Леся Бернакевич

Заходить до хати вампір волохатий

Роман-гротеск

Від 20 до 60 % випускників дитячих будинків згодом потрапляють на лаву підсудних.

Приблизно 5–12 % закінчують життя самогубством.

З преси.

— Чому ви так рветеся працювати медсестрою в інтернаті? — запитав голова комісії з призначення посад — товариш Шинків у випускниці медичного училища Мар’яни Чолки. То була дівчинка зі східними рисами обличчя і, незважаючи на невеличкий ріст, міцно збита. Її коротка хлоп’яча стрижка, на яку відважився б не кожний мужчина, вилискувала синявою.

— Хочу захищати нещасних сиріт, — промовила Мар’яна.

— Захища-а-а-ати? — протягнув зверхник. — А від кого?

Мар’яна, яка навіть і в стані спокою була неговіркою, зараз, не чекаючи такого запитання, зовсім розгубилася і почала нервово сіпати комсомольського значка на своїй гімнастерці.

–І чому ви вирішили, що ці діти — нещасні? — допитувалось тим часом у Чолки велике цабе, яке ще декілька літ тому було звичайнісіньким ветеринаром. — В Радянському Союзі — всі щасливі! То тільки десь там, в країнах капіталу і безправ’я громадяни мешкають у контейнерах з-під сміття і не мають що в губу покласти.

— Я також вихованка дитячого будинку, — нарешті, спромоглася на відповідь чорноголова комсомолка, втупившись у руки роздавача путівок у життя — короткопалі і в ластовинні.

— Ось воно що! — вигукнув Шинків. — Ну, голубонько, не хочу вас ображати, але до цієї солідної установи вам ще треба трохи дорости.

— Хіба ж я досі не виросла? — поглянувши з-під лоба на Шинківа, буркнула випускниця медичного училища. Від роздратування її пружні щоки, які в народі порівнюють з наливними яблуками, роздулися.

Голова поблажливо всміхнувся:

— Справа не в роках: просто в таких закладах потрібні спеціалісти з особливим підходом, чулим серцем та твердим характером. Адже вихованці інтернатів — такі вразливі! Ось чому там ніколи не буває вільного місця, — пояснив він.

— А де ж мені … практикуватися? — поглянула недовірливо Чолка на дядька в елегантному костюмі.

— О-о-о, з цим ви не матимете гризоти, бо не в Америці живемо, де — купа безробітних. Можемо скерувати вас у… Середню Азію! Ви молода, і вам, мабуть, цікаво буде світу побачити! — поспішив запевнити Шинків Мар’яну і, не витримавши її важкого погляду, зірвався з місця і почав бігати від вікна до дверей свого кабінету. — Звичайно, там —…спека неймовірна, зате в затінку в людини ноги інеєм покриваються! Не подобається? — звів здивовано брови, бачучи, що відвідувачка не розділяє його захоплення. — Тоді у Великі Жиляки призначимо.

Мар’яна зовсім занепала духом.

— Що таке — Великі Жиляки? — видавила вона ледь чутно із себе.

— Нормальне радянське село в нашій області, біля Жидачева. Тамечки вам буде, як у Бога за пазухою, і ви станете медиком широкого профілю: і терапевтом, і дитячим лікарем, і акушеркою, і медсестрою на всі сорок хат! Повірте, навіть для рідної дочки я не спромігся б на краще місце, — вів далі цей мандарин[1] під облесливі посмішки своєї свити. Мар’яна пильно і по черзі вдивлялася в очі кожного з посіпак Шинківа, намагаючись розгадати, чи не криється за їхнім призначенням у село якась пастка. Нарешті, поцікавилася в роздавача посад:

— А чому там досі не було лікарки?

— Та була… — знехотя буркнув Шинків.

— Тоді куди вона ділася?

— Не подумайте, дитинко, чогось такого, — кинувся заспокоювати Мар’яну голова комісії. — То була хороша дохторка, за короткий час уже встигла сподобатися тамтешнім мешканцям, зав’язала нормальні контакти з місцевими коровами, і на вулиці до неї кожна собака виляла хвостом… Але захотілося цій лікарці повечеряти грибами, ну і… одне слово, вам там сподобається і ви, нарешті, зможете загоряти на сонці, а не за віконною шибкою і…

Шинків затнувся, збагнувши, що Чолка так потребує сонячних ванн, як немовля — зубного протезу. Але вона не звернула уваги на ляпсус керуючого. Бо була стурбована призначенням у невідому місцевість. Мар’яні годі було уявити Великі Жиляки, адже досі її нога ще не бувала в селі. Тому дівчина не знала — тішитись своїй службі за межами Львова чи сумувати? Тож тільки замекала, наче ягня. Голова ж вирішив, що Мар’яні просто важко говорити від щастя, і наклав на папір резолюцію.

Узявши в голови цей папірець, Чолка пригадала немовляток — залоскотаних на смерть, закатованих голкою, тих, хто провів дитинство у божевільні, але промовчала. Довести приклади «особливого підходу» лікарки та виховательок з притулку «Щасливе дитинство» Чолка ніколи не змогла б. Навпаки, ще її посадили б до тюрми за наклепництво. Про це неодноразово нагадувала ескулапка Турянська. То ж помсту довелося відкласти…

ПЕРША ЧАСТИНА

Страховини з будинку дитини

1

Мар’яна Чолка доводилася дочкою одній жінці, яка, покращуючи своє здоров’я у Трускавці, вскочила в гречку з громадянином Латинської Америки. Чоловік простив дружині зраду з нащадком Соколиного Ока, але брати додому плід їхнього кохання відмовився навідріз. «Я не буду годувати цього чужого пуголовка!» — стояв на своєму товариш Чолка, коли лікарі з пологового будинку, вигрібши малятко на білий світ, вмовляли його не брати гріх на душу. Але рогатий муж був невблаганним, і його дружина написала заяву-відмову від новонародженої. І Мар’яночку віддали в чужі руки, відправивши до сиротинця «Щасливе дитинство», де всіх діток стригли однаково, наче баранів…

Вихователі багатьох інтернатів заздрили колегам із цього притулку, здивовані стриманістю, статечністю та мовчазністю їхніх вихованців, і просили поділитися секретом. Але педагоги зі «Щасливого дитинства» лише хитро усміхалися або закидали щось про велике везіння.

Тож ніхто не здогадувався, що слухняні діточки є заслугою лікарки Турянської, — синьоокої жіночки з великою бабетою на голові, щоками кольору докторської ковбаси та малиновими губами, яка була великою садисткою. Малюки не запам’ятовували няньок, які напували їх молоком, не знали в обличчя директора, бо той рідко заходив до їхньої опочивальні. Проте образ лікарки носили в серці своїм, щойно навчившись сидіти. На це у них були свої причини.

Зоя Володимирівна здавна мріяла захистити дисертацію на тему «Тривалість життя немовлят у екстремальній ситуації». Заплативши, кому треба, великі гроші, вона отримала посаду головного лікаря у сиротинці, де матеріалу для її експериментів було доволі!

Турянська садовила котрусь дитиночку, наприклад, Мар’яночку собі на коліна і вколювала її пальчик пером, яким беруть кров для аналізу, та ще й копирсала ним по вколеному місцю. І коли біднятко заходилося плачем, — лікарка закочувала очі в екстазі, бачачи себе кандидатом медичних наук! Тоді прикладала до вколеного кінчика пальця маляти ватний тампон.

— А-а-а! — горлала Мар’яночка, вкладаючи в цю голосну літеру увесь свій біль, страх і безвихідь.

— Подобається? — по-своєму трактувала плач дитини Турянська.

— О-о-о! — постогнуючи, мотала дівчинка голівкою.

— Хочеш сказати, що бажаєш іще раз? — здогадувалася лікарка.

Щойно Чолка стишувалася, як Турянська знову бралася за гострий скарифікатор і штрикала іншу пучечку немовляти, і вже на ній з’являлася намистинка крові й супроводжувалася надсадним криком дитиняти.

— Бачу, бачу, що ти уже на сьомому небі від ща-а-а-астя! — приязно лебеділа Турянська.

— Е-е-е! — верещала маленька людинка, уже намагаючись сховати за свою спинку третього пальчика і, перекосивши од мук і жаху обличчя, пручалась, не давалась, але де ж їй було змагатися із монстром у білому халаті!

— Скромня-а-ага, боїшся признатися, що тобі хочеться ще-е-е! Але мені для тебе нічого не шкода, — великодушно промовляла лікарка і заносила гострий предмет над безіменним пальчиком жертви.

Решта безбатченків, зачувши метушню, сполохано визирали зі своїх яселець і коли бачили, як їхній закривавлений однополчанин відчайдушно тріпоче в руках грізної тьоті, як він, втративши голос від крику, лише страдницьки роззявляє роток, а його личенько від катувань поступово втрачає людські риси, то їхніми голосіннями наповнювалася вся зала.

Дозволивши дитяточку перепочити хвилинку-другу, лікарка розпорювала гострим предметом його мізинчик і наспівувала пародію на відому колисанку Миколи Сома:

Урівноважувалася лише тоді, коли на діточих ручках були переколені усі пальчата, а немовлятко повністю знесилювалося від болю й плачу і звішувало голівку. Мовчазним це ангелятко було вже нецікавим для мучительки. Вона потребувала здорового вереску. Наступного дня служителька Гіппократа штрикала невинні рученьки іншого писклятка, а далі — черговій сиротинці дошкуляла. Не дивно, що коли у дверях спальні появлялися чорні закрути її волосся — малесенькі невільники перелякано забивалися у кутки своїх ліжечок, прикривали очка рученятами-прутиками, сіпались, наче їх било струмом, і гірко ридали. Дехто у відчаї припадав мокрим носиком до віконної шибки, тарабанив у неї майже прозорими від недоїдання зап’ястячками, бився об холодне скло пташкою, намагаючись привернути до себе увагу перехожих, які проходили протилежним боком вулиці. Але заклопотані дорослі не мали часу поглянути вгору на вікна, за якими беззахисні мешканці інтернату беззубими устоньками марно волають про допомогу. Багато з цих сіромах, не витримуючи щоденних стресів і, проживши всього десять-одинадцять місяців, помирало. Але експерти так і не змогли дошукатися причин смерті: Турянська кожного разу змащувала поштрикані пальчики кріпачат якимсь тільки їй відомим еліксиром, після якого не залишалося жодних слідів.

На відміну від лікарки Турянської практикантка Оля, яка віднедавна появилася в амбулаторії «Щасливого дитинства», терпіти не могла дитячого плачу. Отож лоскотала п’ятки хлоп’яточкам та дівчаточкам, від яких відмовилися мами. Спершу маленьке, бувало, й сміється, але далі його ротик стурбовано стягувався, і воно намагалося вивільнити ніжку з цупких пальців медсестри, «забава» якої уже починала його непокоїти і врешті ставала нестерпною. Оскільки Оля далі продовжувала цю «потіху», то пуцьвірінок зойкав, звивався у корчах, благаючи в такий спосіб зглянутися над ним. Та марно. Тоді сердечко у бідачки не витримувало і розривалося. А у віченьках застигав німий крик «За що!!?»

Коли Оля вперше порішила немовлятко, то страшенно переживала і, плачучи, прибігла до Турянської зізнатися у скоєному. Адже це були не прості дітки, вони виховувалися під патронатом комуністичної партії і, як запевняв директор, — їх чекало велике майбутнє. Тож слава про інтернат «Щасливе дитинство» гриміла на все місто, і багато хто (лікарі, кухарі, вчителі, няньки) мріяли отримати там посаду. Тепер Оля не сумнівалася, що її виженуть з роботи, а тоді ще й розстріляють.

— Зоє Володимирівно, я накладу на себе руки! — захлинаючись слізьми, практикантка стала перед дитячою лікаркою.

— Що сталося? — і собі переполошилася Турянська. Навіть поклала власну долоню собі на ту ділянку тіла, де було розташоване її серце. Особливо, коли уявила, що практикантка розбила кілька ампул із вітамінами В¹ і В¹², які вона зазвичай вводила деяким своїм заможним сусідам за кругленьку суму.

Але студентка від страху не знаходила слів, які могли б пом’якшити її вчинок. Лише билася в істериці.

— Тільки не кажи, що розбила термометр, — насупилася Турянська.

— Ой де там, все набагато гірше, — нарешті спромоглася на зрозумілу мову Оля. — Зоє Володимирівно, я і в думках не мала зробити щось лихе тій маленькій Підпарканній! Але вона та-а-ак плакала, що я захотіла їй підняти настрій, і…

– І що-о-о-о? — запитала грізно Турянська.

— Я… я…почала її лоскотати, і тоді вона… Зоє Володимирівно, я не знала, що від цього помира-а-ають, а-а-а! — знову зайшлася плачем початкуюча медсестра.

— Щоб ти скисла! А я вже, було, злякалася, що ти пролила якесь лікарство, — зітхнула Турянська так полегшено, що її підлегла вражено заокруглила очі. — Іди собі і не заважай мені тут оформляти документацію!

— Але ж, Зоє Володимирівно! — скрикнула Оля, не впевнена, чи зверхниця зрозуміла її. — Дитинка не дихає!

— Що я — мертвих дітей ніколи не бачила!? — повела плечем педіатр. — Виклич прозектора і не мороч мені голови.

— Зоє Володимирівно, мене ж за цю Підпарканну спитають! Що маю робити?

— Спитають? Хто цікавиться долею байстрючат? У цієї Підпарканної — ні тата з мамою, ні діда з бабунею, ні навіть дядька з тіткою! — сказала Турянська таким байдужим тоном, якого не дозволила б собі у випадку крадіжки, скажімо, партії гірчичників.

І Олю ніхто не посадив у тюрму. Бо спеціалісти з моргу, які розслідували цей випадок, не знайшли доказів насильства. А працівники інтернату, зокрема няньки, навіть словом не прохопилися ні про Ольчин злочин, ні про знущання над дітьми лікарки Турянської. Їм було навіть вигідно, аби в інтернаті проживало якомога менше цих крикунів. Кожна з них зокрема, отримавши по десять-дванадцять новонароджених, з ніг збивалася, щоби всіх їх помити, зодягнути, нагодувати та вигуляти. Зрештою, увесь персонал «Щасливого дитинства» був не без гріха: медсестри брали ліки для власних діток, а для сиріт навіть аспірину шкодували; куховарки несли додому м’ясо, огірки, курчатину, а діток на державному утриманні годували самими макаронами; виховательки також забирали для своїх дочок та синів книжки з гарними малюночками та іграшки, а в інтернат приносили з дому всілякий непотріб, який не мали куди подіти. І Олька збагнула: їй усе сходитиме з рук.

— Малята гинуть від горя, — заявив директор притулку перед медичними світилами на спеціальному симпозіумі, який скликало Міністерство охорони здоров’я, стурбоване частими смертями в «Щасливому дитинстві».

— Яке горе може бути в таких малюків? — поглянув поверх окулярів на інтернатівського владаря котрийсь професор.

— Вони, розумієте, не можуть пережити того, що від них відреклися мами, ось і залишають цей світ, — впевнено відповів директор. При цьому він послався на закордонного психолога Спіца, який довів, що мешканці закритих закладів, розлучені з близькими, впадають у маразм і до 70 відсотків з них помирає на першому році життя…

Мабуть, ті малюки, які згинули в сповиточку, були щасливішими від тих, кому судилося вижити. Адже сиротинець «Щасливе дитинство» був нетиповим, відрізнявся від решти закритих закладів у місті, де діток виховували до трьох літ, а потім переводили в інші інтернати. Вихователі стверджували, що для вихованців розставання з друзями та наставниками, до яких вони звикли, ставало психічною травмою. Але маленькі арештанти «Щасливого дитинства» зазнавали стресу саме від того, що їх залишали на тому самому місці, лише переводячи до старших груп цього ж інтернату, і у них не зоставалося надії потрапити до ліпшого закладу, до можливо добрішої лікарки, ніж Турянська, утиски якої ставали вигадливішими в міру того, як пахолятка підростали. На противагу дитячим психологам, які пропонують двадцять способів утихомирити неслухняних дітей, лікарка вдавалась до меншої кількості, але дуже вже дошкульних. Щоб державні утриманці були спокійними, не ускладнювали життя персоналу і щоби їх ніхто не чув, представниця медицини утихомирювала їх кваліфіковано, не вдаючись у довгі пояснення. Тому дитиняті, яке не бажало спокійно ходити, а весь час бігало, Зоя Володимирівна дубцем перебивала ніжку, і воно надовго осідало в гіпсі. Хто накидався на їжу, ще й намагався заволодіти пайкою товариша за столом або вимагав добавки, — того лікарка змушувала їсти гіркі таблетки «Етазол» і рот заклеювала ізоляційною стрічкою, щоб не виплюнув. Хто був дуже цікавим і зазирав у кожну шпарину, — такому підопічному вона прищемляла ніс… дверми.

Правда, траплялися серед вихованців і безнадійні. Таким Зоя Володимирівна вводила транквілізатори[2]. Після цих медикаментів діти ставали загальмованими, забудькуватими і до усього байдужими. А хто надалі продовжував буйствувати, то того відправляли до психіатричної лікарні. Звідти дошкільнятко поверталося із затьмареним розумом і гляділо в одну точку. Коли настав час відправляти цих мучеників до першого класу середньої школи, то після усіх репресій директор назмітав ледве півтора десятка кандидатів у школярики.

Подбала лікарка і про те, аби ці невиннятка ще з пелюшок позбулися звички скаржитися комусь. З досвіду знаючи, як прагнуть спілкування із дорослими мешканці дитячих комбінатів, Турянська наймала якого-небудь пияка за пляшку горілки, і він приходив до «Щасливого дитинства» в призначений час. Дітлашня, загледівши цього гуманоїда, гурмою зсувалася до нього, підставляючи голівки в надії, що він їх погладить. Але чужинець несподівано виймав із кишені ремінь і починав шмагати горопах по чім попало. З лементом, гублячи повзунці, безрідні крихітки мерщій розповзалися, немов жучки, ховалися за шафою чи під столом. Але пасок знаходив їх скрізь. Після такої «ласки» маленькі істоти вже в кожному дорослому вбачали тільки ворога, не вірили йому, чекали від нього лише підступу і обминали його десятою дорогою. Були впевнені, що їх ніхто у цьому світі не захистить. А Мар’яночка, коли надалі бачила захожого у сірому вбранні, хутенько відповзала від нього якнайдалі. Тоді озиралася, аби побачити, чи далеко від неї її ворог?

Мирослава Йосипівна — ця напутниця з глибоко посадженими очима та проваленою серединою обличчя усіх діток тримала в чорному тілі, але найдужче від неї перепадало маленькій Мар’янці, хоча вона на пустощі була навіть не здатна, лише з цікавістю оглядала світ. У свої півтора року дівчинка не те що ще не встигла скоїти якогось лихого проступку, а взагалі зростала настільки невибагливою, що за браком іграшок бавилася кутасиком власної розпашоночки. Нянька, припаркувавши це солодятко на килимку, могла бути певною, що, повернувшись до ігрової кімнати через годину, застане його на тому ж самому місці, здебільшого заснулим, розпластаним на животику і з кумедно висолопленим язичком. Звичайно, дівчинка іноді наближалася до дверей зали, які вели в коридор, визирала з-за них, оглядала простір, обмежений з обох боків, і відразу ж чалапкала назад. А, розглядаючи якусь річ, на відміну від своїх ровесників, ніколи не пробувала схопити, поламати чи розірвати її. Вона просто водила зачаровано лагідними оченятами за маятником годинника, спостерігала за тарганом, який поспішає до своєї щілини. Хіба що ледь-ледь, бувало, доторкнеться пальчиком до кульчика годувальниці, але відразу ж із винуватим виглядом ховала руку за спину. Проте грізна навчителька кривдила її найчастіше. Бо ця смагловида дитина нагадувала їй своїм виглядом суперницю, яка відбила в неї хлопця. У Мар’яночки були і такі ж чорні мигдалеві очі, і кругла форма личка, і стримані рухи, і навіть така ж поважна міміка, як у ненависної пасії, на яку цей фацет проміняв виховательку Мирославу! То ж, проходячи мимо Мар’яни, яка тоді ще ні говорити не вміла, ні не розуміла слів інших, місцева фрекен Бок не могла стриматись, щоб не зірвати з її голівки чепчик. Виокремивши Чолку серед решти постояльців, вихователька заганяла її в куток і налітала на неї, мов шуліка — на курчатко: дряпала їй щічки, смикала за волоссячко, викручувала тонесенькі пальчики, кидала на підлогу і місила ногами. І чим благальніше скімлила бідолаха, тим дужче глумилася над нею страшна тьотя. Для неї було насолодою бачити, як завдяки власному бажанню і силі, може принижувати це миле дівчатко, робити його негарним, навіть ще поганішим, ніж сама Мирослава Йосипівна: від страждань і болю губки Мар’яночки спотворювалися, сплакане личко ставало асиметричним, набряклим і брудним, а очі, наповнюючись жахом, червоніли і втрачали всю привабливість.

Мар’яночка відчула своїм дитячим сердечком, що цій кривдниці милі її муки. Тож коли наступного дня вона зустрічалася зі злою фурією, то, намагаючись показати, що зовсім її не боїться, змучено всміхалася. Так ця попелюшка інстинктивно сподівалась уласкавити карательку, щоби вона не здогадалася, як їй важко. Але судома відчаю на личеньку дівчинки, замаскована під усмішку, та підборіддя, що від страху дрижало, неабияк розлючували особу із завихреною головою. Від думки, що це мацьопство, яке ледве звелося на ноги, уявило собі, що може обдурити і обвести навколо пальця навіть її, саму виховательку, Мирослава Йосипівна гнівалася ще дужче. І доти ляскала дитину мухобийкою по губах, доки вони не перекошувалися до плачу. Довівши бранці ясельної групи власну перевагу, вихователька дуже вдоволено прямувала до свого кабінету. А Мар’яночка, затуливши долоньками зболене личко, жалібно скавуліла і не могла зрозуміти, за що вона страждає, чого від неї хоче ця бузувірка і чому їй ніяк не догодити? Проте як би слізно не побивалася дівчинка, — ніхто не звертав на неї уваги, не шкодував її, не заспокоював: персоналу просто не було часу повторювати усім стражденникам: «Не плач, киця принесе тобі калач…»

Коли бідна дитинка знову помічала наближення Мирослави Йосипівни, то її обличчя кам’яніло, а сльози, не встигнувши скотитись на щічки, просто вистигали в її чистих, форми мигдалин, очах. Хоча Мар’яночці ще не минуло і двох рочків, проте її зіниці наповнилися такою глибокою тугою й зневірою, мов би за плечима було ціле прожите життя. Утриманка інтернату гляділа на гувернантку приречено, намагаючись відгадати, які то тортури сьогодні вигадає для неї ця баба Яга? Може, знову виведе її гуляти на повідку, примушуючи рачкувати алеями саду? Після такої «прогулянки» у дівчинки щоразу коліна збиті до крові, а на долоньках — здерта шкіра. Згодом, підростаючи і навчившись швидше ходити, Мар’яночка при появі виховательки встигала втекти і заховатися за колону чи шафу.

Чолка дуже швидко розучилась плакати. Мовчала. Лише у сні стогнала. Бо майже щоночі бачила одне і те ж видіння: вона блукає серед великої кількості жінок. І кожну вмовляє стати її мамою: чіпляється за спідницю перехожої, яка наближається до неї, і благально вдивляється в її обличчя. Але дорослі її не помічають. Від безсилля Мар’яна починає вити. Проте її не чують і ніхто не звертає на неї уваги.

Правда, була в сиротинці і добра вихователька — Уляна Петрівна. Вона любила дітей і душі не чула в Мар’яночці, яка була хоча і міцненька, як горішок, проте — найменшенька в групі. Ласкава наставниця постійно гладила дівчинку по голівці, але, звичайно, старші, пропонуючи себе, витісняли Чолку на задвірки. Уляна Петрівна щодня приносила для безталанних цукерки, цукати, маленькі бублички. Адже думки дітей упродовж 24-х годин оберталися навколо їжі. А Мар’яночка, та взагалі ловила мух язиком, наче жабка, і кожен неїстівний предмет, який простягали їй старші, пробувала на зуб або ж лизнути. О, як вона раділа, коли якась річ давала себе згамкати! Проте сильніші сироти, ум’явши свої солодощі, завжди намагалися поживитися ще й гостинцем малесенької смаглявочки. Отак кілька разів позбувшись частунку, бідолашка знайшла вихід. Наче хом’ячок, вона ховала цілого цукорка до свого ротика, такого мацюпусінького і плиткусінького, що він аж ніяк не міг служити надійним сховком від зазіхань старшачків, особливо Ромчика Гризлі. Він отримав своє прізвисько через постійне бажання щось гризти, неодноразово хрумкав навіть вугілля біля грубки і якось розсік об гострий шматок цієї твердої породи свого лоба. Тому цукерка чи сушка в Мар’яночки не затримувалися. Оцей Ромчик з великим писком та тонкими губами у червоній облямівці, спостерігши, що вихователька втратила пильність, намагався розтулити дівчинці ротик. Оскільки Чолка, захищаючи своє добро, міцно стуляла губки, то він починав розривати їх і врешті виколупував з її ротової щілинки заповітну цуцю. Біднятко, тримаючись рученьками за скалічений писочок, починало невтішно вити. Але малолітній грабіжник встигав з’їсти лагомину, перш ніж прибіжить Уляна Петрівна. Та причина стурбованості улюбленої манюні залишалася для доброї виховательки невідомою. Дівчинка не вміла розповісти, хто її скривдив. Якщо пес Сабир з Амурської області знав дванадцять слів, а робочий слон Джумбо з індійського штату Махараштра — декілька десятків, то з тридцяти знедолених «Щасливого дитинства» лише четверо бралися розмовляти. Бо й хто б мав їх цього навчити? Дорослі ніколи не зверталися до них, як це зазвичай роблять вдома стосовно рідних чад тато й мама: «А скажи, як розмовляє песик? Як нявчить котик? Як мукає корівка?», «Де у тебе очко? Де — носьо?..», не гуляли з ними, тримаючи за ручку, не садовили собі на коліна і не пригортали до себе, не підводили на ніжки, коли котресь з них упаде, і не витирали сліз, не підносили до вікна, щоби показати, як за ним крапотить дощ.

Сама Мар’яночка послуговувалася вигуками із двох літер (ах, ех, ох, ай, ой, гм), а іноді ухкала, наче сова, агакала, огокала, егекала. Зі слів знала лише декілька, та й ті вимовляла неправильно, замість цілого — якусь його частину чи навіть літеру.

— У? У? У? (в перекладі на повноцінну мову «Чому, чому, чому?») — туркотіла Мар’яночка, зазираючи Уляні Петрівні докірливо в очі і марно намагаючись з’ясувати, нащо вона іноді залишає її саму на поталу злих дітей?

Збагнувши нарешті, що сподіватись можна лише на себе, Мар’яночка одного разу розпачливо затупотіла ніжками, замахала кулачками до Ромчика Гризлі, який наблизився до неї підозріло близько, ще й різко дзявкнула:

— Ав! Ав!

— Ги-и-и-и! — глумливо роззявив свій риб’ячий рот цей плід матері-алкоголічки. Його фраза в приблизному перекладі людською мовою означала: «Дзявкай, скільки хочеш, але все одно ти — слабачка, і я тебе не боюся!»

Тоді Мар’яночка підвелася на пальчиках, аби здаватися вищою, ніж є насправді. Але Ромчик, незважаючи на її попереджувальні жести, вже потягнувся до цукерки. Малявочці годі було здолати міцнішого і вищого від себе хлопчака. І у відчаї вона зашипіла, тоді загарчала, а голівка, на якій коротеньке чорне волоссячко стало дибки, здавалося, збільшилася у розмірі. Тремтячи від люті, Мар’яночка мертвою хваткою вчепилася гостренькими зубчиками в руку кривдника і почала її терзати. В Ромчика з’явилося таке відчуття, наче він застромив свою правицю до капкана, якого тримали у спіжарці від щурів і до якого хлопчина мав нещастя потрапити, коли надумав поцупити пачку печива.

Бідолашка доти не відпускала руку Гризлі, аж доки той не засичав від болю і відступив. Так що згодом якщо він чи хтось інший кривдив дівчинку, то робив це переважно з метою самозахисту! Зрештою, коли бешкетник бачив, як на голівці Мар’яни, що збільшувалася в об’ємі, в нападі люті розходяться черепні шви і наїжачується коротенька гривка, то волів забратися геть. Бо якщо зацькованій дитині бодай здавалось, що її хочуть обдурити, що проти неї задумали щось недобре, або що над її окрайцем зависла небезпека, чи хтось загрожує цілісності її цукерки, то в таку хвилину між нею і звіром різниці не було жодної. Дівчинка намагалась відгризти ошусту вухо і взагалі вдушити своїми маленькими, але тугенькими пальчиками. Одне слово, еволюційні зміни Чолки — це було видовище не для тих, хто має слабкі нерви!

Мар’яна і всі пансіонери загалом так уже позвикали до стусанів, що коли їх повели на екскурсію до музею, то, на відміну від своїх ровесників, вони пройшли мимо картини, на якій тьотя, зав’язавши хлопчику очі стрічкою, б’є його прутиком[3]. Ровесники, у яких були тати і мами, повернувшись із виставки, не без жаху розповідали друзям, як лиха тітка із задоволенням шмагає невинну дитину. В той час як на інтернатників полотно жодного враження не справило. Подібну екзекуцію їм доводилося бачити мало не щодня. Вони переймалися іншим: цілою групою мріяли помститися лікарці — також вивчитися на медиків, повернутися до інтернату і підсипати їй, виховательці та директору в їжу страшні гамівні пігулки! Або піділлють їй до страви настоянку жень-шеню. В Турянської, судячи з її надмірно рум’яного обличчя, була гіпертонічна хвороба. А від цього еліксиру її артеріальний тиск зашкалив би під двісті! І тоді їй триндилець! Або взагалі нічого не дадуть, лише пупець їй зеленкою змастять, як це часто робила сама Турянська, аби показати, як вона дбає про здоров’я діток, і запевняючи їх, що вони вже виздоровіли. Вихованці, які від самого народження не могли вибратися із цупких пальців медиків, марили, як битимуть лікарку, коли вона уже буде старою і немічною. І це було єдиною розрадою у їхньому нужденному житті. Але вступити до медичної школи поталанило лише Мар’яні: інші погано вчилися, не розуміли багатьох слів, наприклад, не знали, що таке багаття (це, коли чогось дуже багато, скажімо, морозива, замість якого вони взимку смокчуть шматочки бурульки? Так?), а про зміст розповіді виховательки чи вчительки нерідко здогадувалися з інтонації її голосу. Тож як могли ці страждальці бодай намагатися покращити свій інтелект, якщо у них не було батьків, які би постійно вишколювали їх на вундеркіндів, вимагали виправдати їхні батьківські сподівання, віддячити за турботу і завершити те, чого не вдалося у своєму житті здійснити їм, татові і мамі.

В найтяжчі хвилини свого життя Мар’яна хотіла, щоб у неї була мама, яка заступилася б за неї перед лихою вихователькою і лікаркою. Знала з розмови із Вовусиком Смішком — хлопчаком із просікою на лівій брівці, яку йому лопатою зробив сусід-одноліток. У цього Вовусика колись була сім’я і він розповідав, що в кого є мама, того інші бояться скривдити. Сам Вовусик як, бувало, мамі поскаржиться, то всім хуліганам ставало непереливки…

Вихователі завжди мали з дітиськами клопіт, коли доводилося вивчати з ними пісню «Рідна мати моя…» Бо вихованці не розуміли, чому ця мати «ночей недоспала». Вони краще сприймали розповіді тих ровесників, які, перед тим, як потрапити на державне утримання, проживали в отчому домі. Але згодом їхні родичі чи то трагічно загинули, чи потрапили до тюрми, чи то їх позбавили батьківських прав через недбальство та пияцтво. Тож ці дітлахи іноді хвалилися своїм друзям по нещастю, як їм жилося в сім’ї.

— Як я ще був з татом і з мамою, — згадував якось Іванко Зівацький, маленький і кругленький, мов ґудзичок, із зашмурганим носиком, — то вони, бувало, куплять горілки, а на закуску — цукерки. І давали мені цих цукерок аж цілу жменю!

–І горілку також? — допитувалися дітки, зачаровано округливши оченята.

— Нє, — відповідав Зівацький, втираючись ніздрі рукавом свого светра, який виконував роль носовичка. — Горілки вони мені не наливали, бо їм би самим не вистачило!

А Петрик Повітруля (опецькуватий, мов жолудь, ще й у дівчачому пальтечку), коли потрапив до їхньої групи, то в перший же день розповідав:

— Моя мама шодня приводила до хати всяких дядьків, а мене із самого ранку випускала на вулицю, шоби я їм не заважав. А ше вона клала мені до торбинки ножичок, півбуханки хліба та кавалок «кубаси» і вішала мені на шию, аби я міг собі перекусити. Та й добре ж мені було. Ходив, куди мені сі схоче, і гуляв аж до півночі!

Дітки слухали, затаївши подих, а очка їхні блищали, як у лихоманці. Після подібних розповідей очевидців з волі їм так кортіло жити вдома, поза розкладом, і ні з ким не ділитися льодяниками. І тоді в інтернаті наставала така тиша, яку в інші дні марно намагалися встановити вихователі, роздаючи малятам наліво й направо запотиличники й штурхани.

Вряди-годи траплялося, що когось із дітлахів всиновлювали. Тож і Мар’яночка сподівалася на таке щастя і, коли, бувало, загледить на порозі інтернату дядечка з тітонькою, то її оченята загорялися надією. Проте, на жаль, вона була приречена на роль гарної живої іграшки, якій відвідувачам було так приємно чіпляти на голівку величезний бантик. Далі справа не заходила. Захожі захоплювалися нею, а брали за названих доньок інших дівчаток. Бо вихователька Мирослава Йосипівна, для якої Мар’яночка була улюбленим об’єктом знущань, не бажала з нею розставатися і подбала про те, аби потенційні батьки обрали замість цієї симпатичної індійчаночки іншу дівчинку…

Коли в ізоляторі очікували візиту гостей, то добра вихователька Уляна Петрівна власноручно причепурювала підопічних, а Мар’яночку запихала в накрохмалену сукню із рожевого шовку й мережива. Хай відвідувачі бачать, що мешканці сиротинця живуть, приспівуючи та горя не знаючи. Для Чолки ж це був знак, що їй та іншим діткам влаштовують такий собі огляд перед тими, хто хотів би взяти малюка на виховання. І аж тремтіла перед перспективою — вирватися з рук поганої Мирослави Йосипівни. Тож коли директор відчиняв двері, і добротворці входили до зали, Мар’янка не витримувала і стрімголов летіла, наче гвинтокрил, розчепіривши ручки, до тітки, яка їй найбільше сподобається. Обіймала відвідувачку за ноги, тицялася носиком в її долоні і про свою недоленьку їй жебоніла. Оскільки гостя нічого не розуміла, то брак слів Чолка намагалась компенсувати мімікою й жестами: страдницьки наморщувала лобик, вигинала краї ротика, а її благально-скорботні оченята так і промовляли: «Візьми мене! Ноги митиму і юшку питиму-у-у-у!» На допомогу приходила добра вихователька Уляна Петрівна. Знаючи про нелегке життя дівчинки, вона найбільше розхвалювала цю сиротинку перед потенційними батьками і просила вдочерити її. «Я вас благаю, заберіть дитя звідси, — вмовляла Уляна Петрівна гостей. — Воно від декого терпить таку наругу, що моє серце не витримує. Якщо з Мар’янки зроблять каліку, то я собі ніколи цього не прощу! Повірте, я й хвилиночки би не вагалася, якби не була холостячкою: мені закон не дозволяє взяти дитину!»

Здогадуючись, що на всіх сиріт батьків не вистачить, Мар’яночка з усіх сил доводила гостям, яка вона гарна і слухняна. Хапала їх цупко за руки, вела до кімнати, показувала пальчиком на своє акуратно застелене ліжечко, демонструвала їм, як вона добре вміє робити все те, чого її навчили в інтернаті: виконувати команди «Сидіти!», «Лежати!», «Стояти!», марширувати і співати пісню прикордонників «Стій, хто іде!?» Правда, дівчинка ще не наловчилася вимовляти слова як слід, а природа не обдарувала її музичним слухом, і через те вона просто гучала щось на зразок «І, о, е!» Проте вона цілком зачаровувала візитерів, що прийшли на оглядини. Якби не офіційні формальності, то ті тут же би й понесли додому цього смаглявого гучка. Настільки розчулювали можливих татусів та мамунь скорботно-прохальні оченята маленької раби, її крихітний носик, тиха хода ніжок, що ледве виднілися з-під довгої, аж до підлоги, єдвабної льолі. А розповідь Уляни Петрівни про злигодні цієї гарнюні сповнювали людей рішучістю — не гаючи часу, розпочати визвольну операцію.

Любовно вщипнувши Мар’яну за пругку щічку, майбутні батьки обіцяли приїхати до неї ще. Але на подвір’ї щасливих дядечка й тітоньку перехоплювала Мирослава Йосипівна.

— Стійте, маю вам щось сказати, — шепотіла до них вихователька. — Я вам би не радила брати у свою домівку цю екзотичну штучку!

— Чому? — дивувалися гості.

— Ця Чолка, вона — донька душогубів! Так-так, її тато, щоб ви знали, спершу людину кинджалом заколював, а вже тоді цікавився її прізвищем. А мама Чолки — дітовбивця: заманювала дитятко на безлюдне місце та й розсипала по землі цукерки. І коли жертва згиналась, щоби їх позбирати, і в неї оголювалася шийка, — Мар’янчина мама встромляла у неї ніж! Безумовно, діти не повинні відповідати за вчинки батьків, але де гарантія, що Мар’янка не відчує голосу крові своїх предків і одного дня вас не заріже?

— Але ж ця дівчинка — така мила, така безпосередня й неконфліктна! — не йняли віри майбутні таточко і мамця.

— Це на перший погляд, а насправді у неї вже проявляються неприглядні риси, — переконувала їх вихователька. — Ця «мила» істота, щоб ви знали, вже кількох дітей на смерть загризла. А я щоночі, лягаючи спати, тремчу за своє життя і не знаю, чи доживу до ранку!

— Але ж, даруйте, ваша колега запевняла нас, що Мар’яночка — це просто ангел, — стояли на своєму відвідувачі.

— Вона таке казала? — на мить торопіла Мирослава Йосипівна, але швидко викручувалася. — А ви хочете, щоби вона розповіла вам правду? Хто ж тоді зважиться таке гадюченя ввести в сім’ю? Тому Уляна Петрівна Чолку розхвалює і найгарніше одягає, що просто мріє збути це лихо з нашого закладу. Але мені совість не дозволяє мовчки спостерігати, як вас обдурюють, — ще завзятіше траскотіла Мирослава Йосипівна, аби позбавити відвідувачів можливості розтулити рот. — Краще візьміть Тетянку. Вона хоча й не така цікава, зате ви зможете спати спокійно. Бо ця дитина — чесного роду: з’явилася, прошу вас, у нормальній сім’ї пияків.

Бездітна пара, повіривши виховательці, втікала без оглядки. А коли знову відважувалася відвідати малят «Щасливого дитинства», то намагалася Мар’яночку не помічати. Чоловік і жінка із жахом відмахувалися від смаглочолої сиротинки, яка, упізнавши їх, починала збуджено підстрибувати, нарізати довкола них круги, щасливо хекаючи. Не вірячи в те, що дядечко й тітонька могли від неї відмовитися, Мар’яночка бігла за ними слідком із простягнутими рученятами і розпачливо лепетала: «Я чема… Че-е-е-е-е-ема!» Однак дорослі, проігнорувавши індіаночку, зав’язували знайомство з іншою дитинкою і починали гладити її голівку. Покинута Чолка спершу спантеличено спостерігала цю ласку. Тоді починала ображено сопіти, супила брівки, підходила ближче до зрадливих людців і смикала їх за одяг. А коли вони й надалі вдавали, що не знають Мар’янки, тоді губки в скривдженої дівчинки зловісно вигиналися, а шкіра на голівці починала ворушитися. Доведена до відчаю, Чолка звалювала на підлогу щасливу конкурентку, шарпала зубами вухо, а з її горла линуло таке зловісне хрипіння, що приїжджі кивали одне до одного: «Таки має рацію оця Мирослава Йосипівна». Погана ж вихователька тріумфувала: «Хіба я неправду казала?» За кару вона в обідню пору відібрала в Мар’яни ложку, а тарілку поставила в куток на підлогу, і дівчинка мусила їжу хлебтати, наче собачатко…

Якщо раніше довкілля та оточуючі викликали в Мар’яночки цікавість, то тепер, особливо після кількох невдалих «сватань» — настороженість. Чолка пронизливо вдивлялася в кожного нового дорослого, який випадково опинявся біля неї. І намагалася збагнути, чого від нього чекати? Може, він хоче вдарити її? Або вкусити? Або відібрати в Мар’янки щось таке, про що вона навіть не здогадується? Переконавшись, що страхи були даремними, втрачала до нього інтерес. Якщо якийсь добрий дядечко чи тітка, бувало, почастує її яблучком чи пиріжком, то вона мусила дочекатися, коли добродійник піде геть або хоча б відвернеться від неї. Тоді тільки бралася до гостинця, хутко заковтуючи його і нервово озираючись. Коли хтось простягав руку до Мар’янки, аби погладити на її голівці міцні, короткі й густі волоски, то вона недовірливо стежила за цією рукою. Може, п’ятірня незнайомця замість приголубити боляче потягне її за чубчик? І кусала дядечка за палець. При цьому з її чорних очей тягнуло таким протягом, що чоловікові ставало моторошно: дівчинка не так боїться його, як ненавидить. Якби її воля, то горло перегризла б. І якщо вона цього не робить, то тільки тому, що в неї на це просто сили не має.

Декого з дітей доброчинці не всиновлювали, а просто запрошували до себе погостити на вихідні. Таке гостювання для цих безталанних було наче мандрівкою на іншу планету! Вони ж багато чого не знали і не бачили. Слухаючи від виховательки казочку про чарівний перстень із золота, думали, що золото — це покришки із фольги на пляшках із кефіром та молоком. Адже вони так гарно блищать на сонці у ящиках, коли їх щоранку вивантажують з машини до їдальні!. І побувавши в різних домівках, сирітки були вражені домашнім затишком. А дехто зі сміливіших розпитував у виховательки: чому у них, в інтернаті немає кришталю, ні меблевої стінки, ні магнітофона? Чому вони всі носять однакові пальта й халати? Чому діти, у яких є тато й мама, — в коштовних сережках, на гарних каблуках, а з інтернатників дехто навіть взимку ходить по вулиці в кедах? (Що стосується Мар’яни, то вона ніколи не носила мештів на свою ногу. Їй завжди діставалися шлапаки на розмір або й два більші!) І чому ті всілякі смакоти — шоколадні цукерки, борщі, ковбаска й шинка, які є в помешканнях людей, чому вони не поспішають до столу дітей в інтернаті? Тут навіть чаю нормального нема, сеча — та й та буває яскравіша!

Вихователька знала, що в таких випадках відповідати.

— Ті люди, у яких усе є, — пояснювала Мирослава Йосипівна, — це несвідомі особи, злодії та всілякі трутні. Вони живуть у статках, бо крадуть. І тому через них ми не можемо дійти до комунізму.

— То при комунізмі усі носитимуть такі тапки, як ми? — допитувалися дітки.

— Авжеж, усі житимуть однаково, — погоджувалася Мирослава Йосипівна.

— Ну, тоді хай краще той комунізм ніколи не настане, — вирішили вихованці.

Вихователька злякалася і попередила: хто буде повторювати такі нісенітниці, то того кинуть за грати.

— А це за що? — розгубилися діточки. — За те, що хочемо гарно жити?

Вихователька відразу ж наказала вивованцям навіть забути таке слово як «гарне життя» і яке вимовляють хіба що ледарі і взагалі не наші люди. Бо мати багато грошей і носити модний одяг — це ганебно, так живуть лише ті, у кого нечисте сумління: всілякі спекулянти, злодії, той, хто торгує з-під прилавка та з-під поли. Тим-то вони смачно їдять та одягаються ошатно, розтлумачувала сиротам керівниця, що обманюють державу. Але рано чи пізно потраплять на лаву підсудних.

— Ви навіть не уявляєте, яке це щастя — нічого не мати: спиш спокійно, знаючи, що ніхто на тебе не нападе, бо ж нічого вкрасти! Зате як батьки ваших товаришів-однокласників переживають за свої кришталеві люстри, килими, асигнації у панчосі, які вони нажили нечесним шляхом і які так полюбляє їсти міль! Свої скарби переховують уночі щоразу в інше місце, навіть забувають, куди поклали…

Не дивно, що в Мар’яни та й у інших вихідців із інтернату виробилася звичка постійно виправдовуватися, коли хтось похвалить обновку: «Я цю сукню позичила в сусідки і їй багато літ», «Ці чобітки лише виглядають шкіряними, а насправді вони — з дерматину і весь час протікають»…

2

Мар’яна зростала в інтернаті до п’ятнадцяти літ, аж поки не вступила до медичного училища, щоб вивчитися на фельдшерку. Тож як усі сироти, вона спершу не знала, звідки беруться окріп, чистий посуд і випрасувана білизна, не була навчена ощадності і не вміла відкладати копійчину на чорний день: жила з переконанням, що гроші — вже майже пережиток. Вважала, що дівчина цілком може обійтися двома комплектами шмаття на рік, і мріяла про речі дуже приземлені, наприклад, вдосталь нарешті попоїсти картоплі з рибкою пряного посолу. Мар’яну не розчулювали, як її ровесниць, букети квітів, вона не знаходила нічого пікантного в ароматі троянд: для неї найбожественнішим був запах, що ішов від супу із томатною пастою, та квашених зелених помідорів, які в інтернаті подавали на обід із гречаною кашею.

Її в дитинстві, як і решту мешканців пристановиська «Щасливе дитинство», дорослі, залякуючи атомною війною, привчали жити сьогоднішнім днем. Під недремних оком наставників Мар’яна з іншими сиротами підписувала до американського президента листівки «Ні — війні!», «Містер Картер, якщо ви проти миру, значить, ви не любите дітей!» і її душа страждала. Бо дехто з товаришів вважав, що господар з Білого дому цих послань читати не захоче, а почепить їх у клозеті і ніколи не довідається, як слізно його благають дітки не губити їх, і отже, бути війні. Інші ж, навпаки, потішаючи Мар’яну, висловлювали сумнів, що тридцять дев’ятий президент Сполучених Штатів Америки відважиться використати для особистого вжитку листівки з такого цупкого паперу («Задницю собі подряпає!»), а отже, він уважно прочитає їхні протести і, ймовірно, послухається миротворчого голосу радянських діток. Проте наставники запевняли вихованців, що цим капіталістам не можна вірити, а тому декілька разів на тиждень тренували їх жити у військових умовах, щоб бути готовими до несподіваних бомбардувань.

Чолці не вдавалося відразу як слід застебнути бюстгальтер і вона так і не навчилась вправно накручувати бігуді (через що носила хлопчачу стрижку), проте в одяганні протигаза могла б утерти носа навіть найкращому новобранцю після тримісячної служби в війську. А коли в інтернаті оголошували бойову тривогу, то Чолка так швиденько опинялася у сховищі, що їй би позаздрив бігун-спринтер Борзов! «Хто знає, — міркувала сирітка, інстинктивно прикриваючи стрижену голівку руками і без оглядки спускаючись східцями до підземелля, — може, це вже й не навчання, а справжня війна!? А раптом зараз ці американці кинуть на наш будинок таку бомбу, як колись на Хіросіму й Нагасакі!»

Тож можна збагнути Мар’янине здивування, коли вона, у військовій сорочці та підстрижена під їжака, складаючи іспити до медичного закладу, побачила, що її ровесниці одягаються по-іншому. В душі вона до них, маминих доньок, відразу почала ставитись презирливо і уникала деталей дамського гардеробу — фальбанок та буфів, аби не уподібнитися до манірниць. Несприйняття Мар’яною усього жіночного пояснювалося не лише тим, що вона, багато літ проживаючи в притулку, не вилазила з паркої шкільної форми. І не тому, що воліла носити речі практичні, наприклад, штани замість ненадійних колготів марки «Один день». Страх мати щось гарне тягнувся за нею ще з інтернату, де вихователька ніколи не пропускала нагоди щось у неї відібрати. Вона постійно чогось позбавляла Мар’яну, конфісковуючи іграшки, яблука, які дитина отримувала у подарунок під новий рік від Діда Мороза. А якщо не могла заволодіти її речами, то намагалася їх ушкодити, забруднити, спаплюжити бодай словом. Тож Чолка звикла носити такі лахи, на які ніхто б не поласився. А коли вона вступила до навчального закладу, поселилася в гуртожитку та почала ходити на лекції, то щораз більше переконувалася: молодняк зовсім не очікує війни, а зазирає у таке далеке майбутнє, про яке Чолка навіть подумати не сміла! Наприклад, даруючи однокурсницям фотокартки на згадку, подруги підписували їх реляціями такого змісту: «Колись ми будемо далеко, багато років промайне, згадаєш Львів, студентську лаву, згадай, будь ласка, і мене…» А ще вони одна в одної переписували схеми в’язання светрів, рецепти салатів, тортів та живильних масок для обличчя, перемальовували викройки суконь і вишивали рушники на власне весілля, хоча й не знали, коли воно буде, бо в багатьох ще не було женихів. Втім, це не заважало їм планувати навіть імена майбутніх діток (хлопчика назвати Артуром, а дівчинку — Лізою, як героїв їхніх улюблених іноземних кінострічок). Мар’яну, яка не мала звички вдивлятися в дзеркало, спершу ці мамині доці дратували тим, що вони надто довго перевдягалися після уроку фізкультури, і не переживали з приводу свого спізнення на котрусь із лекцій. Замість готуватися дати відсіч ворожій армії, вони могли воювати з єдиним прищем на своєму личку.

Мар’яна, відколи випурхнула з інтернату, утвердилась в думці, що соціальної рівності не буває. Та й звідки їй узятися в людей, якщо навіть під мікроскопом однакових вірусів не зустріти, бо є прості, а є — не прості: тільце цього дрібного організма, здобутого, скажімо, із аденоїдів людини, має форму сніжинки; герпесу — з війчастою облямівкою, а віспи нагадує шапку Мономаха, яку Мар’янці доводилося бачити на ілюстрації в підручнику з історії.

В училищі Мар’яна також пересвідчилася, що за межами інтернату далеко більше важить словесна відсіч, ніж дикі інтернатівські дуелі з ляпасами та копняками. Вона подивляла людей, які знають стільки мовних одиниць, що можуть довго й про ніщо розмовляти! Як вона заздрила отій Бабланюк, яка ніколи не лізла за словом до кишені. На всі запитання Чолка звикла відповідати прямо й однозначно, тож дуже здивувалася, коли почула, що існує ще інша форма відповідей, набагато ефективніша. Запитає, скажімо, хтось у Бабланючки: «Тобі не холодно в цій шкіряній спідниці? Вона гріє?» «Звичайно, що гріє, коли на дворі градусів під плюс тридцять!», — не моргнувши оком, відповідала, було, Бабланюк. А на запитання, чому вона вирішила вчитися на дантиста, Мар’янчина подруга запевнила, що їй дуже подобається, коли чоловіки дивляться на неї з відкритим ротом, витріщивши очі. Не дивно, що така дотепна дівчина втішалася успіхом не лише в однокурсників, а й навіть у викладачів. Мар’яна не могла похвалитися таким тріскучим язиком, тож воліла мовчати і ставала ще похмурішою.

На відміну від товаришів з притулку, які були на вигляд ідентичними, наче курчата, через однаковий одяг та взуття, однокурсників якось не захоплювала перспектива стати схожими на інкубаційних. Кожен намагався роздобути речі, які би відрізняли його від решти. Наприклад, Оксана Бабланюк, з якою Мар’яна потоваришувала з перших днів навчання, носила в одному вусі одразу аж три сережки, мала зачіску «Плюнь у вухо!» (волосся стягувалося у пучок майже біля вилиці) і гаманець із зображенням дівчини-моргухи. Це було приводом для недоброзичливців злословити, що Оксанці бракує хіба що рогів. Її мама продавала на вулиці газовану воду із сиропом і закалимлювала за день більше, ніж була місячна Мар’янчина стипендія. Оксана, частуючи Чолку шоколадними цукерками, відверто зізнавалася, що ніколи таких солодощів в неї не було б, якби вона з мамою жила на її чесну зарплату. А Марина Губська, ця була спекулянткою і на перерві продавала студенткам польські шампуні, флакончики з арабськими парфумами і справжнє диво — дезодоранти для рота! Вона також була не такою, як усі, і Чолка ніяк не могла збагнути, навіщо дівчина вдається у своїй зовнішності до всіляких незручностей: наприклад, начосів вій та гривки, що звисає їй аж до рота і заважає бачити довкілля! Хтось хворіє на хронічний тонзиліт, у когось є цироз, а Юля Дірка потерпала від золотої лихоманки: носила на кожнім пальці по персню!

І всі вони — Оксана Бабланюк, Марина Губська і багато інших однокурсниць та однокурсників — навіть не приховували, що вступили до медучилища за гроші, і мріяли потрапити у таке місце, щоб закалимити і швидко ці кошти назад своїм батькам повернути. Багато хто виношував у своєму серці надію — стати в пологовому будинку за акушера, якому кожна породілля здає внески — двадцять п’ять карбованців. Мар’яна ще від учителів в інтернаті чула про хабарі, але знала, що до них вдаються окремі особи, яких рано чи пізно досягне рука закону. І була вражена, що це явище зустрічається значно частіше і його зовсім ніхто не соромиться!..

Сама Мар’яна опинилася в медичному закладі не тому, що мріяла про гроші, і не тому, що хотіла полегшувати страждання болящим, а скоріше навпаки. З дитячих літ вона, як і більшість її друзів по нещастю, виношувала в грудях невідчіпну ману-надію вирости і стати кимсь у медицині, щоби повернутися в рідний притулок і рано чи пізно відімстити лікарці інтернату — Зої Володимирівні Турянській, у якої були замашки співробітника гестапо, за те, що вона, зі згоди директора та лихих виховательок перетворила життя вихованців на пекло.

Проте не так сталося, як гадалося: після закінчення медучилища і інтернаті для Мар’яни місця не знайшлося.

3

Кожна дівчина мріє про сильного мужчину, аби бути за ним, як за кам’яною стіною. А що вже казати про вихованок притулку, для яких головною цінністю є лише сила, здатна їх захистити!

Першим захопленням Мар’яночки став хлопчик зі старшої групи — Павлусько Каркач. Він полонив серце дівчинки тим, що бився навкулачки з виховательками, за що часто відбував покарання в інтернатівському карцері. А коли розтрощив лікарці Турянській усі ампули, то став героєм дня. Довелося Зої Володимирівні писати лист до начальника аптек і чекати, коли їй привезуть чергову партію ненависних для дітей медикаментів, а Павлуськові чипіти за кару в підвалі. Правда, двері нещільно прилягали до підлоги, і Чолка крадькома просовувала відважному хлопчиську скибки хліба та котлету, які приберігала зі свого обіду. Подовгу сиділа біля підземелля, чим нагадувала вірну собаку, готову поділитися з господарем кісточкою. Каркач, коли вийшов на волю, також частував Мар’янку всім, що вдалося потайки поцупити з кухні. Проте він розглядав дівчинку як бойового товариша і ні до неї, ні до когось із своїх однокашниць не прив’язався: чи то інтернат спричинився до того, що хлопець не вмів когось полюбити, чи то йому генетично передалися черствість та байдужість батьків, які відмовилися від нього, чи то його як мешканця притулку могла привабити не сирота, як він, а сильна і незалежна ровесниця, у якої були б і батьки, і хата. Чи не в пошуках саме таких покровителів він кілька разів утікав на волю…

Коли Чолка стала студенткою медичного коледжу і дала списати контрольну з анатомії Дмитрові Гуменчику, то він голосно заявив своїм товаришам:

— Ви навіть не уявляєте, якою розумною є ця маленька Мар’яна.

Чолка, якій досі ще жоден хлопчисько не говорив компліментів, відразу ж відчула симпатію до цього Гуменчика. Щоранку прийшовши на заняття, вона ставала при вході біля вікна і чекала на однокурсника. Загледівши Дмитрика біля стін закладу, Мар’яна так і прилипала личком до віконної шибки. А коли той з’являвся на порозі, — підбігала до нього і супроводжувала до самої аудиторії. При цьому її вушка щільно прилягали до голови. Оксана Бабланючка, яка не могла спокійно глядіти на таку вірність подруги, якось невдоволено буркнула:

— Чому ти бігаєш за хлопцем?

— А що тут поганого? — заокруглила здивовано очі Чолка.

— З тебе уже сміються! — засичала Бабланючка.

— Чому сміються? Чому? — запитала вражено подруга.

— Та тому, що займати дівчині хлопця — це непристойно, — пояснила Чолці Бабланюк. — Розумієш? Не ти за ним, а він повинен за тобою упадати…

Почувши цю житейську премудрість, Мар’яна так розгубилася, що вкраплення її чорних очей потемніли і ще дужче повирізнішали на обличчі.

— А він… бігає, — пробелькотіла Чолка. — Хіба ти не чула, як він казав: «До чого ж розумна»… про мене, тобто…

— Він так про всіх… — махнула рукою коліжанка, — говорить бабам компліменти на рівні рефлексу! — і Оксанка розповіла Мар’яні, як учора Гуменчик розсипався в похвалах перед цією дурисвіткою Михлічкою: вона йому позичила кольорові олівці для розмальовування судин та артерій людини в анатомічному атласі.

Довго Мар’яна носила в серці образу на Бабланючку, але невдовзі пересвідчилася: подруга таки казала правду про Дмитра. Чолка на власні вуха почула, як Гуменчик ці самі слова, які колись сказав Чолці, тепер адресував іншій однокурсниці. Відтоді Мар’яна більше не очікувала біля входу училища цього перебіжчика і навіть перестала глядіти в його бік…

Ставши практикакткою одного госпіталю, Мар’яна зустріла Олега Пайла. Той потрапив до хірургічного відділення, бо йому в барі не сподобався один відвідувач, який дивився на нього «якось не так». І Олег врізав йому у вухо й зламав собі зап’ястя. «Який він відважний!» — подумала Мар’яна про Пайла у перший же вечір знайомства з ним і відразу в нього закохалася. Її серце розтануло ще й тому, що Пайло дуже гарно одягався: плащ облягав його, наче друга шкіра, а краватка завжди була підібрана під колір костюма. Не так, як дехто з інтернатників, що носили куртки на розмір більші. Крім того, він був старшим від Мар’яни на сім літ і така вікова різниця також їй імпонувала. Бо Чолка була впевнена: людина такого віку повинна мати великий житейський досвід і серйозні погляди, і з нею буде легко іти і життям, і через темну вулицю. Їхні стосунки продовжилися і тоді, коли Олег закінчив лікування, а Чолку перевели практивуватися до іншого лікувального закладу. Але в інтимній близькості з ним Мар’яні чогось бракувало, от лише чого? У неї він був першим мужчиною, і вона не мала досвіду. Лише переглянувши один американський кінофільм про любов, Чолка збагнула, що має зі своїм коханим американська міс, і чого не отримує від свого хлопця вона, Мар’яна: ніжності й тривалих пестощів. Як обнімав кіногероїню цей супермен, витворяв з нею щось таке, на що самотнім і недолюбленим дівчатам ліпше не дивитися! Коли Чолка в наступні зустрічі натякала Олегові на ласку, він пояснював усе браком часу. Мар’яна вірила, що вже під час наступного побачення вона отримає від свого милого любов сповна. Але коли приходив довгожданий вечір, то Олег посилався на втому. І Мар’яна знову сподівалася, що уже завтра чи післязавтра вона зазнає очікуваної втіхи. Але мрії знову обманювали її. І коли Мар’яна нарешті дорікнула Олегові, що він лише обіцяє, але не дає сподіваних любощів, то він почав звинувачувати її в розпусті. «То тільки непорядні дівчата чогось такого жадають, — пояснював Олег, — а ти — скромна і не повинна так поводитись». Втім, Мар’яні навіть на думку не спадало розстатися із Олегом. По-перше, вона його кохала. А по-друге, настільки увірувала в його силу, що їй здавалося: як тільки поруч не буде Пайла, то її зможе скривдити будь-хто, кому тільки заманеться.

Невдовзі Олегові знову хтось у якомусь барі не сподобався, і він уже вдруге опинився у лікарні, але цього разу — зі зламаною вилицею. Коли Мар’яна відвідувала його, то він виводив її на сходову клітку і просив на нього почекати, сам же на якийсь час зникав. Повернувшись, запрошував її подихати свіжим повітрям у дворі-колодязі. Втім, ці зустрічі тривали недовго: Олег постійно просив її іти додому, бо йому потрібно то на перев’язку, то на процедури. Одного разу Чолка взяла для милого сітку з яблуками та декілька плавлених сирків. Ця передача так його зворушила, що він через декілька хвилин провів Мар’яну до ліфта, пояснивши, що уже вечір, на вулиці темно і він дуже переживає, як його кохана дівчина добереться додому. Але сталося так, що ліфт зупинився на наступному ж поверсі, і Чолку попросили вийти, бо потрібно було підняти до хірургічного відділення каталку з лежачим пацієнтом. Тоді Мар’яна пішки спустилася у вестибюль. Там вона затрималася біля аптечного кіоску, бо згадала, що в неї немає широкого бинта, який був потрібен на практичних заняттях. Щойно вона зібралася купити матеріал для перев’язок, як вздріла Олега!

Пайло вийшов з ліфта і попрямував углиб коридору. В руках тримав сітку з яблуками і плавлені сирки, які йому принесла Мар’яна! Чолка причаїлася за колоною. Вперше їй спало на думку, що хлопець її обманює. Справді, якщо він мав намір заснути, то чому через хвилину подався на перший поверх та ще й з яблуками, які йому принесла Мар’яна?

Олег проминув кабінет головного лікаря, бухгалтерію і натиснув на клямку дверей з табличкою «Старша медсестра».

Повагавшись хвилинку, Мар’яна пішла слідом і зазирнула до кімнати головної медсестри. Ця дівчина уже їла її яблуко!

— Олеже, — озвалася Чолка. — А ти ж казав мені, що будеш спати. І чому моїх яблук не їси, а іншим роздаєш?

— Я тобі зараз усе поясню, — пообіцяв Олег, вийшовши за Мар’яною у коридор. — Я в цієї старшої медсестри позичив певну суму, а тепер треба віддавати, а грошей нема, то я вирішив…товаром… Крім того, треба її задобрити, щоби мені вчасно постіль змінили. І зрештою, ну, розумієш, звідки мені було знати, що ти ще тут? — виправдовувався Олег.

— Не в ліфті справа, а в тобі, — відрубала Мар’яна. — Чому ти мене обманюєш і ніколи для мене не маєш часу?… І я тепер знаю, чому.

— Ти мені не віриш? Мені!?

— Не вірю, — сказала Мар’яна.

Олег роззирнувся і, переконавшись, що у коридорі нікого нема, вдарив Мар’яну по лиці. Вона закричала не так від болю, як від того, що на неї підняв руку той, від кого так сподівалася порятунку. І мимоволі пригадала інтернат з нервовими виховательками та няньками. А Олег одним ляпасом не обмежився, а продовжував бити Чолку і кинув її на підлогу. Його очі налилися кров’ю від думки, що Мар’яна посміла розкусити його.

— Ти, байстрючко нещасна, як смієш мені не вірити? — хрипів Олег, гамселячи Мар’яну. — Хто ти така, аби я перед тобою розшаркувався!? І вза…

Він не договорив, бо хтось його вдарив по голові. Озирнувшись, побачив старшу медсестру. То вона огріла його сіткою з яблуками, аж вони розсипалися по підлозі.

— Забирайся геть! — наказала старша медсестра Пайлові, — і щоб я тебе тут більше не бачила!

Ще не встигла командувачка медперсоналом докінчити фразу, як появився головний лікар і виніс вердикт:

— Я вас виписую з лікарні! — прорік гнівно до Олега. — Не потрібні нам хворі, які порушують спокій у нашому закладі.

— Через тебе мене вигнали з лікування! — тицяв пальцем Олег у Мар’яну, коли натовп розпався, а головний лікар повернувся у свої володіння. — Ти уявляєш, яку свиню мені підклала?

— Я? Було мене не бити, то не вигнали б…

Мар’яна настільки була вражена, що Олег її відлупив, що припинила з ним зустрічатися. Переконалася: його сила — не для неї. Але з чуток знала, що колишній коханець і надалі продовжує браваду мордобитія, після чого з яким-небудь переломом здається на милість травматологів…

ДРУГА ЧАСТИНА

З корабля на бал

1

День відмірював лише десяту годину, коли автобус із Чолкою добувся до містечка. Припалий порохом, з хатинками, що присіли від старості, районний центр справив на Мар’яну враження щойно розкопаного археологами стародавнього поселення, яке вона бачила в якомусь журналі. Найвищою біля вокзалу була дерев’яна скульптура якоїсь дівчини, яка над своєю головою звела горизонтально руки, наче мала намір здатися у полон ворогові. В долонях дівиці гніздився герб містечка. Мар’яна замислилася: чи можливо було б живій людині тримати тягар у такій позі? За законами фізики, хіба що в цирку.

Роздуми Чолці перебив водій голови великожиляківської сільради, який уже десять хвилин як виглядав її. Наблизившись до Мар’яни, він поцікавився, чи то саме вона призначена фельдшеркою у Великих Жиляках? Ледве він, отримавши ствердну відповідь, кивнув на авто, як Мар’яна хутко схопила свої торби, такі безформні, що було невідомо, з якого боку їх брати і, обганяючи шофера, помчала до його машини, яка роззирала її зловісними фарами. Вихователі в інтернаті, вважаючи, що нагадувати зайвий раз розсіяним і нетямущим діткам застеляти ліжечка чи хутчій умиватись — марна праця, полегшували своє становище тим, що підганяли вихованців ногою чи капцем. Не обминула ця педагогічна метода і Мар’яночку, яку вихователька не лінувалась щоразу поквапити пантофлею по гузичці. Хоча минуло уже більше двох років, як Мар’яна вилетіла з цього горезвісного гнізда, але звички, здобуті в ньому, переслідували її і досі. Ось і тепер Чолка побоялася, що цей хлопець може розсердитися на неї за те, що вона гається, і вліпити їй запотиличника. І хоч дівчина уміла дати здачі, проте не належала до прихильниць боїв навкулачки і вдавалася до цього змагу лише тоді, коли без нього вже зовсім неможливо було обійтися. Тим паче, що зауважила: за межами інтернату, в середовищі нормальних людей така поведінка зовсім не схвалюється.

Нічого не знаючи про минуле фельдшерки, перевізник здивовано поглянув, як виблискують її литки — пружні і наче соняшниковою олією змащені. Тоді кинувся навздогін. Та як не поспішав, — наздогнав Чолку вже біля свого дегковика.

Закинувши до багажника усі пожитки «пані дохторки», незнайомець запропонував їй переднє сидіння, і Мар’яна востаннє поглянула на статую, яка у неприродній позі понад десяток літ зустрічала і проводжала пасажирів. І автомобіль покурсував до села, мешканці якого (про це Мар’яна довідалася від однієї тітки в автобусі) досі їдять централізовано (тобто, з однієї миски!), дорогу до сусіда прокладають з допомогою коси, а пори року відгадують по деревах, в міру того як на них появляється і опадає листя.

Авто поводилось по-геройськи лише на цетральному шосе. Бо щойно на виїзді із містечка закінчилася мощена дорога і почався сільський путівець, як воно розгубилося, хоча вибоїни були для нього не первиною. Дорога була у вирвах, немов після бомбардування, і голова Чолки декілька разів зустрілася із стелею салону. Мабуть, від цього у неї розболівся зуб.

За увесь час їзди їм не трапився жоден абориген. Коли на шляху постиралися навіть контури цивілізації і на узбіччі почали зустрічатися корови — групами і поодинокі, водій щільно позачиняв вікна, щоби до салону не потрапляла пилюка, і ввімкнув вентилятора.

— Як тебе звати? — поцікавився він у Чолки, зав’язуючи розмову.

— А яке це має значення? — знехотя озвалася Мар’яна, схрестивши на колінах свої налиті руки. Їй захотілося спокою, бо хронічно втомлювалася від тривалого спілкування: далися взнаки роки, проведені в закритому закладі, а згодом — у гуртожитку з картонними стінами, де ні хвилинки не можна було побути на самоті. Крім того, вона не любила, коли її розпитують, наче в міліцейському відділку. Бо вже встигла помітити: питання люди ставлять їй не просто так, а з якимсь інтересом, щоби потім використати її. Наприклад, дружба із хлопцем, яка починала щойно вимальовуватися, могла стертися в одну мить, варто було Чолці проговоритися, що в неї немає батьків і що вона мешкає в гуртожитку, а не в квартирі.

–І взагалі, навіщо людині ім’я? — спитала Мар’яна у водія, пронизуючи його невдоволено очима і намагаючись збагнути, чому він проявляє таке зацікавлення її персоною. Їй навіть на думку не могло спасти, що перевізник просто хоче підтримати розмову задля чемності.

— А як воно без імені? — здивувався керманич. — Навіть корови, коти та собаки назвиська мають, усіляким Квітками, Жучками та Мурками їх величають… — і він так близько схилився до Мар’яни, що вона вловила запах… полину. Дух цього буряну, яким пахнув шофер, так її обеззброїв, що вона, несподівано для себе, пішла на відвертість.

— Не люблю я свого імені, — зізналася.

— Невже воно у тебе якесь чудне, не наше? — допитувався автомобіліст, якому супутниця нагадувала загнане звірятко і яке вишкірює зубки й гарчить, коли тільки зробиш спробу його погладити. — Я, наприклад, Василь. А ти?

— … Мар’яна…

— Маріанна, — протягнув Василь так, що це ім’я в вухах Чолки прозвучало, мов луна. — А я вже, було, подумав, що ти — якась Електросила чи Октябрина, і тому соромишся.

Ніколи Чолка не подумала б, що її ім’я так гарне й тепле. То ж хотіла, щоб шофер ще раз і ще повторяв його. Але він чомусь замислився. «Мабуть, почулося», — подумала Мар’яна і відкинулася на спинку крісла.

Коли до Великих Жиляків уже було рукою подати, дорогу перегородило велике дерево, яке покінчило із життям чи то від старості, чи від недуги, що роз’їдала його зі середини.

— Звідки це дерево? — поцікавилася Мар’яна у Василя.

— Вітер, мабуть, звалив…

— А чому його досі ніхто не прибрав?

— Ну, по-перше, цей граб упав зовсім недавно, бо коли я вирушав до міста, то він ще стояв, а по-друге… хто приділить йому увагу? Буде валятися доти, доки хтось не схаменеться порубати на дрова…

І натиснув на газ, аби об’їхати стовбур довкола по ріллі. Проте чорна маса не захотіла відпустити «Москвича» далі ніж на метр, захопивши в липкі обійми його колеса. Василь аж ключ запалення висмикнув від завзяття, а машина ніяк не могла здолати розораний ґрунт.

— Доведеться кликати на підмогу трактор, — вирішив Василь і, хвацько виплигнувши із легковички, попрошкував до сталевого коня, що жовтів на обрії.

У пралісі озвався дріб дятла. Мар’яна замислилася: як ця птиця струс мозку не дістане? Стільки разів вдарити дзьобком об дерево — це не жарт!

Невдовзі трактор загарчав уже зовсім поруч, з його кабіни виплигнув Василь, з’єднав «Москвича» із сільськогосподарською машиною. Самохідний силач заревів ще дужче, мов би мав намір витягнути із масних обіймів суглиння не «Москвича», а цілу ракету з ядерною боєголовкою, сіпнувся, і Мар’яна почула, що автівка піддалася і висунулася на дорогу за поваленим деревом. Василь, кивнувши трактористові на знак вдячності, знову опинився у «Москвичі», і той зашкутильгав сільським гостинцем. Мар’яна вже іншими очима поглянула на водія. Ні, вона не стала кокетувати з ним чи сушити зуби, що було для неї невластиво. Але її обличчя дужче споважніло, і вона запобігливо відсунулася подалі, до вікна, побоюючись, що зайняла багато місця, і водієві голови сільради ніде сидіти. Присутність такого енергійного хлопця, від молодого засмаглого тіла якого ішов такий спекотний дух, мов від мікрохвильової печі, вселяла впевненість у завтрашній день. Втративши надію придбати маму й тата, Мар’яна не переставала сподіватися бодай на покровителя. А цей Василь, так вона вирішила, якраз міг би стати для неї надійним заступником. Бо життя, яке відкрилося Чолці після інтернату, було таким незвичним і важким, що їй весь час бажалося перекинути весь його тягар на когось, сильнішого від неї.

— А ось і твоя контора, — кивнув Василь у вікно, коли вони добулися до підніжжя Великих Жиляків, і його застуджена тачка з ревінням поминула очереватілу хатинку на узліссі, яка містилася від села на відстані доброї милі з гаком. Гранітна таблиця з позолоченим написом «Медпункт. Районний відділ охорони здоров’я» біля входу дуже нагадувала Мар’яні плиту з кладовища. За хатою простелився дрімучий ліс. Вода злизала довкола дерев стільки землі, що на поверхню виступило їхнє коріння.

Місце своєї праці Мар’яна уявляла по-різному, але побачене перевершило її сподівання. Бо вона і припустити не могли, що сучасна клініка нічим не відрізняється від сільських хат, які їй зустрічалися після виїзду з міста, і має всього один поверх. Адже у школі від вчителя історії вона неодноразово чула, що вже проектують будинки-міста, які матимуть чотири кілометри у висоту; ліфти, які вміщатимуть двісті пасажирів; сонячні батареї, на яких можна буде сушити білизну. І вже недалекий той час, коли люди житимуть у Всесвіті, на Місяці та на інших планетах. Як вони долатимуть таку відстань, коли важко заїхати навіть до Великих Жиляків? Крім того, розміщення цієї лічниці на безлюдді Мар’яні здалося безглуздим. Що буде, якщо з людиною станеться нещасний випадок, наприклад, кровотеча або ж апендицит — як їй дістатися у таку далечінь? Своїми побоюваннями Чолка поділилася з Василем.

— Люди до цього медпункту ніколи й не ходять, — ошелешив Мар’яну Василь, якого хвороби явно ігнорували.

— Невже помирають, не дочекавшись допомоги?

— Попрацюєш місяць-другий, то й сама збагнеш. Тобі просто буде ніколи тут сидіти, і люди розшукуватимуть тебе у селі, перебігшись по хатах своїх сусідів, — усміхнувся цей сучасний кучер. Однак Мар’яна не відповіла йому усмішкою і не лише тому, що її засмутила така перспектива. Вона була дівчиною, яка не вміє усміхатися, як зрештою, і усі вихованці з її групи. Ба, навіть, не знала, як це робиться! А якби й навіть знала, то не відважилася б на це з обережності, що комусь це може не сподобатися і він постарається зробити все, аби відібрати у неї гарний настрій. То ж закінчуючи навчання в медичному училищі, відчула велику незручність, коли разом з однокурсниками пішла до знимкарні зробити фото на згадку до альбому. Коли кожен по черзі сідав на стілець перед фотооб’єктивом і складав губки човником, Мар’яна дуже переживала, що в неї так не вийде. І уважно придивлялася до однокурсників, аби збагнути техніку усміху. Тоді потай пальцями припідняла кінчики губ до гори і, намагаючись не розгубити цю міну в дорозі до фотоапарата, в душі ремствувала: «Ну кому це потрібно? І навіщо люди взагалі виставляють зуби?»

— Тоді для чого медпункт? — поцікавилася Мар’яна у Василя.

— Це щоб комісію приймати, зателефонувати до міста, бо на селі, крім голови, ніхто телефону не має, — пояснював попутник. — Та що я розбалакався? Сама у цьому переконаєшся. Як сказав хтось дуже мудрий: ліпше один раз побачити, ніж десять почути!

— А чому ти не хочеш зупинитися? — запитала Мар’яна, коли сільська лічниця сховалася за пралісом.

— А ти і так не змогла б зайти до цього здоровпункту, бо ключі — у голови сільради, Файдульського, — пояснив Василь. При цьому він так поглянув на Мар’яну, наче хотів запитати: «Чому ти так поспішаєш розпрощатися? Невже зі мною нудно?»

— Голова сільради — перший чоловік, його ігнорувати не можна, — вів далі Василь. — Другою авторитетною особою у Великих Жиляках є директорка школи — Ганна Антонівна Коркуцьончиха. Особа пробивна і в місті має добру «руку». Ти знаєш, як вона стала директоркою? Її попередник — такий собі Парфанович — був неперебірливим до жінок. З цього скористалася Коркуцьончиха і підмовила свою повірницю — тітку і шкільну прибиральницю Рульку запросити директора в гості, підпоїти його і сісти йому на коліна якраз тоді, як до школи приїде комісія. А перед тим Ганна Антонівна про все вже повідомила райвно листовно. Отож Парфановича вигнали, а Коркуцьончиху поставили на чолі школи. А ще вона щось зачастила до будинку, де сиріт утримують, в сусідньому районі. То влаштовує там концерти нашого шкільного хору, то запрошує нещасних діток до себе…

Мар’яна, яка не зазнавала щастя, відколи з’явилася на світ, вирішила, що мусить сподобатися оцій директорці. Тоді її життя стало б світлішим. А ще вона в душі зраділа, що зможе трохи довше посидіти біля Василя, по очах якого було видно, що він — юнак активований. Але щоб він не здогадався про її думки, запитала невдоволено:

— Куди ми їдемо?

— Та ж до голови нашого, до Файдульського… у його хаті нині — похорон… — повідомив візничий.

Фаетон ускочив у таку ковдобину, що Мар’янині нутрощі підплигнули до горла, після чого вона взагалі забула, про що перед тим з Василем говорила. То ж коли розтулила рот, то з нього вихопилось:

— На похорон — із сумками?

— А що з ними може статися? Полежать собі у багажнику… — заспокоїв її візниця. — Ніхто їх не вкраде…

— А чому я повинна іти на цей похорон? — насупилася Чолка. Як колишній мешканці інтернату, їй не було діла до інших.

— Обов’язок велить тобі як новій громадянці нашої общини потішити голову в горі, — пояснив Василь. — Крім того, наш голова — ще й полковник у відставці і любить, щоби усі гуртувалися і в журбі і в радості. А тут якраз померла у його дружини тітка, стара Мухортичка… Для цієї оказії вона обрала такий день, коли всі будуть в зборі. Навіть ніхто точно не знає, скільки їй років… Бо вона після війни, кажуть, паспорта згубила…

І він розповів, що коли Мухортичка виробляла новий документ, який засвідчував би її особу, то вирішила омолодитись, знявши зі свого житейського рахунку десять, а може й двадцять літ! Проте ні для кого не була секретом її антикварність! Навіть ті бабусечки, які вже далі свого городу не відходять, то й ті стверджують, що коли ще вони дівували, то Мухортичка уже й тоді була на заслуженому відпочинку. Але не роки старої стали тягарем для родини, а її хронічні пакісність та нехлюйство. За нею ж потрібне було око та око. Бо коли бралася зварити борщу, то про це знали і проїжджі: нитки тертого вареного буряка звисали навіть з плота!..

Перспектива взяти участь у сумній церемонії новоприбулу не втішила. Вона вирішила, що в’їжджати до села в день похорону є поганою прикметою. По-друге, не любила, коли її залучали до якогось заходу. Вважала, що ті, хто її завербовує до якогось дійства, хочуть її просто використати. По-третє, то не була та подія, на яку ідеться залюбки. По-четверте, Мар’яну не цікавили покійники хоча б тому, що вже не могли бути її пацієнтами. По-п’яте, у неї знову пробудилися неприємні спогади про життя в інтернаті.

На похоронах Мар’яна за все своє коротке життя була не так уже й багато: проводжала в останню путь виховательку Мирославу Йосипівну та сторожа-туберкульозника Ольшевського. Церемонія прощання з цими людьми залишила у Мар’яниній душі страшенний намул: тоді не можна було розмовляти, лише вдавати скорботу, якої діточки не відчували. Але що найбільше було неприйнятне для Мар’яни, так це те, що про небіжчика потрібно було говорити лише щось хороше. А сказати добре слово про Мирославу Йосипівну, яка цьвохкала дітей мухобийкою межи очі, бо вони її дратували, у багатьох вихованців просто язик не повертався. Якось Мар’яні приснилося, що до неї прийшла мама, якої вона ніколи не бачила. Вона спросоння хутенько вибралася з-під ковдри і, попискуючи: «Ма…мо, ма…мо!», залопотіла босими ніжками до виходу. Вихователька, якій в цю ніч не спалося, спіймала дитинку за сорочечку, кинула її на ліжко і почала гамселити подушкою. Іншим разом Мирослава Йосипівна, прибираючи в своїй кімнаті, розлютилася, що Мар’яна посміла ввійти на її територію, і так торохнула дівчинку щіткою по нозі, що вона декілька днів кульгала. А коли діти, на думку виховательки, надто галасували, то вона хапала кожного з них по черзі за шию, піднімала над підлогою і у повітрі тримала декілька секунд, поки жертва уже не почне синіти. Так що в групі не було такої дитини, яка не мріяла б поквитатися із наставницею. І коли малолітні знедолені побачили свою розпинательку в труні, виставленій в актовому залі, то влучили хвилину і вилили на голову небіжчиці чорнило. А ті, хто лише спостерігав за цим терористичним актом, півштори до рота запхали, аби не розсміятися. Лише Мар’яна гарчала — збуджено і грубо, так що зовсім не нагадувала ту дівчинку, яка однієї ночі спросоння вибігла зі спальні, витьохкуючи високим голосочком «Ма… мо!».

За поглум над померлою директор розібрав дітей догола і протримав їх усю ніч у зимному підвалі…

— Вибач за незручності та спеку, але залишилось зовсім недовго… — пообіцяв Василь Чолці, відірвавши її від спогадів про інтернатівську холодну. Ніхто ще ніколи не просив у Чолки вибачення, і вона ледь не заплакала, чого не робила більш ніж півтора десятка літ. Досі в усьому постійно була винною Мар’яна, тому, що, на думку виховательки Мирослави Йосипівни, відважилася на світ народитися та ще й вижити; що її існування в інтернаті проходило краще, ніж у діточок у Освєнцемі; що Олександр Матросов через таких паразиток, як вона, кинувся грудьми на амбразуру дота; що сама вихователька в дитинстві майже не бачила хліба. Тож Мар’яночка не могла збагнути, чому домівка, у якій вона стільки мучиться, має назву «Щасливе дитинство»? Та й чому вчителі в школі запевняють, що дитячі роки — то найліпша пора? І якщо вона, Мар’яна — щаслива, то яким тоді має бути нещасливець?

Аби стримати сльози, Мар’яна вдавано буркнула:

— Не хвилюйся, наш викладач з анатомії все повторяв: «Жар кісток не ломить. І краще десять разів спотіти, ніж один раз покритися інеєм…»

У селі Великі Жиляки, де, за чутками, панував такий суворий клімат, що яблука достигали аж на Різдво, була всього одна вулиця. Вздовж її правого боку тяглися садиби місцевих мешканців. Ліворуч, паралельно цим дворищам, розкинулося сільське кладовище. Воно закінчувалося майже разом з останньою оселею великожиляківців, а далі знову розпочинався ліс.

2

Василь підігнав свій кеб до обійстя, яке виділялося серед інших не лише тому, що було найбільшим, а ще й нагадувало штаб під час бойових дій: довкруж нього вилися хвилі колючого дроту, наче у концентраційному таборі, про який Мар’яні якось доводилося бачити фільм. На дашку дерев’яного клозету красувалися три штуки бойових гранат. А над дверми хліва за лампу правив потужний прожектор часів російсько-японської війни.

Задивившись на Мар’яну, водій так різко загальмував, що забув вимкнути вентилятор, і хмару куряви, що гналася попереду машини, всмоктало до салону. Мар’янин рот наповнився порохом.

По виході з авто новоспечена фельдшерка, врешті, відчула вітерець, свіжий, мов подих немовляти. Він її підніс, а тоді дуже легенько поставив на землю. Якби під зубами не скрипів пісок, Мар’яна відчула б справжнє блаженство. Але крик, що долинув із двору, змусив її швидко забути про все на світі.

— А-а-а! — неслося з-за огорожі. Мар’яна інстинктивно схопилася за сумку з медикаментами, вважаючи, що у котроїсь молодиці почалися перейми, а «швидка» з міста забарилася, і їй потрібно братися до справи. Але тут із сіней вистромила ніс жінка, вигляд якої був далеким від того, у якому готуються привести на світ дитину. Чорний жакет дуже вдало підкреслював її плоский, мов дошка, живіт. Це була дружина голови Файдульська. Природа поставилася до неї явно неприхильно, і ця матрона, напевно, навіть в стані спокою мала вигляд страхопуда. А тепер, коли провела у сльозах не одну добу, так розмокла, що її обличчя серед непроглядної хустини розлізлося, верхня губа нагадувала вареницю, а очі губилися між набряклими щоками і повіками. Особливо привертав увагу її ніс, який обважнів від вологості, як губка — від води. Господиня раз-у-раз виймала з кишені носовичок, аби вичавити цього дармовиса, що стримів над її ротом, наче клямка.

Мар’яна ніколи не брала участі у сільському похороні, і настрашилася. Бо тітка голосила так, мов би їй робили операцію без наркозу.

— Немає з нами нашої цьоці! — примовляла, плачучи, племінниця покійної. — Пішла від нас, скучно їй стало! А ще вчора ходила жива-здорова, навіть захотіла поїсти голубці-і-і-і-і-ів!!!

Переповівши рецепт цієї страви, Файдульська припала до Василя. Вони взяли одне одного за рамена, наче збиралися танцювати гуцулку. Файдульська заридала, не розуміючи, як небіжечка могла зібратися у таку далеку дорогу, не попоївши печених завиванців. Видко, це її засмутило найдужче. А водій її чоловіка лише кивав головою. Наче хотів сказати: «Маєте рацію: не підкріпитися перед тим, як вирушити на той світ, справді — велике горе». І почав підбадьорювати Файдульську, мовляв, потрібно далі жити, незважаючи на втрату тітки і навіть на те, що вона чомусь зневажила фарш, тушкований у капустяному листі. Зрештою, вивільнившись від обіймів головихи, Василь посунув до хати, пропускаючи Чолку вперед. До ґанку вела вузенька й нерівна стежина, яка нагадувала викривлений хребет людини.

Мар’яна уся зіщулилася, коли уявила, що Файдульська зараз почне проробляти з нею те саме, що й з Василем. Бо включитися в цю гру, стати її активним і рівноправним учасником Чолка не могла. Тож боялася, що плакальниця почне її ганьбити чи відважить добрячого штурхана за те, що гостя не зробила бодай спроби скривитися. За компанію. Проте тітка, побіжно кинувши оком на прибулу, промовчала. Подумавши, що ця жіночка уже втомилася ревіти, Мар’яна разом з Василем увійшла до хати голови сільради.

— Чого вона так… розкричалась? — прошепотіла Мар’яна до Василя.

— Невже би ти не побивалися за кимось близьким? — також упівголоса і нахилившись до Мар’яни, аби ніхто не почув його слів, відповів хлопець. І Чолчин ніс знову вловив ледь чутний запах… полину. — Адже відхід родича є справжньою трагедією…

Мар’яні не було знайомим це відчуття, бо родичі у неї не водилися, але вона спробувала збагнути стан Файдульської.

— Це те саме, якби у мене відібрали пальто або ж чоботи?

— Це не зовсім так, бо не можна порівнювати живу людину з якимись предметами… але хай буде по-твоєму, — милостиво дав згоду Василь.

— Тоді мені зрозуміло, чому Файдульській шкода тітки, — кивнула Чолка, — але чого вона від тебе хотіла, на шию вішалась?

Мар’яні таки годі було збагнути різницю між мамою і татом, бабою і дідусем, всілякими свояками, бо їх у неї ніколи не було, як і уміння поспівчувати комусь у зв’язку із втратою близьких. Не навчилася ані плакати, бо всі свої сльози витратила ще на другому році життя, ані пожаліти когось, бо її ніхто ніколи не жалів.

— Тебе що — у тому місті нічого не навчили? — ще дужче здивувався Василь. — Якщо людина втратила когось рідного чи близького, то знайомі, сусіди повинні її пошкодувати, висловити їй співчуття.

— Але ж їхня чуйність небіжчика і так не оживить, — зауважила Мар’яна. — Потрібні йому ті сльози, як гадюці — бахіли.

— На жаль, нічого мудрішого люди придумати не в силі… — зітхнув водій і, взявши Мар’яну за лікоть, пропустив до входу. Ще ніхто Чолку не підтримував за руку. Правда, в дитинстві лікарка брала її за верхню кінцівку, але хіба лише для того, щоби вколоти пальчик. І вихователька хапала за долоню, аби розкрутити Мар’янку довкола себе і з розгону жбурнути на підлогу. А Олег, той здається, навіть не здогадувався, що в Мар’яни можуть бути лівиця й правиця. І лише Василь доторкнувся до її ліктя, але зовсім не для того, аби завдати болю, а щоб заспокоїти. І від цього Чолці на душі стало так тепло, що її вуха щільно прилягли до голови.

3

Після сліпучого сонця Чолці нелегко було пробиратися до кімнати через сіни. Це сільське фойє, яке потопало в мороці, містилось поруч із кухнею. Звідтіль через відчинені двері виднілося півдесятка молодиць, які бадьоро готували поминальну трапезу: одна з них зарізала якусь дуже смердючу цибулину і, пошаткувавши її ножем у власній долоні, опустила до сковорідки на печі; друга дуже вправно краяла рубанець ковбаси у повітрі; третя розрізала буханець хліба, притуливши його до власної грудної клітки і ризикуючи зробити собі харакірі. Чи то у цих краях про дошку для нарізання продуктів не чули, чи то не уявляли свого життя без ризику. Четверта, із засирненим ротом, намащувала коржі кремом. П’ята голосно коментувала, що вбила комара, а він упав до посіченої капусти, так що несподівано вийшов м’ясний салат із…кров’ю!..

У залі, начиненій представниками місцевого етносу, як кров’янка — гречаними крупами, було сиро. Чи то від того, що хату змурували із каменю, чи то просто від сліз місцевих баб. І тоді Чолка, нарешті, збагнула, чому їй у дорозі до Великих Жиляків не трапилася жодна жива душа: полишивши всілякі турботи, селяни усього староства зійшлися сюди, аби поглядіти на того, кому сьогодні є ще гірше. Проте це не завадило їм при появі Мар’яни підвести на неї свої зарюмсані обличчя.

Побачивши, що викликала до себе увагу, Чолка знітилася.

— Добридень, — ледь чутно привітала вона учасників траурного форуму.

–І що сьогодні може бути доброго?

Мар’яна повела очима туди, звідки до неї щойно долинула ця фраза. Чоловік, якому не сподобалося Чолчине привітання, не витримав важкого погляду дівчини і задивився на небіжку.

Струхла Мухортичка, яка пішла із листом від владики до Святого Петра[4], поводилась у своєму дерев’яному халаті пристойно, і її руки були схрещені на тому місці, що й належиться. Але коли Мар’яна бігло поглянула на плакальників — з великими руками та ногами, обпеченими сонцем носами й обвітреними й загрубілими обличчями, то відразу пошкодувала, що виїхала сюди в цих шматах, які пошила собі після випуску з училища. Її дорожній одяг не годився для сьогоднішньої події. Тут задавали тон довгі спідниці та светри з рукавами до фалангів та з манжетами, які впиралися у підборіддя, — і усе неодмінно чорного кольору. Хто ж вибрався у кольорову свитину, то в того рукав, наче в дружинника чи в чергового на інтернатівській кухні, неодмінно оперізувала траурна стрічка. Мар’яна ж, зважаючи на спеку, а також для зручності вдягнулась у шорти та матроску, яка більше скидалася на купальник і була з викотом до грудей. Цупке макраме, звисаючи із шиї фельдшерки, нагадувало канат зі спортивного залу. Цей аксесуар змагався у товщині із тапочками, виплетеними із рогози. Мар’яна нізащо б не змогла пояснити, чому їй кортить оголювати ноги й плечі. Просто підсвідомо хотіла засвідчити перед особами протилежної статі, що має молоде й здорове тіло, здатне дати життя іншій істоті.Але тут, де витав настрій смерті, готовність до продовження роду вважалася непристойністю. Своїм антуражем Чолка дуже відволікала селян оплакувати їхню сусідку і виділялася серед групи скорботників, які поводились вельми благочестиво. Наприклад, жінка, яка сиділа найближче до домовини, остерігаючись зім’яти складки сукні на своєму сідалі, підібрала їх так, що з-під них ненароком визирнуло мереживо комбінації, і усі змогли переконатися, яка вона чистюня. То ж не дивно, що тут сприйняли Мар’яну, як волосину в зупі. Лиця в шляхетних матрон вмить посутеніли. Вони не відривали очей від голих ніг приїжджої, що тут же, передчуваючи грозу, притулилися одна до одної. Змужичені жалібниці розгнівано про щось між собою зашварготіли. Не могли дарувати новоприбулій того, що вона відважилася бути помітнішою від самої винуватиці траурної урочистості — Мухортички! Правда, вголос ніхто не відважився висловити своє обурення, бо не знали, ким достеменно доводиться ця дівчина родині Файдульських. Проте стільці під багатьма сердито поскрипували. І своїми поглядами вони обкололи Чолку з усіх боків, мов хірург лідокаїном — бородавку, перед тим, як відтяти її скальпелем від тіла. Особливо крутила невдоволено очима одна матір сімейства. Вона зиркнула на Мар’яну, наче начальник моргу — на студента-практиканта, який насмілився переступити поріг трупосховища без лікарняного халата. Відтак нахилила голову до своєї сусідки і забубоніла, що молода незнайомка — тонка, наче вудка, а її волосся на голові — таке коротке, що якби на ньому замешкала воша, то неодмінно послизнулася б і зламала б ногу! А ще усі не переставали подивовувати її національну приналежність. В інтернаті, де виховувалася Мар’яна, проживало навіть декілька негрів. То ж там на їхньому фоні індіанка Чолка майже не привертала нічиєї уваги. А тут місцеві матрони роззирали її, як заморського звіра. Ось коли вона пошкодувала, що не поїхала на практику в Середню Азію!

Але навіть, якби Мар’яна мала слов’янські риси обличчя і була одягнутою, як належиться, то великожиляківки однаково витріщалися б на неї, як це зазвичай роблять мешканці сіл, коли загледять когось чужого. Адже у таких незначних колоніях усі всіх знають. Чолка не була знайома з такою звичкою сільської людності, і пронизливі погляди бабноти сприйняла як чергову невідворотність долі. Може, після закінчення похорону вони гуртом почнуть її бити? Відчувши небезпеку, вона озирнулася на Василя, в якому відчула свого союзника. Однак якийсь чоловік, виходячи з кімнати, кивнув до водія, і той попростував з ним за двері.

Мар’яна прибрала захисного вигляду, до якого вдавалася в інтернаті в хвилину небезпеки: її личком розповзлася злоба, зіниці звузилися, нижня щелепа висунулася вперед, а волосся стало дибки. Проте відразу ж схаменулася, вчасно пригадавши, що вона — не в інтернаті, а — у Великих Жиляках. Мовчки докоряючи собі за те, що не додумалася покласти до своєї сумки кілька каменюк для оборони, Мар’яна збагнула, чому Файдульська зустріла її так прохолодно. Мабуть, на її думку, особа, яка одягається на похорон так екстравагантно, не могла бути своєю людиною і їй уже в камізельку не поплачешся. Так би і в їхньому інтернаті поглянули на розцяцьковану зайду, яка протиставила б себе колективу джинсами «Врангель» та дорогими парфумами.

Кожен, хто заходив до залу після Мар’яни, проголошував:

— Слава Ісусу Христу…

— Слава навіки Богу, — відповідали йому.

«Ось чому мене тут незлюбили, — жахнулася Чолка, почувши паролі місцевого люду. — Мабуть, я потрапила до якихось баптистів». І вона почала згадувати все, що чула про релігійні секти і якими її страшили в школі. У коридорі був стенд, над яким червоніли літери «Релігія — опіум для народу!» Нижче містилися статті про всілякі релігійні конфесії. Але фотоілюстрації, якими рясніла ця дошка пошани, були переконливішими від будь-яких текстів. Під світлиною вродливої дівчини стояв напис «Такими приходять у секту». «І такими стають» було написано під портретом якоїсь, либонь, столітньої бабусі…

Раптом серед сиділок Мар’яна загледіла Мирославу Йосипівну, і серце її забилося дуже швидко. Але в наступну хвилину вона збагнула, що то не може бути ненависна вихователька. Адже ця мучителька давно померла. Заспокоївшись, Чолка скоса зиркнула на жінку, якої щойно так налякалася. У неї були сиві коси, які чомусь не пробувала зафарбовувати, скажімо, на каштаново, і, хоча ще не була така стара, мала зовсім дівочу фігуру. От лише середина обличчя була провалена, як у тієї покійної виховательки зі «Щасливого дитинства». Може, це її родичка?

Якась особа в кримпленовому платті, яка вже либонь прожила певну кількість літ, кратну п’яти (про що засвідчувала обвисла шкіра на підборідді й шиї), і вважала себе чимось вищим від простої колгоспниці, бо замість плебейської хустини накинула на голову ковпак із чорного тюлю із запахом антимолю, приступила до Мар’яни. Це була директорка місцевої школи Ганна Антонівна Коркуцьонок. Вона простягнула гості хусточку з чорного газу і втиснула її у найдальший куток, аби та не злила великожиляківських баб ще дужче.

«Яка ж вона добра!» — подумала Чолка про жінку в тюлевій накидці. Відчувши в Коркуцьончисі заступницю, Мар’яна не відводила від неї очей. Щоб запобігти ласки в такої доброї тітки, гляділа на неї так віддано, що нагадувала собачку, яка хоче лизнути обличчя свого господаря. Проте захисниця, будучи чимось заклопотана, вийшла з кімнати, і Мар’яна залишилася без союзниці серед цього термітника. «Чому мене завжди залишають ті, хто є до мене добрим?» — зітхнула Мар’яна, із жалем поглянувши директорці услід. Тоді недовірливо зиркнула на запропонований стілець. Може, зграї цих баб спало на думку зробити з неї посміховисько і котрась із них підставила їй поламаний ослінчик? Попробувавши рукою кожну з його ніжок на міцність і переконавшись, що всі вони надійно тримаються сидіння, свіжоспечена фельдшерка зважилася сісти. Після цього спробувала натягнути холоші до колін. Проте шорти не хотіли розтягуватися. Тоді Мар’яна поставила на колінні чашечки свою сумку із фонендоскопом та медикаментами, але легше від цього не стало. «Погана прикмета, — подумки журилася Мар’яна. — Якщо я з першої хвилини в цьому селі викликаю антипатію, то, мабуть, пробуду тут недовго, от тимчасово, як… молочний зуб». Її ноги затремтіли в ритмі «Танцю із шаблями» Хачатуряна, і вона не переставала глядіти на двері, за якими зникла Ганна Антонівна. Тоді у неї розболівся ще один зуб. Мабуть, із солідарності з першим. Мар’яна почала уявляти, як вона повалила на підлогу котрусь із цих благочестивих матрон і копає її тіло ногами. Аж тут за вікном промайнула якась істота в червоній сорочці і, зазираючи до кімнати, так приліпила до шибки свій ніс і губи, що вони здавалися розплющеними. А тоді так швидко зникла, що Мар’яна не могла збагнути: чи справді до хати зазирало це створіння у пурпуровій оболонці чи просто привиділося їй із перевтоми? Проте від побаченого їй стало смішно і трохи полегшало на душі.

— А де вода? — почулося від труни. Це подала голос Рулька — власниця чистої мережаної білизни і шкільна прибиральниця в одній особі. У вільний же від мітли та ганчірки час вона мала ще одне захоплення: збирала плітки по селу, так що практично жила в чужих домівках. Підвівшись, ця похатурниця випросталась на повний зріст, і Мар’яні стало видно, що баба — у зеленій, призбираній біля талії, сукні, підперезаній синім поясом. Чоботи на два розміри перебільшували її ноги, у яких навіть натяку не було на жіночі литки і вони стирчали із широких халяв, як швабри з відер. Руки Рульки, звиклі до фізичної праці, були непропорційно великими тоді як личко — крихітним і плоским, наче котлета. Рулька — то така, що кожного образить, зате на похороні — вона перша плакальниця. А ще вона дуже кохалася в обрядовості і без її повчань не відбулося жодне погребення.

— Біля небіжчика належиться ставити воду, щоб душа мала що пити перед тим, як виряджатися у далеку дорогу, — говорила Рулька з французьким прононсом: чи то у неї водилася алергія, чи то — поліпи. Під час похоронів у шкільної прибиральниці наставала зоряна година: селяни за сільськогосподарськими клопотами не надто вникали в тонкощі погребальної традиції, то ж на подібних акціях Рулька була незамінна.

— На вікно почепіть рушник! — командував цей церемонімейстр у спідниці, — аби душа небіжчиці мала чим втерти сльози… А де свічка? Потрібно стрітенську, — замахала руками, коли хтось із родаків Мухортички підніс недогарок, який зазвичай у церквах ставлять «за здравіє».

— А іншої немає, — прозвучала відповідь.

— Гелé?[5] — вигукнула похоронна жриця. — Робіть, що хочете, але я не допущу, аби Мухортичка обійшлася без свічок.

Відтак Рулька розпорядилася, аби їй подати монет. Коли баби простягли їй срібняки, то вона заявила, що лише мідяки можна покласти на очі покійниці, аби не дивилася на інших членів родини. Бо це може спричинити їхню смерть. Правду кажучи, Мухортичці заспівали б «Вічную пам’ять» ще дві-три години тому, якби не траурний модератор Рулька та інші сільські знавці похоронної ритуалістики. Рулька заявила, що везти покійну бабцю до місця вічного спочинку на вантажівці — повна зневага до її праху, потрібно неодмінно на коні, запряженому в воза. Фірман Козлик, на голову якого звернув увагу стригучий лишай, був не проти, але його шкапа родилася не для похоронного супроводу, бо мала червону масть. А тут інша баба заявила, що вона це чула ще від своєї бабці, що для такого сумного діла годиться тільки чорна кобилка. Почали господарі пригадувати, у кого ж то у Великих Жиляках водяться вороні скакуни. Але таких не знайшлося. Зголосився мешканець із сусіднього хутора Качок — конюх Чустря. Але прискіплива Рулька вчинила йому допит і дійшла до висновку, що він недостойний гнати свого огиря до погосту, бо ще парубкує. Цю роль мав виконувати лише одружений хлоп. Збігло чимало часу, поки радці пригадали, що на іншому хуторі — Плітках — таки є візник, який відповідає усім параметрам траурного биндюжника — і одружений, і коня чорного має, такий Котович. Скінчивши кастинг, громада негайно спорядила до цього Котовича делегацію.

А тим часом в сусідній кімнаті Файдульська шпетила наймичку, яка спалила цибулю, мотивуючи своє виправдання тим, що в такому вигляді її більш помітно на вареній картоплі!

В очікуванні священика баби неквапливо прокашлювались і, намацавши потрібну ноту, затягли романс із похоронної класики: «Прощай, душе!»

Мар’яна зі своєї ніші могла тепер спокійно роззирати потенційних пацієнтів, якщо вони, звичайно, могли б у майбутньому ними стати після такого конфузу. І дуже налякалася. Бо вигляд багатьох людей засвідчував, що вони є справжнім притулком для шкідливих мікроорганізмів і не годні кинути їм виклик. Наприклад, оця сусідка ліворуч мала на гомілці омозолену виразку, яка уже так прижилася, що людині з дипломом медика не важко було здогадатися: тут самими еластичними панчохами та бальзамом Шостаковського не відбудешся. Тільки різати! В сподіванні побачити, чи не хворіють тут чимось простішим, Мар’яна обвела очима всіх присутніх і, вивчивши палітру облич, настрашилася ще дужче. Кожна хвороба має свій колір, і вже через декілька хвилин Чолка знала, хто чим нездужає. Червоний колір обличчя одного дядька засвідчував, що інсульт відбив його в інфаркту. Його сусіда пригнічувала астма, про що можна було судити, поглянувши на його посинілі губи. Добродій із жовтими плямами на лиці маніфестував запалення жовчного міхура. Та й гастрит, як видко, був у нього постійний гість. А ось до кімнати увійшов новий відвідувач, зеленистий, наче Нептун. У кращому випадку він мав справу з цирозом печінки, але також йому услід міг глядіти і рак.

Чолка знала, що ні одна людина не пахне, але у тісняві це було дуже відчутно. Нежить, бронхіт, запалення легень, коліт, гастрит, зуби мудрості, які не могли пробити собі дорогу, зношені пломби, піт, що виривався із тісного взуття та синтетичного одягу, — все це утворювало насичений коктейль антиароматів. З яким би полегшенням Чолка вибралася на вулицю, аби не вдихати повітря, зіпсутого запахами сірководню, ацетону, сечовини, тухлих яєць та шлункового соку, що линули з ротів цих всесторонніх хворих! Але побоялася, щоби знову не нагадати про свою присутність. Пірнувши у багатий світ болячок місцевих недужих, вона вже з перших хвилин знала про них усе, і їй стало моторошно, що мусить аж три роки провести в цьому хворобному клондайку. Дитячим лепетом тепер видавалися побажання директора медичного училища, коли той, вручаючи їй диплом, зичив лише легких хворих і до пенсії подавати їм мікстурку. Тут був не той контингент. І якщо ці люди, що були справжніми вивісками тих чи інших недуг, ще досі стояли на ногах, то це лише тому, що їхнім хворобам поки що не трапився зручний момент — схопити їх за горло. А це означало, що одного дня доведеться марно викликати швидку, яка в цих краях не має звички з’являтися. І Мар’яна марно буде мотатися по селу в пошуках гужового транспорту. Місцевим мешканцям зручніше і ближче було переправитись на кладовище, яке підступало до осель майже впритул. «Але чого я переживаю? — подумала Чолка. — Навряд, чи мені доведеться когось лікувати. Адже я місцевим людям не сподобалася, і запобігти в них ласки — це те саме, що зашивати шприцом колготки».

Двері до сусідньої кімнати були прочинені на ширину долоні, і Мар’яні було видно стіл, наладований для поминок. Щоб оцінити цю кулінарну експозицію, треба було відійти від неї на поважну відстань і роззирати її, мов художнє полотно! На ній виднілися кургани олів’є, пагорби вінегрету, надгробки канапок, гірки солодощів у вазах на ніжках, а оселедець під шубою, мабуть, своєю величчю міг би затьмарити сопку Маньчжурії. Пляшки із самогонкою поривалися до стелі.

Як виявилось, до цієї просторої світлиці був ще один вхід, з протилежного боку, здається, від кухні, який Мар’яна спершу не помітила, бо його маскували зозулясті портьєри. Тепер двері прочинилися, і до столу наблизився тридцятилітній нащадок Файдульської — синок-пройда Славко, у якого ось-ось мав вийти з ладу цей орган, який звикнув на себе найбільше брати — печінка. Потомок Файдульських схопив зі столу посудину, яка стояла найближче до нього, і плюснув із неї до келишка горілки. Після других п’ятдесяти грам почав закушувати маринованим огірком.

Файдульська, заставши синочка за таким ділом, моментально випала із образу скорботи і відчинила рот далеко не для того, щоб знову оплакати спочилу в Бозі тітку:

— Не можеш дочекатися? — засичала матінка і смикнула карафку до себе. Але синок був не з таківських, аби поступитися, і потягнув ємність у свій бік. Тоді, приваблений гармидером, до змагунів заскочив Іван Файдульський, який досі стояв у дворі, притулившись спиною до стодоли, аби залишатися струнким і не втратити військову виправку.

Мар’яна напружилася, прикипівши очима до постаті голови сільради. Бо він вважався таким же основним чоловіком на селі, як автомат — у піхоті, і чи не єдиним, кого Чолці не терпілося побачити, аби здогадатись з його вигляду, яке майбутнє її очікує. І воно їй уявилося у найпохмуріших тонах.

Це був опецькуватий чоловік у розстібнутій шинелі, яку носив замість халата, лисий, мов баняк, ніс — картоплиною, брівки — трикутничками, наче в собаки. А голос мав командирський, достоту, як директор сиротинцю «Щасливе дитинство». Крім того, Файдульський відзначався патологічними ревнощами: на кожному кроці і щосекунди йому здавалося, що дружина його зраджує. Хоча Файдульська давно спалила всі фотознімки, на яких була зафіксована в товаристві різних чоловіків, проте душенька благовірного не знаходила спокою…

Файдульські єдині в селі мали ґрати на вікнах кухні. Проте ці металеві конструкції заважали господині мити шибки напередодні свят, і минулого року вона розпорядилася їх зняти. Загледівши таку передислокацію, чоловік забомбардував жінку звинуваченнями в невірності. Файдульська боронилася героїчно, проте її аргументи про незручність мити вікна через прути були безсилими, як велосипеди — проти німецьких танків у другу світову війну.

— Ти навмисне прибрала штаби, аби до тебе міг залізти полюбовник, — докоряв місцевий цесар дружині.

— Що — у мене дверей нема? — виправдовувалася Файдульська.

— А через вікно — більш лірично і, теє, романтично… Ге-ге-ге… — аргументував свою підозру Файдульський.

Ось і зараз Файдульський вирішив, що амурний диверсант, скориставшись похоронною катавасією, хоче окупувати його дружину в суміжній кімнаті. Зачувши метушню, полковник у відставці кинувся прожогом до їдальні, наче в атаку, переконаний, що зараз виведе перелюбників на чисту воду. Одержимий ідеєю застати на гарячому ймовірного загарбника, він загледів непутящого синка. Тоді полегшено зітхнув і розкрив дуло свого рота. Зі словами «Я би тебе убив зі стартового пістолета!», видзвонюючи орденами й медалями, татусько відбірав у сина колбу. А тоді, оглянувши стіл, заявив:

– І кому ця пацьканина потрібна?

Справді, полковник у відставці погано ставився до бутербродів, а всілякі салати, ті взагалі вважав за ніщо, воліючи мати справу лише з тими стравами, що зберегли первозданний вигляд: з картоплею у неодмінних мундирах, з рибою, яка не втратила своїх параметрів, а не тоді, коли її подають у вигляді форшмаку, де й хвоста не знайти. По-друге, він підозрював, що дружина, прикриваючись похороном, наварила-напекла задля коханця, якого йому ніяк не вдавалося розсекретити. Ну, не вірилося Файдульському, щоб його половина так розстаралася на догоду покійній тітці!

— То поклади перед шанованими гостями пару голівок цибулі, кирзову кашу та квашені огірки, — затріскотіла дружина цього місцевого монарха і, перечисливши всі видатки з виглядом обліковця, вибігла до коридору, щоб зустріти чергову порцію співчувальників.

— З тобою балакати — це те саме, що брати кота на полювання, — потрясаючи люто щоками, пробурчав Файдульський услід головисі. Але вона його слів, мабуть, не чула, бо з-за прочинених дверей замиготіли фізіономії наступної групи підтримки. І Файдульська почала приймати від новоприбулих цілування. Обмінявшись із ними інфекціями (справжній друг якщо нічого не принесе, то хоч інфекцію!), вона знову взялася за спогади, у яких головну роль відігравали голубці і яких не встигла продегустувати небіжечка.

Файдульська проробляла з кожним прихожим те саме, що і з водієм свого чоловіка: кричала так, мов би її поранили у коліно з вогнепальної зброї. А плакала, наче до неї застосували балончик зі сльозоточивим газом. Вона буквально затопила своїми опадами кожного, хто навідався провести в останню дорогу односельчанку. Глядячи на прибулих, Чолка думала, що даремно вони з порожніми руками. Бо не завадило б принести із собою по коновці. Адже всі відповідали Файдульській взаємністю, влаштувавши їй справжнісінький паводок співчуття. Тут не було заведено виявляти жалість мовчки. Одним обійманням великожиляківці не обмежувалися.

«Он воно що, — подумала Мар’яна, — Файдульська при зустрічі зі мною не втомилася, а просто вирішила, що я не вартую того, аби на мене тратити сили. А їй цих сил ще ой як потрібно!» Церемонія тільки починалася, і дружина голови сільради мусила приберегти наснагу і могуття голосу для більш поважних відвідувачів. Бо цей електорат підходив до похорону також творчо, проявляючи індивідуальність і артистизм і з солідарності розводячи не меншу мокречу з очей, ніж Файдульська. Мар’яні на якусь мить навіть здалося, що вона потрапила на виставу до драматичного театру: так багато пафосу й декламаційного змісту було у співчуттях кожного учасника! Навіть артисти із самого Львова не мали б там чого робити і їм вартувало б поставити двійки за акторську майстерність. Бо так Олена не оплакувала Андрія[6], Анна — Михайла[7], Інгрід не тужила за Пером гюнтом[8]. Послухати великожиляківців, то Мухортичка прожила б ще півсотні літ, якби її персональний ангел-хоронитель не ловив ґав. Як можна було зрозуміти з їхніх фольклорних голосінь, Мухортичка була ще доволі прудкою жінкою, і її кончина стала громом серед ясного неба. Правда, ще на жодному похороні ніхто не визнав, що людина переставилась вчасно. Згідно із неписаними правилами похоронного етикету, кожен завжди відбуває на той світ у «розквіті і міг би ще багато зробити для ближнього», хоч би й напередодні перебував у повній нерухомості й маразмі. Але Мар’яна, нічого не знаючи про особливості ритуального оплакування, подумала: «Якщо можна вважати у розквіті сил 80-річну жінку, то оцю Рульку залишається зачислити хіба до рангу молодих дівчат».

— Коли мені сказали, що старенька відійшла, то я не пові-і-і-і-і-ірила, — голосила якась співчувальниця із нової групи підтримки, напахчена чоловічим одеколоном «Червоний мак», бо жіночих парфумів у крамниці не продавали, а про дезодоранти взагалі мало хто тоді чув. — Знаю, що бабуся збиралася до загробного життя років із д-е-е-е-е-есять, ще при житті рихтувалася до тамтого сві-і-і-і-іту. Бо вважала так: люди готуються до весі-і-і-і-і-ілля, народження дит-и-и-и-и-ини, то чому б не підготуватися і до сме-е-е-е-ерті?

— Ой-ой, що за розумна жінка була! Ой-ой, а як турбувалася про роди-и-и-и-ину, — вторила їй інша жалібниця з ороговілими п’ятами, які не знали знайомства із живильним кремом. — Тому так дбала про свою останню доро-о-о-о-о-огу, аби ви не мали кло-о-о-о-о-о-опоту. Крім того, їй було цікаво, що про неї люди ду-у-у-у-у-умають. І любила після чарчини сперечатися з такими ж, як і вона, ще-е-е-епками, котра з них першою потрапить до не-е-е-е-еба. Зодягала спідницю і жаке-е-е-ет, куплені на сме-е-е-е-ерть, лягала на стіл та знай розпитувала ко-о-о-о-ожного, хто увійде до кімн-а-а-а-ати: «Чи ж га-а-а-а-арно мені-і-і-і-і-і?»

— Ой так, так, — підхоплювала Файдульська, — ми уже так позвикали до ць-о-о-о-о-ого, що коли з міста приїхав лікар виписати довідку про смерть, то декілька разів його перепитали: «А ви добре нашу цьоцю переві-і-і-і-ірили? Вона справді уже та-а-а-а-ам?»

— Скучно їй стало, — зітхаючи, і собі прилучилась до перегуку ще одна прибула, зовнішній вигляд якої засвідчував, що її давно завоювали усі менш-більш відомі хвороби. — Її приятельки вже давно ходять в чистильниках, то й вирішила і собі квиток у ті краї взя-я-я-я-я-я-яти…

Тоді усі плакальниці так дружно заголосили, що їх не почули б хіба що в сусідньому районі.

Один Файдульський, не вірячи сльозам своєї дружини, стиха бурчав:

— Зна-а-аю, чого вона рюмсає: мабуть, довелося відкласти чергове побачення…

Біля небіжки, щоки якої вже поросли мохом, люди коротали почеканки тим, що говорили про вічність, аби бодай морально бути ближче до тамтого світу: мовляв, життя нічого не варте і у фіналі кожного чекає одне й те ж: штири дошки й землі трошки.

— Всі там будемо…

–І мені вже час туди…

— Ну що ви, цьоцю, вам би ще жити й жити… років із двісті…

— Ет, Славцю, цих двісті віддам вже тобі…

Необізнана з похоронним етикетом великожиляківців, Мар’яна вирішила, що співрозмовники — недалекі від того, щоб позабивати вікна власних домівок дошками, майно роздати країнам, які розвиваються, а самим податися в монастир — замолювати гріхи.

— Я послала свого старого на город — петрушки до салату нарвати. А він і вмер, — оповідала тим часом біля труни слізливу історію якась селянка — з прогалинами межи зубами.

— Йой, який жах! — погодилась співрозмовниця, жовта, неначе мумія.

— Певно, що було дуже страшно, — підхопила рідкозуба. — Бо я мусила салат кропом заправляти…

— А най то Бог від такого боронить, — жахнулися скорботники і підсунулися до столу, на якому возлежала небіжчиця.

Тоді настала черга якоїсь такої виснаженої і поточеної болячками баби, що просто дивно, як їй ще на цвинтар квітів не носять:

— Виявляється, Селедська ніженьки протягла не від раку, а від підшлункової… — заявила ця живуча покійниця.

— Все одно шкода, — зітхнув один дідок, який кришився, наче аркуш старого паперу. Схоже, в його ніздрях водилися поліпи. Бо як тільки він висякувався, то з носа долинав шелест, і здавалося, що то вітер лопоче листям. — Я ось бачив таку історію, — вклинився дідок у бесіду. — То сталося дуже давно у якомусь там селі, а в якому, то я, звісно, вже не пригадую. Читав священик над покійником усе, що належиться. Аж раптом той підводиться з катафалку, опускає ноги на долівку. Тоді зайшов до сусідньої кімнаті, де на спинці крісла звисав його піджак. Понишпорив покійник у кишені, видобув пулярес, дістав з нього гроші і виніс до священика. «Це, — каже, — тобі за труди». А тоді знову ліг на стіл…

Можливо, дідок не визнавав забобонів і сміявся з тих жінок, які вірять у сни та всілякі прикмети, але зараз із поваги до покійниці мусив поступитися принципами.

— А моя сестра повідала, що у її селі сусідка втопилася минулого тижня… — продовжувала трунну тематику ще одна сиділка. Судячи з її вигляду, хвороби так і накидалися на неї, проявляючи неабияке зацікавлення її особою.

— Як? Чому втопилася? — допитувалася збірна інвалідів у жінки, яка мала таку шалену популярність серед різних недуг.

— Вона, уявіть собі, встидалася кричати: «Рятуйте!» От і пішла на дно.

— А мої сусіди — усі троє вмерли на свята, якби сі позмовляли… — розстебнула писок жалібниця, зовнішній вигляд якої, на думку Мар’яни, засвідчував, що тут явно хвороби змовилися. — Оскільки до такої події завше треба бути готовим, то я вже навіть вибрала відповідне дерево, щоби з нього по моїй смерті труну вистругати, повиганяла з нього всіх горобців.

— Ой так-так, ніхто не знає своєї останньої години, — знову озвалася та жінка, ослаблена плоть якої так славилася серед болячок, — а тому треба бути добрим, не робити зла. Ось я сьогодні ні злості, ні заздрості не відчула, виходячи з хати…

— Тоді цого було виходити? — знову зазирнувши знадвору до вікна, пробасила істота в червоній сорочці, та й зникла…

Мар’яні крізь відчинені двері було видно, як до їдальні зайшов якийсь стиляга у джинсах, білому пуловері і з довгими патлами, взятими у хвіст. Він, як можна було здогадатися з його сухорлявості і блідості, захоплювався дієтою і йому бракувало вітамінів. Фельдшерка подумала, що це, мабуть, ще один нащадок Файдульських, який, скориставшись відсутністю господині, також захотів перекинути щось за комірець, поки цього, як йому здавалося, ніхто не бачить. Але стіл з наїдками прибульця зовсім не цікавив. Бо ось він розкрив дипломат і почав виймати з нього якесь шмаття. Тоді через голову надягнув… чорну сукню. Мар’яна аж рот розкрила від несподіванки. А чоловік і далі переоблачався. Проникнувши в якийсь фартушок із парчі, він трансформувався у… священика. Відтак прокашлявшись, як актор перед виходом на сцену, увійшов до кімнати, де прощалися з покійницею.

4

Прихід пароха Мушкателі перервав спогади-страховини. Парафіяни отця поважали, а старенькі бабусі навіть намагалися вступити йому місце в автобусі і пропустити його вперед у громадських місцях.

Хата відразу сповнилась благочестивими фізіономіями. Особи місцевого ордену пліткарів дружно склали свої язики, мов знамена, зашпилили писки, прибрали вертикальних поз і, вишикувавшись, як члени політбюро на трибуні, заспівали голосами в розтяжку: «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсме-е-е-ертний, поми-и-и-илуй на-а-а-ас»…

Мар’яні було дивно побачити попа і те, що перед ним молиться така велика кількість людей. Адже викладачі в інтернаті запевняли Чолку та інших дітей, що Бога нема і що моляться до нього лише окремі несвідомі особи. Однак навчаючись у медичному училищі, Мар’яна переконалася, що релігійні обряди доволі живучі, особливо коли під час Великодня багато хто з однокурсників приносив паску. А коли якось вона забрела до однієї церкви і захотіла поглянути, як там у середині, то це їй не вдалося: до храму набилося стільки люду, що в Мар’яни не було шансів пробратися далі притвору. В ті часи діючих церков було небагато, більшість храмів стояли закритими. То ж там, де правилося, людей набивалося більше, ніж було розраховано. І тут, у Великих Жиляках ніхто не соромився своєї релігійності. Взагалі, колись голова сільради мав бути атеїстом, але в сільській місцевості, далеко від начальства, зверхник майже не боявся вірити в Бога. Крім того, Мухортичка була старою та ще й жертвою панської влади і не являлася за життя членом партії, то ж зять не міг нести відповідальність за її релігійні переконання.

Мар’яна розгубилася, не знаючи, як скласти до молитви руки? А коли спробувала перехреститися, то це в неї вийшло так невиразно, наче б од мух одмахувалася. Їй здавалося, що люди весь час поглядають на неї з осудом, тож, щоб не привертати зайвої уваги, облишила спробу стати християнкою у цей день.

Ще не встигли відспівати «Вічная пам’ять», як загуділа земля, і через прочинене вікно всі побачили, як на вулиці стало тісно від конячої туші: це конюх Котович пригнав зі своїх Пліток першерона, який мав виконати роль Харона і переправити покійницю з хати до могили.

— То кінь, як змій, і на нього вилізеш хіба що по драбині, — перешіптувалися парафіяни, загледівши тяглову силу Котовича. — Погляньте, сам господар йому — попід живіт…

Рулька знову ожила, даючи настанову:

— Покійника слід виносити уперед ногами, аби він назад не повернувся, — наче в Великих Жиляках досі нікого ще не ховали. Останні слова Рульки, яка щойно очі над небіжкою виплака, Мар’яну покоробили. «Чому ніхто не хоче, аби бабуся Мухортичка назад повернулася? — не могла збагнути Чолка. — Адже щойно ж так голосили за нею!» Проте розпитати про це в котроїсь із баб, що так непривітно сприйняли її особу, Чолка не відважувалася.

Для прощання на свіжому повітрі труну поставили не на стільцях, як це заведено в таких випадках, а прямісінько на траву, щоби покійниці, на думку Рульки, легше дихалося. Зважаючи на спеку, шкільна прибиральниця ще й приклала по лопуху з обох боків обличчя небіжчиці.

Щойно на дворі простелили килимок і внесли підставку, аби отцеві було зручно розташувати на ній свій требник для панахиди[9], як відразу ж стало погано матері сімейства. Вона повалилася на середину декоративної тканини. Услід за нею, як стиглі грушки, посипалися на ліжник усі нащадки і негайно прийняли горизонтальне положення. Правда, старші чоловіки із клану Файдульських кріпилися як могли. Але тут очі голови сільради зустрілися із всевидючими органами зору шкільної прибиральниці, які уразили його так, як тільки може уражати танк — коктейль Молотова[10], кинутий під гусениці цієї грізної машинерії! Файдульський збагнув, що зараз йому аж ніяк не пасує просто спостерігати за траурними діями, а треба негайно самому кинутися в атаку. Жалібно дзенькнувши орденами, він обвалився на поле бою. Для сина-пройди уже не залишалося місця. Але Ярослав, помітивши вільний клаптик з протилежного боку, оббіг довкола родичів, які валялися без ознак життя, і собі притулився біля них на барвистому покривалі.

Масове умлівання справило на учасників траурного мітингу велике враження і затьмарило усі наступні спецефекти. В натовпі залунали схвальні вигуки:

— Ото, бідачки, побиваються!..

Серед співчуття ледь чутно пробивалася лайка. Це ті, хто стоячи у задніх рядах, були позбавлені можливості помилуватися видовищем, тепер намагались розштовхати щасливчиків, які своїми могутніми спинами затуляли все дійство. А ті, шо відлучилися на хвилину, тепер, повернувшись і розпитавши в людей, що тут було, поки їх не було, збагнули, що пропустили багато цікавого, і пробували делікатно з’ясувати це в односельців. Як бачите, у цій місцевості люди відзначалися надзвичайною вразливістю, не те, що в місті, де, відправляючи у вічну дорогу чоловіка, не надто побиваються, мало хто й носом шморгне. Але великожиляківці ще не настільки зачерствіли.

— Негайно припиніть! — накинувся на «зомлілих» родичів панотець Мушкателя. — Хочете, щоби я також межи вас звалився?

Але Рулька, смикнувши його за сутану, зауважила, що сімейство — у великій скорботі, і гніватися на нього — означає проявляти неповагу до його горя, а обірвати таку врочистість — це взагалі не шанувати померлої. Богослов скорився і від досади лише почухав книжкою брову.

— Де фельдшерка? — зненацька вигукнув водій Василько, відірвавши Мар’яну від безрадісних роздумів, як п’явку — від людського тіла. — Надай допомогу потерпілим!

Він що — збожеволів, вжахнулася Чолка. Виходити на огляд громади з голими стегнами і відкачувати сімейство явних симулянтів було б справжнім блазнюванням. Мар’яні все здавалося, що громада розкусить Файдульських, почне їх ганьбити за таку дешеву любов до родички, а заодно і фельдшерці дістанеться. Але усі вдавали, що вірять у горе нащадків та свояків Мухортички.

— Це у нас традиція! Тож роби, що тобі кажуть! — прошепотів до Мар’яни сільський автомобіліст. — Можна навіть штучне дихання, масаж, протирання, все, що вмієш… тільки не гай часу…

Звикнувши до окриків та командного тону в інтернаті, Мар’яна за інерцією зірвалася на ноги, уже готова зрушити з місця центнери люблячого сімейства. Зміркувавши, що відкачувати родичів покійниці також, либонь, належить до важливих місцевих традицій, фельдшерка почала гарячково нишпорити в сумці, щоб намацати потрібні засоби, за допомогою яких можна було б привести до тями надто емоційних родаків покійниці. Проте там, наче — у циганській торбі, завжди було важко виловити те, що потрібно. Коли розшукувала градусник, то на очі потрапляв флакончик з нашатирним спиртом. Але тепер, коли усі її розглядали, і вона, поспішаючи позбутись поглядів витріщак, розшукувала хлористий амоній, — він як крізь землю провалився. Побоюючись, що може громаді не сподобатися ще й тим, що гається, Мар’яна схопилась за рятівну думку зробити кожному потерпілому по… уколу, і витягла пакунок з ампулами та скриньку зі шприцами. При цьому вона переживала не менше, ніж лікар стародавньої Ассирії, якому в випадку невдалої операції відрізảли руку.

Утримуючи першим, третім і четвертим пальцями цю хірургічну зброю, другим — голку, а п’ятим — поршень, фельдшерка викликала справжній фурор серед аборигенів. Вони застигли, мов шкідливі бактерії у морозиві, і лиця їхні розпогодилися. А ще коли побачили, як вправно Чолка виділяє пухирці зі шприца, очікуючи, поки з просвіту голки з’являться перші краплі розчину, то простили їй викличну амуніцію. «Куди ж кожного з них вколоти?» — розмірковувала Чолка, в той час як народ навіть перестав дихати. Враховуючи врочистість заходу, якось не пасувало вганяти голку кожному потерпілому в те місце, де спина втрачає благородну назву. Та й Файдульські аж ніяк не сподівалися на таку розв’язку. У цих краях в подібній ситуації медсестра усіх частує валер’янкою, легенько ляпає долонею по щічках. Попередниця Чолки завжди чинила саме так, але ця, аби догодити громаді, заповзялася влаштувати такі серйозні процедури!

Коли Мар’яна приступила до повержених з оберемком шприців, то настала така напружена тиша, що ще хіба барабанного дробу бракувало, як у цирку, коли артист має намір продемонструвати глядачам смертельний номер! Але щойно дохторка намірилась увігнати гострий інструмент коротким і швидким рухом отцю сімейства в ділянку пупка, — він та вся його численна родина швиденько позривалися на ноги.

— Оце так дохторка! — захоплено загукали миряни. — Піднімає недужих, навіть не торкнувшись їх!

Те, що Мар’янчина попередниця ніколи в подібних випадках не бралася за шприц, налаштувало народне зібрання на думку, що вона або була звичайною халтурницею, або ніхто ще досі так не побивався за померлим, як Файдульські. Так що рейтинг цієї родини (і Мар’янчин також!) піднявся різко вгору, як температура на початках грипу. Дехто хотів фельдшерці навіть зааплодувати, але, згадавши, що перебуває на траурній церемонії, схаменувся і опустив руки. Мар’яна, хоч і не відразу, збагнула, що їй вдалося забронювати місце у серцях громади, члени якої з губителів вмент ока перетворилися на зичливців.

— Молодець, — прошепотів Чолці на вухо Василь, але Коркуцьончиха відтиснула його своїм животом до небіжчиці і дуже благосхильно обійняла Мар’яну. Вона мов би осліпла, бо не помічала Мар’янчиної викличної екіпіровки із викотом до грудей і витвору сучасної біжутерії, який, мабуть, за вагою не поступався ланцюгу, з якого зараз рвався пес Файдульських. А Рулька навіть спробувала переконати котрусь із своїх сусідок, що вона з перших хвилин відчула в новій «фершалці» великого спеціаліста.

— А як ти то відгадала? — запитала в Рульки недовірливо співрозмовниця.

— У неї — лице відкрите, а та, шо була у нас раніше, весь час (пригадуєш?) носила маску на писку, жиби ті, кого вона зле лікувала, не могли її впізнати! — авторитетно відповіла шкільна прибиральниця.

Почувши слова Рульки, Мар’яна врешті переконалася у правдивості прислів’я, що по одежі зустрічають, а по розуму таки проводжають. Отже, не такі вони, ці великожиляківці, страшні, як видавалися!

— Ох ти ж моя рибонько, — загундосила Рулька, в пориві почуттів взявши Мар’яну в полон обіймів.

— Хоч молода, а вже таку велику практику встигла здобути… — озвалася зі свого кримпленового панцера директриса школи Ганна Антонівна. — То-то щасливі твої тато й мама, що мають таку розумну до-о-о-о-оцю…

— У мене ні тата, ні мами… — промимрила Мар’яна, втягнувши голову в плечі під градом поцілунків Рульки, і крадькома втерла щоку. Бо дуже не любила цієї процедури ввічливості, тому бабські цьомки були їй так потрібні, як камені в нирках! І лише тоді збагнула, що допустилася помилки. Ну як це одкровення зірвалося з її язика? От вилетіло з писка, як сороці з-під хвоста. Адже як тільки могла, Чолка затоптувала такий непривабливий факт із власної біографії. Бо із невеличкого життєвого досвіду уже знала, що до вихідців із дитячого будинку ставляться насторожено, вважаючи, що до нього потрапляють лише нащадки п’яниць, розпусників, бандитів, нероб, взагалі нелюдів. І коли Мар’яна чула на свою адресу недобрі слова, то боронилася улюбленою фразою класної керівнички Віри Ананівни: «У війну також багато дітей виховувалося у притулках, проте багато з них стало хорошими людьми…»

«Але ж зараз не війна…»

Оскільки після такої відсічі Мар’яні важко було знайти якийсь аргумент, то вона просто вигадала легенду: батьки загинули в автокатастрофі, а її прихистила бабуся. Щоправда, старенька недавно через поважні літа також приєдналася до сина й невістки. Якщо ж її все-таки виводили на чисту воду, то Мар’яна захищалася: «Яка ж я сирота? Та вся батьківщина — моя мати!»

Раптом Мар’яна згадала, що Коркуцьончиха обожнює сиріт, і заспокоїлася. Збагнувши, що здобула в директриси прихильність, подумала, що вже не мусить приховувати такий важливий факт зі своєї біографії. Добродійка в чорній накидці, на відміну від її попередниць, з якими доводилося сиротині мати справу, не кинула у неї камінь, а спитала дуже привітно:

— То може, дід та баба у тебе є, дядьки, тітки?

— Нікого…

— Ой, бідненька, як мені тебе шкода, донцю, — промовила Коркуцьончиха так лагідно, що Мар’яні здалося, ніби зараз перед нею стоїть рідна мати.

— То ви мене хочете вдочерити? — вирвалось у Мар’яни. Їй давно хотілося мати маму, не п’яничку, як у декого, а сильну, впливову, яку б усі слухали і боялися Мар’яночку скривдити.

Коркуцьончиха не встигла відповісти, бо саме почали забивати віко на чорній труні (в ті часи кольоровими гробами не захоплювалися, лише темними і червоними (для комуністів)). Не відразу вдалося винести сей футляр до повозу, встеленого килимами: чимало великожиляківців не мало наміру іти урочистою ходою на кладовище, бо й так бачили його щодня, від сходу й до заходу сонця, тоді як смачні наїдки їм траплялися вряди-годи. Тож в очікуванні поминок вони заздалегідь виповнили подвір’я, щоб легше потім було зайняти зручне місце на поминальному обіді, і прислуховувалися не так до панахиди, як до голосу власного шлунку. Втім, ніхто б відверто не зізнався у цій своїй слабинці. Кожен великожиляківець, якщо вірити його словам, ішов на поминки в надії, що й до нього колись хтось прийде. І пояснював свій похід на цю сумну гостину так: «Іду відробляти!» Тих, хто хотів «відробити» свої майбутні поминки, було так багато, що ледве не затоптали одні одних. Але що вдіяти: можливість побенкетувати випадала не часто, а людей на такі заходи приходило дуже багато, тоді як у хаті місця завжди обмаль. Поминок в ресторані у ті часи ніхто не влаштовував. Це вже згодом, як почали їздити на заробітки у Європу та надивилися на тамтешні звичаї, то цю моду почали заводити і в нас.

Заминку спричинили ще й суперечки мирян, кому нести хоругви.

— Несіть ви! — вчепилася тітка з прогалинами межи зубами до тієї бабусі, в якої вже давно вичерпався ліміт життя, і спробувала застромити до її засохлої долоні древко траурного стяга.

— Та вона вже нездужає… — вступилася за доходягу дещо молодша баба, схожа на мумію.

— Ось-ось, давайте ви, якщо так її захищаєте, — знайшла нового цапа-відбувайла рідкозуба.

— А я — хвора, — опиралася заступниця.

— Щось по вас не видко, — прискуливши око, засумнівалася баба, у якої було зубів не густо.

Тоді засушена опонентка нагнулася до її вуха і прошепотіла щось таке, що тітка з дефектними утворами у ротовій порожнині для відкушування і подрібнення їжі відсахнулася, міцніше стиснула в руці фану і без оглядки дременула за небіжкою.

5

Надворі перегавкувалися пси. У чиємусь хліві подавала сигнали голодна корова. Кіт з куркою чубилися за риб’ячі тельбухи. Дві пташки на гілці сварилися за мушку. У траві метелики насолоджувалися життям. Мабуть, рік у цьому селі видався неврожайним, бо серед всього животвору городина бажала кращого, анемічні стебла цибулі просто викликали співчуття, а решта овочів, заведених тут внаслідок штучного добору, взагалі боялася з’явитися на очі.

Коли кортеж посунув вулицею, то йому знову трапився суб’єкт у червоній сорочці. Білий кашкет не давав змоги розгледіти обличчя цього дивака на велосипеді, який прострибав попри людей. Через якийсь десяток метрів велосипедист звалився в куряву, але це його не зупинило. Він знову осідлав винахід француза Мішо і невдовзі почав зменшуватися, тоді перетворився у червону пляму, а там і зовсім щез.

Фірман Котович, перед яким, на Чолчину думку, уже давно розкланювалися всі можливі віруси й інфекції, як перед давнім знайомим, завів свою коняку, і процесія, піднявши вінки, рушила за похоронним посадом. То тут, то там зринали традиційні фрази на зразок «Добра душа…», «Хай спочиває…», «Незвідані шляхи Господні…»

Хресний хід тривав недовго, бо до цвинтаря було рукою подати. Та й ті, що несли траурні ікебани і співали жалобних пісень, дуже боялися коня, який вродився для перевезення води та дров, а не катафалків. Цей буцефал зовсім не справлявся зі своєю роллю, дихаючи в спину учасникам погребального шоу, як змій Горинич. Не дивно, що загін вінконосців із великожиляківських баб гайнув до краю померлих дуже проворно, хоча така поспішність не відповідала настрою сьогоднішнього заходу.

Коркуцьончиха вела Мар’яну під руку на чолі шанобного ходу, в супроводі заздрісних сусідок, особливо тих, синів яких ще не встигли розхапати місцеві відданиці.

— Погляньте, як уже вона біля нової дохторки присусідилася! — злословили серед маніфестантів місцеві кумасі. — Уже накинула знайомство…

— А що ви думаєте? Така людина в господарстві — необхідна річ. Взяти хоча б сина старого Файки, що у Львові на хірурга вчиться. Тільки рік в медінституті, а яку користь старий батько з нього має. Той додому як приїде — уже від нього якась допомога: так блискавично ковбаси наріже, аж дух радується….

— От і наша директорка уже намітила собі вигідну невістку… Але нова фельдшерка як побачить зблизька її недоумка, то нічого не вийде…

6

Кладовище зустріло людей вивіскою:

«Я — ВЖЕ ВДОМА, А ВИ — ЩЕ В ГОСТЯХ».

Від сильного вітру дерева розкланювалися одні з одними, а під ними в чагарниках ще не встигла обсипатись малина. Процесію біля ями зустрічав самотній копач Антон Гудулка, який, ставши однією ногою на примурівок сусідньої могили, серед цвинтарного пейзажу нагадував Геракла на пенсії. Від махання лопатою на його шапці виступила сіль, гейби аура на голову зійшла! Гробокоп так високо закотив штани, наче збирався перейти убрід ріку, якої у Великих Жиляках ніколи не було. У день похорону він неодмінно ставав таким же героєм дня, як Рулька, і відчував себе не менш важливим, ніж вказівний палець! В трунаря було таке червоне обличчя, що можна було б запідозрити в нього гіпертонію, якби не його руді кучма й брови: люди такої породи, як і вроджені блондини, здебільшого бувають рум’янотілими, немов ті раки.

Можна у вісімнадцять літ бути Іваном Івановичем, а можна й у сімдесят залишатися Ваньком. Отак і Гудулка. Вийшовши на заслужений відпочинок, він надалі зоставався хлопчиком на побігеньках: за пляшку горілки прислуговував голові сільради у дворі, але не гребував підсобити односельчанам ще й іншими послугами — допомагав скидати з воза сіно, снопи, лагодив світло немічним самотнім бабусям, але головним його ремеслом було копати ями на кладовищі для великожиляківців.

Коли отець Мушкателя хотів продовжити панахиду, Файдульський подав йому знак, щоби він відклав поки що це священнодійство. Бо щойно з міста прибув його колега по інституту і начальник цвинтарного господарства в районі — товариш Муркач, який дуже любив виголошувати промови і зараз згоряв від нетерплячки сказати чергове жалобне слово. Крім того, ні для кого з чиновників не було таємницею: якщо Муркачу з якихось причин не надати можливості попишатися, то він страшенно гнівається і згодом починає мстити своїм колегам — родичам покійного. Різне розповідали про нього, казали, що в прагненні розплати він може «забутися» і ніби-то помилково наказати зарити покійного у братську могилу або поховати поблизу смітників, або — викопати таку мілку ямку, що там би й для горобця місця не знайшлося, чи розпорядиться віддати на домовину дуплаве дерево.

Потрібний чоловік видряпався зі своїм портфелем і капелюхом у одній руці на купу землі, що мала від сьогодні стати довічним помешканням Мухортички, і розпочав співчувальну реляцію.

— Товариші, — мовив він громогласно, — неправильне провадження цвинтарної справи, а саме близьке розташування цвинтаря біля населеного пункту дає справедливі скарги з боку трудящих на зараження повітря і ґрунту продуктами розкладу трупа. Але це не стосується кладовища у Великих Жиляках. Бо нещодавно наша служба провела хімічний аналіз землі вашого цвинтаря, і це дослідження засвідчило, що ґрунт вашого кладовища забруднений мікробами ваших небіжчиків не більше, ніж вулиця Великих Жиляків і ваші дворища. Навіть, навпаки. Наприклад, кількість азоту в піску вулиці вашого села виявилась у п’ять разів, а біля ваших садиб у десятеро раз більшою, ніж у цих ось могилах. Така чистота землі кладовища пояснюється тим, що речовини, які здатні гнити, від тіл ваших померлих родичів становлять не більше одного відсотка тих речовин, які виділяєте протягом року ви, живі мешканці Великих Жиляків. А що стосується води на вашому кладовищі, то у ній аміаку менше, ніж у ваших колодязях, і вона відзначається чистотою та гарним смаком. То ж ґрунт вашого кладовища — сухий, має високу проникливість для повітря, швидко висихає після дощу і тіло померлого перетворюється в мумію й зберігає форму. З гігієнічної точки зору процес муміфікації безпечний і навіть корисний! Громадянці Мухортичці пощастило, що вона народилася у Великих Жиляках і буде похована у такому вигідному некрополі. Щасливої дороги тобі, наша славна трудівнице!..

Нарешті, в оратора сіли батарейки. І коли його обличчя замерехтіло у вікні службового авто, естафету перейняв отець Мушкателя. Відспівавши панахиду, їгомость також проголосив спіч.

— А були часи, коли й баба Мухортичка була дитиною, — промовив батюшка. — Правда, ніхто точно не знає, коли вона з’явилася на світ. Бо весь церковний архів пропав у воєнне лихоліття. Але є підстави вважати, що це сталося у 1900 році. Бо на одній старій австрійській газеті за 1900 рік, яка зберігалася в скрині Мухортички, олівцем написано, що треба зводити корову до бугая, а тоді піти до попа, аби домовитися про хрестини. Цей лаконічний літописний рядок є першою письмовою згадкою про Мухортичку. І без всякого сумніву, коли вона тільки з’явилася на світ, то її батьки молили за неї Господа нашого, випрошуючи в нього для своєї дочки щасливої долі, — говорив Мушкателя таким тоном, наче сам був присутнім при народженні баби Мухортички. — І росла ця дівчинка на радість татові і мамі. А як було їм не радіти, коли вони бачили, як їхня люба доня робить перші кроки; як вона пасе гусенят; як ганяє з хворостиною за корівкою; як іде до школи із косичкою, у вишиванці і з портфеликом; як вона нарешті розквітла прекрасною ромашкою! І на цю ромашку зазіхало чимало людей. Але вона твердо стояла на землі і славилася своєю неприступністю. Так, Мухортичка колись була гарною, хоча зараз у це важко повірити. Бо, на жаль, вона до нашого часу не дійшла в тому вигляді, в якому була в період першої світової війни. Тоді вона мала дзвінкий голос, за яким линуло пів села; косу до пояса, у якій не заплутався б хіба що лінивий. Але, витримавши чимало облог, вона врешті здалася на милість парубка Панаса Мухортика. Саме із тих часів від Мухортички збереглися срібні сережки, які їй подарував наречений. І ось зараз лежить ця бідна засушена ромашка, зітята косою невблаганної смерті!

Отець поводився дуже дипломатично. Бо яким би лихим не був небіжчик за життя, цей пастир обов’язково знаходив спосіб його виправдати.

— Так, баба Мухортичка конфліктувала з ближніми, — мусив визнати парох, — але зараз вона лежить і просить, щоб ви її простили. Бо навіть серед кораблів на морі, і між літаками в повітрі, і поміж автомобілями на трасі бувають зіткнення. І якщо хлюпнути воду на розпечене залізо, то воно зашипить. Тож баба Мухортичка шкодує про те, що сталося, і просить про прощення у своїх родичів, близьких, сусідів, яких вона зопалу скривдила словом чи вчинком…

Після таких слів хіба що тільки у тих, хто носить у своїй грудній клітці замість серця кавалок мінералу, очі не сповнилися слізьми.

— Просить баба Мухортичка не мати на неї зла в своєї племінниці Файдульської, подарувати всі образи зятя Файдульського, забути всі непорозуміння з їхнім сином Ярославом, — виголошував тим часом панотець. Після чергової згадки імені того чи іншого близького Мухортички дехто поглядав на зів’ялу «ромашку». Мухортичка при житті багатьом допікала язиком і так заважала жити, що в її каяття щось не дуже вірилося.

Список тих, у кого, якщо вірити отцеві Мушкателі, покійниця просила не гніватися на неї, був таким довгим, що дехто втомився. Оплакуючи Мухортичку, учасники траурної демонстрації не забували крадькома роззирати посмертні маєтки сусідів, зауважуючи при цьому, що горбатого й могила не справить.

— Поглянь, дитинко, на гріб Затули, — прошепотіла до Чолки Коркуцьончиха, уже встигнувши стати її найкращою подругою і обнявши її за талію. — Він як за життя про ніщо не дбав, аж його хата в землю вросла, так і після смерті поводиться. Чи бачиш оці кущі кропиви? Ото десь там має бути його могила. Ні суничка там не зачервоніє, ні грибочок не вистрілить!

Від Коркуцьончихи Мар’яна довідалась, що також велике значення на похороні має те, як оплакувати усопшого, коли його закопають. То дуже важлива деталь. Траплялося, що місцеві спостерігачі могли змінити свою думку про людину, з якою були знайомі років із тридцять! Взяти хоча б Ґринджольського, хату якого Мар’яна мусила бачити з машини, коли в’їжджала до Великих Жиляків. Той усе життя жінку бив: то руку їй зламає, то ніс, зате коли її закопали, то цей Гринджольський лише тоді відкрив перед людьми свою душу: усе поривався в яму до небіжечки заскочити (і переживав, що нікому на думку не спаде його стримати!), а вже як допався до надгробка, то у нього відкрився дар поета. Називав свою Ганю і зозулькою, і ластівкою, і квіточкою, і голубкою, і ще усілякими такими словами, яких вона ніколи не чула за життя від Ґринджольського, якого на селі досі звали іродом. Тільки на похороні громада збагнула: «А цей Ґринджольський — добра душа. Ми всі його за нелюда мали, а він просто соромився бути ніжним і виставляти на показ теплі почуття! Як він гарно вміє говорити!» Відтоді ніхто про нього слова лихого не скаже…

Коркуцьончисі, незважаючи на те, що вона ще працює, уже, либонь, зашкалило на старчому віці, однією з ознак якого є надмірна балакучість. Проте Мар’яні й на думку не спадало перебивати ці одкровення жінці, яка, здається, мала намір замінити їй матір.

— Скажіть, будь ласка, хто ця особа із сивим волоссям? — пошепки запитала Мар’яна в Ганни Антонівни, коли та врешті вибалакалася.

— Це Лідія Купер’янівна Вулик, учителька молодших класів, має чоловіка на двадцять літ молодшого від себе, — радо розпліткувалася Коркуцьончиха. — Це дуже щасливе подружжя. Його ставлять у приклад всьому селу…

Залишивши прах бабусі в надійному місці, сімейство Файдульських відчуло себе вільним від усілякої відповідальності за подальшу його долю і, полегшено зітхнувши, приступило до другого акту вистави.

Щойно писок баби Мухортички зустрівся із сирою землею, як безнадійний вираз покинув обличчя глядачів. Вони враз передумали забивати вікна власних домівок дошками, роздавати майно для голодуючого населення в Африці й готуватися туди, де «немає ні болізни, ні печалі, но жизнь безконечная…» Бо почали говорити про реальні речі:

— Дуже файного чоловіка має донька Тузячки, — гуторила та сама бабця, яка нагадувала беззубу воблу. — Навіть каву в ліжко їй підносить.

— Гелé!? — вигукнула вічна плакальниця Рулька і додала: —Мабуть, він — скупердяй, що нічого іншого не хоче їй подати…

Гудулка хвалився, що він у молоді роки на заробітках у Казахстані з хлопцями побив рекорд за один день, спартоливши у пральній машині самогонку, з якої, правда, витиск був замалий. Зараз, незважаючи на спеку, Гудулка вбрався у хламиду з довгими рукавами і підперезався якимсь шнурком від жіночого халата.

— Ви б, дядьку, кожуха оділи… — порадив хтось із молодих цьому плящаному угоднику.

На що Гудулка поморщився:

— Ет, кожух — важкий. Краще б сто грам…

Тим часом тип із обличчям кольору Нептуна вигукував до якогось молокососа:

— Як може тесть тебе не шанувати? Адже ж трьох онуків ти йому подарував!

— А він на це не зважає, — скаржився молокосос, смердючий, мов риб’ячий жир. — Йому пес миліший. Так вже мого тестя любить, що трохи з ним не курить…

— Я б його убив зі стартового пістолета! — пробасив сільський голова. При цьому Файдульський раптом зауважив серед натовпу цілу обойму чужаків чоловічої статі, що понаїжджали з сусідніх сіл. І в душі місцевого верховоди відбувся справжній вибух, коли подумав, що під машкарою усіляких кузенів та іншої сьомої води на киселі пробрався суперник. Він мовчки прицілився своїми очиськами до мішеней облич, а відтак почав озиратися в пошуках дружини.

— Ваша жінка вже пішла… — повідомив Файдульського Гудулка.

— З ким? — люто гаркнув голова.

–Із сумкою…

Звичайно, Гудулка жартував. Бо Файдульська була ще на кладовищі і серед місцевого панства скаржилася на великі видатки, які спіткали її у зв’язку з кончиною цьоці. При цьому головиха декілька разів боязко озирнулася на меморіальний номер-люкс, до якого щойно поселили родичку. Небога наче боялася, що старенька оживе і тоді — пропадай уся робота!? Її ніс уже встигнув підсушитися і тепер тріпотів над губою, мов прапор на вітрі.

7

Тільки-но учасники траурної демонстрації розмістилися довкруж свіжого горбка, закиданого букетами з родини губоцвітних, аби сфотографуватися на згадку, як у брамі появився велосипед, яким педалював… вершник у червоній сорочці, і пошкутильгав стежиною поміж надгробків. Великожиляківцям, мов віником, змело з облич траурні міни і вони з цікавістю почали придивлятися з могильного подіуму до їздуна. Видко, що їхалося йому не вельми, а коли ровер допхався до схилистої доріжки, то зовсім став некерованим. Він злетів додолу разом зі своїм кавалеристом, і той зарився носом у тогорічне листя, а колеса транспортного засобу вкрили його зверху. Підводився цей екстремал доволі довго, бо замотався у ланцюзі, як дитя — в пуповині. Проте вважав свій атракціон вдалим, бо із щасливою посмішкою потиснув руку отцю Мушкателі.

Коли перед Мар’яною тільки з’явилося обличчя цієї прямоходячої прояви у червоній сорочці, яка так несподівано перервала шанованій громаді фотосесію, то в першу мить вона не могла збагнути, хто перед нею: хлопець неякісного виробництва чи потворна дівчина? Лише коли він вийшов із затінку дерев на світло, то Чолка помітила над верхньою обважнілою губою цього євнухоїда… вуса. Правда, вони виявились такими несміливими і безколірними, що їх можна було не брати до уваги і вважати, що їх і зовсім нема. Нижня парубкова губа, що могла б скласти конкуренцію варзі Поль Робсона, засвідчувала, що її власник і підлощі нездатний чинити, і на добрі вчинки від нього чекати не доводиться. А ще він мав відстовбурчені вуха, а між очима, що містилися одне від одного дуже далеко, був прикріплений ніс із широкою спинкою. Коли ж цей красунчик, наблизившись до Коркуцьончихи, заговорив, то в його словах неможливо було помітити букву «р». Але і ті літери, яким вдалося засвітитися, також були не найкращими. Замість «ж» він вимовляв «з», «ш» заміняло йому «с», так що їх годі було розпізнати.

— Ма! Ма! — загудів цей незрозумілий суб’єкт до директриси. — Я сьогодні аз тги гази об’їздив довкола Великі Зиляки і лисе газ упав!

Мабуть, односельці так уже звикли до жартів цього молодого чоловіка, що залишилися до них байдужими. Лише Мар’яна пирхнула, таким смішним він їй видався.

Коркуцьончиха вже настільки оговталася від траурної печалі, що тут таки на погості звернулася до Мар’яни:

— Познайомся, це — мій син Анатолій, учитель словесності. А це, Толику, наша нова дохторка… Мар’яна… — і дорікнувши нащадку: «Ти ніяк не можеш без ризику», знову повернулася до Чолки:

— Такий уже він у мене каскадер!

Дотепний виступ сільського витівника так підняв настрій Мар’яні, що вона забула думати про недавню скорботну подію. Тим часом Коркуцьончиха повела світський діалог. Розповідаючи про яку-небудь пригоду, вдавала із себе забудькувату і зверталася до сина за уточненням. Хай дохторка бачить, який її Анатолій — компетентний, і мама шукає в нього поради. Хотіла бодай створити видимість тих рис розумового розмаїття у свого чада, якого так уперто не давала прорости років двадцять тому. Але що поробиш, якщо тепер — такі дівчата, що їм подавай хлопців, які б не лізли за словом до кишені!

— Ось ти лікарка, то прошу мені сказати, що мені робити, — звернулася до Мар’яни Коркуцьончиха. — Чого то мені в очах темніє? Ось і цього тижня… у понеділок чи у вівторок це було, Толику? — звернулася Коркуцьончиха до Коркуцьонка, наче до свого персонального візира. Аби Мар’яна бачила, який то він розумний, і матінка в усьому з ним радиться.

— Ну-у-у, — простягнув Коркуцьонок, явно не пригадуючи, у який день в його матусі бігали мурашки перед очима. Проте свою забудькуватість він компенсував задумливим поглядом.

— Привезли мені з колгоспу кілька міхів бульби, — не дочекавшись відповіді сина, перескочила на інше Коркуцьончиха. — Бо своя на городі рости лінується. А якби й навіть росла, то я би з нею не хотіла зв’язуватися. Не хочу вмерти на ріллі, як стара Чурпачка, вона просто із сапою на небо полетіла… Я ті міхи понесла на власних плечах, а мені ні з того, ні з сього в очах потемніло, але спершу в лівому чи в правому, ану, Толику, згадай…

— Ну-у-у… — сотворив той міну на своєму лиці, яке Мар’яні дуже нагадало сідницю перестарілої пацієнтки…

Сонце перемандрувало на другий бік неба, коли траурна тусівка залишила місцевий колумбарій і уже потерпала від їстівної залежності. І перш, ніж запросити цю орду до столу, Файдульська наказала всім помити руки. Ніхто з гостей не мав особливого бажання зайнятися цією гігієнічною процедурою, але задля наїдків, на які кидали оком ще кілька годин тому, вони були готові і на таку муку. То ж причетники усі як один вервечкою потяглися до наймолодшого Файдульського, який тут правив за водовідний кран, підставляли йому долоні, на які він вихлюпував із емалевого горняти зеленого кольору воду, черпаючи її із відра. Правда, цей баняток мав якийсь дуже неестетичний вигляд. І господиня раз-у-раз заспокоювала майбутніх трапезунів:

— Це тим горням щойно Кулясиха зачерпнула молока, от воно і засохло. Вважайте, не забрудніться!

Мар’яні, яка ще дві години тому шкодувала, що поїхала у ці нетрі, Великі Жиляки видавалися тепер не такими вже й страшними. Місцеві люди її визнали, але для повного щастя їй не вистачало тільки…. Василя, у якому з перших хвилин знайомства відчула ангела-хоронителя. Але якраз після того, як Чолка так відважно засвідчила великожиляківцям свою приналежність до медицини, водій кудись зник. А їй так кортіло бути з ним поруч. Вона почала роззиратися по хаті, чи не зблиснуть його чорні очі на тлі невиразних фізіономій, витрішки яких були переважно із запальними процесами та розсипами ячмінців. Але Коркуцьончиха не могла допустити, аби «пані дохторка» підпирала стіни, і почала спроваджувати Чолку на почесне місце, де вже миготіли дві товсті губứ Коркуцьонка!

8

Покійниця тепер уже мало кого цікавила. Поминальники дослухалися тільки до голосу власного живота, пробиралися до їдальні і пестили очима наїдки. Але багатьом не було де сісти. Місця позаймали ще годину тому ті великожиляківці, які не пішли на кладовище і так зачекалися, що склянки пересохли. То ж змусити залишити їх зайняті позиції було так само безнадійно, як покликати до життя спочилу в Бозі Мухортичку. Тоді якісь ініціативні особи внесли з вулиці приставного столика, на якому господиня різала кропиву для качок, та довгу лаву.

— Мар’яно! — долинуло з гущі, межи яку Чолка навіть не мала наміру просочитись. Вона впізнала Василя раніше, ніж ще встигла повернути голову на його голос. Адже ніхто так лагідно не вимовляв її імені! Василь заклично махав до неї рукою і гукав:

— Я тримаю для тебе місце…

Втішена, що Василь не забув про неї, Мар’яна ступила в його бік, але Коркуцьончиха відповіла водієві голови:

— Наша дохторка так захопилася цікавою бесідою із моїм сином, що стороннім не варто втручатися…

— Але ж це неправда, — заперечила Мар’яна.

— Ой, дитино, невже тобі в твоєму інтернаті не роз’яснювали, що це не ґонорово для молодої дівчини — сидіти біля шофера? — зашепотіла їй на вухо Коркуцьончиха. — Іноді потрібно збрехати, аби зберегти репутацію…

— Ну і що, що він — шофер? — запитала Мар’яна. — Адже нам у дитинстві казали, що всі професії почесні…

— Ну, ваш інтернат — це щось одне, а Великі Жиляки — що інше. Я ще тобі розповім про тутешні звичаї… Зрештою, ти маєш де сидіти… Чи, може, місце тобі не сподобалося?

Так що волею Коркуцьончихи Мар’яна знову опинилася біля її Коркуцьонка. От якби його мати взяла Мар’яну під своє крило, як би їй гарно тоді велося! І фельдшерка поспішила сісти там, де від неї вимагалося. Тим більше, що якраз починалося найцікавіше: голова Файдульський взявся відкорковувати зубами пляшку із фальсифікатом (сорокаградусну казенку тут ніхто не визнавав за горілку, вважаючи, що нею хіба що вікна мити!). Народ, пов’язаний спільною втратою близької людини, смачними наїдками та міцними напоями, підвівся, аби змовити «Отче наш». Про Мухортичку, якою уже, либонь, закушували хробаки, ніхто й не згадував. У перші п’ять хвилин з переповнених ротів їдців чулося лише одне утробно-вдоволене почавкування.

Спершу Мар’яна не знала, як поводитися на цьому святі шлунка. В інтернаті подавали перші й другі страви, булочку із ріденькою висипкою маку та узвар, а в гуртожитку на спільній плиті Чолка варила супець із концентратів. Тут же нічого подібного не було, натомість стояло стільки всіляких наїдків, про існування яких вона хіба що чула або читала в журналах чи книжках.

Поспостерігавши, як учасники застілля справляються із делікатесами великожиляківської кухні, Мар’яна також зосередилася на учті, яку собі на ті часи міг дозволити далеко не кожен селянин, а колишня випускниця інтернату — і поготів: наприклад, бутерброди з ковбасою, під якою рожевіло масло з креветок! Або завуджена до чорноти шинка! Залишитися з подібними наїдками наодинці Мар’яна мріяла все своє життя! Спостерігши, як трапезуни безпечно вимахують видельцями, вона врешті насмілилася простягнути руку до тієї страви, яку вже хтось відколупнув. Цього ж наїдка, якого ще ніхто не торкався, Мар’яна обминала з думкою, що, може, він призначений для якихось поважніших людей? А їй так кортіло рибини, отієї великої, для якої замалим був полумисок, і хвіст якої лежав на столі!

Навпроти Чолки возсідав Файдульський, хвора уява якого вимальовувала серед присутніх цілий десант коханців. Для розрядки голова почав роззиратися за гідним для змагу великим шматком. Відсунув салатницю з олів’є. Бо звикнув атакувати лише ту їжу, яка, на його думку, того вартувала. А гірка з дрібно посічених овочів, розмішана з білою приправою, мала такий вигляд, наче уже побувала в чиємусь шлунку. Нарізаних харчів Файдульський не визнавав не лише тому, що боявся отруїтися чи бридився, а ще й тому, що вони не годилися для розправи, якої полковник у відставці, яко справдешній вояка, не міг упустити. Нарешті він спеленгував тацю зі смаженою рибиною.

Простягнувши фельдшерці смаколик, голова сказав:

— Поглянь, яка красуня, а ти все пасеш якісь бутерброди…

— Куди люди, туди і я… — виправдовувалася Чолка, наколовши на виделку добрячий кусень чудо-риби.

Тоді вже й Файдульський захопив найбільший кусник коропа у полон і почав наносити йому руйнівні дії прямим попаданням виделки, уявляючи на його місці невідомого суперника. І незабаром кавалок корисного м’яса перетворився на таку велику кількість роздертих шматочків, наче в нього влучила фугасна міна Рдлутовського, начинена тротилом.

Ліворуч від Мар’яни сидів Гудулка, манери якого були цілком стерпними. Він вживав лише продукцію народної творчості — семидесятиградусну самогонку, яка, за словами місцевих дотепників, дуже легко випивалася, але після неї людина, повертаючись додому, неодмінно обіймалася з усіма деревами. При цьому сусід не переставав розповідати Мар’яні, який то він здоровий, і співав осанну горілці з перцем. Переконував фельдшерку, що ця оковита нещодавно його на ноги поставила. Однак на Чолку він справляв враження повсталого з гробу.

— Коли п’єш, то потрібно знати міру, бо інакше можна випити менше, — розмірковував уголос сільський гробокоп, залишаючись байдужим до смаженого й вареного: обходився без їжі, як монах із Тібету. Мабуть, готувався до зустрічі з туберкульозом.

— Поки ти, Антосю, гав ловитимеш, люди всю рибу з’їдять, — попередив Гудулку Файдульський.

— Що я — риби не бачив? — ґонорово огризнувся Гудулка.

— Бачити бачив, але ж не їв, — забувши на мить, з якої нагоди в його хаті зібралося товариство, засміявся полковник. Над столом прогримів регіт.

Праворуч вовтузився на табуретці Коркуцьонок і вдавав із себе, як гадалось Мар’яні, маминого синочка. Він схотів попоїсти ковбаси і зиркнув на Коркуцьончиху, яка сиділа поруч із Мар’яною:

— Мамо, невзе це все погано пгиготовлене?

— Ну як можна таке говорити, — вигукнула мати. — Тут усе — смачне і свіже!

— А цого тоді гості молилися? — вигинаючи губи, з якими природа явно переборщила, поцікавився заклопотано син. — Боялися отгуїтися?

«Оце так дотепник!» — подумала Чолка.

— Люди молилися для того, щоби бабі Мухортичці було легше потрапити до царства небесного, — терпляче пояснив Коркуцьонкові отець Мушкателя, який, либонь, уже давно звик до жартів цього хлопця.

Мар’яна насипала собі олів’є, але крадькома зиркала на Василька. Хотіла краще придивитися до того хлопця, який проявив до неї інтерес. Водночас мусила вдавати, що байдужа до нього. Скоряючись цьому природному інстинкту, який жінці передали пращурки ще, може, з давнього Трипілля, не могла б пояснити, чому вона саме так поводиться. Адже цей Василь, він, так Мар’яні здалося відразу, намагався позалицятися до неї.

Наймолодший з Файдульських — Славко до того розвеселився, що його потягнуло на витівки. Він видобув із комори кільце копченої ковбаси, засадив собі його на голову, склав руки на грудях і, прийшовши до гостей, почав їх запевняти, що він — уже святий! Люди мало животів собі не розривали від реготу. Після його виступу почав тішити товариство Коркуцьонок, розповідаючи правило:

— Цастина мови, со зіла пів когови, закусила вагеником, називається іменником.

За спинами гостей з’явилися чашники з тацями, і нарешті, почався вихід курячого росолу. Вздовж столу попростували тарелі з налисниками із м’яом, які ще в народі називають Божими онучами. Ще не встигли люди перетравити млинці з начинкою, які з’їли за упокій душі Мухортички, як уже й забули, чого сюди прийшли. А можливо, вважали, що і так достатньо часу приділили покійниці, тоді як вони ще живі. І ревнули «Многая літа». Файдульський заспівував ґумово-кирзовим голосом. Коркуцьонок, якому ведмідь наступив на вухо, загудів невпопад, при цьому чухаючи голову з масним волоссям. Коркуцьончиха деренчала, як бор-машина у кабінеті стоматолога. А музичні звуки Рульки нагадували передсмертні хрипи.

— Добра забава! — ділився своїми враженнями фірман Котович із своєю сусідкою. — Так гарно я гуляв хіба що ще на похороні старої Селецької!

— Мій чоловік в дуже поганому стані. Так що незабаром знову матимеш забаву, — пообіцяла Котовичу співрозмовниця.

Поминальники збагнули свою помилку аж тоді, як здравиця уже відзвучала. Грабар Гудулка мерщій кинувся рятувати ситуацію. Він хотів проголосити траурний тост стоячи. Але поминальники попросив Антона зробити це сидячи. Ніби то з поваги до поважних літ гробокопа і його громадської діяльності. А насправді просто не хотіли задирати своїх голів доверху.

Гудулка так напився, що думка, яку мав намір висловити, перекочовувала з правої півкулі мозку до лівої і навпаки, так що не міг її спіймати, аби донести до відома слухачів. Врешті то йому вдалося.

— Люди добрі, вип’ємо ж за душу Мухортички, що була єдиною тіткою у сімействі Файдульських, як… око в порошині… — промовляв грабар, тримаючи нахильцем склянку. З неї оковита вихлюпувалась за кожним словом сільського копача. Доки він доказав застільну промову до кінця, то з подивом помітив, що в келишку не залишилося й краплі. І буркнув:

— Краще ніс закапувати піпеткою, ніж пити такими мацюпусінькими чарками!

9

Мар’яна хотіла чим скоріше добратися до медпункту. І то не тому, що втомилася. Просто їй кортіло розгорнути посібник для терапевта і повторити те, чого її навчили в медичному училищі. Бо розуміла: успіх, який сьогодні вона мала на похороні, є дуже мінливим. Ці люди ніколи не подарують їй найменшого промаху. Вони були переконані, що людина, яка просиділа два з половиною роки за партою медичної школи, повинна орієнтуватися у світі болячок, бути обізнаною з усіма хворобами. І було б марно пояснювати тубільцям, що для того, аби стати справдешньою фельдшеркою, — потрібно практикувати не менше трьох літ. А для того, щоб перейти у вищу категорію і отримувати більше грошей, аж цілих п’ять літ необхідно прислуговувати лікарю. То ж мусила усе вміти і знати, аби виправдати сподівання такої багатообіцяльної на хвороби публіки…

На вулиці гусли сутінки. Небо миготіло парчею галактик.

— Я тебе підвезу, — висмикнув Мар’яну із роздумів Василь, який уже покинув поминальну вечірку і на фоні вакхічних фізіономій видавався ще гарнішим. Блискавично згадавши засторогу Коркуцьончихи, як треба поводитися із простюхом, Чолка завагалася. Чи годиться їй прийняти пропозицію Василевя, навіть якщо він їй дуже подобається?

Виручила Коркуцьончиха.

— Ну навіщо завдавати собі клопоту? — забідкалася директриса. — Тобі ж — в інший бік села. Зрештою, Толик може підвезти тебе на…велосипеді…

Однак, виявилося, що транспортний засіб Коркуцьонка втратив форму ще на цвинтарі і потребував ремонту. Тому Файдульська розпорядилася, аби його ровер переночував у її стодолі.

— А нам з дохторкою по дорозі… — знайшла ще один аргумент директриса. — Я хочу, аби вона мене оглянула: щось у горлі болить. Може, це — ціла свинка або й якийсь кір. Чи не так? — поглянула на Мар’яну. — Краще заздалегідь порадитися, аби не було запізно…

Мар’яна згідливо кивнула головою, пригадавши, що їй у цій місцевості ще працювати і працювати і потрібно мати ласку в тутешніх жінок. А директорку тут усі слухали. Виховуючись за інтернатівським сценарієм утриманства, Чолка дуже сподівалася здобути в особі цієї тітки патронат і пожиттєву опіку. Тим часом Коркуцьончиха поманила пальцем з-за столу сина, який напхався, наче синиця, споживши, мабуть, стільки їжі, скільки важив сам. З того, як Коркуцьончиха відірвала свого відприска від застілля, Мар’яна запідозрила, що та ладна прищепити їй свого синка.

— Не забувайте, що дохторці потрібно ще й речі до медпункту доставити, — нагадав Василь і підняв кришку багажника.

— Що ж ми — рук не маємо? — бадьоро сказала Коркуцьончиха, зовсім не злякавшись перспективи — сурганити на край села клунки та валізи. Вона була переконана, що пожитків у сироти не може бути багато.

— А ти чого гав ловиш? — запитав Василь у Коркуцьонка, якому й на думку не спадало підсобити. Як завжди, Тольцьо запитально зиркнув на матір. Вона кивнула йому на знак згоди і доручила найлегшу ношу — згорнуту в рулон постіль.

— Ага, зовсім не вазко! — зрадів Коркуцьонок. І покинув двір голови сільради з високо піднятим носом. Очевидно, він уперше брав участь у такій поважній акції, то ж відчував себе героєм дня.

З чийогось двору заявив про себе собака. Здалеку долинув гуркіт якогось транспортного засобу. Він, наближаючись, дужчав. Нарешті, серед куряви, посилаючи у далечінь пучок світла, на дорозі появився мотоцикл із причепом, у якому у сутінках біліла піраміда піску. Цей трандулет просувався трохи швидше від слимака, бо дядько, знаючи тутешню вибоїсту дорогу, долав кілька кілометрів за годину. Але Коркуцьонок вирішив посмішити маму й фельдшерку: замість відійти на бік, він, регочучи, подріботів попереду мотоцикла.

Господар гуляйноги щось викрикував услід Коркуцьонку, але за ревом мотора неможливо було второпати зміст його слів. Хоча не важко здогадатись: мотоцикліст просив Коркуцьонка припинити змагатися у швидкості з його машинерією.

Коли Коркуцьончиха і Чолка дійшли до амбулаторії, то директоренко уже стовбичив біля хатинки і, радісно хихочучи, гукав:

— Таки я його обігнав!

Мар’яна зітхнула. День, що почався так погано, закінчився весело.

— Дай мені хустку, — звернувся Коркуцьонок до матері. Він висякав у тканину свого широкого й трепетного носа і простягнув їй, аби вона поклала її назад до своєї кишені. 10

Мар’яна з нетерпінням застромила ключ до дверей установи, де їй відтепер випадало не лише приймати хворих, а й мешкати. Бо хоча вона прибула в глуху місцевість, але її серце тепер радісно билося від того, що нарешті буде господинею цієї, нехай громадської, хатини, житиме одна і як їй захочеться.

Змалечку Мар’яну переслідувала лише казенщина, але спершу вона не здогадувалася про це, поки якось її не запросила до себе на вихідні в гості одна добродійниця. Взагалі, багато хто з людей полюбляє брати до себе додому вихованців з інтернату, побавитись, чаєм пригостити, а потім відіслати назад… Отак і з Мар’яною було. Краще б її очі ніколи не бачили тітки Валентини. Мешкала вона в однокімнатній квартирці в будинку з панельних блоків, але інтер’єр малогабаритного помешкання вразив Мар’яну ще дужче, ніж вистава в цирку. Низенькі стільці з м’якими сидіннями, пара шафок з висувними шухлядами для посуду й білизни, декілька ярусів підвішених поличок з книгами та горщечками із зеленню змусили гостю роззявити рот. Але найдужче її захопили м’якість килимів на підлозі, стінах та дивані, які поглинали звуки і по них можна було ступати нечутно, наче кішка. Кімнатка нагадувала затишне пухнасте гніздечко. І Мар’яна сподівалася, що тітка Валентина візьме її за дочку. А вона лише пообіцяла ще колись відвідати дівчинку й запросити в гості, та, вислухавши наклепи Мирослави Йосипівни, повірила в них і більше не появилася в інтернаті. Мар’яна відчула себе покинутою і вирішила більше ні до кого не прив’язуватися, навіть не дивитись на цих зрадливих дорослих. Але про м’які меблі та килими не переставала мріяти і досі.

В інтернаті особиста територія Мар’яни зводилася до стіни, біля якої стояло її ліжко. Цю стіну вона могла прикрасити аплікацією. Ще була тумбочка, до якої постійно зазирала вихователька, щоб перевірити, чи дівчинка не тримає в ній чогось недозволеного. Не відчувала Чолка себе господинею і в гуртожитку, де більше двох літ ділила з трьома дівчатами кімнату з такими ж залізними ліжками та тумбочками і численною кількістю тарганів. Мешканці періодично труїли їх. Але під час цієї операції вусаті співжильці брали відпустку і вирушали в круїз до сусідніх кімнат. Звідти черев пів року вони поверталися оздоровленими, бадьорими і готовими до праці. Нерідко Чолка і сама опинялася в ролі котрогось із тарганів. Це коли дівчата, аби прийняти коханців, виставляли Чолку за двері. І тоді вона мусила годинами гуляти містом, а якщо дощило, то без кінця кататися трамваєм.

Тож зрозуміло, чому фельдшерці не терпілося побачити, скільки у хатині кімнат, які меблі, може, серед них водиться велике трюмо і глибоке крісло або підставка на одній ніжці. Чолка була б не проти такого інтер’єру, який сьогодні побачила в хаті голови сільради. Там також було нічогенько: планки для штор із закрученими, наче ріжки в баранця, краями; портьєри; розкладні крісла; важкий годинник, маятник якого ступав тихо і поважно, наче старий дідусь на прогулянці; комплект із багатьох шаф, встановлених в один ряд. Але найбільше їй сподобалися вишивані подушки та картини. У школі на ручній праці її вчили вишивати, але усе це гаптування зводилося до рамочки на полотні та й усе. На рушниках у Файдульських горіли зірки, лілеї, ягоди калини, зібрані в геометричні орнаменти. Мар’яні навіть не вірилося, що прості людські руки змогли вродити такі карколомні візерунки!

Медпункт хоча й нагадував просту сільську хату, та у його середині усе засвідчувало про те, що тут — казенна установа. Не дивно, що в кабінеті, де Мар’яна мала приймати відвідувачів, стояли телефонний апарат, дитяча вага, а за скляними дверми шафи виблискували інструменти. Але й у тій кімнаті, де їй випадало жити, за ліжко правила кушетка, а усі меблі — стіл, тумбочка були пофарбовані олійною фарбою білого кольору. І хоч би тобі один вазон! Он в Африці — та й то, кажуть, пальми ростуть! Замість килимів стіни прикрашали плакати «Як промивати шлунок», «Як накладати шину на зламану ногу?» На них Мар’яна надивилася ще в медучилищі. А ось способи винесення хворого без нош варто було б простудіювати, якими б вони примітивними не здавалися. Адже Мар’яна ще вранці встигла переконатися, що сподіватися на транспорт у цих краях — наївно. А люди, як вона вже встигла збагнути, поводяться гірше від каскадерів. То ж треба вичитувати, як зрихтувати ноші з двох жердин і лямки або лантухів чи ковдри, як переправляти хворого на лижах і таке інше. Дівчина згадала вишивані подушки та рушники в їдальні голови сільради і зітхнула.

Знову думки навернулись до інтернату. Мар’яна весь час уявляла, як, залишивши стіни сиротинця, нарешті зможе усамітнитися, адже відколи себе пам’ятала, відтоді була приречена на вимушене спілкування. Але тепер, коли Коркуцьонки попрощалися і в хаті стало тихо, Чолка розтривожилася. Від усвідомлення, що в радіусі доброї милі з гаком — ні живої душі, вона відчула, як їй стає моторошно. Однісінька в лісі та ще й у близькому сусідстві з кладовищем! А ще коли вимкнула світло, і стало зовсім чорно, бо місяць, який тут заміняв ліхтаря, невідомо де вештався, то навіть скрикнула від несподіванки. Ніде їй не доводилось бачити такої темряви, навіть у театрі на початку спектаклю, коли погасне світло. І їй захотілося знову туди, де малюють чорну траву і порожні кімнати, але де було легше бодай тому, що перед великою кількістю дітей відступають нічні страхи.

Раптом Мар’яна знову зачула знайомий дух… полину. Він ішов від її матроски в ділянці плеча, де торкнулася Василева рука. Тепер Мар’яна, знімаючи одежину через голову, згадала юного водія голови сільради і їй здалося, що він — поруч. Вивчаючи в медичному училищі на лекціях лікарські рослини, Чолка знала на запах кожну з них, проте не могла уявити, що полин може бути таким… до божевілля ароматним та ще й до того ж іти від тіла молодого чоловіка. Звичайно, фельдшерка розуміла, що Василь не може мати справи з трутизною. Вірогідно, що в нього дома клали у шафу листочки цього виду флори, аби врятувати одяг від молі.

Поступово Мар’янчині очі освоїлися з темрявою.

ТРЕТЯ ЧАСТИНА

Великі Жиляки

1

Ганна Коркуцьонок була дитиною пізньою і не надто бажаною. Бо у батьків зростало двоє синів, які уже бралися парубкувати. То ж ні тато, ні особливо мама не звертали уваги на дівчинку. Любили лише хлопців, хоча ті вже хиляли горілку, а після школи ніде не затримувалися і періодично сиділи в предків на шиї. Мама возилася зі старшими дітьми та господарством, так що Гані іноді не було кому й пелюшку змінити протягом дня і нагодувати. То ж коли дівчатко підросло, то старенькі матір та отець не могли надивуватися, яким чином їхня молодша дитина залишилася живою? Маленька ж Ганнуся і на одні п’ятірки вчилася, і з поганими дітьми не водилася, проте тата й маму годі було пройняти. Тоді дочка спробувала відкрити мамі очі на те, що брати ледацюги і взагалі остання сволота, от лише використовують батьків. То мама ще дівчинку за правду, бувало, поб’є та й плаче. «Не смій наговорювати на таких хороших дітей, просто їм не щастить, їх ніхто не розуміє, — викрикувала мама крізь сльози. — А ти не вартуєш навіть їхнього мізинця».

Щоб завоювати батьківську любов, Ганя вступила з першого разу до педагогічного інституту. Але мама скептично сприйняла її перемогу, зауваживши: «Дурне діло — не хитре. Пхе, якийсь дурний педінститут. От дочка Потягушок до самого харчового технікуму потрапила. Тепер ні вона, ні її старі не будуть хотіти їсти!»

Коли Ганна закінчила науку і стала вчителькою, то батьки багатьох учнів запобігали її ласки. Щоб догодити молодій вчительці, носили їй гостинці і вихваляли її розум та доброту. А родичі і тут залишалися незворушними.

Тоді, щоб розтопити серце батьків, Коркуцьончиха всіма правдами й неправдами вибилася в директорки. Але мама й тато не вважали це великою заслугою доньки. Якби Ганна навіть стала королевою Англії, то старенькі і тоді ставилися б до неї стримано.

Не зазнавши любові в сім’ї, Ганя сподівалася здобути її у свого чоловіка-ветеринара. Але біля дружини-директорки, яка звикла порядкувати на роботі та вдома, Петро Шинків почував себе неповноцінним. Навіть не знав, про що має розмовляти з птицею такого високого лету? Переважно його балачка зводилася до одного і того ж здивування: «Ти стільки часу носиш оцей портфель, а у ньому ще й досі ручка не відвалилася! Як це тобі вдається?» Ганна Антонівна поводилася тактовно, вдавала, що не помічає примітивних реплік чоловіка, але він і сам здогадувався, яким недалеким виглядає біля своєї благовірної. Тож незабаром почав стрибати в гречку із простими колгоспницями, які заглядали йому в рот і запитували одне й теж: «І за що ви, Петре Івановичу, мене полюбили? Ви ж такий видний мужчина!» Ці слова дуже лестили самолюбству чоловіка директриси, і, щоб розтягнути задоволення, він не з’являвся додому тижнями. А вдома жінці брехав, що він — дуже незамінний у сільському господарстві: то його викликали у сусідній район на штучне осіменіння корівок, то відбою не має від бажаючих — вихолостити поросяток. Але коли згодом він зустрів свинарку Соньку Дригало із хутора Пліток, то вже ні про кого іншого, окрім як про неї, думати не бажав. Вона так невтомно вихваляла його розум, золоті руки, так часто повторювала, що пропаде без нього, що ветеринар залишився у неї назовсім. Хоча невдовзі він довідався, що в директорки на світ уже появився його син. «Не можу я залишити свою Соньку в біді, — виправдовувався Петро Іванович перед своїми і Коркуцьончиними знайомими. — Вона ж без мене загине. А Ганя завжди собі раду дасть»…

З-поміж усіх мешканців Великих Жиляків, які недбало ставилися до свого здоров’я, Ганна Коркуцьонок була винятком. Вона унадилася до Чолки — щоранку вимірювати тиск. А якщо медсестри не можна було застати вдень, то Коркуцьончиха вистежувала її увечері. Бо дуже, як пояснила Мар’яні, остерігалась інсульту і переживала, що він може зненацька нанести їй несподіваний удар, якщо вона втратить пильність. Хоча в її родині ніхто не підтримував знайомства із цією недугою, проте Коркуцьончиха боялася, що вже її він так просто не пропустить. До Мар’яни вона ніколи не являлася з порожніми руками. Постійно приносила яблучка, густо заселені хробачками. І запевняла фельдшерку, що якщо в плодах замешкало стільки живності, то вони — без хімікатів і корисні для здоров’я. Ці знаки уваги директриси Чолку дуже зворушували. Бо досі їй ніхто нічого не давав.

Коли Чолка складала до валізки апарат для вимірювання тиску, пацієнтка не поспішала відкланюватися: в її хліві голодна свиня не верещала, кури та качки давно перевелися, а директорську писанину вона справляла вночі. Оскільки Коркуцьончисі нікуди було квапитися, то вона залишалась на годину погомоніти. А що таку процедуру не можна було проводити на сухо, то Мар’яна вгощала гостю, чим Бог послав.

Правду кажучи, Чолка почала самостійно куховарити лише два роки тому, після того, як закінчила інтернат і замешкала в гуртожитку медичного училища. А в сиротинці жодного разу їй не доводилося це робити. Тамтешні учениці кулінарію проходили протягом одного уроку, який зводився до того, що вчителька ручної праці Надія Степанівна особисто нарізала для салату олів’є моркву та картоплю, а для бутербродів — докторську ковбасу й голландський сир. Дівчата товпилися довкруж столу. Бо вчителька не могла на власний ризик довірити їм зелений горошок та інші делікатеси. Давала їм лише одне доручення — почистити цибулини та варені яйця. В училищі на мізерну стипендію годі було спромогтися приготувати щось путнє. Живучи ж у Великих Жиляках, Мар’яна і не пробувала урізноманітнити меню: на прилавках місцевої крамниці було майже порожньо, а натуральним господарством фельдшерка навіть не мріяла обзавестися. Зрештою, якби вона навіть мала з чого зварити людський обід, то цього не зробила б: не мала часу. І нарешті, позбавлена можливості жити в сім’ї, Мар’яна не зовсім виразно уявляла, яким повинен бути цей пристойний обід. Вона запропонувала Коркуцьончисі таку зупу, у якій хіба що черевики не плавали.

— От ти хоча й дохторка, а зовсім не шануєш себе, — лагідно дорікала Мар’яні Коркуцьончиха. — Від таких харчів недовго й захворіти. Але я можу тебе навчити готувати борщі, вареники, деруни.

— А навіщо? — запитала Мар’яна насторожено.

— У мене є знайома з м’ясарні, — вели там часом директорка, — вона мені все телячі нирки приносить. Стушкувати їх — дуже просто: очищаєш нирки від жиру та плівки, кидаєш у ринку, заливаєш холодною водою і ставиш на вогонь. Тоді воду зливаєш, нирки промиваєш, заливаєш їх свіжою водою і знову — на плиту. Як зваряться, то росіл зливаєш у мисочку, а тоді…

— Бачу, що це таке: багато варити, а мало їсти, — махнула безнадійно рукою Чолка. — А я люблю кинути до каструлі все нараз і не мати клопоту…

— Бачу, у тебе лампочка перегоріла. І як тільки раду думаєш собі давати? — змінила тему розмови Коркуцьончиха, оглянувши Мар’янчину кімнату.

— Як прийде на прийом хтось із чоловіків, то попрошу замінити, — відповіла Мар’яна і подумала про Василя: від початків їхнього знайомства він виявив до неї таку увагу, що вона не сумнівалася: цей мужній хлопець буде шукати з нею зустрічі. — А поки що писатиму при свічці.

— Очі зіпсуєш! — обурювалася Коркуцьончиха. — Невже ти не розумієш, що так не повинно бути?

Мар’яна лише руками розвела, бо кого мала звинувачувати?

— Я згідна з вами: так не повинно бути. Але що я можу зробити?

— Тобі б молодого господаря, — мовила директорка. — От коли б ти вийшла заміж…

Мар’яна не знала родини, у неї не було навіть далеких дядьків і тіток, вона не брала участі у весіллях, хрестинах та інших сімейних святах, то ж не відчувала потреби створити сім’ю і, на відміну від своїх ровесниць, які мали батьків, мрії про білу вінчальну сукню були їй незнайомі.

— А для чого люди одружуються? — запитала Чолка.

Коркуцьончиха не була готова до такого запитання.

— Ну, як то для чого? Щоб допомагати одне одному. Самому ж важко. А не дай Бог хвороби!

— Я — фельдшерка і сама собі зараджу…

Але Коркуцьончиха стільки разів повторювала, що «дохторці» не можна бути самотньою, що люди сміються зі старих дів, що та, врешті, поцікавилася, де ж того судженого шукати?

— А навіщо шукати? Ти просто не хочеш помічати деяких молодих людей у нашому селі… — сказала Коркуцьончиха.

— Може, воно й так, — погодилась Мар’яна, відразу подумавши про Василя. — Та мене, правду кажучи, тягне до старших хлопців, а мої ровесники видаються мені майже дітьми. Мені б такого, що після армії, показний щоб був…

— Такий тебе не схоче, бо ти — бідна. Лише мій син… він упадає за тобою…

— Толик? Він, пробачте, такий негарний… — простодушно сказала Мар’яна, перед очима якої все ще бовванів Василь. Між ним і Коркуцьонком була така разюча різниця, як між живописним полотном і рентгенівським знімком!

— Ні, Толик — гарний, просто з першого погляду це непомітно, — кинулася на захист свого чада Коркуцьончиха, — і за нього віддалася б не одна дівчина. Але я хочу невістки поважної, вченої…

— Але він — дещо повнуватий… — зітхнула Чолка і мимовільна думка перенесла її в інтернат. Хоча й не любила згадувати той період життя, проведений у притулку, проте не могла забути Павлуська, який завжди знаходив шпарину до кухні, аби викрасти хліба чи ще чогось їстівного для себе й для друзів. Таким гнучким він був!

— Толик — не повний. Просто, доню, все залежить від того, з якого боку на нього глядіти… — торохтіла директриса.

— А ще ж Анатолій якийсь невиразний… — скривилася Мар’яна.

— Ти що — фотографуватися біля нього будеш?

— Ні, але він — геть несерйозний, а дівчата в училищі казали, що мужчина повинен бути солідним… І взагалі, я хочу гарного чоловіка і щоб до любові… — вигукнула Чолка.

— А ти тільки уяви, як цей гарний хропе вночі і тягне ковдру на себе — і всю любов, мов вітром здує… — відповіла директриса.

— Якби Анатолій був таким, як ти хочеш, то поводися б, як усі ці вродливці: нікого не цінують, бо думають, що сонце повинно крутитися навколо них, — сказала, зітхнувши, директорка й погладила Чолку по голові. — Мій Анатолій — не красень, але й не потвора. Я недавно прочитала в одному журналі статтю, що для хлопа найліпше бути пересічним. Бо ці хорошуни — або нещасні, або — егоїсти.

— А ще я помітила, що Анатолій… скупий, — промовила Мар’яна, знову згадавши Каркача, який так щедро ділився з іншими краденими харчами. — Коли я одного разу в магазині сказала, що бажаю купити печива, бо хочу їсти, а Рулька штовхнула вашого Анатолія, аби він спрезентував мені пачку «Кофейного», — він розгубився і сказав: «Їсти є ганебно!» І це в той час, коли він сам любить попоїсти. Я це помітила ще тоді, на поминках…

— Ти помиляєшся, — виправдовувала свого сина Коркуцьончиха, — мій Анатолій — не скупий, а — економний, такий, як я… До того ж, він — однолюб і любитиме все життя тільки тебе. Він єдиний зуміє оцінити твою жіночу турботу. Бо я так його виховувала, що жінку потрібно шанувати. А хіба буде тебе берегти якийсь піжон? Візьмемо Антипка, — Коркуцьончиха почала перераховувати місцевих красенів, — той все життя водить коханок і переламав своїй дружині ніс; Бубало зробив своїй Ользі одинадцятеро дітей, а сам — до іншої! Ти знаєш, я давно помітила, що шлюби з любові завжди розпадаються. Ось я свого Петра любила, а він залишив мене!.. — зітхнула.

— Але я хотіла б старшого хлопця, — зізналася Мар’яна. — А мої ровесники — це зовсім ще діти, з якими нема про що говорити.

— От і добре, ти маєш всі шанси перевиховати Толика. А старший, досвідчений, такий уже вміє брехати, і буде обкручувати тебе довкола пальця, — застерігала Коркуцьонечиха. — Мар’яночко, ти і Анатолій наче створені одне для одного!

«Мабуть, Анатолій і справді порядний, — подумала Чолка. — Але що мені з його порядності, якщо моє серце до нього не лежить? А може, ще лежатиме? Ось його мама весь час мене в цьому переконує.»

— Ганно Антонівно, чому в ваших розповідях усі хлопці — нечесні і в них на думці одне, якби то ошукати дівчину? — зауважила Мар’яна.

— Ой бідна інтернатівська дитино, — пригорнула Коркуцьончиха Мар’яну, — не знаєш, що так влаштований світ: якщо не ти їх, то тебе вони обдурять.

Хоча Мар’яна вважала, що зерно істини в словах Коркуцьончихи є, проте коли гостя вийшла з хати, їй стало так прикро на душі, що від досади почала гризти тискомір.

2

Мар’яна і припустити не могла, що прибиральниця Рулька має такі слабкі нерви. Вона, як і решта великожиляківців, не надто панькалася зі своїм здоров’ям і Чолки не турбувала. То ж коли фельдшерку одного дня покликали до Рульки, вона не повірила у хворість шкільної технічки: їй було відомо, що серце цієї баби однієї з небагатьох працювало, мов трактор. І не помилилася. Причина була банальною: виявилося, що Рулька просто загнала у великий палець лівої руки занозу і від побаченого знепритомніла.

–І що то було? — допитувалася вона, очунявши.

— Звичайна скалка, нічого страшного.

— Гелé? Ти не обманюєш? А раптом туди вже потрапила інфекція, і мені відріжуть палець? — затремтіла Рулька.

— Не бійтеся, — заспокоїла її Мар’яна, — я добре знезаразила ранку розчином йоду…

— Дай Боже тобі здоров’ячка, моя дитинко, — загугнявила розчулено Рулька. — Якби не ти, то мені би й амінь. Мушу тобі віддячитися…

— Не треба, — спробувала відбиватися Мар’яна. — Допомагати людям — мій обов’язок.

— Ні, я тобі мушу погадати. Безплатно, — стояла на своєму стара похатурниця[11].

Рулька мала репутацію чесної ворожки, яка вміє відгадати усе минуле своїх односельців і майбутнє. Хоча віщувала вона і на картах, але найкраще їй вдавалося на долоні. Якось копача Гудулку покликали до школи — вставити шибку в кабінеті біології. Звідтіля він тихцем викрав муляж людської руки і показав її Рульці. Так вона з неї, уявіть собі, велику долю Гудулці вичитала!

Коли Чолка навчалася в медичному училищі, багато однокурсниць бігало до чаклунок на пораду і Мар’яну із собою кликали, проте вона відмовлялася. Вихована в інтернаті в атеїстичному дусі, майбутня фельдшерка скептично ставилася до карт. Але, поживши кілька місяців серед лісу і збагнувши, що великожиляківці навіть кроку не зроблять без благословення небесної канцелярії (або й самого лукавого, не при хаті згадуючи), мусила поважати місцеві звичаї. Щоб не образити Рульку, вона погодилась на ритуал.

— У тебе на душі неспокійно, — загундосила ворожка, — бо перебуваєш межи двома королями — бубновим і хрестовим. Той хрестовий — то вітрогон, забудь про нього, тим паче, що у нього є жінка, рано чи пізно він до неї повернеться, а тебе лише. А ось цей бубновий — можеш йому вірити. Він за тобою упадає і не діждеться, коли ти увійдеш у його дім.

Мар’яна мусила визнати, що ворожка не є голослівною. Адже про якого б то вітрогона могло ітися, як не про Олега. Але вона з ним давно горшки побила…

— Це Олег? — запитала Мар’яна.

— Ні, не Олег, — похитала головою віщунка. — А цей хрестовий — з ним тільки лихо, через нього втратиш все: спокій, повагу у нашому селі, роботу…

— Роботу? — перепитала Мар’яна.

— Громада поскаржиться вашому начальнику у Жидачеві, що ти баламутиш чоловіків у Великих Жиляках, подаєш поганий приклад і кидаєш тінь на чесних великожиляківок, і він прожене тебе… ось карти про це кажуть.

А з бубновим королем вдариш лихом об землю. Хоча поки що твоє серце до нього не лежить, але він зміниться, ще з нього такий чоловік буде — усім на заздрість, що сама в нього закохаєшся. Поглянь: він постійно на картах дивиться у твій бік! Скільки літ уже людям допомагаю, а такої відданості чоловіка до жінки ще не зустрічала. Ну й ну, він лише про тебе думає… Не віриш? Тоді давай ще раз карти метнемо…

Але щоразу з колоди випадав бубновий король, який дуже був схожий на… Коркуцьонка: у нього були такі самі булькаті сині очі і пасма волосся кольору соломи. І хоча Мар’яна була безбожницею, проте вперше замислилася: а чи не обманювали її в інтернаті стосовно потойбічних сил, яких нібито не існує в природі?..

З кожним днем Мар’яна переконувалася, що дуже багато істин, які втовкмачували їй викладачі в школі та вихователі інтернату, виявлялись непідходящими для життя, яке вирувало за огорожею притулку. І тепер, проживаючи у Великих Жиляках, вона бачила, що кожен порядний чоловік, перш ніж взятися до якогось заходу — купити корову, машину, свиню, дати хабар директору технікуму, куди вступає його лоботряс, зачати дитину, одружитися — неодмінно ішов на пораду до ворожки. Отримавши від неї благословення, він простував до церкви і ставив свічку за успішне проведення свого паліативу.

3

Гілка тицялася об шибку. Хоча сонце ще розсипало промені, проте Мар’яна намірилася спати. Бо чим було їй ще зайнятися? Підставивши за спину подушку, вирішила перед сном прочитати книгу про нервові хвороби. Коли це у вікно хтось постукав.

Загледівши Рульку, Мар’яна спробувала відгадати, яку хворобу ворожка їй принесла? Адже ніхто не переступав поріг її медичного форпосту порожняком: кожен приносив яку-небудь болячку чи нещасний випадок. Але служниця Ганни Антонівни сповістила, що хоче запросити фельдшерку до клубу «на кіно».

Подивитися фільми ходили не лише молоді великожиляківці, а й старші матрони, які чи то овдовіли чи не мали дітей і худоби, то ж у них був час на розвагу. Лише тепер фельдшерка зауважила, що Рулька — у святковій одежі, мабуть тому, що неділя. Особливо впадала в очі її парчева хустина з довгими торочками. Точнісінько такі були на скатертині в аудиторії медичного училища, де навчалася Чолка.

Дівчина вирішила не перечити Рульці, щоби не налаштувати її проти себе. Вже краще привітати розповсюджувачку чуток двадцять разів на день, ніж потрапити на її жалкий язик. І за п’ять хвилин була готова до виходу. Бо, як істинна інтернатівська дитина, одягалася швидко: для цього намагалася придбати такий одяг, який непотрібно було прасувати і в який можна було б швидко вскочити і зручно носити: кофти без ґудзиків, чоботи, які непотрібно було зашморгувати на шнурівки, а лише застромити в них ноги, прості шкарпетки — замість капризних колготків, які рвалися від того, що Мар’яна хотіла їх лише підтягнути!..

Сільський клуб містився у найбільшій на селі хаті, у якій перед війною мешкав поміщик. У цій будівлі було три кімнати: кінозал, бібліотека і кабінет завклуба. Перед фасадом будинку культури, праворуч та ліворуч росла звичайна трава і тягнувся невисокий паркан. Лише з південного боку темнів садок, у якому зараз, під осінь прогресували фрукти, зокрема груші, які нагадували боксерські рукавички…

Фільм був ні про що, але не через цей невдалий продукт кінопрокату Мар’яна відчувала невдоволення. Вона сподівалася тут зустріти Василя і, власне, тому прийшла сюди. Натомість біля неї примостився Коркуцьонок, вийняв шоколадку і заплямкав на всю губу.

— Розламай її навпіл, — порадила Рулька, натякаючи скупинді, що потрібно пригостити дівчину.

— Насо? — здивувався Коркуцьонок. — Я цілу з’їм!..

Тепер він поглядав раз на екран, раз — на Чолку.

Щойно скінчився сеанс, як на сцену вийшли музиканти і почали налаштовувати апаратуру, а хлопці стали зсувати крісла під стіну. Мар’яна прошмигнула до виходу. Але на порозі її затримав Файдульський.

— Круго-о-о-ом, — скомандував сільський самодур, бо дуже не любив, коли молодь розділяється на фракції, а тим паче перебуває наодинці. Це викликало в нього підозру у шпіонажі. Мар’яна мусила скоритися.

Бубняр збив куряву з барабанів, і розпочався несосвітенний шарварок! Але ж заводіяками були ці музиканти! Коли Мар’яна їх почула і побачила, то відразу перестала гніватися на голову сільради і забула, що в клубі немає Василя.

Акордеоніст, однаковий як у висоту, так і в ширину, стрижений в стилі арештанта, раз-по-раз смикав шиєю, наче відганяв набридливу муху, а його пальці гасали клавішами, як навіжені. Органіст, який нещодавно відіграв на йоніці весілля у сусідньому селі, весь час дрімав на одне око. Зрештою, і друге було розплющене для маскування. Його пальці були такими тренованими, що їхньому господарю не треба було їх контролювати. Вони свою справу знали. Ще від початку танців органіст попивав мінералку з пляшки. А тепер, задрімавши, залишив порожню посудину на музичному інструменті. І вона від вібрації хиталася на обидва боки, наче танцювала. Але найбільше враження справляв гітарист. Він був такий веселий і наелектризований, що від нього так і сипалися іскри! Усі музики, крім барабанщика, який був змушений сидіти на стільці, підплигували, витинаючи танцювальні па.

Мар’яні ще ніколи не доводилося чути музику на живо. На дискотеках у школі для учнів просто вмикали програвач, і можливо тому дівчата здебільшого підпирали стіни, а хлопці збивалися в групи і провадили пусті розмови. Тож Чолка навіть не здогадувалася, що музичним настроєм можна заразитися набагато швидше, ніж вірусом грипу. Місцеві кавалери швидко розібрали дам і понеслися з ними в танцювальному галопі. Перед Мар’яною зупинився Гудулка, який, либонь, був щойно з цвинтаря, що засвідчували лопата, дощовик та ґумові чоботи. Копач не міг пройти попри будинку культури, зачувши звуки шаленої польки:

Гудулка закинув заступ у куток і, прикладаючи до серця руку, зашаркав ґумовцями у реверансі перед фельдшеркою. Для Мар’яни, якій тільки пішов дев’ятнадцятий, півстолітній сільський копач здавався гостем із кам’яної епохи. Але не могла йому відмовити, особливо коли він так душевно розкрив рот, оснащений всього двома зубами. Проте вони з-під картуза блищали, мов сніг на сонці!

Був тут і отець Мушкателя, який завітав на танці відразу ж після сповіді якоїсь доходяги, яка собі думала, що хвороба тимчасово до неї забіжить і, не знайшовши в ній нічого цікавого, відразу вилетить, як муха — через кватирку. А довелося кликати попа. Тож він, навіть не встигнувши переодягнутися, ухопив за поперек свою матушку. Можливо, хтось засумнівається в реальному існуванні такого батюшки, який би на танці ходив. А ви думаєте, що великожиляківці відразу такого отримали? Скільки вони поневірянь зазнали, поки випросили собі путнього священнослужителя. Бо досі їм траплялися старосвітські затворники, гордії, які гидували з громадою чарку випити. І селяни не один рік писали до владики скарги на пихатих настоятелів, тож їх змінювали у Великих Жиляках дуже часто. Тоді зглянувся єпископ і прислав до села Мушкателю, який відразу ж тут став своїм хлопцем. Той під час служби Божої мав лише одне казання: у кого — день народження, іменини, хрестини, і запрошував богомольців гуртом іти туди в гості. Правда, мешканці з інших населених пунктів засуджували отця Мушкателю, вважаючи його поведінку непристойною. Але великожиляківці були переконані, що сусіди просто злословлять від заздрості, бо в самих немає такого компанійського отця. Лише старий Вулик, що відзначався надзвичайною богомільністю і був у церкві за паламаря, зараз гугняво вмовляв їгомостя, який в цю мить витинав краков’яка:

— Отче, ось я вам зараз свої штани позичу, тільки припиніть у…. рясі таке витворяти! Це ж гріх! — волав старий Вулик, і доброякісні утвори із епітелію слизової оболонки його носа лопотіли, як листя дерев від пориву вітру.

— Гріх — у міх, а спасіння — в торбу! — перекрикуючи акордеон та ударний інструмент, відповів Мушкателя і ще несамовитіше закружляв зі своєю жінкою.

Гудулка подякував за танець Мар’яні, і вона подивилася на нього іншими очима. Згадала добру виховательку Уляну Петрівну, яка не втомлювалася повторювати: «Кожна людина отримує від природи який-небудь талант». І Мар’яна переконалася, що Гудулка не лише справно копає ями на кладовищі, а й мастак танцювати — легко, зграбно, галантно!

Почався вальс. Незаангажована Мар’яна роззирала музикантів. Один із них — оцей наелектризований гітарист (їй уже сказали, що звати його Гейрою) співав соло:

Після цих слів він підморгнув Мар’яні і усміхнувся! Вона озирнулася. Але позаду, крім Коркуцьонка, нікого не було. Чимало дівчат танцювали посеред залу, а численні шанувальниці Гейри обступили сцену. І тоді Мар’яна збагнула: Гейра усміхнувся до неї! І її душа стрепенулася. Бо вона ще ніколи не відчувала на собі такого доброзичливого погляду. Вихователі й няньки в інтернаті на Мар’яну переважно витріщались з такими ненавистю, осудом або огидою, що вона була впевнена: вона — рідкісна невдаха й потвора! Тож жила із відчуттям постійної провини за те, що навіть посміла на світ появитися і тепер мозолить очі наставникам та волонтеркам. А якщо на лиці когось із персоналу появлялася посмішка, то радше від зловтіхи, і супроводжувалася глузами з приводу її очей форми мигдалю.

Не такою була усмішка Гейри. Вона свідчила, що її господар має Мар’яну якщо не за красуню, то принаймні за свою людину, з якою хотів би поговорити.

Коли почався танець з хусточкою, Гейра відклав гітару, зіскочив зі сцени і став у коло біля Мар’яни! Спершу його до поцілунку запросила школярка Друтовичка, а вже тоді він — Мар’яну. Але щойно простелив хустинку на підлозі і зібрався пригорнути Мар’яну, як межи них встромив свою пичку Коркуцьонок і запхикав:

— А мене?

Щоб Коркуцьонок не заважав, то йому доручили вимикати світло у той час, як за сценарієм хлопець і дівчина мали торкнути губами одне одного. Учитель дуже тішився з того, що виконує таку суспільно корисну працю.

Губи Гейри були такими ж м’якими, як і мелодії струн його гітари. Мар’яна обійняла гітариста і сама собі здивувалася. Ще жодного разу в житті нікого не пригортала, бо й її ніхто не притискав до серця. Нікого не любила, бо і до неї ніхто не відчував глибокої відданості. В дитинстві вона не навчилася спати з іграшковим ведмедиком чи лялькою, бо їх у неї ніколи не було. А перший хлопець — Олег — той ухилявся від її рук, як тільки вона робила спробу закинути їх йому на шию: завжди кудись поспішав.

Коли Гейра знову взявся за свою семиструнну подругу, Мар’яна зрозуміла: то тільки задля неї він на декілька хвилин припинив музичити. А ще їй стало прикро, що вона досі даремно жила: навіть не здогадувалася, що хтось може так гарно і ніжно приголубити, з Олегом нічого подібного не було.

Далі почалися колективні танці: так захотів Файдульський, який був за розпорядника і любив масовість у всьому. І незабаром усі пари ніг затупотіли, постаті закружляли, від великої швидкості лиця лише миготіли. От тільки Коркуцьонок відставав, на велику радість товариства усі танцювальні фігури робив із запізненням, бослуху не мав, але ритму дотримувався більш-менш пристойно, ніхто з танцюристів не заплутався. Взагалі, він весь час виконував один і той же танок. А на зауваження насмішників відповідав:

— Так, я танцюю тільки один танець, але пгинаймні знаю, со то є «Подоляноцка». А ви смикаєтеся і показуєте, не знати, со, — говорив Коркуцьонок до хлопців, які вихитувалися, наче вагони під час руху.

Незабаром гопцювали всі: хлопці, дівчата, молодиці, діди, баби і…пляшка! І реготав саксофон, щебетав акордеон, квакала електрогітара, дзижчала йоніка.

А коли оголосили дамський танець, і полився повільний вальс із репертуару Деміса Русіса, Мар’яна запросила Гейру. Той знову залишив гітару.

У залі стояла півтемрява. До неї з неба зазирали зіркові скупчення й світила-самітники. Про таке щастя Мар’яна навіть не сміла мріяти, місяць тому в’їжджаючи до Великих Жиляків. І такою пустою, марною та мізерною тепер здавалася її затія — потрапити на посаду медсестри до інтернату, аби помститися тамтешнім працівникам. Їй раптом захотілося любити, і це бажання витіснило виношувану роками ненависть до батьків, яких не знала, до лікарів, інтернатських звироднілих виховательок, на увесь світ.

Коли народні ігри скінчилися і Гейра мав намір провести Мар’яну, то зненацька біля них виріс Коркуцьонок.

— Можна, і я з вами?

— Оце зараз Мар’яна мене проведе і повернеться за тобою, — пообіцяв музикант.

Подвір’я хутенько спорожніло.

— Чому, Тольцю, не йдеш спати? — запитала синка директриси Рулька, якій було по дорозі із завклубом Славком.

— Магяну цекаю, — відповів Коркуцьонок.

— А де ж вона?

— Післа відпговадити Гейгу… І він казав, со вона потім повегнеться до мене… — лепетав Коркуцьонок.

Зітхнувши, сільська прибиральниця побігла до Коркуцьончихи і сповістила їй прикру новину. Так що замість фельдшерки із темряви випірнула мати.

— Нікуди не піду, — пручався синок. — Мені Магяна пообіцяла… і буде тут з хвилини на хвилину!

— Не прийде твоя Мар’яна… Бо я щойно її зустріла, і вона просила тобі передати, що її зненацька викликали до сусіднього села, до тих, як їх, Пліток, людину рятувати: там якась баба впала з воза… — промовила Коркуцьончиха, тамуючи сльози. Знову переконалася, що чергова її надія — віддати сина в добрі руки, провалилася.

4

Хоча Мар’яна, вибираючись до Великих Жиляків, відчувала, що на перших порах їй буде дуже важко перелазити через паркан медичної практики, але такої ситуації, яку застала в селі, вона ніяк не могла передбачити. Люди Великих Жиляків взагалі обминали її медичний пост, бо до свого здоров’я ставилися презирливо, навіть зневажливо і висміювали кожного, хто приділяв йому увагу і шанував себе. Тож розкушували горіхи зубами і пили таку холодну воду, що від неї зсудомлювало щелепи навіть в худоби. Іти через село з маленьким згорточком серед великожиляківських господарів та господинь вважалося навіть непристойним. На плечах мусив бути клунок, який удвічі перевищував би розмір свого власника. Тому люди хронічно надривалися. А падати на городі було їхньою справжньою українською традицією. Вони мали звичку спершу хапатися за сапу, а тоді — за поперек. Мати за паспортом сорок років, а за здоров’ям — цілих сімдесят стало таким звичним явищем, що ніхто цьому навіть не дивувався! Де вже було цим тубільцям дбати про міцне тіло й такий же дух, якщо навіть сам голова сільради безугавно повторював, що найкращим засобом від грипу (ангіни, застуди, виразки і т. д.) є вогнепальна зброя: раз бабахнув — і хвороби нема! Зрештою, великожиляківці так уже змирилися з недугами, що вони для них стали ледь не святими опікунами на зразок святих Варвари чи Пантелеймона, яким складали шану. Коли хтось у когось про щось розпитував, а опонент не міг знайти відповіді, то казав: «А хвороба його знає!»

Життя колгоспників наяву відрізнялося від життя їхніх колег у газетах, як і справжні будні інтернатів від тих, коли мала приїхати комісія. На підмостках сцени та у телевізорі сільські трударі виглядали такими вже… декоративними, бутафорними, випещеними і розповідали слухачам, як вони гарно живуть. Ці ж справжні селяни були знищеними, зруйнованими, пожмаканими і постійно бідкалися.

Можливо, жителям Великих Жиляків справді було важко. Але ще спрацьовував забобон, що не можна хвалитися. Бо недремним є заздрісне око, здатне наслати біду, і людина усі здобутки може втратити за один день. Зрештою, виставляти напоказ добре здоров’я та благополуччя у Великих Жиляках навіть вважалося поганим тоном.

Коли до Чолки прийшла донька Прутовичів — просити довідки на аборт і сіла на крісло, одна з ніжок якого трималася на чесному слові і Мар’яна її застерегла: «Обережно! Цей стілець — поламаний…», то відвідувачка махнула рукою: «Е, нічого зі мною не станеться, вгору не злечу…»

«Зате упадеш…» — пригрозила Чолка. «Дупа — не склянка», — відпарирувала співрозмовниця.

Через тиждень до Чолки звернувся молодший брат-школяр Прутовички, спина якого нагадувала географічну карту.

— То все змагання з боксу, — пояснив Прутович-молодший.

— Ти там був? — поцікавилася Мар’яна.

— Ні, але Володька мені показав, як усе було…

Вже з ким, а з братом Прутовички фельдшерці нудьгувати не доводилося. Невдовзі Чолка стала біля автобусної зупинки свідком розмови Прутовича-молодшого з телемайстром.

— Ви би не перевірили мій кінескоп? Я учора колупався у вусі цвяхом, колупався, аж чую: зненацька у моєму телевізорі звук пропав! — скаржився Прутович.

А копач Гудулка, зустрівши якось фельдшерку на вулиці, спитав у неї:

— Якщо ви — дохторка, то вгадайте, чого мені бракує?

— Зубів… — відповіла Мар’яна. — Я би на вашому місці — у район, до стоматолога..

— Дрібниці, — всміхнувся Гудулка. — Ось у бобра — усього два зуби, а як він ще кору ними гризе! Хе-хе-хе!

Коли Мар’яна зауважила одній бабусі, що у тої — підозрілий кашель і запропонувала вислухати її фонендоскопом (чи немає запалення легень?), то вона відповіла:

— Не звертай на це уваги, дитинко: вік у мене такий, що давно пора кашляти…

–І все ж вам треба лікуватися, — наполягала Чолка.

— Ет, скільки не лікуй ту хворобу, вона однаково повернеться, — заскрипіла стара. — Раз на мене мікроб кинув оком, значить, ще в мені щось знайшов.

Якось одній пацієнтці, яка за усіма ознаками, мала вади, несумісні з життям, Мар’яна порадила їхати до міста до поважних професорів. Бо ще тільки вони могли поставити стареньку на ноги. Бабця забідкалася, що вона зовсім не переносить їзди не те що в автобусі, а навіть на підводі.

— Зайдіть до мене завтра, і я вам дам упаковку з пігулками від захитування, — пообіцяла Мар’яна.

— Так не можна… піґулків мені, — заперечила баба. — Навіть від аспірину спухаю… Алергія…

— Один американець радить людині у хвилину, коли її стає погано, уявити себе в екстремальній ситуації, наприклад, що автобус, у якому вас захитує, захопили пірати! Від страху блювоту як рукою зніме…

— Зате тоді у мене почнеться…. понос… Від переляку…

— От і вибирайте, що краще! — розвела руками Мар’яна…

Одне слово, великожиляківці ішли зі своїми болячками рука в руку і ніби ставили собі за мету — чим скоріше переправитися до кладовища. Тільки коли хтось з них занедужував до такої міри, що йому вже були чутні співи ангелів, то тоді тільки заварювали для нього грузинський чай і пекли курку. Іноді Мар’яна, оглянувши котрогось із великожиляківських пацієнтів, розгублювалася, не знаючи, що йому виписувати: рецепт чи довідку про смерть? До операції його готувати чи, може, до сповіді?

Що цікаво, аборигени отруювалися найчастіше не засобами побутової чи промислової хімії, а здебільшого — харчами. Маючи звичку бачити лише у свята усіляку смакоту, вони діставали її через знайомих ще за кілька місяців до гостини. Щоби ці легуміни довго залишалися живучими, — тримали їх у колодязі в підвішеному стані. А самі їли картоплю з кисляком. То ж зоряний час делікатесів розпочинався тоді, як вони ставали геть перестарілими: майонез за смаком більше нагадував оцет, горошок здувався, цукерки блідли. Крім того, великожиляківці патологічно, на думку Чолки, любили робити запаси. Як сирота, якій в інтернаті не прищепили господарську жилку, Мар’яна не приховувала здивування, спостерігаючи, як великожиляківці, купивши рибні консерви, пряники, вафлі чи шоколад, ховають їх від домочадців до всіляких закамарків на чорний день. Під ним розуміли голод або й приїзд несподіваних гостей. В аборигенів був культ їжі, а чому, вони не могли до пуття нічого відповісти. Хоча з молодих ніхто не чув про голодомор, бо тоді про нього мовчали, проте у старших, які пройнялися до нього страхом, виробився рефлекс тремтіти над їжею. Свій стан тривоги й занепокоєння вони передавали дітям. Тож у Великих Жиляках майже не споживали нічого свіжого. Лише коли не було нагоди використати покупки у призначений термін, і продукти починали сходити на пси, а у пляшках з фруктовими водами «Крюшон» і «Саяни» плавали усілякі смітинки, аборигени з легким серцем давали все це з’їсти й випити рідним та близьким. Навіть перед зіпсутими харчами вони відчували побожність і, вважаючи гріхом щось викинути на смітник, дотримувалися принципу «Воліє кишка тріснути, ніж має страва скиснути».

А хворими великожиляківці визнавали себе рідко. То ж про Мар’яну згадували лише в екстрених випадках: тоді, коли котресь серпом відітне собі палець; коли комбайн відріже ногу або руку; коли кого корова затопче; коли хтось заб’ється, упавши з дерева, на яке вилазив наскубати цвіту липи, зірвати ягоди черешень чи натрусити яблук; коли скручував в’язи, звалившись із покрівлі чи горища; обпікався окропом чи молоком; коли діставав сонячний удар на полі; коли отруївся грибами. А турбувати лікаря усілякими дрібницями, наприклад, кашлем чи ґулею аборигени вважали непристойним. Тож неможливо було знайти серед них того, кому би весь час здавалося, що його серце — під загрозою інфаркту, а на печінку чатує цироз. Хоча нутрощі не кожного з них поводилися ввічливо і нагадували про себе часто. Тубільці згадували про хворобу лише тоді, як вона зіб’є їх із ніг. Хоча здебільшого це вже робили їхні родичі. І коли Мар’яна запитувала в них, чому вони не прийшли до неї раніше, тобто коли ще можна було хворобу урвати, то вони відповідали: «Ми думали, що вона сама пройде». Але були серед них і такі, які не здавалися і тоді, коли їм уже було непереливки. До своєї печальної участі ставилися по-філософськи: «Якщо я помру, то скоріше побачуся з чоловіком (дружиною, батьками). Теж непогано».

Єдиною панацеєю від усіх недуг тут була горілка. Чи заболить у когось живіт — випивав келишок цього міцного алкогольного напою із сіллю; якщо почервоніє горло — в хід ішла оковита із перцем. Самогоном натирали хворі суглоби, ячмінь на повіці. Змочивши винним спиртом ватний тампон, закладали його у вухо, коли в ньому стріляло. Також цим скаженим молоком полоскали рот, зуби, дезінфікували розбиті коліна, порізані пальці та всілякі подряпини.

Як у всьому Прикарпатті, люди Великих Жиляків потерпали від нестачі йоду і відзначалися потужними зобами. Але коли одній бабі Мар’яна порадила купити спеціальне лікувальне намисто з бурштину, то вона заперечила:

— Не треба. Мене ті коралі як почнуть гризти у шию, то зоб стане ще більшим…

— А я ніяк не можу чхнути і мучуся не один рік, — якось зізналася пенсіонерка Пашовська фельдшерці, перестрівши її біля крамниці.

— Зайдіть до мене, я вам таких крапель дам, що будете пчихати увесь день, — пообіцяла Чолка, здивована хворістю, згадки про яку їй не довелося вичитати в медичній енциклопедії. Вона навіть замислилась, чи не скерувати таку небувалу хвору на консультацію до вузького спеціаліста в район, як Пашовська замахала руками:

— Бог з тобою, дитинко: мені ж не можна чхати, бо зубний протез неодмінно з рота випадає!

Не дотримуючись гігієни в побуті, великожиляківці надавали великого значення чистоті спілкування. Коли вони когось не поважали і ненавиділи, то й Мар’яні радили:

— Якби ти з ним, донцю, поздоровкалася, то відразу ж поплюй у долоні — бацилу змити… Хто його знає, на якім смітнику він валявся?

Проте дехто не вірив у силу цього заходу, зауважуючи:

— Воно ж паразит, що йому та вода?

Втім, цей важкий контингент ніколи не обминав нагоди, зустрівши докторку у селі, радитись із такою вченою людиною. І хоча Мар’яна знала, що усі вони тут же її рекомендації забувають, проте ледве переводила дух від того, що вона потрібна такій великій кількості людей. Досі, і в училищі, і тим паче в інтернаті, усім було до неї байдуже. Зате у Великих Жиляках втішалася підвищеним інтересом, який до неї проявляли місцеві люди. Старі бабусі гляділи на неї, як на спасительку, парубки відчували велике збудження, коли спостерігали, як Мар’яна комусь шукає пульс, і собі лізли один поперед одного з простягнутими лівицями, аби вона порахувала і точно відповіла, чи все гаразд у них, по-вченому кажучи, з поштовхоподібним розширенням судин? Навіть старші дядьки, які до медицини, як і до власного здоров’я, ставилися скептично, починали симпатизувати чорноголовій дівчині. А коли бачили, як Мар’яна, виписуючи рецепт, засіває папір мудрими латинськими словами, то їм здавалося, що вони щойно злізли з дерева.

Люди поважали Чолку навіть за те, що вона ніколи не всміхається. Це додавало їй солідності. Жартівниця в білому халаті, на їхню думку, не могла справно рятувати чиєсь життя і захищати здоров’я.

Але Мар’яні ставало страшно, що стільки хворих живе у її рідній країні. Адже ще зі школи вона звикла чути від учителів, що нещасні випадки бувають лише з бідними в країнах капіталу, де немає комуністичної партії, яка так дбає про радянських людей. Там процвітає ручна праця. Але і тут, на її подив, наші громадяни виконували роботу біля своїх домівок лопатами та ралами, зверталися у своїй господарській діяльності до його величності ціпа. Чолка збагнула, що і в цьому випадку їх, інтернатників, обдурювали. Наївними і знущальними тепер бачилися Мар’яні слова Наталі Забіли, які змушена була вивчати в школі на пам’ять: «Ідуть жінки й чоловіки на працю, як на свято!» Також їй не вдалося побачити, аби тут «машина робила все сама», бо тієї машини ні в кого з селян не було.

5

Вибравшись у наступну неділю до клубу подивитися, як місцеві мешканці плачуть над новою індійською кінострічкою, Мар’яна загледіла на порозі…Василя у товаристві двох друзяк. Він у чорному гольфі, сірому піджаку з розкинутими полами та джинсах, зігнувши ногу в коліні і закинувши її на нижню перекладину ворини, виглядав дуже еротично. А що найбільше Чолку вразило, так це блискуча бляха на його ременяці, що сяяла на все подвір’я! Василеві кучері, що переливалися в променях призахідного сонця, змусили Мар’янчине серце понестися у галопі. А ще коли він поглянув на неї, то вона, привітавшись з ним, не витримала його погляду, опустила очі і поспішила зникнути в культурно-освітній установі.

Чому автори багатьох пісень стверджують, що кохають своїх партнерів за карії очі, чорнії брови? Адже в житті мають прихильність і до синіх, і до сірих, і до зелених! Та й скільки тих носіїв з карими очима може бути у нас, на відміну від Грузії чи Італії? Зрідка зустрічаються одкровення на зразок «Вона ростом невеличка». І тільки шекспірівська Дездемона полюбила свого мавра за… муки! Про все інше як література, так і народна творчість мовчать. Бо спробуй оспівай речі невидимі й незбагненні! Ми не почуємо слів, що кохати можна когось за… досвід і розуміння і взагалі невідомо за що. Бо простіше співати чи віршувати про речі доступні. Ну, хоч би тобі натяк, що він втратив спокій тому, що вона розмовляла хвилюючим контральто з придихом; або що він розхвилював її тим, що красиво випускає з рота тютюновий дим! Ой так-так, композичать про очі й брови, а самі потайки зиркають на розмір грудей і на ноги!

Навіть Коркуцьонок, що підсів біля Мар’яни і губи якого займали половину обличчя, не міг вивести її з оціпеніння своїми замашками блазня. Її серце не збавляло темпу від думки, що Василь, мабуть, уже є поблизу, можливо, навіть дивиться на неї.

Прихід Василя Мар’яна не так побачила, як відчула. Ах, цей запах полину! Ще декілька днів після похорону Мухортички Мар’яна, умліваючи, принюхувалася до своєї матроски, на якій залишилися пахощі від пальців водія сільради! Їй тоді здавалося, що він — поруч. А коли властивостей цієї дикої трави не стало (чи то вивітрилися, чи то винюхалися Мар’янчиним носом), то зажурилася. Цей глікрозид абсентину хоч трішки заміняв Чолці пристуність Василя.

Уже екран ожив, коли за її спиною почулися тверді кроки. Тоді над бильцями крісла промайнули його довгі пальці, а за ними гойднулися кучері і примостилися біля Мар’яни! Вона лише скоса позирала на Василеву струнку фігуру, довгі ноги, впевнені руки. За короткий час у Великих Жиляках фельдшерка побачила стільки хворих, навіть серед молоді, що Василь сприймався як прибулець з інших світів: у нього не було горба на грудях, як у десятикласника Миколи Фацета; кривих зубів, як у Володьки Сухоперки — сина поштарки; не кашляв, не чхав, не шепелявив, як син ланкової Чехоні. Поглянувши на нього, Мар’яна відчула себе енергійнішою, посвіжілою. Кохання до Василя, що досі було в інкубаційному стані, проявилося сповна.

Коркуцьонок зайняв відразу два місця і коли біля нього хотів хтось сісти, гарчав, як свиня у кліті:

— То мої кгісла! Усі два! Мене мама навцила так сідати, — вважав за потрібне пояснити Мар’яні, яка не могла зрозуміти його вчинку. — Як, казе, пегед тобою сяде хто високий, і тобі ніцого не буде видно, то займай відгазу два місця. І тоді змозес пегесісти на запасне…

— Гей, Тольцю, коли женишся? — запитав Коркуцьонка один із приятелів Василя.

— Мені се гано, — відповів поважно Коркуцьонок.

— А чого ж? Розкласти диван уже вмієш?

— Ну…?

— О, то вже можеш жінку до хати приводити!

Усі разом із Коркуцьонком розсміялися. А коли обличчя парубків перестали корчитися у конвульсіях реготу, Тольчик зауважив:

— Сильний сміється над собою, а слабаки — над інсими…

Сільські дотепники так розгубилися, що не знайшли нічого кращого, як перезирнутися. На їхнє щастя, розпочався сеанс.

Фільм був не найвищого ґатунку, але ніхто з глядачів не шкодував, що викинула на вітер тридцять копійок. Перед Коркуцьонком не трапилося жодних глядачів, то він періодично сидів то на одному кріслі, то — на іншому, щоби душа не боліла, що одне з них порожнє. А коли на екрані показали епізод з народними гуляннями, то Коркуцьонок видряпався на сцену (дарма, що до помосту вели три дерев’яні сходинки!) і почав наслідувати жести акторів. Великожиляківці так уже позвикали до його витівок, що нікому й на думку не спадало обурюватися.

— Тобі, Маріанно, не здається, що у неї талія, мов нитка? — запитав у Мар’яни Василь, маючи на увазі героїню кінофільму. Мар’яна сама собі здивувалася, що їй також хочеться з ним говорити під час сеансу. Бо в оточенні сиріт не прийнято було ділитися враженнями. Навіть потрапивши в середовище домашніх дітей, Мар’яна сердилася, коли під час перегляду фільму хтось із них брався коментувати події та поведінку героїв кінострічки чи виявляти до них своє ставлення: «Мені подобається д’Артаньян. А тобі?» Такі балачки їй дуже заважали і, головне, були не цікавими. Чому вона повинна признаватися, що їй подобається, і чому її має інтересувати, кому хто імпонує?

Після фільму прийшли музиканти, і почалися танці. Народ із веселим гомоном вишикувався в коло. А Василь, вийшовши на середину, став на свої руки у стійці і прогнувся назад. Він фактично зробив мостик у повітрі, не обпираючись ногами об підлогу. І усі захоплено зааплодували, заворожені силою і гнучкістю молодого тіла парубка. А далі він взагалі почав вертітися на одній руці!

Після карколомних вихилясів танцювального акробата розпочався танок каченят, з яким би не справився хіба що глухий. Але Коркуцьонок не був би Коркуцьонком, якби не потішив товариства. Якщо танцювальники, стоячи в колі, підстрибували, то Коркуцьонок здійснював свій скок на кілька секунд пізніше. Коли всі тупцювали за годинниковою стрілкою, то вчитель словесності — навпаки. Так що танцюристи, налетівши на Коркуцьонка, збивали його з ніг.

Завершилося гуляння «Леткою Єнькою». Перід вів полковник, видзенькуючи нагрудними бляхами, за ним вимахувала хусточкою його половина. За нею — батюшка піднімав раз ліву, раз праву ногу настільки високо, наскільки це йому дозволяла ряса. За батюшкою плигала матушка, за матушкою — копач Гудулка присідав, мов екіпаж на ресорах, за копачем — Рулька. Шкільна прибиральниця танцювала так завзято, що діставала п’ятками свою сідницю. В хвості шкандибав Коркуцьонок, який усі фігури витинав невпопад. Якщо танцюристи піднімали праву ногу, то вчитель — ліву. Коли ж усі, хто був попереду, витягували ліву стопу, то Тольцьо задирав праву ногу та й та була зігнута в коліні, розпрямити її йому ну ніяк не вдавалося.

6

Всю ніч Мар’яні снився Василь. Зграбний і гнучкий, він легко рухався по ріллі. Чолка пробувала йти поруч із ним, але тільки грузла у в’язкому ґрунті.

Невидима п’ятірня так стиснула Мар’яні горло, що їй важко було закричати. І коли вона вже почала задихатись, — зненацька хтось постукав… у вікно.

Серед тиші і на безлюдді цей стукіт пролунав так голосно, наче хтось поставив собі за мету — виважити вікна. Спросоння Мар’яна не могла збагнути, кому і чого від неї потрібно в таку ранню пору?

— Мар’яно, то я, відчини, не бійся! — кричав хтось із вулиці.

Ну, цей заклик був уже зайвим: навряд, чи Чолку могло б щось більше злякати, як привид із минулого! Врятувала згадка про закінчення медичного училища. Чолка відразу збагнула, хто вона така і чому опинилася у цьому стерильному помешканні. Усвідомлення, що їй зараз доведеться витягувати когось за одну ногу з того світу, прогнало Мар’яні її фантастичні видіння!

Поки фельдшерка застромила свої руки до халата, підбігла до вхідних дверей і повернула ключ у замку, то її уява миттєво вималювала найжахливіші картини: хтось у селі зомлів, але тепер уже навсправжки, а Мар’яна не може відшукати у своїй сумці пляшечку з нашатирем; ось вона переплутала медикаменти і дала хворому фармазолін, а тепер не знає, під яким приводом запропонувати йому літр води із содою, щоби промити шлунок від випадково випитих крапель для носа.

Мар’янчина біда була в тому, що вона упродовж усього часу в училищі навчалася підсвідомо з точністю до навпаки, щоб завдавати болю лихій лікарці Турянській та її поплічникам, її увага була зосереджена на медикаментах групи «А», що належали до отрут, а також її цікавило, що буває з людиною, коли їй не надати вчасно допомоги при цій чи іншій хворобі, як посилювати підвищену кислотність, робити протекцію гепатиту; як до того недугу пацієнта, який уже є, долучити ще одного. Але як полегшити людині страждання — досі Мар’яна над цим не хотіла замислюватися. А не так сталося, як гадалося: доля закинула Чолку до людей, які заслуговували на милосердя. Шкодити їм не було за що, бо вони уже й так були покараними бодай тим, що народилися в такому важкому середовищі і постійно складали іспит на виживання.

Добравшись до вікна, Мар’яна недовго придивлялась до прибульця. Дякувати долі, то прийшов Файдульський, який за давньою звичкою вставав разом з курми.

Приглянувшись до опухлого обличчя голови сільради і до набряку під його лівим оком, фельдшерка відразу здогадалася, що його нирки після вчорашньої пиятики важко працювали цієї ночі до самого ранку.

Відчинивши двері, які подали голос голодної кішки, Мар’яна зніяковіла:

— Ой, ви так рано, що я не встигла привести себе до ладу!

— Ні, то ти так пізно встала, — відрубав голова сільради і, не чекаючи запросин, відсторонив Мар’яну й посунув до хати. Фельдшерка лише безпомічно задріботіла за ним.

— То як спалося? — поцікавився полковник, роззираючи приміщення, наче вперше його побачив, і від його голосу Мар’яні заклало вуха, наче в медпункті вибухнула граната РГ-41, начинена амонітом. — Умови, сподіваюся, влаштовують?

— Нема душової, — поскаржилася Чолка. — Як не гірко було в інтернаті, а все-таки я там мала де помитися.

— А що ж ти хочеш? У нашому селі кожен чоловік має справу з водою від випадку до випадку: як корову обмиває біля потоку, то уже й себе обхлюпає… — розрадив Мар’яну полковник.

— А як без туалету?

— Ось постривай: переможемо Америку — отоді і заживемо, позаводимо собі унітази, — відповів Файдульський. — Навіть у мене, хоч я й начальник, — звичайнісінький сортир. А як не встигаю добігти до нього, то мушу й за стодолу, де розлючений півень завжди має всі шанси дзьобнути мене в пікантне місце.

Розмовляти із Файдульським можна було лише в унісон: коли Мар’яна змовкала, то й сільський проводир — ні пари з вуст. Але варто було їй промовити перший склад, як голова і собі розкривав рот. І тоді слова Чолки відскакували від полковника, як радянські снаряди — від фінського ґумового дота. Тож вона залишила усяку надію — бути вислуханою. Бо коли, кажуть, Файдульському присвоїли звання полковника, то це спричинило такий тиск на його барабанні перетинки, що він відтоді може чути лише себе!

Переглянувши стіни усіх кабінетів медпункту, Файдульський врешті зупинився у спальні і розгорнув рулон, що складався з розмаїтих паперів.

— Я уважно вивчив твоє помешкання і збагнув: тобі для повноцінної праці не вистачає лише одного: посібників, як поводитись в умовах атомної війни, — прогудів полковник. — Поглянь, що в світі діється: вражі американці підсуваються до нас щораз ближче, аби відібрати наші славні завоювання! Подумати тільки, вони уже розмістили свої крилаті ракети на території Федеративної Німеччини! Але ми їм так просто не дамося! — пригрозив Файдульський кулаком комусь невидимому, проте Мар’яні не важко було здогадатися, кому призначався його грізний п’ястук.

Не встигла фельдшерка запитати в голови сільради, яким чином захистити себе від войовничих імперіалістів, як той видобув з кишені своєї шинелі молоток і цвяхи і почав заганяти їх у стіну, прямісінько над Мар’янчиним ліжком!

Личко Мар’яни трагічно зморщилося, а в очах забовталося занепокоєння. Вона стурбовано зазирала на дії голови сільради то справа, то зліва, аби збагнути, що він надумав. Так метушиться ластівка, коли капосний котяра наводить корективи в її гніздечку.

— Це щоб ти, тільки пробудилася, і вже знала: ворог не дрімає! — промовив громогласно місцевий цесар, причепивши на стіну великий плакат. — Ти відразу зможеш згадати, як давати собі раду, коли ненависний капіталіст скине на Великі Жиляки атомну бомбу! Якщо на зубок затямиш правила індивідуального та колективного захисту від сучасних засобів масового ураження, то чхати тоді схочеш на їхню ударну американську хвилю!

Оскільки в ті часи Радянський Союз жив у постійному очікуванні атомної війни, то дуже модним було чіпляти в громадських установах плакати з порадами, як вберегтися від променевої хвороби, якщо ворог шпурнув розривний снаряд зненацька і неподалік від вас. На ілюстрації, яку причепив до стіни полковник, був зображений чоловік, який причаївся в яру, обхопивши голову руками. Уявляєте, довкруж земля стогне, повітря розпечене до такої міри, що в людей витікають очі і обвуглюється шкіра, а вам хоч би що, бо ви собі спокійно залягли в западинці за кущем!

Такі перспективи на Мар’яну діяли гнітюче, вона намагалася навіть не дивитись на ці зображення, і її злиденне життя виявилося ще дуже гарним супроти можливості опромінитися або ж отруїтися отрутохімікатами.

Поглянувши на стіннівку, Мар’яна готова була зробити з головою сільради те, що завжди робила з Ромчиком Гризлею, коли той ставав їй поперек дороги. І зараз Мар’янчина уява вивела картинку, де вона товче Файдульського по чолі дитячою вагою! Але втілити своє бажання в дію не сміла з двох причин. По-перше, вона була не в інтернаті. По-друге, цей сатрап доводився їй начальником. І вона стала гризти від безсилля ніготь на вказівному пальці.

До сьогоднішнього ранку їй здавалося, що нарешті здобула свободу, а цей солдафон без запрошення вторгається до її спальні і запроваджує свої порядки. («Заходить до хати вампір волохатий!»). Але вона не відважилась висловити свій протест. Боялася, що цей начальственний грубіян вдарить її!

Вважаючи, що зробив усе необхідне для життя і праці молодої спеціалістки і сироти Мар’яни Чолки, великожиляківський лицар потиснув їй правицю і відкланявся з гордо піднятою головою.

7

Від однокурсниць з училища Мар’яні часто доводилося чути: з хлопцем можна спати лише після весілля, ну, може, ще тоді, як обоє вже подадуть заяву до загсу. Але Мар’яна у перший же вечір, коли Василь провів її до медпункту, відчула, що є щось сильніше за очікування пропозиції руки і серця. Хоча дівчата й мали рацію, але вдавати недоступну легко в тому випадку, коли не любиш. Не могла вона з удаваною байдужістю сказати «Добраніч», коли їхні очі зустрілися, і Василь пригорнув її до себе. І розпрощатися з ним в неї не було сили…

Нарешті, Мар’яна спізнала те, що їй досі доводилося лише бачити в кіно з приміткою «Дітям до 16-ти…». Василь став першою людиною, до якої Чолка прив’язалася і яку вважала найдорожчою істотою на світі. Бо досі була впевнена, що цінними бувають тільки речі та їжа. А на людей ніколи не звертала уваги, навіть в ранньому дитинстві: могла, будучи разом з такою ж крихіткою, як вона, бавитись від неї окремо. Адже ніхто їй не пояснював, як вона повинна поводитись із однолітками.

Варто було їхати до Великих Жиляків, аби довідатися, як гарно звучить її ім’я. Бо в інтернаті до неї переважно усі зверталися на прізвище. А якщо і кликали Мар’яною, то лише у наказовій формі: «Мар’яно, поприбирай у кімнаті!», «Мар’яно, твоя черга — мити тарілки в їдальні!» Тому вона не любила свого імені і не раз думала, чому вона — не Ліля або хоча б не Маруся? Навіть уже в медичному училищі не раз подумувала звернутися в міліцію, щоб змінити назву Мар’яна на якесь інше, наприклад, на Нелю, Валерію, Жанну чи Руслану. От лише не могла зважитись, бо дуже боялася дядька в погонах, який, на її думку, зовсім не відрізнявся за вдачею від виховательки в інтернаті.

Ще ніколи ніхто не брав її на коліна і тим паче не носив на руках, відколи себе пам’ятала. Навіть няньки, щоб нагодувати дитину, не завдавали собі труду вийняти її з ліжечка: просто встромляли їй до ротика лійку, через яку їжа надходила шлангом із грілки, підвішеної до штатива. А щоб діточки вчилися ходити — робітниці просто зсипали їх із постелі на килимок, де вони повзали, переверталися, і всім до них було байдуже. То ж ніхто не тішився з першого кроку Мар’яни, з її першого слова. І їй лише тепер нарешті, стало так затишно!

Познайомившись із Василем, Мар’яна також довідалася, що вона — красива. Отак сьогодні поглянула на себе у дзеркало і здивувалася, чому раніше не помічала, що має таке свіже лице. Чи може воно у неї погарнішало аж тут, у Великих Жиляках? Бо в інтернаті вихователька Мирослава Йосипівна постійно з неї насміхалася і не втомлювалася повторювати, що вона — огидна, схожа на хлопця, байстрючка. Дівчатка, які зростають у сім’ях, рівняються на маму, тітку, сусідку, врешті, на артисток кіно. Мешканки ж закритих закладів, які не часто бачать дорослих, ототожнюють себе зі своїми ровесниками, іноді навіть з хлопчиками, що є з ними в одній групі. То ж Мар’яна придивлялася до своїх товаришок і заздрила деяким з них, які, на її думку чи виховательки, були краще скроєні. Як їй хотілося бути схожою на Уляну, яка мала світлі кучері, очі з голубими білками та білу шкіру. До семи літ Мар’яна, як і усі діти, вірила в чудо і сподівалася, що до неї з’явиться чарівник і захоче виконати одне її бажання. І тоді вона, не вагаючись, попросить у нього зробити її такою, як ця Уляна. Мар’яна вже не дивувалася, що мама від неї відмовилася: як можна любити таку непривабливу дитину? І лише Василь розчаклував її, як царевич — царівну-жабу, — вона відчула, як гарнішає…

Вранці на прощання Мар’яна потерлася щічкою до руки Василя і зарила пальчики у його волосся. І коли він вийшов за поріг, в її чорних вкрапленнях очей сяйнули зелені зорі. Нарешті за багато літ Мар’яна позбулася забула про своє бажання коли-небудь потрапити на посаду медсестри до інтернату, аби помститися лікарці. Великі Жиляки починали їй подобатися, і вона вже не хотіла їх полишати. Сліди кривди поступово стиралися у її душі, блідли. А далі фельдшерка взагалі замислилася, чи були ці прикрощі в її житті? Може, вона лише бачила страшний сон?

Мар’яна повернулася до хати і, притуливши голову до подушки, задрімала. І знову їй наснилися слова про Вампіра волохатого, який:

Чолка схопилася з ліжка і почула стукіт у вікно. Вона відразу пригадала, що вона — фельдшерка. І в неї не залишалося сумніву: хтось уже із самого ранку прийшли із новиною: мабуть, у селі якийсь дядько собі знову зламав чи підвередив ногу чи руку і прислав до неї зв’язківця. Тож побігла хутчій відчиняти.

До сіней ввірвалася Коркуцьончиха, захекана і стурбована. Навіть якби за нею гнався розлючений бик Рульки, який зажив у селі слави неперевершеного забіяки, то, їй богу, вона не могла б бігти швидше, ніж зараз.

Загледівши директрису в такому вигляді, Мар’яна настрашилася і подумала, що Толикова мамця несе їй службову новину: у Великих Жиляках або хтось народжується або ще гірше — вмирає. І фельдшерка вкотре пошкодувала, що вибрала вкрай невдалу спеціальність. Ніколи вона ще не відчувала такого безсилля медицини, як тут, у Великих Жиляках. Тож мусила щоразу кривити душею, аби потішити того, кому вже не довго втішатися світом. Повинна була обнадіювати нездольну, що ця буде плодоносити навіть у віці біблійної Сари; нещасному, в шлунку якого утвердилася виразка, обіцяти, що він ще їстиме за одним махом сорок штук вареників; сліпого потішати, що він незабаром ще отримає таку здатність бачити все, що треба і не треба, що сам цьому буде не радий.

— Швидше зачиняй двері! — вигукнула Ганна Антонівна.

— Що? — прошепотіла Мар’яна, не в стані прогнати зі своїх вух слів жахливої колискової.

— Швидше зачиняй двері! — повторила свій наказ директорка.

— Та що сталося? — поцікавилася Чолка, закинувши защіпку у петельку біля входу.

— Усе село гуде, що ти була з цим Василем, а Вуличка нахваляється тебе вбити, — повідомила Коркуцьончиха. — Рулька щойно зустріла мене і веліла тобі передати, що Вуличка зібралась до тебе із сокирою. «Хай, — каже, — у тюрмі відсиджу, але там їсти дадуть, і я знатиму, що цієї розлучниці більше нема!» Господи, як я бігла! Боялася, що уже не встигну. Ху!

— А чому ця Вуличка так в’їлася на мене? — запитала Мар’яна, здивована поведінкою вчительки. Вона щось тільки двічі розмовляла з цієї Лідією Купер’янівною, яка справила на неї враження жінки лагідної й розсудливої. От лише провал на середині обличчя робив її схожою на злу виховательку Мирославу Йосипівну і пробуджував у Мар’яни неприємні спогади про нещасливе дитинство.

— Адже ж ти весь вечір танцювала з її чоловіком ще й усю ніч провела з ним, — пояснила Коркуцьончиха, стурбовано озираючись на двері.

— То, мабуть, їй на мене наговорили, — почала виправдовуватися Мар’яна. — Я добре пам’ятаю, з ким була. Крім Василя, ні на кого більш і не глянула.

Ганна Антонівна пильно поглянула на Мар’яну.

— А ти хоч знаєш, хто чоловік Лідії Купер’янівни?

— Не цікавилася…

— Так от, вона одружена з Василем, тим самим, з яким ти сьогодні…

— Не може бути, аби Василь був чоловіком Вулички! — вигукнула Чолка.

— Але так воно є, — сказала Коркуцьончиха. — Усе село може посвідчити, що Василь і Лідія Купер’янівна — муж та жона. Я ж тобі ще на похороні Мухортички розповідала, — пригадала Чолці директорка свою розмову на погості.

— Але ж між Василем і цією Лідією вікова різниця, либонь, у… півстоліття… — не йняла віри Мар’яна.

— Це ще не причина, щоб розбивати їхню сім’ю… — відповіла директорка.

— Тоді чому… вони, ну, Василь і ця його вчителька ніде разом не бувають? — запитала Мар’яна. — Чому тоді, на поминках Василь і та його Лідія Купер’янівна сиділи за різними столами? А до клубу на танці Василь взагалі прийшов сам!

Коркуцьончиха зітхнула і, намагаючись бути терпеливою, стала пояснювати мар’яні:

— Лідія Купер’янівна, моя дитино, старша від свого чоловіка на 25 років. Навіть, якби вона пробувала примолоджуватися, то й тоді біля нього виглядатиме, наче мама. Свої то знають, а чужі можуть ляпнути якусь недоречність. Файдульський, коли його тільки призначили головою у нашому селі, потрапив на весілля і навпроти нього випало сидіти Вуликам. Ну тоді він, не знаючи нічого про цю пару, починає говорити до Лідії Купер’янівни: «Який у Вас чудовий син! А як схожий на Вас!» Файдульська, якій уже хтось встиг шепнути про історію одруження Василя зі своєю вчителькою, штрикнула Файдульського виделкою у литку. Та куди там! Він до самого кінця не вгавав: «Якого ви гарного сина виростили». Аж коли скінчилася забава — дружина розтлумачила йому, як він помилявся. Ось відтоді, аби не потрапляти в незручну ситуацію, Лідія Купер’янівна не сідає поряд свого Василя. А що одного його на танці відпускає — так це ж тактика мудрої жінки. Вона розуміє, що чоловікові потрібно давати волю, інакше збунтується, піде до іншої… А Лідія нікому його не віддасть. Усіх прибере на своєму шляху, хто захоче до нього залицятися. Щоби його завоювати — по трупах пішла…

— Як то… по трупах? — зблідла Мар’яна.

— Нічого ти не знаєш… Вона винна в тому, що наречена Василева наклала на себе руки.

— Як?

— А отак: Лідія відбила в неї Василя, от дівчина й повісилася.

— Але ж вона — вчителька!

— Ну то й що! Жінка є жінкою, ким би вона не працювала, — рівним голосом відповіла Ганна Антонівна. — За хлопів б’ються всі: і свинарки, і вчительки, і навіть, кажуть, професорки!

Не встигла Коркуцьончиха договорити, як за шибками веранди промайнув профіль Лідії Купер’янівни у хустині.

В скандальну історію Мар’яна потрапляла вперше, тож не знала, що в такому випадку слід робити. Але коли відчула небезпеку — у ній знов пробудився інтернатівський інстинкт. І її волосся стало дибки. Вона почала метатися від шафи до стелажа, але ніде не могла знайти сховку, було надто тісно. В її очах промайнув жах. Подібного душевного потрясіння Чолка зазнавала в дитинстві, коли до неї наближалася або лікарка Турянська зі шприцом, або Мирослава Йосипівна з мухобийкою.

— Я запущу в неї стільцем, як тільки вона переступить поріг медпункту, — не знайшовши виходу, крикнула фельдшерка так відчайдушно, що директорка оторопіла. В такому вигляді вона ще Мар’яну ніколи не бачила. Але Ганна Антонівна швидко прийшла до тями.

— Схаменися! — вигукнула. — Ти ж її скалічиш або й уб’єш, і тоді тебе кинуть за ґрати!

— Що мені робити? Що? — розгубилася Мар’яна і, здалося, навіть зменшилася у розмірі. Вона знала, як давати раду із капосниками в сиротинці. Але як жити серед нормальних осіб — цієї дипломатії ніяк засвоїти не могла. Якщо часом і відповідала грубо комусь інтелігентному, то радше від злості і безсилля, що не вміє дати відсіч. Адже їй зустрічалися такі, що вміли досягти мети, ані на тон не підвищивши голос. Тоді як вона своїм злослів’ям була не в стані чогось домогтися. Тож зодягла маску мовчазної і врівноваженої дівчини, бо інший стиль поведінки їй було не осягнути. Якщо хтось завойовував прихильників кокетством, велемовністю, то Мар’яна не могла цим похвалитися: була надто прямолінійною.

Руки Мар’яни затремтіли, рот вигнувся і вона вчепилася у светр директриси, злякано озираючись на вікно. Зараз Чолка нагадала Ганні Антонівні кошенятко, яке вона в дитинстві носила на руках. Воно так міцно трималося за свитку Гані, що продовжувало на ній висіти, навіть коли вона уже не підтримувала його долонями.

— Я з Вуличною поговорю, — пошепки пообіцяла Коркуцьончиха Мар’яні, заштовхуючи її до боківки, що правила за кухню. — А ти нікуди не виходь…

Мар’яна забилася за кахельну піч і, замружившись, відразу ж згадала і свої подряпані щічки в дитинстві, і викручені пальчики. Ця Лідія Купер’янівна, певно, таки доводилася родичкою покійній виховательці. Бо у неї було таке ж провалене обличчя. І такі ж замашки. Бач, примчала сюди із сокирою. Але як не нашорошувала вуха Мар’яна, з двору не долітали не те що бренькіт знаряддя для рубання і тесання, але й жоден інший звук.

8

Час тягнувся так довго, що можна було б уже дитину народити. Нарешті, двері відчинилися. Мар’яна затамувала подих.

— Ось де ти! — гукнула Коркуцьончиха, виявивши сховок Чолки. — В о н а пішла…

— Невже хотіла повибивати мені зуби? — спитала Мар’яна.

— А чого ж би сюди перла? Подякувати тобі? — підвищила голос Коркуцьончиха, але, поглянувши на нещасний вигляд фельдшерки, зм’якла. — Ото дивлюся на тебе, і так мені тебе шкода. Важко тобі, моя доцю, доведеться у житті. Та ще тут, у нас, в селі ціняться міцненькі дівчата, а тебе й вітром знесе. Якби ти знала, яка щойно важка розмова у мене з Вуличкою вийшла. Вона ж тримала за пазухою сокиру. «Де, — запитує у мене, — ця паскудниця? Зараз я їй руки відрубаю, щоби не обіймала мого Василя!»

Мар’яна аж побіліла від страху.

— Хм, ти не уявляєш, скільки мені сил коштувало переконати Ліду Купер’янівну, аби не била вікон у твоєму медпункті! — скрушно похитала головою директорка.

— Але ж я сирота… — спромоглася на слово Мар’яна.

— Та це не дає тобі права спати з чужим чоловіком! За пепелюб у нас в селі по голівці не гладять.

Чолка затремтіла, наче в неї зненацька появився синдром Паркінсона. А раптом Лідія Купер’янівна чигає на неї за рогом? Мар’яні стало так лячно, що вона готова була забратися звідси хоч зараз. Але куди? До Гейри? Чолка не знала, де цей музикант мешкає, бо він був із сусіднього села. А про Василя й мови не могло бути. Адже він — чоловік Лідії.

— Перебирайся жити до мене, — помітивши Мар’янчину нажаханість, запропонувала їй директорка. — Тоді ніхто тобі й слова лихого не скаже. Повір, ти не знатимеш горя, телевізор дивитимешся, скільки схочеш. Знаєш, як то погано тій людині, в якої немає цього ящика: їй у крамниці навіть ні про що погомоніти з іншими бабами: адже ні фільму не бачила, ні запуску космонавтів, ні матчу київського «Динамо» з московським «Торпедо».

У відповідь замість подякувати Мар’яна лише замуркотіла. Надто бідна мова, аби людина могла з її допомогою передати те, що в неї є на душі.

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА

Коркуцьонок

1

В юні роки Ганна Коркуцьонок, навчаючись в педагогічному інституті, винаймала житло в однієї міщанки — пані Штуфської. Квартирантка мешкала в мансарді старого особняка, а господиня з чоловіком займали увесь спідній поверх. Громадянка Штуфська виростила п’ятьох діточок, які дуже рано вилетіли з родинного гнізда і обзавелися сім’ями. Ганна бачила їх двічі на рік — на Різдво та Великдень. Вродливі і незалежні чоловіки, вони так ґонорово вели своїх дружин під руку! І починалося застілля. Чим довше воно тривало, тим нестерпнішими ставали сини пані Штуфської. Усі п’ятеро були пияками і, коли заливали баньки, то починали галасувати, сперечатися і ніяк не могли домовитися, хто кого більше поважає. Дехто з нервовіших хапався за обух, і решта братів кидалися його зв’язувати. Так що учта завжди закінчувалася бійкою навкулачки в викликом міліції. Якось в одне із таких свят Ганна, приваблена галасом, підглядала за цим родинним шоу крадькома з-за штори, щоби не потрапити в свідки, і побачила, як її господиня кинулася в саму гущу розбурханих нащадків. Проте не довго там, серед рідних діточок, затрималася. Вони так делікатно витіснили матінку зі своєї тусівки, що вона пролетіла через усе подвір’я і, заточившись, напоролася на кавалок дроту, що стирчав з-під землі. Розірвала панчоху і… ногу. Тоді піднялася до Ганни, щоби позичити йоду.

Квартирантка була здивована, що в господині немає цього копійчаного ліку. Мабуть, здогадуючись про подив комірниці, Штуфська поскаржилася на невдячних діточок, на яких стратила чимало грошей, викупляючи з міліції за участь у бійках, в яких вони, добряче хильнувши, були постійними учасниками. «Раніше вони ставали добрими дітьми, — скаржилася Штуфська. — А як зв’язалися з поганими компаніями, то розбатярувалися, зробилися п’яницями». Але згодом старенька, мабуть, шкодувала про свою відвертість зі студенткою і їй було соромно, що так зганьбилася у хвилину розпачу. Бо ще не встигнув струп відвалитися з її литки, як вона при зустрічі з Ганною сказала: «Не хочу Бога гнівити: у мене ще золоті діти! Ось там, під третім номером Славка Процайличка має ще гірших!» Коркуцьончиха не мала нагоди познайомитися з нащадками незнайомої їй Процайлички, але поставила себе на місце нещасної Штуфської. І почала боятися повторити її долю. Чим довше вона розмірковувала про синів подружжя Штуфських, тим більше приходила до висновку: винна в жорстокості дітей матір сімейства. Надто рано вона випустила їх з батьківського дому. От якби Штуфська тримала їх при собі під своєю опікою, то запобігла б нещастю.

Збагнула: біда батьків у тому, що вони виховують своїх чад надто самостійними, тому й стають непотрібними їм, і на них потім ніхто не зважає.

З юних літ Коркуцьончиха бачила, що рідко якій матері вдається дочекатися пошанівку від рідних дітей у старості. Один її однокласник сів до тюрми, і мама збилася з ніг носити йому передачі, інший спився. А ось стара Когутиха не сміє слова сказати у своїй хаті, бо її дочка геть усе тямить у господарстві і не потребує жодних порад.

Також перед її очима постійно виникала бабуся, яку на схилі літ ніхто всерйоз не сприймав. Не помічали її, не кликали до столу, коли збиралися гості, а, запитуючи у неї про самопочуття, не чекали на відповідь. Ось на Кавказі, кажуть, там чим більше літ людині, тим за мудрішу її мають і тим дужче послух проявляють, на почесне місце саджають. Оскільки ж Ганна жила в Галичині, то не раз думала, що чинити, аби дитина була з нею поштива, навіть вийшовши в люди? І власним розумом осягнула: дитя доти шанує отця-матку, доки не обірветься від них його залежність. На згадку спадав Олежик — синок однокурсниці Пеньковички, в рідне село до якої приїжджала іноді з відвідинами. Спершу то було ангелятко, яке, коли мама несла відра з водою, лепетало: «Дай, я тобі помозю!» А вже коли став старшим, не хотів пособляти матері: щоби не пасти корову, прив’язував її у кущах, і взагалі всіляко ховався, коли вдома пахло генеральним прибиранням і дорученнями. Крім того, він постійно вимагав грошей у Ганниної товаришки. Коли вона не хотіла йому купити джинси, Олежик заявив, що піде з дому, буде грабувати пасажирів у поїздах і тоді йому вже не доведеться виканючувати в матері ті нещасні копійки. І був би виконав свою погрозу, якби Пеньковичка не наздогнала його за селом і не пообіцяла йому «Врангеля»[12].

А донька Прутовичів, що поставили хату на початку цвинтаря? Коркуцьончиха пригадувала її ще дівчинкою, якій від дати випуску ледве сповнився рік, і вона, пробуючи говорити, видавала звуки, схожі на писк гумової ляльки. Бодай би вона і далі пищала, ніж говорити по-людськи. Бо коли підросла, нічого доброго не могла сказати, лише матюки гнула…

2

Коркуцьончиха зненавиділа свого сина, коли йому виповнилося лише чотири місяці. Причиною був насамперед батько Толика, який покинув її ще перед народженням дитини, і вона зачаїла у серці на нього образу. Але ще дужчою люттю пройнялася Ганна до рідного чада тоді, коли помітила, що й воно не хоче її любити: повзаючи підлогою або перевертаючись зі спини на живіт, при цьому незадоволено відмахувалося ручкою від неї, як тільки вона робила спробу допомогти йому.

Толик забував про матір, тягнувся до усього одноосібно, уперто відмовлявся від її підтримки, протестуючи усіма частинами свого тільця, але найчастіше намагався відіпхнути її, наче якусь перешкоду, кулачком. І хоча у нього не було сили штовхнути неньку, але сам факт цього занурював Коркуцьончиху в неприємні спогади.

Якщо інші малюки принаймні в перші місяці свого життя маскувалися під слухняних, а вже згодом починали качати права, то Толик відразу заявив про свою суверенність. Цей опецьок ніколи не плакав, коли лежав у мокрих пелюшках, хіба що кректав, сприймаючи це як тимчасові труднощі. А матінці здавалося, що він дає їй зрозуміти, що не дуже то і потребує її піклування. Його безвільне маленьке тільце, якому вже кортіло автономії, крихітні пальчики, які чіпко вимагали свого, і нестійкі ніжки, які втім твердо жадали самостійності, викликали в матері припливи то розпачу, то люті. І їй нерідко хотілося повисмикувати з дитини ці ручки і ніжки, як стебла цибулі — з грядки, а тулуб переламати об власне коліно. «Ось вона — гірка материнська доля, — міркувала печально Коркуцьончиха, і серце її ділилося на дроби. — Що ж буде далі, якщо ця личинка вважає, що уже може без мене обійтися?»

Також Толик не всміхався до неньки, як це робив онук Глуховців. Коркуцьонок же до цієї міни вдавався лише тоді, коли вздрить на подвір’ї кішку чи качку, навіть муху і то хотів обняти, а маму — ні. В такі хвилини його оченята, розміщені одне від одного трохи задалеко, зачудовано розширювалися, а ротик розтягувався від вуха до вуха, і серед нього радісно трепетав язичок! Тоді Коркуцьончисі кортіло ляснути Толика по личку і штурхонути так, щоб він аж на землі розпластався. «Ах ти ж відросток нещасний, щеня, гнида, — шаленіла Коркуцьончиха, — як можеш захоплюватися нижчим створінням, яке до того ж не дало тобі життя?»

Коли Коркуцьонок хотів їсти, проте ще не вмів користуватися ложкою, а мама не поспішала його нагодувати, то пробував насититися простішим шляхом. Брав мисочку обіруч і впевнено сьорбав із неї супчик чи кашку. Ось онук Глуховців, той ніколи нічого подібного не робив, а лише криком нагадував про те, що він голодний. І півторарічний синочок Корольчихи завжди надіявся, що його нагодують.

Як тільки матінка згадувала цих нормальних діток, то відчувала, як її проймає безсила лють, і зі злості вибивала синочкові з рук бляшанку. Рідина заливала карапузу обличчя, наповнювала його пазушку. Але від цього він не впадав у відчай: певно, думав, що то він сам такий незграбний. А як можна на себе ображатися?

Якось до Ганни завітала посестра із того села, де в приймаках був чоловік Коркуцьончихи, Вірка Козиця. Коли мова зайшла за ветеринара, і Ганна висловила сподівання, що він ще повернеться до неї, як тільки побачить свого сина, то подруга поглянула на цю справу тверезіше.

— Я думаю, що це неможливо. Бо твій Шинків цій своїй свинарці чергову дитинку засіяв, — сповістила гостя. — Крім того, його підвищили, і він перебрався у район.

Коли Козиця, залишивши Ганну в поганім настрої, пішла додому, то Ганна раптом помітила, що Толик взяв на себе смілість зодягатися у пуловер. Дочекавшись, поки його голівка зникне в одежині, матінка спритно зав’язала розріз вузлом. Блукало хлопченятко светром, блукало, та марно, лише ніжками дригало. І все ж воно не втрачало надії знайти вихід, хоча було чути, як втомлено вовтузиться і важко пихтить. Цьому малятку і на думку не спало заплакати, як це робив синочок Корольчихи, щоб у такий спосіб покликати на допомогу маму. І оптимістичні звуки, які воно видувало при цьому, нагадували писк ґумової іграшки: «Фюр-фюр, фюр-фюр.» Прислухаючись до цієї азбуки Морзе, Коркуцьончиха мимоволі згадувала доньку Прутовичів, коли та ще була малям. Чи й Толик уже не тужиться у цьому фюркоті передати перше нецензурне слово на адресу матінки? «Ах ти ж вилупку проклятий, — шаленіла Коркуцьончиха, спостерігаючи, як синок невтомно борсається у светрі, — оце така вдячність мені за те, що тебе носила, родила, хоча могла б, між іншим, зробити аборт… Ну заплач, запла-а-а-ач… Мені стало б легше і твої сльози вселили б у мене надію. Але у тебе кам’яне серце. Ти — такий же черствий, як і твій батько». Син нагадував їй впертого павука, який наполегливо тче павутину. І скільки ти йому це твориво не переривай пальцем, — він не надто переймається, а знай далі робить свою справу.

Проте у матінки ще теплилася надія, що Толик цю свою самостійність переросте. Сподівалася, що між ними зникне відчуження, коли він лише заговорить. Адже першим словом, яке вимовив внук Глуховців, було слово «Мама». І нарешті дочекалася, коли одного разу Толик видряпався на її коліна, наче на крісло, щоб дотягнутися до пляшечки із заповітною манною кашею, яка стояла на столі. Родителька не без тривоги подумала: «Від горшка — два вершка, а уже он як нахабно шастає. А там, диви, й на голову сяде!» Коли хлопчатко вхопило обіруч пляшку із соскою, Коркуцьончиха зіштовхнула його на підлогу, в надії, що він схопиться за її спідницю чи руку. Адже синок Корольчихи, якось падаючи додолу, ухопився за поділ сукні своєї матінки і лише завдяки цьому втримався на ногах. Але Толик повівся так, мов би мами і близько не було: стрімголов звалився під стіл. Коли скляна посудина тріснула, каша розлилася по підлозі, а Толик підвів личко, заліплене манкою, Коркуцьончиха злякалася за його життя і відчула жаль до безсловесного галузника. Підвела його й пригорнула до себе. Тоді цей пуголовок, покректуючи, заходився вириватися з її рук і несподівано…залящав:

— Сям-м-м-м, сям-м-м-м…

Від люті пальці Коркуцьончихи мимоволі розімкнулися, і хлопчатко знову брязнуло на діл. Втім, свого чергового падіння воно близько до серця не взяло, а далі розважливо цінькало.

Ганна забула про свій жаль, коли Толик уперше встав на ноги, і підскочила до сина підтримати, аби не впав. Саме так вчинила баба Глуховців, коли її Андрійчик спробував ходити. Але Толик…відштовхнув руку допомоги і заперечливо крутнув голівкою, натякаючи мамці цими порухами свого незграбного тіла, що сам собі дасть раду. Коркуцьончисі пригадалася хазяйка Штуфська, у якої мешкала на квартирі і яку в п’яній наминачці хтось із дітей штовхнув, і вона, пролетівши через подвір’я, скалічила ногу шматком дроту. Ганна не стрималася і з усієї сили дала стусана карапузові в спинку. Коли він, сердешний, опинився на підлозі, то гнів у її серці поступився жалощам і страху, що дитина могла скалічіти і закричати. Адже Андрійчик Глуховців у такому випадку завжди кричить. Проте цей неборака лише засопів від досади. Вочевидь, сприйняв своє падіння за власний промах. Тоді підвів голівку, підважився на рученятах, зафюркав, застогнав, затремтів увесь і так напружився, що під його круглим личком утворилося потрійне підборіддячко. Він з останніх сил закусив губу, наче справдешній важкоатлет, який підіймає штангу, і… зіп’явся на ніжки. Хитаючись, цей капшук тріумфально потряс кулачками, наче боксер на рингу — до своїх уболівальників! Відтак поглянув на Коркуцьончиху і переможно зацвірінчав, а їй здалося, що він хоче, але поки що ще не може сказати: «Думаєш, що ти — незамінна? Он як я славно без тебе справився. Ти ж лише плутаєшся мені під ногами…»

Одного разу кума Коркуцьончихи — Наталка Ступерначка подарувала Толикові пластикового ведмедика. Коли хрещена матір пішла додому, то Коркуцьончиха поставила іграшкового бурмила на стіл, аби хлопчик не зміг до нього дотягнутися, і попросив у неї дати йому цю забавку. Саме так вчинила б донька Стиранок. Але Толик був не такий, як усі інші діти. Він, як завжди, зігнорував маму і поклався лише на себе. Збагнувши, що подароване ведмедятко — надто високо, Толюсик здогадався підставити собі під ніжки ослінчик. Він уже мав намір схопити цяцянку і навіть звитяжно задзумкотів у сподіванні близького тріумфу, як Коркуцьончиха, задихаючись від злоби, перевернула під ним стільця. Малюк звалився на підлогу личком, і з під нього протекла смужка крові. З криком кинулася матінка до дитинчати і, плачучи, поклала його на ліжко, притиснула до його малесенького закривавленого носика мокру хусточку. «Я так за тебе злякалася, — лебеділа вона крізь сльози до цього сердеги і тицяла у себе пальцем. — Ось я, мама, можу дати тобі цяцю», — штирхнула вказівним перстом у тваринку із синтетичних полімерів. — А ти сам — ні-ні!» Але, поглянувши на малюка, Коркуцьончиха затнулася: Толик навіть не думав плакати. Обмацавши свою кирпочку, він лише пролепетав сам до себе:

— Ва-ва? Ва-ва?.. — наче дивувався: «І як це я міг так оступитись? Адже усе було продумано».

— От слухав би маму, то й вави не було б, — повчала Толюнця Коркуцьончиха. — У мене, сину, ще більша вава, на серці, бо ти мене зовсім не любиш…

Але синок був байдужим до слів неньки. Бо наступного дня під час прогулянки Коркуцьончиха спостерегла, як хлоп’я широко розставляє ніжки, аби перейти через калюжу, ще й безтурботно підпадьомкає, наче жайворонок у небі. Видко, учорашній урок не пішов синку на користь, і він далі намагався обходитися без матінки. Щоб закріпити недавню науку, Коркуцьончиха штовхнула його, але непомітно, ззаду, аби він думав, що упав сам. Коли з води стало видко лише голівку Толика, то Ганні спало на думку, що він ось-ось втопиться, і вона кинулася йому на допомогу зі слізьми. «Це все баба Яга! У-у-у… — сюсюкала вона до Толика, намагаючись взяти його на руки. — Але я підоспіла, вона мене злякалась і втекла». Матері так хотілося, аби син припав до неї і пролепетав: «Мамусю, голубочко, не залишай мене. Без тебе — стра-а-а-а-ашно, а з тобою — так до-о-о-о-обре». Однак ці слова залишалися лише у мріях Коркуцьончихи. Бо ось синок виборсався з її обіймів, почеберяв до баюри і знову розвів ноженята, аби перескочити через воду. Вдало пурхнувши над калабанею, він застрибав на своїх хистких підпірках і залопотів: «Я мозю! Мозю! Мозю! Ся-я-я-ям!»

Самовдоволення цього людинятка, яке вже з перших місяців життя намагалося вилетіти з-під материнського крила, так обурило Коркуцьончиху, що вона підкралася до синочка і знову штовхнула його. Але малюк уже став спостережливим і помітив її рух. Змигнувши перед мамою кулачком, він загудів: «У-у-у-у!» Хоча в його далеко розкинутих віченьках ще не було люті, проте Коркуцьончисі здалося, що цей пузанчик їй погрожує: «Начувайся, ось як стану великим, то здам тебе у дім перестарілих!»

«Постривай же, карлику жалюгідний, вишкварку недоношений, молокососе лукавий, я ж тебе навчу шанувати матір!» — крикнула Коркуцьончиха і замахнулася. Небожатко, перелякано писнувши, заляпотіло босими п’ятками подалі від Коркуцьончихи. При цьому воно оглянулося, і директорка побачила, як гримаса жаху перекривила його видочок. Здавалося, синок лише тепер, на тринадцятому місяці життя помітив свою матінку, і її присутність неабияк його злякала. Він ще швидше подріботів з двору.

Втеча дрібненької істоти, яка дезертирувала по-людськи дуже приблизно, навіть не згинаючи ніжок у колінах, але уже не бажаючи мати нічого спільного з рідною матір’ю, довела Коркуцьончиху до оскаженіння. І їй захотілося приплюснути цього недозрілого зухвальця, наче таргана. «Батько утік, а тепер вже і ти береш з нього приклад! — верескнула Коркуцьончиха. — Ще не можеш гаразд на ногах встояти, а вже так само сваволиш! Але я не допущу, щоб ти наді мною верховодив!» Вона не зупиняючись здійняла з ноги тапок на важкій танкетці і запустила його в крихке маленя.

Взувачка з такою силою влучила в делікатну потиличку дитинчати, що воно жалісливо цінькнуло, заточилося і, упавши носиком у траву, більше не поворухнулося. Так і заклякло, розкинувши рученьки і ніженьки.

3

Спершу Коркуцьончиха подумала, що прикінчила це дияволя, і полегшено зітхнула. Але воно лише зомліло. Проте, отямившись, уже не пробувало ні бігати, ні тим паче погрожувати кулачком. Нерухомими стали його оченята й губенята. А лікар зі Львова запевнив матір, що після такого струсу мозку дитина уже ніколи не заговорить і на все життя залишиться паралізованою. Коркуцьончисі з душі звалився камінь. Тепер Толик не буде її зневажати, а на старості не вижене з рідної домівки! Проте медик помилився. Бо через місяць Толик несподівано оклигав. Сталося це тоді, коли Коркуцьончиха перевіряла учнівські зошити із зоології, і до її вух долинуло дитяче гугоніння. Вона затрусила головою, вважаючи це за галюцинацію. І тоді побачила, що Толик, який уже пробудився, лежачки простягає до неї рученята!

Коркуцьончиха очам своїм не повірила. На цей жест хлопчик не був здатним навіть при здоров’ї. То як йому вдається ворушити передніми кінцівками після того, як лікар напророчив йому каліцтво? Коркуцьончиха наблизилася до ліжка, підняла дитятко і пригорнула до себе дуже обережно, все ще не вірячи в те, що сталося. Адже ще місяць тому вона навіть мріяти не могла про таке щастя! Подумати тільки: Толик її потребує, приймає з розпростертими обіймами! Тоді хлопчик вразив її ще дужче, переводячи очка на підлогу. «Невже він ходитиме?» — подумала Коркуцьончиха і поставила його на поміст. Толик, чіпляючись за матінку усіма частинами тіла, важко потупав до дверей. Відтак він зупинився і вчинив взагалі нечувану річ: перевів очі від клямки на Коркуцьончиху, подав їй малесеньку долоньку і зажебонів: «Мими-мими-мими-мими-ми!» У його позі, жесті, голосі відчувалося благання: «Пересади мене через поріг, адже я — такий кволий і немічний, а ти — усе можеш!» «Нарешті, він мене мамою визнає!» — подумала Коркуцьончиха і змахнула сльозу. — Дочекалася таки!»

Поцілувавши дитинча в голівку, матінка переставила його через поріг. Наступні двері вели на вулицю. Толик знову поглянув на Коркуцьончиху й тицьнувся у неї м’яким зап’ястячком. Коркуцьончиха аж заплакала, настільки зворушливо поводився її хлопчик!

Надворі синок навіть не думав гайнути хто знає куди на власний розсуд. Дарма, що там було повно усілякої живності. Він не погнався за кішкою, не намагався зав’язати знайомство з курчатами, а, помітивши каченят, перелякано зарохкав і сховався за маму. І Коркуцьончиха почула, як він задихається від жаху. А коли прогнала водоплавних пташат вглиб двору, її хлоп’я відважилося висунутись зі свого сховку, подивилося їй в очі і подячно хрюкнуло. Воно визнавало лише одну матусю. Бо знову поглянуло на неї довірливо і, відшукавши її руку, лагідно залебеділо: «Мими-мими-мими-мими-ми!» Тоді зробило з допомогою мамці крок, знову скерувало на неї свій зір, довірливо потягнулося до її правиці і, витягши ротик хоботком, зворушливо мукнуло: «М-м-м-ми!» Воно і після третього кроку повторило цю ж комбінацію жестів та звуків. І після четвертого. І після п’ятого! І так до вечора хлопченя не зводило очей з мами і стиха лепетало: «Мими-мими-мими-мими-ми!» Матінка не знала, куди від щастя подітися, і дякувала долі за те, що так сталося. «Таки правду хтось казав, що немає нічого поганого, щоб не вийшло на добре», — міркувала Ганна, подивляючи синочка, що не бажав без неї ступити ні кроку і навіть їсти не поривався, хоча вітер минулої ночі натрусив чимало слив, і вони рясно синіли на подвір’ї. Тільки нагнися, підніми та їж. Від напливу материнській почуттів Ганні захотілося негайно нагодувати чемного синочка. Повела його до хати і поставила перед ним мисочку із супчиком. Але дитя навіть не зробило спроби вхопитися за ложку: склало рученьки, як чемний школяр — за партою і світило оченятами на матінку. А коли вона піднесла до його ротика ложку — воно знову подячно замекало.

4

Минув рік, другий, третій, і синівська увага почала втомлювати Коркуцьончиху. Не кажучи вже про те, що їй тепер було ніколи навести лад у хаті, попорати корову, качок та кішку, які від голоду верещали на різні голоси. Бо коли вона, взявши дійницю, зачинила сина самого в хаті, то він, бавлячись сірниками, підпалив диван. Тоді спробувала брати дитинча із собою. Але годівля свійських тварин викликала в нього такий напад ревнощів, що воно болісно скривлювало свій ротик і починало кусати матір за руки та ноги тими поодинокими молочними зубчиками, які до півтора року встигли у нього прорости. Якось Коркуцьончиха вирішила не потурати синочкові і, прив’язавши його до столу, подалася нарізати салат з кропиви для качок. Коркуцьонок підтягнувся до вікна і, спостерігши, що мама готує щось явно не для нього, так верещав, що збіглися сусіди. Через маленького неслуха Ганна була змушена продати усе, що мукало і квоктало у хліві, а яйця, сир, молоко і сметану купувати в сусідів і займатися тільки синочком. Коли Коркуцьончиха ставила перед малим тарілку з обідом і наказувала робити «гам-гам!», то Толик роззирав посуд, нюшкував його і запитально дивився на матір.

— Сам гам-гам, сам, — заохочувала Коркуцьончиха Толика, ховаючи від нього очі.

Тоді хлоп’я починало скавуліти і монотонно повторювати, як робот:

— Мими-мими-мими-мими-ми!..

Побачивши іграшку, Коркуцьонок тепер уже не пробував узяти її сам, а переводив очка на маму і заходжувався скиглити. Це означало, що вона повинна йому це брязкальце подати.

— Толику, як не соромно, — докоряла Коркуцьончиха сину. — Ти ж до цяці ближче стоїш, аніж я!

Дитятко розтуляло ротика і ревло на всю хату. Як вперто воно раніше казало: «Сям-сям», так тепер іншого слова не хотіло знати, опріч «Мамо, дай» і затято його повторювало. Але Коркуцьончиха уже не рада була цьому слову і воліла б заткати писка своєму єдиному нащадку якимсь кляпом. Коли хлопчик спав, то вона боялася його розбудити не стільки від турботи про його сон, а перед страхом почути цей ненависний іменник «Ма-ма», яким він почне її тероризувати і не даватиме поратись у хаті.

Його потрібно було вмовляти, аби він захотів їсти, перераховуючи всі достоїнства страви. Проте Коркуцьонок далі мамкав. Аж поки Коркуцьончиха не брала ложку і не починала його напихати порціями, які удвічі перебільшували розмір його ротика. В душі вона сподівалась, що цей маленький монстр, може, подавиться. Але дитина не лише справлялась з цими тортурами, а ще й щипала матінку за різні частини тіла, вимагаючи швидше ворушити ложкою і пісеньки: «Жили у бабусі два веселі гусі»… Попоївши, Коркуцьонок починав репетувати на всю хату, якщо матінка, бувало, забуде поглянути на порожню тарілочку і похвалити його, який-то він молодець, ум’яв купу картоплі і так чистенько вилизав мисчину, що її уже навіть не потрібно мити. Але навіть тоді, коли Толик не хотів ні їсти, ні гуляти, ні спати, ні бавитись, Ганна Антонівна не мала спокою. В такі хвилини синочок потребував ласки, підсовувався до матінки, застигав у позі очікування, а носик його заохочувально зморщувався. Це означало, що його потрібно ніжити і то дуже довго, іноді навіть близько години, аж поки йому носик не перестане скорочуватися. Тоді цей драпіжний хлопчак відпадав від матінки, як паразит, що вдосталь насмоктався крові.

Малий постійно вимагав у Коркуцьончихи, щоби вона його кудись переносила, переставляла, пересаджувала, перевдягала, перевзувала, пересувала, всіляко переміщала, перекидала. В такі хвилини син асоціювався у матінки із казковою потворою та її забаганками «Дівко-дівко, пересади мене через поріг» та «Влізь мені в праве вухо, а вилізь через ліве».

Якщо раніше Толик не звертав уваги на матір, то тепер він схилявся перед нею, наче темношкірий абориген — перед білою людиною. Він весь час уважно вивчав її зблизька, обмацував голову, брови, вуха, кульчики, буси. І щоразу, розглянувши якусь деталь материнського одягу і попробувавши його на дотик, Толик захоплено повискував, а його носик при цьому дрібненько тремтів. Підкреслена допитливість синочка, його телячі пестощі доводили Коркуцьончиху до такого шаленства, що їй так і кортіло влучити кулаком у самісіньке тріпотливе нюхальне це мавпеня!

Доведена до відчаю, Ганна Антонівна повезла дитятко аж у Львів до знайомого спеціаліста. Той довго вдивлявся в Анатоликові оченята, які порозбігалися одне від одного на далеку відстань, вивчав його язичок і, нарешті, промовив:

— Ваш хлопчик — здоровий, жодних відхилень не бачу…

Мама спершу втішилася, а тоді з сумнівом поглянула на лікаря.

— Якщо Толику нічого не хиьує, то чому він — якийсь такий безпорадний, кроку без мене не може ступити?

— Дитина пережила стрес, — пояснив авторитетно медик. — І тепер у неї фобія.

— Це що за недуг? — злякалася Ганна Антонівна.

— То — страх, — пояснив ескулап. — Хтось жахається висоти, когось лякає можливість залишитися самому в кімнаті, а ваш син боїться впасти, зробити щось не так…

— А що, якби показати Толика психіатрові? — запитала Ганна Антонівна.

Світило замахало руками:

— Ні в якому разі не робіть цього! Ці варвари тільки скалічать вам дитину!..

Личко Толика завжди було похмуре. Тільки коли він смачно попоїв чи вдало сходив на горщик — то лише тоді на ньому з’являвся промінчик задоволення, і він блаженно похрюкував від усвідомлення, що день прожито не марно.

Коркуцьончиха не могла діждатися, коли хлопчик підросте і зможе себе обслужити. Бо навіть як він від неї нічого не вимагав, а мирно сопів, то на його лиці вимальовувалася така гримаса, ніби матінка щось йому заборгувала.

Але лише у хвилини найбільшої втоми Ганна Антонівна не могла витерпіти сина. Бо, незважаючи на те, що він її вимучував своїми домаганнями, вона його дуже любила і навіть у деяких його вадах знаходила багато зворушливого: наприклад, його невимовляння букви «р» звучало так ніжно і не агресивно! Тож, уявіть собі, яким було її розчарування, коли вона переконалася, що інші чомусь не беруть до серця милі вчинки Тольця. Жителів Великих Жиляків не розчулювало те, що хлопчик не вимовляє багатьох літер, і вони, замість сюсюкати до нього, передражнювали його. І безпорадний вигляд Толика, з яким він завжди озирався на маму, аби вона застебнула йому ґудзички на курточці чи зашнурувала черевички, сусідів не захоплював. І його слухняність та покірність, з якою робив усе, що накаже мама, нікому не подобалися. «Заздрять, — вирішила Коркуцьончиха. — Зате колись якась дівчина ще дякуватиме Богові за мене, що я виховала такого слухняного сина».

5

Взагалі до струсу мозку маленький Коркуцьонок більше нагадував дорослого чоловіка, ніж пізніше, коли почав ходити до школи. Бо малятком був терплячим, розсудливим і самостійним, а подорослішавши, не міг собі зарадити і без мами — ні на крок! А неньці так хотілося, щоб він був водночас і незалежним, і її мав за авторитета. Крім того, з кожним днем Коркуцьонок поганішав: його стопи почали нагадували ласти, губи порозросталися, а ніс розпухнув, неначе банка.

Мама стала для нього і порадницею, і навіть лікаркою. Якось його налякала донька місцевої фельдшерки. Дівчинка жила серед розмов батьків про болячки односельчан та посібників про захворювання, то ж не пропускала нагоди сяйнути (і налякати!) своєю обізнаністю. Коли одного разу Толик наминав вареники із сиром, Галочка, мабуть не без заздрощів, сказала:

— Мама каже, що хто багато їсть, у того серце заростає салом і він помирає…

Почувши таку новину, Коркуцьонок з переляку заойкав, помчав з варениками до хати і сховав їх у найдальшому кутку. І боявся навіть поглянути у їхній бік.

— А Галя казе, со я — дузе губий і коли буду їсти, то мій зивіт загосте зигом і я помгу… А-а-а! — заголосив Тольцьо, тільки-но до хати зайшла мама.

— Не плач, дурненький, — втішала свого відприска мати. — Ти ніякий не грубий, а якраз такий, як треба. А та Галя, вона тобі просто завидує, бо сама не може бути такою…

Аргумент Коркуцьончихи синочка переконав. І надалі він весь час радився тільки з мамою. Він мав звичку вибирати сало з ковбаси, пхекати на молоко, бо воно, на його думку, смерділо коров’ячим хвостом. Але якщо мама запевняла Толика, що його життю ніщо не загрожує, то він споживав знехтувані продукти з легким серцем.

Коркуцьончиха тішилася слухняністю синочка, аж поки не настав йому час іти до школи. Тут уже треба було привчати його обходитися без сторонньої допомоги. Але Толик затявся і квит. Тоді мамця його переконала:

— Ти мусиш навчитися сам їсти й одягатися, бо інакше… ніколи не виростеш…

Після такого аргументу Коркуцьнок погодився, але вимагав, аби мама на нього щоразу дивилася, як він робитиме ту чи іншу дію. Коли він невміло підносив ложку до рота, то Ганна мусила все залишати і захоплюватися його вчинком: «Ай, молодець!» А коли ішов до школи, яка стояла вкінці сільської вулиці, то мамця мусила весь час глядіти йому вслід зі свого дворища і кричати: «Синочку, я — з тобою!»

6

Якщо інші діти змалечку мріють: «Я, коли виросту, буду продавцем, ближче до іграшок», то Коркуцьонку подібні марення навіть на думку не спадали. Знав одне: усе буде так, як схоче мама, яка ніколи нічого поганого йому не нарадить. Рівнятися на кращих і ставити перед собою мету не було властиво Коркуцьонкові, як для собаки — їсти цибулю. Він не розумів, як то можна хотіти бути першим у класі, раніше від інших прибігати до фінішу стометрівки на уроці фізкультури. Інша річ, якби мама наказала. Але Коркуцьончисі було спокійніше на душі, що її син — непомітний і не поривається на подвиги. І в той же ж час її серце краялося на дрібні частини, що Анатолій пасе задніх. Проте втішала себе думкою, що ніколи не втратить ореолу всемогутньої чарівниці в очах свого сина, тоді як сусідські діти матимуть своїх матерів згодом за ніщо. То ж не втомлювалася з дня на день повторювати своєму чадові, що тільки вона одна його любить, а решта лицемірить, щоб виманити в нього іграшку. Лише вона одна йому правду каже, а інші — брешуть, щоб схилити на свій бік, використати та й насміятися. Лише вона йому добра хоче, а в інших тільки й на думці, якби йому ногу підставити!

Коли Анатолій закінчив школу, то мама вирішила, що її син повинен пірнути в море словесності, і не відпустила його до армії. Лікарі за відповідну суму вигадали для нього стільки хвороб, що навіть якби він згодом і захотів віддати почесний борг Батьківщині, то йому не дозволили б цього зробити, один раз зиркнувши в його лабораторну картку, яка за кілька літ розпухла до товщини повного видання творів Шекспіра. Тож мати повезла його до того інституту, з якого випускали педагогів мови та літератури. Ректор кузні кадрів доводився колишнім однокурсником Ганні. Бачачи великожиляківську директрису, повертався у далеку юність. А три тисячі радянських карбованців, які Коркуцьончиха зібрала від батьків учнів за підвищені оцінки, а тепер вручила ректору, взагалі розчулили владаря альма-матері. І він прийняв Толика в науку. Але навіть на час іспитів Коркуцьончиха не відпускала синка ні на крок. Розвідавши, у якій аудиторії абітурієнти пишуть твір, мати видряпалася на горбок, куди виходили ті вікна, що були їй потрібні, і не відводила від них погляду дві години. Була впевнена, що Толик, коли з ним станеться біда, подасть їй через шибку сигнал.

Коли синок став студентом, то матінка винайняла йому квартиру і… няньку, яка не лише варила для хлопця обіди, а й складала йому до течки підручники ще й супроводжувала його до інституту на лекції. Не можна сказати, що така опіка Коркуцьонка дуже тішила, адже він став посміховиськом усього курсу. Отримавши диплом, цей лобур не мав жодних клопотів, де б притулитися. В той час як його однокурсників відправляли учителювати в таку місцину, про яку немає навіть згадки в енциклопедії і її на географічній карті не знайти, Коркуцьонок не лише залишився в Галичині, а й навіть отримав посаду таки в рідних Великих Жиляках. В цьому йому посприяла матінка, у якої були свої люди в управлінні освіти. Вони її оберігали від усіх незгод. Ви гадаєте, що повторити подвиг Коркуцьончихи (посісти її директорське крісло) більше нікому не спадало на думку? Не одна вчителька великожиляківської школи писала до начальства доноси, що якось, ремонтуючи школу, директорка доручила завгоспу купити фарби на рами і стіни. Той і придбав синю і жовту, бо іншої не було на прилавку. Підлегла освітянка вбачала в цьому елементи націоналізму. Також скаржилася, що Коркуцьончиха дивиться крізь пальці на те, що вчителька Ступерначка, яка доводиться їй кумою, раз на тиждень скасовує уроки: «Діточки, завтра в школу можете не приходити, бо я пектиму хліб». Але на перевіряючих, які здебільшого були знайомими Коркуцьончихи, завжди чекали хороший стіл з котлетами, картоплею-пюре, тюлькою, фасолею в томатному соусі, сметанниками — усіма наїдками зі шкільної їдальні й хабарі. Ледь переступивши поріг кабінету Ганни Антонівни, вони заявляли по-панібратськи: «Ну, що ж, товаришко директорко, пригощай горілкою!» А на шкільні вікна в синьо-жовтих рамах навіть не дивились.

Закінчивши Альма-матір, Коркуцьонок повернувся у своє село. І коли, прямуючи до рідної домівки, він зустрічав знайомих на дорозі й хвалився: «Тепег я буду вцителем!», то кожен бубонів собі під ніс: «Який жах!»

7

Коли після свого першого уроку Коркуцьонок прибіг у кабінет до мами, то секретарка спершу, було, подумала, що син хоче в родительки грошей попросити і, нічого не підозріваючи, продовжувала перебирати папки в кабінеті патронеси. Те, що нащадок директриси — прибитий на цвіту, канцеляристка знала. Але те, що вона побачила і почула в наступну хвилину, змусило її підняти брови.

Коркуцьонок ліг на довгий, призначений для засідань, стіл, розкинувши руки, і заплакав, мов дитя. Своє рюмсання він супроводжував репліками. Хоча його словесний запас був скупий, і чимало літер шкутильгало, та секретарка із цього мукання збагнула, що вчитель грав у підкидного дурня з котримсь учнем, який, підглядаючи йому в карти, став переможцем.

— Мамо-о-о-о, то я мав вигати-и-и-и-и, а не в-і-і-ін, — ридав Коркуцьонок. — Але він весь цас підглядав у мої к-а-а-агти. Не хоцу бути більсе викладаце-е-е-е-ем…

І справді, кожен з колег по-своєму прибирав до рук малих шибеників: математик Кімак крутив їм вуха, фізик Дубота товк головою до дошки, а співачка Трицицька тримала їх на поважній відстані, не підпускаючи до себе й на гарматний постріл. І тільки Коркуцьонок був лібералом. Замість сидіти за вчительським столом, вмощувався за парту біля того чи іншого учня, а на перерві бавився з хлопчаками іграшковими машинками і солдатиками.

Попросивши секретарку вийти і надрукувати методичку, Ганна Антонівна приступила до справи:

— Як звати, синку, того поганого хлопчиська?

— Пгізвисца його я не зна-а-а-аю, — схлипнув синок.

— Тоді ходімо, покажеш мені цього халамидника, — мовила директорка, вирушаючи на розправу.

Наступний урок четвертий «А» мав у географічному кабінеті. Коли Коркуцьонок тицьнув пальцем на нечесного гравця азартних ігор, то Коркуцьончиха так активно почала гамселити цього малолітнього шулера по чолі глобусом, що здійснилася світова катастрофа і мрія будь-якого комуніста: твердиня світового імперіалізму — Америка — пішла на дно океану!

— Ти, гречкосію, — горланила директорка, грюкаючи учня по чолі кулею з картографічним зображенням, — кого хочеш обхитрити? Анатолія Петровича? Він — інститут закінчив, а ти — ніхто, гниляк паршивий, смердюх нещасний! Стережися, повішенику! Якщо ще хоч раз провідаю, що ти підглядаєш Анатолію Петровичу в карти, начувайся!

— Ач, порозпускалися, — залишивши клас, гриміла Коркуцьончиха у коридорі і, погладивши сина по голівці, порадила йому. — А ти, якщо ці шмаркачі будуть махлювати, — відбирай у них щоденники і не віддавай, поки я не зроблю в них запис і не викличу до себе батьків.

Пращурі нечемних діточок ланцюгом потягнулися до кабінету директриси, як туристи — до мавзолею вождя світового пролетаріату. Батьки не дуже переймалися оцінками своїх чад, будучи переконаними, що «з відмінної оцінки зупи не звариш», «адвоката з мого шалапута не буде, вистачить і трійки». Але коли директорка пригрозила, що намовить голову сільради, аби він повідбирав кожному селянину по сотику городу і приростив до колгоспних плантацій, то предки мусили змиритись. Зустрівши сина чи доньку після аудієнції в директорки школи, залякували їх, що, поїхавши до міста, не куплять їм морозива, якщо вони далі будуть зв’язуватися із «цим придуркуватим вчителем». Погроза спрацьовувала.

В Коркуцьонка почалися золоті дні. Діти не сміли перечити вчителеві словесності, коли грали з ним у карти, часом ще й підкидали йому крадькома козирі. Хто ж порушував правила гри, тому Анатолій Петрович підкладав кнопки на сидіння. А директорка, коли батьки приходили до неї скаржитися на збитки вчителя, переконувала їх, що то в її сина така особлива навчально-виховна метода.

Вправляння в азартній грі дало свої плоди: невдовзі Анатолій Петрович став справдешнім картярем і йому не було рівних. Учні відразу ж свого вчителя оцінили. Коли дехто із колег, намагаючись запобігти ласки в директриси, вихваляв мудрість її сина, то хто-небудь із дітей вигукував: «Це все пусте! Ви би тільки побачили, як Анатолій Петрович в карти грає! То сила!»

Але одна заздрісна колега — вчителька з географії Світлана Ананіївна написала до начальства в район скаргу, що учні утікають з її уроків до Коркуцьонка. Справді, слава про картярський талант викладача словесності гриміла на всю школу і, щоб побачити на власні очі гру високого класу, дітки прибігали на урок мови чи літератури, хоча за розкладом ці предмети мали бути у них завтра. Бувало, що в класі Анатолія Петровича сиділо не двадцять учнів, а цілих сорок п’ять!

Комісія не забарилась. Але школярі горою стали за свого улюбленого наставника.

— Ви просто не знаєте, який це золотий учитель! — верещало школярство до трьох інспекторів. — Якби не він, то ми би ніколи не знали ні «Чайки» Гоголя, ні «Лісової пісні» Марка Вовчка. А скільки віршів Тараса Франка та Івана Шевченка ми вивчили на зубок!

Члени комісії, коли ще були вчителями, не мали ніякого відношення ні до мови, ані до літератури. Одна з них проповідувала закон Ома, інша мала справи з математикою. А що стосувалося третього зверхника, який взагалі-то закінчив інститут фізичної культури, то він був росіянином і не вивчив жодного слова по-українськи, вважаючи, що незабаром на всьому більшовицькому просторі і так запанує лише одна мова — радянська. Тож усі троє були приємно вражені ерудицією учнівства. А вчительці з географії занесли в особову справу догану за те, що даремно їх потурбувала.

І дехто з колег навіть заздрив Коркуцьонку…

А даремно…

Бо Анатолію Петровичу, відколи себе пам’ятає, ніколи ніщо серйозне не вдавалося ні з першого, ні з десятого разу. А далі він і пробувати не хотів, сподіваючись на матінку. Бо за що б не взявся — завжди зазнавав невдачі: коли хотів напитися молока із трилітрової банки (як це робив Василько Вулик, який іноді заходив з ним побавитися у піску), то цього напою більше потрапляло за комір, ніж до стравоходу; коли робив спробу розбити об власну голову варене яйце (у Василька Вулика це так легко виходило), то потрощив власне чоло.

Тож незабаром не залишилося жодного діла, у якому себе не спробував би синок Коркуцьончихи, не зазнавши фіаско. Він би й не брав близько до серця цих невдач, якби не дівчата. Вони чомусь ставилися до Толика, мов до порожнього місця, і не задивлялися на нього. Закохувалися в старшокласників-хуліганів. Жодна з них — ні скромна, ні розбещена, ні бідна, ні багата, ні красуня, ні поганка, ні пишногруда, ні плеската — не сприймала сина директорки. Та що там казати, його не хотіла навіть Бурячиха, яка кидалася на все, що в штанах, і на кожній перерві була частою гостею в чоловічому туалеті. Звідти її учителі нерідко виганяли силоміць і тягнули до кабінету директорки на розправу. Так навіть оця розпусниця-Бурячиха не визнавала Коркуцьонка за мужчину!

Зрештою, Толик не дуже то й був охочим до представниць прекрасної статі, але, бачачи, що його однокласники «крутять любов», також брав з них приклад. Тоді матінка просила його набратися терпіння і почекати, коли ті дівчата повиходять заміж за тих, до кого зараз оченятами пострілюють. А як доведеться їм від цих урвителів втікати уночі на босу ногу, щоб не потрапити під п’яну руку, то відразу ж збагнуть, що зробили дурницю, і тоді вже оцінять Коркуцьонка. Люди говорили, що Коркуцьончисі спокійніше жити із затурканим сином, але хлопця така опіка до добра не доведе. Знаючи в душі, що її син — таки гірший від інших, Ганна відмовлялася це визнавати вголос. Їй було зручніше звинувачувати у його недоліках інших. Вчиться погано? Вчителі винні. Дівчата ним не цікавляться? Бо вони — непорядні і шукають насолоду в розпусті. Коркуцьончиха просто зненавиділа цих вертихвісток. Бо не розуміла, як вони можуть залишатися черствими, бачачи, як гарно її Толик тримає голівку, як довірливо поглядає мамусі в очі і як тупотить за нею слідком.

«Що буде зі мною, коли я вигосту, а ти вмгес?» — якось розплакався Толик, довідавшись, що ніхто не вічний. «Я знайду для тебе дружину-лікарку, — пообіцяла матуся, — і вона буде лікувати тебе з ранку до вечора…»

Коркуцьончиха лише тепер збагнула: боячись самостійності сина, яка в майбутньому могла б повернутися проти неї, не врахувала одного: як Тольцьо даватиме собі раду, коли стане дорослим? Вона ж не вічна, а жодна нормальна дівчина не вийде за її Коркуцьонка по-доброму. Тут потрібна була сирота, якій ні в кого порадоньки спитати.

Коркуцьончиха не належала до тих матерів-одиначок, яким доводиться самотужки піднімати синів на ноги. І тому вони із жахом готуються до того моменту, коли з’явиться жінка, як правило, недостойна, і забере улюблене чадо. Директриса, навпаки, не могла дочекатися тієї дівчини, яка би не побоялася взяти її нащадка собі в чоловіки і розв’язати втомленій матусі руки.

П’ЯТА ЧАСТИНА

Весілля

1

Здавна поміж молодят існує звичай: хто першим ступить на простелений рушничок, той стане господарем в домі. Мар’яні було однаково, а ось Коркуцьонок, той всю ніч не спав. Бо мама йому наказувала, аби він постарався скоріше від нареченої зійти на ритуальне полотнище. Правда, деякі пари, прагнучи демократії, намагаються встати на лляну тканину водночас. Однак було б марно чекати такого благородства від Коркуцьонка, бо він про нього не відав, до того ж був егоїстом, знав лише себе. То ж коли у сільраді весільні свідки почали розстеляти шматок вишиваного полотна, Коркуцьонок уже виставив ногу вперед. Нареченій від думки, що їй більше не доведеться відчути Василевих рук із запахом полину, слухати його поклику: «Маріа-а-а-ано», не було діла до деталей весільного ритуалу. Геть збайдужіла. Але Коркуцьонок, коли культова пелена розкинулася на підлозі у всій своїй красі, раптом із жахом помітив, що він приготував ліву ногу, а не праву, як матінка веліла. І спробував внести зміни. Але через довгу шовкову стрічку, що тягнулася від його букета на грудях аж до мештів, він спіткнувся і не встигнув виконати мамцине розпорядження. І Мар’яна мимоволі випередила нареченого.

— Першою таки стала, — забурмотіла Рулька, лупаючи очима серед запрошених. Тим часом вчителька співів — товаришка Трицицька разом з дружиною голови сільради заспівали в різнобій весільну думу:

— Ой, не крайте мого серця, бо я вже пла-а-ачу, — розчулено затрясла головою Рулька і скривила свої губи, вперше помальовані з нагоди святкової оказії помадою рожево-брудного кольору. Вони мали такий вигляд, наче ними їхня володарка цілувала землю. — Коли б тут був зараз таточко нашого молодого, товариш Шинків, то-то би шкодував, що пішов із сім’ї.

Файдульський, який виконував роль старости, замість маршу Мендельсона, помилково поставив платівку з «Прощанням слов’янки». Весільний вертеп подався із будинку сільради, наче на війну.

Мар’яна ішла, як і належиться молодій, у білій сукенці, яка ледве прикривала коліна і, за тодішньою модою, була затикана листочками мирту. Щоправда, ця сукня вже побувала в бувальцях, а серед великожиляківців існував звичай: котра дівчина крадькома вискубе із вінчального туалету нареченої хоч трішечки рослинності, — та швидко і благополучно вийде заміж. Як виявилося, охочих змінити своє прізвище на чоловіче у Великих Жиляках було доволі. Так що поки плаття, яке неодноразово брали на прокат місцеві наречені, дійшло до Мар’яни, то втратило чимало зелені. А коли Мар’яна після церемоніалу вибралася із сільради, то з подивом помітила, що на її туніці не залишилося жодного символу вічнозеленого дерева. Втім, на думку Рульки, не це загрожувало сімейній ідилії. Шкільна прибиральниця вбачала поганий знак лише в тому, що у цьому наряді нареченої вже не одна дівчина з їхнього села не дуже то вдало заміж сходила. Проте, незважаючи на віщування цього Нострадамуса в спідниці, Чолці убір подобався. Наречена навіть пригадала своє дитинство: тоді добра вихователька Любов Петрівна також наряджала Мар’яночку в накрохмалене мереживо, щоби вона комусь сподобалася і її взяли в сім’ю. Півтора десятка літ довелося чекати, аби її мрія збулася.

Молодий був у пристойному костюмі, пошитому юною кравчинею Юшкою, яка нещодавно розпочала практику в рідному селі. Першим її клієнтом випало стати Коркуцьокові. Свіжоспечена кутюр’є скроїла йому штани, рубці в яких під час ходьби заходили аж на коліна. Привертали увагу і мешти нареченого, пошиті зі шкіри бугая, якого, либонь, переїхав самоскид. А волосся на його голові, яке районний майстер ніяк не міг оформити в зачіску, стояло дибки.

За молодятами ішли дружба — фізик Дубота — та дружка — креслярка Карусельна. В обох через груди тяглися весільні атласні стьожки, наче ремені безпеки в автомобілі. На стрічках золотилися слова «Дружка». Бо скиндячок[13] із терміном «Дружба» не знайшлося: у містечку їх розкупили ще восени.

За свідками ґонорово ступав Файдульський, бамкаючи нагрудними знаками. Боже, як він їх любив! Доглядав, як рідних діток!

В усіх гостей також були прекраси — штучні, виготовлені з губки, квіточки, прикріплені шпильками до лацканів. У Файдульського, що виконував роль весільного старости, та в його половини-старостини котильйони виявились пишнішими й більшими.

Коли процесія наблизилася до церкви, то назустріч вийшов отець Мушкателя і запитав у молодят, чи мають вони добру волю ввійти в подружній стан? Почувши від молодої пари ствердну відповідь на свій торжественний запит, пресвітер повів весільчан до храму.

У соборі були такі широкі рушники, що межи ними ледве виднілися лики святих. Лише в часі посту, коли церковні активістки складали вишивання до скрині, можна було побачити живописні зображення Бога та апостолів. Найбільше Мар’яну вразив образ у притворі — «Вигнання з раю»: Адам з Євою поприкривали свої грішні місця фіговими листками, які були подібні до оселедниць.

Отець Мушкателя розпочав відправу тайни подружжя і замахнувся кропилом. «Лебедик» Коркуцьонок дуже злякався цього могутнього пензля, затулив лице рукою і озирнувся на матір.

— Мамо, скази йому, хай не бгизкається, — мовив він ображено і спробував струсити крапельки з рукава. — Він мені костюм замоцив…

Мар’яна, яка досі не знала дороги в церкву і не була обізнана з вінчальними звичаями, також скривилася. Занепокоєно стежила вона за рукою священика, але, побачивши, що той віддав кропило служці, розправила плечі і прибрала урочистої пози.

— Цить, сину, — прошепотіла парубкові на вухо Коркуцьончиха, — то так має бути. Бо інакше священик вас не звінчає…

Коркуцьонок заспокоївся не надовго. Бо коли священик підняв руку, аби перехрестити наречених, то жениху здалося, що батюшка хоче врізати його по чолі, і він аж підскочив. А коли Мушкателя перев’язав руки новоженцям рушником, Тольцьо запротестував:

— Цей гусник на підлозі лезав, а він тепег мені ним гуку замотав. Хоце замазати костюм!

Але батюшка, який, до речі, колись учився з Коркуцьонком в одному класі місцевої школи, перестав з ним церемонитись і, незважаючи на його протести та співаючи «Ісаіє, радій!», тричі обволік його навколо тетрапода. Позаду, розкланюючись на чотири боки, ступали дружба з дружкою. Тримаючи однією рукою над головою нареченої корону, Карусельна лівицею обсмикувала складки свого неслухняного плаття, яке так і прилипало до штучних колготів. На обличчі дружби Дуботи було написано, що він не може дочекатися кінця церемонії, щоби зняти краватку і звільнити із цього зашморгу свою шию.

«Жартівник, з ним я не нудьгуватиму, — подумала Мар’яна про свого Толика. — Зате свекруха серйозна і великожиляківці воліють з нею жити в злагоді». Тож Мар’яна увірувала, що біля такої сильної жінки і вона здобуде авторитет серед місцевих мешканців, і вони вже не посміють її скривдити. Від думки, що заміжжя із сином директорки підняло її на значно вищий щабель, наречена неабияк запишалася. Так собака, у якої є господар, вважає себе вищою від бездомної колеги; так шимпанзе, заволодівши каністрою, відчуває свою значущість серед співплемінників!

До гостей вийшов хлопчик-паламар, штани якого дуже сяяли в ділянці сідниць, а мешти були з такими довгими чубками, що його ноги виглядали значно більшими, ніж належиться школяреві. Дальматика з талією попід груди робила його схожим на вагітну. Він приніс на таці чашу з вином, яке священик спершу дав молодому. Коркуцьонок так припав до старовинної посудини, що отець мусив її силоміць віддирати від рота жениха:

— Це не все для тебе, — повчав Тольця представник культу. — Ковток робиш ти, ковток — невіста. І так три рази, поперемінно…

Коркуцьонок запротестував:

— А цому мені так мало? Я пити хоцу…

Він повискував і робив спроби відібрати в Мар’яни срібний поставець:

— Ну, залиси мені-і-і-і. Мамо, ми так не домовлялися. Ти казала, со зінка буде мене любити і обегігати, а вона взе п’є моє вино.

Наречена розцінила слова Коркуцьонка як турботу: «Певно, боїться, аби я не впилася», — подумала.

— Пиття з однієї чаші означає, що від сьогодні ви маєте пити і їсти спільно, — пояснював жениху отець, — ділитися всіма своїми думками, спільно брати на себе всі тягарі та обов’язки і мати спільну радість у життєвих успіхах.

Коли ж пастор, нарешті, поблагословив супружжя, то Коркуцьонок зовсім занепав духом. Бо замислився, чи вартує йому женитися, аби усім зі своєю дружиною ділитися? Отже тепер не все йому діставатиметься, а лише половина? Від страху він аж затремтів.

Гості, уже звикнувши до поведінки Коркуцьонка, перешіптувалися про звичайні житейські речі.

— Я вже цілу годину думаю над тим, чому я так мерзну? — шепотів на вухо Рульці Гудулка.

— Мабуть, ти учора скупався, — здогадалася прибиральниця.

— Ну так, — закивав грабар. — Але що ти цим сказати хочеш?…

— А те, що ти весь бруд із себе змив і тепер не маєш у чому грітися… — похитала докірливо головою сільська провісниця.

— А-а-а, — протягнув Гудулка і поглянув на Рульку з великою шаною.

— Та й болить же ж у мене нога, — скаржилася тим часом Файдульська старому Вулику, що стояв поряд, а зачіска на його голові була така рідка, що нагадувала павутину.

— Може, ви чоловіка хотіли копнути? Ось Бог вас і покарав, — сказав авторитетним голосом найблагочестивіший громадянин Великих Жиляків…

Коли свідки шлюбного таїнства повиходили з молитовного дому, то з-за рогу визирнули хлопчаки. Найменшенький серед них загукав до Коркуцьонка:

— А чо’ ти молоду на руки не береш? От мій тато кажуть, шо як вони женилися, то несли мамку з церкви аж до самої машини!

Коркуцьонок ще настільки був приголомшений чином подружжя, що забувши порадитись із мамою, спробував зрушити новоспечену жону з місця. Проте як не моцувався, як не присідав і не кректав, однак ніяк не міг справитися із урочистою процедурою. Спробувавши закинути Мар’яну на спину, але зазнавши невдачі, він розпачливо заверещав:

— Мамо, помози-и-и-и…

Коли Коркуцьончиха, виглянувши з церкви, побачила, як її ручний синок ойкає і тужиться, то розхвилювалася і від страху так зіпріла, що локони на її голові, скручені перукаркою з нагоди урочистої події, в одну мить позлипалися, як варені макарони. Ганна Антонівна швидко підбігла до Анатолія і затермосила його за плечі:

— Синочку, ти ж подвигатися можеш! Негайно припини! Мар’яно, доню, чому дозволяєш Толикові важке піднімати? Та ж поясни йому, що в нього буде грижа, якщо він…

Але Мар’яна, збагнувши, що їй зараз, чого доброго, доведеться ще самій перти на спині Коркуцьонка до хати, чимдуж дременула з подвір’я. Хлопчиська зареготали, а директорка пригрозила їм пальцем і пообіцяла про все розповісти їхнім батькам.

2

Після вдалої матримоніальної операції Коркуцьончиха влаштувала у своєму шкільному кабінеті вечірку для сільської еліти. Поки весільна гранда товпилася на ґанку, очікуючи на запізнілих гостей, Коркуцьонок увесь час поривався до школярської кухні, але Рулька не впускала його, пояснюючи:

— Тобі туди не можна!

— А со — там іде гепетиція? — допитувався Коркуцьонок. — Концегт має бути, як тоді, пегед новим гоком? Тоді такоз нікого не впускали!

Тим часом дружка відпливла від громади до туалетної кімнати, аби водою із крана намочити свої колготки в ділянці стегон та литок і щоб відбити у них бажання постійно приставати до її сукні. А дружба попустив галстук, який йому дружка пов’язала так тісно, наче мала намір відправити його на той світ.

Врешті, Ганна Антонівна запустила гостювальників до кімнати з ділових побачень, і почалося вручення подарунків молодятам. Голова сільради спрезентував молодій парі по протигазу ПГ-4у, адже ворог не дрімає; отець Мушкателя підніс новоспеченому подружжю старовинну Біблію, тексти в якій були церковно-слов’янською мовою і їх не міг прочитати навіть сам батюшка; гість свекрухи — учитель ручної праці Сольпуга довго нишпорив у власній кишені, аж поки не витягнув з неї довгограючу цукерку-карамельку, яка не втішалася повагою навіть у Великих Жиляках. Бо її неможливо було вгризти, не кажучи про те, щоби спожити. Така тверда вона була. Але Сольпуга запевнив, що цього лизака можна їсти: якщо потримати його в роті близько години, то він неодмінно розм’якне. Рулька піднесла молодій парі великий кошик із квітами, наче пам’ятнику народного поета. А старий Вулик, тарабанячи поперед себе конверт, запевняв тих гостей, що стояли біля нього ближче, що в цьому прямокутнику з білого паперу — 50 карбованців!

— Гелé!? — озвалася до нього єхидно Рулька. — Ти скоріше повісишся на своєму чоловічому достоїнстві, ніж випустиш копійку з рук. Якби ти направду надумав дати молодєтам такі великі гроші — ти би їх до конверта не ховав, а відкрито тримав би, межи пальцями розминав би, аби всі виділи…

Коли дарування завершилося, — учасники камерного весілля порозкладали свої тілеса за столом, і Файдульський виголосив тост:

— Оскільки нові зуби в тебе, Тольцю, вже не виростуть, то нехай хоча би ті, що залишилися, добре тримаються у твоєму подружньому житті!

Файдульська, яка виконувала роль старостини, зичила молодятам дожити до глибокої старості (до ста літ!), а хрещена матір Рулька — навіть умерти в один день! Мар’яні, яка дивилася на людей з точки зору анатома, такі побажання видалися нетактовними і взагалі страшними. Їй було незрозуміло: навіщо зичити своєму ближньому жахіть, а саме дожити до таких літ, аби побачити, як у твого люблячого чоловіка закостеніють черепні шви і випадуть зуби, а в коханої дружини виродяться внутрішні органи і згаснуть їхні функції. Бр-р-р-р! Адже чим людина довше живе, тим гірше виглядає!..

Тим часом Сольпуга уже читав якогось вірша про любов, біле личко дівчини, її косу до пояса і про карі очі в козака. Мар’яна ледве дочекалася закінчення цієї лірики. Адже для неї біла шкіра була лише пігментацією, а волосся — трубочками, надто звичайною анатомічною необхідністю, аби можна було про те все складати оди чи вплітати у вінки сонетів.

Завершилися весільні гратуляції спогадами про померлих.

— Мені оце згадалася твоя мама-небіжечка, — звернулася Рулька до Ганни Антонівни. — Ой бі-і-ідна К-а-а-ася: не дожила бачити свого онука жонатим…

Після цих слів стара субретка кинулася в обійми Коркуцьончихи, і обидві жінки заголосили на всю світлицю.

— Бідна твоя мама-небіжка, — мусила визнати і старостина. — Вона не бачить, яка йому гарна жінка дісталася, яка на ній файна суко-о-о-онка…

Цей останній аргумент так подіяв на нерви гостям, що незабаром вони всі ридали. І, здавалось, не було сили, яка могла б їх спинити. Але Файдульський знайшов переконливе рішення. Він запевнив усіх, що бабуся молодого з неба бачить і наречену, і її весільне вбрання, і радіє за Толика.

Вислухавши слова старости, гості дуже зраділи і врешті згадали, що вони на весіллі, й почали водити очима по столі. Ковбаса була порізана так тонко, що Файдульська замість одного кільця наколола на виделку аж… три! Найбільше було салату за участю сирка та часнику. Так що люта гірчиця сумувала: при такому знежиреному застіллі в неї не було жодних шансів на пошанівок.

Мар’яна звернула увагу на руки Коркуцьонка. Короткі пальці з майже непомітними нігтями засвідчували скупість цієї чоловікоподібної істоти. Зараз він штрикав плястерки «Буковинської» столовою виделкою з нержавіючої сталі і взагалі возився із ними, як Пастер — із бактеріями[14]. Зі значними зусиллями, до яких вдається хіба що початкуюча медсестра, уперше забираючи в пацієнта кров із вени на аналіз, він нарешті надягнув на видельце кружальце ковбаски і, підстраховуючи його ще й мізинцем, обережно, наче б то була ложка з мікстурою, ледве доніс до рота. При переправі гастрономічний продукт ризикував зірватися із закусочного знаряддя. Про якісь важливіші застільні операції цей товариш педагог, мабуть, і не мріяв.

Після того, як запрошені прокричали «гірко», а молоді поцілувалися, Коркуцьонок взявся до огірків: візьме квашений овоч, надкусить і назад покладе до загального полумиска з рештою кислих співбратів. Пояснював, що не хоче, аби сік із цих насінників стікав до його особистої тарілки.

Коркуцьончиха зашепотіла Мар’яні на вухо:

— Поклади моєму Толику побільше ковбаси. Він її страх як любить. І не чекай, щоб я тобі, доню, нагадувала про це: ти тепер — його дружина…

Чолка, яку в інтернаті не призвичаїли їсти «ложечку за маму, ложечку — за тата», сіпнулася. Бо навчилася вживати їжу самотужки, не маючи ще й десяти місяців. Тамтешня нянька Шуня заганяла їй до рота ложку з кашею так глибоко, що трапеза більше нагадувала проведення піднаркозної бронхографії. Навіть той лікар, що перевіряє діточкам горло, і то не заглиблювався своїм інструментом у такі глибини. І дівчинка мусила власноручно взятися за предмет для набирання рідини, аби уникнути «опіки» годувальниці.

Тепер Мар’яна, шукаючи підтримки, поглянула на голову сільради, який дуже не любив маминих синочків. Але той, ковзаючи очима по лицях гостей чоловічої статі, намагався збагнути, котрий із них підкопується до його дружини, яку оберігав, наче військову таємницю. Оскільки Мар’яну, як і усіх вихованців сиротинця, не навчили, що не можна висловлювати всього, що думаєш, то вона простодушно сказала до матінки Коркуцьонка:

— А Тольцьо що — дитина? Я, наприклад, сама усе споживаю, відколи себе пам’ятаю…

— Так це ж у інтернаті, — прошепотіла Ганна Антонівна, — а у нас прийнято піклуватися про чоловіків: вони ж — наші годувальники!

Не виконати наказ директриси Мар’яна побоялася. За інтернатівською звичкою звикнувши коритися старшим і не знаючи слова «ні», думала, що директриса за непослух може відважити їй ляпаса або ж принизити привселюдно різким окриком. Але їй так кортіло схопити виделку і тріснути нею Коркуцьонкові межи очі!

Аби заспокоїтись, Мар’яна уявила, що свіжоспечений чоловік — важкохворий, взагалі паралітик, якого годувати з ложечки велить обов’язок сестри милосердя. І намагалась не помічати, як Коркуцьонок, спитавши благословення в матері на салат із довгих стрічок капусти, тягне його через вуха гостей і возить носом по тарілці. Інші також на Тольця не звертали уваги: наприклад, полковник в цей час нагорнув у свою миску великих картоплин (бо визнавав овочі лише крупного калібру), і зібрався завдати їм нищівного удару.

Коркуцьонок, поглянувши недовірливо на холодну закуску з гороху під майонезом, яку йому, на прохання матері, насипала Мар’яна, запитав у Коркуцьончихи:

— Ма! А мозна мені це?

— Авжеж, їж, синочку! — благословила Тольчика мама, не відводячи очей від підтоптаного вчителя ручної праці Сольпуги. А той намагався пригладити на своїй голові волоссячко, якого в нього не було і в помині.

Після олів’є Коркуцьонок, обхопивши рукою полумисок з холодцем, якому було зроду днів так із вісім, про що свідчив його запах господарського мила, знову зарепетував до Коркуцьончихи:

— Мамо, а то — мозна?

До цього студеня вчитель мови й літератури залицявся з першої хвилини застілля і, киваючи на нього бровою, давав мамі зрозуміти, що він спробував би кусень цієї субстанції. Але мама була зайнята особою Сольпуги і не відразу почула глас свого вопіющого нащадка.

— Навіщо розпитуєш, коли я тобі ще вдома наказувала гав не ловити: тут усе смачне! — промовила Ганна Антонівна, ледве стримуючи роздратування. — Візьми собі водички.

— А я со — вазонок? — огризнувся Коркуцьонок і зажадав оволодіти сальцесоном. Але його затулило коритце із капустою і тарелі з картоплею позатискали з усіх боків. Кокуцьонок ніяк не міг визволити ю фаршировану смакоту, міркуючи, як справитись із гуртом тарілок, і куди їх усіх посунути?

Аби не псувати собі апетиту і зайвий раз не згадувати про відсутнього Василя, який, мабуть, не допустив би до того, аби йому наповнювали тарілку інші, Мар’яна наполовину відвернулася від Коркуцьонка і вдавала, що слухає пісень у виконанні Файдульської і Трицицької. Їхні солоспіви були одні від одних жахливіші: в одній баладі дівчина просила маму дати їй пістолета, щоб застрелитись, бо милий з неї насміявся; в другій (справжньому шедеврі для канібалів) молода неодружена особа жіночої статі вмовляла коханого, аби приніс їй серце своєї матері; у третій молода селянка «вскочила в воду на дно глибоке, знайшла притулочок собі». Далі полковник заспівав «Лебедину вірність» («Ти прасті мєня, любімая!»), а перед приспівом загрюкав ребрами долонь по столі, намагаючись передати весь драматизм ситуації.

Припинивши дослухатися до сих скарбів творчості, які всі, як один, були на суїцидально-убивчу тематику, Мар’яна намагалася потішити себе думкою, що заміжжя принесе їй матеріальне благополуччя. Коркуцьонки були одними з небагатьох (після голови сільради, бухгалтера, головного лісника, крамаря і ще там когось), у кого був кольоровий телевізор! Тобто, зображення на ньому було все-таки чорно-білим, але перед екраном висіла «кольорова» плівка: зверху — зелена, знизу — червона! Тож переглядаючи якусь передачу, директорка бачила брунатні хмари і пурпурові ліси, поля й озера.

Великожиляківці тепер тільки те й робили, що згадували дальших мертвих родичів Коркуцьончихи, які не дожили до весілля її сина. Але це вже була дуже віддалена рідня, приший кобилі хвіст, тож на її долю припадало дуже мало сліз.

Щойно Мар’яна зібралася закинути до рота ложку супу із великожиляківських чубарочок, як Коркуцьончиха почала подавати їй знаки, кивком брів змушуючи Мар’яну повернути голову праворуч, де возсідав її улюблений син.

Тольцьо поїдав першу страву так завзято, що його краватка мокла у тарілці. Здавалося, навіть локшині та й то було неприємно мати справу з Коркуцьонковим писком, бо вона пручалась з усіх сил, намагаючись викрутитись з-поміж його зубів назад у посудину із припіднятими краями. Мар’яна ледве погасила на своєму обличчі гримасу огиди. Перед великожиляківцями, а головне перед мамунею цього вайлуватого словесника треба було тримати своє невдоволення на повідку. Там, де не носять босоніжок, а траву малюють чорним, вона знала, як поводитися: у хвилину люті накидалась на об’єкта ненависті і починала його гамселити кулаками, дряпати, кусати. І не було такої сироти, яку би поведінка Мар’яни здивувала. Але той, хто зростав у домашніх умовах, не сприймав таких агресивних манер, вважав Чолку нестриманою, невихованою і взагалі неврастенічкою. Тож, ледве поборовши бажання вилити першу страву Коркуцьонкові за комір, свіжоспечена молодиця виловила з-поміж локшини атрибут чоловічого вжитку директоренка і промокнула його серветкою.

— А яке ти маєс пгаво мене витигати? — насупився Коркуцьонок. — То мозе гобити тільки моя мама…

— Сину, — звернулася Коркуцьончиха до Тольця наставницьким голосом. — Мар’яна — тепер твоя дружина та ще й дохторка, так що можеш повністю довіритися їй.

Гості вже понаїдалися, але при цьому ще залишалися живими. Коли вони чи то співали, чи то вже позіхали, нарешті куховарка оповістила, що вареники із сиром уже готові фізично дати себе на з’їдження. До цих шматочків із тіста з начинкою голова Файдульський ставився скептично. Бо вважав, що нерозумні жінки даремно витрачають час на чищення картоплі та заліплювання її у палянички з борошна й води, тоді як простіше приготовити макаронів із сиром. Але ось Коркуцьонок, той фанатів від цих борошняних виробів у формі місяця першої фази, які Мар’яна також мусила власноручно накладати інфанту. При цьому вона в думках схопила Коркуцьонка за масну чуприну і товкла лобом об стіл. А Коркуцьонок, нічого не підозрюючи, пас витвори із картоплі і сиру, жадібно проводжав очима шлях кожного з них від макітри до власної тарілки.

— Мій Толик дуже любить вареники, — докинула Коркуцьончиха гордим голосом, мов би сповіщала про якийсь подвиг свого сина, і жестами підказуючи йому втерти губи, які були в кружалі сметани, як планета Сатурн — у кільці хмар.

— Авзез, люблю-ю-ю-ю, — щасливо затрубів синок, — особливо, свізі, ги-ги-ги, — і, спитавши в матінки дозволу, накинувся на пироги і заплямкав на всю горницю. Він уже наситився, але на дні макітри залишалося декілька штук. Коркуцьонкові було важко змиритися з тим, що вони можуть комусь дістатися. І він попротикав усім їм животи виделкою. Після цієї пункції начинка зі свистом висадилась з пирогів у макітру. Його вчинок так вразив бенкетарів, що вони раптом голосно заговорили про погоду. Мовби за одним столом синоптики зібралися на нараду. Дружка Карусельна зарилася обличчям у вінегрет, наче страус у пісок. А Рулька почала шукати свого сусіда Гудулку, який щойно розсипався під столом. Коли вона, нарешті, роздобула його, то Мар’яні вкотре пригадалася вихователька з інтернату. Вона била діток по губах, коли ті жадібно поводилися під час сніданку чи обіду. От якби Коркуцьонок був на вихованні в цієї тітки! То вона, либонь, не тільки дала б йому доброго лупня, а ще й морила б голодом день-другий. І хоча Мар’яна вважала такі методи впливу на особистість жахливими, але зараз відчула, як у неї самої аж руки сверблять — схопити миску і висипати з неї усі варені вироби на голову цьому вайлуватому маминому синочку! Найдужче її дратувало те, що Коркуцьонок, що б не їв, — чи то бутербродчик чи пиріжок з лівером, — усе мачав у горня із чаєм. І не переставав просити в матінки дозволу на кожну страву. Так що врешті й Коркуцьончиха не витримала і мовила недбало:

— Та бери усе, що бачиш: варене, смажене й печене…

Коркуцьонок страшенно зрадів. Його очі ще дужче розбіглися в різні боки. Він, щасливо мукнувши, заграбастав до себе оберемок тарелів і трудився, не покладаючи зубів. Що б він не клав до рота — харчі завжди знаходили у його животі спільну мову. Так що невдовзі усі полумиски в радіусі одного метра від Анатолія спорожніли. Крім того, учитель словесності увесь посуд так відшліфував власним язиком, що його можна було вже й не мити, а відразу ставити на полицю. Мар’яна спробувала стримати Коркуцьонка, якомога делікатніше натякаючи, що він нічого не залишив для своїх колег та сусідів.

— Вони самі не хоцуть їсти, — виправдовувався Коркуцьонок, дуже здивувавшись. — От тільки балакають…

— Гості хочуть, аби усім вистачило їства… — повторила його дружина слова тієї жінки, яка колись брала її до себе до дому.

Схоже, Коркуцьонок уперше почув цю премудрість. Але Коркуцьончиха, що відзначалась напрочуд музикальним слухом і почула Мар’янчині повчання, хутко прийшла йому на виручку, промовивши з усмішкою:

— Вас там в інтернаті було багато, а Анатолій у мене — одинак і звик, що усе лише йому дістається…

— Маєте рацію, — погодилася Мар’яна, в душі картаючи себе за нестриманість. Її ж бо в училищі вчили, що до хворих потрібно бути терпимою.

Подали всілякі коржі з кремом та сирник, який мав цілком пристойний вигляд, якщо не брати до уваги, що один його бік був пригорілий, а інший — недопечений. Однак Коркуцьонок, порадившись із мамою, захопив половину цієї лакомини. Крім того, його руки затремтіли, коли загледів медівника та маківника, порізаних на кубики. Зі згоди Коркуцьончихи почав швидко хапати їх, наче боявся, що інші встигнуть зробити це скоріше від нього, і йому не вистачить. Цей трилобіт запихався десертом, визбирував крихти на тарелі, і його язик раз-у-раз виїжджав із ротової порожнини, аби облизати околиці губ. Якби Коркуцьонок так любив жінок, як усілякі десерти, то мав би репутацію неперевершеного донжуана.

Врешті-решт молодий склав до свого живота половину столу. А ось Рулька — та їла потрохи, бо коли пробувала ширше роззявити рот, то в неї починала боліти голова.

— То спробуйте хоч грінки з форшмаком, — припрошувала Коркуцьончиха свою тітку-прибиральницю. — Вони — крихкі…

— Не можу, бо й зуби мої — також крихкі, — похитала скрушно головою Рулька.

— Ма, а цо та гиба смегдить гибою? — запхинькав Коркуцьонок.

— А чим має?

— Ну, не знаю…

Наситившись, Коркуцьонок згадав, що він — мужчина, і спробував у цьому переконати свою дружину. Він зблизька роззирав Мар’яну і ворушив носом. А тоді розстебнув одну із підтяжок і спробував нею вщипнути жінку за вухо.

— Я, — сказав Толик, — взагалі-то є батяг…

— Так? — спитала Мар’яна і скривилась: наскільки багатим зараз був живіт новоспеченого чоловіка на наїдки, настільки бідним являлося те, що священики називають храмом тіла.

Збагнувши, що жінку не зацікавив його статус, Коркуцьонок спробував збудити у неї інтерес до своєї персони по-іншому.

— У мене, — зізнався він, — є сгам…, під гебгом…

Це йому якось у школі колега сказала, що чоловіка рубці прикрашають і що сподобатись дівчині більше шансів має той кавалер, у якого — посічене тіло.

— Звідки? — поцікавилася Мар’яна.

— Це у Львові… бандити пегестгіли… сегед темної вулиці… і я мусив з ними… в негівний бій! — розповідав Коркуцьонок, затинаючись. — А вони мені — нозем! Кгивавий слід тягнувся за мною з самого Львова аз до Великих Зиляків…

Мар’яна мимоволі згадала зубного техніка з медучилища, Ореста Корефана, з яким нікому не було скучно. «Не треба так широко розкривати рот», — сказав цей Орест до пацієнтки. «Але ж ви самі щойно сказали, що в моєму роті має поміститися дзеркальце та інструмент», — відповіла пацієнтка. «Але я ж то залишуся біля вас!» — відказав Корефан. Після цього діалогу Мар’яна так і закохалася в цього дотепника. І тепер, пригадавши цей епізод, вона поглянула з нудьгою на Коркуцьонка і важко зітхнула. Що вдієш: прості й звичні слова нікому не цікаві. Кожному подавай тільки словесні гостроти, мовні делікатеси!

«Хоча мій чоловік вдає із себе простюха і дурника, але я поступово його перевиховаю, — міркувала Мар’яна, намагаючись додати до переліку всіх вигод від свого шлюбу з Коркуцьонком ще один плюс. — Крім того, у нього — добре серце. От коли я тиждень тому, біля магазину влізла в болото і почала мити мешти в калюжі, Тольцьо так хотів мені допомогти: присів біля мене, дивився на мою роботу і при цьому так важко сопів, наче то він сам і зі свого взуття змиває цей злощасний бруд. І взагалі, він коли бачить мене з важкою сумкою, то завжди важко дихає, аби підкреслити, що розуміє, як мені нелегко. Він єдиний в житті мені співчуває!» Справді, Тольцьо часто запитував: «А воно тязке? Ну, то я не буду нести!»

Коли бенкетувальники у своїх балачках заговорили про врожаї та засудили негідну поведінку колорадського жука, який зовсім знахабнів, всім стало зрозуміло, що час розбрідатися по домівках.

Закінчився банкет елегією у виконанні Трицицької:

3

Щоб довідатися, який Коркуцьонок — у любощах, Мар’яна таки відважилася проявити жіночу активність. Так їй порадила Коркуцьонкова мама. Ганна Антонівна запевнила невістку, що коли син залишиться з нею наодинці, то продемонструє все, на що він здатний, і Мар’яна відразу ж його покохає.

Перед тим, як увійти до спальні, Тольцьо довго пручався, хоча матінка його заспокоювала:

— У випадку чого я буду неподалік…

— А ти б не могла сама, замість мене… — пручався Толик.

— Не бійся, синочку, я з Мар’яною мала розмову. Вона все сама влаштує…

Коли Коркуцьонок обхопив Мар’янину шию, як стовбур дерева, і обмацав своїми потужними губами її обличчя, вона не гаючись розкинула перед ним поли свого халатика. В колишньому Радянському Союзі не було сексу, проте по руках учнів медичного училища гуляли інструкції (ніби-то японські) на зразок камасутри. Цей зшиток із технікою кохання діти давали одне одному перечитувати і навіть переписувати для домашнього вжитку. І там цей прийом, до якого вдалася Мар’яна, був дуже детально змальований. Але вона все ж відчувала себе неприродно, бо завжди вважала, що мужчині більше пасує бути активним, а сама ніколи не пробувала свідомо спонукати хлопця до еротичних фанаберій.

— А со ти маєс на увазі? — запитав раптом Коркуцьонок, зиркнувши на Мар’янчине неглиже. Це стало останньою краплею в чаші терпіння дружини, і вона кинулася роздягати чоловіка, хоча це й суперечило її принципам. І тут же мимоволі згадала Олега. Т о й зажди її роздягав — швидко і вміло. Ех, якби він тоді не підняв на неї руку!

Коркуцьонок, пригадавши інструктаж матінки, що він може довіритися Чолці, бо вона — лікарка, і знає, що й до чого, здався на Мар’янчину милість. Його товсті з короткими нігтями пальці затремтіли, либонь, від захоплення, і він почав повискувати і нюшкувати, далі видавав звуки, як помпа від велосипеда.

Оскільки після інтимного хрещення сподівана пристрасть Мар’яну не навістила, то Коркуцьонок став для неї ще бридкішим. Коли Мар’яна прокинулась вранці, то єдине, що їй спало на думку після першої шлюбної ночі, — це спакувати манатки і дременути до свого медичного пункту. Від думки, що їй доведеться щоразу ділити ліжко з нелюбом, Мар’яна була у відчаї. Але вже в наступну хвилину їй пригадалася Лідія Купер’янівна, яка неодмінно порахувала б Чолці ребра, коли б та знову зажила вільним життям. Крім того, своїм вчинком Мар’яна налаштувала б проти себе свекруху, опіку якої було шкода втрачати. А ще коли подумала, які великі гроші Ганна Антонівна витратила на золоті обручки, наїдки та питво, то затія із втечею в її очах була схожа якщо не на божевілля, то принаймні на нерозважливість. «Мушу, мушу терпіти, — зітхнула Мар’яна, — а там, диви, й звикну до Тольця, закохаюся у нього». Ще в медичному училищі їй доводилося вислуховувати подібні історії від одружених однокурсниць, які на перших порах не любили своїх чоловіків, а згодом божеволіли від пристрасті до них.

Коркуцьонок, який ще ніколи не мав справи із жінкою, засмакувавши в першу шлюбну ніч плотські радощі і жадаючи мати їх регулярно, тепер не давав Мар’яні проходу. І подавав дружині всілякі знаки, включно до поклацування затискачів від своїх підтяжок, аби вона звернула на нього увагу.

Мар’яна ж, якій у присутності Коркуцьонка кортіло одягнути ґумові рукавички і ватно-марлеву пов’язку, вдавала, що не помічає його. Але учитель підбігав до неї, штовхав під лікоть і намагався запровадити в постіль. В сподіванні повторити розпусту, якої спізнав відразу ж після весілля, він скавулів, плямкав, ворушив носом і глядів на благовірну прохацьким поглядом. Тоді в Мар’яни не було іншого виходу, як вигадати якусь побрехеньку про невиліковного хворого і швидко зникнути, в душі проклинаючи нелюбого чоловіка. Біля нього дні повзли повільно, як термін покарання на зоні.

4

Упродовж двох перших місяців сімейного життя Мар’яні вдавалося уникати подружніх обов’язків. Вона вставала надто рано під приводом того, що мусить готувати для благовірного сніданок. А на нічліг йшла тоді, коли Коркуцьонок дивився передачу «На добраніч, діти». І коли він заходив до спальні, то Мар’яна уже спала глибоким сном. І він не відважувався її розбудити. Дружина ще десь на початку медового місяця «призналася» йому у поганій звичці, яка у неї виробилася ще в інтернаті: розриває на шматки кожного, хто спробує перебити їй сон. При чому вона в такім стані не зважає, хто перед нею — найдорожча людина чи ворог. Правда, прийшовши до тями, вона кається, але буває пізно.

Проте одного разу Коркуцьонок підготував Мар’яні несподіванку. Чоловік, який, на її думку, мав би вже завдавати хропака, прочинив двері і поманив її пальцем зі змовницьким виглядом. Без великого ентузіазму вона увійшла до їхнього подружнього гніздечка і побачила, що Тольцьо вбрався у махровий халат. Ще не встигла дружинонька зачинити за собою двері, як він розсунув поли домашньої одежини. При цьому на його фізіономії вималювалася гримаса надзвичайного самовдоволення.

Замість спалахнути коханням до супряжника Мар’яну пронизала така огида, мов би перед нею величалася каракатиця. Подібну відразу в Чолки викликала гречана каша з хробаками, яку її змушували їсти в інтернаті.

Вона згадала Василька, його бляху на джинсах, його загорілі руки, застромлені у кишені, і важко зітхнула. І почала гарячково шукати виходу. Жах перед можливістю близькості із цим зомбеням підказав спасенну методу. І тепер щоразу, як тільки Коркуцьонок жадав розваг, Мар’яна знала, що робити.

— Любий, — промовляла Мар’яна до Коркуцьонка, намагаючись усміхнутися якомога спокусливіше. — Я ледве стримуюся, щоби не кинутися тобі на шию. Але нам буде ще солодше, якщо я тобі піднесу горілки. Хочу уявити, що ти — султан, а я — твоя рабиня. Це мене так хвилює.

Мар’яна виймала із креденса два 50-грамові келишки, вливала до них горілки із пляшки, яку завжди носила при собі у сумці і якою дезінфікувала собі руки. А тоді, потай від Коркуцьонка, роздушувала в пальцях таблеточку дімідролу. Навряд, чи Коркуцьонку спало б на думку стежити за її приготуваннями. Він, уявляючи себе гаремовласником і сподіваючись на блаженство, заплющував очі і задоволено похрюкував.

Мар’яна простягала чоловікові келішок.

А коли він увіходив у раж, видаючи із себе звуки «М-м-м-м-м» і від нетерплячки соваючи ногами, фельдшерка його стримувала:

— Постривай. Я також зараз одягнуся так, щоби ти мене ще дужче полюбив. Бо інакше пропаде весь кайф…

Коркуцьонок скорявся і відкидався на подушку. А Мар’яна відчиняла двері шафи і вдавала, що розшукує відповідну хламиду. При цьому вона позирала на годинник на своїй руці, чи не збігло уже спасенних десять хвилин. В цій ситуації час для неї тягнувся дуже довго. Нарешті очі Коркуцьонка злипалися, і Мар’яна чула, як він, припинивши хрюкати, починає свистіти носом. Тоді вона замотувалася у перину і прилягала на дивані скраєчку. Проте їй на душі було дуже важко. Молода і здорова, вона потребувала любощів, але не з Коркуцьонком. От якби був Василь, перед яким будь-яка хвороба розгубиться: навіть у холод він порається на подвір’ї у легкій одяганці з капюшоном. Або й навіть оцей Петро, хворий на грип і якого вона накачала дуже багатьма таблетками і тепер тільки чекала, коли віруси втратять до нього інтерес. Але Петрові декілька днів тому було не до флірту, бо, як усі чоловіки, навіть появу нежиті сприймав як катастрофу. А тепер, зустрівшись із вірусним захворюванням, певно вже бачив себе на тому світі. Проте, схоже, він би був не проти закрутити з нею роман. Це Мар’яна відчула, коли зустріла його сьогодні вранці біля автобусної зупинки: їхав до міста на закупи. Привітавшись, він поглянув на неї так, як Василь. Але де б вони могли зустрічатися? Удень вона бігає на виклики, а в нього вдома — батьки й сестра. А увечері вона мусить бути в свекрухи. «От якби я не була заміжня, — зітхнула Мар’яна, — то можна було у медпункті. Ніхто би й не побачив. Бо там — безлюдно і до села — далеко. Мабуть, доведеться чекати до літа».

Вранці Коркуцьонок, пробудившись, починав скиглити:

— Со в нас було?

— Ніч шаленого кохання, — стверджувала Мар’яна.

— А цо’ я ніц не пам’ятаю?..

— Немає нічого дивного, — відповідала авторитетно Мар’яна. — Ми так із тобою гарцювали, що тобі памороки забило. Такі випадки описані в медичній літературі. Але не хвилюйся, це не смертельно…

Згодом, скориставшись своїми знаннями медика, вона підсипала Коркуцьонку заспокійливе, наприклад, краплі валеріани або й брому, а часом і щось снодійне уже в страву, і чоловік давав їй спокій. Якщо ж фельдшерка забувала про ці засоби, то Коркуцьонок прилипав до неї, мов млинець — до холодної сковороди.

5

Після того, як директорка урочисто передала свого синочка Мар’яні, вона сподівалася нарешті влаштувати хоч абияк своє одиноке життя. Цей задум Ганна Антонівна виношувала декілька літ поспіль, відколи прийняла на роботу до своєї школи нового вчителя ручної праці — вже немолодого холостяка, товариша Сольпугу. Поки син навчався в інституті, тобто проживав далеко від матінки, а додому приїжджав лише на вихідні та канікули, то Коркуцьончиха горя не знала. А потім почалося справжнє пекло. Бо, довідавшись про чужого дядька, Тольцьо щодня влаштовував вселенський плач і нарікав, що мама — черства і не любить його. А, перестрівши якось маминого лямурника в канцелярії, процідив крізь зуби: «Насо ходис до моєї мами? Хіба своєї не маєс?» Оскільки Ганна Антонівна продовжувала бігати на побачення до Сольпуги, то син пригрозив їй спалити школу. Матінка скорилася і, пообіцявши порвати стосунки з учителем праці, продовжувала зустрічатися із любасом. Потай від Толика. Проте над закоханими постійно висів Дамоклів меч викриття. Обоє так втомилися від постійної конспірації, що матуся замислила одружити синочка. Вона сподівалася, що Толик, отримавши іграшку в особі молоденької і цікавої фельдшерки, нарешті, забуде, що в нього є мама. І коли Тольцьо за звичкою кинувся до Коркуцьончихи консультуватися, вона полегшено заявила: «Таже маєш жінку. Всі питання з’ясовуй тепер лише з нею!» Коркуцьонок спробував, було, невдоволено хрюкнути, але матінка запевнила його: «Твоя дружина — це те саме, що і я! Так що вона вдало мене замінить!» Однак з перших днів, коли Мар’яна засмажила рибу разом із лускою, неня розчаровано переконалася, що спокій може їй лише снитися. Справлятися з роллю опікунки, яка упродовж 23-х літ була на плечах Коркуцьончихи, Мар’яні було не під силу. Тут би й хазяйська донька розгубилася, а що вже казати про мешканку інтернату, яка звикла жити на повному пансіоні! Тож щовечора, як тільки невістка виринала з багатого світу хвороб великожиляківців і поверталася додому, свекруха починала навчати її прискореними темпами кухарського ремесла і господарської справи: наприклад, що робити із молоком, яке скипілося, і з кашею, яка пригоріла; як змусити холодець застигнути, крем загуснути, черствий хліб посвіжішати, квасолю в зупі швидше зм’якнути; в якій воді варити буряк, аби він не почорнів; як виводити з одягу плями поту, свічки й жиру; що робити, якщо в шнурках для черевиків відскочили наконечники, а в светрах витерлись лікті; якщо в столі шухляда не хоче висуватися, а двері до кухні осідають, впираються у підлогу і не мають бажання зачинятися; як розрівняти краватку й випрасувати трикотажні підштаники; як захистити вовняні речі від молі; як висушити м’ясорубку; чим мити плащі з поліхлорвінілових матеріалів, лінолеум і бетонну підлогу. «Ти в цій хаті господиня, то повинна все вміти робити», — говорила Коркуцьончиха голосом облесливим до Мар’яни, яка ледве стояла на ногах від перевтоми.

Минуло декілька місяців, а Мар’яна безуспішно тужилася стати другою матір’ю для Коркуцьонка. Виходячи заміж за цього вайлуватого вчителя (в Мар’яни просто язик не повертався називати його своїм чоловіком), вона думала, що знає про нього все. Але тепер кожен новий день подружнього життя відкривав перед нею щораз нові риси благовірного. Він виявився дивовижно безпомічним.

Як наші далекі пращури не відали, скільки кому літ, так і для Коркуцьонка, хоча він і розміняв двадцять третій рік, залишались невідомими розміри його власних черевиків та сорочок. Правда, Тольчик не надто переймався проблемами свого гардеробу, але його матуся брала дуже близько до серця і те, що він може вийти з хати ледь не в мішку, і що його ані за вухом не засвербить, що має надмірно жирне волосся на голові. Коркуцьончиха в «Радянській жінці» вичитала спеціальний рецепт відвару з усіляких трав від цього лиха і через кожні три дні промивала ним Коркуцьонкове волосся. Оженивши Тольця, Коркуцьончиха зіпхнула цю почесну місію на Мар’яну. Оскільки невістка за щоденними клопотами забувала про цей важливий подружній обов’язок, то свекруха делікатно нагадувала їй:

— Оце, доню, так поспішаю, то ти помий своєму чоловікову голову.

Що стосувалося купелі Коркуцьонка, то цей ритуал відбувався дуже врочисто. Коркуцьончиха викликала до себе невістку і запитувала:

— Чи потрібно Толикові приймати сьогодні ванну? Як вважаєш?

— Йому краще знати, — знехотя озивалася Мар’яна, зайві згадки про чоловіка у якої спричиняли наплив депресії.

— Та звідки йому таке знати? — бідкалася стара мати. — Йому якщо не нагадати, то він таким брудним і ходитиме. Піди поцікався у нього, що він на це?

— А чому я повинна про таке в нього запитувати? — дивувалася Мар’яна.

— Ти ж йому жінка, — пояснювала Коркуцьончиха і, зітхаючи, додавала. — Вчися, бідна інтернатівська дитино!

Мар’яна, яка здебільшого в цей час уже мала робити обхід у великожиляківському заповіднику хвороб, мусила поставити сумку на крісло і зазирала до кімнати, де осоружний супружник рихтувався до завтрашнього уроку в школі: тренувався на ляльці розказати напам’ять правило про апостроф.

— Анатолію, ти хочеш скупатися? — запитувала Мар’яна, в душі ненавидячи не лише цього бевзя, а й себе за те, що грає роль дурепи на догоду його матері.

— Здалося б, — кидав поважно Коркуцьонок тоном керуючого банком, який добре знає собі ціну.

Зачинивши двері, Мар’яна відчувала у себе за плечима запах антимолю. То свекруха, не втерпівши, прибігала слідком за невісткою, аби якнайскоріше почути від неї благу вість.

— Ну то як? — запитувала ця гоф-мейстерина таким схвильованим голосом, наче б ішлося про вдало завершену операцію. Так асистент запитує в лікаря — житиме чи ні важкий хворий?

Мар’яна починала шурувати корито і гріти воду, однак від свекрухи не могло сховатися те, що її невістка навіть не думає впадати в екстаз від цього процесу.

Опустивши долоню у воду, аби перевірити, що вона така, як треба, Коркуцьонок вигукував:

— Цому ти не долила холодної води? Та я міг звагитись!

— Я думаю, ти мав би спробувати купіль, перш ніж залізти в неї, — цідила крізь зуби якомога лагідніше Мар’яна.

— А я не звик пгобувати, — промовив, зітхнувши, Тольцьо. — То всьо мама. Вона казала, со спгавзній музцина не повинен пгобувати… Мамо, пгавду я казу?

— Правда, синочку, але тепер у тебе є жінка, тож слухай її… — радила йому матінка, не втрачаючи надії, що з часом невістка втягнеться і пильнуватиме її сина так, як треба, а вона зможе, нарешті, відпочити.

Зціпивши зуби від огиди, Мар’яна намилювала студенисте тіло Коркуцьонка. А воно вимагало не меншої обробки, ніж у новонародженого. Воду для обличчя благовірного вона мусила прокип’ячувати, його очі промивати розчином фурациліну, носові ходи прочищати тугими ґнотиками, а шкірні складки обробляти ватними тампонами, змащеними вазеліном, і Боже борони витирати їх рушником, лише промокати й припудрювати. А щоб Коркуцьонок легше переносив нудні процедури, то Мар’яна повинна була йому ще й підборіддя пальчиком лоскотати.

Після ритуалу обмивання надходила черга обрізати чоловікові нігті, які навіть не пробували коли-небудь дійти до кінчиків пальців. На завершення усіх маніпуляцій Мар’яна закручувала благовірного у вовняну хустину, аби він собі голови не застудив. Але для свекрухи цей запобіжний захід був недостатнім. Бо вона раз-у-раз вигукувала до свого цесаревича:

— Толику, не підходь до дверей: там протяг! Не виглядай у вікно, бо від цього буває менінгіт. Розкажи йому, Мар’яно, про менінгіт.

Оскільки Коркуцьонок і легко перегрівався на сонці, і швидко переохолоджувався, то Мар’яна мусила для нього добирати одяг з надійними теплозахисними властивостями і достатнім повітряпроникненням, купувати боти, які фіксували б йому п’яту. Усі його речі вона неодмінно пропрасовувала гарячим залізком. Також в її обов’язки входило стежити, аби поли чоловікової сорочки заходили одна за одну, светри були без застібок і неодмінно з довгими рукавами. То ж у Мар’яни було таке враження, що Коркуцьонок усе ще не втрачає надії повернутися в стадію ембріона. Біля нього вона відчувала себе ким завгодно, мамою, нянькою, але не жінкою.

6

Якщо їсть, п’є і спить любимий чоловік, то це сприймаєш як належне. Але якщо ці звичайні буденні процедури здійснює нелюб, то вони виростають до розмірів злочину проти людства. Отак і Мар’яна не переносила навіть подиху Коркуцьонка. А коли він пересувався через кімнату, то їй кортіло дати йому копняка. Але після такого бажання її починало мучити сумління: Тольчик зовсім не лихий, не піднімає на неї руку, не обзиває її. Його провина лише в тому, що не може припасти до серця своїй дружині. Після таких роздумів Мар’яні ставало неймовірно шкода Коркуцьонка і вона відчувала себе невдячною потворою доти, доки він не сідав до столу. І тоді її знову огортала злість.

Процедура трапезування за участю Тольчика взагалі відбувалася так врочисто, мов би Мар’яна мала віддати жертву самому богові. У цій хаті не прийнято було снідати канапками. І для Коркуцьонка мусила бути така пайка, як для борця сумо.

Коли сідали до столу, то Коркуцьонкові очі ставали напрочуд верткими і робили багато обертів у хвилину. Він пантрував, щоби дружина не з’їла того, що по праву належалося йому. Якщо на тарелі залишався шматок хліба, Тольцьо його хапав і, поклавши біля себе, міцно притискав долонею. Навіть коли вже такий же кавалок, ледь-ледь розпочатий, він тримав у руці. При цьому Толик хижо поцмокував смоктальним отвором і стогнав. А коли бачив вареники, до яких відчував потяг з раннього дитинства, то починав повискувати, а вібрація його носа посилювалася! Мар’яні пригадувався викладач анатомії на прізвисько Чахотка, який змушував своїх підопічних, коли вони практикувалися на трупах, їсти бутерброди! Але Чолка воліла б тепер виконувати макабричний наказ божевільного вчителя, ніж розділяти товариство із занудливим Коркуцьонком. Коли він починав вибирати із супу шматочки смаженої цибулі і приліплювати їх до країв тарілки, то Мар’яні кортіло відшмагати його фонендоскопом. Але мусила нічого не помічати, аби не накликати на себе гнів Ганни Антонівни.

Чоловік постійно підозрівав Мар’яну в тому, що вона хоче його обділити і ховає від нього щось смачненьке, яке поїдає крадькома, коли він не бачить. І варто було їй ворухнути вилицями, як Коркуцьонок тут же простягав руку: «Д-а-а-ай!» Іноді Мар’яна вдавала, що наминає щось неїстівне як щось дуже смаковите, наприклад, зубний порошок чи картопляні лушпайки. І частувала ними Коркуцьонка. Той засовував непотріб до розтрубу губ і, охкаючи в екстазі, пробував проковтнути. Але, переконавшись, що з цієї здобичі — жодного поживку, полегшено викидав її до помийниці.

Незважаючи на свій вік, Анатолій взагалі не підозрівав, що страва може бути гарячою і на неї потрібно дмухати. Він накидався на щойно зварені картоплю чи макарони, але, обпікши ротову порожнину, з вереском випльовував їх назад у тарілку. Оскільки цей драматичний номер повторювався з дня у день, то свекруха мусила втрутитись.

— Мар’янцю, ти або щоразу нагадуй Толикові, що страву треба студити, або взагалі клич його до столу аж тоді, як вона вже трохи охолоджена, — радила Мар’яні Коркуцьончиха.

— А, може, ви би самі? — запропонувала Мар’яна.

— Ні, в цій хаті тепер — ти господиня, тож і стеж за всім… — відповіла свекруха.

Перш ніж кликати свого судженого обідати, дружина мусила запнути його простирадлом, наче в перукарні. Бо він умудрявся якось так особливо захляпати штани чи сорочку, що ніякі ні мило, ні порошок вже їх не брали, залишалося тільки відрізати ножицями!

Проте як уже Мар’яна не старалася догодити Коркуцьонкові — це було неможливо. Він постійно згадував маму. А свекруха в перший же день сказала: «Ти, донцю, не чекай від мене на підказку, будь винахідливою, щоб Тольцьо нарешті перестав бігати до мене на пораду за всякої нагоди». Але свекрусі легко було говорити. Вона, що знала свого сина з пелюшок, звиклася уже з усіма його звичками, про які не відала невістка. Мар’яна навіть і спеціальний список склала, у якому під диктовку Коруцьончихи занотувала усі звичаї Тольця, але ця інструкція не годилася на всі випадки життя. І Коркуцьонок тільки те й робив, що бігав до мами скаржитися:

— Ма-а-а-а! Зінка мені подала бульбу з підливою, а я люблю пісну-у-у-у-у!

Взагалі, він вередував незгірше вагітної. Коли одного разу Мар’яна поставила перед ним налисники з капустою, то він з’їв їх до останнього кусничка і був би тарілку облизав. Але, поївши, раптом…заплакав, що, мовляв, зовсім не хотів цієї гидоти. «Ти знаєс, со я не їм капусти! — репетував Тольцьо. — Сама їх беги! А со до цаю?» Оця фраза «А що до чаю?» стала для Мар’яни крилатою. Бо її чоловік просто не навчився пити цей ароматний напій із південної вічнозеленої рослини без супроводу солодкої випічки. Якщо ж не було ні вафель, ні торта, ні булочки з повидлом, то Анатольчик погоджувався на кукурудзяні пластівці, навіть на лизаки, які посмоктував на всю губу.

Коли потрібно було пришити ґудзик, то Мар’яна якось набралася відваги і пообіцяла, що зробить це, але лише після того, як чоловік опанує сам це рукоділля. Коркуцьонок уперше в житті взявся за голку і нитку та й заплутався. Він сопів, стогнав, а коли Мар’яна втратила пильність, побіг до мами.

— Мамо, ти казала, со моя зінка буде такою, як ти, тоді цому вона хоце, соби я сам пгисив ґудзик? Ну, скази їй, хай пегестане мене муцити…

— Сину, ти мене завжди слухався? — запитала втомлено директриса, на мить відірвавши свій погляд від люстерка і думаючи про свого Сольпугу.

Коркуцьонок понуро кивнув.

— А тепер слухайся своєї жінки… — сказала Коркуцьончиха і відвернулася до дзеркала. Правда, пізніше при зустрічі з невісткою лагідно розтлумачила їй, що не годиться перекладати на чоловіка жіночі обов’язки. У жінки, як-не-як, краще набита рука…

— Міг би й Толик уже собі за цей час ту свою руку набити, — буркнула Мар’яна.

Іноді їй ставало шкода Коркуцьонка: не злий, добродушний і її, Мар’яну любить. Вона ставила себе на його місце і її серце стискалося від жалощів. Анатолій чекав від неї любові, а вона не могла її йому подарувати. «А хіба я — не така ж самотня, не люблена, — розмірковувала Чолка в хвилини відчаю. — Що з цього, що здобула сім’ю, одомашнилася нарешті, якщо далі залишаюся одна-однісінька на цьому світі!»

Кожен ранок починався якоюсь новиною. Гризнувши зубами печену картоплину під час сніданку, Коркуцьонок зводив на Мар’яну свої збляклі очі і оголошував:

— Магяно, у мене в зубі — знову дігоцка.

При цьому очі Тольчика набирали такого прохацько-скорботного вигляду, наче то Мар’яна навмисне занесла йому цей карієс.

— То їдь до міста, до стоматолога, — радила чоловікові Мар’яна, потрошачи ножем оселедець: у ті часи цю рибу продавали нечищеною, з головою та тельбухами.

— От ти мене й повези, — казав Тольцьо. — Бо я не вмію пояснити лікагю. Моя мама все говогить за мене.

Щодня Коркуцьонок знаходив у собі якусь хворобу, вилікувати яку могла лише дружина. Хоча матінка вміло оберігала своє чадо від роботи, не дозволяючи йому ні хліба врізати, ні відра підняти, проте він однаково примудрявся нанести собі тілесні ушкодження: то скочувався з ліжка, то, чухаючи ділянку тіла, не розрахував своїх сил і подряпався, то, виганяючи з городу сусідську качку, так за нею гнався, що не зумів вчасно спинитися, врізався в дровітню і набив собі ґулю на чолі. При цьому не міг собі зарадити. І кожний такий нещасний випадок Коркуцьонок роздував до масштабів катастрофи, кінця світу.

— Маг’яно, кгіпись. З твоїм цоловіком сталося велике несцастя, — робив квадратові очі Коркуцьонок, щойно дружина, захистивши здоров’я котрогось із мешканців Великих Жиляків, ледь жива поверталася додому. — Твій цоловік має велику гулю на лобику… Дві години тому…

— Чому ж не прикладеш до чола стального ножа? — дивувалася Мар’яна безпорадності чоловіка, — не змажеш мильним розчином?

— Я не вмію… І се я хоцу, аби мені надала допомогу ти. З твоїх гук вона мені миліса…

Ледве стримуючи роздратування, Мар’яна розводила в мильниці піну, доводячи чоловікові, що час минув і користі вона уже не принесе.

— Зате Толику буде приємно бачити, що ти про нього піклуєшся, — переконувала дохторку свекруха. — Це для нього таке щастя.

В той час, як Мар’яна заліплювала Толикове чоло пластирем, він щасливо порохкував, а його носовий придаток ходив ходуном.

— Ти куди? — раптом запхинькав чоловік, коли Мар’яна, приділивши увагу його потовченому чолу, ховала рулончик із липкою стрічкою до шухляди.

— Що ти ще хочеш? — дивувалася дружина.

— Як то со? Мама все мені ґулю цьомала, соби вона скогісе загоїлася…

Від досади Мар’яні кортіло натовкти на верхній частині лиця чоловіка ще одного синця. Її мрія перевиховати чоловіка розтанула повністю. І вона із жахом усвідомила: не перевтілити Коркуцьонка на джентльмена, як горілку не перетворити в джерельну воду.

Взагалі, в неї було б менше клопотів, якби її Толик не був схожим на діточок, які, побачивши якісь карколомні трюки в цирку чи у кіно і не володіючи відчуттям реальності, беруться повторити усе самотужки, і не пробував й собі наслідувати вчинки екстремалів. Коли одного разу усі троє дивилися телевізор — об’єкт заздрощів усіх дорослих і малих великожиляківців, то Коркуцьонок, загледівши на екрані спортсмена, який перевертався довкола перекладини, також захотів наслідувати ці піруети, і підважився руками на спинках двох стільців. Незвиклі до гімнастичних вправ, його верхні кінцівки змогли виконати забаганку свого господаря не більше як на секунду, і він звалився на дощану підлогу. Оскільки Тольчик нагадував ґумового ведмедика, то посадка була відносно м’якою. Однак матінка дивилась на нього, як на жертву бомбардувань в Хіросімі, і вважала, що її син після падіння підлягає ледь не госпіталізації. Вона змусила Мар’яну вкласти Коркуцьонка до ліжка під перину з грілкою, позачиняти всі вікна, взагалі усіляко сюсюкати біля нього, наче біля недоношеного дитятка, яке, втім, було невдоволене її обслуговуванням. Бо щоразу тарабанило в двері маминої кімнати:

— Мамо, наваксуй мені цегевики!

— Маєш жінку, то вона хай і ваксує… — відказувала матір.

— Мамо, я змегз в гуки, гукавиці да-а-а-а-ай! — горланив Коркуцьонок.

— Ось хай жінка тобі їх відшукає, бо мені ніколи! Спішу на директорську контрольну, — сповіщала матінка.

— Мамо, у мене понос!

— То скажи жінці, хай дасть тобі випити келишок горілки з чайною ложечкою солі, — сичала Коркуцьончиха. — Скільки тобі ще повторювати, що ти — одружений і повинен лише в дружини шукати поради! Дай мені спокі-і-і-ій…

— Мамо, нас Файдульські запгосили в гості, пізно ввечегі. Відпговадь нас. Бо до мене мозе хтось пгистати…

— Ну хто може напасти на вас тут, у Великих Жиляках? — підвищувала голос Ганна Антонівна. — Та й твоя Мар’яна — бита й катана, вона у цьому своєму інтернаті таке горнило пройшла, що тобі не треба буде особливо старатись: тільки нерухомі тіла складати. Я знаю: вона розповідала, що битися уміє…

— У випадку цого я втецу, мамо-о-о-о-о…

Зачинившись у своїй кімнаті, Коркуцьончиха тяжко зітхала, бо мусила вже вкотре відкласти побачення з учителем ручної праці. Толик так її втомив, вимотав і вимучив, що вона вже не могла чути навіть його голосу. А невістка, на яку так надіялася, лише прізвище її сина загарбала.

7

Мар’яна була дуже втомлена, бо побільшало хворих (в останні два тижні горлянками місцевих людей вельми зацікавилася ангіна), та шкандибала додому без великого бажання. Хоча мороз не відступив ні на градус — холоду вона не відчувала. «Хоч би Коркуцьонок ще дивився в телевізор, і тоді я встигну заснути, і він не морочитиме мене невмілими потисками», — сподівалася дружина.

Але те, що Мар’яна застала вдома, знову змусило її напружитись. Коркуцьонок лежав на столі і вдавав умираючого лебедя. В цей час мама демонстративно розтирала йому плечі самогонкою, яка розливалася по розмальованій у квадрати цераті. Видко, вона приступила до цієї процедури, щойно загледівши, як Мар’яна ввійшла на подвір’я. То ж вогняна вода ще не встигла просочитися в тіло Коркуцьонка.

В Мар’яни від злості перехопило дихання. Вона знала, що в Толика — добре здоров’я і хворого він лише вдає. Не маючи бажання вступати в розмову і вислуховувати розповіді про недуги, якими вона була сита впродовж цілого дня, Мар’яна пройшла до іншої кімнати, щоб встигнути заснути до приходу чоловіка. Але йому, видко, набридло вдавати умираючого лебедя, бо відразу ж прошмигнув услід за Мар’яною.

— Мені тгеба з тобою пегеговогити, — промовив Коркуцьонок офіційним тоном. — Де ти була?

Якби Коркуцьонок був нормальним мужчиною, то Мар’яна усе йому пояснила б. Хоча повноцінному хлопу і на думку не спало б розпитувати про такі дурниці. Мар’яну охопила злість, що ось такий телепень, який без її допомоги не годен помитися і видає звуки, властиві олігофренові, вважає, що має ще й право влаштовувати їй допит.

— А ти ніби не знаєш, чому я затримуюся, — огризнулася вона.

Коркуцьонок чмихнув, що робив кожного разу у випадку невдачі, і затупотів до Коркуцьончихи.

— Мамо-о-о-о, — закричав він, ще не встигнувши встати перед очі своєї родительки, — я питав у Магяни, де вона досі пгопадала, а Магяна не хоце сказати! А-а-а… Со мені згобити?

— З дружиною й радься, — відмахнулася Коркуцьончиха.

8

Рано-вранці, щойно на плиті забулькотіли жертвоприношення для Коркуцьонка, як він появився на кухні. І почав застромляти свого гайморитного носа під кожну накривку.

— А де кагтопля?

— Навіщо? — насупила брівки Мар’яна. — Он ціла гора млинців.

— Млинці — це до цаю, — відмахнулася Коркуцьонок. — А твій цоловік хоце кагтоплі…

І тоді Мар’яні чи не вперше спало на думку: «Навіщо мені це все? Кохання як не було, так і нема. Удень я вештаюся біля хворих, а увечері — біля свого чоловіка, який нічим не відрізняється від моїх пацієнтів, навіть є ще гіршим. Бо опікуючись болящими, я завжди надіюся на їхнє одужання, тоді як Коркуцьонок — безнадійний і у нього розуму — як на лисому волосся. Чогось його навчити — це як воду палити. І мені судилося до самої смерті водити його за ручку і підраховувати дірочки в його зубах…» Таке заміжжя було їй потрібне, мов собаці брязкало.

Коркуцьонок тим часом приступив до докорів, дух яких уже давно витав у повітрі цієї хати.

— Я хоцу твого гозуміння…

— Якого ж тобі розуміння не вистачає? — запитала в нього Мар’яна з притиском.

— Ти, напгиклад, ні в цому не гадися із мною…

Толикова претензія була настільки несподіваною, що Мар’яна витріщила на нього очі. Адже свекруха не втомлювалася повторювати, що чоловік нічого не тямить у господарстві, не годен навіть підняти півлітрову банку, а він тепер раптом заявляє, що до того всього може ще й поради давати.

— Як же ж мені з Тольцьом обговорювати хатны справи, коли ви самі не раз казали, що на цих чоловіків немає чого надіятись, — скаржилася згодом Мар’яна свекрусі, коли Коркуцьонок пішов на роботу. — Це ж я повинна йому роз’яснювати, яку сорочку одягати в свято, а яку — в будень…

— Ой бідна ти інтернатівська дитино, нічого в житті не навчилася, — засокотіла свекруха, пригортаючи до себе Мар’яну. — Але не все ще втрачено, я тобі підкажу, що маєш робити: ти, дитинко, тільки вдавай, ніби-то радишся з Тольцьом, а роби по-своєму.

–І яка з цього користь? — вражено видивилась Мар’яна на Коркуцьончиху.

— Від цього, доню, чоловік зростає у власних очах… Невже не розумієш? А ти, замість вселяти у нього надію, ще й не хочеш з ним спати…

— Про це я вас, мамо, попереджала ще тоді, як ви ходили до мене в медпункт… тиск міряти. Чи ж не ви обіцяли, що я згодом звикну до Тольця? Може, воно й легко прижитися з тим, кого кохаєш. Але спробуйте призвичаїтися до нелюба. Мусите набратися терпіння і чекати доти, доки ваш син стане мені милим, — відрубала Мар’яна.

9

У Львові на цю пору, без сумніву, буває хляпанина, калюжі, а тут панували сніги. Їхні замети були такими високими, що, здавалося, ось-ось доторкнуться низько посаджених хмар. Проте, на думку місцевих метеорологів, перші ознаки весни уже появилися: наприклад, в коморі почала гнити морква.

«Мабуть, я — слабкодуха, — думала Мар’яна, прямуючи додому поміж кучугур гостинцем, відполірованим частою їздою ґринджол. — Інші ж якось терплять своїх осоружних чоловіків чи дружин, господарюють, навіть дітей народжують. Може, мені потрібно більше часу, щоб звикнути до Коркуцьонка? Але скільки ще мучитись? Рік? Два? Чи може усе життя? Бо ж раптом я — якась особлива і ніколи не зможу адаптуватися до цього бовдура? Зрештою, я куховарю, перу, прибираю, зробила на зиму закрутки, а чоловік ще й силує мене ділити з ним ложе. Чи не забагато він від мене хоче?»

Присутність нелюбого чоловіка так втомила Мар’яну, що вона останнім часом стала неуважною. Якось навіть, поспішаючи до недужих, забула взяти свою сумку з медикаментами та інструментами.

А може, не так уже й усе погано? Мар’яна почала досягати деяких успіхів у сімейному житті. Ось, наприклад, учора, коли Тольцьо розвередувався на яйце, зварене на «твердо», знайшла що йому відповісти.

— В цих яйцях, — каже, — можуть бути… курчата. Мені недавно трапилося, ледве головку не проковтнула. Щоб це ціпатко розчинилося, я мушу варити круті яєчка…

Така відповідь, схоже, Коркуцьонка задовільнила, бо він уперше не побіг скаржитися мамі.

Свекруха ще перед їхнім одруженням казала, що якщо жінка народить дитину, то не надто вже зважає на чоловіка. Але біда в тому, що Мар’яні не хотілося копії цього нелюба, яка, можливо, була б до всього такою ж недоумкуватою, як і її тато, лише в меншому форматі. Крім цього, після народження дитини Коркуцьонок не став би самостійнішим і, як не вміє пришити ґудзика, то так би і не навчився б; як не миє ноги без нагадування, то так би й надалі розповсюджував по хаті сморід спітнілих пальців нижніх кінцівок. І тоді вона мусила б сокотати уже біля обох. А де взяти стільки сил?

Захоплена невеселими думками, Мар’яна не відразу почула шурхіт ґринджол, які пробиралися до села поміж снігових заметів.

— Сідайте! — озвався із саней отець Мушкателя. — До села — неблизький світ.

Конячкою, яка брала участь у похороні Мухортички в день приїзду Мар’яни, правив той самий Котович.

— Дякую, але я пішки…

— Але ж далеко додому та й холодно, — занепокоївся священик.

— Мені тепло від думки, що можу побути одна, — відповіла Мар’яна. Справді, їй хотілося розтягнути час до зустрічі з нелюбим чоловіком та очима його матері, перед якою постійно почувалася боржницею.

— Е, так не годиться, — сказав Мушкателя, і візник зупинив конячку. — Прошу!..

Хоча Мар’яна отримала атеїстичне виховання, але, проживаючи у Великих Жиляках, уже знала, що священик в селі — велика людина. Тож сперечатися з ним було б непоштиво. І пристала на його пропозицію. Крім цього, не кожному цей посередник між віруючими та Господом пропонував таку ласку.

— Нарешті, додому, — розпочав розмову панотець, — а то увесь день в дорозі во славу Господню. То дитину хрестив, то хворого сповідав, а потім їздив до начальства у місто. І так день у день… Лише учора була гарна днина. Додому вдалося повернутися відразу ж по обіді. Ото вже відвів душу, млинців насмажив. Дружина здивувалася: «І чого це ти сьогодні так швидко вдома?» Але таке щастя лучається мені не часто…

Мар’яна витріщилася на отця Мушкателю. Людина в рясі і раптом кулінарить? Адже свекруха запевняла її, що у їхньому селі біля печі стоять лише жінки! Чи, може, для священика існує в житті інший статут і його куховарство сприймають як маленьку примху…

— Я би, на вашому місці, провела б вільний час на самоті, погуляла б, відпочила б душею, — сказала Мар’яна.

— А що може дати більший відпочинок для душі, ніж родина, ваші близькі? — здивувався фахівець з богослов’я.

Мар’яна, яка намагалася бачити свого чоловіка якомога рідше, розгубилася:

— Невже вам не хочеться ізолюватися? Час від часу?

— Хай Бог милує, — перехрестився Мушкателя. — Бути самотньому — це нещастя. У світі все так влаштоване, що усяка жива істота шукає собі подібного…

— Але це не стосується людей…

— Зрозумійте, Богові не потрібно, щоб ми волочили важке сімейне ярмо ради нього. Бо він — сама любов…

Це для Мар’яни стало громом з ясного неба. Вона вже й раніше помічала, як майже кожна великожиляківка хапається чимдуж додому, наче її там чекає принц. Виходило, що тільки вона, Мар’яна, живе в іншому вимірі. Бог свідок, вона дуже сподівалася полюбити чоловіка, але це їй не давалося.

10

Що найнестерпнішим у подружньому житті було для Мар’яни, так це стосунки в ліжку. Спати під однією ковдрою з Коркуцьонком було понад її сили! У неї щоразу з’являлося враження, наче лягла на розкладний диван до ящірки. І відсувалася на край ложа, аби її законний чоловік випадково не дотулився до неї. Особливо важко було витримати Тольцеві обійми. До того ж у нього була порушена координація рухів. І як не вдавалося йому ні цвяха забити, ні трави накосити, так і в обіймах він був незграбним. Коли хотів обійняти і намагався повернути її до себе, то робив це так невміло, що Мар’яна ледве втримувалася на ногах. При цьому він ще й наступав їй на пальці і навіть цього не помічав. Коли ж цілував дружину, то при цьому похрюкував від задоволення, а їй пригадувався плакат з медичного училища «Як робити штучне дихання утопленику». І Мар’яні аж руки свербіли затопити Тольцьові в пику!

Іноді переглянувши фільм про кохання, Коркуцьонок канючив:

— Ци ба, вони всі одне до одного казуть: «Я тебе люблю». А ти цо’ мені цього не говогис?

— Це згодом, — обіцяла Мар’яна.

І наступного вечора вона навмисне зодягала сукню із ряснотою застібок ще й із потаємними гапликами, яку їй змайструвала місцева кравчиня. Знала, що Тольцьо не визволить її із одежини навіть до ранку. Ґудзики не скорялися і щоразу, здолавши одного, чоловік почував себе героєм дня. Але рано він тішився: в той час, як він розстібав защіпки, Мар’яна слідом непомітно повертала їх на місце. І коли Тольцьові все-таки вдавалося вийти із підступних лабіринтів жіночого туалету, розстібалася потайна перемичка біля шиї. І сукня не хотіла пролазити через голову. Ось і сьогодні, покректуючи та посапуючи, Коркуцьонок повторив спробу добратися до тіла дружини. Однак швидко втомився, затупотів ногами від нетерплячки і крикнув:

— Мамо-о-о-о-о!

Коркуцьончиха, помисливши, що у старій тахті сина знову відлетіла ніжка, кинулася до кімнати «молодожонів». Відчинила двері і, побачивши, як синок шарпає сукню на Мар’яні, ойкнула і дременула в коридор.

— Та м-а-а-а!!! — ревнув синок. — Цо ти втікла?

— А чого ти хочеш? — в тон відповіла Коркуцьончиха.

— Та помози мені з зінки суконку зняти! — волав син.

— Вона — твоя жінка, то хай тобі і підкаже, як то зробити, — загугнявила Коркуцьончиха в щілину для ключа. — А мені дай, нарешті, спокій. Ми ж, здається, домовилися з тобою, що відтепер ти про все будеш розпитувати не мене, а свою дружину. Так що не вплутуй мене у свої темні справи, — і хряснула дверми до свого будуару.

Очі Коркуцьонка ще дужче розбіглися у різні боки. Він сів на поріг материнського покою і жалібно закувікав. Мар’яна, згадавши свекрушин інструктаж і долаючи огиду, почухала його за вушком, і чоловіченько відразу ж забув про свої жалі. Тоді Мар’яна повторила свої трюки із застібками, так що Толик, ухоркавшись із таким роздяганням, нарешті заснув. Але ж це не могло тривати до безконечності.

Оскільки матуся запевнила Коркуцьонка, що він може довіритися жінці, то синок іноді довго стовбичив у кімнаті, обіпершись на одвірок в надії, що Мар’яна збагне з одного його погляду про його еротичні мислі. Дружина розуміла, чого чоловік (тьху, Коркуцьонок!) хоче, проте вдавала, що про ніщо не здогадується. Думала, що може йому набридне чекати, і він забереться геть. Як би це було чудово завести йому коханку! Тоді б не приставав до дружини. Але де б її взяти? І Мар’яна ще завзятіше прасувала простирадла чи мила вікна.

Коркуцьонку уривався терпець, і він несміливо басив:

— Ну, то со?

— А шо?

— Мозе взе підемо відпоцивати…

— Зачекай, хай стемніє, бо зараз у мене, бач, скільки роботи! — відмахувалася дружина. Вона зі смутком думала, що як би то було гарно, коли б її законним чоловіком та став, ну, наприклад, Гейра. Для нього у неї завжди знайшовся б час.

Коли наближався вечір, Анатолій з ліжка заохочувально блимав на дружину. А Мар’яні в цю хвилину ставало неймовірно бридко.

— Ой, там хтось за нами підглядає! — вигукувала вона. — Певно, то твої учні. Потім будутьу школі сміятися із тебе.

Коркуцьонок ховався під перину.

Іншого разу, коли благовірний домагався її прихильності, вона скрикувала: «Ой, ось тарган повзе!» Чоловік, який боявся усілякої живності, знову ж таки ховався під довгастий мішок з пір’ям і починав жалісливо сопіти. Після цього і мови не могло бути про якийсь інтим.

Мар’яна щоразу мусила придумати якусь причину, аби Коркуцьонок перестав до неї чіплятись: наприклад, шепотіла йому, що мама не спить і підслуховує. Але мимоволі їй пригадалися напучування свекрухи: «Якого чоловіка собі виховаєш, такого й будеш мати». Отже, потрібно було зробити Тольця таким, аби він їй сподобався. Адже очікувати, поки він сам здогадається, чого жадає дружина, було б великою тратою часу. Бо, справді, звідки йому знати, якої насолоди прагне Мар’янчина душа? Полюбити Коркуцьонка таким, яким він є, не могла. От якби він був схожим на Гейру! Треба було б йому підказати, щоби брав її за руки так, як цей музикант. Може, для іншої мешканки Великих Жиляків це було б дрібничкою. Але Мар’яна, пальчики якої з ранніх літ в інтернаті кололи голкою або притискали дверима, поринала б у море блаженства. Вона весь час поверталася у своїх думках до теплих, але не спітнілих долонь Гейри. Ніколи раніше не здогадувалася, що в людини, а тим паче в мужчини, можуть бути такі лагідні руки. Вихователька Уляна Петрівна також гладила її по голівці, але це було що інше, її рукам бракувало трепету. Хоча в медиків, кажуть, неодмінно повинні бути легкі руки і що вони такі ж, як і в музикантів. Навіть є думка, що найкращі лікарі виходять з тих, хто свого часу закінчив бодай музичну школу.

Мар’яна не пригадувала, щоби хтось із її однокурсників мав такі еластичні зап’ястя. Кажуть, не варто виходити заміж за музиканта. Про це навіть застерігає пісня: «Ой, мамусю, жалуй мене, за музику не дай мене, бо з музики, як з маляра, нема дома господаря». Але можна й без заміжжя. Хіба то не щастя — просто насолоджуватися ласкавими доторками?

Але як сказати про це Коркуцьонкові? Ну, не можна ж запропонувати: «Придивляйся до Гейри і будь таким, як він!» І Мар’яна пішла на хитрощі.

— Візьми мої руки в свої і потримай, — загадала вона чоловікові. Коркуцьонок скорився, але схопив її долоні, наче ведмідь.

— Легше, — попрохала Мар’яна і заплющила очі. Але від цього, що вона не дивилась на його короткі м’ясисті, негнучкі й невпевнені рухомі частини рук, вони не стали шовковими і не хвилювали.

— А ти розслаб пальці, — прошепотіла Мар’яна чоловікові.

— Так ци со? — спитав цей дурко, звісивши фаланги, як сосиски.

— Ні, не так, а м’яко, постарайся погладжувати мої руки так, не знаю, як…

І намагалася уявити перед собою Гейру. Може б, зрештою, і уявила, якби Коркуцьонок своїм плямканням не псував усю романтику. Любитися з Коруцьонком — це як стрибати через козла в лікарському халаті.

11

Збагнувши, що руки в Коркуцьонка ніколи не стануть еластичними хоча б тому, що вони ніколи не торкалися струн, Мар’яна вирішила навчити його простішим любощам та залицянням. І попросила, аби він, побачивши її у хаті чи на подвір’ї, несподівано затуляв їй очі. Такі витівки декілька разів робив конюх Котович, і Мар’яні вони дуже подобалися! Тоді вона почувала себе захищеною від того, що ось поряд — чоловік із такими сильними і водночас чутливими руками.

— То для мене — лаз плюнути, — вигукнув Коркуцьонок, вислухавши Мар’янчині побажання, і затулив майже все її обличчя м’ясистими долонями. Аж важко стало дихати.

— Ти лише очі мені прикрий, — підказала Мар’яна Толикові, водночас намагаючись уявити, що позад неї стоїть славний конюх, який об’їздив за своє життя декілька десятків лошаків. І про нього складали навіть легенди як про дуже сильного і відважного відчайдуха.

Коркуцьонок так постарався, що ледь не повибивав жінці очей. В його руках хоча й водилася сила, але вони були позбавлені дару щось відчувати. Цим кінцівкам, як і їхньому господарю, було чуже сприйняття легкості й пружності.

Гадаючи думу, як би то так учинити, щоби відчути на все життя велику сердечну прихильність до Коркуцьонка, Мар’яна згадала, що й Василь також не має пластичних пальців. Їй на пам’ять спав епізод, коли Вулик, уперше везучи її до Великих Жиляків, правою рукою кермуючи автівку, ліву поклав на опущене віконце. Ніби й нічого особливого, але як недбало, як красиво він то робив. Мар’яну при згадці ще й тепер проймав трепет, хоч Василь з музикою ніколи не дружив.

— Спробуємо це завтра, — засмучена до сліз, відсторонила Мар’яна Коркуцьонка, який уже ввійшов у смак і йому дуже сподобалася нова розвага. Аж повискував. «Він зовсім не вміє бавитися», — зітхнула Мар’яна, — ще й плямкає».

— Послухай, Толику, ти коли мені очі затуляєш, то заразом і свій рот замикай, — порадила вона чоловікові.

Коркуцьонок, скорившись, стуляв губи. Але невдовзі забував про угоду, і його устонька, розгулюючи, наче на шарнірах, знову спричиняли ненависне цямкання. А в Мар’яни від думки, що її Коркуцьонок ніколи не стане ні замінником Олега, ні імітацією Гейри, ні підробкою Василя, починалася депресія.

12

Нарешті, Мар’яна збагнула, чому Коркуцьонок досі не може її приворожити. От якби він кликав її так, як Василько, то вона розтанула б! А то, коли Тольцьо звертався до дружини, то в неї складалося враження, що чоловікові ліньки вимовляти її ім’я повністю, особливо якщо врахувати, що він не підтримував дружби з деякими приголосними буквами, то називав лише перший склад наймення дружини: «Ма…» А може, він хотів сказати «Мамо»? Ну, а вже коли Тольчик говорив на її адресу всілякі ніжності, на зразок «Моя маленька Ма…», то це звучало і бридко, і неприродно. Ну як Мар’яна могла бути маленькою, якщо опікувалася чоловіком, наче дитям? Коркуцьонків вислів виглядав так комічно, якби курчатко взяло на себе сміливість стверджувати, що може бути оборонцем орла!

«А може, — думала Мар’яна, — моє серце розтопиться, коли Толик заспіває? Отак, як Гейра!»

— Я приляжу, а ти поруч… заспівай мені колисанку, — прохала якось Мар’яна свого чоловіка.

— Я… співати? Не вмію, — злякався Коркуцьонок.

— Так я тебе навчу. Виводи за мною…

Цю річ Мар’яна колись почула від Гейри. Господи, як її серце заходилось від його голосу! Але Коркуцьонок ревів на одній ноті, мов турбіна. Ні мелодії, ні інтонації, ні оксамитового тембру.

Чому він не задихається так пристрасно, як Вулик? Чому такий спокійний, флегматичний? У його присутності Мар’яну охоплював відчай. Ой, не може душ у ванній перетворитися насправжній травневий дощ! Навчити чоловіка мистецтву любощів було так само нереально, як підкувати цапа!

— Мамо, поясніть, чому мені ваш син такий не любий? — запитала якось Мар’яна в свекрухи, коли та спробувала вникнути в її інтимні проблеми, а Коркуцьонок пропадав у школі. — Скажіть, чому від одного погляду Тольця у мене майтки не стають мокрими? Чому від його доторків моє серце продовжує робити 60 ударів на хвилину замість забитися в темпі польки з ґудзом? Чому мене не лихоманить у його присутності? Не живу я з ним, а просто ночую…

— Мабуть, для цього потрібен час, — заспокоювала Мар’яну Коркуцьончиха. — Головне — перетерпіти, а згодом ти ще ой як гарно з ним житимеш і навіть будеш дивуватися, як міг тобі не подобатися твій чоловік…

— А Ви ж обіцяли, що після першого дня я йому проходу не даватиму! Але поки що він мені проходу не дає.

— Ну, значить, мій Анатолій — виняток і до нього потрібно довше звикати, — мовила розгублено Коркуцьончиха.

13

Хоча Мар’яна завела звичай — варити обід з ночі, щоб наступного дня його лише розігрівати, але якось вона не змогла побувати вдома у полудень. Відвозила до міста Рульку, яка, миючи підлогу, так низько схилилася, що їй на животі тріснуло сало, і лише спеціалісти в районі могли його позшивати. Поки з містечка прислали фіакра — збігло чимало часу, і Мар’яна припленталася до хати під вечір.

— Нагесті, пгийсла моя зінка, і я змозу пообідати, — озвався від телевізора Коркуцьонок.

— Невже ти і досі не обідав? — здивувалася Мар’яна. — Адже у льоху — і борщ, і вареники.

— Я на тебе цекав, — пояснив Коркуцьонок. — Маму пгосив, але вона не мала цасу і казе: «Цого то я тобі повинна богсц гозігівати? Маєс зінку, то хай вона тебе нагодує!»

Справді, Мар’яна уже не раз і не двічі була свідком діалогу Коркуцьончихи і сина: «Анатолію, ти їсти хочеш?» «Угу». «Ось хай жінка тобі і дасть».

— А якби я взагалі повернулася на світанку, то ти б голодним сидів? — вибухнула Мар’яна, роздратована недалекоглядністю чоловіка.

До такого запитання цей недоїдок не був готовий, то ж поглянув на маму за підказкою. Але Коркуцьончиха не поспішала синові на допомогу, копирсаючи ручкою в журналі.

Коркуцьонок вийшов слідком за Мар’яною до кухні і мовчки стежив, як вона робить на електроплиті борщ гарячим. Коли страва уже запарувала у тарілці, то Тольцьо запхинькав:

— Ось ти підігіла богсц, але навіть не запитаєс у свого цоловіка, ци йому до дусі дгугий день підгяд його їсти? Він мені взе так набгид! Касі хоцу, касі, касі, — бубонів Коркуцьонок, немов недоумкуватий герой комедії Квітки-Основ’яненка[15].

— А де ж я тобі її зараз візьму? — запитала із серцем Мар’яна і в уяві своїй тріснула Коркуцьонка по голові сумкою. Останнім часом вона тільки й жила фантазіями про мордобій і бачила, як виливає на чоловіка з баняка гарячущу юшку, і його лице покривається пухирцями, а волосся разом зі шкірою злазить з тімені. Розуміла, що Тольцьо просто вередує, бо вона вже навчилася готувати такі смачні страви, які просто просилися до рота.

Тоді Коркуцьонок переможно відчинив дверцята братрури[16] і, наче ілюзіоніст, добув звідтіль здорову бляшану миску, у якій ще теплився рис на молоці, а посередині тремтіло озерко з вершкового масла.

— Якби я на тебе надіявся, то з голоду помег би, — уже відважно заявив Коркуцьонок і, не звертаючи уваги на паруючий борщ, хотів припасти до піали з молочним супом. Аж матінка не могла цього допустити. Вона з кімнати добре чула весь діалог сина й невістки і тепер вискочила з-за дверей.

— Стій, сину, ніяка то не каша! — зарепетувала Коркуцьончиха.

— А со?

— Це — фарба! Для волосся. Я її тут поставила, аби настоювалася, — дурила мати сина, забравши від нього силоміць посудину з варивом.

— Бгесес! Я підглядував, як ти її вагила.

— Але ж синочку, фарбу, перш ніж накласти на голову, справді потрібно… варити, — викручувалася як могла мати.

— Твоє волосся — когицневе, то цому фагба — біла? — не вгавав Коркуцьонок. Ганна Антонівна і тут не розгубилася:

— А вона… потемніє… згодом. Як вступить у реакцію з волоссям.

— Все одно бгесес! — затупотів ногами Анатолій. — Бо я бацив, як ти цю фагбу пгобувала на смак!

Річ у тім, що сьогодні Ганна Антонівна мала намір піти на всю ніч в гості до Сольпуги, який мешкав у одному з класів школи, відведеному під гуртожиток. Тож приготувала для любаса на вечерю молочну кашу. Бо її підтоптаний залицяльник перш ніж потрапити до Великих Жиляків, харчувався як і де попало, здебільшого в найдешевших їдальнях. Від цього в нього підупав шлунок, який тепер не бажав мати справу з аби-чим і з ним потрібно було панькатися. І ось тепер над частунком Сольпуги нависла небезпека. Син виявився кмітливішим, ніж припускала його матінка. Тож Коркуцьончиха замислилася: може, Тольцьо починає дорослішати? Із запізненням? Але не мала часу довго розмірковувати. Потрібно було рятувати ситуацію.

— Толику, Мар’яна — лікарка, і краще знає, чим тобі харчуватися, — підморгнувши невістці, промовила Коркуцьончиха якомога спокійніше.

Чолка, збагнувши хід думок свекрухи, підтримала її:

— Звичайно, від каші користі жодної, ще рахіт може накинутися.

— Авжеж, — підхопила Коркуцьончиха, — недарма в народі кажуть: «Все в доброго козака від борщику набряка!» Хі-хі-хі…

— Ти мені зуби не заговогюй… — насупився Тольцьо. — Або даєс касу, або я тобі не син!

— Ой мені зле, помира-а-а-аю, — простогнала Коркуцьончиха, як немащена завіса, і почала сповзати на диван.

Почувши таку новину, Тольцьо затремтів, мов телячий хвіст:

— Магяно, згоби сцось, мама помигає!

Але його волання було зайвим, бо дружина негайно витрусила з торби жменю неодмінних засобів. У неї давно виробився рефлекс на людей, які хапаються за серце, закочують очі під лоба, обпираються на стіну чи, тим паче, валяться додолу, як мішки.

— Мені вже легше, дочко, — відвела Ганна Антонівна рукою ложку з цукром, зволоженим краплями валеріани, яку невістка мала намір запхати до її рота. — Спасибі тобі, навіть не уявляю, що я робила б, якби не ти… Так що, Толику, потрохи відвикай від мене, а горнися до жінки. Я ж — не вічна.

— Я — такоз, — відпарирував синок.

Каша була врятована. І Коркуцьончиха спробувала чепуритися. Але це було не так легко. Бо тільки вона, опинившись у своїй кімнаті на самоті, простягла руку до гребінця, розчесати заплутані кучері, як прочинилися двері, і з-за них просунувся Анатоліїв ніс:

— Мамо, а ти не вмгес-е-ес? — спитав стурбовано син.

— Найближчим часом — ні, — заспокоювала його матінка. Але Толик затих не надовго. Бо не минуло й п’яти хвилин, як його голова знову застрягла межи дверима й одвірком:

— Мамо, а з цого видно, со людина має вмигати?

— Запитай у Мар’яни. Вона — медичка і знає, які бувають симптоми в таких ситуаціях.

В Коркуцьончихи почалося серцебиття. Ніколи ще так вона ненавиділа свого сина, як у цю хвилину.

— Якщо ти ще хоч раз про щось подібне запитаєш, то моє серце не витримає, і ти станеш сиротою ще цієї ж ночі… — пригрозила директорка синку.

— Не буду, не буду, — перелякано замахав руками Тольцьо і дременув до свого покою.

Мар’яну розбудив такий дикий рев, що спросоння їй, бідолашній здалося: то в селі хтось знову застромив свого пальця у січкарню, як оцей непосидючий Іванко Дригало, восьмирічний хлопчик, що мешкає біля церкви. Мар’яна забинтувала ушкоджений перст, і справа пішла на поправку. Але малий бешкетник так гасав вулицею, що врізався об пеньок, і злощасний палець відпав…

Струсивши рештки сну, Мар’яна загледіла, що то реве її чоловік. Вона вп’ялася в нього очима, намагаючись роздивитися на його тілі сліди нещасного випадку. Але ні опіків, ні подряпин на Тольцьові не було видко, та й руки висіли на звичному місці.

— Нема з нами насої ма-а-ами-и-и, — заголосив благовірний.

— Невже серце зупинилося? — зірвалася на ноги Мар’яна. Її охопив не стільки жаль за свекрухою, як страх, що віднині залишиться сам-на-сам зі своїм законним матолком. І не буде кому підказати, як ним керувати. Ганна Антонівна, яка прожила із сином багато літ, орієнтувалася в неполадках його складної душі краще від Мар’яни. Докоряючи собі, що не залила силоміць свекруху краплями з кореня валеріани, Мар’яна подалася до кімнати матері свого чоловіка. Але ліжко Коркуцьончихи було порожнім.

— Може, на двір вийшла… нужду справити, — висловила припущення фельдшерка.

— Ні-ні, я взе був на вулиці. Не-ма-а-а-а, — розгублено розвів руками Коркуцьонок.

Давно збагнувши, що із цим чоловіком треба розмовляти, як з малою дитиною, Мар’яна збрехала, що його мама побігла до вчительки співів, до Трицицької, віддати журнал, який, сплутавши, взяла помилково. І тепер затрималася в компаньйонки.

— Тоді цому мама так довго не повегтається-я-я-я? — захлинався від плачу Коркуцьонок.

— Це тобі здається, що довго, — викручувалася Мар’яна. Вона здогадувалася, що свекруха пішла до коханця: Чолка як фельдшерка була захожа до кожної хати, для неї в селі не існувало секретів, і тому чутки про шури-мури Коркуцьончихи з учителем ручної праці до неї дійшли давно. — А щоб час для тебе минав скоріше, то випий ось цю таблеточку, — сказала Мар’яна, простягнувши маминому синочку пігулку «Соновану». І коли Тольцьо відкинувся на подушку, Мар’яна полегшено зітхнула. Було пів на п’яту ранку. Фельдшерка знала, що раніше вечора чоловік не прокинеться…

— Мамо, де ти була? — запитав Тольцьо директрису, коли вона надвечір повернулася додому.

Неготова до такого запитання, матінка трохи розгубилась:

— Ж-ж-ж… Журнал відносила….

— Невзе тгеба нести той зугнал аз цілі ніц та день? — допитувався синок.

— Темно було, я заблукала. А вдень у мене були уроки, — виправдовувалася Коркуцьончиха, але враз схаменулася: якщо вона буде звітувати перед сином, то ніколи особистого життя у неї не вийде і омріяне щастя піде прахом. І вона суворо звернулася до нащадка. — Толику, діти не повинні розпитувати в батьків, звідки ті приходять. Це — шкідлива звичка.

14

Дуже вдоволена поверталася Мар’яна додому після того, як розправилася з мігренню старої Баковички, дала жару застудним захворюванням Марини Душненької та Янці Процюкової, і загнала в глухий кут сердечний біль зоотехніка Парцелі. Але чим ближче наближалася вона до обійстя свого чоловіка, тим відчутніше зникав її добрий настрій.

Переступивши поріг, Мар’яна відразу помітила, що Коркуцьонка наче підмінили. Раніше він, дочекавшись дружини, всідався за стіл і починав тарабанити ложкою по тарілці і хтиво посміхатись у сподіванні смачненької вечері. Міг зазирнути до Мар’янчиної сумки і, загледівши у ній апетитний пакет, вміст якого міг би зацікавити його черево, вихоплював знахідку, розривав і пожадливо утрамбовував нею ротову порожнину, витріщаючи очі. Міг ще з обхопленою рушником головою жалібно стогнати, запевняючи дружину, що він — кандидат на той світ і помре миттєво, якщо благовірна не порятує його чаєм з малиною. Але зараз Толик стояв, наче пам’ятник.

Врешті, повернув до неї своє сопило і промовив:

— Магяно, мені тгеба з тобою поговогити.

«Цікаво, що йому цього разу спало на думку? — зітхнула дружина. — Невже хоче, аби я йому подавала їжу до ліжка?» Але те, що вона почула від Коркуцьонка у наступну мить, змусило її очі полізти на потилицю.

— Я не хотів на тобі зенитися, — раптом заявив Тольцьо, — то всьо мама: «Зенися, сину, — казе, — зінка буде тебе санувати не менсе, ніз я.» І здугила. Ти мене ліпсе не пегебивай, — тупнув задньою частиною ступні Коркуцьонок, спостерігши, що рот Мар’яни від подиву уподібнився ромбу. — Бо я мозу забути, пго со хотів говогити. Так от: не так сталося, як мені мама казала: ти мене так вдягаєс, со після того мені треба пегедіватися, їсти даєс, коли тобі сі схоце. А взе в ліску ти з мене гобис ідіота: то казес мені ногу на стіл вивалювати, то гуку. Когисті з тебе ніякої, от тільки багато місця в постелі займаєс се й пегину на себе пегетягуєс… То насцо мені така зінка? Іди туди, звідки пгийсла…

У Мар’яни не знайшлося слів. Але їй так хотілося сказати чоловікові: «І ти виганяєш мене саме тепер, коли у нас менш-більш налагодилося життя і з’явилося взаєморозуміння? Згадай, Тольцю, яка в нас ідилія почалася останнім часом: коли я, буває, несу важку сумку і прошу тебе допомогти, то ти вихоплюєш з неї буханку хліба і всю дорогу обкушуєш довкруж. Так уже любиш духмяну скоринку!»

Свекруха, безумовно, чула увесь синівський монолог. Бо ще не встигнув Коркуцьонок проказати останнє слово, — матінка вискочила на поріг, як курка на сідало, і Мар’яна побачила її обличчя, перекошене від жаху.

— Ти з глузду з’їхав! — накинулася матінка на Тольця. — Навіть не смій говорити таких нісенітниць! Тобі потрібна жінка!

Тоді Мар’яна здивувалася ще дужче. Бо щойно була впевнена, що Коркуцьонкові звинувачення — з намови свекрухи: от хоче позбутися невістки через те, що та не виправдовує її сподівань.

— Синочку, — схлипувала тим часом Ганна Антонівна, — подумай, хто тобі буде промакати на животі складочки тампоном з вазеліном, хто нігтики обрізатиме, черевики шнуруватиме?

— Як то хто? — набабчив чоло Коркуцьонок. — Звісно, ти. Адзе ти — моя мама і мусис доглядати мене до смегті. Ци ти не гада, со ми тепег з тобою знову файно зазивем, як у стагі добгі цаси? Думала, со мене позбулася, і будес кгутити суги-муги з тим стагим уцителем гуцної пгаці? Нє-є-є, я від тебе не відстану до самої смегті!

Коркуцьончиха злякалася вдруге (уперше це сталося з нею в підлітковому віці, коли спробувала приготувати локшину, а вона, зварившись, почала лізти з баняка!). Після заяви сина матінка хотіла зомліти, але в останню хвилину стрималася, погадавши: якщо вона зараз знепритомніє, то більше не буде кому намовити синочка залишитися одруженим.

— Толику, Мар’яна — лікарка, — навела черговий аргумент Коркуцьончиха, щоби таки переконати нетямущого нащадка у хибності задуманого кроку. — І якщо з тобою лучиться хвороба, я не зможу тобі Мар’яну замінити, — випалила свекруха і перевела дух, впевнена, що зуміла спинити Коркуцьонка. — Хай вона у нас залишається! Добре?

— А ти для цого? — відкопилив губу синок.

— Толику, Мар’яна ще виправиться, так що ти й забудеш, що на світі є мама. Вона вже й так навчилася багато усього в нашій хаті, — вмовляла Коркуцьончиха сина, але той був налаштований революційно.

— Ну, мамцю, як я мозу пго тебе забути? — сказав свіжоспечений бунтар. — Тазе я — вдяцний син, а не якась худобина!

— Сину, ти забуваєш про найважливіше: з тебе люди будуть сміятися. Скажуть, що ти нічого не вартий, якщо від тебе дружина пішла, — застрашувала свого нащадка директриса.

— Ой, мамцю, мене взе давно так висміяно, со якась там се одна насміска великої голі не гає…

— То дай їй хоч до вечора побути в нас… — запропонувала Коркуцьончиха Тольцьові, сподіваючись ще накопати аргументів на підтримку необхідності дружини в хаті. Матінку кидало в жар від однієї лише думки, що їй знову доведеться щоранку прочищати вушка родимому Коркуцьонку, знемагати з гарячою праскою над його штанами і витанцьовувати біля баняків з варивом, аби догодити його животу. Невже вона знову мусить приступати до того, від чого уже давно відвикла: купати й зачісувати синочка?

— А цому Магяна має цекати аз до вецога? — насупився Толик. Тоді відчинив шафу, почав виймати з неї дружинині суконки і жбурляти на диван.

— Толику, люди побачать, що Мар’яна вже не живе з тобою, і ти підеш їм на язики… — застрашувала Тольчика мама, намагаючись перекрити свист Мар’янчиного одягу, що линув із шафи на постіль.

— Мамцю, я вам сойно, здається, сказав, со мені з тими васими людьми дітей не хгестити… — відрубав Коркуцьонок, абияк наталовуючи валізу Мар’янчиними лахами.

— Але ти ой як потребуєш жінчиної опіки… — заголосила Коркуцьончиха.

— То со — мені усе своє зиття позегтвувати на зінку? — запитав Коркуцьонок. — Знацить, так: або я, або — вона. Яксо Магяна залиситься в нас, то я піду здамся в інтегнат. Там мені не тгеба буде ні з ким лізка ділити і вцасно поїсти дадуть… А ти цілуйся зі своїм вцителем з гуцної пгаці!

— Толюнцю, якщо ти довго не матимеш справи із жінкою, то це негативно позначиться на твоїй голові. І ти станеш зовсім ненормальним, — залякувала мати сина.

— Йой, мамцю, та немає ніцого ліпсого в зитті, як вдавати із себе блазенного!

— Егоїст! — закричала мати, втративши над собою контроль. — Про себе лише турбуєшся! А про мене подумав? Мені руки викручувало обпирати тебе, годувати, аж поки ти не оженився!

— Але ти — моя мама і зобов’язана мене, теє, обханюцувати, — відповів Коркуцьонок твердим голосом.

Аж тут з Мар’янчиної пам’яті висунулася картинка із життя в інтернаті, і вона все згадала! Увесь цей час вона, проживаючи як невістка, сушила голову, кого їй нагадує свекруха. І лише тепер збагнула: директорка місцевої школи подібна до виховательок з дитячого будинку «Щасливе дитинство». Адже саме гувернантки, коли діти скаржилися на малі порції, на надто великі тапки і сірий одяг, доводили їм, що саме так повинні жити чесні радянські люди. Так поводилась і її свекруха, переконуючи Чолку, що її син — взірець зразкового сім’янина. Як направники прищеплювали сиріткам думку, що гарно одягатися і жити серед комфорту — ганебно і є прерогативою непорядних індивідів, так і Коркуцьончиха постійно втовкмачувала Мар’яні, що жадати темпераментного і самостійного хлопця, а не її бандуруватого сина, означає бути розбещеною та розпущеною. Мар’яні стало прикро, що вона знову далася обдурити, що свекруха використала її, прикрившись машкарою благодійництва і прихильності.

Ледве зачинивши валізу, Коркуцьонок ножицями повідтинав частини одягу, які звисали з-під її кришки. Тоді відчинив двері і кивнув на них головою Мар’яні. А коли жона вийшла на двір, то Толик визвався відпровадити її, аби бути певним, що вона не повернеться. І ледве поволік її чемодан і двійко сумок. Хоча носити тягарі Коркуцьонкові було в первину, проте він не відважувався ввірити їх неньці, яка бігла поручпідтюпцем, здіймаючи куряву, і запопадливо зігнувшись, невтомно сокотіла:

— Толику, будь обережним! Благаю тебе, постав сумку на землю і дрібочку спочинь! Вважай, не послизнится! Але як уже будеш падати, то — лише на долоні! Мар’яно, я розумію, як тобі зараз важко на душі, але май совість, забери в свого чоловіка торби!

Справді, Коркуцьонкові було нелегко: він раз-у-раз опускався на сніг, проте не здавався, тут же підводився, як ртутний стовпчик на градуснику.

— Ге, нема дугних! — всміхаючись на всі свої двадцять вісім зубів, що абияк вишикувалися в його роті, відповів синок. — Яксо я Магяні віддам сумки, то вона їх пгинесе назад. А так де їй схоцеться волоцити такі тогби аз від медпункту до насої хати!

— Толику, але зараз так холодно, що ти не зможеш повернутися додому. Замерзнеш у дорозі! — пробувала залякати Коркуцьонка Ганна Антонівна.

Проте синочка годі було піддурити. Він твердо вирішив позбутися дружини. Але щоб його ноша не видавалася такою важкою, він не переставав бубоніти до Мар’яни:

–І…тебе в тому пгитулку не вцили пго когось піклуватися, бо в тебе там нікого не було, але яксо ти взе здобула сім’ю, то повинна була думати пго мене, усіляко заліти свого чоловіка, а не пацієнтів…

Хоча Мар’яна встигла багато дечого побачити на практиці, але її нерви не витримали, і вона випустила на волю запитання, яке мучило її ще із перших днів шлюбу.

— Чому ви не здали свого Тольця до інтернату і не взяли замість нього ліпшого хлопця? — запитала вона в свекрухи.

— Він — моя кровинка! Як можна?

— Я теж була чиєюсь кровинкою, — зітхнула Чолка.

Поки Ганна Антонівна роздумувала, що відповісти невістці, її Тольцьо перебрав усі торби в одну руку. Помітивши це, Коркуцьончиха жахнулася і заверещала:

— Синочку, не неси в одній руці! Хребет матимеш викривлений!

Проте синочок залишався глухим до материнських застережень.

— Толику-у-у-у! — застогнала матінка, немов північна сова, і помчала навздогін за своєю кровинкою.

15

— Синочку, ти не туди несеш Мар’янчині речі, —захвилювалася Коркуцьончиха, помітивши, що Толюнчик раптом змінив маршрут. — До медпункту — ліворуч!

— А хто сказав, со я допомагаю? Я пгосто хоцу віднести їх подалі від насої хати, — озвався синок і радісно підплигнув із торбами. Та й скільки там тих пожитків. Мар’яна наче вибиралася на пікнік, а не на серйозне проживання в глибинці. Перед тим, як випустити Чолку з інтернату в світ широкий — адміністрація видала їй два платтячка і пару мештів. Були ще чобітки й пальто —інтернатівські. Мріяла вона й про босоніжки, але, перебравшись до села, переконалася, що їх нема сенсу купувати. Дорога розрита навіть улітку, і легкі балетки тут запросто загубити. В інші ж пори року — такий холод, що тільки взуття з високими халявами носити. Начиння, нажите в медучилищі (сковорідка, кухлик, каструлька і декілька столових приборів) вміщалися в одному вузлику.

Мар’яна, приголомшена такою розв’язкою, не брала ніякої участі в сімейній дискусії. Єдина думка тріпотіла в її голові: чим вона не догодила чоловікові?

Обійстя Файдульського, що вигулькнуло перед очима родинної трійці посеред зимової галявини, як на новорічній поштівці, поклало край суперечкам.

Собаки, загледівши караван відвідувачів, мало не збожеволіли від люті. Назустріч вибігла сімейна команда Файдульського та дехто з челяді. Але Коркуцьонок, навіть не привітавшись із головою сільради та його домочадцями, відсторонив їх собі з дороги і рвонув до покоїв. Матінка й дружина помчали за «молодим господарем», не відаючи, що він може встругнути в наступну мить. Але Коркуцьонок просто опустив Мар’янчині футляри з ручками на підлогу вітальні, а горбату валізу відштовхнув ногою аж до стіни. Тоді понишпорив у кишені свого довгого пальта, видобув з неї два паспорти і ляснув їх на стіл.

— Вуйку Іване! — звернувся Коркуцьонок до місцевого цесаря. — Гозігвіть насі стосунки!

— Що — просто зараз? — вирячився на вчителя посадник.

— Так, загаз…

— За що мені така ка-а-а-ара? — заголосила Коркуцьончиха і кинулася в обійми Файдульської. Головиха також заскиглила. Із солідарності. Що стосується Мар’яни, то вона, здавалося, була непричетною до всього, що тут відбувалося: тілом знаходилася в хаті Файдульських, а душа її блукала невідомо, де.

— Синку, я все розумію, — казав тим часом Файдульський, — але вже пізно. Приходьте завтра.

— А я хоцу взе і негайно! — заверещав Тольцьо ще й тупнув ногою. У хаті розпочався такий рейвах, що голова сільради схопився за голову. Тоді гаркнув до жінок: — Прошу залишити плацдарм! Вийдіть до кухні, а я тим часом погомоню з молодятами, — і, запхавши свою дружину й директорку до суміжної кімнати, сільський туз зайняв позицію за столом.

— Тепер розповідай, Тольцю, чому хочеш поставити хрест на подружньому житті? — запитав голова в Коркуцьонка. — Тобі ж потрібна жінка!

— А ви, вуйку Іване, звідки знаєте, со мені потгібно? — клацнув зубами Тольцьо. — Я пегеконався, со мені без зінки — ліпсе: і в лізку місця більсе, і не тгеба ділитися хлібом…

— Але ж жінка, вона зігріває свого чоловіка своїм серцем…

— А піц для цого? — перебив Файдульського Коркуцьонок. — Згестою, мозна купити обігівац: тихо стоїть і мало місця займає…

— Зрозуміло, — гаркнув місцевий патрицій і повернувся до Мар’яни. — А ти, дочко, що — не справляєшся з подружніми обов’язками?

Мар’яна так розгубилася, що втратила дар мови і знову відчула себе трилітньою дівчинкою з інтернату, здатною лише на вигуки.

— Е-е-е, — зам’ялася вона.

— Вуйку Іване, вона хоце сказати, со зовсім не спгавляється з цими обов’язками, — відповів чоловік за Мар’яну. — І годує вона мене такою гаяцою бульбою, со я гота обпік не газ, і купає мене в окгопі, і пеці не госпалює: в хаті — така холодеца, со навіть взимку тгеба двегі відцинити, аби напустити з вулиці тепла…

— Тобі погано живеться в свекрухи? — задовольняв свою службову цікавість сільський голова.

— Та як сказати, — пробелькотіла Мар’яна, не відважуючись чорнити Тольцьову маму, яка хоча й використала її, проте була до неї доброю, навіть подарувала їй дещо з одягу: наприклад, віддала назовсім літнє плаття після того, як воно від прання зменшилося на два розміри. І дуже засмучувалася, що невістка не ходить у ньому в гості взимку. Також Мар’яна отримала від матері чоловіка цілком пристойний халат з діркою біля коміра замість петельки. А зовсім недавно Ганна Антонівна спрезентувала дружині сина власний светр, який за кілька літ своєї служби вже перестав бути схожим на светр, але ще добре зігрівав тіло.

— Вуйку Іване, Магяні дузе погано в моєї мами, — знову втрутився Коркуцьонок, — бо моя мама любить тільки мене-е-е-е!

Мар’яна лише кліпнула і навіть зменшилася в розмірі, як риба під час засмажки.

— Сину, є речі, яких мама тобі дати не може, — спробував представник великожиляківської знаті ще якось повпливати на цього вариводу, — маю на увазі кохання, плотські утіхи, які, між іншим, дуже корисні для здоров’я…

— Хе, моя ліва гука — ліпса і когисніша, ніз зінка… — зухвало випалив Коркуцьонок.

Після цього останнього одкровення Коркуцьонка посадовець збагнув, що марно ще якось агітувати цього мамія за повноцінне сімейне життя.

— Гаразд, діти мої, я вас розлучу, — вислухавши обидві сторони, прорік великожиляківський раджа. — Але, як велить закон, я мушу дати вам три місяці. На роздуми. Зрештою, у мене тут навіть немає печатки, щоби оформити вам розставання.

Відмовка Файдульського так розлютила Коркуцьонка, що він випнув груди і заверещав:

— Яксо ви, вуйку Іване, загаз не гозведете нас, то я буду всім у селі казати, со ви — не полковник, а тільки — стагсий лейтенант! — пригрозив Тольцьо. — Бо казав мені мій уцень Мисак, а йому повідав стагсий бгат (він загаз пги війську), со на погонах як полковника, так і стагсого лейтенанта — однакова кількість зігоцок: тги стуцки. Тільки в одного вони — більсі, а в дгугого — менсі.

Файдульський трепетно ставився до свого звання і, почувши, як цей недоріка нахваляється привселюдно применшити його заслуги, аж захлинувся від жаху.

— А я се сказу, со в магазині пгосто не було погонів з лейтенантськими зігоцками, то ви й купили собі полковницькі! — помітивши, як співрозмовник змінився на лиці, зловтішався Коркуцьонок.

Тепер уже й сільський голова уподібнився Чолці, втративши дар членороздільно розмовляти. Після кожної погрози Коркуцьонка Файдульський був здатний на погуки «О», «у», «е», «і». А Толик розпалювався дедалі дужче. Він договорився до того, що війт взагалі навіть в армії ніколи не служив, бо вісімнадцять літ вже як комісувався! Справді, Файдульський строкової служби ніколи не проходив, бо одразу після школи став курсантом військового училища, а згодом вступив до військової академії.

Тремтячими руками сільський староста видобув із шухляди печатку і хляпнув нею на десятій сторінці спершу Коркуцьонкового паспорта, а потім — Мар’янчиного. Тольцьо, схопивши офіційний документ, який засвідчував його особу громадянина Радянського Союзу, вискочив із світлиці простісінько на вулицю і почав гасати довкола хати. Він аж заіржав на радощах. Зачувши переможний крик синочка, Коркуцьончиха також вибігла на двір.

— Тольцю, шапку надінь, — крикнула вона до свого відприска з ґанку. Проте Коркуцьонок, не зважаючи на просьби матінки, намотував круги довкола садиби Файдульського і зловтішно вигукував: — От я його взяв! Тепег голова в моїх гуках!

— Схаменися, синочку, не плети дурниць! — благала Коркуцьонка Коркуцьончиха, але той раптом покинув двір і помчав уздовж кладовища.

— Толику, вважай, не впади, на проїзді — слизько! — залементувала матінка. Невдовзі вона із сином та їхні голоси зникли в далині…

Мар’яну навістило таке гірке відчуття, про яке ні розказати, ні написати. Від думки, що її використала і зрадила директриса, яку мала за рідну, що її вигнав з дому навіть чоловік-невдаха, що її колись покинула мама і що вона — одна-однісінька на цьому світі, верхня губа Чолки мимоволі піддерлась догори, і Чолка протяжно завила. Цей звук був настільки несподіваним і моторошним у хаті, що Файдульські оторопіли. Їм важко було повірити, що таке голосіння може виходити із людського горла. Чоловік та жінка перезирнулися. Бо не знали, чим можуть зарадити Мар’яні.

— Н-н-н-не хвилюйся т-т-т-так, — вийшовши з оціпеніння, озвався полковник. — М-м-ми з дружиною тобі д-д-д-допоможемо, занесемо твої сумки до медпункту…

Файдульська, погладжуючи Чолку по голові, цокотіла:

— Ти й без чоловіка себе прогодуєш завдяки чиїмсь хворобам: у твоєму ж розпорядженні тіла всіх наших великожиляківців! А ще ж молода, то й знайдеш своє щастя. Бо син директорки — це ж ідіот!

— Авжеж, то такий мугиряка, що на кожного компромат знайде, — погодився з дружиною місцевий феодал. — Ще скаже, що ти не дохторка, а якась самозванка…

Мар’яна вмовкла, переосмислюючи слова полковника та його жінки. Але їхні аргументи були такими немічними, що фельдшерка знову завила.

ШОСТА ЧАСТИНА

Де згода є в сімействі

1

У кожному селі будь-якої країни неодмінно знайдеться особливо шанований чоловік. І якщо в Хевсуретії[17] таким вважають знахаря, який уміє зробити складну операцію на черепі кустарним методом, а серед мешканців Хорту — нащадків жартівника ходжі Насреддіна, то селяни українського хутора Великі Жиляки ставили собі за приклад подружжя Вуликів, ідеальних стосунків яких нікому ще не вдавалося повторити в жодній родині. Втім, всенародна любов лісового поселення прийшла до взірцевої пари не відразу. Бо були часи, коли до цього союзу ставилися осудливо й скептично…

Як учені не можуть пояснити, звідки на Місяці взявся лід, через що загинули в давнину динозаври і куди запропастився Тунгуський метеорит, так і мешканці лісового масиву Великі Жиляки не могли розгадати таємницю шлюбу Вуликів. Чому Василь Вулик — єдиний спадкоємець заможних батьків і який не так давно прийшов із війська, залишив вагітну наречену і пішов жити на віру до Ліди Купер’янівни, однокласниці матері і своєї першої вчительки, у якої закінчувалася друга молодість, а за душею — ні копійки ще й дах на хаті провалився? Отямившись дещо після такої новини, чоловіча половина населення зійшлася на тому, що у Вулика-молодшого не всі дома; а жіноцтво почало дотримуватися думки, що тут не обійшлося без чарів, що Лідія Купер’янівна впоїла бідного хлопця приворотним зіллям, то ж передбачали розпад цього мезальянсу, що виникнув з благословення диявола. Особливо поважні матрони розлючувалися тоді, коли бачили, як Вулик хвацько рубає дрова або перекопує город, і злословили: «Мабуть, стара відьма віддається йому неабияк, що він так гарцює!»

Проте час минав. Те, що на хаті колишньої удови появився пристойний дах, сама вона розквітла, а її молодший на двадцять п’ять літ чоловік не поспішав стрибати в гречку, змусило місцевих базік пройнятися повагою до такого незвичайного подружжя. І, зітхнувши, великожиляківці визнали, що на світі таки існує любов. Навіть священик — отець Мушкателя — у своїй проповіді, стоячи на амвоні, не забував про аналоги, прирівнюючи Вулика до біблійного Аврама, а його Вуличку — до Сари. Стверджував, що уроджена Шпирка ще сподобиться Господньої ласки мати дітей. Без Вуликів не обходився жоден захід місцевого значення: ні заручини, ні весілля. І ті родини, у яких народжувався первісток, намагалися покумцятися з Вуликами. Бо була чутка, що дружба з ними приносить щастя. Оскільки, згідно з народним повір’ям, похресники мають здатність вдаватися у хрещених батьків вдачею і навіть успадковувати їхню долю, то кожній матері кортіло мати справу з Вуликами. Бо у Великих Жиляках за всю історію їхнього існування ні в кого не було такого вдалого шлюбу, як у тих Вуликів. Одружувалися абияк, леліючи надію, що тільки після смерті будуть в парі з тими, кого любили на землі, але з якихось міркувань не змогли бути разом.

2

Місцеві мешканці дуже дивувалися, що Коркуцьонок раптом пішов проти волі матері. Але Рулька галасувала на все село, що вона наперед знала про такий фінал, щойно загледіла Мар’яну в весільному вбранні Антипчихи, якій чоловік-гульвіса переламав ніс і незавидна доля якої служила темою для розмов балакучих кумась. І ніхто з великожиляківських баб навіть не здогадувався, що Мар’яна ще ніколи не була такою щасливою, як тепер, коли чоловік вигнав її з домівки.

Відколи Чолка розлучилася з Коркуцьонком, відтоді вона оцінила свою кімнатку у медичному пункті. Так, тут не було ні килимів, ні вишиванок, зате тепер вона не відсувалася на край ліжка і не обгорталася ковдрою, адже поруч не сопів ненависний Коркуцьонок. Тут не було телевізора, зате жебоніла в кутку радіоточка. І Мар’яна засинала під мелодії зарубіжної естради. Але що найголовніше, вона не мусила більше догоджати Коркуцьонку і намагатися виконувати його забаганки, аби він забув про рідну маму.

Проте у Мар’яни виникли деякі клопоти. Як п’яничку завжди тягне до пляшки, курця — до цигарок, а наркоман не уявляє свого життя без макової соломки, так і Мар’яна не могла позбутися сімейної залежності. Упродовж кількох місяців її, відколи пішла від ненависного, хоча й законного співмешканця, переслідували рефлекси одруженої жінки.

Насамперед, збудившись вранці зі сну, Мар’яна відчувала жах від того, що ось зараз почує сопіння гидотного Коркуцьонка. Але тут же пригадувала, що його тут нема, бо вона — у себе в медпункті і вільна від обов’язку вислуховувати нюшкування цього йолопа. І вона полегшено зітхала від усвідомлення, що їй не треба хутенько зриватися з місця, ніби то для того, щоб готувати сніданок, а насправді зі страху, що Коркуцьонок, збудившись, почне лізти до неї зі своїм слюнявим писком.

Сідаючи до столу, Мар’яна автоматично брала одразу три ложки. Тоді розуміла, що вже не мусить прислуговувати ні Коркуцьончисі, ні тим більше її синочку-недотепі. І починала чортихатися, що ніяк не відучиться від цього шкідливого навику.

А коли, пощеплювавши місцевих дітлахів, поперев’язувавши, посклеювавши та відремонтувавши жертв сільського господарства, Мар’яна вирушала додому, то, забувшись, мимоволі повертала до садиби Коркуцьонків. Тільки пригадувала (на велику свою радість), що їй — до медпункту, і втоми як не було!

Раніше Чолка навіть не здогадувалася, що є такою щасливою. А щоб збагнути це, потрібно було всього-на-всього побути в заміжжі за Коркуцьонком. І тепер раділа, мов дитина, що вільна від обов’язку фільтрувати воду, проти ночі варити борщ, аби він опинився у грубому животі Толика, прасувати чоловікові білизну, вмивати його тістоподібне тіло, чути його безпомічний тупіт і, найголовніше, спати з ним під однією ковдрою.

Їй так відрадно було повертатися туди, де не треба було опівночі панькатися з начинками для фарширування кабачків та баклажанів, турбуватися про сирники, налисники, млинці, вареники, пиріжки, десерти з варенням і згущеним молоком. Вона любила покласти на намащений маргарином хліб консервовану сардинку і, запиваючи чаєм із липового цвіту, читати книжку про патологію травлення.

3

Якби раніше хтось розповів Мар’яні, що в її країні є поселення, мешканці яких ночують, як ескімоси, і за піжаму їм править куфайка, вона би це сприйняла за жарт. Але тепер навіть не дивувалася цьому.

На периферії зима значно гостріша, ніж у місті. В цьому Мар’яна переконувалася на кожному кроці. Вранці, щойно розплющивши очі, вона бачила перед вікнами грізні й непорушні снігові замети, які не мали наміру відступити раніше, ніж тоді, коли за народними уявленнями, свисне ховрах. То ж воліла іти до ліжка в тому, в чому перебувала увесь день. Бо вранці, поки вийняла б тіло з нічної сорочки і запхала його до повсякденного одягу, то не переставала б дзвонити зубами, як голова сільради — своїми орденами. Адже з-під дверей так дуло вітром, що аж килимок піднімався над підлогою.

У цій місцевості холодильник був непотребом: рідини в каструлях, поставлених на підвіконня у сінях, перевтілювалися у желе, а сир, масло й сало нагадували каменюки.

Коли Мар’яна виходила на вулицю, то їй відразу змерзалися повіки й ніздрі, а від кожного її подиху, як від дихання Снігової королеви, комір і кінці хустини покривалися товстим шаром інею.

Фельдшерка, яка взагалі-то від народження була здоровою й загартованою і могла в місті всю зиму проходити з відкритою головою, у Великих Жиляках мусила визнати існування хустини. Переконалась, що навіть на шапку в цих краях надіятися не можна: цей головний убір не міг бути на сторожі її вух та чола. Одежа, яку їй видали на прощання в інтернаті (два платтячка, пальто і туфлі) не годилася для великожиляківського клімату. Вітрисько в сільській місцевості поводився вкрай нецеремонно. Так, бувало, іноді дмухне, що ґудзики Мар’янчиного пальта в мить розстібалися, як за командою.

Недарма наші предки в давнину полюбляли відлежуватися на печі, а не під периною. Потрібно було мати велику мужність, аби влягтися під це покривало, начинене пір’ям, яке навіть влітку, натягнувши вологи з кам’яної будівлі, було дуже непривітним. А тепер, коли Великі Жиляки уразили морози, в цього пуховика годі було знайти розуміння. Під ним Мар’яна почувала себе так, мов би на неї поклали могильну плиту. Лише через хвилин десять між нею та пухким одягалом взаємини ставали теплішими.

У такий день нормальні люди навіть не виходили з хати, а їхні пси та коти просилися в тепле ліжко. Але Мар’яна мусила побувати в деяких пацієнтів і роздати їм розчин люголю. Адже ще ніде в нашій країні Боженько ангіну не відмінив. Проте сьогодні, коли на морозі штучна дублянка Чолки, яку їй дістав з великої прихильності у воєнторзі Файдульський, так ствердла, що ледь не тріснула, а сумка стала нагадувати вирізаний виріб із бляхи, фельдшерка пошкодувала, що вийшла за поріг. У місті, коли мороз починає надто дошкуляти вухам, а до пальців добираються зашпори, — можна зайти до книгарні чи гастроному і відігрітися. Але у Великих Жилках нікуди сховатися. Єдиним виходом було бігти і то якнайскоріше.

Мар’яна мимоволі згадала жарт голови сільради у перші тижні після свого приїзду, що місцеві люди купаються вкрай рідко, бо не мають у цьому потреби: якщо на тілі набереться болота більше сантиметра, то воно саме відвалюється. Тепер фельдшерка мусила визнати, що в дотепі сільського старшини є доля істини. Вона із жахом згадала, що й сама близько місяця не здійснювала цієї гігієнічної процедури, бо як не натоплюй піч у кімнаті, — вода в балії вистигає неймовірно швидко, щойно Чолка встигне намилити спину.

Фельдшерка вже добігала до повороту, як раптом спіткнулася об якийсь твердий предмет. Та й поглянула собі під ноги, аби побачити, якої довжини ця без сумніву деревеняка, яку звалив вітер, і аби успішно обійти її без шкоди для здоров’я.

Але те, що перегородило Мар’яні дорогу, було зовсім не колодою, а мало всі ознаки людини. У чоловікові, що згорнувся калачиком, вона впізнала Гудулку. Смугастий поясок від жіночого халата, яким копач зазвичай підперезував свій плащ, а тепер зимове пальто, був знаний в усьому селі.

Валятися п’яним посеред дороги для Гудулки було нормальним станом. Але на дворі стояв такий пекучий мороз, а довкруж на галявині лежало стільки неживих горобців, як листя восени, що скоцюрблене тіло Антося кинуло Мар’яну в жар. Вона, в цю хвилину не відчуваючи кусливого морозу, вийняла пальці з рукавиці, виловила ними зі своєї сумки люстерко й приклала його до губ грабаря. Його бліде обличчя не обіцяло нічого доброго. Але на люстерку таки з’явилася пара, Мар’яна зраділа, що копач — живий. Головне — доволокти Гудулку до найближчої хати, а там вона уже приведе його в божеський вигляд. Найближче було до голови сільради, але як до нього Гудулку доставити? В такому випадку потрібні ноші, але де взяти їх тут, серед лісової дороги? Можна б простирадло або ж лямку, якби вони у неї були. Не тягати ж їх щодня із собою в сумці, де й без того за місце сваряться всілякі баночки з ампулами. А потерпілий з’явився там, де його ніхто не очікував.

Врешті-решт Мар’яна взяла важенну знахідку за обидві ноги і потягнула засніженою дорогою…

Двері землянки Файдульського промовили: «Р-р-р-р», але піддалися.

На цей час у сімействі голови сільради відбувалися військові маневри. Полковник ніяк не міг позбутися армійських звичаїв і, витурений у відставку, культував їх у себе в хаті. Він любив підготовку в усьому, тож вважав, що до кожного діла потрібно бути завжди підрихтованим, як вояку — до несподіваної зустрічі з ворогом. Наприклад, коли сімейство мало намір відвідати родичів у сусідньому районі, то Файдульський наказував дружині й дітям пакувати валізи ще за тиждень до поїздки. І коли всі вже сідали перед дорогою на лавки, як полковник оголошував відбій.

— Чого ж ти нам голову морочив? — обурювалася Файдульська.

— А це для того, — пояснював благовірний, — щоб коли доведеться вибиратися з хати несподівано, ви будете знати, де і що лежить, і швидко поскладаєте все до своїх наплічників!

— Чого ж це ми будемо їхати в гості так нагло? — допитувалася дружина.

— А раптом — війна, та ще й серед ночі, і треба буде ретируватися під обстрілом ворога?

Ось і зараз полковник був у тому настрої, щоб влаштувати військові навчання. На це в нього була дуже поважна причина.

Минулої ночі Файдульській приснився страшний сон, нібито вона зафарбовує на своїй голові сивину «Лондоколором» № 20», а до хати зазирає Рулька, в якої язик воістину невтомний! Головиха похолола від думки, що теперечки все село довідається, що вона — далеко не брюнетка! «Признавайся!» — промовила до головихи Рулька і шарпнула її за комір. Файдульська… пробудилася і подякувала долі, що то був лише сон. Але наяву знову пролунала фраза «Признавайся». Цього разу її просичав Файдульський і почав розмахувати якимсь папірцем перед обличчям дружини. В цьому жовтому прямокутнику вона впізнала одну давню фотокартку.

— Я давно підозрівав, що цей Гудулка до тебе нерівно дихає. Скажи мені тільки чесно, — стогнав тим часом Файдульський, — було в тебе із цим гробокопом… соприкосновеніє?

Жінка застогнала і звалилася назад на подушку:

— Я ж тобі сто разів клялася, що з Гудулкою — ніколи…

— А чому ж тоді ти зображена з ним ось тут поруч? — допитував Файдульський свою Файдульську, як гестапівець — нашого партизана.

— Це сталося зовсім випадково. Фотомайстер так розпорядився, — виправдовувалася дружина. — Гудулка ніяк не вміщався у фотооб’єктив, і тоді фотограф приставив його біля мене…

Файдульський повірив, але все ж, переживши потужний стрес, мусив його зняти, і наступного дня скомандував пакувати валізи під приводом поїздки до тітоньки в Харків, з якою не бачився ще від часів другої світової війни. Дружина здогадувалася, що операцію невдовзі буде відкладено, тобто найближчим часом сімейство до ніякої тітоньки не поїде, але не хотіла конфліктувати з чоловіком, якого так важко вдавалося переконати в своїй вірності. І коли вся хата ходила ходуном, — ввірвалась фельдшерка. За собою вона притягла когось невідомого.

Файдульський у своєму танковому комбінезоні роззявив рот. Він був би радий подати команду, але не знав, яку. Коли фельдшерка розпакувала Гудулку і поглянула на Файдульського, то їй захотілося впасти на підлогу і прикрити голову руками, наче перед вибухом гранати із годинниковим механізмом. Але не могла цього зробити, бо відчувала відповідальність за життя Гудулки, якого без надії все ж сподівалася одволати. Файдульська, яка ціною свого здоров’я змогла минулої ночі переконати чоловіка в подружній вірності, повалилася на підлогу, наче мішок із ґрисом.

— А чого це ти приволокла оце ледащо до моєї хати? — запитав Файдульський таким грізним голосом у Чолки, наче вона переступила зі своєю ношею не поріг його обійстя, а лінію державного кордону.

— Бо… бо… — розминала фельдшерка язик у роті, здивована запитанням голови сільради.

— Гудулка, може, просив у тебе про це? — запитав голова, стискаючи кулаки.

— Як ви можете таке говорити! — вибухнула Чолка. — Гудулка не може про ніщо просити, бо він — непритомний!

— А може лише придурився? — засумнівався Файдульський у словах фельдшерки. Її прихід із ненависною ношею був для господаря таким «приємним», як масаж… простати. Файдульський почав верещати на всю хату, що підірветься на ґранаті разом з усією родиною, якщо дружина його обманює. Але Мар’яна, згадавши поіржавілі лимонки на сортирі сільського голови, не повірила, що той зможе виконати свою погрозу. Справді, войовничий запал селянського керманича швидко згас. А коли фельдшерка заходилася розтирати тіло обмерзлого своєю оренбурзькою хустиною, очі у Файдульського вистрелили від радості, що нарешті у селі щось сталося і він має можливість командувати такою важливою операцією.

— Слухайте мою команду! — гаркнув голова сільради. — Зачиніть двері! Не напускайте холоду!

Кожен з домочадців Файдульського також почав допомагати фельдшерці, як міг. Файдульська, опритотмнівши, постаралася зникнути з очей благовірного! А завклубом Славко пропонував свої послуги: «Чим я можу вам допомогти? Потримати пляшечку зі спиртом?» Наймит сільського голови Магницький не переставав перепитувати в Чоолки: «Замерзнути — це така незручна смерть, правда?»

— Головне, зберігати спокій! — виголошував Файдульський, уявляючи себе, мабуть, героєм бойових дій.

Чому ж потерпілий не приходить до тями? Мар’яна з переляку почала ляскати його по щоках. Вона ще нікого так не била, навіть ненависного Гризлю в інтернаті, який хотів узурпувати її цукерку. Але сільський грабар затявся. Чолку навіть взяла злість, що цей пиячок зовсім не хоче боротися за свій організм, надіючись лише на фельдшерку. Здалося б спиртом розтерти його заціпенілі частини тіла. Але тільки-но Чолка встигла вихлюпнути цієї рідини собі на долоню із флакончика, як чиясь рука ухопилася за нього і спробувала відібрати його в неї!

Не сумніваючись, що це завклубом, який дочекавшись, поки батько втратить пильність, намагається заволодіти ємністю з алкоголем (а фельдшерка уже мала можливість переконатися у його загарбницькій натурі в день похорону старої Мухортички), Мар’яні закортіло зробити нападникові масаж, не гірший, ніж щойно старому грабареві. Але, провівши очима чоловічу руку, з подивом побачила, що вона веде до тіла Гудулки і росте з його плеча! Як виявилося, грабар прийшов до тями відразу ж, занюхавши спирт і, ще не встигнувши розплющити очі, насамперед схотів запричаститися. Та для Мар’яни в цю хвилину нічого не було шкода, так вона втішилась воскресінням Гудулки.

— Живий! — галаснула Мар’яна і кинулася до сумки за шприцом.

Файдульський ще декілька днів поспіль повторював, що якби він тоді не дав команди зберігати спокій і не підбадьорив фельдшерку у важку хвилину, то хто зна, чи вдалося б фельдшерці запустити Гудулку. А навіть, якби копач очуняв, то здоров’я у нього вже було б не таке, як треба, переконував односельців сільський голова.

4

Мар’на збудилася від того, що їй намарилося фантастичне видіння: вона блукає луками, аж раптом її прикрили великим сачком. Мар’яна борсається, але вивільнитися з-під сіти не може. І ніхто не поспішає їй на допомогу. Проте вона чує, що біля неї хтось…скигливо виводить давній мотив про…Вампіра волохатого, який:

Минуло рівно півроку, як фельдшерка спекалась сімейного затишку, і тепер думала, що в її житті вже нічого не станеться. Дні будуть рівні і наперед визначені. Минатимуть серед таких аборигенів, як оця Натальця, що мешкає біля школи: ні разу не ставила перепон своїм болячкам, і ті зайшли так далеко, що їй уже треба було вживати не ліки, а святі Дари.

Чолка підвелася і ввімкнула світло. Їй так бажалося якогось руху, що вискочила б на двір. Та ночі все ще були холодними. В цім суворім краю, де за календарем жінки мали б парадуватися в купальниках, місцеві мешканці бояться висунути з хати ніс без кожуха. Мар’яна була б ладна виплигнути з власної шкіри. Руки й ноги не знали спокою. І вона тільки позирала на вікно, за яким дрімав чорний ліс. Зрідка від неба відривалися зірки. Лише повний місяць був єдиним стабільним світилом і таким яскравим, що, здавалося, ось-ось розірветься від власної повноти…

У двері хтось постукав. Але поява візитера опівночі тепер уже не могла налякати Мар’яну: звикла до несподіваних викликів. Крім того, їй навіть полегшало від думки, що не доведеться нудитися одній і що люди потребують її допомоги. Чолка відчувала свою значущість серед цих невігласів, особливо Мироськи Песючки, яка, потерпаючи двадцять літ від виразки, не переставала нарікати на болі в шлунку. В такі хвилини в фельдшерки так і свербів язик сказати оцій Песючці: «У вас тому болить шлунок, що саме він — хворий, а не… печінка». Але боляща так жалібно скривлювалася, що Мар’яні ставало її шкода, і вона швидко зм’якала. А взяти Рульку! Хоча інфекція не поспішала покидати Рульчине тіло, та Мар’яна своїми заштриками так постаралася, що її життя стало незатишним та нестерпним!

Проте цієї ночі Мар’янчиної допомоги не потребували.

Загледівши на порозі продавлену частину обличчя Лідії Купер’янівни, Чолка завмерла. Бо не сумнівалася: вчителька молодших класів прийшла до неї на розправу. І сторожко поглянула на її руки. Але в них не було ні гострого, ні тупого предмета. Тоді Чолка ще раз окинула пронизливо постать Лідії Купер’янівни. Переконавшись, що з-за пазухи Вулички не видніється лезо сокири, Мар’яна перевела дух.

— Невже до хати не запросиш? — запитала Ліда Купер’янівна після тривалої мовчанки, спостерігши насторожений погляд фельдшерки. Хоча в її голосі не відчувалося злості, проте душа в Мар’яни защеміла. Чолка мучилася в здогадках: що привело до неї дружину Василя та ще й о такій пізній порі?

— Звичайно, проходьте, — вимушено всміхнулася Мар’яна. «Ага, глибше у кімнату мене заманити хоче, щоби не було чути, як почне убивати», — подумала Чолка про вчительку і, коли суперниця увійшла до середини, Мар’яна залишила відчиненими двері свого кабінету: там був телефонний апарат. У випадку нападу можна зачинитися у своїй робітні і викликати міліцію.

— Як справи? — поцікавилася Вуличка в Чолки. Її пізній візит, а тим паче запитання були більш ніж нетактовними. Але вчителька молодших класів, мабуть, хвилювалася і не знала, з чого почати.

— Я чула, ти не пройшла випробувальний термін? — знову озвалася Вуличка, маючи на увазі невдале Мар’янчине одруження.

Мар’яна вирішила, що Вуличка завітала до неї на просьбу Коркуцьончихи, котру потрібно судити за злочин проти людства, який вона вчинила, народивши таку потвору як Тольцьо! І тому не сумнівалася, що Лідія Купер’янівна зараз почне їй радити, як обкрутити Коркуцьонка і повторно стати його дружиною. Від перспективи знову хухати на цього телепня фельдшерка навіть трохи втратила страх перед дружиною Василя і заходилася розповідати їй про свої поневіряння в заміжжі.

— Мій чоловік постійно запевняв мене в тому, що хворий, — поскаржилася Чолка. — То його ревматизм збиває з ніг, то астма бере за горло, то остеохондроз осідлав хребта, то артрит викручує пальці, то радикуліт не дозволяє сісти, то мігрень заважає думати про завтрашній день… Уявіть собі, він навіть кілька разів запевнив мене, що йому забило памороки, а якось навіть ухопився за мою руку: «Ой, тримай мене, бо упаду…» Я сама ледве встояла на ногах після його мертвої хватки. Але коли він переконався, що я в його «запаморочення» не вірю, то відразу ж одужав.

— Яка ти ще наївна, — раптом усміхнулася Вуличка. — Твоєму чоловікові ішлося не про хвороби, а про увагу. Ти, якщо хочеш прижитися із людиною, повинна вдавати, що тебе неабияк хвилює її здоров’я, хоч би вона й чулася, мов риба у воді…

— Яке лицемірство! — спалахнула Мар’яна.

— Нічого не вдієш: світ так побудований, що потрібно приймати ці правила гри, — розвела руками Лідія Купер’янівна. — Я удома маю альбом з репродукціями іноземних художників. І там є картина про одного паралізованого[18], з якого усі — від малого до старого — здмухують порошинки, подушечки йому підмощують, в рот зазирають. А чому? Як ти думаєш? Мабуть, цей старець їм велику спадщину заповів або ще тільки в роздумах, кого б то з них ощасливити. От вони одне поперед одного й змагалися у своєму добродійництві. Не повинна б тобі я цього казати, бо як вчителька зобов’язана говорити про добро, але як навчена досвідом і немолода жінка хочу дати тобі добру раду. Бо ти уже не школярка, щоби тобі голову дурницями забивати… Так от: кожна людина — егоїст, а тому, щоб їй жилося добре, вона мусить вдавати, що її непокоїть доля ближнього. Цього від тебе й очікував Коркуцьонок.

Про такі взаємини між людьми Мар’яна навіть не здогадувалася, але промовчала: проживши чотири роки за межами інтернату, вона намагалася приховувати власні думки. Тож промовила:

— Дякую вам, Лідо Купер’янівно, але вашу пораду краще прибережу для іншого чоловіка. Бо до Коркуцьонка не повернуся. Досі дивуюся, як витримувала. Він такий гидкий… Найдужче мене в ньому дратували його самовдоволення і впевненість, що він — діловий і мудрий…

— Гай-гай, невже ти думаєш, що Тольцьо не знає, який є насправді? — похитала головою Лідія Купер’янівна. — Але, як кожна людина, він прагне чогось досягнути. Крім того, Коркуцьонок хотів, аби ти думала, що він — справжній мужчина, і пишалася ним.

— Чому ж його мати була до нього терпимою, навіть запевняла мене, що саме таким повинен бути істинний чоловік? Мені дивно, що цей гидкий недоумок не викликав у неї жодного збентеження. Коли він чогось не знав чи не вмів, то свекруха його виправдовувала. «Звідки, — каже, — Толику знати, як фіранки на карнизи почепити, якщо жінка не навчила?» Але ж чому вона його не виховала до двадцяти п’яти?

— А Коркуцьонка чогось навчити неможливо: він — тупий. То ж матінка сподівалася, що в твоїй особі знайшла собі заміну. По-друге, не забувай, що Толик — її син, а ти — чужачка. І тому він їй завжди буде милішим, хоч би його голова смерділа брудом і кишіла вошами. То ж тепер розумієш: твоя мудрість їй до одного місця. І вередував твій чоловік від злості, що ти помічаєш усі його вади, замість вдавати, що не бачиш, як він при людях колупається в носі, цілиться пальцем у своє відображення в дзеркалі, раз-у-раз чухається і йому навіть на думку не спаде стримати відрижку… Якщо ти хотіла прижитися в домі директорки і замінити Коркуцьонкові матір, то мусила підігрувати йому, прикидатись дурненькою, захоплюватися його «розумом», «вродою», навіть коли він гикне, однаково повторювати, який він молодець. Я сама все життя так і роблю…

— Ви??? Так робите??? — крикнула Мар’яна, не стримавшись: про таку гру в людських взаєминах вона чула вперше.

— Ех ти, дохторка! Повинна би розуміти, що ні одна болячка сама не проходить, — дорікнула Вуличка.

— Ви знаєте життя і людей, а мені ніхто про них так не розповідав, як ви… — мовила Мар’яна.

— Доживеш до моїх літ…

— Якби я любила свого чоловіка, то неодмінно скористалася б вашими порадами, але…

— А ти що — не любиш Коркуцьонка?

— А як можна такого любити? — вигукнула Мар’яна, обурена тим, що є люди, які вважають, що в сина директриси ще можуть бути якісь шанси звабити дівчину.

— Чому ж ти тоді за нього заміж вийшла? Я була впевнена, що ти не зовсім байдужа до Тольця, — знов заторохтіла Лідія Купер’янівна. — Звичайно, мене твій вибір неабияк здивував, але у кожного свій смак. Коли ти провела ніч із моїм чоловіком, то я вирішила тебе з ним одружити. Але як вранці прийшла до медпункту, то від тебе мені назустріч вийшла Коркуцьончиха і розповіла, що ви з Коркуцьонком обожнюєте одне одного і незабаром розпишетеся у сільраді…

«Або у мене вже не всі вдома після того, як я пожила з прицюцькуватим Коркуцьонком, або Вуличка з’їхала з глузду… від горя… що я — тепер вільна, стала її суперницею і можу відібрати у неї Василя», — подумала Мар’яна, озираючись на двері кабінету: чи не відволікти увагу Вулички, а самій сховатися у ньому і звідтіля викликати бригаду з божевільні. — Яка дружина віддасть чоловіка іншій з доброї волі? Чи, може, у цього Василя є якісь фізичні вади, через які жінка хоче його здихатись?» Різні думки вихрилися в голові Мар’яни. Але те, що почула Чолка від учительки в наступну хвилину, взагалі не лізло ні в тин, ні в ворота.

— Я хочу, щоби ти стала дружиною мого чоловіка, — вибалакавшись, раптом запропонувала Чолці Лідія Купер’янівна. — Чи ти вже не любиш Василя?

Мар’яна зірвалася на ноги і вже хотіла дременути не озираючись. Але Вуличка здогадалася про її намір і силоміць посадовила її на кушетку:

— Сиди. Я не божевільна і хочу тобі допомогти…

— Нічого ти не знаєш, — зітхнула Вуличка, переконавшись, що Мар’яна змирилася зі своєю долею і сидить, опустивши голову. — Та й звідки тобі бути в курсі, коли для усіх Великих Жиляків досі залишилося таємницею наше одруження. І є чому дивуватися. Адже усі великожиляківці нещасливі в особистому житті. Що й казати: людина — недосконала, то й завше виліплює щось таке недолуге: меблевий гарнітур, який не тримається купи, кособоку хату. То ж нам заздрять. Бо, на думку односельчан, нам з Василем вдалося те, чого не вийшло в них. Проте вони всі помиляються. У нас зовсім не ті стосунки, які уявляють собі сусіди і ти. Бо насправді ми — ніяке не …подружжя.

— А… а… а… хто? — ледве спромоглася на слово Мар’яна.

— Ми просто… друзі. Лише в паспортах маємо штампи, а в житті за декілька літ ні разу, перепрошую, не спали, — закінчила свою розповідь дружина Василя.

Мар’яні защипало у носі так, наче вона вдихнула запах нашатирного спирту. Настільки їй було прикро все це чути. З розмов великожиляківців уявляла романтичну історію, і подружжя Вуликів було для неї ідеалом, прикладом для наслідування. Чолка увірувала, що колись і до неї подібне щастя постукає. Як не подобався їй Василь — розуміла, що він — чужий чоловік, а вона, з властивим для юних максималізмом не хотіла ні з ким ділити коханого. Її таємниця замилування Вуликом кріпилася ще й на тому, що він по-справжньому кохає свою немолоду дружину, яку обрав всупереч батькам, є незалежним і не переймається тим, що про нього скажуть люди.

— Тоді не збагну, навіщо ви одружувалися? — видушила із себе Мар’яна, уже не згадуючи про те, що задля Вулички Василь залишив дівчину — Наталку Нудоту. — Де ж тут логіка?

— Усе було не так, як ти та й інші люди думають, — поглянула Лідія Купер’янівна на Мар’яну хитрим оком. — Ви всі знаєте лише те, що Василь зустрічався з Наталею і мав намір взяти її за жінку, але я їм стала на дорозі. Насправді все було по-іншому… Ось послухай…

Лідія Купер’янівна була першою вчителькою Василя, але не отією, що лише навчає дітвору тримати ручку в пальцях і читає нотації. Вона давала йому те, на що не здатні були старі Вулики.

Як усі діти, Василько зростав хлопчиком допитливим: йому було цікаво, чому товстіє у спеку його іграшковий ґумовий заєць, чому уночі змокріла книга, яку він випадково забув у траві, і як це олії вдається не замерзати на морозі? Однак тата й маму дратували запитання сина. Лише вчителька ніколи не гнівалася на учня за його прохання.

Тому, що Василько був першою дитиною в сім’ї, то батьки, не маючи ще досвіду, надто багато від нього вимагали. Їх дуже нервувало те, що малий такий нетямущий, а часом взагалі «дурний»: його слова купи не тримаються, він усе приймає за золоту монету, непрактичний, неохайний. В такі хвилини вчителька їх розраджувала: «Та зрозумійте ж ви, нарешті, що Василько ще не може бути таким, як ви!» На відміну від них, Лідія Купер’янівна ставилася до Вулика-молодшого, як до рівного: радилася з ним, часто захоплювалася його відповідями: «Ти ба, я про це навіть не чула. Якби не ти, то й не знала б, що таке може бути!»

Коли до хати приходили гості, батьки зазвичай проганяли нащадка з кімнати на вулицю, кажучи, що й самі вони, коли були дітьми, ніколи не сиділи за одним столом з дорослими. Хлопчик плакав не стільки від того, що йому хотілося попоїсти, а від того, що його мають за гіршого від усіх, хто прийшов на гостину, і взагалі за маленького. А він уже зовсім дорослий, навіть випасає бика, в якого — така велика голова, що й поглянути страшно, і ніхто із села, опріч Василька, не міг до нього підступитися. І щонайгірше, всі дорослі погоджувалися з батьками. Лише Лідія Купер’янівна була на боці Василька.

— Де ж так можна чинити? — бідкалася Лідія Купер’янівна і попри протести батьків, садовила хлопчика біля себе і накладала йому на тарілку всілякі смакоти. — Адже він також людина, хоча ще й маленька! Правда ж?

Коли тато і мама вибиралися до міста на закупи, і Василько прохав їх купити іграшкового автобуса чи машинку, вони дуже швидко погоджувалися вволити його бажання, щоб через хвилину забути. Але згодом, навіть не кліпнувши оком, брехали: «А той кіоск чомусь був зачинений!» Коли ж закупівля була невдалою, то бурчали: «Нам треба чобіт, нових лопат, січкарню, а тобі витребеньки в голові!» Цим давали зрозуміти синові, що ніколи не ставилися серйозно до його бажань, вважаючи їх нікчемними. В Лідії Купер’янівни, мабуть, було не менше клопотів, але вона привозила Василькові і автобусик, і вантажівочку, і повітряну кульку, і все, що просив. І Василько шукав нагоди їй віддячитися: чи то зошити віднести, чи подарувати грибів, яких, бувало, сам назбирає у лісі і посушить.

Батьки не втомлювалися повторювати Василькові, що він «ще малий», і тому йому не можна води з криниці пити, дивитися телевізор уночі, виходити за село. І за що б не брався хлопчик, тато з мамою віщували йому невдачу, а нерідко вихоплювали йому з рук знаряддя праці, переконуючи малого, що нічого в нього не вийде. Тоді Василько потайки брався до діла, аби наслідувати тата й маму. Йому кортіло і цвяшки забивати, і дрова пиляти, і піч розпалювати, але, порізавши палець чи обпікшись, біг з плачем до батьків, як і решта діток. На що предки звично відповідали: «Ото дурень! Якщо не вмієш, то не берись». Лідія Купер’янівна в таких випадках переконувала хлопчика, що всяке діло попервах іде погано, але якщо бути наполегливим, то труднощі відступлять. А ще вона не втомлювалася повторювати: «Василю, якби ти тільки захотів, то зміг би перегнати увесь клас!» Звичайно, нащадок Вуликів не ставив перед собою мети бути відмінником, але слова вчительки на нього подіяли, він почав до всього придивлятися, прислухатися, став спостережливим і справді чи не єдиний у класі умів і лампочку замінити, і велосипед полагодити, а найбільше цікавився автомобілями. «У тебе золоті руки!» — хвалила Лідія Купер’янівни Василька, в той час як батьки знаходили єдиний аргумент: «У тебе, дурню, дві ліві руки!»

Коли Василь уже закінчував школу, то почав зустрічатися зі своєю однокласницею — Наталею Нудотою. Її батьки здавна мріяли породичатися з Вуликами, які за уявленнями усіх великожиляківців, були напрочуд заможними. Найдужче усі подивляли в господарстві Вуликів корів особливого заводу, які народжували по двоє телят, а їхнє молоко, щойно опинившись у дійниці, відразу перевтілювалося у масло. Тож Нудоти зближалися з Вуликами, як тільки могли, нишком єднаючи доню з їхнім сином. Робили вони це дуже дипломатично. Наприклад, перехоплювали у поштарки, бувало, лист чи газету під приводом того, що їм шкода її ніг, тож навіщо пертися аж на інший кінець вулиці, якщо передати кореспонденцію зможе і їхня Наталочка — молода й прудка? Наталочка доти вручала газети таткові Василя (мама переважно поралася на кухні або біля корови), поки він не помітив, що вона — дівчина, нівроку. Але замість створювати дружні стосунки між власним сином і Наталкою, він сам спокусився на Наталку і домовився з нею про побачення на… кладовищі: туди серед дня та ще й у будень ніхто не поткнеться. З дружиною, яка вже втратила принадність і з якою йому було нецікаво, мав справу дуже рідко. Незабаром Вулик так звикнув до однокласниці сина, що жадав з нею частіших зустрічей. І замислився, як йому далі жити. Розв’язати проблему можна було єдиним шляхом, одруживши Василя з Наталкою. Породичання із Нудотами внесло б у життя тата велику зручність. Того ж хотіла і Наталя, якій подобалися чоловіки у віці її батька, і вона не на жарт покохала старшого Вулика. Тож той спробував втовкмачити Василеві, що Наталка — найкраща дівчина, і той, маючи таку дружину, буде купатися у розкошах, як вареник у сметані. Близько трьох місяців Василь справді зустрічався з дівчиною, ходив із нею у кіно до клубу. Але, вистеживши якось Наталю зі своїм татом на сільському кладовищі, почав триматися від доньки Нудот подалі. Вулик-старший обурився «непорядністю» сина, а насправді тим, що нащадок зриває йому таку райдужну перспективу, і грандіозні плани, і почав привселюдно ганьбити його за те, що відрікся від вагітної нареченої! Адже йому дуже кортіло мати у своїй хаті молоду коханку.

«Та й порядний же чоловік, оцей Вулик! — гомоніли поміж себе мешканці Великих Жиляків. — Іншому би й за вухом не свербіло, а цей, бач, який совісний. Ти, каже, лобуряко, до дівчини ходив, дурив її, ославив на все село, то тепер женися на ній, сучий ти сину!»

Всі ми здатні вимірювати свого ближнього за власною міркою. Отак і старший Вулик, що також не належав до винятків, не міг собі уявити, аби Василь проґавив нагоду заманити Наталю на горище. Був переконаний, що й син — такий же спеціаліст лазити під спідницю, як і його тато. Але він помилявся. Нащадок і справді з Нудотою близько не сходився і тому вимога предка вивела його з рівноваги. Він не хотів покривати татів гріх. Але про те, щоби поділитися своїми переживаннями з мамою, і мови не могло бути. Василь не бажав відкривати їй очі стосовно батька, який скаче в гречку, і зовсім не тому, що шкодував її. Просто у нього з нею не було душевного зв’язку відмалечку. Василько в дитинстві, як і кожен малюк, пробував розповідати мамі про свої бажання, мрії, невдачі, нічні страхи, про стосунки із сусідськими дітьми. Але помітивши, що вона його вислуховує мовчки, без будь-яких реплік, і зміст його розповіді ні не дивує її, ні не засмучує, ні звеселяє, хлопчик збагнув: маму зовсім не цікавить його світ: вона глуха до його слів.

Розповісти про своє горе комусь із односельчан Василь вважав непорядним у ставленні до батьків. І тоді він прийшов до Лідії Купер’янівни. Адже більше не було до кого…

— Цього не може бути! — перебила розповідь учительки Мар’яна. — Батько ж Василя… такий поважний… такий набожний…

— Ще й який «набожний» та «благодійний» мій свекор, — підхопила Вуличка. — У церкві кладе на тацю не менше десяти карбованців, а тоді оглядається, чи всі бачать його щедрість. А вже як загледить дівчину, то очі в нього спалахують, як у того Змія Горинича, залишки волосся на голові підводяться і борідка загострюється… І взагалі, Мар’яно, запам’ятай собі: на любовному фронті порядних людей не буває: кожен чинить так, як йому вигідно і зручно. Але послухай, що було далі…

Одного вечора Лідія Купер’янівна чистила картоплю, як несподівано увійшов Василь. Великожиляківці лише на ніч зачинялися від можливих зайд, а удень двері їхніх осель були нарозтвір, хіба би всі члени сімейства повадилися кудись гуртом, то тоді домівка мусила б бути на замку.

— Вдома мені життя немає, — почав Василь. — Батько змушує брати Наталку, але після того, як вона… Лідіє Купер’янівно, я вам довіряю, знаю, ви нікому не розповісте, але з Нудотою я не можу оженитися… Вона…

І він, затинаючись, розповів, що сталося.

— Найгірше, що й мама тягне руку за татом, бо вірить йому… А мені не пасує видавати його таємницю… — завершив свою розповідь Василь, ледь не плачучи.

–І що ж ти думаєш робити? — вражена розповіддю свого учня, запитала Лідія Купер’янівна.

— Мабуть, подамся в світи… На будівництво чи ще кудись… Бо іншого виходу немає… — зітхнув Василь.

Тоді Лідія Купер’янівна почала відмовляти його від цього кроку.

— Краще бути першим хлопцем на селі, ніж останнім — у місті, — переконувала вона Василя. — Тут у тебе робота, при голові сільради, який всіляко тобі запомагає. Та й у батьків ти — одинак, інші брати й сестри повмирали. Рано чи пізно тато й мама мусять тебе простити. А серед чужих ти хто зна чи приймешся.

Лідія Купер’янівна, якій довелося одній, без батьків будувати своє життя, з власного досвіду знала, як це тяжко — шукати місця під сонцем серед чужих.

–І що мені робити? — розвів руками Василь.

— Візьми мене за дружину, в знак протесту, — раптом запропонувала своєму учневі вчителька. — Тоді ти і вдома залишишся, і не муситимеш вінчатися з дівчиною, яку ненавидиш…

— Ви ж поставили під удар свою репутацію! — вигукнула Мар’яна, коли Лідія Купер’янівна замовкла.

— Я уже прожила більшу половину свого життя, а у Василя усе тільки починається, — відповіла дружина Вулика. — Звичайно, коли він зустрів тебе, то не знав, як тобі відкритися. І тоді, коли ви після танців… побували разом, він примчав додому і признався мені, що хотів би бути з тобою, тож попросив поради й допомоги в цьому пікантному ділі… Тоді я вибралася до тебе, аби розповісти всю правду. Я не сумнівалася, що ти станеш моєю невісткою. Однак я запізнилася. Бо назустріч мені вийшла Коркуцьончиха… Вона була дуже схвильована і повідомила, що її син зараз сидить у тебе в медпункті і пропонує тобі руку й серце. Просила не займати тебе, бо, мовляв, у вас в цю хвилину вирішується доля. Я навіть не знала, що про тебе подумати.

Мар’яна, вислуховуючи Вуличку, раз-у-раз здригалася. А коли вчителька урвала розповідь, то фельдшерка відчула, що її віра в порядність людей розчинилася повністю, як таблетка асперину в теплій воді. Чекати на їхню великодушність — це те саме, що сподіватися від комара припинити смоктати кров і перейти на лимонад.

— Як же ж так? — видавила із себе Чолкка. — Тоді Коркуцьонка в мене тут не було. А його мама, коли перебалакала з вами і повернулася ось сюди, до цієї кімнати, розповіла, що ви ішли до медпункту влаштувати мені скандал…

— Та що ти кажеш? — сплеснула в долоні Лідія Купер’янівна, вражена відповіддю Чолки.

–І ще… при вас була сокира, і ви хотіли мене вбити… І… свекруха, вона казала мені, що їй вартувало значних зусиль… переконати вас, аби ви цього не робили… Вас зупинило тільки те, що Ганна Антонівна запевнила вас, що я стану її невісткою і дам спокій вашому чоловікові…

— Тебе ошукали, обдурили, — промовила Лідія Купер’янівна, похитавши головою. — Невже тобі не здавалося дивним, що Рулька тебе хвалить?

— Я думала, що вона цінує мене як фельдшерку, — відповіла ображено Мар’яна і засопіла, як тоді, п’ятнадцять років тому, коли від неї відмовилися люди, які мали намір її вдочерити. — Адже тоді… на похороні… коли Файдульські… усі разом… ніби-то зомліли… пригадуєте? Після цього випадку мене всі відразу полюбили…

— Рулька і Коркуцьончиха — родички. От Рулька і підсобила своїм… — сказала Вуличка.

З уст Лідії Купер’янівни розповідь звучала переконливо. Але Мар’яна враз застигла, мов пломба в зубі. Далося взнаки інтернатівське виховання.

Досі серед тих, з ким Чолку зводило життя, було настільки ж можливо зустріти щирість, як на рибі — волосся! Від самісінького її народження люди тільки те й чинили, що постійно в неї щось відбирали. А якщо і робили Мар’янці подарунок, то в ньому неодмінно таїлася підступність. «Дитинко, я лише хочу поглянути на твою спинку», — лагідно запевняла Мар’янку лікарка Турянська. А коли дівчинка довірилася їй, то лиха тьотя у білому халаті зробила їй страшний укол під лопатку. А якось вихователька Мирослава Йосипівна запропонувала маленькій Чолці зажмуритися і простягнути долоньку. Наївно сподіваючись отримати цукерку, розчулена Мар’яночка простила злій виховательці всі кривди і, вирішивши, що, нарешті, вона стане до неї доброю, швиденько заплющила очка. Проте ця злючка вклали їй у правицю дощового черв’яка, а сама з реготом спостерігала, як дитина, вздрівши підміну, настрашилася, струсила «дарунок» на землю й істерично кричить. Іншим разом Мирослава Йосипівна «пригостила» її яблучком, яке виявилось муляжем із пластмаси. На новий рік, де в залі неодмінно стояла мізерна ялиночка (селянин до корівчини і то грубішу гілляку виламує!), дівчинці діставалася від діда Мороза іграшка. Але вихователька завжди знаходила привід, щоб відібрати її в Чолки. То, на її думку, Мар’яночка мляво марширувала, то пізніше від усіх пішла спати.

Згодом, покинувши стіни сиротинцю, вихованка встигла збагнути одне: ніхто нічого не робив для неї безкорисливо. І всі «добрі», на перший погляд, вчинки оточуючих ставали дедалі підступнішими. Ні, Чолці вже не вкладали в долоню хробака. Проте однаково використовували її під маркою благодійництва, маючи на оці власні… вигоди: голова розподільної комісії, Шинків, той, пообіцявши випускниці Чолці тепле місце, заслав у далеке село. Точнісінько й директриса Великожиляківської школи рік тому з такою ж благодійною міною, як тепер Вуличка, переконувала Мар’яну стати дружиною її Толика. Вилущила дибіла і під підливою щасливого заміжжя заходилася «рятувати» бідну фельдшерку, спарувала її зі своїм недолугими синком, як орхідею з опеньком. Ця «турботливиця» розробила план, у порівнянні з яким інтриги придворних короля Людовіка чотирнадцятого видавалися наївною самодіяльністю. А Мар’янчина біда в тому, що змалечку сподівалася: оце відчиняться двері — і увійде мама. Та замість неї завжди з’являвся кровопивець, якого сирітка в простоті душевній приймала за цю найближчу людину.

Чому вчителька молодших класів вирішила віддати свого потриманого чоловіка фельдшерці? Мар’яна цього не знала. Проте відчула, що за її пропозицією ховається щось неприємне й підступне. Вона не сумнівалася, що в молодого мужа Лідії Купер’янівни має бути якийсь ґандж, про який практична Вуличка воліє поки що мовчати. Останні запаси Чолчиного терпіння закінчилися, коли в її голові раптом вибухнули слова Лідії Купер’янівни, сказані нею хвилину тому: «На любовному фронті порядних людей не буває: кожен чинить так, як йому вигідно і зручно».

У Мар’яни від думки, що її знову хочуть обвести довкола пальця, перед очима усе розпливлося, наче вона зодягла чужі окуляри. Всю її зашарпало, мов би вона влізла до трансформаторної будки. Чолка вирішила, що швидше вчителька та інші оближуть власні брови, ніж їм вдасться ще колись пошити її в дурні. Також фельдшерці подумалось, що вона була напрочуд наївною, коли їй здавалося, що своїх ненависників залишила в «Щасливому дитинстві». Бо за парканом сиротинця щодня і щоразу на неї чигали інші, новіші мерзотники, про існування яких навіть не здогадувалася і до зустрічі з якими не була готова. Адже ці хитруни поводились з Мар’яною не так прямолінійно і відверто, як деякі няньки чи вихователі з притулку. Тільки той, хто зростав у сім’ї, може прочитати погляд та інтонацію голосу подруги з кімнати по гуртожитку, яка пропонуючи товаришці припаси, привезені із села, сподівається, що ця відмовиться від частунку. Тільки той, кого пакують домашньою мудрістю, може збагнути підтекст пропозиції «Ти така маленька, тобі так тяжко нести великий шматок, може, обміняймося? Я тобі дам свій, менший» або суть «турботи», з якою йому насипають щедрою рукою шось несмачне: «Побільше їж бурячків із хроном, тобі ж треба рости!» Тільки той, кого виховують батьки, а не чужі тітки, знає, що за компліментами часто-густо ховається повна порожнеча. Але у виховній програмі для сиріт такі теми життєвих колізій не передбачені. Мар’яна зрозуміла: всі її нещастя від того, що вона сподівалася зустріти добру людину. Але як не було її змалку, то не буде до останку.

В одну хвилину Чолка дійшла власним розумом до того, що прагнути помсти, аби відплатити за наругу, — це доля невдах. Для того, щоб звести рахунки з негідником, нормальна людина не буде чекати сприятливої ситуації. Відповідна нагода може так ніколи і не трапитись, як у випадку з лікаркою Турянською. І тому сиротина, спало на думку Чолці, зобов’язана в першу ж хвилину спілкування з ворогом розгадати його лихий намір і вчасно вибити з його рук палицю, аби він не зміг нанести удар першим.

Вуличка, захопившись власним монологом, не помітила, як Мар’яна потемніла, як напружилися м’язи, піднімаючи волосся на її голові, а спина вигнулася.

Не відводячи очей від учительки, Чолка засунула до своєї сумки руку і наосліп намацала в ній фонендоскоп. Тоді, заховавши свого постійного супутника за спину, вона наблизилася до Лідії Купер’янівни ззаду і блискавично закинула цей шнур із ґуми на її шию і почала щосили здавлювати його.

Вчителька заборсалася так відчайдушно, що Мар’яні здалося: вона ось-ось висковзне з її рук. І додала собі сили власним криком. «Ти не використаєш-ш-ш-ш мене в своїх ціля-я-я-ях!» — загарчала Мар’яна. Її пальці, стискаючи медичний інструмент для вислуховування серця й легень, тремтіли від надмірної напруги.

«Ця Лідія Купер’янівна псувала долю Василеві ще від самого його дитинства, — загорілося в Мар’янчиній голові. — Все робила для того, аби переманити хлопця на свій бік, поставити перегородку між ним і його неграмотними батьками. Вона ізолювала молодшого Вулика від його рідних, перекрила, заблокувала йому доступ до них. Вона обірвала між батьками і сином нитку! Вона привчила свого вихованця до себе, як до наркотика, як до нікотину! Так що він уже й не міг обійтися без неї. А коли схотів стати самостійним, — перша вчителька так обкрутила його навколо пальця, що йому нічого іншого не залишалося, як взяти її за дружину. А тепер, коли вже висмоктала з нього всі біологічно активні речовини, коли з’їла його й виригала, то знайшла мене, простодушну, аби збути мені цього виблювка знову ж таки під соусом людинолюбства». Взагалі, Мар’яні весь час намагалися всучити щось негодяще як ніби-то корисне й необхідне для неї.

За цими думками і власним криком Чолка не відразу відчула, що Лідія Купер’янівна припинила смикатися. Тож, все ще міцно стискаючи джгут, вона недовірливо поглянула в обличчя Вулички.

В нерухомих очах задушеної не було ні тіні злості чи підступності, лише здивування: «Як можна зі мною таке чинити? Це ж я — вчителька, яка зробила діткам стільки добра!»

Фельдшерка перевела подих, витерла піт із настовбурчених брів і від перевтоми сперлася на шафу. Тіло Лідії Купер’янівни тихо зсунулося під стіл. Проте Чолку воно вже не хвилювало. Наче заучуючи урок, вона бурмотіла без перестанку: «Я не піддалась. Не піддалась на брехню…».

Давно Мар’яна, відколи залишила стіни інтернату, не відчувала такого полегшення. Усі ці три роки жила в напрузі, боячись сказати чи зробити щось неправильно. Бо, намагаючись виглядати адаптованою дівчиною, в душі залишалася дикою, мов пантера. І нарешті повернулася до свого первісного стану, який був таким очевидним у притулку і від якого мусила відмовитися в цивілізованому світі, де не сприймали нічого природного. Їй так важко було дихати під завалами «культурних» заборон «Не годиться!», «Не можна!», «Не пасує!» Тому що стільки часу нагромаджувала в собі страх і злобу, то у її маленькому серці зовсім не залишилося місця, і вони вирвалася на світ.

Поглянувши на Лідію Купер’янівну, душа якої уже відшарувалася від тіла, Мар’яна… посміхнулася. Швидще в неї виросте п’ятий зуб мудрості, ніж вона дозволить ще комусь себе за ніс водити.

Т а м, у сирітському дитинстві, можна було затопити супротивнику в щелепу, розбити йому носа, плюнути межи очі, врізати книжкою чи черевиком по голові, вилити за комір кашу з тарілки, запустити в нього горням із киселем, пошматувати на ньому одіж! Бо т а м, де Мар’яна виховувалася до п’ятнадцяти років, у взаєминах з ровесниками і вихователями існує два кольори — білий і чорний. Т а м друг є другом, а ворог — ворогом.

Т у т же, у теперішньому світі, Чолка була змушена стати на горло самій собі і вдавати, ніби її ніщо не дратує і що вона спокійна, наче сільська дорога; уважно вислуховувати теревені зануди, замість дзявкнути їй: «Стули пельку на петельку!» і за посередництвом добірної нецензурщини висловити свою зневагу чи байдужість до неї і до теми її балаканини; ненароком послизнувшись, пискнути: «Ой!», тоді як їй кортіло розрядитись соковитим матюком. Мусила в гостях на пропозицію господині «Призволяйтеся ковбасою й салом!», відповідати за прикладом інших дівчат: «Це — для хлопців!» і мужньо хрумкати щось малозначне, вибираючи шматочок, яким би й миша не наситилася б, і взагалі вдавати, що живе Божим духом і симулювати брак апетиту. Але хіба це природно для молодої дівчинки? У неї що — виразка, підвищена кислотність чи токсикоз? Але доводилося скорятися. Бо т у т вона ніколи не знала, хто перед нею і чого від нього чекати. Вона не навчилася приймати незрозумілі тони і відтінки, які їй запропонували т у т, де світ поставлений з ніг на голову, де в день весілля плачуть і згадують померлих дідусів та бабусь, які не дожили побачити своїх нащадків під вінцем, а під час похорону забувають про винуватця «свята», щойно поставивши на ньому хрест.

Травень-грудень 2008 року