Ігор Недоля

СКАРБ ЗЕЛЕНОГО БАЙРАКУ

Повість, оповідання

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Переклад з російського оригіналу В. О. Носенко}

СКАРБ ЗЕЛЕНОГО БАЙРАКУ

Моїй дружині, Вірі Степанівні, з якою ми пройшли життя, присвячую з любов’ю.

Автор

Запорозька сторожа

Вище Чортомлика береги Дніпра круті й скелясті. Подекуди ніби хтось розітнув скелі, і до Великого Лугу йдуть байраки. Більшість їх сповнювалася водою тільки після великого дощу та коли весною дружно танули сніги, але в них завжди вогкувато і є джерела з доброю водою. У вибалках ростуть дуби, осокори, берести, клени.

А в степу побачиш хіба що дикі зарості степового абрикосу, деінде невеликі кущі терну та шипшини.

По обох берегах Днiпра залорожці виставили далеко вниз од Січі невеликі фортецї iз землянками, щоб жити, і високими помостами для дозорцiв-стожами. Біля сторожі завжди лежали сухі дрова й сире сіно.

Степ рівний, видно ген далеко… Забачить дозорець кінних татар, гукне братам, а ті враз розкладуть вогнище й кинуть туди сире сіно. Аж до неба шугоне стовп сизого диму. Відтак другий, і запалають над Дніпром та Великим Лугом все нові й нові вогнища. Помітять у Січі — татари сунуть, і помчать козаки на конях зустрічати непроханих гостей.

ІЗ злістю вдарить мурза канчуком свого коня, ніби той винен, галайкне верхівцям, ті кинуться до сторожі, що подала знак, а там нікогісінько. Розкидають татари землянки, сторожу, але що з того: Січ уже знає про їхній набіг.

Одну таку фортецю запорожці поставили біля широкого байраку, що заріс густим лісом. Тому й назвали його 3еленим.

Недалеко від дніпровських круч височить скіфська могила. На могилі тій склавши руки стоїть камінний воїн. От на цій могилі і поставили запорожці високу сторожу. Одна-єдина вузенька стежина веде вниз, але проїхати можна скрізь. Вода недалеко — по дну байраку тече невелика річечка.

Набіжать кінні татари до могили, пильно дивляться, куди козаки гайнуть. Їм добре видно і дніпровські кручі, і степ з другого боку байраку, а козаків не бачать. Ті ніби попід землею пройдуть і з’являться аж ген на Великому Лузі. Верещать татари, погрожують, але козаків не дістати. А діло було немудре. Як загледять запорожці ворогів, одведуть коней у байрак, зостанеться нагорі тільки один дозорець, розведе вогонь, кине сіно і стежить за татарами. А ті ближче, ближче. Тоді сяде козак неквапом на коня і дожене своїх.

Спливали роки… Рідше й рідше наїжджали татари. І полонених брали мало. Відіб’ють табун коней, захоплять отару овець, череду корів — от і вся здобич.

Коло давніх фортець-сторож осіли козаки-гречкосії. Біля Зеленого Байраку, тільки з іншого боку, — там зручніше, ближче посіви й вода, — викопали землянки, а згодом побудували й хати. Посадили садки — вишні, сливи, груші-дички. Тільки дозір, як і раніше, держали на високій могилі.

Один з перших у Зеленому Байраку оселився козак на прізвисько — Толок, а звали його Грицьком. Він і був за старшого.

На хуторі попервах небагато було людей, та рік у рік їх більшало. Народжувалися діти, а то приходили якісь бідолахи, вклоняться старим і захисту просять. Не питали старі, хто вони такі й чого в них на спинах незагоєні рани, а самі — ребрами світять. Спитають тільки, як звати, і скажуть:

— Хоч землянку собі копай, хоч хату став. Люди допоможуть. А місця всім вистачить.

Спочатку була одна вулиця вздовж берега. Згодом виросли хати на другій вулиці, а ще пізніше — на третій. І тоді вже не хутором, а селом почали величати Зелений Байрак.

Поміщики та їхні сусіди

Наполохані дикі коні мчать степом. Тільки майнуть перед очима — і нема їх. Повільно влітку і взимку тече Дніпро, а води сплива багато. Так і час. Одні дні промигнуть, як тінь швидкоплинної хмарки, інші — тягнуться довго. Роки ж летять швидко, швидше, аніж мчить дикий кінь.

Людина поки що не живе двісті чи триста років, а коли б жила, то побачила б, як усе змінилося на Дикому Полі. Багато чого побачила б. Як хазяйнували на Україні і знущалися з людей польські і свої пани. Як руйнували Січ і як прийшли нові пани, а серед них чимало німців. Цариця-німкеня, Катерина, роздавала козацькі землі, хутори й угіддя своїм наближеним і виписаним із Німеччини землякам.

Зелений Байрак і землі над Дніпром з частиною Великого Лугу припали німцеві із Саксонії на прізвище Шнейдер.

Зійшов новий пан на високу могилу, огледів свої володіння. Скільки сягає око — все його. Широкі плавні вбрані влітку в оксамит трав. На зеленому килимі їх міняться дорогоцінним сяйвом озера й лимани. Все це колись тішило козаків і селян-гречкосіїв, усе було їхнє, а тепер стало панське.

Втратили надію селяни повернути собі зрошену їхньою кров’ю й потом землю. Правнук запорозького козака, тепер напівневольник на своїй землі, вдихав повітря, напоєне духом трав і квітів, і думав думу, дивлячись на красу та привілля. Нема йому волі на цих, нині чужих, землях.

Перший пан саксонець розвів місцевих овець, а його онук привіз мериносів-шпанок. Через тридцять років навряд чи зміг би управляючий або прикажчики сказати, скільки ходило степом панських овець.

Глянеш, було, з високої могили на блакитне небо, чисте воно, жодної хмаринки, а зеленим килимом повзе тінь. Не тінь од хмари. Це суне отара пана Шнейдера. І так скрізь — степами, лугами, плавнями.

День їхатимеш — усе шнейдерівська земля, а далі йдуть Землі гоноровитого пана Зарецького. За ними землі графа Мордвинова, тоді угіддя Фальцфейнів, графів Апраксіна, Воронцова…

А в селі — глитаї. Який-небудь Курячий, Качан чи Плахотнюк орендують землю або скуповують зерно та вовну. Гляди — років за п’ять у нього вже виростає хуторець на Землі, купленій у односельців. Тепер і він наймає сільську голоту, відробляють йому бідарі позичені хліб і гроші.

Гірка праця і невільника, і наймита. Щезають сліди старого життя. Навіть кам’яних воїнів звезли з усього степу на садибу Шнейдера і поставили уздовж дороги до будинку.

Дощі розмили рештки фортеці, селяни позакидали землянки.

За довгі роки понижчали степові могили. І в Зеленому Байраці багато що змінилося. Морози гризли скелі, дощі зносили потроху каміння, вітри й вода відшліфували косі виступи скель. З часом вирубали густий ліс у вибалку.

Один із Шнейдерів надумав побудувати нову садибу в густому й тінявому парку, розвести диких кіз. оленів, фазанів і павичів. Виписав він ученого німця-лісівннка. Той панові накреслив план парку і садиби. Багатство давало можливість зробити все.

Захотілося панові жити над водою, а Дніпро далеко. В плавнях навесні водопілля, влітку комарів багато. Коли ж у байраці поставити греблю, то вода доходитиме до самісінького панського будинку. Задумав усе це Шнейдер зробити взимку 1895 року, а наступної весни приїхали сотні возів, запряжені волами. Люди ламали камінь вапняк у верхів’ях байраку, копали і возили глину, працювали на греблі. Широку спорудили греблю: два вози поряд проїдуть.

Зима видалася снігова, весною із степу у балку збігала тала вода, та й джерел там чимало. Влітку, після злив, води у байраці ставало дедалі більше і невдовзі затопило його аж до краю в далекому степу. І водопій для худоби, і панові радість. Напустили у став коропів, карасів із дніпровських озер, а щоб коропи та карасі швидше рухались і більше їли, у став кинули щук. Ці не дадуть лежати лінькуватим рибам.

Привезли заморських качок, білих і чорних лебедів, фазанів. Ніхто б не сказав, що зовсім недавно тут був кам’янистий байрак, на дні якого ледве зміївся струмок. Навіть раки розвелись у ставу. Трохи згодом у парк пустили оленів, диких кіз і сайгаків.

Шнейдер наказав, щоб був сад і виноградник. Садили великі дерева. І через рік зацвіли абрикоси, вишні й черешні. З Німеччини привезли й виноградні лози.

Садибу та парк обгородили і на кожному стовпі повісили об’яви про штрафи, в тих об’явах докладно вказувалося, які штрафи й за що. Та головне — канчук. Не шкодуючи сил, шмагав селян німець об’їждчик або прикажчик. Штраф — це вже потім, після канчука.

Сухі місця біля Зеленого Байраку. А поміщикові хотілось, аби ліс, сад і виноградник росли швидко. День і ніч працював паровик, качав воду в парк, до дерев і на виноградник. І все росло ніби на дріжджах. Через десять років місцевість стала невпізнанна.

Ще одній події завжди радів пан: коли окопувалися вівці або з’являлися на світ лошата.

Усіх Шнейдерів цікавили тільки гроші. Книжки читали про овець, коней і корів, про олійний льон і яровину, — читали для того, щоб мати більший прибуток. З Німеччини їм присилали газету і два журнали. Взимку пани жили в місті, а влітку молоді Шнейдери полювали на зайців і лисиць. Інколи їздили в степ по дрохви, але не тому, що жаліли гордого і могутнього птаха, просто — полювати на нього було нелегко. На диких качок у плавнях не звертали уваги.

Перші Шнейдери приїхали до Зеленого Байраку в 1770 році, і сто тридцять років життя текло спокійно, ніхто їх не турбував.

Та ось настав 1905 рік. Щоночі над степом палахкотіли пожежі. Горіли скирти сіна і хліба панів та глитаїв. Горіли вівчарні й панські садиби. Але Шнейдери пережили революцію п’ятого року досить щасливо. Пожежі минали їхні садиби, пани викликали стражників з Кавказу, добре озброїли їх. Гвинтівка, шабля, а найстрашніше — канчук були завжди напоготові. Начальником охорони Шнейдер призначив німця.

Стражники жили на всьому готовому і були віддані панові. З такою охороною Шнейдер був спокійний.

В першу революцію одні люди самовіддано і мужньо йшли на бій з царизмом, інших приваблювало легке життя.

Між Мелітополем, Олександровськом і Дніпром після придушення революції промишляла розбійницька ватага Варави. Це були звичайнісінькі бандити, та коли їм доводилося скрутно, билися добряче. Ніхто не здавався в руки поліції. Знали: один кінець — шибениця.

Надумав Варава помацати Шнейдерові хороми. Та невдало вибрав час. І хоча немало перебили охоронців, до панів не добралися. Приспіли з козаками справник та пристав.

Але після цього навіть упевнений в собі й у непохитності суспільства Шнейдер задумався. І що ж він надумав? Ще суворіші завів порядки та привіз нових охоронців. І життя Знову потекло, як і раніше: для одних без просвітку, для панів — у турботах про багатство.

Фердінанд Шнейдер ще вдосвіта йшов до обори, насамперед до свиней, потім баранів і корів, а під кінець заходив до стайні, де били копитами чудові кабардинські і чистокровні арабські скакуни. Дорого коштували коні, але й бариші за них Шнейдер мав чималі.

Едуард Шнейдер простував уранці на псарню, де вили і гризлися сотні собак різних порід. Їдучи в поле перевіряти роботу, молодий пан завжди брав із собою зграю хортів або гончих, а в руці тримав довгий гарапник. Ним він учив і собак, і недбайливих наймитів.

І так щодня. А щоб хоч трохи розрадити одноманітне життя, інколи влаштовували полювання, запрошуючи і сусідів поміщиків, які часто-густо жили за сотні верст. Для такого полювання вибирали оленя, сайгака чи дику козу. Гнали тварину доти, доки, знесилена, вона падала, і тоді той, хто наспів першим, дорізав її.

У таких ловах іноді брало участь чоловік сто вершників і кілька сот собак. Вони геть витоптували селянські посіви; пан «щедро» платив за втрати, і на тому все кінчалося.

Нерідко на таких полюваннях, коли звір траплявся сильний, а дні стояли жаркі, падали загнані коні. Особливо часто заганяв коней Едуард Шнейдер, скаженіючи від азарту.

Кінчалося полювання, вбитого звіра засмажували на вогнищі там же, в степу. Привозили вино, горілку і починався бенкет.

Так жили пани. І здавалося їм. що так буде до кінця віку. Інакше, на їхню думку, бути н не могло.

* * *

Широко розкинувся Великий Луг. Здавалося, тільки його не торкнувся час. Як і раніше, росли густі очерети, задумливі верби і чорні осокори. Як і раніше, на зеленому оксамиті яскріли самоцвіти озер та лиманів. Навесні, заглушуючи тисячні хори жаб, похмуро і страшно кричав у болоті бугай.

Не було тільки козаків, які ловили линів, щук по озерах та лиманах. Широкою смугою простяглися володіння Шнейдерів через Великий Луг до другого берега Дніпра. І не було там жодного озера, лимана чи бодай клаптика землі, який би належав селянам.

Село Зелений Байрак ховалося в садках, що збігали крутим берегом до дніпрових круч. Скрізь вишні, сливи, на вулицях — акації. А край села височіли стрункі тополі. В полі виднілись вузенькі смужки — наділи.

Землю було розділено так, що одна ділянка селянина лежить недалеко від села, а друга — за десять верст у степу. Треба півдня йти пішки до вузенької нивки, де посіяно пшеницю чи жито.

Хліба селянинові вистачало, аби не вмерти з голоду. А потрібні ж були ще й гроші. Одягтися, взутися, податки сплатити. Лишалося тільки йти у найми до того ж таки Шнейдера чи до куркуля.

Народ бідував — селян ставало більше, а землі на одного їдця — все меншало.

Деякі селяни рибалили, орендуючи у панів озера та лимани, а взимку заготовляли високий очерет для продажу, половину віддаючи панові. Інші рубали лозу, плели з неї корзини. Навесні, ще не зійде вода, дівчата і молодиці рвали у плавнях, на незатоплених грядках, щавель, а чоловіки на каюках везли його в Нікополь і Олександровськ продавати.

Жили в тісняві, великими родинами. Ділитися не можна, бо й так землі мало, а як виділиш синів, що з ними станеться?

Багато хто йшов на шахти і там зоставався.

У Толока Івана, нащадка першого козака, який осів у селі, чотири сини. Федір, Санько та Борис одружені. У старшого, Федора, вже дочка на виданні, а в Санька сина треба женити. Наймолодший серед Толоків — Марко — служив у війську.

Сім’я Толоків дружна і в роботі, і в житті. Ледь займеться на світ, усі вже працюють. Не чули на їхньому подвір’ї ні лайки, ні галасу. Кожен своє діло знає. Проте і в них свого хліба не вистачало, доводилося прикуповувати.

Відслужив Марко в солдатах, повернувся додому. Обідати тепер сідало двадцять три душі, а землі всього шість з половиною десятин, трохи більше, ніж чверть десятини на душу.

Якось увечері старий Толок сів до столу, подумав, подумав та й каже:

— Як будемо жити далі? Розділимося чи вкупі житимемо?

Старший Федір мовив:

— Розділимося — з голоду помремо.

Санько підтримав брата:

— Думали ми з Тодоською на копальні податися. Нашу частку брати не будемо, грішми тільки допоможіть, щоб до шахти дістатися. Вам легше стане.

— А ти, Борисе, що скажеш? — спитав старий Толок.

— І ми теж туди, якщо відпустите, — схилив голову Борис.

— Тепер за тобою слово, Марку.

— Я до пана піду. Вам тепер важко, а коли оженюся, ще важче стане. Не в нашого папа, то в іншого роботу знайду.

Погомоніли, подумали, де взяти гроші, та й порішили: Федір лишиться в селі, Санько й Борис із сім’ями поїдуть на шахти.

Марко невисокий на зріст, але міцний, кремезний, силу велику має. З обличчя гарний, смаглявий. Очі чорні, великі. Спокійний, дужий. Любив пісні, голос мав хороший, густий і слухняний бас. Од батька навчився грати на бандурі. Як почне грати, то зачарує слухачів.

Через місяць, коли відсіялися, Марко пішов до Шпейдера найматися.

Старший Шнейдер того дня ходив по оборі сердитий. Свиня задушила двох поросят. Почувши, чого прийшов Марко, буркнув, що той буде свинарем. А Марко з норовом. Годувати свиней?

— Не буду.

— Ач який, чого ж тобі треба? — здивувався пан.

— Служив я в кавалерії, знаю добре коней і люблю їх. Ходитиму коло коней, — відказав Марко. І не просив, а ніби вимагав. Не сподобалося це панові, вирішив він провчити зухвальця. Згадав про Змія, жеребця, якого ніхто не міг об’їздити. Троє конюхів виводили Змія на прогулянку.

— Гаразд. Ходімо, — посміхнувся пан.

На стайні він показав окутий залізом станок із грубих колод:

— Виводь і сідлай жеребця, а що з тобою станеться, не відповідаю. Впораєшся із Змієм, конюхом призначу. — А сам швиденько вискочив із стайні і виліз на високий поміст, з якого завжди милувався кіньми.

Розійшлися хто куди конюхи, вже хто-хто, а вони добре знали Змія чистокровного кабардинця. А Марко спокійно підійшов до станка Змія. Дід Мартин, конюх, попередив:

— Стережися, бо вб’є!

Ще в ескадроні командир не один раз питав Марка, чи він бува не циган. Слухали його коні навіть ті, які нікого не підпускали до себе. Найлютіших і норовистих міг приборкати Марко. І без батога.

Хто навчив Марка якось особливо скрикувати, невідомо, але саме так він приборкував найнепокірніших жеребців. У цьому неголосному, владному і водночас дикому вигуку, чулася сила, що підкорює лева і тигра.

Непривітно зустрів Змій Марка, вдарив задніми копитами по станку, притиснув вуха, злісно заіржав і скоса глянув на парубка.

— Ну, ти, не жартуй! — спокійно мовив Марко. Ту ж мить перед його обличчям мигнули копита. Марко пригнувся і враз опинився біля голови коня. Тварина хотіла вкусити сміливця, але Марко так крикнув, що не тільки Змій сів на задні ноги. В інших станках коні злякано затупцяли. Марко взяв Змія за повід і вивів на подвір’я, прив’язав за конов’язь і попрямував до стайні по сідло та вуздечку.

Фердінанд Шнейдер, вирячивши очі, зачудовано дивився на незвичайного конюха. У Маркових руках не відчувалося хвилювання, він спокійно сідлав коня. Той знову хотів укусити його, але Марко тільки неголосно буркнув:

— Ну, ну, не жартуй! — і штовхнув Змія в голову.

Всі бачили — Марко штовхнув Змія несильно, а кінь похитнувся й одразу стих. Засідлав його Марко, обернувся до пана і спитав:

— Що тепер робити?

— Об’їздити, щоб під сідлом ходив, — ледве вимовив од подиву поміщик.

В цей час на подвір’я вийшов молодий пан. Почувши останні батькові слова, глузливо кинув:

— Куди там йому об’їздити! Вже коли я нічого з ним не можу вдіяти, то він тим паче. Хто Змія виводив?

Марко спаленів:

— Вам, паничу, не знаю, чи пощастить сумирну кобилу об’їздити, а я на Змієві поїду куди завгодно. Одійдіть, а то Зіб’ю!

І не встиг вражений зухвальством конюха Едуард щось відповісти, як Марко вже сидів верхи. Жеребець потанцював трохи на місці,але, скоряючись владній руці, повільно рушив до воріт. За ворітьми Марко дав йому волю, і Змій скаженим кар’єром помчав у степ.

Усі бачили, як кінь раптом зупинився, став на задніх ногах свічкою, потім підкинув задом, намагався лягти на землю, та нічого з того не вийшло.

Марко приборкав Змін і пустив його риссю. Ті, хто стежив за цією сценою, знову почули владний і вимогливий голос вершника. За півгодини Марко повернувся. Жеребець ішов спокійно. Марко, не сіпаючи, притримував повід.

— Я зробив усе, але Змій слухатиметься тільки мене. Ніхто більше не зможе сісти на нього. Така в нього вдача, — сказав Марко, прив’язуючи жеребця.

Шнейдери довго про щось радилися між собою. Молодий, видно, не погоджувався з батьком, а потім знизав плечима і пішов геть, неприязно глянувши на Марка. Маркові теж не сподобався молодий пан. А коли старий Шнейдер ще раз спитав Марка, яку саме роботу він хотів би мати, Марко відповів:

— Робитиму все, що накажете, тільки біля коней. Дасте мені, окрім платні, житло. Думаю женитися. І ще одне: знатиму тільки вас, більше ніхто мені не начальство. Хочете — беріть, ні — піду до іншого маєтку.

Од Маркового зухвальства Шнейдер аж почервонів. Але подумавши, що добрий конюх, — то, видно, згодився. На цілих десять карбованців став більше платити, ніж іншим, дав кімнату і сказав, що Марко возитиме тільки його і стару пані.

Шнейдер не помилився. За тиждень новий конюх навів лад у стайнях. Сам доглядав племінних кабардинських і арабських коней, поставив їх у станках по-своєму, а помічником попросив собі діда Мартина.

Пан був дуже задоволений службою Марка і поставив його за старшого конюха.

Настав час весілля.

Наречена у Марка гарна. Дівчина до пари йому — весела, співуха і танцюристка, струнка, русява, а очі сині-сині, як волошки. Не один парубок упадав біля неї, але Горпина любила тільки Марка.

Дівчина служила у старої пані покоївкою.

Одного дня вранці вона звернулася до старої:

— Повернувся мій наречений. Заміж' виходжу. Прошу вас, дозвольте мені жити разом з чоловіком.

Розсердилася стара пані.

— А як же я тепер буду? Ти подумала про мене?

Звикла пані до працьовитої, скромної Горпини. Горпина трохи знала німецьку мову. Жила поряд із кімнатою господині. У будь-який час могла покликати її стара.

— Сестра моя вночі буде коло вас.

— Потім діти підуть.

— Нічого. Провідаю маленького і знову біля вас.

— Іди, я подумаю.

Сім’я Марка Толока

Через рік після весілля народила Горпина дочку. Назвала її Оксаною. Не могли нарадітися батьки на свою донечку. Слухає Марко, як мала по-своєму співає, і всміхається.

— Ми обоє любимо співати, а в доньки нашої голос буде куди кращий. І любитиме вона пісню не менше, ніж ми. Ще й року нема, а бач як співає.

Увечері прийдуть з роботи, нагодують дитину, повечеряють. Горпина в хаті господарює, а Марко візьме бандуру і почне співати. Тихенько слухає Оксана, наче розуміє слова журливої пісні.

Швидко плине час. Маленька товстунка Оксанка уже бігала перевальцем, ніби качечка. І насамперед біжить до татка на стайню. В панські покої не ходить, боїться, стає там, як дике звірятко, несміливою і лякливою. А в татка інакше, там вона смілива. Хто не побачить, підійде, по голівці погладить або поцілує. Якщо на подвір’ї багато коней, хтось візьме на руки дитину і посадовить у безпечне місце чи однесе до батька. Дорогою неодмінно щось цікаве розповість, а Оксанка про своє: і які в неї ляльки, що мати пошила, і якого коня з дерева зробив їй татко, ну геть чисто живий, тільки не ірже, ніяк Оксанка не навчить його їсти та іржати. Ну нічого, навчиться!

Світлішали обличчя конюхів і фурманів, коли дівчинка з’являлася на стайні. У багатьох діти жили на селі, і не кожної неділі щастило батькам їх бачити. На все панська ласка. Накаже пан, і ніхто не посміє піти додому.

Побалакає з татком Оксанка та іі біжить до дідуся Мартина. Удень він вільний, а вночі наглядає за кіньми, нікого немає в дідуся. Спить і влітку, і взимку на стайні.

Дід Мартин найкращий друг Оксанки і хоч що вміє. У вільний час старий випилював з мідяків обручки для сільських красунь. З курячого чи фазанячого пір’я зробить таку квітку — не повіриш, що вона з пір’я. З тонких очеретинок майстрував свищики й сопілки, та і сам добре грав на сопілці. А найкращий подарунок зробив дід Мартин Оксанці — ланцюжок із кінського волосу. Кільця такі маленькі, що навіть Оксанин мізинчик не пролазить. І ніде не побачиш кінців волосинок.

А ще умів робити старий конюх гарні ложки. В Оксанки своя ложка, а в татка та мамки — свої. Держальце таткової ложки — кінь. Летить, а не скаче. У мамчиної ложки замість держальця — маленька дитинка в пелюшках, а в Оксанки — рибка. І очі в рибки є. Сині намистинки.

Зустрінеш іноді в степу при дорозі рослину. Нічим ніби не примітна. Тільки цвіт у неї гарний. Не затопчуть, не зламають, а постоять біля неї, помилуються красою дикого цвіту. Так і Оксанка росла. Кожен нею милувався, всяк оберігав її. Хтось розповість казку, хто бувальщину, а хто і пісні нової навчить. Красувалася дівчинка на радість усім, ніби та степова квітка.

Того року Великдень був ранній. Погода часто мінялася. То жарко було, як улітку, то налетить з півночі холоднеча, принесе з собою дощ і крупинки снігу, як пізньої осені.

Готувалися до великодня і Шнейдери.

Горпина прибирала в панських покоях, вибивала на подвір’ї килими. Розпалилася, спітніла. Обвіяв її холодний вітер, а надвечір стало їй погано. Горить вогнем і невтямки, що вона просить. Недовго хворіла. Якось покликала увечері Марка:

— Ходи до мене і доньку візьми сюди. Мої милі, ЯК без мене житимете? Помру я. Все висохло в грудях, дихати важко. Страшно помирати, а ще страшніше, що Оксаночка лишиться сиротинкою. Хто догляне за донькою, хто випере їй платтячко, скупає і вмиє? — ледь мовила хвора.

Померла Горпина на світанку погожої днини. Садки біліли цвітом, ніби наречені у весільному строї.

Поховали Горпину, і лишилися Марко та Оксанка сиротами, без ласки, без любові і лагідного слова.

А влітку захворіла дівчинка. Марко вже надію втратив, що виживе його втіха і радість. Та Оксанка переборола тяжку хворобу, стала потроху ходити. А Марко зовсім перевівся. То був чорний, а це ще чорніший став, охляв так, ніби не донька хворіла, а він сам дивився в могилу.

Очуняла Оксанка, тільки стала тоненька, наче лозинка, яку вони посадили на могилі Горпини.

Іноді після роботи батько садив доньку на коліна, брав книжку і починав читати їй уголос. Водить пальцем по рядках, а Оксанка зупинить татів палець і питає, як ця літера зветься. Так до шести років вивчила Оксанка всю абетку і навчилася складати літери в слова.

А часом дівчинка просила батька заграти на бандурі. Нехотя брав Марко бандуру і грав та співав завжди сумне. Чи про невольників і гайдамаків, чи про сестру, що за сльозами не впізнала рідного брата.

Оксанка уважно дивиться, як батько перебирає струни, а потім і скаже:

— А тепер грайте, татку, а я співатиму.

Дивувався Марко, як донька швидко запам’ятовувала найскладнішу пісню, не помилялася ні в словах, ні в мелодії. І голос у неї такий чистий, сильний, ніби той журавлиний крик у високому небі. І думав Марко: великий хист у його доньки до співу. Вчителя треба, та де ти його візьмеш. І гроші на це потрібні великі.

А Оксанка тим часом узялася й до бандури. Вдень, коли татка не було вдома, знімала з гвіздка бандуру і починала водити пальчиками по струнах. А коли цю струну торкнути, а не цю? Глянь, бандура відповідає. Таткові не казала нічого, хотіла сама зрозуміти і навчитися грати.

Платтячка Оксанці прала хрещена матір — тітка Ганна. І скупає Оксанку, голівку розчеше, а до весни тітка Одарка — Горпинина сестра — і хрещена неодмінно вишиють їй сорочку. Та й сама Оксанка вже навчилась вишивати, по-своєму вигадуючи візерунки. Звичайно, дівчинці ще далеко до такої майстерниці, як хрещена, але вона знаходила своє і гарне.

«Треба вчити доньку. Вчити всього — вона здібна до будь-якого діла», — часто думав Марко.

Коні й лисиці

В панських стайнях були племінні арабські скакуни, палкі кабардинські й ахалтекінські коні. У тих самих стайнях поряд із чистокровними стояли звичайні робочі і роз’їзні коні. Захворіє кінь, хвороба може перекинутись і на дорогих коней, тоді не вбережеш їх. Хоч який багатий пан Шнейдер, а ветеринара не мав. Марко звик, що в кавалерійському полку коней оглядав і лікував ветеринар. А в панів інше на думці — хай росте швидше, щоб дорожче продати чистокровного коня.

І ще одне обурювало Марка. Молодий панич, з вигляду млявий, ставав зовсім інший тільки-но забачить зайця. Пустить собак і за ним кар’єром коня. Коней брав найпрудкіших, швидше за вітер мчали полем.

Чого вартий заєць? П’ятдесят копійок. А кінь із племінних коштує сотні. Та не в сотнях справа. Маркові шкода красенів. Шнейдер іноді гасав за зайцями доти, доки кінь під ним не падав.

Молодий пан кілька разів уважно стежив, як Марко виводив і сідлав Змія хотів зрозуміти, чому тварина слухає тільки конюха. Змій легко, ніби граючись, полишав далеко позаду найпрудкіших скакунів.

І Едуард вирішив, що кращого коня для полювання йому не знайти. Ні лисиця, ні заєць від нього не втече. Та й красивішого, не тільки у сусідів поміщиків, а й у своїй стайні немає.

Якось уранці він наказав Маркові сідлати Змія.

Марко нагадав про норов коня. Та Едуард навіть бровою не повів:

— Роби що сказано — веди сюди Змія, а решта не твоє діло.

Знизав плечима конюх, посміхнувся: далеко, паничу, не заїдеш. Сідлає коня, а той м’якими, теплими губами хапає Марка за руки, голосно дихає йому в обличчя, ніби радіє з того, що помчить у степ, на простір.

Нічого не скажеш, Едуард Шнейдер спритно скочив у сідло і втримався, коли Змій став дибки, а потім стрибнув уперед аж на три сажні. Марко стоїть і дивиться. А панич розізлився і як уперіщить коня нагайкою.

Швидше од вітру помчав у степ Змій, тільки сердито заіржав — не звик до батога красень кінь. Марко й до рук не брав батога.

Недалеко від маєтку відбіг Змій. Наче враз перед ним виросла стіна, зупинився, а панич перелетівши через голову Змія, гепнувся далеко попереду. Позбувшись вершника, Змій весело заіржав. І хтозна, куди б забіг кінь, якби не Марко. Кошох вийшов за ворота, свиснув раз, удруге, Змій зачувши знайомий голос, зробив стеном широке коло і повернув назад.

Марко погладив непокірливого, протер йому ніздрі, розправив гриву, а тим часом до воріт підійшов Едуард Шнейдер. Люто глянув на конюха і наказав іншому сідлати свого кабардинського жеребця. На цьому й поїхав панич у поле.

Усе це бачив старий пан. Він тільки похитав головою і всміхнувся, а Марко попростував до стайні. За ним, як вірний пес, пішов Змій.

— Пане Фердінанд, ваш син так погубить коней. Коні Золоті, він же заганяє їх через лисицю або зайця. Не дам я йому більше коней, що хочете, те й робіть зі мною. І стайня для племінних коней потрібна окрема. Ветеринара треба найняти, зерно звеліть давати найкраще, — так казав Марко, простий конюх, всесильному панові. Старий спочатку розсердився, почервонів, як індик, далі почав слухати спокійно.

Конюх правду каже, добрий догляд — більше грошей. 0, на цьому Шнейдер розуміється.

— Кажи далі…

— А що мені казати, я доглядатиму племінних коней і, крім вас, нікого на стайню не пускатиму. Два жеребці здохло, двох панич загнав. Третій кінь збезножів, ледве ходить. Хіба це діло? Тварини люблять догляд, ласку. Серце болить, коли бачиш, як панич занапащає коней, — сміливо мовив Марко.

— Він мій син і спадкоємець, що накаже, то й робитимеш.

— Їй-богу, все робитиму, тільки коней не дам кривдити. А не здатний я доглядати племінних коней — переведіть до робочих, — тепер уже сердито і вимогливо відповідав Марко.

— Від прикажчика дістанеш наказ, що і як буде далі. Прогуляй Змія в полі.

Змій танцював під Марком. За ворітьми Марко дав волю коневі, і той помчав, тільки пилюка легкою хмаркою стелилася за ним. Старий Шнейдер покликав німця-прикажчика, і вони про щось довго розмовляли.

За годину повернувся Марко, поставив у станок Змія і тільки-но вийшов на подвір’я, як його гукнув прикажчик.

— Пан Фердінанд наказав будувати стайня. Ти будеш головний робітник. В ця стайня переведуть уся племінний кінь. Коли будеш добре працювати, пан Фердінанд наказав платити тобі подвійна платня. Зрозумів?

— Усе зрозумів. Тільки одне скажи панові — племінних коней не дам паничеві.

— Це не твоя свинячий діло. Пан Фердінанд сам знає, що робити.

Другого дня прийшли обидва Шнейдери на стайню. Молодий пан звелів сідлати найкращого арабського скакуна. Марко спалахнув:

— Це не кінь, а золото. Не дам на поталу!

Фердінанд посміхнувся, а Едуард підбіг до Марка і замахнувся нагаєм. Конюх схопив панича за руку і так стиснув, що нагай випав. Едуард зблід.

— Скажи спасибі своєму богові, що ти панський син, а то б… — Він нахилився, підняв нагая і кинув геть. — Коням не нагая треба, а ласки.

Старий пан весело сміявся і щось по-німецьки доводив синові. Потім додав по-нашому:

— Не можу нічого з ним вдіяти. Він на стайні хазяїн. Нам, синку, потрібні гроші, а ці коні, правильно він каже, золоті.

Через два дні почали будувати нову стайню. Приїхав і ветеринар. Вони з Марком оглянули усіх племінних коней. Марко зрозумів — стайню будуватимуть не на двадцять станків, а на сто. Ну що ж, хоч так, хоч так, а за коней тепер Марко не турбувався, усі будуть цілі.

Ще за тиждень конюха гукнули до контори. Там сиділи ветеринар і головний управитель. Він сказав Маркові:

— Разом з добродієм ветеринарним доктором поїдеш на Дон і Кавказ купувати коней. Вибирай найкращих, племінних. З вами поїде і пан Шульц, він домовлятиметься про ціни і найме людей, щоб дорогою доглядали коней. Пам’ятай, ти найбільше відповідаєш за вибір коней. Платпю тобі, як ти виконаєш, збільшимо вдвічі.

Так несподівано закінчилася розмова Марка із старим паном. Погарячкувавши, Марко думав, що прожене його пан, а вийшло он як. Ну що ж, немає свого коня, хоч панських доглядатиме, він любить коней.

За два місяці повернувся Шульц, а трохи згодом — Марко і ветеринар з кіньми. Привезли двадцять дві кобилиці чистої донської крові і десять маток кабардинських скакунів.

Нова стайня, вигул, денники, сінник і кімната при стайні були вже готові. І став Марко хазяїном на племінній стайні, а пан загодя підраховував, скільки тисяч він покладе до банку.

* * *

Розуму у звіра нема, його заступає досвід, що передається з покоління в покоління.

Люди вважають лисицю вельми хитрою. Вона легко й безпомилково здогадується про всякі пастки, ніби сміючись, обкрутить людину, щезне у неї з-під носа, та ще й собак обдурить.

Заєць порівняно з лисицею — дурний, але й він обманює мисливця та собак. І коли б не рушниця, вполювати лисиць чи зайців було б дуже важко.

Та хоч які хитрі лисиці, а більшість їх все-таки ставали здобиччю мисливців-пані. У панів зграї собак, рушниці і швидкі коні. Як тільки випаде пороша, об’їждчики підраховують у степу сліди. Едуард Шнейдер визначить, скільки в цьому році можна вбити лисиць і зайців, аби не винищити всіх.

Лисиці водилися по степових байраках. Там, на схилах, вони рили нори; в степу вистачало мишей, гладких ховрахів і куріпок.

А одна лисиця давно колись, ще, либонь, за часів Едуардового прадіда, знайшла собі надійне місце, де спокійно виводила лисенят — затишне, добре сховане від негоди та ще й недалеко від панського пташника.

На цей захисток лисиця натрапила, рятуючись од смерті. Зграя гончаків і мисливець, здавалося, от-от наздоженуть звіра.

Притиснена до урвища, вона побачила ледь примітний виступ і по ньому спустилася до печери. Собаки, надбігши, тільки жалібно заскавучали, задираючи вниз. Мисливець вирішив, що звір зірвався і розбився. Покликав собак і спустився у байрак, але, на подив, там собаки не знайшли ніякого сліду.

Лисиця, ледве пересуваючи ногами після довгої втечі, Зайшла до печери і відсахнулася. Звідти пахнуло залізом, а де залізо, гам завжди і людина, що несе смерть. Страшний запах линув з невеликого підвищення, але скрізь було тихо. Втомлена лисиця, згорнувшися клубком, міцно заснула.

Так і оселилася перша лисиця в печері. Надходив час, коли в неї мали з’явитися лисенята, і кращого захисту їй не знайти.

Покоління за поколінням виводились у печері хитрі лисиці.

Удень жодна лисиця не виходила з печери. Тільки вночі вони вирушали полювати в степ або на пташник. Зовсім привільно стало, коли в парку розвели фазанів та куріпок. Лисенята росли міцні й сильні, з пухнастим хутром, яке дуже цінували мисливці.

Шнейдери давно відрізняли печерних лисиць, та де вони виводились, не знали ні пани, ні об’їждчики.

* * *

На початку листопада кілька днів, як для такої пізньої пори року, була тиха і тепла погода. Співали пташки і, здавалося, не пізня осінь стоїть на полях, а рання весна. Потім війнув вітер, затягло хмарами збляклу блакить неба, засіяла мжичка, незабаром дихнуло холодом, і крапельки дощу, падаючи на землю, одразу замерзали. Тонка, мов скло, крига вкрила все.

Лисиця ввечері вийшла з печери. Рвучкий вітер мало не збив її в ставок, і вона повернула в печеру. Але город знову примусив її йти на полювання.

Кілька разів лисиця насилу трималася на виступі і, чіпляючись за каміння, нарешті, впевнено стала на землю. Озирнулась і пішла по заростях дерези й тернини.

В кущах спіймала двох куріпок. Наїлась, але в печеру повертатися було небезпечно — доводилось шукати захистку десь тут. Скоро вона знайшла в густих заростях глоду та шипшини зручне місце й пересиділа увесь день і наступну ніч.

Увечері випав сніжок, але мороз не слабшав. На світанку лисиця підвелась і подалася ловити мишей. Лід був притрушений снігом, лисиця кілька разів підковзувалась і падала саме тоді, коли її лапи мали вхопити гризуна. Та все одно полювання було вдале.

Ще вдосвіта в панському будинку засяяли вогні. Едуард Шнейдер збирався на полювання. Лакей приніс йому до кімнати сніданок. Панич поїв, надів патронташ, узяв рушницю, неквапом пішов парком і невдовзі побачив сліди лисиці. Відбитки лап на снігу здалися мисливцеві дуже великими, він зупинився й уважно розглядав їх. Тут пройшла хитра лисиця, яку він давно шукав.

Сліди петляли серед кущів, мисливець терпляче, непоспішаючи, розплутував їх. Та йому не щастило, він двічі впав на слизькому, і лисиця почула шурхіт. Прислухалась. Здогадалася — смерть іде за нею. Швидко побігла до печери.

Вийшовши на галявину, Шнейдер зрозумів, що наполохав звіра, слід тепер лежав рівно, просто до скіфської могили. Едуард задоволено усміхнувся: попереду урвище, праворуч висока й міцна огорожа, ліворуч — маєток, лисиця бігла в пастку. Якщо взяти трохи вліво, то звіра можна затиснути в куток між огорожею і урвищем. Дітись лисиці ніде і вогняно-червоне хутро легко стане його здобиччю.

Так розміркував мисливець і наддав ходи.

А лисиця тим часом зійшла на виступ, по якому вже сотні разів сходила.

Тільки на секунду зупинилася, наслухаючи, чи далеко ворог. Пухнастий хвіст війнув униз саме тої миті, коли з-за могили вийшов розпалений мисливець. Він засміявся. Знав, що на скелі є досить широкий виступ, який вів до загороди. Пошилася в дурні кумася, тепер вона піде виступом і хоч-не-хоч зійде до сторожі. Туди й попростував мисливець. Рушниця напоготові, як тільки лисиця вийде, тут її й зустріне постріл.

Але минуло кілька хвилин, а лисиця не з’являлася. Еду-ард подався до урвища, думаючи, що лисиця не ризикне підійти до огорожі. Ледь помітні сліди, на його подив, вели в інший бік. Він оглянув усе і побачив, що назад сліду немає. Отже, звір причаївся десь у розколині.

Та лисиця уже була в печері.

Довго чекав мисливець, поки з’явиться звір, однак не дочекався, і зрозумів — перехитрувала його руда красуня. Спритно обдурила! Але куди вона могла сховатися? Шнейдер пішов понад урвищем. Глянув униз. Страшно! Глибина п’ятнадцять сажнів. Гострими зубцями стирчить каміння. Мисливець рушив далі, стежачи, куди ведуть сліди звіра. Він побачив, що лисиця стрибнула ще нижче. Мисливець нахилився. Іншого виходу звідси немає, значить, лисиця десь тут. А коли ступити на виступ? Руда причаїлася десь недалеко. Може, наполохати її?

Шнейдер кинув униз кілька камінців. Нічого. А хутро у лисиці чудове. Мисливець зійшов униз на виступ. І тут сталося несподіване. Шнейдер поковзнувся, рушниця випала з рук. Ще мить — і він хрипко скрикнув. Падаючи, ударився головою об скелю і звалився вниз у холодну чорну воду.

Лисиця чула, як падало каміння, як скрикнув мисливець.

Вона тільки поворухнула вухами. Упевнена в своїй безпеці, навіть не підвелася з місця.

Увечері почалася заметіль. Дико гув і свистів вітер серед оголеного віття парку. А потім небо вияснилося, вдарив лютий мороз. Вода озера взялася першим льодком.

Тільки наступного ранку почали шукати сина господаря маєтку. Та не знайшли ні його, ні якихось його слідів.

А лисиця вночі вилізла з печери і пішла в курник, як у свою комору.

* * *

Стара пані не любила швидко їздити: боялася, що коні понесуть і перевернуть карету. Возив її завжди Марко, тільки йому вона вірила. А Марко, жаліючи коней, не примушував їх весь час бігти риссю.

За три дні перед тим, як щез син, стара пані з онукою поїхала до міста.

Вранці того дня, як почали шукати Едуарда, пані веліла Маркові запрягати коней і повертати додому.

За цей час сніг застелив пухнастим покривалом дорогу й поле, і Марко запріг коней у сани. Онучка поміщиці спала, Закутана в шубу і ведмедячу запону. їхали швидко, коні раділи свіжому снігові та морозяному повітрю.

А в маєток тим часом приїхав пристав з козаками, обшукали сади, поля і зарості. Та нікому навіть на думку не спало, що молодий спадкоємець лежить з розбитою головою на дні ставка.

Надвечір привіз Марко стару пані та її онуку до головного під’їзду панського дому, а потім повернув до стайні. Та не встиг випрягти коней, як наспів урядник і забрав його З собою.

Допитував Марка пристав. Бив він, били козаки. Допитував слідчий, і той жалів свої кулаки, а не тіло арештованого. І місяць, і другий сидів Марко в тюрмі. Хоч і знали, що він був у місті і нічого не міг зробити синові поміщика. Старий Шнейдер сам посилав його з панею, та не заступився. Слухав пристава, а той усе казав, що коли не сам Марко вбив його сина, то когось підмовив.

Тільки навесні повернувся Марко. Худий, з великою бородою, обідраний. Оксана впізнала батька по голосу. Пішов до Шнейдера проситися на роботу, і той упізнав його тільки тоді, коли Марко назвав себе. Спочатку не хотів брати, а потім усе-таки взяв за конюха.

Після тюрми Марко став зовсім мовчазний. Увечері сяде З Оксаною біля столу і почне розповідати їй казку або читає вірші Тараса Шевченка про таких самих бідолах, як і він.

Так і потекло життя. Марко не оженився, а дочка підростала. Наспів час ходити Оксані до школи. Тут же, в маєтку була школа. Тільки вчили в ній по-німецьки.

Так вирішили пани. Самі вони погано знали російську мову і всіх намагалися навчити говорити по-своєму. Та не тільки цього, хотіли понімечити малих дітей, зробити з них покірливих служників.

І хоч як боляче було Маркові, доньку посилати до німецької школи все-таки довелося.

А що вчили у школі? Читати, писати і лічити. Вчительки читали по-німецьки дітям казки братів Грімм.

Нічого не скажеш, казки гарні, тільки дід Мартин розповідав Оксані ще кращі, а головне, рідною мовою. Цікаву книжку привіз Оксані із міста батько. Там і про страшного Вія, і про зачароване місце, і про Сорочинський ярмарок.

До школи іноді заходила молода пані, дружина покійного Едуарда Шнейдера. У неї було двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Пані шукала для дітей ровесників. У школі вчилися німецькі хлопчики, дівчаток-німкень не було, а пані хотілося; щоб у Ельзи була подружка. І вона вибрала Оксану.

Відтоді Оксана почала вчитися в панських хоромах. Там вона зовсім не чула рідного слова. Стара пані вирішила, що дівчина згодом стане доброю покоївкою у Ельзи. А Оксана лише й чекала, коли її відпустять до батька. При старших завжди мовчала, і, тільки лишаючись з Ельзою наодинці, весело й дружно гралися.

Стара пані не любила мовчазну Оксану і скоро привезла з міста Ельзі подружку-німкеню. Оксану ж одіслала до батька. І з цього тільки обоє раділи. Оксана знову защебетала, як лісова пташка. То співає, то за книжку візьметься, то побіжить у степ чи на скіфську могилу.

Але час, який вона була в панських хоромах, не минув марно. Вона непогано вивчила німецьку мову. Тепер з нею часто й охоче розмовляли й дорослі німці.

Як Оксана знайшла скарб

Тієї ночі хитра лисиця поверталася з тлустою куркою і несподівано побачила в алеї парку двох вівчарок. Недалеко заночували чабани з отарою панських овець. Лисиця кинула курку і майнула хвостом перед носом собак. Ті метнулися спочатку до курки, а тоді погналися за лисицею.

Не раз доводилося рудій обдурювати собак.

І цього б разу врятувалася, та на її лихо підбігли ще три вівчарки. І вранці на галявині лишилися тільки кістки та клапті лисичиної шубки.

Не довго печера була незайнятою. Одна з покоління хитрих лисиць у бійці з іншими заволоділа печерою і кілька днів сиділа, стерегла її, поки за нею не визнали права володарки. А навесні в печері вовтузилося кілька лисенят. Це було у квітні, коли на пагорках проросла трава, а в низинах з’явилися перші фіалки. Такого теплого дня, напоєного духом землі і трав, Оксана пішла гуляти і дійшла до скіфської могили.

Нарвавши квітів, дівчина сіла на схилі могили. І раптом почула, як десь унизу щось жалісно заскавучало. Оксана підійшла до урвища, зазирнула вниз. Там лежало мале лисеня. Добре мати ручну лисичку! Дівчина швиденько побігла додому по вірьовку. Нічого не знайшовши вдома, вона пригадала, що вірьовка є в стайні. На ній батько виводив Змія, ганяв його по колу. Так то Змій, а вона ж набагато легша.

Взяла вірьовку, загорнула в хустку і тихенько пішла через подвір’я, а далі помчала, випереджаючи вітер. А тим часом лисеня зникло.

Задихавшись од бігу, Оксана трохи посиділа біля урвища. Потім міцно прив’язала один кінець вірьовки до акації, а другий кинула вниз. Глибоко!

Спираючись босими ногами, міцно чіпляючись за вірьовку, Оксана почала небезпечний спуск. Минула виступ, трохи відпочила. І вчула тяжкий звіриний дух. Здогадалася — лисичина нора.

Не випускаючи вірьовки, нахилилась і пролізла між плитою та стіною урвища. Далі зіяла чорна дірка — печера. Ото лихо, знову треба бігти на стайню — по ліхтар. Прислухалася, в печері тихо, подумала, що лисеня, напевно, від ляку причаїлося.

Дівчина видерлася нагору і знову побігла додому. Ліхтар і сірники треба було просити у батька. Довелося розповісти батькові, що вона хоче спіймати лисеня. А куди спускалася його донька, батько не знав.

Марко саме готував коней, щоб везти пана, і йому ніколи було розпитувати. Погладив по голівці улюбленицю, дав їй сірники і недогарок свічки.

І знову Оксана помчала наввипередки з вітром. Вдруге спускатися в печеру, здалося їй, було легше. Біля входу запалила свічку і полізла в пітьму. Долі в печері дівчина побачила череп, що зирив на неї порожніми очними ямками. Оксана скрикнула, впустила свічку і закам’яніла. Добре, що сірники до кишені поклала. Тернула сірником, знайшла свічку. Перемогла страх і, не дивлячись на страшний череп, стала оглядати печеру. Лисеняти не було.

В кутку Оксана побачила мідний, позеленілий казан, глечик і кілька черепків. На кам’яному виступі лежали рушниця, пістоль і шаблюка, вкриті порохом. Видно було стремена і вудила, на землі розсипано багато голубих камінців в оправі з потемнілого металу. Тут же валялись кістки. Здогадалася: це кістки тієї людини, чий череп вона побачила біля входу в печеру. Знову дівчині стало моторошно. Так моторошно, що вона швиденько вибралася з печери. Сонячне світло її заспокоїло.

А лисеня, мабуть, кудись сховалося, хоч воно тепер уже не так цікавило Оксану. Вона згадала про сині, як небо, камінці, про зброю.

Ноги й руки тремтіли. Страшно. Але що їй цей порожній череп чи кістки мерця. Тільки що моторошно, та й годі. І знову полізла в печеру. Взяла казан, щоб накрити череп: Накривала, а сама не дивилася. Проте нічого не сталося.

Дівчина підійшла до виступу і почала вибирати із сміття й пилюки та складати в купку голубі камінці. Але намиста з них не зробиш. Вони, як бляшки на вуздечках, що надіває на коней татусь. Тільки ті без камінців. І ще знайшла Оксана трохи золотих і срібних грошей. Потім побачила держальце ножа. Зверху та внизу держальця блищали жовті обідки. Стерла пилюку на держальці, заяскріли різними кольорами вправлені в золото камінці — зелені, червоні, білі, жовті…

В печері сухо. Ніж, шабля, рушниця та пістоль не дуже й заржавіли. На лезі важкої широкої шаблюки ледь виднілись якісь букви. Всі знахідки дівчина перенесла в одне місце, тільки казана не чіпала. Свічку й сірники лишила в печері. Тримаючись за вірьовку, вибралася нагору, одв’язала її, загорнула в хустку і побігла додому.

* * *

Увечері прийшов батько з роботи. В Оксани уже готова вечеря — варена картопля, молоко з хлібом. Татко приніс оселедця. Добре повечеряли! Тоді Марко засмалив махоркою, а Оксана, прибравши із столу, сіла коло батька, пригорнулася до нього та й каже:

— Тату, ви мені часто розповідали казки, а тепер послухайте мою, я сама вигадала її. Хочете?

І так зазирає батькові в очі.

— Розповіси, доню, послухаю, — ласкаво всміхнувся Марко і погладив доньчині кучері.

— Так от слухайте. Стоїть гора висока, висока, а в ній нора глибока, глибока…

— Зажди, доню, це ж я читав тобі книжку про Назара Стодолю. Там так і написано, — перебив Оксану батько.

— Ой, тату, не заважайте, бо все забуду. Слухайте, це казка така. Нора та страшна, чорна. Навкруги скелі, внизу вода, а нагорі дерева. На могилі стоїть кам’яна баба. Сліпа і дуже страшна. Так от яке діло. Пройдеш нору, а там печера. Велика, з каменю вся зроблена і ліжко там кам’яне. І в тій печері жив колись, давно-давно, старий-престарий дідок. Горбатий, зубатий, а голова в нього, як казан. Скупий він був, жаднючий. Все хотів загарбати собі до печери. І позносив він туди казани, глечики, золото й срібло, сині, як небо, камінці. Такі гарні, як у крамниці намисто. І все це ховав од людей, щоб ніхто не знав його схову…

Я ще не придумала, може, цей старий був розбійник. Ходив-бродив по світу, вбивав і забирав добро в людей. Мені в печері страшно було про це думати. І я придумала інше. Напевне, він од когось беріг це добро. В печері там у нього є шаблюка і рушниця.

Чи довго, чи ні жив у печері цей старий, я не знаю, але настав час йому помирати. А жив у печері він сам. І не було кому його поховати. Вмер він на кам’яному ліжку, там його кістки й лишилися. Викликав старий дідок перед своєю смертю лисицю і наказав вірно берегти його багатство й кістки. Тільки лисиця мене злякалася, втекла і лисенят забрала з собою, а кістки діда з його багатством лишила в печері. А от де ділося лисеня — навіть не знаю, — несподівано закінчила свою розповідь Оксана і, помовчавши, додала: — А мені так хотілося мати лисеня…

Марко збагнув, що донька знайшла в якійсь печері скарб, а печера може бути тільки в скелях, і його пойняла тривога. Це не вигадки, вона справді спускалася в печеру і могла зірватися. Знав Марко, що скелі в Зеленому Байраці не міцні, часто обвалюються.

— Виходить, лисеня не спіймала, а скарб знайшла? А як же ти знайшла ту печеру?

— Заїдки ви знаєте, що я в печері була?

— Свічку й сірники я тобі давав. І ти сама розповідала, що знайшла в печері. Скарб знайшла.

— Он який ви хитрий! Слухали й мовчали. Більше ніколи не розповідатиму вам казок, — засмучено сказала Оксана.

Марко пригорнув до себе доньку і мовив:

— Нехай лежить там скарб. Ти тільки нікому не кажи. Пан як дізнається, усе забере, його земля, його й печера. Все, що на землі і під землею — скрізь його. А золоті гроші треба забрати. Я сам полізу до печери. А ти більше туди не ходи, не дай боже, впадеш, розіб’єшся. Що я сам на світі робитиму? Як виростеш, заміж ітимеш, отоді на ті гроші справимо тобі посаг.

— Ви, тату, туди не доберетесь, а я знаю, як дістатися в печеру. Полізу, заберу все золото і принесу вам. Не бійтеся, я на вірьовці туди спускатимусь.

Другого дня Оксана спустилася в печеру. Зорала всі сині камінці, золоті й срібні гроші, а ввечері показала батькові.

Тільки гроші були давні. Золоті Марко зашив у пояс, а срібні, сказав, непотрібні. Не знадобилися й сині камінці, — намисто з них зробити не можна, а на вуздечку Марко не хотів нашивати, ще пан чи управитель почнуть допитуватися, звідки взяв.

Оксана вже добре знала, як можна спускатися в печеру без вірьовки. Через кілька днів вона однесла клуночок із срібними грошима та синіми камінцями назад.

Горить невеличка свічка в печері, а дівчина сидить і думає: ану ж іще хтось забереться сюди? Треба все — шаблюку, рушницю та інші речі сховати так, щоб ніхто не знайшов. Узяла свічку і почала шукати потаємне місце. Обійшла всю печеру, коли бачить — якийсь лаз, вузенький, і крутий, веде вгору. А може, то хід в іншу печеру, чи просто камінь вивалився із стіни?

У цьому лазі й надумала вона поскладати всі знахідки. Треба тільки одсунути камінь. Ледь торкнулася, камінь і покотився вниз. Дівчина ледве встигла відскочити. Отямившись од переляку, зазирнула далі, де був камінь. Глянула і зойкнула. Там була ще одна печера, а в ній валялися глечики й посуд. Посередині стояв кадібець, на ньому лежала груба книга. Оксана підійшла, підняла книгу, бачить — а в кадібці повно грошей. Усякі гроші, тільки більше мідних. Були тут і пістолі, самопали, шаблюки. Все вкрилося пилюкою. Помилувалася Оксана знахідкою і почала зносити сюди речі з першої печери. По дорозі дівчина зачепила ногою срібний глечик, він упав, і з нього викотилося намисто, як оті камінці, що вона знайшла в першій печері. Оце справжня радість! Намисто з дірочками посередині. І камінці трохи світліші. Швидко зібрала усі намистинки, зав’язала в хустку. Все перенесла в печеру. Тільки мідний казан лишила на місці — черепа боялася.

Взяла Оксана книжку, одразу не знала, як її й розкрити, а потім знайшла дві застібки, розгорнула. Написано не так, як її вчили. Якісь закарлючки, рисочки і тільки в кінці змогла розібрати.

Прочитала Оксана про те, як запорожці билися з татарами. Далі про Свирида Танцюру і Максима Швайку; Було зрозуміло, що писали по-українськи двоє, один звав себе Танцюрою, другий — Швайкою. А тут, на лихо, свічка догоріла, в темряві ставало моторошно. Взяти книжку з собою? Ні, не треба! Ще хтось побачить, допитуватиметься, звідки вона. Поклала книгу на місце. Спробувала поставити камінь, щоб закрити лаз, та не вистачило сили навіть зсунути його з місця. Нічого, це зробить батько. Оксана пішла до виходу. Чує — хтось розмовляє нагорі по-німецьки. Дівчина причаїлася. Хоч і моторошно в темній печері, а німці страшніші. Коли стало навкруги зовсім тихо, дівчина наважилася вийти із своєї засідки.

Після вечері Оксана розповіла таткові ще одну казку:

— А дідок виявився хитрющим. Тепер я знаю. Він, мабуть, убивав людей і забирав їхнє добро до себе в печеру. Перед смертю він довго ходив по печері. Все шукав найпотаємніше місце, як я сьогодні шукала. Кожен камінь намагався зсунути з місця. Знчепив один камінь, а він скотився вниз, мало ноги йому не причавив. Глянув, а там печера. Маленька, але довга. Я в ній стати не могла, тільки коли лягла, то ще багато місця лишилося. Що в ній далі — не знаю, там темно й лячно… Може, то хід до іншої печери, туди я не полізла.

От він і вирішив скласти в печерку все своє багатство.

Настав час старому помирати. Визирне з печери, послухає. Ніхто не ходить, ніхто голосу не подає, тільки чорний крук каркає на дубі, смерть до нього кличе. Ой, жаль себе стало старому! Небо синє-синє, ліс та степ зелені. Квіточки пахнуть, а там, далі, видно Дніпро широкий, на сонці блищить. Жаль старому самого себе, а ще більше жаль багатства. Дістанеться комусь після нього задурно. І почав він усе ховати. Крекче, надривається день, другий, третій, тяжко перед смертю ходити. Вночі моторошно кричить сич, а вдень крук. Недарма кажуть, що ці птахи голос подають, бо знають, що смерть ходить недалеко.

Золоті і срібні глечики, шаблі, самопали, гроші, тарелі і ще якийсь посуд він позносив у потаємне місце, окремо поклав стару книжку, чорнильницю, а для мене — оце сине намисто, — Оксана розв’язала хустку і висипала намистинки. — А в книжці тій спочатку не по-нашому написано, закарлючки якісь. А далі по-нашому. Я читала про татар і запорожців.

Поскладав дідок усе в сховок і завалив його каменем, а сам ліг на кам’яне ліжко і вмер. От і казці кінець.

Марка схвилювала розповідь Оксани.

— Просив же я тебе більше туди не ходити, впадеш і уб’єшся. Самому мені треба туди спуститись. І все як слід заховати. Може пропасти скарб, а він, видно, дорогий. Це наше з тобою щастя, тільки воно може обернутися на нещастя.

— А чому, татку? — здивувалась Оксана. — Я знайшла, отже, багатство моє.

— Не твоє, а панське, я вже казав тобі, що все на землі і під землею — панське.

Бачила Оксана, що батько радіє і боїться чогось, а чого — не розуміла.

Казку розповідала Оксана в п’ятницю, а в неділю, по обіді, до панів приїхали гості. Тепер пани не підуть до парку. Робітники хто ліг спочити в холодку, а хто пішов на село додому. Марко взяв вірьовку, дві свічки, і пішли вони З Оксаною в степ, а з степу повернули до скіфської могили. Оксана перша спустилася в печеру. Марко не прив’язав до дерева вірьовку — спускався на двох кінцях. Коли став біля печери, то стягнув до себе вірьовку. Ніхто не здогадається, що вони в печері. Упораються — Оксана підніметься по скелі, видряпається нагору і вірьовку за собою потягне.

Запалили дві свічки. Пошепки перемовляючись, почили переглядати скарб. Перебирає Марко несподіване багатство і тільки зітхає тяжко.

— Ой багато тут добра. Можна хутір великий купити, і землю, і все, що треба для господарства. Та лихо в іншому. Як продати цей скарб? Не повірять нам, почнуть мене тягати по судах та по тюрмах. Скажуть, украв. А коли до пана дійде, то нам нічого з тобою не дістанеться.

І замовк Марко. Перед ним багатство, а з ним і воля.

Не довелося б служити і коритися панам, можна було б любо самому господарювати. Є багатство, а не візьмеш.

Оксана тим часом взяла старовинну книгу і почала читати. Послухає, що тато каже, і знову читає. Важко читати, а цікаво про запорожців, як вони пливли Дніпром та по синьому морю в місто Кафу. А де це таке місто?

Той, хто писав, називав ще місто Гезлев та Перекоп. Мабуть, великі міста. Небагато прочитала Оксана — батько почав вибирати з кадібця золоті монети, а Оксана лічила. Нарахувала триста штук, Марко решту грошей назад у кадібець висипав.

— Кінчай, доню. Всіх не забереш. Вистачить. Он скільки.

Засунув батько до сховку тяжкий кадібець, а книжку поклав зверху.

Каменем затулив дірку, щоб ніхто не здогадався про хід до їхнього скарбу.

— Ось що я надумав зробити, доню. Золоті гроші в місті продам, і ти вчитимешся на лікарку або вчительку, бо це краще за всяке багатство. Скарб заховав надійно, ніхто не знайде. А може, кинути його у воду? Ні, не вік бути панам, колись люди житимуть по-іншому, отоді й скарб Згодиться.

Марко підкотив ще з півдесятка добрячих каменів і привалив ними лаз. Тепер коли хто навіть і спуститься в печеру, то нічого не помітить. Тут багато каміння. Вибралися нагору і пішли додому. Більше вони не говорили про печеру, більше не вигадувала Оксана казок про діда, складала інші — про квіти і птахів.

Марко часто їздив до міста, возив панів або його посилали купувати щось.

Повернувся він якось та й каже Оксані:

— Знайшов я чоловіка, він купив у мене золото. Узяв я з собою п’ятдесят золотих, продав їх за сто двадцять п’ять карбованців, коли ж продам усі, то буде у нас майже тисяча карбованців. Це щоб ти вчилася. Та й купити дещо тобі треба. Тільки одразу купувати багато не можна. Люди погане балакатимуть. Думай, доню, про навчання.

* * *

Почалися жнива. Хліб уродився, хвалити бога, добрий, а липень видався такий, що, здавалося, сонце спалить усе — і живе і мертве. Вдень і вночі гуркотіли молотарки у панів і глитаїв. Знесилені барабанщики ледве встигали нагодувати ненажерливі пащеки молотарок. А на селянських подвір’ях молотили кам'яними гарманами — рубчастими котками. Давно такого врожаю не було, люди раділи.

Рано-вранці з волості примчав на коні посланець з царським маніфестом. Страшне слово — війна — вдарило, як обухом. Часто закалатав дзвін, валом повалили до церкви люди.

Піп прочитав манифест. Война з німцями й австрійцями.

Марко дізнався про війну того ж дня. Прийшов із села соцький і сказав, що завтра Марко мусить іти в місто до військового начальника. Завтра, а сьогодні треба влаштувати Оксану. І задумався Марко. Чому війна? З ким воювати? З німцями? Адже в маєтку теж всі німці, тільки робітники — українці та росіяни. А ті німці, з котрими війна, де вони живуть?

Марко думав по-своєму. І в них тепер жнива. Мабуть і в них беруть бідняків до війська. Які ж вони вороги для Марка? Ось тут справжні вороги: хоч прикажчики та пани, пристав, урядник, багачі — хоч німці вони, хоч росіяни, чи українці.

Згадав Океану — серце стиснулося, ніби хто холодною рукою вхопив. Невеселий пішов до Ганни. Просить її, щоб узяла До себе дочку.

Глянув Марко на степ. На панських токах скирти хліба по сто саженів завдовжки. Увесь хліб зібрали з, поля. А в багатьох селян урожай ще на полях, у копах. Завтра йти по мобілізації. Сьогодні вони всю ніч возитимуть. Молотитимуть уже старі жінки та діти.

Настала темна й задушлива ніч. Глупої ночі, до перших півнів, забив дзвін на сполох. Часто й дзвінко гула мідь. Пожежа! У пана пожежа. І все-таки моторошно. На токах скирти хліба й соломи. На порох усе займеться, і нічим тоді не загасити. Вибігли люди, а відійти од хат бояться. Дивись, у них спалахне. Бачать, у пана горять стайні, а в полі палахкотить хліб.

Напівроздягнений вискочив з хати Марко і кинувся до конюшні. Там Змій, там кабардинські й арабські швидкі скакуни, багато лошат. Рятувати треба. І не тому, що це панське добро. Коні! Він їх викохав, ночей недосипляв, доглядав маленьких, коли вони щойно з’явилися на світ.

Разом з іншими конюхами Марко встиг вивести усіх коней з племінної стайні. В робочій стайні багато коней загинуло.

Дуже обпекло Марка. Спина вкрилася пухирями.

На подвір’я прибіг старий Шнейдер і урядник, злий німець, як його звали, кровопивець. Ще з дня загибелі Едуарда урядник затаїв злість на Марка і тепер, не розібравшись що й до чого, вдарив його нагаєм по обпаленій спині.

Та собі на горе це зробив. Важкий кулак Марка опустився на голову урядника, той одлетів на три сажні. Решту зробили інші. Урядника вбили його ж шаблею.

З цього й почалося. Люди перестали гасити пожежу. Прикажчики, стражники і управляючий заховалися в конторі. Та їх теж не минула кара. За все спокутували сповна.

Марко не був при цьому. У нього страшенно боліло попечене тіло, і він одразу пішов додому. Ганна й сусідка заходилися лікувати його.

Не знав Марко й того, що робітники маєтку дісталися й до Шнейдера, та їх зустріли пострілами. Коли трохи все вгамувалося, Шнейдер із сім’єю під охороною помчав у місто на недавно купленому автомобілі.

Опівдні на дорозі знялася курява — до маєтку мчав з двома десятками козаків пристав.

Ті, хто чекав на розправу за вбивство урядника та інших, втекли у плавні.

Марко лежав на ліжку долілиць; спина горіла, він весь час просив води.

Знав Марко, не простять йому, що він перший ударив урядника. На світанку покликав Ганну і передав їй гроші.

— Не дивуйся, що в мене стільки грошей. Це я скарб знайшов. Візьми їх. Знаю, не полишиш хрещену. Тепер у неї, крім тебе, нікого не буде. Мені не жити. Уб’ють. Вчи Оксану. На лікарку вчи. А ти, доню, слухайся хрещену матір. Багато чого треба навчитися, багато про що треба дізнатися. І мене та покійну матір не забувай.

Тільки-но Ганна сховала гроші, як до кімнати вдерлися козаки.

Пристав заарештував ще п’ятьох чоловік, яких запідозрив у бунті. Били всіх. Тільки Марка не чіпали. Не тому, що жаліли його, — боялися.

Ніби й не було на світі шістьох робітників. Повезли їх у місто — і ні чутки, ні листа. Тільки через рік повернувся один із арештованих, розповів Ганні, що їх довго тримали в тюрмі, а тоді погнали на позиції. За тиждень Марка вбили. Згинули й інші. Тільки Федір Калько лишився живий, та й той без ноги.

А невдовзі Ганна дізналася, що її чоловіка вбито десь у Галичині.

Плакала, тужила весь час Оксана за коханим татком. Побивалася Ганна за чоловіком і Марком, а життя йшло…

У місті

1915 року пани переїхали до Олександровська. Тут у них був великий будинок. Онук і онучка вчилися. Стара пані взяла з собою Ганну — тільки вона могла їй догодити. Ганна забрала Оксану.

Дванадцять сповнилося Оксані. Дівчина була струнка, як степовий колосочок, вродою схожа на матір, а смаглява, як батько. Дивиться, було, на неї Ганна і тяжко зітхає. Як у тій пісні співається — дали батько-мати вроду, та долі-щастя не дали. Роботяща, до всього сама доходить, та найбільше любила читати. Вчити її треба, як заповідав Марко.

Восени пішла Ганна до гімназії просити, щоб прийняли її хрещеницю. Та директор гімназії, баронеса, і розмовляти не захотіла з покоївкою. Як це — прийняти в гімназію доньку конюха, до того ж — убивцю молодого Шнейдера і урядника?

Цю розмову чула молода вчителька. Вона наздогнала Ганну, коли та вийшла з кабінету, сказала свою адресу і запросила прийти з дівчинкою до неї додому. Звали вчительку Ольга Іванівна, а жила вона недалеко від будинку Шнейдерів.

Увечері, в неділю, коли пані поїхала до знайомих, Ганна й Оксана підійшли до невеликого будиночка і подзвонили.

Ольга Іванівна відчинила їм і провела до кімнати. В кімнаті, були стіл, піаніно, канапа. Біля стіни книжкова шафа.

Ольга Іванівна вислухала Оксанину історію, перевірила її знання. Дівчина з деяких питань знала більше, ніж її ровесниці-гімназистки. Послухала вчителька, як співає Оксана.

— Вчаться у нас в гімназії дочки чиновників і купців, є й дворянки. Що таким треба? Закінчать гімназію, в батьків грошей багато, повиходять заміж, швидко забудуть все, чому ми їх навчали. Тебе, Оксано, в гімназію не приймуть, а вчитися треба. Приходь до мене, будеш учитися всього за програмою гімназії, а там буде видно. Та й співати тобі треба навчитися правильно — голос у тебе гарний, співаєш, як пташка — без науки.

— Як же правильно співати? Я почую пісню і запам’ятаю її, — здивувалась Оксана словам Ольги Іванівни.

Усміхнулася вчителька:

— Це так, слух і музикальна пам’ять у тебе чудові, але цього замало. Он лежать ноти, ти їх не розумієш, а я легко читаю і знаю, якої висоти звук, що його передає значок-нота. Пташка теж співає, добре чи погано, її ніхто не вчив, а людина може навчитися співати якнайкраще.

Ганна не знала, як уже й дякувати вчительці.

Другого дня Ольга Іванівна разом з Оксаною купили потрібні підручники. І почала Оксана вчитися.

Ольга Іванівна полюбила свою ученицю. Часто й ночувати лишала в себе.

Одного вечора у Ольги Іванівни зібралося кілька її колег-вчителів. Незабаром прийшла і Оксана. Спершу вона трохи зніяковіла перед незнайомими, а потім спокійно відповідала на всі питання.

Це був ніби екзамен, незвичайний, але серйозний. Оксані ставили питання спочатку прості, потім складніші.

І дівчина непогано склала цей екзамен, хоч на деякі питання і не відповіла. Вчителі зрозуміли, що Оксана — здібна, добре розвинена і, головне, уміє думати.

На другий день в учительській розмовляли про Оксану. Ольга Іванівна доводила, що допитлива обдарована дівчина повинна здобути освіту. їй треба вчитися в гімназії.

До баронеси пішли поважні вчителі.

Трохи здалеку почав викладач російської мови Ілля Іванович Покровський:

— Багатьох учениць я бачив за тридцять років викладання в гімназіях. Різні були: старанні й ліниві, тупі і здібні, але такої, як Оксана Толок, у мене не було. Ця дівчина — мов коштовний камінь. Коли цей камінь огранити наукою, то йому й ціни не складеш. Ми повинні допомогти їй досягти того, на що вона здатна.

Баронеса скривилась, тонкі губи хоч і зібралися в люб’язну усмішку, — з цим учителем рахувалася навіть норовлива пані директриса, — але очі стали злі, і вона сказала:

— Мені відомо, пане Покровський, що уже й ви почали гранити цей коштовний камінь. Але пам’ятайте одне: доки я тут, вона в гімназії не буде. Дочку покоївки і конюха, дочку вбивці Едуарда Шнейдера не можна приймати до гімназії. Мушу попередити вас, панове, — звернулася до всіх учителів, — що полковникові жандармерії не подобаються ваші збориська під приводом навчання цього дівчиська. Це може відбитися на вашому спокої та подальшій службі в гімназії. У мене все.

— Ні, не все. Якщо так, то я подаю у відставку! — спалахнув Покровський.

— Можете подати прохання, — холодно мовила баронеса.

Так і не прийняли Оксану до гімназії.

Революція

Туманного вечора наприкінці лютого Оксана прийшла до Ольги Іванівни. В кімнаті сиділи і стояли вчителі гімназії та реального училища.

Серед них вирізнявся учитель жіночої гімназії Сергій Петрович, високий і стрункий, у солдатській гімнастьорці. Лівий рукав гімнастьорки був засунений за ремінь, на грудях висіли два хрести, білий Георгій і червоний — з мечами. Сергій Петрович недавно приїхав з госпіталю, де довго лежав після тяжкого поранення і операцій.

Ольга Іванівна обняла дівчину.

— Оксано, ти чула? У нас немає царя! Буде республіка, буде свобода, рівність, братерство. Усі рівні. Усі — громадяни великої і вільної Росії. Тепер ти вчитимешся в гімназії.

— Завтра підемо до баронеси, — додав Сергій Петрович.

Вранці другого дня Ольга Іванівна, Оксана та Сергій Петрович з усіма своїми орденами та медалями прийшли до директриси.

В кабінеті, крім баронеси, сиділа її родичка, Клара Йоганівна, — класна дама, а точніше — шпигунка, яка щодня доповідала своїй родичці все, що чула.

Хоч після революції минуло вже три дні, в кабінеті висіли портрети царя і цариці.

Глянувши на них, Сергій Петрович посміхнувся:

— А царів у нас уже нема.

— Помазаники божі завзкди лишаться царями, — холодно відповіла баронеса. — Чим можу стати в пригоді? Хто ця особа?

— Це та дівчина, про яку э вами вже була розмова. В Росії сталася революція, тепер усі рівні. Батько Оксани Толок загинув на позиції, і вона гідна вчитися в гімназії навіть за рахунок держави. От про це ми прийшли вам сказати. Усі вчителі віришили, що Оксана повинна вчитися.

— Насамперед, хочу вам нагадати, що поки я керую гімназією, отже, я й вирішуватиму, кого приймати, — і потім, звертаючись до класної дами, сказала по-німецьки: — Ви тільки подумайте, Клара! Вони вирішили, що коли купка головорізів улаштувала в Петербурзі переворот, то це означає, що й вони можуть робити все, що їм заманеться. Вони забули революцію дев’ятсот п'ятого року. Ще трохи — і їх розженуть. Дочка покоївки і конюха в моїй гімназії?! 0 боже мій! До чого ми дожили!

Оксана зрозуміла, що сказала баронеса, її обличчя спалахнуло, але дівчина промовчала.

А баронеса, не дивлячись на Оксану, вела далі:

— Ви знаєте, Клара, це ж її батько вбив Едуарда…

Цього Оксана не витримала, від образи вона зблідла.

— Мій батько нікого не вбивав. Він був сильнйй і добрий. А того дня, коли щез Едуард Шнейдер, батько був у місті.

— 0 боже мій! Де ти навчилася німецької мови? — вигукнула баронеса.

— Я вчилася в школі Шнейдерів, а там викладали по-німецьки.

— Гаразд, гаразд, вийди і почекай у коридорі, — поспіхом звеліла баронеса. Коли Оксана вийшла, вона різко сказала вчителям:

— Ви повинні були попередити мене про те, що це дівчисько знає німецьку мову. А втім, це зайвий раз підтверджує моє рішення. Ось що я можу вам, панове, сказати. Ви вільні.

— Що ж, ми звернемося до міського голови, — тепер уже сердито мовив Сергій Петрович. — Я візьму її за дочку, і тоді ви не зможете відмовитися прийняти її.

— Мені більше нічого вам казати. Але ви, пане Малявін, поводитесь надто сміливо. Глядіть, щоб не пожалкували.

— Права так говорити мені дають оці нагороди і порожній рукав. А далі ми будемо ще сміливіші.

І, не попрощавшись, учителі вийшли. Оксана стояла в коридорі біля вікна. Коли вона обернулася, Ольга Іванівна побачила її суворі очі, а між брів — зморшку.

— Не треба більше до неї ходити. Тепер я й сама не хочу тут учитись, — Оксана не стрималася й заплакала.

В учительській, за винятком класних дам і попа, усі вчителі підписалися під листом до міського голови і до газети. Однак і це не допомогло.

* * *

На початку листопада вночі на вулицях почулася стрілянина. Стукотіли кулемети, сухо тріщали гвинтівки, глухо лунали вибухи гранат. Опівдні над будинком міської управи замайорів червоний стяг, біля входу юрмились озброєні робітники. По боках стояли кулемети.

Оксана побігла до будинку управи. Тут вона побачила Сергія Петровича і Ольгу Іванівну.

Петро Григорович командував усіма збройними силами пролетаріату, як він звав загони повсталих під керівництвом більшовиків.

За тиждень, коли все більш-менш утихомирилося, Оксана прийшла в гімназію, тепер як учениця п’ятого класу. Баронеси не було, директором гімназії став Ілля Іванович По-кровський.

Учні зустріли Оксану насторожено й відчужено. Але дівчину це не хвилювало, вона розуміла причину. Це були дочки багатих, а вона бідна. Оксана сіла на останню, вільну парту. Перші кілька днів з нею ніхто не розмовляв.

Щовечора Оксана допомагала Ользі Іванівні, але завжди виконувала домашні завдання і на уроках відповідала на п’ятірки. Кінчались уроки, Оксана підводилась і йшла додому, а навздогін чула: «Більшовичка! Вбивця!»

Спочатку було боляче слухати такі слова, але дівчина себе заспокоювала: чи не однаково, що кажуть дочки купців та чиновників.

Недалеко від Оксани сиділа донька вчителя казенної чоловічої гімназії. Весела, з лукавим виразом смаглявого личка, яке прикрашало кілька родимок, Люда часто наспівувала модні пісеньки. Саме вона перша порушила відчуженість, щодо Оксани:

— Мені мама розповідала, що ти добре співаєш. Давай з тобою дружити.

Оксана пильно глянула у вічі Люді й охоче відповіла:

— Тільки я люблю співати українські пісні.

— Я теж. А ти граєш на якому-небудь інструменті?

— Трохи знаю на бандурі і піаніно. Скажи, Людо, а хто ще з наших учениць любить пісні?

— Таких багато.

— А що якби організувати хор?

Відтоді до Оксани частенько підходили молодші дівчата і старшокласниці. Після уроків вони лишалися на репетицію і, нарешті, попросили Іллю Івановича, щоб дозволив їм влаштувати концерт.

Хор вивчив кілька українських і російських пісень і дві пісні — італійською мовою. Були й сольні виступи — гра на піаніно та бандурі.

У вестибюлі гімназії повісили велику об’яву, всіх запрошували на музично-художній вечір, що мав відбутися в суботу на початку лютого.

На вечір прийшли не тільки гімназистки, а й їхні матері,батьки, вчителі, на почесних місцях сіли працівники ревкому і штабу.

Ольга Іванівна бачила, як хвилюється Оксана, але дівчина намагалася вдати, ніби це звичайна для неї справа.

— Вивчили «Інтернаціонал»? — спитав Петро Григорович.

— Авжеж, вивчили. Співаємо «Заповіт» Тараса Шевченка і «Вихри враждебные».

Звичайно, Оксана не розповіла Петрові Григоровичу, що довелося виключити з хору кількох дівчат, які заперечували проти революційних пісень. І це була перша перемога Оксани у відкритому зіткненні з ворожими їй людьми.

Завіса розсунулася. На підвищенні вишикувався хор. Біля піаніно сиділа Ольга Іванівна. Наперед вийшла Оксана і дзвінко сказала:

— Пропоную усім встати і вислухати «Інтернаціонал».

Представники штабу і ревкому підтримали хор, і вийшло так, ніби в залі всі співали.

Коли заспівали «Заповіт», знов усі підвелися. Дехто співав на повний голос. Після того як виконали пісню революціонерів «Вихри враждебные», в залі голосно заплескали. Оксана бачила, що аплодують деякі гімназистки, працівники ревкому і штабу, вчителі. Решті слухачів усе нове було вороже.

В другому відділі виконувалися пісні українською та російською мовами. Оксана виконала свою улюблену пісню про брата і сестру. Дівчині довелося проспівати ще кілька українських пісень. Глядачі ніяк не хотіли її відпускати, вимагали ще і ще пісень. Оксана вкладала у спів свої почуття, її голос полонив усіх чистотою і легкістю.

Потім танцювали. Кожен виступ викликав гучні оплески.

Концерт закінчився. І тоді підвівся Петро Григорович.

— Від імені ревкому і воїнів-червоногвардійців, — сказав він, — складаємо подяку всім виконавцям, і особливо тій, хто організував цей хор, — учениці гімназії, дочці батрака, Оксані Толок. От воно наше пролетарське керівництво. Запрошуемо вас дати концерт для червоногвардійців нашого міста.

Після концерту до Оксани підійшла Ольга Іванівна, тітка Ганна — поздоровили зніяковілу і радісну Оксану з успіхом.

Незабаром до хору приєднались і старшокласники чоловічої гімназії. Хор щонеділі виступав у театрі або на заводах.

Похід степом

У місті неспокійно, на вулицях та базарах стало тихо, люди сторожко озиралися, швидко кінчали справи і поспіхом ішли собі.

З'явилося багато невідомих людей, явно військових, хоч і не у військовій формі. Це вони принесли перші звістки про те, що в Києві сидить гетьман усієї України і що з заходу суне сила-силенна німців та австрійців. Червона Армія відступає, скрізь убивають більшовиків.

Засідання ревкому разом із штабом частин Червоної гвардії було призначено на п’яту годину вечора. Ольга Іванівна збиралася трохи відпочити, але з ревкому подзвонив Сергій Петрович і попросив негайно прийти, — засідання мали почати раніше.

— Оксано, ходімо зі мною, допоможеш мені, я погано себе почуваю, — сказала Ольга Іванівна, одягаючись.

Холодно. В місті багато хворих на іспанку.

У просторій залі ревкому зібралися майже всі, кого викликали. Голосно розмовляли, багато курили. Над головами висів синюватий серпанок диму.

Сергій Петрович постукав по столу олівцем.

— Товариші! Українська буржуазія домовилася з кайзерівською Німеччиною і віддала їй на відкуп Україну. Німецькі війська разом із військами української буржуазії наступають і, очевидно, скоро будуть тут. Треба негайно готуватися до виїзду. Нас тут всього понад сто чоловік, комуністів і червоногвардійців небагато. Дехто залишиться тут у підпіллі. Решті ж, на мій погляд, треба дістатися якогось промислового міста, там легше переховуватися. Пропоную виїхати до Одеси. Як ви гадаєте?

Сперечалися довго. Нарешті вирішили поїхати вниз по Дніпру до Каховки, а звідти податися на Миколаїв чи Одесу.

— ІЗ собою брати тільки найнеобхідніше, доведеться багато йти пішки. Збираємося на пристані о дев'ятій. Зараз сьома. Капітане, — звернувся Сергій Петрович до чоловіка в матроському костюмі, — у вас на пароплаві все гаразд?

— Затримки не буде.

Десь о дев’ятій вечора, без гудків, не запалюючи вогнів, од пристані відчалили пароплав «Вікторія» і катери. Пливли вниз по Дніпру, в темряву, в невідомість.

На пароплаві було тільки три жінки: Ольга Іванівна. Оксана і тітка Ганна.

Небо, темніше за сажу, то сікло крупою, то сипало холодним дощем. Навкруги — жодного вогника. На капітанському містку стоять Сергій Петрович і Петро Григорович. Капітан і керманич напружено вдивляються у пітьму. Хід уповільнили до краю.

0 десятій ранку прибули в Нікополь. Зустрілися з головою Нікопольського ревкому.

— Треба влаштувати кількох чоловік для роботи в місті, — сказав йому Петро Григорович. — Наш курс — далі, до Каховки.

— Влаштуємо. Надійні люди тут є. А ми з вами, — відповів голова ревкому.

За годину пароплав і катери вирушили.

Невдовзі з берега по головному катеру вдарили з гвинтівок. З катера короткими чергами відповів кулетем. Постріли на березі вщухли і до Берислава дісталися спокійно.

На пристані, побачивши «Вікторію», підняли червоний прапор. Отже, свої! Але в Херсоні вже були німці. Треба було якнайшвидше пробиратися степами на Миколаїв.

На околиці Берислава, у вибалку біля високої кручі, закопали кулемети, гвинтівки та іншу зброю. При собі лишили тільки пістолети й гранати. © http://kompas.co.ua.

Навколо розлігся рівний степ. Ні сіл, ні дерев. Навіть птахів не побачила Оксана.

Моторошне це сирітське безлюддя степу, та в цьому безлюдді поки що був їхній порятунок. Треба якомога далі відійти од Дніпра.

Січе холодний дощ, важчає одяг, вітер валить з ніг.

Позаду ворог, попереду непевність.

А люди йдуть. Згорбившись, зігнувшись у три погибелі супроти рвучкого зустрічного вітру і дощу.

Йдуть уперед!

Йдуть всупереч усім знегодам!

Надвечір показалися якісь хати. Сергій Петрович вийняв карту і сказав:

— Це, мабуть, Ольгинські хутори, там і заночуємо, люди насилу ноги переставляють.

Почекали доки стемніє. Майже поночі підійшли до чотирьох великих хат. Видно, жили тут багачі. Довелося розмовляти з ними круто.

На ніч виставили пости. Спали в хатах і стайнях.

Оксана так стомилася, що її ледве примусили повечеряти. Дівчина одразу заснула, тільки-но лягла на широку лаву.

Ледь узялося на світ, як Петро Григорович збудив усіх. Наварили картоплі, поснідали. І знов у дорогу. Вночі перейшли невеликий міст через Інгулець. Поблизу — село Галаганівка. Послали розвідку. А там — німці. Довелося повертати на захід.

І знову безлюдний, мертвий, безкраїй степ. Після дощу йти було легше і за два дні нарешті дісталися до Миколаєва. До темряви ховались у вибалку. В місто пішли тільки Сергій Петрович і двоє робітників.

Пізно вночі вони повернулись і повели товаришів на околицю міста. За годину-півтори всі були влаштовані в надійних родинах робітників.

У місті хазяйнували німці.

Страшний час

Ольга Іванівна незабаром почала викладати в гімназії. Ще раніше, хоч і нелегко було цього добитися, прийняли туди Оксану. Дома господарювала Ганна Петрівна.

Сергій Петрович і Ольга Іванівна налагодили зв’язок з миколаївськими більшовиками і поринули в революційну роботу.

Ольга Іванівна листувалася з підпільними організаціями і керівниками партії інших міст, Оксана їй допомагала. Спочатку переписувала різні шифровані листи й інструкції, пізніше навчилася сама шифрувати і працювати на друкарській машинці. Ользі Іванівні стало легше. Тепер вона тільки готувала тексти, Оксана шифрувала, а коли треба було, то й розмножувала на машинці.

В гімназії Оксана подружила з своєю ровесницею — Женею, і з дозволу Ольги Іванівни Женя почала допомагати Оксані. Подруги часто розклеювали листівки на парканах, будинках, роздавали робітникам.

Стало в пригоді Оксані і знання німецької мови. Правда, багатьох політичних слів вона не знала, доводилося користуватися словником, але це не затримувало роботи.

В серпні сталася подія, яка стривожила керівництво підпілля. Хтось із членів організації виявився зрадник. Він видав багатьох більшовиків. Схопили деяких керівників. У тюрмі опинився Сергій Петрович. Вчителька дізналася про це. Треба було негайно попередити товаришів.

Ольга Іванівна звернулася до дівчат.

— Од вас залежить життя людей. Ось адреси. Попередьте цих людей. Уночі почнуться арешти. Оксано, додому не повертайся. Тобі, Женю, арешт не загрожує. Перенеси усе наше майно до себе, тільки так, щоб на тебе не звернули уваги.

Поїзд на Знам’янку відходив увечері. Женя прийшла проводжати Оксану. І передала їй кошик та пакуночок з одягом.

Оксана сіла в четвертий вагон. Ольга Іванівна пішла до п’ятого. Через кілька зупинок вона перейшла у вагон до Оксани, де вже сиділа і Ганна Петрівна.

Більшість пасажирів спали, задрімала й Оксана, тільки Ользі Іванівні не спалося. Чи пощастило виїхати членам підпільного комітету? Що ждало їх попереду — Ольга Іванівна не думала. Про себе вона взагалі не звикла піклуватися, турбувалася тільки про Оксану.

Опівночі у вагон зайшли патрулі й перевірили у всіх перепустки. На Оксану не звернули уваги. Правда, один із них освітив її обличчя, та надто воно дитяче, і він не спитав перепустки.

Тільки-но патрулі зникли за дверима, як до Ольги Іванівни підсів якийсь чоловік.

— Дозвольте? — мовив неголосно.

Посуваючись, Ольга Іванівна розбудила Оксану. Чоловік чиркнув запальничку. І впевнившись, що інші сплять, прошепотів:

— На наступній станції виходьте, я вас зустріну…

Не кінчивши, він голосно захропів. У вагоні заблималосвітло, це поверталися солдати. Коли вони пішли, чоловік сказав:

— Біля вокзалу зустріну, — і пішов.

Довго й протягло, ніби волаючи про допомогу, гув паровоз біля семафора, поки не дали зеленого світла. Оксана З тривогою вслухалася в галас біля вагона. Хтось про щось просив, йому грубо відповідали. Почулися стогін і крики. Пролунали постріли і знову — крики.

Поїзд зупинився на станції. Знову пройшов той самий чоловік і стиха кинув:

— Виходьте. Сміливіше.

І от вони йдуть темною вулицею села чи пристанційного селища. Чоловік узяв валізу. Одійшли вже далеченько, коли він обізвався:

— Зараз прийдемо. Підвода чекає, поїдемо далі. Ви будете в селі вчителькою, ось документ для вас, возьмете. І гроші на прожиття. А візникові я заплачу сам. Їхати ще п’ятнадцять верст.

За півгодини Ольга Іванівна, Ганна Петрівна і Оксана виїхали в стен і на світанку прибули до невеликого села. Возій, нікого не питаючи, зупинився біля хати недалеко від церкви.

Тут вони й стали жити.

Невдовзі після приїзду поховали Ганну Петрівну, вона померла од тифу.

Тужила Оксана за своєю названою матір’ю. Зі смертю Ганни Петрівни обірвалося останнє, що єднало дівчину з дитинством. Тепер тільки Ольга Іванівна близька їй людина, любить її, як рідну доньку.

А через три місяці надійшла радісна вістка: у Німеччині й Австрії революція, геть полетів і гетьман. Оксану, Ольгу Іванівну викликали до Києва. Обидві, швиденько зібравшись, вирушили на станцію.

В університеті

— Ким же ти будеш, Оксано? — спитала якось увечері Ольга Іванівна.

— Батько хотів, щоб я стала лікарем. А я хочу бути істориком.

І Оксана стала студенткою Київського університету.

Історію України в університеті викладав професор Володимир Петрович Непийвода, відомий учений, археолог, знавець історії України. Лекції були цікаві. Слухати ученого приходили навіть студенти інших факультетів.

Одного разу, коли професор розповідав про Запорозьку Січ, Оксана згадала книгу, яку бачила в печері. Адже в ній писалося про Запорозьку Січ, про козаків, які воювали проти татар. Чи збереглася та книга? Минуло стільки часу. Може, хтось уже знайшов скарб.

Од цих думок Оксану відвернула розмова. Два студенти про щось балакали між собою. До Оксани долинули окремі слова.

— Це правда, — мовив один. — Професор очей з неї не Зводить. Причарувала старого.

— Та не тільки ми це бачимо. Всі студенти знають, тільки вона вдає, мов нічого не помічає, — басом гув другий.

Так ось воно що! І справді Непийвода під час лекцій дивився тільки на Оксану. Іноді він замовкав, ніби згадував щось, а сам не зводив, як здавалося Оксані, з неї очей.

Оксані ставало ніяково. Вона пересіла далі. Та все одно не могла уникнути пильного погляду професора.

Непийвода був високий на зріст сухорлявий чоловік років шістдесяти. Мав він довгу, трохи кучеряву, з сивиною чуприну, темно-карі очі, які завжди були задумливі, хоч іноді в них загорялися веселі вогники.

Говорив гучним басом. На лекціях наводив приклади з історії, завжди несподівані й цікаві, і студенти запам’ятовували їх. Кращого знавця Запорозької Січі і Слободської України серед істориків не було. Володимир Петрович викладав історію і працював у музеї. Оце й усе, що знала Оксана про професора.

Але чому він так пильно дивиться на неї? Невже тому, що вона гарна? Струнка, смаглява, на щоках неяскравий рум’янець, а очі сині-сині. Чоло високе і чисте, губи — чітко окреслені. Так, Оксана — дівчина розумна, здібна і вольова.

І все ж вона ніяковіла від пильних професорових поглядів. А то Оксана вже давно розповіла б йому про свою знахідку. Слухаючи лекції Непийводи, дівчина часто згадувала про неї. А розповісти не наважувалася.

Та минав час, глибше й глибше відкривалася Оксані історія рідного краю, все більшою ставала певність, що треба розповісти про скарб. Оксана згадала, що в книзі, крім записів запорожців, були сторінки, написані іншими мовами. Може, там щось важливе?

Думаючи про скарб, Оксана, на свій подив, не могла пригадати, які ще речі там були. Вона ясно пам’ятала кадібець з грошима, казан, яким прикривала людський череп, рушницю й шаблю, а інше пам’ять не втримала.

Чи зберігся той скарб? Чи не краще спершу самій поїхати до Земного Байраку, спуститися в печеру і впевнитися, що все на місці, а потім уже розповісти? Але як вона прибере каміння, що закриває вхід до сховища?

Може, так і не наважилася б Оксана підійти до професора, коли б сам він на лекції не згадав про скарби запорожців.

— Є немало легенд про запорозькі скарби, — сказав Непийвода, — про забиті овечою вовною криниці, в яких сховані скарби. Нерідко розповідають про закопані в плавнях величезні багатства січовиків, але здебільшого це тільки легенди.

— Ні, є такий скарб! — не втрималась Оксана.

Легкий шум і здивування серед студентів не так збентежили Оксану, як пильний погляд професора.

— Очевидно, у вас є серйозні причини, щоб порушити лекцію? — сказав Володимир Петрович. — Розповісте мені про них під час перерви.

Оксана спаленіла. Мало не розплакалася від сорому за свою нестриманість. Нарешті лекція закінчилась, дівчина хотіла швидше вийти з аудиторії, але професор зупинив її.

— Тепер я до ваших послуг, товаришко Толок. Розкажіть мені про свої міркування щодо можливості знахідок запорозьких скарбів.

— Я порушила хід занять і дуже прошу вибачити мені. Але я сказала це при всіх і, думаю, буде краще, коли всі, хто чув мої слова, дізнаються, про що я хотіла сказати.

І тоді Оксана розповіла, як у дитинстві знайшла скарб у печері, показала своє намисто — воно ж із того скарбу.

— Он воно що! — несподівано вигукнув професор. — А я весь час думаю, звідки у вас ці чотки!

— Які чотки? — здивувалася Оксана.

— Та ці ж, які ви носите замість намиста! Це старовинні чотки з бірюзи, можливо, персидської або арабської роботи, вони були поширені на сході, в мусульман. Он воно що! А я все думаю, хто так майстерно підробив скло. Тепер усе зрозуміло. В найближчі дні поїдемо до Зеленого Байраку і заберемо скарб. — Професор дістав карту Придніпров’я. — А покажіть-но, де це село.

Оксана відшукала село Зелений Байрак:

— Ось воно. Отут був маєток Шнейдерів, а тут байрак. Непийвода сидів замислившись, а потім промовив:

— Боюся тільки, що того скарбу вже немає. Та нехай усе пропаде, найважливіше це книга. А втім, усе важливо. Отже, їдемо. Кого візьмемо?

І вони заходилися обмірковувати склад майбутньої експедиції.

Знов у Зеленому Байраці

З туману, що навис над Дніпром, народжувався погожий осінній день. У плавнях уже почало жовкнути листя верб і осокорів. Сіра гладінь древньої ріки тьмяно поблискувала. На південь, з рідного краю, перелітали зграйки качок і гусей.

Як сходило сонце, Оксана вийшла на верхню палубу, сіла біля самого борту і задивилася на береги, що повільно пливли з обох боків. Зрідка її погляд зупинявся на самітному човні рибалки або стежив за чайками, що пролітали над водою.

Професор покликав її снідати, і Оксана знехотя відірвалась од своїх думок. Багато що згадалося їй на дніпровському привіллі, але дівчина нічого не сказала ні професорові, ні товаришам. До пристані Зелений Байрак причалили опівдні.

На березі їх уже чекали. Не встигла Оксана роздивитись рідні місця, як віз зупинився біля колишнього панського будинку, де тепер була контора і жили робітники. До експедиції приєдналися двоє робітників, і всі рушили парком до скіфської могили.

За ці роки парк змінився, місцями став густіший, подекуди з’явилися галяви. Скіфська могила геть заросла акаціями.

Стара акація, до якої Оксана колись прив’язувала вірьовку, спускаючись у печеру, стояла, наче мати серед дітей, і, ніби матір, берегла їх. За нею височів кам’яний воїн і так само дивився на схід сліпими Очима. І як тоді, дуже пахло чебрецем та полином.

Оксана наполягла, що перша спуститься в печеру. Хлопці-студенти страхували її. От і майданчик з плитою. Вузький прохід між плитою і входом. Той самий дух звіриного лігва, тільки лисиць немає.

Сіпнувши канат Оксана дала знати, що вже в печері. Невдовзі, крекчучи і сопучи, спустився професор, а за ним два студенти. Робітники спустили ліхтарі й акумулятори. Увімкнули два ліхтарі. В печері стало світло. Оксана оглянулася.

Все як було. Ці камені поклав батько. За ними в маленькій печері — скарб.

Разом відкотили каміння, Оксана освітила вхід у лаз і мимоволі скрикнула: вузька щілина була порожня, трохи далі височіла кам’яна стіна. Ні, помилки не може бути. Більше ніде в печері немає такої купи каміння. Вкрали скарб? Але чому щілина така маленька? Вона була більша.

Підійшов занепокоєний професор.

— Обвалилася стеля, і камінь закрив лаз.

Насилу відсунули величезний камінь.

І тоді дівчина побачила, що все на місці. Професор узяв книгу і почав швидко гортати жовті сторінки.

— Пергамент! Написано по-польськи! Арабські записи. Ага! Нарешті! По-українські. Танцюра? Швайка? Постривайте! Так це ж дума про побратимів. Ні! Це записи про життя. Хтось із побратимів сам записывавший історію свого життя. А ось і каламар! — радісно вигукнув професор, зазирнувши десь у щілину. — Виносьте усе на світло!

Багато-багато років минуло відтоді, як чиїсь руки складали в печеру свою здобич. Тепер Оксана дбайливо виймала речі, обережно загортала їх у м’який папір і складала в ящик. Гроші зібрали в торбинку.

З великими труднощами витягли ящик нагору, довелося скинути в озеро плиту, щоб на майданчику один хтось міг сісти.

У великій кімнаті контори радгоспу до пізньої ночі розкладали скарб побратимів, заносили до списку, а коли всі, потомлені, поснули, Оксана вийшла на веранду і просиділа там до світанку.

Вранці скарб почали пакувати. Пароплав мав бути ввечері, тому не поспішали. По обіді Оксана пішла на могилу матері. Півники, що їх посадила вона з батьком, розрослися, вкрили землю навколо могили. А вербу хтось зрубав. Поплакала Оксана, згадуючи своїх рідних.

Хата, де вони жили, не збереглася, тільки де-не-де виднілися залишки підмурка. Задумавшись, дівчина знову повернулась в парк і не помітила, як дійшла до скіфської могили. Як у дитинстві, сіла на схилі могили і дихала на повні груди пахощами землі, чебрецю і полину.

Тихий погожий день. Прилетіла непосидюча синиця, щось неголосно защебетала Оксані і полетіла далі. З трави викотився їжак. Можливо, нащадок тих їжаків, що лякали колись дівчинку. Оксана, сумно всміхнувшись, стиха доторкнулася до тваринки; їжак одразу ж задріботів убік, навіть не згортаючись у колючий клубок, наче був певен, що йому не заподіють зла.

Надвечір виїхали. На пароплаві Оксана замислено сиділа біля поруччя. Підійшов професор.

— Оксано, — мовив, — я зробив такий висновок, правда, не остаточний. Найдорожче в скарбі, звичайно, книга. В ній охоплено досить великий проміжок часу. Це записи побратимів про похід на теперішні Феодосію та Євпаторію, про перебування в полоні одного з козаків. Є дуже цікаві дані про побут того часу. Польські записи, як я зрозумів, свідчать про повстання посполитих. Отже, це ніби хроніка подій, записана різними людьми. Напевне, й арабські записи дадуть щось цікаве, їх вів один із власників книги, очевидно, татарин.

— Мій батько мріяв про інше, — всміхнулася Оксана. — Він хотів за цей скарб купити собі хутір. Та не збулася його мрія, і це на краще.

— Чому ж на краще? Хіба добре, що ваш батько не міг звільнитися від поміщика? — здивувався професор.

— Напевно, батько поступово розпродав би скарб, і ми тепер не побачили б його. А друга батькова мрія здійснилася, хоч і не так, як він думав.

— Розкажіть докладніше, — попрохав професор.

— Трохи золотих монет взяли ми із скарбу, батько продав їх, і перед арештом передав гроші моїй хрещеній матері, щоб я могла вчитися в місті. І це його бажання сповнилося. Я вчуся в університеті, хоч і не буду лікарем. Намисто це я взяла із скарбу й ношу не знімаючи. Думаю, що воно не зацікавить працівників музею. Для мене — це дорога пам’ять про дитинство, а тепер буде пам’ять про побратимів…

І от вони знов у Києві. Коли сходили з пароплава, професор не втримався і сказав:

— І все-таки я не вірю в напхані вовною криниці зі скарбами.

— Ви не одразу повірили й мені, — всміхнулася Оксана.

— 0, на таке розчарування я згоден, — весело відповів Непийвода.

Пергаментна книга

Оксана розгорнула пергаментну книгу. На першій сторінці лежав аркуш грубого напівзотлілого паперу. Розправила папір, уклала його між двома стеклами, обклеїла краї паперовою смужкою.

Поглянула на криво написані рядки. Вона читала їх у дитинстві, але що могла тоді зрозуміти? Тепер біль людини, що списала цей аркуш, людини, що стояла край могили, сприймався гостро. Та й сама манера викладу не могла не хвилювати.

— Володимире Петровичу, я візьму книгу й перепишу записи побратимів. Записи за змістом інколи повторюються, інколи події подаються непослідовно. Я все це постараюся систематизувати, щоб був один текст, тоді ним легше буде користуватися, — запропонувала Оксана.

— Що ж, слушно, — схвально мовив професор. — Коли закінчите роботу, виступите на семінарі. Тільки не відкладайте надовго. Треба розібратися як слід у записах польською та арабською мовами.

— Добре. Я вже розпочала роботу, розбила оповідь на розділи.

— Гаразд, робіть як зручніше.

За тиждень на черговому семінарі Оксана розповіла про свою роботу і прочитала записи козаків-побратимів.

Орлики

«Тепер я зостався сам. Побратим лежить на дні байраку. Коней я відпустив, їх сховали трави Дикого Поля. Скоро смерть, але я не боюсь її. Вірю, що для людей ми не помремо. Люди пам’ятатимуть наші діла, а написане розповість нашими словами про все, хоч, може, мине багато років, перш ніж знайдуть цю книгу.

Ти, незнайомий мені, розгорни книгу на сторінці сто першій. Прочитай і запам’ятай те, що ми оповіли, потім розкажи людям про страшний час, свідками якого ми були.

Нам не пощастило записати все, що ми бачили й робили. Побратима вбито, смерть стоїть поряд і чигає на мене. Вона вже не раз наближала до моїх очей пелену, застуючи написані рядки. Знаю — три чисниці зосталося мені до смерті. Скоро-скоро накриє вона мене чорною свиткою і понесе в темряву.

Тихо в байраці. Тільки крук віщує мою загибель.

Довго ще стоятиме тут тиша. І не знаю, коли плугатар зоре тлусту землю і кине в неї сім’я. Але я вірю, що так буде. Буде мир на нашій бідній Україні. Але люди ніколи не повинні забувати про горе нашого народу, про його муки.

Суха земля швидко всотує краплі дощу. Та ні вітер не висушить, ні жадібний пісок не вбере в себе кров і сльози нашого люду.

Усе народжене має вмерти і вмирає, але все, що живе, має лишити нове життя, а наша доля ще тим гірка, що ми, як степовий курай, жили самі. Після нас не зостануться діти, наші сини, щоб помститися татарам і панам за горе людське, за нашу загибель, за сплюндровані села і стоптані ниви, за гірку неволю.

Наша юність загинула не розквітнувши, загинула в горі. І не наздогнати, не вернути її найпрудкішим коням.

Не час, не негоди зруйнували наше село. Не роки підкосили старих. Від жител зосталися тільки сліди, по яких повзали змії. Наше щастя, наше тихе життя за кілька годин перетворилося на попіл.

Не впізнали ми хат своїх батьків і родичів, усе лежало Зруйноване, і тільки де-не-де ще тліло, коли ми повернулися в Орлики. На наших очах не з’явилися пекучі сльози, не полегшили горе. Мов стебла степових трав, що їх гойдає вітер, хиталися ми під вагою несподіваного лиха.

Ви, люди, не забувайте нас, нашого страшного життя і тяжкої долі. Прощайте, люди. Я вірю, що ви житимете щасливо й спокійно…»

— На цьому обірвалося звернення того, хто писав. Очевидно, тієї години його спіткала смерть, — сказала Оксана й замовкла.

Всі, вражені почутим, мовчали.

Володимир Петрович схилив голову і задумався. В кабінеті на кілька хвилин запала тиша.

— Читайте далі, Оксано, — стиха мовив Непийвода.

Дівчина стала читати рукопис із сто першої сторінки.

Це був запис, зроблений Свиридом Танцюрою.

«Народилися ми і зросли у невеликому селі Орлики, в якому хати збігали до самого Дніпра. А коли пройти трохи пішки, то можна вийти на берег тихої Орелі.

Хата Максимовою батька ближче до Дніпра, а наша трохи вище. Э подвір’я було добре видно Дніпро і плавні.

Ще зовсім малі ми з Максимом поклялися бути друзями до смерті, а щоб закріпити нашу дружбу, обмінялися хрестами і сталі: побратимами.

Грамоти й письма нас учив мій батько, який добре знав не тільки нашу мову, а й російську і польську. Довго жив він у маєтку пана Вишневецького, а відтак утік од пана і прийшов на край Дикого Поля. У Січі зустрів Петра Швайку, Максимового батька, і вони потоваришували.

Поженилися наші батьки, побудували собі хати, стали гречкосіями, але й воювати їм доводилося часто. Час од часу на околиці Дикого Поля налітали татари. Так і жили: їдуть у степ люди сіяти, беруть пістоль і шаблюку, з коней сідел не знімають.

Нам з Максимом ще й по п’ятнадцять не було, а ми теж билися з татарами і панськими посіпаками. Мене шаблюкою почастував тат'арин по спині, а Максимові стріла в ногу встрягла. З тих пір він кульгав на праву ногу і тому не міг танцювати, проте бандуристом був добрим.

До славного міста Полтави од нас два дні дороги, а до Кобеляк можна влітку і за день доїхати, але міста ми й не бачили, хоч нам уже й по сімнадцять минуло.

Максим почав залицятися до моєї меншої сестри Галі. Я бачив, як Галя щовечора виходила на леваду. А я закохався у Максимову сестру — Прісю. Ми хотіли братись, але наші старі не погоджувались — молоді ще ми були. Мій батько казав, що треба життя покуштувати, яке воно насправді. Ми наполягали. Тоді батьки надумали послали нас у Полтаву продати коней та бичків і купити все потрібне для двох весіль.

— Подивитеся місто, побачите, як там живуть люди, справите собі одяг, купите подарунки для наречених, а коли повернетеся, побалакаємо про весілля.

Осідлали ми коней, пістолі зарядили, нагострили і змастили шаблюки і погнали на продаж півтора десятка молодих коней і двадцять угодованих бичків.

Ночували поблизу хуторів і сіл. Третього дня ввечері, коли добрі люди сідали вечеряти, пригнали свій товар до Полтави. Це було якраз у суботу. А в неділю, коли відправилося в церквах, почався ярмарок.

Добре продали коней, ще краще — бичків. Понакуповували всякого добра: і матерям краму на одяг, і батькам на штани та сорочки. Нареченим своїм ткані плахти і шовкові стрічки та намиста трохи не мірку. Ну, не забули й про себе. Того ж дня ми вперше скуштували горілки. Мені вона не сподобалася, пече від неї всередині. А Максим так хильнув, що вранці перед виїздом мені довелося прив’язати його до коня, щоб не впав.

До Полтави ми їхали повільно, а назад поверталися риссю. Тільки того часу й витрачали, що на степову могилу виїдемо і глянемо навкруги, чи нема кого чужого.

Степ неораний, трави до пояса, цвіте скрізь, так гарно, а серце в мене чогось ниє. Чому отам степом дим стелиться? Чом у степу не видно ні пішого, ні кінного? І що то за хмара стоїть на схід сонця? І Максим, видать, відчув щось недобре, очумався.

Стоїмо ми на високій могилі і бачимо: хтось ховається в тернах. Максим з правого боку, я з лівого пустили коней, і хоч як ховався чоловік, ми його знайшли. Рука в нього перев’язана ганчіркою, голова в крові, ледве на ногах стоїть. Впізнав, що ми свої, заплакав бідолаха:

— Горе, велике горе! Татари в полон забрали багато людей з наших хуторів. Он бачите жовту хмару? То татари пішли, а частина повернула назад, на Крим. З полоном.

— А звідки ти, чоловіче добрий? — питаю.

— З Гупалівських хуторів, — відказує. — Недалеко звідси.

— Тож і наших… — почав був Максим, та й замовк.

— Усі хутори зруйнували, всіх у полон забрали, — хитнув головою чоловік. — А ви звідкіля?

— З Орликів.

— Ну, то ваших перших хапали. Туди не їдьте, хлопці, вертайте назад.

Максим ударив коня нагаем і помчав до Орелі.

Дав я чоловікові хліба, сала, дав грошей трохи і сказав, щоб ішов на Полтаву, а сам — за Максимом.

І побачили ми жахливе. Таке, що й досі перед очима стоїть.

Нічого не лишилося від наших Орликів. Тільки де-не-де жевріло вугілля та собаки вили над покійними. Ні батька, ні матері, ні Галі, ні моєї Прісі — нікого.

Кажу Максимові:

— Треба поховати всіх…

Знайшли лопати і почали копати одну яму. Дихати важко, каменем чавить груди. Не раз падали ми на обпалену землю, бились об неї, та нам не легшало.

До пізньої ночі збирали на пожарищі, на нивах і в садках убитих і зносили їх до ями.

Знайшли своїх матерів і батьків, тільки Галі та Прісі не було серед убитих. Не було і мого брата Миколи.

Закидали землею могилу вже в темряві. Не запалювали вогнища, не хотілося ні пити, ні їсти. Так цілу ніч і просиділи біля дорогої нам могили.

Вранці назбирали каміння, обклали ним могилу, з каменя виклали хреста. Вклонилися до землі загиблим, помолилися за них і осідлали коней.

Треба бути обережними — татари степами гасали; ми перепливли широкий Дніпро і поїхали в Січ.

У Січі нас прийняли приязно і одразу призначили в Незамаєвський курінь. Козаки збиралися наздогнати татар і відбити полонених.

Та, на лихо, запізнилися козаки, полонених погнали вже за Перекоп. І загинули наші в Криму. А нам що було діяти? Так і зосталися ми козакувати в Січі.

Дике поле і Крим

Взимку по Дикому Полю гуляють холодні вітри. Тоненько свистять у торішніх травах, буйно й бешкетно гудуть у заростях шипшини і жалісно стогнуть, заплутавшись у кураї.

Навесні в полі блищать озерця, а серед літа усе вигоряє. Добре на Дикому Полі, тільки коли буйні трави вкриють усю землю, коли в повітрі ширяють сотні птахів, весело співаючи свої весільні пісні.

Для коней вдосталь корму під ногами, а в степових озерцях води. Весну й вибрали татари для наскоку на Україну.

Люто розбійничали татари. Налетять, як чорна сарана, на село, що на околицях Дикого Поля, зруйнують хати, витопчуть посіви, вирубають садки. Повбивають людей, але не всіх. Від старих їм користі немає. їх і вбивають. Молодих, сильних забирають у полон. І детей забирають. Малечу легше в свою віру обернути. Тих, кого захоплять у селі, зв’яжуть руки назад, вершники оточать з усіх боків і женуть у полон, у тяжку неволю.

Після наскоку татари повертаються не поспішаючи. Полонені йдуть пішки, корови і вівці рухаються поволі. Сонце вип’є воду з озерець. І плачуть, стогнуть невольники. Від спраги все горить усередині, хіба що раз на добу пощастить напитися каламутної води. А ще гірше, коли із сходу задме сухий гарячий вітер.

Жахлива дорога невольників. Уся вона помічена кістьми тих, хто не витримав мук.

Вдень зліталися край дороги стерв’ятники, вночі прибігали вовки.

Тільки сильні, міцні люди доходили до Перекопу.Іноді козаки нападуть на ворогів і звільнять невольииків.

Але не завжди це вдавалося, бо сила татарська велика. Так сталося й цього разу. Наздогнали ми татар уже поблизу Криму. Багато козаків наклали головою. Піді мною вбили коня, самого ранили. А що вдіє піший супроти кінного? Кров залляла мої очі, по голові ніби ціпами хто молотить. Заарканив мене татарин. Заарканив, мов дикого коня. Здавила петля горло, впав я на землю, а коли отямився, вже був прив’язаний до татарського сідла.

В Перекопі полонених затримали у великому будинку перекопського мурзи. Прийшов мурза і купець із Кафи, сіли на низькій тахті, купець складає маленькими купками золоті монети, великими — срібні, а мурза не зводить з них жадібного погляду. Відлічує купець гроші, мурза, як шуліка, хапає їх. Руки в мурзи тремтять, коли він перелічує і перевіряє на зуб кожну монету, чи не підроблена.

Це гроші за людське життя. За невольииків, яких захопила недавно орда на Україні і в Росії. На світанку другого дня нас перелічили, кинули кожному по шматочку просяного чурека і погнали степом до Кафи, що стоїть біля моря синього. Хлопчиків і дівчаток забрали од матерів. їх погнали іншою дорогою, в Бахчисарай. До самого хана.

Малі діти не тямлять нічого. Без батька, без рідної матері. Швидко забудуть і рідну Вкраїну, і мову свою. Хлопчики виростуть, стануть яничарами, а дівчата будуть у гаремах султана чи якогось мурзи.

Кричали, стогнали, побивалися матері. І попрощатися не дали з рідними дітьми. Плакали, кричали малі діти. Та хіба у ворога є жалість!

Одразу купець запримітив мене. Я був найвищий серед невольииків. Іду степом і хитаюся. В голові гуде, як у дзвін дзвонять. Дивлюся на степи, якісь дивні вони. Не зелені, а червоні, ніби їх хто залив кров’ю.

Під’їхав до мене купець, і почав оглядати, немов тварину.

Я хоч і слабий, а де взялася сила, кинувся на купця. Руки зв’язані — зубами, як кліщ, уп’явся в ногу супостатові. Та що з того. Тільки дуже побили.

Пригнали пас у Кафу. А тут — ще гірше.

Невисокий, сухий, як стебло осінньої трави, бистроокий купець скуповував невольників. Для перепродажу — не для себе.

Зрозуміли ми це відразу — злий купець, як отой степовий тхір. А коли невольників пригнали на його подвір’я, жодного не проминув — кого канчуком почастував, кому кайдани по пуду дарував. А я й кажу неголосно, але так, щоб усі полонені чули:

— Де невольників жаліють? Що мурза, що купці, ціна їм одна, всі вони торгують людьми. Як скотину на ярмарку скуповують і продають. Тільки з людиною ще гірше поводяться, ніж із худобою. Ех, вирватися б на волю! Сплатив би я сповна за всіх мучеників…

Ще дорогою запримітив я козака, міцного, кремезного, як дуб. І другого, селянина, — росіянин він, дужий, як Ілля Муромець. Кілька разів перезирнувся з ними, потім стиха кинув:

— Уночі треба побалакати…

Радісно блиснули очі в невольника, але порозумітися нам пощастило тільки через місяць. Дуже я кволий був, куди такому тікати…

Не зовсім ми оклигали, але сили все-таки вистачило на те, щоб трьом вартовим голови скрутити. Ще чотирьох козаків виручили. Подалися в степ татарський. Йшли по зірках, просто на Арабат. Там Сиваш, хоч плавом переплисти, хоч по косі перейти.

Наздогнав нас купець з посіпаками. У степу не бив, не мучив, а в Кафі закували иас у пудові кайдани і кинули в яму. Там і померли два козаки.

Було це наприкінці осені. То дощі періщили, а тепер сніг посипав. Сухий, холодний вітер проймав до кісток. Купець на зиму загнав у ями всіх невольииків. Одежу не давав, а їжу слуги мурзи кидали нам, як собакам.

Купець щодня підходив до ями. Погляне на нас і почне приманювати:

— Хто нашу віру прийме, шануватиме аллаха і його пророка, той буде ситий і матиме одяг. Кайдани зніму.

Слухали козаки, плювалися. Як можна свою віру, віру своїх батьків і дідів забути? Не може козак стати запроданцем, не може забути віру і звичаї свої рідні.

І чого тільки не робив купець, щоб знадити голодних невольників. Накаже слугам смажити барана коло ями. Це щоб невольники чули дух м’яса. І веде своєї:

— Хто плюне на хрест, хто згоден поклонитися аллахові, кажіть. Одразу ж дам баранини!

Жодного не знайшлося, хто б став зрадником. Ніс затулять, одвернуться від купця. А той ногами тупоче, кричить:

— Усіх згною в ямах! Продам на галери!

Зовсім охляли козаки — худі, брудні, в смердючому лахмітті. Тоді купець наказав привести їх до себе, думав, що тепер вони смирніші стали. Знову хотів принадити їжею, одягом. Та в недобру годину це зробив. Почав купець вихваляти магометанську віру, а я не стерпів. Насилу вирвали слуги ледь теплого купця з моїх рук. Мордували мене так, що пальцем не міг поворухнути. Але не навчив нас купець покори…

Усі полонені запам’ятали слугу, який більше за інших мучив невольників. Чекали нагоди розквитатися з ним, чекали довго і терпляче.

А слуга той надумав таке. Увечері перед сном він приходив із смолоскипом і починав жбурляти каміння в полонених, які сиділи й лежали в ямі.

Приховали ми великий камінь. Одного разу, коли цей татарин нахилився, я кинув камінь і влучив йому в обличчя.

Хитнувся кат над ямою, а ми схопили його та й стягнули До себе в яму. Задушили і, як скаженого пса, мертвого викинули з ями.

Минула зима, в березні потеплішало. Легіт доносив з степу запахи трави і овечих гуртів. Полетіли на північ вільні птахи. Ще більше затужили невольники, але не було сил вибратися з ями і полинути разом із птаством до рідного краю. Не знали ми тоді, що про нас думали в Січі.

Наш татарин все скуповував і скуповував по всіх улусах і кочовищах полонених. Чекав великого баришу. Із Стамбула навесні мали приїхати купці. От він і став нас годувати краще. Ніхто ж не купить напівмертву людину, — але одягу не дав. Крізь дрантя краще було видно тіло, а тіло й купуватимуть купці з далекої Туреччини.

— На цьому кінчаються записи Свирида Танцюри. Далі пише знову Максим Швайка. Він розповідає, як визволяли невольників, — сказала Оксана.

Володимир Петрович узяв рукопис і почав читати. Його голос, хоч і приглушений, було добре чути в аудиторії.

Похід на Кафу і Гезлев

«До нас у Запорожжя з Криму надійшла звістка, що в Кафі й Гезлеві татари зібрали силу-силенну невольників і чекають купців. Багато горя та образ завдали татари козакам. І на раді запорожці вирішили звільнити людей, що попали в біду. Та нелегко здійснити задумане. Далеко Кафа і Гезлев. На пониззі Дніпра треба поминути татарську сторожу, потім ще пливти синім морем. А сушею не дістатися до тих міст.

Довго думали на Січі, як краще зробити. І придумали. Кошовий наказав готуватися в морський похід.

Хто молов жорнами сірку, селітру та вугілля для пороху, хто заходився коло байдаків та чайок — конопатили, смалили їх. Гострили шаблі, готували кремені для самопалів і пістолів. Чимало козаків пішло полювати звіра та ловити рибу: сушили і в’ялили м’ясо. Запасали собі і невольникам.

Настав час походу. На Дикому Полі вже відросли трави.

Дніпро залив усю широчінь плавнів. Зазеленіли верби та осокори, піднявся очерет на Великому Лузі.

Старий кошовий, як рідну матір, беріг Січ. Лишив у ній досить козаків, на випадок коли завітають непрохані гості.

І темної ночі, в дощ, наші чайки та байдаки посунули вниз за бистрою течією Дніпра.

Хоч і багато татарської сторожі на Дніпрі та козацьких чайок, човнів, байдаків за зеленню плавнів не побачили. Правда, пливли ми обережно, більше вночі, а вдень спали в густих очеретах. Татари без нагальної потреби не заглядали у такі хащі. Видно, вони більше стереглися кінного походу козаків.

І коло лиману залізли ми в зарості. Косили там очерет і в’язали снопи. Чорне море сердите, хвилі високі. Можуть перекинути й потопити човни. Вночі проминули Кінбурзьку косу. Не вгледіли нас татари, вони гадки не мали про наш похід. А нам цього тільки й треба.

І не дужий західний вітер, а здіймав горами хвилі в морі. і Коли який човен й переверне, то не потоне він — снопи очерету, прив’язані з боків, утримають. Підпливуть ті, що ближче, допоможуть побратимам вибратися з води в байдак чи чайку. Вихлюпають воду — і далі.

Майже добу пливли. Одні спали, інші стояли на чатах.

Треба було стерегтись і ворогів, і сердитої хвилі.

Опівдні другого дня показалися ледь помітні береги Криму. Скоро і Гезлев. Кошовий дав знак — збиратися всім разом. Частині байдаків і чайок наказав повернути до Гезлева.

— Опускайте вітрила, беріть весла. Вночі прямуйте на Гезлев. Татари і знати не знають і чути не чують про вас, а ми підемо далі. На Кафу. Повернемося за тиждень.

Помахали на прощання шапками козаки один одному і незабаром зникли в морському просторі.

Іще більше доби ми пливли до Кафи. На півночі синіли Кримські гори. Тільки верхівки видно.

Увечері ми помітили, що гори стали нижчі. І не тому, що ми відпливли далі в море. Ті козаки, що вже побували в цих краях, казали, що коло Судака і Кафи гори набагато нижчі, і не стіною стоять, а кожна окремо.

Стемніло вже, коли показалася примітна гора біля Кафи. За нею де-не-де засвітилися вогні на вежах фортеці. Козаки задумалися. Татари в своєму місті, а дома — і стіни помагають.

Мури фортеці високі й грубі. Не пробити їх з гармати, та й гармат у нас із собою не було. Не зірвати нам і воріт. У лоб фортецю брати — тільки погубиш козацьку силу. Але всі ми знали свого кошового. Він такий, що коли сяде грати в карти з найхитрішими чортами, всіх їх пошиє в дурні.

Кошовий знав, як узяти Кафу. Там жили свої люди, з козаків, хоч вони й перемінили віру, та не забули батьківщини. Вони обіцяли допомогти відчинити ворота. Самі хотіли повернутися до рідного краю.

Сидить кошовий на кормі байдака і смокче люльку. Глянув на небо — вже високо піднявся Волосожар, скоро північ. Настав час посилати легку чайку із звісткою в Кафу.

З богом!

— Чайка стояла поряд, там почули наказ кошового. Підняли вітрила і гулькнули в темряву… Повернулися перед світом, коли навіть найдужчого козака сон із ніг валить. У місті спали, біля воріт поснула сторожа. Байдаки і чайки швидко підпливли до берега, до самих стін.

Тихо рушили до чотирьох воріт Кафи. Не зарипіли ворота. Ми одразу позамикали їх своїми замками. Щоб жоден ворог не міг утекти. А нам, коли не пощастить, усе одно не жити.

В різних місцях запалахкотіло полум’я. Розляглася стрілянина. Почався бій. Нещадний, смертельний. Козаків небагато, самим не впоратися з татарами. Але в Кафі невольників не менше, ніж татар. На них і розраховував кошовий.

Коли зчинилася стрілянина, навіть ті, кого не сповістили, зрозуміли — наспіла допомога, прийшли козаки. Хто дрючок, а хто камінь хапав, а були й такі, що кайданами своїми орудували. І всі накинулися на мучителів. Уб’ють ката, заберуть шаблюку, пістоль. От і поміч козакам.

До Кафи вдерлося трохи не п’ятсот козаків, та чоловіків-невольників там, мабуть, тисяча. Татари розгубилися, а ми знали, що робити, — бранці хотіли на волю, хотіли сповна розквитатися за муки.

Мені пощастило заарканити невисокого татарина. Немолодий уже, а добрячий. Трьох козаків поранив і одного вбив, аж поки мій аркан не сповив його.

Знав татарин по-нашому, почав благати не вбивати його. Обіцяв мені й товаришам багатство. Обіцяв гроші, дорогу зброю, золото, срібло і коштовне каміння.

Моргнув я козакам, а сам думаю: «Шукати його багатство довго, нехай сам покаже». І мовив йому тільки одне слово: «Веди». Нічого не обіцяв. Козак мусить слова дотримувати.

Багатий дім у нього, за домом яма з бранцями. Кайдани гримлять. Плачуть, стогнуть, кричать люди. «Визволяйте, братове!»

Кинулися ми до ям. Тут і вгледів я свого побратима — Свирида Танцюру. Правда, не відразу пізнав його. Худий, З довгою бородою. А вуса, гадаю, чи то видерли татари, чи, може, обсмалило їх у бою, коли попав у полон. Тільки короткі вони стали.

Найпослідущий старець з бандурою, що проходить по селах, і той ліпше одягнений, ніж славний козак Танцюра. На руках і ногах кайдани двопудові. А гордості козак не втратив. Злості до ворогів тільки побільшало.

Замахнувся Свирид кайданами на татарина, а я кажу:

— Зажди, брате. Він обіцяв таємні схови показати. Просить життя йому дарувати.

Забачив татарин Свирида, біліший за морську піну став. Затрусився, підняв угору руки і щось про аллаха белькоче, а з руки випали чотки із синього каменю. Підняв Свирид їх, дає мені й мовить.

— Не вір йому, — обдурить. Давай його мені. Я йому поверну все сповна, та ще й додам свого.

Притримав я Свирида. Купець почав показувати нам схови. Та правду казав побратим, хитрував татарин, нагаями примушували показувати криївки.

Отоді Свирид і каже:

— Тепер моя воля, братове. Не було життя нам від нього. Не було години, щоб нас не били, не знущалися з нас. Не було дня, щоб були ситі. Все підбивав нас перейти до їхньої віри. Він, його діти і всі, кому не ліньки, мучили нас. Тепер наше право. Відійдіть. Кров у серці скипілася, як камінь давить мене. Гей, ти, кате! Молися своєму богові, та тільки не допоможе він, кінець твій настав.

Ударив Свирид його по голові кайданами. Дуже багато злості в ньому зібралося проти свого ката. Потім шкодував, що відразу вбив. Нікого не випустили полонені з двору купця. Усі вороги дістали по заслузі.

Поділили ми поміж невольниками здобич і себе з побратимом не забули.

Підпалили прокляте гніздо торговців людьми. З усіх боків Запалала Кафа. А самі посідали в чайки, байдаки, забрали й татарські кочерми і ввечері вийшли в море.

Довго вночі нам світила пожежа. А вдень над містом стояв високий стовп чорного диму. Невдовзі гори затулили все.

Тепер ми пливли не криючись близько від берегів. Швидко розлетілася чутка по Криму про нашу перемогу.

Татари, які жили недалеко від моря, кидали все і тікали в гори.

Ми не могли сходити на берег. Адже з нами пливли в рідний край жінки, діти, поранені і хворі.

В Гезлеві наші теж звільнили бранців.

Смерть побратимів

Лихо не приходить само. Татар ми вгамували, але тільки в Кафі і Гезлеві. Перекопський та бахчисарайський мурзи надумали кинути на нас велику силу, але зашпортнулися, козаки їх зустріли на Дикому Полі і розігнали.

А в цей час по інших містах і селах України чинила беззаконня польська шляхта. І кошовий призначив похід на Умань.

Нам з побратимом дозволили перед походом сховати здобич.

Рано-вранці верхи на конях, благословившись, вирушили ми в дорогу. День дороги до схову, та день назад.

Не чули ні ми, ні наші коні біди, а вона поряд була. В густій траві заховалися розвідники перекопського мурзи, що стежили за Січчю з околиць Дикого Поля.

Проспівала стріла, ляснув постріл. Недовго гуляв Свирид на волі. Упав з коня, йому стріла влучила в самісіньке серце, а мене поранило в живіт. Коні метнулися вбік, захропіли.

Припав я коневі до шиї, стременами притримую його, а сам дивлюсь, де трава ворушиться, — де сховався ворог. Ще не стих грім мого пострілу, дим пороху не розвіявся, як я вихопив шаблюку, і кінь помчав мене до другого татарина. Той випустив стрілу, та не влучив. Зрубав я йому голову. Зняв його колчан і криву шаблюку, повернувся до першого, забрав і його зброю, тіла кинув вовкам на поталу. А побратима треба поховати. Поки бився я, не боліла рана, тепер як вогнем пекло в животі, почала мучити спрага. Затулив рану клаптем ганчірки. Гойдає мене як на байдаці в морі, а я роблю своє. Мертвого побратима прив’язав до сідла і поїхав до схову. Байрак, в якому була наша криївка, заріс унизу густим лісом. Як стіни, круті його схили. Є в них ями та провалля і просто навіси з каміння. Біля високої могили, насипаної в старовину, в печері був наш схов.

Щоб дістатися криївки, треба йти вузьким виступом скелі, що круто спускається вниз. Потім сплигнути на маленький майданчик, а з нього перебратися па ширший виступ. Вхід до печери закриває велика брила. Між брилою і стіною урвища треба просунутися ще два ступені. Тоді відкриється лазівка в печеру. А в самій печері є ще одна лазівка — сховок.

Думав я почесно поховати побратима, щоб його козаче дуже тіло не з’їли звірі, не розкидали по дикому полю кісток, та немає сил. Чую, самому скоро кінець. Хочеться й після смерті лишитися вкупі з побратимом. Тож і вирішив я мертвого Свирида опустити в сховок.

На міцному волосяному аркані спустив до криївки здобич. Трохи відпочив. Потім зняв сідла та вуздечки з коней і пустив їх у степ.

А тоді поховав побратима. Викопати яму не зміг, тому завалив його камінням. Відчував — сили у мене лишилося мало.

Подивився з тугою на зелене привілля, прощаючися з білим світом, і сам спустився до печери.

Квапився. Часу в мене обмаль. Лишив у печері біля себе найпотрібніше і зброю, а сховок завалив камінням. Випив води, ліг і мов у нічну чорну темряву провалився.

Другого дня пекла мене гарячка. Метався я від різкого болю в животі. Вранці трохи очуняв і став дописувати ці рядки.

Прощайте, люди! Не поминайте лихом козаків-побратимів. А хто знайде скарб, хай використає для бідних людей».

Оксана зітхнула і неголосно сказала:

— На цьому кінчаються записи побратимів. Більше нічого не можна дізнатися про їхнє життя. Решта записів не становлять інтересу для історії.

— Ні, можна! — голосно сказав один студент.

Володимир Петрович кинув швидкий погляд на хлопця.

— В думі про побратимів розповідається, як жили в Січі козаки Свирид і Максим. А в кінці думи сказано, що в Січі довго шукали побратимів та ніхто не знав, де вони поділися.

Звісткою про їхню загибель були коні. Їх спіймали запорожці недалеко від Січі. Але коні не могли нічого розповісти про своїх хазяїв.

— Ця дума мало що додала до страшної повісті про той час, — відзначила Оксана.

— Хай небагато, але й це важливо. Історик збирає по крихті відомості і створює повні картини минулого життя. От вам, Оксано, і треба цим зайнятися, — закінчив Володимир Петрович.

КАМЕЯ ФЕМІСТОКЛА

Країна потребувала багато заліза. І геологи почали пошуки нових покладів заліза на самому півдні Керченського півострова.

Місця тут привільні, степи широкі. На схід сонця — протока, що з’єднує моря Азовське і Чорне, а на південь — синява Чорного моря.

Геологи бурили свердловини, визначали, де і як залягає залізна руда, який шар грунту ховає її. А в місті креслили великі карти залягання руд і готували проект містечка гірників.

Коли польові роботи й розрахунки були закінчено і плани будівництва затверджено, сюди, де мало вирости містечко, вислали грейдери. На одному з них працював Віктор, сімнадцятилітній хлопчина, що навесні закінчив середню школу.

Віктор був невисокий, кремезний, хвацьким чубом вилися неслухняні рудуваті кучері. Його сірі очі завжди уважні й спокійні, але на обличчі інколи сяяв бешкетний усміх. Любив Віктор під час роботи співати. З піснею працювати було веселіше. Голос його, низький і густий, добре Зливався з буркітливим шумом мотора трактора. Здавалося, що людина і машина ведуть спільну пісню, пісню праці й звитяги.

За кермом Віктор серйозний: не любить робити абияк. Ось хоча б тут: перш ніж почати роботу, він уважно роздивився місце і прикинув, як краще і швидше розрівняти його. Увечері разом із десятником вони забили кілочки, які позначали майданчик роботи і висоту шару грунту, що його мав зрізати ніж грейдера. Рано-вранці, коли над протокою клубочився туман, Віктор під’їхав до ділянки, тепер добре йому знайомої, опустив ніж, додав газу, і трактор рушив уперед. Заспівав і Віктор.

Широкий ніж грейдера зрізав шари сухої каштанової землі й сунув її до низини, де ще стояла після зимових дощів вода.

Так працював він до полудня. Добре працювати, коли Знаєш своє діло. Віктор же знав і машину, і роботу чудово. По звуку мотора хлопець відзначав, який грунт зрізає ніж.

Опівдні мотор натужно заревів. Здавалося, він напружує останні сили і от-от зупиниться. Нарешті машина подолала перепону. Мотор знову заспівав спокійно, але тоном вище. Віктор оглянувся і побачив, що ніж вивернув кілька великих каменів. Під ними, в землі виднілися червонуваті круги.

За другим заходом біля того місця мотор знову загурчав голосніше. І знову Віктор побачив позаду вивернуте каміння та червонуваті круги. Діаметр кожного сягав метра. Хлопець зупинив трактор і, легко зіскочивши на землю, підійшов до таємничих кругів. їх було п’ять, усі з червоної обпаленої глини. Стінки сантиметрів п’ять-шість завтовшки.

Хлопець уважно роздивився круги, але не зрозумів, відкіля вони тут і навіщо. Повернувшись до трактора, він повів машину правіше. Однак і на новому місці, допіру грейдер зрівнявся з кругами, мотор знову натужно загув. Позаду лежали вивернуті плити черепашника, скріплені вапном і подекуди вкриті кольоровою штукатуркою. Під каменями у невеликому заглибленні забіліли кістки. Віктора зацікавили несподівані знахідки.

Довго стояв він, замислившись. З розповідей учителя і підручника історії хлопчина знав, що на півострові з давніх давен жили люди, стояли колись міста. Згадав одвідини музею старовини, камінь, знайдений по той бік протоки. На камені — слов’янський напис про те, що такого-то року князь Гліб міряв по кризі відстань од Тмутаракані до Корчева.

З усього видно, що він знайшов залишки якогось древнього життя. їх можна зруйнувати, і цим знищити, мабуть, щось важливе для історії.

Віктор вимкнув мотор, витер ганчіркою запорошену машину і швидко пішов до польового стану колгоспу. Звідти хлопець подзвонив у міський музей і розповів про свої знахідки. Йому відповіли, що виїде археолог негайно.

За годину на півночі показався довгий хвіст пилюки. Віктор побачив автомобіль, що швидко наближався до селища. Невдовзі під’їхала вантажна машина. З кабіни вийшов літній чоловік. Віктор знав його, минулого року вчений розповідав їм, учням десятого класу, про стародавню Керч.

З кузова сплигнули дві дівчини і п’ятеро робітників.

— Це ви телефонували про знахідки? — спитав археолог і, не чекаючи відповіді, вів далі: — Десь тут, хоча точно й невідомо, більше двох тисяч років тому стояло містечко. Можливо, ви знайшли його залишки. Втім, — учений подивився на Віктора, — ми звикли до того, що недосвідчені відкривачі старовини несамохіть обманюють і себе, і нас. Однак вашій розповіді я повірив одразу. Круги з обпаленої глини, про які ви повідомили, очевидно, зрізані піфоси, в яких древні люди зберігали вино й зерно. Отже, тут жили Люди, а коли так, то вони неминуче залишили й інші сліди. Ведіть! — звелів археолог.

Всі підійшли до зрізаних кругів. Віктор, показуючи на останній прохід грейдера, сказав:

— А в цьому місці ніж зрізав якесь мурування, під ним я побачив кістки, але ніде й нічого не чіпав.

— Добре зробили. Частіше буває, що людина намагається відшукати скарб і руйнує найцінніше, — мовив археолог, а сам приглядався до зрізаних кругів.

«Мабуть, сердиться, що я розбив ці піфоси», — подумав Віктор і ніяково опустив очі. Учений помітив це.

— Не ваша вина, що ви зіпсували знахідку. Передусім у цьому якоюсь мірою винні ми. Нам ие пощастило знайти залишки древнього міста. Не журіться, юначе.

Тим часом дівчата і робітники розійшлися по майданчику. Уважно розглядали зрізи, підіймали то черепки посуду, то шматочки металу. Незабаром археолог підкликав робітників і звелів викопати піфоси, а сам разом з Віктором та дівчиною почав обережно прибирати каміння й відкопувати кістки.

— Очевидно, тут упала частина стіни і завалила людину, що стояла поряд, — сказав археолог. — Бачите, як розплющено череп. — Обережно, юначе, кістки не руште, — застеріг він, побачивши, що Віктор підняв камінь і при тому зсунув дві кістки.

Дівчина щіточкою очищала довгастий шматок іржавого заліза, в якому ледве можна було вгадати короткий меч та бронзові наконечники стріл: вони збереглися краще. Де-не-де виднілися залишки якихось мідних, вкритих окисом, речей.

Прибравши каміння, Віктор глянув на місце, де воно досі лежало, і побачив серед тонких кісток вузьку смужку жовтого металу. Хлопець одразу зрозумів, що то золото, і показав знахідку ученому. Удвох вони розчистили її. Віктор підняв невеликий різьблений камінь у золотому обідку. Це була камея.

Знахідку вимили, витерли. Золотий обідець обіймав блискучий овальний камінь, на якому було зображено жіночу голову.

Археолог уголос прочитав грецький напис: ФЕМІСТОКЛ.

— Це ім’я різьбаря, він грек, — додав замислено.

Час не вплинув на золото й камінь, здавалося, камею щойно винесли з майстерні.

Довго розглядали витвір древнього митця, ім'я котрого було чітко вирізьблено збоку жіночої голівки.

Перед очима вченого постала Фемістоклова майстерня десь на берегах далекого острова в Егейському морі. А може, ця майстерня була тут, у цьому, ще невідомому місті? Адже і стародавній Пантікапей славився мастаками. Агат, на якому вирізьблена жіноча голівка, багатошаровий. Камінь, певно, привезли сюди.

Тим часом троє робітників почали обкопувати піфоси, а інші виймати з них землю та будівельне сміття.

В одному з піфосів знайшли людські кістки, залишки шкатулки з тису, жіночі золоті й срібні прикраси, близько півсотні золотих монет. Срібні монети лежали окремою купкою.

Вже майже посутеніло, коли археолог звелів кінчати роботу. Склавши у коробки все знайдене, поїхали в місто. Охороняти місце розкопок лишили літнього робітника. Віктор пішов ночувати в палатку.

Другого дня сюди приїхали керівники будівництва і проектувальники міста гірників. Оглянувши місце знахідок, начальник будівництва передав археологам трактор і грейдер, призначив робітників для розкопок. Віктор просив послати на ці роботи його. Старший археолог підтримав прохання, і начальник погодився.

Від зорі до зорі трудились археологи, робітники і студенти на розкопках стародавнього містечка, яке знайшов Віктор. Містечко було невеличке, але добре укріплене. До берега моря вела широка вулиця — певно, там була пристань. На цій вулиці лишилися руїни храму й ринку.

Віктор обережно і спритно знімав ножем грейдера землю і майже щодня відкривав нові сліди життя стародавніх мешканців.

Вечорами всі збиралися біля палатки головного археолога Миколи Львовича, і той розповідав.

— Найцінніше для науки не золото, — сказав якось він. — Навіть численні знахідки чудових і цінних прикрас із дорогого металу, які ми з вами знайшли, не завязди можуть розказати про життя древнього міста. Для того, щоб дістати повну, звісно, по змозі, картину життя людей далекого минулого, нам важливіші оці-от негарні речі, які частіше зустрічаються в уламках, — учений показав на черепки посуду. — Саме вони і розповідають, що робили ті люди. По залишках глиняного посуду, начиння, по кладці стін ми достеменно дізнаємося, яке було життя древніх. Необізнаним здається, ніби ми все вигадуємо. Ні ж бо, ми нічого не вигадуємо, вчені багато разів перевіряють свої висновки. Адже ніхто з вас не заперечуватиме, що в цих басейнах, — археолог показав иа невеликі ями, — солили рибу. Дивіться, в них лишилася риб’яча луска. Ми дізнаємося, яку рибу ловили стародавні рибалки. Або майданчики із стоками, які ми сьогодні розчистили. Довкола них багато кісточок винограду. Хіба пе ясно, що древні виноградарі тут робили вино. Сім’я винограду допоможе нам дізнатися, які сорти його росли довкола міста. Так і в усьому. Ми вже зпаємо, що мешканці містечка сіяли пшеницю, ячмінь, просо: обвуглені в пожежі залишки зерен ви знаходили в багатьох місцях. Треба тільки вміло прочитати всі знахідки і правильно витлумачити їх.

— А камея також розповість про себе? — спитав Віктор.

— Як і кожна знайдена річ, — зауважив учений. — Камея може розповісти багато.

— А про що може розказати оцей камінь? — недовірливо спитав один робітпик і подав ученому камінь.

— Ось послухайте. Камінь цей добували десь коло Тобечикського озера, можливо, біля села Такил. Це за п’ять-шість кілометрів звідси. Спершу камінь правив за карниз у будинку, згодом, оскільки він мистецьки обточений, очевидно, увінчував якусь громадську споруду. Камінь лежав на вапняпому розчині. Потім побував у вогні. Через деякий час уламок цього каменя використали, коли зводили невеликий будинок. Бачите, перший шар па камені — вапно, другий — глина. І знову камінь побував у вогні, глина од вогню стала червона. Це все добре видно. Що ж іще він може розповісти? Під час першого будівництва його ретельно обтесали. Вдруге будівельники з одного боку абияк оббили, підганяючи до потрібного розміру. Ось, мабуть, | і все, що міг сказати мені цей шмат черепашника. Як бачите, навіть німий камінь може повісти багато чого.

Робітпики і студенти уваяшо слухали розповідь ученого.

Один робітник не втримався і сказав:

— Оце-то так! Як з книжки читаєте.

— А це і є сторінки книги минулого, — мовив Микола Львович.

Вчений розмовляв з учасниками розкопок майже щодня, і щоразу він знаходив якесь нове й цікаве питання.

Восени, коли студенти мали вже роз’їхатися, вони попросили розповісти все, що археолог довідався про життя древніх і про знайдену камею. Послухати вченого зібралися не тільки учасники розкопок, але й багато жителів із сусіднього селища і робітники — будівники містечка гірників.

Микола Львович за своєю звичкою почав неквапливо:

— Моя розповідь видасться вам легендою. Але навіть у легенді основа береться з життя. Мені розказувати легко. Знайдені речі побуту, праці й мистецтва свідчать про те, як жили і трудилися люди тисячоліття тому.

Гадаю, що я не погрішу проти істини, коли узагальню в своїй розповіді відоме мені з книжок і розповідей про життя різьбаря камей Фемістокла.

Понад дві тисячі років тому на невеличкому острові в Егейському морі жив різьбар камей на ім’я Фемістокл.

Якось улітку він неквапливо йшов по приморському схилу, шукаючи камінці. Піднімав їх, уважно розглядав кожен і майже всі одкидав. Раптом обличчя освітила радість. Примружуючи очі, майстер довго розглядав шматок халцедона. Камінь був схожий на плаский коржик, завбільшки з долоню дорослої людини. Жодного пошкодження, жодної вади. Фемістокл повернув знахідку проти сонця: краї тепло засвітилися золотом. Весело усміхаючися, різьбар сховав камінець у торбу, де вже лежали три шматки агата.

Відтак Фемістокл зійшов до моря, покупався і заспішив до своєї домівки за дальнім мисом, де він жив самотою. В будинку лише одна кімната. Постіль, вкрита овечими шкурами, вогнище і біля вікна робочий стіл з невеликим станком для різьблення камінців. На стіні дві полиці, на одній — камінці й горщечки з наждачним порошком. На другій — кілька посудин з вином, олією та борошном.

Сонце вже підбилося високо, коли Фемістокл сів обідати: з’їв кілька не зовсім стиглих фіг, кусник коржа, напився чистої води із струмка, що жебонів біля його хати. Підкріпившись, майстер узяв знайдені камінці, молоток і вийшов на подвір’я. В тиші спечпого літнього дня пролунали дзвінкі удари.

Один за одним спритно і точно відбивав різьбар од агатів і халцедона потрібні йому шматки. Невдалі відщепи й негарні за малюнком шматки одразу ж відкидав, інші уважно й довго розглядав і складав у різні купки. З грубілих камінців Фемістокл вирішив зробити памисто. Куски агата з гарним розміщенням різнобарвних шарів, придатні, щоб на них різьбити камеї, клав окремо. На третю купку він поклав тільки чотири платівки — дві чорно-білого онікса, одну золотаву і одну з червоно-білими шарами.

Сонце вже підходило до далекого лілового краю моря, сховалося за легкі хмарини і горіло золотом. Рідкі хмари, що пливли вище, спалахнули у сонячних променях яскравим багаттям; на згладжених невисоких синіх хвилях, які линули з півночі, мелькали тьмяні оранжеві круги.

Низько, мало не черкаючи крильми хвиль, мовчки летіли до далеких скель аспідно-чорні баклани. Над морем пролітали чайки, зрідка з води виринали на мить чорні дельфіни.

Фемістокл одклав останні камінці і, сидячи на уламку скелі, глибоко замислився. Він не міг одвести очей від сонячного диска, що вже торкнувся далекої лінії обрію. Майстер спостерігав, як поступово ховалося світило… Невдовзі від нього зосталася половина… і скоро зникло зовсім. Тільки у хмарах іще шаріли рожеві й червоні барви. Водою побігла синя тінь, з моря дихнула прохолода, сріблястою цяткою на небі засяяла перша вечірня зірочка.

Фемістокл голосно зітхнув, зібрав приготовані для роботи шматки халцедона і пішов у хатину. Настала ніч — час відпочинку від депної праці і турбот.

Але довго ще пе міг заснути Фемістокл. У темряві ночі він бачив чіткий і гордий жіночий профіль. Відтак уявив обличчя жінки не білим, а смуглявим, золотистим.

Йому замовили камею з головою Афіни. Та хіба смертний сподобився будь-коли побачити осяйний лик богині?

Авжеж ні.

І кожен, хто зображав богиню, бачив інше обличчя: коханої чи просто вродливої дівчини. У темряві ночі Фемістокл ясно уявив ту, чиє обличчя він збирався втілити на камені. Що з того, що вчора він закінчив полірувати камею, де вона зображена, Фемістокл ладен зображати її красу тисячу разів.

Ледь благословилося на світ, різьбар пішов до моря. Поснідав, сів за стіл. Узяв уламок халцедона медового кольору, підсунув брусок твердого дерева — самшита і нерішуче спинився, паче боявся приступати до роботи. Ще раз уважно роздивився відщеп, і тільки після цього, щільно притискуючи брусок дерева до каменя, застукав по дереву молотком. Робив усе обережно. Уважно розглядав місце, по якому мав ударити. Поступово камінь набирав овальної форми. Овал був ще неоковирний, слід видалити багато кутиків і виступів, але Фемістокл почав робити тим часом інше. З невеликої глиняної посудини майстер насипав на камінці трохи дрібного порошку паждака, капнув дві краплі оливкової олії і почав, міцно притискуючи відщеп, водити ним туди й сюди, вирівнюючи камінь з одного боку.

Пробившися крізь листя фігового дерева, вузький промінь і світла упав на платівку халцедона, і вона заяскріла наче жива. Фемістокл підніс до очей халцедон і почав повертати платівку на всі боки. Потім вийшов надвір і повернув платівку, ставлячи її під різними кутами до світла. Так, для зображення обличчя богині кращого шматка пе знайти. Фемістокл вернувся в хатину і знову заходився шліфувати твердий непіддатливий камінь.

Зачулися кроки. До кімнати ввійшов чоловік із короткою кучерявою бородою, чорними густими бровами, під якими блищали великі очі. Проходячи крізь вузькі двері, він нахилився, тоді випростався і витер спітніле чоло.

— Доброго здоров’я, Фемістокле. Чи скінчив ти камею? — поспитав гість гучним басом. Це був рибалка Леандр.

— Нарешті зайшла до мене жива людина. Камея готова, тільки я невдоволений, — глухо й неохоче мовив Фемістокл.

— Скажи мені, чим ти невдоволений? Може, камінь поганий? — спитав Леандр.

Майстер одклав халцедон, дістав закінчену камею і подав її гостеві.

— Ось вона. Не думай, що я самовпевнений. Я знаю й сам, не чувши думки інших, що камея — твір високого мистецтва. Це моя гордість. Я довго працював над твердим каменем. Усю свою майстерність вклав у нього. На агаті я увічнив образ твоєї сестри і своє ім’я. І коли б я не кохав її, то не зробив би такої камеї.

Минуть віки, тисячоліття. Люди милуватимуться прекрасним обличчям. Агат — камінь вічності, тепер він став каменем вічного мистецтва. Навіть боги незугарні такого створити.

Пам’ятаєш той зовні негарний камінець, що ти підняв па далекому острові? Ти його правильно оцінив. І ось що з нього вийшло.

Протягом віків пестиме він мою любов, — неквапом говорив Фемістокл, дивлячись на синяву морської хвилі. І мова його не була мовою знудженого самітника. Він говорив уголос свої потаємні думки. А Леандр уважно розглядав зображення своєї сестри.

— Скажеш, я — гордій. Так, це моя гордість. Але гордість не така, як у багатих купців, знаменитих бігунів і ораторів. Усі вони смертні. Умруть і їхні діла, і слава невдовзі розвіється, як після бурі зникають хмари з блакиті. А моя праця залишиться, її не зруйнує час. Тільки людина може її знищити. Але в кого зі смертних здійметься рука на це? Навіть варвар, і той милуватиметься цією красою.

Пам’ятаю, ти дивувався, коли я сказав, що хочу зробити вічне з камінця, який ти знайшов. І я зробив. Ти скажеш, камінь гарний. Однак без праці він мертвий. Потрібна уперта праця, і тоді камінь оживе, стане витвором мистецтва. І ще потрібна любов, бо без любові до праці, до мистецтва, до того, що зображаєш, — твору високого мистецтва не буде.

— Твоя правда. Камея чудова, але це твір людини. Боги створюють живих, — усміхнувся Леандр. — Тепер скажи причину свого невдоволення.

Фемістокл прикро зітхнув. На якусь мить замовк, а тоді глухо вів далі:

— Скажу, чому я невдоволений. Камея піде від мене до чужих рук. Я — злидар. Окрім моїх рук, зірких очей, окрім уміння працювати, нічого не маю. Свою працю, навіть оцю дорогу мені річ, я мушу продати.

Сьогодні ввечері приїде купець. Привезе мені срібло, борошно, щоб я міг жити й працювати. І забере у мене те, чому я віддав стільки терпіння, праці і любові.

Купець холодний і жадібний. Він утридорога продасть камею. А я не можу подарувати коханій свою роботу. Ось тому я невдоволений. Але — присягаюся тобі! — я виріжу її обличчя на цьому камені. — Фемістокл узяв золотавий халцедон і показав гостеві, — і подарую їй цю камею.

Майстер обернувся до гостя, очі його іскрилися, він говорив голосно і швидко.

— Учора мені поталанило, я знайшов чудовий камінь, із нього я зроблю кілька камей і намисто. Поглянь на оці камінці. 3ображення на них буде холодне і мертве. А на цьому, золотавому, як мед, і теплому, як смугла шкіра її обличчя, твоя сестра буде наче жива.

Фемістокл швидкими рухами почав наносити на дошці загостреним вугликом риси коханої.

На білій дощечці появився гордий дівочий профіль. Прямий ніс, маленькі вуха. Чіткий малюнок уст, висока зачіска з важким вузлом, ніби корона, вінчала голову.

Різьбар одсунув дощечку, і обоє замислилися.

Тихого вечора друзі сиділи біля моря, коли до берега причалило легке судно. Купець купив камею, але йому довелося заплатити за неї золотом. Крім золота й срібла, купець привіз борошно, мед, оливкову олію і два великих глеки золотавого вина, виготованого на чудовому острові Хіосі, звідки він приплив того дня на своєму кораблі.

І щоб відзначити покупку, хазяїн послав раба до судна і звелів принести ще глек червоного вина.

Ранком другого дня купець поплив до Афін.

Від берегів далекого негостинного моря, з багатого Пантікапея до Афін прийшли три кораблі з зерном і солоною рибою. Вечоріло. Вщухав вітер, і раби гребли щосили. Біля причалу вони підняли весла на кораблі. Головний керманич першим зійшов на землю. Хазяїн кораблів, високий, худорлявий чолов’яга років п’ятдесяти, на ім’я Трифон, ступивши на берег, дякував богам за щасливий кінець довгого й небезпечного плавання.

Раби, прикуті ланцюгами до сидінь, схилившись до весел, поснули. Воїни готувалися до ночі.

До кораблів, розштовхуючи патовп, квапився купець, якому Фемістокл продав камею. Він домовився з власником кораблів, що купить у нього товар. Три дні розвантажували кораблі. Потім ще чотири вантажили на них товари, які Трифон купив у Афінах для Пантікапея. Раби переносили великі посудини з олією та вином, паки тканин, зверху укладали загорнутий у суху траву розписний посуд.

Багато всяких товарів закупив Трифон, удачливий купець, що кинув колись прекрасну Елладу і жив тепер біля Кімерійського Босфору. Але найдорожчою покупкою Трифона була Фемістоклова камея.

Трифон завжди привозив з Афін дружині й дітям подарунки. І з кожним разом вони були багатші й коштовніші.

Побачивши камею, купець зрозумів: йому всміхнулося щастя. Він привезе у дарунок дружині, поважній матері його трьох дітей, чудовий твір мистецтва.

Жодна жінка в Пантікапеї чи Афінах досі не мала такої камеї. Трифон поклав камею в скриньку з коштовного чорного дерева, де вже лежали обручки, браслети й золоті монети, що він дістав їх, продавши зерно, рибу й рабів.

Трифонова дружина Памфіла завше тужила за далекою і любою її серцю Елладою, за спечними днями довгого літа, За сухими горами Афін і гамірними ринками міста.

Вона тужила за батьківщиною. В Пантікапеї вона щасливо прожила багато років. Там народилися й виросли дві дочки і стрункий красень син. Але достаток для їхньої родини в Елладі не створити. Розумному легше розбагатіти в Пантікапеї. Босфор Кімерійський став їхньою батьківщиною, діти не знали Еллади.

І тільки дарунки чоловіка трохи розважали Памфілу.

Дочекавшись попутного вітру, Трифопові кораблі підняли тяжкі вітрила і рушили у зворотну путь. Сховались Афіни, відтак зникли береги Еллади. Проминули Гелеспонт, вийшли в бірюзове море.

Кораблі витримали жорстоку бурю, а за два тижні показалися звивисті береги країни скіфів.

Минуло ще десять днів і нарешті кораблі дійшли до володінь Пантікапея. Керманич першого корабля, прикриваючи рукою очі від сонця, даремно шукав у мареві спечного дня прикметну гору біля міста Казека. Він так і не побачив її, заким у морі не показалася Петрокаравія, або кам’яні кораблі, — химерні скелі далеко в морі.

— Хвала богам! Домівка близько, — мовив керманич, але всі знали, що тільки завтра вони доберуться до Акри. В Босфорі Кімерійському плавати небезпечно, загавиться керманич — наштовхнуться на підводну скелю чи мілину, загинуть кораблі й товари.

Трифонові кортіло скоріше побачити родину, але він не квапив керманича.

Вранці сині хвилі Понта лишилися позаду, докруж кораблів розстелилися мрійно-зелені хвилі Босфору. А опівдні перед очима забіліли стіни Акри, і за годину кораблі пристали до дерев’яного помосту. Там уже чекав на батька юний Полікарп. Йому й доручив Трифон вести два кораблі далі, в Пантікапей. Трете судно лишилося в Акрі. Купець попростував до свого будинку, де його чекали дружина і,дочки.

А на далекому острові, за Афінами, Фемістокл різав новий камінь. Продавши камею, він надовго забезпечив себе. Хіба йому багато треба? Відклав усі замовлення і весь поринув у омріяну роботу. Тільки іноді відривався та шліфував агатове намисто в дарунок тій, кого любив.

* * *

Наприкінці літа щодня зранку дув сухий східний вітер. Небо затягувало сірим серпанком, крізь який сонце пекло ще дужче. Здавалося, ось-ось почнеться буря, але вітер не дужчав, хмари не збирались, і небо зоставалося таке саме палюче, як і напередодні.

Городяни й раби, що працювали на виноградниках, стомлені спекою, ополудні ховались у тіні дерев і випограду. В місті наче все вимерло. Навіть невгамовні віслюки, і ті в цей час замовкали. На стіни з вежами, що оперізували Акру, воїни намагалися не виходити. Розпечені сонцем їхні щити і списи стояли прихилені до стін, а мечі й шоломи валялися, недбало кинуті де попало.

У Трифоновому будинку тиша. І господарі, й раби сиділи в кімнатах, у тіні дерев, під стінами. Поважна Памфіла міцно спала. Син і дочки дрімали на веранді.

Далеко на заході, над степом, раптом показалася чорна хмара. Вона швидко росла і невдовзі перетворилася на довгу зловісну змію. Першими забачили хмару ті, що працювали на винограднику. Люди вирішили, що пилюку здійняв західний вітер, і незабаром суху землю освіжить дощ. Але згодом зрозуміли — не дощ, не прохолода наближається, а небезпека. Степом мчала кіннота кочовиків — скіфів.

Ті, хто мав коней, тривожно оглядаючись, поспішили в місто, дехто поїхав на віслюках до Акри, а деякі кинулися пішки, та скоро всі зрозуміли, що не встигнуть заховатися за міськими мурами. Вороги наздоженуть їх.

Стовпи пилюги уже піднялися біля виноградників, і тепер було ясно видно вершників, що скакали на низеньких швидких конях. Частина скіфів перехопила дорогу до Пантікапея, частина помчала до причалів на березі моря, а більшість ринула до трьох міських воріт.

Сторожа не встигла навіть позбирати зброю. Кочовики перебили воїнів і вдерлися через ворота на вулиці міста. Городяни й раби гинули під ударами мечів. Кочовики не милували нікого, вони вбивали дужих чоловіків, старих, дітей, жінок. Майно забирали, складали на запасних коней, а чого не могли взяти, — палили, руйнували.

У Трифоновому домі безладно металися. Тепер і господарі, й раби опинилися в однаковому становищі — усім загрожувала смерть. Дід-воротар замкнув дубові ворота. Будинок купця, ніби фортецю, оточували стіни — високі, але, на лихо, не досить міцні. Полікарп озброїв чоловіків, і вони засіли біля воріт і стін. Дехто поліз на дах та інші будівлі і звідтіля разили ворога стрілами й камінням. Навіть діти й жінки взяли участь у бою.

Трифонові доньки складали цінне й коштовне майно. Памфіла яка тільки-но прокинулася, в легкому одязі, сколотому на грудях камеєю Фемістокла, вибігла на подвір’я. Жінка стала керувати обороною воріт, що тріщали під ударами скіфів. За мить ворота і стіни упали, поховавши під балками поважну господиню. Полікарп був смертельно поранений.

Дочки не бачили смерті матері та брата. З кімнати вони вибігли у внутрішній дворик тієї миті, коли скіфи, знищивши захисників, вдерлися до будинку. Старша, притискаючи до грудей шкатулку з коштовностями, метнулась у куток дворика, де в землі були закопані величезні глеки — піфоси з зерном і вином. У будь-якому могли сховатися два чоловіки. Виноград ще не достиг, і кілька глеків стояли порожні. Дівчина підняла кам’яну, плиту, що накривала крайній піфос, і стрибнула в його чорну глибінь. Дзвінко ляснула накривка і затулила отвір.

Молодша сестра з великим згортком коштовної одежі й срібла не встигла сховатись. Її спостиг кочовик.

Того дня скіфи знищили всіх захисників і мешканців Акри. Скрізь палахкотіла велетенська пожежа.

Через кілька років люди звели в Акрі нові будинки й міські стіни, та чимало ділянок лишилися порожні. Кочовики невдовзі знову зруйнували місто. Знову лилася кров.

Знову моторошно голосили жінки, плакали діти, гуготіло полум’я.

Ще кілька разів на Акру нападали вороги з суші та моря й руйнували її. Нарешті люди зрозуміли — у відкритому степу, біля неспокійного моря їхні оселі завжди ставатимуть легкою здобиччю напасників. І вони покинули місто. Тільки руїни свідчили про колишнє життя і людське горе.

Усе заросло бур’янами. Те, що опинилося похованим у землі після першого нападу кочовиків, так ніхто й не чіпав.

Протягом багатьох століть вітри нанесли грунт, дощі розмили горбки, зрівняли ями, і земля сховала у своїй глибині залишки минулого життя. Тільки коли-не-коли плуг вивертав на поверхню шматки каменів.

Люди забули, де стояла давня Акра, у пам’яті зосталася тільки назва міста. В туманних, уривчастих свідченнях древніх письменників згадувалося, що на південь од Пантікапея колись красувалися міста Акра, Кітей, Кіммерік і Єрмізій з пристанями.

Вчені збирали відомості про ці міста. Вони добре знали їхні сумні історії, знали, що робили мешканці, якою мовою розмовляли, яким богам поклонялись, але де стояло місто Акра, вчені достеменно не знали і довго шукали його, але марно.

Археолог скінчив розповідь про життя древнього міста Акри словами:

— Тепер ви розумієте, яка трагедія сталася тут понад дві тисячі років тому?

Вчений глянув на слухачів. А ті дивилися на нього, і їм невтямки було, чому оповідач точно казав про два тисячоліття, що минули з дня загибелі міста: адже лихо могло скоїтися набагато раніше або пізніше. Робітники запитали, чому він так упевнено визначив дату.

— Даруйте мені. Я захопився, малюючи картину загибелі міста, і, мабуть, дещо пропустив. Пам’ятаєте, я згадував про монети — золоті і срібні. Науці відомо, коли і де їх карбували. Частину — в Пантікапеї, декотрі — в Афінах, кілька — в Херсонесі та інших містах стародавньої Греції. Найпізніші з них дають майже точну дату загибелі міста. Зрозуміло?

— Цілком. А коли зроблено камею?

— Постараюся відтворити її історію. Мабуть, вона досить складна, — почав Микола Львович, виймаючи з кишені піджака коробочку. — Камею вирізьблено з багатошарового, різнобарвного агата, дуже твердого каменя. Різьбив її майстер Фемістокл, грек. Різьбар — митець високої культури і великий художник, до того ж знавець каменів. Насамперед він зняв червонувато-бурий шар агата і залишив його в тих місцях, де йому потрібен був цей колір. Те саме він зробив і з білим шаром агата, залишивши його тільки для зображення обличчя жінки. Найтемніший шар, майже чорний, він не чіпав. Завдяки цьому зображення вийшло багатобарвне і дуже чітке на темному тлі.

Шари агата розміщені трохи похило. От різьбар і використав різні відтінки червоно-бурого кольору. Волосся зробив з темнішого — він майже не просвічується — шару каменя. Туніку — одяг богині вирізав із світлішого шару, він ближчий до червоного, але просвічується дужче. Крізь нього мовби видно плече. І здається, під тунікою дихає живе тіло.

Голівка трохи схилена. Роздивляючись обличчя її, вродливе й горде, ми бачимо в ньому задуму, смуток. І цей вираз яскраво видно, хоча голова й маленька — щонайбільше два сантиметри заввишки. Певно, художник прагнув передати смуток, навіяний втратою якоїсь надії, але я хочу сказати інше. Мене вражає мистецтво майстра — творця камеї.

Погляньте на ці найтонші бганочки одежі. Вона ніби зроблена з пофарбованого полотна. А які плавні й округлі лінії плечей та грудей! І все виконано без збільшувального скла, тільки за допомогою шматочка заліза і дрібного наждаку, яким різьбар на простому станку стирав шар за шаром твердий камінь, — мовив археолог, сам, здавалося, зачудований терпінням і винахідливістю митця. — Скільки ж часу треба було, щоб вирізьбити волосся, укладене в таку гарну зачіску? — Вчений задумався, відтак, наче б упевнившись у своїх гадках, вів далі: — Тільки той, хто любить жінку і мистецтво, міг створити цю камею. Важко точно сказати, коли ЇЇ зроблено, ясно одне — час її виготовлення близький до періоду розквіту античного мистецтва.

Віктор попросив у вченого камею. Якусь хвилю дивився на неї, потім промовив:

— Камінь вічності і вічного мистецтва.

Юнак повторив те, що сказав у давнину творець камеї Фемістокл.

Пізно восени поїхали з розкопок археологи і робітники. В управлінні будівництва ухвалили перевести будівництво містечка для робітників в інше місце. Це цілком зрозуміло, адже вчені розкопали поселення стародавніх людей. У музеї тісно, всього не покажеш, а на руїнах городища навіть необізнаний довідається, як по книжці, про життя в давнину.

Віктор працював на руднику, але щосуботи їхав у місто, на квартиру Миколи Львовича. Учений завжди радо зустрічав хлопця. Віктор слухав цікаві розповіді археолога, оглядав у музеї різні вироби і, йдучи назад, ніс книжки з історії. Він твердо вирішив оддати своє життя найцікавішій, на його думку, науці — історії стародавнього світу.

Микола Львович бачив його жадібну цікавість до науки, складної та нелегкої, але захоплюючої, і всіляко підтримував юнака.

Восени 1941 року Віктор мав складати екзамени в університет.

Під час відпустки юнак допомагав ученому розбирати знахідки у стародавньому місті. Це вони з Миколою Львовичем любовно поклали камею Фемістокла на чорному оксамиті ближче до скла, щоб відвідувачі легко могли її роздивитись.

Про камею писали в газетах і журналах, друкували фотографії. Побачив Віктор і своє фото. Микола Львович показував Вікторові численні журнали з фотографіями та статтями.

Взимку 1941 року стародавнє місто, яке бачило безліч нападів, зазнало численних руйнацій, місто, у музеї котрого зберігалася камея Фемістокла, окупували фашисти.

Десятки тисяч мирних людей гітлерівці зганяли до протитанкових ровів і байдуже вбивали.

Тих, хто зоставався, фашисти прирікали на повільну смерть від голоду і нестатків.

Микола Львович, Вікторові батьки, брат і сестра загинули від рук загарбників.

Багато цінностей, що зберігалися в музеї, вчені встигли вивезти на Кавказ, але частину ящиків уже навантажених на баржу, спіткало лихо. Авіаційна бомба влучила у корму баржі, і вона наполовину затонула біля причалу. Те, що лишилося, рятувати було нікому.

Віктор нічого цього не знав, коли почалася війна, він прийшов до військового комісаріату Керчі проситися на фронт. Міцного, здорового хлопця, який чудово знав мотори, направили в танкове училище. Закінчивши його, молодий командир почав нове життя, повне небезпек.

Ще до нападу на Радянський Союз у Німеччині за наказом Гітлера було створено особливі команди з людей, які добре розумілися на мистетстві.У захоплених містах команди відбирали в музеях, галереях і приватних колекціях твори митців, відомих усьому світові. Відібране вивозили до Німеччини в музеї Гітлера, що удавав із себе знавця мистецтва.

Од Гітлера не відставав Герінг та інші верховоди фашизму.

Гуго Тірпіц, нащадок старовинного роду рицарів-грабіжників, народився й жив у Кенігсбергу. Ще до початку світової війни він зібрав неабияку колекцію різьблених каменів.

У його зібранні камеї посідали головне місце, але було багато і прекрасних гем, вирізьблених на коштовних каменях. Менше захоплювався він збиранням інталіо та печаток.

Хирлявий і хворобливий Гуго не міг служити, як його предки, у війську, але в цій війні і він не лишився без діла. Його призначили керівником однієї з команд, що збирала твори мистецтва.

Тірпіц успішно грабував скарбниці мистецтв у Австрії, Польщі та Чехословаччині, де відібрав для біснуватого фюрера чудові колекції монет і медалей.

Кожні відвідини будь-якого музею поповнювали і його особисті зібрання. А коли почалася війна проти Радянської країни, Гуго мріяв про всесвітньовідоме зібрання різьблених каменів Ермітажу, де зберігався чудовий твір — камея Гонзага.

Гуго знав і про інші колекції різьблених каменів у Росії і чекав того моменту, коли вони перейдуть у просторі кімнати його родового будинку в Кенігсбергу.

Коли фашисти окупували Керч, Гуго прилетів сюди — адже тут зберігалася камея, про яку стільки писали в журналах. Але в Керчі йому довелося розчаруватися: у спорожнілих залах музею не було нічого.

Невдовзі німцям стало відомо, що музейні цінності лежать біля причалу в напівзатонулій баржі. За наказом коменданта фашистські солдати підняли цінності на поверхню.

Як і кочовики, «культурні» грабіжники ховали до кишень витвори старовини. Багато древніх речей із глини та скла розбили й розтрощили важезні солдатські чоботи.

Літньому унтер-офіцерові поталанило. Він схопив камею Фемістокла, та цієї миті показався Тірпіц. Унтер-офіцер засунув камею в рот, мало не вдавився своєю здобиччю. І все-таки камею довелося віддати.

Радісно засвітилися холодні Тірпіцеві очі, коли він забачив твір Фемістокла.

За кілька місяців аматор камей поїхав до Кенігсберга. Свою здобич Тірпіц поклав на світлому оксамиті у дзеркальній шафі. А в папці з газетами й журналами, які містили повідомлення про камею, на одному аркуші він зробив гордовитий напис: «1942 рік. Камея Фемістокла у мене. Моє зібрання — найкраще сховище для такого твору мистецтва».

Щомісяця у шафах і на полицях грабіжника з’являлися нові твори мистецтва, привезені з Радянського Союзу. У нього були не тільки античні різьблені камені, але й твори Сходу та Китаю.

В 1945 році Кенігсберг оточили радянські війська. Тірпіц зібрався тікати. Найцінніші твори мистецтва поклав у валізи. Але тікати було нікуди. І грабіжник у мундирі надійно сховав награбоване, вирішивши, що коли-небудь Кенігсберг знову стане німецьким містом і колекції залишаться на своїх місцях.

У місті кипів останній бій, а в будинку Тірпіца квапилися: у підвалі кінчали криївку. Велику і містку. В неї ховали найцінніше. Лишалось обкласти її цеглою і оштукатурити стіну. Але в цей час важка бомба влучила у кут будинку. Під уламками загинув колекціонер, його жінка і помічники. Авіабомба зруйнувала і підвал. Упало свіже мурування криївки, дещо із схованого випало на землю.

Через добу радянські війська зайняли Кенігсберг. Фашисти здебільшого здалися, але де-не-де все ще чинили опір. Віктор повільно і обережно вів свою важку машину. На вулицях — ями, завали із зруйнованих будинків, міни.

Та ось танк зайшов у глухий кут. Праворуч купа цегли від зруйнованого багатоповерхового будинку, ліворуч — глибока яма від авіабомби.

Командир і Віктор вийшли з танка і, розминаючи ноги, підійшли до залишків особняка. Юнак глянув у яму. На дні лежала невелика шкатулка. Стрибнувши в яму, Віктор узяв її і відкрив.

— Камея Фемістокла! — прошепотів.

— Що таке? — запитав командир танка. — Яка камея?

Віктор коротко розповів, як він знайшов різьблений камінь у Криму. Тим часом сапери розчистили завал. Танки могли рушати далі. Танкісти обережно зібрали усі вкладені у сховок твори мистецтва. Потім пройшли до вцілілої частини особняка і там теж відшукали багато цінного.

Через три дні Віктор і ще один танкіст вилетіли до Москви. Вони везли в столицю п’ять ящиків з різноманітними творами мистецтва.

Правильно сказав колись Микола Львович, думав Віктор. Доля камеї справді дуже складна. Але камея збереглася і в огні битви за Кенігсберг.

Камінь вічності у вічного мистецтва не міг загинути навіть у таку страшну війну.

ЗМІСТ

Скарб Зеленого Байраку

Камея Фемістокла