Вперше читачеві пропонується переклад українською роману Бориса Акуніна «Азазель».
Пригоди, елегантного слідчого XIX століття Ераста Фандоріна викликали подив та надзвичайне захоплення читаючої публіки, яка вже давно не бачила такого витонченого тексту, з вишуканою манерою письма, такої парадоксальності та динамізму сюжету, які притаманні дійсно справжній літературі.
Постріл в Олександрівському саду і зухвала смерть багатого молодика відкривають перед слідчим Ерастом Фандоріним цілу низку подій, що, наче в калейдоскопі, зміщуються в часі і просторі: Москва, Санкт-Петербург, Лондон, великосвітський салон, прекрасна дама, картярське кубло, американська рулетка, естернат для безпритульних… І за всім цим загадкові непередбачувані події, які розплутує поліцейське Розшукове управління. Потойбічні привиди і перевтілення, карколомні погоні і влучні постріли, зрада і трагічна любов тримають читача в приємному збудженні і напруженні аж до самісіньких останніх сторінок класичного кримінального роману.
Борис Акунін
АЗАЗЕЛЬ
Роман
© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Перекладено за виданням: Акунін. Б. Азазель. — М.: Захаров, 2002[1]
Переклад з російської В. С. Бойко
Художник-оформлювач Б. П. Бублик
Розділ перший,
У ЯКОМУ ОПИСУЄТЬСЯ ТАКА СОБІ ЦИНІЧНА ВИТІВКА
У понеділок 13 травня 1876 року о третій годині після полудня, по-весняному свіжого та по-літньому теплого дня, в Олександрівськім саду, на очах у численних свідків, сталася жахлива подія, що не вкладалася ні в які рамки.
Алеями, серед квітучих кущів бузку та пломеніючих ясно-червоними тюльпанами клумб прогулювалась ошатна публіка — дами під мереживними (аби уникнути веснянок) парасолями, бонни з дітьми в матроських костюмчиках, нудьгуючі молодики в модних шевйотових сюртуках або ж у коротких на англійський зразок піджаках. Ніщо не віщувало неприємностей, у повітрі, сповненому ароматів зрілої, впевненої весни, розливалося ліниве вдоволення та втішна нудьга. Сонце припікало не на жарт, і лави, які опинилися в затінку, не мали жодного вільного місця.
На одній із них, розташованій неподалік од Грота і повернутій до ґрат, за якими починалася Неглинна вулиця та бовваніла жовта стіна Манежу, сиділи дві дами. Одна, зовсім юна (мабуть, що аж ніяка й не дама, а панночка) читала книжку в сап'яновій оправі, раз ураз із неуважною цікавістю поглядаючи туди й сюди. Друга, значно старша, в добротній темно-синій вовняній сукні та практичних ботиках на шнурівці, зосереджено плела щось їдко-рожеве, розмірено перебираючи спицями. При цьому вона встигала вертіти головою то праворуч, то ліворуч, і її швидкий погляд був настільки чіпким, що, либонь, од нього ніяк не могло сховатися ніщо, варте бодай найменшої уваги.
На молодика у вузьких картатих панталонах, сюртуку, недбало розстебнутому над білим жилетом, і круглому швейцарському капелюсі дама звернула увагу відразу — надто вже дивно рухався він алеєю: то зупиниться, видивляючи когось із-поміж публіки, то поривчасто зробить декілька кроків, то знову застигне. Зненацька неврівноважений суб'єкт кинув погляд на наших дам і, немовби щось вирішивши, попрямував до них широкими кроками. Зупинився перед лавою і, звертаючись до юної панночки, вигукнув блазнівським фальцетом:
— Добродійко! Чи говорив хто-небудь вам раніше, що ви нестерпно прекрасні?
Панночка, котра і справді була навдивовиж гарненькою, втупилась поглядом у зухвальця, ледь розкривши злякано суничні губки. Навіть її зріла супутниця, й та сторопіла від такого нечуваного нахабства.
— Я знищений з першого погляду! — фіглярував невідомий молодик, цілком, до речі, презентабельної зовнішності (модно підстрижене волосся на скронях, високий блідий лоб, збуджено палаючі карі очі). — Дозвольте ж покласти на ваше невинне чоло ще більш невинний, цілком братерський поцілунок!
— Добродію, та фи зофзім п'яний! — опам'яталася дама зі спицями, причому виявилося, що говорить вона з характерним німецьким акцентом.
— Я п'яний виключно від кохання, — запевнив її нахаба і тим же неприродним, із підвиванням голосом зажадав: — Один-єдиний поцілунок, або я зараз же накладу руки на себе!
Панночка втислася в спинку лави, обернувши личко до своєї захисниці. Та ж, незважаючи на всю тривожність ситуації, виявила цілковиту присутність духу:
— Нехайно забирайтес хеть! Фи бошефільний! — підвищила вона голос і войовничо виставила наперед рукоділля зі спицями. — Я клитшу хородовий!
І тут сталося щось уже зовсім дике.
— Ах так! Мною нехтують! — із фальшивим відчаєм заволав молодик, картинно затулив рукою очі й несподівано видобув, із внутрішньої кишені маленький револьвер, який поблискував чорною сталлю. — Чи варто після цього жити? Одне ваше слово, і я живу! Одне ваше слово, і я падаю мертвим! — звернувся він до панночки, що й сама сиділа ні жива ні мертва. — Ви мовчите? Так прощайте ж!
Вигляд молодика, що розмахував зброєю, не міг не привернути уваги публіки. Декілька осіб із тих, що опинилися неподалік, — огрядна дама з віялом у руці, статечний пан із анненським хрестом на шиї, дві інститутки в однакових коричневих платтячках із пелеринами — завмерли на місці, й навіть по той бік огорожі, вже на тротуарі, зупинився якийсь студент. Словом, можна було сподіватися, що цій обурливій сцені буде негайно покладено край.
Але все сталося так швидко, що втрутитися ніхто не встиг.
— Навмання! — крикнув п'яний (а може, й божевільний), навіщось підвів руку з револьвером високо над головою, крутонув барабан і приклав дуло до скроні.
— Клоун! Опудало тшортофе! — прошипіла хоробра німкеня, виявляючи непогане знання місцевої говірки.
Обличчя молодика, й без того бліде, почало сіріти й зеленіти, він прикусив нижню губу й зажмурився. Панночка про всяк випадок теж заплющила очі.
І правильно зробила — це позбавило її жахливого видовища: тієї миті, коли прогримів постріл, голова самогубця різко смикнулася вбік, і з наскрізного отвору, трохи вище лівого вуха, виметнувся червоно-білий фонтанчик.
Почалося те, що важко передати словами. Німкеня обурено поозиралася, ніби закликаючи всіх у свідки такого нечуваного неподобства, а потім несамовито заверещала, приєднавши свій голос до вереску інституток та огрядної дами, котрі видавали пронизливі крики вже протягом кількох секунд. Панночка знепритомніла — на мить розплющила-таки очі й негайно обм'якнула. Звідусіль збігалися люди, а студент, який стояв біля огорожі, чутлива натура, навпаки, кинувся геть, через бруківку, в бік Мохової.
* * *
Ксаверій Феофілактович Грушин, слідчий пристав Розшукного управління при московському обер-поліцмейстері, полегшено зітхнув і відклав ліворуч, до стосика «переглянуто», зведення важливих злочинів за вчора. В жодній із двадцяти чотирьох поліцейських частин шестисоттисячного міста за минулу добу, себто травня місяця 13 дня, не скоїлося нічого вартого уваги, що б потребувало втручання Розшукного. Одне вбивство внаслідок п'яної бійки між майстровими (вбивцю затримано на місці), два пограбування візників (цим хай участки займаються), зникнення семи тисяч восьмисот п'ятдесяти трьох рублів сорока семи копійок із каси Російсько-Азіатського банку (це й зовсім по лінії Антона Семеновича з відділу комерційних зловживань). Слава Богу, перестали слати до управління всякий дріб'язок про кишенькові крадіжки, повішениць-покоївок та підкинутих немовлят — для того тепер є «Поліцейське зведення міських подій», яке розсилають по відділах у другій половині дня.
Ксаверій Феофілактович затишно позіхнув і поглянув поверх черепахового пенсне на письмоводителя, чиновника 14 класу Ераста Петровича Фандоріна, що втретє переписував тижневий звіт для пана обер-поліцмейстера. Нічого, подумав Грушин, хай змолоду привчається до акуратності, сам потім дякуватиме. Ач, моду взяли — сталевим пером калякати, і це ж бо високому начальству. Ні, голубчику, ти вже непоспіхом, по-стародавньому, гусячою пір'їнкою, з усіма розчерками й закарлючками. Його превосходительство самі при імператорі Миколі Павловичу зростали, порядок і чиношанування розуміють.
Ксаверій Феофілактович щиро зичив хлопчині добра, по-батьківськи жалів його. Та й справді, жорстоко доля обійшлася з новоспеченим письмоводителем. У дев'ятнадцять років залишився круглим сиротою — матері змалечку не знав, а батько, гаряча голова, розтринькав статки на пусті прожекти, та й Богові душу віддав. Під час залізничної лихоманки розбагатів, під час банківської — зубожів. Як почали торік комерційні банки лопатись один за одним, так чимало достойних людей з торбами пішли. Найнадійніші процентні папери перетворилися на сміття, на ніщо. Ось і пан Фандорін, відставний поручик, сконавши зараз же від удару, нічого, окрім векселів, єдиному синові не лишив. Хлопчикові б гімназію закінчити, та до університету, а замість цього — будь ласка із рідних стін на вулицю, заробляй шмат хліба. Ксаверій Феофілактович із жалем крякнув. Авжеж, іспит на колезького реєстратора сирота склав, для такого вихованого юнака справа нехитра, тільки нащо його в поліцію занесло? Служив би по статистиці чи хоча б по судовій лінії. Все романтика в голові, все таємничих Кардудалів ловити мріємо. А в нас, голубчику, Кардудалі не водяться (Ксаверій Феофілактович несхвально похитав головою), в нас усе більше штани просиджувати і протоколи писати про те, як міщанин Голопузов сп'яну законну дружину та трьох малих діток сокирою ухекав.
Третій тиждень служив у Розшукному юний пан Фандорін, а вже твердо знав Ксаверій Феофілактович, бувалий сищик, битий жак, що не буде з хлопчака пуття. Надто ніжний, надто тонкого виховання. Взяв його одного разу, першого ж тижня Грушин на місце злочину (це коли купчиху Крупнову зарізали), так Фандорін поглянув на убієнну, позеленів увесь і вздовж стіночки, вздовж стіночки у двір. Видок у купчихи і справді був неапетитний — горлянка від вуха до вуха розпанахана, язик висолоплений, очі вирячені, ну й кровищі, само собою, море-окіян. Взагалі, довелося Ксаверію Феофілактовичу самому й дізнання провадити, і протокола писати. Справа, по правді сказати, вийшла нехитра. У двірника Кузикіна так очиці бігали, що Ксаверій Феофілактович одразу звелів городовому брати його за комір та в кутузку. Два тижні сидить Кузикін, віднікується, та це нічого, зізнається, більше ж різати купчиху було нікому — тут у пристава за тридцять літ служби нюх виробився вірний. Ну а Фандорін і в канцелярії знадобиться. Ретельний, пише грамотно, мови знає, тямущий, та і в спілкуванні приємний, не те що гіркий п'яниця Трохимов, минулого місяця переведений із письмоводителів у молодші помічники околодочного на Хитровку. Нехай там спивається та начальству грубіянить.
Грушин сердито забарабанив пальцями по оббитому нудним казенним сукном столу, дістав із жилетної кишеньки годинника (ох, до обіду ще далеченько) й рішуче присунув до себе свіже число «Московських відомостей».
— Ану чим нас подивують нині, — промовив уголос, і юний письмоводитель охоче відклав осоружне гусяче перо, знаючи, що начальник зараз почне зачитувати заголовки та всяку всячину, супроводжуючи читання своїми коментарями — була у Ксаверія Феофілактовича така звичка.
— Погляньте тільки, Ерасте Петровичу, на першій же сторінці, на найвиднішому місці!
«НОВІТНІЙ АМЕРИКАНСЬКИЙ КОРСЕТ
«ЛОРД БАЙРОН»
із найміцнішого китового вуса
для чоловіків, які
прагнуть бути стрункими.
ТАЛІЯ — ДЮЙМ, ПЛЕЧІ — САЖЕНЬ!»
— А літери ж бо, літери — аршинні, і нижче, дрібненько так,
«ГОСУДАР ВІДБУВАЄ В ЕМС».
— Звичайно, подумаєш — государ, чи й не велика птиця, інша річ «Лорд Байрон»!
Бурчання предоброго Ксаверія Феофілактовича дивно подіяло на письмоводителя. Він зніяковів чомусь, зашарівся, а довгі дівочі вії винувато затремтіли. Коли вже мова зайшла про вії, доречно буде описати зовнішність Ераста Петровича докладніше, бо йому судилося відіграти ключову роль у дивовижних і страшних подіях, котрі незабаром сталися. Це був дуже миловидний юнак, з чорним волоссям (яким він потай пишався) та блакитними (шкода, краще б теж чорними) очима, доволі високого зросту, з білою шкірою та клятим, незнищенним рум'янцем на щоках. Відкриємо вже заразом і причину, з якої так збентежився колезький реєстратор. Річ у тім, що позавчора він потратив третину свого першого місячного жалування на так спокусливо розписуваний корсет, ходив у «Лорді Байроні» другий день, витримуючи неабиякі муки в ім'я краси, й тепер запідозрив (абсолютно безпідставно), що проникливий Ксаверій Феофілактович розгадав походження богатирської постави свого підлеглого і хоче посміятися з нього.
А пристав уже читав далі:
«ЗВІРСТВА ТУРЕЦЬКИХ БАШИБУЗУКІВ У БОЛГАРІЇ».
— Ну, це не для передобіднього читання…
«ВИБУХ НА ЛИГІВЦІ.
Наш С.-Петербурзький кореспондент повідомляє, що вчора о 6.30 ранку, на Знаменській вулиці в доходному домі комерції радника Вартанова прогримів вибух, який розніс ущент квартиру на 4 поверсі. Поліція, що прибула на місце, виявила спотворені до невпізнанім останки молодого чоловіка. Квартиру знімав якийсь пан П., приват-доцент, труп котрого, очевидно, й виявлено. Судячи з вигляду житла, там було влаштовано щось на зразок таємної хімічної лабораторії. Статський радник Бриллінг, який керував розслідуванням, припускає, що на квартирі вироблялися пекельні машини для терористичної організації нігілістів. Розслідування триває».
— Т-так, слава Всевишньому, що в нас не Пітер.
Юний Фандорін, судячи з блиску очей, був щодо цього іншої думки. Увесь його вигляд красномовно говорив: ось, мовляв, у столиці люди справою займаються, бомбистів розшукують, а не переписують по десять разів папірці, в яких, правду кажучи, й цікавого нічогісінько нема.
— Ну-ну, — зашелестів газетою Ксаверій Феофілактович, — подивимося, що у нас на міській сторінці.
«ПЕРШИЙ МОСКОВСЬКИЙ ЕСТЕРНАТ.
Відома англійська добродійниця баронеса Естер, піклуванням якої в різних країнах влаштовано так звані «естернати», зразкові притулки для хлопчиків-сиріт, повідомила нашому кореспондентові, що і в златоглавій, зрештою, відкрився перший подібний заклад. Леді Естер, з минулого року почавши свою діяльність у Росії і вже встигнувши відкрити естернат у Петербурзі, вирішила облагодіяти й московських сиріток…»
— М-м-м…
«Сердечна подяка всіх москвичів… Де ж наші Оуени й Естери?…»
— Добре, Господь з ними, з сирітками. Що в нас тут?
«ЦИНІЧНА ВИТІВКА».
— Гм, цікаво.
«Учора в Олександрівськім саду сталася печальна подія цілком у дусі цинічних звичаїв сучасної молоді. На очах у публіки застрелився п. М., ставний молодик 23-х літ, студент М-ського університету, єдиний спадкоємець мільйонного багатства».
— Ого!
«Перед тим як здійснити цей безглуздий вчинок, N., за свідченням очевидців, куражився перед публікою, розмахуючи револьвером. Спершу очевидці вважали його поведінку п'яною бравадою, однак N. не жартував і, простреливши собі голову, сконав на місці. В кишені самогубця знайшли записку атеїстичного змісту, з якої випливає, що вчинок N. не був миттєвим поривом чи наслідком білої гарячки. Отже, модна епідемія безпричинних самогубств, яка досі була бичем Петрополя, докотилася й до стін матінки-Москви. О часи, о звичаї! До якої ж міри невір'я та нігілізму дійшла наша золота молодь, аби навіть із власної смерті влаштовувати буфонаду? Коли таке ставлення наших Брутів до свого життя, то чи варто дивуватися, що вони ні за що мають і життя інших, куди достойніших людей? Якими доречними є тут слова вельмишановного Федора Михайловича Достоєвського із щойно виданої травневої книжки «Щоденника письменника»: «Любі, добрі, чесні (все це є у вас!), куди ж це ви відходите, чому вам такою милою стала ця темна, глуха могила? Дивіться, на небі яскраве весняне сонце, розпустилися дерева, а ви втомилися не живши».
Ксаверій Феофілактович розчулено шморгнув носом і суворо подивився скоса на свого юного помічника — чи не помітив, після чого продовжив значно сухіше.
— Ну й так далі, й таке інше. А часи тут, далебі, ні до чого. Ото дивина. У нас на Русі про таких от здавна говорили «з жиру сказився». Мільйонне багатство? Хто б це був? Але ж, шельми приватні пристави, про всякі дурниці доповідають, а тут і до звіту не включили. Чекай тепер зведення міських подій! Хоча що ж, тут випадок очевидний, застрелився на очах у свідків… А все-таки цікаво. Олєксандрівський сад — це у нас буде Міська частина, другий участок. Ось що, Ерасте Петровичу, не з примусу, а з приязні, злітайте-но до них на Мохову. Мовляв, як нагляд і таке інше. Дізнайтеся, хто такий цей N. І головне, голубчику, прощальну записку неодмінно спишіть, я увечері своїй Євдокії Андріївні покажу, любить вона все таке жалісливе. Та не зволікайте, повертайтеся якнайшвидше.
Останні слова було вимовлено вже у спину колезькому реєстратору, котрий так поспішав покинути свій нудний, обтягнутий цератою стіл, що ледве кашкета не забув.
* * *
В участку молоденького чиновника із Розшукного провели до самого пристава, однак той, побачивши, що прислали не Бог знає яку персону, часу на пояснення витрачати не став, а викликав помічника.
— Ось, прошу за Іваном Прокоповичем, — лагідно сказав пристав хлопчакові (хоч і дрібнота, а все ж із управління). — Він вам усе й покаже, і розповість. Та й на квартиру до покійника вчора саме він їздив. А Ксаверію Феофілактовичу мій низесенький уклін.
Фандоріна посадовили за високу конторку, принесли худу теку зі справою. Ераст Петрович прочитав заголовок
СПРАВА ПРО САМОГУБСТВО
потомственого почесного громадянина Петра Олександрова КОКОРІНА 23-х літ, студента юридичного факультету Московського імператорського університету. Почато травня місяця 13 числа 1876 року. Закінчено… місяця… числа 18… року
і тремтячими від передчуття пальцями розв'язав мотузяні шворочки.
— Олександра Артамоновича Кокоріна синок, — пояснив Іван Прокопович, худющий довготелесий служака з пом'ятим, наче корова жувала, обличчям. — Багатющий був чоловік. Заводчик. Три роки як упокоївся. Усе синові одписав. Жив би собі студент і радувався. І чого людям іще треба?
Ераст Петрович кивнув, бо не знав, що на це відповісти, й заглибився в читання свідчень очевидців. Протоколів було чималенько, з десяток, найдокладніший записано зі слів дочки дійсного таємного радника Єлизавети фон Еверт-Колокольцевої 17 літ і її гувернантки дівиці Емми Пфуль 48 літ, із якими самогубець розмовляв безпосередньо перед пострілом. А втім, ніяких відомостей, окрім тих, що вже читач про них знає, Ераст Петрович із протоколів не почерпнув — усі свідки повторювали більш або менш те саме, відрізняючись одне від одного мірою пророкування: одні говорили, що вигляд молодика відразу пробудив у них тривожне передчуття («Як заглянула в його шалені очі, так усередині в мене все й похололо», — повідомила титулярна радниця пані Хохрякова, котра, однак, далі свідчила, що бачила молодика тільки зі спини); інші ж свідки, навпаки, казали про грім серед ясного неба.
Останньою в теці лежала зім'ята записка на блакитному папері з монограмою. Ераст Петрович так і впився очима в нерівні (певно, від душевного хвилювання) рядки.
«Панове, що живуть після мене!
Оскільки ви читаєте цього листа, значить, я вас уже покинув і пізнав таїну смерті, котра схована від вас за сімома печатями. Я вільний, а вам іще жити й мучитися страхами. Однак б'юся об заклад, що там, де я нині й звідки, як висловився принц Данський, жоден іще досі подорожній не повернувся, немає анічогісінько. Хто зі мною не згоден — уклінно прошу перевірити. А втім, мені до вас усіх немає ані найменшого діла, а записку цю я пишу для того, щоб вам не спало на думку, буцім я наклав на себе руки через яку-небудь сльозливу дурницю. Гидко мені у вашім світі, й, справді, цієї причини цілком досить. А що я не закінчена тварюка, тому свідчення шкіряний бювар.
Петро Кокорін».
Несхоже, що від душевного хвилювання — ось перше, про що подумалось Ерасту Петровичу.
— Про бювар це в якому розумінні? — запитав він.
Помічник пристава стенув плечима:
— Ніякого бювара при ньому не було. Та що ви хочете, не в собі людина. Може, збирався щось таке зробити, та передумав або забув. З усього видно, химерний був пан. Читали ж, як він барабан крутив? До речі, в барабані з шести гнізд усього в одному куля була. Я, приміром, такої думки, що він і не збирався зовсім стрілятись, а хотів собі нерви полоскотати — так би мовити, для більшої гостроти життєвих відчуттів. Аби потім солодше їлось і пікантніше гулялось.
— Усього одна куля з шести? Треба ж, як не пощастило, — пожалів покійника Ераст Петрович, якому все не давав спокою шкіряний бювар.
— Де він мешкає? Тобто мешкав…
— Квартира з восьми кімнат у новому будинку на Остоженці, і прешикарна, — охоче почав ділитися враженнями Іван Прокопович. — Од батька успадкував дім у Замоскворіччі, цілу садибу зі службами, однак жити там не побажав, переїхав подалі від купецтва.
— І що, шкіряного бювара там теж не знайшлося?
Помічник пристава здивувався:
— Що ж ми, обшук, по-вашому, влаштувати мусили? Я вам кажу, там така квартира, що боязно агентів по кімнатах пускати — як би їх лихий не попутав. Та й до чого? Єгор Никифорич, слідчий із окружної прокуратури, дав камердинеру покійника чверть години речі зібрати — та під наглядом городового, щоб не дай Боже не поцупив чого хазяйського, і звелів мені двері опечатати. До появи спадкоємців.
— А хто спадкоємці? — поцікавився Ераст Петрович.
— Тут заковика. Камердинер говорить, що ні братів, ні сестер у Кокоріна немає. Троюрідні якісь є, та він їх і на поріг не пускав. І кому ж отака грошва дістанеться? — заздрісно зітхнув Іван Прокопович. Це ж навіть уявити страшно… Ет, не наша печаль. Адвокат або душоприказники не сьогодні-завтра з'являться. Ще й доби не минуло. А тіло ж бо поки в нас у льодовні лежить. Може, завтра Єгор Никифорич справу закриє, тоді й завертиться.
— І все-таки це дивно, — наморщивши лоба, зазначив юний письмоводитель. — Якщо вже людина у передсмертному листі спеціально про якийсь бювар указує, неспроста це. І про «закінчену тварюку» щось незрозуміло. Ану як у тому бюварі що-небудь важливе? Ви як хочете, а я б неодмінно у квартирі пошукав. Здається мені, що вся записка заради цього бювара написана. Тут якась таємниця, справді.
Ераст Петрович зашарівся, боячись, що про таємницю в нього занадто по-хлоп'ячому вискочило, та помічник пристава нічого дивного в його припущенні не убачив.
— Та й те, слід хоч у кабінеті папери переглянути, — визнав він. — Єгор Никифорич вічно поспішають. Сім'я в нього: сам-восьмий, так він норовить з огляду чи дізнання якнайшвидше додому вшитися. Старий чоловік, рік до пенсії, що ви хочете… А ось що, пане Фандорін. Чи не бажаєте з'їздити самі? Разом і подивимось. А печать я потім нову начеплю, діло неважке. Єгор Никифорич не осудить. Навпаки — подякує, що не смикали зайвий раз. Скажу йому, що із Розшукного управління запит був, еге ж?
Ерасту Петровичу здалося, що худющому помічнику пристава просто охота краще роздивитися «прешикарну» квартиру, та й із «навішуванням» нової печаті, здається, теж виходило якось не дуже, але ж занадто великою була спокуса. Тут і справді пахло таємницею.
* * *
Оздоблення квартири покійного Петра Кокоріна (парадний поверх багатого доходного дому біля Пречистенських воріт) на Фандоріна великого враження не справило — в часи татусевого скороспілого багатства частенько жив і він у хоромах не гірших. Тому в мармуровім передпокої з трьохаршинним венеціанським дзеркалом і позолоченим ліпленням на стелі колезький реєстратор не затримався, а прямісінько пройшов до вітальні — широкої, у шість вікон, у наймоднішому російському стилі: з розмальованими сундуками, з дубовим різьбленням по стінах та ошатною кахляною піччю.
— Бонтонно мешкати зволили, я ж говорив, — чомусь пошепки видихнув у потилицю проводир.
Ераст Петрович був зараз дивовижно схожий на однолітнього сетера, уперше випущеного в ліс і ошалілого від гостро-принадного запаху близької дичини. Повертівши головою праворуч-ліворуч, він безпомилково визначив:
— Оті двері — кабінет?
— Точно так-с.
— Ходімо ж!
Шкіряний бювар довго шукати не довелось — він лежав посеред масивного столу, між малахітовим чорнильним прибором і перламутровою мушлею-попільницею. Але перш ніж нетерплячі руки Фандоріна торкнулися брунатної скрипучої шкіри, погляд його упав на фотопортрет у срібній рамці, що стояв тут же, на столі, на найвиднішому місці. Обличчя на портреті було настільки примітним, що Ераст Петрович і про бювар забув: упівоберта дивилася на нього пишноволоса Клеопатра з величезними матово-чорними очима, гордим вигином високої шиї й ледь окресленою жорсточинкою примхливої лінії рота. Більш за все заворожив колезького реєстратора вираз спокійної, упевненої владності, такий несподіваний на дівочому обличчі (чомусь захотілося Фандоріну, щоб це неодмінно була не дама, а дівиця).
— Гарна, — присвиснув, опинившись поруч, Іван Прокопович. — Що ж це за одна? Дозвольте-но…
І він без найменшого трепету, блюзнірською рукою видобув зображення з рамки й перевернув карточку зворотним боком. Там навскісним, розмашистим почерком було написано:
Петру К.
«И Петр вышед вон и плоїшся горько». Покохавши, не відрікайтесь!
А. Б.
— Це вона його з Петром-апостолом рівняє, а себе, виходить, із Ісусом? Одначе амбіції! — пирхнув помічник пристава. — Чи не через цю особу й руки на себе студент наш наклав, га? А ось і бюварчик, недаремно їхали.
Розкривши шкіряну обкладинку, Іван Прокопович вийняв один-єдиний аркушик, написаний на вже знайомому Ерасту Петровичу блакитному папері, однак цього разу з нотаріальною печаткою та декількома підписами внизу.
— Чудово, — задоволено кивнув поліцейський. — Знайшлася й духовна. Ану лиш, цікаво.
Документ він пробіг очима вмить, але Ерасту Петровичу ця мить здалася вічністю, а заглядати через плече він вважав нижче своєї гідності.
— От тобі, бабо, й Юра! Добрячий подаруночок троюрідним! — вигукнув Іван Прокопович із незрозумілим злорадством. — Оце так Кокорін, усім носа втер. Це по-нашому, по-російському! Тільки вже непатріотично якось. От і про «тварюку» розводиться.
Втративши від нетерпіння всяке уявлення про пристойність і чиношанування, Ераст Петрович вихопив у старшого за званням аркуш і прочитав таке:
ДУХОВНА
Я, що нижче підписався Петро Олександрович Кокорін, перебуваючи при своєму розумі та цілковитій пам'яті, при вказаних нижче свідках оголошую мій заповіт стосовно належного мені майна.
Усе моє майно, що реалізується, повний перелік якого є в мого повіреного Семена Юхимовича Берензона, я заповідаю пані баронесі Маргареті Естер, підданій Британії, для використання всіх цих коштів цілковито на її розсуд для потреб освіти й виховання сиріт. Упевнений, що пані Естер розпорядиться цими коштами доладніше й чесніше, аніж наші генерали від добродійництва.
Цей мій заповіт є останнім і остаточним, він має законну силу і скасовує мій попередній заповіт.
Духівниками я призначаю адвоката Семена Юхимовича Берензона та студента Московського університету Миколу Степановича Ахтирцева.
Цю духовну складено у двох примірниках, один із яких лишається в мене, а другий передається на зберігання в адвокатську контору пана Берензона.
Москва, 12 травня 1876 року
Петро Кокорін.
Розділ другий,
У ЯКОМУ НЕМАЄ НІЧОГО, КРІМ РОЗМОВ
— Воля ваша, Ксаверію Феофілактовичу, а тільки дивно! — зопалу повторив Фандорін. — Тут якась таємниця, слово честі! — І вперто підкреслив: — Так, саме таємниця! Судіть самі. По-перше, застрелився якось безглуздо, «навмання», однією кулею з барабана, ніби й зовсім не збирався стрілятися. Що за фатальне невезіння! І тон передсмертної записки, погодьтеся, чудний якийсь — наче похапцем, мимохідь написана, а тим часом проблему там порушено якнайважливішу. Неабияку проблему! — голос Ераста Петровича аж задзвенів од почуття. — Але про проблему я ще потім скажу, а поки що про заповіт. Хіба не підозрілий він?
— Що ж саме видається вам у ньому, голубчику, підозрілим? — промурчав Грушин, знуджено гортаючи «Поліцейське зведення міських подій» за минулу добу. Це не позбавлене пізнавального інтересу читання зазвичай надходило у другій половині дня, тому що важливих справ у цім документі не містилося — здебільшого всякий дріб'язок, ні те ні се, та іноді траплялось і що-небудь цікаве. Було тут і повідомлення про вчорашнє самогубство в Олександрівськім саду, але, як і передбачав дуже досвідчений Ксаверій Феофілактович, без будь-яких подробиць і, звичайно ж, без тексту передсмертної записки.
— А ось що! Стрілявся Кокорін нібито не всерйоз, одначе заповіт, незважаючи на зухвалий тон, складений за всією формою — з нотаріусом, з підписами свідків, із зазначенням душоприказників, — загинав пальці Фандорін. — Та й те сказати, багатство ж бо величезне. Я довідався — дві фабрики, три заводи, будинки в різних містах, верфі в Лібаві, самих тільки процентних паперів у Державнім банку на півмільйона.
— На півмільйона? — ахнув Ксаверій Феофілактович, одірвавшись од папірців. — Пощастило англійці, пощастило.
— І поясніть мені, до речі, до чого тут леді Естер? Чому саме їй відписано, а не комусь іншому? Який між нею та Кокоріним зв'язок? Ось що з'ясувати б треба!
— Так він же написав, що нашим казнокрадам не вірить, а цю англійку вже який місяць у всіх газетах вихваляють. Ні, дорогенький, ви мені ліпше ось що скажіть. Як це виходить, що ваше покоління життю таку дрібну ціну дає? Тільки що-небудь — і бабах, та ще з бундючністю, з пафосом, із презирством до всього світу. З яких же заслуг презирство, з яких? — засердився Грушин, згадавши, як зухвало і зневажливо говорила з ним учора ввечері його люба донька, шістнадцятилітня Сашенька. Однак питання було скоріше риторичним, думка письмоводителя щодо цього мало цікавила поважного пристава, й тому він знову втупився у зведення.
Зате Ераст Петрович пожвавився ще більше:
— А це і є проблема, про яку я хотів сказати окремо. Погляньте на такого чоловіка, як Кокорін. Доля йому дає все — і багатство, і свободу, і освіченість, і красу (про красу Фандорін сказав так, уже заразом, хоча не мав ані найменшого уявлення про зовнішність покійника). А він грається зі смертю і зрештою вбиває себе. Ви хочете знати чому? Нам, молодим, у вашому світі гидко — Кокорін про це відверто написав, тільки не розгорнув. Ваші ідеали — кар'єра, гроші, почесті — для багатьох із нас нічого не варті. Не про те нам тепер мріється. Ви що ж гадаєте, спроста пишуть про епідемію самогубств? Кращі з освіченої молоді відходять, задихнувшись од нестачі духовного кисню, а ви, батьки суспільства, уроків для себе аж ніяк не здобуваєте!
Виходило, що ввесь обвинувальний пафос звернено до самого Ксаверія Феофілактовича, тому що інших «батьків суспільства» поблизу не спостерігалось, одначе Грушин анітрохи не образився й навіть із очевидним задоволенням похитав головою.
— Ось, до речі, — насмішкувато гмукнув він, дивлячись у зведення, — з приводу нестачі духовного кисню.
«У Чихачівському провулку по третьому участку Міщанської частини о десятій ранку виявлено мертве тіло шевця Івана Єремєєва Булдигіна 27 літ, який повісився. За свідченням двірника Петра Силіна, причина самогубства — відсутність коштів, аби похмелитися».
Так-от усі кращі й відійдуть. Тільки ми, старі дурні, залишимось.
— Ви жартуєте, — гірко сказав Ераст Петрович, — а в Петербурзі та Варшаві щодня студенти, курсистки, а то й гімназисти отруюються, стріляються, топляться. Смішно вам…
«Пошкодуєте, Ксаверію Феофілактовичу, та пізно буде», — мстиво подумав він, хоча до цієї миті думка про самогубство його ще ніколи не відвідувала — надто жвавого характеру був юнак. Настала тиша: Фандорін уявляв скромну могилку, за церковною оградою і без хреста, а Грушин то водив пальцем по рядках, то починав шелестіти аркушами.
— Одначе й насправді казна-що, — пробурчав він. — Чи всі вони з глузду з'їхали? Ось, два донесення, одне з третього участку М'ясницької частини, на сторінці восьмій, інше з першого участку Рогозької частини, на сторінці дев'ятій. Отож.
«О тридцять п'ятій хвилині по дванадцятій у Підколокольний провулок, до будинку «Московського страхового від вогню товариства» викликали околодочного наглядача Федорука на вимогу калузької поміщиці А. П. Спициної (тимчасово мешкає в готелі «Боярському»). Пані Спицина посвідчила, що біля входу до книгарні, в неї на очах, якийсь пристойно одягнений пан на вигляд років 25-ти вчинив спробу застрелитися — підніс до скроні пістолет, але, мабуть, сталась осічка, і невдаха зник. Пані Спицина зажадала, щоб поліція розшукала молодика і передала його духовним властям для накладення церковного покаяння. Розшук не здійснювався за відсутністю події злочину».
— Ось бачите, а я що говорив! — звеселився Ераст Петрович, почуваючись так, ніби за нього повністю помстилися.
— Зачекайте, юначе, це ще не все, — зупинив його пристав. — Слухайте далі. Сторінка дев'ята.
«Доповідає городовий Семенов (це з Рогозької). Об 11-й годині його викликав міщанин Микола Кукін, прикажчик бакалійної крамниці «Брикін і сини», що напроти Малого Яузького мосту. Кукін повідомив, що за декілька хвилин до того на кам'яну тумбу мосту заліз якийсь студент, приклав до голови пістолет, виявляючи відверте бажання застрелитися. Кукін чув металеве клацання, але пострілу не було. Після цього студент зіскочив на брук і швидко попрямував у бік Яузької вулиці. Інших очевидців не виявлено. Кукін просить про встановлення на мосту поліцейського поста, бо минулого року там же втопилася дівиця легких звичаїв, а від цього торгівлі збитки».
— Нічого не розумію, — розвів руками Фандорін. — Що це за ритуал такий? Чи не таємне товариство самогубців?
— Яке там товариство, — повільно промовив Ксаверій Феофілактович, а потім заговорив усе швидше і швидше, поступово пожвавлюючись. — Ніяке не товариство, добродію мій, а все значно простіше. Тепер і з барабаном зрозуміло, а раніше якось було невтямки! Це все один і той же, наш з вами студент Кокорін бешкетував. Ось дивіться сюди. — Він підвівся і прудко підійшов до карти Москви, що висіла на стіні коло дверей. — Ось Малий Яузький міст. Звідси він пішов Яузькою вулицею, десь із годину потинявся й опинився в Підколокольному, біля страхового товариства. Налякав поміщицю Спицину і рушив далі, у бік Кремля. А вже о третій годині дійшов до Олександрівського саду, де його мандри й закінчилися відомим нам способом.
— Але навіщо? І що це все означає? — вдивлявся в карту Ераст Петрович.
— Що означає — не мені судити. А як було діло, здогадуюсь. Наш студент-білопідкладочник, золота молодь, вирішив зробити всім адьйо. Але перед смертю захотів іще нерви собі полоскотати. Я читав десь, це «американською рулеткою» називається. В Америці придумали, на золотих копальнях. Заряджаєш у барабан один патрон, крутиш і — ба-бах! Коли пощастило — зриваєш банк, ну а не пощастило — прощавай. І вирушив наш студент у вояж по Москві — долю випробовувати. Цілком можливо, що він не тричі стрілявся, а більше, просто не всякий очевидець і поліцію покличе. Це поміщиця-душоспасителька та Кукін зі своїм приватним інтересом пильність виявили, а скільки Кокорін усього спроб зробив — Бог відає. Чи угода у нього з собою була — мовляв, стількись разів зі смертю зіграю, і годі. Вцілію — так тому й бути. А втім, це вже мої фантазії. Ніякого фатального невезіння в Олександрівськім не було, просто на цей час студент уже всю свою фортуну витратив.
— Ксаверію Феофілактовичу, ви — справжній аналітичний талант, — із щирим захопленням промовив Фандорін. — Я так і бачу перед собою, як усе це було.
Заслужена похвала, хоч і від молокососа, була Грушину приємною.
— Отож-бо. Є чому і в старих дурнів повчитися, — напутливо промовив він. — Ви б послужили стільки, скільки я, та не в нинішні висококультурні часи, а за государя Миколи Павловича. Тоді не розбирали, розшукне чи не розшукне, та не було ще в Москві ні нашого управління, ні навіть слідчого відділу. Сьогодні вбивць шукаєш, завтра на ярмарку стоїш, народу пристрашку даєш, післязавтра по корчмах безпашпортних ганяєш. Зате набуваєш спостережливості, знання людей, ну і грубою шкурою обростаєш, без цього в нашім поліцейськім ділі ніяк неможливо, — з натяком закінчив пристав і раптом помітив, що письмоводитель його не дуже-то й слухає, а хмуриться своїй якійсь думці, видно по всьому не вельми зручній.
— Ну, що там у вас іще, викладайте.
— Та ось, не второпаю… — Фандорін нервово поворушив красивими, у два півмісяці бровами. — Кукін цей говорить, що на мосту студент був.
— Звичайно, студент, а хто ж?
— Але звідки знати Кукіну, що Кокорін студент? Був він у сюртуці й капелюсі, та і в Олександрівськім саду ніхто із свідків його за студента не вважав… Там у протоколах усе «молодик» та «той пан». Загадка!
— Самі загадки у вас на умі, — махнув рукою Грушин. — Дурень ваш Кукін, та й квит. Бачить, панок молоденький, у статському, ну й подумав, що студент. А може, око у прикажчика набите, розпізнав студента — адже від рання до смеркання з покупцями справу має.
— Кукін у своїй крамничці такого покупця, як Кокорін, і в вічі не бачив, — резонно заперечив Ераст Петрович.
— То й що з того?
— А те, що непогано б поміщицю Спицину та прикажчика Кукіна якнайліпше розпитати. Вам, Ксаверію Феофілактовичу, не личить такими дрібницями займатись, але, якщо дозволите, я б сам… — Ераст Петрович навіть на стільці підвівся, так йому хотілося, щоб Грушин дозволив.
Збирався Ксаверій Феофілактович суворість показати, але передумав. Нехай хлопчисько живої роботи понюхає, повчиться зі свідками розмовляти. Може, будуть із нього люди. Сказав значуще:
— Не забороняю. — І, випередивши радісний вигук, уже готовий зірватися з уст колезького реєстратора, додав: — Але спочатку будьте ласкаві звіт для його превосходительства завершити. І ось що, голубчику. Вже четверта. Піду я, напевне, додому. А ви мені завтра розповісте, звідки прикажчик про студента взяв.
Розділ третій,
У ЯКОМУ ВИНИКАЄ «ЗУТУЛИЙ ШТУДЕНТ»
Від М'ясницької, де містилося Розшукне управління, до готелю «Боярського», де, судячи зі зведення, «тимчасово мешкала» поміщиця Спицина, було ходи хвилин двадцять, і Фандорін, незважаючи на нетерплячку, вирішив пройтися пішки. Мучитель «Лорд Байрон», який немилосердно стискав боки письмоводителя, завдав таких істотних збитків його бюджету, що витрати на візника могли б суттєво відбитися на раціоні харчування.
Жуючи на ходу пиріжок із червоною рибою, куплений на розі Гусятникового провулку (не забуваймо, що в слідчій ажитації Ераст Петрович залишився без обіду), він жваво крокував Чистопрудним бульваром, де допотопні баби в салопах і очіпках сипали крихти ситим, безцеремонним голубам. Бруківкою стрімко пролітали дрожки і фаетони, за якими Фандоріну було ніяк не угнатись, і його думки набрали образливого напрямку. Власне кажучи, сищику без коляски з рисаками неспромога. Добре «Боярський» на Покровці, та звідти ж іще на Яузу до прикажчика Кукіна топати — щонайменше півгодини. Тут зволікання подібне смерті, ятрив себе Ераст Петрович (відверто скажемо, дещо перебільшуючи), а пан пристав казенного золотого пожалів. Самому, напевне, управління щомісяця по вісімдесят рубликів на постійного візника відраховує. Ось вони, начальницькі привілеї: сам на персональному візнику додому, а інший на своїх власних із службової потреби.
Та ліворуч, над дахом кофейні Суше вже показалася дзвіниця Троїцької церкви, що біля неї «Боярський», і Фандорін закрокував іще швидше, передчуваючи важливі відкриття.
За півгодини, похнюплений і розбитий, він брів униз Покровським бульваром, де голубів, таких же відгодованих і нахабних, як на Чистопрудному, пригощали вже не дворянки, а купчихи.
Розмова із свідчицею вийшла невтішною. Поміщицю Ераст Петрович спіймав ув останню мить — вона вже готувалася сісти в дрожки, завалені баулами та пакунками, щоб відбути з першопрестольної до себе в Калузьку губернію. Із міркувань економії мандрувала Спицина по-стародавньому, не залізницею, а своїми кіньми.
У цьому Фандоріну безперечно пощастило, бо в разі, якби поміщиця поспішала на вокзал, розмови й зовсім би не вийшло. Але суть бесіди з балакучою свідчицею зводилася до одного: Ксаверій Феофілактович мав рацію, і бачила Спицина саме Кокоріна — і про сюртук згадала, і про круглий капелюх, і навіть про лакові штиблети з ґудзиками, про які не споминали свідки з Олександрівського саду.
Вся надія була на Кукіна, стосовно якого Грушин, найімовірніше, знову ж таки має рацію. Ляпнув прикажчик не подумавши, а тепер вештайся через нього по всій Москві, виставляй себе перед приставом на посміховище.
Бакалійна крамниця «Брикін і сини» виходила скляними дверима просто на набережну, і міст звідси було видно як на долоні — це Фандорін помітив зразу. Відзначив і те, що вікна крамниці були нарозпаш (напевно, від задухи), а значить, міг почути Кукін і «металеве клацання», адже до найближчої кам'яної тумби мосту аж ніяк не далі п'ятнадцяти кроків. Із дверей заінтриговано виглянув чолов'яга літ сорока в червоній сорочці, чорному суконному жилеті, плисових штанях та чоботях із брижами.
— Чого звелите, ваше благородіє? — запитав він. — Либонь заблудилися?
— Кукін? — суворо запитав Ераст Петрович, не очікуючи від майбутніх пояснень нічого втішного.
— Точно так, — насторожився прикажчик, зсунувши кущисті брови, та відразу ж і здогадався. — Ви, ваше благородіє, певне, з поліції? Вельми вдячний. Не ждав такої швидкої вашої уваги. Пан околодошний сказали, що начальство розгляне, та не думав, ніяк не думав. Та що ж це ми на порозі! Пожалуйте до крамниці. Такий уже вдячний, такий вдячний.
Він і вклонився, і дверці відхилив, і ще рукою припрошувальний жест утнув — мовляв, зробіть ласку, та Фандорін із місця не рушив. Сказав значуще:
— Я, Кукін, не з околодку, а із розшукної поліції. Маю доручення розшукати сту… того чоловіка, про якого ви повідомили околодочному наглядачеві.
— Це того скубента? — охоче підказав прикажчик. — Авжеж, пречудово запам'ятали його. Страх який, прости Господи. Як побачив я, що вони залізли на тумбу та оружжя до голови приставили, так і обмер — ну все, думаю, буде як торік, ізнов нікого до крамниці калачем не принадиш. А ми хіба в чому винні? Що їм тут, медом намазано, руки на себе накладати? Ти сходи он до Москви-ріки, там і поглибте, і міст повище, та й…
— Помовчіть, Кукін, — перебив його Ераст Петрович. — Краще опишіть студента. У що був зодягнений, який мав вигляд і звідки ви взяли взагалі, що він студент.
— Так натуральний же скубент, у всій формі, ваше благородіє, — здивувався прикажчик. — І мундир, і ґудзики, і скельця на носі.
— Як мундир? — скинувся Фандорін. — Він хіба в мундирі був?
— А як же інакше? — співчутливо поглянув на нетямущого чиновника Кукін. — Без цього де ж мені було второпати, скубент він чи ні? Що я, по мундиру скубента від приказного не відрізню?
На це справедливе зауваження Ерасту Петровичу сказати було нічого, він витяг із кишені акуратний блокнотик із олівцем — записувати свідчення. Блокнотика Фандорін купив перед тим, як на службу в Розшукне вступати, три тижні без діла проносив, а сьогодні от тільки знадобився — за ранок колезький реєстратор у нім уже декілька сторіночок дрібненько списав.
— Розкажіть, яким на вигляд був цей чоловік.
— Чоловік як чоловік. Собою непримітний, на лице трохи прищуватий. Скельця уп'ять же…
— Які скельця — окуляри чи пенсне?
— Такі, на стьожці.
— Значить, пенсне, — чиркав олівцем Фандорін. — Іще які-небудь прикмети?
— Сутулими вони були дуже. Плечі ледь не вищі маківки… Та що, скубент як скубент, я ж кажу…
Кукін спантеличено дивився на «приказного», а той надовго замовк — мружився, ворушив губами, шелестів маленьким зошитком. Взагалі, думав про щось чоловік.
«Мундир, прищуватий, пенсне, дуже сутулий», — значилось у блокноті. Ну, трохи прищуватий — це дрібниця. Про пенсне в опису речей Кокоріна ні слова. Впустив? Можливо. Свідки про пенсне теж нічого не згадують, але їх про зовнішність самогубця особливо й не розпитували — навіщо? Сутулий? Гм. У «Московських відомостях», пригадується, описано «статного молодця» задля зайвого ефекту. Лишається студентський мундир — цього вже не спростуєш. Якщо на мосту був Кокорін, то виходить, що в проміжку між одинадцятою та пів на першу він для чогось перевдягся в сюртук. І цікаво де? Від Яузи до Остоженки й потім назад до «Московського страхового від вогню товариства» дорога неблизька, у півтори години не вкладешся.
І зрозумів Фандорін із ниючим завмиранням під ложечкою, що вихід у нього один-єдиний: брати прикажчика Кукіна за комір, везти в участок на Мохову, де в покійницькій усе ще лежить обкладене кригою тіло самогубця, та влаштовувати упізнання. Ераст Петрович уявив розкраяний череп із засохлою кіркою крові та мозку, і за цілком природною асоціацією згадалася йому зарізана купчиха Круп-нова, що й досі навідується до нього в сни. Ні, їхати до «холодної» безперечно не хотілося. Та між студентом із Малого Яузького мосту і самогубцем із Олександрівського саду був зв'язок, у котрому неодмінно належало розібратися. Хто може сказати, чи був Кокорін прищуватим і сутулим, чи носив він пенсне?
По-перше, поміщиця Спицина, та вона, певно, під'їжджає вже до Калузької застави. По-друге, камердинер покійного, як пак його прізвище? Неважливо, все одно слідчий виставив його з квартири, спробуй відшукати тепер. Залишаються свідки з Олександрівського, і передовсім ті дві дами, з котрими Кокорін розмовляв ув останню хвилину свого життя, вони вже напевно роздивилися його в усіх деталях. Ось і в блокноті записано: «Дочка д. т. р. Ол-дра фон Еверт-Колокольцева 17 л., дівиця Емма Ґотлібівна Пфуль 48 л., Мала Нікітська, власн. дім».
Без витрат на візника все ж було не обійтись.
* * *
День виходив довгим. Бадьоре травневе сонце, що зовсім не втомилось осявати златоглаве місто, знехотя сповзало до лінії дахів, коли збіднілий на два двогривеники Ераст Петрович зійшов із візника біля ошатного особняка з доричними колонами, з ліпним фасадом і мармуровим ґанком. Побачивши, що сідок у нерішучості зупинився, візник сказав:
— Він і є, генералів дім, не сумнівайтеся. Не перший рік по Москві їздимо.
«А що як не впустять?» — тьохнуло всередині в Ераста Петровича від страху перед можливим приниженням. Він узявся за сяючий мідний молоток і двічі стукнув. Масивні двері з бронзовими левиними мордами негайно відчинилися, виглянув швейцар у розкішній лівреї з золотими позументами.
— До пана барона? Із присутствія? — діловито запитав він. — Доповісти чи тільки папірця якого передати? Та ви заходьте.
У просторім передпокої, яскраво освітленім і люстрою, і газовими ріжками, відвідувач зовсім сторопів.
— Я, власне, до Єлизавети Олександрівни, — пояснив він. — Ераст Петрович Фандорін, із розшукної поліції. У терміновій справі.
— Із розшукної? — презирливо скривився страж дверей. — Чи не у вчорашній справі? І не думайте. Панночка вважай півдня проридали і вночі спали кепсько. Не пущу й доповідати не буду. Його превосходительство й то грозилися вашим із околодку голови повідривати, що вчора Єлизавету Олександрівну допитами мучили. На вулицю, будьте ласкаві, на вулицю. — І почав, мерзотник, животом своїм товстим до виходу підпихати.
— А дівиця Пфуль? — у відчаї вигукнув Ераст Петрович. — Емма Ґотлібівна сорока восьми літ? Мені б хоч із нею перемовитися. Державна справа!
Швейцар поважно поплямкав губами.
— До них впущу, так тому й бути. Он туди, під сходи йдіть. По коридору треті двері. Там пані гувернантка й мешкає.
На стук відчинила висока кістлява особа і мовчки втупилась у відвідувача круглими карими очима.
— Із поліції, Фандорін. Ви пані Пфуль? — невпевнено промовив Ераст Петрович і про всяк випадок повторив по-німецьки. — Поліцайамт. Зінд зі фрейляйн Пфуль? Ґутен абенд[2].
— Фечір добрий, — суворо відповіла кістлява. — Так, я Емма Пфуль, заходьте. Зідайте на он той штілець.
Фандорін сів куди було велено — на віденський стілець із гнутою спинкою, що стояв біля письмового столу, на якому щонайакуратніше було розкладено якісь підручники та стосики паперу для письма. Кімната була гарна, світла, тільки дуже вже нудна, мовби нежива. Лише на підвіконні стояли три горщики з пишною геранню — єдина яскрава пляма в усьому приміщенні.
— Фи через той дурний молодик, що зебе штріляф? — запитала дівиця Пфуль. — Я фчора фідповіла на фсі питання пана поліцейського, але якщо хочете запитувати ще, прошу. Я добре розумію, що робота поліції — це дуже фажливо. Мій дядько Ґюнтер злужиф у заксонській поліції обер-вахмайстером.
— Я колезький реєстратор, — пояснив Ераст Петрович, не бажаючи, щоб його теж вважали за вахмістра, — чиновник чотирнадцятого класу.
— Так, я фмію розуміти чин, — кивнула німкеня, показуючи на петлицю його віцмундира. — Отже, пане колезький реєштратор, я вас злухаю.
Цієї миті двері без стуку відчинились і до кімнати влетіла світловолоса панночка з чарівним рум'яним личком.
— Фрейлейн Пфуль! Morgen fahren wir nach Kuntscvo![3] Чесне слово! Папінька дозволив! — задріботіла вона з порога, але, побачивши стороннього, осіклась і засоромлено замовкла, однак її сірі очі з жвавою цікавістю втупилися в молодого чиновника.
— Фиховані баронеси не бігають, а ходять, — із робленою суворістю сказала їй гувернантка. — Озоблифо коли їм уже цілих сімнадцять літ. Якщо фи не бігаєте, а ходите, фи маєте час, аби побачити незнайомий чоловік і приштойно прифітатися.
— Здрастуйте, добродію, — прошелестіло чудове видіння.
Фандорін підхопивсь і вклонився, почуваючи себе кепсько. Дівчина йому страшенно сподобалась, і бідолашний письмоводитель перелякався, що зараз візьме та й закохається в неї з першого погляду, а робити цього аж ніяк не слід. І в колишні, благополучні татусеві часи така принцеса була б йому зовсім не до пари, а тепер і поготів.
— Здрастуйте, — дуже сухо сказав він, суворо нахмурився і подумки додав: «У жалюгідній ролі мене уявити надумали? Он был титулярный советник, она — генеральская дочь? Ні, панночко, не діждетесь! Мені й до титулярного ще служити і служити».
— Колезький реєстратор Фандорін Ераст Петрович, управління розшукної поліції, — офіційним тоном відрекомендувався він. — Здійснюю додаткове слідство за фактом учорашньої сумної події в Олександрівськім саду. Виникла необхідність задати ще деякі запитання. Та якщо вам неприємно, — я чудово розумію, як ви були прикро вражені, — мені досить буде розмови лише з пані Пфуль.
— Так, це було жахливо. — Очі панночки, й без того не вузенькі, розширились іще дужче. — Щоправда, я заплющилась і майже нічого не бачила, а потім утратила свідомість… Але мені так цікаво! Фрейлейн Пфуль, можна я теж побуду? Ну прошу! Я, між іншим, такий же свідок, як і ви!
— Я зі свого боку, в інтересах слідства, визнав би за краще, щоб панна баронеса була присутня, — виявив легкодухість Фандорін.
— Порядок іст порядок, — кивнула Емма Ґотлібівна. — Я, Лізхен, зафжди фам пофторила: Ordnung muss sein[4]. Треба бути злухняним закону. Фи можете залишатися.
Лізонька (так подумки вже називав Єлизавету Олександрівну стрімко гинучий Фандорін) охоче опустилася на шкіряну канапу, пильно дивлячись на нашого героя.
Він узяв себе в руки і, повернувшись до фрейлейн Пфуль, попросив:
— Опишіть мені, будь ласка, портрет того пана.
— Пана, що зебе штріляф? — уточнила вона. — Na ja[5]. Коричнефі очі, коричнефе фолосся, зрішт дофолі феликий, фуса і бороди нема, бакенбарди теж нема, лице зофсім молоде, але не дуже хороше. Тепер одяг…
— Про одяг дещо пізніше, — перебив її Ераст Петрович. — Ви говорите, лице нехороше. Чому? Через прищі?
— Pickeln, — почервонівши, переклала Лізонька.
— А ja, пришші, — смачно повторила гувернантка не відразу зрозуміле слово. — Ні, пришшіф у нього не було. У того пана була здорофа шкіра. А лице не дуже хороше.
— Чому?
— Зле. Фін дифився так, наче хотіф убифати не зебе, а хтось зоарсім інший. О, це буф кошмар! — розхвилювалася від спогадів Емма Ґотлібівна. — Фесна, зонячна погода, фсі дами й панофе гуляють, чудофий зад уфесь у кфіточках!
При цих її словах Ераст Петрович зашарівся і скоса поглянув на Лізоньку, але та, мабуть, давно звикла до своєрідної вимови своєї дуеньї й дивилася так само довірливо й променисто.
— А чи було в нього пенсне? Можливо, не на носі, а стриміло з кишені? На шовковій стрічці? — сипав питаннями Фандорін. — І чи не здалося вам, що він сутулий? Та ще ось що. Я знаю, що він був у сюртуці, але чи не видавало що-небудь у його вигляді студента — приміром, формені брюки? Не примітили?
— Я зафжди фсе примітила, — з гідністю відповіла німкеня. — Брюки були панталони ф клітку з дорогої шерсті. Пенсне не було зофсім. Зутулий теж ні. У того пана була хороша постафа. — Вона замислилась і несподівано перепитала: — Зутулий, пенсне і штудент? Чому фи так зказали?
— А що? — насторожився Ераст Петрович.
— Дифно. Там буф один пан. Зутулий штудент ф пенсне.
— Як?! Де?! — ахнув Фандорін.
— Я бачила такого пана… jenseits… по той бік паркану, на фулиці. Фін стояф і на нас дифифся. Я ще думала, що зараз пан штудент буде нам помагати проганяти цей жахлифий чолофік. І фін буф дуже зутулий. Я це побачила потім, коли той пан уже зебе убиф. Штудент пофернуфся і шфидко-шфидко пішоф. І я побачила, який фін зутулий. Це буфає, коли діти ф дитинстфі не фчать правильно зидіти. Правильно зидіти дуже фажлифо. Мої фихофанки зафжди зидять правильно. Погляньте на фрейлейн баронесу. Бачите, як фона тримає спинку? Дуже красифо!
Ось тут Єлизавета Олександрівна почервоніла, та так мило, що Фандорін на мить утратив нитку розмови, хоча повідомлення дівиці Пфуль, безсумнівно, мало виняткове значення.
Розділ четвертий,
У ЯКОМУ ЙДЕТЬСЯ ПРО ЗГУБНУ СИЛУ КРАСИ
Наступного дня об 11-й ранку Ераст Петрович, благословенний начальником і навіть наділений трьома рублями на екстраординарні витрати, прибув до жовтого корпусу університету на Моховій. Завдання було нескладним, але вимагало певного везіння: розшукати сутулого, не видного з себе і почасти прищавого студента в пенсне на шовковій стрічці. Цілком вірогідно, що цей підозрілий пан навчавсь аж ніяк не на Моховій, а у Вищому технічному училищі, в Лісовій академії або й зовсім у якім-небудь Межовім інституті, одначе Ксаверій Феофілактович (що дивився на свого юного помічника з деяким не позбавленим радості здивуванням) був цілковито згодним із припущенням Фандоріна — певніше за все «зутулий», як і покійний Кокорін, навчався в університеті й дуже можливо, що на тому ж самому юридичному факультеті.
У партикулярному одязі Ераст Петрович стрімголов злетів стертими чавунними сходами парадного, обминув бородатого служителя в зеленій лівреї й вибрав зручну позицію в напівкруглій амбразурі вікна, звідки чудово проглядався й вестибюль з гардеробом, і двір, і навіть входи в обидва крила. Уперше з того часу, як помер батько й життя молодика звернуло з прямого та ясного шляху, дивився Ераст Петрович на священні жовті стіни університету без сердечної туги про те, що могло здійснитись, але не здійснилося. Ще невідомо, яке існування більш захоплююче і корисніше для суспільства — студентське зубріння чи суворе життя розшукного агента, що веде важливу й небезпечну справу. (Гаразд, хай і не небезпечну, та все ж надзвичайно відповідальну й таємничу.)
Приблизно кожен четвертий із студентів, які потрапляли в поле зору уважного спостерігача, носив пенсне, причому багато хто саме на шовковій стрічці. Приблизно кожен п'ятий мав на фізіономії деяку кількість прищів. Вистачало й сутулих. Одначе зійтися в одній особі всі три прикмети ніяк не бажали.
О другій годині зголоднілий Фандорін дістав із кишені сандвіч із ковбасою і підкріпився, не покидаючи поста. На той час у Ераста Петровича встигли встановитися цілком приязні стосунки з бородатим служителем, який звелів називати його Митричем і встиг дати молодику декілька якнайцінніших порад із приводу вступу в «нівірситет». Фандорін, що відрекомендувався балакучому дідугану провінціалом, який мріє про заповітні ґудзики з університетським гербом, уже подумував, чи не змінити версію й не розпитати Митрича навпростець про «зутулого» і прищавого, коли бородатий у черговий раз заметушився, зірвав з голови кашкета й відчинив двері. Цю процедуру Митрич проробляв, коли повз нього проходив якийсь із професорів чи заможних студентів, за що час від часу отримував то копійку, а то й п'ятака. Ераст Петрович оглянувся й побачив, що до виходу прямує якийсь студент, котрий щойно взяв у гардеробі розкішного оксамитового плаща із застібками у вигляді левиних лап. На носі у франта поблискувало пенсне, на лобі рожевів розсип прищиків. Фандорін так і напружинився, намагаючись розгледіти, що там у студента з поставою, та клята пелерина плаща і піднятий комір заважали поставити діагноз.
— Приємного вечора, Миколо Степановичу. Чи не накажете візника? — вклонився служитель.
— Шо, Митричу, дощ перестав? — тонким голосом запитав прищавий. — Ну тоді пройдуся, засидівся. — І двома пальцями в білій рукавичці впустив у підставлену долоню монетку.
— Хто такий? — шепнув Ераст Петрович, напружено вдивляючись у спину франта. Ніби сутулиться?
— Ахтирцев Микола Степанович. Найперший багач, князівської породи, — шанобливо повідомив Митрич. — Щоразу не менше золотого кидає.
Фандоріна в жар кинуло. Ахтирцев! Чи не той це, що в заповіті душоприказником указаний!
Митрич кланявся черговому викладачеві, довговолосому магістру фізики, а коли оглянувся, його чекав сюрприз: чемний провінціал наче крізь землю провалився.
Чорний оксамитовий плащ було видно здалеку, і Фандорін наздогнав підозрюваного відразу, але окликнути не наважився: що, власне, він може цьому Ахтирцеву заявити? Ну, припустимо, впізнають його і прикажчик Кукін, і дівиця Пфуль (тут Ераст Петрович тяжко зітхнув, знову, вже вкотре, згадавши Лізоньку). То й що з того? Чи не ліпше, згідно з наукою великого Фуше, неперевершеного корифея розшуку, встановити за об'єктом стеження?
Сказано — зроблено. Тим паче що слідкувати виявилося зовсім неважко: Ахтирцев непоспіхом, прогулянковим кроком ішов у бік Тверської, не оглядаючись, лише час від часу проводжав поглядом чепурних модисток. Декілька разів Ераст Петрович, осмілівши, підбирався зовсім близько й навіть чув, як студент безтурботно насвистує арію Сміта з «Пертської красуні». Схоже, самогубець, що не відбувся (якщо це був він), перебував у радісному настрої. Біля тютюнової крамниці Корфа студент зупинився й довго розглядав на вітрині коробки з сигарами, одначе всередину не зайшов. У Фандоріна почало складатися переконання, що «об'єкт» тягне час до призначеної години. Переконання це зміцніло, коли Ахтирцев дістав золотого годинника, клацнув кришкою і, дещо прискоривши крок, подався вгору тротуаром, перейшовши до виконання більш рішучого «Хору хлопчиків» із новомодної опери «Кармен».
Повернувши в Камергерський, студент насвистувати перестав і закрокував так прудко, що Ераст Петрович змушений був трохи відстати — інакше занадто підозріло усе б виглядало. На щастя, не доходячи до модного дамського салону Дарзанса, «об'єкт» уповільнив крок, а незабаром і зовсім зупинився. Фандорін перейшов на протилежний бік і зайняв пост біля булочної, звідки линув духмяний аромат здоби.
Хвилин п'ятнадцять, а то й усі двадцять Ахтирцев, виявляючи все більш помітну нервозність, походжав біля фігурних дубових дверей, куди раз у раз входили заклопотані дами і звідки розсильні виносили ошатні пакунки й коробки. Уздовж тротуару чекали декілька екіпажів, деякі навіть із гербами на лакованих дверцятах. О сімнадцятій хвилині на третю (Ераст Петрович помітив на вітринному годиннику) студент стрепенувся й кинувся до стрункої дами у вуалетці, яка вийшла з магазину. Зняв кашкета, почав щось говорити, розмахуючи руками. Фандорін з нудьгуючим виглядом перетнув бруківку — мало що, може, йому також закортіло до Дарзанса заглянути.
— Зараз мені не до вас, — почув він дзвінкий голос дами, одягненої за найостаннішою паризькою модою, в ліловому муаровому платті з шлейфом. — Потім. О восьмій годині приїздіть, як завжди, там усе й вирішиться.
Не дивлячись більше на збудженого Ахтирцева, вона попрямувала до двомісного фаетона з відкритим верхом.
— Але ж Амаліє! Амаліє Казимирівно, дозвольте! — крикнув їй услід студент. — Я певним чином розраховував на приватну розмову!
— Потім, потім! — кинула дама. — Зараз я поспішаю!
Легкий вітерець відхилив із її лиця невагому вуалетку, і Ераст Петрович остовпів. Ці нічні імлисті очі, цей єгипетський овал, цей примхливий вигин губ він уже бачив, а таке обличчя, раз побачивши, не забудеш ніколи. Ось вона, таємнича А. Б., що не веліла нещасному Кокоріну відрікатись од кохання! Справа, здається, набувала зовсім іншого значення й забарвлення.
Ахтирцев пригнічено застиг на тротуарі, некрасиво втягнувши голову в плечі (сутулий, безперечно сутулий, переконався Ераст Петрович), а тим часом фаетон поволі віз єгипетську царицю в бік Петровки. Треба було щось вирішувати, і Фандорін, розміркувавши, що студент усе одно тепер нікуди не дінеться, махнув на нього рукою — побіг уперед, на розі Великої Дмитрівки вишикувався ряд візницьких дрожок.
— Поліція, — шепнув він сонному ванькові в картузі й ватному каптані. — Швидко за тим екіпажем! Ворушись же! Та не бійся, отримаєш сповна.
Ванько набрав бадьорого вигляду, з перебільшеною ретельністю підкотив рукави, смикнув за віжки та ще й гаркнув, і чубара конячка дзвінко зацокала копитами по бруківці.
На розі Рождественки впоперек вулиці вліз ломовик, навантажений дошками, та так і перегородив усю проїжджу частину. Ераст Петрович у надзвичайному хвилюванні підхопився й навіть став навшпиньки, дивлячись услід фаетону, що встиг проскочити. Добре хоч, зумів розгледіти, як той повертає на Велику Луб'янку.
Нічого, Бог милостивий, наздогнали фаетон біля самої Сретенки, і вчасно — той пірнув у вузький горбатий провулок. Колеса застрибали по вибоях. Фандорін побачив, що фаетон зупиняється, і штовхнув кучера в спину — мовляв, паняй далі, не видавай. Сам навмисно відвернувся вбік, але краєм ока бачив, як біля охайного кам'яного особнячка лілову даму, кланяючись, зустрічає якийсь ліврейний чималого зросту. За рогом Ераст Петрович відпустив візника й поволі, ніби прогулюючись, закрокував у зворотному напрямку. Ось і особнячок — тепер можна було роздивитися його як слід: мезонін із зеленим дахом, на вікнах гардини, парадний ґанок із козирком. Мідної таблички на дверях щось не видно.
Зате на лавці біля стіни сидів-нудьгував двірник у фартусі та м'ятому картузі. До нього Ераст Петрович і попрямував.
— А скажи-но, братику, — почав він з ходу, добуваючи з кишені казенного двогривеника. — Чий це будинок?
— Відомо чий, — туманно відповів двірник, із цікавістю слідкуючи за пальцями Фандоріна.
— Тримай ось. Що за дама допіру приїхала?
Прийнявши монету, двірник статечно відповів:
— Дім генеральші Маслової, тільки вони тут не мешкають, квартирантам здають. А приїхала пані Біжецька, Амалія Казимирівна.
— Хто така? — насів Ераст Петрович. — Чи давно живе? Чи багато народу буває?
Двірник дивився на нього мовчки, поплямкуючи губами. В мозку в нього відбувалась якась незрозуміла робота.
— Ти ось що, пане, — сказав він, підводячись, і несподівано чіпко взяв Фандоріна за рукав. — Ти постривай-но.
Він підтяг Ераста Петровича, що опирався, до ґанку і смикнув за язик бронзового дзвоника.
— Ти що?! — жахнувся сищик, даремно намагаючись вирватись. — Та я тебе… Та ти знаєш, з ким…?!
Двері відчинились, і на порозі виник ліврейний здоровило з величезними пісочними бакенбардами і голеним підборіддям — зразу видно, не місцевої породи.
— Так що ходять тута, про Амалію Казимирівну питають, — солодкавим голосом доніс підлий двірник. — І гроші пропонували. Я не взяв. Ось я, Джоне Карличу, й подумав…
Дворецький (а це неодмінно був дворецький, раз уже англієць) зміряв арештованого байдужим поглядом невеликих колючих очей, мовчки дав юді срібного полтинника і відступився з дороги.
— Та тут, власне, цілковите непорозуміння! — все не міг опам'ятатися Фандорін. — It's ridiculous! A complete misunderstanding![6] — перейшов він на англійську.
— Ні таки, ви пожалуйте, пожалуйте, — гудів ззаду двірник і, для вірності взявши Фандоріна ще й за другий рукав, проштовхнув усередину.
Ераст Петрович опинився в доволі широкому передпокої, якраз напроти ведмежого чучела зі срібною тацею — візитні картки класти. Скляні очиці кудлатого звіра дивилися на осоромленого реєстратора без усякого співчуття.
— Хто? Навіштшо? — коротко, із сильним акцентом запитав дворецький, цілковито ігноруючи вельми пристойну англійську Фандоріна.
Ераст Петрович мовчав, ні в якому разі не бажаючи розкривати своє інкогніто.
— What's the matter, John?[7] — пролунав уже знайомий Фандоріну дзвінкий голос. На застелених килимом сходах, які, мабуть, вели до мезоніну, стояла господиня, що встигла вже зняти капелюшка й вуаль.
— А-а, юний брюнет, — насмішкувато промовила вона, звертаючись до Фандоріна, що пожирав її поглядом. — Я вас. Іще в Камергерському запримітила. Хіба можна так на незнайомих дам витріщатися? Спритний, нічого не скажеш. Вистежив! Студент чи так, ледащо?
— Фандорін, Ераст Петрович, — відрекомендувався він, не знаючи, як продовжувати, та Клеопатра, здається, витлумачила його появу по-своєму.
— Сміливих люблю, — всміхнулася вона. — Особливо якщо такі гарненькі. А от стежити некрасиво. Якщо моя особа вас настільки цікавить, приїздіть увечері — до мене хто тільки й не їздить. Там ви цілком зможете задовольнити свою цікавість. Та одягніть фрак, у мене поводження вільне, але мужчини, хто не військовий, неодмінно у фраках — такий закон.
* * *
До вечора Ераст Петрович був у всеозброєнні. Щоправда, батьків фрак виявився зашироким у плечах, але славна Аграфена Кіндратівна, губернська секретарка, в якої Фандорін знімав кімнатку, заколола шпильками по шву і вийшло цілком пристойно, особливо якщо не застібатися. Великий гардероб, де самих лише білих рукавичок було п'ять пар, лишився єдиним надбанням, котре успадкував син невдалого банківського вкладника. Найліпший вигляд мали шовковий жилет од Бургеса й лакові черевики від Піроне. Непоганим був і майже новий циліндр од Блана, тільки трішечки сповзав на очі. Та це нічого — віддати біля входу лакею, і квит. Тростинку Ераст Петрович вирішив не брати — можливо, поганий тон. Він повертівся у передпокої перед щербатим дзеркалом і лишився собою задоволений, передовсім талією, котру ідеально тримав суворий «Лорд Байрон». У жилетній кишеньці лежав срібний рубль, отриманий від Ксаверія Феофілактовича на букет («пристойний, але без фанаберії»). Які вже тут фанаберії на рубль, зітхнув Фандорін і вирішив, що додасть власного полтинника, — тоді вистачить на пармські фіалки.
Через букет довелося пожертвувати візником, і до чертога Клеопатри (це прізвисько пасувало Амалії Казимирівні Біжецькій найліпше) Ераст Петрович прибув, коли годинник показував чверть на дев'яту.
Гості вже зібралися. Впущений покоївкою письмоводитель іще з передпокою почув гул безлічі чоловічих голосів, але час від часу долинав і той, сріблисто-кришталевий, чарівний. Трохи затримавшись біля порога, Ераст Петрович зібрався з духом і ввійшов із деякою розв'язністю, надіючись справити враження людини світської та бувалої. Даремно старався — ніхто на прибульця й не оглянувся.
Фандорін побачив залу зі зручними канапами, оксамитовими стільцями, вишуканими столиками — все дуже стильне й сучасне. Посередині, топчучи ногами розстелену тигрову шкуру, стояла господиня, вбрана іспанкою, в ясно-червоній сукні з корсажем і з червоною камелією у волоссі. Така була гарна, що в Ераста Петровича перехопило дух. Він і гостей тому розгледів не відразу, помітив тільки, що самі чоловіки, та Ахтирцев тут, сидить трохи осторонь і щось занадто вже блідий.
— А ось і новий поклонник, — промовила Біжецька, поглядаючи з усмішкою на Фандоріна. — Тепер якраз чортова дюжина. Представляти всіх не буду, займе багато часу, а ви назвіться. Пам'ятаю, що студент, але забула прізвище.
— Фандорін, — пискнув Ераст Петрович голосом, що зрадницьки затремтів, і повторив іще раз, упевненіше: — Фандорін.
Всі оглянулися на нього, але якось побіжно, напевно, новоприбулий молодик їх не зацікавив. Невдовзі стало ясно, що центр інтересу в цьому товаристві лише один. Гості між собою майже не розмовляли, звертаючись здебільшого до господині, й усі, навіть поважного вигляду старий із діамантовою зіркою, навперебій прагнули одного — привернути до себе її увагу і хоча б на мить полишити в тіні решту. Інакше поводилися тільки двоє — мовчазний Ахтирцев, без угаву цмулячи з келиха шампанське, та гусарський офіцер, квітучий чолов'яга з шаленими, дещо витрішкуватими очима й білозубо-чорновусою посмішкою. Він, здається, неабияк нудьгував і на Амалію Казимирівну майже не дивився, зневажливо розглядаючи інших гостей. Клеопатра цього пронозу явно вирізняла, звала просто «Іполитом» і пару разів метнула в його бік такий погляд, що в Ераста Петровича тоскно занило серце.
Зненацька він стрепенувся. Якийсь гладкий панок із білим хрестом на шиї щойно промовив, скориставшись паузою:
— Ось ви, Амаліє Казимирівно, допіру заборонили про Кокоріна балакати, а я з'ясував дещо цікавеньке.
Він помовчав, задоволений викликаним ефектом, — всі повернулися до нього.
— Не мучте, Антоне Івановичу, говоріть, — не витримав крутолобий товстун, з вигляду адвокат із благоденствуючих.
— Так-так, не мучте, — підхопили інші.
— Не просто застрелився, а через «американську рулетку» — мені сьогодні в канцелярії генерал-губернатора шепнули, — значуще повідомив гладкий. — Знаєте, що це таке?
— Певна річ, — стенув плечима Іполит. — Береш револьвер, уставляєш патрон. Безглуздо, але розпалює. Жаль, що американці, а не наші додумались.
— А до чого тут рулетка, графе? — не зрозумів старий із зіркою.
— Чіт або лишка, червоне або чорне, тільки б не зеро! — вигукнув Ахтирцев і неприродно розреготався, дивлячись на Амалію Казимирівну з викликом (принаймні так здалося Фандоріну).
— Я попереджала: хто про це буде патякати, вижену! — не на жарт розсердилася господиня. — І перестану приймати раз і назавжди! Знайшли тему для пліток!
Повисла недоладна мовчанка.
— Одначе ж мене ви не перестанете приймати, не посмієте, — все тим же розв'язним тоном заявив Ахтирцев. — Я, здається, заслужив право говорити все, що думаю.
— А чим же це, дозвольте дізнатися? — підскочив кремезний капітан у гвардійському мундирі.
— А тим, що нахлистався, молокосос, — рішуче повів справу на скандал Іполит, якого старий назвав «графом». — Дозвольте, Amelie, я його провітритися відправлю.
— Коли мені знадобиться ваше заступництво, Іполите Олександровичу, я вас неодмінно про це повідомлю, — не без злості відповіла на це Клеопатра, і конфронтацію було придушено в самому зародку. — А ліпше ось що, панове. Коли цікавої розмови від вас не діждешся, давайте грати у фанти. Минулого разу кумедно вийшло — як Фрол Лукич, програвши, квіточку на п'яльцях вишивав і всі пальці собі голкою поколов!
Усі радісно засміялися, крім стриженого бороданя, на котрому фрак сидів доволі незграбно.
— І справді, матінко Амаліє Казимирівно, потішилися з купчини. Так мені, дурневі, й треба, — смиренно промовив він, налягаючи на «о». — Та тільки при чесній торгівлі за позику віддяка. Допіру ми перед вами ризикували, а нині не гріх і вам одважитись.
— Але ж має рацію комерції радник! — вигукнув адвокат. — Голова! Нехай і Амалія Казимирівна сміливість покаже. Панове, пропоную! Той із нас, хто витягне фант, вимагатиме від нашої сонцесяйної… ну… чого-небудь особливого.
— Правильно! Браво! — пролунало з усіх боків.
— Невже бунт? Пугачовщина? — засміялася чарівна господиня. — Чого ж ви од мене хочете?
— Я знаю! — встряв Ахтирцев. — Одвертої відповіді на будь-яке запитання. Щоб не вертіти хвостом, у кота-мишку не грати, й неодмінно віч-на-віч.
— Для чого віч-на-віч? — запротестував капітан. — Усім буде цікаво послухати.
— Коли «усім», то відверто не вийде, — сяйнула очима Біжецька. — Гаразд, пограємо у відвертість, хай буде по-вашому. Та тільки чи не побоїться щасливець правду від мене почути? Несмачною може виявитися правда.
Граф насмішкувато докинув, гаркавлячи на істинно паризький манір:
— J'en ai le frisson que d'y penser[8]. Ну її, правду, панове. Кому вона потрібна? Може, ліпше зіграємо в американську рулетку? Як, не кортить?
— Іполите, я, здається, попередила! — метнула в нього блискавку богиня. — Повторювати не буду! Про те ні слова!
Іполит негайно замовк і навіть руки звів, мовляв, німий як риба.
А меткий капітан тим часом уже збирав у картуз фанти. Ераст Петрович поклав батистову батькову хустку з монограмою П. Ф.
Тягти доручили гладкому Антонові Івановичу.
Насамперед він дістав із картуза сигару, яку сам же туди й поклав, і влесливо запитав:
— Що цьому фанту?
— Від бублика дірку, — відповіла Клеопатра, що відвернулася до стіни, і всі, крім гладкого, зловтішно розреготалися.
— А цьому? — байдуже витяг Антон Іванович капітанового сріблястого олівця.
— Торішнього снігу.
Наступними були годинник-медальйон («од риби вуха»), гральна карта («mes condoleances»[9]), фосфорні сірники («праве око Кутузова»), бурштиновий мундштук («марні клопоти»), сторублева асигнація («тричі нічого»), черепаховий гребінець («чотири рази нічого»), виноградина («шевелюру Ореста Кириловича» — тривалий сміх на адресу зовсім лисого пана з Володимиром у петлиці), гвоздика («цьому — ніколи й нізащо»). У картузі лишилися всього два фанти — хустка Ераста Петровича і золотий перстень Ахтирцева. Коли в пальцях оголошувача іскристо сяйнув перстень, студент увесь подався вперед, і Фандорін побачив, як на прищавому лобі виступили крапельки поту.
— Чи цьому віддати? — сказала протягом Амелія Казимирівна, котрій, певно, вже обридло розважати публіку. Ахтирцев підхопився, не вірячи своєму щастю, зірвав з носа пенсне. — Та ні, мабуть, не йому, а останньому, — закінчила мучителька.
Всі повернулися до Ераста Петровича, вперше придивляючись до нього всерйоз. Він же останні декілька хвилин, в міру того, як зростали шанси, все гарячковіше обмірковував, як бути на випадок удачі. Що ж, сумніви розв'язано. Виходить, фортуна.
Тут, зірвавшись із місця, до нього підбіг Ахтирцев, гаряче зашепотів:
— Поступіться, благаю. Вам що… Ви тут уперше, а в мене доля… Продайте, зрештою. Скільки? Хочете п'ятсот, тисячу, га? Більше?
Із дивною для самого себе спокійною рішучістю Ераст Петрович відсторонив благальника, підвівся, підійшов до господині, з поклоном запитав:
— Куди накажете?
Вона дивилася на Фандоріна з веселою допитливістю. Від цього погляду впритул обертом пішла голова.
— Та хоч туди, в куток. А то боюся з вами, таким хоробрим, усамітнюватися.
Не звертаючи увага на насмішкуватий регіт решти, Ераст Петрович попрямував за нею у віддалений куток зали й опустився на канапу з різьбленою спинкою. Амалія Казимирівна вклала пахітоску в срібний мундштучок, припалила від свічки й солодко затяглася.
— Ну, і скільки вам за мене Микола Степанович пропонував? Я ж знаю, що він вам нашіптував.
— Тисячу рублів, — чесно відповів Фандорін. — Пропонував і більше.
Агатові очі Клеопатри недобре блиснули:
— Ого, як йому не терпиться. Ви що ж, мільйонщик?
— Ні, я небагатий, — скромно промовив Ераст Петрович. — Але торгувати удачею вважаю негідним.
Гостям набридло прислухатися до їхньої бесіди — все одно нічого не було чути, — й вони, поділившись на групки, завели якісь свої розмови, хоча кожен коли-не-коли та й поглядав у віддалений куток.
А Клеопатра з відвертою насмішкою вивчала свого тимчасового повелителя.
— Про що хочете запитати?
Ераст Петрович вагався.
— Відповідь буде чесною?
— Чесність — для чесних, а в наших іграх честі небагато, — з ледве вловимою гіркотою посміхнулася Біжецька. — Але відвертість обіцяю. Тільки не розчаруйте, дурниць не запитуйте. Я вас за цікавий екземпляр вважаю.
І Фандорін стрімголов кинувся в атаку:
— Що вам відомо про смерть Петра Олександровича Кокоріна?
Господиня не злякалася, не здригнулась, але Ерасту Петровичу здалося, ніби очі її на мить ледь звузилися.
— А вам навіщо?
— Це я потім поясню. Спочатку дайте відповідь.
— Що ж, скажу. Кокоріна вбила одна дуже жорстока дама. — Біжецька на мить опустила густі чорні вії, обпаливши з-під них швидким, як удар шпаги, поглядом. — А звуть цю даму «любов».
— Любов до вас? Адже він бував тут?
— Бував. А крім мене тут, на мою думку, закохатися ні в кого. Хіба що в Ореста Кириловича. — Вона засміялась.
— І вам Кокоріна зовсім не жаль? — подивувався такій черствості Фандорін.
Цариця єгипетська байдуже знизала плечима:
— Усяк сам господар своєї долі. Та чи не досить запитань?
— Ні! — заспішив Ераст Петрович. — А яку причетність мав Ахтирцев? І що означає заповіт на леді Естер?
Гомін став голоснішим, і Фандорін досадливо оглянувся.
— Не подобається мій тон? — гучно запитував Іполит, насідаючи на нетверезого Ахтирцева. — А оце тобі, рябчику, сподобається? — Й він штовхнув студента долонею в лоб, ніби й несильно, та миршавий Ахтирцев одлетів до крісла, плюхнувся в нього й лишився сидіти, розгублено кліпаючи очима.
— Дозвольте, графе, так не можна! — кинувся вперед Ераст Петрович. — Якщо ви сильніший, це ще не дає вам права…
Однак його плутану мову, на котру граф ледве оглянувся, було заглушено дзвінким голосом господині:
— Іполите, іди геть! І щоб нога твоєї тут не було, поки не протверезишся!
Граф, чортихнувшись, загуркотів до виходу. Решта гостей із цікавістю розглядали обм'яклого Ахтирцева, котрий був зовсім жалюгідним і не робив ані найменших спроб підвестися.
— Ви тут один схожі на людину, — шепнула Амалія Казимирівна Фандоріну, прямуючи в коридор. — Виведіть його. Та не кидайте.
Майже відразу з'явився здоровило Джон, який змінив ліврею на чорний сюртук і накрохмалену манишку, поміг довести студента до дверей і насунув йому на голову циліндр. Біжецька попрощатися не вийшла, і, поглянувши в похмуру фізіономію дворецького, Ераст Петрович зрозумів, що треба йти.
Розділ п'ятий,
У ЯКОМУ НА ГЕРОЯ ЧАТУЮТЬ СЕРЙОЗНІ ПРИКРОЩІ
На вулиці, вдихнувши свіжого повітря, Ахтирцев дещо пожвавився — на ногах стояв міцно, не тинявся, і Ераст Петрович визнав за можливе більше під лікоть його не підтримувати.
— Пройдемося до Сретенки, — сказав він. — Там я посаджу вас на візника. Чи далеко вам додому?
— Додому? — В нерівному світлі гасового ліхтаря бліде обличчя студента здавалося маскою. — Ні, додому нізащо в світі! Поїдьмо куди-небудь, га? Поговорити хочеться. Ви ж бачили… що вони зі мною роблять. Як вас звати? Пам'ятаю, Фандорін, чудне прізвище. А я Ахтирцев. Микола Ахтирцев.
Ераст Петрович злегка вклонився, зважуючи, наскільки з морального боку буде порядним скористатися ослабленим станом Ахтирцева, щоб випитати у нього необхідні відомості, тим більше що «зутулий», здається, й сам не від того, аби бути відвертим.
Вирішив, що нічого, можна. Дуже вже розшукний азарт проймав.
— Тут «Крим» близько, — зміркував Ахтирцев. — І їхати не треба, пішки дійдемо. Вертеп, звичайно, але вина пристойні. Ходімо, га? Я запрошую.
Фандорін ламатися не став, і вони поволі (все-таки студента злегка похитувало) побрели темним провулком туди, де вдалині світилися вогні Сретенки.
— Ви, Фандорін, певно, мене боягузом вважаєте? — ледь заплітаючись язиком промовив Ахтирцев. — Що я графа не викликав, образу стерпів та п'яним прикинувся? Я не боягуз, я вам, може, таке розповім, що ви переконаєтесь… Адже він навмисно провокував. Це, мабуть, вона його підмовила, щоб мене позбутися й борг не віддавати… О, це така жінка, ви її не знаєте!.. А Зурову людину вбити, що муху роздавити. Він щоранку по годині з пістолета вправляється. Кажуть, із двадцяти кроків кулю в п'ятак кладе. Хіба це дуель? Йому й ризику ніякого. Це вбивство, тільки називається красиво. І, головне, нічого не буде йому, викрутиться. Ну, за кордон покататися поїде. А я тепер жити хочу, я заслужив.
Вони звернули зі Сретенки в інший провулок, непоказний із себе, та все-таки вже не з гасовими, а з газовими ліхтарями, й попереду показався триповерховий будинок із яскраво освітленими вікнами. Мабуть, це і є «Крим», із завмиранням серця подумав Ераст Петрович, який багато чув про цей відомий на Москві злачний заклад.
Біля широкого, з яскравими лампами ґанку їх ніхто не зустрів. Ахтирцев звичним жестом штовхнув високі візерунчасті двері, вони легко подалися, й назустріч війнуло теплом, кухнею та спиртним, насунуло голосним гамором і вищанням скрипок.
Лишивши в гардеробі циліндри, молодики потрапили до лап меткого хлопця в ясно-червоній сорочці, котрий іменував Ахтирцева «сіятельством» та обіцяв найліпший, спеціально збережений столик.
Столик виявився біля стіни і, дякувати богу, далеко від сцени, де голосив і бряжчав бубнами циганський хор.
Ераст Петрович, який уперше потрапив до справжнього вертепу розпусти, вертів головою навсібіч. Публіка тут була щонайбарвистішою, але тверезих, здається, не спостерігалося зовсім. Тон задавали купчики та біржовики з напомадженими проділами — відомо, в кого нині грошенята, але траплялися й добродії безсумнівно панського вигляду, десь навіть блиснув золотом флігель-ад'ютантський вензель на погоні. Та головну цікавість у колезького реєстратора викликали дівиці, що підсідали до столів на перший поклик. Декольте в них були такими, що Ераст Петрович почервонів, а спідниці — з розрізами, крізь які безсоромно виглядали круглі колінця в ажурних панчохах.
— Що, на дівок задивилися? — посміхнувся Ахтирцев, замовивши офіціанту вина та гарячого. — А я після Амалії й за осіб жіночої статі їх не вважаю. Вам скільки років, Фандорін?
— Двадцять один, — відповів Ераст Петрович, накинувши рік.
— А мені двадцять три, я вже багато чого повидав. Не витріщайтесь ви на продажних, не варті вони ні грошей, ні часу. Та й гидко потім. Якщо вже кохати, то царицю! Хоча що я вам торочу… Адже ж ви неспроста до Амалії заявилися? Приворожила? Це вона любить, колекцію збирати, і щоб неодмінно експонати поновлювались. Як співається в оперетці, elle ne pense qu'a excioer les hommes…[10] Та всьому є ціна, і я свою ціну заплатив. Хочете, розповім одну історію? Щось подобаєтесь ви мені, вельми добре мовчите. І вам корисно довідатися, що це за жінка. Може, опам'ятаєтесь, поки не засмоктало, як мене. Чи вже засмоктало, га, Фандорін? Що ви їй там нашіптували? Ераст Петрович опустив очі.
— То слухайте, — почав розповідати Ахтирцев. — Ви ось щойно мене в боягузтві підозрювали, що я Іполитові попустив, на поєдинок не викликав. А в мене така дуель була, що Іполитові й не снилося. Чули, як вона про Кокоріна говорити не веліла? Ще б пак! На її совісті кров, на її. Ну, й на моїй, звісно. Тільки я свій гріх смертним страхом спокутував. Кокорін — це однокурсник мій, теж до Амалії ходив. Дружили ми з ним колись, а через неї ворогами зробилися. Кокорін розкутіший за мене, та й на лице вродливий, але, entre nous[11], купчина завжди купчина, плебей, хоч би і в університеті навчався. Доволі Амалія з нами натішилась — то одного наблизить, то іншого. Називає Nicolas та на «ти», нібито в фаворити до неї потрапляєш, а потім за якусь дрібницю в опалу відправить: заборонить тиждень на очі показуватись, і знову на «ви», знову «Микола Степанович». Політика в неї така, хто на вудку піймався, не зірветься.
— А цей Іполит їй що? — обережно запитав Фандорін.
— Граф Зуров? Достеменно не знаю, та є між ними щось особливе… Чи то він над нею владу тримає, чи то вона над ним… Хоча він не ревнивий, не в ньому справа. Така нікому не дозволить себе ревнувати. Одне слово — цариця!
Він замовк, тому що за сусіднім столиком голосно загомоніла компанія комерсантів напідпитку — збиралися йти і засперечалися, хто буде платити. Офіціанти миттю прибрали брудну скатертину, застелили нову, й за звільненим столиком уже сидів добряче підхмелілий чиновник із білястими, майже прозорими (мабуть, од пияцтва) очима. До гульвіси підпурхнула здобна шатенка, обхопила за плече й картинно закинула ногу на ногу — Ераст Петрович так і задивився на туго обтягнуте червоним фільдеперсом коліно.
А студент, осушивши повний келих рейнського й поштрикавши виделкою кривавий бісрстек, продовжив:
— Ви гадаєте, П'єр Кокорін від нещасного кохання руки на себе наклав? Овва! Це я його вбив.
— Що?! — не повірив своїм вухам Фандорін.
— Що чули, — з гордим виглядом кивнув Ахтирцев. — Я вам усе розповім, тільки сидіть тихо і з запитаннями не встрявайте. Так, я вбив його, й ніскільки про це не жалкую. По-чесному вбив, на дуелі. Так, по-чесному! Бо дуелі чеснішої, ніж наша, споконвіку не бувало. Коли двоє стоять біля бар'єра, тут майже завжди обман — один стріляє краще, інший гірше, або один товстий і в нього влучити легше, або ніч провів безсонну й руки трясуться. А в нас із П'єром все було без обману. Вона каже — у Сокольниках це було, на колі, каталися ми втрьох в екіпажі — говорить: «Набридли ви мені обидва, багаті, зіпсовані хлопчики. Повбивали б уже один одного, абощо». А Кокорін, тварюка, їй: «І уб'ю, якщо мені за це нагорода від вас буде». Я кажу: «За нагороду і я вб'ю. Нагорода така, говорю, що навпіл не поділиш. Виходить, одному пряма доріжка в сиру землю, якщо він сам не відступиться». Ось до чого у нас із Кокоріним, бач, доходило. «Що, хіба так уже любите мене?» — запитує. Він: «Більше за життя». І я теж підтвердив. «Гаразд, — говорить вона, — яв людях саму лише сміливість ціную, решту підробити можна. Слухайте мою волю. Якщо один із вас і справді уб'є іншого, буде йому за сміливість нагорода, самі знаєте, яка». І сміється. «Тільки балакуни, каже, ви обидва. Нікого ви не вб'єте. Нема у вас нічого цікавого, крім батьківських капіталів». Я скипів. «За Кокоріна, сказав, не поручуся, але я заради такої нагороди ні свого, ні чужого життя не пожалію». А вона, сердито так: «Ну ось що, набридли ви мені своїм кукуріканням. Вирішено, будете стрілятись, але не на дуелі, бо потім скандалу не обберешся. І невірна вона, дуель. Продірявить один одному руку та й заявиться до мене переможцем. Ні, хай буде одному смерть, а іншому кохання. Як фортуна розсудить. Жереб киньте. Кому випаде — хай застрелиться. І записку напише таку, щоб не подумали, нібито через мене. Що, злякались? Якщо злякалися, то хоч бувати в мене від сорому перестанете — все ж користь». П'єр подивився на мене й каже: «Не знаю, як Ахтирцев, а я не злякаюсь»… Так і вирішили…
Студент замовк, похнюпив голову. Потім, стріпнувшись, налив келих по вінця і одним духом випив. За сусіднім столиком заливчасто розреготалася дівиця в червоних панчохах — білоокий щось нашіптував їй на вухо.
— А як же заповіт? — запитав Ераст Петрович і прикусив язика, бо про це знати йому нібито й не належало. Але захоплений спогадами Ахтирцев тільки мляво кивнув:
— А, заповіт… Це вона придумала. «Ви мене грошима купити хотіли? — каже. — Гаразд, нехай будуть гроші, тільки не сто тисяч, як Микола Степанович обіцявся (було, поткнувсь я до неї раз — ледве не вигнала). І не двісті. А все, що у вас є. Кому смерть припаде, хай на той світ голим іде. Тільки мені, каже, ваших грошей не треба, я сама кого хочете обдарую. Нехай гроші на яку-небудь добру справу підуть — святій обителі чи ще куди. На відмолювання смертного гріха. Як, говорить, Петрушо, певно, товста свічка з твого мільйона вийде?» А Кокорін атеїстом був, із войовничих. Так і скипів. «Тільки не попам, каже. Краще заповім пропащим дівкам, хай кожна по швейній машинці купить і ремесло поміняє. Не лишиться на Москві жодної вуличної, ось і буде по Петру Кокоріну пам'ять». Ну, Амалія і скажи: «Яка безпутною зробилася, вже не переробиш. Раніше треба було, в невинному віці». Кокорін рукою махнув: «Ну, на дітей, сиріт яких-небудь, Виховальному дому». Вона вся просто засвітилася: «А ось за це, Петрушо, тобі багато чого простилось би. Іди, поцілую тебе». Мене злість узяла. «Розкрадуть твій мільйон у Виховальному, кажу. Читав, що про казенні приюти в газетах пишуть? Та й забагато їм. Краще англійці віддати, баронесі Естер, вона не вкраде». Амалія й мене поцілувала — давайте, мовляв, утріть носа нашим патріотам. Це одинадцятого було, в суботу. А в неділю ми з Кокоріним зустрілись і все обговорили. Чудна розмова вийшла. Він усе козирився, базікав, я більше відмовчувався, у вічі один одному не дивились. Я ніби в отупінні був… Викликали стряпчого, склали заповіти у всій формі. П'єр у мене свідок і душоприказник, я в нього. Стряпчому дали по п'ять тисяч кожен, аби тримав язика за зубами. Та йому й невигідно базікати. А з П'єром домовилися так — він сам запропонував. Зустрічаємося о десятій ранку в мене на Таганці (я на Гончарній живу). У кожного в кишені шестизарядний револьвер з одним патроном у барабані, йдемо нарізно, але щоб бачити один одного. Кому жеребок випаде — пробує першим. Кокорін десь про американську рулетку прочитав, сподобалося йому. Сказав, через нас із тобою, Колю, її в російську перейменують, ось побачиш. І ще каже, нудно вдома стрілятися, влаштуємо собі наостанку моціон із атракціоном. Я погодився, мені все одно було. Признатися, скис я, думав, що програю. І в мозку стукає: понеділок, тринадцяте, понеділок, тринадцяте. Ніч не спав зовсім, хотів було за кордон виїхати, але як подумаю, що він із нею залишиться і сміятись наді мною будуть… Взагалі, залишився.
А вранці було так. Прийшов П'єр — франтом, у білому жилеті, сильно веселий. Він везучим був, мабуть, надіявся, що й тут пощастить. Метнули кості у мене в кабінеті. У нього дев'ять,'у мене три. Я вже до цього був готовим. «Не піду нікуди, — кажу. — Краще тут помру». Крутонув барабан, дуло до серця приставив. «Стій! — Це він мені. — В серце не стріляй. Якщо куля криво піде, довго мучитися будеш. Краще в скроню або в рот». «Спасибі за турботу», — кажу й ненавидів його в цю хвилину так, що, здається, застрелив би без усякої дуелі. Але поради послухався. Ніколи не забуду того клацання, найпершого. Так біля вуха брязнуло, що…
Ахтирцев пересмикнувся й налив собі ще. Співачка, товста циганка в золотистій шалі, завела низьким голосом щось протяжне, воно перевертало душу.
— … Чую голос П'єра: «Ну, тепер моя черга. Ходімо на повітря». Тільки тоді й зрозумів, що живий. Пішли ми на Швиву гірку, звідки на місто краєвид. Кокорін попереду, я кроків на двадцять позаду. Він постояв трохи над урвищем, обличчя його я не бачив. Потім підвів руку з пістолетом, щоб мені видно було, покрутив барабан і швидко так до скроні — клац. А я знав, що йому нічого не буде, і не надіявся навіть. Знову кинули кості — знову мені випало. Спустився до Яузи, народу ні душі. Заліз біля мосту на тумбу, щоб потім одразу в воду впасти… Знову пронесло. Відійшли вбік, П'єр і каже: «Щось нудно стає. Полякаємо обивателів?» Тримався він хвацько, віддаю належне. Вийшли в провулок, а там уже люди, екіпажі їздять. Я став на протилежному боці. Кокорін зняв капелюха, направо-наліво поклонився, руку вгору, крутонув барабан — нічого. Ну, звідти довелося тікати. Крик, шум, дами верещать. Звернули в підворіття, це вже на Маросєйці. Метнули кості, й що ж ви думаєте? Знову мені! У нього дві шістки, у мене двійка, слово честі! Все; думаю, finito[12], вже символічніше не буває. Одному все, іншому нічого. Втретє стрілявся я біля Косьми та Даміана, мене там хрестили. Став на паперті, де старці, дав кожному по рублю, зняв кашкета… Розплющую очі — живий. А один юродивий мені каже: «У душі свербить — Господь простить». У душі свербить — Господь простить, я запам'ятав. Добре, втекли ми звідти. Кокорін вибрав місце, де шикарніше, просто біля Галофтіївського Пасажу. В Неглинному зайшов до кондитерської, сів, я знадвору за склом стою. Сказав щось він дамі за сусіднім столиком, вона всміхнулася. Він револьвера дістає, натискає на спуск — я бачу. Дама дужче сміється. Він пістолета прибрав, із нею ще про щось побазікав, кофію випив. Я вже в заціпенінні, нічого не відчуваю. В голові тільки одне: знову зараз жереб кидати.
Метнули в Охотному, біля готелю, й тут уже випало першому йому. Мені сімка, йому шістка. Сімка й шістка — всього очко різниці. Дійшли до Гуровського трактиру разом, а там, де Історичний музей будують, розійшлися — він до Олександрівського саду, по алеї двинув, а я по тротуару, за огорожею. Останнє, що він мені сказав: «Дурні ми з тобою, Колю. Якщо зараз пронесе — пошлю все до дідька». Я хотів зупинити його, їй-богу хотів, але не зупинив. Чому — сам не знаю. Брешу, знаю… Нікчемна думка виникла. Нехай іще разок барабан крутне, а там видно буде. Може, й пошабашимо… Тільки вам, Фандорін, признаюсь. Я нині як на духу…
Ахтирцев випив іще, очі під пенсне у нього були червоними й каламутними. Фандорін чекав, затамувавши подих, хоча подальші події йому, взагалі, були відомі. Микола Степанович вийняв із кишені сигару і тремтячою рукою запалив сірника. Довга, товста сигара на диво не пасувала до його некрасивого хлоп'ячого обличчя. Відмахнувши від очей хмару диму, Ахтирцев різко підвівся.
— Офіціанте, рахунок! Не можу тут більше. Гамірно, задушливо. — Він рвонув на горлі шовкову краватку. — Їдьмо ще куди-небудь. Або так прогуляймось.
На ґанку вони зупинилися. Провулок був похмурим і порожнім, в усіх будинках, окрім «Криму», вікна погасли. У ближньому ліхтарі тріпотів і блимав газ.
— Чи вше-таки додому? — прошепелявив Ахтирцев із затиснутою в зубах сигарою. — Тут жа рогом лихачі маюч бути.
Розчинилися двері, на ґанок вийшов недавній сусід, білоокий чиновник у збитому набакир кашкеті. Голосно гикнувши, поліз до кишені віцмундира, дістав сигару.
— До-озвольте вогника позичити? — запитав він, наблизившись до молодиків. Фандоріну почувся легкий акцент, чи то остзейський, чи то чухонський.
Ахтирцев поляпав по кишені, потім по іншій — заторохтіли сірники. Ераст Петрович терпляче очікував. Несподівано в зовнішності білоокого сталась якась незрозуміла зміна. Він нібито трохи понижчав і злегка похилився вбік. Наступної миті в його лівій руці наче само по собі виросло коротке широке лезо, й чиновник ощадливим гутаперчевим рухом увігнав клинок у правий бік Ахтирцеву.
Наступні події сталися дуже швидко, за дві-три секунди, та Ерасту Петровичу приверзлося, що час застиг. Він багато чого встигав помітити, багато про що встигав подумати, тільки от зрушити ніяк не було можливості, ніби загіпнотизував його відблиск світла на смужці сталі.
Спочатку Ераст Петрович подумав: це він його в печінку, і в пам'яті, де взялось, вистрибнуло речення з гімназичного підручника біології — «Печінка — черево у тваринному тілі, що відокремлює кров од жовчі». Потім він побачив, як помирає Ахтирцев. Ераст Петрович ніколи раніше не бачив, як помирають, але чомусь одразу зрозумів, що Ахтирцев саме помер. Очі в нього мовби оскляніли, губи судорожно роздулись, і з них прорвалася назовні цівочка крові. Дуже повільно й навіть, як здалося Фандоріну, граціозно чиновник висмикнув лезо, що вже не блищало, тихо-тихо повернувся до Ераста Петровича, і його обличчя опинилося зовсім близько: світлі очі з чорними цятками зіниць, тонкі безкровні губи. Губи ворухнулись і чітко вимовили: «Азазель». І тут же розтягування часу припинилося, він стиснувся пружиною і, розпрямившись, жалюче вдарив Ераста Петровича у правий бік, та так сильно, що він упав навзнак і боляче вдарився потилицею об край парапету. Що це? Який іще «азазель»? — подумав Фандорін. Сплю я, чи що? І ще подумав: це він ножем у «Лорда Байрона» попав. Китовий вус. Талія в дюйм.
Двері рвучко розчинились, і на ґанок з реготом вивалила гомінлива компанія.
— Ого, панове, та тут ціле Бородіно! — весело крикнув нетверезий купецький голос. — Заслабли, сердешні! Пити не вміють!
Ераст Петрович спробував підвестися, тримаючись рукою за гарячий і мокрий бік, аби подивитися на білоокого.
Але, дивна річ, ніякого білоокого не було. Ахтирцев лежав, де впав — обличчям униз упоперек сходів; віддалік валявся циліндр, що відкотився, а от чиновник щез безслідно, розчинився в повітрі, й на всій вулиці не було видно жодної душі, тільки тьмяно світили ліхтарі.
Раптом ліхтарі повелися дивно — завертілися, закружляли, і зробилося спочатку дуже видно, а потім зовсім темно.
Розділ шостий,
У ЯКОМУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ЛЮДИНА МАЙБУТНЬОГО
— Та лежіть, голубчику, лежіть, — сказав з порога Ксаверій Феофілактович, коли Фандорін засоромлено спустив ноги із жорсткої канапи. — Вам що лікар велів? Усе знаю, розпитувався. Два тижні після виписування постільний режим, аби поріз як слід загоївся і струснутий мозок на місце став, а ви й десяти днів іще не відлежали.
Він сів і витер картатою хусткою багрову лисину.
— Хху, припікає сонечко, припікає. Ось я вам і марципан приніс, і черешні свіжої, пригощайтеся. Куди покласти?
Пристав огледів щілиноподібну комірчину, де квартирував колезький реєстратор. Вузлик із гостинцями покласти було нікуди: на канапі лежав господар, на стільці сидів сам Ксаверій, Феофілактович, на столі громадилися книжки. Інших меблів у кімнатці не було, навіть шафи — численні предмети гардероба висіли на забитих у стіну цвяхах.
— Що, поболює?
— Зовсім ні, — трохи збрехав Ераст Петрович. — Хоч завтра шви знімай. Тільки по ребрах злегка проїхало, а так нічого. І з головою все гаразд.
— Та чого там, хворіли б собі, жалування ж іде. — Ксаверій Феофілактович винувато нахмурився. — Ви вже не гнівайтеся, серденько моє, що я до вас довго не заходив. Певне, погано про старого думали — мовляв, як рапорт записувати, так одразу й до лікарні прискакав, а потім, як непотрібним став, так і очей не показує. Я до лікаря посилав розпитатись, а до вас ніяк не міг вибратись. У нас в управлінні таке діється, днюємо й ночуємо, справді. — Пристав похитав головою і довірливо притишив голос. — Ахтирцев же ваш не просто так виявивсь, а рідний онук його світлості канцлера Корчакова, не більше й не менше.
— Та що ви! — ахнув Фандорін.
— Батько в нього посланником у Голландії, одружений удруге, а ваш знайомець у Москві в тітки мешкав, княжни Корчакової, власне палацо на Гончарній вулиці. Княжна торік померла, все багатство йому відписала, та в нього й від матері-покійниці чимало було. Ох, і почалася в нас свистопляска, скажу я вам. Передусім справу на особистий контроль до генерал-губернатора, самого князя Долгорукого зажадали. А справи ж бо ніякої нема, і підступитися немає звідки. Вбивцю ніхто, крім вас, не бачив. Біжецької, як я вам минулого разу вже говорив, і сліду нема. Дім порожній. Ні слуг, ні паперів. Шукай вітра в полі. Хто така — незрозуміло, звідки взялася — невідомо. За пашпортом віденська дворянка. Послали запит до Вільно — там таких нема. Гаразд. Викликає мене тиждень тому його превосходительство. «Пробач, каже, Ксаверію, я тебе давно знаю і сумлінність твою поважаю, але тут справа не твого масштабу. Приїде з Петербурга спеціальний слідчий, чиновник особливих доручень при шефі жандармів і начальникові Третього відділення його високопревосходительстві генерал-ад'ютантові Мізинову Лаврентієві Аркадійовичу. Чуєш, яка птиця? З нових, із різночинців, людина майбутнього. Все по науці робить. Майстер у хитрих справах, не нам з тобою рівня». — Ксаверій Феофілактович сердито хмикнув. — Він, значить, людина майбутнього, а Грушин — людина минулого. Гаразд. Два дні тому вранці прибуває. Це, виходить, в середу, двадцять другого. Звати — Іван Францович Бриллінг, статський радник. У тридцять років! Ну й почалося в нас. От сьогодні субота, а з дев'ятої ранку на службі. І вчора до одинадцятої вечора все радилися, схеми креслили. Пам'ятаєте буфетну, де чай пили? Там тепер замісто самовара телеграфний апарат і цілодобово телеграфіст чергує. Можна депешу хоч до Владивостока, хоч до Берліна послати, й тут же відповідь прийде. Агентів половину вигнав, половину своїх із Пітера привіз, тільки його слухаються. Мене про все докладно розпитав і вислухав уважно. Думав, що у відставку відправить, так ні, знадобився поки що пристав Грушин. Я, власне, чого до вас, голубчику, приїхав, — похопився Ксаверій Феофілактович. — Попередити хочу. Він до вас нині сам збирався бути, хоче особисто допитати. Ви не тушуйтеся, вини на вас немає. Навіть рану дістали при виконанні. Ви вже той, не підведіть старого. Хто ж гадав, що так справа обернеться?
Ераст Петрович тоскно оглянув своє вбоге житло. Добряче ж уявлення складеться про нього у великого чоловіка з Петербурга.
— А може, я краще сам в управління приїду? Мені, слово честі, вже зовсім добре.
— І не думайте! — замахав руками пристав. — Видати хочете, що я до вас попередити заїжджав? Лежіть-бо вже. Він вашу адресу записав, сьогодні безпремінно буде.
«Людина майбутнього» прибула ввечері, о сьомій годині, і Ераст Петрович устиг ґрунтовно підготуватися. Сказав Аграфені Кіндратівні, що приїде генерал, так хай Малашка у передпокої підлогу помиє, скриню трухляву прибере й головне, щоб не надумала щі варити. У себе в кімнаті поранений учинив капітальне прибирання: одежу на цвяхах перевісив поавантажніш, книги прибрав під ліжко, залишив на столі тільки французький роман, «Філософічне есе» Девіда Юма англійською та «Записки паризького сищика» Жана Дебре. Потім Дебре прибрав і поклав замість нього «Порадник із правильного дихання справжнього індійського браміна пана Чандри Джонсона», за яким щоранку робив зміцнюючу дух гімнастику. Нехай бачить майстер хитрих справ, що тут живе людина бідна, але не занепала. Щоб підкреслити тяжкість свого поранення, Ераст Петрович поставив на стільці біля канапи пляшечку з якоюсь мікстурою (позичив у Аграфени Кіндратівни), а сам ліг і обв'язав голову білим кашне. Здається, вийшло те, що треба — скорботно й мужньо.
І ось, коли лежати вже вельми набридло, у двері коротко постукали, й тут же, не чекаючи відгуку, ввійшов енергійний добродій, одягнений у легкий, зручний піджак, світлі панталони і зовсім без головного убору. Акуратно розчесане русяве волосся відкривало високий лоб, у кутиках вольового рота пролягли дві насмішкуваті складочки, від голеного, з ямочкою підборіддя так і віяло самовпевненістю. Проникливі сірі очі за мить обдивилися кімнату й зупинилися на Фандоріні.
— Я бачу, мені представлятися не треба, — весело сказав гість. Основне про мене ви вже знаєте, хоча у невигідному світлі. На телеграф же Грушин наскаржився?
Ераст Петрович закліпав очима й нічого на це не відповів.
— Це дедуктивний метод, добродію Фандорін. Відновлення загальної картини за деякими дрібними деталями. Тут головне — не зарватися, не прийти до некоректного висновку, якщо наявна інформація припускає різноманітні тлумачення. Та про це ми ще поговоримо, час буде. А стосовно Грушина, це зовсім просто. Ваша хазяйка поклонилася мені ледве не до підлоги й назвала «превосходительством» — це раз. Я, як бачите, на «превосходительство» ніяк не схожий, та оним поки що і не є, бо мій чин відноситься всього лиш до розряду «високоблагородій» — це два. Нікому, крім Грушина, про свої наміри провідати вас я не говорив — це три. Ясно, що про мою діяльність пан слідчий пристав може відгукуватися тільки несхвально — це чотири. Ну, а телеграф, без котрого в сучасному розшуку, погодьтеся, ніяк неможливо, справив на все ваше управління воістину незабутнє враження, і промовчати про нього наш сонний Ксаверій Феофілактович ніяк не міг — це п'ять. Так?
— Так, — ганебно зрадив предоброго Ксаверія Феофілактовича приголомшений Фандорін.
— У вас що, в такому юному віці вже геморой? — запитав жвавий гість, переставляючи мікстуру на стіл і всідаючись.
— Ні! — бурхливо почервонів Ераст Петрович і заразом відрікся вже й од Аграфени Кіндратівни. — Це… Це хазяйка переплутала. Вона, ваше благородіє, вічно все плутає. Така баба нетямуща…
— Зрозуміло. Називайте мене Іваном Францовичем, а ще ліпше просто «шефом», адже працювати будемо разом. Читав донесення ваше, — без найменшого переходу продовжив Бриллінг. — Доладно. Спостережливо. Результативно. Приємно здивований вашою інтуїцією — це в нашій справі найдорогоцінніше. Ще не знаєш, як розвинеться ситуація, а чуття підказує вжити заходів. Як ви здогадалися, що візит до Біжецької може бути небезпечним? Чому визнали за необхідне одягти захисний корсет? Браво!
Ераст Петрович зашарівся ще дужче.
— Так, придумано добре. Від кулі, звичайно, не вбереже, зате від холодної зброї навіть вельми непогано. Я розпоряджусь, аби закупили партію таких корсетів для агентів, які вирушають на небезпечні завдання. Яка марка?
Фандорін сором'язливо відповів:
— «Лорд Байрон».
— «Лорд Байрон», — повторив Бриллінг, роблячи запис у маленькій шкіряній книжечці. — А тепер скажіть мені, коли ви могли б стати до роботи? У мене щодо вас особливі наміри.
— Господи, та хоч завтра! — гаряче вигукнув Фандорін, закохано дивлячись на нового начальника, тобто шефа. — Збігаю вранці до лікаря, зніму шви, й можете на мене розраховувати.
— От і добре. Ваша характеристика Біжецької?
Ераст Петрович засоромився і, допомагаючи собі щедрою жестикуляцією, почав доволі незграбно:
— Це… Це рідкісна жінка. Клеопатра. Кармен… Краси невимовної, та справа навіть не в красі… Магнетичний погляд. Ні, й погляд не те… Ось головне: в ній відчувається величезна сила. Така сила, що вона з усіма начебто грається. Але гра з якимись незрозумілими правилами, і жорстока гра. Ця жінка, на мою думку, розбещена і в той же час… абсолютно невинна. Її ніби не так навчили в дитинстві. Я не знаю, як пояснити… — Фандорін порожевів, розуміючи, що верзе нісенітниці, та все ж договорив. — Мені здається, вона не така погана, як хоче здаватися.
Статський радник запитливо поглянув на молодика й пустотливо присвиснув:
— Он воно що… Так я й подумав. Тепер бачу, що Амалія Біжецька — особа й справді небезпечна… Особливо для юних романтиків у пору статевого дозрівання.
Задоволений ефектом, який на співбесідника справив цей жарт, Іван Францович підвівся і ще раз подивився навколо.
— За конурку рублів десять платите?
— Дванадцять, — із гідністю відповів Ераст Петрович.
— Знайома декорація. Сам так жив во врем'я оно. Гімназистом у славетному місті Харкові. Я, бачте, подібний до вас — у ранньому віці лишився без батьків. Ну, та це для формування особистості навіть корисно. Жалування ж тридцять п'ять рубликів, згідно з табелем? — знову без найменшого переходу поцікавився статський радник.
— І квартальна надбавка за понадурочні.
— Я розпоряджуся, щоб вам із особливого фонду видали п'ятсот рублів преміальних. За старанність і перенесену небезпеку. Отож, до завтра. Приходьте, будемо працювати з версіями.
І двері за дивним відвідувачем зачинилися.
* * *
Управління розшукної поліції і справді було не впізнати. Коридорами заклопотано рисили якісь незнайомі панове з теками під пахвою, й навіть давні товариші по службі ходили вже не перевальцем, а прудко, підібрано. У курильні — о диво — не було ні душі. Ераст Петрович з цікавості зазирнув до колишньої буфетної, й точно — замість самовара і чашок на столі стояв апарат Бодо, а телеграфіст у форменій тужурці подивився на того, хто зайшов, суворо й запитливо.
Слідчий штаб розташувався в кабінеті начальника управління, бо пана полковника з учорашнього дня від справ було відставлено. Ераст Петрович, іще трохи блідий після болючої процедури знімання швів, постукав і заглянув усередину. І кабінет змінився: затишні шкіряні крісла зникли, замість них з'явилися три ряди простих стільців, а біля стіни стояли дві шкільні дошки, суціль покреслені якимись схемами. Схоже, щойно закінчилася нарада — Бриллінг витирав ганчіркою всі в крейді руки, а чиновники та агенти, стурбовано перемовляючись, сунули до виходу.
— Заходьте, Фандорін, заходьте, не тупцюйтеся на порозі, — поквапив сторопілого Ераста Петровича новий господар кабінету. — Залаталися? От і чудово. Ви працюватимете безпосередньо зі мною. Столу не виділяю — сидіти все одно не доведеться. Жаль, пізно прийшли, в нас тут була захоплююча дискусія щодо «Азазеля» з вашого рапорту.
— Так є такий? Мені не почулося? — нашорошив вуха Ераст Петрович. — А то я вже боявся, що примарилось.
— Не примарилось. Азазель — це пропащий ангел. У вас за Закон Божий яка оцінка? Про козлів відпущення пам'ятаєте? Так от, їх, якщо ви забули, було два. Один, щоб спокутувати гріхи, призначався Богу, а другий — Азазелю, щоб не прогнівався. У євреїв у «Книзі Сноха» Азазель навчає людей всякої погані: чоловіків воювати й робити зброю, жінок — фарбувати обличчя й витравлювати плід. Одне слово, бунтівний демон, дух вигнання.
— Але що це може означати?
— Один колезький асесор із ваших московських тут цілу гіпотезу розгорнув. Про таємну юдейську організацію. І про жидівський Синедріон розповів, і про кров християнських немовлят. У нього Біжецька вийшла дочкою Ізраїлевою, а Ахтирцев — агнцем, принесеним на жертовний олтар єврейського бога. Взагалі, нісенітниця. Мені ця юдофобська маячня по Петербургу занадто добре знайома. Якщо сталося лихо, а причини незрозумілі — відразу Синедріон споминають.
— А що припускаєте ви…. шеф? — не без внутрішнього трепету вимовив Фандорін незвичне звертання.
— Прошу поглянути сюди. — Бриллінг підійшов до однієї з дощок. — Оці чотири кола вгорі — чотири версії. В першому колі, як бачите, знак питання. Це найбезнадійніша версія: убивця діяв самостійно, і ви з Ахтирцевим були його випадковими жертвами. Можливо, маніяк, схиблений на демонізмі. Тут ми в тупику, поки не станеться нових подібних злочинів. Я відправив запити по телеграфу в усі губернії, чи не було схожих убивств. Сумніваюсь в успіхові — якби такий маніяк виявив себе раніше, я про це знав би. Друге коло з літерами АБ — це Амалія Біжецька. Вона безумовно є підозрілою. Від її будинку вас із Ахтирцевим легко могли простежити до «Криму». Знову ж втеча. Одначе незрозумілим е мотив убивства.
— Утекла, значить, замішана, — гаряче сказав Фандорін. — І виходить, що білоокий ніякий не одинак.
— Не факт, аж ніяк не факт. Ми знаємо, що Біжецька самозванка й жила за фальшивим паспортом. Напевно, авантюристка. Напевно, жила за рахунок заможних покровителів. Але вбивати, та ще руками такого спритного добродія? Судячи з вашого донесення, це був не який-небудь дилетант, а цілком професійний убивця. Який удар в печінку — ювелірна робота. Я ж був у моргу, Ахтирцева оглядав. Якби не корсет, лежали б там зараз і ви, а поліція вважала б, що пограбування або п'яна бійка. Та повернімось до Біжецької. Вона могла дізнатися про подію від когось із челяді — «Крим» за кілька хвилин ходьби від її будинку. Галасу було багато — поліція, розбуджені зіваки. Хтось із слуг чи, скажімо, двірник упізнав у забитому гостя Біжецької і повідомив їй. Вона, резонно побоюючись поліцейського дізнання й неминучого викриття, негайно зникає. Часу в неї для цього цілком досить — ваш Ксаверій Феофілактович нагрянув з ордером аж наступного дня після полудня. Знаю-знаю, ви були із струсом, не зразу прийшли до тями. Поки диктували донесення, поки начальство потилицю чухало… Взагалі, Біжецьку я оголосив у розшук. У Москві її, скоріше за все, вже нема. Думаю, що і в Росії нема — легко сказати, десять днів минуло. Складаємо список тих, хто бував у неї, та це здебільшого вельми солідні люди, тут делікатність потрібна. Серйозні підозри в мене викликає тільки один.
Іван Францович тицьнув указкою в третє коло, де було написано ГЗ.
— Граф Зуров, Іполит Олександрович. Очевидно, коханець Біжецької. Людина без будь-яких моральних устоїв, картяр, бретер, зайдиголова. Тип Толстого-Американця. Є побічні докази. Пішов у сильному роздратуванні після сварки з убитим — це раз. Мав можливість і підстерегти, і вистежити, і підіслати вбивцю — це два. Двірник посвідчив, що додому Зуров повернувся тільки вдосвіта — це три. Мотив, хоч і кволий, теж є: ревнощі або хвороблива мстивість. Можливо, було щось іще. Головний сумнів: Зуров не з тих людей, хто вбиває чужими руками. А втім, за агентурними відомостями, навколо нього вічно в'ються всякі темні особи, отож версія видається перспективною. Ви, Фандорін, саме нею й займетесь. Зурова опрацьовує ціла група агентів, але ви будете діяти самостійно, у вас добре виходить. Подробиці завдання обговоримо пізніше, а зараз перейдімо до останнього кола. Ним я займаюся сам.
Ераст Петрович наморщив лоба, намагаючись зрозуміти, що можуть означати літери НО.
— Нігілістична організація, — пояснив шеф. — Тут є деякі прикмети змови, та тільки не юдейської, а посерйозніш. Тому, власне, я й присланий. Тобто, звичайно, мене просив і князь Корчаков — як вам відомо, Микола Ахтирцев син його покійної дочки. Однак тут усе може виявитися дуже непростим. Наші російські революціонери на грані розколу. Найбільш рішучим і нетерплячим із цих робесп'єрів обридло просвіщати мужика — справа тривала, кропітка, одного життя не досить. Бомба, кинджал та револьвер куди цікавіші. Я очікую в найближчий час великого кровопролиття. Те, що було досі, — квіточки. Терор проти правлячого класу може стати масовим. З деяких пір я веду в Третьому відділенні справи щодо найбільш оскаженілих і законспірованих терористичних груп. Мій патрон, Лаврентій Аркадійович Мізинов, який очолює корпус жандармів і Третє відділення, дав мені доручення розібратися, що це в Москві за «Азазель» такий об'явився. Демон — символ вельми революційний. Адже тут, Фандорін, долю Росії на карту поставлено. — Від звичної насмішкуватості Бриллінга не лишилось і сліду, в голосі зазвучала лють. — Якщо пухлину в самому зародку не прооперувати, ці романтики нам літ через тридцять, а то й раніше такий революсьйон устругнуть, що французька гільйотина милою витівкою здасться. Не дадуть нам з вами спокійно постаріти, згадаєте моє слово. Читали роман «Біси» пана Достоєвського? Даремно. Там красномовно спрогнозовано.
— Значить, чотири версії? — нерішуче запитав Ераст Петрович.
— Мало? Ми щось випускаємо з уваги? Говоріть-говоріть, я в роботі чинів не визнаю, — підбадьорив його шеф. — І не бійтеся смішним показатися — це у вас через молоді літа. Краще сказати дурницю, ніж проґавити важливе.
Фандорін, спершу ніяковіючи, а потім із більшим запалом заговорив:
— Мені здається, ваше високо… тобто, шефе, що ви даремно полишаєте осторонь леді Естер. Вона, звичайно, вельми поважна й шанована особа, але… Але ж мільйонний заповіт! Біжецькій од цього користі ніякої, графу Зурову теж, нігілістам — хіба що в розумінні суспільного блага… Я не знаю, до чого тут леді Естер, може, і зовсім ні до чого, але для порядку слід би було… Адже ж і слідчий принцип є — сиі prodest, «шукай, кому вигідно».
— Мерсі за переклад, — поклонився Іван Францович, і Фандорін знітився. — Зауваження цілком справедливе, однак у розповіді Ахтирцева, наведеній у вашому донесенні, все вичерпно пояснено. Ім'я баронеси Естер випливло випадково. Я не включив її до списку підозрюваних, по-перше, тому що час дорогий, а по-друге, ще й тому, що я цю даму трохи знаю, мав щастя зустрічатися. — Бриллінг по-доброму всміхнувся. — Проте ви, Фандорін, формально маєте рацію. Не хочу нав'язувати вам своїх висновків. Думайте власною головою, нікому не вірте на слово. Навідайтеся до баронеси, розпитайте її про що вважатимете за потрібне. Упевнений, що це знайомство, крім усього, ще й утішить вас. У службі міського чергового вам повідомлять московську адресу леді Естер. І ось іще що, перед виходом зайдіть до костюмної, нехай знімуть із вас мірку. На службу в мундирі більше не з'являйтеся. Баронесі уклін, а коли повернетесь розумнішим, візьмемося за справу, себто за графа Зурова.
Розділ сьомий,
У ЯКОМУ СТВЕРДЖУЄТЬСЯ, ЩО ПЕДАГОГІКА — НАЙГОЛОВНІША З НАУК
Прибувши за адресою, отриманою від чергового, Ераст Петрович побачив капітальну триповерхову будівлю, на перший погляд дещо схожу на казарму, але оточену садом і з гостинно розчиненими ворітьми. Це і був новостворений естернат англійської баронеси. Зі смугастої будки виглянув служитель в ошатному синьому сюртуку зі срібним позументом і охоче пояснив, що пані міледі квартирують не тут, а у флігелі, вхід із провулка, повернувши за ріг праворуч.
Фандорін побачив, як із дверей будівлі вибігла зграйка хлопчаків у синіх мундирчиках і з диким галасом почала гасати по газону, граючи у квача. Служитель і не збирався закликати бешкетників до порядку. Піймавши здивований погляд Фандоріна, він пояснив:
— Не забороняється. На перерві хоч колесом ходи, тільки майна не псуй. Такий порядок.
Що ж, сиротам тут, здається, привілля, не те що учням Губернської гімназії, до яких іще зовсім недавно належав наш колезький реєстратор. Порадівши за бідолах, Ераст Петрович закрокував уздовж огорожі у вказаному напрямку.
За поворотом починався тінистий провулок, яких тут, у Хамовниках, було без ліку: запилена бруківка, сонні особнячки з палісадниками, розлогі тополі, з яких незабаром полетить білий пух. Двоповерховий флігель, де зупинилася леді Естер, сполучався з основним корпусом довгою галереєю. Біля мармурової дошки з написом «Перший Московський Естернат. Дирекція» грівся на сонечку поважний швейцар з лискучими розчісаними бакенбардами. Таких сановитих швейцарів, у білих панчохах і трикутному капелюсі з золотою кокардою Фандорін не часто бачив і біля генерал-губернаторської резиденції.
— Нині прийому нема, — виставив шлагбаумом руку сей яничар. — Завтра приходьте. У казенних справах з десятої до дванадцятої, в особистих — із другої до четвертої.
Ні, зовсім не складалися в Ераста Петровича стосунки з швейцарським плем'ям. Чи то вигляд у нього був несолідний, чи то в обличчі щось не так.
— Розшукна поліція. До леді Естер, терміново, — процідив він, мстиво передчуваючи, як зараз закланяється бовдур у золотих галунах.
Але бовдур навіть вухом не повів.
— До її ясновельможності й думати облиште, не пущу. Якщо бажаєте, можу доповісти містеру Каннінґему.
— Не треба мені твого Каннінґема, — визвірився Ераст Петрович. — Негайно доповідай баронесі, тварюко, а то будеш у мене в околодку ночувати! Та так і скажи — з Розшукного управління в нагальній, державній справі!
Швейцар зміряв сердитого чиновничка повним сумніву поглядом, але все ж таки зник за дверима. Щоправда, ввійти, мерзотник, не запропонував.
Чекати довелося досить довго, Фандорін уже збирався вдертися без запрошення, коли з-за дверей знову виглянула похмура пика з бакенбардами.
— Прийняти приймуть, але вони по-нашому не дуже, а містеру Каннінґему ніколи, зайняті. Хіба коли по-французьки розмовляєте… — по голосу було зрозуміло, що в таку можливість швейцар вірить мало.
— Можу й по-англійськи, — сухо кинув Ераст Петрович. — Куди іти?
— Проведу. За мною йдіть.
Через чистенький, оббитий штофом передпокій, через світлий, залитий сонцем коридор із низкою високих голландських вікон пройшов Фандорін за яничаром до білих із золотом дверей.
Розмови англійською Ераст Петрович не боявся. Він виріс під опікою ненні Лісбет (у суворі хвилини — місіс Джейсон), справжньої англійської няні. Це була сердечна і дбайлива, хоча вкрай манірна стара діва, котру однак належало називати не «міс», а «місіс» — із пошани до її поважної професії. Лісбет привчила свого вихованця прокидатись о пів на сьому влітку і пів на восьму взимку, робити гімнастику до першого поту й потім обтиратися холодною водою, чистити зуби, поки не дорахуєш до двохсот, ніколи не їсти досита, а також купі інших абсолютно необхідних джентльменові речей.
На стук у двері м'який жіночий голос відгукнувся:
— Come in! Entrez![13]
Ераст Петрович віддав швейцарові кашкета й увійшов.
Він опинився в просторому, добре вмебльованому кабінеті, де головне місце призначалося широченному письмовому столу червоного дерева. За столом сиділа сивенька дама не просто приємної, а якоїсь незмірно затишної зовнішності. Її яскраво-блакитні оченята за золотим пенсне так і світилися жвавим розумом і гостинністю. Некрасиве, рухливе обличчя з качиним носиком і широким, усмішливим ротом Фандоріну відразу сподобалось.
Він одрекомендувався по-англійськи, але про мету свого візиту поки що змовчав.
— У вас гарна вимова, сер, — похвалила леді Естер тією ж мовою, чеканячи кожний звук. — Я сподіваюсь, наш грізний Тімоті… Тімофій не дуже вас залякав? Признатися, я сама його побоююсь, але до дирекції часто приходять посадові особи, і тут Тімофій незамінний, кращий за англійського лакея. Та ви сідайте, юначе. Ліпше он туди, в крісло, там вам буде зручніше. Значить, служите в кримінальній поліції? Мабуть, дуже цікаве заняття. А чим займається ваш батько?
— Він помер.
— Глибоко співчуваю, сер. А матінка?
— Теж, — буркнув Фандорін, незадоволений поворотом бесіди.
— Бідний хлопчик. Я знаю, як вам самотньо. Ось уже сорок літ я допомагаю таким бідним хлопчикам позбутися самотності й відшукати свій шлях.
— Відшукати шлях, міледі? — не зовсім зрозумів Ераст Петрович.
— О так, — пожвавішала леді Естер, певне, сідаючи на улюбленого коника. — Відшукати свій шлях — найголовніше в житті будь-якої людини. Я глибоко впевнена, що кожна людина є неповторно талановитою, в кожній закладено божественний дар. Трагедія людства в тому, що ми не вміємо, та й не прагнемо цей дар у дитині виявити й випестувати. Геній у нас — рідкість і навіть чудо, але ж хто такий геній? Це просто людина, якій пощастило. Її доля склалася так, що життєві обставини самі підштовхнули людину до правильного вибору шляху. Класичний приклад — Моцарт. Народився він у сім'ї музиканта і з раннього дитинства потрапив до середовища, яке ідеально живило закладений у ньому від природи талант. А тепер уявіть собі, сер, що Вольфґанґ Амадей народився б у сім'ї селянина. З нього б вийшов кепський пастух, що розважає корів чарівною грою на сопілці. Якби народивсь він у сім'ї солдафона — виріс би бездарним офіцериком, який обожнює військові марші. О, повірте мені, юначе, кожна, кожна без винятку дитина таїть у собі скарб, тільки до цього скарбу потрібно вміти докопатися! Є дуже милий північноамериканський письменник, якого звати Марк Туейн. Я підказала йому ідею оповідання, в котрому людей поціновують не за їхніми реальними досягненнями, а за тим потенціалом, за тим талантом, який було в них закладено природою. І тоді з'ясується, що найбільший полководець усіх часів — який-небудь невідомий кравчик, котрий ніколи не служив у армії, а найвидатніший художник так і не взяв до рук пензля, бо все життя пропрацював шевцем. Моя система виховання побудована на тому, щоб великий полководець неодмінно потрапив на військову службу, а великий художник вчасно отримав доступ до фарб. Мої педагоги допитливо і терпляче промацують душевну будову кожного вихованця, відшукуючи в ньому Божу іскру, і в дев'яти випадках із десяти її знаходять.
— Ага, все-таки не у всіх вона є! — тріумфально здійняв пальця Фандорін.
— У всіх, любий юначе, у всіх абсолютно, просто ми, педагоги, недостатньо вправні. Або ж у дитині закладено талант, якому в сучасному світі нема застосування. Можливо, ця людина була необхідною в первісному суспільстві або ж її геній буде затребуваним у далекому майбутньому — в такій сфері, котрої ми сьогодні навіть уявити не можемо.
— Про майбутнє — гаразд, судити не беруся, — засперечався Фандорін, мимоволі захоплений бесідою. — Але стосовно первісного суспільства щось незрозуміло. Які ж це таланти ви маєте на увазі?
— Сама не знаю, мій хлопчику, — обеззброююче усміхнулася леді Естер. — Ну, припустимо, дар угадувати, де під землею вода. Або дар чути в лісі звіра. Можливо, здатність відрізняти їстівне коріння від неїстівного. Знаю тільки одне, що в ті далекі часи саме такі люди були головними геніями, а містер Дарвін або гер Шопенгауер, якби народилися в печері, залишилися б у племені в ролі дурників. До речі, ті діти, котрих сьогодні вважають розумово недорозвиненими, теж мають дар. Це, звичайно, талант не раціональної властивості, але тому не менш дорогоцінний. У мене в Шеффілді є спеціальний естернат для тих, од кого відмовилася традиційна педагогіка. Боже, які чудеса геніальності виявляють ці хлопчики! Там є дитина, що до тринадцяти років ледве навчилася говорити, але вона виліковує дотиком долоні будь-яку мігрень. Інша — вона й зовсім безсловесна — може затримувати дихання аж на чотири з половиною хвилини. Ще одна — поглядом нагріває склянку з водою, уявляєте?
— Неймовірно! Але чому ж тільки хлопчики? А дівчатка?
Леді Естер зітхнула, розвела руками.
— Ви маєте рацію, друже мій. Треба, звичайно, працювати і з дівчатками. Одначе досвід підказує мені, що таланти, закладені в жіночу натуру, нерідко бувають такими, що мораль сучасного суспільства не готова їх належним чином сприймати. Ми живемо в добу чоловіків, і з цим доводиться рахуватись. У суспільстві, де верховодять чоловіки, непересічна, талановита жінка викликає підозру й ворожість. Я б не хотіла, щоб мої вихованки почувалися нещасними.
— Одначе як побудована ваша система? Як відбувається, так би мовити, сортування дітей? — виявив жваву допитливість Ераст Петрович.
— Вам справді цікаво? — зраділа баронеса. — Ходімо в навчальний корпус і побачите самі.
Вона з дивовижною для її віку проворністю схопилася, готова вести й показувати.
Фандорін поклонився, й міледі повела молодика спершу коридором, а потім довгою галереєю до основної будівлі.
Дорогою вона розповідала:
— Тутешній заклад зовсім новий, три тижні як відкрився, й робота ще на самому початку. Мої люди взяли з приютів, а часом і просто з вулиці сто двадцять хлопчиків-сиріт віком од чотирьох до дванадцяти років. Якщо дитина старша, з нею вже важко що-небудь зробити — особистість сформувалася. Для початку хлопчиків розбили на вікові групи, і в кожній свій учитель, фахівець з певного віку. Головний обов'язок учителя — придивлятися до дітей і помалу давати їм різні нескладні завдання. Завдання ці схожі на гру, але за їх допомогою легко визначити загальну спрямованість натури. На першому етапі треба вгадати, що в певній дитині є талановитішим — тіло, голова чи інтуїція. Потім дітей буде поділено на групи вже не за віковим, а за профільним принципом: раціоналісти, артисти, умільці, спортсмени… Поступово профіль усе більше звужується, і хлопчиків старшого віку нерідко готують уже індивідуально.
Я працюю з дітьми сорок літ, і ви не уявляєте, як багато досягли мої вихованці — в найрізноманітніших сферах.
— Це грандіозно, міледі! — захоплено вигукнув Ераст Петрович. — Але де ж узяти стільки майстерних педагогів?
— Я дуже добре плачу своїм учителям, бо педагогіка — найголовніша з наук, — із глибоким переконанням сказала баронеса. — Крім того, багато хто з моїх колишніх вихованців висловлюють бажання лишитися в естернатах вихователями. Це так природно, адже естернат — єдина сім'я, котру вони знали.
Вони ввійшли до широкої рекреаційної зали, куди виходили двері кількох класних кімнат.
— Куди ж вас відвести? — замислилася леді Естер. — Та ось хоча б до фізичного. Там зараз дає показовий урок мій славетний доктор Бланк, випускник Цюріхського естернату, геніальний фізик. Я заманила його до Москви, влаштувавши йому тут лабораторію для дослідів з електрикою. А заразом він має показувати дітям усякі хитрі фізичні фокуси, щоб викликати цікавість до цієї науки.
Баронеса постукала в одні з дверей, і вони зазирнули до класу. За партами сиділи півтора десятка хлопчиків років одинадцяти-дванадцяти в синіх мундирах із золотою літерою Е на комірі. Всі вони, затамувавши подих, дивились, як похмурий молодий добродій з превеликими бакенбардами, в доволі неохайному сюртуку й не занадто свіжій сорочці крутить якесь скляне колесо, що пофоркує блакитними іскорками.
— Ich bin sehr beschaftigt, milady! — сердито крикнув доктор Бланк. — Spater, spater![14] — І, rieрейшовши на ламану нашу, сказав, звертаючись до дітей: — Зарас, мої панофе, фи бачити зпрафшній маленький райдуга! Назфа — Blank Regenbogen, «Райдуга Бланка». Це я придумати, коли такий молодий, як фи.
Від дивного колеса до столу, заставленого усілякими фізичними приладами, несподівано простяглася маленька, незвичайно яскрава веселка, й хлопчики в захваті загомоніли.
— Трохи навіжений, але справжній геній, — прошепотіла Фандоріну леді Естер.
Цієї миті з сусіднього класу почувся голосний дитячий крик.
— Боже! — схопилася за серце міледі. — Це з гімнастичного! Швидше туди!
Вона вибігла в коридор, Фандорін за нею. Разом вони ввірвалися до порожньої, світлої аудиторії, підлога котрої була встелена шкіряними матами, а вздовж стін розміщувалися найрізноманітніші гімнастичні снаряди: шведські стінки, кільця, товсті канати, трампліни. Рапіри й фехтувальні маски сусідили з боксерськими рукавичками й гирями. Зграйка хлопчаків літ семи-восьми стовпилася довкола одного з матів. Розсунувши дітей, Ераст Петрович побачив хлопчика, що корчився від болю, а над ним схилився молодик років тридцяти в гімнастичному трико. В нього були вогняно-руді кучері, зелені очі й вольове, дуже веснянкувате обличчя.
— Ну-ну, любий, — говорив він з легким акцентом. — Покажи ніжку, не бійся. Я тобі не зроблю боляче. Будь мужчина, потерпи. Fell from the rings, m'lady, — пояснив він баронесі. — Weak hands. I am afraid, the ankle is broken. Would you please tell Mr. Izyumoff?[15]
Міледі мовчки кивнула і, поманивши за собою Ераста Петровича, швидко вийшла з класу.
— Сходжу за доктором, містером Ізюмовим, — скоромовкою повідомила вона. — Така неприємність трапляється часто — хлопчики є хлопчики… Це був Джеральд Каннінґем, моя правиця. Випускник Лондонського естернату. Блискучий педагог. Очолює весь російський філіал. За півроку вивчив трудну вашу мову, яка ніяк мені не дається. Минулої осені Джеральд відкрив естернат у Петербурзі, тепер тимчасово тут, допомагає налагодити справу. Без нього я мов без рук.
Біля дверей із написом «Лікар» вона спинилася.
— Прошу вибачити, сер, але нашу бесіду доведеться перервати. Іншим разом, гаразд? Приходьте завтра, і ми договоримо. Ви ж до мене у справі?
— Нічого важливого, міледі, — почервонів Фандорін. — Я й справді… як-небудь потім. Бажаю успіху на вашім благороднім поприщі.
Він незграбно вклонився і поспіхом закрокував геть. Ерасту Петровичу було дуже соромно.
* * *
— Ну що, лиходійку спіймали на гарячому? — весело вітав осоромленого Фандоріна начальник, підвівши голову від якихось хитромудрих діаграм. Вікна в кабінеті були зашторені, на столі горіла лампа, бо надворі вже смеркалося. — Дайте вгадаю. Про містера Kokorin міледі зроду не чула, про міс Bezhetskaya тим паче, звістка про заповіт самогубця її прикро вразила. Так?
Ераст Петрович тільки зітхнув.
— Я цю особу зустрічав у Петербурзі. Її прохання про педагогічну діяльність у Росії розглядалося в нас у Третьому. Про геніальних дебілів розповідала вона вам? Гаразд, до справи. Сідайте до столу, — покликав Фандоріна шеф, — у вас попереду захоплююча ніч.
Ераст Петрович відчув приємно-тривожне тьохкання в грудях — так уже діяло на нього спілкування з паном статським радником.
— Ваша мішень — Зуров. Ви його бачили, деяке уявлення маєте. Потрапити до графа неважко, рекомендацій не треба. В нього вдома щось на зразок ігорного кубла, не дуже-то й законспірованого. Тон такий собі заведено гусарсько-гвардійський, але всякої погані швендяє доволі. Такий же дім Зуров тримав у Пітері, а після візиту поліції перебрався до Москви. Вільний пан, по полку вже третій рік значиться у безстроковій відпустці. Викладаю ваше завдання. Спробуйте підібратися до нього поближче, придивіться до його оточення. Чи не зустрінеться там ваш білоокий знайомець? Тільки без самодіяльності, самому вам з таким не впоратися. Втім, навряд чи він там буде… Не виключаю, що граф сам вами зацікавиться — адже ви зустрічались у Біжецької, до якої Зуров, очевидно, небайдужий. Дійте за ситуацією. Тільки не заривайтеся. З цим паном жарти погані. Грає він нечесно, як кажуть у цієї публіки, «бере на зіхер», а якщо викриють — лізе на скандал. Має на рахунку з десяток дуелей, та ще не про всі відомо. Може й без дуелі череп розкраяти. Приміром, у сімдесят другому на нижегородському ярмарку посварився за картами з купцем Свищовим та й викинув бородатого у вікно. З другого поверху. Купчина розбився, місяць без язика лежав, тільки мимрив щось. А графу нічого, викрутився. Має впливових, родичів у сферах. Це що таке? — як завжди, без переходу запитав Іван Францович, кладучи на стіл колоду гральних карт.
— Карти, — здивувався Фандорін.
— Граєте?
— Зовсім не граю. Татусь забороняв до рук брати, казав, що він і за себе награвся, і за мене, і за три покоління Фандоріних наперед.
— Жаль, — стурбувався Бриллінг. — Без цього вам у графа робити нічого. Гаразд, беріть папір, записуйте…
Чверть години по тому Ераст Петрович міг уже без запинки розрізняти масті й знав, яка карта старша, а яка молодша, тільки з картинками трохи плутався — все забував, хто старший, дама чи валет.
— Ви безнадійні, — резюмував шеф. — Але це не страшно. У преферанс та інші розумові ігри у графа все одно не грають. Там люблять щонайпримітивніше, щоб пошвидше й грошей побільше. Агенти доносять, що Зуров віддає перевагу штосу, до того ж спрощеному. Пояснюю правила. Той, хто здає карти, називається банківник. Другий — понтер. У того й другого своя колода. Понтер вибирає із своєї колоди карту — скажімо, дев'ятку. Кладе собі сорочкою догори.
— Сорочка — це візерунок на звороті? — уточнив Фандорін.
— Так. Тепер понтер робить ставку — припустимо, десять рублів. Банківник починає «метати»: відкриває з колоди верхню карту праворуч (вона називається «лоб»), другу — ліворуч (ця називається «сонник»).
«Лоб — пр., сонник — лів.», — старанно занотовував у блокноті Ераст Петрович.
— Тепер понтер відкриває свою дев'ятку. Якщо «лоб» теж виявився дев'яткою, не має значення, якої масті, — банківник забирає ставку собі. Це називається «вбити дев'ятку». Тоді банк, себто сума, на яку йде гра, зростає. Якщо дев'яткою виявиться «сонник», тобто друга карта, — цс виграш понтера, він «знайшов дев'ятку».
— А коли в парі дев'ятки немає?
— Якщо в першій парі дев'ятки не виявилося, банківник викладає наступну пару карт. І так доти, доки не вискочить дев'ятка. Оце і вся гра. Елементарно, але можна програтися до цурки, особливо якщо ви понтер і весь час граєте на подвоєння. Тому засвойте, Фандорін: ви мусите грати лише банківником. Це просто — карту праворуч, карту ліворуч; карту праворуч, карту ліворуч. Банківник більше початкової ставки не програє. В понтери не сідайте, а коли випаде за жеребом, призначайте гру по маленькій. У штос можна грати не більше п'яти заходів, потім уся решта банку переходить банківнику. Зараз отримаєте в касі двісті рублів на програш.
— Цілих двісті? — ахнув Фандорін.
— Не «цілих двісті», а «всього двісті». Постарайтеся, щоб вам цієї суми вистачило на всю ніч. Якщо швидко програєтеся, відразу йти не обов'язково, можете якийсь час там поштовхатися. Але не викликаючи підозри, ясно? Будете грати щовечора, поки не досягнете результату. Навіть якщо з'ясується, що Зуров не замішаний, — що ж, це також результат. Однією версією менше.
Ераст Петрович ворушив губами, дивлячись у шпаргалку.
— «Чирва» — це червоні сердечка?
— Так. Іще їх іноді називають «чорти» або «кери», від coeur[16]. Ідіть до костюмної. Вам по мірці підготували вбрання, а завтра до обіду скроять і цілий гардероб на всі випадки життя. Марш-марш, Фандорін, у мене й без вас доволі справ. Одразу після Зурова сюди. В будь-який час. Я сьогодні ночую в управлінні.
І Бриллінг уткнувся носом у свої папери.
Розділ восьмий,
У ЯКОМУ НЕДОРЕЧНО ВИЛАЗИТЬ ПІКОВИЙ ВАЛЕТ
У прокуреній залі грали за шістьма зеленими ломберними столами — де купно, по четверо, де по двоє. Біля кожного столу ще стовбичили глядачі: де гра йшла по маленькій, — поменше, де «шпиль» здіймався вгору — погустіше. Вина і закусок у графа не подавали, бажаючі могли вийти до передпокою й послати лакея до трактиру, але посилали тільки за шампанським, із приводу якого-небудь особливого везіння. Звідусіль чулись уривчасті, малозрозумілі негравцю вигуки:
— Je coupe![17]
— Je passe[18].
— Другий абцуг.
— Retournez la carte![19]
— Одначе, панове, прометано!
— Шусточку вбито! — тощо.
Найбільше товпилося біля того столу, де гра йшла по-крупному, один на один. Метав сам господар, понтирував спітнілий панок у модному, надзвичайно вузькому сюртуку. Понтеру, видно, не щастило, він покушував губи, гарячкував, зате граф був сама холоднокровність. І тільки білозубо посміхався з-під чорних вусів, затягуючись димом із гнутого турецького чубука. Пещені сильні пальці у сяючих перснях спритно відкидали карти — одну праворуч, одну ліворуч.
Серед глядачів, скромно тримаючись трохи позаду, перебував чорноволосий молодик з рум'яною, зовсім не картярською фізіономією. Досвідченій людині відразу було видно, що юнак із хорошої сім'ї, на банк забрів уперше і всього тут соромиться. Декілька разів терті панове з брильянтиновими проділами пропонували йому «прометнути карточку», та були розчаровані — ставив юнак виключно по п'ятірочці й «заводитися» категорично не бажав. Бувалий шпільмейстер, якого знала вся картярська Москва, навіть дав хлопчині «наживку» — програв йому сотню, але гроші пропали марно. Очі в рум'яного не розгорілися й руки не затремтіли. Клієнт виходив неперспективний, справжній «хлюзда».
А тим часом Фандорін (бо це, певна річ, був він) вважав, що ковзає по залі невидимою тінню, не привертаючи до себе нічиєї уваги. Наковзав, щоправда, він поки що небагато. Одного разу побачив, як дуже поважного вигляду добродій нишком прибрав зі столу золотого півімперіала і з великою гідністю відійшов убік. Двоє офіцериків голосним шепотом сварилися в коридорі, та Ераст Петрович нічого з їхньої розмови не зрозумів: драгунський поручик палко запевняв, що він не який-небудь майданщик і з друзями арапа не заправляє, а гусарський корнет дорікав йому якимось «зіхером».
Зуров, біля якого Фандорін коли-не-коли, та й опинявся, явно почувався в цьому товаристві як риба у воді, та, мабуть, не просто риба, а головна рибина. Одного його слова було досить, аби в зародку придушити назріваючий скандал, а одного разу за жестом господаря двоє дебелих лакеїв узяли під лікті крикуна, що не бажав заспокоюватися, і миттю виперли за двері. Ераста Петровича граф категорично не впізнавав, хоча декілька разів Фандорін ловив на собі його швидкий, недобрий погляд.
— П'ятий, добродію мій, — оголосив Зуров, і це повідомлення чомусь украй розхвилювало понтера.
— Загинаю качку! — тремтячим голосом вигукнув той і загнув на своїй карті два кути.
Серед глядачів пройшов шепіт, а спітнілий, відкинувши з лоба пасмо волосся, кинув на стіл цілу купу райдужних папірців.
— Що таке «качка»? — сором'язливо запитав Ераст Петрович півголосом дідка з червоним носом, що здався йому найсумирнішим.
— Це означає збільшення ставки вчетверо, — охоче пояснив сусід. — Бажають на останньому абцугу цілковитий реванш узяти.
Граф байдуже випустив хмарку диму й відкрив праворуч короля, ліворуч шістку.
Понтер показав чирвового туза.
Зуров кивнув і тут же метнув чорного туза праворуч, червоного короля ліворуч.
Фандорін чув, як хтось захоплено шепнув:
— Ювелір!
На спітнілого добродія шкода було дивитися. Він провів поглядом купу асигнацій, які перекочували під лікоть до графа, й несміливо запитав:
— Чи не бажаєте під боржок?
— Не бажаю, — ліниво відповів Зуров. — Хто ще, панове?
Несподівано погляд його зупинився на Ерасті Петровичу.
— Ми, здається, зустрічались? — із неприємною посмішкою запитав господар. — Пан Федорін, якщо не помиляюсь?
— Фандорін, — виправив Ераст Петрович, нестерпно червоніючи.
— Пардон. Що ж ви лорнетуєте? У нас тут не театр. Прийшли — так грайте. Милості прошу. — Він показав на вільний стілець.
— Виберіть колоди сам, — прошелестів Фандоріну на вухо добрий дідок.
Ераст Петрович сів і, діючи за інструкцією, вельми рішуче сказав:
— Тільки вже дозвольте, ваша ясновельможність, мені самому банк тримати. На правах новачка. А колоди я б вибрав… он ту і ось ту. — І він узяв з таці нерозпечатаних колод дві зісподу.
Зуров посміхнувся ще неприємніше:
— Що ж, пане новачок, умову прийнято, але тільки попереджую: банк зірву — не тікати. — Дайте вже й мені потім метнути. То який куш?
Фандорін зам'явся, рішучість покинула його так само раптово, як і прийшла.
— Сто рублів? — несміливо запитав він.
— Жартуєте? Тут вам не трактир.
— Гаразд, триста, — і Ераст Петрович поклав на стіл усі свої гроші, включаючи й виграну раніше сотню.
— Le jeu n'en vaut pas la chandelle[20], — здвигнув плечима граф. — Та для початку згодиться.
Він витяг зі своєї колоди карту, недбало кинув на неї три сотенні папірці.
— Іду на весь.
«Лоб» праворуч, згадав Ераст Петрович і акуратно поклав праворуч даму з червоними сердечками, а ліворуч — пікову сімку.
Іполит Олександрович двома пальцями перевернув свою карту й злегка поморщився. То була бубнова дама.
— От тобі й новачок, — присвиснув хтось. — Спритно даму причесав.
Фандорін незграбно перемішав колоду.
— На весь, — насмішкувато сказав граф, кидаючи на стіл шість асигнацій. — Ех, не лізь на рожен — фортуна збереже.
Як же карта ліворуч називалася? — не міг пригадати Ераст Петрович. Оця «лоб», а друга… чорт забирай! Незручно. А що як запитає? Підглядати в шпаргалку було несолідно.
— Браво! — загомоніли глядачі. — Графе, c'est un jeu intйressant[21], вам не здається?
Ераст Петрович побачив, що виграв знову.
— Прошу не французити! Що, їй-право, за безглузда звичка встромляти в мову по половині французької фразки, — із роздратуванням озирнувся Зуров на балакуна, хоча сам безперестанку вставляв французькі звороти. — Здавайте, Фандорін, здавайте. Карта не коняка, до ранку повезе. На весь.
Праворуч — валет, це «лоб», ліворуч вісімка, це…
У Іполита Олександровича відкрилась десятка. Фандорін убив її з четвертого заходу.
Стіл уже обступили з усіх боків, і успіх Ераста Петровича було поціновано належним чином.
— Фандорін, Фандорін, — неуважно бурмотів Іполит Олександрович, барабанячи пальцями по колоді. Зрештою витяг карту, відрахував дві тисячі чотириста.
Пікова шістка лягла гад «лоб» з першого ж абцугу.
— Та що за прізвище таке! — вигукнув граф, лютіючи. — Фандорін! Із греків, чи що? Фандоракі, Фандоропуло!
— Чому з греків? — образився Ераст Петрович, у пам'яті котрого ще не стерлися знущання шалапутів-однокласників над його стародавнім прізвищем (гімназійне прізвисько Ераста Петровича було «Фундук»). — Наш рід, графе, такий же російський, як і ваш. Фандоріни ще Олексієві Михайловичу служили.
— Авжеж, — пожвавішав недавній червононосий дідок, доброзичливець Ераста Петровича. — За Катерини Великої був один Фандорін, цікаві записки лишив.
— Записки, записки, сьогодні я з риском, — похмуро заримував Зуров, склавши цілий стос із купюр. — На весь банк! Мечіть карту, чорт би вас забрав!
— Le dernier coup, messieurs![22] — пронеслося натовпом.
Всі жадібно дивилися на дві рівновеликі купи м'ятих кредиток: одна лежала перед банківником, друга перед понтером.
У цілковитій тиші Фандорін розпечатав дві свіжі колоди, думаючи все про те ж. Малинник? Лимонник?
Праворуч туз, ліворуч також туз. У Зурова король. Праворуч дама, ліворуч десятка. Праворуч валет, ліворуч дама (що все-таки старше — валет чи дама?). Праворуч сімка, ліворуч шістка.
— У потилицю мені не сопіти! — розлючено крикнув граф, од нього відсахнулись.
Праворуч вісімка, ліворуч дев'ятка. Праворуч король, ліворуч десятка. Король!
Навкруг вили й реготали. Іполит Олександрович сидів ніби остовпілий.
Сонник! — згадав Ераст Петрович і всміхнувся, зрадівши. Карта ліворуч — це сонник. Дивна така назва.
Раптом Зуров перегнувся через стіл і сталевими пальцями зсунув губи Фандоріна в рурочку.
— Зубоскалити не смійте! Зірвали куш, так майте виховання поводитися цивільно! — скаженим голосом прошипів граф, присунувшись упритул. Його налиті кров'ю очі були страшними. Наступної миті він штовхнув Фандоріна в підборіддя, відкинувся на спинку стільця і склав руки на грудях.
— Графе, це вже занадто! — вигукнув хтось із офіцерів.
— Я, здається, не тікаю, — процідив Зуров, не зводячи очей із Фандоріна. — Коли хто почувається ураженим, готовий відповідати.
Запанувала воістину могильна тиша.
У вухах у Ераста Петровича страшенно шуміло, і боявся він зараз тільки одного — не злякатись би. Втім, іще боявся, що зрадницьки здригнеться голос.
— Ви безчесний негідник. Ви просто платити не бажаєте, — сказав Фандорін, і голос усе-таки здригнувся, та це було вже все одно. — Я вас викликаю.
— На публіці геройствуєте? — скривив губи Зуров. — Подивимося, як під дулом потанцюєте. На двадцяти кроках, з бар'єрами. Стріляти хто коли захоче, але потім неодмінно ласкаво прошу на бар'єр. Не страшно?
Страшно, подумав Ераст Петрович. Ахтирцев говорив, що він із двадцяти кроків у п'ятака влучає, не те що в лоба. Або, тим паче, в живіт. Фандорін пересмикнувся. Він ніколи не тримав у руках дуельного пістолета. Одного разу Ксаверій Феофілактович водив до поліцейського тиру з «кольта» постріляти, але ж це зовсім інше. Вб'є, ні за цапову душу вб'є. І чисто спрацює, комар носа не підточить. Свідків повно. Сварка за картами, звичайна справа. Граф посидить місяць на гауптвахті й вийде, в нього впливові родичі, а в Ераста Петровича нікого. Покладуть колезького реєстратора в труну, закопають у землю, і ніхто на похорон не прийде. Може, тільки Грушин та Аграфена Кіндратівна. А Лізонька прочитає в газеті й подумає мимохідь: жаль, таким делікатним був поліцейський, і молодий зовсім. Та ні, не прочитає — їй, напевно, Емма газет не дає. А шеф, звичайно, скаже: я в нього, дурня, повірив, а він уклепався, мов нерозумне цуценя. Стрілятися надумав, дворянські мерихлюндії розводити. І ще сплюне.
— Що мовчите? — з жорстокою посмішкою запитав Зуров. — Чи перехотілося стрілятися?
А в Ераста Петровича якраз виникла рятівна ідея. Стрілятися ж доведеться не зараз, найраніше — завтра вранці. Звичайно, бігти і скаржитися шефу — паскудно й негідно. Але Іван Францович говорив, що по Зурову й інші агенти працюють. Дуже навіть можливо, що й тут, у залі, є хто-небудь із людей шефа. Виклик можна прийняти, дотриматись честі, а коли, приміром, завтра на світанку сюди нагряне поліція й заарештує графа Зурова за утримання кубла, так Фандорін у цьому не винен. Він і знати нічого не буде — Іван Францович без нього здогадається, як діяти.
Порятунок був, можна сказати, в кишені, та голос Ераста Петровича раптом набув самостійного, незалежного від волі господаря життя, почав верзти щось несусвітне і, дивна річ, більше не тремтів:
— Не перехотілося. Тільки чому ж завтра? Давайте зараз же. Ви, графе, кажуть, з ранку до вечора вправляєтеся по п'ятаках, і якраз на двадцяти кроках? (Зуров побагровів.) Давайте ми ліпше з вами інакше зробимо, якщо не злякаєтесь. — Ось коли розповідь Ахтирцева прийшлася до речі! І придумувати нічого було не треба. Все вже придумано. — Кинемо жереб, і кому випаде — піде надвір і застрелиться. Без усяких бар'єрів. І неприємностей потім самісінький мінімум. Програвся чоловік, і кулю в лоба — звичайна річ. А панове слово честі дадуть, що все в таємниці залишиться. Вірно, панове?
Панове загомоніли, причому думки їхні поділилися: одні висловлювали негайну готовність дати слово честі, інші ж пропонували забути сварку й випити мирову. Один пишновусий майор навіть вигукнув: «А хлопчина молодець!» — це ще більше додало Ерасту Петровичу завзяття.
— То що, графе? — вигукнув він із відчайдушною зухвалістю, остаточно зриваючись із прив'язі. — Невже в п'ятака легше влучити, ніж у власного лоба? Чи промазати боїтеся?
Зуров мовчав, із цікавістю дивлячись на хороброго зухвальця, й вигляд у нього був такий, ніби він щось вираховував.
— Що ж, — вимовив він урешті з незвичайною холоднокровністю. — Умови прийнято. Жане!
До графа вмить підлетів жвавий лакей. Іполит Олександрович сказав:
— Револьвер, свіжу колоду і пляшку шампанського. — І ще шепнув щось на вухо.
За дві хвилини Жан повернувся з тацею. Йому довелося проштовхуватися, бо тепер довкола столу зібралися геть усі відвідувачі салону.
Зуров метким, блискавичним рухом відкинув барабан дванадцятизарядного «лефоше», показав, що всі кулі на місці.
— Ось колода. — Його пальці зі смачним хрускотом розпечатали цупку обгортку. — Тепер моя черга метати. — Він засміявся, здається, перебуваючи в прекрасному настрої. — Правила прості: хто першим витягне карту чорної масті, той і пустить собі кулю в череп. Згода?
Фандорін кивнув мовчки, вже починаючи розуміти, що обдурений, жахливо обведений навкруг пальця і, можна сказати, вбитий — іще вірніше, ніж на двадцяти кроках. Переграв його спритний Іполит, начисто переграв! Щоб такий умілець потрібну карту не витяг, та ще на власній колоді! У нього не інакше як цілий склад краплених карт.
Тим часом Зуров, картинно перехрестившись, метнув верхню карту. Випала бубнова дама.
— Се Венера, — нахабно посміхнувся граф. — Вічно вона мене рятує. Ваша черга, Фандорін.
Протестувати й торгуватися було принизливо, вимагати іншу колоду — пізно. І зволікати соромно.
Ераст Петрович простяг руку й відкрив пікового валета.
Розділ дев'ятий,
У ЯКОМУ В ФАНДОРІНА ВІДКРИВАЮТЬСЯ ГАРНІ ПЕРСПЕКТИВИ НА КАР'ЄРУ
— Се Момус, тобто дурник, — пояснив Іполит і солодко потягся. — Одначе пізнувато. Вип'єте для хоробрості шампанського чи зразу надвір?
Ераст Петрович сидів увесь червоний. Його душила злість — не на графа, а на себе, цілковитого ідіота. Такому й жити ні для чого.
— Я прямо тут, — спересердя буркнув він, вирішивши, що хоч напаскудить господарю наостанок. — Ваш спритник нехай потім підлогу помиє. А від шампанського звільніть — у мене від нього болить голова.
Так само сердито, намагаючись ні про що не думати, Фандорін схопив важкого револьвера, звів курок і, секунду повагавшись — куди стріляти, — а, все одно, вставив дуло в рот, подумки порахував «три, два, один» і натис на спусковий гачок так сильно, що боляче прищикнув дулом язика. Пострілу, одначе, не сталося — тільки сухо клацнуло. Нічого не розуміючи, Ераст Петрович натис іще раз — знову клацнуло, тільки тепер метал гидко скреготнув по зубові.
— Ну досить, досить! — Зуров одібрав у нього пістолета і поплескав по плечу. — Молодчага! І стрілявся ж без куражу, не з істерики. Гарне покоління підростає, чи не так, панове? Жане, розлий шампанське, ми з паном Фандоріним на брудершафт вип'ємо.
Ераст Петрович, охоплений дивним безвіллям, був слухняним: мляво пив пузиристу вологу до дна, мляво почоломкався з графом, який велів однині іменувати його просто Іполитом. Всі довкола гомоніли і сміялися, та їхні голоси до Фандоріна долітали якось нечітко. Від шампанського закололо в носі й на очі набігли сльози.
— А Жан як вам? — реготав граф. — За хвилину всі голки вийняв. Чи не спритний, Фандорін, скажи?
— Спритний, — байдуже погодився Ераст Петрович.
— Отож. Тебе як звати?
— Ераст.
— Ходімо, Ерасте Роттердамський, посидимо в мене у кабінеті, вип'ємо коньяку. Набридли мені ці пики.
— Еразм, — механічно виправив Фандорін.
— Що?
— Не Ераст, а Еразм.
— Вибач, не дочув. Ходім, Еразме.
Фандорін слухняно підвівся й пішов за господарем. Прокрокувавши темною анфіладою, опинилися в круглій кімнаті, де панував цілковитий розгардіяш — валялися чубуки й люльки, порожні пляшки, на столі красувалися срібні шпори, в кутку навіщось лежало ошатне англійське сідло. Чому це приміщення називалося «кабінетом», Фандорін не зрозумів — ні книг, ані письмового приладдя ніде не спостерігалося.
— Добряче сідельце? — похвастав Зуров. — Учора заклад виграв.
Він налив у склянки бурого вина з пузатої пляшки, сів поряд з Ерастом Петровичем і дуже серйозно, навіть задушевно сказав:
— Ти прости мене, тварюку, за жарт. Нудно мені, Еразме. Народу довкола багато, а людей нема. Мені двадцять вісім років, Фандорін, а наче шістдесят. Особливо вранці, коли прокинусь. Увечері, вночі ще нічого — галасую, дурня клею. Тільки гидко. Раніше так собі, а нині щось усе гірше й гірше. Не повіриш, щойно, коли жеребок тягли, раптом подумав я — чи не застрелитися по-справжньому? І так, знаєш, закортіло… Ти чому все мовчиш? Ти кинь, Фандорін, не сердься. Я дуже хочу, щоб ти на мене зла не тримав. Ну що мені зробити, аби ти мене простив, га, Еразме?
І тут Ераст Петрович скрипучим, але абсолютно чітким голосом промовив:
— Розкажи мені про неї. Про Біжецьку.
Зуров відкинув з лоба пишне пасмо.
— Ах, я й забув. Ти ж із «шлейфа».
— Звідки?
— Це я так називав. Амалія, вона ж королева, їй шлейф потрібен, із чоловіків. Чим довший, тим кращий. Послухай доброї поради, викинь її з голови, пропадеш. Забудь про неї.
— Не можу, — чесно відповів Ераст Петрович.
— Ти ще сисунець, Амалія тебе неодмінно у вир затягне, як багатьох уже затягла. Вона й до мене, може, прикипіла, тому що за нею у вир не побажав. Мені без потреби, в мене свій вир є. Не такий глибокий, як у неї, та нічого, мені з головою вистачить.
— Ти її любиш? — навпростець запитав Фандорін на правах скривдженого.
— Я її боюсь, — похмуро всміхнувся Іполит. — Більше, ніж люблю. Та й не любов це зовсім. Ти опіум курити не пробував?
Фандорін похитав головою.
— Спробуєш раз — усе життя буде тягти. Ось і вона така. Не відпускає вона мене! І бачу ж — зневажає, має за ніщо, але щось вона в мені угледіла. На мою біду! Знаєш, я радий, що вона поїхала, їй-богу. Іншим разом думав — убити її, відьму. Задушу власними руками, щоб не мучила. І вона це добре відчувала. О, брате, вона розумна! Я їй тим і дорогий був, що вона зі мною, мов з вогнем, гралася — то роздмухає, то задме, та ще весь час пам'ятає, що пожежа може спалахнути, й тоді їй голови не зносити. А інакше навіщо я їй?
Ераст Петрович із заздрістю подумав, що красеня Іполита, відчайдушну голову, дуже навіть є за що покохати й без усякої пожежі. Такому молодцеві, певно, від жінок відбою нема. І як тільки людям отаке щастя випадає? Одначе це міркування справи не стосувалось. Запитувати треба було про справу.
— Хто вона, звідки?
— Не знаю. Вона про себе не любить розводитися. Знаю тільки, що росла десь за кордоном. Здається, в Швейцарії, в якомусь пансіоні.
— А де вона зараз? — запитав Ераст Петрович, втім, не дуже розраховуючи на удачу.
Одначе Зуров явно зволікав із відповіддю, й у Фандоріна всередині все завмерло.
— Що, так притисло? — похмуро поцікавився граф, і короткочасна недобра гримаса спотворила його красиве, примхливе лице.
— Так!
— Якщо метелика до свічки тягне, все одно згорить…
Іполит понишпорив на столі серед карточних колод, м'ятих хусток і магазинних рахунків.
— Де він, чорт? А, згадав. — Він відчинив японську лакову скриньку з перламутровим метеликом на кришці. — Тримай. Міською поштою прийшов.
Ераст Петрович із тремтінням у пальцях взяв вузький конверт, на якому навскісним, стрімким почерком було написано:
«Його ясновельможності графу Іполитові Зурову, Яково-Апостольський провулок, власний будинок».
Судячи із штемпеля, листа було відправлено 16 травня — того дня, коли зникла Біжецька.
Всередині виявилася коротка, без підпису записка по-французьки:
«Змушена виїхати не попрощавшись. Пиши в Лондон, Gray Street, готель «Winter Queen», для Ms. Olsen. Чекаю. І не смій мене забувати».
— А я посмію, — в запалі погрозив Іполит, та негайно знітився. — В усякому випадку, спробую… Бери, Еразме. Роби з цим що хочеш… Ти куди?
— Піду, — сказав Фандорін, ховаючи конверта до кишені. — Поспішати треба.
— Ну-ну, — з жалем покивав граф. — Давай, лети на вогонь. Твоє життя, не моє.
У дворі Ераста Петровича наздогнав Жан із якимось вузлом у руці.
— Ось, добродію, забули.
— Що це? — досадливо оглянувся Фандорін, який поспішав.
— Жартуєте? Ваш виграш. Їх сіятельство веліли безпремінно наздогнати і вручити.
* * *
Ерасту Петровичу снився чудний сон. Він сидів у класній кімнаті за партою, у своїй Губернській гімназії. Такі сни, зазвичай тривожні й неприємні, снилися йому доволі часто — ніби він знову гімназист і «плаває» біля дошки на уроці фізики чи алгебри, але цього разу було не просто тоскно, а по-справжньому страшно. Фандорін ніяк не міг зрозуміти причини цього страху. Він був не біля дошки, а за партою, навколо сиділи однокласники: Іван Францович, Ахтирцев, якийсь пригожий молодець із високим блідим чолом і зухвалими карими очима (про нього Ераст Петрович знав, що це Кокорін), дві гімназистки у білих фартухах і ще хтось, повернутий спиною. Повернутого Фандорін боявся і старався на нього не дивитись, а все вигинав шию, щоб краще розгледіти дівчаток — одну чорненьку, одну світленьку. Вони сиділи за партою, старанно склавши перед собою тонкі руки. Одна виявилась Амалією, інша Лізонькою. Перша палко поглянула чорними очищами й показала язика, зате друга сором'язливо всміхнулася й опустила пухнасті вії. Тут Ераст Петрович побачив, що біля дошки стоїть леді Естер з указкою в руці, й усе стало зрозумілим: це найновіша англійська метода виховання, за якою хлопчиків і дівчаток навчають разом. І дуже навіть добре. Ніби підслухавши його думки, леді Естер сумно всміхнулась і сказала: «Це не спільне навчання, це мій клас сиріток. Ви всі сирітки, і я мушу вивести вас на шлях». «Дозвольте, міледі, — здивувався Фандорін, — мені, одначе, достеменно відомо, що Лізонька не сирота, а дочка дійсного таємного радника». «Ах, my sweet boy[23], — іще сумніше всміхнулася міледі. — Вона невинна жертва, а це все одно що сирітка». Страшний, що сидів попереду, повільно повернувся і, дивлячись упритул білястими, прозорими очима, зашепотів: «Я, Азазель, теж сирота. — Змовницьки підморгнув і, остаточно розперезавшись, сказав голосом Івана Францовича: — Й тому, мій юний друже, мені доведеться вас убити, про що я щиро жалкую… Гей, Фандорін, не сидіть як статуя. Фандорін!»
— Фандорін! — Хтось тряс змученого кошмаром Ераста Петровича за плече. — Та прокидайтеся, ранок уже!
Він стрепенувся, підскочив, завертів головою. Виявляється, спав у кабінеті шефа, зморило прямо за столом. У вікно крізь розсунуті штори лилося радісне вранішнє світло, а поряд стояв Іван Францович, чомусь одягнений міщанином: у картузі з матерчаним козирком, каптані в складочку й заляпаних грязюкою чоботях гармошкою.
— Що, зімліли, не дочекалися? — весело запитав шеф. — Пардон за маскарад, довелося тут уночі відлучитися в нагальній справі. Та вмийтеся ви, досить очима кліпати. Марш-марш!
Поки Фандорін ходив умиватися, йому згадалися події минулої ночі, згадалось, як він стрімголов мчав од будинку Іполита, як ускочив у дрожки до сонного ванька й велів гнати на М'ясницьку. Так не терпілося розповісти шефу про удачу, а Бриллінга на місці не виявилось. Ераст Петрович спершу зробив певну спішну справу, потім сів у кабінеті чекати, та й не помітив, як поринув у сон.
Коли він повернувся до кабінету, Іван Францович уже переодягся у світлу піджачну пару й пив чай із лимоном. Іще одна склянка в срібному підскляннику парувала напроти, на таці лежали бублики й сайки.
— Поснідаємо, — запропонував шеф, — а заразом і поговоримо. Ваші нічні пригоди мені загалом відомі, та є запитання.
— Звідки відомі? — засмутився Ераст Петрович, який передчував задоволення від розповіді й, чесно кажучи, мав намір опустити деякі деталі.
— У Зурова був мій агент. Я вже з годину як повернувся, та вас будити було жаль. Сидів, читав звіт. Захоплююче читання, навіть переодягтися не встиг.
Він поплескав рукою по дрібно списаних аркушах.
— Тямущий агент, але страшенно кучеряво пише. Уявляє себе літературним талантом, до газеток пише під псевдонімом «Maximus Зіркий», мріє про кар'єру цензора. Ось послухайте-но, вам цікаво буде. Де це… Ага, ось.
«Опис об'єкта. Ім'я — Еразм фон Дорн чи фон Дорен (визначено на слух). Вік — не більше ніж літ двадцяти. Словесний портрет: зріст двох аршинів восьми вершків; статура худорлява; волосся чорне пряме; бороди й вусів нема й не схоже, щоб голився; очі блакитні, вузько посаджені, до кутиків трохи розкосі; шкіра біла, чиста; ніс тонкий, правильний; вуха притулені, невеликі, з короткими мочками. Особлива прикмета — зі щік не сходить рум'янець. Особисті враження: типовий представник розбещеної і розгнузданої золотої молоді з неабиякими задатками бретера. Після викладених вище подій відбув з Картярем до кабінету останнього. Бесіда тривала двадцять дві хвилини. Говорили тихо, з паузами. З-за дверей було майже нічого не чути, але чітко розібрав слово «опіум» і ще щось про вогонь. Вважав за потрібне перенести стеження на фон Дорена, одначе той, очевидно, мене розкрив — вельми спритно відірвався й утік на візнику. Пропоную…»
Ну, далі нецікаво. — Шеф допитливо подивився на Ераста Петровича. — Так що ви там про опіум обговорювали? Не мучте, я згоряю від нетерпіння.
Фандорін коротко виклав зміст бесіди з Іполитом і показав листа. Бриллінг вислухав щонайуважніше, задав декілька уточнюючих запитань і замовк, утупившись у вікно. Пауза тривала довго, з хвилину. Ераст Петрович сидів тихо, боявся завадити процесу мислення, хоча мав і власні міркування.
— Я вами дуже задоволений, Фандорін, — мовив шеф, повернувшись до життя. — Ви продемонстрували блискучу результативність. По-перше, цілком ясно, що Зуров до вбивства непричетний і про рід вашої діяльності не здогадується. Інакше хіба віддав би він вам адресу Амалії? Це звільняє нас од версії три. По-друге, ви сильно просунулися по версії Біжецької. Тепер ми знаємо, де шукати цю даму. Браво. Я мав намір підключити всіх вільних агентів, у тому числі й вас, до версії чотири, котра уявляється мені основною. — Він ткнув пальцем в бік дошки, де в четвертому колі біліли крейдяні літери НО.
— Тобто як? — захвилювався Фандорін. — Але ж дозвольте, шефе…
— Минулої ночі мені вдалося напасти на дуже привабливий слід, який веде на підмосковну дачу, — з очевидним задоволенням повідомив Іван Францович (ось і заляпані чоботи пояснилися). — Там збираються революціонери, до того ж украй небезпечні. Здається, ниточка тягнеться й до Ахтирцева. Будемо працювати. Тут мені всі люди знадобляться. А версія Біжецької, по-моєму, безперспективна. В усякому випадку, це не горить. Пошлемо запит англійцям по дипломатичних каналах, попросимо затримати цю міс Ольсен до з'ясування, та й ділу кінець.
— Ось цього якраз робити ні в якому разі не можна! — закричав Фандорін, та з таким запалом, що Іван Францович навіть сторопів.
— Це чому ж?
— Невже ви не бачите, тут усе одне до одного сходиться! — Ераст Петрович заговорив дуже швидко, боячись, що переб'ють. — Я про нігілістів не знаю, може бути, й важливість розумію, але тут теж важливість, і теж державна! Ви дивіться, Іване Францовичу, що за картина виходить. Біжецька втекла до Лондона — це раз (він і сам не помітив, як перейняв у шефа манеру висловлюватися). Дворецький у неї англієць, і дуже підозрілий, такий приріже — не поморщиться. Це два. Білоокий, що Ахтирцева вбив, із акцентом говорив і теж на англійця схожий — це три. Тепер чотири: леді Естер, звичайно, преблагородна істота, але теж англійка, а спадщина Кокоріна все-таки, що не кажіть, їй дісталася! Адже очевидно, що Біжецька навмисно підводила своїх поклонників, аби вони духовну на англійку склали!
— Стоп, стоп, — поморщився Бриллінг. — Ви до чого, власне, хилите? До шпигунства?
— Але ж це очевидно! — сплеснув руками Ераст Петрович. — Англійські підступи. Самі знаєте, які нині з Англією відносини. Я про леді Естер нічого такого сказати не хочу, вона, мабуть, і знати нічого не знає, але її заклад можуть використати як прикриття, як троянського коня, щоб проникнути в Росію!
— Атож, — іронічно посміхнувся шеф. — Королеві Вікторії й панові Дізраелі мало золота Африки та алмазів Індії, подавай їм суконну фабрику Петруші Кокоріна та три тисячі десятин Миколки Ахтирцева.
Отут-то Фандорін і видав свого основного козиря:
— Не фабрику й не гроші навіть! Ви опис їхнього майна пам'ятаєте? Я теж не відразу звернув увагу! У Кокоріна ж серед інших підприємств суднобудівний завод у Лібаві, а там військові замовлення розміщують — я перевіряв.
— Коли ж ви встигли?
— Поки вас дожидав. Послав запит телеграфом у військово-морське міністерство. Там теж уночі чергують.
— Так, ну-ну. Що далі?
— А те, що в Ахтирцева, окрім десятин, будинків і капіталів є іще нафтова копальня в Баку, від тітоньки лишилась. Я ж читав у газетах, як англійці мріють до каспійської нафти підібратись. А тут будь ласка — найзаконнішим порядком! І головне, як безпрограшно задумано: або завод у Лібаві, або нафта, в будь-якому випадку англійцям що-небудь та дістається! Ви як хочете, Іване Францовичу, — розгарячився Фандорін, — а тільки я цього так не залишу. Всі ваші завдання виконаю, а після служби буду сам копати. І докопаюсь!
Шеф знову втупився у вікно і цього разу мовчав іще довше. Ераст Петрович увесь вимотався від нервів, але характер витримав.
Нарешті Бриллінг зітхнув і заговорив — повільно, із запинкою, щось іще додумуючи на ходу.
— Найімовірніше дурниці. Едгар По, Ежен Сю. Безглузді збіги. Одначе в одному ви маєте рацію — до англійців звертатися не будемо… Через нашу резидентуру в лондонськім посольстві також не можна. Якщо ви помиляєтесь — а ви напевно помиляєтесь — виставимо себе цілковитими дурнями. Якщо ж припустити, що ви маєте рацію, посольство все одно нічого вдіяти не зможе — англійці сховають Біжецьку або набрешуть що-небудь… Та й руки в наших посольських зв'язані — на виду воші занадто… Вирішено! — Іван Францович енергійно змахнув кулаком. — Звичайно, Фандорін, ви знадобилися б мені й тут, але, як кажуть у народі, на милування нема силування. Вашу справу читав, знаю, що володієте не лише французькою та німецькою, а ще й англійською. Бог з вами, паняйте в Лондон до вашої femme fatale[24]. Інструкцій не нав'язую — вірю в вашу інтуїцію. Дам у посольстві одного чоловічка, Пижов прізвище. Служить скромним письмоводителем, як ви, та займається іншими справами. По міністерству закордонних справ значиться губернським секретарем, але по нашій лінії має й інше, більш високе звання. Різнобічних талантів добродій. Прибудете відразу до нього. Вельми розторопний. А втім, переконаний, що з'їздите вхолосту. Але, врешті-решт, и заслужили право на помилку. Подивитесь на Європу, покатаєтесь за казенний рахунок. Хоча ви тепер, здається, при власних коштах? — Шеф подивився скоса на вузол, що безпритульно лежав на стільці, і сторопілий од почутого Ераст Петрович стрепенувся:
— Пробачте, це мій виграш. Дев'ять тисяч шістсот рублів, я порахував. Хотів здати в касу, так зачинено було.
— Ну вас к бісу, — відмахнувся Бриллінг. — Ви сповна розуму? Що касир, по-вашому, в прибутковій книзі напише? Надходження від гри в штос колезького реєстратора Фандоріна?.. Гм, зачекайте. Несолідно якось реєстраторчику в закордонне відрядження їхати.
Він сів за стіл, умочив перо в чорнильницю і почав писати, промовляючи вголос:
— Та-ак.
«Термінова телеграма. Князю Михайлові Олександровичу Корчакову, особисто. Копія генерал-ад'ютанту Лаврентієві Аркадійовичу Мізинову. Ваше високопревосходительство, в інтересах відомої Вам справи, а також на визнання виняткових заслуг прошу поза всякою чергою і без урахування вислуги надати колезькому реєстратору Ерасту Петрову Фандоріну…»
Ех, що буде, те й буде, відразу титулярного. Теж, звичайно, не велика птиця, та все ж.
«… чип титулярного радника. Прошу також тимчасово числити Фандоріна по відомству міністерства закордонних справ на посаді дипломатичного кур'єра першої категорії».
Це щоб на кордоні не затримували, — пояснив Бриллінг. — Так. Число, підпис. До речі, дипломатичну пошту ви по дорозі, дійсно, розвезете — в Берлін, Відень, Париж. Для конспірації, щоб не викликати зайвих підозр. Заперечень нема? — Очі Івана Францовича задьористо блиснули.
— Аж ніяк, — пролепетав Ераст Петрович, не встигаючи думкою за подіями.
— А з Парижа, вже інкогніто, переїдете до Лондона. Як пак готель називається?
— «Уїнтер квін», «Зимова королева».
Розділ десятий,
У ЯКОМУ ФІГУРУЄ СИНІЙ ПОРТФЕЛЬ
28 червня за західним стилем, а за російським 16-го, надвечір, перед готелем «Уїнтер квін», що на Ґрей-стріт, зупинилася наймана карета. Кучер у циліндрі та білих рукавичках зіскочив з передка, відкинув приступку і з поклоном відчинив чорні лакові дверцята з написом
«DUNSTER&DUNSTER.
Since 1848.
London Regal Tours»[25].
Спершу із дверцят показався сап'яновий дорожній чобіт, обкований срібними цвяшками, а потім на тротуар зграбно зістрибнув квітучий юний джентльмен із пишними вусами, що дивно не личили його свіжій фізіономії, в тірольському капелюсі з пір'їною й широкому альпійському плащі. Молодик озирнувся туди й сюди, побачив тиху, непримітну вуличку і з хвилюванням втупився очима в будівлю готелю. Це був досить непоказний чотириповерховий особняк у георгіанському стилі, що явно пам'ятав і кращі часи.
Трохи почекавши, джентльмен промовив:
— Ех, будь що буде.
Після цієї загадкової фрази він піднявся сходами й увійшов до вестибюля.
Буквально наступної секунди з пабу, розташованого напроти, вийшов хтось у чорнім плащі й, насунувши на самісінькі очі високого картуза з блискучим козирком, почав походжати повз двері готелю.
Однак ця істотна обставина лишилася поза увагою прибульця, котрий уже був біля стойки, розглядаючи тьмяний портрет якоїсь середньовічної дами в пишному жабо — певно, тієї самої «Зимової королеви». Портьє, що дрімав за стойкою, доволі байдуже привітав іноземця, але, побачивши, як той дає бою, що всього лиш підніс саквояж, цілого шилінга, поздоровкався ще раз, набагато привітніше, причому тепер назвавши приїжджого не просто sir, a your honour[26].
Молодик запитав, чи є вільні місця, вибрав найліпший номер, з гарячою водою та газетами, і записався в книзі постояльців Еразмусом фон Дерном із Гельсінґфорса. Після цього портьє ні за що ні про що отримав півсоверена і почав називати божевільного чужоземця your lordship[27].
Тим часом «пан фон Дорн» перебував у неабияких сумнівах. Важко було собі уявити, щоб чарівна Амалія Казимирівна зупинилася в цьому третьорядному готелі. Щось тут було явно не так.
У розгубленості він запитав навіть у зігнутого від запопадливості портьє, чи нема в Лондоні іншого готелю з такою ж назвою, і отримав клятвене запевнення, що не тільки нема, а ніколи й не було, якщо не брати до уваги тієї «Уїнтер квін», котра стояла на цьому ж самому місці та згоріла дотла понад сто років тому.
Невже все марно — і двадцятиденна мандрівка через Європу кружним шляхом, і приклеєні вуса, і розкішний екіпаж, найнятий на вокзалі Ватерлоо замість звичайного кеба, і, зрештою, даремно потрачений півсоверен?
Ну вже ж бакшиш ти мені, голубчику, відпрацюєш, подумав Ераст Петрович (будемо називати його так, незважаючи на інкогніто).
— А скажіть-но, шановний, чи не зупинялася тут одна особа, така собі міс Ольсен? — із фальшивою недбалістю запитав він, спираючись на стойку.
Відповідь, хоч і цілком очікувана, примусила серце Фандоріна тоскно стиснутися:
— Ні, мілорде, леді з таким ім'ям у нас не живе і не жила.
Прочитавши в очах постояльця сум'яття, портьє витримав ефектну паузу і цнотливо повідомив:
— Однак згадане вашою світлістю ім'я мені не зовсім незнайоме.
Ераст Петрович похитнувся й вивудив із кишені ще одного золотого.
— Говоріть.
Портьє нахилився вперед і, обдавши запахом дешевої кельнської води, шепнув:
— На ім'я цієї особи до нас надходить пошта. Щовечора о десятій приходить такий собі містер Мор-бід, на вигляд слуга чи дворецький, і забирає листи.
— Велетенського зросту, з великими світлими бакенбардами й таке враження, що ніколи в житті не всміхався? — швидко запитав Ераст Петрович.
— Так, мілорде, це він.
— І часто приходять листи?
— Часто, мілорде, майже щодня, а буває, що й не один. Сьогодні, приміром, — портьє багатозначно озирнувся на шафу з поличками, — так цілих три.
Натяк був зрозумілим.
— Я поглянув би на конверти — просто так, із цікавості, — зауважив Фандорін, постукуючи по стойці черговим півсоверсном.
Очі портьє запалали гарячковим блиском: творилося щось неймовірне, незбагненне, але надзвичайно приємне.
— Взагалі-то це якнайсуворіше заборонено, мілорде, але… Якщо тільки поглянути на конверти…
Ераст Петрович жадібно схопив листи, але його чекало розчарування — конверти були без зворотної адреси. Здається, третього золотого було витрачено даремно. Шеф, щоправда, санкціонував будь-які витрати «в межах розумного та в інтересах справи»… А що там на штемпелях?
Штемпелі змусили Фандоріна замислитись: один лист був із Штутгарта, інший із Вашингтона, а третій аж із Ріо-де-Жанейро. Одначе!
— І давно міс Ольсен отримує тут кореспонденцію? — запитав Ераст Петрович, по думки вираховуючи, скільки часу пливуть листи через океан. І ще ж треба було в Бразилію тутешню адресу повідомити! Виходило якось дивно. Адже Біжецька могла прибути до Англії не раніше трьох тижнів тому.
Відповідь була несподіваною:
— Давно, мілорде. Коли я почав тут служити — а це чотири роки тому, — листи вже приходили.
— Як же це?! Ви не плутаєте?
— Запевняю вас, мілорде. Щоправда, містер Мор-бід служить у міс Ольсен недавно, мабуть, з початку літа. В усякому разі до нього за кореспонденцією приходив містер Мебіус, а ще раніше містер… м-м, вибачте, забув, як його звали. Такий був непоказний джентльмен і теж не із балакучих.
Страшенно хотілося зазирнути в конверти. Ераст Петрович запитливо подивився на інформатора. Можливо, і не встоїть. Однак тут новоспеченому титулярному раднику і дипломатичному кур'єру першої категорії спала на думку ліпша ідея.
— Так ви говорите, цей містер Морбід приходить щовечора о десятій?
— Як годинник, мілорде.
Ераст Петрович виклав на стойку четвертий пів-соверен і, перегнувшись через стойку, зашепотів щасливцю-портьє на вухо.
Час, який залишався до десятої, було використано найпродуктивнішим чином.
Насамперед Ераст Петрович змастив і зарядив свого кур'єрського «кольта». Потім подався до туалетної кімнати і, навперемінку тиснучи на педалі гарячої та холодної води, за якихось п'ятнадцять хвилин наповнив ванну. Півгодини він ніжився, а коли вода охолола, план подальших дій було вже остаточно складено.
Знову приклеївши вуса і трохи помилувавшись на себе в дзеркало, Фандорін одягся непримітним англійцем: чорний котелок, чорний піджак, чорні брюки, чорна краватка. У Москві його, напевно, сприйняли б за трунаря, але в Лондоні він, треба гадати, зійде за невидимку. Та й уночі буде якраз — прикрий лацканами сорочку на грудях, підтягни манжети, й розчинишся в обіймах темряви, а це для плану було вкрай важливим.
Лишилось іще години півтори на ознайомчу прогулянку околицями. Ераст Петрович звернув з Ґрей-стріт на широку вулицю, всю заповнену екіпажами, й майже відразу опинився біля знаменитого театру «Олд-Вік», докладно описаного в путівнику. Пройшов іще трохи і — о диво! — побачив знайомі обриси вокзалу Ватерлоо, звідки карета везла його до «Зимової королеви» добрячих сорок хвилин — кучер, пройдисвіт, узяв п'ять шилінгів. А далі показалась і сіра, незатишна у вечірніх сутінках Темза. Дивлячись на її брудні води, Ераст Петрович зіщулився, і його чомусь охопило похмуре передчуття. У цьому чужому місті він узагалі почувався незатишно. Зустрічні дивилися повз нього, жоден в обличчя не глянув, що, погодьтеся, в Москві було б неймовірним. Але при цьому Фандоріна не полишало дивне відчуття, наче в спину йому втуплений чийсь недобрий погляд. Декілька разів молодик оглядався й одного разу нібито помітив, як за театральну тумбу відсахнулася постать у чорному. Тут Ераст Петрович опанував себе, вилаяв за підозріливість і більше не оглядався. Усе нерви кляті. Він навіть завагався — чи не зачекати із втіленням плану до завтрашнього вечора? Тоді можна буде вранці навідатися до посольства й зустрітися з таємничим письмоводителем Пижовим, про якого казав шеф. Але боягузлива обережність — почуття ганебне, та й часу втрачати не хотілось. І так уже мало не три тижні на дрібниці пішли.
Мандрівка Європою виявилася менш приємною, ніж припускав на початку окрилений Фандорін. Територія, розташована по той бік прикордонного Вержболова, пригнітила його разючою несхожістю з рідними скромними просторами. Ераст Петрович дивився у вікно вагона і все чекав, що чистенькі села й іграшкові міста закінчаться і почнеться нормальний пейзаж, але чим далі від російського кордону від'їжджав поїзд, тим будиночки ставали білішими, а містечка більш мальовничими. Фандорін усе суворішав, але розпустити нюні собі не дозволяв. Урешті-решт, не все те золото, що блищить, говорив собі він, але на душі все одно зробилося якось нудотно.
Потім нічого, потроху звик, і вже здавалося, що і в Москві не набагато брудніше, ніж у Берліні, а Кремль і золоті куполи церков у нас такі, що німцям і не снилося. Мучило інше — військовий агент російського посольства, котрому Фандорін передав пакета з печатями, звелів поки що далі не їхати і чекати секретної кореспонденції для передачі у Відень. Очікування розтяглося на тиждень, і Ерасту Петровичу набридло тинятися затишною Унтер-ден-Лінден, набридло розчулюватися вигляду ситих лебедів у берлінських парках.
Те ж повторилось і у Відні, тільки тепер довелося п'ять днів дожидати пакета, призначеного для військового агента в Парижі. Ераст Петрович нервував, уявляючи, що «міс Ольсен», не дочекавшись вісточки від свого Іполита, вибралася з готелю, й тепер її довіку не розшукати. Від нервів Фандорін подовгу й частенько сидів у кафе, їв багато мигдальних тістечок і літрами пив крем-соду.
Зате в Парижі він перебрав ініціативу до своїх рук: до російського представництва зазирнув на п'ять хвилин, вручив посольському полковнику папери й безапеляційно заявив, що має особливе завдання й затримуватися не може навіть на годину. Щоб покарати себе за безплідно згаяний час, навіть Париж не захотів оглянути, лише проїхав у фіакрі новими, щойно прокладеними бароном Османом бульварами — і на Північний вокзал. Потім, на зворотному шляху, ще буде час.
За чверть до десятої, затулившись номером «Таймс» із проверченою для огляду діркою, Ераст Петрович уже сидів у фойє «Зимової королеви». На вулиці очікував передбачливо найнятий кеб. Згідно з отриманою інструкцією, портьє демонстративно не дивився в бік не по-літньому зодягненого постояльця і навіть намагався відвернутись у протилежний бік.
О третій хвилині на одинадцяту дзенькнув дзвіночок, двері розчинились і ввійшов велетенського зросту чоловік у сірій лівреї. Він, «Джон Карлич»! Фандорін упритул припав оком до сторінки з описом балу у принца Уельського.
Портьє злодійкувато скосив очі на недоречно захопленого читанням містера фон Дорна і ще, негідник, кудлатими бровами вгору-вниз зарухав, але об'єкт, на щастя, цього не помітив або вважав нижче своєї гідності обертатися.
Кеб виявився до речі. З'ясувалося, що дворецький не прийшов пішки, а приїхав на «егоїстці» — одномісній колясці, в котру було запряжено міцного вороного коника. Доречним був і дощик, який зарядив, — «Джон Карлич» підняв шкіряний верх і тепер при всьому бажанні не зміг би виявити стеження.
Наказу рухатися за чоловіком у сірій лівреї кебмен аж ніяк не здивувався, ляснув довгим батогом, і план вступив у свою першу фазу.
Смеркло. На вулицях горіли ліхтарі, та не знайомий із Лондоном Ераст Петрович дуже швидко втратив орієнтацію, заплутавшись в однакових кам'яних кварталах чужого, погрозливо мовчазного міста. Через деякий час будинки понижчали й порідшали, в темряві нібито попливли обриси дерев, а ще десь за чверть години потяглися оточені садами особняки. Біля одного з них «егоїстка» зупинилася, від неї відділилася велетенська постать і відчинила високі ґратчасті ворота. Висунувшись із кеба, Фандорін побачив, як коляска заїжджає до двору, після чого ворота знову зачинились.
Кмітливий кебмен сам зупинив коня, обернувся й запитав:
— Чи маю я повідомити про цю поїздку поліцію, сер?
— Ось вам крона, а це питання — на ваш розсуд, — відповів Ераст Петрович, вирішивши, що не буде просити візника зачекати — занадто вже меткий. Та й незрозуміло ще, коли їхати назад. Попереду чекала цілковита невідомість.
Огорожу перемахнути виявилося неважко, в гімназійні роки доводилося долати й не такі.
Сад лякав тінями й негостинно штрикав сучками в обличчя. Попереду крізь дерева невиразно біліли обриси двоповерхового будинку під горбатим дахом. Фандорін, стараючись тихіше хрустіти, підкрався до крайніх кущів (од них пахло бузком — можливо, це й був який-небудь англійський бузок) і здійснив рекогносцирування. Не просто будинок, а, мабуть, вілла. Біля входу ліхтар. На першому поверсі вікна горять, але там, схоже, розташовані служби. Набагато цікавішим видається засвічене вікно на другому поверсі (тут згадалося, що в англійців чомусь він називається «першим»), але як туди дістатися? На щастя, неподалік ринва, а стіна обросла чимось в'юнким і на вигляд доволі чіпким. Навички недавнього дитинства знову могли стати у пригоді.
Ераст Петрович темною тінню переметнувся до самої стіни і потряс ринву. Нібито міцна й не бряжчить. Оскільки життєво важливим було не гуркотіти, підйом відбувався повільніше, ніж хотілося б. Аж ось нога намацала приступку, що дуже вдало оперізувала увесь другий поверх, і Фандорін, обережно вчепившись за плющ, дикий виноград, ліани — біс його зна, як називалися ці змієподібні стебла, — почав дрібними кроками підкрадатися до заповітного вікна.
Першої миті охопило пекуче розчарування — у кімнаті нікого не було. Лампа під рожевим абажуром освітлювала зграбне бюро з якимись паперами, в кутку, здається, біліла постіль. Незрозуміло — чи то кімната, чи то спальня. Ераст Петрович зачекав хвилин п'ять, але нічого не відбувалося, тільки на лампу сів товстий нічний метелик, тремтячи волохатими крильцями. Невже доведеться лізти назад? Чи ризикнути і пробратися всередину? Він злегка штовхнув раму, й вона прочинилась. Фандорін завагався, картаючи себе за нерішучість і зволікання, та з'ясувалося, що зволікав він правильно — двері відчинилися й до кімнати ввійшли двоє, жінка й чоловік.
Угледівши жінку, Ераст Петрович мало не закричав переможно — це була Біжецька! Із гладенько зачесаним чорним волоссям, перетягнутим червоною стрічкою, в мереживному пеньюарі, на який було накинуто барвисту циганську шаль, вона здалася йому сліпучо прекрасною. О, такій жінці можна вибачити будь-які гріхи!
Обернувшись до чоловіка, — його обличчя лишалося в тіні, та, зважаючи на зріст, це був містер Морбід, — Амалія Казимирівна сказала бездоганною англійською (шпигунка, напевно шпигунка!):
— То це напевно він?
— Так, мем. Жодного сумніву.
— Звідки така впевненість? Ви що, бачили його?
— Ні, мем. Сьогодні там чергував Франц. Він доповів, що хлопчина прибув о сьомій. Опис збігається, ви навіть про вуса вгадали.
Біжецька дзвінко розсміялась.
— Одначе не можна його недооцінювати, Джоне. Хлопчик із породи щасливчиків, а я цей тип людей добре знаю — вони непередбачувані й дуже небезпечні.
У Ераста Петровича тьохнуло під ложечкою. Чи не про нього мова? Та ні, не може бути.
— Дурниці, мем. Варто вам тільки розпорядитися… З'їздимо з Францом і покінчимо враз. Номер п'ятнадцять, другий поверх.
Так і є! Саме в п'ятнадцятому номері, на третьому поверсі (по-англійськи другому), Ераст Петрович і зупинився. Але як довідалися?! Звідки?! Фандорін посмиком, незважаючи на біль, одірвав свої ганебні, непотрібні вуса.
Амалія Казимирівна, чи як там її звали насправді, спохмурніла, в голосі зазвучав метал:
— Не смійте! Сама винна, сама й виправлю свою помилку. Одного разу в житті довірилася чоловікові… Мене дивує тільки, чому з посольства нам не дали знати про його приїзд?
Фандорін увесь перетворився на слух. Так у них свої люди в російському посольстві! От тобі й на! А Іван Францович іще сумнівався! Скажи, хто, скажи!
Однак Біжецька заговорила про інше:
— Листи є?
— Сьогодні аж три, мем. — І дворецький з поклоном передав конверти.
— Добре, Джоне, можете йти спати. Сьогодні ви мені більше не знадобитесь. — Її долали позіхи.
Коли за містером Морбідом зачинилися двері, Амалія Казимирівна недбало кинула листи на бюро, а сама підійшла до вікна. Фандорін одсахнувся за виступ, серце в нього шалено гупало. Невидюще дивлячись величезними очима в темну мряку, Біжецька (якби не скло, до неї можна було б доторкнутися рукою) задумливо пробурмотіла:
— Страшенна нудьга, прости Господи. Сиди тут, кисни…
Потім вона повелася дуже дивно: підійшла до грайливого настінного бра у вигляді Амура й натиснула малолітньому богу кохання пальцем на бронзовий пупок. Гравюра, що висіла поряд (здається, щось мисливське), беззвучно від'їхала вбік, оголивши мідні дверцята з круглою ручкою. Біжецька випростала з прозорого рукава тонку руку, повертіла рукоятку туди-сюди, і дверцята, мелодійно тринькнувши, відчинилися. Ераст Петрович притисся носом до скла, боячись пропустити найважливіше.
Амалія Казимирівна, як ніколи схожа на царицю єгипетську, граціозно потяглася, дістала щось із сейфа і обернулась. У руках у неї був синій оксамитовий портфель.
Вона сіла до бюро, вийняла з портфеля великий жовтий конверт, а звідти якийсь дрібно списаний аркуш. Розрізала ножем отримані листи і щось переписала з них на аркуш. Для цього вистачило двох хвилин. Потім, знову вклавши листи й аркуші в портфель, Біжецька запалила пахітоску і декілька разів глибоко затяглася, задумливо дивлячись кудись у простір.
У Ераста Петровича отерпла рука, якою він тримався за стебла, у бік боляче впиналася рукоятка «кольта», та ще почали нити незручно вивернуті ступні. Довго в такому положенні йому було не простояти.
Нарешті Клеопатра загасила пахітоску, підвелася й попрямувала у віддалений, слабко освітлений кут кімнати, відчинилися якісь невисокі двері, знову зачинилися, й почувся шум води. Певно, там була ванна.
На бюро спокусливо лежав портфель, а жінки, як відомо, вечірнім туалетом займаються подовгу… Фандорін штовхнув стулку вікна, поставив коліно на підвіконня й одним махом опинився в кімнаті. Раз у раз поглядаючи в бік ванної, де, як і раніш, рівно шуміла вода, він заходився потрошити портфель.
Всередині виявилася велика купа листів і знайомий жовтий конверт.
На конверті адреса:
«Mr. Nicholas M. Croog, Poste restante, VHolel des postes, S. — Petersbourg, Russie»[28].
Так, уже непогано. Всередині лежали розграфлені аркуші, списані по-англійськи добре знайомим Ерасту Петровичу навскісним почерком. У першому стовпчику якийсь номер, у другому назва країни, у третьому чин або посада, в четвертому дата, у п'ятому теж дата — різні числа червня у порядку зростання. Приміром, останні три записи, судячи з чорнила, щойно зроблені, мали такий вигляд:
Стоп! Листи, що прийшли сьогодні до готелю на ім'я міс Ольсен, були з Ріо-де-Жанейро, Вашингтона та Штутгарта. Ераст Петрович порився в купі листів, розшукав бразильського. Всередині був аркуш без звертання й підпису, всього один рядок:
30 травня, начальник особистої охорони імператора, № 1053F.
Отже, Біжецька навіщось переписує зміст отримуваних нею листів на аркуші, котрі потім відправляє до Петербурга якомусь мсьє Ніколя Крооґу або, скоріше, містеру Ніколасу Крооґу. Навіщо? Чому до Петербурга? Що це взагалі все означає?
Питання штовхалися ліктями, налізаючи одне на одне, але розбиратися з ними було ніколи — у ванній перестала литися вода. Фандорін похапцем засунув папери та листи назад до портфеля, але ретируватися до вікна не встиг. У дверях застигла тонка біла постать.
Ераст Петрович вихопив із-за пояса револьвер і свистячим шепотом наказав:
— Пані Біжецька, один звук, і я вас застрелю! Підійдіть і сядьте! Мерщій!
Вона мовчки наблизилася, зачаровано дивлячись на нього бездонними мерехтливими очима, сіла біля бюро.
— Що, не чекали? — уїдливо поцікавився Ераст Петрович. — За дурника мене тримали?
Амалія Казимирівна мовчала, погляд її був уважним і трохи здивованим, ніби вона бачила Фандоріна вперше.
— Що означають оці списки? — запитав він, труснувши «кольтом». — До чого тут Бразилія? Хто криється під номерами? Ну ж бо, відповідайте!
— Подорослішав, — несподівано промовила Біжецька тихим, задумливим голосом. — І, здається, змужнів.
Вона впустила руку, й пеньюар сповз із округлого плеча, такого білого, що Ераст Петрович глитнув.
— Сміливий, задерикуватий дурник, — сказала вона так само неголосно й подивилася йому просто у вічі. — Й дуже, дуже гарненький.
— Якщо ви надумали мене спокушати, то марно витрачаєте час, — червоніючи пробурмотів він. — Не такий уже я дурник, як ви уявляєте.
Амалія Казимирівна сумно мовила:
— Ви — бідолашний хлопчик, який навіть не розуміє, в що уплутався. Бідолашний красивий хлопчик. І мені вас тепер не врятувати…
— Подумали б спершу про власний порятунок! — Ераст Петрович намагався не дивитися на кляте плече, що заголилося ще дужче. Невже буває така сяюча, сніжно-молочна шкіра?
Біжецька поривчасто підвелась, і він одсахнувся, виставивши дуло вперед.
— Сидіть!
— Не бійтеся, дурненький. Який ви рум'яний. Можна торкнутися?
Вона простягла руку й злегка торкнулася пальцями його щоки.
— Гарячий… Що ж мені з вами робити?
Друга її рука ніжно лягла на його пальці, що стискали револьвер. Матові нерухомі очі були так близько, що Фандорін побачив у них два маленькі відображення лампи. Дивна пасивність охопила молодика, він згадав, як Іполит попереджав про метелика, та згадав якось відсторонено, ніби й не його стосувалося.
А далі сталося ось що. Лівою рукою Біжецька відвела «кольта» вбік, правою ж ухопила Ераста Петровича за комір і рвонула на себе, одночасно вдаривши його лобом у ніс. Од гострого болю Фандорін осліп, а втім, він усе одно нічого не побачив би, тому що лампа з гуркотом полетіла на підлогу, і настала непроглядна темрява. Від наступного удару — коліном у пах — молодик зігнувся навпіл, пальці його судорожно стислись, і кімнату осяяло спалахом, розідрало пострілом. Амалія судорожно вдихнула повітря, напівсхлипнула-напівскрикнула, й ніхто більше не бив Ераста Петровича, ніхто не стискав йому зап'ястя. Пролунав звук падаючого тіла. У вухах дзвеніло, по підборіддю двома струмками стікала кров, із очей лилися сльози, а внизу живота було так кепсько, що хотілося тільки одного — стиснутися в клубок і перечекати, перетерпіти, переревти цей нестерпний біль. Але ревти було ніколи — знизу долітав голосний гомін, гуркіт кроків.
Фандорін ухопив зі столу портфель, кинув його у вікно, поліз через підвіконня й ледве не зірвався, бо рука все ще тримала пістолета. Він не пам'ятав, як зліз по ринві, дуже боявся не знайти в темряві портфель, одначе того видно було добре на білому гравію. Ераст Петрович підібрав його й побіг навпростець через кущі, скоромовкою бурмочучи під ніс: «Нічого собі дипломатичний кур'єр… Жінку вбив… Господи, що ж робити, що робити… Сама винна… Я й не хотів зовсім… Куди тепер… Поліція шукатиме… Або ці… Вбивця… До посольства не можна… Тікати з країни, швидше… Теж не можна… На вокзалах, у портах шукатимуть… За свій портфель вони землю перевернуть… Затаїтися… Господи, Іване Францовичу, що ж робити, що робити?..» Фандорін на бігу озирнувся й побачив таке, що спіткнувся й мало не впав. У кущах нерухомо стояла чорна постать у довгому плащі. В місячному сяйві біліло застигле, дивно знайоме обличчя. Граф Зуров!
Вискнувши, вкрай ошалілий Ераст Петрович перемахнув через огорожу, метнувся праворуч, ліворуч (звідки ж кеб приїхав?), і, вирішивши, що все одно, побіг праворуч.
Розділ одинадцятий,
У ЯКОМУ ОПИСАНО ДУЖЕ ДОВГУ НІЧ
На Собачому острові, у вузеньких вуличках за Міллуолськими доками, ніч настає швидко. Не встигнеш озирнутись, а сутінки із сірих уже зробилися коричневими, і поодинокі ліхтарі горять не всі. Грязюка, нудьга, від Темзи потягує вогкістю, від помийниць гниллю, й пусто на вулицях, тільки біля підозрілих пабів і дешевих умеблювань копошиться якесь негарне, небезпечне життя.
У номерах «Феррі-роуд» мешкають списані на берег матроси, дрібні аферисти та старіючі портові шльондри. Плати шість пенсів за день і живи собі в окремій кімнаті з ліжком — ніхто не пхатиме носа у твої справи. Але умова: за псування меблів, бійку і крики вночі господар, Жирний Х'ю, оштрафує на шилінг, а хто відмовиться платити — вижене втришия. Жирний Х'ю з ранку до вечора за конторкою біля входу. Стратегічне місце — видно, хто прийшов, хто пішов, хто що приніс або, навпаки, хоче винести. Публіка строката, від такої жди всякого.
Ось, приміром, рудий патлатий художник-француз, який щойно прослизнув повз господаря до кутового номера. Гроші у жабника водяться, без суперечок заплатив за тиждень уперед, не п'є, сидить узаперті, вперше за весь час відлучився. Х'ю, звичайно, скористався нагодою, заглянув до нього, і що ви думаєте? Художник, а в номері ні фарб, ні полотен. Може, вбивця який, хто його зна — інакше навіщо очі за темними окулярами ховати? Констеблю сказати, чи що? Гроші ж усе одно вперед заплачено…
А рудий художник, не відаючи про те, якого небезпечного напрямку набули думки Жирного Х'ю, замкнув двері й повівся, насправді, більш ніж підозріло. Насамперед щільно зашторив вікна. Потім поклав на стіл покупки — булку, сир і пляшку портеру, вийняв із-за пояса револьвер і засунув під подушку. На цьому роззброєння дивного француза не завершилось. Він витяг із-за халяви дерінджер — маленький однозарядний пістолетик, якими зазвичай користуються дами та політичні вбивці, — прилаштував цю іграшкову на вигляд зброю біля пляшки портеру. З рукава постоялець дістав вузький, короткий стилет і встромив його в булку. Тільки після цього він запалив свічку, зняв сині окуляри, втомлено потер очі. Озирнувся на вікно — чи не відходять штори — і, знявши з голови рудий парик, виявився не ким іншим, як Ерастом Петровичем Фандоріним.
Трапезу було завершено за п'ять хвилин — мабуть, були у титулярного радника і втікача-убивці справи важливіші. Змахнувши зі столу крихти, Ераст Петрович витер руки об довгу богемну блузу, підійшов до драного крісла, що стояло в кутку, понишпорив у обшивці й дістав маленький синій портфель. Не терпілося продовжити роботу, що нею Фандорін займався цілий день і яка вже привела його до вельми важливого відкриття.
Після трагічних подій минулої ночі Ераст Петрович усе ж вимушений був заглянути до себе в готель, аби захопити хоча б гроші та паспорт. Нехай тепер люб'язний друг Іполит, мерзотник, Юда, шукає зі своїми поплічниками «Еразмуса фон Дорна» по вокзалах і портах. Кого зацікавить бідний французький художник, який поселився в самісінькій клоаці лондонських нетрів? Ну, а якщо все-таки довелося вдатись до ризику і здійснити вилазку на пошту, так на те була особлива причина.
Але який Зуров! Його роль у цій історії була не зовсім зрозумілою, але в будь-якому разі негарною. Непростий його сіятельство, ох непростий. Химерні кренделі виписує бравий гусар, відкрита душа. Як спритно адреску підсунув, як усе розрахував! Одне слово — шпільмейстер. Знав, що клюне дурний пічкур, проковтне наживку разом із гачком. Або ні, його сіятельство щось таке про метелика алегоризував. Полетів метелик на вогонь, полетів іще й як. І ледве не згорів. Так дурневі й треба. Адже ясно було, що в Біжецької та Іполита якийсь спільний інтерес є. Тільки такий романтичний бовдур, як один титулярний радник (до речі, отримав це звання в обхід інших більш достойних людей) міг усерйоз повірити у фатальну пристрасть на кастільський манір. Та ще Івану Францовичу голову заморочив. Який сором! Ха-ха! Красиво викладав граф Іполит Олександрович: «Люблю і боюсь її, відьму, задушу власними руками!» От, мабуть, потішався над сисунцем! І як ювелірно спрацював, не гірше ніж того разу, з дуеллю. Розрахунок був простим і безпомилковим: займай пост біля готелю «Уінтер квін» і спокійно чекай собі, поки дурний метелик «Еразм» на свічку прилетить. Тут тобі не Москва — ні розшукної, ні жандармів, бери Ераста Фандоріна голими руками. І кінці в воду. Чи не Зуров і є тим самим «Францом», про якого дворецький згадував? У, мерзенні конспіратори. Хто в них там головний — Зуров чи Біжецька? Схоже, все-таки вона… Ераст Петрович зіщулився, згадавши події минулої ночі і жадібний зойк, із яким упала застрелена Амалія. Може, поранена, не вбита? Але тоскний холодок під серцем підказував, що вбита, вбита прекрасна цариця, й жити Фандоріну з цим тягарем до скону.
Щоправда, цілком можливо, що кінець зовсім близько. Зуров знає, хто вбивця, бачив. Напевно вже полювання йде по всьому Лондону, по всій Англії. Але чому Зуров упустив його вночі, дав утекти? Пістолета в руці злякався? Загадка…
Одначе була загадка іще хитромудріша — вміст портфеля. Тривалий час Фандорін ніяк не міг уторопати, що означав таємничий список. Звіряння показало, що записів на аркушах якраз стільки, скільки листів, і всі дані збігаються. Тільки, окрім числа, вказаного в листі, Біжецька дописувала ще й дату отримання.
Усього записів було сорок п'ять. Найдавніший датовано 1 червня, останні три з'явилися при Ерасті Петровичу. Порядкові номери в листах було вказано всі різні; найменший — № 47F (Бельгійське королівство, директор департаменту, отримано 15 червня), найбільший — № 2347F (Італія, драгунський лейтенант, отримано 9 червня). Країн відправлення нарахувалося дев'ять. Частіше за інші зустрічалися Англія та Франція. Росія тільки одного разу (№ 994F, дійсний статський радник, отримано 26 червня, на конверті петербурзький штемпель від 7 червня. Ух, не заплутатися б із календарями: 7 червня — це по-європейському буде 19-е. Значить, за тиждень дійшов). Посади й чини здебільшого згадувалися високі — генерали, старші офіцери, один адмірал, один сенатор, навіть один португальський міністр, але траплялася й дрібнота, як-от лейтенант із Італії, судовий слідчий із Франції або капітан прикордонної варти з Австро-Угорщини.
Загалом, виходило так, наче Біжецька була посередницею, передавальною ланкою, живою поштовою скринькою, до обов'язків якої входило реєструвати відомості, що надходили, і переправляти їх далі — очевидно, містеру Ніколасу Крооґу до Петербурга. Резонно припустити, що списки переправлялися раз на місяць. Ясно й те, що до Біжецької роль «міс Ольсен» виконувала якась інша особа, про що готельний портьє не підозрював.
На цьому очевидне вичерпувалось і виникала пекуча потреба в дедуктивному методі. Ех, був би тут шеф, він умить перелічив би можливі версії, все само розляглось би по поличках. Але шеф був далеко, й висновок напрошувався такий: мав рацію Бриллінг, аякже. В наявності розгалужена організація з членами в багатьох країнах — це раз. Королева Вікторія й Дізраелі тут ні до чого (інакше навіщо відправляти донесення до Петербурга?) — це два. Стосовно англійських шпигунів Ераст Петрович сів у калюжу, й пахне тут саме нігілістами — це три. Та й ниточки тягнуться не куди-небудь, а саме в Росію, де водяться найстрашніші та найнепримиренніші нігілісти, — це чотири. Й серед них підлий вовкулака Зуров.
Нехай шеф і має рацію, одначе й Фандорін не марно подорожні переводив. Івану Францовичу, мабуть, і в кошмарному сні не наснилося б, з якою могутньою гідрою він веде війну. Тут не студенти й не істеричні панночки з бомбочками та пістолетиками, тут цілий таємний орден, у котрому беруть участь міністри, генерали, прокурори і навіть якийсь дійсний статський радник із Петербурга!
Ось коли Ераста Петровича осяяло (це було вже після полудня). Дійсний статський радник — і нігіліст? Якось не вкладалося в голові. З начальником бразильської імператорської охорони ще нічого — в Бразилії Ераст Петрович зроду не бував і тамошніх порядків не уявляв, але уявити собі російського статського генерала з бомбою рішуче відмовлявся. Одного дійсного статського радника Фандорін знавав доволі близько — Федора Трифоновича Севрюгіна, директора Губернської гімназії, де відучився мало не сім літ. Щоб він був терористом? Нісенітниця!
І раптом серце в Ераста Петровича стислося. Ніякі це не терористи, всі вони солідні та респектабельні панове! Вони — жертви терору! Це нігілісти з різних країн, зашифровані кожен під своїм номером, доносять центральному революційному штабові про здійснені терористичні акти!
Хоча ні, в червні в Португалії міністрів нібито не вбивали — про це неодмінно написали б усі газети… Ну, значить, це кандидати в жертви, ось що! «Номери» питають дозволу в свого штабу про проведення терористичного акту. А імена не вказано з конспірації.
І все стало на свої місця, все прояснилось. Адже говорив Іван Францович щось про ниточку, що тягнулася від Ахтирцева на якусь підмосковну дачу, та не дослухав шефа Фандорін, розпалений своєю шпигунською маячнею.
Стоп! А драгунський лейтенант навіщо їм знадобився? Вже ж така дрібнота. І дуже просто, тут же відповів собі Ераст Петрович. Видно, перейшов їм дорогу невідомий італієць. Так само як свого часу перейшов дорогу білоокому душогубу один юний колезький реєстратор із московської розшукної поліції.
Що ж робити? Він тут відсиджується, а стільки достойних людей під смертю ходять! Особливо жаль було Фандоріну невідомого петербурзького генерала. Мабуть, шанована людина, і немолода, заслужена, діти малі… А схоже, що карбонарії ці щомісяця свої злочинні реляції висилають. Тому-то по всій Європі що не день кров ллється! А нитки не куди-небудь, до Пітера ведуть. І згадались Ерасту Петровичу слова, сказані якось шефом: «Тут долю Росії на карту поставлено». Ех, Іване Францовичу, ех, пане статський раднику, не тільки Росії — всього цивілізованого світу.
Сповістити письмоводителя Пижова. Таємно, щоб посольський зрадник не рознюхав. Але як? Адже зрадником виявитися може хто завгодно, та й небезпечно Фандоріну біля посольства з'являтися, хоча б і рудим французом у художницькій блузі… Доведеться відважитися на ризик. Послати міською поштою на ім'я губернського секретаря Пижова й приписати «у власні руки». Нічого зайвого — тільки свою адресу та уклін од Івана Францовича. Розумна людина, сама все зрозуміє. А міська пошта тут, кажуть, листа адресату мало не за дві години доставляє…
Так і вчинив Фандоріи і ось тепер, увечері, чекав — чи не пролунає обережний стук у двері. Стуку не було. Все сталося зовсім інакше.
Пізно ввечері, вже запівніч, сидів Ераст Петрович у обідраному кріслі, де було сховано синій портфель, і куняв. На столі майже догоріла свічка, у кутках кімнати погустішали недобрі сутінки, за вікном погримувала недалека вже гроза. У повітрі було тоскно й душно, ніби хтось громіздкий, невидимий сів на груди й не дає вдихнути. Фандорін погойдувався десь на невизначеній грані між явою і сном. Важливі, ділові думки раптом в'язли в якій-небудь нісенітниці, й тоді молодик, похопившись, тряс головою, щоб не втягло у сонний вир.
Під час одного з таких просвітлень сталося дивне. Спершу пролунав незрозумілий тонкий писк. Потім, не вірячи власним очам, Ераст Петрович побачив, як ключ, що стримів у замковій щілині, почав сам по собі обертатися. Двері, огидненько скрипнувши, поповзли стулкою всередину, й на порозі виникло химерне видіння: маленький миршавий добродій невизначеного віку з голеним, круглим личком і вузькими, у промінцях дрібних зморщок очима.
Фандорін, смикнувшись, схопив зі столу дерінжера, а видіння, солодко посміхнувшись і задоволено кивнувши, проворкотіло надзвичайно приємним, медовим тенорком:
— Ну ось і я, любий отроче. Порфирій Мартинів син Пижов, Господній раб і губернський секретар. Прилетів на перший помах. Як вітр на поклик Еола.
— Як ви відчинили двері? — злякано прошепотів Ераст Петрович. — Адже я пам'ятаю, що замикав на два оберти.
— А ось, магнітна відмичка, — охоче пояснив довгожданий гість і показав якийсь довгастий брусок, який тут же зник у його кишені. — Щонайзручніша штучка. Позичив у одного татя з місцевих. За родом занять доводиться входити в стосунки з жахливими суб'єктами, мешканцями самого дна суспільства. Найцілковитіші мізераблі, запевняю вас. Панові Юго такі й не снилися. А втім, теж душі людські, й до них можна підхідець відшукати. Я їх, недолюдків, навіть люблю й почасти колекціоную. Сказано в поета: всяк розважається як може, та всіх стриножить смерть одна. Або, як говорить німчура, йєдес тірхен хат зайн плезірхен — кожній скотинці свої гостинці.
Як видно, дивний чоловічок мав здатність без найменших утруднень плескати язиком на будь-яку тему, та його чіпкі очиці часу не гаяли марно — ґрунтовно обстежили й самого Ераста Петровича, і всю його вбогу комірчину.
— Я — Ераст Петрович Фандорін. Од пана Бридлінга. У надзвичайно важливій справі, — сказав молодик, хоча перше й друге було вказано в листі, а про третє Пижов без сумніву здогадався й сам. — Тільки от він мені пароля не дав. Забув, мабуть.
— І не треба ніякого пароля. Дурниця й дитячі забави. Що ж, росіянин росіянина не розпізнає? Та мені досить ув оченята ваші ясні подивитися (Порфирій Мартинович присунувся впритул), і я бачу все, як на долоні. Юнак чистий, сміливий, благородних устремлінь і патріот вітчизни. Аякже, у нас в установі інших не тримають.
Фандорін нахнюпився — йому здалося, що губернський секретар блазнює, тримає його за нетяму. Тому свою історію Ераст Петрович виклав стисло й сухо, без емоцій. Тут з'ясувалося, що Порфирій Мартинович уміє не лише базікати, але й уважно слухати — щодо цього в нього був просто талант. Пижов присів на ліжко, ручки склав на животі, очі, й без того в щілинку, зовсім заплющив, і його ніби не стало. Тобто він у буквальному розумінні перетворився на слух. Жодного разу не перебив Пижов мовця, жодного разу не поворушився. Одначе, раз по раз, у ключові моменти розповіді, виблискувало з-під заплющених повік гострою іскоркою.
Своєю гіпотезою стосовно листів Ераст Петрович ділитися не захотів — приберіг для Бриллінга, а наостанку сказав:
— І ось, Порфирію Мартиновичу, перед вами втікач і мимовільний убивця. Мені треба терміново переправитися на континент. До Москви мені треба, до Івана Францовича.
Пижов поплямкав губами, почекав, чи не буде сказано ще чого-небудь, потім тихенько запитав:
— А портфельчик? Чи не переправити з дипломатичною? Так воно розважніше вийде. А то чого доброго… Панове, по всьому видко, серйозні, вони ж вас і в Європі шукати будуть. Через проточку я вас, ангеле мій, звичайно, переправлю — справа дріб'язкова. Якщо не погребуєте вутлим рибальським човном, завтра ж попливете собі з Богом. Ловлячи під парус вітр ревучий.
Що в нього усе «вітр» та «вітр», сердито подумав Ераст Петрович, якому, правду сказати, страшенно не хотілося розлучатись із портфелем, добутим такою дорогою ціною. А Порфирій Мартинович, ніби й не помітивши вагань співбесідника, продовжив:
— Я не в свої справи не лізу. Бо скромний і недопитливий. Однак бачу, що багато чого ви мені недоговорюєте. І вірно, персиковий мій, слово — срібло, мовчання — золото. Бриллінг Іван Францович — птиця високого польоту. Можна сказати, орел прегордий між дроздами, абикому важливої справи не довірить. То як же?
— В якому розумінні?
— Стосовно портфельчика? Я б його з усіх боків сургучем обляпав, дав би кур'єру тямущішому, вмить би до Москви долетів, як на троєчці з бубонцями. А вже я б і телеграмку шифровану відбив — стрічайте, мовляв, владик небесних дар безцінний.
Бачить Бог, не почестей прагнув Ераст Петрович, не ордена й навіть не слави. Віддав би він Пижову портфель заради користі справи, адже з кур'єром і справді надійніше. Та уява вже стільки разів малювала йому картину тріумфального повернення до шефа, з ефектним врученням дорогоцінного портфеля й захоплюючою розповіддю про перенесені пригоди… Невже нічого цього не буде?
І виявив легкодухість Фандорін. Сказав суворо:
— Портфель сховано в надійному тайнику, й доставлю його я сам. Головою за нього відповідаю. Ви вже, Порфирію Мартиновичу, не ображайтесь.
— Ну що ж, ну що ж, — не наполягав Пижов. — Воля ваша. Мені ж і спокійніше. Ну їх, чужі секрети, мені й своїх вистачає. У тайнику так у тайнику. — Він підвівся, ковзнув поглядом по голих стінах кімнатки. — Ви поки що відпочиньте, серденько. Молодість сну потребує. А в мене, старого, все одно безсоння, так я тим часом про човника подбаю. Завтра (а виходить, що сьогодні) на світаннячку буду у вас. Доправлю до берега морського, почоломкаю на прощання й перехрещу. А сам на чужині залишусь сиротою безпритульним нидіти. Ох, гірко Афоньці на чужій сторонці.
Тут Порфирій Мартинович, певно, й сам зрозумів, що пересиропив, і винувато розвів руками:
— Каюсь, забалакався. Скучив за живою мовою, все, знаєте, на красномовність тягне. Наші розумники посольські більше по-французьки висловлюються, ні з ким душу відвести.
За вікном загуркотіло вже не на жарт, здається, і дощ пішов. Пижов заметушився, зазбирався.
— Піду. Ой-ой-ой, бурхливі дихають негоди.
У дверях озирнувся, наостанку попестив Фандоріна поглядом і, низько вклонившись, розтанув у коридорній темряві.
Ераст Петрович зачинив двері на засув і мерзлякувато пересмикнув плечима — гуркіт грому вдарив мало не в самісінький дах.
Темно й моторошно в убогій кімнатці, що виходить єдиним вікном у голий, без жодної травинки кам'яний двір. Там сльота, там вітер, там дощ, але по чорно-сірому, в подертих хмарах небу нишпорить місяць. Жовтий промінь крізь щілину в шторах рубає комірчину навпіл, розтинає до самого ліжка, де борсається в холодному поту змучений кошмаром Фандорін. Він повністю вдягнений, узутий і озброєний, тільки револьвер, як і раніше, під подушкою.
Обтяжена вбивством совість посилає бідолашному Ерасту Петровичу жахливе видіння. Над ліжком схилилася мертва Амалія. Очі в неї напівзаплющені, з-під повік стікає крапелька крові, в оголеній руці чорна троянда.
— Що я тобі зробила? — жалібно стогне вбита. — Я була молодою і красивою, я була нещасною і самотньою. Мене заплутали в тенета, мене обманули й розбестили. Єдиний чоловік, якого я кохала, мене зрадив. Ти вчинив страшний гріх, Ерасте, ти вбив красу, а краса ж — це чудо Господнє. Ти розтоптав чудо Господнє. І навіщо, за що?
Кривава крапля зривається з її щоки просто на чоло змученому Фандоріну, він здригається від холоду й розплющує очі. Бачить, що ніякої Амалії, слава Богу, нема. Сон, усього лиш сон. Але на лоб знову капає щось крижане.
Що це, жахаючись, здригнувся Ераст Петрович, остаточно прокидаючись, і почув стогін вітру, шум дощу, утробний гуркіт грому. Що за краплі? Нічого надприродного. Протікає стеля. Заспокойся, дурне серце, затихни.
Одначе тут із-за дверей тихо, але чітко долинув шелест:
— Навіщо? За що?
І ще раз:
— Навіщо? За що?
Це нечисте сумління, сказав собі Фандорін. Через нечисте сумління в мене галюцинації. Але твереза, раціональна думка не позбавила мерзенного, липкого страху, котрий так і ліз крізь пори по всьому тілу.
Неначе тихо. Спалах блискавки висвітлив голі, сірі стіни, і знову стало темно.
А за хвилину пролунав неголосний стук у вікно. Тук-тук. І знову: тук-тук-тук.
Спокійно! Це вітер. Дерево. Сучки в скло. Звичайна річ.
Тук-тук. Тук-тук-тук.
Дерево? Яке дерево? Фандорін рвучко сів. Немає там, за вікном, ніякого дерева! Там порожній двір. Господи, що це?
Жовта щілина між шторами погасла, посіріла — видно, місяць заховався за хмари, а наступної миті там гойднулося щось темне, моторошне, незнане.
Що завгодно, тільки не лежати так, відчуваючи, як ворушиться коріння волосся. Тільки не збожеволіти.
Ераст Петрович підвівся й на неслухняних ногах рушив до вікна, не відводячи очей від страшної темної плями. Тієї миті, коли він відсмикнув штори, небо осяяв спалах блискавки, і Фандорін побачив за склом, просто перед собою, мертвотно-бліде обличчя з чорними ямами очей. Рука з розчепіреними променеподібними пальцями, що мерехтіла нетутешнім світлом, повільно провела по склу, і Ераст Петрович повівся безглуздо, по-дитячому: судорожно схлипнув, одсахнувся і, кинувшись назад, до ліжка, упав на нього ниць, затуливши голову долонями.
Прокинутись! Швидше прокинутись! Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім'я Твоє, нехай прийде царствіє Твоє…
Постукування в скло припинилося. Він одірвав обличчя від подушки, обережно подивився скоса в бік вікна, та нічого жахливого не побачив — ніч, дощ, часті спалахи блискавки. Привиділося. Безперечно привиділося.
На щастя, згадались Ерасту Петровичу настанови індійського браміна Чандри Джонсона, що навчав правильно дихати і правильно жити. У мудрій книзі сказано:
«Правильне дихання — основа правильного життя. Воно підтримає тебе у важкі хвилини буття, в ньому знайдеш ти спасіння, заспокоєння і просвітлення. Вдихаючи життєву силу прану, не поспішай видихнути її назад, затримай її у своїх легенях. Чим триваліше й розміреніше твоє дихання, тим більше у тобі життєвої сили. Той досяг просвітлення, хто, вдихнувши прану ввечері, не видихне її до світанкової зорі».
Ну, до просвітлення Ерасту Петровичу було ще далеко, та завдяки щоранковим вправам уже навчився він затримувати дихання до ста секунд. До цього вірного засобу вдався він і тепер. Набрав повні груди повітря й затих, «перетворився в дерево, камінь, траву». І допомогло — стукіт серця потроху вирівнявся, жах відступив. На рахунку сто Фандорін шумно видихнув, заспокоєний перемогою духу над забобонами.
І тоді долинув звук, од якого заклацали зуби. Хтось шкрібся в двері.
— Впусти мене, — прошепотів голос. — Подивись на мене. Мені холодно. Впусти…
Ну це вже занадто, з останніх залишків гордості обурився Фандорін. Зараз відчиню двері й прокинуся. Або… Або побачу, що це не сон.
Він двома стрибками дістався дверей, висмикнув засув і рвонув стулку на себе. На цьому його відчайдушний порив вичерпався.
На порозі стояла Амалія. Вона була в білому мереживному пеньюарі, як тоді, тільки волосся сплуталося від дощу, а на грудях розпливлася кривава пляма. Страшнішим за все було її сяюче нетутешнім світлом лице з нерухомими, погаслими очима. Біла рука, спалахуючи іскорками, простяглася до обличчя Ераста Петровича й торкнулася його щоки — зовсім як тоді, та тільки струмував од пальців такий крижаний холод, що нещасний, божеволіючий Фандорін позадкував.
— Де портфель? — свистячим шепотом запитав привид. — Де мій портфель? Я за нього душу продала.
— Не віддам! — зірвалося з пересохлих губ Ераста Петровича. Він дозадкував до крісла, в надрах якого крився вкрадений портфель, плюхнувся на сидіння і для надійності ще обхопив його руками.
Привид підійшов до столу. Чиркнув сірником, запалив свічку й раптом дзвінко вигукнув:
— Yuor turn now! He's all yours![29]
До кімнати ввірвалися двоє — височенний, головою до одвірка Морбід і ще один маленький, вертлявий.
Збитий з пантелику Фандорін навіть не поворухнувся, коли дворецький приставив йому до горла ножа, а другий спритно обнишпорив боки й знайшов за халявою дерінжера.
— Шукай револьвер, — наказав Морбід англійською, і вертлявий не підкачав — миттю виявив захованого під подушкою «кольта».
Увесь цей час Амалія стояла біля вікна, витираючи хусткою лице і руки.
— Ну, все? — нетерпляче запитала вона. — Яка гидота цей фосфор. І головне, весь маскарад був ні до чого. У нього Навіть не вистачило клепки заховати портфель як слід. Джоне, пошукайте в кріслі.
На Фандоріна вона не дивилася, ніби він раптово перетворився на неживий предмет.
Морбід легко висмикнув Ераста Петровича з крісла, так само притискаючи до його горла клинок, а вертлявий засунув руку в сидіння й видобув звідти синього портфеля.
— Дайте-но. — Біжецька підійшла до столу, перевірила вміст. — Усе на місці. Не встиг переправити. Слава богу. Франце, принесіть плаща, я вся змерзла.
— Так це був спектакль? — нетвердим голосом промовив храбруючи Фандорін. — Браво. Ви велика актриса. Радий, що моя куля просвистіла мимо. Як же, такий талант пропав би…
— Не забудьте про кляп, — сказала Амалія дворецькому і, накинувши на плечі принесеного Францом плаща, вийшла з кімнати — навіть не глянувши на знеславленого Ераста Петровича.
Вертлявий коротун — ось хто за готелем слідкував, а зовсім не Зуров — дістав із кишені клубок тонкої мотузки й туго прив'язав руки полоненика до боків. Потім схопив Фандоріна двома пальцями за носа, і коли, задихаючись, Ераст Петрович роззявив рота, засунув йому каучукову грушу.
— Порядок, — з легким німецьким акцентом оголосив Франц, задоволений результатом. — Несу мішок.
Він вискочив у коридор і дуже швидко повернувся. Останнє, що бачив Ераст Петрович перед тим, як йому на плечі, аж до колін, натягай грубу мішковину, — була незворушна, абсолютно кам'яна фізіономія Джона Морбіда. Жаль, звичайно, що білий світ показав Ерасту Петровичу на прощання саме цей, не найчарівніший образ, одначе в запиленій темряві мішка було ще гірше.
— Дай-но я ще мотузочкою поверх перехоплю, — донісся голос Франца. — Їхати недалеко, але так воно буде надійніше.
— Та куди йому дітися? — басом відповів Морбід. — Тільки смикнеться, я йому в черево ножа встромлю.
— А ми все-таки перехопимо, — проспівав Франц і обмотав мотузкою поверх мішка так міцно, що Ерасту Петровичу стало важко дихати.
— Рушай! — штовхнув полоненика дворецький, і Фандорін наосліп посунув уперед, не розуміючи до пуття, чому його не можна прирізати просто тут, у кімнаті.
Двічі він спіткнувся, на порозі готелю мало не. впав, та лапище Джона вчасно вхопило його за плече. Пахло дощем, пофоркували коні.
— Ви двоє, коли впораєтесь, навідайтеся сюди і все приберіть, — пролунав голос Біжецької. — А ми повертаємось.
— Не турбуйтеся, мем, — пророкотав дворецький. — Ви зробили свою справу, ми зробимо свою.
О, як хотілося Ерасту Петровичу сказати Амалії наостанку що-небудь таке, що-небудь особливе, аби запам'ятала його не дурним переляканим хлопчиськом, а хоробрим героєм, що мужньо поліг у нерівній сутичці з цілою армією нігілістів. Але клята груша позбавила його навіть цього останнього задоволення.
А тут очікувало на бідолашного юнака ще одне потрясіння, хоча, здавалось би, після всього, що сталось, які ще могли бути потрясіння?
— Душенько Амаліє Казимирівно, — сказав знайомий затишний тенорок. — Дозвольте старому з вами в кареті проїхатись. Побалакаємо про те про се, та й сухіше мені буде, самі бачите, вимок увесь. А Патрік ваш нехай у мої дрожечки сяде та за нами іде. Не заперечуєте, ясонько?
— Сідайте, — сухо відповіла Біжецька. — Та тільки я вам, Пижов, ніяка не душенька і вже тим паче не ясонька.
Ераст Петрович глухо мугикнув, бо розридатися з грушею в роті було ніяк не можливо. Увесь світ ополчився на нещасного Фандоріна. Де взяти стільки сил, аби витримати в боротьбі проти сонму лиходіїв? Навколо самі зрадники, гаспиди злоядучі (тьху, заразився від клятого Порфирія Мартиновича словоблуддям!). І Біжецька зі своїми головорізами, і Зуров, і навіть Пижов, перебіжчик, — усі вороги. Просто жити не хотілося в цю мить Ерасту Петровичу — таку він огиду відчув і таку втому.
А втім, жити його ніхто особливо й не умовляв. Схоже, у конвоїрів щодо нього були плани зовсім іншого штибу.
Сильні руки підхопили полоненика і вмістили на сидіння, ліворуч розсівся громіздкий Морбід, праворуч легкий Франц, ляснув батіг, і Ераста Петровича І відкинуло назад.
— Куди? — запитав дворецький.
— Велено до шостого пірса. Там поглибше й течія знову ж таки. Ти як гадаєш?
— А мені байдуже. До шостого так до шостого.
Отже, подальша доля Ераста Петровича уявлялася доволі ясно. Відвезуть його до якого-небудь глухого причалу, прив'яжуть камінь і відправлять на дно Темзи, гнити серед іржавих якірних ланцюгів та битих пляшок. Щезне безслідно титулярний радник Фандорін, бо вийде, що не бачила його жодна жива душа після паризького військового агента.
Зрозуміє Іван Францович, що спіткнувся десь його вихованець, а правди так ніколи й не взнає. И невтямки їм там, у Москві й Пітері, що завелася в них у секретній службі підла гадина. Ось кого б викрити.
А може, ще й виведемо на чисту воду.
Навіть зв'язаним і запханим у довгий, запилений мішок, Ераст Петрович почувався незрівнянно краще, аніж двадцять хвилин тому, коли у вікно витріщався фосфоресціюючий привид і від жаху паралізувало свідомість.
Справа в тому, що був у полоненика шанс на порятунок. Спритний Франц, а правий рукав промацати не здогадався. В тому рукаві стилет, на нього й надія. Якби приловчитися та пальцями рукоятки дістатися… Ох, непросто це, коли рука до стегна примотузована. Скільки до нього їхати, до цього шостого пірса? Чи встигнеш?
— Сиди тихо. — Морбід штовхнув ліктем у бік полоненика, що звивався (певно, від жаху).
— Та вже, приятелю, тут вертись, не вертись, усе одно, — філософськи зазначив Франц.
Чоловік у мішку ще з хвилину посмикався, потім глухо й коротко гукнув і затих, певно, змирившись зі своєю долею (клятий стилет, перед тим як витягтися, боляче порізав зап'ястя).
— Приїхали, — оголосив Джон і підвівся, оглядаючись на всі боки. — Нікого.
— А кому тут бути в дощ, серед ночі? — здвигнув плечима Франц. — Давай, ворушися, абощо. Нам іще назад повертатися.
— Бери за ноги.
Вони підхопили перев'язаний мотузкою згорток і понесли його до дощаного човнового причалу, котрий стрілою нависав над чорною водою.
Ераст Петрович почув скрип дощок під ногами, плескіт ріки. Порятунок був близько. Тільки-но води Темзи зімкнуться над головою, полоснути клинком по путах, розпанахати мішковину й тихесенько виринути під причалом. Відсидітися, доки ці не підуть, і все — спасіння, життя, свобода. І так легко й гладенько все уявилося, що внутрішній голос раптом шепнув Фандоріну: ні, Ерасте, в житті так не буває, обов'язково приключиться яка-небудь капость, що зіпсує весь твій чудовий план.
Ох, накаркав голос внутрішній, накликав біду. Капость і насправді не забарилася намалюватися — та не з боку кошмарного містера Морбіда, а за ініціативою добродушного Франца.
— Постривай, Джоне, — сказав той, коли вони зупинилися біля самісінького краю пірса і поклали свою ношу на поміст. — Не гоже так живу людину, наче цуценя, у воду кидати. Ти б хотів бути на його місці?
— Ні, — відповів Джон.
— Ну от, — зрадів Франц. — І я кажу. Захлинутися в тухлій, поганій юшці — бр-р-р. Я такого нікому не побажаю. Давай вчинимо по-божому: приріж його спочатку, щоб не мучився. Чик — і край, га?
Ерасту Петровичу від такого людинолюбства зробилося кепсько, але милий, дивний містер Морбід пробурчав:
— Еге ж, буду я ножа кров'янити. Ще рукав забризкаєш. Мало із цим щеням мороки було. Нічого, й так здохне. Коли ти такий добрий, придуши його мотузкою, ти мастак у цій справі, а я поки що піду, яку-небудь залізяку пошукаю.
Його важкі кроки віддаленіли, і Фандорін залишився наодинці з людяним Францом.
— Не треба було поверх мішка обв'язувати, — задумливо промовив той. — Усю мотузку перевів.
Ераст Петрович підбадьорливо замугикав — нічого, мовляв, не переживай, я вже як-небудь обійдусь.
— Ех, бідолаха, — зітхнув Франц. — Бач, стогне, серце розривається. Гаразд, хлопче, не бійся. Дядько Франц для тебе свого ременя не пожаліє.
Почулися кроки, що наближалися.
— Ось, шмат рейки. Якраз буде, — прогудів дворецький. — Просунь під мотузку. Раніше ніж через місяць не випливе.
— Зачекай хвилинку, я тільки йому петельку накину.
— Та йди ти зі своїми ніжностями! Час не жде, світатиме скоро!
— Вибач, хлопче, — жалісливо сказав Франц. — Видно, така твоя доля. Das hast du dir selbst zu verdanken.[30]
Ераста Петровича знову підняли, розгойдали.
— Azazel! — суворим, урочистим голосом вигукнув Франц, і наступної секунди сповите тіло з плескотом гухнуло в гнилу воду.
Ні холоду, ні навіть масної ваги водяного панцера не відчував Фандорін, кремсаючи стилетом намоклий шнур. Більше за все мороки було з правою рукою, коли ж вона звільнилася, справа пішла хутчіше: рраз! — і ліва рука почала допомагати правій; два! — й мішок розбатовано від верху до низу; три! — і важкий шмат рейки пірнув у м'який мул.
Тепер тільки б не виплисти передчасно. Ераст Петрович відштовхнувся ногами, а руки виставив уперед і занишпорив ними в мутній темряві. Десь тут, зовсім близько, мають бути опори, на котрих стоїть причал. Ось пальці торкнулися слизької, обліпленої водоростями деревини. Тихо, непоспіхом, угору по стовпу. Щоб без сплеску, без звуку.
Під дерев'яним помостом пірса темно-претемно. Раптом чорна вода беззвучно вивергнула із своїх надр білу, круглу пляму. В білому колі утворилося ще одне, маленьке й чорне — це титулярний радник Фандорін жадібно ковтнув річкового повітря. Пахло гниллю й гасом. То був чарівний запах життя.
А тим часом нагорі, на причалі, точилася неспішна розмова. Той, хто затаївся внизу, чув кожне слово. Бувало, Ераст Петрович доводив себе до сліз розчулення, уявляючи, якими словами згадуватимуть його, передчасно загиблого героя, друзі й вороги, які промови лунатимуть над розверстою могилою. Можна сказати, вся юність минула в цих мріях. Яким же було обурення молодика, коли він почув, про які дурниці теревенять ті, хто вважав себе його вбивцями! І жодного слова про того, над ким зімкнулися похмурі води, — про людину з розумом і серцем, з благородною душею й високими устремліннями!
— Ох, обійдеться мені ця прогуляночка нападом ревматизму, — зітхнув Франц. — Бач як сирістю тягне. Ну чого тут стовбичити? Ходімо, га?
— Рано.
— Слухай, адже я з цією біганиною без вечері лишився. Як гадаєш, дадуть нам пожерти чи ще яку-небудь робітку видумають?
— Не нашого розуму діло. Як скажуть, так і зробимо.
— Хоч би телятинки холодної перехопити. В животі бурчить… Невже будемо з насидженого місця зриватися? Тільки прижився, звикся. Навіщо? Адже обійшлося все.
— Вона знає, навіщо. Раз веліла, значить, треба.
— Це вже точно. Вона не помиляється. Заради неї я що хочеш — батечка рідного не пожалів би. Якби, звичайно, він у мене був. Мати рідна для нас не зробила б стільки, скільки вона зробила.
— Авжеж… Все, ходімо.
Ераст Петрович зачекав, доки вдалині стихнуть кроки, для надійності дорахував іще до трьохсот і тільки тоді рушив до берега.
Коли він з великими труднощами, кілька разів зірвавшись, вибрався на низенький, але майже прямовисний парапет набережної, темрява вже починала танути, витіснювана світанком. Утопленика, що не відбувся, бив дрож, цокотіли зуби, а тут іще гикавка напала — видно, наковтався смердючої річкової води. Але жити все одно було прекрасно. Ераст Петрович окинув любовним поглядом сірий простір ріки (на тому боці лагідно світилися вогники), розчулився добротністю приземкуватого пакгаузу, схвалив розмірене погойдування буксирів і баркасів, які витягайся вздовж пристані. Безтурботна усмішка осяяла мокре, з мазутною смугою на лобі обличчя повсталого із мертвих. Він солодко потягнувся, та так і завмер у цій безглуздій позі — від рогу пакгаузу відокремився і швидко-швидко покотився назустріч низенький, проворний силует.
— От іроди, от бестії, — приказував силует на ходу тонким, здалеку чутним голоском. — Ну нічого доручити не можна, за всім догляд потрібен. Куди ви всі без Пижова, куди? Пропадете, як щенята сліпі, пропадете.
Охоплений праведним гнівом, Фандорін рвонувся вперед. Схоже, зрадник думав, що його сатанинське відступництво лишилося нерозкритим.
Однак у руці губернського секретаря блиснуло негарним сяйвом щось металеве, і Ераст Петрович спочатку зупинився, а потім і позадкував.
— Це ви правильно, полуничний мій, вирішили, — схвалив Пижов, і стало видно, яка пружна, котяча в нього хода. — Ви розумний отрок, я відразу визначив. Оце що у мене, знаєте? — Він помахав своєю залізякою, і Фандорін розгледів двоствольний пістолет незвичайно великого калібру. — Жахлива штука. На тутешньому розбійному жаргоні «смешер» називається. Ось сюди, чи зволите бачити, дві розривні кульки вставляються — ті самі, що Санкт-Петербурзькою конвенцією 68-го року заборонені. Так злочинці ж, Ерастоньку, лиходії. Що їм людинолюбна конвенція! А кулька розривна, тільки-но в м'яке потрапить, уся так пелюсточками й розкривається. М'ясо, кісточки, жилки всякі в суцільний фарш перетворює. Ви вже, лагідний мій, полегеньку, не смикайтесь, а то я з переляку випалю, а потім не прощу собі такого звірства, каятись буду. Дуже вже боляче, коли в живіт попаде чи ще куди-небудь у тій ділянці.
Гикнувши, та вже не від холоду, а від страху, Фандорін крикнув:
— Іскаріот! Продав вітчизну за тридцять срібляників! — і знову позадкував од зловісного дула.
— Як прорік великий Державін, то непостійність — доля смертних. Та й даремно ви мене ображаєте, серденько. Не тридцятьма сиклями спокусився, сумою значно серйознішою. Її якнайакуратнішим чином до швейцарського банку буде переведено — на старість, аби під парканом не околіти. А вас, дурненького, куди занесло? На кого дзяволити здумали? В камінь стріляти, тільки стріли втрачати. Це ж громадище, піраміда Хеопсова. Лобом не сколупнеш.
Ераст Петрович тим часом позадкував аж до кромки набережної, та був змушений зупинитися, відчуваючи, як низенька облямівка вперлася йому в щиколотку. Цього ж Пижов, судячи з усього, й добивався.
— От і добре, от і славно, — проспівав він, зупиняючись за десять кроків од своєї жертви. — А то хіба легко мені такого повненького юнака до води потім волокти. Ви, яхонтовий мій, не тривожтесь. Пижов свою справу знає. Хлоп — і готово. Замість червоного личка — червона кашка. Якщо й виловлять — не упізнають. А душа зразу до ангелів здійметься. Не встигла вона ще нагрішити, душа ж бо юна.
За цими словами він підняв свою зброю, примружив ліве око й апетитно посміхнувся. Стріляти не поспішав, видно, насолоджувався моментом. Фандорін кинув одчайдушний погляд на порожній берег, тьмяно освітлений світанням. Нікого, жодної людини. Це вже точно був кінець. Біля пакгаузу нібито виник якийсь рух, але розгледіти до пуття не вистачило часу — гримнув страшенно гучний, гучніший од гучного грому постріл, і Ераст Петрович, хитнувшись назад, з несамовитим криком шубовснув у ріку, з якої декілька хвилин тому з такими труднощами вибрався.
Розділ дванадцятий,
У ЯКОМУ ГЕРОЙ ДОВІДУЄТЬСЯ, ЩО В НЬОГО НАВКОЛО ГОЛОВИ НІМБ
Одначе свідомість не покинула застреленого, та й болю чомусь зовсім не було. Нічого не розуміючи, Ераст Петрович замолотив руками по воді. Що таке? Живий він чи вбитій? Якщо вбитий, то чому так мокро?
Над бордюром набережної виникла голова Зурова. Фандорін аж ніяк не здивувався: по-перше, його цієї миті взагалі важко було б чимось здивувати, а по-друге, на тому світі (якщо це, звичайно, він) могло статися й не таке.
— Еразме! Ти живий? Я тебе зачепив? — з надривом закричала голова Зурова. — Давай руку.
Ераст Петрович висунув з води десницю й був єдиним сильним ривком виволочений на твердь. Перше, що він побачив, ставши на ноги, — маленьку фігурку, що лежала ниць, витягнувши вперед руку з важучим пістолетом. Крізь ріденьке жалюгідне волоссячко на потилиці чорніла діра, знизу розтікалася темна калюжа.
— Ти поранений? — стурбовано запитав Зуров, вертячи й обмацуючи мокрого Ераста Петровича. — Не розумію, як це могло приключитися. Просто revolution dans la balistique[31]. Та ні, не може бути.
— Зуров, ви?! — просипів Фандорін, врешті втямивши, що все ще перебуває не на тому світі, а на цьому.
— Не «ви», а «ти». Ми на брудершафт пили, забув?
— Але на-навіщо? — Ераста Петровича знову почало тіпати. — Неодмінно хочете самі мене порішити? Вам що, премію за це обіцяв цей ваш Азазель? Та стріляйте, стріляйте, будьте ви прокляті! Набридли ви мені всі гірше манної каші!
Про манну кашу вирвалося незрозуміло звідки — можливо, щось давно забуте з дитинства. Ераст Петрович хотів і сорочку на грудях рвонути — ось, мовляв, тобі мої груди, стріляй, але Зуров безцеремонно трусонув його за плечі.
— Кінчай марити, Фандорін. Який Азазель? Яка каша? Дай-но я тебе до тями приведу. — І негайно вліпив змученому Ерасту Петровичу два дзвінкі ляпаси. — Це ж я, Іполит Зуров. Не дивно, що в тебе після таких напастей клепки розквасились. Ти обіпрись на мене. — Він обхопив молодика за плечі. — Зараз одвезу тебе в готель. У мене тут конячка прив'язана, у цього (він копнув ногою нерухоме тіло Пижова) — дрожки. Домчимо з вітерцем. Зігрієшся, хильнеш грогу й розтлумачиш мені, що у вас тут за шапіто таке твориться.
Фандорін із силою відштовхнув графа:
— Ні, це ти мені розтлумач! Ти звідки (гик) тут узявся? Навіщо за мною слідкував? Ти з ними заодно?
Зуров сконфужено покрутив чорного вуса.
— Цього в двох словах не розповіси.
— Нічого, у мене (гик) час є. З місця не рушу!
— Гаразд, слухай.
І ось що повідав Іполит.
* * *
— Думаєш, я спроста тобі адресу Амалії дав? Ні, брате Фандорін, тут ціла психологія. Сподобався ти мені, страх як сподобався. Є в тобі щось… Не знаю, печать якась, чи що. У мене на таких, як ти, нюх. Я наче німб у людини над головою бачу, отаке легке сяйво. Особливі це люди, у кого німб, доля їх береже, від усіх небезпек захищає. Для чого береже — людині й самій невтямки. Стрілятися з таким не можна — уб'є. У карти не сідай — продуєшся, які кунштюки з рукава не мечи. Я у тебе німб розгледів, коли ти мене в штос обчистив, а потім жереб на самогубство кидати примусив. Рідко таких, як ти, зустрінеш. От у нас у загоні, коли в Туркестані пустелею йшли, був один поручик, на прізвище Улич. У будь-яке пекло ліз, і все йому за виграшку, тільки зуби шкірив. Чи віриш, якось під Хівою я на власні очі бачив, як у нього ханські гвардійці залп дали. Жодної подряпини! А потім кумису прокислого попив — і амба, закопали Улича в піску. Навіщо Господь його в боях зберіг? Загадка! Так ось, Еразме, і ти з цих, можеш мені повірити. Полюбив я тебе, у ту саму мить полюбив, коли ти без найменшого вагання пістолет до голови приставив і курок спустив. Тільки моя любов, брате Фандорін, матерія хитра. Я того, хто нижчий за мене, любити не можу, а тим, хто вищий, завидую смертно. І тобі позаздрив. Приревнував до німба твого, до везіння несусвітного. Ти дивись, от і сьогодні ти сухим із води вийшов. Ха-ха, тобто вийшов, звичайно, мокрим, але зате живим, і жодної подряпинки. А на вигляд — хлопчисько, щеня, дивитися ні на що.
До цієї миті Ераст Петрович слухав із жвавим інтересом і навіть злегка рожевів од задоволення, на деякий час і дрижати перестав, але на «щеня» насупився і двічі сердито гикнув.
— Та ти не ображайся, я по-дружньому, — ляпнув його по плечу Зуров. — Узагалі, подумав я тоді: це доля мені його посилає. На такого Амалія безпремінно клюне. Придивиться краще і клюне. І все, позбудуся сатанинського наслання раз і назавжди. Залишить вона мене у спокої, перестане мучити, водити на ланцюжку, мов клишоногого на ярмарку. Нехай хлопчину цього своїми карами єгипетськими губить. От і дав тобі ниточку, знав, що ти від свого не відступишся… Ти плащ накинь і на, з фляги ковтни. Згикався весь.
Поки Фандорін, цокочучи зубами, ковтав із великої плескатої фляги ямайський ром, який хлюпав на денці, Іполит накинув йому на плечі свого ошатного чорного плаща на червоній атласній підкладці, а потім діловито перекотив ногами труп Пижова до кромки набережної, перевалив через бордюр і зіпхнув у воду. Один глухий сплеск — і лишилася від неправедного губернського секретаря тільки темна калюжка на кам'яній плиті.
— Упокій, Господи, душу раба твого, не знаю як звали, — благочестиво мовив Зуров.
— Пи-пижов, — знову гикнув Ераст Петрович, але зубами, дякувати рому, більше не цокотів. — Порфирій Мартинович Пижов.
— Все одно не запам'ятаю, — легковажно смикнув плечем Іполит. — Та ну його к бісу. Погань був чоловічок, по всьому видно. На беззбройного з пістолетом — фе. Він же, Еразме, вбити тебе хотів. Я, між іншим, життя тобі врятував, ти це зрозумів?
— Зрозумів, зрозумів. Ти далі розповідай.
— Далі так далі. Віддав я тобі адресу Амалії, і з наступного дня взяла мене хандра — та така, що не приведи Господи. Я і пив, і до дівок їздив, і в банчок до півста тисяч спустив — не відпускає. Спати не можу, їсти не можу. Пити, щоправда, можу. Все бачу, як ти з Амалією милуєшся і як смієтеся ви наді мною. Або, ще гірше, взагалі про мене не згадуєте. Десять днів промаявся, відчуваю — з глузду можу з'їхати. Жана, лакея мого пам'ятаєш? У лікарні лежить. Поткнувся до мене з умовляннями, так я йому носа звернув і два ребра зламав. Соромно, брате Фандорін. Як у гарячці я був. На одинадцятий день зірвався. Вирішив, усе: уб'ю обох, а потім і себе рішу. Гірше, ніж зараз, усе одно не буде. Як через Європу їхав — грім побий, не пам'ятаю. Пив, як верблюд каракумський. Коли Німеччину проїжджали, якихось двох пруссаків із вагона викинув. А втім, не пам'ятаю. Може, приверзлося. Опам'ятався вже в Лондоні. Передусім до готелю. Ні її, ні тебе. Готель — діра, Амалія в таких зроду не зупинялась. Портьє, бестія, французькою ні слова, я по-англійськи знаю тільки «баттл віскі» та «мув йор асе» — один мічман навчив. Значить: давай пляшку міцної, та пошвидше. Я цього портьє, печерицю англійську, про міс Ольсен запитую, а він лопоче щось по-своєму, головою махає та пальцем кудись назад тицяє. Виїхала, мовляв, а куди — невідомо. Тоді я про тебе захід роблю: «Фандорін, кажу, Фандорін, мув йор асе». Тут він — ти тільки не ображайся — взагалі баньки витріщив. Видно, твоє прізвище по-англійськи звучить непристойно. Взагалі, не прийшли ми з холуєм до взаєморозуміння. Нічого не вдієш — поселився я в цьому гниднику, живу. Розпорядок такий: уранці до портьє, запитую: «Фандорін?», він кланяється, відповідає: «Монінг, сьо». Ще не приїхав, мовляв. Іду через вулицю, в кабак, там у мене спостережний пункт. Нудьга, пики навколо тоскні, добре хоч «баттл віскі» та «мув йор асе» виручають. Корчмар спочатку на мене витріщався, потім звик, зустрічає мов рідного. Через мене в нього торгівля жвавіше йде: народ збирається подивитись, як я міцну гранчаками глушу. Та підходити бояться, здалеку дивляться. Слова нові вивчив: «джин» — це ялівцева, «рам» — це ром, «бренді» — паскудний коньячисько. Взагалі, досидівся б я на цьому спостережному пункті до білої гарячки, та на четвертий день, слава Аллаху, ти об'явився. Під'їхав таким франтом, в лаковій кареті, при вусах. До речі, даремно збрив, з ними ти хвацькіший. Ач, думаю, півник, хвоста розпустив. Зараз буде тобі замість «міс Ольсен» дуля з маком. Але з тобою пройдисвіт готельний іншої заспівав, не те, що зі мною, і вирішив я, що затаюсь, почекаю, доки ти мене на слід виведеш, а там як карта ляже. Крався за тобою вулицями, як шпик із розшукного. Тьху! Зовсім ум за розум заїхав. Бачив, як ти з візником домовлявся, вжив заходів: узяв у конюшні конячину, копита готельними рушниками обмотав, щоб не стукали. Це чеченці так роблять, коли в набіг збираються. Ну, не в розумінні, що готельними рушниками, а в розумінні, що яким-небудь ганчір'ям, ти зрозумів, еге ж?
Ераст Петрович згадав позаминулу ніч. Він так боявся випустити Морбіда, що й не подумав подивитися назад, а стеження, виходить, було подвійним.
— Коли ти до неї у вікно поліз, у мене всередині просто вулкан заклекотів, — продовжив свою розповідь Іполит. — Руку собі до крові прокусив. Ось, дивися. — Він сунув Фандоріну під носа ладну, міцну руку — і справді, між великим і вказівним пальцями виднівся ідеально рівний півмісяць від укусу. — Ну все, кажу собі, зараз тут водночас три душі відлетять — одна на небо (це я про тебе), а дві навпростець до пекла… Побарився ти там чогось біля вікна, потім набрався нахабства, поліз. У мене остання надія: може, вижене вона тебе. Не любить вона такого наскоку, сама воліє командувати. Жду, у самого жижки тремтять. Раптом світло погасло, постріл і її крик! Ох, думаю, застрелив її Еразм, гаряча голова. Доскакалась, дожартувалась. І так мені, брате Фандорін, враз тоскно зробилося, ніби зовсім один я на всім білім світі й жити більше нема для чого… Знав, що погано вона закінчить, сам порішити її хотів, а все одно… Ти ж мене бачив, коли мимо пробігав? А я застиг, як у паралічі, навіть не окликнув тебе. Мовби в тумані стояв… Потім чудне почалося, і чим далі, тим чудніше. Передовсім з'ясувалося, що Амалія жива. Видно, промазав ти в темряві. Вона так верещала і на слуг лаялась, що стіни дрижали. Наказує щось по-англійськи, холопи бігають, метушаться, по саду шастають. Я — в кущі й затаївся. В голові — цілковитий гармидер. Почуваюся таким собі бовдуром у преферансі. Всі пульку ганяють, один я на зносі сиджу. Та ні, не на того напали, думаю. Зуров зроду в фофанах не походжав. Там у саду забита сторожка, як дві собачі будки завбільшки. Я дошку відірвав, сів у секрет, мені не звикати. Веду спостереження, баньки навів, вуха нашорошив. Сатир, який підстерігає Психею. А в них там такий гармидер! Чисто штаб корпусу перед височайшим оглядом. Слуги носяться то з будинку, то в будинок. Амалія покрикує, листоноші телеграми приносять. Я до тями не візьму — що ж там таке мій Еразм учинив? Нібито добре вихований юнак. Ти що з нею зробив, га? Лілію на плечі угледів, чи що? Нема в неї ніякої лілії, ні на плечі, ні на інших місцях. Ну скажи, не муч.
Ераст Петрович тільки нетерпляче махнув — продовжуй, мовляв, не до дурниць.
— Словом, розворушив ти мурашника. Цей твій покійник (Зуров кивнув у бік ріки, де знайшов останній притулок Порфирій Мартинович) двічі приїздив. Удруге вже перед самісіньким вечором…
— Ти що, всю ніч і весь день там просидів? — ахнув Фандорін. — Без їжі, без питва?
— Ну, без їжі я довго можу, було б питво. А питво було. — Зуров поплескав по флязі. — Звичайно, довелося раціон ввести. Два ковтки за годину. Важко, але при облозі Махрама витерпів і не таке, я тобі потім розповім. Для моціону пару разів вибирався коняку провідати. Я її в сусідньому парку до огорожі прив'язав. Нарву їй травички, поговорю з нею, щоб не нудьгувала, і назад, у сторожку. В нас безпритульну кобилку за два огляди б вивели, а тутешні — народ кволий, млявий. Не додумались. Увечері моя булана мені дуже навіть знадобилась. Як приїхав покійник (Зуров знову кивнув у бік ріки) вдруге, зазбиралися твої недруги в похід. Уяви картину. Попереду сущим Бонапартом Амалія в кареті, на козлах два міцні молодці. Слідом у дрожках покійник. Потім у колясці двоє лакеїв. А віддалік під покровом ночі я на своїй буланці, наче Денис Давидов, — тільки чотири рушники в темряві туди-сюди ходять. — Іполит реготнув, побіжно глянув на червону смугу світання, що пролягла вздовж ріки. — Заїхали в якусь тьмутаракань, ну чисто Лигівка: паршиві хатинки, склади, грязюка. Покійник заліз у карету до Амалії — видно, раду радити. Я конячку в підворітті прив'язав, дивлюся, що далі буде. Покійник зайшов до будинку з якоюсь вивіскою, пробув з півгодини. Тут клімат псуватися почав. У небі канонада, дощ поливає. Мокну, але жду — цікаво. Знову з'явився покійник, шасть до Амалії в карету. Знов у них, виходить, консиліум. А мені за комір натекло, та й фляга порожніє. Хотів я їм уже влаштувати явлення Христа народу, розігнати всю цю шатію-братію, зажадати від Амалії відповіді, та раптом дверцята карети розчинились, і я побачив таке, не доведи Боже.
— Привид? — запитав Фандорін. — Мерехтливий?
— Точно. Бр-р, мороз поза шкірою. Не відразу второпав, що це Амалія. Знову цікаво стало. Повелася дивно. Спершу зайшла у ті ж двері, потім зникла в сусіднім підворітті, згодом знову в двері пірнула. Лакеї за нею. Незабаром виводять якийсь мішок на ніжках. Це вже я потім утямив, що вони тебе згарбали, а тоді невдогад було. Далі армія в них поділилась: Амалія з покійником сіли в карету, дрожки поїхали за ними, а лакеї з мішком, себто з тобою, поїхали в колясці в інший бік. Гаразд, думаю, до мішка мені байдуже. Треба Амалію рятувати, в кепську історію вона вляпалась. Їду за каретою з дрожками, копита цюк-цюк, цюк-цюк. Від'їхали не так далеко — стоп. Я спішився, тримаю буланку за морду, щоб не заіржала. З карети виліз покійник, говорить (ніч тиха, далеко чути): «Ні, душенько, я краще перевірю. На серці щось неспокійно. Прудкий вельми отрок наш. Ну, а знадоблюся — знаєте, де мене розшукати». Я спочатку скипів: яка вона тобі «душенька», пню трухлявий. А потім сяйнула думка. Чи не про Еразма йдеться? — Іполит похитав головою, явно пишаючись своєю догадливістю. — Ну, далі просто. Кучер із дрожок пересів на передок карети. Я поїхав за покійником. Стояв он за тим рогом, усе хотів зрозуміти, чим ти йому насолив. Та ви тихо розмовляли, ні біса не чути було. Не збирався стріляти, та й темнувато було для влучного пострілу, та він би тебе точно вбив — я по його спині бачив. У мене, брате, на такі штуки зір несхибний. А який постріл! Скажи, даремно Зуров п'ятаки дірявить? Із сорока кроків точно в тім'ячко, та ще на освітлення зваж.
— Припустимо, не з сорока, — неуважно промовив Ераст Петрович, думаючи про інше.
— Як не з сорока?! — загарячився Іполит. — Та ти полічи! — І навіть заходився було відміряти кроки (мабуть, дещо короткуваті), але Фандорін його зупинив.
— Ти тепер куди?
Зуров здивувався:
— Як куди? Приведу тебе до людської подоби, ти мені поясниш до пуття, що за чортівня у вас тут відбувається, поснідаємо, а потім до Амалії поїду. Пристрелю її, змію, к бісовій матері. Або відвезу. Ти тільки скажи, ми з тобою союзники чи суперники?
— Значить, так, — поморщився Ераст Петрович, втомлено потерши очі. — Допомагати мені не треба — це раз. Пояснювати я тобі нічого не буду — це два. Амалію пристрелити — справа добра, та тільки коли б тебе там самого не пристрелили — це три. І ніякий я тобі не суперник, мене від неї з душі верне — це чотири.
— Мабуть, краще все-таки пристрелити, — задумливо сказав на це Зуров. — Прощавай, Еразме. Дасть Бог, стрінемось.
* * *
Після нічних потрясінь день Ераста Петровича при всій своїй насиченості вийшов якимось засмиканим, ніби складеним із окремих, погано один з одним пов'язаних фрагментів. Начебто Фандорін і роздумував, і вирішував, і навіть діяв, але все це відбувалося ніби само по собі, поза загальним сценарієм. Останній день червня запам'ятався нашому герою як низка яскравих картинок, між якими пролягла порожнеча.
Ось ранок, берег Темзи біля доків. Тиха, сонячна погода, повітря свіже після грози. Ераст Петрович сидить на бляшаному даху приземкуватого пакгаузу в самій білизні. Поряд розкладено мокрий одяг і чоботи. Халява одного розпорена, на сонці сушаться паспорт і банкноти. Думки того, хто вийшов із вод, плутаються, збиваються, та незмінно повертаються в головне русло.
Вони гадають, що я мертвий, а я живий — це раз. Вони вважають, що про них ніхто більше не знає, а я знаю — це два. Портфель втрачено — це три. Мені ніхто не повірить — це чотири. Мене посадять до божевільні — це п'ять.
Ні, спочатку. Вони не знають, що я живий, — це раз. Мене більше не шукають — це два. Поки почнуть шукати Пижова, мине час — це три. Тепер можна навідатися до посольства й послати шифровану депешу шефу — це чотири…
Ні. До посольства не можна. А що коли там в юдах не тільки Пижов? Дізнається Амалія, і все почнеться заново. З цією історією взагалі нікого знайомити не можна. Тільки шефа. Й телеграма тут не годиться. Вирішить, що Фандорін од європейських вражень з глузду з'їхав. Послати до Москви листа? Це можна, але ж запізниться.
Як бути? Як бути? Як бути?
Сьогодні по-тутешньому останній день червня. Сьогодні Амалія підведе риску під своєю червневою бухгалтерією, й пакет піде до Петербурга Ніколасу Крооґу. Першим загине дійсний статський радник, заслужений, з дітьми. Він там же, в Петербурзі, до нього вони відразу доберуться. Доволі безглуздо з їхнього боку — писати з Петербурга до Лондона, щоб отримати відповідь знову в Петербурзі. Витрати конспірації. Очевидно, філіям таємної організації невідомо, де міститься головний штаб. Чи штаб переміщається з країни в країну? Зараз він у Петербурзі, а за місяць іще десь. Чи не штаб, а одна людина? Хто, Крооґ? Це було б занадто просто, але Крооґа з пакетом треба затримати.
Як зупинити пакет?
Ніяк. Це неможливо.
Стоп. Його не можна зупинити, але його можна випередити! Скільки днів іде пошта до Петербурга?
Наступна дія відбувається за декілька годин, у кабінеті директора Східно-Центрального поштового округу міста Лондона. Директор втішений — Фандорін відрекомендувався російським князем — і називає його prince та Your Highness[32], вимовляючи титулування з неприхованим задоволенням. Ераст Петрович в елегантній візитці з тростинкою, без котрої справжній prince просто немислимий.
— Мені дуже жаль, prince, але ваше парі буде програно, — вже втретє пояснює поштовий начальник нетямущому росіянину. — Ваша країна — член заснованого позаторік Всесвітнього поштового союзу, котрий об'єднує 22 держави з більш ніж 350-мільйонним населенням. На цьому просторі діють єдині регламенти й тарифи. Якщо листа послано з Лондона сьогодні, 30 червня, терміновим поштовим відправленням, то вам його не випередити — якраз через шість днів, уранці 6 липня, він буде на Санкт-Петербурзькому поштамті. Ну, не шостого, а яке там вийде за вашим календарем?
— Чому ж він буде, а я ні? — не може взяти до тями «князь». — Не повітрям же він долетить!
Директор з поважним виглядом пояснює:
— Бачите, ваша високість, пакети зі штемпелем «терміново» доставляються без хвилини зволікання. Припустимо, ви сідаєте на вокзалі Ватерлоо в той же поїзд, яким відправлено термінового листа. В Дуврі ви потрапляєте на той же пором. До Парижа, на Північний вокзал ви теж прибуваєте одночасно.
— Так у чому ж справа?
— А в тому, — торжествує директор, — що нема нічого швидшого за термінову пошту! Ви прибули до Парижа, і вам треба пересісти на поїзд, що йде до Берліна. Треба купити квиток — адже заздалегідь ви його не замовили. Треба знайти візника і їхати через увесь центр на інший вокзал. Треба очікувати берлінського поїзда, котрий ходить раз на день. Тепер повернімося до нашого термінового листа. Із Північного вокзалу він у спеціальній поштовій дрезині, окружною залізницею, доставляється до найближчого поїзда, що відходить у східному напрямку. Це може бути навіть не пасажирський, а товарний поїзд із поштовим вагоном.
— Але ж і я можу зробити те саме! — збуджено вигукує Ераст Петрович.
Патріот поштової справи суворо на це відповідає:
— Можливо, у вас в Росії таке допустимо, та тільки не в Європі. Гм, припустімо, француза підкупити ще можна, але при пересадці в Берліні у вас нічого не вийде — поштові й залізничні чиновники в Німеччині славляться своєю непідкупністю.
— Невже все пропало? — вигукує не по-англійськи в цілковитому відчаї Фандорін.
— Що, вибачте?
— Так ви вважаєте, що парі я програв? — понуро запитує «князь», знову переходячи на англійську.
— А о котрій годині пішов лист? А втім, це не має значення. Навіть якщо ви просто звідси кинетесь на вокзал, уже пізно.
Слова англійця на російського аристократа подіяли магічно.
— О котрій годині? Авжеж, звичайно! Сьогодні ще червень! Морбід забере листи тільки о десятій вечора! Поки вона перепише… А зашифрувати? Адже не пошле вона просто так, відкритим текстом? Неодмінно зашифрує, аякже! А це значить, що пакет піде лише завтра! І прийде не шостого, а сьомого! По-нашому, двадцять п'ятого червня! У мене день фори!
— Я нічого не розумію, prince, — розводить руками директор, але Фандоріна в кабінеті вже нема — за ним щойно зачинилися двері.
Услід лунає:
— Your Highness, ваша тростина!.. Ох уже ці російські boyars.
І, врешті, вечір цього многотрудного, ніби вкутаного туманом, але дуже важливого дня. Води Ла-Маншу. Над морем бешкетує останній червневий захід сонця. Пором «Герцог Глостер» тримає курс на Дюнкерк. На носі стоїть Фандорін істинним бритом — в кепі, картатому костюмі та шотландській накидці. Дивиться він тільки вперед, на французький берег, який наближається нестерпно повільно. На крейдяні скелі Дувра Ераст Петрович жодного разу не озирнувся.
Його губи шепочуть:
— Тільки б вона зачекала з відправкою до завтра. Тільки б зачекала…
Розділ тринадцятий,
У ЯКОМУ ОПИСАНО ПОДІЇ, ЩО СТАЛИСЯ 25 ЧЕРВНЯ
Соковите літнє сонце розмалювало підлогу в операційній залі петербурзького Головного поштамту визолоченими квадратами. До вечора один із них, перетворившись на довгий прямокутник, дістався віконця «Кореспонденція до запитання» і миттєво нагрів стойку. Зробилося душно й сонно, заспокійливо дзижчала муха, і служителя, що сидів у віконці, розморило — добре, що потік відвідувачів потихеньку вичерпувався. Ще півгодини, і двері поштамту зачиняться, а там тільки здати облікову книгу, й можна додому. Служитель (а втім, назвімо його на ім'я — Кіндрат Кіндратович Штукін, сімнадцять літ служби по поштовому відомству, славетний шлях од простого листоноші до класного чину) видав бандероль із Ревеля літній чухонці зі смішним прізвищем Пирву і подивився, чи сидить англієць.
Сидів англієць, нікуди не дівся. От же нація уперта. З'явився англієць із самісінького ранку, тільки-тільки відчинився поштамт, і як усівся з газетою біля стіни, так увесь день і просидів, не пив, не їв, навіть, пардон, до нужника жодного разу не відлучився. Чистий істукан. Видно, призначив йому тут хтось зустріч, та не прийшов — у нас скільки завгодно, а британцю невтямки, народ дисциплінований, пунктуальний. Коли хто-небудь, особливо якщо іноземного вигляду, підходив до віконця, так англієць увесь підбирався й навіть сині окуляри аж на кінчик носа зсовував. Та все не ті виявлялися. Наш давно б уже обурився, руками замахав, почав би всім довкола скаржитись, а цей уткнувся в свою «Таймс» і сидить.
Чи, може, податися людині нема куди. Приїхав просто з вокзалу — он у нього й костюм дорожній картатий, і саквояж — думав, зустрінуть, аж ні. Що ж йому залишається робити? Повернувшись із обіду, Кіндрат Кіндратович зглянувся на сина Альбіону, підіслав до нього швейцара Трифона запитати — чи не треба чого, але картатий тільки роздратовано похитав головою і тицьнув Трифону двогривенний: одстань, мовляв. Ну, як хочеш.
Біля віконця виник чоловічок, на вигляд із візників, поклав м'ятого паспорта:
— Ану глянь, чоловіче добрий, чи нема чого для Круга Миколи Митрофановича?
— Звідки очікуєш? — суворо запитав Кіндрат Кіндратович, беручи паспорта.
Відповідь була несподіваною:
— З Англії, з города Лондону.
Найдивовижніше, що лист із Лондона знайшовся — тільки не на «К», а на латинське «С». Чи ти ба, «Мг. Nickolas М. Croog» знайшовся! Чого тільки не надивишся на видачі до запитання.
— Та це точно ти? — не стільки із сумніву, скільки із цікавості запитав Штукін.
— Не сумлівайся, я, — доволі брутально відповів візник, заліз у віконце своєю лапищею і хапнув жовтий пакет із терміновим штемпелем. Кіндрат Кіндратович підсунув йому облікову книгу.
— Розписуватись умієш?
— Не гірше інчих. — I хам поставив у графі «отримано» якусь розкаряку.
Провівши неприємного відвідувача розгніваним поглядом, Штукін звично глянув скоса на англійця, але той зник. Напевно, втратив надію дочекатись.
Ераст Петрович із завмиранням серця чатував на візника на вулиці. От тобі й Ніколас Крооґ! Чим далі, тим незрозуміліше. Та головне — шестиденний марш-кидок через усю Європу був не марним! Випередив, наздогнав, перехопив! Тепер буде що шефу пред'явити. Тільки б не випустити цього Круга.
Біля тумби дрімав найнятий на весь день ванько. Він зовсім осовів од вимушеного неробства й дуже страждав, що загадав з чудного пана всього п'ять рублів — за таку муку мученицьку можна було й шість узяти. Побачивши нарешті сідока, що з'явився, ванько набрав бадьорого вигляду й ухопив віжки, та Ераст Петрович навіть не поглянув у його бік.
З'явився об'єкт. Спустився сходами, натяг синього кашкета і попрямував до карети, що стояла неподалік. Фандорін непоспіхом рушив услід. Біля карети об'єкт зупинився, знову зняв кашкета і, вклонившись, простяг жовтий пакет.
Фандорін заспішив, аби встигнути розгледіти лице невідомого. І встиг.
У кареті, розглядаючи на світло сургучеві печаті, сидів рудоволосий добродій із пронизливими зеленими очима та розсипом веснянок на блідому обличчі. Ераст Петрович одразу його впізнав — як же, Джеральд Каннінґем власною персоною, блискучий педагог, друг сиріт і правиця леді Естер.
Виходило, що ванько промучився марно, — адресу містера Каннінґема узнати неважко. Тим часом була справа більш нагальна.
Кіндрата Кіндратовича очікував сюрприз: англієць повернувся. Тепер він страшенно поспішав. Підбіг до пункту прийому телеграм, просунув голову в саме віконце й почав диктувати Михайлові Миколайовичу щось дуже спішне. А Михайло Миколайович якось заметушився, запоспішав, що взагалі-то було на нього мало схоже.
Штукіну стало цікаво. Він підвівся (добре, відвідувачів не було) і, ніби прогулюючись, вирушив на інший бік зали, до телеграфного апарата. Зупинився біля Михайла Миколайовича, що зосереджено працював ключем, трохи зігнувся і прочитав нашвидкуруч нашкрябане:
«У Розшукне управління московської поліції.
Надзвичайно термінове. Статському раднику панові Бриллінгу. Повернувся. Прошу негайно зі мною зв'язатися. Чекаю відповіді біля апарата. Фандорін.»
Он воно що, тепер зрозуміло. Штукін поглянув на «англійця» по-новому. Розшукний, значить. Розбійників ловимо. Ну-ну.
Агент помотався по залі хвилин десять, не більше, а Михайло Миколайович, який лишився чекати біля апарата, вже подав йому знак рукою і потяг стрічку телеграми-відповіді.
Кіндрат Кіндратович тут як тут — просто зі стрічки прочитав:
«ПАНУ ФАНДОРІНУ. ПАН БРИЛЛІНГ ПЕРЕБУВАЄ В СПБ. АДРЕСА: КАТЕНІНСЬКА, БУДИНОК СІВЕРСА. ЧЕРГОВИЙ ЧИНОВНИК ЛОМЕЙКО».
Це повідомлення чомусь невимовно порадувало картатого. Він навіть у долоні сплеснув і запитав у Штукіна, що спостерігав зацікавлено:
— Катенінська вулиця це де? Далеко?
— Аж ніяк, — чемно відповів Кіндрат Кіндратович. — Тут дуже зручно. Сідаєте на маршрутну карету, виходите на розі Невського і Литейного, а далі…
— Нічого, в мене візник, — не дослухав агент і, розмахуючи саквояжем, побіг до виходу.
Катенінська вулиця Ерасту Петровичу дуже сподобалась. Вона мала точнісінько такий вигляд, як найреспектабельніші вулиці Берліна чи Відня: асфальт, новенькі електричні ліхтарі, солідні будинки в декілька поверхів. Одне слово, Європа.
Будинок Сіверса з кам'яними рицарями на фронтоні та з яскраво освітленим, незважаючи на світлий іще вечір, під'їздом був особливо гарним. Та де ще жити такій людині, як Іван Францович Бриллінг? Зовсім неможливо було уявити його мешканцем якого-небудь старезного особнячка з курним двором і яблуневим садом.
Люб'язний швейцар заспокоїв Ераста Петровича, сказавши, що пан Бриллінг удома, «п'ять хвилин як прибули». Все сьогодні йшло у Фандоріна за шерстю, все вдавалось.
Перестрибуючи через дві сходинки, вилетів він на другий поверх і подзвонив у начищений до золотого блиску електричний дзвінок.
Двері відчинив сам Іван Францович. Він іще не встиг переодягтися, тільки зняв сюртук, але під високим накрохмаленим комірцем поблискував райдужною емаллю новенький Володимирський хрест.
— Шефе, це я! — радісно оголосив Фандорін, насолоджуючись ефектом.
Ефект і справді перевершив усі сподівання.
Іван Францович просто-таки остовпів і навіть руками замахав, наче хотів сказати: «Свят, свят! Згинь, Сатано!»
Ераст Петрович засміявся:
— Що, не чекали?
— Фандорін! Але звідки?! Я вже надію втратив побачити вас живим!
— Це чому ж? — не без кокетства поцікавився мандрівник.
— Ну як же!.. Ви безслідно зникли. Востаннє вас бачили в Парижі двадцять шостого. До Лондона ви не прибули. Я запитав Пижова — відповідають, безслідно зник, поліція шукає!
— Я послав із Лондона вам докладного листа на адресу московського Розшукного. Там і про Пижова, і про все інше. Мабуть, не сьогодні-завтра прибуде. Я ж не знав, що ви в Петербурзі.
Шеф стурбовано нахмурився:
— Та на вас лиця немає. Ви не захворіли?
— Чесно кажучи, страшенно голодний. Цілісінький день чатував на поштамті, рісочки в роті не було.
— Чатували на поштамті? Ні-ні, не розповідайте. Ми зробимо так. Спочатку я дам вам чаю і тістечок. Мій Семен, мерзотник, третій день у запої, отож господарюю сам. Харчуюся здебільшого цукерками й тістечками від Філіппова. Адже ви полюбляєте солодке?
— Дуже, — палко підтвердив Ераст Петрович.
— Я теж. Це в мені сирітське дитинство застряло. Нічого, якщо на кухні, по-холостяцьки?
Поки вони йшли коридором, Фандорін устиг помітити, що квартира Бриллінга, хоч і не дуже велика, умебльована вельми практично і акуратно — все необхідне, але нічого зайвого. Особливо зацікавив молодика лакований ящик із двома чорними металевими трубками, що висів на стіні.
— Це справжнє чудо сучасної науки, — пояснив Іван Францович. — Називається «апарат Белла». Щойно привезли з Америки, від нашого агента. Там є один геніальний винахідник, містер Белл, завдяки якому тепер можна вести розмову на значній відстані, аж до декількох верст. Звук передається по дротах на кшталт телеграфних. Це дослідний зразок, виробництво апаратів іще не почалось. У всій Європі тільки дві лінії: одну проведено з моєї квартири до секретаріату начальника Третього відділення, другу встановлено в Берліні між кабінетом кайзера і канцелярією Бісмарка. Так що від прогресу не відстаємо.
— Здорово! — захоплено вигукнув Ераст Петрович. — І що, добре чутно?
— Не дуже, але розібрати можна. Іноді в трубці сильно тріщить… А чи не влаштує вас замість чаю оранжад? Якось я не дуже успішно справляюсь із самоваром.
— Іще як влаштує, — запевнив шефа Ераст Петрович, і Бриллінг, як добрий чарівник, виставив перед ним на кухонний стіл бутель апельсинового лимонаду і блюдо, на якому лежали еклери, кремові корзиночки, пухкі марципани та обсипні мигдальні трубочки.
— Уминайте, — сказав Іван Францович, — а я тим часом введу вас у курс наших справ. Потім настане ваша черга сповідатися.
Фандорін кивнув з набитим ротом, його підборіддя було припорошене цукровою пудрою.
— Отже, — почав шеф, — наскільки я пам'ятаю, ви відбули до Петербурга за дипломатичною поштою двадцять сьомого травня? Одразу ж після цього у нас тут почалися щонайцікавіші події. Я пожалкував, що відпустив вас, — кожна людина була на рахунку. Мені вдалося з'ясувати через агентуру, що деякий час тому в Москві утворилася маленька, та надзвичайно активна групка революціонерів-радикалів, справжніх безумців. Якщо звичайні терористи ставлять собі за мету винищувати «обагряючих руки в крові», себто вищих державних сановників, то ці вирішили взятися за «радіючих і зайве базікаючих».
— Кого-кого? — не зрозумів захоплений щонайніжнішим еклером Фандорін.
— Ну, вірш у Некрасова: «От ликующих, праздно болтающих, обагряющих руки в крови, уведи меня в стан погибающих за великое дело любви». Так от, наші «гинучі за велику справу кохання» поділили спеціальності. Головній організації дісталися «обагряючі» — міністри, губернатори, генерали. А наша московська фракція вирішила зайнятися «радіючими», вони ж «жирні й ситі». Як вдалося з'ясувати через впровадженого в групу агента, фракція взяла назву «Азазель» — із богоборчого молодецтва. Планувалася ціла низка вбивств серед золотої молоді, «паразитів» і «марнотратників життя». До «Азазеля» прилучалась і Біжецька, судячи з усього, емісар міжнародної анархістської організації. Самогубство, а фактично вбивство Петра Кокоріна, організоване нею, було першою акцією «Азазеля». Ну, про Біжецьку, маю надію, ви мені ще розповісте. Наступною жертвою став Ахтирцев, котрий цікавив змовників ще більше, ніж Кокорін, тому що був онуком канцлера, князя Корчакова. Як бачите, мій юний друже, задум терористів був безглуздим, у той же час по-диявольськи обачним. Вони вирахували, що до нащадків поважних осіб добутися значно простіше, ніж до самих осіб, а удар по державній ієрархії виходить не менш потужним. Князь Михайло Олександрович, приміром, так пригнічений смертю внука, що майже відійшов од справ і всерйоз подумує про відставку. А це ж якнайшанованіша людина, котра багато в чому визначила обличчя сучасної Росії.
— Яке злочинство! — обурився Ераст Петрович і навіть одклав недоїдений марципан.
— Коли ж мені вдалося з'ясувати, що кінцевою метою діяльності «Азазеля» є умертвіння цісаревича…
— Не може бути!
— На жаль, може. Так от, коли це з'ясувалось, я отримав наказ перейти до рішучих дій. Довелося підкоритися, хоча я віддав би перевагу попередньому цілковитому проясненню картини. Але, самі розумієте, коли на карту поставлено життя його імператорської високості… Операцію ми провели, та вийшло не дуже доладно. 1 червня у терористів було призначено збіговисько на дачі в Кузьминках. Пам'ятаєте, я ще вам розповідав? Ви, щоправда, тоді своєю ідеєю захоплені були. Ну і як? Намацали що-небудь?
Ераст Петрович промимрив щось із набитим ротом, проковтнув непрожований шмат кремової трубочки, та Бриллінг устидався:
— Гаразд-гаразд, потім, їжте. Отож. Ми обложили дачу з усіх боків. Довелося діяти лише з моїми петербурзькими агентами, не залучаючи московської жандармерії та поліції, — належало за будь-яку ціну уникнути розголосу. — Іван Францович сердито зітхнув. — Тут моя провина, виявив надмірну обережність. Загалом, через недостачу людей акуратного захоплення не вийшло. Почалася перестрілка. Двох агентів поранено, одного вбито. Ніколи собі не прощу… Живцем нікого взяти не вдалося, нам дісталися чотири трупи. Один за описом схожий на вашого білоокого. Щоправда, власне очей у нього не лишилося — останньою кулею ваш знайомець зніс собі півчерепа. У підвалі виявлено лабораторію з виробництва пекельних машин, деякі папери, але, як я уже сказав, багато чого в планах і, зв'язках «Азазеля» лишилося загадкою. Боюся, нерозв'язною… Проте государ, канцлер і шеф жандармського корпусу високо поцінували нашу московську операцію. Я розповів Лаврентію Аркадійовичу і про вас. Щоправда, ви не брали участі у фіналі, та все ж дуже допомогли нам у ході розслідування. Якщо не заперечуєте, працюватимемо разом і далі. Я беру вашу долю в свої руки… Підкріпилися? Тепер розповідайте ви. Що там у Лондоні? Чи вдалося вийти на слід Біжецької? Що за чортівня з Пижовим? Убитий? І по порядку, по порядку, нічого не пропускаючи…
Чим ближче добігала кінця розповідь шефа, тим більшою заздрістю спалахував погляд Ераста Петровича, і власні пригоди, котрими він іще недавно так гордився, блякли і тьмяніли у його очах. Замах на цісаревича! Перестрілка! Пекельна машина! Доля зле пожартувала над Фандоріним, поманила його славою і відвела з битого шляху на жалюгідний путівець…
І все ж він докладно виклав Іванові Францовичу свою епопею. Тільки про обставини, при яких втратив синього портфеля, повідав дещо туманно і навіть ледь-ледь почервонів, що, здається, не сховалося від уваги Бриллінга, котрий слухав розповідь мовчки і похмуро. До розв'язки Ераст Петрович піднісся духом, пожвавився й не втримався від ефектності.
— І я бачив цю людину! — вигукнув він, дійшовши до сцени на петербурзькому поштамті. — Я знаю, у кого в руках і вміст портфеля, і всі ниті організації! «Азазель» живий, Іване Францовичу, але він у нас у руках!
— Та говоріть же, чорт забирай! — скрикнув шеф. — Досить пустувати! Хто ця людина? Де вона?
— Тут, у Петербурзі, — насолоджувався реваншем Фандорін. — Такий собі Джеральд Каннінґем, головний помічник тієї самої леді Естер, на котру я неодноразово звертав вашу увагу. — Тут Ераст Петрович делікатно покашляв. — І про заповіт Кокоріна роз'яснюється. Тепер зрозуміло, чому Біжецька своїх поклонників саме в бік естернатів повернула. А як же влаштувався цей рудий! А яке прикриття! Сирітки, філії по всьому світу, альтруїстична патронеса, перед якою відчинені всі двері. Меткий, нічого не скажеш.
— Каннінґем? — із хвилюванням перепитав шеф. — Джеральд Каннінґем? Але я добре знаю цього добродія, ми перебуваємо в одному клубі. — Він розвів руками. — Суб'єкт і дійсно прецікавий, однак я не можу собі уявити, щоб він був пов'язаний з нігілістами і вбивав дійсних статських радників.
— Та не вбивав, не вбивав! — вигукнув Ераст Петрович. — Це я спочатку вважав, що в списках імена жертв. Сказав, щоб вам хід своїх думок передати. У поспіху не зразу все втямиш. А потім, як у поїздах через всю Європу трясся, мене раптом осяяло! Якщо це список майбутніх жертв, то для чого дати проставлено? І числа ж усі минулі! Не складається! Ні, Іване Францовичу, тут інше!
Фандорін аж на стільці підскочив — так залихоманило його від думок.
— Інше? Що інше? — примружив світлі очі Бриллінг.
— Я гадаю, це список членів могутньої міжнародної організації. А ваші московські терористи — лиш маленька, найкрихітніша їх ланка. При цих словах у шефа зробилося таке обличчя, що Ераст Петрович відчув негідне злорадство — почуття, котрого негайно встидався. — Центральна постать в організації, головна мета якої нам іще невідома, — Джеральд Каннінґем. Ми з вами обидва його бачили, це вельми непересічний добродій. «Міс Ольсен», роль якої з червня місяця виконує Амалія Біжецька, — це реєстраційний центр організації, щось на зразок управління кадрів. Туди з усього світу стікаються відомості про зміни службового становища членів товариства. «Міс Ольсен» регулярно, раз на місяць, переправляє нові відомості Каннінґему, котрий з минулого року влаштувався в Петербурзі. Я вам говорив, що у Біжецької в спальні є потайний сейф. Очевидно, в ньому зберігається повний список членів цього «Азазеля» — схоже, що організація дійсно так називається. Або ж це у них гасло, щось на зразок заклинання. Я чув це слово двічі, обидва рази перед тим, як мало статися вбивство. Загалом усе Це схоже на масонське товариство, тільки незрозуміло, до чого тут пропащий ангел. А розмах, мабуть, ще ліпший, ніж у масонів. Ви тільки уявіть — протягом одного місяця сорок п'ять листів! А які люди — сенатор, міністр, генерали!
Шеф терпляче дивився на Ераста Петровича, очікуючи продовження, бо молодик явно не завершив своєї розповіді — зморщивши лоба, він про щось напружено розмірковував.
— Іване Францовичу, я про Каннінґема думаю… Він же британський підданий, до нього так, запросто, з обшуком не нагрянеш, адже так?
— Ну, припустимо, — підбадьорив Фандоріна шеф. — Продовжуйте.
— А доки ви отримаєте санкцію, він так пакета заховає, що ми нічого не знайдемо й нічого не доведемо. Ще невідомо, які в нього зв'язки у сферах і хто за нього заступиться. Тут, мабуть, потрібна особлива обережність. Зачепитися б спершу за його російський ланцюг, витягти його ланку за ланкою, га?
— І як же це зробити? — із жвавою цікавістю запитав Бриллінг. — Через таємне стеження? Розумно.
— Можна й через стеження, та, здається є спосіб надійніший.
Іван Францович трохи подумав і розвів руками, ніби здаючись. Задоволений Фандорін тактовно натякнув:
— А дійсний статський радник, який отримав цей чин 7 червня?
— Перевірити височайші накази про надання чинів? — ляснув себе по лобі Бриллінг. — Скажімо, за першу декаду червня? Браво, Фандорін, браво!
— Звичайно, шефе. Навіть не за всю декаду, а тільки з понеділка по п'ятницю, з третього по восьме. Навряд чи новоспечений генерал зволікав би з радісною звісткою. Чи багато за тиждень з'являється в імперії нових дійсних статських радників?
— Можливо, два-три, якщо тиждень урожайний. А втім, не цікавився.
— Так от, встановити спостереження за всіма ними, перевірити послужні списки, коло знайомств тощо. Вирахуємо нашого «азазельця», ніде не дінеться.
— То, кажете, всі добуті вами відомості відправлено поштою в московське Розшукне? — за постійною своєю звичкою невлад запитав Бриллінг.
— Так, шефе. Не сьогодні-завтра пакет надійде за призначенням. А що, ви підозрюєте когось із чинів московської поліції? Я для більшої ваги написав на конверті
«Його високоблагородію статському раднику Бриллінгу особисто або, за відсутності такого, його превосходительству панові обер-поліцеймейстеру».
Так що розкрити не насміляться. А обер-поліцеймейстер, прочитавши, напевно зв'яжеться з вами ж.
— Розумно, — схвалив Іван Францович і надовго замовк, дивлячись у стіну. Лице його робилось усе похмурішим і похмурішим.
Ераст Петрович сидів, затамувавши подих, знав, що шеф зважує все почуте і зараз повідомить про рішення — судячи з міни, воно давалося нелегко.
Бриллінг голосно зітхнув, гірко чомусь посміхнувся.
— Гаразд, Фандорін, беру все на себе. Є хвороби, котрі можна вилікувати тільки хірургічним шляхом. Так ми з вами і вчинимо. Справа важлива, державна, в такому разі я маю право не обтяжувати себе формальностями. Братимемо Каннінґема. Негайно, з речовим доказом — тобто з пакетом. Ви вважаєте, що послання зашифроване?
— Безумовно. Занадто важливі відомості. Все-таки відправлено звичайною поштою, хоча й терміновою. Мало що — потрапить до інших рук, загубиться. Ні, Іване Францовичу, ці марно вдаватися до ризику не люблять.
— Тим паче. Значить, Каннінґем дешифрує, читає, по картотеці розписує. Має ж бути в нього картотека! Я побоююся, що в супровідному листі Біжецька доносить йому про ваші пригоди, а Каннінґем людина розумна — відразу здогадається, що ви могли звіт до Росії відправити. Ні, зараз його брати треба, негайно! Та й супровідного листа цікаво прочитати б. Мене Пижов непокоїть. А що як не лише його вони перекупили? З англійським посольством порозуміємося потім. Ще й подякують. Адже ви стверджуєте, що в списку були й піддані королеви Вікторії?
— Так, мало не дюжина, — кивнув Ераст Петрович, закохано дивлячись на начальника. — Звичайно, взяти зараз Каннінґема — це найкраще, але… Раптом приїдемо й нічого не знайдемо? Я ніколи собі не прощу, якщо у вас через мене… Тобто я готовий у будь-яких інстанціях…
— Киньте верзти дурниці, — роздратовано смикнув підборіддям Бриллінг. — Невже ви гадаєте, що на випадок фіаско я буду хлопчиськом прикриватись? Я у вас вірю, Фандорін. І цього досить.
— Спасибі, — тихо сказав Ераст Петрович.
Іван Францович саркастично вклонився:
— Дякувати нема за що. І все, досить ніжностей. До справи. Адресу Каннінґема я знаю, він живе на Аптеракськім острові, у флігелі Петербурзького естернату. Зброя у вас є?
— Так, придбав у Лондоні револьвер «сміт енд вессон». У саквояжі лежить.
— Покажіть.
Фандорін швидко приніс із передпокою важкого револьвера, котрий йому страшенно подобався своєю вагою та міцністю.
— Погань, — відрізав шеф, зваживши пістолет на долоні. — Це для американських ковбоїв, сп'яну в корчмі палити. Для серйозного агента не годиться. Я у вас його відбираю. Натомість отримаєте дещо краще.
Він ненадовго відлучився й повернувся з маленьким плоским револьвером, котрий майже повністю вміщався в його долоні.
— Ось, бельгійський семизарядний «герсталь». Новинка, спеціальне замовлення. Носиться за спиною, під сюртуком, у маленькій кобурі. Незамінна річ у нашому ремеслі. Легкий, б'є недалеко й некупно, зате сам зводиться, а це забезпечує скорострільність. Нам же білку в око не бити, вірно? А живим, як правило, залишається той агент, який стріляє першим і не один раз. Замість курка тут запобіжник — ось ця кнопочка. Доволі туга, щоб випадково не вистрілити. Клацнув ось так, і пали хоч усі сім куль підряд. Ясно?
— Ясно. — Ераст Петрович задивився на гарну іграшку.
— Потім намилуєтеся, ніколи, — підштовхнув його до виходу Бриллінг.
— Ми будемо заарештовувати його вдвох? — із натхненням запитав Фандорін.
— Не меліть дурниць.
Іван Францович зупинився біля «апарата Белла», зняв ріжкоподібну трубку, приклав до вуха й покрутив якогось важільця. Апарат хрокнув, у ньому щось брязнуло. Бриллінг притулив вухо до іншого ріжка, що стирчав із лакованого ящика, і в ріжку запищало. Фандоріну здалося, що він розібрав, як тоненький голосок смішно промовив слова «черговий ад'ютант» і ще «канцелярія».
— Новгородцев, ви? — загорлав у трубку Бриллінг. — Чи на місці його превосходительство? Нема? Не чую! Ні-ні, не треба. Не треба, кажу! — Він набрав у груди побільше повітря й закричав іще голосніше: — Терміновий наряд для затримання! Негайно відправте на Аптекарський острів! Ап-те-кар-ський! Так! Флігель естернату! Ес-тер-на-ту! Не важливо, що це значить, вони розберуться! І нехай група обшуку приїде! Що? Так, буду особисто. Швидше, майоре, швидше!
Він повісив трубку на місце й витер лоба.
— Ух. Маю надію, що містер Белл удосконалить конструкцію, інакше всі мої сусіди будуть у курсі таємних операцій Третього відділення.
Ераст Петрович перебував під враженням чаклунства, щойно здійсненого на його очах.
— Це ж просто «Тисяча та одна ніч»! Справжнє диво! І ще знаходяться люди, які засуджують прогрес!
— Стосовно прогресу побалакаємо дорогою. На жаль, я відпустив карету, так що доведеться ще шукати візника. Та киньте ви свій чортів саквояж! Марш-марш!
Одначе побалакати стосовно прогресу не вдалося — на Аптекарський їхали в цілковитій мовчанці. Ераста Петровича тіпало від збудження, і він декілька разів спробував залучити шефа до розмови, але марно: Бриллінг був у кепському настрої — як видно, все-таки сильно ризикував, затіявши самочинну операцію.
Блідий північний вечір ледве промальовувався над невським простором. Фандорін подумав, що світла літня ніч до речі — все одно спати нині не доведеться. А він же й минулої ночі, проведеної в поїзді, очей не зімкнув, усе хвилювався, чи не упустить пакета… Візник підганяв руду кобилку, чесно відробляючи обіцяного карбованця, й до місця прибули швидко.
Петербурзький естернат — красива жовта будівля, що раніше належала корпусу інженерів, — за розмірами поступався московському, зате потопав у зелені. Райська місцина — довкола були сади, розкішні дачі.
— Ех, що з дітьми буде, — зітхнув Фандорін.
— Нічого з ними не буде, — неприязно відповів Іван Францович. — Міледі призначить іншого директора, та й по всьому.
Флігель естернату виявився імпозантним катерининським особнячком, який виходив на затишну тінисту вулицю. Ераст Петрович побачив обвуглений від удару блискавки берест, що тягнув мертві сучки до освітлених вікон високого другого поверху. В будинку було тихо.
— Чудово, жандарми ще не прибули, — сказав шеф. — Ми їх не чекаємо, нам головне Каннінґема не сполохати. Говорю я, ви мовчите. І будьте готові до всіляких несподіванок.
Ераст Петрович засунув руку під фалду піджака, відчув заспокійливий холод «герсталя». Серце стискувалося в грудях — але не від страху, бо з Іваном Францовичем боятися було нічого, а від нетерплячки. Зараз, зараз усе розв'яжеться!
Бриллінг енергійно затряс мідним дзвіночком, і пролунав заливчастий дзенькіт. Із розчиненого вікна бельетажу виглянула руда голова.
— Відчиніть, Каннінґем, — голосно сказав шеф. — У мене до вас термінова справа!
— Бриллінг, це ви? — здивувався англієць. — Що таке?
— Надзвичайна подія в клубі. Я мушу вас попередити.
— Одна хвилина, і я спускаюся вниз. У лакея сьогодні вихідний день. — І голова зникла.
— Ага, — прошепотів Фандорін. — Навмисне лакея спровадив. Напевно з паперами сидить!
Бриллінг нервово постукував кісточками пальців по дверях — Каннінґем щось не поспішав.
— А він не чкурне? — переполошився Ераст Петрович. — Через чорний хід, га? Може, я оббіжу будинок та стану з того боку?
Але тут зсередини пролунали кроки, і двері відчинились.
На порозі стояв Каннінґем у довгому халаті з бранденбурами. Його колючі зелені очі на мить затрималися на лиці Фандоріна, й повіки ледь помітно здригнулись. Упізнав!
— What's happening[33]? — насторожено запитав англієць.
— Ходімте до кабінету, — відповів Бриллінг. — Це дуже важливо.
Каннінґем секунду повагався, потім жестом запропонував іти за ним.
Піднявшись дубовими сходами, господар і непрохані гості опинилися в ошатній, але явно не порожній кімнаті. Уздовж стін суціль тягайся полиці з книгами та якимись теками, біля вікна, коло неосяжного письмового столу з карельської берези, виднілася стойка з шухлядками, на кожній із яких красувався золотий ярличок.
Однак Ераста Петровича зацікавили аж ніяк не шухлядки (не буде ж Каннінґем зберігати на виду секретні документи), а папери, що лежали на столі, нашвидкуруч прикриті свіжим номером «Біржових відомостей».
Іван Францович, очевидно, міркував схоже — він перетнув кабінет і став біля столу, спиною до розчиненого вікна з низьким підвіконням. Вечірній вітерець злегка погойдував тюлеву гардину.
Чудово зрозумівши маневр шефа, Фандорін залишився коло дверей. Тепер Каннінґему діватися було нікуди.
Здається, англієць запідозрив недобре.
— Ви дивно поводитеся, Бриллінг, — сказав він без акценту. — І чому тут цей чоловік? Я його бачив раніше, він поліцейський.
Іван Францович дивився на Каннінґема спідлоба, тримаючи руки в кишенях широкого сюртука.
— Так, він поліцейський. А через хвилину-другу тут буде багато поліцейських, тому я не маю часу на розмови.
Права рука шефа випірнула з кишені, Фандорін побачив свій «сміт енд вессон», але не встиг здивуватися, тому що також вихопив револьвера — ось воно, починається!
— Don't!..[34] — підніс руку англієць, і тієї ж миті гримнув постріл.
Каннінґема кинуло навзнак. Остовпілий Ераст Петрович побачив широко розкриті, ще живі зелені очі й акуратну темну дірку посеред лоба.
— Господи, шефе, навіщо?!
Він обернувся до вікна. Просто в лице йому дивилося чорне дуло.
— Його погубили ви, — якимось ненатуральним тоном промовив Бриллінг. — Ви занадто гарний сищик. І тому, мій юний друже, мені доведеться вас убити, про що я щиро жалкую.
Розділ чотирнадцятий,
У ЯКОМУ РОЗПОВІДЬ ПОВЕРТАЄ ЗОВСІМ В ІНШИЙ БІК
Бідолашний, спантеличений Ераст Петрович зробив кілька кроків уперед.
— Стояти! — з люттю гаркнув шеф. — І не розмахуйте пістолетиком, він не заряджений. Хоча б у барабан заглянули! Не можна бути таким довірливим, чорт вас забирай! Вірити можна тільки собі!
Бриллінг дістав із лівої кишені точно такий же «герсталь», а «сміт енд вессон», що димився, кинув на підлогу, просто під ноги Фандоріну.
— Ось мій револьвер повністю заряджений, у чому ви зараз переконаєтесь, — гарячково заговорив Іван Францович, із кожним словом дратуючись іще більше. — Я вкладу його в руку невдачливого Каннінґема, і вийде, що ви убили один одного в перестрілці. Почесний похорон і розчулені промови вам гарантовано. Я ж бо знаю, що для вас це важливо, й не дивіться на мене так, прокляте щеня!
Фандорін із жахом зрозумів, що шеф у несамовитому стані, й, у відчайдушній спробі пробудити його раптово знавіснілий розум, крикнув:
— Шефе, це ж я, Фандорін! Іване Францовичу! Пане статський раднику!
— Дійсний статський, — криво посміхнувся Бриллінг. — Ви відстали від життя, Фандорін. Підвищений височайшим указом від сьомого червня. За успішну операцію по знешкодженню терористичної організації «Азазель». Так що можете називати мене «ваше превосходительство».
Темний силует Бриллінга на тлі вікна був ніби вирізаний ножицями і приклеєний на сірий папір. Мертві сучки береста за його спиною розходилися в усі боки зловісною павутиною. В голові Фандоріна промайнуло: «Павук, отруйний павук, сплів павутину, а я попався».
Обличчя Бриллінга хворобливо скривилось, і Ераст Петрович зрозумів, що шеф уже довів себе до потрібного градуса розлючення й зараз вистрілить. Невідомо звідки виникла блискавична думка, що відразу ж розсипалася на вервечку зовсім коротеньких нікчемних думок: «герсталь» знімають із запобіжника, без цього не вистрілиш, запобіжник тугий, це півсекунди або чверть секунди, не встигнути, ніяк не встигнути…
Із несамовитим криком, зажмуривши очі, Ераст Петрович рвонувся вперед, цілячи головою шефу в підборіддя. Їх роз'єднувало не більше п'яти кроків. Клацання запобіжника Фандорін не чув, а постріл прогримів уже в стелю, тому що обидва — і Бриллінг, і Ераст Петрович, перелетівши через низьке підвіконня, упали за вікно.
Фандорін з розмаху вдарився грудьми об стовбур сухого береста і, ламаючи гілки, обдираючи обличчя, загуркотів униз. Від гучного удару об землю захотілося втратити свідомість, але гарячий інстинкт життя не дозволив. Ераст Петрович став рачки, шалено озираючись.
Шефа ніде не було. Зате біля стіни валявся маленький чорний «герсталь». Фандорін, не підводячись, стрибнув на нього кішкою, вчепився й завертів головою на всі боки. Та Бриллінг зник.
Подивитися вгору Ераст Петрович здогадався, лише почувши натужне хрипіння.
Іван Францович недоладно, неприродно завис над землею, його начищені штиблети посмикувалися трохи вище голови Фандоріна. З-під Володимирського хреста, звідти, де на крохмальній сорочці розповзалася багрова пляма, висувався гострий, обламаний сучок, який наскрізь простромив новоспеченого генерала. Жахливішим за все було те, що погляд світлих очей був спрямований просто на Фандоріна.
— Погань… — виразно промовив шеф, морщачись чи то від болю, чи то від огиди. — Погань… — І сиплим, невпізнанним голосом видихнув: — А-за-зель…
У Фандоріна тілом пробігла крижана хвиля, а Бриллінг похрипів іще з півхвилини й затих.
Ніби дочекавшись цього моменту, з-за рогу зацокали копита, заклацали колеса. Це приїхали прольотки з жандармами.
* * *
Генерал-ад'ютант Лаврентій Аркадійович Мізинов, начальник Третього відділення і шеф корпусу жандармів, потер почервонілі від утоми очі. Золоті аксельбанти на парадному мундирі глухо дзвякнули. За минулу добу часу переодягтися не було, а вже поспати — й тим паче. Учора ввечері посланець висмикнув Лаврентія Аркадійовича з балу на честь тезоіменитства великого князя Сергія Олександровича. І почалось…
Генерал із неприязню поглянув на хлопчиська, що сидів збоку, скуйовдивши волосся й уткнувшись роздряпаним носом у папери. Дві ночі не спав, а свіжий, мов огірочок. І поводиться так, ніби все життя просидів у високих кабінетах. Гаразд, хай чаклує. Але ж Бриллінг! Це просто в голові не вкладається!
— Що, Фандорін, довго ще? Чи вас знову яка-небудь «ідея» відірвала? — суворо запитав генерал, відчуваючи, що після безсонної ночі та стомливого дня в нього самого більше ніяких ідей з'явитися вже не може.
— Зараз, ваше високопревосходительство, зараз, — пробурмотів молокосос. — Іще п'ять записів лишилось. Я ж попереджував, що список може бути зашифрованим. Бачите, який шифр хитрий, половину літер не розгадали, а я теж усіх, хто там був, не пам'ятаю… Ага, це у нас пошт-директор із Данії, ось це хто. Так, а тут що? Першу літеру не розшифровано — хрестик, друга також хрестик, третя й четверта — дві m, потім знову хрестик, потім n, потім d під питанням, і останні дві пропущено. Виходить + + MM + ND(?)+ +.
— Нісенітниця якась, — зітхнув Лаврентій Аркадійович. — А Бриллінг одразу здогадався б. Так ви впевнені, що це був не напад безумства? Неможливо уявити, щоб…
— Цілком упевнений, ваше високопревосходительство, — вже вкотре сказав Ераст Петрович. — І я виразно чув, як він сказав: «Азазель». Стоп! Згадав! У Біжецької в списку був якийсь commander. Треба гадати, це він.
— Commander — це чин у британському й американському флотах, — пояснив генерал. — Відповідає нашому капітану другого рангу. — Він сердито пройшовся по кімнаті. — Азазель, Азазель, що це за Азазель такий на нашу голову! Адже виходить, що ми нічогісінько про нього не знаємо! Московському розслідуванню Бриллінга гріш ціна! Мабуть, усе дурниця, фікція, брехня — і терористи, і замах на цісаревича! Ховав кінці, виходить? Підсунув нам якихось мертвяків! Або справді когось із дурників-нігілістів підставив? Він може — це була дуже, дуже здібна людина… Прокляття, але де ж результати обшуку? Вже добу порпаються!
Двері тихесенько відхилилися, в щілину просунулася пісна, худюща фізіономія в золотих окулярах.
— Ваше високопревосходительство, ротмістр Бєлозьоров.
— Ну нарешті-таки! Про вовка річ, а він навстріч! Хай увійде.
До кабінету, втомлено мружачись, увійшов немолодий жандармський офіцер, якого Ераст Петрович напередодні вже бачив у будинку Каннінґема.
— Є, ваше високопревосходительство, знайшли, — неголосно доповів він. — Увесь будинок і сад поділили на квадрати, все перерили, все прочесали — нуль. Тоді агент Ейлензон, відмінного нюху сищик, здогадався в підвалі естернату стіночки простукати. І що ви гадаєте, Лаврентію Аркадійовичу? Виявилася потайна ніша, на зразок фотографічної лабораторії, а в ній двадцять скриньок, у кожній приблизно по двісті карток. Шифр дивний, як ієрогліфи, зовсім не той, що був у листі. Я розпорядився, щоб скриньки перевезли сюди. Підняв увесь шифрувальний відділ, зараз візьмуться до роботи.
— Молодчага, Бєлозьоров, молодчага, — похвалив подобрілий генерал. — А цього, з нюхом, представте до нагороди. Нумо, навідаймося до шифрувального. Ходімте, Фандорін, вам же теж цікаво. Потім закінчите, тепер із цим можна не поспішати.
Піднялися на два поверхи, швидко закрокували безкінечним коридором. Повернули за ріг. Назустріч біг чиновник, махав руками.
— Біда, ваше високопревосходительство, біда! Чорнило блідне просто на очах, не зрозуміємо, в чому справа!
Мізинов затюпав уперед, що зовсім не личило його неповороткій статурі; золота канитель на еполетах гойдалася подібно до крилець метелика. Бєлозьоров і Фандорін непоштиво обігнали високе начальство й першими ввірвалися у високі білі двері.
У великій кімнаті, суціль заставленій столами, панував переполох. Із десяток чиновників металися над купами акуратних білих карток, стосиками розкладених по столах. Ераст Петрович схопив одну, побачив ледве помітні письмена, схожі на китайські ієрогліфи. Просто в нього на очах ієрогліфи зникли, і картка зробилася зовсім чистою.
— Що за чортівня! — вигукнув захеканий генерал. — Яке-небудь симпатичне чорнило?
— Боюся, ваше високопревосходительство, все значно гірше, — сказав добродій професорської зовнішності, розглядаючи картку на світло. — Ротмістре, ви говорили, що картотека зберігалася в чомусь на зразок фотографічної комірки?
— Так точно, — шанобливо підтвердив Бєлозьоров.
— А чи не пригадаєте, яке там було освітлення? Не червоний ліхтар?
— Цілком вірно, саме червоний електричний ліхтар.
— Я так і думав. На жаль, Лаврентію Аркадійовичу, картотеку втрачено й відновленню вона не підлягає.
— Як це?! — закип'ятився генерал. — Ні, пане колезький раднику, ви що-небудь придумайте. Ви майстер своєї справи, ви світило…
— Але не чарівник, ваше високопревосходительство. Очевидно, картки оброблено спеціальним розчином і працювати з ними була можливість лише при червоному освітленні. Тепер шар, на якому нанесено письмена, засвічений. Спритно, нічого не скажеш. Я з таким зустрічаюся вперше.
Генерал звів кудлаті брови й погрозливо засопів. У кімнаті зробилося тихо — насувалася буря. Одначе грім так і не прогримів.
— Ходімте, Фандорін, — ослаблим голосом промовив начальник Третього відділення. — Вам треба закінчити роботу.
Два останні записи в шифровці розгадати так і не вдалося — це були відомості, що надійшли останнього дня, тридцятого червня, і Фандорін їх розпізнати не зміг. Надійшов час підбивати підсумки.
Походжаючи по кабінету, втомлений генерал Мізинов роздумував уголос.
— Отже, зберемо хоч те, що маємо. Існує якась інтернаціональна організація з умовною назвою «Азазель». Судячи за кількістю карток, прочитати котрі ми вже ніколи не зможемо, в ній перебуває 3854 члени. Про сорока сімох із них, точніше про сорока п'ятьох, оскільки два записи не розшифровано, ми дещо знаємо. Однак небагато — лише національну належність та становища, що займає. Ні імені, ні віку, ні адреси… Що нам відомо ще? Імена двох покійних азазельців — Канніyґема та Бриллінга. Крім того, в Англії є Амалія Біжецька. Якщо ваш Зуров її не вбив, якщо вона і досі в Англії та якщо її насправді звати саме так… «Азазель» діє агресивно, не зупиняючись перед убивствами, тут явно є якась глобальна мета. Але яка? Це не масони, тому що я сам член масонської ложі, й не з рядових. Гм… Майте на увазі, Фандорін, ви цього не чули.
Ераст Петрович смиренно похнюпився.
— Це не соціалістичний Інтернаціонал, — продовжив Мізинов, — тому що в панів комуністів кишка тонка. Та й не міг Бриллінг бути революціонером — це виключено. Чим би він там потай не займався, та нігілістів мій дорогий помічник ловив усерйоз і вельми успішно. Що ж тоді «Азазелю» треба? Адже це найголовніше! І ніяких зачіпок. Каннінґем мертвий. Бриллінг мертвий. Микола Круг — простий виконавець, пішак. Негідник Пижов мертвий. Усі кінці обрубано… — Лаврентій Аркадійович обурено розвів руками. — Ні, я зовсім нічого не розумію! Я знав Бриллінга понад десять років. Я сам вивів його в люди! Сам знайшов його! Посудіть самі, Фандорін. У той час як я був харківським генерал-губернатором, проводив різноманітні конкурси серед гімназистів і студентів, аби заохотити в молодому поколінні патріотичні почуття та прагнення до корисних перетворень. Мені відрекомендували худого, незграбного юнака, гімназиста випускного класу, автора дуже вправного та пристрасного твору на тему: «Майбутнє Росії». Повірте мені, за духом і біографією це був справжній Ломоносов — без роду і племені, круглий сирота, вивчився на мідяки, склав іспити відразу до сьомого класу гімназії. Чистий самородок! Я взяв над ним шефство, призначив стипендію, влаштував до Петербурзького університету, а потім прийняв до себе на службу й жодного разу про це не пожалкував. Це був кращий із моїх помічників, моя довірена особа! Він зробив блискучу кар'єру, перед ним було відкрито всі шляхи! Який яскравий, парадоксальний розум, яка ініціативність, яка ретельність! Господи, та я збирався дочку за нього віддати! — Генерал ухопився рукою за лоба.
Ераст Петрович, шануючи почуття високого начальства, витримав тактовну паузу й кашлянув.
— Ваше високопревосходительство; я тут подумав… Зачіпок, звичайно, небагато, але все-таки дещо є.
Генерал струснув головою, ніби проганяючи непотрібні спогади, й сів за стіл.
— Слухаю. Говоріть, Фандорін, говоріть. Ніхто краще за вас не знає цю історію.
— Я, власне, ось про що… — Ераст Петрович дивився в список, підкреслюючи щось олівцем. — Тут сорок чотири особи — двох ми не розгадали, а дійсний статський радник, тобто Іван Францович, уже до уваги не береться. З них принаймні вісьмох не так важко вирахувати. Ну посудіть, самі, ваше високопревосходительство. Скільки начальників охорони може бути в бразильського імператора? Або номер 47F — бельгійський директор департаменту, відправлено 11 червня, отримано 15-го. Встановити, хто це, буде легко. Це вже двоє. Третій: номер 549F — віце-адмірал французького флоту, відправлено 15 червня, отримано 17-го. Четвертий: номер 1007F — новоспечений англійський баронет, відправлено 9 червня, отримано 10-го. П'ятий: номер 694F — португальський міністр, відправлено 29 травня, отримано 7 червня.
— Це мимо, — перебив генерал, який слухав із надзвичайною увагою. — В Португалії у травні помінявся уряд, так що всі міністри в кабінеті нові.
— Так? — засмутився Ераст Петрович. — Ну гаразд, значить, вийде не вісім, а сім. Тоді п'ятим американець: номер 852F — заступник голови сенатського комітету, відправлено 10 червня, отримано 28-го, якраз при мені. Шостий: номер 1042F, Туреччина, особистий секретар принца Абдул-Гаміда, відправлено 1 червня, надійшов 20-го.
— Справді? О, це дуже важливо. І саме 1 червня? Так-так. ЗО травня в Туреччині стався переворот, султана Абдул-Азіза скинули, і новий правитель Мідхат-паша посадив на трон Мурада V. А наступного ж дня призначив до Абдул-Гаміда, молодшого брата Мурада, нового секретаря? Скажіть, яка поспішність! Це украй важлива звістка. Чи не має на меті Мідхат-паша позбутись і Мурада, а на трон посадити Абдул-Гаміда? Ехе-хе… Гаразд, Фандорін, це вже не вашого розуму справа. Секретаря ми встановимо відразу. Я зараз же зв'яжуся телеграфом із Миколою Павловичем Гнатьєвим, нашим послом у Константинополі, ми давні приятелі. Продовжуйте.
— І останній, сьомий: номер Г508Р, Швейцарія, префект кантональної поліції, відправлено 25 травня, надійшов 1 червня. Решту вирахувати буде значно важче, а деяких навіть неможливо. Але, якщо визначити принаймні цих сімох і встановити за ними негласне спостереження…
— Дайте сюди список, — простяг руку генерал. — Негайно розпоряджуся, щоб до відповідних посольств було відправлено шифровки. Мабуть, доведеться вступити у співробітництво зі спеціальними службами всіх цих країн. Крім Туреччини, де в нас прекрасна власна мережа… Знаєте, Ерасте Петровичу, я був різким з вами, але ви не ображайтесь. Я дуже ціную ваш внесок і всяке таке… Просто мені було боляче… Через Бриллінга… Ну, ви розумієте.
— Розумію, ваше високопревосходительство. Я і сам, у деякому розумінні, не менше ніж ви…
— От і добре, от і відмінно. Працюватимете в мене. Розроблятимете «Азазель». Я створю особливу групу, призначу туди найдосвідченіших людей. Ми неодмінно розплутаємо цей клубок.
— Ваше високопревосходительство, мені б до Москви з'їздити…
— Навіщо?
— Хотілося б побалакати з леді Естер. Сама вона, будучи особою не стільки земною, скільки небесною (тут Фандорін усміхнувся), навряд чи була втаємничена в суть істинної діяльності Каннінґема, але знає цього добродія з дитинства і взагалі могла б повідати що-небудь корисне. З нею б не треба офіційно, через жандармерію, га? Я маю щастя трохи знати міледі, вона мене не злякається, та й по-англійськи я розмовляю. Раптом іще якась зачіпка виявиться? Може статися, через минуле Каннінґема на що-небудь вийдемо?
— Що ж, гаразд. Паняйте. Але на один день, не довше. Зараз ідіть спати, мій ад'ютант улаштує вас на квартиру. А завтра вечірнім поїздом до Москви. Якщо пощастить, на той час уже надійдуть перші шифровки з посольств. Уранці 28-го ви в Москві, бесідуєте з леді Естер, а ввечері будьте ласкаві назад, і відразу до мене з донесенням. У будь-який час, ясно?
— Ясно, ваше високопревосходительство.
* * *
У коридорі вагона першого класу поїзда «Санкт-Петербург — Москва» дуже поважний літній добродій із принадними вусами та підвусниками, з діамантовою шпилькою в краватці, курив сигару, з неприхованою цікавістю поглядаючи на зачинені двері купе номер один.
— Агов, чоловіче, — поманив він товстим пальцем кондуктора, що доречно з'явився.
Той миттю підлетів до сановного пасажира й поклонився:
— Слухаю.
Вусань узяв його двома пальцями за комір і приглушено забасив:
— Молодик, що в першому їде, — хто такий? Знаєш? Дуже вже юний.
— Самим дивно, — пошепки доповів кондуктор. — Адже перше, звісна річ, для особливо поважних персон резервується, не всякого генерала пустять. Тільки хто в терміновій і відповідальній державній справі.
— Знаю. — Добродій випустив цівку диму. — Сам раз їздив, із таємною інспекцією в Новоросію. Але цей же зовсім хлопчисько. Може, чий-небудь синок? Із золотої молоді?
— Ні, синків у перше не содють, із цим суворо. Хіба що коли хтось із великих князів. А про цього я поцікавився, у дорожній лист до пана начальника поїзда заглянув, — іще дужче притишив голос кондуктор.
— Ну! — поквапив служителя заінтригований вусань.
Передчуваючи щедрі чайові, кондуктор підніс палець до губів:
— Із Третього відділення. Слідчий особливо важливих справ.
— Розумію, що «особливо». Просто «важливих» у перше не розмістять. — Добродій значуще помовчав. — І що ж він?
— А як зачинилися в купе, так, вважай, і не виходили. Я двічі пропонував чаю — де там. Упхалися в папери й сидять, голови не підводять. Відправлення з Пітера на двадцять п'ять хвилин затримали, пам'ятаєте? Це через них. Чекали прибуття.
— Ого! — ахнув пасажир. — Одначе це нечувано!
— Буває, але дуже рідко.
— І прізвище в дорожньому листі не позначено?
— Ні. Ні прізвища, ні чину.
А Ераст Петрович усе вчитувався у скупі рядки донесень і нервово куйовдив волосся. До горла підступав містичний жах.
Перед самим від'їздом на вокзал до казенної квартири, де Фандорін майже добу проспав непробудним сном, з'явився ад'ютант Мізинова, звелів чекати — надійшли три перші депеші з посольств, зараз розшифрують і привезуть. Очікувати довелося майже цілу годину, й Ераст Петрович боявся запізнитися на поїзд, але ад'ютант його заспокоїв.
Тільки ввійшовши до величезного, оббитого зеленим оксамитом купе, з письмовим столом, канапою та двома горіховими стільцями на пригвинчених до підлоги ніжках, Фандорін одкрив пакет і заглибився в читання.
Депеш надійшло три: із Вашингтона, з Парижа та з Константинополя. Шапка у всіх була однаковою:
«Терміново, його високопревосходительству Лаврентію Аркадійовичу Мізинову у відповідь на депешу вих. № 13476–8ж від 26 червня 1876 р.»
Підписані донесення були самими посланниками. На цьому схожість завершувалася. Текст же був таким.
«27 червня (9 липня) 1876 р. 12.15. Вашингтон.
Особа, що Вас цікавить, — Джон Пратт Доббс, обраний 9 червня ц. р. заступником голови сенатського комітету з бюджету. Людина в Америці дуже відома, мільйонер з тих, кого тут називають self-made man. Вік — 44 роки. Ранній період життя, місце народження та походження невідомі. Здогадне розбагатів під час каліфорнійської золотої лихоманки. Вважається генієм підприємництва. Під час громадянської війни між Північчю та Півднем був радником президента Лінкольна з фінансових питань. Існує думка, що саме стараннями Доббса, а зовсім не доблестю федеральних генералів капіталістична Північ здобула перемогу над консервативним Півднем. 1872 року вибраний до Сенату від штату Пенсільванія. Із поінформованих джерел відомо, що Доббса ладять на міністра фінансів».
«09 липня (27 червня) 1876 р. 16 год. 45 хв. Париж.
Завдяки відомому Вам агенту Коко вдалося з'ясувати через Військове міністерство, що 15 червня звання віце-адмірала надано контр-адміралу Жану Антрепіду, нещодавно призначеному командувати Сіамською ескадрою. Це одна з найлегендарніших особистостей французького флоту. Двадцять років тому французький фрегат біля берегів Тортуги виявив у відкритому морі човна, а в ньому підлітка, що, очевидно, врятувався після аварії корабля. Від потрясіння підліток зовсім втратив пам'ять, не зміг назвати ні свого імені, ні навіть національності. Взятий юнгою, дістав прізвище за назвою фрегата, що його знайшов. Зробив блискучу кар'єру. Брав участь у багатьох експедиціях і колоніальних війнах. Особливо відзначився в ході Мексиканської війни. Минулого року Жан Антрепід учинив у Парижі справжню сенсацію, одружившись із старшою дочкою герцога де Роґана. Подробиці послужного списку особи, що Вас цікавить, надішлю в наступному донесенні».
«27 червня 1876 р. 2-га година після полудня. Константинополь.
Дорогий Лаврентію, твій запит мене неабияк здивував. Справа в тому, що Анвар-ефеиді, до котрого ти виявив таку поспішну цікавість, з деяких пір перебуває в зоні моєї пильної уваги. Цей суб'єкт, близька особа Мідхат-паші та Абдул-Гаміда, за наявними в мене відомостями, є однією з центральних постатей змови, що назріває в палаці. Слід очікувати невдовзі повалення нинішнього султана і приходу до влади Абдул-Гаміда. Тоді Анвар-ефенді неодмінно буде незвичайно впливовою постаттю. Він дуже розумний, європейська освічений, знає безліч східних та західних мов. На жаль, докладних біографічних даних про цього цікавого добродія ми не маємо. Відомо, що йому не більше 35 років, народився чи то в Сербії, чи то в Боснії. Походження темного і родичів не має, що обіцяє Туреччині великі блага, якщо Аивар коли-небудь стане візиром. Уявити тільки — візир без орди ненажерливих родичів! Тут такого просто не буває. Аивар — щось на зразок «сірого кардинала» в Мідхат-паші, активний член партії «нових османів». Я задовольнив твою цікавість? Тепер ти задовольни мою. Навіщо тобі знадобився мій Анвар-ефенді? Що ти про нього знаєш? Негайно сповісти, це може виявитися важливим».
Ераст Петрович уже вкотре перечитав депеші, підкреслив у першій:
«Ранній період життя, місце народження й походження невідомі»;
у другій:
«не зміг назвати ні свого імені, ні навіть національності»;
у третій:
«Походження темного і родичів не має».
Ставало якось моторошно. Виходило, що всі троє взялися ніби нізвідки! Раптом у якийсь момент виринули з небуття й негайно заходилися дертися вгору з воістину нелюдською упертістю. Що ж це — члени якоїсь таємничої секти? Ой, а раптом це взагалі нелюди, що з'явилися з іншого світу? Скажімо, посланці з планети Марс? Або ще гірше — чортівня яка-небудь? Фандорін зіщулився, згадавши своє нічне знайомство з «привидом Амалії». Також невідомого походження особа, оця Біжецька. І ще сатанинське заклинання — «Азазель». Ох, сіркою щось починає смердіти…
У двері скрадливо постукали, й Ераст Петрович, здригнувшись, засунув руку за спину, до потайної кобури, намацав рифлену рукоятку «герсталя».
У дверній щілині з'явилась улеслива фізіономія кондуктора.
— Ваше превосходительство, до станції під'їжджаємо. Чи не бажаєте ніжки розім'яти? Там і буфет є.
Від «превосходительства» Ераст Петрович набрав поважного вигляду й крадькома покосився на дзеркало. Невже дійсно за генерала можна сприйняти? Що ж, «ніжки розім'яти» було б непогано, та й думається на ходу ліпше. Вертілася в голові якась непевна ідейка, та все вислизала, поки що не давалася в руки, але обнадіювала — копай, мовляв, копай.
— Мабуть. Скільки стоїмо?
— Двадцять хвилин. Та ви не звольте турбуватися, гуляйте собі. — Кондуктор хихикнув. Без вас не поїдуть.
Ераст Петрович сплигнув із приступки на залиту станційними вогнями платформу. Подекуди у вікнах купе світло вже не горіло — очевидно, деякі з пасажирів поснули. Фандорін солодко потягнувся і склав руки за спиною, приготувавшись до моціону, покликаного посприяти кращій розумовій активності. Однак у цей час із того ж вагона спустився ставний, вусатий добродій у циліндрі, метнув у бік молодика повний цікавості погляд і простяг руку юній супутниці. Побачивши її чарівне, свіже личко, Ераст Петрович завмер, а панночка просяяла і дзвінко вигукнула:
— Папа, це він, той пан із поліції! Пам'ятаєш, я тобі розповідала? Ну той, котрий нас із фрейлейн Пфуль допитував!
Останнє слово було вимовлено з явним задоволенням, а ясні сірі очі дивилися на Фандоріна з неприхованою цікавістю. Слід признатися, що запаморочливі події останніх тижнів дещо притлумили спогади про ту, кого Ераст Петрович іменував подумки виключно «Лізонькою», а іноді, в особливо мрійливі хвилини, навіть «ніжним ангелом». Однак, побачивши це миле створіння, відчув, як той вогник, що колись обпалив серце бідного колезького реєстратора, моментально спалахнув жаром, обпік легені вогняними іскорками.
— Я, власне, не з поліції, — почервонівши, пробурмотів Фандорін. — Фандорін, чиновник особливих доручень при…
— Все знаю, je vous le dis tout cru[36], — з таємничим виглядом сказав вусань, блиснувши діамантом у краватці. — Державна справа, можете не вдаватись. Entre nous soit dit[37] сам неодноразово по роду діяльності мав причетність, так що все чудово розумію. — Він трохи підняв циліндра. — Одначе дозвольте відрекомендуватися. Дійсний таємний радник Олександр Аполлодорович Еверт-Колокольцев, голова Московської губернської судової палати. Моя дочка Ліза.
— Тільки називайте мене «Ліззі», «Ліза» мені не подобається, на «підлизу» схоже, — попрохала панночка й наївно зізналась: — А я про вас часто згадувала. Ви Еммі сподобались. І як вас звати, пам'ятаю — Ераст Петрович. Красиве ім'я — Ераст.
Фандоріну здалося, що він заснув і бачить дивовижний сон. Тут головне — не ворушитися, а то не дай Боже прокинешся.
Розділ п'ятнадцятий,
У ЯКОМУ ЩОНАЙПЕРЕКОНЛИВІШЕ ДОВОДИТЬСЯ ВАЖЛИВІСТЬ ПРАВИЛЬНОГО ДИХАННЯ
У товаристві Лізоньки («Ліззі» в Ераста Петровича якось не прижилось) однаково добре й говорилося, й мовчалось.
Вагон розмірено погойдувався на стиках, поїзд, час від часу порикуючи гудком, летів на запаморочливій швидкості через сонні, вкутані досвітнім туманом валдайські ліси, а Лізонька і Ераст Петрович сиділи в першому купе на м'яких стільцях і мовчали. Дивилися здебільшого у вікно, але час від часу поглядали й одне на одного, причому якщо погляди ненароком перетиналися, то це було зовсім не соромно, а навпаки, весело і приємно. Фандорін уже навмисно старався повертатися від вікна якомога проворніше, і щоразу, коли йому вдавалося піймати зустрічний погляд, Лізонька тихенько пирскала.
Говорити не годилося ще й тому, що можна було розбудити пана барона, який сумирно дрімав на канапі. Ще не так давно Олександр Аполлодорович захоплено обговорював з Ерастом Петровичем балканське питання, а потім, майже на півслові схропнув і впустив голову на груди. Тепер голова затишно погойдувалася в такт стуку вагонних коліс: та-дам, та-дам (туди-сюди, туди-сюди); та-дам, та-дам (туди-сюди, туди-сюди).
Лізонька тихо засміялася своїм якимось думкам, а коли Фандорін запитливо подивився на неї, пояснила:
— Ви такий розумний, усе знаєте. Он татусеві й про Мідхат-пашу пояснили і про Абдул-Гаміда. А я така дурна, ви навіть не уявляєте.
— Ви не можете бути дурна, — із глибоким переконанням прошепотів Фандорін.
— Я б вам розповіла, та соромно… А втім, слухайте. Мені чомусь здається, що ви не будете наді мною сміятися. Тобто разом зі мною будете, а без мене ні. Правда?
— Правда! — вигукнув Ераст Петрович, але барон поворушив уві сні бровами, й молодик знову перейшов на шепіт. — Я над вами ніколи сміятися не буду.
— Глядіть же, обіцяли. Я після того вашого приходу всяке собі уявляла… І так у мене красиво виходило. Тільки жалібно дуже й неодмінно з трагічним кінцем. Це через «Бідну Лізу». Ліза й Ераст, пам'ятаєте? Мені завжди страшенно це ім'я подобалось — Ераст. Уявляю собі: лежу я в труні прекрасна і бліда, вся в оточенні білих троянд, то втопилася, то від сухот померла, а ви ридаєте, і папінька з мамінькою ридають, і Емма сякається. Смішно, правда?
— Смішно, — підтвердив Фандорін.
— Просто чудо, що ми так на станції зустрілися. Ми до ma tante[38] погостювати їздили і мали ще вчора повернутися, та батечко в міністерстві у справах затримався й поміняли квитки. Ну хіба це не чудо?
— Яке це чудо? — здивувався Ераст Петрович. — Це перст судьби.
Дивне у вікні було небо: все чорне, а вздовж обрію ясно-червона кайма. На столі смутно біліли забуті депеші.
* * *
Карета везла Фандоріна через усю вранішню Москву від Миколаївського вокзалу в Хамовники. День був чистим і радісним, а у вухах Ераста Петровича все не змовкав прощальний вигук Лізоньки:
— Так ви неодмінно приїздіть сьогодні! Обіцяєте?
За часом усе відмінно виходило. Зараз в естернат, до міледі. В жандармське управління краще заїхати потім — побалакати з начальником, а якщо вдасться в леді Естер з'ясувати щось важливе — так і телеграму Лаврентію Аркадійовичу послати. З іншого боку, за ніч могли з посольств решта депеш прийти… Фандорін дістав із новенького срібного портсигара цигарку, не дуже зграбно запалив. Чи не поїхати все-таки спочатку в жандармське? Але конячка вже бігла по Остоженці, й повертати назад було безглуздо. Отже: до міледі, потім в управління, потім додому — забрати речі й переїхати до пристойного готелю, потім переодягтися, купити квітів і під шосту годину на Малу Нікітську, до Еверт-Колокольцевих. Ераст Петрович блаженно усміхнувся і проспівав: «Он был титулярный советник, она генеральская до-очь, он робко в любви объясни-ился, она прогнала его про-очь».
А ось і знайома будівля з чавунними воротами, і служитель у синьому мундирі біля смугастої будки.
— Де мені знайти леді Естер? — крикнув Фандорін, нахилившись із сидіння. — В естернаті чи в себе?
— Об цей час обнаковенно в себе бувають, — браво відрапортував служитель, і коляска загуркотіла далі в тихий провулок.
Біля двоповерхового будиночка дирекції Фандорін звелів візнику чекати, попередивши, що очікування може затягнутись.
Все той же надутий швейцар, якого міледі назвала «Тімофій», байдикував коло дверей, тільки не грівся на сонці, як минулого разу, а перебрався в тінь, бо червневе світило припікало сильніше, на відміну від травневого.
Тепер «Тімофій» повівся зовсім інакше, виявивши неабиякий психологічний талант, — зняв кашкета, вклонився й солодким голосом запитав, як доповісти. Щось, видно, змінилося в зовнішності Ераста Петровича за минулий місяць, не збуджував більше він у швейцарського племені інстинкту хапати й не пускати.
— Не доповідай, сам пройду.
«Тімофій» ізігнувся дугою й покірно розчинив двері, пропускаючи відвідувача до оббитого штофом передпокою, звідки по яскраво освітленому сонцем коридору Ераст Петрович дійшов до знайомих біло-золотих дверей. Вони відчинилися йому назустріч, і якийсь довготелесий суб'єкт у такій же, як у «Тімофія», синій лівреї й таких же білих панчохах, запитливо втупився на прибулого.
— Третього відділення чиновник Фандорін, у терміновій справі, — суворо сказав Ераст Петрович, одначе кінська фізіономія лакея лишилася незворушною, й довелося пояснити по-англійськи:
— State police, inspector Fandorin, on urgent official business.[39]
Знову жоден мускул не здригнувся на кам'яному обличчі, одначе смисл сказаного був збагнутий — лакей манірно нахилив голову і зник за дверима, щільно причинивши за собою стулки.
За півхвилини вони знову розчинилися. На порозі стояла сама леді Естер. Побачивши давнього знайомого, вона радісно всміхнулася:
— О, це ви, мій хлопчику. А Ендрю сказав, якийсь поважний добродій із таємної поліції. Проходьте-проходьте. Як почуваєтесь? Чому у вас такий втомлений вигляд?
— Я щойно з петербурзького поїзда, міледі, — почав пояснювати Фандорін, проходячи до кабінету. — Прямо з вокзалу до вас, дуже вже справа термінова.
— О так, — сумовито покивала баронеса, всідаючись у крісло й жестом запрошуючи гостя сісти напроти. — Ви, звичайно, хочете поговорити зі мною про милого Джеральда Каннінґема. Це якийсь жахливий сон, я нічого не розумію… Ендрю, прийми у пана поліцейського капелюха… Це мій давній слуга, щойно приїхав з Англії. Славний Ендрю, як я за ним скучала. Йди, Ендрю, йди, друже мій, ти поки що не потрібен.
Кістлявий Ендрю, що зовсім не здавався Ерасту Петровичу славним, з поклоном пішов, і Фандорін засовався в жорсткому кріслі, влаштовуючись по-зручніше — розмова обіцяла затягтися.
— Міледі, я дуже засмучений тим, що сталося, одначе пан Каннінґем, ваш найближчий і багаторічний помічник, виявився замішаним у дуже серйозну кримінальну історію.
— І тепер ви закриєте мої російські естернати? — тихо спитала міледі. — Боже, що буде з дітьми… Вони тільки-тільки почали звикати до нормального життя. І скільки серед них талантів! Я звернуся з проханням на височайше ім'я — можливо, мені дозволять вивезти моїх вихованців за кордон.
— Ви даремно турбуєтесь, — м'яко сказав Ераст Петрович. — Нічого з вашими естернатами не станеться. Зрештою, це було б просто злочином. Я всього лише хочу розпитати вас про Каннінґема.
— Звичайно! Все, що завгодно. Бідолашний Джеральд… Ви знаєте, він же з дуже гарної сім'ї, але його батьки потонули, повертаючись з Індії, і одинадцятирічний хлопчик лишився сиротою. У нас в Англії дуже жорсткі закони успадкування, все дістається старшому синові — й титул, і багатство, а молодші часом не мають копійки за душею. Джеральд був молодшим сином молодшого сина, без грошей, без даху, родичі ним не цікавились… Ось, я якраз пишу співчуття його дядькові, абсолютно нікчемному джентльменові, котрому до Джеральда й діла не було. Що поробиш, ми, англійці, надаємо великого значення формальностям. — Леді Естер показала аркуш, списаний великими літерами, старомодним почерком із завитушками та вигадливими розчерками. — Словом, я взяла дитину до себе. У Джеральда виявилися видатні математичні здібності, я гадала, що він буде професором, але жвавість розуму й честолюбство не дуже-то сприяють науковій кар'єрі. Я швидко помітила, що хлопчик користується авторитетом у інших дітей, що йому подобається верховодити. Він мав природжений лідерський талант: рідкісна сила волі, дисциплінованість, уміння безпомилково виокремити в кожній людині сильні та слабкі сторони. У Манчестерському естернаті його обрали старостою. Я вважала, що Джеральд захоче вступити на державну службу або зайнятися політикою — з нього вийшов би чудовий колоніальний чиновник, а з часом, можливо, навіть генерал-губернатор. Яким же було моє здивування, коли він висловив бажання залишитись у мене й зайнятися виховательською діяльністю!
— Ще б пак, — кивнув Фандорін. — Таким чином він отримував можливість підкоряти своєму впливові незміцнілі дитячі уми, а потім підтримувати контакти з випускниками… — Ераст Петрович не договорив, уражений раптовим здогадом. Боже, як усе просто! Дивно, що це не відкрилося йому раніше!
— Дуже скоро Джеральд зробився моїм незамінним помічником, — продовжила леді, не помітивши, як змінився вираз обличчя співбесідника. — Який це був самовідданий працівник! І рідкісний лінгвістичний дар — без нього мені було б просто неможливо встежити за роботою філій у стількох країнах. Я знаю, його ворогом завжди було надмірне честолюбство. Це дитяча психічна травма, бажання довести родичам, що він усього досягне й без їхньої допомоги. Я відчувала, відчувала дивну невідповідність — при його здібностях і амбіціях він ніяк не мав задовольнятися скромною роллю педагога, хоча б навіть і з дуже пристойною платнею.
Однак Ераст Петрович уже не чув. У нього в голові ніби ввімкнулась електрична лампочка, висвітливши все те, що донині губилося в темряві. Все сходилось! Сенатор Доббс, який узявся невідомо звідки; французький адмірал, що «втратив пам'ять»; турецький ефенді невідомого походження; та й покійний Бриллінг — так-так, і він теж! Нелюди? Марсіани? Пришельці з потойбічного світу? Овва! Вони всі — вихованці естернатів, ось вони хто! Вони підкидьки, тільки підкинуті не під двері притулку, а навпаки — із притулку їх підкинули в суспільство. Кожного з них належним чином було підготовлено, кожний мав майстерно виявлений і ретельно випестуваний талант! Не випадково Жана Антрепіда підкинули саме на шлях французького фрегата — очевидно, юнак мав неабияке обдаровання моряка. Тільки навіщось знадобилося приховати, звідки він такий талановитий узявся. Хоча зрозуміло, навіщо! Якби світ довідався, скільки блискучих кар'єристів виходить із розсадника леді Естер, то неминуче насторожився б. А так усе відбувається ніби само по собі. Поштовх у потрібному напрямку — і талант неодмінно себе виявить. Ось чому кожен із когорти «сиріт» досяг таких разючих успіхів у кар'єрі! Ось чому їм так важливо було доповідати Каннінґему про своє просування по службі — адже цим вони підтверджували свою спроможність, правильність зробленого вибору! І цілком природно, що по-справжньому всі ці генії віддані лише своєму товариству — адже це їхня єдина сім'я, сім'я, котра захистила їх від жорстокого світу, зростила, розкрила в кожному його неповторне «я». Ну й сімейка з майже чотирьох тисяч геніїв, розкиданих по всьому світу! Оце так Каннінґем, оце так «лідерський талант»! Хоча стоп…
— Міледі, а скільки років було Каннінґему? — нахмурившись, запитав Ераст Петрович.
— Тридцять три, — охоче відповіла леді Естер. — А 16 жовтня сповнилося б тридцять чотири. На свій день народження Джеральд завжди влаштовував для дітей свято, причому не йому дарували подарунки, а він сам усім що-небудь дарував. По-моєму, це з'їдало мало не всю його зарплату…
— Ні, не сходиться! — скрикнув Фандорін у відчаї.
— Що не сходиться, мій хлопчику? — здивувалася міледі.
— Антрепід знайдений у морі двадцять років тому! Каннінґему тоді було всього тринадцять. Доббс розбагатів чверть століття тому, Каннінґем тоді ще сиротою не був! Ні, це не він!
— Та що ви таке говорите? — намагалась вникнути англійка, розгублено кліпаючи ясними блакитними оченятами.
А Ераст Петрович мовчки втупився в неї, приголомшений страшною здогадкою.
— Так це не Каннінґем… — прошепотів він. — Це все ви… Ви самі! Ви були і двадцять, і двадцять п'ять років, і сорок тому! Ну звичайно, хто ж іще! А Каннінґем, дійсно, був усього тільки вашою правою рукою! Чотири тисячі ваших вихованців, по суті справи ваших дітей! І для кожного ви як мати! Це про вас, а зовсім не про Амалію говорили Морбід із Францом! Ви кожному дали мету в житті, кожного «вивели на шлях»! Але ж це страшно, страшно! — Ераст Петрович застогнав, як від болю. — Ви з самого початку збиралися використати вашу педагогічну теорію для створення всесвітньої змови.
— Ну, не з самого, — спокійно заперечила леді Естер, в якій сталася якась невловима, але цілком очевидна зміна. Вона більше не здавалася мирною, затишною бабусенцією, очі засвітилися розумом, владністю і незламною силою. — Спочатку я просто хотіла врятувати бідолашних, обездолених дитинчат людських. Я хотіла зробити їх щасливими — скількох зможу. Нехай сто, нехай тисячу. Але мої зусилля були крупинкою піску в пустелі. Я рятувала одну дитину, а жорстокий Молох суспільства тим часом перемелював тисячу, мільйон маленьких людинок, у кожній із яких споконвічно горить Божа іскра. І я зрозуміла, що моя праця безглузда. Ложкою моря не вичерпати. — Голос леді Естер набрав сили, зігнуті плечі випростались. — І ще я зрозуміла, що Господь дав мені сили на більше. Я можу врятувати не жменьку сиріт, я можу врятувати людство. Хай не за життя, хай через двадцять, тридцять, п'ятдесят років після моєї смерті. Це моє покликання, це моя місія. Кожен з моїх дітей — коштовність, вінець всесвіту, лицар нового людства. Кожний принесе неоціненну користь, змінить своїм життям світ на краще. Вони напишуть мудрі закони, відкриють таємниці природи, створять шедеври мистецтва. І з року в рік їх стає все більше, з часом вони перетворять цей мерзенний, несправедливий, злочинний світ!
— Які таємниці природи, які шедеври мистецтва? — гірко запитав Фандорін. — Вас же цікавить лише влада. Я бачив — у вас там суціль генерали та майбутні міністри.
Міледі поблажливо посміхнулась:
— Друже мій, Каннінґем відав у мене тільки категорією F, дуже важливою, та далеко не єдиною. «F» — це Force[40], тобто все, що має відношення до механізму прямої влади: політика, державний апарат, збройні сили, поліція тощо. А ще є категорія «S» — «Science»[41], категорія «А» — «Art»[42], категорія «В» — «Business»[43] й інші. За сорок років педагогічної діяльності я вивела на шлях шістнадцять тисяч вісімсот дев'яносто три особи. Хіба ви не бачите, як стрімко останніми десятиліттями розвиваються наука, техніка, мистецтво, законотворчість, промисловість? Хіба ви не бачите, що в нашому дев'ятнадцятому столітті, починаючи з його середини, світ раптом став добрішим, розумнішим, красивішим? Відбувається справжня мирна революція. І вона конче необхідна, інакше несправедливий устрій суспільства призведе до іншої революції, що відкине людство на декілька століть назад. Мої діти щоденно рятують світ. І постривайте, ще й не те буде в наступні роки. До речі, я пам'ятаю, як ви запитували мене, чому я не беру дівчаток. Того разу, каюсь, я вам збрехала. Я беру дівчаток. Зовсім небагато, але беру. У Швейцарії в мене є особливий естернат, де виховуються мої любі доньки. Це зовсім особливий матеріал, можливо, ще більш дорогоцінний, ніж мої сини.» З однією з моїх вихованок ви, здається, знайомі. — Міледі лукаво посміхнулася. — Зараз, щоправда, вона поводиться нерозумно й на якийсь час забула про обов'язок. З молодими жінками це трапляється. Та вона неодмінно до мене повернеться, я знаю своїх дівчаток.
Із цих слів Ерасту Петровичу стало зрозуміло, що Іполит все-таки не вбив Амалію, а, мабуть, кудись одвіз, одначе нагадування про Біжецьку роз'ятрило давні рани й дещо послабило враження (признатися, доволі непогане), що справили на молодика міркування баронеси.
— Добра мета — це, звичайно, чудово! — з запалом вигукнув він. — Але як же щодо засобів? Адже вам людину вбити — що комара пристукнути.
— Це неправда! — палко заперечила міледі. — Я щиро жалкую з приводу кожного з втрачених життів. Але не можна вичистити Авгієві стайні, не забруднившись. Один загиблий рятує тисячу, мільйон інших людей.
— І кого ж урятував Кокорін? — уїдливо поцікавився Ераст Петрович.
— На гроші цього нікчемного марнотратника життя я виховаю для Росії та світу тисячі світлих голів. Нічого не поробиш, мій хлопчику, не я влаштувала цей жорстокий світ, у якому за все треба платити свою ціну. На мою думку, в цьому випадку ціна цілком розумна.
— Ну, а смерть Ахтирцева?
— По-перше, він занадто багато базікав. По-друге, надмірно докучав Амалії. А по-третє, — ви ж самі говорили Іванові Бриллінгу: бакинська нафта. Ніхто не зможе опротестувати написаного Ахтирцевим заповіту, він залишиться в силі.
— А ризик поліцейського розслідування?
— Дурниці, — стенула плечем міледі. — Я знала, що мій любий Іван усе влаштує. Він з дитинства відзначався блискучим аналітичним розумом та організаторським талантом. Яка трагедія, що його більше нема… Бриллінг улаштував би все ідеально, коли б не один надзвичайно настирливий юний джентльмен. Нам усім дуже, дуже не поталанило.
— Стривайте-но, міледі, — нарешті додумався насторожитись Ераст Петрович. — А чому ви зі мною такі відверті? Невже ви надієтеся перетягти мене до свого табору? Коли б не пролита кров, я був би цілком на вашому боці, одначе ваші методи…
Леді Естер, безтурботно посміхнувшись, перебила:
— Ні, друже мій, я не надіюся вас розпропагувати. На жаль, ми познайомилися занадто пізно — ваш розум, характер, система моральних цінностей устигли сформуватися, й тепер змінити їх майже неможливо. А відверта я з вами з трьох причин. По-перше, ви дуже тямущий юнак і викликаєте в мене щиру симпатію. Я не хочу, щоб ви вважали мене страховиськом. По-друге, ви зробили серйозну помилку, відправившись із вокзалу прямо сюди і не сповістивши про це своє начальство. Ну а по-третє, я не випадково всадовила вас у це вкрай незручне крісло з такою дивно зігнутою спинкою.
Вона зробила рукою якийсь невловимий рух, і з високих підлокітників вискочили дві сталеві смуги, намертво прикувавши Фандоріна до крісла. Ще не усвідомивши того, що сталося, він смикнувся встати, та не зміг до пуття навіть поворухнутися, а ніжки крісла ніби приросли до підлоги.
Міледі покалатала дзвоником, і тієї ж миті ввійшов Ендрю, ніби підслуховував за дверима.
— Мій славний Ендрю, будь ласка, пошвидше приведи професора Бланка, — наказала леді Естер. — По дорозі поясни йому ситуацію. До речі, хай захопить хлороформ. А Тімофію доручи візника. — Вона сумно зітхнула. — Тут уже нічого не поробиш…
Ендрю мовчки вклонився й вийшов. У кабінеті запанувала тиша: Ераст Петрович запихтів, борсаючись у сталевому капкані й намагаючись вивернутись, аби дістати з-за спини рятівний «герсталь», одначе кляті обручі притисли так щільно, що від цієї ідеї довелося відмовитись. Міледі співчутливо спостерігала за рухами тіла молодика, час від часу похитуючи головою.
Доволі швидко в коридорі почулися поквапливі кроки, й увійшли двоє: геній фізики професор Бланк і безмовний Ендрю.
Побіжно глянувши на полоненика, професор запитав по-англійськи:
— Це серйозно, міледі?
— Так, досить серйозно, — зітхнула вона. — Але поправно. Звичайно, доведеться трохи поклопотатися. Я не хочу без потреби вдаватися до крайнощів. Ось і згадала, що ви, мій хлопчику, давно мріяли про експеримент із людським матеріалом. Схоже, трапилася нагода.
— Однак я ще не зовсім готовий працювати з людським мозком, — невпевнено сказав Бланк, розглядаючи притихлого Фандоріна. — З другого боку, було б марнотратством упускати такий шанс…
— У будь-якому разі треба його приспати, — зазначила баронеса. — Ви принесли хлороформ?
— Так-так, зараз. — Професор дістав із місткої кишені склянку і щедро змочив з неї носову хусточку. Ераст Петрович відчув різкий медичний запах і хотів було обуритися, та Ендрю двома стрибками підскочив до крісла і з неймовірною силою обхопив в'язня за горло.
— Прощавайте, бідолашний хлопчику, — сказала міледі й відвернулась.
Бланк витяг із жилетної кишені золотого годинника, подивився на нього поверх окулярів і щільно закрив обличчя Фандоріна пахучою білою ганчіркою. Ось коли знадобилась Ерасту Петровичу рятівна наука незрівнянного Чандри Джонсона! Вдихати підступний аромат, у котрому прани явно не містилося, молодик не захотів. Саме час було приступити до вправи із затримки дихання.
— Однієї хвилини буде більш ніж достатньо, — заявив учений, міцно притискаючи хустку до рота і носа приреченого.
«1-і вісім, і-і дев'ять, і-і десять», — подумки лічив Ераст Петрович, не забуваючи судорожно роззявляти рота, витріщати очі та зображувати конвульсії. До речі кажучи, при всьому бажанні вдихнути було б не так просто, бо Ендрю стис горло залізною хваткою.
Рахунок перейшов за вісімдесят, легені з останніх сил боролися з прагненням вдихнути, а огидна ганчірка все холодила вологою палаюче лице. Вісімсп'ять, вісімсшість, вісімссім, — перейшов на нечесну скоромовку Фандорін, із останніх сил намагаючись обдурити нестерпно повільний секундомір. Зненацька він зрозумів, що досить смикатися, давно пора втратити свідомість, і обм'як, завмер, а для більшої переконливості ще й нижню щелепу відвалив. На рахунку дев'яносто три Бланк прибрав руку.
— Одначе, — констатував він, — яка опірність організму. — Майже сімдесят п'ять секунд.
«Непритомний» відкинув голову набік і робив вигляд, що дихає помірно й глибоко, хоча страшенно хотілося хапати повітря зголоднілим за киснем ротом.
— Готово, міледі, — повідомив професор. — Можна розпочинати експеримент.
Розділ шістнадцятий,
У ЯКОМУ ЕЛЕКТРИЦІ ПРОВІЩАЄТЬСЯ ВЕЛИКЕ МАЙБУТНЄ
— Перенесіть його до лабораторії, — сказала міледі. — Але треба поспішати. За дванадцять хвилин розпочнеться перерва. Діти не мають цього бачити.
У двері постукали.
— Тїмофій, це ві? — запитала баронеса. — Come in!
Ераст Петрович не зважився підглядати навіть крізь вії — якщо хто помітить, усе, кінець. Він почув важкі кроки швейцара і гучний, ніби звернений до глухих, голос:
— Так що все в ліпшім вигляді, ваша сіятельність. Олл райт. Покликав візника чайку попити. Чай! Ті! Дрінк![44] Живучий, чортяка, попався. П'є, п'є і хоч би що йому. Дрінк, дрінк — насінг[45]. Та потім нічого, зомлів. А прольоточку я за будинок одігнав. Біхайнд наш хаус[46]. У двір, кажу, відігнав. Поки що постоїть, а після вже я подбаю, не зводьте турбуватися.
Бланк переклав баронесі сказане.
— Fine, — відгукнулася вона і півголосом додала: — Andrew, just make sure that he doesn't try to make a profit selling the horse and the carriage.[47]
Відповіді Фандорін не почув — певно, мовчазний Ендрю просто кивнув.
«Ну давайте, гади, відстібайте мене, — подумки підігнав зловмисників Ераст Петрович. — У вас же перерва скоро. Зараз я вам влаштую експеримент. Про запобіжника б тільки не забути».
Однак Фандоріна чекало серйозне розчарування — ніхто його відстібати не збирався. Просто біля вуха почулося сопіння й запахло цибулею («Тімофій», безпомилково визначив в'язень), щось тихенько скреготнуло раз, удруге, втретє, вчетверте.
— Готово. Відгвинтив, — доповів швейцар. — Бери, Андрюхо, несемо.
Ераста Петровича підняли разом з кріслом і понесли. Ледь-ледь розплющивши око, він побачив галерею та освітлені сонцем голландські вікна. Все зрозуміло — тягнуть до головного корпусу, в лабораторію.
Коли, намагаючись не шуміти, носії ввійшли до рекреаційної зали, Ераст Петрович всерйоз замислився — чи не опам'ятатись і чи не порушити навчальний процес несамовитими криками. Хай дітки подивляться, якими справами займається їхня добра міледі. Але з класів долинали такі мирні, затишні звуки — розмірений учительський басок, вибух хлоп'ячого сміху, поспівка хору, — що у Фандоріна не вистачило духу. Нічого, ще не час розкривати карти, виправдав він свою м'якотілість.
А потім було вже пізно — шкільний гамір лишився позаду. Ераст Петрович підглянув, що його тарабанять угору по якихось сходах, скрипнули двері, повернувся ключ.
Навіть крізь заплющені повіки було видно, що яскраво спалахнуло світло. Фандорін одним примруженим оком швидко оглянув обстановку. Встиг уздріти якісь фарфорові прилади, дроти, металеві котушки. Все це йому аж ніяк не сподобалося. Вдалині приглушено вдарив дзвін — видно, закінчився урок, і майже відразу долинули дзвінкі голоси.
— Маю надію, що все скінчиться добре, — зітхнула леді Естер. — Мені буде жаль, якщо юнак загине.
— Я також маю надію, міледі, — помітно хвилюючись, відповів професор і загуркотів чимось залізним. — Але науки без жертв, на жаль, не буває. За кожен новий крок пізнання доводиться платити дорогою ціною. На сантиметрах далеко не заїдеш. А коли вам цей молодик такий дорогий, хай би ваш ведмідь не труїв візника, а підсипав би йому снодійного. Я б тоді почав із візника, а цього лишив на потім, що дало б йому додатковий шанс.
— Ви маєте рацію, друже мій. Цілком вірно. Це була непростима помилка. — В голосі міледі звучала непідробна гіркота. — Але ви все ж постарайтеся. Поясніть мені ще раз, що саме ви маєте намір зробити?
Ераст Петрович нашорошив вуха — це питання його теж дуже цікавило.
— Вам відома моя генеральна ідея, — з натхненням промовив Бланк і навіть перестав гуркотіти. — Я вважаю, що підкорення електричної стихії — ключ до майбутнього століття. Так-так, міледі! До двадцятого століття лишається двадцять чотири роки, але це не так уже довго. У новому столітті світ зміниться до невпізнання, і здійсниться ця велика зміна завдяки електриці. Електрика — це не просто спосіб освітлення, як вважають профани. Вона здатна творити чудеса і в великому, і в малому. Уявіть собі карету без коня, котра їде на електромоторі! Уявіть поїзд без паровоза — швидкий, чистий, безшумний! А потужні гармати, що б'ють ворога спрямованим розрядом блискавки! А міський диліжанс без кінної тяги!
— Усе це ви вже багато разів говорили, — м'яко перервала ентузіаста баронеса. — Поясніть мені медичне використання електрики.
— О, це найцікавіше, — ще більше розпалився професор. — Саме цій сфері електричної науки я маю намір присвятити своє життя. Макроелектрика — турбіни, мотори, потужні динамо-машини — змінять навколишній світ, а мікроелектрика змінить саму людину, виправить недосконалості природної конструкції homo sapiens. Електрофізіологія та електротерапія — ось що врятує людство, а зовсім не ваші розумники, котрі граються у великих політиків або, смішно сказати, малюють картинки.
— Ви помиляєтесь, мій хлопчику. Вони теж роблять дуже важливу й потрібну справу. Але продовжуйте.
. — Я дам вам можливість зробити людину, будь-яку людину, ідеальною, позбавити її вад. Усі дефекти, що визначають поведінку людини, гніздяться отут, у підкірці головного мозку. — Жорсткий палець преболяче постукав Ераста Петровича по тім'ї. — Якщо пояснювати спрощено, в мозку є ділянки, що відають логікою, задоволенням, страхом, жорстокістю, статевим відчуттям і так далі, і таке інше. Людина могла б стати гармонійною особистістю, коли б усі ділянки функціонували рівномірно, але цього не буває майже ніколи. У однієї занадто розвинена ділянка, що відповідає за інстинкт самозбереження, і ця людина — патологічний боягуз. У іншої недостатньо задіяна зона логіки, і ця людина — заплішений дурень. Моя теорія полягає в тому, що за допомогою електрофорезу, тобто спрямованого й суворо дозованого розряду електричного струму, є можливість стимулювати одні ділянки мозку і пригнічувати інші, небажані.
— Це дуже, дуже цікаво, — сказала баронеса. — Ви знаєте, любий Ґебхардте, що я досі не обмежувала вас у фінансуванні, але чому ви такий упевнений, що коригування психіки в принципі можливе?
— Можливе! У цьому немає ані найменших сумнівів! Чи відомо вам, міледі, що в похованнях інків виявлено черепи з однаковим отвором ось тут? — Палець знову двічі тицьнув Ераста Петровича в голову. — Тут розташована ділянка, що відає страхом. Інки знали це й за допомогою своїх примітивних інструментів видовбували у хлопчиків касти воїнів боягузтво, робили своїх солдатів безстрашними. А миша? Ви пам'ятаєте?
— Так, ваша «безстрашна миша», що кидалась на кішку, справила на мене враження.
— О, це тільки початок. Уявіть собі суспільство, в котрому немає злочинців! Жорстокого вбивцю, маніяка, злодія після арешту не карають і не посилають на каторгу — йому всього лиш роблять невелику операцію, і ця нещасна людина, назавжди позбувшись хворобливої жорстокості, надмірної похоті чи непомірної жадібності, стає корисним членом суспільства! А уявіть, що якого-небудь із ваших хлопчиків, і без того дуже здібного, піддали моєму електрофорезу, ще більше підсиливши його обдаровання?
— Ну вже своїх хлопчиків я вам не віддам, — відрізала баронеса. — Від надмірного таланту втрачають глузд. Ліпше вже експериментуйте на злочинцях. А що таке «чиста людина»?
— Це порівняно проста операція. Гадаю, я до неї вже майже готовий. Можна нанести удар по ділянці накопичення пам'яті, й тоді мозок людини стане чистим аркушем, ви ніби пройдетеся по ньому ластиком. Залишаються всі інтелектуальні здібності, але набуті навички та знання зникнуть. Ви отримуєте людину чистенькою, наче новонародженою. Пам'ятаєте експеримент із жабою? Після операції вона розучилася стрибати, але рухових рефлексів не втратила. Розучилася ловити мошок, але ковтальний рефлекс лишився. Теоретично можна було б навчити її всьому цьому заново. Тепер візьмемо нашого пацієнта… А ви двоє, що вилупились? Беріть його, кладіть на стіл Macht schnell![48]
Ось воно, зараз! Фандорін приготувався. Одначе підлий Ендрю так міцно взяв його за плечі, що нічого було й намагатися лізти за револьвером. «Тімофій» чимось клацнув, і сталеві обручі, що тисли в'язневі на груди, прибралися.
— Раз-два, дружно! — скомандував «Тімофій», беручи Ераста Петровича за ноги, а Ендрю, що все так само цупко стискав полоненику плечі, легко підняв його з крісла.
Піддослідного перенесли на стіл і поклали навзнак, причому Ендрю, як і до того, підтримував його за лікті, а швейцар за щиколотки. Кобура немилосердно врізалася Фандоріну в поперек. Знову пролунали звуки дзвона — перерва закінчилась.
— Після того, як я синхронно оброблю електричним розрядом дві ділянки мозку, пацієнт цілковито очиститься від попереднього життєвого досвіду і, так би мовити, перетвориться в немовля, його треба буде знову навчати. всьому — ходити, жувати, користуватися туалетом, а пізніше читати, писати і так далі. Гадаю, ваших педагогів це зацікавить, тим паче ви ж маєте вже деяке уявлення про схильності цього індивіда.
— Так. Він відзначається чудовою реакцією, сміливий, має добре розвинене логічне мислення та унікальну інтуїцію. Маю надію, все це піддається відновленню.
В іншій ситуації Ераст Петрович відчув би себе задоволеним такою схвальною характеристикою, але зараз його закорчило від жаху — він уявив, як лежить у рожевій колисочці, з соскою в роті й безглуздо гугукає, а над ним схиляється леді Естер і докірливо говорить: «У, які ми нехолосі, знову мокленькі лежимо». Ні, вже краще смерть!
— У нього конвульсії, сер, — уперше розімкнув уста Ендрю. — Не прокинувся б.
— Неможливо, — відрізав професор. — Наркозу вистачить мінімум на дві години. Легкі конвульсивні рухи — це нормально. Небезпека, міледі, в одному. Мені бракувало часу, щоб точно розрахувати потрібну силу розряду. Якщо дати більше, ніж треба, це вб'є пацієнта або назавжди зробить його ідіотом. Якщо недобрати, у підкірці збережуться невиразні, залишкові образи, котрі під впливом зовнішнього подразника можуть одного разу скластися в певний спогад.
Помовчавши, баронеса промовила з явним жалем:
— Ми не можемо ризикувати. Пускайте розряд посильніш.
Почулося дивне дзижчання, а потім потріскування, від якого у Фандоріна мороз пробіг по шкірі.
— Ендрю, вистрижіть два кружечки — ось тут і ось тут, — сказав Бланк, торкнувшись волосся лежачого. — Мені треба буде під'єднати електроди.
— Ні, цим нехай займеться Тімофій, — рішуче оголосила леді Естер. — А я йду. Не хочу цього бачити — потім уночі не засну. Ендрю, ти підеш зі мною. Я напишу деякі термінові депеші, а ти відвезеш їх на телеграф. Треба вжити запобіжних заходів — адже нашого друга скоро почнуть шукати.
— Так-так, міледі, ви мені тільки будете заважати, — неуважно відповів професор, заклопотаний приготуваннями. — Я негайно повідомлю вас про наслідки.
Залізні обценьки, що ними було стиснуто лікті Ераста Петровича, нарешті розімкнулись.
Ледве за дверима стихли, віддаляючись, кроки, Фандорін розплющив очі, ривком вивільнив ноги і, рвучко розігнувши коліна, штовхнув «Тімофія» в груди — та так, що той відлетів у куток. Наступної миті Ераст Петрович уже сплигнув зі столу і, мружачись від світла, рвонув із-під фалди заповітний «герсталь».
— Ні з місця! Уб'ю! — мстиво прошипів воскреслий, і цієї миті йому, насправді, хотілося застрелити їх обох — і «Тімофія», що тупо блимав очима, і навіженого професора, що спантеличено застиг із двома сталевими спицями в руці. Від спиць тонкі дроти тяглися до якоїсь хитромудрої машини, що блимала вогниками. В лабораторії взагалі була сила-силенна всіляких цікавих штуковин, але розглядати їх було не час.
Швейцар не намагався підвестися з підлоги й лише дрібно хрестився, але з Бланком вочевидь було непереливки. Ерасту Петровичу здалося, що вчений зовсім не злякався, а тільки розлючений несподіваною перешкодою, котра могла зірвати експеримент. У голові пронеслося: зараз кинеться! І бажання вбити зіщулилося, розтало до останку.
— Без дурниць! Стояти на місці! — голосом, що ледь здригнувся, вигукнув Фандорін.
Тієї ж секунди Бланк заревів:
— Schweinhund! Du hast alles verdorben![49] — і рвонувся вперед, ударившись боком об край стола.
Ераст Петрович натис на спуск. Нічого. Запобіжник! Клацнув кнопкою. Натиснув двічі підряд. Да-дах! — жахнуло двоєдиним розкатом, і професор упав долілиць, головою просто під ноги тому, хто стріляв.
Остерігаючись нападу ззаду, Фандорін різко повернувся, готовий стріляти ще, але «Тімофій» утиснувся спиною в стіну і жалібним голосом забелькотів:
— Ваше благородіє, не вбивайте! Не з власної волі! Христом-Богом! Ваше благородіє!
— Вставай, мерзотнику! — заревів напівоглухлий, озвірілий Ераст Петрович. — Марш вперед!
Штовхаючи швейцара дулом у спину, погнав коридором, потім униз по сходах. «Тімофій» ступав видрібцем, ойкаючи щоразу, коли дуло тицяло йому в хребет.
Через рекреаційну залу пробігли швидко, і Фандорін намагався не дивитися на відчинені двері класних кімнат, звідки виглядали вчителі й висувалися з-за їхніх спин мовчазні діти в синіх мундирчиках.
— Це поліція! — крикнув Ераст Петрович у простір. — Панове вчителі, дітей із класів не випускати! Самим також не виходити!
Довгою галереєю, все так же півкроком-півбігом досягли флігеля. Коло біло-золотих дверей Ераст Петрович штовхнув «Тімофія» з усіх сил — швейцар лобом розчинив стулки й ледве втримався на ногах. Нікого. Порожньо!
— Марш вперед! Відчиняй усі двері! — наказав Фандорін. — І зваж: коли що, уб'ю, як собаку.
Швейцар тільки сплеснув руками й побіг риссю назад у коридор. За п'ять хвилин оглянули всі кімнати першого поверху. Жодної душі — лиш на кухні, тяжко навалившись грудьми на стіл і вивернувши набік мертве лице, вічним сном спав бідолаха візник. Ераст Петрович тільки мимохідь поглянув на крихти цукру в бороді, на калюжку розлитого чаю і звелів «Тімофію» рухатися далі.
На другому поверсі були розташовані дві спальні, гардеробна й бібліотека. Баронеси та її лакея не виявилося й там. Де ж вони? Почули постріли й заховалися десь у естернаті? Чи взагалі повтікали?
Ераст Петрович спересердя змахнув рукою з револьвером, і зненацька гримнув постріл. Куля з вереском відрикошетила від стіни й вилетіла в вікно, залишивши на склі акуратну зірочку з промінцями, що розходились. От чорт, запобіжника знято, а спуск слабкий, згадав Фандорін і труснув головою, щоб звільнитися від дзвону в вухах.
На «Тімофія» несподіваний постріл справив магічну дію — швейцар упав на коліна й заканючив:
— Ваше бла… ваше високоблагородіє… Не позбавляйте життя! Біс попутав! Усе, усе, як на духу! Дітки ж, дружина хвора! Покажу! Як Бог свят покажу! В погребі вони, в підвалі таємному! Покажу, тільки душу не погубіть!
— У якому такому підвалі? — грізно запитав Ераст Петрович і підніс пістолета, ніби й справді збирався негайно вчинити розправу.
— А ось за мною, за мною пожалуйте.
Швейцар скочив на ноги й, щохвилини оглядаючись, повів Фандоріна знову на перший поверх, до кабінету баронеси.
— Випадково одного разу підгледів… Вони нас не підпускали. Не було в них до нас довіри. Аякже — руський чоловік, душа православна, не англійської крові. — «Тімофій» перехрестився. — Тільки Андрієві «їхньому туди хід був, а нам ні-ні.
Він забіг за письмовий стіл, повернув ручку на секретері, й секретер несподівано від'їхав убік, виявивши невеликі мідні двері.
— Відчиняй! — звелів Ераст Петрович.
«Тімофій» іще тричі перехрестився й штовхнув дверцята. Вони беззвучно відчинилися, й показалися сходи, що вели вниз, у темряву.
Підштовхуючи швейцара в спину, Фандорін почав обережно спускатися. Сходи закінчилися стіною, але за ріг, праворуч, звертав низький коридор.
— Рушай! — шикнув на «Тімофія», що загаявся, Ераст Петрович.
Звернули за ріг, у цілковиту темряву. Треба було свічку захопити, подумав Фандорін і поліз лівою рукою до кишені за сірниками, та попереду раптом яскраво спалахнуло і гримнуло. Швейцар ойкнув і осів на підлогу, а Ераст Петрович виставив уперед «герсталь» і натискав на спуск доти, доки бойок не заклацав по порожніх гільзах. Настала лунка тиша. Тремтячими пальцями дістав коробку, чиркнув сірником. «Тімофій» безформною купою сидів біля стіни й не ворушився. Зробивши кілька кроків уперед, Ераст Петрович побачив Ендрю, що лежав горілиць. Тремтливий вогник трохи пограв у скляних очах і згас.
Опинившись у темряві, вчить великий Фуше, слід зажмурити очі, дорахувати до тридцяти, щоб звузилися зіниці, й тоді зір зможе розрізнити найнезначніше джерело світла. Ераст Петрович для надійності дорахував до сорока, розплющив очі — й точно: звідкись пробивалася смужка світла. Виставивши руку з непотрібним «герсталем», він зробив крок, другий, третій і побачив попереду ледь відхилені двері, із щілини яких і лилося слабке світло. Баронеса могла перебувати тільки там. Фандорін рішуче попрямував до смужки світла і з силою штовхнув двері.
Його очам відкрилася невелика кімнатка з якимись стелажами вздовж стін. Посеред кімнати стояв стіл, на ньому горіла свічка у бронзовому підсвічнику й освітлювала розкреслене тінями обличчя леді Естер.
— «Заходьте, мій хлопчику, — спокійно сказала вона. — Я вас чекаю.
Ераст Петрович переступив поріг, і двері зненацька зачинились у нього за спиною. Він здригнувся, оглянувся й побачив, що на дверях немає ні скоби, ні ручки.
— Підійдіть ближче, — тихо попросила міледі. — Я хочу краще роздивитися ваше обличчя, тому що це обличчя долі. Ви — камінець, який стрівся на моєму шляху. Маленький камінець, об який мені судилося спіткнутись.
Ображений таким порівнянням, Фандорін наблизився до столу й побачив, що перед баронесою на столі стоїть гладенька металева шкатулка.
— Що це? — запитав він.
— Про це пізніше. Що ви зробили з Ґебхардтом?
— Він мертвий. Сам винний — нічого було лізти під кулю, — грубувато відповів Ераст Петрович, намагаючись не думати про те, що за лічені кілька хвилин убив двох людей.
— Це велика втрата для людства. Дивна, одержима була людина, але великий вчений. На одного Азазеля стало менше…
— Що таке «Азазель»? — стрепенувся Фандорін. — Яке відношення до ваших сиріт має цей сатана?
— Азазель — не сатана, мій хлопчику. Це великий символ Спасителя й Просвітителя людства. Господь створив цей світ, створив людей і полишив їх на самих себе. Але люди такі слабкі й такі сліпі, що перетворили Божий світ на пекло. Людство давно б загинуло, коли б не особистості, що час від часу з'являються між людей. Вони не демони й не боги, я називаю їх heros civilisateur[50]. Завдяки кожному з них людство робило ривок уперед. Прометей дав нам вогонь. Мойсей дав нам поняття закону. Христос дав моральний стрижень. Але найціннішим із цих героїв є юдейський Азазель, який навчив людину почуття власної гідності. Сказано в «Книзі Єноха»: «Він пройнявся любов'ю до людей і відкрив їм таємниці, пізнані на небесах». Він подарував людині верцадло, щоб людина бачила позад себе — тобто мала пам'ять і розуміла своє минуле. Завдяки Азазелю чоловік може займатися ремеслами й захищати свій дім. Завдяки Азазелю жінка з плодоносної покірливої самки перетворилася на рівноправну людську істоту, що має право вибору — бути потворною чи красивою, бути матір'ю чи амазонкою, жити заради сім'ї чи заради всього людства. Бог тільки роздав людям карти, Азазель же вчить, як треба грати, щоб виграти. Кожен із моїх вихованців — Азазель, хоча й не всі вони про це знають.
— Як «не всі»? — перебив Фандорін.
— Таємницю відкрито небагатьом, тільки найвірнішим і найнезламнішим, — пояснила міледі. — Вони ж бо й беруть на себе всю чорну роботу, щоб решта моїх дітей лишалися незаплямованими. «Азазель» — мій передовий загін, який має поволі, поступово прибрати до своїх рук штурвал керування світом. О, як розквітне наша планета, коли її очолять мої Азазелі! Й це могло б статися так скоро — за якихось двадцять років… Решта ж вихованців естернатів, кому не відкрито таємницю «Азазеля», просто йдуть по життю своїм шляхом, приносячи людству неоціненну користь. А я всього лиш слідкую за їхніми успіхами, радію їхнім досягненням і знаю, що при потребі ніхто з них не відмовить у допомозі своїй матері. Ах, що з ними буде без мене? Що буде зі світом?.. Та нічого, «Азазель» живий, він доведе мою справу до завершення.
Ераст Петрович обурився:
— Бачив я ваших Азазелів, ваших «вірних і незламних»! Морбід із Францом, Ендрю і той, з риб'ячими очима, що Ахтирцева вбив! Це вони — ваша гвардія, міледі? Вони — найдостойніші?
— Не тільки вони. Але й вони також. Пам'ятаєте, мій друже, я говорила вам, що не кожному з моїх дітей вдається знайти свій шлях у сучасному світі, тому що їх обдаровання лишилося в далекому минулому або ж буде потрібним у віддаленому майбутньому? Так от, із таких вихованців виходять найвірніші та найвідданіші виконавці. Одні мої діти — мозок, інші — руки. А людина, що усунула Ахтирцева, не з моїх дітей. Вона наш тимчасовий союзник.
Пальці баронеси байдуже погладили поліровану поверхню шкатулки й ніби випадково, мимохідь, втиснули маленьку круглу кнопку.
— Все, любий юначе. У нас з вами лишилося дві хвилини. Ми підемо з життя разом. На жаль, я не можу залишити вас живим. Ви будете шкодити моїм дітям.
— Що це? — закричав Фандорін і схопив шкатулку, що виявилася доволі важкою. — Бомба?
— Так, — співчутливо посміхнулася леді Естер. — Годинниковий механізм. Винахід одного з моїх талановитих хлопчиків. Такі шкатулки бувають тридцятисекундними, двогодинними, навіть дванадцятигодинними. Відкрити її й зупинити механізм неможливо. Цю міну розраховано на сто двадцять секунд. Я загину разом із моїм архівом. Моє життя скінчилося, та я встигла не так уже й мало. Моя справа продовжиться, й мене ще згадають добрим словом.
Ераст Петрович спробував підчепити кнопку нігтями, але з цього нічого не вийшло. Тоді він кинувся до дверей і почав нишпорити по них пальцями, грюкати кулаками. Кров пульсувала у вухах, ведучи відлік биття часу.
— Лізонько! — у відчаї простогнав гинучий Фандорін. — Міледі! Я не хочу вмирати! Я молодий! Я закоханий!
Леді Естер дивилася на нього зі співчуттям. У ній явно відбувалась якась боротьба.
— Пообіцяйте, що полювання на моїх дітей не буде метою вашого життя, — тихо мовила вона, дивлячись Ерасту Петровичу у вічі.
— Клянусь! — вигукнув він, готовий у цю хвилину обіцяти все, що завгодно.
Після болісної, безкінечно довгої паузи міледі всміхнулася м'яко, по-материнськи:
— Гаразд. Живіть, мій хлопчику. Але поспішайте, у вас сорок секунд.
Вона засунула, руку під стіл, і мідні двері, скрипнувши, відчинилися всередину.
Кинувши останній погляд на нерухому сиву жінку і полум'я свічки, що гойднулося, Фандорін величезними стрибками понісся по темному коридору. Він ударився з розгону об стіну, рачки виліз по сходах, випростався, двома стрибками перетнув кабінет.
Іще через десять секунд дубові двері флігеля мало не злетіли з завісів од сильного поштовху, і по ґанкові стрімголов злетів молодик із перекошеним обличчям. Він промчав тихою, тінистою вулицею до рогу й лиш там зупинився, важко дихаючи. Оглянувся, завмер.
Минали секунди, а нічого не відбувалося. Сонце благодушно золотило крони тополь, на лаві дрімала руда кішка, десь у дворі кудкудакали кури.
Ераст Петрович схопився за серце, що шалено калатало. Обманула! Обдурила, як хлопчиська! А сама чорним ходом утекла!
Він заревів од безсилої люті, і ніби у відповідь йому флігель відгукнувся таким же ревінням. Стіни здригнулися, дах ледве помітно гойднувся, й звідкілясь із-під землі долинув утробний гуркіт розриву.
Розділ останній,
У ЯКОМУ ГЕРОЙ ПРОЩАЄТЬСЯ З ЮНІСТЮ
Запитайте будь-якого мешканця першопрестольної, коли найліпше одружуватись, і ви, звичайно ж, почуєте у відповідь, що чоловік поважний і серйозний, який бажає з самого початку поставити своє сімейне життя на міцний фундамент, неодмінно вінчається тільки наприкінці вересня, тому що ця пора найідеальніше пасує для відплиття в мирну і тривалу подорож хвилями житейського моря-океану. Московський вересень, ситий і лінивий, прикрашений золотою парчею та рум'яний кленовим багрянцем, як ошатна замоскворіцька купчиха. Якщо одружуватись останньої неділі, то небо обов'язково буде чистим, лазуровим, а сонце світитиме статечно й делікатно — молодий не спітніє в тугому крохмальному комірці й тісному чорному фраку, а молода не змерзне у своєму газовому, чарівному, легенькому, чому й назви підходящої нема.
Обрати церкву для звершення обряду — ціла наука. Вибір у златоглавій, дякувати Богу, великий, але через те ще більш відповідальний. Справжній московський старожил знає, що добре вінчатися на Сретенці, в церкві Успіння в Печатниках: подружжя проживе довго і помре в один день. Для знайдення численного потомства найпаче підходить церква Микола Великий Хрест, що розкинулась у Китай-городі на цілий квартал. Хто найбільше цінує мирний затишок і хазяйство — вибирай Пимена Великого в Старих Воротниках. Якщо жених — чоловік військовий, але бажає скінчити свої дні не на полі брані, а біля сімейного вогнища, у колі чад і домочадців, то розумніше за все давати шлюбну обітницю в церкві Святого Георгія, що на Всполлі. Ну і, звичайно, жодна любляча мати не дозволить дочці вінчатися на Варварці, в церкві великомучениці Варвари — жити потім бідолашній усе життя в муках та стражданнях.
Але особи знатні й високочиновні не дуже-то вільні у виборі, бо церква має бути сановною та просторою, інакше не вмістити гостей, що являють цвіт московського громадянства. А на вінчанні, котре завершувалося в добропристойній і помпезній Златоустинській церкві, зібралася «вся Москва». Зіваки, що з'юрмилися біля входу, де довгою вервечкою вишикувались екіпажі, показували на карету самого генерал-губернатора, князя Володимира Андрійовича Долгорукого, а це означало, що весілля справляється за найвищим ранжиром.
До церкви впускали за особливими запрошеннями, та все ж публіки зібралося до двохсот осіб. Було багато блискучих мундирів, як військових, так і статських, багато оголених дамських плечей і високих зачісок, стрічок, зірок, діамантів. Горіли всі люстри та свічки, обряд почався давно, і запрошені втомилися. Всі жінки, незалежно від віку та сімейного стану, були схвильовані й розчулені, але чоловіки явно нудьгували й півголосом перемовлялися про стороннє. Молодих уже давно обговорили. Батька нареченої, дійсного таємного радника Олександра Аполлодоровича фон Еверт-Колокольцева знала вся Москва, гарненьку Єлизавету Олександрівну не раз бачили на балах — вона почала виїздити ще з минулого року, — тому цікавість, в основному, викликав жених, Ераст Петрович Фандорін. Про нього було відомо небагато: столична штучка, у Москві буває наїздами — у важливих справах, кар'єрист, пробуває біля самого олтаря державної влади. В чинах, правда, поки що невеликих, але ще дуже молодий і стрімко йде вгору. Легко сказати — в такі роки вже з Володимиром у петлиці. Передбачливий Олександр Аполлодорович, далеко вперед дивиться.
Жінки ж більше милувалися юністю та красою молодих. Жених дуже зворушливо хвилювався, то червонів, то блід, плутав слова обітниці — словом, був напрочуд гарним. Ну а наречена, Лізонька Еверт-Колокольцева, й зовсім здавалася неземною істотою, просто серце завмирало на неї дивитись. І біле, ніби хмаринка, плаття, й невагома вуаль, і вінчик із саксонських троянд — усе було саме таким, як треба. Коли молоді відпили з вінчальної чаші червоного вина та обмінялися поцілунком, наречена нітрохи не засоромилась, а навпаки, весело всміхнулась і шепнула жениху щось таке, від чого він теж заусміхався. А Лізонька шепнула Ерастові Петровичу: — Бідолашна Ліза передумала топитися й вийшла заміж.
Ераст Петрович цілий день страшенно мучився загальною увагою й цілковитою своєю залежністю від оточення. Об'явилася сила-силенна колишніх співучнів і «давніх друзів» батька (котрі протягом останнього року всі мов крізь землю провалились, а тут виявилися знову). Фандоріна спершу повезли на холостяцький сніданок до арбатського трактиру «Прага», де багато штовхали в бік, підморгували й чомусь висловлювали співчуття. Потім повезли назад до готелю, приїхав перукар П'єр і боляче смикав за волосся, завиваючи у пишний кок. Лізоньку до церкви бачити не годилося, й це теж було нестерпно. Протягом трьох днів по приїзді з Петербурга, де тепер служив жених, нареченої він узагалі майже не бачив — Лізонька весь час була зайнята важливими весільними приготуваннями.
Потім багровий після холостяцького сніданку Ксаверій Феофілактович Грушин, у фраку і з білою шаферською стрічкою, всадовив жениха у відкритий екіпаж і повіз до церкви. Ераст Петрович стояв на сходах і чекав наречену, а з натовпу йому щось кричали, одна панночка кинула в нього трояндою й подряпала щоку. Нарешті привезли Лізоньку, котрої було майже не видно з-під хвиль прозорої тканини. Вони пліч-о-пліч стояли перед аналоєм, співав хор, священик говорив «Яко милостивий і чоловіколюбивий Бог єси» і щось іще, мінялись обручками, ставали на килим, а потім Лізонька сказала про бідолашну Лізу, і Ераст Петрович якось раптом заспокоївся, оглянувся на всі боки, побачив лиця, побачив високий церковний купол, і йому стало добре.
Добре було й потім, коли всі підходили і вітали, дуже щиро й душевно. Особливо сподобався генерал-губернатор Володимир Андрійович Долгорукий — повний, добрий, круглолиций, з висячими вусами. Сказав, що чув про Ераста Петровича багато схвального й від душі бажає щасливого шлюбу.
Вийшли на площу, всі навколо кричали, але було погано видно, тому що дуже яскраво світило сонце.
Сіли з Лізонькою у відкритий екіпаж, запахло квітами.
Лізонька зняла високу білу рукавичку й міцно стиснула Ерастові Петровичу руку. Він злодійкувато наблизив обличчя до її вуалі й швидко вдихнув аромат волосся, парфумів і теплої шкіри. Цієї миті (проїздили Нікітські ворота) погляд Фандоріна випадково впав на паперть Вознесенської церкви — і ніби холодною рукою стиснуло серце.
Фандорін побачив двох хлопчаків років восьми-дев'яти в обірваних синіх мундирчиках. Вони розгублено сиділи серед жебраків і співали тоненькими голосами щось жалібне. Повернувши тоненькі шиї, маленькі прохачі з цікавістю провели поглядом пишний весільний кортеж.
— Що з тобою, любий? — злякалася Лізонька, побачивши, як зблідло лице чоловіка.
Фандорін не відповів.
Обшук у потайному підвалі естернатського флігеля не дав ніяких результатів. Бомба невідомої будови спричинила потужний, компактний вибух, який майже не пошкодив будинку, але дощенту знищив підземелля. Від архіву нічого не лишилось. Од леді Естер також, якщо не брати до уваги скривавленого обривка шовкового плаття.
Позбавлена керівниці та джерела фінансування, міжнародна система естернатів розпалася. В деяких країнах приюти перейшли під опіку держави або добродійних товариств, але основна частина закладів просто припинила своє існування. В усякому разі, обидва російські естернати наказом міністерства народної освіти було закрито як розсадники безбожництва та шкідливих ідей. Учителі роз'їхалися, діти здебільшого порозбігалися.
За списком, захопленим у Каннінґема, вдалося встановити вісімнадцять колишніх естернатських вихованців, але це мало що дало, бо неможливо було визначити, хто з них причетний до організації «Азазель», а хто ні. Проте п'ятеро (в тому числі португальський міністр) пішли у відставку, двоє покінчили з собою, а одного (бразильського лейб-гвардійця) навіть стратили. Широке міждержавне розслідування виявило чимало помітних і шанованих осіб, які свого часу закінчили естернати. Багато хто зовсім цього не приховував, пишаючись отриманою освітою. Щоправда, дехто із «дітей леді Естер» визнав за краще зникнути, втекти від настирливої уваги поліції та секретних служб, але більшість лишилися на своїх місцях, бо звинуватити їх було ні в чому. Одначе шлях на вищі державні посади віднині їм було заказано, а призначаючи на високі пости знову, як і за феодальних часів, почали звертати особливу увагу на походження та родовід — не дай Боже, нагору пролізе «підкидьок» (таким терміном у компетентних колах охрестили вихованців леді Естер). А втім, широка публіка здійснену чистку не помітила, оскільки було вжито ретельно узгоджених між урядами заходів обережності й секретності. Певний час циркулювали чутки про всесвітню змову чи то масонів, чи то євреїв, чи то й тих і інших, разом узятих, і споминали пана Дізраелі, але потім якось стихло, тим паче що на Балканах назрівала неабияка криза, від якої лихоманило всю Європу.
Фандорін із службового обов'язку змушений був брати участь у розслідуванні у «Справі Азазеля», одначе виявляв так мало завзяття, що генерал Мізинов визнав розумним дати молодому, здібному співробітнику інше доручення, котрим Ераст Петрович зайнявся куди з більшою охотою. Він відчував, що в історії з «Азазелем» його совість не зовсім чиста, а роль доволі двозначна. Клятва, яку він дав баронесі (й мимоволі порушив), неабияк попсувала йому щасливі передвесільні тижні.
І от треба ж такому трапитись, аби в самісінький день весілля Ерасту Петровичу показалися на очі жертви виявленої ним «самовідданості, доблесті й похвальної ретельності» (так говорилося в височайшому указі про нагородження).
Фандорін скис, похнюпився, і по прибутті до батьківського будинку на Малій Нікітській Лізонька рішуче взяла справу до своїх рук: усамітнилася з похмурим чоловіком у гардеробній кімнаті, що розташовувалася по сусідству з передпокоєм, і якнайсуворіше заборонила заходити туди не спитавшись — тим більше що домашнім вистачало клопотів з гостями, які прибували і котрих треба було розважити до банкету. З кухні віяло божественними ароматами, спеціально запрошені кухарі з «Слов'янського базару» трудилися не покладаючи рук із самісінького ранку; за щільно зачиненими дверима танцювальної зали оркестр востаннє репетирував віденські вальси — загалом, усе йшло своєю чергою. Залишалося тільки привести до ладу деморалізованого жениха.
Переконавшись, що причина раптової меланхолії зовсім не в якій-небудь недоречно згаданій розлучниці, наречена цілковито заспокоїлась і впевнено взялася до справи. На прямо поставлені запитання Ераст Петрович відповідав мимренням і все намагався відвернутися, тому тактику довелося змінити. Лізонька погладила судженого по щоці, поцілувала спершу в лоба, потім у вічі, й суджений розм'як, відтав, знову зробився цілковито керованим. Одначе приєднуватися до гостей молодята не поспішали. Барон уже декілька разів виходив до передпокою і наближався до зачинених дверей, навіть делікатно покашлював, а постукати не наважувався.
Але постукати все-таки довелось.
— Ерасте! — погукав Олександр Аполлодорович, який почав від сьогодні говорити зятеві «ти». — Вибач, друже мій, але до тебе фельд'єгер із Петербурга. В терміновій справі!
Барон оглянувся на хвацького офіцера в касці з плюмажем, непорушно застиглого біля входу. Під пахвою фельд'єгер тримав квадратний згорток, замотаний у сірий казенний папір із сургучними орлами.
Із дверей виглянув розчервонілий молодий.
— Ви до мене, поручику?
— Пан Фандорін? Ераст Петрович? — ясним, із гвардійськими переливами голосом запитав офіцер.
— Так, це я.
— Термінова секретна бандероль із Третього відділення. Куди накажете?
— Та хоч сюди, — відсторонився Ераст Петрович. — Вибачте, Олександре Аполлодоровичу (не привчився поки що іменувати тестя по-родинному).
— Розумію. Справа є справа, — нахилив голову тесть, причинив за фельд'єгерем двері й сам став зовні, щоб, не дай Боже, не вліз хто сторонній.
А поручик поклав бандероль на стілець і дістав з-за вилоги мундира аркуш.
— Звольте розписатися в отриманні.
— Що це там? — запитав Фандорін, ставлячи підпис.
Лізонька з цікавістю дивилася на згорток, не виявляючи ані найменшого бажання залишити чоловіка наодинці з кур'єром.
— Не відаю, — стенув плечима офіцер. — Фунтів чотири ваги. У вас сьогодні радісна подія? Можливо, у зв'язку з цим? В усякому разі, вітаю від себе особисто. Тут іще пакет, який, напевно, вам усе пояснить.
Він вийняв із-за обшлага невеликий конверт без напису.
— Дозвольте йти?
Ераст Петрович кивнув, перевірив печать на конверті.
Відсалютувавши, фельд'єгер хвацько повернувся і вийшов.
У затіненій кімнаті було темнувато, і Фандорін, розкриваючи на ходу конверт, підійшов до вікна, що виходило просто на Малу Нікітську.
Лізонька обняла чоловіка за плечі, задихала у вухо.
— Ну, що там? Поздоровлення? — нетерпляче запитала вона і, побачивши глянсову картку з двома золотими обручками, вигукнула: — Так і є! Ой, як це мило!
Цієї ж секунди Фандорін, привернений якимось швидким рухом за вікном, підвів очі й побачив фельд'єгеря, котрий поводився трохи дивно. Він швидко збіг сходами, з розгону вскочив у прольотку, що очікувала його, і крикнув кучеру:
— Рушай! Дев'ять! Вісім! Сім!
Кучер змахнув батогом, на мить озирнувся. Кучер як кучер: капелюх із високою тулією, сива борода, тільки очі незвичайні — дуже світлі, майже білі.
— Стій! — скажено крикнув Ераст Петрович і не роздумуючи стрибнув через підвіконня.
Кучер цвьохнув батогом, і пара вороних коней з місця припустила риссю.
— Стій! Застрелю! — надривався на бігу Фандорін, хоча стріляти було ні з чого — у зв'язку з весіллям вірний «герсталь» залишився в готелі.
— Ерасте! Ти куди?
Фандорін озирнувся. Лізонька висувалася з вікна, на її личку було написане цілковите нерозуміння. Наступної миті з вікна вирвався вогонь і дим, лопнули шибки, і Ераста Петровича кинуло на землю.
Якийсь час було тихо, темно й затишно, але потім у вічі вдарило яскраве денне світло, у вухах лунко задзвеніло, і Фандорін зрозумів, що живий. Він бачив бруківку, але не розумів, чому вона в нього просто перед очима. Дивитися на сірий камінь було відразливо, і він перевів погляд убік. Вийшло ще гірше — там лежала балабушка кінського гною й поряд щось неприємно біле, глянсово поблискуючи двома золотими колами. Ераст Летрович ривком трохи підвівся, прочитав рядок, виведений великими старомодними літерами, з завитушками та вигадливими розчерками:
«Му Sweet Boy, This is a Truly Glorious Day!»[51]
Значення слів не дійшло до його затьмареної свідомості, тим паче що увагу контуженого привернув інший предмет, який валявся просто посеред бруківки й променився веселими іскорками.
У першу мить Ераст Петрович не зрозумів, що це таке. Подумалося, що на землі цьому аж ніяк не місце. Потім розгледів: тонка, відірвана по лікоть дівоча рука поблискувала золотою обручкою на безіменному пальці.
* * *
По Тверському бульвару швидкими, непевними кроками, не бачачи нікого довкола, йшов ошатно одягнений, але страшенно неохайний молодик: м'ятий дорогий фрак, брудна біла краватка, в лацкані запилена біла гвоздика. Публіка сторонилася і проводжала дивного суб'єкта допитливими поглядами. І справа була не в мертвотній блідості франта — мало хіба кругом сухотних, і навіть не в тому, що він без сумніву був п'яний як ніч (його й похитувало то в один, то в другий бік) — чи й не диво. Ні, увагу зустрічних, і особливо дам, привертала інтригуюча особливість його фізіономії: при очевидній молодості у марнотратника життя були зовсім білі, ніби приморожені інеєм скроні.
