Кірстен Бойє

І говорив Каїн до Авеля, брата свого. І сталось, як були вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, — і вбив його.

Книга Буття, розділ 4, вірш 8

Усіх мешканців і симпатиків Гамбурзької гавані, старого міста й Шпайхерштадту, прошу не судити мене надто суворо за можливі географічні неточності, що могли вкрастися до цієї повісті. Ймовірні дрібні помилки не впливають на загальну правдивість оповіді.

Дійові особи

у світі людей:

Йоганнес, дванадцятирічний хлопчик, мешкає з матір’ю і морською свинкою Поллілі поблизу гамбурзької гавані.

Брітта, його мати. Вдень вона здобуває освіту, вечорами заробляє на прожиття, працюючи офіціанткою, і часом виявляє неабияку енергійність. Ліна, Йоганнесова найкраща подруга ще від дитячого садка.

Томас, Лінин батько й давній друг Брітти та Йоганнеса, наразі, на жаль, безробітний і без шеляга в кишені.

Пан Їделунґ, новий сусід, з яким швидко заприятелювала Брітта.

Пан Покашиїнський, сусід, із котрим Брітта, мабуть, ніколи не заприятелює; можливо, навіть злочинець.

Пан Країдлінґ, учитель англійської, який всякчас допікає Йоганнесові.

Кевін, дев’ятикласник із Йоганнесової школи, який зі своєю зграєю тероризує молодших школярів.

Патрик і Саша, його друзяки.

Матевка, гангстер, що безчинствує в гамбурзькому Шпайхерштадті.

у країні медлевінґерів:

Нісс, який на свій тринадцятий день народження збагнув, що його батько щось приховує. Ведур, його батько, винахідник, якого медлевінґери віддавна вважають божевільним.

Мунна, Ніссова мати, втручається хоч і пізно, проте рішуче.

Моа, одинадцятирічна Ніссова подружка, не бажає ставати лі-феєю, хоч це і її покликання.

Антак, хранитель історії.

Торіл, його син.

Король, садівник-страдник і друг Ведура.

Королева, що мусить постійно носити за своїм мужем корону.

Ретяк, Айлісс і Артабак, яких знайдено непритомними біля священного гаю і які нічого не пам’ятають.

Частина перша

З дороги — і в дорогу

1

У сірій імлі гамбурзького весняного надвечір’я їхала вантажівка з меблями: обережно, насилу втиснулася у вузьку вуличку з одностороннім рухом, мало не зачепивши «гольф», якого власник необачно припаркував на самому розі.

— Ах ти ж, лайно! — промурмотів водій. — А ще ж ця бруківка! Кляте середмістя! І чому саме нам вічно дістаються такі рейси?

— А могло ж бути чудове передмістя, — мовив водій-напарник, запалюючи цигарку. — Котеджі… Купа місця для паркування. Жодних тобі східців…

— І котрий поверх цього разу? — поцікавився водій. — Не п’ятий?

Напарник затягнувся цигаркою.

— Лише другий, хвалити Бога, — відповів. — Та все одно високо, бо, сам бачиш, тут усе стара забудова. Мабуть, знову будуть дерев’яні східці. Вузькі. Вичовгані.

— Лайно собаче! — вдруге вилаявся водій. — Добре, хоч манатків цей клієнт настарав небагато. Зразу видно: одинак!

— Але ж шафа яка! — заперечив напарник.

— Твоя правда! — зітхнув водій. Поглядаючи праворуч, де щільно стояли припарковані автомобілі, він вів важку вантажівку дуже-дуже повільно.

Позаду залунали нетерплячі гудки.

— Ну, що за бевзь! Не лишив нам ані шпаринки! І як ми маємо тут протиснутися?

— Доведеться тобі зупинитися в другому ряді! — пробурчав напарник. — Ну, й веселенький сьогодні випав деньок!

— Твоя правда, — погодився водій.

Тут відчинилася брама одного з будинків, і до вантажівки підійшов якийсь чоловік у джинсах.

— Нарешті приповзли, — неприязно кинув він.

Нісс, сидячи навпочіпки на галявині в траві, вмочив пензлика у фарбу.

— Будь ласка, Ведуре! — сказав він. — Чому ти неодмінно хочеш це зробити? Адже досі ти якось без цього обходився!

Батько засміявся.

— А тепер хочу! — сказав він. — Тепер я маю потрібну силу струмів, і в мене вийде, синку! Я збільшив діаметр вентилятора, і ми зможемо здобути бажану силу струмів… Ну, десь таку… Тож тепер я зможу нарешті…

— І так усі вже з тебе сміються! — похмуро дорікнув Нісс. — І якщо й цього разу не вийде…

— Усе в нас вийде! — запевнив батько. — Ти ж щоразу присутній при тому, як я вмикаю зорову скриньку. І знаєш, що вона працює.

— Іноді, — промимрив Нісс і старанно вивів червоне «3» на грубому рудуватому папері.

— Деколи воно не спрацьовувало, бо я досі не знав, як накопичувати силу струмів, — нетерпляче пояснив батько. — Адже трапляються дні, коли нема вітру. Це вже з’ясовано. Більше жодних проблем. Шалена річ ця сила струмів! Я зробив несамовитий винахід!

— Однак досі ти показував його лише двом людям, — благально мовив Нісс. — А так, щоби публічно, то ні. Покажи це королю з королевою, а потім випий з ними чаю. Це просто я тобі підказую одну з можливостей.

Ведур махнув рукою, ніби відкидаючи щось від себе, й зачепив пензлика.

— Скільки я вже займаюся винахідництвом? — запитав він, начебто й не завваживши появи червоної цятки на рукаві своєї сорочки.

— Яка різниця! — нетерпляче відказав Нісс. Перед ним лежало готове оголошення, де яскраво-червоним було виведено «Запрошення».

— Уже майже три роки, — сам собі відповів Ведур. — За цей час я винайшов підігрівач води, вимішувач і, звісно, зорову скриньку. А ще — штуку-на-платівки.

— Але ж вона не працює без платівок! — вигукнув Нісс. — А платівок тобі ніколи й нізащо не винайти!

— Ну, одну я вже маю, — задоволено похвалився Ведур. — «Дев’яносто дев’ять повітряних кульок». Чудова нова пісня. І чом би нам не привітати нею наших глядачів, як гадаєш? А потім трішки зорової скриньки. І тоді — повір мені, сину! — вони перестануть сміятися!

— Гм-м-м, — промимрив Нісс. — А який зазначити час?

— Час смеркання, — відповів, потираючи руки, Ведур. — Потім можна було би показати їм іще денносвіти. Скільки в нас їх сьогодні?

— Два, — сказав Нісс.

Можливо, не варто хвилюватися — все пройде гладко? Денносвіти — то справжнє диво! Як повернути ручку вимикача горизонтально, засвічується маленька скляна кулька і світиться так ясно, ніби туди хто увібгав полум’я щонайменше десяти свічок. Але для цього, звісно, Ведурові треба зібрати достатню силу струмів.

— Зроби ще кілька, — порадив Нісс. — Тоді ми зможемо освітлювати всю нашу оселю. І це всіх переконає. Отой твій вимішувач — дотепна штука, але навіщо й кому він знадобиться? А от денносвіти — це річ!

— Ні, я так не думаю, — замріяно мовив Beдур. — Наразі денносвітів більше не треба. Цього разу має вистачити двох, синку. Краще хай вони довідаються про все, що я винайшов. Про все це розмаїття! І розмовні машини…

— Але ж вони жодного разу не показали себе в дії! — сердито заперечив Нісс. На папері між двох «н» у слові «смеркання» втелющилася ляпка, а коли Нісс спробував витерти її жмутком трави, стало ще гірше. — І взагалі кожен із твоїх винаходів, Ведуре, працював недовго! І чого тобі так хочеться, щоби всі з тебе сміялись?

— Ну й, звісно, сам говір, — додав Ведур. — Цей пристрій працює навіть без платівок. Авжеж, я певен, усі будуть у захваті від того, що побачать і почують!

Нісс зціпив зуби. Він знав: у ці моменти Ведура ні в чому не переконати! Син давно потерпав за батька, не міг збагнути, що ж це воно скоїлося: ні сіло ні впало закинув учителювання й почав винаходити небачені речі, а виглядали вони так дивно, що Нісс чудувався, як Ведур міг щось таке виготовити у невеличкій, жалюгідній майстереньці далеко за селом. На жаль, ніщо з того майже ніколи не працювало.

— Напиши таких десять! — сказав батько, показуючи на готове оголошення. — Тільки прошу тебе, синку, без ляпок. І порозвішуй скрізь, де вештаються люди. Біля народного дому, біля священного гаю, перед пральнею, на дверях школи…

— Тільки не на школі! — вигукнув Нісс.

— Якраз на школі й треба! — наполягав Ведур.

Несподівано він нахилився над сином і міцно пригорнув його до себе.

— Не хвилюйся, Hicce! — сказав Ведур голосом, який хлопець пам’ятав ще від тих часів, коли Ведур був учителем, батьком, як і всі батьки, а не вигадником, мрійником, з котрого всі насміхаються, хай навіть і не в обличчя — адже товариськість, зрештою, найвища заповідь серед медлевінґерів. — І просто повір у мене. Все буде гаразд, синку! Сам побачиш.

Він випростався — і вже знову був схибнутим винахідником, якого змушений соромитися рідний син.

— Десять оголошень! — повторив Ведур. — Красно дякую, синку! На жаль, не можу допомогти тобі в цій справі, бо майстерня кличе. Але дякую тобі! Ось побачиш: завтрашній вечір принесе нам славу!

І тільки майнув його плащ за мить поміж буків, що зусібіч обступили галявину.

Нісс шпурнув пензлика в горнятко з фарбою.

— Ненавиджу! — пробурмотів він.

Мав би сказати «ненавиджу його», але такі слова не зважувався вимовити навіть подумки.

— У голову не вкладається! — вигукнула Брітта, захряснувши вхідні двері. — Бачиш тих пришелепків, що отам, на вулиці?

— Що? — голосно перепитав Йоганнес. Він саме помив Полліліну мисочку й пішов до комори по харч для морської свинки. Незабаром треба купити свіжого…

— Кляте лайно! — промимрив він. — Стільки мороки з тією свинкою!

— Йоганнесе! — гукнула Брітта. — Ходи подивись! Яка величезна вантажівка! І що вони собі взяли в голову, ким себе уявляють? Це ж я тепер вже ніяк не виїду!

Вона перейшла до кухні, витираючи рушником щойно вимиту голову.

— Тільки-но мені треба вийти, так щось завжди заступає дорогу! Б’юсь об заклад, це ті люди, що вселяються до Дреґерів.

— Не до Дреґерів, — виправив матір Йоганнес, розрізаючи морквину навпіл, — а в їхнє колишнє помешкання.

Брітта зітхнула, витираючи волосся.

— Бідолахи, — мовила вона. — Хоча, знаєш, наприкінці вони були якісь схибнуті. Щоб ото від дурного страху притьмом переїхати до притулку для старих! А мені завжди здавалося, що вони незле дають собі раду самі.

— Певно, — кинув Йоганнес. Він ніколи багато не розбалакував із Дреґерами, а от Брітта останнім часом дуже переймалася долею стареньких сусідів. Відколи вона знову пішла до школи, такі речі неабияк її хвилювали. — Будь ласкава, мамо, відчини мені двері!

Брітта відвела одну руку від голови й прочинила двері на подвір’я.

— Прошу вас, шефе! — мовила вона. — Очам не вірю! Ти дбаєш про ту свою морську свиню?

— Та як завжди, — відказав Йоганнес, ступивши на металеві сходинки, що вели вниз, на подвір’я. — У мене дуже мало часу.

Подвір’я було вузьким чотирикутним кам’яним колодязем, оточеним зусібіч п’ятиповерховими будинками. Багато років тому саме воно наштовхнуло Брітту на думку винайняти цю квартиру.

— Тут буде наш садочок, тільки для нас із тобою! — сказала вона Йоганнесові, куйовдячи йому чуба. — Ти зможеш цілий день гратися й не боятись автомобілів. І друзів своїх приводитимеш. Адже це наш, наш, наш садочок, мій малесенький Йоганнесе, і нікому нема діла до того, чим ми тут займаємося.

Але вони швидко переконалися, що справи з власним садочком були далеко не такі, як їм здавалося. Всі кухонні балкони сусідів виходять на подвір’я, і з настанням літа раз у раз виникають складнощі, коли Йоганнес із друзями бува розіграються й забагато погаласують. «Тут такий обмежений простір, що той галас дуже діє на нерви!» — заявили люди з третього поверху, а якось Брітта з Йоганнесом навіть знайшли у своїй поштовій скриньці листа з підписами: сусіди протестували проти розваг і галасу дітей на подвір’ї. Одного разу до їхніх дверей застукав пан Покашиїнський із другого поверху (цей пан виглядав так, ніби мешкає в будинку, відколи його збудовано, й відтоді ж напомповує пивом своє черево) й заявив, що внутрішній двір належить, мовляв, усім мешканцям будинку.

— Усім! — наголосив він, змішуючи при цьому дух алкоголю (який оповивав його завжди) із тютюновим запахом, що ним була просякнута його одежа. — Те, що ти, дівчино, маєш власний вихід на подвір'я, аж ніяк не означає…

— Оце так, дядьку? — розлютилася тоді Брітта. — Як ти мені тикаєш, то й я тикатиму тобі!

Однак опісля вона пояснила Йоганнесові, що пан Покашиїнський, либонь, таки має рацію. Зрештою, через підвал усі мешканці будинку можуть вийти на подвір'я й користуватися ним. Просто віддавна так повелося, що мешканці перших поверхів «колодязя» доглядали дворик, вважаючи його своїм палісадником.

І тільки старенькі Дреґери ніколи не нарікали. Чи не за всякої погоди вони сиділи на своєму крихітному балкончику й щоразу, коли внизу з’являвся Йоганнес, кидали йому то цукерочку, то шоколадного батончика, то загорненого у газетний папір двадцятицентовика. І навіть коли Брітта запрошувала своїх друзів посидіти й весело погомоніти довгими теплими літніми вечорами, вони ніколи не скаржилися.

— Нехай молодь натішиться життям! — казали вони згори й проголошували тости за Бріттиних друзів, а Брітта пошепки пояснювала товариству, що в келихах у стареньких ніяке не вино, а чистісінький чай з ромашкою.

І от Дреґери виїхали, й ось-ось мало з’ясуватися, що за нові люди відтепер сидітимуть на тому балкончику.

— Іди сюди, Поллілі! — погукав Йоганнес, переступаючи низенький дротяний парканчик. — Несу тобі обід!

Брітта й собі вийшла слідом за сином, поскубла листя гігантського бамбука. Вже давно вона винесла на подвір’я три великі горщики цієї рослини. Яке ж то чудо, примовляла вона, що ці південні сонцелюбні рослини так прижилися на їхньому затіненому внутрішньому дворику, ніби їх створено саме для такого життя!

Крихітний шматочок моріжка, який вона засіяла для Йоганнеса, щойно вселившись, усе ще журився ледь живою зимовою зеленню, а от обидва розскубані трояндові кущі вже пишалися першими пуп'янками на голих стеблах.

— О ні! — скрикнула Брітта. — Невже ти випустив ту звірюку бігати на волі?!

Йоганнес поставив мисочку з харчем на землю.

— Іди, Поллілі, паць-паць! — знову покликав він і простяг морській свинці морквину. Поллілі принюхалась.

— Сьогодні ще ні, — відповів хлопчик матері. — Тоді довелося би весь час за нею наглядати, а я не маю стільки часу! Востаннє вона гуляла в неділю.

— Тоді вона це накоїла в неділю! — люто сказала Брітта, стаючи на вологу траву перед трояндами навколішки. — Ти тільки глянь!

Йоганнес поклав морквину на землю перед Поллілі й підійшов до матері. Чорна земля між голими кущами була розворушена. Висока, мало не до колін, купка ґрунту прикривала чималу нору.

— Мої троянди! — вигукнула Брітта. — Ти що, не розумієш, вони цього не витримають? Я ж тобі сто разів повторювала: випускай свою скотинку, тваринам теж треба жити й таке інше, але гляди, щоби вона не пошкодила моїх троянд! Б’юсь об заклад, вона просто поперегризала корінці, коли ті трапилися їй на дорозі, поки рила собі ту нору!

Йоганнес похитав головою.

— Це не вона, мамо! — заперечив син. — Точно не вона. Морські свинки не риють нір!

— Ага, не риють? — сердито перепитала Брітта, пригорщами беручи землю й засипаючи нею нору. — Хочеш сказати, що я вигадую?

— Та ні, я зовсім не кажу нічого такого! — відбивався Йоганнес. — Є, є нора, я сам її бачу. Але Поллілі ніяк не могла цього зробити.

Брітта пирхнула й випросталася.

— Ніяк не могла, кажеш? — перепитала мати. — А хто ж тоді, смію тебе спитати? Люди з п’ятого поверху — своєю пластмасовою суперлопаткою? Чи Дреґери, якраз перед своїм виселенням? А чи поштар уночі потайки проник на подвір’я через підвал, аби попересипатися пісочком? Ну?

— Польові миші? — обережно припустив Йоганнес. Хоч і знав: тепер тримайся!

— Польові миші! — повторила Брітта, ляснувши себе по чолі. — Не скажу, що в школі я завжди дуже уважно слухала нашого вчителя з біології, але, наскільки мені відомо, миші-полівки — це зовсім малесенькі звірятка, а ця нора — надто вже велика! Чи я помиляюсь?

— Ні, — похитав головою Йоганнес.

— То не смій мені випускати на волю ту звірюку! — звеліла мати. — Поки я житиму — не смій! Я так гарую коло цих моїх трояндочок, так виполюю бур’яни, привожу з села кінські кізяки на добриво…

— Може, кроти? — зробив іще одне припущення Йоганнес. — Дивись, мамо: якраз таку нору й міг вирити кріт! Отже, у нашому дворику завівся кріт!

Брітта обтрусила землю на колінах.

— Посеред міста — кроти! — вигукнула вона. — Авжеж, цілком логічно. Скрізь довкола сам тобі асфальт, бруківка, плити пішохідних доріжок, нижче — річка, але один кріт у нас таки завівся. Може, поясниш, де він тут узявся: попід землею аж сюди прорився? І звідки? З Люнебурзького заповідника?

Йоганнес задивився на купу свіжовиритої землі. Даремні ці суперечки, Брітту все одно не переконаєш. Але хто ж іще міг це зробити, як не кріт? Поллілі ніколи не рилася в землі — жодного разу за все своє морськосвинчине життя.

— Ще раз побачу, що ця твоя свиня скрізь бігає, — і більше їй тут не жити! — заявила Брітта. — Зрозумів, синку? Хоч як мені не шкода, але вона опиниться в зоомагазині. Тож її доля — у твоїх руках. — Двома пальцями мати провела по волоссю попід рушником, що все ще був на голові. — От уже й сухе. То зараз же і їду. Будь розумним хлопчиком, гарно повечеряй. І пороби уроки. Ти ж бачиш на прикладі рідної матері, як це важко: на старість надолужувати не засвоєну вчасно шкільну премудрість.

Йоганнес кивнув головою.

— Половину я вже зробив, — запевнив він матір.

Брітта скуйовдила йому чуба.

— Знаєш що, синку? Досі не збагну, як це я доп’яла собі таку мудру дитину!

— Бувай, мамо! — попрощався Йоганнес.

Тепле весняне сонце швидко висушило фарбу на папері. Нісс поскладав аркуші один на одного й скрутив руркою. Тоді випростався й зробив глибокий вдих.

Звісно, він міг би й просто відмовитися. І хай би Ведур сам писав усі ці оголошення і бігав людними місцями, розвішуючи їх, витратив цілий день, щоб із кожним щиро поговорити, розповісти про всі свої винаходи, нечувані й небачені, відколи медлевінґери живуть у цьому краї, не помічаючи, як його слухачі підсміюються з нього (дехто — сумовито), але приязно вислуховують, адже раніше всі вони шанували Ведура, до його голосу дослухалися в краї, і нині всяк бажав, щоб Ведур знову став таким, яким був колись. Чи майже всяк, подумав Нісс. Ні, краще вже хай Ведур якомога довше побуде в лісі, у своїй майстерні. А Нісс тим часом порозвішує оголошення, трохи посміється разом із людьми (якщо ті сміятимуться), але тільки трішечки, саме стільки, щоби вони збагнули: йому теж ця вистава здається чудною, однак він любить Ведура. Одне чи й два оголошення він порве і викине за селом у море. Ведур не стане перевіряти, чи всі вони вивішені.

Перше почеплю біля священного гаю, вирішив Нісс. Там усе має обійтися без пригод, бо хто б туди ходив у будні?

Та коли він підійшов до тих двох вузьких, високих скель-колон, що утворювали ворота, з-за священних кипарисів йому назустріч вибігла маленька постать. Якусь мить хлопцеві здавалося, начебто малеча має намір пробігти повз нього, ніби й не помічаючи, і Нісс хотів уже полегшено зітхнути, коли це вона таки підвела на нього очі.

— Ну? — мовила Моа сердито, мовби хотіла напасти. — І що ти тут поробляєш?

Нісс поглянув на дівчинку згори вниз. Лише на два роки молодша за нього, але коли не глянеш на неї, їй начебто завжди сім. Ну, щонайбільше вісім. Важко було собі уявити, що ця Моа колись перетвориться на розважливу лі-фею. Коли Нісс згадував, як лі-феї плавно й урочисто ширяють понад селом, як по-королівському вони тримаються, яким повноголосим теплом лунають їхні співи у священному гаю, то його брали сумніви, чи стане Моа коли-небудь такою, як вони.

— Це тебе не обходить, Моа-Вель, крихітний скелетику, — відказав хлопчик.

— Ану спробуй ще раз мені таке сказати! — люто викрикнула Моа, закинувши назад голівку. — Тут священний гай! Нагадую тобі, якщо ти, може, забув.

«А її волосся! — подумав Нісс. — Надто вже розкошлане. І коліна такі, що хоч не дивись. Якась вона не така вдалася. Лі-фея? О ні…»

— Та ні, жодних лихих намірів, — почав виправдовуватися він. — Я тільки приніс оголошення. Це ж дозволено.

Моа підозріливо подивилася на хлопчика.

— І що ж там написано? — запитала вона.

Нісс розгорнув рурку й причепив до скелі аркуш, котрий виявився верхнім.

— Мій батько показуватиме свої винаходи, — сказав так спокійно, ніби йшлося про найнормальнішу на світі річ. — Завтра. Смерком. Приходити можна всім.

Моа ступила крок ближче й прочитала.

— Знову всі вмиратимуть зо сміху, — сказала дівчинка. — Перекажи йому мої слова. Геть усі сміятимуться.

Нісс зіщулився.

— Не сміятимуться, якщо ті штуки запрацюють, — мовив невпевнено.

Моа постукала себе по чолі.

— Еге ж, якщо! Якщо би свині вміли літати, то були б вони метеликами.

Ніссові зовсім не хотілося базікати про свиней та метеликів. І про батька також.

— Я теж міг би тебе запитати: що ти тут робиш? — змінив він тему розмови. — Тут, посеред гаю. Ба біля кипарисів. Цікаво було би довідатися.

Тут Моа знітилася, це він достеменно бачив, але наступної миті випросталася, ніби хотіла враз підрости.

— Рано чи пізно мені таки доведеться стати лі-феею. І тут колись буде моє робоче місце! От я й ознайомлююсь, так би мовити. Знайомлюся з майбутнім місцем праці. — І метнула в хлопчика швидкий погляд. — Але щоб ти цього ніде нікому не розповідав! — наказала. — Передусім моїй матері.

Дев’ять оголошень, що лишилися, Нісс знову скрутив у рурку й поволі рушив до села.

— А чому ні? — здивувався він.

— А тому! — відказала Моа. — Тому що, знаєш… мати боїться, щоб я не заходила далеко. Сама. Адже тут таке пустельне, моторошне місце. Досить моторошне.

— Дурниці! — спантеличено бовкнув Нісс.

Ніхто в краї нічого не боявся, принаймні не таких речей. Ну, звісно, колись давно були такі часи, коли дорослі мусили потерпати за дітей, якщо ті десь затримувалися; часи, коли люди людям чинили таке, чого нині ніхто вже навіть не годен собі уявити. Але все це давно минуло, перетворилося на бувальщини, що їх старші брати-сестри моторошними голосами переповідають меншим дітям, коли ті смерком повмощуються на пісочку перед хатою, сподіваючись, що мати про них забула і ще довго-довго не кликатиме до світлиці вечеряти й спати.

Ніхто й не знав, звідкіля приходять ці чутки, і Нісс не був певен, чи не походять вони з тих геть прадавніх часів, коли медлевінґерів ще не було в цьому краї. Якщо тільки це взагалі правда, а не якісь там баєчки, як, скажімо, оповідки про драконів та відьом, про чарівників і велетнів, адже зрештою ніхто не сумнівається, що то просто вигадані істоти.

— Дурниці! — ще раз повторив Нісс.

— А Ретяк? А Айлісс? — сердито нагадала Моа. — А Артабак?

Нісс тільки плечима здвигнув. Справді, торік восени цих трьох знайшли за селом, недалеко від священного гаю. Вони собі там лежали й начебто міцно спали, а коли прокинулись, ніяк не могли пригадати, що з ними сталося перед тим, як вони позасинали. Вони йшли чи то на поле, чи то до палацу, чи то у священний гай — оце й усе, що могли пригадати після пробудження.

Жоден із тих чоловіків не був поранений, і медлевінґерські мудреці разом із лі-феями взялися дослідити цю пригоду й дійшли висновку: сталося, либонь, якесь прикре, але, на щастя, нетривале отруєння. Чим? Це ще треба було з’ясувати…

Але опісля нічого подібного більше не траплялося.

— Вони могли отруїтися якимись осінніми плодами, — припустив Нісс. — Можливо, сливами. Але ж зараз весна.

— А що, коли не отруїлися? — запитала Моа. — Принаймні моя мати вважає…

— До того ж ці троє — дорослі чоловіки, — урвав її Нісс. — А ти — малесенький курдуплик, Моа-Вель!

Моа стрельнула в Нісса швидким поглядом. Здавалося, дівчинка бореться сама з собою.

— А ти нікому не розкажеш? — запитала вона.

Нісс рішуче похитав головою.

— Присягнись! — звеліла Моа і кивком голови показала, щоби він зійшов зі стежки в гай. — Власним життям!

Нісс переклав рурку оголошень під пахву лівої руки і підніс правицю.

— Присягаюся своїм життям!

Моа заспокоєно кивнула — і впала на м’якенький килим торішнього листя.

— Я так боюся! — прошепотіла вона. — Я не хочу! Не вірю, що в мене вийде! Чому, чому саме я маю стати лі-феєю?!

Нісс спантеличено подивився на дівчинку.

— Тому, що ти для цього народилася, — відповів. — Тому, що у твоїй родині всі перворідні дочки стають лі-феями, і тут уже нічого не вдієш. Зрештою, це такий дар. Ніхто інший цього не втне, доведеться тобі.

— Ну, а коли я не зможу? — витріщилася на нього Моа. — Коли я просто не зможу?

— Звісно, зможеш! — запевнив Нісс, надаючи голосові якнайбільшої переконливості. — Ти — перворідна. І ти дівчинка. І звешся ти Моа-Вель. І в твоїй родині…

— А якщо я ще й не хочу? — вигукнула Моа. — Чому таку важливу річ визначено ще до мого народження? Чому мені не можна самій вибрати, ким стати? Всім нормальним медлевінґерам це дано, то чому ж саме я повинна перетворитися на таку дурнувату лі-фею, щоби повагом ширяти, неодмінно мати золоті кучері, всякчас щось шепотіти й блаженно усміхатися? Ти б хотів стати таким? Це ж просто прикрість!

Нісс вражено витріщився на дівчинку. Спробував пригадати, чи бачив хоч раз лі-фею, яка би показувала, що їй це прикро. Та ні, лі-феї є якраз такі, якими й мають бути. І ніколи він не чув, щоби хтось вважав їх за дивачок.

— Прикрість — це щось інше, — сказав він. — От як, скажімо, з моїм батьком, аж я думаю часом… Але він нічого не може з цим удіяти.

— Але ж і я нічого не можу вдіяти! — вигукнула Моа. — І я ж не сама собі вибрала це дурнувате заняття! Ти можеш собі уявити, як я шепочу, ширяючи у повітрі? Ти матимеш почуття шанобливого трепету переді мною, як того вимагає закон про ставлення до лі-фей? Ото ж бо воно!

Вона підхопила з землі два коричневі листки й люто підкинула їх у повітря.

— Це ще прийде, — невпевнено мовив Нісс. — Ти маєш час. Коли на додачу до слова отримаєш іще й фібулу… тоді й усе інше прийде.

— Прикро… — промурмотіла Моа, розкришуючи листок за листком. — Ой, як прикро!

Нісс завмер. Дивно, як він досі про таке не подумав! Звісно, Моа права, Чому їй від першого дня визначено, ким вона має стати? Навіть коли врахувати, що лі-феї мають вищий пошанівок у краї, ніж будь-хто інший, за винятком хіба що короля. Але що, коли вона хоче займатися чимось іншим? Пекти хліб чи молоти зерно, виготовляти речі з дерева чи обробляти землю? Такий дар — звісно, чудово, але що, коли вона його не хоче? Либонь, мав би бути передбачений і такий випадок, коли дівчинка не хоче ставати лі-феєю…

«Принаймні я б собі такого теж не бажав, — збентежено подумав Нісс. — Ні, дякую. Хоча це, звісно, просто чудово, коли можеш одним-єдиним словом проростити зерно чи виплекати полуниці, а для дорослих — пиво й вино. Або прозаїчну картоплю. А ще — розмовляти з тваринами! І хіба ж це не чудово, коли усвідомлюєш, що досить сказати слово — і все почне рости, як шалене, і всі матимуть що їсти й пити, і ніхто не залишиться голодним!»

Нісс навіть не міг собі уявити, що воно таке — голод. Про голод він знав лише з дуже-дуже стародавніх легенд, у яких згадувалися істоти, котрі називали себе людьми (саме слово чого варте!) й котрі, якщо Нісс правильно зрозумів, були, мабуть, чимось на кшталт здрібнілих велетнів, позбавлених змоги чарувати. Але то були, звісно, казки, і всі знали, що голоду просто бути не може, і не лише тому, що подібні істоти — це щось абсолютно немислиме. І яке з них було би пуття? Історії про людей залишалися найпохмурішими з усіх стародавніх переказів, бо там завжди йшлося про сумні речі: про голод і війни, про пошесті й ошуканство, про злидні й відчай, зраду й боротьбу — і ніколи про чари або чудеса. Ось чому медлевінґери розповідали їх так рідко — незабаром, либонь, і зовсім забудуть… Казки про велетнів і чарівників куди цікавіші!

— Ніссе! — обізвалася Моа. — Ти не слухаєш!

Нісс злякано здригнувся.

— Справді! — визнав він. — Я задумався. І гадаю, тобі не можна бути такою невдячною. Бо це просто неймовірний дар, коли можеш умить виростити рослину. І як корисно!

— Як на мене, то хай би це робив хтось інший! — затялася Моа. — Подумай тільки про білі шати!

Нісс кивнув головою.

— Але ж цього не змінити, — сказав він. — Бо ти з цим народилася — і крапка. Можливо, ти просто не ширятимеш, якщо тобі це так неприємно. І не носитимеш білих шат. Десь так.

— Це ти так думаєш! — сердито форкнула Моа.

Нісс витер руки до куртки.

— Мені треба порозвішувати оголошення, — сказав він. — Не бери те собі до голови, Моа. Це все, що я тобі можу порадити.

— Ясно, — промимрила Моа, втупившись у землю.

Нісс уже рушив до села, коли йому щось спало на думку.

— Моа! — гукнув він. — Але тоді я не розумію, пощо тобі сюди ходити! Якщо тобі так огидно бути феєю! Просто забудь цей гай, та й годі. Принаймні на час, поки ти ще не мусиш там працювати.

Моа так і не підвела голови.

— Ясно, — ще раз промимрила вона.

— Ну, це вже занадто! — вигукнула Брітта. Перед брамою все ще стояла вантажівка — та так близько до дверей, що в Брітти не було жодного шансу виїхати з закапелка, де вона припаркувала свого невеличкого потовченого автомобільчика. — Ти таке бачив? Яка безпардонність!

— їм же треба було якось стати, щоби вивантажити меблі! — благально мовив Йоганнес. Він уявив собі, як мама зараз вискочить на вулицю й почне сваритися. Після такого нові сусіди, що вселяються в помешкання Дреґерів, нізащо не стануть виголошувати з балкона тостів за Бріттине товариство.

— Я ж мушу їхати! — скипіла Брітта, хапаючи свою куртку з одежного гачка. — Якщо я спізнюся, мене виженуть з роботи! Ти й не уявляєш, скільки людей хоче працювати офіціантами! Чи гадаєш, що мені краще знову шукати іншої роботи? А розкішні чайові…

— Тільки не сварися, мамо! — благав Йоганнес. — Прошу тебе!

Брітта зітхнула.

— Як не сваритися з придурками? — запитала вона, але ці слова вже означали, що вона принаймні спробує розмовляти спокійно. — 3 моєю роботою… Я мушу стримуватися цілими вечорами…

Вона відчинила вхідні двері. Під’їздом гуляв холодний протяг, бо брама стояла розчахнута навстіж. Знадвору почулися кроки, й водночас пролунав схвильований чоловічий голос:

— Тільки обережно, благаю! Це антикварна річ! Я отримав її у спадок!

У брамі з’явилася спина першого з двох вантажників.

— Ми її не пропхаємо! — захекано вимовив вантажник. — Самі погляньте! Вона ж зараз розсиплеться!

Чоловічий голос із вулиці зірвався на крик:

— Ой, ні, стривайте! Це старовинна річ! Ви, мабуть, і не уявляєте, чого варта бельгійська шафа! Це неоціненний спадок!

— Бельгійська шафа! — повторила Брітта й постукала себе пальцем по чолі.

— Ви її, будь ласка, ще трішечки нахиліть! — вигукнув голос. — Отак, красно дякую! Бачите, спрацювало! І ще якби ви…

— Там усередині щось відірвалось! — зітхнув вантажник і спробував протягнути нахилений верх шафи крізь вузьку браму. — Хоча бачить Бог, та шкода не на нашій совісті! От іще б трохи…

— Красно дякую! — вигукнув голос знадвору. — Я знав, що ви знайдете вихід!

— Знайдете вихід! — пошепки повторила Брітта, закочуючи очі. — Чудово! Бельгійська шафа!

— Не сварися! — ще раз пошепки попросив Йоганнес.

Важка шафа, хитаючись, пропливла повз матір із сином, прямуючи нагору.

— Прошу вас, обережно на повороті! — вигукнув новий сусід, з’являючись в отворі дверей.

«Чудові справи! — подумав Йоганнес. — Милі старенькі Дреґери виїхали, а натомість вселяється цей тупак. Із першого погляду видно ж, що воно за один. Шикарне авто… І якщо його джинси не найдорожчого ґатунку, то я щодня добровільно зубритиму по годині англійську! І як отакий птах взагалі сюди залетів? Такий негайно поскаржиться, якщо ми хоч раз поснідаємо на подвір'ї. І Поллілі йому, мабуть, заважатиме…»

Із материного обличчя син прочитав, що й вона теж думає приблизно так само.

— Не хочу вам заважати, коли ви такі зайняті, — заговорила вона, і Йоганнесові лишилося тільки сподіватися, що той чоловік не відразу збагне, який сенс вона вкладає в ці слова; зрештою, він ще не знає Брітту. — Але чи не можна було би посунути вашу вантажівку трохи вбік? Знаю, це дурне прохання з мого боку, але ж он там, за вантажівкою, припарковане моє авто, і я ніяк інакше не виїду!

— Мамо! — прошепотів Йоганнес, сіпаючи Брітту за рукав.

— Самі знаєте, як важко жіночкам дається паркування! — додала Брітта й на мить чарівно усміхнулася. — Я сама винна. Треба ж було мені його туди поставити! — І зазирнула просто у вічі чоловікові, який збентежено закляк на п’ятачку перед їхніми дверми.

— Ні, ні, ви зовсім не винні… — промурмотів він. — Це, звісно, наша вина! Вам не треба вибачатися! Мені й самому прикро, що вони поставили вантажівку впритул до будинку!

— Ах! — тільки й мовила Брітта.

— Але я подбаю, щоби вони негайно звільнили проїзд! — пообіцяв чоловік, дослухаючись водночас до човгання ніг і сопіння, що долинали згори. — Вибачте, тільки спершу я мушу… бо то така дорогоцінна річ, розумієте…

— Бельгійська! — сказала Брітта, поважно киваючи головою. — Я відразу зрозуміла.

Чоловік затнувся.

— Я зараз! — кинув він і помчав нагору.

Брітта закотила очі.

— Щиро дякую! — видихнула вона. — Тут і так жили самі свинтуси, а тепер ще й цей! Це годилося б відсвяткувати.

— Бельгійська! — повторив і Йоганнес. — Ти знала, що таке існує на світі?

Але на сходах уже знову з’явився новий сусід, за яким поспішали до виходу захекані вантажники.

— Зараз ці панове заберуть звідси вантажівку, — усміхаючись, пообіцяв він Брітті. — То й ви цікавитесь антикварними речами?

— Скільки живу на світі! — відповіла Брітта, дістаючи з сумочки в’язку ключів. — Вони звільнять дорогу, так? То я їду. Йоганнесе! Не забудь повечеряти й зробити уроки!

Йоганнес енергійно закивав головою й зачинив двері. З вікна вітальні він побачив, як меблева вантажівка здала трохи назад. Брітта виїхала на дорогу, не помахавши синові на прощання.

«Вона таки розсердила його! — подумав Йоганнес. — Не вміє вона чемно розмовляти з людьми. А тут літо на носі, тож важливо, щоб ми змогли бувати на подвір’ї!»

2

Нісс постарався так розклеїти свої оголошення, щоби вони не надто привертали увагу сусідів. Та, незважаючи на це, наступного вечора, смерком, медлевінґери зібралися юрбою на великому майдані, посеред якого, прикрита скатертиною, височіла купа невідомих предметів: не важко було здогадатися, що то могли бути хіба що Ведурові винаходи! Зібралося ціле село. Усім кортіло побачити, що ж такого їм покаже Ведур-Винахідник. («Той схибнутий винахідник!» — пошепки говорили вони, кожен сам собі, бо жодне не хотіло, щоби хтось підслухав ці слова, адже ніхто не бажав скривдити Ведура.) Хлопчина у білій шапці, помічник пекаря, бігав поміж медлевінґерами, пригощаючи свіженькими-тепленькими кренделиками, що так приємно пахли, а сам пекар із дружиною тягли за собою дерев’яні візки, повні кухлів із напоями.

— Тобі хмільного чи просто солодкого? — запитав пекар, коли Нісс і собі простяг руку. — Бачу, що краще солоденького?

— Атож, не хмільного, — кивнув головою підліток.

Ведур попрохав сина допомогти йому демонструвати винаходи, але Нісс тільки шалено затряс головою. А вже потім пояснив, що він же, мовляв, не знає, як діють ті батькові винаходи, то чим би він тут допоміг? Тепер хлопець стояв скраєчку, аби чимдалі від друзів, і тільки відчував, як калатає у нього серце.

Запалювач світла обійшов майдан зі своєю лучиною і засвітив смолоскипи, вставлені в тримачі обабіч вхідних дверей кожного будинку. Тепер Нісс міг краще роздивитися всіх, упізнав двох шкільних товаришів і пекаря. Усміхаючись і щось загадково наспівуючи, повз нього пропливла котрась лі-фея.

«Може, все й добре складеться?» — подумав Нісс, бгаючи полу куртки в правиці.

Коли б тільки запрацювали денносвіти! Тоді вже ніхто більше не сміятиметься з Ведура. Хоча б денносвіти! А як це підведе, то хоча б спрацювала зорова скринька — адже то було справжнє чудо поміж усіх цих винаходів: час до часу за чотирикутним склом з’являлися супроводжувані шарудінням і тріскотом картинки й постаті — нізвідки, ніби з повітря; вони рухалися й навіть видавали, крізь шумові перешкоди, якісь звуки й слова — але зрозуміти їх було годі. Отож коли б тільки Ведур запустив зорову скриньку — бодай на одну лишень коротку мить! — то опісля вже ніхто не глузував би.

А он Торіл: проштовхується крізь юрбу глядачів у передній ряд. Його руда чуприна блищить у сяйві смолоскипів, мов мідь, а важка срібна застібка-фібула на поясі свідчить: цієї осені її власника прийнято до кола дорослих.

«Тільки Торіла тут бракувало! — роздратовано подумав Нісс. — Цей бевзь шкіриться щоразу, щойно заговорять про Ведура. Таки треба було заїхати йому в пику, коли він співчутливо запитав мене в школі, як там ведеться моєму бідолашному батькові! Та ще й при всіх, щоби чули… Наступного разу таки заюшу йому носяру! Бо краще пізно, ніж ніколи…»

Юрба глядачів розділилася надвоє. «Та хоч би отой безглуздий вимішувач запрацював! Допоможіть, усі святі духи! — заблагав подумки Нісс і схрестив два пальці. — Або підігрівач води чи що там іще! Зараз почнеться дійство… І невже ж ніщо так-таки й не зміниться?!»

Проходом, який утворили шанобливі й приязні медлевінґери, наперед виступив невисокий чоловік, що поверх куртки накинув на плечі вовчу шкуру. Та шкура зісковзувала з його спини, бо вниз її тягла напхана стружками вовча голова з осклілими очима й люто вишкіреними зубами.

— Отже, любі мої медлевінґери! — мовив чоловічок, і враз на майдані запала тиша. Чоловічок, обіруч підтягнувши шкуру, притримував її лівою рукою. — Я повинен… Тож я оце тільки перепрошую вас, бо я тут так… Бо трохи поспішав, це таки правда… Отже, там, де була моя корона, я більше ніяк не міг… Адже я й справді, зважаючи на урочистість, що пасує цій нагоді…

— Слава! — вигукнув чийсь радісний голос із юрби. — Хай живе його королівська величність!

— Слава!.. Слава!.. — загукали й інші голоси. — Хай живе його королівська величність!..

Чоловічок ніяково відмахнувся і на мить забув, що шкуру треба тримати, тож вона зсунулася йому зі спини й упала на землю. Король, злякано охнувши, знову підняв її.

— Так, дякую, дякую вам, мої любі медлевінґери! Дякую — хай навіть я… Ви ж бачите, як я поспішаю… Я ж щойно порався в моєму городі, обробляв весняну грядку, такі чудові гіацинти, тюльпани, нарциси… коло кожного кущика як поколупаєшся, понахиляєшся, то… а воно ж… Але я подумав…

У першому ряді багатозначно кашлянула маленька товстенька жіночка, й промовець здригнувся.

— Ой, перепрошую! — вигукнув він. — Моя дружина дає мені навздогад, що… Адже сьогодні годилося би повести мову не про мій королівський сад, чи не так? Хоча я обіцяю вам, що ми й там зберемося ще якось-то разом, аби після довгої зими потішитися моєю весняною грядкою, хай-но перші конвалії…

Цього разу дружина кашлянула голосніше.

— Так! — сказав чоловічок і випростав плечі, силкуючись прибрати поставу, яку мають пам’ятники великих полководців. Тепер вовча голова билася йому об жижки. — Тож чи не пора нам перейти вже й до справи, любі мої медлевінґери? А справа наша сьогодні… Хоча, як по правді, то йдеться не про справу, а про Ведура, і це така справа…

Знову дружина кахикнула, і король зробив глибокий вдих.

— Усі ж ми знаємо, що наш любий Ведур не так давно вирішив полишити справу навчання дітей, — швидко проказав чоловічок. — Хоча він таки дуже добрий вчитель, чи не так… Я певен, всім нам було дуже шкода, що він…

— Королю! — суворо прошепотіла жіночка з першого ряду.

— Ну, хто з нас не має своєї… Хто не мріяв про… І от Ведур, не так, як усі ми, чи не правда, здійснив свою мрію і стоїть нині перед нами вже не як учитель, а як винахідник!

І король замовк на хвилину, аж, поки знову не пролунали вигуки: «Слава! Слава!», хоча цього разу мляві, без запалу. Король зітхнув.

— Як винахідник, — повторив він. — І сьогодні Ведур нарешті покаже нам плоди своєї… Він натякнув мені, що ми побачимо багато цікавих… Тож вітайте, разом зі мною (чом би й ні?), вітайте Ведура, нашого винахідника!

І, не чекаючи, поки хтось із глядачів відгукнеться на його заклик, король сам почав, стоячи посеред майдану, гучно плескати в долоні. Цим скористалася вовча шкура й знову почала сповзати йому з пліч, але король на це не звертав уваги. Він плескав своїми дрібними долоньками доти, поки зааплодували й перші глядачі, і тоді, вже під гучні загальні оплески, на середину майдану вийшов Ведур. Аж тоді король підібрав вовчу шкуру й подався до першого ряду, де вже чекала на нього королева. Вона нагородила його лагідним штурханчиком у бік і, забравши шкуру, дбайливо склала у себе на колінах.

— Медлевінґери! — звернувся Ведур.

Тим часом вечорові сутінки стали темрявою, і світло смолоскипів ледь сягало середини майдану. Одначе глядачі невиразно вгадували: Ведур підняв щось угору й показував усім, крутячись довкола власної осі.

«Виглядає, наче яка тонка мотузка, — подумав Нісс. — І від цього залежить усе! О святі духи! Зробіть так, щоби цього разу все запрацювало! Хоча би цей єдиний раз!»

— Друзі! Краяни! Мені приємно, що сьогодні вас прийшло сюди так багато. Я радий нагоді нарешті показати вам, що напрацював за всі ці дні усамітнення у тій моїй майстерні на узліссі. Знаю, дехто з вас уже встиг повірити, що я, либонь, з глузду з’їхав… — Тут громада тихо загомоніла. — Але цього вечора, — сказав Ведур, простягаючи юрбі той мотузок, — я нарешті покажу вам, на що витратив усі ті години на відлюдді.

— Браво! — вигукнув король — і зніяковіло замовк, бо ніхто його не підтримав.

Ведур нетерпляче відмахнувся.

— Не марнуймо часу на балачки! — мовив він. — Ось це — невидиме тут у цім мотузку й тим дивовижніше — найбільший з моїх винаходів, адже саме від нього залежить усе інше. Це — сила струмів.

Довкола зашепотіли.

— Сила струмів! — повторив Ведур. — Я її, сказати б, винайшов — чи, точніше, дізнався, як її добувати і, найголовніше, як її накопичувати. Адже ця сила струмів, любі мої медлевінґери, здатна, як ви зараз у цьому переконаєтеся, приводити в дію всі мої пристрої.

— Та що ти кажеш! — добродушно кинув пекар, що сидів у другому ряду.

— Саме так, пекарю! — кивнув Ведур. — Тут, серед моїх винаходів, є дещо й для тебе! Я ж для тебе, — вів далі винахідник, знімаючи скатертину зі стосу речей, які на цю хвилину огортала вже майже цілковита темрява, — винайшов вимішувач!

І видобув із купи причандалля предмет, яким Нісс дотепер найменше цікавився.

— Вимішувач тіста! — вигукнув Ведур.

Хтось із селян вийняв із тримача смолоскипа і — хоча його ніхто й не просив — виніс на середину майдану. Палахкотливе світло вихопило з пітьми невеличкий пристрій, що складався в основному з прозорого горщика з химерно крученою деталлю посередині.

— Дякую тобі, Евриде! — сказав Ведур. — Уяви собі, пекарю, що віднині тобі вже не доведеться власноруч вимішувати, місити свої хліби, короваї! Уяви собі: цей пристрій виконуватиме твою роботу! Тобі лишається тільки…

— Ну, і як же воно працюватиме? — урвав винахідника голос із юрби. — Га?

Доглядач доріг? Але Нісс не сказав би напевне, що це озвався саме той чоловік.

— Та зараз я вам усе продемонструю! — вигукнув Ведур. — Як ви самі бачите, наразі вимішувач ніби мертвий, бо нічого не робить. Але хай-но я підведу всередину силу струмів, — тут він сточив кінець мотузка, що стирчав із вимішувача, з мотузком сили струмів, — і тепер мені досить натиснути на ось цей вмикач, як він зарухається!

Нісс весь зіщулився. З центру майдану долинуло якесь гучне неприємне для слуху шкабарчання.

— Чуєте? — схвильовано вигукнув Ведур. — Ви це чуєте?

Гомін громади в центрі майдану наростав.

— А зараз тільки всипати сюди борошна! — перекрикуючи гамір, виголошував Ведур. — Додати яєць, масла, молока! Чуєш, пекарю? Цей вимішувач я дарую тобі! Ти тільки уяви собі, наскільки він полегшить твою працю! Цей винахід я зробив для тебе!

Винахідник висмикнув мотузка з пристрою і простяг його пекареві.

— Треба тільки, щоб тут було досить сили струмів, — пояснив він. — І відтепер тобі не доведеться місити тісто власними руками. От!

— Доведи! — знову закричав той самий голос із кола. Тепер Нісс допевнився: то таки був доглядач доріг. Усі знали, що він залюбки пригощався хмільними напоями й частенько упивався. — Досі ж ми чули тільки якесь торохтіння, винахіднику Ведуре! Що мені, принести брязкальце мого синка? Торохтіння ще нічого не доводить! Ми хочемо побачити готовий хліб!

— Атож, давай нам готовий хліб! — пролунав ще й юнацький голос.

— Торіл, хто ж іще! — прошепотіла Моа. Нісс навіть не помітив, як дівчинка проштовхалася до нього крізь юрбу. — Точнісінько, як і його батечко! Той клює Ведура на кожному кроці, бо вони з Ведуром — одвічні вороги.

— Ти ж знаєш: ворогувати не можна! — швидко заперечив Нісс. — Ведур ні з ким не ворогує.

— Розказуй! — форкнула Моа. — Не забувай, що я вже майже готова лі-фея. Вони тільки глянуть один на одного — і вже між ними іскрить!

— Тс-с-с! — сердито засичав Нісс. Пекар узяв вимішувач і почав розглядати, тримаючи на максимальній відстані від очей.

— Не бійся, — заспокійливо мовив Ведур. — Без сили струмів він не запрацює. Він працює тільки тоді, коли ти цього хочеш.

— Якщо працює, пекарю! — крикнув доглядач доріг, що таки перебрав міру хмільного. — Поки він нам не продемонструє, як та його тріскачка вимішує тісто…

— Я тебе розумію, доглядачу доріг, — заспокійливо сказав Ведур. Він саме повернувся на середину майдану й дістав обережно зі стосу якийсь предмет, начебто скляну кулю. — Можливо, ти повіриш мені, коли я введу силу струмів у цей денносвіт. Цей винахід, друзі мої, приніс мені найбільше радості. Хай-но лише мені пощастить добути достатню кількість сили струмів — і наші вулиці більше не тонутимуть ночами в пітьмі. І в наших оселях матимемо ясне денне світло…

— Уночі? Невже ми це побачимо? — вигукнув хтось глузливо. Решта засміялась.

— Тихо! — крикнув король із першого ряду. — Мої любі медлевінґери, ви мене розчаровуєте… Однак я дуже сподіваюся, що ви…

— Дякую, Ваша Величносте! — мовив Ведур, підбираючи з землі мотузок. — Але це зайве. Ось, зараз побачите.

Нісс відчув, як у грудях закалатало серце.

— Пильнуй, Моа! — прошепотів він.

Лівою рукою тримаючи скляну кулю, Ведур правою взяв мотузок, що звисав із пристрою. Але, перш ніж з’єднати цей мотузок із мотузком сили струмів, винахідник іще раз обвів усіх поглядом.

— Уважно дивіться сюди, краяни мої, медлевінґери! — звернувся Ведур. — Подивіться, як робиться світло!

І з’єднав два мотузки.

Але пристрій не засвітився.

— Ой, мене засліпило! — закричав доглядач доріг, затуляючи долонями обличчя. — Бідні мої очі! Це сліпуче сяйво!

Юрба зареготала, але за мить угамувалася. Нісс побачив, як Ведур обережно потрусив обидва мотузки і знову натис на маленький вмикач. Нічого не сталося. Знову натис — і знов нічого…

— Одну мить! — вигукнув Ведур. — Потерпіть ще тільки одну мить! Щось, мабуть, не пустило сили струмів… на шляху з накопичувана…

Нісс відчував: тепер усі дивляться на Ведура зі співчуттям. Колись його так усі шанували! Він був хорошим учителем. Можливо, всі медлевінґери поприходили, сподіваючись: Ведур доведе їм, що таки не схибнувся. Та не вийшло… Так, вони сміялися разом із доглядачем доріг, але в глибині душі бажали, щоб урешті-решт Ведурові пощастило вдихнути життя у свої пристрої. І тепер, коли врешті-решт винахідник тільки й довів, що всі ті винаходи — примари його божевільних фантазій, їм було не до сміху. Кілька душ підвелися й пішли геть.

— Може, підвела скляна куля! — виправдовувався Ведур. — Почекайте ще хвилинку, мої любі друзі! Може, запрацює інший прилад…

Громада почала розходитися, і тут на землю покотився, аж заторохкотіло, самговір, який ще ні разу не запрацював. Тремтливими руками Ведур нетерпляче попорпався у купі своїх винаходів.

— Ось зорова скринька! — вигукнув винахідник. — Зачекайте-но, друзі, зачекайте! Зорова скринька — чи не найкращий з усіх винаходів, які тільки я для вас…

І сполучив із мотузком чорну скриньку.

Кілька глядачів затрималися, озирнулись — але за склом навіть не блимнуло світло.

— От паскудство! — пошепки вилаялася Моа. — А воно хоч іноді діє?

Нісс кивнув головою.

— Ага, це свідчить, що всьому виною — сила струмів! — закричав Ведур. — А не денносвіт сам собою! Бо й зорова скринька не вмикається… Зараз перевірю: може, ще цього вечора й виправлю ґандж!

Але юрба вже розійшлася. Пекар підійшов і поклав вимішувач тіста на купу іншого винахідницького причандалля.

— Дякую тобі, Ведуре! Хоча б за те, що потурбувався про мене, — сказав пекар. Ніссові ці слова були мов ножем у серце. Пекар розмовляв із Ніссовим батьком, наче з дитиною. — Коли б ця штука запрацювала, було би й справді чудово. Тож дякую тобі за добрі наміри!

Ведур не підвів на нього очей.

— Та дарма, — промимрив лишень.

«А тепер я мушу підійти й допомогти йому! — подумав Нісс. — Але це просто нестерпно…»

З

Йоганнеса розбудило якесь дзеленчання.

«Я ще сплю, — подумав хлопчик і натягнув на голову ковдру. — Я нічого не чую!»

Невідомий гість, певно, здогадався, що чемність не приведе його до жаданої мети. Просте дзеленчання переросло в цілу лавину звуків.

Хтось, певне, натиснув пальцем на дзвінкову кнопку й дзвонив, не відпускаючи.

«А крім того, в нас Брітта за старшу!» — подумав Йоганнес і заткнув вуха пальцями. Нехай вона піде й відчинить двері!

Може, непроханий гість утратив надію додзвонитися? На якусь мить стало так тихо, що, здавалося, ту тишу можна торкнути рукою. Хлопчик вийняв пальці з вух і спробував знову зануритися в перерваний сон. Там йому щось верзлося про корабель, котрий причалив на їхній вулиці, якраз за Бріттиним автомобілем. Ось вода сягає Йоганнесові по кісточки, а Брітта перехилилася через поручні і щось показує на миґах.

— Поквапся! — гаркнула мати. — Бо я спізнюся на роботу!

І тисне, тисне на корабельний гудок, який не гуде, а просто верещить, та так пронизливо!

Йоганнес зітхнув. Навіть уві сні йому стало зрозуміло: немає сенсу вдавати, ніби він не чує дзвінка. Ні, цього ранкового гостя ніяк не позбутися, а Брітта не прокинеться, навіть коли б їй вилити на голову відро води. Йоганнес не знав, о котрій мати сьогодні повернулася з роботи, але зазвичай по суботах вона приходила додому не раніше п’ятої ранку. То й хотіла тепер, звісно, виспатись. Адже це вона могла собі дозволити лише двічі на тиждень: у суботу й неділю. Бо в будні їй треба було рано-вранці чимчикувати до школи, байдуже, до котрої довелося затриматися на роботі напередодні.

Йоганнес рішуче відкинув ковдру.

— Заходьте вже! — промимрив він.

— Ну, знаєш! — сказала Ліна, коли він прочинив вхідні двері. Крізь щілину, на яку дозволяв відкрити двері ланцюжок безпеки, Йоганнес роздивився позад Ліни Томаса, її батька, який тримав сірий ящик завбільшки з телевізор. — Ми вже думали, з вами щось скоїлось!

— Брітта ще спить, — пошепки пояснив Йоганнес, виймаючи ланцюжок із пазу. Й відступив на крок, пропускаючи Ліну з Томасом у коридорчик.

— Якби ж то!.. — протягла, позіхаючи, Брітта. Вона стояла, спираючись на одвірок, і пальцями правої ноги у вовняній шкарпетці чухала литку лівої. — Це ми з вами домовлялися про таку зустріч? Серед глупої ночі?

— Та вже дев’ята, Брітто! — повідомив Томас. — Я просто подумав: треба віднести тобі твою швацьку машинку. Бо не збираюся її присвоювати.

— А хай йому грець! — знову позіхнула Брітта. — Ну, то хоч поснідайте з нами. Томасе, зробиш нам чаю, гаразд?

— Даруй, — вибачливо мовив Томас. — Але перш ніж вийти…

— Авжеж-авжеж! — відмахнулася Брітта. — Скочиш, Ліно, по булочки? Мені дві з висівками.

— А мені з маком, — замовив Томас. — Теж дві. — І сягнув до кишені по гроші.

— Та ні, облиш! — замахала руками Брітта, показуючи на свою торбинку, що висіла на гачку поряд із одягом. — Пригощають господарі.

— І я піду! — зголосився Йоганнес. — Зачекай, Ліно!

І швидко метнувся до своєї кімнати, обачливо зачинивши за собою двері. Надягаючи светра, він раптом зрозумів, до чого йому наснився корабель.

Йоганнес і Ліна вихопилися нагору по східцях, через вузький пасаж, що сполучав їхню вулицю з площею перед собором Св. Міхаеля. Біля сувенірного кіоску уже стояли перші туристи, але на проспекті суботнього ранку транспорту ще майже не було.

— Боїшся? — запитав Йоганнес. — Чи радієш?

Ліна здвигнула плечима.

— Наші меблі й всякі такі манатки зберігаються у бабусі Ільзи в підвалі, — пояснила дівчинка. — І, звісно, татові друзі порозбирали дещо.

— То коли ви знайдете житло, швидко заберете всі ті речі назад, — сказав Йоганнес. Він не був певен, чи треба Ліну втішати.

Дівчина кивнула.

— Купатися ми ходимо до бабусі Ільзи, — сказала вона.

— Але ж ви не хочете переселитися туди назовсім? — запитав Йоганнес. — Чи бабуся вас не прийме?

Ліна сперлася ліктем на скляний прилавок, розглядаючи різні булочки й тістечка.

— Ні-і, — відказала дівчинка. — Але іноді я в неї ночую.

Йоганнес кивнув головою.

— Дві з маком, дві з висівками, дві французькі, — сказав він продавчині, яка приязно йому всміхнулася. — А ти, Ліно? Що ти хочеш?

— Французькі булочки закінчились, — повідомила продавчиня.

— Один круасан з нагоди вихідного, — сказала Ліна. — Ні, два круасани.

— Порахуйте все разом, — мовив Йоганнес.

Коли діти повернулися, Брітта вже прийняла душ і навіть висушила волосся феном. Тепер вона виглядала майже не заспаною.

У кухні було накрито стіл, на чотири персони, і Йоганнес задоволено гепнувся на стілець. Чудово, коли є справжній сніданок. Та ще й стільки гостей.

— То це сьогодні вселяються новенькі? — запитала Брітта, наливаючи собі чаю в чашку. — У вашу квартиру? А знаєте, це просто вихідні великих переселень! До нас теж учора в’їхав новенький — у квартиру Дреґерів.

Томас кивнув і змастив собі булочку двосантиметровим шаром «Нутелли».

— Класно було б, якби квартира нагорі дісталася вам! Правда, Ліно? — запитав Йоганнес.

— У нас нема грошей ні на цю, ні на будь-яку іншу квартиру, — відповів Томас. Було просто дивовижно, як швидко він уміє поглинати їжу!

— Еге ж, — кинула Брітта. — Але якщо вам там стане нестерпно, на вашому човні, то ти знаєш. Ясна річ, можете переселятися сюди. Ключа ви маєте. — Вона пильно подивилася на Томаса. —  Ти, дурню заплішений! — скрикнула вона. — Чого сьогодні вранці просто не відімкнув двері, замість того, щоби будити людей, які тяжко працюють? Чому не дав виспатися?

Томас зіщулився і розрізав другу булочку.

— Ну, ключ нам не для того даний! — вибачливо мовив чоловік. — Я ж не полізу до вас, мов який грабіжник, коли знаю, що ви вдома!

— Угу, — буркнула Брітта, обіймаючи обома долонями свою чашку, ніби намагаючись зігрітись. — Наче й твоя правда.

Ще коли Йоганнес і Ліна були зовсім маленькі, Томас і Брітта обмінялися ключами від своїх помешкань. Тоді Томас іноді забирав Йоганнеса з дитячого садка до себе додому, аби Брітта після роботи мала трохи часу для себе, а інколи й Ліна приходила з Томасом до Йоганнеса. «Тоді це й справді було зручно для них обох, — подумав Йоганнес. — Коли доросла людина працює й сама виховує маленьку дитину, як не бути вдячним за кожну вільну годинку?»

— То ви ще раз зайдете до вашої квартири? — поцікавилася Брітта. — Чи так зразу на човен?

Томас задивився на кошичок із булочками. Свої булочки з маком він вже проковтнув.

— Треба ще позабирати манатки, — відповів він. — А з прибиранням ми вже впорались.

— Можеш з’їсти мою булочку! — дозволила Брітта, підсуваючи кошичок до гостя. — Не соромся.

— Справді? — зрадів Томас. — Чогось я вранці завжди такий голодний!

Ліна захихотіла.

— Мені запропонували піти на курси підвищення кваліфікації, — повідомив Томас, скептично розглядаючи маленький темно-коричневий чотирикутник, якого він щойно розрізав ножем на половинки. — І я погодився.

— Це краще, ніж вічно нидіти без роботи, — схвалила Брітта. — Мені цікаво вчитися, чесно. Я радію з того, що здобуваю освіту. Дарма що весь час втомлена.

Томас кивнув головою.

— І дякую тобі за швацьку машинку, — сказав він. — Мені здається, я пошив гарні фіранки. Обклеїв кругом липкою стрічкою. Як хочеш, то прийди сьогодні ввечері й поглянь знадвору, чи не світять дірки. І тоді й відсвяткуємо входини.

— Круто! — кинув Йоганнес.

— Ніколи не думав, не гадав, що мені доведеться жити в човні, — зітхнув Томас. — Та біда без дощу росте.

— Гей, не всю ж «Нутеллу», ти, нечемо! — крикнула Брітта, вихоплюючи йому з рук слоїк. — Не забувай все-таки, що ти в гостях!

Ліна знову захотілась.

Йоганнес щасливо усміхнувся. «Саме таким і має бути суботній сніданок! — подумав він. — Може, відтепер Томас і Ліна приходитимуть до нас щосуботи? Адже там, на тому баркасі, дуже тісно… Тільки хай би давали нам поспати на дві годинки довше».

Йоганнеса здивувало, що Брітта, відпровадивши гостей, намагалася приховати сльози на очах.

Після обіду вони удвох прибирали помешкання, бо Брітта казала: де живуть двоє, там і прибирати мають двоє. Потім вона, стогнучи й нарікаючи, поробила свої домашні завдання. І от вони вже могли нарешті йти.

— Навіщо ти прихопила шампан? — поцікавився Йоганнес, коли вони йшли знайомими вулицями до гавані, тішачись теплим надвечір’ям. Незвичайно гарна погода як для квітневого вечора.

— Щоби підняти келихи за переїзд, — пояснила Брітта. — І щоби гроші водилися. Гадаю, це приносить щастя. А воно їм обом і справді не завадило б.

Йоганнес пострибав піщаною доріжкою, що вела крізь скверик за собором Св. Міхаеля.

— Гадаєш, насправді їм не дуже хочеться там жити? — запитав у матері.

— Звісно, ні, ти, телепню! — відказала Брітта. — Ну кому хочеться жити на баркасі? Крихітна каюта. І нічний горщик замість туалету. Ні, красно дякую!

— То чого ж вони туди переселяються? — не міг надивуватися Йоганнес, ухиляючись від зіткнення зі псом, що на шаленій швидкості мчав через моріжок.

— Бо грошей не мають, ось чого! — відрізала Брітта. — Господи, і скільки ж тобі років, Йоганнесе! Хіба ти не знаєш, що Томас вже дуже давно не має роботи? В боргах, мов пес у реп’яхах, ще від тих часів, коли був юним пришелепком і гадав, ніби весь світ належить йому. А воно ж зовсім не так.

— Еге ж, — підтакнув Йоганнес.

Мати з сином перебігли через вулицю. Перед ними, понад широким хідником, засвічувалися вуличні ліхтарі; ще далі, у нижній гавані, тихо спочивав туристський пароплав, а біля нього виднів старий навчальний кораблик «Мір», колись найшвидший вітрильник у своєму класі, три щогли якого чорніли супроти вечірнього неба.

— А кораблик цей належить його двоюрідному братові, — повідомила Брітта, повертаючи ліворуч, де сяяв яскраво освітлений фасад адміністративної будівлі порту. — Він його чи то успадкував, чи якось інакше здобув, не знаю до пуття. І раденький, що Томас, за право проживання там, платитиме йому щомісячно кілька євро. Уявляєш, у скільки обійдеться ремонт такого старезного корита? Так от, ці затрати тепер можна покривати з квартплати.

— Тобі про все це Томас розказав? — запитав Йоганнес. Відвідним каналом на чималій швидкості промчав моторний човен у напрямі устя Ельби. Ходові вогні блимали зелено й червоно, і Йоганнес укотре відчув, як у грудях наростає ота туга, котра, можливо, означає, що він хоче згодом стати моряком. Смерком у гавані було ще дивовижніше, ніж за дня. Хлопчикові було невтямки, як можуть існувати люди, що спокійнісінько обходяться без оцього духу води.

— А то хто ж іще? — запитанням на запитання відказала Брітта. — Коли Лінина мати здибала того свого американця й подалася з ним до Штатів, і Томас зненацька лишився сам-один із маленькою дитиною на руках, із великими боргами та без нормальної постійної роботи, ото було йому непереливки! Уявляю… Бідолаха.

— Ну, тепер він піде на курси підвищення кваліфікації, — мовив Йоганнес.

Брітта кивнула. Вони пройшли попід Мишачою вежею і звернули праворуч, на східці, що вели до дерев’яного містка; потім зійшли вниз, на плавучий понтон. На тому березі Митного каналу виднів Шпайхерштадт, відбиваючись у темних водах.

— Ми просто міцно триматимемо за нього кулаки. Аби він якомога швидше дістав нормальну роботу, — сказала Брітта. — А потім і на квартиру щоб розжився. І як вони захочуть до нас прийти, то нехай собі приходять, гаразд, Йоганнесе? Покупатись чи ще там що.

Йоганнес згідливо кивнув головою. Обабіч понтона на чорній воді погойдувалися щільно, бік у бік, прив’язані човни: старі баркаси, прогулянкові шлюпки, навіть дві чи й три шаланди. Але жодних сучасних моторних човнів, жодної яхти. А ще тут панувала тиша. Крім Брітти і Йоганнеса, на понтоні не було нікого.

— Бачиш світло? — запитав Йоганнес. «Корделія-2» була останнім суденцем, добре пришвартованим при самому кінці понтона за плавучим яхт-клубом.

Брітта похитала головою.

— Томас добре постарався, — похвалила вона. — Добре, що їм стала у пригоді швацька машинка, яку я придбала торік!

— Так, — погодився Йоганнес. Тоді він був розбурчався, коли Брітта притягла додому з блошиного ринку швацьку машинку.

— Ти ж не вмієш шити! — сварився він. — За ці гроші краще б купила мені мобілку!

— Треба було бути божевільним, щоби її не взяти! — доводила тоді синові Брітта. — Так дешево! Повір мені, за таку ціну ніхто й ніколи не купить мобілки. А як, може, знову настануть важкі часи, я сама нас двох обшиватиму.

Від цієї думки Йоганнесові стало погано, але, на щастя, важкі часи їх наразі оминали. А тут Томасові раптом треба було чимскоріше затемнити на баркасі всі віконця. Адже, звісно, те, що вони з донькою оселилися на тій «Корделії-2», не було цілковито легальним, і Томас пояснив це Йоганнесові. Що з того, що Томасів двоюрідний брат згодився? Зрештою, існують закони, які визначають, де людям можна жити, а де ні.

— На баркасах не можна? — запитав тоді Йоганнес.

— Ні, не дуже, — сказав Томас. Тому він і пошив оті світлонепроникні фіранки, які не пропускали назовні жодного промінчика світла, адже коли б річкова поліція, час від часу проїжджаючи повз «Корделію-2», помітила, що на цьому суденці кожного вечора горить світло, то запідозрила би щось протизаконне.

— Ні, таки й справді нічого не видно, — проказав Йоганнес. — Добре пошив.

Втім, і з мобілкою хлопчикові пощастило — отримав у подарунок на Різдво.

Кормовим канатом «Корделія-2» була надійно пришвартована до причальної тумби.

— Ваше здоров’я! — виголосила тост Ліна, обережно цокаючись своїм келихом фруктового чаю до Йоганнесового. Коли скло зустрілося зі склом, пробриніло тоненьке «дзень!»

— За ваше здоров’я! — мовив і Йоганнес.

Учотирьох вони сиділи в каюті й пили за нову оселю: Брітта з Томасом — шампанське, а Ліна з Йоганнесом — фруктовий чай. Томас пояснив, що пакетики чаю займають менше місця, ніж пляшки з лимонадом. Адже простір на такому тісному суденці — це, зрештою, найцінніше благо, бо його тут так мало. Ось чому віднині тут не буде ніякої кока-коли, а тільки фруктовий чай.

— А як же ви розташували ваші речі? — поцікавився Йоганнес і вже потягнувся відчинити якісь дверцята. — Тут має бути якийсь особливий порядок!

— Ні! — скрикнув Томас і, міцно схопивши хлопчика за руку, силоміць посадив назад на лавку. — Я все просто порозпихав, куди-небудь і як-небудь. Ви не повинні бачити все те безладдя!

Йоганнесові одразу стало нудно. Брітта з Томасом знай розводилися про гроші, про роботу та школу, словом, на теми, що аж ніяк не могли зацікавити хлопчика в суботній вечір. Особливо школа!

— Ходімо на свіже повітря! — запропонував він Ліні.

Ось чому за якусь хвилину діти вже сиділи на двох причальних тумбах, тримали келихи з чаєм у руках і дивилися понад водою в напрямі річки. Час від часу вони бачили, як попід чорною тінню набережної протилежного берега пропливали вогні якого-небудь невеличкого суденця.

— Гарно! — видихнув Йоганнес.

Ліна кивнула головою.

— От тільки думаю, що взимку на цьому човні нам буде досить-таки холодно! — поскаржилася вона. — А ти вже вивчив напам’ять ту свою історію?

— Не нагадуй мені про це! — простогнав Йоганнес.

— Країдлінґ сказиться, якщо ти знову її не знатимеш, — нагадала Ліна.

Йоганнес човгнув правою кросівкою по долівці. Вже кілька днів, як підошва почала відклеюватися від носака, і тепер, коли хлопчик посунув кросівку вперед, підошва відверто захотіла їсти.

— Це вже занадто! — розлючено вигукнув він. — І до того ж — несправедливо!

Тут Ліна наступила ногою на його кросівку.

— Припини! — мовила дівчинка. — Бо ти геть її доконаєш. По-перше, не так-то вже це й несправедливо, бо він же тебе тисячу разів застерігав, що покарає, якщо ти знову не виконаєш домашнього завдання. А по-друге, коли б ти вчив хоч по кілька рядочків щодня, то досі знав би напам’ять вже цілу купу.

— Стули писок! — сердито промимрив Йоганнес, але Ліна не образилася, бо надто давно його знала.

— Гляди, бо він ще замкне тебе за кару у своїй темній кімнаті, якщо ти тепер не матимеш ще й додаткового завдання! — сказала вона.

Йоганнес постукав себе пальцем по чолі.

— Найдужче я боюся, що він накапає на мене Брітті. Він же ще й мешкає близько від нас — просто за рогом!

— Що ж, не пощастило тобі, — протягла Ліна, відпускаючи Йоганнесову ногу. — На твоєму місці я вже постаралася би вчитись.

— Ага, на моєму місці, — пробурчав Йоганнес. Але пора вже було змінити тему. — Яку ж тепер писатимуть адресу на твоїх табелях? І де ви забиратимете свою пошту?

— Ми дали адресу бабусі Ільзи, — пояснила Ліна. — Бо як виселився звідкись, то маєш засвідчити якесь інше місце свого перебування.

— Он як, — сказав Йоганнес. — Але ж це брехня, бо насправді ви ж там зовсім не мешкаєте. Як по правді, то таке й не дозволяється, чи не так?

Ліна тільки здвигнула плечима.

— Бо там же ж вас ніхто не знайде! — провадив хлопчик. — Якщо хтось шукатиме.

Ліна покрутила пальцем біля скроні:

— І хто би то й навіщо став нас розшукувати?

«Еге ж, Ліні ще пощастило, що її бабуся живе зовсім близенько, — подумав Йоганнес. — А от мої дідусь і бабуся живуть далеко, дуже далеко…» Коли Брітта чекала на нього, Йоганнеса, вона спакувала речі й подалася геть із рідної домівки.

— Аби чимдалі від дому, — розповідала вона Йоганнесові. — Дурна була та й годі.

Тому й не закінчила середньої школи — що вже й казати про якусь серйознішу освіту!

Поза муром набережної, ген там угорі, ходили перехожі, можливо, туристи, приїхали з якогось іншого міста подивитися на гавань; вони розмовляли: голосно, задоволено.

— Ні, ти тільки подивися: діти чаюють он там, унизу! — сказав жіночий голос, на якомусь чудернацькому діалекті. — А як подумаєш, що вони тут, чого доброго, ще й живуть…

— Туристи! — пробурмотіла Ліна.

— Можливо, у них мандрівне життя, — відгукнувся сумовитий чоловічий голос. — Сьогодні тут, завтра там. Куди треба доправити вантаж.

— Так наче «Корделія-2» хоч коли-небудь перевозила вантажі! — тихо пирхнула Ліна. — Суходільні пацюки! Та коли потепліє, ми з тобою, Йоганнесе, й справді могли би податися кудись на «Корделії»! На вихідні. Я б залюбки.

— А що, це можливо? — спантеличено перепитав хлопчик. — Вона ще й плаває?

Ліна сердито штурхнула приятеля в руку.

— А ти що думав? — вигукнула дівчинка. — Томас, ще як був малим хлопчиком, постійно роз’їжджав на ній зі своїм дядечком! По всій Ельбі, до самого моря! І я на ній прокаталася кілька разів. Хоча для плавання у відкритому морі «Корделія-2», звісно, не годиться.

— Ого! — тихо вигукнув Йоганнес і підвівся, аби ще раз краще роздивитися суденце. Вікна були добре затемнені. Адже ніхто не мав запідозрити, що там, усередині, сидять Брітта з Томасом і пригощаються шампаном. — От було би круто!

Цієї миті на «Корделії» прочинилися вхідні двері.

— Хтось хотів би зіграти з нами у кості? — запросила Брітта.

Ліна підвелася.

— Хтозна, може, тут і непогано! — прошепотіла дівчинка.

— Певна річ! — підтвердив Йоганнес.

Повертаючись із Бріттою додому, він був у цьому переконаний. Таки добре, що Ліна переїхала на баркас!

Чоловік безгучно відчинив дверцята криївки й поставив перед Антаком на підлогу тарілку. Світла досередини проникло мало, але Антак міг роздивитися обриси їжі, бо його очі вже давно звикли до темряви.

Чоловік вийняв йому з рота кляпа.

— Змилуйся! — заблагав Антак, падаючи на коліна. — Змилуйся, Каїне! Змилуйся!

Чоловік йому не відповів — як завжди. Він замкнув дверцята, й Антак заридав.

4

Повернувшись додому, Нісс так і впав у ліжко.

— Не хвилюйся, Ніссе! — мовила Мунна й спробувала пригорнути сина. — Все це нічого не означає. Ми ж з тобою знаємо: Ведур зовсім не збожеволів, він просто… великий винахідник. Ти повинен повірити в це, Ніссе, мій сину! Й одного чудового дня він зуміє це довести.

— Він зробив із себе посміховисько для всього краю! — вигукнув Нісс. — Поприходять усі додому й боки рватимуть від сміху!

— Хіба ти не знаєш, що для людини не має значення, що про неї думають інші, поки сама людина певна, що чинить правильно? — запитала Мунна.

— Ох! — тяжко зітхнув Нісс. — Ти тільки так кажеш. Але закладаюсь на що завгодно, що й тобі миліше було би, коли б ніхто не сміявся з Ведура!

— Бо я його люблю, — відказала Мунна. — Тяжко, коли кривдять тих, кого любиш.

— І саме тому це нікуди не годиться! — сердито наполягав Нісс. — Він мусить нарешті все припинити! Кому потрібен той його вимішувач, навіть якби він працював? Прикро і край!

Мунна суворо подивилася на сина.

— Одного чудового дня ти ще пишатимешся своїм батьком! — запевнила мати й погасила свічку. — Добре виспись, Ніссе. І ніколи більше не кажи нічого подібного про свого батька!

— Авжеж! — прошепотів Нісс, повертаючись на бік. Шкура під ним тепло й м’яко оповила його тіло. Але сон ніяк не приходив.

Думалося про післязавтрашній день у школі, про Торіла, який висловлюватиме йому своє лицемірне співчуття, та про інших, які справді щиро йому співчувають. І хтозна, що гірше, перше чи друге.

Він саме розпочав рахувати до нескінченності (бо Мунна завжди казала, що не існує кращого способу себе заколисати), коли почув, як рипнули двері.

— Ведур! — тихо мовила Мунна. — Нарешті!

Завіса між світлицею і спальнею була опущена, як і щовечора, коли Нісс уже спав, а Ведур із Мунною ще хотіли погомоніти. Спокійні голоси батьків, час від часу тихий смішок завжди гарно присипляли хлопця. Той тихий гомін дарував йому відчуття, що на світі панує надійний лад. І не було жодних таємниць, а якщо десь якісь існували, то Ведур із Мунною не зачіпали їх у тих своїх вечірніх розмовах, коли син міг розчути кожне їхнє слово.

Однак цього вечора щось було не так.

— Ти все-таки не впадай у відчай, Ведуре! — прошепотіла Мунна.

Дивним було вже те, що мати перейшла на шепіт! Нісс так і сів у ліжку.

— Ну, яка різниця? І досі всі вважали, що ти схибнувся, і нині так само вважають! Що, ну що змінилося?

— А те, що тепер вони отримали доказ мого божевілля! — з гірким відчаєм прошепотів Ведур. — Досі вони тільки припускали, підозрювали, одначе все-таки існувала можливість того, що вони помиляються. І от я нарешті сам це довів.

— Та хіба не все одно? — пошепки наполягала Мунна. — Чи йдеться про щось зовсім інше?

Нісс аж нахилився вперед, ближче до завіси. «Про що? — подумав спантеличено. — Про що інше?»

— Я вже давно підозрював, що десь дорогою кабель зазнав ушкоджень, — так само пошепки пояснив Ведур. — А коли кабель порветься, то ця так звана електрика вже й не може текти далі. Це ти, сподіваюся, зрозуміла. Просто шлях від вітрового колеса до майдану виявився занадто довгим. Я оце щойно знайшов те ушкодження. Якесь звірятко надгризло кабель!

— Тож ти принаймні знаєш, що ніхто не нашкодив тобі свідомо, — прошепотіла Мунна. — А я вже подумала… Хай там як, а його на майдані не було; я гарно обдивилася там довкола.

Нісс обережно спустив ноги з ліжка. Серце калатало в грудях. «Кого ж там не було?» — думав він. До завіси лише два кроки…

— Знаю, — відказав Ведур. — Але кабель не перерізано, а надгризено. Не думаю, щоб він вдався аж до таких хитрощів, аби я подумав, ніби то не він, а якийсь борсук. Чи пацюк. Як на мене, то більше скидається на пацюкову роботу.

— Ах, Ведуре! — прошепотіла Мунна, і тепер у щілину між двома частинами завіси Нісс угледів, як мати поклала голову батькові на плече. — Не впадай у відчай!

— Але ж у мене не було вибору! — зашепотів Ведур. — Надто багато медлевінґерів почали допитуватися, що ж я там роблю, у тій своїй майстерні! Тож треба було бодай показати всім мої винаходи, інакше не можна було.

— Воно то так, але ліпше було б, якби вони повірили в успішного винахідника Ведура! — тихо мовила Мунна. — Гадаю, що так було би для тебе набагато краще.

— Аби ж ти тільки знала, як мені важко терпіти все оте їхнє щире співчуття! — Від хвилювання Ведур навіть забув, що треба розмовляти пошепки. — Розуміти, що тебе вже не мають за нормального члена громади. Не знаю, скільки ще я зможу це витримувати!

— Коли-небудь ти зумієш довести їм, що твої пристрої діють, — пошепки запевнила чоловіка Мунна. — Не триватиме ж це вічно!

— Хтозна, — тихо протяг Ведур. — Ми з королем у тому певні… Поки доручення не скасовано, я й далі…

І тут Нісс відчув, як нестерпно залоскотало в носі. Тільки й устиг, що одночасно з тим чханням упасти в ліжко.

— Хлопець іще не спить? — запитав Ведур і підняв завісу.

Нісс лежав, скрутившись калачиком, на лівому боці й намагався дихати рівно.

— Бач, як він міцно спить! — промовив Ведур голосом, у якому бриніла велика ніжність. — Навіть власне чхання його не розбудило.

— То й добре, — сказала Мунна, й Нісс почув, як знов упала завіса. — Він був у справжньому відчаї через цей провальний вечір.

— Як би мені хотілося, щоби він не зазнав такої ганьби! — протяг Ведур. — Коли б я хоч міг йому все пояснити…

— Не вічно ж так буде, — втішала чоловіка Мунна. — Любий, я зготувала тобі ягня. Сідай до столу!

5

У неділю ввечері Йоганнес подумав, що, мабуть, було би розумніше таки вивчити той текст для пана Країдлінґа. Звісно, цілого тексту йому до понеділка ніяк не визубрити… Але, можливо, пан Країдлінґ задовольниться бодай тим, що пересвідчиться: Йоганнес хоче вчитися?!

«Bank Raid in Epping, — замурмотів хлопець. — Bank Raid in Epping. Police cars chased… Police cars chased…»

Ox, як він це ненавидів — робити уроки в неділю! Вихідні мають бути вихідними, днями відпочинку, вільного часу. Та це стосувалося, звісно, лише дорослих, не дітей.

Коли задзвонили у двері, хлопчик так і підскочив.

— Піди відчини! — крикнула синові Брітта. — Бо я готую домашні завдання!

Йоганнес не відповів матері, що й він займається тим самим, бо знав: для Брітти наука — ще гірша мука, ніж для нього самого, і коли вже вона якраз вгризлася в ту свою науку всіма зубами, краще її від такої справи не відривати.

Хоча цього разу таки краще б вона сама підійшла до дверей.

Бо за порогом стояв їхній новий сусід, із букетом квітів.

— Привіт! — радісно привітався той. — Тут дехто хоче за дещо перепросити!

— Що-що? — перепитав хлопець. Сьогодні сусід був у костюмі, й навіть Йоганнес бачив, що костюм той не з дешевих.

— То, може, ти покликав би свою пані матір? — засміявся гість. — Чи вона ще на роботі? Я побачив надворі ваше авто, то й подумав…

— Цілком правильно ви подумали! — підтвердила Брітта. — Оце перед вами й пані матір.

Вовняні шкарпетки Брітта натягла аж на холоші джинсів, бо підлога була холодна, а капці вона ненавиділа, ну, а її пуловер був чи не старіший за Йоганнесів. («Хто протирає свої пристойні лахи вдома? — часто примовляла Брітта. — Тут тебе все одно ніхто не побачить!»)

Йоганнесові завжди було невтямки: які це такі пристойні лахи має Брітта? А тепер хлопець здивувався сам із себе: йому раптом захотілося, аби його мати, заради такого сусіда, вбралася бодай трохи чепурніше.

— Даруйте, сподіваюся, я вам не заважаю! — вибачився той — і вже й прослизнув до передпокою. Але принаймні вигляд у нього тепер був не дуже нахабний.

Брітта на його перепросини нічого не відповіла, однак він того ніби й не завважив.

— Я тільки хочу попросити пробачення за ті незручності, до яких спричинився позавчора перевезенням моїх меблів! — виголосив новий сусід і з награним поклоном простягнув Брітті букета.

А господиня спочатку скептично скривилася, але потім дозволила собі трішечки усміхнутися.

— Дякую! — мовила вона. — Не вартувало такого клопоту.

Такого великого букета квітів Йоганнес іще в житті не бачив. Хіба в кіно. Чи в телевізорі. Або ще у квіткових крамницях. І назви квітів, з яких складено цей букет, були Йоганнесові невідомі. Цікаво, скільки ж грошей пішло на всю цю квітучу розкіш? Чи не краще було б, якби за ці гроші Брітта купила собі нову сковорідку?

— Ще й як вартувало! — заперечив сусід. — Це ж бо я на самому початку завдав вам стільки прикрощів! Але цим я хоч трохи спокутую свою вину. Сьогодні вранці оббігав цілу околицю, вишукуючи квіткового кіоску, котрий був би відчинений у неділю.

Тоді роззирнувся в коридорчику.

— Гарно у вас тут! — похвалив — і без будь-яких запросин чи перепросин попхався до кухні. — А планування вашої квартирки точнісінько таке саме, як і моєї. Але ж яку перевагу ви маєте: отой чудовий вихід просто в двір! Тоді як у мене лишень балкон… — І показав на двері, ніби хотів негайно вийти на подвір’я.

Але Брітта й не збиралася ті двері відчиняти.

— Так, ці помешкання всі однакові, — промовила вона.

— І район приємний! — розсипався в похвалах сусід. Навіть Йоганнес збагнув: силкується налагодити добросусідську балачку. — Просто сам центр.

— Авжеж, — підтакнула Брітта. — І Дреґери нізащо не з’їхали би зі свого помешкання, якби на них зненацька не найшла та манія.

— Манія? — спантеличено перепитав сусід. — На мене старенькі, попри їхній вік, справили враження бадьорих і досить розважливих людей.

— Вони чули якісь шарудіння, — здвигнула плечима жінка. — Втім, усі ми щось таке чуємо. Це ж бо старий будинок, тут риплять дошки, стогнуть труби. Але їм якось відразу стало від цього моторошно — і край.

Сусід кивнув.

— Старі люди, — погодився він. — Починають усього боятися. Шкода їх, правда? Хоча мені від того, звісно, вийшла користь. Завдяки їхнім страхам я тепер маю квартиру. — Тут він засміявся. — Зате відтепер я знатиму, що не треба мліти, як почуєш якесь шарудіння. Жодних привидів — тільки трухляві перекриття.

— Саме так, — сухо кинула Брітта, а Йоганнес подумав, чому би його матері не бути бодай трохи приязнішою.

— Але все ж таки я вам трохи заздрю через те ваше подвір’ячко, — повторив новий сусід. — Звісно, я не для того прийшов до вас, щоб саме це вам сказати. Я, власне, хотів тільки…

— Розумію, — урвала Брітта. — Перепросити. Чудові квіти.

— Ні-ні! — вигукнув сусід. — Я хотів… Але ж я досі ще не відрекомендувався! Моє прізвище Їделунґ.

І простяг Брітті руку.

— Так! — мовила господиня. — А ми — Ріттери. Втім, це й на вхідних дверях написано. Насправді внутрішній дворик не зовсім мій. От спитайте у пана Покашиїнського!

Їделунґ запитливо звів догори брови.

— Та він же злочинець! — випалив Йоганнес.

— Дурниці! — заперечила Брітта. — Ніколи не стверджуй того, чого не можеш довести.

«Але про кого ж ти сама це мені торочила, як не про нього?» — подумки запитав Йоганнес. Щоразу, коли Покашиїнський укотре зникав десь на півроку, Брітта говорила: «Ну, і де ж він оце пропадає? Точно не на Майорці. Певно, бачить небо в клітинку».

— Небо в клітинку? — захоплено перепитав тоді Йоганнес. — То він у тюрмі?

— А тебе не дивує, чому він так часто місяцями не буває вдома? — стишеним голосом сказала мати. — І навіщо так забарикадував свій підвал, що туди й не зазирнеш? Як гадаєш, що він там зберігає?

— Покашиїнський? — перепитав Їделунґ. — Це той, що мешкає піді мною?

— Так, і недавно поліція побувала у його підвалі! — наполягав Йоганнес. — Цього ти не заперечиш.

— Бо його пограбували, — сказала мати. — Як він сам запевняє. А ми маємо вірити йому на слово. — Тоді підвела погляд на Їделунґа. — Так, це пан Покашиїнський.

— Та нехай собі! — посміхнувся Їделунґ. — Але дозвольте мені сказати… Я маю таке відчуття, що ви так і не пробачили мені повністю! І тому я дуже хотів би — сподіваюся, ви не сприймете це як настирливість! — дуже хотів би запросити вас на тому тижні до себе нагору — підняти келих за наше добросусідство. Тим паче, що у нас із вами спільна пристрасть…

Йоганнес бачив, як його мати напружує мозок: яка це така спільна пристрасть? Вона тицьнулася носом у квіти.

— Гарно пахнуть! — мовила вона.

— Ви ж, коли я в’їжджав сюди, милувалися моєю бельгійською шафою! — спантеличено сказав пан Їделунґ. — І тому я думав…

— Так, звичайно, — сказала Брітта. Йоганнес бачив, що вона засумнівалася. Звісно, вона досить часто буває неввічливою, але ж не навмисне. «Такий уже в мене дурний характер, — щоразу виправдовувалася вона перед Йоганнесом. — Зірвуся на когось, а потім пізно вибачатись». У найліпшому випадку їй вдавалося хіба що не бути надто нечемною. А відхилити подібне запрошення без поважних підстав — чи не було б це нечемністю з її боку?

— Ну, то я залюбки прийду, — погодилася Брітта й спробувала навіть усміхнутися. — У понеділок увечері я не працюю. Дуже дякую за запрошення — і ще раз за квіти. Охоче подивлюсь на ту вашу шафу.

— Чудово! — вигукнув Їделунґ. — Це така для мене радість! — Тут він іще на крок підступив до дверей, що вели на подвір’я. — А зараз мені б іще… Я ж бо так часто милувався зі свого балкона цим вашим маленьким садочком! Якщо це вам не надто незручно, чи не могли би ми з вами туди на хвильку…

Брітта поклала квіти на кухонний стіл.

— Ясна річ, — сказала вона.

Знадвору в обличчя їм ударило прохолодне повітря.

— Звісно, влітку тут куди гарніше! — мовила Брітта, йдучи в шкарпетках східцями вниз. — Коли цвітуть троянди.

Йоганнес швидко зиркнув на грядку. Ні, відтоді тут ніхто більше не рився; жодних слідів. Але ж і він від позавчора більше не випускав Поллілі надвір. «Я не мушу мати докорів сумління», — подумав хлопець.

— А це твій кролик? — поцікавився Їделунґ, ступивши на крок ближче до клітки. — І я мав кілька кролів, коли був маленьким хлопчиком!

— Це морська свинка! — уточнив Йоганнес. Йому не хотілося знайомити Поллілі з цим чоловіком. Він із досвіду знав, що дорослі назагал не цікавляться тваринами по-справжньому. Вони тільки удають, ніби цікавляться, аби сподобатися дітям.

— Чудове подвір’я для різних святкувань улітку! — вигукнув Їделунґ, походжаючи поміж горщиками з бамбуком. Йоганнес помітив трохи розпачливу посмішку на материному обличчі.

— І місце для шезлонга!

То, може, Брітті зовсім не варто було вдавати таку чемність? Цьому Їделунґові не завадило б взяти кілька уроків із правил доброго тону!

— Отже, домовились? — запитав він, коли всі знову повернулися на кухню. — Увечері в понеділок?

— О’кей, — сказала Брітта, знизавши плечима.

— Підлабуза! — кинув Йоганнес, коли двері за Їделунґом зачинилися.

Брітта дістала з комірчини велике рожеве відро, набрала води й поставила туди квіти.

— Але пахнуть вони гарно! — сказала вона.

А Йоганнес із полегшенням подумав, що нині вже запізно ще раз сідати за англійську.

6

Нісс барився зі сніданком. А й справді, яка потреба йому сьогодні йти до школи саме в той час, коли туди йтимуть усі діти? Йому зовсім не хотілося вислуховувати їхні коментарі про позавчорашній вечір. Він прийде на кілька хвилин пізніше і тихенько прослизне на своє місце. А до перерви однокласники вже й позабувають про це, почнуть думати про щось інше. Якщо й сьогодні перший урок вестиме юна Алла, що сама ще вчиться і пурхає по класу, ніби залюбки стала б краще лі-феєю, ніж учителькою, то всі розвеселяться, сміятимуться. І найгірше обмине Нісса стороною…

— Ніссе! — обізвалася Мунна. — Ти мене чуєш? Якщо зараз же не вирушиш, запізнишся на урок!

— Я ще каші не доїв! — пробурчав Нісс.

— Я думала, ти ненавидиш кашу! — здивувалася мати. — Ведуре, я почистила тобі плаща. На стільці висить.

— Бувай, синку! — мовив Ведур, накидаючи собі на плечі плаща. — Ти й справді запізнишся. То я вже йду, Мунно!

— До побачення, Ведуре! — сказав Нісс. — Хай тобі гарно працюється!

— Бувай, любий! — Мунна поцілувала Ведура на прощання і кинула швидкий погляд на Нісса. — Бережи себе!

— Ти ж мене знаєш! — кинув Ведур і відчинив двері.

— Авжеж, — зітхнула Мунна.

Нісс поволеньки дожував останню ложку каші й узяв свого шкіряного ранця.

— Я теж іду! — сказав син.

Мунна саме зачинила двері за Ведуром.

— Якщо побіжиш, — сказала вона, — то, може, ще й устигнеш.

— Так, — мовив Нісс. — А що буде на обід?

— Щось придумаю, коли гляну, що в нас лишилося з припасів, — відповіла Мунна. — Біжи!

Нісс відчинив двері, вдихнув прохолодне ранкове повітря. Весняне сонце стояло ще низько, але вже видно було, що воно день до дня нарощує силу. Вулиця блищала в промінні теплого ранкового світла, а дахи мерехтіли, мов золото, аж Ніссові раптом забажалося побігти, викрикуючи щось шалено-весняне. У ще майже безлистому гіллі берези щебетала синичка, і на якусь частку секунди хлопець відчув, яке все це гарне. Але такі думки не могли затримати увагу хлопця. Нісс припасував заплічника зручніше й кинувся бігти. Десь прокукурікав запізнілий півень, і Нісс повернув у тому напрямку голову.

(Коли добре подумати, то досить часто саме отакі дрібнички й визначають хід подій. Але Нісс, звісно, не міг цього знати. Він зачув кукурікання, повернув голову, щоби побачити, чий же це півень забув, коли починається ранок. Ось так просто це було.)

Півня він не побачив. Але в кінці вулиці помітив розмаяного Ведурового плаща.

За якусь мить він збагнув, що ж у цьому незвичайного. А ось що: майстерня розташована на протилежному краю села!

Зрозуміло, ніхто не вимагав від Ведура, щоб він кожного ранку ходив до своєї майстерні тільки прямим шляхом. Ото тільки, що в кінці вулиці не було нічого іншого, крім палацу, а отже, Ведур міг прямувати лише туди!

Котрогось іншого дня, можливо, навіть ця обставина не викликала б у хлопця жодних підозр. Він-бо знав, що король усе ще вірив у його батька — навіть тепер, коли решта медлевінґерів потайки глузували з Ведура. Але хлопцеві знову пригадався Ведурів невеселий голос за завісою: «Ми з королем у тому певні… Поки доручення не скасовано, я й далі…»

То чого ж Ведур поспішає нині до палацу? Що йому треба обговорити з королем? І про яке таке доручення взагалі йдеться?

У кінці вулиці плащ зник за кованою брамою палацу. «Я так чи інакше запізнився до школи, — понуро подумав Нісс. — Може, на краще? Зате зараз я довідаюсь про щось важливе!»

Скільки сягала пам’ять медлевінґерів у давнину, брама, що вела до королівського палацу, ніколи не замикалася. Та й навіщо б то? Якщо комусь із підданців забажається зробити візит своєму королю, яке було би пуття з того, що гість довго стовбичив би під брамою, калатаючи у дзвінок? А королю чи його маленькій-пухкенькій дружині бігати раз у раз до брами та відчиняти? Яка дурниця!

Отож якщо не замикати, то навіщо й завіси змащувати? Нісс аж злякався — так лунко заскреготали ті завіси, а тоді брама, відчиняючись, зашаркотіла нижнім краєм по гравію.

Ведура вже ніде не було видно. Старі тиси дивоглядних форм височіли понад доріжкою, що, звиваючись, вела до палацу, а поміж ними цвіли форзиції та несправжня смородина. З короля був добрий, заповзятий садівник — хоча хіба він мав інший вибір? Адже королівський сад був такий великий — чи не такий самий завбільшки, як уся решта території села, і потребував догляду.

Нісс обережно причинив за собою браму і, пригинаючись, скрадався вздовж доріжки. Час від часу хлопець зупинявся за кущем і прислухався.

— Мій дорогий Ведуре! — почувся знайомий голос.

Нісс зіщулився. На моріжку, що поза тисовим живоплотом тягнувся до самого палацу, стояв навколішки король і маленькою мотикою розпушував на грядці землю.

— Величносте! — шанобливо звернувся Ведур. — Я хотів дістати дозвіл на…

— Ти ж знаєш, що тобі не треба просити жодного дозволу, — відказав король, підводячись та обтрушуючи землю з колін. — Що ти скажеш про мої конвалії? Чи ти бачив де-небудь щось подібне? Роки моїх трудів пішли…

— Дивовижні конвалії, Величносте, — похвалив Ведур. — Але, може, нам би спочатку обговорити позавчорашнє?

— Знаю, знаю, — зітхнув король. — Звісно, все могло б пройти і краще. Та все одно той твій показ виправдав своє завдання. І ми знову колись — скажімо, за рік — усе повторимо. І з кращим результатом! — запевнив король, знову присідаючи навколішки й підіймаючи похилену гілку трояндового куща. — Тля! — вигукнув вінценосний садівник. — О небо! І де б їй узятися тут так рано, коли ще й листочки не розпустилися…

— Величносте! — благально звернувся Ведур. — Тепер послухай мене!

Король неспокійно озирнувся на гостя.

— Ти хочеш мені сказати, що там не було Антака? — промимрив він.

— І що мене це непокоїть! — підхопив Ведур. — Зрештою, ніхто ж його не бачив уже багато днів. Він неодмінно прийшов би, якби був тут. Він і досі перебуває нагорі, Величносте, і я казав це тобі ще минулого тижня.

— А може, він послав замість себе Торіла, аби ми подумали, ніби його й справді немає? — припустив король, оглядаючи гілку за гілкою. — О святі духи! Та це ж справжнісінька пошесть! Мушу негайно глянути, чи збереглася ще від того року кропив’яна настоянка!

— Антак ніколи не покладається на те, що доповість йому син, — заперечив Ведур і висякав носа. — Він нагорі, Величносте, можеш мені повірити.

Король підвівся. Навіть зі своєї схованки Нісс розгледів, що Ведурове занепокоєння передалося і королю.

— Це було б велике нещастя, — мовив той. — Дуже велике нещастя, Ведуре. Ти й сам усе розумієш. Але як по правді, то я й не знаю, що ми тут могли б іще вдіяти.

Ведур зітхнув.

— І хто б міг таке уявити? — запитав він. — Не одну сотню років саме з Антакового роду виходять хранителі історії. Від Антака цю посаду успадкує Торіл, як і Антак успадкував її від свого батька, Величносте! Але жоден із них ще ніколи досі…

— Либонь, мені не слід було відсилати його так різко, — мовив король. — Погодитися з ним я не міг — це ти, Ведуре, розумієш. Але, можливо, я мав би детальніше поговорити з ним про це. Можливо, тоді я б його бодай трохи переконав.

— Не карайся докорами, Величносте, — сказав Ведур і співчутливо поклав маленькому королеві руку на плече. — Не думаю, що ти зміг би зупинити його, якщо в його душі вже прокинулося бажання. Але, мабуть, я мав би пильніше дивитися за ним, поки не скоїлося якесь лихо.

— Ти справді так вважаєш? — перепитав король. І знову сумовито поглянув на трояндовий кущ, на гілках якого чорними купами роїлася тля. — Якщо ти так хочеш — гаразд. Ти добре знаєш, як воно там, нагорі. Але все-таки будь обачний. Із того, що ми начулися, можна зробити висновок: у них там дуже небезпечно.

— Можеш покластися на мене, Величносте! — засміявся Ведур. — Я там знаю всі ходи-виходи. До того ж завтра у мого Нісса Великий День. Як повернусь — одразу доповім тобі.

— Так, прошу тебе, — сказав король. — Ти маєш негайно доповісти мені. Це наказ! — І зітхнув. — Якщо все складеться добре, то й я дам раду цим жахливим паразитам. Як ти гадаєш, кропив’яна настоянка їх візьме?

— Ти знаєшся на цих справах найкраще, Величносте, — відказав Ведур. — Я доповім тобі.

Нісс ледве встиг шаснути за кущ форзиції — так швидко промчав повз нього, прямуючи до брами, Ведур. Плащ роздувався у нього за спиною, мов вітрило.

Нісс вичекав хвильку, а тоді й собі помчав слідом за батьком. Куди хотів податися Ведур? І що таке знав Антак? Чого він домагався?

«Якщо я піду за ним, то побачу, куди він іде! — рішуче подумав Нісс. — Щось тут діється дивне. Коли б це був не Ведур, мій схибнутий батько, то можна було би подумати, ніби він має якусь справжню, важливу таємницю. І до того ж ділить її з королем».

Коли б Ведур час від часу обертався, Ніссові було б нелегко ховатися від нього посеред села. Тим часом медлевінґери виходили на вулиці, поспішаючи до своїх справ. Що б вони подумали, якби побачили майже тринадцятирічного хлопчика, який, пригинаючись, йде назирці за батьком.

«Яблуко від яблуні недалеко котиться. Ось що вони подумали би про нас із батьком! — з гіркотою сказав сам собі подумки хлопець. — Який батько, такий син. Один шалений, другий навіжений…»

Але Ведур так ні разу й не обернувся. Швидкою ходою він ішов уперед, час від часу вклоняючись знайомим. Але жодного разу не зупинився, ні з ким не перемовився словом, тож Нісс просто тримався на безпечній відстані.

Спочатку він гадав, що Ведур поспішає додому, аби спакувати речі, прихопити щось таке, що може знадобитися там, де, на його думку, перебував тепер Антак. Головна вулиця села вела повз їхню хату, але Ведур не зупинився, навіть щоби сказати Мунні «Привіт!» На другому краю села батько звернув до лісу. Тепер стало зрозуміло, куди він прямує.

Нісс пройшов рівно стільки, щоби побачити, як Ведур зникне у майстерні, а тоді прихилився до порослої мохом скелі і став чекати.

Можливо, Ведур хотів прихопити з собою котрийсь зі своїх пристроїв?

«Скажімо, вимішувач! — з гіркою іронією подумав Нісс. — Сміхота! І чим би вимішувач йому десь допоміг? Або ще зорова скринька? Але її він навряд чи піднесе самотужки…»

Хлопець подивився на небо: чи високо вже сонце? Із майстерні долинув якийсь гуркіт.

«Отже, не сьогодні, — вирішив Нісс. — Я помилився. Це він запускає свої машини. Тож сьогодні нікуди не вирушить. Але надалі я не спускатиму з нього ока. Батько з королем мають якусь спільну таємницю…»

7

— Banc Raid in Epping… — невпевнено промимрив Йоганнес. — Police cars chased…

— Yes, Йоганнес? — підохочував пан Країдлінґ. Він стояв, підпираючи спиною свій вчительський стіл. Крізь шкіру біліли кісточки його лівої руки, якою він стискав дерево стільниці.

— Police cars chased… — іще раз промимрив Йоганнес. І чому при цьому неодмінно ще треба й червоніти, дужче й дужче? — Banc Raid in Epping. Police cars chased…

— Це ти вже казав, — гостро мовив пан Країдлінґ. — Це місце ти повторив двічі, Йоганнесе Ріттере. Отже, я марно чекаю наступних речень.

Вчитель відштовхнувся від стола й пішов прямо на Йоганнеса. Пан Країдлінґ був високий чолов’яга і, як на вчителя, ще й не старий. Десь тридцять п’ять років, років на п’ять, ну на шість, старший за Брітту.

— І для такого учня, котрий уже втретє полінувався виконати домашнє завдання, це невтішна картина. — Тут він видобув із кишені свого піджака маленьку зелену книжечку й щось туди записав. — Гіршої не може бути, — додав пан Країдлінґ, але так і лишився стояти біля Йоганнесової парти.

І все ж таки хлопець відчув полегшення. Звісно, коли пан Країдлінґ записував що-небудь до своєї маленької книжечки, це не могло не викликати занепокоєння — надто коли там уже відзначено три невиконані домашні завдання. Але це все-таки краще, ніж коли б він пригрозив зателефонувати Брітті. Із плином років Йоганнес збагнув: у школі не повинно бути жодних проблем. У школі в нього все мало бути гладенько й чудово, бо інакше Брітта хвилюватиметься.

— Йоганнесе! — благально мовила мати, коли він отримав усього-на-всього таку дрібничку, як «незадовільно» за диктант. — Не завдавай мені більше такого горя! Прошу тебе!

І Йоганнес уже розумів, що Бріттине хвилювання пов’язане з нею самою не менше ніж безпосередньо з ним: з тим, що вона кинула школу й не здобула освіти; з тим, що зараз вона ціною неймовірних зусиль намагалася надолужити згаяне; з тим, що її минула легковажність спричинилася до її нинішнього тяжкого становища…

— Мені дуже шкода, пане Країдлінґ! — пробурмотів Йоганнес, не підводячи погляду.

— Він майже не мав часу на уроки у вихідні! — мовила Ліна, що сиділа поруч нього, і Йоганнесу відразу стало легше на душі. Хай буде, що буде, — головне, що Ліна завжди підтримає, завжди буде поруч! — Бо ми переїжджали, ми з батьком. До нашої бабусі. А Йоганнес нам допомагав.

Пан Країдлінґ витріщився на Ліну.

— Тебе ніхто не питав, Ліно Маґґеві! — неприязно сказав учитель. — А от із твоїм друзякою я залюбки поговорив би ще раз наодинці.

Пан Країдлінґ двома пальцями підняв Йоганнесів англійський зошит і кинув на парту, мов щось огидне.

— На першій великій перерві підеш до мене, Йоганнесе Ріттере! — звелів він. — Гадаю, ми з тобою повинні поговорити про все докладніше.

— Паскудство! — просичала Ліна, коли пан Країдлінґ знову повернувся до свого стола. — І пощастило ж вам на отакого сусіду! Не дай йому взяти верх над собою.

Йоганнес кивнув. От тільки знати б, як це зробити.

— Стій! — весело крикнула молода вчителька німецької, коли Йоганнес на початку перерви хотів проскочити повз неї до підвалу. — На цій перерві слід дихати свіжим повітрям. Бігом на подвір'я!

— Я мушу поговорити з паном Країдлінґом! — промимрив хлопчик.

Ліна, перш ніж вибігти надвір, побажала йому удачі. «Коли б хоч не одному туди йти! — подумав Йоганнес. — І чого я так боюсь якогось учителя?»

— Ну, то біжи! — приязно мовила вчителька німецької. — Нічого кепського? Тримаю за тебе кулаки!

І пропустила його до підвалу.

«Вона теж його терпіти не може! — подумав Йоганнес. — Хіба не видно? Але їй він принаймні не може нічого зробити».

Сходинки до підвалу, були вичовгані й сірі. Щоразу, коли протягом останніх десятиліть цю будівлю ремонтували, до підвалу не доходили руки. Адже тут були розташовані такі приміщення, яких око громадськості не помічало: кімната для велосипедів, куди можна було потрапити і з вулиці; велика котельня, а ще — незліченні двері, за котрими завгосп зберігав усе, що не кожного дня було потрібне школі: зайві столи й стільці, підставки для карт, старі карти, на яких більша частина земної кулі ще належала європейцям; прожектори для шкільних вистав, а також старий, запилюжений скелет.

Іноді, коли школярам вдавалося прослизнути сюди повз чергових учителів, вони грали тут на перервах у хованки. Поплутані ходи-переходи, виступи й заглибини, де, якщо повимикати кілька тьмяних лампочок (а вимикати доводилось, аби не спіймав завгосп), панувала цілковита темрява. Для забав на перервах не могло бути нічого кращого.

Отож Йоганнес знав підвал як свої п’ять пальців — знав і де розташована фотолабораторія, в якій переважно проводив перерви пан Країдлінґ.

За приміщенням для велосипедів хлопець звернув за ріг. У самому кінці коридору побачив, у тьмяному мерехтінні слабенької лампочки, червонясте моргання застережного світла над сірими металевими дверима: в лабораторії хтось є.

Йоганнес зробив глибокий вдих. Треба пообіцяти вчителеві, що він вивчить цей текст на завтра. Головне, щоби пан Країдлінґ не повідомив Брітту.

— Можна? — запитав Йоганнес, стукаючи у двері.

По той бік дверей нічого не ворухнулося.

— Можна? — вдруге крикнув хлопчик. — Пане Країдлінґ?

За дверима все так само панувала тиша.

«Він же мене сюди викликав! — подумав Йоганнес. — Спеціально на першій великій перерві! І що буде, коли він подумає, ніби я не приходив? Розлютиться ще дужче!»

— Пане Країдлінґ! — закричав Йоганнес і загупав кулаками у двері. Але червоне світло так само блимало над ним, а двері були зачинені.

Йоганнес досить довго ходив до школи, тож добре знав, що не можна без дозволу заходити до приміщення, де перебувають учителі. Наприклад, учням було категорично заборонено заходити до вчительської на перервах. Але цієї хвилини страх узяв гору над його знанням. Дуже обережно, тихесенько Йоганнес натис на клямку. Двері відчинилися безгучно, ніби їх тільки допіру змастили.

— Пане Країдлінґ! — прошепотів учень. У приміщенні було майже зовсім темно. Тільки на протилежному кінці кімнати ледь мерехтіла червона лампа, і в її світлі, схилившись над столом, стояв учитель. Він щось бурмотів собі під ніс, а перед ним лежали якісь дивні предмети. Червонясто світився і профіль учителевого обличчя. «Кого ж він мені нагадує?» — подумав Йоганнес і перелякано відсахнувся. — Пане Країдлінґ?

Учитель випростався, і його тінь, нескінченно довга і викривлена на шафах та полицях, метнулася по стіні.

— Йолоп! — закричав пан Країдлінґ і погрозливо простяг уперед руку. — Геть звідси! Негайно!

Спотикаючись, Йоганнес кинувся назад і захряснув за собою двері. Він судомно хапав ротом повітря, а серце так калатало, що здавалося, ось-ось вистрибне з грудей.

Спробував дихати рівніше і обміркувати ситуацію. Що ж робити? Чекати? Чи піти геть?

Але цієї миті червоне світло перестало блимати й двері розчахнулися.

— Що ти собі думаєш? — заверещав пан Країдлінґ, і переляканий Йоганнес помітив, що той аж тремтить від люті. — Відчиняти двері темної кімнати! Чи ти не знаєш, чому вона так називається: темна кімната? Га?

— Вибачте! — прошепотів Йоганнес. — Але ви сказали…

— Але ж не в темній кімнаті! — крикнув пан Країдлінґ. — Коли я перебуваю в моїй фотолабораторії, я бажаю, щоби мене не турбували! Ніколи!

— Вибачте! — знову прошепотів Йоганнес. — Але я так довго стукав і тоді подумав…

— Ти подумав? — підхопив пан Країдлінґ. — Ти подумав?

І схилився над Йоганнесом так низько, що той аж відчув на своєму обличчі його подих.

— Ніколи! Чуєш? — говорив пан Країдлінґ, важко дихаючи. — Більше ніколи не турбуй мене у моїй фотолабораторії! А ще, боюсь, тепер уже нам не уникнути останнього засобу. Мені доведеться поговорити з твоєю матір’ю.

— Ні, тільки не це, благаю вас! — жалібно заскиглив Йоганнес. — Прошу вас, пане Країдлінґ! Вона й без того так хвилюється! І стільки працює! Прошу вас, пане Країдлінґ!

— Треба було раніше про це думати, — закінчив розмову учитель. — Я маю роботу.

І він знову зник у темній кімнаті. Над дверима заблимало червоне світло.

Йоганнес повільно рушив темним коридором назад, до східців.

— Ой лишенько, це він так тебе розмазав по стінці? — вигукнула приязна вчителька німецької. — Ти маєш такий вигляд, ніби щойно дідька побачив!

— Я ще вийду трохи на подвір’я, — сказав Йоганнес, не дивлячись на неї.

Йому щось причулося? Каїн пішов, Каїн повернувся, його приглушена хода у дверях. Невже він завжди сам-один?

Іноді Антак чув голоси, що долинали начебто здаля. Якось-то, коли Каїн вийняв йому кляпа з рота, Антак закричав, загрюкав кулаками у дверцята в’язниці, але голоси і далі розмовляли собі, навіть сміялися.

Більше він таких спроб не робив.

8

Нісс сердився сам на себе, що не почекав біля майстерні трохи довше. Все одно до школи приплентав запізно. Алла тільки перелякано подивилася на нього, не знаючи, покарати його чи тільки зробити йому зауваження, а потім спробувала розповісти дітям усе про лісові гриби. Нісс довідався про це все від Мунни, щойно навчився ходити. Гомін, який панував у класі, засвідчив, що й решта поставилася до цієї науки так само.

Отож йому зовсім не треба було ще йти до школи. Краще поошивався би довше біля майстерні, поспостерігав би. Десь перед обідом двері, мабуть, відчинилися, і Ведур зник. На обід він не прийшов.

— Де Ведур? — запитав Нісс, сьорбаючи свій суп. Буряк із цибулькою та чорним хлібом.

— Десь, певно, помандрував, — байдужим голосом відповіла мати. — Очевидно, ще є якийсь інший винахідник — але не питай мене, Ніссе, де це, бо сам знаєш: я не тямлю в цих речах! Він теж займається силою струмів. Хочеш іще тарілку супу?

Нісс кивнув, а сам спостерігав збоку за Мунною, як та накладає йому в тарілку небачено велику порцію. Чи сама вона вірить у те, що йому розказує? А чи тільки прикидається, ніби вірить?

«Але що ж вона могла би знати? — подумав Нісс, втупившись у свою тарілку. — А може, ця історія про якогось іншого винахідника є правдою?»

— Чи пов'язано це якось з Антаком? — обережно запитав він.

Мунна глянула на нього.

— З Антаком? — перепитала вона, і її збентеження було цілком щире. — Ні, Ніссе, наскільки я знаю — ні. Але я, звісно, не переймаюся аж так Ведуровими справами. Знаю лише, що все крутиться довкола сили струмів.

— Он як! — протяг Нісс.

Неможливо собі уявити, щоби рідна мати брехала своєму синові. То що, Мунна сказала йому щиру правду? Але чом би й ні? Чом би не мало йтися про силу струмів? Ото тільки вона, можливо, не знає про те, що Ведур хвилюється за Антака. Ведур міг і не розповісти цього Мунні…

— Але ж він повернеться до мого дня народження, правда? — запитав Нісс.

Мунна подивилася на сина.

— До завтрашнього полудня? — перепитала. — Звісно, повернеться! Адже ж саме він має дати тобі твоє слово.

— Знаю, — кинув Нісс.

Такого ще ніколи не бувало, щоби батько не з’явився на тринадцятий день народження свого сина!

9

У коридорі нікого не було, двері класів були замкнені, й де-не-де на підлозі валялися куртка чи шарф, а десь ще обгризений олівець — свідчення того, що тут товчуться юрби дітей. Але зараз тут панувала тиша.

Йоганнес уповільнив ходу. Як пощастить, то, поки він доповзе до подвір’я, якраз і пролунає дзвоник на урок. Йому зовсім не хотілося розповідати Ліні лиху пригоду, що спіткала його у підвалі. Йому взагалі не хотілося ні з ким розмовляти. Зараз хотілося побути на самоті.

— Гей! — долинув до його слуху чийсь хрипкий шепіт. Йоганнес не був певен, чи знає, кому б міг належати цей голос. — Зайди сюди! Тільки тихо!

Хтось кликав його до хлопчачого туалету, двері якого були ледь прочинені.

Йоганнес завагався. Всі знали, що на перерві не можна без потреби затримуватися в туалеті. Іноді вчителі провадили облави, й горе тому, кого заставали над умивальником із цигаркою в зубах. Йоганнес удав, ніби нічого не почув.

— Гей, ти! — знову обізвався той самий голос, і чиясь рука, блискавично схопивши хлопця за лікоть, затягла до туалету. — Ти глухий, чи що?

— Пусти! — перелякано промовив Йоганнес.

— Тс-с-с! — сердито засичав голос, і двері за хлопчиком зачинились. — Ти ж не хочеш неприємностей?!

У тьмяному світлі туалету стояли Патрик і Саша, спираючись на двері, обидва з цигарками в руках. Кевін, який затягнув Йоганнеса до туалету, відпустив його. Вікно, розташоване високо вгорі між умивальником і туалетною кабінкою, було зачинене, і цигарковий дим забивав звичний запах сечі, поту і мийних засобів.

— Ну, бачиш, ніхто тебе не з’їв, — сказав Кевін і ступив крок назад, опинившись таким чином між Йоганнесом і дверима. — І чого було так боятися?

Патрик і Саша засміялись.

— Привіт! — злякано видушив із себе Йоганнес.

Кевін ходив до дев’ятого класу, і всі у школі добре знали його та його друзяк із восьмого. Всі у школі його добре знали й намагались зустрічатися з ним якомога рідше.

— А що, маленький хлопчик повівся нечемно під час перерви і не вийшов надвір? — запитав Кевін, беручи свою цигарку з краю умивальника. — Маленький хлопчик хитрував, чи що? Був нечемний?

— Був нечемний! — підхопив Патрик. Він мало не захлинувся від захвату і вдарив рукою по туалетних дверях. Двері з грюкотом зачинилися.

— Стули пельку! — гаркнув Кевін, блискавично обертаючись до Патрика. — Я що, дозволив тобі відкрити своє дебільне жувало?

Патрик перелякано затряс головою. Попіл із його цигарки впав на підлогу.

— Ну, то в чім річ? — знову почав допитуватися Кевін, легенько штурхаючи Йоганнеса під ребра. — Ти не розчув мого запитання? Чи ти не тільки бридкий, а ще й глухий, чи що?

Йоганнес енергійно похитав головою.

— Ні! — прошепотів він. — Просто я мусив… пан Країдлінґ хотів поговорити зі мною, ось чому.

— Старий мовчун Країдлінґ хотів із ним поговорити! — перекривив Кевін Йоганнеса й підступив на крок ближче. — Як мило! А малий шлангує!

— Малий шлангує! — знову заверещав Патрик, ніби зібрався померти зо сміху, але побачив вираз Кевінового обличчя і замовк.

— Я… — прошепотів Йоганнес. Коли б він знав, що краще зараз сказати, то сказав би. І хай би ці здоровила сміялися з нього скільки влізе, йому байдуже. Він просто хотів негайно вирватися звідси, негайно вийти з туалету й опинитись якнайдалі від Кевіна з його друзяками.

— Ну, то що? — підохочував Кевін, тримаючи запалену цигарку перед самим обличчям хлопчика. — Розучився говорити?

Задзеленчав дзвоник, і Йоганнес здригнувся.

— Мушу йти! — Він спробував протиснутися повз Кевіна. — А то у мене будуть неприємності!

— У нього будуть неприємності! — перекривив малого Кевін і вперся рукою в одвірок, аби не пропустити Йоганнеса. — Він боїться, що матиме неприємності! Ти вже їх маєш, маленький, ти просто цього ще не помітив!

І знову цигарка небезпечно наблизилася до Йоганнесового обличчя. Саша з Патриком так реготали, аж плескали себе руками по стегнах. Йоганнес побачив за цигарковим попелом жар.

— Ні-і? — прошепотів хлопчик тремтливим голосом.

— Ні, — сказав і Кевін діловим тоном і розтоптав цигарку на кахляній підлозі. — Але добрий Кевін із друзями, — тут він показав на Патрика й Сашу, які вклонилися, — вирішили допомогти тобі, малий. Тому що я не можу бачити, як страждають маленькі дітки, розумієш?

Йоганнес кивнув. З коридору долинули вигуки, сміх школярів, що після перерви поверталися до класів.

— Скажи, що зрозумів! — звелів Кевін, наблизивши своє обличчя майже впритул до Йоганнесового. — Я ж хочу допомогти тобі, малий!

Йоганнес знову кивнув.

— Так! — прошепотів він. — А яким чином?

— Яким чином! — перекривив його Кевін. — Підкажіть, колеги, яким чином?

Саша з Патриком запитливо подивилися на старшого. Зрозуміло було, що й вони не краще за Йоганнеса знали ту відповідь.

— Скажи ти, грубий! — мовив Саша. — Скажи йому.

— Точно! Скажи ти, старий! — крикнув Патрик.

Кевін дістав з пачки, що була в кишені його куртки, нову цигарку. Тоді простяг її Саші, не дивлячись на того.

— Ми допоможемо тобі вирішити твої проблеми, малий, — сказав Кевін. Саша добув із кишені чудернацьку запальничку й запалив цигарку. — Але сам розумієш, це буде не на шару. Логічно, що наші зусилля щось та коштують. Стрес і все таке, розумієш?

— Так, — прошепотів Йоганнес. — А які проблеми?

— А та дупа, у якій ти застряг! — погрозливо мовив Кевін і зробив першу затяжку з нової цигарки. — Не в’їжджаєш?

— Я, власне, не маю жодних проблем! — прошепотів Йоганнес, втупившись у двері. Єдине, що йому спадало на думку, була письмова робота для пана Країдлінґа. Але в цій справі навряд чи Кевін йому допоміг би.

У коридорі тим часом знову запала тиша. Учні порозбігалися по своїх класах.

— Не маєш? — перепитав Кевін. — Ви таке чули? Він не має жодних проблем!

— Він не має жодних проблем! — заверещав Патрик, і знову це прозвучало так, ніби він ладен померти від сміху.

— Заткнись! — вигукнув Кевін. — Можливо, досі ти їх і не мав, ти, баняк малий! Але тепер кілька проблемок у тебе таки з’явилось!

І його цигарка наблизилася до кінчика Йоганнесового носа, аж хлопчик відчув її жар.

— А то! Тепер ти маєш кілька проблемок! — підтакнув Саша. — Якщо так каже шеф. І ти їх помітиш!

— Так, — прошепотів Йоганнес.

— Покажи йому! — звелів Кевін, ледь помітно кивнувши і не обертаючись до своїх друзяк. — Може, тоді вшарить.

Патрик сягнув рукою до задньої кишені своїх штанів. Щось тихо клацнуло. Йоганнес завжди гадав, що складані ножі заборонені.

— Ось, малий! — сказав Патрик — і цигарку перед Йоганнесовим обличчям замінив ніж. — Маєш ти тепер проблеми чи ні?

Йоганнес перелякано кивнув.

— Так! — прошепотів він. Тепер його голос скидався на якийсь хрипкий писк.

— Ото ж бо, малий, ото ж бо! — задоволено мовив Кевін. — Довбані проблеми! Довбані проблеми! Але дядечко Кевін допоможе тобі. Дядечко Кевін — друг дітей. Хоча ця допомога — стрес для дядечка Кевіна, розумієш!

— Точно! — підтвердив Саша. — Але, можливо, хай він виплатить тобі якесь невеличке відшкодування за твої видатки, га, Кеве? Ну, за твої труди чи що.

Кевін замислено подивився на друзяку.

— Думаєш? — запитав він. — Так буде правильно?

— Логічно! — вереснув Патрик. — Давай бабки! Логічно, так буде правильно, шефе!

— А тебе хто питав? — люто гаркнув Кевін. — Але скільки, Сашо? Скільки, на твою думку, вартує мій дах? Ну, приблизно? На скільки ти його оціниш?

Саша зобразив на обличчі велику задуму.

— П’ятнадцять? — вимовив нарешті. — Бо ти дуже милий, Кеве. Але вчасно. Бо доведеться цьому пацикові сплатити ще й відсотки.

Кевін задумано покивав головою.

— П’ятнадцять… — мрійливо проказав він. — В середу о третій — чи як, Сашо? Треба подумати…

— Як-як? — нажахано прошепотів Йоганнес.

— Патрику! — сказав Кевін, кивнувши друзяці. Патрик спиною відштовхнувся від дверей і знову посунув із ножем на Йоганнеса. — Ану? — запитав. — Тепер втикнувся?

— П’ятнадцять євро? — так само пошепки вимовив Йоганнес. Йому тремтіли коліна. Досі йому здавалося: поглузують та й відпустять. Аж тепер хлопчик відчув, як від страху стукотять одне об одне коліна. — В середу о третій? А де?

— Глянь, він швидко вчиться! — задоволено сказав Кевін. — Я так і знав: ти кмітливий перець! Старий тунель — чи як? Отже, старий тунель. Там бувають тільки турікі.

Патрик склав свого ножа.

— Точно! — мовив він.

— А зараз скажи гарненько «будь ласка»! — звернувся до хлопчика Саша. — Скажи дядечкові Кевіну «будь ласка»! Щоб він тебе охороняв! Давай-но! Думаєш, йому це в кайф?

Йоганнес тремтів. Він злякався, що не зможе сказати ні слова.

— Будь ласка! — прошепотів він. — Прошу, Кевіне!

— Я так і знав, що ти цього хочеш! — сказав Кевін, даючи пройти. — Вали звідси, малий, поки я не передумав. До середи!

І блискавично виставив ногу, перегородивши Йоганнесові шлях.

— Я чув, твоя мамуся працює ночами, — додав він. — Небезпечно, правда? Поночі отак сама по вулицях… Отож, ми тільки сподіваємося, їй нічого не станеться, бо це було б надто печально!

І забрав ногу.

Двері за Йоганнесом зачинилися.

У коридорі хлопчик прихилився до курток, що висіли на гачках, глибоко дихнув і випростався. Зараз ті троє вийдуть із туалету. Вони не повинні його тут застати!

Коли Йоганнес прочинив двері класу, пан Країдлінґ рвучко обернувся до нього.

— Вибачте! — промимрив Йоганнес. — Я ще мусив… я був…

Пан Країдлінґ зміряв хлопчика таким поглядом, від якого той затремтів.

— Сідай! — кинув учитель і відвернувся до дошки. — Не переводяться такі учні, що тільки й знають завдавати клопоту.

Йоганнес не виправдовувався. Тільки впав на свій стілець і спробував дихати спокійно.

— Де ти був? — спитала Ліна й підсунула йому свого зошита, аби він зорієнтувався, що саме вони проходять. — Урок уже давно почався!

— Потім! — прошепотів Йоганнес.

— Тихо там! — крикнув пан Країдлінґ, не обертаючись до них. — Це й тебе стосується, Ліно!

«Ти маєш такий вигляд, ніби щойно дідька побачив!» — як сказала йому допіру молода вчителька німецької.

10

Моа сиділа над струмком і кидала у воду камінчики.

— Давно не бачились! — сказала дівчинка.

Нісс присів поруч навпочіпки.

— Ага, — відповів він.

— Це все ще через те позавчорашнє? — запитала Моа. — Чого такий набурмосений? Через твого батька? Але про це давно вже перестали говорити.

— Ні, — знову протягнув хлопчик.

— Що ні? — перепитала Моа. — Ні — що більше ніхто не говорить? Чи ні — що це не через твого батька?

— Сам не знаю, — насуплено буркнув Нісс.

— Чого ж тоді? — допитувалася дівчинка. — Принаймні я тут ні в чому не завинила, то й не дмися на мене!

Нісс і собі взяв камінчика, але кинув його з такою силою, що той опинився на протилежному березі.

— Завтра у мене день народження, — сказав хлопчик.

— Отакої! — сплеснула руками, обертаючись до нього, Моа. — То ти мав би бути у щонайкращому настрої! Усе село готує якийсь сюрприз. У пекаря вже кипить така робота — ти навіть уявити собі не можеш! Десять дек солодких тістечок. Навіть торти! Це буде справжнє свято!

— Ні-і, — знову протягнув Нісс і щосили шпурнув другого камінчика. — Власне що ні.

— Скажи це пекареві! — збентежено мовила Моа. — Бо інакше він завтра сидітиме на всіх своїх тортах.

— Ведур кудись помандрував, — повідомив Нісс.

— То й що? — відмахнулася дівчинка. — Встигне повернутися. Не буває так, щоби батько не прийшов на день народження свого сина.

Нісс подивився на неї.

— А якщо він не повернеться? — запитав.

— Він же має передати тобі слово! — відповіла Моа. — Адже ти не народився з ним, як я.

— А що, від того слова ми стаємо якісь особливі, не такі, як до того? — доскіпувався Нісс. — От у вас, лі-фей, зовсім інакше. Власне, мені байдуже до того свята. Це просто одна така прадавня заведенція, і нічого ж від цього не змінюється — не те, що у вас. — Тут він знову знайшов замашного камінчика. — Але, хай там що, а це — найважливіше в житті свято, — провадив хлопчик. — Ну, майже найважливіше. Ведур нізащо в світі не пропустив би його. Нізащо! Виходить, щось воістину жахливе не дозволяє йому повернутись!

— Не розумію: і чого ти так розхвилювався? — зітхнула Моа. — Він щойно вирушив. І неодмінно повернеться. Повір моєму слову — слову майже лі-феї!

Нісс похитав головою.

— Я не просто так патякаю, Моа, — сказав він. — Я хвилююся. Мені страшно.

— Це в тебе такий неспокій через завтрашню подію, — втішала Моа. — Переймаєшся, чи зробиш усе як слід.

Ну як їй його зрозуміти? Адже ж вона не чула того, що почув він.

11

— Я піду з тобою, — сказав Йоганнес Ліні після школи, занепокоєно роззираючись довкола. Але Кевіна з його друзяками ніде не було видно.

— Та що сталося? — сердито запитала Ліна, коли Йоганнес раптом зупинився біля каналу як укопаний і перехилився через поруччя, щоб подивитися донизу. За спиною у них плив потоком вуличний рух, а з Музею митниці якраз виходив шкільний клас.

— Зачекай трішки! — попрохав Йоганнес, не дивлячись на Ліну. Він так задивився, ніби внизу, на воді, творилися небачені чудеса. — Мушу вичекати, чи не йдуть вони за мною назирці.

— Хто вони? — запитала Ліна. — Це ми у якомусь детективі, чи що?

— Зараз! — нетерпляче урвав її Йоганнес, а тоді різко обернувся. Тепер він, спершись ніби знічев’я на поручні, окинув поглядом вулицю. На другому боці, за потоком транспорту, йшло декілька перехожих: якісь підприємці, жінка з сумкою для закупів. Неподалік є арка — що, коли вони чатують там?

— Ні! — сказав Йоганнес. І тільки тепер подивився на Ліну. — Ні, я так не думаю. Гадаю, тепер я в безпеці.

— Ну, класно! — кинула Ліна й поспішила слідом за Йоганнесом. — Ти що, фільмів передивився?

Діти перебігли через Високий міст. Таки холодніше тут, біля води, аніж на вулицях довкола школи. Вітер залітав з Ельби й аж свистів понад каналом, так, ніби й не настала давно вже весна.

— Та розказуй вже нарешті! — наполягла Ліна, відімкнувши вхідні двері до каюти і жбурнувши свого ранця в тісний проміжок між столом і стіною. — Хочеш чаю?

Йоганнес кивнув.

— Кевін вимагає від мене грошей, — сказав, посуваючи вбік стосик книжок, щоб сісти на лавку. Горішня книжка впала на підлогу, й хлопчик нахилився, щоб її підняти. «Найбільші злочини сторіччя». Чудово, Якнайкраще відповідає моментові.

— Вимагає від тебе грошей? — спантеличено запитала Ліна й аж забула за чайник.

Йоганнес кивнув.

— Хоче отримати від мене в середу п’ятнадцять євро. А як ні, то заріже мене. Або щось станеться з Бріттою.

Ліна не допитувалася, на якій такій підставі Кевін вибудував свою вимогу. Вона досить довго вже ходила з ним разом до однієї школи.

— Треба сказати директорові, — порадила дівчинка. — А він вже чимось зарадить.

— Ти збожеволіла? — вигукнув Йоганнес. — А потім знайдуть мій труп у якомусь каналі!

— Ти й справді забагато детективів надивився! — сказала Ліна. — Краще почитай щось хороше!

Йоганнес простягнув їй «Найбільші злочини сторіччя».

— Маєш на увазі щось таке, га? — запитав. — Закладаюся, тут знайдеться тисяча подібних історій! Вони ж мене вб’ють, Ліно! Або Брітту!

— То піди до поліції, — порадила дівчинка. Чайник засвистів, і вона залила водою чайні пакетики в горнятках. — Було би дуже великою дурницею так не вчинити.

— П’ятнадцять євро я ще маю, — сказав Йоганнес. — Назбирав.

— Ти здурів, Йоганнесе! — вигукнула Ліна. — Здурів, здурів, здурів!

Йоганнес обережно відсьорбнув перший ковток чаю. Гаряча рідина, що ще й не встигла набратися чайного смаку, обпекла язика.

— Можливо, я й пішов би до поліції, — мовив хлопчик. — Але Брітта й справді повертається з роботи вночі. Невже ти думаєш, що до неї приставлять персональну охорону тільки тому, що дванадцятирічний хлопчик розповість їм, нібито якийсь дев'ятикласник погрожує її вбити? Кевін, звісно, все заперечить. І якщо потім з Бріттою щось станеться…

— Я вважаю, що це неправильно, — сказала Ліна, але видно було, що вона вже трохи засумнівалася. — До того ж я не вірю, ніби він і справді щось таке вкоїть. То він тільки патякає. Такий він уже є.

Тут Йоганнес згадав того ножа і жар цигарки перед своїм обличчям.

— Коли щось станеться з Бріттою… — пробурмотів він. — Той Патрик такий вар’ят. Він на все здатен. — І до того ж п’ятнадцять євро — не так вже й багато.

— Тоді не треба було мені нічого розказувати! — спересердя вигукнула Ліна. — Бо ти ж усе одно нічого не слухаєш, хоч би що я тобі казала! Ти добре знаєш, що на цьому шантаж не закінчиться, і ти й далі виконуватимеш усе, чого вони від тебе забажають. І навіщо ти взагалі втягнув мене в цю справу?

— Щоби хтось був у курсі на випадок, якщо зі мною щось станеться, — тихо мовив Йоганнес. — Щоби ти потім розповіла поліції.

— Потім тобі це вже не допоможе! — сказала Ліна, стукаючи пальцем по чолі. — Ненормальний!

Коли надвечір Йоганнес відімкнув двері квартири, то почув, як Брітта співає!

— Це я! — гукнув він і почекав. Якщо пан Країдлінґ уже зателефонував, то Брітта негайно захоче поговорити з сином.

— For ever and ever! — виспівувала Брітта. Вона стояла у лазничці перед дзеркалом і пінцетом вискубувала собі брови.

— Ти десь ідеш? — обережно поцікавився Йоганнес. Здається, йому пощастило. Якби мати почула від пана Країдлінґа, що її син не виконує домашніх завдань з англійської, то вже ж напевне не була б така задоволена. — Ти йдеш кудись — увечері, в понеділок?

Байдуже, дзвонив пан Країдлінґ чи ні, але така переміна вражала. Зазвичай по понеділках Брітта сиділа вдома і рано лягала спати. Адже лише в понеділок і суботу вона мала вільні вечори.

— Маєш таку пам’ять, як у вісімдесятилітнього, — дорікнула Брітта, не відриваючи погляду від свого віддзеркалення. — Та де там — гіршу! Пані Дреґер завжди точно пам’ятала все, що їй треба було, дарма що мала вісімдесят три роки.

— У чому ж річ? — запитав Йоганнес. Пан Країдлінґ таки не телефонував, у цьому можна не сумніватися. Ураз Йоганнесові стало так легко на душі!

— Бельгійська шафа, ти, телепню! — пояснила Брітта. — Ти забув, що на сьогодні ми з ним умовилися про зустріч?

— І тому ти так вичепурюєшся? — спантеличено запитав Йоганнес.

— Серденько, всяка жінка в такій ситуації хоче почуватися якомога вродливішою, — пояснила Брітта. — Затям — задля твоїх майбутніх жінок.

— Але ж це зовсім не така ситуація! — заперечив Йоганнес. — Він тільки хотів підняти келих за добросусідські стосунки! А крім того, на твою думку, він — лайно.

«Але, якщо вона піде з дому, я зможу ще разок випустити Поллілі погуляти, — подумав хлопчик. — Поки ще не стемніло. А потім вивчу той англійський текст напам’ять. А завтра добровільно зголошуся його розказати. Перед усім класом. І тоді, можливо, пан Країдлінґ заспокоїться. Спочатку треба владнати все з англійською. А потім краще обмізкую і справу з Кевіном. Принаймні моїх грошей наразі вистачить…»

— Насамперед, на мою думку, ти вже достатньо дорослий, щоби не вживати подібних виразів без крайньої потреби, — сказала Брітта. — Досить уже того, що я їх вживаю. — Вона обернулася до сина. — Ну? — запитала. — Як я виглядаю?

Йоганнесові видалося, що виглядала мати, як завжди. Зрештою, ні вискубані брови, ні туш для вій, ні макіяж із помадою нічого особливо не міняли. Та про це не варто було говорити вголос.

— Класно! — мовив він.

— І я так думаю, — задоволено сказала Брітта. — Тепер йому буде не так легко залякати мене своїми бельгійськими шафами та всяким мотлохом. — Легенький поцілунок Йоганнесові десь між вухом і плечем. — Я розповім тобі, як усе пройшло! Тримай за мене кулачки!

Йоганнес кивнув на знак згоди, хоч і не тямив до пуття, за що тут треба так переживати.

— Неодмінно! — запевнив він матір.

— Чао! — попрощалася Брітта.

Цілий вечір Йоганнес чекав на дзвінок пана Країдлінґа. Як не по телефону, то в двері. Адже той мешкав дуже близько. Жахливо, коли твій вчитель живе через дорогу від тебе. Можливо, з його вікон видно їхнє подвір’я, як припустила недавно Брітта. Тоді Йоганнесові буде незатишно надворі. Доведеться постійно йому боятись, що ось завтра у школі пан Країдлінґ постукає пальцями по своєму зеленому записнику і скаже: «Чи не краще було би тобі вчора не бавитися так довго з тим твоїм дивним звірятком, а використати час на вдосконалення твоєї англійської, Йоганнесе Ріттере?»

Хлопчик здригнувся. Він скрутив звук телевізора, аби не пропустити дзвінка, але телефон мовчав.

Вулиця за вікнами давно вже поринула в пітьму. На екрані безгучно стріляли.

«Police cars chased banc robbers. After a banc raid in the High Street last Friday… — забурмотів він, відірвавши погляд від підручника англійської й задивившись на стелю. — High Street last Friday…» Звісно, пан Країдлінґ угамується, якщо він вивчить текст на завтра. Пан Країдлінґ переконається, що розмовляти з Бріттою немає потреби.

Йоганнес вивчив уже більше половини. Він застогнав, «…last Friday afternoon two police cars chased… — знову забурмотів він. — …chased a green car at high speed…» Він замислився, чи не ненавидить він бува англійської? Хтозна, може, пана Країдлінґа, але англійську? Навряд чи. Витримати отак іще півгодинки, то й весь текст буде вже вивчений. А лягаючи спати, завести будильника на п’ятнадцять хвилин раніше, аби все ще раз повторити, — і тоді Брітта ніколи ні про що не довідається. Сама вона так мучиться зі своєю наукою і тому так переймається синовими шкільними проблемами…

«Але ж і пити хочеться від цього зубріння!» — подумав Йоганнес. Підвівся і вийшов до кухні, щоб налити собі склянку яблучного соку.

«But the gang escaped! — вигукнув він, театрально розвівши руками, перш ніж упасти перед холодильником на коліна. — The gang escaped with more than £ 8000!»

І блискавично обернувся до дверей, що вели на подвір’я. Лише краєчком ока хлопчик уловив: надворі щось ворухнулося! На одну лише мить…

Йоганнес вимкнув світло і покрадьки рушив до дверей. «Дурниці! — промимрив він. — Приверзлося!» Іноді допомагає розмовляти самому з собою вголос.

У дворику панувала тиша. Нікогісінько. Із довколишніх будинків сюди, на цей невеличкий чотирикутник, падало світло багатьох вікон, і тут мріла м’яка сутінь, тоді як по закутках залягали глибокі тіні. Ніщо там не ворушилося. Крізь зачинені двері неможливо було навіть розчути, чи Поллілі у своїй клітці порохкує уві сні.

«Панікуєш, мов мала дитина, старий Ріттере! — вголос дорікнув собі Йоганнес і підвівся. — Одне щастя, що цього ніхто не помітив».

Надворі під поривом вітру, який залетів у подвір’я згори, мов у комин, захитався Бріттин бамбук.

«Ось тобі й маєш, — мовив Йоганнес, наливаючи собі яблучного соку. — Весняні бурі».

Тепер він знав принаймні, що той помічений ним порух йому зовсім не привидівся. Так далеко його паніка не зайшла.

«The gang escaped with more than £ 8000, and you, Kraidling, поцілуйте мене в…!» — задоволено промовив Йоганнес. Тепер він майже з радістю думав про завтрашній урок англійської.

Двері безгучно відчинились. Антак злякався. Як і всі медлевінґери, він не потребував годинника, аби знати, скільки збігло годин. Наступна трапеза мала бути ще не скоро.

— Каїне? — прошепотів він у пітьму. — Це ти, Каїне?

Щось перечепилось у тому тісному приміщенні і впало. Потім двері зачинились.

— Каїне? — прошепотів Антак, обережно підповзаючи до постаті, що лежала на підлозі. — Ти приніс їсти?

Постать випросталась.

— Мені шкода, Антаку, — промовив знайомий голос. — Але я й сам перекусив би чогось.

Антак скрикнув.

12

Як на квітневий день, було напрочуд тепло й сонячно.

До самого полудня Нісс іще сподівався, але ополудні збагнув, що це безглуздо.

— Де Ведур? — запитав він, коли мати поставила перед ним тарілку.

Було небагато супу, рештки від учорашнього обіду. В такий день ніхто в краї не наїдався на обід, бо всі чекали свята. Від самого ранку господар та його друзі зносили на Великий майдан столи та лави. Подейкували, що пекар на сьогодні напік стільки тістечок, і то таких смачних, що перевершив самого себе. Ось чому було так важливо не зіпсувати собі заздалегідь апетиту.

— Може, ще прийде, — ніби знічев’я кинула Мунна. Вона стояла біля плити й помішувала суп, хоча там не було чого й помішувати.

— Що ж буде, якщо він не прийде? — вигукнув Нісс. — Він же має передати мені слово!

Мунна й далі помішувала, ніби там могло щось пригоріти.

— Ну, та це ми коли-небудь надолужимо! — втішила вона сина. — Головне ж тут — фібула. І король, зрештою, ніде не подівся. Передане від батька слово — це тільки старий забобон, Ніссе. Нині більше вже ніхто в це не вірить.

— Однак лі-феї… — почав Нісс.

— Ах, так! — мовила Мунна, обертаючись до сина. — Лі-феї — вони й народжуються зі словом. Лі-феї — то зовсім інше! Вони володіють силами. А от ми… Чи ти знаєш когось такого, хто б після свого Великого Дня несподівано виявив у собі дар пускати рослини в ріст? Як лі-феї? Чи розмовляти з тваринами? Чи ще щось таке? — запитала Мунна й зітхнула. — Це просто такий давній звичай, Ніссе. Він не означає нічого — окрім того, що віднині ти — дорослий. Ну, майже дорослий, якщо висловлюватися точніше.

І скуйовдила синові його їжакуватого чуба.

— Причешись! — суворо звеліла Мунна. — Викупайся. І вдягни чистого плаща. Думай про те, що на тебе дивитиметься все село.

— Селу байдуже, викупаний я чи ні, — буркнув Нісс. — їм аби тістечок вистачило.

Мунна засміялась і ляснула сина рушником.

— Геть звідси! — наказала. — Чи я маю ще показати тобі, де помпа?

Нісс підвівся. Так, мати слушно каже: Великий День нічого особливого не означає. Це тільки такий звичай, і немає жодної різниці, передадуть йому, Ніссові, його слово чи ні.

Але ж Ведур нізащо не пропустив би цього дня. Найбільшого дня в житті його рідного сина. З ним, певне, щось скоїлося…

Музика сопілок і барабанів лунала на Великому майдані, й навіть перші солодкі тістечка були з’їдені, перші кухлі хмільних напоїв випиті, коли Мунна з Ніссом нарешті вийшли на Великий майдан, як того вимагав звичай. Звісно, разом із ними мав би прийти і Ведур. Але принаймні король уже сидів на своєму звичному місці й розмовляв із селянином, котрий постачав перегній для королівського саду.

— Мій любий Ніссе! — вигукнув, скочивши на рівні ноги, король. — Яка це радість — бачити тебе, мій хлопче!

Залунали оплески, але Нісс знав, що всі перешіптуються, прикриваючи рота руками. Де, де Ведур? Невже схибнутий винахідник уже взагалі з глузду з’їхав, що забув навіть про Великий День свого рідного сина?

Король нахилився до Ніссового вуха.

— Урочистий вигляд! — прошепотів він. — Ти можеш! Крокуй повільно! З гідністю, Ніссе! Це ж твій Великий День!

Нісс кивнув.

— Ну, то починаємо! — промовив король. Нісс розчув, як той тихо зітхнув, коли спробував підхопити свою вовчу шкуру. — Чи міг би ти?.. Так, красно дякую, Ніссе. Ця паскудна штука так і норовить зісковзнути мені з пліч! — Очима пошукав дружину. — Королево? Чи не в тебе часом…

— Ось вона! — обізвалася королева і всміхнулася Ніссові осяйною усмішкою. — Всього тобі найкращого, Ніссе! Ось твоя корона, королю. Ти знову забув її в теплиці. Я вже й не знаю, як мені привчити тебе до порядку.

Король вдячно усміхнувся дружині.

— Як я виглядаю? — запитав він, абияк надягаючи корону на голову.

Королева поправила, щоб корона сиділа рівненько посередині. Тоді обдивилася свого мужа вимогливим оком.

— Статечно! — підбадьорливо мовила вона. — Ти маєш королівський вигляд. Твій народ уже чекає на тебе!

Король кивнув Ніссові і поволі, з високо піднесеною головою, пішов поміж столів на середину майдану. Музика вщухла на мить, а тоді заграла з новою силою. Музиканти виконували святковий гімн медлевінґерів, урочистий і поважний. Десь аж посередині мелодії залунали й радісні тони.

Нісс намагався ступати якомога поважніше. Але насамперед він старався ні на кого не дивитися. Як він тут, перед усім селом, отримає свою фібулу, якщо безперестанку думатиме про те, що крутиться в їхніх головах? Ну, про те, що той схибнутий винахідник тепер уже зовсім з глузду з’їхав.

— Мої любі медлевінґери! — вигукнув король, обіруч тримаючи вовчу шкуру. — Дорогі мої громадяни! Ви ж усі знаєте, чи не так, з якої нагоди ми сьогодні тут… Отже, ми зібралися тут сьогодні заради… Ведурового сина, заради нашого Нісса, який сьогодні відзначає — вийди наперед, Ніссе! — свій тринадцятий — чи не так? — день народження.

На майдані знову залунали оплески, та такі гучні, що заглушили навіть святковий гімн. Але Нісс не підводив голови. Не дивитися вгору. Не дивитися на них усіх!

— Це ж сьогодні, Ніссе… — заговорив знову король, намагаючись правою рукою непомітно витягнути щось зі своєї правої кишені. — Отже, сьогодні, чи не так…

Тут він спантеличено витяг правицю. Тепер усі побачили: король щось шукає. «Ні! — подумав Нісс. — Тільки не це! Всі святі духи, не допустіть, щоб ще й король забув мою фібулу!»

— Отже, сьогодні… — повторив король, і Нісс побачив, що того охоплює дедалі більше занепокоєння. — …сьогодні твій великий день. На жаль, наш любий Ведур не може — чи не так? — бути присутнім тут, аби передати тобі твоє слово, мій любий Ніссе, бо він у важливій справі… Але принаймні я…

Поміж столами виникло якесь сум’яття. Маленька товстенька королева, хитаючи головою, вибігла на середину майдану й тицьнула королю щось у руку.

— Ти ж поклав її на свій таріль! — повідомила вона, і то досить голосно, так, що розчули гості за передніми столами. — Була вся в крихтах, то я обтрусила.

— Дякую! — шепнув король і знову звернувся до свого народу. — Але принаймні я, — вигукнув він, тримаючи фібулу в руці, — я, твій король, прийшов сюди, аби передати тобі, як велить звичай, твою фібулу, з якою ти віднині, й це свята правда, стаєш дорослим чоловіком!

Дехто в юрбі засміявся, але то був дружній сміх. У цьому місці церемонії гості завжди сміялися.

Нісс ступив крок до короля й подивився йому в очі. Давно колись посвячувані мусили вклякати перед королем, що вручав їм фібули, й перед батьком, який передавав їм слово. Але тоді Великий День був, звісно, чимось важливішим, якщо можна вірити переказам. Адже з фібулою і словом, яке в родинах передавалося від батька синові, від матері — доньці, посвячувані отримували особливі сили, про які до того дня ніхто не міг сказати, в чому саме вони полягають. Отоді, можливо, і було задля чого ставати навколішки. А тепер, коли Великий День давно став лише приводом для спільного святкування, Ніссові це здавалося дивацтвом — падати на коліна перед королем.

Він простяг руку.

— Тож прийми від мене, твого короля, — мовив король, — прийми, отже, — чи не так? — оцю фібулу, яку призначено саме тобі! Від цього дня ти більше вже не зав'язуватимеш свого пояса на вузол, як те роблять діти, а скріплюватимеш його фібулою — на знак того, що тебе прийнято до товариства дорослих.

І з урочистим поклоном король передав Ніссові його фібулу. Вона виявилася важчою, ніж гадав хлопець, була вся срібна і така блискуча! А яка чудова! Либонь, як і всі фібули, що зберігаються у скрині в священному гаю, де медлевінґери зі сторіччя в сторіччя бережуть фібули, аби вручати їх дітям на їхнє тринадцятиліття, і куди вони повертаються того дня, коли померлого медлевінґера віддають землі.

Нісс і собі вклонився.

— Тут, власне, годилося би також… — трохи збентежено провадив далі король. — Авжеж, мій любий Ніссе, мої любі друзі, як я вже сказав… Слово, яке, згідно з давнім нашим звичаєм, пробуджує в тобі таємну силу, що дозріває якраз на тринадцятий рік дитинства, — слово — чи не так? — не може бути передане тобі сьогодні. Ми для цього виберемо інший день… коли до нас повернеться наш винахідник…

Було видно, що король не знає, чим закінчити промову, і Нісс опустив очі долу.

Музика якраз дійшла до того місця, де урівноважений тон святкового гімну переходить у радісно-тріумфальні звуки.

— Слава! — вигукнув із юрби чийсь голос, і Нісс розчув, що то пекар. — Хай живе Нісс, син Ведура! Слава!

— Слава! Хай живе! — загукали й інші голоси, і Нісс полегшено збагнув, що церемонію закінчено.

— Урочисто! — шепнув йому на вухо король. — Не бігти прожогом до стола, а поважно ступати, Ніссе!

Хлопець кивнув. Музиканти дограли кінцевий акорд — саме тієї миті, коли він сів на лаву біля матері.

— Це було просто чудово! — сказала мірошничиха, що сиділа навпроти Мунни, утираючи сльози в очах. — Ах, як люблю я ці святкування Великого Дня!

— Вітаємо тебе, Ніссе! — озвався писар і простяг хлопцеві руку. — Відтепер ти належиш до кола дорослих.

Нісс ніяково кивнув.

— Пригостися тортиком! — вигукнула мірошничиха. — Вже й не пригадаю, коли я востаннє…

— Щиро зичу тобі щастя, Ніссе! — сказала Моа. Дівчинка залишила свій стіл, де сиділа поміж лопотливих-тріскотливих лі-фей, і підбігла до Ніссового стола; Мунна трохи посунулася, даючи їй місце. — Яка прегарна фібула!

— Він так і не повернувся! — прошепотів їй Нісс. — Чи не здається й тобі…

На протилежному кінці майдану стояв, спершись на одвірок, Торіл і дивився на них. Його Великий День відбувся кілька місяців тому, пізньої осені, й Антак, як і годиться, передав синові слово. Одначе сьогодні й Антак був відсутній.

— Ось! — мовила мірошничиха, підсовуючи Ніссові тарілку з небачено великим шматком святкового торта. — Ану покажи нам, що з тебе виріс справжній чоловік! Ану з’їж!

Поблизу засміялися кілька медлевінґерів, і Мунна засміялася з ними.

Нісс устромив виделку в ніжний крем. Тут так просто не відкрутишся і не зникнеш непомітно.

13

— І справді, — мовив пан Країдлінґ, дістаючи з кишені свою зелену книжечку. — Майже без помилок!

— Супер! — прошепотіла Ліна й штурхнула Йоганнеса в плече.

— Дивує, що ти добровільно зголосився розповісти текст, — прокоментував пан Країдлінґ, ховаючи свою книжечку до кишені куртки. — Я просто вражений, Йоганнесе Ріттере!

— Ох! — промимрив Йоганнес, скромно задивившись на свою парту. Хтось колись давно написав на ній фломастером Fuck!!! І прибиральницям так досі й не вдалося, хоч скільки вони не старалися, змити те ґрафіті. Цієї миті Йоганнес відчув таке полегшення, що оце зараз схопив би ручку й замалював те слово.

— Але не думай, що вже спіймав журавля у небі! — говорив пан Країдлінґ, стоячи перед Йоганнесом. — Один раз, як то кажуть, це ще не гаразд. Тому віднині я щодня триматиму під контролем твої домашні завдання. — Тут учитель відвернувся від Йоганнеса й пішов назад до дошки. — Щодня!

— Довбак! — прошепотіла Ліна.

А Йоганнес радів, що не замалював те слово на столі.

— Та це ж зовсім не важко! — переконувала Йоганнеса Ліна. — Ти просто додавай до дієслів — ed — і нема проблем! Ну, крім неправильних дієслів. То go — це неправильне дієслово.

— Лайно, — промурмотів Йоганнес.

Він не сумнівався: завтра пан Країдлінґ неодмінно перевірить його домашнє завдання. І тому Ліна вирішила піти до нього додому, аби допомогти йому.

— Якби ти не лінувався стільки часу, то вже би знав все це! — в’їдливо дорікнула дівчинка. — Правильні дієслова. Неправильні дієслова.

— Ти що, моя мати? — обурився Йоганнес. — Та я вже зрозумів: завжди додавай закінчення — ed, за винятком неправильних дієслів. Жодних проблем.

Але він помітив, що йому почало подобатись.

— A to see? І воно ж неправильне!

— Неправильні ти просто мусиш завчити напам’ять! — сказала Ліна.

Цієї миті Брітта розчахнула двері.

— Швидко ходи і подивись! — люто гукнула вона. — Очам своїм не вірю!

І знову зникла в кухні.

Йоганнес перезирнувся з Ліною.

— Що таке? — мовив він.

А тоді отетерів. Чи й справді вчора ввечері він посадив Поллілі назад у клітку? Отой підозрілий рух у пітьмі — чи не Поллілі то була? Невже Брітта щойно помітила, як Поллілі риє свої нори попід тими нещасними трояндовими кущами?

— Тільки не це! — прошепотів він і кинувся до кухні. Брітта стояла у відчинених дверях і дивилася надвір.

«Ні! — подумки заблагав Йоганнес. — Тільки не це! Молю, благаю: тільки не це!»

— Та що ж це таке? — вигукнула Брітта і, в самих шкарпетках, кинулася на подвір’я. Протягом якоїсь миті Йоганнес запитував сам себе, чому це мати так розмовляє з морською свинкою, та враз відчув велике полегшення. На тому невеличкому моріжку стояв навколішки пан Покашиїнський з рулеткою в руці.

— Що це ви тут робите?

Пан Покашиїнський повільно зіп’явся на ноги. До колін йому поприлипали часточки вогкого ґрунту й невеличкі травинки, та він не квапився усе це обтрушувати.

— Тебе це не обходить, — заявив він.

— Як це так? — вигукнула Брітта. — Тут наш садок! Ви не можете так просто…

— Садок належить усім мешканцям будинку, — заперечив пан Покашиїнський. — Я вже стомився повторювати, дівчино. Чи у твоїй угоді про оренду написано щось інше?

— Перестаньте мені тикати! — викрикнула Брітта.

— У твоїй угоді написано щось інше? — повторив пан Покашиїнський і ступив на першу сходинку східців, що вели до підвалу, через який усі мешканці будинку могли ходити на подвір’я. —  Ми усунемо цей моріжок і замостимо все плитами. Збудуємо тут терасу, дівчино. Просто неприпустимо, що ти загребла собі все подвір’я!

— Я зателефоную власнику! — вигукнула Брітта. — Ви… старий… старий…

— Мамо! — благально мовив Йоганнес.

— Я вже давно це зробив, — запевнив пан Покашиїнський, складаючи лінійку. — Тут буде тераса — і край!

Брітта сиділа на кухонному стільці й калатала ложечкою в горнятку, хоча кава там давно вже вихолола.

— Тоді з’їдемо з квартири! — сердито заговорила вона. — Якщо відтепер тут буде променад для всіх мешканців. Рівненько забетонований, плитами замощений, тоді я забираюся звідсіля геть!

Тут вона спробувала пригубити з горнятка, але гидливо поставила каву назад на стіл.

— Але ж це неможливо! — обережно заговорив Йоганнес.

— Певне, що можливо! — здвигнула плечима Брітта. — Просто про це ніхто ніколи нічого не говорив! І коли ми сюди вселилися, ніхто й ніскілечки не цікавився двором. Пригадуєш, як воно тут усе виглядало? То й добре, що не пам’ятаєш!

— Але ж воно таки не наша власність? — спробував уточнити спантеличений Йоганнес.

Мати продовжувала калатати в чашці.

— Вісім років я викохувала цей садочок! Вісім років жодна свиня ним не цікавилась. І тут приходить цей Покашиїнський і…

Цієї миті в двері подзвонили.

— Відчини! — звеліла Брітта.

Але Ліна вже й сама вибігла в коридорчик. А з-за її спини долинув голос Їделунґа:

— Можна зайти?

— Привіт, Курте! — непривітно кинула Брітта, не зболивши навіть обернутися до гостя. Йоганнеса пересмикнуло. — От лайно!

Їделунґ підійшов до господині й поклав біля її чашки помаду.

— Випало, мабуть, із твоєї сумочки вчора ввечері, — пояснив сусід. — Це ти про того, що там надворі?

— Про Покашиїнського, — кивнула вона.

— Про злочинця! — підморгнув Їделунґ Йоганнесові. — Чи не так?

Йоганнесові чогось зовсім не було смішно.

— Хоче зробити з мого садка громадський променад! — пояснила Брітта. — Все вже гарненько так розпланував: ані кущика, ані жодної тобі рослини. Всі двори, мовляв, мають бути сірі!

— Так, і мені буде з того вигода! — посміхнувся Їделунґ. — Коли подвір’я стане громадським.

— Дуже дотепно! — пирхнула Брітта.

— Я трішки пожартував, — вибачився Їделунґ. — Вимостити плитами, як на мене, — гидота. І до того ж мені куди миліше було би приходити на запрошення чарівної власниці садка на невеличку приватну бесіду, аніж крокувати з ключем через підвал до громадського пляцу.

— А саме так воно і буде, — понуро запевнила Брітта. — Він швидко все зробить, ось побачиш. Голі плити, голий двір.

Знову подзвонили в двері.

— Якщо там Покашиїнський, то міцно тримайте мене, аби я його не покалічила! — попросила Брітта.

— Тату! — скрикнула у передпокої Ліна. — Звідки ти дізнався, що я тут?

— Та нізвідки не дізнався! — сказав Томас, заходячи до кухні. — Привіт, Брітто. Привіт, Йоганнесе. Привіт… — і зробив вичікувальну паузу.

— Їделунґ, — відрекомендувався Їделунґ, ледь помітно вклонившись. — Я недавно оселився в цьому будинку.

— Привіт, — мовив Томас, оглядаючи нового сусіда Брітти з голови до п’ят. — Брітто, я тільки хотів тобі розповісти…

— Вона щось крутить із цим типом? — пошепки запитала Ліна.

— Дурниці! — сердито заперечив Йоганнес.

Томас витяг щось із кишені своєї куртки.

— Я оце був на біржі праці, й мені дали місце. Ось посвідчення, — і показав маленьку, складену вчетверо цидулку. Із тихим «дзень!» на підлогу випала безформна штука з чорного металу.

— Чого ж це ти так жмакаєш документ? — дорікнула Брітта. — Як ти подаси це де-небудь?

Йоганнес нахилився й підняв ту річ.

— Прошу! — подав Томасові. — Лагодив свого мопеда?

— Дякую! — нетерпляче кивнув Томас і, не дивлячись, запхав ту деталь назад до кишені. — Ну, не так уже й жмакаю. Можу й розпрасувати.

— Праскою! — повторила Брітта, стукаючи себе пальцем по чолі.

— Щось сталося? — поцікавився Томас.

— Та хочуть забрати у неї садочок! — повідомила замість Брітти Ліна. — Один сусід вже все й виміряв. Подвір'я заасфальтують, і тоді воно належатиме всім мешканцям будинку.

Томас ступив крок до другого стільця, що стояв біля стола, але зупинився.

— А що, коли й справді воно належить усім? — обережно поцікавився він.

— Ти справжній друг! — вигукнула Брітта. — Красно дякую!

— Мабуть, я вже піду, — подав голос пан Їделунґ. Вигляд він мав трохи невеселий, так ніби ця суперечка була йому прикрою. — Бувай, Брітто. І не піддавайся. Ми ще поговоримо про це — певен, що все можна якось залагодити.

І, зачинивши за собою двері, вийшов.

— То й ми підемо, — сказав Томас. — Ходімо, Ліно. Бувай, Брітто. Все буде гаразд.

Брітта навіть рота не розтулила, щоби попрощатись.

— Чому ти до нього на ти? — спитав Йоганнес.

Решту завдань з англійської він зробив самостійно. Не такі вони вже й складні, як з’ясувалося, — варто лише ввійти в роботу.

— Тому що він так називається, — неприязно відказала Брітта.

— Відколи? — допитувався Йоганнес.

— Відколи народився, здається мені, — відповіла Брітта. — Він не просто Курт, а Курт Аполлон. Декотрі батьки дають своїм дітям доволі немилозвучні імена. Я мушу їхати. Робота не чекає.

— Я питаю, відколи ти до нього так звертаєшся! — наполягав Йоганнес. — Ще й не знаючи, що він за один!

— Від учорашнього вечора, мій пане! — мовила Брітта й зникла у лазничці. Крізь прочинені двері хлопець бачив, як мати умивається, підмальовує тушшю вії. — Він зовсім не такий страшний, як тобі здається.

— А бельгійська шафа? — не вгавав син.

Брітта витерла паперовою серветкою попід очима, де розмастилася туш.

— Якщо людині хочеться збирати антикваріат, то що в цьому такого? — відповіла запитанням на запитання. — Що в цьому поганого?

Йоганнес знизав плечима. Іноді його вражало, як швидко Брітта може міняти власну думку.

— То він видається тобі приємним? — обережно запитав він.

Брітта скочила до кухні й схопила зі столу помаду.

— Принаймні миліший за пана Покашиїнського, — відказала вона. — Можеш бути певен. — Міцно стулила губи. — Окрім музичного смаку. Я мало не збожеволіла. Класика, гримить у вухах, страшенно гучно. Але це пасує до антикваріату, звісна річ.

Вона поцілувала Йоганнеса.

— Не забудь повечеряти й зробити уроки! — нагадала йому.

14

Нісс нетерпляче дожидав ночі. Допивши останні келихи вина й доївши останні тістечка, гості порозходилися по домівках. До самого ранку всі вони спатимуть міцним сном.

Хлопець дослухався, затамувавши віддих. Та ось почулося рівномірне дихання матері: Мунна заснула на ліжку поруч.

«Нізащо, — думав Нісс, — нізащо батько просто так не пропустив би мого Великого Дня! Хоч де він не був, а мав би повернутися, щоби передати мені моє слово. Отже, те, що він не повернувся, є досить переконливим доказом. Щось із ним сталося! І якщо ніхто не вирушив його шукати, то я сам подамся на розшуки!»

Високо в небі, де не було ані хмаринки, стояла ясна повня. Мерехтіли зорі, купаючи хати й вулицю в голубуватому світлі.

«Коли б хоч знати, куди подався Ведур! — думав Нісс, стоячи самотою серед темної сільської вулиці. — Знати б хоч напрям: північ чи південь? Схід чи захід? Ну чому я не дочекався його вчора, коли він повернувся від короля? Чому не дочекався, поки він вийде з майстерні?»

Нісс помітив, що мимохіть уже йде в тому напрямку. Саме в майстерні він бачив Ведура востаннє, то в майстерні й пошукає якихось вказівок, куди міг подітися його батько. Хлопець пішов швидше, майже біг.

На розпутті, там, де одна стежка повертала до лісу, а друга — до священного гаю, він начебто помітив, як щось ворухнулося. Зупинився.

— Хто там? — тихо запитав, звертаючись до кущів край дороги.

«Коли б оце бути лі-феєю! — подумалось. — Коли б розуміти мову тварин! Тоді б нічна прогулянка не становила жодних труднощів…»

«Привіт, Ніссе, це просто я, кролик!» Або: «Не хвилюйся: це моя дружина, дика льоха, веде наших діток-поросяток на прогулянку!»

— Привіт, Ніссе! — й справді прошепотіло щось у кущах. Нісс аж здригнувся.

— Хто там? — запитав пошепки. Голос не схожий був ні на писк кролика, ні на рохкання вепра.

— Та це ж я! — промовив той самий голос, і тоді Нісс упізнав, кому він належить.

— Моа! — вигукнув він. — Що ти тут робиш серед ночі?

— А ти? — запитанням на запитання відповіла дівчинка, продираючись крізь живопліт. — Блукаєш сновидою під повним місяцем?

Нісс повагався лиш одну мить, поки дійшов висновку: так, їй можна довірити таємницю!

— Я йду шукати Ведура! — тихо повідомив він. — Мунна нізащо не відпустила би мене. Тому я просто втік із дому. Але завтра… чи не могла б ти прийти до неї та розповісти, куди я подався, Моа? А то вона тяжко зажуриться.

— А як я їй розповім, що ти накоїв, то вона так зразу й розвеселиться? — огризнулася Моа. — Твоя мати й так зробилася сама не своя, коли Ведур зник і не повернувся навіть на свято! А після нього ще й ти!

— Я ж не зникаю, — заперечив хлопець. — Але мушу розшукати його, Моа! Всі в краї удають, ніби так і треба: ну пішов десь Ведур… ну не вернувся… То й що? Але вони так думають, бо мають його за божевільного! Невже й ти вважаєш, ніби він міг просто так, із доброї волі, не прийти на мій Великий День? Скажи щиро!

У світлі повного місяця й зірок Моа здавалася ще крихітнішою та скуйовдженішою, ніж завжди. Дівчинка похитала головою:

— Ні, не міг!

— Ото ж бо! — сказав Нісс. — Тому я й повинен його розшукати! І ти б учинила так само, якби десь пропав твій рідний батько!

Моа ступнею провела борозенку в піску.

— Тоді в Мунни не лишиться нікого, — тихо мовила дівчинка.

— Але ж я повернуся! — вигукнув Нісс. — Я буду обачний, Моа! Я тільки шукатиму Ведура! Можливо, він десь там поранений. Лежить безпорадний і потребує допомоги… Можливо…

— Можливо, з ним сталося щось зовсім інше, — урвала Моа. — Щось таке, чого ти навіть уявити собі не можеш. Таке, чому ти ніяк не можеш зарадити, Ніссе! І тільки наразиш самого себе на небезпеку.

Ніс задивився на стежку.

— І що б це могло бути? — запитав він. — Ти щось відчуваєш, як відчувають лі-феї? Чи як?

— Є стільки всякого на світі, — жалібно прошепотіла Моа. — Стільки всякої страшної всячини, Ніссе!

Той витріщився на неї.

— І що ти зробила би на моєму місці? — запитав за мить. — Як би ти вчинила, коли б десь пропав твій батько?

Моа втупилася в землю. Тоді подивилася йому просто у вічі.

— Я вчинила б так само, як і ти! — твердо вимовила дівчинка. — Подалася б його шукати.

Нісс кивнув.

— Я піду з тобою, Ніссе, — сказала Моа, поклавши руку йому на плече — на одну лише мить. — Принаймні це я можу зробити: піти з тобою. Мені саме пора розпочати лі-фейську підготовку.

— Тоді нікому буде й сказати Мунні, що я надумав зробити, — заперечив Нісс.

Моа засміялася.

— Гадаєш, вона й так не здогадається? — запитала вона.

Дуже рідко Ведур-винахідник дозволяв синові навідувати його у майстерні. Мовляв, його праця потребує тиші й спокою — більше тиші й спокою, ніж Нісс міг би собі уявити. Коли ж Ведур усе-таки запрошував Нісса до себе, майстерня вражала чистотою і порядком. Тут було більше ладу, ніж у Мунни на кухні. Це було таке приміщення, де ніщо не наводило на думку, ніби тут працює винахідник, який і пиляє, і рубає, і плавить, і свердлить, і молотком стукає, аж поки врешті-решт постануть довершені пристрої, призначення яких могло бути безглузде, але зовнішній вигляд тішив око бездоганною досконалістю форми.

Саме такою постала й нині перед дітьми майстерня. У холодному сяйві повні вони побачили стіл, велику шафу, полиці. На полицях стояли Ведурові винаходи: зорова скринька, вимішувач, самговір, нагрівач води, штука-наплатівки, денносвіти й розмовна машина.

— Усе на місці! — здивувався Нісс, мимоволі стишуючи голос. — А я думав: він щось таки візьме з собою!

Моа кивнула.

— Який лад! — захоплено мовила дівчинка. — Так чистенько!

— А ти гадала, що як божевільний, то й не здатен навести лад? — пирхнув Нісс. — Ви всі вважаєте, ніби він із глузду з'їхав! Але щось тут є таке, про що й король знає! Таємниця! Щось таке…

Моа пройшлася по напівтемному приміщенню. Відчинила дверцята шафи. Ковзнула пальцем по всіх пристроях, виставлених на полиці. А тоді кивнула.

— Він їх тут не створював! — виснувала дівчинка. — Ніколи в житті!

— Що? — спантеличено перепитав Нісс. — Як це? Ти ж їх усі бачиш, ці винаходи? Чи ні? Ось вони ж стоять, перед тобою!

Моа знизала плечима.

— А де його пилка? — запитала вона. — Де рубанок, котрим він мав би надати гладенького вигляду тій дивовижній масі, з якої виготовлено більшість цих пристроїв? Де молоток? Де він плавив метал?

— Не знаю! — щиро признався Нісс.

— А оті аркуші ти бачив? — далі допитувалась Моа.

На столі лежав стосик паперу — такого лискучого паперу Нісс у житті ще не бачив! Охайно списаний і рівненько складений, краєчок до краєчка.

Нісс нахилився, щоб краще роздивитись.

— Вітрове колесо! — мовив хлопець. — Це Ведурові креслення!

— І він отак пише? Це його почерк? — запитала Моа.

Нісс знову задивився на верхній аркуш. Рівними рядочками стояли там крихітні літери, всі однакового розміру, охайно вишикувані, ніби вивела їх не рука живої істоти, а якась машина. Якщо взагалі можна щось таке уявити…

— Не знаю! — прошепотів хлопець.

— Ніссе! — занепокоєно сказала дівчинка. — Я не знаю, що це таке. Але тільки не майстерня. Що завгодно, тільки не майстерня, Ніссе!

Хлопець зіщулився.

— Але ж він усі свої пристрої…

— Знаю, — запевнила Моа. Вона присіла біля нього навпочіпки. — Розкажи мені все, що ти знаєш, — попросила вона.

Нісс похитав головою.

— Але ж я нічого не знаю! — прошепотів він.

— То розкажи все, про що здогадуєшся!

— Отже, він подався на пошуки Антака… — протягла Моа, коли Нісс замовк.

Нісс кивнув.

— Існує щось таке, про що знають Антак, Ведур і король, — задумливо провадила Моа. — І воно пов’язане з тим, що Антак є хранителем історії.

Нісс знову кивнув. Про такий зв’язок речей він досі й не думав.

— Тобто існує знання про минуле, — бурмотіла далі Моа. — І він висував такі вимоги, які король не хотів виконувати. Через це саме, здається, він розсварився і з Ведуром. А тепер зник.

— Це нам якось допоможе? — запитав Нісс.

Моа знизала плечима.

— Вони ж говорили про гору, про щось нагорі, — провадила вона. — Хіба не ти розповів це? Що Антак має перебувати десь нагорі. Туди ж таки збирався і Ведур.

— Саме так, — погодився Нісс. Він весь аж бринів від напруження. — Але де ж воно, це нагорі, Моа? У горах?

Моа провела пальцями по шафі, полицях, по стінах.

— Не знаю, — невпевнено відказала дівчинка. — Та навряд чи в горах, бо про гори взагалі не було мови. Говорили ж вони про щось нагорі, вгорі, Ніссе. Якби вони мали на увазі гори, то про гори й вели б мову. — Вона задумалася на мить. — Хіба ти знаєш такі перекази, де б гори відігравали якусь роль? Важливу роль?

— Ні, — похитав головою хлопець і спантеличено запитав: — А до чого тут перекази? І роль гір у переказах?

Тепер Моа просунула свою тоненьку руку в щілину між шафою та стіною і стала нею рухати вгору-вниз.

— Хранитель історії… — мурмотіла вона. — Це ж має бути якось..

Раптом дівчинка завмерла.

— Ану допоможи мені, Ніссе! — попросила вона й посунула шафу від стіни. Нісс здивовано витріщився: Моа зовсім не потребувала його допомоги! Шафа рухалася так легко, неначе зовсім не мала ваги.

— На коліщатах! — прошепотів Нісс.

— Ось чому він завжди був тут, — виснувала Моа, відсунувши шафу зовсім убік. — І ось чому його майстерня мала стояти так далеко від села.

— Чому ж? — допитувався Нісс, підходячи ближче.

Моа показала на стіну, що відкрилася за відсунутою шафою.

— Тому, — відказала дівчинка.

У стіні видніли двері. І були вони замкнені.

Діти кинулися шукати по майстерні ключа. Але не знайшли.

— І куди ж вони ведуть? — настрашено запитав Нісс.

Подивившись ще раз на замкнені двері, діти вибігли, аби поглянути на них знадвору.

— Навіщо йому другі двері надвір? — не вгавав Нісс. — І чому він їх замаскував?

Двері були вбудовані в задвіркову, позбавлену вікон стіну майстерні — стіну, котра була повернута до лісу, а не до стежки. Одначе побачити ці двері можна було тільки зсередини. Знадвору стіну вкривав суцільний тиньк.

— Йому не потрібні другі двері, котрі вели б надвір, — сказала Моа. Великими кроками вона зміряла довжину причілкової стіни. — Вісім кроків! А скільки буде зсередини?

Власне, вимірювати зсередини й не було потреби — діти й так здогадувались.

— Шість! — вигукнула Моа і впала на дощану підлогу. — Другі двері надвір йому зовсім не потрібні.

— Але ж куди вони…? — знову почав Нісс.

— Ми повинні знайти ключа! — сказала Моа. — Може, нам пощастить — якщо є другий ключ?

Але вони, хоч і шукали, знали: пошуки безглузді. Якщо вже Ведур так спритно замаскував ці таємничі двері, то навіщо б йому було лишати у майстерні другого ключа? Аби всякий, хто тільки сюди забреде, міг їх відімкнути?

— Принеси сокиру! — звеліла Моа, проводячи пальцями по одвірку. — Надворі, біля дров.

— Ми ж не можемо… — заперечив Нісс.

Моа обернулася до нього.

— Ведур зник, — тихо мовила дівчинка. — А ще раніше —  Антак. І шлях до них веде крізь ці двері.

Нісс кивнув.

— Якщо ти просунеш лезо поміж язичком замка й одвірком, — доводила Моа, — то пошкодиться сам лише одвірок. Ведур не сердитиметься на тебе за це.

Нісс увігнав сокиру. Відчував опір дерева, але піддавалося воно легко.

Ще не підколупнувши замкового язичка, зупинився.

— Куди, Моа? — пошепки запитав він. — Куди?

— Сам давно знаєш, — відказала дівчинка. — Нагору.

Частина друга

Загублена фібула

15

З одвірка полетіли скіпки.

— Вибач, Ведуре! — прошепотів Нісс.

— Натисни на двері! — сказала Моа.

За дверима, поміж зовнішньою та внутрішньою стінами, відкрився хід. В один крок завширшки.

— Он як! — мовила Моа. І показала туди, де хід вужчав. Там видніли прочинені двері — такі низькі, що дорослий медлевінґер насилу міг би туди протиснутись. — Чи ж я не казала!

— І куди ж ведуть ці двері? — злякано запитав Нісс. — Знадвору там немає виходу!

— А це ми зараз побачимо! — запевнила Моа. — Тільки спочатку поставмо шафу на місце. Якщо ці маленькі двері ведуть туди, куди я думаю, то, звісно, Ведур аж ніяк не хотів би, щоби на них міг натрапити перший-ліпший медлевінґер.

І сам Ведур також мусив діяти подібним чином, коли робив свої вилазки через ці загадкові двері. З тильного боку шафи до неї був приточений короткий мотузок, тож діти легко притягли її, поставлену на коліщата, і затулили нею потрощений сокирою одвірок. Потім замкнули двері майстерні зсередини.

Тепер тунель був такий темний, що вони не бачили навіть своїх стіп.

— Іди ти перша! — пошепки попрохав Нісс. — Лі-феї можуть бачити в пітьмі — чи як?

От би тут їм пригодився Ведурів денносвіт! Якби ті його денносвіти діяли без довжелезного дроту, по якому надходить сила струмів…

— Дурниці! — сердито огризнулася Моа. — Мені ж до лі-феї ще так далеко, як до неба пішки. Але я не боюся, можеш мені повірити…

Нісс почув, як дівчинка штовхнула маленькі двері. Мацаючи руками стіни, рушив уперед, але ось пальці вхопили саму порожнечу…

— Моа? — прошепотів хлопець. Це, певне, мав бути вхід до тунелю…

— Ось! — шепнула дівчинка. — Помацай-но! Все земля!

Нісс простяг руки. Так, за маленькими дверима вони потрапили до тунелю — не ширшого за той прихований прохід у стіні. Праворуч і ліворуч його руки вперлися у вогку землю.

— І як же воно діє? — вголос чудувався Нісс, більше вже не намагаючись шепотіти. Та й навіщо? Тут їх усе одно ніхто не почує. — Майстерня ж стоїть у лісі! То чому ми раптом опинилися під землею?

— Не знаю! — відказала Моа. — Ой! Не поспішай так! А то б’єш носаками мені в литки.

— Це неможливо! Як ми могли опинитися під землею, якщо зайшли у двері над землею?

— Але ж ти бачиш: ми таки під землею! — нетерпляче сказала Моа. — Чи ти ще почнеш доводити мені, начебто ми не тут, а деінде?

Нісс похитав головою, а тоді схаменувся: Моа ж не може його бачити!

— Ні, — відповів.

— Ото ж бо! — задоволено сказала дівчинка. — Ти ще скажи, що лі-феї не вміють вирощувати рослин! Чи ширяти у повітрі… Часом буває нелегко порозумітися з тобою, Ніссе.

Хлопець промовчав. Він уже давно зауважив, що долівка тунелю дуже рівна: не спіткнешся, хоч і темно. Тільки ледь торкався пучками стін обабіч, аби завчасу помітити, коли тунель раптом круто зверне вбік. Але підземний хід тягнувся прямо, мов проведено його під шнурок.

— Ніссе, здається, він пішов угору! — схвильовано вигукнула Моа.

Нісс і не здогадувався, що потрібні очі, аби визначити, як ідеш: угору, вниз чи по рівному.

— І мені так здається, — підтвердив хлопець. — Але я ще не певен.

— А таки нагору! — багатозначно мовила дівчинка. — Як вони й казали. Ведур і Антак нагорі, Ніссе. Незабаром і ми там опинимося!

Нісс відчув, як забилося в грудях серце. Можливо, треба було спочатку порозумітися з Моа стосовно того, що вона має на увазі, коли каже «нагорі». Звісно, він щось припускав, про щось здогадувався. Але зараз добре було би знати більше й точніше. Він навіть трохи завагався: а може, краще б їм повернутися?

— Уже! — скрикнула Моа. Тісний вогкий тунель поглинув її голос. — Прохід закидано, але землю зовсім легко відкидати! — Вона чхнула. — Стає світліше, Ніссе! Бачиш? Світлішає!

Коли б Моа не привернула його уваги, Нісс міг би подумати, що це його очі так поступово пристосувалися до цілковитої темряви. Здавалося, ніби пітьма помалу з густої чорноти перейшла у свинцевий відтінок, і якусь мить Нісс був не певен: чи він уже розпізнає обриси постаті Моа, чи йому це тільки ввижається?

Але раптом усі сумніви враз розвіялись. Куди швидше, ніж Нісс міг сподіватися, він виразно вздрів попереду чорну тінь, що квапливо дерлася все вище й вище! А потім та тінь перетворилася на Моа.

— Світло! Я бачу світло! — закричав Нісс. — Ми прийшли!

Останній відтинок шляху здіймався круто вгору — так круто, що Нісс іноді мусив лізти навкарачки. Ну, в такому місці навіть за цілковитої темряви хто б засумнівався, що тунель веде нагору!

— Тихо! — пошепки застерегла Моа. — Бо що, коли тут на нас хтось чигає?

Нісс злякався. Про таке він і не подумав!

— Ти бачиш хоч щось? — пошепки спитав він.

— Ой, хай йому абищо! — просичала дівчинка. З того, як звучав її голос, хлопець зрозумів: вона вже на поверхні! — Будь обережний: тут троянди! З величезними колючками! — простогнала скривджено. — Не могли зробити вихід у якесь безпечніше місце!

Але Нісс і не думав про таке. Спершись на лікті, він підтягся й перевалився через край. Відсапуючись, упав горілиць на вологу, прохолодну землю й задивився у небо.

Понад дахами, такими високими, що, коли б хто Ніссові це розповів, він би нізащо не повірив, падали навкоси останні теплі промені вечірнього сонця, забарвлюючи червоним кольором протилежні стіни подвір’я, яке оточували велетенські будинки. По траві, що, як і в краю медлевінґерів, покривала більшу частину ґрунту, перелякано метався якийсь неоковирний звір на коротких ніжках — такий великий, що Ніссові був би по коліна. Дивно, але Нісс тієї звірюки зовсім не злякався. Небагато він бачив тварин із таким приязно-дурненьким писком, і до того ж складалося враження, що та тварина сама злякалася прибульців.

— Моа? — прошепотів Нісс. Ніколи б не повірив, що можна бути щасливим тільки тому, що скінчилася темрява! — І що далі, Моа?

— Тепер ми нагорі, — задумливо сказала дівчинка. — Загалом виглядає все не так, як розповідається у переказах, правда?

Моа показала вбік, де, на чотирьох стовпчиках, акуратно складених із цегли, стояла чудернацька дерев’яна хатка з сіткою перед дверима. Двері були прочинені, а за ними Нісс побачив віхті сіна.

— Тихо! — пошепки застерегла Моа. — Що, коли сюди дивляться з вікон?

І потягла Нісса в нішу між стіною та хаткою.

— Дивляться? — ошелешено перепитав Нісс. — Хто дивиться, Моа? Якщо знаєш… — А тоді затулив собі долонею рота. — Ти хочеш сказати, ми опинилися в Сивій Давнині? — запитав. — У часі переказів? І ти маєш на увазі, що ми потрапили… — тут він на мить задумався, — до людей?

Моа покрутила пальцем біля скроні.

— Ти гадаєш, ніби можна мандрувати в часі? — перепитала вона. — Оце вже дурниці так дурниці! А от що ми потрапили до людей, то це більше схоже на правду.

— Так їх же не існує! — заперечив хлопець. — Який розумний медлевінґер повірить…

— Ось ти не вірив, що існує той підземний хід, — ущипливо зауважила Моа. — Я вже й не знаю, що ще має статись, аби ти нарешті збагнув, що діється те, що діється.

— Так то ж перекази! — пошепки заперечив Нісс. — Баєчки для малих діточок! То ж усе вигадане!

Цієї миті сонце сховалося за дахами. Відразу ж стало прохолодніше.

— Можливо, хтось якраз і хоче, щоб ми саме так думали? — схвильовано прошепотіла Моа. — Можливо, існує якась підстава, аби ми не…

Над металевими сходами (з неймовірно високими сходинками!) відчинилися двері.

— Поллілі! — вигукнув хлоп’ячий голос. — Ти знову десь забігла? Зараз же підеш назад у клітку, ти, стара рудеро!

В дверях виникла постать — така височезна, що Ніссові з переляку забило дух і здалося на мить: як серце зараз зупиниться, то навіки!

— Лізьмо досередини! — шепнула Моа і шаснула в дерев’яну хатку. Раз — і зарилася в сіно. — Він не повинен нас знайти! Лізь і ти!

Нісс зібрав усі свої сили й поліз у клітку. Сіно тхнуло цвіллю. Ні-ні, це все не насправді! Нізащо в світі цього не може бути!

16

Коли Брітта поїхала на роботу, Йоганнес випустив Поллілі на подвір’я погуляти. Тут іще світило сонце, і хлопчик подумав, що й морські свинки мають право порозкошувати навесні. До того ж його мучила совість: вже давно він мав би почистити клітку.

Але ось сонце вже й зникло між будинками, зараз споночіє, і тоді нелегко буде спіймати Поллілі. А ще страшно буде самому вештатися там, на подвір’ї. Йоганнес згадав про Кевіна.

— Поллілі! — гукнув він, відчинивши двері, що вели на подвір’я. Його свинки ніде не було видно. — Ти знову десь забігла? Зараз же підеш назад у клітку, ти, стара рудеро!

І помчав униз, аж металеві сходинки загримотіли під ногами.

— Поллілі! — покликав Йоганнес. — Ось глянь, що я маю! — Присівши навпочіпки, він простяг долоню зі шматочком яблука. — Бачиш? Смачненьке яблучко!

На подвір’ї нічого не ворухнулося.

— Лайно! — буркнув Йоганнес. Тоді підвівся, обережно пішов до східців, що вели у підвал. Щоразу, випускаючи Поллілі погуляти, він боявся, що морська свинка впаде й покотиться тими східцями. Але ні на східцях, ні на вкритій тріщинами бетонній підлозі не було її й сліду.

— Хоч озвися! — попросив Йоганнес. — Іди сюди, Поллілі! А то я з’їм яблуко сам!

Хоч і добре знав: цим її не злякає. Зрештою, Поллілі не розуміла жодного людського слова.

Йоганнес зітхнув. Зігнувшись почав обходити подвір’я, обмацуючи поглядом кожен сантиметр землі. Ще трохи — і доведеться шукати з ліхтариком. Уже засвітилися перші вікна, і їхнє приємне, затишне світло полилося надвір, у сутінь.

— Поллілі! — приглушеним голосом іще раз гукнув Йоганнес. І зупинився як укопаний перед Бріттиними трояндами.

— Ні! — тільки й промимрив він.

Нора в землі цього разу була більша, ніж будь-коли раніше, і видно було: вглиб веде хід… Під трояндовими стеблами нерівними купками лежала земля.

— Ах ти, дурна тварючко!

Треба буде завтра піти в зоомагазин і порадитись, але йому все ще не вірилось. Бо морські свинки не риють нір. Та ще й таких великих, широких, глибоких. Так-так, морські свинки не риють нір, жодна морська свинка. Крім Поллілі?

— От лайно! — спересердя кинув хлопчик і почав згортати пухку землю в нору. А що, коли там, під землею, лишилася Поллілі?

І цієї миті почув її писк.

— Поллілі! — полегшено прошепотів Йоганнес. — Ось де ти!

Поллілі сиділа на моріжку, лише за кілька кроків від господаря, і мала такий вигляд, ніби просилася, щоб він її взяв на руки й посадив у клітку. Так вона не поводилася ще ніколи!

— Ага, тепер на тебе страх найшов! — сердито мовив Йоганнес і схопив тваринку. — І навіщо ти викидаєш такі штучки, ти, дурна тварючко? Ти ж не кролик!

Коли вони опинилися перед кліткою, морська свинка захвилювалася ще дужче, запищала голосніше і мало не вирвалася з Йоганнесових рук.

— Так-так, тепер тобі хочеться швидше додому! — сказав хлопчик. — Але спочатку треба було все перевернути догори дриґом. Знаєш, що з тобою зробить Брітта, як переконається, що то ти риєш ті нори?

І посадив Поллілі в сіно. Морська свинка зараз же й зарилася туди, викопавши собі писочком та передніми лапками теплу, затишну печерку.

— Коли ти нарешті вгамуєшся? — запитав Йоганнес, уклякаючи навколішки перед кліткою.

І тут щось заверещало — тоненьким, пронизливим голоском.

Йоганнес умить зачинив дверцята клітки ще й взяв на засув. У нього тремтіли пальці. Він ще ніколи не чув, щоби Поллілі так кричала!

Що ж воно діється там, у клітці, під сіном? Але роздивитися було годі, бо подвір’я давно вже поринуло в сутінь. Ось сіно заворушилося…

— Поллілі? — прошепотів Йоганнес.

Він усвідомив: таки треба відчинити дверцята і з’ясувати, що воно там коїться. Бо то ж не Поллілі так кричала! А якщо все-таки вона? Тоді хіба що від смертельного страху… А він же її ще й замкнув, разом з її лютим ворогом!

«Отже, це не вона вирила ту нору? — подумав Йоганнес. — А хто ж тоді? Кріт? Про кротів не може бути й мови. Кролик? Кролів морські свинки не бояться. Хто ще вигрібає собі нори? Лисиці, ну ще борсуки. Але звідки їм тут узятися, лисиці чи там борсуку, отут, біля гавані?»

І все ж таки могло бути тільки щось таке. На їхньому подвір'ї оселилася лисиця! Можливо, хтось із мешканців, котрий має ключа від підвалу, підкинув ту звірину. От хоч би й пан Покашиїнський, той на все здатен. Підкинув лисицю саме з таким задумом, щоб вона зжерла Поллілі! Аби Йоганнес і Брітта не мали більше ні краплини втіхи на своєму подвір’ячку. Йоганнес глибоко вдихнув. Якщо там, у клітці, засіла лисиця, то це означало, що Поллілі там більше не сидить — принаймні вона вже нежива! У такому разі він їй, бідолашці, вже нічим не допоможе. Однак треба хоч глянути. Бо потім він собі не пробачить. Уява вже малювала йому картину: маленька закривавлена шкурка серед сіна й соломи.

— Поллілі? — прошепотів Йоганнес і обережно, на палець, прочинив дверцята клітки. Лисиці й людей кусають, від паніки, коли бачать, що загнані у безвихідь. А ще лисиці бувають хворі на сказ. — Поллілі, ти ще жива?

Сіно заколивалося, потім долинуло знайоме попискування.

— Поллілі, вилазь! — гукнув Йоганнес. Від полегшення, на радощах, він був ладен її навіть обійняти, якби це було можливо — обійняти морську свинку. — Ага, ось де ти!

І шаснув рукою в купу сіна. Цього разу він уже не так злякався того вереску. І те, що він ухопив пальцями, було зовсім не хутро. То була тканина, якийсь одяг! Зовсім не думаючи, що робить, хлопчик потягнув за той одяг — тоді як Поллілі сиділа біля його руки й тільки попискувала. Однак те, що Йоганнес тягнув, чинило йому опір!

— Моа! — вигукнув переляканий хлоп'ячий голос, і не було жодного сумніву: кричало всередині клітки. — Моа, допоможи ж мені!

І тоді хтось щосили увігнав дрібненькі зубки у вказівний палець Йоганнеса.

Тримаючи Поллілі на колінах, Йоганнес сидів на холодній землі під кліткою і важко дихав. На вказівному пальці чітко видніли сліди дрібненьких зубів, а в одному місці навіть проступила кров. Але болю хлопчик не відчував. Тільки серце калатало, мов шалене.

«Зараз я збожеволію! — думав він. — Ну, Країдлінґ зрадіє! А з ним і Покашиїнський. Я не витримаю. Вчора за один день — Країдлінґ і Кевін, а за сьогодні — Покашиїнський та зникнення Поллілі. Ніколи не думав, що маю такі слабкі нерви.»

Висадивши Поллілі на землю, швидко взяв на засув дверцята клітки. «Отже, мені чулися голоси. Отак воно й починається… Бідолашна Брітта!»

Поллілі все попискувала, намагаючись заховатися господареві під лікоть.

«Але ж і вона почула, хоч би що то було! Чи побачила. А то б не верещала так відчайдушно…»

Механічно погладив спинку Поллілі. «Якщо це не вона верещала, тоді хтось інший? Мабуть, у клітці є хтось? Можливо, я таки не збожеволів».

Йоганнес майже впритул наблизився обличчям до сітки.

— Агов! — прошепотів він.

У клітці панувала тиша.

— Агов, є хтось там?

Під сіном щось заворушилося, потім виткнулася невеличка рука.

— Хвилинку! — промовив дівчачий голос. На поверхню виринула маленька голова, зі стеблинами сіна в скуйовдженому волоссі. Далі випросталась і вся крихітна постать. То була дівчинка: зависока, щоб прямо стояти у клітці, але навряд чи більша за кішку.

— Гей ти, начувайся! Бо вкушу ще раз!

Йоганнес відсахнувся.

— Ось що я тобі скажу! — енергійно заговорила дівчинка, сіпаючи сітку. — Ми знаємо, що ти тримаєш Антака й Ведура, тож не прикидайся таким невиннятком! Але ми тобі цього не попустимо, правда, Ніссе? Ми знаємо прийомчики!

У сіні біля неї щось зашелестіло, й ось з’явився хлопець: на голову вищий за свою подружку, але явно не такий бойовий, як вона.

— Саме так! — промовив той тремтливим голосом. — Тож начувайся, ти!

«Видно, що й вони бояться, — збентежено подумав Йоганнес. — Якщо вони не примари…»

— Я їх навіть не знаю! — собі на подив, відповів їм хлопчик. — Тих двох із кумедними іменами. Я до того непричетний.

— Тоді випусти нас! — суворо звеліла дівчинка. — Негайно! — І штурхонула в бік хлопця, що стояв поруч неї.

— Саме так! — повторив той і прокашлявся. У Йоганнеса на колінах пискнула Поллілі.

— Зараз! — мовив Йоганнес. — Секунду!

І помчав східцями до кухні.

Було лише дві можливості.

Йоганнес сидів за кухонним столом, витріщившись на двері. Поллілі заповзла під мийку, сховавшись за завіскою.

«Або, — пробурмотів сам до себе Йоганнес, — я залишу їх на цілу ніч у клітці. Просто лишу і край, так ніби нічого й не трапилось. Поза тим, що я заніс Поллілі до помешкання. Вранці якось поясню це Брітті».

Але тоді він так нічого й не довідається. І не знатиме, чи й справді він збожеволів і все те йому лише приверзлося. А також не знатиме (якщо ті двоє існують, реально сидячи у Полліліній клітці), чого вони від нього хотіли. Не кажучи вже про те, що їм уночі, очевидно, буде досить холодно там, надворі у клітці, тож, якщо вони застудяться, винен буде хто? Йоганнес.

«Або ж я їх випущу, — промимрив Йоганнес. — Як ти скажеш, Поллілі?»

Морська свинка навіть не поворухнулася, але він, звісно, й не сподівався від неї жодної відповіді. Поки Поллілі поводилася, як нормальна морська свинка, то і її господар міг сподіватися, що, можливо, і з ним усе в порядку.

— Так, я їх випущу! — вирішив Йоганнес. — А там побачимо.

Хвильку подумав іще про прийомчики та витівки, про які говорила та крихітна дівчинка.

Якщо ті двоє і справді існують, то це шаленіше за все, що пережив досі Йоганнес. Він би вже не здивувався, коли б вони оце зараз прилетіли до нього, вимахуючи чарівною паличкою. Хоча, в такому випадку, чого би їм було благати його, щоби випустив їх із клітки?

Йоганнес схопив ліхтарика й повернувся на подвір’я.

— Ви ще тут? — тихо запитав він.

Малята сиділи на підлозі клітки в сіні й дивилися на нього.

— Захищайся! — закричала дівчинка. Хлопчик затулив рукою обличчя.

— Я міг би вас випустити, — мовив він.

— То відчини! — крикнула дівчинка. — Швидко!

— За однієї умови, — додав Йоганнес.

Хлопець обережно відвів руку від обличчя й витріщився на кишенькового ліхтарика, промінь якого Йоганнес спрямував тепер на землю, аби не сліпити тих двох.

— І йому не потрібен дріт? — запитав хлопець.

— Кому? — не зрозумів Йоганнес. Він усе ще тримався віддалік. Таки, здавалося, ті двоє і справді існують. Але, в такому разі, вони могли нести й загрозу.

— Та отому твоєму денносвіту! — пояснив хлопчина, і тепер голос його звучав уже не перелякано, а швидше схвильовано. — Ніякої сили струмів?

— За якої умови? — перебила його дівчинка.

— Що ви мене більше не кусатимете, — сказав Йоганнес. — І що не накиваєте п'ятами. Ви даєте мені слово честі, що не втечете і не кусатиметесь. І жодних витівок. Тоді я вас випущу.

Дівчинка просунула три пальці крізь сітку.

— Але ж це три умови! — наголосила вона.

— Моа! — дорікнув хлопець і штовхнув її. — Отак завжди: тільки вона повинна мати слушність, — виправдовувався він перед Йоганнесом. — Домовитися з нею нелегко, а це від того, що вона, розумієш, майже готова лі-фея. — Тут Йоганнес згадав про Ліну. — Ми обіцяємо тобі.

— А ти? — звернувся Йоганнес до дівчинки.

Та сердито кивнула.

— Але це три умови, — уперто повторила вона.

Йоганнес відсунув засув, тоді відступив на крок назад.

— Відчинено!

Хлопець зважився перший. Якусь мить він посидів на краю, силкуючись крізь пітьму оглянути подвір’я, а тоді відштовхнувся й зістрибнув на моріжок.

Йоганнес спрямував промінь ліхтарика на землю перед самою кліткою. Дівчинка стрибнула в середину світляного кола.

— Ну! — Вона склала руки на грудях. — Вимкни.

Лише тепер, коли гості стали біля нього, Йоганнес допевнився, які маленькі вони були насправді. Схоже було, що жодне з них не могло б зіп’ятися вище сидіння стільця, але й не виглядало, ніби вони перестали рости: у всьому правильні пропорції, і ні голова, ні руки-ноги не були завеликі порівняно з рештою тіла. Просто вони мали такий вигляд, ніби хтось їх зменшив за допомогою якогось пристрою.

— Завітайте до мене! — запросив Йоганнес. Йому все ще було трішечки страшно, чи не кинеться зненацька котресь із них кусатись. Особливо дівчинка. Бо хлопчина мав ніби цілком приязну вдачу. — Тут, на подвір’ї, нас може хто завгодно побачити.

Перед східцями Йоганнес зупинився.

— Може, я вас піднесу нагору? — ніяково запропонував. Бо як же їм, із їхніми коротенькими ніжками, зійти з ним, коли висота східців така велика?

— Не чіпай мене! — закричала дівчинка й відстрибнула набік. — Іди попереду!

— О’кей! — знизав плечима Йоганнес.

Він чув, як вони позаду сопуть, долаючи східці руками й коліньми, як це роблять малята. Подумав, який твердий метал східців та які гострі краї. Але не обернувся: мабуть, не треба аж так дуже набиватися зі своїми послугами.

— Заходьте! — мовив він, відчиняючи кухонні двері. Зі стелі звисала Бріттина велика кругла паперова лампа, заливаючи кухню м’яким, лагідним світлом. Після темряви дворика вона підкуповувала домашнім затишком, немовби запрошувала гостей завітати.

Одначе малючки злякано відсахнулись.

— Це пастка! — просичала дівчинка.

Хлопчина не був такий упевнений.

— Але ж як нам інакше… — промимрив він.

Йоганнес упав перед крихітними гостями на коліна. Навіть у такій позі він виглядав удвічі вищим за них.

— Присягаюсь! — урочисто проказав він, піднісши догори три пальці. — Клянусь, що жодної пастки тут немає. І що я вам — слово честі! — дозволяю втікати, коли тільки вам заманеться. Бо й так непросто буде порозумітися з моєю матір’ю.

Але хлопчина все ще невпевнено роззирався. До кухні він так і не увійшов, але видно було, що він охочіше, ніж дівчинка, почне принаймні розмову з господарем.

— Ти сказав, що не тримаєш їх у полоні! — дорікнув він. — Тепер ми знаємо, що ти брешеш. Бо інакше де б ти взяв Ведурові денносвіти?

— Ти брешеш, ось докази твоєї брехні! — сказала дівчинка, тулячись до хлопчини.

Раптом прибульці мало не попадали в кухню.

— Кого це я тримаю в полоні? — спантеличено спитав Йоганнес.

— І ображати нас тобі ніхто не дозволить! — заявила дівчинка.

Йоганнес про всяк випадок відступив від них іще на крок. Коли крихітна гостя отак лютує, не виключено, що й знову кинеться кусатись.

— Та кажу ж я вам! — вигукнув господар. — Я навіть не знаю, про кого ви говорите!

Але тепер розсердився і хлопчина.

— Ти викрав Ведура! — вигукнув той. — Чи взяв ти ще й Антака в полон, цього я не можу сказати напевне. Але Ведура ти достеменно викрав! Бо звідки ще взяв би ці денносвіти?

— Точно! — крикнула й дівчинка. — Ти захопив його і змусив зробити для тебе денносвіти! Тож нічого не змінилося: ви й досі такі самі, якими були! Ви захоплюєте нас і використовуєте наші здібності!

— Що? — розгублено перепитав Йоганнес. Оце тільки повірив, що його гості існують насправді, як вони почали плести такі дурниці, котрі лише в снах і бувають!

Він підвівся і ввімкнув кухонного телевізора, що стояв на підвіконні. Восьма вечора. Якщо зараз почнеться огляд денних новин, із називанням точної дати й повідомленнями, як і щовечора, тоді можна бути досить певним, що це тобі не сниться і ти не спиш. А якщо на екрані виникнуть постаті, яких не буває у повсякденному житті, тоді це точно сон…

— Говорить перший канал Німецького телебачення, — промовив знайомий голос диктора. — Доброго вечора, пані та панове…

Так, Йоганнес увімкнув дуже вчасно.

Одначе позаду тільки затупотіли крихітні ніжки: малючки кинулися навтіки униз по східцях, так ніби за ними сто вовків гналося.

— Гей, ви куди? — гукнув навздогін Йоганнес. — Чого це ви чкурнули геть? Це ж всього-на-всього новини!

Але з подвір’я ніхто не обізвався. Йоганнес причинив двері й сів перед телевізором, хоч і не розумів, що там показують. Поки дійшли до прогнозу погоди, його пульс знову нормалізувався. Хоча він так і не знав, що йому тепер робити.

На подвір’ї перелякані Нісс і Моа забилися в тісний проміжок під кліткою.

— Повзімо назад, Моа! — зашепотів Нісс. — Тунелем! Ми вже знаємо, хто тримає їх у полоні; маємо доказ! Підемо до короля і все йому розкажемо. Тоді він пошле сюди наших…

— Та невже? — ущипливо відказала дівчинка. — Він так і зробить? І що ж ти йому розповіси?

— Що ми знайшли доступ до світу людей! — схвильовано відповів Нісс. — Що вони й справді існують, люди, а не тільки в казках та переказах! Він нізащо нам не повірить!

— Невже? — насмішкувато витягла губи трубочкою Моа.

— Не повірить! — викрикнув Нісс. — Бо в це ніхто в краї не вірить! Але коли ми розповімо…

— І ти гадаєш, що тим самим повідомиш королю якусь новину? — запитанням урвала його Моа. — Сьогодні ти отримав свою фібулу, Ніссе, а міркуєш як мала дитина!

Нісс тільки безтямно витріщився на неї.

— Як ти гадаєш, куди він послав Ведура? — запитувала дівчинка. — Куди послав його наш король? І де, на його думку, Антак?

— Нагорі, — промимрив Нісс.

— Антак, хранитель історії! — провадила Моа. — Антак, звісно, знав про це. І король знав, Ніссе, не будь таким сліпим! І Ведур. Але, хтозна з якої причини, вони не хотіли, щоби про це довідалися і всі краяни. Хтозна чому, але їх влаштовує, щоби всі вірили, нібито люди — це просто казкові істоти на взір велетнів і чарівників, нібито це вигадки із Сивої Давнини. Тож я не вірю, що він, коли ми розповімо йому про все нами пережите, так зараз же й пошле когось визволяти Антака з Ведуром.

— Бо тоді таємниця перестане бути таємницею? — прошепотів Нісс.

— Він міг би послати загін уже тоді, коли вперше зник Антак, — провадила Моа. — Натомість на його розшуки вирушив лише Ведур. А куди він вирушив — про це король збрехав краянам. — Дівчинка зітхнула. — Тож він змириться і зі втратою Ведура, Ніссе, — мовила тихо. — І нас він здасть. Либонь, боїться, що інакше медлевінґерам буде від людей ще більша небезпека.

Нісс непевно кивнув.

— Мабуть, твоя правда, Моа-Вель! — нарешті озвався він. Десь у глибині його свідомості заворушився невиразний спогад, просячись на поверхню. — Цього разу ти справді маєш слушність.

— Не тільки цього, а завжди! — палко заперечила Моа.

— Але тоді… — почав Нісс.

— Саме так! — підхопила Моа. — Або ми — або ніхто!

— Або ми — або ніхто! — знічено повторив Нісс.

— Принаймні ми вже їх знайшли! — підбадьорливо сказала Моа. — Ти міг би у таке повірити? Щойно опинилися у світі людей, так відразу й наштовхнулися на викрадача!

— Авжеж, нам поталанило, — задумано підтакнув Нісс.

— І нас йому не обдурити! — провадила далі дівчинка. — Я ж на власні очі бачила денносвіт на стелі! І навіть зорову скриньку ми бачили! То ж справді була зорова скринька, так, Ніссе? Про яку ти розповідав?

Хлопець знову кивнув.

— Але в цій говорили куди чіткіше, ніж у скриньці, що в нашому краї. І картинки тут виразніші. Мабуть, Ведур встиг якось їх удосконалити. Вдома, у нашій скриньці, ми чули тільки якесь шарудіння.

— Знаєш що, Ніссе? — труснула його за плече Моа. — Тепер ми хоч знаємо, що ти можеш по-справжньому пишатися своїм батьком. Який геніальний винахідник! Не дивно, що ці казкові істоти не хочуть відпускати його на волю.

— То що ж нам зараз робити? — запитав Нісс.

— Те єдине, що ми можемо зробити! — відповіла Моа. — Правда? Ходімо, Ніссе! З вигляду він не такий вже й небезпечний. Швидше нормальний хлопчик, тільки огидно великий.

— І своєї фібули він ще не одержав, — додав Нісс, аби підбадьорити себе.

— Малюк, — погодилася Моа. — Але тримаймося на безпечній відстані!

17

Хтось постукав у двері, що ведуть на подвір’я. Отже, вони повернулися. Йоганнес неквапливо підвівся. І та тінь, учора ввечері, то також були вони…

Коли Йоганнес відчинив двері, то побачив перед собою ту крихітну дівчинку.

— Ми не боїмося! — заявила вона, зухвало задираючи голову. — І не думай собі такого!

— Ні-і, — похитав головою Йоганнес.

— А зараз ми зайдемо до тебе! — завзято наступала дівчинка. — Стережись! Ми знаємо прийомчики, витівки, правда, Ніссе? Геть з дороги!

— Це мені? — перепитав Йоганнес, але досі він несвідомо задкував, тож тепер йому лишилося тільки впасти на кухонний стілець.

— Отак! — погрозливо мовила дівчинка. — Заходь, Ніссе. Нісс отримав свою фібулу! Затям собі!

— Так? — пошепки протягнув малий господар. Він не зрозумів, про що мова, але перепитати не зважився.

— Он подивись! — провадила далі маленька гостя. — І не забувай про це! Ти ж, певно, ще й не дожив до свого Великого Дня…

Хлопчина тим часом обережно, невеличкими кроками, увійшов до кухні й став, мов укопаний, перед телевізором.

— Ану зізнавайся! Ти заховав у себе Ведура!

— Я взагалі не розумію, — похитав головою Йоганнес, — про кого це ви говорите!

— А денносвіти? — крикнула дівчинка. — А зорова скринька?

— Ну, ніяк не втямлю, — доводив Йоганнес, — про що це ви! — Подивився на дівчинку. — Ви про телевізор? — запитав. — То яке він має відношення до вашого…?

— Ведура! — суворо нагадала гостя.

— …Ведура? — закінчив своє запитання малий господар.

Хлопчина й дівчинка перезирнулись.

— Він прикидається дурником! — висновила дівчинка і підійшла до господаря. — Я тебе вкушу!

— Ні! — зойкнув Йоганнес, задираючи ноги на сидіння. Укуси деяких змій отруйні. І скорпіонів… Спробував непомітно переконатися, чи не спух, чи не посинів бува вкушений палець. — Присягаюся, не знаю, про що ви говорите!

Хлопчина задумався.

— А що, коли він каже правду, Моа? — запитав він. — Може ж таке бути, що він…

— Присягаюся, що кажу правду і тільки правду! — вигукнув Йоганнес. — Я й справді не знаю, про кого ви говорите… Моа? І Нісс?

Моа примружила очі, але Нісс мав такий вигляд, ніби починає вірити малому господареві.

— Мене звати Йоганнес! — відрекомендувався хлопчик, простягаючи руку для привітання. — Привіт! Я не тямлю, на якому це я світі, чесно! Через вас. Тому що, як з’ясувалося, на світі існують отакі кумедні малючки, як оце ви.

І збентежено знизав плечима.

— Ну, оце так чудеса! — здивувалася Моа. — Тому що існуємо ми? Це швидше тому, що існуєте ви!

— Як це так? — перепитав Йоганнес.

Нісс підійшов упритул до його стільця й задер підборіддя.

— Людей не існує! — повідомив крихітний прибулець. — Це знає кожна дитина в нашому краї. Люди — це істоти з байок і казок, і про це всі дізнаються ще задовго до школи.

Йоганнес обережно спустив ноги на підлогу.

— Тримайте мене, бо я зараз упаду! — тільки й вимовив він.

— Що, у вас цього не знають? — перепитала Моа. — І що ви знаєте взагалі? Коли вам доводиться навіть викрадати наших умільців, аби вони наробили денносвітів?

— Що? — знову не втямив Йоганнес. — Може, хтось з вас бажає кока-коли?

І помахав пляшкою.

Він надумав ставитися до них, як до цілком нормальних гостей. Але їх мов вітром здуло. Моа й Нісс шаснули під кухонний стіл.

— Не бийся! — крикнув Нісс.

— Та це ж просто кола! — розпачливо вмовляв крихітних гостей господар. — Я тільки хотів запитати, чи не бажаєте ви попити водички.

Моа визирнула з-під столу.

— То в тебе не бойовий дрюк? — обережно поцікавилася вона.

Йоганнес похитав головою і налив напою у три склянки.

— Ось, прошу! — сказав він, ставлячи повні склянки на стіл. — Можете самі переконатися.

Вагаючись, Моа наблизилася до склянки, але не дотяглася: руки були надто вже короткі.

— Ой, перепрошую! — вибачився Йоганнес і поставив дві склянки на підлогу. — Чи не могли б ви мені хоч зараз усе розповісти? Хто ви такі? Чому опинилися тут? І звідкіля прийшли?

Нісс умостився на килимку й схопив склянку обіруч.

— Не пий! — крикнула Моа. І показала на Йоганнеса. — Хай він перший!

Зітхнувши, Йоганнес відпив чималий ковток.

— Це чиста кола! — мовив він.

Моа сіла біля Нісса й пригубила трохи. Здивовано зиркнула вгору.

— І це, мабуть, винайшов хтось із наших! — сказала вона. І вихилила склянку одним духом.

Але Нісс пив обережно.

— Воно хмільне? — запитав.

Йоганнес витріщився на нього.

— То ви колись тут жили? — перепитав Йоганнес. — Поруч із нами, людьми? І коли ж це було?

— За Сивої Давнини, — відповів Нісс. — Ще поки ми, медлевінґери, не пішли звідси у наш край. Але це ми вже розповіли тобі. Хоча, сам розумієш, то тільки казочки. Тому що людей насправді не існує. — І похопився. — Принаймні так ми думали досі.

Йоганнес задоволено кивнув.

— Але ж тепер, якщо ми існуємо, то й вся справа виглядає інакше, чи не так? Якщо от я — ніяка не казочка, тоді й ті бувальщини про Сиву Давнину і все таке теж ніякі не казочки.

— Виходить, що так, — погодився Нісс.

— Оце так справи… — сказав Йоганнес. — Дуже цікаво.

Нісс непевно кивнув.

— Моа? — звернувся він. — Тепер віриш?

— Вірити — це не знати, — непривітно буркнула Моа. — Тому я наразі ні у що не вірю.

— Взагалі-то вас теж не існує, — почав правити своєї Йоганнес. — Хіба якщо ви гномики. Є в мене про вас таких книжка з картинками.

— Ні, ніякі ми тобі не гномики! — обурився Нісс. — За давніх часів ми володіли й таємними силами. Можна ще склянку коли? У переказах та казках. У наш Великий День старші передавали нам наше слово й нашу фібулу, а тоді — раз! І ми отримували таємну силу…

— Тільки завдяки тому, що навчилися читати? — спантеличено перепитав Йоганнес. Він не міг надивуватись, якої ваги надавали ці малючки чомусь настільки буденному.

— Що-о? — запитанням на запитання відреагував Нісс. Його склянка була знову порожня.

— Та дарма! — відмахнувся Йоганнес. — А тепер ви їх не набуваєте? Тих ваших таємних сил?

— Тільки лі-феї, — відповів Нісс. — Лі-феї — це, знаєш, такі у нас помічниці. Вони…

— Ельфи! — підхопив Йоганнес. — Авжеж, цілком логічно.

— Не ельфи, а лі-феї! — суворо виправила Моа. — Лі-феї! Вони швидко вирощують урожаї. Уміють розмовляти з тваринами.

— Круто! — похвалив Йоганнес. — А я завжди думав, що то все дурні вигадки. — І втупився у дівчинку. — То й ти лі-фея?

— Ще ні! — похитала головою Моа. — Я ще не доросла до моєї фібули.

— Ах, так, — мовив Йоганнес. А тоді показав на Нісса. — Але ж ти доріс до своєї! Отже, ти вже повинен володіти якимись чарівними силами. Перебуваючи тут! Адже колись давно ви володіли чарівними силами — саме тоді, коли жили у світі людей.

Нісс поморщив лоба.

— Хтозна! — невпевнено промимрив він. — У його словах є слушність, Моа! А ти про таке подумала?

— Тобі не передали слова, — знизала плечима. — То й не має значення, слушні його слова чи ні. Сама собою фібула ще нічого тобі не дає.

— Але раніше? — допитувався Йоганнес. — Що то були за таємні-чарівні сили, якими володів кожен з вас?

Нісс подивився на Моа, але та лише похитала головою.

— Без поняття! — зізналася майбутня лі-фея. — Розумієш, ми ж завжди вважали, що то тільки баєчки-казочки. Мудрість. Швидкість. Розум…

— Сила, — задумано мовив Нісс. — Правда, Моа? Отакі речі. Але й особливі, гадаю, також. Щось схоже на здібності лі-фей.

— Уміння розмовляти з тваринами? — заінтриговано перепитав Йоганнес.

Нісс похитав головою.

— Немає вже тих таких цікавих переказів! — нетерпляче урвав він. — Про Сиву Давнину! Ніхто ж не хотів їх слухати. То вже ніхто й не знає до пуття, що то були за таємні сили.

— Коли б ти мав уже своє слово, то це можна було би випробувати, чом би й ні? — припустила Моа. — А так — ні.

— Що ні, то ні, — луною відгукнувся Нісс, хапаючись за пояс. — І все тільки тому, що Ведур…

— Ага, ось воно! — схвильовано підхопив Йоганнес. — Усе через його зникнення? Ведура і того…

— Й Антака, — підказав Нісс. — Хранителя історії. Він зник. І тоді мій батько вирушив його шукати.

— І ви його схопили! — вигукнула Моа. Вона ніби на деякий час забула про це, а тепер згадала. — І тримаєте в ув’язненні!

— Я нікого не ув’язнював! — заперечив Йоганнес і підніс угору правицю. — Присягаюся серцем моєї матері!

— Моа? — запитав Нісс.

— Коли ж він зник? — поцікавився Йоганнес. — Той ваш винахідник?

— Учора, — відповів Нісс. — У понеділок. Порозмовляв із королем і тоді…

— Та це ж зовсім недавно! — розхвилювався Йоганнес. — Тільки вчора вирушив, людоньки! Та він же де завгодно може перебувати!

— Але він не повернувся на мій Великий День! — вигукнув Нісс. — Такого не траплялося ще ніколи. Кожен батько неодмінно приходить на Великий День свого сина. Бо він має передати синові його слово! Це найбільший день у житті.

Йоганнес задумався.

— Із ним міг трапитися нещасний випадок, — припустив хлопець. — І через те, можливо, він і не повернувся. Та й звідки ви взяли, ніби хтось його схопив?

Моа показала на телевізор, де без звукового супроводу африканські антилопи утікали від левів. А тоді — на стелю.

— Звідки ви маєте все це? — запитала дівчинка. — Ось тобі й доказ! Отже, тут неодмінно побував Ведур! Він поробив для вас навіть дуже великі денносвіти.

— Все це ми маємо з магазину електротоварів, — заперечив Йоганнес. — Ти чуєш, Моа? І все це було у нас завжди! Принаймні відколи я з’явився на світ, а я ж не вчора народився! Ось вам і доказ.

Нісс подивився на Моа.

— А як нам переконатися, чи він не бреше? — запитала майбутня лі-фея.

Йоганнес кинувся до дверей, що вели на подвір’я.

— Ось, роззирніться! — вигукнув він. — Скрізь світло! Я вірю, що ваш Ведур — неймовірний винахідник, але невже ви повірите, ніби він спромігся стільки всього намайструвати за один день? І телевізори стоять у кожнісінькій оселі!

Нісс і Моа й собі вибігли за господарем.

— Моа? — знову озвався Нісс.

Дівчинка довго роззиралася довкола. Будинки з численними квадратами освітлених вікон обступили подвір’я, немов якийсь надзвичайно високий мур оточував місто.

— Скрізь денносвіти! — промовила вона.

— Отже, ніхто його не тримає! — радо сказав Йоганнес. — Коли хочете, я обдзвоню лікарні, розпитаю, чи не потрапив він де до них. — Раптом він засміявся. — То це ви весь час приходили! Через оту нору! А Брітта хотіла вбити за це Поллілі!

Тим часом згадана морська свинка сиділа біля Моа: воркотіла й так терлася об дівчинку, ніби хотіла навіки лишитися з нею.

— Ану в клітку, Поллілі! — скомандував Йоганнес і, посадивши тваринку на руку, гайнув східцями вниз. Поллілі невдоволено запищала.

Моа задумано подивилася на Нісса.

— Весь час? — повторила господареві слова. — Нора була тут весь час? А ми ж прибули тільки сьогодні…

— Так, це доказ! — вигукнув Нісс. — Доказ, що й вони тут побували! Антак і Ведур також потрапили до людей через тунель під трояндами!

Тут повернувся Йоганнес.

— Що? — перепитав він у крихітних гостей.

Тепер їх могли бачити з усіх вікон: велику тінь і дві маленькі, чітко окреслені світлом, що падало з кухні.

— І Ретяк, — сказав Ведур у пітьму. — І Артабак.

— І Айлісс, — пробурмотів Антак. — Так, і вони.

— Святі духи! — прошепотів Ведур.

— Нічого поганого з ними не сталося, — запевнив Антак. — Повір мені, Ведуре! Та й сам ти це знаєш!

— Аж поки ти не переконався, що твій рідний син… — жорстким тоном мовив Ведур.

їхня темна в’язниця почула тільки відчайний стогін Антака.

А чоловік, що підслуховував, приклавши вухо до дверей, переможно посміхнувся.

18

Рано-вранці Мунна побачила: Нісс зник! Його спальна шкура лежала відкинута набік, і не видно було черевиків.

— Ніссе! — гукнула мати й розчахнула двері. — Ніссе!

Над хатами сходило сонце. Мунна чула, як бряжчать ланцюгами тварини в стійлах, як співає пекар у своїй пекарні. Попід узлісся ходив якийсь хлопець. «Торіл!» — подумала жінка — і не здивувалася.

А Нісса не було ніде.

Як і щоранку, Мунна підійшла до груби, розворушила жар, що дожив до ранку. Роздмухала вогонь, розпалила вогнище й довго дивилася в полум’я. Вона добре знала свого сина. І здогадувалася, що він піде шукати батька.

Йоганнес прокинувся від того, що Брітта постукала в двері його кімнати.

— Йоганнесе! — майже істеричним голосом гукала мати. — Йоганнесе, чому ти замкнувся?

Хлопчик насилу виринув зі сну. Пан Країдлінґ тримав крихітного чоловічка, що махав ручками-ніжками, на відстані витягнутої руки від себе й ревів: «Ти поробиш мені денносвіти в тунелі Ельби!»

«Не бий! — верещав крихітний чоловічок, і Йоганнес здивувався, побачивши, що той має обличчя Кевіна. — Я навчу тебе ще й читати!»

— Я вже прокинувся! — обізвався Йоганнес. — Усе о’кей!

Але тут-таки згадав про Країдлінґа з Кевіном і засумнівався, чи й справді так усе о’кей.

— Нічого не о’кей! — не вгамовувалася Брітта. — Ти чого замикаєшся? А якщо впадеш з ліжка й зомлієш? А коли почнеться пожежа? Як тоді тебе витягнути?

— Та нічого ж не горить! — пробурчав Йоганнес і спустив ноги на підлогу. — Зараз відімкнусь.

— Та вже сподіваюсь! — обізвалася Брітта з коридорчика, але чекати їй було ніколи. Йоганнес розчув, як у кухні відчинився й з глухим ударом знову зачинився холодильник.

— Ай! — зойкнуло щось на підлозі. — Дивись, куди ступаєш!

Йоганнес блискавично знову заховав ноги під ковдру. «Спочатку як слід прокинутись! — подумав. — Можна й схибнутись, якщо тебе рідна мати отак брутально вириває зі сну!»

— Доброго ранку, Моа! — проказав чийсь заспаний голос. — Як тобі спалося?

— Це ти серйозно питаєш? — огризнувся перший, сердитий голос, і Йоганнес відчув, як йому потилицею мов мурашки полізли. — На такій твердющій підлозі! Без м’якенького хутра, без нічого! Навіть якщо люди й існують насправді, то вони як були, так і лишилися варварами!

Йоганнес заплющив очі. «Я просто не дивлюсь і край! — вирішив він. — А тоді те, що примарилось, може, й минеться?»

Але він уже здогадувався, що такі думки — безглуздя.

— Гей, ти! — знову заговорив перший голос, і тепер уже Йоганнес пригадав, кому він належить. Однак озиватися не хотілось… — Ти ще тут, ти, що над нами? Так кепсько я ще зроду не спала! Хоч поїсти щось знайдеться?

— Тс-с-с! — перелякано просичав Йоганнес. — А то вона вас почує!

Під ліжком стихло.

— Ви ще тут? — упівголоса запитав малий господар.

— То як нам бути: мовчати? Чи говорити? — сердито огризнулася Моа. — От іще!

— Зараз я вам щось принесу! — пообіцяв Йоганнес.

Цього разу, спускаючи ноги на підлогу, він остерігався, аби не наступити на котресь зі своїх крихітних гостей. Лягаючи спати учора ввечері, хлопчик завбачливо замкнув двері своєї кімнати, аби Брітта, зайшовши за своєю звичкою до сина перед сном, часом не виявила дивних малесеньких гостей. Нісс і Моа лежали на вовняній ковдрі біля його ліжка й вигляд мали досить-таки нещасний.

— Одна нога там — друга тут! — кинув Йоганнес і замкнув за собою двері.

На кухні Брітта розмішувала мюслі в йогурті.

— Ти мене зрозумів? — суворо запитала вона сина. — Щоб це був мені перший і останній раз, коли ти замикався на ніч! Наступного разу попрощаєшся з ключем.

Йоганнес зазирнув до хлібниці. Три сухарики. Поклав їх на тарілку, дістав із шухляди ножа й поставив поруч склянку з суничним варенням.

— Я поснідаю у своїй кімнаті! — повідомив він.

Брітту пересмикнуло.

— Що-о? — обурилася мати. — Ще і ображаєшся? Сядь тут крячкою, Йоганнесе Ріттере! Якщо ти вже не терпиш щонайменшої критики…

Але Йоганнес уже й зник у своїй кімнаті. Повернув ключа в замку й поставив тарілку на підлогу біля ліжка. Тепер слід чекати Брітту, з лекцією…

Але ніщо не порушило тиші в передпокої. Ось брязнула Бріттина тарілка: значить, поставила у мийку. Отже, лекція буде аж після обіду.

— І це все? — запитала Моа, ходячи довкола тарілки, мов киця коло гарячої каші. — Це весь наш сніданок? — І торкнула носаком свого крихітного черевичка один сухарик.

— Моя мати ще тут! — понуро виправдовувався Йоганнес. — Вона неодмінно щось запідозрить, якщо я почну намащувати гору бутербродів!

— Та все гаразд! — вибачливо усміхнувся, задерши голову до господаря, Нісс. — Зрештою, в нас є важливіші речі, Моа.

Йоганнес вмить натягнув джинси, сорочку. Наразі піти до лазнички було неможливо.

— Ви тут якось дасте собі раду самі? — запитав прибульців. — Бо я маю йти до школи. — Тут він подумав про Кевіна й весь затрусився. А ще про пана Країдлінґа… — Будьте хоч трохи обережні, щоб вас ніхто не побачив!

— Можеш покластися на нас, як на кам’яну гору! — промимрила Моа з повним ротом.

У квартирі запанувала тиша.

— І це називається булочки! — мовив Нісс, соваючи вказівним пальцем останню крихту по тарілці. — Коли б не сухі, то мали б ще й смак!

— Наразі ці люди показують себе достеменно такими, якими я їх собі й уявляла, — скривилася Моа.

— За винятком того лише, що вони таки існують, — уточнив Нісс. — А знаєш що, Моа? Добре ще, що вони хоч розмовляють нашою мовою.

— Добре? — перепитала Моа. — У цьому немає нічого дивного. Адже ми колись жили поряд із ними. — Обличчя її набуло задумливого виразу. — Король завжди це знав. Звісно, й Антак знав, наш хранитель історії. І Ведур. Чому ж вони не хотіли, щоб про це довідався ще хтось у нашому краї? Навіть казки про Сиву Давнину вони пустили в непам’ять! Про чарівників я знаю куди більше, ніж про людей. І про нас самих я знаю так само небагато. Що ми вміли за Сивої Давнини і все таке. Про чарівні сили…

— Правда, — погодився Нісс.

— Ми довідаємося про це! — вигукнула Моа. — І тоді ми їм покажемо!

— Але спочатку мусимо розшукати Антака з Ведуром, — нагадав Нісс. — Вони мають бути десь тут! Згадай про цю нору під трояндами!

— Тут усе таке дивне! — промовила Моа й почала обходити кімнату. На підлозі чого тільки не валялося: дерев’яні палички з різнобарвними гостряками, зіжмакані, обстріпані хустинки, два кольорові халати, зім’яті папірці й срібний плаский кругляк. — І порядку в них теж нема, у цих людисьок. Утім, про це в переказах нічого не говориться.

Але тут Нісс натрапив на той кругляк.

— Ось! — крикнув він. — Величезна платівка! Для штуки-на-платівки! Він змайстрував для них іще й велику штуку-на-платівки!

— Цього я не знаю! — сказала Моа. — Ти ж ніколи про таке не розказував.

Але Нісс уже стріляв очима по кімнаті.

— Он, нагорі! — показав на полицю. — Допоможи-но мені видертися на стілець.

Моа допомогла товаришеві вилізти на сидіння.

— Зараз заграє! — пообіцяв Нісс. Обгортка платівки відкрилася легко. Добре, що вдома він роздивився, як Ведур випробовував цю штуку. Дарма що вдома була лиш одна платівка, з піснею про дев’яносто дев’ять повітряних кульок, про які Нісс так хотів довідатися, що ж воно таке.

«We are the world! — закричало з невеличкої скриньки. Нісс зіскочив зі стільця й кинувся під ліжко. — We are the children!»

— Вимкни! — крикнула Моа. — Вимкни, кажу тобі!

Нісс перелякано закивав головою. Тремтячи, знову видряпався на стілець і, ставши навшпиньки, дотягнувся до пристрою. Все стихло.

— Розумієш, воно зовсім не небезпечне, — пояснив хлопець, важко дихаючи. — Так сказав Ведур.

— Ну, не видно було, щоб ти так уже цілковито йому довіряв! — насмішкувато сказала Моа. — Там, під ліжком.

— Воно ж так закричало, ніби там усередині раптом опинилася тисяча людей! — виправдався приголомшений Нісс. — Аж я втратив на мить самовладання. — І знову показав на пристрій. — І воно також має мотузок, Моа! Воно потребує сили струмів! Усе точнісінько так, як і в Ведура!

Моа кивнула головою.

— Ось це ми й зробимо насамперед, Ніссе! — сказала вона. — Все обдивимося: чи не знайдуться ще якісь його винаходи? Все воно якось пов’язане з Ведуром, хоч би що там говорив наш хлопчик. Люди не можуть обійтися без Ведурових знань!

Тож Нісс уже й не дивувався, коли у великій кімнаті вони виявили ще самговір, а в коридорчику — гучномовну машину. В кухні знайшли вимішувач і підігрівач води — хоча там знайшлося ще багато інших пристроїв, з яких позаду звисали мотузки, зникаючи у маленьких білих рамочках, прикріплених унизу на стінах. Усі ці речі були куди більші за пристрої з Ведурової майстерні — відповідні до людських розмірів, і всі вони були виготовлені з того дивовижного матеріалу, який Нісс бачив тільки в речах із Ведурової майстерні, а більш ніде в краї.

— А цього я не знаю! — показав Нісс на чотирикутний білий ящик, довкола якого лежали розкидані крихти. — І цього не знаю. — На коричневій підставці стояв під коричневим дашком скляний дзбанок із брунатною рідиною всередині. — Він показав мені далеко не все…

Моа раптом завмерла.

— Він і справді був великий винахідник, Ніссе, — сказала вона. — Найбільший з усіх! Або…

— Або? — перепитав Нісс.

— Або ніякий не винахідник… — вагаючись, припустила майбутня лі-фея. — А просто ошуканець. Можливо, хлопчик таки має слушність? І ти віриш, Ніссе, що все-все отут повинаходив Ведур? Усі ці пристрої? Чому ж він дав їх людям, а не нам?

— Він хотів! — вигукнув Нісс. — Але ж ви його засміяли, коли він їх показував!

Моа задумано кивнула головою.

— І ми знаємо, що він весь час перебував тут, нагорі! — провадив Нісс. — Та нора під трояндами існує давно! То чому би йому…

— Тому що та його майстерня була зовсім не майстерня, — тихо пояснила Моа. — Ти ж сам бачив, Ніссе. Жодного знаряддя. І тільки креслення вітрового колеса, але писано не його рукою. І як би він проніс оці величезні пристрої нашим тунелем?

— Не уявляю, — промимрив Нісс.

— Сказати тобі? — запитала Моа, кладучи руку йому на плече. — Майстерня була прикриттям, Ніссе. Вона просто ховала вихід до світу людей. Даючи Ведурові змогу проникати сюди, до людей щоразу, коли тільки йому хотілось, і то так, що ніхто в краї цього не завважував. І ті пристрої він приносив звідсіля. Аби ми вірили у схибнутого винахідника.

— А чому тоді всі пристрої у нас виходять такі набагато дрібніші? — запитав Нісс.

Моа пильно подивилася товаришеві у вічі.

— Таємні сили! — прошепотіла майбутня лі-фея. — Із тих часів, коли бувальщини про чари були ще правдою…

— То що, Ведурова таємна сила полягає в тому, що він може зменшувати речі? — здогадався Нісс. — Але ж…

— Це єдине пояснення, Ніссе! — вигукнула Моа. — Подумай сам гарненько!

Нісс втупив погляд у підлогу.

— Може, й так, — промурмотів він. — Але навіщо? З року в рік усі сміялися з нього! Чому він підігрував, Моа?

Дівчинка знизала плечима.

— Король теж це знає, — мовила вона. — Ти ж сам казав, Ніссе, що Ведур з королем мають спільну таємницю. І це мусить бути небезпечна таємниця, якщо король так нікого й не послав, аби його врятувати. — Дівчинка подивилася Ніссові у вічі. — Можливо, Ведур — ошуканець. Але, на мою думку, він ще й герой.

Нісс сів на підлогу.

— Але ж, — із відчаєм у голосі знову заговорив він, — якщо люди не захопили Ведура в полон, аби він винаходив для них денносвіти й інші штуки, що діють від сили струмів, — де ж він є? Де нам його шукати?

— Треба подумати! — сказала Моа.

Біля дверей класу, поміж куртками й пальтами, стояла Ліна й розмовляла з двома іншими дівчатками про якусь передачу поп-музики, котрою Йоганнес не дуже цікавився.

— Ліно? — обізвався до неї Йоганнес.

Ліна кивнула йому.

— Нізащо в світі! — категорично заявила комусь вона. — 3 такими зовнішніми даними…

— Але співає вона класно! — сказала Ольга. — Як на мене, то це важливіше. Я вважаю…

— Ліно, ходи сюди! — нетерпляче гукнув Йоганнес.

Ліна відвернулася, от ніби й не чула його.

— А я думаю: переможе малий! — сказала вона. — Він всім подобається.

Йоганнес зайшов до класу. Для нього це не новина: Ліна час від часу демонструє, яка вона від нього незалежна. Мовляв, не розраховуй на мене! Ти ще не став моїм другом! Особливо ж любила втерти носа, коли поруч стояли інші дівчата. Дуже прикро, саме в таку мить… Йому неодмінно треба було порадитися з нею щодо Нісса і Моа.

Йоганнес виклав зошита з англійської на парту й став чекати. Треба тільки додавати закінчення — ed у кінці, якщо дієслово правильне. І жодних проблем. Нехай пан Країдлінґ сьогодні його викличе! Йоганнес спокійнісінько все відповість.

— Ну! — мовила Ліна, сідаючи на своє місце. — Чого тобі?

— І чого ж ти не підійшла? — сердито дорікнув Йоганнес. — Мені треба було поговорити про дещо з тобою!

— А що я, рабиня тобі? — огризнулася дівчинка. — Чи не взяв ти собі в голову, ніби можеш розпоряджатися мною?

Йоганнес люто глипнув на неї. Краще б він узагалі нічого їй не розповідав!

— Я маю поговорити про дещо! — сказав нарешті. — Це важливо!

— Зрозуміло, — процідила Ліна, викладаючи своє англійське причандалля на парту. — Я й так знаю. І навіть уже й порадилася про це з Томасом.

— Як? — ошелешено спитав хлопчик. Якусь мить він подумав, що Ліна володіє даром ясновидіння. — Про що?

— Про Кевіна! Ти ж про це — чи про що? І ось що каже Томас. По-перше, він не вірить, що ті хлопці й справді ладні вбити людину; це просто парочка тупаків, що задираються, мов півні. І по-друге: ти повинен розповісти про це керівництву школи. Це не донос. Та й я тобі те саме казала.

— І ти розповіла Томасові? — вигукнув Йоганнес. Оркан та Андреа, що сиділи перед ними, обернулися. — Ти з глузду з'їхала? А що, як він щось зробить? Тоді Кевін помститься Брітті, коли вона вночі сама повертатиметься додому, ти, дурна довбешко!

— Не обзивай мене дурною довбешкою! — обурилася Ліна. — Це ти з глузду з’їхав! Такі речі обов’язково треба розказувати дорослим!

— Що треба розказувати, Ліно Маґґеві? — поцікавився пан Країдлінґ, розкриваючи на столі класний журнал. — То й розкажи!

— Ні, все вже о’кей! — злякано трусонула головою Ліна.

Йоганнес сердито подивився на неї збоку. Ні, це нікуди не годиться. Вона й про Нісса та Моа негайно розповість Томасові, бо просто не здатна зберігати таємницю. Можливо, воно й на краще, що він їй так нічого й не розповів.

— Йоганнесе! — звернувся пан Країдлінґ. — Якщо пам’ять мене не зраджує, ти хотів прочитати нам сьогодні своє домашнє завдання?

Йоганнес кивнув. Узяв зошита й прочитав.

Він не міг зрозуміти, чи пан Країдлінґ тішився, чи злився, що майже все було правильно.

У помешканні двоє крихітних гостей не знайшли більше жодних свідчень про Антака з Ведуром. Люди жили інакше, ніж Нісс і Моа могли уявити за скупими відомостями, що лишилися в їхніх головах від читання-слухання казок та переказів. Повсюди звисали мотузки, що забезпечували силою струмів чудернацькі пристрої; вікна були великі, кімнати світлі, а безліч меблів тішила око пістрявими барвами. Світ людей був барвистіший, ніж світ медлевінґерів. І багатший.

— Зате ж які вони жахливо жорстокі! — сердито доводила Моа. — Ти й сам це знаєш із переказів. Вони вбивають одне одного на смерть. Коли влаштовують оці їхні… війни.

Нісс кивнув.

— І хто б у таке повірив, правда, Моа? Побачивши, як радісно усе в них виглядає!

— Авжеж, дивно, — погодилася Моа. — Моя така думка, що від тих часів, коли ми жили поруч з людьми, все у них дуже змінилося, Ніссе. А в нас не змінилося, вважай, нічого. Тільки у них.

— Ну й чим це нам допомагає? — запитав Нісс, натискаючи на кнопку величезного денносвіта, що стояв на підлозі. Дуже повільно по кімнаті почало розливатися м'яке світло. Нісс вимкнув світло. — Чи ми завдяки цьому дізналися, де може бути Ведур? І Антак?

— Якщо люди не тримають їх у рабстві заради Ведурових винаходів, то ми так нічого й не знаємо, — визнала Моа. — Можливо, ніхто їх і не ловив, Ніссе. Може, вони доброхіть сюди подалися. Бо тут усе таке кольорове.

— Безглуздя! — сердито заперечив Нісс. — Тільки не Ведур!

— Твоя правда, — промурмотіла Моа. — Ведур, либонь, так не вчинив би. Але в чому ж тоді річ?

— Ну, спочатку зник Антак, — міркував Нісс. — Може, все через нього?

— Та що ж він уміє? — заперечила Моа.

— Він — хранитель історії! — доводив Нісс. — Можливо, він знає щось таке…

Моа згідливо кивнула.

— Принаймні тут, у цьому помешканні, ми далі нікуди не просунемося, — сказала вона. — Ми мусимо пошукати надворі, Ніссе! Не можеш же ти цілий день бавитися силою струмів!

— Тут усе таке величезне! — вигукнув Нісс. — Я, певне, боятимуся надворі, Моа.

— Так, і я боятимусь, — призналася дівчинка. В кутку кімнати стояла шафа з відчиненими дверцятами. — Нам би вдягнути на себе щось із того! Аби виглядати, як люди.

— Так нас і приймуть за людей! — пирхнув Нісс, покрутивши пальцем біля скроні. — Отаких дрібнесеньких!

Але Моа вже присунула стільця до шафи і почала викидати з шухляд різну одежу, барвисту, як і меблі.

— Свої штани лиши на собі! — розпорядилася дівчинка. — Тільки надягни якийсь халат, щоб їх прикрити.

— Оцей? — запитав Нісс. Халат був з червоної тканини й мав велику білу шістку на грудях. Якщо високо підкотити рукава та не зважати на те, що одяг спадав йому мало не до п’ят, можна було сказати: годиться!

— Як людина! — захоплено вигукнула Моа. — Але підпережися зверху поясом, щоб не наступати на поділ!

І заходилася підшукувати халат на себе.

19

Світ людей не був схожий ні на що з того, що будь-коли бачив Нісс, ба навіть ні на що таке, що він міг би собі уявити. Будинки тут височіли, мов гори, і, неначе гори, були складені з каменю. І широчезні вулиці поміж ними також були вимощені каменем — вулиці, що незмінно складалися з двох вужчих хідників обабіч і широкої, але трохи нижчої за хідники, проїзної частини. Однак найдужче вражав шум. Повітря повнилося дирчанням і гарчанням двигунів, і той гамір линув одночасно зусібіч, то накочуючись, то відкочуючись, але ніколи не змовкаючи.

— Моторошно! — пробурмотів Нісс. Говорити вголос йому було страшно.

Моа кивнула.

— Наче в ув’язненні! — сказала вона, показуючи вгору на невеличку латку неба. — І ніякої тобі зелені! Ні рослин, ні трави.

— Ані звірів! — додав Нісс, але цієї миті з-за рогу вискочив пес. Зупинився перед ними і обнюхав їх. Потім захоплено облизав своїм червоним язиком обличчя Моа, шалено вимахуючи при цьому хвостом.

— Тварини відчувають! — сказав Нісс. — Дарма що ти ще не можеш розмовляти з ними, вони нутром чують у тобі лі-фею!

Моа поплескала пса знизу по животу.

— Жаль, що ще не можу поспілкуватися з тобою! — сказала вона. — Може, згодом!

Пес облизав дівчинці ще й руки і подався геть.

На щастя, людей на вулицях було небагато, а коли Нісс і Моа помічали ще здаля кого-небудь, то хутенько ховалися до найближчого під’їзду.

— Та вони й не повинні б особливо дивуватися з нас, — уголос розмірковував Нісс. — Так усі поспішають, такі захекані.

Здавалося, все у цьому місті людей кудись поспішає, а надто оті чудернацькі самохідні візки, які, обходячись без допомоги тяглових тварин, мчали проїзною частиною вулиці з такою швидкістю, аж Ніссові голова паморочилася, коли він на той шалений рух дивився.

— Так ми ніколи не перейдемо на той бік! — у відчаї вигукнув Нісс. В одному під’їзді їм довелося довгенько чекати, видивляючись, як по широкій вулиці в обох напрямах мчать самохідні візки, і немає тому шаленству ніякого впину.

— І навіщо їм отаке? — чудувалася Моа. — Це ж нездоланна перешкода, якщо комусь треба перейти на другий бік!

— Авжеж, тут нікому не перейти на той бік, — погодився Нісс і дуже обережно ступив крок уперед.

Цієї миті до них повільно підійшла стара жінка з торбинкою в руці й стала під високим металевим стовпом, на якому вгорі була прикріплена скринька з різнобарвними ліхтарями.

— О, а ти що тут робиш? — запитала стара, нахиляючись до Нісса. — Отак саменьке й гуляєш? А мама твоя хоч знає, де ти є?

Нісс енергійно закивав.

— Так! — прошепотів він.

— Ох, теперечки люди не дбають про своїх діток! — зітхнула старенька. — Це ж небезпечно для тебе, такого малючка! Чи ти вже хоч до дитячого садка ходиш, ти, дрібненький карличку?

Нісс швидко міркував. Ця жінка має його за малесеньку людинку. Вигідно! Хоча він і не знав, що воно таке дитячий садок. Очевидно, люди роблять додаткові сади для дітей, аби ті не хиріли серед довколишнього каміняччя? Хоч це добре!

— Так! — знову прошепотів Нісс.

— Ну, то давай мені руку! — сказала старенька й натиснула на кнопку посеред стовпа. Нісс відскочив від неї назад.

— Хочеш саменьке дибати через вулицю? — здивувалася добра бабуся. — Тоді не відставай від мене, чуєш?

Нісс помітив, що вона дивиться на протилежний бік, де стояв такий самий стовп, як і на цьому боці, й кивнув.

— Уперед! — скомандувала старенька й просто ступила на проїзну частину.

Нісс завагався. Із під’їзду вискочила Моа й схопила Нісса за руку.

— Вони зупиняються! — закричала дівчинка.

Тепер і Нісс це побачив. Усі візки на вулиці, хоч би в якому напрямі їхали, вмить зупинилися, і поміж ними впевнено, так ніби вона зупинила довкола себе хвилі, пішла на той бік старенька.

Але, ступивши два кроки, вона обернулася.

— Де ти там заґавилося, моє дитятко? — гукнула бабуся. — Леле, і як це я другого не розгледіла? Вас же двоє малесеньких карличків!

Моа схопила Нісса за руку й кивнула головою.

— Ну, тепер нам треба бігти! — сказала бабуся. — А то не встигнемо перебігти, як буде знов червоне!

І вона мала слушність. Ледве вони втрьох добулися на той бік, як візки рушили знову. Нісс злякався.

— Ну, а зараз хутенько до дитячого садка! — повчала старенька. — І скажіть вашій мамі, щоб завтра вас сама туди відвела! Бо так надто небезпечно!

Нісс і Моа згідливо закивали.

— Ти бачиш той сад? — запитав Нісс.

Моа похитала головою.

— І як та стара це зробила? — запитала дівчинка, коли бабуся, ступивши кілька кроків, зникла за рогом.

Нісс знизав плечима.

— їх можна зупиняти кнопкою, що на тому стовпі, — пояснив він. — Хоч візки й не з’єднані з тичкою мотузками. Отже, тут не може бути просто сила струмів.

— Ні, це не сила струмів, — погодилася Моа, оглядаючи стовп. — Хай там як, а ми перейшли через вулицю.

Тиснучись до будинків, аби не опинитися під колесами котрого-небудь шаленого самохідного візка, вони побігли кам’яними вулицями далі. Звернули за ріг. Перед ними лежала вулиця, де посередині плив потік візків, а по бічних хідниках повільно, попід величезними вікнами, рухалося дуже багато людей.

Нісс смикнув Моа вбік, за візок, що стояв.

— Тут так багато людей! — прошепотів він. — Хто-небудь іще роздивиться, що ми — ніякі не малючки людського роду!

Моа кивнула.

— А знаєш, Ніссе, що я надумала? — запитала дівчинка. — Я більше не вірю, нібито Ведура тримають у рабстві заради його винаходів. Винахідниками є люди, Ніссе. Саме люди — великі винахідники!

Нісс спантеличено кивнув.

— Тут усе таке інакше, — пригнічено мовив він. — Таке величезне. Таке розмаїте. Таке гамірне й шалено швидке!

З одного візка по той бік вулиці вискочила молода вродлива жінка. Швидко зиркнувши ліворуч, потім праворуч, вона кинулася бігти через вулицю.

— Уперед! Біжімо за нею! — Моа схопила Нісса за руку й потягла, не відстаючи від людської красуні ні на крок.

— Навіщо? — прошепотів Нісс, але на тій вузькій вулиці стояв такий неймовірний гамір, що Моа його й не почула.

— Та стара сказала, щоби ми ходили з нашою матір’ю! — на бігу пояснила дівчинка. — Та бабуся! Чи ти вже й забув? — Завдяки вуличному гамору жінка, не розчувши цих писклявих слів, бігла собі далі, не здогадуючись, кого веде за собою. — Оце тобі й наша мати!

— Що-о? — протягнув Нісс. І тоді збагнув. — Ну й розумниця ж ти, Моа! — сказав, дивуючись. — Видно, що ти будеш лі-феєю!

Коли Ліна запропонувала й сьогодні зайти до нього, щоб допомогти з англійською, Йоганнес спочатку зрадів. Але наступної миті зрозумів: ні, в жодному разі не можна запрошувати її додому! Адже вдома на нього чекали Нісс і Моа, а якщо Ліна не втримала історії з Кевіном у таємниці, то й про двох крихітних прибульців неодмінно розпатякає. Насамперед — Томасові. А як потім учинить Томас, того взагалі неможливо передбачити. Ні, Йоганнес мав захистити Нісса й Моа від будь-якого лиха, нехай навіть завтра його домашні завдання виявляться не так блискуче виконаними.

— Знаєш, я вирішив: спробую сьогодні зробити англійську самостійно! — хоробро заявив він. — Сама знаєш, що в голові лишається тільки те, чого досяг власними зусиллями. Так і Брітта завжди каже.

Ліна недовірливо подивилася на нього.

— Тобі й справді не потрібна моя допомога? — запитала вона.

Йоганнес труснув головою.

— Сам упораюся! — сказав він.

Ось чому він поволеньки, нога за ногою, чимчикував додому сам-один. Перед їхнім під’їздом стояла вантажівка з бортовою платформою.

— Та невже! — злякано вигукнув Йоганнес.

Бічний борт машини був опущений, і молодий робітник у комбінезоні й з товстими шкіряними рукавицями на руках подавав панові Покашиїнському плити для доріжок.

— Досить! — крикнув пан Покашиїнський. — Тепер занести у підвал!

Робітник зіскочив із кузова на землю і підняв кілька плит. Потім слідом за паном Покашиїнським поніс їх у будинок. Йоганнес ледве встиг заскочити в під’їзд, як двері за ним загрюкнулися.

— Ви знаєте куди! — кинув пан Покашиїнський через плече. Робітник не відповів, але мовчки потюпав за ним по східцях, що вели до підвалу. Йоганнес вискочив на кілька сходинок вище — на другий поверх. Там чекав, що буде далі.

З підвалу долинали звуки, що свідчили: там обережно складають плити на підлогу. Потім хлопчик почув, як обидва знову підіймаються нагору. Ступив крок назад, ховаючись за поруччя, а тоді зиркнув униз.

— Ви ж самі бачите! — пирхнув пан Покашиїнський. — Цих буде замало! Нізащо не вистачить!

— їх саме стільки, скільки ви замовили! — сердито заперечив молодик. — Скільки клієнт замовить, стільки я й…

Двері під’їзду зачинилися за ними, і Йоганнес шаснув до підвалу. Ввімкнув світло. Де ж Покашиїнський поскладав ті свої плити? Свою частину підвалу він оббив чорним пластиком, аби ніхто туди не зазирнув. Однак Йоганнес чомусь був певен, що сусід не там складає свої плити.

І тоді побачив на підвальній підлозі чорні сліди. Та чорнота була невиразна, ледь помітна, але могла означати тільки одне.

— Склад вугілля! — прошепотів Йоганнес.

У кінці проходу були брудно-сірі металеві двері, що вели до приміщення, де колись, ще як у квартирах не було центрального опалення, мешканці зберігали вугілля. Якось, коли ті двері стояли відчинені, Брітта показала синові цю частину підвалу: маленькі, відгороджені дротяними сітками відділення — на кожного наймача, аби не крали вугілля одне в одного, а на підлозі одвічний шар вугляного пилу. В інших підвалах були заґратовані вікна, а це натомість було оснащене жолобом, по якому у підвал вуглярі засипали вугілля. Опісля цей отвір заклали металевою плитою, тож, коли зачинити коридорні двері, тут було темно, мов у шахті. Йоганнес тоді відчув, як йому наче мороз пішов по шкірі.

— Добре, що нам більше не потрібне вугілля! — сказав він тоді Брітті. — Закладаюся, що ти би мене ганяла сюди по вугілля, і мені було би страшно!

— Як добре ти знаєш свою маму! — задоволено відповіла Брітта, і вони пішли звідсіля нагору.

Відтоді це приміщення пустувало. Разів два Брітта зверталася до власника будинку з пропозицією зробити велосипедну стоянку, але відповіді жодного разу не отримала. Аж знову знайшлося застосування для цієї частини підвалу.

— Плити для тераси! — прошепотів Йоганнес. — Яке паскудство!

Він подумав про Поллілі та про літні сніданки в садочку…

І саме тієї миті, коли він хотів піти нагору, підвальні двері розчахнулися. Зляканий Йоганнес аж тепер згадав: Покашиїнський сказав, що плит замало! А він, Йоганнес, так тут забарився, ніби вже все занесено! Глянув у глибину коридору, але там, праворуч і ліворуч, були тільки ряди оббитих дошками дверей — і жодного сховку.

З-за рогу вийшли пан Покашиїнський та його помічник. Світло погасло.

— Гей там, позаду! — крикнув пан Покашиїнський. — Молодий чоловіче! Вмикайте світло, коли проходите повз вимикач! Чи ви ніколи не заносили нічого до підвалів?

Йоганнес навіть не розчув, що відповів молодик. Він притисся до сталевих дверей і тільки молився, щоб світло більш ніколи не ввімкнулось.

Але наступної миті пан Покашиїнський вирячився просто йому в очі.

— А це що тут таке! — гаркнув Покашиїнський, і його обличчя побуряковіло. — Шпигуєш? І що тобі тут винюхувати?!

Він спробував однією рукою схопити Йоганнеса за барки, але плити, які він при цьому поставив одним краєм на стегно, посунулись, і довелося йому знову підхопити свою ношу обіруч.

— Я тільки хотів… — прошепотів хлопчик.

— Пошпигувати! — визвірився пан Покашиїнський. — Щезни! Геть звідси!

І Йоганнес кинувся навтіки. Лише на сходах йому спало на думку, що в тому самому ряду знаходиться й Бріттин підвал. Він міг би просто сказати, що хотів узяти пляшку кока-коли.

Молода красуня йшла швидко, тож двом медлевінґерам доводилося напружувати всі сили, аби не загубити її серед вуличної метушні.

— Чи ти колись думала, що на світі існує стільки людей? — розгублено запитав Нісс, міцніше стискаючи руку Моа.

— Я вважала, що людей не існує, — відповіла Моа. — Тому й не морочила голови думками, скільки ж їх є на світі. — Раптом вона зупинилася. — Меблі! — вигукнула, показуючи на одне з величезних вікон, які у всіх будівлях на цій вулиці сягали самої землі. — Щоб люди хотіли отак жити! Коли всяк може заглянути тобі в тарілку!

— Ходімо! — сіпнув її Нісс. — А то загубимо нашу маму!

Отак біжучи, вони лише мимохідь помічали, що майже у всіх тих величезних вікнах стоять дивні подоби людей, без голів, а то й без ніг, і всі в таких кумедних кривих позах, усі одягнуті й прикрашені маленькими табличками, на яких видніли понаписувані цифри.

— Як ти гадаєш, що воно таке? — запитала Моа. — Статуї?

— Очевидно — а що ж іще це могло би бути? — пирхнув Нісс. — Можливо, це в них такий тут священний гай, чи що.

— І які ж вони побожні! — чудувалася Моа. — Юрбами там кружляють! Куди побожніші за нас! Отут, либонь, непогано було би стати лі-феєю…

Жінка-мама несподівано зупинилася перед стовпом з барвистими ліхтариками, і Нісс із Моа мало не наскочили на неї. Наче чарівна рука враз зупинила всі самохідні візки, тож двоє медлевінґерів перейшли слідом за мамою, серед великого гурту людей, на другий бік вулиці.

— І всі ті статуї за склом! — не могла надивуватися Моа, коли вони, опинившись на другому боці вулиці, легким підтюпцем подалися далі за мамою. — Слухай, чом би й нам такого не поробити? Але чому вони без голів?

— Декотрі з головами! — заперечив Нісс і показав на вікно, попід яким вони саме пробігали. Вікно виявилося таке довге, що йому кінця не було видно. — Є навіть статуї дітей!

Моа вдарила себе по лобі.

— Це не священний гай, Ніссе! Це можуть бути пам’ятні місця їхніх небіжчиків! — Тут вони перегнали якогось чоловіка, що насилу ступав, спираючись на паличку. — Це, либонь, якось пов’язане з їхньою вірою! Можливо, ті, що померли в гріхах, отримують статую без голови?

— А чому декотрі без ніг? — додав Нісс. — Краще розпитаймо про це нашого хлопчика.

— І про стовпи з ліхтариками розпитаймо, — сказала Моа.

— І чому скрізь такий поспіх, — додав ще Нісс, а тоді сіпнув Моа вбік. — Вона зникає! — закричав він. — Будинок пам’яті ковтає її!

І це відбулося насправді, хоча Нісс ніколи й подумати про таке не міг би! Вхід до цього пам’ятного місця був ширший за всі попередні входи, і в ньому повільно й моторошно оберталося невеличке приміщення зі скляними стінками, куди люди заходили, але назад не поверталися. От ніби це приміщення, що ковтало людей, випльовувало їх десь по той бік… хоча одночасно (як із почуттям полегшення з’ясував Нісс) випльовувало на вулицю інших.

— Ні, туди я не піду! — заявив Нісс.

— Мусиш! — наполягала Моа. — Мама ж увійшла туди.

— Нізащо в житті! — вигукнув Нісс, хапаючись за свій пояс, мов за останній порятунок. — Ти ж не знаєш, які моторошні сили можуть діяти в цьому…

— Ніссе! — скрикнула Моа. — Ніссе! — Голос їй урвався. — Де ти? Я тебе не бачу!

20

Мунна підмела долівку, витрусила за порогом спальні шкури. Наближався полудень, і тому жінка задумалася, чи готувати обід. Іще кілька днів тому в казані було їжі на трьох. І вирішила: для самої себе не варто варити.

У час, коли закінчувалися заняття в школі, вона сиділа перед хатою, тримаючи обома руками кухля. Мимо пробігли діти, ногами збиваючи куряву. «Як і щороку, — подумала Мунна, — за цим можна визначати наближення літа!»

Коли перед нею став Торіл, вона довго дивилася на хлопця, перш ніж той зважився заговорити.

— Нісс не був у школі, — сказав Торіл.

— Сьогодні не був, — приязно мовила Мунна.

— А завтра він прийде? — запитав хлопець, не дивлячись на Ніссову матір.

Мунна ковтнула з кухля напою.

— Можливо, — тільки й відповіла.

— Отже, ти не знаєш, — мовив Торіл.

Мунна зробила ще ковток, але не сказала нічого.

— А Ведура вже кілька днів немає в селі, — сказав Торіл.

— І Антака немає, — усміхнулася Мунна. — Антак перший зник.

Торіл пильно подивився на жінку.

— То він там? — тихо запитав він. — І Нісс там?

Мунна все ще усміхалася.

— Де там, Торіле? — тихо перепитала вона. — Я не можу сказати тобі більше, ніж знаю.

Торіл постояв іще мить, а тоді, не зронивши й слова, обернувся і пішов геть.

— До побачення, Торіле! — крикнула йому навздогін Мунна. Аж коли хлопця не стало видно, щезла й усмішка з її обличчя. Мунна мала стомлений вигляд.

Йоганнес повернув ключа в замку. По середах Брітта приходила додому пізніше, ніж він. Та, власне, в усі інші дні бувало так само. Але, звісно, могло таке статися, що котрийсь урок в її школі відмінили. Тож вона могла бути вже вдома. І якщо все пішло за найгіршим сценарієм, могло й таке статись, що вона знайшла Нісса й Моа.

Із материної кімнати долинали якісь тихі звуки.

— Агов? — боязко гукнув Йоганнес.

Однак у передпокої не було Бріттиних черевиків, а на гачку бракувало її куртки.

— Це ж я прийшов! — полегшено вигукнув Йоганнес. — Можете виходити!

Але з жодної кімнати ніхто не відгукнувся.

— Агов! — крикнув хлопчик. — Ніссе? Моа?

На якусь мить злякався: невже усе це йому тільки приверзлося? Чи могло таке бути? Тоді виходило би, що хтось досить підло його розіграв! А з другого боку, добре, що не розповів Ліні! Однак водночас він був цілком певен, що химерні малюки таки існували, — дарма що все це здавалося неймовірним безглуздям.

— Ніссе? — ще раз покликав хлопчик і зазирнув до материної кімнати. Тихо бурмотів увімкнений телевізор, а під полицею, на якій стояла магнітола, лежав перекинутий стілець. Авжеж, вони існували — ще й як! — Моа?

Вимкнув телевізор.

— Не бійтеся — це ж я! Можете вже виходити!

На порозі своєї кімнати перелякано завмер.

У нього рідко прибиралося по-справжньому — частіше Брітта читала синові лекції про переваги бодай сякого-такого порядку. Але такого порядку він у житті ще не бачив.

Перед відчиненою шафою стояв стілець, а на підлозі громадилися гори одежі. Виглядало десь так, ніби хтось одним великим рухом спорожнив цілу шафу. Шкарпетки валялися поміж футболками й джинсами, а поруч були розкидані труси всіх кольорів та відтінків.

— Сили небесні! — прошепотів Йоганнес.

На якийсь момент йому здалося, що Нісс і Моа задихнулися під тією горою одежі, яка їх привалила. Але потім в одну мить збагнув, що тут відбулося насправді.

Кинувся на кухню. Тихо грало радіо, холодильник стояв відчинений.

— Вони ушились! — вигукнув Йоганнес. А тоді зачинив холодильник.

— Чого розкричалась? — люто просичав Нісс. — Хочеш, щоб усі на нас дивилися?

Його потоком обтікали люди, що квапилися до будинку пам'яті, але навіть у тій густій юрбі він виразно бачив Моа, як вона, з широко розплющеними від переляку очима, притискалася обличчям до величезного вікна. Їй треба було тільки трішечки озирнутись, аби знову його побачити.

Якийсь чоловік із портфелем, поспішаючи, сильно штовхнув Нісса, відкинувши того вбік, і злякано роззирнувся, не розуміючи, на кого наскочив. Але чомусь не вибачився.

— Падлюка! — гукнув Нісс. Потираючи забиту руку, він тугіше стягнув пояса й вище підсмикнув сорочку. — Достоту, як люди з переказів!

— Ага, ось ти де! — зраділа Моа. Вираз її обличчя був куди більше збентежений, ніж учора, коли вони тільки потрапили до світу людей. — Де ж ти був, Ніссе? Мені здалося…

— Якийсь чоловік наскочив на мене! — пояснив Нісс. — І далеко мене відкинув! — Він люто вдивлявся у потік чоловіків і жінок, які, не помічаючи двох малюків, оббігали їх і заходили до будинку пам’яті. — Негайно забираймося звідси. Нас тут розтопчуть — і стане з нас два млинці.

— Он воно що, — пробурмотіла Моа. Але вигляд у неї був усе ще збентежений.

21

На пристані було велелюдно. Дарма що весна щойно починалася і була середина тижня, юрби радісних туристів поспішали від станції метро через міст до причалів, аби сісти на котрийсь із катерів та об’їхати гавань або на пароплавчику здійснити невеличку прогулянку Ельбою вниз. Із корабельні навпроти долинало важке гупання молотів по металу.

Йоганнес відчував велике полегшення. Пробіг повз пароплав, що чекав на гостей, а ті з них, котрі вже опинилися на його палубі, чудувалися з трьох його височезних щогл або зазирали під палубу, цікаві, як то капітан із командою за давніх часів спали в трюмі.

Там, де товклося так багато людей, Йоганнес почувався впевнено. У кишені штанів він міцно стискав рукою три купюри, які хотів від нього Кевін: кишенькові гроші за три тижні. Наразі, перебуваючи серед юрби, він міг не боятися. Бо тут Кевін нізащо не насмілився би заподіяти йому щось лихе.

Перед старим тунелем стояло авто, дожидаючи підйомника, котрий, як і сто років тому, поволі здіймався вгору на сталевих тросах. Йоганнес став поруч і якийсь час спостерігав, як машини заїжджають до кліток підйомника. Так, він учинив розумно, що не послухав Ліни й не довірився директорові. Відтоді він увесь час мусив би боятися Кевінової помсти. П’ятнадцять євро — великі гроші. Так жаль віддавати їх Кевінові! Але справа того варта.

Хлопчик зайшов за ріг будівлі, де за входом, прикрашеним бірюзово-золотистою мозаїкою, дочекався ліфта для пішоходів. Крім нього, до кабіни не зайшов ніхто. Він натиснув на кнопку, ліфт поповз униз.

Двері відчинилися. Тут-таки, поруч, із клітки підйомника виїхало авто й зникло в тунельній трубі праворуч, глибоко під річкою. Йоганнес поволі рушив до лівої труби.

Гуркіт двигуна, страхітливо побільшений викладеною кахлями тунельною трубою, віддалявся. Позаду, ривками, рушили два підйомники, повізши нагору дві автівки, прибулі з того боку Ельби. Йоганнес зробив глибокий вдих. Посеред тунелю з'явилися три знайомі постаті. Міцніше стис у руці гроші й рушив до Кевіна.

Кахляні стіни робили гучнішою луну його кроків. Наступний ліфт привезе ще туристів. Чи принаймні одне авто. Та хай навіть і нікого не буде. Він же має гроші! Тож нічого боятися. Через кожні три кроки на нього витріщалися напіврельєфні дельфіни, грайливі тюлені й щуки.

— Привіт! — тихо озвався Йоганнес. Тут, посеред тунелю, вже не чути було шуму підйомників, і хлопчик тепер карався питанням, що можуть почути люди в автівках, які так рідко проїжджають тунельними трубами.

— Ось і малий з’явився! — приязно мовив Кевін. — Я люблю пунктуальність, малий! Поки що ти у мене не проколовся.

— Ні? — непевно перепитав Йоганнес. Купюри в його руці здавалися розм’яклими, зіжмаканими.

— Ми хотіли б мати таких ділових партнерів, на яких можна покластися, правда, Сашо? — провадив Кевін. — Скільки бабла має бути цього разу?

— П’ятнадцять, — підказав Саша. — Ти ж сам сказав. П’ятнадцять, шефе.

— П’ятнадцять! — поблажливо усміхнувся Кевін. — Так, все правильно. Для початку любий дядечко Кевін задовольниться скромним внеском.

— Що? — ледь чутно прошепотів Йоганнес.

Повз них, у напрямку причалів, проїхало авто, і Саша з Патриком привітно помахали водієві. Водій їм теж помахав.

— Жени бабло! — звелів Кевін. — Ах, як це мило! Три дрібосінькі ганчірочки!

— Три дрібосінькі ганчірочки! — в захваті повторив Патрик. — Ах, як мило!

— Стули пельку! — наказав дружкові Кевін. — Еге ж, ти добре вчинив, малий. Але ж ти розумієш, що наступного разу цього вже не вистачить. П’ятнадцять євро — це ж просто лайно.

— Навіть на два квитки в кіно не тягне, — додав Саша.

Кевін задумано покивав головою.

— Нєє, — протягнув ватажок. — Ну, не так, щоб ми дуже в те кіно вчащали, правда, Саша? Ми на дурниці не тратимось. Ми знаходимо баблу краще застосування.

Саша кивнув.

— Але ж це чогось коштує, еге ж? — вставив і він своїх п’ять копійок. — Це коштує дечого, старий.

— Показати йому ножа? — схвильовано запитав Патрик.

— Заткнись! — гаркнув Кевін. — Навіщо нам говорити про ножі, правда, малий? Ні, тільки не між друзів! Бо ти ж такий пунктуальний. Ні, дядечко Кевін добре до тебе ставиться. Ти й сам доганяєш: п’ятнадцять — замало.

— Ні, наступного разу вже не вистачить, — мовив Саша й ступив крок до Йоганнеса. — Скажімо, двадцять, так, шефе? Наступного разу?

Кевін задумано покивав.

— Зі знижкою, — сказав він. — Двадцять… Власне, мало би бути куди більше, якщо зважити, скільки стресу!

— Скажи тридцять, шефе! — схвильовано викрикнув Патрик. — Тридцять, шефе, щонайменше!

Кевін сильно вдарив того по руці.

— Тебе хтось питав, припадочний? Двадцять, малий, це ж чесна пропозиція, хіба ні? Зрештою, дядечко Кевін тебе захищає. День і ніч.

І додав із посмішечкою:

— Тебе і всю твою родину.

— Але я не знаю, — прошепотів Йоганнес. Відкашлявся. — Я ж стільки не маю! Мені дають кишенькових грошей лише по п’ять на тиждень.

— Ну, я впевнений, ти щось придумаєш, — приязно мовив Кевін. — Чи ти хотів би втратити мій дах, мою охорону? Адже що завгодно може трапитись!

Тут ватажок кивнув Патрикові, але той не встиг іще й розкрити ножа, як шеф похитав головою.

— Після обіду у п’ятницю, а де — я тобі ще скажу, — кинув Кевін. — Потурбуйся про бабло, малий. Аби нічого не зірвалося, вшарив?

Тут він крутнувся на закаблуках і махнув обом друзякам, щоби йшли за ним.

— Зачекай тут, поки ми піднімемось нагору! — кинув через ліве плече.

Але Йоганнес зробив би так і без цієї вказівки. Коліна йому тремтіли, тож мусив притулитися до стіни. Вгорі, на стелі, бракувало трьох кахлів. Старий тунель, майже сто років йому.

«Двадцять євро! — подумав хлопчик. — І на п'ятницю!» Йому стало зле.

— Але ти все-таки був зник! — сказала Моа, швидко зиркнувши на Нісса. — Ти був невидимий!

Разом із людською юрбою вони перейшли на другий бік вулиці. Звідти, поміж двох вулиць і високих будинків, завидніло озеро, на протилежному березі якого проїжджав по мосту довгий, змієподібний, гостроносий самохідний віз.

— Мамо! — гукнуло якесь дитя, що зі своєю матір’ю чекало катера на березі. — Глянь, дітки-циркачі!

І захоплено витріщилося на Нісса й Моа.

Нісс потягнув Моа за лаву.

— Треба нам забиратися звідсіля! — сказав він. — Поки ще хтось не звернув на нас уваги!

Моа подивилася на нього.

— Можливо, це мені тільки привиділось, — невпевнено вела своєї дівчинка. — Звісно, цього не може бути. Але зненацька зробилося так, ніби ти зник, Ніссе. Це справді так було!

— Та нікуди я не зникав! — заперечив хлопець. — Це той чоловік наскочив на мене.

— Ти зник не так! — сердито труснула головою дівчинка. — Сам знаєш як.

Від причалу відплив білий катер і повільно поплив у бік моста. На палубі стояли люди й махали їм руками.

— Ну, принаймні цієї миті я більше нікуди не зникаю, — сказав Нісс. — Як сама бачиш. Але ж який я голодний! Ти певна, що знайдеш дорогу назад, до нашого хлопчика?

Моа кивнула головою:

— Я ж без п’яти хвилин лі-фея.

На сходах Йоганнес зустрів пана Їделунґа, що саме зачиняв за собою двері їхньої квартири. Курт. Якщо Брітта називає його Куртом, то він, можливо, й має право до них заходити.

— Привіт, Йоганнесе! — приязно озвався пан Їделунґ. — Так довго тримали в школі?

Йоганнес похитав головою. Він геть забув про малих — бо всю дорогу додому сушив собі голову, як роздобути гроші для Кевіна. А тепер вони враз йому пригадалися. Може, Брітта покликала нового сусіда, бо виявила Нісса й Моа? Чи вона, як і він, Йоганнес, злякалася в перший момент, що з’їхала з глузду? І їй потрібна була чиясь стороння порада, аби розв’язати проблему: існують ті двоє насправді чи їй ліпше лягти в ліжко, поклавши під ноги грілку?

— Ну, то я за тебе спокійний! — запевнив пан Їделунґ. — А ти вже помітив, що наш кримінальний сусід — ти ж сам сказав, пам’ятаєш? Ти сказав, що він бандит! То ти помітив, що він складає у підвалі плити? Він не відкладає на потім свої плани щодо подвір’я — цей не буде чикатись!

— Знаю, — промурмотів Йоганнес. — А ще він накричав на мене, щоб я не смів за ним шпигувати.

— На мене він теж роззявляв пащеку, — повідомив пан Їделунґ. — Бо я висловив думку, що мені любіше дивитися на приємний моріжок, аніж на вимощену плитами пустку. Але він запевняє, ніби все домовлено з власником будинку.

— А Поллілі? — запитав Йоганнес.

Пан Їделунґ відмахнувся.

— Ну, де вона подінеться, твоя морська свинка? — мовив він. — Кому яке діло до неї? Але Бріттиним трояндам гаплик, це вже точно. Вона це тяжко переживає…

«Гаплик буде й норі, що виходить під троянди», — подумав хлопчик. Але про це Їделунґ, либонь, нічого не знав. І, очевидячки, й про Нісса з Моа. А то б він давно вже сказав щось про чудернацьких малюнків.

— Я запросив Брітту на невеличку прогулянку на човні! — повідомив пан Їделунґ. Курт, Курт, Курт… — Аби втішити її, чи що.

— Справді? — перепитав Йоганнес. Якщо Нісс і Моа досі ще не повернулися, то це тривожно. Хтозна, як їм повелося в мандрівці містом. Адже все тут їм чуже, незнане й моторошне…

— Я маю моторного човна, — провадив пан Їделунґ. — Не дуже класний, щоб ви не мали ілюзій. Я й тебе від щирого серця запрошую! Наступного понеділка, коли в неї вихідний. Подумай!

— Дякую, — кивнув Йоганнес. А тоді відчинив двері помешкання.

«Звичайно, дуже мила пропозиція, — подумав хлопчик. — Але чи потрібні Брітті ці постійні зустрічі? Треба це проконтролювати!»

— Слухай! — прошепотів чоловік. — Я знаю, що твій син — золотяр! Ти хотів мене ошукати, хранителю історії!

Антак забився в куток, затуливши обличчя руками.

— Я тебе не битиму! — шепотів далі чоловік. — Я б’ю тільки тоді, коли немає іншого виходу. А твого сина, Торіла, я ніколи не вдарю. Подумай, як би ми зажили, ти і я! Приведи мені його! Приведи його!

Антак не відкривав обличчя.

— Не журися! — вмовляв чоловік. — Даремно ти потерпаєш через свого сина — це безглуздо. Ми заживемо в розкошах! Подумай добре.

Антак так і не подивився на нього, і чоловік замкнув двері.

22

Йоганнес прокинувся від якогось дивного звуку. Вже розплющивши очі, переконався: до ранку далеко. У кімнаті панувала темрява, і тільки смуга світла від вуличного ліхтаря лягала, пробиваючись у щілину між гардинами, на килим.

Тільки подумав: приверзлося уві сні! — як почув це знову. Хтось шпурляв маленькі камінчики у його вікно.

Йоганнес вискочив із ліжка. Майнула думка: «Брітта забула свого ключа!» — і тут-таки відкинув це припущення, бо вона, звісно, подзвонила б у двері. Тож, не вмикаючи світла, аби краще роздивитися, хто там намагається його розбудити, відсунув гардину.

Вони стояли під вікном: Моа шукала й підносила Ніссові камінчики, а той кидав їх у шибу.

Йоганнес розчахнув вікно.

— Тс-с-с! — прошепотів він. — Я відчиню двері!

Біжачи босоніж по східцях до дверей під’їзду, хлопчик відчував на душі велике полегшення. Звісно, він був радий, що Нісс і Моа повернулися не тоді, коли Брітта була ще вдома. Але коли ліг, від жалю довго не міг заснути. Вони ж такі крихітні, а перед тим іще двоє з їхнього народу загубилися десь у світі людей.

— Швидко заходьте! — прошепотів Йоганнес. Холод дерся йому по ногах усе вище й вище.

Із того, як Нісс і Моа ніби з останніх сил перелазять, ставши на руки й коліна, зі сходинки на сходинку, видно було, що вони геть виснажені.

— Де вас так довго носило? — запитав Йоганнес. — Я вже думав: хтось вас злапав!

Моа, ледь переступивши поріг його кімнати, впала на підлогу й розкидала руки-ноги.

— Я мертва! — промимрила дівчинка. — Мене більше немає. Розмовляти зі мною можна буде аж уранці!

— Ми мусили постійно ховатися! — поскаржився Нісс і скрутився калачиком біля дівчинки. — І ваші вулиці такі довжелезні!

— Бо ноги наші довші за ваші! — відказав Йоганнес. — Хочете трохи перекусити?

— Я мертва, — правила своєї Моа. — Не турбуйте мене…

— То дарма: як принесеш їй щось — вона все зараз же й строщить! — сказав Нісс. — Принаймні я залюбки щось з’їв би. Після тих… булочок на сніданок ми ж і крихти не мали в роті!

— Я вже сплю, — промурмотіла Моа й заплющила очі.

Йоганнес прожогом кинувся до кухні. В холодильнику лишалися від обіду одна фрикаделька й дві картоплини. І сир. І хліб.

Хлопчик поставив на кухонний стіл дві тарілки й справедливо поділив їжу. Потім дістав із буфета дві склянки й пляшку газованої мінералки.

Тільки взявся за тацю — занести в кімнату, як знову помітив отой рух на подвір'ї. Йоганнес здригнувся. Звісно, могло примаритись. Але вже від учора він затямив: є всі підстави вірити в рухи на подвір’ї. Подумав про той тунель, що виходив під троянди, й швидко відчинив двері на подвір’я. Що, коли оце він натрапив на тих двох, кого з таким відчайдушним завзяттям шукали Нісс і Моа й чиї імена він ніяк не міг запам’ятати?

Але постать на подвір’ї виявилась надто великою. Моріжком, від Бріттиних троянд і до того кутка, де стояла Полліліна клітка, біг пригинці якийсь чоловік.

Йоганнес злякався. Саме хотів шаснути у двері, як чоловік зненацька випростався.

— Йоганнес? — обізвався голос, якого хлопчик так боявся останнім часом. — Як можна не спати о такій порі?

Йоганнес похитав головою, а тоді енергійно закивав.

— Ось! — мовив пан Країдлінґ і легенько посіпав дверцята Полліліної клітки. — Ти мав би краще стерегти свою тваринку! Чи не цілу ніч бігає собі надворі!

— Але ж я ввечері посадив її в клітку! — злякано виправдовувався Йоганнес. — Після годування! Справді, пане Країдлінґ!

— І забув узяти дверцята на засувку! Скажи спасибі, що я побачив це з мого вікна! — сердито проказав пан Країдлінґ і рушив униз східцями, до підвалу. — До зустрічі вранці.

— Так! — прошепотів Йоганнес. «А я не поробив домашніх завдань… — подумав він. — Сили небесні!»

Із Полліліної клітки долинуло тихе шарудіння. Ось замкнувся підвал. Йоганнес зачинив двері, що вели на подвір’я.

Цілий день Торіл стежив звіддалік за Ведуровою хатою і надвечір переконався: Нісс сьогодні не повернеться додому.

— І зниклих дітей теж немає жодного сліду, — сказала Торілові Мунна, мовби прочитавши його думки… Вона стала поруч нього й задивилася на небо, ніби хотіла полічити зорі. — Мати Моа бігає селом і всіх розпитує, чи не бачив хто її доню. Вона каже, що останнім часом Моа раз у раз потайки ходила до священного гаю і що саме там знайшли минулої осені непритомних Ретяка, Айлісса й Артабака.

— Священний гай! — зневажливо зронив Торіл.

— Це все, що я знаю, — закінчила Мунна.

Торіл обернувся і пішов геть.

— Гаразд, але як він потрапляє на ваше подвір’я? — запитала Моа з повним ротом їжі. Дівчинка вирішила воскреснути на хвильку, аби попоїсти. Її півфрикадельки й картоплина давно зникли, і тепер вона розправлялася з сиром.

— Він мешкає на тому боці, — пояснив Йоганнес. — Вічно забуваю, бо вважається, що то вже інша вулиця. Хай там як, а зі свого вікна він і справді може зазирати на наше подвір’я.

— Жахливо! — мовив Нісс. Його тарілка також майже спорожніла.

— Саме так, адже він — мій учитель! — сказав Йоганнес. — І терпіти мене не може. А я — його.

— Тоді його вчинок — порятунок твоєї тваринки — подвійно шляхетний, — зазначив Нісс. — Треба так на це подивитися!

Йоганнес задумано покивав.

— Поллілі ж така маленька! — промимрив він. — Невже він її так-таки й розгледів? Аж звідтіля?

— Але ж він її посадив у клітку! — наголосив Нісс. — Ти бачив це на власні очі.

І ляснув Моа по руці! Дівчинка, спорожнивши свою тарілку, тепер хотіла загарбати його останній шматочок сиру.

— Він був біля клітки… — вголос міркував Йоганнес. — Я бачив на власні очі. А перед тим — біля троянд.

— Але що йому там… — почала Моа, поїдаючи жаданий сир очима. — О ні! Біля троянд! І ти гадаєш, він міг…?

— Зі своїх вікон він бачить наше подвір’я, — тихо сказав Йоганнес.

Нісс підсунув сир дівчинці.

— Бери вже, я наївся. Отже, він міг бачити, як вони приходили: Антак, потім Ведур.

— Усі могли це бачити, — кивнув Йоганнес. — Всі, у кого вікна виходять на наше подвір’я.

Нісс скочив на рівні ноги, перекинувши свою склянку. Кілька недопитих крапель мінеральної води вилилося на килим.

— Та це ж чудово! — вигукнув він. — І як ми досі до цього не додумались? Тепер ми знаємо принаймні, з чого нам починати наші пошуки!

— Ти хотів би обшукати всі квартири? — запитав Йоганнес. — Як ти це собі уявляєш?

Нісс знизав плечима.

— Я мертва, — знову заявила вже сита Моа й простяглася на підлозі. — І тому я сплю. А ви потім розкажете мені, як вирішили цю проблему.

Але Нісс із Йоганнесом так нічого й не вирішили. Враз обидва відчули, яка велика втома навалилася на них.

— Вранці, — запропонував Йоганнес.

— Вранці, — луною повторив Нісс.

Обидва попадали, хто де, і враз позасинали.

23

Прокинувшись наступного ранку, Нісс і Моа зрозуміли, що їм треба сидіти тихенько. Йоганнес снідав із матір’ю на кухні, а коли вона пішла до лазнички почистити зуби, хлопчик забіг до своєї кімнати й передав двом медлевінґерам пакет покраяного хліба.

— Якщо вона повернеться раніше, ніж я зі школи, залізьте під ліжко й не вилазьте! — сказав пошепки.

Нісс знаком показав, що зрозумів його, і заспокоєний Йоганнес подався, як і напередодні, до школи.

Але день, як з’ясувалося, випав йому неспокійний, у чому він незабаром переконався. Уже на першому уроці пан Країдлінґ викликав Йоганнеса з невиконаним домашнім завданням і кинув йому такий погляд, від якого мороз продер би і в найспекотніший літній день. «Кого запідозрити, як не його? — подумав Йоганнес. — Найпершого з усіх можливих злочинців!»

На першій великій перерві його перестріли Кевін із друзяками; ватажок приязним тоном нагадав хлопчикові про його борги. І саме тоді, коли Йоганнес стояв, оточений тими трьома хуліганами, огорнений сіро-синьою хмарою тютюнового диму, на них натрапив пан Країдлінґ.

— Отже, він іще й палить! — виснував пан Країдлінґ. — У доброму товаристві!

Оскільки поруч стояв Кевін, Йоганнес не насмілився виправдатися, що він не курить. І не зважився пояснити, чому тримають його ті троє. Він тільки дивився собі під ноги й бажав стати невидимим.

— І чого ти водишся з ними! — вичитала йому Ліна, що стежила за ним з іншого кутка подвір’я. — Ти ж їм, здається, заплатив?

Йоганнес знизав плечима.

— Він хоче більше, — буркнув він.

Ліна міцно взяла його під руку, і так разом вони обійшли подвір’я.

— Аякже! — сказала вона. — Вимагачі завжди так хочуть! Наче ти й сам не знаєш! Вони ніколи самі не перестають вимагати — поки їх не зупинять!

Йоганнес збагнув раптом, якої дурості припустився. Адже він і справді вірив, що після п'ятнадцяти євро усе припиниться — чи принаймні після двадцяти… І аж оце до нього дійшло, що цьому вимагацтву, мабуть, кінця-краю не буде.

— І скільки ж?

— Двадцять! — прошепотів Йоганнес. — Він знову нагадав, що всій моїй родині може загрожувати небезпека.

— Ні! — сказала Ліна. — Ти не можеш цього зробити!

Дзвоник сповістив, що перерва закінчилась, і школярі посунули в класи.

Йоганнес схопив Ліну за плече.

— І тоді ти будеш охороняти Брітту щоночі? — запитав він. — У них ніж, вони мені показали!

Чи, може, Томас її охоронятиме? Забиратиме з роботи? Щоночі?

Ліна скинула з плеча його руку.

— А де ти візьмеш гроші? — вже не так войовничо запитала дівчинка. — Ти маєш таку суму?

Йоганнес похитав головою.

— Я думав, може, ти позичиш? — запитав він.

Ліна покрутила пальцем біля скроні.

— І звідки в мене візьмуться гроші? — запитанням на запитання відповіла вона.

Цього дня Нісс і Моа не наробили у помешканні безладу. Прийшовши зі школи, Йоганнес застав їх перед телевізором у Бріттиній кімнаті: сиділи з виїденим пакетом хліба й витріщалися на екран.

— А якби це Брітта прийшла, а не я? — сердито запитав малий господар, хапаючи пульт. — Тут вона б вас і застукала!

— Це так захоплює! — схвильовано пояснила Моа, покусуючи собі пальці. — Як ви їх запихаєте туди всередину?

— Кого? — не зрозумів Йоганнес.

Моа показала на двох чоловіків, що билися на екрані.

— Усередині їх немає! — сказав хлопець і натиснув кнопку пульта. Бійці зникли, екран почорнів. — І до того ж це третьосортна програма.

— Вона мені не хотіла вірити! — задоволено сказав Нісс. — Я пробував пояснити їй, що там, усередині, є тільки сила струмів. Це я знаю від Ведура.

— Але чому мені не можна далі дивитись? — наполягала Моа. — Мені байдуже, чи є всередині ті бійці, а чи сама лише сила струмів.

— Це погана програма, — нетерпляче пояснив Йоганнес. — Саме насильство, одне слово — сміття.

Моа наморщила чоло.

— Але воно захоплює! — переконано сказала вона.

Йоганнес подався до кухні.

— Ви часом не маєте грошей? — запитав, ставлячи на вогонь каструлю з водою. — Хочете макаронів?

— Ми голодні, — безпорадно промовив Нісс. — То й з'їмо, хоч би що воно було. А що таке гроші?

— Це те, за що ми все купуємо, — пояснив Йоганнес. Він і так здогадувався, що в цій справі крихітні гості йому не допоможуть. — А за що ви купуєте їжу? Чи лахи?

З Ніссового виразу обличчя видно було, що він не дуже добре уявляє, що воно таке «лахи».

— Все, що нам треба, ми беремо, — пояснив малий медлевінґер. — У пекаря. Чи в різника. Чи в городника.

— У мірошничихи, — додала Моа. — У садівника.

— Без грошей берете? — не повірив Йоганнес.

— А що таке гроші? — вдруге запитав Нісс.

Йоганнес висипав цілий пакет спаґеті в киплячу воду.

— Забудьте! — відмахнувся. — Ото тільки, вони мені потрібні, бо інакше підріжуть Брітту.

— Хто? — злякано запитала Моа.

І Йоганнес розповів про Кевіна, розколочуючи у воді томатну пасту. Брітта казала, що користуватися щодня готовим соусом — це задорого. Можна було й на цьому прикладі пояснити, що таке гроші, але малі гості зрозуміли це і з історії з Кевіном.

— Люди й справді таке витворяють? — розгублено перепитав Нісс. — Це не казка?

— Коли б то казка! — відказав Йоганнес, солячи й вимішуючи свою підливу.

— Підрізують, убивають? — спитала Моа. — Тільки за те, що ти не хочеш їм дати чогось, що їм не належить?

— Саме так, — кивнув головою Йоганнес.

— Може, це все-таки казка, Ніссе? — невпевнено запитала Моа. — Це просто казка!

— Ось чому нам ніколи не хотілося слухати перекази про людей, — задумливо сказав Нісс. — Там завжди йшлося про жахливі речі. Тому ми їх і позабували.

— Але нам ніхто не розповідав, що вони мають зорові скриньки! — вигукнула Моа. — І денносвіти, й печі без вогню! Ті казки розповідають лише половину.

Малий господар поставив на стіл три тарілки.

— Коли я їм, то ні про що таке не хотів би чути! — заявив він. — Це псує мені апетит.

Тоді підсадив Нісса й Моа на кухонний стіл.

Покуштувавши, Нісс признався, що, відколи впорав того величезного шматка торта на свій Великий День, він іще не їв так смачно, а Моа заявила: макарони — її улюблена страва!

«Добре, що я зварив цілий пакет!» — задоволено подумав Йоганнес.

— І що ж ви робили вчора цілий день? — поцікавився він, крутячи виделкою.

— Ми дивилися на світ людей! — захоплено відповів Нісс. — І постійно мусили ховатись! Бо дехто з людей таки витріщався на нас.

— І тут зненацька Нісс зробився невидимий! — захотілась Моа.

— Дурниці! — сердито заперечив Нісс. — Просто один чоловік так штовхнув мене, що я відлетів набік. І він навіть не вибачився!

— То це у вас буває? — зацікавився Йоганнес. — Ви це можете? Ставати невидимими?

Нісс заперечно потряс головою, та так сильно, що одна макаронина злетіла йому з виделки й влучила у підборіддя Моа.

— Так тобі й треба — за такі вигадки! — прокоментував він.

— У переказах Сивої Давнини, — сказала Моа, пальцями запихаючи ту макаронину в рот, — там такі речі можливі, там про це розповідається. Ти ж уже знаєш, що всі ми на свій Великий День отримуємо свої фібули…

— …яким ви надаєте стільки ваги! — підхопив Йоганнес, хоч і з напханим ротом.

Нісс узявся обіруч за срібну фібулу на своєму поясі.

— Оце моя! — гордо заявив він. — Я тільки ще не дістав мого слова.

Йоганнес придивився до тієї пряжки й засміявся.

— Це фібула? — запитав, перехилившись через стіл. — Оця штучка? А я думав весь час… — Тут він наморщив лоба. — Я вже раз бачив щось подібне, — повільно промовив. — Цілком певен, що бачив. Трохи наче й не така вона була, але дуже схожа. Я цілком певен.

Нісс і Моа навіть перестали їсти.

— Де? — схвильовано вигукнула дівчинка.

Йоганнес знизав плечима.

— Тільки виглядала та якось інакше… — промимрив він.

— Ти що, не розумієш? — нетерпляче завовтузився Нісс. — Якщо ти тут, нагорі, бачив нашу фібулу…

— …то вона може належати тільки Антакові або Ведурові! — доказала Моа. — Невже ти й досі не втямив?

Йоганнес повільно кивнув.

— Сили небесні! — вигукнув він. — То ми їх швиденько й знайдемо! Тільки треба мені пригадати…

— Будь ласка! — заблагав Нісс. — Напруж свою пам’ять!

Господар відкинувся на спинку стільця й заплющив очі. Йому згадався Країдлінґ біля дошки… Кевін у тунелі і в шкільному туалеті… Покашиїнський у підвалі…

— Нічого! — оголосив нарешті. — Геть нічого.

Тоді розплющив очі й покопирсався у підливі під своєю локшиною.

— Пригадувати найкраще, коли зовсім не думаєш про потрібну річ, — сказав хлопчик. — Так стверджує Брітта. Тоді мозок сам шукає потрібне, і якоїсь миті — гоп! Спогад випливає на поверхню…

Нісс недовірливо подивився на нього.

— Ви повинні мене відволікати! — узявся повчати Йоганнес. — Аби мій мозок міг тишком-нишком попрацювати над цією загадкою. Розповідайте мені далі про фібулу та про слово!

Моа набрала повні груди повітря.

— Отже, — почала вона, — у нас кожен одержує на свій Великий День свою фібулу від короля, а від батьків — своє слово. Хлопець — від батька, дівчина — від матері, зрозумів? І разом вони, фібула й слово, надають новому дорослому його — чи її — чарівної сили.

— Надавали колись, — виправив Нісс і любовно погладив свою фібулу. — Як ми ще жили нагорі, у світі людей.

— Надавали колись, — повторила Моа. — Принаймні таке розповідається у казках та переказах. Кому яка дістанеться сила, ніхто не міг того знати заздалегідь, а нині вже ніхто, вважай, і не пригадує, які мали ми колись таємні сили.

— Хіба що хранитель історії щось іще знає, — припустив Нісс.

Моа відмахнулася.

— І тому це, цілком природно, могло би статися, — договорила вона. — Якби Нісс отримав заодно й своє слово. Але ж він його ще не має!

— Тобто Нісс міг би ставати невидимим? — з шанобливим трепетом прошепотів Йоганнес.

Моа невпевнено подивилася на Нісса.

— Чом би й ні? — припустила дівчинка. — Він-бо нині знову перебуває у світі людей, як і давні медлевінґери, коли всі вони були наділені своїми таємними-чарівними силами. Зрештою, ми, лі-феї, вміємо ж і досі літати, а це теж не зовсім нормально.

— Але ж він не отримав іще свого слова, — нагадав Йоганнес. — Тому нічого у нього не вийде.

— І не могло нічого вийти! — розлючено викрикнув Нісс. — Бо взагалі нічого такого не буває! Не був я невидимий! І до того ж ніколи й ніде не говорилося про саме таку таємну силу, в жодній казці!

— Якщо ти не помиляєшся! — прошепотіла Моа й перелякано витріщилася на спорожнілий простір біля Ніссової тарілки.

— Тільки не Торіл! — прошепотів Антак. — Не мій син!

Ведур щосили загупав у двері. Хоча вже давно не сподівався, що хтось їх може почути.

— Ми повинні переконати його, що нам треба повернути наші фібули, — прошепотів він. — Чуєш, Антаку? Коли б нам повернути наші таємні сили…

— І що тоді? — з гіркотою відказав Антак. — Навіщо вони нам тут? Поміркуй сам!

— Якби моя сила діяла і на людей! — вигукнув Ведур. — Якби я міг робити людей крихітними…

— Ти цього не можеш, — сказав Антак. — І сам це знаєш! А якщо я викличу дощ, то наш повелитель тільки розгнівається. Тепер наші таємні сили ніскілечки нам не допоможуть.

Ведур приклав вухо до дверей. Зовні панувала все та сама тиша.

24

Йоганнес і собі вирячився на порожнє місце на столі, де ще мить тому сидів Нісс. Маленька виделка поволеньки літала туди й сюди, порожня до тарілки, а з макаронами — до однієї точки у повітрі, й там ті макарони мов яка чарівна рука знімала з виделки.

— І чого ви на мене так видивляєтеся? — обізвався Ніссів голос, явно пробившись крізь напханий їжею рот. — Я порозвішував макарони на сорочці? Заївся підливою? — Знову виделка з локшиною помандрувала вгору, і якусь мить чути було, як та порція пережовується. — То вже поясніть мені, замість пожирати мене очима! — сердито вимагав безтілесний голос. — А то мені від вас моторошно стає!

— Тобі від нас? — промимрив Йоганнес. — Ну ти й жартун!

Моа прокашлялася.

— Я знаю, ти завжди мав мене за доволі свавільну особу, — заговорила вона, не зумівши приборкати тремтіння в голосі. — Але як тут не сказати, що сталося те, що сталося? Бо ти став невидимий, Ніссе. Цілковито невидимий.

— Абсолютно, цілком і повністю! — підтвердив Йоганнес. — О Боже!

Він міцно заплющив очі, та коли розплющив їх знову, Ніссова виделочка все так само мандрувала туди-сюди сама собою.

— Ха-ха-ха! — сердито засміявся Ніссів голос. — Гадаєте, либонь, що зможете мене затуркати, чи що? Я ж бачу сам себе! Тож нарешті припиніть оці ваші витівки!

І виделочка опустилася на вже спорожнілу тарілку, аби зішкребти рештки підливи й понести в порожнє повітря.

— Ти не почуваєшся якось не так? — поцікавився Йоганнес. Поміркувавши трохи, він мусив визнати, що тут, власне, нічого й дивуватись: те, що ці химерні крихітні створіння можуть ставати невидимими, аж ніяк не дивніше за сам факт їхнього існування взагалі.

— А як я мав би почуватися? — лютував безтілесний голос.

— А так, ніби тебе немає! — вигукнув Йоганнес. — Постривай отак! Не ворушись!

Малий господар підскочив так рвучко, аж стілець захитався, і прожогом кинувся до лазнички. Над умивальником висіло дзеркало з надколотим нижнім правим краєм. Тріщину Брітта заліпила кольоровою наклейкою.

Йоганнес обережно зняв дзеркало з гачка.

«І що Брітта скаже, коли я розповім їй про Нісса й Моа? — задоволено подумав хлопчик. — Зомліє і впаде. Та й всі, кого я знаю, попадають, навіть дорослі».

— Ось! — мовив він, принісши дзеркало на кухню. — Сам дивись!

Підняв дзеркало й став тримати просто перед летючою виделкою. Над столом пролунав здушений крик, і виделка брязнула на тарілку.

— Рятуйте! — панічно заверещав Нісс. — Мене не стало! Йоганнесе! Моа! Рятуйте!

— Ні, ти як був, так і є, ніде не подівся, — приязно сказала Моа. — Ми ж тебе чуємо? Значить, ти тут. Але ти просто зробився невидимий, Ніссе! Невидимий — і край. — Дівчинка зітхнула. — Добре тобі… От коли б мені таку чарівну силу! Збожеволіти можна!

— Я невидимий! — засмучено прошепотів Нісс. — Ні, тільки не це!

— Але ж це просто чудово! — заперечила Моа. — Зрозумій, Ніссе! Тепер, коли ми розшукуємо Антака й Ведура! Ти ж міг би кого завгодно переслідувати, бо тебе він нізащо не виявить! Можеш підслуховувати, де завгодно ховатись…

— Але я хотів би, щоб ви могли мене бачити! — вигукнув нажаханий Нісс. — Бо сам себе я ж можу бачити!

— То стань знову видимим! — нетерпляче відказала Моа. — В чому проблема?

— Але ж як? — вигукнув Нісс, і голос йому урвався. Тут Йоганнес подумав, як почувався би він сам, коли б отак зненацька зробився для всіх інших невидимим, мов повітря. — У мене це не виходить!

— От ми, лі-феї, — поважно заговорила Моа, — коли хочемо, щоб наша чарівна сила перестала діяти…

— Це ти про польоти у повітрі? — зацікавлено перепитав Йоганнес.

Моа кивнула.

— Ми просто кладемо обидві руки на наші фібули, та й по всьому.

Дівчинка ще й не договорила, як Нісс знову з’явився. Він сидів на столі з широко розплющеними очима.

— Ну? — тривожно запитав він. — Тепер ви мене бачите?

Йоганнес кивнув.

— Сила! — захоплено видихнув він. — От же ж тобі пощастило!

— Питання ось у чому, — говорила Моа. — Як воно так сталося, що Нісс став невидимий, сам цього не підозрюючи і навіть не бажаючи?

— І навіть не діставши свого слова, — нагадав Йоганнес. — А воно ж йому потрібне!

— Без слова нічого такого не буває, — задумано покивала головою дівчинка. — У цьому я переконана. Він його, те своє слово, якось випадково зронив. Сам того не усвідомлюючи, розумієте? І вчора у місті, і щойно. Що ти сказав перед тим, як зникнути, Ніссе?

Нісс засмучено бавився своїм поясом.

— Я й знати цього не хочу! — вередливо буркнув він. — Я просто радий, що мене знову видно.

— Так, але зваж, наскільки важливо самому вибирати: коли бути невидимим, а коли — видимим! — доводила Моа. — Я ж уже пояснила тобі, наскільки це було би корисним для нас!

— Ви якраз розповідали мені про вашу давнину, — нагадав Йоганнес. — Чи вже забули? Моа розказувала, що відбувається на Великий День.

— Точно! — сказала Моа. — І ти сказав, що тепер, коли Нісс опинився у світі людей, він міг би тут ставати невидимим.

— А я сказав, що про подібну силу ніколи не було й мови! — докинув Нісс.

— Ти знову зник! — вигукнула Моа.

Саме так воно й було насправді. Там, де допіру сидів Нісс, тепер на стільниці видніли тільки сліди від двох крапель підливи.

«Я ніколи б не повірив, що воно діє, якщо воно діє взагалі! — із трепетним почуттям подумав Йоганнес. — Ось він сидить тут, а наступної миті вже й зник, а поміж цими двома моментами немає абсолютно нічого. Немов у фільмі, коли склеюють дві сцени докупи!»

— Ти знову це втнув! — крикнула дівчинка. — Ми його маємо, Ніссе! Маємо твоє слово!

— Що? — злякано перепитав Нісс і знову з’явився. Пальцями обох рук він судомно стискав фібулу на своєму поясі. — Я знову зникав?

Йоганнес кивнув.

— Просто неймовірно! — мовив він. — Ану зроби це ще разок!

Нісс забрав руку з фібули.

— Про подібну силу ніколи не було й мови, — проказав він, вагаючись, і знову щез.

— Божевілля! — скрикнув Йоганнес. — Повернись!

Але цю дію Нісс виконав ще швидше, ніж прозвучало Йоганнесове прохання.

— Ну, гаразд! — невпевнено промовив він. — Отже, я можу знову, за своїм бажанням, ставати видимим. То, може, це не так уже й кепсько — бути невидимим.

— Саме так! — підтвердила Моа. — А тому зараз ми відшукаємо твоє слово.

Нісс кивнув.

— О’кей, — мовив вагаючись. Тоді знову поклав одну руку на фібулу й проказав це саме речення ще раз, але тепер роблячи тривалі паузи поміж окремих слів. Аж коли пролунало слово «силу», він ураз десь подівся.

— Про це можна було і так здогадатися, — задоволено виснувала Моа. — Що це має бути слово «силу», «сила», але не інше слово, жодних там «про», чи «ніколи», чи «було».

Нісс знову показався.

— Отже, це слово — сила! — святобливо прошепотів він, пильнуючи, аби не торкнутися руками фібули. — «Сила» — ось моє слово!

— Ой, Ніссе! — вигукнула Моа. — Чи це не дивовижно? Чому протягом сторіч медлевінґери більше не користуються цим своїм даром? Навіщо ми заповзли під землю, де наші чарівні, таємні сили мусять спати непробудним сном? Розкажи-но мені!

— Король мусить це знати, — стенув плечима Нісс. — А ще — Антак. І Ведур.

Цієї миті з вулиці долинула гучна лайка.

— Це Покашиїнський вивантажує решту плит для подвір’я! — сказав Йоганнес і кинувся до своєї кімнати. — От падлюка! — Нісс і Моа прибігли слідом за ним. — Невже зараз почне? Уявляєте, тоді й ваш тунель під трояндами буде забетоновано! Звісно, згори плити можна й підняти, але коли хтось захоче вилізти знизу нагору…

І він підсадив медлевінґерів на підвіконня, аби ті могли бачити, що коїться надворі.

Моа притислася носиком до шиби.

— Біжи надвір, Ніссе! — сказала вона. — Вийди невидимий та й підслухай, що вони там говорять. Повправляєшся для початку.

Йоганнес зняв Нісса з підвіконня. Він мав таке відчуття, що тепер, коли Нісс міг ставати то видимий, то знову невидимий, коли і як йому заманеться, не варто було би так відразу й починати експлуатувати цю його здатність.

Йоганнес прочинив двері помешкання.

— До скорого побачення, Ніссе! — сказав він. — Будь обережний!

Нісс тільки махнув рукою. І враз те місце в коридорчику, де він стояв лише мить тому, спорожніло.

25

Цілий день Торіл блукав селом. Пополудні, коли він уже вкотре минав браму палацу, хтось гукнув його на ім’я. Хлопець зупинився.

— Торіле! — звернувся до нього король, витираючи зашкарублі від землі руки до свого садового фартуха. — Цілісінький день стежу за тобою. Ти вкотре пробігаєш повз цю браму? Удвадцяте? Втридцяте?

— Не знаю, Ваша Величносте, — відповів Торіл, намагаючись триматися якомога шанобливіше.

— А я знаю! — вигукнув король. — Бо я полічив, адже числа я люблю так само, як і рослини, мій хлопче! Двадцять сім разів! Двадцять сім разів ти пройшов повз палацову браму! А це означає, — помахав король указівним пальцем, — що ти від сьогоднішнього ранку двадцять сім разів пробіг через усе село. Від сьогоднішнього ранку! — вигукнув король. — Ти непокоїшся, Торіле, і я знаю чому.

— Вибачте, Ваша Величносте! — сказав Торіл, твердим поглядом дивлячись королю у вічі. — Але я не непокоюсь. Зовсім ні. Просто мені краще міркується, коли я ходжу. Про всяку всячину, нічого особливого.

— І тому прогулюєш школу? — вигукнув король і ляснув хлопця долонею по плечу. — А я знаю, про що ти міркуєш, хлопче! І кажу тобі: не роби дурниць!

— Не розумію, про що ви говорите, Ваша Величносте, — стримано відповів Торіл. — Я можу йти?

Король махнув рукою, ніби проганяв зграю ворон.

— Тільки не роби дурниць, хлопче! — сказав він ще раз. — Не роби дурниць!

Торіл вклонився йому і пішов.

Йоганнес повернувся до своєї кімнати й став біля підвіконня, на якому сиділа Моа.

— Нісс зійшов униз? — запитав він.

Моа знизала плечима.

— І як би я про це довідалась? — відповіла запитанням. — Принаймні його не видно. — Тут дівчинка зітхнула. — Йоганнесе, скажи-но мені! Хоча ти, звісно, людина. Чи можеш ти зрозуміти, що ми, медлевінґери, маємо отакі здібності й зовсім ними не користуємось? І так уже багато століть… Тепер ми щось можемо тільки тут, нагорі. Те, про що в нас там ніхто вже й не згадує… А ті здібності були ж такі корисні! Чом про це більше ніхто не говорить? Чому втовкмачують нам у голови, буцім то все казочки?

Йоганнес слухав Моа, обмірковував її слова й спостерігав, як на вулиці Покашиїнський і той самий молодик переносять плити з вантажівки у підвал. Нісса не видно.

— Не маю уявлення, чому воно у вас так ведеться, — відповів хлопчик. — Але якби щось таке було у нас, людей, то я міг би подумати, що хтось дуже боїться, аби не скоїлося щось лихе. Якщо всі про це довідаються. І тому такі речі тримають у таємниці.

Моа кивнула.

— Бо хто-небудь, наділений такою силою, міг би використати її хибно? — мовила вона. — Використати її на зло?

— Може бути, — сказав Йоганнес. — І ви й справді нічого про це не знали?

— Я ж кажу! — вигукнула Моа. — Виходило так, нібито все це — самі побрехеньки, яких ніхто й слухати не хотів. І кажу тобі: це зроблено навмисне!

— Виглядає на те! — погодився хлопчик. На вантажівці залишалося всього кілька плит. — А там он іде Ліна, от лишенько! Доведеться тобі заховатися. — І захихотів. — Якщо не вмієш робитися невидимою.

— Ти також не вмієш, — форкнула Моа і шаснула під ліжко. Задзеленчав дзвінок. — А хто така Ліна?

— Одна дівчинка з мого класу, — пояснив Йоганнес, роззираючись довкола, чи не залишилося нічого такого, що свідчило би про присутність двох незвичайних гостей. — І вона не повинна тебе бачити! Чому — поясню тобі згодом!

І побіг до вхідних дверей.

Відчиняв він їх обережніше, ніж завжди, ще й потримав відчиненими хвильку, коли Ліна вже давно стояла у передпокої.

— Чому ж ти не зачиняєш дверей? — запитала Ліна. — Я вже зайшла, Йоганнесе, прокинься! Гей, Йоганнесе, ти спиш, чи що?

— Що? — ніби повторив Йоганнес. Зрештою, як йому було знати, чи разом із Ліною не ввійшов до будинку й Нісс та чи не хотів би він разом із гостею потрапити до квартири? Тож він і сказав голосно: — Зараз я зачиняю двері!

Якщо десь поблизу стояв невидимий Нісс, то йому не зайвим буде це знати. Аби Йоганнес, не бачачи крихітного гостя, не причавив його дверима.

— Чудеса та й годі! — прокоментувала Ліна. — Відтепер ти сповіщаєш про все, що робиш? «Зараз я заходжу до кімнати, зараз сідаю на ліжко…»

— Стій! — стривожився хлопчик. — Не сідай на ліжко! Краще я там сяду.

Крізь відчинені двері він подивився на телевізор у Бріттиній кімнаті. Пристрій працював — але без звуку, й хлопчик добре розумів, хто його увімкнув. Моа, лежачи під Йоганнесовим ліжком на підлозі, чудово могла дивитися телевізор. І, звісно ж, знову щось таке, де трупів не злічити, — такі передачі Брітта називала найгіршим сміттям.

Ліна примружила очі.

— Щось сталося? — спитала вона. — Що з тобою? Чому ти такий дивний?

— Це все через… Кевіна, — спробував виправдатися Йоганнес. — Сушу мізки, де б його розжитися на гроші.

— Та чи ти їх уже всі висушив? — припустила Ліна — й почекала трохи: чи не буде вибуху обурення? — Але саме для того я й прийшла, Йоганнесе. Щоб ми з тобою дещо обміркували.

— Так? — вичікувально мовив Йоганнес. Хлопчик був радий, що під ліжком панує ідеальна тиша. Він би залюбки посвятив її в усе. Коли б Ліна не була такою пліткаркою.

— Водити туристів? — промовила Ліна з переможним виглядом Колумба, який щойно відкрив Америку. — Знаєш такий заробіток? Чи розносити газети?

— Ага, звісно, я думаю над цим, — відказав Йоганнес і визирнув у вікно. Надворі молодик накрив кузов тентом і піднявся у свою кабіну. — Справді, я думаю над цим!

Якось треба натякнути Ліні, щоб забиралася геть, дарма що вона щойно прийшла.

— І ти мусиш мені пообіцяти, — сказала Ліна, — що на цьому ти зав'язуєш із Кевіном! А як іще чогось від тебе захочуть — іди до поліції. Ти просто мусиш щось робити! Хоча б тому, що боїшся за Брітту…

— О’кей, зрозуміло, можливо, — скоромовкою проказав Йоганнес. А ще йому в голові зринала якась картина, весь той час, відколи Ліна прийшла. Важлива картина, він це відчував. Але зникала щоразу, тільки-но Йоганнес намагався її затримати. Збожеволіти можна! — Чуєш, Ліно? Зараз я, на жаль, мушу тебе вигнати! Бо я… розкажу тобі сьогодні ввечері, о’кей? Зараз мені не пасує, тому що… розповім тобі ввечері, о’кей? Я заскочу до тебе.

— Сьогодні я ночую в бабусі Ільзи! — сердито відрізала Ліна. — Томас на роботі, а я не повинна сама залишатися на кораблі. Тож заскочити не вийде. Але якщо ти мене виганяєш, то будь ласка!

І з високо задертою головою розчахнула вхідні двері.

— А мені не пасує сьогодні ввечері! І не знаю навіть, коли пасуватиме!

І лунко загрюкнула за собою двері.

— А вона й справді мила! — сказала Моа, виповзаючи з-під ліжка та обтрушуючи порох із рук. — Міг би ти увімкнути звук, будь ласка? І чому мені не можна було познайомитися з нею? Хочеш тримати її тільки для себе?

Йоганнес натиснув кнопку на пульті, й екран почорнів.

— Ні! — скрикнула Моа.

— Це шкодить дітям, — пояснив Йоганнес. — А Ліна…

— Мені не шкодить! — сердито труснула головою Моа. — Чому ти не відрекомендував мене їй?

— Бо вона пліткарка, — сказав Йоганнес. Тепер Ліна лютувала на нього, і це йому було неприємно. — Та я вже казав! Вона все вибовкує своєму батькові. — Спробував виманити на поверхню пам’яті, з її глибин, ту картину, що невиразно мерехтіла там… але на внутрішньому екрані так нічого й не зворухнулось. Подивився у вікно. — Нісс усе ще невидимий.

— Ясна річ, йому сподобалося, — виснувала Моа. — Робитися невидимим… Я б теж так хотіла!

— Зате згодом ти вмітимеш літати, — сказав Йоганнес. — Чи ні? Це теж непогано. І швидко вирощувати рослини.

— А ще розмовляти з тваринами, — додала Моа. — Це, як на мене, чи не найліпше з усього того. І це вміють усі лі-феї. Але для цього мені треба дорости до тринадцяти років.

— А раніше нічого не вийде? — запитав Йоганнес.

— Раніше фібула нікому не дається, — пояснила, ледь обернувшись, Моа. — А без фібули нічого не виходить. Ото тільки наше слово, звісно, ми отримуємо раніше. Усі лі-феї. Ми з ним народжуємось.

— І яке ж твоє? — поцікавився Йоганнес.

— Ксавайя! — тихо вимовила Моа, і прозвучало воно так по-чарівничому, що Йоганнес аж злякався, аби дівчинка не стала, мов Нісс, невидимою. — От тільки…

— Так? — сказав Йоганнес.

— Я цього ніколи не хотіла, розумієш? Як на мене, то всі лі-феї такі мавпи! — Моа зітхнула. — Я потайки ходила до священного гаю, де стоїть скриня з фібулами, і шукала мою. Знову й знову. Я гадала…

— Ти гадала — що? — перепитав хлопчик. Картина в голові ніяк не хотіла набувати виразніших обрисів.

— …що я її зумію десь заховати, — провадила Моа. — Чи викину кудись. Щось таке. Але її там не було.

— Не було? — спантеличено перепитав Йоганнес.

Моа похитала головою.

— Її там просто нема. У тій скрині лежать всякі-всякі фібули. Знаєш, їх зберігають у шкатулах з іменами на табличках. Але та шкатула, в якій, власне, мала би зберігатися моя фібула, порожня.

— Ну, та воно так і краще для тебе вийшло! — сказав Йоганнес. — Якщо ти хотіла закинути її, щоби ніхто й не знайшов!

— Ти не розумієш! — вигукнула Моа. — Коли хтось із нас помре, тоді його фібулу покладуть назад, до скрині. Для мене…

Дівчинка замовкла.

Йоганнес насупив брови. І тоді збагнув.

— Отже, спершу хтось має померти? — пошепки запитав він.

Моа безпорадно знизала плечима.

— Інакше я цього не можу собі пояснити! — сказала вона. — І найгірше те, що, відколи зникли Антак і Ведур…

— Так?

Моа похитала головою.

— А, нічого, — промимрила вона.

— …ти боїшся, що має померти котрийсь із них двох? — закінчив за неї думку хлопчик, хоч і не відразу збагнув. — Чи як, Моа? Те, що твоєї фібули досі немає, для тебе є ніби знаком, що помре Ведур або Антак. І тому ти хочеш неодмінно розшукати їх, поки цього не сталося.

Моа подивилася на хлопчика.

— Так? — з острахом запитала вона. — Так, Йоганнесе?

Йоганнес задумливо похитав головою.

— Можливо, помре хтось зовсім інший, — сказав він і додав, намагаючись говорити впевнено. — Є ж у вас, либонь, і старі люди.

Моа кивнула головою.

— Краще б я ніколи не ходила до того гаю! — забідкалася вона. — Тоді б я цього не довідалася і не хвилювалась би так…

— І завжди все через ті дурні фібули! — кинув Йоганнес.

І цієї миті картина виринула на поверхню пам’яті.

Тепер він пригадав.

26

— Моа! — тихо покликав Йоганнес.

Дівчинка саме стояла на стільці перед вікном і дивилася на вулицю.

— Нехай забарився, але мав би вже й повернутись! — занепокоєно сказала вона. — Не може ж він вічно лишатися невидимим!

— Моа! — знову погукав хлопчик. — Я пригадав.

Повільно сів на ліжко. Ні, цього не може бути! Деяких речей просто не може бути. Однак образ фібули вималювався цілком виразно. Йоганнес здригнувся. Краще б він ніколи цього не пригадував, ніколи…

— Що ж ти пригадав? — запитала Моа.

Тепер Йоганнес виразно побачив перед очима фібулу, срібну й важку, на Ніссовому поясі. Ні з чим не переплутаєш її дивовижної форми. Ось чому так нелегко було вичаклувати на поверхню той спогад: через колір! Адже та фібула, яку він уже колись бачив і навіть тримав у руці, не відаючи, що воно таке, була чорна.

— Але цього не може бути! — шепотів Йоганнес. — Цього ж не може…

— Тобі стало зле, Йоганнесе? — захвилювалася Моа й сповзла на животі зі стільця.

— Тепер я знаю, в кого я бачив ту фібулу, — прошепотів Йоганнес, очима втупившись у підлогу. — Але ж цього не може… Цього не може бути!

— У кого ж? — схвильовано запитала Моа, насилу видершись до нього на ліжко. — Йоганнесе! Це означає, що ми знайшли Антака з Ведуром!

А Йоганнес у цей час пригадував ті численні надвечір'я, коли він був іще маленький і вони разом гралися у різні ігри. Як той чоловік його втішав хтозна скільки разів, утирав сльози, чистив носика. Як вони разом сміялися, всі четверо. Згадав, як недавно разом відзначали переселення тієї родини на баркас…

— Я бачив фібулу в Томаса! — нарешті повідомив Йоганнес, дивуючись, як це ім’я мовби не хотіло злітати йому з язика. — У Ліниного батька.

Перед його внутрішнім поглядом знову прокрутилася сцена: Брітта лютує на Покашиїнського з його намірами забетонувати подвір’я… Ось Томас, радісний, як завжди, заходить до кухні й розповідає про своє підвищення кваліфікації… Потім показує посвідчення з біржі праці, діставши його з кишені куртки… І тут із кишені на підлогу випадає чорний предмет чудернацької форми. Коли б не те чорне забарвлення, Йоганнес пригадав би відразу. Коли б то було чисте, блискуче, не почорніле срібло!

— У батька тієї самої Ліни, що оце заходила? — недовірливо перепитала Моа. — І ти гадаєш, що її тато…

Йоганнес енергійно захитав головою.

— Нічого такого я не сказав! — вигукнув він. — Я тільки сказав, що у нього була отака фібула. Вона випала з його кишені, коли він заходив до нас, а він на це й уваги не звернув. Я тоді подумав, що то запчастина від його мопеда.

— Уваги не звернув! Еге ж! — вигукнула Моа. — Він саме цього й хотів: щоби ви не звернули уваги!

Хлопчик зігнувся, сидячи на ліжку.

— Але я в це не вірю! Він наш чи не найдавніший друг. Коли я був маленький, мені завжди хотілося називати його татом. Він трохи розсіяний, але порядний чоловік!

— Ото тільки, що тримає двох наших у рабстві! — понуро кинула Моа. Хоч яка вона була крихітна, але така рішуча, що хто б і звернув увагу на той маленький росточок!

— Але це не обов’язково він, — прошепотів Йоганнес.

— Він ваш сусід? — розпитувала Моа. — Міг він потрапити на ваше подвір’я і зловити Антака з Ведуром?

— Ні! — Хлопчик із відчуттям полегшення потряс головою. Хоча про таку можливість він і не подумав. — Ні, він мешкає біля річки, в гавані.

— Ні? — настирливо допитувалася Моа.

Йоганнес подивився на свої руки.

— Втім, він має ключа від нашої квартири, — пробурмотів він. І замовк. Не сказав, що Томас давно вже без роботи і тому будь-коли може заходити до їхнього помешкання — навіть тоді, коли ні матері, ні сина не буває вдома.

«А те зашторення баркаса!» — подумав Йоганнес. Враз усе й зійшлося. Аби ніхто не зазирнув до каюти. І ніхто його не знайде, бо він ніде не прописаний. «Я, мабуть, був сліпий… І Брітта сліпа!»

— Йоганнесе! — гукнула Моа.

«Але навіщо йому це? — намагався збагнути Йоганнес. — Навіщо захоплювати тих двох і тримати їх? Пощо йому Антак з Ведуром?»

— Йоганнесе! — нетерпляче добивалася Моа. — Я з тобою розмовляю!

«Але ж фібула таки в Томаса!»

— Відчини вікно, Йоганнесе! — крикнула дівчинка йому у вухо. — Ти не чуєш? Я хочу на підвіконня!

Йоганнес кивнув. Хоч як міркуй, а залишався упертий факт: Томас якось та заволодів фібулою!

Йоганнес відчинив вікно, і дівчинка вихилилася назовні.

— Ніссе! — захоплено крикнула вона. — Ніссе! Заходь! Ми вже знаємо, де вони!

Ніхто не обізвався.

— Ми знаємо, де та фібула! — наполегливо кричала Моа. — Ніссе, повертайся!

Поруч неї вихилився у вікно і Йоганнес.

— Ніссе, обізвись! — крикнув і він. — Аби ми хоч знали, що ти ще живий!

Але ніхто так і не обізвався знадвору.

— Його тут немає! — прошепотіла Моа.

— Можливо, він просто пішов трохи прогулятися, — припустив Йоганнес.

Виходячи невидимим на вулицю, Нісс хвилювався. Він тулився до стіни, пильнуючи, як ті два чоловіки завдають собі плити на плечі й переносять у підвал. Іноді вони ковзали поглядом по ньому, але малий медлевінґер добре бачив, що вони його не помічають. У нього в душі наростало неймовірне почуття щастя.

«Я невидимий! — думав Нісс. — Я можу йти куди завгодно й що завгодно робити, і ніхто й ніяк мене не помітить, якщо тільки я сам того не захочу! Тобто, як сказала Моа, я можу їх підслуховувати й  переслідувати, а вони того нізащо не помітять. Коли б ми знали, хто захопив Ведура з Антаком, я міг би стежити за ним. Моя фібула і моє слово — це найдорожча моя зброя!»

Ось чоловіки зникли в будинку, й відразу по тому підійшла якась дівчинка; вона натисла кнопку біля дверей. «Чи не в гості до Йоганнеса? — подумав Нісс. — Віком десь така, як і він. Як Йоганнес і ми з Моа. І тепер сидять вони всі троє в Йоганнесовій кімнаті й розмовляють».

Нісс тихенько засміявся. От би поспостерігати за ними трьома так, щоби вони цього не завважили! А потім розповісти би їм усе, що вони робили. Моа, певне, почорніла би від злості! Так їй і треба — вічно наполягає тільки на своєму!

Нісс підійшов до вантажівки впритул і видерся на одне із задніх коліс. Неймовірно, які колеса роблять люди для своїх самохідних візків! Нісс звернув на це увагу ще в місті. Товсті, з твердої чорної гуми і з рівчачками, куди легко заходила медлевінґерська рука чи й нога. А не тонкі дерев’яні коліщатка зі шпицями, оббиті зверху металевими обручами, якими користуються всі в краї медлевінґерів. Не дивно, що на таких колесах людські візки котяться легко та м’яко, мов по небесній перині. Хай там чи вибоїна трапиться на дорозі, чи камінець, то самохідний візок навряд чи дуже підскочить і саме колесо не зламається.

Над шиною був бляшаний виступ, мов дашок, а вже звідти Нісс зумів, хоч і крекчучи з натуги, видертися й на платформу. Задній борт був опущений і трохи погойдувався.

Та не встиг Нісс як слід роззирнутися на машині, як ті двоє повернулися.

— Давай іще разок! — сказав молодшому старший, що нагадав Ніссові одного земляка — доглядача доріг, від якого так само тхнуло хмільним. — І тоді все!

Молодший вискочив на платформу й подав униз останні плити, а Нісс тим часом забився у найдальший куток. Хоч і знав: вони його не бачать.

Коли чоловіки знову зникли в будинку, Нісс видерся на ближчий до будинку борт і зазирнув у вікно. «Ось так, люба Моа!» — задоволено подумав він.

Крізь шиби зачиненого вікна він побачив Йоганнеса, що сидів на ліжку й розмовляв із дівчинкою, яка допіру зайшла в будинок. Отже, Нісс правильно здогадався: вона йшла в гості до Йоганнеса. Моа тим часом лежала під ліжком і кудись дивилася. Що ж там такого відбувається? Нісс поміркував трохи й зрозумів. Раптом дівчинка-гостя замахала руками, а Йоганнес зірвався на рівні ноги. Нісс збагнув: дівчинка розлютилася.

«Трохи схожа на Моа, — подумав Нісс. — Люди назагал не схожі на нас, але якщо краще придивитися, то ми з ними досить подібні».

Йоганнес щось казав дівчинці, але та вже вибігла з кімнати. «Зараз вийде з будинку! — подумав Нісс. — Налякати її?»

Одначе до цього так і не дійшло. Із землі кинули на платформу величезний брудно-жовтий тент, що своїм краєм боляче шарнув Нісса по обличчю. З переляку малий медлевінґер кинувся на підлогу. Потім стало темно, почулося гурчання, яке видають усі ці людські самохідні візки. Сіпнуло так, що Нісс ударився об борт. Він їхав!

Вони чекали до самого вечора, але Нісс так і не повернувся. Тим часом зателефонувала Брітта й повідомила, що зайшла до подруги разом поробити домашні завдання, і Йоганнес сказав матері, що з ним усе гаразд.

Кілька разів іще погукали Нісса з вікна, й тоді Йоганнес вийшов надвір пошукати. Моа лишилася у помешканні, щоби впустити Нісса, якщо той раптом повернеться. Аби крихітна дівчинка могла дістати до клямки, Йоганнес передбачливо поставив біля дверей стільця.

— Ніссе! — тихо гукав Йоганнес. — Ніссе!..

Минула вже година, а він усе бігав вулицями біля гавані, роззираючись скрізь, заглядаючи до під’їздів. Хоча йому й не вірилося, що Нісс знову став видимий. Бо й навіщо, поки він десь поміж людей?

— Ніссе! — крикнув хлопчик. Якийсь водій різко загальмував і покрутив пальцем біля скроні. Поки той опускав віконце, Йоганнес уже й перебіг на другий бік. — Ніссе! Гей, Ніссе!

Якийсь маляр у комбінезоні похитав головою. Мимо проїжджав хлопець на велосипеді й сказав:

— У тебе не всі вдома, чи що?

— Кого ти шукаєш, дитино? — запитала якась жінка. — Загубився твій собачка?

Йоганнес злякано підвів на неї погляд. А тоді полегшено кивнув: «Авжеж! Треба, щоби так і думали!» І почав гукати вже голосніше. Просто кожному, хто поцікавиться, кого він кличе, казатиме, що шукає свого собачку.

Але Нісс так ніде й не показався. Безглуздо було гадати, ніби його можна знайти, просто бігаючи навмання по всіх вулицях. Місто таке велике, й Нісс міг опинитися де завгодно.

— Що, твоя… морська свинка пропала? — прогарчав раптом знайомий неприємний голос. Слова звучали невиразно. Пивні випари огорнули Йоганнеса, на плече йому лягла важка набрякла рука з чорними півколами під нігтями.

— Ніссе! — перекривив хлопчика пан Покашиїнський і трохи заточився. — Ти її так звеш, га? Свинку? Маленькій Ніссе доведеться згодом… переселитись!

І пан Покашиїнський підленько засміявся.

— Ніхто не переселиться! — вириваючись, крикнув Йоганнес. — Ніхто й нікуди!

— Ти… ти можеш переказати своїй матері! — крикнув йому навздогін пан Покашиїнський і втратив рівновагу. Похитався трохи, але таки втримався на ногах, тільки потужно відригнув. — Завтра перекопаю все! Так і скажи тій своїй лялечці!

Йоганнес помчав геть щодуху. «Цей мені ще паскудник! — думав він. — Цей гидкий, вічно п’яний паскудник! Хай тільки зачепить Поллілі — не знаю, що я зроблю! Але… можливо, хоч Нісс повернувся додому? І давно там сидить? Не міг же він справді забігти світ за очі й загубитися!»

Йоганнес розумів, що в такому випадку малюкові буде непереливки. Не може ж Нісс просто показатися перед якоюсь людиною, щоби розпитати дорогу додому. У такому становищі навіть його невидимість не допоможе.

— Він повернувся? — вже з порога, тільки відімкнувши двері, крикнув Йоганнес. Стілець під дверима перекинувся. — Моа! Нісс повернувся?

— А ти його не знайшов? — запитанням на запитання відповіла дівчинка. Звісно ж, вона знову лежала на животі перед телевізором. Троє чоловіків з автоматами в руках погрозливо йшли на четвертого, і музика звучала гучно й небезпечно.

Йоганнес вимкнув телевізор.

— Мабуть, загубився, — зажурено мовив він.

Моа сіла.

— Знаєш, я за Нісса не хвилююсь так уже страшенно, — сказала вона. — Ми, медлевінґери, завжди добре даємо собі раду. Тому ми й не могли повірити, що Антак із Ведуром просто загубилися тут у вас нагорі.

— А що, коли він десь сидить і чекає — не дочекається нас? — запитав Йоганнес.

— Спочатку ми звільнимо Антака і Ведура! — категорично заявила Моа. Здавалося, вона взагалі не переймалась через Нісса. І це, як не дивно, заспокоїло і Йоганнеса. — Сьогодні ввечері випадає чудова нагода, і ми не повинні її пропустити.

— Поки Томас на роботі, — кивнув Йоганнес. — А Ліна — у бабусі Ільзи. І нікого немає на судні. — Зітхнув. — Як добре, що Брітта й Томас ще колись давно обмінялися ключами!

Причому він достеменно знав, що Брітта не схвалила би такого вчинку. Ніколи мати не ходила до Томасового помешкання, коли того не було вдома, аби там похазяйнувати.

«Але ж саме на це він і розраховує! — подумав Йоганнес. — Ну, цього разу Томас помилився».

— Коли споночіє, підемо до баркаса! — сказав Йоганнес. — До речі, ти знаєш англійську?

І дістав підручника з ранця. Не повинен пан Країдлінґ іще раз спіймати його з невиконаним домашнім завданням!

— Увімкни зорову скриньку! — сказала Моа. — Я мушу додивитись.

27

Нісс лежав під тентом і відчував, що самохідний візок їде по рівній дорозі. Згадав, як удома, бувало, сидів на возі, коли возили пшеницю до млина чи сіно з лук у повітку, й трохи затужив за тими часами.

«Але ж я можу, як тільки схочу, повернутися додому! — подумав він. — Як тільки захочу! Тунель відкритий».

Візок зупинився і знову рушив; ще раз зупинився — і ще раз рушив.

«Це ті стовпи з ліхтариками! — гордовито подумав Нісс. — Я вже тут усе знаю. Щоразу ми зупиняємося біля тих стовпів.»

Візок зробив поворот, а тоді затрясло — майже як у рідному краї на возі. Отже, почалася нерівна дорога. Візок смикався короткими, різкими ривками, а тоді гурчання двигуна урвалося.

«Приїхали!» — подумав Нісс.

Почекав трохи, чи прийдуть зняти тент з платформи, щоби легше було зістрибнути, але ніде нічого не ворушилося. Обережно підняв трохи тент над головою.

Самохідний візок стояв ніби на майдані, де, крім нього, було ще багато інших візків. З криївки Нісс побачив воду, що спокійним плесом лежала в затінку нижче майдану. Відкритий човен, з уже знайомим торохтінням, гасав по воді, а інші човни (куди більші за ті, що в рідному краї!) було прив’язано до містка. Людей ніде не було видно.

Нісс підняв тент трохи вище й видерся на борт. Відстань до землі була величезна, і на додачу майдан був забрукований важкими каменями-кругляками. Нісс заплющився й відпустив руки.

Трохи полежав, чекаючи: можливо, сильний біль зараз скаже про серйозне ушкодження? Але тільки й відчув, що посмикування в долонях, бо сперся на них, коли приземлявся. Так, шкіра була подряпана, і з-під піску та бруду прозирав кривавий рубець. Ну, на це можна й не зважати. Найважливіше зараз з’ясувати, куди це завіз його самохідний візок та як звідси знайти дорогу назад, до Йоганнеса.

З відчаю Нісс аж застогнав. Бо з першого погляду переконався, що не має жодного уявлення, де опинився. Далеко внизу хлюпотіла вода. Це була якась дуже пряма й не надто широка річка. На протилежному боці гуркотіли самохідні вози, рухаючись щільною колоною, а попід стіною поспішали кудись люди.

Позад нього стояв нескінченний ряд блискучих, високих коричнево-червоних будівель. Дивно: стільки вікон, а хоч би тобі одна людина звідти визирала!

Нісс обережно підбіг до найближчого входу, біля якого запрошували завітати кілька щитів з однаковою великою картиною. Хлопчик злякано зупинився. Якісь люди сиділи у човні й кричали, а лютий вир ніс їх у безодню.

«Невже ж ця невеличка річечка може бути такою буйною? — спантеличено подумав Нісс. — Можливо, від весняної повені? Можливо, тоді вона виходить зі своїх кам’яних берегів?» Але хоча роти в людей на щиті були роздерті німим криком, очі їхні сміялися!

Нісс підступив іще на крок ближче й відсахнувся. З будівлі вдарила приглушена музика, похмура й погрозлива. Завищали, відчинившись, двері й загрюкнулись. Забряжчали ланцюги, й закричав чоловік, неначе від лютого болю.

«Саме так!» — подумав Нісс, нажахано ховаючись за східцями, що вели нагору до вхідних дверей. Саме про таке розповідалося і в переказах, і називалося це місце в’язниця. Темна, холодна будівля, куди одні люди кидали інших людей, щоби ті гнили там у бруді й пітьмі. Ось із будівлі долинуло страхітливе ридання, потім удари барабана.

Нісс швидко обернувся. Потойбіч води все так само тяглися один за одним самохідні вози. Якась жінка, тримаючи дитину за руку, стрибала з нею, сміючись, попід стіною, над річкою.

«І це так близько біля всього прекрасного!» — подумав Нісс. Але, можливо, саме тому в’язницю й відокремлено від усього іншого водою? Як інакше люди могли би радіти життю, з усіма їхніми зоровими скриньками, самговорами та крилатими возами, коли б завжди чули поруч стогони й крики ув’язнених?

Тільки тепер Нісс придивився до вхідних дверей і ледве встиг закрити рота рукою, щоб не зойкнути. Там, високо над головою, висіла, легко погойдуючись на вітрі, що налітав з води, клітка. А в ній сидів скорчений скелетик, що стискав кісточками пальців ґрати своєї тюрми, ніби до останньої хвилини сподіваючись на порятунок. І надто дрібненький то був скелетик, щоби належати людині.

Із підвалу долинув лютий регіт — такий страшний! Нісс ніколи ще не чув, щоб хтось отак реготав. Сумнівів більше не було. Скелетик був надто малий, щоби належати людині.

Так, будівля, що височіла перед ним, була в’язницею. Але в’язницею не для людей.

«Антак і Ведур! — шепотів Нісс, біжучи по невеликому містку так шпарко, мов за ним сто вовків гнались. — Люди тримають там медлевінґерів! І катують їх!»

Малого медлевінґера так трусило від страху, аж мусив зупинитися посеред містка. Як можуть люди коїти щось подібне? Як могли ще й хвалькувато вивісити над дверима кістяк котрогось замученого медлевінґера?

Люди — жахливі істоти, й саме про це розповідали стародавні перекази. Нісс почав розуміти, чому король не хотів, щоб хто-небудь у їхньому краї довідався про світ людей.

«Святі духи!» — прошепотів він.

Треба негайно повертатись! Негайно розповісти Йоганнесові й Моа про це відкриття! Невже Йоганнес досі не знає про існування цієї тюрми? Чи можливо, щоб цей хлопчик нічого не здогадувався про існування медлевінґерів, коли так близько від нього висить оця клітка з кістяком?

Ліворуч і праворуч від того маленького містка, ховаючись, мов у глибокій ущелині, відходила інша річечка, набагато вужча за першу, і понад нею нездоланним муром височіли коричнево-червоні будинки. І до цієї ущелини не потрапляв жоден сонячний промінчик.

Але Нісс, перебігши на другий берег річки, знову потрапив на вільний простір. Цієї ж миті з-за хмар вигулькнуло сонце, і тільки тепер він відчув, як йому досі було холодно. І знову перед ним простягалася річка, тільки цього разу ширша, а високі червоні будинки виглядали трохи приязнішими. Ряди за рядами підносилися вгору вікна незліченних поверхів, але цю монотонність порушували невеликі фронтончики, під якими з люків звисали канати. До них були причеплені внизу важкі металеві гаки — достоту такі, якими в рідному краї користується мірошничиха, щоб підіймати мішки з зерном до жорен.

Під тими люками були ще й інші, ширші за вікна, і Нісс зрозумів, що вантажі, котрі підіймають на канатах угору, саме тут затягують до будівлі.

Це були, певне, такі складські приміщення. Багато найнижчих люків стояли відкриті, й крізь них Нісс бачив стоси килимів найрозмаїтіших барв. Поруч сиділи чорночубі чоловіки й щось виклацували пальцями на маленьких машинках, ніби безгучно граючи на музичних інструментах.

Нісс був щасливий, що його не видно. Він побіг попід рядом будівель, аж до кінця. Перед одним із відчинених люків на дерев'яних ґратках лежав стос килимів. Фарби вигравали на сонці, й Нісс відчув, як обважніли йому ноги від бігу.

«Тільки на хвилинку! — подумав він, тужно задивившись на такі м’якенькі килими. — А тоді побіжу далі шукати дорогу додому. Я повинен розповісти Йоганнесові про ту в’язницю. Антак і Ведур! Я мушу поспішати!»

Але він знав, що більше не витримає. Людські вулиці такі кам’янисті й нескінченно довгі. Якщо зараз він не перепочине хоч трішки, то нізащо не дійде до Йоганнеса й Моа…

Вилізти на гору килимів — це так просто! Вовна м’яка на дотик і тепла, і сонечко ласкаво припрошує. «Тільки хвилинку!» — подумав Нісс і згорнувся калачиком.

Відчув тепло сонця й тепло вовняного ворсу під собою — неначе вдома на спальній шкурі. Й не помітив, як заснув.

28

Коли споночіло, Торіл рушив стежкою до майстерні. Все село хвилювалося. Те, що Антак десь подався і не повернувся, люди намагалися якось собі пояснити, бо для його відсутності могло бути чимало підстав; ніхто особливо не дивувався і зникненню Ведура: всі знали, яким диваком той зробився. Та коли пропало двоє дітей, полякалися не тільки матері. Тут і там називали імена Ретяка, Айлісса й Артабака.

Торіл ступав повільно, ніби долав якийсь опір. Час від часу зупинявся й озирався назад.

Перед майстернею швидко перевірив, чи ніхто за ним не слідкує. Тоді відчинив двері й пройшов через напівтемну кімнату просто до шафи. Упевненим рухом, наче вже проробляв це тисячу разів, відсунув шафу від стіни й провів пальцями по розтрощеному одвірку. Все тут було так, як він і передбачав.

Торіл повагався одну лише мить, а тоді ступив у темний підземний хід. Він знав те, що знав, а отже, не мав жодного іншого вибору.

Діти почекали, доки годинник на вежі виб’є північ. Брітти ще довго не буде. Моа заснула на ліжку. Йоганнес позіхнув.

— Моа! — прошепотів він. — Прокинься! Бо потім прийде Брітта, і на той час я маю бути в ліжку.

Коли вони вийшли з будинку, довкола панувала тиша. Лише за кілька сотень метрів весело виблискували барвисті вогні вулиць, і звідкись невиразно долинали музика й сміх. Але оглядове колесо вже перестало крутитись, і на вулиці, котрою бігли діти, все неначе вимерло. Лише в поодиноких вікнах, то тут, то там, іще горіло світло. Жодне авто не порушувало нічної тиші.

— Тепер нам туди, вниз, до води! — сказав Йоганнес. У мертвій тиші бриніла луна від їхніх кроків. — Ти можеш трішки швидше?

— Якби я вже мала свою фібулу! — захекано говорила Моа. — Тоді я летіла б у повітрі! Й не відставала би від тебе!

Під Мишачою вежею чорними тінями стояли кораблі, пришвартовані до понтона.

— Тихо! — прошепотів Йоганнес. У кишені штанів він стискав ключа — старого, великого, важкого. Понтон ледь погойдувався на воді, й Моа зіщулилась.

— Не бійся! — пошепки заспокоїв Йоганнес. — Усе в порядку!

На «Корделії-2» було тихо. Одначе Йоганнес і Моа якусь хвильку вичекали, присівши на палубі. В каюті нічого не ворушилося.

— Якщо хтось ітиме сюди — тікай! — розпорядився Йоганнес і крутнув ключа в замку. Двері легко відчинилися. Хлопчик задки спустився трапом до каюти. Моа, обережними кроками, — за ним.

— Зараз я увімкну ліхтарика, то ти не лякайся! — прошепотів Йоганнес.

У кімнаті було прибрано. Тільки на столі стояло два горнятка, а поруч лежала розкрита Томасова книжка.

— Антак! — тихо покликав Йоганнес. — Ведур!

Ніхто не озвався.

— Ти й справді гадаєш, що він тримає їх десь тут під замком? — скептично запитала Моа, роззираючись по каюті. — Але ж тут така тіснота! Та ще як і дівчинка живе тут…

— Антак! — гукнув Йоганнес, тремтливими руками відчиняючи двостулкову шафку, де Томас із Ліною тримали одяг і посуд. — Ведур!

— Вона б неодмінно помітила! — запевнила Моа, залізаючи під лавку. — Чи ти гадаєш, він відкрив таємницю викрадення твоїй подружці?

Йоганнес сперся на стіл.

— Ні, не тут він їх заховав! — пробурмотів він. — Але де ж тоді?

— А що, коли ти помилився? — припустила Моа. — Що, коли ти бачив у нього зовсім не фібулу? Ти ж тоді подумав, ніби то частина… чогось такого, що я забула, як воно й називається!

На проході до штурвала стояла стара, невисока шафа, на якій Томас поставив електрочайник. Йоганнес відчинив одну стулку шафи, як звідти на підлогу посипалися книжки й папери. Лінині підручник із математики, зошит з англійської…

— І тут немає… — розчаровано сказав і відчинив другу стулку. Звідти й випала чорна фібула, глухо гупнувши на підлогу.

Нісс рвучко прокинувся. Спальна шкура під ним гойднулася! Перелякано розплющив очі.

Вгорі над собою уздрів небо й важкого металевого гака, і той гак підіймав його постіль у повітря. Він ледь похитувався, увігнавши свої кігті у вовну.

— Затягуй! — пролунав густий бас, і килими загойдалися дужче. — А розвантажимо завтра!

Якийсь чоловік нахилився над Ніссом, зовсім його не помічаючи, й розчепив гака. Він крикнув щось іншому чужою мовою, і той інший засміявся. Тоді зачинилися двері.

Якомога тихіше Нісс зіскочив зі свого стосу килимів. Дарма що той чоловік його не бачив, але ж міг якось випадково зачепити.

Довкола панувала сутінь. Нісс опинився у просторому приміщенні з дерев’яною підлогою та сірими стінами. Усе тхнуло тут ветхістю й пилюкою, і стоси килимів стояли рядами, один біля одного.

— Закрий люк! — знову прогув бас. — Я вже зачиняюсь!

І тоді стало зовсім темно.

Нісс перелякався. Зовсім недалечко, за містком, сиділи в тюрмі Антак і Ведур, а він, Нісс, єдиний, хто про це знає. І замість того, щоби негайно бігти кликати Йоганнеса на допомогу, він розлігся та й заснув!

Нажахано кинувся до люка, крізь який щойно потрапив сюди, у складське приміщення, на піддоні з килимами. Але, хоч як він сіпав люк, відчинити не міг. Не відчинялись і двері в стіні.

«Я в пастці! — подумав Нісс, і страх накрив його темною хвилею. — Замість визволити Антака й Ведура, я допустився, що мене самого зловили!»

Малий медлевінґер упав і затулив очі руками. Він і сам не міг би сказати, скільки пролежав отак, не ворушачись.

Потім серце забилося спокійніше. «Треба взяти себе в руки! — подумав Нісс. — Після ночі буде ранок, тоді повернуться сюди ті чоловіки й відчинять люк. От я й вискочу в отвір, побіжу до Йоганнеса та все йому розкажу».

Про те, що коїлося тим часом у жахливій тюрмі з в’язнями, він не смів і думати.

Тут гучно забурчав живіт, нагадуючи, як давно уже Нісс не їв. «То краще мені знову заснути! — вирішив малий медлевінґер. — Щоб хоч добре виспатися на ранок».

І побрів до того килимового стосу, який уже послужив йому спальною шкурою, видерся нагору й скрутився там, серед пітьми, калачиком. Але цього разу сон його чогось не брав…

— Фібула! — прошепотіла Моа. Сидячи на підлозі каюти, крихітна дівчинка обіруч тримала той шмат почорнілого металу. — Таки твоя правда! Це справжня фібула!

І ласкаво провела пальцями по почорнілій від часу поверхні.

— Добре, що вже хоч це знаємо, — понуро мовив Йоганнес. — Тут уже він не викрутиться! Десь в іншому місці тримає, либонь, і Антака з Ведуром.

Майже ніжно Моа провела вказівним пальцем по рельєфному орнаменту фібули.

— Чуєш, Йоганнесе? — звернулася вона. — Але я не вірю…

— Якби тут був Нісс! — нетерпляче урвав її Йоганнес. — Треба, щоби Нісс пошпигував за ним! Адже Томас його не побачить! І колись виведе його до тюрми. Ніссові тільки треба постійно триматися біля нього й жодної секунди не спускати з нього ока!

Моа дивилася на хлопчика, а пальцями все погладжувала той метал.

— Не думаю, щоб фібула належала Антакові чи Ведурові, — задумано мовила вона. — Глянь-но!

— Ні? — перепитав Йоганнес, беручи фібулу в руку. — І що? Що тут не так?

— Вона стара! — пояснила Моа. — Стара-престара! Не бачиш? Видно, що хтозна скільки часу її не чистили, а то б срібло так не почорніло!

Йоганнес згідливо кивнув.

— От ніби її не чистили вже кілька сторіч! — прошепотіла Моа.

— Кілька сторіч? Дурниці! — нетерпляче кинув хлопчик. — Але кому б вона тоді належала? Якщо не Антакові чи Ведурові? У вас іще хтось пропав безвісти?

— Ніхто, — похитала головою Моа. — Справді ніхто! Я цього не розумію. Цього просто не може бути, чуєш, Йоганнесе!

Цієї миті вони почули: на нічній вулиці заторохтів мотоцикл. І знову все стихло.

— Його мопед! — видихнув Йоганнес і позапихав усі папери назад, до шафи. — Зараз тут буде Томас!

Зачинив дверцята шафи й кинувся по східцях нагору, на палубу.

— Тікай! Швидше!

Його кроки загриміли по металевій палубі понтона. На східцях трохи повагався. Повернути ліворуч, на вулицю, якою ближче додому? Тоді він потрапить Томасові просто в руки. Тож звернув праворуч і помчав через дерев’яний місток до Шпайхерштадту, де довгі ряди складських будівель бовваніли в темряві, мов грізні мури. Біля найпершого входу присів на ґанок, щоби відсапатись.

І тільки тут згадав про Моа. Чи чув він її кроки позаду, коли біг по містку? Моа не може ставати невидимою! Якщо Томас ще й її упіймає…

— Моа! — тихо гукнув Йоганнес. — Моа, ти десь тут?

За спиною у себе він розчув якесь тихе, чудне шарудіння. Обернувся…

Лиш за кілька кроків позаду, попід чорною тінню складів і понад бруківкою, летіла у повітрі Моа.

— Це моя фібула, Йоганнесе, це моя! — прошепотіла Моа. Коли її ноги торкнулися землі, вона лише трохи похитнулася. — Це моя фібула, Йоганнесе! Вона слухається мого слова!

На тому боці Митного каналу швидкою ходою зійшов на понтон Томас. Йоганнес завважив, як він вражено сахнувся, а вже тоді зник у каюті свого баркаса. «Цікаво: чи здалося йому, що він сам забув замкнути двері?» — подумав Йоганнес.

— Тебе я випущу! — сказав чоловік, показуючи на Антака. — Тебе, хранителю історії! Аби ти привів мені свого сина. Ти вже бував із ним нагорі, то він і не здивується, якщо ти знову приведеш його сюди.

— А моя фібула? — запитав Антак. — Я ж не можу повернутися без неї! Всяк спитає мене про це.

— То придумай щось! — порадив чоловік. — А пояс зав’яжи на вузол. — І засміявся зловтішно. — А якщо не повернешся, — сказав, притягуючи до себе Ведура, — то вже й не знаю, що зроблю з твоїм другом. Він не входив до нашої умови. Він мені ні до чого. А тобі й твоєму синові буде в мене добре. Але цей до нашої умови не входив. Тож якщо ти не повернешся — не приведеш мені свого сина, з твоїм другом може статися щось недобре. — Чоловік посміхнувся. — Я — Каїн! І всякий медлевінґер для мене — просто медлевінґер, та й годі.

— Тоді я нікуди не піду, — відказав Антак.

Каїн люто замахнувся, ніби хотів ударити, але передумав і опустив руку. Силувано усміхнувся.

— Нагадую тобі, що ти нічого не повинен боятись, — прошепотів він, важко дихаючи. — Ти і твій син. Я не покараю тебе. Але я повернуся. А доти — добре подумай, що ти мені відповіси. Двері зачинилися.

29

Нісс довго перевертався з боку на бік. Як і всі медлевінґери, він без годинника завжди відчував, скільки збігло часу, тож знав: ніч скінчиться ще не скоро. Темряви він не боявся, але мусив докладати зусиль, щоби не розплакатись. Такого з ним не повинно — просто не повинно було статися! Силкувався не думати про Антака з Ведуром і про те, що ось цієї хвилини діється з ними по той бік містка.

— Святі духи! — шепотів Нісс. — Допоможіть мені, щоб я не спізнився і врятував їх!

Раптом він аж підскочив із переляку. Знадвору перед дверима почулася чиясь легка хода, перемовилися про щось тихі голоси, і в замку прокрутився ключ.

— Як мені це розуміти? — запитав чоловічий голос, і хтось увімкнув лампу.

Нісс міцно заплющив очі, так осліпило його це раптове світло. Він упізнав голос. Цей голос належав тому чоловікові, котрий сказав увечері, що інші чоловіки наступного ранку мають розвантажити килими з піддонів.

— Я дав тобі грошей, і ти погодився…

Нісс похилився вперед, але обидва співрозмовники були сховані від його очей колоною, за якою стояли, тож видно було тільки спину одного та ще руку, якою той, розмовляючи, жестикулював.

— Ти отримаєш їх назад, Матевко! — відказав інший голос, у якому чулося благання. — Невже ж ти не розумієш, що сталася лише невеличка затримка?

— Ти вже не один тиждень так відповідаєш! — вигукнув Матевка. — А сам тим часом купаєшся в розкошах…

— Ну, розкошами цього ніяк не назвеш, — догідливо заперечив інший, і Нісс задумався, чи чув він вже колись цей голос. — Матевко, незабаром я все матиму! Дай мені лише кілька днів!

— Ти казав, чистим золотом! — сказав Матевка, і в його голосі бриніла прихована лють. — Ми з тобою і раніше мали спільні справи, і ти завжди показував себе надійним, як годинник! Тому я тобі й довіряв. Але цим разом…

— Матевко! — заблагав другий.

— Чистим золотом! — повторив Матевка. — І як тільки я міг повірити в таку нісенітницю!

— Але ти можеш повірити мені, Матевко! — запевняв другий голос. — Ти довіку шкодуватимеш, якщо тепер мене прибереш! Що в тебе лишиться? Нічого, крім зайвого трупа на шиї! Дай мені ще тиждень — і я поверну тобі вдвічі, утричі більше!

— Гаразд, іще один тиждень! — продзвенів погрозою голос Матевки. — Але потім… — Тут Нісс побачив, як той зробив різкий рух упоперек горла. — Ми не дозволяємо гратися з нами!

— Клянусь! — прошепотів другий голос. — Присягаюсь, Матевко!

Матевка відчинив двері.

— Через тиждень! — сказав грізно. — Інакше, в кращому разі, полетиш до Австралії!

Нісс побачив у дверях їхні спини.

«Чи я вже його десь бачив? — подумав він. — Бачив я його чи ні?»

Дорогу назад подолали швидко. Моа весь час пурхала поруч Йоганнеса, посилаючи в ніч вигуки чистої радості.

— Тихо! — застеріг Йоганнес, відмикаючи браму. — А то розбудиш цілий будинок!

— Вранці я її відполірую! — пообіцяла Моа й позіхнула. — Мою фібулу! І чого це вона така старезна? І чому не лежала в молитовному гаю, де їй місце? Чому я знайшла її у світі людей? Ти це розумієш?

Йоганнес упав на кухонний стілець.

— Ні, — відказав хлопчик. — Та ти ж і не сподівалася від мене відповіді. Але принаймні відтепер ти можеш не хвилюватися, що Антак і Ведур мають померти.

Моа стала біля підвіконня.

— Ксавайя! — мовила вона.

Йоганнес скрикнув. Цибуля в Бріттиному ящику для зелені вмить черкнула вершками стелю.

— Ти з глузду з’їхала? Що подумає Брітта, як повернеться з роботи?

— Ксавайя! — захоплено вигукнула Моа — й останні три стебла петрушки стрельнули у висоту.

— Припини, ти, дурненька! — крикнув Йоганнес, дістаючи з шухляди кухонні ножиці. — Зараз я все це позрізаю!

— Воно діє! — сказала Моа — і карликові деревця на підвіконні потяглися вгору. — Я можу вирощувати рослини! Я можу літати, і вирощувати рослини, і…

— Ти зовсім схибнулася! — люто мовив Йоганнес, зрізуючи петрушку й цибулю знову, до нормальної висоти. Хоча петрушка при цьому, на жаль, позбувалася свого величезного ажурного листя. — А мені здавалося, що ти зовсім не хочеш ставати лі-феєю?

— Ах, то було сто років тому! — вигукнула крихітна дівчинка. — Ото й тільки, що я не шепочу при цьому! Чи, може, шепочу? Але ж цим нікому не завдаю прикрощів!

— Ну, наразі ніхто не скаже, ніби ти шепочеш, — запевнив Йоганнес. — Ти так верещиш, що побудиш мені всіх сусідів, і я матиму неприємності.

І саме цієї миті хтось постукав знадвору в двері, що вели на подвір’я.

— От бачиш! — злякано сказав Йоганнес.

І тільки тоді йому спало на думку, що серед ночі жоден сусід не прийде з подвір’я, аби поскаржитися Брітті на сина.

— Чом би тобі не піти? — прошепотів Ведур. — Принаймні хоч звільнишся! Повертайся в наш край, а сюди не приходь більше! Навіщо нам гинути обом?

— Я винен! — відповів пошепки Антак. — Як я можу звільнитися, знаючи, що він тебе… — На мить запала тиша. — Король здогадується про те, що сталося. І навіть Торіл це знає. І ти гадаєш, він мене не питатиме до кінця мого життя, яка випала тобі доля? Як я там житиму далі?

— Ти зможеш попросити короля, щоб він надіслав допомогу, — прошепотів Ведур.

Антак гірко засміявся.

— Сам знаєш, що він відповість, — мовив він. — Я залишаюся. Це все, що я можу зробити для мого сина й мого народу.

Частина третя

У пошуках Каїна

30

Спочатку Йоганнес подумав, що то Нісс повернувся, й зітхнув із полегшенням.

— Ніссе! — вигукнув він. — Ми тебе скрізь шукали!

У дверях стояв хлопчик, зростом і вбранням дуже схожий на Нісса. У світлі кухонної лампи зблиснула його фібула.

— Привіт! — нерішуче сказав малий, обережно заходячи до кухні. Його волосся сяяло, мов відшліфована мідь. — Я побачив Моа у вікні.

Моа підскочила до нього.

— Торіле! — вигукнула вона. — Що ти тут робиш?

— А я думав, що то Нісс, — спантеличено сказав Йоганнес. — О Боже, ще один! Поволі тут робиться тіснувато.

Але, побачивши перелякане обличчя хлопця, він похитав головою.

— Дурниці, — заспокоїв прибульця. — Ти також прийшов тим ходом?

— Я — Торіл, син Антака, — промовив малий і вклонився. — Я прийшов, щоби визволити свого батька, а разом з ним і Ведура. А якщо треба, то й Нісса з Моа.

— Може, хочеш їсти? — запитав Йоганнес. Він навіть не думав про те, яким невиспаним буде завтра в школі. — Чи пити?

Малий ствердно кивнув, і Йоганнес поставив перед ним на підлозі склянку.

— Я прийшов, щоби визволити їх, — сказав Торіл тремтливим голосом. — Тепер, коли я тут, можеш їх відпустити.

Він виглядав так, ніби зараз розплачеться.

Йоганнес зітхнув.

— Знову те саме, — сказав він. — Я нікого не викрадав! Моа, поясни ти йому!

Моа кивнула.

— Це не він! — запевнила вона. — Він не тримає мене в полоні. Він тільки допомагає нам шукати, Ніссові і мені! І ми нарешті знаємо, хто переховує Антака і Ведура.

Хлопець розгубився.

— Це не він? — перепитав Торіл.

Моа похитала головою.

— Тоді скажіть мені, хто це, — попросив Торіл. — І я їх визволю.

— О, який ти скромний, — сказала Моа, і Йоганнес ледь встиг схопити її за руку, перш ніж вона знову торкнулася своєї фібули. Він не мав жодного бажання обрізати цілу ніч зелену цибулю. — А як ти гадаєш, чому ми з Ніссом тут? Гадаєш, визволяти — це так просто?

Торіл взяв склянку, але не зробив жодного ковтка.

— Щойно я потраплю до його рук, він відпустить усіх інших, — гірко сказав він. — Я той, кого він шукає. Просто я був боягузом.

Він кинув на Йоганнеса розпачливий погляд.

— Як то, він шукає саме тебе? — не втямив Йоганнес. — І хто — він?

— Каїн, — пробуркотів Торіл. — Каїнові потрібний тільки я.

В очах Моа засяяв якийсь спогад.

— То ти думаєш, що та історія — правда? — прошепотіла вона.

Торіл подивився на неї втомленим поглядом.

— Це все правда! — кивнув він.

— Тоді ти…? Ні! — вигукнула Моа. — То ж байки!

Торіл похитав головою.

— Каїнові потрібний тільки я, — повторив він. — І я прийшов, щоби визволити інших. Коли я опинюся у нього в руках, він їх відпустить.

«Брітта ходить щоранку до школи, а о такій порі ще не спить, — подумав Йоганнес і позіхнув. — Насправді сон не такий уже й важливий».

— А ви не могли би й мені пояснити, про що ви весь цей час говорите? — запитав він.

Торіл кивнув і промовив:

— Це довга історія.

— У Сиву Давнину, — почав Торіл, зручно вмостившись на підлозі перед Йоганнесовим ліжком, — люди і медлевінґери сотні років жили тут, нагорі, на землі, яка тоді була нашою спільною батьківщиною. А може, і тисячі років, — продовжував Торіл. — Не знаю точно скільки.

— Не має значення, — нетерпляче буркнув Йоганнес.

Торіл кивнув.

— Антак, мій батько, як перед тим і його батько, і батько його батька, — хранитель історії. Після його смерті я успадкую його посаду. Тому невдовзі після мого Великого Дня він посвятив мене. Мусив це зробити.

— Мусив? — перепитала Моа.

Торіл махнув рукою.

— У той час люди і медлевінґери жили разом, і всім було добре. Люди були великі й сильні, допитливі й сміливі, вони винаходили багато нових речей. А медлевінґери володіли таємними силами, що іноді були корисні й людям. Так вони обмінювалися своїми вміннями, знаннями, силою та здібностями. І було добре всім, панувала повна гармонія: у великих будинках — люди зі зброєю, якою у будь-який момент могли нас легко знищити, і медлевінґери — у своїх маленьких селах поміж полями та лісами. Медлевінґери захоплювались людьми, та, звісно, не їхніми розмірами чи силою, а їхнім духом винахідництва, бо якщо нам, медлевінґерам, чогось і бракує, то це допитливості, яка підганяла б нас уперед. Назагал ми цілком задоволені тим, що маємо…

— Це точно! — закивала Моа, та це не збило Торіла з думки.

— …і найважливішим для нас є те, що ми можемо жити разом у мирі й злагоді. Іноді, коли нам потрібна була допомога, дехто з нас ішов у міста людей, і люди приходили і допомагали нам, використовуючи свої розміри, силу й дух винахідництва. Одні робили це щиро й нічого не вимагали від нас, інші жадали винагороди — щоби ми допомогли їм своїми таємними силами. Тож нам не завжди було легко.

— Ні? — здивувався Йоганнес. — А мені здається, що все чесно.

Торіл кивнув.

— Без сумніву, — сказав він. — Та іноді траплялося, що людський правитель вимагав, аби хтось із нас, хто вміє ставати невидимим, шпигував за його ворогом, бо йому кортіло швидше напасти й знищити чужу країну. Або щоби дощівник залив землі його недругів. Подібні речі траплялися часто, а це суперечить звичаям медлевінґерів. Уже тоді доходило часом до непорозумінь із людьми, але все залагоджувалося, бо значно важливішою для кожної зі сторін була допомога іншої.

— А чому ж я ніколи про це не чув? — з недовірою запитав Йоганнес. — Якщо це нібито тривало тисячі років?

— Ми ж також це все забули, — сказала Моа. — То чому ви мали пам’ятати?

— Ти чув про це, — сказала Моа. — Але так само, як і ми, ваш народ все більше й більше випроваджував цю історію у сферу казок та легенд. У вас же є оповіді про фей, тролів, домовиків і лісовиків, ельфів і…

— Лі-фей? — вигукнула Моа.

Торіл похитав головою.

— Це слово вони забули за стільки століть, — сказав він. — Вони ж думали, що лі-фей нема. Хто б їм пояснив, що «лі» означає «лісова»? У деяких місцевостях ці знання ще живі, але тут, де панує наука, про нас згадують лише в дитячих казках. Бо що глибше в минуле відходив час нашого співіснування, то менш імовірними видавалися людям перекази про медлевінґерів. Вони вже не вивчали їх у школах, забула про них і університетська наука. Це стало просто казкою.

— Не може бути! — прошепотів Йоганнес.

— Раніше між нашими двома народами траплялися навіть шлюби, як між будь-якими іншими дружніми народами, — провадив далі Торіл. — І діти були схожі на родичів зі сторони батька або матері, а коли виростали, то належали до одного або до іншого народу. Навіть серед рідних братів і сестер нерідко виявлялося, що хтось один народився медлевінґером, а інший — людиною. Отож зв’язок між нами був тісний, але саме це й спричинило нашу загибель.

— Каїн і Авель! — прошепотіла Моа, втупивши погляд у Торіла.

Торіл кивнув.

— Та спочатку слід розповісти про одну таємну силу, яка далебі нечасто траплялася серед медлевінґерів, — сказав він, і Йоганнес зрозумів, що зараз буде сказано те, про що Торіл волів би мовчати. Він ледь помітно тремтів. — То була сила перетворювати будь-яку річ на золото.

— Золотярі! — пробурмотіла Моа.

— Дуже-дуже рідко народжувався медлевінґер із даром створювати золото. Але для нього, як і для всього нашого народу, це не мало жодного значення. Бо ми, медлевінґери, завжди були байдужими до багатства. Ми задоволені, коли ситі, коли нам тепло, затишно й багато друзів навколо, — сказав Торіл. — Свята, розваги й серйозні розмови, добра їжа і добрий танок, потішення в лиху годину й друзі, здатні розділити з нами радість, купіль у сяйві місяця й солодке байдикування на сонячній галявині — це все, що ми собі бажаємо. Попри це, золотярі були важливими для нас. — Торіл зітхнув. — Бо люди, звичайно, не такі, як ми. Люди завжди любили золото, й щораз частіше воно ставало причиною непорозумінь. Краще було би, якби люди взагалі не знали про існування медлевінґерів-золотярів, проте, коли ми потребували їхньої допомоги, їхніх розмірів, їхньої сили, їхнього духу винахідництва, — тоді завжди в пригоді ставало золото, що його ми пропонували їм в обмін на все це.

— А ми, люди, ніколи не були жадібними? — прошепотів Йоганнес. — Ми ж були значно сильнішими?

Торіл похитав головою.

— Протягом перших тисяч років не були, — сказав він. — Людям теж залежало на мирному співіснуванні з медлевінґерами, адже, окрім золота, вони мали від нас доволі багато користі й у інших справах. Часом їм, напевно, було нелегко стримуватися. Але вони залишили нас у спокої. Та якось один хлопець із людей закохався в дівчину з медлевінґерів, таке ставалося вже тисячі разів до того. Вони мали двох синів. Старший син, як то іноді траплялося, народився людиною, як батько, а молодший — медлевінґером, як мати. І коли на святкуванні свого Великого Дня молодший отримав фібулу і своє слово — цього разу від діда, — всі одразу побачили, у чому полягала його сила. Він перетворив на лискуче золото весь святковий посуд на радість дітям, які так люблять сяйво та блискітки.

— Тільки не це! — прошепотів Йоганнес.

— Брати виросли і жили зі своїми народами, старший — з людьми, молодший — з нами. Вони поодружувалися і мали дітей, час до часу приходили один до одного на гостину зі своїми родинами. Все виглядало так, як завжди. — Торіл зробив паузу. — Ти щойно запитав, чи люди ніколи не бували жадібними. Ну, звичайно, іноді бували. Але, як я й казав, вони знали ціну медлевінґерам. Та прийшов час, коли в людей все почало змінюватися. До цього спричинився чоловік на ім’я Колумб, який проплив на кораблі, завбільшки з церкву, довкола світу й відкрив там нові землі, де було шалено багато золота і срібла.

— 1492 рік, — гордо сказав Йоганнес. — І, до речі, кораблів було три: «Пінта», «Нінья» і «Санта Марія». Ось так.

Моа штурхнула його в бік і сказала:

— Тихо! Ніби це так важливо!

— У своєму старому світі люди видобували золото з велетенськими зусиллями, — вів далі Торіл, — у копальнях глибоко під землею чи на річках. Але на цих щойно відкритих землях виявилося, як казали, несподівано багато золота та ще й срібла. Дуже багато. І ця звістка поширювалась швидше за вогонь.

— Інки, — обізнано промовив Йоганнес. — Так, то було щось шалене. Іноді з телепередач теж можна довідатися дещо корисне.

— І тоді сталося те, про що ти питав, — сказав Торіл. — На човнах, повних солдатів і зброї, люди пливли морем зі Старого до Нового Світу, щоби грабувати й плюндрувати. Вони вбивали власників золота, срібла, вони знищували цілі народи, спустошували їхні поселення і привозили додому скарби: прикраси і монети, глеки і кубки, культові предмети. І цього всього було так багато, що деякі кораблі тонули від такого тягаря. А люди звикли бездумно вбивати заради золота.

У кімнаті запанувала тиша. Йоганнес кашлянув.

— І що потім? — захриплим голосом запитав він.

— Потім у лабети жадоби потрапив і старший брат. Він був селянином, як і його батько. Землевласник його, мабуть, експлуатував і мучив, залишав без їжі. Він почув про неймовірне багатство, яке щодня прибувало із Нового Світу. Тут він і згадав!

Йоганнес вхопився пальцями за ковдру. Сонливість мов рукою зняло.

— Він запросив до себе свого брата, — сказав Торіл, — і зажадав, щоб той робив йому золото. Молодший брат погодився, хоча за правилами медлевінґерів він не мав права цього робити. Він перетворив на чисте золото посуд і меблі, навіть худобу і дім старшого брата. Та коли він хотів піти, старший брат заступив йому дорогу.

— Він хотів ще більше золота? — запитав Йоганнес.

— Він хотів, щоби молодший брат залишився назавжди, — відповів Торіл. — Назавжди. Щоби він робив йому золото довіку.

— От жаднючий! — вражено вигукнув Йоганнес. — Ну й свиня!

— Але молодший брат не погодився. Він хотів піти, — продовжував Торіл. — Повернутися до своєї дружини й діточок, до свого народу. Він сказав про це братові.

— Він сказав йому, — докинула Моа, — що більше ніколи нічого не перетворить на золото, якщо той триматиме його в себе проти його волі. Але старший брат…

— Ти знаєш цю історію? — здивовано запитав Йоганнес.

Моа кивнула. Її щоки зашарілися.

— У нас всі знають її, всі! — відповіла вона. — Але ніхто не вірить, що це відбулося насправді! Це казка, Йоганнесе! Я завжди так думала!

— Старший брат розгнівався, — спокійно провадив далі Торіл, — дійшло до сварки, під час якої старший брат вбив молодшого. Чи зробив він це зумисне, чи сам згодом про це шкодував — цього ми не знаємо. Знаємо тільки, що він вбив свого брата і забрав його фібулу, мабуть, з надією, що вона і в його руці перетворюватиме все на золото.

Йоганнес кивнув. Він замислився, чи видався йому кінець історії несподіваним, і зрозумів, що очікував чогось такого. Коли йдеться про золото, все може трапитися.

— І тоді медлевінґери зрозуміли, що час єдності минув, — сказав Торіл. — Від того часу жадоба золота виправдовувала людей у всьому. Король порадився із мудрими чоловіками та жінками, а також з лі-феями, і вони дійшли висновку, що більше не почуваються в безпеці поряд із людьми.

— І це все лише через одного скнару, — сумно промовив Йоганнес, але Торіл захитав головою.

— Якби він був один, то можна було би обмежитися його покаранням, — пояснив він. — Але шал охопив усіх людей. Тому ми переселилися під землю, подалі від них. Нас не зупинило навіть те, що там, унизу, ми втрачаємо всі наші таємні сили, що їх використовували для обміну з людьми. Ці сили просто більше не з’являлися. Тільки у лі-фей залишилися сили, тому в нас ніколи не було голоду, навіть без допомоги людей. Ми переселилися під землю і живемо там донині.

— Під землею? — перепитав Йоганнес. — Важко повірити.

— Ти ж сам бачив, звідки ми вийшли, — відповів Торіл. — Щоправда, це не зовсім під землею. Ми теж маємо небо над головою.

Йоганнес задумався на хвилину.

— Так, як Австралія? — сказав він. — Вона теж під нами.

Торіл похитав головою.

— Ніколи не чув ні про яку Австралію, — сказав він.

— Певна річ, її тоді ще не відкрили, — здогадався Йоганнес. — Розповідай далі.

— Король, а з ним і хранитель історії, мудрі чоловіки і жінки краю та лі-феї того часу порадилися й вирішили, що найкраще стерти з пам’яті всі згадки про людей. Щоби більше жоден медлевінґер не постраждав. У школах більше не розповідали про це, а якщо десь хтось згадував історії про людей, то відразу поспішав запевнити, що то все казки, легенди, що насправді нічого такого не було. Із легенд залишилася одна, бо вона дуже жорстока і дуже страшна: історія про Каїна і Авеля і про братовбивство між людьми та медлевінґерами.

— У нас теж є історія про Каїна і Авеля, — сказав Йоганнес. — Тільки вона трохи інша.

— Знаю, — кивнув Торіл. — У вашій Великій Книзі теж є історія про героїв з такими самими іменами. Антак розповів мені.

Торіл поглянув на Йоганнеса.

— Оце й уся історія, — закінчив він. — І ніхто в краї не знав її, окрім Антака та короля.

— І Ведура, — додала Моа, але Торіл похитав головою.

— Ведур вступив у гру пізніше, — сказав він, і його голос раптом зазвучав глухо, так ніби він говорив через силу. — А зараз я розповім вам, що трапилося протягом останнього року.

Йоганнес уважно слухав. Спати йому вже перехотілося.

— Розповідай! — попросив він.

31

— Упродовж багатьох століть наші народи жили окремо один від одного, і знання про минуле стало для обох казкою, — продовжив Торіл. — У краї тільки король і хранитель історії знали правду. В людей — взагалі ніхто. Але була одна родина, що — як згодом здогадався Антак — із покоління в покоління передавала знання разом із фібулою, — родина Каїна.

Йоганнес глянув на Моа, яка розглядала фібулу на своєму ремені і тремтіла.

— Століттями та родина зберігала знання, сподіваючись використати його колись знову: для цього треба дізнатися, де перебувають медлевінґери, і змусити їх робити золото.

Торіл перейшов на шепіт і не дивився при цьому ані на Моа, ані на Йоганнеса.

— Але медлевінґери сотні літ дотримувалися рішення, всі ці роки ані король, ані хранитель історії не піддалися спокусі піти до людського світу дорогою, яку знали тільки вони… — Торіл помовчав. Коли він знову заговорив, його голос уже звучав трохи дзвінкіше. — Саме тому родині Каїна нічого не вдавалося, так розповідав мені Антак. Жоден медлевінґер ніколи не з’явився у людському світі.

— Аж поки одного дня, — сказала Моа і подивилася на Торіла так, ніби підказувала, та йому цього й не треба було.

— Аж поки одного дня Антак не перебрав від свого батька обов’язки хранителя історії, — рішуче продовжив він. — Мій батько Антак. І від першого ж дня йому не давало спокою бажання відвідати людський світ і побачити на власні очі, чи все те, про що йому розповіли, відповідає дійсності.

— Це зрозуміло, — погодився Йоганнес. — Мені теж було би цікаво.

— Багато років він тамував це бажання, — сказав Торіл. — Але одного вечора не витримав. Вирішив бути обережним. Переконав себе, що саме в цьому й полягає завдання хранителя історії — примножувати знання про світ людей.

— Звісно, завжди можна знайти виправдання, — зневажливо буркнула Моа. А Торіл продовжував:

— Можете собі уявити, що він відчув, коли вперше побачив людський світ. Він навіть не міг собі уявити, що за кілька століть після відокремлення люди зробили стільки винаходів, накопичили стільки добробуту та знань.

— Не всюди! — швидко докинув Йоганнес. — Є країни, де все виглядає зовсім по-іншому.

Торіл ніби не чув його:

— Вночі на вулицях світло, взимку в будинках тепло. Автівки, якими люди пересуваються швидше за оленів. Металеві птахи, на яких вони ширяють у небі. Спочатку Антак не міг у все це повірити.

Торіл знову зробив паузу, але цього разу Йоганнес і Моа не перебивали його.

— Він приходив знову й знову, вдень і вночі, при цьому був такий спритний, що ніхто його не помічав. І нарешті він поговорив із королем.

— А до чого тут король? — здивувався Йоганнес.

— Не здогадуєшся? Антак порадив королю налагодити стосунки з людьми, знову запропонувати їм наші таємні сили, щоб і ми, медлевінґери, могли користуватися новими винаходами.

— Але король не згодився, — сказала Моа.

— Король не згодився, — підтвердив Торіл. — І пояснив це тим, що розповіді Антака насторожили його. Мовляв, не скидається на те, що люди змінилися. До того ж рішення, ухвалене у Сиву Давнину, не втратило чинності. Король був готовий заплющити очі на злочин Антака, але вимагав, щоб його відвідини людського світу негайно припинились.

— Але Антак і не думав скоритися! — вигукнула Моа.

Торіл кивнув:

— Він і далі зникав нагорі, може, трохи обережніше, ніж раніше. Як і за попередніх вилазок, люди його не помічали. Аж поки одного дня він не зустрів нащадка Каїна.

Моа прикрила рота рукою.

— Звісно, це сталося випадково, — сказав Торіл. — Вони могли ніколи й не зустрітися. Та коли це трапилося, — до речі, недалеко звідси, — спадкоємець Каїна відразу зрозумів, хто перед ним. Для нього не було нічого легшого, як схопити його і затягти до свого мешкання.

— І відтоді він тримає його в полоні! — прошепотів Йоганнес.

Моа постукала себе пальцем по чолі:

— Дурниці! Звідки би Торіл тоді про це довідався?

— Він показав Антакові фібулу, — розповів Торіл. — А те, що він з роду Каїна, підтвердив, показавши напис на блискучій картці. Антак дуже сміявся, коли розповідав мені про неї.

— Сміявся? — спантеличено перепитав Йоганнес. — Що тут такого смішного? Документ? Закладаюся, це був паспорт.

— Гадаю, смішним було його ім’я, — припустив Торіл. — Антак сміявся з того, що він називається Каїн. Не знаю.

Моа підскочила.

— Тоді він бачив і його прізвище! — викрикнула вона. — Як він по-іншому називається, цей Каїн? — І від хвилювання Моа пурхнула через кімнату.

Торіл знизав плечима.

— Цього Антак мені не розповів. Він сказав, що та людина називається Каїн, і хихотів. Каїн запитав, чи вміє Антак робити золото, і коли той відповів, що навіть не знає, яка його таємна сила, наказав йому випробувати. Коли Антак поклав руку на фібулу і сказав своє слово, небо захмарилося і пішов дощ. Антак — дощівник.

— Але це теж неймовірно класно! — схвильовано вигукнув Йоганнес. — Уяви собі пустелі! І всіх людей, які вмирають з голоду тільки тому, що в їхній місцевості замало опадів.

— Каїн був розчарований, — сказав Торіл. — Те, що ти кажеш, правильно. Спочатку він подумав, що в такий спосіб теж можна здобути золото, та швидко відкинув цю думку. Адже тоді йому довелося би показати Антака іншим людям, а це суперечило його планам.

— Тобто? — поцікавився Йоганнес.

— Він хотів золота, — відповів Торіл. — Як і його прародич, лише золота. Саме з цією метою в його родині передавали знання наступним поколінням. І він запропонував Антакові угоду. — Торіл затнувся. — Мій батько мав роздобути золотяра, і за це мав отримати все, таке звичне для людей: будинок у людському світі, швидку автівку, сконструйовану за його розмірами, срібного птаха, тепло і світло. Антак погодився.

— Ти ж казав, що ви, медлевінґери, не цікавитеся такими речами, хіба ні? — здивувався Йоганнес. — Хоча щось мені не дуже віриться. От, приміром, хоча би Моа: її неможливо відірвати від фільмів жахів!

— Тихо будь! — сказала Моа і знову штурхнула його в бік. — Але я через це ніколи не зрадила би свого народу!

— Антак теж не зрадив, — пояснив Торіл. — Він переконав себе, що це піде на користь медлевінґерам, якщо він диктуватиме Каїну свої умови. Досить очевидним видавалося і те, що Каїн не вб'є золотяра, адже тоді не матиме з нього жодної користі. Антак взяв із собою краплі, що їх дав Каїн: той, кому їх підлити у напій, западає в глибокий сон і не пам’ятає, що з ним сталося.

— Саме це трапилося з Ретяком, Айліссом та Артабаком, — розгнівано скрикнула Моа.

Торіл кивнув:

— Антак підлив їм у вино краплі, а потім привів у світ людей, де кожен за його наказом вимовив своє слово: так він упізнав їхні таємні сили.

— А потім просто поклав їх у траву біля священного гаю, — обурилася Моа. — Як це підло!

— Жоден із них не був золотярем. А тоді прийшов мій Великий День. — Торіл ковтнув. — Мій батько відкрив мені свою таємницю, — прошепотів він. — Розповів мені всю історію і взяв мене з собою нагору. І жартома звелів мені сказати своє слово. — Він знову помовчав. — І я виявився золотярем.

— Ти — золотяр? — скрикнула Моа і ляснула його по спині. — Збожеволіти! Ти справді золотяр?

Торіл кивнув.

— Звісно, Антак одразу ж зрозумів, що це означає, — сказав він. — Золотярі — це рідкість, тому марно було сподіватися, що, крім мене, є ще хтось. Тобто він мав би передати нащадкові Каїна свого рідного сина.

— І тоді він здрейфив, — висновив Йоганнес.

— Колись один Каїн вже вбив одного золотяра, — сказав Торіл. — Тому він не схотів віддавати мене, свого рідного сина.

— Тепер ти розумієш, наскільки це підло? — вигукнула Моа. — Когось іншого, так будь ласка, з радістю! А свого рідного сина…

— Антак довго сушив голову. Він сподівався, коли мине достатньо часу, йому вдасться переконати Каїна, що всі медлевінґери отримали краплі й усіх їх перевірено на магічні здібності. І жоден з них не виявився золотярем. Останнім часом він щораз частіше ходив у світ людей і повідомляв Каїнові про свої невдачі. А два тижні тому Антак зник: він саме хотів сказати Каїнові, що припиняє пошуки. Хотів переконати його назавжди облишити надію. З цих відвідин він не повернувся.

— І це все, — прошепотів Йоганнес.

— Все, — підтвердив Торіл.

— Як це все? — спитала насуплена Моа. — А що з Ведуром?

— Так, звичайно, Ведур, — згадав Торіл. — Не здогадуєтеся? Король не довіряв моєму батькові. Він наказав за ним стежити, й незабаром з’ясувалося, що Антак продовжував ходити нагору, до людського світу. Що міг зробити король? Покарати його він не міг, бо тоді всі медлевінґери дізналися би про те, що має залишатися в таємниці, — про існування людського світу. Так йому спало на гадку розповісти все єдиному, кого він мав за гідного довіри, — Ведурові, вчителю. Відтоді завданням Ведура було спостерігати за Антаком і пильнувати, щоби не сталося нічого ще гіршого.

— А як Ведур став винахідником? — допитувалась Моа.

Торіл відповів:

— Своєю майстернею він маскував потаємний хід до людського світу. Відтак завжди мав виправдання своєї відсутності. Йому довелося змиритися з тим, що незабаром у краї поширилися чутки про його божевілля. І якщо спочатку це було йому на руку, то згодом він почав цим перейматися. Тому придбав собі вгорі всі ті предмети, які потім збирався презентувати як свої винаходи, що йому, правда, так і не вдалося.

— Бідолашний Ведур, — сказала Моа.

— Звісно, Антак від першого дня знав, чому Ведур майже не виходить зі своєї майстерні, — додав Торіл. — Його це не тішило. Але й не перешкоджало робити те, що він хотів.

— І коли одного разу Антак не повернувся… — почала Моа.

— Ведур зрозумів, що з ним щось сталося, — вів далі Торіл. — Або що він щось задумав там, нагорі. Тому Ведур поквапився за ним.

— І тепер вони обидва в полоні, — зітхнула Моа. — Отакої! Красно дякуємо.

Йоганнес позіхнув і пробуркотів:

— Це все було дуже цікаво. Це все було дуже… Але, можливо, ми могли би завтра…

І заснув.

32

Йоганнеса розбудила Моа. Зіп’явшись навшпиньки перед його ліжком, вона трясла його за плече.

— Послухай! — прошепотіла вона.

У цей момент щось дзеленькнуло у шибку.

— Нісс! — скрикнув Йоганнес і розчахнув вікно. Перші промені ранкового сонця мандрували по дахах, але на вулиці ще нікого не було.

— Стань видимим, аби я переконався, що ти тут! — прошепотів Йоганнес. — Ніссе! А, ось ти де!

Нісс стояв під вікном, тремтячи від ранкової прохолоди.

— Впусти мене! — прошепотів він. — Я щось знайшов! Швидко!

Йоганнес зачинив вікно і тихенько прокрався до вхідних дверей. Він не знав, коли Брітта повернулася цієї ночі, але сподівався, що вона міцно спить.

Від кам’яної підлоги під’їзду по босих ногах потягло крижаним холодом.

— Заходь швиденько! — поквапив гостя Йоганнес, притримуючи двері. — Тут теж дещо сталося!

У його кімнаті на ліжку сиділи Моа і Торіл. Нісс став як укопаний.

— Торіл? — прошепотів він, і Йоганнес побачив, як він стиснув кулаки. — Нащо ти його впустив? Якщо він житиме тут, я йду геть!

— Дурниці! Ніссе, не нервуй так! — сказав Йоганнес. — Торіл прийшов, щоби допомогти нам знайти ваших батьків. Всю історію я тобі пізніше розповім. Де ти був? Ми так хвилювалися за тебе!

Нісс усівся на килим.

— Я знаю, де вони! — промовив він, скоса глянувши на Торіла. — Треба поспішати! Вони їх катують!

Торіл підскочив.

— Хто? — вигукнув він.

Йоганнес притьмом скочив до дверей і замкнув їх.

— Ви що, подуріли? — насварився він на друзів пошепки. — Що ви собі думаєте, як можна спати в такому шумі? Ви хочете нацькувати на мене Брітту?

— Вони у в’язниці! — схвильовано прошепотів Нісс. — Я знаю дорогу. Чув їхній стогін і сміх катів, але потім був такий виснажений, що заснув… — Він набрав повітря. — Я знаю дорогу! — благально сказав він. — Ти маєш піти зі мною, Йоганнесе, негайно! їх катують!

— Де? — здивувався Йоганнес. — Звідки ти знаєш, що це в’язниця?

— Я їхав автом, — пояснював Нісс. — Тільки не розпитуйте нічого. Потім авто зупинилося на острові між двома чи, може, більше річками. Там стоять високі червоні будинки, майже всі однакові. І перед одним із них висить… — він здригнувся, — клітка!

— Клітка? — насторожено перепитав Торіл.

Нісс перелякано кивнув.

— Клітка зі скелетом, — пошепки сказав він. — Зі скелетом медлевінґера!

— Зі скелетом? — здивувався Йоганнес, наморщивши лоба. — І де це?

— Там, де іноді буває паводок, — втомлено промовив Нісс. — Там, перед дверима в’язниці, є велике зображення паводка. Зсередини чути брязкіт ланцюгів, а ззовні на вітрі гойдається клітка зі скелетом.

— І все це на острові? — допитувався Йоганнес. — Там, де самі мости? І будівлі досить високі і мають люки, через які можна піднімати вантажі?

— Ти знаєш цю в’язницю? То чому нічого не сказав? — обурився Нісс. — Вони там, це точно! Нам треба поспішати!

Але Йоганнес вже впав спиною на ліжко і розреготався. Він навіть був змушений запхати собі до рота кутик ковдри, щоби не розбудити Брітту. Троє гостей дивилися на нього доволі неприязно.

За хвилю Йоганнес знову сів. Він глибоко вдихнув.

— Вибачте, я знаю, що це не смішно! — сказав він. — Але це не в'язниця, Ніссе. І там стовідсотково нікого не катують. Це просто така штука для розваги, розумієш? Вони відтворюють там моторошні епізоди з гамбурзької історії. У Шпайхерштадті. Це називається данджин — англійською воно означає «в’язниця», — здивовано додав він. — Отже, ти був не так далеко від істини.

— То вони там не катують медлевінґерів? — недовірливо перепитав Нісс. — А скелет?

Йоганнес похитав головою.

— Все з пластику, — відповів він і побачив три нетямущі обличчя. — Я вам пізніше поясню. Крім того, тепер ми й справді знаємо, хто тримає Антака і Ведура, майже точно.

Хлопець глянув на свого наручного годинника.

— Я ще можу годинку поспати, — зрадів він. — Так і зроблю.

І заплющив очі.

— Навіщо ти сюди прийшов? — запитав Нісс, все ще з недовірою дивлячись на Торіла.

Поки Йоганнес досипав останню годинку цього раннього ранку, Торіл переповідав свою історію ще раз.

І ніхто з них не помітив, що надворі, під вікном хтось, притулившись до стіни, намагається їх підслухати.

33

Коли Йоганнес прокинувся цього ранку вдруге, Моа була першою, на кому зупинився його погляд. Вона сиділа на ліжку і з відразою розглядала свою фібулу, яку поклала перед собою на килим.

— Як уявлю собі, що саме моя фібула належала колись цьому Каїнові! — сказала вона, помітивши, що Йоганнес прокинувся. — Саме моя! Це так несправедливо!

— Авжеж, не дуже приємна думка, — задумливо сказав Йоганнес. — Почисти її, тоді вона відразу виглядатиме зовсім по-іншому. Брітта купила якось таку штукенцію для срібного столового набору. Але так і не почистила його. Тюбик ще повний.

— Та навіть якщо вона буде срібною! — прошепотіла Моа. — Гидко таке уявити!

З-під ліжка повільно виліз розпатланий Нісс.

— Здоров, — привітався він пошепки. — Доброго ранку, Йоганнесе! Торіл мені все пояснив.

— Бідолашний Торіл, двічі за одну ніч, — сказав Йоганнес. — Але ти досі не розповів, чому тебе так довго не було, Ніссе.

Нісс почав викручуватися:

— Я був такий виснажений після того, як знайшов учора в’язницю. Тож заснув, і мене помилково взяли в полон.

— Помилково? — здивувався Йоганнес. — Це щось новеньке.

— Він же був невидимий! — сказала Моа. — Але у своїй темниці, Йоганнесе, він підслухав дивну розмову. А що йшлося про золото, то я подумала…

Моа підбадьорила Нісса поглядом, і той почав свою розповідь. Тим часом Йоганнес поволі вдягався. Колись не завадило б і душ прийняти.

— Ти почув це на власні вуха? — запитав він, коли Нісс закінчив. — У Шпайхерштадті?

— Це ти сказав, що воно так називається… — мовив Нісс.

Йоганнес кивнув. Йому кортіло танцювати від радості. Та він боявся розбудити Брітту.

— І о котрій це було, Ніссе? — Йоганнес був схвильований. — Ти дивився на годинник?

Нісс замислився.

— Після апогею ночі минув деякий час, — сказав він трохи згодом. — Але не дуже багато.

— Ну, класно, — буркнув Йоганнес, але раптом збагнув. — Ти маєш на увазі, що це було після півночі, не зовсім відразу, але і не дуже пізніше? — запитав він і пробігся кімнатою. — Люди добрі, Моа, ти розумієш, що це означає?

Моа, кинувши запитальний погляд, похитала головою.

— Все сходиться, — схвильовано вигукнув Йоганнес. — Все сходиться до найменшого! Подумай, Моа, незадовго після півночі ми вирушили на обшук баркаса. Ми ледь встигли знайти фібулу, як повернувся Томас: після півночі, не зовсім відразу, але й не дуже пізніше. А баркас стоїть менше ніж за десять кроків від Шпайхерштадту, де Нісс підслухав розмову, а в розмові йшлося про золото! Томас не лише зберігав у своїй шафі фібулу, він сподівався незабаром заволодіти купою золота! Моа, Ніссе, люди! Ми знайшли Каїна! Ми справді знайшли його!

— Не кажи нам люди, це образливо для медлевінґерів, — зробила зауваження Моа. — Однак Антака з Ведуром ми так і не знайшли. На судні їх не було. А шукаємо ми насамперед саме їх.

У двері кімнати постукала Брітта.

— Ти розмовляєш сам з собою? — гукнула вона. — Боже мій, ти знову замкнувся! І що ти там постійно робиш, Йоганнесе?

— Як? Що? — Йоганнес тягнув час, щоби сховати своїх гостей під ліжком. — То ти, мамо? Мені, певно, наснилося щось страшне!

— Відколи ти балакаєш уві сні? — запитала Брітта, і Йоганнес почув, що вона прямує до лазнички. — А про це твоє замикання ми ще поговоримо! Поквапся!

Йоганнес став навколішки перед ліжком і притис пальця до уст.

— Ніссе, тобі треба йти назад до гавані, — прошепотів він. — Тобі треба стежити за Томасом, непомітно! Моа пояснить тобі, де це. Це наш єдиний шанс знайти Антака і Ведура! І пильнуй… — Він щось намацав у кишені. — Ось, візьми мою мобілку! І зателефонуй…

Нісс дивився на продовгасту чорну штуку з кнопками і прямокутним віконцем, схожим, як у зоровій скриньці.

— Що це?

— Цим ти можеш до мене зателефонувати! — пошепки пояснив Йоганнес. — Тобі не треба буде спеціально бігати сюди, коли захочеш повідомити, де він їх переховує!

— Йоганнесе! — гукнула з коридору Брітта. — Ти знову говориш сам з собою?

— Я співаю! — голосно відповів Йоганнес, незадоволено закочуючи очі. — Ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла-ла-ла!

— Що таке зателефонувати? — Нісс був у розпачі. — Що я маю робити?

Йоганнес продовжував співати й одночасно писав цифри на обгортці від шоколаду, що лежала на підлозі.

— Це наш номер телефону! — пояснював він пошепки. — Ла-ла-ла! А це пін-код! Ла-ла! Ла-ла-ла!

— Що? — перепитав Нісс невтішним голосом. — Я взагалі не знаю…

— Це для розмовної машини! — прошепотіла Моа. — Правда, Йоганнесе?

— Ла-ла-ла-ла, на-на-на! — співав Йоганнес. — Точно! Ти просто телефонуєш! Ла-ла, ла-ла! Мені треба до школи. Якщо я не прийду, Томас може щось запідозрити, коли Ліна йому розповість. Тра-ла-ла! А коли я пополудні повернуся…

І, показуючи великого пальця, він сказав Ніссу:

— Щасти тобі! Тепер усе залежить від тебе.

Не припиняючи співати, він вирушив до Брітти на кухню, снідати.

— Та я ж узагалі не знаю, як воно працює! — не вгамовувався Нісс.

Торіл підняв апарат.

— Антак багато розповідав мені, — мовив він. — Тож, може, я здогадаюся…

34

Коли після Йоганнеса з дому вийшла й Брітта, Моа, Торіл і Нісс вилізли з-під ліжка.

— Я вже йду! — сказав Нісс. — Але спершу треба щось поїсти.

Торіл із великою цікавістю побіг за ним до кухні.

— Антак багато розповідав мені про людський світ! — тішився він. — Тепер я розумію, чому він так часто бував нагорі.

— Якби не твій Антак, ми не мали би зараз стільки клопотів! — буркнув Нісс і виліз на стільчик. Перш ніж перестрибнути з нього на плиту й дістатися холодильника, він увімкнув самговір. Співав гурт чоловіків під акомпанемент гучних музичних інструментів.

— Прошу дуже! Чи обманював Ведур, коли казав, що його винаходи працюють за допомогою сили струмів? А ти з нього сміявся!

Коли заграла музика, Торіл з переляку притис до вух долоні, та, побачивши, як Нісс і Моа незворушно виймають із шафи тарілки, заспокоївся.

— Він обманював, коли стверджував, що сам це винайшов, — сказав він.

— Бо Антак примусив його бавитися в хованки! — обурено відказав Нісс. Ну, не міг він так швидко пробачити Торіла. — Якби не він, Ведур і досі спокійнісінько вчителював би собі.

— Негайно припини, Ніссе! — наказала Моа, витягаючи з холодильника довгу ковбасу. Потім вхопила й скинула донизу шматок сиру.

— Хочете молока? Але тоді хтось має мені допомогти.

Нісс і Торіл заперечно похитали головами.

— Знову це коричневе? — запитала Моа, вхопивши напівповну пляшку кока-коли. — Швидко! Допоможіть!

Торіл притримав пляшку.

— Торіл прийшов сюди добровільно, щоби залишитися в обмін на Ведура й Антака, — захищала приятеля Моа. — Мені здається, це дуже сміливий вчинок.

— Наразі це все слова! — не погоджувався Нісс, відрізаючи величезним ножем кружальце ковбаси. — Допоки ми достеменно не знаємо, хто Каїн, Торіл не має нагоди довести, що справді це зробить.

— Ну, хто Каїн, ми вже знаємо! — заявила Моа. — І якщо ти за ним ще й поспостерігаєш, то ввечері ми, можливо, нарешті знатимемо, де він переховує Антака і Ведура. І якщо хлопчик нам допоможе, ми їх визволимо. І не доведеться залишати йому Торіла.

Нісс буркнув:

— Я міг би взяти з собою трохи ковбаси.

Але, коли він потягнувся за ножем, Моа ляснула його по руках.

— Щоб він почув, як ти жуєш у нього за спиною? — обурилась вона. — Невидимка спалився через відрижку! Ніколи не чула, щоби хтось їв ковбасу під час стеження.

— Облиш його! — сказав Торіл, не дивлячись на Нісса. — Він буде уважним. Але йому треба взяти з собою ту штуку для розмов. — Він натиснув на декілька кнопок чорного апарата, що його залишив їм Йоганнес.

— Твоєї підтримки не потребую! — буркнув Нісс і поклав ніж на стіл. Однак його зацікавило те, як Торіл поволі натискав на кнопки. Раптом засвітилося віконце.

— Вмикач! — схвильовано пояснив Торіл. — А тепер дай мені записку. — Він прочитав цифри, що їх записав Йоганнес, і знову натиснув на якісь кнопки. Було чути дивний приглушений звук.

— Тепер працює, — сказав Торіл, і його голос тремтів від хвилювання. — Все, що розповідав мені Антак, правда! Людський світ такий… — Він зробив паузу. — Я залюбки залишився би тут надовше!

— Може, ти й залишишся, — несхвально промовив Нісс, — залишишся навіки, до самої смерті. У свого Каїна.

Моа стусонула Нісса в бік.

— Якби ти не міг ставати невидимкою, я б тобі зараз заїхала! — розлютилася Моа. — Але ти нам ще потрібний.

Торіл простягнув Ніссові апарат.

— Спочатку натиснути цю, — пояснив він. — Це вмикач. А коли з’явиться світло, набираєш другу цифру із записки. А якщо після звуку набереш першу, то зможеш говорити з Йоганнесом. Навіть коли він тут, у кімнаті.

— Без дроту? — войовниче запитав Нісс. — А звідки надходить сила струмів?

— Байдуже звідки! — вигукнула Моа. — Головне, що воно працює!

— Працює, — повторив Торіл, його голос тремтів від хвилювання. — Я зараз вам покажу. — Він поглянув на цифри з обгортки від шоколаду і набрав їх. З коридору долинув пронизливий дзвінок. — Підніміть слухавку! — крикнув Торіл. Дзвінок повторився. — Ми зможемо поговорити!

Моа навіть не дочекалася кінця його фрази. Коли задзвонило втретє, вона вже була в коридорі й вилізла на невеличку шафку, на якій стояла розмовна машина. Нісс неквапом пішов за нею.

— Бігом сюди, нагору! — вигукнула Моа. Машина задзвонила вчетверте, і Нісс виліз на шафку до Моа. — Візьми оту штуку біля шнура!

Нісс трохи подумав, а потім підніс штукенцію дивної форми і обіруч притис до правого вуха.

— Ніссе! — промовив якийсь голос — він одночасно долинав із кухні. — То ти?

— Працює! — схвильовано заверещав Нісс. — У Ведура воно ніколи не працювало, а тут все чути!

— Скажи щось! — вигукнула Моа. — Скажи щось Торілу!

— Привіт, Торіле, ти бовдур, — сказав Нісс. — То Нісс говорить.

— Треба говорити в нижню половину! — крикнув з кухні Торіл. — Ще раз!

— І не подумаю, ти, рудий хвалько! — прокричав Нісс і з грюкотом кинув штуку біля шнура назад на розмовну машину.

Та водночас він відчув неймовірне хвилювання. Він візьме чорний апарат з собою, коли вистежуватиме Томаса. Тоді він зможе поговорити з Йоганнесом, і не треба буде до нього бігти. Потроху він починає робити все, як людина.

Останні метри перед школою Йоганнес мчав. Він запізно прокинувся й задовго балакав із Ніссом, Моа та Торілом. Якщо йому не пощастить, він удруге запізниться до пана Країдлінґа.

У школі було тихо. З-за дверей час до часу долинали голоси вчителів і човгання стільців. «От лайно! — подумав Йоганнес. — І як навмисно — саме сьогодні, коли я знову не зробив домашнього завдання. Бідолашна Брітта, тепер він точно їй поскаржиться».

Але чим ближче він підходив до свого класу, тим гомінкіше ставало. Діти верещали, парти рипіли. Ці звуки аж ніяк не були схожі на урок пана Країдлінґа.

Коли Йоганнес повісив куртку на гачок, у нього ледь не поцілив качан від яблука, що просвистав крізь напіввідчинені двері і, очевидно, був призначений не йому. Хлопець полегшено зітхнув, а побачивши безлад у класі, відчув себе майже щасливим.

— А чого Країдлінґа досі нема? — запитав він і всівся на своє місце біля Ліни.

— Його сьогодні не буде, — відповіла дівчина, малюючи нігті на лівій руці зеленим лаком. — Зараз прийде заміна. Не тряси, бо замалюю.

— А чому ніхто не передзвонив? — здивувався Йоганнес. Він міг би спати ще цілу годину! Раптом йому знову нестерпно захотілося спати.

— Поняття не маю, — сказала Ліна. — Якщо ти мене штовхнеш, доведеться все стирати! Мабуть, він тільки сьогодні повідомив, що захворів. Або взагалі не повідомив. Не знаю.

Йоганнес глянув на її руку.

— Зелений! — сказав він. — Тобі подобається?

Ліна знизала плечима.

— То був рекламний подарунок, додаток до журналу. Я не вибирала.

— Країдлінґ завжди на місці, — розмірковував уголос Йоганнес. — Дивно. Але нехай. Я не зробив уроків.

— Може, він працював цілу ніч і тому вранці не встав з ліжка, — припустила Ліна і захотілась. — Бурхливе нічне життя Країдлінґа! Уявляю!

— Ти ж сама в це не віриш, — сказав Йоганнес. Він не міг уявити собі пана Країдлінґа в нічному клубі чи навіть на дискотеці. — Та його більше нічого не цікавить, крім темної кімнати.

Тут його мовби електричним струмом вдарило. Як він міг забути! Сидить собі тут, теревенить із Ліною, як і щоранку, знаючи, що її батько — Каїн, який тримає у полоні Антака і Ведура. Йоганнес відсунув свій стілець трохи вбік.

«Та якось не віриться, що Ліна щось знає, — подумав він. — Вона не змогла би так добре прикидатися — вже давно пробовкнулася би. Бідолашна Ліна! Я навіть не знаю, що б я робив, коли раптом дізнався би, що Брітта замішана у батькові злочини».

— Ліно, — промовив він, — ми з Бріттою вчора посперечалися. Брітта стверджує, що в Томаса є друге ім’я, а я кажу, що нема. Ми навіть заклалися на морозиво.

— Ви про таке сперечаєтесь? — здивувалася Ліна й рвучко розвернулася до приятеля. — От лайно, лайно, лайно! Замалювала!

Йоганнес уважно стежив за тим, як Ліна плює на паперову хусточку й ретельно витирає середній палець.

— Отже, хто з нас має рацію? — поцікавився він, коли Ліна переконалася, що дефект усунуто, і продовжила манікюр.

— Брітта, — сказала вона, — він має друге ім’я.

Йоганнес аж похолов. Отже, має. Це була його остання надія.

— Він називається Маркус, — додала Ліна. — Томас Маркус Маґґеві. Нічого особливого.

Йоганнес опустив плечі.

— І все? — перепитав він.

— Чого це ти питаєш? Ви що, посперечалися, що в нього три імені? — здивувалася Ліна. — Два не досить?

Йоганнес кивнув.

— Треба купити їй морозиво, — відповів він. — А інших в нього справді нема? Я маю на увазі, що може бути ще одне ім’я, про яке ти не знаєш. І воно йому, наприклад, не подобається, бо негарне. Але в паспорті записане.

— Ти несповна розуму! — відказала Ліна. Вона розчепірила пальці й почала на них дмухати. — Так нічого, правда? Зелений? А золотим я ще намалюю візерунок.

— Але ж може таке бути! — напосідав Йоганнес. — Ліно, ти б не зазирнула в його паспорт? Потайки? Бо якщо він досі приховує від тебе одне зі своїх імен, то, певно, не назве його, коли його запитати.

— Ти справді найдивніший тип, якого я знаю! — сказала Ліна і покрутила пальцем біля скроні. — Реально! Тепер він має якесь негарне ім’я! Сам ти негарний!

— Ліно, я серйозно! — сказав Йоганнес. — Глянь, будь ласка, бо якщо є три імені, то виграв я! Тоді Брітта купує мені морозиво, розумієш? Тому, якщо, можливо…

— Сам його питай, — не згодилася Ліна. — Не буду я шпигувати за Томасом тільки тому, що у вас з Бріттою якісь дурнуваті заклади!

До них підійшла Сенем із сусідньої парти.

— Кльово! — сказала вона. — Зелений!

Йоганнес був розчарований. Отже, йому самому доведеться усе з’ясовувати.

35

Як же чудово бути невидимим! По-справжньому Нісс відчув це тільки наступного дня. Він сидів навпочіпки на кінці понтона, на сонечку, й спостерігав за тим, що відбувалося угорі, на пішохідному містку, що вів до Шпайхерштадту, і на човнах. Якихось двоє чоловіків бесідували неподалік від «Корделії-2» — на відстані лише трьох човнів. Нісс підкрався і став біля них, щоб підслухати, а вони, звісно, його не помітили й продовжували розмову, ніби його там немає. Щоправда, говорили вони тільки про дефекти моторного човна і про те, що дружина одного з них віднедавна хворіє на радикуліт. На якусь мить Нісс засумнівався, чи все це бува не маскування, але потім знову повернувся на свій спостережний пункт біля «Корделії» і став обличчям до сонця.

Час до часу він витягав з-під ременя чорний апарат і намагався згадати, що треба робити, аби поговорити з Йоганнесом. Апарат був важкий і незручний, Нісс боявся, що він сповзе і випаде з-під пояса. Вдома він міг би запхати його до свого заплічника або в якусь торбу, але в Йоганнесовій квартирі всі торби, які вони знайшли, були для нього завеликі й заважкі. Ремінь — ось найнадійніше місце для апарата, якщо хочеш мати вільні руки.

Нісс позіхнув. Він не виспався, а нагріте сонцем дерево за спиною наганяло на нього сон. Він саме думав, як би то йому не заснути, коли з «Корделії-2» почулося якесь страшенне деренчання, яке швидко затихло, наче втяте. А тоді на борту щось зашуміло.

За давньою звичкою Нісс причаївся. Зараз Каїн зійде з судна! Нісс відчув, що серце його закалатало швидше. Він мусив знову і знову нагадувати собі, що він у безпеці. Він невидимий, невидимий, невидимий, і Каїн не може його помітити.

Двері каюти відчинилися, і на палубу вийшов якийсь чоловік. З плеча у нього звисав рушник. Чоловік примружився й голосно позіхнув.

Нісс притиснувся до стіни яхт-клубу. «Він мене не бачить, — думав він. — Він мене не бачить! Але чи бачив я саме його? Чи це той самий чоловік, який був уночі на складі килимів? Мені треба почути його голос, щоб зрозуміти, але з ким він може заговорити тут на пристані, де більше нікого нема».

Чоловік знову зник у каюті, а тоді Нісс почув гучний тріск. Він вдихнув повітря. Він вже досить довго перебував у людському світі, щоби здогадатися, що означає тріск у возі без коня і в кораблі без вітрила.

Каїн ще раз вийшов із каюти і стрибнув на пристань. Кількома вправними рухами він розв’язав канат, заскочив назад і пішов під палубу. Тріск став іще гучнішим.

Нісс злякано озирнувся навколо. Каїн збирався залишити гавань. А що, коли він тримає Ведура й Антака в такому місці, до якого можна дістатися лише водою?

«Я невидимий, — подумав Нісс. — Отже, я єдиний, хто може це зробити».

Тріск посилився, і корма баркаса почала повільно гойдатися.

Коли Нісс пішов, Моа закликала Торіла до Бріттиної кімнати.

— А зараз я покажу тобі найкраще! — пообіцяла Моа, схопивши прямокутний прилад, що його Йоганнес називав пультом управління. — Лягай на підлогу. Час для зорової скриньки.

Спалахнула картинка, але Моа вона не сподобалася. Дівчинка натискала на кнопки, аж поки не знайшла групу чоловіків, які гаркали один на одного.

— Цікаво, правда? — запитала вона і вляглася на килим біля Торіла. — Це можна дивитися хоч цілий день! Я навіть не знаю, може, варто знову спробувати поладнати з людьми. Одне зле: вони постійно бігають і кудись поспішають. Але ми не мусимо їх наслідувати.

Торіл, як зачарований, дивився на скельце, за яким у цей момент один чоловік приставив до голови іншого якийсь предмет дивної форми і натиснув на штир. Той, у кого поцілили, обернувся навколо своєї осі й упав на землю.

— Це точнісінько, як у легендах, — прокоментував Торіл. — Вони змагаються і вбивають одне одного.

Моа похитала головою й з мудрим виглядом зауважила:

— Але тільки в скриньці! Йоганнес розповідав, що вони не справжні. Вони тільки з сили струмів, розумієш? Справжні люди, мабуть, не воюють, як і ми.

Торіл скептично примружився і поцікавився:

— А що ще є там усередині?

Цієї миті вони почули з дворика якийсь шум.

— Тихо! — прошепотіла Моа і скрутила звук. — Я йду подивлюсь. Може, щось сталося з кумедною гладкою тваринкою.

Торіл побіг за нею. Вони разом визирнули надвір крізь шибку дверей.

У дворику стояв чоловік, якого Моа вже бачила раніше і якого Йоганнес називав Покашиїнським. Він тримав у руці лопату — точнісінько таку, як і ті, що їх використовують для роботи в саду медлевінґери, й великими кроками виміряв дворик.

— Він збирається вимостити все подвір’я камінням, — пошепки пояснила Моа. — Викоренити всю траву. Люди не люблять рослин.

— Крім хлопця, — сказав Торіл. — І його мами.

Моа кивнула і притислася носом до шиби.

Чоловік почав копати землю біля троянд.

— Наш хід! — розхвилювалася Моа. — Так він знайде наш хід!

— Та він не втямить, що це таке, — заспокоїв Моа Торіл. — Він тільки хоче покласти свої каменюки.

Чоловік натягнув рукавиці й висмикнув троянду з землі. Жбурнув її у задній кут подвір’я і вхопив наступну.

— Він не має права! — засмучено прошепотіла Моа. — Вони належать мамі! Він не має права!

— Тс-с-с, Моа, будь тихо! — пошепки звелів Торіл. — Що ти вдієш? Не можна ж, щоби він нас помітив!

Моа запхала собі до рота кулак, щоб не закричати, й заплющила очі. Та коли вона їх знову розплющила, чоловік пішов до хатки тварини й відчинив заґратовані дверцята.

— Торіле! — вигукнула Моа. Вона спробувала присунути стілець до дверей. — Допоможи! Він щось заподіє тваринці! Кумедній гладкій тваринці!

Моа всім тілом натиснула на двері й здійнялась у повітря з такою швидкістю, що й сама здивувалася.

— Не чіпай її, чоловіче! — закричала вона. А позаяк ще не вміла до пуття керувати в польоті своїм тілом, то міцно гримнулася об його спину. — Негайно відійди від тваринки!

Із клітки почувся дикий писк наполоханого звірятка. Моа вхопила чоловіка за волосся й шарпнула.

— Що ти собі думаєш?! — верещала вона, входячи біля дверцят клітки в стрімке піке. — Ще раз — і я видеру тобі очі, будь певний!

Чоловік похитнувся, і Моа відчула неприємний запах хмільних напоїв, який знала від двірника. Людина спробувала обернутися, але ледве втрималась на ногах.

— Геть звідси! — не вгавала Моа, одночасно шукаючи гладку тваринку в соломі. — Забирайся, п’янице! Ще раз побачу тебе в дворі, тоді… — І потрясла маленькими кулачками перед його очима, що вирячились від страху.

Чоловік побіг. Кинув на землю лопату й зник у дверях підвалу.

— От так от! — переможно зітхнула Моа й погладила тваринку по спині. — Він тобі більше нічого не зробить.

У цей момент тваринка здригнулась.

— Той чоловік, — пропищала вона, і було чути, що вона аж тремтить від хвилювання. — Той чоловік…

Моа відчула себе неймовірно щасливою.

— Торіле, я можу розмовляти з тваринами! — горлала вона через увесь двір. — Я розумію гладку тваринку!

Торіл стояв у дверях, розпачливо прикладаючи до уст пальця. А тоді широкими нервовими рухами показав їй, щоб вона поверталася.

Моа зітхнула.

— Мені треба йти, кумедна тваринко! — сказала вона. — Торіл має рацію, не треба, щоби нас хтось побачив. А ти можеш бути спокійна. П’яниця не наважиться більше щось тобі заподіяти.

— Дякую! — сказала тваринка, смішно вовтузячись, і Моа здивовано подумала, що то був тільки писк, але водночас усе було чітко зрозуміло. — Той чоловік…

Але Моа вже полетіла назад.

— Ти здуріла! — прошепотів Торіл, коли вона приземлилася біля нього. — А якби тебе хтось побачив?

— То я мала дивитися, як він знущається з тваринки? — спалахнула Моа. — Чи, може, ти міг би на це дивитись?

Торіл похитав головою і сказав:

— Ні, напевно, ні.

— Чи, може, ти бачиш, що хтось визирнув у вікно? — продовжувала обурюватися Моа. — Побачив мене тільки захмелений.

— Сподіваюся, що це так, — сказав Торіл.

— Ще чого бракувало! — войовниче продовжила Моа. — Щоби хтось рився біля нашого проходу. Я цього не допущу.

Нісс приземлився на руки і коліна якраз тоді, коли корма баркаса настільки віддалилась від понтона, що ще мить — і стрибнути було б уже неможливо. Нісс завмер. Чи не викрив він себе, бува, гуркотом? Але тріск машини був такий гучний, що людина в каюті нічого не почула.

Палуба вібрувала у нього під ногами, і Нісс намагався втамувати свій страх. Він стиснув кулаки й міцно притулив їх до скронь. «Що може статися? — безгучно повторював він. — Що може статися? Я ж невидимий, невидимий, невидимий. Як не шумітиму, він мене ніколи не помітить. Та навіть якщо я штовхну щось, якщо щось впаде? Він подумає, що йому причулося. Мені не треба боятися, немає жодних причин для страху».

Каїн повільно оминув «Корделією-2» яхт-клуб, проплив під мостом. Тим часом Нісс обережно підкрався вздовж бортових поручнів до носової частини баркаса. Тепер він бачив, що канал впадав у широку ріку, береги якої були зміцнені мурами й увінчані високими вежами та помостами зі сталі. Хлопець почув якісь дивні, незнайомі йому звуки і на мить затулив собі вуха руками. «Корделія-2» сповільнила хід і майже зупинилася перед устям великого потоку, гойдаючись на неспокійній воді.

Ріка була жива. Кораблі найрізноманітніших розмірів пливли вгору і вниз і зникали в незчисленних бічних рукавах; гуділи корабельні гудки. Коли знову голосно затріщало і «Корделія» рвонула вперед, Нісс вчепився за металеві поручні й заплющив очі. Ріка була широка, і він намагався не думати про те, що сталося б, якби вони зіштовхнулися з іншим судном.

«Ой леле! — подумав Нісс. — Ці люди божевільні!»

Гуркіт був ритмічний, палуба рівномірно вібрувала, тож Нісс насмілився розплющити очі. І не зміг стримати зойку! На них із глибоким ревом насувався такий гігантський корабель, що в ньому помістилися б усі людські будинки, які він до цього часу бачив. На борту були нагромаджені велетенські ящики.

«Ой леле! — запанікував він. — Ой леле!»

Проте Каїн у рубці не хвилювався, ніби й не бачив корабля. Нісс зрозумів, що чоловікові байдуже: він не боїться. Вони прошмигнули просто під носом у велетня, а на середині ріки сповільнили хід, щоб пропустити наступний корабель-велетень. Кормова хвиля трохи погойдала баркасом, вони попливли іншою стороною потоку і зайшли у спокійніший бічний рукав, і Нісс зітхнув. Не можна так швидко лякатися! Людський світ — це людський світ, і тут все по-іншому.

«Треба думати про завдання, — повторював він. — Тільки це зараз має значення. Я єдиний, хто може його виконати, і я знайду Антака і Ведура».

36

Частину дороги зі школи вони пройшли разом.

— Тепер Томас постійно працює вночі! — сказала Ліна, добряче копнувши порожню пачку від чіпсів, яка летіла на неї понад тротуаром. — Скоріше би вже почалися ті його курси підвищення кваліфікації, щоби мені не треба було ночувати у бабусі Ільзи. Хоча з іншого боку добре: заробить трохи грошей.

— Ясно, — кивнув Йоганнес. Якийсь час він розмірковував, чи не розповісти Ліні те, що він знав. А тоді відкинув цю думку. Вона би передчасно засмутилася.

— Бувай! — гукнув Йоганнес і подивився Ліні вслід. Вона побігла вулицею вгору, і вітер куйовдив її волосся.

Йоганнес глянув униз, на Митний канал. Зараз на ньому не було жодного човна. Сонце зблискувало на темній воді, а в повітрі пахло весною. «Можна взяти й поїхати на море, просто сьогодні, — подумав Йоганнес і наморщив носа, вдихаючи запах гавані й корабельного палива. — Мабуть, там все вже не так, як у часи „Мобі Діка“ чи „Острова скарбів“. Але я знайду собі якусь роботу».

Удома він насамперед зазирнув у поштову скриньку. Крізь вузьку щілинку видніло щось біле. Але коли він відкрив кришку, звідти випав не конверт і не рекламка, а просто складений аркуш паперу.

Йоганнесові пальці трохи тремтіли, коли він ще на сходовій клітці розгорнув папір і прочитав:

«Сьогодні після обіду о третій. Дайхштрасе. Не забудь двадцятку». Це було написано почерком, ще трохи потворнішим за його власний. Підпису не було.

«Не забудь двадцятку!» — пошепки повторив Йоганнес, піднімаючись сходами повільно, наче старий. За всіма тими хвилюваннями через фібулу й Антака з Ведуром він зовсім забув про Кевіна. Вчора пополудні він ще радився з Ліною, де би йому заробити двадцять євро. Але потім раптово зник Нісс, Торіл розповів історію про медлевінґерів, і ще йому треба було якось перетравити інформацію про те, що його давній друг Томас, імовірно, і є тим страшним Каїном, котрий тримає в полоні батьків Нісса і Торіла. Тож Кевін раптом якось відійшов на другий план.

Але тепер ситуація змінилася. Йоганнес відчинив вхідні двері. «Не забудь двадцятку». Він думав про хлопчачий туалет у школі, про тунель і про Бріттину довгу дорогу додому щоночі в темряві, і йому стало моторошно. Як він міг забути про Кевіна! Треба було потурбуватися про те, щоби роздобути тих двадцять євро. Єдина надія, що, може, Брітта зберігає в креденсі недоторканний запас у порожній банці з-під кави. Йоганнес ще ніколи нічого не крав у Брітти, однак тепер ішлося про її захист.

— Лайно, лайно, лайно! — бурмотів Йоганнес і хвицнув чобіт, який стояв посеред коридору. — Торіле! Моа!

За причиненими дверима Бріттиної кімнати було чути стрілянину.

— Ви подуріли! — вигукнув Йоганнес, розчахнувши двері ногою. На килимі лежали Моа і Торіл, а довкола — руді качани від яблук, сирні шкірки й хлібні крихти. Юні медлевінґери дивилися телевізор.

— Тс-с-с! — прошепотіла Моа. — Зараз закінчиться!

— Вже закінчилось! — розлютився Йоганнес і вимкнув телевізор. — Хто вам дозволив увесь час сидіти в Бріттиній кімнаті?! Подивіться, який безлад ви тут влаштували!

Моа з Торілом невдоволено глянули вгору.

— Зараз поприбираємо! — буркнула Моа. — Зорова скринька —  це найліпше, що ви, люди, винайшли!

Йоганнес пішов на кухню, наказавши медлевінґерам позбирати за собою залишки їжі у пластиковий пакет.

— І що, щось відбувається? — запитав він, коли Моа викинула пакет у смітник. — Нісс вже дався чути?

Торіл похитав головою, а потім сказав:

— Але якийсь чоловік копав у дворі землю. Якби Моа не відігнала його, він, напевно, помітив би наш хід, а це нам ні до чого.

— їй вдалося відігнати Покашиїнського? — здивувався Йоганнес.

Моа пурхала вгору й униз перед холодильником, боксуючи в повітрі.

— Напад! Атака! — кричала вона. — Твій час прийшов! Я випущу тобі мізки з дині!

— Ти йому такого наговорила? — вражено запитав Йоганнес, сідаючи на стільчик.

Моа жваво закивала.

— З родиною не варто жартувати, Луїджі! — вигукнула вона і злетіла догори, щоби зробити коло над столом. — Жени бабло, бо склеїш ласти!

— Та ні! — заспокоїв Йоганнеса Торіл. — Вона налетіла на нього, коли він хотів витягти з клітки гладку тваринку. Моа боялася, щоби він не завдав їй шкоди.

— Я — лі-фея! — вигукнула вона й глухим ударом приземлилася в Йоганнеса під ногами. — А ми, лі-феї, — захисники тварин!

— Так, Богу дякувати, — кивнув Йоганнес. — Покашиїнський бачив тебе?

— Чи бачив він мене? — скрикнула вона і знову почала боксувати кулаками в повітрі. — Та він тремтів від мене! Я вдарила його у спину, а потім я йому…

— Але тепер він все знає! — розпачав Йоганнес. — Ти що, не розумієш?! Я докладаю таких зусиль, аби вас сховати, а ти…

Щоби заспокоїти хлопця, Торіл поклав свою руку на його.

— Я швидко покликав її назад, — почав він. — Йоганнесе, я не думаю, що, крім Покашиїнського, ще хтось її побачив. А він був захмелений, каже Моа. Вона почула запах, та й виглядав він як захмелений.

— Захмелений? — перепитав Йоганнес.

— Коли він отямиться, то подумає, що нафантазував собі це на п’яну голову, — намагався переконати друга Торіл. — Таке трапляється з нашим двірником у нашому краї. Йому буде соромно, і він ні з ким не заговорить про це.

Йоганнес кивнув.

— Це за умови, що вас більше ніхто не бачив, — не вгавав він. — Бо інакше — якщо хтось піде в поліцію чи на телебачення… — Він засмучено глянув на Моа. — Яка ж ти дурна!

— А ще я можу говорити з тваринами! — заявила Моа, захекано гепнувшись на підлогу біля його ніг. — Йоганнесе, я розумію твою маленьку тваринку, а вона розуміє мене.

— Ти серйозно? — запитав Йоганнес й одразу ж забув усі свої страхи. — Але ж вона не говорить, як людина? Моя Поллілі.

— Вона говорить, як медлевінґер, — пояснила Моа. — Точнісінько так само.

Йоганнес зітхнув. Вміти літати, говорити з тваринами, бути невидимим. Чому він не народився медлевінґером? Чому мусить бути людиною? Яке несправедливе це життя!

— І що тепер? — перервав його думки Торіл. — Що робимо сьогодні після обіду?

Нараз Йоганнес згадав: «Не забудь двадцятку».

На нього чекав Кевін.

Вони пропливли ще трохи, потім зайшли в акваторію гавані. Гуркіт ріки сюди майже не долинав. Каїн пришвартувався, зістрибнув із судна й прив’язав його канатом.

Нісс приготувався стрибати. Скидалося, що будівлі в цьому районі гавані ніхто не використовує. Одна занедбана споруда височіла за кілька кроків від води. Було тихо, хіба що десь удалині приглушено шуміла ріка.

«Отже, це тут! — подумав Нісс, і його серце закалатало. — Саме таке місце і можна було собі уявити — безлюдне, відірване від усього світу. Отже, десь тут він їх і тримає».

Каїн стрибнув на землю і пішов до занедбаної будівлі.

У Нісса тремтіли руки, коли він витягав з-за пояса чорний апарат і натискав на вмикач. Зачекав, поки засвітиться віконце. Тим часом Каїн підійшов до будівлі і витяг з кишені в’язку ключів. Відчинив іржаві металеві двері і зник всередині.

«Треба повідомити Йоганнесу!» — схвильовано подумав Нісс. Лівою рукою він тримав апарат, а правою намагався намацати під одягом папірець, на якому Йоганнес записав йому цифри, котрі треба набрати. Нарешті знайшов, обережно витяг і розпрямив правим ліктем на коліні.

У цей момент двері будівлі відчинилися, і Каїн вийшов. Тепер він ніс ящик, очевидно, такий важкий, що сам він ледве спромігся його підняти. На півдорозі поставив ящик на землю, витер піт з чола і продовжив свій шлях.

Цього разу він зайшов на борт повільно й обережно. Нісс злякано зробив крок назад. І відчув, що наступив на канат і перечепився. Правою рукою йому вдалося втриматись, спершись на палубу, та все одно падіння супроводжувалося приглушеним гуркотом.

Каїн рвучко повернув голову, майже втратив рівновагу. Він дивився Ніссові просто в обличчя, але очі його ні на чому не зупинялися, з чого Нісс зрозумів, що він його не бачить. Натомість погляд Каїна спантеличено помандрував далі до води, де на хвилях погойдувалася обгортка з-під шоколаду.

З тріском Каїн поставив ящик на землю.

«Що, в біса…» — сказав він і підбіг до того місця, звідки мав би впасти папір. Ніссові ледве вдалося втиснутися в стіну каюти.

— Звідки воно взялося? — промурмотів Каїн, оглядаючи весь баркас. — Я щось чув!

Але з його голосу Нісс зрозумів, що Каїн не був надто схвильований. «Чи його голос — це той голос, який я чув сьогодні вночі? — думав Нісс. — Це він! Але голос уночі на складі важко порівнювати з голосом удень на човні».

Обійшовши баркас, Каїн, здавалося, заспокоївся. «Певно, у гавані хтось жбурнув папір від шоколаду з вулиці, — пробурмотів він. — Я би цих туристів позабивав».

Він завів машину.

Нісс розслабився. Поки баркас плив, він стояв перед ящиком навколішках. «Ведуре! — пошепки гукав він крізь вузенькі щілини між дерев’яними рейками. — Антаку! Ви мене чуєте?»

У ящику було тихо. «Напевно, він їх оглушив, — подумав Нісс. — О Боже, зроби так, щоби вони не відповідали тільки тому, що оглушені. Ведуре! — прошепотів він знову. — Антаку!»

Нісс відчував, як знову росте його страх.

Коли вони цього разу перетинали потік, Нісс навіть не дивився вгору. «Що ж Каїн зробив з Антаком і Ведуром, що вони так тихо сидять?»

У гавані на них чекав якийсь чоловік. Каїн кинув йому канат, і чоловік вправно обв’язав ним стовп.

— Все добре? — запитав він, щойно мотор стих.

Каїн вийшов з рубки, не дивлячись у бік ящика.

— Без проблем, — відповів він і покликав чоловіка на борт.

«І папір з номером я загубив, — подумав Нісс. — Ой-ой-ой, і треба ж було мені загубити номер! Заки знайду Йоганнеса, мине купа часу!»

Він трохи розігнався й стрибнув на понтон. Коли його ноги торкнулися дощок, пролунав гучний удар.

— Що, в біса?.. — сказав, як попереднього разу, Каїн, який вже стояв на палубі.

Він нахилився, а коли випростався, Нісс побачив його здивоване обличчя.

— Мені пора до психіатра, — пробурмотів він, крутячи щось у руках. — Певно, я збожеволів.

З каюти почувся голос:

— Що сталося, Томасе? Що таке?

Каїн підвів очі до неба, аж раптом розреготався.

— Хтось із вулиці жбурнув нам мобілку! — сказав він. — Ну, в порівнянні зі сміттям це й справді прогрес. Дурнуваті туристи! Та ні, вже все о’кей.

І знову зник під палубою.

Нісс побіг.

37

— Хто такий Кевін? — запитав Торіл.

— Один хлопець з моєї школи, — сумно пояснив Йоганнес. — Він мене шантажує.

Здивоване обличчя Торіла свідчило, що той нічого не розуміє.

— Він хоче зарізати його маму! — зі знанням справи пояснила Моа. — Якщо Йоганнес не дасть тому хлопцеві те, що тому взагалі не належить! Це називається гроші.

— Антак розповідав про це, — пригадав Торіл. — Маленькі монети, які були ще у Сиву Давнину. Але бувають і паперові гроші.

Йоганнес кивнув.

— Сьогодні після обіду я маю принести йому гроші! — зітхнув він, глянувши на наручний годинник. — Вже за годину! А я поняття не маю, де мені їх дістати!

— За годину? — перепитала Моа. — А що, сьогодні обіду не буде?

Торіл схопився за голову:

— Ти ж цілий ранок тільки те й робила, що їла! А звідки беруться гроші?

— За гроші працюють, — пояснив Йоганнес. — Але діти не мають права працювати, розумієш. Тому вони отримують тільки кишенькові гроші. Але всі мої кишенькові гроші вже в нього!

Торіл кивнув, так ніби зрозумів, хоча й досі виглядав доволі спантеличено.

— У вас, людей, все завжди так складно, — сказав він. — А іншої можливості, аніж витягти гроші з кишені, в тебе нема?

Але Йоганнес вже відчинив дверцята однієї з шафок, що були вгорі.

— Є! — відповів він, витягаючи стару бляшанку з-під кави із золотою печаткою, яка була Бріттиною таємною схованкою. — Я міг би щось позичити.

Але у бляшанці він знайшов лише ключ від велосипеда, гумову стрічку, забутий чек із мережі цукерень і стару німецьку марку, яка видалась йому вже зовсім чужою.

— От дідько! — вилаявся Йоганнес і впав на стілець. Разом із цим згасла і його остання надія.

Йому все одно треба йти на зустріч з Кевіном, вибору нема. Якщо не з’явитися там сьогодні пополудні, Кевін з друзяками підстереже Брітту. Можливо, вони не відразу її заріжуть. Спочатку, мабуть, тільки поб’ють, аби показати Йоганнесу, що не жартують. Але Йоганнес ні на секунду не сумнівався: йому це так просто не минеться, якщо він удаватиме, ніби не отримав Кевінової записки.

Йоганнес намалював у Бріттиному блокноті для господарських справ, що лежав на кухонному столі, зубчасту лінію, написав «Кевін» і закреслив. «Кевін, Кевін».

Він спересердя видер аркуш з блокнота, зім’яв і жбурнув у смітник. Головне зараз — не втратити зі страху голову.

— Таке от велике смердюче лайно! — сказав Йоганнес.

— То працювати ти ще не можеш? — перепитав Торіл, пильно дивлячись на Йоганнеса.

Йоганнес похитав головою.

— Та не думай про це, — похмуро відказав він. — Дуже мило з твого боку, Торіле, що ти хочеш мені допомогти. Але нічого не вийде, розумієш. Такі от справи. За годину я грошей не дістану.

Торіл зосереджено кивнув.

— Грошей не дістанеш, — промовив він.

— Грошей не дістану! — повторив Йоганнес. — А ґудзиків він не бере.

Торіл помовчав, а тоді смикнув Йоганнеса за холошу.

— А золото? — пошепки спитав він. — Він би взяв золото?

Йоганнес витріщився на приятеля.

— Я ж золотяр, — нагадав Торіл, глянувши вгору. — І це не суперечить правилам.

— Ні, не суперечить! — задоволено викрикнула Моа і знову злетіла. — Зроби йому золото, Торіле, зроби йому золото!

Йоганнес голосно зітхнув.

— Справжнє золото? — прошепотів.

— А як ти думаєш, чому Каїн хоче забрати його до себе? — тріумфально вигукнула Моа і ледь не залетіла в стілець. — Він може зробити тобі абсолютно справжнє людське золото! Як у Сиву Давнину! І тоді цей Кевін ніколи більше вас не заріже.

Йоганнес замислено похитав головою.

— Я навіть не знаю, чи впізнає Кевін справжнє золото, — вголос розмірковував він. — Я би не впізнав.

— Треба спробувати на зуб, — порадив Торіл. — Так люди перевіряли його раніше. Моє золото справжнє, воно м'яке.

— Правда? — перепитав Йоганнес. Він згадав, що бачив уже таке по телевізору — у фільмі «Пеппі Довгапанчоха». Але чи міг він подумати, що колись це стане йому у пригоді?

— Скільки тобі треба? — зніяковіло прокашлявшись, поцікавився Торіл. — Я міг би перетворити на золото, — він озирнувся довкола, — скажімо, стілець….

— Ти здурів! — вигукнув Йоганнес. — Для гидкого Кевіна? Стілець — це занадто! Може, ложку. Або, почекай, ні, для нього й цього забагато. Перетвори цю німецьку марку.

Торіла злегка розчарували розміри маленької монетки на Йоганнесовій долоні.

— Так мало? — здивувався він.

Йоганнес кивнув.

— Адже існують золоті монети, — сказав Йоганнес. — Сподіваюся, він мені повірить.

Торіл зітхнув. Він поклав одну руку на фібулу, в другій стиснув монету.

— Лірот! — промовив він і розціпив пальці. — Ось, прошу.

Йоганнес перелякано вирячився на Торілову долоню. Стара потерта монета виблискувала й сяяла.

— Так швидко? — здивувався він і взяв її в руку, обережно, так, ніби від самого лише дотику вона може перетворитися назад на стару.

Торіл знизав плечима.

— Жодних проблем, — ніяково мовив він.

— Ти знаєш, що ти мене врятував? — сказав Йоганнес, не тямлячи себе від радості. — То я пішов! А ви не виходьте з моєї кімнати, бо зараз прийде Брітта.

У дверях він ще раз обернувся й суворо наказав:

— Моа, не смій дивитися телевізор!

Моа ображено стулила губи.

— Пф-ф! — форкнула вона.

— Ти прийняв рішення? — запитав чоловік.

Антак не дивився вгору.

— Думаєш, що таким чином захистиш свого сина? Тоді весь твій народ заплатить за те, що ти не хочеш задовольнити моїх вимог! Увесь твій народ і твій син разом із ним!

Антак затремтів.

— Я знищу твій народ, хранителю історії, — сказав чоловік, і його голос звучав майже щасливо. — Ніхто не посміє чинити опору Каїнові безкарно! Я висаджу в повітря весь твій народ і сина твого разом із ним. Яка Каїнові користь від медлевінґерів, якщо ти не приведеш йому золотяра?

Ведур обійняв Антака за плечі.

— Я придбаю вибухівку, — сказав чоловік. — Ви знаєте, що таке вибухівка? Ти маєш ще кілька днів, аби змінити свою думку, Антаку.

Він нахилився до бранців так низько, що аж торкнувся головою голови Антака.

— Не будь дурнем! — прошепотів він. — Не будь дурнем!

І знову стало темно.

38

Йоганнес пробіг повз пожежну частину, перейшов вулицю. У нього над головою залізним віадуком прогримів потяг метро в напрямку центру. Перед тим як повернути на Дайхштрасе, хлопець глянув на береговий мур біля Митної вежі й здригнувся. «Корделії-2» не було. Її місце на пристані було порожнє.

«Ми спізнилися! — в паніці подумав Йоганнес. — Як я міг так просто піти сьогодні зранку до школи! Я ж знав, хто тримає Антака з Ведуром! Як я міг доручити це малому Ніссові, який тут взагалі не орієнтується, тільки через те, що він може ставати невидимим! Він же навіть не знає, як працює мобілка!»

— Ну, знову вчасно? — промовив голос за спиною; рука, яку поклали йому на плече, смерділа димом. — Я так і знав! Малий надійний.

З вузького проходу, що веде до каналу, вийшли Патрик і Саша.

— Але чи приніс він бабло, Кев? — недовірливо сказав Саша. — Пунктуальність ще нічого не означає.

— Не, пунктуальність ще нічого не означає, — повторив Кевін, забравши свою руку з Йоганнесового плеча. Зараз, пополудні сонце осяяло фахверкові фасади будинків; туристи із мапою міста в руках зупинилися на шляху до містків і читали пояснення на синіх емальованих табличках, що були встановлені на багатьох пам’ятках старого міста.

«Нічого вони мені не зроблять, — подумав Йоганнес. — Поки тут товчуться туристи. Про мене, хай би їх було ще більше».

— Грубий, я думаю, він приніс, — висловив припущення Кевін, так, ніби Йоганнес і не стояв поруч. — Гадаю, він зрозумів те, що ми пояснили. Не такий вже він і дурень.

— Не, не такий вже він і дурень! — викрикнув Патрик.

— Ну, де гроші для доброго дядечка Кевіна? — запитав той. — Де це — як воно називається, Сашо?

— Відшкодування службових витрат, — підказав Саша, загасивши ногою цигарку. — Відшкодування службових витрат, шефе.

— Точно, — сказав Кевін, запихаючи руки до кишень куртки. — Дай гроші Саші, він мій адвокат.

Йоганнес відчув, як нагрілася монета в його долоні.

— Я більше не мав грошей, — прошепотів він. Хмарка закрила сонце, відразу стало холодно. — Тому я просто… Словом, моя мама має колекцію монет.

— Не жени фуфло, малий! — пригрозив Кевін, підступивши на крок ближче. Його обличчя змінилося за секунду. — Навіть не думай мене намахати!

— Я й не думаю! — перелякано мовив Йоганнес, простягаючи долоню. Хоч сонце вже не світило, золота монета зблиснула. — Це справжнє золото. Воно коштує більше, ніж двадцять! Чесно!

Кевін з недовірою нахилився над монетою і підкликав Сашу.

— Що скажеш, Грубий? — запитав він.

Кінчиками пальців Саша взяв монету і подивився на неї, тримаючи проти світла.

— Одна марка, — прокоментував він. — 3 минулих часів, шефе. Але золота.

— Ну, вона справжня, Грубий? — запитав Кевін так, ніби Саша розумівся на таких речах.

— Треба спробувати на зуб, — сказав Саша і взяв монету до рота. Очевидно, він теж знав цей трюк із фільмів про Пеппі Довгупанчоху. — Ого, нічого собі! Старий, вона справжня, чувак!

— Не вірю! — буркнув Кевін.

— Вона м’яка, — пояснив Саша. — Спитати в банку?

Кевін вхопив Йоганнеса за рукав.

— Якщо ти мене намахав!.. — прошепотів він погрозливо, очі його майже вилазили з орбіт від люті. — Тоді х-х-х-хр! — І він рвучко пройшовся по горлу ребром правої руки. — Мене ніхто не намахує, малий!

— Точно, шефе, вбий його! — закричав Патрик. — Завали його, старий, замочи його!

— Але вона справжня — чесно! — скрикнув Йоганнес. Він не розумів, чому туристи їздять ліфтом вгору-вниз у соборі святого Михайла і годинами гуляють уздовж річки, от тільки Дайхштрасе нікого не цікавить. Бруківка між фахверковими будиночками цілковито безлюдна.

— Я ж сказав двадцять євро! — верещав Кевін. — Га? Га? Я так сказав, малий, чи нє? Так чи нє? — І він так тряс Йоганнесом, що в хлопця аж зуби заклацали.

Раптом біля Йоганнесового обличчя зблиснув ніж.

— Ти так сказав, шефе! — кричав Патрик. — Ти стопудово так сказав!

Патрик підійшов ближче й запитав:

— Показати йому, що ми робимо з тими, хто фігню поре, шефе? Полоскотати його?..

У цей момент його ніж просвистів у повітрі. Та замість того, щоби з брязкотом впасти на бруківку, він затримався на висоті двадцяти сантиметрів над землею і завис.

— Напад! Атака! — вигукнув голос, якому бракувало тіла. — Твій час прийшов! Я випущу тобі мізки з дині!

Патрик закрив обличчя руками й затремтів.

Нісс знав дорогу від баркаса додому. Спочатку треба біля щогли перейти вулицю над водою, потім був найгірший відрізок. Поміж кривих будинків дорога вимощена великими круглими каменями. Минулої ночі він тут посковзнувся і впав.

Назустріч йому сунули люди, які, йдучи, розглядали свої мапи; раптом Нісс зупинився. За кілька кроків угору перед собою він побачив Йоганнеса з трьома людськими хлопчиками. Один із них тримав Йоганнеса за рукав і кричав на нього, Нісс відразу збагнув: бути лютішим за того хлопця просто неможливо!

«Це помічники Каїна, — зі страхом подумав Нісс. — Ой леле, вони відкрили наші задуми!» І, все ще невидимий, підбіг ближче.

— Точно, шефе, вбий його! — кричав один із хлопців, і Нісс відступив. Люди були точнісінько такі, як у легендах. Не лише постаті у зоровій скриньці билися між собою.

— Я ж сказав двадцять євро! — верещав найвищий хлопець, який тримав Йоганнеса, мов у лещатах. — Га? Га? Я так сказав, малий, чи нє? Так чи нє?

Нісс усе зрозумів і полегшено зітхнув. Троє хлопців, хоч якими страшними вони були, не мали нічого спільного ані з Каїном, ані з Антаком і Ведуром. Він пригадав, як Йоганнес розповів про хлопця зі своєї школи і як злякалася Моа, коли довідалася, що люди й справді таке витворяють.

«Але вони так і чинять, — здригнувшись, подумав Нісс. — Вони показують це у зорових скриньках, бо чинять так насправді. Або вони чинять так насправді, бо показують це у зорових скриньках. І не має значення, що маленькі фігурки за склом зроблені із сили струмів. Справжні люди такі самісінькі».

У цей момент один із хлопців витяг ножа. «Полоскотати його?..» — запитав він, прикладаючи ножа під Йоганнесове підборіддя.

Нісс розгубився. Він злякався, але ще більше розлютився. Він рвучко підстрибнув і вихопив ножа. Торкнувшись ножа, він подумав, що не зможе його забрати, адже хлопець був значно сильніший за нього.

Але несподіванки було достатньо. Ніссові навіть не довелося докладати зусиль. Ніж опинився у його руках.

«Напад! Атака! — люто закричав Нісс. Він пригадав, що казали в таких випадках люди. — Твій час прийшов! Я випущу тобі мізки з дині!»

Хлопець, у якого він забрав ножа, затулив обличчя руками і затремтів.

Полегшення було настільки великим, що Йоганнес відчув, як підкошуються у нього ноги. Нісс його врятував. Якщо зараз не припустилися помилки, то, можливо, вдасться назавжди позбавитися шантажистів.

— Дякую тобі, дякую тобі! — сказав він якнайурочистіше — наскільки це дозволяло тремтіння голосу, і нахилився в тому напрямку, де мав стояти Нісс, який все ще тримав у руці ножа. Йоганнес взяв ніж і на мить відчув пальці Нісса. Це відчуття було втішне.

— Дякую тобі, о Великий Духу води і землі! — сказав він і зрадів, що хоч таке спало йому на гадку. Тепер залишалося сподіватися, що й Нісс упорається зі своєю роллю.

Але йому, очевидно, це давалося важко. Може, він просто ще замало пожив у людському світі.

— Прошу, — нерішуче промимрив він. А тоді, певно, зрозумів, що того замало. — Ти ж знаєш, з родиною жартувати не варто! — крикнув він. — Хай чуваки женуть бабло, інакше склеять ласти!

Йоганнес отетерів, а Саша в паніці кинув золоту монету. З брязкотом вона покотилася бруківкою.

— Та ми ж так, по приколу, старий! — благально промовив він, відступаючи на три кроки назад. — Ти ж не думав, що ми серйозно, правда? Ми завжди були твоїми друзями!

Йоганнес підняв монету. Він розумів, що тепер не може так просто відпустити цих трьох. Як сказала Брітта, такі, як Кевін, стають або королями, або карликами, третього їм не дано. Тому вони й мучать інших, аби самим не почуватися карликами.

— Ані руш! — крикнув Йоганнес, і його голос зірвався. — На коліна, всі троє!

І раптом він відчув неймовірне полегшення. Він врятований! Кевін більше ніколи йому не погрожуватиме. Але коли Кевін, Саша й Патрик стали перед ним на бруківці на коліна і не наважувалися підвести на нього погляд, він відчув ще щось інше.

«Я ж не такий, як Кевін, — сполошився він. — Король або карлик. Але щойно я відчув, як це — мати владу над іншими, коли вони тремтять перед тобою. Чутися при цьому великим, непереможним». Він глибоко вдихнув.

— О Великий Духу! — сказав Йоганнес, шукаючи поглядом унизу Нісса. — Скажи їм, що ти завжди триматимеш свою руку-оберіг наді мною і над всіма іншими дітьми моєї школи, десь приблизно до восьмого класу! І що ти миттю з’являтимешся, як вихор, тільки-но ці троє знову спробують когось шантажувати чи кривдити або завдавати ще якоїсь шкоди.

Він боявся, що Нісс вже десь зник, але тоді почув голос з-понад бруківки.

— Я завжди триматиму свою руку-оберіг над тобою і над усіма дітьми твоєї школи приблизно до… до якого класу, повтори? — спантеличено перепитав Нісс.

— До восьмого, о Великий Духу! — відповів Йоганнес. — Але і над старшими, якщо вони слабші за Кевіна.

— Приблизно до восьмого класу! — сказав Нісс, і тепер його голос нарешті зазвучав твердо. — І я миттю з’являтимусь, як вихор, тільки-но ви троє знову спробуєте робити щось таке, як оце щойно, і тоді ви склеїте ласти, Луїджі.

— Затямили? — грізно спитав Йоганнес. — Затямили, що вам сказав Великий Дух?

Хлопці кивнули, але так і не наважилися поглянути на нього.

— Вам ніхто не повірить, якщо ви розкажете цю історію, тож нема сенсу таляпати язиками. А Великий Дух буде завжди поруч, вдень і вночі.

— Влітку і взимку! — крикнув невидимий Нісс, і троє розбишак здригнулися.

— Коли б він не наблизився до вас, — промовив Йоганнес, — відтепер ви будете виявляти йому свою повагу, падаючи перед ним на свої брудні коліна. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — промимрив Саша, і не встиг Йоганнес змусити і двох інших приєднатися до нього, як Нісс перебив його.

— І Йоганнесові виявлятимете повагу, інакше я випущу вам мізки з дині! — радісно промовив він. — Із родиною не варто жартувати, Луїджі!

Йоганнес перелякано захитав головою. Він уявив собі, як Кевін і двоє його друзяк падатимуть перед ним у школі на коліна, на кожній перерві. Цього не можна допустити. Просто не можна.

— Але досить поклону, правда, о Великий Духу? — швидко сказав він. — Мені досить буде, коли вони ледь схилятимуть голову.

— Хай буде так! — прорік невидимий Нісс. — А тепер пензлюйте звідси.

— Геть! — наказав Йоганнес і махнув рукою так, як відганяють голубів.

Він ніколи б не подумав, що ці троє вміють так швидко бігати.

39

Йоганнес подякував Ніссові, але той тільки кивнув. Він наполягав на тому, щоби негайно повернутися до «Корделії-2», але коли вони прийшли, палуба була порожня — ні ящика, ні Томаса. На кілька човнів далі троє чоловіків з інструментами ремонтували корабельний мотор, і Йоганнес збагнув, що було би дуже підозріло, якби він зараз почав детально оглядати баркас. Тому він тільки раз смикнув за клямку й знову застрибнув на понтон. Він знав, що невидимий Нісс зазирне в усі вікна.

— А Томаса нема? — запитав Йоганнес одного з чоловіків.

— Він на роботі, — відповів чоловік, не підводячи очей. — Поршень стерся, я ж казав.

— Дякую! — ввічливо сказав Йоганнес. Брітта в такій ситуації точно додала б іще: «за приязну і вичерпну інформацію». Але він стримався.

Хтось смикнув його за холошу.

— Ну? — тихо запитав Йоганнес, коли вони минули чоловіків і вийшли на сходи. — Він затягнув ящик у каюту?

— Всередині нічого нема, — сказав Нісс, а Йоганнес усвідомив, наскільки швидко звик говорити з невидимим. А ще кілька днів тому він вмер би зо сміху, якби хтось йому таке напророчив.

— Але ж він не привіз його сюди, аби переправити ще кудись! — задумався Йоганнес. — Він же його ледве волочив. Ящик має бути десь тут поблизу. Ніссе! Ніссе, ти ще тут?

Позаду нього хтось захекався.

— Не так швидко! — прокректав невидимий голос. — Ти ж знаєш, в мене коротші ноги, ніж у тебе!

— Даруй, — вибачився Йоганнес. — Але я маю рацію, правда? Тому вночі треба знову зробити вилазку. Ліна в бабусі Ільзи, Томас на роботі. На баркасі ми, либонь, зорієнтуємося, куди він подів той ящик. Може, в Шпайхерштадті? Поміж килимів?

— Не так швидко! — погукав іззаду Нісс.

Тому додому вони дісталися допіру, коли Брітта вже давно повернулася з навчання.

Відчинивши вхідні двері, Йоганнес почув схвильовані голоси з кухні.

«Вона знайшла Моа і Торіла, — подумав Йоганнес. — Тепер мені цікаво, чи вона подумає, що здуріла, чи що обидві істоти заслуговують на співчуття. Якщо Моа не надумала пурхати, то врятувати ситуацію ще, мабуть, можна».

Але на кухні біля вікна стояли тільки Брітта, Їделунґ і Ліна і визирали на подвір’я.

— Йоганнесе! — гукнула Брітта. — Ти маєш це побачити!

— Покашиїнський рився, я знаю, — з полегшенням сказав Йоганнес.

Отже, цього разу їх знову не викрили.

— І повиривав твої троянди. Мені шкода, мамо. Може, їх можна знову запхати в землю.

— Та ні! — схвильовано скрикнула Брітта. — Я зовсім не про те! — Вона відступила на крок убік, даючи Йоганнесові місце біля вікна.

Коли Йоганнес зайшов до кухні, йому здалося, що там темніше, ніж завжди. Тепер він зрозумів чому. Заплющив очі, а потім знову розплющив — йому ніяк не вірилося, що це правда.

— Неймовірно! — кричала Брітта. — У це важко повірити! Як таке могло трапитися?

— Без поняття! — перелякано відказав Йоганнес. Недаремно ж він просив Моа не виходити з його кімнати!

Все подвір’я було заповнене велетенськими бамбуковими кущами, які, внизу ще тоненькі й ніжні, росли з Бріттиних горщиків, а вгорі сягали даху. Приблизно на висоті другого поверху вони розгалужувалися, закриваючи собою небо. Йоганнес ніколи не уявляв, що бамбук може бути таким гігантським.

— Я закликала до нас Курта, — сказала Брітта. — Воно вже сягнуло його балкона.

— Ти його десь недавно вдобрювала? — поцікавився Їделунґ. — Якесь нове супердобриво?

Брітта похитала головою.

— Я думаю, це все екологія, — висловила припущення Ліна. — У повітря потрапляють різні такі штуки — водорості ж теж від того ростуть як ненормальні.

Їделунґ кивнув, погоджуючись:

— Це все пояснює. Навіть якщо це страшно.

— Тоді нам треба поінформувати газети! — запропонувала Брітта. — Це ж чистісіньке божевілля!

— Ні, тільки не газети, мамо! — вигукнув Йоганнес.

— Так, Брітто, гадаю, Йоганнес має рацію, — сказав Їделунґ і кивнув Йоганнесові. — Хтозна, що з того вийде! Ми ж їх ніколи не позбудемося, а потім вони ще невідомо що повідомлять. Ніколи не довіряй газетам і телебаченню! А якщо Ліна має рацію і це явище пов’язано з екологією, то воно повториться ще десь в іншому місці. Тож нехай газетярі товчуться деінде.

— Точно! — вдячно кивнув Йоганнес.

— А сусіди? — запитала Брітта. — Вони ж це теж бачать!

— Багато хто в цей час ще на роботі, — сказав Їделунґ. — А коли прийдуть додому, цього вже не буде. — Він роззирнувся. — Ви ж маєте пилку? Внизу стовбури тоненькі. А коли вони лежатимуть на землі, ми їх розпиляємо.

— О’кей, — сказав Йоганнес.

Вони впоралися швидше, ніж Йоганнес міг припустити. Розпиляний бамбук великою купою лежав посеред подвір’я. Горщики вони завбачливо занесли всередину — щоб замести сліди.

— Ну, прошу дуже! — задоволено сказав Їделунґ, витираючи руки до джинсів. — Тепер коли хтось визирне, то подумає, що ця купа — справа рук цього Покашиїнського. Якщо за нами ніхто не спостерігав, то він єдиний, з ким у нас можуть бути клопоти.

— І б’юся об заклад, вони в нас будуть! — сумно промовила Брітта.

Йоганнес згадав розповідь Торіла й Моа про їхню ранкову зустріч з Покашиїнським.

— Не впевнений, що так буде, — задумливо проказав він. — Побачимо.

Тільки тепер Йоганнес зрозумів, що Ліна весь цей час їм допомагала.

— А що ти тут робиш? — запитав він. — Чому ти не на «Корделії»?

Брітта запросила Їделунґа до своєї кімнати.

— За це ми зараз швиденько вип’ємо рамазотті перед тим, як я піду на роботу, — сказала вона. — Яке щастя, Курте, що ти прийшов!

— Яке щастя, Курте, що ти прийшов! — повторила Ліна високим зміненим голосом. — Як чудово, Курте! Як вона на нього дивиться!

— Дурниці! — пробурмотів Йоганнес.

— Дякую, що ти мені допоміг, Курте! — улесливо примовляла Ліна. — Такий чарівний сильний мужчина! Можна помацати твої м’язи, Курте?

— Замовкни! — сердито викрикнув Йоганнес. Він дивився на неї з недовірою. Звісно, вона ревнувала.

— Крім того, тобі має бути байдуже! — сказав він. — Вона ніколи не кохала Томаса, якщо ти не знала. Ти що, хотіла їх двох посватати?

Тепер розлютилася Ліна.

— У тебе не всі вдома! — закричала вона. — Мені просто здається, що вона поводиться огидно!

Йоганнес зітхнув.

— Та нехай собі трохи розважиться, — промовив він уже спокійніше. — Ну, то чого ти прийшла?

— Подумай! — сказала Ліна.

Йоганнес знизав плечима.

— Без поняття, — сказав він. — Справді не знаю.

— Тоді я залишу це в себе, — зухвало тупнула ногою Ліна. — Якщо ти навіть не помітив його відсутності.

У цей момент Йоганнес зрозумів, про що йдеться. Як він міг забути! Нісс розповів йому, та досі він просто не мав часу цим перейматися.

— Моя мобілка! — зрадів Йоганнес. — Дуже дякую! Де ти її знайшла?

— Де знайшла? — задерикувато перекривила приятеля Ліна. — Вгадай!

Йоганнесові не треба було вгадувати, але він постарався, щоби Ліна цього не помітила.

— У школі? — запитав він, зволікаючи. — Я залишив її під партою?

Ліна кинула мобілку на кухонний стіл.

— Томас знайшов її на палубі, — сказала вона. — Вона раптом упала згори! Він думав, що вона належить якомусь туристові. — Дівчина уважно подивилась йому в очі. — Але це твоя. Я ж знаю твою панельку. І чого це ти сьогодні пополудні кидався мобілками поблизу «Корделії»? І взагалі, де ти був? Ти що, стежиш за нами, чи що?

Йоганнес похитав головою.

— Я, певно, залишив її, коли був у вас останнього разу! — припустив він. — Та я вже цілу вічність її шукаю! То Томасу тільки здалося, що вона впала на палубу.

Ліна подивилася на нього з недовірою.

— Ну, добре, може й так, — сказала вона. — В будь-якому випадку, це логічно.

— Дякую, що ти мені її принесла, Ліно! — сказав Йоганнес.

Брітта вистромила голову з дверей кухні.

— Курт уже пішов, — повідомила вона. — Я теж мушу бігти. Якщо хочете, можете завтра знову прийти на сніданок, Томас і ти, Ліно! Я була би рада. Але не так рано, як минулого тижня.

— Я скажу Томасові, — відповіла Ліна і попрямувала до дверей. — Дякую за запрошення.

Ну от, ще й Томас прийде на сніданок. Він нізащо не повірить, що мобілка давним-давно лежала на палубі, він же бачив, як вона летіла! Ліна йому сказала, чия вона. А завтра Брітта розповість йому про бамбук…

Досі Томас тримав тільки Антака і Ведура і нічого не знав про Нісса, Торіла і Моа. Але тепер він здогадається. Певна річ, він же не дурний.

Отже, настав час діяти.

40

Мунна чекала три дні, відколи Нісс зник, і з кожним днем щораз більше потерпала. До того ж від учора ніхто не бачив Торіла. У селі, мов підступна хвороба, поширювався страх.

«Спочатку Антак! — розповідали одне одному медлевінґери. — Потім Ведур! Його син і маленька дика лі-фея, яка чекає на свою фібулу! А тепер ще й Торіл, син Антака!»

«А ви не пригадуєте? — говорили вони. — Не пригадуєте, що минулої осені спіткало Артабака, Ретяка й Айлісса? Що тут з нами коїться? Що відбувається в краї?»

Вони ховалися у своїх будиночках і, тільки-но починало смеркати, зачиняли всі двері й вікна; вони більше не ходили поодинці навіть найкоротшою дорогою; а дітям не дозволяли бавитися перед будинками.

Тільки Мунна годинами стояла надворі й дивилася на безлюдну вулицю. А коли настав п’ятий вечір відтоді, як Ведур попрощався і не повернувся — ані він, ані хтось із чотирьох, — вона без жодного страху вирушила у темряву.

Йоганнесові важко було не заснути, але вийти перед північчю він не міг. Троє юних медлевінґерів клацали дистанційним пультом, перескакуючи з каналу на канал, а Йоганнес тим часом дрімав. У півсні мріяв про те, щоби колись знову проспати цілу ніч, без перерв. Ніколи не подумав би, що ліжко може стати таким принадним!

Незабаром по півночі він вирушив до гавані.

Холодне нічне повітря його збадьорило. У центрі міста п’ятничного вечора збиралися тлуми охочих до розваг, але внизу, на набережній, було тихо. Час до часу Йоганнес озирався. За ним ніхто не стежив.

Безгучно — наскільки це було можливо — він біг уздовж понтона. Тихо погойдувалися покинуті кораблі, лише іноді вітер з міста доносив музику і сміх. Потойбіч каналу темнів Шпайхерштадт.

Йоганнес намацав у кишені ключ. Майже діставшись «Корделії», підвів погляд. Ключ зайвий.

«Кляте лайно!» — в паніці прошепотів Йоганнес. Двері баркаса були відчинені, а зсередини долинав звук, від якого йому перехопило подих. Досі він чув таке тільки по телевізору, але й там не часто. Адже Брітта не дозволяла йому дивитися фільми зі сценами насильства.

На баркасі хтось стогнав.

На якусь мить Йоганнесові захотілося втекти. Це бажання виходило не з голови — втікати хотіли його ноги, які вже обернулися, його тулуб, що вже нахилився для старту. І тільки потім прийшла перша думка.

На баркасі хтось стогнав. Але більше нічого не було чути. Ані боротьби, ані криків. Стогнала тільки одна людина.

Це могло бути все що завгодно. За останні дні хлопець у цьому переконався. Могло статися і так, що хтось на «Корделії» вже його помітив і тримав на прицілі. Але швидше за все це було таки неймовірно.

Стогін не припинявся, і Йоганнес підкрався на крок ближче.

«Ніколи собі не пробачу, якщо зараз не наважуся, — подумав він. — Цей жахливий звук може означати все, що завгодно, і якщо я зараз втечу, то ніколи не довідаюсь, що це було. Може, то Антак і Ведур, і як я потім виправдаюся перед Ніссом, Моа й Торілом? Якщо я зараз втечу, то не зможу про це розповісти, доведеться мовчати й відбріхуватися. Крім того, я й сам хочу це знати».

Він зістрибнув на палубу так тихо, що сам не почув. Потім обережно нахилився над східцями, що вели до каюти.

У каюті було темно, хоч в око стрель, але стогін посилився, щойно Йоганнес просунув голову в двері. Хтось ніби намагався покликати його, але звук був слабкий і приглушений.

Йоганнес обережно намацав на стіні вимикач і ввімкнув світло.

У каюті панував жахливий безлад. Дверцята шафок були відчинені, а підлога вкрита всім, що перед тим містилося в тих шафках. Друзки тарілок, склянок і горнят упереміш із пакетиками чаю, кружальцями ковбаси і шкарпетками; зошити Ліни видніли з-під зірваної скатертини, на якій лежали три монети, розкритий гаманець і Томасів заплічник.

— О Боже! — промурмотів Йоганнес.

Посеред цього безладу на підлозі лежав Томас, скручений дугою, зі зв’язаними за спиною руками і ногами. Жахливий стогін поривався з його рота, заклеєного широкою стрічкою скотчу.

— О Боже, Томасе!

Отже, Матевка з килимового складу виконав свою погрозу. Хоча не минуло ще й тижня.

Стогін посилився, тепер він звучав вимогливо. Напевно, Йоганнесові слід було бути обережнішим, він сам це розумів; зрештою, він був майже переконаний, що Томас викрав Антака і Ведура. Але Томас був ще й батьком Ліни і людиною, яку Йоганнес вже багато років хотів бачити своїм батьком.

— Чекай, я зніму!

Томас закричав, а Йоганнес намагався не думати, як то — коли тобі з рота зривають великий пластир.

— А-а-а, прокляття! — вилаявся Томас. — Ти що, здурів? Ай!

Йоганнес озирнувся.

— Тут десь є ножиці? — спитав. У нього тремтіли коліна.

Томас застогнав.

— У столі в шухляді, — відповів він. — Якщо знайдеш.

Йоганнес знайшов. Шухляда була вирвана з закріпленого на підлозі столу, і весь її вміст валявся на підлозі. Великі кухонні ножиці лежали поряд.

— Та-а-ак! — прошепотів Йоганнес, нахиляючись над Томасом. Щойно тепер він побачив, що з рани на чолі на підлогу крапала кров. А такої велетенської ґулі Йоганнес ще ніколи не бачив.

— Швидше! — сказав Томас. — Ти не уявляєш, як воно тисне!

Йоганнес розрізав синтетичну білизняну мотузку, якою були зв'язані руки і ноги бранця. Томас знову скрикнув. Потім Йоганнес обережно зняв мотузки з зап’ясть і щиколоток.

— Ось! — прошепотів він. — Все вже о’кей.

Якийсь час Томас не ворушився.

— Ну, я, мабуть, не назвав би це все о’кей, — сказав він стогнучи. — О’кей я уявляю собі трохи інакше.

Електричний чайник вони витягли з-під Томасових сорочок, поміж друзками знайшлися пакетики чаю. Тепер Томас з Йоганнесом всілися один навпроти одного й дмухали на гарячий чай.

— Насамперед розкажеш мені, що ти тут робив уночі! — озвався Томас, надливаючи чай. — Бо це ненормально.

Йоганнесові хотілося сказати, що зараз є ще багато іншого, більш ненормального, але стримався. Думки переверталися у нього в голові. Те, що сталося, могло означати що завгодно. Тому слід бути обережним. І спробувати якомога більше довідатися.

— Я хотів зробити Ліні сюрприз, — пояснив він. — Брітти все одно ніколи нема вдома, і мені стало нудно.

— І ти собі просто взяв і пішов уночі? — спантеличено промовив Томас. — Як ти думаєш, що на це сказала би твоя мати?

— Але ж ти мене не видаси? — благально сказав Йоганнес. — Зрештою, я ж тебе врятував!

Томас похитав головою.

— Ліни тут нема! — продовжував він. — Хіба ти не знав? Коли я вечорами працюю, вона завжди в бабусі Ільзи.

Йоганнес вирішив не відповідати на це запитання.

— І на тебе напали? — поцікавився він. — Може, варто викликати поліцію?

— Що ти?! — злякався Томас. — Щоби вони дізналися, що я тут живу? Ні, про це не може бути мови.

— А! Правда… — промурмотів Йоганнес. Звісно, це й справді могло бути причиною. А може, й ні… — Але хто ж то був?

Томас обережно зробив перший ковток.

— А звідки я знаю? — сказав він. — Але йому достоту бракує клепки! То ж видно з першого погляду, що тут нема чого красти!

— На напад з метою пограбування це не схоже, — сказав Йоганнес. Йому це було відомо з детективів. — Якщо він не взяв грошей. Він тут щось шукав.

Йоганнес уважно подивився на Томаса.

— Логічно! — погодився Томас. — Я це теж зрозумів! Приходжу з роботи додому, відчиняю двері, раптом — ніж до горла! «Давай сюди!» — кричить тип з капроновою панчохою на голові. «Ну, давай сюди!» Мені здалося, що я в кіно.

— Серйозно? — перепитав Йоганнес. Він хотів збагнути, де можна вірити Томасові, де — ні. — І що він шукав?

Томас знизав плечима.

— Без поняття! — відповів Томас і обережно помацав ґулю на чолі. — Ай, дідько! Хай там як, лагідним він не був.

— Ні, не був, це помітно, — сказав Йоганнес. — Може, рану треба зашити? Чи принаймні накласти скоби?

Томас похитав головою:

— Нічого страшного.

Йоганнес подумав, що це могло би видатися підозрілим.

— Але ж він сказав тобі, що шукає! — вигукнув він. — Бо інакше це просто якийсь ідіотизм.

— «Давай її сюди!» — от що він верещав. І безперервно мене гамселив. Думаєш, у такій ситуації можна щось почути? Хай я його піймаю!

— Може, він хотів твої документи? — запитав Йоганнес, гордий з того, що це спало йому на гадку: так він міг непомітно у них зазирнути.

— Мої документи? — здивувався Томас. — Навіщо?

Йоганнес знизав плечима.

— А ти вже перевіряв, вони на місці?

Томас витріщився на нього, потім сягнув у кишеню своєї куртки.

— Прошу! — сказав він і кинув Йоганнесові на стіл пластиковий футляр.

— Паспорт всередині? — запитав Йоганнес і відчув, що знову затремтів. Зараз він побачить. Томас Маркус Каїн Маґґеві. Мабуть, Антак сміявся з цього.

— Ясно, що є, — відповів Томас. Тепер він пив уже більшими ковтками. — Кому потрібний мій паспорт.

— Можна глянути? — спитав Йоганнес і відкрив футляр.

Всередині він побачив темно-червоний закордонний паспорт, потріпане водійське посвідчення, дисконтну картку, кредитну картку і захований за безсистемно складеним списком телефонів паспорт.

— Все на місці, — розчаровано сказав Йоганнес. Томас Маркус Маґґеві. Він зазирнув у закордонний паспорт. Потім у водійське посвідчення. Томас Маркус Маґґеві, нічого смішного.

— Що ти там дивишся? — запитав Томас і забрав хлопцеві з рук футляр. — Думаєш, він злизав з документів букви?

Йоганнес похитав головою.

Ніде ніякого Каїна, але ж Антак його бачив. Хотілося би знати, що то мало означати.

— Ти ліпше йди додому, — сказав Йоганнес зі стогоном, тримаючись за голову. — Дуже дякую за порятунок, але якщо я тебе ще раз тут вночі побачу — розкажу Брітті.

Йоганнес наморщив лоба.

— Про те, що тут сталося, — сказав Томас, — мовчимо, як риби, гаразд? Я все поприбираю. Нікому ні слова.

— Як нікому ні слова? — запитав Йоганнес. — Ліна ж помітить…

— Не хочу її хвилювати, — пояснив Томас ніяковіючи. — Я вже придумав, що їй сказати.

— Он як, — промурмотів Йоганнес.

— Брітті теж не треба знати, — сказав Томас. — Присягаєшся?

Йоганнес кивнув.

— До речі, — сказав Томас і подивився йому прямо в очі. — Що то було сьогодні з твоєю мобілкою?

— Я, мабуть, її забув, — відповів Йоганнес.

Томас пильно дивився на нього.

— Вона прилетіла, — суворо сказав він. — Не розказуй мені байок. Мені вже теж підозріло, чого це ти тут постійно тиняєшся, друже Йоганнесе.

Але Йоганнес вже піднявся по східцях і виліз на палубу.

— Бувай, Томасе! — крикнув він. — До завтрашнього сніданку!

І помчав.

— Величносте! — гукнула Мунна.

Вона ввійшла в рипучі ворота, пробігла занедбаним парком і постукала у вікно, єдине вікно палацу, яке світилось о цій порі.

— Величносте, я мушу з тобою поговорити! Негайно!

Король вистромив з вікна голову.

— Відчиняю, — сказав він.

У печі на кухні палацу привітно горів вогонь, а королева сиділа на припічку і плела складний різнобарвний візерунок.

— Мунно, — мовила вона й на мить підвела погляд. — Ти, мабуть, розум втратила зі страху. Все село божеволіє, але ти, звісно, маєш на це найвагомішу причину. Хочеш чаю?

Мунна кивнула і всілася на стілець.

— Тому я й прийшла, — сказала вона.

Король зітхнув. Перед ним на столі лежала важка металева лопата, і Мунна зрозуміла, що перервала його заняття: він саме обтісував ножем дерев’яний держак, підпасовуючи його до лопати.

— Вибач, що заважаю, Величносте, — сказала Мунна. — Але гадаю, настав час щось вирішувати.

Король поставив перед нею горнятко.

— Меліса і ромашка! — сказав він. — Це заспокоїть.

— Дякую, — промовила Мунна, гріючи до теплого горнятка руки. — Величносте, ти просто не можеш і далі залишатися спостерігачем!

Король поклав ножа на стіл і нервово потер руками обличчя.

— З іншого боку, — сказав він і збентежено глянув на неї, — з іншого боку: що я можу зробити?

Мунна обережно зробила ковток.

— Те, що пішов Антак, — сказала вона, — не мало нас хвилювати. Що з того, що він не повернувся? Він так вирішив, він знав, що робить. Ним керувала жадоба. Можна сказати, що він сам є винуватцем своєї долі, якою би вона не була.

Король буркнув щось собі під ніс, Мунна зрозуміла це як згоду.

— І незважаючи на це, Ведур пішов за ним, — провадила далі вона. — Чи для того, аби врятувати його, чи аби не дати заподіяти шкоду всім медлевінґерам. Ведур теж не повернувся.

Королева підвела очі від свого в’язання.

— Уявляю, як тебе це непокоїть, моя люба, — сказала вона і поміняла клубок. — Такий складний візерунок! Зрозуміло, ти не можеш сидіти і чекати. Прислухайся до неї, королю.

— Але й Ведур дорослий, — продовжувала Мунна, наче й не помітивши, що її перебили. — Ведур теж знав, що робить, він знав це роками. Відколи став винахідником, Величносте.

Король кивнув.

— Я йому, звісно, вельми вдячний! — пробурмотів він. — Правда, правила гри були такі…

— Потім зник Нісс, мій син, — вела своє Мунна. — У ніч свого Великого Дня. Цього я і боялася, Величносте. Нісс — не дурень. Коли його батько не прийшов, аби дати йому його слово, він збагнув: щось стало йому на заваді. Те, що Нісс знайшов хід…

— Знаю, це моя провина, — безпорадно промовив король, крутячи в руках лопату. Мунна побачила, що її нижній край почав іржавіти. — Я мав би захищати хід, коли пішов Ведур. Але ми ж думали, що поки він зачинений…

— Ніссові щойно виповнилося тринадцять! — не вгавала Мунна. — Ми можемо посперечатися, чи, отримавши свою фібулу, він усе ще залишається дитиною. Але, Величносте, йому лише тринадцятий минає.

— Тринадцять, як на мене, то ще не дорослий, — енергійно закивала королева. — Скажи, королю: чи тринадцятирічний хлопчик вже дорослий? Скажи!

— А Моа, яка, очевидно, пішла з ним, — додала Мунна, — їй лише одинадцять! Навіть за правилами медлевінґерів вона ще дитина.

— Та що я можу?.. — не витримав король. — А що би ти?..

— Потім зник Торіл, — продовжила Мунна. — І також не повернеться, Величносте, так само, як і всі інші. А ти хочеш бути спостерігачем? Хочеш спостерігати, як твоїх підданих нагорі захоплюють у полон люди?

— Тс-с-с! — сполохано скрикнула королева. — Мунно, так не можна. Я розумію твоє хвилювання, але ти не можеш…

Король подивився на Мунну.

— Ми не маємо воїнів, — стомлено промовив. — Ми, медлевінґери, не маємо воїнів.

— А хто говорить, що нам потрібні воїни? — крикнула Мунна. — Людей з їхнім духом винахідництва, їхньою силою і зброєю ми все одно не перемогли б! Але ж це не означає, що ми нічого не маємо робити! Величносте, відряди кількох із нас нагору! Можливо, одна з наших таємних сил, що про них ми тут внизу навіть не знаємо, стане у пригоді, аби визволити наших рідних!

Тепер король із нещасним виглядом колупав держак лопати.

— Існує прадавнє рішення, — сказав він, не дивлячись на Мунну. — І ти, Ведурова дружина, знаєш про це! І я був би першим королем за багато століть, який наважився би його порушити.

— Ти вже давно його порушив, Величносте, — відрубала Мунна.

— Ти навіть не шукав? — кричала Моа. — Навіть не шукав за ними?

— Це не мало би жодного сенсу! — розлючено відказав Йоганнес. — Там щось не те, але я чогось не розумію.

Торіл кивнув.

— Може, той, хто напав на нього, теж шукав ящик, — припустив він. — Томас сказав, що нападник кричав: «Давай сюди!»

— Томас міг збрехати, — сказав Нісс. — Там могло ще щось статись, ми ж не перевіримо. А що як там узагалі йшлося про інше?

— Про золото? — озвалася Моа. — Може, вони шукали на баркасі золото? Ці чоловіки з килимового складу?

Йоганнес знизав плечима.

— А що як то взагалі не він? — обережно промовив він. — Як ми весь час помилялися? Він був такий… Просто не віриться, що то Каїн!

Моа форкнула.

— Все сходиться! — крикнула вона. — Все! Ти сам казав! Він мав ящик! Він мав фібулу!

— Може, і напад на себе він сам влаштував, спеціально для тебе? — запитав Торіл. — Здогадувався, що ти прийдеш? Знайшов твою мобілку. Він-бо не дурний: знав, що ти за ним стежиш. Може, розраховував, що ти прийдеш? Хотів у такий спосіб відвести від себе підозру?

— Але цим радше накликав на себе ще більше підозри! — не згодився Йоганнес. — До того ж не вийде самого себе так зв’язати!

Нісс кивнув.

— Ні… — задумливо мовив він.

— І він не називається Каїн! — наполягав на своєму Йоганнес. — Я перевірив його паспорт. І закордонний теж. І водійське посвідчення. Там не було нічого, що могло би видатися Антакові смішним.

Медлевінґери принишкли.

— А то документи з фотографіями? — запитав згодом Торіл. — Ті, про які говорив Антак?

Йоганнес кивнув:

— Зрештою, твій батько сказав, що то було написано в паспорті.

Торіл кивнув.

— Може, він виробив собі новий? — запитав він. — Це можливо?

Йоганнес подумав, що в їхньому районі й не таке можливо.

— Певна річ, — сказав він. — Фальшиві документи коштують купу грошей. І навіщо йому це?

— Аби ти подумав так, як ти зараз думаєш! — вигукнула Моа. — Ти дурний, чи що?

— Але ж він не міг знати… — безпорадно пробурмотів Йоганнес.

— У нього фібула! — крикнула Моа.

Вони затихли. Раптом озвався Нісс.

— Може, хтось шукав фібулу, — припустив він. — На баркасі. Сьогодні вночі. Так, як ви двоє минулої ночі.

— Може… — задумався Торіл. — Але що б це означало?

Йоганнес похитав головою.

— Я надто стомлений, щоби думати, — сказав він. — Завтра знову…

Він позіхнув.

— Але якщо це не він, — тихо продовжував Торіл, коли Йоганнес вже лежав у ліжку, а троє медлевінґерів — на своїй ковдрі. — Якщо він не Каїн, то доведеться все починати спочатку.

Йоганнес заплющив очі. «Завтра знову», — подумав він.

41

Наскільки міцним був його сон, Йоганнес зрозумів, аж коли зірвався на ноги від дикого гуркоту. Хтось доривався до його кімнати, отже, як дзвонили в двері, він теж, мабуть, не чув.

— Йоганнесе! — кричала Ліна. — Прокидайся, Йоганнесе! Ти там помер, чи що?

— М-м-м-м! — промимрив Йоганнес, перевертаючись набік.

Тоді почувся голос Брітти.

— Він що, знову зачинився? — кричала вона, смикаючи за клямку. — Йоганнесе, досить вже! Негайно відчиняй!

— Вже йду, — промурмотів Йоганнес. — Що за поспіх?

Він глибоко вдихнув і видихнув.

— Ліно, йди вже на кухню! — сказав Йоганнес. — Мені треба… Словом, мені буде неприємно, якщо ти мене такого в піжамі…

— Відколи це? — ображеним голосом промовила за дверима Ліна. — Це щось новеньке!

Йоганнес укляк перед ліжком.

— Т-с-с-с! — прошепотів він, приклавши вказівного пальця до уст. — Я нікого сюди не впущу!

Він витяг із шафи старий банний халат, який не носив уже років п’ять, відколи перестав ходити на плавання. Халат був ледь довший за куртку піжами й на спині затісний. Про те, щоб застебнути його спереду, годі було і мріяти. Незважаючи на це, Йоганнес зав’язав на животі пояс.

— Готові? — прошепотів він. А тоді відчинив двері, швидко прослизнув у них і, захряснувши їх за собою, квапливо повернув ключ.

На кухні за столом сиділи Брітта, Томас і Ліна. Пахло свіжими булочками і кавою.

— Доброго ранку! — сказав Йоганнес, гепнувшись на останній вільний стілець. — Давно не бачилися, Томасе.

Брітта уважно глянула на сина.

— Ну й вигляд у тебе! — вигукнула вона. — Як мати я вже починаю хвилюватися!

— Я просто ще не прокинувся, — буркнув Йоганнес.

— Помітно, — сухо відказала Брітта. І тепер ще раз у присутності всіх повторила: — Я не хочу, щоби ти постійно замикався у своїй кімнаті! Я не маю другого ключа, і якщо щось станеться…

Томас глянув на Йоганнеса.

— Що має статися, Брітто? — сказав він, хитаючи головою. — Йоганнесові дванадцять. Він вже має право на приватне життя.

— Точно, — підтвердив Йоганнес і вхопив булочку. Його здивувало, що Томас так ревно кинувся йому на допомогу. Хіба що він підозрює, що Йоганнес когось у себе ховає… Тоді це не дивно.

— А що з твоєю головою? — запитала Брітта, вдивляючись у Томасове обличчя. Величезну ґулю прикривав чималий пластир. — Якщо можна поцікавитись. Мені прикро, що змушена питати, але сам ти нічого не розкажеш.

Томас торкнувся чола й здригнувся.

— Ну, мені трохи незручно про це говорити! — відповів він і зиркнув на Йоганнеса. — Я послизнувся, коли йшов уночі додому, — на сходах від понтона вниз. І впав. Так недолуго.

— Ой! — скрикнула Брітта.

— А потім у мене паморочилося в голові й мною так хитало, — продовжував розповідь Томас, знову шукаючи очима Йоганнеса, — що я поперевертав на човні все, що можна. Повне лайно.

— Він навіть чайник розтрощив! — сказала Ліна. — І зошити мої тепер такі розтріпані! Реально, Томасе, я й досі не розумію, як це могло статися.

— Нічого не пригадую! — пригнічено сказав Томас. — Я, певно, був у шоковому стані.

— Так-так, шоковий стан! — сказала Ліна. — Ти вже якось нещодавно був напився!

— Тільки не Томас! — з іронією сказала Брітта. — Не повірю!

Йоганнес сьорбав своє какао. Йому байдуже, у що ви повірите, думав він. Шок чи пиятика. Навіть якщо він зараз і протестує. Найголовніше, щоби ви не дізналися правди. Але в його паспорті не написано «Каїн».

— Як там твої курси підвищення кваліфікації? — запитала Брітта. — Коли починаються?

Йоганнес саме хотів узяти другу булочку, але завмер: його насторожило те, про що заговорив Томас.

— Ще трохи, — відповів Томас. — А до того я просто буду підробляти, ця нічна робота — не найгірше з усього, що може бути. Я ще й вдень можу чимось зайнятися.

Він намастив собі на булочку двосантиметровий шар «Нутелли», але Брітта вдала, ніби нічого не бачить.

— Вчора я, приміром, привіз на «Корделії» запасний мотор для сусіда! — сказав він. — Там у гавані. Головне — бути з ними в добрих стосунках. Щоб вони нічого не донесли річковій поліції.

— Мотор? — здивовано запитав Йоганнес. — Ти привіз мотор для човна?

— Що тут дивного? — не зрозумів Томас.

В ящику був мотор. Звичайний мотор. Не Антак з Ведуром. Звичайнісінький мотор для човна.

Стверджує Томас.

Йоганнес вкусив булочку.

Але Томас стверджує також, що вчора впав зі сходів. Томас міг багато чого стверджувати, поки неможливо перевірити його твердження.

«Але вони справді вовтузилися з мотором, — подумав Йоганнес. — Ці непривітні чоловіки на пристані. Коли ми з Ніссом там були, вчора пополудні. Можливо».

— Не бери стільки «Нутелли»! — не витримала-таки Брітта.

«З іншого боку, Томас, ясна річ, знав, — продовжував міркувати Йоганнес, — що вони працювали з мотором, приблизно у той самий час, коли моя мобілка потрапила на „Корделію“. Якщо він хитрий, то саме тому зараз про це й розповідає. Я здурію. Це просто неможливо з’ясувати».

— А що то було вчора з бамбуком? — запитав Томас, сумно поглядаючи на свою булочку, на якій крізь тонкий коричневий прошарок шоколаду проглядало біле масло. — Ліна все вигадала, чи що?

— Визирни з вікна! — сказала Брітта. — Та купа ще там!

Але Томас стомлено похитав головою.

— Ніяк не дадуть собі ради з екологією! — сказав він. — Якось моторошно.

Ліна штурхнула Йоганнеса в бік.

— А що тепер з Кевіном? — прошепотіла вона. — Як ти з тим упорався?

«Таке паскудство, що я не можу їй цього розповісти! — подумав Йоганнес. — Я б залюбки їй розказав, то було так смішно. Вона ж мені найкращий друг уже стільки років. Натомість мушу відбріхуватись».

— Мені треба в душ! — підскакуючи з місця, повідомив він.

— Йоганнесе, що за спіх? — крикнула Брітта.

Але Йоганнес вже зник у лазничці і зачинив за собою двері.

«У детективах все просто, — думав Йоганнес, пробуючи рукою воду. — Там завжди все зрозуміло, принаймні читачеві. То чому я не знаю цього зараз? Якось же ж треба вивідати, чи Каїн Томас, чи ні!»

Гаряча вода стікала по його обличчю. Йоганнес заплющив очі. Хай там як, але Ліна не втаємничена у злочини свого батька, якщо він справді злочинець, і це трохи заспокоювало Йоганнеса. Ніби не досить, що він розчарувався в Томасові! Але Ліна, цілком очевидно, ні про що не здогадується. Як шкода, що він не може їй розповісти, що сталося з Кевіном. Йоганнес повернув обличчя до струменя води. За його заплющеними повіками знову з’явився напис. Кевін. Кевін. Кевін.

Тоді він збагнув.

Томас і Ліна пішли, щойно Йоганнес вийшов з душу. Ліна кидала на нього здивовані погляди.

— Здається, я захворів! — промурмотів Йоганнес. — Почуваюся якось так… як хворий.

Брітта поклала йому руку спочатку на чоло, потім на потилицю і похитала головою.

— Гарячки нема! — сказала вона. — І дві булочки змолотив. Ні, ти не хворий.

— Може, я не виспався, — припустив Йоганнес. — Я погано спав.

І з цими словами поплентався до кімнати.

— Але не замикатися! — крикнула Брітта йому навздогін.

— Мені дванадцять! — гукнув у відповідь Йоганнес. — Я маю право на приватне життя!

І відімкнув двері.

Брітта на кухні й далі сварилася, та Йоганнес вже стояв на колінах перед ліжком.

— Ніссе! Моа! Торіле! — прошепотів він. — Мені здається, я вже знаю, хто…

— Це ж він, правда? — сказала Моа, виповзаючи на животі з-під ліжка, вся в пилюці. — Томас? Він Каїн?

— Він каже, що вчора в ящику був мотор для човна, — сказав Йоганнес. — І ми з Ніссом бачили, як чоловіки поралися біля мотора.

Нісс кивнув.

— То ти гадаєш, що це насправді не він? — запитав Торіл.

Йоганнес знизав плечима. Він витяг із письмового столу зошит з математики і відкрив його на останній сторінці. Там він колись записав перелік комп’ютерних забавок, які хотів позичити; під тим було дещо невдале зображення Люка Скайвокера.

— А зараз будьте уважні! — промовив Йоганнес.

Кевін, написав він прямо під невдалим Люком. Кевін. Кевін.

— Ну? — схвильовано спитав він.

— Що — ну? — неприязно відповіла Моа.

— Йоганнесе! — крикнула Брітта з кухні. — Ти знову говориш сам із собою?

— Я вчу уроки! — буркнув Йоганнес. — Послухай, можеш хоч на секунду лишити мене в спокої?

Він пальцем торкнувся слова.

— Ви що, не бачите?! — прошепотів він. — Тому Антак і сміявся!

Він закреслив «в».

— Кеін! — пошепки сказав Нісс. — Якщо закреслити, то виходить Кеін!

— Це приховано! — сказав Йоганнес. — Ім’я приховано, розумієте? І Кевін такий… Від нього я очікував би такого в тисячу разів швидше, ніж від Томаса!

Торіл глянув скептично.

— Неправильно написано, — сказав він.

Йоганнес похитав головою.

— Може, його батьки не знали, як це пишеться? — сказав він. — Або навпаки, перший Каїн не знав? Може, вони вже тисячі років неправильно писали?

Торіл присунув до себе зошит.

— Не знаю… — із сумнівом промовив він.

— І це пояснює сміх Антака! — схвильовано сказав Йоганнес. — Коли він побачив паспорт! Бо це настільки геніально! Приховати ім’я Каїн в імені Кевін!

— Можливо, — промурмотів Нісс.

Але Торіл знову похитав головою.

— Не думаю, — сказав він. — Антак же сказав…

— Може, він саме тому і сміявся! — сказав Йоганнес. — Бо воно було неправильно написане! Може бути!

Брітта постукала у двері.

— Йоганнесе! — сказала вона, і з її голосу Йоганнес почув, що цього разу вона й справді хвилюється. — Йоганнесе, вийди-но! Це ненормально!

— Я просто вчу напам’ять, мамо! — гукнув Йоганнес. — Ну, лиши мене в спокої! Для пана Країдлінґа! Він завжди такий суворий! — Він згадав, що справді мав зробити домашні завдання для Країдлінґа, і застогнав. — Будь ласка, мамо!

— Ти точно здоровий? — перепитала Брітта.

Злякавшись, що мати може підглянути у замкову шпарину, Йоганнес миттю опинився біля дверей і став перед ними.

— Та все о’кей! — відповів він. — Я зараз прийду на кухню!

Брітта зітхнула.

— Мені це видається дивним, — пробурмотіла мати, і Йоганнес почув, як вона повільно попрямувала на кухню. — Хай йому грець, тому приватному життю! Вічно замикається! Вічно балакає сам із собою!

Йоганнес побіг назад до ліжка і впав на підлогу.

— Я справді думаю, що це він! — прошепотів він. — Йому це ідеально підходить! Він такий огидний! І завжди вимагає гроші!

— Але чому він шантажував тебе через якихось кілька монет, якщо вже давно чекає на велике золото? — запитав Торіл. — Це ж нелогічно.

— Бо він просто підлий! — сказав Йоганнес. — Або тому, що підозрював, що я щось знаю, і хотів тримати мене на гачку.

Нісс глянув у зошит.

— Знаєш що, Йоганнесе? — сказав він. — Якщо він Каїн і знає про медлевінґерів — чому він так перелякався, коли я вчора з’явився?

— Без поняття! — розлютився Йоганнес. — Бо ти був невидимий, а він ще ніколи не зустрічав невидимого медлевінґера. Бо поняття не мав, що крім Антака і Ведура тут є ще хтось із вас. Бо боявся, що ти в курсі його темних справ. Бо він не хоче, щоби його друзяки про щось здогадалися. Може бути тисяча причин!

Нісс кивнув.

— Може, — сказав він.

— Так, але знаєш що, Йоганнесе? — сказала Моа, і Йоганнес вже з її голосу зрозумів, що вона теж не на його боці. — Коли Нісс був на килимовому складі, вночі, тоді він чув Каїна. І це був чоловік.

Йоганнес подивився на неї і зрозумів, що тепер все пропало, байдуже, які аргументи не прийшли би йому на гадку.

— Звичайно, — розчаровано сказав він. — Це так, правда, Ніссе? То був чоловік.

Він зітхнув.

— Піду заспокою Брітту, — сказав він. — Ви маєте рацію. Каїн був чоловіком. А Кевін лише хлопчик.

Він встав і пішов до дверей.

— А так гарно все складалося! — сумно промовив він. — Але що поробиш.

Торіл замислено дивився йому вслід.

— І все-таки, — промурмотів він, — ця думка не є аж такою дурною.

Йоганнес ще ніколи не був таким невиспаний. Він проспав цілу суботу. Брітту, яка стурбовано схилилася над ним, перш ніж піти на роботу, він не помітив. А коли вона пішла, Моа була змушена злетіти на його ковдру і розбуркати його, щоби він нарешті дав їм поїсти.

— Ви могли б і самі собі щось взяти в холодильнику! — невдоволено сказав він.

— Ми втратили цілий день! — буркнула Моа. — Ми сьогодні нічого не дізналися! Певно, якщо ти тільки й робиш, що спиш!

— А що ми мали би дізнатися? — запитав Йоганнес, виглядаючи крізь вікно кухні на подвір’я. Пошматований бамбук усе ще лежав величезною купою в кутку. — Де нам тепер шукати? Ми взагалі більше нічого не знаємо!

— Але принаймні на килимах? — озвався Нісс. — Байдуже, чи Томас Каїн, чи ні, ти міг би завтра на килимах…

— Завтра неділя! — сказав Йоганнес. Витягаючи з холодильника хліб і ковбасне асорті, він із здивуванням зауважив, що зголоднів. — Склад зачинений. До того ж там поряд Музей прянощів і Афганський музей. У неділю там купа туристів! Гадаєш, можна так просто вдертися туди, а всі подивляться і поплескають в долоні?

Він взяв собі кружальце копченої ковбаси і обгорнув ним квашений огірок.

— Ми більше взагалі нічого не знаємо! — вигукнув Йоганнес. Він любив квашені огірки і копчену ковбасу. — Ми весь час думали, що натрапили на слід, а тепер все розвалилося.

— Можливо, — сказав Нісс. — Твоя правда. А можливо, і ні.

Йоганнес витер рота рукою. Потім обгорнув ковбасою другий огірок.

— Тож дайте мені виспатися! — розгнівано промовив він. Звичайно, це класно, що у нього під ліжком живуть Нісс, Моа і Торіл. Але поступово він усвідомив, наскільки стомився від цього. — Я вам допомагав цілий тиждень, а тепер усьому гаплик! — І він вкусив свого саморобного рулетика з такою злістю, що ропа з огірка порснула йому на підборіддя.

— То поспи собі ще, — сказав Торіл. — Маєш рацію, ми взагалі більше нічого не знаємо. Іноді краще зробити перерву і подивитися на справу збоку.

— Саме так, — буркнув Йоганнес.

Якби він при цьому дивився на Торіла, то, мабуть, здивувався би, що в того такий замислений вигляд.

Частина четверта

Ім’я Каїн

42

Неділя почалася спокійно. Йоганнес прокинувся рано, приготував сніданок для Нісса, Торіла й Моа і сів за завдання з англійської. Щастя, що пан Країдлінґ у п’ятницю захворів і не застукав Йоганнеса неготовим до уроку.

Коли прокинулася Брітта, вони разом поснідали.

— Ну, сьогодні вже все нормально? — поцікавилася вона.

— Вчора теж все було нормально! — відповів Йоганнес. — Я просто був невиспаний! Сьогодні тільки уроки треба поробити.

Брітта займалася в кімнаті своїми справами, а перед роботою пішла до подруги.

— З таким самим успіхом ми могли би сидіти вдома у своєму краї! — буркала Моа. — Який сенс у тому, що ми лежимо тут весь час під ліжком, якщо нічого не відбувається! Так ми ніколи більше нічого не довідаємося!

— Чоловік виніс з подвір’я бамбук? — запитав Нісс.

Але на вихідних Покашиїнський навіть носа не показував.

— Певно, Моа так його налякала, що він тепер цілими днями п’є, — сказав Йоганнес. — Наше щастя.

— Він називається Покашиїнський? — запитав Торіл.

Пополудні Йоганнес пішов на склад килимів у Шпайхерштадті, просто щоби заспокоїти друзів. Сонце яскраво світило, для квітня було незвично тепло, на весняному ярмарку крутилося оглядове колесо — під музику із гучномовців на сотнях атракціонів. Можливо, було би перебільшенням твердити, що набережна була переповнена туристами; але декілька приїжджих там таки походжали, фотографувалися на мостах і перед причальними палями, піднімалися зачовганими сходами до Музею прянощів.

— Точнісінько, як я й казав! — повідомив Йоганнес, повернувшись додому. — Сьогодні — жодного шансу! Склад зачинений, всюди прогулюються люди. Всередину зайти неможливо.

Нісс стулив губи.

— А вночі? — запитав він. — Вони вже так довго ув’язнені!

Йоганнес застогнав.

— Ти ж виспався! — обурився Нісс. — І нам треба продовжувати пошуки!

Йоганнес всівся за письмовий стіл.

— Побачимо! — пробуркотів він. — Хай там як, а зараз я буду робити англійську, для Країдлінґа.

Торіл зацікавлено підвів очі.

— Він називається Країдлінґ? — запитав він.

Йоганнес не відповів. Він цього ніколи й нізащо не визнав би, але поступово домашні завдання почали йому подобатися. Англійська виявилася не такою складною, якщо вшарити фішку. В кінці завжди — ed, крім неправильних дієслів. Це міг допетрати й малюк у дитячому садку. Йоганнес вже майже закінчив останню вправу, коли зауважив, що Нісс пильно на нього дивиться.

— Що таке? — запитав хлопець.

Торіл похитав головою.

— Як називається твій вчитель? — поцікавився він.

Йоганнес здивовано підвів брови.

— Країдлінґ, — відповів. — Країдлінґ Грізний. Він має в школі темну кімнату і ненавидить мене. У кожному разі, я ненавиджу його.

Торіл кивнув.

— Країдлінґ з «ї»? — уточнив він.

— Саме так, — невпевнено відповів Йоганнес. — А що тут смішного? Навіть Маґґеві звучить дурнуватіше.

— Пусти мене нагору, — попросив Торіл.

Він видряпався на Йоганнесів стілець і присунув до себе зошит з англійської.

— У кінці зошита? — запитав медлевінґер, і не встиг Йоганнес його зупинити, як він вже розгорнув зошит і взяв куцого олівця.

— Країдлінґ, — написав Торіл і задумався.

— Країдлінґ, ясно, — сказав Йоганнес. А тоді здригнувся. — Я збожеволію! — Він закреслив одну по одній літери «р», «д», «л» і «ґ». — Як я цього не побачив!

Каїн. Каїн.

— Ти наштовхнув мене на цю ідею, коли зробив так із Кевіном, — сказав Торіл. — Ім’я було приховане в іншому імені, я подумав, що це розумно.

— Ніссе, Моа! — крикнув Йоганнес. — Це Країдлінґ! Тепер він в наших руках!

Торіл не випускав олівця з рук.

— Але більше збігів нема, — сказав він. — Фібули в нього не було, і він лише твій вчитель. Не сусід. Як би він мав довідатися про хід? Де зустрів Антака з Ведуром?

— Сусід, звісно, сусід! — схвильовано скрикнула Моа. — Він навіть никав уночі на подвір’ї, правда, Йоганнесе? Тебе ще тут не було, Торіле!

— Він сказав, що впіймав Поллілі! — промурмотів Йоганнес. — Як же я раніше не подумав на нього? Він жахливий, Торіле! І від нього можна всього чекати! Країдлінґ і є вашим Каїном!

— Так! — вигукнула Моа і від захоплення пролетіла по кімнаті коло, нічого не зачепивши. — Тепер він від нас не втече!

— Але він не має фібули! — сказав Торіл. — Фібулу все ще має Томас.

Якусь мить Йоганнес знову завагався, але потім кивнув.

— Це з’ясується, — впевнено сказав він. — Закладаюся.

Торіл похитав головою.

— Треба подумати, Йоганнесе, — сказав він. — Не так все просто.

Йоганнес закрив зошит з англійської.

— Якщо це Країдлінґ, то ми знаємо, де він тримає ваших батьків, — урочисто сказав він. — Цілком очевидно! У своїй темній кімнаті. І завтра я піду туди і перевірю.

На якусь мить вони всі замовкли, так важко їм було повірити в те, що вони тепер справді досягли мети.

— Торіле! — зніяковіло сказав Нісс. — Ти розумний. Ти будеш добрим хранителем історії.

— Та де там, — зніяковіло відмахнувся Торіл.

— Від хвилювання я зголодніла! — сказала Моа і гепнулася на підлогу. — Тепер він від нас не втече.

43

Тільки коли смеркло, Йоганнес згадав, що від п’ятниці не годував Поллілі.

— Могли би мені й нагадати! — сердито сказав він до Нісса, Торіла і Моа і взяв з батареї скибку підсушеного хліба. З холодильника він витягнув варену картоплину. — Якби я сьогодні знову забув про неї, вона б мені геть схудла!

— Я з тобою! — тішилася Моа, схвильовано літаючи сюди-туди перед зачиненими дверима. — Я трохи поспілкуюся з нею, можна?

Йоганнес неприязно відсунув її в повітрі вбік.

— Знайди собі муху для балачок! — відказав він. — Як гадаєш, що скажуть сусіди, коли визирнуть з вікна і побачать, як ти пурхаєш на подвір’ї? Нам і так досі дуже щастило.

Моа ображено скривилась.

— А мені можна з тобою, — сказав Нісс, і Йоганнес відчув, що малому кортіло трохи позлити Моа. — Я ж невидимий.

Йоганнес знизав плечима. Він відчинив двері і побіг через подвір’я до клітки, Поллілі голосно пищала. Моа зрозуміла би кожне слово.

— Мені справді дуже шкода, Поллілі! — сказав Йоганнес, відкриваючи засув на дверцятах клітки. — Але ти навіть не здогадуєшся, які ми мали важкі дні! З тим усім мало про власну свиню не забув!

Поллілі накинулася на картоплину, але Йоганнес відчув на собі її докірливий погляд.

— Таке більше не повториться, — запевнив він тваринку. — Обіцяю.

Підвівшись і глянувши в інший бік двору, Йоганнес раптом побачив Нісса. Але було вже запізно.

Нісс стрибав на величезній купі розпиляного бамбуку, мов на пружинному матраці, і був чітко помітний.

Якось на уроці Країдлінґ розповів їм про лівосторонній рух в Англії і про те, як небезпечно, коли люди не концентруються на цьому. Перший час, розповідав він, всі, звісно, зосереджуються. Аварії у перший тиждень трапляються надзвичайно рідко, бо люди постійно кажуть собі: «Я мушу їхати лівою смугою! Я мушу їхати лівою смугою!» Але приблизно за тиждень уважність послаблюється. Тоді людина раптом мимовільно знову починає їхати праворуч і часто потрапляє в аварію.

— Ніссе! — у паніці крізь зуби прошепотів Йоганнес. Він ще на самому початку хотів запитати в Моа, чи лі-феї не плутаються: покласти на фібулу одну руку, покласти на фібулу обидві руки, забрати руки — він би неодмінно щось сплутав! Щось подібне, мабуть, і зробив зараз Нісс.

— Ніссе! Невидимий! — спантеличено цідив крізь зуби Йоганнес. Можливо, захопившись стрибанням, Нісс мимохіть запхав великого пальця за ремінь. І шугав у сутінках угору-вниз на бамбуковому гіллі, видимий для всіх.

А передусім — для когось одного.

Йоганнес не почув, як відчинилися підвальні двері.

— Нарешті я тебе впіймав! — викрикнув Покашиїнський, і з його невиразної мови Йоганнес зрозумів, що той знову п’яний. Попри це рухався він блискавично. — Ти більше такого не зробиш!

І, сказавши це, він заломив Ніссові руки за спину. Потім схопив його і, не звертаючи уваги на відчайдушний опір малого, потягнув його до підвалу.

— Ні! — прошепотів Йоганнес. Він почув, як за ними зачинилися двері, і побіг на кухню по Бріттині ключі від підвалу. Поки Покашиїнський тримав Ніссові руки за спиною, той не мав жодного шансу стати невидимим. Йоганнес мусив їх догнати.

Він саме зірвав в’язку ключів з гачка, як подзвонили в двері.

— Привіт, Йоганнесе! — сказав пан Їделунґ. — Я хотів, щоби твоя мама…

— Покашиїнський! — викрикнув Йоганнес і помчав сходами вниз. — Покашиїнський… — І зрозумів, що навіть не може пояснити, що сталося.

Але пан Їделунґ і не питав. Великими стрибками він наздогнав Йоганнеса і побіг з ним у підвал.

— Що сталося, Йоганнесе? — прокричав він. — З тобою все…

Перед зачиненими дверима підвалу стояв Покашиїнський, витріщаючись на ключі у своїй руці. Його тіло злегка похитувалось.

— Мале стерво більше цього не зробить! — запевнив він на диво чітко, дивлячись на Їделунґа і Йоганнеса тьмяними очима.

— Сусіде Покашиїнський! — сказав пан Їделунґ. — Мені цікаво, хто і чого більше не зробить? Ви геть не при собі!

— Я впіймав малу сволоту! — сопів Покашиїнський. — Тепер він від мене не втече! Просто гупати мені в спину, це нормально? Це нормально?

Їделунґ підвів брови.

— Якщо ви мене так прямо питаєте, то радше ні, — сказав він. — Але, можливо, я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі.

Йоганнес відчував, як серцебиття заспокоюється. Їделунґ йому допоможе. З дорослим Покашиїнський не поводитиметься так, як із ним.

— Позавчора, — сказав Покашиїнський, повільно сповзаючи стіною підвалу, — це мале стерво просто налетіло на мене ззаду! Просто налетіло — бац! бац! Це нормально? Так не робиться!

Тут його ноги посунулися ще трохи вперед, і він гупнувся на підлогу.

Їделунґ обернувся до Йоганнеса й покрутив пальцем біля скроні.

— Це просто приголомшлива історія, пане Покашиїнський! — приязно сказав він, нахиляючись над сусідом, голова якого поступово прихилилася до плеча. — Не засинати! Агов! Хто на вас налетів?

— Прилетіло, — промурмотів Покашиїнський із заплющеними очима. — Прилетіло! Це ж ненормально.

— Ваша правда, — сказав Їделунґ, схопивши його за плечі. — І що ви зробили з літаючою тваринкою? — Він потряс Покашиїнського, аби той знову розплющив очі.

— Замкнув! — сказав Покашиїнський, брязкаючи в’язкою ключів. — Ха-ха! У підвалі! Там він собі може літати, і літати, і літати… — Його голова знову впала на груди.

— Справді? — спитав Їделунґ. — Ну, то ми глянемо. — І взяв з рук у безтямного Покашиїнського в’язку ключів. Покашиїнський мирно сопів.

Двері підвалу безшумно відчинилися, і Йоганнес побачив стоси кам’яних плит, що їх привезла вантажівка.

— Ти бачиш, щоби тут хтось літав? — запитав Їделунґ, зайшовши у приміщення. Він нахилився, щоби зазирнути поміж стосами. — Пощо я взагалі сюди заглядаю? Тільки не розповідай Брітті! Ще подумає, ніби я повірив п’яниці!

Він зачинив двері, замкнув їх, а ключ поклав на коліна Покашиїнському, який тепер доволі гучно хропів.

— Good night, — сказав він. — І солодких снів. No drinks before sunset. Може, це правило йому допомогло б.

— Що? — не зрозумів Йоганнес. Він сподівався, що двері були відчинені достатньо довго для того, щоби Нісс встиг вислизнути.

— Так казали в моїй молодості, — відповів Їделунґ. — Жодного алкоголю до заходу сонця. Можливо, Покашиїнський міг би з цього почати. Тоді, можливо, його не турбували б летючі істоти, які нападають ззаду.

Йоганнес спробував засміятись.

— Та він геть п’яний, — сказав він. — І щось йому таке ввижається.

Коли вони підійшли до дверей квартири, хтось невидимий смикнув Йоганнеса за холошу.

— А що тебе так налякало? — запитав Їделунґ, наморщивши чоло. — Тільки п’яний Покашиїнський? На тобі лиця не було, як я до вас подзвонив!

— Так… бо я подумав, — почав Йоганнес, щиро сподіваючись, що йому зараз щось спаде на гадку, — що він скривдив мою морську свинку…

— Вона ж не вміє літати! — засміявся Їделунґ. — Він не міг собі такого уявити. Та нехай, байдуже. Власне кажучи, я просто зайшов нагадати Брітті про запрошення. На завтра. Покататися на моєму «Люцифері»! Сезон відкривається.

Він поклав руку Йоганнесові на плече.

— Тобі, мабуть, теж слід було б трохи відпочити, — сказав він. — Ти так панічно відреагував на того п’яницю.

Йоганнес кивнув.

— Моторний човен? — запитав він.

— Але не дуже класний, — відповів Їделунґ. — Плунжер. Тільки п’ять вузлів.

— Я подумаю, чи поїду з вами, — пообіцяв Йоганнес.

— Випий склянку молока: після такого переляку це корисно, — порадив на прощання Їделунґ вже з другого поверху.

Йоганнес зачинив двері.

У своїй кімнаті він влігся на ліжко.

— Ніссе! — наказав хлопець. — Зробися видимим! Чи ти вже геть здурів?!

Перед ним на килимі з’явився Нісс, тримаючи руки на застібці ременя.

— Я просто не припильнував! — промурмотів він. — Одну секунду! На одну секунду забувся і…

— Ну, як так можна?! — висварив малого Йоганнес. — Так не можна, чуєш, Ніссе! Вони ж вас викриють!

— Саме так! — захоплено закричала Моа. Вона прилетіла з Бріттиної кімнати, де знову дивилася телевізор, і всілася в Йоганнеса на подушці.

— Саме так, саме так, Ніссе! Так не можна! І все тільки тому, що ти такий необережний!

— Перш за все, не можна, щоби ви тут так верещали, — суворо промовив Торіл. — Хто бачив Нісса? Покашиїнський?

Йоганнес кивнув.

— Він замкнув його у підвалі, — пояснив він.

— У підвалі, — повторив Торіл. — І більше нічого, Ніссе? Більше ти нікого там не бачив? У підвалі?

Нісс витріщився на нього.

— А кого я мав там побачити? — здивувався він.

Торіл знову заліз на стілець біля письмового столу і покликав до себе Йоганнеса.

Покашиїнський, написав він у кінці зошита, потім почав закреслювати літери.

Йому навіть не довелося після «п» закреслювати «о», Йоганнес зрозумів.

— Покашиїнський теж! — прошепотів він.

Торіл кивнув.

— Тому я й казав, що все не так просто! — пояснив він. — Це може бути приховано у багатьох іменах.

— Але не в Томасовому! — швидко вставив Йоганнес. — Томас Маркус Маґґеві.

Торіл похитав головою.

— Навіть якщо перекрутити букви, — запевнив він. — Я вже пробував.

Він зістрибнув зі стільця.

— Це може бути вчитель, — підсумував він. — І п’яний Покашиїнський. А що з іншими сусідами? Можливо, на нас чекає ще одна несподіванка.

— Треба перевірити всі таблички над дзвінками, — сказав Йоганнес. — Я це зроблю.

Як було би гарно, якби можна було взяти з собою Ліну!

Антак лежав на підлозі темниці, головою до стіни.

— Тепер я навіть не можу порадити тобі піти і ніколи більше не повертатися, — тихо сказав Ведур. — Якщо він висадить край в повітря, всьому настане кінець.

— Я не можу віддати йому Торіла! — прошепотів Антак. — Свого єдиного сина! Але я й не можу допустити, аби він знищив наш народ! Ведуре! Що мені робити?

Ведур сидів на підлозі, обхопивши руками коліна.

— Ти тут нічого не вдієш, Антаку, — сказав він. — Навіть якщо віддаси йому Торіла. Він все одно нас знищить. Навіщо йому залишати живими медлевінґерів, після того як він знайде свого золотяра? Він усіх нас знищить. Однак твій син міг би залишитися в живих, якби ти привів його Каїну. Він потрібний Каїну живим.

Антак заридав.

— У нього ще немає вибухівки, — прошепотів Ведур. Його голос звучав так, ніби він сам собі не вірить.

44

Вони домовилися, що в понеділок Нісс піде з Йоганнесом до школи.

— Закладаюся, він тримає їх у темній кімнаті! — в неділю ввечері, вже лежачи в ліжку, сказав Йоганнес.

— Якщо це він. Із сусідів усі, крім Покашиїнського, відпадають. І крім тих, чиї прізвища не написані на табличках над дзвінками.

— Покашиїнський завжди п’яний, — сказав Нісс. — Це не може бути він. Для викрадення треба мати тверезу голову.

— То він і був тим чоловіком з килимового складу? — запитав Торіл. — Таке може бути?

Нісс безпорадно похитав головою.

— Без поняття, — сказав він.

— Присягаюсь, це Країдлінґ, — переконував друзів Йоганнес. — У нього найгеніальніша схованка! — додав він. — Він тримає їх у темній кімнаті, це ж найлогічніша річ у світі! Але як потрапити туди надовго, так, щоб встигнути її обшукати?

— От-от! — сказала Моа, багатозначно глянувши на Нісса. — Ти ж врешті-решт невидимий.

— От-от! — повторив Йоганнес. — Це зробить Нісс.

— А як Нісс туди зайде? — запитав Торіл.

— Він зробиться невидимим і, коли я підманю Країдлінґа до дверей, прошмигне крізь щілину, — сказав Йоганнес. — І роззирнеться. Антак і Ведур не такі вже крихітні, щоб їх треба було шукати годинами. А знайшовши, прошмигне разом з Країдлінґом назад.

Нісс на мить занімів.

— З Каїном? — боязко сказав він трохи згодом. — Я маю зачинитися в кімнаті з Країдлінґом?

— Ти нам ще дещо винен, — суворо сказала Моа. — Ти щойно нам усе зіпсував.

Тож Нісс врешті погодився.

Вже два дні Мунна нічого не їла і зовсім не спала. Вона знала про хід позаду майстерні, могла би й сама піти.

«Але чого я цим досягну? — думала вона. — Чого досягну тим, що ще й я піду?»

Ведур розповідав їй далеко не все, та й навіть він не знав, куди ходить Антак.

«Якщо я піду сама, — думала Мунна, — сама не знаючи куди, чим це допоможе? Ведур уже спробував, потім Нісс, Моа і Торіл. Всі вони не повернулися. Чи не зможу я бути кориснішою, якщо залишусь у краї і спробую переконати короля вислати своїх мужів?»

У двері постукали, й не встигла Мунна встати, аби відчинити, як король уже зайшов у хату. На небі, в нього за спиною, у прямокутнику дверей стояв великий блідий місяць.

— Я не спав дві ночі! — сказав король і, зітхаючи, сів на стілець, хоч Мунна його й не запрошувала. — Я дуже довго думав, Мунно, над тим, де рація.

— Чаю, Величносте? — втомлено запитала Мунна, не рухаючись з місця. — Хочеш чаю?

Король похитав головою.

— Ти маєш рацію, — сказав він. — Ми так не можемо — ми мусимо — тобто ми не можемо просто спостерігати, ти маєш рацію.

Мунна випросталася на своєму стільці.

— Але бачиш, Мунно, — сказав король, і тепер Мунна помітила темні кола під його очима, — якщо я пошлю наших мужів, то потім у краї більше ніколи не буде так, як було. Багато чого у людському світі їм сподобається. І вони захочуть це мати.

Мунна глянула на нього з недовірою.

— Ми, медлевінґери, — переконано сказала вона, — задоволені тим, що ми маємо. Це ж відомо!

Король усміхнувся.

— Цього вчать дітей у школі. Ти певна, що це правда? Тому я піду сам! Ознайомлюся з тим, що коїться там, угорі. А тоді побачимо далі.

— Не думаю, що це правильно, Величносте, — сказала Мунна, бо саме так і вважала. — Звідки ти знаєш, що зможеш нам звідти щось повідомити? Ти хоч знаєш, у чому твоя таємна сила?

Король доторкнувся до своєї фібули.

— Саме це я й хочу дізнатися, Мунно! — сказав він і раптом зробився таким щасливим, яким зазвичай бував лише у своєму садочку. — Я здогадуюсь, здогадуюсь! Уяви собі, незабаром я це знатиму!

45

Наступного ранку Йоганнес встав майже на годину раніше, ніж завжди. Ніссові потрібно було набагато більше часу на дорогу, ніж йому, а запізнюватись до школи через це він не хотів.

— Невже? — здивувалася Брітта. Коли задзвенів її будильник, Йоганнес уже збирався виходити. — Чого так рано?

Йоганнес злякався, що вона ненароком штовхне Нісса, йдучи до лазнички.

— Домовився повчитися з Ліною, — пояснив він, відчиняючи двері. — Зранку. Тоді я не встигну забути перед уроком усе, що вивчив, — це Ліна запропонувала. Гарна ідея, еге ж?

— О, як я тішуся, що так стараєшся! — сказала Брітта і позіхнула. — І вчора ти був такий старанний! Ну, успіху, мій розумнику!

— Бувай! — кинув Йоганнес.

Нелегко було плентатися у такому темпі, щоби догодити Ніссові, передусім тому, що медлевінґера не було видно. Час до часу ззаду долинав свист, тоді Йоганнес зупинявся і вдавав, що зав’язує шнурівки, поки Нісс не шепотів йому на вухо «О’кей». Спочатку вулиці були значно безлюдніші, ніж зазвичай зранку, але чим ближче до школи, тим більше траплялося дітей.

— Лайно! — буркнув хлопчик, якого Йоганнес знав тільки з вигляду, щонайменше на два класи був старший за нього. — Думаєш, можна підставляти мені підніжку, чувак, чи що?

— Я не підставляв — то ненавмисне! — швидко пробурмотів Йоганнес. — Вибач!

— Ніссе! — прошепотів він, коли хлопець відійшов. — Мусиш їх пропускати! Вони ж тебе не бачать!

У тисняві біля входу вони зіткнулися з Ліною.

— Що, дрейфиш перед Країдлінґом? — запитала вона.

Йоганнес постукав себе по чолі.

— Нічого подібного! — відповів він. — Я все вивчив! — Як йому хотілося нарешті знову розмовляти з Ліною як із найкращою подругою!

— От він здивується! — промовила Ліна, сідаючи за парту. — Може, від щирого захоплення в нього нарешті поліпшиться настрій.

Проте Йоганнесові завдання не були для пана Країдлінґа аж надто важливими. Хлопцеві навіть довелося самому зголоситися, щоб Країдлінґ хоч раз викликав його до дошки. Взагалі вчитель був навдивовижу сірим і змученим.

Хтозна, де його знову носило сьогодні вночі. Крім того, він, очевидно, страшенно панікує через тих людей із килимового складу. В нього був тиждень, йому вже час давати їм золото. «Я на його місці вже почав би думати, чи не краще, бува, звідси виїхати».

«Who visited his girl-friend at the weekend? — сказав Йоганнес. — Ron visited his girl-friend at the weekend».

Пан Країдлінґ кивнув і без жодного коментарю викликав наступного.

— Він справді був хворий у п’ятницю, — прошепотіла Ліна. — Досі видно!

Йоганнесові кортіло все їй розповісти.

— Я думаю, він просто знову ходив на нічну прогулянку! — прошепотів він.

Врешті-решт таке можна сказати, нічого не видаючи. Хлопець сподівався, що на перерві пан Країдлінґ піде до своєї темної кімнати не лише через втому. З іншого боку, він, мабуть, на вихідних не мав змоги поговорити зі своїми полоненими. Тож очевидно, що вибору в нього немає, він мусить піти в підвал.

На першій великій перерві Йоганнес спробував вишмигнути з класу так, щоби за ним пішла Ліна. Після вихідних вона зазвичай годинами спілкувалася на перервах із Сенем, Андреа та Ольгою про телепередачі, поп-зірок і дівідішки, але саме сьогодні їй, очевидно, було важливіше з’ясувати ще кілька питань із Йоганнесом.

— А чому це ти в суботу зранку так раптово зник у лазничці? — запитала Ліна, переслідуючи його довгим коридором. — Сказати тобі, що я думаю?

Йоганнес зупинився. Втекти від неї тут він ніяк не міг. І крім того, він мав пильнувати, щоб у тисняві не загубити в коридорах Нісса.

— Що? — неприязно запитав він. Відчуваючи, що хтось смикає його за холошу, він глянув униз. — Я що, не маю права прийняти душ? — Він повільно пішов сходами донизу. Сходи давалися Ніссові важко, це Йоганнес, безумовно, розумів.

— Ти просто не хотів говорити зі мною про Кевіна! — заявила Ліна. — Ти мене уникаєш!

— Дурниці! — сказав Йоганнес. Вони дійшли до першого поверху, і Нісс знову смикнув його за джинси. Праворуч були сходи до підвалу, і Йоганнес подумав, чи не взяти Ліну просто з собою донизу. Якщо вона зараз сама не піде, то іншого виходу і не залишиться.

Але тоді вона вважатиме мене цілковитим вар’ятом, подумав Йоганнес. Із власної волі йти на перерві до Країдлінґа — вона точно подумає, що мені бракує клепки.

І тут він побачив двері з буквою «Ч». Це був порятунок.

— Мені треба в туалет! — полегшено крикнув він і повернув у коридор.

У цей момент із-за рогу вийшли Кевін і його почет.

У п’ятницю Йоганнесові стало не по собі від думки, що Кевін схилятиметься перед ним, як цього вимагав Великий Дух. Він хвилювався, що скажуть інші, та раптом збагнув, що в такий спосіб може раз і назавжди позбутися Ліниних розпитувань.

— Здоров, Кевіне! — сказав Йоганнес, заступивши старшокласникам дорогу. Його серце билося абсолютно спокійно.

— Ти що, здурів, чи що? — прошепотіла Ліна. — Не провокуй його!

Але Кевін вже почув. Він здригнувся і відступив на крок назад; а Патрик ще й затулив обличчя руками.

— Вже забули, що вам наказав Великий Дух? — запитав Йоганнес. — Ну, давайте! Вклоняйтеся!

З усіх класів учні прямували на подвір’я. Побачивши Кевіна і його друзяк, вони пришвидшували ходу і притискалися до стін. Та про те, що сталося того дня, потім ще довго переповідали в усіх класах. Багато років.

— Кланяйтеся! — пригрозив Йоганнес. — Швидше, я не маю часу!

Потік учнів зупинився, й усі витріщилися на Йоганнеса, думаючи, певно, що він здурів.

— Бігом! — сказав він.

Учні злякано чекали, хто з трьох першим ударить Йоганнеса, але тут Кевін слухняно виконав наказ. З острахом поглядаючи в той бік, де зібрався чималий гурт хлопців і дівчат, він низько вклонився перед Йоганнесом; Саша і Патрик зробили те саме.

Як і у п’ятницю, Йоганнес знову відчув, що його переповнює щастя, але думати про це не хотілося. «Вони на це заслужили!» — подумав Йоганнес. До того ж усім буде добра наука.

— Не знаю, чи то було достатньо низько! — задумливо промовив він. — Ні, направду не знаю. Можливо, мені цього замало…

Не встиг він договорити до кінця, як троє вклонилися ще раз, цього разу так низько, що Йоганнес аж злякався, чи не втратять вони рівноваги.

— Ось бачите, можете, коли захочете, — сказав він. — А тепер чемненько чимчикуйте на подвір’я! Ви прекрасно впоралися!

І коли Кевін з друзяками, ні на кого не дивлячись, вибігли на подвір’я, Йоганнес озирнувся.

— Його можете більше не боятися, — зніяковіло сказав він. — Це всіх стосується. Тепер він добрий.

— Тут щось роздають задарма? — запитав цієї миті вчитель математики, який непомітно підкрався до Йоганнеса. — Зараз перерва, панове! Прошу виходити на свіже повітря!

— Як ти це зробив? — прошепотіла Ліна, спантеличено дивлячись на Йоганнеса. — Це було суперово!

Йоганнес відчув легке посмикування за холошу.

— Дрібниці! — знудьговано мовив він. — Тільки трохи магії.

І відчинив двері хлопчачого туалету.

— Тепер мені нарешті треба в туалет.

Нісс тремтів. Хоч дивитися, як Йоганнесові вклоняються троє огидних хуліганів, було досить приємно, але загалом він цілий ранок потерпав від страху.

Звичайно, коли Йоганнес сказав, що хоче взяти його з собою до школи, медлевінґер подумав, що в людському світі школа не така, як у його краї, де поміж школярами пурхає молоденька Алла. Але його страшенно злякало те, що будівля виявилася такою велетенською. До того ж він змушений був постійно пильнувати, щоб не потрапити комусь під ноги.

Коли дівчина від них відчепилась, він спустився з Йоганнесом до підвалу і зачаївся під дверима, над якими у темряві горів червоний вогник.

Йоганнес постукав.

— Знову ти! — закричав чоловік із сірим обличчям, відчинивши двері. — Ну, і чого тобі треба цього разу?

А ось і момент шмигнути в кімнату. На що він не розраховував, так це на те, що майже в той самий момент двері за ним зачиняться. Задзвенів дзвінок на перерву, і вчитель вийшов.

«Ну, от, я знову в полоні», — подумав Нісс. Це було би навіть смішно, якби йому не було так страшно. Спочатку на килимовому складі, потім у підвалі. А тепер тут. Бути невидимим не так уже й безпечно. Він роззирнувся. У кімнаті панував червонявий напівморок, який нагадав йому про історії, що їх у краї розповідали про пекло — місце, спільне для людей і медлевінґерів. Тільки маленьке червоне світелко жевріло над столом. У слабкому світлі Нісс побачив умивальник, дивні прилади на столах і численні шафи. Людей у приміщенні не було.

«Антаку!» — прошепотів Нісс, а тоді трохи голосніше: «Ведуре!»

У кімнаті було тихо. Якийсь приглушений звук бринів у повітрі, але Нісс не знав, звідки він. «Антаку! Ведуре! Ви тут?»

Анітелень. Нісс почав заглядати до нижніх шухляд. У тих, які йому вдалося відчинити, він знайшов різні ящики й коробки. Деякі шухляди були зачинені, і Нісс прикладав вухо до дверцят. Зсередини не було чути ані звуку.

Я відчув би це, подумав Нісс. Я відчув би, якби вони були тут. Їх тут нема. Звичайно, я не можу побачити, що там у тих шафах, дверцята яких зачинені, але я все одно відчув би, якби вони були тут. Отже, це не чоловік із сірим обличчям? Але й у Томаса ми їх не знайшли.

Він ще раз приклав вухо до всіх зачинених дверцят. Раптом з коридору долинули кроки.

— Тепер я маю вибухівку! — закричав Каїн. — Скільки завгодно! Сьогодні опівночі всьому кінець! Отже, ти віддаєш мені золотяра?

Антак не поворухнувся.

— Антаку! — прошепотів Ведур.

— Ти будеш винуватий у тому, що твій народ змушений загинути, — холодно сказав Каїн і штовхнув ногою Антака, що лежав наче неживий. — Але твій син все одно буде мій. Люди допоможуть мені, навіть проти своєї волі! І ті двоє з твого народу! Це станеться нині опівночі.

Носак черевика ще раз вдарив Антака в спину.

— Тож ти мені більше не потрібний, хранителю історії. Мені вас шкода. Час довго тягнеться в темряві, без їжі і пиття, коли тільки на те й чекати, щоб усе скінчилося. Я більше не прийду.

Двері зачинилися.

— Кого він має на увазі? — прошепотів Beдур. — Як люди можуть допомогти йому знайти Торіла? — Він глянув на Антака. Він не знав, чи Антак взагалі чує те, що він йому говорить. — І ті двоє з нашого народу. Хто б це міг бути, Антаку?

Він здригнувся.

— Нісс! — прошепотів Ведур.

Не тільки Антак погубив свого сина.

46

Коли Йоганнес із Ніссом поверталися додому, здійнявся вітер і на небі з’явилися перші маленькі хмаринки, ніби насаджені на вежу костелу.

— Тобі треба було спробувати відчинити дверцята! — сердито сказав Йоганнес, падаючи на ліжко у своїй кімнаті. З програвача гриміла музика, а в лазничці перед дзеркалом насвистувала Брітта. — Ти мав цілу годину часу!

Нісс підпер руки в боки.

— Там було темно! — прошепотів він. — Якесь огидне червоне світло! І дверцята були зачинені! — Він помовчав, наче не був упевнений, казати щось чи не казати. — До того ж я боявся, — тихо додав він. — Боявся, що той чоловік сьогодні більше не прийде. Минулого тижня мене так часто десь замикали! Я боявся, Йоганнесе.

— Розумію, — заспокоїв його Торіл. Моа форкнула.

— Крім того, — невпевнено промовив Нісс, — у мене просто було відчуття, що їх там нема, розумієш? Це ж відчувається, сам ти в кімнаті чи є ще хтось. Я був сам.

— Звідки ти це знаєш? — не повірив Йоганнес. — А якщо вони просто спали за дверцятами? Або якщо Каїн заткнув їм роти кляпом? Щоби вони не могли кричати? І зв’язав? Щоби вони не пручалися?

— Ми, медлевінґери, таке відчуваємо, — сказав Торіл і кивнув Ніссові. — Я впевнений. Ми ж завжди знаємо, скільки минуло часу. Ми відчуваємо багато такого, чого ви не відчуваєте.

У цей момент Брітта затарабанила у двері.

— Що за нова мода? — крикнула вона. — Тепер ти не тільки замикаєшся, але навіть і не вітаєшся, коли приходиш додому.

— А! Привіт, Брітто, ти вже є? — гукнув у відповідь Йоганнес, благально дивлячись на трійцю. — Зазвичай тебе ще не буває о такій порі!

— Ти забув, що ми хочемо влаштувати сьогодні маленьку прогулянку? — крикнула Брітта. — Відчини нарешті, Йоганнесе!

Нісс, Торіл і Моа зникли під ліжком.

— Вже йду! — сказав Йоганнес.

Він протиснувся до Брітти в коридор крізь вузьку щілину в дверях.

Брітта глянула з недовірою.

— Що ти там ховаєш? — запитала вона. — Навіть зазирнути не можна?

Йоганнес втупився у підлогу.

— Нє-а, — промурмотів він. — Врешті-решт мені вже дванадцять. Томас теж так каже.

Брітта вказівним пальцем підняла його підборіддя.

— Дивись мені в очі! — суворо сказала вона. — Що… — Та раптом опустила руку. — От я дурепа! — скрикнула вона. — Вибач, будь ласка, Йоганнесе, як матір може бути такою недоумкуватою! Вибач!

Йоганнес перелякано подивився на неї.

— Це ж пов’язано якось з моїм днем народження наступного тижня, правда? — припустила Брітта. — Але ж я дурноголова! Ти щось заховав для мене! А я до тебе постійно дориваюся! — І вона так навально обійняла його, що вони обоє аж захиталися. — Вибач, Йоганнесе, тисячу разів вибач!

Йоганнес з усієї сили намагався виглядати незворушним.

— Та, без проблем, — сказав він. — Буває.

Брітта міцно поцілувала його в щоку.

— Дякую, що ти такий терплячий зі мною! — сказала вона. — Обіцяю, що не зайду до твоєї кімнати. То ти підеш зі мною сьогодні пополудні кататися на човні? Курт зрадіє, якщо ти приєднаєшся!

Йоганнес глузливо усміхнувся.

— Не думаю! — сказав він. — Так, як він взяв бика за роги!

— Що ти маєш на увазі? — обурилася Брітта, але Йоганнес почув в її голосі зніяковіння.

— Та він до тебе заграє від першого дня, відколи вселився, — сказав він. — Не думаю, що він хоче, аби я був поряд під час вашого маленького річного побачення сьогодні пополудні.

— Ти здурів! — сказала Брітта. — Він ще спеціально мене запитав про тебе. Сказав, що втішиться, якщо ти приєднаєшся.

— Ти з ним щось закрутиш? — поцікавився Йоганнес.

Брітта витріщилася на нього.

— Я їду кататися з ним на човні! — відповіла вона. — Більше нічого! Я не закохана, якщо ти це мав на увазі.

— Ні? — запитав Йоганнес. — Сьогодні не закохана, завтра це може змінитися.

Брітта штурхнула його в бік.

— Я ж не закохаюся тільки тому, що він має моторний човен і бельгійську шафу! — викручувалася вона. — До того ж у нас різні музичні смаки.

— Тоді я спокійний, — усміхнувся Йоганнес.

Але то була не вся правда. Він чув, як у лазничці Брітта насвистувала «Не шукай мене, бо я на морі», і спробував згадати, коли вона востаннє була така весела. Йому не треба вітчима, а якщо й треба, то ліпше би ним став Томас. З умовою, що він не той, кого вони шукають.

Під вечір, коли Брітта нарешті зібралася, небо затягнуло сірими хмарами.

— Вона пішла! — з полегшенням сказав Йоганнес. — Не знаю, чи справді можна покладатися на те, що ви відчуваєте присутність інших! На «Корделії-2» нещодавно Нісс теж думав, що Антак і Ведур у ящику, а потім виявилося, що то лишень мотор для човна.

— Це Томас стверджує, — наголосив Торіл.

— Саме так! — схвильовано скрикнула Моа. — Можливо, вони були всередині! Тоді не дивно, що Нісс не знайшов їх у темній кімнаті.

— Але це не Томас! — не витримав Йоганнес. — Він не називається Каїн!

— Томас мав фібулу, а також всі можливості, — сказав Торіл. — Але він не називається Каїн. У випадку Країдлінґа і Покашиїнського збігається ім’я, схованку вони теж мали, але у схованках ми нічого не знайшли. Ніхто ще не вийшов із гри. Це може бути кожен з трьох.

— Торіл має рацію! — сказав Нісс. — Не поспішай, Йоганнесе! Я думаю, спочатку нам треба…

— Я думаю, спочатку нам треба погодувати Поллілі! — сердито сказав Йоганнес, встаючи. Ні, це не Томас. — Інакше я знову забуду, і ніхто з вас мені не нагадає!

Взявши з кухні морквину і харч, він вийшов на подвір’я.

Поллілі була схвильована. В інші дні вона теж попискувала, коли чула Йоганнесові кроки на металевих сходах, але сьогодні вона пищала навіть тоді, коли він насипав їй у мисочку харч і клав на дно клітки морквину. Зі збудженим кувіканням стрибала по клітці, а коли Йоганнес хотів зачинити дверцята, ледь не вистрибнула назовні.

— Що сталося, свинко? — нетерпляче спитав Йоганнес, запихаючи її назад. — Тобі все ще мало? Ти хочеш ліпшого харчу? Сьогодні в мене є важливіші справи!

Поллілі шалено пищала, підтягуючись передніми лапками на ґратках дверцят.

— Ти геть здуріла! — закричав Йоганнес. А тоді ляснув себе долонею по чолі. Але ж він і дурень! — Поллілі! Ти хочеш щось розповісти, правда? Який я недоумкуватий! Ти хочеш поговорити з Моа? — Із Поллілі на руках він поспішив назад у свою кімнату.

— Здається, вона щось знає! — крикнув Йоганнес і посадив Поллілі на підлогу біля ліжка. — Моа, розпитай її! Вона наче сказилася!

Моа неохоче відірвалася від телевізора.

— На найцікавішому місці! — буркнула вона.

Що вона сказала Поллілі, Йоганнес не зрозумів. Йому зовсім не здалося, що то схоже на писк морської свинки. Хай там як, скидалось на те, що Поллілі розуміє Моа. Вона знову голосно запищала.

— Вона каже, що там злий чоловік! — переказала Моа. — Авжеж, це може означати все що завгодно, вона ж не дуже мудра. Він щоночі приходить на подвір’я, і вона його боїться.

— Країдлінґ! — сказав Йоганнес. — Він був уночі біля її клітки.

— Тихо будь! — розлютилася Моа. — Аж так добре я її теж не розумію! — Вона знову нахилилася до Поллілі.

Тільки коли морська свинка замовкла, Моа знову подивилась вгору.

— Нам треба було давно її запитати! — прошепотіла вона. — Як ми могли бути такими дурними! Вона ж бачить усе подвір’я! — сказала Моа. — Вдень і вночі! Вона ж бачить все, що відбувається! Це ж ясно, що вона бачила і те, як прийшов Ведур і хто його схопив!

Йоганнес дивився на неї, не тямлячи до пуття, що відбувається.

— Звичайно! — промурмотів він.

47

— Але імен вона не знає! — переклала Моа. — Вона каже, що маленький чоловічок прийшов із дірки, один день перед тим, як ми з Ніссом залізли до неї в клітку. Він був такий самий, як ми, отже, вона точно має на увазі медлевінґера. Вона має на увазі Ведура. І не встиг він опинитися на подвір’ї й роззирнутися довкола, як раптом чоловік накинув на нього сітку.

— Покашиїнський? — запитав Йоганнес.

— Та вона ж не знає імен! — крикнула Моа. — Те, що вона щось бачила, ще не означає, що вона бозна-яка кмітливиця!

Торіл нахилився до Поллілі і обережно погладив її по спинці.

— Запитай її, чи вона говорить про чоловіка, який постійно копає на подвір’ї,— сказав він.

Поллілі воркотіла під його рукою, але коли Моа спитала її, знову схвильовано запищала.

— Це не він, — сказала Моа. — Вона завжди каже тільки: Чоловік! Чоловік!

— Тоді запитай її, чи це той, який ввечері після вашого прибуття вештався біля її клітки, — сказав Йоганнес. — Запитай її!

Поллілі снувала вперед-назад перед Моа.

— Здається, вона не знає точно, який саме час ти маєш на увазі. І кого ти маєш на увазі, — сказала Моа. — Але каже, що ні. Це інший.

— Інший? — перепитав Йоганнес і відчув, ніби його серце стиснула залізна рука. — Думаєш, вона має на увазі Томаса?

Моа знизала плечима, потім знову заговорила з Поллілі. Аж такою дурною тваринка, мабуть, все-таки не була.

— Той, який завжди ходить до твоєї мами, — пригнічено сказала Моа. — Вона каже, що він був кілька разів у твоєї мами.

— Тоді це все-таки Томас, — прошепотів Йоганнес. — Сніданок у суботу.

Він не хотів у це вірити, разом з тим все було очевидно. Фібула. Те, що Томасові потрібні гроші. Світлонепроникні фіранки для «Корделії-2», гра в хованки з поліцією. Навіть напад.

— Не думаю, — невпевнено промовила Моа. — Вона постійно повторює: «Балкон! Балкон!»

— Балкон? — запитав Торіл. — Що це має означати?

— Може, вона просто не знає слова, — припустив Нісс. — Вона має на увазі щось інше.

Але раптом Йоганнес відчув, як на руках йому мороз пішов по шкірі.

— Їделунґ? — пошепотів він. — Вона має на увазі його?

— Їделунґ? — перепитав Торіл. — Той симпатичний чоловік, який допоміг тобі вчора з Покашиїнським?

Йоганнес невпевнено кивнув.

— Він справді симпатичний! — сказав він. — Але Томас теж симпатичний. Та з його імені ще менше шансів змайструвати Каїна, аніж з Томаса Маркуса Маґґеві.

— Спитай свиню, Моа, — сказав Торіл.

Моа знову заговорила з Поллілі, раз у раз показуючи нагору.

— Вона не знає, як він називається, — сказала вона. — Але це третій балкон згори, другий справа. Попробуй вивідати це в морської свинки, яка не вміє рахувати!

— Це він! — прошепотів Йоганнес. — Це Їделунґ! Колишній балкон Дреґерів!

— Вона могла щось наплутати, — невпевнено сказав Нісс. — Або взагалі то все неправда.

— Здається, вона досить впевнена, — заперечила Моа. — Вона каже, відколи він тут мешкає, постійно ошивається на подвір’ї. Або спостерігає за всім з балкона.

Йоганнес згадав той день, коли до них вселився новий сусід.

— То була би дуже дивна випадковість! — замислено сказав він. — Що Каїн вселяється саме в наш дім, де на подвір’ї є вхід до краю! І саме за кілька днів перед тим, як приходить Ведур.

Торіл похитав головою.

— А якщо це не випадковість? — запитав він. — Якщо він навмисне винайняв цю квартиру? Саме тому? Бо знав напевне?

— Але як? — не міг второпати Йоганнес. — Не можна ж просто взяти і сказати: «Хочу, щоби тут звільнилася квартира!» І вона вже вільна. — Він подивився на Торіла. — Звичайно! — прошепотів він. — Він вижив Дреґерів, щоб заволодіти квартирою! Раптом їм почали постійно вчуватися звуки, щоночі! Вони боялися, щоб хтось не зайшов до них у двері! Брітта намагалась їх заспокоїти, мовляв то просто старі труби і дерев’яні підлоги, що то вони шумлять, виють і скриплять. Але пані Дреґер казала, що вона майже все життя мешкає в цьому будинку і знає, як риплять дерев’яні підлоги і булькають стічні труби. «Це щось інше! — повторювала вона. — Щось дивне! Можна й у привидів повірити».

— І через це вони виїхали? — запитав Торіл.

— У дім для літніх людей, — сказав Йоганнес. — Брітті не вдалося їх переконати. Вони боялися щораз більше. Від якогось часу виходили з дому тільки разом, бо ніхто не хотів залишатися у квартирі один.

— Он як він це зробив! — збагнув Торіл. — Он як.

— Але ім’я? — запитав Нісс. — Де ж тут Каїн?

Торіл втупився в підлогу.

— Їделунґ, — мурмотів він. — Нічого. Справді, зовсім нічого.

— А як він називається? — запитала Моа. — Може, там щось заховане?

Йоганнес похитав головою.

— Курт, — відповів він. — Це теж нічого не дає.

Але Торіл рвучко підвів голову.

— Маємо «к»! — схвильовано сказав він. — Маємо «ї» та «н»! Бракує лише «а». «А» нема, може, ще…

І раптом Йоганнес додумався! Він згадав Брітту на наступний день після того, як Їделунґ запросив її помилуватися бельгійською шафою. Курт Аполлон, сказала вона. Деякі батьки жорстокі у виборі імен для дитини. Але батьки Їделунґа не були жорстокими. Вони просто хотіли назвати свою дитину Каїном. «Він називається Курт Аполлон!»

— Курт Аполлон Їделунґ! — сказав Торіл. — Не дивно, що Антак реготав, коли це побачив.

— Але це все одно не доказ! — засумнівався Йоганнес. — Не більше, ніж у Країдлінґа і Покашиїнського! Навіть якщо Поллілі його і бачила. Доки ми не знаємо, хто переховує Антака і Ведура…

— Я полетіла перевірити! — рішуче сказала Моа і подивилася вгору на балкон. — Балконні двері відчинені, на лі-фей він не розраховував.

— Це вторгнення! — сказав Йоганнес, але не дуже серйозно.

— Я вам потім відчиню зсередини вхідні двері! — крикнула Моа з висоти приблизно другого поверху. — Біжіть наверх!

Йоганнес не чекав на Торіла й Нісса. Позаду нього пищала Поллілі. Він тільки сподівався, що ніхто з сусідів не виглядає з вікна.

48

Коли Йоганнес вибіг на третій поверх, вхідні двері вже були відчинені. У передпокої, де меблі виглядали, наче з реклами, пурхала сюди-туди Моа.

— Тут так тихо! — шепотіла вона. — Я їх кликала! Але ніхто не відгукується!

За мить у дверях стояли Нісс і Торіл. Йоганнес закликав їх до передпокою і зачинив за ними двері, потім увімкнув світло.

— Ну? — злякано спитав він. Нісс подивився на Торіла, і Торіл кивнув.

— Так, я теж так думаю! — сказав Нісс. — Ми обидва думаємо, що вони тут, Йоганнесе! У цій квартирі. Ми відчуваємо!

— А де? — поцікавився Йоганнес, у той час як Моа пурхала вздовж і впоперек усіма кімнатами. — Де ви їх відчуваєте? У цьому помешканні не так уже й багато схованок!

Нісс упав на підлогу і поповз поміж кріслами і канапою. Йоганнес роззирнувся довкола.

— Шафа! — раптом скрикнув він. — Бельгійська шафа! — Він притьмом підбіг до вікна і смикнув одну з нижніх дверцят шафи. — Звичайно! Він так з нею носився, коли вселявся!

Хлопець спробував відчинити дверцята, але вони не піддавалися. Нісс притиснув вухо до дерев'яної стінки й прислухався.

— Вони тут, всередині! — крикнув він. — Я знаю!

Він подивився на Торіла.

— Я нічого не чую, — невпевнено промовив Йоганнес, шукаючи ключа. У його голові прокручувався фільм: Їделунґ, що просто-таки панічно благає вантажників поводитися з шафою якнайобережніше. Відмовляється розібрати її, аби пропхати крізь двері. Не реагує, коли вантажники натякають йому на те, що з шафи долинають якісь звуки. Вмикає на повну гучність музику, про це навіть Брітта розповідала.

— Є! — тріумфально крикнула Моа. Вона злетіла до стелі і кинула їм маленький латунний ключик, який лежав на шафі. — Лі-феї просто створені для таких завдань. Та ще й дві фібули! Той, хто не вміє літати, нізащо би їх не знайшов!

— Певна річ, ти знову Найвеличніша, — сказав Нісс. Затамувавши подих, він стежив за тим, як Йоганнес тремтливими пальцями повертав ключ у замку шафи.

— Ведуре! — крикнув Нісс.

— Антаку! — прошепотів Торіл.

— Прошу дуже, я ж казала! — задоволено промовила Моа і ледь не впала, приземляючись.

Антак і Ведур лежали на боці, скоцюрбившись, у великій шухляді, яка простягалася на всю довжину шафи. На їхніх сірих обличчях був написаний розпач.

— Ах, Ведуре! — прошепотів Нісс. — Мені так шкода, що ми не знайшли вас швидше!

Але Моа вже відіпхала їх убік.

— Геть звідси! — енергійно сказала вона. — Тільки й умієте, що теревенити! — І простягнула Ведурові руки, щоби допомогти вилізти з шафи.

— О Боже! — застогнав він й одразу сів на килим. — Я сплю чи це насправді?

Нісс обійняв його так міцно, що вони обоє ледь не впали.

— Ведуре! — скрикнув він. — Ясно, що насправді! Ми визволили вас! Нам це вдалося!

Торіл стояв за кілька кроків від відчиненої шафи. Антак не ворушився.

— Ну! — прошепотіла Моа. — Допоможи йому! Він же твій батько!

Антак підняв голову.

— Я навіть не наважуюся подякувати вам, — прошепотів він. — Те, що я вчинив, не вибачають. Як я повернуся в наш край, до нашого народу? Чи мені коли-небудь пробачать? — Він затулив обличчя руками.

— Ах, про це поговоримо пізніше! — нетерпляче сказала Моа. — Я хочу негайно піти звідси геть. Ви двоє, ви вже можете йти?

На сходах Торіл дуже відстав. Як же йому тепер соромно за батька, подумав Йоганнес. І ніхто не може йому допомогти.

— Торіле! — сказав він. — Ти йдеш?

Торіл кивнув.

Удома Моа насамперед ввімкнула телевізор.

— От! — задоволено сказала вона і вляглася на підлогу. — Зараз ви відразу подивитеся щось гарне!

Але Йоганнес забрав у неї з рук пульт.

— Передусім ви, мабуть, хочете їсти, правда? — невпевнено запитав він. Антак і Ведур такі маленькі! Проте вони однозначно були дорослими. — Ви хочете… Ви голодні? Хочете пити?

Ведур кивнув.

— Попити — це саме те, що треба, мій хлопче! — сказав він. Здавалося, його зовсім не дивує, що дитина значно вища за нього. — Дуже дякую! А тепер треба негайно подумати… Опівночі Каїн хоче…

У цей момент подзвонили в двері.

— Одну хвилинку! — сказав Йоганнес. — Зараз принесу пити! Спершу відчиню!

У дверях стояла Ліна, яка відсунула його й рішуче пройшла в коридор.

— Так! — розлючено сказала вона. — А тепер розкажи мені принаймні, що це все сьогодні на перерві мало означати! Трішечки магії, думаєш, я дурна? Що ти зробив із Кевіном та його друзяками, що вони тебе тепер панічно бояться?

І раптом Йоганнес відчув неймовірне полегшення. Найбільше в світі йому зараз хотілося її обійняти. Нарешті він може бути абсолютно впевнений, що вона — просто Ліна, а не донька злочинця. Навіть якщо вона й завзята пліткарка.

— Заходь, я тобі покажу! — Він запросив її до своєї кімнати. — Але присягнись, що нікому про це не розповіси!

Ліна покрутила пальцем біля скроні, але раптом стала як вкопана.

— Ой, мамо! — промурмотіла вона, міцно тримаючись за одвірок. — Йоганнесе, мені здається, я зараз зомлію!

Моа захотілась.

— Та ну! — весело крикнула вона, пурхаючи довкола Ліниної голови. — Ми цілком сумирні! Йоганнесе, хіба ми небезпечні?

Ліна заверещала й зблідла.

Йоганнес похитав головою.

— Спочатку я принесу коли, — сказав він.

Антак сидів трохи збоку від інших, коли Йоганнес розповідав Ліні про події минулого тижня.

— Ви ж не подумали, що це Томас! — обурилась Ліна. До гостей вона, очевидно, швидко звикла. — Ти ж знаєш його вже цілу вічність!

Йоганнес зніяковіло знизав плечима.

— У нього була фібула! — промурмотів він.

— Та дивна штука? — запитала Ліна, показуючи на ремінь Моа. — Та він знайшов її у вас на сходах! Не міг мене запитати?

— То Їделунґ її загубив! — здогадався Йоганнес. — Перед нашою квартирою! Зрозуміло, він теж був у нас того дня. Перед тим, як прийшов Томас. — Хлопець подивився на Ліну. — Отже, це він напав на Томаса у п’ятницю ввечері! Він хотів забрати фібулу!

Але Ліна не слухала.

— Як можна підозрювати людину, яку знаєш ціле життя! — не вгавала вона. — От як розкажу Томасові!

— Ну, перестань, Ліно, то все було таке божевілля! — сказав Йоганнес. — Ці троє тут, всі оті історії, які вони розповідали! Мені постійно здавалося, що я сплю! Якщо такі неймовірні речі ставалися, то могло відбутися все, що завгодно, розумієш? Тоді і Томас міг виявитися злочинцем!

— Тобі явно бракує клепки! — пирхнула Ліна. — Підійди до телефону! Ти що, не чуєш власного телефону?

— Та це, мабуть, Брітта! — сказав Йоганнес. А тоді подивився на Ліну. — Вона ж зараз із ним! — прошепотів він, зрозумівши раптом, що це ще далеко не кінець. — 3 Їделунґом! Він у неї закоханий!

Моа постукала себе по чолі.

— Ти такий самий легковірний, як і ці старі Дреґери! — сказала вона. — Він просто хотів мати доступ до подвір’я, тому й крутився постійно біля неї. Підійди до телефону!

Йоганнес підняв слухавку і ввімкнув динамік гучного зв’язку.

— Ну, Йоганнесе, мій маленький друже? — сказав Їделунґ. Голосно, на всю кімнату. Чому Йоганнес ніколи раніше не помічав, який підозрілий у нього голос? — Як у тебе справи?

Йоганнес зволікав. У нього Брітта, подумав він. Тому не можна показувати йому, що я все знаю.

— Дякую, добре! — відповів він. Раптом його голос захрип, і він прокашлявся. — Сподіваюся, у вас там гарна погода.

Їделунґ на другому кінці дроту розреготався.

— Слухай мене уважно, серденько, — сказав він. — Гарна погода закінчилася! Зараз для тебе почнеться гроза!

— Що? — прошепотів Йоганнес. Він почув, як завівся мотор. Очевидно, Їделунґ був за кермом.

— Що? — передражнив Їделунґ. Мотор заревів гучніше. — Маєш мене за йолопа, хлопче? Думаєш, я не знаю, кого ти в себе переховуєш? Думаєш, я не допетрав, чого це раптом так виріс бамбук? І хто налетів на бідного Покашиїнського? Думаєш, нащадок Каїна не здогадався би відразу, що поблизу його житла переховуються медлевінґери?

— Ви свиня! — прошепотів Йоганнес.

Їделунґ розреготався.

— Нащадок Каїна! — кричав він. — Я, я, нащадок Каїна! Єдиний, хто знає історію! Хто знає про золото! Але ви не здогадалися, що це я. Які ж ви всі дурні! Тільки я…

— Ви огидний стариган… — прошепотів Йоганнес.

Цього Їделунґ не стерпів.

— Візьми себе в руки! — буркнув він. — Думаєш, я дозволю себе ображати? Я вже цілу вічність намагаюся змусити тих двох смішних гномів, яких я впіймав, привести мені нарешті цього золотяра. Торіла! Сина Антака! — Він засміявся. — Його рідний син, син зрадника! Хіба це не смішно? — Він зробив паузу. — Чому ти не смієшся?

Йоганнес не відповідав. Він дивився на друзів, що сиділи на підлозі з широко розплющеними від жаху очима й уважно слухали; Антак трохи осторонь від решти. Навіть Моа перестала пурхати по кімнаті.

— У мене твоя матір, Йоганнесе, — різко сказав Їделунґ. — Але вона мені не потрібна, тому можеш отримати її назад, коли хочеш. Щоправда, лише тоді, коли я отримаю натомість золотяра. Твої гноми мають привести його мені! До півночі. Якщо до того часу в мене не буде золотяра, то… — Він зробив паузу.

Торіл притиснув пальця до губ. Йоганнес зрозумів.

— І, до речі! — закричав Їделунґ. — Тоді не тільки твоїй матусі буде кінець, якщо хочеш знати! Тоді і від всіх тих гномів унизу під землею нічого не залишиться, це я обіцяю. Скажи це їм, тим, що там з тобою! Я висаджу всіх у повітря! Бабах!

— Де ви? — прошепотів Йоганнес. Тепер звук мотора був рівномірний і тихий.

— Я мусив відвезти твою матусю в надійне місце! — сказав Їделунґ. — Правда, моє серденько? А ти, малий лайнюче, навіть не намагайся вивідати, куди!

Йоганнес притиснув слухавку до вуха так міцно, що воно аж заболіло.

— Де вона? — закричав він. — Куди ви її завезли?

Їделунґ засміявся, і Йоганнесові по спині побігли мурашки.

— Без човна ти сюди не дістанешся! — Їделунґ перекрикував шум мотора. — А зараз я повернуся, щоб отримати цього Торіла. Щоб твоя мамуся не померла тут з голоду! І щоб я не був змушений висадити цілий край в повітря! Тож швидко організуй мені його, цього золотяра! Все ясно? Тоді до півночі!

І зв’язок перервався.

Ліна схопилася.

— Але ми маємо човен! — вигукнула вона.

49

— От гад! — прошепотів Йоганнес. Коли він клав слухавку, в нього тремтіли пальці. — Що ж нам тепер робити?

— Яка швидкість його човна? — запитала Ліна.

— П’ять вузлів! — відповів Йоганнес. — Хіба це важливо?

— Ми теж маємо човна! — знову крикнула Ліна. — Максимальна швидкість «Корделії-2» — сім вузлів! Ми попливемо за ним і заберемо Брітту!

— І де ми її заберемо, хотів би я знати? — сердито відказав Йоганнес. Він згорнувся клубочком на своєму ліжку. «Зроби це, Торіле! — хотілося сказати йому. — Врешті-решт, це твій батько винен у тому, що сталося! Іди до Їделунґа, і той відпустить Брітту і залишить край в спокої!» Але водночас йому стало соромно за такі думки. Адже Торіл не відповідає за вчинки свого батька! Має бути інший вихід.

— Саме так! — вигукнула Моа, кружляючи на небезпечній швидкості над головами. — Саме так ви і зробите! Ви попливете човном і звільните матір, а ми зачекаємо на Каїна! І схопимо його, коли він прийде по Торіла! А що полонена буде у вас, то він не зможе нас нею шантажувати і — Happy End! — Вона так сильно била себе на льоту в груди кулаками, що ледь не впала.

— Ти маєш човен? — запитав Ведур. — Який може плавати? Без вітрил?

Ліна кивнула.

— Ми не можемо бути певні, що він відпустить твою матір, коли отримає Торіла, Йоганнесе! — промовив Ведур. — І що він потім не знищить наш край. Бо яка йому з нього користь, коли він заволодіє Торілом? У нього не буде причин співчувати нам, медлевінґерам. Тому вам треба знайти полонену й привезти її назад.

— Але якщо ви її не знайдете, — тихо озвався Торіл, — я піду до нього. Я ж задля нього і вийшов нагору, пам’ятаєте? Бо хотів здатися йому взамін на Антака, Ведура, Нісса і Моа. Якщо нам не вдасться визволити твою матір інакше і врятувати край, то я піду.

Антак зітхнув, але Торіл навіть не глянув на нього.

— Але ми не знаємо, де він сховав Брітту! — закричав Йоганнес. — Ми ж не можемо так просто поїхати, не знаючи, де шукати!

— Дурню! — сказала Ліна, тягнучи його до дверей. — Поквапся!

— Куди, до дідька, ти хочеш?.. — пручався Йоганнес.

— Я тобі потім поясню! — крикнула Ліна.

Вони були вже майже на сходах, коли до них підлетіла Моа.

— Візьміть з собою розмовну машину! — сказала вона, простягаючи Йоганнесові його мобілку. — Ось, прошу! І дайте нам знати.

Так швидко від дому до «Корделії» Йоганнес ще ніколи не добігав. Вони відв’язали канат, стрибнули на баркас, і не встиг Йоганнес підійти до штурвалу, як Ліна вже повернула ключ запалювання.

— Ліно! — перелякано скрикнув Йоганнес. — Ти взагалі коли-небудь таке робила?

Мотор завівся, і Ліна повільно посунула важіль уперед.

— Все буде добре! — сказала вона крізь зціплені зуби. — Помовчи секунду!

«Корделія» сантиметр за сантиметром віддалялася від пристані, і Ліна напружено дивилася крізь носову шибу, лівою рукою обхопивши штурвал, а правою керуючи важелем. Обережним маневром вона вивела баркас із вузької прогалини між човнами. Коли вони вийшли на Митний канал, дівчина зітхнула з полегкістю.

— Уффф! — сказала Ліна. — Сама я ще ніколи не відчалювала! Суперскладний маневр! Те, що буде зараз, байка! — Вона штовхнула важіль уперед, і шум мотора посилився.

— Так, але куди? — запитав Йоганнес, підійшовши до неї. «Корделія» важко борознила воду. Біля того місця, де Митний канал впадає в Ельбу, вона сповільнила хід і повернула праворуч.

— Варіантів небагато, так? — запитала Ліна, зосереджено дивлячись на воду. Шаленого руху не було, не так, як на вулицях міста, та все одно о цій порі на воді було багато суден.

— Я не маю права помилитися. Якщо я приверну до себе увагу, нас упіймає річкова поліція!

Йоганнес захоплено дивився на неї.

— Я навіть не знав, Ліно, що ти так розумієшся на цьому! — сказав він.

— Авжеж! — промурмотіла Ліна, ведучи баркас попід мостом до пристаней. — Ніхто не має помітити, що судно веде дитина! Тоді всьому кінець. Дай мені картуза.

Йоганнес озирнувся. Біля електрочайника лежав старий моряцький картуз. Він ще ніколи не бачив у ньому Томаса.

— Кльово виглядаєш! — сказав він, захихотівши.

— У цьому мене ніхто не впізнає, — сказала Ліна і натягнула картуза на чоло. — Тепер нам не страшні річкові поліцаї.

Йоганнес подивився на неї.

— Може, було би не так вже погано, якби нас схопила річкова поліція! — схвильовано сказав він. — Я маю на увазі, може, взагалі варто було би поговорити з поліцією! — І потягнувся за мобілкою. — Вони ж можуть знайти Брітту! А потім заарештувати Їделунґа…

— Ти збожеволів! — вигукнула Ліна, скеровуючи «Корделію» на рівні пристаней трохи ліворуч. — І що ж ти їм розкажеш?

— Що Їделунґ викрав Брітту! — крикнув Йоганнес. — І вони почнуть її шукати.

— Гадаєш, вони тобі повірять? — скривилася Ліна. Вона дивилася вперед, не повертаючи до нього голови. — Твоє слово проти його слова! Навіщо він це зробив? Вони ж тебе про це запитають! Що він хотів від неї отримати? Гроші? Брітта ж небагата! Чи ти розкажеш поліції про медлевінґерів? І ти думаєш, вони в це повірять?

— Ми можемо їх показати! — промовив Йоганнес нещасним голосом.

— Так? — перепитала Ліна, пропускаючи лоцманський катер. — А як ти думаєш, що з ними буде потім? Гадаєш, вони зможуть знову спокійно жити в себе внизу? Та це ж буде сенсація! З’їдуться телеканали з цілого світу, вхід розширять і зроблять з нього парк розваг! Не будь таким недоумком!

Йоганнес принишк.

— Ти маєш рацію, ясна річ, — промурмотів він. — Але Брітта…

— Брітту ми зараз заберемо! — сказала Ліна, додавши газу. Баркас мчав мов стріла. — Тут спокійніше. Головне, щоби зараз не приплила якась величезна посудина і не розгойдала нас.

Перший раз вона обернулася до хлопця. «Корделія-2» тримала курс.

— Я скажу тобі, де вона. Небагато варіантів.

— Небагато? — вперто промовив Йоганнес. — Подивись на всі устя! А який довжелезний берег! А тисяча маленьких портових акваторій!

— Браво! — вигукнула Ліна. З правого борту вони минали старий рибний склад. — Але чи повезе він її туди? Подумай, як злочинець!

Йоганнес витріщився на неї.

— Чи повезе він її туди, де багато людей? — запитала Ліна. — Ймовірно, зв’язану, у будь-якому разі — проти її волі? Що ж він казатиме, коли тягтиме її з човна, а вона кричатиме і борсатиметься? — Дівчина похитала головою. — Отже, гавань відпадає. Вдень — нізащо. Вночі, певно, там і можна знайти тихі закутки, але вдень — занадто ризиковано.

Йоганнес здивовано кивнув.

— Так, правильно, — сказав він.

— Чи висадить він її десь тут, на березі Ельби? — запитала Ліна, показуючи праворуч від борту. — Де люди постійно бігають, їздять на велосипедах чи вигулюють собак? Треба бути геть недолугим!

— Тобі в поліцію б іти, — захоплено сказав Йоганнес. — Ти мислиш, як комісар.

Ліна махнула головою, потім знову схопила штурвал.

— Там, куди він її відвіз, має бути спокійно, — продовжувала вона. — Далі в напрямку моря, там, на березі, він міг знайти спокійну місцину, звичайно, не стовідсотково. Але так, щоб ризик виправдовувався. — Вона трохи розвернула ніс «Корделії» у попутну хвилю судна-контейнера, що йшло повз них. — А тепер у гру вступає час. До якого місця він міг заїхати? Коли він тобі телефонував, то, очевидно, повертався. Розумієш, що я маю на увазі? Зі швидкістю п’ять вузлів він міг зайти максимум до Шуляу. Максимум! А там всюди на березі купа людей.

— Думаєш, він викинув її у воду? — скрикнув Йоганнес. — Він збрехав? Насправді він…

— З тобою таки складно, Йоганнесе! — сказала Ліна. — Ні, він цього не зробив. Якщо він заїхав не далі Шуляу і знайшов спокійну місцину — дуже спокійну місцину! — до якої не дістатися без човна, то залишається тільки Швайнезанд.

— Острів? — спантеличено перепитав Йоганнес.

Ліна кивнула.

— Ти колись був там? — запитала вона. — Він величезний! Заповідник, а посередині справжній праліс, цілком безлюдний. Туди не ходить жоден пароплав, тільки на вихідних інколи припливають кілька веслувальників на байдарках. Закладаюся на мільйон, що він завіз її туди.

— У мене нема мільйона, — сказав Йоганнес.

— Ну, добре, тоді не закладаємося, — відказала Ліна. — Якщо хочеш, можеш трохи покермувати. Я припильную.

Йоганнес міцно схопив штурвал і відчув під пальцями силу баркаса, який повільно, наче проти своєї волі реагував на рухи штурвала. «Я — шкіпер! — радісно подумав він і майже забув, куди і навіщо вони пливуть. — Я буду шкіпером. На великій посудині».

І тут він знову згадав про Брітту.

Коли за Ліною і Йоганнесом зачинилися двері, Антак підвів погляд.

— Торіле! — прошепотів він. — Я не знаю, що я… я б радо…

Торіл відвернувся.

— Я ж не знав, що золотяр, якого шукають, — це ти! — благально промовив Антак. — Упродовж останніх місяців я намагався все владнати! Торіле! Подивися на мене!

— А якби то був хтось інший, чим це було би краще? — запитав Торіл, не тямлячи себе від гніву. — Ти віддав би його Каїнові без жалю, аби отримати все, чим володіють люди!

— Годі, годі, Торіле! — заспокоював його Ведур. — Ти ж сам знаєш, як то, коли вперше потрапляєш до їхнього світу. Це багатство! Цей комфорт! Усі ці речі, про які ми ніколи й не мріяли! Тільки не кажи, що ти не мрієш хоч щось узяти з собою.

— Зорову скриньку! — захоплено сказала Моа. — Ведуре, якщо, коли ми повернемося у край, тобі вдасться запустити її за допомогою твоєї машини для сили струмів, то тебе всі полюблять!

Ведур задумливо похитав головою.

— Ну, через зорову скриньку я могла б, напевно, трішечки зрозуміти Антака… — повільно промовила Моа. — Ні, все-таки ні. Чи, може, так?..

— Я сам себе не розумію! — вигукнув Антак. — Після всього, що ми пережили і що я тепер знаю, я більше не розумію сам себе! Я ж ніколи не замислювався, що буде потім! Я переконав себе, що Каїн гарно поводитиметься із золотярем! Я сказав собі, що для краю було би щастям володіти винаходами людей! — Він помовчав. — Мені страшенно соромно, — тихо сказав він. — І я не знаю, як жити далі, якщо ми не приборкаємо Каїна, якщо він погрожуватиме нашому краю, якщо забере в мене Торіла, якщо не звільнить матір хлопчика… — Антак схлипнув.

— Ну, ну, ну! — сказав Ведур і зніяковіло прокашлявся. — Надіймося тепер, що все буде добре. Поміркуймо, як упіймати Каїна, коли він прийде сюди. Хай там як, а нас п'ятеро, навіть якщо він і більший.

— Нагнися! — крикнула Ліна, різко повернувши штурвал ліворуч. І сама втягнула голову. — Мені здається, це він!

Йоганнес почув звук мотора. Якийсь човен плавно минав їх з правого борту.

— Чому ми зустрічаємося з ним тільки тепер, якщо ти мала рацію і він завіз Брітту на острів! — сказав він, обережно виглядаючи крізь носову шибу. — Він давно мав би бути мало не вдома. — Моторний човен зник за кормою зі шлейфом піни.

— І гадки не маю! — сказала Ліна. — Але чим пізніше, тим краще, правда? Ми зійдемо на берег із південного боку, там спокійніше. Однак причалити ми не зможемо, а садити «Корделію» на мілину я не хочу. Тому станемо на якір.

Ліна потягнула важіль до себе. Човен зупинився.

— Плавати вмієш? — запитала вона.

— У квітні? — скрикнув Йоганнес.

Дівчина зверхньо форкнула.

— Тут максимум п’ятдесят метрів, — сказала вона. — То умієш чи ні?

— Ми ж разом ходили на плавання, ти, забудько! — відповів Йоганнес. — І пірнаю я краще за тебе!

Ліна вдала, ніби не почула.

— Бери штурвал, — звеліла вона. — А я викину якір.

Потім вони роздяглися. Сонце стояло вже низько, десь над Північним морем. Вийшовши на палубу, Йоганнес здригнувся від холоду.

— Швидко! — сказав він.

— Добре тобі! — сказала Ліна. — Для хлопця це нічого — отак просто в трусах, а для мене… — Вона зітхнула. Футболку я залишу! — сказала вона. — І не підглядати.

Йоганнес постукав себе по чолі.

— Нема мені зараз про що думати! — сказав він, обережно злізаючи у воду мотузяною драбиною, яку Ліна залишила на поручнях, щоб потім повернутися нею назад на баркас. — Бррр! Вода крижана!

Ліна спустилася за ним без жодного слова. Далеко плисти не довелося: під ногами вже було дно.

— Сподіваємося, що ніхто не дивиться у підзорну трубу! — сказала Ліна.

— Страшно! — признався Йоганнес, чалапаючи до берега.

Дно було мулисте, і в деяких місцях Йоганнесові, щоб пройти, треба було відхиляти очерет. По шкірі стікали краплі води, зуби цокотіли. Він підбіг до лісу, який буйно ріс за кілька кроків від берега, такий дикий і самітний, ніби зовсім поряд і не було великого міста зі сотнями тисяч людей.

— Мамо! — гукнув Йоганнес. — Мамо, ти тут?

Із хащі долинув стогін.

50

Королева, з кошиком в руках, у темряві відпроваджувала свого чоловіка до Ведурової майстерні.

— Щасти тобі, мій коханий муже! — сказала вона. — І пильнуй себе!

Король кивнув, поправляючи на плечі вовчу шкуру.

— Я маю обов’язок перед своїм народом! — промовив він.

Королева подала йому кошик.

— Якщо зголоднієш! — пояснила вона. — Хтозна що там у тих людей є поїсти? Я спакувала тобі м’ясні пляцки, варені яйця і кілька канапок із холодною печенею. А ще — маленький солодкий сюрприз! Не забудь, сіль для яєць — у коробочці.

— Ти мені це вже тисячу разів повторила, — нетерпляче сказав король, і було помітно, що він хвилюється. — Мені вже час іти.

— Ти хоробрий герой, королю! — сказала королева. — Я пишаюся тобою і впевнена, весь народ пишався би тобою, якби знав, як шляхетно ти чиниш! Але ти робиш це, не сподіваючись на їхнє захоплення, тому я ще більше пишаюся тобою.

Король виглядав спантеличеним.

— Покажи мені хоч одного короля! — вигукнула королева. — Покажи мені хоча б одного короля в цілому світі, який зробив би те, що збираєшся зробити ти! Інші королі посилають війська і солдатів…

Король нетерпляче перебив її.

— Я справді мушу вже йти, моя кохана, — сказав він, відсуваючи від стіни шафу. За нею з’явилися двері.

— Сіль у маленькій коробочці! — крикнула йому вслід королева. — О Боже, він забуде і з’їсть яйця без солі. Тільки щоби з ним нічого не сталося! — Вона повільно засунула шафу назад.

— Цей лайнюк! — скрикнула Брітта, коли Йоганнес зірвав їй з обличчя липку стрічку і розв’язав пута. Вона потерла обличчя й зап’ястки. — Він ще й кілька разів повертався, щоби перевірити, чи міцно я зв’язана! Він геть збожеволів!

У підліску було темно. Птахи, очевидно, рідкісні, бо Йоганнес іще ніколи в житті таких не бачив, насторожено попискували.

— Іти можеш? — злякано запитав хлопець. — Прошу, мамо, бо Їделунґ…

— От гівнюк! — сказала вона, і Йоганнес вирішив, що сьогодні він їй це пробачає. Трапляються ситуації, подумав він, коли лайливі слова дозволяються. — Він геть здурів! Стверджує, що він Каїн! Каїн! Знаєш, хто це? Це історія з Біблії! У нього не всі вдома!

— Ходімо, мерщій! — квапив маму Йоганнес, переступаючи з ноги на ногу. — Якщо ми вчасно повернемося…

Брітта обережно встала й застогнала.

— Я ж не здогадувалася! — сказала вона. — Що йому бракує клепки! Знаєш, у чому він хотів мене переконати? Він шукає того, хто може робити золото, такого собі гнома, а гноми ці живуть під нашим двориком, глибоко під землею! Божевілля! Суцільне безумство!

Йоганнес біг слідом за Ліною до берега. Зараз не час щось пояснювати Брітті. Найголовніше, щоб вона швидко дійшла до «Корделії».

— А як ви сюди дісталися? Як взагалі здогадалися, де я? — не зупиняючись, питала Брітта. Потім побачила баркас, який погойдувався на якорі. — Ні! Тільки не кажіть, що мені ще й плавати сьогодні доведеться!

Але швидкими рухами вже знімала з себе светр.

— Ми все тобі пояснимо на зворотному шляху! — пообіцяв Йоганнес. Перед ними Ліна вилізла мотузяною драбиною на палубу «Корделії». — Давай, мамо!

Він кинувся у воду й швидко поплив до баркаса.

За вікнами поволі смеркало, нарешті задзвонив телефон.

Торіл увесь час сидів біля апарата й чекав. Він миттєво підняв слухавку, двома руками.

— Так? — крикнув він. — Алло!

— Торіле, це ти? — кричав на іншому боці Йоганнес. Торіл чув рівномірне гудіння мотора. — Ми знайшли Брітту, і тепер вона з нами на «Корделії-2»! Можеш більше не боятися, тобі не треба йти до Їделунґа!

Торіл полегшено зітхнув.

— Але це була лише частина погрози, — сказав він. — Що полонена помре з голоду. А що буде з нашим народом?

— Брітті він теж це розповідав! Що висадить у повітря край і всіх медлевінґерів, якщо не отримає тебе! Брітта, звісно, подумала, що він втратив розум! — Йоганнес зробив паузу. — А тепер вона думає, що ми з Ліною здуріли! — прошепотів він так тихо, що Торіл нічого не зрозумів. — Бо ми спробували все їй розповісти. Здається, вона дуже хвилюється, чи ми бува не з’їли чогось не того.

— Яке це зараз має значення! — нетерпляче перебив його Торіл. — Тобто Каїна ви не піймали? Він прийде сюди?

— Так, але ви можете самі схопити його і зв’язати! — сказав Йоганнес. — Розумієш? Він вже не має чим шантажувати! Вам тільки треба зупинити його, коли він прийде на подвір’я, щоб висадити у повітря ваш край!

— А як? — розпачливо запитав Торіл. — Як нам це зробити? — Але зв’язок вже перервався. — Чому ми такі маленькі? — крикнув Торіл, гримнувши слухавкою. — Чому маємо завжди підкорятися людям, завжди, вже тисячі років? Чому, коли хтось із них збирається заподіяти нам шкоду, нам не допомагають всі наші таємні сили?

Король помітив, що дорога крізь темряву підіймається догори. Кошик, незручно звисаючи з лівої руки, заважав йому обмацувати земляні стіни ліворуч і праворуч, та він не наважувався залишити його. Королева могла бути дуже завзятою, і коли він повернеться в край, вона обов’язково запитає, як йому посмакував подорожній провіант, і якщо він не зможе дати їй вичерпну інформацію, вона дуже роздратується.

«Я вже застарий для таких пригод! — промурмотів король, перевішуючи кошик з одного ліктя на другий. — У цей час я вже давно лежав би в ліжку і…»

Тут він наступив на щось тверде. «Що це?» — здивовано скрикнув він, нахиляючись. До цього часу скрізь була тільки земля: під ногами, праворуч і ліворуч, над головою. Але зараз перед ним лежало щось тверде, мов камінь, неправильної форми. «Що це таке?»

Король відставив кошик й обома руками обмацав дивний предмет. Кілька стрижнів були зв’язані дротом у пучок. «Шпараґівка?» — схвильовано промовив король, насилу підняв важкий пучок і підніс його до носа.

Розчаровано він ледь не кинув його на землю. «Не шпараґівка! — сердито сказав він. — Пахне радше, як марципан! Але що ж це може бути?» Він ще раз обмацав пучок двома руками.

У цілковитій темряві тунелю він відчув, що до нього прикріплено другий шнур, який веде вздовж ходу догори.

«Побачимо!» — коротко й рішуче сказав король, виймаючи з кошика варені яйця. На їх місце він поклав стрижні і, просуваючись уперед, намотував собі шнур на пальці.

«Ще один!» — схвильовано вигукнув король. Вже за кілька кроків він наштовхнувся на наступний пучок стрижнів і задумався, що би то цього разу викинути з кошика. «Її м'ясні пляцки завжди смакують однаково! — пробурчав він, витягаючи їх, щоби звільнити місце. — Цікаво, скільки їх ще буде!»

Намотуючи шнур на руку, він думав, що треба принаймні з’ясувати, що то за солодкий сюрприз, перш ніж покласти в кошик на його місце дивний пучок. Королева дуже розгнівається, якщо, повернувшись додому, він не зможе розповісти їй, чим вона його здивувала і як йому це смакувало.

Вони зібралися на кухні біля дверей на подвір’я і вдивлялися в темряву.

— Довго ще? — запитав Торіл.

Ведур прислухався.

— Вже недовго, — відповів він. — До апогею ночі.

— Якби принаймні Йоганнес з мамою і дівчинкою повернулися! — сказав Нісс. — Щоб нам не довелося робити це самим. Троє людей зможуть подолати одну, навіть якщо вона сильніша за кожну з них!

— Ми це вже давно обговорили! — втрутилася Моа. — Я полечу і вдарю його в спину і…

— Тихо будь, Моа! — суворо крикнув Торіл. — Це тобі не гра із зорової скриньки!

Моа принишкла.

— Коли він прийде, — сказав Торіл, — і попрямує до виходу з тунелю, щоби здійснити свою погрозу, я вийду надвір і стану перед ним. Не хочу, щоби він знищив увесь край. Хай ліпше візьме мене в полон, і я робитиму для нього золото.

— Він ніколи не буде задоволений! — не погодився Ведур. — Торіле, залишайся тут! Він завжди буде погрожувати, він ненаситний, згадай першого Каїна! Він вимагатиме від тебе щораз більше і більше, а як не даси, він знову і знову погрожуватиме знищити край! Здавшись йому, ти нам не допоможеш. Моа має рацію. Нам треба спробувати затримати його.

Торіл стулив губи.

— А якщо нам це не вдасться? То що, будемо дивитися, як Каїн знищує нашу батьківщину? — запитав він. — А що буде з нами, коли не стане краю?

— Нам вдасться, хлопче, — спокійно сказав Ведур. — Ми його подолаємо. Ми маємо наші сили, і ми не боягузи.

У цю мить вони побачили, як маленька постать висунулася із входу в тунель і підтягнулася догори. Саме там, де донедавна росли Бріттині троянди. Якийсь час постать пильно роззиралася, а потім витягла з глибини кошик і поставила його на край тунелю.

— Хто це? — спантеличено прошепотів Ведур. — Хтось із вас його впізнає?

Маленька постать обтріпала з колін землю і випросталася. У цей момент із підвальних дверей на подвір’я вийшла людина.

— Каїн іде! — сполохано прошепотів Нісс.

— Час настав, — сказав Торіл і затамував подих.

Їделунґ постояв, не рухаючись, так, ніби його очі мали спершу звикнути до темряви; а тоді рвучко підстрибнув до маленької постаті, яка дивилася на нього з надією. Вовча шкура повільно сповзала з плеча.

— Хто ти? — крикнув Їделунґ. Йому було байдуже, що його можуть почути. — Ти той, хто робитиме мені золото?

Однією рукою він схопив ошелешеного прибульця за комір і підняв над землею, другою підібрав кошик. Вовча шкура впала на землю.

— Молодий чоловіче! — вигукнув малий, безпорадно бовтаючи ногами в повітрі. Його голос звучав радше обурено, аніж перелякано. — Чи так поводяться з королем?

— Це Його Величність! — прошепотів Нісс. — Це наш король!

Їделунґ розлючено кинув малого на землю.

— Хочеш переконати, що ти золотяр? — крикнув він. — Хіба я не чув, що це син Антака? А ти можеш бути щонайбільше Антаковим батьком!

Король форкнув.

— Но-но-но! — сказав король, нахиляючись за своєю шкурою. — Чемного поводження ви, люди, за останні п’ятсот років так і не навчилися!

— Він його тільки ще більше розлютить! — прошепотів Торіл. — О Боже, сподіваюся, він припинить!

— А що там у тебе в кошику? — закричав Каїн. — Ти що… — Він скрикнув. — Моя вибухівка! — пробурмотів він. — Ти виніс із тунелю всю вибухівку!

— А! То це вибухівка, — невпевнено промовив король. — Ти глянь, а я спочатку був подумав, що то шпараґівка, а потім…

— Ви сподіваєтеся мене зупинити! — верещав Каїн. Дивно, що в будинку досі не відчинилося жодне вікно. — Ви думаєте, що ви перешкодите нащадкові Каїна зробити те, що він задумав!

Він став перед тунелем на коліна і квапливими рухами почав запихати пучки стрижнів назад. Потім вийняв з кишені маленьку коробочку.

— Скоро північ! — загорлав Каїн, обертаючись із розпростертими руками довкола себе, ніби хотів прокричати це на всі сторони світу. — Скоро північ, а золотяра нема! Я вам сказав, що станеться! Я вас застерігав!

Він витяг із коробочки дерев’яну паличку і чиркнув нею. Крихітне полум’я затанцювало в темряві.

Каїн нахилився і вхопив кінець шнура, який зник у вході до тунелю.

— Це ваш останній шанс! — горлав він. — Медлевінґери! Видайте мені золотяра, інакше я підпалю цей шнур!

— Я йду! — різко сказав Торіл, відчиняючи навстіж двері в подвір’я. — Я мушу йти до нього!

Ведур обійняв його за плечі.

— Що таке за шнур? — прошепотіла Моа.

Торіл звільнився з обіймів Ведура.

— Ну, добре, ще один сірник, аби ви побачили, що я не жартую! — крикнув Каїн. Торіл уже був на першій сходинці. — А коли полум’я дійде до вибухівки, від вашого краю більше нічого не залишиться!

— Торіле, не йди! — гукнув Антак.

Повільно, але невблаганно запалений сірник наближався до шнура.

— Торіле, ні! — закричав Антак. — Рессав!

Блискавка розітнула небо, ніби хотіла розрізати хмари, у цю саму мить загриміло, та так сильно, що Ведур з переляку відступив на крок назад. Мов із відра, уперіщила злива, краплі дощу витанцьовували свій химерний танок на землі подвір’я.

— Полум’я згасло! — вигукнув Нісс. — Антак пустив дощ! Ну, Моа, ходімо! Тепер ми це зробимо!

І не встигла Моа вилетіти, як невидимий Нісс пострибав металевими сходами крізь зливу.

— Напад! Атака! — закричала Моа, кружляючи довкола голови мокрого, як хлющ, Їделунґа. Кілька крапель ще впало й на неї, та потім дощ припинився так само раптово, як і почався.

Їделунґ випростався і спробував ударити Моа, але вона ухилялася, раз у раз налітаючи на нього. «Твій час прийшов!» — примовляла вона, намагаючись зі стрімкого піке схопити його за волосся, як раптом він, без жодної на те причини, перечепився й упав, випустивши з рук коробочку з сірниками.

— Ніссе, то ти? Тепер ми його схопимо!

— Я поставив йому підніжку! — крикнув Нісс. — На нього, Моа, ми впіймаємо його!

Та тепер Їделунґ допетрав, що відбувається.

— Ви щури малі! — заволав він.

Моа продовжувала кружляти біля його голови, а невидимий Нісс намагався стягнути його за холошу на землю.

— Ви нікчемні малі підземні щури!

Рвучким рухом він ухопив Нісса, який з переляку торкнувся своєї фібули. Торіл, Антак і Ведур, що стояли на сходах, побачили, як якусь мить він борсався в його руці, потім Каїн відкинув його далеко від себе.

— Ай! — скрикнув Нісс, приземлившись на твердій долівці подвір’я.

— А тепер ти! — буркнув Каїн і зловив Моа, яка саме починала згори нову атаку. — Ось так! — Моа він теж пожбурив на землю. — Думаєте, що можете загасити мої сірники? Добре! Тоді спробуйте згасити запальничку! — Із диким реготом витяг із кишені маленький пристрій, полум’я якого звилося високо у небо.

— Рессав! — голосно сказав Антак, і з неба знову ринула вода. Та полум’я вона не загасила.

— Він це зробить! — прошепотів Ведур у шумі дощу. — Він запалює вибухівку! Все було даремно!

— Каїне! — гукнув Торіл і вийшов уперед, у прямокутник світла, що падало надвір із кухні. — Каїне, це я, Торіл-золотяр! Залиш мій народ у спокої! Я зроблю тобі стільки золота, скільки ти забажаєш!

Він поклав руку на свою фібулу.

— Лірот! — сказав він, і раптом у темряві засяяв шнур. — Це доказ!

— Звичайно! — викрикнув Ведур. — Чому я раніше не здогадався, ось де вирішення! Тобі просто треба перетворити вибухівку на золото! Торіле, тобі треба…

У цей момент до Каїна енергійно підійшов король. Увесь цей час він із дедалі більшим здивуванням спостерігав за видовищем, яке розгорнулося перед ним одразу ж у перші хвилини перебування у людському світі. Воно перевершило всі його очікування.

— Ні, а тепер і справді досить! — мовив король, суворо дивлячись на Каїна. — Якщо інші дозволяють робити з ними все, що завгодно, добре. Але ти сам винний, щоб потім не нарікав! Медлев! — вигукнув він. — Не можемо ж ми справді терпіти всі вибрики такої невихованої людини!

Торіл, Ведур й Антак затамували подих. Коли король наблизився до Каїна, той миттєво нахилився, аби схопити його, та раптом його тіло пересмикнулося, і він наче скам’янів.

— Чудово! — втішився король, потираючи руки від задоволення. — Як я і сподівався! Це давня сила королів — зачаровувати і знімати чари! — Він повільно й урочисто обійшов довкола Каїна, що застиг у напівзігнутій позі, як невдала статуя. І лише на непорушному обличчі люто виблискували очі.

— Спрацювало! — радісно крикнув король. — Цікаво, скільки він так простоїть?

— Доки ти не знімеш з нього чарів! — відповів Антак, і в його голосі вчувалося велике полегшення. — Принаймні так було у Сиву Давнину!

— Ну, то він може трохи відпочити! — заспокоївся король і сягнув до свого кошика. — Хтось хоче скуштувати маленького солодкого сюрпризу від королеви?

— Величносте! — прошепотів Торіл, коли король підійшов з кошиком до нього. — Величносте, ти знаєш, що щойно переміг Каїна?

— Ай, для цього і є король, — скромно відказав король, обережно розгортаючи хусточку з тим, що спакувала йому в дорогу королева. — Горіховий пиріг! Вона справді найчудовіша жінка! Хто хоче? — Він пустив пиріг по колу. — Ви всі, звісно, також допомагали, мої любі! — сказав він трохи згодом. — Чого вартий король без свого народу.

51

Всі вони сиділи разом на сходах, частувалися горіховим пирогом, у той час як Каїн стовбичив унизу, на подвір’ї.

— Любо глянути на нього! — тішилася Моа, відламуючи ще один шматочок пирога. — Справді любо.

— Правда, оточення для статуї, якщо можна так сказати, не вельми гарне, — зауважив король. — Це садок? Мушу сказати, люди могли би в нас багато чого навчитися. Я свій бузок…

— Знаєте, що мене дивує? — із повним ротом запитав Нісс, так ніби то не його король саме щось розповідав. — Що ніхто не підійшов до вікна, коли тут стояв такий гамір. У нас у краї вже давно зібрався б натовп. Таке враження, що в людському світі ніхто нікого не обходить. Всі дбають тільки про себе.

— Йоганнеса обходить! — сказала Моа.

— Так, Йоганнес дбає про інших, — підтвердив Нісс. — А що тепер буде з Каїном?

На хвилю всі замовкли.

— Так, він не зможе стояти тут вічно, — роздумував уголос Торіл. — Коли зійде сонце і люди повідчиняють вікна…

— Запитаймо Йоганнеса! — сказала Моа. — Ось він іде!

— Вона знепритомніла! — примовляла Моа, схвильовано пурхаючи навколо Брітти, яка ще встигла сісти на підлогу, перш ніж втратила свідомість. — Мушу тобі сказати, Йоганнесе, ви, люди, дуже боягузливі!

— Ну, в неї сьогодні був важкий день, — сказала Ліна, стаючи навколішки біля Брітти. — Та ще й на зворотному шляху закінчився дизель, тому ми так і спізнилися! Довелося цілу вічність поратися біля тої штуки. Брітто, агов, Брітто, прокинься!

— А ми її підготували! — похмуро сказав Йоганнес. — Увесь час на «Корделії» ми намагалися пояснити їй, що Їделунґ просто підступний, але не божевільний. І що ви існуєте.

— Вона не повірила? — запитала Моа, на льоту смикаючи її за носа. — Агов! Мамо Йоганнеса! Прокинься! Ми не небезпечні!

— Лиши її в спокої! — сердито сказала Ліна. — Я сама мало не зомліла, коли побачила вас. А для дорослих це, певно, ще більший шок.

Брітта заворушилася.

— А що з Їделунґом? — раптом згадав Йоганнес. — Він вже з’явився?

Торіл показав на двері.

— Він там, — сказав він.

Йоганнес скрикнув, і Брітта кліпнула.

— Відійди звідти, Моа! — звеліла Ліна. — Вона ж знепритомніє вдруге, якщо першим, що побачить, прокинувшись, буде літаюча лі-фея!

— Як ви це зробили? — поцікавився Йоганнес, дивлячись на закам’янілого Їделунґа. — Що з ним?

— Вона прокидається! — крикнула Ліна.

Йоганнес примчав назад у кухню і сів навпочіпки біля Брітти.

— Привіт, мамо! — сказав він. — Все о’кей?

Брітта спантеличено дивилася йому в обличчя.

— Я впала! — промурмотіла вона. — Я так злякалася, Йоганнесе! Це викрадення зашкодило мені більше, ніж я думала. Я повірила, що бачу маленьких чоловічків, які літають тут навколо!

— Літати вміє тільки одна! — обережно сказав Йоганнес. — Мамо, я ж тобі пояснював…

Брітта скрикнула.

— Вони ще тут! — прошепотіла вона. — О Боже, Йоганнесе, я все ще їх бачу!

— Так, але літати вмію тільки я! — сказала Моа, приземляючись прямо біля Бріттиної голови. — Зате решта вміють інші речі.

— Ні! — промурмотіла Брітта, знову заплющуючи очі.

— Мамо, це все не проблема! — благав Йоганнес. — Я можу тобі все пояснити!

Хтось відсунув його, ніжно, але енергійно.

— Доброго вечора, моя люба! — сказав король, нахиляючись до Бріттиного обличчя. — Я — король медлевінґерів, і, гадаю, зараз вам треба трохи підкріпитися.

Він взяв із хустинки шматок горіхового пирога.

— І ти хочеш сказати, що майже тиждень ховав цих людей у нашій квартирі? — вражено запитала Брітта. Тим часом вона сіла, але шматок пирога тримала кінчиками пальців далеко від себе. — Так, що я нічого не помітила?

— Не всіх! — заспокоїв її Йоганнес. — Не всіх, мамо! Спочатку тільки двох, а коли прийшов Торіл, стало троє. Антак і Ведур з’явилися сьогодні пополудні. А король — щойно.

— Тільки двоє, а потім троє! — говорила Брітта, скептично крутячи в руці пиріг. — Виглядає точнісінько як нормальний горіховий пиріг. Тільки трохи менший.

— Але це надзвичайно добрий горіховий пиріг, моя люба! — переконував її король. — Спробуйте! Ніщо так не допомагає від великого переляку, як маленький відпочинок і шматок пирога.

Брітта витріщилася на нього, потім розглянула кожного зокрема і сказала:

— І ви всі стверджуєте, що ви є?

Ведур вклонився.

— Безперечно, ласкава пані, безперечно! — запевнив він. — А чом би й ні?

— Справді, чом би й ні? — пробурмотіла Брітта. — І я вас реально бачу.

Вона зітхнула, підводячись.

— Мабуть, треба повірити. О’кей, о’кей, о’кей, а далі?

— Ми ж тобі вже все розказали на човні, Брітто! — сказала Ліна. — Не будь такою нездогадливою!

— Але ж я думала, що ви хочете мене на…дурити! — відказала Брітта, і Йоганнес втішився, що вона стрималася і не вимовила того слова, яке насправді хотіла сказати. Він не був певний, що це сподобалось би медлевінґерам, та ще й коли поряд був їхній король. — Або що ви всі подуріли, як Їделунґ! У такі історії жодна людина не повірить! — Вона встала і глибоко вдихнула. — А що з ним, до речі? З цим огидним викрадачем?

— Я його зачарував, моя люба, — урочисто промовив король. — Силою всіх королів нашого народу: зачаровувати і знімати чари.

— Ходи глянь на нього! — сказав Йоганнес і потягнув Брітту до вікна.

Брітта здригнулася.

— Помалу я починаю вірити у все це.

— Ні, він справді там стоїть, Брітто! — пояснила Ліна. — Він більше не рухатиметься! Питання тільки, що нам з ним робити?

— Викинемо його в річку, — сердито сказала Брітта. — Давно треба було.

— Мамо! — попросив Йоганнес.

Брітта зітхнула.

— Ні, ні, я пожартувала! — виправдовувалася вона. — Викрадати його немає сенсу. Тож куди нам його подіти? Він такий громіздкий!

— Не думаю, що можна назавжди залишити його так, — сказала Ліна. — Скам’янілого навіки. Це було би нечесно.

— Ну, чари я можу зняти коли завгодно, — невпевнено промовив король. — Але тоді…

— Справді, а що тоді буде? — поцікавився Нісс. — Усе почнеться спочатку!

— Поліція? — вголос розмірковувала Брітта. — Ні, за який злочин вони мали би його заарештувати? Ви ж, очевидно, не хочете їм показуватися. — Вона схопилася за голову. — Це за умови, якщо це все мені не ввижається.

Король перелякано похитав головою.

— Ні, ні, моя люба! — вигукнув він. — Люди не мають довідатися про наше існування! Коли це все закінчиться, ми знову повернемося до нашого краю і будемо жити, як і багато тисяч літ перед тим.

— Але із зоровою скринькою? — благально глянула на короля Моа.

— Як багато тисяч років, — рішуче сказав король. — І в нас, і у вас історії про світ іншого народу кануть у казки і легенди. — Він обернувся до Моа. — І без зорової скриньки! — суворо додав він. — Без усього, моя маленька лі-феє.

Моа ображено форкнула.

— Тобто поліція відпадає, — замислено мовила Брітта. — Ні, ні, я розумію. Але що тоді?

Антак увесь час тримався на задньому плані. Тепер він вийшов уперед і вклонився Брітті.

— Я Антак, хранитель історії, — відрекомендувався він. — Через мене трапилося все це нещастя. Не знаю, чи погодитеся послухати, що я маю сказати.

— Певно! — відповіла Ліна. — Ну ж бо!

— У давніх переказах про Каїна і Авеля, — почав Антак, — розповідається, що Каїн із людського роду вбив свого брата медлевінґера Авеля і забрав у нього фібулу: тисячі років ця фібула належала людям.

— Тому вона й була така брудна, — сказала Моа, зиркнувши на свій ремінь, срібна фібула на якому виблискувала тепер, як у всіх інших. Бріттин засіб для чищення срібла виявився дієвим.

— Звичайно, вона не давала нащадкам Каїна жодних таємних сил, — продовжував Антак. — Адже вони були людьми. Проте вони передавали фібулу від батька до сина, а ще — слово; точнісінько так само, як це за звичаєм робили медлевінґери.

— Змавпували з нас! — сказала Моа. — Абсолютно зайве, правда ж?

Та Антака важко збити з пантелику.

— У давніх переказах говориться, що прокляття можна зняти тільки тоді, коли фібула Каїна знову належатиме Авелю і коли нащадок Авеля забере у Каїна своє слово. Тоді Каїн все забуде. Він більше не пам’ятатиме про медлевінґерів і про історію своєї родини — з його пам’яті зітреться все.

— Так що Каїн ніколи більше не заподіє нам зла? — розхвилювався Нісс. — Ніколи-ніколи?

Антак кивнув.

— Добре, — сказала Ліна. — Але де ми так швидко дістанемо Авеля?

Антак мовчав, виразно дивлячись на Моа.

— Маячня! — невпевнено відказала Моа, злетівши трохи вгору. — Я — лі-фея! Я точно не Авель!

Торіл глянув на Моа, на Антака, потім знову на Моа. І вдарив себе по чолі.

— Але ж вона дала тобі силу, Моа! — вигукнув Торіл. — Фібула Каїна — це твоя фібула! Ти — нащадок Авеля!

Якусь мить панувала тиша.

— Моа-Вель, — прошепотів Нісс. — Приховане ім'я! Знову приховане ім’я.

Моа принишкла.

— Моа-Вель! — промурмотіла вона. — Як же я раніше не здогадалася?

— Те саме можемо запитати й ми! — сказав Нісс.

— А що означає, що вона має забрати в нього слово? — запитала Брітта, виглядаючи на подвір’я, де все ще стовбичив гротесково зігнутий і закляклий Їделунґ, як статуя, що символізує нещастя. — Ви ж розумієте, що я дуже зацікавлена в тому, щоби він якомога швидше звідси зник. Коли завтра вранці прокинуться сусіди…

— Зрозуміло, — кивнув Торіл. — До того часу його вже тут не буде.

— Але тільки не в квартиру! — з огидою сказала Брітта. — Крім того, що він зайняв би купу місця, я просто не хочу його тут бачити.

— Це теж зрозуміло, моя люба, — промовив король. — Після всього, що ви пережили! Нам нічого іншого не залишається, як спробувати знайти його слово.

— А потім? — запитала Моа.

— Потім ти маєш сказати його, торкаючись одночасно Каїна однією рукою і своєї фібули другою, — пояснив Антак. — Після цього він нічого не пам’ятатиме. Історія про Каїна й Авеля назавжди зітреться з його пам’яті.

— Як у фільмі-фентезі! — сказала Ліна.

Моа зітхнула.

— А як я знайду його слово? — поцікавилась вона. — Га?

Брітта пішла до холодильника.

— Насамперед я приготую нам усім вечерю! — запропонувала вона. — Я вмираю з голоду, а ви?

— Чудова думка, моя люба! — втішився король. — На голодний шлунок важко думати, байдуже, людина ти чи медлевінґер.

Брітта поклала на стіл усе, що було їстівного в квартирі: холодну варену картоплю, моркву, хліб, сир і ковбасу, банку квасолі. А ще зварила яйця. За вечерею ніхто й слова не промовив. Як на таку пізню нічну пору вони всі були навдивовижу голодні.

— Як необачно було залишати подорожній провіант у тунелі! — сказав король, коли вони вдев’ятьох змели все до останньої крихти. — Треба було прихопити хоча би м’ясні пляцки. Та й холодна печеня королеви теж смачна.

Торіл зітхнув.

— Нема сенсу сумувати за їжею! — сказав він. — Скоро світатиме. Нам треба подумати, яке може бути в Каїна слово.

— Просто слово Каїн, — припустила Брітта. — Це найперше спадає на гадку.

Ведур похитав головою.

— Занадто просто, — не погодився він. — Про це дуже швидко можна здогадатися. Не думаю, що це воно. Але, звичайно, Моа може його випробувати.

— А мені справді треба триматися за нього? — захвилювалася Моа.

— Пусте! — рішуче сказав Йоганнес, відчиняючи двері на подвір’я. — Це ж тільки статуя.

— Або Авель? — крикнув Нісс услід Моа, яка вже приземлилася біля Їделунґа. — Це було би хитромудро!

Король із сумнівом похитав головою.

— Не знаю, — промурмотів він. — Напевно, занадто хитромудро.

— Увага! — крикнула Моа. — Я починаю!

Вона поклала праву руку на фібулу, а ліву, дещо вагаючись, простягнула до Їделунґового плеча.

— Каїн! — сказала вона, скрививши від огиди обличчя.

Їделунґ зиркнув на неї сповненими ненависті очима.

— А як ми дізнаємося, чи подіяло? — запитала Брітта. — Ми подумаємо, що він все забув, і король зніме чари, а потім виявиться, що то було неправильне слово, і паскудник таки пам’ятатиме про все і знову завдаватиме шкоди.

— Ми це побачимо! — відповів король. — Але слово в будь-якому випадку не Каїн.

— Авель! — сказала Моа. Їделунґ дивився на неї з таким виразом свого скам’янілого обличчя, ніби хотів убити. — Ні, я так довго не витримаю! Це так жахливо!

І полетіла назад до кухні.

Йоганнес обернувся до Ліни.

— Якщо хтось і зможе це розгадати, то Ліна! — сказав він із надією. — Вона вміє мислити, як злочинець! Вона точно визначила, куди Їделунґ завіз Брітту, причому за допомогою самого лише логічного мислення!

— Боюся, що в цьому випадку логіка нам не допоможе, — мовив Антак. — Розумієш: слово століттями передавалося від батька до сина! А як ти дізнаєшся, яке слово вибрав Каїн свого часу?

Ліна повільно кивнула.

— Ні, напевно, ні, — мурмотіла вона, і Йоганнес бачив, як у її голові зароїлися думки. — Це, мабуть, ні.

На кухні запанувала тиша, яку порушувало лише нестерпно гучне цокання годинника. Ніссові злипалися очі, боровся зі сном і Йоганнес. Моа у відчаї поклала голову на стіл, намагаючись при цьому не заснути.

— Вже сіріє! — сумно сказала Брітта. — Думаю, ми не знайдемо слова. Ми ж не можемо перепробувати кожнісіньке слово на світі! Це ж мільйони! Це тривало би тисячі років!

Ліна рвучко випросталася.

— Спробуй «люцифер»! — вигукнула вона, штурхнувши Моа в руку. — Ну, мерщій, спробуй «люцифер»!

— Чому? — промурмотіла Моа, майже вві сні. — Чому саме «люцифер»?

— Так називається його човен! — відповів Йоганнес. — Але цього разу ти помиляєшся, Ліно! Він же не міг вибрати своє слово, бо так називається його човен! Слово ж поколіннями передавалося від батька до сина!

— Спробуй «люцифер»! — наполягала Ліна, схопившись на ноги й смикаючи Моа за рукав. — Подумай! Коли шукають назву для свого човна, це так само, як із паролем для комп’ютера: більшість людей беруть ім’я або слово, яке для них особливо важливе! Ім’я коханої чи…

— І ти думаєш, що Їделунґ назвав човен своїм словом? — перепитав Торіл.

— Спробуй «люцифер»! — укотре повторила Ліна. — Будь ласка, Моа!

Моа потягнулася.

— Якщо ти так хочеш! — сказала вона. — Хоч мені і страшно! Як він витріщається!

Від втоми вона хилиталася в польоті, але на подвір’ї приземлилася точно біля закам’янілого Їделунґа. Неохоче поклала йому на плече руку.

— Люцифер, — сонно сказала вона. — Люцифер, ти огидний Каїне.

І всі побачили, що Їделунґ змінився. Риси кам’яного обличчя стали м’якшими, погляд — приязнішим. Очі здивовано оглядали подвір’я.

— Повертайся, Моа — схвильовано гукнув король. — Думаю, тобі це вдалося! Я знімаю чари, і йому не обов’язково тебе бачити, коли він прийде до тями!

Моа полетіла назад до кухні.

— Дуже дякую! — сказала вона. — Повторювати це ще раз мені й справді не хотілося б!

Король поклав обидві руки на свою фібулу.

— Медлев! — владно промовив він.

Внизу на подвір’ї Їделунґ заворушився.

— Назад до кухні! — прошепотів король. — Він не має нас побачити! Подумай, якщо він все забув! Для нього ми більше не існуємо!

Брітта, Йоганнес і Ліна стояли біля дверей, схвильовано спостерігаючи, як Їделунґ обтріпував одяг. А тоді спантеличено зробив кілька обережних кроків.

Брітта відчинила двері.

— Тепер вже досить, пане Їделунґ! — крикнула вона. — Ви думаєте, що вам можна будити цілий будинок?

Їделунґ дивився на неї широко розплющеними очима.

— Чому? — збентежено прошепотів він. — А чому я… Та зараз же глупа ніч!

— Власне! — сказала Брітта, підпираючи руки в боки. — А ви товчетеся на подвір’і і горланите так, що ніхто не може спати!

— Я геть нічого не пам’ятаю, Брітто! — розгублено промовив Їделунґ. — Що я тут взагалі роблю? Чого це я вночі на подвір’ї?

— Ви мене питаєте? — обурилася Брітта. — Це я вас питаю, пане Їделунґ! І не могли би ви припинити тикати мені? Моє прізвище Ріттер, я ж не кажу вам просто Курт!

— Ні? — зніяковіло запитав Їделунґ, шкробаючи голову. — А хіба ми не перейшли…

— Ні! — буркнула Брітта. — Не перейшли! — І з грюкотом зачинила двері.

— Він і справді все забув! — скрикнув Нісс, радісно стрибаючи по кухні. — Все, все, все!

— Його і справді шкода! — сказала Ліна.

Моа пурхала навколо лампи.

— Я зняла прокляття! — кричала вона згори. — Більше ніколи Каїн не загрожуватиме медлевінґерам! Я Авель і лі-фея, і…

— І тепер ми йдемо додому! — сказав король, прикриваючи рукою позіхи. — Якщо нам пощастить, ми ще сьогодні поспимо.

— Вже йдемо? — перепитала з недовірою Моа. — Вже зараз?

Король кивнув.

— І нічого не візьмемо з собою? — не вгавала Моа. — Жодної зорової скриньки, жодного денносвіта, взагалі нічого?

— Негоже хотіти мати все найкраще від обох світів, — пояснив король, і Йоганнес помітив, який тужливий погляд він кинув на яскраве світло лампи. — Якщо ми хочемо мати те, що мають вони, нам треба і жити, як вони.

— А чому ні? — вперто допитувалась Моа, але Торіл вже схопив її за руку.

— Ходімо, Моа, — сказав він. — Байдуже, чи король має рацію, чи ні: з ними ми не почуваємося у безпеці. Якби люди довідалися про нас, то ніколи вже не лишили би у спокої. — Він посміхнувся Йоганнесові. — Цим трьом я довіряю, — додав він. — Але ж ти сама пізнала людей.

— Ніссе, Торіле, Моа, ви ще можете попрощатися зі своїми друзями, — сказав король. — І подякувати їм за все, що вони для нас зробили.

Йоганнес зніяковіло дивився на підлогу.

— Ти справді думаєш, що ми не зможемо знову жити разом? — тихо запитав він Торіла. — Так, як раніше?

Торіл, вагаючись, похитав головою.

— Ми не настільки змінилися, як ви, Йоганнесе, — прошепотів він. За кілька кроків від них Антак, Ведур і король прощалися з Бріттою. — Вони нас вчать цього у школі, і ми їм віримо. Але глянь на Моа! Або Антака! — Він зітхнув. — Перш ніж ми змогли би мирно жити разом, мало би багато що статися, — сказав він. — Як у нас, так і у вас.

— Але, можливо, пізніше, Торіле! — благально глянув на друга Йоганнес. — Коли ми виростемо! Коли ти будеш хранителем історії, а я… Може, тоді ми знайдемо можливість знову жити разом? Ми двоє? І Нісс? І Ліна? І Моа?

— Завжди все змінюється, коли дорослішаєш, — замислено сказав Торіл. — Раптом хочеш зовсім інших речей, Йоганнесе, а те, що колись було важливим, узагалі нічого не означає. Але ми знаємо місце, де закінчується тунель.

Йоганнес кивнув.

— До побачення, Торіле! — сказав він. — До побачення, Ніссе, до побачення, Моа! — Він нишком глянув на дорослих, які досі не розходилися і бесідували. — Я розхитаю одну плиту! — прошепотів він. — Якщо Покашиїнський закладе подвір'я плитами! На місці виходу плита завжди буде розхитана. Вам треба буде тільки підняти її. Зможете?

— Готові? — перервав його король. — Не треба патетики, не треба сліз! Ви пережили велику пригоду, але тепер час повертатися додому, в буденне життя!

Один за одним медлевінґери спустилися сходами вниз, а тим часом Моа кружляла в них над головами.

— Величносте! — крикнув Йоганнес. — Твоя вовча шкура!

Вони зникли в тунелі. Торіл і Нісс ішли останніми.

— Може, ми все-таки побачимося! — пошепки гукнув Торіл, махнувши рукою Йоганнесові, який стояв угорі, на сходах.

Нісс йому підморгнув.

— Не забудь! — прошепотів він.

— Про що ти маєш не забути? — позіхаючи, поцікавилась Брітта. — Ну, відтепер ти, певно, вже не будеш зачинятися, га? Бігом у ліжко, Йоганнесе. Я накручу будильник на десяту. Завтра напишу вам обом до школи пояснювальну записку, що не продзвенів будильник.

Йоганнес заліз під ковдру не роздягаючись. «Я точно не забуду, — подумав він, поринаючи в сон. — Плита буде завжди розхитана. Обіцяю».

52

У сірій імлі гамбурзького весняного надвечір’я їхала вантажівка з меблями: обережно, насилу втиснулася у вузьку вуличку з одностороннім рухом, мало не зачепивши «гольф», якого власник необачно припаркував на самому розі.

— Ах ти ж, лайно! — промурмотів водій. — А ще ж ця бруківка! Кляте середмістя! І чому саме нам вічно дістаються такі рейси?

— А могло ж бути чудове передмістя, — мовив водій-напарник, запалюючи цигарку. — Котеджі… Купа місця для паркування. Жодних тобі східців…

— І котрий поверх цього разу? — поцікавився водій. — Не п’ятий?

Напарник затягнувся цигаркою.

— Лише другий, хвалити Бога, — відповів. — Та все одно високо, бо, сам бачиш, тут усе стара забудова. Мабуть, знову будуть дерев’яні східці. Вузькі. Вичовгані.

— Лайно собаче! — вдруге вилаявся водій. — Добре, хоч манатків цей клієнт настарав небагато. Зразу видно: одинак!

— Але ж шафа яка! — заперечив напарник.

— Твоя правда! — зітхнув водій. Поглядаючи праворуч, де щільно стояли припарковані автомобілі, він вів важку вантажівку дуже-дуже повільно.

Позаду залунали нетерплячі гудки.

— Ну, що за бевзь! Не лишив нам ані шпаринки! І як ми маємо тут протиснутися?

— Доведеться тобі зупинитися в другому ряді! — пробурчав напарник. — Ну, й веселенький сьогодні випав деньок!

— Твоя правда, — погодився водій.

Тут відчинилася брама одного з будинків, і до вантажівки підійшов якийсь чоловік у джинсах.

— Ось ви й приїхали, — привітно всміхнувся він.

— Мамо! — погукав Йоганнес. Він стояв у своїй кімнаті біля вікна й спантеличено визирав надвір. — Здається, він виселяється!

— Хто виселяється? — запитала Брітта, вийшовши з рушником на голові з душу. — Їделунґ? Не вірю!

— Сама глянь! — сказав Йоганнес, роблячи їй місце біля вікна.

— І знову заблокували моє авто! — скрикнула Брітта. — Хіба це нормально?

Вона побігла до вхідних дверей і зачекала, поки Їделунґ зійшов сходами вниз. Поперед себе він ніс велику коробку.

— Не хочу вам заважати, коли ви такі зайняті, — заговорила вона, неприязно дивлячись на нього. — Але чи не можна було би посунути вашу вантажівку трохи набік, пане Їделунґ? Знаю, з мого боку було нерозумно припаркувати моє авто саме там, але тепер я звідси не виїду!

— Мамо! — прошепотів Йоганнес, сіпаючи Брітту за рукав.

— Самі знаєте, як важко жіночкам дається те паркування! — додала Брітта й на секундочку чарівно усміхнулася. — Я сама винна. Треба ж було мені його туди поставити! — І зазирнула Їделунґові, який збентежено закляк на п’ятачку перед їхніми дверми, просто у вічі.

— Ні, ні, ви зовсім не винні… — промурмотів він. — Ні, це, звісно, наша вина! Вам не треба вибачатися! Мені й самому прикро, що вони поставили вантажівку впритул до будинку!

— Ах! — тільки й мовила Брітта.

— Але я подбаю, щоби вони негайно звільнили проїзд! — пообіцяв Їделунґ, намагаючись водночас втримати в руках коробку. — Ви знаєте, я мав би попрощатися з вами! Але розумієте, я виселяюся дещо поспішно. Якось я тут не прижився. Мені постійно здається, що я маю щось пригадати, але не можу.

— Справді? — запитала Брітта, піднявши одну брову. — Але ви пам’ятаєте про моє авто?

Вона вже зачинила двері.

— Його і справді шкода, — сказала вона. — Він геть розгублений. — Вона витирала голову. — Але знаєш що, Йоганнесе? В мене схоже відчуття, як і в нього. Ніби якийсь такий розмитий спогад, я навіть не можу пояснити! Ні, не так, ніби мені щось наснилося, розумієш? Але водночас сталося насправді!

— Що? — спантеличено перепитав Йоганнес.

— Я пам’ятаю таких маленьких чоловічків! — прошепотіла Брітта, ніби боячись, щоб її ніхто не почув. — У нашій квартирі! Такі істоти заввишки щонайбільше з табуретку! — Вона зітхнула. — І одна з них літала. Схоже на справжній спогад. Але то було вночі, отже це таки був сон. На щастя.

Йоганнес подивився на неї з недовірою.

— Так, на щастя! — промовив він. — А тепер мені треба робити англійську. Для Країдлінґа.

Він майже дійшов до дверей своєї кімнати, як раптом помітив, що Брітта кудись збирається.

— А чого раптом ти йдеш на роботу? — запитав він. — Сьогодні ж понеділок?

Брітта зніяковіла. Здається, вона навіть зашарілася, подумав Йоганнес. Але ж це Брітта! Ні, з нею такого не буває.

— Ні, ні, я йду на зустріч із Томасом, — сказала вона. — Трохи відсвяткуємо початок його курсів підвищення кваліфікації, і взагалі.

— І взагалі? — перепитав Йоганнес і обережно намацав у кишені золоту монету.

Коли Брітта піде, він знову перевірить плиту на подвір’ї. Вона має бути розхитана.

Заключні зауваги

Під час археологічних розкопок на початку 1990-х років на території вільного ганзейського міста Гамбурга було знайдено кілька срібних пряжок — так званих фібул, якими люди застібали свій одяг приблизно 2000 років тому, коли ще не було ані ґудзиків, ані блискавок, ані липучок: рівно стільки у цій історії правди.

Один мій знайомий мовознавець не вважає дивним, що люди і медлевінґери можуть порозумітися навіть сьогодні, після того, як колись тисячоліттями жили поряд, — це, звісно, за умови, що ви готові у таке повірити. Проте він висловив великі сумніви у тому, що їхня мова впродовж наступних століть розвивалася так подібно до нашої — аж до стилістичних деталей і манери висловлення. Те ж саме стосується і жестів.

Можу сказати лише, що сама я була не менш здивована, ніж він. Я теж очікувала поважніших відмінностей, передовсім в окремих виразах і зворотах. Але мій подив не перешкодив мені записати цю історію такою, якою вона є. Іноді трапляються речі, що їх науці важко осягнути. Завдання літописця ж — передавати правду такою, якою він її пізнав.