О, ти не розумієш, що говориш — Феанаріони проклянуть нас за нешанобливе ставлення до великого співця…

— Люди, виходьте! — тим часом надсаджувався орк внизу, — видайте нам квенів з Заходу і будете вільними! За кожного живого квена матимете ще й винагороду! В’яжіть їх, і виходьте… Хазяїн щедрий — він заплатить!

— От же гнида, — мовив Гундор, котрий від такого нахабства забув про те, що він має бути витонченим і ввічливим, — от же паскуда волохата… Де я подів свого лука…

— Він у вас за спиною, княжичу Гундоре, — лагідно мовив Алмареа, сміючись лише очима, — ви збираєтесь в’язати мене тятивою?

Та Гундор гнівно пирхнув і докірливо глянув на Ельда:

— Вельмишановний Алмареа, це зовсім не смішно. Ця волохата нечисть ображає весь рід Аданів. Я зараз підстрелю сучого сина, щоб він подавився власними словами.

Гундор обережно визирнув з бійниці і хмикнув задоволено:

— Ондечки воно… Іч, навіть чоботи взуло, мавп’яче поріддя… Ну, зараз я тебе…

Адан старанно націлився і спустив тятиву. Влучив він не зовсім цільно — орк повалився на землю, і заверещав від болю. На допомогу йому ніхто не квапився, тож вояк допоміг собі сам — вужакою поповз поміж вбитими, затуляючись від наступного пострілу.

Гундор лаявся вже не стримуючись, згадуючи Морока, балрогів і стонадцять орків одразу. Фіндекано заспокійливо поклав йому руку на плече.

— Ти просто втомився, — мовив, — відпочинь…

— Рука здригнулась, — виправдовувався Адан, — уповзло таки, поріддя Чорнобога. Щоб його зжерли його ж одноплеменці… Отаке запропонувати воїнам Дор-Ломіну…

Наступного дня вони відбили ще один штурм… Тоді ще…

Найгіршим був четвертий день, коли скінчилися стріли… Коли тварі лізли на стіни по неоковирних драбинах, коли до битви рушили жони та підлітки, в тому числі і Ерейніон з Ерніс… Загін Гундора поліг майже весь — відпорність Людей до поранень і подразнень завжди була низькою. Зранені Ельдар сяк-так зупиняли собі кров і знову йшли до битви, бо не було коли занурюватись в цілющий сон, і вони бились до втрати hrоа, і відходили на Захід прямим шляхом.

Крик срібних сурем видався змученому Фіндекано найсолодшою піснею — до фортеці йшло військо під блакитними стягами з срібними зорями. Військо з Барад-Ейтель, остання надія обложених. Провадили його сам Нолофінве та Гадор Лоріндол.

Облогу було прорвано, але Великий Князь вирішив, що надалі обороняти напівзруйновану фортецю немає сенсу. Захисникам твердині біля Кам’яної Могили було наказано відходити до Барад-Ейтель. Фіндекано зібрав свій поріділий загін, те саме зробив Гундор, обидва керманичі спорядили обоз з пораненими, жонами та дітьми і вирушили до княжого граду в складі війська Нолофінве.

Біля самої твердині їх наздогнала ще одна ороча зграя — свіжі, відпочилі тварі… Воїни Нолофінве, котрі біля Кам’яної Могили вступили до бою просто з маршу, ледве трималися на ногах від утоми. Що вже було говорити про захисників порубіжної фортеці… Але вони зупинились і прийняли бій, щоб дати обозу можливість увійти до Барад-Ейтель.

Фіндекано з лучниками йшов у прикритті, разом з воїнами Лоріндола. Гадор уже був далеко не юнак, і волосся його блищало сріблом, а не золотом, однак, бився він відчайдушно. Гундор, зустрівшись з батьком, став під його руку зі жменькою зацілілих вояків свого загону.

Вони відступали поволі, стримуючи натиск, даючи можливість вціліти війську і обозу. Гадор сіяв довкола себе смерть, його шолом з драконом було видно здалеку, і орки, видимо, прийняли Адана за самого Нолофінве, бо лице Лоріндола було закрите маскою гномівського шолому. Гадора оточило зо два десятки тварей, і Гундор, котрий кинувся батькові на підмогу, поліг від чорних стріл. Фіндекано ледве вдалося видерти зраненого Лоріндола з орочих лап, і Ельдар винесли старого Адана та помираючого вже Гундора з поля битви. Брама Барад-Ейтель замкнулася за ними, і тварі вили біля стін від лютої злоби.

Галдор, старший син Лоріндола, прибіг до шпиталю, коли вже майже все було скінчено. Гундор помер, так і не прийшовши до тями. Фіндекано навіть не вдалося попрощатися з відважним Аданом, котрий став його приятелем в страшні дні облоги. Гадор був ще живим, він пізнав свого спадкоємця і спитав його про долю Гундора. Дізнавшись про смерть молодшого сина, старий войовник зітхнув тихо, і мовив:

— Тепер… ти… останній… з Араданів… Галдор, князь Дор-Ломіну… Шолом… та меч… тобі… День ще настане…

З цим заповітом на вустах помер князь Аданів, якого Ельдар вважали рівним собі, а цього визнання домогтися було дуже важко. Галдор плакав, не соромлячись сліз, плакав на плечі у Фіндекано, якого вважав покровителем роду свого. А втерши сльози, підняв голову до хмарного неба, і заприсягнув помсту Мороку і всьому його поріддю.

Втрати були жахливими — з ланцюга оборонних твердинь заціліли лише гірські фортеці. Палантир Дортоніону німував, мовчав і палантир Гімрінгу. Відгукнувся на виклик десь через місяць лише Мінас-Тіріт — Артаресто, знервований до краю, мовив, що Фінарато повів нарготрондців на допомогу братам до Дортоніону, але про нього немає жодних вістей.

Військо Гітлуму не могло прийти на допомогу дортоніонцям — Барад-Ейтель і досі був в облозі. Облога тяглася ще з місяць, доки князь Нолофінве вдалою вилазкою не розсіяв тварей. І цього ж дня озвався Гімрінг…

Фіндекано добіг до покоїку з палантиром раніше за батька. В кулі Феанаро він побачив Руссандола, але як же не схожим був цей грізний Ельда на його ласкавого насмішкуватого оtorno. Дух його палав таким жаром і жагою битви, що просвічував крізь hrоа багряним відблиском. Майтімо був оточений цим червонястим сяйвом, зелені очі світились на закіптюженому обличчі несвітським вогнем. В лівиці він тримав меча, меча батькової роботи — магтанова сталь наче теж нетямилась від люті, на лезі, що відсвічувало синім полум’ям, виднілися золоті тенгви — Феанаро, забризкані чорним слизом.

— Ненадовго, — прошипів він, — вибачте… Знову зірвав голос… Доповідаю Великому Князю — справи погані, але могло бути гірше… Аглонів прохід я втратив — Тієлкормо з Атарінке відступили з боями на південний захід вздовж кордону Доріату… Цей чистюля Сінголло не впустив біженців-Нолдор, навіть жінок та дітей — останній гонець від братів сказав, що вони будуть пробиватися до Нарготронду з усім цим обозом. Про їхню подальшу долю мені невідомо. Макалауре вибили з його земель, він зараз у мене з рештою війська. Таргеліону кінець — туди дістався дракон, попередньо знищивши Маглорову фортецю. Ох і тварь… Що з Карністіро не знаю — може його вже немає з нами… Немає вістей і від Амбаруссар… Але я сподіваюсь… Що чути у вас? Що з Дортоніоном? Як Фінарато?

Нолофінве, котрий якраз підійшов до палантиру, мовив спокійно:

— Ми тримаємо оборону. Вглиб Гітлуму тварі не пройшли. Дортоніон… Там пекло…

— Я чув, — прохрипів Майтімо, — від біженців… І Сінголло не відкрив кордон хоча б для того, щоб пропустити цих нещасних. Частина порубіжників, тих, кому вдалося врятуватись, нині в Гімрінгу, Ельдар і Адани, з жонами та дітьми, а Гімрінг в облозі, частина ж рушила до Гітлуму, але Гітлум теж в небезпеці…

— Що з Ангарато та Айканаро?

— Не знаю, — вимовив Майтімо, — але серед біженців їх нема. І майже немає тих воїнів-порубіжників, які були в їхніх дружинах. А є вісті з Нарготронду?

— Тільки з Мінас-Тіріту. Фінарато вирушив з військом до Сіріонового проходу.

— Ще одна біда, — зморщився Майтімо, — там ота Серехська трясовина… Хоч би на нього не навалились в цьому болоті… Я ще раз прошу вибачення, але вістовий говорить, що тварі знову лізуть на стіни… Хвала Валар за їхні маленькі милості, хоч ви всі живі, а то я все вболівав за Фіндекано… Не здавайтесь, Нолдор!

Куля згасла. Фіндекано витер спітніле чоло. Вісті були лихими, але Майтімо утримав Гімрінг… Чи утримує, відбиваючи атаку за атакою… І ще й дракон… Бідолашний Карністіро…

Нолофінве тим часом стояв, схиливши голову, і щось обдумував. Потім ледь усміхнувся і рушив до зброярні, де останнім часом трохи що не ночував, доводячи до досконалості Рінгіл.

Пожежі припинилися лише наприкінці зими. Ард-Гален став чорною пусткою: Ельдар, сумуючи, назвали загиблий степ Анфаугліт — Задушлива Курява. Вже стало зрозумілим, що Ангарато та Айканаро, горді соколи порубіжжя, полягли у вогняному кільці разом зі своїми воїнами, хоча ніхто не прийшов, щоб оповісти про це, або скласти пісню. Фінарато не зміг пройти через Серехову твань — його військо кілька днів тримало там оборону проти переважаючої ворожої сили, і Інголемо загинув би, якби йому на допомогу не прийшов загін Аданів з Дортоніону. Біженці, які просочувались до Гітлуму через ворожі застави, називали ім’я рятівника — Барагір з роду Беора.

І в ці дні, коли небезпека поволі ставала вже не такою страхітливою, князь Нолофінве потай виїхав з Ейтель-Сіріону на своєму валінорському огирі Рогаллорі маючи при собі меч Рінгіл.

Княжич не знав нічого про батькові наміри. Еріен, котра завжди прокидалася від найменшого шереху, оповіла опісля, що князь Нолофінве заходив вночі до спочивальні сина і довго дивився в лице сонного Фіндекано. Тоді зробив такий рух, ніби хотів нахилитись і поцілувати сплячого, але утримався — певне, щоб не розбудити — і вийшов.

Спершу Фіндекано майже не хвилювався — батько часто об’їжджав фортеці в супроводі кількох охоронців. Нині у порубіжників зосталися лише укріплення у передгір’ї — тим важливіше було тримати їх в порядку. Однак, минуло кілька днів, а Нолофінве не повертався.

Від вартових, котрі охороняли браму того ранку, Астальдо з тривогою, що все зростала, дізнався, що Великий Князь виїхав з Барад-Ейтель сам-один, і помчав просто у випалений степ, в бік Кам’яної Могили. На північ…

Не ті часи були нині, щоб мандрувати Анфауглітом самому… Загиблий степ було засипано попелом, в руїнах покинутих твердинь могли чаїтися орки… Нолофінве зоставив в Ейтель-Сіріоні навіть Глірдана — вістовий з’явився наступного ранку і стверджував, що Великий Князь послав його до найближчого постерунку з дорученням до начільника варти. Фіндекано метався по замку, не знаючи, що діяти, і, врешті, звелів сурмити своїм лучникам збір.

Він зоставив Галдора начільником оборони Ейтель-Сіріону. Гідний Адан захвилювався — зникнення Нолофінве, якого він обожнював, не додало йому духу, а тут на безвість їде аranen, і, в разі якогось клопоту йому, Галдору, доведеться командувати Безсмертними… Фіндекано запевнив Адана, що той впорається, і раптом застиг від думки, котра раптово прийшла йому до голови.

Двері до зброярні вони з Галдором виламали, зірвавши замки. В Ейтель-Сіріоні замикали хіба-що зовнішню браму, але зброярню Великого Князя було таки замкнено, і Фіндекано довелося добряче поморочитись з тими засувами. Увірвавшись до зброярні, Астальдо одразу ж кинув погляд на два дерев’яних стояки — для меча і для списа — котрі знаходилися на почесному місці.

Спис, Аеглос, спочивав в своєму гніздечку… Рінгілу не було…

За півгодини Фіндекано на чолі своєї кінноти мчав на північ. Він ще не вірив, не хотів вірити… Він хотів побачити батька, почути його голос. Хотів відмовити від самовбивчого наміру, який може і добрим був би у битві, коли переможне військо висадить браму Ангбанду, але нині… Покластися на почуття чести у істоти, котра наказала підвісити полоненика за руку на гірському схилі, котра хотіла, щоб брат дивився на муки брата, котра брехала скрізь і завжди… Двобій… Який може бути двобій — батька просто виморять боєм, як Руссандола, а тоді схоплять, і…

Вони мчали майже без перепочинку, спочиваючи всього дві години на добу. Ось і Кам’яна Могила… Руїни фортеці, що була Фіндекано домом кілька десятків літ… Обвуглені дерева саду Алмареа…

— Еlа, Ельдар!

Ледь помітна цятка високо в небі знижувалась, росла… Тінь велетенського птаха накрила загін…

— Торондор… — прошепотів Фіндекано, — Торондор…

Орел опустився на вершечок Кам’яної Могили, огорнувши її велетенськими крильми. Фіндекано зіскочив з коня і кинувся до нього, вже знаючи, що почує… Якась невиразна еstel ще стриміла у серці крижаною голкою — нехай зранений, нехай у полоні… Ублагаю… Торондор допоможе… один раз вдалося… врятую…

Птах схилив до нього голову… Золотаве блискуче око дивилося з жалем на тендітну постать Ельда.

— Твій батько загинув, Астальдо, — віддалося у голові, і Фіндекано поволі опустився на камінь. Теплі крила затулили його від решти воїнів.

— Поплач, — озвався орел, — нам, пернатим, цього не дано, а ви маєте від цього полегкість.

Плакати Фіндекано не міг. Замість того спитав безмовно:

— Як? Ти бачив, Торондоре?

— Показати… Але тобі буде боляче…

— Покажи, Торондоре, милий…

Спогад велетенського птаха проник в розум Ельда, розмотуючись, наче нитка.

«Вершник в сяючих обладунках мчить випаленим степом… Сріблом сяє його кольчуга з того ж зоряного металу, що й Рінгіл, холодним вогнем горять гірські кристали, вправлені в щит…

Вершник трубить в ріг, і рев того рогу є схожим на голос Валароми, рогу Великого Мисливця, винищувача тварей… Жодна Морготова тварь не наважилася заступити шлях цій срібній іскрі посеред чорного степу…

Брама Ангбанду… Тварі на вежах не насмілюються стріляти в того, хто вдарив в цю браму мечем. Вірний кінь тривожно ірже позаду — його друг і господар тільки-но наказав йому відійти подалі і очікувати.

— Чорний Вала! Морок і погибель! Виходь, боягузе! Володарю рабів, спробуй здолати істоту, створену для волі і битви! Ти затулився від чесного бою вогнем і зіпсутими тобою тваринами, — виходь же, погань, інакше всі твої підлабузники зрозуміють, що служать тремтячій тварі, яка боїться не лише Валар і сонячного світла, але й Ельда з мечем!

Поволі відчиняється чорна брама, і тремтить земля в смертній судомі…

Велет у чорних обладунках… Правду говорив Руссандол — найвищий серед Ельдар ледве дістане головою до стегна цього останнього страшного втілення Морінготто. Знаючи, що втілення — це плата за життя в Арді, Мелькор принаймні постарався обрати вигляд якомога жахливіший, уособлення міці і сили.

Мов грозова хмара навис він над відважним Ельда, і у вінці Морока розпачливо спалахнули вогнем Сильмарили, ніби таємничі камені вміли відчувати і прагнути визволення.

Не мечем був озброєний Чорний Вала — бойовим молотом, що мав ім’я Гронд… Та лише зневажливо усміхнувся Нолофінве, вихопивши з піхов свій крижаний клинок.

— О, старий приятелю, — пролунав низький вкрадливий голос, — невже це ти добиваєшся силою до брами мого замку? Хіба не можна було прибути сюди гостем, а не розбійником? Адже ти приймав мене у своїй садибі, в Тіріоні.

— Мій небіж уже гостював у вас, Морінготто, — сказав Нолофінве спокійно, — он на тому схилі… Не треба намагатись заморочити мені голову — на мене давно не діють чари вашого голосу.

— Звісно, — мовив Мелькорі з жалем, — що може подіяти на істоту, у якої немає ні душі, ні серця… Тебе ненавидять усі, Нолофінве, — брат, що нині у Мандосі, небожі, власні діти…

— Мій Астальдо, — не мовив, прошепотів крижаний князь, — нехай твоє ім’я буде моїм гаслом…

— Твій Астальдо тільки і очікує твоєї смерти, — сказав Морінготто з жалем, — Ти все життя заважав йому. Він ненавидить тебе з того часу, коли ти розтяв ножем певне малювання з зображенням двох приятелів… Мені шкода тебе, давній друже.

— Першим загинете ви, — мовив Нолофінве холодно, — я про це подбаю. Готуйтеся зустрітись з Суддею Намо — це ще один ваш давній приятель, який гостинно приймав вас в Туманних Чертогах опісля Війни Стихій…

Неначе удар грому впав на місце, де тільки-но стояв Нолофінве, та Гронд лише вибив глибоку яму в землі, і звідти вирвався вогонь та повалив дим. Метнувся вбік Ельда, уникнувши удару, і сам вдарив мечем по нозі супротивника.

Як небесна блискавиця сяйнув Рінгіл, розтинаючи страхітливу плоть, і не крик — жахливе виття розляглося над рівниною. Самий доторк небесного металу завдавав велетенській істоті страшних мук. Мелькор бив молотом по сяючій постаті, котра продовжувала наносити йому рани, не влучав, вив від безсилля і люті, і від цього виття тремтіли орки за брамою фортеці, і зловтішно шкірився чоловік з труп’ячим лицем, до якого тислися налякані ngaurі.

Та врешті Мороку вдалося зачепити супротивника краєчком свого щита, і Нолофінве впав, але знову підхопився на ноги… За другим ударом розлетівся вдрузки щит Ельда, і впав на коліна князь Нолдор, і звівся знову… Ліва рука його висіла непорушно, але правиця стискала Рінгіл і продовжувала наносити удари.

Та ось, кружляючи довкола ворога свого, потрапив Ельда ногою до ями, вибитої Грондом, і впав навзнак, а Морінготто зробив один широкий крок і поставив ногу на груди поверженому супротивникові… І, вже вмираючи, з останнім ударом розчавленого серця, всадив крижаний князь свій Рінгіл в ступню Чорного Вали, неначе бджола, яка жалить ворога, спричиняючи біль коштом своєї погибелі.

Бурхнула зі страшної рани чорна кров, заливаючи поверженого, заповнюючи ями, вибиті Грондом. І знову пролунав зойк, від якого орки впали ницьма, і довго не насмілювались піднятись.

Чорний Вала, знемагаючи від болю і зненависті, підняв знівечене тіло супротивника, здер з нього сяючу кольчугу і крикнув люто:

— Де твої вовкулаки, Сауроне? Вони заслужили на обід!

І тут з небес на нього впала крилата тінь…»

Фіндекано не плакав. Він тремтів всім тілом і аж закричав, коли урвалося оsanwe…

— Дитя, — озвалося у розумі, - ти нетямишся від болю… Спробуй заспокоїтись…

Ельда звівся на коліна і зарився лицем в тепле пір’я на грудях птаха.

— Князь Лжі і говорив лжу, — озвався подумки через кільканадцять тяжких хвилин, — я любив свого батька… Навіть коли він робив мені боляче… Любив…

— Я відчуваю, — озвався Торондор, — оsanwe не знає неправди.

— Його тіло… розтерзали тварі?

— Ні, - почулося у розумі, - я… я не витримав… Я впав на Чорного каменем і вчепився кігтями йому в обличчя… Нині Мелькор не є вже таким красенем, як був — шрами зостануться надовго. Він випустив тіло зі своїх лап, і я підхопив мертвого і змив угору… Орки стріляли в мене, але не влучили…

— О, якби трохи раніше, — простогнав Фіндекано вголос, не з докором — з тяжким болем.

— Я не мав права втручатися, — стиха продзвеніла відповідь, — я взагалі не мав права… Великий Манве дивився моїми очима… Я дозволив собі непослух, але мій володар ласкаво пробачив мене…

— Де зараз … батькове тіло… Поховання…

— Поховання здійснить твій брат… Я відніс мертвого в гори, до отої його долини.

— Туракано… знає?

— Так.

— Навіть не проститись, — сказав Фіндекано стиха, — брат урядить поховання, брат, який виявив непослух і відмовився від обов’язку… О, як би я хотів побачити… Востаннє…

— Я не можу віднести тебе туди, — озвався орел з жалем, — я і так порушив наказ…

— Я вдячний, Торондоре, милий, за те, що ти зробив, — відповів Астальдо, — я все розумію… Скажи мені лише одне — Великий Манве дивився на двобій твоїми очима… Що він сказав? Чи це таємниця?

— Що князем Нолофінве рухали гнів і відчай, — озвався Торондор, — що він зробив це з розпачу.

— То передай, будь ласка Вишнім, Торондоре, — сказав Астальдо вголос, і орел аж смикнув головою, почувши знайомий відгук крижаного дзвону, — що князь Нолофінве завжди робить усе спокійно і виважено, з холодним розрахунком. І нічого — від гніву, розпачу, або відчаю.

— Ти дійсно любив його, Відважний, — озвалось у розумі зітханням, — я передам…

Торондор розвів крила, і Фіндекано вийшов з-під їх теплого захисту. Сині очі його палали болотяним вогнем… Він не міг вичавити з себе жодної сльозини. Птах схилив до нього свою велику голову, і Астальдо торкнувся вустами могутнього дзьоба.

— Тримайся, Відважний! — продзвеніло в голові, - спустися вниз, я злітатиму…

Фіндекано поволі зійшов по каменям донизу, і волосся його скуйовдив порух могутніх крил. Торондор змив у небо — величний птах, чиїми очима дивився на події в Ендоре Манве Сулімо. Астальдо провів його поглядом і повернувся до принишклих Ельдар.

— Вірні Другого Дому, — мовив глухо, — ми втратили Великого Князя Нолдор…

Лучники зрозуміли це, ще коли побачили лице свого cano… Алмареа з Еріен (nerwen, ясна річ, теж була серед кіннотників) підбігли одночасно — потішити, пригорнути, розпитати…

— Співчуття потім, Ельдар, — сказав Фіндекано рівно, — повертаємося до Ейтель-Сіріону…

Горе накрило твердиню — крижаного князя любили в граді… Лиху звістку понесли гінці до Гітлуму, Мітріму та Дор-Ломіну. Не соромлячись сліз, плакав Галдор, чиї предки починали службу в Ейтель — Сіріоні, бажаючи дорівнятися Безсмертним у витонченості та відвазі. Несподівано на виклик відгукнувся палантир Нарготронду — і заледенілу душу Фіндекано трохи зігріло те, що Фінарато вижив, хоча і не врятував своїх молодших.

Князь Нарготронду оповів, що говорив з зацілілим воїном-порубіжником з дружини Айканаро. З воїном, котрий був свідком загибелі обох його братів. І Айканаро, і Ангарато билися з несамовитою відвагою, і загинули, як і належить князям Нолдор — зі зброєю у руках. Їхні тіла поглинув вогонь, а прах змішався з попелом гинучого степу. Фінарато оповідав про це рівним голосом, говорив, що все на краще — адже до того князь Нарготоронду з жахом почув звістку про те, що Айканаро, нібито, схопили живим і відвели до Ангбанду — та в бездонних озерах очей Інголемо причаїлася смертна туга. Фіндекано сповістив родича про те, що сталося, і Фінарато, котрий оповідав про загибель братів з сухими очима, зламався і заплакав, мов дитина. Астальдо довелося його потішати, і він раптом відчув в собі якусь приховану силу — відгомін крижаного батькового духу.

Майтімо довелося викликати довго… Фіндекано сидів біля столика, поклавши на кулю долоні, і намагався дотягтися розумом до палантиру Гімрінгу. Він не знав, хто йому відповість, і чи відповість взагалі — останній раз Руссандол помчав до битви просто від палантиру. До битви, котра точилася на стінах його твердині.

Але куля засвітилася, і Астальдо побачив Майтімо вже не з мечем, а з келишком калинового вина у лівиці, і з книгою у другій, срібній руці.

— Мій Астальдо! — вимовив Руссандол все ще хрипко, — я хотів сповістити тебе, але твій Адан, як там його… Галдор… сказав, що ти з лучниками помчав на вивідки. З нами все гаразд — Гімрінг вистояв… Може мені вдасться навіть відбити твердині Аглонова Проходу… Тієлкормо з Атарінке, хвала Богам за їхні маленькі милості, дібралися до Нарготронду з усім своїм обозом… Фінарато живий і цілий, і Артаресто відсидівся у Мінас-Тіріті, а от їхні молодші… Так жаль… Про Карністіро не знаю нічого, і про Руденьких теж, але сподіваюся… Що там у вас? Фіндекано?!

Астальдо мовчки дивився в палантир. Розпач на його обличчі був таким, що Майтімо, побратим і частина душі, зрозумів одразу.

— Коли і як? — спитав, — ви в облозі? Брате, не мовчи… Говори…

Фіндекано переповів те, що почув від Торондора. Майтімо опустив голову. Келишок на його столику відсвічував багряним в променях Анари.

— Макалауре складе про це пісню, — вимовив врешті, - і ця пісня переживе віки…

— Не треба, — сказав Фіндекано, — не треба пісні…

— Але ж пам’ять…

— Він дивився на це очима Торондора…

Руссандол не спитав, хто «він»… Лише хитнув головою.

— Для них це — розвага… Гра… Ми — фігури у військовій грі… На твої муки теж… дивились. Може ще й закладались, на скільки тебе вистачить…

— О, милий… — сказав Майтімо розгублено, — не гнівайся на Вишніх — вони не бажали нам зла. Ми самі обрали свій шлях… В тобі говорить горе — коли я втратив батька, то моє серце трохи не розірвалося від туги…

— Ти віддав останні почесті батькові, розвіявши його попіл зі схилу Еред-Ветріну… Мого батька поховав Туракано, який…

— Не треба, милий…

— Який зневажив його як батька і як Великого Князя… Я не був на похороні, бо мені не дозволено дізнатися, де знаходиться Гондолін. Вишні щось зв’язують з цим містом — або з самим Туракано… Щось у майбутньому. Вайре тче свої гобелени, а потім вони втілюються у яві. Ми всі там — на тих гобеленах, зневажені і прокляті… І татко… Теж там… Блискітка на вишивці… Бджола…

— О, князь Нолофінве був бджолою з отруєним жалом, — вимовив Майтімо, і очі його спалахнули, — щоб я віддав, аби померти в битві з Морінготто… Я жалив би навіть мертвим і ніколи не пошкодував би про свій вчинок. Не тужи, Астальдо — князь знав, що робив. І ще — пошукай листа. Він мусив тобі щось залишити, адже він йшов до битви з твоїм ім’ям на вустах.

— Я пошукаю…

— Тримайся, побратиме — адже нині ти є Великим Князем. Ти — наша еstel…

— Я владний лише над Гітлумом, брате…

— Опісля цього прочухана — сказав Руссандол виділивши голосом людське словечко, — все буде зовсім по-іншому. Мої красені втратили все, ми відіб’ємо їхні землі, я певен — однак вони вже ніколи не будуть спокійно попивати в твердинях горобинівку з приятелями-Аданами. Фінарато втратив братів — він бажає помсти… Ми укладемо союз з Наугрім — Азаггал аж кипить від люті, бо орки лізуть в його копальні, і Кгазад змушені нині самі відбиватися від них сокирами. Ми умовимо підтримати нас Кірдана — Корабел є твоїм родичем. Артаніс веде перемовини з воєводами Доріату за спиною Сінголло… Ми зберемо військо, ми рознесемо Ангбанд вдрузки і прикінчимо кульгаву тварь, яка спричинила нам стільки болю… Та що там — я беруся умовити виступити Туракано: досить йому відсиджуватися в горах.

— Гондолін не одізвався і досі… Брат не сповістив мене про похорон, не зволив цього зробити…

— Йому просто соромно, мій Астальдо. Він не може дивитись тобі в очі. Дай йому отямитись — він вийде на битву, я певен.

Фіндекано дивився перед собою, міркуючи поволі, що їхня розмова перейшла на військові плани, що, можливо, вони так і зроблять — зберуть військо для останньої битви, може виграють, може програють, а татка вже нема, він в Туманних Чертогах, дивиться в лице Судді холодним впевненим поглядом, знаючи, що зостанеться там до кінця світу безтілесним духом… Він, Нолофінве, котрий не вбивав родичів, не суперечив Богам, не підіймав Ельдар на рушення, як його шалений брат… Та хіба Вишні випустять з Мандосу істоту, котра звела руку на одного з них — нехай на ізгоя, але на Божество. Еstel… Для Нолдор немає ні надії ні сподівань. Єдиний промінчик світла — рознести Ангбанд на друзки, розвоплотити Морінготто коштом власних життів і прийняти кару від гравців, котрі з насмішкою і огидою дивляться, як метаються по дошці фігурки, спливаючи кров’ю, а вбитих згрібають в темну скриньку до кінця світу… До кінця…

— Астальдо, — стривожений голос Руссандола, — може мені приїхати?

— Через орчатник, на який перетворився Белеріанд? Не смій, наказую… Якщо я втрачу і тебе…

— О, не дочекаються, — протягнув Майтімо, — але ти говори зі мною… Щовечора… Говори.

— Я обіцяю…

— На заході Анари…

— Я покличу тебе.

Куля згасла. Фіндекано поволі звівся з кріселка і пішов до батькових покоїв.

Наскільки пишною була тронна зала Барад-Ейтель, настільки просто вбраними були покої Великого Князя. Невеличка книгозбірня, де батько збавляв час за читанням улюблених поетів, збірки яких складав сам, напружуючи пам’ять, прохаючи щось привезти тих, хто зберіг книги з Валінору… Рукописи любомудрів з Дор-Ломіну та Мітріму… Малювання на стіні — квітучий кущ ясмину. І друге малювання над комином — мама Анайре в сріблястій сукні — зроблене по пам’яті, сповнене любові і жалю.

Спочивальня. Вузьке ложе, застелене полотном… Столик… Скринечка… Ота таємнича скринечка, про яку говорив Глірдан. Відчинена і порожня… Ні, щось причаїлося на дні — паперовий сувійчик, списаний тенгвою Феанаро.

— Yondice, синку, — прочитав Астальдо, і сльози виступили у нього на очах, омивши заціпенілу від болю душу, — я задумав викликати Морінготто на двобій, і готувався до цього двісті літ. Кров мого батька, Великого Князя Фінве і досі волає про помсту. Я все розрахував, мені потрібно протриматись, доки Чорний зійде кров’ю. Рани від Рінгілу йому не вдасться затягнути. Нельяфінве говорив, що Морок прийняв образ велета — тим краще, великий об’єм плоті важче утримувати в належному стані.

Я певен перемоги — Рогаллор очікуватиме на мене, і зможе мене винести, доки тварі очманіють від смерти Хазяїна. Однак, я повинен враховувати і можливість загибелі — десь сорок зі ста.

Якщо я не повернусь — то не розшукуй мене, Астальдо: князь Нолофінве не стане заручником в Ангбанді. Я зможу вирушити до Судді за будь-яких обставин, навіть якщо моє тіло вже не підкорятиметься моїй волі. Вишній Намо не є занадто приємним співбесідником, але він, що не кажи, більш ґречна особа, ніж Морінготто.

Тому прошу тебе — не сумуй, дитя моє, первістку мого серця. Я любив вас всіх: Анайре, тебе, Турондо, Аракано, Арельде… Я йду на небезпечну справу чистим духом і тілом, я пробачив навіть Турондо, і про те ж прошу тебе — підтримай брата, ви зосталися вдвох.

Я знаю, що деякі говоритимуть: «він зробив це з розпачу, вражений поразкою в Дагор Браголлах». Ельдар люблять надавати всьому красиві назви — Битва Раптового Полум’я… Якби деякі з нас не сиділи по своїх твердинях, забувши про небезпеку, полум’я не було б раптовим, а битва програною. Та одна програна битва не вирішує долю війни. І з розпачу кидаються тікати, а не йдуть ворогу назустріч.

Якщо мені судилося полягти — ти мій спадкоємець і Великий Князь Нолдор. Я заповідаю тобі та твоїй жоні всі свої дорогоцінності, і самоцвіти, оброблені Наугрім. Спис Аеглос заповідаю Ерейніону — нехай у твого сина буде озброєння не тільки роботи Феанаро. Для Ерніс я наготував намисто, воно у скарбниці.

Сину, яка вона прекрасна — моя остання ніч в Барад-Ейтель. Я тільки-но навідав тебе сплячого, спив очима твій сонний усміх… Ти завжди так усміхаєшся уві сні, yondice, ніби у світі немає зла і тьми… Бережи свою nerwen — Еріен чудовий воїн, але їй не вистачає холоднокровності.

Я дивлюся на Ітиль, синку, він нагадує мені човен, яким я мушу відпливти у незнане… Я люблю цей світ, тому і хочу позбавити його від тварі, яка нівечить Арду задля власного задоволення. О, цей срібносяйний Місяць у темному небі… І я згадав, як ти показував мені озеро Хіселін, коли я гостював в Ломіоні, і як Ітиль відбивався у темній воді поміж зірками.

Ніч… а човен — як срібний птах

Що слова, коли серце повне!

…Не спіши, не лети по сяйних світах

Мій малий, ненадійний човне!

І над нами, й під нами горять світи

І внизу, і вгорі глибини…

О, який же прекрасний ти,

Світе єдиний!

Внизу стояла печатка з Коловратом — гербом Нолофінве. І підпис.

Фіндекано обережно склав листа і сховав його на грудях… Згодом він зробив для нього оксамитного мішечка, носив на серці, хоч давно вивчив напам’ять. Про поєдинок Ельда і Вали так і не було складено пісню — біль і подив замкнули вуста навіть Макалауре. Не пишалися і тварі перемогою Хазяїна — бо бачили його страх, і невміння терпіти страждання. Тільки Астальдо часом наспівував стиха — не laire, сказання про батькову загибель, а пісню, яку він присвятив Крижаному Князю:

«Краси пречистої безсмертний гордий син,

ударом білих крил чи ти розіб'єш нині

забуте озеро, де покриває іній

прозорий зльотів лід, що не дійшли вершин?

О лебедю, згадай, ти був і є один

прекрасний, та дарма змагатися в пустині:

ти в пісні не сказав, в якій це жити країні,

як мертвої зими засяє сонний сплін.

Ти шиєю струснеш білясту агонію,

одкинеш безміру просторів цих стихію,

але не жах землі, що крила полонив.

І як мара в імлі леліє сяйвом срібним,

холодним сном зневаг навік себе ти вкрив,

о лебедю, в своїм вигнанні непотрібнім!»

***

Біди Нолдор, однак, не закінчилися з загибеллю князя Нолофінве. Через два літа опісля Дагор Браголлах, Хазяїн Вовкулаків Саурон взяв приступом Мінас-Тіріт. Фінарато, будівничий замку, на щастя передбачив потайний вихід, тунель, прокопаний просто під річковим дном, і лише завдяки цьому не вся залога твердині наклала головами. Вцілілі Ельдар говорили про те, що Мая навів на оборонців чари непереборного жаху за допомогою звукових коливань. Від цих звуків зомлівали найхоробріші, встояти вдалося тільки цілителям, володарям пісенної магії, котрі і взялись за мечі… Артаресто винесли потайним ходом його воїни, винесли непритомним і зраненим. Врятувалась і князівна Фіндуілас, його донька, але жона, красуня Сілітіель, так і не отямилась від звукового удару і померла вже в Нарготронді, куди і відступив Артаресто зі жменькою вцілілих. Фіндекано, коли Фінарато оповів йому про цю втрату, зітхнув з зажурою, однак подумав про себе, з мимовільним полегшенням, що видіння князя Нарготронду збулося не повністю, — його твердиню взято, але сам він у полон не потрапив. Фіндекано розважив, що аpacen могло б сповнитися, якби схопили Артаресто — Фінарато був не настільки твердим духом як Феанаріони, він неодмінно запропонував би обмін, перемовини і потрапив би до ворожих лабет. Але Артаресто був в безпеці, і Фіндекано втішав родичів як міг.

Третьому Дому в цій війні дісталося найбільше. Дортоніон було захоплено, тварі розповзлися по всьому Західному Белеріанду. Квенді та Адани втікали через гори до Мітріму та Гітлуму, або до Гімрінгу. До Нарготронду добирався не кожен — його місцезнаходження все-таки було відомо небагатьом.

Галдор, князь Аданів Дор-Ломіну, приятелював з галадінами, народом, котрий став зватися по імені відважної ватагині, котра свого часу так різко відповіла Карністіро. З взяттям Мінас-Тіріту війна докотилася і до Бретільського лісу, де проживали нині родичі діви Галет. Галдор нервувався — його жона, Гарет, була родом з Бретілю, а його рідна сестра Глоредель вийшла заміж за брата Гарет, Галміра, князя галадінів. Якраз перед цими подіями Галдор відправив погостювати до Бретілю своїх юних синів Гуріна та Гуора і тепер дуже непокоївся їхньою долею.

Біженці з Белеріанду однак приносили заспокійливі вісті — Галмір зумів домовитися з доріатськими прикордонниками, і воєвода Белег, якого весь час під’южувала Артаніс, вивів свою чисельну дружину за пояс Меліян. Разом з ним в похід відправилася і сестра Фінарато, котра свого часу билася поруч з братом в Серехській трясовині і пишалася тим, що не пропустила ще жодної битви. Фіндекано боявся навіть уявити її подружнє життя — Келеборн не міг зупинити войовницю, зате отруював їй існування в перервах поміж боями.

Південь Белеріанду було очищено від орків, Бретіль отримав волю, однак для князя Галдора Синда, посланець Артаніс, приніс невтішні вісті. Гурін та Гуор пропали без вісти. Гуору на той час було всього тринадцять літ — вік невеликий навіть для короткоживучого Адана. Галдор оплакав синів і змирився з їхньою погибеллю, однак, через рік з Ломіону, куди князь Аданів час від часу навідувався з порубіжжя, прибув посланець з листом від Галдора.

В Ломіоні зоставався палантир, зв’язок ще діяв, незважаючи на те, що куля Дортоніону загинула у вогні, а палантир Мінас-Тіріту котрийсь з цілителів-воїнів, коли в твердиню увірвалися орки, кинув зо стіни до річки. Однак, Галдор не міг користуватися чародійною кулею — йому ще не вистачало отієї сили, котра уможливлювала для Ельдар оsanwe. Коли його хлопчаки перебували в Ломіоні, то князь Дор-Ломіну тримав зв’язок через них: і Гурін, і Гуор вільно повелівали палантиром. Ельдар з цього приводу говорили лишень, що у наступного покоління Аданів погострішають вуха і з’явиться нічний зір, а далі вже перетворення на Квенді піде повним ходом. Нині ж між Ломіоном та Барад-Ейтель снували гінці з листами, і новини спізнювалися на доволі великий проміжок часу.

Галдор писав у листі, що його двоє синів віднайшлися. Фіндекано одразу ж спитав себе, чому князь Дор-Ломіну не скористався їхньою допомогою, і не поговорив з ним напряму. Галдор прохав Фіндекано приїхати, лист було написано з тією ельфійською витонченістю, якою любили пишатися освічені Адани, однак… Це було прохання допомогти, навіть не прохання, благання. І Великий Князь зібрався в дорогу, зоставивши в Барад-Ейтель начільника оборони. Ним нині знову був порубіжник Нарамакіл, давній знайомець Фіндекано, який дивом врятувався під час Дагор Браголлах.

З князем вирушила і вся його родина — Еріен з дітьми. Фіндекано був радий тому, він сподівався умовити жону перебратися до Фаласу. Князь Кірдан охоче надав би їй притулок в Егларесті — на побережжі нині було набагато безпечніше, ніж у Гітлумі, переповненому біженцями і ворожими вивідачами.

Біженцям Фіндекано намагався надавати допомогу, але він не міг нагодувати і одягнути всіх. Серед Людей, особливо дортоніонців, котрі втратили все, часто спалахували сутички. На дорогах з’явилися розбійничі ватаги. Якісь особи непевного вигляду блукали по людських градах і весях і оповідали всім, хто хотів слухати, що в усіх бідах Людей повинні Ельфи, й закликали до повстання. В поселення Ельдар приходили особи, котрі називалися втікачами з полону, їм вірили, лікували, виходжували, а потім ці Квенді або зводили руку на чільних войовників Ельдар, або починали якісь чвари з Аданами, що додавало ще більше клопоту.

Складність була в тому, що відчути прищепу Моргота на Квендо могли лише досвідчені цілителі. Люди ж, і це було найгіршим, творили чорні справи без усякої прищепи, спокушені золотом, та солодкими обіцянками. Тож Фіндекано підозрював, що Галдор просто не може зладнати з розгулом бандитизму в князівстві, а зізнатися в цьому йому соромно, навіть перед синами.

Загін Великого Князя однак прибув до Ломіону без перешкод. Лихі Люди не насмілилися зачепити озброєних до зубів кіннотників-Ельдар. Галдор вийшов їм назустріч аж у двір замку і з уклоном запросив до зали.

Обід пройшов в напруженому мовчанні. Дружина Галдора, темноволоса світлоока галадинка, мала такий вигляд, ніби плакала без перестанку. Дітей за столом не було, хоча підлітки по людським міркам були вже достатньо дорослими, щоб обідати з батьком. Поруч з Галдором сиділи його чільні воєводи, а також вродлива смутна жона в дортоніонському білому головному платі та золотому очіллі, і двоє дівчат-підлітків.

Ерніс одразу ж побачила Аданет, котрі прожили набагато менше за неї, але якраз були рівними їй за розвитком. Одразу ж опісля обіду вона, спонукувана цікавістю, підійшла до дівчат, і швидко всі троє вже спілкувалися, неначе сто літ були знайомі. Фіндекано чув краєчком вуха, як Ерніс оповідає про облогу твердині Кам’яної Могили, немилосердно перебільшуючи власну участь в цих подіях, а дівчата заворожено слухають. До Еріен же Галдор, як чемний господар, підвів сумовиту жінку, і відрекомендував її як княгиню Емельдир з Дортоніону.

Адани обожнювали пишні титули, а найбільше любили називатись князями дортоніонські горяни. Фіндекано згадав, як Айканаро оповідав, посміюючись, що серед його Аданів князем зветься кожен другий воїн. Брати Фінарато не заважали цій невинній слабкости своїх підданців, а часом і підігравали їм, винагороджуючи званням за відвагу і доблесть.

Пані Емельдир була жоною того самого Барагіра, котрий врятував життя Фінарато та його Ельдар в Серехській трясовині. Дві дівчинки, які вражено слухали пишномовну оповідь Ерніс про те, як балрог таранив стіну твердині, звалися Морвен та Ріан, приходилися одна одній сестрами у перших, і доводилися княгині некровними родичками по молодшому брату її чоловіка. Барагір, відправивши до Гітлуму жінок і дітей, зостався в Дортоніоні зі своїм загоном. Відважний Адан, оповідала Емельдир, заявив, що він не дасть оркам безкарно топтати дортоніонську землю, і битиме цих тварей доти, доки земля почне горіти у них під ногами.

Смуток дортоніонської княгині був цілком зрозумілим — вона вже довгий час не мала звісток від свого партизана… З Барагіром пішов до лісу її єдиний син Берен — ще один привід для туги і непокою. Однак жона трималася мужньо, хоча Фіндекано розумів, що гордій горянці нелегко опинитися в чужому краї, на проханому хлібі, хоч і у доброзичливих хазяїв. Квенді, особливо блукаючі родини Синдар чи Нандор, могли осісти в кожній зустрічній твердині, тут таки знайти собі друзів, а вмілим рукам — роботу, щоб потім помандрувати далі. У людей було не так — одні соромились покровительства, інші не хотіли його надавати, і чемному Ельда нелегко було розібратися в цій суміші почуттів, хоча Астальдо і намагався.

Галдор, виконавши обов’язки господаря, відвів свого володаря набік і заговорив схвильовано:

— Вельможний Фіндекано, мушу вам сказати, що віднайшлися мої зниклі сини. Тоді, в Бретілі, вони були в загоні, котрий потрапив в оточення і ледве вирвався з пастки. Хлопці зникли, я побивався за ними…

— Я пам’ятаю…

— Вони з’явилися вранці у замковому дворі, - сказав Галдор понуро, — в блискучому взутті і чистій одежі. Вбрані, немов ельфійські княжичі — вони таки красені, мої хлопці. І навідріз відмовляються оповідати, де були весь цей рік, і звідки у них цей одяг.

— Мій добрий друже, — мовив Фіндекано, одразу ж зрозумівши, чого боїться Адан, — навряд чи в Ангбанді, або в тому вовкулачому лігві, на яке Саурон перетворив Мінас-Тіріт, ваших дітей вбрали в шовки, а тоді послали шпигувати. Навпаки, їх одягли б в лахміття, як втікачів з неволі. Не хвилюйтеся так…

— Але вони мовчать, мов камінні, - мовив Галдор, — лише сказали, що їх порятували орли і принесли додому. Орли, це ж треба вигадати подібне! Я питаю, а де ж ви жили цілий рік? В орлиному гнізді? В нетрищах? Тоді звідки одяг? Молодший тільки плаче, а Гурін, він у мене затятий, водно говорить — я присягав мовчати. Та кому він міг присягнути, скажіть будь ласка? Орлам?

Фіндекано опустив вії. Він здогадався. Однак це було зле — здогадатись міг не тільки він. Галдорові сини могли напитати лиха — вивідачі не втямили б, що підлітки не зможуть показати входу до потаєної долини, бо потрапили туди повітрям.

— Мені потрібен палантир, — мовив він врешті.

— Він в тій самій кімнатці, вельможний…

Гондолін відгукнувся не одразу, однак відгукнувся. Туракано сидів біля столика зі своєю кулею, блідий і напружений. Він дивився на брата винуватим поглядом сірих очей, так схожих на батькові, і мовчав.

— Я радий, Турондо…

— Я вітаю Великого Князя…

— Ми не на урочистостях, брате. Двоє дор-ломінців…

- Їх врятував Торондор — він послав своїх родичів…

- Їх врятували Валар: Торондор не вільний робити щось на власний розсуд.

— Я не міг їх не відпустити — юнаки просились додому. Дороги вони не знають. Тим більше — Торондор погодився помогти…

— Ниточки з гобелену, — всміхнувся Фіндекано краєчком вуст, — нам його не уздріти, брате… Вишні не сповіщають своїх задумів фігуркам з військової гри. Гаразд…

— Фіндекано! — крикнув Турондо, — стривай… Я знайшов спосіб порятунку… Мої воїни збудували кораблі в гирлі Сіріону… Вони допливуть до Валінору, вони попросять допомоги.

— Допомога прийде, — сказав старший брат, — коли закінчиться гра… Коли настане час закривати дошку і згрібати фігури до скриньки. У Вишнього Намо дуже велика скринька — місця вистачить всім. Тобі теж, Турондо… Біда тим, хто переживе гру, бо вони дійсно згаснуть від горя і страшних спогадів. Краще вже зброя… чи тортури, що завгодно. Батько це зрозумів — зрозумій і ти, брате. Не дивись на мене так — він тобі пробачив… Бувай…

Вийшовши з кімнати, Фіндекано звернувся до розтривоженого Галдора:

— Я все з’ясував… Вам не треба допитуватися, де були ваші сини. Їх дійсно порятували орли — цього досить.

Адан позирнув на володаря раптово просвітлілим поглядом.

— Я зрозумів… Ваш брат…

— Це розуміння може коштувати життя вашим дітям. Ворог не повірить, що вони не знають шляху до певного міста. Тому, оповідайте всім, що юнаки дійсно жили з орлами. Будь-яку казку…

— Згідно наказу, вельможний.

Наступного дня обидва княжичі-Адани з’явилися за столом. Суворий батько, як зрозумів Фіндекано, замкнув обох підлітків за брехню у їхніх покоях. Малий Гуор сяяв усміхом, а Гурін виклично позирав довкола темносиніми, немов у Ельда, очима. Фіндекано посміхнувся йому, і хлопець теж всміхнувся, а погляд його з викличного став обожнюючим — він бо пізнав «самого Астальдо» по знаменитим косам з золотими стрічками. Ерейніон до вечора вже став кращим другом цієї парочки: всі троє «побували в битві» і пишалися цим одне перед одним.

— Я дивлюся, — оповідав Гурін запально, — орчисько… Просто на мене… Я змахнув мечем… Орчисько з переляку аж з чобіт вискочив…

— Я стояв на становиську, — всміхався Ерейніон, — тут орки прилаштували драбину і лізуть вгору. Ваш дядько Гундор кричить мені: списом підважуй драбину… Списом! А орки вже на стіні… Тут cano Алмареа надбігає і мовить так розважливо: «Мій княжичу, тепер будемо підважувати їх поодинці…»

— Я теж бився, — не відставав Гуор, — у мене на рахунку аж два орка…

— Вважай, що один, бо другий би розрубав тебе надвоє, якби не я, — посміювався Гурін, який, видно, любив брата.

Морвен та Ріан ходили за братами назирці і слухали їхню похвальбу зі щирим захватом. Дівчата пам’ятали вогонь, втечу, смерть близьких… Юні войовники давали їм можливість повірити, що тьма не є непереможною. А за приязню, котра народжувалася поміж цими напівдітьми тужно слідкували великі карі очі Емельдир.

Еріен, котра тісніше спілкувалася з жіноцтвом Ломіону, знизувала плечима — вона не розуміла Аданет. Княгиня-втікачка вважала, що її тут терплять з милості, що її родички не мають посагу, і тому не можуть вважатися гарною парою синам князя Дор-Ломіну. До того ж дортоніонка не дуже ладнала з хазяйкою замку: княгиня Гарет, чия галадинська запальність стримувалася лише холодною ввічливістю, яку виховували в собі наближені до Ельдар Люди, недолюблювала гостю.

— Знаєш, Фіндекано, милий, — шепотіла Еріен, розплітаючи коханому коси в їхньому давньому покоїку, що його новий господар замку зберігав неторканим для високих гостей, — пані Гарет ревнує свого чоловіка до вельможної гості…

— Тобто? — спитав Астальдо заскочено.

— Пані Емельдир ще молода, хоч і має дорослого сина. Вона вийшла за князя Барагіра зовсім юною. Пані Емельдир вродлива…

— Але княгиня Дор-Ломіну теж вродлива…

— О, по різному… Пані Гарет схожа на тонесеньку стеблину, а дортоніонка — на розкішне деревце… Князь Галдор милується гостею…

— Але що в цьому дивного… Я теж…

Еріен хихикнула і зарилася обличчям в розкішне волосся Астальдо.

— Те, що я скажу, є дуже непризвоїтим… Пані Гарет вважає, що її чоловік бажає злитися тілами з пані Емельдир…

Фіндекано пирхнув, не втримавшись… Він розумів ревнощі, коли поміж Ельдар йшло змагання за увагу панни. Коли ж діва відкривалась назустріч певному Ельда, мови про ревнощі не могло й бути, тому, що залюблену пару могла розділити лише погибель.

— Я ніколи не зрозумію Аданів, — сказав він врешті, - я ревнував… Тебе до Нінуінона… Але опісля ночі на березі Хіселіну…

— О, та ніч…

— Місяць гойдався на хвилях…

— Твоє волосся пахло корицею, meletron…

— Ти завжди пахнеш ясмином, meldanya… І срібло твоїх кіс тобі подарував Ітиль…

— О, милий, адже я народилася до сходу Ітилю…

— Тоді вони сяяли як зорі, а Ітиль додав їм свого блиску…

— Як добре, що мені не потрібно хвилюватися, коли ти милуєшся жіночою вродою… Бідолашні Аданет…

— Еріен, я щасливий…

— Я теж…

Можливо через оці потаємні незгоди, Галдор попрохав у Фіндекано дозволу перебратися з родиною до Ейтель-Сіріону. Астальдо провів у Ломіоні рік, його воїни знищили кілька розбійничих ватаг, на дорогах запанував спокій, а новий врожай забезпечив їжею і Аданів і Ельдар. Втікачі продовжували прибувати — життя в Дортоніоні було не просто небезпечним: орки та Люди, котрі стали на бік Ангбанду, грабували мирних поселян з Аданів, або перетворювали їх на рабів. Люди і вцілілі Квенді або збивалися в загони опору, або відходили до Гімрінгу, а чи до Гітлуму. Синдар укрилися в Доріаті — Сінголло таки відкрив кордон, але лише для своїх одноплеменців. Часом змішаний загін з Нолдор, Синдар та Аданів, проклявши такий рятунок, волів пробиватися з боями туди, де їх приймали всіх, не дивлячись на форму вух, чи колір волосся. Один з таких загонів, прорвавшись до Гітлуму, приніс звістку про Барагіра — дортоніонець продовжував свою борню, однак з ним зосталося всього близько десятка людей. Син його на той час був біля батька — хоч якась потіха для пані Емельдир.

Фіндекано відбув до Ейтель-Сіріону лише впевнившись, що, принаймні, більшість втікачів облаштовано, забезпечені сякою-такою роботою, або прийняті на військову службу. Думки про набір великого війська та про битву, що має стати переможною, не полишали його. Але, син свого розважливого батька, він не давав оволодіти собою сліпому бажанню помсти. Він все підготує, домовиться з родичами, а тоді вже… Фігурки у грі? Нехай… Принаймні він матиме славну смерть у битві — як там писав батько: сорок зі ста.

Галдор приїхав зі своєю родиною та доволі великим військом з Аданів, полишивши Ломіон на начільника оборони, а замок — на пані Емельдир. Подібний розклад влаштовував всіх, а надто княгиню Гарет, яка воліла неспокій порубіжжя від душевного неспокою.

Однак, з приїздом родини Аданів, родинних клопотів побільшало у самого Астальдо. Його донька, яка потоваришувала з обома юними Галдорінгами ще у Ломіоні, забагато часу проводила зі старшим княжичем. Вона показувала Гуріну Барад-Ейтель, вона милувалася з юнаком сходом Ітилю і заходом Анари, вона навчалася поруч з ним стріляти з лука і була його партнеркою в навчальних поєдинках на мечах. Гурін дивився на юну nerwen з тихим обожненням, не задумуючись, що відважному дівчиську більше сотні літ, і що ще через сотню років, коли його прах давно розвіють вітри, Ерніс так і залишиться юною Ельде.

Фіндекано не знав, як йому поставитись до почуття, котре народжувалося у нього перед очима. Він любив Гуріна як сина — юнак був занадто схожим на Ельда, більше ніж Лоріндол і всі інші нащадки Арадана. Часом Фіндекано ловив себе на думці, що Гурін ближчий його серцю навіть за Анта Доронінга, якого Астальдо всиновив офіційно.

Ерейніон, засліплений приязню до свого нового друга, не помічав нічого. Еріен зрозуміла найпершою, і спробувала поговорити з донькою, однак Ерніс лише засміялася, здивована тим, що її ставлення до синьоокого красеня-Адана сприйняли за щось серйозне. Зрештою, Фіндекано вирішив поговорити з юнаком сам, тим більше, що Галдор уже почав поговорювати про те, що непогано б було одружити його старшенького з Морвен Барагундіон.

— Гарна буде пара, — неквапливо розважав князь Аданів в дружній розмові зі своїм володарем, — панна, звісно, без посагу, втікачка, але — доброго роду. Її батько з Беорінгів, походить від князя Брегора по молодшій лінії, через брата Барагіра, Бреголаса. І красуня ж писана — її так і звуть Еледвен, Ельфоподібна… Дійсно, глянеш — ніби Нолдіе перед тобою: очі сірі, коси темні, личко біле. Освічена теж як Ельфійка, хоча я вважаю, що для жони це, може й непотрібне. Але ж Гурін мій вибагливий, не хоче нерозумної, йому потрібно, щоб панна вірші складала, як ваші діви. Оце через рік, або два і зіграємо весілля, щоб хлопчина не розбестився.

Цей бік життя Аданів теж дивував Фіндекано — опісля досягнення певного віку юного Адана починало тягти до жінок. Деякі з молодиків вели те, що Галдор називав розбещеним життям — тобто поєднувались тілами з різними жонами, зовсім не думаючи про поєднання душ. За словами Галдора, дорослий Адан не міг довго перебувати без оцього тілесного єднання, і часто йому було навіть байдуже, що думає про нього жона, котра погодилася прийняти у себе мужчину за гроші, а чи за якийсь дарунок, аби поєднання відбулося. Галдор дбав про сина — він вважав, що юнак мусить мати біля себе чисту тілом і духом діву, і одружитися з нею, щоб не протоптати доріжку до отих жон, котрі брали дари за тілесне єднання.

Дивувало Фіндекано і те, що ні Гуріна, ні тим паче Морвен ніхто не питав про їхню згоду на злюб. Звісно, молода пара була в приязних стосунках, але Гурін був приятелем і Ерніс, можливо — навіть більшим приятелем. За юнака рішення прийняли батьки, за діву — опікунка, пані Емельдир, котра вважала, що її юній родичці пощастило: вона увійде в гарну родину, матиме за чоловіка красеня-юнака, і житиме забезпеченим життям до кінця днів своїх.

А Гурін тим часом прогулювався об руку з Ерніс по вулицях граду, присвячував їй вірші, по-юнацькому щирі і невмілі і навіть не здогадувався про батькові наміри щодо нього. Опісля одної такої прогулянки Фіндекано і послав за ним вістового Глірдана, який, переживши загибель Нолофінве, втішився лише тим, що став служити його сину.

Гурін зайшов до освітленої лампою Феанаро книгозбірні і обережно присів на запропоноване кріселко. Розумний юнак швидко втямив — розмова буде не простою. Погляд його синіх очей був розгубленим і трохи винуватим.

— Синку, — почав Фіндекано, — сподіваюсь, ти дозволиш мені так тебе називати, адже я є трохи од тебе старшим…

Гурін посміхнувся на цей жарт, дивлячись в юне горде лице Ельда, котрий не знав старіння і звільнення від зношеного тіла, яке Адани називали натуральною смертю. Молодик не обманювався цією юністю — грозові очі князя Нолдор випромінювали сяйво недосяжного вираю, і сповнені були того глибинного знання речей, яке приходить лише з досвідом.

— Я — дитя перед вами, вельможний, — вимовив він врешті.

— Ти добрий воїн і гарний син. Твій батько задоволений тобою…

— Я радий, вельможний…

— Твій батько хоче одружити тебе… За вашим звичаєм він підшукав тобі наречену…

— Я знаю, — опустив голову Гурін, — Морвен…

— Синку, — мовив Фіндекано опісля довгого мовчання, — я знаю, тобі важко про це говорити, тому скажу я… Наші раси живуть поруч вже досить довго. Ми схожі одне на одного більше, ніж всі інші раси Ендоре… Те, що Ельда може закохатися в Аданет і навпаки, не викликає особливого подиву — куди більше здивування може викликати любов, скажімо, Адана до бородатої панни з роду Кгазад…

Жарт подіяв — Гурін розпружився і тихо хихикнув, очевидно уявивши собі подібну пару.

— Айканаро, князю Дортоніону, — продовжив Фіндекано, — сподобалася дівчина, Аданет… Його брат, князь Нарготронду, умовив його не зустрічатися з нею. Не тому, що ми гидуємо вами, дитя моє… Однак, мудрий князь Нарготронду оповів своєму брату, як тяжко буде діві старітися поруч з Безсмертним, як вона буде в тузі дивитися в люстерко, відшукуючи сиві волосинки, як, ставши старою бабцею, вона литиме сльози за своєю юністю, дивлячись в прекрасне лице свого meldo… «Краще, — мовив князь Нарготронду, — нехай діва поплаче, перетерпить душевний біль, а тоді знайде собі гідного Адана — адже люди, не кохають лише раз в житті, для них подібне є можливим. І ти відступися, брате, доки квітка кохання не відкрилася в твоїй душі.» І князь Айканаро послухав свого мудрого брата, і покинув свою Аданет… Однак, Аданет так і не вийшла заміж — вона пішла у навчання до відаючих, і стала відункою, з якою князь Нарготронду вів бесіди про сенс життя Аданів, так і не зрозумівши того сенсу. А князь Айканаро з жахом зрозумів, що його тягне саме до цієї діви, що лише з нею він міг би поєднатися і тілом і духом, та зупинити час не у нашій владі. Його панна перетворилась на зморшкувату стару з душею юнки, однак, оповідали ті нечисленні Ельдар, котрим пощастило врятуватись з палаючого Ард-Галену, що до останньої битви Айканаро рушив, крикнувши замість гасла ім’я своєї Аданет… І нині князь Нарготронду, оплакуючи брата, говорить, що він надаремне втрутився, розділивши закоханих, що щастя, навіть коли воно є менш тривалим, ніж життя метелика, все таки залишається щастям…

— Я чув про це, — сказав Гурін стиха, — пані Емельдир оповідала… Вона знала ту Аданет — панна була сестрою князя Брегора, батька її чоловіка. Її звали Андрет… Андрет Боромиріон. Вона загинула в палаючому граді, відмовившись від втечі, бо серцем відчула погибель свого Ельфа. «Нас поєднає вогонь» — сказала вона.

— Тому, — мовив Фіндекано, — я не ставитиму перепон ні тобі, ні своїй доньці, якщо між вами виникне певне почуття. Нині такі часи, що Ельда може померти раніше за свою кохану зі смертних.

- І навпаки, — прошепотів Гурін.

- І навпаки, дитя моє… А тепер відкрий мені серце… Ти кохаєш Ерніс?

Гурін опустив голову. А коли підвів її, то на його очах блищали сльози.

— Я… Я не знаю…

— Тобто як? — спитав Фіндекано заскочено.

— Мій володарю, — палко заговорив Гурін, — аran nin… Я не знаю, що зі мною коїться… Ваша донька… Я обожнюю її, обожнюю так, як обожнюю зоряне небо над головою, Ітиль в глибинах неба, чисті води, ясні зорі, квітучу вишню навесні… Ерніс є для мене Ардою, вельможний, є тим, за що не страшно вмерти, є стягом, бойовим гаслом, сяючим клинком… Однак, вельможний… Я не можу уявити собі Ерніс господинею мого замку… Ви — Ельда, аran nin, ваші nissi рівні вам, а то і вищі за вас — настільки ви шануєте своїх жон і дів. Мені соромно зізнатися в цьому, але Адани поважають лише діву, неприступну діву, вони намагаються здобути її, немов ворожу твердиню, але, коли вони її здобудуть — вона їм належить… Так у нас говорять про поєднання тілами — взяти жінку… Жінка належить… Ставши жоною, Аданет з предмету обожнення перетворюється на річ. Вона мусить терпіти наше лихе ставлення, мусить запобігати перед нами, коли самій зле на серці, мусить мовчки ковтати образи — адже вона належить своєму чоловікові, він її взяв, як ворожу твердиню… Так поводяться з жонами найкращі з нас, а що вже говорити про найгірших. Якщо ж чоловік поводиться інакше, про нього говорять, що він під чобітком у своєї жони і насміхаються над ним. Над вами, Ельдар, Люди теж сміються, аran nin, глумляться над тим, що ви можете століттями домагатись своєї панни, творячи для неї красу пісень… Найгірші з нас говорять, що достатньо вкласти Еллет на ложе, і вона побіжить за Аданом і без всяких пісень та гри на арфі. Що ви, Ельдар, ніби можете поєднуватись тілами лише раз в століття, і ваші жони тільки і очікують, коли їм запропонують… Вибачте, що я повторюю лихі слова нерозумних істот, але життя між Аданами не для Ерніс. Це все одно, що зірвати зірку з неба і кинути її в болото.

Фіндекано ошелешено дивився на юнака. Він ніколи не думав, що у Аданів може бути подібний спосіб мислення в стосунку до жінок. Від подібного на відстані несло орчатником — тією порчею Морінготто, про яку говорив колись Руссандол.

— О, я розгнівив вас, — сказав Гурін сумно, — вибачте…

— Ні, дитя моє, - мовив Фіндекано лагідно, — ти чемний і гідний Адан, бо ти розумієш, що твої одноплеменці чинять зле, зневажаючи жон і розповсюджуючи про союзників плітки, які не відповідають дійсності. Однак, може ти кохаєш панну Морвен, і не хочеш мовити про це прямо?

— Морвен, — зітхнув Гурін, — я не знаю… Вона і гарна, і добра, і розумна… Ви може мене не зрозумієте, аran nin, але до Морвен мене тягне тілом, а до панни Ерніс — душею… Я роздвоююсь між ними двома. Мені нудно з Морвен, опісля Ерніс, опісля наших вечірніх бесід, коли ми майже не говорили словами, розчиняючись у Всесвіті. І в той же час, я не уявляю себе і Ерніс… На одному ложі… Вона занадто… Занадто недосяжна… Занадто світла… Занадто чиста… Вона дитя, але мудре дитя, чий вік вимірюється століттями. В той час, як з Морвен… Я… Я кохаю їх обох, але по-ріжному. Вибачте, вельможний…

— Напевне, — мовив Фіндекано, зітхнувши, — ріжниця між нашими расами і менша, і більша, ніж я думав довгий час. Мені буде над чим поміркувати. Щодо ж тебе, сину, — то знай, Ерніс за нашим відліком часу дійсно ще дитина. Не скривдь її, якщо ти дійсно поважаєш нас обох — доньку і батька. Я не боронитиму вам зустрічатись, однак ти мусиш розібратися в своїх почуттях і обрати… Або зірку в небі, або господиню замку…

— Ви розсудили справедливо — і я вам вдячний, — вимовив Гурін, — я думав, що ви відправите мене до Ломіону…

— О, ти не зробив нічого такого, що було б гідним покарання, або вигнання. Іди, синку…

Гурін вийшов нечутно, наче тінь, але Фіндекано встиг помітити, що за дверима майнув краєчок дівочої сукні. Ерніс тривожилася за свого друга і намагалася підслуховувати. Астальдо зітхнув. Тут він був безсилим — якщо поведінку закоханого Ельда можна було передбачити, то Гурін, очевидно, не міг розібратися у власних почуттях. Обравши Ерніс, він був приречений обожнювати діву на відстані — адже донька Фіндекано ще не досягла того віку, коли Ельде може відкритися назустріч пісні кохання. І за життя Гуріна, навіть якщо юнак не накладе головою в черговій битві, ельфійська красуня цього віку не досягне. Морвен була найкращою парою для цього витонченого Адана — Еледвен, ельфоподібна діва з його народу. Але — чи послухає серце доводів розсудку?

Час минав, від Дагор Браголлах пройшло сім літ… Нолдор поволі отямлювались від поразки і втрат. Однак, Фіндекано не втрачав пильності, і тому нова біда не захопила його зненацька.

До Ейтель-Сіріону дібрався Нолдо, бранець-втікач з Ангбанду. Нині подібних осіб підозрювали в тому, що всі вони прищеплені, і ставилися до них насторожено, а то і зневажливо, часом навіть виганяючи геть. Великий Князь, котрий міг виявляти вплив Моргота на тіло і розум Ельда, навпаки, приймав втікачів і намагався їх підлікувати і розрадити. Кілька разів йому таки справді траплялися прищеплені, один Синда навіть кинувся на нього зі зброєю, і Фіндекано доводилося вдаватися до послуг пані Лаурендіе, яка могла безболісно позбавити тіла злощасну жертву Морготова чародійства. Але більшість Квенді були таки справжніми втікачами — адже Ангбанд наполовину був твердинею, а наполовину — копальнями в горах. Полонених змушували гарувати в цих копальнях, як Людей, так і Квенді. Люди виснажувались на тих роботах за кілька місяців, Квенді ж, як більш витривалі, навіть наважувались на втечу підземними норами. Багато хто гинув в тих переходах, але декому вдавалось врятуватись.

Еленандар, зовсім молоденький Нолдо, був народжений вже тут, в Ендоре, і не знав іншої вітчизни. Його батьки, спокревені Nelya Nosse, жили в Нарготронді. В полон він потрапив під час розгрому війська Фінарато в Серехській трясовині.

— Ви знаєте Гельмира? — тихо оповідав юнак, — коли полонених вели до Ангбанду, нас було скуто одним ланцюгом…

— О, Гельмир… — вирвалося у Фіндекано, — мій друг дитинства… Фінарато говорив, що Гвіндор і досі оплакує брата…

— Він там… Нас розділили, а то б ми разом… Мені пощастило — я випадково пробив киркою вихід в сусідню штольню. Там стільки ходів… Сам не знаю, як мені вдалося… Вибрався назовні в горах… Погоня… Вони пускають по сліду втікачів гаурів, але тварь не пролізла там, де протиснувся я…

Юнак підвів голову… Обстрижений, вихудлий, він нагадав Фіндекано Руссандола, коли той видужував опісля полону. Тільки волосся Еленандара було чорним… А зверху — ніби присипаним попелом…

— Ви мені не вірите, — мовив втікач втомлено, — нам там так і говорили — не повірять. Але вічність бути їхнім рабом… Я, коли тікав, то думав — нехай вже краще свої пристрелять.

— Я вірю, — мовив Астальдо заспокійливо. Він вже бачив — прищепи на юнаку нема. Однак, Ельда мав ще довго видужувати душею опісля перенесених мук. Рани на тілі йому залікують цілительки, а от душу…

Очі Еленандара спалахнули такою надією, що Фіндекано не витримав і погладив юнака по стриженій голові.

— Заспокойся, — мовив лагідно, — опісля того, як цілительки приведуть тебе до ладу, прийдеш до мене, я візьму тебе до свого загону.

— До ваших лучників? — аж скинувся юнак, — мене?!

— Тебе… Коли матимеш кращий вигляд, поговориш з рідними. Через палантир. До Нарготронду я тебе не відпущу — небезпечно. А батьків заспокоїш. Тільки не оповідай, що бачив Гельмира — Гвіндору легше думати, що брата вбито.

— Згідно наказу, Великий Князю…

Еленандар раптом зітхнув, щось згадавши.

— Князь Нолофінве… Він… Ми навіть в підземеллі чули, як вив Морінготто… Тварі тоді стратили кожного десятого бранця, їхня погибель була жахливою… але Ельдар йшли на смерть усміхаючись. Ми не знали, хто його, і як, лише потім дійшли чутки… Однак ваш батько… Мені так жаль…

— Співчуття дає полегшення зраненому серцю, — вимовив Фіндекано звичні слова подяки, — іди, воїне, до пані Лаурендіе, в шпиталь. А опісля зголосися до мене.

Біля дверей зали Еленандар раптово обернувся.

— Великий Князю, — вимовив, — коли я блукав горами, то не одразу взяв вірний напрям в тому димі і чаді, який огортає нині Ангбанд. І я бачив, як немаленьке ороче військо рушило на північ…

— Ти певен? — спитав Фіндекано стривожено, — ти не сплутав напрям?

— На північ, вельможний… Якраз тоді на хвильку стало видно Анару.

Звістка ця стривожила Фіндекано. Марш орків на північ означав одне — напад буде від Дренгісту. В той же час всі прикмети доводили — Ангбанд готує удар по Ейтель-Сіріону. Прямий удар. Про це доносили вивідачі-порубіжники, котрі добували відомості, ризикуючи життям. Еленандар… Прищепи на ньому нема, але раптом він…

— Ельда ніколи не служитиме Мороку з власної волі, - мовив сам собі Фіндекано, — але юнака могли і обдурити. Дати втекти, показати те, що треба…

Він думав довго, і раптом зрозумів, а, зрозумівши, пішов до Лаурендіе.

Пробуджена зовсім не змінилась. Останні невдачі Ельдар вона сприймала зі спокоєм любомудра — військове щастя, мовляв, мінливе. Найтяжче гідна цілителька перенесла смерть Нолофінве, якого дуже поважала. Тепер вона здружилася з Іріме-Лалвенде — сестра Нолофінве теж присвятила себе цілительству і часто бувала у шпиталі. Таурохтар служив у війську, і досі йому щастило на радість його коханої.

— З юнаком все гаразд, — мовила Пробуджена, тільки-но Фіндекано переступив поріг шпитальної палати, — чистий як Айну, і спить, як дитина… Шрами затягнуться, волосся відросте…

— Тільки дух зостанеться зраненим, — зітхнув Фіндекано.

— Ми не всесильні, - мовила жінка, — але що тривожить Великого Князя?

— Юнак побачив дещо біля Ангбанду, але я не знаю, наскільки можна вірити його — не словам — говорить він правду, очам…

— Подвійний удар? — спитала цілителька.

— Звідки ви…

— Він твердив про це, аж доки не провалився в сон…

— Я теж подумав — якщо вивідачі теж говорять правду, то Гітлум буде атаковано з двох боків.

— З нами Астальдо, — сказала цілителька, — відіб’ємося, молодий cano… Вибачте, аran nin…

Фіндекано доволі часто перевіряв на Лаурендіе власні здогади і рішення. Цілителька володіла відчуттями на рівні аpacen, а вже військову справу знала краще за воєвод. Подвійний удар… Від Дренгісту і по Ейтель-Сіріону. Це означало — потрібно діяти.

Фіндекано зібрав військову раду, що складалася з нього самого, князя Галдора та Нарамакіла, начільника оборони Ейтель-Сіріону. Обоє воїнів дивилися на нього затривожено, але спокійно.

— Потрібно підіймати Гітлум, — мовив Нарамакіл, — застави біля Дренгісту не витримають удару.

— Потрібен союзник, — озвався Галдор, — але кого покликати? Князь Нарготронду має досить свого клопоту — Західний Белеріанд роїться від тварей, котрі лізуть туди з Дортоніону, а вельможний князь Гімрінгу…

Фіндекано думав про це, але він знав від Майтімо, що Руссандол намірився відбити Аглонів прохід і відновити твердині. Прохід в горах був прямою дорогою до Анфаугліту, коротким шляхом до майбутнього наступу. Доки прохід не буде в руках Майтімо — про допомогу від нього не може бути й мови: вести військо в обхід, горами, які кишать орками, через випалений драконом Таргеліон, він просто не в стані — настільки великими будуть втрати. «Рудий та ще й високий» стис в кулак всі сили, що у нього зосталися: хоча Туркафінве з Куруфінве так і залишились у Фінарато, зміцнюючи оборону Нарготронду, однак в Східному Белеріанді віднайшовся Моріфінве — відважного Феанаріона його воїни вивезли з палаючого Таргеліону всього в опіках від драконова вогню. Тепер Морьо був у Гімрінгу, разом з тим, що зосталося від його війська і поселень, і туди ж прибули Амбаруссар з загонами Лаіквенді, та Адани з Естоладу, які теж змушені були відступити на південь. Східний Белеріанд поволі очищувався від нечисті, і Фіндекано не хотів губити побратима — оtorno рушив би йому на допомогу найкоротшим шляхом — отим проходом поміж Дортоніоном та Доріатом і міг накласти головою та надаремне погубити військо. Ще раз згадавши недобрим словом Ельве Сінголло з його захисним поясом, біля якого часом гинули від орочих мечів Нолдор та Адани, негідні допомоги від такого пишного володаря, Фіндекано вирішив взагалі не сповіщати Майтімо про небезпеку.

Зоставався князь Кірдан, котрий колись обіцяв князю Нолофінве військову допомогу за першого ж прохання. Досі Гітлум обходився тим, що мав, однак, здається, настала година задіяти родича. Телері Кірдана нині були озброєні в кольчуги магтанової сталі, мали добрі мечі і нолдорські луки, а сам Корабел, котрий мав з орками давні рахунки, вже давно цікавився по палантиру — чи не потрібна поміч. Загибель Нолофінве вразила і цього гідного Телеро, як вражала всіх, хто чув про поєдинок Ельда і Вали. Кірдан, забувши про властиву його народу миролюбність, рвався до битви і прохання Фіндекано прийшлося йому до душі.

Отже, опісля успішних переговорів через палантир Егларесту, Фіндекано зоставив князя Галдора намісником Ейтель-Сіріону, а Нарамакіла, як і раніше — начільником оборони, і наказав Алмареа сурмити своїм лучникам збір. Взамін він пообіцяв вділити граду частину війська, що його думав набрати в Мітрімі.

Прощалися похапцем — з Фіндекано, як завжди, їхали його жона і діти. Ерніс та Ерейніон довго не могли проститись з Гуріном та Гуором, а Еріен тримала за руку засмучену княгиню Гарет: галадинка була сповнена тривоги та лихих передчуттів. Однак, трималася вона мужньо і намагалася не втрачати надії.

В Мітрімі на Фіндекано вже очікувало військо з Ельдар, попереджених гінцями. Доки його воїнство рухалося на південь, до нього стікалися, немов струмочки загоні воїнів-Квенді з довколишніх поселень. Підійшли воїни з Дор-Ломіну, Аданів провадив один з численних родичів Галдора, який мав красиве синдарське ім’я Еллеон.

Розділивши військо надвоє, князь Гітлуму дуже ризикував — він не забував, що рекомий похід орків в північний бік міг бути і обманом, призначеним для очей втікача. Еленандару, якого Фіндекано взяв до себе зброєносцем, попри незадоволення найближчих, могли просто дати втекти, сподіваючись, що він оповість те, що бачив і зробить свою лиху справу без усякої прищепи.

- І він може бути небезпечним, — шепотіла Еріен в гостре вушко свого володаря, — для чого тобі зброєносець, meldo, адже я з тобою…

— Еріен, — мовив Фіндекано, намагаючись, щоб голос його звучав суворо, — ти з дітьми зостанешся в Ломіоні…

— Авжеж, — сказала Еріен непоступливо, — може ви накажете мені, аran nin, підкорятися пані Емельдир і гаптувати разом з нею хрестиком?

— Гаптувати хрестиком, — зітхнув Астальдо, — цілком гідне заняття для жони Великого Князя…

— Дітей, ясна річ, я залишу, — мовила nerwen — Ерейніон ще зовсім юний, а Ерніс — і зовсім дитя. Тоді, в порубіжній твердині, у мене трохи серце не розірвалося, коли орки видряпалися на стіну саме в тому місці, де стояв наш син… Але мене ви не маєте права залишати, мій мужу і володарю, зрештою я є підданою князя Кірдана, і саме він записав мене до війська.

Фіндекано зрозумів, що йому не переконати кохану — Еріен вважала, що йому щастить, доки вона поруч. Ерніс він віддав під опіку пані Емельдир, хоча князівна і наприндила губенята, а Ерейніон, стискаючи в руці Аеглос, так молив батька про дозвіл зостатися в загоні Алмареа, що князь таки дозволив, наказавши Алмареа з Мірімоном стежити за молодиком і не давати йому лізти туди, куди не слід.

Еріен знову стала на своє звичне місце у лаві лучників, поруч з Антом. За Фіндекано ж тепер нечутною тінню ходив Еленандар — юнак не підводив очей на оточуючих, і все тиснувся до свого покровителя, ніби намагаючись заховатись від чужих поглядів. Однак, все видавало в ньому колишнього бранця — обстрижена голова, на якій тільки-но почало відростати волосся, темна каламуть жаху в сірих очах… Лучники потиху шепотілися, що хлопчина якщо і не прищеплений, то зламаний навіки. Та розмови ці припинив Алмареа, який сказав похмуро:

— Ніхто не знає, яким він буде, побувавши в Залізному Пеклі. А, оскільки ми всі прокляті Суддею, то можемо ще наковтатися біди. Хто буде збиткуватися з бідолахи, нехай спершу подумає, чи варто йому ризикувати hrоа, зустрівшись з моїм клинком…

— Ми нічого не маємо проти цього юнака, сурмач, — відповів на цей закид Синьагіл, — але ми турбуємося про нашого князя. Раптом на втікачеві якась така прищепа, що її не розгледіти учневі Ірмо і не відчути цілителькам? А вельмишановний Еленандар заварює пану князю quenilas, рихтує зброю і спить біля його намету… Хіба не тривожно? Адже Морінготто призначив винагороду за голову нашого володаря, і багато ангбандських псів мріють ту винагороду отримати. Хто-зна чиєю зброєю є цей юнак, і тому краще було б…

— Наш князь, — відповів Алмареа з гідністю, — намагається залікувати душевні рани молодому воїну. Задля цього він ризикує — авжеж… Однак, мені здається, що краще ризикнути і порятувати, аніж не ризикувати і вигнати геть, як-то часто робиться нині. В інших місцях — не в Ейтель-Сіріоні. Ми мусимо робити все насупроти Морінготто, який тільки лапи потирає, коли Ельда-втікача женуть від себе його одноплеменці.

Фіндекано чув подібні балачки краєчком вуха, але не звертав на них уваги. Він звелів Еленандару, котрий був чудовим музикою, грати йому вечорами на арфі. До молодого арфіста приєднувався Глірдан-флейтист, і тиха музика линула з шатра князя Гітлуму, заспокоюючи і його і наближених. Еленандар грав, час від часу зупиняючись, щоб подивитись на свої руки — здорові і гладенькі, без рубців від ланцюгів. Іноді юнак плакав, і з ним плакала арфа, стогнучи струнами, і тоді Глірдан починав висвистувати на флейті нову мелодію, веселішу, бадьорішу, змушуючи арфіста відкинути сум.

В тому, що Еленандар був правий, завваживши орків, котрі рушили на північ, військо Гітлуму переконалося невдовзі. Над Кіріт-Нінніахом закурився чорний дим — то палали сторожові вежі. Від Дренгісту йшла орда.

Того ж дня примчався гонець з Ломіону. Ерніс сповіщала, що Гурін передав по палантиру очікувану звістку про удар з півночі. Барад-Ейтель знову опинився в облозі, а з ним половина військ Гітлуму. Сподіватися доводилося лише на власні сили — допомога від князя Кірдана могла і спізнитися. А наступного ранку рівнина Гітлуму вже роїлася від орочих зграй.

Якщо тварі думали захопити гітлумців зненацька, то їм довелося жорстоко розчаруватись. Замість беззахисних поселень і неозброєних втікачів орки побачили перед собою вишикуване військо під блакитними корогвами зі срібними зорями. І крик срібних сурем пронісся над полем — ми очікували, ми готові…

Фіндекано не думав, що нападники будуть іншими, ніж сім років тому… Однак він помилився — за молодняком, призначеним на забій, непорушно стояли шереги добре озброєних істот, назвати яких мавпами уже не повертався язик. Озброєні списами воїни стояли, чітко дотримуючись шику, з-під шоломів виднілися не морди — майже людські обличчя. Князь згадав той, давній бій біля Дренгісту, коли тварі здалися йому розумнішими ніж завжди. Теперішні списоносці схожі були на Людей — зір Ельда дозволив Фіндекано роздивитись їх як слід, і зробити висновки.

— Це оті безволосі орки, — сказав він Алмареа, котрий зацікавлено вдивлявся у ворожі лави, — про них оповідали Синдар, які пережили Першу війну.

— Я не хотів би ображати наших союзників, — промурчав Алмареа, — але красунчики схожі на Людей, наче брати… Тільки виховані мавпами брати — рівно триматися їм таки важко. Отже, Морінготто таки знову розплодив цей вид — забув, лиха сила, що забагато розуму мавпі вадить — шерсть починає облазити.

— Лиса мавпа, — підкинув Мірімон, — гірша навіть за обстриженого Ельда, бо має неприродній вигляд.

Фіндекано почув, як за його спиною зітхнув Еленандар і сказав докірливо:

— Замість милих жартів готуйте маленькі луки — кіннота піде до битви першою.

До князя підбіг Еллеон — піхотинці Аданів вже роздивилися ворога і нетямилися від люті.

— Наказуйте, вельможний! Ці тварі ображають нас самим своїм існуванням!

— Наказую стояти насмерть, — відповів Фіндекано, — чомусь мені здається, шановний Еллеоне, що оті орки, які вам так сподобались, рушать саме на людську піхоту, сподіваючись зім’яти ваші ряди. Не забувайте, чому вас навчали Ельдар — ніякої зненависті, ніякої злоби… Просто убивайте — холоднокровно і зі спокоєм духу.

— Вистоїмо, вельможний…

Еллеон побіг до своїх… Фіндекано ще раз обдивився бойовий порядок — Адани посередині, крила прикриває піхота Ельдар з Мітріму, кінноту поділено на дві частини, на правому крилі загін до битви веде він сам, на лівому — Алмареа, якому Фіндекано довіряв як собі. При своєму cano знаходився і Ерейніон — князь Гітлуму мусив думати, як виграти битву, а не озиратися на сина: чи живий ще. Досить і того, що під його командою воюватиме Еріен.

Спершу все начебто вдалося…

Кінні Ельдар прорвалися вглиб ворожого строю, за ними рушили піші лучники, закріплюючи успіх. В центрі Адани стояли непорушно, стримуючи вороже воїнство… Орки зав’язли в їхніх бойових порядках наче мухи в меду. Кіннота вже з’єдналася, і обидва крила війська Гітлуму змикалися, немов кліщі, розчавлюючи супротивника. Якщо орки зазвичай намагалися брати полонених — згідно наказу Морінготто, то Ельдар і Адани були щодо цього одної думки: з орка ніколи не виховаєш мирної розумної істоти, а отже тварей потрібно нищити без жалю і докорів совісті.

Фіндекано вирвався з виру битви, коли Алмареа засурмив тривогу. Виїхав на узвишшя і заціпенів.

Від заливу мчали вовчі вершники. А за ними виднілись бойові порядки піхоти.

Вивідачі, котрим вдалося прорватися до основного війська від Кіріт-Нінніаху нічого не говорили про ще одне військо, набагато сильніше за попереднє. Згадавши вголос лиху силу, Фіндекано звелів сурмити відхід до укріпленого табору і розвернув кінноту прикривати відступ.

Їм все-таки пощастило — бій вже майже згасав. Піші Ельдар та Адани встигли добігти до табору, оточеного кільцем зі скутих ланцюгами возів та земляними укріпленнями. Князь Гітлуму звелів це зробити, бо не знав, скільки ворогів піде у наступ, і чи будуть серед них вершники на гаурах. Нині він повітав себе подумки — обережність ніколи не була зайвою. Якби підмога оркам підійшла на кілька годин раніше — тварі б вечеряли свіжим м’ясом. І те саме сталося б, якби його воїнам не було де укритись.

Вовчі вершники, з вереском налетіли на укріплення і отримали свою порцію стріл… Кільканадцять найвідважніших зуміли перескочити через земляні завали і потрапили поміж Аданів зі списами. На допомогу воїнам Еллеона вже поспішали мітрімці, стріляючи на бігу. Хрипко проревів ріг — позосталі орки повернули назад. Це було зовсім зле — до ранку ворог відпочине і рушить у наступ зі свіжими силами. Світло Анари не заважало тварям — густа свинцева пелена хмар, схожа на дим, висіла над Гітлумом вже тиждень.

Еллеона поранило в ногу стрілою, і він аж шипів від болю, коли цілителька-Нолде обережно виймала з рани смертоносне знаряддя. Алмареа з зосередженим виглядом дивився в хмарне небо — Ельда зупиняв собі кров з численних ран. Вдаватися до цілющого сну не було коли — Мірімон мовчки перев’язував брата, сподіваючись, що сурмач протримається завтрашній день і не потрапить до Мандосу без нього. Кіннотники Фіндекано майже всі були в білих завоях — вони відступали останніми і ледве врятувалися. Втрати, однак, були невеликі — поки що. Князь Гітлуму розставив лучників по становиськах, віддав накази своїм cano і пішов до свого шатра відчутно накульгуючи — ngauro черкнув його зубами по стегну.

Астальдо вже знав, що його близькі живі — і це було йому потіхою. Він приліг на розстелений плащ і спробував трохи подрімати. В кутку шатра вовтузився Еленандар, звідти повіяло пахощами трав Гітлуму — зброєносець тільки-но приніс від вогнища маленький чайничок.

— Аran nin, — озвався Еленандар стиха, — трохи гаряченького… Відновити сили.

Фіндекано поволі сів і усміхнувся своєму наближеному. Синьагіл помилявся — юнака не було зламано, він бився так, ніби ця битва була останньою. Однак, Еленандару вдалося вижити і навіть не отримати серйозних ран. Нині зброєносець явно повеселішав — в запалих очах засяяли вогники, вуста склалися в несміливий усміх. Фіндекано взяв з його рук філіжаночку ковтнув настою, а юнак тим часом вже змазував медом дорожні хлібці, котрі давали поживок на весь наступний день.

— Еленандаре, — стиха мовив Фіндекано, — дізнайся, як там справи у Еллеона. Адани не протримаються на одних хлібцях. В обозі мусило бути зерно на кулешу, однак в оцій всій веремії…

— Згідно наказу…

Зброєносець поспішно вийшов з шатра. Фіндекано подумав знехотя, що мусив би послати Глірдана, але вістовий мав дві рани, неважкі, однак болючі. В очікуванні відповіді Астальдо задрімав, і отямився від галасу. Гамір людських голосів змішувався зі співучою вимовою Ельдар. Князь звівся на ноги, похитнувся і вийшов назовні.

Просто перед шатром стояв невеличкий гурт вояків — Ельдар та Адани, розлючені, наче оси. Фіндекано побачив Еленандара — юний Нолдо стояв, склавши руки на грудях, і погордливо дивився на двох вояків з загону Еллеона, котрі наскакували на нього як півні.

— Що сталося? — неголосно спитав Астальдо.

— Вельможний князю, — заговорив один з Аданів, — нам не дали можливості гідно закінчити справу. Ось цей Ельф назвав нас орочим поріддям і безволосими мавпами. Коли ми взялися за зброю — втрутилися його одноплеменці. Хіба ми мусимо терпіти образу всього нашого роду?

— Вельможний князю, — схилився в уклоні лучник Кінгарон, — ці люди робили зле, вийнявши зброю посеред табору в виду ворожого війська. Я не чув їхньої розмови з цим Ельда, однак непорядок…

— Еленандаре, — сказав Фіндекано, — поясни, будь ласка…

Юнак мовчав, дивлячись просто перед собою. Астальдо зрозумів, що молодий Нолдо зараз прийме будь-яку кару, але не буде виправдовуватися. Князь поволі повернувся до воїнів.

— Союзники, — мовив стиха, — нині не час вирішувати поєдинком хто кого образив. Якщо ми виживемо опісля завтрашнього бою, я обіцяю вам розібратися в цій справі, визначити винного і призначити покарання. Якщо ж не виживемо — правих і винних визначить Суддя Намо. Розходьтеся, шановні. Це наказ.

Люди поволі рушили геть, буркочучи:

— Ці пихаті Ельфи… Варто проливати за них кров…

— Шановні, - єхидно мовив Кінгарон, — моя родина в Ейтель-Сіріоні… Ви проливаєте кров за власних жон та дітей.

— Досить, лучнику, — сказав князь Гітлуму, і Ельда одразу ж замовк. — зброєносцю, ходімо зі мною.

В шатрі Фіндекано мовив, зітхнувши:

— Так що ж сталося, дитя моє?

Еленандар опустився на укривало, і згорнувся клубочком, затуливши руками лице.

— Ти бачив Еллеона? — спитав князь, — і хто ці двоє?

— Я бачив, — глухо відповів Ельда, — він доповідає вам, що його воїнів буде нагодовано. А ці двоє назвали мене викиднем Ангбанду, запроданцем і вивідачем. Перед цим вони частувалися пивом…

— Зрозуміло, — сказав Астальдо, подумки пообіцявши собі поговорити з Еллеоном щодо дисципліни серед його піхотинців.

— Тепер, — сказав Еленандар розпачливо, — ви виженете мене геть, бо подумаєте, що мене прищеплено особливим способом, і що я роздуваю ворожнечу між союзниками.

— Завтра, — мовив Фіндекано заспокійливо, — ти рушиш до битви поруч зі мною… Я тобі вірю.

— Скажіть це…ще раз.

— Я вірю. Принеси мені ще настою і лягай спати.

Години за дві прийшла Еріен, котра змінилася з варти. Вона прикрила плащем сплячого Еленандара, котрий так і лежав скулившись, навіть уві сні затуляючи голову руками, і мовила до мужа:

— Ви виходжуєте його, мій володарю, бо він нагадує вам про Руссандола та його нещастя…

— Майтімо є сином Вогняного Духа, і він народився у Валінорі, - сказав Фіндекано, — він вистояв би і без мене. А це — дитя, народжене в Белеріанді, ненабагато старше за нашого сина. Топтати слабших — негідно Ельда.

— О, я згодна. А що буде завтра, meldo?

— Звитяга, — мовив Астальдо, — тільки звитяга.

— О, я згодна… — промурчала Еріен, провалюючись в сон, — мій володарю…

Наступний день, як і очікувалося, був понурим. Адани мимоволі зводили очі до неба, відшукуючи хоча б натяк на просвітлення. Вчорашнє поле битви німувало, зате навпроти укріплень війська Гітлуму виріс ворожий табір, вогні якого запалали ще вночі. Мав бути бій, ще один — на цей раз проти набагато переважаючих ворожих сил. Схоже було на те, що Моргот заповзявся винищити саме Гітлум, бо на сході було спокійно, а в Західному Белеріанді бої майже припинилися за винятком сутичок з ворогом дрібних летючих загонів Ельдар та Аданів.

Фіндекано сподівався тільки на власні сили. Допомога з Фаласу могла спізнитися — шлях від Егларесту був неблизьким. А зовсім неподалік був Віньямар, в якому, замість невеликої залоги, могло бути військо… Могло б…

— Фігурки у військовій грі, - мовив Фіндекано стиха, — що буде, якщо одну пересунути назад… А може, вам зовсім не потрібна наша перемога, Вишні? Як там говорив князь Феанаро — він же ваш брат, той, що в Ангбанді… Скільки Майтімо сварив і карав своїх братів, однак — пробачав, і ще пробачатиме. Ви теж пробачили, та й прокляття мусить збутися, хіба ні? За одну-єдину помилку ми поляжемо тут усі, і що тоді буде з Ардою, Вишні? Він-то вам не пробачить ніколи, Морінготто… Не пробачить Війни Стихій, поразки, ланцюгів, ув’язнення. І Арда, наша мати, страждатиме до кінця світу… До кінця.

— Тіrа, Ельдар!

Полем битви плавно рухалась жіноча постать. Жінка не йшла — пливла над землею. Тоненька, зграбна, хоч і дуже висока. Чорний плащ з каптуром приховував риси обличчя.

— Майе, — прошепотів Еленандар за плечем Фіндекано, — це Майе…звідти…

— О, велика честь, — холоднокровно відповів князь Гітлуму, — передати по укріпленням — бути готовими до звукового удару, приготуватись заткнути вуха…

Жінка зупинилася просто навпроти їхнього становиська.

— Фіндекано Астальдо, — вимовила вона так, що її почув весь табір, — я прийшла на перемовини.

— Не виходьте, — прошепотів зброєносець, — обдурить… Уб’є…

Князь Гітлуму озирнувся. Наближені дивилися на нього з жалем і з жахом… Еріен… Ерейніон, котрий зімкнув пальці на ратищі списа, аж вони йому побіліли, Алмареа, Мірімон, Синьагіл, Елеммакіл… Вони розуміли — ворог обдурить… І знали — князь вийде. Вийде, бо зветься Відважним.

— Еленандаре, — мовив Фіндекано до зброєносця, — це лише жона, нехай і Майе… Ходімо зі мною, прикриєш…

— Згідно наказу!

Астальдо переліз через завал з землі та дощок і поволі рушив до посланниці. Еленандар йшов за ним — Фіндекано відчував його страх спиною. Але юнак таки йшов.

— Я слухаю вас, шановна, — озвався князь Гітлуму, намагаючись роздивитися під каптуром обличчя жінки. Він здогадувався, що то була одна з жон-перевертнів, ще один жах Ангбанду. В захопленому Сауроном Мінас-Тіріті мешкала одна з цих потвор — Тгурінгветіль, Таємнича Тінь, упириця, яка вміла приймати образ лилика і могла повелівати кажанами так, як Саурон — своїми ngauro. Дангет, Майе, що втратила тіло, яку Фіндекано колись зустрів під час їхньої дитячої втечі в Ендоре, була тієї ж породи. Але тоді юні Нолдор зіштовхнулися лише з безтілесною сутністю, яка, однак, трохи не знищила їх. Втілена упириця була страшніша в сотні разів — Астальдо вже відчував, як вона намагається вдертися в його розум, пробуючи на міцність аvanire… Перстень Тьєлпе, про який князь майже забув, але носив на лівиці не знімаючи, запульсував немов живий, створюючи незримий щит.

— О, ці Нолдор, — лагідно мовила жінка, — ці майстровиті Нолдор… У вас цікаве колечко, вельможний князю Гітлуму. Це витвір ваших рук?

— Це дар, — холодно відповів Астальдо, — що ви можете мені запропонувати?

— О, багато чого, — сказала Майе, — у вас вірний напрям думок, вельможний Фіндекано. Валар зреклися вас, прагнучи врятувати обранців. Ви до обранців не належите — ви винні навіть не в тому, що пролили братню кров, ви винні в тому, що забажали волі.

— О, тільки не треба мені оповідати, — зітхнув Фіндекано, — про волю… Може її нема у Валінорі, але тим більше нема і в Ангбанді…

— Воля є, - мовила жінка, — цей юнак, що ховається за вашою спиною, теж міг би бути вільним. Йому були зроблені певні пропозиції — він відмовився. Щоправда, потім він таки вирішив, що нагорі краще, ніж в каменоломні. І погодився вже на іншу пропозицію, завдяки чому ви опинилися нині тут.

— Мила моя пані, - сказав Астальдо, з насолодою відчувши спалах люті, який не змогла приховати упириця, — дайте спокій цьому юнаку, він досхочу насьорбався вашої гостинності і знає ціну свободі. Я йому вдячний — завдяки йому ваша зграя сьогодні до Гітлуму не пройде.

— Або пройде по вашим трупам, — прошипіла жінка.

— Я чомусь певен у перемозі, - усміхнувся Фіндекано, — ми марнуємо час, шановна.

— Ця ваша еs-stel, — захихотіла жінка, — що ж, сподівайся, воєводо з косами… Я збережу тобі життя, Фінгоне Астальдо, і ти будеш моїм улюбленим звірятком… Ти будеш кохати мене, ненавидіти себе, але таки мене кохати. І розділяти зі мною трапезу. Трошки крові… Невеличкий ковточок з жил ще живого Квендо… Так ми бенкетували з твоїм рудим побратимом, доки він мені не набрид. З нас була гарна пара — останнє, що бачили в житті кілька десятків необережних Синдар.

Фіндекано знизав плечима.

— Ми говоримо вже доволі довгий час, — сказав спокійно, — але окрім лжі я нічого не почув. Вам не вдасться мене розлютити, шановна. Вам не вдасться порушити мій спокій і мою віру. Я вірю побратиму, і довіряю своїм воїнам. А найбільше довіряю таки зброєносцю, котрий готує мені їжу і спить біля мого ложа. Якщо вам більше нема чого сказати — закінчимо перемовини.

Очі жінки спалахнули з-під каптура багряним вогнем.

— Я розплету твої коси, — прошипіла вона, — сьогодні ввечері, Астальдо.

— О, як огидно, — посміхнувся Фіндекано, — ви ж таки жінка, пані… Або, принаймні, були нею… Загрожувати насильством над hrоа — я думав, що на подібне здатні лише оті облізлі мавпи з вашого війська. Вас напевне давно ніхто не кохав — ви прийшли завоювати собі meldо? Оберніться назад: можете вибрати найкрасивішого з ваших воїнів, якщо вже вам мало Маяр з Ангбанду.

Щит персня Тьєлпе загрозливо вигнувся. Еленандар мимоволі схопив Фіндекано за руку. Той усміхнувся підбадьорливо.

— Відваги, зброєносцю. Цю пані варто пожаліти…

Жіноча постать в чорному вигнулася, зростаючи, розкинувши руки. Попереджені Ельдар та Адани поспіхом заткнули вуха і не помилилися. Тварь вереснула так, що дехто зомлів. Велетенський лилик змив над землею, і розкинув крила трохи не над головою у князя Гітлуму. Фіндекано, стиснувши руків’я меча, сподівався на те, що витримає заслона. Перстень випромінював на повну міць — блакитне полум’я щита вже було видно звичайним оком. Кажан вдарився грудьми в цю заслону і відлетів з вереском. А тоді зигзагами полетів до орочого табору.

— Чого вона хотіла? — посипалися питання, коли Фіндекано перескочив через завал і допоміг перебратися Еленандару.

— Залякати, — спокійно пояснив Астальдо, — переляканий воєвода ворожого війська — це пів перемоги.

— Нечиста сила! — лаявся Еллеон, підіймаючись з землі, - вереснуло так, що мною кинуло навзнак…

— Чи мені почулося, — прошипіла Еріен, — а чи ця упириця насправді хотіла тебе на своє ложе?

— О, я їй сподобався, — посміхнувся Астальдо, — але я є Ельда, вірний у виборі… Я відповів, що у мене вже є подруга, яка розплітає мені коси на ложі любові.

— Вона сьогоднішнього дня не переживе, — не могла заспокоїтись nerwen, — ця кажаниха насмілилась…

— Пані княгине, — підкинув Алмареа, — ви маєте пишатись, що ваш гідний друг має такий успіх у жон. До цього часу лише Ельве Сінголло пощастило закохати в себе Майе…

Еріен лише позирнула на нього, і насмішник замовк.

Орки рушили у наступ десь за годину. Загін безіменної Майе весь складався з безволосих добре озброєних тварей. З боків з вереском неслися вовчі вершники, огинаючи табір по колу.

— Наготувати луки! — крикнув Фіндекано, — списи до бою… Не пропускати їх до табору… Стріляти за командою! І поглядати вгору! До нас може завітати панна!

Табір наїжачився списами, лучники підняли свою зброю. Cano напружено вдивлялися в ряди наступаючих.

— Стріляй, Ельдар!

Свист стріл, непомильних ельфійських стріл, що несуть загибель…

— Дор-Ломін — до бою!

Бій закипів на становиськах — списоносці-Адани зустріли поріділі ряди ворога.

— Ngauro заходять з тилу — виводимо кінноту… — мовив Фіндекано

— Може спробувати відсидітись? — запропонував Алмареа, — небезпечно…

— Ти уявляєш, що буде, коли вовкулаки прорвуться за укріплення?

— Смачний обід, — зітхнув сурмач, — для ngauro …

— Отожбо… В тісному колі коням не розвернутися, зате вовцюгам привілля. Вийдемо в поле — відтягнемо їх від табору. Передай усім — взяти короткі луки, стріляти за звуком сурми, відступати за подвійним сигналом.

— Але куди відступати, мій князю?

— Туди, де вовкам незручно обідати — на он той пагорб.

Алмареа прищулив очі. Порослий лісом пагорб з голою верхівкою неподалік від табору давав можливість укритись і перестріляти тварей зблизька, зберігаючи при тому свободу маневру. Ризиковано, звісно, але дає надію.

— Згідно наказу. Скликаю кінноту, мій князю.

На звук сурми кінні Ельдар вирвались з кола укріплень. За їхніми спинами піхотинці знову затулили прохід, готуючись до оборони.

— Луки до бою! — крикнув Фіндекано, і з його голосом злився крик срібної сурми Алмареа.

Випустивши хмару стріл, кіннотники помчали щодуху до пагорба. Астальдо краєм ока побачив сина — юнак не розлучався зі своїм списом, який нині йому тільки заважав. Князь знову змусив себе забути про тих, кого любив — він мав бачити лише битву, не відволікаючись на окремих Ельдар.

Знову голос сурми… Несподівано для переслідувачів кіннотники стишили коней і знову взялися за луки. Другий залп був ще більше вдалим, ніж перший — лави вовчих вершників порідшали вдвоє.

— На пагорб, Ельдар… Розвертаємося на вершині…

Фіндекано побоювався, що їх наздоженуть під час підйому, але орки завагалися внизу — вони остерігалися навіть натяку на ліс: рослинність з тварями не дружила.

— Розвертай лаву, — скомандував він, — зараз ми їх зустрінемо…

Виск, який пролунав по тому з неба, був жахливим…

Лаву розметало наче вихором. Ельдар, котрі не встигли затулити вуха, попадали з коней, наче листя восени. На вершечок пагорба поволі спускалася кажаниха, розпростерши перетинчасті крила з залізними кігтями на кінчику кожного суглоба.

Фіндекано встиг зіскочити з коня — його Моретінде впав, не витримавши вереску. Астальдо не закривав вух — перстень все ще оберігав його. Князь не знав, скільки сили вклав в нього онук Феанаро, і скільки протримається захист. Йому було потрібно підійти до упириці не на постріл з лука — стріл у нього вже не було — на удар меча.

— Ас-стальдо, — прошипіла тварь, — я прийшла за тобою… Здавайся, і я помилую інших…

Фіндекано мовчки рушив вперед. Час розмов минув, а вірити хоч в чомусь поріддю Морінготто було б самогубством.

Вона кинулася на нього зверху, і чародійський щит не витримав незримого удару. З Фіндекано злетів шолом, Ельда упав на коліна, але меча не випустив.

— Так-к краще…

Повільно… Дуже повільно… Він піднімався, але бачив, що не встигне розвернутись для удару. Кажаниха нависла над ним як хмара. В голові дзвеніло, з носа текла кров…

Хтось метнувся вперед, затуляючи його… Еленандар…

Упириця віджбурнула зброєносця змахом крила, але ще один воїн увігнав їй в груди списа. Залізний кіготь проткнув Ельда, роздираючи кольчугу, нівечачи плоть, однак, завдяки його загибелі, князь виграв ті кілька хвилин, необхідних для удару. Меч магтанової сталі описав дугу і опустився на шию кажанихи, крило якої пригнітив собою помираючий воїн.

Фіндекано обдало чорним слизом з голови до ніг. Тварь забилася в останній судомі, поволі затихаючи. Астальдо обернувся до схилу, не дозволяючи собі думати про загиблих, не дозволяючи собі навіть здогадуватися про те, хто міг його врятувати коштом власної смерти, і побачив перед собою перемазане кров’ю лице Алмареа.

— Мій князю, — вишептав сурмач, — там, внизу… Вони тікають — вовчі вершники… Фалатрим… Фалатрим Кірдана йдуть від Дренгісту… Подивіться… Подивіться на захід…

— Гітлум врятовано, — вимовив Фіндекано, — хвала Валар за їхні маленькі милості… Де мій син?

Ерейніон сидів на землі і очманіло трусив головою. З вух і з носа йому текла кров, але юнак, принаймні, міг рухатися. Фіндекано мимоволі зітхнув з полегшенням — воїн зі списом, котрий затулив його собою, здався йому схожим на сина.

— Алмареа, подивись, що там з Еленандаром… А я огляну іншого…

Князь підійшов до того, що зосталося від втіленої Майе, опустився на коліна, обережно торкнувся свого рятівника. І світ поплив у нього перед очима…

Недарма йому здалися знайомими і спис, і воїн… Еріен підхопила Аеглос, що випав з руки знепритомнілого Ерейніона. Еріен вдарила Майе лезом, відкутим Нолофінве для двобою з Морготом… Еріен зараз помирала у нього на руках… Еріен…

— Фіндекано, meldanya…

Кров на любих вустах… Пухирці крові…

- Іnye lе melnye.

— Мовчи, мила, не говори… Потерпи, протримайся… Я зараз… Потерпи…

Страхітливий кіготь пронизав nerwen наскрізь, прорвавши магтанову сталь кольчуги. Еріен похитала головою — вона розуміла: скінчено.

Жінка поволі звела руку. Провела по обличчю коханого, по його розкошланим косам.

— Я проситиму… Суддю… справедливість…

- Іm melet аllen. Не покидай мене…

— Справедливість… Зустрінемося… напевне…

— Справедливість… Їхня справедливість… Це я — проклятий Нолдо! Чому тебе? Чому?

— Я йду…на Захід… шлях сяє… Милий… Діти…

Фіндекано упав поруч з померлою і зомлів.

Він пролежав непритомним кілька днів. За цей час кінні лучники під проводом Алмареа винищували поміж пагорбів недобитих орків, а фалатрим і піхотинці Гітлуму, здобувши перемогу, ховали своїх мертвих оподалік від поля, заваленого орочими трупами.

Еріен поховали на березі Дренгісту, затримавши похорон до приїзду Ерніс. Весь цей час Фіндекано сидів поруч з коханою, тримаючи в долонях її безживну руку. Легкі тіла Квенді не змінювалися так жахливо, як тіла мертвих Аданів. Личка Еріен ще не торкнувся тлін, воно було спокійним і схожим на лице сплячої.

Князь Кірдан, який встиг на допомогу тому, що вирушив з військом до Дренгісту на кораблях, оплакував улюблену родичку, а фалатрім співали пісень про її загибель. Нолдор ходили, немов прибиті громом, і навіть Адани, котрі зазвичай голосно бенкетували, щоб заглушити тугу по загиблим, справили свою тризну тихо і шанобливо.

По прибутті Ерніс Ельдар склали дрова для поховального вогнища княгині Гітлуму, і Фіндекано сам поклав на вершечок стосу тіло коханої. Він знав — нині вона просить про справедливість Суддю Намо… Про справедливість не для себе — для нього.

Ерніс була гідним нащадком Нолофінвіонів — як не вразила її страшна звістка, але дівчина не забула передати батькові останні новини з Ейтель-Сіріону. Там теж йшли бої, але фортеці на перевалах таки вистояли. Вистояв і княжий град, однак, Галдор, князь Дор-Ломіну, загинув під час вилазки, загинув на тому ж самому місці, де ворожа стріла вразила колись його батька, Гадора Лоріндола. Княжий титул і провід над військом тут таки, на полі битви, успадкував юний Гурін Галдорінг, який і повів своїх воїнів в останню відчайдушну атаку…

— Гурін, — оповідала Ерніс стиха, — гнав тварей до самого випаленого степу і винищив їх до ноги… Мені так жаль князя Галдора, я так боялася за вас, тату, і за брата, але я не могла й подумати, що мама… Мама… Вона завжди говорила, що nerwen є під особливим покровительством Валар…

Фіндекано вже отямився настільки, що міг міркувати зі спокоєм. Отже — на півночі напад відбито, негайна допомога Ейтель-Сіріону не потрібна. Застави біля Дренгісту відновлено і укріплено, з князем Кірданом укладено нову союзницьку угоду. Князь Гітлуму також попрохав Корабела опікуватися Ерейніоном та Ерніс і забрати їх до Егларесту.

Кірдан погодився охоче, однак брат з сестрою прагнули битви і помсти як спраглий прагне води. Особливо протестував Ерейніон — юнак вже вважав себе воїном і не хотів, щоб його назвали боягузом.

— Діти мої, - мовив Фіндекано врешті, опісля того, як з годину вислуховував доводи сина і доньки, — опісля цієї битви орки ще довго не сунуться до Гітлуму. Ми знищили Майе — це про щось говорить… Буде відносно мирний час, і за цей час ви мусите вивчити народ вашої матері, зрозуміти його і полюбити. Ви у мене занадто войовничі Нолдор, я хочу, щоб ви стали й витонченими Телері. Коли ви вивчитесь у князя Кірдана всім тонкощам життя Фалатрім — ви повернетесь.

— Але ж має бути остання битва, — впирався Ерейніон, — штурм Ангбанду…

— Я пошлю за вами, коли така битва буде можливою. Нині, на жаль…

Фіндекано знав, що без рідних облич йому буде ще тяжче, ніж нині. Але він прагнув зберегти хоча б дітей — єдине, що зосталося у нього від його коханої Телеріе. Звісно, й Егларест не міг вважатись безпечним місцем, особливо, коли Кірдан відверто заявив про свій союз з Гітлумом, однак все ж таки…

— Я говоритиму з вами через палантир, — обіцяв він заплаканій доньці, - говоритиму щодня, як тільки повернуся до Ейтель-Сіріону…

- І ви покличете нас на битву? — спитав трохи заспокоєний Ерейніон.

— Так, — сказав Фіндекано, і відчув, як перстень Тьєлпе, який, здається, вичерпав всі свої можливості, ледь потеплів…

***

Опісля загибелі Еріен Фіндекано вважав, що його вже більше нічого не зможе вразити.

Звістки про її смерть понесли по Белеріанду відважні блукачі-Нандор, яким навіть ороча навала не відбила охоти до мандрів. Сам же Астальдо не сповіщав нікого — він боявся, що не витримає навіть дружнього співчуття і розридається вголос.

Першим озвався палантир Нарготронду — Фінарато потішав родича зі звичними для нього лагідністю і обережністю. Фіндекано стало трохи легше — Фінарато розумів його, для золотоволосого Арафінвіона його кохана Амаріе перестала існувати тоді, коли він ступив на кригу Гелькараске. Прекрасна Ваніе була жива, і гуляла собі стежками Благословенного Аману, однак для Фінарато вона була нині такою ж далекою, як і Еріен для Фіндекано.

Майтімо довгий час не знав нічого, однак, Фіндекано не міг його ввести в оману. Руссандол повідомив Великому Князю радісну звістку — він відбив твердині Аглонова проходу і знову взяв під свою руку Гімлад. Фіндекано хотів на цьому й закінчити розмову, однак Рудий одразу ж зрозумів — сталося лихо.

Зрештою, Астальдо оповів побратимові все, і біль трохи полегшав. Майтімо не міг приїхати — між Гімрінгом та Гітлумом лежав захоплений орками Дортоніон, а Сіріонів прохід було заблоковано Сауроном, котрий перетворив захоплений ним Мінас-Тіріт на сторожову вежу, катівню та притулок для вовкулаків одночасно. Однак, Руссандол намагався розважити свого оtorno, і це йому майже вдавалося — Фіндекано, котрий почував себе так, ніби йому розтяли надвоє душу, поволі переконав себе, що Еріен поїхала десь дуже далеко, але вона кохає його як і раніше.

Князь Гітлуму перебував в Барад-Ейтель разом з Гуріном, котрий замінив при ньому свого загиблого батька, успадкувавши княжий титул та Драконів шолом Дор-Ломіну, який був вже третьому поколінню нащадків Арадана замість княжого вінця. Виконуючи батькову останню волю, юний князь Аданів одружився з Морвен Еледвен Барагундіон і привіз її до Ейтель-Сіріону. Княгиня Гарет, нині невтішна вдова, ставилася до невістки прохолодно, і Еледвен тулилася до жон Ельдар, з тугою згадуючи подруг — Ріан та Ерніс.

Еленандар вижив, та так і залишився при княжій особі. Цей тихий юнак трохи відтав душею, доконав помсти на орках за свої страждання і всім серцем прив’язався до того, хто повірив йому. Відросле волосся він заплітав в дві коси спереду — всі ті Квенді, якими опікувався Фіндекано, чомусь переймали оцю його зачіску, вважаючи її чи-то оберегом, чи-то просто бажаючи бути схожими на свого володаря. І він, і Ант Доронінг, і синда Глірдан всіляко догоджали своєму князю, намагаючись відволікти його від сумовитої задуми. Барад-Ейтель запалав вогнями, задзвенів піснями — Ельдар звикли веселитися в проміжках поміж двома битвами, і тому ж у них навчились і Адани.

Якось просто з бенкету в княжому замку Фіндекано покликали до палантиру.

Від чатового він знав, що викликає Нарготронд і тому не дуже тривожився. Хоч Турондо і говорив колись, що про місцезнаходження цього граду знають навіть ворони, однак, віднайти його було непросто, а вже пройти повз вартових — неможливо. Фінарато нині часто говорив з ним, розважаючи, підсміюючись над своїми гостями й союзниками — Туркафінве з Куруфінве. Князь Гітлуму часто дивувався, як це Фінарато вдалося ужитись в печерному граді з двома найбуйнішими з Феанаріонів. Однак, диво таки сталося — двоє братів Майтімо до Гімрінгу не поспішали, хоча Руссандол і хотів викликати їх до себе. Зоставив він братів та їхніх наближених у Нарготронді на прохання Фінарато, військо якого понесло дуже великі втрати в Дагор Браголлах. Фіндекано часом думав, що обом оприскливим синам Вогняного Духа легше підкорятися Фінарато, який часто не наказував, а умовляв та пояснював, аніж Майтімо, котрий, користуючись правом голови роду, і, мавши перед очима приклад Феанаро, командував братами немов власним військом.

Фінарато сидів перед палантиром зодягнений в зелено-брунатне вбрання Лаіквенді. Сірий вояцький плащ лежав у нього на колінах. Тут таки, на столику, як завжди спочивала відкрита книга.

— Вітаю Великого Князя Нолдор, — мовив Інголемо своїм ніжним голосом.

— Вітаю і тебе, toron, — смутне обличчя Фіндекано трохи просвітліло, — ти зібрався…

— На вилазку, любий родичу… Невеличка виправа.

— Будь обережним, милий брате.

— О, я буду…

— Хто йде з тобою?

— Едрагіль і ще кілька воїнів. Фіндекано…

— Що, toron?

— Я склав вірша… Хочу, щоб ти послухав…

— Я радий…

Фінарато повернувся і підняв притулену до кріселка арфу. При світлі єдиної свічі на його пальці зблиснув діямант Ніенни.

— Там, де спить в рожевому полоні, - заспівав він стиха під передзвін струн,

Повний квітів незабутній сад

Де троянди білі і червоні

І ясмину ніжний аромат

Де веселка розцвітає в росах

Де хмаринки як прозорий дим —

Тільки посох, мій дорожній посох

Зоставався чорним і сухим.

А тепер іду я крізь пустелю

Далина безвидна і німа

І ніде переді мною нині

Ні билинки свіжої нема.

Навкруги піски непереможні

Жовте коло, мертве і пусте…

Тільки посох, посох мій дорожній

Голубими квітами цвіте…

— Фінарато, — сказав Астальдо, коли відлунав дивний срібний голос родича, — будь обережним…

— Ти це уже говорив, брате і володарю…

- І говорю ще раз… Може тобі не варто йти самому на цю вилазку? Відправ загін вивідачів, вони…

— О, ні, я мушу сам… Я тільки… Фіндекано…

— Що, toronice? — спитав Астальдо, пронизаний якимось раптовим жалем.

— Якщо будеш говорити з Руссандолом, скажи, щоб він не дуже сердився на своїх молодших.

— Ця парочка знову щось накоїла? — спитав Фіндекано з легким усміхом, — сподіваюся, вони нікого не позбавили hrоа на черговому поєдинку?

Фінарато опустив вії… Тінь впала йому на обличчя.

— Я винен, — мовив він стиха, — тільки я… Так і скажи Майтімо.

— Ти посварився з ними?

— Та трохи… Бувай, Астальдо… Я хочу побачити нашого Рудого, ще й пухнастого… Перед тим, як вирушу…

— А чому ти сам йому не оповіси? — спитав Фіндекано заскочено. — нехай Майтімо розсудить…

— Не хочу його нервувати — останні місяці він спить з мечем в руці.

Фіндекано кивнув, і палантир згас. В останню мить Фінарато мовив виразно:

— Namarie…

Фіндекано затривожився. Наступного дня ввечері, коли його покликав до палантиру Майтімо, який нещодавно примчав до Гімрінгу з порубіжжя, Астальдо оповів побратиму про дивну розмову з родичем і проспівав його пісню.

— Щодо пісні все зрозуміло, — сказав Руссандол, — Фінарато задумав щось небезпечне для тіла, але дух його спокійний. А щодо моїх одірвиголів…

— Може він надумав битися з ними обома? Скажімо, вони його роздратували, він викликав їх на двобій, і тепер хоче, щоб ти не карав своїх милих родичів в разі, якщо вони його позбавлять hrоа.

— Цілком можливо, — мовив Майтімо похмуро, — Фінарато говорив зі мною… вчора. Пісень не співав, тільки згадував… Оту нашу дитячу виправу, ті змагання, на яких він програв Макалауре, Тіріон… Я займусь цим, оtorno… Якщо Нарготронд не відгукнеться в найближчі два дні — пошлю туди Морнемира, нехай накаже моїм братикам від мого імені підійти до палантиру. Здається, вони засиділись в печерах і знудьгувалися за порубіжжям і Аглоновою твердинею. Будемо сподіватися, що все закінчиться першою кров’ю.

Фіндекано продовжував час від часу викликати Нарготронд, але палантир мовчав.

В Ейтель-Сіріоні відсвяткували народження у Гуріна сина і спадкоємця. Хлопчика, здорового кремезного опецька, назвали Туріном, і щаслива мати попрохала Фіндекано взяти малюка на руки, щоб той ріс здоровеньким. Астальдо любив дітей — і Ельдар, і Аданів, але цей хлопчик викликав у нього якусь підсвідому тривогу, неначе передвісник лиха. Ясна річ, князь Гітлуму про свої відчуття волів мовчати і щедро обдарував новонародженого.

Сам Гурін начебто і радів, і пестив хлопчика, але якось мовив до Фіндекано:

— Мій володарю, а як себе почуває панна Ерніс? Чи добре їй живеться в Егларесті?

— Вона задоволена, — відповів Астальдо, — але сумує за Ейтель-Сіріоном.

Князь подивився на почервонілого Адана, чиє прикрашене вусами обличчя вже не було юнацьким, і додав з усміхом:

— Вона згадує тебе добром. Вона та Ерейніон.

— Я вибрав господиню замку, — вимовив Гурін, побагрянівши ще більше, — але ж як мені тужно за зіркою в небі…

Фіндекано не знав, як можна потішити бідолашного Адана, чий короткий вік був причиною його нещастя в коханні. Сподівався він лишень на розважливість молодого Галдорінга і на те, що Люди, як відомо, дуже рідко помирають від нещасливої любові.

Майтімо довгий час не озивався, і Фіндекано думав, що він в Гімладі. Та одного дня чатовий сповістив про виклик з Гімрінгу у незвичний час — глухої ночі. Стривожений Астальдо звівся з ложа і пішов за воїном до кімнатки, де спочивала Куля Феанаро.

Коли він побачив лице Руссандола, то одразу ж відіслав чатового порухом руки. Тоді обернувся до кулі і спитав:

— Хтось із твоїх шести? Хто?

Майтімо поволі звів на друга страшні запалені очі.

— Фінарато, — вимовив, — немає Інголемо… Шлях його на Захід…

— Хай буде прямим, — вимовив Фіндекано заледенілими вустами, — коли і як?

— Довга історія… — сказав Майтімо глухо, — я… Я їх уб’ю… Обох…

— Поєдинок? — спитав Астальдо, здогадавшись про кого говорить Руссандол.

— Гірше… Я ж говорю — довга історія…

— Говори, — звелів Фіндекано, — говори, будь ласка.

Руссандол ковтнув вина з келишка, що стояв поруч з ним на столі, і Фіндекано раптом зрозумів, що приятель відчайдушно намагається напитись.

— Не п’янію, — сказав Майтімо, вловивши його погляд, — розум чистий, немов небо навесні. Щасливі Наугрім — їм варто лише понюхати пробку від діжки з вином…

— Говори, Руссандоле, тобі буде легше…

Майтімо схилив голову.

— Князя Барагіра, — розпочав, — рятівника Фінарато, я знав — бував в Дортоніоні. Хоробрий чоловік, але впертий — упряжкою коней не зрушиш з місця. Тоді, в Серехській трясовині, він не просто життя врятував Інголемо — врятував волю… Фінарато якось обмовився мені, що полону боїться більше смерти видимої, а тоді орки вже тягнули до нього лапи…

Фіндекано знав про цей страх Фінарато трохи більше, але промовчав.

— Фінарато тоді, опісля битви — продовжував Руссандол, — зняв з руки персня і вдягнув Барагіру на палець. І дав Обітницю — допомагати Барагіру і всьому роду його…

— Перстень зі змійками? — спитав Фіндекано стиха, — бо перстень Ніенни він би ніколи…

— Зі змійками, — кивнув Майтімо головою. — Ну, а сина його я не пам’ятаю — тоді, коли я бував у Дортоніоні, він був ще малим, напевне… Звати його…

— Берен, — підказав Фіндекано, згадавши пані Емельдир.

— Берен, саме так… Опісля Дагор Браголлах вони зосталися в Дортоніоні — партизанити, князь Барагір та його воїни. Загинули майже всі — здається їх видав хтось із своїх. З усього загону вцілів лише Берен, та ще й прихитрився зберегти персня.

— Бідолашна пані Емельдир, — мовив Фіндекано, — вона і досі очікує звісток…

— Це сталося чотири роки тому… Далі хлопчина воював сам-один, принаймні за його голову в Дортоніоні було призначено винагороду, і в тій відозві більш ніхто не значився. До речі, побратиме… В очах Морінготто його чуб дорівнює в ціні твоїм косам.

— О, — сказав Фіндекано ледь розгублено, — хлопчина таки добре дозолив ворогам.

Майтімо помовчав хвильку. Тоді вимовив неголосно:

— Або це насправді так, або… Мені здається, що навряд чи хтось дозолив ворогам більше за сина Фінголфіна. І ще… Я надсилав в Дортоніон летючі загони, і мої воїни, які повернулися звідти протягом останнього року, нічого не оповідали про Берена Барагіріона.

— Ти думаєш, що…

— Я не знаю, — мовив Майтімо втомлено, — я не маю права робити висновки, бо в цю гидку історію вплутано моїх братів, котрі… Та про це потім. Спершу про Адана. Отже він зникає з Дортоніону і об’являється в Доріаті…

— Невже Сінголло став приймати втікачів?

— Та де там, — всміхнувся Майтімо кутиком вуст, і усміх той був страшним, — як гинули мої лучники біля Поясу, так і гинули б і досі, аби ми не очистили від тварей Східний Белеріанд. А Берен якось пройшов той захист… А може — йому дозволили пройти.

— Навіть так?

— Я не знаю… Словом, наш юний воїн потрапляє до заповідного Доріату, і там відлежується, цілковито знесилений. Аж поки не зустрічає Лутіень… і не закохується в неї…

— Ну, це не дивно, — озвався Фіндекано опісля короткої мовчанки, — дивно було, якби йому не сподобалась князівна, про яку стільки…

— Найдивніше, що панна теж покохала нашого Адана. І почала ходити до нього на побачення. Аж поки її прогулянками не зацікавився Даерон — вони і досі не заручені, але бідолашний співець вважав себе нареченим панни. Він оповів про все Тінголу — уявляєш собі гнів Ельве?

— Уявляю, — пробурмотів Астальдо, — якось в гніві він заборонив квенья, а нині, напевне, заборонив Аданів — як явище.

— Я б теж посміявся, — сказав Майтімо, — але тут починаються вже не смішні речі. Лутіень бере з батька присягу не робити Берену зла, і приводить свого meldo перед ясні очі вельможного батька. Сінголло… Сінголло повівся негідно — він дав Адану зрозуміти, що той є нижчим за нас…

— Але як ти довідався про те, що було в Доріаті?

— У мене тут, — мовив Руссандол, — вже тиждень гостює Артаніс… Моя найулюбленіша сестра… Вона хотіла власноручно позбавити hrоа Тієлкормо з Атарінке, але вони ще не зовсім отямились опісля одної сутички, а Тієлкормо до того ж у владі чорної туги від нещасливого кохання, і тому… Я запропонував сестрі помститись на мені, як на голові роду — але Артаніс гидує доторкнутись до сина Феанаро навіть мечем.

В палантирі майнула ще одна тінь — до кріселка, на якому сидів Майтімо підійшла жона в сукні зі сріблястого доріатського оксамиту.

— Вітаю Великого Князя, — вимовила вона, — і співчуваю в горі: втратити кохану — що може бути тяжчим…

— Хіба що втратити улюбленого брата і голову роду, — стиха відповів Фіндекано, — моє серце кривавить, мила сестро.

— Я вдячна за щирі слова — вони зігрівають заледенілу душу. Маю сказати, що князь Нельяфінве говорить про мене зле — його я не звинувачую ні в чому, і його погибель мені не потрібна.

— Ти була на тому прийомі, сестро? — спитав Фіндекано, — коли Лутіень привела свого мельдо до батька…

Очі Артаніс, такі схожі на очі Фінарато, зблиснули холодним вогнем. Вона присіла на ручку кріселка, і обійняла Руссандола за плечі.

— Заспокойся, Нельо, — вимовила стиха, — я не гидую тобою, знаючи, скільки сил ти поклав на виховання своїх… милих братчиків. Ми оповімо про все вельможному Фіндекано, нехай він розсудить, як Великий Князь Нолдор, хто є винним в нашому горі. Тільки келишка постав на стіл — тобі вже задосить. Ми, Ельдар, дійсно прокляті — нам не убити пам’ять вином, не забути, навіть не заснути.

Жінка розтиснула пальці Майтімо, і забрала у нього келишок. Руссандол схилив голову — він плакав.

— Я була на тому прийомі, - сказала Артаніс, — ще б мені не бути… Такого сум’яття в Доріаті не було, мабуть, з часів Першої Белеріандської. На Даерона страшно було дивитись — я не знаю, скільки нещасливий Пробуджений проживе… опісля всього. Чорна туга — то страшна річ, особливо для витонченого доріатця… Лутіень… Лутіень поводилась як закохана діва, власне кажучи, її і звинуватити ні в чому — хіба накажеш серцю… Її meldo… Я теж знала його батька, князя Барагіра, добре знала, краще, ніж Нельо. І я була з братом там — в Серехській трясовині, коли орки уже наготували аркани, щоб в’язати нас. З Фінарато збили шолом, він відбивався з останніх сил, і я ніяк не могла до нього пробитись. Появу списоносців Барагіра ми зустріли таким бойовим кличем, що самі трохи не поглухли. Перстень… Я бачила, як брат вдягнув його на руку Барагіра, а гідний Адан засоромився і пробурмотів щось про вояцький обов’язок. Берен… Юнак зовсім не схожий на батька з виду — можливо в його жилах галадинська кров. Темноволосий, кароокий… Гарненький, звісно — його не псують навіть вусики і подряпане підборіддя — хлопчина, певне, голився ножем. Князь Тінгол… Пихата і зарозуміла істота. Я терпіла його і весь цей його Доріат тільки задля Келеборна. Але нині скінчено — моя донька уже в Нарготронді. Я більше не повернуся назад…

— Даремно, — зітхнув Фіндекано, — Келеборнова погибель нічого не поверне, і нічого не врятує.

Артаніс опустила голову.

— Я не віддала йому персня, — мовила вона, — а отже — залишила надію. Та мова не про те. Тінгол дійсно поводився непризвоїто — він назвав юнака низьконародженим, хоча Берен має повне право зватися князем Аданів — опісля батькової загибелі. Молодий воїн відповідав гідно, єдине, що мені не сподобалось — він показав всім персня Фінарато, як доказ своєї шляхетності. Мій брат дійсно обіцяв допомагати роду Барагіра, однак в цьому немає Беренової заслуги.

Майтімо підвів голову. В зелених очах його застиг розпач.

- І тоді Тінгол, — вимовив він своїм надтріснутим голосом, — теж нагадав про це тому злощасному Берену. Князь Ельве запропонував молодому Адану добути для нього не більше не менше як Сильмарил з корони Морінготто… Тоді, мовляв, він віддасть за нього князівну…

— Добути — що? — спитав Фіндекано розгублено.

— Сильмарил, — повторила Артаніс, — багато хто вважає, що Тінгол у такий вишуканий спосіб відмовив Берену в руці Лутіень.

— Так його зрозумів би будь-який Квендо, — мовив Астальдо.

— Але ж Берен не Квендо, — зітхнула Артаніс, — він — Адан, молодий Адан. Для нього Сильмарил лише камінь, а явна насмішка — серйозне доручення. Юнак надувся, немов гиндик… О, ці мені людські словечки… І мовив, що Ельфи, мовляв, дешево цінять своїх дочок — Тінгол ладен обміняти князівну на самоцвіт. Сказав він ще, що коли прийде до Доріату вдруге, то Сильмарил буде в його руці…

— Навіть найпрекрасніша з наших дів, — вишептав Майтімо, — не варта цього Каменю…

— Якби Берену, — продовжила Артаніс, — дійсно потрібна була його панна, а не те, щоб його визнали рівним Ельфам, він викрав би Лутіень з Доріату і укрився б з нею… в тому ж Нарготронді — брат прийняв би його і без персня. Він міг піти з нею жити до Лаіквенді, міг дістатися до Гімрінгу…

— Я б відписувався від Сінголло лівою рукою ціле століття, — мовив Руссандол, — хлопця прийняв би в свою дружину, а діву заховав би поміж вояцьких жон, серед яких багато Синдаріе…

— Зрештою, — сказав Фіндекано, — вони могли б дібратися побережжям до Віньямару, а звідти — через Невраст, до Дор-Ломіну. В Ломіоні перебуває княгиня Емельдир, Беренова мати, а князь Дор-Ломіну, Гурін, одружений з його родичкою…

— Стільки шляхів, — гірко озвалась Артаніс, — я вже не говорю про те, що в Доріаті перебувала така собі проклята Нолде, яка охоче допомогла б діві з’єднатися з коханим. Навіть, якщо мене за це вигнали б з Менегроту. У мене немає упереджень щодо Людей, а Фінарато… Фінарато…

Тепер плакала Нервен, горда Артаніс, яка завжди намагалась, щоб ніхто не бачив її сліз.

— Замість того, — прошипів Майтімо, — щоб іти на північ і спробувати виконати самовбивчу обітницю, наш юний герой вирушив до Нарготронду. Він знайшов печерне місто, його не пристрелили вартівники, яким Інголемо доручив чатувати в довколишніх лісах. Лучники Nelya Nosse привели Берена до свого володаря…

— Бо він показав їм персня, — луною озвалась Артаніс, — а потім показав персня Фінарато…

— Він вимагав допомоги… — сказав Фіндекано, — вимагав виконання Обітниці… Але ж Інголемо… Невже він…

- Інголемо, — відповів Руссандол з розпачем, — був скутий своєю Обітницею. О, я-то знаю, що це таке. Скутий, неначе кайданами… Єдине, що він зміг зробити — це не повести на вірну погибель те, що зосталося від Третього Дому…

— О, так… — мовив Астальдо, — дійсно… Щоб допомогти цьому зарозумілому Адану, потрібно було взяти штурмом Ангбанд, тобто зробити те, чого ми не можемо доконати більш, як чотири століття… Або викликати Моргота на поєдинок…

— Князь Нолофінве двісті літ готувався до двобою, — прошепотів Майтімо, — і програв… Йому не допоміг навіть клинок з зоряного металу… А Фінарато…

— О, так, — сказав Фіндекано, — ну, ще можна наважитись таємно проникнути до Залізного Пекла… Орочими лазами… Але можливість викриття…

— Ну, пробралися б вони — а далі? — мовила Артаніс, витираючи засльозені очі, - стали б перед Чорним Валою і попрохали б у нього камені? І де б вони тоді опинились?

— Там, де я свого часу, — озвався Руссандол, — це в кращому разі. Але у Інголемо не було вибору… І тут він зробив те, що мусив зробити — пожертвував собою. Зібрав щось схоже на віче — ніколи зроду князі Ельдар не питали поради у підлеглих — оповів всю цю красиву історію про нещасливе кохання і попрохав допомоги і поради. Ясна річ — в присутньости Берена… Тут підхопився Тієлкормо і виголосив цілу промову… О, ця парочка — я маю на увазі його і Атарінке — успадкувала від нашого батька дар красномовства. Вони вдвох так настрахали нарготрондців, що ті відмовили Фелагунду у послуху. Власне, того йому і треба було — наш Інголемо кинув на підлогу свого князівського вінця, і мовив, що його воїни можуть і не дотримуватися присяги, однак він — він дотримає Обітниці і піде на цю виправу з тими небагатьма, що зостануться вірними йому.

— Фінарато кинув на підлогу вінця? — перепитав Фіндекано недовірливо.

— Я теж не повірила спершу, — прошепотіла Артаніс, — але це дійсно було так…

— Це була гра, — сказав Майтімо, — тонка гра… На почуттях моїх братів — в Нарготронді з ними були воїни з їхньої дружини, а Третій Дім поніс занадто великі втрати. Я певен — мої братики вже позирали на отой його вінець, якщо вони наважувались приміряти мій… в той час, коли я знемагав під тортурами.

— О, як огидно, — промовив Астальдо, — але ж Фінарато мусив подумати про те, якими очима має дивитися на весь цей безлад отой Адан… Що міг подумати Берен про нашу расу?

— Та нічого особливо поганого, — хмикнув Руссандол, — у тебе в Гітлумі залізний лад, а я бував на дортоніонських вічах, і на вічах галадинів… Видовисько ще те… Берен не побачив нічого такого, до чого не був би призвичаєним з дитинства. Ну, може, зробив собі висновок, що Ельфи такі ж жадібні до влади істоти, як і його одноплеменці. На людських вічах Адани мають цілковите право прогнати князя, який їм не до вподоби. Фінарато показав Берену, що його виганяє віче, розумієш? Я думаю, він взагалі хотів іти на смерть самотою, і, можливо, навіть попередив воїнів — нарготрондців з Третього Дому, щоб вони не насмілювались його супроводжувати, бо це його Обітниця, але ж Едрагіль… Едрагіль завжди йшов за своїм nildo, як за стягом, Едрагіль став поруч з ним, підняв вінця і доручив його Артаресто, і поруч стали ще двоє, а потім — піднялися семеро з дружини Тієлкормо, обурені поводженням своїх зверхників, і серед них — наш спільний друг дитинства Лауральдо. Так що Фінарато не пішов з Нарготронду немов жебрак, якого виганяють за ворота — у нього був супровід… до Мандосу.

— Мій брат мудрий, — прошепотіла Артаніс, — він не захотів жертвувати життям підданих задля того, щоб виконати Обітницю, так необережно висловлену. Вік Аданів короткий, а син може бути гіршим від батька… Ніхто з Квенді не насмілився б вимагати допомоги в особистій справі, як плату за батькові заслуги. Якби Берен прохав князя Нарготронду допомогти йому визволити Дортоніон…

— Я зрозумів, — сказав Фіндекано сумно, — але все ж таки — коли і як?

— Фінарато, — мовив Руссандол, — знав, що Артаресто не в змозі його зупинити, але сповістити мене по палантиру зможе. Він знав, що я вишлю вивідачів і згодом сповіщу тебе… Він знав, що я не пущу його туди, до Ангбанду, — просто не пущу, навіть якщо доведеться затримати його в Гімрінгу насильно. О, я — злостивий і лютий Феанаріон, Аглонів прохід перекрито моїми заставами, а поки Фінарато відпочивав би в моєму замку під почесним арештом, той нещасний Берен загинув би… на двобої. Не зі мною — я знайшов би мечника, який переграв би його. Якщо вони б вирушили через Гітлум — я певен, ти затримав би їх. Якби вони пішли за Дренгіст, в обхід — там твої застави. І Фінарато рушив найнебезпечнішим шляхом — через Сіріонів прохід… Астальдо, ти побілів… Астальдо….

— Я зрозумів, — ледве вимовив Фіндекано, — я все зрозумів. Мінас-Тіріт… Колишній Мінас-Тіріт… Тол-Гауротом зветься тепер той острів… Острів вовкулаків…

— Фінарато зробив все що міг, — сказала Артаніс, — вони напали на загін орків, винищили їх, забрали їхній одяг… Брат навів ману на себе і на свій загін… Однак, пройти повз Тол-Гаурот їм не вдалося — їх схопили…

— Там, — озвався Руссандол з застарілою люттю, — начільником оборони був Хазяїн Вовкулаків… Мені здається, що вони з Морінготто не дуже полюбляють одне одного — недарма той відправив свого Майя на порубіжжя. Саурон одразу ж зрозумів, що ніякі це не орки, хоча б за одним тим, що відчув їхнє аvanire… Жоден орк не зможе закритися від своїх повелителів. Фінарато не здавався: єдина зброя, яка у нього зоставалася — голос. Срібний голос Тіріону, голос, що заворожує, що змушує до покори. Тварь з Ангбанду прийняла виклик — свідки говорять, що замок аж тремтів від звукових хвиль…

— Хтось вижив з його Ельдар? — спитав Фіндекано.

— В підземеллях замку були бранці, і багато, — відповів Майтімо з тяжким зітханням, — вони це чули… Фінарато вже перемагав — якби він здолав Майя, то Сауронові гаури стали б коритись переможцю. Але цей… але це… Цей ангбандський кат нагадав Інголемо про Альквалонде… Про мою провину — не його…

— Про нашу провину, — озвався Астальдо луною, — про нашу, оtorno…

— Фінарато послабив захист лише на хвильку, — сказав Руссандол, — але цього було досить… Він зомлів, а інші вже давно лежали непритомні… А потім… Потім…

Майтімо витер рукою спітніле чоло.

— У мене тут, в замку — сказав, — є лучник з Гімрінгу, котрий попався тварям в Дортоніоні… І якраз в той час страждав в льохах Мінас-Тіріту. Він оповідав… На муки Фінарато водили дивитись полонених — Саурон зрозумів, що це вельможа з найвищих. Десятеро і той… Берен, мовчали, але ж хіба приховаєш гідність князя Нолдор… Лучник пізнав Інголемо, але теж прикусив язика. Фінарато… Фінарато довів Саурона до сказу — він не просто мовчав, він дивився на свого мучителя так, ніби той був з прозорого скла. Мій воїн говорить, що враження було таким, ніби його дух блукає десь далеко від тіла, яке страждало від болю… Він нічим не осоромив себе. Його воїни теж… І тоді…

— Не говори, Майтімо, — вимовив Фіндекано, — погибель з багряними очима… Їх прикували в пивниці…

— Звідки ти знаєш? — спитала Артаніс, — я думала, він лише мені…

— Він мені оповів, — сказав Астальдо, — я знаю, як він загинув. Не на ланцюгу. Як князь Нолдор, задушивши ngauro. А перед цим померши душею десять разів — з кожним зі своїх воїнів. Берен вижив, чи не так?

— Він і це… провидів? — озвалась Артаніс опісля довгої мовчанки. — О, так… Лутіень вирушила рятувати коханого. Про те, що він у полоні, Берен тобто, її сповістила княгиня Меліян. Князівна довірилась Даерону — довірилась особі, котру поволі огортала чорна туга… Співець затримав її, і доповів Сінголло про спробу втечі. Розгніваний татко ув’язнив доньку на велетенському дереві, заборонивши сходити з талану[173] вниз. Але Лутіень — напівМайе, вона навела ману на охоронців і на себе саму і таки зникла з Доріату…

— А зараз — про найогидніше, — втрутився Руссандол, — панна зустрічає моїх братів, оту милу парочку… Вони вибралися пополювати на вовкулаків, яких забагато розплодилося в Белеріанді. Князівну віднайшов Гуан — валінорський вовкодав Тієлкормо і привів до хазяїна. Панна пізнає Lechind, Golodrim, словом — ворогів Моргота і оповідає цим двом негідним особам все, що знає… Вони забирають її до Нарготронду — Тієлкормо, виявляється, закохався в князівну, як тільки її побачив…

— О, не накажеш серцю, — стиха вимовив Фіндекано.

— Серце… — сказав Майтімо зневажливо, — у цих двох немає серця. Вони хотіли згубити того злощасного Адана, все так, але Куруфінве мав ще й свої плани. Поки Турко був засліплений вродою Синде, Куруфінве вирішив, що Фінарато все одно загине, а отже — вінець Нарготронду буде його. Тієлкормо, мовляв, одружиться з Лутіень — Сінголло буде радий будь-якому Квендо, який позбавить його від ненависного Берена. Словом вони вже поділили владу: Куруфінве — Нарготронд, Тієлкормо — Доріат.

— Артаресто вони в рахунок не брали, — сказав Астальдо, — дійсно, як огидно…

— Втекти князівні, - мовив Руссандол, — допоміг Гуан… Вона прийшла до Мінас-Тіріту і задіяла звуковий удар… Все ж таки сила у неї не така, як у чистокровної Майе, однак, Саурон злякався і послав проти неї гаурів…

— Говорять, — втрутилася Артаніс, — що він хотів захопити діву в подарунок Морінготто…

— Говорять, — сказав Майтімо, — хтозна… Гуан бився затято, він здолав навіть Драуглуіна — найулюбленішого вовкулаку Саурона, рівного Каргароту… Я пам’ятаю цю тварь… бачив… Зрештою, Майя вийшов на двобій сам — у вигляді вовкулаки. Говорять, що вони здолали його вдвох — князівна навела чари сну, а Гуан трохи не перегриз горлянку. Та битва затягувалась — і тоді Лутіень запропонувала угоду: щоб уникнути втрати hrоа Саурон мусив віддати їй владу над замком і вимандрувати геть…

— Ще б пак, — мовив Фіндекано, — уявляю, як зустрів би Морінготто дух свого помічника, котрий не зумів впоратися з дівчиною і вовкодавом…

— Ця дівчина — напівМайе, не забувай… Вона оволоділа замком і випустила полонених. В тому числі і того мого лучника, котрий був свідком… Але з загону Фінарато в живих зостався лише Берен. Визволені полонені повернулися до тих твердинь, куди вело їх серце, і в Нарготронді дізналися про погибель Фінарато…

— Тут вони почали його оплакувати, — мовила Артаніс зло, — навіть ті невігласи, які називали його божевільним… Знову зчинилася колотнеча, і Артаресто вигнав Туркафінве та Куруфінве геть зі свого міста. Власне — він зробив вірно: їх там могли убити, бо вважають винними в смерти мого брата. Навіть Тьєлпе не поїхав з батьком — зостався в Нарготронді. Більше того — зосталися всі їхні воїни і обоз.

— Вони отримали те, на що заслужили, — суворо мовив Руссандол, — я так і мовив їм по приїзді. Більше того, ці двоє шаленців зустріли, втікаючи, злощасну пару — Берена та князівну, і Тієлкормо забажав таки викрасти Лутіень. Двом негідникам дісталося добряче — Берен трохи не придушив Атарінке, а проти Тієлкормо обернувся навіть його власний пес — Гуан не дав йому проткнути Берена списом. Адан забрав у Атарінке коня — для панни. Чести для цього мого брата не існує — вже після сутички він намагався пристрелити з лука обох закоханих і, здається, поранив Адана. А опісля цього всього оці двоє виродків з поміж синів Феанаро, являються до мене і говорять: «Пробач, Рудий…»

Фіндекано стиснув руками скроні. Історія ця дійсно була гидкою і заплутаною — далі нікуди. Щодо братів Майтімо, то Астальдо особливо не здивувався і особливо не обурився — він занадто добре знав обох: і Туркафінве, і Куруфінве. Лутіень… Закохана діва… Берен… От Берен якраз і був загадкою, білим воїном на чорному полі… Чи навпаки — чорним на білому. Чому він вирішив добувати камінь замість того, щоб викрасти панну і жити з нею в спокої? Що дало б йому звання зятя князя Ельве, адже Сінголло не воював, і йому не загрожувала погибель? Чи може Лутіень сама не хотіла йти з Доріату? Але ж, судячи по її завзяттю, вона навряд би чи зважила на батькову волю… І Сильмарил… Якби Сильмарил опинився в Доріаті…

— Де вони зараз? — спитав Фіндекано. Майтімо знизав плечима.

— Не відаю. Через Аглонів прохід вони пробратись не могли. Швидше за все — вони підуть таки Сіріоновим проходом, якщо підуть…

— Вони?

Майтімо усміхнувся кутиком рота:

— Лутіень не покине свого meldo… Вона добуватиме камені… Швидше за все — вони загинуть там обидва, але ти, оtorno, про всяк випадок, подвой сторожу. Може тобі вдасться зупинити божевільців. Пам’ятаєш, колись я говорив тобі, що дивуюся, чому Морінготто не дозволив одному чи всім Сильмарилам потрапити до Доріату, або до Егларесту… Мені здається, що нині йде саме така гра… Не вірю я, що напівМайе та валінорський вовкодав могли здолати Саурона — я бачив цю потвору зблизька, і відчував його силу. Морінготто вирішив задіяти нашу прищепу — Обітницю Феанаро. Поки що все йде за планом Чорнобога: Ельдар осоромлені перед собою і Аданами, Фінарато… Фінарато немає з нами, на Третій Дім в разі війни вже не можна розраховувати — Артаресто легше знайти винних в братовій смерти, аніж спитати себе: чому не затримав, чому не зупинив…

— Ти не те говориш, Нельо, — лагідно мовила Артаніс, — неможливо зупинити того, хто дав Обітницю. І Артаресто і нарготрондці не пробачать собі того, що не рушили за своїм князем на смерть. Я зневажаю твоїх родичів, бо їхня поведінка негідна Ельдар. Однак, я піду на останню битву разом з тобою, Феанаріоне… І стану в одну лаву з тими двома негідниками, якщо я, звісно, не позбавлю їх hrоа ще до того. А от Артаресто не піде — тут ти правий. Потаєний град — це помилка Фінарато, безпека розніжує. Вони злякалися раз, злякаються вдруге — але виправдання завжди знайдеться. Тільки Фінарато ніколи не шукав виправдання… Тільки він…

— Розсуди нас, Великий Князю, — стиха попрохав Руссандол, — якщо ти накажеш позбавити hrоа цих двох моїх родичів, які осоромили Перший Дім перед усім Ендоре, то я зроблю це сам — вони не вистоять в поєдинку проти мене.

Астальдо стиснув руки перед грудьми і заходив по кімнатці.

— В загибелі нашого брата, — вимовив врешті, - винна доля… Ота, яку напророкував нам Суддя Намо. Це нею було скуто ланцюг, яким Фінарато прикували до стіни льоху в Мінас-Тіріті… Якби хоч одну ланку було б вийнято… Якби Фінарато не дав Обітницю, котра зобов’язувала його допомагати всьому роду Барагіріонів… Якби Берену була потрібна лише кохана, а не визнання законності свого злюбу… Якби нарготрондці не розніжились в безпеці… Якби брати Руссандола не були зіпсуті з дитинства… Ми всі мусимо померти від зброї, тортур і горя… Та вже більш, ніж чотириста літ ми б’ємося з цією долею, втрачаючи рідних. Назвіть-но свої втрати — з нами нема Феанаро… Нема Нолофінве, Арельде, Аракано… Нема Фінарато, Ангарато, Айканаро… Це лише рідня по крові — всі ми втратили друзів… або коханих. Скільки зосталося з тих, що пливли на «Naltariel», Артаніс?

— Ми троє, - вимовила Арафінвіоні, - Макалауре… Алмареа, Мірімон… Гвіндор… Еркассе ще живий?

— Так, він у Віньямарі…

— Вісім з чотирнадцяти… — сказала Артаніс гірко, — Маранво…

— Поліг, захищаючи мене, — мовив Майтімо, — тоді, коли я потрапив до брану

- Ільфірін…

— Там же….

— Гельмир… — озвалась Артаніс, — В Серехській трясовині…

— Він у полоні, - мовив Фіндекано, — я знаю про це від втікача…

— Отже — все одно, що мертвий, — зітхнула Артаніс. — Лауральдо… Там же, де й Фінарато… В тій пивниці… Едрагіль — теж там…

— То невже, — мовив Фіндекано, — нам не досить смертей? Я не пропоную пробачити Туркафінве з Куруфінве — такого не пробачають. Але нехай вони хоч загинуть в нашій Останній Битві: тоді у Ельдар буде на два воїна більше. Щодо ж Берена — цей чоловік є лише зброєю, і невідомо, чиї руки тримають ту зброю. Мені траплялося бачити Адана, закоханого в Ельде — він поводився зовсім інакше, не намагаючись зірвати зірку з неба…

— Я зрозумів, — ледь всміхнувся Майтімо, — але ж і ти не послав би Гуріна Галдорінга до Моргота по Сильмарили…

— Не послав би… Тому я і прошу вас, а особливо тебе, Артаніс — зупиніть помсту і кару. До Останньої Битви.

Вони дивилися на нього з чародійської кулі — такі ріжні, такі дорогі його серцю…

— Я, — озвався Майтімо, — прикладу всі зусилля, щоб створити союз і зібрати якомога більше сил для битви…

— Я повернуся до Доріату, — зітхнула Артаніс, — і поговорю з Белегом та Маблунгом… Вони прагнуть бою — їх утримує лише воля Сінголло. Я прикладу всі зусилля, щоб Доріат прислав якщо не військо — то принаймні кілька сотень воїнів. І я поговорю з Артаресто — не один він любив Фінарато, однак битися треба, незважаючи на втрати.

Палантир згас. Фіндекано поволі вийшов з кімнати і піднявся крученими сходами на вершечок головної вежі Барад-Ейтель.

Втрата боліла йому — тупим болем, як стара рана, що ніяк не може затягнутися. Він знав, що Фінарато приречений, але все одно сподівався… І він і думати не міг, що Адан, молодий Адан, одноліток його Гуріна, використає гордого Інголемо як знаряддя… Як відмичку… Звісно, Берен ризикував і власним життям, однак…

Кохання… Квітка, розквітла в серці… Чи буде Лутіень щасливою, знаючи, що задля її злюбу принесено в жертву одинадцятеро одноплеменців? Чи може, для доньки Ельве Сінголло прокляті Нолдор не варті жалю? Чим звабив її Берен, що вона відштовхнула Даерона, мудрого і терплячого… Слова Гуріна раптом прийшли у пам’ять, лихі слова Аданів про нерозумних Ельдар, котрі обожнюють своїх дів, в той час, коли треба тільки…

Як йому нині не вистачало Еріен… Вона б розрішила цю загадку. Не визначила б хто винен — допомогла б зрозуміти…

— Вельможний князю і повелителю…

Морвен Еледвен… Красуня в білій намітці… Ще один знак влади над жонами, котрий вигадали Адани — одружена жінка не має право нікому показувати своїх розкішних кіс.

— Вас не може віднайти ваш зброєносець — час сніданку, володарю. О, невже сталося щось лихе?

— Сталося, мила княгине — я втратив одного з родичів, милого моєму серцю.

— Ельда загинув у битві?

Вона родичка Берена… Може…

— Я розповім…

Морвен слухала, охопивши себе руками за плечі.

— Я знала Берена, — мовила, коли Фіндекано замовк, — він був… Як краще сказати… Не гордим — ви теж гордий, володарю… І не пихатим, ні… Але його весь час мучило те, що він не є Безсмертним…

— Він хотів жити вічно?

— Ні, навіть не так… Він дивився на князів Ельдар і розумів, що йому ніколи до них не дорівнятись…

— Я зрозумів з оповідей, що силою духу юнак не поступався Квенді.

— Справа не в силі духу… Він просто хотів за відміряний йому вік стати таким, як ви. Сповнитись вашої мудрости та сили. Він не хотів бути Наступником — він бажав бути Першонародженим.

— Стати Квендо? Але ж це…

— Неможливо, відаю. І він обрав єдиний шлях, доступний чоловікові, щоб вивищитися над вами, Першими, — взяти діву-Еллет. А князівна з Доріату… Мій володарю, а в кого ж вона ще могла закохатися, коли у неї перед очима приклад батька та матері? Квендо, котрий вважає, що підкорив собі Напівбогиню, а насправді є її підданим… Не дивно, що панна відштовхнула гідного співця, котрий є старшим і мудрішим за неї. І тим більше їй не міг сподобатись свавільний воїн з Першого Дому, про якого ви оповідали — їй подобається опікуватись слабшим, так, щоб той цього не помічав, щоб вважав себе володарем вищої від себе жінки. Оце і є розгадка, вельможний Фінгоне. На жаль, ви праві в своїх здогадах — Берен використав вашого друга, використав свідомо і розважливо. Нам, Аданам, відомо про вас більше, ніж думаєте ви. В тому числі і те, що ви ніколи не порушуєте раз даного слова. Можливо мій родич і кохає свою Еллет, але вас, Ельдар, він ненавидить, десь там — в глибині серця.

— Морвен, мила, — лагідно мовив Фіндекано, — я б попросив вас не сповіщати поки що пані Емельдир про те, що син її живий. Якщо все дійсно так, як ви говорите, то Берен таки вирушить до Ангбанду — щоб довести всім Квенді свою вищість. І загине, напевне… Не треба тривожити жону — нехай сподівається.

— О, я не скажу нікому, — пообіцяла Морвен від серця, — навіть Гуріну. Ходімо снідати, володарю… На нас очікують ваші наближені.

Фіндекано кивнув, і пішов за розсудливою Аданет до сходів.

Десь через місяць опісля цієї розмови пробудився Тангородрім…

Виверження було жахливим, подейкували, що знову почнеться те саме, що в Дагор Браголлах. Фіндекано привів військо в стан бойової готовності, посилив залоги гірських фортець і почав очікувати. Він не думав, що все аж так жахливо — випалений степ не загориться вдруге, ну, а до появи балрогів, а чи дракона Ейтель-Сіріон був готовим.

Однак, нічого не трапилося — не було нового наступу ворожих військ… Гурін зі своїм загоном ризикнув виїхати на вивідки і повернувся зі звісткою: на півночі тиша.

Лише через рік Руссандол, котрий старанно збирав звістки з Доріату, якими його постачала Артаніс, сповістив Фіндекано, що один Сильмарил таки опинився в руках Ельве Сінголло.

— Тепер про це співають пісень, — оповідав Майтімо, кусаючи вуста від душевного болю, — панна Лутіень, мовляв, зачарувала самого Моргота чародійним танком, той заснув, а її meldo вийняв один Камінь з корони, хотів вийняти й решту, та зламав ножа…

— А якже вони потрапили до Ангбанду?

— Все та ж панна прийняла вигляд Тгурінгветіль, велетенської кажанихи, а Берена обернула вовкулакою.

— А вибрались як?

— А от тут слухай уважно, оtorno… При виході на них напав Каргарот — отой улюблений песик Морінготто. Нерозумний Адан, вважаючи, що Сильмарил є чародійним оберегом, ткнув Камінь тварі під носа, і вовцюга відкусив йому руку…

— Разом з Каменем?

— Так, милий брате.

— Бідолаха… Але може воно й на краще, — вимовив Фіндекано, — однак ти говорив, що Камінь таки в Доріаті…

— Фіндекано, цих двох з-під мурів Ангбанду винесли орли…

— Що?!

— Орли, оtorno… Торондор та його родичі.

— Гра Валар, — мовив Астальдо, — знову ця гра… Знаєш, мені з деякої пори цікаво — тоді, коли я тебе рятував, Торондор допомагав мені по власній волі, а чи за наказом з Валінору?

— Ми ніколи про це не дізнаємось, — зітхнув Руссандол, — принаймні, я волів би, щоб за наказом, тоді у мене вистачить сили шанувати Вишніх і надалі.

— Але ж чим закінчилась пісня?

— Берен та його князівна прибули до Менегроту. Сінголло розчулився, побачивши понівеченого зятя і пробачив йому те, що він не добув каменя. І тут примчався Маблунг — Сінголло послав його до мене, в Гімрінг…

— До тебе?

— Атож… Він же шукав доньку скрізь, трохи не оголосив війну Нарготронду, але Артаресто оповів посланникам, що Лутіень утекла, а моїх негідників він вигнав геть. Тоді Сінголло вирядив посланників до мене — не знаю вже з якою метою. Артаніс в черговому листі запевняє, що він спершу хотів оголосити війну Гімрінгу…

— О, Боги…

— Але потім передумав і вирішив прохати допомоги в пошуках князівни. Але посланники до мене не дібралися — на них напав Каргарот. Вижив лише Маблунг — він і доповів Тінголу, що тварь пройшла крізь захисний пояс і нині мчить по Доріату…

— Пройшла крізь пояс Меліян?

— Забагато див і збігів, чи не так? Князь Ельве урядив полювання — серед мисливців були Маблунг з Белегом, Берен і — зараз здивуєшся, — Гуан, який на той час блукав лісами Доріату. Ну, і закінчилося все доволі сумно: Каргарот серйозно понівечив Берена, але Гуан здолав тварь — коштом власного життя. Сильмарил воєвода Маблунг видобув з нутрощів вовкулаки, і помираючий Берен урочисто віддав його Сінголло.

— Він таки домігся визнання, — зітхнув Астальдо, — а що ж сталося з Лутіень?

— Вона згасла тієї ж миті, як Берен відійшов на Захід прямим шляхом і полинула за ним.

— Шкода такої вроди — вона дійсно кохала його.

— До стонадцяти балрогів нерозумних Синдаріе, — прошипів Руссандол, — Сильмарил… Сильмарил в Доріаті… Що робити, оtorno? Обітниця тягне мене на дно, наче камінь самогубця. Обітниця навіює мені лихі сни і підштовхує до вчинку, якого я сам соромитимусь… Поможи, побратиме, благаю… Зроби що-небудь, соколе мій…

— Слухай-но, Маедросе, — сказав Фіндекано, назвавши друга синдарським найменням, — твій єдиний порятунок — це згадати, що в короні Моргота зосталося ще два Сильмарили. Твори обіцяний союз, дай мені військо — і ми добудемо їх разом з короною Чорнобога. А тоді вже той з нас, хто залишиться в живих, буде думати як дістати третій камінь. Задачі потрібно вирішувати по черзі. Спершу — Ангбанд, тоді — Доріат… Якщо ми переможемо Моргота, то залякаємо Сінголло так, що він віддасть нам позосталий камінь. Зрештою там є Артаніс, котра має вплив… Не здавайся… Забудь про лихі сни… Готуйся до битви…

— Ти не давав Обітниці, - прошепотів Майтімо, — але ти говориш, як один з синів Феанаро…

— Ненька Нерданель назвала мене колись восьмим сином, — відповів Астальдо, — я — твій брат.

Пані Емельдир, котра зі сльозами на очах слухала мандрівних співців, що вихваляли звитяги її сина, дізналася згодом від них же, що Берен та Лутіень нібито об’явилися в Доріаті опісля своєї смерти. Лутіень знову вирятувала коханого, виблагавши йому життя у грізного Намо. Деякі говорили — що коштом власного безсмертя, прийнявши людську долю, старіння і той загадковий шлях, яким мандрували fеа Аданів з Туманних Чертогів. А один співець з мандрівних Нандор запевняв, що Берен та Лутіень живуть в Оссиріанді, на острові посеред ріки Андурант і навіть мають дитинку — гарнесенького хлопчика на ім’я Діор. Княгиня-вигнаниця сподівалася, що так воно і є, і очікувала, що син колись та завітає до Дор-Ломіну. Та ніхто зі смертних більше не бачив ні Берена, ні князівни Доріату.

***

Розпочався чотириста сімдесят другий рік від прибуття рушення Нолдор в Ендоре.

Нельяфінве-Майтімо Руссандол, який нині і сам себе називав Маедросом, дотримав слова — він дав військо Великому Князю Нолдор. На це у нього пішло чотири роки.

Оскільки на Доріат та на Нарготронд через відомі причини розраховувати не можна було, Маедрос зробив ставку на Наугрім та Людей зі сходу, котрі нещодавно примандрували до Белеріанду. Ще десять років тому він дозволив їм селитися на своїх землях і уклав союз з їхніми ватажками Бором та Улфангом. Білошкірі Адани Белеріанду, котрі мешкали в Гімрінгу, недолюблювали смаглявих Вастаків: так бо вони прозвали приходнів. Однак, народи ці поки що жили мирно, а нечисленні сутички поміж ними Маедрос намагався розсудити по справедливості і совісті.

Маедрос же уклав спілку з Наугрім Белегосту та Ногроду. Ніколи ще Кгазад не виходили на битву поруч з Ельдар, за винятком того випадку, коли вони допомагали Моріфінве боронити Таргеліон. Азаггал, володар Белегосту, і давній приятель обох князів-побратимів, пообіцяв дати Ельдар озброєння, і привести військо.

Всі шестеро братів Маедроса нині зібрались під його руку разом з вцілілими спокревеними. Прибули воїни Туркафінве та Куруфінве з Нарготронду. Зі Східного Белеріанду привів поповнення Моріфінве. Амбаруссар, окрім воїнів свого загону, привели лучників-Лаіквенді. Сила Ельдар зростала, і Маедрос випробував свою силу, одним ударом вибивши орків з Дортоніону.

Згодом, разом з Кгазад, князь Гімрінгу очистив від тварей і Таргеліон та вийшов на своє давнє порубіжжя — рубіж Маедроса. Фіндекано, в ті нечасті години, коли друг кликав його до палантиру, бачив його щасливе, горде, грізне обличчя і радів тому.

Сам Астальдо розумів — ця битва дійсно буде останньою. Або вони виграють, і тоді Арда оновиться і зазнає щастя. Або програють і загинуть — що ж… Загиблим не соромно, навіть коли ворог пройде по їхнім тілам…

Він теж шукав союзників — військо Фалатрим пообіцяв прислати князь Кірдан, було укладено союз з галадинами, княгинею яких була рідна тітка Гуріна, Глоредель. Князь галадинів Галмір нещодавно помер, але Глоредель мала великий вплив на свого чоловіка Галдіра, який доводився братом у перших Гуріну та Гуору. Гітлум витиснув з себе все — в разі поразки князівству Фінгона Відважного прийшов би край. До лав війська стали всі — Квенді, Адани, навіть жони. В Гітлумі панувало якесь лихоманкове збудження — і Ельдар, і Адани тільки й говорили про Оновлену Арду, де можна буде жити без страху і постійної загрози з півночі.

Фіндекано, однак, відправив з Ейтель-Сіріону родини воїнів-Аданів. Нолдіе вирішили йти воювати поруч зі своїми meldanya, а за їхнім прикладом пішли й інші Еллет Вглиб князівства відбули лише вагітні Ельфійки та всі Аданет з дітьми — бо у Людей, за винятком галадинів, не було жон-воїнів.

Князь Гурін вже кілька літ як відвіз свою господиню замку до Дор-Ломіну і лише навідувався до неї час від часу. Фіндекано знав, що його вірний воїн поніс велику втрату — від пошесті померла його трирічна донечка, сестричка Туріна. Нині Морвен знову очікувала дитини, і Гурін непокоївся за неї.

Його брат Гуор таки одружився з родичкою Морвен, Ріан, виконавши волю свого загиблого батька. Гуор запросив свого володаря на весілля, і Фіндекано, який в той час об’їздив Гітлум, перевіряючи, як просуваються військові приготування, прийняв запросини.

Весілля відбулося у власному домі Гуора, в передмісті Ломіону. Щаслива Ріан не відходила від нареченого, Адани, за своїм звичаєм, співали до хрипоти, танцювали, доки не падали з ніг і частенько прикладалися до чаш з хмільним. Гурін сидів поруч з володарем, не доторкаючись до келиха. Сині очі його повила задума.

— Що хвилює тебе? — спитав Фіндекано.

— Та власне — нічого, — відповів задумливо Адан, — тільки щось мені не до вподоби те, що в князівстві багацько трапляється якихось чудернацьких людей — ніби отих Вастаків зі сходу. Звісно, вони є союзниками, однак всі говорять, що то є Люди лихі, злодійкуваті і ласі до чужих жон, немов безволосі орки.

— В Ломіоні залишається залога…

— Не дуже велика, вельможний…

— Я відправлю Морвен з Туріном до Егларесту — там про них подбає Кірдан.

Адан похитав головою:

— Я є князем Дор-Ломіну, негоже мені відправляти родину геть, люди подумають, що я не вірю в перемогу.

— А ти віриш?

Гурін повернув лице до князя Ельфів і відповів запитанням:

— А ви, вельможний? Ви — вірите?

— Ми з Маедросом все розрахували, — відповів Фіндекано, — вісімдесят зі ста, що ми переможемо…

— О, подібне ж оповідали за вашого вельможного батька, — стиха сказав Адан, — він теж все розрахував. Однак, він загинув…

— Батько писав в останньому листі, що можливість загинути у нього — сорок зі ста. Він тверезо оцінював власні сили. І те саме робимо ми.

— Аran nin, — раптом спитав Гурін, — ви наче не боїтесь погибелі… Чому? Тому, що Суддя винагородить вас новим тілом?

Фіндекано опустив вії.

— Суддя, — мовив стиха, — винагородить мене хіба що можливістю побачити там, у Мандосі, милих серцю — та й то навряд. Ми прокляті Богами, Гуріне, прокляті за гордість і непоступливість, прокляті за бажання битви, за зненависть до Тьми, за власні помилки і чужу таємну гру… Тебе смерть визволить, Адане, мене ж не врятує від полону навіть погибель. Моргот чигає на моє тіло, щоб піддати його мукам, а що зробить зі мною Суддя — я не знаю і сам. Швидше за все, никатиму по Туманним Чертогам безтілесною тінню до кінця світу. До кінця…

Гурін аж відсахнувся від свого сусіди. Тоді спитав розгублено:

— Невже все так зле?

— Мені потрібна перемога, — сказав Фіндекано, — мені потрібна перемога, і Арда Оновлена, де ми могли б жити в спокої. Я себелюб, мій бідний друже. Я не хочу потрапити до лап Чорнобога, і я не хочу гинути… Я так люблю життя — я й досі не наситився світлом Ітилю, не намилувався зорями, не напився джерельної води… Я не намалював те, що бажав, не збудував те, що мріяв… Навіть якщо я побачу в Мандосі тінь моєї коханої, і тіні моїх рідних, це не втишить моєї туги за життям. А ти говориш, що я не боюсь погибелі.

До Гуріна, ясна річ, доходили чутки про Прокляття Судді, йому, як і кожному, хто виховувався при дворах нолдорських князів, доводилося чути уривки Нолдоланте, але молодий князь був упевненим, що опісля славної загибелі кожного Безсмертного неодмінно винагороджують тілом і зустріччю з близькими. Нині виявилось, що Нолдор б’ються не за винагороду, а за світло зірок, за ковток води, за Арду, в якій вони могли б жити… Б’ються запекло, ні на що не сподіваючись, нічого не просячи у Богів… І срібноволоса княгиня Еріен не простягне своєму коханому руку десь на зелених луках потойбіччя… Білим вогником блукатиме він по таємничому Мандосу, тужачи за тілом, за світлом, за милими серцю…

— Вам, Аданам, — стиха мовив Фіндекано, — дано забуття… Смерть — це ваша винагорода, ваш дух забуває минуле, і, як то вважав один з наших любомудрів, заново втілюється в новонародженого. Ми нічого не зможемо забути і в Мандосі… Вічність метатись мандрівним вогнем і пам’ятати свій біль, свої помилки, свої втрати… І ви заздрите нашому безсмертю?

Гурін похитав головою:

— Я так і думав, — сказав, — що тут якась біда… Але ми здолаємо її, аran nin. Здолаємо всі разом… Ось побачите — спершу ми поб’ємо Моргота, а тоді перепливемо море, розіб’ємо Туманні Чертоги, і змусимо Суддю випустити всіх Нолдор і не тільки Нолдор. Він напевне погодиться — адже його уклінно прохатимуть переможці Чорного Вали.

Срібний смішок був йому відповіддю. Сум зник з очей князя Гітлуму, і зраділий Гурін знову побачив перед собою красеня-Ельда, до якого звик з дитинства.

— Проб’ємося, — мовив Фіндекано вже своїм звичним співучим голосом, — проб’ємося, друже Гурін.

Надходила середина літа… До Гітлуму прибув загін з Нарготронду — ті Ельдар з Nelya Nosse, які прагнули помститися за минулу поразку і за загибель свого князя. Загін не був надто великим — Артаресто не заборонив добровольцям іти, однак зостався в Нароготронді сам, і більшість пішла за його прикладом. На чолі воїнів Нарготронду був Гвіндор, давній приятель Фіндекано. Nelya Nosse йшли під корогвами Другого Дому — Артаресто заборонив їм нести стяги Арафінвіонів, бо битися вони мали опліч з Феанаріонами. Фіндекано лише знизав плечима — нині він потис би руку навіть Куруфінве, зоставивши незгоду на потім.

З Доріату прибули Маблунг та Белег на чолі невеличкої дружини з Пробуджених. Маблунг, спокійний неговіркий Синда, більше помовчував, а Белег, витончений красень з ніжними телерійськими рисами обличчя, оповідав стиха:

— Ми привели б більше воїнів, Великий Князю Нолдор, якби не необережна поведінка родичів вельможного Маедроса. Сам Маедрос гідний всякої шани, однак його брати…

— Що ці двоє накоїли знову? — втомлено спитав Фіндекано.

— Ви знаєте, про кого йде мова? — здивувався Белег.

— Келегорм та Куруфін, — сказав Фіндекано, називаючи Феанаріонів їхніми синдарськими найменнями, — є погибеллю для Першого Дому. Про це говорить і їх старший брат, який, однак не має сили покинути божевільців напризволяще.

— Вони написали князю Ельве листа з погрозами, — мовив Белег, — вимагали, щоб той віддав камінь, інакше, опісля перемоги вони знищать Доріат… Взагалі-то, багато хто вважає, що негоже тримати у себе чужу річ, адже це виріб Феанора…

— Це його душа, — мовив Фіндекано, — душа, розділена на частини…

Белег покрутив головою…

— Я підозрював щось подібне, — сказав, — Тінгол просто таки зачарований Сильмарилом. Він не може випустити його з рук. Ну, і оці погрози…Тому наш князь вигнав посланника Нолдор з ганьбою. Ми думали, що князь Маедрос втрутиться, але з Гімрінгу досі не було звісток.

— Князь Маедрос, — мовив Фіндекано, — напевне і не знав про того листа. А як і дізнається — не втрутиться. Він нині є стрілою, націленою на Ангбанд.

— Князь Ельве, — сказав Белег, — заборонив нам брати з собою воїнів Доріату. Нас супроводжують Пробуджені з Оссиріанду, котрі брали участь ще в Першій Війні. Доріатців тут — лише ми двоє…

— Бо ми не можемо, — тихо мовив Маблунг, — не прийняти участи в битві, яка має вирішити долю Арди.

— Я вдячний, — сказав Фіндекано, — від усього серця.

Белег раптом хитнув головою, щось згадавши.

— Вам передає вітання, — сказав, — Галадріель, вельможна дружина княжича Келеборна. Вона виїхала до Гімрінгу і піде на битву разом з військом князя Маедроса. Вона звеліла переказати вам дослівно: «Я могла б піти до бою з нарготрондцями, але Нельо вартий того, щоб битися з ним пліч опліч. Рудий не проти — адже я його найулюбленіша сестра. Люблю вас обох… Помстимо наших рідних. Артаніс Нервен Алтаріель.» Вона все сказала.

— О, ця Артаніс, — сказав Фіндекано, і побачив теплі усмішки на обличчях доріатців. — вона є і моєю найулюбленішою сестрою.

З Майтімо він давно узгодив день і годину. Ранком, в святковий день середини літа, князь Гімрінгу мав вирушити через Випалений Степ і виманити на себе військо Ангбанду. Гітлумці мусили вдарити з нагір’я Еред-Ветріну, затиснувши ворога в кліщі. А там уже — воля Валар… і відвага воїнів.

Підійшло військо з Фаласу — князь Кірдан дотримав слова. І він же затримав на побережжі Ерейніона, доручивши тому бути cano залоги Віньямару замість Еркассе. Застави на Побережжі Фіндекано залишив, бо остерігався нападу від Дренгісту. У Віньямарі за його наказом зібралися всі юні Ельдар — сини його наближених, та багатьох інших Нолдор та Синдар Гітлуму. Великий князь пам’ятав про оті двадцять зі ста можливої невдачі і не хотів заглади всіх гітлумських Нолдор. В разі поразки Нолдор Віньямару могли укритися у Корабела в Фаласі. Юнаки, котрі аж кипіли обуренням, не змогли опертися наказу, і виїхали з Ейтель-Сіріону ще навесні.

О, якою ніжністю світилися обличчя жон лучників, котрі зосталися воювати разом з милими серцю… Насмішкуватий Алмареа ходив тінню за своєю Еленіель, з тихим усміхом торкаючись її руки, пестячи долоні, ніби вони тільки-но зустрілися в лісових хащах поміж квітами. Синьагіл, котрий вичерпав всі доводи, аби відправити Ласселанте до Егларесту, зосереджено продовжував уроки стрільби з лука, які почав їй давати ще в фортеці біля Кам’яної Могили.

І срібний сміх Ельдар дзвенів в Ейтель-Сіріоні, підбадьорюючи Аданів, які хвалилися минулими звитягами та мріяли про майбутні.

Останнього свого вечора в твердині Фіндекано дав звичаєвий баль на честь Середини Літа.

Він переговорив з Гімрінгом — йому відповів Аркуенон, начільник оборони, котрий трохи не плакав від того, що його зоставили з залогою в замку. Майтімо вивів військо, вирушив до Аглонова проходу… Наугрім не підвели — Азаггал привів воїнів і привіз озброєння. Вастаки теж виступили в похід…

Тож можна було повеселитись — може востаннє. Княжа зала твердині, щедро прикрашена самоцвітами, наповнилась святково вбраними Ельдар та Аданами у пишних одежах. Фіндекано сидів на чолі столу, вбраний в синій оксамит з сріблястими стрічками, сидів сам — місце княгині було порожнім…

«Ти мала б сидіти зі мною поруч, vanimelde… Чи не поставили тобі в провину наше кохання, солодке, мов мед, гірке, мов полин? Я обожнював тебе, Еріен, твоя погибель трохи не вбила мене, але нині я не відчуваю ні жалю, ні страху… Чекай на мене в Туманних Чертогах — я прийду за тобою… Живим чи мертвим… Ти тільки чекай…»

З задуми його вивели голоси Аданів, що злагоджено виспівували якусь бойову пісню. Потім до Князя підійшов Гурін, як завжди підтягнений і помірно веселий.

— Мій володарю, — мовив він, — прошу уклінно заспівати воїнам… Деякі… ну… хвилюються трохи… Брату моєму сон приснився… Недобрий сон…

— Що саме? — спитав Фіндекано стиха.

— Курган з відрубаних голів. Я-то розумію — Гуору перед від’їздом з Ломіону Ріан всю сорочку залила слізьми. От він і снить жахіттями. Але трохи підняти бойовий дух…

— Я заспіваю…

Фіндекано взяв арфу, свою давню подругу. Арфу, зроблену у Валінорі, арфу пронесену крізь Гелькараске. Він ще не знав, що співатиме, коли пальці його торкнулися струн. В залі запала тиша.

— З неба… З неба ми зшили собі корогву і прикрасили зорями…

Треба… Треба забути, що серце твоє зморене…

Нині… Нині збирається хмара, дзвенить блискавицями,

Синії… Синії стяги мають над гордими лицями…

Блисне та хмара мечами, проллється дощем зі стріл

Слава зостанеться з нами, і осінить змахом крил.

Той переможцем не стане, хто страху з душі не стер.

Кожен так битись має, наче уже помер.

Ми стали на прю з сильнішим за себе — так є…

Однак і для втілення зла година колись проб’є…

Вночі оживає жах, та ніч все одно мине…

Аutа і lоmе — настав світанок, а Сонце на небі одне.

Я душу розтяв надвоє, на Заході зник вирай…

Та нині люблю безтямно свій Гітлум, туманний край.

Він духу мого опора, безсмертя мого джерело —

Я вірю, що вистачить сили здолати прадавнє зло…

Фіндекано поволі звівся з кріселка з арфою в руках. Всі вже давно стояли, заворожені навіть не голосом Ельда і не простими словами пісні — впевненістю співця, холодною, мов зоряний промінь і палкою, мов пелюстка вогню.

— Дух мій чекає останньої битви — вимовив Фіндекано так, що струни його арфи самі озвалися тихим бринінням,

Завтра до бою вступає Гітлум…

Скільки нас є — ми душею одне

Сонце зійде на небі, ніч все одно мине!

— Аuta i lome! — озвалася зала одностайно, — Ніч минає! Час настав!

Зникали з зали cano загонів, розташованих за фортецею… Щезли жони-Ельде в шовкових сукнях, щоб переодягнутися для бою. Вийшли Гурін з Гуором та їхній родич, князь галадинів Галдір. Еленандар доповів стиха, що наготував своєму володарю вбрання і озброєння. І з ним підійшов Ант Доронінг, щоб, як колись, допомогти названому батькові одягнутися в сріблясту кольчугу. З ними двома і пішов Фіндекано до своїх покоїв.

Вже вбраний як належить, Астальдо зайшов до своєї книгозбірні. Згорнув сувій з недописаними віршами, поклав на місце зшиток, списаний рукою Фінарато… Родич колись надіслав йому записи своїх бесід з відункою Андрет зі своїми коментарями і тлумаченнями. Фінарато намагався пізнати людську душу, однак Фіндекано давно зрозумів, що це неможливо.

«Найкращі з них можуть зробити таке, чого ніколи не очікуєш саме від цієї особи… Ми передбачувані: я завжди знав, що в певній ситуації зробив би Майтімо, а що — Куруфінве. Єдиним Ельда, вчинки якого не можна було передбачити, був Феанаро, чию душу Морінготто тримав в своїх лапах. А те, що зробить будь-яка Людина — передбачити неможливо. Ти надто довіряв Людям, Інголемо, твою довіру, довіру істоти, що увібрала в себе мудрість сотень літ, використав людський юнак, який прожив на світі трохи більше двох десятків літ Анари. Я вірю своїм дор-ломінцям, але не знаю, як би вони поводилися, аби їхнім князем був не Гурін, який вміє тримати лад залізною рукою. Я боюся за Майтімо — його Вастаки дійсно нижчі духом за Аданів Белеріанду, Гурін якось мовив спересердя, що вони майже нічим не відріжняються від безволосих орків. Руссандол не має вибору, йому потрібні воїни, Вастаки принесли йому присягу і дали Обітницю військової служби, але ж це Люди, Люди, для яких зламати Обітницю не означає зникнути у тій Тьмі, звідки приповзла Унголіанта… Вастаки — це слабке місце нашого з Майтімо плану, оті двадцять зі ста можливостей поразки. Але будемо сподіватися…»

Малювання над столиком — Еріен у вінку з польових квітів… Майтімо прислав цього портрета в Дор-Ломін перед їхнім примиренням… Руссандол вдосконалив своє вміння — ніколи не скажеш, що це малював однорукий шульга. Його маленька Телере, його рятівниця, його кохана дивилася на нього з малювання з ніжним усміхом.

«Ти підеш нині зі мною до битви, кохана моя… Я не можу взяти з собою малювання, я понесу твій образ в серці, наче стяг».

Фіндекано відкрив скринечку з коштовностями, дістав золотого браслетика, дарунок Руссандола, вдягнув під рукав на лівицю. Аметистова застібка була пристебнута до куртки під кольчугою — ще один оберіг. Астальдо вийшов з книгозбірні більше не оглядаючись і піднявся, в супроводі Еленандара, котрий ніс його шолом, та Анта Доронінга на вежу, з якої відкривався вид на Випалений Степ.

На вежі його вже очікував Гурін, одягнений для битви. Шолом він тримав у руках — гостроконечний легкий шолом галадинів.

— А де Драконів Шолом Дор-Ломіну? — спитав його Фіндекано з усміхом.

— Це прекрасна річ, — відповів Гурін, — але виріб Кгазад є заважким для мене. Ненька завжди говорили, що я є тендітним, немов Ельда. Я зоставив шолом сину — нехай Турін вбирає його, коли виросте… Вже зараз видно, що він вдався в діда Галдора.

— О, з ким же буде воювати твій син — адже у світі вже не буде Ангбанду?

— Вельможний князю, — відповів Гурін серйозно, — у багатьох з нас Ангбанд ось тут…

Він доторкнувся пальцем чола.

— Я маю на увазі Аданів, — додав, — хоча і деякі з Ельдар…

— Маєш на увазі двох братів Високого?

— Якби не вони, Доріат дав би хоча б кілька сотень воїнів… Я вже не говорю про Нарготронд. А щодо Людей, то я не певен, що опісля перемоги ми, дор-ломінці, не пересваримося з тими ж Вастаками. Війни, мій володарю, не закінчаться з падінням Ангбанду.

— Як жаль, що ти так вважаєш, друже Гурін…

— О, я добре знаю Людей — у багатьох з нас половина душі занурена в пітьму.

На вежу піднявся Алмареа. Він ніс сурму, а Мірімон — згорнутий стяг, блакитний, зі срібними зорями. За ними йшли Синьагіл з Елеммакілом.

— Володарю, призначте хорунжого, — мовив сурмач.

Фіндекано замислився на хвильку. Звання Головного Хорунжого було рівно почесним і небезпечним. Його наближені кілька разів навіть метали жереб — кому пощастить.

— Жереб, — мовив він з усміхом, — нехай визначить доля…

Алмареа видно передбачав таку відповідь, бо вийняв з рукава жменьку білих обструганих паличок і одну, натерту срібним пилком.

— Ми четверо в грі, - мовив.

— Сурмачу, ти зайвий, — ревниво сказав Ант Доронінг, — твоя справа — музика битви.

— Я сурмитиму, тримаючи стяг, — посміхнувся Алмареа, — ти теж у грі, Анте?

— Я виграю, — заявив Нандо, — я виграю у зарозумілих Нолдор найпочесніший приз року…

— О, ці срібноволосі, - хихикнув Мірімон, — як же їм хочеться бути воїнами…

— Я є воїном, — мовив Ант, — і нестиму стяг.

— Еленандар теж у грі, - мовив Фіндекано, глянувши на лице зброєносця, котрий ніяк не міг наважитись запропонувати себе як учасника жеребкування.

— Шестеро, — підсумував Алмареа, — отже — судьба розсудить.

Він взяв у Еленандара шолом Фіндекано і вкинув туди палички — п’ять білих, шосту — сріблясту. Тоді вручив шолома Гуріну. Гідний Адан дивився з усміхом на цю гру Безсмертних.

— По черзі… Дивитись всім разом…

Мірімон не втримався і заздрісно охнув. Срібна паличка дісталася Еленандару. Зброєносець глянув на свого князя з таким обожненням, що той не втримався і погладив юного Нолдо по темному волоссю в якому й досі поблискували срібні ниті сивини.

— Я загину щасливим, — вимовив Еленандар, — судьба довела, що я — воїн…

— Ти встановиш корогву на вершечку Тангородріму, — сказав Фіндекано з усміхом, — не дивіться так, Ельдар: заздрість є лихим почуттям.

— О, не щастить в жеребкуванні, зате щастить в коханні, - втішив себе Алмареа, — Синьагіле дай спис, що має бути древком.

Еленандар обережно вдягнув корогву на спис, і цієї ж миті Алмареа засурмив так, що Гурін мимоволі затулив вуха. Крику срібної сурми відповіли сурмачі зі схилів Еред-Ветріну.

— Стяг, хорунжий, — звелів Фіндекано, — вище стяг…

Сам він весь час поглядав на схід, чи не здійметься на обрії курява. Військо Маедроса мало бути вже на марші.

Знову пролунав голос срібних сурем. Алмареа звів голову, здивовано прислухаючись.

— Це не наші, - мовив, — і не Феанаріони… Дивно…

— Подивіться на південь, — озвався схвильовано Гурін.

З півдня рухалося військо — військо під стягами Другого Дому.

— Це князь Гондоліну! — крикнув Гурін, — я рік слухав голоси цих сурем в потаєному граді!

— Туракано вийшов на битву, — прошепотів ошелешений Алмареа, — та що ж це коїться… Мабуть і справді Морготу кінець…

— На становиська, — наказав Фіндекано, — брат мусить прислати оповісника.

На стінах Ейтель-Сіріону нині зібралися і ті воїни, котрі мусили очікувати сигналу внизу. Ім’я Туракано дзвеніло в повітрі. Через деякий час на стіну, де стояв Фіндекано, піднялися золотоволосий Ваніа, вбраний в панцир магтанової сталі і темноволосий молоденький Нолдо в кольчузі роботи Наугрім.

— Глорфіндейле! — мовив Фіндекано з усміхом, — як же ми давно не бачились!

— О, так, — сказав Глорфіндейл, вклоняючись, — мій меч вже почав іржавіти. Однак, я сподіваюся відновити його блиск. Я приніс вам листа від брата, вельможного Тургона. А там, внизу — військо Гондоліну.

— Я вдячний своєму братові, - озвався Фіндекано розчулено, — і радий його допомозі.

Він розгорнув листа, написаного знайомим почерком молодшого брата.

«Фіндекано, — писав Туракано, — я занадто довго вичікував. Я вірив Богам, я вірив пророцтвам, а ви з батьком вірили лише в силу розуму і блиск клинка. Вічність є занадто довгою, щоб провести її в потаєному граді. Загин, або перемога! І тільки так… Я люблю тебе, мій старший брате, мій Астальдо… Пробач за все. Турондо.»

Глорфіндейл дивився з усміхом як просвітліло лице давнього приятеля.

— Дозвольте, — мовив, — відрекомендувати вам вашого небожа, Маегліна Еолінга. Цей гідний юнак, незважаючи на свій вік, просто таки втік за військом.

Фіндекано звів на юного Ельда зацікавлений погляд. Юнак вдався обличчям в Нолофінвіонів, його лице повторювало шляхетні риси Арельде. Однак очі він мав чорні, і якісь непроникні, нібито в них зовсім не було зіниць.

— Вітаю сина Арельде, — мовив він ласкаво, — але, дитя моє, чи не зарано ти вийшов на бій?

— Бити ворога ніколи не зарано, — відповів юнак тихим голосом, що швидше нагадував шепіт, — я щасливий побачити Великого Князя Нолдор, про якого стільки чув від матері.

— О, нещасна Арельде, — зітхнув Фіндекано, — однак, не будемо віддаватися сумним спогадам. Я радий, милий родичу… Передайте Туракано, нехай займає становиська на он тих пагорбах.

Глорфіндейл рушив до східців, приязно кивнувши Гуріну. Маеглін пройшов повз Адана, навіть не глянувши в його бік. Гурін, на запитливий погляд Фіндекано лише знизав плечима:

— Він і там дивився на мене орком. А коли князь Тургон дозволив нам повернутися додому, цей хлопчина почав вимагати, щоб з нас взяли Обітницю мовчання. Ніби не досить було мого слова. Ми дали Обітницю — я і Гуор. Однак, образа…

— Молодий та запальний, — мовив Фіндекано заспокійливо, — до того ж, його походження…

— Так, я чув… Говорять, що він навіть не здригнувся, коли його батька зіштовхнули зі скелі… Така витримка — це щось лихе. А ще оповідали, що Еол прокляв його перед погибеллю і побажав подібної ж смерти.

— Тут важко судити, — зітхнув Фіндекано, — Злощасний Еол убив його матір і хотів вбити його самого.

— Воїн з нього добрий, — мовив Гурін, намагаючись бути справедливим, — і хоробрости не позичати… Але все таки він… дивак.

Військо Туракано поволі втягувалося поміж пагорби. Фіндекано ще раз позирнув на схід — та кінноти Феанаріонів, передового загону Майтімо, все ще не було видно.

«Що тебе затримало, оtorno? Тільки б не чорна зрада… Оті твої Вастаки… Ти взяв з них військову Обітницю, Рудий, ти, що сам є скутим Обітницею… Ти пам’ятаєш, що задля виконання Обітниці Ельдар підуть навіть на смерть, як це зробив Фінарато. Але Вастаки — не Ельдар, і навіть не мої Адани, виховані на протязі поколінь в наших княжих градах… Невже трапилося щось лихе? Тримайся, брате… Навіть, якщо ти не прибудеш — я впораюсь, тепер, коли так вчасно з’явився Турондо… Тільки живи, Руссандоле…»

Поруч Алмареа просурмив вітання, і йому відгукнулися сурмачі гондолінців. Фіндекано гукнув так, що його голос віддався в розумі воїнів твердині і навіть тих, чиї становиська були поза градом.

— Час настав! Чуєте, Ельдар та Адани? Час настав!

Гул голосів звідусіль злився в один могутній поклик:

— Аuta i lome! Ніч минає!

Ще за годину вивідачі принесли звістку, що величеньке ороче військо рухається поміж пагорбів просто до Сіріонової ущелини. Тварі були зодягнені у вбрання пісочного кольору, і настільки схожі на Людей, що передові пости, заховані в передгір’ї, не одразу втямили, що це ворог. Фіндекано звелів передати по ланцюгу становиськ, щоб орків поки що не чіпали: воїнство Моргота чалапало нині по бездоріжжю і мусило знесилитись, перш, ніж вибереться до Сіріону.

Отож, пагорби, обсаджені воїнами Ельдар та Аданів, мовчали, мовчали і стіни твердині, котрі, завдяки майстерності Ельдар майже зливалися зі скелями. Орки йшли у мертвій тиші, видно вона, ця тиша, давила їх, бо швидко в прозоре повітря полетіла така чорна лайка, що жони-воїни почали гидливо кривитися.

— Ох і тварі, - бурчав Гурін за спиною у Фіндекано, — це взагалі який-то новий вид… Вастаки, як є Вастаки… Якби ще руки трохи коротші, а лоби не такі скошені — так і зовсім не відріжнити. І кількох таких я бачив в Дор-Ломіні — шпигували, отже…

Командири орків їхали на гаурах. Один з них, до огиди схожий на Людину, раптом загорлав до мовчазних пагорбів:

— Квени! Гостровухі пси! Відгукніться! Відгукніться, боягузи! Подивіться, ми привезли вам подарунок!

Двоє тварей витягли з гурту орків істоту незрозумілого походження. Неначе вітер пронісся пагорбами — поміж тварями стояв Ельда… Обстрижений, в лахмітті, босий…

І замість очей у нього зяяли діри випалених зіниць.

Гурін пробурмотів прокляття.

— Не витримають, — прошепотів він до Фіндекано, — ваші не витримають… Кинуться… Рано… Рано…

— Рано, — відгукнувся Фіндекано сумною луною, — бідоласі вже не допоможеш…

Бранець стояв, підвівши лице до сонця, ніби міг бачити його світло. На спечених спрагою вустах з’явилась тінь усмішки — Ельф відчув своїх.

— Квени! — знову загорлав орк, — подивіться — це ваша доля! Таких у нас в твердині безліч! Поспішіть на порятунок — ви ж мусите рятувати навіть всяку каліч!

Регіт тварей віддався у пагорбах луною.

— Цього гостровухого, — надривався орк, — звати Гельмир, син Гуіліна. Ох і вперта наволоч — не хотів назвати на допиті навіть своє ім’я, інший гостровухий допоміг. Це ваш вельможа, квени! А тепер подивіться, як ми вчинимо і з ним, і з тими, що в Ангбанді!

Він зліз з гаура і видобув меча. Бранець випростався, почувши кроки.

— Ельдар! — крикнув, — не зважайте! Тварь лише визволить мене! Namarie!

Двоє орків схопили його за руки, розтягнувши між собою. Гельмир намагався стримати крик, але, коли меч командира орків відтяв йому руку в лікті, закричав страшно і пронизливо, вже не володіючи собою.

З пагорбів донісся відгук… Хтось з Ельдар не витримав видовиська і зойкнув так, ніби це катували його.

— О, лиха година! — вигукнув Гурін, — просто перед ними — становиська нарготрондців!

— Гвіндор, — вимовив Фіндекано, — брат…

Орк розважався, відтинаючи Гельмиру, котрий впав на землю, ступні ніг. Ельда вже не кричав — зомлів від болю. А з пагорба, де ховалась нарготрондська кіннота, вниз мчав вершник з оголеним мечем. За ним рушили інші.

— Ах, невчасно! — продовжував бідкатися Гурін. Фіндекано мовчки вдягнув шолома. І здригнувся, побачивши лице свого хорунжого.

— Це я… — мовив Еленандар, — я назвав його ім’я… Гельмир був моїм cano… Вони пообіцяли, що зоставлять йому зір, якщо я … Але все одно осліпили.

— Бери стяг, хорунжий, — мовив Фіндекано спокійно, — ми рушаємо. Сурми, Алмареа!

Сурмач скинув догори срібну сурму. Її голосу відгукнулися сурми на пагорбах, і неначе блискавка осяяла становиська — то спалахнула синім вогнем магтанова сталь мечів.

Атака була такою лютою, що орків просто рознесли на шмаття. Нарготрондська кіннота вирвалася далеко вперед, добиваючи втікачів. За ними рушили піші. З твердині вилетіли кінно княжі лучники. Фіндекано ще раз поглянув на схід і змахнув мечем, вказуючи на північ.

Була мить, коли Астальдо вже повірив в перемогу… Повірив в те, що страшна Твердиня Півночі впаде під натиском його війська.

Вони підійшли до Ангбанду швидким маршем. Тяжкозбройна піхота Гондоліну відстала, але Адани встигали за пішими Ельдар Гітлуму. Галадіни з Бретілю везли на двоколісних візках, запряжених міцними конями, велетенські, окуті залізом тарани, і саме ці тарани рознесли вдрузки браму Ангбанду. Нарготрондці увірвалися в саму Чорну Твердиню… і тут з численних гірських схронів полізло стільки орочої нечисті, що Фіндекано змушений був відійти від мурів.

Астальдо зрозумів, що Гвіндор зі своїми Ельдар потрапив у пастку… Князь знову змусив себе не думати про загиблих, не оплакувати їх… Гельмир, Гвіндор, милі друзі дитинства… Ми протримаємося… Ми помстимося…

Та поки що він відступав…

Бретільці, котрі таранили браму, полягли майже всі… Загинув і князь галадинів Галдір, вже під час відступу… Гуріну з Гуором щастило — вони згуртували своїх воїнів і відступали в бойовім шику. І так само відходили Ельдар, відстрілюючись з луків.

Фіндекано втратив коня — його Моретінде зостався під мурами Ангбанду. Він йшов пішим — на коней саджали поранених. Князь Гітлуму ще сподівався — і сподівання не підвели його: ранком шостого дня битви, і на другий день відступу, нарешті підійшла піхота Туракано.

Турондо бився люто — його меч косив ворога, немов траву. Він прорубався крізь лави орків туди, де маяв на вітрі княжий стяг Гітлуму. Гітлумці зустріли підмогу бойовим кличем і дух їхній знову піднявся до небес.

Фіндекано побачив брата, і сльози виступили у нього на очах. Турондо кинувся йому в обійми, але бій був таким запеклим, що обидва князя стали спина до спини, відбиваючись від тварей. Гурін з Гуором пробилися до них, і князь Гондоліну привітав братів немов давніх друзів.

Обидва війська з’єдналися і зайняли кругову оборону. Фіндекано нарешті зміг передихнути — орків, які оточили гітлумців, було понищено до ноги. Вдалині, з південного боку ще виднілися орочі лави: тварі намагалися відрізати війську Ельдар та Аданів шлях до відступу. І тут просто перед собою Астальдо побачив вершника в багряному плащі з зорею Феанаро.

Морнемир, вістовий Руссандола, хитався в сідлі. Три стріли стриміли з його грудей. Не чорні, орочі — легкі стріли вастакської кінноти. Окривавленою рукою він добув зі шкіряної торбинки клаптик тканини, на якому не чорнилом, але багряною вологою були виведені тенгви Феанаро.

— Морнемире! — крикнув Фіндекано, — що сталося? Де твій князь?

— Ще живий, — прошепотів Ельда, — Вастаки… Але ми йдемо…

Морнемир поволі сповз з коня, і Фіндекано, нахилившись, взяв з його руки білий клаптик.

«Оtorno, пробач… Ульдор, князь Вастаків, зрадив нас, я змушений був прорубуватись через його лави… Тепер ці кривоприсяжці у мене в тилу, але ми відірвалися від них і йдемо вперед. Люди князя Бора зосталися при мені, рівно як і Наугрім. Тримайся, благаю… Маедрос»

Близько третьої пополудні в тилу орочої зграї заревіли роги Гімрінгу, і Фіндекано ще раз повірив в перемогу. Тепер орки з оточуючих стали оточеними, і гітлумці та воїни Маедроса поволі зближувались, стискаючи страшні кліщі згуби і погибелі для лихої сили.

Фіндекано вже бачив стяг Майтімо, стяг з зорею Феанаро і посміхнувся цьому стягові, ніби побачив лице свого побратима. Та тут гомін пронісся межи його воїнами:

— Тіrа, Ельдар!

— Дивіться, Люди! Дивіться ліворуч!

Від Ангбанду мчали вовчі вершники. Їх було не так уже й багато — останнє, що зміг виригнути Ангбанд. Але за ними крокували балроги — Фіндекано нарахував шістьох. А за балрогами поспішав, перевалюючись на лапах велетенський loce, дракон … Ще кілька ящерів, менших за нього, спритно бігли вперед.

Дракони врізалися просто поміж двома воїнствами, дихаючи вогнем, випалюючи все довкола… Але Фіндекано не було коли дивитися в той бік — балроги насувалися просто на його лави.

— До мене, Ельдар і Адани! Стояти! Не бійтеся тьми!

Військо гітлумців та гондолінців теж розрізало навпіл. Фіндекано бачив, як друга половина гуртується біля стягу Туракано. Туди потрапили й Гурін з Гуором та їхні Адани. Біля Астальдо зосталася його дружина з Ейтель-Сіріону та наближені…

Страшним був цей останній бій, бій приречених. Фіндекано мав лише одне сподівання, що Майтімо таки прорветься до нього. Астальдо встиг помітити, що Наугрім Азаггала зуміли зупинити драконів завдяки своєму надміцному озброєнню, якому не надто шкодив навіть вогонь. Однак, зберігаючи еstel, Великий Князь Нолдор бився так, неначе вже загинув, не шкодуючи hrоа, дбаючи лише про честь.

Його найближчі, милі його серцю, помирали поруч, бо їхні душі палали тією самою гордістю Нолдор, за яку їх було і проклято Богами. Помирали без слів докору, намагаючись усміхнутись останньої миті… Лучники осипали балрогів стрілами, піхотинці метали в тварей списи, підібрані тут таки, на бранному полі… З четвірки тілоохоронців біля Фіндекано зостався лише Алмареа, а поруч з ним натягувала лук його кохана Ейлінель.

Вже не було Синьагіла — лучник та його подруга Ласселанте зосталися під мурами Ангбанду… Вже вирушив до Мандосу Елеммакіл, котрий зійшов кров’ю від численних ран. Вже загинув Мірімон, намагаючись захистити свого князя від балрога, який підступав все ближче, а жона Мірімона полягла ще раніше… Ось не стало Еркассе, ще одного друга дитинства, котрий прибув свого часу з Віньямару, щоб прийняти участь в битві… Перед очима Фіндекано загинула цілителька Лаурендіе та її meldo Таурохтар — цій гідній парі Пробуджених вдалося розвоплотити одного з барлогів коштом власного життя.

Астальдо не побачив, коли не стало Ейлінель, він це почув. Скорботним криком озвалася сурма Алмареа, і ще запекліше почав битися сурмач. Та біля князя зосталося лише троє — він, Ант Доронінг та Еленандар, котрий увіткнув списа з корогвою в землю і бився поруч з такою люттю, що його жахалися навіть ngaurі.

Просто на Фіндекано йшов Валарауко, котрий виріжнявся від позосталих навіть не більшим зростом — могутністю, яку одразу відчув Ельда. Це був Мая в образі балрога, той самий, що понівечив Феанаро, та полонив Майтімо. Астальдо згадав і ім’я — Готмог…

Ельда перекинув меча в лівицю і підхопив чийогось списа…

В його розумі чітко прозвучала пропозиція здатися, і Фіндекано тут таки закрив аvanire, обрубавши зв’язок. Він крутився довкола Валарауко, і бив, бив то мечем, то списом, бив по ногах, а Готмог люто вимахував то булавою, то бичем, не в силах покласти край цьому смертоносному танку. Зрештою, на допомогу начільнику балрогів поспішив останній його підлеглий: решта бо перетворилася на вогняні стовпи і розсипалась попелом.

Страшною ціною було знищено жахливих воїнів Ангбанду — княжої дружини вже не існувало. Біля стягу, що повівав на списі, непорушно лежав Еленандар, котрий загинув останнім.

Фіндекано пізно помітив другу тварь, але замість очікуваного смертоносного удару, балрог обвив його тіло своїм батогом, притиснувши руки до тулуба. Астальдо пручався, намагаючись видертися з пут, а Готмог, перепочивши трохи, дивився на нього з насмішкою в червоних очицях.

Зрештою, Фіндекано застиг на місці. Готмог навис над ним, дивлячись просто в почорніле від пилу лице.

— Це ти — Астальдо, — сказав, — гарний буде дарунок повелителю.

Сині грозові очі дивилися крізь Валарауко — в безодню.

— Тебе-то рятувати ніхто не прийде… Твого однорукого приятеля наші люди нині порубають на шмаття. А може захоплять живцем — знакомита буде розвага.

Цієї миті Фіндекано з жахом зрозумів, що тварь таки права, що Майтімо, якщо не загине, все одно потрапить їм до рук, кинувшись його рятувати навіть опісля розгрому… І він відчайдушно рвонувся, прагнучи погибелі, бажаючи її…

Готмог розреготався, спостерігаючи за його зусиллями, але тут, просто з-під ніг другого балрога підвівся на коліна зранений Ант Доронінг і всадив тварі в лапу по руків’я ніж магтанової сталі.

Балрог завив від болю і змахнув булавою, добиваючи Анта. Цієї ж миті Фіндекано вислизнув з послаблих пут, підхопив свого меча і вгородив його Готмогу в живіт.

Валарауко, засліплений болем і злобою, забув про суворий наказ від свого пана — привести до Ангбанду живцем князя Ельфів на прізвисько Астальдо. З усієї сили він обрушив булаву на воїна в сяючому шоломі, нівечачи його тіло, але давши волю духу.

Білий вогонь спалахнув над побойовиськом, покидаючи hrоа, а Готмог, зрозумівши, що Ельда є нині вільним, вив від люті і все бив булавою непорушну оболонку. Тоді зірвав зі списа блакитний стяг зі срібними зорями і втоптав його в калюжу крові загиблого воїна.

А Фіндекано вже стояв на прямій дорозі на Захід, повитій туманом, але не поспішав рушати… Дух його обернувся і злинув над полем битви, промайнув над військом Гондоліну, котре потроху відходило на південь, і, за страхітливим попелищем, яким пройшли дракони, побачив, як відчайдушно намагається вирватися з оточення Вастаків-зрадників, котрі таки наздогнали Маедросове військо, кіннота Феанаріонів. І як рветься не назад, до рятунку, а вперед, до погибелі, рудоволосий Ельда, котрий замість бойового гасла вигукує його еpesse:

— Астальдо! Мій Астальдо!

І теплий вітерець, торкнувшись його розпаленого обличчя, прошепотів знайомим голосом:

— Живи, Майтімо… Прошу тебе… Живи…

— Нельо! — крикнула вершниця в залляній кров’ю кольчузі, - Нельо, повертаємо… Ти його вже не врятуєш! Нельо! Рятуй хоча б братів!

Тоді Маедрос Високий, кусаючи вуста повернув коня, промовивши стиха:

— Він загинув… Загинув…

І вітерець знову озвався голосом побратима:

— Живи, Майтімо, милий…

А потім був тільки туман, в якому зник білий вогник відважного духу.

Відвага його була подібна до вогню, а стійкість — до скелі; був він мудрим, голос його був прекрасним, а руки — вмілими; любив він честь та справедливість, і ставився по-доброму до всіх Ельфів та Людей, ненавидів же самого лише Моргота; не шукав він для себе ні багатства, ні влади, ні слави, та у винагороду отримав тільки смерть». Дж. Р.Р. Толкієн.