Галина ТАРАСЮК

ГАНЬКА — САМА СОБІ ВОРОГ

Оповідання

Ганьку розбудила радісна думка: «Вставай, Ганько, на базар!». І Ганька радісно встала, хоч до того базару було ще ого! Але в Ганьки й роботи, слава Богу, було — ого ще й з гаком! Лю-юдоньки! Це ж лиш подумати: три кабани в оборі! А в курнику — птахоферма! А це ж треба все те попорати, нагодувати, щоб не кувікало-квоктало-гелготала, і аж тоді бігти на базар.

Останнім часом Ганька любила бігти раненько на базар. Галопом! Як колись, за колгоспу, — на поле. Бо, як було здоров’я, любила робити, а зараз полюбила святкувати. Але свят мало, а базар якраз поважна причина, щоб розігнутися, розправити горба на плечах, походити, подивитися, з людьми поговорити… А то за тою роботою нема коли між собою словом перекинутись. От ще недавно, перед Великоднем — біжить Ганька галопом із сапою вже й не пам’ятає куди — чи то на Миколині, чи на Петрові поля, чи на город до Марусі, а Явдошка Сергієва лементить через тин з лавочки:

— Ганько, голубко, зайди на секунду, посидь коло мене, поговори, я ж тебе вже сто років не бачила!.

— Гой, Явдоню, нема коли, пташко, розсиджуватись! Спасатися треба! Гоно, Доню, бурани бураки глу-у-ушат, спа-асу нема! — лементить Ганька у відповідь, пробігаючи мимо, наче за нею орда женеться.

— Ганько, — ледь не плаче Явдошка, — бурани були й будуть! Нас не буде!

— Будем, Явдошко, пташко, будемо! Гось Великдень прийде… і похристосаємось, і наговоримось! — обіцяє Ганька вже здалеку весело, хоч сама аж наче сердиться на Явдошку: «Як це люди можуть на лавочці сидіти, коли стільки роботи в селі? А прем би й було за кого сидіти, як от в Явдошки, не сиділа б, бо наче якось перед людьми встидно».

Ганька тому й не слабує ніколи, що встидно. Ага, наче її нічого не болить… Болить! І голова, і ноги-руки крутить. Але як це сидіти, коли стільки роботи: і на полях у Миколи, і на городах у Петра і Марусі… Наче совість мучить. А тепер-от совість Ганьку мучить, що не посиділа з Явдошкою, коли та її з лавочки кликала. Так вони й поговорили, й не похристосались — померла Явдошка на самий Великдень… І чого?! Та ж в таких розко-о-ошах прожи-ила… Сірожа, чоловік, все при начальстві крутився… А жалів як! Та й сама Явдошка не перетрудилася… І діти не обіжали… А от — вмерла! А чого так рано, один Бог знає…

Думає Ганька сумно, нашвидкоруч умиваючись над баняком у темному ванькірі. Шкода Ганьці Явдошку, що так рано й безпричинно зі світу пішла… Зате який похорон був… От вже гарнющий! А як гарно ді-іти плакали… Ганька зітхає, бо знає, що за нею так гарно ніхто не заплаче. Племінники — не діти… А як вона, часом, чийсь похорон хвалить, дратуються: «Ви, тітко Ганько, як скажете… Похорон гарнющий! Гарно плакали! Як це можна гарно плакати чи когось ховати?! Похорон як похорон!»

— Е, не кажіт, — вкотре подумки заперечує племінникам Ганька, на своє, гірке й потаємне набиляючи. — Можна запорпати людину, як собаку, а можна — достойно, як… Людину…

— Але чого це я із самого досвітку — за упокій, коли треба за здравіє? — Сама собі дивується Ганька, згадавши про базар. — Скоро вже з’їжджатися почнуть, а я моняюсь!

Навпомацки знаходить рушник, навпомацки втирається, причісується, одягає свій «робочий» халат. Світла не вмикає — економить. Гой, ґвалт! Ганьці треба економити, бо є кому ті гроші давати… Може, хоч одне сльозу пустить… Та й на що те світло світити, коли надворі — білий день? Гой, Боже! День білий, а в Ганьки на обійсті ще й кіт не валявся! А ще ж на базар тра’!

Від однієї думки про базар Ганька веселішає, перезувається з хатніх капці у робочі чуні, хапає відро з бараболею і гайда з хати — порати. Надворі тільки-но розвидняється, село поволі прокидається: то брязне відро коло криниці, то півень кукурікне, то хтось кашляне… Ганька любить таку пору… Тиху, чисту, наче лиш допіру Господь Бог світ сотворив, а сам приліг край неба спочити. А Ганьці треба порати, бо ж — базар сьогодні! А це не шутєйне дєло, — жартує сама до себе Ганька, мимоволі перекидаючись думками на політику. Та що там казати, Ганька вже за те шанує Ющенка й незалежну Україну, що тепер у їхніх Балабанівці базар — аж два рази на тиждень! У середу і суботу. В середу — сільський, коли сходяться на степок до сільради лиш одні сільські люди — хто з чим має. І ярмаркують: один одному щось продають, а частіше — міняються: ти мені сала шмат, а я тобі — сметани ринку. Ганька теж має ґешефт: її яйця — нарозхват! Бо хоч кожне у селі має кури, але ж є кому і їсти ті яйця! А Ганька смажені-яєчні не любить. Ганька — молочна. Тож щосереди несе на базар десяток тільки-но з-під курки яєчок, а з базару додому — слоїк сметани. А потім цілий тиждень розкошує…

— І це твої братові з братами і фермери-плем’яники не можут дати тобі тої сметани? У них же — по п’ять коровів! А в Стьопика — ціла короварня! Ти ж на них робиш, як чорний раб! — часом чіпляється до Ганьки по дорозі з базару її товаришка — така сама лиходолиця-самітниця Гафійка.

— Можут. Али я купляної хочу, — відказує безтурботно Ганька. — І не цвікай мені, Гасю, що я на них рабую, бо я коло них, Гасю, — хазіюю. Добровільно. От хочу, доки здоровля позволяє, трохи похазіювати! І шо ти мені зробиш?

Так відказує Ганька аж синій з досади Гафійці, але не зо зла чи на збитки, а по правді, бо що має казати по гіркій своїй правді? Що боїться старості немічної у нетопленій хаті? Таж Гафійка сама це добре знає. Але — зачіпає, сікається, цвікає, бо, може, й завидує, що Ганька наче в одних з нею літах, а ще хазяйнує, як добрий чоловік. Та де! Сьогодні трудно вже й на такого чоловіка, щоб коло хазяйства толк знав і лад усьому давав, як вона, жінка! І це кожен в селі знає, та, звісно, не кожен скаже, бо люди є люди: одному завкредно, другому наче й обидно… А Ганька нікому не завидує, а як і завидує, то лиш — на здоров’я та силу, бо роки своє беруть… І нічим не зарадиш… То ж така була бистра — не ходила, а літала, а вже… зашпортуватись стала, і рано вже трудно стало, як-то кажуть, жовтки вбирати… Тож часом Ганька хоч-не-хоч, а мусить вилежуватись у подушках аж доти, доки, як те курча, що тільки-но з яйця проклюнулось, не вбере жовтки та не окріпне на ноги. Але Ганька про те — нікому. Боронь Боже! Навіть Гафійці, бо тій лиш скажи — не обберешся… Як зачне:

— До-оки ти льотати будеш?! Доки рабувати, як той раб на тих своїх братів-сестер?! Ти ж уже го-окарач лазиш! На людину не схожа! Одна снасть! Спочинь! Не будь собі ворогом!

«А прем-би я й лазила, то шо? Лягти й лежати? Та ж Бог тому силу дає, хто роботу любить. Це раз. А друге, це моє лічне діло — на кого робити», — думає Ганька головою, а ноги тупають по подвір’ї, а руки — товчуть, труть, мнуть, замішують кабанюрам снідання. От вона вже вміє коло худоби гарно ходити! І коло землі теж! А тому й росте в неї все — і в городі, і в оборі — як з води! І це в селі кожне знає, а рідня Ганьчина й поготів! Ще б не знала! Го-о-й, скільки Ганька на свому віку лиш одних свиней для них вигодувала! Десять свиноферм! Так вже повелось, що тільки-но розвесниться, як вже несуть їй брати і сестриця в мішках по сосункові, а тоді несуть дерть чи комбікорм, а бараболі, буряків і кабаків у Ганьки самої — нава-а-алом! Їж — не хочу. І їдять свинтуси у три горла, а на осінь братам і сестриці — три гори м’яса і сала!

Звісно, щось і Ганьці з того перепадає, але вона — не м’ясна. Ганька любить молочко, сметанку… Шкода лиш, що корівок родичі їй не довіряють — хліви в неї, хоч і підмащені, але старі, ще дідівські, такі трухляві, що розсиплються, лиш корова рогом черкне чи хвостом махне. А було б добре корівку мати, щодень молочко пити… Бо просити у братових і племінників якось наче аж стидно. А самі не догадуються… Якось Ганька пішла на хитрість — прийшла до брата Миколи наче по ділу, та й каже братовій Марині, що саме з невісткою зливала в бідони молоко після вранішнього доїння на продаж:

— Оце, Маринко, часом прийду до Петра, брата свого, а в нього у літній кухні, скрізь — на столі, на лавах, на землі — банки з молоком: і кислим, і солодким, і вже збрезклим, та й думаю собі, міг би ж колись сказати: «Візьми, Ганько, сестро, хоч банку кисляку, ти ж так робиш на нас!». І що ви думаєте, Маринко? Не скаже! Ні-коле! Ні він, ні Наталя, братова!

— Не кажіть, Ганько, мені про того Петра, бо які вони з Наталкою добрі, я знаю! Ще як позичив в нас позаторік три центнери цементу, так по сьогодні. Не видереш. І якось нагадувати не харашо, бо це вже — сваритися. А я це не люблю. Так що, Ганько, знаю я добре, які вони щедрі, — відказує Марина, старанно закриваючи покришками бідони, щоб і крапля не розлилася, як на молокозавод буде везти їх на своєму тракторному причепі її син Володька, бо то — гроші. А Марині з Миколою їх треба і треба: одні діти — машини нової хочуть, інші — нової хати, і такої, як зараз строять, — палацу! А ще більше тих грошей треба Петрові з Наталкою, яких Ганька так безсовісно оббріхує перед Мариною за те молоко, хай воно скисне! Чи то пак, хай не кисне, бо їм, Петрові з Наталкою, грошей треба! Ще й як треба! На квартири! Бо ж діти після інститутів у село не хочуть вертатися — роботи тут нема для них, а в городі — квартири дорогі, не докупишся! Тож тягнуться брат з братовою, рвуть жили, як можуть! І Ганька ж це знає! Сама ж, як племінники у село приїжджають, всю пенсію їм віддає, порівно поділивши між Світланкою й Олежком. А от стоїть і обсуждає! Рідну кров! Ну? І як це назвати?!

Отак, сама себе катуючи, пішла Ганька від брата Миколи… А по дорозі до сестриці Марусі завернула: як там вона, сердешна? Бо, як би там не було, а найбільше душа в Ганьки болить за найменшу сестру та її дітей, що ростуть, хоч і при батькові, але сиротами, бо — п’яниця. І хоч вони ще в школі, а Марусі вже голова пухне — куди приткнути! Каже, може б ти, сестрице Ганько, ще й льошку мені вигодувала на розплід. Бо, каже, годувати кабанів зараз не так вигідно, як свиноматку тримати. Стільки заботу з тими свинями, а м’ясо дешеве — навезли з Гамерики й Польщі. А от свиноматку, каже, зараз вигідніше тримати, бо поросята дуже дорогі… І за границею, каже, вони — дефіцит, бо їх там їдять.

А Боже! Таке почувши, Ганьку аж змлоїло: що вони за тими границями лиш не їдять — і жаби, і скойки! А тепер вже й за молочних поросят взялися! Аж страшно! Як з голодухи! Чи то вже розпущеність така? І чого наші люди туди їдуть?! Та ж а нема луче, як вдома! А що бідність, то до неї ми привичні…

Видно, свині теж так думають, бо вгледівши її на порозі хати, зчиняють такий радісний вереск, що Ганька на секунду глухне. Часом Ганьці, грішним діло, здається, що ця твар безсловесна, розумніша за багатьох говорящих. І людяніші. О, як тішаться, побачивши Ганьку! Хоч і худоба, а знають, хто їм друг. Ой, Ганька любить коло худоби ходити, хоч то й великий забот — коло неї ходити. А Ганька, стільки її — стільки й ходить… Але більше коло свиней. Раніше — біля колгоспних ходила, тепер — коло своїх, бо братове й сестрине, це все одно, що своє. А що робити, коли — то Микола ставив хату, то Петро, то Маруся. А тепер їхнім дітям треба маєтків. А Ганьці старої батьківської хати вистачить на все життя — отак-о, з головою…

Крекчучи, Ганька волоче за собою відро із свинячим «вінегретом», підпираючи коліном, ставить на тичку обори і на мить завмирає: знизу, обступивши порожнє корито, на неї дивляться розумними очима, як депутати на свого верховного голову, ситенькі, рожеві на сонці, кабанчики. Ганька сміється до них, як до людей, а вони лиш порохкують та чекають, коли вона сипне їм у корито. Ганька сипить, і кабанчики діловито приступають до трапези. «Інтелігенти!» — хвалить Ганька свинтусів, бо справді таких культурних свиней, як у неї, ні в кого нема, і це кожне в селі знає і дивується:

— Ти шо, Ганько, їх вмиваєш, чи вони самі такі чистоплотні?

— Ага, самі! Ви ше не знаїте, які вони в мене гумаки! Такі розумні, що хоч головою сіліради став! А всьо — моє вос-пі-таніє! — сміється Ганька.

— Може б тоді й порядок у селі був! — охоче підтримують ту свинську комедію охочі побалакати про політику, але Ганьці нема часу ані на балачки, ані на згадки про них — треба ще випустити курей-качок-гусей, бо вже прокинулись і голос подають із зачиненого курника. Ганьчина птахоферма теж наполовину — Петрова, бо його студентам у той Гумань щотижня треба щось у торбу класти, а наполовину — Марусина, бо її пияцюга повиносив усі кури з курника за горілку. А діти ж хочуть і яйця, і м’ясця…

Нарешті, попоравши, Ганька йде в холодну хату прибиратися на базар. Це в неї ціла церемонія: під низ одягає чисту футболку, тоді — перкалеву блузку в горошок, далі — тоненький светр під шию, жилетку, а поверх усього того — синій, про свято, джемпер, а до нього — теж синю рясну спідницю…

— О! Як вибриндилась! Тепер і на людину стала схожа! — сміється Ганька, згадавши, як сестрина Людка, якоїсь неділі заставши її за зборами на базар, перелякалася:

— Ви шо, тітко, скирту стерегти збираєтесь чи на Сєверний полюс? Надворі — жара, а ви натягали на себе лахів, як та капуста?!

— А понатягала, щоб на людину бути схожою, — сміється Ганька, — і щоб вітром не здуло! О, дивись, яка гладка стала, як головиха!

А тут Гася у двері і зразу в крик:

— Добрі шутки! З тебе вже одна снасть зосталася! Тобі ж через ту роботу чужу нема коли ріски до рота кинути! А твої братові і сестриця повгодовувалися, у шкуру не потовпляться! А чом би й нє, коли наймита мають?!

Ну, от… Звісно, Гафійка правду каже: на Ганьці — лиш кістки та шкірка, але нащо через це сварку починати? Та ще й в неділю! Нащо родичів чіпляти, наче вони винні, що на Ганьці сало не зав’язується?! Таж і Ганька, слава Богу, їсть! І має що їсти! Гоно ще три баняки позаторішнього смальцю, як сніг, білісінького, під ліжком у холодній хаті! А в коморі, а на горищі скільки всякої всячини?! Три мішки з макаронами! Солом’яник з мукою! Квасолі пів міха! А сухарів на печі?! А в льоху?! Гой, лю-ю-юди, чого лиш нема в тому погребі?! Бараболя, бураки! Городина — і свіжа, й квашена — не кінчається! Є, є в Ганьки того їдла!!! Не дай Боже, засухи, потопу чи ще якоїсь біди — з голоду не вмре! І людям не дасть пропасти: запасів у неї на всеньке село на три роки! Та де-е! На п’ять! Але вона нікому не признається, бо ще засміють, скажуть: Ганька до війни готовиться… Гой, не приведи Го-о-осподи… Але запаси їсти не просять і ще нікому не завадили… Так що має Ганька що їсти, лиш немає коли… А от миші, нівроку, мають час: трублять ті макарони, ще за Брежнєва куплені, як солдати! Ото вже повід’їдалися — гасають по обійсті, як коні!

— О! Що витворяют бандіти! — Ганька завмирає, зводить очі на стелю, прислухається до лише їй чутного рейваху на горищі. — Скоро хату розточат… Дві війни й три розрухи хата витримала, а миші розвалят… От біда! А коти — сплят! Як — власть і міліція!

О! Вже не сплять! Не вспіла Ганька подумати, як вони — вже тут! Уже позбігалися: хто з печі, хто з кухні, хто з двору! З двадцятеро і різної масті! Ціла ферма! Обступили Ганьку, ротяки пороззявляли, нявчать, просять їсти! Миші по хаті гасають, а коти їсти просять… Нє, світ перевернувся… Але ж Ганька його назад на місце не поставить… Тому треба миритися з усім і всіма, хоч Гася й кричить:

— О! Ще одні нахлібники! Порозлягались, як пани, на подушках… Повгодовувалися! Авжиж, буде воно трудитися — миші ловити, як ти його молочком годуєш, замість того, щоб самій випити?! Гони їх, ледачиськів, з хати!

Звісно, порозгонила б Ганька цих котюг лінивих, та жаліє — Божа ж твар!

— А шо не ворог собі, любить на дурничку поїсти й поспати, тож добре! Не таке дурне, як Ганька… Ти ж, Гафійко, сама мене цього вчиш, а на котів сваришся? А шо вони винні? Шо науку перейняли та на вус намотали? — сміється, бувало, Ганька, на що в Гасі готова відповідь:

— Страшна ти людина, Ганько! Ти ж своєю добротою не лиш людей — скотину портиш! Воно ж не цінує! Воно думає, що так треба, що ти дурна, а воно розумне — і сідає на голову! І живе за твій щот, наче ні в чом не бувало! І ще й требує!

Отакі в них з Гафійкою, як казала покійна головиха їхнього спочило в Бозі колгоспу, ідейні дебати.

— І, скажіт, шо робити бідній людині, в якої всі їсти простят? — питає Ганька когось угорі і, не дочекавшись відповіді, йде надвір, до літньої кухні — котів годувати. А та голота лінива усе ж розуміє: та як ломанеться з радісним нявкотом у двері, та галопом надвір, мало Ганьку з ніг не збила! Е, нема в Ганьки жури — є кому в Ганьки продовольчі записи їсти!

Насипавши котам повні миски вчорашньої каші зі шкварками, з кулак завбільшки, Ганька милується своїм котячим панством, але одну мить, бо на другу — коти, зачувши м’ясо, починають собачіти: за шкварки гризтися! Але Ганьці це нагадує людські звичаї.

— Ну ти бач? Таке смирне, ледаче, лінується блоху з носа струсити, а за шкварку готове роздерти одне одного! Як люди! Ану кот, не бийтеся, бо получите бука! — грозиться Ганька і біжить в холодну хату збиратися, бо, гой ґвалт, вулицею аж три фургони проїхали, а вона з котами панькається! Крекчучи, лізе під ліжко діставати туфлі «на вихід».

О! Стоять коло баняків із топленим салом! А Гася думає, що родичі Ганьку голодом морять… Гой, є в Ганьки що їсти! І вона ж наче і їсть… А салом не обростає, бо не хоче! Нащо воно їй?! Гладкі люди сили не мають робити! І Гася це знає, та все одно бризкає Ганьці в очі, що вона, як скраклі, а на братових і Марусю свариться, що вони гладкі… І не думає в своїй голові, що Людка ж чує! І може обідитись за маму, чи дядинам пожалітися… Ото буде сердяння! А нащо воно Ганьці, те сердяння? Ганька й так не відає вже, як усім догодити…

Але Людка не сердиться, навпаки, носом шморгає, завидує тітці, мов, от вам добре, тітко Ганько, що ви все їсте і не поправляєтесь, а я одне молоко п’ю, і розростаюся, наче розчина в діжі… А зараз в моді худі, і хлопці на них задивляються…

— Людко, нікому не вір! — розраює Ганька Людку, котра так страшно мучить себе голодом. — Бо якби так було, то коло воріт твоєї тітки Ганьки усі сватачі стояли б! А ти хоч одного бачила? Ото ж бо! Ти, Людко, луче вчись, щоб людиною була, а там видно буде: або мода поміняється, або життя заставит схуднути… А поки шо — не забивай дурним голову.

Полегшено зітхнувши, що вдалось їй зам’яти ту давню прикру балачку, вилазить Ганька з-під ліжка, приміряє туфлі. Гой же ж гарні! І модні, головне. Але ж і стоять — шістдесят гривень! А це для Ганьки немалі гроші! Гой, є в Ганьки і в що вбратися по-людськи! Слава Богу, настаралася!

А тим часом сонечко вже височенько підбилося, в хату до Ганьки через вікно причільне заглядає, на базар кличе. Добре, що сьогодні святечко, не велике, але в Ганьки є причина довше побазарювати. Та й родичі знають, що Ганька останнім часом стала християнські свята соблюдати, не шарпають… Звісно, вона б у такий день за милу душу до церкви пішла, але церкви в їхній Балабанівці нема. А звести, як в інших селах, нема звідки: людей мало і до того ж усі бідні.

— Ми б дали якусь копійку… Чо’ ж на церкву не дати… — бідкається, почувши про церкву, братова Марина. — Али ж самі ледве кінці з кінцями зводимо: то вимерзло, то згоріло, то податки, а то ціни… Не ціни, а горе! І шо лиш вони собі думають там, нагорі, про цього селянина?! Усе ж віддай за дурно: і м’ясо, і молоко! А зерно?! От уже який год сортову пшеницю приймають за копійки — як фуражну! А горох так і зопрів в піднавесі! Не прийняли по тій причині, що наче елеватори були переповнені. А ще ж, щоби прийняли, могрича чималого треба дати! А тут і на солярку, така ж уже дорогуща, треба, і пайщикам — за паї платити треба, і сапільникам, і жниварям… Дурно ж ніхто ні сапою, ні косою не махне!

Ганьці, яка слухає ті жалі, так і кортить спитати:

— А чо’ ж, Мариню, ніхто не махне? А Ганька? Хіба Ганька мало намахалася і сапою, і косою коло ваших плантацій?

Проте мовчить Ганька — обижати не хоче братову сім’ю, бо в них і без неї клопоту з тим фермерством… Однак церква не йде Ганьці з голови.

— Але як і кому про те сказати — от в чом вопрос? — радиться сама із собою Ганька. — Але щоб розумному, бо ще насмішки будуть строїти… Є такі, що їм розум не завадить і з Бога насміхатися…

Думала Ганька, думала і надумала зайти в сільраду, але не спеціально, а наче мимохідь, по дорозі заглянути, як буде в лавку по хліб іти. Бо ж нема куди більше звернутися! А вище кудись добиватися — нема в Ганьки нахабства. Чого доброго подумають: о, ще одна баба Параска об’явилася керувати!

Ганька як у воду дивилася! Не встигла до кінця думку голові сільради доказати, як…

— Це вас, Ганно Трохимівно, громада уповноважила на таку петицію, чи ви самі? — питає хоч і строго, але обережненько голова — Славко Митька Данила Михалкового. Авжеж, синок, того самого Митька, з яким Ганька до школи ходила, а після армії він свататись до неї приходив, але вона не схотіла, бо любив хильнути… Та й досі не проти.

— Чи може, вам мої опоненти підказали? — допитується голова, натякаючи на Миколиного Володьку, який теж висував свою кандидатуру на цю найвищу в селі, і, кажуть, хлібну, посаду, але Ганька наче й не чує, бо, як казала покійна головиха їхнього спочилого в Бозі колгоспу, не за дебатами вона сюди прийшла.

Тож голова або скумекав, що перед ним не така вже й проста баба, або згадав, як вона ще недавно гонила його разом з іншими хлопчаками із свого садка — яблука пірив! А от, нівроку, виправився, тепер усьому селу голова! Життя йде… Діти ростуть…

— Життя підказало… і душа… Та й по людях, чую, скрізь церкви ставлять… — відказує Ганька теж обережно, бо ж не знає, що у цього голови — в голові?! А по очах не видно, бо ж у вікно дивиться. Ганька й собі глянула: гой ґвалт! Школярі під самісінькою сільрадою у кущах пиво п’ють! А матюка-а-аються! Мамочко! А глупості які блемкотять! А голова слухає і хоч би що! Наче так і має бути…

Бачать Ганька, що нема з ким говорити, перехрестилася, витягнула з гаманця усе, що залишила собі на хліб до наступної пенсії, поклала на стіл та й каже:

— Нате! Як будете десь дальше, в городі, побачите церкву, зайдіть, поставте свічку за прощення гріхів цим дітям і їхнім батькам, що так навчили.

Та й пішла в двері.

Після тої святої офіри Ганька пару тижнів без хліба сиділа, на борщі й бараболі. Нічого — не вмерла. І не схудла, бо вже нема куди худнути. В родичів не хотіла позичати, бо до позичків не привична, раз, а друге, якось невдобно, скажуть: о! одною рукою дає, а другою забирає! А Гасі боялася й загикнутися, бо як зачне! Але той шпіон сам рознюхав:

— У тебе шо — й кришки хліба в хаті нема? Ти шо — на дієті чи тим своїм експлуататорам віддала всьо до копійки? Авжеж!! Я ж бачила, як Світланка нові тухлі на базарі приміряла! А Людка — спідничку — по саме «вище нікуди», дивитися стидно! О-о-о-ой, не мо-о-ожу ви-итримати! Ой, лопну! Я ше такого в світі не бачила, щоб людина сама себе так ни-и-ищила!.. Голодом морила… Раді чого?! Щоб якесь шмаркотиння вже не знало, шо на себе чіпляти?! А в рядовинні й чунях, як наші мами дівували, йому мулько? Або, як ми — в балетках і сатинчику?! Ой, повбивала б!!!

Щоб порятувати від погибелі свій рід, довелося бідній Ганьці признатися про церкву. Гася, таке почувши, аж наче злякалася, щось довго собі думала, а тоді й каже:

— Нє, Ганько, шось я з тобою нічого не понімаю: або в тебе не всі вдома, або ангелів повна хата…

Та й пішла з хати, за голову взявшись…

А через кілька днів приходить, каже:

— Чула, Ганько, від людей — об’явив голова сільради усім гроші на церкву здавати.

— О! А це шо погуркотіло? — кидається Ганька до вікна. — А шо?! Базар з’їжджається, а я ше вдома!

І притьмом — до шафи, вибирає із акуратного стосику хусток свою улюблену, жовтогарячу, «шерстяну», акуратно завиває гладенько зачесану, вже зовсім сиву голову, і ніби чує за плечима голосок другої племіннички — студентки Світланки:

— Тітко Ганько, чого це ви не покраситесь?! Не причепуритесь?! Оно Людмила Гурченко! Набагато старша за вас, а ще як дівка! І зачіска модняча, і фігура — супер… Уже, читала в якомусь журналі, двадцять операцій пластичних зробила! А ви замотаєтесь як-небудь і ходите… як баба!

— Хай Бог милує, Світланко, від тих гопирацій і від такого життя, як в тих гартистів! Мені раз гапендиціт вирізали, до сих пір не можу до пам’яти прийти, а це ж, лю-ю-юдоньки, кажеш, аж двадцять гопирацій перенесла?! Ото вже в людей є тяжкі роботи — постарітись по-людськи не дадуть! — жахається Ганька щоразу, почувши від Оксанки про бідну Гурченко чи Аллу Пугачову, яких племінничка їй у приклад ставить. А в душі дякує Богові, що не найгірша ще в неї доля, і що їй самій не треба так гі-іренько катувати себе з тою красою, та ще в таких літах, коли вже зовсім не інтересно.

— А крім того, це ж які гроші платити треба! Зараз у лікарнях укола дурно не дадуть! Чиряк не виріжуть! А це ж — перешити заново людину! Тут, десь-то, мільйонами не обійдешся! — Ще більше жахається Ганька, намагаючись уявити собі цю страшну суму. І не може… — То чи не луче тій людині, щоб так не мучитись, віддати ті мільйони на церкву, якщо Бог не дав дитини чи родини?!

Але, видно, Світланка іншої думки, бо аж наче сердиться:

— Ай, тітко, вам і сто гривень — мільйон! Я вам про одне, а ви все на гроші переводите! Вам аби гроші!

— Мені — аби гроші? — дивується Ганька. — Та вони мені в селі наче без надобності. От вам наче, в городі, їх більше треба…

— Ай, тітко! Заладили про ті гроші… — ще більше дратується Світланка. — Я вам про те, що городські жінки дивляться за собою до старості! Не те що сільські: запорпається коло тих свиней, полів-городів! У тридцять років уже баба! От ви, тітко, бодай зрідка у дзеркало дивитесь за тою роботою?

Нічого Ганька не втямила з тої балачки. Зате Гася у всьому розібралася, ще й Ганьці розтовкмачила:

— Ага! Он воно шо! Їм уже подавай наймичку з прічоскою! Бо вони, бач, без прічоски — брезгуют! А пенсією тітчиною не брезгуют? Лиш тіткою, що коло них, наймитуючи цілий вік, зробилася так, шо на людину не схожа?!! Га? От безстидні! Отого-то вона й спитала, твоя небога, чи ти, тітко-дурко-наймичко, у дзеркало дивишся!

А чого ж? У дзеркало, старе, потріскане, забуте нею на стіні серед рушників ще дівкою, Ганька дивиться. І часто! Щоразу, як має на люди вийти. От і зараз, задерши догори голову, шукає себе в густому сивому тумані. Нарешті знаходить своє худеньке, засмагле личко, обрамлене, наче сяючим колом, жовтогарячою хустиною. Дивується: чого ж це вона на людину не схожа? Людина як людина… Як усі сільські жінки в її літах… І, не помітивши жодного ґанджу, біжить галопом з хати. Але без яєць, бо сьогодні базар — не продуктовий, сільський, а промислових товарів, який влаштовують щосуботи крамарі з усього району. Оце повідкривали люди свої лавочки та й їздять по селах у будні дні, а в неділю ярмаркують у райцентрі. Гафійка їздила туди, казала, чого тільки там нема! Треба буде якось і Ганьці з’їздити. Але — коли?! За тою роботою і заботою Ганьці нема коли вгору глянути, не те, що по базарах їздити! Хоч і хочеться, дуже хочеться… Треба буде якось напроситися в попутники до котрогось із братів чи племінників — вони щонеділі туди їдуть і машиною, і тракторцем з причепом — то олію продавати, то крупи, то городину… Фермерують, то й мають, що продавати… А Ганьці нема що, бо свині все підмітають. Хіба витрішки. Але якраз вона й любить — витрішки продавати. Бо нема, як каже Гафійка, в неї совісті торгувати. А таки нема. Якось, а було це ще за колгоспу, напровесні, коли роботи на полях ще не було, кажуть їй братові:

— Поїхали, Ганько, з нами в Гадес на ґешефт. Ти ж всьоровно роботи не маїш…

— Який ґешефт? — чудується Ганька.

— Побачиш, — кажуть братові. А самі виписали за копійки вибракуваних в колгоспному курятнику здохлячків, порізали, попатрали та й поїхали разом з Ганькою на спекуляції в Одесу, бо там жиди кури люблять. Так вперше Ганька Одесу побачила, хоч що там бачити — город як город… От море — да! Ото вже гарне! Аж очі вбирає, таке гарне! Тож зранку Марина з Наталкою на Привозі кури нелегальні продавали, а Ганька — витрішки, а підобід братові й кажуть: — Ставай, Ганько, торгувати, а ми підемо щось дітям купити.

Сказали ціну та й пішли. А Ганька тримає в руках ту синю браковану курку, якій вмерти своєю смертю братові не дали, і їй рот не розтуляється ціну сказати, бо братові уб’ють, тож на запитання: «Скільки стоїть куриця?» — каже: «Стільки, скільки дасте». А скільки ж вони можуть дати, ті бідні євреї в Одесі, без городів, без хазяйства, без колгоспних полів, де можна хоч щось украсти! А тут — одне море до неба і город Одеса повнісінький людей, і всі бігають по базарах — їдла шукають!

Добре, що тих курей горстка зосталася, а то за такий гендель-мендель братові точно оставили б Ганьку в голодній Одесі, або заставили все життя розплачуватись…

Згадавши про тих давніх курей, Ганька згадує, що свої голодні, завертає на літню кухню, а за нею слідом лопотить уся її птахоферма. Ганька щедро поливає своїх курочок-цисарочок, гусей-лебедів з відра золотим кукурудзяним дощем.

— Їж, голото! Бо хазяйці треба на базар бігти! Слава Богу, не в Гадес, — зітхає Ганька, вертаючись подумки до свого циганського ярмаркування. Досі совісно… Через ті кури дохлі і ще гірші Ганьчині торги Наталка з Мариною її більше з собою на спекуляції не брали. Навіть ближче — в Гайсин чи Умань. Але Ганьці хватить того разу, коли її як передовицю возили разом з іншими передовиками району в Умань на екскурсію. В Софіївку. Там вперше Ганька попробувала морозива. Ото добре! Вона тоді його три стаканчики з’їла з таким смаком, що наситилась на все життя. Зараз крамарі теж часом привозять морозиво, але воно не таке, як те, що вона в Софіївці їла. Видко, правду по радіо кажуть, що зараз невідомо з чого ті продукти роблять. Дійшло вже до того, що в ковбасі м’яса нема, а в молоці — молока. А де ж воно візьметься, як в селах худоби нема?! А люди як і тримають, то лиш для себе… Як от Ганька…

Тому тепер, почувши всю правду про магазинні продукти, Ганька старається їх поменше купляти. Не хоче гроші на труту тринькати. Й іншим не радить. Обходиться харчами власного виробництва. Варить гарбузову кашу… Смакота! А Гася думає, що Ганька собі лакітків жаліє… Може й так, може, й шкодує, бо таки є в Ганьки, окрім їдла, на щось і путнє гроші тратити! Оце скоро школа почнеться, тоді двері в її хаті лиш — хрясь та лясь! То діти Марусині, то внуки братів біжать, просять: — Дайте, тітко, дайте, бабо, на зошити, на книжки!.. І вона дає, бо треба.

За думками незчулася Ганька, як пролопотіла безлюдною вулицею. А це ж іще зовсім недавно їй би баби й молодиці проходу не дали: «Ганько, куди біжиш? Чого? За чим?! А що чула? А що бачила?»

А це — ти-ихо: одні вимерли, а хто живий — ще сплять… Сонце давно встало, а вони — сплять! Таке зараз життя в їхній Балабанівці… Але Ганьці не хочеться в такий день веселий думати про сумне чи погане.

А от вже й базар!

— Ото вже гарний! Ото ж гарнющий! — хвалить Ганька вголос базар, хоч базар — як базар: у два ряди ятки з калошами, чунями, гумовими чобітьми, джемперами, куфайками, халатами, тапочками, ковдрами, напірниками, всіляким дріб’язком, потрібним для хазяйства, та реманентом: коси, серпи, лопати, навіть плуги й борони… Лиш нема кого запрягати — коней в селі нема. Як після війни чи мору… І з технікою сутужно: стару разом з колгоспом розікрали, а нової нема за що придбати… Тож таким, як вона, хоч самим в ті плуги запрягайся та ори свої розпайовані наділи. Щастя, що в неї племінники фермерують, що віддала землю в надійні руки, а головне — не чужі…

Третій ряд — прилавки з цукерками, пряниками, халвою, усім тим, що теж любить Ганька, але жаліє для себе… Бо ж як подумає собі, як оце вона, стара баба, буде напихатися тою хальвою, коли сестрині школярики, чи Миколині внуки, чи ті самі студенти Петрові в городі, може, десь жадні цукерочка-пряничка, то враз охота пропадає до лакіток. Але он ті, шоколадні, вона таки купить, бо ж та дрібнота знає, що баба Ганька пішла на базар, і притьмом прибіжить до хати, буде в очі й руки заглядати: — Бабо Ганько, а що ви купили?! А покажіть! А мені? А мені?…

Авжеж, купить, байдуже, що Гафійка знов причепиться:

— Що ти їм купляєш! Що ти їх запихаєш тими конхветами! Вони багачі! Фермери! Машини мають, маєтки вистроїли, а ти, дурко, за останню пенсію їм тут марципанів накуповуєш! І що за характір?! Сама собі ворог!..

Гафійці легко говорити, бо в неї характер строгий і прижимистий. Скупенька Гася. А в Ганьки — інший, м’який і подільчивий. Любить Ганька все роздавати. І що з тим характером зробиш, коли з ним людина народжується і з ним помирає. І не зміниш, не переінакшиш…

А якось з тим своїм характером Ганька мало не опозорилась. Було це ще тоді, як у Києві почалася революція помаранчева. Зайшла тоді Ганька ввечері до брата Петра, а вони сидять обоє з Наталкою, телевізор дивляться. Отоді Ганька і побачила вперше Юлю, про яку до цього лиш чула: стоїть, бідненька, на сцені, на морозі тріскучому, в одних тухликах, у шубці благенькій, дзиґонить.

— Ой Боже, — зажурилася в голос Ганька, — і шо її заставляє, цю жіночку бідну, ото так мучитись?

— А шо — біда, — каже братова Наталка, яка розбирається в політиці, позаяк її Олежко на політика в Умані вчиться.

— Біда?! — дивом дивується Ганька. — А мені наче видає, шо таких високих людей і біда обходить…

— Ой Ганько, — з досадою каже братова Наталка, — ти — як дика людина! Та ж Кучма в неї все, що мала, забрав, ото в чому стоїть лишив.

— Але хіба те багатство варте того, щоб за нього життя класти? — ще більше дивується Ганька. На що братова Наталка лиш зітхає, мовляв, дика ти людина, Ганько, та й вже! І Ганька не перечить, бо звідки їй бути свійською, коли три роки тому погас телевізор, а новий купити Ганьці жалко, бо ж Наталчиному Олежкові треба довчитися на того політика в Умані.

— А вони, брати твої-багачі, не можуть тобі якогось старого віддарувати, щоб ти трохи світа бачила? — лютує часом Гафійка на Ганьчиних братів. — У них же ж є того добра, от недавно Наталка похвалялася, що купили в Гайсині новий, якийсь плазовий, так гарно показує, що й ну! А старий наче на горіща викинули.

— А таки гарно показує! Гой же ж га-а-арно! — хвалить телевізор Ганька, а сама шукає очима, а де ж старий? Може, й справді, набратися нахабства та попросити, щоб дали подивитися хоч трохи світа, а то такі довгі зимою вечори, а ходити по хаптурах теж якось не вдобно…

З тими переживаннями Ганька й висунулась із братової хати у завірюху. Бр-р-р, який холод, до кісток мороз пробирає. І тут перед Ганькою несподівано із віхоли постала бідна Юля. Як жива. В тухликах, благенькій шубці, дзиґонить, бідна, зуб на зуб не попадає, і не розбереш, що ж вона, бідолашна, каже тим мільйонам, що на Майдані її слухають! Тільки цокіт чути дрібненький! А Бо-о-оже, до чого жінку довели! Голу-босу на вулицю, на мороз вигнали, ізверги! Оце — ґвалт!

Цілісіньку ніч не спала Ганька, все про Юлю думала. І придумала. Дочекавшись досвітку, пішла в холодну хату, розчинила шафу, а там — чого тільки нема! І кофти, і джемпері, і спідниці-і-і — одна одної краща! А хусток! На роту солдат! Тьху! (Ганька засміялася). На взвод дівок і молодиць стане! А сорочок вишитих! Ще бабиних-маминих і нею, Ганькою, мережаних-гаптованих! Ганька ж замолоду не то вже любила вишивати! Не могла зими дочекатися, коли легше в колгоспі ставало з роботою. Бувало, ввечері усі до клубу, а вона — до обичайки! Навишива-а-ає, бувало, — і собі, і людям… Тепер вже не те… і очі не ті, й інтерес пропав… А ту-у-ухлів у неї — аж чотири пари! На вибір! А чобіт, лю-ю-ю-юдоньки, — шість пар на всі пори року! А курток, а пальт!.. Всю Верховну Раду можна взути і вдягнути! А та бідна Юля дзиґонить на тому майдані гола-боса!

Довго Ганька витягала на світ Божий своє багатство, розкладала на ліжку, столі, лавах і ослонах, перебирала, вибирала найкраще, найдорожче і наймодніше: вишиту недавно сорочку, спідницю квітчасту, рясненьку, «тетянкою» пошиту, новісінькі чобітки на каблучку, торік на базарі промисловому куплені, хустку шерстяну жовтогарячу, в якій зараз закутана, куртку бурячкову «балонову», зимову, з «підстьожкою», а зверху поклала ще п’ять разків намиста дорогого, ще бабиного… Щастя, що не продала коралі спекулянтам, які перед незалежністю ходили по селах і старовину скуповували. І добре платили. За п’ять силяночок можна було купити новісіньку плюшку. Але Ганька не спокусилася, наче знала, що намисто їй ще придасться на щось більше. І от — придалось! Що-що, а коралі Юлі мають понаравитись.

Спакувала все те добро у рябеньку китайську торбешку на «блискавці» та й понесла на пошту. Охо-хо, луче б не несла… Бо як побачили дівки ті, що на пошті роблять, Ганьчину посилку, і почули, кому наладована, як зня-я-яли ре-егіт… А найбільше їх насмішили чоботи сорокового розміру, бо Ганька взуття для себе купляє на три розміри більше, щоб просторо було її розтоптаним, покрученим роботою ногам.

— Тітко Ганько, ви можете уявити собі Юлю у цих чоботах на сцені на Майдані? — аж сикають дівки від реготу. Ганька уявила — нічого смішного, і в ноги тепло.

— А в цій спідниці, — корчаться дівки. — Ну, тітко Ганько, ви й артистка! Насмішили! А тепер ідіть додому й не позортеся, або їдьте в Київ на Майдан із свою торбою, та й буде там з бабою Параскою на пару воювати з бандитами!

Не стала Ганька сперечатися з поштарками, забрала посилку та й пішла. І лиш на греблі дійшло до неї, чого то дівки реготали: це ж треба було отаке придумати сільській бабі, щоб такій жінці високій свої спідниці жертвувати. Ганьба! Добре, що дівки розумні попались, не дали на цілий світ прославитись… А лиш на село… Бо Ганька ще й додому не дійшла, як вже племінники, Миколині хлопці, стояли на подвір’ї, але з добром — хотіли Ганьку везти аж у Київ, щоб у руки Юлі передала посилку, мовляв, тепер на тій революції у тих політиків сільські баби в пошані, а може, якраз через вас, тітко Ганько, і ми до власті проб’ємось, бо вже надоїло це фермерство, як гірка редька.

Однак Ганьці перехотілося посилки слати політикам, а лізти поміж них в політику й поготів. Не хотіла, щоб підсміювались: «О! Ще одна баба Параска!». А Ганька того не хоче, бо сама не любить дуже переголяних. Бо й справді, куди ти, бабо сільська, прешся, коли й без тебе є охочих. Вже повлізали… І що хорошого? Самі в ній колотяться і народ колотять. А біда всім! Але часом стає Ганьці навіть шкода тих депутатів, а найбільше Юлю. І як вона тільки все те витримує? І, скажіть, нащо?! Що їй за біда така чи інтерес, що вона серед тих мужиків борсається, бореться, крутить ними й заправляє? Ганька, от яка стожильна і вперта, а давно б уже плюнула на ту власть, яка б вона солодка не була! І з тими шелихвостами штанькатими не водилася б! Бо мужик є мужик, де б він не був — в грязях чи в князях — один з нього толк. Ганька знає це з власного гіркого досвіду. От її всі жаліють, що одинока, нещаслива, що не віддалася… Гой, ґвалт! Наче ті, що жаліють, щастя запопали?! Віддались, аби з полку дівоцького виписатись. А Ганька не могла собі світ зав’язати аби з ким… Не ворог же вона собі. Та й за кого було віддаватися, коли один сватач любив гульнути, другий — хильнути, а третій — збрехнути… А Ганька любила, щоб усе було — по любові, злагоді, честі і чесності… Правда, був один такий — до душі, Сашко, але іншу взяв — не кращу, не розумнішу, а хитрішу й приліпотнішу, яка вміла підійти… І що? Цілий вік промучився. Правда, разів кілька до Ганьки приходив перепрошувати, у прийми просився… Але вона не прийняла.

Бо-о-оже, що їй за те Гася робила! А каза-а-ала…

— Дурко! Не будь собі ворогом! Ти ж не чуже забираєш. Ти своє щастя вертаєш! Те, що в тебе вкрала розлучниця! Прийми його та поживи за чоловіком, як людина, а не наймит гіркий!

— Нє, Гасю, я собі не ворог. Бо якби, Гасю, це щастя було моїм, то було б зі мною, — вперлася рогом Ганька, але не зо зла чи помсти. Вона давно Сашка простила, але забирати від малих дітей — і під канчуками не забрала б…

А другий раз приходив Сашко, коли вже його діти повиростали. Але вона знов відправила, бо саме на ту пору і племінники її повиростали. Одним треба було помагати в інститутах вчитись, другим — у школі… А головне, не було вже в Ганьки інтересу до віддавання. Минув…

Нема вже й Сашка. Але часом приходить до Ганьки у снах з того світу. Жаліє, що так сталося… А Ганька не жаліє, точніше, лиш за одним жаліє — що дітей їй Бог не послав. Але, видно, так мало бути. Така її доля. Хоч і одинока, та все ж краща, як у тих, що з голови собі зав’язали. Вільніша. Бо чоловік є чоловік, він лиш по-своєму хоче зробити, а часто по-такому, що й не розбереш, нащо й для чого? Тому й колотнеча така у світі. Шкода, що Юля того не понімає… А то, справді, зібрала б жінок та й почали б щось уже робити, бо жінка — є жінка, вона всьому толк знає… Лиш бабу Параску щоб не брали до компанії. Бо дуже вже переголяна… А Ганька не любить таких, гой не лю-ю-юбить.

— Чого ви, бабо, стоїте як вкопані, людям товар заступаєте? — збудила Ганьку від політичних думок одна з продавщиць.

— Та я… дивлюся… щось, може, й виберу, — залепетала збентежена Ганька, шукаючи очима, щоб його купити. А от, знайшла! Оцю квіточку синеньку — приколку для волосся — вона Людці Марусиній купить. Нє, не купить, бо вже раз купила, а та лисичка й каже: «Тітко Ганько, ви луче грішми мені дайте, чим таку дурню купляти. Я ж не маленька!». Бач, які мудрі, усі грішми хочуть… Ганька ходить по базару, придивляється, прицінюється. Але купляти — не купує, бо все в неї є. Ганька — багата жінка. І хазяйка крепка. От хай хто що каже: і що вона наймичка коло своїх родичів, і що нею орють, але ніхто не скаже, що вона — не хазяйка. От без чоловіка цілий вік, і цілий вік — хазяйка! Цілий вік у неї на подвір’ї тьма качок-гусей, на оборі — три, а то й чотири кабани, або льоха з поросятами… Були й кози! Й вівці! Ціла отара! І нутрії вона тримала — на продаж, коли Петрові діти пішли вчитися. І навіть борсука довелося відгодовувати, коли Микола заслаб на легені, лікарі не помогли, а знахарі порадили пити борсучий жир… І лиш раз випало їй щастя корову з телям тримати: в Стьопчика, племінника, в хліві не вміщалася. Тоді цілий рік було в Ганьки свято, бо було молоко… А тепер доводиться раз в тиждень вимінювати трилітрову банку за десяток яєць у переселенки Тетяни.

Переселенцями Ганька називає кілька сімей, які за останні роки перебралися з міста в село, купили собі порожню хату, яких тут півсела, та й хазяйнують, як-от Тетяна… Хоч і городська, а дає собі раду і дітям помагає.

Ганька переселенців поважає, хоч є серед них і не зовсім понімущі… Як оті, що невідомо звідки впали позаминулої весни на Савчине подвір’я: жіночка, чоловічина і двійко дітей. Усі — марненькі, тихенькі, наче вчаділи. Повилазять з хати, повсідаються на сонці — гріються. А що їдять — невідомо. Пасуться чи Божим духом живуть?! Гася, яка все знає, казала, що це або наркомани, або алкоголіки. В них начебто бандити за борги квартиру в городі забрали, а самих в село викинули, в Савчину розвалюху. От біда! Ганьці шкода стало — люди ж! А більше дітей — худенькі, мов комарики… Понесла виміняне в Тетяни молоко… А ті комарики пити його не вміють! Стала Ганька дітей научати, а батьків усовіщати, мовляв, що ви собі думаєте, людоньки?..

Саме на ту пору повз Савчину хату кудись Гафійку несло. Як побачила!.. Ото вже перепало Ганьці на горіхи! А ще більше — бідним наркоманам.

— Дурко! Воно, таке молоде, лиш спати, пити і курити хоче, а ти, така виробляла людина, будеш йому їсти носити! Таж воно, ледаче, і не прокинеться ніколи! Ану, вставайте шось робити, люди добрі, ви ж дітей маєте! Бо, от хрест святий, або бити буду, або здам у міліцію, або віддам тим, що вас сюди привезли! Бо ви нам тут непотрібні — наркоманію розводити!

Подіяло… Почали ворушитися, на городі порпатись. Ганька вкрала їм від своїх свиней відро бараболі на посадку, а від себе вділила ворочок квасолі, пригорщу кабакових зернят. Щось Гафійка, пересердившись, принесла. Так вони, ці нещасні, й обсадилися вперше в житті. А восени, відповідно, щось трохи й вродило. А щось Ганька з їдла чи й одежинки через тин перекидає, як на поле до племінників біжить. Оклигують, бідолахи, потрохи, дасть Бог, робити будуть, то й добром обростуть… О! добре, що згадала — треба буде якогось кренделика купити та передати гостинця комарикам. А чо’ ж не купити, коли є за що!

Отож ходить базаром Ганька, до себе усміхається, до людей вітається, а їх — усе село сповзлось! — а сама поки що до товару приглядається, бо в неї, дякувати Богу, є всього. Навалом! Відколи базари почалися, то вона вже три пари, та де! Лиш одних чунів п’ять пар купила! І три пари валянців на зиму. А джемпері-і-ів! А спідни-иць! А жакетів! А чо’ не купляти, як є за що? Є ж пенсія, хоч і мінімальна, але Ганьці вистарчає. Вистарчає, хоч Гафійка й перекривлює її: «Ага, вистарчає… від слова „старчиха“!» Наче забула Гася, як їм тяжко треба було на бураках чи фермі нагорбатитись у тому колгоспі, щоб хоч половину заробити з тої суми, що тепер задурно дають! Е-е, зараз Ганьці — добро-о-о! Ото вже добро! Усі нарікають: тому того бракує, тому — іншого. А Ганьці всього хватає! Одних халатів у неї зо три. Новісінькі. Лежать у шафі, бо куди їх вдягнеш? На люди не вийдеш, бо, каже Людка Марусина, некультурно у халаті по селу ходити. Хоч ті жінки, які не знають таких законів, ходять. Але Ганьці, знаючи порядок, якось невдобно… А до свиней — шкода… Бо халати такі вже гарнющі, що аж очі вбирають, бархатні, квітчасті… А свині, як вона переконалась недавно, не дуже розбираються у красоті. Або не звикли… Вже так було. Вирядилась вона якоїсь неділі в ружевий халат та й пішла свиням їсти давати, а вони, дурні, — у вереск. Збилися в купу в кутку хліва, їсти не йдуть! Ціла комедія! Петрова студентка Світланка казала, що то в них стрес був. А все тому, казала, що свині звикли до її заповзаного-замацаного, аж чорного фартуха, а тут — ружевий халат! Може бути… Видко, подумали, що якась чужа пані прийшла їх на продаж везти, чи до різника вести. Хтозна, що та бідна скотина собі у своїй голові думає… Ганька усміхається своїм думкам, хоч продавщиці на базарі цього не люблять, десь-то, думають, що з товару їхнього насміхаєшся, чи з них… Але більше тому, що їм самим не до сміху — їм треба товар збувати. А тут якась жінка, наче й недурна, ходить, посміхається знічев’я. Ганька продавщиць понімає, тому не обижається, коли одна з них каже наче привітно, а насправді з притиском і натяком:

— Не ходіть, тітко, і не мацайте, а щось купуйте, бо скоро будемо згортатися-збиратися!

А що купляти, коли у Ганьки усе є і то по п’ять пар і по десять штук? Але Ганька продавщицю понімає, тому й каже, не сердячись:

— То дайте мені госьо цю прищепку…

— Одну? — лізуть у продавщиці очі рогом.

— А скільки їх треба… — й собі дивується Ганька, у якої тих прищепок ціла шухляда в столі.

— Тітко, йдіть к чорту… — шипить продавщиця, готова Ганьку роздерти, але Ганька не сердиться, бо понімає її. І спішить виправитись:

— Тоді дайте десять… Продавщиця приречено зітхає і подає Ганьці рівно десять прищепок в упаковці.

«Хай будуть. В хазяйстві пригодяться», — розраює себе Ганька, кидаючи в барвисту китайську торбу свою першу покупку. А що робити? Базар на те й базар, що на ньому, хоч-не-хоч, а треба щось купляти, бо люди подумають, що в тебе нема грошей. Боже сохрани! Навіть Гафійка знає, що Ганька ніколи без грошей не йде на базар. Навіть тоді, коли їй, крім витрішків, нічого не треба, а п’ять-десять гривень мусить мати в гаманці. Вона ж не злидень якийсь. Вона ж — хазяйка!

«Ага! Хазяйка коло чужих свиней! Нянька — коло чужих дітей!» — чує Ганька Гафійчин голос, хоч Гафійка аж на тім кінці базару коло відер з оселедцями треться. Ганька теж любить оселедці, але рідко їх купляє, бо від них в неї — гостець.

«Якщо ти їх раз в рік купляєш, то від них в тебе й роги можуть вирости! Шо ти всьо собі жалієш! Шо ти всьо жалієш! Ти ж за свою пенсію можеш хоч щодня ті госеледці їсти! Чо’ ти жалієш собі?» — чує Ганька голос Гафійки, але не зважає, бо в кожного свій характер. І наче це вона собі жаліє? Їй просто невдобно, що вона буде запихатися тими госеледцями замість того, щоб дати Миколиним внукам по прянику. Це ж вона буде проходити повз їхню хату, а вони вибіжать, побачать: «Баба! Баба Ганька! Що ви купили, бабо?». А вона кожному — по пряничку, а вони — раді, скачуть! Діти ж… Гостинці люблять…

«Дурко! Мають вони ті прянічки й без тебе! Купи собі і з’їж! Бо так і вмреш голодною!» — Гой ґвалт! Знов та Гася… Ну цього вже від Гафійки Ганька не годна витерпіти. Ну що за противний характер! Таке людині казати! Наче Ганька жадна кришки хліба! Ну просто била б Гасю! Але характер — то таке, що не виб’єш… Уб’єш, а не виб’єш.

— О! Бабо Ганько, а що ви тут робите?

Миколині внуки — Вітя і Мітя — в очі зазирають, ручками порожніми перебирають.

— О! А хочете, я вам пранічка куплю? Або хальви? — радіє нагоді щось купити і хазяйкою при грошах себе показати Ганька.

— Нє, бабо, ми не хочемо пряників… І хальви теж. Дайте нам грішми… — просять Вітя й Міта та так уже зазирають в очі, так зазирають… Ганька дістає з польської торбешки гаманець, порпається в ньому, дає хлопцям по два гривні.

— Мало, — кажуть діловито Вітя й Мітя, — нам треба по десять, машинки хочемо собі купити…

— Тітко Ганько! — де не візьмись Людка Марусина. — Мені треба на колготки… Лиш мамі не кажіть… — Це всі ваші? — дивується продавщиця прищепок.

— Мої… — займається гордим світлом темне личко Ганьки. — Мої! І це ще не всі! І всі гостинців хочуть!

— Хватить уже з тими гостинцями! Дітей чужих годувати! — перед Ганькою вже не лиш голос, а й сама Гафійка. — Іди купи собі госиледиць. Ти ж хтіла!

«Ну що за характер! Їж собі свої госиледці! І не чіпай інших! Нє, як не спаскудить Гафійка Ганьку перед людьми, так не живе!» — ледь не плаче бідна Ганька і спішить зовсім у протилежний від оселедців бік.

От яка добра людина Ганька, а вбила б Гафійку. Отаке сказати… про чужих дітей… Які ж вони чужі? І що подумає про неї та продавщиця? Що якась убога одинока ще й не сповна розуму ходить, прищепки купляє і про онуків бреше?! І як вона докажеш цій жінці, що — хазяйка, що не сиротина-самотина, а путня людина? Що й родина її шанує, от недавно телефон племінники подарували, мобільний. Ні в кого з її товаришок такого нема, а в неї є! Але Ганька не хоче прирікатися з Гафійкою, бо знає, що в тої і на телефон готова відповідь:

«Ага! Авжиж, тіліфон подарували! Щоб команди давати! Бо тож треба було йти, загадувати, а так — натиснув кнопку і дурна тітка вже біжить із сапою на поле!».

Ганька й без Гасі знає, що й до чого… Не така дурна… Та й племінники не дуже церемоняться: телефон подарували, а як з ним обходитись, не показали, кажуть:

— Во-первих, ви, тітко Ганько, всьоровно не запомните, а, вобще-то, нашо воно вам, як ми самі будемо вам дзвонити, коли треба? Ви тільки, як дзвінок почуєте, оцю кнопку натисніть, щоб чути було, що вам кажуть.

Ганька так і робить: лиш телефон на столі засюркоче, натискає кнопку і чує:

— Тітко Ганько, як здоровля? Нічого? Тато питають, чи не підете сьогодні кукурудзу сапати за Чагарі? Можете ще комусь із бабів загадати… Мама підказують: тітці Гафійці. Кажіть їм, що розчот — після роботи… Або грішми, а луче — натурою… Го-о-й, їм легко казати, а їй, Ганьці, нема гірше, як загадувати Гафійці йти до племінників-фермерів на роботу. Лиш-но Ганька Гафійчин поріг переступить, як та вже «вітає» її:

— Шо? Команда поступила? Срати я хотіла на їхню натуру! Куркулі! І на гроші — теж! Я їм не наймичка Ганька! Мені держава пенсію дає! І, между прочим, Мосціпака за паї добре платить, не те, що тобі твої глитаї!

Гася лається, а Ганька терпляче чекає в порозі, коли та викричиться. Бо тільки обізвешся — до обіду з хати не виберешся — дуже вже багато у Гафійки на душі накипіло, дуже вже жалю багато зібралося на те, що зараз робиться у світі, і в селі. А оскільки Гасі нема кому, крім Ганьки, все то випалити, то Ганька мусить терпляче слухати. Знає: Гася викричиться і піде сапати, як миленька, бо не така вже вона обласкана тою державою, а ще менше — Мосціпакою, якому свою землю в оренду віддала… Хоч, Гафійка правду каже, Мосціпака, колишній голова районної ради, а тепер на весь район фермер, міцніший господар, як Ганьчині племінники. Ще б пак! Кажуть племінники, усю техніку з колгоспних тракторних бригад приватизував. І завод міндобрива. Тому й має звідки платити! А попробуй з нуля почати! З десяти пальців і кількох десятин землі, як Миколині хлопці починали. Тому й Ганька не гнівається на них за те, що не платять… Зате справно забезпечують кормами її… чи то їхню свиноферму. А ще душу Ганьці гріє те, що, як би тяжко не було, та все ж коло своєї землі вона робить…

— Ти шо? — побіліла Гафійка, почувши недавно таке зізнання від Ганьки. — Ти шо… свою землю їм подарувала?

— А шо мала з нею робити? Чужому віддати? Чи бурани розводити? — аж наче розсердилась Ганька. — Нє, я питаю тебе — ти їм свою землю подарувала чи в оренду здала?

— А яка різниця? — дивується Ганька. — Віддала документи — хай пользуються… Я шо — з собою її заберу?

— Дурко! Шо ти наробила?.. — схопилася за серце Гася. — Я ж то думаю, чого це вони з тобою — як з наймитом? А тепер понімаю… бо ти і є наймит! Притом — безправний! От якби ти їм не віддала, а лиш оренду здала землю, то вони б тебе понімали і з тобою щиталися!

От біда Ганьці з тою Гафійкою! Своєї родини не має, то Ганьчиною колотить! Все їй не так! От вже до землі присікалась! Да, подарувала Ганька своїх законних три гектари племінникам! А що мала робити, коли прийшли й просять: «Подаруйте землю, ми за це над вами опікунство візьмемо. Доглянемо на старість». Ганька й віддала землю Миколиним дітям, бо Петровим її не треба, а Маруся теж була рада свої паї в оренду родичам здати, бо через того пиячиська з городом впоратись не годна. Але подарувала Ганька землю Миколиним фермерам з таким договором, що Петровим студентам і Марусиним школярам вона буде грішми помагати. І хату з городом навпіл відімре, щоб тітку теж не забували.

Але ж Гасі нічого не докажеш. Почувши таке, заслабла!

А якби ще почула те, що недавно Ганька почула від своїх фермерів? Точно, вмерла б… Бо й Ганьці стало на душі важенько… Ото ж приходить недавно Ганька до брата Миколи, а вони всі не в дусі. Стоять на подвір’ї, говорять, але так, наче сваряться. А племінники, здається, торкнеш — іскри посипаються. На тітку — нуль уваги. А тоді сіли в машини й кудись подалися. Ганька — до братової Марини, мов, що сталося? А Марина в одвіт так, наче Ганька всьому виною:

— А случилось те, що якщо держава не поміняє свою політику нащот фермерів, то кажуть хлопці, лиш-но закон дозволить землю продавати, спродаються і в Київ переїдуть. Але поки ще такого закону нема, то й мусять коло цеї землі мучитись… Хай їй грець!

Ганька аж похитнулася. Всього вона чекала, але, щоб землю продавати… Та як це, людоньки? Стільки її чекали — і продавати! Хотіла крикнути: «А я своєї не дам!», однак, глянувши на чорну та темну од вічної гризоти про ту землю Марину, згадала, що нема в неї, щедрої Ганьки, вже землі — подарувала… Тож лиш голову похилила та й пішла з двору братового. Та доки до свого дійшла, розраялась, а далі аж наче совісно стало, бо на таке виходило, що вона свому, рідному — землі пожаліла! Ще й назад відбирати хотіла! Ото ганьба… Бо коли подумати у своїй голові, то, справді, нащо їй ті поля? Їй і городу вистарчить. Аби лиш здоров’я… А вони молоді, добре жити хочуть, хай продають і живуть собі, як люди.

Так собі роздумала Ганька, але Гасі не призналася, бо — вб’є. Замість того, щоб самій подумати, як знайти добрих людей, рідних чи й чужих, та й опікунство оформити за ті гектари, що вона Мосціпаці здала…

І все — через свій прижимистий характер! Ще й Ганьці голову морочить, з пуття збиває. От і зараз — з тими оселедцями причепилась… І не відчепиться доти, доки Ганька з очей не щезне. Тож треба чимшвидше Ганьці щезати, і чимдалі тікати… від гріха подалі.

І Ганька, смиренно опустивши очі й плечі, вдає, що йде по оселедці, а насправді — зовсім в протилежний бік, до машини з кавунами. Чо’ ж це вона раніше не побачила! Ціла машина кавунів! І черга невелика. Воно й не дивно, бо в селі зараз фермери заповзялися навперебій вирощувати бахчові. Кажуть, вигідно: мало сапки коло них, а коли поліття, то й прибуток мають. А якось братова Марина проговорилася, що дуже ж гарно кавуни й дині родять на Ганьчиних землях, тих, що на осонні, над яром. Ото був перший і останній раз, коли рідня згадала про Ганьчину даровизну. Та все одно Ганьці потепліло на душі і з’явилась ще більша охота робити. Бо ж коло свого! З тих пір щовесни Миколині фермери кличуть Ганьку сапати баштани. І Ганька з охотою йде. А чо’ ж не йти? На своє ж поле! Та й робота не важка — цюкай собі схильці бур’ян. І Ганька цюкає, в надії, що восени Миколині хлопці покличуть її збирати кавуни-дині. Але восени хлопці тітку не кличуть. Каже їхня мама, а її братова Марина, що то для Ганьки важка робота — кавуни двигати на машину.

«Та вже подвигала б… — думає Ганька гірко. — Казани з барабольою для їхніх кабанів двигаю, чом би й кавуни не подвигати, якби знаття, що заплатять тобі натурою».

Ганька любить кавуни. День і ніч би їла. З чорним хлібом — така смакота, що ну! Але Ганьку племінники не кличуть збирати кавуни — жаліють… І як Ганька не прислухається — мовчить на підвіконні подарований ними телефон. Чекає, коли буряки прийде пора копати, чи кукурудзу жати…

А це вчора Ганька не витримала, прийшла до брата Миколи наче на внуків подивитися, а бачить — гора кавунів на подвір’ї. Печуться на сонці.

— Та ви їх — у льох, та соломкою перекладіть, та на Різдво — як найдете! — радить Ганька братовій, що саме на ґанок вийшла, по очах видко, стривожена, чого це Ганька без команди по телефону прийшла. Але почувши, що з порадою, заспокоїлась, знехотя рукою на кавуни махає, як на якусь непотріб:

— Та це хлопці на продаж… Звечора завантажаться, та й десь вдосвіта на Гумань повезут… або й дальше… Не знаю! Це вони собі діло мають з цими кабаками… Бо вони мені без надобності!

— А які ж га-а-арні вродили! Як кабани! От що то поліття! Та й земля ж яка — золото! Мало що родюча, так ще ж цілісінький день — до сонця! — хвалить Ганька малахітову гору кавунів, а заодно й свою віддаровану племінникам землю, натякаючи здалеку, що й вона до врожаю причетна.

На що братова лиш очі закочує та рота кривить, мов кислиць об’їлася, та всім видом своїм показує, що їй не до кавунів, тим більше — не до Ганьчиних бесід про них.

— То може, я подавати на машину прийду… — хапається Ганька за останню соломинку надії, доки братова двері за собою не зачинила.

— А шо тут подавати… Хлопці самі впораються, — відказує братова і, як графиня, запливає в темні сіни. А брат Микола з-за хліва:

— Ти шось, Ганько, хтіла? Чи, може, тобі хлопці дзвонили? Нє? Так собі прийшла? Навідатись? А я оце думаю собі, Ганько, як би це тобі ще зо два підсвинки підкинути. У нас стільки дрібних кавунчиків лишилося… Вони ж не дозріють уже до пуття. Так оце б якраз і з’їли свині…

— Ну… як треба — то треба… не гнити ж кавунам… — зітхнула Ганька, втершись рукавом, та й пішла додому — свиням їсти давати. А в очах аж темно — так їй забаглося того кавуна, як дитині! От і тепер — згадала і знов забаглося…

— Хто послєдній? — питає Ганька, підійшовши до машини з кавунами та роздивляючись, який вибрати.

— Тут послєдніх нема, тут усі люди порядочні. А коли ти, Ганько, питаєш крайнього, то я — крайня.

Гафійка! І як вона скрізь встигає поперед Ганьки!

— Але, Ганько, я не понімаю, чого тут тобі треба? Коло цих кавунів?! Ти чуєш, чого це ти в очірідь стала? У твоїх он братів — баштани, плантації, що в одного, що в другого, а на подвірі — гори кавунів, а ти в очірідь стала?! І ще їх захищаєш, тих глитаїв?! — розкрила рот на весь базар Гафійка, хоч тікай світ за очі від позору. Але Ганьці так забаглося того кавуна, аж до млості, що й позор — не позор.

— То й що, що баштани і гори кавунів? А я купляного хочу, — каже Ганька вередливо. — Він солодший, бо в Херсоні і в Криму більше сонця. А наші, оце Володька Миколин приносив, не вспівают доспіти. Їсти можна, але купляні лучі.

— Не бреши! — шипить Гася. — Землю їм віддала, а сама кавуни купляєш?!

Ганька бачить, як Гася синіє, а люди перемигуються. Всі ж свої… Усе знають… але від неї не дочекаються! Не вистачало, щоб вона на базарі обсуджувала своїх братів. Як вже не є, будь вони й глитаї, але коло них — і вона хазяйка… Тому Ганька на Гафійку не зважає, а своє думає, в умі підраховуючи, чи стане їй грошей на кавун, якщо ціна за кіло — три гривні, а кавун затягне на добрих десять кілограмів? Тридцять гривень… Чимало… Чи, може, набратися нахабства та й піти у племінників купити, бо якось шкода такі гроші чужим людям віддавати… Либонь, так вона й зробить…

— Ти куди?! Ану назад!

А Боже! Знов ця Гафійка! Дивиться пильно, як шпіон якийсь, і каже:

— Я знаю, шо ти задумала. Ой, знаю… Кавуна собі пошкодувала? Ану купляй отой великий, рябий, з широкою гузничкою. Оту кавуничку! Правду казали мої тато: чого дурне, бо бідне, чого бідне — бо дурне!

Нема Ганьці де дітися. Мусить купляти, бо ж люди дивляться! Подає Ганька продавщиці, що на машині ввихається, гроші, бере на оберемок кавуничку, ледве запихає в китайську торбешку… і наче чує, як з хрустким тріском розколюється навпіл під ножем кавун, бачить соковитий, густо-малиновий м’якуш, притрушений морозцем… Ото вечеря буде! Не забути б чорного хліба купити… А от і хлібовоз, і чорні буханці на полицях видно. Ганька купує цеглинку «бородинського», кладе зверху на кавуничку. Йде слухняно за Гафійкою, що теж собі кавуна купила, з базару, що вже неквапом згортатися почав. А кавуничка виявилася насправді кавунярою, завбільшки з добрячого кабанюру… Чимдалі Ганька відходила від базару, тим кавун важчав, а скоро почав водити Ганькою по вулиці то вліво, то вправо, і вона час від часу зупинялася, клала торбу боком на землю, притримуючи ногою, щоб він не викотився і не закотився в калюжу, які на вулицях їхньої Балабанівки не висихали навіть у посуху.

«Як ходили за колгоспу задрипані по вуха, так і зараз ходимо. А кричали: буде приватна собственность — буде порядок! Ага, буде! То не собственність треба міняти, а голови в наших людей», — думала Ганька, пильнуючи кавуна.

Гафійка теж зупинялася, дивилась на ту боротьбу Ганьки з кавуном, хитала головою, лютуючи на Ганьчиних родичів та приповідаючи, як над покійником:

— Боже-Боже, як вони тебе витеребили, Ганько, мов той колосо-очок… Тобою ж вітер колише… Бо-о-оже, кавуна не може донести! Боже-Боже, вічна наймичка!

Ганька мовчала, бо що мала казати? Гафія знає своє, а Ганька — своє. Гафія цілий вік себе знає, а Ганьці нема коли про себе заботитись, бо в неї — родина. Брати, сестриця, племінники… Усім треба помогти, бо їм, як не є, тяжче, як Ганьці. Бо в них — поля, худоба, усьому лад треба дати, зорати, засіяти, а солярка все дорожчає, зерно — дешевшає, людей важко найняти до роботи — не хоче ніхто в селі робити. Здали паї свої фермерам — робіть, що хочете з ними, хазяйнуйте, а ми будемо відпочивати. Чи це тепер люди такі переродилися, чи Ганька не змінилася, що не може второпати, чого це її Гафійка усе настрополяє і піджухує не так проти родичів, як проти роботи:

— Нашо тобі те чуже хазяйство? Чого ти на них так тяжко робиш? Скільки тобі треба? Подумай про себе! Ти ж заслужила собі отдих! І вони обов’язані дбати про тебе!..

Звісно, Ганька на все це звично відказує:

— До чого тут, Гасю, мої брати-сестри, коли я сама хазіювати хочу?!

Але їй не вірить Гафійка. І не лиш вона. Усі в селі. А якщо отак-о подумати, то яке їм до неї діло усім? Бачиш, сочуствующі знайшлися. А, не дай Боже, Ганьці заслабнути, ніхто з них не прибіжить, а брати й сестриця прийдуть, бо — рідна кров.

Гафійка, мабуть, догадується, про що мовчить Ганька, бо лиш сопе затято. Коли минали Марусині ворота, Ганька спинилася передихнути, але Гафійка заступила власним тілом їй дорогу до хвіртки:

— Куди! Неси додому! Сама з’їси! Не будь собі ворогом!

Але було пізно. З хати вже бігла Марусина Людка:

— Ой тітко Ганько! Оце кавуняра! Це ви — собі купили?!

— Та де?! — зраділа Ганька. — Хіба я його сама з’їм?! Такого кабанюру! Ото надріжу і лиш спортю. Бери, Людко! Вас багато — враз з’їсте!

І не встигла Гафійка рота розтулити, як Людка вхопила торбу з кавуном і вскочила в сіни. Тільки двері ляснули з відлоском.

— Шо-о-о за дурний характір! Такого характіру не лиш я — світ не бачив! Гой Бо-о-о-же! — заголосила, як над покійником, аж синя з досади Гафійка, дивлячись на щасливу Ганьку. — Ну от, віддала і раденька, що дурненька… Гой Боо-о-оже, сама собі ворог, нє — гірше ворога лютого! Гой гі-і-ірше…

Але Ганька не зважала. Звільнившись від важкого кавуна, легко й весело зачеберяла додому, сяючи на всю вулицю жовтогарячою хусткою, тою, яку збиралася колись Юлі подарувати.