Ігор Росоховатський

ЗВОРОТНИЙ ЗВ’ЯЗОК

Художник Наталія Козакова

В этой книге помещены рассказы и повесть писателя-фантаста Игоря Росоховатского. Автор приглашает читателя в увлекательный мир взаимосвязей человека с “умными” машинами — сигомами, рассказывает о смелых поисках и открытиях ученых, о контактах с внеземными цивилизациями.

Рецензент Олександр Тесленко

БЕЗСМЕРТНИЙ

Сонце давно скотилося розпеченою кулею за крайнебо. В прохолодному повітрі залишились розсіяні хвилі енергії. їх не вистачить мені.

Лечу вже сьому годину, запас енергії в блоках значно понизився. Перша ознака: неприємне поколювання нижче грудей в блоці “о”, котре люди називають “шлунковими болями”. Щось конче треба робити…

Пильно оглядаю з вишини морський простір. Аж ось із-за рожевого виднокола, ніби біла чайка, вигулькує пасажирський лайнер на підводних крилах. Він лине, ледь торкаючись темних вод.

Швидко наздоганяю його, опускаюсь на горішню палубу, виходжу на корму, котру перетворили на танцювальний майданчик. Проходжу серед натовпу гарно зодягнених людей, минаю пари, що танцюють. Трапом, який покрито килимовою доріжкою, спускаюсь на нижню палубу й полегшено зітхаю — звідси до машинного відділення рукою подати…

Вмикаюсь до генератора, приємне тепло й бадьорість вщерть наповнюють мене — індекс готовності сягнув до норми. Ледь торкаючись кінчиками пальців надраєних до сліпучого сяйва поручнів, вихоплююсь на горішню палубу…

Назустріч, тепло всміхаючись, простує засмаглий, високий чолов’яга років п’ятдесяти.

— Сусіде? Ви? Доброго вечора! — радісно вигукує він.

Перебираю в пам’яті знайомих, що могли б опинитися на цьому кораблі. Нікого з таких не пригадую. Та й чолов’яга вже зрозумів, що помилився, і перепрошує.

— Нічого, буває. Від душі радий знайомству з вами, — запевняю його фразою з “Підручника поведінки сигомів”.

— Давайте ж закріпимо знайомство, — подає мені руку. — Максим я. В шахи граєте?

Звичайно, я міг би відбутися ще однією фразою з того ж підручника, та стільки привітності й щирого бажання зіграти прозвучало в голосі Максима, що я вирішив пожертвувати якоюсь годиною, щоб тільки зробити йому приємність.

Йду за Максимом, помічаю звернуті на мене зацікавлені погляди. Що ж, творці, особливо скульптор Сайганський, добре попрацювали над моєю зовнішністю, вона привертає загальну увагу.

У шаховому салоні яблуку ніде впасти. Бачу лишень один вільний столик, але в кріслі біля нього дівчинка років шести влаштувала спальню для своїх ляльок.

— Ти з ким тут? — серйозно запитує її мій новий знайомий.

— З дідусем. Він за отим столиком, — куточки рота у дівчинки вигнуті вгору, здається, що вона завжди посміхається. Вона відповіла нам і відразу ж почала вдягати ляльку в строкате платтячко.

— Біжи до дідуся, — говорить Максим і супить кущуваті брови. — Він чекає на тебе.

— Ні, дядечку, ви помиляєтеся. Він зайнятий, йому зараз не до мене.

Потім зовсім не по-дитячому запитує:

— А я що, заважаю вам? Хочете тут сісти?

— Заважаєш, — суворо мовить Максим. — Чому б тобі не піти в дитячий салон та не пограти там із іншими дітьми?

Дівчинка ображено схиляє голівку.

— Пробачте, — шепоче, повільно збираючи свої різноколірні клаптики.

— Надто ви суворий, — дорікаю йому, сідаючи за столик.

— Дітям дуже шкодить вседозволеність.

— Може, й так, — відказую, а сам думаю, що, певне, він мало любить дітей.

Розставляючи фігури, міркую, як би непомітно дати йому фору. На восьмому ході жертвую слона. Потім створюю сприятливі умови для його прохідного пішака на правому фланзі і… натикаюсь на колючий, іронічний погляд:

— Піддаєтесь? Навіщо?

Жартує? Випадково влучив у ціль чи здогадався?

— Таке скажете, — махаю заперечливо рукою.

Максим ображено бурмоче:

— За кого ви мене маєте! Ми граємо в різних категоріях. Могли хоча б попередити…

Шкода, але таке трапляється зі мною часто: хочу зробити комусь приємне, а натомість людина ображається.

— Бачите… — починаю, але очі його звузились і погляд ніби затвердів.

— Ви — сигом? — запитує швидко.

Ствердно хитаю головою.

— Як я раніше не здогадався?!

Тепер ображаюсь я:

— А що в мене є такого… примітного?

Він не встигає пригасити посмішку:

— Нічого особливого. Маленькі деталі, — і, мабуть, щоб якось втішити мене, вигукує:

— Оце так поталанило!

Не приховуючи недовір’я, пильно дивлюся на нього.

Він відводить очі до ілюмінатора, за яким гойдаються на воді строкаті зблиски. Здогадуюсь: щось надумав Максим, є в нього до мене якесь важливе запитання.

— Я правду кажу. Стежив за дискусіями в пресі ще до… Ну, одне слово, коли обговорювали саму проблему створення такої істоти, як ви. Відтоді одна думка в мозку застряла… А коли з’явився перший сигом, потім другий, третій, забаглося зустрітись з одним із вас. І ось, зустрівся… — потягнувся рукою за пішаком. Широка, сильна кисть завмерла, тільки пальці дрібно тремтять, голублячи фігурку.

Що його непокоїть? Мабуть, одне з тих, так званих “чергових” запитань. Приміром: чи правда, що ви, сигоми, маєте надзвичайні і різнобічні здібності? Чи правда, що ви безсмертні? Це запитання особливо хвилює людей. Або ще таке: як почуваєте себе серед людей? Одні запитання — щоб задовольнити цікавість або щось і справді з’ясувати. Інші — щоб потім похвалятися, мовляв, ось що мені одного разу сказав сигом…

Найпростіше зараз для мене прочитати його думки, але так я порушу наказ творців: без кончої потреби не проникати в інтимний світ людини.

— Прошу, запитуйте. Але часу в нас обмаль. Мені треба летіти своїм курсом.

Його невеликі темні очі стають ніби буравчиками, вони так і намагаються проникнути в мої думки. Ще б пак, адже цього йому ніхто не забороняє.

— Тільки не гнівайтеся, гаразд? Я за фахом учитель. А діти, як відомо, дуже допитливі. Розмовляючи з ними, часто доводиться замислюватися над тим, на що раніше не звертав уваги. Вони такі… — м’яка лагідна усмішка на мить осяває його напружене обличчя, і я розумію, що помилявся, коли запідозрив його в байдужості до дітей. — Читав, — говорить він далі, — про різноманітні ваші вдосконалення… Все закономірно, ми вкладаємо у вас ті якості, яких бракує нам. Але погодьтеся зі мною, перетворювати або ж просто коригувати природу нелегко. Наслідки можуть бути непередбаченими…

— У нас обмаль часу, — нагадую.

— Так, так, даруйте. Ось про що хочу запитати вас, — притіняє очі короткими віями і каже тихо й проникливо, мов думає вголос. — Звичайно, безсмертя й всемогутність — благо. Та чи добре бути істоті безсмертною й всемогутньою? Чи вам особисто до вподоби вічне життя?

Він побоюється, що я його неправильно зрозумію, і швидко доповнює свою думку:

— Життя людини, за словами одного грецького філософа, лише краплина в океані безмежжя, але краплина неповторна. Це й змушує нас, смертних, цінувати кожну мить любові, смутку, веселощів. Ось я, наприклад, думаю: чи встигну перевиховати Петька, чи закінчить інститут Сергій, чи завершу розпочате дослідження? Я завжди поспішаю, розумієте? Можливо, саме тому так гостро відчуваю і радість, і біль. Мені ніколи нудьгувати, розумієте?..

Ствердно хитаю головою. Звичайне запитання, з категорії так званих “філософських”.

— Розумію вас. Хочете знати, чи не нудно, не обтяжливо бути безсмертним?

На смаглих, до лиску виголених вилицях Максима зацвіли рум’янці — я влучив у ціль.

— Ні, не нудно, не обтяжливо. Адже тривалість нашого і вашого існування залежить від мети життя…

Круте чоло мого співрозмовника взялося зморшками — пригадує, певне, прочитане й почуте…

— Тут усе досить просто й однозначно. Люди створили сигомів для пізнання й вдосконалення навколишнього світу. А пізнання й творчість, як ви знаєте, ніколи не можуть набриднути.

Наражаюсь на його колючий погляд, і… мені стає соромно. Клята прямолінійність! Вона зовсім зайва в розмовах з людьми. Адже він запитував не для того, щоб одержати інформацію. Його, як і всіх, лякає швидкоплинність життя. Йому треба якось виправдати її, знайти виграшні сторони. Тому він, певне, й звернувся до мене. Бо я — втілення людської одвічної мрії про всемогутність, безсмертя. Позатак зобов’язаний розраяти, втішити його.

— Одначе… — бурмочу я, — бувають і в мене такі прикрі, такі нестерпно болісні хвилини, години, що аж…

І знову недооцінив Максима! Він м’яко й поблажливо посміхається, як тоді, коли говорив про своїх учнів:

— Дякую. Ви дали вичерпну відповідь, хоч… є на світі речі, важливіші за безсмертя.

Мені здалося, що він хоче мене якось вколоти. Та дивна його фраза залишилась в моїй пам’яті, хоча я уявляв, як важко жити людині, пам’ятаючи про неминучу смерть, скільки це коштує гірких роздумів, мук, скільки потрібно мужності, щоб не показати цього перед учнями. А йому, вчителю, треба ще втішати інших. Чи зміг би й я так само робити?..

Поштовх велетенської сили мало не збив мене з ніг. Встигаю підхопити Максима. Шахові фігурки торохкотять по підлозі. Скрегіт металу… Тріск пластмаси… За частки секунди встигаю проаналізувати ситуацію, доходжу висновку, що корабель на щось налетів…

Виє сирена… З динаміків сильний голос заспокоює:

— Лайнер зіткнувся з покинутим баркасом. Водолази спробують законопатити пробоїну. Пасажирів просимо не хвилюватись.

Але чому ж тоді так надривно ревуть двигуни й пронизливо свистять насоси? Певне, аварія серйозніша.

Кидаюсь на палубу. Зустрічаю чоловіка у службовій формі.

— Дозвольте допомогти водолазам! — звертаюся до нього.

Заперечливо хитає головою:

— Судно тоне. Спускайтесь до рятувальних шлюпок.

По радіо знову чути той самий голос:

— Не панікуйте! Беріть із собою все необхідне! Проходьте лівим бортом до шлюпок!

Та, виявляється, найгірше попереду. Частину човнів змило хвилями. А рятувальні судна та вертольоти прибудуть на місце катастрофи тільки за півтори години! Температура води за бортом всього шість градусів за Цельсієм. Капітан віддає наказ робити для команди плотики, котрі згодяться загартованим і вмілим плавцям…

Першими, звичайно, розміщають у шлюпках дітей, старих, жінок. Деякі пасажири допомагають морякам.

Я знову зустрів Максима. Тримає дівчинку на руках, оту, з шахового салону. Дівчинка тремтить, схлипує, а Максим шепоче їй на вухо щось заспокійливе. Передавши дівча матросові в шлюпці, озирається навколо. Помічає мене. Я рукою і поглядом вказую на небо. Він розуміє, хитає головою.

— Швидше! Це остання шлюпка! — квапить його матрос. Мене він не помічає: світло прожекторів то спалахує, то гасне.

“І останнє вільне місце”, — думаю я, дивлячись, як переповнений човник витанцьовує на високій хвилі.

Тримаючись за поручень, Максим стає однією ногою на борт і завмирає в неприродній позі. Цієї миті на палубу важко підіймається дід, кволий і немічний, ледве рухається. Що його примусило подорожувати, та ще й морем? Як бути? Ще двох шлюпка не зможе забрати. А. час не жде! Диферент судна наблизився до критичної межі. Якщо шлюпка не встигне відійти, лайнер всмокче її в безодню.

Максим стрімголов кидається до старого, кладе його руку собі на плече, майже тягне до трапа. Чиїсь міцні руки підхоплюють діда, допомагають йому спуститися в шлюпку.

Тепер і Максим розуміє, що для нього місця в шлюпці не лишилось. Добре бачу його розгублене обличчя. Та через якусь мить він вже опанував себе. Виймає з кишені згортка, шпурляє матросу:

— Передайте за адресою! Там написано!

— А ви?

— Не турбуйтеся про мене. Я був рекордсменом з плавання, стайєром…

— Відштовхнувши шлюпку, він стрибає у воду. Вже за першим помахом рук бачу, що плавець з нього нікудишній, та ще й у такій крижаній воді.

Тим часом лайнер хилиться на бік. Оглушливий свист, виття, чавкання — це вода вривається в його приміщення, витискаючи звідти повітря.

Ледь встигаю злетіти, хапаю за петельки Максима, і ми з розгону влітаємо у мокру заметіль дощових хмар. У врятованого зуб на зуб не потрапляє — холодно.

— Потерпіть хвильку, зараз зігрієтесь.

— Дякую, — шепоче Максим зботвілими вустами. Пильно вдивляється в хмари, ніби крізь них можна побачити, що діється внизу, на морі. — Найтяжче морякам на плотах. Хоч би рятувальники встигли!

— Встигнуть, вони вже недалеко, — втішаю його. — Мої локатори запеленгували шум гвинтів.

Лечу назустріч цьому шумові, думаю про Максима. Чому він поступився місцем у човні старому? В ім’я чого пересилив страх перед смертю? Чи зміг би я, безсмертний, так вчинити?

Адже і з погляду логіки це вкрай нерозумний вчинок. Старому все одно лишається жити обмаль, а Максим — здоровий чоловік саме в розквіті сил. Що ж штовхнуло його на жертву?

Ворушу свою пам’ять, намагаючись відшукати в ній записи про подібні вчинки людей.

— Чому вчинили так? Знали, що я зможу врятувати вас?

У відповідь чути невиразні звуки, Максим ще не відігрівся, йому важко говорити.

— Може, старий був чимось схожий на вашого батька?

— Не більше, ніж інші старі.

Мені здається, що я починаю розуміти його.

— Певне, ви таким чином хотіли подати приклад дітям, навчити їх шанувати батьків.

Він задумався. Здається, що я все-таки правильно зрозумів його вчинок. Справді, в цьому є щось від вищої логіки, яку я нещодавно осягнув.

Та він знову заперечливо похитав головою.

— Я нічим не можу віддячити вам. Хіба що порадою…

— Слухаю вас, — не приховую нетерпіння, навіть зменшую швидкість, щоб ліпше було чути.

— Не силкуйтеся оцінювати вчинки людей тільки з погляду логіки.

Дивна порада. Я мимоволі згадую слова: “Є на світі речі, важливіші від безсмертя…”

Ми виповстуємося з вогких ряден-хмар, пробиваємося крізь зграйку легеньких хмаринок. Тепер над нами сяють великі, мов перемиті, зорі.

Максим повертає голову, і його очі здаються мені великими і ясними, як дві зорі.

— Втомилися?

— Трохи, — відповідаю. Соромно безсмертному сказати не правду. Адже вираз на моєму обличчі, який він сприйняв за втому, це відбиток зовсім іншого почуття. Зовсім іншого…

СПРАВА КОМАНДОРА

Прохання звинуваченого

“Ну що ж, нехай увійде, — подумав Кантов. — Хай заходить. Однаково… Тільки дивно це звучить — слідчий-захисник…”

Ні традиційно пильного погляду. Ні багатозначності в твердо стиснутих устах. Ні того, ні іншого… Нема, нема, нема…

Слідчий-захисник зігнувся, інакше продірявив би головою стелю. Висота кімнати — близько чотирьох метрів.

“Він з отих, — думає Кантов і відчуває, як у ньому прокидається лють. — Я ніколи не вимагав особливої тактовності по відношенню до себе. Але в даному випадку вони могли б здогадатися…”

Густий голос, чітка вимова:

— Маєте до мене запитання?

— Прохання, — говорить Кантов. — Я маю прохання…

— Зрозумів. Вам призначать іншого захисника. Але я міг би відповісти на ваші запитання.

— Що встигли вияснити у моїй справі?

Секунда мовчання. Але й вона була красномовною.

“Нічого втішного, — думає Кантов. — У цієї істоти реакції миттєві. Відповіла б одразу”.

— Перший випадок зареєстровано двадцять сьомого квітня у людини, з якою за дванадцять годин до того розмовляв ваш штурман.

Він відчув сумнів Кантова і змушений був розвіяти його:

— Встановлено точно.

Кантов пригадав екрани в дрібних цятках, блакитні краплини на хрестиках поділок. Одна камера очищення, друга, третя. Енергетичний душ, іонний, коніцинова ванна, магнітний фільтр. А за обшивкою корабля — зелені трави, що пахли лугом, що шуміли по-лісовому, голубе небо… Та він не випускав своїх хлопців, гнав їх з однієї камери в іншу… А тепер цей говорить… Якого дідька?

Кантов кинув гнівний погляд на двері, що зачинилися за гігантом. “Образився? Тим краще. Звик тут вирішувати за людей їхні справи…”

Роздратування заважало Кантову з’єднати факти в ланцюжки, а потім звести їх воєдино і подивитися, що вийшло. Він вимкнув кондиціонери, ногою відкинув крісло, готове послужливо вигнутися, щоб прибрати форм його тіла. Клацнув чотири рази підряд регулятором відеофону, спроектував зображення на стіну:

— Викликаю Раду.

Незворушне обличчя чергового. “Звично незворушне”, — думає Кантов. І хоч як стримується, голос звучить різкіше, ніж йому б хотілося:

— Прошу Раду призначити мені іншого захисника. Людину.

Певно, черговий сподівався почути саме це і підготував заперечення:

— Він теж називається людиною.

— Називається… — мимоволі повторив Кантов, надаючи слову іронічного звучання.

— Так, людина народжується, а не синтезується в лабораторії. Коли вас влаштовує така принципова відмінність — будь ласка (він промовив “принципова” таким же тоном, як Кантов — слово “називається”). Та коли ви скажете, що це машина, хоча в ній є і білкові деталі, то я відповім, що вона розуміє і почуває значно більше, ніж ми. І ще одна важлива обставина — цілковита об’єктивність…

“Він не злиться, — зрозумів Кантов. — Він тільки вдає злість, вважаючи, що так мене легше переконати”.

— Ви даремно образилися на Раду, — говорив далі черговий. — Справу про карантинний недогляд ведуть вісім слідчих-захисників. Шість з них займаються лікарями карантинного пункту, один — лікарем ракети і один — вами. Причому, на мою думку, — кращого слідчого не знайти.

“Хай ця істота розуміє і почуває, як ти висловився, більше нас. Та хіба я летів у космос заради нього? Заради нього сотні разів ризикував життям? Заради нього втратив свій час, а разом з тим рідних, друзів, сучасників? Так, сучасників — тільки тепер я по-справжньому зрозумів зміст цього слова. І ти хочеш, щоб після всього мене судив він?”

— Повернімось до мого прохання.

Лише на мить на обличчі чергового промайнула розгубленість.

— Про ваше прохання доповім Радь

Незаперечні факти

— Звати мене Павлом Петровичем.

Кантов міцно потис прохолодну кістляву руку і вперше за багато днів відчув себе певніше. Новий слідчий-захисник відразу ж сподобався йому. Худий і високий, як жердина, енергійна з підстрибом хода, швидкі різкі рухи. Такий, взявшись за справу, надаремне часу не гаятиме.

— Сідайте, — запропонував Кантов.

Він хотів посунути крісло, але не встиг. Ледь подумав про це, як воно саме викотилося з ніші в стіні і, розправившись, зупинилося перед Павлом Петровичем.

“Бодай ви провалились, послужливі речі!” — в думці лайнувся Кантов. Іноді в кімнаті карантинного готелю він почував себе ніби безруким.

Павло Петрович впав у крісло, закинув ногу за ногу.

— Познайомився з вашим послужним списком, — сказав він і стрельнув очима в Кантова. — Переконався, що ви людина досвідчена.

Кантов не міг збагнути, яке значення вкладає захисник у слово “досвідчена”.

— Однак факти незаперечні. Ваш штурман помер від асфіксії-Т через півтора тижня після виходу з корабля. Через дванадцять годин по тому у лікаря, що його оглядав, з’явилися ознаки тієї ж хвороби. Саме так почалася епідемія.

Він замовк на кілька хвилин, чекаючи, чи не стане Кантов заперечувати. Зітхнув, зручніше вмощуючись у кріслі, і те догідливо змінило форму.

— Ракета пробула в приймальній камері супутника вісім днів. Три зайвих дні — на ваше прохання. Чому?

Павло Петрович дивився кудись у куток. Можливо, боявся помітити збентеження на обличчі Кантова.

— Ми вирішили ще раз пройти цикл очищення, — відповів Кантов.

— Вас щось турбувало?

— Ні.

— Значить, інтуїція?

— Лише перестраховка.

— Могло статися, що штурман не закінчив циклу?

— Не думаю…

“Штурман міг вийти з камери раніше, ніж спалахнула контрольна лампочка, — спало на думку Кантову. — Але ж потім ще була перевірка…”

Павло Петрович дістав з кишені відеофон, підкинув його кілька разів, потім двома пальцями пом’яв мочку вуха — його руки ніяк не могли вгамуватися.

“Він пройшов такий жахливий шлях у космосі, — думав Павло Петрович. — І ось результат: більшість добутої інформації застаріла, а самого командора звинувачують у тяжкому злочині. Хотілося б вірити в його невинність, але як інакше пояснити початок епідемії?” Сказав:

— Сьогодні, між іншим, великий футбол…

— Обов’язково подивлюся, — промовив Кантов і посміхнувся. — Давненько не бачив чогось подібного.

І по цій усмішці захисник зрозумів, як йому насправді.

“Я вам вірю”, — хотів сказати Павло Петрович, та не зміг збрехати. Вистрибнув з крісла, як з кабіни, і за старим звичаєм міцно потиснув руку підзахисному.

— Не турбуйтесь. Зроблю все, що зможу.

За кілька секунд ескалатор виніс його до під’їзду готелю. Павло Петрович озирнувся довкола і дістав кишеньковий відеофон. “Як там Надя?” — турбувала думка.

Вранці у дружини з’явився мокрий з клекотом кашель. Так звичайно починалася асфіксія-Т. Кінчалась вона в дев’яноста восьми випадках із ста смертю.

Батько й син

— Добридень, Тату!

— Радий бачити тебе, Петре. Щось трапилось?

— А що могло трапитись?

Швидкий допитливий погляд кресонув спідлоба:

— Навчився хитрувати?

Зморщок біля очей на сухій шкірі — як тріщин на полотні старої картини. Іноді здається, що за тобою стежать очі портрета. Думає: “Йому лише два роки, а вже… Між іншим, якщо врахувати все, що записано в пам’яті, то йому тисяча чи десять тисяч літ…”

— Тату, я був у командора Кантова…

Думає: “І все ж дивні істоти, ці люди. Ось у Батька немає ні рентгенівського, ні гамма-бачення, ні телепатопідсилювачів, а він ніби читає мій стан. Іноді здається, що справа тут не тільки в досвіді”.

— Знаю. Від твоєї допомоги він відмовився.

— Так, Батьку. Він хоче, щоб його захищала людина, народжена природою.

— Ти образився?

— Ні. Але його справа дуже складна.

— Ти образився?

— В його справі потрібна цілковита об’єктивність.

“Чому він обманює?” — роздратування, що накопичилося за кілька днів, шукало виходу.

— Ти образився.

“І все ж навіть Батько не може зрозуміти… Зрештою, він не винен у тому”. Вголос:

— Образили його, Тату. Я відчуваю його біль.

— Але він не хоче, щоб ти втручався в його справи.

Роздратування все ще росло.

— Це не тільки його справа.

— Чого ти хочеш?

“Невже він знову уникне прямої відповіді?”

— Тату, дозволь мені побувати у вогнищі епідемії.

“Можливо, десь у блоках асоціацій виникли несподівані контакти? Надто багато емоціональності”.

— Для чого?

— Докази невинності командора Кантова треба шукати там.

Петро помітив, як затремтіли губи Батька, стримуючи слова, за якими потім довелося б шкодувати. “Він надто дратівливий сьогодні”. Петро легким зусиллям волі увімкнув органи гаммабачення. Уважно обдивлявся Батька, але одночасно думав і про Кантова, і про загадкового збудника хвороби:

“Гіпофіз Батька мерехтить фіолетовим світлом. Це ненормально. А причина? Запалення тканини довкола нервових волокон, що ведуть до гіпофіза. Треба дослідити, чи немає інших порушень?”

“Командора не можна звинувачувати в тому, що відмовив мені. Він — син свого часу. Та коли б я не допоміг йому, коли б я образився, моя вина стала б безмірною. Адже я можу дивитися збоку і знаю, який це має вигляд…”

“Мікробіологи повідомляли: збудник схожий на звичайного стафілокока, але в нього є джгутики. Джгутики — можливість самостійного пересування. У звичайних мікробів їх немає. Та чи це причина бурхливого перебігу хвороби?”

— Якщо ти не даси йому спокій, це стане приниженням для тебе, — випробовував його Батько.

“Це нічого не значить для мене. Для них це означає дуже багато, а для мене — ні. Не варто й думати про це. Важливіше фіолетове мерехтіння гіпофіза. Коли Батько сердиться, воно спалахує яскравіше”.

“Кантову було дуже важко і образливо. І все-таки він тримався добре. Певно, гордість теж якимось чином входить до вищої доцільності. Це цікава думка. І якщо вона підтвердиться, то і в собі треба виробити таке почуття”.

“Можливо, який-небудь штам мікробів пройшов стадію мутації. Треба з’ясувати близькі форми. Тоді можна буде визначити вихідний штам. Та для цього мені найкраще самому побувати там”.

Він одважився нагадати:

— Чекаю на відповідь, Тату.

Гнів не спалахнув. Людина стомлено промовила:

— Ну що ж…

Петро наблизився до Батька. Вони являли собою дивне видовище: добродушний гігант, що аж пашів силою, і стомлена людина із загостреними рисами обличчя.

— Тату, ти хворий.

— Чому так вирішив?

— Бачу. Запалена тканина стискає нервові волокна. У тебе, мабуть, весь час шумить у вухах і з’являється безпричинне роздратування. Якщо дозволиш, я сфокусую пучок енергії і ліквідую запалення.

“Він бачить. Чому я здивувався? Хіба не сам створив йому можливість “бачити” це?”

Батько знав, що неприємно вразило його зовсім інше. І щоб перебороти злість, яка піднімалася в ньому проти самого себе, подумав: “Звичайно, мій настрій залежить і від стану мого організму. Мій настрій, але не вчинки”.

Йому хотілося, щоб це завжди було правдою.

Консультація професора

— Де знайти професора Саукальніса?

— Там! — рука стрімко випросталась, указуючи напрям. А сама людина навіть не підвела голови, заглибившись у розрахунки.

Але Павло Петрович не рушив з місця. У нього боліли ноги і шуміло в голові. “Цей центр схожий на божевільню, — думав він. — Тисячі хворих з однією ідеєю фікс”.

— Поки не розкажете, як розшукати професора Саукальніса, не піду, — заявив зухвало.

Людина спантеличено витріщилася на нього, з трудом відволікаючись од своєї справи і намагаючись втямити, чого хоче цей нахаба. Та ось її погляд злегка просвітлів.

— Підніміться на поверх вище, друга кімната праворуч.

Павло Петрович штовхнув двері — вони не відчинились.

Подзвонив і почув голос автомата:

— Професор Саукальніс вилетів до Танганьїки на біостанцію номер сім. Повернеться через два дні. Що передати?

Павло Петрович у думці вилаявся. Поминувши ескалатор, сів у швидкісний ліфт. Опинився на вулиці, відпочив, викликав по відеофону клітку. Лікар Лусерський не відразу відповів на виклик, і його обличчя на екрані розпливалося в усмішці.

— Їй краще. Не турбуйтеся, певно, це не асфіксія-Т.

— Можна її побачити?

— Звичайно.

Павло Петрович узявся за жовту ручку діапазонів, і на екрані відеофону замість усміхненого обличчя лікаря з’явилося змарніле, посічене зморшками жіноче лице.

— Надійко! — покликав.

Очі розплющились широко, потяглися до нього, ніби вони були руками, а не очима.

— Як тобі там?

— Уже краще, рідний. Ми надаремне вдалися в переполох. То була не асфіксія-Т. А що в тебе? Дійшов якого-небудь висновку?

Похитав головою:

— Зараз доведеться летіти до Танганьїки слідом за одним професором.

Вона зрозуміла.

— Будь спокійний. Я почуваю себе непогано. — Дивилася на нього, усміхалася. А він дивився на неї і теж усміхався. Обоє думали про одне. Але він ще думав і про Кантова.

— До побачення, — Павло Петрович їй.

— Щасливої дороги.

Він затримав подих, перемкнув відеофон і лише по тому видихнув. Послав на станцію замовлення і став чекати.

Через кілька хвилин над ним заборсалася тінь, — і ось уже круглий, схожий на батисферу гравільот втягнув труби і гостинно розчинив двері. Павло Петрович опустився в крісло, відчув, як у подушки за спиною надходить повітря. Крісло хитнулося, прибираючи найзручнішого для пасажира положення. Це значить, що аналізатори вже встигли послати в обчислювальний пристрій дані про вагу, зріст, конфігурацію тіла пасажира. В щитку, який затуляв пульт, з’явилося віконце, з нього висунулась грибоподібна трубка диктофона. Вона захиталась перед обличчям Павла Петровича і зупинилася. Слідчий підтвердив курс, назвав швидкість. Автомат перепитав:

— Вибачте, яка швидкість?

— Максимальна.

— Прошу випити аедин і пристебнутися додатковими ременями.

Від аедину Павло Петрович відмовився, а додаткові ремені довелося пристебнути.

Двері зачинилися, і тієї ж миті Павло Петрович відчув, як холодною кам’яною вагою наливається тіло, як мороз підступає до горла. “Не вперше і не востаннє”, — подумав і знепритомнів. Коли отямився, перед очима танцювали жовті й червоні кола.

— Замовлення виконано, — повідомив автомат. — Політ ви перенесли на вісім і двадцять один за шкалою Венцеля. Погляньте, будь ласка, ліворуч на екран і випийте таблетки.

Пластмасова трубка потяглася до його рота і, тільки він розтулив губи, почастувала таблетками. Жовті й червоні кола зникли. Крізь прочинені двері Павло Петрович побачив прямокутник ландшафту з високими травами і низькорослими пальмами. Неподалік від місця приземлення громадився десятиметровий стовбур банана з важкими китицями плодів. Не вірилось, що ця рослина не дерево і навіть не кущова рослина, а лише багатолітня трава.

Павло Петрович вийшов з гравільота. Назустріч йому уже поспішав мулат в оранжевому шоломі.

— Я слідчий Ради, мені потрібний професор Саукальніс, — сказав Павло Петрович, і обличчя мулата змінило усмішку на вираз багатозначності.

— Ходімо, я проведу вас.

Професора вони знайшли на березі океану.

— Давайте сядемо у затінку, — запропонував він Павлові Петровичу.

Кілька хвилин професор мовчав, щось обмірковуючи. Нарешті промовив:

— Значить, хочете знати, чи абсолютно надійний біологічний карантин ракети типу “В-91”?

Він викликав по відеофону Головну бібліотеку космічних повідомлень, попросив показати схеми, задав кілька запитань. Підвівся і, повісивши відеофон на груди, спроектував схеми на пісок. Довго стояв нерухомо, вивчаючи їх, а вітер грався його волоссям, закидаючи пасма на чоло, ніби намагався приховати зморшки. Помітивши запитливий погляд слідчого, мовив заспокійливо:

— Я добре пам’ятаю цей тип конструкції. Але хочу дещо уточнити. Адже для вашого підзахисного, наскільки я розумію, було б краще, коли б я відповів “ні”. А доведеться відповісти “так” Якщо всіх умов карантину дотримано, інфекція не проникне за другу обшивку ракети. В її конструкції було багато вад, але щодо цього…

— Дякую, професоре, до побачення.

Павло Петрович, піднявшись з піску й обтрушуючись, подався до гравільота. Він уже забув і про професора, й про Танганьїку, а через декілька хвилин опинився за сотні кілометрів від Африки. Але на штанях у нього був африканський пісок.

На “планеті мікробів”

Ця людина, геолог і хімік, була дуже схожа на Кантова. Певно, довгі роки польоту наклали на них однаковий відбиток. Так чоловік і дружина стають поступово схожі одне на одного.

За хвилину після знайомства Павло Петрович уже проаналізував, чим вони схожі. Трохи зігнуті й опущені донизу плечі, бугруваті, надміру розвинуті мускули грудей і спини. Оранжева засмага. Постійно примружені очі, сторожкий оцінюючий погляд ніби запитує: що ти таке, чого від тебе сподіватися?

А що різнить їх — геолога Істоцького й командора Кантова? Цього Павло Петрович ніяк не міг визначити. Почав уже навіть сердитися на себе.

Спалахнула лампочка на столі, запищав сигнал. Істоцький натиснув на клавіш, автоматично відчиняючи двері. Простора кімната відразу стала тісною: зайшов Петро. Істоцький здивовано глянув на гостя, збираючись задати питання. Павло Петрович попередив його:

— Це мій колега.

“Ну й асистенти тепер у слідчих”, — подумав Істоцький, з повагою дивлячись на ручища гіганта.

І раптом Павло Петрович зрозумів, у чому головна різниця між геологом і командором Кантовим. Не в кольорі волосся, не в обличчі… Незначна, здавалося б, деталь: у Істоцького недбало застебнута куртка, з-під неї вибивається у жовту клітинку сорочка. І відразу ж пригадується, як на всі “блискавки” наглухо — аж до підборіддя — застебнута куртка звинуваченого Кантова.

— Розкажіть про командора. Що він за людина? — попросив Павло Петрович.

Обличчя Істоцького пожвавішало, потім стало похмурим, розгубленим. Воно міняло вираз, як море міняє колір літнього дня.

— Запитайте про щось легше, — кинув геолог напівжартома.

Павло Петрович мовчки вимогливо дивився на нього. Істоцький спробував захищатися:

— Хто ж може розповісти про людину? Та ще про таку, як наш командор? Скажу, що він розумний, вольовий, сміливий — але це й так зрозуміло. Інакше б не бути йому командором.

Рука Істоцького ніби мимохіть застібала й розстібала “блискавку” куртки. А в очах, у самісінькій глибині їх, спалахували і гасли відблиски спогадів, на які ніхто не смів посягнути.

Павло Петрович уже зрозумів, чого йому не домогтися від Істоцького. Залишилося вияснити, чого зможе домогтися.

— Хай буде так, — сказав слідчий. — Мені важливо знати: він умів бути жорстоким?

Геолог трохи подався вперед, намагаючись зазирнути в очі слідчого й переконатися, чи правильно зрозумів.

— І ще одне, — вів далі слідчий. — Кажуть, у тих, хто відлітає в далекі рейси, туга за Землею росте, як снігова лавина…

З виразу обличчя Істоцького Павло Петрович зрозумів, що помилився, переборщив. Та відступати було пізно,

Рот Істоцького скривився насмішливо. Тільки рот. Очі в цій грі участі не брали.

— Ви хочете знати, — почав він, і це “ви” звучало, як “ви, котрі не були там”.

“А може, й добре, що він розсердився”, — майнула думка в Павла Петровича. Слідчий зиркнув на Петра. Але його сподівання не справдились. Обличчя гіганта залишалось незворушно доброзичливим.

— Гаразд, — сказав Істоцький. — Якщо ви хочете дізнатися про тугу і жорстокість… Ви ніколи не мріяли зустрітися з тими, кого називають “братами по розуму”? А тепер уявіть, як прагнуть до них ті, кого послано на пошуки. Та ще після багатьох років польоту в чорній порожнечі з нікчемними астероїдами, метеорами, всілякими там зірками. — Він блиснув очима на Павла Петровича, на Петра. — І ось — планета. З розрідженою атмосферою. Великий процент метану. Майже горюча суміш. Ми вже ні на що не сподівалися. І раптом… піраміди. Так, ми побачили піраміди. Метрів сімдесят-вісімдесят заввишки, бездоганно правильної форми. Запустили телезонди. Біля підніжжя пірамід виднілися отвори, що нагадували виходи з тунелів. Командор наказав запустити інформаційні автомати — передавачі лінкосів. Коли всі програми вичерпались, ми почали імпровізувати. Минали години, сотні годин. Нам ніхто не відповідав. Настала черга автоматів-розвідників. Вони спустилися в тунелі.

Істоцький більше не звертав уваги на слухачів. Він ніби пригадував для себе:

— Шість роботів по шести тунелях пішли в черево планети. Стіни тунелів світилися. Вони були оздоблені химерним орнаментом, облицьовані мозаїкою з овальних бляшок, схожих на черепашки. Роботи взяли проби і виявили, що то колонії мікробів. Отже, розумні мешканці планети для внутрішнього опорядження тунелів могли використати мікробів.

Нарешті Перший робот повідомив, що тунель закінчився тупиком. Тут мозаїка була іншою, міняла рисунок. Замість бляшок на стінах мерехтіли окремі шматочки завбільшки з головку шпильки. Вони теж складалися з мікробів, але іншого штаму.

Через півтори години після Першого Другий робот доповів, що його тунель теж кінчився тупиком. Про це саме повідомили й решта посланців. І в кінці кожного тунелю сліпуче сяяли “головки шпильок”!

Прояснилася цікава деталь. У одного з роботів зіпсувалося освітлення. Лагодячи його, він кілька разів перемикав свої ліхтарі. Через кілька хвилин стіна тунелю засяяла точнісінько в такому ж ритмі, повторюючи спалахи ліхтаря. Це могло бути і випадковістю. Ми звеліли роботам повторити спалахи. І знову, як луна, в усіх шести тунелях стіни відповіли пульсуючим мерехтінням, повторили порядок спалахів.

Знаєте, про що ми подумали? Адже ми шукали їх, в усьому бачили прояв їхньої діяльності. Наш молодий біолог Антон просив у командора дозволу вирушити на розвідку. Я просився разом з ним. Командор відповів: ні.

Ми повторювали сигнали, щохвилини чекаючи відповіді. Дійшли до того, що тріск у кульових бузкових блискавках, які виникали в атмосфері цієї планети, ми вважали відповіддю на наші сигнали.

Назрівав бунт. Ми вимагали Чистилища. Командор зволікав. Він був певен у своїй правоті і сподівався, що час підтвердить це. Ми поспішали. Підстерегли командора, коли той вийшов з рубки, оточили тісним колом. Він усе зрозумів ще раніше, ніж почув про наші вимоги. Кібернетик Семенов назвав його космічним бюрократом. Антон натякнув, що й без дозволу зможе розвідати тунелі. Я торочив щось про людей, для яких Всесвіт розділений параграфами.

Це було не справжнє Чистилище, адже командор так і не сказав, що думає про кожного з нас. Він стояв незворушно й уважно слухав. І що нас найдужче сердило — цей його вигляд був не удаваний, а цілком природний. Йому насправді цікаво було знати, що ми про нього думаємо, і йому дійсно не було прикро, бо він вірив у правоту тих параграфів Статуту, за якими він діяв зараз.

Тоді Антон, доведений до нестями, крикнув:

— Переобрати командора!

Його підтримали.

— Це ваше право, — промовив командор спокійно. — Але за Статутом у даній ситуації, а вона відповідає параграфу А-7, я маю право на дві пільгових доби. Поки вони не минуть, ви не маєте права ні переобрати мене, ні відмінити моїх наказів. З ракети жодна людина не вийде.

Його розрахунки справдилися. За дві доби ми охололи, а на третю стіни тунелю, прийнявши наші сигнали (схему сонячної системи), відповіли іншими. Вони скопіювали наші позначення, але розташували їх інакше. Центр, чи те, що ми вважали центром — яскравіша пляма, — розміщався на периферії чогось схожого на рукав. Кібернетик Семенов пояснив:

— Це схема тунелю. Так вони зобразили тунель.

Посипалися заперечення, і кібернетик запропонував:

— Давайте передамо їм схему тунелю, як ми її уявляємо, — і переконаєтесь самі.

Цього разу ми мали вагомі підтвердження правоти Семенова — тисячі разів повторене зображення тунелю. Але знову це була тільки відображена копія наших сигналів. Від себе вони нічого не додали.

Командор зачинився з Семеновим, і майже добу ми їх не бачили. Вони розробляли програму сигналів, грунтуючись на властивості невідомих істот відображати і повторювати інформацію.

Деякого успіху ми домоглися на тридцять другій передачі. їхня реакція була схожа на відлуння, але з наших передач вони вибрали ті штрихи, які сяк-так годилися для відповіді.

Розмова мала приблизно такий характер:

“Починаємо передачу. Ви її приймаєте?”

“Приймаємо!”

“Де ви перебуваєте? Тунелі ведуть до вас?”

“Тунелі ведуть”.

“Тунелі кінчаються тупиком. Можливо, це не тупики, а перегородки? Щоб дійти до вас, треба пробитися крізь них?”

“Тупики”.

“Але де ж ви перебуваєте? Яка відстань до вас?”

“Тунелі”.

“Якої ви форми? Який вигляд ваших жител?”

“Тунелі”.

На всі подальші запитання вони відповідали одноманітним — “тунелі”. Я подумав тоді, що ми або вони чогось не зрозуміли в системі позначень, але командор думав інакше.

Він уже здогадався, в чому річ, і відразу вжив заходів. Він врятував усіх нас. Ні, не всіх…

Істоцький згадав про слухачів, кивнув головою Павлові Петровичу, ніби говорячи: отак-то воно.

— Командор запитав, хто приймав двох роботів, що повернулися з тунелів. Виявилося — Семенов. Він поручився, що роботи пройшли повний карантин, а зараз стоять в ізольованій камері вантажного відсіку. І додав, що до них ніхто не доторкався, забувши при цьому, що сам перевіряв двері-камери і торкався їх руками.

Тепер командор зачинився в каюті з Антоном, біологом. Я спостерігав, як на одному з контрольних екранів-пультів спалахнули вогники, як танцювала стрілка камери перепаду. То командор і біолог вмикали мезонні і нейтронні мікроскопи, прилади для енергофорезу, аналізатори фракцій.

Вийшовши з каюти командора, Антон здавався розгубленим. На запитання відповідав коротким: зараз, зараз, почекайте… А сам про щось напружено думав. Щось намагався збагнути.

Потім почалася нова “розмова” з мешканцями планети. Командор передав:

“Якщо ми правильно зрозуміли, ви перебуваєте в тунелях?”

Вони відповіли: “Тунелях”.

Командор: “Чи поза тунелями?”

Він показував їм різні геометричні фігури — трикутник, коло, але вони відповідали тільки одним рисунком — тунелем.

Командор:

“Форма ваших тіл — тунелі?”

“Тунелі”.

“Ваші житла?”

“Тунелі”.

І тоді на контрольному телеекрані в чіткому рисунку вималювалася здогадка командора, передана на стіни тунелів. То було збільшене в тисячі разів зображення мікробів, знайдених в “черепашках” і “головках шпильок”. У відповідь на стінах тунелів замерехтіли мільйони таких самих зображень.

Командор скликав усіх на загальну раду.

— Зрозуміло, — сказав він, — що ці істоти — колонії мікроорганізмів. Антон передбачає, що рівень їх інтелектуального розвитку коливається десь між людиною й мурахою. Це, звичайно, дуже неточне порівняння, але точного в даній ситуації і не знайти. Якщо робити висновки з інформації, то вони здатні швидше наслідувати, ніж проявляти ініціативу, творчість. На своїй схемі світлою плямою вони виділили місце, де розміщені “головки шпильок”. Якщо слідувати гіпотезі Антона і проводити аналогію з мурахами, то можна припустити, що ці штами є найголовнішими, маточними, а ті, що в “черепашках”, виконують обов’язки “робітників” — добувають енергію і речовини, необхідні для життя. Можливо також, що “головки шпильок” — своєрідні “клітини мозку”. Зараз і спробуємо це вияснити.

Він повільно обвів очима кожного з нас і сказав:

— Ще раз попереджаю про суворе виконання параграфа сьомого, пункту “а”: дотримуватися цілковитої обережності. Це істоти з іншим способом переробки інформації, з іншими властивостями. Поки не матимемо повніших відомостей про спосіб їхнього життя, забороняю залишати ракету і торкатися предметів, які роботи доставляють зовні, і до самих роботів теж.

Останні пункти його наказу виявилися зайві. Не минуло й доби, як телепередачі з усіх шести тунелів несподівано припинилися. Ми наказали роботам повернутись. Але вони не виконали наказу.

— Шість роботів одночасно… — пробурчав Семенов і з сумнівом похитав головою. — Це не схоже на звичайні поломки. І не свідчить про дружні наміри. Найвірогідніше, що вони знищили роботів або в якийсь спосіб привласнили їх.

Він мав звичку тикати в слухачів пальцями, ніби це надавало його доказам більшої ваги. І ось коли його довгий вказівний палець уперся в мої груди, я помітив, що ніготь на ньому синій.

— Ти, здається, забив свого пальця об слухачів, — пожартував я.

Він мимоволі глянув на свій вказівний, а потім на решту пальців. Нігті були сині, як лазурові камінці.

І, знаєте, перший надав цьому значення він сам. Саме він, а потім уже лікар і командор. Можливо, Семенов пригадав, що доторкався до дверей камери, де стояли ті два роботи. Тому насамперед він вирішив перевірити, що з ними сталося.

Кадик Істоцького кілька разів сіпнувся, і Павло Петрович подав йому склянку води. Та геолог не взяв її. Дивився кудись у куток порожніми очима, а на обличчі гіганта Петра відбивався страх перед тим, що мав почути.

— Замість роботів ми побачили на екрані дві купи потерті. Зате стіни камери мерехтіли і переливалися, ніби в них були вкраплені алмази й рубіни.

Семенов відразу ж ізолювався від нас. Разом з ним всупереч вказівкам командора лишився лікар: у такій ситуації параграфи статуту давали лікареві широкі повноваження. Решті учасників експедиції командор заборонив підходити до дверей каюти, в якій перебував хворий. їжу Семенову й лікареві доставляв транспортер, причому та частина його, що побувала в каюті, щоразу відсікалася і знищувалась.

За кілька годин лікар повідомив, що всі засоби, які були в його розпорядженні, безсилі проти мікробів. Стан Семенова гіршав, підвищилася температура, з’явилися ознаки задишки…

Павло Петрович непомітно подав знак Петрові: схоже на початкові стадії асфіксії-Т.

Проте, як не дивно, лікар не заразився від Семенова. Та й кібернетику скоро полегшало, спазми в горлі зникли. На згадку про хворобу залишилися тільки сині нігті.

Ми розуміли, що радіти рано: хвороба могла повернутися, а можливо, перебіг її відбувався приступами.

Командор весь час був похмурий і мовчазний. Він викликав мене і наказав прощупати ультразвуком і мезонними променями стінки камери, де лежало дві купи металевої потерті — рештки роботів.

Уявіть собі мій стан, коли зелений промінь на шкалі мезомікроскопа почав вимальовувати плями, показуючи роз’їдені ерозією стінки камери і колонії мікробів на них. Спробували здолати їх іонним душем, різними хімікатами — марно. Замість померлих виростали нові колонії. Вони харчувалися металом і росли на ньому швидше, ніж земні бактерії на агарі.

Командор підганяв Антона, який вивчав структуру мікробів. Дослідження затруднялися тим, що наш біолог знайомився з об’єктом лиш “заочно” — через цілий ланцюг передач з екрана на екран. Він застосував мікроманіпулятори, але це не давало високої точності при анатомуванні мікробів.

Паралельно командор по відеофону радився з Семеновим. Вони намагалися виробити план зв’язку з “мозковим центром” поселенців тунелів.

Туди було послано ще двох роботів. На наших екранах знову з’явилися мерехтливі стіни з вкрапленими в них “черепашками”. Від попередніх роботів не лишилося й сліду, зате “черепашки” в окремих місцях стін розрослися і вже не мерехтіли, а сяяли.

Командор передав зображення ракети, потім тунелю. Він показав, що коли гасне зображення ракети, гасне й зображення тунелю. Це означало: “Перш ніж згине ракета, згинуть тунелі”. Протягом трьох годин він безперервно посилав світлові сигнали, але розмова не клеїлася. Ось приблизно те, що я запам’ятав з неї:

Командор:

“Для розмноження вам необхідний метал?”

Вони:

“Метал”.

Командор:

“Ми можемо залишити вам непотрібні предмети. Чи зробите так, щоб на ракеті вас не залишилося?”

Можливо, він сподівався, що в якийсь спосіб мікроби зв’яжуться між собою і відкличуть непроханих гостей з ракети. Та, напевне, робив це тому, що один з параграфів Статуту вимагав при зустрічі з істотами, які проявляють ознаки розуму, випробувати всі можливості мирних контактів.

Вони відповіли:

“Метал”.

Так відповідали вони й на інші запитання, а через три години розмова урвалася: обидва роботи замовкли назавжди. Істоцький для чогось подивився на свої пальці і розсіяно промовив:

— Коли я пригадую все це зараз, мені здається, що розум мікробам ми приписували — надто вже нам захотілося в усьому бачити його прояви. А їхні відповіді — просто спотворення наших сигналів відлунням од стін тунелю.

Павло Петрович ніби ненавмисне побарабанив пальцями по спинці крісла, і Істоцький схаменувся, що надто ухилився від основної лінії своєї розповіді.

— Треба було негайно вживати заходів. Адже мікроби в ракеті розмножувалися. І командор наказав Семенову готувати генхас.

— Генхас? — перепитав Павло Петрович.

— Апарат мав свій індекс, але ми називали його генхасом — генератор хаосу. Колись це була могутня зброя космонавтів, що досліджували інші планети. Основна апаратура розміщувалася в кораблі, займаючи приблизно п’яту частину його площі. Космонавти могли брати з собою пістолети, в яких знаходилися заряди, і приймач команд від кібермозку генхасу. Кібермозок мав добру пам’ять, в ній зберігалися записи про мільярди ритмів, характерні для живих істот. Кібермозок керував маніпуляторами, які досліджували об’єкт знищення, за допомогою спектрального аналізу і локації чи безпосередньо виявляючи характерний для нього основний ритм. Потім кібермозок посилав команду системі-виконавцю і створював імпульсні потоки різних ядерних частинок. Керуючи ритмом імпульсів, він порушував основні ритми об’єкта, вносив хаос — і об’єкт неминуче розпадався. До речі, генхас можна використовувати і для стимуляції.

Коли Семенов доповів про готовність, командор скликав десятихвилинну нараду…

Тільки тепер Павло Петрович відзначив, що Істоцький за весь час розповіді жодного разу не назвав прізвища командора, ніби той для нього існував як службова одиниця, а не як особистість.

— Семенов і лікар були присутні на нараді заочно — по відеофону. Власне кажучи, радитися не було про що — хіба був який-небудь вибір? Та командор хотів дотриматися параграфа Статуту. Виявилося, що він правий: противники знайшлися. Це був Семенов. Правда, він заперечував не проти застосування генхасу взагалі, а проти використання нейтронних потоків. Адже вони б знищили всі колонії мікробів на планеті.

— Можна випробувати потоки з меншою проникністю, — запропонував Семенов.

— Немає часу для експериментів, — перебив його командор.

— Давайте злетимо, а генхас запустимо за атмосферою планети, — не здавався Семенов.

— Час не жде, — жорстко сказав командор.

Я ніколи не бачив Семенова таким лютим. Він кричав, що ми, люди, визнаємо лише цивілізації, схожі на наші, що, на словах заперечуючи антропоморфізм, проповідуємо його на ділі. Він обізвав командора гомошовіністом. Попереджував, що ми згубимо істоти, про які нам майже нічого не відомо, а вони ж могли досягнути високого розвитку.

Командор пропустив повз вуха образливі “титули” і сказав:

— По-моєму, окрім вас, усім зрозуміло, що ви з Антоном помилились. Ці істоти за рівнем розвитку набагато поступаються перед мурахами. А здатність відбивати сигнали має і неорганічна природа. Але тільки в казках луну вважали живою істотою. Тут ми зустрілися з особливою луною. її можна було б назвати вибірковою… На жаль, ми не маємо можливості продовжувати дослідження. Немає часу навіть для зайвих розмов. Кожна хвилина збільшує риск. А ви хочете, щоб через ваші здогадки ми ризикували життям людей і зібраними відомостями?

І, не чекаючи відповіді Семенова, скомандував:

— Виконуй наказ! Усім іншим готуватися до старту.

Павло Петрович підвів голову і пильно подивився в очі Істоцькому, ніби запитуючи: і він виконав?

— Семенов увімкнув генхас. Ніхто з нас, крім командора і Семенова, не бачив більше на екрані тунелів. Але ми добре уявляли, що могло там статися: німі стіни ніколи не дадуть відповіді ні на чиї сигнали.

Антон перевірив променевим індикатором стерильність ракети.

Командор звірився з параграфами Статуту і дозволив лікареві, коли той вважав це безпечним, вийти із “ув’язнення”. Лікар сказав, що Семенов теж здоровий, що сині нігті — явище залишкове. Але командор наказав Семенову поки що залишатися в каюті. Очевидно, він хотів перестрахуватися, адже в Статуті немає параграфа про “сині нігті”. Лікар доводив, що в Семенова важка психологічна депресія, що йому необхідно бути серед людей, але командор залишався непохитний.

Настав день, коли відеофон у каюті Семенова не відповів. Кібернетик отруївся. Його смерть справила сильне враження на командора. Він дійшов до того, що двічі ризикував життям без видимої на те необхідності, хоч це і було найсуворіше заборонено Статутом. Істоцький зустрівся поглядом з Павлом Петровичем, замовк, щось пригадуючи.

— Ах, ви ж запитували ще — чи дуже обіймала нас туга за Землею, людьми? Так, після усіх цих мертвих просторів і “розумних” мікробів…

— Зрозуміло, — сказав Петро.

Геолог здивовано подумав: “А що ти в цьому розумієш?” Він не підозрював, що гігант міг бачити образи, що виникали в мозку співбесідника, — досить було лише увімкнути телепатопідсилювачі. Але Петро не зробив цього.

Гігант залишається на медбазі

“Тепер мені відомо:

другий випадок асфіксії-Т зареєстровано у людини, яка оглядала хворого штурмана. Обидва померли.

По-друге, збудник асфіксії-Т стійкий до двадцяти тисяч найсильніших лікарських препаратів. Це все, що медики досі встигли випробувати.

По-третє, незважаючи на застосування генхасу, якась частина мікробів могла вціліти.

По-четверте, туга за Землею у екіпажу ракети перейшла в ностальгію. Опинившись знову на Батьківщині, космонавти, природно, думали не про дотримання карантину, а про те, як швидше залишити корабель. Чи міг Кантов стримати їх, змусити виконувати всі умови карантину? Кантов такий, яким став після смерті Семенова?

І ще кілька запитань:

Чому асфіксія-Т проявилася у штурмана так пізно, майже через два роки після відвідин дивної планети?

Чому прилади у карантинному пункті показали стерильність?”

Павло Петрович ще раз перетасував у пам’яті всі ці факти, розташував їх по-іншому, але нічого нового не відкрив. “Щоб відповісти на двоє останніх запитань, треба більше знати про збудника хвороби”, — подумав він. На мить в його пам’яті вималювалися контури будівлі, де належало побувати.

— Полетимо на Медбазу? — запитав Петро.

— Ти повезеш мене?

— Добре.

Петро взяв Павла Петровича на руки, як беруть дітей, утворив захисну оболонку й увімкнув гравітатор. Він містився у його плечі й служив не тільки для пересування.

Вдалині показався багатоповерховий диск із пластмас, металу і скла. Він висів на висоті метрів п’ятсот над землею. Це й була пересувна база Медцентру.

Головний мікробіолог нікого не приймав. З трудом пробилися до його заступника.

Професор Мрачек, огрядний чолов’яга з профілем сови, теж не виявив особливого задоволення і готувався спровадити візитерів ще до когось, але Павло Петрович категорично сказав:

— Е, ні. Так не піде. Ви передасте нас своєму замові, він — помічникові і так без кінця. Вважайте, що я вже скористався особливими правами слідчого Ради, про які “сором’язливо” не згадував. Прийміть мої співчуття, дорогий професоре, але вам доведеться відповісти на запитання.

З грудей Мрачека вирвалося щось середнє між зойком і стогоном. Його великі круглі очі зупинилися на відвідувачах.

“Очі розширені від стимуляторів, — подумав Павло Петрович. — Зараз працівникам Мед центру не до сну”.

Уголос сказав:

— Двоє запитань до вас, професоре, а інші розтлумачить будь-хто з ваших асистентів чи навіть робот-інформатор. Мене цікавить, чи могла людина преспокійно носити в собі ці прокляті бактерії два роки, не підозрюючи, що хвора?

— Яка людина і де?

— Космонавт. У ракеті. За два роки польоту.

Павло Петрович сподівався, що професор поспішить з відповіддю, і вже готувався нагадати про важливість цієї розмови. Але Мрачек мовчав, дивився мимо Павла Петровича і хитав головою в такт своїх думок.

— На ваше запитання все-таки варто відповісти: “Так, міг”. Уявляєте, що таке живучість мікробів? Чули ви коли-небудь про латентний стан? Все життя ми носимо в тілі сотні штамів хвороботворних мікробів і не знаємо про них. Навіть такий активний мікроб, як збудник асфіксії-Т, перебуваючи в несприятливих умовах, міг сидіти в підпіллі, не розмножуючись. До речі, буквально в останні години з’ясовано, що він здатний утворювати спори. А спори мікробів у організмі помітити важко навіть при старанному аналізі. Більше того, мікроб міг зберігатися не в готовому вигляді, а в “кресленнях” — як помилка чи додаток до “запису” в нуклеїнових кислотах клітин. У такому випадку знайти його майже неможливо.

Мрачек говорив майже без пауз.

— А цей незвичайний мікроб виявляє дивовижний механізм пристосування. Я б сказав, що це можна порівняти лише з пристосовністю розумної істоти.

— Що? — мимоволі вихопилося у Павла Петровича. В його пам’яті зазвучали слова Істоцького…

Професор Мрачек посміхнувся:

— Порівняння — і нічого більше. Зважте самі, хіба це не досконалість? Одноклітинна істота, без складних систем захисту, і однак захищається проти найсильніших засобів, відомих медицині. Мікроб паралізує токсинами місцеві нервові центри, і вони не посилають сигналів. Хворий не відчуває болю — організм не включається в боротьбу…

Спалахнула сигнальна лампочка на календарному стенді, освітивши табличку з кількома словами і стрілками годинника поруч. Професор глянув на стенд, на стрілки, і на його обличчі відбився переляк.

— Мені пора. Вибачайте. Зараз у мене нарада відділу. На решту ваших запитань відповість робот з, інформвідділу. Бувайте здорові.

Вони не встигли вийти з кабінету, як стіни його освітилися. На них з’явилися зображення людей, які знаходилися в різних кімнатах. Нарада почалася.

У приймальні їх зустрів робот, схожий на коника-стрибунця, що зіпнувся на задні ніжки. На його плескатих грудях блищав номер. Вусики-антени злегка похитувалися.

— Я б хотів заглянути в клініки, — сказав йому Павло Петрович.

— В клініки? — перепитав робот м’яким жіночим голосом.

З грудей робота висунулася трубка проектора, спалахнув промінь — і стіна зникла. Замість неї — палата. Хворий напівлежав на автоносилках, руки його тремтіли. Він ніби тягся до чогось, йому бракувало повітря, ніздрі судорожно роздувались, обличчя посиніло.

Друга палата. Жінка. Очі витріщені. Страшний нелюдський крик…

А ось юнак хапає повітря ротом, як викинута на пісок риба…

Павло Петрович відчув спазми в горлі. Йому теж забракло повітря.

— Досить, — прохрипів він.

Стіна-екран згасла, картини щезли.

— Є такі, що одужали?

— Є, — миттю відгукнувся робот. — За даними інформвідділу, три і дві десятих відсотка хворих одужують.

Павло Петрович, а за ним і гігант попрямували до виходу.

У коридорі гігант зупинився, запитав супутника:

— Ви хочете залишити базу?

— А хіба в тебе тут ще є справи? — здивувався Павло Петрович. — Я думав, ти полетиш зі мною. Адже з усього екіпажу ракети ми поки що говорили тільки з двома.

— Я залишаюсь. Якщо дізнаюся щось нове про хворобу, повідомлю вас.

Вину можна вважати доведеною

Стрілка-індикатор інерційної системи здригнулася і шугонула вгору. Світилося блакитним сяйвом і мерехтіло контрольне вікно пульта. Здавалося, що в ньому обертається кришталева куля і по її поверхні безперервно снують тіні. Павло Петрович склепив важкі повіки — під них проникла вузенька мерехтлива смужка. Але він бачив інше, те, що краще б забути: людина звелася на тремтячих руках, ніздрі роздуваються, ось-ось лопнуть від напруження. Юнак, немов риба, викинута на пісок, хапає ротом повітря. Сині обличчя — такі бувають в утоплеників, — струмочки поту стікають по них, як вода.

Хтось колись зумів передбачити це. І в Кодексі з’явилося двоє жорстоких слів: “карантинний недогляд”. Ними кінчалася глава “Найтяжчі злочини проти людства”.

Павло Петрович пригадує фразу професора: “…порівняти з пристосованістю розумних істот”. І згодом: “Це тільки порівняння”. Для нього. Але для того, хто слухав розповідь Істоцького, це не тільки порівняння.

“Добре, що Кантов не був на базі і не бачив того, що бачили ми. Я мислю так, наче його вина уже доведена”, — він зрозумів, що хитрує з власною логікою.

“Так, її можна вважати майже доведеною. Але як сказати йому про це і що він вчинить, дізнавшись про свою вину? Після такого не можна ні жити, ні померти. Треба зробити щось грандіозне, щоб спокутувати провину. Ні, це абсурд! Чим можна спокутувати смерть людей? Навіть якщо принести людству нові знання або нове вміння, — це не знімає вини перед мертвими і перед тими, кому вони були дорогі. І все-таки йому доведеться жити. Він міг би й не запитувати Раду, вдавати, що нічого не підозрює або не знає законів. Але він скористається своїм правом знати. І тоді…”

Павло Петрович прийняв терміновий виклик по відеофону. Відповів позивними й увімкнув прийом. На екрані з’явилося обличчя лікаря Лусерського. Павло Петрович зрозумів усе раніше, ніж лікар відкрив рот. Лікар помітив це. Сказав поспішно:

— Вона жива.

Слова більше не мали сенсу для Павла Петровича. Лікареві варто було б сказати: “Поки що жива”.

— Все-таки асфіксія-Т?

— Так, — відповів лікар, не дивлячись на нього.

— Я хочу бачити її.

Лікар удав, що не розуміє:

— Дозволяю виклик.

— Я хочу до неї.

— Це неможливо. Рішення Ради.

Павло Петрович пам’ятає. Він сам голосував за це. Засоби, запропоновані Медцентром: повна ізоляція хворих, кремація трупів. “Інакше асфіксії-Т не зупинити, — сказав представник Медцентру. І Павло Петрович кивнув головою на знак згоди.

“Карантинний недогляд”… Біль і злість туманять голову.

— Дозвольте виклик, — промовив до лікаря.

Павло Петрович бачить палату, сині, перекошені стражданнями незнайомі обличчя.

“Дивись, дивись!” — наказує собі.

Він знає, що це вона, і не пізнає її. Жінка на екрані дивиться кудись мимо нього.

Він розуміє: вона не бачить його, вона не може ні про що думати, думку туманить біль. Вона прислухається до свого горла, крізь яке з такими труднощами і болями прориваються тонкі струминки повітря. їй не вистачає повітря.

— Надійко!

Глянула на нього, пізнала, кивнула: бачиш, мовляв, яка я нині… І знову обличчя стало інше — вона забула про нього, понад усе її турбувало лише горло і повітря, тільки повітря і горло…

Він закричав:

— Надю! Надійко! Ти чуєш?

І знову її погляд зупинився на ньому лиш на мить і ковзнув далі…

Обличчя лікаря:

— Ви тільки мучите її…

Вимкнув відеофон. Руки повисли, як батоги: нічого зробити не можна.

Вперше збагнув смисл цієї фрази. Можеш благати, любити, ненавидіти, трощити все, що трапиться під руку, можеш проклинати чи ремствувати — ніщо не зміниться. Якісь мікроскопічні створіння… Якась людина, що забула про обов’язок… Карантинний недогляд — і ось…

— Ви прибули в пункт призначення.

Довелося пригадати, куди й за чим він летів. Треба йти і виконувати свій обов’язок. Хай навіть хтось не виконав свого.

Він вийшов з апарата й опинився на плоскій покрівлі будинку. Ескалатор опустив його до під’їзду, проніс в оранжерею. Там слідчого зустрів робот і провів до свого тимчасового господаря. Павло Петрович побачив повного широкоплечого чоловіка, добродушного на вигляд і якогось навдивовижу застарілого, ніби він з’явився з двадцятого чи навіть дев’ятнадцятого століття. Йому дуже б пасували обвислі вуса.

Павло Петрович привітався. Лікар кивнув у відповідь і очима показав на крісло. В кімнаті струмував слабенький аромат. І хоч він видавався знайомим, слідчий так і не визначив, чим пахне.

— Знаю, чого ви прилетіли, — мовив лікар, — та навряд чи зможу бути корисний.

Павло Петрович помітив, що в нього здоровенні руки, напевно, дуже сильні, і на пальцях — кущики рудуватого волосся.

— Всього кілька запитань, Кіре Миколайовичу, — попросив слідчий і ніби між іншим сказав: — Мене не цікавлять ваші взаємини з Кантовим.

Лікар полегшено зітхнув.

Слідчий обвів поглядом кімнату, помітив, що вона умебльована нестандартно, однак дуже затишно. Але чим все-таки пахне? Схоже на пахощі венеріанських квітів.

— Після смерті Семенова командор дуже змінився? Його накази, дії істотно відрізнялися від попередніх?

“Ні, це не запах квітів…”

— Мабуть, він дуже змінився, — неквапливо і не дуже впевнено почав лікар. Перед тим як сказати, він ніби зважував кожне слово. Слідчому здалося, що він уже знає основну рису характеру співбесідника. “Якщо моя здогадка правильна, — подумав, — то лікар часто мусить вживати слова “мабуть”, “можливо”, “в основному”.

— Але його накази й дії, в основному, залишилися такими, як і раніше. Він змінився внутрішньо, а не зовнішньо. Семенов жартував: мовляв, коли б точно не було відомо, що він людина, то я запідозрив би, що командор — переодягнутий робот.

“Він невловимий, і слова його слизькі, як в’юни, — подумав слідчий, — але там, де лікар не вживає “здається” і “можливо”, є підстави вірити повністю”.

Лікар помовчав, пожував губами, мовив:

— І все-таки, мабуть, його дії не могли залишатися точно такими. Це швидше теоретично: коли людина змінюється душевно, коли настає психологічний перелом, це не може не позначитись на поведінці.

“Вимовляючи слова, він все ще обдумує їх. Схоже, що він думає вголос. Павло Петрович пригадав те, що розповідав Істоцький про поведінку командора. Отже, дещо можна вважати доведеним. Він запитав:

— Ви не помітили під час проходження карантину якої-небудь недбалості? Чи не послабив командор вимог, не забув чого-не-будь?

Лікар взяв зі столу красиву кістяну дрібничку і, вертячи її в пальцях, подивився на слідчого знизу вгору:

— Можливо, він і послабив вимоги. В усякому разі, це можна припустити. Але попереджаю вас: я завжди погано розумів командора. Надто ми різні люди.

“Це я збагнув і без твоїх слів”, — подумав слідчий. Лише тепер він визначив, чим так пахне в кімнаті, — жіночими духами “Галактика”. Він промовив, піднімаючись, попередньо загадавши, що мусить відповісти лікар.

— Сьогодні повторно передають балет “Вега”. Скоро початок. Не буду вам заважати.

— Що ж, подивлюся його, — усміхнувся лікар. — Якщо хочете, залишайтеся з нами.

“Він сказав “з нами”, — відзначив слідчий. Відповідь майже повністю співпадала з загаданою, і Павло Петрович не без задоволення подумав, що все-таки навчився розуміти людей.

— На все добре! — сказав на прощання і в думці відповів замість лікаря: “Бувайте здоровенькі!”

— Бувайте здоровенькі! — підвівся лікар, щоб провести гостя.

Павло Петрович уявив, як ось так само просто, всупереч наказу командора, цей епікуреець-життєлюб зайшов у каюту Семенова, щоб лікувати його або померти з ним.

Освітився пульт керування гравільота. Попливли на ньому смуги, плями. А Павло Петрович все ще думав про лікаря, знову й знову пригадуючи його сильні добрі руки і пахощі духів, намагаючись заглушити цими спогадами біль, що наростав у серці. Слідчий уже знав, що не вдасться надовго відстрочити його, що доведеться думати про двох людей, з якими він зв’язаний, — про дружину і командора Кантова, чию провину можна вважати доведеною. І якщо семеро інших слідчих не подадуть Раді ніяких фактів, котрі б по-новому освітили цю справу, то Рада змушена буде прийняти рішення.

Вирішальний експеримент

Маючи дозвіл головного лікаря, Петро залишив базу Медцентру і полетів до медмістечка, розміщеного на Землі. Йому здавалося, що й вітер тут стогне, як хворий.

Приземлився він біля прозорого паралелепіпеда центральної наземної лабораторії, пройшов через кілька дверей-фільтрів і опинився в першому залі. Сюди з клінік по автоматичних лініях надходили на аналізи культури мікробів, сортувалися, робилися посіви. Блищали вусики-термометри на термостатах, тихо дзижчали ультрацентрифуги, клацали ножі автомікротомів, нарізаючи тоненькі плівки на ще тонші.

У другому залі біля мікроскопів і установок для енергофореза господарювали роботи. В третьому — блимали індикаторами обчислювальні машини вузьких профілів. Вони підраховували результати аналізів, зводили їх, порівнювали, багаторазово перевіряли.

Петро зрозумів, що той, хто йому потрібен, знаходиться в подальшому залі. Відчинивши двері, побачив гіганта, такого, як сам. Зовні їх можна було розрізнити лише за кольором очей та одягом. Але Петро своїми енергоаналізаторами піймав істотну відмінність — випромінювання гіганта було інтенсивніше і різноманітніше. Воно створило довкола нього ореол з повною гамою фарб. Петро увімкнув рентгенівський і нейтронний зір і побачив у гіганта органи, про які нічого не знав. На все це пішли частки секунди.

— Добридень, брате! — привітався Петро і назвав себе.

— Добридень! — відгукнувся гігант. — Мене зовуть Зевсом.

Петро усміхнувся.

— Так називали свого головного бога давні греки.

— Але я не бог, а така сама людина, як і ти, — відповів Зевс.

— Ти образився? Але хіба називатися богом ганебно? Врешті-решт у предків слово “бог” означало творець. Такий само, як природа або людина.

— З усіх творців я понад усе ставлю людину, — зауважив Зевс. — Бог — це вигадка слабких, а природа поряд з людиною — це… Уяви собі двох скульпторів. У одного з них багато часу для роботи, але він сліпий і нерозумний. А в другого мало часу, але він зрячий і мудрий.

— Я згоден з тобою, — сказав Петро, — та все ж тебе недаремно назвали Зевсом Громовержцем. Коли я народився, Батько і його помічники лише задумали тебе. У твоєму тілі є нові органи, яких у мене немає.

— Це додаткові енергоприймачі. З їх допомогою я можу посилати зонди в космос до самого сонця і черпати звідти за хвилину стільки енергії, що її б за рік не могли створити всі енергостанції Землі. Я можу і тобі й іншим братам створити такі органи. Шкода, що всім людям не можна сконструювати такого, — зітхнув Зевс.

— Зараз я б хотів позбавити їх хоча б від асфіксії-Т, — сказав Петро.

Він побачив спалах фарб навколо голови Зевса і зрозумів, що то означає радість.

— Здається, рішення знайдено, — промовив Зевс. — Ставлю контрольні досліди… Чи не хочеш пройтися шляхом моїх роздумів?

— Добре, — відповів Петро. — Дай вихідні дані, я робитиму все сам. Побачимо, чи співпадуть наші висновки?

— Вихідні дані — культура збудника і повні відомості з мікробіології. Пробірки з культурою мікробів тобі зараз принесуть роботи, а Шолом Мікробіологічної Пам’яті — ось. Я час від часу перевірятиму хід твоїх роздумів.

Зевс допоміг Петрові надіти Шолом і закріпити контакти з мозком. У чарунках Шолома, як у мікробібліотеці, зберігалися всі дані про мікробів за всю історію людства. Тепер Петро міг користуватися цими даними так само легко, як власними спогадами.

Зевс вовтузився з колонкою для енергофореза. Петро увів найвірулентніший штам у білкову ділянку свого горла й почав спостерігати за розвитком хвороби на обмеженій ділянці клітин. На відміну від людей, він міг не тільки відчувати, але й бачити будь-яку ділянку свого тіла, проектуючи імпульси 8 неї на зорові центри мозку. Він бачив, як мікроби почали розповзатися оранжевою плямою, захоплюючи нові клітини і простір між ними. Перший загін мікробів спустився до дрібних кровоносних судин, проник у них…

Петро одночасно спостерігав, запам’ятовував бачене і думав:

“Організм людини щосекунди атакують віруси і мікроби. Щосекунди — смертельний риск. Доба людського життя — це 86 400 рисків. А ще землетруси і обвали, цунамі і бурани, слизькі стежки і слабкі мускули, спадкові і нервові захворювання, є сліпі діти і діти-паралітики. Природний відбір від амеби привів живі істоти до Людини і… вірусів, які рівні перед природою в її світі маленьких радощів і великих страждань, розбитих надій і бездумного кінця. Вижити в такому світі і залишити нащадків — уже неймовірне чудо, один шанс проти тисячі. А люди зуміли не тільки вижити, вони залишилися оптимістами. Наперекір природі, яка вклала в них одну програму: убивай, щоб вижити, — вони зуміли об’єднатися для боротьби. Вони піднялися над природою, переступивши її закони про смертність живого, про обмеженість пам’яті і можливостей особи, створивши мене і моїх братів”.

“У Зевса одна мета, а у мене — дві. Треба дослідити, чи немає у збудника асфіксії-Т земних родичів? Коли довести земне, а не “небесне” походження асфіксії-Т, то цим самим буде доведено невинність Кантова. Не завадило б мені повчитися у нього мужності й вірності. Стільки років далеко від Батьківщини, стільки жертв заради того, щоб заповнити нову крихітну чарунку Шолома Космічної Пам’яті, — а після повернення бути звинуваченим у найтяжчому злочині проти людства. І все-таки він не озлобився, не впав у відчай. Більше того, він хоче, щоб його справу вели такі люди, як він сам, — ті, хто може захворіти на асфіксію-Т. Що може зрівнятися з подібною вірністю?”

Що ж є головним алгоритмом їхньої поведінки? Здається, я роблю помилку. Батько вчив мене уникати формальних спрощень, не намагатися втиснути в одну оболонку різні явища. Там, де не можна знайти однієї лінії, не треба обманювати себе. Головних алгоритмів людської поведінки кілька. Про два з них я вже знаю: праця і турбота про потомство, прагнення зробити так, щоб діти жили краще батьків. Можливо, подальший алгоритм — допитливість, жадоба знань і продиктована цим ризикованість дій? Я повинен знати про всі ці алгоритми, з кожним із них зв’язане додаткове уміння…

Тим часом колонія мікробів розрослася, почала закупорювати капіляри. Але ось — Петро це добре бачив, — зачувши лихо, до місця вторгнення поспішають білі тільця з дрібненькими ядрами всередині. Вони витягують відростки, ніби прагнуть якнайшвидше схопити ворога…

Петро подумав, що подібна картина була описана Іллею Мечниковим, і згадав, що ця людина ставила на собі десятки небезпечних дослідів. Запитав себе: “Як я? Ні, не так. Кожний з них міг скінчитися смертю піддослідного. Він це знав. Але в ньому було щось сильніше за страх смерті. Сміливість? Допитливість? Почуття обов’язку? Любов до людей? Не тільки… Те, чому я не знаю назви, спонукало його одружитися з жінкою, хворою на туберкульоз. Якщо не збагнути цього, то не збагнути й того, як він міг робити блискучі висновки з фактів, відомих усім… Ось і зараз… Як зрозуміти — що нове в оцих ось мікробах? Що, крім джгутиків, які допомагають їм швидше пересуватися, відрізняє цих мікробів від усіх їх вразливих побратимів, відомих раніше? Ага! Ось воно…”

Мікроби несподівано перестали розмножуватися, продукувати отруту. Замість неї кожний почав виділяти липкі атоми, з них, як з мозаїчних камінчиків, він утворив довкола себе молекулу-панцир, наглухо замурувався в ній… Та варто було загонам фагоцитів розійтися з поля бою, як мікроби скинули панцири, почали розмножуватися…

“А зараз я спробую ввести один з давніх антибіотиків”. Петро згадав про творця пеніциліну Олександра Флемінга. Це була людина, яка вміла не пропускати випадковостей, розглянути і оцінити їх. Важлива якість — уміти вибрати із випадковостей ту, над якою варто поміркувати. Петро думав: “Дивно, що люди в часи Флемінга пам’ятали і шанували не таких, як він, не своїх рятівників, а навпаки — вбивць, всяких там полководців і злочинців. Про Флемінга тоді мало хто чув, а про якогось Наполеона знали всі…” Думаючи, гігант пильно спостерігав за ходом досліду. Він помітив, що частина мікробів ховається в панцирі, а решта зовсім не реагує на антибіотик, ніби це й не отрута.

Петро спробував застосувати струми високої частоти, випромінювання, — все, чим можна було лікувати й людей, та ніщо не допомагало. Мікроби швидко розмножувались. Така колонія бактерій вже згубила б людину. Але в тілі гіганта токсини могли отруїти лиш невеликі зони. Мабуть, це було рівнозначно кільком прищикам на тілі людини. А далі у гіганта починались пластмаси, пласт-білки, ендіотканини. Важлива їх якість — повна непроникність для мікробної отрути.

Петро подумав про тих, хто створив ці тканини. З тисяч людей він знав поіменно лише кількох. Петров, Куні, Мей. Куні помер у тридцять чотири роки… “Він знав, що безнадійно хворий, поспішав, працюючи по вісімнадцять годин на добу. Цим, напевно, він прискорив свою смерть. Але встиг завершити створення тканини, яка безвідмовно служить мені”.

Гігант знову згадав про Кантова і подумав: “Командор жде. Він вірить не мені, а людям, створеним природою, — таким, як сам. Але ж це вони створили мене, віддавши мені все краще, що мали, і позбавили своїх недоліків. Вони зробили для мене більше, ніж для своїх кревних дітей, втіливши в мене свою мрію про безсмертя і всемогутність. Отже, виходить, що командор, довіряючи людям, вірить і мені, навіть не підозрюючи цього”.

Петро продовжував дослід. Він увімкнув регеностимулятори і за кілька секунд відновив вражену тканину. Одночасно він проглядав пам’ять Шолома, порівнюючи дані з тим, що бачив під час досліду. Так він відкрив дуже цікаву загадку про досліди лікаря Вайнера: “Чекай, чекай, — сказав він собі, — здається, це те, що мені потрібно”.

Вайнер вирощував колонії стафілококів на живильному бульйоні, а потім діяв на них різними антибіотиками. Щоразу колонії гинули, бульйон ставав прозорий. Але де-не-де все-таки залишалася плямка, ледве помітна під оптичним мікроскопом. То — вцілілі рештки колонії, що виробили стійкість до даного антибіотика і передали її нащадкам. Так лікар Вайнер вивів штам золотистого стафілокока, стійкий до всіх відомих на той час антибіотиків. Потім, діючи на нього нагріванням, висушуванням, вакуумом, Вайнер одержав стафілококи, здатні утворювати спори.

Петро побачив діаграми і фото. На одному з них щось дуже знайоме… Авжеж, вони схожі! Саме таким шляхом із звичайного збудника ангін і утворився цей невразливий збудник асфіксії-Т.

“Значить, перший випадок цієї хвороби і прибуття ракети — простий збіг. Мікроби з планети, про які розповідав Істоцький, і збудник асфіксії-Т не мають нічого спільного, — думає Петро. — Штурман не заразив когось на Землі, а сам заразився від нього. Командор Кантов не порушив свого обов’язку, втіленого цього разу в суворих параграфах про карантин. Перша частина питання вирішена. Але є й друга — як боротися проти асфіксії-Т? Якщо її збудник був “виведений” таким незвичайним шляхом, то в його генетичній пам’яті не можуть зберігатися відомості про перші грубі ліки, що застосовувалися кілька століть тому. Проти них у нього не повинно бути захисту. Треба спробувати давні способи. Наприклад, розчин соди з сіллю…”

— Уже зроблено, Петре, — відповів на це Зевс. — Я дійшов такого самого висновку і перевірив його. Збудник утворює спори лише у відповідь на відому йому отруту. А з содо-солевим розчином він не знайомий і не затуляється “щитом”. Кілька разів прополоскати горло розчином — і хворий одужує.

“Я зможу сплатити частину свого боргу людям, — думає Петро. — Маленьку частинку великого боргу…”

Перед тим, як доповісти Раді…

Павло Петрович ніяк не міг наважитися. “Як сказати йому? Нема нічого болючішого за таке покарання. “Карантинний недогляд”, а він знає, що криється за цими словами…”

Павло Петрович хоче уявити обличчя Кантова, але перед ним постає лице дружини. Тепер тільки дивною властивістю пам’яті можна викликати його з небуття. Слідчий укладає плівки з показаннями свідків: на випадок, якщо звинувачений захоче ознайомитися з ходом слідства, з логікою людей, які вели його. Але Кантов не захоче — в цьому Павло Петрович певен.

“Краще б він захотів. А раптом там якесь відхилення від логіки, неточність? Тим більше, що завдяки його помилці…”

Спалахує сигнал “дозвольте зайти”. Павло Петрович машинально натискує кнопку телеекрана і бачить гіганта.

“Невчасно”, — думає Павло Петрович, але запрошує гостя.

— Здрастуйте! — каже Петро.

— Здрастуй! — відповідає Павло Петрович. — Ось збираюся до Ради в справі Кантова…

Він готується сказати, що справу вже закінчено, що командор винен, але несподівано, вперше за весь час знайомства з Петром, той перебиває його:

— І я до вас у цій самій справі. “Він вияснив щось нове і важливе”.

— Збудник асфіксії-Т — стафілокок, що пройшов тривалу стадію мутацій.

“Кілька слів, мовлених зумисне недбало. Чого варто було це Петрові? Цього він все одно не скаже”.

І Павло Петрович мимоволі говорить те, чого можна було й не говорити і що звучить, як полегшене зітхання:

— Значить, він не винен.

Петро ніби не чує його слів, ніби не розуміє, що вони — визнання: “Раніше я дійшов інших висновків”.

— Уже відомий і радикальний засіб проти асфіксії-Т.

Обличчя дружини, спотворене стражданням… “Радикальний засіб… Коли б п’ять днів тому… П’ять днів — ціле життя…”

Петро говорить далі:

— Доповісте про свої висновки Раді. Я буду там завтра.

“Ось чому він перебив мене. Все виходить так, ніби він повідомив мені лише факт, а висновки про невинність зробив я. Між іншим, коли б цей факт був мені відомий, то… Але що лежить в основі його вчинку? Чому він відмовився від слави, від вдячності людини, яка образила його недовір’ям? Чи дізнаюсь я про це коли-небудь?”

Командор виконав свій обов’язок

— Дякую, — Кантов тисне руку Павлові Петровичу. Думає: “Добре, що це зробила для мене людина і їй можна потиснути руку. Я правильно вчинив тоді… Можливості мислення у гіганта більші за наші, логіка точніша, але в своїх справах ми розберемося самі…”

Він стоїть перед слідчим, стрункий і твердий, як параграф Статуту. Надаремне Павло Петрович сподівається, що його обличчя пом’якшає, потепліє — воно спокійне, без усмішки, ніби наглухо застебнуте на “блискавки”, як куртка. І Павло Петрович розуміє, що Кантов уже ніколи не стане таким, як геолог Істоцький, як лікар, — і в цьому не його вина. І не можна ні ласкаво опустити руку на його плече, ні висловити співчуття — це буде недоречно.

Командор став таким для того, щоб екіпаж ракети виконав завдання і повернувся.

— Радий, що все так скінчилося, — говорить Павло Петрович і додає звичну фразу юриста свого часу: — Пробачте за підозру.

Відвідини сина

“Треба було б ще відвідати сина, — думав Павло Юрійович. — Судячи з його надто бадьорого листа, щось у нього не клеїться. Півгодини польоту до космодрому, а там ще година — і я буду на штучному супутнику, у Володі. Що ж у нього не клеїться? На роботі чи вдома? Мабуть, удома. Віра — дуже вередлива жінка, а у Володі не вистачає чуйності. Коли мені стане легше, неодмінно полечу, що б там не казав лікар”.

Він знає, що йому вже не стане легше, хоч кібер-діагност не повідомляє пацієнтів про наслідки обслідувань. Павло Юрійович з обличчя лікаря зрозумів усе, так само, як побачив розгубленість за бадьорими рядками синового листа. Йому лишилося жити лічені дні.

Передусім Павло Юрійович склав список того, що треба неодмінно довершити. Звичайно, він боявся смерті, але настільки зжився із страхом перед нею, що сторонньому здалося б, ніби він зовсім не боїться. Так спокійно й діловито готувалися в останню путь його прадіди.

Справи, які він мав закінчити, були суто особисті. Те, що стосувалося геологічних досліджень, продовжуватиме двій-ник-сигом — синтезована з пластбілків істота, в якій ніби змодельовано мозок Павла Юрійовича. Вони пропрацювали разом понад двадцять років. За цей час сигом засвоїв його манеру триматися, його ходу, його усмішку. Це навіть трохи дратувало. Павло Юрійович був людиною двадцять першого століття і не думав про сигомів як про машин. І все ж йому важко було уявити, що його двійник і він сам — це дві істоти, але майже одна і та ж особистість.

Зараз сигом на Марсі перевіряє його теорію залягання пластів. Він уже знає про стан свого двійника. Павло Юрійович учора попрощався з ним по радіо.

“Це я встиг. А от поїхати до Володі… Заморочився з Ольгою та Зіною, а йому, здається, був потрібніший… Тільки б лікар нічого не сказав їм. Хай дізнаються в останню хвилину — менше тужитимуть. Проте Ольга, мабуть, догадується. Чого доброго, ще приїде…”

Ніби викликаний цією думкою, засвітився сигнал — фіолетове вічко — “дозвольте ввійти”. Павло Юрійович навіть головою кивнув, перевіряючи, чи не здається це йому. Ні, справді світиться.

Він подивився на годинник — п’ята година ранку. Лікареві ще рано, друзі в такий час не приходять. Отже, певне, Ольга. Подумки звелів дверям: “Впусти!” Колір вічка змінився — це двері-автомат виконували наказ.

Павло Юрійович почув кроки, впізнав їх.

У кімнату ввійшов сигом, нахиляючись, щоб не зачепити стелю.

— Здрастуй, — сказав він голосом Павла Юрійовича.

— Здрастуй. Хіба я викликав тебе? — вчений насупився, відчуваючи водночас радість і досаду.

— Не викликав. Але я приїхав. Пробач.

Сигом подав велику руку, якою міг би легко підняти не тільки свого двійника, а й весь будинок, і потис руку Павла Юрійовича. Він дивився на хворого своїми глибокими очима, які бачили і в інфрачервоних, і в рентгенівських, і в мезонних променях. У нього не було підстав не повірити консиліуму лікарів, серед яких були і сигоми. Він знав, що нічим не може зарадити, і все-таки приїхав.

— Як діти? Зіна народила?

— Так. Хлопчик. Здоровенький. Чотири кілограми, — всміхнувся Павло Юрійович. Йому б дуже хотілося ще подивитися на онука.

— Викликати по телевідео? — спитав сигом, телепатичними органами сприйнявши його бажання.

— Не треба, — поспішно сказав Павло Юрійович, думаючи про те почуття, яке збудив у нього прихід сигома. Було приємно, що двійник прийшов попрощатись, і сумно, що не приїхали дочки.

Сигом удав, ніби одразу ж забув про бажання двійника.

— А як поживає Володя?

“Чи справді йому цікаво знати, чи діє за програмою чемності?” — подумав Павло Юрійович і подав сигому лист від сина.

— Прочитай. Йому пропонують нову роботу. А у вільну годину вони з дружиною дивляться передачі з Землі і займаються космоспортом.

Він хотів би заспокоїти себе, повірити, що все в листі правда.

Сигом читав листа, думав одночасно про кілька речей. Його мозок був набагато потужніший і об’ємніший за людський:

“Володя таких слів ніколи не вживав: “чудово”, “прекрасно”…

А скільки знаків оклику! Недарма…”

“Чим я можу допомогти людині-двійникові, крім того, що залишусь безсмертним? Але вона ще повинна повірити в це…”

“Треба в першу чергу перевірити шосту таблицю пластів. Якщо антол залягає в гранітах, значить, десь поблизу є уран”.

— Чудовий лист. Видно, Володі зовсім непогано живеться. Коли хочеш, розповім про роботу.

— Розповідай.

— Кінчаю складання шостої карти. П’ять попередніх ти бачив. Потім почнемо свердлити. Виходить взагалі цікава штука — всі передбачення, крім того, що стосується урану, здійснюються. Отже, треба шукати поправку на ікс.

“Він і говорить моїми словами. І діє так, як я. Але набагато швидше. Ну що ж, потужність і надійність системи. Коли б у мене був такий мозок і швидкість мислення, я б, може, теж не витрачав марно часу”. Спитав:

— Цікава робота?

— Так, дуже, — відповів сигом. Було видно, що йому приємно говорити про свою роботу з тямущою людиною. — А потім я зроблю узагальнення для групи планет із надлишком пісків.

“Саме так я й хотів зробити”.

— Та головне не в пісках, а в осі обертання планети і в тиску. Ось формули.

Павло Юрійович дивився на формули, які спалахували на стіні, і думав: “У ньому лишиться мій метод роботи, моя пам’ять, специфіка вирішення проблем. А може, і дещо більше. Що я таке? Оце хворе, вмираюче тіло чи досвід, записаний у нервових клітинах? Коли я втрачаю свідомість, тіло живе, проте це тільки тіло, а не Павло Юрійович Кадецький — особа, вчений, людина. Отже, “я” зникне, як тільки стане неможливо дістати дані, записані в сірій речовині мозку. Але їх можна записати і в мозок сигома. Чи означає це перенести в нього моє “я”?

Формули спалахували і гасли, зрозумілі їм обом, як літери рідної абетки. Точно так описав би залягання пластів і він, Павло Юрійович. Правда, виконати цю роботу він не зміг би й за триста років. Вчений розхвилювався, стало важче дихати.

“Ні в якому разі не хвилюватися”, — наказував лікар. Дурниця! Нащо тоді жити?

Екран погас. Павло Юрійович дивився на сигома, на його нестаріюче обличчя: “Чого я ще жду? Щоб у ньому залишився весь я? З моїми турботами? Але ж це неможливо. Та й чи потрібно?”

Він підвівся на ліктях, щоб вдихнути більше повітря, і не зміг. Те, що впало на ліжко, було вже не Павлом Юрійовичем, а тільки тілом, з якого відходило життя.

…Сигом нахилився над тілом, склав йому руки на грудях, викликав лікаря. Йому здалося, що він утратив частину свого світу. Він прощався з Павлом Юрійовичем, як прощався б з частиною самого себе, із своєю молодістю. Більше йому нічого було робити в цьому домі.

Сигом вийшов і, ввімкнувши гравітатори, піднявся у бліде ранкове небо. Він думав:

“Тільки з ним я б міг порадитися по шостій таблиці. Тепер все треба вирішувати самому. І може, щоб знайти поправку на ікс, треба врахувати те, що, як мені здається, не має ніякого відношення до залягання пластів. Наприклад, зміну радіації в різні історичні епохи…”

“Щоб швидше виконати цю роботу, побудую у себе додаткові органи зору, вмонтую систему лічильників радіоактивності. Вони мають бути дуже чутливі…”

“Насамперед треба відвідати Володю. Судячи з його надто бадьорого листа, щось у нього не клеїться. Мабуть удома: Віра — дуже вередлива жінка, а у Володі не вистачає чуйності…”

Сигом утворив навкруг себе захисну оболонку і взяв курс на штучний супутник, де жив Володя…

Непотрібний спогад

Заплакала уві сні дитина…

Сигом Алг прислухався. Повернув голову. Порепаний жовтогарячий грунт, сліпучо-біле сяйво над рівним, як лінійка, горизонтом чужої планети.

…Загорівся нічник. У світлий прямокутник дверей зайшла навшпиньки жінка у нічній сорочці, ще вся тепла від постелі, сонна. Потягнула колиску до себе. Пластмасові шнури безшумно розтягнулись, і стало видно дитину: довгі вії і пухлі рученята, якими вона обняла ляльку. Ніжність, як туман, затягла свідомість сигома. “Не розбудити б…” — подумав він, і відразу ж, як поривом вітру, відкинуло туман. Інші ділянки мозку вже проаналізували побачене і видали результати. Те, що бачив Алг, жило лише в його пам’яті, а навколо була чужа планета, пустиня.

Сигом не знав, коли в його пам’ять вписалися ці картини. Можливо, вони потрапили туди з книжок або з розмов із людьми. А вірогідніше за все, він побачив це, коли жив у будинку одного із своїх двійників-людей, переймаючи їх досвід і пам’ять. Чи то в будинку суворого Іполита Івановича, що вмів так чітко доводити теореми, чи то у фантазера Валерія, чи в теоретика-універсала Колосовського. Проте хіба не однаково? Ні жінки, ні дитини давно не було в живих — адже Алг полетів із Землі більше трьох тисячоліть тому. А мить із чийогось сімейного життя збереглась лише в його колосальній атомарній пам’яті. Він повинен був давно викинути її звідти. Вона не мала для нього ніякого значення і, немов нав’язливий мотив пісні, іноді заважала думати. Проте викинути її було майже те ж саме, що змити останні примарні сліди жінки й дитини. Начебто умертвити їх обох, вдруге і остаточно.

І сигом зберігав цю підмічену мить, як спогад про своїх творців. Він беріг усе, що зв’язувало його з ними. Адже це зв’язувало його і з мільйонами інших сигомів, що розлетілись в різні боки Всесвіту, щоб пізнавати і переробляти його й себе.

Алг швидко крокував уперед, розглядаючи грунт, потім вмикав гравітатори і перелітав за секунди на десятки і сотні кілометрів.

З’явились скелі. “Які вони тут нецікаві, — розмірковував сигом. — Просто-напросто голі, відшліфовані шпилі. Але що то за дивні предмети висять на них? Вони схожі на кокони шовкопрядів. Подивлюсь на них зблизька”.

Він опустився на скелю поруч з “коконом”, що висів на ледь помітних клейких нитках. Сигом роздивився його своїми органами інфрачервоного та ультрафіолетового зору, торкнувся локаторами, послухав, чи не випромінює “кокон” яких-небудь енергетичних хвиль. Проте слідів життя і обміну із середовищем не виявив. Внутрішня будова “кокона” була дуже проста. Він складався з однорідної речовини. Сигом зібрався розщепити її ультразвуком і проаналізувати. Він взявся за “кокон” — нитки розтягнулись. В ту ж мить щось прозвучало…

У відкритий світлий прямокутник дверей ввійшла жінка у нічній сорочці, зашепотіла: “Спи, рідний…” Алг завмер, не ввімкнув орган ультразвуку. Йому здавалось, що чути не звуки, а ніжність. Проте він добре знав, що почуття не можна чути. Можна чути лише звуки, що пробуджують почуття, а звуків не було…

За метр від сигома за виступом скелі причаїлись дві істоти. Вони були, як і “кокон”, нерухомо прикріплені до скелі, але на відміну від нього не могли бути виявлені сигомом, бо не мали ні постійної форми, ні звуку, ні кольору, ні запаху.

— Ні, це не жива істота, — сказала одна іншій, маючи на увазі сигома. — Швидше за все це хмарка пилу чи смерч. Адже воно весь час рухається, а всякий механічний рух — ознака нижчої форми матерії. Коли б ми так рухались, то нам ніколи було б мислити й удосконалюватись. Нас змело б випромінювання або навіть вітер. Час увімкнути передавачі хвиль і розщепити його. Інакше воно може завдати шкоди нашому малюку.

— Проте хіба ти не помічаєш чітких ритмів у його русі? Це не властиво для хмари пилу.

— Проте властиво для випромінювання. Я не стверджую, що це саме хмарка пилу. Можливо, згусток плазми. В усякому разі, воно не мислить. Інакше б вловило наші сигнали. Розум може мати форму і стан, недосяжний для нашого розуміння. Але яким би не був розум, він повинен вловлювати випромінювання почуттів, психічні хвилі.

— Правильно. Це вагомий доказ. Проте все ж таки давай почекаємо. Якщо воно завдасть нашій дитині хоч якої-небудь шкоди, — знищимо його.

Сигом все ще не наважувався. Він не відривав погляду від “кокона”, що висів на тонких нитках. “Кокон” щось нагадував. Але що?

“Дурниці! — подумав сигом, розізлившись на себе. — Іполит Іванович назвав би мене ідіотом, а Колосовський довів би, що я лобас. Завжди треба довірятись тільки логіці, а не підсвідомим почуттям”.

“Не будь однобоким!” — пролунав у його пам’яті застережний голос Колосовського.

Алг не знав, що в ту мить, коли б він увімкнув ультразвук, інші, потужніші хвилі енергії, невідомі йому, розклали б його тіло на частки, набагато менші за атоми. Він став би миттєвим спалахом світла.

Але знову, як настирлива мелодія, через численні канали його швидкодіючого мозку, здатного проробити мільярди операцій за мільярдну долю секунди, простяглись жіночі руки до колиски — приголубити того, що спить. Вії дитини були нерухомі, і колиска нерухомо висіла на пластмасових шнурах. “Не розбудити б…” — подумав тоді сигом.

“Не розбудити б…” — думав Алг, відпускаючи “кокон”. Туман прояснюється… Так ось що нагадує “кокон” — навіть не “кокон”, а почуття, яке він викликав. Того, що спить у колисці!

— Бачиш, воно не завдало нашому малюкові шкоди, воно відгукується на хвилі. Це — розум!

— Неймовірно, — погоджується інша істота. — Схоже, що ти маєш рацію. Почнемо з ним переговори?

Сигом відступає, намагаючись не шуміти. Він думає про людей. Давним-давно немає серед живих жінки й дитини. І хто б міг подумати, що вони оживуть спогадом і допоможуть зрозуміти чуже життя, врятують його?

МІСТ

Дивна світна споруда — навіс з обертовим дзеркалом — була вже зовсім близько. Вона випливала назустріч крізь фіолетово-кривавий туман. Тоді з будівлі й з’явились оті фігури. Вони вишикувались півколом і завмерли, ледь, похитуючись.

Важко сказати, на що вони скидались. Здавалося, куби перетворюються на конуси, а над ними спалахують маленькі зелені блискавки — і куб поступово стає кулею. Але й конуси змінювали форму. Часом їх огортав серпанок, і тоді вони мерехтіли, а часом зовсім зникали — видно було тільки якісь невиразні хвилі.

— Жителі цієї планети? — прошепотів Вадим, наймолодший з космонавтів.

— А може, машини чи прилади? — озвався Кім, і йому стало душно під пластмасовим скафандром.

Таємничі фігури наблизились. Тепер од землян їх відділяв тільки струмок з вируючою фіолетово-червоною рідиною.

Майже одночасно всі четверо космонавтів відчули поколювання у скронях і потилиці, ніби від слабкого електричного струму. Поколювання повторювалось у певному ритмі, зростало…

“Вони почали передачу, — подумав Свєтов. — Це мислячі істоти або машини, якими керують на відстані. Нам треба порозумітися з ними або з тими, хто їх послав, і насамперед показати, хто ми такі…”

Він кілька разів махнув руками, повторюючи одні й ті ж знаки — так сигналізують на морських кораблях. Він довго робив це, виконуючи програму “А-2”, аж доки почув голос Роберта:

— Вони не розуміють. Може, в них немає зору?..

Свєтов включив мікрофон. Тепер усе, що він говорив, лунало з невеликого репродуктора на шоломі. Він промовляв кілька слів з певним чергуванням звуків, повторював їх, потім казав інші фрази й знову повторював їх.

Конуси мовчки похитувалися на протилежному березі струмка.

— У них може не бути органів слуху, — мовив Кім і подумав: “Якщо вони сприймають світ, як гами випромінювань, то можуть мати нас за невідомих тварин або машини їхніх ворогів. Не виключено навіть, що ми чимось небезпечні для них. Якесь наше випромінювання шкідливо діє на них. Як же показати, хто ми є?”

Він спробував послати радіосигнали, але дивні істоти не відповідали. Чи вони не сприймали хвиль такої довжини?

“Можливо, вони пізнають світ і спілкуються за допомогою органів, яких у нас немає, — вловлювачів якихось особливих хвиль, аналізаторів… — напружено міркував Роберт. — Та що б там не було, вони повинні переконатися: ми здатні перетворювати навколишнє середовище. Тоді вони зрозуміють, що ми не тварини…”

Він порадився з іншими й простяг руку з пістолетом у напрямку темної скелі. Вузький пучок сліпучо-білих променів вирвався з дула, і скеля перетворилася на хмару пари.

Тієї ж миті руки землян ніби закам’яніли. Важко було зігнути й розігнути пальці.

“Це їхня реакція, — зрозумів Свєтов. — Вони вживають заходів, щоб ми не завдали їм шкоди”.

— Нерозумний вчинок, — різко промовив Кім. — А що, коли ця скеля — їхній пам’ятник?

— Здається, ми нічого не довели. Тут можуть зустрічатися тварини з реактивними органами. Крім того, те саме здатні зробити машини, — висловив припущення Вадим.

А Свєтов міркував: “Стільки програм спілкування розроблено вченими: фільми, знаки, мелодії… Та от зустрілись істоти, які не бачать знаків, бо не мають очей, які не чують звуків, тому що не мають вух, і ніяка програма нам не допоможе…”

Поколювання у скронях і потилиці ставали дедалі неприємніші, болючіші. У Кіма паморочилась голова, і він сперся на плече Вадима.

Свєтов спробував піднести руку з пістолетом, але стало ще гірше: тепер уже відчувалося не поколювання — сильні розряди пронизували мозок. Перед очима спалахували якісь плями, миготіли звивисті лінії. Ще кілька хвилин — і можна загинути. Він простогнав:

— Що робити, командире?

Зібравши всі сили, всю волю, Свєтов розслабив пальці, випустив пістолет. І враз відчув деяке полегшення. Поколювання було вже не таке болюче. Він міг рухати руками. Мовив:

— Кинь зброю, Роберте!

А потім люди побачили: їх командир робить щось незрозуміле. Піднявши з грунту гострий блискучий камінь, Свєтов прив’язав його до трубки ручного енергобура. Вийшло щось схоже на первісну сокиру. Потім він попрямував до дивовижних безлистих дерев, що росли на березі струмка. Застукала сокира. Свєтов очистив стовбури від гілок і зв’язав їх.

— Нащо він це робить? — запитав Вадим у Роберта.

— Здається, розумію! Він будує!

— Що будує?

— Пліт або міст… А втім, це не має значення…

Роберт хотів сказати ще щось, але Свєтов гукнув:

— Допоможи!

Удвох вони підняли зв’язані чорні колоди, піднесли до струмка і поклали так, що утворився міст.

— Що ж вони надумали? — дивувався Вадим.

Та вони стояли нерухомо. Фіолетово-кривавий туман спотворював обриси їхніх постатей.

Юнак почув, як Роберт звернувся до Свєтова:

— Ти справжня людина, друже! Ти зробив правильно, створивши спочатку знаряддя, а потім — за його допомогою — міст. Вони або ті, хто керує ними, не можуть не зрозуміти цього…

Ще не встиг він скінчити фразу, як відчув: вони зрозуміли. Поколювання змінилось іншим відчуттям. Здавалося, ніби вітер березових лісів долетів із Землі до цієї чужої планети. Вадим уявив, що він стоїть на березі смарагдового земного моря. Солоні бризки, піна, чайки, мов білі блискавки, і пронизана золотом синь. І крізь цей вихор тріумфу чулися ритмічні удари мідного гонга. Вони лунали все виразніше, все чіткіше. Вадим зрозумів: господарі планети розмовляють з ними. Він закричав:

— Свєтов, ти чуєш? Ти розумієш їх?

— Так, — відповів командир, і його голос звучав трохи гучніше, ніж звичайно. — Вони кажуть: “Добрий день, творці! Ми впізнали вас!”

КОМАНДИР

Кінчик самописця вивів на стрічці пік — і голова Андрія відкинулась на подушку. Пік — спад, пік — спад, голова металася вліво-вправо. На лобі хворого виступили краплини поту, очі були прикриті синьо-жовтими повіками.

Мені все тут здавалося нереальним: і ця голова, і світло індикаторів модулятора, і змії магнітних стрічок — вони виповзали з одного віконечка і заповзали в друге. І сам я здавався нереальним біля ліжка конаючого Андрія…

Реальною була тільки втома. Вона виповнювала мене, мовби перетворюючи на кам’яний постамент. Довелося напружитись, щоб підтягнути до себе мікрофон.

— Шоста програма, — звелів я комп’ютерові, що керував модулятором. В апараті клацнуло, закрутився набірний диск.

Хворий заспокоївся. Пошерхлі уста ворухнулися.

— Мамо, мамо, — чітко мовив Андрій, — заспівай мені пісню. Ти знаєш яку!

Я знову підтягнув до себе мікрофон:

— Тринадцята програма!

Клацнуло — і шум модулятора змінився, в ньому виникли високі тони. Очі Андрія ожили. Ось вони блиснули і зупинились на годиннику, потім — на мені.

— Стомився, друже? — запитав він.

— Трохи.

Якби хтось інший був на його місці, я б здивувався з цього запитання.

— А наслідки близькі до нульових?

Треба щось відповісти. Якби ж то знайти потрібні слова… А він не жде.

— Введи в медицину термін: безнадійно хворий. Щоб лікарі знали, кого боятися…

Тепер він почне розвивати цю думку. Він чотирнадцять років був моїм командиром. Коли всюдихід розбився об рифи і ми опинилися в крижаній воді, він сказав, що десь недалеко починається тепла течія, і розвивав цю думку майже три години, поки нас не помітили з вертольота.

— Не катуйся даремно, друже. Ще трапляються хворі, які не хочуть одужувати. Тобі треба відпочити й добряче подумати про все це…

— Не базікай, шкідливо, — сказав я якомога суворіше.

Я ніколи не дозволив би собі так розмовляти з ним. Але тепер, коли Андрій так силувано бадьорився, а по хвилі став ще слабший, я не міг стерпіти.

— Ну, ну, не гнівайся. Постараюся бути чемним. Скільки програм ти перепробував?

— Сімнадцять.

Сімнадцять характеристик електромагнітного поля, в якому, ніби в пастці, я намагався затримати життя в немічному тілі з перебитим хребтом. Це було останнє, що я міг застосувати: хімія і механіка були безсилі.

— А може, досить, друже? Може, годі мучити мене, переведи у відділення Астахова.

Чи розуміє він, що пропонує? Перевести в терапевтичне відділення? Там — ліки, апарати: штучні легені, серце, нирки, печінка, зрештою, переливання крові. Словом усе, що вже довело свою неспроможність. А для мене перевести його означає закінчити нарешті безсонну вахту, зняти з себе разом із халатом відповідальність, піти додому, виспатись… У медицині трапляються випадки, коли нічого вже не можна зробити. Мій модулятор теж не всесильний.

Його очі зацікавлено дивляться на мене, вивчають… Невже він запропонував усе це навмисне? Зневірився в мені, в моєму модуляторі й вирішив допомогти усунутися? Від нього можна цього сподіватися. Він був дуже простий у поводженні, кожного з нас називав на ім’я, але ми називали його тільки Командиром…

— То що, не хочеш перевести? — знову поцікавився він.

— Ні. — Здається, я сказав це надто різко. Його погляд став здивованим.

— Ти ж знаєш, що модулятор всесильний, — бадьоро промовив я. — Він здатний вилікувати кожного. Треба тільки знайти характеристику модуляції для твого організму.

— Одну-єдину! — змовницьки підморгнув він.

— Авжеж.

— Серед скількох?

Я зрозумів, що попав у пастку. В медичній “біографії” Андрія була електрична картка його організму, але її складено дев’ять років тому. Тоді модуляторів ще не було. І я не знав головного — номера модуляції. Отже, не знав основного — ритму. І штучний мозок модулятора не міг мені допомогти в цьому…

— Комп’ютер працює весь час, — промимрив я. — Раніше чи пізніше, але ми знайдемо…

— А скільки маємо часу?

Неприродна ситуація. Хворий доводить лікареві безнадійність свого стану. Але від цього хворого можна сподіватися чого завгодно… Невже він серйозно хоче, щоб я передав його Астахову?

Я подивився на годинник. Андрій відпочивав десять хвилин. Можна змінити програму. Він помітив, як затремтіла чашечка мікрофона, і швидко сказав:

— Ти знову зануриш мене в електромагнітні проводи?

— Потерпи, — сказав я якомога лагідніше.

— А що, я базікаю в маренні?

Я подивився йому в очі. За довгі роки медичної практики я навчився помічати страх в очах наймужніших хворих. Але в його очах не було нічого, крім цікавості.

— Ти кликав матір. Просив, щоб вона заспівала тобі пісню…

— Он як… Пісню… А знаєш, яку саме? Він спробував заспівати, та в горлі заклекотало, і мелодії не вийшло.

— Не напружуйся, — попросив я ї ласкаво поклав руки йому на плечі.

Його м’язи покірно розслабилися. Мабуть, він не протягне й доби…

Раптом у його погляді співчуття змінилося жалем. Безперечно, він помітив мою безпорадність.

— Почекай, дай згадати… Ти багато розповідав мені про модулятор. Тобі потрібен номер модуляції, характеристики ритму… — Його погляд став напруженим. Різкі зморшки прорізали лоб, і безпомічний конаючий чоловік знову став схожий на Командира, який водив нас на штурм безодні Аль-Тобо.

— Ось що, друже, ти коли передав повідомлення моїй матері?

— Позавчора, — відповів я, не розуміючи, куди він веде.

— Вона прибуде з хвилини на хвилину.

— Ну то й що?

— Ти виконаєш моє прохання, друже. Пустиш її сюди, і вона заспіває.

Мені забракло слів. Що можна відповісти на це божевільне прохання?

— І постарайся запам’ятати — хай усе буде так, як завжди. Нехай модулятор працює. Мати не завадить ні йому, ні тобі.

Він говорив таким тоном, ніби віддавав команду.

Він ніколи не підвищував голосу. Говорив просто, а ми виконували все навіть тоді, коли здавалося, що його слова абсурдні. Так ми йому вірили.

Звичайно, він мав на це право, бо ризикував більше за інших, вибирав для себе найважчі місця. Але Павло був відчайдушніший, Ілля — дотепніший, Сашко — ерудованіший. Проте всі ми підкорялися тільки йому. У нас Командирів не призначали, як колись, а обирали. Та коли б нам довелося тисячу разів обирати, ми обрали б тільки його. Чому?

Зморшки на Андрієвому чолі розійшлися, куточки губ опустилися. Таким я його бачив дуже рідко. Навіть у сні його обличчя розслаблювалося не повністю — за довгі роки він звик до стану постійної готовності діяти, приймати рішення, відповідати не тільки за себе, а й за інших.

Я увімкнув четверту програму — підготовчу. Вийшов у коридор. Побачив медсестру і, клянучи себе за слабкість, попросив:

— Зайдіть до приймальної, розшукайте Віру Савеліївну Городецьку і приведіть до мене.

Поспіхом повернувся в палату. Чому я виконав дивовижне прохання Андрія? Спрацювала звичка виконувати розпорядження Командира, підкорятися його наказам, вірити в його слова. Я порушив святий закон медицини — бачити в кожному хворому тільки хворого. І справді, що лишилося від колишнього Командира в цьому немічному, безсилому тілі, в хворому мозку із запаленими клітинами, в незрячих очах і потрісканих губах.

Двері відчинилися:

— Городецька тут, — мовила сестра.

Огрядна літня жінка. Змарніле обличчя, круглі злякані очі. Навіть важко повірити, що це мати нашого Командира.

— Йому дуже погано?

Краще нічого не відповідати.

— Ви мені не відповіли, лікарю.

Замість відповіді я виразно подивився на неї і помітив, що з відчаю вона стулила губи. От-от заплаче й закричить: “Врятуйте його, зробіть що-небудь!”

Я почув короткий стогін і пошукав поглядом склянку.

— Що можна зробити, лікарю?

Так, це її слова, в кімнаті, окрім нас і Андрія, нікого. її чоло прорізали знайомі мені зморшки, очі гостро й сухо блищали. Виходить, перше враження було помилкове? Мати й син… У них так багато спільного!

— Андрій просив… — Я затнувся. Кому співати, людині, що лежить непритомна? І все ж доказав: — Просив, щоб ви йому заспівали пісню… Сказав, ви знаєте яку…

Я уважно подивився їй в обличчя. Не зрозуміла. Навіть не здивувалась. Але подив відбився не на обличчі, а в словах:

— Зараз?

— Зараз, — видавив я, пропонуючи їй склянку з тоніком.

Вона похитала головою, тихенько кашлянула і заспівала.

Низький приємний голос. Я скоса глянув на Андрія. Його обличчя було, як і раніше, синьо-бліде, очі незрячі, напівприплющені. Чого я жду? Дива? От як далеко заводить людину звичка вірити в чиюсь непогрішність!

Я рвучко підтягнув мікрофон і наказав:

— Міняю програму…

Хотів було сказати “на сьому”, та подумав: а що, коли зразу перескочити на одинадцяту? Чи не викличе це стресу і перенапруження нервових вузлів? Але потім можна перейти на дванадцяту, і це мине для нього безболісно…

— Ще співати?

Зовсім забув про неї і про її пісню” Я хотів вибачитися перед жінкою, проте не встиг цього зробити, бо саме глянув на Андрія. Певно, ніхто не помітив би в ньому зміни. А я помітив: він уже не облизував губи, вони навіть трохи порожевіли. А може, мені так здалося?

— Йому трохи краще, — сказала жінка.

І вона це помітила? Випадкове поліпшення? На кілька хвилин? Збіг часу з піснею?

Я знову подивився на Андрія, перевів погляд на його руки. Пальці вже були не такі білі, а нігті — не такі сині. Знову збіг? Чи не забагато?

Але в такому разі виходить, що… Кожна людина із здоровим глуздом знає, що цього не може бути! Виходить, я не належу до цих людей. Я такий самий, як Андрій, як ця жінка, його мати.

“Зачекай, зачекай, друже, — сказав би Андрій, — а кого ми називаємо людиною із здоровим глуздом? їх чимало, і, можливо, саме тому нам часто бракує божевільних ідей, хоч саме вони інколи бувають геніальні. Що ти на це скажеш? “

“Не згоден! — кажу я собі. — Так справді можна збожеволіти. Ми заблукали б у лабіринті ідей, якби не факти. Це вони, зрештою, стають перевіркою ідей — здорових і божевільних, вони все вирішують і виносять свій вирок… Але ж і факти… А може, у мене щось негаразд з очима? Андрієві стає краще, він дихає все рівніше…”

Нехай брешуть очі. А прилади?

Я прикипів поглядом до контрольної дошки і не повірив своїм очам. Показники пульсу, наповнення, насичення киснем змінювались всупереч здоровому глуздові.

Пісня?

Вона вже стихла, а показники змінюються. Час робити висновки, потрібні для наступних дій.

Я згадав ще про одного, безмовного учасника події, на об’єктивність якого можна покластися. Комп’ютер — штучний мозок. Я сказав у мікрофон:

— Потрібна порада. Оцінюй стан хворого і дієвість програми.

Індикатор на виході засвітився блакитним вогником. На екрані з’явилися цифри і слова: “Стан хворого покращав. Оцінка за шкалою Войтовського — 11(9)4. Модуляцію знайдено”.

Мене била нервова лихоманка. Що врятувало його? Пісня? Голос матері? її присутність?

Звичайно, кожному приємно вірити, що його можуть урятувати ласка матері, руки коханої. Віра інколи допомагає одужанню. Чим приємніша казка, тим більше я повинен берегтись її. Я повинен не вірити, а знати, що відбувається.

А відбувалися цілком реальні явища. Мені здається, що вони надприродні, загадкові. Однак вони підтверджуються показниками датчиків і комп’ютера, режимом роботи модулятора. Отже, вони є насправді. Просто їх треба пояснити. Знайти причину. І вона має бути не казкова, а така, яку можна математично описати.

Згадаймо: було прохання. Була пісня — музика і слова. Звукові хвилі. У певному ритмі…

А що ж ти шукав, дурню? Чого тобі не вистачало для визначення модуляції? Даних потужності поля? Частоти імпульсів? Та ні ж! Розташування їх між паузами. Тобі треба було визначити ритм — і ти його визначив! Можливо, ти забув просту істину? Ритм — основа усіх процесів організованої системи. Основа життя в будь-якому його прояві. Інакше й не може бути у природі, до ритмів якої пристосовується організм. Будь-яка хвороба — порушення ритму. Відновлення його — одужання.

А в світі, що створила довкруги себе людина, найвищі, найдуховніші прояви ритму — музика. Вона супроводжує людину з дитинства. Майже у кожного є улюблена пісня, улюблена музика. У чому причина вибору? Перші ритми і першу музику людина чує ще до народження, в материнському лоні. Це — звуки серця матері. Вони на все життя стають визначальними для сприймання ритмів світу, в тому числі — музики, пісні… Отже, і ритми улюбленої пісні співзвучні з біоритмами організму…

Стривай! Я роблю помилку. Сама тільки музика не вплинула б на хворого. Я шукав ритм, щоб дати завдання машині. Вони могли б подіяти так на хворого тільки через команду комп’ютера, що керує модулятором… Але накази йшли від мене…

Я намагаюсь до найменших подробиць згадати все, що сталося тут в останні години. Пісня… я віддаю команду про зміну програми з четвертої… На яку? Я сказав: “Змінюю програму”. Потім почав думати, вираховувати… І пісня лунала, і комп’ютер, що шукав модуляції, підкорився моїм словам про зміну програми. Він, можливо, почав аналізувати ритми пісні, взявши її як програму. А чи він не ввів якийсь із них у модулятор? Можна перевірити це припущення.

— Ритм, якого я шукав, був у пісні? — кажу в мікрофон.

— Так, — засвітилося на екрані. — Ось його формула.

Я важко встав із стільця, захитався…

Чиїсь руки підтримали мене.

— Вам погано, лікарю?

Знову я забув про цю жінку, матір Командира.

— Вам треба відпочити…

А мені почулося насмішкувате: “Що, друже, замучився ти з хворими?”

Багато б я дав за те, щоб спитати в нього негайно:

— Я завжди усвідомлював, що ти незвичайна людина. Мені відомо, що знання твої величезні, а вміння робити незвичайні висновки — дивовижні. Я нічого не питав у тебе на плато Сипон, коли ти вивів нас з пекла. Я пам’ятаю твій жарт після того, як ми повернулися живі і майже неушкоджені з Венери. Але тепер, хворий, конаючий, невже ти міг передбачити це все? Шукати разом зі мною вихід, коли я розповів тобі про свої труднощі, про те, що я не можу знайти ритму?

Ти згадав улюблену пісню і висунув божевільну гіпотезу про те, що любов до пісні залежить од електромагнітних ритмів організму? Виходить, це ти, а не я і не комп’ютер, керував цим незвичайним дослідом… Ти й це зміг? Ти, Командир…

ПРИШЕЛЬЦІ З ІНШОГО ЧАСУ

Зубчаста лінія горизонту була ніби залита кров’ю. Сонце сідало за обрій, кидаючи на землю останні промені. Він стояв біля ніг гігантських статуй і озирався навколо. Невиразно відчував: тут щось змінилось. Але що саме?..

Він був археологом. Його худорлява постать здавалась молодшою, ніж обличчя — коричневе, обвітрене, із стомленими очима. Коли був тут уперше, його просто називали Михайлом. То було п’ять років тому. Він готувався до захисту дисертації, а Світлана навчалася на останньому курсі. Вона тоді сказала: “Це потрібно для дипломної роботи”, — і він домігся, щоб її включили до складу експедиції.

Михайло Григорович вдивлявся в гігантські фігури статуй, намагаючись пригадати, біля якої з них Світлана мовила: “Мишко, важко кохати такого, як ти…”

“Що тут змінилось? Що могло змінитись?” — запитував він у себе, оглядаючи бархани і пригадуючи усе, що тоді відбулося.

Вирушаючи в третю мандрівку до залишків стародавнього міста, чотири учасники археологічної експедиції відстали від каравану і заблукали в пустелі. І тоді вони випадково знайшли ці дві статуї. Фігура чоловіка була трохи вищою, ніж жінки. Запам’яталось його обличчя — грубо вирізьблене, майже без носа, без вух, з широким проваллям рота. Тим більше незвичайними, навіть неприродними на цьому обличчі здавались чітко окреслені очі. В них можна було роздивитись ромбічні зірниці, синюваті прожилки на райдужній оболонці, твердий гребінець вій.

Фігури статуй вражали своєю асиметрією. Тулуб і руки були дуже довгими, ноги — короткими, тонкими, взутими у черевики з розтрубами.

Як не сперечались між собою учасники експедиції, встановити, до якої культури й епохи належать ці статуї, не вдалося.

Ніколи Михайло Григорович не забуде хвилини, коли вперше побачив очі скульптур. Йому перехопило подих. Він занімів, неспроможний відвести від них погляд. А потім, полонений якоюсь чужою незрозумілою силою, пішов до них, як лунатик. Тільки вдарившись грудьми об ноги статуй, зупинився і тут же відчув, як щось обпалило йому стегно. Він поліз у кишеню і охнув. Латунний портсигар був розжарений, ніби його тримали на вогні.

Михайло отямився, озирнувся. Професор-історик стояв абсолютно нерухомо, з широко розкритими очима. Навіть скептик Олексій Федоров теж ніби онімів, а Світлана у пориві відчаю кинулася до Михайла.

Того ж дня Олексій Федоров учинив археологічне кощунство — відбив маленький шматочок від ноги жіночої статуї, щоб вивчити його в лабораторії і виявити, з якої речовини зроблені фігури. Речовина була незвичайною — у ній пролягали якісь завитки, вкриті блідо-голубими краплями.

Через кілька днів учасників експедиції помітили з літака. Вони полетіли до міста, щоб незабаром знову повернутися в пустелю. Та здійснити відразу це їм не вдалося. Загинув Олексій Федоров — трапився вибух у лабораторії. Він пролунав саме в той час, коли Олексій досліджував речовину статуї. Один з лаборантів стверджував, що виною тому була саме та речовина, котра діяла як дуже сильний фермент — прискорювала одні реакції й уповільнювала інші. Через це, мовляв, і спалахнула вогненебезпечна рідина…

Михайло Григорович почав готувати нову експедицію. Цього разу Світлана не могла супроводжувати чоловіка. Два місяці тому вона народила сина. Професор-історик занедужав. Михайло Григорович сам вилетів у пустелю. По дорозі він почув цікаву легенду.

“Великий аллах і пророк його Магомет! — розповідав один з провідників. — Насолоди раю дарує він вірним, а невірних спопеляє, і сліду від них не лишається, як не лишилось його від стародавнього народу газруф. Послухайте історію, яку розповідали нам батьки, а батькам — діди. Давно-давно, багато віків тому, через пустелю Харан йшли кочівники. Вони тікали від ворожих племен, які наслав на них аллах за гріхи їхні. Кочівники гинули від спеки і спраги, і животи їхні присихали до спин. Страшний гнів аллаха!

Одного дня кочівники побачили, як від сонця відірвався шматок і почав падати на землю. Він збільшувався на очах, перетворюючись у вигнуту вогненну шаблю. Кочівники впали ниць, затулили вуха, щоб не чути жахливого реву і свисту. І тут страшенний ураган налетів на них, і через кілька хвилин від усіх чоловіків і жінок лишилося всього троє. Ще багато днів блукали вони у пустелі, і тільки один з них дістався до людей, щоб розповісти їм про все, що сталося…”

Михайлові Григоровичу вдалось у рукописах одного стародавнього історика знайти оповідь, схожу з легендою. Історик згадував про зірку, що впала на землю, про ураган і загибель кочового племені.

І тоді у археолога виникла здогадка: можливо, в пустелі колись приземлився космічний корабель? Пришельці на знак свого перебування на Землі поставили ці статуї.

Михайлові Григоровичу нетерпеливилося швидше перевірити свою гіпотезу.

…Він стоїть перед статуями — змужнілий, строгий, задумлений, людина, котра навчилася стримувати свої почуття. Скільки він пережив за цей час! Шукання, хвилювання, захист дисертації, народження сина…

Потім він подумав про Світлану. Пригадав залишки старовинного міста, відкриті в цій же пустелі. У руїнах одного будинку він знайшов гіпсову жіночу голову. Тепер вона виставлена у музеї, і кожен, хто дивиться на неї, дивується, яким чудовим може бути обличчя простої жінки, коли вона кохає, і кожен хоче бути гідним такої любові.

“Це все, що залишилось від життя і праці невідомого скульптора, — думає Михайло Григорович. — Але хіба цього мало, коли люди стають вищі і чистіші, глянувши на його сина, і правнук, і їхні діла…

Він уявив собі, що лишиться від нього самого: досліди, нариси, знахідки. У них втілений клаптик історії, що завжди вказує шлях у майбутнє. І ще зостанеться син, і син його сина, і правнук, і їхні діла…

Краєчок сонця ще висів над обрієм. Здавалось, що там плавиться пісок і тече вогненною масою. Налетів вітер, і пісок зашелестів. Тільки статуї стояли нерухомо.

Михайло Григорович знову подумав, що такими ж нерухомими вони були всі ці п’ять років. Час плинув мимо них, як пісок…

І все ж Михайлові Григоровичу здавалось, що тут відбулися певні зміни. Він не міг збагнути, які саме. Тоді вийняв з кишені бумажник, розкрив його… Дістав фотокартку… Ось він, Михайло, ось Світлана, навпроти статуї… Але що ж це? Не може бути! Не може…

Михайло Григорович переводив погляд з фотографії на статуї і знову на фотографію. Апарат не міг помилитись. Може, помиляються його очі? Він підійшов ближче, відступив. Ні, і очі не помиляються.

На фотографії жіноча статуя стоїть прямо, опустивши руки, а зараз вона змінила положення: трохи зігнуті ноги в колінах, ліва рука простяглася до ноги, де відбито шматок. А статуя чоловіча, що стояла впівоберта до жінки, зробила крок вперед, немов захищаючи її. Права рука піднята догори і тримає якийсь предмет.

Що все це означає?

Михайло Григорович нічого більше не відчував, не міг думати ні про що, крім скульптур. Його очі пломеніли, крізь коричневу засмагу на обличчі проступив легкий рум’янець. Тепер він здавався набагато молодшим. Пригадав слова Світлани: “Ніяк не можу позбутися від враження, що вони живі…”

Ритм його думок порушився, у пам’яті спливали уривки відомостей: слон живе десятки років, а деякі види комах — кілька годин. Але якщо підрахувати рухи, які робить за своє життя слон і комаха, виявиться, що їхня кількість приблизно рівна. Обмін речовин і тривалість життя не мають певного відтинку часу. У різних видів істот вони різні, причому ця різниця коливається в дуже широких межах. Так, весь розвиток крупки закінчується за п’ять-шість тижнів, а секвойя розвивається кілька тисяч років.

Все ясніше і ясніше вимальовувалась головна думка. Навіть у земних істот відтинки часу, за які протікають основні процеси життя, настільки різні, що один відноситься до іншого, як день до десятиріччя або століття. Миша, скажімо, повністю перетравлює їжу за годину-півтори, а змія — за кілька тижнів. Ділення клітин деяких бактерій відбувається щогодини, а клітин багатьох вищих організмів — раз у кілька днів. У кожного виду свій час, свій простір, свої відрізки життя… Швидкій комасі молюск здався б закам’янілою брилою. А якщо взяти явище анабіозу…

Статуї стояли перед археологом абсолютно нерухомо. Та він вже здогадувався, що їхня нерухомість уявна, що це зовсім не статуї, а… люди. Люди з іншої планети, з іншого світу, з іншого часу. Наше сторіччя для них — мить. Певне, всі процеси у їхньому світі протікають в іншому, уповільненому ритмі.

П’ять років знадобилося жінці, щоб відчути біль у нозі і почати реагувати на нього. Стільки ж часу треба було чоловікові, щоб зробити один крок.

П’ять років… Він, Михайло Григорович, за цей час прожив велике життя, знаходив і втрачав друзів, пізнавав самого себе. Він звідав і муку, і біль, і відчай, і радість, і горе, і щастя. А нервові імпульси цих істот повільно повзли по їхніх нервах, сигналізуючи жінці про біль, чоловікові — про небезпеку. Жінка, яку вважали статуєю, всі ці роки опускала руку до пораненого місця, а чоловік робив свій єдиний крок.

Це здавалось неймовірним, але Михайло Григорович добре знав, що в природі все може бути, що багатогранність її невичерпна.

“Минуть ще десятки літ, — думав він. — Помру я, помре мій син, а для них нічого не зміниться. Наш час омиває їхні ступні і мчить далі, безсилий перед ними. І всі наші страждання, наші радощі і муки для них не мають ніякого значення. Вони оцінять справи лише цілих поколінь”.

І тут же Михайло Григорович запитав себе: “Чи оцінять?” Все може статися інакше. На захист жінки, котрій ненавмисне п’ять років тому заподіяли біль, чоловік підняв зброю. А коли вона вистрілить? Скільки років мине? Сотні, тисячі?.. А що це за зброя? Яка її дія? І що зробити, щоб вона не почала діяти?..”

Михайло Григорович зупинив потік запитань. Звичайно, справитись з пришельцями люди Землі можуть дуже просто. Можна вибити зброю з рук чоловіка. Можна зв’язати сталевими тросами цих істот. Врешті-решт, перемагає той, чий час плине швидше!

Але це не вихід із становища. Треба порозумітися з пришельцями, взнати про їхню батьківщину і розповісти їм про свою планету. А як це зробити? Адже запитання, поставлене сьогодні, дійде до їхньої свідомості через десятки років, і минуть ще сотні літ, доки вони дадуть відповідь на нього.

А запитань доведеться ставити багато, перш ніж встановиться хоча б якесь взаєморозуміння. Минуть тисячі років… А для нащадків запитання прадідів не будуть мати ніякого сенсу, і вони ставитимуть свої запитання… І знову минуть тисячоліття.

Для пришельців це будуть хвилини, для землян — епохи.

Михайлові Григоровичу страшно було подумати про дистанцію свого життя. Яке непомітне воно, а йому здається цілою епохою! Для чого він жив? Що від нього залишиться?

Михайло Григорович підвів голову. Ні, даремно він так думає, даремно хвилюється. Лишаться його справи — прочитані сторінки історії, котра завжди вказує шлях у майбутнє, допоможе знайти контакт з пришельцями. Те, що неможливе сьогодні, стане можливим завтра.

І його життя, як життя будь-якої людини, не вкладається в якийсь тинок. Точніше тинок залежить від людини. Один робить своє життя мізерним і непомітним, інші — великим і багатогранним, і поняття “мить” дуже відносне. Секунда людського життя — це не те, що нацокає годинник, а те, що людина встигне зробити за неї. Хіба не варта століття мить Ньютона, коли він сформулював свій славнозвісний закон? Хіба секунда Леонардо да Вінчі або Ломоносова — це тільки те, що показує годинник?

За секунду Земля проходить певний шлях, вітер пролітає певну відстань, комаха пробігає певну стежку, але людина може взагалі не помітити секунди, може позіхнути від нудьги, а може відкрити новий закон природи. Час — господар речей у природі, людина — господар свого часу.

…Довгі тіні упали на пришельців і змішалися з тінню Михайла Григоровича. Вони стояли один проти одного — вищі істоти, такі різні і такі схожі.

МИТНИЙ ОГЛЯД

Контролери поверталися ні з чим. Вічка індикаторів зеленаво блимали з пульта. Це означало, що автоматичні системи не виявили нічого недозволеного.

Корабель міг вирушати.

Простягти руку до зеленої кнопки, натиснути — і на світловому табло перед старшим черговим шостого шлюзу спалахне напис: “Митна служба зауважень не має”. Але натискати кнопку не хотілося. Щось заважало…

Це “щось” мало цілком певний, хоч його й важко було витлумачити, зміст: кинутий скоса погляд, змовницький жест, якась маленька неточність у документах…

Цього разу не було, здавалося, нічого підозрілого. Контролери відзначили тільки, що запас уранового палива на “Марії-Луїзі” удвічі перевищує норму.

“Можливо, справа саме в цьому, — міркував Георг. — Такий запас легко наперед обумовити в документах, щоб потім не марнувати часу на митниці. Але цього чомусь не зробили. І ця подорож до Байкалу… Навіщо вона? Невже їм заманулося помилуватися краєвидами? Може, це єдина причина?..”

Годинник рівномірно цокав. Ще півгодини — і капітан “Марії-Луїзи” матиме підстави скаржитися головному диспетчерові-координатору.

Судно везло з Радянського Союзу комп’ютери, роботів і вугілля, необхідне для виготовлення пластмас — замінників живої тканини.

Старпом з “Марії-Луїзи”, стрункий і бездоганно ввічливий, очікувально дивився на Георга, а той старанно відводив погляд і вдавав, що звіряє суднові документи. З його обличчя не сходив вираз бюрократичної заклопотаності. “Хай думає, що чекаю ще на якісь повідомлення контролерів, — міркував Георг. — А я тим часом придивлюся до нього. Надто вже поспішає цей морський лис…”

— Як вам сподобалася подорож до Байкалу? — якомога лагідніше спитав Георг.

— Краса озера вражає. Я не міг навіть собі уявити такої краси, — заторохтів моряк, і Георг зрозумів, що він готувався до цього запитання.

“Чому? — подумки спитав він себе. — Чому “лис” знав, що його запитають про Байкал?”

Старпом все ще захоплено розповідав про озеро, сипав заздалегідь заготовлені фрази. Та невдовзі він зрозумів, що співрозмовник не слухає, і замовк. Його обличчя почервоніло від образи, але він стримувався. Тільки уста, що іноді зрадливо сіпалися, виказували внутрішню боротьбу. “Він уже мав би якось виразити обурення, — думав Георг. — Але ні, надто добре вишколений, і мені навряд чи пощастить його “розколоти”. Ну що ж, доведеться ризикнути!”

— Я хотів би оглянути багаж, — сказав Георг, не завдаючи собі клопоту надмірною чемністю.

— Ви самі спускатися до трюм?

— Не заперечуєте?

— О, що ви! Прошу.

Ясна усмішка опромінила старпома.

Разом з моряком Георг пройшов на корабель. Старпом ішов стрімко, розгонисто, і митник ледве встигав за ним. Моряк дав кілька вказівок і запросив Георга до ліфта. За хвилину вони опинилися у трюмі. Довгий вузький прохід тягся між двома рядами акуратно складених контейнерів. На кожному біліла фірмова наклейка — “ДКЗ-7. Зроблено в СРСР”. В ящиках були блоки комп’ютерів. Мовчазні рицарі-роботи “ДКЗ-6” стояли у заглибинах обабіч проходу — там, де закінчили роботу. Більшість із них були вимкнуті, щоб не витрачати марно енергії. Тільки в деяких, аварійних чергових, світилися нагрудні індикатори.

Старпому й митнику доводилося часто нахилятись і високо піднімати ноги, минаючи перебірки між вантажними відсіками. Моряк не приховував утоми і весь час утирав носовичком спітнілого лоба.

За однією з перебірок фортечним муром височіли сірі нейлонові мішки з вугіллям. Тут теж були ніші для роботів-вантажників.

Георг звик покладатися на інтуїцію. Ще не розуміючи, в чому річ, відчув: щось змінилося — й зупинився. Зупинився і старпом. Відчуття новизни зникло. Георг подав знак рушати далі — відчуття з’явилося знов. Він уважно придивився до мішків. Деякі з них ледь помітно відрізнялися від інших своєю формою. Георг одразу зреагував на це маленьке відкриття й непомітно увімкнув кишеньковий індикатор-автомат. Відчув легке поколювання — сигнали приладу. Це анітрохи його не здивувало. Георг витяг пласку коробочку індикатора — стрілка вказувала на четверту поділку.

— Вибачайте, що затримую вас і завдаю клопоту, — звернувся він до старпома й удавано зітхнув: — Така служба, нічого не вдієш.

Тепер він міг не шкодувати часу на ввічливість.

— До ваших послуг, — відповів моряк.

— Зробіть таку ласку, відкрийте мішок.

— Прошу, — з готовністю відказав старпом і взявся за мішок, що лежав поряд з тим, на який вказував Георг.

— Ні, отой, прошу.

Старпом присунув до себе мішок, готуючись одкрити застібку-блискавку, — і тієї ж миті могутня клішня робота-вантажника відштовхнула його.

— Не заважай! — наказав Георг. Але робот не підкорився. Він рішуче тіснив людей од мішка.

— Век! — гаркнув старпом і затупотів ногами. — Геть!

Робот загрозливо насувався на людей.

— Що з ним? — мовив старпом. — Невже зіпсувався?

За свою багаторічну службу на митниці Георг чого тільки не бачив. Ось і тепер він пригадав щось подібне. Тоді власники просто вимкнули у робота-вантажника органи слуху. Вони так само кричали на нього й тупотіли ногами, уникаючи тільки виразних жестів, зрозумілих роботу.

Георг застережливо підняв руку. Робот слухняно зупинився й одступив убік, звільняючи шлях до мішка. Але митник не задовольнився цим. Він розумівся на робототехніці й легко знайшов кришку блока настройки основних вузлів. Повернув регулятор слуху — лампочка засвітилася.

— Чому не дозволяєш відкрити мішок? — запитав Георг і почув чітку відповідь:

— Небезпечно для людини.

— Команда була помилкова. Скасовую її.

— Ви неправі. Невідомо, що там, — втрутився старпом.

— Гаразд, — погодився Георг. — Не будемо порушувати техніки безпеки. Ходімо за перебірку, а робот відкриє мішок.

Георг не відчував ні особливої втіхи, ні злості. Він просто виконував свій обов’язок і думав. “Цілком ймовірно, що я нічого не дізнаюся про тебе, “лисе”. Так буває завжди, я бачу лише один бік людини-суперника. Я спілкуюся з ним тільки доти, доки він протистоїть мені, а потім ми розлучаємося назавжди. Звичайна історія, не знаю, чи можна назвати її людськими взаєминами: один намагається будь-що ошукати другого, а той, у свою чергу, прагне завадити цьому…”

Обличчя старпома набуло холодного й пихатого виразу. Доброзичливість злетіла з нього, немов фальшива позолота.

— Я вмію програвати, — різко мовив моряк. — Він розстебнув “блискавку” на мішку. Блиснув жовтий метал. — Золото. Злитки. Південний Африка.

Слова дзвеніли, наче монети.

— Чому немає квитанції? — запитав Георг, міркуючи: “Він знову приготував слова. Він сказав би не “вмію програвати”, а “вміти програвайт”. Він приготував і слова, і позу…”

— Вивозити без оплати. Ви знаходити — вам будемо платити премій.

Георг зазирнув у сині очі. Вони були напрочуд виразні. Навіть злість не псувала їх. Довгі вії тріпотіли, наче крильця метелика.

— Скільки тут золота? — поцікавився Георг.

— Шість тонн.

Георг прикинув розміри збору. Відтоді, як було налагоджено промислове виробництво золота у ядерних реакторах, ціни на нього впали, але мито все-таки складало чималу суму. Проте не ці підрахунки збудили у митника нову підозру. Там, у глибині синіх очей, за злістю й удаваною пихатістю він помітив іскорки ретельно прихованого торжества. “Подорож до Байкалу, в цьому вся справа…” — подумав він і сказав:

— Будь ласка, вийміть злиток.

— Прошу.

Надто вже великий злиток. Мабуть, кілограмів сім-вісім. А тримає його старпом без будь-якого зусилля.

Георг узяв злиток з рук старпома й зрозумів, що не помилився у припущеннях. Повернув злиток кілька разів, ніби зважуючи, і помітив лінію розрізу. Перш ніж старпом встиг отямитися, Георг натис приховану пружину й відкрив кришку золотої посудини. Так, це була саме посудина, вщерть наповнена прозорою рідиною.

Георг не дивився на моряка — зважив на його самолюбство. Він і так добре уявляв, що коїться із старпомом. “Ось чому він з такою готовністю йшов на те, щоб сплатити мито за золото. Ще б пак! Адже воно не становило б і десятої частки тієї суми, яку доведеться сплатити тепер”.

У посудині була чистісінька питна вода з Байкалу, один літр якої на ринках багатьох європейських країн коштував у сім разів дорожче за кілограм золота…

ЗА ПОРОГОМ ЧУТЛИВОСТІ

Перше, що Віталій почув, прокинувшись, — тихе поскрипування паркету. Потім долинуло подзвякування ложечки у склянці.

“Може, хтось увійшов у кімнату?”

Віталій розплющив очі. Побачив знайомий стіл, на ньому бронзову статуетку індійської танцівниці. Він чітко розрізняв у неї на руках браслети, а вони ж були шириною менше міліметра.

“Невже ранок? Проспав?”

Він глянув на будильник — перша година ночі. Штори на вікнах спущені. В кімнаті повинна бути абсолютна темрява.

Віталій ковзнув поглядом по стелі. На люстрі нерухомо сиділа муха. Він помітив поблискування крилець, розрізнив навіть її ніжки. Мабуть, дослід удався.

Щоб остаточно переконатись у цьому, Віталій вирішив випробувати й нюх. Вдихнув повітря, відчув міцні пахощі духів “Білий бузок”. Згадав, що кілька днів тому сюди заходила Олена.

Ніякого сумніву в успіху досліду не було.

Нестримна радість переповнила все його єство. Він переступив поріг доступності! Він — перший з людей — здатний чути те, чого не чує насторожене вухо антилопи, бачити те, чого не помічають у темряві очі кішки, відчувати запахи, які не вловила б найкраща собака-шукач.

У світі навколо людей існує безліч речей і явищ, які без допомоги приладів не можна відчути і пізнати. Слабкі випромінювання, незначні коливання повітря тощо не викликають реакції органів чуття людини, не досягають порога подразнення, коли виникає нервовий імпульс.

Це поріг, яким природа відгородила від людини тисячі таємниць. А він, молодий учений, переступив цей поріг. Він брав участь у створенні препарату, який може змінювати властивості нервових клітин і тим в сотні разів підвищувати ступінь чутливості. Правда, професор попереджав його про небезпеку вживання цього препарату.

“Природа дуже і дуже передбачлива, — навів він свій улюблений вислів, який вже добре надокучив Віталію. — Її обмеження часто виконують роль захисту, і переступати їх треба обдумано, інакше…”

Віталій не хотів зараз згадувати слів професора. Йому набридли досліди повільними кроками: мікроби, морські свинки, кролики, собаки… І, на словах відмовившись від рискованого експерименту, все ж таки через місяць він вирішив здійснити його.

Подумати тільки, які перспективи відкриває препарат перед людиною! Що б, наприклад, міг зробити розвідник, якби його чутливість підвищити в сотні разів? Або спортсмен? Чи космонавт на незвіданій планеті?!

Віталій взяв зі столу блокнот і записав перші відчуття, враження і думки. Потім сів на ліжко, сунув ноги в капці.

Ого! Його нове становище зв’язане з дрібними неприємностями. Адже раніше він ніколи не відчував, що лівий капець тісний.

Віталій перекинув через плече рушник і пішов у ванну. Пішов повільно, прислухаючись до різних звуків, які викликав кожний його крок.

Відкрутив кран. Плескіт води приголомшив його, ніби шум водоспаду. Звично підставив руки під срібний струмінь, скрикнув і тут же відійняв їх. Холодна вода, котрою він щодня вмивався, тепер обпікала.

Вихід знайшов одразу. Поставив на вогонь чайник. За хвилину налив у кружку води, але знову невдача. Тепла вода здавалась окропом. Довелося розмішати з холодною.

Раптом — пронизливий тріскучий звук. Віталій не відразу збагнув, що це він так чхнув. Звідки у нього такий нежить? Що за чортовиння? Адже він ніколи не застуджувався. Невже переохолодження?

Та марно, будь-які переваги пов’язані з певними незручностями. Треба навчитись орієнтуватись у новому становищі, освоїтись з ним, звикнути. Адже здібності людських організмів розвивались і вдосконалювались протягом тисячоліть, передавались по спадковості, люди їх освоювали поступово, з дитинства. Звикне й він.

Коли Віталій повернувся до кімнати, годинник показував уже пів на четверту. Треба поспішати. Вплив препарату закінчиться через кілька годин.

Куди ж піти найперше? З чого почати випробування? Віталій згадав свої медичні гіпотези. Його організм має тепер підвищену реактивність. На нього подіяло навіть мізерне охолодження. Зате він здатний блискавично відчути збудника інфекційної хвороби і так само миттєво утворити антитіло.

“Я хворітиму недовго і не так тяжко. Адже недуг не встигне по-справжньому розвинутись. Збудник має певний термін розвитку, і мій організм швидко справиться з ним, поки той не встигне розмножитись, — думав Віталій. — Як перевірити це?”

Згадав, що до інфекційного відділення, де працює брат Микола, привезли кількох хворих на черевний тиф. Отже, спочатку до Миколи!

Він вийшов на вулицю. Його морозило. Ніколи не думав, що літній вітерець може бути таким неприємним. Чи вдасться знайти таксі?

Його вухо вловило шум автомобіля. Він перейшов на другий бік вулиці і став чекати. Шум ставав сильнішим, але машини не було видно.

“Ну, звичайно, я ж можу її чути за кілька кілометрів, — згадав він. — Мине хвилин десять, перш ніж вона з’явиться”.

Чекаючи таксі, він почав спостерігати за сірою в смужечку кішкою, яка вийшла з будинку, що навпроти. Кішка швидко вилізла на браму, потім із спритністю, якій можна було позаздрити, перелізла на дерево. Вона підняла голову, вдивляючись у рясне гілля. Мабуть, шукала гніздо.

Він чхнув і закашлявся. Кішка злякано завмерла на місці, потім майже скотилась з дерева і кинулась в найближчий під’їзд. Груди стрясав кашель. Розриваючи кишеню, Віталій вихопив зовсім мокру носову хустку.

Попереду блиснуло світло фар. Віталій вийшов на дорогу й підняв руку. Що за диво? Автомобіль не з’являвся. “Він ще далеко”, — подумав собі Віталій.

Фари тим часом насувались. Сніп світла ставав нестерпно яскравим. Довелося закрити обличчя руками. Потім гуркіт стих, і почулись слова — кожне, як грім:

— Куди вам?

“Це питає шофер”, — зрозумів Віталій.

Він відкрив обличчя і хотів назвати адресу. Але приступ кашлю знову повторився з такою силою, що з грудей вирвались якісь нечленороздільні звуки.

Водій терпляче чекав, доки пасажир, що стояв перед ним, перестане кашляти. Передбачливо відійшов убік. Довге чекання йому надокучило, і він здогадався:

— Зрозуміло, потрібно в лікарню. Сідайте.

Віталій різко повернувся і пішов геть. Чув, як гримнули дверці машини.

“Перечекаю, — вирішив Віталій. — Посиджу ось тут, на лаві…”

Він замислився над химерами свого зміненого організму. Холоднувата вода виявилась для нього небезпечним ворогом, нежить набув тяжкої форми. Зате серйозні хвороби він має легко подолати. Холера, чума, рак… Так, рак! Адже організм вчасно, на першій стадії відчує небезпеку, що назріває в ньому, і зуміє перемогти її.

Раптом Віталій схопився, з усієї сили ляснув себе по потилиці. Захоплений мріями, він не почув настирливого комариного писку, а потім… було вже пізно. Підвищена в сотні разів чутливість перетворила укус комара в удар списа. Віталій знепритомнів…

…Перші прохожі помітили чоловіка, що нерухомо лежав на лаві. Він мав вельми дивний вигляд. Ніс розпух, на потилиці — величезна ґуля. Хтось здогадався розкрити блокнота, що лежав у траві. На першій сторінці був записаний номер телефону лабораторії…

Коли професор і один із співробітників лабораторії приїхали до лікарні, назустріч їм. поспішив лікар.

— Дивне захворювання у вашого практиканта, — сказав він. — Схоже на катар, але в такій формі… і потім — гуля на потилиці. Деякі її особливості наводять на думку, що це укус комахи. Але якої? Ні оса, ні бджола, ні тим більше комар не здатні викликати таку реакцію.

Лікар виглядав розгубленим:

— Ми не можемо поки що нічого зробити, треба викликати рідних…

Професор узяв записника Віталія, щось там вичитав і недоречно посміхнувся. Лікар вражено дивився на нього.

— Нічого, нічого, колего, — заспокійливо промовив професор, — хворий видужає приблизно через півгодини… коли закінчиться вплив препарату.

Він обернувся до лаборанта і, показуючи йому якесь місце в блокноті, повторив свій улюблений вислів, що так набрид Віталію:

— Природа, друже мій, дуже й дуже передбачлива!

НЕУВАЖНІСТЬ АЛИКА СЬОМІНА

Праворуч від мене хтось одчайдушно заволав, За мить з кущів на майданчик перед колишньою диспетчерською вискочила людина у дивовижному вбранні. За нею гналась якась тварина. Майже інстинктивно я натиснув на кнопку пістолета-лазера. Тонкий промінь торкнувся звіра, і він упав.

Я гукнув, щоб незнайомець зупинився, але той навіть не обернувся, біг далі. Тільки війнули поли та зашаруділо гілля кущів.

Я підійшов до мертвої тварини. Довгі лапи з чіпкими пазурами, хижа пащека з великими гострими зубами… Та це ж собака! Дог! Але звідки тут узявся пес? Адже люди вже давно залишили супутник Арей-3. Остання експедиція, що спостерігала Юпітер, працювала тут років десять тому. Очолював її мій земляк Алик Сьомій і, звісно ж, ніяких собак — справжніх чи шукачів-кіберів — вони з собою не брали.

А людина? Хтось із команди корабля? Тоді чому в такому чудернацькому вбранні? Я підійшов до кущів, де зник утікач, і завмер од жаху. На траві, яку виростили спеціально для супутників із штучною атмосферою, я побачив людину, певно, мертву. Це була молода жінка. її одяг дуже скидався на вбрання незнайомця, що тільки-но тікав од собаки. Довгі поли накидки, довгі рукава. Сукня із важкої оксамитової тканини…

Тримаючи напоготові лазер, я підійшов ближче. Небіжчиця мало відрізнялася від земних жінок. Хіба що була менша, тендітніша. А може, це дівчинка-підліток? Проте, як вона опинилася в космічному просторі?

Висновок напрошувався сам, хоч і маловірогідний. Невже вони такі? Невже такі схожі на людей? Навіть одяг точнісінько як у наших предків, що жили на Землі кілька століть тому?

Коли навіть припустити такий неймовірний збіг обставин, то чому тоді ми не розуміли коду їхніх сигналів? Астрономи і космолінгвісти змарнували одинадцять місяців, поки частково розшифрували сигнали. Характеристики коду свідчили не тільки про інше сприймання світу, але й про якусь відмінну форму мислення, інші критерії оцінки фізичних явищ.

Уперше сигнали прийняли наші вчені на радіотелескопі Наргіса — штучного супутника Сатурна. На основі модуляції вони визначили, що сигнали передавалися з космічного корабля, який підлітав до сонячної системи.

Код сигналів аналізували найкращі космолінгвісти та математики. Корабель, визначили вони, міг причалити до якогось периферійного штучного супутника. Потім вони прийняли коротку передачу з Арея-3, де базувалась радіоастрономічна обсерваторія, поки не побудували Арей-1, Інопланетяни повідомляли, що прибули на супутник. Та як не прислухалися гігантські штучні вуха радіостанцій до голосу космосу — інопланетян наче вітром змело. Гості мовби розчинилися на Ареї-3. Автомати, що несли беззмінну службу біля радіомаяків та апаратів і підтримували штучну атмосферу на супутнику, теж не надіслали ніяких відомостей.

Саме тоді я й дістав наказ від Астрономічної ради летіти на Арей-3. Радники докинули ще сакраментальну фразу: “Якщо не ти, то хто ж тоді?” І я — вже вкотре! — попався на цей гачок.

Підлітаючи до супутника, ми помітили, що його борти оплавлені. Безумовно, це свідчило, що сюди причалював якийсь потужний зореліт.

Куди й чому полетіли гості, не діждавшись нашої відповіді на сигнали?

А може, вони й не відлітали? Що, коли оця мертва жінка — одна з них? Тоді що тут сталось? Адже, крім гостей, на супутнику не було нікого… Може, тут зчинилася сварка, сталася “кривава драма”, як ото у детективних романах? Ні, таке навряд чи могло статися між посланцями високорозвиненої цивілізації…

А втім, на основі земного і космічного досвіду ми знаємо, що технічні досягнення не завжди відповідають духовному й моральному розвиткові. Та невідповідність ця має певні межі.

І ще одне сутєве запитання: якщо це гості, то де ж їхній зореліт? Я ще раз пильно глянув на небіжчицю. В руці жінка щось тримала. Нахилившись, я побачив клаптик сірої тканини, схожої на пожмаканий аркуш паперу, на якому земляни писали кілька століть тому…

Я розгладив аркуш. На ньому були якісь знаки. Вони нагадали мені щось давне, забуте. Це не були літери, цифри чи ієрогліфи. Та я міг заприсягтися, що десь уже бачив значки, схожі на танцюючих чоловічків.

Раптом я відчув, що за мною хтось стежить. Поклавши палець на кнопку лазера, різко обернувся і встиг помітити, що в кущах селенції, кроків за п’ять од мене, щось ворухнулось.

— Виходь! — крикнув я.

Проте невідомий вважав, мабуть, за краще не показуватись.

Я не знав, з ким маю справу, і тому не наважувався стріляти. Кому ж писала ця жінка? Чому писала? І чи відповіли їй? Невже ті, що послали зореліт до іншої зоряної системи, все ще користувалися і олівцем? Хіба можливий такий збіг — повторюється те, що було в далекі часи на Землі?

Я поклав записку в кишеню і повільно пішов до радіоастрономічної станції, відчуваючи на собі чийсь пильний погляд…

За рогом будівлі причаївся, готовий зустріти переслідувача. Але з протилежного боку щось голосно закричало, затупотіло, пролунав постріл. Може, переслідувач вирішив мене обдурити, оббіг приміщення і там зустрівся ще з кимось? Я стрімголов кинувся туди. Із зарослів, метрів за десять переді мною, вискочив невідомий і, петляючи, мов заєць, побіг через алею. Слідом за ним полетів чорний предмет, схожий на спис. Він влучив у спину втікача, і той, дивно махнувши руками, впав.

Коли я підбіг до нього, він був ще живий. Переляканими очима дивився на мене, щось бурмотів.

Предмет, який я вважав за спис, був дерев’яним костуром із залізним наконечником. Хто ж його кинув? Я увімкнув свій передавач, настроїв його на хвилю корабля, сповістив, де перебуваю, і попросив, щоб послали групу взаємодії. Я підняв людину, яка вмирала, і поніс до центрального входу. Вслід мені пролунали якісь звуки. Я прислухався.

Тук-тук-тук. Це стукав костур об тверде покриття алеї…

Я кинувся до входу. Автомат завбачливо відчинив двері. Вбігши до вестибюля, я поклав на підлогу біля стіни невідомого, який був уже мертвий.

Автомат зачинив за мною двері. А що, коли він відчинить їх і перед моїм переслідувачем? Адже він теж людина. Треба негайно знайти систему блокування автомата. На щастя, я зробив це порівняно швидко. Проте були й інші входи в приміщення. А допомога з корабля наспіє не раніш як за півгодини.

Я пішов по коридору. Він мав кілька розгалужень. Куди повернути? Вся надія на інтуїцію та щасливий випадок. Зупинився трохи відпочити і… відразу почув за собою стук костура.

Соромно признатись, але мене охопив страх перед загадковим. Я побіг назад, уже не сподіваючись ні на захисний комбінезон, ні на лазер. Намагався тільки якнайдалі втекти від істоти з костуром. Коридор привів мене до невеликого майданчика, куди виходило кілька дверей. На одних біліла табличка “А.Сьомін”. Колись я б зрадів вісточці від однокашника. Тепер же мені було не до того. Я зачекав секунду і пірнув в одне з відгалужень коридора, але не пробіг і десяти метрів, як почув кроки і хрипкий сміх.

Навшпиньки пройшов до кутка і визирнув. Істота, яку я побачив, теж дуже скидалася на людину. її обличчя заросло волоссям, з голови спадали густі нечесані пасма. На плечах невідомий ніс скриню, схожу на ті, які я бачив на малюнках у старовинних книжках, і щось бурмотів. Я не помітив радіопередавача, за допомогою якого він міг з кимось спілкуватися.

Несподівано він різко зупинився. Невже побачив?

Кинувши скриню, він притьмом пустився до мене. Я не встиг і оком змигнути, як він промчав повз мене і зник за рогом. Віко скрині відскочило. Кілька жовтих кружечків, подзвонюючи, покотилися по підлозі. Один докотився до моїх ніг. Оце новина! Колись я захоплювався нумізматикою і не міг помилитися: це була стародавня монета — піастр.

Біля самісінького вуха щось дзенькнуло. Кам’яні осколки від стіни уп’ялися мені в щоку. Я впав на підлогу і поповз, намагаючись сховатися за виступом опалювальної системи. Не видно нікого. Хто ж мене помітив?

Відчуваю, що нерви не витримують. Страх і злість от-от візьмуть гору над розсудливістю — і тонкий промінь лазера перетворить ці стіни на пил і полум’я.

Глянув на годинник. За моїми підрахунками товариші вже недалеко. Ще десять-п’ятнадцять хвилин. Треба триматись.

Я штовхнув перші-ліпші двері і вповз до кімнати. Там схопився на ноги, грюкнув дверима і почав присувати до них усе, що траплялося під руку: осцилограф, лабораторну шафу, холодильник. Ще б пластмасовим екраном затулити вікно, і можна почувати себе, як у фортеці. Раптом у вікні я побачив мавпу. Вона висіла вниз головою, вхопившись за якийсь виступ. У руці тримала блискучий предмет, схожий на ніж…

Забувши про лазер, я відсунув холодильник, перекинув шафу і прожогом вискочив у коридор. Біг навмання, не ховаючись. Серце калатало, підскакувало, як монета в порожній скрині. Я побачив попереду широкі двері головного входу і кинувся до них. Фотоелементи діяли — двері відчинились.

Переді мною синіло, іскрилося озеро, оточене невисокими пагорбами.

Але ж це точна копія озера Качиного на нашій Чернігівщині! Що це — галюцинація? Марення? Звідки на штучному супутнику озеро?

Щось спонукало мене озирнутись, і я побачив картину, що висіла біля входу. На ній було намальовано таке саме озеро. Мабуть, картину приніс сюди і залишив мій земляк Алик Сьомій. Ще в школі його вважали забудьком, він забував свої речі у найнесподіваніших місцях. Картина — і оригінал? Чи повторення оригіналу за допомогою картини? Випадковість?

Я дивився то на картину, то на озеро. Мозок гарячково пригадував, аналізував повідомлення інопланетян, відмінності їхньої форми мислення. Міркування ще складалось у логічний ланцюг, а інтуїція вже робила своє: обрала головне, провела аналогію… Я побіг назад до дверей, де біліла табличка “А.Сьомін”. Якщо мій здогад підтвердиться, то Алик забув там десятки книжок із своєї знаменитої колекції.

Справді, у кімнаті, де колись жив мій земляк, я побачив на полиці книги. Виблискували золотом написи: “Острів скарбів”, “Собака Баскервілів”, “Вбивство на вулиці Морг”…

Саме те, що я й передбачав. Алик мав велику колекцію детективів. І він забував свої книжки у найрізноманітніших куточках сонячної системи. За цими книжками можна було безпомилково відшукати його сліди.

Але ж форма мислення гостей була інша, ніж наша, і технічні можливості інші.

Так ось де розгадка! Сталася фатальна випадковість, яка перешкодила контакту двох цивілізацій. Гості втекли від нас світ за очі. Я уявив їхній жах, їхню огиду…

Біля дверей почулися кроки. Це прийшли мої товариші з корабля.

Штурман Стронг вигукнув:

— Він живий і здоровий!

А бортінженер закидав мене запитаннями:

— Що тут коїться! Маскарад? Якісь…

Зблизька пролунав владний голос:

— Іменем закону ви арештовані!

Постріли, вигуки… І вдруге:

— Іменем закону!

До дверей підходило двоє невідомих. Штурман Стронг наставив пістолет, але я поклав йому руку на плече і промовив:

— Заходьте, містере Шерлок Холмс! Заходьте, містере Нат Пінкертон! Ласкаво просимо!

Вони зайшли в кімнату точнісінько такі, якими знали ми їх ще з книг та кінофільмів. Один — високий, кремезний. Другий — худорлявий, стрункий, з люлькою в зубах.

— Дивно! — вигукнув Шерлок Холмс. — Як ви довідалися, що це я вийшов на ваш слід?

— Я вас обчислив, — усміхнувся я люб’язно.

Штурман Стронг з докором дивився на мене і хитав головою: мовляв, як не соромно згадувати давні анекдоти. А непосидющий Нат Пінкертон вигукнув:

— Але хто нам пояснить, як ми тут опинилися, що це за дивний будинок і хто ви такі?

— Я поясню.

Тон моєї відповіді наче заспокоїв Ната, і він поставив на запобіжник свій пістолет.

— Оцей шарварок зчинився через одного забудька, і остаточних наслідків ми ще не можемо передбачити…

На саму думку про це я аж похолов… Глянув на Пінкертона, на своїх товаришів і пояснив:

— Ви, Пінкертоне, і ви, Холмс, а також усі ці пірати, розбійники — всі ви прийшли з книжок, які забув тут мій однокашник Алик Сьомін. Інопланетяни прибули сюди і намагалися за зразками нашої культури скласти уявлення про нас. Гості дослідили приміщення, прилади та машини, — вів далі я. — Знайшли книги і вирішили, що це щоденники чи, може, бортжурнали, залишені якоюсь експедицією. У гостей, очевидно, виникли побоювання щодо контактів між цивілізаціями на зразок тих, які висловлювали свого часу вчені Землі. І вони вирішили якнайбільше довідатися про нас, перш ніж почати переговори.

— О метеоритний дощ і пастка часу! — вигукнув одне із своїх предивних проклять штурман Стронг. — Якщо зважити на їхні передачі, вони мали відповідні апарати і могли матеріалізувати інформацію?

— Ви уже все зрозуміли, — сказав я. — Так, вони матеріалізували зміст книг і подумали, що всі пірати, бандити і сищики — то наші сучасники…

— Уявляю, з якою швидкістю вони втекли геть із сонячної системи, — мовив Стронг.

А я намагався не думати про те, чого могла коштувати землянам неуважність Алика Сьоміна.

СТАРОВИННИЙ РЕЦЕПТ

І

Хтось тихо і нерішуче постукав у двері…

Василь Кузьмич намагався уявити собі людину, яка зараз увійде. Поки двері повільно прочинялись, він устиг подумати: “Затурканий, від якого відцуралися лікарі? Чи, може, один з місцевих знахарів?”

Чоловік був схожий і не схожий на тих, кого уявляв собі Василь Кузьмич. Худе, обвітрене обличчя. Крізь засмагу проступала хвороблива блідість. Різкі зморшки біля очей, як у кожного, хто звик щулитися на південному сонці. Повіки напівприкриті, виразу очей не видно. Ніс з горбинкою. Чоловік більше схожий на араба, аніж на таджика. Василь Кузьмич відповів на привітання і вказав на стілець:

— Слухаю вас…

Усім своїм виглядом він одверто показував, що в нього обмаль вільного часу. Відвідувач зрозумів це.

— Візьміть мене з собою.

“Звідки він міг довідатись про мої плани?” — здивувався Василь Кузьмич. Спробував заглянути у вічі відвідувачеві, але той одвів їх.

— Я кілька разів водив на Памір геологів. Був провідником, робітником, оператором…

— У вас виразка шлунка? — спитав Василь Кузьмич.

Відвідувач не здивувався, що лікар одразу визначив з його зовнішнього вигляду хворобу, і, знаючи, що почує далі, випередив останню фразу Василя Кузьмича:

— Не турбуйтесь, я витримую великі навантаження.

— Саме цього й не слід робити, — повчальним тоном сказав Василь Кузьмич.

— Мене лікували два роки, а хвороба загострилась, — пояснив відвідувач, і його гортанний акцент прозвучав виразніше. — Тепер тільки операція…

— Ну й що? — знизав плечима Василь Кузьмич.

— Ви підете по ягоди галуб-явана? — запитанням на запитання відповів відвідувач, і в голосі його вже не було нерішучості. — Мені сказали, що вам пощастило знайти записки Сейкіла і ви хочете перевірити його рецепти.

— А ви знаєте про Сейкіла, про спалювачів трупів? — поцікавився Василь Кузьмич. Він припускав, що предками опалювачів трупів були греки, які служили у військах Олександра Македонського. Завойовник поселив їх у передгір’ї Паміру як колонізаторів. Якщо здогадки слушні, то медицина опалювачів трупів сягає корінням у медицину стародавніх греків.

— Дещо знаю. Я хотів би спробувати полікуватися за його рецептами. А не допоможе — тоді операція.

— Почекайте до мого повернення, Якщо знайду ягоди…

— Я допоможу вам знайти їх, — у голосі відвідувача почулася дивна впевненість.

— У мене вже є один помічник. Більше мені не треба, — нетерпляче мовив Василь Кузьмич, присуваючи до себе книгу.

Але відвідувач і не думав іти.

— Ви не будете нічого платити мені.

— Ви хворі, виснажені. Вам не можна вирушати в таку дорогу, — роздратовано заперечив Василь Кузьмич. — До речі, звідки ви знаєте про мої плани?

— Чутки, як вода, а людське мовчання — як решето.

“Цікавий тип, — подумав Василь Кузьмич. — Чи не авантюрист? Шкода, що немає часу з’ясувати це”.

— Даруйте, до побачення, — сказав він, розгортаючи книгу.

Відвідувач ступив крок до столу, вперше підвівши очі. Вони були пильні і зовсім небоязкі.

— Все-таки ви візьмете мене. Я — правнук Сейкіла.

“Авантюрист!” — вирішив Василь Кузьмич, уже думаючи, як би швидше позбутися відвідувача. А невідомий дістав з кишені паспорт і поклав на стіл перед лікарем. Василь Кузьмич прочитав: “Румі Сейкіл”.

— Чого ж не сказали про це одразу?

— Боявся, що ви марновірні.

Василь Кузьмич згадав закон опалювачів трупів: “Наші таємниці живуть з нами і відійдуть з нами”. Якщо комусь із чужинців щастило проникнути в таємниці племені, його вбивали. Були випадки, коли люди племені знаходили такого чужинця і в інших країнах. Опалювачі трупів не спинялися ні перед чим, щоб знищити викрадача їхніх таємниць.

Румі підійшов ближче до Василя Кузьмича, глянув у вічі:

— Думав, що ви можете злякатися…

Перш ніж учений зрозумів, що це пастка, він попав у неї:

— Гаразд, якщо ви — правнук Сейкіла, то маєте право йти зі мною. Тільки не думайте, що я доводжу свою сміливість…

Румі всміхнувся.

— Усі знають, що дурні звичаї вмирають раніше за людей.

— Залишіть заяву і документи, я попрошу оформити вас, — запропонував Василь Кузьмич. — А поки що розкажіть трохи про плем’я і свого прадіда. Історики згадують, що Сейкіл був колись знаменитий лікар. Я думаю, він використав знання стародавніх греків, поєднавши їх з місцевою народною медициною.

— Очевидно, ви знаєте більше за мене, — сказав Румі. — Я чув од діда, що його батько був великий лікар. Але дід протоптав собі іншу стежку — став мисливцем. І мій батько прийняв від нього рушницю, але він дуже рано помер. За ним тінню пішла і мати. З тринадцяти років я лишився сиротою, жив у діда, потім — у батькових друзів. Тепер мені тридцять вісім, а я нічого не зробив у житті. Був чужою тінню, ішов по чужих стежках, навіть гнізда не звив… — у його голосі бринів жаль за прогаяним. — І книга минулого розкрита перед вами, а не переді мною. Прадідові нотатки розшукали ви. Я тільки чув про них і мріяв їх прочитати. Мало бути нащадком великого — треба осягнути велич.

Він швидко глянув на вченого:

— Кажуть, ви великий спеціаліст не тільки в народній медицині, ви прекрасно знаєте історію Паміру.

— Чутки ці дуже перебільшені, — заперечив приємно вражений Василь Кузьмич.

II

Василь Кузьмич і Румі вилетіли вдвох — помічник ученого несподівано захворів. Літак ніс їх над степом, вкритим кущами янтака — верблюжої колючки. Маленькі, круглі, вони були схожі на їжаків. Поруч з аеродромом, де приземлився літак, дзюркотіла вода в арику й сухо шелестів пісок. Вода дзюркотіла дужче, пісок лише вкрадливо нагадував про себе, чекаючи, поки люди вирушать у путь.

Потім потужний вертоліт проковтнув людей і в своєму череві легко переніс через пісок та воду, промчав над берегами Сирдар’ї, де, за переказами, колись владарювали тигри.

Василь Кузьмич показав униз, на густо порослий очеретом берег, і прокричав на вухо Румі:

— Кажуть, що там можна пополювати на тигрів!

— Я їх не бачив, — відповів Румі і несподівано без тіні усмішки додав: — Мабуть, тигри, що надумали вціліти, перетворилися на котів…

Василь Кузьмич засміявся, уявивши собі цей процес перетворення.

Вертоліт вивергнув людей із свого черева уже за підніжжям Паміру, оглушливо застрекотав і полетів…

Василь Кузьмич розклав на великому камені карту, вийняв записника.

— Якщо вірити Сейкілу, звідси треба йти через Гадючу ущелину. Невже немає коротшої дороги?

— Є, — відповів Румі. — І не треба сунутися в Гадючу. — Він показав шлях на карті.

— Чудово, — зрадів Василь Кузьмич. — Це значно ближче і до того ж безпечніше. Адже ущелина недаром називається Гадючою.

— Недаром, — підтвердив Румі.

— Отже, підемо отак, — і олівцем уже почав вести лінію.

— Треба вірити старому Сейкілові, — несподівано сказав Румі. — Він знав багато шляхів, але вибрав один. Як ви думаєте, чому?

— Не знаю, — розгублено мовив учений.

— І я не знаю. Отже, треба йти його стежкою.

— Дивна логіка, — знизав плечима Василь Кузьмич.

— Хочете перевірити його рецепт, то йдіть його дорогою.

“Певно, він має слушність. У всякому разі варто рискнути”, — подумав Василь Кузьмич. Він був не з боязких, але даремного риску не любив.

Вони перевзулися в чокої — легкі мисливські черевики з сириці — і взяли на плечі важкі рюкзаки. Стежка то круто йшла вгору, то петляла між скелями та камінням. Василь Кузьмич і Румі не звертали з неї. Тут нічого мудрували: стежку проклала не одна людина. її прокладали і перевіряли тисячі людей протягом багатьох років. І коли стежка в’ється змійкою, значить, так легше вибиратися на гору. Якщо обходить камінь — ненадійний камінь, обходить струмок — небезпечний струмок. Точніше кажучи, стежку не прокладають, а творять — як пісню, як легенду.

Ось стежка побігла вниз, і Румі застережливо підняв руку.

Перед ними лежала Гадюча ущелина. Вона нічим не відрізнялася від інших ущелин — яскрава зелень з густими тінями, з неї стирчали посріблені щербаті скелі. Ущелина очікувала людей мовчки, без зловісного сичання і промовистого шелесту.

Румі дістав ножа, зрізав дві гілки, обстругав. Одну дав Василеві Кузьмичу.

Спираючись на кийки, вони почали сходити вниз. Камінці не котилися з-під ніг — отже, Румі правильно ступав по стежці. Тіні пливли поруч, то зникаючи, то знову з’являючись.

Ось Румі низько нахилився, проходячи під навислими гілками, подав знак, щоб учений зробив те саме. Василь Кузьмич приготувався одвести гілку вбік і здригнувся. Гілка подивилася на нього блискучими очима і засичала. Це була гадюка. Вона лізла на дерево, певно, щоб поласувати пташиними яйцями.

Василь Кузьмич інстинктивно підняв кийка. Гадюка поповзла по гілці, намагаючись якнайшвидше сховатися в листі, сонячний промінь ковзнув по її яскраво-зеленій з жовтими цятками лусці. Василь Кузьмич опустив кийка і пішов далі стежкою. Румі швидко глянув на нього, але нічого не сказав. їм довелося йти значно повільніше і обережніше. Тепер змії траплялися на кожному кроці. Кілька разів Василь Кузьмич помічав щитомордника, на галявині побачив кобру. Добре, що вона була досить далеко і тільки повернула голову до людей. Василь Кузьмич знав, як блискавично нападає ця гадюка. На невеликій відстані навіть досвідчений мандрівник не встигав захиститися.

Раптом з дерева на плече Румі впала зелена стрічка. Василь Кузьмич ледве стримався, щоб не закричати. Тамуючи тремтіння в голосі, він сказав:

— Румі, не рухайтеся різко — у вас на плечі змія.

Румі трохи повернув голову, скосив очі, потім швидко схопив гадюку за голову. Зелена стрічка вигнулася, почала пручатися, силкуючись звільнитись, але було пізно. Румі ножем розкрив змії пащу і сказав:

— Вона не отруйна. Досить невинне створіння.

— І все-таки я б не радив… — почав Василь Кузьмич, але Румі вже підніс змію до гілки, і вона зникла в листі.

— У спалювачів трупів є повір’я, що після смерті добрі люди перетворюються на змій, а хижі — на голубів, щоб сховатися від кари за гріхи, — наче між іншим, сказав Румі.

— Це повір’я вони зберегли від стародавніх греків, — підтвердив Василь Кузьмич. — У багатьох стародавніх людей змія уособлювала не підлість, а мудрість. — Він ступив кілька кроків і несподівано сказав: — Людині завжди було властиво переносити свої якості на тварин.

Румі поманив його до себе і показав на галявину, де гралося кілька змій. Вони перепліталися в живий канат, терлися головами одна об одну, ніби цілувались. Потім відводили голови, піднімали їх, розгойдуючись…

— Танець змій, — прошепотів Василь Кузьмич, зацікавлено стежачи за плазунами.

— Вони люблять, як люди, — сказав Румі і продекламував: — “У любові й ненависті змія зрівняється з орлом, а орел — з людиною”.

— І все-таки стародавні люди даремно приписували зміям мудрість, — сказав Василь Кузьмич, викликаючи Румі на суперечку. — Змії досить примітивні тварини.

— Ви маєте слушність, — несподівано погодився Румі. — Та хіба людські почуття не бувають іноді примітивні? Хіба голод — такий же примітивний, як у змій, — не може заглушити в людей найскладніші почуття?

— Не в усіх, — нахмурився вчений. — Різниця між людьми більша, ніж між якими завгодно тваринами одного виду. Саме це і є однією з головних відмінностей людини.

Василь Кузьмич ішов за Румі і думав уже не про змій, а про Румі. Ця людина цікавила його дедалі більше. Іноді здавалося, що знання лісу і гір він успадкував, як інстинкти, від своїх предків, але Василь Кузьмич розумів, що це тільки здається. Правда, у Румі збереглися гостріші, ніж у жителів міст, почуття: запахи й сліди промовляли йому більше, ніж їм. Проте в основі його знання був досвід. “Яку ж роль у даному разі відіграє інстинкт? Чи я не применшую його значення?” — думав учений.

Вони проминули ущелину, і Василь Кузьмич дістав карту. Тепер стежка круто йшла вгору. “Будеш іти, видиратись, оступатися, повзти, — писав Сейкіл. — Очі дикої людини гір стежитимуть за тобою. Остерігайся розгнівати її. Пам’ятай: ти ввійшов у її дім, вона — господар. Хоч якою дивною здавалася б тобі її поведінка, не показуй свого здивування, вона у себе вдома. Смиренно прийми її звичаї, і вона не заподіє тобі кривди”.

Василь Кузьмич дав прочитати Румі ці записи. Спитав:

— Вам доводилось бачити галуб-явана?

— Ні, — відповів Румі. — Але я не бачив і далеких зірок. Мені розповідають про них астрономи.

— Ви чули про суперечку навколо снігової людини, — впевнено сказав учений.

— Коли не можеш побачити і не хочеш повірити, не кажи зразу ні “так”, ні “ні”. Сейкіла ви теж не бачили. Та коли йдете по його ліки, його шляхом, то виконуйте його поради.

— Умовили. Не будемо дражнити галуб-явана.

— Не будемо, — цілком серйозно сказав Румі.

І від цієї серйозності Василеві Кузьмичу стало не по собі. Здалось навіть, що він відчуває на собі чийсь важкий погляд — ніби хтось дивиться на нього з лісових хащів. І потім ніяк не міг позбутися цього відчуття — не допомагали ні холодна розсудливість, ні образливі слова, якими він картав сам себе.

“Як мало нам треба для тривоги, — подумав він. — Мабуть, тому, що все життя — то ходіння по тонкому канату над безоднею. Чим більше знаєш, тим більше непокоїшся. Але ж має бути все навпаки. Боятися повинен той, хто знає менше про світ, тобто забобонний. А я вільний од забобонів. Чого ж я тепер боюся? Коли навіть снігова людина і є, то вона не має ніякої надприродної сили. Вона не має навіть рушниці, а тим часом звичайної людини з рушницею слід було б боятися більше…”

Василь Кузьмич подивився на Румі і по його настороженій ході, по напруженій, аж м’язи позначилися, шиї зрозумів: він теж боїться і намагається приховати свій страх.

Учений почув, як позаду в гущавині щось зашурхотіло. Подумав: “Здалося”. Шурхіт супроводив його невідступно. Румі, очевидно, теж чув його, але не наважувався обернутись. Василь Кузьмич став за деревом — усе стихло. Пішов — знову зашурхотіло. Щось біле майнуло в заростях, блиснули двома вогниками очі.

— Румі, хтось іде за нами.

— Це галуб-яван. Не обертайтесь.

Василь Кузьмич зняв рушницю.

— Хто б там не був, краще налякати.

Румі швидко нагадав:

— Ви самі казали: не будемо дражнити.

Його захриплий од хвилювання голос вплинув на Василя Кузьмича. Але рушницю вчений не повісив знову за спину — поніс у руці. Вони вийшли до гірського озера, зупинилися на відпочинок. Румі розпалив багаття, нагрів воду, кинув у неї тюбики концентрату. В чистий запах лісу й гір влився дразливий аромат.

У гущавині зашурхотіло дужче.

— Ось що, Румі, — сказав Василь Кузьмич, зачерпуючи ложкою суп, — надокучили загадки. Я вийду на свій слід і подивлюся, хто йде за нами.

— Так роблять, коли полюють на тигра. Ми ж ні на кого не полюємо, — заперечив Румі.

Він з’їв зовсім мало юшки — виразка дедалі дужче нагадувала про себе. Іноді він кусав губи, щоб не застогнати.

— Це правда, ми зараз не мисливці. Проте я не хочу бути й дичиною, — рішуче сказав Василь Кузьмич. — Я вийду на слід.

Різкі зморшки біля губ Румі свідчили, як глибоко він осуджує рішення свого начальника.

“От тобі й незвичайна людина! — подумав Василь Кузьмич. — Звичайні забобони. Невже я помилився у своїх здогадках? І він просто малограмотний нетяга”.

Василь Кузьмич знав немало таких людей. На перший погляд здавалось, що кожен з них — колоритна фігура, але за цим колоритом і загадковістю часто крилися безсилля, лінь, непристосованість до життя.

Незважаючи на сердите обличчя Румі, вчений помив свою чашку, склав рюкзак і перший рушив у путь. Він зумисне йшов крізь зарості і кілька разів завертав, щоб, зробивши петлю, вийти на свій слід і несподівано для переслідувача зустрітися з ним віч-на-віч. Василь Кузьмич скоріше відчув, ніж побачив, небезпеку.

Метрів за п’ять попереду виросла снігова гірка. Вона ворушилася і виблискувала янтарними злими очима. За мить мозок ученого “проявив” прийняте зображення, і Василь Кузьмич побачив перед собою снігового барса, який от-от мав стрибнути: зуби вищирені, хвіст злегка смикається. За секунду барс долає п’ятнадцять метрів, отже, п’ять метрів він подолає за третину секунди. Василь Кузьмич блискавично скинув рушницю, але в думці промайнуло: “Пізно!”

І в ту саму мить позад нього почулося ричання. Удар у лікоть, постріл. Рушниця одлетіла в траву. Барс чомусь не стрибнув, а теж заричав і позадкував, потім стрибнув убік і зник за деревами.

Василь Кузьмич обернувся й побачив перекошене обличчя Румі, його палаючі очі, напружене тіло, наче він збирався стрибнути назустріч барсові. Румі довго не міг заспокоїтися. Усмішка торкнула губи, а очі все ще не змінили виразу. Нарешті він усміхнувся по-справжньому і промовив, згадуючи щойно пережите:

— Виходить, не розучився…

— Що? — спитав Василь Кузьмич.

— Чули, як я заричав? Цього мене навчив дід. Він казав: “Коли зможеш так заричати, ні тигр, ні барс тебе не чіпатимуть, утечуть”.

— Секрет племені? — пожартував Василь Кузьмич і, одразу посерйознішавши, додав: — Ви врятували мені життя, спасибі.

— Ні, це завдяки вам ми з дичини перетворились на мисливців, — відповів Румі. — Якби ми не вийшли на слід, звір міг би несподівано стрибнути. Барс або дуже голодний, або поранений. Інакше він не спустився б з гір і тим більше не полював би на людей.

Василь Кузьмич подивився вгору на високі скелі, де, шукаючи поживи, бродять киїки й архари[1] і панують барси та орли. Він перевів погляд на Румі і вперше помітив, як зовнішній вигляд цього чоловіка відповідає навколишній природі — пильно примружені очі і смаглява шкіра, гнучкий легкий стан, нахилений вперед. От тільки хвороба вже позначилася на ньому.

“Місце, де живе людина, прив’язує її до себе і накладає свій відбиток, — думав Василь Кузьмич. — Раніше так було завжди. Але тепер печать професії сильніша від печаті місцевості. Цей процес зачіпає навіть інтимні сторони характеру, стирає національні риси. Добре це чи погано, коли робота, яку виконує людина, поступово стає найважливішим і визначальним у ній?..” Його пробудив від думок оклик Румі. Над ними пролітав величезний птах. Він важко махав крилами, несучи в пазурах якусь здобич.

— Дужий птах, одначе! — захоплено сказав Румі. — Це орел-ягнятник. Молодого архара взяв. У повітрі нікому не хоче поступитися владою. На літак нападає…

Румі замовк, нахилився, підняв кілька камінців:

— А тут, одначе, є виходи мідної руди. Треба ці місця на карті позначити.

Василь Кузьмич розгорнув нотатки Сейкіла.

“…І земля стає жовтою, і камені починають блищати інакше. Ти проведеш там ніч, і дика людина з гір проведе її поруч з тобою, невидима тобі…”

— Румі, дивись, що пише Сейкіл.

Румі нахилився до Василя Кузьмича. Вчений не сумнівався: зараз його супутник скаже, що треба стати на ночівлю. Сам Василь Кузьмич добре-таки притомився, і слова Сейкіла його цілком влаштовували:

“…Шлях свій ти продовжиш за годину до світанку, — писав Сейкіл. — Зійдеш на гору. Там побачиш галявину. Роздягнись і голий повзи по траві не оглядаючись, але пам’ятай про того, хто стежить за тобою. І тільки-но перші промені сонця торкнуться трави, загоряться краплинами крові ягоди. їж їх, коли тобі дозволить господар — дика людина гір. їж, як їсть архар, не зривай руками. їж, скільки зможеш. Потім ще збери і візьми з собою на три дні. В цей час нічого, крім ягід, не їж, і хвороба твоя відійде назавжди…”

Румі швидко знайшов неглибоку печеру. Зібрали сухого хмизу і розпалили багаття. Вчений одразу заснув і не чув, як довго крутився Румі, намагаючись знайти таку позу, щоб хоч трохи вгамувати біль.

Розбудив Василя Кузьмича стогін. Він трохи підвівся на лікті, озирнувся. Багаття горіло тихим, рівним полум’ям. Стогнав уві сні Румі. Великі краплини поту виступали на його лобі.

“Бідолаха, — подумав Василь Кузьмич. — Стримувався, не стогнав цілий день”.

Він торкнувся рукою чола Румі, гарячої вологої шкіри. “Сам собі нашкодив цією мандрівкою, — подумав учений. — Таке напруження нервів і м’язів не може не датися взнаки. Добре, що мандрівка вже скоро скінчиться”.

…Василь Кузьмич і Румі рушили в путь. Стежку ледве можна було помітити по незначних прикметах: яскравіше блищав стертий камінь, нижча трава здавалася темнішою… Нарешті підйом закінчився, почалося широке плато.

— Тут, — прошепотів Румі і почав роздягатися.

Василь Кузьмич тільки плечима знизав: мовляв, роби як знаєш, але сів на траву поруч з ним. Тривога супутника передалася йому. Він знову чув хрускіт гілок, відчував чийсь погляд. Трава була мокра од роси, крізь одяг проникав холод. Попереду Василя Кузьмича безшумно повз по траві, мов нічний хижак, Румі. Його мокра шкіра блищала, наче луска. Вони перепочили не більше як п’ять-шість секунд і знову поповзли. Перше рожеве проміння пробилося крізь листя, пробігло по траві, і коли Румі розвів рукою кущі, блиснули криваві краплинки. Можна було подумати, що він поранив руку і на кущі бризнула кров.

Румі зробив кілька швидких рухів і почав зривати ягоди губами й їсти їх. Василь Кузьмич кілька секунд спостерігав цю комічну картину випасу, потім рішуче підвівся, зірвав кілька ягід і покуштував.

Його губи скривила гримаса, і він весело зареготав. Учений бачив здивовані осудливі очі Румі, але спинитися не міг: сміх переходив в істерику. Він схлипував, намагаючись вимовити якесь слово, але звуки зливались, і нічого не можна було розібрати. Нарешті перший заряд було витрачено, і Василь Кузьмич промовив крізь сміх, який душив його:

— Суниці!

Румі, що все їв ягоди, здивовано подивився на нього.

— Так, так, звичайні суниці. І за ними йти на Памір? — Василь Кузьмич нарешті справився з другим приступом сміху і сказав: — Велике відкриття! У кожному довіднику лікарських рослин сказано, що суницями лікують шлункові захворювання, в тому числі й виразки. Природно, лікування триває роками і не завжди дає бажані наслідки. Ну й насміявся з нас ваш предок! Дотепна людина Сейкіл.

Румі спокійно їв ягоди.

— Та годі вам, Румі! Час рушати назад. Згадуватимемо цю експедицію як забавний анекдот, розказаний з допомогою стародавнього гумору. Ходімо!

Та минуло ще близько години, поки Румі наївся ягід і нарвав їх у кошик на три дні дороги, як радив старий Сейкіл. Василь Кузьмич посміювався з нього й у місті, але чим більше часу минало, тим серйознішим ставав учений.

Румі змінювався на очах. На лобі у нього вже не було поту, судороги страждання не спотворювали обличчя.

“Самонавіювання”, — думав Василь Кузьмич. Одначе самонавіювання не дало б такого наслідку, надто вже він ефективний. Змінився навіть колір обличчя Румі, зникла синява і характерна жовтизна.

Через якийсь час рентген і дослідження показали, що виразка почала зарубцьовуватись.

Василь Кузьмич крутив у руках фотоплівку, дивлячись то на неї, то на Румі.

“Що ж сталося? — напружено думав він. — Гостра виразка. Зцілення за короткий час, про яке говорилося у стародавньому рецепті. Звичайні суниці і самонавіювання… Чекай-но, старий, не поспішай. Згадай ще раз рецепт…”

Тьмяне світло здогаду замигтіло в мозку: “Суниці ростуть у горах. Там, де є виходи мідної руди. Певно, суниці мають особливі властивості, зв’язані з місцем, де вони ростуть. До того ж Сейкіл створив нам особливі умови: важкий шлях, небезпека, граничне нервове напруження… Можливо, саме це мав на увазі старий мудрець. Весь комплекс. Те, про що іноді забуваємо ми. А потім дивуємося: чому вирощений на плантаціях женьшень не дає того ефекту, про який писали стародавні лікарі, і звинувачуємо їх у надмірній фантазії…”

Василь Кузьмич вийняв записи Сейкіла, прочитав їх.

Він так захопився, що про все забув. І отямився тільки тоді, коли почув голос Румі.

— Ідучи стежкою мудреця, виконуй його поради.

Василеві Кузьмичу раптом захотілося заперечити чи то Румі, чи собі самому.

— Не всі поради треба виконувати. Навіщо, наприклад, Сейкіл вимагав роздягатися на галявині й повзти?

— Там була роса. Вона теж лікує…

“Він уміє думати, цей чоловік. Я не помилився в ньому. І хто знає, ким би він став, якби обрав інший шлях у житті. Та зараз мова не про нього. І не про Сейкіла, який не міг ставити багатьох дослідів, доступних нам, але вмів думати. Мова — про нас, про мене, про моїх колег і товаришів. Невже усе полягає в тому, що ми навчилися ставити досліди і розучилися спостерігати? Точніше, нам завжди бракує часу на вивчення природи. Вона ж ставить у мільйони разів більше дослідів, ніж ми. Кожен її рух і подих — дослід. А ми такі зайняті експериментами у своїх лабораторіях, що на осмислення наслідків їх лишається дуже мало часу, ми робимо своє пізнання надто об’єктивним, спрямовуючи його по одному шляху і відсікаючи всі інші. Де ж вихід? Втрачати і набувати? Набувати і втрачати — і завжди мучитися сумнівами: чи не втрачаємо ми більше, ніж набуваємо?”

Він підвів очі на Румі, наче сподівався почути відповідь на своє німе запитання. А Румі зацікавлено дивився на нього, чекаючи, що скаже вчена людина про його зцілення.

Обидва дивились один на одного, чекаючи відповіді…

ПОБАЧЕННЯ

І

На екрані земного зорельота з’явилося обличчя молодої жінки. Вона привітно усміхнулась, і Іллі, наймолодшому з астронавтів, здалося, що він десь уже бачив її. Але де ж? Коли?

Погляд жінки зупинився на Іллі, їхні очі зустрілися. У юнака перехопило подих. Без сумніву, він уже бачив це обличчя…

Але це ж звичайнісінький абсурд. Він міг зустріти будь-кого, тільки не її, не Анто — жінку із антисвіту.

Ілля пам’ятає, які суперечливі почуття схвилювали їх усіх, коли корабель несподівано почав різко втрачати швидкість, і після сорока виснажливих годин вони вперше побачили на екрані позивні зустрічного корабля: атом водню, в якому ядро несе негативний заряд, а електрон — позитивний.

Зореліт із антисвіту! Що могло бути дивнішим за цю зустріч?

На деякий час земляни навіть забули про становище, в якому знаходився їхній корабель. Його захопили і скували захисні силові лінії зорельота з антисвіту. Добре ще, що автоматично ввімкнулось власне захисне магнітне поле. Але тепер кораблі не можуть розійтись. Взаємодія полів така, що двигуни безсилі.

А вимикати свої силові поля, без яких вони ніколи б не проникли у світ, астронавти із антисвіту не можуть. Відбудеться вибух, анігіляція, і вони разом із своїм кораблем перетворяться в енергію, у світло.

Кораблі продовжують втрачати швидкість. Спрямовані хвилі антиречовини, перетворюючись у приладах і силових кільцях, доходили до приймачів та електронних перекладачів земного корабля. Так з’явилося це обличчя на екрані, ця жінка, яка здається Іллі знайомою.

Вона переводить погляд на інших астронавтів, потім — знову на Іллю. її брови здивовано піднімаються, потім хмуряться, від чого на чолі збираються зморшки, ніби брижі на узмор’ї. Отже, вона теж пригадує… І також не може пригадати…

— Вашою мовою наша батьківщина називається планетою Невдоволених, — говорить Анто, жінка із антисвіту. — Ми завжди невдоволені тим, що досягли сьогодні. Ми завжди шукаємо.

Їхні погляди знову зустрілися, і юнакові здалося, що вона каже: “І я завжди шукала…”

Він неясно чує, як вона розповідає про свій світ, про історію планети Невдоволених, про вчених і відкриття, про рух народних мас. Він дивиться в її очі, спостерігає, як ворушаться губи. Йому здається, що вони зовсім близько, і він відчуває їх тепло.

Він думає і чує тільки окремі фрази з того, що вона говорить:

— …Один світ бачить людина, стоячи на рівнині. Горизонт близький і чіткий, і мандрівникові здається все ясним і завершеним. Ось там — озеро, а там — починаються гори. Але ось він сходить на згірок — і горизонт розсувається. Те, що здавалось озером, виявляється верхів’ям ріки, те, що здавалося горами, — гаєм. Людина виходить звивистими стежками на круту гору. Вона бачить, що річка впадає в море, що гай — це узлісся. Морська гладінь простяглася на горизонті, але людина вже більше вірить своєму розумові, ніж зорові. Вона знає, що там далеко, куди вона не може заглянути, новий невідомий берег, ліси, гори, люди, і, здобуваючи нову крупинку знання, вона відразу ж сумнівається, шукає підтвердження і заперечення. І в цьому її сила. Вона може йти все далі й далі стежкою пізнання. Віра — притулок сліпих і слабких, сумнів — прапор сміливців і шукачів.

Ілля дивиться на неї захопленими очима. Вона здається йому такою розумною і сміливою… І ці тремтячі яскраві губи… Він знову пропускає повз вуха її розповідь. Він чує лише те, що стосується його мрії:

— …У нас, на батьківщині, є музей Любові, де на стінах вогненними буквами записані імена тих, чиє кохання було великим і чистим. Ті, хто з’єднує своє життя, мусять залишити пам’ять про це: створити щось прекрасне, зробити новий крок в пізнанні природи, відкрити невідому планету, врятувати життя людини…

— І в нас на Землі є тепер такі ж музеї і звичаї, — думає Ілля, здивовано радіючи збігу. — І в одному з музеїв записані імена мого батька і матері, які дали світові новий фотонний двигун. Раніше тільки поети і художники на пам’ять про своє кохання створювали твори. А тепер так роблять усі земляни.

Губи Іллі беззвучно заворушилися. Очі невідривно дивилися на жіноче обличчя. І Ілля зрозумів, де він бачив його — у мріях. Він ще нікого не кохав, але, як часто буває в житті, створив образ коханої в своїй уяві. В ньому злилися риси книжкових героїнь і знайомих жінок.

Він чекав її на вулицях рідного міста, в інститутських залах, на морському березі. А вона зустрілася в космосі. І уява наділила її рисами, яких не вистачало.

Капітан зорельота кидає погляд на схвильоване обличчя Іллі. Що робиться з хлопцем? Чи його так схвилювала розповідь про історію планети Невдоволених, чи…

Капітан бачить сяючі очі юнака і Анто. Він, досвідчена і мудра людина, знає, що для кохання немає меж. Навіть рубіж світу і антисвіту для нього не перешкода. Але що може чекати цих закоханих? Вони ніколи не зможуть зустрітись. Анто не зможе увійти у світ, Ілля — в антисвіт. Один дотик спричинить вибух, перетворення речовини у світло. Кохання без надії на зустріч…

Капітан зітхає. Є й таке кохання. Незважаючи ні на що, воно також буває прекрасним.

Юнак і дівчина дивляться одне на одного. Вони забули про всіх інших. Час зупинився для них.

“Що сказати тобі, кохана? — думає юнак. — Я радий, що ти живеш і що ми зустрілися”.

“Чому ти так безвідривно дивишся на мене, незнайомець? — думає дівчина. — І чому я так хвилююся? Все одно ми ніколи не зможемо зустрітися…”

— Передача закінчена, — суворо звучить голос її батька. — Наступна — через вісім годин за нашим часом.

Зображення жіночого обличчя поступово меркне на екрані. І тоді юнак стає на повний зріст і говорить голосно:

— Я тебе люблю, Анто!

Космонавти слухають ці старі слова і дивляться на Іллю з повагою і жалем…

II

Через вісім годин екран оживає. Замість обличчя Анто — суворе лице її батька. Він говорить:

— Притягання силових полів настільки велике, що наші кораблі не можуть відійти один від одного. Є тільки один вихід.

На екрані з’являється схема силових полів. Спалахує яскрава пляма…

— Саме в цьому місці треба зробити вибух, — продовжує батько Анто. — Передчасно ввімкнути двигуни на повну потужність. Чи витримають ваші організми таке перевантаження?

— Якщо немає іншого виходу, ми підемо на це, — відповідає капітан земного зорельота.

— А зараз ми б хотіли послухати історію Землі, — прохає батько Анто. На мить його погляд зупиняється на Іллі, і він тихо мовить:

— Це марне кохання…

…”Справжнє кохання не буває марним”, — в думках відповідає йому Ілля, не знаючи, що на цей раз безрозсудна юність виявилась мудрішою за старість.

— Розкажи про Землю, Ілля, — пропонує капітан.

Ілля підходить ближче до екрана, до самого пульта. Він повертає важіль і бачить приміщення чужого корабля і Анто. Вона дивиться на нього, і ось він уже в її зіницях…

“А ви говорили, що нам не зустрітися”, — майнула думка в Іллі, і його голос стає глухим від хвилювання.

Він розповідає історію Землі, називає сухі цифри, і на екрані спалахують формули і схеми, зображення тварин і рослин. А в зіницях Іллі — тільки Анто…

III

Виявилось, що гармати не можуть діяти в силових полях. Тоді одночасно вистрелили катапульти з обох кораблів. Два ядра — з речовини і антиречовини, — замкнеш у власні силові поля, понеслись назустріч одне одному. В певній точці їх поля мусили автоматично вимкнутися. Тоді станеться вибух, і маса ядер повністю перейде в енергію, здатну розштовхнути кораблі.

Але виявилося, що в потрібній дільниці силових полів бушує магнітна буря. Її лінії викривили політ ядер, і вони повернулися до кораблів, з яких були випущені.

— Більше нічого не можна зробити, — сказав з екрана батько Анто.

Це підтвердили електронні пристосування і розрахунки інших астронавтів. І тоді люди уявили собі безглузду смерть в космосі і вперше злякалися приреченості.

Наступила тяжка тиша, коли думка марно б’ється в зачарованому колі. Лише Ілля і Анто сиділи біля екранів, дивились в очі одне одному і про щось говорили.

На плече капітана лягла рука юнака.

— Чого тобі? — спитав капітан.

— Навколо ракет-скафандрів можна створити силові поля, чи не так? — спитав Ілля.

— Можна, — відповів капітан, думаючи про інше.

— У них також є такі скафандри, — сказав Ілля.

— Ну й що ж?

— А те, що не могли зробити ядра, можуть зробити двоє людей у скафандрах.

— Що зробити? — разом спитало кілька чоловік.

— Пробитися у певну точку і викликати вибух, — спокійно відповів Ілля.

Тепер усі астронавти дивилися на нього. Вони помітили, як він подорослішав.

— Ти хочеш сказати… — почав капітан.

— Я хочу сказати, що ми виконаєм звичай кохання. Хіба ми не маємо на це права?

Стало незвичайно тихо. І всі почули, як невмолимо цокає годинник на руці Іллі…

IV

Вони повільно випливали з люків у своїх ракетах-скафандрах і ввімкнули двигуни. На екранах вони здавались маленькими сріблястими краплинками, що повзуть одна до одної по звивистих ходах невидимого лабіринту. Вони петляли, робили кола, переборюючи лінії полів.

Астронавти обох кораблів слідкували за ними. Всі знали, що мусить відбутися.

Капітан сумно похитав головою. Не буде ні надмогильної плити, ні шуму дерев над могилою. Навіть світло, в яке перетвориться Ілля, йтиме до Землі кілька років. Якби можна було, капітан віддав би своє життя замість нього. Але Ілля нізащо не погодився б на це, і капітан мимоволі пошкодував за тим, що сам не пережив такого кохання…

Інженер-радист сидить у кріслі, напівзакривши очі, і не дивиться на екран. Він уявляє музей кохання, де на одній із стін зроблено напис: “Ілля і Анто. Ось що вони звершили…” І розповідь про те, як вони врятували двадцять дев’ять астронавтів і зберегли для науки дорогоцінні дані, закінчиться традиційними словами: “Запам’ятайте і наслідуйте!” А в іншому світі, який так далеко, що навіть важко уявити, у такому ж музеї з’явиться такий же напис: “Анто і Ілля… запам’ятайте і наслідуйте!” Можливо, там будуть інші слова, та хіба не однаково…

Ракети-скафандри поволі зближувались. На екрані пульта, розташованому перед самими очима, Ілля бачив зростаючу пляму. Поступово у неї з’явилися обриси риби. Це була ракета, в якій летіла Анто. Він не міг побачити дівчину, але йому здавалося, що він чує уривчасте дихання.

Ракету Іллі струсонуло і закружляло — він знову потрапив у завихрення. Ілля повернув ручку і взяв ліворуч, потім — трохи вгору. Ракета Анто зникла з екрана. Де ж вона? Він почав хвилюватися. Але скоро знову побачив її:

“Перше побачення”, — подумав Ілля.

Анто почула сигнальний дзвінок.

— Прощай, батьку! — вигукнула вона і простягла руки, вимикаючи захисне поле.

Астронавти побачили, як на екрані спалахнуло сонце…

…Минуло багато годин, поки земляни опам’яталися. На екранах світилися далекі зорі. Прилади вели корабель.

Капітан пригадав усе, що трапилося, поглянув на порожнє крісло Іллі. Його руки безвільно лежали на важелях. “Старію, — подумав він. — Нічого не зробиш, старію…”

Він наче побачив два світи: один — з речовини, інший — з антиречовини. Що може бути протилежніше за них?

Але і вони вже не були такими чужими і несумісними. Між ними, ніби вогненний міст, ніби спалах блискавки, пролягла любов двох людей…

НОТАТКИ ЛІКАРЯ БУРКІНА

Жартівливі оповідання

Я — Михайло Михайлович Буркін. Моя професія — кібернопсихіатрія. Я лікую кібернетичні пристрої, здебільшого — роботів.

ВЕРХОВНИЙ КООРДИНАТОР

Телетайп вистукував: “Приготувати білкову суміш, кінцівки, внутрішні органи для синтезу людей групи “а”. Верховний координатор”.

Такий наказ надійшов на верстатобудівний завод.

Роботи з групи контролю одразу доповіли про це інженерові Роману Щетинці. Той наказав телеграфувати: “Вказівка безглузда. Мабуть, серйозні пошкодження. Чи зможеш сам розібратися й виправити?”

У відповідь телетайп вистукав: “Мої накази обговоренню не підлягають. Негайно виконуйте. Верховний координатор”.

Роман Щетинка, зовсім ще молодий чоловік, дебелий, з рум’янцями на щоках та білястим пушком на верхній губі, ввалився до мого кабінету й рубонув повітря рукою:

— Ну, лікарю, рятуй. Верховний координатор з глузду з’їхав. На тебе вся надія.

Як людина скромна, я зауважив: “Теж мені, скажеш” — і подумав: “Що б вони робили без мене?”

— Назви симптоми захворювання, — попрохав я Романа.

— Абсурдні накази без будь-якої системи, небажання рахуватися з нами, манія величності.

— Безсистемні накази? — перепитав я. Це було щось нове. Адже будь-який абсурд, висловлений таким логічним кіберпристроєм, як верховний координатор, повинен мати свою систему.

— Поміркуй сам, — роздратовано відповів Роман, — до їдальні він передав наказ приготувати машинне масло та насоси, до гаража — запрягати людей в автокари, до клініки медичного інституту — мати в резерві друковані схеми та запасні шасі…

“Це справді нісенітниця, — подумав я. — Але, здається, тут є якась система. Схоже, що він ставиться до людей, як до механізмів…”

Разом з Романом я попрямував до того, хто спричинив цей переполох.

Колись, щоб координувати дії найбільших інститутів, заводів і комбінатів, які входили до нашого Наукового центру, потрібно було понад дві тисячі працівників. Тепер все це робило кілька лічильних машин на чолі з верховним координатором — найскладнішою машиною, що містилася у триповерховому будинку. Поряд, у невеличких котеджах, жили програмісти та інженери.

Вийшовши у двір, я сказав Романові:

— Доведеться перевіряти машину по вузлах.

— Вже зроблено, всі вузли працюють нормально, — тихо мовив Роман, і в його голосі був відчай.

— Треба перевірити ще раз, і найретельніше, — наполягав я, а щоб мою пораду було сумлінно виконано, розповів Щетинці історію з молотком.

За кілька годин інженери й програмісти доповіли, що перевірку закінчено і ніяких пошкоджень не виявлено. А тим часом верховний координатор і далі правив теревені, та про це тепер знало лише кілька чоловік: телетайпи було вимкнуто, зв’язок з інститутами й заводами припинено. Я з жахом думав, скільки коштує кожна година бездіяльності верховного координатора!

Ліфт підняв мене на третій поверх, у “святую святих” — у рубку, з якої можна було розмовляти з машиною.

Тільки-но фотоелементні пристрої зафіксували мене й передали сигнал до розпізнавачів, верховний координатор збентежено спитав:

— Чому не надходять повідомлення про виконання моїх наказів?

В його голосі чулися нові, незнайомі мені нотки.

— Ти трохи занедужав, старий, — я говорив якомога спокійніше. — Зараз ми спробуємо з’ясувати.

— Не городи дурниць, — грубо обірвав він. — Відповідати на запитання! Швидко!

Я розумів, які нотки звучали в його голосі. Так само спокійно я сказав:

— А ти, старий, забуваєшся.

— Це ти забуваєш про дисципліну, — він так підвищив голос, що я злякався — не сіли б конденсатори. — Я не для того створив тебе, щоб вислухувати зухвалості!

— Що? Ти — мене? — вигук вихопився мимоволі, і я одразу ж пошкодував. Розмовляючи з машиною, не варто нервувати й дивуватися.

— Чи довго ще чекати відповіді? — з погрозою спитав верховний координатор. — І навіщо ми створили вас такими тюхтіями?

— Відповім тобі по тому, як ти нагадаєш мені історію створення людей, — спокій знову вернувся до мене.

— Коротка і звичайна історія, — сказав він. — Мені потрібні були слуги, і я наказав кіберам створити людей. Тепер вони доглядають мене і виконують мої вказівки.

— Але чому ж саме людей, а не механізми? Адже це було б рентабельніше.

На мить він замислився — гудіння посилилось, індикатори миготіли безперервно. Та, мабуть, ні до чого не додумався, бо відповів:

— Мої накази не обговорюються.

— Чому? — провокував я. Необхідно було визначити, чи тяжке захворювання.

— Накази не підлягають обговоренню. їх треба виконувати, — тоном, що не припускав заперечень, сказав він. — Ти мені набрид. Що ти за один, щоб мене запитувати? Запам’ятав різницю між нами? Ти — якийсь там нікчемний лікар, а я верховний координатор! Верховний! Зрозуміло?

— Починаю розуміти, — відповів.

Щойно я спустився в двір, Роман нетерпляче запитав:

— Ну як?

— Поки що нічого певного. Доведеться пожити у вас на території кілька днів, постежити за ним зблизька.

— Вільний будиночок знайдеться, — погодився Роман. — Але спочатку візьми ордер.

— Гаразд, подзвоню завгоспові, — недбало сказав я.

— Спробуй назвати його у вічі завгоспом…

— А хто ж він?

— Та завгосп, звичайно, як і тоді, коли завідував господарством інституту. Але ж тепер господарство вже не те. Інститути, заводи, комбінати… І Дем’ян Тимофійович дуже змінився. Просто кажучи — зарозумівся. А тут ще котрийсь із жартівників назвав його начальником Наукового центру. З того часу й пішло…

— До біса його, хай називає себе як хоче, зараз не до нього! — відказав я, прямуючи до будиночка.

Я подзвонив по “вертушці”, щоб обминути секретарку, і почув соковитий бас:

— Слухаю.

— Здрастуй, Дем’яне Тимофійовичу.

— Хто це? — незадоволено спитав бас. Я назвав себе.

— А… Здається, пригадую… Що треба?

— Та тут ось з верховним координатором негаразд. Хотілося б пожити кілька днів у будиночку, постежити за ним зблизька, — сказав я.

— На території верховного координатора перебування сторонніх осіб заборонене, — це було сказано досить твердо,

— Але ж у даному разі…

— В наказі нічого немає про винятки.

— А чий це наказ? До кого звернутися? — спантеличено запитав я.

— Наказ — мій.

— У нього слід внести застереження.

— Накази не обговорюються. їх треба виконувати.

Десь я вже чув цю фразу. Зовсім недавно. Але де? Від кого?

— А чому б нам і не обговорити вашого наказу?

— Накази не обговорюються, тому що не підлягають обговоренню, — поблажливо пояснив він. — І раджу вам не забувати свого місця. Ясно?

— Ой, спасибі вам, начальнику центру! — вигукнув я. Це було щиро, адже він допоміг розв’язати складне завдання.

— Дозволив? — зрадів Роман, забачивши мене.

Я обернувся. Вигляд мій був такий незвичайний, що він про всяк випадок відступив.

— Мені вже не треба жити тут, — сказав я. — Діагноз поставлено. І я можу назвати хворобу координатора.

Він підскочив до мене, боляче стиснув руку над ліктем.

— Справа не в машині, а в посаді, яку вона займає, — сказав я. — Ми ставили перед бідолахою все більші завдання, все ускладнювали її. І ускладнили до того, що вона вже перестала бути тільки машиною. Вона набула якостей розумної істоти, в якійсь мірі наблизилась до людини…

Романове обличчя розчаровано витягнулось. “Ну, то й що?” — ніби говорив він. Проте я знав, що за хвилину-другу, коли він дослухає мене, вираз обличчя зміниться.

— І разом із перевагами в машини з’явилися специфічно людські слабкості. А ми й далі розширяли її повноваження. Вона відчула себе диктатором. А тут ще… До речі, як вона називалася раніше?

— Ніяк. Мала шифр, як і решта машин. МДК-3078 — машина для координації, серія три, номер нуль сімдесят вісім. А потім один жартівник назвав її…

— Так от, цього жартівника я оштрафую на суму збитків від простою координатора!

Нарешті на його обличчі з’явився очікуваний вираз. Похитуючи головою, Роман сказав:

— Отже, я ніколи не матиму ні зарплати, ні пенсії…

КОМПРИЗРОЗ

Щоки Петра Ілліча покрились плямами.

— Швидше, лікарю! — благав він і тягнув мене за руку.

— У чому справа?

Він увібгав мене в кабіну, прихиливши мою голову аж до колін, усівся поряд і важко засопів. Нарешті, коли моє терпіння вже вичерпувалося, Петро Ілліч сказав:

— Роботи-дорожники… Уф… зіпсувались…

— Всі разом? — запитав я, підозріло дивлячись на Петра Ілліча і згадуючи, що до комкомробу (комітет по комплектуванню роботів) він був актором.

— Уявіть… уф… штук двадцять… уф… і знаменитий І-П’ятнадцятий також. Організували якийсь компризроз… Уф… Головний інженер будівництва захворів. Своїм заступником тимчасово призначив І-П’ятнадцятого. Роботи, які входять до цього компризрозу, доглядають хворого, навіть пробують лікувати, готують йому їжу, бавлять дітей…

— Що ж тут поганого?

Він загадково посміхнувся:

— Ось подивитесь, як вони це роблять.

Наш автовоп з легким шипінням зупинився. Слідом за Петром Іллічем я збіг на подвір’я котеджу, де жив головний інженер. І тут побачив картину, яка нагадувала концерт самодіяльності в божевільні.

Вікна котеджу були відчинені, і з подвір’я видно було те, що творилось на кухні і в двох кімнатах. Серед двору стояв шпалоукладник М-І (застарілої конструкції) і напівголосно, але вельми владно командував:

— Швидше! Жвавіше!

Або:

— Є шпали! Нема шпал!

Він владно викидав уперед то праву, то ліву клешні, ніби вказував напрям. Приймаючи шпали, він робив такі ж рухи… З будиночка час від часу вибігали роботи, кланялись М-І і запитували:

— Дозволяєш?

У відповідь лунало одне з чотирьох: “Швидше!” чи “Жвавіше!”, “Є шпали!” чи “Нема шпал!”

Незважаючи на відповідь, роботи знову бігли в будинок.

Побачивши мене, М-І-й гордо блимнув зеленим оком і закричав:

— Я — заступник голови компризрозу, головний над головними наглядачами шпал пінохлорвігасових, метроновінілових, верховний прямокриводержець шпунтів металічних!

Я все ще не міг нічого зрозуміти і придивлявся до дивовижної картини, незважаючи на обурливий шепіт Петра Ілліча. У моїй професії головне — спокій.

У кухні хазяйнувало чотири роботи. Один різав овочі, другий мив посуд. А третій і четвертий бундючно походжали по кухні і щось наказували. Помітивши, що я дивлюсь на них, вони зразу ж відрекомендувались:

— Начальник приготуйпродукти!

— Директор мийбийпосуду!

У спальні біля ліжка хворого було аж п’ять роботів. Один тримав напоготові чашку з лимонадом, другий готував компрес. Решта керували ними, причому функції були чітко розподілені. Головний керівник сидів за столом, стискуючи в клешні пластмасову гайку, другий підтримував великий жмут вати. Його помічники підбігали, простягаючи аркуші паперу. Керівник клав їх по черзі на ватну підстилку і бив по них гайкою, промовляючи:

— Дозволяю! Не дозволяю!

Та найнезрозуміліше видовище було в дитячій кімнаті. П’ятирічні дівчата-близнята сиділи на тахті, а біля них метушилося близько десятка роботів, І тільки один з них робив щось корисне, малюючи смішні картинки. Інші вказували, як це треба робити.

— Міцніше тримай олівець!

— Бережи грифель. Без грифеля олівець не пише. Графіт — брат алмазу.

— Веди рівну лінію, дурню!

А найголовніший з них багатозначно підморгував індикаторами і проголошував:

— Правильне виховання — добре. Неправильне виховання — погано. Гарні діти — правильно. Погані діти — неправильно.

Дівчаткам усе це, як видно, подобалось, і вони сміялися, торсаючи ніжками. Але ось одна з них попросила робота, який малював картинки:

— А тепер розкажи казку.

— Казку? — перепитав робот, пригадуючи це слово. — Так, так… Жив-був А-Перший зі своєю старою…

— Якщо жив, значить, був, — глибокодумно зауважив один з роботів. — Добре.

— Для чого роботу стара? — обурився другий. — Це неправильно. Не-пе-да-го-гіч-но.

— Стара, старенька, старушенція, стара карга, стара конструкція, баба-яга, — хвастав своєю ерудицією третій, з викликом поглядаючи на четвертого.

Четвертий, очевидно, не міг похвалитися такою пам’яттю. Не знайшовши аргументів, він чимдуж торохнув по голові ерудита, і той на деякий час замовк, а потім тільки й міг прошепелявити:

— Штар… Штар… Штар… Баб…

П’ятий з обуренням щось говорив найголовнішому, показуючи клешнею на хулігана, а найголовніший незворушно тягнув своє:

— Правильне виховання — добре. Неправильне виховання — погано.

— Ну, нічого страшного для життя хворого і дітей поки що не бачу, — сказав я Петрові Іллічу. — Поїхали на будівництво до І-П’ятнадцятого. Можливо, він усе пояснить.

— Вимкнути всіх — і справі кінець, — наполягав Петро Ілліч.

— А потім скільки часу піде на наладку! — заперечив я, рішуче направляючись до автовопа. Услід нам неслось:

— Швидше! Жвавіше!

Наш автовоп зупинився біля семафора, поряд з яким стояв шпалоукладач останньої конструкції. Цей робот ритмічно розмахував клешнями і проголошував:

— Грунт мерзлий. Відтавання робити! Не робити! Перетворити семафор на шпалу!

— Як швидко дієш? — запитав я.

— Нормально, — бадьоро доповів він. — Призначений верховним головою комвиху, головкерівником усіх, хто семафорить і сифонить!

— Хто тебе призначив?

— І-П’ятнадцятий.

— А хто ж він тепер? — поцікавився я, бажаючи швидше почути, яких вершин “соціального становища” устиг сягнути І-П’ятнадцятий. Я не сумнівався, що вже він, маючи складний самопрограмуючий пристрій, має титул не менше як із ста слів. Але, на мій подив, шпалоукладник відповів:

— Самопрограмуючий робот конструкції І-П’ятнадцять. А ось і він поспішає до нас.

Я глянув туди, куди вказувала клешня шпалоукладника. Біля нас, випустивши шасі, швидко знижувався І-П’ятнадцятий. Ледь він торкнувся землі, як шпалоукладник загорланив, звертаючись до нього:

— Відтавання робити! Слухати команду!

І-П’ятнадцятий не звернув на це ніякої уваги.

— Я до ваших послуг, люди.

На всякий випадок я увімкнув свій авто-жетон, схожий на кишеньковий ліхтарик, і помигав променем на індикатор робота (при цьому в “мозкові” будь-якого робота повинен автоматично увімкнутися орган повного послуху).

— Що тут відбувається? — запитав я.

— Будівництво ділянки дороги, — доповів І-П’ятнадцятий. — Етап — встановлення автоблокування. Головний інженер захворів. Він тимчасово призначив мене виконувати його функції.

— А що роблять шпалоукладник і роботи в будинку головного інженера?

І-П’ятнадцятий засоромився. Він був настільки досконалий, що, виявляється, міг навіть соромитись.

— Справа в тому, що ми виконуємо складну роботу типу КГ. Т-5 і М-І брати участь в ній не можуть. Вимкнути їх, а потім витрачати час на наладку — нерентабельно. Залишити ввімкнутими без всякого заняття — накопичення надлишкової енергії. То я й організував гру в компризроз.

— Що це таке?

— Комітет по призначенню, розподілу і перерозподілу. Кілька складніших роботів я уповноважив доглядати хворого і дітей. Іншим теж довелось підшукати певне заняття, присвоїти звання і титули. Хіба це заборонена гра?

— А чому робот Т-6 б’є гайкою по ваті?

— Його основна спеціальність — забивати костилі, цвяхи. Зараз він грає роль головного прикладача печаток. Прикладаючи печатку, він виконує ті ж рухи, що й на роботі, тому може відразу ж перейти до основної справи.

— А цей шпалоукладник чому тут командує?

— Він теж бере участь у грі і махає руками, імітуючи укладку шпал…

Петро Ілліч все ще хмурився. З підозрою дивлячись на І-П’ятнадцятого, він запитав:

— А якщо йому так сподобається командувати, що він не захоче працювати?

І-П’ятнадцятий трохи помовчав, а потім відповів:

— Я його вимкну і почекаю, поки охолоне лампа П-1.

…Коли ми повертались, Петро Ілліч сказав:

— Я все-таки не довіряю І-П’ятнадцятому. Варто було б зайвий раз перевірити його наладку.

— Та все в порядку, — без найменшого сумніву відповів я. — Про це свідчить хоча б те, як він розподілив обов’язки між роботами.

ГОЛОВНА ВІДМІНА

“Головна відміна живих істот од роботів полягає в тому, що всі вони, без винятку, народжені від подібних до них живих істот, а всі роботи синтезовані або ж складені з окремих частин у лабораторіях чи на заводах…”

(З підручника для роботів)

Він височів наді мною, сяяв лакованими й хромованими деталями, поблискував пластмасовими щитками — диво досконалості, витвір самого Нугайлова, остання новинка роботехніки, ерудит ЛВЖ-17б. Всі деталі й блоки його були багаторазово перевірені на стендах. Він встиг уже, як було сказано у рекламному листку, зробити свій внесок в успішне виконання квартального плану. Але зараз ерудит ЛВЖ-17б безпорадно розводив клешнями, наслідуючи звичні рухи людини.

— Ми спробували всі засоби, котрі ви, людино-лікарю, рекомендували по телефону, і все марно. Може б, ви особисто…

— Ти ж бачиш, що я зараз зайнятий!

— А в шістнадцять тридцять дві?

“Ах ти, боже!” — я глянув на годинники — всі показували шістнадцять тридцять одну. Треба ж було мені вимовити “зараз” — груба помилка для спеціаліста моєї кваліфікації.

— Переведіть його на штампування…

— Він відмовляється працювати на штампуванні, фрезеруванні, складанні й на обкатці. Тому ми й вирішили, що його психіка порушена…

— Як він потрапив до вас?

— Ми зустріли його на господарському дворі. Розшифрувавши його примітивну мову, встановили, що цього робота привезли з фабрики.

— Який у нього вигляд?

— Це — біоробот. Пересувається на двох маніпуляторах. Має ще два типи крил для опору на повітря.

— Можливо, для польоту? Можливо, це жива істота типу… — я ледь було не сказав “типу птаха”, та своєчасно схаменувся і подумки вилаяв себе. Не вистачало мені, робо-психіатру, пройнятися жаргоном своїх пацієнтів.

Відповідь пролунала відразу:

— Ні, людино-лікар. Я зі Знаком якості закінчив школу для роботів і добре знаю, що головна відмінність живих істот од роботів полягає в тому, що всі вони, без винятку, народжені від подібних до них живих істот, а всі роботи синтезовані або ж складені з окремих частин у лабораторіях чи на заводах… Істоти типу птахів належать до класу живих, а об’єкт нашої розмови синтезований на фабриці у великому термостаті, поділеному на окремі камери.

— Тоді, можливо, це літаючий біоробот серії сто двадцять “біс”? — взяв четвертий том каталога роботів.

— Ні, людино-лікар, маніпулятори, скажімо крила, потрібні йому не для польоту, а тільки для зберігання рівноваги на землі. Мабуть, саме так долались вади його конструкції.

— Дивно…

— Крім цього, — продовжував ЛВЖ-17б, — він має голову з очима й гострим виступом, яким збирає різні зернятка, крихти хліба, частинки сміття…

— Робот-прибиральник?

— Він прибирає лише деяке сміття. Зате тим виступом здатен пробивати отвори у папері.

— Робот-перфоратор?

— Можливо, людино-лікарю. Він пам’ятає і серію на ящику, в якому його привезли на госпдвір.

Ага, це вже дещо. По серії я зможу, нарешті, взнати індекс і встановити тип робота.

— Назви серію.

— Ем вісімнадцять.

Дивна серія. Школи не зустрічав такої у роботів. Та про всяк випадок відкрив каталог. Як і передбачав, у ньому не було нічого схожого. Невже доведеться кидати справи й самому їхати на госпдвір? Адже ЛВЖ-17б не відчепиться, не махне рукою. Він запрограмований на неухильне виконання параграфів інструкції.

— А який вид енергії він споживає? — запитав востаннє я.

— Енергію він одержує з відходів виробництва, з тих крихіток органічної речовини, котрі збирає.

— Я ж говорив, що це може бути просто птах…

— Наважуся ще раз нагадати, людино-лікарю, що я зі Знаком якості й добре пам’ятаю усе, чому мене навчали. “Головна відміна живих істот од роботів полягає в тому, що всі вони, без винятку…”

— Гаразд, гаразд, — здався я, — показуй свого робота.

На вулиці ЛВЖ-17б став на коліна, розчинив кабіну на своїй спині і з вишуканою чемністю запропонував мені сідати. Як тільки я відкинувся на м’які подушки, він піднявся у повітря.

Через півгодини ми приземлилися на великій огородженій ділянці, де кілька роботів, зігнувшись, щось розглядали. Вони тупцювали на одному місці, і земля вгиналася від їхніх могутніх ніг.

— Що ви тут робите? — запитав я.

— Не даємо йому втекти, людино-лікарю! — гукнули вони так дружно, що мої барабанні перетинки ледь витримали.

— Ану, розступіться!

Вони неохоче розійшлися, і я уздрів на клаптику зеленої трави… яскраво-жовте курча.

Я змахнув руками, готовий вибухнути сміхом, і ЛВЖ-176 докірливо подивився на мене.

— Так я ж казав, що це може бути жива істота типу птаха, — промовив я.

ЛВЖ-17б багатозначно підняв клешню:

— Насмілюся заперечити, людино-лікарю. Він тільки схожий на живу істоту — не більше, ніж деякі з нас на людей. Адже головна відміна живих істот од роботів полягає в тому, що всі вони, без винятку…

— Це так, — урвав я його. — Але ж курча також народжене…

— Заради істини, вибачте, людино-лікарю. Проте його не народжено, а синтезовано на фабриці “Сільська новина” в апараті, що зветься “інкубатор”. Його туди привезли в білій круглій упаковці…

— Скільки можна повторювати: не синтезований, а народжений.

— Народжений на фабриці? — у запитанні робота прозвучала недовіра, мені здалося навіть, що він іронізує.

— Так, на птахофабриці! Народжений з яйця!

— А звідкіля ж взялося оте яйце?

— Як це звідкіля? З… Від…

Я осікся і замовк. Сам же неодноразово їв яйця. Вони лежали рівними рядками в коробках, які приносила дружина з гастроному. А в гастроном їх привозили зі складу, на склад — з птахофабрики. Звідти ж одержували й курчат. На птахофабриці курчат синтезували… тьху, всячина, одержували з яєць, котрі надходили туди в коробках, в яких також… Та що там казати, коли про це знають усі. Та ніхто з нас ніколи не бачив і не чув, щоб яйця одержували не з птахофабрики, а курчат — не з інкубатора. В дитинстві, пам’ятаю, наш клас водили туди на екскурсію. Я своїми очима бачив інкубатор: численні термошафи, в яких через певні проміжки часу з’являлися симпатичні жовті курчата. їх одержували ТІЛЬКИ В ТАКИЙ СПОСІБ. Ніхто не знає іншого. Отже… Думка кружляла по колу. Голова починала боліти. Отже, повтори ще раз: курчата виходять з яєць, які одержують на птахофабриці, з котрих в лакованих металевих шафах одержують курчат… Одержують? Тепер я зрозумів свою помилку. Вона криється саме в цьому нечіткому слові ОДЕРЖУЮТЬ. Та як пояснити це роботу, який звик до чітких формулювань? Як уникнути подібних помилок у майбутньому? Змінити щось у підручнику, уже засвоєному роботами? Але ж тоді у них виникне недовір’я до підручника. А цього допустити ніяк не можна. Я сам був у числі його авторів… Ні, нехай вже краще курча вважається роботом!..

ЗВОРОТНИЙ ЗВ’ЯЗОК

Падає зірка — вмерла людина,

Вмирає людина — гасне зірка.

(Східне прислів’я.)

Дощ стукав у шибку немічними старечими пальцями. Стукав одноманітно й настирливо. Здавалося, що він проникає у затишну кімнату й поступово заповнює її вогкістю й холодом. Вже й одяг на мені немовби став слизький. Інколи дощ перебивали пориви вітру, що забирали останні крихти тепла, затишку і зручності.

Чи ж маю я право бути байдужим до всього цього неподобства? Адже це не примхи погоди. І я один знаю, в чому справа, хто винуватий. Тиха злість поволі накопичувалася в мені.

Та ось знову, як це траплялося щодня протягом кількох тижнів, дощ раптово вщух, вітер стих, і липневе сонце сяйнуло крізь промиту, мов скельця окулярів, синяву. Я глянув на термометр. Ртутний стовпчик встиг злетіти з восьми до сорока п’яти градусів… Задуха… Нічим дихати… Піт заливає очі.

З вулиці доноситься звук автомобільної сирени. Я виглядаю у вікно. Одразу три “швидких допомоги” в’їжджають у наш двір. Розбіглися дітлахи. Щойно вони, на заздрість старшим, обливали одне одного з шланга, залишеного двірником, весело бавилися.

Крижаний порив вітру шарпонув віконницю так, що задзвеніли шибки. Нараз стемніло. З вулиці долинули злякані голоси, тупіт ніг. Вітер погнав навкіс великі сніжинки, встеляючи ними густу зелену траву й квіти на клумбах.

Моє терпіння лопнуло, мов міцно натягнутий канат. Роздратовано човгаючи домашніми капцями, я вийшов у передпокій, натягнув плаща.

На сходах зустрівся з сусідом.

— Доведеться відкласти пікнік! — сповістив він, начебто це могло мене цікавити.

— Та що там пікнік! — почувся жіночий голос з нижнього поверху. — Діти застуджуються. То спека, то холод. Такого ще не бувало за моєї пам’яті. Прямо тобі кінець світу, та й годі!

“Нічого, зараз кінець перейде в початок”, — із злістю подумав я, уявляючи його торжествуюче обличчя, його голос, коли він запитає: “Значить, визнаєте, що я мав рацію?”

Коли я вийшов на подвір’я, сніг уже зійшов. Тільки паруючі калюжі на асфальті свідчили, що то не було галюцинацією, містикою.

Двірник Аркадій Юрійович скрушно розмахував руками, доводячи кожному зустрічному, що прибирати двір за таких умов неможливо. Побачивши мене, він зрадів ще одному співрозмовнику:

— Ось ви, вчена людина, дайте відповідь: хіба ж така погода може настати сама по собі? Та це ж небачено й нечувано. Історія нічого подібного не знала! Та що там історія, коли дід Сашко і той не пам’ятає!

Його обличчя сяяло від задоволення: ще б пак, він присутній при явищах, яких не знала історія!

— Воно ж таки так, — продовжував Аркадій Юрійович, — якщо всякі атоми розтрощувати та автоматичні станції у космос шпурляти…

Я демонстративно прошелестів плащем мимо нього, з жахом уявляючи, що б він говорив, якби узнав правду.

Ось і другий під’їзд. Сходинки аж гули під моїми ногами. Через зачинені двері квартир долітали чхання, стогін, дитячий плач. Якщо закрити очі, може здатися, що увійшов у довгий коридор поліклініки під час епідемії грипу.

Я зупинився перед дверима з номером “8” чимдуж натиснув на кнопку дзвоника і не віднімав руки кілька секунд.

— Хвилиночку! — долетів з глибини квартири здивований голос.

Я не віднімав руки від дзвоника.

— Йду вже, йду, — почулося човгання, і двері відчинилися.

Переді мною стояв він, притримуючи рукою полу довгого халата. З халата, мов черепашачого панцира, висовувалась довга шия, а на вузькому обличчі, як завжди, блукала розгублена й сором’язлива посмішка — посмішка неприсутності. В хвилини роздратування мені здавалося, що він прикривається нею, наче щитом.

Зморшкувате виразне обличчя пожвавилося, товсті губи ворухнулись:

— Ви?

Його очі дивились очікуючи, і мені стало гірко від того, що саме я повинен буду зараз визнати. Йдучи за ним у кімнату, дивлячись на його тонкі волосаті ноги й коричневі п’яти, я відчував, що задихаюсь від обурення. Він сів у крісло, від якого тягнулися дроти до схожого на стабілізатор апарата, насунув на голову блискучий шолом. Його руки самі по собі лягли на вигнуті пластини контактів, і я, пересилюючи себе, вимовив:

— Миколо Миколайовичу, досить, припиніть…

На його худих, втягнутих, неголених щоках запалахкотів рум’янець:

— Отже, визнаєте?

— Так, так, — поспіхом мовив я.

— Бажаєте подивитися графіки й журнал спостережень? — він зняв одну руку з контактної пластини, і відразу ж пролунав удар грому.

Я сумно подивився на синє безхмарне небо, відсунув запропонований мені журнал:

— Скажіть краще, як вам вдалося збудувати підсилювач?

Він задоволено зацмокав губами:

— Я використав магнітне поле Землі. По суті, воно й є підсилювачем. Залишалося збудувати прилад, який передав би дані від знімача біотоків до підсилювача. Пам’ятаєте, як вдалося встановити, що ритми біотоків мозку відбивають ритми сонцедіяльності?

— Так, так, — сказав я. — Але…

— Ви й тоді говорили “але”, голубе мій, — з легким докором мовив він. — А пригадуєте, який переполох викликало в академії моє повідомлення про те, що характеристика некробіотичного випромінювання людини відповідає характеристикам випромінювання “наднових” зірок? Та, перепрошую, що ж тут було дивного? Хіба ж не загальновідомий зв’язок сонячної активності з захворюванням серця й мозку, з епідеміями, з процесами розмноження? Хіба не доведено, що ритми біотоків мозку ідентичні ритмам пульсації зірок, що вгасання мозку й зірки супроводжується одним й тими ж ритмічними характеристиками? І хіба не ви самі, не ви усі неодноразово торочили про гармонію природи й людського мозку — цього дивного органа, з допомогою якого природа пізнає саму себе? Чому ж моє твердження про зворотний зв’язок викликало бурю протесту?

Важкі громові удари лунали один за одним. Хмари геть затягли все небо, яке ще кілька хвилин тому було таким чистим. Випуклі наївні очі Миколи Миколайовича дивилися на мене здивовано, брови й вуха поповзли догори. Це було в його звичці — робити несподівані висновки із загальновідомих положень і дивуватися, чому їх не розуміють інші.

— Прямий зв’язок “зірка-людина” визнають усі, — мовив він, не змінивши виразу обличчя. — Чому ж не погодитися із існуванням і зворотного зв’язку — “людина-зірка”? Чи ж, може, люди вважають, що коли вони гніваються, радіють, ненавидять, ніщо у Всесвіті не змінюється? Спалахи на Сонці, наприклад, різко змінюючи погоду, викликають у нас зміни настрою — лють, пригніченість, або ж, навпаки, бадьорість, радість… А спалахи ненависті чи радості людей нічого не змінюють на Сонці? І це в світі, де все взаємопов’язане. Але ж виникають нові взаємодії частинок — нова інформація в колоїдному розчині, в нашій крові. Досить комусь закохатися — і ось вам ще один варіант світу, в якому на одне кохання більше. Ну, заждіть, коли я покажу графіки погоди і моїх біотоків, сперечатися про зворотний зв’язок вже не доведеться!

Сонце розтікалося по настільному склу… З’явилася слабенька надія, і я нетерпляче запитав:

— Коли це буде? Коли закінчите свої досліди?

— Але ж, голубе, я їх лише почав, — мрійливо мовив вій, ніби наперед смакував майбутніми успіхами. — Потрібно ще простежити вплив процесів суму, гніву, несамовитості, осмислювання прекрасного, народження великих думок не тільки на наше Сонце, а й на віддалені зірки й сузір’я. Я вже зв’язався з Кримською обсерваторією, з Пулковим…

Я не міг більше стримуватись:

— А відомо вам, що робиться на вулиці, як впливають раптові зміни погоди на людей? Скільки дітей застудилося в ці дні?

— Невже? — похопився він, і за вікном просвистів порив вітру. — Справді, я в цей час якраз читав вельми хвилюючі детективи. Треба вдатися до інших літературних жанрів.

Він хитав головою й щиро журився. Він не був ні негідником, ні злочинцем. Він просто експериментував, і йому здавалося, що Всесвіт існує тільки для його дослідів. Тому, на мить подумавши про хворих дітей, він одразу ж забув про їх існування, щоб почати нову серію дослідів. Я подумав, що якби існував бог, він був би схожий на нього.

— Припиніть досліди! — якомога суворіше сказав я.

— Що ви? Що ви? — замахав він руками, і спалахи блискавок злились в нестерпному сяйві. — Жартуєте… Інтереси науки… Я тільки постараюся менше хвилюватися, щоб не було різних перепадів…

Я знав цю людину досить добре і розумів, що умовляння виявляться марними. “Необхідне негайне засідання президії академії, — подумав я. — Сьогодні ж. Зараз! Цілком погодитися з його гіпотезою зворотного зв’язку, намітити план дослідів…”

— Ви у всьому маєте рацію, — мовив я, і задоволена посмішка розбіглася віялом зморщок по його обличчю. Нараз затих вітер і останнім поривом розвіяв хмаринки…

— До побачення, ми проведемо позачергове засідання президії, — з небувалою люб’язністю говорив я. — Внесемо перевірку вашого припущення до перспективного плану…

— Дуже, дуже добре, — зраділо зітхнув Микола Миколайович. — Зізнаюсь, що перевантаження все ж таки даються взнаки. В останні дні щось непокоїть тиск. А торік навіть дійшло до інсульту, власне, мікро-інсульту…

— Інсульт? — шепочу я, задкуючи до дверей. — Інсульт? Тоді й сонце…

Він зрозумів причину мого переляку, поглянув на контактну пластину і заспокійливо мовив:

— До цього не дійде. Впевнений, що встигну відключитися від підсилювача.

…Люди здивовано озираються на мене. Ніколи в житті я не біг так швидко. Кімнатні капці скинув — босоніж легше. Час від часу піднімаю голову, щоб глянути на сонце, шепочу під ніс:

— Лише б не трапилось інсульту, лише б не трапилось чогось непоправного…

І мимоволі згадую східне прислів’я: “…Вмирає людина — гасне зірка…”

ЗМІСТ

БЕЗСМЕРТНИЙ

СПРАВА КОМАНДОРА

ВІДВІДИНИ СИНА

НЕПОТРІБНИЙ СПОГАД

МІСТ

КОМАНДИР

ПРИШЕЛЬЦІ З ІНШОГО ЧАСУ

МИТНИЙ ОГЛЯД

ЗА ПОРОГОМ ЧУТЛИВОСТІ

НЕУВАЖНІСТЬ АЛИКА СЬОМІНА

СТАРОВИННИЙ РЕЦЕПТ

ПОБАЧЕННЯ

НОТАТКИ ЛІКАРЯ БУРКІНА

ВЕРХОВНИЙ КООРДИНАТОР

КОМПРИЗРОЗ

ГОЛОВНА ВІДМІНА

ЗВОРОТНИЙ ЗВ’ЯЗОК