Литагент «Фолио»3ae616f4-1380-11e2-86b3-b737ee03444a Марина та Сергій Дяченки «Варан» Фоліо Харків 2008 978-966-03-4111-1

Марина та Сергій Дяченки

Варан

Частина перша

Розділ перший

Франта привезли в поштовім човні. Серед мішків і ящиків старого Макія пасажир мав недоладний вигляд – смішний куценький плащ поверх чепурного світлого костюма, над головою перетинчаста штука, дуже схожа на парасоль (коли човен наблизився, Варан упевнився, що це таки парасоль, але не від сонця, а від дощу. З такими цяцьками ходять лише верхні: приймальник із гірської пристані, приміром, у міжсезоння смішить усеньке селище своїм картатим парасолем з мереживом).

Був тихий сірий ранок. Б'ючись по воді, кожна краплина дощу підлітала дзвінким стовпцем, наче хотіла вернутися в небо, і через те море здавалось кошлатим. Широка, майже квадратова плоскодонка ляскала по морю лопатями бортових коліс. Старий Макій крутив педалі; поштареве пихтіння й кректання лунало далеко над водою. Пасажир без діла сидів на кормі.

– По-ошта! – урочисто вигукнув Макій, хоча нікого, крім Варана, на пристані не було. – Добрі люди, прийміть уклін від близьких ваших і далеких, за добрі новини благословіть Імператора, за лихі прокляніть Шуу! По-ошта!

Голос у старого був не те щоб приємний, проте розложистий. Варан помітив, як чужинець під парасолем морщиться, явно борючись із бажанням заткнути вуха. Ще подумає, що Макій напоказ горло дере!

Варанові нараз стало прикро за старого поштаря. Макій нікому не кланявся, але шанував раз і назавжди заведений порядок і бороду розчісував надвоє навіть тоді, коли доводилося тижнями хилитатись у відкритому морі. Якби довкола не було ні душі, Макій однаково вигукнув би звичайне привітання поштового цеху, але ж не станеш пояснювати це молодому дженджикові, що розлігся на кормі з поблажливим осміхом…

Човен причалив.

– Здоров, дядьку Макію.

– Привіт, Вараську. Того, кхе…

Неприродно закашлявшись, Макій обернувся до пасажира:

– Прибули, той, ваша милосте.

Милість склав парасоль, кисло всміхнувся і, балансуючи в хиткій плоскодонці, звівся на ноги.

Милості було з вигляду років вісімнадцять. Безбарвне м'яке волосся, неймовірно довге – до пліч, мабуть, – стирчало з-під низько насунутого каптура. Тонкі губи за кольором не різнилися від блідих щік; найяскравішою плямою на обличчі прибульця був ніс – яскраво-червоний, розпухлий від нежиті, з нервово тремтючими ніздрями.

– Гості до вас, – Макій скоса подивився на Варана. – Точніше, не гості, а… той, горні.

Поштар почувався, очевидно, ніяково. Пасажир його був одягнений і споряджений як важлива особа, але подобав на застудженого шмаркача й держався без належної гідності – ось, видерся на кам'яний причал, не дожидаючи, поки висунуть трап… І то, коли ти насправді горні – чому не подорожуєш верхами?

Ставши на землю, чужинець перше послизнувся й мало не впав:

– Ой… Добридень, пане. Я до вас із дорученням від Імператора.

Сказано було просто й буденно.

– До мене? – похлинувся Варан.

– До вашого князя, – прибулець знову підсковзнувся на рівноті, незграбно змахнув руками, намагаючись утримати рівновагу. – Туди, – й невизначено тицьнув пальцем у перетинчастий спід свого парасоля.

Макій кинув на причал два пузирі з поштою – для селищних і для верхніх. Махнув Варанові рукою: я, мовляв, свою роботу зробив. Сів на педалі, різко крутонув назад, так що вода коло пристані закипіла. Човен відійшов од берега, лишаючи виразний слід на воді.

– Мені, либонь, треба пред'явити вірчі грамоти? – спитав чужинець і невпевнено чхнув.

Макіїв човен поволі завертав за ріг – до рудокопів, на Маленьку. Варан закинув на плечі обидва пузирі; мішки були легкі, перед сезоном люди мають важливішу роботу, як на мушлі ножичком дрябати, однак Варан зігнувся під ношею і напружено засопів: хай прибулець бачить, що йому важко. Що він працює обіруч. І нести дерев'яну скриньку, що самотою стоїть посеред причалу, окрім власника – нема кому.

Чужинець, загаявшись, узяв скриньку за шкіряну ручку. Підняв легко; таж вона порожня, подумав Варан, чомусь дратуючись. Про людське око тягає з собою хазяйську дерев'яну скриньку, аби тільки його мали за велике цабе. Або продати наміряється. Або взагалі вкрав десь. А всі його балачки про доручення Імператора – брехня, ба навіть гірше – наклеп і єресь…

– Може, мені все-таки пред'явити грамоти? – наполегливіше спитав чужинець.

– Ходімо, горні, – сказав Варан. – Кому треба – пред'явите.

І не озираючись, звикло стрибаючи з каменя на камінь, рушив до берега. Мішки з поштою тихенько дзвякали й поколювали спину.

Чужинець відстав. На стежці під дашком Варану довелося дожидати його, скинувши пакунки додолу. Панок не раз і не два спіткнувся, пірнувши по коліно у воду; парасоль він урешті закрив і поклав під пахву. Утямив-таки: рибка парасольки не потребує… А може, просто сил не стало мучитись зі скринькою та парасолем одночасно.

Варан сподівався шмарклів і прокльонів і неабияк здивувався, розгледівши на виду в панка усмішку. Шмарклів, щоправда, також не бракувало: приходько знай чхав, витираючи носа розмоклою мереживною хусточкою.

– Мокро у вас, – весело сказав прибулець. – Мабуть, сезону ждете?

– Атож…

– А де народ? Безлюдно якось, на пристані нікого, і на березі…

Варан хотів сказати, що, позаяк милість не попередила про візит зарані, то й сурмачів із волинарями запросити забули. Але змовчав. Хто його зна…

– Донні сіють… Ковчег латають… Самі ж кажете, сезону ждемо, ото й ситухи вчора від берега повіялись, а значить, скоро забулькотить…

Чому я так багато говорю, незадоволено подумав Варан. Хто я йому – староста, здавати звіт? А, до речі, ще спитати б, чи на місці староста, чи не поперся зрання сітки на своєму полі класти… Батько казав – усі найкращі сітки сам загріб, сволота.

– Це… добре, – сказав панок. Було чути, що він засапався.

– Що доброго, га? – не дуже поштиво відказав Варан. Тепер вони йшли сухою терасою під камінним дашком, Варан попереду, прибулий – позаду. Тераса вилася по краю скелі, колами, все вище. Мішки кололи спину: що ж вони, холера, нічого м'якенького в пузир не підклали?!

– Добре… що сезон… так скоро, – сказав невидний за спиною панок. – Не уявляю… як ви тут і живете…

Варан скривив страшну пику, за що не раз діставав на горіхи від батька. Але ж тепер однаково ніхто не бачить.

– Добре живемо… Репс жуємо, рибу смажимо. Витребеньки клеїмо з мушель… Сезон згадуємо. До наступного сезону.

– Повільніше, – сказав приїжджий. – Дихати важко. Але ж він точно горні з діда-прадіда, подумав Варан.

Тут не можна вдати. І народився, видко, нагорі… Тому й мокро в нас, і погано, і дихати, бач, немає чим.

– Скоро дістанемося, – пообіцяв пом'якшавши. – Он, димки мріють…

Селище здалеку здавалося осілою на землю хмариною. Стелився по землі дим, і здіймалася пара над пласкими кам'яними дахами. Тягнучи за собою, мов хвіст, заслаблого панка, Варан рушив просто до старостового дому.

– Карпе, агов, Карпе! Пошта прийшла, і ще маю справу…

– Пошту поклади під дверима, а справи нехай зачекають, – відповів сиплий голос. – Дверей не відчиняй, чуєш: сухо в мене. Потім справи.

Але перш ніж Варан устиг щось промовити у відповідь, приїжджий відсунув його з дороги й штовхнув просмолені двері.

– Я сказав – не відчиняти! – гаркнув староста. – Ну ти в мене дістанеш, погань!

Варан не добрав нічого кращого, як ступити всередину слідом за чужинцем.

У старости й справді було сухо. Зі стелі звисали набряклі соляні мішечки – з тих, що всотують пару із повітря, як губка – воду. Підлогу вкривав хрусткий шар рожевої та голубої солі; сам Карпо, у домотканій одежі, сидів перед вогнищем зі смачним полумиском на колінах. Не риба, як міг розгледіти Варан. І не репс.

Ковтнув слину.

– Перепрошую, – мовив панок, випрямляючись і стаючи схожим на справжнього пана. – Я прибув на Кругле Ікло з Імператорським дорученням для вашого князя… Готовий пред'явити вірчі грамоти.

Карпо, треба віддати йому належне, не похлинувся овочевим рагу (а в мисці було саме рагу!). Змірявши оком чужинця, мигцем глянувши на Варана (той здогадався щільно зачинити двері за прибульцем), староста обережно поставив полумисок на низький камінний столик. Нахилив голову, ставши напрочуд схожим на рибу-горбуньку:

– Прошу.

Варан переступив з ноги на ногу. Сіль під чоботами хруснула басовито, волого, невдоволено, та це ще півлиха: навколо мокрих черевиків прибульця коштовний соляний килим не тільки наситився, але став підтавати.

Чужинець нахилився над своєю скринькою (різьблена скриня з суцільного дерева! Варан бачив, яким поглядом староста зирнув на штучку: хто-хто, а Карпо на цьому знається). Відкинув віко; скриня не була порожня, як гадалося Варану. Вона була повна тонких згортків паперу. Сухих хрустких згортків, так що вміст скрині був, либонь, дорожчим за оболонку…

І як це його в дорозі не пограбували, здивувався Варан.

– Мої документи…

Чужинець розгорнув щось на долоні.

Варан сахнувся. Над розгорнутим аркушем зайнялося райдужне сяйво; злегка потріскуючи, замерехтіли іскорки. Староста витріщив очі, несвідомим рухом приклав два пальці до губ, відганяючи Шуу та її поплічників.

– Вивчіть уважно, – сказав прибулець, і Варанові здалося, що в його голосі бринить знущання. Авжеж, тицьнув провінційних щурів носом у справжню Імператорську печатку…

Староста, до його честі, опанував себе майже одразу.

Не хапаючись піднявся; віддав офіційний уклін – не вище, але й не нижче, ніж годиться. Витягнув шию, вивчаючи документ пильніше; поважно кивнув:

– Ласкаво просимо на Кругле Ікло, горні Лереала…ру… руун. Якого кшталту послуги ви бажали б мати, е-е, від місцевої влади?

Варан став навшпиньки. Роздивився на папері барвисте сяйливе поле, на ньому – опукле, наче живе, обличчя чужинця-горні – без каптура, з сухим волоссям і не розбухлим здоровим носом, засмагле й гостре, аж суворе. Літери не встиг прочитати.

– Тільки одну послугу, – чужинець із кумедним довгим іменем згорнув аркуш, загасивши таким робом сяйво. – Доправте мене нагору негайно. Бажано прямо зараз.

– А-а, – староста пирхнув, прочищаючи сипле горло. – Е-е, горні… Не знаю, чи є сьогодні транспорт… Ти! – він рвучко повернувся до Варана. – Батя сьогодні воду відправляє?

– Учора відправляв, – буркнув Варан, не бажаючи, втім, відверто грубіянити. – А сьогодні в нього гвинт недокручений.

– Нехай докрутить гвинта, – ласкаво сказав староста. – Бачиш – горні поспішає, не хоче горні з нами, оселедцями, мокнути… Значить, біжи до баті, хай накручує гвинт і хай доправляє горні. Печатка Імператора – йому що, життя спротивіло?!

Варан мало не захлинувся від обурення. Отак, граючись, зіпхнути свій клопіт на іншого, та ще й Імператора приплутати, бодай тебе Шуу забрала…

– Та як… учора ж літали… а пружина – її ж пускати треба… як же ганяти напівзаведений… А раптом не долетить, упаде, що тоді?

– Батькові, значить, Імператорів наказ – це й не наказ? – лагідно поцікавився староста.

Варан безпомічно глянув на прибульця-горні.

Той стояв у калюжці розталої солі, каптур звисав на спині, волосся, таки насправді уздовжки аж до пліч, прилипло до голови. У спущеній руці – вірча грамота з райдугою всередині.

– Такий у нас народ, – зітхаючи мовив староста. – Лінивий народ і хитрий, наче рогачка, коли для свого поля – зі шкури пнеться, а коли для громади чи оце для держави – тут вам тисяча притичин, стонадцять відмовок – і це, і те… Загір-Одноок, цього нероби батечко, у нас на підіймачі порядкує. Я вам, горні, записочку напишу – нехай вам видадуть попоїсти, попити теплого, одежинку суху, бо ви в піддонні, бачу, нечастий гість… – староста м'яко хихикнув. Пошарудів рукою в ніші столу, витягнув велику тьмяну мушлю, дістав за вухом стило, послинив для чогось, почав дряпати. Звук виходив ледь чутний, але нестерпно гидкий.

Варан ковтнув гірку слину. Марно сперечатися, цей гладкий сом завжди перемагає, сітка найкраща – йому, овочеве рагу в мисці – йому, лобурем назвати, шмаркачем, мерзотником – будьте ласкаві, і не думай у відповідь косо глянути…

– Чого ти зириш? – Здається, староста відчув його погляд похиленою маківкою. – Повитріщайся мені… Оце для батька записка. Що вказано – все сповнити, із громади потім усе відшкодуємо… Ну ж бо, йди собі. Шкурою за горні відповісте, і ти, і батько… Пішов!

Й уклін отому Лереала… як його там? Цього разу низький уклін, нарочито поштивий. Розчахнуті двері, клуби пари… Варан ледве встиг ухилитися, щоб не дістати копняка.

Це щастя Карпові, що Варан ухилився. Потім, звичайно ж, гірко було б… Але домашню ткану сорочку старості довго відпирати довелося б… від крові з розклепаного носа…

– А ти злий, – сказав горні й знову чхнув. – Очима іскри крешеш… А скриньку візьми.

Варан – що робити – узявся за шкіряну ручку дерев'яного вмістища скарбів. Виявилося, що скринька не така легка, як перше гадалося; насправді вона була важча за обидва мішки з поштою, що мокли тут-таки, під ґанком.

– Куди йдемо? – поцікавився шмаркатий горні.

Та щоб тобі у Шуу в дулі застрягти, мовчки побажав йому Варан. І так само мовчки мотнув головою, указуючи напрям.

* * *

Коли Варанові було чотирнадцять років – три сезони тому, він мало не подався із плотогонами.

Вони приходили зазвичай у перший місяць осені, коли будь-який злидень у піддонні такий багатий, як король, коли всім терміново потрібні нові одвірки, нові човни, припаси, смола, деревина. Звичайно їх помічали на видноколі за день до прибуття – в осерді велетенського плоту височіло колесо з людьми, що бігли в ньому, величезні лопаті піднімалися й опускалися, збурюючи воду, але пліт посувався, мов п'яна черепаха, – такий важкий був, багатоярусний, здіймався над водою і глибоко занурювався в воду, і вся страшна його вага була – деревина з далеких країв, біла й жовта, тверда і м'яка, майже не підвладна гниттю, пахуча свіжа деревина.

Якби був у міжсезоння вітер – напевно, ставили б вітрило. Але сезон минув, і з ним уляглися вітри, і легенькі забавки заможних горні – човни з барвистими вітрилами – притулилися десь у печерах верхнього світу… Плотогони рухалися без поспіху і правили ціну поважно, усі були жилаві, з білими й жовтими обличчями, з бородавками-скіпками, наче нашвидкуруч вирізьблені з дерева. Кожен мав за паском кривий кинджал, а дехто – меч або арбалет за спиною: плотогону є що втрачати. Вони ходять по морях верхи на купі грошей – не дивина, що мисливців за плотами набагато більше, аніж лісорубів. Кожен охочий посісти чужий пліт – і повзти черепашачим ходом від острова до острова, поки пліт не розкисне, а гаманець – не розпухне, наче пузир…

Іноді дерево, виставлене на продаж, бувало омите кров'ю. Марновірні не хотіли брати; плотогони ощирялися: не треба. Інший хто візьме. Що тобі та іржа: висхне й осиплеться, в огні згорить – не помітиш, дощем змиє – і не стане її…

А одного разу біля Круглого Ікла став на торговицю величезний пліт із зміненими власниками. Натовп горлорізів, один страшніший за одного, серед них і занепалі горні, і піддонці, і білі, мов лід, чужоземці – страшні на вид, у рубцях. Чистого дерева у в'язанках майже не лишилося – а плотогонів не зосталося нікого, відомо, що вони в полон не здаються. Нічого доброго їм у полоні не буде.

Першого дня селище, вражене, не вийшло торгувати. Виставили варту, набили єдину гармату, послали нагору, князеві, благання про захист. Відповідь прийшла негайно: з'ясувати достеменно заміри крамарів. Якщо вони насправді деревину продають – нащо здіймати галас? Залога на верховині мала, а турбувати Імператора, висилати патруль – чи готові піддонці гідно відповісти, коли виклик виявиться хибним?

Виникли сумніви. Хтось кричав – криваву деревину не беріть! Нічого путнього з неї вам не буде. Убивцям свої гроші віддасте – будете з ними в змові, мертві плотогони не подарують, та й безсоромно це, люди, подумайте…

Варанів батько стояв посеред квадратової селищної площі, уперши руки в боки, а навколо нього стрибав, натужувався сусіда Соля:

– А що як не буде інших цього року? А коли не буде більше деревини, лише оця? Чим будеш топити – волоссям своїм? Бородою?

Варанів батько ворушив жовнами, проте не зрушив із місця й нічого у відповідь не кричав. Третього дня піддонці помалу, по одному потягли до берега – на торги. Ховали очі; деревина виявилася на диво дешева, брали потроху, весь берег загородили пірамідами колод, тільки батько Варана не взяв ні скіпки.

За тиждень пірати пішли на добряче підталому плоті.

Інших у цьому сезоні не було, хоч як сподівалися. Десь серед осені у Варана в домі не стало чим топити; батько купував сушняк нагорі – сухі водорості, якими звичайно розтоплювали наймокріше, найбільш неподатливе дерево. Сушняк коштував дорого і згоряв умить.

У домі було вогко й холодно. Малеча плакала; батько спалив у вогнищі човен. Усе, що було в хаті дерев'яного, одне по одному пішло в пічку.

На початку зими хтось підкинув під двері купу полін. Усі вони виявилися чистими, світлими, теплими; тринадцятирічний Варан було довго сидів, колихаючи одне полінце, розглядаючи візерунки, вдихаючи незвичний запах…

Тоді Баранова мати, яка не казала батькові ні слова від самих згадуваних із сумом торгів, кінець кінцем здобулася на мову.

– Візьми, – сказала вона.

І він узяв. Не залишив дерево мокнути під дощем, як намірявся спочатку.

Усю зиму сусіди потайки їм допомагали – хто полінце, хто десять, хто купу. І всю зиму батько мовчки приймав їхню запомогу.

Сильно змінився відтоді. Багато пив. На Варана іноді зривався, бив, чого раніше ніколи не було…

Добре хоч дівчаток не зачіпав.

І Варан вирішив податися у світи; ночами йому снилися деревні прожилки. Він уявляв краї, де дерева ростуть не просто вище за людину – до неба; мабуть, під ними можна навіть ховатись від дощу. Йому снився ліс – таким, як про нього розповідали давним-давно справжні плотогони, – жилаві, у скіпках-бородавках; показували на зрубі річні кільця, і Варану сам по собі відкривався рот: це дерево втричі старше за нього? А це – вдесятеро?

У його сні пахло смолою і листям. Удома пахло димом і сирою рибою, батько сидів на кам'янім ослоні, похмурий і п'яний, і, хапаючись за штани, малеча клянчила солоденького… Тільки де його дістанеш, солоденького, коли все, що заробили в сезон, спустили на дорожезний жаркий сушняк?

Варан вирішив утекти з дому.

У сезон його рішучість не тільки не вивітрилася, але навіть зміцніла – навмисне вишукував приїжджих і, продаючи вкриті лаком витребеньки з мушель, заводив розмову про далекі краї. Розповідали залюбки – і про ліси, і про залиті травою степи, і про засніжені пустелі. Про країни, де все життя можна вештатися дорогами й ні разу не замочити ніг; про країни, де немає гір, але є глибокі яруги. Про країни, де живуть люди з золотою шкірою. Про країни, де каміння дихає, а річки розмовляють…

Плотогони прийшли пізно, у кінці першого місяця осені. Варан найнявся помагати на розвантажуванні – хоч був він іще хлопчак, але сильний і вправний. Його поставили рубати сучки – він працював чисто й весело, як майстер у цирульні для горні; за кілька днів до відплиття плоту Варан дістався до капітана й попросився в помічники.

– Фу! – відмовив капітан і зморщив носа. – Та скільки ти важиш? Будеш повзати в колесі, як муха по стелі!

І додав, бачачи Варанове нерозуміння:

– Мені тут не юнги потрібні й не сучкоруби, а крутильники в колесі, щоб ступали тижнями й не скиглили… А ти з твоєю вагою – зайвий рот!

Варан заприсягнувся, що почепить на спину мішок із камінням і ходитиме в колесі з додатковим тягарем – а собі подумав, що, діставшись до берегів, де ростуть ліси, можна просто втекти, та й по всьому. Капітан усміхнувся й подумав, що хлопчисько може думати будь-що і що його треба продати з вигодою де-небудь у вільних водах, на самій околиці Імперії.

Уночі напередодні відплиття Варан потайки перебрався на пліт, і на світанку другого дня вони відпливли – продавати деревину, а потім (дуже скоро, як гадалося Варану) в далекі землі, в ліси, на край світу.

На другий ранок плавання Варан уже не був настроєний так радісно. Після нічного вартування терпли ноги й плечі і розривалися груди, а порція води виявилася такою мізерною, що доводилося злизувати дощові цівочки, що стікали по обличчю. Варан навіть не злякався, коли за кілька годин після світанку на обрії з'явився човен на веслах, набагато швидший, аніж пліт. У човні сиділи Варанів батько, староста й смаглий чорнявий горні – представник, як виявилося, самого круглоіклівського князя.

На перемовинах трійці з капітаном Варана не було. Про що говорилося, так і не дізнався. Батько звелів йому стрибати до човна, і він стрибнув, і одразу сів веслувати.

Усю дорогу до дому – майже день у путі – не промовлено ні слова. Варан ждав будь-чого – ременя, палиць, ув'язнення в кам'яному підвалі з водою й пекучими медузами…

Нічого не було. Мати посхлипувала, але слова докірливого не сказала. А батько з того дня дивним чином віджив – наче прокинувся. Покинув пити, возився з малими, навчаючи їх грамоті, співав на весіллях – можна сказати, стало все, як було перше…

Ось тільки ліси, що застували небо, і перехрещені далекі шляхи – прожилки на деревині – іноді снилися Варану, особливо восени, коли запах осінніх плотів стояв над мокрим берегом, і волога блискуча кора здавалася живою, погладь її – інстинктивно сіпнеться…

* * *

Батька не було вдома. Малих теж не було – мати забрала з собою в поле. Усередині присадкуватої кам'яної будівлі панувала вогкість, хіба що згори не крапало, і за це дяка Імператору.

Перш за все Варан знайшов трохи сушняку у сховку (останні запаси перед початком сезону!) і запалив вогнище. Засичали сирі дрова.

…Райдужне сяйво. Таке саме, тільки незрівнянно тьмяніше, сіється від великих грошових пластинок. Королівські маги кладуть на гроші печатку, яку нікому на землі й воді неспромога підробити. Варан багато разів чував і від батька, і від плотогонів, і від крамарів, ба й від рудокопів на Маленькій: Імперія стоїть не на вістрях мечів, не на крилах летючої королівської гвардії, не на волі сивих підземних магів – а на легких пластинках імператорських грошей. Грошей, що не горять у вогні й не тонуть у воді, що їм довіряють і піддонець, і горні, грошей, що випромінюють райдужне сяйво…

Там, у підземеллях імперської столиці, сиві маги сидять за довгим столом, і біля ніжок їхніх різьблених крісел лежать, звинувшись, їхні власні лускаті хвости. Кажуть, раз на сім років маг скидає хвіст, наче ящірка, і тоді може ненадовго вийти на поверхню, показати себе людям, з'явитися на прийом до Імператора… А хвіст потім виварюють у бронзовому казані й готують узвар, що подовжує життя на сім років, рівно на сім, ані на мить менше…

Отже, застуджений чужинець не так давно спускався в підземелля до магів… Чи вірчу грамоту йому дали вже готову? Хто він у такому разі? І чому подорожує низом?

– Ви б сіли, горні, – промурмотів Варан, удаючи, що пильно порається коло вогнища.

Гість не відповів. Варан повернувся.

Горні тупцював посеред кімнати, роззираючись із бридливим здивуванням. Сісти? – читалося в цьому погляді. Куди? Зацвілі стіни, вогка камінна лава вздовж стіни, купки солі по кутках, портрет Імператора – точніше, темна дошка з обрисами людської голови, а внизу написано, що це Його раторська Вели Спа (напис був такий само старий і вицвілий, як і портрет, і прочитати його до кінця ще нікому не вдавалося).

Варан уп'явся на вогонь. Говорити не хотілося, та й не треба було говорити. Заради офіційного й повноважного шмаркача батько пустить гвинт із половинним завантаженням, а значить, утратить два дні торгівлі перед самим сезоном. Згори кричать – води, давай іще води, резервуари не повні… Знизу кричать – податок, давай грошей, гвинт належить громаді, а вода належить Імператорові, як і все, що приходить із неба… Малеча буде давитись рибою й випрохувати морської капусти, але почнеться сезон, і про скарги забудеться. У сезон ніхто не хворіє, ніхто не скиглить, у сезон навіть цілуються рідко – не до того. Швидше б сезон…

– А на Осинім Носі, – сказав горні за його спиною, – розікласти вогонь завжди пропонують гостеві.

– Чому? – спитав Варан просто щоб не здатися зухвалим.

– Ти не знаєш? – щиро здивувався гість. І тут же похопився, наче все про Варана згадавши: – А-а-а…

Куди там нам, подумав Варан. Сиру рибу жеремо, плювком умиваємось, рукавом підтираємось. Провінціали. Дикуни.

– На Осиному Носі, – після паузи мовив горні, – багато традицій з материка… А на материку досі вірять у того самого бурлаку – Пічника… Його ще називають Блукаюча Іскра. Вірять, що в домі, де він розкладе вогнище… знаєш, що буває? Не знаєш… Посунься.

По-панібратськи відіпхнувши Варана, гість присів поряд навпочіпки, простягнув руки до вогню:

– Оце так… Яке же ви тут одяг сушите?

– У нас не змокає, – миркнув Варан.

Горні торкнув рукав його куртки:

– Ага… Як із крилами вода, – і чомусь засміявся.

– Це ситуха, я сам добув, – сказав Варан, якому гостів сміх здався прикрим.

– Зайвої нема?

– Що?

– Ну, як там староста казав: гаряче питво… Сухий одяг…

– Староста казав – то хай сам і дає! – вигукнув Варан і зараз же пошкодував через свою гарячковість. Додав на тон нижче: – Немає зайвої. Нічого нема. Сезон от-от. Усе витратили. У мене дві сестри малі. Поле маленьке. Є риба солона, і води скип'ятити можу. Усе.

– Давай води, – наполегливо зажадав горні. – Давай рибу. Маєш хліб?

– Репс…

– Давай репс. І ще… ковдри не маєте? Просто сухої ковдри з пуху або з шерсті…

І не дожидаючи, поки Варан погодиться, узявся роздягатись. З насолодою скинув на підлогу куций плащик, зняв мокру куртку, сопучи, стягнув дивного крою сорочку, широку, на поворозках… Варан думав, що тут уже роздягання скінчиться – але горні, анітрохи не соромлячись, зняв штани й розв'язав підштанки, і Варан, ховаючи очі, швидше простягнув йому ткану ковдру.

– Ти чого? – горні наче щойно зауважив темно-червоний рум'янець на Варановім виду. – Ой… Даруй, коли чим образив, у кожного, знаєш, свої звичаї… Я думав, розтану в цій мокротечі. – Він гидливо штурхнув ногою жмут дорогого костюма. – Дай-но хутчій кип'яточку, бо застуджуся по-справжньому, князь, думаю, не зрадіє…

«Мені хіба перед князем відповідати за твої шмарклі», – подумав Варан тужливо.

– Може, є що покласти на лавку? – поцікавився гість.

– Що?

– Ну, підстелити… Шкуру там або другу ковдру. Бо холодно, знаєш, отак сидіти, та й плісняви повно…

Та хто ж тебе звав, скреготнув Варан зубами. Зостався б у старости, у нього сухо… Адже селище за цю сухість платить, і ми з батьком також…

– То цікаво тобі? Про бурлаку, що вогонь запалює? Розповідати?

– На те й дороги, щоби блукати, – миркнув Варан. – А в нас, пане горні, доріг нема. У нас або морем, або вгору… Нема в нас бродяг. Усі свої.

– Суворий ти. – Гість усівся, нарешті, але не на лавку, а на свою скриню. – Коли підіймати мене будемо? Пам'ятаєш, що староста сказав?

Грюкнули двері. Лілька, молодша, вибігла одразу на середину кімнати – і завмерла, уп'явшись очима на довговолосого горні, по шию загорнутого в ковдру:

– A…

– Де мати? – гостро спитав Варан.

– У полі, – писнула Лілька. – Сітки ставить із тітками. Зажадала кріплячок для якорів, і другий ніж, і…

– Тоська де?

– Матері помагає…

– Батя де?

– Пружину крутить… Наполовину вже накрутив, сказав, щоб ти кидав усе і йшов допомагати, затим що…

– Іди скажи батькові, – промовив Варан із тяжким серцем, – нехай іде додому. Скажи, гості в нас. Скажи, треба швидко.

* * *

Батько все зрозумів одразу. Скинув оком на цидулку старости, покосився на райдужне сяйво, що випромінювала розгорнена грамота, зробив незграбний уклін людини, що спину гнути взагалі-то не звикла:

– Хай буде по-вашому, горні. Піднімемо вас, не беріть до серця, звичайним вантажним гвинтом. Збирайтеся…

І сказав уже Варану, неголосно, по-діловому:

– Півзавантаження. Риби для вояків замовляли – три мішки… Значить, шість бурдюків мінус три мішки риби й мінус горні – буде чотири бурдюки… Ворушися.

Варан зрадів із можливості нарешті позбутися причепливого горні. У ніші столу відшукав окуляри – два прокоптілих скельця в грубій металевій оправі. Тісніше затягнув куртку і не прощаючись вискочив із хати.

Ранкова риба плавала тут-таки, у кам'яному басейні, ще жива. Орудуючи сачком, Варан наповнив і зважив три мішки; дощ уперіщив сильніше й змив із нього луску, перш, ніж вантаж було перенесено, мішок по мішку, до гвинтового майданчика.

Пружина гвинта, накручена наполовину, здавалася незвично тонкою. До гаків на кошику вже припасовано два бурдюки; Варан завантажив рибу й потому, ледве вправляючись із дерев'яним візком, перевіз до гвинта від водозбірні ще два важенних пузирі з водою. Він устиг перепочити й пожувати солодкої смоли, перш ніж над краєм майданчика показалася голова горні: чужинець був блідий і задихався. «Еге ж, – подумав Варан не без зловтіхи, – сто сходинок у скелі – і ми вже непритомні…»

– Дихати… нема чим, – простогнав горні й усівся просто на мокрий камінь. Слідом за горні на майданчик піднявся Варанів батько – той був удвічі старший, ніс на одному плечі дерев'яну скриньку, а на другому поштовий мішечок для верхніх, і рівне його дихання не збилось анітрохи.

– Добре, – сказав батько, оглянувши гвинт і поцінувавши Варанову роботу. – Вантажте.

Варан заліз у кошик першим і вмостився біля мішків з іще живою тріпотливою рибою. Батько довго ходив кругом, перевіряв кріплення, зв'язки, погладжуючи пружину, бурмочучи молитву підіймачів і вряди-годи спльовуючи через плече. Дав у руки Варанові причальну линву з трійчастим гаком на кінці:

– Хто сьогодні на варті?

– Лиско.

– Переказуй вітання від мене і перевір, щоб він усе точно записав: рибу, воду, пошту… і… – батько кинув косий погляд на горні, завмерлого біля краю майданчика, наче закам'янілого від споглядання безмежно сірого виднокраю, – і горні хай візьме з рук у руки… Усе. Слава Імператору, лети, синку.

Швидко потріпавши Варана по плечу, батько відійшов до спускача. Зовсім іншим, невиразним голосом покликав чужинця:

– Горні, прошу на зліт.

Варан не подав паничеві руки. Чхаючи й зіслизаючи, той ледве вліз у кіш, пошукав вільного місця, зі страдницьким лицем примостився знову-таки на скриньці. Учепився за край кошика:

– Не перевернемось?

– Із половинним накрутом ідемо, – не втримавшись, зауважив Варан. – Можемо й перекинутися, коли не пощастить. Шуу не спить, – і підморгнув батькові.

– Бодай тобі з такою мовою, – гостро сказав той, беручися за спускач. – 3 Імператором… Раз, два… три!

Спускач вискнув, випускаючи пружину.

Пружина тупо й люто, як глибинна тварина, смиконула на себе ланцюг.

Ланцюг став розкручуватися з котка. Над головами Варана й горні розквітла квітка – прекрасна квітка все більшого пропелера; його було видко всього декілька секунд, а потім він щезнув, перетворившись на сіре, розмите в русі колесо. Невидима сила вдавила Варана в тугі мішки з тремтячою рибою, і майданчик зірвався вниз, малесенька батькова фігурка мелькнула й зникла, у вухах ревнув вітер, якого ніколи не буває під хмарами в міжсезоння…

Ще за секунду нічого не стало видно, навіть горні, що сидів поряд. Повітря стало сірим і мокрим, мов медуза. Варан затримав дихання.

– Це хмари? – гукнув горні, і Варан радше здогадався про його слова, аніж розібрав їх. Дорога крізь хмари була для нього найприкрішою частиною подорожі нагору; казали, що хмари зсередини нагадують царство Шуу, і Варан був готовий із цим погодитись. В'язке, липке, непроникне…

Сіра імла розпалась на клапті. Визирнула синява над головою; хмари зненацька взялися білим, і Варан, замружившись, поліз у нагрудну кишеню по окуляри.

Горні знову щось загукав, незрозуміло, захлинаючись з радості. Гвинт, простромивши шар хмаровиння, вирвався з другого боку. Хмарки блищали, білі, м'які, святково-безпечні, сухі; над головою розтікалася суцільна блакить, посеред якої стояло страшне біле сонце. Варан намагався не повертати голову в його бік.

Звук пропелера змінився. Гвинт утрачав швидкість.

– Гей, де причал? – нервово спитав горні.

«Як ти мені набрид», – подумав Варан.

Великі й малі пропелери гвинта один по одному змінили обриси. Кіш піднявся ще вище й майже завмер; трохи віддалік стриміла біла кам'яна стіна, від стіни тяглися, мов проміння, тонкі дощечки причалів, оплутані припасами, немовби старечі руки жилами. Варан наліг животом на важіль, змінюючи нахил головного пропелера; кіш ізслизнув нижче, підійшовши до дощок майже впритул, і тоді Варан розмахнувся й закинув трійчастий гак на причальну тумбу.

– Де вони там, поснули?!

Від скелі біг чоловік у білій сорочці, горлав і розмахував руками, от-от, здавалось, готовий зірватись у прірву. Пропелер іще обертався, але кошик спустився нижче, ніж треба. Лаючись і згадуючи Шуу, половинну закрутку й проклятущих причальних спаньків, Варан намагався власноруч посадити гвинт на жорстку дужку – але кіш осідав, і нічого не виходило.

– Гей! Тримайся там! Зара', може, перекинемося! – весело гукнув він пасажиру; маленький чоловічок з яєчно-лисою головою в останню мить устиг добігти, закинути дужку й закріпити кошик над святково-білими, осяяними сонцем хмарами внизу.

– Здурів? – накинувся на нього Варан. – Ти так чергуєш, га?

– А якого глиста ти сьогодні піднявся? Чи тебе вчора не було? Учора чи не ти Горюсі молов, що позавтра, мовляв, будеш, ні? А крім тебе, ми ні на кого не чекали…

– Дочекалися, – Варан поправив зсунуті окуляри, перевів дух й озирнувся на пасажира. – У нас… ні, у вас гості. Благородний горні з дорученням від Імператора. Прямцем до князя. От, – і махнув рукою в бік блідого, якось дуже тихого горні.

Причальна дошка посіпувалася, ніби дихала під ногами. Унизу лежали хмари – наче море. Тільки справжнє море сіре й гладеньке, а хмари, коли на них дивитися згори, здаються казковим садом, білою тінню імператорського палацу.

Причальна дошка була крихітною соломинкою на краю великого порту. Над головою нависали широкі пристані; усюди метушилися люди, наче мальки в глибині, – підфарбовували, підтягували, готували до відкриття сезону. За два тижні до причалів, що порожніли всю зиму, прибудуть кораблі з кольоровими вітрилами. Горішні галереї приймуть вершників на криламах, надуті вогнем розписні кулі, та хтозна-яка ще дивовижа припливе чи прилетить із краю світу – порт прийме всіх, хто готовий заплатити імператорськими райдужними грішми…

Варанів пасажир незграбно переліз через край коша. Мимоволі присів, відчувши ненадійність причальної дошки. Не озираючись, рушив до скелі, до входу в портову печеру; ішов, мов справжній горні, не дивлячись під ноги, по ниточці над прірвою. І не вдягаючи, до речі, окулярів – із голим обличчям попростував під сонцем, і чітка чорна тінь, на мить затримавшись на жовтім дереві, сковзалась у провалля, до хмар.

– Що привіз? – буркотливо спитав Лиско. – Тільки рахуймо тепер, бо знаємо ми…

Варан ковтнув образливий натяк. Хіба перша на сьогодні кривда? Схрестив руки, стояв і ждав, поки причальник закінчить поратись.

– Бурдюки з водою – чотири. Повні, так? Гляди мені… Риба, три мішки по мірці… Перезважу на своїх вагах, так і знай. Пошта, це добре… Що за штука?

Лиско вказав на скриньку горні.

– Приїжджого речі.

– Багатенький, – Лиско почухав рідку нерівну бороду. – Ну, бери й тягни.

– Батько переказував вітання і загадав перевірити, як ти в книгу все запишеш.

– Запишу, не бійсь…

Варан не вмів ходити, як ходять горні. Переступав по вузенькому причалу, у серці завмираючи, похитуючись під незвичним вітром – хоч би поруччя вони тут приладнали, чи що… Сонце палило теплу куртку з ситухи, сліпило очі крізь закоптілі скельця окулярів. Хотілося додому, вниз.

Горні дожидався біля входу. Під сонцем його плечі випрямилися, волосся висохло, він стояв, виставивши одну ногу вперед і піднявши підборіддя, наче князь на парадному портреті. Діждався, поки Лиско підійшов ближче; хитнувся вперед і, не замахнувшись, не вимовивши ні слівця, вдарив причальника в щелепу. Лиско ухнув і сів на кам'яну підлогу за два кроки від краю прірви.

– Ти на варті? – спитав горні, знову ставши в позу з парадного портрета, і навіть шмарклі під опухлим носом не могли применшити його статечності.

– Я… – промимрив Лиско, одразу зметикувавши, хто тут головний.

– Відповіси, – сухо пообіцяв горні. Обернувся й пішов углиб скелі, неначе бував тут давніше, наче точно знав, куди треба йти.

Лиско, стогнучи, піднявся. Розмазав кров по підборіддю; підійшов до Варана, зміряв його холодним липким поглядом і, ухнувши, втопив кулаком у лице – Варан не встиг ухилитись. Спалахнули іскри, полетіли зі стелі, мовби підсвічені сонцем дощинки. Варан завважив, що сидить на долівці, як перед тим Лиско, і підлога хитається, мов перевантажений човен.

– Відповіси, – зловісно відказав причальник над самою його головою. – Один бурдюк я з тебе списую, як відшкодування… збитків. І щоб я тебе більше не бачив, щеня!

І підхопивши скриньку, поспішив слідом за горні, на ходу вигукуючи:

– Мій пане, праворуч! Прошу поїсти, перевдягнутися, умитися, адже піддонці – вони піддонці і є…

Варан підняв з підлоги свої окуляри. Витер кров з підборіддя.

Нічого, подумав. Попадешся ти мені в сезон.

* * *

Як завжди, не вистачало дня. Або хоча б години. Ну а вже півгодинки завжди не стає…

Метушилися. Пакували речі, ховали в сухі криївки. Знімали з завіс двері, змащували жиром непотрібні в сезон інструменти, зашивали в мішки, швартували по сараях. Припасали їду на ковчегу; востаннє оглядали поля – чи всюди добре лежить сітка, чи не змиє донна течія перший врожай репсу.

Дощ ослабнув, а потім перестав зовсім. Уперше за міжсезоння.

Діти верещали, бігали по селищу, обіймалися:

– Сонечко, сонечко! Визирни в віконечко!

Небо виразно посвітлішало. Море взялося брижами.

– Хутчій, хутчій!

Варан допоміг матері залізти в човен, посадив малечу одну по одній. Заліз і собі, сів веслувати поруч із батьком.

– Ну, хай Імператор помагає, – уривисто сказав той. – Нумо.

Берег віддалявся. Ковчег ставав усе ближче – кособоке селище на воді, обвішане мотузяними драбинами, з ріденькими димками, що здіймалися з багатьох коминів.

Човен хитався. Малечу стало нудити.

– Мамо, це Шуу під водою ригає?

– Не повторюй дурниць… Це Імператор відкрив греблю, і тепер вода підіймається.

– А чому ми так хилитаємось?

– Мовчи…

Дістались до високого облавка ковчегу. Вилізли, підняли човен; сяк-так розташувалися в крихітній кімнатці-каюті. За стінкою з натягнутої шкури плакало сусідське немовля.

Витягнулися на жорстких полицях. Завмерли, прислухаючись, як вирує ззовні вода.

– Ма-ам… – заскімлила Лілька.

– Чого?

– А можна я собі намисто куплю скляне?

– Можна…

– А я, – басом сказала Тоська, – нічого собі не куплю. Я грошей назбираю і на великій черепасі покатаюся. За хвилину монета… за хвилину монета, отак.

– Ти перше грошей надбай…

Ковчег хитнуло. Ще й ще; Тоська сіла на лавці, закриваючи рота руками:

– Ой, мене знудить зараз…

– То вийди.

– Боюся, що змиє…

– Варасю, вийди з нею.

Варан підвівся, взяв маленьку за плечі, витягнув на вузький дашок над бурхливим морем; небо було геть світле, над морем висів туман, і напівзатоплене селище здавалося несправжнім, примарним. Біля самого берега з-під води стирчали дахи. У Варановій хаті вода дійшла вже до рівня столу…

Якісь запізнілі гультяї, лаючись, загрібали від берега до ковчегу, і човен їхній метляло, мов пірце.

– Диви, Варасю! Там синє!

Брудний малечий палець з обкусаним нігтем указував на небо.

– Дивися, там уже дірка! І в дірці синє! Це небо, небо!

Новий напад нудоти урвав її захват.

Варан не відриваючись дивився вгору, але не на клаптик синяви, яку він, на відміну від Тоськи, бачив багато разів і в міжсезоння. Високо в розривах хмар летіли, окреслюючи широкі кола, птахи – не дійні кричайки й не дикі ситухи, а справжні високі птахи, пластуни чи навіть крилами…

На сіре, страшне, хвилясте море впав перший промінь сонця. Упав і потонув у тумані; ковчег метлявся на хвилях, потворний на вигляд, але абсолютно непотоплюваний. Пахло смаженою рибою. Пахло вітром. Туман розсіювався, і коли він розвіявся остаточно – селища вже не було і не було хмар. Перед ошаленілими, з примруженими очима піддонцями постало море – синє, а не сіре, небо – синє, а не сіре, біла скеля в плямах першої зелені – світ горні, перетворений на острів уже серед води, а не хмар, і вражено задавлений на власне невпізнаване віддзеркалення.

Розділ другий

– Ти з місцевих, чи не так? Піддонець?

– Так.

– А чому без окулярів?

– У мене очі звикають.

– Правда? Це добре…

Відвідувач усміхнувся. Це був не єдиний відвідувач, Варан уже чув, як за сусідніми столами вимогливо постукують кухлі, відчував, як починає лютитися за шинквасом засмикана мати… Але відійти ніяк не міг. Цей відвідувач натякнув йому щодо роботи, а робота – інакша, не ця – була Варановою мрією от уже місяць, із самого початку сезону.

Була обідня година. Моряки, майстри, кравчині й пралі, торгівці, слуги – весь робітний і гулящий народ, що звичайно роїться навколо грошовитих мандрівників, хотів попоїсти й випити, отож Варан мав крутитися, мов гвинт.

Як він крутився уже цілий місяць.

Усі знають: хто не працює в сезон, той у міжсезоння мокне й голодує. Але коли світ довкола міняється так різко, людина, особливо молода, не може бути як колись. Найжадібніший скнара стає хоч трохи, але марнотратним, і найжилавіший трудар хоч трохи, – але таки лежебокою. Варана нудило від тарілок і підносів, йому хотілося гуляти по скелях, стрибати в синє море з білих каменів, гратися з рибами, рахувати ночами зірки…

Батько й мати відкрили харчівню в одній з вуличок поблизу порту. Змурували пічку, натягнули накриття, розставили столи й стільці, випозичені з чийогось «верхнього» дому (горні, особливо незаможні, теж хотіли заробити в сезон: здавали в найми будинки й житлові печери, переселялися в так звані літні резиденції, а насправді в шатра й намети). Місце виявилося вдалим: столи в харчівні не порожніли ніколи. Щодня ціни помалу росли, і це нікого не лякало: на Кругле Ікло прибували все нові й нові гаманці, готові пролитися золотим дощем. Батько стояв коло пічки, мати й Варан прислуговували, малеча торгувала витребеньками з мушель тут-таки, на крихітному риночку. Хто працював у сезон – у міжсезоння дорівняється до князя.

– Скільки, ти сказав, тобі років?

– Сімнадцять.

– Плаваєш?

– Мов риба.

– Звірів боїшся?

– Ні… Яких звірів?

– Серпантер. Бачив коли-небудь?

– А, змійсів… Бачив. Минулого сезону один хлопець дав покататися.

Мати коло шинквасу робила страшні очі й подавала таємні знаки. Відвідач витягнув із нагрудної кишені тонку замшеву хустинку. Промокнув кутики рота:

– Варан, значить, син Загора-Одноока… до речі, чому він одноокий, у нього наче обидва ока де треба?

– Прізвисько.

– А-а… Сподівайся, Варане, доброї роботи. Відповідальної. Мені абихто не годиться, я про тебе розпитаю серед тутешніх піддонців, розвідаю… Добре, біжи. Згодом договоримо.

Поки Варан, обкладений лайкою, нагодував тих, хто заждався, притягнув пива новоприбулим і прибрав з опустілих столів, таємничого відвідача і слід пропав. Батько піймав Варана за кухонною перегородкою – і мовчки дав потиличника, аж каганці в очах засвітилися.

* * *

У міжсезоння вгорі нема нічого, крім розпеченого каміння. Усе ховається в розщелини – і звірі, і птахи, і люди. А хитрі рослини, ктотуси та шиполисти, сидять у вузеньких щілинках, де не сховається й краплинка води. Голий берег; а варто початися сезону – вистрілюють, мов з арбалета, м'ясисті зелені пагони, розкриваються, наче парасольки, обростають листям, колючками, біло-рожевими квітками, вдягають берег у тінь, і ні горні, ні піддонці не можуть упізнати своє Кругле Ікло. Бабки завбільшки з добрячу сковорідку кружляють над суцвіттями, над водою, над пістрявими купальнями. Купальні ліпляться до скелі й одна до одної, не залишаючи вільного місця: униз, під пінну крайку прибою, ведуть дерев'яні сходи, мармурові сходи, мотузяні драбинки, глиняні східці; де-не-де насипають на глину дрібні камінці, або негострі мушлі, або пісок.

Що робив би князь круглоіклівський, якби не сезон? Якби з милості природи суворий острів не перетворювався упродовж трьох місяців на медове царство тепла й світла, насолоди й розкошів? Слава Імператору та райдужним грошам його – море спокійне, над ним ходять крилаті патрулі, і маєтне шляхетство з усього відкритого світу приїздить на Кругле Ікло, щоб зазнати щастя й залишити тут грошенята…

Варан сидів на причальній дошці. На тій самій, добре знайомій, на яку багато разів насаджував батьківський гвинт. Море похитувалося під босими ногами, майже сягаючи натруджених підошов. У морі відбивалися зірки.

Сьогодні ввечері батько кричав на нього. Батько боявся, що всміхнений відвідач хоче забрати Варана до веселого дому, одного з небагатьох, що розцвітали в сезон по всьому Іклу.

– Ти знаєш, як він про тебе розпитував? «Оцей гарненький»! Посмій тільки мені від харчевні на крок відійти…

– Він нічого такого не хоче! У нього змійси, ці… серпантери!

– Щоб відвести очі тобі, не тільки змійси – крилами будуть… Тільки посмій мені ще раз із ним побалакати. Шкуру спушу до колін… І мовчи!

Варан розумів батька і тому навіть не ображався. Веселий дім у піддонні – пострах; он у Торочків приманили дочку в минулий сезон – так і пропала дівка. Кажуть, лишилася служити якомусь горні, а може, вояків у міжсезоння розважає…

Нема для Варана іншої роботи. Майнула риб'ячим хвостом, і по всьому. Так завжди буває – довгі місяці ждеш сезону, а прийде він – і хочеться, щоб скоріше скінчився. Несила. У вухах крик, дзенькіт посуду, п'яні співи; очі злипаються. Усю ніч гуляв би, купався, пірнав… Але сил не стало. Завтра на світанку вставати.

Порт не спав і вночі. Там щось стукало, скрипіло, впівголоса сварилося; на рейді стояли кораблі, сягали зір голими щоглами. Варан нарахував одинадцять величезних суден, а ще ж ховаються за мисом… І на кожному, окрім шляхти, челяді ще цілий виводок, усі грошовиті, усі ласі на розваги й щедрі на плату…

Он парочка в сусідній купальні. Приїжджі – у парубка руки голі, у дівчини пелена непристойно коротка, ледве до колін. Цілуються, не бачать Варана. Кінець кінцем відлипнувши одне від одного, кидають у море монетки – спершу вона, а тоді він.

Варан осміхнувся в темряві. Восени монетками засипані вулиці й дахи; котрі Імператорські – додадуться до прибутків. Із решти роблять прикраси, іграшки, грузила й блешні.

А скільки загублених за сезон брязкалець знаходиться потому в стічних канавах! Каблучки, шпильки й гребінці, шкіряні купальні сандалі, ланцюжки, ганчір'я…

І потопельники, щоправда, теж трапляються. За сезон не буває так, щоб ніхто не втопився – сп'яну або через нещасливе кохання. І лежить до осені на чиємусь полі такий невдаха, чекає, поки засмолять у мішок і пустять на дно тепер уже остаточно…

Варан зітхнув і, як був, в одежі, без сплеску зіслизнув уводу.

Пойняло до самої маківки. Тепло, неначе купаєшся в кричайчинім молоці. Дна немає – унизу, на страшній глибині, батьківський дім і гвинтовий майданчик. А коли спустити обличчя у воду й розмахувати руками – розлітаються іскри, плавучі зірочки, душі забутих риб…

Море дихало. Поряд, у порту, скрипіло й постукувало; жодного тривожного звуку не розляглося над водою – але Варан здригнувся й підняв голову.

На березі купальні, де хвилину тому цілувалася парочка, відбувалося тепер беззвучне борюкання.

Комусь тепер закривали рота, комусь накидали на голову мішок; що більше безумів сезон, то більше роботи було імператорському патрулю. А з двома голубками, здається, все скінчено – знайде їх хтось восени на даху порослого водоростями будинку… А може, і не знайде, якщо течія…

– Варто! Сюди! – несамовито заверещав Варан, його вереск перекрив звуки порту, полетів над водою, розбився об скелі, може, ніким не почутий, а може, і почутий. – Варто! Ґвалт! Грабують! Убивають! Сюди!

Угорі, у заростях ктотусів, забрязкали залізом по залізу. У порту замовкнув скрип і за мить ударив дзвін.

Борюкання на березі стихло. Не розбираючи, хто переміг і хто живий, Варан набрав якнайбільше повітря й пірнув так глибоко, що запищало в правому вусі.

Добре хоч одяг не кинув на березі. За одягом потім його вмить вистежили б.

* * *

Нічого нікому не сказав – навіть батькові. Ходив від столу до столу, як медуза в глибинних водах, плутав креветки з сиром, а пиво з паличками для чистки зубів, аж у дверях став усміхнений пан, що цікавився Вараном.

З-за шинквасу враз вийшов батько, погойдуючи кулаками, мов сталевими грузилами.

Усміхнений пан охоче наткнувся на його підозріливий погляд:

– До вас, хазяїне, до вас особисто… Поговорити треба. Маєте хвилинку?

* * *

Світло йшло знизу, з-під води. Зовні світило сонце, забивалось у широку печеру, мов солодке пиво в роззявлений рот. Просотувалося крізь підводні ґрати: вихід у море був глибоко перекритий. Хазяїн не хотів, щоб старі змійсихи пішли прогулятися й ненароком утрапили в чиюсь пожадливу пащу.

А змійсихи були дуже, дуже старі. Щоправда, визначити це міг не кожен – позначався чудовий корм і турботливе ставлення. Вицвіла тьмяна луска ховалася під срібними пластинками, під накладними самоцвітами, та й порода давалася взнаки – в обох змійсих збереглися гонориста постава, обидві виблискували очима й роздували ніздрі, так що Варану довелося подолати певну ніяковість, перш ніж підійти до них.

– Тут у нас стійло, – сказала Ніла. – У ніші – скребки, щітки, всіляке причандалля, все в ідеальному порядку, між іншим. Узяв скребок – поклади на місце… Ось так. Чистити треба перед кожним виїздом і на ніч. Годувати – двічі на день, уранці й увечері, і пильнуй, щоб вони не переїдали. Коли котра нагидить – бери сіточку, лайно підбирай і обережно от сюди, у кошик, щоб вода в стійлі не мутилася. А тоді кошик – нагору. Затямив?

Ніла була старша за Варана на рік і держалася, мов господиня. Колись він бачив її на осіннім ярмаркові – вона була з Маленької, донька рудокопа й однієї з компаньйонок княгині, незаконнонароджена, але самовпевнена й багата. Мати, із ганьби заславши її в піддоння, не забула маляти й не покинула – балувала то грішми, то мішком сушняку, то обновою. Ніла мала себе за горні, у сезон носила сорочку без рукавів і штани, закочені до колін, розшиті кольоровими камінцями, яких на Маленькій сила-силенна, і працювала, як виявилося, вершницею на змійсах – супроводжувала багатих і шляхетних гостей у поїздках верхи по лабіринту підводних печер.

Варан, домовляючись про роботу з хазяїном, наївно гадав, що буде гуляти морем верхи, а не вивалювати сачком лайно. Ніла розчарувала його вправно й безжально:

– Сідлати – не здумай, подряпаєш луску – потім не розплатишся. Сідати верхи – боронь тебе Імператор. Спатимеш тут-таки, у гамаку. Вони вночі сичати починають, то треба з ними вголос розмовляти, заспокоювати. Та, що зеленкуватіша, зветься Журба, а та, що чорніша, – Туга…

– А чому в них імена такі сумні? – спитав Варан.

– Тому що так назвали, – відрубала Ніла. – Он, дивися, Туга насрала, бери сачок і покажи, чого ти вартий…

Темне волосся лежало в Ніли на плечах. Самоцвіти на штанах спалахували, мов краплі води під сонцем. Очі часто кліпали й мружилися, хоча тут, у гроті, було не так багато світла; очі сльозилися. Пихата дівка напевно потребувала окулярів із прокопченими скельцями – але вона, гордячись кров'ю горні, воліла мучитися, мружитися й утирати сльози.

Змійсихи дивились на Варана з царською гидливістю – неначе це Варан напаскудив у прозору воду, а їм, шляхетним створінням, тепер доводиться прибирати.

– Вони не кусаються?

– Вони їдять лише рибу, але якщо ти їх розлютиш – можуть і хапнути, просто для науки. Особливо Туга – вона підступна. До хвоста її близько не підходь – як копне, так і потонеш. Вона в охороні служила все життя, варта на ній Маленьку об'їжджала… контрабандистів била, а піратів перетопила чоловік сто. Отак хвостом по голові – і привіт. Цього їх іще в яйці навчають.

Варан низько нахилився, тримаючись за поруччя, намагаючись виловити сачком грудку змійсового лайна:

– У Маленької, мабуть, за сто років сто піратів набереться.

– Це у вас на березі піратів не набереться, бо ж не репс ваш красти? А в нас родовища. У нас режим має бути.

Варану нарешті вдалося. Випорожнивши сачок у кошик для покиді, щільно закрив покришкою. Сів на камінну приступку, спустив ноги в осяйну воду:

– А Журба скільки піратів убила? Тисячу?

– Журба воза тягала весь вік, – сухо відмовила Ніла. – У шахтах. Каміння на ній возили, сіль… Тепер відпочиває.

Смарагдова Журба високо витягла шию, повела рогатою головою, ледь чутно засичала, наче потверджуючи: заслужила. Туга вдарила хвостом так, що хвиля прокотилася по всьому гроту. Варан мимоволі відсунувся:

– Оце так.

– Не подобається – то сидів би собі в харчівні.

– А ти звідки знаєш, де я працював?

– Велика таємниця… Я тебе бачила. Місце помітне.

– І хлопець показний, – сказали згори. По гвинтових сходах, вирубаних у скелі, спустився хазяїн у костюмі для верхової їзди. Туга й Журба пожвавішали, забили хвостами, закрутились по гроту, зробивши в осерді його невеличку вирву. – Сідлай, Нілко. Гості прибули.

Варан, не випускаючи з рук сачка, дивився, як Ніла квапливо вдягає сідло спершу на спину Тузі, тоді Журбі (обидві змійсихи охоче підставили спини). Далі, не дивлячись на Варана, Ніла відштовхнулася від камінної приступки – і без розгону перелетіла Тузі на спину; хазяїн обережно вгніздився на спині в Журби.

– Ну, Варасю, нас до вечора не буде. Усе тут прибери, кошик винеси й можеш перепочити трошки. Тобі сьогодні ночувати тут, пам'ятай!

Варан похапцем кивнув.

– Пішла! – крикнула Ніла, і її голос заметлявся по гроту.

Туга вдарила хвостом, Ніла нахилилася, розіп'явшись на чорній лусці. Наступної миті змійсиха пірнула, пішла в тунель під скелею, несучи з собою вершницю. Варан перевів дух.

– За нею, – неголосно наказав хазяїн, і Журба пірнула також. Варан лишився сам; хвилювалася підсвічена сонцем вода, згори прозора, знизу застигла, спресована в непроглядний донний морок.

* * *

– Серпантери. Ну, знаєш, їх у народі змійсами прозивають. Два здоровенних страховища, один зелений, другий майже чорний. Роги – отакенні. Зуби – отакенні. Хвостом спеціально навчені бити в тім'я. Дуже небезпечна робота. За це й платять.

Варан сидів за столиком батьківської харчівні, а Кешко, чотирнадцятирічний хлопець, якого батьки найняли замість Варана, стояв навпроти з підносом і дивився з захопленням і заздрістю.

– Шляхта всіляка приходить на них повитріщатись, хто відчайдушніший – то й покататись. У скелі, знаєш, ходів – аж до Шуу. І під водою, і над водою, а є зовсім сухі…

– А як же змійси по сухому ходять? – спитав Кешко.

– Змійси взагалі не ходять, – гостро зауважив Варан. – Вони плавають… Не маю часу, – і він побряжчав монетками в шкіряній калитці. – У мене ще нічна варта сьогодні.

До нічної варти лишалося ще декілька годин, але Варану набридло брехати. Він попрощався з матір'ю, потріпав по загривку малих і швидкою ходою людини, якій ніколиться, подався до берега – купатися.

– Гей, хлопче!

Варан далі йшов. Хіба мало хлопців ходить по вулицях у сезон; зупинився, коли дорогу перепинили двоє. Один – ровесник, низькорослий і смаглявий, але на вигляд явно не горні. Другий – дорослий, і з одного погляду на нього Варанові стало страшно.

– Чого не озираєшся, коли гукають? – почав молодий.

– А звідки мені знати, що то мене? – огризнувся Варан.

– Ходімо. Маємо діло.

– Я спішу.

– На дно встигнеш, – краєчком рота завважив дорослий. – Ходімо… поспішайло.

У нього були вигорілі світлі брови – і байдужий, мов зашморг, погляд убивці.

Батькова харчівня лишилася далеко позаду. Примітне місце… І хлопець показний… На вулиці повно народу, але ж не втечеш. Патруля поблизу нема, а коли й був би – нічого не встигнеш пояснити. Не такий уже й скарб парубок-піддонець, щоб через нього гостей тривожити…

– Що вам треба?

– Там розповімо, – сказав світлобровий уже з роздратуванням. – Ну що, підеш доброхіть – чи зразу мішок на тебе?

Далеко, на материку, про який розповідали Варану плотогони, людина може втекти й загубитися. А з Круглого Ікла тікати нема куди.

Варана привели в бухту, запруджену купальнями, як святковий стіл – склянками. У купальнях – простих і обертових, і з фонтанами – бавилися, не зважаючи ні на що, пещені заморські гості. Плавали майже голяка, без страху підставляли шкіру сонцю, пірнали з вишок і котилися по дерев'яних жолобах на ковзких килимках. їли й пили тут-таки, у плавучих харчівнях; Варанові стало страх як жаль себе. Люди живуть і люблять життя, а він, Варан, можливо, бачить небо востаннє. За що?!

– Сідай у човен, – сказав розбійник, як і до того, кутиком рота. У тому, що це саме розбійник, годі було сумніватися.

У човні вже сидів іще один, плечистий, зовсім лисий. І поряд з ним, скулившись і обхопивши живіт, – Варанів знайомець, молодий рибалка Гелько, що в сезон носив по купальнях равликів.

Смаглявий підліток відштовхнув човен від причалу. Лишився на березі. Швидко попростував геть.

– Ви, обидва, – лисий розбійник кивнув Варанові й Гелькові. – Беріться веслувати, і щоб не ухилятись!

Веслували мовчки. Лисий кермував, світлобровий сидів на носі. Варан, повернутий лицем до керма, дивився, як віддаляється берег, як лисий скручує собі трубочку дорогущого заморського тютюну, як із задоволенням затягується… Поминули чийсь ковчег, потворний і кособокий проти справжніх морських кораблів. Поминули команду риболовів, що тягнули одну сіть трьома великими педальними човнами. Ніхто не дивився на спрямований в море човен – двоє чоловіків і двоє парубків, ідуть, очевидно, на вечірні лови…

Той, що сидів на носі, узявся насвистувати.

– Заткни пельку, – сказав лисий. – Прикмета погана.

– Іди до ІПуу зі своїми прикметами.

– Сам іди. Я попереджав…

І знову мовчання.

Коли берег, кораблі й ковчеги, рибалки й купальні лишилися далеко позаду, лисий звелів сушити весла. Варан і Гелько – у того від страху нестерпно болів живіт – сиділи поруч, лицем до лисого, з білобровим за спиною. Варан усе поривався обернутися.

– Не крути головою… – кинув лисий. – Хто з вас, поганців, ночами купатися любить?

Варан і Гелько мовчали.

– У мене ночами робота, – тихо сказав нарешті Варан. – Змійсів охороняю.

– А ти?

Гелько стукав зубами.

– Нехай, – сказав лисий. – Ти, – він тицьнув пальцем у Гельку. – Давай волай щосили: «Варта! Ґвалт! Грабують! Убивають! Сюди!»

Варан озирнувся. Докричатися хоч до кого-небудь, а тим більше до варти, тут не було жодного шансу.

– Не крути головою! – знову наказав лисий. – Повернешся ще раз – вухо відітну!

– H-нащо волати? – сіпнувшись, спитав Гелько.

Лисий витягнув із-за халяви довгого ножа:

– Кричи, інакше рибам скормлю по шматочку.

– А-а! – загорлав Гелько дуже натурально. – У… убивають! Варта! Грабують! Сюди! Ґвалтують!

Білобровий на носі уривчасто розсміявся:

– Ґвалтують, кажеш? Мрійник…

– Він? – із сумнівом спитав лисий.

– Не я! – узявся впрохувати Гелько.

– Тепер ти волай, – лисий указав ножем Варану в груди. – Тільки гучно. Як можеш.

– Ва-арта! – протяжним басом ревнув Варан. – Убивають! Грабу-ують!

Погляд світлобрового неприємно торкався спини.

– Не він, – промурмотів лисий радше собі, ніж спільнику. – Дурня це все.

– А по-моєму, він придурюється.

– Котрий?

– Оцей гарненький. По-моєму, він чужим голосом кричить. Підріж його, тоді своїм зацвірінькає.

– Хлопче, – лагідно сказав лисий. – Свій голос покажеш, а чи тобі дещо висмикнути доведеться?

– Ва-арта! – закричав Варан щосили. – Ґва-алт!

І враз охрип.

– Не він, – із жалем сказав лисий. – Спаскудив ти діло.

– Ти спаскудив, а не я.

– Замовкни… У мене передчуття кепське.

– Іди ти до Шуу зі своїми передчуттями.

– Не той і не цей, і не вчорашній, себто хтось іще…

Сонце сходило з вечірнього пругу. Човен похитувався серед чистого моря. Кругле Ікло здавалося далеким і безнадійним, і нереальним, мов слід на воді. Варан уже багато разів стрибнув уперед і відкотився назад, роззброїв лисого, і збив за облавок світлобрового, і вихопив весло, і розбив лисому череп, і пірнув глибоко в море, пішов од човна уплав – багато чого зробив корисного й потрібного в думках і планах, добре розуміючи, що доживає останні хвилини, що краще вмерти борючись і що в Ніли дуже гарні, хоча й течиві, очі.

– Варто… – захрипів Гелько.

– Замовкни, – процідив лисий.

Гелько показував пальцем у небо:

– Варта… Патруль…

Лисий круто повернувся.

Над морем ішов, знижуючись трикутником, повітряний імператорський патруль на білих, наче камінь, криламах.

* * *

Ніла спала в гамаку. Звисало, вилізши з чарунок, сплутане темне волосся. Над водою горів каганець із олією, тьмяно освітлював величезні тіла поснулих змійсих. Поблискували самоцвіти на старечій лусці.

Варан усівся прямо на камінь. Обхопив себе за плечі, силкуючись угамувати тремтіння. Безгучно просидів півгодини, перш ніж Ніла, без певної причини, прокинулась:

– Хто тут?!

Зануртувала вода. Нашорошено скинулися рогаті лускаті голови.

– Це я, – сказав Варан стиха.

Ніла довго мовчала. Змійсихи, заспокоївшись, знову занурились у воду.

– Я сказала хазяїну, що замість тебе почергую. – Ніла закусила губу.

– Спасибі.

– Я їх почистила, нагодувала… Прибрала…

– Вибач.

– Де ти був?! – пошепки вигукнула Ніла.

Варан схрестив ноги, зіперся ліктями на коліна й почав розповідати.

– Значить, їх стратили, – сказала Ніла, коли він закінчив.

– їх просто повели до тюрми.

– їх стратять до світання. Закон сезону: підозри в грабуванні досить. Якщо тільки злапають у підозрілому місці за підозрілим заняттям – затягнуть у зашморг без суду.

– Але мене також узяли…

– Ти піддонець, а це інша річ. За тебе батько ручився, сусіди тебе знають. Ти весь на видноті… як і цей твій, Гелько. А ці двоє – чужі?

– Так.

– До світанку зависнуть.

Стало тихо. Потріскувала олія в каганці.

– А чому ти одразу не пішов до начальника варти? Не сказав, що бачив?

– Не бачив нічого… Хтось на когось напав. Оце і все.

– Треба було піти хоча б із цим.

– Треба було, треба було!.. – Варан ударив кулаками по колінах. – А тобі що?

– А що коли в них спільники лишилися, – не зважаючи на його прикрий тон, сказала Ніла. – Ти казав, ще був хлопець. А він хоч куди дівся?

– Не знаю.

Знову стало тихо.

– Нікуди не ходи, – по-діловому серйозно звеліла Ніла. – Сиди тут. Хоч Туга й підступна, але своїх не дасть скривдити. Сиди тут, а я дізнаюсь, – вона незграбно вилізла з гамака. На ній були все та ж сорочка й усе ті ж штани з самоцвітами, Варан мимохідь подумав, як незручно в них спати.

– Куди ти підеш?

– Не сирота, слава Імператору, – Ніла жорстко усміхнулась. – До кого треба, до того й піду… А ти носа надвір не показуй!

І недбало зібравши волосся, почалапала вгору по гвинтових сходах.

* * *

Варан заснув на світанку, і снились йому крилами. Уві сні він тицявся лицем у жорстке біле пір'я, а прокинувшись, виявив, що на щоці відбилася гамакова сітка і що Журба з Тугою нетерпляче кружляють по гроту – бажають снідати.

Він нагодував змійсих і вперше почистив, увесь при цьому вимокнувши й закалявшись. Потім узявся за сачок для виловлювання випорожнень; як на зло, саме в цей час нагодилася Ніла.

На ній була спідниця до п'ят і блуза з короткими, за модою горні, рукавами. Гладенька висока зачіска робила наїзницю на змійсах старшою, величнішою і суворішою. Варан навіть розгубився – казати до неї, як і перше, «ти»? Чи все-таки «ви»?

– Значить, так, – сказала Ніла, всідаючись на край кам'яної приступки. – Ті, котрих грабували, залишилися живі – це ти їх, між іншим, урятував – і подали князеві скаргу. Начальник варти посилив сторожу і навісив повітряні патрулі. Після того як патруль зняв з човна двох підозрілих зі зброєю, прочесали весь острів і схопили п'ятдесят шість людей. П'ятнадцятьох сьогодні звільнять. Решту вже повісили.

– Що?!

– Закон сезону. – Ніла провела по обличчю рукою, наче прибираючи павутиння. – Якщо князь не зупинить грабежі – в міжсезоння всі будуть голодні: і піддонці, і горні також. Є два особливо тяжкі злочини: грабіж і фальшування імператорських грошей. Потім іде шахрайство, але це вже не так страшно, за нього принаймні не засуджують… Що ти так збліднув? Гарна новина: того парубка, чорнявого, який на тебе навів, схопили й стратили разом з рештою. Тобі нічого не загрожує, можеш залишатись, можеш іти…

Вона відвернулася. Нараз Варан побачив, що вона ладна заплакати. Ледве стримується. Смертельно втомилася. І чомусь ображена.

– Ніл о, – він підійшов ближче. – Дякую…

– Ти можеш іти. Ніхто тебе не тримає.

– Чому ти мене женеш? Чи… мене що, звільнено після вчорашнього?

– Ні, тебе не звільнено.

– То чому?

Вона розридалася. Він стояв поряд, прагнучи її обійняти – і не зважуючись. Він був брудний і мокрий наскрізь. А вона була чиста і строга, попри сльози і шмарклі.

Справжня горні.

* * *

Печера то тягнулась тунелем, то ширилася, то роздвоювалась, а то розкидала навсібіч десятки щупалець, вузьких, іноді непрохідних. Деякі гроти були світлі – туди пробивалось крізь воду сонячне проміння. Інші – напівтемні, а в двох чи трьох панував такий морок, що доводилось цілком спускатися на змійсих.

– Вони бачать у темряві?

– Вони знають дорогу…

Варан їхав на Журбі. Вона була покірлива, мов дровиняка, за командою «вперед» поспішала вперед. За командою «стій» негайно зупинялась. За командою «пірнай» занурювалась без вагань.

– Це тому, що вона працювала в шахтах. Адже там ще хитріші коридори, там у щілини просякати треба. А Туга – та в відкритому морі гуляла, їй печери не подобаються. Ну й характер, звісно, паскудний.

– А ти бувала в шахтах?

– Овва! Я там, можна сказати, виросла… Знаєш, там є такі повітряні кишені, де людина може жити навіть у сезон. Темно, холодно, але повітря досить, і їжі також, і води, коли її зі сталактитів злизувати. Був там один, так він залізні заготовки цупив і потім крамарям продавав, потай. Його піймали й хотіли судити, а він утік і сховався в шахтах. Там такі лабіринти – можна втікача сто років шукати, і не знайдеш… Ну, думали, прийде сезон, він сам вилізе. А він не виліз – боявся. А може, заблукав. Уже на друге міжсезоння вийшов – живий, тільки якийсь причинний. І судити його не стали – сам себе скарав… Уявляєш, над тобою каміння й вода, ціле громадище води… А ти сидиш поночі і навіть вогонь не розкладаєш, щоб він твоє повітря не жер. Нагорі сезон, а ти мов у Шуу в кишках… Він, до речі, все Шуу згадував відтоді. Може, бачив її. А може, просто здурів. Як ти думаєш?

– Я думаю, що Шуу живому бачити не можна.

– Я теж так думаю… Але ти не думай, що в шахтах погано. У шахтах насправді весело. Усе дзинчить, колеса крутяться, воду відсмоктують, змійсихи робітні ходять туди-сюди… Там світло від вогнів. Стіни сяють, неначе в палаці, і невтямки – краплі чи самоцвіти. Там добре пісні співати. Усі співають. Там крихітне дівчисько пісню запищить – а здається, наче хор на різні голоси, і відлуння підспівує. Припливай до нас у міжсезоння.

– Та в мене ж своя робота є.

– А ти восени припливай, коли торги. Восени майже ніхто не працює, тільки продають і купують… Дивись, оце буде глибокий тунель, а за ним – грот-палата. Там гостей звичайно черепашками частують. Туго, вперед!

Туга вкрутилась у воду, пірнула майже вертикально вниз. Варан міг бачити, як вона мчить під водою, оповита, немов білим полум'ям, мільйонами дрібненьких бульбашок. Він ледве встигнув ухопити повітря, як Журба пірнула слідом.

Мазнула по лиці медуза, сахнулася геть величезна смугаста рибина. Вода потемніла; змійсиха довго протискалась крізь густий морок, так що у Варана неприємно закололо в грудях. Нарешті попереду мигнуло світло, райдужною плівочкою захилиталась поверхня, і Журба, велично вигнувши шию, прорвала її. Обтрусила зі шкіри потоки і водоспади, покосилась на Варана з поблажливою зневагою, мовляв, як тобі, сухопутний черв'ячку?

Варан озирнувся.

Грот був найбільший з тих, що він бачив досі, – і, звісно, найкрасивіший. Сонце пробивалося в нього не тільки з-під води, але й згори, зі щілин у куполі. Сталактити тяглися до своїх віддзеркалень, утворюючи колонаду; вапняні патьоки були схожі на парадне драпування.

Ніла вже вибиралась по сходах кудись нагору; Туга, звикла перепочивати в «палаті», витягла шию по воді й сонно зітхнула.

– Іди сюди! – покликала Ніла. Варан плюхнув із сідла у воду, видерся на плаский камінь, обтрусився, як ситуха на березі. Полетіли бризки.

– Сюди! – голос Ніли долинав десь згори. – Піднімайся!

На сухій квадратовій площинці безладно валялись шкіряні подушки, жаровня з залишками вугілля й купа перламутрових скалок. Глек із-під вина тріснув і лежав тепер у маленькій червоній калюжці. Ніла витягла звідкись мітлу й совок:

– Хазяїну скажеш, у гроті прибрано. Тут вони такого, буває, накоять – змійсихи носом крутять…

Варан простягнув руку за мітлою. Ніла віддала не зразу. Була мить, коли вони стояли лицем до лиця, у чотири руки держачись за гладенький держак. Ніла мовчала, нічого не пояснюючи. Очі її, вічно примружені, у півмороку нарешті розплющились, і кожна зіниця здавалася входом у шахту.

– Це гостьовий шлях, – сказала Ніла глухо, мовби стримуючи сльози. – Ми по ньому відвідувачів возимо. Він уздовж берега йде, по краю, тому світло. А коли повернути вглиб – там такі переходи… такі лабіринти… і там завжди темно.

– А ти любиш, коли темно? – спитав Варан, відчуваючи, як нагрівається в долонях злощасна мітла.

Ніла різко кивнула:

– Сонце пече. Не люблю.

А окуляри, хотів спитати Варан, але вчасно прикусив язика. Звиклі до яскравого світла горні не носять окулярів. А заморські гості – ті взагалі вважають, що затемнені скельця піддонців ховають брехню в очах, і пожадливість, і ще Шуузна-що. От чому хазяїну так сподобалось, що очі Варана звиклі до світла…

Ніла ждала чогось. Не спускала вимогливого погляду.

– Поїдьмо вглиб? – обережно запропонував Варан. Вона кивнула знову.

– А хазяїн?

– Хазяїн велів у гроті прибрати й дівчаток вигуляти. До вечора не шукатиме. – Вона нарешті випустила мітлу.

Варан, відвернувшись, швидко-швидко задзвенів розлущеними черепашками, загримів черепками. Ніла зібрала подушки й вичистила жаровню. Мовчки, не дивлячись одне на одного, вони склали сміття в мішок, прив'язали важкий камінь, підтягнули до виступу над водою, зіштовхнули; розійшлись по воді хвилі, піднялося декілька бульок. Комусь із наших буде на осінь вітаннячко, подумав Варан. Утім, восени й сміття на добре: загати зміцнити або ще щось…

Ніла тихенько свиснула. Змійсихи підняли рогаті голови, їхні опуклі очі блідо світилися зеленим.

Не турбуючи себе спуском по східцях, Ніла стрибнула у воду з краю скелі. Красиво, без сплеску, пірнула у воду, виринула прямо перед Тугою, ухопилася за повід:

– Годі хропти, стара! їдьмо!

Варан замружив очі і теж стрибнув. Вода здалася цупкою, мов шкура на барабані; Варан випірнув оглушений. Журба покосувала із презирством.

* * *

– Підожди, я зараз вогник запалю.

Варан почув торопкий стук кременя.

Нічого не було видно. Заплющені очі або розплющені – не мало значення. Темрява. Самоцвіти на лусці змійсих, смарагдові опуклі баньки, біле Нілине обличчя – у мороку все вмерло. Замість самоцвітів могло бути просто каміння, змійсихи могли бути сліпі, а Ніла могла бути потворною відьмою…

Варану стало страшно. Він уперше пожалів, що пішов за нею в надра гори, в лабіринт переходів. Хто вона така? Хто вона йому?

Зродився вогник. Із безвісті з'явились Нілине лице і долоня з довгою тоненькою свічкою, поверхня води, тіні рогатих голів на довгих шиях.

– Злякався?

– Дзуськи.

– Я тут була давніше… Тут сухих каменів нема. Праворуч відкритий тунель, там іноді хазяїн особливо хоробрих гостей водить, зі смолоскипами… А прямо – дуже глибока кишеня. Я три рази пірнути намагалась, мало не втопилась… Не вийшло.

– А там? – Варан махнув рукою наліво.

– Там інший коридор, тунель, потім два гроти один за другим, потім розвилина. Якщо ліворуч повернути, то скоро вийдеш у таку печеру… Я там різні речі знаходила. Шовкова хустка плавала… Стара, уся майже в дірках, але з малюнком. Потім шматки корка… Потім із дерева така фігура, з двома головами. Принесла хазяїну, кажу, може, продати… А він каже: спали. А спалила іншу дровиняку, а фігуру сховала – вельми гарна. Потім тобі покажу.

– Це що, з двома головами гарна?

– Еге ж… Знаєш, у цих печерах скарби є. Точно є. Водою їх поволі вимиває… А є просто сховки. Горні в міжсезоння так їх лаштують, щоб у сезон, коли вода підніметься – не дістати. Кажуть, тут десь княжа скарбниця…

– А то князю більше нема де скарбницю зберігати.

– Не знаю… Шахраї, які в сезон промишляють, так просто гроші з Ікла не вивезуть – варта перевіряє. От вони й ховають. А потім, у міжсезоння, коли варта розлітається – вони приходять і виймають.

– А ти шукала?

– Ну звісно. Знайшла фігуру двоголову і ще один черевик на праву ногу з золотою набійкою. Він у шпарині застряг і тому не потонув. Із цієї набійки мені вдома перстеник викували…

Усе ще тримаючи свічку на долоні, вона торкнула ногою Тугу. Зміисиха, ледве видна в темряві, рушила уздовж печери – дві хвилі розкинулись, мов проділ на чорному волоссі. Журба без команди потягнулася вслід.

Ніла притримала змійсиху поряд із глибокою, порослою водоростями щілиною. Варан здригнувся, але те, що здалось йому живим потворним тілом, було всього лише здоровезним ланцюгом, що звисав згори. Ланцюг позеленів, узявся черепашками; кожна ланка була завбільшки з блюдо.

Ніла обернулась:

– Тут горище.

– Що?

– Так називається – горище. Верхня печера. Суха. Хочеш подивитись?

– А хто ланець повісив?

– Може, моряки. А може, бандити. А може, варта… Він давно тут висить.

– Проіржавів?

– Сто літ висітиме – не проіржавіє… Боїшся, чи що?

Не чекаючи відповіді, Ніла затисла запалену свічку в зубах. Зісковзнула з сідла й ухопилася за нижню ланку. Підтягнулась. Ланцюг захитався, скреготнув, під склепінням печери розляглася шелестка луна. Застрибали тіні – наче не дівчина видиралася нагору, а багаторуке чудовисько.

Змійсихи не стривожились. Туга витягнула шию і приплющила очі; не ризиковано, подумав Варан. Зовсім не страшно.

Згори падали краплі. Знову стало темно – Ніла зникла за навислим черевом скелі, і тільки мерхлі відблиски свідчили, що свічка в її зубах іще горить. Діждавши, поки ланцюг перестане смикатись, Варан ухопився за нижню ланку; ланцюг був холодний і порский. Гостра мушля враз подряпала мізинця.

– Давай сюди! – Варан побачив вогник просто над головою. – Тут сухо!

Тонка рука схопила його за плече, допомагаючи видертися. Варан твердо став на камені, сів на п'яти, витер руки об мокрі штани. Озирнувся.

Суха кишеня, стеля низька, так що на повний зріст стати не можна. Камені несподівано гладенькі, вочевидь кимось колись обтесані. Дивний запах – не вогкості, не водоростей, а начеб деревної смоли. Приємний.

На стелі, теж гладкій, малюнки кіптявою. Не зрозуміло, чи то дитина бавилася, чи то таємні знаки.

– Гей, може, це карта? Де скарби сховано?

– Я шукала. – Ніла всміхалась, чомусь задоволена. – Нічого не виходить… Коли це й карта, то не про нас.

– А що хоч тут було?

– Сховище. Комора контрабандистів. Нора якого-небудь секретного мага… Не знаю. Усе це було давно. Відтоді, як я це місце три роки тому знайшла, сюди ніхто, крім мене, не приходить.

У кутку купою лежали сухі водорості. По-справжньому сухі; такими набивають матраци, і як солодко спати на них у міжсезоння, слухаючи, як мурмоче за вікном дощ…

У другому кутку, у кам'яній заглибині, знайшлася книга зі злиплими сторінками. Справжня паперова книга, точніше, колишня паперова, тому що жовто-сіре цвіле місиво, на яке перетворились сторінки, не взяв би за папір жоден лахмітник.

– Може, тут були замовляння, – мрійливо сказала Ніла. – Ми б прочитали їх – і самі стали магами. А може, це просто прибутково-видаткова книга якого-небудь крамаря.

– Або щоденник капітана далекого плавання.

– Або список кулінарних рецептів.

– Ну тебе. – Варан невпевнено розсміявся. – До речі, якби ми прочитали замовляння, то магами не стали б. Швидше за все, у нас просто роздвоїлись би язики, або вискочило сліпе око на потилиці, або щось іще. Магами народжуються.

– Я знаю.

Ніла поставила свічку на жорстку зморшкувату оправу. Варан побачив, що тоненький стрижень догорів уже до половини.

– Гей… нам світла вистачить?

– У мене ще є… І потім… Навіщо нам світло?

Варан підняв очі. Ніла дивилася на нього без усмішки.

* * *

Зміисихи знайшлися за звуком – Туга тихо засичала, відповідаючи на Нілин поклик. Журба форкнула. У повній темряві, напомацки, Варан видерся в сідло.

Його трусило. Журба, яка не любила нервових, мляво спробувала скинути вершника.

Туга пливла попереду. Шелест води відбивався від стін, від склепінчастої стелі, світ навколо здавався опуклим, як тепла хмара. Зміисихи пам'ятали дорогу назад; коли Туга пірнула, Варан почув приглушений сплеск і встиг набрати повітря.

Журба несла його крізь темряву, крізь густу масу води. Що тепер буде, думав Варан, зажмуривши очі. Як я зможу далі жити… без Ніли – ніяк. Треба одружитись із нею, от що треба зробити. Він, Варан, ще молодий, але одружитися все одно можна. Батько зрозуміє.

Журба випірнула. Варан струснув воду з волосся й розплющив очі.

Морок перетворився на півтемряву. Крізь воду пробивалося далеке світло. Ніла сиділа на спині Туги. Дивилась на Варана через плече; він уперше побачив її. Уперше в житті.

– Вийдеш за мене заміж? – гукнув похапки, мов боячись, що вона дасть драла.

Ніла мовчала. Мокре волосся прилипло до голови й здавалося блискучим шоломом.

– Це я сказала хазяїну, щоб він тебе найняв, – призналась, дивлячись ув очі.

– Вийдеш за мене?

– Якщо хазяїн дізнається, що було, він тебе звільнить…

– Вийдеш?

Ніла зажмурилась. І так, не розплющуючись, кивнула.

* * *

А сезон був у розпалі.

Кожен день із-за моря прибували кораблі. Прилітали вершники і повітряні повозки, і надуті вогнем розписні кулі. Здоровезні, величні, білосніжні крилами походжали по причалах, як у міжсезоння, – звичайнісінькі кричайки. Усі палаци й хижки були зайняті приїжджими та їхніми слугами. Що день, то ціни росли. Коло вантажних пристаней щодень швартувались крамарі – переважно постачальники продуктів для гостей і корму для їхніх тварин.

На головній площі що два дні кого-небудь страчували. Частіше за все – за грабіж чи підозру в грабежі; а проте, нові мисливці за гаманцями прибували на Кругле Ікло щодня – у натовпах челяді. Тому грабіжників на темних вулицях не більшало й не меншало.

Іноді страчували за розповсюдження фальшивих грошей. Варановому батькові одного разу всучили підроблений папірчик з намальованою райдугою; батько одразу викликав сторожу, але шахрая так і не піймали.

– Щоб його Шуу відригнула! – гарячкував батько. – А якби я не помітив і купив на неї що-небудь? Мене б закували, так, чи що?

– Півреала, – заспокоювала його мати. – Прикро, але ж не кінець сезону!

Варан бачив батьків рідко. І щоразу не знаходив часу, щоб поговорити з батьком. Як тут приступитися? «Здоров, тату, я женюся»?

Вони з Нілою ніколи не говорили про любов, про весілля, про майбутнє життя. Вони розмовляли про змійсів, копальні, магів, зірки, видні тільки в сезон, про таємні письмена, про Імператора, підводні печери й коштовне каміння.

У ті рідкісні дні, коли охочі до прогулянок верхи не йшли суцільною лавою, Варан із Нілою вибирались на ринок. Нілу, як справжню горні, вічно тягнуло в ювелірні крамнички. Власники, як правило, її знали, дозволяли ввійти, роздивитися товар, іноді й приміряти; Варан перше ніяковів, стояв на порозі, не зважуючись наблизитись до розкладених на оксамиті коштовностей. Потім осмілів.

А подивитися було на що. На високих столах розкладено грановані, оправлені в золото й срібло камені – але не кольорове каміннячко, якого повно на Маленькій і яке прикрашало Нілині штани. Ні – ці були справжні, майже живі, із тих, що попадаються рудокопові один раз за все життя.

Такі камені бережуть власника, лікують його від головного болю, додають сили й подовжують життя. Кожен такий камінь має своє ім'я. Кажуть, що вони здатні злягатись і створювати собі подібних, але в це вже ні Варан, ані Ніла не вірили. Зате легко можна було переконатись, що всередині кожного каменя живе власний вогник – білий, голубий чи жовтий. Варан і Ніла годинами могли стояти біля рундука, споглядаючи, як мерехтять, стискаються й розширюються живі серця каменів.

При них купували прикраси вартістю в п'ятдесят, сто, тисячу реалів; Варан бачив, якими очима дивилась Ніла на молодих і старих аристократок, що ставали власницями скарбів.

– Ти все одно гарніша, – казав він переконано.

– Авжеж, – відповідала вона без найменшого збентеження. – І потім, де б мені це носити? У копальнях?

Вони йшли, і Варан вирішував подумки, що більше в ювелірні ряди – ніколи; одначе минало кілька днів, вони з Нілою йшли на ринок, і від рядів із шовками, фруктами, дрібничками на пам'ять, залізними й дерев'яними речами знову навертались до ювелірів – майже проти власної волі.

У Ніли була улюблена цяцька – намисто з білими й голубими камінцями. Варан знав, що кожна прогулянка на ринок неодмінно закінчиться біля цього намиста; хазяїн лавки, із тутешніх, знав Нілину матір і дозволяв дівчині брати прикрасу на долоню. Ніла стояла, зачаровано дивлячись на мерехтіння камінців; їхнє бліде світло відбивалось на її зосередженім обличчі.

Намисто коштувало порівняно недорого – сто реалів. Для Варана це був заробіток за весь сезон – і то коли не купувати солодощів і вдовольнятись тільки найважливішим. У душі він, Варан, давно погодився віддати всі свої гроші за намисто – але що скаже батько? Невдалий початок для розмови про весілля; батько, чого доброго, розлютиться й відмовить, навіть не вислухавши. Навпаки – якщо Варан принесе в сім'ю чесно зароблені гроші, батько повірить, що він уже дорослий самостійний чоловік і цілком спроможний привести в дім дружину…

Прокляте намисто снилося Варану ночами. Йому снилося, як він приносить його Нілі. І які в неї, у Ніли, стають очі.

У щасливі дні, коли вони, вислизнувши від усіх, залізали на «горище» й обіймали одне одного на купі сухих водоростей, Варан, не тямлячись від щастя, присягався дістати намисто. У крайньому разі вкрасти; Ніла закривала йому рот долонею:

– Дурненький… Тільки спробуй мені!

Він замовкав, але од наміру свого не відмовлявся.

Обов'язки Варана згодом значно розширились. Тепер він не тільки доглядав змійсих і виловлював сачком свіже лайно, але й проходжувався по ринку з табличкою «Прогулянка на серпантерах, недорого», проводжав одвідувачів до входу в підземні печери і, що найбільше хвилювало, іноді супроводжував їх на прогулянці.

Якщо поїздка мала бути зовсім легка, без пірнань і занурень, то двох одвідувачів саджали на двох змійсих і Варан вів їх неквапно, помахуючи веслом у легкім човнику й віддаючи команди змійсихам:

– Журба, пішла! Туга, придержи… Стояти, обидві!

Він скоро вивчив напам'ять усі слова, що були до вподоби відвідувачам, і натхненно розповідав про історію кожного грота, про скарби, що їх тут заховано повно-повнісінько, про лиховісні таємниці, більшість яких ніколи не буде розкрито. Розповідав, між іншим, і про змійсів на службі рудокопам, і про патрульних змійсів, і про те, що неприборкані змійси майже так само небезпечні, як донний дракон, прозваний у просторіччі Утробою. Відвідувачі слухали, дивувалися – і в кінці поїздки нерідко віддячували Варану монеткою. Він влаштував у розколині власну маленьку схованку, але цих грошей не вистачало не те що на намисто – на один маленький камінець.

Якщо відвідувач вимагав чогось вибагливішого й цікавішого, Варан садовив його на покірну Журбу, а сам залізав на спину Тузі. Вів тоді заплутаними переходами, оповідав про «самісіньке серце скелі», коли треба, пояснював супутнику, де й скільки належить пробути під водою. Як не дивно, багаті любителі темних підводних нір виявлялись не такими щедрими, як боязкі любителі спокійних прогулянок. Але Варан однаково коли-не-коли що-небудь діставав.

Ніла водила гостей частіше. По-перше, змійсихи слухались її краще, по-друге, Варан для неї поступався.

У той пам'ятний день відвідувача – відвідувачку – мала вести знову-таки Ніла. Але відвідувачка виявилась малолітньою дочкою заморського аристократа, пихатою і вередливою. З'явившись у гостьовому гроті, вона перш за все оцінювально скинула оком на Нілу з голови до ніг.

– Оце так вирядилася, – сказала, дивлячись на розшиті камінцями Нілині штани. – Ти що, усі свої статки на штани причепила, дівко? Тоді де ж олов'яні монетки?

Хазяїн заговорив із гостею поштиво, відвертаючи її увагу від Ніли; а та як стояла, так і вклякла, дивлячись у простір білими від люті очима.

– Не зважай, – видихнув Варан їй на вухо. – Шуу з нею…

– Я її не поведу, – так само пошепки відказала Ніла. – Варане, виручай…

Він мав до шмаркатої аристократки почуття не менш відразливе, аніж Ніла, – однак не міг не стати коханій до помочі.

– Я готовий, – сказав він хазяїну, і той миттєво все зрозумів і кивнув:

– По світлому колу. Малим ходом. Затямив?

Особистий слуга аристократки – круглощокий тип із заплилими жиром очима – підсадив її на спину Журбі так вправно, що панночка навіть не замочила сукні. Усівшись, вона перш за все вдарила змійсиху п'ятами; поступлива Журба повернула голову і засичала.

– Ваша милосте, – м'яко сказав хазяїн, – серпантери – злостиві й небезпечні тварини. У відповідь на ваш удар Журба може скинути вас у воду… Затягнути в глибочінь… Укусити… Я прошу вас – просто сидіть у сідлі, ваш провідник усе зробить сам.

– Якщо ця тварюка, – повідомила панянка з незрівнянною бундючністю в голосі, – насмілиться забризкати мені сукню – мій батько викупить її у вас для своєї шкуродерні… Зрозуміло?

Варан посмутнів, передчуваючи прикру поїздку. Туга під ним цілком поділяла його побоювання – нервово била хвостом по воді, крутила рогатою головою і знай облизувалася роздвоєним язиком.

– Уперед, – сказав Варан найспокійнішим голосом, на який тоді міг здобутись.

І вони рушили.

* * *

– У мого батька п'ять сотень рабів, на кожному золотий нашийник, до нашийника причеплено золотий дзвоник, і коли всі дзвоники одночасно дзеленчать – виходить акорд… У мене троє коней, ховрашок і своя крилама. У моїй кімнаті цілий рік цвітуть п'ять трояндових кущів. Ти коли-небудь бачив троянди?

– Так, – відповідав Варан, аби хоч що-небудь відповісти.

– А от і брешеш, не міг ти їх бачити. Ви тут живете серед води й каміння, їсте рибу й нічого не бачите. А світ, між іншим, великий. Торік улітку ми з батьком їздили до країни вулканів. Ти знаєш, що таке вулкан?

– Ні.

– І ніколи не дізнаєшся, можеш бути певен… Ой, у мене вода в лівій туфельці.

– Але ж це водна прогулянка, ваша милосте. І потім… Спробуйте рівніше держатися в сідлі.

– Рівніше в сідлі? А ти знаєш, слуго, що я літаю верхи на криламі, а це таки важче, ніж хляпати на цих твоїх рептиліях… Мені обіцяно дива підводних печер. Ну й де ж тут дива?

Юна аристократка – на вигляд їй було років п'ятнадцять – промовила цю репліку в «камінному саду» – гроті, де відвідувачі звичайно роззиралися на всі боки, роззявивши роти в захваті. Знизу грот підсвічувало сонце, згори звисали «гілки» та «квіти» – білі вапнякові відкладення. Поблиски води танцювали на них, і здавалося, що «сад» живе, гойдається, дихає.

– Погляньте, – Варан підняв руку. – Он там, над нами…

– То й що? – Аристократка знизала плечима. – Якщо прогулянка не справдить моїх надій, хлопчику, мій батько придбає для шкуродерні не тільки серпантер, але й тебе, твого хазяїна, цю дівку в розцяцькованих штанах…

Вона відвернулась і знов ударила Журбу п'ятами. Змійсиха хльоснула по воді хвостом.

– Ти десь-інде був, окрім цього свого острівця? – спитала мерзотниця, не помічаючи ні обурення Журби, ані помутнілих Варанових очей.

– Ні.

– І не будеш, безперечно. Ти хоч живеш тут, наверху, – чи там, у вільгості, де тепер дно?

– Я піддонець, – сказав Варан крізь зуби.

– Оце так, – неуважливо вела аристократка. – А якщо я кину у воду монетку – ти зможеш її піймати?

Не дожидаючись відповіді, вона відкрила гаманець, причеплений до пояса, і кинула у воду монету – як устигнув завважити Варан, одну шосту реала. Монетка опускалася майже невидима, поки не потрапила в сонячний промінь і не замерехтіла, наче рибка.

– Що ж ти не стрибнув?

– Вона занадто швидко тоне, – признався Варан.

– І де вона тепер? Що, це правда, що під нами безодня?

– Ні. Під нами дно, тільки дуже-дуже глибоко. Монетка впаде на дно, і восени хтось її знайде.

– Слухай, слуго, – аристократка поглянула на нього уважніше, ніж доперва. – Ви зі своїм набродом підсунули мені казна-яку нудну прогулянку… Я згодна це подарувати вам, коли ти мене трошечки розважиш.

– Як?

– Я дуже люблю дивитись, як пірнають по різні речі. По монетки. Дивись, отут у мене третина реала… Лови!

Вона жбурнула монетку, і Варан стрибнув перш, ніж устигнув подумати.

Третина реала – світла монета і досить велика. Варан бачив, як вона занурюється, метушливо похитуючи круглими боками. Він пірнув сторч головою, за декілька ривків досягнув монетки – але не влучив, і вона вислизнула з долоні. Він шарпонувся глибше і тоді таки її піймав; стиснувши монетку в руці, він запізно второпав, як це мало. Третина реала – для того, щоб купити Нілі намисто, треба пірнати триста разів!

Йому захотілося розтулити руку, але він стримався.

Під водою було світліше, ніж у гроті. Варан бачив палаючу під сонцем поверхню ззовні, бачив черево скелі в зелених плямах водоростей, бачив тьмяну, мов натягнений риб'ячий пухир, поверхню грота всередині. Йому не хотілось повертатись до примхуватого розпещеного дівчиська, у чиїй владі йому належить пробути ще якнайменше годину. От якби він був рибою…

Він повернув голову – і побачив.

Маленька райдуга у воді. Світлий прямокутний папірець. Точніше, не папірець, а…

Вони не тонуть у воді й не спливають. Якщо їх притопити – так і будуть дрейфувати слідом за течіями. А в нетечі – нерухомо лежати, наче листочок зелені в рибному желе.

Скарби, сказав голос Ніли в голові. Тут повно скарбів, сховків… Княжа скарбниця… Схрони контрабандистів…

Варан рвонувся, боячись, що мана розвіється і грошовий папірець, що пливе в шарі води, виявиться всього лише сонячним зблиском. Кинувся, викинув уперед руку, схопив…

Пальці відчули цупку, м'яку, приємну на дотик тканину грошей. Варан розгорнув купюру, придивився…

Сто реалів! Сто реалів! Сто!

Він зрозумів, що йому не стає повітря. Що до поверхні ще плисти й плисти, а груди вже розриваються. Що він зараз потоне з грішми в руці…

Вирвавшись головою на поверхню, він довго кашляв, задихаючись, відчуваючи, як кров припливає до щік.

– Дістав? – нетерпляче питала аристократка. – Я вже думала, ти втопився… Дістав чи ні?

Варан, не маючи сили вимовити й слова, помотав головою.

– І це ті славетні норці! – протягнула аристократка, не ховаючи розчарування. – Мало не втопився, а все одно не дістав…

Варан кашляв. Сто реалів пекли гарячково стиснуту долоню. Раптом помітить, спитає: «Що там у тебе?»

Схопившись рукою за вуздечку Туги, він непомітно переклав гроші в кишеню штанів.

Решта подорожі минула, наче в мутній воді. Аристократка все чогось вимагала, на щось скаржилась, била п'ятами бідну Журбу; змійсихи нервувалися все сильніше. А Варан, зовмерши в сідлі, бачив тільки одне: як він простягає ювеліру сто реалів. Не Нілині очі, коли вона побачить подарунок, не перемигування вогників у білих і голубих каменях – а ювеліра, що дивиться на сто реалів у Варановій руці. Сивого, засмаглого горні з вицвілими бровами й залисинами на лобі.

Обтяжлива прогулянка нарешті закінчилась. Аристократка затіяла суперечку з хазяїном, відмовляючись платити домовлену суму; Варан потихеньку прослизнув у грот із гамаком. Хотів зняти й викрутити мокрий одяг – але в останній момент злякався загубити або зіпсувати гроші. Його трусила остуда; сяк-так обтершись сухим ганчір'ям, він видерся нагору по вузькій драбині і, нікому нічого не кажучи, гайнув на базар.

* * *

– Де тебе носить?! – напустився хазяїн, коли він повернувся, задихаючись від бігу, притискаючи до грудей полотняний мішечок. – Хотів тебе з гостями відправити, довелось Нілу посилати… Де ти був?

– Ніла з гостями? – спитав Варан, усе ще притискаючи мішечок до грудей. – А коли… Коли вона повернеться?

– Та ти геть очманів, хлопче, – завважив хазяїн, уважно до нього приглядаючись. Уперше Варана не помічено ні в зухвалості, ні в нехтуванні обов'язками. – Що таке з тобою сталось?

Варан щасливо всміхнувся:

– Я… почекаю. Можна?

– Можна, – сказав хазяїн, геть спантеличений. – Хіба не можна?

Варан пройшов у грот, де звичайно держали змійсих, і влігся в гамак, не відриваючи ношу від грудей.

Він скаже: «Це тобі». Ні, він скаже: «Це тобі мій весільний подарунок». Ні, він нічого не скаже, промовчить… Просто розв'яже поворозку на мішечку, і тоді вона побачить сама.

Може, в гроті надто темно? Попросити її піднятись на світло? Ні, вона не любить сонця… Тут, у печерах, її очам найвигідніше… А іскорки в глибині каменів палають так яскраво, що світяться навіть у цілковитій темряві… Так сказав ювелір…

Варан заплющив очі всього на хвильку. Аж тут з'явилася Ніла і стала поряд із гамаком. Він цупкіше стис полотняний мішечок і приготувався сказати давно придумані слова, але губи не розтулялись уві сні. Ніла, не збираючись чекати, взяла його за плечі й добряче трухнула.

Варан розплющив очі.

Вечірнє світло сонця з-під води згасало. Грот освітлювали смолоскипи. Незнайомий чоловік у сріблясто-чорній куртці вартового трусив Варана за плечі, поза його спиною стояли блідний хазяїн і ювелір.

– Підіймайся, – сказав вартовий майже привітно.

Варан кліпав не розуміючи – скінчився сон чи тільки починається.

– Я нічого… – почав був він і загнувся. Вартівник повернувся до ювеліра:

– Він?

Ювелір – підстаркуватий засмаглий горні з вицвілими бровами й залисинами на лобі – зробив рух птиці, що видзьобує зерно:

– Він.

– Ходімо до судді, – сказав вартівник Варанові.

– За що?!

– А ти не знаєш?

Вода в гроті закипіла. Показалась перше рогата голова Туги, а потім – Ніла з розпущеним по плечах мокрим волоссям.

Озирнула всіх, нічого не розуміючи. Зблідла – це було видно навіть при світлі смолоскипів. Міцніше схопилась за вуздечку; хотіла щось промовити, але хазяїн швидко махнув їй рукою, і слова стали Нілі в горлі.

– Не знаєш? – повторив вартовий і взяв із занімілих рук Варана полотняний мішок. Розв'язав поворозку, витрусив на долоню намисто; замерехтіли в півмороку сині й білі камінці.

Шумно зітхнула Туга. Ніла не зронила ні пари з вуст – недвижно сиділа в сідлі, дивлячись то на Варана, то на намисто, а то на вартового. По плечах її скрапувала вода.

– Я купив це, – до Варана повернулась певність. – Я не вкрав. Я заплатив.

– Таж гроші фальшиві, – глухо сказав ювелір. – Фальшива сотняга, хлопче.

* * *

Печера Справедливості, інакше В'язнична Кишка, мала один тільки вихід. Судді й підсудні, присуджені на смерть розбійники й сам князь, якби він схотів спуститись у Кишку в разі якої потреби, обов'язково мали пройти через лаву збройної варти, поминути шпичасті ворота й камінні двері, такі низькі, що входити в них доводилось ледве чи не навкарачки.

Плин людей, що їх поглинала й вивергала Кишка, не зменшувався ні вдень, ані вночі. Хто ніс скаргу, хто – вирок, а кого й вели на плаху. Сезон був у розпалі.

Варан ішов, супроводжуваний вартовим, через усе місто. Майже біля самих воріт Кишки, задихаючись від бігу, його наздогнав дивно блідий батько:

– Пожди! Служивий! Пожди, ходімо разом! Він же шмаркач…

Вартівник скинув на нього байдужим оком:

– Батько?

– Еге…

– Іди в канцелярію, пиши прохання.

– Мені до судді треба…

Вартівник, мов граючись, зняв із плеча піку-гарпун із зазубреним наконечником. Спрямував у груди Варановому батькові:

– Іди в канцелярію.

Батько подивився Варану в очі.

Мабуть, був ще шанс дременути. На вечірніх вулицях – натовпи, можна загубитися. Можна пірнути в яку-небудь крамничку й переждати переслідування. Можна пролізти вночі в порт, напроситись веслувати на судно, що йде за море, можна поїхати – й ніколи не вертатись. Ніколи більше не бачити берегів Круглого Ікла – і Нілу…

Варан стояв за спиною вартівника, ніким особливо не пильнований. Переступав з ноги на ногу, мовби вечірнє тепле каміння палило босі ступні.

– Ходімо, – вартовий знову закинув піку на плече.

І Варан пішов.

В'язнична Кишка освічувалась олійними лампами. Звідкись дув протяг; подейкують, що через вентиляційні щілини можна втекти. Варан чув таку помовку давним-давно, ще коли допомагав батькам у харчівні; двоє засмаглих опасистих моряків перешіптувались у кутку під наметом, а Варан протирав столи і все чув…

Протяг повівав по лиці студеним потічком.

Вартовий здав Варана з рук на руки судейському урядникові в потертому чорному балахоні. Той одвів його в низьку півкруглу печеру, де, розсівшись на гнилих підстилках, ждав вирішення своєї долі цілий виводок всякого наброду – чоловік з п'ятнадцятеро, один страшніший за одного. Погойдувались серги в великих темно-брунатних вухах, позирали недобрі, нездорові очі; хтось лаявся, хтось хропів, хтось мовчки дивився в укриту патьоками стелю. Один охлялий і плішивий, на вигляд точно нетутешній, канючив і скиглив у кутку, розмазував брудні сльози по зморшкуватому обличчю: він, мовляв, ні в чім не винен, він жертва, просто жертва, зрозуміло вам?…

Його забрали першим.

Потім стали забирати одного за одним, іноді швидко, іноді з перервою в півгодини. Із зали суду ніхто не вертався.

– Пивця б, – мрійливо сказав голий по пояс, із круглим животом бородань, що сидів неподалік Варана. – Але ж не дадуть. На останніх просьбах, сволота, ощадять. Зависну до світанку, хлопче, і ти зависнеш… А пивця б хоч ковточок. Наостанок.

Варан одвернувся.

Бороданя забрали передостаннім, і Варан залишився в печері сам. Ганчір'я, гральні кості, скалки мушель із вишкрябаними на них голими красунями, розсипаний по долівці тютюн – усе добро, покинуте як непотріб, лишилося лежати на каменях, нагадуючи про тих, хто нещодавно був живий і ще не мертвий, але застигнув на порозі на кілька годин – до світання…

– Гей, – гукнув вартівник од дверей. – Хлопче! Іди…

І Варан пішов.

Урядник сидів за низьким столом, клишоногим – але, безсумнівно, дерев'яним. Урядник здавався втомленим; очі його запалились і недобре блищали. Свічки в ставниках згоріли більш як наполовину.

– Грабіж? – спитав утомлено.

Варан мовчав.

– Імення? – сказав урядник, дратуючись.

– Варан…

Урядник побіжно проглянув розкладені на столі мушлі. Вибрав одну; надів окуляри – не темні, як у піддонців, а зі світлими скляними лінзами. Зморщився, розбираючи чужі, напевно, записи.

– Шуузна-що таке, – сказав, раптово забувши про втому. – Ні, це Шуузна-що таке!

І повернувся до вартового на дверях, та ще й так різко, що ледь не скинув на підлогу ставник:

– Поклич Слимака, хутко!

– Його честь у такий час спить, – невпевнено припустив вартівник.

– Підніми його! – підняв голос урядник. – Що він думає – з цією справою можна зволікати до світанку?!

До світанку, подумав Варан, і в нього ослабли коліна.

* * *

«Цим доводжу до його світлості Князя Кругл оіклівського, що п'ятдесят другого дня сезону триста п'ятнадцятого від возведения Імперії нешляхетний горні Тирк, що належить до цеху ювелірів острова Кругле Ікло, дістав сто реалів однією купюрою як сплату за намисто на п'ять синіх і п'ять білих камінців, причому платіж цей здійснив такий собі піддонець, громадянин того самого Круглого Ікла. Годину й п'ятнадцять хвилин по складанні угоди ювелір, наміряючись здійснити певні дрібні виплати, приніс купюру для обміну до Грошового Будинку. Службовець Будинку, нешляхетний горні Ребрик, з огляду на великий досвід, почувши недобре, поспішив пред'явити купюру на перевірку панові Імператорському магу Круглоіклівському. Пан Імператорський маг письмово засвідчив, що купюра на сто реалів – фальшива, виготовлена з досконалою майстерністю і на просте око достоту повторює справжню, а отже, становить загрозу для всіх чесних крамарів Круглого Ікла і підточує благоденство Імперії, про що він, пан Імператорський маг, поспішив повідомити особисто Імператорського головного скарбника. Піднята за тривогою, розшукова служба вашої світлості здійснила розслідування й швидко з'ясувала ім'я молодого піддонця, що купив намисто. Виявилось, що певний час до того його затримувано в справі про грабежі, але за поручительством батька й громади звільнено. З огляду на особливу важливість справи прошу вашу світлість узятися до особистої участі в ній.

З найвищим шануванням – суддя і розслідувач Верон-Біломідій (Слимак)».

* * *

– Я звелю покликати ката, – урядник потер долоні, – і тоді ти заговориш інакше, щеня! Хто дав тобі гроші?

– Я знайшов їх у морі, – повторив Варан, дивлячись просто перед себе. – Я воджу відвідувачів… на змійсах…

– Кого ти куди водиш, ми знаємо! Хто дав тобі гроші? Ти маєш останній шанс уникнути диби. Хто?

– У мене є свідок, – сказав Варан, з натугою проштовхуючи слова крізь сухе горло. – Молода… пані, учора вона каталася на… вона кинула монету, я пірнув…

– Монету на сто реалів?

– Ні… Монету на третину реала… я пірнув і побачив, що гроші пливуть…

Урядник жовчно розсміявся:

– Гроші пливуть, ти тільки поглянь на нього! Годі, мені набридло це слухати, Васку, біжи по Шкуродера…

– Там є скарби, – уперто вів далі Варан. – Я подумав, що водою розмило чийсь потайник…

– Ага, чужий потайник! І ти нікому не показав, нікого ні про що не спитав, побіг купувати брязкальце?

– Так. – Варан відчував, що тоне, що поверхня води зникає, а груди вже рвуться зсередини. – Я давно хотів… намисто. Я хотів його подарувати нареченій. У мене є наречена…

– Як звати молоду пані? – спитав чоловік, що сидів у кутку за простим камінним столом. – Ту, що бачила, як ти знайшов гроші?

Варан наморщив лоба:

– Я… не знаю. Хазяїн, спитайте в хазяїна, він знає… він допоможе її знайти…

– Ми марнуємо час, Слимаку, – пробурмотів урядник, прикриваючи долонею запалені, блискучі, мов у пропасниці, очі.

Той, кого називали Слимаком, знизав плечима. Тяжко піднявся, вийшов у темний склепистий коридор; у глибині коридора мигтіли блідо-голубі вогники. Варану згадались камінці на оксамиті – п'ять білих, п'ять синіх…

За спиною скрипнули двері. Варан обернувся; позаду, дуже близько, стояв старий із таким довгим волоссям, що воно сягало йому до пліч. Варан зроду не бачив, щоб чоловіки мали таке нескінченне волосся. Шкуродер, здригнувся Варан. У ту ж хвилю вартівники виструнчились, а урядник похапцем встав із-за дерев'яного столу:

– Ваша світлосте…

Довговолосий махнув рукою. Пройшов по залі широке коло, зупинився, помахав під носом в урядника знайомою сяйливою папірчинкою:

– За півреала! За півреала умільцям голову стинали. Намалюють райдугу на папірці, обіллють воском… Уночі на базарі втуляють простакам… А вдень, коли не сліпий – видно ж, що підробка… А цю я не відрізнив би! І тепер у руках держу – не йму віри… Сядь, Ховраше…

І, мов не здужаючи встояти на місці, його світлість князь Круглоіклівський накинув по залі ще два стрімких кола.

Варан бачив князя раз або двічі, та й то віддалеки; тоді на князеві був парадний головний убір і високий, розшитий золотом комір. І звісно ж, Варан не сподівався – та й не бажав ніколи – бачити князя так близько.

Сто реалів лежали на столі, випромінюючи осяйне світло. Варан сидів, боячись поворушитися. Князь, здається, зовсім його не помічав:

– Завтра поповзуть чутки… Купці відмовляться приймати купюри по сто реалів. Почнуться заворушення, паніка… Шахраї, що прибули до нас з усіх країв світу, неодмінно цим скористаються… Сьогодні в скарбниці нема жодної фальшивої купюри – а що буде завтра? Завтра Грошовий Будинок повалиться, мої любі, його знищать юрмища міняльників…

Він зненацька повернувся до Варана й уп'явся в нього впритул, і стало зрозуміло, що показна князева байдужість до Варанової персони – не більше ніж гра. Його світлість чудово знав, хто винен у всіх злигоднях Круглого Ікла; довге сиве волосся, здавалось, могло от-от стати сторч:

– Хто дав тобі сотку?

– Я знайшов її в морі!

– О-от, – князь знов одвернувся, начеб утративши до Варана інтерес. – Але ж наш пан маг уже дав знати своїм, у столицю… Імператорській скарбниці однієї оцієї голови, – він махнув рукою в бік Варана, – буде замало. Вона захоче мати вашу голову, розслідувачу Ховраше. І голову головного судді Біломідія… До речі, де Слимак?

Варан остаточно збайдужів до того, що відбувається.

Його голову пущено на брухт; його душі оголошено присуд. Він ніколи не побачить суцільних хмар, осяяних сонцем зверху, ніколи не побачить Нілу… Ніколи не пірне в тепле море. Ніколи не злічить зірок.

І зробилося байдуже.

* * *

Його не стали страчувати одразу. І навіть допитувати більше не стали. Відвели до крихітної кімнати з циновкою з сухих водоростей; опустившись на колючу підстилку, Варан згадав «горище» й Нілу, і від цього його байдужість змінилася на тугу.

Минув день, а може, два – адже сонця під землею не було, тільки олійна лампа. Варан лежав, дивлячись у темну стелю, і згадував кожний заворот, кожний грот, кожний поблиск на стелі підводних печер.

Годували стерпно. Хоча Варану їсти все одно не хотілося.

Третього дня – а може, другого? – його знову відвели до судейської печери, але не на оголошення присуду, а на зустріч із юною аристократкою, у чиїй кімнаті, коли вірити її словам, цілий рік цвітуть п'ять трояндових кущів.

Цього разу аристократка мала вигляд куди менш упевнений, її супроводжував батько – крижастий бородань у плащі з золотою оздобою на комірі й пелені.

– Я кидала йому монети, – казало дівча, дивлячись у підлогу. – Він пірнав. Я кинула шестинку, потім третинку. По третинку він стрибнув, але все одно не спіймав.

– Ви бачили його руки, коли він випірнув? – спитав дізнавач на прізвисько Слимак.

Дівча безпорадно озирнулось на батька:

– Він сказав, що не спіймав. Я ж не можу перевіряти…

– У руках у нього щось було?

– Я не бачила.

– Нічого незвичного в його поведінці ви не завважили?

Дівча трохи запишалось, у її голосі прорізались дотеперішні примхливі нотки:

– А я не знаю, яка поведінка в піддонців звична, а яка незвична… Я не дивилася на нього. Нема діла мені – роздивлятись на слуг.

– Я сховав руки за змійсихою, – сказав Варан. – Я одразу підплив до Туги і…

– Заткни пельку, – кинув Слимак, і Варан замовк.

– Ваша честь, – сказав батько дівчиська, і голос у нього виявився глибокий, мов В'язнична Кишка. – Мені здається, моя дочка достатньо допомогла правосуддю Круглого Ікла. Тепер дозвольте нам продовжити відпочинок, що його, втім, тепер безнадійно зіпсовано…

– Я прошу вас подарувати мені на цьому, – Слимак злегка вклонився, – і не сумніваюся, що князь Круглоіклівський щедро компенсує завдану вам шкоду… Ви можете бути вільні.

Вартівник одступився від дверей, даючи дорогу аристократові з донькою. Відходячи, дівчисько на хвильку озирнулось, щоб скинути на Варана зацікавлений погляд – але батько взяв її за плече і потягнув геть, двері зачинились, і вартовий став на своє місце.

– Місяць тому тебе схоплено зі злодіями, – не дивлячись на Варана, сказав дізнавач Слимак. – їх стратили, тебе відпустили. Чому?

– Тому що я не злодій. Громада Круглого Ікла за мене поручилася… Навпаки, я крикнув – «варта», і за це мене…

Слимак підняв голову, і під поглядом його Варан замовкнув.

– Громада, – з легким презирством промовив Слимак. – Громада й тепер за тебе стіною. Три прохання подали князеві… Чесний піддонець, мовляв, не може зрадити своїх, він шанує Імператора й сезон, грабежами й фальшуванням промишляють зайди… Усе правильно. Якби я робив фальшиві сотки – я б перш за все пропускав би їх через руки таких от чесних піддонців, щоб зняти можливі підозри… А гроші – це гроші. Це дерево, сушник, надійне укриття в міжсезоння… Так?

– Я знайшов цю сотку в морі, – сказав Варан безнадійно.

– Вона там народилась? Вилупилася з ікринки?

Варан мовчав.

– Простіше за все було б повісити тебе сьогодні, – сказав Слимак, тяжко розмірковуючи. – Може, й для тебе краще… Але справа імператорська. Уже не зупиниш і нічого не зміниш. Свідків у тебе нема… Йолоп, коли ти насправді піймав сотку в морі – чому не показав нікому? Батькові? Матері? Тій самій нареченій?

Варан мовчав.

– Куди поткнися – ти винен, – вів Слимак. – Можливо, ти на службі у фальшивомонетників, вони розкидають свої подаруночки твоїми руками і руками таких, як ти, непомітних і начеб чистих… Хоча, треба визнати, хлопчак із соткою в ювелірні – це неабияка штука… Може, ти таки мав її віддати батькові? Тобі доручали віддати її батькові, чи не так?

– Мені не доручали…

– Але ти винен. Якщо ти нікому не служиш – ти винен у тім, що привласнив чужі гроші легко… За законом Ікла знайдена річ трактується як належна колишньому власнику, поки не буде доведено його смерть, або переселення за море, або відмову від речі. А знайдені гроші, власник яких не з'явився, уважають придбанням громади, коли їх знайдено внизу, і власністю князя, коли їх знайдено нагорі…

– Я знайшов їх у морі. Не внизу. Не нагорі.

Слимак поглянув на Варана з цікавістю. Коротко зітхнув:

– Якби це були справжні гроші… але вони фальшиві. І тепер твою долю вирішую не я… і навіть не князь. Вирішувати твою долю буде імперський маг, можливо, він наполягатиме на тому, щоб доправити тебе на дізнання до столиці… можливо, стане допитувати сам. Помолися до Імператора, і заклич на допомогу весь свій талан, коли він у тебе є.

* * *

Лежачи на сухих водоростях, Варан намагався згадати все, що він знав про магів.

Вони сидять у підземеллі за довгим столом. Вони роблять імператорські гроші, печатки, вірчі грамоти. Під дерев'яними кріслами, обвившись навколо різьблених ніжок, лежать сховані від ока хвости… А раз на сім років хвіст відпадає, мов у ящірки…

Невже всі ці сім років маг не піднімається з крісла? Не спить? Не ходить у нужник?

Варан хитав у півсні головою. Та що за маячня його діймає. Зрозуміло ж, що маги зовсім не ходять у нужник. І напевне, не їдять… Не сплять із жінками…

Звідки вони беруться? Кажуть, магами народжуються… Де народжуються? Чому?

Варан ніколи не бачив імператорського мага на Круглому Іклі. Хоча багато разів дивився з-під долоні на вежу – найвище місце острова, камінний палець над княжим палацом. Балакали, що у вежі живе чарівник, якого прислав особисто Імператор. Казали, він дуже старий і ніколи не спускається донизу. Казали, ночами він стоїть на балконі, нюхає повітря і з одного запаху знає, хто через що шкодує і хто як завинив; правда, зовсім недавно батько казав, що мага, певніше, взагалі нема. Кругле Ікло – не така важлива провінція, щоб присилати сюди мага; у міжсезоння, коли чесно, Кругле Ікло взагалі нічого не варте – глушина несосвітенна…

Але головний суддя Слимак сказав, що маг є. А Варан схилявся, щоб вірити судді.

Завтра Варана поведуть у вежу. А звідти, напевно – до столиці на криламах. Варан усе життя мріяв про дві речі – політати на криламах і побувати в столиці. Тепер його бажання здійсняться – але не Імператор допоміг у цьому, а Шуу. Проклята Шуу, що підкинула Варанові п'янливі гроші в райдужному сяйві, проклята зваба, і він же спокусився…

Ранок був ззовні чи вечір, пам'ятала його Ніла чи вже забула – Варан спав, і йому снилася густа сітка, накинута оповесні на донні посіви – щоб не занесло течією.

* * *

Вежа, здаля тонка й крихка, зсередини повернулася сірою та похмурою черевиною. І начисто порожньою – у ній не було нічого, крім сходів. Сходи вилися вздовж стін спіраллю, усе вище й вище, а в просвітку між її витками гуляв вітер. Вітер шелестів і ревів, рвав поли одежі, куйовдив волосся.

Піднімались мовчки – його світлість князь попереду, потім дізнавач Слимак, далі Варан, котрого ніхто не зв'язував і не стеріг, але котрому не було куди подітись – хіба що зі сходів сторч головою, як у воду.

Його світлість став засапуватися вже на другій сотні приступок, тому йшли повільно, часто зупиняючись перепочити. Князь нюхав якісь травки, гучно зітхав, бурмотів під ніс; Слимак стояв, як статуя, в розвіваних вітром шатах. Тоді Варан чесно намагався усвідомити врочистість миті – він, дрібний піддонець, опинився в такому товаристві, у такому місці… Але священний трепет не брався. Князь був просто старий чоловік із незручним волоссям до пліч, задипіливий і нездоровий. Дізнавач Слимак був просто машина, щось на кшталт батьківського гвинта, добра машина в роботі. Не було врочистості і навіть переляку вже не було – тільки стома.

Постояли – знову пішли. Зробили майже повне коло. Князь закашлявся й зупинився. Вежа дихала; співав вітер, піднімався знизу струмінь теплого повітря, і в цьому струмені летіло сухе сміття – листя, пір'я, трупики комах.

– Досить, – тяжко сказав князь. – Самі йдіть. Не помре пан чаклун, – його світлість придержав пальцем нервовий посмик щоки. – Повноваження, – він стягнув з укритих перснями пальців одну маленьку жовту каблучку, – пред'явиш… Скажи – сам. Нехай. Усе сам.

Князь утулився спиною в кам'яну стіну, і повз нього по вузьких сходах пройшли перше Слимак, потім Варан. Зрівнявшись із князем, Варан почув кислий запах його віддиху.

Далі підйом пішов швидше. Князь стояв унизу і дивився, як вони здираються, закрут по закруту; потім князя не стало видко в сутіні.

Ближче до верхівки вежа загострювалась. Колодязь між витками сходів усе вужчав, вітер у ньому все гучнішав, а оглядові вікна попадалися все рідше. Нарешті Слимак спинився перед темними дверима.

– Борони нас Імператоре, – пробурмотів під носа й щось іще додав, чого Варан за стугоном вітру не розібрав.

Жовтий перстень, переданий Слимаку як вірчий документ, дзвякнув об мідну ручку. Ще й ще – три урочистих рази.

Слимак ждав одповіді; Варан раптом згадав, нащо він тут, згадав, що йому належить доправа до столиці, а тоді імператорський суд – і поглинутий допіру в'язничний сніданок затріпався в його животі, мов птаха, що прагне на волю.

Двері прочинились – саме настільки, щоб могла протиснутись нетовста людина. Слимак уступився, даючи Варанові пройти першим. Варан покрутив головою; Слимак узяв його за комір і пропхнув уперед, навстріч долі. Варан ступив за інерцією декілька кроків – і зупинився.

Магове мешкання за блиском своїм могло, мабуть, удовольнити самого Імператора. Підлога, стіни й навіть стеля були оббиті деревом, і не вузенькими планочками – широчезними дошками, світлими й темними, жовтими, брунатними й майже чорними. Прожилки, по яких десятиліттями й століттями десь там, у фантастичних лісах, розтікались деревні соки, тепер створювали химерний, але явно осмислений візерунок. Варан стояв на одній нозі, боячись опустити другу, тому що підлога була мозаїчна – з різних деревних порід, і відшліфована до блиску, і тепла. Варан, якби міг – злетів би й зависнув у повітрі, аби не споганити коштовне дерево доторком босих, закаляних в'язничним брудом ніг…

– Князь Круглоіклівський через мою негідну особу вітає його мосць імператорського мага, – сказав Слимак, уклонившись увічливо, але без запобігання. – Ось злодій, про якого повідомлено.

Варан крутив головою і слабко всміхався, намагаючись спромогтися на думку. За дні, проведені у В'язничній Кишці, він звик уважати себе злочинцем; за довгий шлях від підніжжя башти до її верхівки він звик уважати себе мерцем. Він готовий був до жаху цієї хвилини (поглянути в обличчя справжньому магу, вислухати присуд, дізнатися всю правду про майбутні знегоди), – проте, така прикрість, не почував нічого, крім ніяковості й тихого захвату. Це ж скільки років має прожити дерево, щоб наростити такий стовбур! Це де ж земля, спроможна живити таке коріння! А корона?! У її затінку стане, напевно, не один десяток людей…

Його відчутно штовхнули в спину:

– Уклонися, дурню…

Він уклонився так низько, що торкнувся рукою підлоги. Відсмикнув руку – не можна… Напевно, не можна мацати цю пишноту, якби він, Варан, був магом – відтяв би цікаві пальці…

– Заворушення, звичайно, було, – сказав Слимак, начеб відповідаючи на непоставлене питання. – Але оскільки більше фальшивих грошей не з'явилось… А його світлість князь уміло розтлумачив своєму народу, що чутки про фальшиві сотки – не більш ніж вигадка захожих шахраїв… Ви цілком певно можете повідомити Імператора, що Кругле Ікло не розповсюджує підроблені гроші.

– Але, можливо, воно їх виготовляє, – сказав другий голос, відчужений і холодний, як вода на великій глибині. Варана струснуло від звуку цього голосу. Він знову закрутив головою, намагаючись розшукати серед дерев'яних меблів – стільців з високими спинками, столів з візерунчастими настилами, легких різьблених ширм – того самого імператорського мага, який вирішить його долю.

– Єдина людина, – сказав Слимак з відчутним жалем, – здатна з'ясувати питання про підроблені сотки… Цей молодий піддонець, що перед вами. Спитайте його, і хай поможе нам усім Імператор…

Другу половину фрази Слимак вимовив ледь чутно, собі під ніс.

У цю мить Варан розгледів, нарешті, Імператорського мага. Той сидів упівоберта до присутніх, дивлячись у розчахнуте вікно, і мав вигляд набагато кращий, ніж того дня, коли Варан зустрів його, озброєного зайвою парасолькою, на нижній пристані.

Звісно, згадалося все. Бридлива міна, за яку Варан одразу ж незлюбив гостя, власну відмову нагодувати й напоїти. Дорога наверх на батьківському гвинті, зіслизла дужка, проклятущий Лиско…

– Що, дружечку, – мовив маг усе так само холодно, – вляпався?

Його довге волосся закривало вуха й сягало пліч. Як у князя, печально подумав Варан. Тільки справжній горні може дозволити собі таку зачіску…

Він здавався старшим, ніж тоді в піддонні. Він не просто держався з гідністю – він був утіленням величі. Навіть очі, безбарвні під сірим небом міжсезоння, тепер виявилися стигло-голубими. І то пасували до холодного голосу.

– Дивовижний цей край – Кругле Ікло, – промовив маг, мовби міркуючи. – Тут навіть неписьменні шмаркачі вміють підробляти імператорські гроші…

– Я не шмаркач, – понуро сказав Варан. – І я письменний.

І здивувався своєму нахабству. Недарма кажуть, що В'язнична Кишка міняє людину…

Маг усміхнувся. Склав руки на грудях; брижі світлої хламиди, що вкривала його від шиї до самих п'ят, поміняли малюнок. Блиснув червоний камінь у персні – на вказівному пальці правої руки.

– Ваша мосць, – повільно сказав Слимак, що добре завважив знущання. – Цей піддонець – усього лише спільник. Він – єдина ниточка між правосуддям і злочинцями…

Маг кивнув. Скільки йому все-таки років, подумав Варан. Тоді мені здалося, що вісімнадцять чи щось близько того… А тепер гадаю, чи не всі тридцять… Може, це взагалі не він?

У цей момент маг гостро поглянув на Варана, і враз стало зрозуміло: він. Може, йому сто років чи двісті. Він же маг… Звідкіль Варану, дрібному піддонцю, таке знати?…

Маг дивився на Варана. Краще весь сезон просидіти у В'язничній Кишці, аніж хвилину витримувати такий погляд.

– От якби зустрів тоді привітніше, – сказав маг, несподівано підморгуючи. – Не дивився по-вовчи, не прагнув застрягнути Шуу в дулі… Хтозна, як усе обернулося б?

Кінець, подумав Варан. І заплющив очі; і враз розплющив їх тільки тому, що злякався, – адже візьмуть за боягуза…

– Що ж, – маг піднявся. Світла хламида впала вздовж тіла, нижнім краєм доторкнувшись деревної мозаїки на підлозі. – Що ж тепер… Я привезу Імператорові посібника, – маг подивився на Слимака, і Варан побачив, як дізнавач перший відводить очі:

– На те воля вашої мосці.

– Імператор дістане переляканого хлопчиська, що на всі питання відповідає: «Знайшов у морі»…

– Я не переляканий, – хрипко докинув Варан.

Маг осміхнувся:

– Добре… Імператор матиме дуже хороброго піддонця, що знає про походження фальшивої сотки не більше, ніж ви, дізнавачу Вероне-Біломідію на прізвисько Слимак… Або ніж його світлість князь. Чи будь-який хлопчисько, що торгує на базарі лакованими черепашками…

– Ми не знаємо, що він знає, – глухо заперечив Слимак.

Маг підійшов до нього впритиск. Ніздрі Варана сіпнулись – проходячи мимо, хазяїн вежі лишив частинку свого запаху, і це був запах деревного диму. Легкий, ледве вловимий.

– Ми знаємо, – маг протнув співбесідника поглядом, мов голка подушку. – Ми знаємо, що він підібрав у морі те, що здалось йому дуже цінним… Ви хоч завдали собі труду спорядити пошукову команду – оглянути підводні печери в тому місці, де він пірнав?

– Авжеж, – сказав Слимак так само глухо. – Але деякі порожнини приступні тільки в міжсезоння… Коли спуститься вода.

– На що й зважили злочинці, лаштуючи сховок, – утомлено завважив маг. – Ну що мені ще передати Імператору?

– Кругле Ікло не загрожує грошовій системі Імперії, – понуро повторив Слимак.

– Як не загрожує бочка з порохом, поки поряд не впаде іскра, – пробурмотів маг.

– Наближається кінець сезону. Коли вода спуститься, ми вистежимо людину чи людей, що спробують відкрити схованку.

– Таж ви не знаєте, де вона знаходиться. У цьому камінні Шуузна-скільки дір і тунелів…

– Служба охорони має детальні карти, – не поступався Слимак. – Кінець кінцем, це наша справа, його світлість князь досі був задоволений своєю вартою…

– Утратили час, – пробурмотів маг.

– Що?

– Належалося заборонити будь-кому полишати острів з того самого часу, як виявлено підроблену сотку…

Про Варана забули. Він стояв зовсім близько біля дерев’яної стіни і гамував бажання провести пальцем по прожилці. Усі розмови про Імператора, про гроші, про долю Круглого Ікла спадали з нього, наче дощова вода зі шкури ситухи.

– Така заборона спричинить завал сезону, – після короткої мовчанки сказав Слимак. – Мені страшно уявити, які наслідки…

– А уявіть ящик фальшивих соток, що можуть сплинути в обіг у будь-якому закутку Імперії?

– Імперія велика, – знову помовчавши, сказав Слимак.

Маг кивнув:

– Еге, еге, аби наш сезон пройшов ладно, а там хоч море висхни… Та торкнися ти цієї стінку, хлопчику. Нещасні діти води й каменю – всяка дерев’янка збуджує в них трепет…

Тоді Варан міцно, з усією силою відчаю, притиснувся долонями до теплого дерева.

* * *

– Нам сказали, що тебе стратили.

Ніла сиділа в гамаку. Варан стояв у круглястому камінному отворі. Так і розмовляли, не рушачи з місця.

Ніла змінилась. В одну мить стала старша. Замість світлих штанів, розшитих камінцями, на ній була довга чорна спідниця. Варану тепер здавалось – минули роки відтоді, коли вони бачились востаннє.

– Нам сказали, що тебе стратили, – повторила Ніла, вдивляючись у його обриси. – Скажи… ти не мрець?

– Ні. Мене відпустили. Так наказав Імператорський маг.

– Ми триста разів ходили з проханнями, – сказала Ніла після довгої паузи. – Триста першого нам сказали, що тобі…

– Та живий я! Сказали просто так – аби відчепились.

Варан лютився не знати на кого. Він інакше уявляв собі цю зустріч – з обіймами, сльозами, може, навіть обопільними…

Ніла сиділа в гамаку – доросла й чужа.

– То мені можна залишитись? – спитав Варан. – Чи коли вже мене стратили – прощавай, усе?

– Ні, – сказала Ніла ледь чутно. – Коли вже ти живий… заходь.

Розділ третій

Уночі Варану наснилось, що Імператор видав указ – нікого не випускати з Круглого Ікла, поки не знайдуть сховок із підробленими грішми.

Варану снилося, що довкола острова кільцем зімкнулися воєнні імператорські кораблі, а небо патрулюють вершники на криламах. І що наближається кінець сезону, а острів повен зневірених, злих, наляканих чужинців. І що наступає міжсезоння; м'яке сонце сезону стає білим і лютим, випалюючи каміння. Укриттів не стає, учорашні безтурботні відпочивальники тепер умирають під палючим промінням, їхні трупи спалюють на пристані…

Варан кричав і прокидався, і знову засинав, усе повертаючись у той самий сон. Мати, чергуючи поряд нього всю ніч, плакала й думала, що синові сняться жахи в'язниці.

Удень він ходив по острову. Вдивлявся в обличчя; усі були спокійні, безтурботні й веселі. Імператор не може так із нами вчинити, думав Варан. Імператорський маг, мешканець вежі, ну не такий уже безсердечний, щоб таке зробити…

Сезон закінчувався. Приїжджі скуповували – та що там, мели начисто – усі лаковані черепашки, різні прикраси з солі й каменю, малюнки з перламутру, гаманці й сумки зі шкіри ситухи, ковані рудокопські штукерії з Маленької…

Варан пройшов повз знайому ювелірну крамничку не зупиняючись. Менше за все йому хотілося бачити того самого ювеліра з його вигорілими бровами й залисинами на бронзовому від сонця лобі…

Добре б знайти тайник, думав Варан. І враз із жалем розумів: не можна. Коли саме я знайду «скарб» – потім уже не вдасться довести, що я перше ніколи не бачив цих фальшивих грошей…

Скоріше б закінчився сезон. Тоді життя переміниться, і все, що сталося, забудеться. І відступить проклята загроза – наказ Імператора про перетворення Круглого Ікла на одну велику тюрму…

Він прийшов у печеру до змійсих, коли сонце вже спускалось. Напередодні йому так і не вдалось добитися від хазяїна чіткої відповіді – чи ще потрібні його послуги, чи вже ні. За час, проведений у в'язниці, ніхто йому платити не збирався, це зрозуміло; але хоч півреала заробити на останніх відвідувачах – і в цій дрібниці відмовлять?

Він прийшов рішучий і злий. Хазяїн, навпаки, зустрів його приязно:

– Не ображайся, дружечку, буде для тебе робота, ось таки завтра й буде… Ніла наша з багатим горні за маршрутом пішла. Хлопець нетутешній, платить добре, – хазяїн чомусь підморгнув, – навіть більше, я тобі скажу, ніж добре, наші змієкрасуні стільки не коштують… І Нілі він, я зауважив, до вподоби. То чому б ні? Весь день на маршруті, я інших замовлень на сьогодні й не приймав. Повернуться ще не скоро… До смеркання декілька годинок є… То завтра Нілі я думаю перепочинок дати, а ти попрацюй.

Варан попрощався, пообіцяв з'явитися завтра на світанні. І пішов собі.

Уздовж дороги росли шиполисти – рослини прості й разом з тим поважні, ушановані зображенням на круглоіклівському княжому гербі. У міжсезоння вони подобали на врослі в землю чорні риб'ячі кістяки, зате в сезон вистрілювали навсібіч величезним листям і блідо-фіолетовими квітками без запаху. Квітка шиполисту була завбільшки з добрячий капелюх і, коли її зірвати, не в'янула три дні. Із листя ладнали намети, але головне – огорожі навколо чиїхось маєтків, тому що листя, виправдуючи назву, мало шипи й гачки, здатні поранити до крові.

Тепер, при кінці сезону, квіти шиполисту змінились на плоди – важкі кульки з навсібіч спрямованими голками. Щороку матері суворо-пресуворо забороняли дітям кидатися «шипиками», і щороку діти все-таки кидалися, іноді спотворюючи собі обличчя назавжди…

Навислий над дорогою шипчастий плід зачепів Варана по маківці. Ледве-ледве – навіть подряпини не залишивши.

Варан здригнувся.

Розсунувши голими руками колюче листя, побачив стовбур – «риб'ячий хребет» – і гілки, оманливо-тонкі.

Узявся за ту, що нависала над дорогою. Рвонув щосили. Гілка хруснула, але не піддалася.

Варан рвав і рвав, і виламував гілку, не зважаючи на колюче листя, яке било його по плечах, на те, що з роздряпаного вуха цівкою бігла кров. Шиполист був надзвичайно міцною рослиною – адже він ріс на камінні й боровся за життя від самого народження з насіння. Варан насідав, як буря, нещадно й сліпо, і кінець кінцем виламав галузку. Зашелестіло, падаючи на землю, листя. Глухо стукнув об дорогу плід.

Варан стояв і дивився на діло подряпаних рук своїх.

…А що йому до цього? Ніла може хоч усе Кругле Ікло водити в ту печеру, де суха трава й книга з розмитими сторінками… Сьогодні вона повела туди багатого горні. Кого водила раніше, поки Варан сидів у В'язничній Кишці? їх так багато, заможних, щедрих; хтось, може, і здобудеться на дорогий подарунок – намисто… На подарунок, що можна носити не ховаючись. Що його не заберуть вартівники, не звинуватять у шахрайстві чи злодійстві…

…А що йому до того?

Вона скаже: я не просила тебе ні про що. Жодних подарунків. Не думай, що я в чомусь винна, що ти через мене попав у халепу. Ти зазнав лиха через власну дурість і пиху… Ти піддонець, а я наполовину горні. Шануйся…

Кров із роздряпаного вуха заливала комірець тонкої нитяної сорочки – дорогої, між іншим, мати купила її на радощах – адже син повернувся… Варан помітив, що йде назад. Повільно, спотикаючись, але йде – до моря, до печер.

Він розвернув себе, як розвертають тачку. Додому, наказав. Мама чекає, і батько теж.

Сонце торкнулось моря. Варан дивився на вогняну доріжку, по якій ступати б і ступати – у ті краї, де дерева ростуть до неба.

Треба вмитись, подумав відсторонено. Я, дурень такий, перемазався по вуха в свою кров. Що подумає мати, коли побачить? Треба скупатись і сорочку відіпрати…

Він повернув назад і, ступивши декілька кроків, побіг. Не повернув на стежку, що прямувала до печер; добіг до краю скелі й, відштовхнувшись, із розгону полетів донизу.

Таж так можна втрапити й на камінь, подумав уже в польоті.

Море й небо перевернулися. Мелькнув захід і згас. Варан пробив собою водну гладінь і знову, уже вкотре, подумав: буцімто пірнаєш у пругкий барабан чи бубон…

Вода перед очима трішки закаламутилась – це змивалась кров.

Він повисів, віддихуючи, у вирі бульбашок. Потім, сильно смикнувши ногами, пішов на поверхню. Віддихнув і озирнувся; скеля нависала стіною. Високо в небі похитувались корони шиполистів.

Звідси на суходіл був один тільки вихід – маленький наскрізний грот, що можна було знайти, лише знаючи позначки. Варан востаннє озирнувся на сонячну доріжку – і пірнув у темряву.

…Він підстереже їх! Вони неодмінно попливуть тут, повертаючись до змійсового стійла. Він сховається у воді, у затінку, і почує їхню розмову…

…Позорище. Огидно. Підло.

…То що ж, сидіти на камені, мов статуя Імператора, і дожидатись голубків?

Він не встигнув нічого вирішити. У глибокому гроті почувся голос Ніли. Звук викривлявся, багаторазово відбиваючись від стін і води, але вже за декілька хвилин Варан зміг розрізнити слова:

– Туго! Н-но! Пішла, люба, Журбонько, пішла!

Іще був час сховатись.

Вода в печері заворушилась хвилями. Із темного вузького ходу показалася Журба; вона йшла, високо піднявши рогату голову, із широких чорних ніздрів виривалася водяна пара. Варан не думав, що йому так приємно буде знов побачити ковзку лускату тварюку.

На спині в Журби сидів горні в куртці й штанах зі шкіри ситухи – такі продають на ринку приїжджим «на пам'ять». Довге мокре волосся наїзника прилипло до голови. Це був його мосць Імператорський маг Круглоіклівський, горні Лереаларуун, чи як його там. І він без ніякого здивування приклав пальця до губів; із темряви показалися Туга з вершницею. Варан сидів на мокрому камені, скулившись, як хвора жаба.

– Ой! – тільки й сказала Ніла. – Як?!

Варан не дивився на неї. Дивився на мага; той знову мав на вигляд ледве чи не однолітка – років дев'ятнадцять щонайбільше. Підмайстер…

Змійсихи теж помітили його. Забили хвостами; Журба, несучи на спині мага, підпливла зовсім близько.

– А це мій помічник, – Ніла всміхнулась магу. – Варан… От тільки не знаю, як ти сюди?…

– Зі скелі стрибнув, – сказав Варан. – Запірнув… Зависла коротенька пауза.

– Я думав, ви давно повернулись, – навіщось збрехав Варан.

Ніла дивилась на нього з підозрою.

– Сідай чи що…

І простягнула руку.

Від доторку її долоні Варану зробилося гаряче. Він здерся на сідло в Ніли за спиною; Туга зафоркала. Маг держався на віддалі простягнутої руки і, як здавалось Варану, помічав найменші дрібнички – зміну кольору шкіри, зміну температури щік, реакцію зіниць…

– Ти весь порізаний, – сказала Ніла. – Бився чи що?

– З шиполистом.

Ніла покосилася через плече:

– Серйозно?

– Випадково, – знову збрехав Варан.

– Журбо, вперед! – наказала Ніла. Змійсиха ковзнула вперед, залишаючи по собі хвилясто розкинутий слід. Маг у сідлі не обернувся.

Довге Нілине волосся гойдалось у Варана перед лицем. Слабко тямлячи, що робить, він намотав його на кулак.

– Ти що? – пошепки скрикнула Ніла.

– Де ви були? – Варан тягнув і тягнув, закидаючи голову дівчини назад. – Ти хоч знаєш, хто це?!

– Яке мені діло… Відпусти, бовдуре!

Туга захвилювалась. Закалатала по воді хвостом.

– Припини! – вигукнула Ніла гучніше.

– Ти була з ним? Була, так?

Ніла вдарила його ліктем у живіт – сильно і дуже точно. Варан зіслизнув із сідла і мало не звалив дівчину, але Ніла вчепилась за вуздечку й не далась. Варану довелося відпустити її волосся; він перекинувся у воду, а коли випірнув – Туга відіпливла далеко вперед. Варан залишився сам у темряві. Світло, що проникало знизу, з моря, слабшало щохвилини.

Він поплив уперед і плив, певне, не менш як півгодини. Зовсім стемніло; добре, що в цій частині маршруту трудно було заблукати. Варан плив уздовж стіни, вряди-годи намацуючи каміння правою рукою.

Потім море засвітилось.

Іскри розлітались під руками, крутились у нуртовищах, спалахували й гаснули, але не давали світла. Варан плив.

Потім попереду – там, куди він прямував, – розсипалася заграва, і в спалахах зеленкуватих іскор виникла величезна – у мороку все здається більшим – змійсиха.

– Гей, – тихо сказала невидима Ніла. – Ти тут?

– Так, – відгукнувся Варан.

– А я думала, ти потонув, – сказала Ніла.

Варан не відповів.

– Ти дурень, – повідомила Ніла.

Варан мовчки погодився. Можливо…

– Давай руку, – сказала Ніла.

– А я не бачу де…

– Та ось…

Він знову видерся в сідло за її спину.

– Який ти холодний, – сказала Ніла. – Бр-р…

І повернувшись, обійняла його за шию.

* * *

З самого ранку вона показувала «цьому хлюсту» всі підводні печери, до яких можна було дістатись верхи. Вони нашвидку пообідали смаженими молюсками; вони навіть майже не розмовляли – тільки про справи. Сам собою хлюст пірнає, як надута повітрям кулька, – голова донизу, решта на поверхні. Але він доволі швидко навчився пірнати на Журбі і взагалі непогано порозумівся зі змійсихою. Кінець кінцем вони пробрались навіть у той колодязь, ну, пам’ятаєш, там такий небезпечний вузький прохід… Хлюст не злякався й забагнув побачити його також. Чогось шукав, але не знайшов нічого, крім здохлої змії. Як вона туди потрапила? Може, течією прибило?

Ніла розповідала, а Варан сидів біля вогнища, сушив сорочку й слухав.

…Урешті-решт вони обоє геть знемоглися – він тому, що належить до найгіршої породи розніжених горні, а вона тому, що все-таки за нього відповідає, а йшли вони по таких місцях, куди гостей водити небезпечно. І коли перед самим майже стійлом з води зненацька виліз Варан зі своїми дурними, ну просто ідіотськими підозрами…

– Знаєш, я б тебе втопила. Звеліла б Тузі кілька разів хвостом ляснути… Може, й шкода було б потім.

– Туга мене любить більше, ніж ти, – сказав Варан.

– Дурень, – Ніла відвернулась. – Знаєш, що тут було… через тебе?

– Знову я винен…

Полум’я багаття висвічувало стіни, візерунок моху на камінні, малюнок тріщин. Варан хотів розповісти про кімнату, оббиту деревом, про прожилки для соків, що колись текли всередині столітніх стовбурів – але злякався, що це не до речі. Чи що Ніла не зрозуміє.

Дим тягнувся вгору. Шукав шлях назовні. Витягувався в дверний отвір.

– Скоро кінець сезону, – сказала Ніла.

– Ти повернешся на Маленьку? – спитав Варан, зрадівши можливості змінити тему.

Ніла похитала головою:

– Мати… Ну, коротше, мати домовилась, щоб мене взяли наверх. Князівна, ну, князева дочка, хоче великий почет…

Варан мовчав, уражений цією новою бідою.

– Я думала, – відсторонено продовжувала Ніла, – що ти… Ну, що тобі вже – все… Тому погодилась. А тепер пізно міняти… Слухай, може, і тобі… Тут, наверху, теж люди потрібні. Хоча б і на пристані…

Варан згадав причальника Лиска.

– Ні. У мене дім, поле, батько, мати, сестри… Але ж ми хотіли одружитися – ти пам'ятаєш?

Ніла відвела очі:

– Пам'ятаю.

– І що тепер?

Ніла знизала плечима:

– Не знаю.

– У тебе хтось є? – люто спитав Варан.

Ніла всміхнулась:

– Ні… Коли ти ревнуєш, ти смішний.

– Смійся, – відповів Варан. – А ти знаєш…

Він знагла згадав, що не встиг повідомити Нілу про те, ким насправді був «цей хлюст». Він уже розкрив був рота, щоб сказати, щоб побачити на її виду розгубленість, подив і страх – і нараз зрозумів, що казати ні в якому разі не можна. Так вона забуде його за день – а знаючи, стане згадувати сьогодні й завтра, перебирати в пам'яті деталі, надавати їм нового смислу; незначний образ «хлюста» вкоріниться й виросте, підживлюваний цікавістю…

– Що? – спитала Ніла.

– Нічого, – Варан одвернувся. – Давай спати.

* * *

Другого дня він провів по малому маршруту чийогось зарозумілого слугу – самовпевненого й нахабного, що за відсутністю хазяїна мав себе за пана. Варану, втім, була не дивина – йому ні разу не ввірвався терпець. Ідучи, слуга кинув йому дрібну монетку на чай; Варан спіймав.

Більше замовлень не було.

Варан осідлав Журбу (Туга що далі, то лютіше виявляла норов) і пустився в печери – сам. Діставшись до «камінного саду» – місця, де знайдено сотку, – натягнув повід і звелів змійсисі зупинитися.

У розколині скелі знайшов годящий камінь – не дуже великий, але й не маленький, порослий черепашками. Притиснув камінь до грудей, пірнув.

Черево в Журби було жовте, лапи розчепірені. Варан спускався все нижче, майже не докладаючи зусиль. Тут немає дна; камінь буде падати й падати, поки не ляже на чий-небудь город…

Вода все сильніше натискала на вуха. Варан судомно сковтував, випускав із носа бульбашки повітря; серед товщі води йому вздрілось райдужне сяйво. Після в'язниці воно ввижається всюди: у вигрібній ямі, у тарілці супу, в морській глибині…

Повітря в грудях перегоріло, перетворившись – так здавалось – на пекучу смолу. Варан видихнув його, бульба по бульбі, піднімаючись на поверхню; схопив повітря ротом. Віддихнув. Знову поліз у розколину – шукати новий камінь.

Журба дивилась на нього з насмішкуватим подивом.

– Відпочивай, – сказав їй Варан. Змійсиха втомлено поклала голову на воду, так що над поверхнею лишились тільки ніздрі, очі та роги.

Він пірнав ще й ще. Дзвеніло у вухах, кололо в грудях. Камені попадались легші й важчі, одного разу Варан пірнув так глибоко, що ледве зумів вибратись…

Наближався вечір. Світло, що пробивалося з-під води, стало дуже теплим, мутно-опаловим.

– Востаннє, – похмуро сказав Варан Журбі. – Ти вже зачекай мене, не сердься.

І пірнув.

І майже одразу побачив райдужне сяйво.

Упустивши камінь, він зависнув у товщі води, розчепіривши руки й ноги, як змійсиха. За десять кроків – коли відстань під водою можна вимірювати кроками – невиразно мінилася маленька райдужка.

Ні-ні, подумав Варан. Із ніздрів його виривалися бульбашки, прямували нагору, де ніхто, крім Журби, не ждав.

А коли вона справжня? Що коли випала допіру з кишені бундючного слуги?

Він схопив купюру. Гарячково озирнувся, але довкруги не було нічого, крім води, темної знизу, світлої – з поблисками – над головою. Тоді, затиснувши гроші в кулаку, він метнувся нагору.

На поверхні, зовсім не до речі, йому пішла носом кров. Раз у раз витираючи губи тильною частиною долоні, він звелів Журбі пливти додому.

Ніли, на щастя, не було в гроті. Можливо, вона ще не повернулася з ринку, а можливо, просто вийшла в якійсь справі й от-от могла повернутись. Знайшовши в печері найсвітліше місце, Варан роздивися купюру уважніше. Друга сотка була точним відбитком першої.

Варан вирішив, що саме час сісти й подумати.

А що коли купюра справжня, пищав тоненький внутрішній голосок. А що як на неї можна купити човен і податись із Круглого Ікла хоч сьогодні? Відпливти в кільватері великого корабля – у ті землі, де ліси до неба…

Цей молодий піддонець, сказав князь, знайшов тайник із фальшивими грошима і таким робом убезпечив наш острів од загрози карантину. Він заслуговує на винагороду. Хай він тепер буде горні й живе під сонцем зі своєю дружиною…

Варан підвівся – і знову сів.

Та запхни ти цю купюру кудись під каміння, щоб ніхто не знайшов. Забудь про неї, наче й не бувало… Що, скучив по В'язничній Кишці?

Де дві купюри – там, значить, є ще? І коли вони спливуть? І хто їх спіймає?

Коли тільки дійде до князя… Навіть не так. Коли тільки дійде до мага – острів негайно відітнуть від усього світу, не роз'їдуться гості, не прийдуть плотогони. Не буде чим топити в міжсезоння. Не буде чим годувати невільних в'язнів. А наступного сезону – і після наступного, і ще, і ще – багаті горні повезуть родини куди завгодно, аби не на «це проклятуще Кругле Ікло»…

Варан сунув купюру за пазуху. Він вирішив піти до батька; останнім часом він надто часто здавався на себе й надто явно коїв дурниці. Піти до батька й розповісти все як є: у Варана мовби камінь упав із серця. Він вибрався з печери і, знай витираючи губи (клята кров усе не зсідалась), пострибав із каменя на камінь до дороги.

– Далеко зібрались?

Варан спіткнувся. Людина, з'явившись не знати звідки, заступала йому дорогу; у людини були сіро-голубі очі й довге волосся. Крислатий капелюх одкидав тінь на занадто бліде – не за сезоном – обличчя.

– Звідки кров? – спитав Імператорський маг, підходячи ближче. – Допірнався?

Варан уступився на крок. Відняв од лиця руку; губи одразу ж стали мокрими й огидно-липкими.

– Стій, – владно сказав маг, простягаючи руку, і Варан похолов. – Це не тобі, – маг усміхнувся кутиком рота. – Ходімо…

– Куди?!

– Куди-небудь, де ти міг би пику вимити…

Кров на обличчі підсихала, стягуючи шкіру. Варан подумав, що можна викинути купюру так, щоб маг не завважив. Чи тепер уже не можна?…

Не спускаючи з нього очей, маг зняв з паска боклажку. Витягнув корок, простягнув:

– Умийся.

Варан плюснув з боклажки на долоню. Руку смикнуло від холоду – вода була крижана й чиста. Варан обережно лизнув – так і є, прісна, не інакше як з особистих князевих запасів. Це дурість і навіть злочинство пускати таку воду на вмивання.

Провівши мокрою рукою по обличчю, він повернув боклажку хазяїну:

– У нас тут прісну просто так не ллють.

– Суворо, – маг примружився. – Може, нап'єшся?

Варан, повагавшись, похитав головою. Райдужна купюра палила шкіру під мокрою сорочкою. Проклята Шуу, таж вона, мабуть, просвічує!

– Ти багато пірнав, – сказав маг. – Дивуюсь, як вам це вдається… Що люди, що звірі… Так, хотів би я провести дитинство на Круглому Іклі…

Варан помацав ніс. Кров спинилась. Його мосць – оцей парубок у крислатім капелюсі – сказав «стій», і вона послухала. Його, Варана, власна кров.

– Глянь лише, – маг дивився тепер Варанові через плече. – Гарно…

Якщо це пастка, мені все одно не викрутитися, подумав Варан і поглянув на море.

Від Круглого Ікла віялом, немов птахи, відходили кораблі. Різнокольорові вітрила здавались особливо яскравими у світлі вечірнього сонця. Вряди-годи над бортами підіймались клубки диму і по кількох секундах розлягався виляск. Гості салютували острову, прощаючись.

А над кораблями пливла, надимаючи боки, розписна куля, надута вогнем. Варан подумав, що куля гарніша за сонце.

– Ловлять останній вітер, – сказав маг за спиною Варана. – Відходять… Туди, де не буває сезонів.

У його голосі промайнула відверта заздрість. Варан подумав: коли ти так не любиш сезонів, то й війся з ними, ми тебе не держимо.

Маг удихнув повітря. Ніздрі його затремтіли; він слабко всміхнувся:

– Моряки на палубі, певно, розмовляють про смерчі. Вони бояться круговертей, адже саме тепер починає крутити… Він такий красивий, цей ваш «камінний сад». Шкода, що в міжсезоння до нього ніяк не дістатися…

Грається, мов ситуха з черв'яком, тужливо подумав Варан. Він звелів відпустити мене, гостро наказав, щоб відпустили… Щоб я навів його на підроблені скарби. І я, наче дурень, зробив те, чого від мене хотіли.

– А галери підуть останніми, – сказав маг, усе ще дивлячись на море. – Рідкісне видовище – три сотні водночас піднесених весел… Для вас, місцевих, це всього-на-всього кінець сезону. Для мене – все вперше.

З верхньої пристані піднялась патрульна крилама. Пролетіла перше коло дуже низько, пронеслась над головами Варана й мага, обвіявши теплим запахом доглянутого пташника. Прямовисно піднялась у небо, завмерла в зеніті, знов закружляла, тепер неквапом, лінькувато, знай зависаючи в струменях висхідного повітря…

Вітрильники відходили, залишаючи по собі вкрите візерунком море – сполуку багатьох слідів на воді.

– А от ці щогли, – пробурмотів Варан. – Скільки ж дерев на них іде… Десять… чи більше…

– Одне. Кожна щогла – одне дерево. Просто ти не бачив корабельного лісу.

– І не побачу, – утомлено закінчив Варан.

Маг дивно на нього поглянув:

– Справді? Чому?

Він хитрував. Варан знизав плечима:

– Ми народжуємось тут… І тут умираємо. Це Кругле Ікло…

– Люди приходять і відходять. На світі є кораблі, човни, повітряні запряжки, кінець кінцем…

Він стояв поряд, говорив про інше й дивився вдалечінь, і це було найгірше. Дожидання викриття стало зовсім уже нестерпним; Варан сунув руку за пазуху, витягнув підсохлу купюру і з якоюсь навіть полегкістю простягнув магу:

– Я знайшов. Ніс батькові… І все.

Маг зсунув на потилицю свій капелюх. Узяв купюру недбало, мов міняйло. Поклав її на долоню. Примружився на райдужне сяйво, бліде при світлі дня.

– Я думав, може, вона справжня, – невідомо навіщо додав Варан.

Маг похитав головою:

– Вона підроблена… Як і та, перша. Одна рука, один почерк… Ми ж нікому про це не скажемо, правда?

– Ми? – пробурмотів Варан.

Маг підвів голову:

– Тихо, он вона йде… Ти їй, будь ласка, теж не кажи.

Варан повернувся, але дорога була порожня. Він розтулив рота, щоб спитати про щось, але в цей момент Ніла з'явилась – вона йшла повільно, в обох руках у неї були кошики з продуктами для хазяїна і ласощами для змійсих. Туга й Журба, що харчувались самою рибою, іноді як заохочення діставали солодке репсове печиво.

* * *

– Я боялась, ти будеш із ним битись.

– Ще чого.

Ніла чистила великий закіптюжений казан. Тонкі руки по лікті були замазані сажею.

Варан патрав рибу.

– Коли я побачила вас удвох на дорозі, я подумала, що зараз сяду на дулу, Шуу потвердить. Хто він такий? Що тут вивіряє?

– Просто горні, – збрехав Варан.

– Та ні, – помовчавши, сказала Ніла. – Не просто… Щось у ньому є. Що – не второпаю.

– Як щодо весілля? – несподівано грубо спитав Варан.

Ніла зітхнула:

– А ти наверху зостанешся?

Він кинув чергову патрану рибину в коритце з червоною водою:

– Мене ніхто не кличе… І що мені тут робити? Тільки прислуговувати…

– Урветься від тебе кусень, коли будеш прислуговувати, – тихо сказала Ніла.

Варан випустив ніж:

– Не хочеш за мене заміж – так і скажи.

– Ти ще з батьком не розмовляв. Може, після всього він тобі не дозволить, – Ніла дивилася вбік. – А ти мені голову морочиш…

Варан піднявся й вийшов із печери.

Небо – останнє небо сезону – було білим від зірок. І в ньому колами плавала патрульна крилама.

Я люблю тебе – і буду за тебе битися…

Ні, не так.

Я люблю тебе – і битимуся за тебе, навіть коли ти мене вже розлюбила. Я битимуся за своє кохання, навіть коли в цій бійці доведеться тебе порішити…

Варан сплюнув під ноги.

Бридня.

* * *

Останніми з острова відійшли веслувальні човни. На них відпливали мешканці найближчих островів, що з’являлися на Кругле Ікло не стільки відпочити, скільки заробити.

На морі ходили, мінячись сивими боками, нурти. На небі вирували смерчі; дивлячись уранці на обрій, Варан міг нарахувати й п’ять, і сім, і дев’ять за раз.

Небо стало мерхлим, мов від утоми.

Хазяїн закрив для публіки «катання на серпантерах». Туга нервувалась, передчуваючи кінець сезону, ладнати з нею ставало все важче. Навіть Журба, завжди меланхолійна й лагідна, тепер дозволяла собі ощирятися й одного разу хапнула Варана за руку. Утім, охочих подивитись на «краєвиди підводних печер» уже кілька днів як не було. Сезон завершувався.

Хазяїн чесно виплатив Варанові зароблене – ні на грошик менше, але й не більше від обіцяного. Варан відніс гроші батькові.

– Я хочу оженитися, – сказав, дивлячись у підлогу.

– Наступного сезону, – сказав батько.

Не спитав, з ким. А може, давно знав. Не став дивуватися, з’ясовувати, сердиться. Просто сказав, повідомив легко й буденно: наступного сезону.

Варан пішов, не відповівши ні слова.

* * *

Він кожного дня пірнав у «каміннім саду». До останнього. Терпів Журбин зіпсутий характер, тягав їй печиво в рукаві, упрохував не скидати з сідла, не бити хвостом й не кусатись, тому що на човні дістатися «саду» не було ніякої змоги.

Вода що день, то все мутнішала.

Одного разу Варан потрапив у течію. Сам винен – треба було передбачити; він звик, що влітку вода в гроті спокійна, мов скло. Звикнув – і втратив пильність.

Його смикнуло, наче велетенською грубою рукою, і потягло під камінь. Зблиснуло й загасло світло; урятувало телепня тільки те, що довга вуздечка Журби, в останні дні схильної до втечі, була в ту мить намотана на зап’ясток. Змійсихи чують течії, як ніхто у світі; Журба попливла, обравши єдиний напрям, що порятував би її та норця. Вилізши, Варан довго кашляв і плювався, а потім від повені почуттів поцілував Журбу в холодну лускату морду, і змійсиха одразу ж почастувала його по нозі пекучим хвостом – щоб шанувався…

Більше Варан не насмілювався пірнати.

Сезон закінчувався. Усе добре й усе погане, що містять у собі течії, круговерті й зміни вітрів – усе це буде потім.

Розділ четвертий

Ковчег метляло й крутило. Море знову й знову, укотре, намагалось затопити потворну, незграбну на вигляд, важку посудину. Піддонці чіплялися за стіни й одне за одного. Когось нудило. Хтось спокійно спав.

Море було буре з білим, у клаптях піни, хворе огидне море. Воно видихалося з кожною хвилиною. Воно втрачало на силі, над ним збирались, мов риби над падлом, хмари.

Сестри, Лілька й Тоська, висіли на Варані обабіч. Вони поважчали за сезон. Скоро, мабуть, вони зрівняються з ним у зрості.

– Варасю… А правда, що ти одружитися хочеш?

– Хто сказав?!

– Долька сусідська… А що?

Хмари густішали. Верхівки острова не стало видно; камінний світ горні зостався там, де йому належить бути – наверху.

Над водою мало-помалу піднімались ослизлі, укриті намулом і водоростями дахи піддоння.

І пішов дощ.

* * *

Потопельників знайшлося менше, ніж минулого сезону – усього одинадцятеро. Трьох упізнали за наперед розісланими княжими розшуковими грамотами, обгорнули просмоленою шкурою й доправили наверх. Решту віддали, як належиться, морю.

Зняли сітки з полів. Донні піднялись навіть веселіше, ніж звичайно.

– Без репсу не залишимося, – задоволено казав батько.

Варан допомагав матері прибирати в домі. Іноді з-поміж бруду вдавалося знайти що-небудь насправді цінне – металеву прикрасу чи монету. Малята раділи, стрибали до стелі; Варан щоразу здригався, коли в купі сміття показувалась кольорова ганчірка.

Йому ввижалось райдужне сяйво.

Батько полагодив і вичистив водозбірні. Море мало-по-малу заспокоювалось, набуваючи звичного сірого кольору. Старий Макій узявся розвозити пошту на своїй педальній ляпалці. Материна сестра з Маленької писала, що староста рудокопів звелів поставити на березі нову пічку. І ніхто ніде не чув, щоб серед намулу чи вмирущих водоростей відшукалася справжня сотенна купюра – райдужна, новенька.

Повертались до дому дійні кричайки – деякі з приплодом. З’явилось молоко. Варан згадав смак сиру.

Налетіли ситухи – вони завжди налітають восени, збирають данину з оголеного суходолу. Варан із батьком ходили полювати, провели ніч на холодному камінні з арбалетами напохваті й кілька ситух підстрелили. З перемогою вертались додому – буде нова одежа, будуть бочки маринованого м’яса; на жаль, ситух не можна їсти інакше, як сильно промаринувавши. Смердять.

З раннього рана й до ночі вигулькувало багато нагальних справ. Ледве впорались із домом, полем і водозбірнями, взялися налагоджувати гвинт. Линви підгнили, довелось добувати нові; староста Карпо барив, велів підготувати транспорт якнайшвидше. Не спали ночами; нарешті, запустили гвинт на спробу, і Варан, піднявшись над хмарами, побачив світ горні після сезону – у жовтому листі зів’ялого шиполисту, в оголенім камінні, у засмічених розколинах.

Сонце палило нещадно. Довелось одразу ж надіти окуляри.

На пристані стояв причальник Лиско. Дивився мимо Варана. Цідив слова, мов крізь сито.

Так почалось міжсезоння.

* * *

Стояли тумани. Бродили по суходолу, з’їдаючи іноді половину селища. Висіли над морем, ковтаючи й випльовуючи рибальські човни. На носі кожного суденця бовталась у рамці металева рибка, носом завжди указувала на Маленьку, а правим плавцем – на Кругле Ікло.

Донні засіви піднялись до половини людського зросту.

Мати навчала Лільку й Тоську доїти кричалок. Дівчатка, квапливі й незграбні, діставали то кігтем по нозі, а то й дзьобом по лобі. Ремствували. Мати погрожувала навіть ременем.

Варан ходив колами, насідаючи на важіль, дивлячись у землю. Страшно уявити, скільки тисяч кіл він пройшов за своє життя, накручуючи пружину спускача. А скільки пройшов батько?!

Навколо пружини була витоптана кругла борозенка в землі. Іти було не так уже й тяжко, просто тоскно й нудно, що аж одуріти можна; іноді по декількох годинах невпинного ходіння по колу Варан засинав із розплющеними очима. Йому снились білі палаци, що здіймалися з води, дивні птахи на дерев’яних плотах, а іноді снилось, буцім він летить на криламі, і море – внизу…

Підніматись треба було щодня. Горні вимагали прісну воду. Піддонці потребували сушнику; гвинтом піднімали вологі водорості й принесені морем тріски дерева, розкладали на сушильнях під палючим сонцем. Потім обгортали просмоленою тканиною, і спускали вниз, і розподіляли під наглядом старости Карпа, і зовсім природно виходило, що половина всього палива потрапляла йому, старості, до сховища і в пічку…

Пружину гвинта накручували невпинно, і вдень і вночі. За наказом старости молоді чоловіки селища приходили по черзі крутити важіль, і, щоб не було так нудно, з’являлись великими компаніями. Теми для розмов були спільні, точніше, одна велика тема: хто як і скільки заробив у сезон.

Цього року було все як зазвичай, і – все інакше.

Приятелі цурались Варана. А може, йому здавалось, що цураються. У селищі теревенили, що він провів у В’язничній Кишці мало не півсезону. Йому, може, й самому так здавалось, але коли по правді – сидів він трохи більше тижня…

…І всі ці обережні розпитування з нудотно-співчутливими обличчями: ну як там? Злодіїв бачив? А душогубів?… І посмішка з розумінням. Захотів хлопак підзаробити побільше, це було й буде. Злодіям звісточку кинути, або увагу торгівця відвернути в потрібну мить, або ще деяка дрібна робітка, сама собою начеб і нестрашна, і незначна… Правда, зазвичай на таке йдуть зайшлі хлоп’ятка з навколишніх островів, та хоч би й з Маленької. Круглоіклівському піддонцю на пособництві попастись – велика рідкість, може, тому й відпустили…

Так або приблизно так уявляв собі Варан розмови односельців і не бажав не те що виправдовуватися – бачити нікого не хотів.

Сьогодні вранці батько на гвинті відійшов нагору. Помічників із селища до полудня не ждано; Варан ходив по колу одинцем самотнім.

Ніла залишилась наверху. Що вона там робить, як служить – Варан не думав. Життя горні в міжсезоння уявлялось йому безмежним ослоном у пишно обставленій печері. Горні сидять і витріщаються одне на одного. Іноді ходять у гості до сусідів, у розколину, прикрашену коштовним камінням. Іноді – дуже рідко – приймають посланців од Імператора; ті прибувають у крилатих повозках, закритих з усіх боків від пекучого сонця. На обличчях і чоловіки, і жінки носять вуалі – щоб не спалити шкіру, ненароком визирнувши з-під каменя. Звісно ж, князь і його прибічники проводять час найприємніше – до їхніх послуг музики й розповідачі історій… І ще вони читають книжки, яких в імператорській книгозбірні набереться, з розповідей, декілька десятків…

Стараючись не думати про Нілу, Варан згадував Імператорського мага Лер… як його там… який, схоже, нудьгує на Круглому Іклі. Щоб покарати його, чи що, заслали в таку глухомань?

Над головою Варана раптом закрутились, звились візерунком сірі хмари. Повертався гвинт. Варан застопорив важіль, мимохідь витер піт з лоба й приготувався зустрічати батька.

Кошик випав із хмар майже над самою землею. Іноді в такі хвилини вдавалось побачити краєчок неба – але не сьогодні. Лопаті гвинта, великі й малі, струсили налиплий туман. У хмарах зосталася ямка і стала швидко заростати рухливими сірими клубками. Кошик жорстко грякнувся в посадну подушку, збудовану з піску з зогнилими водоростями.

Батько на лиці був дуже спокійним і блідим, наче від болю.

– Тебе поранило? – швидко спитав Варан.

Батько заперечно махнув головою.

– Тоді що?

Батько вибрався з кошика. Витягнув порожні бурдюки.

Дощова вода стікала по його обличчю, мармурово-білому в обрамленні прилеглого чорного каптура.

– Тебе наверх кличуть, – сказав батько.

Лопаті гвинта, пам’ятаючи політ, ніяк не могли заспокоїтись. Краплинки дощу, звиклі до спокійного прямовисного лету, відносило набік неприродним у піддонні вітром.

– Кличуть, значить, піднімуся, – сказав Варан.

Батько покосився на нього і, тягнучи за собою бурдюки, побрів до водозбірень. Варан догнав його:

– А нащо? Що вони кажуть?

Батько, не дивлячись, похитав головою:

– Негайно наверх. От що вони кажуть. Сьогодні.

Варан силувано засміявся:

– Вони що, не розуміють, що гвинт…

– Пришлють по тебе, – сказав батько, відкриваючи заслінку водозбірні. – Пришлють… когось. Варту… Я от думаю – може…

Батько затнувся.

– Що? – тихо спитав Варан.

– Човен, – сказав батько, не дивлячись, як і перше. – Візьми човен… У тумані не знайдуть. Тікай кудись, хоч на Маленьку… Там, у копальнях, кажуть, можна сховатися… Хоч на все життя…

Варану поповз поза шкірою колючий морозець. Те, що казав батько, було з іншого життя. З маревного сну… Згадався втікач, про якого розповідала Ніла, – той, що жив у печерах навіть у сезон і, мабуть, бачив Шуу…

– Ти думаєш, я в чомусь винен?!

Батько глянув на нього, зморщився, як пустий бурдюк, знову відвів очі:

– Яка різниця… коли вони варту присилають…

– Таж мене відпустили!

– Відпустили… тому що куди ти подінешся? Вони знають, що зв’язаний ти, не втечеш… А тепер тумани.

– Що мені, усе життя в тумані сидіти?!

Батько похнюпився й відійшов, а Варан іще довго стояв, дивлячись, як біжить по ринві дощова вода.

* * *

На березі стояла, нервово переступаючи ногами, невелика сіра крилама. Малеча й дорослі з усього селища покидали справи й збіглись, і стали широким колом, не наважуючись наблизитись.

Крилама бридливо струшувала налиплі водорості з кігтистих пальців. Розпрямляла й складала жовті перетинки на лапах. Настовбурчувала пір’я, змахувала крилами, розсіваючи віяло бризок. Поряд, спиною до пташки, стояв горні в сріблисто-чорному панцері верхнього вартівника. Ждав чогось, склавши на грудях руки. Обличчя його закривала густа матер’яна сітка зі сталевими кілечками. Із-під сітки виривалася біла пара в такт важкому диханню.

Він нічого не бачить, подумав Варан. Щойно було сонце, сліпуче світло крізь захисну сітку… У піддонні для нього – морок.

Що простішого здолати його, подумав Варан. Викрасти криламу…

Шуу, не хто інший, навіює такі думки. Крилама не скориться чужому і в кращому разі скине його в море. А в гіршому… напад на вартівника – страшнішого злочину, здається, і немає. Дорівнюється до розбоїв – і до виготовлення фальшивих грошей…

Односельці розступились перед Вараном, і незрозуміло, чого було більше в цьому мовчазному русі – огиди чи страху.

– Я тут, – сказав він, зупинившись за декілька кроків од птаха. Вартівник повернув голову. Нарешті відкинув сітку з виду.

Варан роззявив рота.

– Привіт, – сказав його мосць Імператорський маг і всміхнувся краєчком рота. – Летімо?

* * *

Крилама була стара і, очевидячки, немічна. На спині її лежало потрійне сідло – Варан устиг завважити, що вартівники завжди патрулюють по троє. Стремен не було – п’яти спиралися на вкриті пір’ям боки й весь час ізслизали.

Коло цікавих розширилось, дехто про всяк випадок присів, закривши голову долонями. Птаха взяла розгін у бік моря; Варана так трусило й підкидало в сідлі, що він, забувши звичай, учепився в плечі його мосці магові. Добігши до кромки, птаха не зупинилася й продовжувала розгін по гладіні води. При цьому вона сильно і мовби роздратовано била крилами, і сила бризок змішалася з дощем. Потім крила перестали торкатись води. Крилама летіла, з кожним помахом піднімаючись, Варана то втискало в сідло, то він раптом втрачав вагу, і шлунок стрибав до горла.

Крилама зненацька круто взяла вбік. Праве крило її вказувало вниз, ліве – у небо; Варану здалось, що він зараз упаде. Гарячково намацуючи ногами опертя, він побачив селище, розсип людей на березі, гладеньке море в плямках дощу, човни, будинки й вулиці, рівчаки, водозбірні… І враз усе зникло – навалився туман.

Варан затамував віддих.

У повній тиші – ні ревіння вітру, ні шуму гвинта – крилама випірнула з хмар, і Варан замружився. Окуляри лежали в нагрудній кишені, але дотягнутися до них не було ніякої змоги – обидві руки були потрібні для того, щоб триматися за мага.

Сонце пробивалося крізь шкіру, викушувало очі з-під повік. Варан нахилив голову; як шкода, що він такий сліпий. Крилами піднімаються незмірно вище, ніж здатен гвинт. Не побачити, не встигнути…

Стало тяжко дихати. Закрутилось у голові. Маг щось гукнув – Варан не розібрав.

Сідло знову нахилилось. Він зрозумів, що зараз упаде, і що цього разу смерті не минути. Крилама закричала – заревла начальницьким басом, і знизу їй відповіли такі ж голоси…

Різкий поштовх пожбурив Варана на жорстку спину мага, що сидів попереду. Гаряче світло лежало на обличчі, немов розпечена долоня.

– Приїхали, – сказав маг. – Можеш розтулити пальці.

Варан подумав, як принизливо буде, коли його пальці доведеться розтискати з допомогою чужих людей. Зібрався на силі й звільнився від мага, навіть, здається, злегка його відштовхнув. Потім поліз у нагрудну кишеню і негнучими пальцями видобув окуляри.

Видно було погано. Посеред усього стояв чорно-червоний круг; тільки краєчком ока можна було розрізнити камінні підмостки під ногами крилами і край цих підмостків, а за краєм – небо й нове каміння, скелі далеко внизу.

– Це вежа, – сказав маг, спускаючись із сідла по ремінній драбинці. – Як можеш, дивись під ноги.

– Тут немає чим дихати, – сказав Варан через силу.

– Горні теж важко дихати в піддонні…

Варан намацав на боку крилами драбинку, спустився, плутаючись у пір’ї, і сів на гаряче каміння. Вітер, що торкнув щоки, виявився крижаним.

– Додому, – звелів маг птаху. Варан закрив руками вуха, тому що лопотіння крил оглушало, а буревій піднявся зовсім уже нестерпний.

– Іди за мною, – сказав маг Варану. – Тут люк.

* * *

– Червоне дерево. Рожеве дерево. Палісандр. Ялівець. Горіх. Дуб. Груша. Каштан…

Варан лежав на підлозі, водив пальцем по теплих опуклих доріжках. Прожилки дерева, що росло десятки років.

– …Можна йти день і ніч, і знову день, і сотні днів. Можна летіти або їхати, а моря все не буде. Озера, ріки… ти знаєш, що таке річка?

– Текуча вода. Розповідали плотогони.

– Те, що привозять вам плотогони, годиться хіба що в пічку.

– Більшого нам не треба.

– А я люблю дерев’яні речі. Там, на материку, всі меблі роблять із дерева.

– Багатії.

– Та ні… Бідняки також.

– Я кажу, всі люди на материку – багатії…

Помовчали.

У міжсезоння вежа була зовсім інакшою. Віконне скло щільно зачинене, і на кожному – сріблиста сітка, що захищає від сонця. Сітку ворушить вітер, по дерев’яних панелях ходять тіні й зблиски. У каміні горить вогонь.

– Я думав, тут завжди спекотно в міжсезоння.

– Тут холодно. Просто страх як холодно. А сонце палить. Якщо зостанешся без притулку – замерзнеш і спечешся одночасно… Але це все-таки краще, ніж нескінченний дощ.

– До дощу можна звикнути, – сказав Варан.

– До всього можна звикнути, – помовчавши, відповів Лереала… як його там, і Варану здалось, що він уклав у ці слова зовсім інший якийся смисл. Що казав він не про дощ.

Їхня розмова тривала багато годин. Він рухався по колу, мовби накручуючи пружину для спускача. Чи по спіралі, як сходи у вежі. Вони встигли поговорити про силу-силенну чудових речей, і знову повертались до них, і знову повторяли ті самі слова – немовби куштуючи їх.

– Ми іноді заходили на живі землі, – сказав маг. Варан уже встиг зрозуміти з розмови, що батька в нього немає, або говорити про нього не заведено. І що дитинство він провів з матір’ю і чомусь кочуючи. І встиг побачити на власні очі коли не весь світ, то принаймні велику його частину. – Уяви собі, родюче поле… Таке, що дає чотири врожаї на рік без особливих клопотів… але під ним обов’язково мають лежати людські кості. Чоловік, жінка, дитина – однаково. І всі ставляться до цього цілком спокійно – ось як ви до зміни сезонів…

– Це зовсім інше, – запротестував Варан.

– Можливо, – легко погодився маг. – Або, припустімо, ліс… Що дуже гарний, але коли-не-коли в нього наступає, гм, тічка… І він просто здіймається з місця і йде. І шукає… другий ліс. Я не зовсім розумію, чи мають вони стать, але я присягаюсь тобі, Варане, коли вони сходяться – таке починається!.. Якщо на місці їхньої зустрічі попадаються люди – вони просто тікають не оглядаючись, кидаючи оселі, скотину, все кидаючи…

– Ти обманюєш мене, – сказав Варан. – Смієшся.

Маг повернувся, очі його блиснули щирим вогнем:

– Та присягаюся!.. У тих місцях і не таке буває. Ти піди коли-небудь, сам на все подивись…

Знову надовго замовкли.

– Як тобі дихається? – спитав маг.

– До всього звикаєш, – Варан слабко всміхнувся.

– Я того питаю, що нам скоро летіти… Час, коли сонце вже сіло, але ще не дуже темно… дуже короткий.

– Ти ж можеш запалювати вогонь… Я от не можу зрозуміти – що ти можеш і чого не можеш?

Маг печально всміхнувся:

– Знаєш, написано товсті книги… мудреці витрачають життя за життям, щоб зрозуміти – що маг може і чого не може?

– Лереаларуун…

– Та кинь… Моє справжнє ім’я – Спалах… А друзі називають… називали мене – Подорожник.

– Не розумію, – обережно сказав Варан.

– І не треба розуміти, – відрубав маг. – Якщо ти будеш називати мене Подорожником, тобі буде просто, а мені – спокійно. От і все.

* * *

Вони вилетіли на пластунах, птахах порівняно дрібних, здатних злітати тільки з краю скелі – у прямовисному падінні. Сонце торкнулось краю хмар, біла хмариста пишнота взялась червоним і золотим. Від цієї картини Варанові перехопило дух, і він навіть не встиг перелякатися, коли його пластун каменем ринув униз.

Вирівнявся. Ліг на теплий повітряний струмінь, завмер, розпроставши нерухомі крила. Поряд – трохи відставши – так само йшов пластун Подорожника.

Тепер Варан був видющим. Тепер він літав так само вільно, як перше плавав. Він дивився згори вниз на Кругле Ікло – і не впізнавав його.

Де зелень? Де нескінченні зарості шиполисту? Де чорнобривці, що вкривали найтвердіше каміння товстим лискучим килимом? Скелі, щілини, знов голі скелі. Там, де було море, – пустота. Підводні краєвиди оголилися, мов кістяк. Те, що було живим і красивим, тепер здавалось неприродним і неприємним.

Пластун, керований Подорожником, пірнув під кам’яний карниз і зник з очей. Варан, стиснувши зуби, спрямував свою пташку слідом.

Для того щоб укріпитися на камені, пластуну вистачало найменшої приступки або крихітної шпаринки. Озирнувшись, Варан виявив, що він у перевернутому світі: тут були дерева й скелі, що стриміли верхівками донизу, до неба. Безодня, сказав собі Варан, і його занудило. Одна річ – знати, що пірнаєш у бездонному морі, інша річ – побачити колись на власні очі…

Вітер продовжував роботу води – гриз каміння, свистів у промивинах, злизував сіль. Подорожник щось казав, але Варан розчув лише з другого разу:

– …кишеня в скелі… неприступна в сезон… оглянь місцину, ти маєш упізнати…

Стараючись дихати глибоко й рівно, Варан сповз із сідла. Довго вибирав, куди поставити ногу. Пахло водоростями. На темному камінні вмирали без води молюски в щільно зімкнених мушлях.

– Це не тут, – почув свій голос.

– А де?

– Це третя «арка»… А нам треба до «кам’яного саду». Туди, – Варан махнув рукою.

– Далеко? Перелетимо?

Пластуни один по одному впали в прірву; падіння було звичним для Варана, але залишалось усе ж одним із найнеприємніших відчуттів. За секунду до зіткнення з виступом скелі птахи розпростали крила й круто зринули до зеніту. Імператор потвердить, подумав Варан із заплющеними очима. Такі штуки, ще й з вершником на спині – як ця велетенська пташина не ламає собі хребта?! Магія, не що інше…

Пластуни знову пірнули під карниз і твердо стали на камені. Варан довго озирався, намагаючись упізнати місце, а впізнавши, насупився:

– Треба повернутися…

– Летімо?

– Знову не втрапимо, – Варан похитав головою. – Краще отак… Із камінця на камінець…

– Дістанемося?

– Не знаю…

Маг ішов першим, Варан за ним; перебираючись з уступу на уступ, вони поступово здирались вище й вище. Вітер носив уривки розмови, бив звуком об стіну й підхоплював скалки. Іноді Варану здавалось, що його слова, повторені луною, торкаються його вух раніше, ніж він устигає вимовити їх.

– Нори…

– Водорості не чіпай – не втримають…

– Тут гладенько, треба правіше…

– Рівень моря бачиш?

– Шуу…

– Що там?

– Порізався… Тут черепашки… Діставшись до «саду», обидва зупинились на вузькому карнизі вподовж скелі – Варан обличчям до стіни, Подорожник – спиною.

– Ти літати не вмієш? – ледь чутно спитав Варан.

– Ні, – подумавши, відповів маг. – Але я можу втриматися без опертя… декілька секунд. Це не називається «літати». Це на крайній випадок… коли тобі цікаво, що буде, якщо ми впадемо.

– Я думав, ти вмієш, – зізнався Варан. – Я думав, зараз ти полетиш униз і знайдеш схованку.

– Ті, хто сховав гроші, теж не літають. – Маг роздивлявся свою долоню. Глибокий поріз коло основи великого пальця вже майже затягнувся. – Ми закріпимо мотузку, і я спущуся подивитись.

Варан глянув униз. Крізь щілини між камінням видніло перекинуте небо, сіро-білий килим хмар.

– Ти надто хоробрий як на людину, що не вміє літати, – сказав Варан несподівано для себе.

Подорожник осміхнувся:

– Це лестощі? Чи попередження?

Варан хмикнув. Від усякчасного вітру починали терпнути й чесатися вуха.

– Сильних течій у сезон не буває, – задумливо пробурмотів Подорожник.

Варан кивнув:

– Сильних – ні… Але ночами острів усмоктує воду під себе. Удень «видихає»… Де є великі внутрішні тунелі, рух води відчувається сильніше. А тут під скелями – Західний Червак, це не дуже великий тунель, але все-таки…

– Може, схованка в Черваку?

– Туди не пролізти ніяк. Колись були повітряні пробки, і в сезон можна було пропірнути… хлопці розповідали. А потім там стались обвали, ну, тріщини… Повітря все вийшло.

– А в міжсезоння?

Варан знехотя знизав плечима:

– Я піддонець… У міжсезоння в мене інший клопіт.

– Та й правда, – неуважно згодився Подорожник.

Варан дивився, як він видирається з карниза на камінь

і звідти на другий карниз. Як вибирає щілину трохи зручнішу, як забиває в щілину залізний костур, як шепоче над кріпленням – імовірно, чаклунські слова, що забезпечують стійкість…

– Забий два, – сказав Варан.

– Що?

– Треба дві точки кріплення… Краще більше. Але хоча б дві.

– Тоді допоможи…

Варан зміряв поглядом відстань до найближчого каменя. Перескочив, послизнувся, втратив рівновагу, вирвав жмут сухих водоростей, злякався до холодного поту. Завмер, притиснувшись до каменя, слухаючи завивання вітру далеко внизу. Знову стало темнішати перед очима – не ставало повітря…

Із темної щілини високо вгорі вискочила багатонога тварюка. Безгучно пронеслася по прямовисній скелі, випустила білу грудку посліду – на щастя, не на голову. Обірвала черепашку зі стіни, знову сховалась у шпарині, і звідти почувся хрускіт.

– До Шуу в дупу, – лайнувся Варан.

Маг скинув униз вільний кінець мотузки:

– Ну, я пішов…

Варан знайшов у собі сили кивнути.

Маг легко ковзнув униз – Варан до кінця не вірив, що він зважиться це зробити. От зникла його голова, от пропала з очей подряпана рука з перснем на вказівному пальці. Варан подолав запаморочення й перебрався ближче до того місця, звідки його мосць почав спускатись.

Десь там, унизу, магом грав вітер. Вірьовка терлась об камінь, чудова товста вірьовка. Скоро волокна почнуть уриватись одне по одному, мотузка закошлатиться, мов потворна квітка. А потім порветься. Варан проковтнув слину.

Чи знає князь про їхню експедицію? Звісно, знає. Його мосць цілком міг би прихопити сюди з десяток вартових… і відправити на пошуки одного з них. Але волів спускатися сам…

Сонячні плями повзли по камінню, і від них сутінь ставала чомусь темнішою. Варан відсунувся, ховаючи лице від пекучого пальця, що пробився крізь шпару в скелі. Можливо, маг досі підозрює його. А може, всю експедицію вигадано для того тільки, щоб він, Варан, якимось чином себе виказав…

Він укріпився на карнизі так надійно, як тільки міг, і зазирнув у розколину.

Мотузка, така груба зблизька, в міру віддалення все тоншала, і на павутинному її кінці бовталася людинка – дуже легка. Вітер крутив нею, як заманеться, а людинка якщо й піднімалася вгору, то дуже повільно і мляво.

Можливо, його магія йому допоможе, подумав Варан. Я багато чого не встигнув спитати… Про ліси, про дороги, про запілля, де сидять маги з хвостами… І що в них було з Нілою того разу. Ні, я знаю, що нічого не було… Але нехай скаже сам. Нехай здивується. Хай розсміється мені в обличчя, і я зрозумію-таки, що дурень…

Він сів на карниз, сперся ногами в камінь, узявся за вірьовку й став тягнути щосили.

* * *

– Там гола стіна, – сказав Подорожник.

Він ледве дихав. Він явно не вмів літати; ба більше, спускаючись по мотузці, він переоцінив свої сили.

– І там такий вітер…

– Нам дуже важливо знайти цей тайник? – обережно спитав Варан.

– Мені дуже важливо знайти цей тайник, – сказав Подорожник, не дивлячись на нього. – Цілком можливо, що коли я не знайду…

Він замовкнув.

– Імператорські маги можуть чогось боятись? – спитав Варан пошепки.

Подорожник поморщився й кивнув:

– Не відповім за всіх Імператорських магів…

Вив вітер. Висохлі водорості гойдались, скидаючись іноді на бороду старости Карпа, іноді на волосся мертвої жінки, яку торік море викинуло на батьківський город. В обличчя Варан не дивився, але волосся – запам’ятав…

– Може, нам пошукати якось інакше? – спитав він тихо. – Тут стільки печер… Іноді дуже маленьких… Розлами, колодязі… Спробуємо знайти вхід?

Подорожник подумав.

– Море змило людський запах, – сказав він кінець кінцем. – Якби це була просто печера… Навіть за місяці… роки… запах зберігається. Особливо запах того, хто залишає потайник. Він хвилюється, боїться викриття… Він збуджений… Я б почув.

– То це правда, що ти можеш вийти на балкон, понюхати вітер над поселенням і дізнатися всі помисли?

– Не всі… Тільки найсильніші. Страх, ненависть… любов.

Варан роздивлявся його лице – тепер дуже втомлене й немолоде. Сірі очі запали так, що неможливо було зрозуміти їхнього виразу. Губи засмагли.

– Чим я пахну? – тихо спитав Варан.

Маг поглянув на нього. Хмикнув:

– Цікавістю. Дуже мало – страхом… Але цікавістю – найбільше.

– Можна спитати?

– Спробуй.

– Скільки тобі років?

Подорожник похитав головою:

– Як тобі сказати… Залежить од відліку. Спитай мене згодом якось…

Темна тінь на секунду погасила сонячну пляму. Потім наступну, потім – далі; ззовні навколо острова кружляла велика птаха. Крилама.

– Нас шукають, – сказав Варан.

Маг усміхнувся:

– Нехай… Послухаймо тебе й просто почнімо зазирати у всі діри. Може, пощастить.

Варан швидко на нього поглянув:

– Ти ж не думаєш, що я знаю, де тайник?

– Було б простіше, якби ти знав, – пробурмотів Подорожник.

Сонце стояло на вечірнім прузі.

Вони перестрибували з каменя на камінь, усе ризикуючи впасти донизу, в безодню. Варан не раз прикидав – скільки часу триватиме вільний політ до піддоння? Устигнеш згадати якщо не все життя, то принаймні найприкріші його моменти…

Вони знаходили в скелі провалини без світла, без дна, і маг кидав у них камінці. Камінці горіли полум’ям проти всіх законів природи, і падали, осяваючи слизькі стіни, розлами й щілини, і часто загасали, не діставшись до дна. Одного разу в розколині знайшовся труп великого морського звіра – Варан так і не зрозумів якого.

Наближався вечір.

– Наші пластуни не відлетять?

– Вони навчені ждати до останку. Був такий випадок – хазяїн забув пластуна на скелі, і той здохнув з голоду – чекаючи…

– Ти смієшся, – Варан невпевнено всміхнувся.

– Сміюсь, – маг зітхнув. – Пластуни ждатимуть до смерку, навзаході повернуться до годівничок, і для начальника птахівні це буде за сигнал тривоги…

– Я не боюсь.

– Я знаю. Я теж не боюсь. Я просто втомився… До речі, як тобі дихається?

– Погано.

– Розумію… Скоро повернешся у своє піддоння. Будеш вирощувати репс, накручувати пружину гвинта… Ти дивний персонаж. Піддонець, що поєднує верхній та нижній світи… Провідник…

Варан занепокоєно покосився на Подорожника: йому здалось, що маг марить.

– Нічого, – Подорожник провів долонею по обличчю. – Нічого… У цю діру ми вже зазирали – бачиш, я її позначив… Спробуємо взяти лівіше. На той камінь можна якось залізти?…

* * *

До заходу сонця залишалось півгодини, коли сяйливий камінець освітив унизу подобу східців.

Ні Варан, ані маг не видали ні звука. Тільки перезирнулись.

– Треба спускатися, – сказав Подорожник.

– Нехай я, – сказав Варан.

Маг довго його роздивлявся.

– Я міцніший, – сказав Варан, виправдуючись за зухвалість.

– Нехай, – погодився маг.

Закріпили мотузку.

– Я спробую тобі світити, – пообіцяв маг.

– Еге ж…

Темрява нервувала, але не лякала. Спускаючись, Варан упирався ногами в камінну стіну. Зверху летіли, кружляючи, сяйні іскри – здавалось, уся печера світиться, як тепле море.

– Тут сходи, – сказав Варан, досягнувши дна. – І ти?

– Іди, – голос мага прозвучав незвично низько, відлуння повторило його сто разів, перекинувши від стіни до стіни. – Тільки. Нічого. Не чіпай. Просто. Подивись.

– Авжеж…

Згори полетів, кружляючи, мов метелик, віхтик запалених водоростей. Суха трава горіла, але не згоряла. Коли віхтик спустився на дно, в печері посвітлішало настільки, що Варан зміг роздивитись нижні приступки кам’яних сходів і вузький хід біля її підніжжя.

– Я пішов, – сказав він про всяк випадок.

Жмутик водоростей покотився за ним по землі, мовби підохочуваний вітром. Варан зупинився – вогняна куля спинилася також.

– Добре, – похвалив Варан.

Хід був вузький – такий, що навіть худорлявому Варану довелось би протискатись боком. Інша річ, що протискатись Варан не намірявся – обережно просунув голову.

Вогняна куля виявилася сміливішою. Поминувши поріг, покотилася вперед вузьким коридором. Де-не-де на підлозі ще не висохли калюжі. У дальнім кутку лежала набухла рибина.

– Ого, – сказав Варан.

Куля зупинилася перед кам’яною скринею з розколотим віком. Тріщина світилась райдужним світлом; на великому залізному замку було великими літерами написано: «Маленька, майстер Сосн на славу Імператору». А ще нижче, маленькими літерами: «Ти мрець».

Варан стояв, не в змозі відвести очей.

Вогняна куля вибухнула, розкидаючи курні смердючі стеблини; за мить до вибуху Варан устиг побачити, як маленькі літери стікають із замка залізним швидким черв’ячком.

Не бачачи нічого, крім червоних прожилок на власних повіках, Варан кинувся назад. Імператор боронив його – він не послизнувся й не спіткнувся на східцях; він одразу знайшов мотузку, учепився в неї, і мотузка з несподіваною силою потягнула його вгору.

Не ставало повітря. Потемніло в очах, і нова темрява була набагато густіша від звичного мороку підземелля.

Руки перестали слухатися. Тонка долоня вхопила його за зап’ясток…

Варан упевнено потягнув рятівника донизу.

Він побачив, як маг Подорожник перекидається через край колодязя. Як уривається вірьовка. Як на тлі світлого отвору мелькають ноги в черевиках із риб’ячої шкіри…

«Ти мрець», – сказав хтось.

Падіння вповільнилось. Тепер Варана знов тягли нагору.

Світло отвору було все ближче. Варан побачив над собою біле обличчя з дрібненькими, глибоко запалими очима.

Наступним посмиком його перекинуло через край; він ледве не зіслизнув у сусідню розколину. Чіпляючись руками й ногами, затримав падіння. Закляк.

Стогнав вітер. А більше не було ні звуку.

* * *

– Ти брехав мені. Ти вмієш літати.

Вони сиділи на камінному карнизі. Пластуни, як і було раніше сказано, втекли, ледве діждавши заходу сонця. Спасибі вірним птахам – позначили місце, залишивши на карнизі дві їдко смердючі кучки. Варан усівся поряд без ніякої гидливості, але маг не заспокоївся, поки не знайшов спосіб скинути пластуняче вітаннячко в безодню.

Тепер вони сиділи в мороку, що з кожною хвилиною ставав густішим і виразнішим. Нагріте сонцем каміння віддавало тепло.

– Не мели дурниць, – мляво огризнувся маг. – Я можу протриматись у повітрі декілька секунд… ну, хвилину… в крайньому разі. Чесно кажучи, ніколи не здибував магів, які літали б самі, без допомоги птахів чи замовлених предметів…

Подорожник нахилився й плюнув униз, у безодню. Плювок засвітився невиразним неприємним світлом. До ночі вітер стихнув, і мерехтлива іскра падала майже прямовисно, поки не згасла десь у хмарах.

– У роті пересохло, – поскаржився Подорожник.

– Я б поплював, – сказав Варан. – Але в мене так не вийде…

– Начальник птахівні сам нічого робити не візьметься – побіжить до князя. Той або прийме його, або звелить підождати до ранку… А якщо прийме – утратить півгодини на напад показного гніву… За гнівом так зручно ховати паніку…

– Чого йому боятись?

Подорожник почесав кінчик носа:

– У нас складні стосунки з князем Круглоіклівським… Але за життя моє він відповідає головою.

– Перед ким?

Подорожник здивовано на нього покосився. Варан припнув язика. Маг знову нахилився над тріщиною й виплюнув умовний сигнал.

У глибині розламу щось шелестіло й потріскувало. Виникли в темряві чиїсь світні очі. Мигнули, погасли. Знову тиша. Шерех піску, що осипається…

– Завтра повернуся з вартою, – пробурмотів Подорожник. – Ти кажеш, там тріщина у віку?

– Ще й яка. І через дірку в скрині просвічують гроші.

– І хто б це міг бути, – пробурмотів маг зовсім тихо, собі під ніс. – Скажи мені назву чого-небудь кислого.

– Перекислий репс.

– Не знаю, не їв…

– Оцет.

– О-о! – маг знову сплюнув. Цього разу плювок світився яскравіше, ніж звичайно.

– У тебе води зовсім не лишилось, – сказав Варан.

Маг потрусив порожньою флягою.

– Ні, всередині, – сказав Варан. – А може…

– Це ідея, – сказав маг.

Пошаруділо на карнизі. У темряві Варан зовсім загубив мага з очей; аж раптом униз полетів, мінячись блакитним і зеленим пломенем, струмінь рідкого вогню.

– Ого, – тільки й промовив Варан.

Струмінь швидко висох.

– Твоя правда, води не лишилося, – сумовито сказав маг. – Ні всередині, ані зовні… І вони зовсім не хапаються мене шукати.

Варана трохи образило, що він сказав «мене», а не «нас». Хоча, з іншого боку, це було правдою – на пошуки Варана тут, наверху, навряд чи знайдуться охітники.

– Але вони ж не можуть зовсім про нас забути, – сказав Варан.

Можливо, маг кивнув. Варан уже не бачив нічого навколо – тільки зелені оченята-бісеринки знову спалахнули в дальньому розламі, переметнулись ближче, мигнули й знову щезли.

– Це люти, – сказав маг. – Душі злочинців.

– Що?!

– Насправді це просто звірі… Хоча й дивні. Наприклад, вони простісінько жеруть одне одного. Живуть сімейкою – самець, самиця і дитинчата. Потім раптом самиця знагла з’їдає потомство й подружжя… Або самець. А буває, підросле дитинча з’їдає батька й матір, братів і сестер.

– Жах, – пробурмотів Варан.

– Тому вони не плодяться. Але поза тим їх не меншає… Кажуть, злочинців на землі завжди однакова кількість. Якщо одного повісять – аж ось другий вродиться. На Болотяному Краї вважається поганою прикметою, коли немовля народилося в один день зі стратою. Такого, як підросте, намагаються витурити куди подалі… А на Розсипу злочинців узагалі не страчують.

– А як із ними чинять?

– Саджають у тюрму на все життя…

Варан поїжився:

– Ще стерегти їх…

– А їх не треба стерегти. Там тюрма велика, ціле місто під землею… А вхід один. І до цього входу вже сто років як приріс великий гачкар.

– Хто?

– Така тварюка… На кшталт черв’яка. Спереду дірка, ззаду дірка, з боків кістяні гачки – здобич хапати, повзати, знову-таки… Він швидко повзає – по землі, по камінню, однаковісінько… І от поки він вільно гуляє, нічого особливого – ну, хижак… Ну, овець краде… А коли чомусь застрягає в землі… Це рідко, але буває… Тоді з голодухи пускає коріння з гачків. Укоріняється, і вже не зрушити…

Варан нервово ковтнув слину:

– Ти сам… бачив?!

– Ось цими очима, – серйозно відгукнувся маг. – Так от. На вході до тюрми в них приріс гачкар. Харчується водою, земляними соками… Тобто вже начеб і не хижак, а рослина. Але рот залишився, і порожнина всередині, і дірка ззаду. Так от злочинця, якого засуджено, дають йому заковтнути. Це гидко, але не боляче. Він проходить тварюку наскрізь і виходить іззаду… неушкоджений. А назад – ніяк. Їжа в гачкаря тільки в одному напрямку рухається…

– Шуу, – ледь чутно прошепотів Варан.

– А ти думав… Світ багатий на дива, і не всі з них гарненькі.

Вогненні оченятка мигтіли тепер у них над головами. Очевидно, лют, або хто це був, легко рухався по прямовисному камінню.

– Він на нас згори не кинеться?

– Ні… Ніколи.

– А ти міг би його прогнати?

Подорожник ляснув пальцями. Оченята зникли.

– Ти, мабуть, дуже могутній, – сказав Варан, помовчавши.

Подорожник нічого не відповів.

– Я чув, – обережно почав Варан, – що магами народжуються… Тобто я хотів сказати, що з народження… ну…

– Колись давно, – утомлено сказав Подорожник, – я розповідав тобі історію… намагався розповісти. Про Пічника – майстра вогнищ. Бродягу, який ніколи не ночує двічі під одним дахом.

– Так, – невпевнено сказав Варан. І подумав: якщо на материку дороги такі довгі, як прожилки на деревних стовбурах… можна дозволити собі таку розкіш – бути бродягою.

– Він не має імені. Ні батьківщини. Нікого. Він ходить від оселі до оселі, від селища до селища… У житлі, де він запалить вогнище, завжди – поки стоять стіни – буде злагода й усілякі гаразди. Хоч двісті років… Я бачив такі оселі. Халупи, ледве стоять… а їх підмальовують, латають, ладнають підпірки, хоч давно могли б поставити новий будинок.

– І в них насправді мир і спокій? – недовірливо спитав Варан.

– Уяви собі…

– А що йому заважає – розпалити вогнище в усіх оселях по черзі?

Маг тихенько хмикнув:

– Він ніколи не дослухається ні до чиїх порад. Ніхто не знає, як він шукає місце для ночівлі… Якби він вибирав мешкання, де живуть порядні, роботящі, і так далі, і таке інше… Чи, навпаки, нещасні, ті, що прагнуть утіхи… Але ні. Він може постукати в будь-які двері, таки в будь-які…

– А якщо його проженуть? – жадібно спитав Варан. – Він покарає, мабуть, блискавку напустить, чи ще щось…

– Яку блискавку, отямся, – маг засміявся. – Тим, хто його прожене, нічого не буде. Ні доброго, ні поганого. Нічого… До речі, його й наганяють доволі часто. Тому що в якийсь час, коли чутки про нього були особливо гучними… розплодилось Шуузнає-скільки бродяг, які просились на нічліг і з таємничим виглядом розпалювали вогнище. Самозванці. Це всім набридло, ну й…

Подорожник замовк.

– Чому ж у нього немає ознаки, – сказав Варан. – Якої-небудь мітки, за якою його можна було б відрізнити…

– Ага-ага, – гмикнув Подорожник. – Зорі на чолі, так?

– Може, й зорі, – пробурмотів уражений Варан. І спохватився: – То це легенда – чи все-таки правда? Якщо ти бачив ті щасливі оселі…

– Я багато чого бачив, – Подорожник зітхнув. – Може, ті люди… дістали своє щастя якось інакше. А може, і не було щастя. Може, вони хотіли здивувати сусідів… І придумали собі казку… Що ще в нас є кислого?

– Кисляк із кричайчиного молока.

– Не пив… Якою ви, одначе, гидотою харчуєтеся там у себе в піддонні… Гаразд. Знов оцет. Оцет, еге?

Минула довга хвилина, перш ніж униз полетів тьмяний, ледь помітний вогник.

– Усе, – видихнув Подорожник. – Думаю, треба поспати.

– Еге ж, – буркнув Варан. – І прокинутись на півдорозі в піддоння.

Маг засміявся:

– Ну, приклеймося до скелі… Є спосіб…

– Я не хочу спати, – признався Варан. – Я хочу пити.

– Я теж, – серйозно відповів маг.

– Ти не міг би начарувати води?

– Зараз? Ні.

Помовчали.

– Найголовнішого я тобі не сказав, звісно, – тихо промовив Подорожник. – У домі, де він своїми руками розкладе вогнище… там народиться маг.

– Ти хочеш сказати, – подумавши, пробурмотів Варан, – що в інших місцях маги не народжуються? Ні в палацах, ні…

– Тільки якщо він розкладе вогнище. Чи в палаці… чи в хаті…

– А ти…

– І я. Усі. Тому їх так мало. Нас.

– Значить, серед піддонців бувають маги?!

Подорожник засміявся:

– Там, де він ходить, не буває піддонців і горні. Там земля проста й пласка, мов стіл… і нема моря.

– Так, ти казав. Озера, річки…

– Дороги…

– І дерева до неба.

– Так. Якщо пощастить потрапити в справжній ліс…

– Я хочу туди! – вирвалось у Варана.

– Тобі пізно, – серйозно завважив Подорожник. – Ти вже ж народився…

Посміялися разом. Варан урвав сміх: йому здалось, що з-за найближчого каменя хтось дивиться.

– Цей… той, що сидів на замку…

– Сторожок?

– «Ти мрець», – Варан здригнувся, згадавши текучі літери на замку.

– Кепсько, – маг зітхнув. – Той, хто залишив тайник, був серйозною людиною… Або є. Навряд чи він згинув… не такий майстер, щоб згинути ні сіло ні впало… Хоча бувають несподіванки… от, каменем гупнуло по віку. Чесно кажучи, Варане, якби скриня була ціла, і сторожок діяв на повну силу…

– І що б воно зі мною зробило? – спитав Варан із хворобливою цікавістю.

– Нічого особливого. Смертельний переляк… Трупи шукачів скарбів, що вмерли від розриву серця, справляють невитравне враження на тих, хто йде слідом. У них, знаєш, такі обличчя… гм. Сторожок може сто років як протухнути, а скарби лежать собі, вилежуються…

– Я ж сам зголосився, – сказав Варан по довгій паузі. У голосі мага йому вчулись муки каяття.

– Сумлінні ви там, у піддонні, – хмикнув маг. – Заради порядку маю відзначити, що відправити спершу тебе – грамотне рішення. Адже зрозуміло, що схованка ушкоджена… а значить, і сторожок підранений.

У глибині гори щось гучно луснуло. Посипалося. Стихло.

– Чого мовчиш?

– А так, – глухо сказав Варан.

– А от не треба звикати до мене, – сказав Подорожник іншим, холодним і відчуженим голосом. – Товариша знайшов…

Із щілин дихнуло слабким, несподівано теплим вітром. На віддалі крикнула пташка, ще й ще. Маг Лереаларуун урочисто підняв руку з перснем. Червоний промінь ковзнув униз, мигнув, згас – і запалав знову, указуючи вартівникам дорогу до зниклих.

* * *

– Хто такий будеш?

Сріблистий панцир палав під сонцем так, що прокоптілі скельця окулярів не рятували.

– Піддонець.

– Чому не в піддонні?

– Гвинтовий… сушник вожу. Воду.

– Чому тиняєшся без діла?

Вартівникам було нудно. Їх залишилося всього декілька на спорожнілому острові. Імператорська гвардія відійшла, доручивши невдахам охороняти голе каміння, де з розваг приступні тільки карти й ще кілька затяганих хвойд.

Варан набрався нахабства:

– Викликаний за особистим розпорядженням князя. Виконую завдання його мосці Імператорського мага…

– Чого?!

– Хочете – перевіряйте, – з легким серцем запропонував Варан.

Вартівники розважливо зміркували, що береженого Імператор береже. Для звичаю хотіли дати Варану стусана, але той звикло відхилився.

Спорожніле Кругле Ікло лякало його. Лисе, висхле, миршаве, несподівано маленьке; піднімись на гірку – окинеш оком увесь острів од берега до берега. Біле каміння, рідкі острівки потрісканої землі, пекуче небо, крижаний вітер… Там, де раніше розміщувались цілі квартали літніх помешкань, тепер гладко й голо, та іржавіють забиті в щілини кілочки наметів. Варан спробував відшукати місце, де була батьківська харчівня, але не знайшов.

Кам’яні будинки горні стояли в центрі острова – спина до спини, мов жменька бійців, готових боронитись до остан ку. Княжий палац, у сезон купався в заростях ктотусів і шиполисту, виявився не таким уже й великим і не таким величним, як про те заведено було казати. Зате вежа не змінилась анітрохи – помешканню мага було байдуже про сезон і міжсезоння, воно все так само дивилось у небо, і на дах його саме спускалася осяйно-біла, до болю в очах, і дуже велика крилама.

Варан опустив очі й часто закліпав. Піддонцю не випадає так довго дивитись на небо, хоч три пари окулярів надінь. І чи йому не однаково, хто і з чим провідав сьогодні Імператорського мага? Хоча крилама точно не княжа. Тутешню пташню він бачив: чотири пташки поменше, для патрулювання, і одна велика для посланців, але в тієї великої порода попсована – крила з чорним маховим пір’ям…

Значить, до мага прибув гість зі столиці. І мова піде, певніше, про скриню з підробленими грішми…

Варана трохи морозило – він не спав ніч і, що найгірше, з учорашнього дня нічого не їв. На світанку його відведели на причал; тут працювали деякі знайомі піддонці – ворушили розкладену під сонцем морську траву, згрібали сушник, лагодили причальні дошки. Від них Варан дізнався, що батько на гвинті був тут учора ввечері, розпитував про сина, навіть ходив до старости причалу, але нічого не дізнався й нічого не домігся. Обіцяв піднятись другого дня пополудні.

– Він гвинт недокручує, – з осудом сказав молодий робітник, імені якого Варан не пам’ятав. – Ледве чіпляється, з останніх сил… Причальники кажуть – нема доброго накруту, квапиться занадто. Отак він колись налигнеться, і нам причал зламає і машину до Шуу розіб’є, от згадаєте мої слова…

Невдовзі по тому ледве не сталася бійка. Робітник щиро не розумів, що він такого сказав; Варана відтягли, опритомнили грубими словами й веліли сидіти тихо, поки не підніметься гвинт. Поїсти не припросили – слава Імператору, на пристані знайшлася бочка з водою й кварта на ланцюгу…

Варан, якому давно набридла пристань з її лабіринтом смердючих нір, тісними коморами й бундючними причальниками, не став дожидати гвинта. Однаково батько піднімається не «пополудні», а найраніше ввечері: навіть при половинному накруті пружину так швидко не запустити… Варан ретельно поновив шар кіптяви на своїх окулярах і рушив у світ горні, під сонце.

Кам’яна дорога піднімалась на пагорб і пірнала вниз, ховаючись із ока. Здавалось, вона іде просто за небокрай. Варан наполовину опустив повіки; приємно було уявляти, що мандруєш. Що можна йти і йти, від сходу до заходу сонця, і радіти з того, що дорозі нема краю…

Він пройшов сотню кроків. Зупинився на пагорбі. Тепер перед ним простерся край світу – пелена хмар унизу. Дорога спускалась униз і вривалася там, де над самою прірвою бовтався і курів загашений сигнальний ліхтар.

А може, стрибнути, подумав Варан ні сіло ні впало. Відштовхнутися від краю – і як у море… Простромити навиліт хмари. Побачити на мить залите дощем піддоння. І навіки позбутись усіх розчарувань…

Він злякався власних думок. Імовірно, позначались голод і недосипання, і ще те, що він ніяк не міг зважитись і наблизитись до жител справжніх горні. Сезон зрівнює, зате міжсезоння нагадує про безодню між верхнім і нижнім світом. Ніла – наполовину горні, а значить, усе, що відбулося влітку, – змійсихи, печери, запах сухих водоростей – наснилось Варану. Винен сезон – навіює дивні сни…

Червоно-жовте крило метелика, придавлене черепком глиняної вази, стріпувало на вітрі, мов живе. Варан, не думаючи, підняв черепок і взяв крило в руки. Долоні вкрилися пилком, пилок злетів яскравою хмаринкою, що в ту ж мить розпливлась і розтанула. Крило залишилося в руках у Варана сірою, де-не-де прозорою ганчірочкою.

Він випустив крило, і воно майнуло в повітря майже врочисто, майже красиво – в останній лет…

Варан витер руки об жмутик бурої трави-бархатки, що невідомо як збереглася в щілині під каменем. Може, вигадати яку-небудь відмовку? Адже він, Варан, є носієм таємниці і – що дуже придасться – нікому не обіцяв берегти її. Він літав перше на криламі, а потім на пластуні, він слухав розповіді Імператорського мага, він знайшов тайник і ледве врятувався від сторожа-заклинання… (У цьому місці роздумів Варана сіпонуло. Це ж треба, яка гидота – «ти мрець»…)

Кепсько й неприродно буде, якщо він, Варан, провівши майже весь день наверху без діла, не спробує розшукати Нілу й розповісти їй останні новини. Він зітхнув, іще раз обтрусив долоні, витер сльози, що текли з очей, незважаючи на окуляри, і рушив до серця острова – будинків, складених у прадавні часи з великих і дрібних камінних брил.

* * *

Нема нікого гіршого за слуг, що живуть наверху, – так колись казав батько. Варану рідко доводилося здибуватися з цим поріддям, але кожна така зустріч вкотре потверджувала батькову правду. Я з діда-прадіда горні, читалося на лобі в кожного з них. Те, що я виношу нічники за князівським небожем, і батько мій виносив, і дід виносив, – не має значення. Я виріс під сонцем, і ти, що ховаєш очі за темними скельцями, не смієш дивитись мені в обличчя, як не смієш поглянути на світило, що виплекало мене…

– Іди геть, піддонцю, або я покличу варту!

– Що ти тут робиш, жабо? У Кишку захотів?

– Я шукаю дівчину на ім’я Ніла, – знай повторював Варан. – Вона служить у палаці…

– Ідіот! Ти думаєш, тебе хтось підпустить близько до палацу? Війся у своє піддоння!

Перед воротами палацу розміщувався резервуар із водою, там плавали солонухи – дві штуки. Варан підкрався ближче; рибини – і велика, і маленька – були напрочуд потворні. Безформні тіла їхні вкривала кірка солі; солонухи були чи не найціннішим княжим добром, тому що мали властивість перетворювати морську воду на чистісіньку прісну – приблизно склянку на день. Батькові теперішнього князя подарували їх мало не за сто років до Варанового народження, і відтоді жоден рибалка й жоден мандрівник не могли помножити скарб, ба більше, ніхто не знав достоту, де такі риби водяться. Піддонці потихеньку раділи цьому – невідомо, як склались би стосунки верхніх і нижніх княжих підданців, якби верхні добували прісну воду без допомоги водозбірень нижніх…

До воріт палацу вів горбатий місток, красиво відбивався в круглому озерці.

– Гей, ти! – вартівник біля воріт навіщось підняв спис. – Ану, відійди!

І Варан чимскоріше відійшов. З його щастям-бо – обвинуватять у замаху на життя дорогоцінних риб і повісять із віддихом полегші: нарешті!

У животі бурчало все наполегливіше. Варан повернувся на пристань, зарився в купу сушнику й проспав до заходу сонця – поки його не розбудили, струсонувши за плече. Той, хто розбуркав, був батько – гарячково-веселий, незвично балакучий, не вірив, здається, у своє щастя – укотре загублений син знов повертається живим і здоровим…

Варан відмовчувався – те, що можна було розповісти Нілі в найяскравіших деталях, здалося б дурною вигадкою, надумай він поділитися пережитим із батьком. Закинувши на спини по мішку з сушником (тягар невеликий, але рівновагу складно втримати – здуває), вони один по одному пройшли по причальній дошці, навісили вантаж на гачки по боках коша, повернулись за новими мішками й так, ступаючи назад-уперед по вузькому причалу над безоднею, навантажили на гвинт вісім мішків сушнику й чотири мішки сухої, ще теплої солі.

Батько задихався. А Варан нічого – звик, напевно. Придихався до повітря горні.

Сонце ховалося за край хмар. Підсвічені збоку, вони скидались на цілком реальну місцевість із горами й печерами, з деревами, з мешканцями; навіть Варан, який багато разів пробував хмари напомацки, задивився. Чи не той це край, куди відходять горні по смерті?

– Вертаймось додому, – батько поклав руку йому на плече. – Мати змучилася… Ніч не спала… Вертаймось.

Варан кивнув, чудово розуміючи, що справи його наверху закінчено, й трішки соромлячись того, що про матір за всі ці півтора дня не подумав ні разу. Причальник Горюха махнув рукою, даючи дозвіл на спуск; батько першим заліз у кошик, оглянув кріплення вантажу, кивнув Варану:

– Імператор з нами… Завантажені вщерть, але вниз – не вгору… Давай, синку.

Варан перекинув ногу через край коша і востаннє озирнувся на пристань – причальні дошки, мов розчепірені пальці, чорні діри комор, два причальники на краю кам’яного карниза сидять, спустивши ноги, попльовують у безодню, адже піддонцям однаково, плювки чи дощ…

Причальники разом озирнулись, помітивши щось, невидне Варану, і за секунду з темного коридора вискочила Ніла. Варан миттєво впізнав її, попри те що була вона не в звичних штанях, а в сукні. Крислатий капелюх зсунутий на потилицю, роздертою павутинкою бовтається світла вечірня вуаль – Ніла мала вигляд справжньої горні щойно після сну на купі сушених водоростей.

– Ніло! – Варан замахав рукою, нараз забувши про причальників, про батька і про гвинт. – Ніло!

Черговий причальник піднявся, ступив до Ніли, простягнув руку, мовби перекриваючи хід; Ніла побачила Варана. Причальник крикнув щось застережне, але Ніла вже бігла по дошці, складна конструкція розгойдувалась під її ногами, і кріплення, що втримують гвинт, стали небезпечно скрипіти.

– Стій! – гукнув батько. – Та що ж це?… Не можна… Куди?!

Нілі, здавалось, наплювати було на хмари внизу. Вона добігла до половини причальної дошки і тут тільки помітила, що настил скаче, як спіймана риба. Тоді вона спинилась, присіла, вхопилась руками за причальну дошку – і нарешті злякалась.

– Стій! – знов гукнув батько. – Та ти…

Варан став навпочіпки і, зовсім не турбуючись про те, що видається смішним, поповз до Ніли. Розтривожений причал ходив ходором.

Ніла дивилась ошелешено – немовбито за час, коли вони не бачились, у Варана виросла друга пара вух.

– Тут не можна бігати, – сказав він і обійняв її за плечі.

– Мене зараз знудить, – простогнала вона замогильним голосом.

– Я тебе шукав, – признався Варан.

Причальники лементували й лаялись. Вітер відносив їхні слова.

– Мені сказали, – пробурмотіла Ніла.

Варан міцніше притиснув її до себе.

– Як там? – спитала вона глухо.

– Унизу?

– Взагалі…

– Нормально, – відказав він, не певний, що правильно зрозумів питання.

– Ну… ти скучив? – Ніла вимогливо поглянула йому в очі.

– А ти як думаєш?

– Гей! – гостро гукнув батько. – Та що ж це таке, га?!

Вони бовтались між небом і землею, між батьком і причальниками, бовтались, учепившись у дошку і одне в одного.

– Як у тебе? – спитав Варан, відчуваючи, як секунда по секунді стікає час їхньої розмови.

– Нормально, – вона слабко всміхнулась. Перевела подих; вітер відкинув край пишного мереживного коміра, і Варан побачив, як на тонкій білій шиї міниться вогнями намисто.

– Що це?! – здивувався він.

Вона так сіпнулася, що мало не полетіла в прірву. Зрозуміла питання, але нащось удала дурненьку:

– Що? Про що ти?

– Камінці, – сказав Варан.

Причальна дошка смикнулася сильніше – це батько видерся з кошика. Варан бачив, як Нілі хочеться поправити комір, але вона не наважується прибрати руки – ліву від краю дошки, праву від Варанового плеча.

– У князя на службі всі таке носять? – спитав Варан повільно.

Ніла раптом розлютилась:

– А мені перед тобою звітувати? Виправдуватися, чи що? Я його вкрала в тебе? Ти мені хто – хазяїн? Батько? Іди собі…

Злість допомогла їй подолати страх. Вона нарешті випросталась і, балансуючи, на тремтячих ногах попленталася назад – до скелі, де лаялись причальники.

Батько взяв Варана за комір. Поставив на ноги:

– А якби налигнулись?! А якби… Тварюка ти така, мати всі очі виплакала… Ану пішов!..

І Варан пішов. Сів на дно кошика. Обхопив руками коліна.

Голубе небо загасало – наступав вечір. Дзвякнули, відкриваючись, кріплення; кошик завмер у непритомній тиші, похитнувся і почав падати. Цю мить польотів Варан любив найменше.

Засвистів вітер; розвернувся, слухаючись його, гвинт, розквітнув квіткою, і в лиховісний свист увірвався рокіт лопатей. Гвинт зайняв собою все видиме небо.

Падіння перейшло в політ.

* * *

Весь наступний день він провів, рухаючись по колу, накручуючи пружину. Поряд батько довго лаявся зі старостою Карпом і двома механіками з Маленької, з особистого веління князя присланих для запуску другої гвинтової установки.

– Не піде під таким кутом! – кричав батько понурому Карпові. – Нахилить машину, полетимо в море до Шуу на пиріжки, шукай потім… Якщо ставити – отут! – і тицяв пальцем у каміння.

– Тут скеля, – бубоніли механіки. – Каміння довбати – самі не впораємося, давай помічників, старосто…

– Нема в мене помічників! – бризкав слиною Карпо. – Усі на роботі – хто в морі, хто на полях, і без того заборгував нам цей гвинтар, скільки хлопців тут у нього крутилось безкоштовно…

– Князь велів другу пружину…

– Ну то ставте тут, де м’яко!

– Та не піде під таким кутом!..

Розмова їхня пішла по колу, і колами ходив похмурий Варан. Пружина, спершу довга і квола, потроху стискалась, наливаючись злою силою. У дитинстві Варан думав, що пружина жива, і не розумів, звідки в такій маленькій істоті стільки моці – смикнути трос, накрутити гвинт, щоб він продерся до сонця…

Звідки в неї намисто? І чи це не те саме?…

Подарунок, і сумніватися нема чого. Там, наверху, нудно. Горні розважаються, роблячи подарунки гарненьким дівчатам…

Але Ніла!..

Дощ тарабанив по каптуру. У мокрому камінні відбивалась розмита фігура, що брела по колу.

– …А що робити? – кричав батько зірваним уже голосом. – Що мені – дівчат виганяти сюди – каміння довбати?! Багато вони надовбають вам, так надовбають – князь просто зі щастя помре… І не погрожуй мені, Карпе! Я чесний гвинтар, мені боятись нема чого! У мене в самого донні не вижаті, от-от обсипатись почнуть! Хто мені дітей годувати буде – ти, Карпе?!

Варан обережно закріпив коловорот – не дай Імператоре, зірветься, уся робота нанівець. Підійшов ближче, глянув через плече старости на предмет суперечки – дві крейдяні позначки, на землі й на камені, напівзмиті дощем. Батько хоче ставити другу пружину саме навпроти першої…

– Я видовбаю, – сказав він тихо.

Його почули за півхвилини. Мов нічого не сталось, сперечались, горлали, сварились; потім одночасно замовкли й озирнулись. Механіки дивилися здивовано, Карпо – роздратовано, у погляді батька виразно читалося: «Здурів?!»

– Видовбаю, – повторив Варан. – Тільки якщо наверх – мене. Тільки я щоб. Я і двічі на день можу…

Карпо відгукнувся перший:

– Он воно що… Загоре, – це батькові, – оженити б хлопця. Диви, як рветься. Дівка в нього наверху, нічогенька така цяця… Довбати він хоче, – і староста всміхнувся так паскудно, що у Варана зсудомило щелепу.

– Хай тоді громада платить, – похмуро сказав батько. – Він мені на інше потрібен… Один годувальник у родині – я на гвинті, мати на полі, а з малих що ти візьмеш…

Засперечалися знов, але якось утомлено, без попередньої запеклості. Варан зняв коловорот зі стопора й звикло пішов по колу. Кожне коло наближало його зустріч із Нілою.

А зі старостою Карпом він поквитається потім – і разом за все.

* * *

Тиждень він не розгинав спини, спав уривками, бачив перед очима тільки скелю, тільки проклятий камінь. Він навіть наверх не піднімався – це робив за нього батько. Варан казав собі, що в наймах у нижньої громади й тому не має переривати роботу навіть на короткий час підйомів; насправді він боявся, що, піднявшись, не побачить Нілу. Не встигне. Або вона не захоче. Або, що гірше, доведеться знов питати, звідки взялось намисто…

Інколи він проклинав себе за цю дурну затію. Хто тягнув за язика?! Ямка росла день у день, у ній збиралась вода, Варан вичерпував воду і запалював у ямці олійне вогнище, а коли камінь розпікався, знову поливав водою; потім забивав залізні штирі в утворені тріщини й бив, бив, калатав молотом…

Він майже не бував удома і спустився на берег тільки одного разу – коли прийшли плотогони.

Дерев’яне колесо невиразно відбивалось у недвижній воді, укритій плівкою дощових крапель. Навколо плота кружляли човни, люди прицінялись, правили ціну, добирали окремі колоди й цілі в’язанки; плотогони, почервонівши від напруження, тягнули спроданий товар до краю плота й кидали у воду, піднімаючи високі бризки. Покупці на човнах чіпляли покупку гачками й радісно тягли до берега, де вже височіли великі й малі стоси…

Варан штовхався серед односельців. Що вони про нього думали – тепер було неважливо, у такі дні забувались

і дружби, й образи, усе втрачало значення, крім дерева, смолистого й палкого, твердого й піддатливого, дерева для човнів, для чудових запахущих ослонів, для дитячих іграшок, для жіночих прикрас, і для вогнища, звісно – адже міжсезоння попереду…

– За два реали?! Ну це ви дешево, дядьку, домовились, такий товар – і за два реали…

– А треба знати, як підступити, – пояснював задоволений сусіда. – Плотар, він коли бачить, що ти не Шуу зроблений і на деревині розумієшся, обов’язково скине ціну, повір, хлопче…

Варан гладив рукою мокру кору. Рахував річні кільця. Іноді, немов нахилившись по щось, ненароком притискався щокою до духмяного й колючого, шерехатого або гладенького дерева. Увечері на березі запалять велике багаття – кожна родина пожертвує на свято по декілька колод. Нема нічого красивішого над осіннє вогнище до неба; хмари підсвітяться знизу, краплі дощу випаруються, не долетівши до землі. Певне, навіть горні побачать відблиск полум’я через товсту верству хмар. Діти вже тепер передчувають свято – носяться по березі, галайкають і сміються, пересипають у долонях мокру тирсу…

У цей день справляють весілля.

Варан не стане дожидати вогню. Він візьме батьків ліхтар, підніметься на гвинтову площинку й візьметься довбати каміння на другу пружину.

І хай староста сміється скільки хоче.

* * *

Гвинт, добряче накручений, із повним завантаженням, зависнув геть віддалік од причалу. Варан насів животом на важіль – підібрався ближче, але не дотягнув. Кинув ланцюг із гаком – і влучив; причальник спробував зачепити кошик довгим багром – і схибив.

– Тримайся! – крикнув причальник.

Варан, чия голова після безсонних ночей працювала напрочуд ясно, думав тільки про те, як би не зламати машину. Учепившись у стрижень гвинта, він діждався моменту, коли лопаті завмруть, і смикнув униз залізне кільце; лопаті склались, хоч і не до кінця. У наступну хвилю гвинт перекинувся й зависнув на єдинім ланцюгу. Витримай, подумав Варан. Ковалі з Маленької присягались, що на такому ланцюгу можна Шуу витягнути з дна… Витримай мене з повним завантаженням, я ж не такий важкий!..

Гвинт розгойдувався. Кіш лежав на боці. Бурдюк із водою, підвішений до борту, перекинувся всередину й притис Варана до гвинтового стрижня.

Свистів у вухах вітер. Варан бачив хмари вгорі; перекинуте небо. Уривком пригадався політ на пластуні, бездонні печери, напис на замку – «ти мрець»…

Кошик смикнувся й поповз угору. Хоч би вони не порвали ланцюг, подумав Варан. Із такого положення, боком, ніяк не піймати баланс, хоч до самого піддоння лови…

Кошик завмер. Невисоко над Вараном кректали й відлаювались, кошик похитувався, мов порожнє відро на воді. Причальники, звісно, перш за все знімали вантаж.

Кров ударила в голову. Окуляри ковзнули з носа – Варан не встигнув їх підхопити. Він у ту ж мить замружив очі, рятуючись від сонця, але в уяві своїй далі бачив, як вони летять униз, як пірнають у хмари…

Хоч би не батькові на голову. Хоч би батько взагалі нічого не помітив – а то подумає Імператорзна-що. Аби оправа не дуже погнулася, а скельця можна вклеїти нові…

– Гей, ти! На стрижні! Живий там?

– Був би мертвий – звалився, – пробурмотів Варан, ледве ворушачи губами.

– А чого очі заплющені?

– Окуляри впали…

Причальники зареготали – добродушно, втім. Із симпатією.

– Чого мимо причалів хибимо, гвинтовий?

– Це ж повітря, воно дурне, як баба, – повторив Варан слова, одного разу чуті від підпилого батька, і причальники зраділи ще більше:

– Слушно кажеш…

– Ха-ха-ха! Повітря, як баба!

– Ну, чіпляйся, пацан, не вічно ж догори дриґом висіти…

Кинули мотузку й допомогли видертися, а потім уже втягнули кошик. Варан сидів на причальній дошці, як і до того не розплющуючи очей.

– Що? Припікає?

– Якби піддонцеві ніч…

– Годі іржати. Гвинт уночі оберти скидає від холоду.

– Гей, сліпко! Як на берег підемо?

– Не займай його… Краще за руку візьми та й проведи…

– Ач, які ніжності…

– Аякже. Хлопець, можна сказати, мало Шуу душу не віддав… Я як подивився, де він завис – ну, думаю, гаплик гвинту, гаплик нашій водичці…

– Дивись! А дівка…

– А ти що, не укмітив, кого вона виглядає?

– Дочекалась…

– Перелякалась.

– Аякже…

Варана, що замружив очі, вели попід руки обабіч. Три людини на дошці! Йому страшно було навіть уявити, як ступають причальники – по самому краю, не інакше… Один перед одним вихваляються.

– Гей, дівко! – крикнув старший. – Свято тепер тобі, товаришок твій не запався в піддоння, як перше намірявся… Та ти ревеш, чи що?!

Варан трішки підвів повіки – і враз опустив. Перед заплющеними очима попливли червоні плями.

Потім він відчув запах. Пахло Нілою.

А потім його обійняли за шию і ткнулись у лице чимось гладеньким і мокрим:

– Ти… Нащо?! Не літай більше на гвинті, не літай…

І дівочі сльози покотились по Варанових щоках.

* * *

– Я думала… не знала, що собі й думати. Чому ти не піднімався? Весь тиждень…

– Поговорила б із батьком…

– Ага! Я твоєму батькові боюсь на очі навертатись. Дивилася на нього з печери, через щілинку…

Вони сиділи в якійсь коморі, де на підлозі хрускали залишки сушнику, а в кутку стояли бочки зі смолою й відгонили терпким запахом. Зворушені, причальники дозволили Варану не допомагати в навантаженні.

– …Кожного дня. Як вирвуся… така нудьга! Сидиш під каменем цілісінький день… Вони нічого не роблять, тільки балакають. Іноді книжки читають уголос, але й книжки якісь дурні. Убираються годину й чепуряться годину, а тоді сходяться… Поїдять, поп’ють, потеревенять – і знову розходяться по домівках… І все навчають мене, навчають – горні те, горні се, а ти це, яка ж бо ти горні…

– А чого хлипаєш?

– Пробач… Я стільки всього… а коли ти перекинувся… Імператор свідок, я би за тобою – сторч головою, навздогін.

Варан дивився на неї і не впізнавав. Ніла була якась нова; видно, їй і справді несолодко наверху, інакше звідки ця гарячкова ніжність, та ще й страх в очах – вираз, що його перше не було ніколи… У сезон Ніла одна могла на семинога вийти з маленьким ножичком, і зубоскалила б, і жартувала. У сезон Ніла ніколи б не призналася в рішучості стрибнути за Вараном у безодню – сторч головою…

А може, у сезон Ніла не боялась його втратити?

– У нас багаття було, – сказав Варан.

– Правда? – Ніла уп’ялась у нього з жахом і надією.

– Чого ти?

– Нічого, – вона швидко відвела очі. – Значить, на Маленькій скоро буде…

– Ти справді щодня сюди ходиш?

Вона поглянула тривожно. Зрозуміла, що бовкнула зайве.

– А я думав, ти з цим, – сказав Варан мстиво. – Який намисто…

Ніла поправила комір сукні, і Варан побачив, що намиста сьогодні нема.

– Чого ж так? – спитав він із самому незрозумілою жорстокістю. – Посварились?

Ніла просто дивилась на нього. Він опустив очі:

– Гаразд… Пробач.

– Він сказав, що він твій друг, – раптом зізналась Ніла.

– Хто?

– Подорожник…

Варан примружився:

– Як?!

– Я ніколи раніше не розмовляла з магами, – ледве чутно пробелькотала Ніла. – Я думала… Ну, вони живуть під землею… Або ніколи не спускаються з веж… У них хвости… І таке інше… Мені так погано тут було, Варане, а ти не приходив… Я вже думала, може, ти змовився і з кимось весілля справиш… Під багаттям…

– Дурненька, – ніжно сказав Варан. І певне, уперше за всю історію їхнього знайомства відчув, яка вона маленька, дурненька і вразлива.

Ніла труснула головою:

– А як мені знати? Я ж тут сиджу… Звідси донизу – ніяк… Тільки на криламі… Або… так. Назавжди.

Щось у її очах не сподобалось Варану, навіть налякало. Ніла вдруге за десять хвилин казала про самогубство.

– Ти подумала, що я готуюсь до весілля… і тому не піднімаюсь?

– А що я мала думати?

– Ну, – серйозно сказав Варан, – ти могла б подумати, що я готую яму під нову пружину… Щоб частіше нагору літати. Щодня… А іноді – по два рази…

– Я дурепа, – пошепки сказала Ніла. – Я така…

– Зовсім ні, – сказав Варан із легким серцем. – Переживемо міжсезоння, потім сезон… І одружимося. Навіщо себе лаяти?

Причальник, що зазирнув у комору в пошуках зниклого Варана, застав зворушливу, але цілком чисту картину: дівчина ридала, очевидячки, від щастя, парубок мудро, щоб не сказати поблажливо, намагався її втішити:

– Ну, ну… Води тобі не шкода? Марно витікає, а я потім носися з бурдюками… Гей, ну припини, що ж сталось?…

– Щастить, – щиро сказав причальник Горюха, людина незлобива й нещасна в сімейному житті. – Ну, давай, там тебе навантажили з приязні, так що кошик ледве не відривається…

Варан вийшов до причалу, прикривши очі долонею, дивлячись крізь крихітні щілинки між пальцями. Ніла, тямлячи про досвід прохідки по дошках, зосталась на камені.

Уже ступивши на причал, Варан раптом обернувся:

– А Подорожник… чого він од тебе хоче?

– Нічого, – Ніла знітилась. – Ми з ним іноді розмовляємо… Просто з нудьги.

Варану здалось, що вона мало не спитала: «Можна?» В останню мить прикусила язичок.

– Ну, Імператор помагай, – суворо сказав Варан і попростував до гвинта.

Він не бачив Нілу, але дуже надіявся, що вона не дивиться йому вслід винувато й благально.

* * *

Якось увечері, коли світла в селищі було – тільки тьмяні плями вікон, Варан підстеріг старосту Карпа, який повертався з шинку. Стрибнув із темряви, повалив на каміння й декілька разів занурив кумполом у стічний рівчак.

Додому повернувся задоволений. Батькові сказав, що задержався коло гвинта, і це було майже правдою – відтоді, як майстри з Маленької поставили другу пружину, робота на гвинтовій площадці «крутилась» ледве чи не цілодобово.

На ранок староста справив дізнання і, звісно, не помилився з першим підозрюваним. Варан дивився йому в очі легко й весело, розводив руками: хай мене Шуу відригне, коли брешу. Не розумію, про що ви, старосто. Як побито?! І скільки ж їх було? Шестеро? Десятеро? Ах, один… Сумно, але до чого ж тут я?!

Він недооцінив мстивість старости. Не в змозі нічого довести, той, однак, не збирався подарувати цієї кривди.

Батько, якого Карпо прикликав до себе побесідувати, не повертався півдня – це при тому, що робота стояла! Варан старанно накручував пружину; повернувшись, батько не став підніматись на гвинтову – прислав Тоську з наказом негайно йти додому.

Варан припустив, що діло не таке безхмарне, як йому перше гадалось, і мав рацію.

Батько зустрів його ляпасом – та ще й таким, що Варан відлетів до стіни. Швидко піймав рівновагу; не усвідомлюючи того, що сталось, став у бойову стійку. Коли зрозумів – було запізно: стояв, наструнчившись, низько нахиливши голову, притиснувши лікті до боків – одне слово, цілком готовий битися з рідним батьком.

Тоська, яка все бачила, заверещала. Батько випровадив її за двері, намагаючись при цьому не повертатися до сина спиною; ця деталь остудила Варана краще, ніж будь-яка прочуханка. Він випростався. Потер вухо, що пекло від удару.

– Дурень, – сказав батько так тужливо, що Варан збентежився неабияк. – Один син – і такий… виродок.

Плечі в батька опустилися, руки повисли вдовж тіла, Варан зрозумів, що бити його більше не будуть, але що від цього – не легше.

Батько тяжко всівся на нову дерев’яну лавку. Рукавом витер випари з камінного столу:

– Ти ж знав, яке гівно цей Карпо. На тобі ж стільки всього висить тепер…

– Та як він доведе? – сказав Варан.

– А не треба йому доводити! – батько підвів на нього запалені злі очі. – Він просто так нас зі світу зведе… Зять у нього давно важить у гвинтарі… А, ти не знав. Ти нічого не знаєш, окрім своєї горні-напівкровки…

Варан стиснув зуби. Батько піднявся, пройшовся по хаті, намагаючись вирівняти тонкий шар солі на підлозі, який рівняй – не рівняй, а все одно зіб’ється грудками. Підкинув сире поліно в пічку; вугілля засичало, наповнюючи кімнату парою.

– От що, – сказав батько через силу. – Матері поки що не скажемо… Залишатися тобі не можна. Поки що… Гаразд, візьму я його зятя за помічника… А він від тебе відчепиться. Тобі забратись треба геть із очей його… на Маленьку. Дам листа до тітки… Там люди потрібні. Як не в копальні, то на рибу. А ти, хоч і бовдур, а роботящий…

– Я не бовдур, – ображено сказав Варан.

– Хіба? – батько підійшов упритул, спробував узяти Варана за барки, але волога шкіра ситухи не давалась, вислизала з пальців. – А хто вляпується в усе лайно, що тільки може знайти?! Скільки разів тебе мати поховала – знаєш?

– Я не поїду на Маленьку, – сказав Варан. – Чого це, в Шуу, я маю…

І затнувся. Батько роздивлявся його довго й уважно; кінець кінцем відійшов. Знову сів на лавку.

Замовкли.

Вогонь усе-таки впорався з сирим поліном, зробив його частиною себе, і в хаті посвітлішало.

– Добре, – сказав Варан. – Я поїду. Макій повезе пошту…

Батько підняв голову:

– Дам тобі човен. На Маленькій човен знадобиться… Макія чекати не можна. Сьогодні, зараз, поки не стемніло, бери собі в торбину пожерти – і, помагай Імператор…

– Зажди, – сказав Варан. – Зажди… Що, море загорілось? А що ж мати… дівчиська… А як…

І завмер з розкритим ротом, неначе тепер усвідомив до кінця: усе, що відбувається, – не жарт.

– Накалякай записку, – сказав батько, дивлячись убік. – Завтра з вантажем підніматимуся – передам.

Розділ п'ятий

Човен був новий, із доброго дерева, просмолений, зі своїм водозбірником. На носі бовталася в рамці металева рибка, гострою мордою вказувала, куди пливти.

Про всяк випадок батько сунув Варану карту – дешеву, грубо прошкрябану на тьмяній мушлі, єдину карту, що знайшлась у домі: ось Кругле Ікло, ось Маленька, ось силует металевої риби – щоб зорієнтуватись. А навколо – приблизні обриси віддалених островів, що їх ретельно вимальовувати немає смислу: у міжсезоння тільки поштар Макій туди ходить…

Мати прибігла на берег, багато й безглуздо плакала, обіймала, слабко намагалась утримати. Варан відплив із важким серцем. З моря, слава Імператору, ішов туман, і човну було куди сховатися. А то якби довелось Варану побачити на пірсі старосту Карпа – може, і звікував би своє життя у В’язничній Кишці, за кривавий злочин на очах усього селища…

Човен пірнув у туман, і стало добре. Наче летиш у хмарах, і скоро просвіток, скоро синє небо, от-от визирне сонце…

Варан повеслував з півгодини, а потім поклав весла на кормі. Розстелив просмолену тканину, наладнав водозбірник. Умостився зручніше в гнізді зі згорнутої рибальської сітки. Закинув голову до неба, даючи дощу остудити гаряче лице.

Він ні про що не шкодував і сам здивувався своїй байдужості. Світ, що в ньому він жив, – проклятий гвинт, коло якого крутишся вночі й удень, короткі зустрічі з Нілою на очах усієї верхньої пристані, батько й мати, дім, дівчата, селище, робітники, староста Карпо – весь цей звичний ланцюг розпався за півгодини, і Варанові не було прикро. Навпаки – він враз зрозумів, що вільний. Від усіх. Взагалі. Назавжди… або принаймні до наступного сезону.

Рибу можна їсти сирою.

Водозбірник не дасть йому вмерти від спраги.

Навіщо йому Маленька? Ряд страхітливих пічок на березі, дим і кіптява, і хмари завжди темніші, ніж над Круглим Іклом. Рудокопи, що місяцями не виходять із-під землі. Рибалки з незворушними обличчями, що звично розмовляють самі з собою. Скрипіт і гуркіт, іскри… І можливо, хтось, хто добре знає Нілу. Подруги… Батько…

Варан лежав, закинувши ногу на ногу. Він так звик вічно метушитись, найменшу хвильку витрачати для ще одного закруту навколо клятої пружини, тягати мішки й оберемки, наближати й наближати кожен новий підйом, як щось важливе, головне в житті… І щоразу, спускаючись-падаючи вниз і слухаючи все сильніший посвист вітру довкруж кошика, обіцяти собі, що вже наступного разу в них усе буде інакше. По-старому…

Він так звик крутитися, мов плотогон у колесі, аж хвилина спокою, самотності й тиші здалась нежданим подарунком.

Він витягнув карту. Коли вірити приблизним відстаням, до Маленької ще три чверті шляху… Квапитись нема куди. Правда, надвечір похолоднішає, але все ж не так різко, як нагорі. А до вічної вільгості він звик.

А якщо взяти лівіше й спробувати дістатися, наприклад, до Сивого Крила?

Варану забило віддих. Сиве Крило – це вже чужа земля. Там ніхто його не чекає, і це на краще. Він може розповісти про себе яку-небудь небилицю… Стати зовсім іншою людиною. Придумати собі ім’я… А потім податися далі, до Нічного Архіпелагу…

Тоді все-таки доведеться заїхати на Маленьку й лишити в тітки прощального листа. Бо коли Ніла може за день утішитися, то мати – зовсім інша річ, нехай знає, що Варан не втопився і його не з’їли…

Дуже низький, ледь вловний звук розлігся над водою. А може, під водою; здригнувся корпус човна. Варан прислухався. Тиша; туман з’їдає звуки.

Ніхто з рибалок не бачив Утробу, донного дракона. А хто каже, що бачив, – брехуни; Утроба, улюблений витвір Шуу, ходить на віддалі від населених островів. Утробою лякають дітей; правда, коли на туман навалюється темрява, в Утробу віриться легше, аніж удома перед вогнищем.

Варан приклав два пальці до губів. Навряд чи цей улюблений старостин жест зможе допомогти йому – та все-таки…

Він обережно влігся на дно човна, під брезент. Нехай Утроба ходить поряд – вона сліпа і відчуває тільки рух або тепло. Човен сидить у воді недвижно. Варан у ситушачій шкурі мало відрізняється від великої рибини… Хай човен холоне під дощем…

Варан заплющив очі – і побачив дороги на деревному зрізі. Вони більшали, тяглися далі, перетворювались на справжні і лежали не на воді, а на твердій населеній землі…

Він побачив, як гвинт прориває хмари.

І заснув.

* * *

Другого дня вранці водозбірник був повен дощової води. Варан напився, злив залишки у флягу й доїв домашні припаси. Йому було спокійно й дозвільно як ніколи, от тільки спину ломило, і затерплі ноги потребували рухатись.

Він узявся за весла й гріб, поки сірі хмари над головою не почорніли. Туман пішов уривчастий, і в одну з дір Варан розгледів обриси близьких скель.

Металева рибка не обдурила його.

Над водою слався дим; Варан закашлявся. На березі біля причалу нікого не було, крім двох зовсім маленьких хлоп’ят у супроводі няньки – старшої сестри, що гралася сама з собою «в крем’яшки» і тому не помічала нічого довкола. Той із карапузів, хто певніше стояв на ногах, годував піском другого, який пересувався навпочіпки.

Варан прив’язав човен. Дівчинка кінець кінцем відірвалась від грання, у її мутному погляді пробігла цікавість:

– Ти чо’?

– Нічо’, – відповів Варан.

Відчувати тверду землю під ногами було приємно, але від думки про те, що оце доведеться йти в селище, дихати димом, розшукувати тітку й чекати, поки вона прочитає батькового листа – від недоладної цієї думки Варана взяла туга. Щойно здобута свобода висіла, здавалось, на волосинці; а якщо човен украдуть?…

Біля самого причалу стояла залізна скриня без віка. «Пошта», було надряпано на іржавому боці. Рудокопи любили новинки; Варан зазирнув усередину.

Купка пошкрябаних мушель. «Кр Ік Моркам Ліна сестра понесла». «Кр Ік Сімовисі Мати відправ грошей». «Сиве Крило Лящам роботу маємо вітання Труш»…

Дівча продовжувало витріщатися, не звертаючи уваги на те, що обидва її підопічні уже борсалися в холодних хвилях.

– Дивись, утопляться, – сказав Варан.

– Не втопляться, – недбало заперечило дівчисько. – Ти звідки?

– З неба, – Варан указав пальцем на чорні задимлені хмари.

Дівчисько витріщило очі:

– Невже?

Варан відшукав на піску велику мушлю, щербату, але цілком придатну для листа. Знайшов у човні цвях, сів на край причалу, вивів дрібно, але дуже розбірливо: «Кр Ік гвинтовому З».

Рука слухалася над силу – від пори навчання грамоти він майже нічого не писав.

«Живий відплив не хвилюйтеся В».

Потер написане пальцем. Помилувався відтінками перламутру. На Круглому Іклі нема ніякої поштової скрині – усім відомо, що Карпо читає листи, перш ніж передати адресату…

То й хай читає.

Варан заліз у човен і аж тут згадав, що їжі більше нема, а сира риба – сумнівні ласощі, причому її треба ще зловити.

– Гей! – повернувся він до дівчиська. – Репсу принести можеш?

– Коржик? – охоче вточнила та. – А що даси?

Варан порився в ящику з усяким дріб’язком. Знайшов красиве грузило у формі краплинки:

– А от.

– Фе, – дівча наморщилось. – У мене таких залізяк – повно!

Це Маленька, зрозумів Варан із запізненням. Залізяччю тут знають ціну…

– От, – повагавшись хвильку, він витягнув із кишені покручені окуляри без скелець. – Два коржики принесеш – дістанеш.

– Ого! – сказало дівча і втекло, кинувши малих напризволяще. Варан вибрався з човна, узяв обох за комірець і витяг на сухе.

Упалі окуляри він відшукав, але так і не полагодив. Піднімався відтоді в батькових; оправу носив із собою, усе хотів приладнати скельця – але часу ніяк не було… А може, боявся, що вони принесуть невдачу?

Дівча повернулося за чверть години, червоне, захекане від бігу, з двома репсовими коржиками в руках. Варан віддав їй розбиті окуляри – останнє, що пов’язувало його зі світом горні.

Після чого, жуючи на ходу, полишив закіптюжений берег Маленької.

* * *

У ящичку на кормі знайшлася закидачка з багатьма гачками. Варан ловив на крихти репсового коржика, на молюсків, на живця. У животі однієї особливо великої рибини знайшов третину реалу й довго мріяв, що було б, якби риби ковтали гроші, якими заїжджі багатії розкидаються в сезон…

Але в риб’ячих животах більше не було грошей. Були слизькі кишки з їхнім умістом, іноді – мальки в чудовому стані. Варана перше нудило від такої страви, згодом він трохи звикнув.

Іноді серед рівного моря попадались маленькі скелі, ненаселені, коли не зважати на ситух і диких кричайок. Варану пощастило спустошити кілька гнізд, але ситушачі яйця виявились не смачнішими за сиру рибу, а подоїти кричайку йому так і не вдалось.

Він мріяв про оберемок сушнику й стосик дров. Тоді можна було б розпалити багаття на скелі й запекти рибу. Але палива не було.

З настанням темряви Варан намагався не шуміти й поменше рухатися. Декілька разів серед ночі він чув – або йому вчувались – низькі крики Утроби.

Йому снилися дороги, і тоді хотілося скоріше відплисти якнайдалі, ступити на великий берег, пройти по землі, де чужинцям довіряють розпалювати вогнище, де народжуються маги. Часом снилася Ніла, і тоді це були щемливі сни. Він не міг утямити, як наважився покинути все і відпливти геть, чому навіть не спробував зостатися наверху, прижитися серед горні, поборотися за своє щастя – ні, відплив, утік…

Потім він зрозумів, що заблукав.

Згідно з картою, він мав уже дістатися до Сивого Крила, проте дні спливали, а жодної подоби острова попереду не мріло. Спершу Варан радісно здригався щоразу, завваживши підводну скелю, що трохи випиналася з моря, – потім радіти перестав. Скель було багато, жодна не позначена на карті, та й чи карта це? На Маленьку за нею ще можна допливти. Але – нікуди більше.

У Варана почала текти кров із ясен. Човен наштовхнувся на підводне каміння, утворився пробій. Діру Варан сяк-так закрив, але вода просочувалась однаково, її треба було вичерпувати. Не можна було спати понад три години поспіль – доводилося прокидатись і братись за черпалку; кінець кінцем він так утомився, що заснув надовго й міцно, і прокинувся від того, що заковтнув води – човен, наповнений до половини, тонув.

Він черпав до самого світання, черпав і кашляв. Дощ стукав по ситушачому каптуру. Варана трусило; йому ввижалося в півсні: а що коли ніякого іншого світу й нема зовсім? Є Кругле Ікло й Маленька, а решта – усе й усі – химери, мана, яка зникає щоразу, коли перетинаєш невидиму межу навколо справжнього світу. Імператора нема, магів нема, точніше, є один тільки маг, який схилився над дошкою для гри, на цій дошці – Кругле Ікло й Маленька… А навкруги – дзеркало… І його, Варана, вже нема. Він переступив межу і скоро випарується, щезне, щоб не порушувати простоту й гармонію цього маленького світу…

Його млоїло й нудило, проте він продовжував закидати снасть і правив човен у напрямку, указаному хвостом залізної рибки на носі. Він загубив лік дням; деколи, прокидаючись серед ночі, запитував себе здивовано: а що як уже скоро сезон?

Якось він сидів скулившись на кормі й наживляв шматочки риб’ячої печінки на гачки. Море було таке рівне, що хотілось вилізти з човна й спробувати пройтись по цій гладіні; потім пройшла положиста хвиля, ще одна, і Варан відчув на обличчі подих вітру.

Він підняв голову. У цей час у міжсезоння все засинає, море застигає, мов масло, потикане краплями дощу. Звідки вітер?

Він набрав у груди повітря – але так і не зміг видихнути. Між водою і низькими хмарами летіла, розбиваючи дощ, крилама.

Варан чудово знав, що горді птахи бридують піддонням. Що тільки за рідких, виняткових, надзвичайних умов досвідчений наїзник зможе примусити птаха летіти отак – під шаром хмар, крізь дощ.

Він не знав, що йому робити – чи то кричати й вимахувати руками, чи то впасти на дно човна й завмерти. У якусь мить здалося, що птах от-от зникне в тумані або злетить угору, до сонця; крилама не стала так робити, а, круто змінивши курс, повернула просто до човна. Шугнувши у Варана над головою, сіла на воду, протягла за собою довгий пінистий хвіст. Човен захитався, Варан мало не впустив снасть.

Крилама знову розвернулась. Перетинчасті лапи, часто перебираючи, збурювали воду навколо. Вершник сидів високо над морем, дивився на Варана згори вниз. На ньому були вартівницькі обладунки, але обличчя було непокритим.

– Оце так сморід, – із почуттям сказав Імператорський маг Лереаларуун. – Відшукав би й уночі – за запахом…

Варан держав у правій руці гачок, у лівій – шматок риб’ячої печінки.

– Ти що, заблукав? – осміхаючись, спитав маг.

Варан мовчав.

– Гм, – маг поплескав криламу по шиї, гамуючи. – Язика проковтнув? Ти куди пливеш взагалі?

Варан розумів, що треба відповісти – жваво, краще за все – пожартувати…

І далі сидів, не рухаючись і не розтуляючи губ.

– Ось, маєш, – маг кинув пухкий репсовий коржик.

Варан зловив. Підніс до рота. Не встигнувши ні про що подумати, відкусив.

На коржику лишилась кров.

– Та ти божевільний, – сказав маг із незрозумілим відтінком. – Давай… сідай.

– Човен, – пошептом сказав Варан.

– Життя дорожче, – серйозно відказав маг. – То що, летімо?

* * *

Тільки спустившись навпомацки по вузькій драбинці, Варан врешті розплющив очі. З того моменту, коли крилама розбила хмари, і до миті, коли над головою грюкнув, закриваючись, дерев’яний люк, світ був приступний йому переважно в звуках, запахах і дотиках.

Вони повертались довго й трудно. Вітер ревів у вухах, крилама гидливо струшувала дощові краплі й погано слухалась уздечки – політ у піддоння був для гордого птаха нечуваним приниженням. Варана нудило, він бовтався між небом і землею і тільки зрідка, на особливо крутому віражі, на секунду розліплював вії. У білому палючому світлі бачив плече мага, сіре пір’я, схоже на хмари, і хмари, точнісінько мов пір’я, і все це в ту ж мить заливалося сльозами з запалених очей. Вітер розмазував вологу по обличчю, скочував у кульки й відносив назад, і там ці краплі падали, певне, крізь хмари й змішувалися з дощем…

Опинившись в оббитій деревом кімнаті, Варан одразу захитався – і сів на дерев’яну підлогу.

– Та-ак… – Маг ходив по кімнаті колами, Варан бачив, як ступають по дереву м’які шкіряні черевики. – Адже помер би, мандрівнику, неодмінно задубів би за тиждень…

Під руками в мага дзвякнуло скло. Густо забулькала рідина, кімната сповнилася запаху не те щоб гидкого, але такого, що Варан занепокоївся.

– Я тебе не трую, – пробурмотів Лереаларуун, укотре виявляючи проникливість, що лякала. – Але місцевим зіллячком тебе виходжувати не один місяць, вибачай…

– Скажи, – почав Варан, змушуючи розпухлу колоду язика виконувати просто-таки акробатичні вправи. – Мене знову… адже не може бути… у тій справі?

– Не зрозумів, – після паузи признався маг. Тоді Варан примусив себе спитати навпрямки:

– Ти… з наказу князя?

– Якого князя? – знову спитав маг. Він стояв, схилившись над столом, і Варан не бачив його очей.

– Круглоіклівського, – вимовив Варан.

– Еге, – подумавши, пробурмотів маг. – Чи не думаєш ти, що все, що я роблю на цьому острові, я роблю з наказу князя чи хоча б із його відома?

– Значить, це не…

– Ласкавий піддонцю, якого Шуу ти здався князеві?

Із-під рук Лереаларууна вилетіла хмарка мигтючих іскор. Запах зникнув.

– Князь, – знову почав Варан, – може мати потребу посадити навіщось мене у В’язничну Кишку… А от якого Шуу я здався тобі?

– Гарне питання, – маг струснув крихітну скляну пляшечку, затиснув шийку вказівним пальцем. – А ти задумувався коли-небудь, що таке оце ваше Кругле Ікло, особливо в міжсезоння, і як на ньому жити людині з великої землі?

Рідина за прозорим склом змінила колір із темно-синього на ніжно-рожевий.

– На, ковтни. – Маг вийшов з-за столу. – Та не крути ж ти носом – на смак воно вода водою…

Варан ковтнув. У першу мить зсудомило щелепи, але потім полегшало. Навіть нудотний шум у вухах майже затихнув.

– Тут навдивовижу нудно в міжсезоння, Варане, – признався маг. – Кожен розважається, як може.

– З нудьги частіше згублюють, – сказав Варан, витираючи губи. – Щоби шляхетний горні з нудьги кого-небудь урятував…

Маг довго дивився на нього. Потім осміхнувся:

– Звідки ти знаєш? Щось ти занадто розумний як на свій вік…

Варан одвів очі:

– Ви з нею бачились, – сказав, не питаючи, а стверджуючи, мимо своєї волі переходячи на «ви». – Воно й зрозуміло. Тут нудно в міжсезоння… А вона така самотня…

– Ну-у, – протягнув маг. – Коли чесно, то вона перша намагалася зі мною стрітись. І не для того, щоб сховатись від самотності. А для того, щоб бухнутися в ноги й благати знайти тебе, ось так…

Варан кивнув:

– Я так і думав.

Маг розсміявся:

– А ти теж розважаєшся приступним способом… ти ревнуєш. Ти кинув її й відплив до Шуу в зуби, але я насмілився розмовляти з нею за твоєї відсутності, і ти – просто жах – ревнуєш…

Варан погладив мостину. Провів пальцем по опуклій деревній прожилці.

– Від кого ти хотів утекти? – м’яко спитав Лереаларуун.

– Я хотів побачити ліс.

– Цілком можливо, побачив би – у передсмертному маренні. Тому що в тому краї, куди ти так заповзято гріб, нема нічого, крім води… На рік путі приблизно.

Варан мовчав.

Чужа людина, сидячи в нерухомому човні, подумав тоді про Нілу: через день утішиться…

Маг знов пройшовся по кімнаті. Узяв з дерев’яної полиці дещо, – воно тьмяно дзвякнуло, – кинув на коліна Варану. Це була «сіточка вартівника», важка сітка з дрібненькими кружечками металу для захисту обличчя від сонця.

Круглий балкон на верхівці вежі здавався крисами капелюха. Сіточка лоскотала обличчя і з незвички заважала, але Варан тепер принаймні не був сліпим. Щодо мага, то Лереаларуун дивився на сонце широко розплющеними очима – у Варана мороз біг поза шкірою, і він квапився відвести очі, як від людини, що копирсається ножем у власній рані.

Балюстраду, що огороджувала балкон, давно належало полагодити. Варан старався не спиратись на потріскане, випите вітрами каміння. Лереаларуун, насівши на балюстраду худючим животом, роздивлявся Кругле Ікло – голе й миршаве в міжсезоння. Над кам’яними дахами горні пливло розігріте повітря. Варан тремтів од крижаного вітру.

Ніздрі мага сіпнулись.

– Вона вдома. Вона вже знає, що ти тут. Це на краще, тому що її патронеса серйозно занепокоєна розбухлим носом і вічно червоними очима своєї компаньйонки…

– Звідки вона знає, що я…

– Бачила птаха. Вона, розумієш, кожну вільну хвилину витрачає на те, щоб витріщатися в небо…

Варан мовчав.

– У піддонні вона була горні, – сказав маг. – Їй належало залишатися… там. Вийти за тебе заміж… чудовий був шанс… для життя.

– Вона не винна, – сказав Варан крізь зуби, – що мене засадили. Що мені попалися ці проклятущі гроші… і я купив це розтрикляте… що ти їй потім подарував!

Тут, на верхівці вежі, вив вітер, і тому доводилось кричати.

– А його вже ніхто не брав, – незворушно озвався маг. – Намисто, з яким пов’язана темна історія… яке купили, а потім повернули… усі камінці згасли. Я викупив його задешево. Зняв із нитки, витримав три дні у молоці кричайки, тоді ще три дні проказував замовляння… Тепер воно дає їй коли не щастя, то хоча би – подеколи – спокій…

Він обійшов балкон по колу – раз, потім другий; штовхнув дерев’яні двері, що розчинялися всередину. Зникнув у вежі, і Варан пішов слідом за ним, мов припнутий.

– …Вона живе наверху, – продовжував маг, мов нічого й не сталось. – Тепер вона – піддонець… ти завважив переміну. Вона помітила, що ти завважив. Ти втік, а вона кинулась до мене по рятунок…

– Я не втік. – Варан одкинув сітку на потилицю.

– Я хотів би забрати її звідси, – тихо сказав маг. – Вона варта більшого… ваш світ її губить. Уже згубив.

– Неправда.

Маг не відповів. Поправив тканину, що закривала вікно. Усівся за стіл, сплів пальці:

– Бачив я ваші «карти»… Двох однакових нема. Кругле Ікло й Маленьку малюють схоже, а решту – або вигадують, або перемальовують, що інші вигадали.

– Я давно визнав, що ти порятував мене, – утомлено кивнув Варан. – Що без тебе, могутнього й дбайливого, я згнив би в морі…

Маг порився у своїй скрині. Витягнув сувій – аркуш, згорнутий у трубочку. За один такий аркуш можна купити десять намист.

Розгорнув – показав Варану перше догори ногами, потім, похопившись, перегорнув.

Намальовано було майстерно. Сіре море. У правому нижньому кутку сиділа Шуу, зображена уміло, так що мороз поза шкірою. У лівому верхньому море закінчувалось, хвилі нависали над берегом, і там на різьбленому троні сидів Імператор із золотим лицем, милостиво дивився вниз.

А між ним і Шуу були обриси островів, великі й малі. Верхні землі підкреслені були білилом. Землі піддоння виділялися зеленим і бурим. Між островами на сірій гладіні лежали ситухи, сиділи на воді кричайки, де-не-де видніли човни й колісні кораблі…

Маг мовчки розстелив карту просто на підлозі. Варан схилився над нею; у нього пересохло в роті.

Надписів на карті не було, але Варан знайшов Маленьку за знайомими обрисами. А потім знайшов Кругле Ікло. І зрозумів із жахом, наскільки великий світ, на якому його острів – точнісінько мов крапля…

Вітер піддував у щілини щільно зачинених вікон. Хиталися фіранки. Здавалось, кімната дихає.

– Як це – забрати її? – тихо спитав Варан. – Куди?

Маг сів поруч. Також схилився над картою. Поводив пальцем над далекими берегами, зітхнув:

– Твоя правда. Немає сенсу. Якби вона не була так до тебе прив’язана… І якби я був вільний. Тоді, можливо…

– Ти не вільний?! Маг осміхнувся. Піднявся, обережно згорнув карту:

– Часом ти проникливий. Часом – ну просто дитина. Я ж тобі сказав, як мене звати…

– Не розумію, – признався Варан.

– То й не треба, – маг потер кінчик засмаглого носа. Занадто довге світле волосся висіло пацьорками, закриваючи від Варана Лереаларуунові очі. – Тобі треба йти. Вона чекає і хвилюється.

Варан подивився на двері – не маленькі дерев’яні, що вели на балкон, а широкі залізні, на гвинтові сходи.

– Облиш, – маг мляво махнув рукою. – Нащо тобі ці розбірки з вартою… Піднімемось нагору, я свисну пластуна… ти ж знаєш, де вона живе… Ніла?

Маг уперше назвав її на ім’я. Голос його дивно змінився.

Варан хотів знову про щось запитати, але Лереаларуун справді свиснув – негучно, але так, що заклало вуха. І не дожидаючись Варана, пішов по східцях нагору, до люку; ззовні закричав пластун, Варанові нічого не лишилося робити, як здоганяти слідом, прикриваючи вид, ухилятись од тріпотливих крил, здиратись у сідло й молити Імператора, щоб не впасти летячи…

Пластун зірвався з вежі, притиснувши крила до Варанових щиколоток. У Варана перед очима розпливлись чорні візерунки. «А я ж не знаю, де вона живе», – устиг він подумати, перш ніх чорний птах вирівняв політ – біля самої землі.

* * *

Гвинт повиснув просто над пристанню, причальник Лиско спритно зачепив кошик кріпильною дужкою. Варан бачив, як батько гальмує лопаті, як вони складаються й кінець кінцем завмирають, як батько тяжко вибирається на причальну дошку. Великі окуляри закривали половину його обличчя. Варан затамував подих.

Батько завдав на плечі мішок із поштою. Причальний робітник діждався, поки він зійде з дошки й поки дошка перестане гойдатися, і тоді обережно, боком, сунувся розвантажувати.

Варан стояв біля входу до портової печери, у затінку. Батько пройшов мимо, не помітивши його чи не впізнавши; тільки ступив ще декілька кроків, раптом спіткнувся, зупинився – і, секунду повагавшись, озирнувся.

– Я заблукав у морі, – швидко сказав Варан. – Пан маг мене врятував – на криламі…

Батько повільно стягнув із голови каптур. Коротке жорстке волосся його було майже всуціль сиве.

Ззаду, з темного кута, тихенько підійшла Ніла. Зупинилась поряд:

– Він мало не загинув. Через неточну карту… Але пан маг був такий ласкавий, що…

І вона раптом швидко опустилась на коліна:

– Дозвольте нам… я буду йому доброю дружиною, обіцяю!

Батько дивився, але прокоптілі скельця надійно ховали його очі.

* * *

«Справжнє моє ім’я – Спалах».

Варан прокинувся й сів. Пам’ять звалилась на нього, як неуважно кинутий мішок.

Поряд глибоко дихала Ніла. Їй нічого не снилось.

Вони гуляли по острову, поки тримали ноги, – добре що Ніла на сьогодні випрохала в патронеси відпустку. До ночі вітер ущухнув, але одразу по заході сонця зробилося нестерпно холодно. Варан і Ніла пробрались на причал, потай залізли в комору й улаштувались грітися в купі сухих водоростей.

Пахло морем. Весь час хотілось чхати. Розмова не клеїлася, милування не вдавалося – кожний порух будив у сушнику тріскотняву й шурхіт. Здавалося, поряд ховається хтось іще, здавалось, довкола повзають змії, і страшно було, що сторож почує хрускіт і надбіжить поглянути, у чому річ…

Вони заснули рядком, і все було добре, поки Варану не наснились ці його слова: «Справжнє моє ім’я – Спалах».

«Хіба Імператорські маги кого-небудь бояться?

«За моє життя князь відповідає головою».

«Якби я був вільний…»

Якби Варан мав час задуматись над цими словами! Але його все щось відволікало – страх за своє життя, страх утратити Нілу, цікавість, любов, знову страх…

Проклятий сушник коловся навіть крізь шкіру ситухи. У Ніли, на щастя, був цупкий плащ – справжній плащ горні…

«Унизу вона була горні. Тепер, наверху, вона піддонець…»

Варан потихеньку вибрався з сушнику, що сердито по скрипував. У мороку прокрався до виходу з печери; найстрашніший злочин на пристані – розпалювати вогнище поблизу комор. Утім, у Варана й кресала не було…

Знадвору було майже світло – від зірок. Варан довго дивився на них; нагріте каміння холонуло, повітря двигтіло, зорі мовби підморгували. Величезні, зловісні зірки міжсезоння.

Потихеньку, а де-де навпочіпки, Варан дістався до причальних дощок. Хмари внизу здавались мертвотно-срібними. Сторожа ніде не було чути.

Варан пішов по причальній дошці. Дошка підскакувала; дійшовши до краю, Варан обережно спустився на коліна, а потім ліг, витягнувшись, на живіт. Підліз до самого краю.

Зирнув униз.

Ні, варто все-таки жити. Хоча б заради того, щоб одного разу отак подивитись у залиту зоряним світлом безодню. Там, унизу, кромішня пітьма, падає дощ, усі сплять… І мама…

Варан зітхнув.

Причальна дошка підскакувала. Лежачи отак, Варан почував себе частиною острова. Частиною неба. Трошки навіть частиною хмар.

Отже, Лереаларуун. Імператорський маг. Для друзів – Подорожник.

Справжнє ім’я – Спалах.

Ім’я імператора. Так рідко згадуване, що Варан навіть не здригнувся, коли там, у вежі, Подорожник уперше назвав себе.

Варан обережно розвернувся. Сів на дошку верхи – обличчям до острова. З-за темного кам’яного пасма височіла вежа, прекрасно видна на тлі зірок. Можливо, Імператорський маг стоїть оце на балконі, дивиться вниз, ворушить тонкими ніздрями…

– Спалах, – безгучно сказав Варан.

Минула довга хвилина темряви.

З верхівки вежі вдарив у небо тонкий червоний промінь. Затримався на мить – і згаснув.

* * *

Нілина мати не вдостоїла Варана аудієнцією. Він навіть не дізнався до ладу, хто вона й наскільки високе її становище. З усього було зрозуміло, що високе – кам’яний палац, у вітальні якого Варану довелось дожидатись нареченої, зовсім трохи поступався княжому. В усякому разі, ззовні.

Ніхто не відповів «так» на питання про майбутнє весілля, ніхто не сказав і «ні». Варан із Нілою начеб зависли в повітрі – ні вниз, у піддоння, ні вгору, до горні. Думаючи про весілля, що має відбутись (неминуче), Варан не почував радості.

Дівчати в білих штанах, розшитих камінцями, самовпевненої насмішкуватої особи, що навчала його їздити на змійсихах і показала хід у потайну суху печеру, тієї Ніли, яка обрала його й завоювала, не існувало більше. Змінили її не сукня й не капелюх із вуаллю. Либонь, Імператорський маг мав рацію: щось стається з напівгорні, коли вони живуть наверху. Так наче ситуху схрестити з криламою: з піддоння напівкровка стане рватись уверх, аж наверху, на обжертих вітром скелях, перелякається височини й захоче сховатися – униз…

Вони знайшли тимчасовий притулок у господарчій печерці – там стояв вітрильний човен із високими щоглами, ждав сезону. Під високою кормою постелили ковдри; Варан спокійно спав би й на голому камінні – але Ніла…

– Де ми будемо жити? – запитувала вона встоперше. – На Круглому Іклі не можна… цей ваш староста…

Варан мовчав. Зі старостою кінець кінцем теж можна домовитись. Повклонятись, покаятись, у грязюці повалятись… Наглумившись, дозволив би. Інша річ… чи захоче Варан після всього, що з ним було, лизати Карпу чоботи?

– Може, на Маленькій? – нерішуче запитувала Ніла.

Вона розповідала про шахти, де блищать самоцвіти, де найдрібніший вогник тисячу разів відбивається в кам’яних дзеркалах і де така прекрасна луна, що всі робітники завжди співають. А Варан згадував чорні хмари, пічки вздовж берега, гуркіт і сморід. Найнятись на копальні – простісінько, там завжди бракує молодих і сильних, тільки зажадай – не помітиш, як і життя пролетить під цюпання кайла…

Чого мені треба, запитував себе роздратовано. Накручувати гвинт, навантажувати-розвантажувати не набагато легше. А що чисте небо побачиш раз на три дні… таж і причальник знущається, і спина болить, і налигнутись із піднебесся – діло нехитре. Мріяв же – от і оженився… Кохав же, придумував майбутнє життя, дітей, хазяйство… Куди все поділось?

– Не приживешся ти на Маленькій, – відповідав через силу.

Ніла невпевнено всміхалась:

– Я ж там виросла!

– Ну… – Варан розводив руками, намагаючись знайти слово або хоча б жест. – Відтоді… Ти ж тепер горні…

– Тоді зостанемося тут! – гаряче закликала Ніла. – Я спробую… улаштувати… зостаньмося!

Розмова повторювалася – з варіаціями – день у день.

Варан устиг спуститись униз, побачити матір і сестер (тайкома), провести ніч у батьківській хаті (тут було вогко й душно, ломило кістки… хіба колись було інакше?), змайструвати нові окуляри й знову піднятись наверх. Права жити в світі горні він не мав, тому ховався, укривався й брехав. На щастя, вартівникам звелено не чіпати «бродяги» – а хто віддав цей наказ, Варан так і не дізнався.

Він прекрасно розумів, що довго так тривати не може. Треба було випросити місце слуги (здається, Нілина мати обіцяла посприяти), одружитись і забути про все. Про карту, розстелену на дерев’яній підлозі. Про польоти на криламі. «Ваш світ її згубить. Уже згубив»…

Він намагався зустрітися з Лереаларууном з тієї самої миті, як Ніла, приголомшена радістю зустрічі, перестала нарешті плакати. Він вештався коло вежі – але охорона там була така велика, що Варан навіть пробувати не став. Прийде дізнавач Слимак – і того не пустять без спеціального розпорядження, що вже казати про заблукалого молодого піддонця!

Слимака Варан якось зустрів на вузькій вуличці. Сахнувся, влипнув у кам’яну огорожу; дізнавач пройшов мимо, не впізнавши його. А коли й упізнав – не взяв за потрібне це виявляти.

«Вийди на балкон і понюхай, – просив Варан мовчки. – Вийди, й понюхай, і здогадайся, що я хочу… мені є що сказати тобі. Чи ти все набрехав щодо свого дивного носа?!»

«А що, власне, я скажу, – думав він за хвилину. – Що я здогадався, хто він? Мав здогадатись давним-давно… Мені нічого не треба від пана Імператорського мага. Йому нічого не треба від мене. Як він сказав тоді? Не треба до мене звикати. Товаришка знайшов…»

Батько піднімав воду, рибу, репс – тепер майже щодня, тому що обидва гвинти працювали на повну силу. Варан допомагав йому розвантажувати – завжди мовчки. Іноді, як виняток, батько повідомляв новини.

Староста Карпо знахабнів украй – на гвинтовій площадці всякчас крутиться хтось із його людей. Зять його, Ройко, непоганий-таки хлопець, і науку вловлює швидко, але полохливий і в гвинтарі не годиться. Карпо цього не знає – великі надії покладає на зятя, а Варанів батько поки що його не розчаровує – нехай собі надіється…

За день виявилося, що староста хоче негайно бачити Ройка на гвинті. Батько супився.

За ще один день замість батька піднявся Ройко. Варан чекав на пристані й усе бачив.

Ройко був старший за нього років на п’ять, ширший у плечах і важчий. Гвинт зависнув над пристанню – трохи лівіше, ніж треба, і Варану здалося, що новий гвинтар ладен зомліти – таким білим було його лице.

Кром, старий досвідчений причальник, підвів дужку. Ройко кинув гак, але схибив. Кошик нахилився, лопаті луснули, зім’ялись, мов сухе листя. Бурдюки, що висіли при лівому борті, ляснули, наче крило, причальна дужка зіслизнула, і кошик із вантажем і гвинтовим упав униз.

Пристань, що знала всяке, загорлала в один голос. Варан нахилився над камінним пружком і встигнув побачити, як мертвий гвинт западає у хмари…

Довжезних кілька хвилин по цьому нічого не було чути. Причальники, робітники й Варан сиділи й стояли, дивлячись хто вгору, у зеленаве небо, хто вниз, на хмари.

Начальник пристані доповів князеві. Той послав униз вартівника на криламі. За декілька годин на пристані дізнались новину: гвинт розбився, Ройко розбився, Варанів батько вцілів, другий гвинт працює.

Про те, що сказав староста Карпо, нічого не повідомляли.

У той вечір Ніла знову плакала. Вона благала Варана заприсягтися, що той ніколи більше не ввійде в кошик гвинта; Варан не міг дати такого слова, і через те вона плакала гіркіше, а Варан лютився – і дратувався через те, що не може нічого вдіяти з цією злістю. Нарешті він залишив Нілу й вийшов із печерки, що правила для них за притулок, під зорі.

Він снував по камінній пустці й дивився на вежу. І думав, цього разу понуро: як ти там? Не спиш?

Вежа залишалась темною. Ні промінчика.

* * *

За два дні – Варан уже втомився ждати – піднявся батько. Він мав вигляд утомлений, але не переможений; звісно, староста насамперед звинуватив у гибелі зятя гвинтового Загора. Звісно, гвинтовий Загір нагадав йому, що саме він, Карпо, мало не силою примусив Ройка піднятися. Запропонував старості самому сісти на вцілілий гвинт. Або знайти охотника – після того, як мало не все селище бачило, що залишилось від сердешного Ройка… І наостанок – склав із себе повноваження гвинтового. Нехай, мовляв, староста сам розмовляє з горні щодо води та іншого.

– Ти бачив би його обличчя, – казав батько з похмурою втіхою. – Схоже, Вараську, звідси нам лиха не буде – поки що, в усякому разі. Хлопця жалько… Жалько Ройка, кажу, але Карпові вже зусюди тицяють: навіщо витурив, мовляв, Варана, кого тепер знайдеш гвинтарю в підмайстри… Зажди, може, й повернешся скоро… Мати ж як зрадіє…

Варан уявив, як на таку переміну долі відгукнеться Ніла, і присилив себе усміхнутись.

* * *

Увечері, під мигтючими зірками, він раптом вирішив свою долю. Так хвацько вирішив, що навіть спіткнувся об камінь. Зупинився.

Їм із Нілою не жити на Круглому Іклі, ані зверху, ані знизу. І на Маленькій їм не місце. Вони гайнуть у далекі землі – відпливуть. Байдуже як. Має бути спосіб…

Варан знайшов місце, де в сезон полюбляв сидіти над морем, дивитися на вогники кораблів і мріяти. Тепер тут було вітряно й холодно, вогнів не було, моря не було, тільки дихали під зорями мертвотно-срібні хмари. Варан щільніше закутався в ситушачу куртку.

…Можна майнути з плотогонами. Звісно, це в крайньому разі… Сам же він тепер зможе ходити в колесі, але ось Ніла… І плотогони…

Можна повіятися в сезон, це цілком можливо. Наскладати грошей. Купити місце на кораблику простішому. Або тимчасово найнятись веслувати, а за Нілу віддати з платні…

Варан дивився на зірки, а перед очима в нього стояла карта: сіре море, Імператор дивиться згори, Шуу витріщається знизу, а між ними – береги, береги, звивисті пружки… Немов прожилки в темній деревині…

Він озирнувся на вежу.

Вежа залишалась темною.

* * *

Ніла дуже втомлювалась на своїй службі. Від неї нічого особливого не вимагалось – подавати дрібні речі, уважно слухати, вчасно всміхатися; проте вона поверталася з покоїв князівни ледь жива, отупіла, безвільна.

Варан не зважився одразу сказати їй про своє рішення. Подумав: краще вранці.

А вранці вітер завивав у всіх щілинах, нагадуючи, що притулок їхній тимчасовий, а в Ніли є власні затишні покої, куди Варану заходити зась. Сонце пролізало крізь каміння, лягало на підлогу сяйними ляпками, змушувало морщитися, і Варанові здалось, що Ніла незадоволена ним. Що вона сподівалась від нього іншого, а він не потвердив, не зміг, не виявив достатньо завзяття. І сам морщився, даючи привід запідозрити його в нелюбові…

Ніла пішла схлипуючи, і Варан розумів, що князівна знову буде невдоволена – навіщо в почті їй така кисла фізія? Але головне – він знов нічого не сказав Нілі, побоявся сказати, побоявся, що наречена подивиться на нього як на божевільного.

Треба було собі якось дати раду. Батько піднімався вчора – значить, сьогодні на пристані нема чого робити. Можна, звичайно, гризти сушену рибу з робітниками, правити байки з причальниками, вкотре обговорювати жахливу загибель Ройка…

Варан до краплинки випив воду, що Ніла принесла для нього з покоїв, і вийшов під сонце. Крислатий капелюх, що раніше належав комусь із слуг, чудово затіняв обличчя, можна було гуляти навіть у полудень. Окуляри, що перше намулювали перенісся, зовсім майже не відчувались – він звикнув.

Варан вдихнув вітер – і передусім подивився на вежу. І вчасно подивився.

Високо – в зеніті – летіла повозка. Чотири птахи, запряжені попарно спереду й ззаду, тягнули крилату конструкцію: Варан знав, що «летючі карети» будують із полотна і пір’я, дерева і риб’ячого вуса. Трикутні крила стирчали обабіч повозки, але не змахували – немов грандіозна споруда була занадто величною, щоб старатись самій, досить того, що навколо вимахують крилами…

Повозка накинула широке коло над вежею. По всьому острову визирали з вікон і щілин цікаві голови, дехто вибіг на вулицю: оце так новина, міжсезоння – і такі гості.

Заграла сурма біля княжого палацу. Заметушилась варта. Крилами, на хвилину зависнувши в повітрі, повільно стали спускатись на спеціальний посадковий майданчик.

Варан знав, що власник повозки прилетів не до князя.

Він повернувся до печерки, де дожидав сезону вітрильний човен, і розлігся на своїй підстилці. Бігти, штовхатись, вивідувати – небезпечно, і то ще й даремно: ніхто нічого не скаже. Ніхто нічого не знає сам. Ну, прилетів посланець від Імператора… Ну, до пана Імператорського мага… Увечері сходити б на пристань, може, хто-небудь щось дізнався через знайомих слуг…

Він прокинувся через кілька годин від того, що вві сні його ляпали крила. Підскочив, ледве не стукнувшись головою об навислу корму. Затрусив головою – крила ляпали наяву, вітер, розчахнувши двері, гуляв по камінню смерчиками пір’я і пилу.

Варан метнувся надвір.

На ближчій скелі стояла невелика сіра крилама. Вершник її був одягнений негодяще для прогулянок верхи – на ньому була широка світла хламида, довга, з мінливими брижами. На вказівному пальці поблискував під сонцем червоний камінь. Обличчя закрите срібною сіточкою вартового.

– Сідай…

Відпльовуючись від пір’я, Варан здерся в сідло за його спиною. Уже на злеті озирнувся: далеко на північному заході, над самим видноколом, ледь маячіли чотири крилами, запряжені в літаючу повозку.

* * *

– Хочеш пити? – Маг щільно запинав фіранки.

Варан не відмовлявся. Тут, наверху, йому хотілось пити майже завжди – попри те, що батько возив йому знизу повні фляжки.

– Що, ти надумав? Я ж іще зранку вийшов продихнути, нюхнув – леле, весь острів просмердівся твоєю рішучістю…

– Ти смієшся, – сказав Варан, відриваючи від губ кварту.

Маг вийшов з-за розписної тканинної ширми. Замість блискучої хламиди на ньому був світлий костюм, у якому Варан побачив його вперше. Безумовно, чистий, сухий і відпрасований.

Варан озирнувся. Кімната зберігала сліди чужої присутності: дві великі мушлі з рештками їства… Друге крісло перед столом… Строго зсунуті ширми… І велика прозора посудина, до половини наповнена мулькою рідиною. Під поглядом Варана маг прибрав посудину на полицю.

І ще – в кімнаті був запах. Незважаючи на те, що, рушивши по Варана, маг залишив усі вікна розчиненими.

– Можна спитати?

– Хто це був? Та так… чиновник. Сідай… ти зважився від’їхати? Я не можу дати тобі карти, адже або ти її загубиш, або тебе через неї вб’ють. Знайди собі велику мушлю й зроби добрий відбиток…

Варан дивився, як він копається в скрині, як витягає й розгортає карту. Папір похрускував, і від цього хрускоту шкіру дряпав озноб.

– Ти ж не Імператор, – пробурмотів Варан.

– Правда? – хмикнув Лереаларуун.

– Тоді хто ти, Спалаху?

Не дивлячись на нього, маг розстелив на підлозі карту.

Узяв зі столу перламутрову мушлю з залишками трапези, викинув об’їдки за віконце, на секунду впустивши в кімнату сонячний промінь. Варан замружився.

– На, – маг кинув мушлю до його ніг. – Візьми дряпальце – і візьмись… ніж вештатись без діла.

Варан знайшов у кишені писальний ножик. Сів на підлогу. Маг примостився на краю столу, закинув ногу на ногу:

– Усім чадам будь-якого Імператора дають те саме ім’я.

– То ти… – Варан помовчав. – Я здогадався.

– Ти надзвичайно проникливий.

– Ну пробач, – сказав Варан, роздивляючись велику кричайку в лівому нижньому кутку карти. – Я всього лише дурний піддонець… Що значить «будь-якого Імператора»?

– Імператор безсмертний… як вічний трон. Але трон, як і будь-які меблі, доводиться лагодити. А імператори змінюють один одного, щоб Імператор ніколи не вмер.

Варан повагався.

– А… син Імператора й водночас маг… Так буває?

– Не буває. Не було досі. Це мій козир – і водночас моє прокляття. Тут або на трон, або… або взагалі ніяк.

– А твоя мати…

– Давай не будемо про мою матір. У палацах, знаєш, також є змуровані кимось пічки… Батька свого я ніколи не бачив, але це неважливо.

Варан провів долонею по перламутру. Побачив усередині мушлі власний викривлений відбиток.

– Але що ти тут робиш? – спитав тихо.

– Чекаю вирішення своєї долі, – сухо відповів Спалах.

– І хто її вирішує?

Маг сидів, постукуючи п’ятою по дерев’яній ніжці столу. Дивився у вікно, буцімто міг прозирати крізь щільно запнуту штору.

– Нащадків багато. Імператор старий. Клани, очолювані моїми братами, ведуть нескінченну війну, про яку тут, на Круглому Іклі, не мають уявлення – навіть князь. Я сиджу тут – мене прибрали геть з очей, сховали в тайник, щоб витягнути звідти, коли хтось переможе…

– Ти ж маг, – сказав Варан. – Чому ти скоряєшся?

Маг улігся спиною на стіл. Хруснули рідкі зім’яті папери.

– У них заручницею моя мати.

Варан мовчав.

– На службі в моїх братів – теж маги, – пробурмотів Спалах, мовби виправдуючись. – Але поки я не буду рипатись, мати в безпеці.

– Князь знає? – спитав Варан.

– Здогадується… Ти ніколи не задумувався, навіщо тут, на маленькому острівці, що цілковито некорисний дев’ять місяців на рік… навіщо тут Імператорський маг? Це місце заслання, Варане. Чи усамітнення. Мій попередник, що так лепсько оздобив цю кімнату, був престарий мудрець, який…

Маг затнувся. Перекотився на бік, упав зі столу, приземлився навпочіпки. Ударився коліном. Засичав од болю.

– …який, очевидячки, був не від того, щоб погратись з імператорськими грошима… Можливо, з чисто наукових міркувань. Може, йому лестило, наскільки високого ступеня майстерності він досягнув… А може, його заслали сюди саме за це. За підробляння грошей. Навряд чи ми дізнаємося… У тебе не так багато часу, цю карту треба дуже точно перемальовувати, а враховуючи неминучу зміну масштабу… роботи не на один день, ти мені повір.

– Удай мертвого, – сказав Варан.

– Що?

– Ти ж маг! Влаштуй як-небудь власну смерть. Нехай вони повірять, що ти… тоді вони не скривдять твоєї матері, правда ж?

Спалах, він же Лереаларуун, він же Подорожник, мовчав.

– Ми б утекли разом, – сказав Варан, сам дивуючись власній сміливості. – На човні. Вільно… куди схотіли б. Утекли… і знайшли б того бродягу, про якого ти розповідав. І спитали його…

– Про що?

– Хтозна, – тихо сказав Варан. – Мені багато про що хотілося б… наприклад, як він вибирає оселі, де згодом будуть, ну… мир і щастя? І як вирішує, де скласти пічку, щоб потім народився маг?

Хвилини дві вони сиділи один проти одного, дивились і мовчали.

– Дякую за… довіру, – маг сопучи підвівся з підлоги. – Твоя ідея щодо фальшивої смерті… вона гарна. Але вона не діє. Мені доведеться пред’явити бездоганний власний труп – тоді тільки вони повірять. Крім того… справа може так повернутися, що я, саме я стану Імператором. Власне, я тут уже півроку сиджу й угадую, хто я – Імператор чи мрець…

Він слабко всміхнувся.

– З тебе вийшов би непоганий гвинтовий, – сказав Варан.

Лереаларуун підняв брови:

– Це похвала? Спасибі… Тепер берися за карту. Імператор при смерті. Ми не знаємо, коли по мене прилетять. Якщо завтра – ти не встигнеш.

* * *

Від напруженої роботи Варанові боліли очі.

Бували дні, коли Спалах-Подорожник-Лереаларуун не прилітав по нього. Тоді Варан ішов на пристань, допомагав робітникам за кварту води або миску репсу. Слухав розмови. Усе повторювалось: про загибель сердешного Ройка, про донний урожай, про хвороби кричайок, про чутки з Маленької. Про Імператора й близьку його смерть взагалі не розмовляли – і подивилися б на Варана, як на враженого Шуу безумця, здумай він завести мову на таку тему.

Ніла дожидала весілля. А Варан хотів – і не зважувався сказати їй про майбутню подорож. Куди там – про майбутню втечу.

– То й не кажи, – сказав Подорожник. – Скажеш у човні, коли відчалите… Це право чоловіка – вирішувати, чи не так?

Варан згодився.

Він не просив Подорожника допомогти з картою, хоч у того напевно була можливість перенести її на перламутр одним кивком пальця. Він розумів, що його робота – ретельна, виснажлива – це єдиний різновид магії, приступної тим, хто народився в оселі зі звичайним вогнищем, що змурував звичайний пічник. Неначебто зусилля над малюнком були офірою, що приносять морю задля щасливого плавання. Неначебто, проходячи шлях на перламутрі, він заклинав його щасливий кінець.

Минув тиждень відтоді, як на Кругле Ікло навідалась літаюча повозка. Що ближчим був кінець роботи, то повільніше вона посувалась – Варан, потай від себе, тягнув із останніми штрихами. Неначе боявся, що з закінченням карти світ – справжній, а не намальований – зміниться.

– …Якби в мене був час, – сказав Подорожник, – я би відбив її в тебе.

Він не міг спинитись ні на хвилину – ходив по кімнаті, або перегортав папери, або змушував предмети підніматися до дерев’яної стелі й там зависати, похитуючись, немов на плаву.

– А я би не віддав, – сказав Варан, не спускаючи очей від мушлі. Це була неправда: Варан зовсім не був певен того, що, здумай Імператорський маг наважитися на Нілу, та змогла б хоч скільки-небудь довго опинатися.

– Ти не пахнеш коханням, – подумавши, сказав Подорожник.

Варан поклав ножика. Потер долоні, повагався – і тоді тільки подивився магу в очі.

– Я однаково з нею одружусь, – сказав тихо.

Маг кивнув. Кам’яний глек для води, що висів у повітрі останні декілька хвилин, упав і залишив заглибину на дерев’яній підлозі. Подорожник знову взявся походжати назад-уперед, і під скрип мозаїчних мостин Варан повернувся перемальовувати.

За його спиною зашипіло повітря, застрибали відблиски по стінах, ширмах, фіранках. Він озирнувся: маг стояв, відкинувши голову, між його долонями металася синьо-фіолетова вогняна змія.

Ніла не встояла б, журно подумав Варан.

І йому враз захотілося сказати: бери.

Людині, якій, можливо, лишилося жити декілька днів, дарована буде остання можливість бути щасливою. Ніла запам’ятає на все життя… Чарівна пригода…

Варан низько схилився над своєю мушлею. Обличчя його щипало й горіло з сорому, адже він не панує над своїми думками, через що думки його – нижче навіть за низьке, мокре й смердюче піддоння.

– Що з тобою? – спитав маг. Спитав, звісно ж, тільки для того, щоб упевнити Варана: я не здогадався. Я не знаю, про що ти подумав. Не маю уявлення.

– Покажи ще що-небудь, – попросив Варан. – Блискавку… Сяйну кулю…

– Усі прагнуть фокусів, – печально сказав Подорожник. – Завжди і всі, навіть імператори… Неначе маг – це жонглер на ярмарку.

– А хто такий жонглер?

Подорожник поморщився. Склав долоні, як два човники днищами назовні:

– Не фокуси. Не літаючі предмети. Не відчуття вищості. Навіть не відчуття свободи. Тому що я, наприклад, невільний, мов щур у найтіснішій клітці. Чи ти спитаєш, хто такий щур?

Варан мовчав.

Подорожник глибоко зітхнув і розтулив долоні. Навстріч Варану випорснув яскраво-червоний сяйний метелик. Вогонь стелився шлейфом, розмазував обриси крил; метелик опустився на карту, але папір не спалахнув, як можна було гадати. Комаха завмерла. Полум’я піднімалось над нею, неначе вітрило. Метелик горів не згораючи.

– Я знаю, хто такі маги, – сказав Варан, обережно відсуваючись. – Я чув багато історій… а коли ти хочеш пояснити мені, як це – бути магом… то я ж однаково не зрозумію.

– Зрозумієш, – сказав Лереаларуун. – Одна річ народжувати на світ монстриків, на кшталт цього, – він кивнув на метелика. – Інша річ – випустити під небо хоч одного справжнього птаха… Так, щоб він прожив пташиний вік, залишив потомство й склав кістки де-небудь під мохом.

– Не розумію, – пробурмотів Варан.

– Тоді просто слухай, згадаєш потім… Багато ще лишилось?

Варан не одразу зрозумів, що йдеться про копіювання карти.

– Ні, – він пошкріб нігтем невдалий штрих. – Усе… Усе, що я міг зробити. Допливу…

– Допливеш, – потвердив Подорожник. – Маги приносять у світ щось, чого раніше не було.

– Будь-яка жінка з цим упорається, – подумавши, сказав Варан.

Подорожник усміхнувся. Похитав головою. Знову склав долоні човником:

– Маги… це таємниця. Той, хто приніс цю таємницю… знає відповіді на всі питання, на будь-які. Коли, звісно, правильно спитати.

– Бродяга, так?

– Так… Блукаюча Іскра. Він знає, звідки взявся світ і чому він такий… недосконалий. Куди відходять люди після смерті… Знає все.

– Правда? – Варану аж дух захопило. – Він людина чи…

Подорожник розімкнув долоні – вони були порожні. Набрав повітря, мовби збираючись сказати щось важливе, – і раптом прислухався.

– Ідуть, – сказав негучно.

– Хто?

– Там, – Подорожник махнув рукою на північний захід. – Вони вирішили мою долю – і йдуть, щоб відкрити мені… деталі.

– А як? – швидко спитав Варан. – Як вони вирішили твою долю?

Подорожник кинувся на балкон. Варан витягнув із кишені окуляри й поспішив слідом; Подорожник стояв, опершись на старовинну балюстраду, підставивши обличчя вітру.

– Вітер південний.

– Це погано?

– Я нічого не чую… крім того, що питання вирішено. Я не розумію, на чию користь.

– Знову повозка?

– Вершники. Троє або четверо.

– Ми маємо якось… приготуватися? – стурбовано спитав Варан. – Можливо… зброя?

Подорожник криво всміхнувся:

– Дякую.

– За що?

– Ти скрасив мені ці дні. Тепер іди.

Там, куди він дивився, – на північному заході – уже можна було розрізнити чотири цятки в зеленкуватому небі.

– Я зостануся, – сказав Варан.

Ні слова не кажучи, маг повернувся до кімнати, і Варан пішов за ним. Вогняний метелик усе ще сидів посеред паперової карти в районі Нічного Архіпелагу. Подорожник плеснув у долоні – вітер, удершись у кімнату, підхопив комаху й виніс у прочинені двері.

– Зачини, – утомлено сказав маг, усідаючись у крісло. Варан щільно причинив двері на балкон.

– Сховайся в кутку за ширмою, – сказав Подорожник, огладжуючи пальцем червоний камінь свого персня. – Я зустріну їх наверху. Ти почуєш… Якщо я скажу «біле», значить, можеш вийти. Якщо я скажу «синє», значить… значить, сиди дуже тихо, поки вони… ми… не відлетимо. Тоді швидко спускайся вниз, і ще раз униз, у піддоння… Разом із Нілою. Так. Карту не забудь.

Варан відтягнув кутик фіранки; чотири цятки висіли посеред неба, і вже можна було розрізнити розмірений рух – помахи крил.

– Я пішов, – сказав маг, не рухаючись із місця.

– Ще маємо час, – сказав Варан.

Маг похитав головою:

– Немає часу. Маги можуть бути мерзотниками, дурнями… Нема такого закону, щоб… магами народжувались найбільш добрі, розумні, лагідні… Але світ тягнеться до них, як ваші магнітні рибки тягнуться носом до Маленької… Принести те, чого ще не було. Я не зміг… може, не встиг.

Він піднявся. Зайшов за ширму, Варан почув шурхіт тканини й несподіване гучне позіхання. Маг вийшов, убраний у біло-сріблисту хламиду до самої підлоги. Брижі м’яко перетікали з плеча на плече, спадали від пояса до стіп.

– Слухай… знайди його. Знайди й спитай, як він вибирає оселі, де запалити вогонь і де змурувати пічку. І чому люди вмирають. І куди вони відходять після смерті…

Спалах узявся за поруччя сходів, що вели нагору. Озирнувся:

– І чому час не можна повернути… або зупинити хоча б на хвилину. А там у тебе самого… набереться питань. Знайди й спитай!

Відкрився люк. Варан замружився. Люк упав із сильним дерев’яним стуком, придавив краєчок світлої хламиди. Піднявся знову, край тканини зникнув.

Варан узяв копію карти на мушлі. Сховав у шкіряну сумку на поясі. Витягнув. Сховав за пазуху.

Зовні залопотіли крила.

Варан піднявся до самого люка, прихилив вухо до теплого дерева й став чекати.

Частина друга

Розділ перший

– …У цих краях небо звичайно зелене… А сьогодні воно синє, мов у сезон, правда… друзі мої?

Варан уже знав, що це сон. Зараз треба рвонутися, перемінити позу… різко перевести дихання…

Над гладким шаром хмар летіли чотири крилами, з однієї з них ізслизнула людська фігура в довгих світлих шатах. Полетіла сторч головою. Зависла в повітрі, розкинувши руки й ширяючи в леті. Крилами встигли накинути коло, а Варан устигнув подумати: от воно. Ти брехав, що не вмієш літати…

А потім летюча людина зірвалася з невидимого опертя, перевернулася в повітрі й зникла у хмарах…

Варан закашлявся й сів. Тюфа, яка спала поруч, невдоволено закрутилась.

Стояв такий морок, що, здавалося, неба не існувало зовсім. І повне безвітря; навіть на вершині пагорба, де Варан із Тюфою влаштувались на ніч, повітря було стоячим і в’язким.

Варан піднявся. Сон про загибель Подорожника навідував його раз на півроку й передував, як правило, якимось значним подіям. Що саме провіщає сон, ніколи не вдавалось дізнатись зарані, але одну його особливість Варан установив точно: заснути потім не вдається, хоч як крутися.

Варан пройшовся, розминаючи ноги. Сів на каміння, поклав підборіддя на зімкнені пальці, спробував зорієнтуватися за сторонами світу. Вони з Тюфою третій день ішли на схід сонця, не знаходячи людського житла. Тут не має влади Імператор: важко тримати в покорі країну, де відстань вимірюється днями путі. Іншої міри в місцевих мешканців нема, та й нащо…

Варан моргнув. Ні, йому не здалося: на сході, саме там, куди вони йшли, показався вогник. Малесенький, мерехтливий, єдиний вогонь серед царства пітьми. Варан прикинув: менш як півдня. Якщо розштовхати Тюфу й вийти просто зараз – до сніданку, за доброго збігу обставин могли б дістатись до людей…

Але доведеться чекати світанку. Біля підошви узгір’я – недобрий на вигляд ялинник, учора ввечері Варан довго його роздивлявся й радився з Тюфою. Погодились на тому, що доведеться обходити, причому бажано – зранку, причому бажано – якнайдалі. Якби хоча б сосновий бір… а то ялинник… Розумний – побережеться.

Вогник мигтів.

Рано вони встають. До світанку ще кілька годин, а вже засвітили. Чи тривога? Чи хтось хворий?

– Сьогодні взнаємо, – сказав Варан уголос.

Нечутно підійшла Тюфа. Поклала морду на плече. Засопіла. Вухо одразу ж зробилось гарячим і мокрим.

– Спи, – сказав Варан. – Є ще час… Спи.

Тюфа загарчала.

– Я знову його бачив, – сказав Варан. – Щось станеться.

Тюфа гучно зітхнула.

– Знаєш, – сказав Варан. – Якщо мертві і справді дивляться на нас… Можливо, він попереджає нас? Веде кудись? Га? Чи ти думаєш, йому більше нема про кого турбуватись на землі, тільки про незнаного колишнього піддонця? Га?

Тюфа не відповіла, звичайно ж.

– Коли вже ми однаково прокинулись, – пробурмотів Варан, почісуючи в неї за вухом, – може, пожеремо?

* * *

Вітер розвіяв хмари – і влігся ще до світанку. Височезні трав’яні стеблини, обліплені росою, гнулись мало не до землі. Тюфа бігла спереду, прокладаючи Варанові шлях. Вода скочувалась по її жорсткій непромокальній шерсті, стеблини, звільнившись від тягаря, розпрямлялись, посіпувались, мовби тільки тепер помітивши настання ранку. Дике поле, прорізане ярками й струмочками, було настільки широке, наскільки й байдуже. Ялинник, наїжений кривими верхівками, жив на ньому, як дрібна блоха на безконечній Тюфиній шкурі.

Варан ішов, позираючи поперемінно під ноги – і в бік ялинника. Дерева стояли, мало не притиснувшись одне до одного стовбурами. Ліс був – суцільне сплетення віт, і тільки в нижньому ярусі, над шаром мертвої глиці, залишалась якась подоба проходу, прогалини, простору. Варану здалося, що там щось рухається, коли він не дивиться. І коли поглянути нишком – удасться спіймати цей рух краєм ока…

Від лісу відгонило гниллю й ще чимось. Тюфа відчувала це набагато гостріше за Варана: знай заклякала, повернувшись до лісу мордою, і тоді її супутник зупинявся теж. Тюфа наїжувала шерсть і чогось чекала; не дочекавшись, моторошно рявкала й продовжувала йти.

– Чи не занадто близько ми йдемо, га? – бурмотів Варан собі під носа.

Нарешті зійшло сонце. Ялинник залишився позаду. Здерлися на довгий пагорб, набрели на якусь подобу стежки, дісталися нею до струмка. Сіли підживитись. Варан розділив порівну останній кусень «дорожнього хліба», сухого й жорсткого, мов в’ялене м’ясо, і такого ж поживного. Слава Імператору, води тут було – залийся. Хочеш пий, хочеш купайся, хочеш – сиди й дивись…

Варан сидів і дивився, як Тюфа плентається по протилежному берегу, щось винюхуючи. Прийнявши, очевидно, якесь важливе рішення, скотинка повернула до Варана круглу морду й заохотливо рикнула. Після чого посунула собі, не бажаючи знати, яким чином її супутник перебереться через струмок.

– Зажди!

Вода була дуже холодна. Знадобились би чоботи зі шкіри ситухи, але ситухи тут не водяться. Тут немає ні птахів, ні звірини. Хоча ялинник, повз який вони так щасливо пройшли годину тому, не відмовився б від свіжини. Ой, не відмовився б.

Сонце піднялось вище. Тюфа вивела Варана на стежину – тепер уже точно стежку, майже дорогу, з ясно накресленими вузькими коліями.

З наступного пагорба відкрився дім – велика дерев’яна будівля з багатьма прибудовами, з дозорчою стійкою з суцільних соснових колод. За домом манячив ліс – очевидячки, напівприручений, змішаний. Між домом і лісом лежало велике доглянуте поле, половина зжата, половина достигає. Ручай був перекритий загатою, темна споруда над ставом була, певне, млином.

Тюфа гучно позіхнула.

– Добре живуть, – сказав Варан. – Навіщо ж їм з самого ранку вставати?

Тюфа ткнулась мордою в поперек, натякаючи, що добре б поспішити.

– Ну, їдьмо, – сказав Варан і влігся Тюфі на спину – не сів, а саме влігся, рівномірно розподіляючи навантаження по неміцному хребту. Тюфа опустила морду й рвонула з місця – замиготіли стеблинки трави, затряслися залишки хліба в напівпустому животі, прокинулося й защеміло поранене торік плече.

– Не налякати б, – сказав Варан крізь зуби, щоб не прикусити язика. – За тисячу кроків зупинишся, добре?

Їх помічено раніше. З дозорчої стійки розлігся пронизливий дитячий вереск.

* * *

Тюфи побоювались і не ховали побоювання. Не прагнучи нікого турбувати, скотинка відійшла подалі й прилягла на березі млинового ставу, задумливо вдивляючись у воду. Скоро удар лапи по воді й радісне вуркотання сказали Варану, що в ставку водиться риба.

Його попрохали заждати у дворі – усього хвилинку. Потім урочисто запросили ввійти. Полум’я у вогнищі було загашене й вугілля виметене. Посеред кімнати лежав акуратний маленький стосик дров.

– Міцних ніг тобі, добрий чоловіче, і провідної зірки, – сказав кремезний чоловік, до якого ніяк не в’язалося слово «старий». – Зроби нам честь – розпали вогонь.

Варан схилив голову. Неквапливо, як велить звичай, наблизився до вогнища. Склав стіжком сухі скіпки, витяг із кишені «іскру», принесену ще з узбережжя. Креснув камінцем, спіймав вогник, подмухав, роздуваючи щойно зроджене полум’я. Господарі захоплено дихали за його спиною – Варан давно знав, що в глибині материка «іскор» не знають – місцеві кресала громіздкі й незручні…

Скіпки зайнялись. Варан підклав полінце, заждав декілька хвилин і підклав друге. Прикрив дверцята вогнища – адже він має запалити вогонь, а не перевести все дерево, що його дали господарі.

– Спасибі, добрий чоловіче, – по паузі вимовив господар. – Сідай до столу, твоя радість – наша радість…

Варан виявив себе досвідченим подорожником. Господар явно знався на прийманні гостей – не спитав про ім’я і не назвав себе, дожидаючись, поки Варан назветься сам. Значить, сюди все-таки забрідають…

Варан сів на запропоноване місце. Родина заворушилась, заповнивши метушінням увесь немалий простір кімнати: жінки накривали на стіл, чоловіки пересували ослони, старші діти готували воду для миття рук, молодші плутались у всіх під ногами. Біля озера рявкнула Тюфа – усі, разом із господарем, здригнулись.

– Вона не скривдить вас, – сказав Варан.

Господар похитав головою:

– Ти прийшов, я бачу, з такої далекої далини… Я знаю, що за двадцять днів путі не водиться таких тварюк.

– Вона з узбережжя, – сказав Варан.

Молода жінка, що несла на стіл паруючий глиняний полумисок, спіткнулась і ледве не впустила ношу.

– Узбережжя не буває, – сказав із кутка невпевнений дитячий голос.

– Буває, – запевнив Варан. – Не тільки узбережжя, але й острови…

Чоловіки перезирнулись.

– Востаннє гості були в нас півроку тому, – сказав господар. – Та й то – близькі гості, два дні путі всього… дружину моєму молодшому привезли, – він кивнув на найбільш юну з жінок, білошкіру, руду й веснянкувату, яка під поглядом Варана стала червоногарячою.

Варан кивнув. Витягнув із сумки згорток, поклав край столу.

– Від батьків вам, шановна. Я в їхньому домі переночував, і вони показали мені дорогу…

Знову зчинився рух. Руденька мало не заплакала, притискаючи до грудей подарунок. Сказати нічого не змогла, а може, не зважувалася, тому що бути невісткою за два дні путі від батьківської оселі – та ще доля…

Під радісні схлипування руденької взялись трапезувати – точніше, їв тільки гість, а решта дивилися й чекали, коли він наїсться. Дожувавши (а в тарілці була каша, густа, гаряча й навариста), він випростався, скинув оком на господарів і, відсунувши полумисок, сказав:

– Мене звати Варан.

* * *

Виявилося, що роботи з ранку не буде: прийшов подорожній, яка тут робота?

Був ясний день. Бесідувати вирішили на подвір’ї; сімейство всілось кружка, Варана посадовили в центрі й припросили розповідати.

– Про що спершу? – спитав Варан, і це теж було частиною ритуалу. Господар, укотре впевнившись, що подорожній – людина досвідчена, почав ставити питання:

– Скажи, Імператор над нами ще є?

– Є, – Варан із задоволенням витягнув ноги. – Імператор є, й Імперія є досі, тільки от Лісовий край бунтується. За короля в них такий собі «син Шуу», хто такий, звідки взявся – невідомо, але лісовики йому вірять й Імператора не бояться. У лісі, зрозуміло, на криламах не повоюєш…

– Крилам не буває, – пробурмотів старший онук хазяїна. На нього подивились промовисто, але руку ніхто не підняв; Варан подумав, що на північному узбережжі парубка вже прибили б на місці. Там, ближче до серця Імперії, неухильно діє правило «молодшого язика» – через те здається, що діти й підлітки взагалі німі…

– Що ж тепер? Війна? – тихо спитала господиня, дуже стара жінка, що з вигляду годилася своєму чоловіку в матері.

– Війна, – кивнув Варан. – Там, може, вже горить усюди… Імператор ліс обіцяв випалити… якщо ворохобники не видадуть йому «сина Шуу» живим чи мертвим. А вони, зрозуміло, не видадуть.

Він відкинувся на спинку лавки й подивився в небо. Ні хмарки, ні димку. Ні звуку. Що б там не було – сюди не дійде…

– Я хочу на війну, – ледь чутно сказав упертий хлопчисько, і його мати – кремезна чорноволоса жінка, дружина старшого сина господаря – дала сину запотиличника, утім, радше для годиться.

– Скажи, – подав голос молодший син господаря, – ялинник по дорозі сюди… Ялинник ти проходив?

– Обійшов, – сказав Варан.

– Зрозуміло, що обійшов… Як він, узагалі?

– Кепсько. Стоїть. Дивиться…

Сини господаря переглянулись.

– Він, взагалі-то, за день путі був, – сказав старший. – Підкрадається, мерзота така, й підкрадається… Треба пужнути його вогнем, сволота, щоб не кортіло…

– Скажи, – знову спитав господар, – про ярмарок що-небудь чути?

– Кажуть, як звичайно. На сонцестояння. Збирайтеся.

Сімейство пожвавішало. Здається, упертий онук хотів сказати щось і про ярмарок, але, зустрівши батьків погляд, передумав. Ярмарок був для цих людей великою подією, щось на кшалт весілля: раз на рік відбувався великий торг у селищі, як на ці краї, страшенно велелюдному: в одному місці жили п’ятдесят людей! Ярмарок тривав тиждень, на ярмарку не тільки продавали й купували, але й обмінювалися новинами, віддавали дітей у науку й домовлялися щодо наречених.

Молодша невістка господаря, руденька, чиє бліде лице від хвилювання взялося червоними плямами, уже давно хотіла щось спитати. Скориставшись із того, що чоловіки заговорили про ярмарок, Варан повернувся до неї:

– Живі. Здорові. Поле родить добре. Брат думає одружитися наступного року. Подарунок у відповідь передати не зможу – іду іншим шляхом, на схід…

Усі нараз змовкли. Варан не зрозумів, чому розмови про ярмарок обірвались на півслові і чому сімейство дивиться на нього з нерозумінням і страхом.

– На сході в нас… – після паузи признався господар, – неспокійно. Хотів от спитати… чи не знають люди, але коли ти на схід ідеш, значить, не знають. Не встигли.

– А що таке? – Варан переводив погляд з одного обличчя на інше. – Ліс здичавілий… поле?

– Гірше, – признався господар. – Людина.

– Навряд чи так страшно, – припустив Варан.

– Ходімо, – господар важко піднявся. – Ходімо, я тобі покажу…

Щойно вони відійшли на декілька кроків, як сімейство півголосом заговорило, засперечалося про щось, чулося «ялинник», «ярмарок», «війна»… Господар привів Варана до драбини на дозорчу стійку.

– Висоти не боїшся? Високо там…

– Ні, – Варан усміхнувся.

– Тоді лізь, – господар відступив, даючи дорогу. – Двох не витримає… Як піднімешся, поглянь на схід. Потім поговоримо, коли захочеш…

Варан поліз нагору. Стійка, схоже, не тільки двох не витримала б – вона й одну дорослу людину витримувала ледь-ледь. Варан розумів, що чатують тут діти. І навіть здогадувався, хто був чатовим, коли він з’явився верхи на Тюфі…

Тюфа залишалась на березі – мирно спала, згорнувшись калачиком перед невеликою купкою риб’ячих голів. Варан подумав, що скотинка наїлась від пуза, коли вже головами гидує. Нічого, прокинеться – підбере.

Незжата половина поля хвилювалась колоссям, і вітер був тут зовсім ні до чого. У повному безвітрі колосся ходило ходором, від середини до кутів, від кутів до середини – поле нервувалося без певних причин. Чи хвилюється, що не прийшли вранці робітники?

На узліссі – Варан розгледів – шатром стояли дрібні колоди. Чого-чого, а деревини сімейству не бракувало. Очевидно, ліс усе-таки свійський. Чи вміють якось домовитись?

Варан піднімався все вище. Як на місцевих жителів, які з дитинства мешкають серед положистих пагорбів, пост чатового і справді поміщався на неймовірній висоті – якихось десять людських зростів. Дерев’яна драбина не була схожа на ту камінну, що вела на гвинтовий майданчик, але пам’ять м’язів враз підкинула Варану напівстерту картинку: дощ… Мішки з поштою на плечі… Батько перевіряє спускач…

Я навіть не знаю, чи живі батьки, подумав Варан. Я навіть не знаю, хто там народився в Лільки і хто в Тоськи. Вони гадають, що я мертвий – це абсолютно точно. Після стількох років…

Йому пригадалась Ніла на причалі, як вона вмовляє його не пливти нікуди, а зостатись на Круглому Іклі. Як вона плаче, і дощ розмиває сльози в неї на виду… Більше Варан нічого не встигнув згадати, тому що за найближчим горбом на сході відкрилася сіро-брунатна рівнина.

Вдивляючись, Варан піднявся вище.

Безумовно, там були поля. Колись були. Досі видно обриси – поля повсюдно чомусь воліють бути прямокутними. І ще там був ліс, великий і старий. Видно стовбури. Те, що від них лишилося.

Варан примружився. Шкода, що нема підзорної труби. Він добув одну на Осинім Носі, але потім під час шторму втопив. А купити нову так і не зміг – на північному узбережжі вони страшенно дорогі…

Невисоке камінне пасмо. Будівля – або, радше, руїни. На вигляд незаселені. Більше ні будинків, ні халуп, ні ознак людської присутності. От тільки ця мертва земля…

– Не хочеться з ним зустрічатись, – пробурмотів Варан собі під ніс.

Озирнувся. У сонячному світлі лежав сонний степ, поблискував струмок, темнів віддалеки ялинник, що його брати збираються «пужнути вогнем». Це ще хто кого пужне…

Унизу чекав господар. Здається, гість заслужив іще більше його поваги, спустившись зі стійки без холодного поту на лобі – і взагалі без ознак страху висоти.

– Маг? – спитав Варан, кивнувши на схід.

Господар довго мізкував, перш ніж відповісти.

– Убивця, – сказав кінець кінцем. – У ті поля ми ходили колись… Тесть мій там жив. Будинок змурував кам'яний, називав «замок». Поля там були ох гойні, добра земелька, по три врожаї на рік… Ліс, щоправда, дикуватий, але нічогенький ліс… лагідний. Тесть овдовів, дочок заміж видав. І помер. Ми його поховали, як заведено, на полі… А дім покинули, тому що далеко. І от щось із рік тому… Мика малий прибігає ввечері, каже – вогник. Я пацану не повірив, сам поліз. І точно – вогник. Хто такий, звідки взявся? – господар перевів дихання. – Послав я мужиків своїх на розвідки… От вам, в Імперії, добре. Яка кривда – пишете Імператору, той посилає варту… У нас не так. Кожен за себе. Я так думаю, – він озирнувся, перевіряючи, чи хто не чує, – тікати нам усе-таки доведеться. Покинути все й утекти…

– Чого йому від вас треба? – здивувався Варан.

– Він убиває, – господар печально похитав головою. – І все ближче. Якби не жінки з нами й не малеча… Виманити його… ну й… порішити. Вони ж, маги, не безсмертні. – Судячи з голосу, господар сам розумів безперспективність цього заміру.

– Звідки він хоч узявся? – знову спитав Варан.

Господар знизав плечима:

– Через нас не йшов, це точно… Або зі сходу припхався, або… кажуть, вони літають, себто маги?

– Ні, – сказав Варан.

Господар подивився на нього з підозрою:

– А ти звідки знаєш?

* * *

До полудня сімейство похопилось до недопеченого хліба, незібраного врожаю та інших покинутих робіт. Варан провідав Тюфу на березі млинарського ставу.

Риб'ячі голови зникли – тільки трохи луски пристало до листя лопуха й тепер металево поблискувало на сонці. Тюфа вдарила хвостом по прим'ятій траві, і Варан побачив, що скотинка зовсім не така спокійна, як хоче здаватись.

– Знаю, – сказав він, опускаючи руку на жорстку шерсть Тюфиного загривка. – Знайшли ми його таки… Не знаю, чи варто радіти.

Тюфа знов ударила хвостом, запевнюючи, що радіти все ж таки варто.

На протилежному боці ставу затріщав очерет. Тюфа втомлено смикнула вухом: в очеретах шепотілись і посміювались, і хтось пропищав перелякано й захоплено: «А мордяка ж яка!»

Тюфа рикнула. Очерет зійшовся стіною, закриваючи тих, хто ховався за ним. Зробилося тихо.

– Ти прив'язав би, – сказали у Варана за спиною. – Усе-таки діти…

Старша господарева невістка визирала з-за рогу дровітні, бліда й зосереджена, готова за першої ж небезпеки бігти, лементувати, зчиняти тривогу.

Тюфа заплющила очі, мішком розляглася коло ніг Варана.

– Ви нетутешня, – сказав Варан.

Жінка трохи поступилась назад:

– Я десять років тут живу…

– А до цього жили далеко.

– Так, – подумавши, потвердила жінка. – Двадцять днів путі…

– Ого, – сказав Варан.

Жінка насмілилася вийти з-за дровітні й навіть ступити в напрямку до Варана маленький невпевнений крок:

– А вам навіщо огокати… Ви з узбережжя… Чому ви сказали, що я нетутешня?

– Тому що тутешні не стануть серйозно боятись подорожника й того, що він приведе з собою.

– А, – сказала жінка після коротенької паузи. – Я не подумала.

– А ваші діти вже знають. І тому не стільки бояться, скільки цікавляться. Адже це ваше поле? І ваш став? І ліс також ваш?

– Ліс тільки для старого, – сказала жінка. – Тільки старий із ним ладнає. Дітей пускає погуляти… але й тільки.

– Ви коли-небудь бачили, як розбійники нападають на такий от… хутір у степу?

– Імператор милував, – пробурмотала жінка.

– А я бачив, – сказав Варан. – Тільки там було болото. Господарі болотяну ягоду дуже любили. Повні діжки в них стояли в льоду…

– А розбійники?

– Розбійники? Нічого… Троє їх було. А болото велике. Ну й…

– Загинули?

– Уперше бачив, як болото здобич жене, – признався Варан.

– Не буває, – сказала жінка з докором. – Болото гнати нікого не може, воно ж повільне. Я думала, ви правду – а ви байки правите… Недобре!

Вона розвернулася й пішла. Тюфа зітхнула.

– Прийшов би до тебе хто, – упівголоса сказав Варан, – і сказав: за двадцять днів путі живе твій наречений, збирайся… Що б ти сказала, га, Тюфо?

Скотинка не відповіла.

* * *

– Звісно, він був тут, – спокійно сказав хазяїн.

Надвечір знов зібрались хмари. Піднявся вітер, звідусіль долинали шерехи й голоси: від степу. Від поля. Від ставу.

Над усіма зітханнями й стогонами нависало, то виникаючи, то віддаляючись, глухе ревіння лісу.

Діти спали – чи прикидалися, що сплять. Дорослі квапилися скінчити з рештою денних клопотів. Господар і Варан сиділи на лавочці біля дому, господар курив, вогник у його люльці розгорявся й гаснув.

– Я ще парубкував, – сказав господар. – Мої старі цей дім і ставили, вони ж поле піднімали, вони ж загату робили й усе, що треба. Нас було четверо дітей, але одна сестричка померла, під полем досі лежить… Тоді тут були сусіди. Там, де тепер ялинник цей, поле в них було й будинок… Тяжко на новому місці, розумієш? Він ішов. Такий, як ти розповів: підтоптаний, лисуватий, у руках костур. Повз них пройшов… у моїх старих зупинився й попросив переночувати. Ну, звичай знаємо: запросили вогонь розпалити, от як тебе… Він і розпалив, – господар замовк, і вуглинка в його люльці спалахнула яскравіше.

– А може, то був не він? – спитав Варан. Шум вітру налетів і заглушив кінець його фрази, але господар і сам знав, про що співрозмовник спитає.

– Сусіди ж наші… страшне діло. Роботящі були, не безрукі… а дітей усе нема й нема. Поїхали на ярмарок… минув час – і син. Батько мало не стрибав із щастя. Потім задумався… І вирішив, що син чужий. Правда це чи ні – але зарізав пацана й під поле поклав. Поле після цього неначе спало з глузду… Дружина його втекла. І сам він помер. Будинок розвалився, там тепер ялинник, ти бачив… А в нас? Жінка в мене, – він понизив голос, – замолоду була страшна, як… от як твоя скотинка. Усе їй не подобалось. І вона мені – геть не до любові… Відтоді як він розпалив вогонь – усе змінилося. І вона мені припала до вподоби, хоч і стара вже зовсім. І я їй. І діти… Ба більше! Мої ж мужики всі хотіли собі дружин самі вибрати. Не на того натрапили – я їм вибрав, я й привіз. Ревиська було спершу, а тепер? Душа в душу! І онуки один за одним – усе здорові. Поле родить. І спокійно на серці. Якби…

Господар замовк. Скрушно похитав головою:

– Щаслива домівка наша, бродягою позначена… А доведеться кинути. Маг цей, бодай йому… зжене. Не сьогодні… але зжене, відчуваю. Ярмарок от – треба буде малих відвезти, віддати кудись у науку… якнайдалі звідси. Ти з нами на ярмарок не поїдеш?

Хазяїн спитав немовби неумисне, але Варан чудово розумів його інтерес. Здоровий дорослий чоловік – зайвий мішок поклажі, товар тут не возять, по цих пагорбах доводиться все носити на собі…

– Ні, – сказав із жалем. – Моя дорога на схід.

Господар звісив люльку між колін:

– Ну, то він тебе перестріне… А навіть коли не зустріне – як підеш по дохлій землі? Таж там все мертвота…

– Не весь же степ він вигубив, – припустив Варан.

– Хто знає… – господар зітхнув і замовкнув надовго.

Без скрипу прочинились двері. Визирнула господиня:

– Спати підете? Я Варану на скрині постелила…

– Зараз, – озвався господар. – Докурю.

Двері зачинились.

– Скажи, – почав Варан. – Коли він вогонь розпалював… хтось із ваших здогадався, що це він? Ти сам – здогадався?

– Складно тепер згадати, – признався господар. – Згодом уже, заднім розумом… Давно це було.

– Давно… – пробурмотів Варан, не приховуючи розчарування.

Світло у вікнах погасло. Варан перестав бачити співбесідника.

– Ти, мабуть, думаєш, – сказав господар у темряві, – прийдеш отак до когось… а тобі й скажуть: учора приходив, отуди попростував. Ти тоді за ним… і наздоженеш у дорозі. Віриш, що доженеш?

– Вірю, – сказав Варан.

– А не наздогнати, – господар знов зітхнув. – Його неможливо догнати, розумієш? Ти ось ходиш, шукаєш, як усі люди, – з одного місця в друге, потім у третє. А він не ходить, як усі. Він з’являється й зникає – то тут, то на узбережжі, а то таки в столиці, в Імператора перед носом… Як ти думаєш, придушить Імператор лісовиків, чи вони викрутяться?

– Не знаю, – сказав Варан. – Спершу, коли я про нього запитував, на мене дивились як на причинного. Казали: не буває, дитяча казка…

– Казка?!

– Так… от ти про нього точно знаєш. А вони не вірять… у них він не бував уже сотні років…

– Де це – «у них»?

– Неважливо, це так далеко звідси… Червоні Падини, чув?

– Ні.

– І не треба… За сотні років у них не народилось жодного мага. Ні, а їм здається, що все нормально, земля розквітає…

Варан урвав сам себе.

Люлька хазяїна догоріла. Час був іти спати, але обидва барилися.

– Одружитися б тобі, – сказав зрештою господар. – Поставити дім. Приручити поле. У нас тут добре до подорожників… кожен мандрівець – наче подарунок… Але ж ти не хлопчик уже, правда? Усе життя блукати, блукати… Лягти однаково доведеться. І ляжеш не на своєму полі, а підеш у чуже болото… Навіщо?

– Ти не віриш, що я його знайду? – Варан усміхнувся.

Господар піднявся:

– Ходімо… ти втомився, правда? Я втомився… Ти знаєш що? Ти загадай на сон. Що насниться – так і чини. Насниться тобі, приміром, що на ярмарок ідеш, там собі дівчину видивляєшся ладну, вродливу, роботящу… Сон – добрий порадник, а в нашому домі всі сни – зі смислом…

Слухаючи його приглушене бурмотання, Варан ступив у теплий, пропахлий травами морок благословенної оселі.

* * *

Йому снилося, що гвинт завмер посеред неба, склав лопаті й оце зараз почне падати.

Йому снилася Ніла верхи на криламі. Ніла кружляла, обвіваючи Варана вітром, і кричала йому, але він не міг розібрати ні слова.

Йому хотілось, щоб падіння скоріше почалось, тому що висіти отак без руху було вже нестерпно. І він розумів – коли довкола кошика завиє вітер, останній шанс почути Нілині слова буде втрачено назавжди…

Він прокинувся від стугону вітру й одразу зрозумів, що й решта в домі не сплять. Вітер ревів у димарі, ззовні стогнало й жалілося поле, завивав ліс, заглушуючи голос степу. У розбуялій бурі було щось неприродне, надсадне: бурі в степу трапляються, але це не привід, щоб отак відкрито волати зі страху…

Він безгучно сповз зі скрині, на якій спав. Підібрався до вікна, завішеного цупкою тканиною. Відхилив кутик.

Небо оповили хмари, майже як у піддонні. На бурих клаптях хмар леліли сині поблиски.

Буревій?

Хтось поза його спиною різко відкинув занавіску вбік. Варан упізнав хазяїна.

Нагорі заплакала дитина.

Господареві сини вже вдягалися, лаючись і стикаючись у пітьмі. Хтось засвітив свічку, Варан побачив бліде, дуже спокійне лице хазяйки. Старша невістка стояла з дитиною на руках, у її великих очах відбивались, мов квіти, тремтячі язички свічки.

– Що це? – тихо спитав Варан хазяїна.

Той закректав у відповідь.

Коли відчиняли двері, їх мало не зняло із завіс.

Хазяїн, обернувшись, гукнув дружині:

– Зачини! Кочергою зачини, ну!

Варан озирнувся, розшукуючи Тюфу.

Вітер не мав напрямку – дув звідусіль. У степу, зовсім неподалік, стояли два сірі коренасті смерчі. Поле вже не ходило хвилями: незжата половина колосся лежала на землі. Поле притискало колосся, як Тюфа, що з’явилася з-за сараю, притискала вуха до голови.

Господар і двоє його синів зупинились посеред двору – спина до спини, озираючись, явно не знаючи, куди бігти й що робити. Варан кинувся до дозорчої стійки; якщо йому й кричали остороги, у стугоні вітру їх однаково не було чути.

Стійка розгойдувалась і тріщала. Варан розумів, що до самого верху підніматися не можна ні в якому разі – знесе разом із драбиною. Але йому й не треба було до самого верху – тільки зазирнути за гребінь горба на сході…

Тюфа завила, перекрикуючи вітер. А як воно було Подорожнику, коли він спустився в безодню в пошуках фальшивих скарбів, коли його кидало на вірьовці, крутило, грозило розмазати по камінній стіні…

Варан спинився, притиснувшись до драбини всім тілом.

Над пагорбом на сході сині спалахи були яскравіші. Від невидимого в темряві замку ланцюгом тяглися сині й білі мигтючі кульки, мовби нанизані на нитку. Мов величезне намисто, що летить у небі.

«Намисто» тягнулось просто на Варана.

Стійку хитнуло, і він ледве втримався. Загнав скабку в руку, поспішив униз, подумки благаючи старе дерево потерпіти ще трохи й не падати. Стійка влягла його проханню й повалилась тільки тоді, коли до землі залишалось не більше людського зросту.

Варан відскочив убік. Стійка впала на ріг сараю і переломилась навпіл.

– Стережись! – крикнув Варан.

Уламком, на щастя, нікого не зачепило.

– Я думав, ти вже мертвий, – сказав молодший син хазяїна, і це були перші слова, що він промовив на Варанову адресу.

– Там таке, – Варан водив руками, не знаючи, як розказати. – Вогні… мов намистини нанизані. Ланцюг.

Господар й обидва його сини дивились на нього, як острів’яни дивляться на витягнутого з дна восьминога.

– Що це? – спитав Варан.

Чоловіки мовчали. Небо над пагорбом сяяло синім.

Світло відбивалось від низьких хмар.

– Що робитимемо? – знову спитав Варан.

– Може, не доповзе, як того разу? – незрозуміло в кого спитав молодший син.

– Поле, – сказав господар, і Варан не почув його слів, але вгадав по губах. – Кличте жінок… Дітей відвести якнайдалі…

Чорноволоса невістка його вже тягнула дітей геть – найменшого на руках, решту мало не волоком за собою, у темінь, у степ, на захід. Там ялинник, устигнув подумати Варан. Чорноволоса жінка на секунду озирнулась, блиснули зуби й білки здоровенних очей.

Руденька невістка хазяїна доганяла її – зі скринькою в одній руці, з подушкою – у другій. Здається, вона схопила перше, що потрапило під руку.

– Може, ще не доповзе! – вигукнув молодший син, і в голосі його був відчай.

– Розпалюй вогонь! – люто закричав у відповідь господар.

Над пагорбом піднімалася біло-блакитна низка вогнів – величне, чарівне видовище.

* * *

Тюфа – відважна Тюфа! – нервувалась. Щодо поля, то воно просто впало в істерику. За сто кроків відчувалось, як здригається вкрита колоссям земля.

Полум’я розмазувалось по просмоленому клоччі. Вітер відносив дим. Дружина господаря повзала по полю на колінах, гладила припале до землі колосся, Варану спершу здалося, що вона жне – у темряві, дико поспішаючи. За хвилину він зрозумів, що вона просто заспокоює поле – щось каже йому, наспівує під стогін вітру, запевнює, мабуть, що й цього разу все закінчиться добре…

Біло-блакитний ланцюг наближався – проти вітру. Вогняні кулі сильніше спалахували під черговим поривом. Між вогнями й полем горіла яма зі смолою, люди кидались, передаючи одне одному смолоскипи. Перше «намисто» важчало, немовби втрачаючи сили, тяглось до землі, а над пагорбами сходив, меркнучи вогнями, ще один такий самий ланцюг. А за ним другий.

Намисто.

Кожен камінь має ім’я. Озивається тільки хазяїну. Кожен камінь – живий…

«Не ходи. Не кидай мене. Не ходи, ти однаково нічого не знайдеш… Ти ніколи не будеш щасливим, не ходи…»

Варан затряс головою. Пойняло безвілля, захотілося сісти й охопити голову руками; він повернув голову – і побачив, як господареві сини однаковим жестом підносять руки до лиця, потім старший брат, подолавши себе, струшує з пліч невидимий тягар, а молодший горбиться, мовби придушений непосильною ношею. Старший ступив до нього – долаючи опір густого в’язкого повітря, – і, несильно замахнувшись, дав потиличника. Молодший брат хитнувся вперед, вдихнув вітер широко відкритим ротом, подивився на Варана, наче вперше його побачивши… Потім глянув йому за плече…

Варан озирнувся.

Перше «намисто» явно не дотягало до поля. Чи то втрачаючи сили, чи то прикидаючи, де краще сісти, воно спускалося все нижче, вогники мерехтіли холодно й сонно, у їхньому перемигуванні був невловний, божевільний ритм. Варан захотів відвернутися, але не зміг.

Задрижала земля. Степ, хоч який він був великий і байдужий, боявся за життя кожної своєї травинки.

«Намисто» спустилось. Усі вогняні «намистини» торкнулись землі одночасно, і до неба змайнуло колесо полум’я – блідо-зеленого, як шмарклі, і гострого, як частокіл.

Земля шарпнулась так, що люди ледве не попадали. Тюфа завила й кинулася геть, на захід. Варан, не втримавши рівноваги, спустився на коліно. Десь завалився сарай, здійнявши хмару пилу, ніхто навіть не озирнувся. Усі дивилися на схід.

Зелене полум’я вляглось. Вітер закрутився над ним товстим, навіть у пітьмі видним смерчем. Варан зачаїв подих – пахло горілим, не пахло – смерділо.

Хазяїн вийшов наперед, піднявши над головою смолоскип на довгому держаку. Варан, подумавши, підійшов і став поряд.

З-за пагорбів наповзало нове «намисто». Воно було коротше й легше за попереднє; на мить зависнувши над чадним опіком, ланцюг вогнів сунув далі, повільно – дуже повільно – спадаючи з висоти.

Варан зрозумів, що весь його шлях позбавлений смислу. Життя програно, і нічого, крім зла, більше вже не станеться. Подорожник знущався, велівши йому відшукати серед несходимих земель одного-єдиного вигаданого бродягу, а люди нікуди не відходять по смерті. По смерті їх просто нема…

Від удару в нього замигтіло перед очима. Він упав на коліна, упустивши смолоскип і боляче вдарившись об каміння. Господар, який дав штурхана, стояв над ним, дивився вибалушеними очима, щось кричав – Варан не розумів ні слова, але цього й не треба було. Він підвівся й підняв смолоскип.

«Намисто» спустилося за сто кроків від поля. Підземним поштовхом усіх позбивало з ніг. Земля взялась мережкою тріщин. Від блідо-зеленого вогню відгонило жаром, але світла майже не було – навпаки, полум’я смолоскипів тьмяніло в тремкому зеленому мареві. Озирнувшись, Варан побачив, що господарева дружина, не піднімаючи голови, повзає по полю, гладить рукою колосся, мало не лицем тицяється в тремтячу землю, і зрозуміло: навіть коли наступне «намисто» спуститься просто на поле, господиня не покине – залишиться до кінця…

Третій ланцюг спустився далеко – далі від першого. Зелений вогонь піднявся й запав. Закрутився вітер. Варан не розумів, чого вони ждуть і яким чином збираються протидіяти нашестю.

Четверте «намисто» наповзало, майже не скидаючи висоти. За ним піднімалось над горбами п’яте.

За спиною Варана закричала жінка. Хазяїн круто повернувся; його старша невістка стояла зі смолоскипом у руках, не відводячи очей від усе ближчої напасті, тремтячою рукою простягала свій вогонь до неба й кричала, чи то проклинаючи, чи то благаючи помилувати.

Напружене обличчя господаря враз обм’якнуло, губи відвисли, очі бездумно вп’ялись у простір. Похитавши головою, немовбито відповідаючи комусь «ні, ні», чоловік важко опустився на землю, правою рукою все ще стискаючи смолоскип, а ліву притуляючи до лиця.

Варан тикнув його в лоб кісточками пальців.

Хазяїн сіпнувся. Нерозуміюче подивився на Варана; озирнувся, підскочив. Варан прозирнув за його поглядом.

«Намисто» було зовсім близько.

Усередині кожної «намистини» миготіло і мінилося полум’я. У синіх вогнях Варану ввижались вогняні риби, що притулялись тупими мордами до прозорих боків куль. У білих виднілись потворні обличчя, що сміялись, дражнили роздвоєними язиками. Варан дивився на них, розуміючи, що відвага його на краю. Що, змагаючись тут за чуже поле, він ризикує не просто життям, але чимось більшим. Що найбільш нерозважний гвинтовий має коли-не-коли виявляти розумне боягузтво…

«Намисто» спускалось їм на голови. Знов закричала жінка, хтось, здається, побіг…

Тоді господар вистрибнув угору, указуючи смолоскипом на невидимі за хмарами зірки. Полум’я його смолоскипа тягнулось до однієї з синіх куль, але загасло за два пальці від неї, з’їдене поривом вітру.

Хазяїн упав. «Намисто» спустилося нижче.

– Пали! – кричав хазяїн, і Варан знову не чув його слів, але добре бачив очі й губи. – Пали! Пали!

Варан примружився. Підняв свій смолоскип на довгому держаку і майже без зусилля дотягнувся до синьої кулі; за мить до доторку на нього глянуло звідти обличчя Ніли – скривлене обличчя потопельниці…

Полум’я смолоскипа торкнулося синьої «намистини».

Намистина луснула, розбризкуючи палючі іскри.

Верескнувши від болю, Варан упав на землю й закрив голову руками. Земля борсалася під ним. На спину падало каміння й жмутки трави. А в небі лускало й лускало, тріскало й гасло, й загасло зовсім – жодного спалаху, тільки відблиски вогняної ями зі смолою…

Під землею важко було дихати. Варан видряпався з завалу; господар біг до лісу, точніше, йому здавалося, що він біжить, насправді він кульгав, спираючись на держак смолоскипа, як на ковіньку.

– Іди геть! – кричав господар, невідомо до кого звертаючись. – Забирайся!

Варан озирнувся. Поле вціліло; по полю повзала, немов заклята, господарева жінка, гладила й утішала, й обіцяла не знати що… Поряд стояла на колінах чорноволоса невістка з погаслим смолоскипом у руці. Дивилася, не відриваючись, на Варана.

П’яте «намисто» спускалось біля самого лісу. Унизу його ждав самотній вогонь смолоскипа.

– Забирайся! – кричав хазяїн. Варан дивився на «намисто», що падало, приречено дожидав нового струсу підраненої землі – але вогник смолоскипа рвонувся вгору, і Варан побачив, як один по одному лускають, гаснуть «намистини», розбризкуючи навкруги зелені іскри…

Чорноволоса жінка закричала, перекриваючи ревіння бурі й тріск вогню.

Варан мигцем глянув на схід. Небо над пагорбами залишалося темним – жодного нового «намиста».

Варан піднявся. Підійшов до вогняної ями, запалив новий смолоскип.

Хтось лежав на землі, притиснувши коліна до живота. Варан схилився над ним – це був молодший син господаря, і він був живий.

Господиня підповзла до невістки, що простяглася на землі. Невпевнено потрясла її за плече. Чорноволоса застогнала.

Спотикаючись об кожну грудку, Варан попростував до лісу. На півдорозі допоміг піднятися господарю; той знову ослабнув, губи його обвисли, очі здавались не просто старими – старечими. Варан покосився на схід; ні, нової небезпеки не було.

– Він живий, – сказав він старому. – Як ти і я. Ходімо, допоможемо йому…

Ліс шумів. Варан не міг зрозуміти, чого більше в його шумі – погрози чи страху.

Вони йшли мовчки. Потім господар раптом сказав гучно й чітко:

– Він його не пускав. Тільки по ягоди за дитячих літ. А так – ні…

Варан не одразу зрозумів, що мова йде про ліс – і того, хто кинувся його захищати.

– Ти його не пускав! – крикнув хазяїн, звертаючись цього разу до стіни дерев, слабко підсвічених смолоскипом. – Ти…

Варан спіткнувся. Те, що валялось під ногами, було людським тілом.

Старий готовий був повалитись поряд, коли тіло поворухнулось, перевернулось на спину й застогнало крізь зуби.

* * *

Ранок зустріли на руїнах.

Міцний, з любов’ю змурований дім не витримав конвульсивного посмикування убиваної землі. Тріщина розколола його навпіл. Західний ріг осипався. Залишки стін похилились.

Ранок був холодний. Діти спали, укутані купою ковдр. Руда невістка господаря розпалила вогнище на подвір’ї, обложила його цеглою і серед загального заціпеніння варила кашу.

Стара господиня не йшла з поля. Повзала з серпом у руці, підрізала колосся. Співала всоте одну й ту саму пісню.

Старший син хазяїна, який здолав «намисто» на узліссі, цідив кип’яток із дерев’яного кухля. Дружина намагалася намазати його обличчя цілющою маззю від опіків, але той морщився, ухилявся й просив дати йому спокій.

Сам лише господар зберігав, здається, бадьорий настрій.

– Відборонили, – казав він удесяте, роздивляючись обпечені руки. – Тепер у нього, сволоти, надовго моці не стане, тепер зажде… А там і другий урожай зберемо…

Нікого не втішала така коротка перспектива. Молодший син забився до єдиної вцілілої кімнати й там, скулившись на лавці, зображав страждання. Варан чудово його розумів: у вирішальний момент поряд із хлопцем не опинилось нікого, хто встиг би дати йому потиличника, парубок виявив легкодухість перед мигтючими вогнями й тепер сам себе зневажав за боягузтво. А може, це з ним не вперше…

До сходу сонця хмари розвіялись. Повернулася Тюфа; вона, на відміну від молодшого сина хазяїна, ніякої гризоти не мала – навпаки, гучно раділа, що страшна ніч закінчилась і небо з землею не помінялись місцями.

На неї майже не зважали.

– Тепер у нього, сволоти, надовго міць закінчилась… – повторював хазяїн.

Варан підозрював, що старик – а після нічного нашестя він мав вигляд таки старика, – певніше, не має рації. Ніщо не завадить мешканцю руїн за горбами повторити спробу наступної ночі. І наступної. Хай навіть йому не вдасться випалити поле – але земля піде такими тріщинами, що жити тут стане неможливо…

Прокинулись діти, побачили рештки будинку і, замість того щоб злякатися, розвеселились. Старший господарів онук ледве не доконав руйнації, здершись на горище.

Хазяїн власноруч підніс Варанові тарілку гарячої каші. Значущо кивнувши:

– Послав нам Імператор доброго гостя, саме вчасно, саме вчасно… То що, підеш тепер на схід? Чи передумав?

– Тепер точно піду, – сказав Варан, занурюючи ложку в золотисте в’язке місиво.

Господар довго мовчав, дивлячись, як він їсть. Потім із нерішучим смішком перепитав:

– Жартуєш?

* * *

Ліс стояв нерухомо, тільки верхівки сосон дозволяли собі неперервний нашорошений шелест. Під соснами росли берези, прикмета миролюбства, хоча де-де подибувались і ялинки – лихий знак.

Господар ішов попереду, і широка сокира на його плечі поблискувала неприховано й задирливо. Старший син ішов за ним із пилкою в руках. Замикав процесію Варан.

Ліс вижидав. У його недвижності було щось неприродне.

Щось ми вже зовсім нахабно, думав Варан, поправляючи моток вірьовки на плечі. Навряд чи можна сподіватись від лісу вдячності. Радше вже можна розраховувати на переляк – ліс приголомшений недавніми подіями й не знає, чого тепер ждати…

Якби з нами був Подорожник, думав Варан, він знайшов би спосіб загасити «намиста» ще над горбами. Якби з нами був Подорожник, я ніколи б не побачив тієї картинки… Що лізе в голову й стає перед очима, варто на мить відволіктися. Нілине обличчя, синє й набубнявіле, мов з-під води…

Вона жива, уперто думав Варан. Вона жива й щаслива… в усякому разі, щасливіша, ніж була б зі мною. Там, в іншому житті, я залишився з нею і все життя зганяю на ній злість – за те, що вона не дозволила мені піти шукати ліс…

І ось він, ліс. Не той, звісно, що в Лісовому краю – там зарості під небо й геть дурноголові, просто стовпище дерев. Проте, хоче ліс чи не хоче, ми маємо добути доброї деревини. Заново будувати дім – річ відповідальна…

Чи бувають у лісу марева?

Коли сині з білим вогні насували на нього – чи не побачив він свою страшну картинку, як Варан, як господар, як його сини? І що може примаритись лісу в жахітті? Пожежа?

Варан усміхнувся, користаючись із того, що ніхто з людей його не бачить. Дурість несосвітенна – приписувати лісу людські страхи…

Попереду відкрилася галявина, обрамлена колючими кущами лісової ягоди. Хазяїн зупинився в центрі, зняв із плеча сокиру й сперся на неї, мов на посох.

– Прийшли до тебе вклонитись, – сказав сварливо. – Боржок маєш переді мною, сам знаєш… Чуєш мене?

Тиша.

Після лісів узбережжя, де тріскотіли птахи й де й кроку не можна було зробити, не наступивши на дрібного звіра, Варана спершу лякала тиша тутешніх лук і гаїв. Ні пташки, ні комахи. Ні мухи на осонні.

Потім він звикнув.

Минали хвилини. Хазяїн мовчав і не ворушився, хазяйський син дивився в землю, Варан вирішив за доцільне не нагадувати про свою присутність зовсім.

Ворухнулись віти. Здригнулись верхівки.

Господар схопив Варана за рукав; Варан ледве встиг відскочити. Пряма, як свічка, височезна сосна завалилась зі страшним гуком поперек галявини, зім’яла кущі, підскочила – і вляглась, подриґуючи короною.

– Спасибі, – повільно сказав господар, коли гук падіння влігся.

– Отак він нас приб’є, – з нервовим смішком сказав його син.

– Майстре, – старий гостро повернувся до Варана, – поглянь і скажи: згодиться сировина?

…Сини ревнували страшенно: вони ж самі все вміли й уcе могли. І до дерева, і до каміння, і до металу; Варану зовсім не хотілось доводити свою першість, але й дивитися, як через помилку гине добра робота, він теж не міг.

– Де ти всього навчився? – запитувала старша невістка хазяїна, і щоки її брались рум’янцем.

Варан знизував плечима. Ледве діставшись суходолу, він став за підмайстра в столяра, щиро пояснивши йому, що більше за все на світі любить возитися з деревом, вдихати запах тирси й водити пальцем по випуклих прожилках. Столяр осміхнувся, сприйнявши парубка за юродивого, але на роботу взяв і не пошкодував урешті. Мандруючи по великих ремісницьких містах, Варан, уже майстер-столяр і майстер-тесля, з самої цікавості навчався обпалювати цеглу й тесати каміння, і кувати залізо – хоча, звісно, верху майстерності достигнути не встиг. Дерево лишалося його головною пристрастю. Різьблені віконниці, столи й стільці, колиски такі, що неможливо загнати скабки, колоди на фундамент будинку, сокирища й човни – Варан брався за все, і все в нього виходило…

– …Згодиться сировина? – спитав старий.

Варан оглянув і обстукав стовбур, щосекунди сподіваючись другого, що завалиться на голову.

– Добре, – сказав кінець кінцем. І обернувся до лісу: – Беремо.

* * *

Вони розпилювали колоди просто на галяві, а тоді волоком тягли до узлісся. Там до роботи приєднувалась Тюфа, яка ні в якому разі не погоджувалася ввійти до лісу, зате охоче допомагала возити деревину до місця будівництва.

Дерево сушили – Варан показував як.

Розбирали руїни. У вцілілому кутку обладнали притулок для дітей і жінок. Зі старого тьмяного дерева збудували накриття від дощу.

Старші внуки допомагали батькам місити глину. Варан як міг утримувався від корисних порад, але господареві сини однаково ревнували до його ремісницького хисту.

Ночами чатували, дивлячись на схід. Небо лишалось темним. Вітер поводив себе, як звичайно поводять себе вітри: міняв напрям і силу, але не крутився на місці й не вщухав зовсім.

Потроху заспокоювались. Запевняли одне одного, що маг за горбами призабув про їхнє поле, чи надсадився, намагаючись убити весь степ дотла, чи нарешті знайшов собі справи цікавіші. Уже не ждали лиха з заходу. Або вдавали, що не ждуть.

Поле недужало. Усе зерно, що було в колоссі в час нашестя, виявилось прогірклим, і їсти його можна було тільки через силу. Жінки розривались між полем і руїнами дому, тим часом наближалася пора ярмарків, і пропустити її значило остаточно упасти в злидні.

– Ідіть, – сказав якось Варан, одвівши господаря вбік. – Ми з Тюфою тут доглянемо.

Господар дивився на нього з незрозумілим виразом.

– Якщо, – почав Варан, – якщо він знову… Вам тут однаково не жити. Земля й так… ямами, складками. Поле ледве животіє… Відіб’юсь я чи не відіб’юсь, коли що – але жінок відведу, дітей захищу, це я обіцяю.

– Відведеш, – повторив господар із зітханням. – Відведеш… Старший мій думає, ти на дружину його заглядаєшся.

– Пресвітлий Імператоре, – сказав Варан трохи роздратованіше, ніж йому хотілось. – Що він ще думає?

Може, я дітей їм? Може, я з цим, – він кивнув на схід, – змовився?

– Не сердься, – господар слабко всміхнувся. – А що вона на тебе заглядається, це точно… Розвалилось вогнище, розумієш. У якому він колись вогонь розкладав. Тепер усе може бути… Не сердься. Не в тобі ж річ.

– Можу піти, – сухо запропонував Варан. – Просто сьогодні.

– Без тебе нам буде… важко, – тихо визнав господар. – Ти… хоч поряд із нею не стій, га?

– Постараюсь, – Варан осміхнувся.

Він прекрасно розумів, що старий має рацію і що син його хвилюється не без причини. Чорноволосій огрядній жінці, матері чотирьох дітей, вгиналися коліна від його голосу. Це було дивно, ніяково, це дратувало – і лестило; Варан і сам помічав, яка в неї млосна грація рухів, яке важке волосся, які блискучі темні очі, і який у цих очах з’являється благальний переляк, коли вона випадково втрапляє очима на його погляд…

Вечорами розмовляли про майбутній ярмарок, завжди про одне й те саме: хто піде, що понесе, що купить і коли повернеться. Старший онук господаря чекав походу з нетерплячкою і страхом: його мали віддати в науку. Його сестра теж хотіла йти, але її не брали: морока в дорозі, повільно ходить, багато не понесе.

Старший син хазяїна висунув, схоже, умову батькові: гостя і чорноволосу на хуторі не залишати. А що Варан на ярмарок іти відмовився, вирішено взяти з собою старшу невістку; та начеб не заперечувала, але за день до виходу випадково впустила собі на ногу дерев’яну колоду. Нога розпухла, про ярмарок годі було й казати. Вирішено, що чоловіки візьмуть із собою руденьку – та про похід тільки й мріяла, адже по дорозі на ярмарок треба було переночувати в домі її батьків…

У ніч перед виходом господар, його старший син і Варан усамітнились на березі обмілілого млинарського ставка (у ніч нашестя загата тріснула, і полагодити її вдалось тільки недавно).

– Присягнись іменем того, кого ти шукаєш, – сказав старий.

– Я не знаю його імені, – признався Варан.

– Тоді присягнися: «Бодай мені ніколи не знайти того, кого я шукаю, якщо я доторкнуся до твоєї дружини», – господар указав на сина. – Йому присягнись…

– Бодай мені ніколи не знайти того, кого я шукаю, – повільно повторив Варан, – якщо я доторкнусь до твоєї дружини…

І додав упівголоса:

– Не казіться, добрі люди. Що я вам, звір?…

* * *

Вони вирушили на світанку – вервечкою. Троє чоловіків із тюками на плечах, жінка з заплічним мішком і хлоп’я з торбинкою. Хлоп’я часто озиралося – розуміло, що наступного разу повернеться додому не скоро. Але батько його озирався частіше.

Варан махав їм рукою вслід, і старша невістка хазяїна махала теж – стоячи від Варана на поштивій, щоб не сказати обачній, віддалі. І стояли вони так доти, доки господиня, яка пообіцяла сину назирати за невісткою в обидва ока, не нагадала, що пора братися до роботи.

Роботи було – бракувало не тільки рук, але й очей. Навіть дівча, яке лишилося без товариша по забавах, з ранку до ночі працювало – мала за обов’язок возитись із малятами, і нерідко ставалося так, що пронизливий писк двох малюків стихав за розпачливим ревінням їхньої знесиленої няньки.

Варан копав глину і обпалював цеглу. Млинарський ставок, що спершу ставився до нього сторожко, скоро звикнув і перестав хвилюватися: Варан завів правило розмовляти з піском і глиною, а ставку це подобалось. Тільки одного разу берег під ним завалився, і Варан гулькнув у вир разом із купою каміння й пластами глини. Був би він степовиком – може, й потонув би. Але маленький млинарський ставок, навіть якби він умів уявляти неймовірне, ніколи не зміг би уявити світу, в якому Варан виріс…

Фундамент закладено зарані. Варану, незважаючи на весь його досвід, ще не доводилось самому будувати дім з початку й до кінця. Проте час минав, до холодів лишалось зовсім небагато, а Варан устигнув уже дізнатися, що таке зима в степу. Коли чоловіки повернуться з ярмарку, у них не залишиться часу; Варан клав цеглину по цеглині. Стіни здіймалися. З’являлись віконні отвори; Варан тесав балки, розуміючи, що вкласти їх сам не зможе: замало сил. Не біда: з допомогою господаря й двох його синів вони встигнуть управитись до холодів…

Чорноволоса жінка не розмовляла з ним, обходила кружними шляхами, за їдою не піднімала очей. Але Варан зауважив, що вона стежить за його роботою: сховавшись за руїнами сараю, сидить і дивиться. Слухає, як він наспівує під носа.

Одного разу, випадково озирнувшись, він втрапив на її погляд очима. Вона ледве вгамувала бажання втекти: безглузде, дитяче бажання.

Він усміхнувся.

– Ти наче бавишся, – сказала вона. – Ти наче не працюєш, а… розважаєшся.

– Так і є, – признався він. – Це ж так цікаво – складати цеглу… і дивитися, як піднімаються стіни. Я завжди це полюбляв.

– Ти вмієш робити красиві дерев’яні речі, – сказала вона, не питаючи, а стверджуючи.

– Так, – легко погодився Варан. – Хочеш, зроблю тобі дерев’яну брошку? Я піду. Вона зостанеться. На незабудь.

Вона мовчала. Дивилася незмигно.

– Що? – спитав він.

– Я так хочу, щоб ти вже пішов, – призналась вона. – І… так боюся, що прокинусь уранці, а тебе нема…

Варан не знав що сказати.

– Ти працюй, – вона відвернулась. – Я ж не заважаю… Якщо я іноді дивитимусь?

– Ні, звісно, – сказав Варан.

– Тоді я піду…

І вона щезла. Не пішла, а саме щезла – тільки щойно була тут, і от уже порожньо.

Варан відклав роботу. Обійшов навколо недобудованого дому; найбільше побоювань зроджувала в нього пічка. Тобто в пічника він теж навчався, але ж хотілося змурувати вогнище не просто добротно – красиво…

Від ставка долинув сплеск. За хвилину Тюфа впала наче з неба, застрибала, розбризкуючи воду, й одразу стало зрозуміло, хто там плескався.

– Дивись, – сказав Варан. – Він із характером. Іще затягне…

Тюфа вильнула хвостом, даючи знати, як мало її лякають непокірливі млинарські ставки.

– Ходімо, – сказав Варан. – Пройдемося… Однаково роботи зараз не буде.

* * *

Там, де в ніч нашестя спустились мигтючі намиста, лежали плями мертвої землі. Не випаленої – мертвої.

Варан спинився на межі великої, овальної форми плями.

Трава була й по той, і по цей бік межі. Можливо, по той бік вона була навіть яскравіша. Але і в яскравості її було щось бридке, як у густо нарум’янених щоках мерця.

– Підеш туди? – спитав Варан Тюфу. Тюфа поступилася на крок, і стало зрозуміло: ні, не піде.

– А доведеться, – сказав Варан. – Там у нього вся земля така. Якщо він сам до нас не прийде – доведеться йти до нього. Я піду. А ти?

Тюфа коротко проскімлила крізь зуби.

– Що ж, ходімо назад, – зітхнув Варан.

Степ ледве помітно здригався під ногами. Над хутором – мальовничі руїни поряд із недобудованим новим домом – піднімався дим багаття. Тюфа заскімлила знову.

– Знаю, каша й тобі набридла, – зітхнув Варан. – Потерпи… Вони повернуться – і ми вирушимо другого ж дня. Це я тобі обіцяю.

* * *

– …Усюди вода? Як це – усюди?

– Як небо. Можна сказати, що небо – усюди? Отак і вода… А пити її не можна. Вона солона.

Діти спали. Стара сиділа, простягнувши руки до вогню, на обличчі в неї було тупе блаженство людини, яка тяжко працювала весь день і кінець кінцем дістала хвилину спокою. Її невістка сиділа поруч, боячись подивитись на Варана. Вона теж утомилась. Очі, уп’явшись у вогонь, гарячково поблискували.

– …А дерев там нема. Тільки низенькі, криві пагони… Із них не збудуєш дому. Тому будинки там із каменю. А дерево привозять здалеку – плотогони… Ось така дрібничка там коштує купу грошей. – Варан показав наполовину готову брошку, яку, розповідаючи, шліфував рукавом. – Імператорських реалів. Із райдугою.

– У нас реали не в обігу, – сказала стара. – А вона, – кивнула на невістку, – взагалі не знає, що це.

– Тому над вами немає справжньої влади Імператора. І ви взагалі не знаєте, що це.

– Я бачила «імператорки», – тихо сказала чорноволоса, досі не дивлячись на Варана. – Мій батько… Я от усе думаю: їхня війна з лісовиками зачепить чи ні?

– Ні, – Варан похитав головою. – Лісовиків, напевне, уже подужали… війна скінчилася. Можливо.

Стара глянула через плече – на пагорби на сході. Нічого не сказала. Обернулась до невістки:

– Іди-но спати, красуне. Завтра підніму вдосвіта.

Жінка покірно встала, пішла на руїни, у єдину вцілілу кімнату. Жодного разу не озирнулась на Варана й нічого йому не сказала.

– Ти їй байки хоч не розповідай, – упівголоса попередила стара. – Придумав теж: вода як небо…

– Не буду, – пообіцяв Варан.

* * *

За всіма розрахунками виходило, що ярмарок закінчився. Значить, за п’ять днів – або за шість-сім, якщо поклажа тяжка – господар із синами й невісткою мали повернутися.

Небо на сході залишалося світлим удень і темним уночі. Поле потроху оклигувало. Господиня згрібала солому, знай нахиляючись, щоб підбадьорливо торкнутися рукою землі. Варан із Тюфою ходили провідати неприємний ялинник: той посунувся ще ближче до будинку, але великої біди поки не обіцяв.

Стіни будинку піднялись на людський зріст. Варан двічі перемуровував пічку; нарешті, лишився задоволений і одного прохолодного вечора розпалив у ній вогонь.

Певно, вийшло непогано, подумав він, прикриваючи пічні дверцята (залізна заслінка перейшла до нової пічки як спадок від старої). Чудова тяга… І цегла, викладена «сходинками». Тішить око…

Він спершу відчув чужу присутність, а потім тільки побачив жінку, що сиділа в півмороку на підлозі недобудованого житла.

– Холодно, – сказав Варан. – Не сиди на землі.

Вона підвелась. Повагавшись, підійшла; за кілька кроків од Варана спустилась на коліна, притулилась до тепленького боку пічки.

– Спасибі, – сказала по довгій паузі.

– За що?

– Ти зробив мені подарунок…

– Брошка? Дрібниця…

– Ні. Ця пічка. Ти залишив у ній частину себе. Я розкладатиму вогонь…

Вона затнулась. Притиснулась до пічки обличчям. Пригорнулась. Завмерла.

Варан не знав, що сказати. Було тихо, тільки в пічці потріскували дрова та ще здалеку, з краю поля, долинала протяжна пісня господині. Господиня співала полю про те, що скоро його засіють, зійде новий урожай і життя знову почнеться спочатку. Варан не міг розібрати слів, але смисли пісень старої за стільки днів уже вивчив.

Жінка дивилась на нього з темряви. В очах відбивалося слабке світло вечірнього неба. Він спробував згадати, дивились так на нього коли-небудь чи ні.

Не згадав.

Зрозумів, що слабне. Не може підвестись і піти, як вирішив за хвилину до того. Жінка водила долонею по гладенькому боку новонародженої пічки. Пічка випромінювала тепло, у гарячім повітрі викривлювались, підморгуючи, зорі. Від жінки линула ніжність, якої можна було торкнутись, немов піску чи глини.

– Я розкладатиму вогонь, – повторила вона глухо й глибоко, таким голосом міг би говорити степ, якби він умів говорити. – Це дуже багато. Щодня я розпалюватиму її… У наших краях є повір’я, що подорожник, про якого згадують, має тверду дорогу під ноги. Коли хтось зникає в лісі – кажуть: про нього не пам’ятали. Так от: для тебе не стане лісу. Під кожним деревом буде дорога…

Вона посунулась ближче. Долоні її гладили гаряче каміння.

– Ти обпечешся, – сказав він пошепки, дивлячись на її руки.

– Я вже обпеклась, – вона всміхнулась. – Там, де не сподівалась… А він повернеться й відлупцює мене. Це вже точно.

– Це несправедливо, – сказав Варан повільно. – Адже ми…

Вона зажмурилась. Притиснулась до пічки обличчям:

– Що таке несправедливість… якщо я гублю тебе? Проти цього навіть найстрашніше покарання – дрібничка…

Варан зрозумів, що ніколи не торкався її – навіть випадково. Їхні руки не торкались, коли вона подавала йому кварту води або миску з кашею. Вона не зачіпала його краєм одягу, проходячи мимо. Вона ніколи не сиділа з ним поряд – тільки навпроти.

Він простягнув руку і взяв її за зап’ястя.

Пісня старої на полі урвалась.

* * *

Господар із синами й невісткою повернулись раніше, ніж обіцяли – квапились, мабуть. Руда – весела, засмагла – насамперед кинулась обіймати маленьких племінників. Господар із молодшим сином, ледве скинувши тюки, побігли дивитись на Варанову роботу; старший син зупинився навпроти дружини й довго вглядався в її бліде спокійне лице.

Хотів ударити. Дуже хотів; Варан стояв неподалік і знав, що коли чоловік ударить – лиха не минути. Тому що тоді він, Варан, муситиме вдарити теж.

Чоловік утримався. Не тому, що злякався Варана – він його не бачив. Розтиснув кулаки. Кивнув дружині й поплівся розпаковувати тюки.

Варан покликав Тюфу й пішов у степ. І не вертався до вечері.

– Дякую, подорожнику, – примовляв господар, чиє лице взялося зморшками-тріщинками від тягаря невластивої йому усмішки. – Ми думали, мерзнути доведеться… Ну, тепер разом вінце зведемо, дах настелимо, і…

– Я не можу вам допомогти, – сказав Варан. – Я вирушаю завтра.

Господар перестав усміхатись, через що лице його стало молодшим і звичнішим:

– Ідеш? На схід?

– Так.

Господар смикнув шиєю, озирнувся на горби. Закусив губу:

– Спокійно. Бачиш – спокійно… Хоч би ти не розлютив…

– Не бреши собі, – сказав Варан. – Сьогодні спокійно… ти знаєш, що буде завтра?

– Уб’є тебе, – з тугою сказав хазяїн. – Коли мої ходили, їх знаєш що врятувало? Меншого мого боягузтво невитравне. Тільки вогник мигнув – він повалився, і старшого перекинув… і навпочіпки – драла. І повернулись обидва злегка підсмажені, але здорові, бачиш…

– Значить, вони його навіть не бачили?

– Кого? Мага? Куди там… Це ти в нас усю землю обійшов, із магами товаришуєш, пригорщами вогонь черпаєш…

Господар замовк. Задумався. Біля руїн сараю старший його син пошепки розмовляв із матір’ю, вдивлявся в її обличчя, як раніше в обличчя дружини.

– Дякую, що не покинув, поки нас не було, – тихо сказав господар.

– Чого б це? Я ж баб і малих твоїх узявся стерегти…

– …як злодій, – продовжував старий, не слухаючи його. – Він усю дорогу знай правив: повернемося, його вже нема, а моя ходить щаслива. Та б, дурепа, хоч прикинулася, що кохає його… хоч трохи… до тебе – кохала. Уже не знаю як… А може, все тому, що вогнище наше розтріснулося. Не вічне, значить, щастя. Знаєш? – старий раптом обернувся до співрозмовника, в очах його щось змінилося; привиділось Варану чи ні, але на якусь мить господарю захотілось принизити гостя, помститися за шкоду, завдану, хай мимоволі, його сину. – Я от що подумав… Може, той дід, що моїм батькам вогнище розпалив, може, він був просто бродяга? А щастя – випадково… І пощастило нам, і дружин я добрих знайшов для моїх мужиків… І внуки здорові. Старшого віддали ковалю в науку… а вона хоч би спитала, що й як! Її ж сина віддали чужим людям…

– Це несправедливо, – тихо сказав Варан. – Вона вірна твоєму сину.

– Вона його не кохає!

– Ти маєш терези, щоб зважувати її кохання? До чоловіка, до сина? Маєш?

Господар уважно подивився на нього. Труснув головою, мовби прокидаючись:

– Іди… Їжі з собою дамо. Іди… якщо зможеш.

* * *

Падав дощ. Добра прикмета. Варан ступав, дозволяючи краплям вільно стікати по скронях і підборіддю. Тюфа бігла поруч, і що далі на схід, то ближче притискалась до хазяїна. Раз або два, зачепивши кудлатим боком, мало не перекинула в траву.

Плями мертвої землі попадалися все частіше, і скоро обходити їх уже не було можливості.

– Тримайся, – Варан поплескав Тюфу по шиї, – воно не страшно, хоч і бридко спершу. Ну, ходімо…

І першим ступив на змертвілу, невловно гидку луку.

Земля тут була м’якіша й посувалась під каблуками. Мене знудить, легкодушно подумав Варан. І путь героя назустріч злосливому магу буде позначений калюжками блювотиння… що не має ніякого значення, бо однаково ніхто не побачить.

Повільно, у такт слабким поривам вітру, похитувались білясті віночки великих квітів. Варан придивився – над квітами роїлись комахи, дрібні, мов пісок. По всьому степу не знайдеться й кузьки – а тут цілі хмари…

Тюфа притискалась, насідаючи всією своєю вагою, спихала вбік, збивала з напряму. Тюфі було страшно.

– Припини, – піднявшись навшпиньки, він чухав їй поміж вухами, – це всього лише дохла земля, вона не кусається. А в нас із тобою справи, ми шукаємо декого, і знайдемо, навіть якщо для цього доведеться допитати Шуу на морському дні… Та не штовхайся ти, жирна тварюко!

Комах над квітами побільшало. Крізь стогін вітру продиралося дзижчання, нудне й липке, як усе тут: земля, і квіти, і острівці чагарнику. Варан наддавав і наддавав ходи; ближче до вершини горба плями мертвої землі злились, утворивши єдиний простір, на якому вже не було живої травинки.

Вона дивиться вслід, подумав Варан, але не став озиратись. «Я так хочу, щоб ти скоріше пішов… І так боюся прокинутись і побачити, що тебе більше нема». Він зробив, як вона боялась, – пішов удосвіта, нікого не розбудивши…

Думки про чорноволосу жінку несподівано допомогли йому – в усякому разі, клубок нудоти вже не мучив так настирливо. Підбадьорюючи Тюфу, він вийшов на вершину пагорба й побачив кам’яні руїни.

Той, хто колись зводив цю твердиню, справді мав уявлення про замки. Певно, бував на узбережжі й бачив тамтешніх велетнів; інша річ, що в безлюднім степу нема від кого й для чого оборонятись, тому зовнішня стіна була ледве означена і правила радше за прикрасу. А от на дві внутрішні вежі будівники пустили не знати скільки каменю; Варан роззирнувся. Довга яруга трохи північніше від замку була, скоріше за все, каменярнею.

Одна вежа завалилася зовсім і розтрощила стіну. Друга трималась «на одній цеглині». Варан не зостався б ночувати в такій споруді. Одного маленького поштовху буде досить, щоб чиїсь стародавні гордощі перетворились на купу каміння… А якщо господар не ладнає зі степом…

Варан оступився: ну звісно. Степ тут мертвий… Хазяїн замку здобув перемогу на тисячі кроків навкруги… і мріє про нові перемоги. Багато важить, хто завдав першого вдару: чи степ, зруйнувавши затяжкий для нього замок? Чи маг, спустивши перше «намисто» коло власного помешкання?

Дивитись на руйновище в оточенні мертвих дерев було неприємно. Варан поглянув на небо і знов згадав чорноволосу жінку.

Якось вони розмовляли про магів. Вона сказала: «Я не розумію, чому найрідкісніший дар, такий щасливий, жаданий дар дається негідникам… Знаєш, – призналась вона, – коли я була дівчинкою, я хотіла бути магом… я ховалась у гаї і щосили намагалась сотворити чудо. Запалити поглядом вогник… або затримати в повітрі підкинутий капелюх. Я не гралася в ляльок, не бігала з дівчатами купатись, я сиділа й пробувала – адже батько казав, що труд здатен подолати все… А труд не здолав. Не можна, якщо не вродився магом. Я вивчилася деяких штук і потім не раз морочила брата і його друзів… Навіщо маги, якщо вони не добрі?»

– Не знаю, – уголос сказав Варан, і Тюфа нервово позіхнула. – Зараз ми спробуємо спитати…

У віконці на самому вершечку вцілілої вежі мигнув вогонь. Варан, примружившись, завважив довгу й м’яку, як шарф, стрічку полум’я, що летіла від вежі йому в обличчя. Затамувавши віддих, скочив убік; вогняний струмінь ударив у землю, трава ядучо задимилась, але більше нічого не сталося.

– У цьому місці історії брати побігли, – сказав Варан сам собі, тому що Тюфа була вже далеко. – Погано. Коли він затявся мене вбити – я нічого не зможу вдіяти…

Можливо, правильніше було дослухатися до господаря й відступитися. Це значило, що якнайменше півроку життя втрачено марно і надаремно – але Варану не первина, він і роки кидав на вітер, гадаючи, що життя довге…

Він подивився на руїни. Хмарочка диму, вилетівши з вікна вежі, устигла відповзти вбік і майже розмазатись по світлому небу. Пригадались «намиста», їхня придушлива сила, їхня лиха натура, що надломлює волю, як сухий очерет. Безпорадно, у паніці подумав Варан і похлинувся гіркою слиною. Муха на тарілці. Черв’як…

Повільно, з усіх сил стримуючись, щоб не влягти паніці остаточно, він одвів очі від замку. Сів на мертву траву, не відчувши відрази. Ліг на спину. Подивився в небо й згадав про чорноволосу жінку.

А вона ж і справді згадує. Можливо, у цю саму мить топить нову пічку…

Повітря загучало – як тисяча нігтів по засохлій глині. Варан, не глядячи, перекотився. Вогняна стрічка підпалила траву в тім місці, де він оце тільки лежав.

…Яке в неї тонке зап’ястя. Складно повірити – у такої міцної, крижастої, звиклої до тяжкої роботи… таке тонке зап’ястя. Подарувати б їй не дерев’яне брязкальце, а срібні браслети з карбівкою…

Повітря знов наповнилося скреготом. Варан перекотився знову. Цього разу трава навіть не спалахнула – затліла, пускаючи смердючий дим, і погасла.

– Вийди на балкон і понюхай, – пробурмотів Варан. – А, у тебе нема балкона… Кому ти служиш? Мабуть, нікому… Дарма. Магів дуже цінують на службі в Імператора… Іноді їх убивають, але не тому, що вони маги, а з інших причин, про які ми зараз не казатимемо… Визирни у віконце й понюхай… або мені обридне гратися зі смертю. Чи й не штука – дозволити себе вбити… Живеш у руїнах. Та чи знаєш ти, в яких розкошах купаються маги на узбережжі? Одна літаюча повозка – без упряжки – варта десяти таких «замків»… Виходь. Мені є що сказати тобі. Виходь…

Нічого не відбувалось. Варан сів.

Румовище здавалося пустим. У темних вікнах уцілілої вежі не було ні вогню, ні руху.

…Отже, срібні браслети з карбівкою. Колись я вже дарував одній жінці прикрасу, і на добре це не повернулось. То що – я йду?

Він піднявся, із запізнілим обридженням отряхаючи штани. І розгонисто ступаючи, рушив униз по кучугурі – до замку.

* * *

– Ще один крок, і ти мрець.

Вона стояла в стрілчастому дверному отворі, склавши долоні човником. Варан спинився.

Вік її не надавався до визначення. Довге сплутане волосся наполовину закривало вид. Надірвана пелена темної сукні лежала на давно не метеній кам’яній підлозі.

– Я не можу ні вбити тебе, ні ранити, – сказав Варан. – Чого ти боїшся?

– Бруд не може ні вбити, ні ранити. – Краєчок її рота сіпнувся. – Я хочу бути охайною, оце й усе.

«Підший тоді край спідниці й вимий підлогу», – подумав Варан. Єдине око чаклунки, видиме за покривалом волосся, злобно звузилося; у тебе добрий нюх, подумав Варан. Заспокойся, ти добра чарівниця. Дуже добра, дуже розумна, охайна й тверда характером. Я тобою захоплююся.

Вона дивилась на нього з нерозумінням.

– Усе добре, – сказав Варан уголос. – Я йшов поговорити з хазяїном цього замку. Хазяїн виявився хазяйкою. Так навіть краще. Я радий.

Вона досі не розкривала долонь.

– Я подорожник, – вів далі Варан. – Ходжу по світу… шукаю одну людину. Прийшов по раду. Можливо, ти знаєш, де її шукати?

Вона мовчала.

– Я не прошу в тебе дозволу заночувати, – Варан дозволив собі осміхнутись кутиками губ. – Я не стану зловживати твоєю гостинністю… Скажи…

Він раптом затнувся. Чаклунка відреагувала на його запинку миттєво – напружилась, посунулась уперед, трохи піднявши зімкнуті руки.

– Скажи… – Варан не знав що казати. Секунду тому він готувався спитати про того, кого шукав, але тепер загубив своє питання, тому що зрозумів: чорноволосій жінці за пригірками недовго ще грітись біля нового вогнища. Та, що стоїть оце перед ним, обов’язково пошле на захід нові «намиста», і щастя, якщо втрати родини обмежаться тільки полем і домом. Його пічка залишиться стояти серед руїн, серед мертвої м’якої землі, і липкі мошки будуть кружляти над квітами…

– Послухай, – він примусив себе всміхнутися ширше. – Може, ти перестанеш мені погрожувати? Я боюся тебе. Не треба лякати мене ще більше…

– Ти брешеш, – сказала чаклунка. – Ти не боїшся й наполовину проти того, як маєш боятись.

– Ні, я боюся, – сказав Варан, дивлячись на її руки, і направду відчув страх. – Я присягаюсь тобі, що не ступлю й кроку…

Вона дивилась на нього, немов намагаючись прочитати надпис у нього на лобі.

– Ти що, можеш боятися менше й більше – за бажанням?

– Я все розповім тобі, якщо ти дозволиш, – терпляче кивнув Варан. – Я прийшов здалеку. З узбережжя.

– Ти брешеш, – вона насупилась.

– Чи не тобі знати, що не брешу! Я народився на островах…

Вона роздивлялась його – тепер майже з жахом.

– Ти не брешеш, – пробурмотала, і в голосі її Варану вчулася шанобливість. – Ти не брешеш…

Вона розімкнула долоні. Руки впали вдовж тіла; їй знадобилося зусилля, щоб знову їх опанувати. Вона поправила волосся, і Варан нарешті роздивився її лице – гостре, сухорляве, з глибоко запалими очима.

– Ти хочеш сказати, що я негарна? Кажи. Твої слова й твої думки не мають значення. – Голос її звучав тепер утомлено. – Ну, викладай, я й так витратила на тебе забагато часу… Навіщо ти прийшов?

– Ти не запросиш мене сісти?

Вона зміряла його очима:

– Ти ж не маг… Звідки в тобі це… нахабство?

– Я гвинтовий. І з дитинства і замолоду був гвинтовим. Знаєш, що це таке?

Вона мовчала.

– Ну, – підказав Варан, – люди на таких кумедних конструкціях… що не можуть літати, але таки чомусь літають. У міжсезоння, коли вода спускається…

– Ти не брешеш, – сказала вона з підозрою. – Ти знаєш, що я чую неправду…

– Моя пані, я намагаюсь не брехати нікому. Так простіше.

Вона роздивлялась його. Варан дивився їй в очі.

– Там, – вона показала на захід, Варану за спину, – справді є море?

– Море там. – Він махнув лівою рукою, указуючи на північний схід. І додав: – Я думав, ти теж з узбережжя.

– Я?

Лице їй скривилось, Варан подумав, що припустився-таки помилки і зараз розплатиться за це життям. Але чаклунка не стала плюватися полум’ям; вона знизала плечима, наче від холоду, знову поправила волосся й ступила у глиб стрілчастого отвору:

– Можеш увійти.

І Варан увійшов.

* * *

Гвинтові сходи у вежу покривились. Від шпари до шпари кидався вітер, зі сходинки на сходинку текли цівочки піску, стіни взялися кіптявою давньої пожежі. Чаклунка йшла ззаду, ні на мить не спускаючи Варана з ока.

– Ти не любиш гостей, – сказав Варан, окидаючи оком круглу кімнату з похилою підлогою – маленьку, темну, навіть у потворності своїй дивовижно схожу на кімнату Подорожника під сліпучим сонцем міжсезоння.

– Знаєш, чому ти досі живий? – спитала чаклунка.

Варан знизав плечима:

– Можливо, тому, що прийшов до тебе з добрими намірами?

– Ти – з добрими? – Тонкий рот її склався в посмішку. – Ти просто надто слабкий, щоб погрожувати мені… Річ не в цьому. Ти живий тому, що чужинець і бродяга. Цих, – сухорляве обличчя взялось відразою, – цих… пожирачів падла… я не щаджу, щоб ти знав. Пам’ятай про це.

Варан роззирнувся, шукаючи зручного місця. Кімната Подорожника повна була світлого дерева – панелі, ширми, мостини, меблі; тут, як у найбіднішій халупі піддоння, нічого дерев’яного не було зовсім. Чорні від кіптяви стіни, брудна кам’яна підлога, витерта шкура в кутку, що правила, ймовірно, за постіль. Немає меблів. У нічим не прикрите вікно вільно вривається вітер.

– Кого ти називаєш «пожирачами падла»?

– Ти прийшов розпитувати?

Варан переступив з ноги на ногу.

– Так заведено в людей… Коли в оселю приходить подорожній, його розпитують і відповідають на його питання. Так заведено на узбережжі, і в Лісовому краю, і на вогняній землі вулканів, і на Осинім Носі… Навіть серед магів.

– Ти зустрічав магів?

– Я спеціально їх розшукую, – сказав Варан серйозно. – Я багато днів провів у дорозі, бо мені сказали, що десь тут мешкає маг… ти.

– Тобі не могли такого сказати.

– Чому? Чутки в степу ходять не швидко, але вони все-таки ходять і часом дістаються дуже далеко… Мені розповідали про чорного велета, під ногами в якого здригається земля. Розповідали, що він плює вогнем. Що він жахний, коли розгнівається… Тепер я розумію, що вони мали на увазі.

– Що? – вигукнула вона в несподіваній істериці. – Я зрозуміла – ти казкар… Це люди, що брешуть і вірять у те, про що кажуть… Тому здається, що вони кажуть правду…

Вона уступалася й уступалася, поки не притиснулася спиною до закіптюженої стіни. Знов склала долоні – нижня губа її тряслась. Зброя, зріючи в кістлявих руках, либонь, завдавала їй болю.

Варан глибоко зітхнув.

– Я кажу правду. Я ж знайшов тебе. Я такий радий, що тебе знайшов. Якщо ти вб’єш мене зараз… як буде прикро, правда? Ти ж можеш убити мене потім, коли я все розповім…

Чаклунка опустила голову. Обличчя її зовсім сховалось за завісою волосся.

– Одна людина, – Варан говорив м’яко, повільно, розмірено, – колись сказала мені: маги існують для того, щоб приносити в цей світ нове… Те, чого давніше не було. Він був маг, ця людина, і дещо тямив. Його звали Лереаларуун… Я довго не міг вивчити його ім’я. Зате тепер, коли він давно помер, я все ще пам’ятаю його і ніколи не забуду.

Вона повагалась – і опустила руки. Варан устиг помітити, як із її долонь випало на підлогу щось на штиб сяючого яєчного жовтка. Ляпнулося, закуріло, загасло.

– Про мене cправді знають? – спитала вона глухо.

– Звісно. Але не правду. Чутки, сягнувши за степ, обростають такими деталями, що…

– І ти не злякався вогнедишного чорного велета?

– Я сам умію вигадувати велетнів. Але я не казкар. Я багато років шукаю одну людину… Ти знаєш, що в степу кожного подорожника, який переступає поріг дому, насамперед припрошують розпалити вогнище?

– Не кажи мені про них… стерв’ятники…

Варан терпляче кивнув:

– Не буду… Я не розумію, про що ти, але я не буду. Скажи мені: у тих краях, звідки ти родом, теж є така традиція?

Вона таки відклеїлася від стіни. Боком, щоб не повертатись до Варана спиною, відійшла в дальній кут. Важко всілась на потерту шкуру, схрестила ноги; пишна чорна спідниця вляглась навкруг, як дохле морське страховище.

– Коли ти шукаєш його, – пробурмотіла чаклунка, – ти дурень чи божевільний. Ніхто його не бачив.

– А деякі люди кажуть, що бачили. Або бачили їхні батьки чи знайомі.

– Це брехня.

– Ти пам’ятаєш дім, у якому народилась?

Вона підняла голову. Поглянула на нього знизу вгору;

Варана продер мороз – уперше за сьогоднішній довгий день він злякався насправді. Не звичним страхом бійця, який велить бути обережним і дорого продавати своє життя; цей новий страх був нутряним, паралізуючим, глибинним. У піддонні його називали «страх Шуу».

– Я однаково тебе вб’ю, – слабо пообіцяла чаклунка.

– Що я такого спитав?

– Я покинула. Я полишила… І я нічого тобі не розповім. Поки не заслужу прощення, поки не звільню цю землю… Мерзенні тварюки, вони їдять те, що росте на цих полях! Вони п’ють воду з цих джерел… Ти знаєш, що під кожним таким полем лежить людська жертва? А під степом… Кості, кості… кості…

Повільно, мовби ступаючи по линві, Варан про йшов кімнату. Підійшов до ридаючої жінки. Спустився на кам’яну підлогу. Усівся, як вона – схрестивши ноги.

– Я знаю, що плугатаря кладуть під поле, і дружину плугатаря кладуть під поле… Але це не жертва. Коли людина вмирає, вона хоче…

– Ти не розумієш! Коли в цім степу зітнулись Аркимонор з Ехрононом… Аркимонор уклав спілку з Моа… але той зламав угоду, йому байдуже було, хто переможе… Боягузів він одразу кинув у печери з сяйним камінням… А завзятців оселив на цю землю… Вони забули себе… Вони тут, навкруг, і не можуть звільнитись… А я заслабка, щоб дати їм усім свободу – нараз… Тисячі тисяч… ніхто не вцілів! Вороння заступило сонце… Тепер тут нема птахів, немає навіть мух. Це проклятий степ, а я знімаю прокляття. Я одна…

Вона раптом перестала плакати. Прибрала волосся, рукавом витерла носа, подивилась на Варана мокрими очима – несподівано спокійно, навіть привітно.

– Ти гадаєш, я божевільна? Варан мовчав.

– Я сама так думаю, – зізналась вона. – Деколи мені здається, що я зсунулася з глузду… Але річ у тім, що я зовсім сама. Сама-самісінька перед цим степом. А він такий здоровенний. А справи посуваються так повільно. Я відборонила в нього шматочок… Звільнила від закляття… Я не маю сил. Мені нема чого їсти… бо те, що дає заклята земля, я не візьму в рота. А звільнена земля дає так мало… майже нічого. А ти прийшов сюди й питаєш про мій дім…

– Вибач.

– Ти думаєш, я марю? Ти ж не знаєш, хто такі Аркимонор, Ехронон… хоч про Моа ти чув?

– Ні.

– І не треба, – вона зсунула брови. – Є люди… істоти, про яких краще взагалі не знати. І ти не надійся – я потім однаково тебе вб’ю…

– Я й не надіюсь.

– Брешеш, – вона раптом усміхнулась. – От хоч один раз я тебе піймала на брехні…

– Давно ти тут?

– Давно. Довго. Кілька років. Я ще молода, мені стане життя… щоб звільнити їх усіх.

Усмішка її згасала повільно, як вогник на човні, що відходить.

– А ти ж мені не віриш.

– Не те щоб не вірю. – Варан посовався, умощуючись зручніше на голому камені. – Але я бачив ці поля… ліси… і цей степ. Знаєш, на що схожі твої… твоя… ну, те, що ти робиш? На убивство. Уяви: багато людей на вулиці, кожен іде у своїх справах… Аж ось з’являєшся ти з сокирою. І рубаєш людям голови. А коли вони питають, за що, – ти кажеш, що звільняєш їх від закляття…

Варан обережно замовк. Чаклунка дивилась на нього, погойдуючись туди й сюди. Коли вона сиділа, її розпущене волосся сягало підлоги.

– Там, звідки ти прийшов, є лікарі?

– Так.

– А ти коли-небудь бачив лікаря на бойовищі?

– Я ніколи не бував на війні.

– Ти боягуз?

– Ні. Але імперія не знала великих воєн уже давно… Оце тільки тепер повстали лісовики. Але це дуже далеко звідси.

– Послухай, – вона нахилила голову до плеча, – а може, ми говоримо різними мовами? Адже дивно, що ти, який прийшов із такої далечини… розумієш мене. Значить, насправді ти не розумієш. Ти говориш своєю мовою, а я складаю з цих звуків свої слова – і говорю по-своєму про своє.

– Але ми ж відповідаємо одне одному.

– А ми й відповідаємо про інше… Я розповідаю тобі про Моа… розумієш? Який зрадив Аркимонора… ну що тут незрозумілого? І земля, замість того щоб висмоктати душі воїнів Ехронона, висмоктала душі всіх! І тепер ці душі мучаться…

– Але я ж бачив, що поле щасливе, коли його доглядають…

Чаклунка в знемозі приплющила очі:

– Так. Ти хрюкаєш собі по-своєму, мені просто здається, що твої слова мають смисл. Насправді цей смисл укладаю в них я… І дивуюся, що ти не розумієш. А ти і не мусиш…

– Ти хотіла розповісти про лікаря, – нагадав Варан.

– Лікар, – чаклунка утомлено зітхнула. – Лікар звільняє пораненого від розтрощеної руки чи ноги… щоб той не вмер.

– Ти прекрасно розумієш мене. Я казав про вбивцю, ти згадала лікаря – так завжди буває, коли один захищає своє право проливати кров, а другий намагається його спинити. Той перший каже: це кров під ножем хірурга… Я маю право, тому що так буде краще для всіх, і навіть відрізаній нозі, її ж однаково втрачено…

Голова її схилилась на груди. Наступної миті чаклунка скинулась, як людина, яка засинає – і боїться заснути.

– Ти справді дуже самотня, – пробурмотів Варан.

– Мене одної досить, щоб убити тебе. Не сподівайся, бродяго.

– А я і не сподіваюсь… Ти маг. Ти – отвір, що через нього у світ проникає нове, чого перше не було… Що це?

– Визволення. Свобода.

– Кого ти визволяєш?

– Скільки можна тобі товкмачити… Я навіть не знаю, як ти розумієш мої слова. Певне, тобі здається, що я кажу про базар який-небудь, про ярмарок, про торги… Або про те, як краще поставити димар в якій-небудь брудній селянській халупі…

– Хочеш, я вимию підлогу? Тут же є вода поблизу?

– Ну от, – вона всміхнулась. – Моя правда… Тобі здається, що ми розмовляємо про пил, про воду, про ганчір’я. Але мені таки легше – я так давно ні з ким не розмовляла.

– Хіба тобі не… неприємно жити в такому бруді?

– Бруд – не зовні… Я мешкала в будинку зі ста вогнями, під корінням скляного дерева… Ці дерева не ростуть. Вони не рослини взагалі. Вони – камінь, кристали… Їх називають деревами, тому що вони схожі. У підземеллі світло… і завжди весело. Тому що корені проводять світло, як трубки проводять воду. Під землею світло ясніше, ніж сонячне. Там навіть немовлята завжди сміються. Але там не можна мурувати пічок. Бо від диму тьмяніють кристали. Тому там не було пічки. Нам приносили гарячі камені… киплячу воду… Адже в нас було багато слуг.

– Не може бути, – сказав Варан.

– Мій пан був першим радником князя! У нас було стільки слуг, скільки на тобі вошей…

– А що таке воші? Вона зітхнула:

– Ти розмовляєш своєю мовою…

– Не може бути, щоб ти народилася в домі, де не було печі!

– Я народилась у глиняній норі… Так, піч там була, тому що інакше ці нещасні тварини, мої батьки, померли б від холоду… І щоб купити дров, вони продали мене моєму пану…

– Тебе? Ти що, рабиня?

– Я втомилась. Твої слова зливаються, я не знаю, що таке «биня»…

Вона засинала. Вона була змучена, виснажена, і вона була набагато слабшою, ніж хотіла здаватись. Безсонна ніч і струс, спричинений Варановим візитом, здолали її. Крім того, Варану все-таки вдалось її переконати – невідомо як, – що він безпечний. Що загрози її життю нема.

– Послухай, – він підібрався ближче. – Де ти народилась? Де ця країна? Де править ваш князь? Де «скляні дерева»?

Вона схлипнула й лягла на шкуру – скулившись, притиснувши коліна до живота. Її волосся розсипалося великою неохайною хмарою.

Варан заждав хвилинку, потім піднявся.

Нечутно ступаючи, підійшов до вікна. Визирнув; звідси видніли верхівки лісу, і, певно, дозорча стійка стриміла б також – якби її не перекинуло тієї ночі, коли над горбами пливли «намиста»…

Варан озирнувся на жінку, яка лежала в кутку. Згадав миготіння синього й білого, зелені стовпи вогню… скривлене обличчя Ніли. Навряд чи та, що спала оце на витертій шкурі, мала про Нілу бодай яке-небудь уявлення. Це його, Варана, власне марення…

Він намацав ніж при боці під курткою. Старий перевірений ніж. Іще підлітком він зарізав ним ситуху, а це таки трудніше, аніж перерізати горло сплячій жінці.

…Зв’язувати її, звісно, не має смислу. Вона звільниться від будь-яких пут і тоді вже не стане возитись. Змія, отруйна змія…

Ану, не дури себе, сказав тверезий внутрішній голос. Ти не станеш різати її вві сні. Вона це, сама не усвідомлюючи, відчула – тому й завалилась, немовби тебе тут нема… Різати ти не станеш, і припини прикидатись.

Варан поморщився. Вона знедолить – або вб’є – багато інших жінок із дітьми й чоловіками, тоді як я міг би…

…Але це ще не значить, що взагалі нічого не можна зробити, правда?

Варан кивнув – чи то собі, чи то сплячій. Озирнув кімнату, шукаючи потайного ходу. Знайшов. Відімкнув двері лезом ножа. Проліз усередину; у темряві відшукав свічку. Засвітив од своєї «іскри».

Тут нічого не було, крім купи книжок. Варан був подумав, що це книги заклять чи ще яких-небудь магічних чарів; нічого такого. Це були історії про різних людей – як правило, про принцес; Варан читав уривки з початку, з середини, з різних сторінок – і не міг зрозуміти смислу знайомих фраз. Може, щось і було в тих її словах про різні мови, різні смисли…

Він тупо перекладав книжки, надіючись на диво, і диво сталось. Між двома корінцями лежав цупкий лист світлого, схожого на папір матеріалу. Незвичайний вигляд знахідки Варана не обманув – він бачив досить землеписних карт, щоб упізнавати їх у будь-якій обгортці.

Інших схованок шукати не взявся. Чаклунка все ще спала, скоцюрбившись на шкурі, і Варан подумав, що вона глибоко нещасна. Рабиня, яка зневажає власних батьків…

– Принесу, – сказала жінка вві сні, і Варан здригнувся. – Віддам тобі… ти побачиш… чиста. Уся.

Варан спустився. Мигцем глянув на руїни; усюди було понуро, потворно, занехаяно, пусто. Де-не-де росли злаки – здичавілі, дрібні, зведені на бур’яни.

Варан сів на півзарослий камінь. Мертва трава шелестіла мертвим голосом; а може, Варану здавалось. Він розгорнув листок, схожий на тонкий зріз деревної кори.

За весь час його мандрів це відчуття спадало на нього всього два рази. Ну, може, три. Відчуття того, що світ не просто великий – страшенно великий. Завеликий для того, щоб знайти в ньому одну людину.

Він дійшов до краю землі – сотні днів у дорозі. За краєм виявилося, що світ тільки починається. Світ, де ростуть «скляні дерева», князі мешкають у підземних печерах, де всім весело, але при цьому дівчат (дівчаток?) продають у рабство власні батьки.

Ось він, цей світ. Білястий простір із недбало виписаними назвами – копія, причому не кращої якості. Руки відірвати такому копіїсту…

А той, хто розпалює вогнище, побував і тут. Можливо, мав рацію господар зруйнованого будинку: він не ходить, як ми, по землі. Він з’являється й зникає – тут і там. І його не догнати.

Можливо, треба повернутись на захід, за пагорби… старший син хазяїна не зрадіє, зате як зрадіє вона! Повернутись і розповісти правду: від цієї жінки, безумна вона чи ні, урятувати може тільки відстань. Навіть якщо вона така молода, як каже… хоча назвати юною її ніяк не можна, принаймні на перший погляд… Її життя однаково не стане, щоб вигубити весь степ. А значить, не варто гайнувати час на добудівлю некорисного дому. Краще перезимувати в родичів, а потім вибрати собі нове місце й нове поле – подалі звідси… Звучить жахливо, але ж немає іншого виходу. Чаклунка зіткнулась зі степом – гідні суперники, але, на Варанову думку, степ має шансів усе-таки більше.

Як її занесло сюди? Пішки? Чи на спині якої-небудь тамтешньої крилами? Чому вона така самотня? Перед ким хоче вислужитись, убиваючи степ? Перед своїм невідомим «паном»? У печері, де світло проходить по корінню скляних дерев, «як вода по трубках»… Непогано було б це побачити.

Краєм ока він уловив порух. Підняв голову.

Вона стояла за п’ять кроків. Між зімкненими долонями кидалось і сичало зелене полум’я.

– Ти мрець, – сказала вона глухо, і Варан згадав напис на залізному замку, бачений багато років тому.

Він дивився їй в очі, розгублено всміхався й шукав спосіб урятуватись. Не складалось, не зросталось; ліворуч шугай чи праворуч – чаклунка підійшла заблизько… він дозволив їй підійти… утім, завадити він однаково не зміг би…

– Ти усипив мене, – сказала вона.

– Ні.

– Ти брешеш! Ти усипив мене, щоб пограбувати й убити!

– Ні.

– Ти вже мене пограбував! – вона подивилась на білий аркуш, розгорнутий у Варана на колінах. – Тебе прислали пожирачі падла! Ти… мрець.

Вона ступила вперед, розкидаючи руки.

За секунду до того, як зелений вогняний струмінь вискочив із її долонь, із-за руйновища вилетіла, розмазавшись у стрибку, кудлата ошкірена бестія. Упала чаклунці на спину, завалила на землю й учепилась у горло.

Тюфа не знала шляхетності. Вона кидалася зі спини й била лежачих. Вона була, можливо, боязка, але життя Варана здалось їй достатнім приводом, щоб ризикнути не тільки існуванням своїм, але й честю.

Чаклунка не зронила ні звуку. Тюфа також; утім, це не мало значення. За секунду їх обох оповило зелене полум’я.

Розділ другий

– Пане мій, термінові новини. Пане мій, лист!

Варан ледь відірвав від подушки важку голову. Тріскіт вогню, безгучна боротьба, зелені палючі бризки, що розкидаються навсібіч, – усе було як наяву. Потрібен був час, щоб віддихатись і зрозуміти, що Тюфи нема й чаклунки теж нема, що поряд совається Ліка, що це її рука лягає на вологе від поту плече:

– Ти знову…

– Пане мій, – бурмотав слуга за дверима. – Пане, терміновий лист!

Щось станеться, подумав Варан. І це на краще. Надто давно нічого не ставалось.

Він піднявся й накинув халат.

– Я боюся, – пробурмотала Ліка.

– Пусте. Спи.

Довгий коридор – сто п’ятнадцять кроків, відповідно до його нинішнього статусу – освітлено теплими жовтими вогнями. У свій час він гостро заборонив запалювати в оселі світильники, що горять голубим або білим. Суцільна килимова доріжка – справжня шкура шерстистої змії Хаа – в нічному освітленні здавалась золотою.

– Розпечатай, – велів Варан слузі.

Слуга рвонув за червону шворку, і конверт із шовкової тканини розпався надвоє. У м’яке жовте світло коридора влились нові тони: печатка на листі нервово мінилась імператорською райдугою. Слуга задрижав. Варан поморщився і взяв листа з його тремтячих рук.

Його послуг терміново потребував Підставка. Посеред ночі. Оце й усе.

– Буди всіх, – сказав Варан зітхаючи. – Митись-голитись-одягатись, як на велике свято. Його Незрушність Імператорський Стовп закликає мене, тому за півгодини я маю бути в екіпажі… Та не тремти. Нічого не сталося.

По дому промайнула тривога. Наповнили купіль, увімкнули всі фонтани й водоспади; бульбашки, піднімаючися з дна, лоскотали шкіру, зміїсті прохолодні струмені змивали спогади про Тюфу й про зелений вогонь. Треба комусь розповісти ту історію – хоча б Ліці. Варан стільки разів збирався – і завжди щось відволікало…

На дні купелі, у найглибшому місці, лежало декілька дзеркальних мушель. Варан сам собі придумав добру прикмету – дивитись в одну з них перед важливою або відповідальною справою. От і тепер він пірнув (а глибина купелі була п’ять людських зростів), вибрав найбільшу – і в світлі донних вогників побачив засмаглого, лисіючого, суворого на вигляд горні років сорока. Із ніздрів горні виривалися, злітаючи нагору, райдужні бульбашки.

Пора, сказав Варану незнайомий лисіючий горні. Ти плаваєш уже десять хвилин, а Підставка чекає. Не те щоб ми його боялись – але ж йому насправді потрібна поміч розумної людини?

Варан криво всміхнувся своєму відбиттю, обережно поклав мушлю дзеркалом донизу й піднявся на поверхню.

Слуги дивились на нього круглими очима. Вони так завжди дивились, коли він пірнав. Городяни, що, скільки віку, не потикались далі другого кордону, не бачили моря, дарма що жили на узбережжі.

– Одягатись, – наказав Варан.

Його розтерли шорсткими рушниками й убрали в декілька шарів найтоншої тканини – шати настільки складні й заплутані, що Варан ніколи б не зумів натягнути їх самостійно. Ба більше: з допомогою двох слуг не зумів би так само – тут треба було щонайменше півдесятка. Утім, носити це було приємно й необтяжливо: ніде не тисне й не муляє, ніколи не холодно й не жарко, не обмежує рухів й збуджує напад шанобливості в будь-кого, хто опиниться на шляху…

Екіпаж, що його прислав Підставка, був усього лише кріслом на платформі. Правда, кріслом із кісток печерної ненаситі, але дорожнява матеріалу на зручності ніяк не позначалась.

Варан усівся, закинувши ногу за ногу, і легенько тикнув візника кістками пальців. Візник стукнув підбором по платформі; під дерев’яним помостом почулись сопіння і брязкіт. Крісло з Вараном здригнулось, на секунду нахилилось, одразу ж випрямилось і піднялось над землею. Їздові саможерки, під час дожидання зовсім сплескавшись, тепер набули робочої форми.

Візник ще раз стукнув підбором. Платформа здригнулась і рушила вперед, щосекунди швидше. Панцирі саможерок брязкали – справа тихше, зліва гучніше. На швидкості цей брязкіт зливався в один нудний дорожній гугіт.

Варан приплющив очі. М’яке похитування крісла нагадало йому, що тепер ніч, що він усього дві години як ліг і що перейдений день був, м’яко кажучи, тяжкий. Напередодні прокляті писці, його підлеглі, остаточно вивели його з себе: те, що треба було зробити давним-давно, виявлялось ледве початим, той, хто присягався, що все розуміє, насправді не розумів нічого, копіювальники тратили тижні, щоб гарно намалювати очі Шуу, а на дрібні неточності на кшталт неправильної горизонталі або «зникнення» озера взагалі не зважали. Отож якось Варан виявив, що сидить перед купою зіпсутих копій, нерозібраних звітів і нерозшифрованих літописів; кричати й погрожувати покаранням – чи навіть карати – було так соромно, а лишати все як є настільки неможливо, що Варан пішов до охоронної канцелярії й узяв там під чесне слово отруйного лускуна.

Він розсадив писців уздовж стін робітної зали, після чого всівся в центрі, окинув усіх утомленими очима й зняв із лускуна намордник.

Справлене на писців ураження виявилось навіть сильнішим, ніж він гадав. Майже всі знали, що лускун кидається на гострі звуки – тому кричати ніхто не зважився, а хто й хотів би – не зміг через наглу сухість у горлі. Хтось затиснув долонею рот, хтось зігнувся, притискаючи руки до живота; усі дивились із жахом. Як на них, Варан був тепер божевільним, самогубцем, готовим загубити разом із собою десятки невинних душ.

Лускун сидів, із нудьгою позираючи навкруги, зрідка піднімаючи на Варана розумні темно-червоні очі. Цей лускун, навчений в охоронній канцелярії, прекрасно знав, що його хазяїн – той, у чиїх руках жовтий стек із пахучою кулькою на кінці. Варан постукував стеком по черевику. Писці сиділи вздовж стін, одностайно перетворившись на гіпсові статуї.

Так минули дві години. Ніхто не сказав ні слова.

Коли обличчя присутніх набули зеленуватого відтінку, Варан вирішив, що виховні збори час припиняти.

– За кожну помилку в копії, зволікання чи тяганину замикатиму в комірчині – ось із ним, – Варан кивнув на лускуна. – Усі смерті зарані оголошу нещасним випадком на роботі. Зрозуміло?

Писці завзято закивали. Вони вважали за незаслужене щастя, що за довгі години ждання бестія так нікого й не хапнула. Коли на отруйні щелепи лускуна знову напосів намордник, двоє найлінивіших робітників, не втримавшись, обійнялись.

Повернувши лускуна в охоронну канцелярію, Варан звелів відвезти себе до моря й довго плавав у прибережних скелях. Надвечір стався невеликий шторм; небезпечно гойдаючись на хвилях, Варан подряпав об черепашки лікті й коліна. Повернувшись додому, відчув себе порожнім і слабким, як шкурка ситухи, і ледве дошкандибав до постелі. Ліка почала була ритуальний танок – він махнув рукою, наказуючи покинути дурниці й просто посидіти на краєчку ліжка. Вона скорилась.

Ліка дісталася йому разом із домом і коридором на сто п’ятнадцять кроків. Вона була непам’ятна: рік тому якийсь «торговець красою» напоїв її «солоденьким молоком» – так на професійному жаргоні називається білясте зілля забуття. Ліка не знала свого справжнього ім’я і звідки вона походить. Років їй було зовсім небагато, навряд чи більше вісімнадцяти. У домі «торгівця красою» її навчили танцювати й коритись; Варан спершу намагався відмовитись від гарної ляльки з бездумним поглядом, але вчасно зрозумів, що відкинуту дівчину тоді ж пустять на корм саможеркам.

Ліка зосталась у нього. «Торговець красою» мав чудовий смак: дівчина була легка і світла, як сонячний день. Варан поволі прив’язався до неї, і дуже скоро виявилось, що вона хоч і непам’ятна, але не бездумна.

Він розповідав їй про всякі землі, намагаючись піймати тінь упізнання на її обличчі. Вона винувато хитала головою: ніщо з того, що описував їй Варан, не здавалось їй знайомим. Єдиним знаком, що сяк-так проясняв минуле Ліки, був її страх перед водною гладінню. Може, вона з пустелі, думав Варан. Або зі Скляного лісу – там води багато, але немає жодного озера. Напевно, її хтось шукає й оплакує… чи вже забув, як Ніла забула мене.

Ліка теж прив’язалась до нього – це виявлялось передусім у страху його втратити. Ліка якось знала, що Імператор суворий і чиновники його часто позбуваються і становища, і голови; щоразу, коли Варан ішов «наверх», у її очах з’являлась паніка. Що вже мови про раптові виклики, подібні до сьогоднішнього…

Варан потер лице. Екіпаж давно поминув квартал «заснулих фонтанів», де були шляхетні помешкання, і виїхав на обвідну дорогу – вузьку колію, що оббігала пагорб. Імператорська столиця була велетенським людським мурашником, що містив багатоповерхові підземні галереї, суцільну луску дахів на схилах пагорбів і біля підошви скель, павутиння линв і щогл, які разом утворювали «небесні квартали». Палац Імператора був містом у місті й цілком займав – усередині й зовні – єдиний на узбережжі потухлий вулкан. Коли верхівку вулкана оповивали хмари, у місті казали – Імператор гнівається. Коли замість хмар з’являлися світлі оболоки, казали – Імператор думає про нас. У ті рідкісні дні, коли верхівка вулкана чітко стриміла серед погідного неба, казали просто: «Слава Імператору».

Підставка мешкав під південним схилом. Дістатись туди можна було або міськими вуличками, або «небесним шляхом»; візник, очевидно, дістав наказ квапитись і повернув «на небо». Варан знову примружив очі.

…Забув, як Ніла забула мене.

Яке щастя – вирости на Круглому Іклі й не знати, що на світі існують лускуни й «торгівці красою». І Ніла ніколи про це не дізнається. У неї, напевно, домівка, родина, її діти вже майже дорослі… Усі нишком уважають себе за горні й чекають на пана на білій криламі, щоб стати до нього за пажа й податися звідси – далеко-далеко…

Варан труснув головою. Його думки ходили колом, як робітник біля гвинтової пружини. Як дивно: поки він вештався в пошуках легенди, думки про Нілу навідували його нечасто. Коли він вирішив покинути все й осісти на одному місці, нарешті завести сім’ю… Прожити людське осіле життя…

Невже та, чорноволоса, усе так само згадує його, розкладаючи вогонь у своїй пічці?

Варан сіпнув кутиком рота. Місто лежало тепер під ним – від кварталів струменіло тепле повітря, у тремких потоках піднімались запахи й негучні звуки, але вогнів майже не було. Імператорський наказ: уночі спати, вдень працювати. За музику й танці по заході сонця – каторга. Імператор суворий, і всім це подобається. В усякому разі, усі вдають задоволених…

«Небесна дорога», натягнута від щогли до щогли, погойдувалась. Брязкіт панцерів під платформою лунав голосно й гучав, напевне, унизу. Не один ремісник, відірвавши голову від подушки, прислухається до небесного гуркоту і скаже сонній дружині, що, мовляв, Імператорський урядник їде серед ночі у важливій справі…

Варан уклав руки на підлокітниках і спустив голову на груди.

…Людське осіле життя.

Дух авантюризму й жага мандрувати, от що примусило його покинути Кругле Ікло. Той хлопчисько, що ледве не втік із плотогонами, жив у юнаку й жив згодом у мужчині. Потрібні були роки, щоб усвідомити: легенду не зважиш у руці, а деякі питання не мають відповідей, їх нема кому ставити, крім себе самого… Дух авантюризму ослабнув із роками, жага мандрувати вменшилась, і Варан підшукав собі пристановище в Озернім краї – місці спокійному й плодючому, рівновіддаленому від моря й від степу.

Але Імператор, або Шуу, або хто там грав його долею, повернув на своє.

Декілька років Варан учителював у великому селищі, за це мав кімнату при школі, дрова, харчі й повний спокій. Між ним і дітьми ніколи не було ні сварок, ні брехні, ні особливої любові: він добре робив своє діло й не зловживав різками. Іноді під настрій міг розповісти що-небудь про свої мандри. Для оповідей вибирав тільки смішне або забавне; можливо, діти гадали, що всі роки його бурлакування були одним протяглим жартом. Зате якщо хто-небудь з них намагався розповісти про себе, Варан щоразу м’яко ухилявся від розмови.

Удова, що мешкала по сусідству, охоче приймала його в себе і не раз натякала, що непогано б справити весілля, як люди. Удова була опасиста, ставна й добросерда, і Варан зовсім був погодився на її пропозицію, аж коли серед дня по нього приїхали гінці на довгоногих, укритих лускою скакунах.

Виявилось, його підвів молодий бродяга, якого Варан, пам’ятаючи про власні ночівлі просто неба, якось пустив пожити. Бродяга здавався йому чимось схожим на нього самого; не втримавшись, він показав гостю свою колекцію землеписних карт – не всю, звісно, але й малої частини стало, щоб у гостя полізли на лоба його зелені хитрющі очі.

Бродяга пішов собі й за деякий час піймавсь у великому місті на крадіжці. Часи були неспокійні. Бродягу допитали за всіма правилами, і він розповів про своє життя все, що хоч трохи запам’ятав, зокрема й правду про «скарб», що зберігається в скрині звичайнісінького шкільного вчителя. Підставка, який досягнув теперішнього свого становища завдяки дивовижному нюху, відкопав покази злодюжки серед стосів списаного паперу й негайно дав відповідне розпорядження; пізніше Варан написав добросердій удові, що вільний і здоровий. Недобре, коли живих оплакують…

«Небесна дорога» плавко спускалась. На опертях гойдались, слабко мигаючи в сутіні, дорожні знаки. В особливо вузькому місці візник двічі стукнув підбором об платформу: саможерки вповільнили хід.

…Колекція карт Варана вразила навіть Підставку, що за життя бачив чимало всячини. За державним завданням Варан з’їздив у довгу експедицію і, повернувшись, доповнив власні креслення Скляного лісу й околиць. Після цього Підставка, чий ніс ніколи не помилявся, улаштував йому швидку, карколомну кар’єру…

Панцері саможерок застукотіли по камінню. Повз першу палацову заставу проїхали, по-начальницьки помахавши рукою. Біля другої спинились, і Варан підняв голову, даючи змогу вартівнику з ручною змією на поясі забачити його лице.

Біля третьої застави довелося пред’явити папір із райдужною печаткою.

Одразу після третьої застави екіпаж в’їхав у темну арку і, прогуркотівши ще кількасот кроків, зупинився на підйомнім візку.

– Третій! – крикнув візник.

– П’ятий, – глухо відповіли звідкись ізнизу. Війнуло жаром і димом, ударив невидимий батіг. Заревла ненасить, що рухала підойму. Загрюкотало залізо. Варан скривився: грюкіт, сморід і ревіння ненаситі були однією з причин, чому він не любив бувати на гостині в Підставки.

Підйомний візок поповз угору, поминув два бокові ходи, на третьому з’їхав праворуч й опинився у новому колодязі. Тут було легше дихати; візок піднявся ще трохи й зупинився. Візник нетерпеливо застукав підбором, саможерки смикнулись і ледве не перекинули крісло.

– Даруйте, пане, – пробурмотів візник. – Ліва молода зовсім… ну й… шлюбна пора в неї, можна сказати, від любчика відірвали, щоб вашу милість везти… Лютиться вона, от що.

– Перекажи їй моє щире співчуття, – без усмішки сказав Варан. Візник витріщився на нього, роззявив рота: у цих коридорах ніхто ніколи не жартував.

Хіба що крім Підставки.

На розі прорубаного в скелі тунелю стояв вартівник із лускуном біля коліна. Варан кивнув візникові:

– Їдь собі.

– Спасибі, пане…

Візник розвернув екіпаж, але не до підйомного візка, а в боковий коридор. Варан дивився йому вслід – саможерки здавались двома велетенськими панцерними черв’яками, злегка приплющеними платформою. Це ж треба – «шлюбна пора»…

Варан криво всміхнувся, випрямив отерплу спину й підійшов до вартівника. Лускун – без намордника – не ворухнувся.

– Його Незрушність викликав мене, – сказав Варан, дивлячись у сліпі, повиті полудою очі вартівника.

Минула довга секунда, перш ніж вартовий кивнув.

* * *

– А-а, нарешті Варанчик прийшов… От ми його в залізяччя й закатуємо до кричайчиного виску…

Можливо, це був жарт. А може, щира правда. Варан чекав.

Його Незрушність Імператорський Стовп підійшов ближче. Потягнув повітря широкими вивернутими ніздрями, що подобали на його обличчі на другу пару очей. Розтягнув кутики великого рота:

– А, оце так нерви в тебе, землеміре… Що за кам’яні нерви, ну просто завидки беруть… Сядь.

Варан усівся в крісло, укрите шкурою донного дракона. Шкура – відтінок луски від темно-сталевого до яскраво-бірюзового – склянисто дзвякнула.

– Будеш їсти-пити? – діловито поцікавився Підставка.

Варан похитав головою.

– Гаразд, – Підставка пройшовся по кімнаті, поли його білого халата мели завалену паперами підлогу. – Ображений, що підняли серед ночі… Нічого, потерпиш. Три справи маю до тебе, одразу три, а до ранку далеченько…

Його Незрушність усівся навпроти, приплющив очі й повільно, з негучним сопінням утягнув повітря. Ця звичка Підставки завжди нервувала Варана – і куди більше, ніж обіцянки негайно закатувати.

– Проглянув я твою роботу щодо Озерного Ланцюга, – пробурмотів Підставка, не розплющуючи очей. – Добра робота. Поки не знаю, яка з цього буде користь, але зарубинку поставимо: Варанчик упорався. Так, із першою справою покінчили заввиграшки… Тепер друга. Рибо!

Просто зі стіни виникла зігнута постать секретаря, що присідав уклоняючись. Не дожидаючи розпорядження, секретар розгорнув на підлозі перед Вараном жовтуватий згорток паперу і, все так само присідаючи, уступився.

– Що це? – спитав Підставка. Очі його були заплющені, ніздрі посіпувались, живучи на обличчі окремим життям.

Варан придивився. Карту намальовано майстерно, вигадливо, із дванадцятипелюстковою квіткою, що зображає сторони світу, із любовно виписаними деталями.

Варан розглядав обриси незнайомої землі. Підставка сопів, принюхуючись.

– Це фальшивка, – сказав нарешті Варан.

Підставка підняв повіки. Подивився над Варанову голову:

– Певен?

– Це зробила людина, яка ніколи не ходила далі цього пасма. – Варан провів над папером пальцем. – Оця частина – Білодім’я. Тут, – він показав на правий зріз карти, – має бути околиця Скляного лісу… Усе, що західніше цих горбів – вигадка. У крайнім разі, складено з чиїхось неточних розповідей.

– Так я і думав, – пробурмотів Підставка. – Рибо, вийди.

Секретар згорнув карту, ще раз уклонився і щез.

Підставка мовчав. Очі його знову були заплющені, однак ніздрі дивились просто на співрозмовника. Варану здавалося, що він почуває погляд із тремких чорних отворів.

Підставка був маг. І Подорожник, який колись здавався Варану всемогутнім, проти нього був би як кошеня проти печерної ненаситі.

– Третя справа зовсім проста, – Підставка закинув голову, щоб краще вчувати Варана. – Державну зраду на тебе вішаємо. Замір проти Імператора. Підробку. Що ще? Та досить…

Варан мовчав. Підставка потягнув повітря, рот його розплився в усмішці:

– Ага… Тут нас пройняло, і ми запахли бійцем, готовим дорого продати своє життя… Тихо, Варасю. Битися не будемо, принаймні тепер…

Варан мовчав, не рухаючись із місця.

Підставка простягнув руку. Нічим не примітний аркуш самостійно вивільнився з купи таких самих аркушів і стрибнув у розкриту долоню Його Незрушності.

– Рудий, – не піднімаючи голосу, покликав Підставка.

Нова людина виникла, здається, просто зі стіни. Вона була не сама – наполовину вела, наполовину несла когось, сповитого, як лялька, простирадлами. У кімнаті запахло кров’ю й блювотинням, і не треба було мати нюх Підставки, щоб це відчути.

Той, кого звали Рудим – насправді він був повністю лисий – поставив свого супутника-ношу перед кріслом Його Незрушності.

– Варасю, – сказав Підставка, – ходи сюди.

Варан підійшов і зупинився поряд із кріслом.

По підборіддю людини-ноші текла рожева слина. Вона була, здається, тяжко поранена. А може, зазнала діяння магії. А може, її катували. А певніше, і те, й друге, і третє.

– Це Гордин Золоті Крила, – повідомив Підставка все так само негучно. – Блискучий наш полководець, улюбленець Імператора, що присягнувся взяти чергового сина Шуу живим і привести в ланцюгах…

Гордин Золоті Крила захрипів. Варан глянув на нього і враз одвів очі.

– Тобі його цілком правильно шкода, – сказав Підставка. – Він у великій біді… Тепер візьми штуку, яку я тримаю, і скажи мені: що це?

Варан узяв аркуш, намагаючись при цьому не торкнутися блідої тонкої руки. Розгорнув. Придивився при світлі білих і синіх вогнів, що освічували завалену паперами кімнату. Його Незрушність волів білі й сині світильники, і це було ще однією причиною, чому Варан не любив гостювати в Підставки.

– Це карта Залісся, – сказав Варан. – Я сам її робив.

– Чудово, – Підставка ледь помітно кивнув. – Гордине… Так що там було? Коли славетна летюча варта з вами на чолі пішла в атаку – з неба на землю – на цю потолоч, обезумілу в гордині своїй… Що там раптом виявилось?

Рот людини-ноші смикнувся.

– Я… – вимовив він.

– Ви, звісно ж, надія імператорської гвардії… Ви – що?

– Я…ми. Розла…ми. Глибо…кі.

– Правда? – силувано здивувався Підставка. – Ось так, серед рівної долини?

– Щіли…ни, – підборіддя Гордина ходило туди-сюди. – Прова… засід…ка.

Рот його ще раз смикнувся й завмер.

Варан роздивлявся карту. Залісся, інакше назване Чашею, оточували з трьох боків гори, з четвертої – ліс, воно являло собою, звісно ж, ідеальне пристановище для розбійників і бунтівників. Атака з неба – єдиний спосіб здолати укріпленого в Чаші ворога. Атака, судячи з усього, захлинулась… Залісся було камінною рівниною, диким краєм, зарослим гостролистом. Ніяких «провалів» або «розколин» там не було зроду.

– Тут на карті – монолітне каміння, – сказав Підставка, мовби роздумуючи. – І рівне, як стіл.

– Так, – погодився Варан.

– Наша звитяжна варта намірялась викурити бунтівників із печер на рівнину й перестріляти, мов ситух. Гордин Золоті Крила самовпевнено повів ланку над самою землею, сподіваючись, мабуть, що від самого вигляду бойових крилам мерзотникам випаде зброя з рук. Але зброя не випала; ба більше, у самому серці рівнини не знати звідки взялись глибочезні розлами, злегка прикриті кущиками. Гордин, чия пиха дещо, гм, переважила його майстерність воєводи… не виявив належної обачливості щодо цих «кущиків» – хто може сховатись у дворічних заростях гостролисту, яка-така засада?

Підставка зробив паузу. Людина-ноша здригнулася в руках Рудого, що тримав його.

– Їх перебили, Варасю, – сказав Підставка. – Розколини були повні лучників, мов саможерка ікри. Птахи падали одна за одною, пронизані, наче подушечки для голок. Гвардійської ланки більше нема – майже нікого не лишилось…

Гордин захрипів. Рожева слина з новою силою покотилась по його підборіддю.

– Забирай, – звелів Підставка.

Рудий підхопив обм’якле тіло колишнього полководця, і за декілька секунд у кімнаті знову були тільки Підставка й Варан. І запах крові.

– Дати тобі останнє слово? – тихо спитав Підставка. – Чи одразу – на плаху?

Варан повільно повернувся на своє місце. Усівся в крісло, укрите шкурою донного дракона. Розгладив карту на коліні.

Підставка чекав, закинувши голову, роздувши величезні ніздрі.

– Ваша Незрушносте, – усе так само повільно сказав Варан. – Першим, хто наніс Залісся на карту, був бродяга на прізвисько Масляний Гак. Карлючки його не збереглись, але за особистим наказом намісника Лісового краю знято копію… Намісник – не теперішній, а ще той, колишній – вів нескінченну боротьбу з розбійниками, осілими в Чаші. Коли-не-коли серед протоколів допитів з’являлись вельми докладні землеписні пояснення… Усі вони – чи більша частина – збереглись в імператорському архіві. Жодне з них не суперечить тому, що я бачив на власні очі.

Ніздрі Підставки заворушились швидше.

– Моя власна карта, – продовжував Варан, долаючи раптову млосну слабкість, – усього лише закріплює на папері єдину правду: у Заліссі, названому також Чашею, повно заселених бунтівниками печер – але по краях, у пагорбах, біля підошви гір. У центрі, на рівнині, ніколи не було ані ярів, ані щілин, ані скельних розламів. Це все, що я можу вам сказати.

Білі й сині світильники, що горіли вздовж стін, замикали кімнату в бліде намисто світла. Підставка мовчав, не спускаючи з Варана ніздрів.

Варан раптом згадав Ліку. Злякався долі, що їй судилась. Якщо я тільки вилізу з цієї халепи, подумав Варан, я що-небудь для неї придумаю. Який-небудь шлях до відступу – будиночок купити на її ім’я… Скласти папір, що вона, мовляв, сама собі пані й може мешкати як усередині двох кордонів, так і поза їхніми межами…

Підставка трохи розплющив очі. Глянув на Варана з цікавістю:

– Пам’ять у тебе добра. Маєш ти певні чесноти, землеміре, таки маєш… Ну скажи ти мені: звідки там узятися розламам, якщо перше їх не було? Га? Гордина, бідаку, допитали, і він нітрошечки не бреше. Ти уявляєш, яка має бути щілина, щоб умістити сотню лучників? Щось не чути, щоб у Заліссі в останні роки ставались землетруси чи інші які лиха. Тихо-мирно, море коло берегів як люстерко… Може, ти не розгледів розламів, га? Адже Гордин – теж не розгледів… Травкою поросло, кущиками, ти й не помітив?

– Серед бунтарської потолочі, звісно ж, немає магів? – тихо спитав Варан.

Очі Підставки широко розплющились – і вперше за весь час розмови зробились яскравішими від ніздрів.

– А от цього ти мені не кажи, – попросив він тихо і виразно. – Це діло не про твою голову, землеміре. Для миру й спокою нам легше оголосити спільником тебе, ніж доповісти Імператору й вельможам, що на боці бунтівників у нас – невідомий досі маг… Тому що продажний чиновник – це нормально. А невідомий маг, здатний ламати землю, мов хлібець – це погано, дуже погано. Ось так.

Варан відкинувся на спинку крісла. Підставка, Імператорський Стовп, умів бути переконливим. Певно, він і Гордину Золоті Крила, командиру крилатої варти, так само дохідливо викладав свої міркування… зовсім недавно. Увечері.

– Якщо, – повільно почав Варан, – я кажу «якщо»… бо це всього лише припущення, правда? Але якщо серед бунтівників насправді є маг… Імперії було б найкраще його виявити.

– Ти що, дурень, Варасю? Імперія в моїй особі тільки це й робить!

Варан швидко перевів погляд із очей Підставки на його ніздрі й назад.

– Чутки про якогось мага, який допомагає бунтівникам, – старі як світ! Це легендарний образ, так само як підземна яга, що зжирає неслухняних дітей, або повітряний корабель, що возить вірних жінок на свято до королеви квітів, а під невірними дружинами його палуба проломлюється… Це стара байка. Усі бунтівники завжди повторюють, що в них є свій маг. Усі вони в це вірять… Бунтівникам хочеться магів, магам хочеться бунтувати. Саме тому Імператор тримає всіх чаклунів на видноті. Провінції та містечка, острівці, де нема де поставити ліву ногу – усюди зводять розкішні вежі або риють розкішні нори, і з превеликим блиском поселяють туди Імператорського мага… Якого, даруй на слові, Шуу? Так, усі вони представляють імперію, усі вони грізні, таємничі і навіюють трепет… А ще – їх видно, Варане. Вони далеко – і водночас як на долоні. Маг стежить за місцевим царком, царьок стежить за магом. Дуже зручно. Розумієш?

– Так, – сказав Варан.

Підставка нахилив голову до плеча:

– І справді… розумієш більше, ніж хочеш показати. До чого я це все розповідаю, Варане? Зараз мені потрібен час. Треба виправдати невдачу в Заліссі й задушити чергові чутки про бунтівного мага. Ти згоден принести себе в жертву Імперії й признатись у підробці?

Повітря в кімнаті задрижало. Білі й сині вогники тихо заговорили між собою – Варан чув їхні голоси, але не міг розібрати слів. Серце його, печінка й тельбухи зробились легкими, як під час падіння зі скелі – перш ніж гвинт розгорне свої лопаті, буде довге-довге падіння…

– Ні, – сказав Варан здивовано. – З якого це дива?

Підставка дивився на нього з незрозумілим виразом.

Вогники замовкли, і повітря більше не дрижало. Варан труснув головою; відчуття було таке, неначебто напередодні він добряче напився.

– Ну гаразд, – сказав Підставка м’яко. – Не хочеш – то не треба… Іди.

Варан не рухався з місця.

– Іди-іди. – Підставка роздратовано махнув рукою. – Забирайся до своєї красуні, перекажи їй вітання від мене… Завтра щоб до дев’ятої був у канцелярії. Забирайся, мені ще працювати…

Варан піднявся. Руки-ноги отерпли й ледве слухались. Луска донного дракона дзвякнула, немов крізь вату.

– На добраніч, Ваша Незрушносте.

– Іди, заради Імператора, бачити тебе не можу…

Варан розвернувся й рушив до того місця, де в стіні мали бути двері. Звичайно вони самі розчинялись, коли він наближався, ось і тепер стулки роз’їхались…

Один крок. І все. Свіже повітря, Ліка… О, як він любить життя. Як він цінує кожну хвилину. Кожну барву неба, кожну кульку повітря, що підіймалася з дна на поверхню…

– Лереаларуун, – тихо сказав за його спиною Підставка. Сказав, немов сам собі.

Стулки дверей, перше роз’їхавшись перед Вараном, раптом смикнулись і зачинились знову. Він зупинився, стоячи перед глухою стіною.

– Лереаларуун? – повторив Підставка, мов сам собі не вірячи. – Ти, землеміре, знаєш це ім’я?!

Варан повільно розвернувся. Його Незрушність різко, з якимось навіть поспіхом піднявся з крісла, перейшов кімнату, зупинився за півкроку від Варана й жадібно потягнув носом повітря:

– Ой… ой-ой-ой. Ану сядь, землеміре.

Варан скорився. Підставка лишився стояти; бліда рука його з довгими зміїстими пальцями лягла Варану на плече:

– Кажи.

– Я виріс на Круглому Іклі, – сказав Варан. – Пан, якого ви назвали, був там Імператорським магом.

– Маленький піддонець знав, як звати мешканця вежі?

– Я зустрів його, коли він прибув на острів. Він прибув на поштовому човні… Згодом ми здибалися ще раз. Мене звинуватили в… одне слово, мені «пощастило» знайти тайник із фальшивими грішми, і я здуру став їх тратити. Пан, якого ви назвали, виправдав мене перед князем, справедливо завваживши, що п’ятнадцятирічний піддонець не в змозі друкувати імператорські «сотки». Це все.

– Що ти мелеш! – Підставка забрав руку з Варанового плеча й гидливо вп’явся очима у свою долоню. – Які гроші… яке… Кругле Ікло?!

– Пан, якого ви назвали…

– Називай його на ім’я!

– Мені завжди складно було його вимовити, – помовчавши, признався Варан.

Підставка сопів. Никав по кабінету, ворушачи папери носаком кімнатної пантофлі. Поглядав на Варана люто, майже з ненавистю. Двома руками чесав щоки, від чого на блідій шкірі проступали червоні смуги.

– Кругле Ікло… Там був тайник з імператорськими грішми?

– Ви ж знаєте це, Ваша Незрушносте. Знали й давніше.

– Не буває таких збігів, – похмуро сказав Підставка.

– Яких?

Підставка знову засопів. Піддав носаком пантофлі особливо впертий сувій, від чого той злетів мало не під стелю.

– Ти недоговорюєш. Що ще ти знаєш про цього Лереаларууна?

– Що він помер.

– Та-ак?

– На жаль.

– Звідки ти знаєш? Ти бачив його труп?

– Я бачив, як він падав із крилами в море. Звичайно після такого польоту труп нелегко знайти.

– Як ти міг це бачити?

– Я був нагорі. Довга історія. У мене була наречена-напівгорні, я навідував її. Крилами в міжсезоння – нечасті гості. Тому бачив майже весь острів… Усі дивилися.

– Це правда, – глухо сказав Підставка. – Але не вся… Там щось дуже цікаве, Варане. Щось… у цій історії… у мене просто ніс чешеться. Узяти б тебе… й розібрати на частини. Дізнатися б усе, навіть те, що ти забув…

Варан здригнувся. У приплющених очах Його Незрушності мелькнув – і враз ізгас – жовтенький безумний вогник.

– …Але тоді ти зламаєшся, – пробурмотів Підставка. – Будь-яка іграшка ламається, якщо добряче її розібрати… А ти мені потрібен. Так, дуже потрібен… Скільки разів за останні п’ять років мінявся намісник Лісового краю?

– Шість разів.

– Розумничок… А маг? Імператорський маг при ньому мінявся?

– Ні.

– Правильно. Зигбам, добрий древній старигань… ти знаєш, хто був Імператорським магом на Круглому Іклі… перед тим, як туди прибув Лереаларуун?

– Хто?

– Старий Зигбам! Уже тоді старий… і вже тоді… ай, розумничок. Я й забув ту давню історію з підробленими грішми. Якщо Зигбам… так-так…

Імператорський Стовп никав по кабінету, бурмочучи під носа, і думати забув про гостя. Варан сидів, опустивши плечі, знагла відчувши, що втомився. Так утомився, що, якби Підставка запропонував негайно позбутись голови на славу Імперії, – Варан погодився б, напевно. Тільки б швидше…

Сині вогники перемигувались із білими. Він заплющив очі. Під повіками в нього стрибала мов колюча зірочка, – якесь питання, що його треба поставити. Дуже важливе питання.

– Ваша Незрушносте, – Варан ледве розліпив губи, – чому ви спитали про Лереаларууна? Чому для вас так важливо, що я його знав? Адже він мертвий оце вже понад двадцять років…

– Ти ще тут? – недбало спитав Підставка.

– Ваша Незрушність не відпускав мене.

– Ти збиваєш мене. Ти заважаєш… Маг мертвий, якщо його тіло впізнане й покоїться в державній усипальні після відповідного обряду. А тіла того бідолашного хлопчиська нема…

– Воно на дні.

– Звісно ж, воно на дні, просто з цією роботою стаєш нервовим, підозріливим… Хапаєш серед ночі найкращих робітників, залякуєш, хочеш навіть катувати… Мовчи. Я сам знаю, що Імперія так велика, що на дальніх її околицях люди нічого не чували про Імператора. Але на дальніх околицях маги народжуються вкрай рідко… Мовчи! Я знаю історію тієї божевільної чаклунки, ти сам мені її розповідав… Та замовкни ж ти, помовч хоч хвилину… Той, кого ти шукав… Знаєш, мені тепер не до тебе. Іди додому. Побачимося завтра.

І двері кабінету роз’їхались, запрошуючи.

* * *

Ліка кинулась йому на шию, притиснулась мокрим носом і заплакала. Невже вона мене кохає, подумав Варан, розчісуючи пальцями її довге світле волосся. Утім… після того, що з нею сталось, я єдиний, хто бачить у цій дівчині людину. Та хай би я був старий, як море, і потворний, як Підставка, вона однаково б тепер ридала, радіючи, що я повернувся…

– Чого ревеш, можна дізнатись? – спитав він сварливо. – Я працюю, зрозуміло? Замість ревти ходімо краще поплаваємо…

Він звелів увімкнути всі фонтани й водоспади. Морська вода розгорнулась пір’ям і химерними солоними квітами, і Варан ожив. Пірнув на гладеньке біле дно, підняв на поверхню дзеркальну мушлю й примусив Ліку зазирнути в неї:

– Бачиш, яка? Найвродливіша…

Ліка мигцем на нього зиркнула, і Варан раптом зрозумів, як це – читати чужі думки. Ліка подумала в цю мить, що коли б не знаменита ця краса – залишитися б їй удома з батьками, узяти шлюб і ніколи не знати смаку «солоденького молока»…

Варану розхотілося купатись.

Він одягнувся й поснідав – точніше, звелів убрати себе й нагодувати. Потім поїхав у канцелярію і дуже здивувався, заставши писців на місцях, – у повній тиші й зосередженості вони виконували кожний своє завдання. За нічними подіями він зовсім забув учорашнього лускуна – а писці не забули. Шелестів папір, ледь чутно поскрипували грифелі, жодна голова не піднімалась, щоб роззирнутись чи перемигнутись із сусідом…

«Напевне, я перестарався», – із каяттям подумав Варан.

Він походив по власному кабінету, потім кинув усе й поїхав до знайомого чиновника, що завідував ремісницькими кварталами столиці.

– Не зрозумів, – сказав той, коли Варан, мружачись від ніяковості, виклав своє прохання. – Ти витурити її хочеш? На вулицю?

– Ні, – сказав Варан. – Мені треба, щоб у разі моєї раптової смерті вона не пішла на корм саможеркам.

– А-а, – протягнув чиновник. – Це… та-ак. Ти що, збираєшся знагла померти?

– Не збираюсь, але… Ти пам’ятаєш, кому я служу?

Чиновник спохмурнів і нервово озирнувся на двері.

– Зробиш чи ні? – спитав Варан.

Чиновник смикнув головою:

– Постараюсь.

Варан подякував і вийшов, і вже на вулиці зрозумів, що мимоволі ввів чиновника в оману. Слова «кому служу» той сприйняв як погрозу, тоді як Варан усього лише хотів пояснити, що життя його традиційно висить на тонкій волосині…

Чиновницькі квартали розміщувались у надземній частині. Варан вирішив пройтись під небом хоч декілька хвилин – таки краще, аніж дожидаючи відміряти кроками коридор, устелений кошлатою шкурою змії Хаа…

Не минуло й хвилини, як його наздогнали.

* * *

Пташиний майданчик нависав над містом, невидимий ізнизу через скельний виступ. На злітній дошці стояла повністю споряджена «крилата повозка», по кутах її завмерли чотири крилами, і непорушність їхню порушувало тільки тремтіння пір’я, що його куйовдив вітер.

Поряд походжала людина в довгому плащі з відлогою. Відлога падала їй на очі, лишаючи відкритими величезні вивернуті ніздрі.

– Немає часу, – сказав Підставка. – Слухай уважно. По-перше, ти летиш у Лісовий край із листом до тамтешнього намісника й з окремим листом до тамтешнього мага… Третій лист – тобі, прочитаєш по дорозі. Якщо старий Зигбам укладає з сином Шуу…

Ніздрі Підставки затремтіли.

– Я міг би дати тобі «шептуна»… Це блоха, саджаєш її у вухо й одразу розумієш, коли співрозмовник бреше. Але ти говоритимеш із магами, значить, цю штуку не вдасться приховати…

– Я маю прокрастись до бунтівників?

– Та що ти, простіше зараз скинути тебе з цієї скелі… Якщо серед них чаклун – тебе викриють миттєво.

– Але ми з вами підозрюємо Зигбама, а він…

– Помовч! «Ми з вами» нікого не підозрюємо, ми просто перевіряємо… одну річ. Провідавши Зигбама й Лісового намісника, ти полетиш на Кругле Ікло… Так, на Кругле Ікло! Привезеш мені всі тамтешні архіви. Аж до записок княжого лікаря, яку траву приймати від проносу. Ось четвертий лист – для князя Круглоіклівського. Із тамтешнім магом можеш взагалі не зустрічатись.

– Еге, – вимовив Варан.

– Не «еге»! – зненацька гаркнув Підставка. – Я знаю, смертю тебе лякати марно… Але якщо ти точно зробиш те, що я звелів, я розповім тобі все, що знаю про Блукаючу Іскру.

– Про… що?!

– Не про що, а про кого. Про Блукаючу Іскру, йолопе. Про Пічника, якого ти шукав… і продовжуєш шукати. Уві сні.

Варан дивився Підставці в ніздрі – більше не було куди дивитись.

– Лети-но. – Його Незрушність підштовхнув Варана до повозки. – Повернешся живим… віддячу. Лети!

І Варан підкорився.

* * *

«Крилата повозка» виявилась просторим, з усіма зручностями покаранням.

Величезна коробка мала власні трикутні крила. Вітер знай підхоплював повозку й ніс, даючи можливість відпочити запряженим у неї криламам. Повозка плавко скидала висоту; потім чотири ланцюги натягалися, крилами – а вони були дрібніші й витриваліші за верхових – тягнули щосили, трикутні крила повозки повертались майже сторч, і вона знову піднімалася над хмарами.

Можливо, горні з діда-прадіда, багаті й бундючні «до кричайчиного виску», з дитинства навчені подорожувати таким чином. Варан не мав звички. Його нудило. Ані м’яке ложе, ані вмивальник із чистою водою, ані солідний запас вина й харчів, ні зручне відхоже місце в дальньому куті повозки не могли зарадити його біді.

Він лежав на матраці зі зміїного пуху, нюхав ароматичну смолу, що її якась щира душа поклала в скриньку з продуктами, і з жахом думав про Підставчин лист. Листа належало прочитати в дорозі, прочитати й зрозуміти, чого хоче Його Незрушність від свого посла – але перед очима Варана мінялись місцями підлога й стеля, потилицю ломило, і шлунок знай піднімався до горла. У якому вигляді він постане перед князем Лісового краю, як подивиться на нього підозрюваний маг Зигбам?!

Безсонна ніч давалася взнаки, кусала за запалені повіки. Непогано було б заснути, надолуживши втрачене й скоротивши болючу подорож. Але Підставчин лист лежав оце тут, на круглому столику з високими бортами, і в ньому могло бути все що завгодно – смерть, воскресіння, пусті балачки…

Варан слабко потягнув за червону шворку. Шовкові половинки листа роз’їхались, із конверта вилетіли, райдужно поблискуючи, три сотенні папірці й повіялись, підхоплені протягом. В одну довгу жахливу мить Варанові здалося, що зараз вони вилетять у щілину між покривом повозки та її дном – але гроші смиренно спустились на підлогу й завмерли, розливаючи кругом райдужне сяйво.

Варан сповз із матраца й підібрав купюри. У наполовину розкритому конверті лишився ще аркуш – жорсткий, зашкарублий, нездатний до польоту.

«Я гадаю, що ти мені вірний…» – починався лист.

Варан сьорбнув води, випростався на ложі й узявся читати, гамуючи нудоту.

* * *

По дорозі вони зупинились перепочити всього лише два або три рази. Варан міг би не виходити з повозки – але однаково вилазив, скоцюрблений і блідий, сидів біля багаття, розкладеного візниками, і краєм вуха слухав розмови. Крилами спали, як одноногі статуї, сунувши велетенські голови під широченні крила. Варан дивився на зірки і згадував, одну за одною, короткі інструкції Підставки.

Він старався думати лише про Зигбама, підстаркуватого мага Лісового краю. Думка про те, що попереду поїздка на Кругле Ікло, лежала в його голові, немов останнє барильце пороху, – схована, сповита заборонами, закрита наглухо.

Мета подорожі наближалась. Крилами йшли над лісом так низько, що провисла на ланцюгах повозка майже торкалась верхівок. Варан сидів перед оглядовим віконцем. Згори ліс був схожим на хмари, осяяні сонцем. Там, унизу, животіли – або, навпаки, раділи життю – тутешні лісові піддонці.

Іноді ліс розкривався галявинами, тоді Варан міг роздивитись городи й ниви, і людей, що метушились на них. Повозка в небі накривала трудівників тінню, і всюди, де вона з’являлась, помірне життя поступалось веремії і навіть, можливо, паніці. Варан давно зрозумів, чому Підставка відправив його з дорученням у цій літаючій домовині – і намісник, і Зигбам мали знати зарані про наближення «крилатої долі» й гадати, що за сюрприз приготував їм Його Незрушність Імператорський Стовп…

За розкіш належало платити, і до моменту, коли повозка спустилась на злітну дошку Лісового краю, Варан почував себе людиною, яка три дні висіла сторч головою. Відлога на плащі – така ж, як у Підставки, – допомогла сховати зеленаво-бліде обличчя й запалені очі. Варан виліз із повозки, спираючись на руки святково вбраних слуг. Злітну дошку пофарбували нещодавно й нашвидку, фарба не встигла як слід висхнути, підошви Варанових черевиків прилипали за кожним кроком. Віддалеки гидливо перебирали лапами крилами, коло них метушилися й надто голосно кричали пташники в лівреях…

Повільно, крок за кроком, Варан спустився по гвинтових східцях до воріт палацу намісника. Килимова доріжка, що вела від дверей просто до парадної зали, була стоптана тисячами ніг тисячу років тому. Підошви Варана, до яких прилипла фарба зі злітної дошки, приклеювали до себе цілі жмутки ворсинок і висмикували їх із неприємним скрипучим звуком.

У нього не було голосу, тому замість привітання він коротко вклонився наміснику й простягнув листа з райдужною печаткою; його стому витлумачено як зарозумілість. Намісник, худорлявий блондин зі щіточкою блідо-рудих вусів, збліднув трохи більше й схилився нижче, ніж дозволяло його високе становище.

Він був шостим намісником за п’ять років. Його попередника усунуто – можливо, той досі гнив десь у надрах імператорської в’язниці. Перед-попередника – отруєно під час вечері. Перед-перед-попередника теж усунуто; була черга рудовусого бути отруєним, однак і від усунення зарікатись він ніяк не міг – утім, як і від стріли, що залетить колись у віконце. Утім, як і від кинджала в спину.

Лісовий край спустошила війна. Багато років тому, коли Варан був бродягою і йшов від дому до дому, за традицією розкладаючи вогонь у пічках, – у ті дні тут було ситно і привільно, співали пісні про веселого Сина Шуу – безсмертного, невразливого, який з’явився в цьому світі, щоб поділитись з іншими частинкою свого безсмертя. Під час мандрів Варану доводилось навіть бачити двох Синів Шуу – один був мордатий парубок років двадцяти, другий – на вигляд бандит-бандитом, одноокий, порослий рябим нечистим волоссям…

Потім тут довго воювали – з загонами Імператора, із Сином Шуу, із сусідами й один із одним. Поля, які родили тричі на рік, лишались незасіяними. Ліс вигорав. Династію місцевих аристократів – стародавніх крайових князів – перебито не без участі Підставки. Імператорський Стовп грав у намісників, як дівча в ляльки, змінюючи на розхитаному троні одного свого раба іншим рабом. Гніздо повстання й досі жевріло, щосекунди загрожуючи пожежею, попри те що самих тільки Синів Шуу повішено п’ятеро, а скількох підозрюваних відвезено до столиці!

Рудовусий намісник дивився на Варана приреченим поглядом мертвої риби. Передавши листа, Варан більше ні про що не став говорити – зажадав собі купіль, ароматичні мастила, постіль.

«Купіль» виявилась дерев’яною баддею, у якій можна було сидіти, притиснувши коліна до живота. Варан звелів обливати себе навперемін гарячою й холодною водою, його злегка обшпарили, і він прогнав слуг. Сам себе розтер рушником, загорнувся в простирадла й ліг, дивлячись у нерівну сіро-голубу стелю гостьових покоїв.

Йому здавалося, що він плавко падає і знову піднімається в хмари. Від думки про мандрівку назад ставало гидко в роті. Підставчин лист, вивчений напам’ять, проявлявся на стелі, мов написаний таємним чорнилом.

Коли Варан кінець кінцем заснув, у сні його не було нічого, крім землі, що, плавко погойдуючись, пливе під крилами.

* * *

– Благословіть Імператора, наміснику. Його Незрушність Імператорський Стовп приохочує вас до подальших осягнень…

Рудовусий дивився на Варана з тим самим мертвим виразом очей. Він стільки разів поховав себе, що чергове відкладення присуду не могло ні втішити його, ні засмутити.

– Його Незрушність бажав би також знати, чи не потрібна вам допомога в керуванні краєм, і чи нема у вас спеціальних міркувань, що ви хотіли донести до Імператорського слуху.

Рудовусий мигнув. Скляна полуда, крізь яку він дивився на Варана, на мить розвіялася – і зімкнулася знов.

– Хочете випити? – спитав намісник.

Варан заперечно похитав головою. Уживати за столом намісника їжу або питво він не намірявся.

– Лісовим краєм неможливо керувати, – через силу сказав намісник. – Як показали останні події, навіть крилата гвардія безсила, коли стинається із цим безумством – черговим Сином Шуу… Ви чули?…

Варан згадав Гордина Золоті Крила. Коротко кивнув.

– Одначе Його Незрушність може бути певен, що Палац і Вежа Лісового краю віддані йому…

– Он як? – Варан підняв брови, удаючи сильне здивування. – І Вежа також?

Рудовусий дивився йому в очі. Добросердий початок розмови ні трішки не заплутав намісника – Підставка встигнув привчити всіх своїх чиновників, що від пасажирів «крилатої повозки» належить сподіватись самих бід і покарань, а добрих вістей – ніколи. Але цього разу в погляді Рудовусого мигнуло дещо інакше, ніж звичне очікування прикростей.

– Ваша милосте, – промовив Варан негучно, – ви розумієте – те, що сталось із ланкою Гордина Золоті Крила, завдало смутку Імператору. Але Імператор не стане гніватись особисто на вас… за те, що ви не доглянули за його мосцю Зигбамом.

У рудовусого сіпнувся кутик рота. Варан миттєво це відзначив.

– Я не став би обіцяти вам прощення, якби не був певен, що ви його дістанете, – продовжував він довірчо. – Його мосць приймає в себе дивних людей? Виїжджає на прогулянку й довго не вертається? Тримає себе… нешанобливо щодо вас?

Рудовусий мовчав. Варан добре бачив тепер, що ховається за скляною полудою його погляду – паніка. Звичайна паніка людини, що летить униз зі скелі й марно намагається за що-небудь зачепитись.

– Його мосць погрожував вам? – спитав він м’яко. – Я знаю, які нестерпні бувають чаклуни – особливо якщо поряд нема більше нікого, обдарованого магічною силою… Але посібництво бунтівникам – це дещо переступає межі дозволеної пихи, чи не так?

Декілька секунд рудовусий щось вирішував. Варану здавалось, що він увіч бачить ворушіння думок іншої людини – як вона тріпочеться, як б’ється об стекла нерухомих очей.

– Ви зустрічалися коли-небудь із його мосцю… зі старим Зигбамом? – спитав нарешті намісник.

– Ні.

Рудовусий помовчав іще хвилину.

– Його мосць, – сказав він врешті, – тяжко хворіє. Не встає… відтоді, як я милістю Його Незрушності став намісником у цьому негідному… даруйте. У Лісовому краю. Тому він не виходить, не приймає в себе дивних людей… взагалі нікого не приймає.

– Ви певні? – безглуздо спитав Варан.

– Цілковито. Як я перше сказав вам, керувати тутешнім краєм неможливо… Ви знаєте, яким чином ми дістаємо податки? Варта, набрана з колишніх горлорізів, налітає, подібно до розбійників, на поселення й забирає все, до чого зможе дотягнутись, – половина йде на так звану «платню», половина – у так звану «скарбницю». Не дивно, що в краю більшає смертних вироків «цьому кровопивцю», тобто мені, – намісник криво посміхнувся, один його вус поїхав угору, другий лишився на місці. – Моє життя тримається на плечах шпигунів, добродію Варане. Його мосць Зигбам – його неміч Зигбам, коли вже про це мова – оточений потрійним кільцем майстерних дозорців… Я трачу на це немало грошей і зусиль, зате можу тепер урочисто повідомити вас: цей напівтруп ось уже півроку не піднімався зі своєї брудної постелі. Колись він ще щось тямив… а тепер ходить, даруйте, під себе й нікого не впізнає.

Варан мовчав. Щось у погляді намісника йому не подобалось, але він не міг зрозуміти що.

– Я не повідомляв про це в столицю, – намісник важко хитнув головою, – тому що… ви ж розумієте… Мені дуже важко, добродію Варане. Але я відданий Імператору…

Варан був певен, що він у чомусь бреше. Відчуття було таке, немов шкребуть нігтями по склу.

– Можливо, я схибив, – нервово сказав намісник. – Але ви можете піти й переконатися… на власні очі. Взагалі на вежу нема ходу нікому… Але ви, як я розумію, маєте дати звіт Його Незрушності?

Варан кивнув, не спускаючи з рудовусого очей.

* * *

Вежею Лісового краю називалося кругле помешкання на верхівці велетенського мертвого дерева. Дерево було порожнє всередині, у пустому стовбурі поміщались гвинтові сходи, і Варан, супроводжуваний намісником, довго піднімався в мороку, духоті й взаємному напруженні.

Біля входу в мешкання чарівника сиділа людина зі зведеним арбалетом на колінах. Намісник кивнув йому. Варан устиг роздивитись грубе, в складках шкіри обличчя, шрам на лобі й байдужі очі вбивці.

– Заходьте, пане посланнику, – запросив його намісник.

Варан увійшов і зупинився на порозі. Кімната – кругла кімната під пласким низьким дахом – була точною копією тієї, у якій колись мешкав Подорожник.

Мозаїка з різних сортів дерева, панелі на стінах, ширми, різьблені меблі – таж і вежу на Круглому Іклі обставляв за своїм смаком старий Зигбам! Подорожник прибув туди миршавий і мокрий, у м’ятому білому костюмі, з єдиною скринькою під пахвою – скринькою, повною паперів… Варан, до речі, так і не дізнався, що то були за папери…

– От, – сказав намісник, голос його був спокійний (показово спокійний, завважив подумки Варан). – Тут… за ширмою.

Варан потягнув носом повітря, мимоволі наслідуючи Підставку. Вікна були розчинені, вітер гуляв туди-сюди, ворушачи фіранки. У кімнаті пахло глицею, ароматичною смолою і трошки – димом. Або намісник згустив барви, кажучи про Зигбама як про «напівтруп у брудній постелі», або… або щось іще.

Стараючись про всяк випадок не повертатись до намісника спиною, Варан відсунув ширму. У постелі – чистій, хоча й не дуже тонкої тканини – лежав, уп’явши у Варана пусті очі, старезний дід. Із кутика його рота тягнулась ниточка слини.

– Ваша мосць, – сказав Варан.

Старик дивився крізь нього.

– Я можу вийти, – запропонував намісник. – Можливо, у вас є якісь… особливі, гм, питання… методи…

Він нервувався.

– Я був би вдячний, якби ви полишили нас, – сказав Варан повільно.

Намісник вийшов, причинивши за собою двері. Варан озирнувся знову; почуття впізнання цієї кімнати було таким сильним, що могло, мабуть, переважити всі події цього дня. Чи не по тій мостині водив пальцем підліток-Варан, що вперше побачив стільки дерева разом? Тут, у Лісовому краю, ця кімната зовсім не здавалась розкішною – навпаки, у ній було щось нарочито-селянське… Але там, на Круглому Іклі, де найвищий стовбур – заввишки з десятирічну дитину…

Він скинув око на лежачого:

– Зигбаме…

У пустих очах старого нічого не змінилось.

Варан витягнув з-за пазухи райдужну грошову купюру. Підніс до лиця «його немочі»:

– Упізнаєш?

Старий не впізнавав. Він не впізнав би рідного сина.

Йому було однаково.

Утік, подумав Варан. Спритно втік із улаштованої пастки. Підставка вкусить власний ніс… Але спочатку, мабуть, зжене злість на мені. І це не буде така вже несправедливість…

Варан озирнувся востаннє.

Несправедливість. Те, чого неможливо описати словами. Фальшива нота, неправильний запах, те, що Варан випустив… і тепер уже не надолужить. Непоставлене питання…

– Пане наміснику, – покликав він пошепки.

Двері прочинились. На порозі стояв рудовусий, за спиною його маячив тип із арбалетом. Таж мене пристрелять, мимохідь подумав Варан. Якщо я зараз скажу що-небудь або зроблю не так…

– Я скорбію з приводу біди, що вразила його мосць Зигбама, – вимовив Варан.

Лице намісника розслабилося. Але навряд чи хто-небудь, крім Варана (і ще, звісно, Підставки) зумів би це розгледіти.

* * *

Він зажадав подати верхову криламу – Його Незрушність, мовляв, вимагав звітувати щодо нинішнього становища в Заліссі, називаному також Чашею. Намісник спершу опинався, тоді погодився з несподіваною охотою. Сподівається, що мене зіб’ють, подумав Варан.

Крилама – дрібна, недогодована курчам пташка – могла нести тільки одного сідока. Її груди й живіт захищались дірявим шкіряним панциром, не здатним, як на Варана, витримати навіть найлегшу стрілу. Утім, він не збирався ні з ким ставати до бою.

Його навички вершника добряче кульгали. Крилама теж не була аристократкою – хитрувала й викручувалася, й одного разу навіть перевернулася в повітрі, сподіваючись скинути вершника. Варан змагався з нею на видноті в цілого палацу й селища і нарешті переміг – усе ще вихляючи й смикаючись, але вже не виявляючи виразної непокори, крилама понесла його в напрямку до місця нещасливої битви.

Ловлячи губами вітер, Варан серйозно розмірковував, чи варто йому вертатись у столицю. Звісно, Підставка ризикував, посилаючи його так далеко; загубитись у ворохобному краю – що простішого. Шкода кидати домівку з коридором на сто п’ятнадцять кроків, із фонтанами й водоспадами, зі слугами й екіпажами на саможерках… З іншого боку, навіщо фонтани мерцю? Єдине, що прив’язувало Варана до зручного життя державного чиновника, – дівчина Ліка, чию долю він так і не встигнув улаштувати. З третього боку – а чи встигне? Навіть якщо повернеться перед Підставчині жадливі ніздрі?

Птаха різко змахувала крилами, Варан то підлітав до неба, то западався, судомно чіпляючись за поруччя на сідлі. Зелена хмара лісу відпливла назад, попереду розкинулась рівнина, із трьох боків прикрита пагорбами. У самому центрі її ламаними лініями тяглися зарості кущів: мабуть, під заростями ховалися розлами, що згубили Гордина Золоті Крила. І Варан сильно сумнівався, що річ тут в самім тільки землеписі: напевно над кожною щілиною висів який-небудь спеціальний магічний вихор… Крім того – у цих нетрях, безсумнівно штучних, так зручно ховатися лучникам…

Коли вірити наміснику, на час битви Зигбам уже лежав каменем і дивився крізь відвідачів.

…Хто коло нього ходить? Доглядальниці, слуги, няньки? Чистий старий у чистій постелі… Не той же, з арбалетом, міняє йому простирадла? До візиту Варана всіх прибрали геть з очей?

Тазики. Ганчірочки. Пляшечки з зіллячком. Якісь дрібні речі, що обов’язково скупчуються в кімнаті, де довго перебуває тяжкохворий. Сховали перед приходом Варана?

Крилама, начебто відчувши його непевність, знову крутнула вбік і спробувала скинути їздця. Варан збився з думки; йому довелося витратити кілька хвилин на приборкання птаха.

…У чім неправильність? Чого хотів від нього намісник… зовсім не такий безпечний, як про те писав Підставка у своєму листі-інструкції?

Хотів, щоб Варан відмовився від своєї ідеї тягти старого до столиці. Це нелюдяно, запевняв намісник. Зигбам помре по дорозі… буцімто він і так уже не мертвий.

Хоча… Підставка, мабуть, і бездумного напівтрупа умудрився б допитати. Можливо, для Його Незрушності такий виверт – не найгірший, аж ніяк…

Колись Подорожник намагався розповісти Варану про магове призначення, розмахував руками, творив вогняних метеликів, силкуючись, добирав слова. І юнак-піддонець готовий був повірити, що такі істоти, як його дивовижний друг, насправді подібні до іскор, що осявають усе навкруги…

І що нового приніс у світ Підставка? Крім того, що вся Імперія – це, сказати б, його вотчина?

І що приніс у світ Зигбам, який сотворив цілу скриню фальшивих грошей і запечатав її написом «ти мрець»? І що приніс у світ той, хто розламав Чашу, приготувавши пастку для Гордина Золоті Крила?

За своє життя Варан бачив багато магів. На кожну «могутність» припадала «нікчемність» або й «неміч». Вони бували вразливими, бували нещасними, бували дурними. Вони запалювали вогонь на долонях, залишаючись при цьому обивателями, самовдоволеними, себелюбними, у чомусь смішними. Але вони запалювали на долонях вогонь…

Варан кружляв над Заліссям на добрячій висоті. Він не збирався знайомитись із тутешніми стрілами й стрільцями. Нехай розбійницький дозір вистежить його, нехай доповість отаману, черговому Сину Шуу – адже до неба бунтівні руки не доросли ще?

Десь тут полягла Гординова ланка – у повному складі. Дещо лишилось, мабуть, на полі, але згори долина здавалась чистою, і по деталі треба було спускатись нижче. Варан не без труда розвернув криламу: належало вертатись до намісника, належало щось вирішувати з бідолахою Зигбамом…

Крилама промайнула крізь низьку хмарину, що овіяла Варана холодом, вільгістю, пам’яттю дитинства. Він раптом згадав, як батько вперше взяв його з собою на гвинт, як гвинт прорвав завісу хмар і…

Він схопився за голову і, відпустивши поруччя, ледве не вислизнув із сідла. Думка, принесена хмарою, була проста й безжальна: а хто доведе йому, що там, в оббитій деревом кімнаті, лежить Зигбам?! Адже він, Варан, ніколи не бачив старого мага. І намісник, перш ніж вести Варана у вежу, поцікавився, чи знає він його мосць…

Крилама поверталася тепер на птахівню. Варан не став її спиняти. Він згадав, як намісник приймав рішення: думка його билася мало не видимо, калатала в скляні очі – зсередини…

Якщо я дам взнаки, що зрозумів, зі мною тут же станеться нещасний випадок, міркував Варан. Якщо я повернуся до Підставки з брехнею замість інформації… то випадок, що чигає на мене, буде ще нещаснішим. То що?

Стіна лісу наближалась. Крилама забрала надто вліво; дивлячись перед себе, Варан бачив прилеглі до лісу пагорби, струмочок, що збігає по горбах, розсипище білого каміння, над яким кружляла хмара пташиної дрібноти…

Хмара птахів.

Варан примусив криламу знизитись. Десь тут пролягала, напевно, межа між розбійницькою територією й землями, які намагався контролювати намісник. Може, хтось із вартівників Гордина не дотягнув до селища, думав Варан, зіскакуючи з сідла. Упав серед каміння… Усе може бути…

Він пробіг сотню кроків – і зупинився. З розколини між двома каменями стирчали ноги – людські ноги в добрих шкіряних чоботах.

Він підійшов ближче. Пташина дрібнота відлетіла; за спиною Варана нервово закричала крилама.

Він схилився. Спустився на коліна.

Людина лежала долілиць, немов намагаючись захистити лице від любителів падалі. Його шкіряна куртка не залишала птахам надії, зате кисті рук були подзьобані начисто. На заголених кістках пальців виразно виднілись два персні: золотий з червоним каменем і срібний з чорним. Варан довго дивився на ці персні, перш ніж узяти людину за плечі й перевернути.

Це був старий дід, безбородий і тонкий, з високими залисинами над лобом, із голубими очима, пронизливими навіть після смерті. Варан ладен був присягнутися, що він був живий ще два дні тому. Коли «крилата повозка» Варана спускалась на свіжопофарбовану злітну дошку, ця людина була ще жива…

Варан шукав рану, або слід удару, або кров на одязі. Нічого не було. Старий здавався безтурботним, як чесний городянин, що зустрів спокійну смерть у власній постелі. Якби не подзьобані руки…

Крилама знову закричала – цього разу щось у її крику змусило Варана круто повернутись.

За його спиною стояла на камені людина. У руках незнайомця був арбалет, і палець з обламаним нігтем лежав на спуску.

Варан повільно випростався.

Чоловік був убраний у зелене – традиційну барву «Синів Шуу». Варан, який передусім завважував деталі, відзначив вільний, навіть зграбний порух, яким арбалетник перескочив – перелинув? – з каменя на камінь. Стріла, ні на хвильку не збившись із прицілу, досі дивилась Варанові в груди.

Обличчя незнайомця оперізував зелений шарф – відкритою лишалась тільки вузька смужка шкіри. Очі здавалися темно-сірими. Варан майже бачив у них своє відбиття.

Варан мовчав. Йому чомусь здавалося, що кожне сказа-не слово зменшить його шанс лишитися серед живих.

Арбалетник роздивлявся його. Минула вже ціла хвилина відтоді, як вони скинулись очима. Якщо незнайомець не вистрілив одразу – можливо, Варану вдасться вижити й цього разу?

Арбалетник ступив крок назад. Він був високий, чудово скроєний і, мабуть, молодий. Крок… стріла не спускала з Варана гострого залізного рила. Ще крок…

За декілька секунд над головою Варана зринула його власна крилама. Судячи з її лету, вершник був цього разу не з тих, хто дозволяє з собою гратися: обвіявши Варана вітром і запахом пір’я, крилама з арбалетником на спині круто набрала висоту й зникла за горбами. Варан був певен, що, перш ніж сховатися з ока, людина в зеленому обернулась і подивилась на нього.

* * *

Він дістався селища над ранок другого дня. Тицьнув в очі вартівникам вірчу грамоту; намісника підняли, мабуть, із постелі, заснув він, напевно, над ранок, і снилась йому, вельми можливо, трагічна загибель Імператорського посла. Побачивши Варана живим, він ледве зумів приховати розчарування.

– Пограбували? – пробурмотів він, вислухавши коротку Варанову розповідь. – А хто просив вас опускатись у Залісся, ризикуючи собою й птахом? Вас же попереджали: у Чаші неспокійно… Дивно, присягаюсь Імператором, що вас не застрелили! А може… – в очах намісника з’явився дивний вираз, – може…

Якийсь час він роздивлявся Варана, цілком поглинутий своєю новою ідеєю. Нарешті загрозливо задер поросле рудуватою щетиною підборіддя:

– Пане посланнику! Його Незрушності Імператорському Стовпу буде дуже цікаво дізнатись, чому бунтівник, заволодівши державною криламою, не вбив вас, слугу Імператора. Я мушу відправити донесення – сьогодні ж, затим що зі справою не можна зволікати… З якою метою ви, дозвольте спитати, здійснили політ над Заліссям? З якою метою ви знижувались? Усе це вкрай прикро, пане посланнику, у наші неспокійні дні…

Варан витягнув із кишені й поклав на стіл, укритий світло-кремовою скатертю, два персні – золотий із червоним каменем і срібний із чорним. Дивлячись на них, намісник усе ще продовжував говорити – так віз, що несеться з гори, не в змозі одразу спинитись:

– …ждати від столиці підтримки, вірність Імператору – над усе, прикро, що навіть посланник…

Він замовкнув, дивлячись на персні. Кожен із них був дивовижним витвором ювелірного мистецтва – витончене переплетення нитей, ажурний малюнок із голівками змій і крилами птахів. На кожнім запеклася кров. Камені втратили блиск і дивились, як два мертвих ока.

– Він там лежить, – сказав Варан. – Я побачив птахів… І спустився.

Намісник ледве відірвав очі від скатерті. Поглянув на Варана. Очі його були схожі на два тьмяні камені.

– Що з ним сталося? – спитав Варан. – Хто міг убити мага? Та ще й такого могутнього?

– Я думаю, він умер від старості, – безбарвним голосом сказав намісник.

– Заздалегідь забравшись у розколину на межі розбійницької землі?

– Усе може бути, – тихо відповів намісник. – Він був такий старий…

– Навіщо вам знадобилося забивати мені памороки?

– Я поясню, – намісник усміхнувся, як здалось Варану, з полегкістю. – Я поясню… Одну хвилину.

Він розвернувся й вийшов. Варан зостався сам у тісній залі для прийомів; сюди вели троє дверей, за кожною стояло по вартовому, а намісник сховався за портьєрою – четвертий, потайний хід, що вів у кабінет правителя…

Він узяв персні зі столу. Сховав у кишеню. Витягнув знову. Наростало відчуття помилки. Він, Варан, щось зробив не так…

За портьєрою виявилися потайні східці, тут пахло пилом і горілим папером. Варан безгучно піднявся, стрибаючи через сходинку; двері на верхній сходовій площадці були прочинені, крізь них падав промінь світла. Відчуття помилки зробилося непоправним.

Намісник сидів у кріслі посеред кабінету. У каміні жевріла купка попелу. Намісник усміхався, дивлячись перед себе. Перед ним на смарагдовій стільниці лежала на боці пласка пляшечка з темного скла. Порожня: остання краплина розтеклася круглою темною плямою.

– Навіщо?! – пошепки закричав Варан.

Намісник весело поглянув на нього:

– Яке щастя… нарешті нічого не боятись.

Заплющив очі і з блаженною усмішкою опустив голову на груди.

* * *

«Крилата повозка» накинула коло над маленьким островом – над голою скелею, закинутою серед моря хмар.

Що ближчою була мета, то безглуздішими ставали його страхи. Йому здавалося, що острова немає – змило. Або, що ще гірше, там усе змінилось до невпізнання. Стільки років минуло: повернувшись, він не впізнає Кругле Ікло…

Дивлячись униз крізь оглядове віконце, він упевнився, що не змінилося нічого. Кругле Ікло стояло, як і колись, князівський палац і будинки горні не посунулись ані на камінчик: нічого нового не збудовано, нічого старого – зруйновано. Причали лишились на місці. Вежа стояла, як і в той день, коли Варан уперше стрівся з Подорожником. Війни, заколоти, голод і беззаконня, що спустошили Лісовий край, не змогли перехлюпнути через море й дістатися до знудженого в міжсезоння острова.

Повозка спустилась на майдан перед княжим палацом. Варан, який цього разу пережив подорож набагато краще, обмінявся церемонними вітаннями з Князем Круглоіклівським – не з тим, який колись уразив Варана довгим сивим волоссям, а з його сином, схожим на злегка оновлену копію батька.

Рука князя здригнулась, приймаючи Підставчине послання – ледве-ледве, майже непомітно. Читати листа в присутності Варана князь не став.

Його провели в покої палацу, де він ніколи перше не був. Невидана розкіш, про яку любили погомоніти знуджені піддонці, виявилась вельми помірною і старомодною: кам’яні лави, укриті матрациками, ковані ставники, запах вогкості навпіл із духом пахощів. Залізні люстра відбивали сонце під хитромудрими кутами, перепускали через посудини з кольоровою водою, і в підземеллі розвіювалося м’яке, приємне для ока світло.

Явилася княгиня. Варану по черзі представили княжих дітей, а потім всадовили за стіл – у цьому було щось наївно-сімейне, селянське, він знов відчув себе подорожником, що постукався в чужий дім і попросився переночувати. Під усілякими приводами стали збиратися горні: нудьгу міжсезоння перервав незнайомець на «крилатій повозці», ніхто не боявся – усі цікавились…

Моя домівка, думав Варан, сам собі не вірячи.

Його розпитували. Розповідали про Кругле Ікло і, не ніяковіючи, хвалились, яке це чудове місце:

– Ви ніколи не бували в нас у сезон? Як шкода! Ви не впізнали б острова. Тут так зелено, а там, де тепер хмари, плюскоче море… У нас ніколи не буває штормів. Улітку ніколи не буває дощів. Спеціально для гостей – танці, бенкети, розваги до рана… Катання на морських тваринах, наприклад на серпантерах. Ви коли-небудь бачили серпантер?

Потішені його увагою, вони розповідали, ледве стримуючись, щоб не переривати одне одного. Вони описували літнє буяння шиполистів і ктотусів, своєрідність круглоіклівських делікатесів (а ціни – ви здивуєтесь! – зовсім помірні). Музики на дальньому краї столу перебирали струни, і всміхались, і кивали головами, мовби кажучи: усе так, шановний заморський пане. Усе так. Кругле Ікло – краще на світі місце…

Варан вдивлявся в їхні обличчя. Він упинався очима в кожну нову жінку, що з’являлася в дверному отворі; інколи це були горні, тоді їх підводили до Варана й представляли, і він, піднявшись, схиляв перед ними голову. Інколи це були служниці – тоді він роздивлявся на них з особливою гарячковитою увагою. Служниці линули вздовж стін, подавали воду й вино, міняли на столі страви. Вони лишалися в півмороку, Варану доводилось напружувати зір, щоб роздивитись їх. Вони відходили й з’являлись, як тіні; жодна з них не була схожа на Нілу.

Потім з’явився князь. Його без особливих церемоній припросили до столу й залучили до розмови. Усівшись навпроти Варана, князь узявся всміхатись і їсти; він прекрасно тримався, але Варан завважив червоні плями на жилавій шиї, майже повністю закритій високим коміром.

Князь прочитав Підставчиного листа з вимогою видати архіви. Князь не тямився від люті. Долоні його пітніли, він знай витирав їх серветкою з вишитим у куточку смарагдовим гербом.

Обід закінчився. Князь поривистим рухом запросив Варана йти слідом за ним; піднявшись по сходах, замість килима вистелених сухими водоростями, правитель Круглого Ікла й посланник Імператора опинились у чудернацьки освітленій квадратовій кімнаті – особистому кабінеті князя.

За столом сидів старий у темних шатах, із важким ланцюгом на шиї. Старий піднявся навстріч і низько вклонився, притримуючи ланцюг долонею. Потім випростався – і вони з Вараном один одного впізнали.

– Дізнавач Біломідій, – сказав Варан зі слабким усміхом. – Вітаю вас, пане Слимаче.

* * *

Крилама не бажала йти вниз. Вона крутила головою, наче прагла зазирнути вершнику в очі. Немов хотіла сказати йому: там вогко й принизливо, там не місце ні поважному птаху, ні імператорському посланнику!

Варан наполіг.

Хмари піднялися й заступили сонце. Усе, що мав на собі Варан, набралося води й обважніло. Унизу, у прогалинах хмар, визирнув клаптик сірого моря, берег, камінний причал, чийсь човен, закляклий посеред нерухомої, рябої від дощу води.

Крилама обурено закричала. Струснулась, ледь не скинувши Варана, розбризкуючи врізнобіч великі сірі краплі.

Люди бігли з полів, з подвір’їв, діти тицяли в небо пальцями: крилама в міжсезоння, яка дивовижа, яка радість, яка приголомшлива подія…

Дощ лоскотав обличчя. І з незвички важко було дихати густим, вологим, якимось злежаним повітрям.

По мотузяній драбинці він зліз із сідла, відчуваючи себе мокрим і жалюгідним. Довкола юрмилися – на чималій відстані. Дивилися, роззявляючи роти. І ніхто не впізнавав. Жодна людина, та Варан і сам упізнавав небагатьох…

– Де гвинтовий Загір? – спитав, звертаючись водночас до всіх. І міцніше стиснув зуби, готовий почути: «Помер». Або «Розбився». Як це бувало з ним у снах – тільки цього разу не вдасться прокинутись…

– Там, – замахало багато рук. – Той, у себе… на пружині… там… покликати?

– Ні, – Варан похитав головою. – Дружина його?

І знову пережив довгу тяжку мить.

– Там, – махали руки, радісно роззявлялись роти. – Удома… Де ж їй бути…

Варан устромив у пісок тростину з вістрям на кінці – знак криламі, що слід чекати, не сходячи з місця. Попростував до селища – крізь натовп; перед ним розступались, вивільнюючи стежку.

– Пане, провести? Дорогу показати? – навперебій пропонували незнайомі підлітки, що народилися вже по Варановім відході.

– Ні, – він мотав головою, не скидаючи ходу. – З дороги.

Аж тут із юрби вискочила жінка, огрядна, щоката, у мішкуватому ситушачому дощовику. Спинилася, знічев’я бліднучи, переступаючи Варанові дорогу:

– Пане. Ви б той… Чого вам хоч треба від гвинтового й жінки його? Чим вони перед князем, той, завинили? Вони собі сидять тихенько, своє діло… Ви б сказали, пане, а то не годиться…

І скинула оком юрбу, немов шукаючи підмоги. І знайшла: хтось закивав, почулося бурчання:

– Точно.

– Сидять тихенько.

– Чого б це, пане?

Бурчали невпевнено, не піднімаючи очей. Жінка все ще заступала Варанові шлях: здавалось, ще секунда – вона розчепірить руки, намагаючись затримати його на березі.

Варан удивлявся в її кругле, бліде від хвилювання лице.

– Тосько, – сказав пошепки.

Жінка здригнулась. Витріщилась йому в очі. Струсонула головою, неначе цей простий жест міг освіжити її злежану пам’ять.

– Той… ви хто, пане?

– Ходімо, – сказав Варан, беручи її за руку.

Цього разу вона не насмілилась перечити.

* * *

Вони сиділи вздовж стіни, роззявивши роти, як глядачі небувалої вистави. Варан ступав од вікна до вікна, закриваючи, запинаючи й завішуючи, і цікаві, коростою обліпивши будинок, стогнали там, надворі, від розчарування.

Він проводив долонею по камінних лавах, по стільниці, по пічці. Ці доторки робили дію реальною, а незнайомі люди, які витріщалися на нього через товщу прожитих років, потроху повертали собі колишні імена. Мати. Батько. Лілька й Тоська, обидві грудасті й дебелі, про таких кажуть «на кричайчинім молоці». Чоловіки Лільки й Тоськи були незнайомі: у пору Варанової юності вони, шмаркачі, ганяли по берегу й кидали камінням у тритонів, а тепер, подорослішавши до невпізнання й навіть трохи постарівши, витріщалися на незнайомого горні з недовірою: брат? Це – брат?! Та не буває таких братів!

І діти, Варанові племінники й племінниці. Їхні очі тягнулися за ним, мов ниточки солодкої смоли, хоч би куди він ішов. Дітей було багато, Варан ніяк не міг їх злічити: два однакові підлітки, Тосьчині близнюки, дівчинка трохи молодша, теж Тосьчина… чи Лільчина? Троє або четверо шмаркачів із сяйними від щастя очима. І майже доросла дівчина, насторожена, некрасива і незнайома – вдалася, видно, в батька…

– Розповідайте, – сказав Варан, усідаючись нарешті до кам’яного, вкритого росою столу.

Ніхто не посмів упиратись. Ніхто не здумав просити, щоб він розповів перший; батько взявся звітувати – докладно, навіть педантично, як перед начальством.

Жили вони непогано. Дівок видали заміж, розширилися, прикупили поля. Репс родить, слава Імператору, сезони гойні, робітних рук тепер багато. Громада здобулась на три гвинтові пружини. З підмайстрами біда: за останніх п’ять років розбилось троє. Усе тому, що хлоп’яки і не встигають навчитися. Чи, може, на невдачу закляв хто. Варанів батько сам поки що піднімається – але старий уже, спина болить, пальці погано гнуться, на собі мішки тягати важко. Лільчин і Тосьчин чоловіки за гвинтових не хочуть – та й жінки не пускають, виють, бояться. А теперішній підмайстер, Кормоха, хороший хлопець, але випиває. Сміливий і завзятий, гвинт таких любить, але от хиба ця… За всім же не додивишся. Напідпитку стане підніматись або ж спускатись – усе, доведеться від каміння відшкрібати, як тих трьох, а шкода…

Батько, захопившись, говорив про пружини, про майстрів із Маленької, які беруть за послуги забагато й ніколи не здають роботу вчасно, про те, що і з ким Кормоха п’є… Діти сопіли, роздивляючись Варана, молодші вже знудились. Мати мовчки дивилась, і йому дивно було бачити цей погляд в очах незнайомої старої.

У двері постукали. Варан підвівся – хуткіше, ніж годилось. Жестом зупинив Тоську, що кинулась була відчиняти. Секунду повагався. Відчинив.

На порозі стояв худорлявий парубок у насунутому на очі каптурі, дивився, пустотливо всміхаючись, ізнизу вгору:

– Кормоха я… Підмайстер… От, прийшов…

За декілька кроків від ґанку товпились цікаві. Забачивши Варана, пожвавились, у повітря скинулося шість чи сім указівних пальців…

– Заходь, – сказав Варан.

Сопучи від захвату, парубок сунувся в хату – у хмарі пари. Варан скинув очима на обличчя витріщак під ситушачими каптурами. Її тут не було; і, власне, з чого він узяв, що вона мала бути тут?

Він повернувся. Із приходом Кормохи в будинку стало ще тісніше. Глядачі й досі сиділи вздовж стін, їхні захоплені погляди чомусь заважали Варану, не давали зосередитися.

– Вечеряти будемо? – спитав він уривисто.

Завмерла, як на картині, сімейна сцена розбилася, заворушилась, ожила. Жінки взялися накривати на стіл. Діти носилися з кутка в куток, не в змозі стримати збудження. Коротко прикрикнув батько; Лілька й Тоська за дві хвилини випровадили за поріг усю малечу, крім найстаршої дівчини. Та й досі сиділа в кутку, дивлячись на Варана зі стриманим страхом.

Варан підізвав Кормоху. Подивився йому в очі довгим пронизливим поглядом, позиченим із арсеналу Його Незрушності Імператорського Стовпа. Пустотливий усміх, що робив Кормоху надзвичайно привабливим, як на селищних дівчат, сповз із підмайстра, мов панчоха.

– Ще раз хильнеш, – сказав Варан ледь чутно, – ще раз скуштуєш, виродку… Нехай я тільки дізнаюсь… Краще й не пробуй, присягаюсь Імператором.

Кормоха став білим, як хмарка, осяяна місяцем. Варан полишив його й підійшов до батька.

– Скажи, – спитав недбало, усідаючись поруч на лавку. – Вона… ти ж пам’ятаєш? Ніла… вона ще на Круглому Іклі, чи…

Батько дивився не розуміючи.

– Ніла, – повторив Варан, зневажаючи себе за раптову слабкість у голосі. – У неї вже внуки, напевно, – він нервово всміхнувся. – Де вона живе?

Батько змигнув, немов усе розуміючи, про кого йдеться. Потім нараз опустив очі. Варан повернув голову – поряд стояла мати.

– Мамо?

– Варасю, – мати вперше за весь цей день назвала його домашнім дитячим ім’ям. – Ніла не живе… Тобто… Вона тебе як провела, і трьох днів не прожила… Померла, і не знати від чого… А ти не знав…

* * *

Крилама йшла над хмарами, і за кожним помахом крил клубки пари під нею міняли обриси. Крила злітали, неначе у вітальному жесті, і після секундної паузи спускались із щипким свистячим звуком. Варан сидів у сідлі, відкинувшись, дозволяючи вітру сушити залите дощем волосся, одежу й вид.

Щойно він одлетів із піддоння, щоб ніколи не вертатись. Він кружляв і кружляв над дахом нижнього світу, дивлячись, як тінь крилами в небі пірнає й виринає в сірій ваті хмар. Кружляв, поки сонце не скотилося з пругу.

Потім повернув до острова.

На верхівці вежі й досі був злітний майданчик для птахів. Повагавшись якусь мить, Варан вирішив, що коли його мосць уже знає про візит посланника, то спеціального запрошення діставати не треба. Підставка сказав: «Із тамтешнім магом можеш не зустрічатись», у цих словах гучала зневага, але не було заборони. А Варан мав потребу побувати ще раз у тій самій кімнаті – у круглій оселі Подорожника, де колись юний піддонець копіював на мушлю свою першу карту…

Та хай їй грець.

Крилама важко ляпнула об камінь перетинчастими лапами: отак, можна вважати, постукались у двері…

Варан зліз із сідла й припнув уздечку до мотузяної драбинки – знак криламі, що можна повертатись на птахівню. Птах піднявся, ледве на змітаючи Варана крилами; прикривши очі від вітру, він із хвилину дивився їй услід.

– Гей, пане посланнику! Чого стоїте? У мене все готово давно, з ранку на вас чекаю, шановний, ви ж давайте, спускайтеся…

Люк, що вів на дах, був розчинений навстіж. Його мосць стояв, висунувшись по пояс, на собі мав білу сорочку з розстібнутим коміром, на товстій шиї бовтався золотий ланцюг завтовшки з палець.

– Спускайтесь, пане посланнику, а то тут сидиш із цими провінціалами, нудота, сил нема, та ще й міжсезоння… Ласкаво просимо!

І веселий, гучноголосий, величезний, наче шафа, Імператорський маг утягнувся вниз, усім своїм виглядом запрошуючи Варана іти за собою.

Ледве ступивши на сходи, Варан відчув щось недобре. Спустився; озирнувся, як сліпий. У колишній кімнаті Подорожника не лишилося й сліду дерев’яних панелей, підлоги, стелі. Мармурові стіни завішено гобеленами. У килимі, що лежав на підлозі, були дірки, протерті ніжками кованих крісел. Зі стелі звисали кришталеві світильники на залізних ланцюгах.

– Розкішно, правда? – спитав маг, чомусь утішений розгубленістю гостя. – І завважте – у такій глушині… Справляє враження, правда?

– Ви, мабуть, усе перелицювали, – пробурмотів Варан. – Довелось міняти все начисто… так?

Його мосць добродушно махнув рукою:

– А що було робити? Адже вежа після пожежі… Уже не знаю, що і як із моїм попередником, але все тут згоріло дотла. Каміння прокоптіле – от що мені дісталось. Довелося постаратись… Ковані штучки місцеві, з Маленької возять, може, чували? А гобелени з Осиного Носа, імператорськими грішми сплачено, ось так. Прошу вас, пане посланнику!

Він плеснув у долоні. Посеред кімнати виник накритий стіл, що ломився від страв, причім, наскільки Варан міг бачити, найвишуканіше їство сусідило з численною селянською їдою. Його мосць усміхався; Варан, зображуючи здивування й радість, усівся в запропоноване йому крісло.

Підставка, звісно, знав про ту давню пожежу. Ось що значили його слова: «Із магом можеш не зустрічатись»…

Його мосць знову плеснув у долоні, і вухатий глек із вином злетів над столом, нахилився, наповнюючи кубки.

Усі вимагають фокусів, колись сказав Подорожник. Неначе маг – це жонглер на ярмарку…

Варан підняв кубок. На секунду засумнівався – чи пити? У домі Лісового намісника він не пив нічого, крім привезеної з собою води…

Він затамував дихання й відпив. Зрозумів, що отрути нема, і відчув щось на кшталт розчарування. Спомини про декілька годин, пережитих у піддонні, метнулись, як агонізуюча жабка. Завмерли, придушені вольовим зусиллям. Варан усміхався, дивлячись у широко поставлені блакитні очі його мосці, усміхався й кивав.

А маг розглагольствував, розмахуючи руками, пускаючи фіолетові блискавки до стелі. Світильники над головою спалахували то голубуватим, то жовтим. За натурою своєю селянин, його мосць щиро радів рідкісній нагоді – подарувати себе ще одній, цілком новій людині. Поділитися сокровенним. Пожалітися на нудьгу. Розважити з допомогою магічного мистецтва. Похвалитися. Похизуватися. Розпитати про новини.

Він був здоровезною дитиною, що бавиться блискавками. Він був ледь не на голову вищим за Варана й набагато ширшим у плечах. Від звуку його голосу підстрибував посуд на столі. Варан розумів, як нелегко йому, на роки й роки закинутому на Кругле Ікло, гамувати в собі жагу подобатись. Потребу бути в центрі уваги. Притягувати захоплені очі.

– …Двір?! Це називається княжим двором? Ні, тут є дві-три милі пані… і годі! Ні, пане посланнику, якби не сезони – я вмер би з нудьги. А в сезон тут бувають такі цікаві люди, такі блискучі дами… І вони цінують магічну майстерність, о так, вони цінують!

І його мосць улаштовував черговий парад літаючих предметів.

Син бакалійника, думав Варан, киваючи в такт мови, що линула з мага. Такий здивований своїм магічним обдаруванням, що й тепер, у вельми солідному віці, не може награтись. Найпривабливіший, мабуть, з усіх чаклунів, яких я бачив… Крім Подорожника, звичайно ж.

– …Могутність магії! Недооцінюють, так-так. А як же багато сидить склавши руки, задовольняючись тільки тим, що можуть щось! Ні, той може, хто робить, – так я міркую. Я зцілюю… поки що тільки прищі й бородавки, але ж річ у практиці! Дайте мені час, кажу я їм, і з допомогою магії можна буде опрісняти воду, піднімати продукти з піддоння, не вдаючись до використання цих їхніх жахливих «гвинтів»… Воскрешати мертвих, ось куди я націляюсь! Дайте мені час, кажу я цим невігласам, і все буде!

– Давно ви тут? – спитав Варан.

Маг затнувся. Подивився на Варана уважно, немовби той поставив запитання чужою мовою.

– Декілька років? – припустив Варан.

– Двадцять три роки, – сказав маг, неначе самому собі не вірячи.

Глек, що кружляв по кімнаті, упав на килим і розбився, виплеснувши червону калюжу.

– Ну, – швидко промовив Варан, мов намагаючись загладити помилку, – у масштабах життя держави… зовсім небагато.

– Пане Варане, – широко розставлені очі його мосці дивились печально й розгублено, – чи вам доводилось коли-небудь почувати… що час ллється на вас, як густе скло? Потік розплавленого скла… Ви знаєте – знаєте! – що минуло кілька днів… Аж раптом – минули роки… роки. Вам доводилось?…

– Сьогодні, – сказав Варан.

Обидва замовкли.

Сонце давно сіло. Фіранки розійшлись, відкриваючи небо з зірками, що повільно розгоряються.

– Сьогодні, – повторив Варан, дивлячись крізь вікно на жовтувату мерехтливу крапку, – я побачив час – навіч… І я ще дещо побачив. Те, що неможливо виправити.

Маг подивився на свої розчепірені пальці. Черепки глека потягнулись один до одного, злиплись. Калюжа втягнулася, тихо гикнувши, назад у посудину через горлечко.

– Неможливо, – тихо потвердив його мосць. – Я б теж хотів повернути час назад… повернути… дещо.

– Розумію.

Маг декілька секунд сидів, опустивши плечі, і дивно було бачити його мовчазним й пригніченим. Потім він зітхнув, мов прокидаючись, плечі знову розправились, на лице повернулась усмішка:

– А… навіщо ви приїхали до мене, пане посланнику?

– По архів, – чесно сказав Варан. – Я думав, тут щось лишилось… від вашого попередника. Я не знав про пожежу.

– А-а, – маг кокетливо помахав рукою тарелі, що пролетіла повз нього, і підсмажений риб’ячий хвостик сам скочив до нього в тарілку. – Ви знаєте, місцеві пишуть на мушлях… а мушлі, можливо, не горять?

– Ні, – сказав Варан. – Той, хто мешкав тут до вас, зберігав усі записи на папері. Він був нетутешній і прожив тут зовсім небагато.

Маг делікатно похрускував риб’ячими кісточками. Мовчав.

– Скажіть, – почав Варан. – Коли ви тільки прибули сюди… попелище й таке інше…

– Жахливо, – потвердив маг із набитим ротом.

– Коли ви вперше ввійшли сюди… чим тут пахло?

Маг похлинувся. Болісно хмикнувши, витягнув риб’ячу кістку, застряглу в м’якоті між зубами. Поглянув на Варана докірливо:

– Тут пахло гаром, пане посланнику. От і все, що я можу вам сказати.

* * *

За статутом залогової служби сигнальні вогні на острові належалося запалювати одразу ж по заході сонця. Одначе згустилась темрява, Кругле Ікло перестало існувати для очей, а запалювати вогні ніхто й не думав; нарешті лінива іскра виповзла з караульного приміщення і, неквапливо погойдуючись, посунула до берега.

Варан стояв на круглому балконі – поруччя полагоджено, очевидно, після пожежі, і тепер на нього можна було певно спертися. До ночі вітер улігся, але однаково холодало. Варан кутався в дорожній плащ, ще вогкий після відвідання піддоння. Мигтіли зірки.

Ніла померла, казав собі Варан. І прислухався до того, що відбувається в ньому у відповідь на ці слова.

Нічого не відбувалося. Неначе все, що могло у Варані кохати й жаліти, в один мент оніміло, урвалося. Колись він полюбляв розважати себе думкою про те, що ось вона забула його, вийшла заміж і живе щасливо й спокійно, у неї діти. Потім думав: у неї вже онуки… Ці думки завдавали йому болю, але він знову й знову повертався до них. Немов цей біль його виправдував, спокутував усе, що сталося в той день, коли він відштовхнувся від пристані веслом. А Ніла, розпалена, зла, кричала: то й забирайся! Кидаєш мене – то й кидай, я не помру, знайду іншого. А він навіть не намагався переконати її всоте, що не кидає, а кличе з собою. Він пропонував їй човен – один на двох, але їй не потрібен був човен. Вона мріяла вийти заміж і жити з твердою землею під ногами. А він, відштовхнувшись веслом, відчув легкодуху полегкість: от і все, і не треба більше нікого кохати…

Якби я знав, казав собі Варан. Я б залишився. Я б умер через півроку від нудьги, але лишився б із нею…

Чи ні?

Він не знав відповіді на це питання, і це було гірше за все. А може, це питання не мало відповіді; а може, тільки той самий бродяга – Пічник, Блукаюча Іскра, – знав її.

Якщо відповідь існує.

Людина, яка запалювала сигнальні вогні, ліниво рухалася вздовж берега. Що двісті кроків смолоскип у її руках завмирав, на секунду тьмянів – і роздвоювався; великий вогонь линув собі далі, а малий, полишений посеред мороку, розгорявся, висвічуючи каміння довкола. Варан дивився; він знав, що бачить усього лише смолоскип у руках недбайливого вартівника, спостерігає приписаний статутом, але часто безглуздий у міжсезоння ритуал…

Іскра, яка повзе крізь морок. Іскра, що залишає по собі рідкі, розкидані в пітьмі вогники. Іскра, що множить світло – тоді як ніч набагато сильніша, і в світлі нового полум’я можна роздивитись тільки каміння, що лежить поряд. І вогні гаснуть – мало палива, кіптява, короткий ґніт, недогляд варти. Але іскра однаково рухається – і залишає, залишає в темряві нові острівці світла…

– Пане посланнику!

Варан ладен був його вбити – Імператорського мага, який так не до речі визирнув із-за прочинених дверей.

– Пане посланнику, ви східцями підете? Адже в нас на вежу не заведено літати, це вже ви, даруйте, не знали…

Маг затнувся. Напевне, сам себе піймав на слові – «у нас не заведено».

Варан згадав гвинтові сходи, по яких він колись піднімався в супроводі дізнавача Слимака. Згадав старого князя, який так і не зміг дійти до верхівки. Насправді, літаючи – і возячи Варана вгору-вниз, Подорожник серйозно переступав звичаї. Чи то в характері в нього було нехтування умовностей, чи то дожидання вироку робить людину безтурботною…

Він подивився вниз. Камінне громадище острова мерехтіло сигнальними вогниками.

– Дякую за частування, ваша мосць, – сказав він турботливому магу. – Я буду вдячний, якщо на прощання ви дасте мені свічку.

* * *

– Що це? – Підставка гидливо торкнув носаком чобота мішок, що гепнув, тьмаво дзвякнувши.

– Архіви. Традиційно – на мушлях.

Підставка скинув оком на рядок мішків, поскладаних біля стіни. Усі архіви всіх княжих урядників – Варан вирішив витлумачити Підставчин наказ буквально й привіз навіть лікарські рецепти. Князь Круглоіклівський почував себе приниженим, притуленим до стінки; отак і зароджуються бунти, думав Варан, дивлячись у його плямисте від гніву обличчя…

– Ваша Незрушносте. Ту частину архівів, що не зродить вашого інтересу, було б доцільно якнайшвидше повернути на острів.

– Ти вказуєш мені, землеміре?

– Я зріс на Круглім Іклі, Ваша Незрушносте. Архіви суду, де тримають описи злочинців, можуть зберегти комусь життя – у сезон, коли острів повниться розбійниками, а варта, борючись із грабежами, хапає всіх підряд.

Підставчині ніздрі затріпотіли, на секунду ставши схожими на дві потворні квітки:

– А-а… Тут десь є звіти й про твої походеньки? Розбій, фальшиві гроші?

– Звісно.

– Цікаво було б… – почав Підставка й урвав сам себе: – Я знав, що ти повернешся. Хоча ти сам, напевно, декілька разів серйозно думав, що не повернешся.

– Мою поїздку до Лісового краю не можна назвати перемогою.

Його Незрушність реготнув:

– Там уже новий намісник… Поставив, кого не шкода. Однаково за кілька місяців міняти…

Підставка розвернувся, здійнявши вітер полами довгих шат. Відійшов до столу, де на залізнім тарелі лежали два персні – золотий із червоним каменем і срібний із чорним.

– У того хлопчиська теж був перстень, – сказав, мов сам до себе. – Свідчення про смерть Зигбама буде надано Імператору – це гірше, ніж труп, але краще, ніж зовсім нічого. Шкода, що не змогли зняти перстень із Лереаларууна…

– Вас це так хвилює?

– Так, землеміре. Мене хвилюють зниклі безвісти маги.

– У вас є свідок його смерті. Я.

– Дуже добре, – у голосі Підставки явно прозвучав сарказм. – Дуже вдало. Старий Зигбам виходить винним в усьому. За свої роки на Круглому Іклі він готувався зазіхнути на Імперію за допомогою фальшивих грошей. Поспішне переведення до Лісового краю сплутало його плани. Не минуло й трьох років, як у лісах з’явився перший «Син Шуу»… Увесь цей час Зигбам підтримував бунтівників – більшою чи меншою мірою. За останніх кілька місяців він відкрито перейшов на їхній бік, улаштував пастку для загону Гордина Золоті Крила, переміг… Після чого пішов прогулятись на пагорби, приліг на каміннячко й спокійно вмер.

– Слуги й помічники намісника, суддя, комендант…

– Усіх допитали, заспокойся. І покази можна інтерпретувати як завгодно: можливо, це намісник водився з розбійниками, а маг намагався це перепинити. Чи навпаки. Чи вони просто гризлися за шматочок влади.

– Коли мова йде про звітування Імператору…

– Хлопчику мій, звіт Імператор уже прийняв, Імператор спокійний і задоволений, можливо, навіть нагородить тебе яким-небудь золотим ґудзиком…

Підставка бридливо, двома пальцями взяв зі столу золотий перстень Зигбама. Підніс до лиця. Понюхав.

– Можливо, ти цілком даремно притяг із Круглого Ікла всі ці смішні мушлі, – промовив, крутячи перстень перед очима. – А може, й ні… В усякому разі, ти зробив усе, що я тобі наказав. Що ж, і маєш право розраховувати на вдячність…

Варан мовчки вклонився. Підставка сховав обидва персні до кишені. Обернувся до співрозмовника, витріщився ніздрями йому в обличчя:

– Що там сталось? На Круглім Іклі?

– Я не знаю. Пожежа у вежі сталася після мого від’їзду – саме перед прибуттям чергового Імператорського мага…

– Ні, я питаю, що сталося з тобою. Ти змінився. Я намагаюсь зрозуміти чому.

– Я дістав звістку про смерть дівчини, яку колись кохав. Усі ми рано чи пізно дістаємо такі звістки… Проникливість Вашої Незрушності не знає меж.

– Ти не підсміхуйся, – порекомендував Підставка, хоч на виду Варана не було ні тіні усмішки, і губи він тримав щільно зімкнутими. – З тобою сталось щось іще – може, пов’язане з цією звісткою, а може, й ні.

Варан схилив голову:

– Можливо. Людина, яка повернулася на батьківщину за багато років, іноді дозволяє собі деякі думки, відкриття…

– І рішення, – сказав Підставка.

Варан увічливо здивувався:

– Рішення?

– Сядь.

Варан опустився в крісло, укрите шкурою донного дракона. Дзвякнула луска.

– Я обіцяв розповісти тобі про Блукаючу Іскру, – сказав Підставка. – Ти знаєш, як важливо для Імператора знати, скільки в Імперії магів, що вони можуть, де мешкають, що роблять…

– Я знаю.

– Ти знаєш, що Імператорському Стовпу підпорядкована спеціальна служба, що збирає поголоски й плітки, вишукує магів – дітей і підлітків – і дає їм належне виховання й освіту, щоб, подорослішавши, вони могли стати до імператорської служби? Не я запровадив цю службу, і навіть не мій попередник…

– Я здогадуюсь, – сказав Варан.

Підставка пройшовся по кімнаті. Узявся за крайній ліворуч мішок, підтягнув його ближче до столу, узявся розв’язувати шворку, але зламав ніготь. Роздратовано махнув рукою. Мішок підстрибнув і розповзся по швах. Круглоіклівський архів із дзвінким шурхотом ринув із щілин: дрібно списані перламутрові мушлі. Тріснуті й цілі. Гладенькі й з обламаними краями.

– Якби нам удалося вистежити Блукаючу Іскру, – пробурмотів Підставка, роздивляючись свою руку, – уяви, як би ми спростили собі життя… Ми могли б випікати таких магів, яких нам треба. Вони б народжувались вчасно – ми б не знали браку їх, і не було б і надлишку. Можна було б нагороджувати вірних, даючи можливість їхнім дітям народжуватись магами… Для цього потрібні були б купка цегли й глина. І Блукаюча Іскра, який став би Осілою Іскрою і жив би, як Імператор… нехай простить Імператор мою непоштивість. Усього лише кілька пічок, змурованих протягом року…

– А як же щасливі оселі? – спитав Варан. – Ті, де він розклав вогонь?

– Помовч…

Підставка обережно розрівняв розсипані по підлозі мушлі. Наступив на одну; та з тріском розломилась.

– Обережніше, – сказав Варан.

Підставка присів навпочіпки. Потягнув носом. Провів долонею над розсипом мушель, узяв одну, підніс до осей:

– Цікаво…

І надовго замовк. Широкий вид із чорними жерлами ніздрів то осявався перламутровими зблисками, то знову пропадав у мороку.

Варан теж мовчав. Імператорський Стовп ворушив історію його батьківщини – подеколи нудну, подеколи страшну, буденну, потаємну. Десь там записано про народження батька і його одруження з матір’ю, про народження Варана, Лільки й Тоськи. Десь там зберігалося прохання громади на користь молодого піддонця, який ніяк не міг бути причетним до розбоїв, бо сезон для піддонців – то святе… Там лежали в купі інших документів донесення дізнавача Слимака. І запис про смерть Ніли.

– Дивні речі кояться на цьому острівці, – пробурмотів нарешті Підставка. – Сезон, сезон… А в міжсезоння, що ж, нічого не відбувається?

– Нічого.

Підставка піднявся. Клацнув пальцями; мушлі, що перше розпливлися по всьому кабінету, знову влилися в мішок, і дірки на його боках затягнулися, мов рани.

– Ваша Незрушносте, – тихо спитав Варан. – Ви ніколи не змушували котлети, наприклад, скакати вам до рота?

Підставка сіпнувся. Подивився на Варана майже зі страхом, майже з ненавистю; Варан злякався цього погляду, як не боявся відкритих обіцянок закатувати. Гадав, що Підставка крикне зараз: «Рудий!», із нізвідки з’явиться кат, і тоді доведеться битись хоча б за те, щоб умерти гідно…

Підставка відвів погляд. Похмуро осміхнувся:

– Припини…

Усівся на своє місце. Склав долоні:

– Як на тебе, хто такі маги?

– Люди, приведені в цей світ, щоб розширити його межі. Ті, кому дано понад міру. Ті, хто несе нове – з-за граней сутнього.

– Я, по-твоєму, розширюю межі світу?

– Ні. Ви влаштувалися в цих межах… У тих, що були до вас.

– А чому?

– Це ваш вибір.

– А Зигбам… ні, інакше поставимо питання. Ти бачив хоч раз у житті мага, що «ніс», як ти висловився, щось з-поза граней сутнього?

– Я бачив одного, який хоча б намагався. Який, можливо, й зміг би. Якби прожив довше.

– Лереаларуун?

– Так.

Підставка зморщив короткий ніс, немов збираючись чхнути.

– Чому ти спитав про котлети? Тебе теж дратує, коли магічну силу, незбагненну, священну, даровану обраним… використовують для ницих фокусів?

– Так.

– Хіба це твоє діло – хто як застосовує свій дар?

– Не моє. Зовсім.

– Тоді навіщо ти ставиш дурні питання?

– З недомислу, Ваша Незрушносте. Винятково з недомислу.

Підставка принюхався. Хмикнув:

– Гадаєш, ти найрозумніший? Маг народжується, щоб нести у світ невідоме… Чому ж маг не всемогутній? Чому я не зміг відшукати Блукаючу Іскру, коли він був так мені потрібен? Чому я не можу малого – винищити розбійників у Лісовому краї… Переловити синів Шуу, хай би скільки їх розплодилось… Чому я не зміг…

Він урвав сам себе. Піднявся. Підійшов до наступного мішка. Не торкаючись його руками, змусив розв’язатись і вивалити вміст на середину кімнати.

Знов дзвякнув, розтікаючись, розсип списаних мушель.

– Ми змушуємо каміння літати в повітрі, – пробурмотів Підставка. – Запалюємо вогонь поглядом… Ти, звісно, не знаєш. Я народився на Розсипу перед великою посухою. Прекрасно пам’ятаю, хоч був дуже малим. Мої брати сміялися, коли я змушував їхні черевики танцювати по кімнаті. І сміючись, умирали з голоду. Розумієш?

– Ні.

– І я не розумію. Ціна мого обдарування? Що таке я мав нести у світ, якщо не зміг сотворити для них кусень хліба?

– Можливо, за дитячих літ…

– Ні, Варане. Магічний дар не збагнути й не скорити нікому. Ти збиваєшся з глузду від того, що розумієш – ось межа твоїх можливостей, і за неї не вистрибнеш, хоч як старайся. Ти називаєшся Могутністю й щосекунди усвідомлюєш, наскільки нікчемний…

Запала тиша, порушувана дзвяканням мушель. Підставка сидів перед ними навшпиньки, принюхувався, водив рукою, проглядав вибрані записи. Обличчя його то освічувалось, то заходило в тінь.

Варан не насмілився спитати, що стало з родиною Імператорського Стовпа, тоді ще підлітка, коли його розшукали в провінції й відвезли, щоб «дати належне виховання й освіту». Відома річ, що стало. Про той давній голод на Розсипу досі ходять страшні оповідки…

– Ніхто з людей не розуміє до кінця, який жахливий світ, – пробурмотів Підставка. – Ви – як тварини в шорах, що бредуть по краю безодні. А ми бачимо і бачимо, як світ сповзає вниз, волосок по волоску… І нічого не можемо змінити. Лишається робити імператорські гроші, боротися за владу й показувати штуки…

– Ваша Незрушносте, – тихо сказав Варан. – Ви коли-небудь намагалися сотворити птаху? Не криламу – маленьку. Щоб вона вивела пташенят…

– Ти мені не віриш, – сказав Підставка.

– Вірю. Але Лереаларуун казав мені…

– Він був хлопчиськом. І ти був хлопчиськом. Що він іще казав тобі?

Голос Підставки набув небезпечної м’якості. Варан опам’ятався.

– Він показав мені карту. Першу карту в моєму житті. Ми розмовляли, як водиться, про далекі землі, дороги, мандри… Для мене, з народження замкнутого на камінному острівці, це було дуже важливо.

– Це не все. Він ще щось тобі казав. Називав інші свої імена…

– Подорожник.

– Що?

– Я називав його Подорожником. За його проханням.

– А-а, – протягнув Підставка, розглядаючи чергову мушлю. – Немовля жіночої статі передати на виховання батькові на острів Маленька… Хворобу кузини князя Круглоіклівського Ремії вважати гострим розладом шлунку… Деталі пригоди держати в повній таємниці… Ти казав, твоя наречена була напівгорні?

– Я не знав, – сказав Варан після довгої паузи.

– Що?

– Що вона родичка князя…

– Може, це не вона? Тут немає імені.

– Горні й піддонці не так часто одружуються… Принаймні в нас на островах.

Підставка недбало кинув мушлю в загальну купу. Потер долоні:

– У мене на столі лежить карта… Подивись, будь ласка.

Варан піднявся з крісла, укритого шкурою донного дракона. Перейшов кабінет, стараючись не наступати на розсипані мушлі. На столі Підставки справді лежала карта – це не була Варанова робота, він не пам’ятав такої роботи. Доволі точна карта центральних провінцій, вишита на шовку.

– Придивись, – сказав Підставка.

Варан нахилився нижче. На карті вишито вогники, розкидані по полях і лісах без чіткої системи. Червона крапка, три язики полум’я. Філігранна робота – вишивалося, мабуть, під збільшувальним склом.

– Це оселі, де народились маги, – сказав Варан.

– Так.

– Там були нові печі, змуровані певний час тому бродягою-пічником, який проходив мимо…

– Не обов’язково. У деяких домах були старі пічки, змурував насправді чужий, але хазяї дому запевняли, що знають його – він мешкав у сусідньому селищі… Або наймався на зиму працювати…

– Але його жодного разу не вдалось застати. Казали – він пішов…

– Або – він помер.

Варан підняв голову. Підставка дивився на нього дірами чорних ніздрів.

– Ваша Незрушносте, – тихо спитав Варан, – ви маєте знати, хто змурував пічку у вашому домі.

– Мені було шість років, коли мене забрали з напіввимерлого селища. У той час я не задумувався про бродяг і пічки. А пізніше – не було в кого спитати.

Він клацнув пальцями. Мушлі сповзлись назад у мішок.

– Я шукав Блукаючу Іскру, Варасю, – сказав Підставка. – І не тільки я. Багато років усі шпигуни Імперії шукали Пічника…

– На те, щоб посадити його в клітку й плодити магів на власний розсуд?

– Із усілякими цілями. Тут, у цьому кабінеті, переді мною стояли п’ятеро або шестеро претендентів… людей, які запевняли, що в домі, де вони запалять вогонь у печі, навіки будуть мир і щастя. А в домі, де вони змурують вогнище – народиться маг…

– Вони були самозванцями?

– Звісно. Скільки разів мої гінці нападали на слід! Скільки крилам губило пір’я, шугаючи назад-уперед між мною та моїми шпигунами! Скільки разів мені присилали докладний опис – щоразу новий…

– Що ви хочете сказати?

– Те, що ти боїшся почути. Блукаюча Іскра – метафора, Варане. Поширений образ. Мрія про добро. Усякому приємно знати, що в темряві ходить хтось – і залишає світло… І носить із собою відповіді на найважливіші, найпекучіші питання…

Варан згадав вогні на Круглому Іклі. Від зібраних у мішок черепашок на підлозі лишилося трохи піску, ниточка сухих водоростей, гострі перламутрові скалки.

– У мене так багато питань до Блукаючої Іскри, – прошепотів Підставка. – Я хотів би… так. Я допитав би його за всіма правилами і дізнався, чому…

В очах його метнувся жовтий божевільний вогник.

– Навряд чи він дозволив би допитувати себе, – сказав Варан.

– Його нема! – гаркнув Підставка. – Ти, я, Лереаларуун – розмріялись, і по всьому. Його нема й ніколи не було, це казка, ти давно це зрозумів, тільки боїшся собі признатися.

– Ні.

– Варане, – утомлено сказав Підставка. – Коли тільки ти… дозволиш собі… зрадити мене й утекти – я попереджаю… що розберу тебе на частини. Ти хороший робітник, і ти мені дорогий, але якщо зробиш, що задумав… я тебе попередив. Ти чув. Так?

– Авжеж, Ваша Незрушносте, – Варан низько вклонився. – Ви попередили. Я чув.

Підставка довго дивився на нього. Потім приплющив очі.

Двері кабінету роз’їхалися, запрошуючи забиратись геть.

Розділ третій

– Пустіть на нічліг, добрий хазяїне.

– Імператор з тобою. У нас тісно.

– Замерзну ж.

– Ступай до сусідів. Іди-іди, нема чого тут…

Варан відійшов.

Вітру не було. Із темно-синього неба потихеньку, мов міркуючи, спускалися снігові клаптики. Варан давно помітив, що поодинці сніжинки тут не літають – тільки роями, на кшталт бджолиних.

Доми тут будували зі снігу.

Якби Варану коли-небудь таке розповіли – не повірив би, навіть після Степу, навіть після Розсипу, напевно, не повірив, що можна роками, покоління за поколінням, мешкати в такому-от сніговому будинку. Узята кригою цегла вкривається кіптявою, хати стоять уже не білі – руді, ніздрюваті, але все такі ж міцні. І коло полум’я, що горить у вогнищі, можна сидіти хоч гольцем – не буде холодно.

Варан переступив з ноги на ногу. Звук снігу під його підошвами пролунав оглушливо гостро: селище жило в цілковитій тиші. Піднімались до неба прямі, підсвічені знизу дими. Парканів не було – тільки безформні кучугури перед кожними дверима, великі й малі. От підійде недобра людина – із кучугури вилізе чорна ікласта морда, і недобра людина скоро свої недобрі плани призабуде.

Холодало. Ледве пересуваючи ноги, Варан підійшов до наступних дверей. Завбачливо спинився подалі від замету. Дзвякнув в підвішений на жердині крижаний дзвоник.

По довгій паузі запона на дверях відсунулася. Виглянув чоловік – голий до пояса.

– Пустіть на нічліг, добрий хазяїне, – сказав Варан, ледве розліплюючи губи. – Замерзаю.

– Заходь, – сказав хазяїн, і Варан вухам своїм не повірив. – Чого став? Заходь, гаразд… Цить, Дружок!

Чорна ікласта морда, що висунулася була з кучугури, втяглась назад.

Варан пригнувся в дверях. Одразу за запоною починалось тепло; це можна було порівняти, напевно, з появою на світ. Варан завмер, не бажаючи пропускати ні миті цього нового, темного, теплого життя.

– Ти хто такий? – спитав у темряві хазяїн.

– Подорожній.

– Бачу, що подорожній… У нас тут взагалі не ходять. Непідходяще місце для бродяг. Мерзнуть у заметах, шкода їх… Заходь.

Будинок мав устрій звиненої мушлі – коридор вів по спіралі, усе звужуючи кола. Крізь снігову стіну сяйнуло жовтувате тепле світло; ще через декілька кроків Варан опинився в кімнаті, великій і круглій. Посередині стояла пічка, поряд – свіча на дерев’яному настилі. І сиділи, притиснувшись одна до одної, жінка й дві дівчинки – дуже легко одягнені, молодша – в самій коротенькій спідничці.

– Імператор з вами, доброго здоров’я, – сказав Варан, незграбно вклоняючись. – От… Мало не замерз.

У домі було тихо – навіть тихіше, ніж надворі. Навіть вогонь потріскував приглушено; труби не було, над вогнищем зяяла діра у високому сніговому даху, і крізь діру поблискували зорі.

– Знімай-но шкуру, – сказав господар, усідаючись поряд із дружиною. Шкіра на його плечах, грудях і животі була голубувато-білою і гостро контрастувала з рум’яним, майже коричневим лицем.

– Зараз, – Варан винувато всміхнувся. – Пальці відігріються…

– Ти підмерз, чи що? – спитав хазяїн й обернувся до жінки: – Малушко… Дай йому випити.

Варан кінець кінцем стягнув із себе хутряну куртку, зшиту в одне ціле зі штанами й валянками. Старша дівчина в полотняній сукенці піднесла глибоку тарілку з паруючим питвом; понюхавши зілля, Варан знову згадав Подорожника. «Я тебе не отрую… Але місцевими травами тебе виходжувати не один місяць, ти вже пробач…»

Подеколи Варану здавалося, що він пам’ятає кожне слово з тих давніх розмов. А інколи спогади зсувались – він не міг згадати, яке на вигляд Кругле Ікло з моря, і ніяк не міг побачити обличчя матері. Певно, тому, що в його голові змішалися дві картинки – справжня мати й та незнайома літня жінка, яка дивилася тужливо й тривожно…

– Дякую, добра хазяйко. Імператор вас бережи…

– Сідай, батьку, – жінка всміхнулася. – З усього видно, ти людина бувала й увічлива.

Варан присів на краєчок дерев’яного настилу. «Батько»… Може, в нього борода в інеї?

Перед ним поставили миску з юшкою. На поверхні плавали золотисті кружечки жиру; Варан їв, святкуючи кожну ложку, як довгий рік щасливого життя.

Дівчата дивились із двох боків. Чогось чекали. Переглядалися. Сопли. Вони зовсім не були схожі на маленьких Лільку й Тоську – ті були світленькі, веснянкуваті й щокаті, а ці – худорляві, чорноокі й чорноволосі. Але Варанові здавалося, що Лілька з Тоською точнісінько так сопіли б, переглядалися й чекали чуда від невідомої людини, яка прийшла з ночі й невдовзі піде геть у ніч.

Він подумав, що Лільки й Тоськи не існує. Є дві товсті дорослі жінки, щасливі, може, зі своїми дітьми й чоловіками, із репсовими полями, рибою й ситушачим промислом. І дожидають сезонів не з завмиранням серця, як за дитинства, а з утомою й тривогою, як би побільше заробити…

– Спасибі, – повторив він, відсуваючи порожню миску.

– Здалеку йдеш? – хазяїн підкинув полінце у вогонь.

– Здалеку. Острови, Побережжя, Осиний Ніс, Лісовий край, Вогняна земля, Розсип, Степ, Столиця, Безземелля…

– Та що ти! – не повірив Хазяїн.

Варан усміхнувся:

– Життя довге… А на одному місці я майже й не сидів – там кілька років, тут кілька років… і знову в путь.

Злиплі рої сніжинок залітали в отвір на стелі, танули й перетворювались на пару, рідко-рідко падаючи на руки великими теплими краплями.

– Може, закляли? – тихо спитала жінка.

– Можливо, – погодився Варан.

Господар із господинею переглянулись. Варан, таки відтанувши, враз зрозумів, що вони не просто цікавляться. Вони знають щось пов’язане з візитами бродяг, якась історія сталася зовсім недавно… А може, їм просто хтось розповів…

Руки знову стали мерзнути. Прокинувся давній страх, нісенітне припущення: Підставка дістав його тут, на краю світу. Після стількох років грання в кота-мишки. Після двобою не на життя, а на смерть, коли на боці одного – магія, гроші, шпигунська мережа, лускуни, крилами й жага помститись, а на боці другого тільки хитрість і вміння загубитись у натовпі…

Два довгі роки він жив у Столиці – у ремісничих кварталах – під носом в Імператорського Стовпа. Різав по дереву й навіть трохи забагатів. Простий трюк, можливо, врятував йому життя: він викрав криламу, але не приписану до імператорської птахівні, а залітну, з якоїсь далекої провінції. Відлетівши зовсім трохи від Столиці, він спішився й дав птаху свободу, і він, звичайно, полетів додому, потягнувши за собою погоню, тоді як Варан потихеньку повернувся в мурашник біля підошви вулкана й того ж вечора найнявся підмайстром. За два роки, поки перетрушували провінції, так заріс бородою, що й Ліка, якось здибавши його на базарі, не впізнала…

У той день він став насправді щасливим. Єдиною думкою, що захмарила його втечу – крім страху пійматись, звичайно ж, – була думка про будучину Ліки. Незадовго до свого зникнення він гучно прогнівався на неї – так, щоб кожний слуга знав, що вона йому невгодна. Бідолашну дівчину було невимовно шкода, але Варан знав що чинить. Знайомий чиновник добув для Ліки документ і влаштував покоївкою до якоїсь крамарихи, про яку казали, що вона справедлива. Варан побоювався, що після його втечі мстивий Підставка дістане її навіть у домі крамарихи; день, коли він здибав Ліку на базарі, живу й здорову, під час жвавих торгів із рибником, став днем великого свята.

Тим часом у місті почастішали облави – кого шукали, не говорилося, але серед схоплених підозріло часто попадались чоловіки Варанового зросту й віку. Поміркувавши, він вирішив, що справи його в Столиці закінчено, якось пішов із міста, поминувши обидва кордони – пірнув під скелями й причепився до каната, що звисав із борту корабля на відході. У відкритому морі його помітили й підняли на борт; Варан заплатив за проїзд – при ньому були гроші в спеціально зшитій натільній кишені – і чесно пояснив капітану, що вдався до хитрощів, щоб поминути митний огляд.

Його висадили на Осинім Носі. Він знову був голодний, легкий і почував себе молодим. Йому здавалося, що Підставчина рішучість упіймати будь-що-будь утеклого «землеміра» ослабне з роками. Він недооцінив Його Незрушність Імператорського Стовпа.

Він вибирав найвелелюдніші, найвільніші для бродяг місця й ніколи не ночував дві ночі під одним дахом. Йому наступали на п’яти, за ним гналися, йому лаштували пастки. Скільки наказів про власне ловлення Варану довелося бачити розвішаними по стовпах! Скільки нещасних бідак, чимось схожих на нього, вартівники перетягали в столицю, до Підставки в кабінет!

Він спробував продертись у Лісовий край, але по дорозі зрозумів, що не дійде: по лісах лютували каральні загони. Бродяг хапали всіх без розбору, не зважаючи вже на зовнішність і вік; Варан найнявся підмайстром цього разу до чоботаря й прожив осіло довгі три роки. Він кроїв і зшивав, а всередині зростало відчуття, що час тече крізь нього, як сизе розплавлене скло. Він не знайде Блукаючу Іскру, сидячи в майстерні з віялом цвяхів у роті. А життя не безконечне.

Чоботар був дуже задоволений підмайстром і багато разів пропонував йому зостатись, оженитись, стати до паю; Варан повіявсь якось навесні, так і не зумівши пояснити йому, чого шукає.

І він знову блукав, розпитував, розпалював вогнища – там, де його за традицією припрошали. Хоч би який могутній був Підставка, але всемогутнім він не був. Між ним і Вараном вставали гори й простягались степи, Імперія велика, традиція живуча, а вартові теж люди й томляться від марних пошуків…

Але Підставка пам’ятає все. І цілком можливо, що зовсім нещодавно в сніговому селищі були гінці, які пропонували гроші за спійманого бродягу, великі гроші за немолодого бородатого бродягу й неймовірні гроші за бродягу, який стане плескати про далекі краї…

Варан підібрався. Йому будь-що-будь треба переночувати під дахом – уночі ззовні просто нема чим дихати від морозу. Утім, і господар нікуди не піде серед ночі, діжде ранку. А там подивимось…

– Що ти, добра людино? – спитав хазяїн. – Заслабнув, чи що?

– Ні, – Варан примусив себе осміхнутись. – У вас тут, я бачу… рідко чужі заходять, правда?

Вони знов переглянулись. Ні, це точно щось непевне, Підставка дотягнувся-таки жадібними рученятами, і дуже шкода, що між Вараном і його волею опинилися ці милі, загалом, люди…

– У нас був гість два тижні тому, – сказала старша дівчинка. – Подорожній. Чудний такий… схожий на вас. Вогонь попросив розпалити. От чудний.

– Подорожній? – тупо повторив Варан.

– Так, – кивнула тепер уже хазяйка. – Сказав, така традиція. Правда?

– Правда, – пробурмотів Варан, скидаючи оком з одного обличчя на інше. – А більше нікого не було?

– Кого ж іще, – усміхнулася старшенька дівчинка. – У нас тут сильно не побродиш… А він – нічого, бувалий… У нього така штука, «іскра» називається, таке кресало маленьке, не треба чиркати-чиркати, бити і роздмухувати, а треба просто «чирк!» – і вогник.

Варан сунув руку до шкіряної кишені на поясі. Витягнув «іскру». Показав дівчинці:

– Така?

– Так! – вона схопилася від збудження, і рум’янець підскочив на тонких щоках.

– Це штука з узбережжя. Там у всіх такі є.

Молодша дівчинка округлила рот кружечком, але так і не насмілилась нічого сказати.

– Тебе як хоч звати? – схопилась господиня. – А то цей наш гість, соромно сказати… ім’я не спитали. Балакали мало не всю ніч, уранці він пішов, отут і спохопились: ім’я… не знаємо.

– Мене звати Варан, – сказав він, дивлячись їй в очі.

Очі мигнули. Вона ніколи давніше не чула цього імені, воно здалося їй кумедним:

– Баран?

– Варан.

– А-а… Ну… Варан, значить. Просто ми як почули, що ти на одному місці не сидиш, усе життя по дорогах… Він, котрого ми ім’я не спитали, теж так. Він розповідав про чудеса всілякі, про магів, про закляття, от я і подумала: може, закляв хто? І його, і тебе?

Це не пастка, подумав Варан без особливої, втім, упевненості. Коли пастка, то якась надто хитра. Нелюдськи…

Білі стіни блищали зсередини. Тонкий шар снігу танув і скочувався крапельками, і застигав бурульчастим візерунком. Свічка відбивалась у крижаній плівочці, що опливала, і здавалося, що стіни й стеля світяться. Стоптана глиця на підлозі наповнювала кімнату запахом лісу.

Знадвору долинув шурхіт, пошкрябування, бухання розкидуваного снігу. Хазяїн швидко глянув на жінку:

– Ти виставила?

– Звісно.

Знову замовкли. Прислухались; поряд із домом шурхіт і скрип припинились на хвилину, потім віддалились у бік сусідів.

– Що це? – спитав Варан.

– Сніговий кріт, – озвалась господиня, здивована, як можна не знати таких речей. – Вулиці чистить, дороги… Жиром топленим його годуємо, то він і старається. У мисочці завжди лишаю…

– А якщо порожня мисочка?

– Нашкодити може, – хазяйка зняла з вогню чайник, розлила кип’яток по дерев’яних кухлях. – У Дров’яків минулого року півбудинку зніс – за скнарість свою поплатились.

– Не за скнарість. Лунька просто забула.

– Ага, забула… П’ять разів поспіль?

– А ти… – почав господар, поволі роздратовуючись. Аж урвав сам себе; замовкнув. Засопів, як сопіли перед тем дівчатка, тільки гучніше.

– Я сьогодні бачив снігового крота, – признався Варан. – Тільки я не зрозумів, що це. Ледве встигнув забратись.

– Це тобі пощастило, він неголодний був, – сказала хазяйка.

Хазяїн сопів усе тихше. Його дихання та делікатне потріскування вогню – а більше не було ніяких звуків. Дівчатка сиділи, мов льодяні різьблення.

Варан приплющив очі. В останні роки він змінив тактику й уже не шукав новонароджених магів. Попросившись переночувати, він передусім намагався зрозуміти: чи можна прикласти до пожильців гостинної оселі поняття «мир» і «щастя»? Дуже скоро стало зрозуміло, що «щастя» настільки розпливчасте, а «мир» настільки крихкий, що неможливо часом визначити, є вони чи ні…

– Той подорожник… Котрого ви ім’я спитати забули… Він старий?

– Та старший за тебе…

– Одну ніч ночував?

Хазяїн кивнув:

– Одну… До рана розповідав казки. Ми навіть дівчат спати не гнали – до того цікаво. Про два миси, Осиний Ніс і Крем’яшок, а між ними Поріг. Коли вода відступає, внутрішнє море само собою теплим стає, мілкішим, цвіте… А коли вода припливає, внутрішнє море й зовнішнє зливаються і замість Порога стає Шия…

– Перешийок, – пошепки поправило старшеньке дівча.

– Еге… А на тих землях теж люди живуть і торгують, коли через шию цю… через перешийок… кораблі ходять. Так. Ти таке чув?

– Я там був, – сказав Варан.

– Правда?!

Варан зітхнув. На цьому самому Крем’яшку його мало не схопили – років п’ять тому.

– Він, значить, обійшов усю землю? Так він казав?

– Усю Імперію, та ще й околиці…

– А нащо? Чого шукав?

Хазяйка розсміялася, зробившись наразі на десять років молодшою:

– А хто ж вас знає, чого ви шукаєте… Буває, живе собі людина, усе в неї є, а її веде. Вона виходить на дорогу, і…

Очі її заблищали. Вона ще хотіла щось сказати, але подивилася на чоловіка й раптом засоромилась.

– У нас сусід був, так він теж повівся, – пробурчав господар. – Світ, каже, забачити. Напився на ближчому ярмарку і замерз. А й світу всього забачив тільки, що півтори дороги.

Знову зробилось тихо. Молодша дівчинка позіхнула.

– Спати час, – нерішуче сказала хазяйка. – Що ж… Ти так нічого й не розповіси?

* * *

Над ранок вони заснули. Варан лежав на шкурі морської кози, густій і шорсткій, із духом – наче дитинство – водоростей. Дивився крізь діру на стелі, як світять зорі.

Вогнище чудово держало тепло.

Варан мав чітке відчуття, що він біля цілі. Хай таємничий подорожник пішов звідси два тижні тому – але ж не рік тому, не п’ять років; бродяга не зволікає, але й не квапиться. Те, заради чого Варан покинув Нілу, те, заради чого він пізніше покинув високу посаду й коридор на сто п’ятнадцять кроків, заради чого він ризикнув життям, смертельно вразивши Підставку…

«Ніякий бродяга не може знати смислу сущого, – сказав Підставка за декілька днів до Варанового зникнення. – Смисл сущого лежить за його межами, а бродяга – частина нашого світу…»

Варан, поглинутий приготуваннями до втечі, нічого не відповів Імператорському Стовпу. На той момент йому було цілком ясно, що маги, прості жителі звичного світу, мають на собі знак ззовні – і або вміють бути гідними його, або, що частіше, не вміють. А Блукаюча Іскра безсмертний, він з’являється й щезає, коли йому заманеться; а що як його людська подоба – видима тінь когось, хто перебуває «поза межами сущого»?

Настав ранок. Небо лишалося, як і раніше, темно-синім, але по всьому селищу разом завили, зашипіли ікласті вартові в кучугурах – кожний другий мав кличку «Дружок».

– Отакої, – пробурмотіла господиня. – Гей, дівки…

– Нехай посплять, – сонно озвався господар. – Тільки очі склепили, от… Оці байки нічні…

За ніч остиглі стіни зробились матовими, і запалена хазяйкою свічка тьмяно горіла на самоті. Хазяїн, сопучи, підкинув палива в пічку.

Небо над вогнищем ледь посвітліло.

Забулькала гаряча вода, у півмороку поплив нудотний запах риби.

Варан піднявся. Навідався до нужника надворі, біля самих дверей; замерз і довго відігрівався, примостившись поряд із пічкою.

– Хазяїне…

Той удав, що не почув. Похмуро перебирав при свічці мисливську снасть – на морську козу, як розумів Варан.

– Спасибі тобі, добрий чоловіче Варане, – сказала господиня, немов на зло господарю. – Ніч недоспали… Зате споминати тепер будемо весь рік.

Господар засопів.

– Ви щасливі? – спитав Варан.

Господар мало не впустив кістяний наконечник гарпуна:

– Що?

Господиня дивилась на гостя. Її очі здавались двома темно-вишневими лінзами.

– Так, – сказала вона нарешті.

* * *

Місцевий поштар довго скріб нігтями під рукавом шуби. Бродяга? Був і бродяга. Він, поштар, сам же його відвіз на перехрестя. Так, там і лишив. Бував у бувальцях, одразу знати, такий не замерзне, не пропаде… Куди потім подався? А хто його знає. На перехресті готель, там усе про всіх знають…

Поштарю хотілось побалакати, він охоче взяв би подорожника в сани, але в такі сніги й пошти ж нема. І трилапень в околі ходив, мисливці бачили. Ось хай сніги вляжуться, трилапень забереться, і наступного тижня, може, і з’їздимо, із перехрестя мішечок заберемо, але не сьогодні, крий Шуу, не сьогодні. А гість, якщо хоче, може сам собі хижку зі снігу спорудити, та й дровець прикупити в поштаря – воно й переночуєш…

– Хлопче, продай повозку, – сказав Варан.

Поштар витріщив очі, немов той самий трилапень наступив йому на ногу.

– Мені треба швидко, – сказав Варан. – Упряжка є? Тягуни?

– Жартуєш, батьку, – промимрив поштар. – У тебе таких грошей нема, щоб мою повозку купити. Я ж, той, на громадському кошті…

Варан витягнув із потайної кишені імператорську п’ятдесятку.

Такої райдуги сніговий дім поштаря не бачив від заснування. Густо-червоний, бірюзовий, аквамариновий і жовтий пламені відбивалися від стін і, мабуть, виривались із діри на стелі над вогнищем, так що поштар заозирався: а що як сусіди побачать?

– Ти… батьку… зарізав, чи що, кого?

– Заробив, дурню. У столиці такими грішми стіни обклеюють.

– Брешеш…

– Підбріхую, але не сильно. То як, продаєш повозку?

У поштаря тремтіли руки. Він скинув на Варана оком, оцінюючи його, – намагався зрозуміти, скільки ще грошей можуть уміщувати потайні кишені і яку біду – чи щастя – це дасть йому, простому поштарю.

– Спішу, – кинув Варан.

– Продаю, – зважився поштар.

Поштові сани виявилися непоказними – правдива тарадайка, замість сидіння – оберемок хвої, запона з дірявої витертої шкури. Зате упряжку Варан поцінував – три сотні тягунів, запряжених по два десятки, могли тягнути сани й по цілині, і по дорозі, прокладеній сніговим кротом.

Поштар вагався й щохвилини змінював рішення.

– Трилапень зжере, – казав він, запрягаючи тягунів. – Шкода… Чудові мушки, де ще таких купиш…

– Але ж цих десь купив…

– Дорожезні…

– За такі гроші ти знаєш скільки всього накупиш?

– Трилапню просто в пащу… Слухай, а давай я тобі назад віддам, гроші себто.

– Давай! – зло згоджувався Варан.

Поштар витягав п’ятдесятку, довго роздивлявся її й гладив, знову ховав за пазуху:

– Ні. Домовились, а слово, воно, знаєш…

А через хвилину знову починалось:

– Ну куди ти поспішаєш, га? У кучугурі як застрягнеш… До вечора не доберешся… А тут і трилапень…

– Давай гроші!

– Ну… Я ж так… Чого ж ти лютишся?

За якусь годину Варан усе-таки виїхав.

Сніговий кріт добре знав своє діло – дорога йшла крізь сніги, глибока, наче яр. Білі стіни стояли справа і зліва, майже змикаючись над головою. «Про крота не думай, – напучував поштар. – Я про нього ніколи не думаю, і от – досі Імператор милував. Тільки не задумуйся. Тому що коли ти їдеш, а він назустріч пре – нема ніякої можливості, ну просто все, кінець…»

Перші сто кроків тягуни брали розгін – тоненькі лапи з круглими опірними «п’яточками» залишали кумедну вервечку слідів. Потім забили крилами, і до слідів на снігу додався безумний, але по-своєму гармонійний візерунок.

Потім перша двадцятка важко відірвалась від снігу й полетіла, за нею друга, третя й так далі. Довга хмара голубувато-рожевих із перламутром комах витягнулась над дорогою, і круглий ніс саней трохи піднявся, неначе теж жадаючи злітати. Варан знав, що найхоробріший тягун у кращу пору свого життя піднімається найбільше на два людські зрости над землею. Ті, що насмілюються піднятись вище, гинуть, не залишаючи потомства…

На дні так званої дороги було похмуро й моторошно. Не думати про крота, сказав собі Варан. Думати про те, кого я стріну попереду. Про того, кого хлопець-поштар зовсім недавно віз по цій самій дорозі…

В’їхали у сніговий тунель – тут кріт ішов напролом, не дбаючи, щоб подорожник бачив зірки. Стеля непевно провисала – у повній темряві Варан устигав помітити тільки обриси перешкоди; він ліг на дно саней, приплющив очі, услухаючись у скрип снігу й ніжне дзижчання тягунів. Кріт ішов тут тільки вчора, тунель не встигнув завалитись… В усякому разі, не мав устигнути.

Він тужив за сонцем. Він мучився в «шкурі», яку можна було знімати лише в укритті й лише ненадовго. Він так давно не пірнав…

Тунель закінчився. Глибока колія кротової дороги тепер здалася світлою, ледве чи не затишною.

…А добре було б прийти до Підставки й сказати: я бачив. Я розмовляв із ним. Я знаю відповідь на питання, яке ви, Ваша Незрушносте, так і не насмілились поставити…

Він не повірив би. Узявся б допитувати. Ні, марна річ – приходити до Підставки з готовими відповідями; сам він так і не знайшов Блукаючу Іскру. Ба більше – переконав себе, що його нема…

Варан засинав. Дірява запона захищала від вітру; до ночі було далеко, пора убивчого морозу не прийшла іще, і Варан спав, несений трьома сотнями голубувато-рожевих перламутрових мушок. У сні його був Подорожник; він усміхався й казав: от бачиш. Усе повелося. Я просив тебе знайти бродягу – і ти знайшов…

І простягнув Варану намисто – ниточку голубих і білих вогнів. Намисто стало рости, підніматись над обрієм, залило все довкола синьо-білим світлом, наповнило відчуттям небезпеки…

Варан прокинувся. Сніг під санями скрипів занадто тихо і якось невпевнено. Третя сотня мушок і досі тягнула вперед, зате друга й перша знизились, майже торкаючись снігу.

Варан підняв голову.

Трилапень височів, як дерево, біля дороги, і здалеку міг насправді здатися товстим деревом. Дві передні ступні – ласти-снігоступи – звалили снігову стінку й тепер стояли на пухкому узбіччі – «п’ятки разом – носки нарізно». Третя нога потопала в снігу.

Тягуни повернули направо – подалі від нерухомого громадища. Сани в’їхали носом у снігову стіну й спинились.

Трилапень жалібно застогнав. Цей придушений стогін значив крайній ступінь люті, голод й бажання нападати.

Варан намацав смолоскип на дні саней. Здивувався власній безтурботності – смолоскип лежав, привалений свіжими ялиновими гілками; трилапень вигнувся над дорогою і простягнув до Варана єдину руку з двома довгими білими пальцями.

Між пальцями проскочила синювата блискавка.

Варан чиркнув «іскрою», перший раз – ухолосту. Треба було заверещати, тонко і прикро, гострі високі звуки якщо не лякають трилапнів, то принаймні примушують їх задуматися. Але голосу не було. Варан знов чиркнув «іскрою», смолоскип зайнявся, одразу стало світло й жарко…

Блискавки між пальцями тварюки були білою і голубою. Варан випростався на повний зріст і підняв смолоскип над головою.

* * *

– І що, підпалив?

Так званий готель виявився великою сніговою будівлею, розрахованою десь на двадцять мандрівників. Варан був тут сам, тулився до вогнища й ніяк не міг зігрітися. Доглядач перехрестя, у цю пору року знуджений і бездіяльний, з’явився скрасити його самотність – і потішити власну цікавість.

– Підпалив, так?

– Не так щоб дуже, – знехотя признався Варан. – Живий – і те добре. А сотня тягунів – здохли. Шорки відрізав, там і покинув…

– Сто тягунів – це не пташині шмарклі, – поважно відзначив доглядач. – Звідки в тебе упряжка?

– Купив.

– Правда? Багатий ти бродяга, рідко таких бачив…

– А багато бачив бродяг?

– Улітку тут санний шлях – туди-сюди, купці, посильні, поштарі, коли тут роздивишся. Тепер от… нудно.

– Ніхто не ходить? Зовсім?

– Ні, чому… був один. Не такий багатий, як ти, – його поштар Фолька привіз. Дочекався другого поштаря, з Приморок, і з ним знову ж від’їхав. Близько тижня тому.

– Близько тижня?!

– Товкся він тут зовсім нічого, шість днів… На сім ночей палива в мене купив. Поштарі, вони в такий час тягунів не ганяють. От і тебе мало трилапень не з’їв…

Тонкі бурульки на стелі дзвякали в такт його голосу. Пічка горіла впівсили, вологі ялинові гілки на підлозі замерзали, похрускували за кожним кроком, як бите скло.

– Приморки – це де? – спитав Варан.

* * *

Море в цих місцях схоже було на молюска, покритого мушлею. Шар льоду в декілька людських зростів – шаруватий, ніздрюватий, матовий – ніколи не сходив зі свого місця. Море, сповите й знерухомлене, залишалося вільним і в тюрмі – дихало під панциром, і ритм його життя нагадував чергування сезонів і міжсезоння.

Був відплив. Дорога заходила в ополонку, більше подібну на колодязь. Варан ішов, двома руками придержуючи сани. Тягуни повзли по косому дерев’яному настилу – униз й униз, у зеленкувату сутінь.

Колодязь закінчився. Настил став схожим на трап. Кожний звук відбивався від внутрішньої поверхні льоду, що чорним черевом навис над головою – поскрипування настилу, шурхіт полозів і мушиних лапок, кроки… Нарешті виїхали на дно; Варан розбігся, штовхаючи сани, тягуни – дві сотні, ослаблі й мокрі – злетіли.

Варан підняв над головою ліхтар.

Лід був, як стеля у високій залі. З нього звисали товсті пухирчасті бурульки. Спалахували, виграючи кольоровими іскрами. Відкидали тіні. Варан немов летів над засніженим лісом – летів, перевернувшись униз головою. Схоже він колись відчував замолоду, зависнувши догори ногами між блакитним небом горні – і шаром оболок, що прикривав піддоння.

Шлях тут був легкий, розкатаний, тягунам не доводилось вибиватися з сил. І тут було відчутно тепліше; Варан навіть зняв каптур.

Пахло морем. Вдихаючи цей запах, легше було надіятися.

Тиждень тому тут пройшов Блукаюча Іскра. Варану здавалось, що він затиснув край його сліду в зубах – сам краєчок маревного сліду, але затиснув намертво й тепер не випустить. Тиждень! Можливо, бродяга досі сидить у цих Приморках, жде наступного поштаря. У такий час їздять рідко…

Тягунів поганяли з допомогою губної гармошки. Сигнал «уперед» звучав акордом із двох високих звуків. Луна стрибала, як м’яч, багато разів відбиваючись від крижаної покривки й повертаючись назад. Тягуни дзижчали.

Варан посовався, умощуючись у санях. Намацав долонею тверду грудку, підніс до очей; це була мертва мушка – один із тягунів, які загинули під час сутички з трилапнем. Перламутр потьмянів, крила обгоріли, прозорі кульки-очі взялись плівкою; Варан із жалем викинув тягуна за борт. Він завжди симпатизував цим створінням – ніжні й слабкі на вигляд, вони важили як олив’яні кульки і могли тягнути сани день і ніч без особливої напруги. От тільки вогонь зносили погано…

Дзеркальні кульки-вішки поблискували обабіч дороги, відбивали світло ліхтаря. А більше не було ніякого світла; Варан сидів, тримаючись за борти, дивлячись, як вішки одна по одній утікають назад.

Тільки б не розгубити в гоні всі свої питання. І пам’ятати про Подорожника… Маги – це здавалося перше таким важливим, але що рік, то все тьмянішим і тьмянішим, усе безглуздішим, ось уже майже десять років, як Варан не зустрів жодного мага…

Він хотів знову програти «наперед», але спинив себе. Тягуни й так працюють щосили – їх тільки дві сотні, не три, і хоч дорога легка – волого, вода осідає на крильцях, тягне вниз.

Шум прибою погучнішав. Видно, дорога підсунулася зовсім близько до крайки живого моря. Варан погамував у собі бажання зупинитись і підійти до води, подивитися. Гальмувати тягунів, потом їх знову розганяти – не тільки час, але й сили, і небезпека переплутаних шор…

Потім попереду виникнув вогник. Варан піднявся в санях; біля дороги хтось палив багаття. Річ не надприродна, але доволі незвичайна – принаймні під льодом у цю пору року.

Сигнал «стоп» для тягунів звучав як низький умиротворений стогін. Сани побігли повільніше, тягуни спустились нижче, перша двадцятка торкнулася землі, потім друга, третя…

Біля багаття сиділа людина в такій самій, як у Варана, «шкурі». На колінах у нього лежав короткий мислив ський спис зі сталевим вістрям. Схоже, спис перемістився на коліна зовсім недавно; незнайомець дивився спідлоба, готовий зітнутись хоч із чужаком, хоч із трилапнем, хоч із самою Шуу.

– Вітаю, добрий чоловіче, – сказав Варан, не вилізаючи з саней. – До Приморків я правильно їду?

Людина біля вогнища мовчала. Варан тільки тепер побачив, що поряд лежить, обплутана вірьовками, туша морської кози. Мисливці, особливо зі здобиччю, завжди поглядають непривітно, підозрюючи в першому стрічному любителя легкого м’яса.

– Подорожній я, – Варан розвів руками, показуючи, що ножа в долоні не ховає. – Їду до Приморків. Далеко?

– Недалеко, – мисливець нарешті розтулив вузькі бліді губи. – Проїжджай, старенький. Просто за вішками, від розвилини праворуч – будуть тобі Приморки.

– Погрітись не пустиш?

– А хіба холодно?

– Та вже ж не жарко, – Варан усміхнувся. – Що ж ти, чоловіче, стариганя беззбройного боїшся? З’їм я твою козу?

Мисливець відвернувся. Він був дуже молодий, на його погляд, Варан справді був старий, і справді, можливо, беззбройний.

– У ній костогриз, – сказав мисливець, дивлячись собі під ноги. – Проїжджай.

– Еге, – Варан перевів погляд із парубка на тушу біля вогню, і знову на мисливця: – Кинь. Собі ж гірше.

Парубок помотав головою:

– Ні. Я її добив… Удома жерти нема чого. Я його виріжу.

Варан виліз із саней. Коротко програв тягунам «відпочивати». Мушки збились клубком, загули, затріщали, витираючи тонкими ногами прозорі крильця.

– Допомогти? – спитав Варан.

Хлопець подивився здивовано:

– Ти чого, діду?

– Який я тобі дід, – Варан підсів до багаття, скинув рукавиці, простягнув руки до кволого вогника. – Я подорожник, бувала, можна сказати, людина…

– Ти теж?

Варан утримався від різкого руху. Дуже повільно підняв голову:

– А у вас тут часто ходять подорожники?

– Та проїжджав один… Близько тижня тому. Зовсім старий. У нас ночував у домі…

– Вогонь розпалював?

– А ти звідки знаєш?

– Звичай такий з Узбережжя. У Степу теж заведено…

– А ти звідки знаєш?!

– Блукав я і на Узбережжі, і в Степу…

Парубок дивився на нього, забувши про свій спис, про козу, про костогриза.

– Брешеш, – сказав, мов захищаючись. – Ніде ти не був.

– А він? Той подорожник, він теж брехав?

Парубок опустив очі:

– Ні. Він… не брехав.

– Пішов він? Чи… – Варан затамував дихання.

– Пішов, – парубок знову дивився у вогонь. – Одну тільки ніч переночував.

– Із поштарем?

– Ні. Караван за гори йшов, то він із караваном…

– Коли?

– Я ж кажу – близько тижня…

Варан піднявся:

– Ти костогризів коли-небудь ганяв?

– Ні.

– І взявся?! От дурень…

Хлопець забурмотів щось ображено й злісно, але Варан не слухав. Підійшов до кози – туша лежала на боці, і всередині її, під зверненим наверх напухлим боком, щось виразно ворушилось і чулося потріскування. Варан гидливо поморщився. Блукаюча Іскра віддалявся й віддалявся, проклятий караван ніс і ніс його в напрямку до гір…

Неподалеку дихало і перекидало камінці холодне море. Далі від багаття «шкура» вкривалась інеєм; парубок був сивий з голови до ніг. Варан теж був сивий – і, на відміну від одежі, його борода ніколи вже не відтане.

Він труснув рукавом. Вузький довгий ніж посунувся в долоню; Варан поклав його лезом у вогонь.

Парубок дивився щонайпильніше.

– По якій дорозі пішов караван?

– По тракту.

– Другий караван скоро?

– Не знаю.

– І як це ти взяв козу з костогризом?

Парубок насупився. Нічого не відповів.

– Сюди, – погаслою вуглинкою Варан намалював хрест на круглому боці кози. – Сюди вдариш списом, коли я скажу… Тільки сильно бий, не бійся їй шкуру попсувати… Коли власна шкура хоч трохи дорога… Готовий?

Хлопець двома руками взявся за списа. Зблід. Подивився на Варана; кивнув.

– Ну, – Варан надів рукавиці, узяв ножа з багаття, – Імператор поможи!

Трикутний наконечник списа з хрускотом пробив козячу шкуру. Чвакнувши, звук відлунив від льодяної стелі над головами, і повернувся, і повернувся знов.

Із кривавої пробоїни в шкурі скинулась темно-червона медуза з гострим пружком на краях драглистого купола. Парубок-мисливець скрикнув. Медуза стислась у клубок – немов у передсмертних корчах; насправді одним таким ривком костогризи відтинали людині руку. Варан діждався, поки купол із зазубреним пружком розкриється знову, і порснув у самісінький центр його розпеченим ножем…

* * *

– Не буде каравану, – сказав поштар. – Або сам вирушай, або сиди й жди. А що? Склепай собі хатинку, з місяць протримаєшся, а там потеплішає.

– Спасибі, – Варан знову заліз у сани. – Не маю часу ждати.

– Дивись, ніч іде! Замерзнеш і тягунів погубиш…

Замість відповіді Варан витягнув губну гармошку й програв своїй упряжці «вперед».

Тракт виявився дорогою, справжньою дорогою, а не кротовим лазом у снігу. У Приморках Варан нагодував тягунів салом і цукром. Прозорі крила дзижчали впевнено й потужно.

Караван іде повільно, зупиняється біля кожної хати, дожидає забарних, подовгу перепочиває і запасається харчами. Між бродягою та його переслідувачем – шість днів…

Проводжаючи його, молодий мисливець сказав із тугою:

– Я б з тобою пішов. Знає Імператор – пішов би…

– У чому ж річ? Ходімо.

Парубок здивувався. Довго мовчав, допомагаючи Варану лаштувати запряжку.

– А той… Сказав, що, мовляв, зоставайся, на одному місці краще, батьківщина, і таке інше…

– Сам вирішуй. Захочеш – підеш. Як я повіявся колись.

– Таж, – парубкові руки, що звично пристібали тягунів до шорок, уповільнили рух, – наречена в мене. Вона не піде – у неї мати недужа, і взагалі… щоб таке – жінка в дорозі? Не буває…

Варан враз розлютився. Це не було роздратуванням, не було хвилинним спалахом – це був справжній напад люті, холодної, тверезої.

– Вирішуй, чого ти хочеш, – сказав він, відсуваючи хлопця від упряжки. – Коли просто бродити, байдикувати й жити з оповідок – тоді так, тоді краще одружитись. А якщо…

Парубок кліпав очима. Йому все життя здавалося, що бродяга – саме той, хто бродить, байдикує і живе з оповідок; він не розумів, чому гість раптом зачинився, як двері, не лишивши ані шпаринки доброї прихильності.

– Ти боїшся смерті? – спитав Варан.

Парубок здивувався:

– Ну… боюся взагалі-то, полювання – така річ… але якщо бути насторожі, якщо вчасно ножичком, от як ти костогриза підрізав…

– Я не про те. Ти що, не розумієш, що все одно помреш – навіть якщо будеш насторожі?

Розмова не вела нікуди.

– Той подорожник, що був до мене, – сказав Варан утомлено, – велів тобі сидіти вдома і нікуди не потикатись?

– Так.

– Він мудрий… Значить, зоставайся. І щасливого весілля.

Тягуни дзижчали. Варан прикрив лице дірявою запоною; зірки перемигувались у небі – синьо-блакитні, як розсипане намисто.

* * *

У великому селищі – тисяча рублених дахів – Варан знайшов очільника каравану. Червонолиций, із важким поглядом чоловік сидів на заїжджому дворі й відпочивав від тяжкої дороги – п’ятий день, як доповіли Варану охочі.

– За розпитки гроші беруть, – сказав караванник, дивлячись мимо Варана. – Заплатиш?

Варан виклав на стіл срібну монету. Очі караванника проясніли, він уперше поглянув співрозмовнику в обличчя:

– Еге… Чи це не той, за якого нагороду дають?

Варан дивився, не спускаючи очей:

– Не зрозумів?

– Ну, той старенький, якого ти шукаєш, за якого сріблом платиш… Чи це не той бродяга, за якого золоті гори обіцяно? Усім обіцяно, усіх лякано – і караванників, і поготів…

Варан прикусив язика. Проклята нетерплячка примусила його сипати грішми, а тут же не столиця, тут за нікчемну п’ятдесятку можна купити упряжку з трьома сотнями тягунів…

– Це батько мій рідний, – сказав він, дивлячись у жовті очі караванника. – За дитинства, з недогляду загублений… Будеш казати чи ні? А то ж заберу грошики. То як?

* * *

Розмова з караванником лишила недобру згадку. Розумніше за все було зійти з дороги й зачаїтися на час, але Варан, стискаючи в зубах кінець примарного сліду, знехтував голосом глузду. Єдина обережність, що її він зміг собі дозволити – продати запряг і піти пішки, і не по дорозі, яка накидає петлю навколо підмерзлого болота, а навпрямки, через стару гатку. Між ним і тим, кого він так довго шукав, було тепер чотири з половиною дні.

Болото було набагато теплішим за довкілля. Болото пухирилось. Варан скоро притерпівся до його запаху – у скитках йому доводилося нюхати куди нудотніші речі. А болото пахло твариною – великою і брудною, але безмозкою і тому невинною.

Від теплого багна піднімався туман. Не чути було навіть власних кроків; ліхтар, який Варан тримав перед собою, освічував тільки місце на вузькій кладці, куди ставити ногу. Неначе я ще не родився, думав Варан, ступаючи в тиші й тумані. Неначе нічого не почалося. І нічого не скінчиться. Ніла? Минуло так багато років, а мені досі здається, що я її пам’ятаю. І може, вона мене чекає – у місці, про яке мені розповість Блукаюча Іскра.

Коли я зумію правильно поставити питання…

Він ішов усю ніч. На світанку туман піднявся, і досі закриваючи небо, але оголивши булькотливу поверхню. Болото тягнулося справа і зліва; пухирі, що надимались і лускались, нагадували мутні очі. Болото випинало баньки, щоб краще роздивитись на чужинця, і, мов не витримавши цього видовища, очі лускалися, стікаючи гноєм.

Запах загуснув. Варану довелось прикрити обличчя ганчіркою. Він дуже хотів, щоб гатка закінчилася кінець кінцем, але вона виповзала й виповзала з-під стіни туману, мов стрічка, що розгортається, – вузька, слизька, непевна дорога.

Де-не-де загата прогнила. Іноді доводилося перестрибувати через пухирчасті ями. Купини, від яких він відштовхувався, посувались і заходили вглиб, і щоразу було страшно, що колоди не витримають приземлення й розчахнуться під ногами.

Чим далі, тим тепліше було болото. Спершу де-не-де попадалась крижана кірка, що острівцями вкривала грязюку. Тепер з’явилася трава, її світло-зелені нерівні плями впереміж із темно-зеленими плямами моху нагадували Варану землеписну карту. Деякі купинки здавалися настільки справжніми й надійними, що хотілося прилягти, закинувши руки за голову. Серед моху цвіли великі, бляклі, майже прозорі квіти.

Усе частіше попадалися «гарячі ванни» – ями в намулі, заповнені прозорою водою. Над водою піднімалася пара, Варан відчував тепло, що виходило з поверхні. Болотний запах у таких місцях слабшав. Йому хотілося спинитись, вимитись, скупатись, і опинатись цій спокусі було куди складніше, ніж не піддаватись на дитячі пастки трави.

Потім запах погустішав – Варан дихав ротом, через стиснуті зуби. Здавалось, щось чигає на нього попереду – зовсім поруч. Варан уповільнив кроки; туман з’їдав звуки, і не чути було нічого, зовсім нічого; те, що було попереду, або померло, або зачаїлось.

Гатка перервалась.

Покрив трави і моху, весь малюнок «землеписної карти» був порушений і спотворений, неначе в болоті нещодавно билися дві велетенські свині. Край кладки нагадував надкушену ковбасу, Варану привиділися навіть сліди величезних зубів. Він оглядівся; надимаючись і спадаючи, витріщались болотяні очі, клапті туману бродили над землею, мов примарна похоронна процесія, що тисячу років тому відбилася від свого катафалка…

Загати не було. Попереду, кроків за десять, ізнову згущався туман, і там – Варан сподівався – може бути продовження дороги. Навряд чи невідомий катаклізм знищив муровання цілком – скоріше за все, це прогалина, діра, перепона, але не кінець шляху.

Навпочіпки він підліз до розтрощеного краю гатки. Попробував намацати тверде дорожньою палкою. Жодної надії – палка заходила в безодню, тонула в болоті, її нелегко було витягти назад. Колоди під Вараном хилитались, і поверхня рідоти хилиталась разом із ними – як желе. По болоту розходились м’які повільні хвилі, один порух породжував другий, рідота не була однорідна. Варан придивився, завмер – хилитання стихло, усе знов стало чорним, недвижним, безнадійним.

Він піднявся на ноги. Змахнув руками, втримуючи рівновагу. Підстрибнув.

Чвакнув край гатки. Потекли хвилі одна по одній. Налетівши на перепону, вони міняли малюнок, а те, що лежало в болотній рідоті, ледве помітно погойдувалось, уплітаючи до візерунку хвиль свій моторошнуватий мотив.

Варан перевів подих. Підстрибнув знову, майже забувши про обережність. Біля самої гатки, просто перед ним, лежала, скоцюрбившись, семипала рука з кігтями, із кістяними гребінцями на згині кожного пальця, і кожний палець був завбільшки з однорічну дитину.

Варан ковтнув. Дотягнувся палкою до руки – вона виявилась твердою, неначе вкритою хітином. Захиталася болотяна рідота, і Варан зміг простежити очима – ось зап’ястя, ось лікоть, ось іще щось – друга рука?!

Істота була мертва вже декілька тижнів. Вона лежала, розкинувшись, у проломі загати, лежала на самій поверхні й не тонула, як утомлений плавець перепочиває в морі – на спині…

Ким було чудовисько за життя, хто зумів убити його, як і чому, і де тепер цей убивця – не мало великого значення. Варан волів би думати, що створіння в болотяній рідоті мирно померло само собою – від старості… (Немов старий Зигбам, насмішкувато сказала пам’ять голосом Підставки.) Хай там як, Варан став тепер перед вибором – повернутись назад, викупити свою запряжку (або найняти нову), оминути болото по дорозі й продовжити гонитву з запізненням у декілька днів.

Або йти вперед.

Варан знов тицьнув чорну руку палкою. Рука майже не смикнулась; вона лежала, залита тванню, розкритою долонею донизу. Кисть вела до ліктя, лікоть, треба гадати – до плеча…

Чотири з половиною дні між ним і Блукаючою Іскрою. А якщо повертатись – буде знов тиждень; сліди, що холонуть, легко загубити. Особливо на велелюдних перехрестях. Особливо коли боїшся кожного караванника – що коли він уже продав тебе, коли йому вже заплатили люди Його Незрушності Імператорського Стовпа…

Але ж невідомо, є продовження в загати – чи чудовиська в сутичці своїй знищили її на день дороги вперед.

Туман попереду й не думав підніматися. Навпаки, спустився нижче.

Варан зручніше перехопив палицю й перескочив на тильний бік велетенської чорної долоні. Долоня всунулася в глибину під його вагою, зате піднявся лікоть; Варан перескочив ізнову. Плоть чудовиська лунко брязкала під його чобітьми – чи то панцир, чи то луска, чи то хітинова шкіра. Туман зімкнувся за спиною, і не було видно краю загати – але й попереду не мріло нічого певного, тільки чорним горбом здіймався бік здоланого чудовиська. Ускочивши на цей бік, Варан посковзнувся й ледве втримав рівновагу. Озирнувся; другої руки страховища не було видно, зате тяглося, розпластавшись по болоту, сітчасте в прожилках, у пучках збитого пір’я – крило…

Чіпляючись за жорстку зморшкувату шкіру, Варан підповз туди, де мала бути голова почвари. Труп похитувався, загрузаючи все глибше; у клаптях туману Варан ледь роздивився гостре підборіддя, майже людське, і кривий дзьоб, широко відкритий, немовби власник його все ще кричав. Решту ховало болото.

Варан перестрибнув на крило. Звук був такий, неначе рветься товсте павутиння; Варан повз навпочіпки, спотикаючись об гострі надламані кості, об жорстке махове пір’я. Крило кінчалося, а гатки все не було. Туман немовбито знущався – підіймався потроху, потихеньку, а гатки не було, не було – тільки все та ж грязюка, розтривожена драговина, і де-не-де – вибалушене над її поверхнею мутне болотяне око…

Крило мерця було єдиною перепоною між Вараном і жадливою густою глибиною, з якої не можна випірнути – у якій можна тільки тонути. Він прекрасно розумів, що дороги назад нема; дібравшись до краю крила, він ліг на живіт і поповз, благаючи драговину заждати й витримати його хоч хвилину – як тримала чорний крилатий труп.

Трясовина не слухала. Варан, на відміну від трупа, рухався, відштовхувався ліктями й колінами, і драговина хапала його, як, застигаючи, клей хапає муху. Ідіот, думав Варан, видираючись і знову загрузаючи. Пошкодував двох днів… Варто було полишати Нілу, щоб захлинутись тепер у грязі?

Варто було кидати виклик Підставці?

Варто було?…

Рука його схопила тверде. Край гатки – розтрощений, але стійкий, певне дерево, дорога…

Він виповз на гатку і довго лежав, знесилений, як перемазана медом муха.

* * *

Селище стояло на скелі, такій крутій, що вулиць майже не було – були східці. Будинки, споруджені на кшталт ластів’ячих гнізд, виходили фасадами в один бік – униз за схилом. Люди тут мешкали суворі й підозріливі. Брудний, страшний виходець із болота не мав шансу бути прийнятим на ночівлю.

До ночі похолодало. Широкі сходи, вирубані в скелі, що правили в селищі за головну вулицю, узялися льодом і стали небезпечними. Варан ішов від дверей до дверей, стукав у двері палкою й відходив на безпечну відстань – нерідко хазяїн з’являвся на порозі в супроводі сторожової змії.

– Добродію, пустіть подорожнього на ніч. Пропадаю…

– Проходь мимо.

– Я шукаю…

Погрозливе сичання. Зачинені двері. Аж у якусь мить Варан злякався – а що коли Блукаюча Іскра прийшов у це селище, і не знайшов притулку, і замерз – або скотився сходами вниз, переламав кості й умер у канаві…

– Добродію, пустіть подорожнього хоч на кілька годин. У мене є гроші, я заплачу.

– Проходь, страховище, спущу змію…

– Скажи, до кого мені йти? Хто пустив до себе подорожнього три дні тому?

Стук дверей, що зачиняються.

Варан присів на сходинку. Його «шкура» застигла бурульками, обличчя вкрилося шаром грязі, палка в руках була схожа на посох; його вигляд насправді міг налякати будь-кого. Слід було не ломитися в кожні двері, а добряче подумати – що зробив Блукаюча Іскра, увійшовши в це селище?

Повільно, вивіряючи кожен крок, Варан рушив униз по головній вулиці – по обмерзлих, із вибоїнами сходинках.

Пахло димом. У кам’яній ринві шелестіла незамерзла річечка, що витікала, очевидячки, з болота. Варан спускався все нижче й нижче; де-не-де у віконцях – круглих дірках у скелі – займались вогники.

На перехресті Варан зупинився. Звідси відкривався краєвид на сусідню скелю, укриту снігом. За скелею вистигало червоне призахідне небо. В ущелині вже стояв присмерк; долина, що лежала ще далі, повита була млою, десь там брів по дорозі – або їхав на повозці з поштарем, або вже розпалював полум’я у вогнищі гостинної оселі – той, заради кого Варан кинув Нілу…

Не заради нього, виправив він сам себе. Заради правди. Заради того, щоб знати. Заради просьби Подорожника.

Він знов присів на камінь, і тепер сходинка здалась йому страшенно холодною, холоднішою від льоду. Усе, що здавалось таким важливим, – дороги, мов прожилки на дереві, вогник, що народжується у вогнищі, маг, який народжується в щасливій оселі, – зблякло й утратило смисл.

Час необоротний.

Час.

Він старий. Він утомився.

Східці спускались униз. Варан сидів, звісивши руки між колінами. Озноб, що мучив його весь сьогоднішній день, зникав. Порожнеча потроху наповнялась теплом.

Він утомився – і тепер таки зігріється й виспиться. І не треба нікого ні про що прохати – йому вже тепло, він уже спить.

Перед очима кружляли білі й блакитні вогники. Намиста хороводили самі з собою – прекрасні, живі намиста…

Варан розплющив очі. Повіки здавались роздутими, немов подушки. Уже не сумніваючись, що замерзає, він подумав, що принизливо вмирати сидячи. Нехай повзти – але рухатися. Тільки не сидіти й не ждати.

І він поповз по сходах униз – спираючись на сходинки руками й ногами.

І на повороті, на самій околиці селища, побачив попереду дорогу через ущелину – два товсті ланцюги, протягнуті над прірвою. Поряд із ланцюговою дорогою стояла хатка, але не висічена в скелі, а змурована з каміння.

Квадратове віконце світилось.

* * *

– Ну, живучий, – сказав перевізник чи то заздрісно, чи то ображено. – Тут, бувало, заґавишся – і обморозився, страшна річ. А тобі – як зміюці, прости мене Імператор. І пальці ворушаться. І ніс не обмерз.

Варан сидів за хистким дерев’яним столом. Перевізник годував його пустою кашею, запивати давав кип’ятком – за ціною, утім, найкращих шинків столиці; перевізник виявився ласим на гроші, і це спасло Варанові життя.

– У мене більше нема, – сказав Варан, коли перевізник запропонував йому добавки. Сказав твердо, дивлячись в очі; насправді в нього було ще декілька сотень реалів, зашитих у сорочку, і йому не хотілося, щоб заради таких порівняно невеликих грошей перевізник брав на себе гріх смертовбивства.

– Ясна річ, – перевізник махнув рукою. – Ми, злидні, будемо тут вештатися, а ти, роботяго, давай нас задурно годуй…

Варан знизав плечима:

– Я тут один, мабуть, за сто років… І я не злидень, хазяїне. Я тобі непогано заплатив.

– Ага, – перевізник хитро всміхнувся. – Аякже, один… Був тут до тебе старенький, три дні як пішов. Просто хоч готель відкривай… Той теж усе м’явся: нема та й нема… А два дні жив у мене, харчувався й спав, і нічого – задоволений… Як думаєш – відкривати готель? Або після тебе знову сто років подорожніх не буде?

– Кого ж ти тут возиш?

– А своїх. Там за горою сільце, Мохорадне, наших наречених половина – звідти, ну й своїх дівок віддаємо, звісно… Родичі. І справи всякі – торгувати там, будувати… Туди-сюди, в гарячу пору, буває, передихнути нема коли, ланцюг нема коли полагодити – так і сновигають.

– А ланцюг хоч надійний?

– Як скеля.

– Що, ніколи не зривались?

– Чому не зривались? Було… Глот-сусід гуляв у Мохорадному, назад ішов п’яний, махнув мені, я ж йому лавку підсунув, а він п’яний, то й упав. Так і не знайшли – діло було навесні, річка бурхлива, занесла кудись… Так. А ти на дорозі нікого не стрів?

– Я гаткою йшов.

– Не бреши! Загата вже років із десять як розвалилась…

Варан узявся розповідати. Коли дійшов до опису мертвого чудовиська, перевізник навіть розтулив рота.

– Так і видерся, – з зітханням закінчив Варан. – Тому твоя правда – загатою ходити тепер не можна… Але я пройшов. І от що думаю… У вас же навіть птахів нема, а тягуни високо не піднімаються – дохнуть. Важке небо – так про ці місця кажуть… А в того, що в болоті, крила… добрі крила. Не для краси, а щоб літати. Де ж йому тут літати? А якщо він нетутешній – звідки взявся? Я скільки по світу ходжу – а про таких ніколи не чув.

Перевізник довго дивився на нього. Потім роззявив рота, відкинувся – і зареготав так, що заскрипіла дерев’яна лавка.

– Оце так байкар! – пробурмотів, похрюкуючи зо сміху. – Оце придумав… А я спершу повірив був… Страховище з крилами, з дзьобом… У болоті… Ну, вигадав! Ні, шкода мені, що не ходять через нас подорожні, а то цікаво, так би й сидів, вуха розвісивши…

Варан нічого не сказав. Відсьорбнув із кухлика окропу, що остигав.

Усміхнувся.

* * *

Уранці він перебрався через прірву, махнув рукою перевізнику, поправив мішок на спині й рушив в обхід скелі по вузькій, ледве помітній стежці.

Між ним і тим, кого він переслідував, лишалося три дні, і дистанції цій не судилося змінитись протягом довгих тижнів.

У Мохорадному бродяга не затримався – пішов далі, і слід його показався в хатці пастуха на краю долини. Пастух приютив і Варана; далі бродяга пішов пішки, але, хоч би як Варан наддавав ходи, до моменту нічлігу (а ночі тут усе ще були холодними) між ним і бродягою залишалось не менше трьох днів шляху.

Чим далі вони йшли, один за одним, тим ближчою ставала весна. На велелюдному перехресті – тут сходилися дороги по річці й по рівнині – Варан мало не загубив сліду; в місцевому готелі зупинялося по двадцять подорожніх щоночі, і Варан дістав дві цілковито протилежні вказівки: хазяїн готелю казав, що людина, з описів схожа на бродягу, пішки направилася на південь, дружина його стверджувала, що він сів на човен і пішов униз по річці.

Варан кинувся на пристань. Немало вартувало сил (і грошей) розвідати про всі човни, відплилі вчора вниз по річці. На жодному із них не було нікого старшого сорока – це були гребці, купці, робітники, які шукали найму. Тоді Варан поспішив на південний тракт, тут йому повезло – він підсів у повозку поштаря. Везіння мало не повернулось на біду – у великому селищі, куди поштар доправив Варана, ніхто й не чував ні про якого старого бродягу. На щастя, поштар згадав про перехрестя, що вони з Вараном проїхали не спиняючись і де подорожник міг звернути праворуч або ліворуч. Варан пішки повернувся до перехрестя, кинув монету, вибираючи напрям, і поспішив, збиваючи ноги, на південний схід – у погоню за тим, хто подався геть. І тут щастя нарешті його не підвело: слід бродяги показався в маленькому селищі на березі великого озера, ба більше – бродяга затримався там довше як на одну ніч, а тому, незважаючи на всі притичини Варана, між ним і Блукаючою Іскрою донині лишалися три дні шляху. Три дні.

Прийшла весна, а з нею бездоріжжя. Варан надіявся, що той, за ким він іде слідом, затримається хоч ненадовго в одному з селищ або містечок, але бродяга вибрався на камінний тракт і йшов, не збавляючи ходи. Варан шукав для себе транспорт – хоч який-небудь, за будь-які гроші; у цих краях усе, що надавалося для перевезення вантажів, рухалося зі швидкістю пішоходця або й повільніше, а поштарі возили пошту раз на місяць – у ручному візку. Лежачи без сну на захожому дворі (а Варан уже не міг іти тиждень без спочивку, як це ставалося з ним замолоду), він уявляв собі криламу – білу, сильну, під сідлом. Він так виразно бачив її перед собою – до найдрібнішого пірця, до вузлика на мотузяній драбині, – як він зранку сідлає птаха, піднімається над трактом і путівцями і надвечір бачить самотню постать, що бреде вздовж узбіччя…

Якби крилама могла з’явитися від самої тільки потреби в ній! Варан серйозно подумував, як би дістатись до намісника провінції, під яким-небудь виглядом проникнути в птахівню й украсти хоч би пташеня, хоч би стару списану шкапу. Однак намісник поміщався далеко на сході, і навіть якщо припустити, що Варану вдалося б якимось дивом добути криламу, слід бродяги до того часу остаточно загубився б. Тому він покладався тільки на власні ноги та ще на довгий язик – привітатися, прихилити до себе, розпитати і подумки відсіявши пусті балачки від правди, іти слідом, слідом…

На той час він точно знав, який бродяга на вигляд. Він міг би написати його портрет – незважаючи навіть на те, що різні люди описували мандрівця по-різному. Варан бачив Блукаючу Іскру в деталях, яких очевидці не пам’ятали, у дрібницях, яких вони не могли знати. Він майже втратив сон; дорога вела на південь, весна вела в літо, Варан ішов ночами.

Перехрестя стали його жахіттям. Опинившись перед вибором, він ледве не впадав у відчай: далеко не завжди поряд були свідки, які знали, пам’ятали й були готові вказати, куди звернув літній пішоходець у сірому плащі. Бувало, він збивався зі сліду й губив ту перевагу в часі, якій офірувано нічний спочинок. Три дні – інколи два, інколи чотири – досі відділяли його від бродяги попереду, і Варану починало здаватися, що Блукаюча Іскра зачарований, що він оточений нездоланним часом, як замок гостроколом, і продертись до нього ближче ніж на дві доби шляху – неможливо, хоч усе життя женись…

Потім йому раптом пощастило.

Він зупинився на нічліг у поселенні – не селищі навіть, а хуторку – заснованому всього декілька років тому. Усі будинки – п’ять або шість – були нові, усі подвір’я – велелюдні, усі мешканці молоді, і дітей виявилось більше, ніж дорослих. Минулої осені тут справили декілька весіль – молоді перезимували з батьками й повесні взялися зводити власні будинки.

Варан давно не бачив такого гучного, безжурного, веселого будівництва. Підлітки та юнаки тягали колоди, дівчата місили глину, чиясь молода дружина, на вигляд років п’ятнадцяти, із первістком усередині великого круглого живота, командувала риттям канави з певністю досвідченого фортифікатора. Один будинок уже стояв, правда, без даху, другий тільки піднімався, третій існував у вигляді вбитих у землю кілочків і натягнутих між ними вірьовок; Варан дізнався, що старий бродяга, який попросився переночувати три дні тому, виявився досвідченим пічником і допоміг змурувати вогнище в одній із новобудов.

– Пішов, – повідомило худюще чорняве дівчисько, теж чиясь молода дружина. – Сьогодні вранці, не рано – сонце вже високо стояло… Ми його просили зостатися ще – ні, пішов, немовби справи в нього. Грошей? Не взяв, хоч ми й пропонували. Хліба йому поклали на доріжку, пирога, м’яса…

Вона говорила, задоволена собою, не помічаючи, як збліднув співрозмовник. Утім, лице Варана було вкрите бородою і курявою, а очі його давно вже не були дзеркалом душі – хіба що дуже тьмавим, захованим від сторонніх дзеркалом.

Він подякував – й у відповідь на щире запрошення зостатись на ніч відповів:

– Спасибі. Я піду далі – просто зараз.

Молодь узялась дивуватись і вмовляти. Дорога через ліс уночі, у мороку, небезпечна: можна й шию скрутити, і звірі, знову ж таки, дикі… Варан тільки усміхався й хитав головою.

– Ну хоч до стовпця проводжу, – сказав коренастий молодик, чоловік, як виявилось, тієї вагітної рішучої дружини, що командувала риттям канав. – Там у нас у лісі стовпець укопано – якщо вперше торкнешся його, можна загадати бажання. Я от сина загадав – і ось маю, син!

– Зажди… а якщо дочка?

– Та син же! Уже й на ім’я озивається… У нас у роду всі баби зарання знають, хто народиться. Скоро дитя об’явиться – одразу й ім’я йому дають, щоб, значить, часу не гаяти, нехай звикає…

Вони йшли вздовж просіки. Хлопець говорив, розмахуючи руками, низьке вечірнє сонце підсвічувало червоні соснові стовбури. У кронах гніздились птахи – дрібні, метушливі, але все-таки птахи, пернаті, крилаті, зугарні підніматись високо в небо.

Варан вряди-годи згадував того, що зостався лежати серед проламаної гатки. Сумна доля – загинути в болоті, коли в тебе є крила. Якби у Варана був час – а він сподівався, що час буде, – він спитав би у Блукаючої Іскри, звідки взялась та істота в країні «важкого неба» і хто погубив її…

– …Три рази перекладав. Батько каже – яке вогнище змуруєш, таке й життя буде. Я ж не безрукий, бодай мене.

Шуу забрала, я й орю, і тешу, і скотину лікувати вмію, а з цим – ну хоч плач… Батько бурчав, звісно, каже, треба, щоб господар сам мурував вогнище. Бурчав, поки не побачив ту штуку, що наш подорожній, Імператор йому поможи, сотворив. І як швидко! Видно бувальця, видно майстра, у нас таких і нема в околі… Усе село ходило дивитись. От. Будинку ще нема до ладу – а вже тепло, навіть без даху… От! Майстер…

Парубок замовк, переводячи віддих.

– Ти магів коли-небудь бачив? – спитав Варан немов ненароком.

Молодик здивувався:

– А де їх бачити? Немає в нас… Маги – це в столиці, в Імператора під боком, ну, в намісника…

Варан усміхнувся:

– А народжуються вони в простих домівках. На кшталт твого, який іще без даху.

– Ні-і, – протягнув хлопець із сумнівом. – Як же вони народжуються?

– Як усі.

Хлопець засміявся:

– Оце ти сказав, дідусю… Маги – що вони, малими можуть бути, у пелюшки какати?

– У пелюшки, – Варан кивнув. – Саме так.

Хлопець не повірив йому, але сперечатися не став.

Вийшли на перехрестя.

– Туди, – хлопець махнув рукою, указуючи вперед. – Праворуч – це до сторожки, ми там ночували, коли ліс рубали. Ліворуч – тупик, мисливський будиночок, ще один поруб… А той чоловік прямо пішов. Там Узліс, селище таке здоровенне, ярмарок, готель, міст через річку – там він сьогодні ночує, пічник наш… Поня, сусід, так у нього там кум – хазяїн готелю, він на словах йому привіт переказав, пояснив, як пройти… Хороший готель. Я бував якось…

– Зажди, – сказав Варан, оце щойно згадавши дуже важливе. – А як він назвався? Ім’я своє він сказав?

Хлопець дивився на нього, потроху червоніючи. Вуха взялись вишневим:

– Ой, Шуу… Він же два дні тут гарував… Ніхто не спитав. Ну, Шуу… Ну дурні ми. Усе «дядьку», «дядьку», а то «дідусю»… Імені не спитали! Йолопи…

– Не журись, – Варан усміхнувся. – Він не образився, я знаю.

– Ти ж йому перекажи, що ми «спасибі» йому, і все таке…

– Перекажу. Застану – обов’язково передам.

– Застанеш! До Узліса недалеко, до світу дійдеш, коли звірі не схрупають… От стовпець, рукою доторкнись і загадай: хочу, мовляв, ніч наскрізь пройти живий-здоровий. – Хлопець усміхався, передній зуб у нього був зі щербинкою.

Варан подивився на стовпець – звичайний землемірський стовп, що позначає межу двох територій: герб провінції, номер позначки – п’ятдесят сім… І нижче – вирізана на дереві фігурка. Робота була абияка – Варан міг би зробити стократ краще; умовне грубе лице – жінка, дівчина. Кругле підборіддя. Витки волосся. Пророблені різцем діри-очі. І рука – несподівано тонка, жива рука на грубо вирізаних дерев’яних грудях, безвільна рука з тонкими довгими пальцями.

– Як це… – Варан поторкав вологе дерево, гладеньке від численних доторків.

– Загадав? – наполегливо спитав його супутник.

– Загадав, – Варан повільно кивнув. – Спасибі. Прощавай…

І не озираючись попростував по дорозі.

* * *

Коли стемніло, він запалив ліхтар.

Метались тіні від стовбурів. У глибині лісу загорялись і згасали пари жовтих і зелених очей. Варан ішов, помахуючи палкою; проти дерев у Лісовому краю ці корабельні сосни були просто карликами, а живність, що наганяла страх на місцевих селян, проти трилапня здавалась купою безпечних паразитів, на кшталт мишей.

Варан ішов по вузькій просіці, і йому здавалося, що він іде по мосту, який поєднує його минуле та його майбутнє. Ноги, що сходили Імперію з кінця в кінець і назад, самі знали, де оминути камінь, де переступити через корч, де перестрибнути через яму. Варан ішов – і думав.

Ось він досягне мети, до якої стримів усе життя. Чи не виявиться, що життя закінчено? Чи не прийде усвідомлення того, що більше жадати нема чого?

До самого узбіччя підлізла шерстиста тварюка на низьких ногах, із пласкою головою й червоними іскорками очей. Варан замахнувся палкою. Тварюка зникла.

Варан усміхнувся, думаючи про своє. Яка нісенітниця; зустрівшись із бродягою, він заживе заново. Закінчиться це протягле жахіття, яке він звик мати за щастя, – дорога й погоня, ночівля щораз на новому місці, життя, на яке він сам себе прирік, і, треба визнати, прирік із задоволенням…

«Не кидай мене, – казала Ніла. – Не ходи, ти однаково нічого не знайдеш… Ти ніколи не будеш щасливим, не ходи…»

У щілині між кронами над головою горіли зірки – не такі сліпучі, як на півночі, але все-таки дуже яскраві. Варан згадав Нілу, точніше, згадав спогад про Нілу. Дівчинки, яка колись цілувала його в печері, повній сухих водоростей, із таємними знаками на стелі – тієї дівчинки більше не було, час з’їв її, як поглинав і продовжує поглинати хвилину по хвилині, поблиски сонця на поверхні води, закоханість, сміх, чиюсь молодість… Час з’їв і спогади про неї. І від того, що в родині веселого молодика з лісового сільця народиться хлопчик, можливо маг, – від цього Ніла не повернеться, і ніхто не згадає її заново. Навіть Варан.

Він наддав ходи. Дихання збивалось – усе-таки він уже не такий витривалий, як давніше. Напевно, краще не думати про таке – трава ж не думає, що прийде осінь, а по ній зима. Напевно, це Подорожник напередодні смерті отруїв Варана бажаннями про дивне, неприродними думками – можливо, якби не маг, жити б Варану на Круглому Іклі, плодити дітей і внуків, щасливо відпрацьовувати сезони, купувати дерево в плотарів…

Він зупинився. На корі сосни, що стояла при самій дорозі, була зарубка. Варан притулився до дерева обличчям, улипнув в смолу краєчком бороди, удихнув запах дерева, як удихав за дитинства запах свіжих дощок…

Дві пласкоголові тварюки з червоними очима виринули нізвідкіль. Варан змахнув палкою – одна з істот ревнула несподівано низько й забралась у сутінь, кульгаючи, друга зникла за хвилину – наостанок обдавши Варана ошаленілим поглядом.

На корі дерева, у смолі, лишилися сиві волоски з його бороди.

Він озирнувся. Білі й сині іскорки очей поблискували далеко в темряві, червоних серед них не було. Він підняв вище ліхтар і рушив далі, помахуючи палкою, лякаючи розкидані від стовбурів тіні, думаючи про своє.

…Даремно й несправедливо винуватити в усьому Подорожника. Він, Варан, маючи чотирнадцять років, майже пустився з плотогонами, і потрапив би, напевне, в рабство, і загинув би, не доживши до старості, якби батько не підняв на ноги всю громаду… Він завжди любив свої бажання сильніше, ніж батька, матір й Нілу. І от одне з них – найголовніше – має от-от здійснитись.

Спливають останні години – Варан побачить Блукаючу Іскру. Наближається світанок…

Три пласкоголові тварюки накинулися з трьох боків. Варан, ні про що не думаючи, угатив першу ліхтарем по голові, потім притиснувся спиною до дерева й заходився палкою; рукав його куртки – «шкуру» він давно продав, зустрічаючи весну й теплі землі, – рукав затріщав, кігті зачепили руку. Варан верескнув, вихопив ножа й ударив у шию того, хто висів у нього на плечах. Палка глухо зустрілася з чиїмось черевом…

Розбитий ліхтар загас.

* * *

На світанку він увійшов у селище Узліс – увійшов потріпаний, просмерділий кров’ю, із перетягнутою джгутом рукою, але зрештою цілий і налаштований рішуче. Готель виявився саме там, де йому належало бути, – на березі річки навпроти мосту. Варан постукав, і йому одразу ж відчинили.

Заметушилися служниці – стара й молода. Принесли теплої води, бинтів, їжі й питва; приймати гостей тут уміли й полюбляли.

– Через ліс? Уночі?! Ах, Імператор потвердить, вас же могли загризти тошаки…

– Хто?

Служнниці взялися пояснювати, і Варан дізнався багато нового з життя й повадок своїх нічних кривдників. З’ясувалося, що на кігтях тошаків завжди повно зарази, тому Варана змусили випити мало не пляшку гіркої протиотрути – він же засіб від запалення. Минуло півгодини від моменту, коли він переступив поріг, із куточка обідньої зали, де Варана лікували й частували, видно було вхідні двері. Ніхто не ввійшов. Ніхто не вийшов.

– Учора у вас зупинився заїжджий, – сказав Варан, таки здолавши незрозумілий дрож і наглий страх. – Увечері… Прийшов із Новолісків, ну, де живе кум вашого хазяїна…

Служниці перезирнулись.

– Учора? – задумливо сказала стара. – Учора в нас ніхто начеб не вселявся. Га?

І подивилась на молоду. Та рішуче похитала головою:

– Учора, добродію, тільки ви’їхав один уранці… такий дідуньо привітний. За номер платити не став, усю ніч ось тут просидів, унизу, пиво посьорбував… А вранці з’їхав. А вселятися – ні, не було, щоб учора…

– Так той і був, який вітання переказав від хазяйського кума! – раптом згадала стара. – Він позавчора прийшов, а вчора зранку поїхав, ти, певно, про нього питаєш?

– Ні, – сказав Варан. – Ви переплутали. Той, про кого я кажу, учора тільки вранці вийшов із Новолісків і подався до вас. Якщо вчора він був ще в Новолісках, як він міг бути й у вас також?

Служниці перезирнулись, цього разу понуро.

– Не можемо ми знати, добродію, – гостро сказала стара. – У хазяїна спитайте, якщо нам не вірите. Наше діло таке – подай-прибери, а звітів ми не здаємо…

Й обидві пішли, ображені.

Хазяїн, який спершу дивився кисло, сильно підбадьорився, побачивши імператорські райдужні купюри. Обережно сховав десятку в натільний пасок.

– Так, від кума мені вітання було, саме позавчора ввечері. Старенький, видно, мав брак грошей, я хотів його безкоштовно поселити – ну, все-таки від кума… Але він не захотів. Усю ніч сидів, пив просто як молодий – очей не склепив… А вранці встав і пішов бадьоренький – аж завидки беруть. Так, учора й пішов, рівно добу тому. Куди?

Хазяїн призадумався.

– За річку. Точно, за річку. Іще спитав, яка латка на мосту… А за рікою одна хороша дорога – на Ровеньки, туди ми дівку свою торік заміж видали. Гарне містечко, і дороги кам’яні. Туди й пішов…

Ні про що не думаючи, Варан заплатив за кімнату й за обід. Піднявся до себе, упав на скрипуче ліжко – і заснув без снів до наступного ранку.

* * *

У нього лишалася ще слабка надія, що помилилися юні мешканці Новолісків. Що метушня будівництва переплутала в їхніх головах дні й ночі, і «вчора» здавалось їм таким же близьким, як «сьогодні».

Другого дня після полудня він прибув у «гарне містечко» Ровеньки й відшукав слід бродяги в домі знудженої вдови, про яку сусіди казали, що вона «казками годується». Удова насправді охоче пускала на ночівлю бродяг – затим, щоб вони розважали її історіями про свої пригоди. Варан був поза конкуренцією – удова охала й ахала, слухаючи про Вогняну землю, уставлену конусами вулканів і накриту хмарами попелу, серед яких висять розписні кулі, надуті гарячим повітрям. На заході там небо бордового кольору, силуети вулканів – темно-сині, кулі – різнокольорові; земля знай труситься, западаючи тріщинами, і людність цілих селищ рятується в повітрі – у кошиках величезних куль…

Удова вимагала розповідати ще й ще, і Варан розповідав про Узбережжя, де стоять велетенські замки, замешкані й покинуті, і де живуть кудлаті тварюки, називані просто «скотинками» – дуже небезпечні в дикій зграї і найвірніші друзі, якщо вдається яку-небудь приручити. Варан розповів, як сам приручив скотинку, як та пройшла з ним півсвіту і як загинула, рятуючи йому життя; удова плакала, не соромлячись сліз.

З’ясувалося, що напередодні в неї теж був постоялець, і теж цікавий, але той розповідав куди менше: усе спати чомусь хотів. Коли це було? У неї, вдови, є календар на стіні – кожний день позначено, на минуле й на майбутнє, не забути нічого й не наплутати, – от, чотири дні тому. Дідусь такий сивенький, з вусами, усю Імперію пройшов, а тепер іде на південний схід – на Узбережжя, каже, ще раз на море подивитись охота… Вона, вдова, все б кинула, з’їздила б на море хоч раз, та лавка в неї, робітники, замовлення, ковбаси…

Вона говорила, Варан усміхався й кивав головою. Йому здавалося, що він – камінь, кинутий в прірву, – летить і летить, усе нижче й нижче, і дна не видно. Не видно дна…

* * *

Він не покинув переслідування, що стало явно безнадійним. Він ішов, розпитував, знаходив оселі, де зупинявся бродяга п’ять днів тому і шість днів тому; відстань у часі розтяглась до тижня й більше не зростала – навіть якщо траплялося, що Варан збивався зі шляху. Він повертався й знаходив слід, і знову виявлялось, що між ним і бродягою – тиждень…

Якось у полудень він побачив у небі криламу. Для тутешніх країв це була дивовижа, майже казка – селяни на полях задерли голови, тицяючи в небо пальцями з подивом і страхом. Варану птах здався лихим знаком, майже знаменням, і він не помилився. У селищі, куди він прийшов надвечір, ніхто й не чув ні про якого бродягу.

Варан стукався в кожний дім. На нього дивились як на божевільного і збиралися гнати ломаками. Варан повернувся до перехрестя й збочив направо, дорога привела його на хуторок, де ніхто не розумів, про що він каже. Який це подорожній?

Удень він знов побачив криламу – цього разу вона летіла низько, не то патрулюючи, не то видивляючись щось на землі. Варан сховався в гаю біля дороги й не насмілився вийти з укриття, поки крилама не забралася геть.

Увечері він розіклав багаття в балці, повечеряв куснем хліба з колодязною водою з фляги й підбив підсумки.

Треба було повернутися в селище, де востаннє бачили бродягу. Селище лежало саме в тому напрямі, куди полетіла крилама; можна було, звісно, припустити, що візит рідкісного державного птаха ніяк не стосується діяльності Підставки – але той, хто в таке повірить, не любить себе.

Скільки років минуло, думав Варан, дивлячись у вогонь. А він усе не може вгамуватися. Усе не може повірити, що я вже вмер. Страшно уявити, що він для мене приготував – після стількох років принизливо-даремних пошуків…

Він підмостив дорожній мішок під голову і ліг, укрившись курткою. Заплющив очі. Ріка й дороги, перехрестя, поселення виникли в темряві, мов намальовані на темному аркуші пергаменту.

Блукаюча Іскра не хоче, щоб його знайшли. Він недооцінює Варанову впертість; треба виждати декілька днів, принюхатись, як досвідченому лису на порозі нори, і тоді потихеньку почати все спочатку. Він не такий старий – є ще час. От селище, де той, кого він шукає, ночував востаннє – Варан подумки позначив поселення хрестиком на карті. Можливо, бродяга збрехав хазяїну, сказавши, що йде на південь… А може, просто передумав. І рушив у протилежний бік – навстріч Варану; Варан заходив у селище поночі, якісь люди йому насправді траплялись, чому б серед них не бути Блукаючій Іскрі? Помилка, невдача, але не трагедія. Той, хто йде пішки, не встигне зайти далеко…

Він заснув, знаючи певно, що буде робити завтра.

* * *

Уранці він вирушив назад – у селище, позначене хрестиком на його уявній карті. Дорога була пуста – та й не дорога, а широка стежка з двома рудими земляними коліями. Варан ішов, видирався на пагорб, думаючи про сніданок, який непогано б добути в селянок – за гроші, або за казки, або просто так. У цих місцях люди привітні й не скнари – діляться, не питаючи навіть ім’я…

Ніхто не знає, як звати Блукаючу Іскру. Нікому не спадає на думку спитати. Варан давно перестав дивуватись – ця прикмета, така дивна й така характерна, завжди казала йому, що він іде по правильному сліду. Але в цих краях – такий звичай – імен перехожих взагалі не запитують. Попросити назватися – неначе вимагати плату, ім’я – дар, який людина приносить іншій доброхіть, не питаючись.

Він згадав мандри в Степу. Там була схожа традиція: гість називав своє ім’я тільки після того, як його пригощали вечерею. Або не називав. Можливо, саме тому бродяга в усіх легендах залишався безіменним? Пічник, майстер вогнищ… Блукаюча Іскра…

Варан засапався, підбираючись до вершини горба. Витер піт із лоба. Підняв голову.

Крилама зійшла над горбом, як велике пернате сонце. Вона була така сама, як уявляв собі Варан у своїх фантазіях: сіро-біла, із кривим рожевуватим дзьобом, із пласкими жовтими очима, із мотузяною драбинкою на боці. На криламі сиділи троє – двоє з них в одежі вартових; перший щось закричав і торкнув птаха тростиною…

Крилама кинулась на Варана, розчепірила крила, закрила сонце.

Він ще міг бігти. А може, не міг. Тепер не мало значення: він побачив криламу, це був надійний засіб наздогнати Блукаючу Іскру, це був, мабуть, єдиний засіб. Те, що між ним і птахом стоять щонайменше двоє, що ці двоє – вартові, спеціально відряджені його піймати, не спадало йому на думку.

Він відступив, даючи криламі приземлитись на дорогу. Зринули смерчики пилу, закружляли білі пелюстки якогось суцвіття. Перший із вартівників – він здавався старшим – зліз із сідла, ступив до Варана, недобре посміхаючись:

– Хто такий? Звідки? Як на ім’я?

Ті двоє спішилися, вартівник притримував за рукав середніх літ чоловіка, одягненого по-селянськи. Селянина нудило, він був біло-сизий, як хмара.

Крилама почесала дзьобом плече.

– Подорожник, – сказав Варан, нерішуче всміхнувшись. – Селянин місцевий… Ви б, ласкавий пане, своїм чудовиськом добрих людей не лякали.

– Звідки селянин?

– Селище Мерки, – сказав Варан не змигнувши. – Будинок другий з краю, під червоним дахом. Спитайте, Подорожника всяк знає…

– Ану…

Другий вартовий виштовхав селянина вперед; Варан упізнав його – це був староста найбільшого тутешнього селища, якого Варан бачив мигцем на ярмарку допіру позавчора.

– Хто це? Упізнаєш? – по-начальницьки звернувся перший вартівник до переляканого мужичка.

– Недобре мені, – пролепетав староста. Спустився навшпиньки, і його знудило на траву.

Крилама байдуже спостерігала за цим – очі її були мов тарілки. Варан гарячково намагався згадати ім’я старости. Якби він запам’ятав його, якби звернувся зараз природно, по-дружньому, можливо…

– Що ж ви, люб’язні панове, так людину затягали? – спитав він із докором. – Недужиться йому, ви ж бачите. Йому додому треба. А ви його…

Перший вартівник ступив уперед, згріб Варана за комір куртки.

– Ти, стариганю, побалакай іще… – І обернувся до напарника: – Спитай цього… знає він старого чи ні? Хто такий? Місцевий?

Другий вартівник роздратовано встромив тростину в землю – наказ криламі залишатись на місці. Обернувся до старости:

– Ну, ти… Подивись на діда, шмарклю!

Староста підняв бліде перекошене обличчя. Погляд його скинувся з поглядом Варана. Якусь хвильку здавалося, що староста, бажаючи помститись своїм мучителям, стане за незнайомця; потім губи, замазані блювотинням, ворухнулись, і Варан побачив, як вони безгучно вимовляють: «Бродя…»

Усе ще розгублено всміхаючись, він сильно вдарив вартового по нозі. Той на секунду втратив рівновагу – Варан струсонув його з себе й кинувся до крилами.

Вони могли передбачити все що завгодно – що він стане битись, що він спробує втекти, але його бажання вкрасти державного птаха лежало далеко за межами їхніх сподівань. Варан висмикнув тростину з землі й учепився в мотузяну драбину. Його схопили за ногу, він копнув когось, звільнюючись, за три ривки видерся до сідла; команда криламі «угору» в усі часи була однаковою і в столиці, і на островах, і в найвіддаленіших провінціях. Державний птах злетів.

Ударив вітер. Земля провалилася вниз. Крилама закинулась на бік, роздратовано запорсала крилами, Варан подивився вниз і побачив вартівника, що високо над землею бовтався на кінці мотузяної драбини, але вперто здирався вгору, на спину птаха, до Варана…

– Шуу! – закричав Варан.

Унизу проносились дороги, поля, переліски. У Варана перехопило дихання: він ніколи не був добрим наїзником і не піднімався в повітря ось уже багато років…

– Униз! – закричав він, забувши про тростину. Крилама не слухала; поки Варан згадав команду «вниз», під ними промайнули дахи поселення, вулиці, повні цікавих, околиця, річка, знову поля…

Вартівник піднімався все вище. Його гойдало, як важку грушу на ниточці, але він повен був рішучості дістатись до самозваного вершника. Варан в глибині душі його розумів: замість вертатись до начальства зі звітом про втрату птаха, краще впасти з висоти й зламати собі шию…

– Зажди! – закричав йому Варан. – Зараз знизимося!

Птах різко взяв униз, Варанові нутрощі підскочили до горла. Він спробував підбором дотягнутися до рук вартівника, які вчепились у драбину, але вартівник вивернувся й схопив Варана за щиколотку. Різко смикнув; крилама втратила рівновагу й люто закричала. Варан, тримаючись за сідло, намагався звільнитись, а вартівник тягнув і тягнув, здавалося, він усією вагою повиснув не на драбині, а на Варановій нозі. Крилама кричала без упину: їй хотілося скинути обох і нарешті знайти спокій.

Земля неслася зовсім близько. Варан, ледве втримуючись у сідлі, дав команду «вгору», у цей час вартівник знову рвонув його ногу, і Варан випустив тростину. Обидва на секунду завмерли, проводжаючи тростину очима. Вона впала посеред млинарського ставу…

Крилама остаточно втратила керованість і закрутилась, намагаючись позбутись обезумілих сідоків. Вартівник перестав смикати Варанову ногу, а замість цього поліз у сідло за його спиною; Варан намагався скинути його, але вартівник знову вивернувся й схопив Варана за горло.

Мигтіли, міняючись місцями, небо й земля.

Кричала крилама.

Стало темно, потім Варан виявив, що висить на драбині, як до того вартівник. Вітер ніс його, здіймав, йому здавалося, що він уміє літати самостійно. Миттєво згадалося: гвинт… Волога хмара… Оболоки до горизонту… Падіння… Політ…

Подорожник, що летить крізь хмари. «Ти брехав мені – ти вмієш літати…»

Його порснули по руках чимось гострим – здається, ножем.

Крилама відділилась від Варана й полетіла своїм летом. Варан бачив, як вона відлітає все далі, піднімається все вище; вітер намагався нести його, але весь час упускав. Варан падав, без надії розкрити над головою гвинт, без будь-якої надії…

Він упав у воду.

Розділ четвертий

Ріка не буває такою прозорою. Намул, баговиння, глиниста каламуть – вода в тих річках, де Варану доводилось пірнати, була жовтувато-коричнева, як мед, і чудово пахла свіжістю, травою та листям, прісною водою.

А ця вода нічим не пахла, зате була прозора, як у морі. Варан бачив дно, встелене рябими камінцями. Бачив зграйки риб – сірих, коли вони пропливали внизу, і сріблясто-білих біля поверхні. Падаючи, Варан знепритомнів, але вода з дитячих років була прихильна до нього. Вода хотіла, щоб він жив.

Він дозволив воді нести себе. Бачив чисте дно зі скалками глиняного посуду, з утраченими грузилами й гачками, із ямами й корчами, в яких заплутались чиїсь сіті. Порізи на його руках кровоточили, немов димились каламутними хмарками, але в цій річці було так багато чистої прозорої води, що навіть уся Варанова кров не змогла б замутити її.

Здається, минула майже година, перш ніж він зрозумів, що задихається. Вода лізла в рот і ніздрі, забивала груди, нею неможливо було дихати. Він поривався на поверхню, але поверхня віддалялася з кожним гребком. Тоді він закашлявся й прокинувся.

Погойдувалася дерев’яна підлога. Згори, крізь шпари полотняної запони, світили зірки. Повозка не спинялася ні вдень, ні вночі, і так уже багато днів…

Залізна клітка, накрита тканиною, схожа була здалеку на кибитку на кшталт тих, у яких їздять комедіанти. Уві сні Варан багато разів вилізав із клітки, злітав на криламі й бачив споруду саме так, звіддалік, зверху: кибитка. Ось тільки навкруги їдуть не вбрані в пістряве жонглери, а понурі озброєні люди, з одного погляду на яких у поселян одразу згасає надія на веселе видовище…

Вартівник, який зловив Варана, виявив кмітливість і впертість, гідні справжньої поваги: якимось дивом давши раду з криламою, не став шукати бродягу самотужки, а кинувся по підмогу до намісника. За кілька днів околиці кишіли солдатами, вартою, ополченцями, на влови небезпечного втікача піднято всю місцеву людність. Варана взяли, коли він, знеможений, грівся на осонні в густій, але ще не високій траві.

Він загубився в часі й не знав, чи скоро столиця. Він багато спав; його не морили голодом і давали пити, пригощали навіть вином – але з клітки не випускали навіть для того, щоб сходити до вітру. Конвойники його боялись – і не дарма: найменший огріх варти, відімкнені дверцята, рука, необережно просунута через ґрати, – і Варан зумів би скористатися подарунком…

Але вони були дуже обережні й винятково розумні.

Начальник конвою – той самий вартівник, із яким Варан бився на спині крилами в небі, – сам наглядав, щоб у тканині, що запинала повозку з боків, не було жодної проріхи. В’язень страждав би від задухи, якби не широкі щілини в «даху», крізь них Варан міг бачити небо й зірки, крізь них проникало повітря, наповнене гострими весняними запахами, крізь них лився дощ, але Варан радів і йому. Ухопившись за верхні стрижні й підтягнувшись, він міг бачити верхівки найвищих дерев; про те, що відбувається довкола, доводилось гадати з надвірних звуків.

Він чув, як виїхали на головний тракт, що вів у столицю. Як нервово перемовлялись конвоїри на під’їзді до першого кордону. На їхнє щастя, серед кордонної варти був знайомий одного з конвоїрів; щойно показавшись, напруженість спала. Піднявши запону, начальник варти оглянув Варана й скептично кинув конвоїрам:

– Уже возили таких – не перевозили… Цей, мабуть, теж не згодиться. Вони там самі не знають, кого шукають, так.

Навіть Варану за грубою запоною було чути, як обурено засопів начальник конвою. Уголос, щоправда, нічого не сказав.

Звук коліс змінився – виїхали на бруківку. За декілька хвилин Варан почув вулиці міста – голоси людей і скотини, крики закликальників, сміх, шурхіт і тупіт підошов; угорі, крізь проріхи в полотнянім «даху», враз відкрились «небесні квартали» – Варан примружився, вглядаючись у переплетення канатів, щогл і трапів, роздивився навіть повозку на саможерках, що повільно переповзала круту й небезпечну ділянку вулиці…

Він усміхнувся. Світ, який був зруйнувався, знов набував стрункості – він мав повернутись у столицю, і він повернувся, докінчуючи коло. Докінчуючи життя…

Поминули другий кордон.

Варан раптом згадав чорноволосу жінку, для якої колись сам змурував вогнище. Він не згадував її багато років, а тепер, за годину, можливо, до зустрічі з Підставкою, раптом подумав про неї. Чи ціла пічка? Чи згадує жінка, тепер уже сива, про кого обіцяла пам’ятати, розпалюючи щоразу вогонь?

Палац ближчав із кожним кварталом. Варан згадав вивернуті Підставчині ніздрі – і здригнувся.

* * *

Місцева варта сприймала його як «іще одного бродягу» – але тільки до певної миті. Чи то хтось із палацового начальства виявився краще поінформованим, чи то сам Підставка наказав поквапитись – але після багатогодинного сидіння в смердючих клітках для тимчасових в’язнів Варана раптом привели до просторого, мало не розкішного приміщення, де дали можливість вимитись і навіть випрати одежу. Варан, прекрасно розуміючи ціну такої переміни, загадав принести приладдя для гоління й уперше за багато років позбувся сивої бороди: думка про те, що він стане перед Імператорським Стовпом не брудним і зарослим, а чисто виголеним і свіжим, не просто подобалась йому – захоплювала.

Потім про нього, здається, забули на декілька днів. Варан сприйняв зволікання як початок Підставчиних знущань і наказав собі бути спокійним.

Потім його раптом підняли рано-вранці. У присланих по нього вартових були перекошені від страху обличчя; його вели, передаючи від варти до варти, від поста до поста, уздовж коридорів із синіми й білими вогнями, повз чатових із непорушними лускунами біля ніг; потім його передали сліпому вартівнику, і той повів полоненого темними коридорами – цілковито темними, де сліпець має перевагу проти видющого…

Варан зрозумів, що його ведуть не в той знайомий кабінет, де він багато разів зустрічався з Підставкою. Можливо, за ці роки Його Незрушність звив собі інше гніздо. А може, саме цим шляхом – через темні коридори – до Імператорського Стовпа приходять не чиновники, але небезпечні державні злодії…

Сліпий вартівник наступив, здається, на важіль у підлозі, і просто перед Вараном піднялась, відкриваючи вихід, плита. Світло за нею було мутне й розсіяне, але Варан однаково замружився й прикрив очі долонею. Сліпець – і тут у нього була перевага – довів його до повороту й там передав наступній варті: на відміну від попередніх Варанових супровідників, ці були вдягнені гарно, майже пишно.

І шлях продовжився – тепер угору. Сходинки й підйомні майданчики змінювали одні одних. «Куди ми йдемо? – думав Варан усе з більшою занепокоєністю. – Чи не перемістився Підставка в імператорські покої?!»

Стало світліше. З’явились вікна, вкриті фігурними решітками, прикрашені вітражами. У простінках висіли гобелени, пласкі глиняні вази зі скляними квітами, камінна підлога змінилась на дерев’яну, потім під ногами з’явився килим… Коли Варанові дорожні черевики ступили на м’якеньку шерсть змії Хаа, він не втримався й поставив вартовому запитання:

– Куди ведеш, вояче?

У відповідь, звісно, нічого не отримав, Варан і не сподівався на відповідь. Вартівник тільки зважив його поглядом – подумавши, мабуть, що дивний полонений знущається.

Коридори здавалися пустими, але Варан шкірою відчував, як багато тут пасток. Як багато лускунів і сторожових змій ховається в нішах за гобеленами. Як багато люків у підлозі, решіток у стелі, схованого кілля, сіток…

Він плівся по шкурі Хаа, як плетуться по високій траві. Дорога на ешафот страшно затягнулась – або це теж входило в плани Підставки?!

Звиклий легко орієнтуватись у просторі, він раптом переплутав захід зі сходом. Здавалося, що його ведуть усередині велетенського годинникового механізму – підйомники мали форму гігантських шестерень, коридори раптом повертались, мов схиблені стрілки, і навіть сильний дух пахощів не міг перебити аромату дьогтю, яким змащують механізми. Поминули кришталеві ворота – зубчаті половинки роз’їхались, пропускаючи їх, і знов зійшлись поза спинами з негучним дзенькотом. Варан ступив кілька кроків – і зупинився.

Стіни й склепінчасту стелю вкривала витончена мозаїка. Скалки перламутрових мушель – білі, сині, сірі, рожеві – складались у детальні землеписні карти різних масштабів. Промінь світла проривався крізь вузьке віконце, і на підвіконні стояла скляна призма – верхівкою вниз, на вістрі. Варан придивився – призма повільно поверталась, ловлячи й заломлюючи промінь, посилаючи його на карту; промінь повільно рухався від Осиного Носа до столиці, на секунду завмер на позначці згаслого вулкана, поповз західніше, здригнувся, змінив прямування, сунув у бік Лісового краю.

Уламки перламутру здавалися живими. Весь світ мерехтів і мінився, раніше Варан півжиття б віддав, щоб побачити таку карту…

Раніше.

Його легко підштовхнули в спину, і тільки тоді він згадав, де перебуває і навіщо його сюди приведено. Слідом за вартовим він сунувся далі по коридору, і карти були всюди – карти округів і провінцій, міст, басейнів річок, гірських хребтів, степу й островів. Варан ішов, оступаючись у зміїній шерсті, озираючись і всміхаючись, як безумний.

На повороті коридора стояв чоловік середніх літ. Його довге волосся торкалося пліч, сріблиста хламида мага брижами збігала від шиї до стіп. Вартівник, що привів Варана, низько вклонився й дістав у відповідь легкий погордливий кивок.

Маг дивився на Варана – прямо, безтрепетно. Під цим поглядом люди звичайно ніяковіли, мінялись на виду, скоріше спускали очі; Варан дивився у відповідь, і маг не зміг приховати подиву.

Варан підняв кутики рота – йому було приємно здобути маленьку перемогу. Хай навіть дуже маленьку і, певно, останню.

Йому не довго довелось радіти.

– Імператор чекає на тебе, бродяго, – сказав маг, немов щоб помститись. І був задоволений справленим враженням: Варан одразу перестав усміхатись. Захитались укриті мозаїкою стіни, помінялися правила гри, а до цих, нових, Варан не встиг підготуватись…

Підставка став Імператором?

Неможливо.

Ще ні про що не думаючи, він ступив у двері, що повернулись вертушкою. Зала, в якій він опинився, була така велика, що стіни й стеля губилися в сутіні. Низький стіл у формі півмісяця був освітлений круглим сонячним променем. Другий промінь, менший, падав на поверхню маленького басейну. Поверхня дрижала, стовпчики пари здіймались над водою і танули, переливаючись зеленуватобірюзовим хистким світлом.

На краю басейну спиною до Варана сидів чоловік. Не перегортав папери, як звичайно Підставка, не вдавав поглинутого державними справами – сидів недвижно, дивлячись на воду й на туман.

Варан придивився. У чоловіка було довге сплутане волосся – майже повністю сиве.

– Ваша… – почав Варан і зрозумів, що говорить беззвучно. Затнувся. Замовк.

– Проходь, – сказав чоловік не обертаючись. У нього був хрипкий зірваний голос – як у старого полководця, який не раз і не два за своє життя ревнув: «В атаку!».

Варан повільно, крок у крок підійшов. Контраст між яскравим сонцем у середині зали й темрявою в її кутках справляв дивне враження – здавалося, зусюди зоріють тисячі очей.

– Шуу… Це насправді ти, – сказав чоловік. – Я не вірю власним ніздрям…

– Ну звісно, це я, – сказав Варан, ураз знайшовши голос і спокій. – А от ви, Ваша Незрушносте… невже ви тепер – Ваша Величність?

Чоловік на краю басейну обернувся. Це був не Підставка; замість вивернутих усевидющих ніздрів Варан побачив прямий, доволі довгий ніс на блідому немолодому лиці. Очі під складками набряклих повік – тьмяні, сірі. Білі губи – зігнуті в осмішці. На голові – напівприкритий сивим волоссям тонкий золотий обруч.

Варан із запізненням уклонився. Випрямився, зустрівся з Імператором очима. Той дивився, мов чогось сподіваючись.

– Ваша Величносте, – сказав Варан, ледве добираючи слова. – Я… переплутав вас із іншим.

Одних цих слів, сказаних в очі Імператору, було досить, щоб відправити добропорядного громадянина – або навіть чиновника високого рангу – на ешафот. Але Імператор не виказав гніву; осмішка його стала ширшою.

Варан замовк. Його приведено сюди як в’язня; його вдостоєно немислимої для простого смертного честі. Від нього чогось сподіваються, а він не може зрозуміти, в чому полягають сподівання.

Він вирішив мовчати й слухати. І закріплюючи свою рішучість, уклонився знов.

Імператор не спускав з нього ока. Це був один із тих поглядів, у які можна дивитись довго, як у вогонь або в прибій. І Варан дивився б, якби не все більший страх – незвичний, в’язкий. Утім, у столиці всі завжди знали, що стати перед Імператором – страшно…

– Ти знайшов того, кого шукав? – спитав Імператор.

– Ні, – вимовив Варан.

– Шкода, – сказав Імператор. – Підійди…

Варан підійшов, силою волі гамуючи дрож у колінах.

– Я теж не знайшов, – сказав Імператор. – Іноді мені здається, що його нема насправді. Він – той, кого ми хочемо зустріти, але ніколи не доженемо… Легенда.

– Я ішов за ним, – сказав Варан. – Я йшов по його сліду багато тижнів…

Імператор перестав усміхатись.

– Я теж, – сказав тихо. – Потім виявилося, що все це були різні люди… Різні бродяги або просто мандрівні майстри, його й описували по-різному, а я не хотів цього помічати… І ти не хотів.

– Є одна особлива прикмета. Він нікому ніколи не називав свого імені – його й не питали…

– От бачиш. А спитали б – сказав би.

– Нікому не спадало на думку…

Він більше не міг сказати ні слова. У горлі пересохло.

Імператор знову всміхнувся. Похитав головою:

– Що з тобою? Ти пахнеш страхом… ти мене не впізнав?

– Ні, – вичавив Варан.

– Я б теж не впізнав тебе, якби запах твій не лишився колишнім. Запах хлопчиська-піддонця, гвинтового, провідника між верхнім і нижнім світом… Любителя водити пальцем по деревних прожилках…

Імператор опустив набряклі повіки.

Минула дуже довга хвилина. Тихо співала вода в басейні, і мінився барвами туман.

Імператор склав долоні. Блиснув червоний камінь золотого персня; руки напружились, долоні розкрились, над туманом злетів вогняний метелик, полетів вище й вище, став ледве помітною іскоркою, і там, на запаморочливій висоті, осяяв склеписту стелю й кольорову мозаїку – складене зі слюдяних пластинок жіноче обличчя…

– Подорожник, – сказав Варан.

Метелик під стелею згаснув.

* * *

– Ти в думках називав його Підставкою? Кумедно. У нього було ім’я, яке мені не хотілося б повторяти… Так.

Варан роздивлявся на людину, що сиділа перед ним. У центрі зали вистачало світла; Варан бачив кожну складку шкіри, кожну борозенку, полишену часом – і чимось іще. Імператору вільно надіти на себе яке завгодно обличчя – молоде чи старе, благородне, величне, сумирне. На те в Імператора цілий штат придворних магів…

Той, хто сидів перед Вараном, не стидався свого справжнього обличчя – набряклих повік, жорсткого рота, червонуватих із прожилками очей. Варан довго й дарма намагався визорити в ньому Подорожника, поки таки не побачив – і не вжахнувся того, що зробив час… і щось іще, чому Варан не міг знайти назви.

Секунда минула. Подорожника не було; перед Вараном сидів Його Величність Імператор, верховне божество всієї населеної землі.

Тонкі ніздрі здригнулись:

– Варане? Він схилив голову.

– Я живий, – сказав Імператор. – Його Незрушність цілком правильно тобі пояснив: маг мертвий, коли його тіло впізнано і воно спочиває в державній усипальниці разом із іншими. В усякому разі, тіло колишнього Стовпа лежить саме там, і я не повірю в його воскресіння.

– Тоді чи можу я дізнатись, за чиїм наказом…

– Варане, імператори змінюються, Імператор лишається безсмертним. Деякі накази віддано так ґрунтовно і міцно, що їх, хоч-не-хоч, доводиться успадковувати, як трон…

– І ви, Ваша Величносте, спадкуєте за попередником…

– За правом, – його співрозмовник усміхнувся.

– Розумію. Ви мали своє право ще сорок років тому, коли…

– Тоді, крім права, в мене не було нічого. Потім з’явилась сила. Ти знаєш, хто був Сином Шуу?

– Я бачив десятки… – почав Варан і враз затнувся.

Імператор – Варан не міг думати про нього як про Подорожника – кивнув:

– Так. Самозванців вішали, а Син Шуу лишався. Про мене казали, що мене немає, і це було дуже зручно – зникати, ховатися, прикидатися кимось іншим… Імператорський Стовп скоро зрозумів, із ким він має справу.

– Залісся, – сказав Варан. – Чаша. Розлами в землі…

– Засідка. Чудове прикриття для лучників.

– Його Незрушність підозрював Зигбама, того старого, який…

– …якого ти знайшов потім на схилах. Так. Я бачив.

– Як…

– Я вкрав твою криламу, – спокійно пояснив Імператор. – Пам’ятаєш? Такий молодик у зеленому, з арбалетом…

Варан мовчав. Імператор усміхнувся:

– Там на дні басейну – хід у мою потайну кімнату… ти не проти спуститись і поговорити по щирості?

Варан подивився на туман, що клубочів над поверхнею. Імператору доводиться пірнати щоразу, коли…

– Це не вода, – Імператор ступив на дно басейну. Не було ні сплеску, ні бризок. Він підняв руку – долоня була суха:

– Ходімо… Це лише подоба.

Варан пішов услід за ним. Марево, що зображало воду, було приємне на дотик – прохолодне, струмисте. На дні басейну виявився люк, його віко від’їхало вбік у відповідь на шелестке слово, що його вимовив Імператор, і так само беззвучно закрилось потому над їхніми головами.

* * *

У потайній кімнаті була скляна підлога. Варан спершу завмер: йому здалось, що троє магів, які сиділи внизу перед круглим столом, зараз піднімуть голови й побачать його; за секунду він зрозумів, що підлога прозора тільки в одному напрямі – униз.

– Тепер там нема нічого цікавого, – байдуже завважив Імператор. Плеснув у долоні, і Варан побачив темний коридор, підсвічений червонястим світлом. По коридору ступав сліпий вартівник із лускуном на припоні.

– Значить, це не вікно? Я думав…

– Це вікно – у широкому розумінні слова… Я спостерігав за тобою з тієї миті, як ти перетнув другий кордон.

– Так?

Сліпий вартівник, досягнувши розгалуження, упевнено повернув направо.

– Сідай, – запросив Імператор.

Варан ледь відірвав очі від того, що відбувалось унизу.

Роззирнувся; круглу кімнату освітлювали блакитні й білі кулі рідкого полум’я. Варан на секунду затамував дихання. Імператор, уважно спостерігаючи за ним, раптом клацнув пальцями, і кулі змінили колір на сонячно-жовтий.

Варан піймав його погляд. Його нова Величність був, мабуть, проникливішим навіть за Підставку. Варан не знав, чого тепер сподіватись.

– Сідай, – наполегливо повторив Імператор.

– Я не певен, що в протоколі передбачено…

– Ти не віриш мені? – Імператор примружився. – Ти мене не бачиш?

Варан спустився на вже непрозору підлогу. Крісло в кімнаті було тільки одне, темне, схоже на корчі, усе в переплетенні коричневих деревних стеблин. Коріння здригнулось, коли Імператор, підібравши поли сріблистої мантії, всівся.

– Мені привозять бродяг. Їх усе ще ловлять з наказу, даного тисячу років тому… не так охоче, як раніше, але ловлять і привозять. Це не даремно – бродяги багато знають, багато бачать… такого, чого не прочитаєш у придворних звітах.

Варан мовчав.

– Декілька днів тому я вийшов на балкон, як звичайно… і почув дивний запах. Він був як ниточка в морі інших, у сплутаному жмутку… це місто так смердить, Варане, особливо вранці, коли вони прокидаються…

– Хто?

– Властолюбці, крамарі, скнари, міняйли, лахмітники… і маги, серед яких крамарів і властолюбців куди більше, ніж ти собі уявляєш. І от серед цього смороду я почув твій запах. І вирішив, що божеволію… Чому ти мовчиш?

Варан опустив очі:

– Не наважуюся говорити з Його Величністю Імператором.

Зробилось тихо. Імператор міг зараз піднятись… хоча ні, йому не обов’язково було вставати. Він міг упівголоса наказати, і Варана доставили б туди, куди він із самого початку думав потрапити, – у каземат.

– Ти боїшся, гвинтовий?

– Це не страх. Це тверезість уявлення про життя, яку набуваєш тільки з віком.

Імператор випрямився в кріслі. Варан витримав його погляд – не без зусиль.

– Ти багато в чому маєш рацію, – жорстко всміхнувся той, хто колись був Подорожником. – Я бачу себе твоїми очима. Це навіть гірше, ніж дивитись у дзеркало вранці…

Варан промовчав.

– Я не схотів бути державним м’ясом, розібраним в ім’я цілості Імперії, – монотонно заговорив Імператор. – Мене не зважувались по-справжньому зв’язати… і правильно – адже ми летіли на такій висоті… Я потихеньку розмотав мотузочку, якою мене символічно прив’язали до сідла, і стрибнув. Ти бачив.

– Я вірю, що вам удалося врятуватись.

– Послухай… Біля самої води я вповільнив падіння. Але однаково сильно вдарився плечем і рукою. Неподалік були люди – я відчув човен… Це був старий на колісній плоскодонці, поштар, який колись привіз мене на Кругле Ікло…

– Макій, – вирвалось у Варана.

– Так… Я зумів покликати його. Він підібрав мене й одвіз на Сиве Крило. Я зробив так, щоб він забув про все, що сталось. Я знав, що той, якого ти пізніше називав Підставкою, не повірить так просто в мою смерть. Але до моменту, коли з’явились із розпитами його люди, я був уже далеко. Цього разу талан мене не покинув.

– Я вірю. Імператор сплів пальці.

Червоний перстень спалахнув і погас.

– Варане, ти сам не розумієш, чому я так спротивів тобі. Чому ти боїшся мене. Не тому, що я Імператор… Тому що ти знаєш – або здогадуєшся, – що і як я чинив, прямуючи до трону.

Матова підлога знову зробилась прозорою. Варан побачив вулиці міста – товкотнечу, труби зі стічною водою, метушню, вивіски, неповороткі педальні екіпажі, чимось схожі на пам’ятний Макіїв човен…

– Ваша Величносте…

– Помовч. Я – носій іскри… що зрадив її, як багато хто інший. Я втратив надію спізнати, що такого нового й прекрасного мають нести маги цьому світу. Після того як мене заарештували на Круглому Іклі, щоб доставити просто до імперської усипальниці, я вирішив, що досить добросердя… У мене вистачило сили вижити й прогризти собі дорогу до трону. А тебе – тебе! – я відправив шукати Блукаючу Іскру. Це мою – мою! – мрію ти все життя намагався втілити… ти назавжди пішов із Круглого Ікла… Мовчи. Я знаю, що вона померла.

Варан відвів очі:

– Усе, що я робив – робив своєю волею. А вона померла так давно, що… її усі забули. Навіть я.

– Я не забув, – Імператор враз усміхнувся. Випрямився у своїм кріслі, його очі вперше стали яскравішими від золотого обруча над лобом, і в цю мить Варан остаточно впізнав його.

І налинуло: блискучий світ горні. Замружені очі. Тремтячі дошки трапа під ногами. Чужі сльози на його щоках.

Ніла.

– Час – найстрашніше, що є на світі, – сказав Варан. – Ми так звикли до нього… Нас лякає війна, голод, морова виразка… дарма що час – гірший за війну й моровицю, ми нічого не можемо з ним удіяти. Ні укласти миру. Ні знайти ліків. Ні повернути назад. Час – всеосяжний морок, і якщо хтось загубив у ньому щось – спомин… щасливий день… або людину… уже ніколи не поверне її.

Імператор – Подорожник, Лереаларуун – уважно дивився на нього. Губи його беззвучно ворушились, але Варан не міг прочитати ні слова.

Крізь прозору підлогу проступало тепер море. Столичний порт – пристані, навантажувальні вежі, гаки й ланцюги, беззвучний крик і нечутний гуркіт, гребні судна, колісники й вітрильники, а обік причалів – величезне пір’я, що похитується на воді, голі хлопчиська, які гойдаються на цьому пір’ї…

– Пробач, Подорожнику, – сказав Варан.

Імператор спробував знову всміхнутись, але замість усміху вийшла посмішка. Очі погасли:

– Його Незрушність колишній Імператорський Стовп убив мою матір. Коли я в тузі, я ходжу в склеп дивитися на його здивоване обличчя. Він добряче підгнив за останні декілька років – але здивування від нашої останньої зустрічі збереглося. Хочеш поглянути?

– Ні.

– А я й собі здивувався, дізнавшись, що ти йому служиш… і що ти так високо піднявся по чиновницьких сходах. Я серйозно хотів пристрелити тебе – там, біля схилів…

– Чому ж… – почав Варан і змовк.

– Тому, що вона тебе кохала… Може, тому.

– Ти сентиментальний? – спитав Варан.

Імператор підняв брови:

– Ні. До речі, якщо тобі цікаво… Це я убив Зигбама. Він упізнав мене… Я виманив його на пагорби й убив.

– Як?

– Тобі розповісти в деталях?

– Зигбам був могутній маг…

– Будь-яку могутність можна вразити.

– А намісник?

– Який намісник?

– Намісник Лісового краю, який так злякався, коли я знайшов тіло Зигбама, що якнайскорше вмер, не схотівши пояснити…

– Він ніяк не міг вирішити, на чию руч стати. Підлабузнювався, загравав. Але коли дізнався, що солідний додаток до його платні, що його він майже рік діставав буцімто від купецької громади, насправді виплачує Син Шуу… заметушився, кинувся по раду до Зигбама, який ладен був його з бебехами передати Стовпу. Але в цей момент Зигбам саме помер, а ти прилетів з інспекцією. Смерть Зигбама неминуче потягнула б розслідування… Намісник правильно вчинив. Молодець.

– Хто ж тепер посів місце Його Незрушності Імператорського Стовпа?

– Ніхто, – Імператор саркастично хмикнув. – Мені не потрібні підставки, в усякому разі поки що. Утім… Можу запропонувати цю посаду тобі. Коли хочеш.

Варан не міг зрозуміти, чи жартує він. У тьмяних сірих очах його співрозмовника нічого не можна було прочитати, хоч як старайся.

– Можливо, мені вдасться вийти з палацу живим? – невпевнено припустив Варан.

Спалах опустив плечі. Кутики його рота запали в борозни, що збігали від крил носа й розрізали обличчя на три нерівні частини.

– І куди ти підеш?

Варан мовчав.

– Знов станеш бродити слідом за тим, кого нема? У твоєму віці…

– Колись на Круглому Іклі я бачив, як запалюють сигнальні вогні. Смолоскипник іде від вогника до вогника…

– Я це бачив сотні разів. Це видовище, Варане, розвага для знуджених магів… у ньому нема таємного смислу. Куди ти підеш?

Прозора підлога поступово ставала матовою. Жовті світильники розгорялись яскравіше.

– Наверху готові подати вечерю, – сказав Спалах. – Тебе не убуде, якщо ти розділиш трапезу з Імператором?

* * *

Варан довго плавав у прибережних скелях. Море здавалось єдиною істотою, якій плювати було на час; воно так само піднімалось і спадало. Далеко, на Круглому Іклі, стояв тепер сезон, камінний поріг між Осиним Носом і Крем’яшком був залитий водою і перетворився на перешийок, по якому йшли і йшли купецькі кораблі. Внутрішнє море хвилювалось, підступаючи до самої столиці, і Варан катався на хвилях, а потім пірнув – неглибоко, не той вік… І знайшов половинку мушлі. Ніколи таких перше не бачив.

Вона була яскрава, як найяскравіша квітка. Бірюзові, аквамаринові, червоні й жовті плями складались у малюнок, наче на крилі гігантського метелика. Молюск, напевно, прийшов із далеких країн на днищі корабля, потім його зчистили разом з іншими, мушля розкололась, мешканець її став поживою для риб…

Варан довго роздивлявся мушлю, ловлячи на перламутр сонячне проміння. Потім випустив її назад у воду.

У скелях його чекали – слуги, охорона, крісло на саможерках, навіть власний лікар; за роки бродяжництва він одвикнув од такого поводження. Від усіх цих уклонів, присідань, підлесливих поглядів, масної солодкої їжі, млосного комфорту…

«Куди ти підеш?» Насправді, куди… Ось вона, бухта – купайся й пірнай, гуляй, літай і плавай, доживай нелегкого віку в затишку й достатку. Саможерки глухо гуркочуть панцирами, погойдується крісло, обабіч їде озброєна охорона. Кожен, хто стрінеться на дорозі, кланяється, не зважуючись поглянути вельможі в обличчя. Тільки й видно, що маківки, маківки, зігнуті шиї…

Учора Імператор зволив показати гостю свою повітряну кулю. Куля піднімалася над містом на висоту, неприступну навіть криламам. Тканина, з якої виготовлено величезний круглий балон, відбивала небо й уміла бути невидимою. Знизу, хоч скільки зори, нічого не розгледиш, окрім невиразної крапки: пташка? Хмара? Пилинка в оці?

Посеред неба ніхто не міг їх почути. Тут було тихо й дуже холодно.

– …Імператор і маг водночас. Чому ти нічого не хочеш міняти?

– Де?

Варан провів рукою, указуючи на величезне багатоярусне місто внизу, на смарагдово-синє море, на далекі кораблі під різнокольоровими вітрилами, на багатоярусні гори під шаром лісу й під шаром снігу, на лінію горизонту – таку далеку, що світ здавався круглим.

Його Величність розтягнув і без того великий жорсткий рот:

– Ти маєш на увазі мудрі праведні закони? Легкі податки? Захист знедоленим, справедливість у суді, загальне благоденство?

У голосі його бриніла така жовч, що Варан опустив очі:

– Мені вже багато років. Я зовсім не такий наївний.

– Ти не просто наївний. Ти дитинний. Імператор – частина цього світу, ще один камінець на терезах. Жоден імператор не приносив нічого звідти – з-за межі… А маг – мусить. Для цього він народився, для цього живе. Якби моя змога – я ходив би від оселі до оселі, де жують кашу або майструють рогатки поки не зловлені державною службою шмаркаті чаклуни… Брав би кожного за барки й питав: ти розумієш, на що ти? Не для фокусів, не задля пихи, навіть не для влади… Я стукав би їх по тім’ячку й повторював: подумай, чарівниче. Подумай, хто ти й перед ким відповідаєш…

Куля остигала. Повільно спускалась, через прозорі стінки Варан бачив клуботання пари – це не була проста біла пара, з якої складаються хмари. Це була злобна, спіймана і загнуздана на службу Імператору, підступна й небезпечна сіра пара.

– Я витратив себе, викинув на прямування до трону, пройшовся по магічному дару, як по кодолі над прірвою. – Імператор усміхнувся. – Але навіть якби я прожив усе життя в лахмітті, намагаючись зрозуміти свій дар, навряд чи мені вдалось би здолати час… старість. Смерть. А так – я можу запропонувати тобі спокій і радість у твої останні роки. А головне – ти не будеш самотнім.

Він помовчав і додав ледь чутно:

– І я.

* * *

Вони стояли на вузькому балконі. Місто лежало під ними, вогники квапливо згасали – наближалася пізня вечірня година, коли всі добропорядні підданці мали заснути перед завтрашніми трудами.

– Як на Круглому Іклі, – тихо сказав Імператор.

– Тільки навпаки, – прошепотів у відповідь Варан. – Згасають…

Небезпечно розгойдувались «верхні квартали» – біля моря дув свіжий, майже штормовий вітер.

– Знаєш… Я дуже радію, що ти живий, – сказав Варан.

Імператор обернувся:

– Правда? Хоч одна людина цьому радіє… насправді…

– Відпусти мене.

Імператор глибоко зітхнув. Довго мовчав, перш ніж відповісти.

– Думаєш, ти знаєш, як треба жити? Я теж так думав. Але я тоді був щеням, а ти сивий дід, стидайся.

– Я шукав його півжиття… Тому що був молодим і любив мандрувати. Тому що був легкорухий. Тому що ти сказав мені тоді – знайди його…

Подорожник мовчав.

– Потім я перестав його шукати, – продовжував Варан. – Я думав, що заспокоївся. Я дозволив життю крутити мною, як йому заманеться. Життя привело мене на Кругле Ікло…

Ніздрі Подорожника сіпнулись.

– І я знову почав шукати його – тепер не з примхи. Напевно, не знайду… Я мов у шкаралупі, мов зв’язаний або сповитий, мені здається, один порив – і звільнюсь. Знаю, що це ілюзія… Не шукати – не можу. Пробач.

Спалах нахилився над поруччям. Потягнув носом повітря – яке не мало, на думку Варана, інших запахів, окрім легкого запаху диму.

– Вечорами вони надіються, – сказав, немовби сам до себе.

– Чому вечорами?

– Ти б краще спитав, на що…

– На щастя, звичайно ж. Усі надіються на щастя. Навіть ти.

– Варане, – сірі очі колишнього Подорожника зробились майже голубими, ясними, як давним-давно на Круглому Іклі. – Я був так радий, коли знайшов тебе.

– Тепер відпусти.

– Але ти мені потрібен. Ти – остання вірьовочка, що зв’язує мене… з чимось, чого більше нема.

Місто ще не спало, але вже загасило свічки. Затихло. Зачаїлось.

– Ти не сказав, чому вони більше надіються вечорами… – пробурмотів Варан.

– Хіба не зрозуміло? Вони лягають у ліжко зі своїми дружинами й надіються, що народиться спадкоємець… Чи гарна дівчинка.

– Чи маг…

– І що щастя, так і не припавши батькам, обов’язково з’явиться до дітей… Що ти сказав?

– Я сказав, може, вони надіються дати життя магу…

Імператор розсміявся. Вартівник, що чергував біля краю балкона, здригнувся і виструнчився від звуку цього сміху.

Навіть Варану стало не по собі.

Імператор Спалах урвав сміх. Схилився над темним містом.

– Відпусти мене, – сказав Варан.

Імператор мовчав.

На тлі вечірнього неба кружляли, майже не змахуючи, патрульні крилами.

Епілог

Він піднявся на згірок і зупинився, здивований.

Млин, став і ліс були на місці. Решта змінилася: замість одного будинку стояв невеликий хутірець, замість одного поля – клаптева ковдра багатьох полів і городів, замість дерев’яної дозорчої стійки – кам’яна вежка із дзвоном нагорі…

Дзвін ударив – не тривожно, але насторожено.

Варан спустився в долину.

Діти виглядали з-за невисоких тинів. Діти були чорноволосі й чорноокі, одна дівчинка – руденька. Один хлопчик – із солом’яним волоссям, зеленоокий.

Назустріч Варану вийшов літній чоловік, коренастий і дуже широкий у плечах. Ішов, невимушено помахуючи важкою залізною палкою. Удивившись у його лице, Варан примружився й спинився.

– Ти хто такий, чоловіче добрий? – спитав чоловік, граючи зброєю. – Із чим прийшов?

– Подорожній, – сказав Варан і прокашлявся. Коли чоловік заговорив, він зрозумів, кого так нагадує його вилицювате смагляве лице – жінку з чорним волоссям, ту, яка обіцяла пам’ятати, розпалюючи вогонь…

– Подорожній я. Пустіть на ніч, добрі люди, можна в сарай або в сінник. На дощ збирається.

Обидва поглянули на небо – і знов один на одного.

– Дощ, – потвердив чоловік після короткої мовчанки. – Що ж, заходь… якщо ти з добром. Місця в нас багато, усім стане.

Ідучи слідом за чоловіком, Варан опинився на єдиній і не дуже довгій, а проте справжній вулиці хутірця. Будинки стояли схожі між собою, новенькі, якщо не брати до уваги один – старий, хоч і доглянутий, пофарбований і вибілений, з оновленим дахом.

Над комином здіймався димок.

– Усі ми тут рідня, – сказав чоловік. – У цьому домі мати жила – місяця не минуло ще… на полі злягла. За роботою і вмерла, там і поклали. Старе поле дуже її любило… любить.

Варан дивився на будинок.

– А тепер ми сюди молодих поселили, сина мого з невісткою. Дітей у них нема поки що… може, і візьмуть тебе. Син у ліс пішов, невістка вдома… Сойко! – покликав у прочинені двері.

– Га?

На поріг вийшла молода жінка – світловолоса й безброва, тонка, як стеблина трави, і дуже ввічлива:

– Що, батьку?

– Ось, – чоловік кивнув на Варана. – Подорожній… Пустиш до себе?

Жінка поглянула на незнайомого старого, потім на свекра, ледве помітно всміхнулась:

– Як не пустити… У цей же дім… Треба пустити, так заведено…

– Правда, – чоловік кивнув. – Тільки… Це… – і він зашепотів щось жінці на вухо, так, щоб не почув Варан.

Налетів вітер. Дощ і справді наближався не з дрібних.

– Проходьте, дідусю, – жінка розчинила перед Вараном двері. – Не багато… Але каша скоро поспіє, гаряча. Чоловік от у ліс пішов зрана… Чекаю оце. От…

Варан спинився серед кімнати. У нього в вухах наростав дивний тонкий звук – наче комариний писк, неначе далекий дзвін. Важко стукало серце; він роздивлявся пічні дверцята – старі, ретельно вичищені. Цегла «сходинками» – щоб милували око…

– Сідайте, дідусю. – Молода господиня підсунула дзиґлик. – Я зараз… вогонь треба в пічці розпалити, так заведено…

Варан дивився, як вона метушиться. Як знімає з вогню банячок із гарячою кашею.

– Померла свекруха твоя? – спитав несподівано хриплим старечим голосом.

– Так, – жінка зітхнула. – Добра була… як жила, так і померла – легко… красиво.

– Померла – красиво?!

– Ну, – жінка почервоніла, світла шкіра не давала рум’янцю жодної надії сховатись, – вона…

Варан дивився, як ворушаться її губи. Ця, світла й тонка, зовсім не була схожа на колишню хазяйку, чорноволосу, чорнооку, огрядну.

Напевно, добре, що він не застав її. Що він не побачив її старою.

«Ця пічка. Ти залишив у ній частину себе. Я розкладатиму вогонь…»

Вона давно забула свої слова, у неї дорослі онуки… Їй не довелося вдавати, що пам’ятає його, йому не довелося приховувати, який він самотній. Він тільки один раз держав її за зап’ястя… Він не згадав її жодного разу за багато років. Навіщо він прийшов сюди – тепер, коли він по-справжньому старий, коли йти більше немає куди?

«– Ти обпечешся! – Я вже обпеклась. Там, де не сподівалась… Ця пічка…»

Варан здригнувся.

– Ця пічка! – гучно казала молода господиня. – Ви бачите цю пічку?

Варан кивнув, не розуміючи, про що вона.

– Її змурував один чоловік… Давно. Він бродяга… в оселі, де він розпалить вогнище, буде щастя. Завжди. Мир, щастя… Розумієте?

Вона говорила, а руки її підтримували вогонь, підкладали нові тріски, шукали на полиці кресало:

– От… відтоді ж і традиція…

Варан узяв кресало, не згадавши, що в кишені лежить вірна «іскра». Чиркнув раз, другий; тріски нарешті зайнялися.

Знадвору налетів дощ. Ударив по даху. Жінка метнулась до вікна:

– Де ж він… Промокне… Ліс цей іще, він громовиці боїться, ви знаєте… тобто ліс боїться, а не чоловік… Та де ж він?!

– У цій оселі… мир і щастя? – спитав Варан.

– Еге ж! Свекруха моя з чоловіком прожили в добрій згоді – а замолоду, кажуть, сварились. А свекор коли одружився – одразу ж у них налагодилось. Чоловік мій тут же народився – золота не треба, коли такий чоловік… Та де ж… А!

Вона кинулась од вікна до дверей.

– Іде… Слава Імператору…

Варан здригнувся.

Розчахнулись двері. Із поривом вітру й духом дощу ввійшов мокрий, веселий темноволосий чоловік років двадцяти.

– Сойко!

Підхопив дружину й підняв, ледве не вдаривши об стелю. Поцілував, не даючи сказати й слова. Стряхнувся; краплі води з його одягу злетіли, узялись парою, здійнялися туманом і почали танути в повітрі, його куртка висихала, висихала на очах, висихало й волосся, піднімалося сторч, між волосинками проскакували маленькі блискавки…

– Михасю! – гукнула жінка зі сльозами в голосі.

Простеживши за її поглядом, чоловік повільно обернувся й побачив гостя.

– Ой, – він усміхнувся такою знайомою усмішкою, що у Варана мороз пройшов поза шкірою. – Ну що ж… Головне, ви баті не кажіть. Бо в нього просто заклинило, він…

– Це куртка така, – швидко сказала жінка, заступаючи чоловіка собою. – Не промокає. Звичайна річ, зі шкіри тритона…

Чоловік покосився на неї з нерозумінням. Пирснув:

– Оце так… Потайні які… Ну нехай. Куртка зі шкіри тритона…

Жінка дивилась на Варана з таким жахом, що йому стало шкода її.

– Я нікому не скажу, – прошепотів Варан.

Жінка не вірила. Чоловік усміхався, немов перепрошуючи.

Варан прокашлявся.

– Я нікому, – голосу однаково не було, хоч шипи. – Не скажу… Присягаюсь… – Він затнувся. – Присягаюсь… Імператором.

Чоловік обійняв дружину. Витер готові пролитися сльози:

– Припини. Коли Імператором присягаються – зламати не смій…

Стягнув суху вже куртку. Кинув на скриню. Усівся, витягнувши довгі ноги в новеньких чистих чоботах.

– Усе через пічку. Ви знаєте? Її змурував той самий чоловік. Бродяга. Де він змурує піч – обов’язково народиться маг, хоч що роби… А як на мене – то й зовсім непогано! – він склав долоні «човниками», одну до одної.

Жінка благально повисла на ньому:

– Не треба… Не тепер…

Чоловік пригорнув її до себе і, мигцем поглянувши на мандрівника, поцілував у губи.

Пічка нагрівалася повільно, рівномірно. Повітря над заслінкою дрижало. Варан притулився щокою до гарячої цегли, змурованої «сходинками». Заплющив очі.

По даху торохтів дощ. Била блискавка. Їжачились від страху поля, і від їхньої ворушні легенько стрясалася земля.

Чорноволосий молодик сміявся, обійнявши дружину за плечі. На долоні його сидів, розметавши крила, червоний вогняний метелик.