Анатолій Сергієнко

Небезпечний свідок

1

Зуби цокотіли від холоду, череп розколювався, ломило тіло, я лежав скоцюрбившись, і не мав сили навіть поворухнутися. Лише мозок справно працював, шарпав мене у минуле, примушуючи думати, згадувати…

Де я? Що зі мною? Темно, як у могилі. Запах льоху, землі, картоплі гнилої. Лікоть уперся у щось тверде, ноги далі не розгинаються. Може, мене поховали живцем і я лежу в труні? Закопали, зараз підведу голову, а вона упреться в наглухо забите віко? Скінчиться повітря, почну задихатися, кричати, гупати, волати про допомогу, зійду з глузду від жаху, серце розірветься і тоді – кінець. Легкий, раптовий. А як серце витримає, не збожеволію, і останні хвилини будуть довгими, болісними?…

Волосся заворушилося на голові. Раптом і справді відчув біль у грудях, наче хтось раз по раз штрикав голкою в серце, і мені здалося, що бракує повітря. Невже смерть? Отак непомітно відійти, загинути по-дурному, не знаючи за що? Бовдур, нікчема! – подумки картав себе, – не міг сповістити міліцію, лишити спід! Кинувся у вихор пригод, бавлячись, як дитина, в дорослу небезпечну гру, адже здогадувався, з ким маєш справу. Ех, прикро, боляче, страшно!

Спробував простягнути ноги – дошка! Невже закопали? Як нестерпно болить голова, дзвенить, ось-ось лусне. І рука не слухається, оніміла, здерев'яніла, пальці не гнуться. Спокійно! – наказав собі, – не скигли, не панікуй, ти ще живий, ще не згас. Перевернувся якось горілиць, облизав сухі пошерхлі губи. Хотілося пити, в роті пересохло, неприємний металевий присмак. Чим вони мене напахтичили, нагодували, що дотепер не можу відійти? Здається, і руку кололи. Спочатку з газового балончика чвиркнули, потім по голові вдарили, оглушили для певності. Кинули на заднє сидіння. повезли… Могли й одразу вбити, щоб не мучився. Розрубати на частини, закопати у різних місцях, навіщо на труну витрачатись? Це ж яким звіром треба бути, щоб живого поховати! А може, не закопали?…

Обережно, побоюючись, поволі, сантиметр за сантиметром, почав зводити догори праву руку. Ще трохи, ще… Віка не було, рука зависла в повітрі! Швиденько обмацав довкола себе. Дерев'яна, змокріла, ковзка від сирості підлога, оббита дошками стіна, а це що? Металеві, гофровані сходи дотри.

Якось звівся на рівні. В голові одразу запаморочилось, блювота підступила до горла, схопився руками за поручні, аби не впасти. Сплюнув гірку смердючу слину. Занудило, поплили темні кола перед очима. Блював так, що, здавалося, кишки повискакують назовні. Що вони зі мною зробили, подумав, якої гидоти я наковтався? Постояв трохи. Стало легше, в голові проясніло. Переборюючи біль у суглобах, почав дертися догори. Зойкнув від різкого болю і мало не знепритомнів – голова вдарилася об ляду. Намацав на потилиці здоровезну ґулю. Могли й череп розсадити. Чим вони мене вгріли? Рукояткою пістолета, кастетом, свинчаткою? Спробував підняти ляду – не піддасться. Замкнена із зовні, збагнув я. Відчув легенький протяг. Потягнув ніздрями повітря – вловив запах бензину. Далекий, ледь чутний, наче вітер заносить з вулиці. Де я? Напружив слух. Тихо, ні шелест. Мабуть, мене кинули у підвал, нагорі – гараж чи прибудова до будинку. Треба пошукати залізний предмет. щоб підважити ляду, виламати завіси, вирішив я.

Спустився сходами назад. Навпомацки рушив попід стіною, обмацуючи ногою підлогу, як спілий ціпком землю попереду себе. В кутку виявив купу лахміття, шматки зотлілого одягу з неприємним запахом. Надибав на залізні двері. Теж замкнені. Замок навісний, амбарний. Біля дверей стояв великий ящик чи скриня, не розбереш, кришка була із завісами. Спробував відсунути – важкий, наче залізяками напханий. Певне, всередині інструменти, зрадів я. Лише трохи відсунув убік кришку, аби запхати руку, як з жахом відскочив убік – у ніс вдарив солодкуватий трупний сморід.

2

Отой тихенький внутрішній зойк, що підступно вп'явся в свідомість, мене таки збив з пантелику. Одразу думка спинилася, світ захитався, я закляк на місці, розгублено й оніміло вдивляючись у ніжний профіль її обличчя. Задихав частіше, аби вгамувати хвилювання і хутчіш вивести себе з неприємно-оторопілого стану. Розкритим ротом ковтнув повітря і раптом виразно відчув, що все довкола знову набирає звичні контури. І стіни кафе «Млинці», обклеєні синьо-жовтими дивовижними шпалерами, схожими на могутню хвилю прапорів мітингових баталій, і охайні квадратні столики, вкриті чистими білими скатертинами, і ця вродлива молода жінка, котра стояла в черзі попереду мене, тримаючи порожню тацю у правій руці.

Я впізнав її одразу. По соромливій лагідній усмішці на вишневих опуклих, сміло й гарно розтулених устах та урочисто-щасливому виразу обличчя. Ота піднесена врочистість, що аж світилася із середини, ще вчора мене здивувала і я подумав, що не часто в наш неспокійний, густо всипаний негативними емоціями час можна стріти таке осяяне радістю лице. Невже й справді це та жінка, яку вчора показували по телевізору? У мене погана зорова пам'ять, але, якщо хтось дуже сподобається, запам'ятовую надовго.

…Жінка давала інтерв'ю на майдані біля театру перед початком мітингу бородатому молодикові, котрий безсоромно пас її очима і хвацько розтулював рота, з якого кулею вилітали слова-запитання. Голова жінки була перев'язана стрічкою з написом «Я голодую», здається, якийсь театр, а їх у місті чотири, оголосив одноденний політичний страйк. Бігли маленькі літери. Встиг прочитати, що вона член партії, якої саме – не розібрав, але не комуністичної, бо поряд з жінкою хтось тримав плакат: «КПУ- КПСС – до суду!». Зате пам'ять чітко зафіксувала ім'я та прізвище чарівної мітингувальниці – Наталя Гайдук…

Невже вона, на мить засумнівався я? Припинила голодування, чи театр, в якому вона працює, організував акцію лише на один день? А сьогодні всі дружно вийшли на роботу і в обідню перерву кинулись по кафе та кав'ярнях?

Жінка розрахувалася біля каси і попрямувала у куток, де стояло кілька вільних столиків. Поклала тацю на стіл, зграбним рухом швиденько зняла з плеча чорну шкіряну сумочку, вкинула в неї гаманець з грішми і почепила на спинку крісла.

Я замовив млинці з медом, котрі власне й були причиною щоденного відвідування кафе, і нахабно рушив до її столика.

– Біля вас вільно? – стишено запитав, роззираючись, наче й справді всі столи були зайняті і мені нема, де примоститися.

– Вільно, – не підводячи голови, відказала вона.

З чого почати розмову, міркував я? Про політику говорити не хотілося – набридла добряче всім. Тут, либонь, щось нейтральне, буденне, але все ж розумне треба сказати. Однак голова була порожня, жодної доречної думки, лише тупе, настійливе бажання заговорити, познайомитись.

– Даруйте, чи не вас учора показували по телевізору? – нарешті зважився я.

– Мене, а що? – якось стомлено відказала, краєм ока насторожено зиркнула на мене, посміхнулася і соромливо опустила додолу очі, мабуть, згадка про мітинг нагадала щось своє, особисте.

– Сподобалися ваші відповіді бородатому молодикові, котрий брав у вас інтерв'ю. Ви мені нагадали героїню роману Френсіса Скотта Фіцджеральда. До речі, вам подобається його проза? Він багато писав про артистів.

– Подобається, – коротко відказала незнайомка.

– Тепер не дуже й почитаєш художню літературу, часу не вистачає. Всі борються, мітингують, голодують, у чергах стоять і лишень газети читають. Вибачте за безтактність, але ви, мабуть, давно не брали в руки художньої книжки? Не можу стриматись, професійна цікавість.

– Давно, що правда, то правда… А ви хто – журналіст? – звела вона на мене очі.

Ой, не втопитися б у цих, кольору стиглих каштанів, бездонних очах-озерах, не піддатися жіночим чарам, стримати емоції, що, наче вулкан, пробуджуються…

– Ні, не журналіст, звичайний інженер, працюю на заводі…– мовив я, і примовк, міркуючи, чи казати, що вийшла моя перша книжка в столичному видавництві, отже, якесь незначне відношення до літератури маю, чи про цей значний факт біографії змовчали? А як хочеться витягнути з торбинки свою книжку, що пахне ще фарбою, позавчора дружина принесла один примірник з десяти авторських, надісланих з видавництва, і подарувати чарівній незнайомці з дарчим написом. Так хочеться, що рука сама тягнеться. Хвалько, знайшов чим тішитися, однією повістиною в вісім друкованих аркушів! Отож бовкнув, що інженер, тепер чекай байдужого позіхання з легким поляпуванням ніжною долонькою по чутливих вустах. З цим суб'єктом усе ясно. Інтелект не той, рівень освіченості, коло інтересів… Треба ще щось сказати про літературу, бо на цьому наше знайомство скінчиться. І треба ж було таке ляпнути! Краще б сказав – журналіст, закінчив місцевий університет, працюю в незалежній газеті, прилетів учора нічним рейсом з гарячої точки, де брав інтерв'ю в бородатих хлопців на передовій. – Зараз перебуваю в лікарні. Бачите отой будинок, – я показав рукою у вікно, – великий, двоповерховий? Там я лежу, точніше, лікуюсь у лорвідділенні обласної лікарні. За Польщі то була лічниця, тобто лікарня, для бідняків.

– Вас погано годують, чи їсти зовсім не дають? – запитала жінка. – Коли ви ходите ще й в кафе…

– Годують добре, але млинці з дитинства люблю. Та й, окрім того, відчув, що тут вас зустріну. Інтуїція підказала, внутрішній голос. Буває ж таке, що людина одразу сподобається, що закохуються з першого погляду! – вихопилось у мене, і, щоб було більш переконливо, додав: – Коли побачив вас по телевізору з білою пов'язкою на чолі, зрозумів, що після одноденного голодування ця чарівна жінка обов'язково прийде сюди, де готують найсмачніші в місті млинці.

Однак розговорити її не вдалося. Жінка мовчала. А час збігав, і я захвилювався. Банальна балачка, подумав, примітивна словесна полова, наївна прямолінійність незнайомого залицяльника. Для неї – ніщо, а для мене?… Власне, на що я розраховую? Видно, вона не з тих, з якими знайомляться на вулиці. Я опустив очі. Побачив спортивні штанці з діркою на коліні, розтоптані кросівки. Згадав, що в лікарні, не поголений, вранці навіть холодну відключили воду, а про теплу хворі на другому поверсі лише мріяли. Непримітної зовнішності чоловік з порепаним обвітреним обличчям і червоним простудженим носом, який аж ніяк не схожий на письменника-початківця. Я одразу змалів, відчув себе незграбною комашкою, котра повзає по землі і з заздрістю позирає в небо, де весело ширяють птахи-красені. Куди мені до неї, до цієї вишуканої красуні! Стій, все, приїхали. Зараз із чарівних бездонних очей викотиться жаліслива сльоза співчуття. Або ж вона скривиться, позіхне, байдуже хляпне довгими пальцями по роті, потому витягне з сумочки монету, покладе тихенько на стіл і піде геть. І треба ж було мені про лічницю для бідняків згадувати!

Але жінка не поспішала витягати монету, з апетитом доїдала млинці. Таємниче-зваблива посмішка блукала на її обличчі. Ще вчора я помітив, що на мітингу були здебільш люди похмурі, а ось вона відрізнялася від інших. Звідки в неї ота безтурботність, задоволеність собою?

– Скажіть, якщо не секрет, чому вам так радісно? – запитав. – Навіть на маленькому екрані телевізора помітно. Народ збуджений, хвилюється, а ви весела й щаслива. Наше напівголодне купонне буття з чергами й хронічними дефіцитами зовсім не стимулює до радісних емоцій.

– А чим я, власне, маю бути незадоволеною? Собою, життям, владою? Я, відверто кажучи, щаслива, що дожила до теперішнього часу, до серпня 1991 року. Радію, бо Україна буде самостійною державою! А нестатки – явище тимчасове. Суть в іншому, чи не так?

– Звісно, але ж протестуєте, голодування оголосили, – заперечив я. – Які можуть бути позитивні емоції на голодний шлунок?

– Можуть, і ще які! Якщо не вірите – спробуйте.

– Обов'язково, – після недовгої паузи, запевнив сусідку по столу. – От тільки, де взяти стрічку з написом «Я голодую»? Може, ви позичите? Я поверну, якщо міліція не відбере. Або хоч покажіть, яка вона, чи ви її з собою не носите?

– На жаль, дома залишила, – посміхнулася жінка. – Я ж не знала, що вас у кафе стріну. В мене не так розвинута інтуїція і внутрішній голос, як у вас.

Вона крадькома глянула на чорного годинника. І годинник гарний і зап'ястя руки. Тоненьке, ніжне, з ледь помітною сіточкою синіх прожилок. Поспішає, збагнув я, або чекає когось. Призначила побачення, хвилюється, жде. Коханця чи побратима по партії? Зараз він з'явиться. Молодий, вродливий, відомий у місті оратор по мітингах. З теперішньої перспективної молодої хвилі борців за свободу й незалежність, яких знає в лице народ, зустрічає оплесками, проводжає вигуками: «Слава, слава!».

І справді, до нашого столу прямував чоловік років сорока, міцної статури, чорнявий, у шкіряному піджаку й сірій смугастій кепці, насунутій на чоло. Кинулися у вічі його широкі й довгі козацькі вуса, що звисали підковою до підборіддя. Аж рука засвербіла, так мені закортіло смикнути за краєчок вуса – пересвідчитись, справжні вони чи приклеєні. Хто він? На оратора й лідера партії не дуже й схожий. Швидше на керівника ансамблю народних інструментів, або на актора театру. Було щось у ньому і від розквітаючого бізнесмена. Мабуть, вгодоване кругле лице, що пашіло здоров'ям, і погляд, хапливий, жорсткий, упертий. Погляд, з яким на базарі покупець вишукує потрібну йому річ, щоб купити дешево й сердито. Прокинулась антипатія, чи може, я навмисне вишукував у рисах обличчя щось пересічне, неприємне?

Чоловік зупинився біля нашого столу. Пильно зиркнув на мене, насупився. По тому перевів запитливий погляд на жінку. Очі хижо зблиснули, вуса погрозливо заворушилися. Ревнива особа, подумки відзначив я, певне, законний чоловік Наталі Гайдук, з таким зв'язуватись не варто, сцену може влаштувати із застосуванням фізичної сили.

– Вже йду, – сміючись, сказала жінка анітрохи не злякавшись, витерла салфеткою губи, швиденько звелася на ноги і удавано-стримано кивнула мені на прощання.

Він сердито пожував кінчик вуса, міцно взяв Наталю за лікоть, і вони рушили до виходу. Гарна пара, не зважаючи на неприязнь до чоловіка, подумав я, творчі люди, актори, одразу видно. Вхопив зі спинки крісла торбинку з першою книжкою, підійшов до вікна. Ов-ва! Блакитного кольору, майже новий «Мерседес»! Куди мені зі своїм «Жигулем», латаним перелатаним, п'ятнадцятирічної давності! Мабуть, нещодавно пригнав із-за кордону. Тепер усі так чинять, хто в комерцію кинувся. Отже, суперник – не її соратник по партії, ті в таких автівках не їздять, ходять пішки, щоб бути ближче до народу. Напевне і не актор театру. Ревнивець – ділова людина, бізнесмен.

Чоловік тим часом відчинив дверцята, впустив Наталю на переднє сидіння, обійшов спереду авто, сів за кермо. «Мерседес» безшумно рушив. Що не кажи, а машина престижна, комфортабельна, швидкість одразу набирає. Раптом з під'їзду, що навпроти кафе, обережно вирулила на вулицю біла «Волга» з двома антенами і затемненими вікнами, помчала вслід за іномаркою. Випадково чи стежать? Цікаво, за ким: за Наталею Гайдук чи за бізнесменом у сірій смугастій кепці?

3

Гайдуків з телефонами виявилось шестеро. Не так уже і багато для сімсот тисячного міста. Телефоністка з довідкового довго випитувала, на якій вулиці мешкає потрібна мені абонентка, здивувалася проханню дати адресу, й порадила звернутися до платних довідкових бюро, чомусь сердилась і нервувала, врешті мені вдалося по краплині вицідити з неї телефони, вулиці, номери будинків і навіть ініціали усіх шістьох Гайдуків. Четверо відпали одразу – ініціали не підходили. Залишилося двоє. Гайдук Н.К. мешкав по вулиці Тараса Шевченка, Гайдук Н.М. – Сагайдачного. Сагайдачного була ближче до кафе «Млинці».

Я старанно обвів кульковою ручкою номер Гайдук Н.М. – вирішив зателефонувати ввечері. На мить засумнівався і подумав про несерйозність намірів. Як можна, забувши про все, про лікарню, хворобу, сім'ю, свій вік, кидатися з азартом приватного детектива на розшуки незнайомої жінки?! Тобі ж, чоловіче, не вісімнадцять літ, коли розхристана уява тягне до пригод! У тридцять сім – не закохуються з першого погляду. Дивись на речі реально, подумай, облиш. Хочеш мати зайві клопоти, тобі нема чим зайнятися? На що, власне, розраховуєш? На взаємне почуття, любов? Сподобалася, поговорили, а далі?… Однак, як би себе не стримував, які б перешкоди не стояли на шляху, знав напевне, що не зупинюся, зателефоную обов'язково. Можна засумніватись на короткий проміжок часу, зважити всі «за» і «проти», викликати на допомогу почуття здорового глузду, нещадно критикувати власну поведінку, але ж чинитиму – як задумав.

Старенький, добряче подряпаний, з надщербленим диском, телефон-автомат висів на стіні в коридорі лікарні. Ввечері біля нього стояла завжди черга з хворих, але сьогодні нікого не було. Лише якась жінка з перев'язаною головою поволі човгала лікарняними капцями по давно нефарбованій підлозі, прямувала, мабуть, до туалету, що в кінці коридору.

Я зняв слухавку з важелю і опустив у щілину монету. Розгорнув записника, набрав номер. Якщо трубку підніме чоловік, зателефоную пізніше. Довго не було сигналу, нарешті щось клацнуло, почув уривок розмови, наче ввімкнулась міжміська, аж потім довгий гудок, певне, телефон нещодавно підключили до нової станції, не встигли як слід наладити.

Відповіла жінка, я одразу впізнав голос незнайомки.

– Добрий вечір! – сказав.

– Добрий.

– Гайдук Наталя Мирославівна?

– Так, а хто це?

– Турбує адміністрація кафе «Млинці». Сьогодні, приблизно о дванадцятій тридцять, ви забули у нас сумочку, чорну, шкіряну, з довгим ремінцем. Вибачте, але адміністрація змушена була в неї зазирнути, щоб встановити особу власника. Час тепер не певний, тривожний можна сказати. Всякі пройдисвіти довкола, конкуренти, рекетири, можуть і бомбу підкинути. То, коли ви зможете забрати свою сумочку?

На тому боці дроту запала на хвильку мовчанка.

– Ой, знайшлася! – радісно вигукнула жінка. – Щиро вам вдячна! Гадала – вкрали. Я тут недалечко живу, зараз прибіжу! Ви ж не йдіть, зачекайте!

Я проковтнув язик і ошелешено вп'явся поглядом у надщерблений диск. Що за чортівня! Про сумочку я просто так бовкнув, аби розмову зав'язати. Невже й справді жінка забула в кафе сумочку? Потер вказівним пальцем чоло, напружив пам'ять. Ось вона витирає салфеткою губи, підводиться, стримано киває мені на прощання. Вусатий добродій бере жінку за лікоть… Чи була в неї на плечі сумочка? Не пам'ятаю. Оце вскочив у халепу! Невже вкрали?

– Прибігайте хутенько, бо ми зачиняємо, вже по десятій, – трохи оговтавшись, промимрив я.

– Вже біжу, за п'ять хвилин буду.

Поклав слухавку на важіль. Події набирали цікавого, майже детективного змісту. Знайомство, сумочка, гроші, міліція. Він, у спортивних штанах з діркою на коліні, чекає жінку біля зачинених дверей кафе «Млинці». В руках целофанова торбинка з першою книжкою, зубною щіткою, милом і рушником, на якому клеймо обласної лікарні. Ні, рушник, мабуть, дадуть у слідчому ізоляторі.

Мої кросівки безшумно рушили по довгому коридору до виходу – назустріч долі.

– За-чи-не-но. – протяжно пробубоніла вахтерка в білому халаті й грудьми загородила двері. – Спати, усім спати, відбій!

– Громадянко, випустіть, пані… – вхопився я вільною рукою за клямку і подумав, що вийти з лорвідділення у цей пізній час буде набагато важче, ніж Остапу Бендеру забрати валізу з мільйоном у поштового бюрократа. – Товариш чекає… Випустіть на кілька хвилин. У Ріо-де-Жанейро летить, нічним рейсом, спеціально за ліками… Випустіть, товариш чекає!

– Нічого не хочу слухати! Що за Жанейро, не чула про такою? У нас режим. Негайно йдіть до палати! Хочете, щоб я чергового лікаря покликала?! Нехай завтра той товариш приходить.

– За годину літак, – умовляв я вахтерку, хапливо намацуючи в задній кишені металевого карбованця. – На п'ять хвилин, віддам рецепт і – назад.

– Тільки швидко, щоб лікар не бачив, – здобріла жінка, коли карбованець шубовснув у розчепірену кишеню. Почув навіть характерний звук падаючої монети, певне, кишеня була заповнена копійками.

Протяжно дзявкнув старий польський не змащений замок і двері відчинилися. Я проминув лікарняний скверик і вийшов за браму на вулицю. Жовтим оком миготів удалині світлофор. Вітер пощипував розпашіле лице. Вечори були вже прохолодні. Середина серпня, скоро літо лічитиме свої останні дні. Метрів за сто за рогом, на протилежній стороні вулиці кафе «Млинці», ясна річ, зачинене. Йшов швидко, поспішав, пильно придивляючись до перехожих: чи немає серед них чарівної незнайомки? Як повестися, що сказати? І смикнув же мене дідько за язик, бовкнув про сумочку! Уявив нашу зустріч:

– Ой, де ж моя сумочка? Віддайте, там велика сума грошей!

– Я пожартував, вибачте. За кого ви мене масте, за злодія?

– Нічого собі жарти! Звідки вам відомо про гроші, чому знаєте номер телефону? Де ви сховали сумочку? Віддайте, інакше покличу міліцію, там з'ясують, хто ви насправді.

Міліцейська патрульна машина з мигалкою. Дужі хлопці заломлюють назад руки. – Пройдемо, громадянине!

Чекав десять хвилин, двадцять, півгодини. Поволі до свідомості доходила думка: мене обдурили. Жінка не прийде, а я повірив і кому – актрисі? Така оказія трапляється зі мною рідко. А як спритно вона мене розіграла! «Ой, знайшлася! Щиро вам вдячна! Вже біжу, за п'ять хвилин буду!». А я, дурень, повірив, побіг назустріч долі! Ще вахтерка не впустить – буде повний букет неприємностей. Міліція або військовий патруль, вони тепер разом ходять містом, точно підберуть. Шукача пригод у футболці, спортивних штанях, з торбинкою в руках…

Погляд ковзнув на протилежний бік вулиці. «Жигулі-дев'ятка» темно-синього кольору. В салоні двоє мордатих молодиків смалять цигарки. Машина під'їхала, коли я підходив до кафе. Невже стежать? Рушив до лікарні, біля брами озирнувся, «дев'ятка» їхала за мною. Чи не забагато на сьогодні авт?

Карбованець допоміг, мене впустили до лікарні. Швиденько кинувся до телефону, одначе, уздрівши в коридорі чергового лікаря, подибав, похнюпившись, сходами на другий поверх у свою палату. Електрика була вимкнута. Навшпиньках, тихо ступаючи, дістався свого ліжка. Поклав торбинку на тумбочку, не роздягаючись, ліг поверх ковдри.

4

Я сидів на сходах розбитий, розчавлений, розпачливо обхопивши долонями голову. Руки трусилися, зуби цокотіли від страху, блювота підступала до горла. За що мені, Боже, такі випробування? І це лишень початок, живим мене з цього льоху не випустять. Обмацав кишені, сподіваючись знайти хоч шматок паперу й огризок олівця, щоб написати передсмертну записку. Однак марно. Кишені були порожні. Ні гаманця з грішми, ні хустинки до носа, ні годинника на руці. Ограбили, відібрали? Знайшли кого грабувати! Інженера, котрий живе від зарплати до зарплати. Збіг обставин, випадковість, полювали на когось іншого? Мозок напружено працював, перебирав варіанти полонення і не знаходив відповіді.

Хто лежить у ящику? А може, лежав, дух мерця ще не вивітрився і я наступна жертва? Забагато знаєш, тебе попередили, натякнули, щоб не стояв на дорозі, не пхав носа куди не слід, ти не взяв до уваги пораду, тепер мусиш розплачуватись. Життям, ясна річ, бо грошей у тебе немає і ніколи не було. Цікаво, скільки вони б за мене здерли? Десять тисяч, п'ятдесят, сто? «Дерев'яними» чи валютою? Може, на гонорар, нещодавно одержаний за першу книжку, сподіваються? Не сміши, чоловіче, людей! Тих грошей, як кіт наплакав. Двомісячна зарплата інженера. І то половина вже пішла на відзначення події. Погано проінформовані? Ні, вони добре знають, кого шантажувати, знають, хто нині при грошах. Тільки не письменники. Видавництва на межі банкрутства, жодна рукописів не приймає, видати тепер книжку – недосяжна і мрія кожного літератора. Ще трохи – і підуть поети і прозаїки з торбою по світі, якщо вчасно до верстатів на заводах не стануть чи в гендлярів не перекваліфікуються. Ех писали б собі тихо, обминаючи гострі кути, лад оспівували, дружбу радянського народу, творили б сагу Системі. Тоді б і видавництва не закривали, і папір би знайшовся, і щось би перепало зі столу можновладців. Самі ж винні. Хто першими почав, хто народ збудив і повів ламати Систему? Демократії захотілося, незалежності, ринку – маєте! Хто вас буде рятувати, кому тепер потрібна ваша продукція: поезія, проза, критика й самокритика? Тим, кого мітингова хвиля з намулу винесла, чи злочинцям, котрі кастетом по голові і в авто вкинули? Скільки ж залишилося жити, який кінець мене чекає? Накинуть зашморг на шию і знайде хтось поета у лісі на високій березі. Покінчив життя самогубством, з головою щось у нього було негаразд, книжки писав… Або по радіо передадуть, як кілька днів тому: знайдено труп мужчини без голови і з відрізаними гениталіями. А скорше всього, взагалі не знайдуть. Ніхто й не довідається, як жив і про що думав в останні хвилини життя молодий, можливо, й перспективний чи навіть талановитий, літератор…

Серце загупало в грудях, піт вкрив чоло. Не так мене злякала думка про смерть, як те, що не доведеться більше написати ні рядка. Це ж трагедія, катастрофа! У розквіті сил, сповнений творчих задумів, не встиг повідати людству найпотаємніше. Не реалізував себе творчо. Не написав головного твору життя. Стільки часу змарнував! Усе гадав: потім, пізніше, нехай книжка вийде, на ноги твердо стану, син підросте, копійчину якусь на заводі зароблю, а тоді – по-справжньому писатиму. День і ніч працюватиму, не шкодуючи себе, до затемнення мізків, до одуріння. Поїду в село до батьків, двері зачиню, ланцюгом себе до письмового столу припну… Авжеж, попрацюєш, скоро за тобою прийдуть. Якби знати наперед, як складеться життя, скільки часу тобі відміряно. Невже всьому кінець? Планам, мріям, задумам? І треба ж такій оказії статися саме тоді, коли книжка вийшла! Кілька днів усього й тішився. В лікарні, коли дружина принесла. Ще не оговтався від радості. Така подія лише раз у житті буває. До дрібниць усе пам'ятаю. Я тримаю в руках свою першу книжку! Радісне хмільне запаморочення, бентежно гупає серце, сон, казка! Не вдарив грім, не зупинились перехожі, не припали до вікон лікарні обличчя хворих, але життя пульсувало вже не так. Змінилось забарвлення, побільшало яскравих кольорів. Тихо згасав день, надвечірнє, без жодної хмарини, небо було чистим, як ніколи, гостро пахло квітами. Ніжно пестив глянцеві палітурки, вкотре вдивлявся у своє фото, вчитувався у заголовок – і не вірив, що це моя книжка. А потім, коли поїхала дружина, кинувся затято гортати аркуші. Чи моя повість, чи не наплутали чогось у столичному видавництві? Заспокоївся, сів на лаву. Читав жадібно, не пропускаючи жодного слова, літери, розділового знаку. Вже й смеркло, а я все читав і читав з фанатичним скаженим азартом, не помічаючи нікого довкола. Потім щасливий побрів до палати, міцно пригортаючи книжку до грудей. Любе, вистраждане, народжене в муках дитя! Здавалося, хворі тільки на мене й дивляться.

Заснути вночі не міг. Думки галопували в голові. Картини майбутнього заполонили до ранку уяву. Слава, успіх, визнання, гладенька дорога всипана квітами! Сяють угорі кришталеві люстри, сліплять очі юпітери, стрекоче безперервно кінокамера, оркестр грає туш. Я в новому костюмі, білій сорочці, при краватці, стою на краєчку кумачевої доріжки, а довгоногі дівчата в українських національних костюмах чіпляють на шию лавровий вінок лауреата. Оплески, вітання, квіти, поцілунки. А я, соромливо всміхаючись, розчулений, збентежений, зі сльозами радості в очах, скромний трудівник літературного цеху, переборюючи хвилювання, дякую любим читачам і побратимам по перу. Ні тіні заздрості не помічаю на їхніх обличчях, лише захоплення й щира повага. Він викресав вогонь зі свого серця, вкопав глибше від інших літературною лопатою, підняв з надр прошарок цілющого ґрунту, правдивим словом здивував, схвилював, приголомшив світ. Честь йому і слава!

Десь під ранок, коли зарожевіло вікно лікарняної палати, в розпашілу уяву раптово ввірвався бридкий холодок страху. Не подужаю, не потягну воза, зітре мене в порох каторжна праця. Не хочу бути письменником, відберіть перо, дайте в руки звичайний рискаль! Це ж так важко: писати, творити. Без вихідний, відпочинку, щодня напружувати мізки! Однак сумніви швидко зникли. Сяють люстри, сліплять очі юпітери, стрекоче кінокамера, оркестр грає туш…

Рипнули зуби, дужче заболіла голова. Спокійно, не напружуйся, наказав собі, бережи сили і шукай виходу з халепи, в яку, через власну необачність, втрапив.

5

З очей і серця – геть! Про вчорашню пригоду – не думати не згадувати. Наталю Гайдук – стерти з пам'яті, забути назавжди. Видерти із записника номер її телефону, пошматувати, кинути під ноги, затоптати в землю. «Я тут недалечко живу, зараз прибіжу! Ви ж не йдіть, зачекайте!» А я, телепень, вуха розвісив і до кафе кинувся. А як чекав її хвилюючись, як з надією вдивлявся в перехожих, чи не йде, біжить, поспішає задихано, чи не чути лункого стукотіння підборів довгоногої красуні? Згадав і така мене злість узяла, що аж застогнав від безсилля й люті. Обдурити, як хлопчину безвусого, обвести довкола пальця! Не думати про неї, перевести увагу на інше.

Сонце вже хилилося до заходу, я сидів на лавці в лікарняному скверику і спостерігав, як хворі годують голубів. Кидають крихти хліба, а двійко голубів обережно їх визбирують. Пихатий самець гоноровито ходить по клумбі, де не росте жодної квітки, а поруч нього тендітна голубка-інвалід на обрубках, лапок у неї немає. Він встигає до їжі швидше, нахабні трусить червоним дзьобом, войовниче випинає крила відганяючи подругу. Мені стало шкода голубки. Я прогнав нахабу, розтер в руці окраєць хліба і кинув на клумбу. Однак налетіла зграя горобців і швиденько повизбирувала крихти.

Ліворуч, на сусідній лавці, наче окремий клан, сидять двоє хлопців з нашої палати. У Льоні опік горлянки і стравоходу. Бач, закортіло похмелитися! Ковтнув технічного спирту. Сьогодні його виписали, але додому не поїхав, ночуватиме ще в лікарні Бідкався, чому не дали лікарняного, а лише довідку. Он, мовляв, товариш, разом на заводі працюють, хильнув кислоти від акумуляторів, то йому, все ж дали. Михайло, чи Майкл, так він себе називав, на два роки молодший. Учень ПТУ, майбутній маляр, травмований. В нього пожбурили цеглиною. Ніс розтрощений. Позавчора професор складав. Обличчя забинтоване, лише одне око крізь щілину світиться. Не зізнається, хто цеглину кинув. Вже й дільничий міліціонер приходив протокол складати, то і йому прізвище нападника не назвав.

– Вийду з лікарні – розрахуюся.

– А якщо він вибачиться, скаже, що ненароком кинув? – допитувався я.

– Тоді нехай платить за збитки. Він мене травмував, міг би запросто на три роки загриміти.

– А скільки?

– Три сотні.

– Так мало, – здивувався я.

– Доларів, рублі мені не потрібні, що за них тепер купиш?

– Товариш, мабуть, разом вчитеся, де ж він долари дістане?

– А це мене менше всього хвилює. Дістане, не переживайте.

Вчора до Михайла двоє дівчат приходило. Юні, ніжні. Личка соромливо усміхнені. Гарні дівчата, в коротеньких чорних спідничках, в обох коси заплетені у товстий вузол. Правда, сигарети палили одну за одною, певне, дуже за Майкла переживали. Одне дівча у нього на колінах сиділо, а друге – збоку тісно притулилось, груди гладило.

На ґанку побачив свого лікаря. Богдан Іванович роззирається, шукає когось з-поміж хворих. Чи не мене часом? І справді, Богдан Іванович прямує у мою сторону. Білий халат наопашки, хода невпевнена, обличчя стурбоване. Що сталося? Таким розгубленим я його ще не бачив. Може, захворів? Нещодавно Богдан Іванович захистив докторську дисертацію, виснажлива праця над якою, а потім дворічна епопея захисту, геть висмоктали з його тіла всі соки і подарували, як він сам казав, стенокардію, хвору печінку, розлучення з дружиною й втрату трикімнатної кооперативної квартири.

– Ходімо я тебе подивлюся, – тихо каже він.

Чого б це? Вранці ж оглядав. Подибав за ним. Куди він мене веде? Завжди дивиться в перев'язочній, що поруч з палатою. Мабуть, справи кепські не з його, а з моєю хворобою, бо веде на кафедру, до свого маленького кабінету, де працює та інколи консультує хворих.

Відчиняє двері, пропускає ґречно, наче даму, до кімнати.

– Сідай, – каже, киває на стілець, визирає в коридор, старанно зачиняє за собою двері.

Зараз приголомшить, подумав, скаже: злоякісна пухлина у тебе, чоловіче, в онкодиспансер переводимо.

– Тут тобою дехто цікавився, – таємниче шепоче Богдан Іванович, погляд насторожений, запитливий, тоненькі вуста міцно стулені, обличчя налякане, аж довгий ніс труситься.

Відлягло від серця, стало легко, весело.

– Хто? – запитую.

– Товариші одні. Але те, що я сказав, щоб залишилось між нами. Чуєш? Нікому ні слова!

– Які товариші?

– Сам метикуй, які. Про це – більше ні слова. Хто тебе попередив – забудь! Домовились? – каже він і, швиденько відвернувши лацкан піджака, показує мені значок: синьо-жовтий прапорець з тризубом і напис – РУХ.

Нісенітниця якась! Хто може мною цікавитись? Я зовсім нейтральна людина, від політики далекий, з чистою біографією. Тим паче – не тутешній, східняк. Цілком надійний, нічим не скомпрометований. За кордоном два рази був за часів застою і ранньої перебудови. Перевіряли, інакше в капкраїну б не випустили. З компетентними органами справи не мав, на мітингах не виступав. Підтримую демократів, ну і що? Кожна нормальна, зі здоровим глуздом людина підтримує. Та й часи тепер не ті, щоб за переконання людей переслідувати.

Я хотів було запитати Богдана Івановича, чому значок ховає, вже давно всі відкрито носять, але він приклав указівного пальця до вуст і сказав:

– Нікому – ні слова. А тепер – іди… Ми з тобою не розмовляли.

За півгодини я вже й забув про розмову, згадав пізніше…

Увечері мене постійно тягнуло до коридору, де висів телефон-автомат. Кілька разів підходив, однак зателефонувати Наталі Гайдук не наважувався. Що я їй скажу? Про ще говоритиму? В голові все перевертається, то безпричинна радість кров скажено по жилах гонить, до негайної дії кличе, то сум й туга в душу проникає, міцно й боляче за серце хапає. Мене лякали ці прикрі хитання настрою. Не раз запитував себе: що з тобою чоловіче, сталося, яка мара обплутала, волю зігнула? Невже й справді закохався? Ні, дурниці, мене щось інше точить? Але що? В такому стані телефонувати не можна. Одначе ж. як тягне, як хочеться почути її голос!..

Ноги самі понесли до телефону. Як на зло, він був зайнятий.

– А ти все зробив, як я казала? – запитувала жінка з забинтованим лівим вухом. – У Петрика зійшла ґуля на лобі?… На вулицю його самого не випускай, бо вже й дітей крадуть. Жах, що в місті діється! Крадуть, ґвалтують, вбивають! Того молоденького лейтенантика, котрого по телевізору показували, ще дотепер не знайшли. У тебе скільки купонів залишилося?… Скажеш пані Лесі, нехай піде до пані Олі і попросить тих уколів, що ти мені у вівторок приносив…

Ще й Михайло-Майкл нетерпляче, мов молодий жеребець, тупцював за жінкою, мабуть, своїм кралям, тим, що вчора до нього приходили, дзвонитиме. Я, примруживши одне око, скоса зорив на жінку і раз по раз поглядав на годинник. Скільки ж то можна балакати?! І пристрій, котрий за три хвилини, якщо не кинути ще одну монету роз'єднує, зараз чомусь не спрацьовує. Телефонують, говорять скільки хочуть майже задурно, ніякої поваги до черги!

Нарешті жінка повісила трубку, але вступатися й не думала. Поволі дістала з кишені гаманець, довго шпорталася і, повернувши до мене розгублене обличчя, мовила:

– У вас, перепрошую, не буде двох копійок?

– Не буде! – гримнув я, однак наступної миті пошкодував, що грубо повівся з жінкою і, щоб якось виправдатись, віддав свою монету.

Ще до знайомого, Сидора Мойсейовича, телефонувала, питала чи Марта Олексіївна вже на роботу вийшла. Хвилин десять на запитання в неї пішло. Люди, майте совість, мені також подзвонити треба! Не буду ж я Наталю з ліжка піднімати.

Відійшла жінка, почав вертіти диск Майкл, і все за ланцюжок шарпав, перевіряв, чи міцно тримається, наче він з тієї компанії, що слухавки у телефонів-автоматів одривають. Отак може і апарат зіпсувати, відірве дротик і – капець, автомат лише один у лікарні!

– Покличте Віру з п'ятого поверху, тридцять восьма кімната.

Кликали дванадцять хвилин, я засік час по годиннику.

– Хава, привіт! – почав Михайло. – Вже дрихнеш? А де Лялька?… Ну, розказуй, як час без мене проводите?… Скажеш Князю, нехай прийде в лікарню – діло є…

Ще хвилин п'ять я терпляче чекав, потім поторгав його за плече.

– Там спирт сестра дає, тим, хто з важкими травмами, по п'ятдесят грамів, не хочеш вмазати?

– Хава, я тобі потім передзвоню! Біжу кайф ловити! – хутенько почепив трубку, роз’явив рота, кліпнув здоровим оком і недовірливо запитав:

– Не брешете? Справді по п'ятдесят грамів?

– Піди, спитай, якщо не віриш. Тільки добре попроси, бо не всім дає.

Набираю номер, хвилююся. Знову шурхіт, клацання, уривок розмови, нарешті довгі гудки і її мелодійний голос.

– Це знайомий з «Млинців» турбує, – кажу тихо.

– Слухаю вас, добродію з «Млинців», не можу, правда, пригадати, щоб ми знайомилися.

– Мене Сергієм звати…

– Дуже приємно. Яке у мене ім'я – ви знаєте. Мушу адміністрації повідомити радісну звістку – сумочка знайшлася!

– Шкода, – відказав я.

– Що шкода? – перепитала вона.

– Що знайшлася…

– А ви вчора й справді до кафе ходили?

– Так, півгодини чекав… Можна, я вам ще зателефоную?

– У мене таке враження, якщо скажу ні, ви однаково не відчепитесь. Кажіть правду, навіщо я вам потрібна, бо кладу трубку?

– Сподобалися ви мені дуже, закохався, – мало не крикнув я, аж хворі, що ходили по коридору, вуха нашорошили.

– Та невже? Не меліть дурниць і не смішіть людей!.. У такий час не до кохання. Тим паче, кажете не щиро, я вас не бачу, але відчуваю – переграєте. Не хочу вас, Серьожо, ображати, може ви й добра людина, однак мушу зауважити, що вам потрібну більше незалежних газет читати, а не прозу Фіцджеральда.

– Хіба у нас є такі газети? – запитав, зціпивши зуби, слова про Серьожу, додало злості. – Від когось вони мусять бути залежними. Від редактора, видавця, зрештою, від звичайних людських емоцій. Ще далеко нашим газетам до незалежності, тобто до справжньої об'єктивності. Ви в якій партії?

– Яке це має значення? А ви не комуніст часом? Не з органів, котрі у шпарку зазирають?

– Не хвилюйтеся, я людина нейтральна.

– Ага, так ви мені й скажете. Хіба тепер можуть бути нейтральні?

– Не зовсім нейтральний, – сказав я. – Невже вам не хочеться залучити до своїх лав ще одною співчуваючого, прогресивно мислячого? Керівництво партії вам цього не подарує!

– А якщо ви провокатор, шпигун? Звідки я знаю, що у вас за душею.

– Як вам, Наталю, не соромно! – обурився я. – Ображати людину, такими словами кидатися. Самі ж тільки-но сказали, що я порядна людина!..

– Перепрошую, але ви, мабуть, трохи недочуваєте. Я сказала – добра людина, вставивши слово може. А це не одне й теж.

– От я вам і пропоную з'ясувати, яка я людина, зустрінемося, поговоримо, – відказав спокійно, розважливо.

– Невже гадаєте, що ваша особистість мене зацікавить?! Ви, здається, хотіли лише зателефонувати, чи апетит під час розмови розгорівся?

– Не апетит, а почуття, – виправив Наталю. – До речі добродій з «Мерседесу» вже спить, чи він удома не ночує?

На мить запала мовчанка.

– Забагато хочете знати! – нотки злості бриніли в її голосі, певне, я ненароком зачепив болючу тему. – Мені не подобаються чоловіки, котрі багато запитують.

– Навіть такі, які беруть у вас інтерв'ю?

– Слухайте, я ніяк не збагнути, хто ви і що вам потрібно?

– Зустрітися з вами, – щиро зізнався, відчуваючи, що жінка сердиться, зараз вона кине трубку. – Ще кілька слів скажу і – все.

– Ви починаєте мені набридати! Кажіть швидше!

– Я вас знайду завтра і все скажу, домовилися?

– Не знайдете, – сказала і поклала трубку.

Болісне почуття самотності обгорнуло мене. Нестерпний гніт безсилої люті шкрябав серце. Прокол, одержав відкоша. Зовсім не так я уявляв кінцівку розмови. Не треба було зачіпати вусаня в смугастій кепці, котрий на іномарці їздить. Цікаво, хто ж він? Чоловік, соратник по партії? На зібрання осередку поспішали, на мітинг? Чого ж це за ними «Волга» з двома антенами їхала?… Хвилиночку, а за ким «Жигулі» з двома пикатими молодиками котилося? За тобою, друже! Пригадав розмову з Богданом Івановичем про товаришів, які в лікарню приходили, а ще той шурхіт, клацання, наче вмикалась міжміська…

Піт умить скропив чоло, бридкий страх заполонив у свідомість. Оце вскочив у халепу! За нею стежать, телефон прослуховують і я теж втрапив у їхнє поле зору. Виходить, те, що казав, зафіксовано, записано на плівку? Завтра прийдуть за мною. Спробуй, доведи, що випадково Наталю стрів, що сподобалася. Там хлопці спритні, моторні, довго з'ясовувати не будуть. У каталажку і пришиють політику. А може, рекетири, мафія на хвіст бізнесмену в смугастій кепці сіла? Там теж молодики метикуваті. А кого я, власне, злякався? Тремчу, як молодий злодій, котрий вночі вперше поліз грабувати помешкання. Ще невідомо, хто кого. Ох і цікаво стає жити! Рекетири, мафія, товариші з органів… Погоня на автах, стрілянина, «дипломат» з грішми… Серце несамовито калатає, давно воно в мене так не гупало. Чи захоплення гарною жінкою поштовх дало, чи сеанси голковколювання, які призначив Богдан Іванович, почали діяти? І думки швидше побігли, і тіло тремтить, як у мисливця на полюванні, котрий після довгого блукання по лісі, нарешті натрапив на слід звіра.

6

Наступного дня товариші з органів за мною не прийшли, але не побачив я й Наталі в кафе «Млинці». Друге стурбувало мене більше, заступило думку про рекетирів, відгородило густим тином від дійсності і я тоді навіть уявити не міг, що моя забудькуватість і легковажна безпечність ще відгукнеться в драматичному сплетінні наступних подій.

Чому не прийшла Наталя? Навмисне, щоб зі мною на зустрітися, чи була в неї інша причина? Дарма я кілька разів займав чергу, дарма вибігав на вулицю, може, спізнюється чи сховалася десь, чекає, коли піду геть. Отож, трохи побігавши, понишпоривши по близьких від кафе крамницях і кав'ярнях, спустошений, голодний, злий на себе, вирішив дочекатись вечора, а тоді… Я ще не знав, які кроки зроблю, аби перекинути бодай благенький хиткий місток до її серця, але відчував неймовірне піднесення і велике бажання діяти.

Ледве дочекався вечора. Від нетерплячки і нервового збудження довго не міг всидіти на місці. Тинявся по лікарні, виходиш на вулицю, накупив свіжих газет оберемок, нарешті примусив себе сісти в лікарняному скверику і проглянути пресу. Про що пишуть незалежні газети? Хм, одні заголовки чого варті! «Сепаратисти погрожують Україні». «Комуністичне свавілля не знає меж». «Продовжується пошук викраденого лейтенанта». «Знайдено труп колишнього інструктора обкому компартії». «Нічна сутичка мафіозних кланів». «Хто зупинить розгул злочинності?»…

По дев'ятій, коли трохи смеркло, рушив на вулицю Сагайдачного, знайшов її будинок. Першою була думка зайти і попросити голку з ниткою, щоб зашити дірку в штанах. Але я не знав номера квартири, не буду ж до всіх сусідів дзвонити і питати, де Гайдуки мешкають. Та й не зручно якось з'являтися без попередження. Вусатий добродій може відчинити, дивного прохача зі сходів спустити, якщо Наталя йому про телефонні розмови переповіла. Може й не зрозуміти. Розраховувати на інтелігентність суперника не варто. Або зустрічним питанням оглушити: «А що, в лікарні, голки з ниткою немає?». Такий поворот подій мене зовсім не влаштовував. Тому варіант з діркою на коліні одразу відпав.

Другий варіант – перестріти Наталю на вулиці. На зібрання осередку партії йтиме, в магазин за хлібом, до знайомих. Не буде ж вона увесь вечір удома сидіти, тим паче, така гарна погода.

Дім великий, чотириповерховий, з ліфтом, ще за Польщі збудований. В такому місцева еліта з інтелігенції мешкає, або персональні пенсіонери, котрі після «визволення» Західної України у 1939 році, кращі в місті квартири вхопили.

Навпроти будинку – затишний скверик. Дуже вигідне місце для спостереження. Примостився на лавці. У скверику бавилися дітлахи. Галасували неймовірно. Бігали з іграшковими автоматами, репетували, в розбійників бавилися. Неподалік від мене куняв п'яничка, вбраний у стару, вичовгану добряче одежу, взутий у грубі робочі черевики, прикривши зіжмаканим капелюхом лице. Поміж його розчепірених ніг стояла на землі недопита пляшка вина, котру він обережно притримував за шийку.

Годинник показував двадцять дві хвилини по десятій, за годину ніхто не зайшов і ніхто не вийшов з будинку. Скільки ще чекати? Чи побачу я її сьогодні? Мабуть, дарма гаю час.

Вулиця була погано освітлена, лише оддалік, біля перехрестя, яскраво світив ліхтар і я, швидше відчув, аніж впізнав – йде вона. Тенькнуло серце, я звівся на рівні, рушив назустріч. Простувала тротуаром не поспішаючи, в світлій коротенькій курточці, чорних джинсах, котрі щільно облягали стрункі довгі ноги, в правій руці – велика господарська сумка. Йшла пружною ходою, ледь-ледь похитуючи звабливими стегнами, тримаючи рівно голову й плечі.

– Добрий вечір! – привітався я.

– Добрий, – відказала, зупинилася, потім, упізнавши мене, грайливо всміхнулася. – Ви, мабуть, мені сумочку принесли?

– Так, адміністрація продовжує розшук чарівної незнайомки. Дайте вашу торбу, я потримаю.

– Може, до під'їзду донесете? У мене руки відриваються.

– Звичайно, – рішуче мовив, а сумка й справді була важка, – реквізит носите?

– Та ні, в село до тітки їздила.

– Може, трохи пройдемось, подихаємо свіжим повітрям?

– Щоб чоловік побачив…

– Його нема, інтуїція підказує, внутрішній голос, хоча світло у вашій квартирі горить. Забули вимкнути? – запитав я. Всі вікна, котрі виходили на вулицю в будинку були освітлені, якась бабуся з третього поверху поралася на кухні і не поспішала запинати вікно.

– Воно у нас завше горить, щоб злодії не обчистили. Прийдуть, побачать, що світиться, та й підуть собі тихесенько геть.

– Ага, такі вже вони дурні. Сигналізацію треба ставити або собаку заводити. Чоловік, мабуть, у відрядження гайнув?

– Ой, та у вас справді інтуїція! – здивовано вихопилось у Наталі. – І звідки ви все знаєте? До Польщі поїхав, терміново викликали. Він президент спільного підприємства по переробці відходів виробництва.

– Поговоримо про життя і політику?.– запропонував я.

Наталя мовчала і пильно дивилася на мене, наче хотіла зазирнути в душу, визначити напевне, хто я, чи можна мені довіряти…

– Гаразд, – нарешті сказала, – якщо ви такий впертий і настирливий – ходімо.

Серце ще дужче тенькнуло, не повірив у те, що почув. Невже це вона каже?

Зайшли до під'їзду. З поштової скриньки вона дістала газети і лист, відімкнула двері квартири на другому поверсі.

– Заходьте, – всміхнулася лагідно. – Не сподівалася, що ви так злякаєтесь.

Від щастя, мало не бовкнув я, нерішуче переступаючи поріг.

Наталя спритно скинула босоніжки в передпокої, поклала газети на маленький столик під дзеркалом, глянула на лист, нахмурилася. Я встиг помітити, що зворотної адреси на конверті не було.

– Кави хочете? – запитала, відбираючи сумку.

Я стенув плечима, мовляв, не зручно, але, якщо наполягаєте…

– У мене не прибрано, не звертайте уваги. Господиня з мене не дуже.

– Вперше зустрічаю жінку, котра відверто зізнається, що з неї погана господиня. Ви, мабуть, жартуєте? – відказав, скинув кросівки, рушив за Наталею на кухню. – Господь Бог над вами дуже добре потрудився. Створив таку гарну жінку, вклав усе краще, що міг.

– Дякую за комплімент. Останнім часом такі слова рідко почуєш. Добре, що існують люди, які ще здатні щось помічати й кажуть те, що думають. Сідайте.

Я сів на стільчик, поклав руку на коліно, затуляючи дірку.

У кухні було чисто, прибрано, посуд помитий, лише на столі безладдя. Попільничка повна недопалків, розкидані газети, аркуші списаного паперу, якісь зжовклі, протерті до дірок документи, фотокартки – розриті могили, людські черепи, кістки. Стара чорна течка зі свастикою вгорі. Звідки вона в неї? Однак запитати не наважився. Помітив й іншу течку з написом: «Сценарій». Працює вдома, збагнув я. Цікаво, яка назва вистави? Щось, певне, на сучасну тематику, гостре, актуальне.

Наталя швидко навела на столі лад, дістала дві чашечки, баночку бразильської розчинної кави, поставила чайник на газову плиту.

Наче вдома, подумав я. По-сімейному затишно, тихо, він сидить за столом, чекає вечері, а вона порається на кухні. Сидіти б отак, ні про що не думаючи й спостерігати, як близька тобі людина, прихилившись до стіни, чекає, коли закипить чайник.

– По телефону ви більш балакучий, – сказала Наталя. – Не розгубилися, про сумочку й адміністрацію гарно вигадали, уява у вас працює, віршів не пробували писати?

– Пробував, у восьмому класі, про перше кохання, одного навіть надрукував у районній газеті, – бадьоро відказав і подумав: казати про книжку чи ні? – Проза життя і трудові будні не дали можливості реалізувати поетичний дар, але любов до літератури залишилася.

– Ви який інститут кінчали?

– Політехнічний. А ви – актриса? В якому театрі працюєте?

– В театрі? – перепитала, примовкла, щось обмірковуючи, і враз очі в неї весело засяяли. Потім погасила посмішку, почервоніла й серйозно сказала: – Не вгадали. Вчилася колись в університеті… Три курси української філології скінчила… Працювала… Тепер я – безробітна.

– Безробітна? – не повірив я. – 3 таким хистом, з такими зовнішніми даними? Та вас кожна фірма, рекламне агентство, театр з руками відірве, варто лише на вулицю вийти! Не може такого бути, щоб ви навіть у художній самодіяльності участі не приймали!

– У самодіяльності була, що правда, то правда, але не в художній. А на вулицю виходити поки що не дуже хочеться.

Закипів чайник. Наталя вимкнула газ, постояла трохи замислена біля плити, потім тихо мовила:

– То що будемо робити?

– Спочатку пити каву, а згодом… – вихопилось у мене, хоча намагався суворо контролювати себе й поменше глипати на її звабливі округлості тіла. Дуже вона мені подобалася, хвилювала й збуджувала, аж в голові паморочилось і коліна трусилися.

– Під згодом, ясна річ, розуміється те, що я вас пущу до себе в ліжко, – прочитала вона мої грішні думки. – Може, хоч трохи поговоримо, а раптом я вам не сподобаюся, або почуєте таке, що надовго відіб'є бажання близько підходити до жінки?

Я прикусив язик. Що сказати, як повестися в такій делікатній ситуації, аби вона не мала мене за бовдура?

– Вже й засумнівалися! – переможно відгукнулася Наталя, наливаючи окріп у чашечки. – Мужчина повинен діяти швидко й рішуче, без страху й озирання назад. Поміркованість у коханні не викликає в жінок захоплення. Беріть каву, цукор.

– Маєте рацію, таку емоційну й чутливу істоту сильна половина людства недооцінює, а ще коли в жінки чіпкий розум і почуття гумору.

– Випити хочете? – несподівано запропонувала господиня, і, не дочекавшись відповіді, дістала з настінної шафи розпочату пляшку коньяку і маленькі чарки.

Коньяк і каву я пив давно, не пам'ятаю навіть коли. Зате бачив недавно, тиждень тому, коли лягав до лікарні. Йшов вулицею, дивлюся – черга стоїть, невелика, чоловік сорок. Зазирнув у магазин – коньяк дають за твердими державними цінами. Зрадів, запитав, хто крайній, вирішив три пляшки взяти, щоб і лікареві, і собі було, півгодини простояв, аж потім уздрів табличку: «Обслуговуються інваліди війни та репресовані». Страшенно злий на себе був за неуважність, міг би й раніше прочитати. Цікаво, де вона дістала? На базарі у спекулянтів чи в спецкрамниці? Яка ж то партія постачає своїх членів такими дефіцитами? Чи не комуністична часом знову відкрила свої закриті розподільники?

Наталя, тим часом змайструвала дві канапки з хліба, масла, сиру і зеленої цибулі, сіла на стілець. Я розлив коньяк по чарках.

– За лицаря й кандидата в коханці! – сміливо проголосила тост.

– І за чарівну господиню, котрій не бракує почуття гумору! – додав я і одним ковтком осушив чарку.

Наталя надпила трохи, поставила келишок на стіл, припалила сигарету.

– Ви не палите?

– Тимчасово, кинув, поки в лікарні, – відказав я. – Вибачте за безтактність, але де ви коньяк купували?

– У магазині.

– За тата репресованого?

– За себе, – коротко кинула, примовкла, посерйознішала. Великі очі-озера дивилися кудись повз мене, зіниці міняли колір і розширилися, як у дитини, котра мала ось-ось заплакати.

– То ви і в таборі встигли відсидіти, за політику? – вихопилось у мене.

– Так. Сім років. Антирадянська пропаганда й агітація… З університету забрали…

Наталя дотягнулася через стіл до радіоточки, що висіла на стіні, покрутила колесо гучності. Жіночий хор, весело окаючи, співав російську народну пісню.

– Не можу слухати! – мовила і одразу вимкнула радіо. – Навіть пісні у них якісь дикунські, без душі, без коріння. Не спів, а скрегіт металу! Коли чую, бачу обшарпану орду кочівників з луками й списами, що сунуть грабувати Україну.

Я витріщив на неї очі. Знав трохи, як чинили «визволителі» в західних областях України до війни і після, в кінці сорокових, але, чим провинилися народні пісні росіян? Однак змовчав, не наважився дискутувати з жінкою, що відсиділа сім років у в’язниці чи таборах.

Наталя похапцем загасила недопалок у попільничці, взяла з холодильника лист, роздерла конверт, швидко прочитала.

– Щось неприємне? – запитав я.

– Та ні… – ухильно відказала. – Нічого особливого й нового. Хочете прочитати?

– Чужих листів не читаю, але, якщо можна…

– Цього можна! – виразно мовила. – Вже третій і, мабуть, не останній.

Власне, то був не лист, а коротенька записка, надрукована на машинці. «Сучко! Якщо не віддаси документів, то ми й на твою шию зашморг знайдемо. Останнє попередження». Підпису не було. Літера «о» була пробита не чітко, трохи вище ніж потрібно.

Наталя взяла записку, запхала назад у конверт і з насолодою, відчайдушно почала його шматувати.

– Що ви робите! – крикнув я, намагаючись перехопити її руку. – Треба зберегти як речовий доказ! Час тривожний, усяке може трапитися! Передати, кому слід, вони знайдуть, хто друкував.

Наталя голосно сміялася й хитала головою.

– Дарма ви так, легковажно. У нашому місті теж спочатку погрози писали мерові, а потім з рушниці стріляли. Він усіх на ноги підняв.

– І що, знайшли, хто стріляв?

– Шукають, – важко зітхнув я.

– І ніколи не знайдуть. Невже ви цього не розумієте? З ними інакше треба чинити. Вбивати, як скажених псів, прилюдно, щоб усі бачили! Мого діда закатували в тюрмі у сорок першому році, коли совєти відступали з міста. За що, питається, його, вчителя музики, підвісили в підвалі на гак, відрубавши перед тим голову?… Не вірите? У мене є свідчення очевидців. Я навіть знаю прізвище того, хто рубав. І він тут, у нашому місті І не тільки мого діда замордували. Десятки невинних людей, сотні, тисячі! І ходять кати містом, орденами хизуються. Фашисти так не чинили, як ті виродки. Тата вбили в п'ятдесят третьому, скололи багнетами у стайні, він у сіні ховався, мені два роки було. Мама на Сибірі померла. тітка мене врятувала, метрику іншу виробила… Нічого, я їх ще виведу на чисту воду!

– То ви знаєте автора листа? – запитав я.

– Знаю.

– Хто він?

– Навіщо вам це? Ви, здається, сюди не для того прийшли, щоб з’ясовувати особу анонімника? – великі проникливі очі дивились насмішкувато, як на дитину, котра нічого не тямить. – Хочете ще кави, коньяку?

– Ні, дякую. Я людина, котра захоплюється, можу і всю пляшку видудлити.

– Не переживайте, у мене ще є. Наливайте, я хочу випити.

Я долив її чарку по вінця, а собі хлюпнув трохи – до половини.

– За що вип'ємо? – запитала Наталя, сміливо зазирнувши в очі.

– За те, щоб жінкам ніколи не писали таких листів, – сказав, і жартома додав: – Приїде чоловік з Польщі, він вам влаштує допит, де коньяк подівся.

– Не влаштує, – впевнено відказала. – Якось відбрешуся, скажу, колежанка в гості приходила. Та він на такі дрібниці й уваги не зверне, якби кілька ящиків чи вагон пропав, тоді інша справа…

– Ревнивий він у вас…

– Так, маєте рацію, страх який ревнивий, чисто тобі Отелло! Треба чим скорше розлучатись, бо задушить колись у ліжку. Кроку без його пильного ока не можу ступити. Не життя, а каторга. Сама собі дивуюсь, як дотепер терпіння вистачило, а хочеться хоч трохи по-людськи пожити, без сцен і сварок, тим паче, тепер, коли від Москви відриваємося.

Наталя випила до дна, щічки у неї одразу зарум'янилися і в очах запалахкотіли бунтівні вогники. Підперла кулаком підборіддя і проказала:

– Дай Боже, аби скорше наша Україна стала, самостійною Аби геть пішли москалі й запроданці, аби тріснули пута чужих ординців, дай Боже.

В її голосі не було ненависті. Звичайні слова жінки, яка сказала те, що думає. Але в душі у мене залишився неприємний гіркий осад, наче це сказала не молода вродлива жінка, а літня бабуся, котра прожила вік і добре знає життя.

Я глянув на годинник.

– Вже майже дванадцята, піду, можуть у лікарню не впустити, дякую за гостину.

– Я теж вдячна, що сумку донесли, – мовила вона, підводячись. – Відверто кажучи, я вас за Серьожу-кедебіста спочатку прийняла, а ви – Сергій, правда?

– Правда, – твердо відказав, витримавши її пильний погляд. – Може, завтра у кіно підемо?

– У кіно? – здивовано перепитала, аж бровенята на чоло скочили.

– Вам потрібно трохи розслабитись. Чекаю за десять до восьмої в центрі, де перший номер трамваю зупиняється.

7

Вони, мабуть, і не знають, кого викрали. Прийдуть, подивляться, зрозуміють, що помилилися і відпустять. Авжеж звільнять вони тебе, скажуть: іди, чоловіче, з Богом, ще й вибачаться. Попросять слізно, аби нікому не казав, тримав язик на колодці! На дурнів розраховуєш, на порядність аматорів. Не тіш себе ілюзіями, дивись на речі реально. Не випадково тебе викрали. А от з якою метою, для чого, навіщо – інше питання. Отже, вибратися з цього льоху живим – надії мало. Ліквідують тебе, вб'ють. Навіщо їм випускати на волю свідка?

Трирічного сина шкода. Як він буде без батька? Уявив, як він іде, тупає перевальцем, мов маленький ведмедик, і боляче защеміло в грудях. Мій хлопчик, моя любов! Коли дивлюся на нього, проймаюсь внутрішнім захватом, святковою легкістю, безмежним, навіть пихатим, гонором. Пишаюся, радію, коли бринить, ллється, вібрує з його пухкеньких червоних уст-пелюсток: «Тільки тато». Найчистіша, найніжніша мелодія! «Тільки тато», каже він, лише я мушу з ним бавитися, годувати, вкладати спати, співати пісеньку, розповідати казочку, давати ліки, коли хворий. Тільки тато мусить бути біля нього. Найбільше довір'я, найбільша пошана. Невже я ніколи не побачу свого сина?…

Згадав про ящик. Хто в ньому лежить? Однак, який дурень триматиме мерця в підвалі? Рукою помацати, пересвідчитись, чи справді там труп? Ні, на таке у мене духу не вистачить. Треба щось робити, не можна сидіти й чекати, коли за тобою прийдуть. Обнишпорити всі закутки, а раптом пощастить знайти шматок залізного прута. Чи поручні від сходів поламати?…

Обережно обмацав конструкцію. Надійно змайстровано, на совість. Щосили натиснув руками – приварені до сходів мертво, ще й косинцями закріплені. Спробував ногами – наче рухається. Якщо ривками, ударами, за кілька годин можна й зламати. Але тихо, щоб не почули нагорі.

Я вперся спиною до стіни і почав ногами гнути поручні. Піт заливав очі, боліли м'язи, від напруги в голові били дзвони. Знесилений падав на підлогу, занурювався в дрімоту, схоплювався і знову ставав біля стіни. Мета була одна – відірвати, здобути знаряддя захисту. Серце вискакувало з грудей, охоплював відчай, здавалося – ніколи я не відламаю поручні, а ще ж від них поперечину треба потім відірвати. Годин п'ять, мабуть, працював, а може, й більше. Нарешті в руках десяти кілограмова залізяка довжиною з півметра… Відчув полегшення, навіть радість. Закортіло негайно діяти, бити прутом у ляду, кричати, кликати супротивників до бою. Одначе тверезий розум підказував не поспішати. Нароблю шуму, ґвалту, прийдуть і швиденько зі мною розправляться. Краще сидіти й чекати. Вони мусять прийти і тоді… Треба добре продумати все, правильно розрахувати, чітко, до найменших дрібниць, обмізкувати деталі, адже від них залежить життя. Напасти зненацька, раптово, несподівано. Вперіщити щосили по голові, оглушити! Потім по сходах в гараж, а там – воля. А як прийдуть двоє?… Як би не склалося, але без опору їм не піддамся.

Настрій поліпшився. Становище вже не здавалося таким безнадійним. Голоду не відчував, лише мучила спрага та боліла голова. Води б ковток, щоб не так дерло в горлі, подумав, і одразу перед очима з'явилися пляшки з пепсі-колою, пивом, квасом, мінеральною водою. Облизав потріскані губи, ковтнув заздрісно слину. Лишень би вибратися звідси, ех, і нап'юся я ж тоді! Чому вони не йдуть? Скільки ще чекати? А той дерев'яний ящик у кутку гіпнотизує, притягує, тисне на психіку. Що там усередині? Певне, порожній, а я стільки страху на себе нагнав. Але запах? Потягнув ніздрями повітря. Наче й не чути смороду. Пивницею пахне, гнилою картоплею. Дурниці, гарне я собі сусідство придумав з трупом у скрині! Навіщо його тут тримати. Де логіка? Я завше перебільшую. Невже й справді такий боягуз що не відважуся зазирнути до ящика? Аби пересвідчитись, що там картопля, щоб не гіпнотизував, не відволікав увагу, мушу побороти страх і підійти.

Обережно ступаючи, рушив попід стіною до ящика. Лівою рукою підняв трохи кришку, а праву всунув у щілину. І раптом з жахом висмикнув назад. Пальці намацали погон з двома маленькими зірочками і холодне задубіле людське вухо.

8

Вийшовши з під'їзду, я перейшов вулицю і зупинився біля скверика. До лікарні йти не хотілося. На душі було святково. Завтра ми підемо в кіно, будемо увесь вечір разом! Аж не вірилося у таке щастя. Я стояв трохи розгублений і неуважний, з піднесеним настроєм, забувши про все, окрім небайдужої мені людини за жовтою шторою, чий силует виразно виднівся у вікні другого поверху. Вже й забув, коли стояв отак хвилюючись під вікнами жінки, сповнений тріпотливим піднесенням блаженно мружачи очі в передчутті близького кохання.

Однак до затуманених почуттям мізків спочатку невиразно, а потім усе відчутніше сунула думка, що я не сказав Наталі чогось надзвичайно важливого. Пригадав, як вона з насолодо шматувала листа, і враз тривога охопила мене. Не сказав, що телефон прослуховується і за нею стежать.

Я зробив було кілька кроків до під'їзду, але помітив, що навперейми мені з глибини скверика кинулася чоловіча постать Упізнав п'яничку, котрий куняв на лавці по сусідству годину тому, коли я чекав Наталю. Заступив дорогу, ноги широко розставлені, в правій руці порожня пляшка. Зараз попросить закурити, подумав я. Але незнайомець виявився на голову вище своїх колег по вициганенню цигарок у перехожих, бо проказав перше речення тверезим чітким голосом, майже чистою українською мовою, голосом від якого у мене пробігли холодні мурахи по спині:

– Іди звідси, паря, поки не пізно, бо без зубів залишишся!

Ясна річ, кому хочеться залишатися без зубів такої гарної серпневої ночі, однак власна гідність не дозволяла боягузливо відступити, тому я стояв мовчки й пильно розглядав незнайомця. Капелюх насунутий на очі, неголений, вищий мене, статура атлета, м'язи так і грають під обшарпаним одягом. Молодик мав так літ двадцять п’ять – тридцять, а може, й більше.

– Щоб я тебе, паря, тут не бачив! Ще раз повторити? – підступаючи ближче, погрозливо прохрипів він.

Я захвилювався. Нахабства не переношу з дитинства, завжди боляче сприймаю образу, втрачаю одразу голову і кидаюся, не думаючи про наслідки, себе захищати. Напружився, стиснув кулаки, важко засопів. Раптом у голові майнула думка: це не п'яничка, а людина з органів, або рекетир. Хоче настрашити, провокує до сутички, гадає – вцідить у зуби, я втечу і ніколи ноги моєї тут не буде. Не на того натрапив, паря! Шкода, зовсім не хочеться псувати настрій. А може, стерпіти, піти геть, нехай думає, що маю його за п'яничку?… Зволікати нема часу, пляшка он тіпається в руці, невже вдарить? Я потягнув ніздрями повітря, вловив запах вина, певне, аби ввійти в роль, виконуючи завдання (не пропадати ж добру), він таки приклався до пляшки.

– Пити треба менше, паря, – сказав я, і не випускаючи з поля зору праву руку молодика, обережно відступив назад й покрокував вулицею не озираючись.

Дійшов до перехрестя. Жовтим оком блимав світлофор. Крадькома зиркнув через плече. «П'яничка» бовванів біля Наталиного будинку. Рушив у напрямку лікарні, нехай бачить. Потрібно її попередити, хто зна, що він затіває? Швиденько обійшов квартал і вийшов на вулицю Сагайдачного з іншого кінця. Було доволі темно і я, скрадаючись, рушив поволі попід стінами. До її дому залишалося метрів із сорок. Зупинився в якомусь темному дворі, аби передихнути. Притулившись до стіни, обережно визирнув. Раптом відчув, як щось холодне гостре вперлося під ліву лопатку.

– Стояти! Не рухатись! – зненацька пролунав над вухом владний шепіт. – Вас же, чоловіче, попередили. Невже нічого не тямите?

Від несподіванки, я оніміло закляк на місці. Руки засіпалися, сорочка вмить прилипла до тіла. Боявся поворухнутися і ковтнути слину, котра чомусь почала швидко скупчуватися у роті, подібне зі мною траплялося в кріслі стоматолога, коли лікар вмикав бурмашину. Скільки я отак стояв здерев'яніло, навіть не знаю, тоді здавалося – вічність, а насправді, мабуть, лічені секунди. Коли минув шок і в макітрі трохи розвиднілося, подумав: дуло пістолета під лівою лопаткою, якраз вцілить у серце, оце вскочив у халепу! Якщо рекетири – вб'ють, оком не змигнувши, навіщо їм живий свідок? Вітер дув у потилицю і доніс до мене запах парфумів, приємний, ніжний. Ясна річ, вмирати під такий запах набагато приємніше ніж під дух «бормотухи», але як я цього типа раніше не помітив? Де він стояв? З'явився, наче привид. Культурний, бач, на «ви» зі мною, інтелігент, не те, що нахаба зі скверика. Косяком з чиєїсь квартири другого поверху, падало світло і мені було видно лише ноги нападника. Звернув увагу на його франтівські, сталевого кольору, з рубчиком, туфлі фірми «Саламандра», точнісінько такі я бачив весною на начальникові міського відділу КДБ, коли він виступав на зустрічі з творчою інтелігенцією нашого міста. Якщо нападник з органів, то боятися нема чого, стріляти не буде. Але навіщо пістолет у спину випадковому перехожому тицяти? Їхня зброя – розум, інтелект. Невже Наталя така важлива й небезпечна для держави особа, щоб нею цікавилися стільки народу з органів?

– Зараз підете прямо, не озираючись, до світлофора, а потім – до лікарні. І спробуйте лишень кому слово сказати, інакше… – чітко вимовляючи слова, сказав незнайомець а для більшої переконливості, що не жартує, сильніше вдавив у спину дуло пістолета. Мені аж боляче стало, синець під лопаткою напевне буде, подумав мимохідь.

Я відірвав руки від стіни і на здерев'янілих, наче взутий у тісні дубові черевики, ногах подибав вулицею. Рекетири чи люди з органів? Вистрілить чи ні, пульсувала в голові думка? Це ж дикунство, варварство, у наш цивілізований вік нізащо укокошити людину! Нейтральну людину, котра до політики жодного відношення не має. І до бізнесу, до речі, теж. Правда, я – свідок, можу дещо й розказати. Про білу «Волгу» з двома антенами, «дев'ятку», котра за мною їхала, про товаришів, що в лікарню приходили, про «п'яничку» й «інтелігента» в мештах фірми «Саламандра»…

На щастя постріл не пролунав. Я йшов не озираючись, хоч проминув два квартали і небезпека мені не загрожувала. Далі випробувати долю бажання не було. Гнітила лишень думка про Наталю. Що вони затівають супроти неї, коли так безцеремонно мене позбулися? Провокацію готують, а може, страшніше, переворот, ліквідацію демократичної влади на Галичині? Кого будуть ліквідовувати в першу чергу? Дисидентів, патріотів, борців за волю України. Потім цвіт нації – інтелігенцію, прогресивно мислячих діячів культури, відомих письменників… Виходить, мене теж, адже книжку видав, літератор, який би не був, а письменник. Хто буде вникати, коли хаос, паніка, коли всіх до стінки, маститий ти чи початківець, метр чи сантиметр? Невже знову терор, репресії, знову імперія зла, колючий дріт, в'язниці, табори?… Ні, ніколи! Я, як завжди, перебільшую, часи тепер не ті, народ пробудився, усіх не пересаджають! Може, рекетири Наталю підстерігають? Навіщо вона їм? Швидше її чоловіка пильнують, пасуть грошовитого бізнесмена, мабуть, у квартирі сховок має, де коштовності, долари… Але навіщо телефон прослуховувати і до мене в лікарню йти? Ні, тут політикою пахне… Що робити? Зчинити галас, зателефонувати в міліцію? Там же не повірять, до психлікарні можуть спровадити… Повідомити голову обласної Ради, як-не-як, демократ, колишній політв'язень. Але ж він, здається, знову за кордон гайнув, чи то в Америку, чи в Канаду… Звернутися до партійного керівництва? Та, я не знаю навіть в якій Наталя партії… Замкнене коло, безвихідь, нема з ким порадитись. А може, ці люди – охорона? Ні, не схожі «п'яничка» й «інтелігент» на охоронців Наталі Гайдук… Врешті-решт я мушу будь що її попередити. Непомітно вскочити в квартиру – варіант нереальний, зателефонувати – розмову зафіксують і, можливо, не дадуть доказати, знайдуть мене, а тоді…

Уявив, як дужі молодики вдираються до лікарні, стягують мене з ліжка, волочать до «чорного ворона», везуть за місто, аби десь на смітнику всадити кілька куль у потилицю… Ні, варіант з телефоном мені не підходить. Але й іншого виходу не бачив. Чим довше розмірковуватиму, тим менше шансів врятувати Наталю. Можливо, вони вже під дверима, тиснуть на кнопку дзвінка, вона, ні про що не здогадуючись, відчиняє…

Біля лікарні стояла «швидка допомога». Певно, привезли хворого. Вхідні двері були відчинені навстіж, чути було бас професора, видно, його викликали з дому, виходить, хворий у важкому стані. Непоміченим зайшов до лікарні, впевнено пройшов коридором, зупинився біля телефону-автомата. Працює чи ні? Працює. Не кваплячись, набрав номер. Короткі гудки, зайнято. Наталя, мабуть, з кимось розмовляла. А може, злочинці вже в її квартирі, навмисне зняли трубку, щоб ніхто не заважав чинити чорну справу? Глянув на годинник, по дванадцятій. Кому можна в такий пізній час телефонувати? Набираю номер іще раз. Довгі гудки і – голос, близький, рідний, жаданий, її голос! Зрадів, наче дитина, аж давкий клубок підступив до горла.

– Я слухаю, хто це, відповідайте, я слухаю, – тривога бриніла в її голосі.

Врешті я зважився. Намагаючись змінити голос, твердо карбуючи слова, проказав:

– Наталю, слухай мене уважно. Нікому не відчиняй, до вікна близько не підходь. Не хвилюйся, все буде гаразд. Добраніч!

Одразу повісив слухавку, стер з чола піт, дихати стало легше.

9

Неділя, вихідний день для лікарів і хворих. Не приходив Богдан Іванович ставити голки, не потрібно займати чергу у фізкабінет та барокамеру. Зранку сестра дала два уколи, ковтнув три пігулки ліків і – гаплик. До завтра – вільний. Можу навіть поїхати додому. Недалеко – сімдесят кілометрів від міста, півтори години електричкою. Однак одяг свій я здав у приймальному відділенні, та й дружина з сином мала в середу приїхати, потерплю.

Вирішив дещо занотувати про свої вчорашні пригоди. Але не писалося, на душі була тривога. Що з Наталею? Як минула ніч. Кортіло зателефонувати, почути її голос, пересвідчитись, що все гаразд. Від тих типів усього можна чекати. Щоб страшити, тицяти пістолет у спину… Банда, добре організована й озброєна мафія! І їх не двоє, може, і тепер стежать, фіксують кожен крок. Отже, на сьогодні в мене дві проблеми. Перша – де роздобуті порядні штани й куртку, не піду ж я на побачення з Наталею Гайдук у спортивному костюмі та ще й в неділю. Друга – як непомітні вийти з лікарні і не привести з собою хвоста.

З першою проблемою клопотів не було. Михайло-Майкл, хоч і гнівався на мене, що обдурив його зі спиртом, але великодушну позичив штани й куртку до ранку. З другою – було складніша. Потенційного сторожа, людини, яка б за мною стежила, виявити не зміг. На території лікарні народу вешталося багато, але око ніяк не зачіпалося за підозрілу особу. Враховуючи високий професіоналізм ворожої сторони, я пильно вдивлявся в кожне обличчя, як чоловічої, так і жіночої статті, включаючи лікарів, сестер та хворих. Однак – дарма. Тоді я вирішив вийти за межі лікарні, пройти квартал і повернутись назад, може, шпик сам себе якось виявить. І справді, коли я зненацька рушив у зворотному напрямку, мою увагу привернув літній чолов'яга непримітної зовнішності, котрий з байдужим виглядом стояв у черзі за помідорами. Черга була довгенька, народ хвилювався, нервував, залишалося продати два ящики, хтось викрикував, аби продавець більше одного кілограма в одні руки не давав, хтось лаяв тих, хто пхався без черги, а чолов'яга на те аж ніяк не реагував, стояв собі тихесенько четвертим до продавця і наче дрімав стоячи. А ще в нього не було ні целофанової торбинки, ні сітки. Я зробив висновок, що помідори чоловікові зовсім не потрібні. Аби переконатись, чи справді це так, почав спостерігати за підозрілим покупцем. Ну от, як він чинить, колі підходить його черга? Поводиться дивно, відходить і знову стає у хвіст черги. Я хотів було вже визнати його за шпика, але підійшла захекана жінка з двома сітками помідорів і чоловік подибав за нею. Як би там не було, але я вирішив виходити з лікарні через вікно в туалеті, яке, на щастя, не було забиті цвяхами.

Виплигнувши з вікна, я озирнувся, пересвідчився, що жодна душа мене не бачить і кинувся до двометрового паркана. Подолавши паркан і мало не роздерши позичену куртку, зіскочив на тротуар, ще раз обзирнувся, нікого. Рушив до трамвайної зупинки. Навмисне пропустив один трамвай і в останню секунду вскочив на підніжку наступного. Проїхав дві зупинки, зійшов і пересів на автобус. Так, міняючи транспорт, дістався центру. Придбав два квитки на сеанс двадцять нуль-нуль. Наталя напевне приведе за собою хвоста, подумав я, позбутися котрого буде важко. Але що вдієш, чим зарадиш? Фантазії вже не вистачало щось придумати. Доведеться чекати Наталю там, де домовлялися, на трамвайній зупинці, а далі діяти в залежності від обставин. Я бачив, як вона йшла. Справжня красуня, неприступна, далека, недосяжна, як зірка! Йшла, рівно тримаючи голову, звабливо похитуючи стегнами, як ходять моделі, що демонструють модний одяг. І мені спало на думку, що так жінки без певної підготовки, без постійних тренувань, ходити не можуть. Де вона навчилася і коли? В школі, університеті, чи в таборі, коли одержала сім років за антирадянську пропаганду й агітацію? У голові ніяк не вкладалося, що ця вишукана красуня, жінка, котра не залишала байдужим до себе жодного перехожого, в легкому червоному капелюшку, чорних тонких рукавичках, модному костюмі, сліпучо-білій блузці, ковтнула табірного життя. Принаймні, я не уявляв Наталю там, у зоні, серед кримінальних елементів, де брутальність, мат, насильство, розпуста. Чи можна після семи років ув'язнення мати таке чисте, випещене, сповнене радістю обличчя? Чомусь брав сумнів, чи справді вона сиділа, чи щира зі мною, чи не грає часом уміло роль жертви репресій. Але для чого, навіщо, кому потрібна брехня? Може, й справді я чогось не розумію? Світ божеволіє, ми стрімко падаємо у прірву, здеградоване, хворе, нещасне, обдурене тоталітарним режимом суспільство…

– Наталю! – покликав я, підхопив під руку і чмокнув у щоку, дивуючись, звідки в мене стільки нахабства. Вона від несподіванки зупинилася, очі в неї стали круглими, відкрила було рота, аби щось сказати, і так завмерла, кліпаючи довгими віями.

– Іди і не озирайся, за тобою стежать.

По виразу обличчя збагнув, що не слова її вразили, а поцілунок і те панібратське «ти».

– Вибач, я тобі все поясню, – змовницьки прошепотів. – Відійдемо лишень убік, подалі від натовпу.

– А кіно? – запитала вона…

– Кіно буде, але спочатку потрібно позбутися «хвоста», – тихо й серйозно відказав, міцно тримаючи жінку за лікоть. Надії його чи їх позбутися у мене не було зовсім. Серед сотень лиць виявити шпика, в центрі міста, ввечері?… Натовп тісно, у два ряди, плив тротуаром, строго витримуючи певну швидкість і ті з пішоходів, котрі намагалися пригальмувати чи пришвидшити потік, після кількох невдалих спроб змушені підкоритися загальному ритмові руху.

– Ви мене щораз більше інтригуєте, мізки пухнуть від загадок, – сказала Наталя, подумавши хвильку, й схвально кивнула. – Гаразд, перейдемо на «ти». Сподіваюся, це не для конспірації? То куди ти мене тягнеш?

– Не я, а натовп. У нас мало часу, до початку сеансу залишилося чотири хвилини. Якби ти не була такою гарною і не мала такого яскравого капелюшка, то обдурити шпика було б набагато простіше. А що тепер робити? – трагічним голосом мовив і важко зітхнув.

– Отакої, ви вже, пане Сергію, і злякалися! – весело сказала Наталя. – Не держіть мене так міцно за лікоть. Нікого я за собою не привела. Ще не забула правила конспірації, тим паче, йдучи на побачення з чужим чоловіком. Погано мене знаєте шановний добродію з «Млинців».

– Можливо, – згодився я. – Але чи відомо тобі, Наталю, що телефон підслуховують, і вони, мабуть, знають про кіно?

– Не знають, – коротко відказала. – Щодо телефону маєш рацію, він прослуховується давно, вже рік, але про нашу зустріч ніхто не знає. Отож іди спокійно, не смикайся, тримай рівно голову. Певно, давно не ходив з жінкою під руку? Відверто кажучи, я сподівалася побачити тебе у спортивних штанах.

– Мушу попередити, що вчора біля твого дому чатувало двоє підозрілих типів.

– Дякую, – анітрохи не здивувалася володарка червоного капелюшка, – я знаю. Нікому не відчиняй і не підходь близько до вікна, адже це ти телефонував?

– Так, – зізнався я. – Був упевнений, що тобі загрожує небезпека.

– Небезпека загрожує мені все життя. Я звикла до неї, як до свого зображення в дзеркалі, – відказала голосно, примовкла на мить, тінь смутку лягла на вродливе лице. Потім усміхнулася й грайливо додала: – Хочу в кіно! Забула, коли востаннє була в кінотеатрі… Якби ти запропонував інше я б не пішла, а кіно…

Фільм крутили американський. Трохи життя, трохи детективу, трохи еротики. Складалося враження, що режисер годує глядача певними дозами всього потроху, пильно стежачи, аби не переступити межу дозволеного. Банальні репліки, зате карколомні трюки, гарні жінки і гарне життя. Я тримав Наталю за руку і з кожною хвилиною відчував, як усе дужче намагнічуюся сам. Обличчя пашіло, думки плутались, тіло трусило й тіпало як у алкоголіка, котрому показали пляшку, але ще не дали її в руки.

В якомусь темному під'їзді ми вперше поцілувалися. Потім зупинились просто на вулиці і тягнулися одне до одного усе частіше. Сприймалося гостро, як у юності, час з шаленою швидкістю скидав роки і зупинився, коли на було по шістнадцять. М'які податливі губи, скажений азарт поцілунків, палкі обійми до хрускоту кісточок, постійне знімання капелюшка, щоб не зім'яти, сполохані несподівано близькістю безсоромні думки про гріховне, які захоплювали мене чимраз дужче, розчиняли в собі здатність тверезо мислити й аналізувати…

Як я опинився в Наталиному ліжку, збагнути було важко, хоч спиртного випили всього по п'ятдесят грамів, грузинського, судячи по етикетці, коньяку, схожого швидше на підфарбований і розбавлений кока-колою самогон-первак, але аж ніяк не на благородний напій. Випили до кави в якомусь напівтемному приватному підвалі-барі, і, мабуть, напівлегальному, бо з кавою і спиртним у місті було скрутно, та й астрономічні ціни наводили на цю думку. Зате, пам'ятаю, кава була справжня. Ще запам'яталася зі смаком обставлена біла імпортна Наталина спальня. Вміло підібрані шпалери в квіточки, товстий килим на підлозі, широке низьке ліжко з різьбленими ніжками, трьох дверна шафа, величезне овальне дзеркало. Ще торшер з двома блідо-зеленими абажурами, п'янкий дух дорогих парфумів і враження, наче я потрапив до спальні принцеси чи доньки мільйонера. Звідки у неї це все, в безробітної? Коли вона встигла з таким шиком обставити квартиру? За які гроші, за карбованці, долари? Де можна дістати таку фінську чи югославську спальню при теперішньому тотальному дефіциті? Думки майнули миттєво й швидко згасли, не знайшовши відповіді.

Але не речі мене найбільше цікавили, а володарка червоного капелюшка. Капелюшок, піджак, чорні рукавички, а також моя позичена куртка залишилися в передпокої. На Наталі була біла блузка, одягнена на голе тіло (довідався, ще на вулиці, під час чергового поцілунку, коли мої руки шукали і не знаходили защібку від ліфчика), і довга темно-сіра спідниця. Відверто кажучи, я не сподівався, що все станеться так швидко, без вступу, коли він і вона прагнуть до близькості, хочуть одне одного, знають, що це неминуче, але ведуть нудні балачки, перш ніж перейти до діла.

Вона сама роздягнулася, анітрохи не соромлячись мене, швидко, нетерпляче, наче боялася, що я раптово щезну, випаруюся. Зграбно розщібнула блузку, спритно зсунула спідницю, швиденько переступила з ноги на ногу, залишаючи на підлозі ще жовті, з червоною трояндою спереду, трусики. Я навіть не встиг опам'ятатися і подумати, яким чином гідно відреагувати на сміливий вчинок Наталі. Пам'ятаю, що довго стояв зачарований красою досконалого жіночого тіла, аж поки рука машинально не потягнулася до горішнього ґудзика сорочки.

– Не треба, я сама, – притримала мою руку Наталя і, мов зголодніла до любощів жінка, почала швидко і вправно мене роздягати.

Я соромливо й мляво опирався. Однак не витримав і рішуче взявся їй допомагати.

– Не треба, я сама, – повторила вона і весело додала: – Не бійся, я тебе не з'їм!

Я відчував ніжні дотики її рук, лоскотливі поцілунки, бачив палаючі пристрастю очі, коричневу родимку трохи нижче ямки плеча, налиті снагою груди з розчепіреними твердим й гарячими сосками, котрі дражливо гойдалися зовсім поруч і подумав, що Наталя, мабуть, і справді давно не знала мужчину, і тепер захоче надолужити прогаяне, вгамувати досхочуспрагу.

Все було просто, легко, зрозуміло, хоч око і пильно спостерігало за Наталею, а розум прискіпливо дошукував у ніжностях бодай натяку на нещирість, навмисність. Одначе щось таки гнітило, насторожувало. Чи те, що я не вдома, а в чужій квартирі, в чужій спальні, чи, можливо відчуття несправжності поглиблювалось тим, що ми, відкинувши гру, намагаємося випередити час, галопом проскочити віддаль до зближення, яку потрібно пройти кроком, поволі, не кваплячись? А може, думка про шпиків та переслідувачів гризла мозок і, здавалося, що пильні очі стежать за нами, об'єктив відеокамери фіксує кожен рух? І зараз увімкнеться дорога кришталева люстра під стелею, з шафи прудко виплигнуть два молодики, «п'яничка» й «інтелігент», накинуться, схоплять, відірвуть від Наталі і поставлять голого на товстий килим. Уява намалювала ще й іншу картину: відеокасета потрапить до дружини. Я приходжу додому, тримаюлікарняний листок в одній руці, а виписку з історії хвороби – в іншій. Кажу радо: «Виписали!». Дружина грізно насуплює брови, показує касету і щосили ляскає мене по щоці.

Рукою дотягнувся до вимикача і погасив торшер. Наталя на мить завмерла, потом тихо запитала:

– Навіщо? Ти мене соромишся?

– Ні… Так буде краще, – промимрив я, і мені здалося, що рипнули двері шафи. Зараз схоплять, подумав, ще трохи і…

– Дурненький, – почув ніжний сміх Наталі, – краще буде при світлі.

Спритно вивільнилася з обіймів, намацала вимикач. Я напружився і завмер, очікуючи найнеприємнішого. Відступати пізно. Від долі не втечеш. За насолоду треба платити. Пливу за течією, не чиню жодних зусиль обминути гостре каміні. Врешті, за один такий вечір потрібно чимось і жертвувати. Цікаво, що буде далі? Мушу докопатись до істини, вивести на чисту воду рекетирів і мафію. Мушу, зрештою, збагнути, хто насправді ця чарівна жінка-спокусниця, борець за свободу й демократію, жертва тоталітарного режиму, чи?…

– Чому ти на мене не дивишся? – почув ображений Наталин голос. – Не подобаюся?

Я розплющив очі. Усе на місці, двері шафи замкнені, ключик стирчить з отвору. Перевів погляд на Наталю. Вона сиділа на ліжку, підтягнувши стрункі довгі ноги до грудей, обхопивши тоненькими руками гострі коліна. Сиділа, наче незаймане сполошене дівча, котре ще трохи і заплаче, затруситься, почне проситись, аби його не чіпали. Густе пишне волосся розсипане на колінах, голова нахилена вперед, одне око лише бачу, а в ньому – беззахисність, печаль, смуток. Стало шкода Наталі, відчув себе винним, запізніле каяття ніжною лапкою шкрябало серце. Пожалкував, що мить тому так недобре про неї подумав, погладив руку і сказав:

– Такої гарної жінки у мене ще не було, – поцілував коліна і додав: – і не буде.

Вона через силу всміхнулася, густо почервоніла.

– Мабуть, не треба було тебе сюди приводити, – сказала згодом. – Ми ще не так добре знаємо одне одного, щоб отак, відразу… Тебе щось відштовхує, лякає, я це добре відчуваю.

– Певне, світло, – швиденько знайшов причину. – Не звик до світла, розумієш? А ти така гарна, приваблива… А я? Ні обличчя, ні статури, про таке незручно навіть казати.

– Не прибіднюйся, – урвала мої розмірковування Наталя. – Ти – симпатичний і, головне, внутрішньо не зіпсований. І вмієш говорити жінкам компліменти. Хочеш, я вимкну світло?

– Не треба, – відказав і подумав: нехай сидять у шафі, нехай око відеокамери фіксує, мені байдуже. До дідька сумніви, вагання, безпідставні підозри, очікування гіршого! Науявляв собі Бог зна що, таке зі мною буває. Наталя не здатна на підлість, вона щира, порядна. Справжня жінка! Незбагненна, загадкова, така й має бути. Ніхто ніколи її душу не розгадає, не пізнає, хіба що в близький закапелок загляне.

Я присунувся ближче до Наталі, обережно відвів назад голову, розчепив пальці рук, потім поволі розсунув коліна. Вона не пручалася, лише дрижаки чомусь били тіло, наче змерзла, хоча в кімнаті було тепло. Затим лягла горілиць, нетерпляче потягнула мене на себе, заплющила очі, задихала частіше. Напружилася, витягнулася дугою і я відчув, як гаснуть дрижаки, тепліє, розм'якшується її тіло. Відчув податливі вуста, колючий, стріляючий вогнем, язик, гарячі горді перса. Рука ковзнула по пружному ніжному, мабуть, не знаному вагітності животі, до крутого вигону стегон.

– Не спіши, – шепотіла Наталя.

І справді, куди мені поспішати? Хапливо вовтузитись, смикатись, галопувати? Вона має рацію. Чоловіки – егоїсти, думають лише про себе. Допоможи їй трішки, збуди жінку, пригальмуй, аби не сполохати солодку мить. Нехай першою нап'ється, вгамує досхочу спрагу, а вже потім – ти. Будь врешті джентльменом і в ліжку.

У голові паморочилось, солодкий п'янкий дурман захоплював, ніс вихором, владно підпорядковував, диктував.

Нарешті, коли минув солодкий екстаз, коли задихав спокійно і думки вже трималися купи, зиркнув на годинник. 3а чверть перша.

– Я піду, – тихо сказав і погладив її руку.

– Якщо не пустять у лікарню, приходь, – відказала вона.

Сів на ліжко, почав збирати свій одяг. Наталя пильно спостерігала за мною. Потім енергійно зіскочила з ліжка, одягнула, довгий смугастий, з підкоченими до ліктів рукавами, певно чоловіка, халат, стягнула на талії кінці паска і радісно запропонувала:

– Давай завтра на машині покатаємось? Поїдемо в ліс, на природу?

– На чиїй машині? – витріщив на неї очі. – Моя поламана, воду погнало, помпу треба міняти.

– На «Мерседесі». Авто моє, не переживай, в нього ще два є «Ауді» і «Волво». І квартира моя, точніше, тітчина. Він не пропаде, має власний особняк. Взагалі-то, ми майже не живемо разом Вміє робити гроші – нехай. Я в його справи не вникаю, а він у мої.

– Коли так – треба подумати. Правда, лікарня… Хіба що завтра ввечері.

– Приходь о сьомій. Авто з гаражу я сама прижену. Ще маю тобі щось важливе сказати.

– Кажи, – защіпаючи ґудзики сорочки, мовив я.

Вона таємниче всміхнулася, спалахнули чоловічки в зіницях, потому похитала головою.

– Ні, не сьогодні, завтра скажу, коли прийдеш.

– Гаразд, – не став наполягати, подумав: попереду вічність ще встигнемо наговоритись.

Наталя провела мене до дверей, поцілувала в щоку. Тиха, покірна, домашня, своя. Той прощальний поцілунок я відчув і на вулиці, коли йшов тротуаром до перехрестя. Ніжний доти вуст коханої. Легенький, солодкий, багатообіцяючий. Життя буяло, земна куля крутилася. Кросівки впевнено карбували крок. Душа співала, радісно й урочисто.

Авто з увімкненими фарами я помітив ще здалеку. «Дев'ятка» – визначив модель машини. Порушуєш, шановний, правила дорожнього руху, женеш, і міг би на близьке світло перемкнути. Раптом з темного під'їзду до мене кинулася чоловіча постать. Завищали гальма. В лице вдарив струмінь чогось смердючого, різкого, неприємного. Перехопило дихання. Тупий удар по потилиці. Відчув біль і враз, усе навколо поплило, захиталося. Поштовх у спину і несподіване, миттєве прояснення: мене заштовхують всередину авта.

10

В напруженні збігали хвилини. Жах тримав тіло в оціпенінні. Лише думка про погон з двома зірочками мляво кружляла в свідомості. Може, мені все наснилося? Варто розтулити повіки і прокинуся в лікарні, в своєму ліжку під вікном, не буде жаху, не буде трупа в ящику, гулі на потилиці, запаху гнилої картоплі. Вщипнув себе за руку, відчув біль. Не сон. Усе, що трапилось зі мною, насправді існує. Глухий стогін продер горлянку, вийшов назовні, я схопив залізяку відірвану від поруччя й кинувся по сходах до ляди з наміром гупати, дубасити скільки стане сил, кричати, кликати на допомогу. Однак в останню секунду якийсь звук нагорі змусив мене зупинитися. Наче хтось іде, виразно чую кроки. Я тихенько спустився назад і причаївся за сходами, міцно тримаючи металевий прут у руках.

Скреготнув засув, ляда відчинилася і в обличчя вдарив струмінь світла кишенькового ліхтарика.

– Ти диви, живий! – почув голос.

Світло падало зверху, сліпило очі, обличчя чоловіка я не бачив, лише контури фігури, проте голос видався мені знайомим, де я його чув?

– Ану вилазь! – наказав чоловік. – Рухайся мерщій, мабуть, від страху в штани наклав?! А те – кинь! Диви, який спритний, встиг казенне добро попсувати. Піднімайся, чуєш, поговоримо!

Я стояв не рухаючись, залізяка пекла пальці, розлучатися із знаряддям захисту, та ще й здобутим такою важкою працею, було понад моїх сил.

– Негайно кинь! Ще раз повторити? – погрозливо сказав він, і я почув, як виразно клацнув затвор. Пістолета не бачив, але відчував, що він у правій руці чоловіка і направлений на мене. Усе пропало, подумав, не встигну й замахнутися, як він натисне на спусковий гачок, треба було прут сховати, лежати в тій позі, в якій мене покинули, тоді…

– Ти що, глухий, не чуєш? – прогарчав чоловік.

Він ступив на верхню сходинку і я побачив туфлі стального кольору з рубчиком. Туфлі фірми «Саламандра». «Інтелігент», збагнув, той тип, що тицяв мені в спину пістолетом біля Наталиного дому. Гримнув постріл, куля просвистіла поряд і вп'ялася в оббиту дошками стіну.

Зволікати далі було небезпечно, я кинув залізяку і поволі почав підніматися сходами догори. Коли голова просунулась у квадратний отвір, хтось міцно схопив мене за комір, потяг догори і поставив на ноги. Виходить, бандитів двоє. «Інтелігент» світив ліхтариком, а другий стояв за лядою і спостерігав. Це він мене тримає. Чую його важке дихання за плечима. Лапище, як в орангутанга, дужий одоробло, тренований, від такого не втечеш.

– Топай, паря! – густим басом проказав він і лівою рукоюштовхнув у спину. Якби не тримав за комір, був би на бетонній долівці. Краєм ока ковзнув по приміщенні. Просторий великий гараж. «Жигулі» – «дев'ятка» темно-синього кольору, за ним ще авто, наче «рафік» швидкої допомоги, білий з червоною смугою. Залізні ворота, трохи збоку – двері наполовину прочинені крізь які з надвору вітер доносив дух лісу. На небі, певне, світить місяць, бо на поріг падала смужечка блідого світла. Якби мені вдалося відчинити ляду, був би давно на волі, зметикував я. Десь далеко загавкав собака, але одразу й змовк, наче йому зненацька прищепили пащу. Стало сумно й боляче на душі. Може, я востаннє дихаю свіжим повітрям, востаннє чую живий голос волі? Я кинувся було у бік дверей, одначе, одержавши доброго стусана в спину, зрозумів, що вирватися з лапищ здоровила – справа безнадійна. Помітив ще одні двері, теж металеві, з фігурною ручною. Власне, до них ми й простували. Попереду «інтелігент» світив ліхтариком, за ним ми з «п'яничкою».

Довгий темний коридор, в кінці – дерев'яні двері. Не схоже на приватний будинок, подумав, швидше на казарму військової частини, сховану подалі від людських очей. Ні звуку довкола, лише гулкі кроки по бетонних плитах. Так, певне, ведуть в'язня в тюрмі до його камери. Зайшли в якесь приміщення. «Інтелігент» увімкнув два яскравих рефлектори, водночас «п'яничка» штовхнув мене в крісло. Я навіть не встиг осягнути велика кімната чи мала, як мене засліпило. Затанцювали червоні кола перед очима, відчув різкий біль. Ніколи не думав, що світло може спричинити таку біль. Рясно закапали сльози і я заплющив очі.

– Зателефонуй шефові, – мовив «інтелігент», – скажеш, він…

Напарник зрозумів колегу з півслова, хутенько подибав до дверей.

«Він живий», подумки докінчив речення. Були впевнені, що я вже віддав кінці. Справи кепські, коли так. Життя висить на волосині. Отже, ніякої перспективи… Але чому, за що така кара Божа? Може, випадково? Ні, не випадково. Одержали наказ убити. Для чого ж тоді в автівці везти, кидати до підвалу, морочити собі голову? Кололи і не розрахували дозу отрути? І таке можливе. Можливе, теоретично, навіть те, що пірагенол, яким мене щодня кололи в лікарні, нейтралізував отруту. Ні, дурниці, отрута з організму так швидко б не вийшла. Тоді що мене врятувало? Тверда макітра, адже били по голові, чи фортуна знову всміхнулася?

Я спробував розплющити очі. Червоні кола не зникли, однак пекло менше, я зміг дещо побачити. Крісло, на якому сидів, стоматологічне з підлокітниками, пригвинчене до підлоги. Стіни обкладені до половини кахлем, на підлозі теж кахельна біла плитка, ліворуч – маленький столик, на ньому видно хромований бік стерилізатора, накритого зверху білою серветкою, низенька біла шафа під стіною, в кутку – два великих холодильники. Навіщо аж два? Пахне ліками і сигаретним димом, певно, в цій кімнаті нещодавно курили. Куди мене привели? На місце катувань чи в лікарню? Які інструменти під чистою накрохмаленою серветкою? А це хто? Я навіть не чув, як він зайшов до кімнати. Чоловік у білому халаті і гумових рукавичках, очі злякані й здивовані. Що йому потрібно?

– Заждіть трохи, – сказав «інтелігент», – вийдіть, я вас покличу.

Чоловік несподівано зник, як і несподівано з'явився, видно, в кімнаті ще є двері, я їх просто не бачу. Два яскравих рефлектори, лампи, мабуть, по півкіловата кожна, сліплять очі, направлені на мене. Мушу побачити обличчя «інтелігента», він стоїть за кріслом, мушу його запам'ятати будь що. Він за старшого, керує, наказує. Він спланував операцію А хто ж тоді шеф? Чи не Наталі чоловік часом? Як звідси вибратись? Безглуздо сидіти і чекати. Ще трохи і прийде «п'яничка». З двома я не впораюся. А що, як кинутися зненацька вперед, за сірою шторою мусить бути вікно, ногою вибити шибу і вискочити на вулицю? А як там стіна, вікно з ґратами? Вони не такі дурні, щоб не перестрахувати себе на випадок втечі в'язня. Побачити його лице, вперто свердлила мозок думка, запам'ятати, який він «інтелігент».

Я різко випростався, став на ноги і хотів було повернути голову. Однак він метким сильним ударом вмить підігнув мою ліву ногу, я втратив рівновагу й шубовснувся назад у крісло. Відчув пронизливий біль. Прицільно вдарив, гад, у кісточку, трохи вище п'яти, професіонал.

– Сидіти, не рухатись! – гарикнув, боляче схопив за волосся і приставив до вуха пістолет. – Ще один такий вибрик – на той світ відправлю!

Його обличчя б так і не побачив, лише праву руку, рукав сірого піджака з двома ґудзиками й манжети білої сорочки, зчеплені блискучою запонкою зі знаком Зодіаку – Скорпіоном. Чому він ховає лице? Боїться, аби колись його не впізнав? Виходить, є ще маленька надія вибратися звідси живим. А може, вбивці всі так чинять, щоб жертва не запам'ятала обличчя ката? Що вони збираються зі мною робити? Навіщо заходив отой чоловік у білому халаті й гумових рукавичках? Я згадав «рафік» швидкої допомоги, слова бандита про казенне добро і враз страхітлива гадка покраяла свідомість. Це – морг, в якому орудує злочинна зграя. Роблять гроші на трупах. Виймають внутрішні органи, мозок, відрізають мошонки, консервують і відправляють за кордон контрабандою. В наш жахливий час, коли для покидьків не існує нічого святого, й таке можливе. Потім знаходять трупи з розпиляними черепами, без печінки, нирок, з вибраним спинним мозком. Мабуть, гіпофіз молодого лейтенанта, труп якого лежить у ящику, вже помандрував у якусь Швейцарію приносити користь цивілізованому людству у вигляді гормональних препаратів. Що відберуть у мене? Куди попливе чи полетить моя сіра речовина? Отож в голову стріляти не буде, бо товар не приймуть, забракують, не відповідатиме нормативам. А різати себе я не дозволю. Хоч би фізіономію його побачити, вгатити кулаком, око підбити, носа розквасити… Напружив слух, наче авто під'їхало. Певно, шеф. Треба негайно діяти. Заплющив очі, набрав повні легені повітря і…

– Мені погано, серце, вмираю, дайте води, води… – трагічним голосом лепечу, ойкаю, хапаюсь за серце.

«Інтелігент» відпускає моє волосся, відводить пістолет від вуха. Я тим часом широко вирячую очі, раз по раз ковтаю повітря, наче мені його бракує, голова безсило падає на груди, тулуб хилиться вперед. Щоб попередити моє падіння, він хапає мене ззаду під пахви. Рукоятка пістолета впирається в живіт. Зненацька я стискаю під пахвою його праву руку, лівою міцно схоплюю за зап'ястя й викручую. Зброя падає під ноги. Потім, випускаючи з лещат його праву руку, напружуюся, різко підводжуся й кидаю бандита через праве плече. Збиваю рефлектор, він з гуркотом падає на підлогу. Ногою щосили копаю в пах. Він скрикує від болю і намагається дотягнутись до пістолета. Напружую пальні рук, розмахуюся і ребром долоні прицільно б'ю в карк. Він хрипить і корчиться на підлозі. Чую тупіт у коридорі. Біжить напарник. Нахиляюся, беру зброю, швиденько висмикую дроти з розетки. Гасне потужна лампа іншого рефлектора. Темрява. Стаю під стіною біля дверей. «П'яничка» вихором влітає до кімнати. Чую його важке дихання зовсім поруч.

– Де ти, паря, бля? – грізно шепоче з півметра від мене. Розмахуюся і рукояткою пістолета б'ю на звук, намагаючись уцілити в голову. Глухий удар, щось тріскає, хрускає і, мало не зачепивши мене, той лантухом валиться на підлогу. Вцілив у скроню, невже вбив, жахаюся я? Обережно, навпомацки біжу коридором. Серце колотиться в грудях, кров стугонить у скронях, мене тіпає, мов у лихоманці. Треба тримати себе в руках, думати буду потім. У кінці коридору – двері. Де ж вони? Обмацую стіни, ще крок, два. Знаходжу клямку. Риплять завіси. Переступаю поріг. Гараж. Залізні двері прочинені. Чую шум мотора на високих обертах. Блимають червоні стоп-сигнали. Підходжу ближче до дверей. Хтось під'їхав, розвернув авто, сидить за кермом, пробує двигун, раз по раз тисне на акселератор. Газував, тому й не чув шуму в будинку. Обережно визираю. «Ауді-80», вже не новий, мабуть, куплений з рук, як у мого сусіда по гаражу. Значить, шеф – чоловік Наталі. Вусатий добродій у смугастій кепці. «П'яничка» зателефонував і він прикотив. Мабуть, сталося щось з мотором, здається, свічка травить, один циліндр погано працює. Сидить у салоні, тому й не поспішає. Він ватажок банди. Наталя й не знає про його бізнес. Добре знайшов собі прикриття: президент спільного підприємства по переробці відходів виробництва і жінка – колишній політв'язень. Але ж Наталя? Невже вона й досі його не розкусила?…

Перевіряю зброю, знімаю із запобіжника і, скрадаючись, кидаюся до авта. Ривком відчиняю дверцята.

– Руки за голову! Стріляю без попередження! З машини! – погрозливо наказую й тицяю дулом під смугасту кепку.

Захоплений зненацька, він ще бавиться з двигуном, проте швидко зважує ситуацію, закладає руки за голову і, важко дихаючи з переляку, починає вибиратися з машини. Я йому допомагаю, дбайливо підтримуючи за лікоть. Вусань і не думає чинити опір, слухняно дріботить попереду. Заштовхую його в гараж, зачиняю двері, відкидаю засув. Швидко сідаю в авто, вмикаю фари, додаю трохи газу, плавно рушаю з місця. Шини м'яко шурхотять по моріжковій доріжці. Бачу вдалині металеві розсувні ворота з зіркою, високий паркан, обплетений зверху колючим дротом, далі – сторожову вежу, звідки ясно світить прожектор. Помічаю постать вартового. У високих черевиках, плямистій формі, обперезаний паском, на талії – штик-ніж у чохлі. Він щойно звів докупи ворота і здивовано позирає в мою сторону. Виходить, я на території військової частини. Цікаво, якої? Назад не озираюся, обіруч – жодної будови. Мені іншого не залишається, як їхати тихо на першій передачі й молити Бога, аби цей молодий солдат не був причетний до злочинної зграї. А може, й він куплений? Час тепер непевний, свідомість деформована, за долари й рідного батька може продати.

Ще здалеку, не зупиняючись, моргаю два рази фарами. Вартовий біжить до будки, поспішає розсувати ворота. Запам'яталося його кругле, майже дитяче обличчя, ріденькі вусики над верхньою губою й широко розтулені від здивування очі. Не второпав, бідолаха, кого випустив. Тепер – уперед! Плавно перемикаю передачі, щосили тисну на газ. Двигун працює не чітко, але «Ауді» швидкість набирає добру. Стрілка спідометра танцює біля цифри сто. Доволі рівна бетонка у два ряди, ліворуч і праворуч – густий ліс. Ген-ген, за обрієм, вогняна заграва. Вогні міста, дорога веде туди. Озираюся, погоні не бачу. Видно, вони ще не отямилися. Може, кинути авто і пірнути в гущавину лісу? Дідька лисого знайдуть та й зброю маю! Одначе, думку про втечу відкидаю. Довго блукатиму й невідомо куди вийду. Треба якнайшвидше дістатися до першого поста ДАІ і все розповісти. Негайно, нехай люди знають, що під дахом військової частини пригрілася зграя злочинців. Над щитком приладів уздрів пачку «Мальборо». Запалюю сигарету, з насолодою затягуюся. Швидше, бетонка мусить вивести на автостраду, а там – до міста, на в'їзді завше пост ДАІ.

Попереду поворот, обережно, машину може занести. Скидаю газ, пригальмовую. За поворотом ліс кінчається і фари вихоплюють рівнину з дрібним чагарником на узбіччі. Десь далеко, з горизонтом, палахкотять вогні міста. Щось наче світиться попереду. Зустрічна машина? Ні, будівля з вікнами. За кілометр розпізнаю пост ДАІ. Дихати стає легше. Нарешті я врятувався. Бетонка виводить до перехрестя. Бачу світлячки фар автомашин, що котяться до міста. Трохи скидаю швидкість, перемикаю фари на близьке світло, спрацьовує звичка стишувати хід перед постомДАІ. Але, що вони роблять? Навіщо? З жахом бачу, як двоє міліціонерів швидко розтягують «їжака» поперек дороги, а ще двоє стоять на узбіччі, спрямувавши автомати в мою сторону. Хлопці, я свій, що ви робите, мало не кричу! Стискаю щосили кермо і вдаряю ногою по гальмах. Вищать шини, машину трохи заносить у бік, ліве переднє колесо схоплює швидше, і авто мало не опиняється передком у кюветі. Що це, блискавично стріляє у мозок думка. Засада чи їх хтось попередив, що до поста ДАІ наближається викрадена машина з небезпечним і озброєним злочинцем? А може, й вони куплені?

Вмикаю задню передачу, відпускаю зчеплення, даю газ. Кермом – праворуч, ліворуч, ну, ще трохи, ще раз назад і виверну авто, колеса стануть на дорогу. Автоматна черга, заднє скло в друзки. У вас що, третьої клепки немає? Ще одна коротка черга. Куля з огидним свистом пролітає над головою і дзьобає вітрове скло. От тобі віз і перевіз! Кат вас розбере, хто ви? Нарешті машина на дорозі. Щосили тисну на акселератор. Тепер на доженете. Озираюся, погоні не бачу. Чому не кинулися мене доганяти? Як чинити далі? Зупинити авто, кинути зброю і йти навпростець, обійти стороною пост ДАІ, дістатися траси і «голосувати», може, хтось зупиниться, підбере до міста? Ні, вночі ніхто не стане, лише увагу до себе приверну. А їхати до військової частини рівнозначно загибелі. Треба розслабитися, перепочити, висновки робитиму потім, бо голова не витримає, лусне від напруження. Трохи збиваю швидкість, вмикаю радіоприймач, верчу ручку настройки. Жодної станції, дивно. Додаю гучності, Перемикаю діапазони. Мовчить, хоч шкала світиться, виходить – радіо ввімкнене. Тисну на зелену кнопку.

– Третій, третій, я – перший, чому не відповідаєте? Де він? Затримали, ліквідували?

Тріск ефіру, а згодом відповідь:

– Я – третій. Затримати не вдалося. Рухається у вашу сторону. Вже під лісом.

– Йолопи! Вишліть людей вздовж траси. В'їзд – заблокуйте. Живим не випускайте! Кінець зв'язку.

Мене наче струмом ударило. Рація! Однак чия? Міліції, людей з органів, чи злочинці мають власну? Справи кепські. Полювання на хижака, спробуй, доведи, якщо, звичайно, вони не куплені, не обдурені бандитами, що ти не верблюд, та ще з пістолетом у руках. Треба пригальмувати і ретельно оглянути салон. Може, пощастить знайти якісь документи, компромат на злочинців, а тоді вже йти здаватися.

Зупиняю авто, вмикаю світло в салоні, відчиняю речовий ящик. Пляшка «Наполеону», дві плитки шоколаду «Марс», купа газет, пляшечка французьких парфумів, пачка презервативів. Обмацую сидіння, підлогу. Щось тверде, загорнене у тканину, прив'язане дротом під сидінням. Розмотую дріт, розгортаю тканину і витягаю новенький автомат АКС. Укорочений, з відкидним прикладом. Зброя змопівців і десантників. Висмикую ріжок. Перевіряю, патрони всі, тридцять штук. Руки трусяться, як у хронічного алкоголіка. Спокійно, друже, ще не все втрачено. Відчуваю себе певніше. Зброя приємно відтягує руку, додає впевненості, віри у свої сили. Бачу на дорозі світло фар зустрічної машини. «Дев'ятка» мчить по бетонці. Кілометрів з п'ять, подумки прикидаю відстань. Заштовхую ріжок на місце, швиденько пересмикую затворну раму, знімаю із запобіжника, відхиляюся назад і даю коротку чергу у вітрове скло. Потім дулом і руками вибиваю його зовсім, скидаю осколки всередину салону. Рушаю з місця, вмикаю далеке світло, тисну на педаль газу. Свіжий вітер приємно обвіває лице. Світло фар машини, що летить назустріч, усе ближче. Вирулюю на середину бетонки, беру в праву руку автомат, виставляю дуло назовні, притискаю відкидний приклад до плеча. Вказівний палець ледь чутно торкається холодного курка…

11

Я розплющив очі. Ні, такий варіант втечі приречений на невдачу.

В кутку затарабанив холодильник. До яскравого світла я трохи звик, очі не сльозилися, однак дві потужні лампи рефлекторів боляче тиснули на психіку, пригнічували, наганяли страх і дедалі відчутніше маліла, розчинялася, меркла думка про втечу. Уява в мене працює, коли заплющити очі, подумки втекти легше. А у житті так гладенько не буває. Щоб відібрати зброю, покласти на підлогу двох бандитів, а далі – заведена автівка, укорочений автомат з відкидним прикладом…

Згадалася Наталя, її спрагле до любощів тіло, податливі вуста, палаючі пристрастю очі, й мені стало ще гірше. Невже всьому кінець? Перша і остання ніч кохання? Хвилини любові, щастя, пізнання, а за ними – гірка розплата, морок, смерть? Чи вона вдарить у сполох, кинеться мене шукати, якщо не прийду о сьомій?… Авжеж, покаталися на «Мерседесі»! Ні, вона одразу збагне, де я подівся, підніме всіх на ноги, мене знайдуть, визволять. Відчує серцем, шкірою, вона – жінка. І раптом до розпечених мізків посунула інша, темна жахлива думка: а що, як Наталі вже немає в живих? Мене викрали, щоб не заважав чинити злочин, потім прийшли до неї…

Уявив Наталю понівечену, замордовану, в калюжі крові білі ліжка і бридкі холодні мурахи забігали по спині. Котра зараз година, скільки часу я пролежав непритомний у підвалі? Що з нею, де вона тепер? Ні, Наталя їм не відчинила, не впустила до помешкання, вона обережна, навчена табором, уміє розпізнавати ворога. Вона жива і робить усе, щоб мені допомогти Ще надія на Михайла-Майкла, якщо за своїм одягом кинеться. Але він – тугодум, одразу і не второпає, чому куртку й штани не віддаю. Що робити? Зачекати ще трохи, чи ризикнути, зараз, негайно?…

Важкі кроки в коридорі, йде «п'яничка», вже пізно діяти.

Рипнули двері. Мабуть, той подав знак напарникові, бо «інтелігент» відпустив моє волосся, відвів пістолет від вуха і коротко кинувши: «Залишайся тут», – вийшов з кімнати. Певне, подибав сам телефонувати шефові.

А «п'яничка» тим часом, мабуть, від нудьги влаштував мені допит.

– Ти хахол? – запитав російською мовою.

– Українець, – відказав я, – хохол – назва чубів-оселедців запорозьких козаків.

– Смотрі какой грамотний! Сам-то откуда? Кто родітєлі? Как сюда попал? – весело, майже дружелюбно, допитувався він.

Навіщо це йому? Однак коротко виклав біографічні дані.

– Каммуністом бил? С партії когда вишєл?

– Яке це має значення? Не був і в жодну вступати не думаю!

– Счітай, что тєбє павєзло, – хихикнув позаду мене. – Скоро побєгут обратно вступать, в зубах білети понесут! Хахли безмозгіє! Вот много смеха будєт… Да, інтересно получаєтся. Жаль мнє тєбя, паря, с бендеровцамі снюхался, да… А єщьо, літєратурой, говорішь, увлєкаєшься. Нєбось, стішькі сочіняєшь, про Бандєру, ОУН, УПА і всєх етіх бандітов?

– Хто бандити, ще треба розібратися, – захвилювався я, пожалкував, що бовкнув про книжку. Гадав: зацікавлю злочинців, мусять же вони мати хоч крихту поваги до людей творчої професії Та й маленька надія була, може, на гроші клюнуть, на гонорари. Правда, з того гонорару за першу книжку вже майже нічого не залишилося, але, якщо кілька нулів додати…

– Сіді, сіді, іш, каков фрукт! Нєбось, спішь і відішь, как Украіна упливаєт із Союза?! Далеко не упливьот, остановім, поймаєм, крючкі у нас остриє, лєска не рвьотся, сьєдім малька.

– Дулю з маком! – несподівано вихопилось у мене. – Подавитесь! Україна завелика риба, щоб її та московська акула взяла й проковтнула! Цього разу не вийде! Зуби поламаєте!.

– Нєт, тєбя нужно нємєдлєнно к стенкє! Дурак, нічєго нє понімаєшь. Завтра поймьошь, но будєт поздно. Бандеровєц сінєжолтий, да…

Вести політичні дискусії у моєму становищі було ризиковано. Але й плазувати перед бандитом власна гідність не дозволяла. Зачепив таки, москаль, мене за живе, розізлив. Який з мене бандерівець? Два рази на мітингах всього й був, коли прапор на міськраді вішали і коли пам'ятник Леніну демонтували. Проспав я національне відродження – другу книжку писав, гадав: література важливіша політики, без мене є кому боротися, та й не подобався отой мітинговий шал, загальний захват однодумців, коли змагаються, хто дужче словом з трибуни вдарить по москалях та комуністах, а шкода. Шкода, що осторонь стояв. Останні слова мене насторожили. «Завтра поймьошь», виходить, є надія вибратися звідси живим. Не будуть катувати, різати, виймати спинний мозок. Що сталося за добу, яка подія перетасувала карти? Аж дуже впевнено він себе тримає, не в міру балакучий і зовсім не боїться, що побачу лице, колись упізнаю, схоплю за руку. Не те, що «інтелігент», той стояв за кріслом і обличчя свого так і не показав. А цей – ось він, як на долоні. Міцно збитий, високий, дужий, м'язами так і грає. Встиг поголитися, вбрався в сіру куртку, джинси. Обличчя нічим не примітне, продовгувате, вольове. Рівний ніс, очі маленькі, хижі, глибоко посаджені і якісь непевні, хитруваті. Підступний тип, нещирий, від такого всього можна чекати. Волосся русяве, коротко підстрижене, стирчить «їжаком». Якби не голос, нізащо б не впізнав у ньому того молодика, що перестрів мене біля Наталчиного дому. Може, він навмисне комедію розігрує, хоче підбадьорити перед тим, як прийде чоловік у білому халаті й гумових рукавичках? Мене не покидала думка, що «лікар» стоїть під дверима, уважно слухає і чекає моменту несподівано вскочити до кімнати. Врешті, в чиїх я руках? Рекетирів, мафії, чи мене вкрали люди з органів? Ні, там таких телепнів не тримають, а в туфлях фірми «Саламандра» півміста ходить. Хто я для органів? Та й навіщо їм мене красти?…

– Молчішь? То-то, думай! Мєня єщє коє-что інтєрєсуєт. Отвєчай, только чєстно, Наташкє палку бросіл? – його маленькі очі нахабно засвітилися, на масних устах затанцювала хтива усмішка. Прицмокнув язиком, вишкірив зуби і додав: – Нічого, бабєнка, правда? Трахаєтся отлічно, да… А грудь какая, а родімка на плєчє, да… Хараша хахлушка!

Я побачив, як побіліли в мене пальці рук, боляче тьохнуло серце, застугоніла в жилах гаряча кров. Невже вона була з ним? Ні, щоб Наталя з таким бридким типом?…

– Сіді, сіді, паря, а то… – засичав грізно, вдавлюючи мене лівою рукою у крісло, а розчепіреними пальцями правої схопив за горло. – Скатіна, жертва аборта, я такіх, как ти, знаєщ сколько пєрєдавіл, єщо там, в Афганістане?!

Я відчув, що задихаюся. Щосили вчепився руками в його здоровезну лапищу, і, десь далеко в свідомості, майнула думка – «п'яничка» заздрить мені, спалахнула ревність, гостра, мов лезо бритви. Його більше Наталя цікавила, аніж політика.

У цей час до кімнати зайшов «інтелігент».

– Що ти робиш?! Залиш його! – наказав він. – У нас мало часу, а ще потрібно дещо з'ясувати.

– Жаль, – неохоче підкорився «п'яничка» переходячи на українську мову. Хижо скосив очі і злісно процідив крізь зуби: – Та він же затятий націоналіст. У розхід його. Навіщо з ним панькатися?! Та й бачив багато, закладе.

– Не можна, ще не час, – розсудливо мовив за спиною напарник. – Не закладе, мовчатиме. Тепер усі мовчатимуть.

З їхньої балачки я зробив висновок, що в політичному житті країни сталася якась непересічна подія, інакше, вони б так не говорили, адже влада в місті демократична. Була до вчора, а сьогодні?… Невже сталося те, чим постійно страшили з Москви? Військові захопили владу, ввели надзвичайний стан? Ні, бути такого не може!

Я хотів було повернути голову до «інтелігента», щоб запитати, але він спритно схопив мене за волосся.

– Не треба фокусів. Спокійно! Вважайте, що вам пощастило. Якщо розумно себе вестимете, пройдете успішно курс лікування. Ми Богданові Івановичу скажемо, щоб уважним до пацієнта був. Здається, ви людина розважлива. Логічно мислите і зможете зробити правильні висновки.

– Так, так, – додав «п'яничка», – допоможемо другу книжку видати, посприяємо, щоб до Спілки письменників прийняли. А те мітингове шумовиння – явище тимчасове. Мусите розуміти ситуацію. Батько – інвалід війни, кров на фронті проливав. Тим паче, сім'я, син маленький, усім жити хочеться…

То в чиїх я руках, запекло нуртувала всередині думка. Невже мафія протягнула щупальці вже й до органів безпеки? Або навпаки, спецслужба зрослася зі злочинним світом? Чи діє добре законспірована, таємна організація, закинута з Москви, мета якої розхитати, скомпрометувати нову, вибрану народом, владу, показати її безпомічність супроти розгулу кримінальних елементів, викликати невдоволення населення, посіяти в місті паніку, і дати, врешті, зрозуміти, що без твердої руки «старшого брата» бідним хохлам аж ніяк не обійтися? Та й цей «п'яничка-москаль» не такий наївний, як здавався на перший погляд, корчив в себе простака-афганця, головоріза-розбишаку. Лише раз показав своє справжнє нутро, коли про Наталю питав, не зміг приховати заздрість, усе решта – фарс, гра, маска. Артист і доволі здібний. Міг би і в професійному театрі грати. Ось, де талант пропадає! А як уміє перевтілюватися! Який уважний, доброзичливий тон, ніжний теплий голос! Не каже – співає! Немов і не душив мене хвилину тому, скатіна! Мова чиста, майже літературна, може, й сам українець, перевертень, з центру прибув у відрядження, тому й не криється. Спробуй, знайди його потім, Рассєя бальшая. Завдання виконав – на літак і до Чорного моря в санаторій закритого типу. А «інтелігент» – місцевий кадр, тому й ховає своє лице. Викрадення лейтенанта і звіряче вбивство інструктора обкому партії – їх рук справа. Енкаведисти теж переодягалися у форму повстанців, тероризували місцеве населення і своїх час від часу вбивали, списуючи злочини на бандерівців. А чоловік у гумових рукавичках – для більшого психологічного тиску на жертву. Служба збору інформації в них працює, нічого не скажеш. Все знають. Про батька, сина, навіть про рукопис другої книжки, котру жодне видавництво не приймає, бо криза з папером. Не здивуюся аніскілечки, якщо зараз кожен з них по примірнику моєї першої книжки дістане і попросить підписати на згадку.

– Що вам потрібно? – запитав я, і подумав: який хрипкий, пригнічений, неприємний у мене голос.

– Зовсім мало, – швидко сказав «інтелігент». – Трішечки нам допомогти. Маленька інформація, невеличка довідка, коротенький звіт, за відповідну, звичайно, винагороду. Авторський, так би мовити, гонорар. Співпраця на взаємовигідних умовах. Ви певне, розумієте, про що йдеться? І не тепер, а згодом, за два-три роки, коли все утихомириться. А може, й не потрібно буде… Ніхто вас не чіпатиме. Кілька слів всього й напишете, згоден співпрацювати, і ми негайно відвеземо вас до лікарні.

12

«Відвеземо до лікарні… Кілька слів всього й напишете… Ніхто вас не чіпатиме…» Цікаво, дуже навіть цікаво, думав я. Україна ще не стала самостійною державою, а вони вже вербують проти неї агентів. Зважили політичну ситуацію, наперед спрогнозували події, заклали дані в комп'ютер. Результат – кінець імперії, Україна вільна! Отож знову таємна війна лицарів плаща і кинджала на міждержавному рівні. Але навіщо я їм? Я секрети зможу продати? Технологію виготовлення дитячих візків? І за кого, власне, вони мене мають, за зрадника? Чому вибрали мене, а не когось іншого? Хіба так працюють спецслужби? Ні, так брутально, грубо, з фізичним тиском жодна розвідка світу агентів не вербує. Це все схоже на вміло розіграний спектакль, останню репетицію перед прем'єрою під назвою «Помста». Помста обдуреного чоловіка, котрому наставили роги, не треба й за оренду приміщення платити, за декорації. Не знайшли спонсорів, перенесли дію на свіже повітря. Молодці, браво, зіграно на рівні, перший клас, хлопці! Поплескати по плечах, випити по чарці й розбігтися, все – кінець жартам. Не гніваюся, каменюки за пазухою не тримаю. Що, ґуля на потилиці, моральні збитки, мало Богу душу від страху не віддав? Заживе, переболить, то пусте, дурниці, хлопці. Мистецтво потребує жертв! Ми ж люди творчі, розуміємо одне одного. Спритно ви мене розіграли. Одначе куди подіти трупа в ящику, як пояснити його з'яву в погребі, а пістолет Макарова, справжній, котрий стріляє, адже сам чув, як куля дзьобнула дошку стіни за півметра від мене. Макет можна покласти, позичений на кафедрі анатомії людини в медінституті, або гіпсову голову, погон з двома зірочками причепити…

Я схопився за цю думку, як потопаючий за рятівний плотик, і довго не відпускав, аж поки аргументи проти не розвали, будівлю разом з фундаментом. Забагато фантазії, затрат часу, енергії, зусиль. Ні, це – не аматори сцени, а професіонали і відомства зовсім не гуманітарного профілю.

«П'яничка» тим часом зиркає нишком на годинник, пхає мені на коліна шматок фанерної дощечки, кладе зверху аркуш чистого паперу, а «інтелігент» спритно тицяє ззаду кулькову ручку. Видно, поспішають, мало в них часу залишилося.

– Нічого писати не буду! – рішуче відказую я.

– Ви ж не хочете назад, до підвалу, в ящик, де мрець лежить? – обізвався «п'яничка», очі серйозні, співчутливі. – Місця мало, звісно, але, якщо його боком повернути, вас поруч покласти, щоб лице в лице, руки ваші докупи зв'язати, кришку цвяхами міцно приколотити?… Впертий ви, одначе, чоловік. А вам ще жити й жити, сина виховувати, книжки писати, жінок любити…

Руки в мене затрусилися. Не витримаю, подумав, зірвуся, нерви ж не стальні.

– Нічого писати не буду, – повторив я.

– Гаразд, – лагідно сказав «інтелігент», – ніхто вас не силує, боронь Боже! Ні, то – ні. Ми запропонували, ви – відмовились.

– Да, – погрозливо додав «п'яничка». – Я ж казав, нічого з ним панькатись. До стінки – і баста! Бач, не хоче писати, твердого горішка із себе корчить. Ми ще й не таких розколювали. Зараз я тобі, паря, влаштую феєрверк! Зараз я…

Сказав і примовк, наче йому язик відтяло.

Я відчув, що в кімнаті є ще хтось, третій, окрім двох злочинців, набагато небезпечніший, страшніший. Невидимий кат стоїть за спиною з сокирою в руках. Холодком смерті повіяло в потилицю. Ще мить – і розколе череп, подумав. Пригнувся і хотів було кинутися вперед. Але не встиг. «Інтелігент» боляче схопив за волосся.

– Не так прудко, чоловіче! Ніхто вас ще вбивати не збирається.

А хтось таки стояв за кріслом, я чув його важке астматичне дихання, наче в горлі клекотіло, булькало і з шипінням виходило назовні.

І справді, повз мене поволі продибав згорблений дід з ціпком. Картата сорочка навипуск, широкі білі штани, на ногах світлі парусинові туфлі. Такі в чергах за молоком стоять, або забивають «козла» у скверах з пенсіонерами-ветеранами.

Дід обережно сів на стільчик біля низенького лікарняного столика, дістав з футляра окуляри, довго чіпляв на хрящуватий ніс, нарешті сперся руками на ціпок і почав мене, наче експонат музею, розглядати.

Ось хто шеф, аж тепер його побачив, подумав я. Цей зморшкуватий, висушений, мов стручок квасолі, дід з лисим черепом. Останню, паразит, надію на вміло розіграний спектакль відібрав. Ні на актора, ні на режисера зовсім не схожий. Страшний тип, ватажок злочинної зграї. Вже дихає на ладан, а придибав і, певне, не для того, щоб на мене подивитися. Очей не відводить, вивчає, думає. Щось бездушне, жорстоке було в його погляді. Гачкуватий ніс і пряма лінія запалого рота робили діда схожим на хижого птаха, для якого напад на здобич і вбивство – звичайна буденна робота.

Зависла зловісна мовчанка.

– Що вам потрібно? – першим не витримав я.

– Ти теж копаєш – розтягуючи слова, запитав дід, говорити йому було важко.

– Що? – не второпав я.

– Могили, – уточнив «інтелігент». – Не прикидайтесь дурником. Нам усе відомо. Невже так нічого й не втямили?… Де документи?

– Які документи? – перепитав я, і збагнув, що цікавить злочинців. Наталині папери, які бачив на столі. Тепер зрозуміло, чому вони стежили за квартирою. Мабуть, вона таки зібрала компромат на ката, що замордував її діда в сорок першому році. І певне, до смерті тата він теж причетний. Це вони шантажували Наталю. Лист з погрозами – їх рук справа. Що робити? Як не видати себе і не нашкодити Наталі?

– Ну, як? Будеш говорити? – хитрувато зблиснули очі у «п'янички». – Сусід твій, котрий у підвалі, теж пробував, бідолашний, копати. Слава йому небесна. Шкода, гарний хлопець був. Не втримався, впав у яму, його й присипало, вже мертвого й відкопали… Да, як каже українське народне прислів'я: лихая доля і під землею здибає…

– Не бачив я ніяких документів, – твердо відказав, але голос у мене затремтів.

Щось подібне до усмішки майнуло на безкровних, тоненьких як шнурочок устах діда. Мабуть, панічний страх і пригніченість жертви викликали в нього позитивні емоції. Дістав насолоду на першому етапі допиту. Зараз увійде «лікар» у гумових рукавичках і почнеться наступний етап. Підступніший, страшніший. Біль я важко переношу.

Однак дід раптом щось пригадав, дістав кишеньковий годинник на металевому ланцюжку, довго вдивлявся в циферблат Затим підвів догори праву руку, певно, подаючи знак кінчати.

– Гаразд, – почув я голос «інтелігента». – Ні, то – ні. Вважайте, що вам пощастило. Сподіваюся, ви вмієте тримати язик на колодці. Не хвилюйтеся. Ми навіть віддаємо ваші речі: носовичок, годинник «Чайка», гаманець з вісьмома карбованцями і тридцятьма купонами, листок обліку процедур лорвідділення обласної лікарні, прошу лише розписатися.

І справді на широкій долоні «п'яничка» тримав мої речі, а «інтелігент» швиденько поклав на коліна аркуш паперу з надрукованим на машинці текстом і спритно тицяє ззаду кулькову ручку. Видно, поспішають, мало часу в них залишилося.

Я уважно прочитав документ. Я, моє прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, місце народження, домашня адреса засвідчую, що вилучені громадянами такими-то особисті речі, далі – перелік, кількість, повернуті. Трохи нижче: до вищеназваних громадян жодних претензій не маю. Внизу, ліворуч дата – 19 серпня 1991 року, праворуч – місце для підпису. Літера «о» була пробита не чітко, вище, ніж потрібно. Так, це вони, подумав я. Лист, який одержала Наталя Гайдук, і щойно прочитаний текст друкували на одній машинці. Пригадав слова Наталі про скажених собак, яких треба прилюдно розстрілювати, про катів, що ходять містом і орденами хизуються. Безсумнівно дід – колишній енкаведист, мордував невинних людей. Але ж його ніхто ще до суду не притягує і не скоро притягне. Встигне драпонути з міста. Не хоче тікати, каятись, тому й організував злочинну зграю? Цілком можливо. В нього сім'я, діти, внуки, як вони ходитимуть містом, як людям у вічі дивитимуться, коли довідаються про «подвиги» діда? Краще документи вилучити, ліквідувати тих, хто копає, і ще попутно кількох свідків та той світ відправити. Але навіщо бандитам ця дивна розписка? Не впевнені, що підпишу потрібне, коли почнуть катувати, чи часу в них обмаль, не бажають ускладнень?… Їм конче потрібен мій підпис. Не важко потім вивести друкарську фарбу, а може, вона з часом і сама зникає, і написати все, що заманеться. Що вони ще затівають? У мене було таке відчуття, наче підписавши папірець, я тим самим підпишу собі смертний вирок. Я швиденько розірвав аркуш і кинув на підлогу.

– Не будемо дріб'язковими, – сказав, – речі дарую вам на згадку.

«П'яничка» зиркнув на годинник і зблід. На його лиці я прочитав напружену роботу думки. «Інтелігента» не бачив, але виразно чув його дихання над головою. Мені здалося, що воно почастішало. Зате на обличчі діда не ворухнувся жоден м'яз, його вмінню тримати себе в руках можна лише позаздрити.

Здоровань вп'явся поглядом у моє лице і люто жував нижню губу. На вилицях грали жовна. Уявляю, щоб він зі мною вчинив, якби не було діда й напарника. Стиснув мої речі в кулаці й повільно запхав у бічну кишеню позиченої мною куртки.

Більше нічого я не встиг побачити, бо на очі накинули чорну пов'язку. Хотів було її здерти, однак хтось із бандитів спритно перехопив руку і боляче завернув за спину. Лунко клацнули наручники. Мене підхопили під пахви і потягнули в коридор. Затим вивели в гараж. Один з них, певно, «п'яничка», пильнував мене, а інший – відчинив ворота, сів у авто і завів двигун. Штовхнули в машину на заднє сидіння. Руки мої були сковані за спиною і я боляче вдарився чолом у підлокітник. Повернув голову, щоб легше дихалося і трохи зсунув з очей пов'язку. Але «п’яничка» помітив. Міцно стягнув кінці і, мало не скрутивши мені в’язи, повернув голову в протилежний від водія бік. Потім безцеремонно скинув мої ноги на підлогу, всівся поруч, поклавши важку, наче молот, руку мені на плече. Зачекали діда, нарешті він, глухо покректуючи, сухотно бухикаючи, запхався на переднє сидіння.

Їхали швидко й довго, майже годину і по добрій дорозі. М'яко шурхотіли колеса по асфальті й рівно працював мотор «дев'ятки». Далеко вони мене завезли, думав я. А може, везуть з міста, кудись подалі, аби в лісі пристрелити? Або дід, згадавши молодість, відрубає сокирою голову? Чи правильно я вчинив, розірвавши розписку? Напружувати мозок чомусь не хотілося, байдужість до всього проникала всередину й розповзалася по тілу. Мабуть, втома брала своє. Сонливість наростала з кожною хвилиною. Ще трохи монотонного гудіння – і я забудусь у солодкому сні. Добре було б не прокинутися і не знати як мене вбиватимуть. Треба зосередитись, відігнати сон.

Мучила спрага, боліли шия й поперек, але найдужче – зап'ястя рук. Хитро придумано. Пробуєш звільнитись, поворухнеш руками, зубчик перескакує і наручники ще міцніше впинаються в шкіру.

– Ти віруючий? – почув голос «п'янички». – Молись Богу, поки не пізно!

– Залиш його, – холодно кинув «інтелігент».

Здоровань примовк, лише важко засопів і поторгав за плече, чи живий ще, чи не віддав Богу душу.

Загупало серце в грудях. Страх душив мене, але думка про смерть була далека. Не вірилось, що мене не стане. Це здавалося нереальним, фантастичним. Дитяча наївність у безсмертя брала гору. Якщо мене не буде, як тоді існуватиме світ?

В'їхали в місто, авто котилось по бруківці, виразно дзенькнув поряд трамвай. Зупинились, мабуть, перед світлофором. Потім ще кілька разів зупинялись. Нарешті водій, збавив швидкість і поїхав поволі, певно, вузькою вулицею. Легенько загальмував, вимкнув двигун. Чекали хвилин з десять. Під'їхала інша машина, тихо, ледь чутно. Мене вивели з «дев'ятки» і посадили на переднє сидіння того авта, що підкотило.

– Давайте документи, – сказав «п'яничка» – І, як домовлялися, бо з-під землі дістанемо!

Він повернув мене обличчям до водія, звільнив руки від наручників і спритно здер з очей пов'язку.

За кермом сиділа Наталя. Бліда, як полотно, очі широко розтулені, вуста міцно стиснені. Настрашеною я її ще не бачив.

– Бувай здоров! – сказав «п'яничка», тріснув дверцятами, рушив перевальцем до темно-синіх «Жигулів».

Крізь заднє скло я бачив як він, тримаючи в руці течку, перетнув вулицю, вскочив у авто і машина одразу рушила.

Наталя полегшено зітхнула, заплющила очі й прихилила голову до керма.

– Котра година? – запитав я, не вірилося, що злочинці легко звільнили мене, відпустили на волю, подарували життя. Ні, вона мене врятувала! Не злякалася, ризикуючи власним життям, поїхала на зустріч з бандитами. Захотілося пригорнути Наталю, втішити, сказати щось хороше, приємне.

– За п'ятнадцять одинадцята, – не розплющуючи очей і не підводячи голови, втомлено відказала вона.

– Сьогодні понеділок чи вівторок?

– Понеділок, дев'ятнадцяте серпня 1991 року.

– Навіщо ти віддала їм документи?

– А що я мала робити? – кусаючи нижню губу, тихо й розгублено мовила. Відірвала лице від керма, випросталася, запитливо глянула на мене. – Людське життя дорожче… Я три роки збирала. І вуйко допоміг, з Америки дещо привіз, мав важливі документи з німецького архіву, ще з війни зберігав. Завтра мала зняти копії і віддати їх до надійної газети. А оригінали зберегти на пізніше, коли діло до суду дійде. Не вийшло… Пам'ятаєш, коли ти був у мене, я збиралася сказати щось важливе? Хотіла тобі розповісти. Не встигла… А ще заколот плани мої трохи переінакшив.

– Який заколот? – запитав я.

– Ти й не знаєш? У Москві стався переворот. Ввели надзвичайний стан. Горбачова заперли на дачі у Форосі, а владу взяло ГКЧП. Але не лякайся. Довго вони не протримаються. Швидше імперія розпадеться. Черговий фарс більшовиків, останній рик конаючого звіра. Поїхали, куди тебе відвести?

– Спочатку до лікарні, – відказав я. Стався переворот, тому «п'яничка» про політику заговорив, про партквитки згадав, що в зубах понесуть ті, хто з партії вийшов. А дід, певно, підскочив від радості. Впевнений, що свідки мовчатимуть. Не на тих натрапив! – А потім подумаємо, як нам діяти.

Наталя відпустила педаль зчеплення і «Мерседес» рушив.

Вечірнє місто жило в своєму звичному буденному ритмі. Перехожих не поменшало, я не бачив на вулицях ні військових патрулів, ні бронетранспортерів. Дивний заколот. Мабуть, Наталя мала рацію: переворот – черговий фарс більшовиків, але чи останній рик конаючого звіра?

Вона трохи пригальмувала на вулиці Дзержинського, котру ще не встигли перейменувати, біля великого, еліпсоподібного, сірого, схожого на корабель, будинку, на якому майорів, чи не єдиний у місті, червоний прапор, але я знав – авто зупиняти не буде.

Незважаючи на пізню годину, лікарня не спала. Вхідні двері були навстіж прочинені.

– Зачекай мене трохи, – сказав я. – Мушу куртку й штани позичені віддати. Я – швидко.

На подвір'ї хворі позбивалися в купки й стиха розмовляли. Хтось упіймав по транзистору радіо «Свобода». На душі було тривожно. Невже знову колючий дріт, табори, залізна завіса? Мене покликали з глибини скверика. Зупинився. Впізнав Михайла, а біля нього двох дівчат у коротеньких чорних спідничках. Рушив до них. Усі троє курили. Одна дівчина сиділа у хлопця на колінах.

– Ну, як? – змовницьки запитав Михайло. – Добре погуляли? Чули, що сталося?

– Чув, – відказав я, ось зараз, подумав, віддам позичений одяг і, хутенько до машини, лише заберу свої речі.

Швидко розстебнув замок блискавки куртки. Запхав руку в кишеню, намацав годинник. Витягнув, глянув на циферблат. Секундна стрілка не рухалася.

– Котра година?

– Двадцять три нуль-нуль, – поважно сказав Михайло. – У мене електронний, точно показує.

І раптом з вулиці пролунав страшенний вибух. Стовп вогню звився в небо. Посипалися шиби у вікнах лікарні. Запахло горілим.

– Наталя! – крикнув я, і кинувся до охопленого полум'ям, з розірваним навпіл дахом, понівеченого, розвернутого поперек вулиці вибуховою хвилею «Мерседесу», ще здалеку збагнувши, що врятувати Наталю вже ніхто не зможе.