Аліна Болото

Твоя Марія… і Кіб

Твоя Марія… і Кіб

1

— Ти добре подумала? Коли повернеться з рейсу Ольгерд…

— Коли він повернеться з рейсу, я буду вже далеко.

— Це дівчачі витівки! Ви — дорослі люди!

— Я стомилася весь час бути дорослою.

— Але втеча — не вихід! Ти мусиш зрозуміти: Ольгерд не може залишити косморозвідку!..

— Начхати на Ольгерда і його косморозвідку! Мені треба побути на самоті! Я так хочу!

Мати безпорадно знизала плечима й не знайшла, що відповісти.

2

Замнач сектора Б Об’єднаного управління космофлоту довго вивчав посвідчення. Бліде обличчя замнача з трохи випуклими повіками виразно свідчило про сумнів.

— Нам потрібні спостерігачі! — сказав він нарешті. — Ви закінчували біофак, а в нас обов’язки дещо ширші, ніж простий підрахунок мавп на території!

Марія висмикнула посвідчення з рук замнача і виструнчилась на весь свій невеличкий зріст:

— Я мушу просто звідси зв’язатися з деканом, чи ви повірите на слово?!

З

У такому малесенькому містечку, як Жерківка, особа декана біологічного факультету мала чималу вагу. На свої кошти декан утримував ряд міських комунальних служб, у тому числі й ті, що належали космодрому. Замнач надто добре знав фінансове становище міста, щоб ризикнути зв’язуватися з деканом напередодні чергових перевиборів.

— Ні-ні, я чув, що ви проходите якийсь спецкурс!.. Я просто хотів попередити: Арая — планета специфічна! Майже безперспективна! Клімат…

— Я ознайомлена з параметрами Араї. У вас затримка з її повторним обстеженням.

Марія справді проштудіювала останні зведення по сектору і знайшла рапорти Рефа з вимогою надіслати на Араю косморозвідку. Даніель Реф, третій спостерігач Араї, згорнув свою діяльність під приводом порушення Управлінням контракту, зокрема — пункту про безпеку робіт на обстежених планетах сектора. Реф розкопав історію про зникнення першого спостерігача Араї та про психічні проблеми другого. Управління не мало права поновлювати роботи без повторного обстеження планети косморозвідкою. Однак, як завше, постало питання щодо засобів. Один рейс косморозвідки коштував дорожче, ніж утримання трьох спостерігачів. Керівництво включило Араю до списку четвертого рівня й продовжувало експлуатацію маяка, що знаходився на планеті. Рефу не сподобався такий стан речей, і в останньому рапорті він категорично зажадав заміни. Замнач не комизився б, аби Марія була старша хоча б на пару років, але тут він побоювався неприємностей від Попечителів Юних. Однак Марія акуратно поклала на стіл дозвіл, завірений самим Ангелом.

— Чого ж ви не сказали відразу?! — розцвів замнач, трепетно наближаючи до очей кучерявий підпис Ангела. — Ми завжди готові піти назустріч починанням Попечителів!

Це означало, що посадовий оклад Марії буде на чверть менший, ніж у звичайного спостерігача, а всю відповідальність за прорахунки дівчини Попечителі Юних беруть на себе.

З

Розповідь другого пілота «Сатурна»

Що? Так, біолога на Араю я перевозив. Це тільки говориться «біолог», а насправді дівчисько, очевидячки щойно з навчальної лави. Їжакувате, щоправда. Нас кидало при посадці — вітерець подував паскудненький, але дівча доволі успішно вдавало спокій.

Ви самі хоч раз бували на цій планеті? Ні? Нудне місце! Космодрому пристойного, й того нема! Майданчик, а навколо — стіна лісу. Та хоч би дерева були справжні, а то корчі якісь! Там, де в нормальних дерев гілки ростуть, у цих — сущі зміюки розгойдуються! Ще й сичать тихенько.

Тільки-но я свою техніку на майданчику прилаштував — з кущів собача морда вистромилася!

У вас самих є собака? Але вже точно не така, присягаюся! Опудало волохате, ще й з колючками в хвості! Звідки там доброму собаці взятися? Цього метиса, скоріш за все, спостерігачі з апаратурою протягли! (Управління таких штучок не схвалює.)

Пробіглася ця худобина туди-сюди майданчиком, а слідком з кущів — рожева хмара пнеться! Та хоч би просто собі лізло, а то влаштувало таке, що відразу в скронях заломило, у вухах задзвеніло… Я — за випромінювач і щойно раз-другий натис на спуск, як моя біологиня розкричалася, і давай у мене перед носом своїм посвідченням розмахувати! Я посвідчення відсунув, але хмара вже розтанула! А дворняга цей стоїть собі та хвостом помахує!

Не збирався я з цією дівкою параграфи обговорювати, повів її скоріш до станції. Довго б шукали, якби пес не почав у піску яму видлубувати, а там і люк показався! Виявляється, це зовсім не бархан був, а занесена піском станція! Навіщо спостерігач поле захисне відімкнув? Ніяк не второпаю! Обстановка там не надто затишна: відразу за лісом пустеля починається, вітер свище, пісок з місця на місце перегонить. Мерзенна місцина!

Достукалися до спостерігача, виліз цей псих із люка й відразу поцікавився, де собака. А я й не бачив, куди дворняга подівся (у ліс рвонув, куди ж іще?). Хапає спостерігач таку саму іграшку, як у мене, і давай з неї по узліссі стріляти! Псих, одним словом.

Ну, випромінювач я в нього про всяк випадок вилучив. До з’ясування психічної стійкості. Бо побачив цей Даніель мою біологиню й таким сміхом зайшовся — аж до самого корабля реготав!

4

Станція зустріла Марію приголомшливою тишею і пусткою хронічного безлюду. Станцію поставив тут косморозвідник Олександр Конов, він же за допомогою кіберів зібрав маяк «Бінго», а кар’єр тут з’явився значно пізніше, при другому спостерігачеві, який, на думку медекспертів, схибнувся. Причинний спостерігач досить успішно займався розробкою корисних копалин доти, поки його не відкликали з Араї. Марії так і не вдалося з’ясувати точну симптоматику захворювання, тому що медики ретельно шифрували тексти своїх висновків. На думку самої Марії, ця старанність свідчила про приховану манію переслідування в рядах управлінських медиків.

Тепер же, коли Марія дісталася до архівів станції, могла нарешті продовжити знайомство з історією освоєння Араї. На жаль, якщо про метеорологію, геологію, аквалогію вона уявлення мала, про біотехніку та космоструктуру щось чула, то теорія кабракандації поставила її в скрутне становище. Про люнупано Марія взагалі чула вперше. З усього виходило, що перший спостерігач Араї — Конов — був універсалом, і наприкінці четвертої години Марії довелося полишити його записи й розконсервувати наступний журнал.

Другий спостерігач вочевидь надавав перевагу геології та збирався перекопати Араю до самого ядра. Однак уже з середини журналу почав помітно змінюватися тон оповіді, нотки занепокоєння проривалися то тут, то там, з’явилися скарги на погоду й обладнання, далі пішли непевні натяки на підступи ворогів інопланетного походження, що скінчилися довгим монологом про користь космічних подорожей.

Даніель Реф взагалі жодних записів не робив. Або встиг їх знищити.

Єдине, що винесла Марія із занурення в архіви, — крім журналу, Конов ще мав щоденники, на які іноді посилався в офіційних документах. Вона перевернула догори дригом усю станцію, але ніяких щоденників так і не знайшла.

5

Лабораторія, рубка з апаратом далекого зв’язку, житловим відсіком, два шлюзи, коридор. Уздовж всього коридору — мініатюрні бархани з блакитнуватого араївського піску, наметені вентиляційними потоками. Оскільки захисне поле відімкнене, пісок просочився всередину.

На превеликий подив Марії, на станції вона не знайшла жодного кібера. Навіть автоматів-прибиральників не було. Не бажаючи займатися вигрібанням піску вручну, Марія подалась обстежувати околиці станції в пошуках таємничо зниклих механізмів.

Випромінювач із клеймом косморозвідки становив значну частину спорядження експедиції, слугуючи водночас і знаряддям праці, і зброєю як для захисту, так і для нападу. На кого експедиція повинна нападати й від кого боронитися, Марія ще не втямила, але вже сам зиґзаґ блискавки на прикладі мусив заспокоювати.

Головний люк відкрити не вдалося, довелось виходити через запасний на верхівці купола станції. Спускаючись сходами, Марія несподівано здибала собаку, що безтурботно розлігся на піску над місцем розташування того люка. Марії відразу чомусь пригадалися зрізані чергою кущі на узліссі. Бона зупинилася посеред сходів і найбезтурботнішим тоном привіталась.

— Добридень тобі, пес! — і провадила вже впевненіше. — Ти, напевно, їсти хочеш?

Собака підвів вухо, подивився на Марію розумними карими очима й раптом прожогом кинувся в ліс, тільки пісок зметнувся вслід за ним. Марії навіть почулося, що його погукав господар; втім, то тільки почулося.

Через кілька хвилин Марія дісталася до кар’єру. Машини застигли там мертвими брилами, стрічка конвеєра обвисла, скрізь розкидані кібери в недоладних позах — і над усім пісок, пісок, пісок.

Нема сумнішого видовища, ніж покинуте людьми місто чи звалище роботів. В основному, в кар’єрі наявна була робоча техніка, але подекуди з піску стирчали й кістяки роботів обслуговування. За задумом творців, спостерігачеві приємна була б присутність дечого з людською подобою, але якими ж огидними видаються лялькові обличчя роботів, припорошені піском! Цвинтар та й годі!

Зненацька над смітником здійнявся вітер, і в повітрі закрутився пиловий смерч. Відчутно запахло озоном. Вітер рвучко сипнув межи очі колючками малесеньких піщинок. Він забивав подих, валив з ніг. Марія втратила напрямок серед ревучої завіси, спробувала йти, об щось спіткнулася, присіла й занурилась обличчям у собаче хутро.

Коли буря нарешті вляглася, Марія протерла очі й огледілася: за два кроки попереду починалось урвище. Пес обережно вивільнився з кільця зімкнутих рук, обтрусився й знову подавсь у невідкладних собачих справах.

6

Ну треба ж було такому статися, щоб із усього звалища вцілів один-єдиний робот обслуговування та ще й із порушеними схемами! Швидкість реакції знизилася настільки, що будь-яка дія створювала проблему.

Насамперед Марія хотіла звільнити станційний люк. Для цього вона взяла лопату й почала втокмачувати Кібові, в чому полягає завдання. Кібер стояв непорушно, з втупленим у простір безтурботно-синім поглядом, поки в.о. спостерігача бігала навколо нього з лопатою та читала наочну лекцію про методику ручних розкопок. Коли в.о. стомилася й втихла, Кіб мовчки взяв у неї лопату, мовчки піднявся на станцію, і через пару хвилин струмінь з могутнього компресора розмів увесь пісок навколо.

Марію здуло вбік метрів на п’ять, випромінювач якимось чином перемістився з її плеча на гілку дерева, що росло на узліссі, зате основний люк нарешті опинився на поверхні.

Коли, трохи накульгуючи, Марія нарешті дошкандибала до станції, Кіб уже знову застиг у німому спогляданні обрію. Ще хвилин п’ятнадцять дівчина просила робота дістати випромінювач, пострибала під деревом, пояснюючи, що сама дотягнутися не може, показала на пальцях, як його треба знімати… Робот стояв, ніби пам’ятник собі самому.

Марія остаточно втратила терпіння і вчепилася в Кіба з твердим наміром підтягти його до дерева… Коли вона зважилася розплющити очі, випромінювач розгойдувався перед самим обличчям, а земля виднілася десь далеко внизу.

— Негайно опусти мене, бовдуре залізний!

Але Кіб і далі стовбичив на подовжених, ніби хідлі, ногах, високо піднявши над головою четвертого араївського спостерігача.

7

На наступному етапі Марія ввімкнула захисне поле, але при цьому зовсім забула про одну малесеньку деталь, про яку нагадують усі станційні інструкції. Промашка ця з’ясувавалась не відразу, а лише коли в.о. спостерігача попрямувала знайомитися з маяком «Бінго».

З маяком усе було гаразд. Коли Кіб відкопав вхід, виявилось, що вся ремонтна автоматика всередині захищена від вітрів та негоди. Це Марію втішило, тому що практику на подібних маяках вона здавала років зо три тому й пам’ятала, що така техніка дилетантів не любить.

А після повернення за п’ять метрів від станції Марія зненацька наткнулася на пружну прозору стіну. Обійшовши по колу територію станції і скрізь наштовхуючись на прозору пружність, дівчина трохи розгубилася.

Кібер спокійно стояв осторонь і чекав, поки спостерігачеві набридне обстежувати межі захисного поля, та людина все ходила й ходила по колу, і Кіб прилаштувався позаду. Так вони крокували хвилин десять і навіть встигли проторувати стежку.

— Ми так ходитимемо щодня, чи тільки сьогодні? — нарешті подав голос Кіб.

Варто було стільки мовчати, щоб зрештою виголосити таку в’їдливу фразу!

Марія зупинилася.

— Бовдуре залізний! — закричала вона, ледве стримуючи сльози. — Я не можу пройти крізь поле!

Кібер став як пень.

— Чого стоїш?! Зроби що-небудь!

Постоявши ще трохи, Кіб спокійнісінько ввійшов у поле й спустився у відкритий люк станції. З невиразною надією дівчина приклала руку до прохолодної пружності, але продовжувала чекати. Стіна під її долонею поволі теплішала, поки нарешті ніби розтанула в повітрі.

— Я заклав у комп’ютер дані нового спостерігача, — байдуже доповів Кіб, який вистромився з люка.

Після цього випадку Марія перестала називати кібера «залізним бовдуром».

8

Потроху Марія почала освоювати Араю, що не день відходячи від станції далі й далі. У походах її супроводили Кіб і ще хтось. Цей таємничий хтось розсовував гілки попереду й шарудів чагарником збоку, тінню маячив за спиною і тихенько скрадався поруч. Спостерігачеві часто ввижався чийсь пильний погляд, але коли Марія поверталася, бачила тільки байдужі Кібові очі.

Марія здригалась від найменшого шереху, випромінювач так і танцював у її руках, і одного разу, коли з-під ніг метнулася маленька тінь, дівчина відсахнулась і натиснула спуск. Тінь спалахнула й згасла вуглинкою на стежині.

— Що це? — все ще тремтячи, запитала Марія.

— Араївський пацюк, — без жодного виразу відповів робот.

Після цього Марія віддала зброю в надійні руки Кіба, для якого та була лише частиною спорядження.

9

Наступного дня, після того як під’єднали захисне поле, Марія працювала зі зразками місцевої флори, коли відчинилися й зачинилися двері рубки і хтось пройшов коридором.

— Я тут, Кібе!

У відповідь пролунало бадьоре мурмотання, схоже на спів. Однак воно зненацька обірвалося фразою:

— Сьогодні чудова погода.

— Справді? — здивувалася Марія, змінюючи препарат. — Хіба вітер стих?

— Цілковита тиша, навіть якось незвично. Тобі теж набрид вітер?

— Ще б пак, — посміхнулася в.о., — це постійне виття чути навіть на станції.

— Слухай-но, давай сьогодні підемо до озера.

— Куди? — перепитала Марія. — Ти здурів, Кібе?!

Вона відклала вбік препарат і вийшла в коридор, але там нікого не виявилося. Штовхнула двері в рубку — Кіба не було й тут. Що за гра в піжмурки?! Марія повернулася в лабораторію, і тут знову почула, як відчиняються двері. Але стулка не здригнулася! Кроки… стукіт кроків, що наближаються, і хтось повторив зовсім близько:

— То підемо до озера?

Марія позадкувала, не зводячи погляду з порожнечі, що говорила, й раптом скрикнула та кинулася бігти. Вона вдерлася в шлюзовий відсік і з розгону вдарилась об монументальну постать робота обслуговування.

— У чому річ? — спитав Кіб, ледь відсторонюючи спостерігача.

— Ти нічого не чув?

— Твій лемент.

— Ти звідси виходив, щось говорив?!

— Ні.

Марія міцно потерла скроні. Серце стукотіло з подвоєною частотою, здавалося, що бракує повітря.

— Мені треба провітритися, Кібе.

У супроводі робота Марія рушила нагору. Над станцією вирував буревій. Здійнятий вітром пісок блакитними наметами громадився вздовж межі захисного поля, чомусь більше з одного боку. Десь порушено баланс, треба б перевірити автоматику…

Марія мало не наступила на собаку, що розлігся на люку основного входу. Пес навіть не відсунувся, лише ледь ворухнув хвостом на знак вітання. Марія машинально схилилася й погладила собаку по сірій з рудими плямами голові, постояла кілька секунд, розглядаючи довколишній пейзаж, поки не збагнула незвичність положення. Вона обережно позадкувала:

— Кібе, звідки тут собака?

Кібер подивився ліворуч, праворуч, вгору:

— Тут нема собаки.

— А це що?! — Марія тицьнула пальцем у дворнягу, що безтурботно качався на люкові.

— Собака не може перебороти захисне поле.

— Я тобі не про поле! — дівчина піднялася на одну сходинку. — Я запитую: це що таке?!

Пес подивився на людину, потім на робота й ліниво пошкрябав лапою за вухом. Кіб нагнувся й безцеремонно підняв руде звисле вухо.

— Робот, що належить станції, — оголосив він після огляду. Марія піднялася ще на одну сходинку:

— Звідки ти знаєш?

— Клеймо косморозвідки. Захисне поле він проходить вільно, отже, в комп’ютері є його дані.

— А для чого ця штука?

Якби міг, Кіб знизав би плечима, але замість цього він сказав дивним рипучим голосом:

— Я не Центральний архів.

Дівчину обурив не стільки кібер, скільки творці, що передбачили подібну відповідь. Не без вагань вона полишила сходи й наблизилась до собаки:

— Як тебе кличуть, цуцику? Дружком, Тузиком, Альдебараном?

«Альдебаран» ткнувся носом у власну шерсть і люто заклацав зубами.

— Кібе, а ти впевнений, що косморозвідка устатковує своїх роботів ще й блохами… автоматичними?

У схемах Кіба очевидячки був відсутній обмежувач терпіння, тому кібер просто ще раз підняв собаче вухо, на внутрішньому боці якого виднівся зиґзаґ блискавки й літери «О.Конов».

10

Арає, Арає, то за що ж тебе таким гарним ім’ям нагородили?

Марія вже навчилася зустрічати піщані бурі — просто падати на землю, вкривати чим-небудь голову й чекати, поки вітер вгамується. Тепер, крім випромінювача, Кіб завжди носив на плечі клапоть якоїсь подоби пластику, відірваного від перегородки в оранжереї.

Одного чудового дня, видобувшись нагору, Марія не виявила лісу. Праворуч чітко вимальовувався корпус маяка, ліворуч темнів кар’єр та маячили вишки космодрому, а навколо розстелялася рівна, без ознак життя пустеля. Не було кострубатих стовбурів, що стелилися по землі, сплетених змієподібних крон, не було колючого чагарника. Марія протерла очі, заплющила й знову розплющила — ліс не з’явився.

— Що це? — жалібно спитала вона в зірки Альфа.

— Міграція, — відповів Кіб з нижнього люка.

— Що ти вигадуєш?! — обурилася біолог. — Яка в рослин може бути міграція? Звідки ти такий розумний узявся?

— З кар’єру, — відповів Кіб і хряпнув покришкою люка.

11

Що повинен робити спостерігач, у якого з-під носа раптом зникає цілий ліс? Шукати? Неправильно. Зафіксувати факт, що має місце. Марія вирушила фіксувати.

Кіб у похмурому мовчанні теліпався позаду… «Абсурд. Робот не може бути ні веселим, ні похмурим, тому що він взагалі не здатен на емоції. Набір схем. Залізяка баньката. Розумник з кар’єру. Ліси в нього, бачте, мігрують! Ботанік з конвеєра…»

Пісок виглядав так, немов тут пройшли важкі всюдиходи, зоравши його вздовж і впоперек, — ніде ні стеблинки, ні гілочки. Нічого живого.

Щоправда, біля самих вишок космодрому з-під ніг Марії зненацька вискочив клубок бузкового кольору й злетів у повітря, де розплився хмариною біля самісінького її обличчя. Різкий запах озону.

Дівчина збентежено зупинилася й озирнулась на Кіба: той спокійно розглядав хмару й нічого починати, вочевидь, не збирався. Марія обережно зробила крок назад — хмара не відставала. Заломило у скронях, запах озону посилився. На Марію напала байдужність, схотілося сісти й не рухатись. Вона стисла голову руками й опустилася просто на пісок. Хмара висіла, майже торкаючись її волосся, і переливалася, наче мильна булька.

Кіб подивився спершу на сіре обличчя спостерігача, потім на хмару і, здається, щось зрозумів.

— Пішов геть, — зненацька чітко вимовив він і замахнувся на хмару клаптем пластику.

Кіб… красунчик Кіб. Навкруг його голови спалахнуло полум’я, обличчя з ідеально правильними рисами стало чорніти й розпливатися. Ще мить — і Кіб перетворився б на вогняний стовп, але пес, що вискочив не знати звідки, ввірвався в хмару з лютим гавкотом і закрутився дзиґою! Хмара почала рожевіти, вгасати й нарешті розтанула, залишився тільки запах озону. Кіб сів, де стояв, і втупився в собаку. Просиділи так якусь хвилину, а далі він урочисто промовив:

— А накидка згоріла.

Марія підхопилася й кинулась до робота: «Ти цілий?!»

— А накидка згоріла, — повторив Кіб задумливо.

Згоріла не тільки накидка, згоріла Кіберова розкішна чуприна, рукави комбінезона, закоптився випромінювач, але найголовніше — обличчя робота, обпалене вогнем, стало вугільно-чорним, а що там діялося всередині його бідної голівоньки, не міг би сказати навіть кращий кібер-майстер.

Дивлячись на свого робота, Марія на мить забула про залізну витримку спостерігачів і трішечки поплакала. Зовсім небагато, до того ж, ніхто не бачив, Кіб, щоправда, бачив, але вирішив, що сльози ллються за втраченим пластиком, і тому промовчав.

— Я знаю, навіщо тут цей робот, — заявив Кіб через п’ять хвилин по завершенні жалоби, — цей пес — кібер-охоронець з косморозвідки. Зватимемо його Бером.

Пес чемно махнув хвостом.

12

Марія дерла щіткою, занурювала вугляну фізіономію кібера в мильну піну, терла розчинником, оліями, та домоглася тільки дзеркального блиску. Можна було стати заїкою, якщо зіткнутися з кібом за межами станції: блакитноокий громило з фізіономією затятого південного бандита.

— Кібе, ти будеш першим у світі засмаглим роботом, стомлено заявила спостерігач, востаннє обливаючи кібера цебром води, — але тільки, будь ласка, замаскуй чим-небудь свій блиск, бо я осліпну!

— Ти пропонуєш мені скористатися пудрою? — поцікавився Кіб.

Можливо, в’їдливість у його голосі тільки ввижалася Марії, а може, в неї трохи розладналися нерви, тільки цебро лишилося на голові робота.

Спливав другий місяць перебування біолога на планеті з ніжною назвою Арая.

13

— Кібе, де зразки флори?

Кіб відірвався від розгерметизування банки консервованого яблучного соку й незворушно відповів:

— Міграція.

Марія нагородила його поглядом, від якого людина провалилася б на місці:

— Скільки можна повторювати, що рослини мігрувати не можуть! Хто втлумачив тобі таку дурницю?

Кіб і далі вовтузився з банкою, а Марія повернулася й побачила біля самого свого підбора щось маленьке, сіре й рухливе! Вереск, що пролунав, і стрибок на стіл змусили робота впустити банку.

Кіб підтер сік, який булькав по всій підлозі, й відчинив перед сірим двері.

— Міграція, — відповів він на здивований погляд з висоти столу.

— Етикетку зніми, — попросила Марія.

Кіб відстебнув етикетку, й експонат за номером двісті тридцять чотири поповз до виходу.

Марія обшукала станцію, виловила повзучі експонати й випровадила їх геть.

До ранку навколо станції знову стояли, лежали й плазували ліси. Міграція скінчилася.

14

Якогось вечора Марія засиділася в каюті з томиком віршів Ронта. Хтось пройшов коридором і зупинився за дверима.

— Що, Кібе?

Робот не відповів. Марії стало не по собі: враз пригадалися давні страхи, шерехи в шлюзовому відсіку, голос у порожнечі й таке інше. Вона не вірила в привиди, зате не сумнівалася в існуванні слухових галюцинацій у людей з розладнаними нервами. Та все одно рішуче встала й відчинила двері. (Цікаво, з галюцинаціями обов’язково слід бути ввічливою, чи можна не церемонитися?) На порозі стояв сірий дворняга й дружньо помахував хвостом.

— Чого чекаєш? Заходь, — сказав хтось за спиною Марії, вона різко повернулася, але нічого не побачила, крім порожнього крісла й покинутої на бильці крісла книги. Собака прослизнув у двері і впевнено влігся на килимку перед кріслом.

— Прийшов, капловухий? — лагідно провадив той самий голос. Пес підвів одне вухо, потім з тяжким зітханням опустив голову на лапи й заплющив очі.

Марія завжди вважала себе досить хороброю людиною, але, на жаль, не було кому їй нагадати про це на станції, тому дівчина тихо відступила й навіть нічого не розбила дорогою. Втім, відсапалася вона досить швидко й негайно зажадала відповіді від Кіба.

— Так, це я впустив Бера, — зізнався Кіб, — все одно нагорі буря й від станції він далеко не відійде.

Марія мовчки схопила Кібера за руку, підвела ближче до каюти й звеліла ввійти всередину. Кіб повернувся через кілька секунд:

— Я не зрозумів наказу, що я повинен робити всередині?

— Ти чуєш?

— …Сьогодні багато красунь зібралися погрітись біля вогню? — провадив голос тим часом.

— Чуєш?

— Що я повинен почути?

А голос говорив і говорив про якихось красунь, про блакитне озеро, про танцюючі дерева, про танки квітів, потім про Землю…

Коли голос замовк, пес підвівся, обтрусився й неквапно зацокав пазурами по коридору.

— Піду випущу Бера, — сказав Кіб, — вітер ущух.

Марія перебралася до лабораторії.

15

Випромінювач Марія заховала подалі й постаралася про його існування забути. Тепер у далеких мандрівках Кіб тягав на плечі лише згорток пластику.

Сьогодні в робота з-під носа втік майже приручений чагарник. Втік тому, що Кіб замість шанованої цим чортополохом манної каші вилив на нього склянку томатного соку. Марія була в розпачі:

— Навіщо ти це зробив?

— Поки мене не було, ця колючка зжерла в лабораторії два ролики плівки.

Марію вразила не вульгарність вислову:

—  Із записами останнього досліду?

— Так.

— Ну до чого ж хижі стали кульбаби! На хвилину відвернутися не можна!..

Кіб різко зупинився, геть пожбурив пластик: над стежиною, переливаючись усіма барвами веселки, висіла хмара. Марія позадкувала і потягла за собою робота:

— Досить, ти вже горів!

І знову собача тінь втиснулася між хмарою та ними. Рожева маса знизилась і зависла на рівні собачої морди — кожна волосинка на шкірі дворняги стала сторч, між вухами з сухим тріскотом проскочила іскра. Собака повільно відступив у зарості, хмара попливла слідом.

— Бер — пастух у цих рожевих, — ні з того, ні з сього заявив Кіб.

— Може, скажеш, знову міграція? — поглузувала Марія.

— Міграція, — спокійно відповів Кіб.

— А пластик навіщо кинув?

— Для економії на випадок пожежі.

Треба б скаргу написати на тих, хто випускає таких роботів. Ти йому слово, а він тобі десять!

16

Лабораторія теж перестала бути спокійним притулком, і сюди під час піщаної бурі дістався пес. Марія не відчинила, хоча Бер довго шкрябав лапою двері, зате той, кого він привів, знову ввійшов без запрошення.

Ланцюжок: буря, собака, голос. Піщана буря заганяла на станцію собаку, а слідом з’являвся господар. У тому, що це він, Марія вже не сумнівалася: прибулець знав Араю надто добре. Після розповіді про танці квіток Марія справді знайшла печеру, де мешкали чудернацькі істоти. Вони фосфоресціювали в темряві й уміли безшумно перепурхувати з каменя на камінь.

Це повторювалося й надалі: вітер, собака, голос. Цікаво, де тинявся Бер, коли Даніель Реф гнав його від станції?

Марія перестала сахатися кроків у коридорі й навіть навчилася вгадувати по них настрій господаря. Іноді він починав говорити відразу, іноді довго блукав по станції, заходив у лабораторію, рубку, щось пересував, чимось шарудів…

Тільки одного разу Марія спробувала втрутитися в його розмову з собакою, але з цього нічого не вийшло, тільки Кіб притягнув з аптечки заспокійливе і довго вмовляв випити. Марія кепкувала з робота доти, поки Кіб не нагадав, що хвороба другого спостерігача теж починалась із розмов з порожнечею. Чим це скінчилося, Кіб не знав, тому що спостерігач повидворяв зі станції всіх роботів до єдиного.

— То ти просто кар’єру боїшся?! — обурилася Марія.

— Робот не має дурної звички боятися, на відміну від людей.

В.о. спостерігача спробувала розбити об Кібера склянку з ліками, однак посуд виявився таким, що не б’ється.

Звичайно, примари тут ні до чого. Щоденники Олександра Конова важко було знайти на станції з тієї простої причини, що вони доволі спритно пересувалися по планеті на чотирьох лапах. Захисне поле, імовірно, слугувало підсилювачем. Даніель Реф перший встановив зв’язок між собакою та захисним полем, але зрозуміти до кінця не зміг, вірніше, не схотів. Він вважав за краще відімкнути поле. Змусив замовкнути Бера, сподіваючись зберегти власний спокій.

Однак і в цій версії не все було зрозумілим. Чого домагався Бер, знову й знову з’являючись біля станції? Яке відношення він має до рожевих хмар? Чи не вони є тими красунями, про яких говорив Конов? Олександр припускав наявність у них деякої форми розумного життя й навіть намагався вступити в контакт. Експеримент скінчився недобре. Красуні ледь не спалили спостерігача.

Конов спробував інший варіант: він з’ясував, що красуні навчилися використовувати випромінювання араївського делара, роздобув десь камінь вагою в кілька тонн і встановив на тім місці, де тепер розташувався кар’єр. Красуні не залишили без уваги цей факт і стали частіше з’являтися в околицях станції. Але чим усе скінчилося?

Що сталося з Коновим? Чи загинув він у вогні, ненавмисно викликавши гнів красунь, був похований піском чи втонув у своєму блакитному озері? Бер нічого не міг відповісти. Господар довірив себе роботові, але при цьому не дав йому людської мови.

17

У коридорі Кіб ганявся за фіалковою колючкою, яка спритно втікала від нього, звиваючись по стінах і стелі. Колючка тримала в щупальцях викрутку з кіберового господарства й впустила її саме тієї миті, коли внизу проходила Марія. Кіб, щоправда, встиг упіймати викрутку над самою головою спостерігача, але коли слідком упала колючка, в нього, звичайно ж, запізнилася реакція. Марія відірвала фіалкову стоногу від своєї зачіски й вигнала Кіба разом з колючкою геть зі станції.

18

Зовні завивав вітер.

— Сьогодні чудова погода, — промовив голос Олександра Конова. Марія відкрила люк, і Бер стрибнув усередину шлюзу.

Пісок із собачої шерсті розлетівся навсібіч. — Цілковита тиша, навіть якось незвично. Тобі теж набрид вітер? — Марія мовчки погладила собачу голову. — Слухай, а давай сьогодні підемо-таки до озера. — Бер потупцювався на місці й ліг, укрився пухнастим хвостом. — То підемо до озера?

— Підемо, — машинально відповіла дівчина, розгладжуючи волохате вухо.

Бер розплющив очі й насторожився.

— Підемо, — повторила Марія.

Пес підхопився на лапи й приготувався до стрибка в люк.

19

Цього разу Бер біг попереду, лише зрідка зникаючи в заростях, Марія йшла за ним, а Кіб замикав процесію, дуже недбало помахуючи кошиком з харчами. Йшли так довго, що араївський спостерігач потихеньку почала спотикатися (що не кажи, а роботи — не найкраща компанія для прогулянок з людьми). Нарешті Марії це набридло, й вона зажадала влаштувати привал. Бер відразу майнув у кущі, а Кіб кинув на землю кошик з їжею та став поруч, як укопаний.

Марія зітхнула, пожувала шматочок бутерброда, запхала до рота цукерку й на мить задивилась на Бера. Коли знову опустила погляд, побачила худого пацюка, який блискавично знищував обід. Віднімати вже не було чого.

— Кібе, — спитала дівчина майже ласкаво, — ти куди дивився?

— На пацюка, — відверто зізнався робот.

— То чому ж ти, люб’язний Кібере обслуговування, не вдарив цього пацюка своїм білосніжним кулаком?

— По-перше, — докладно почав пояснювати Кіб, — у мене вповільнена реакція. По-друге, я не Кібер-охоронець, по-третє, я думав, що тобі, як біологові, буде приємно розділити свій обід з цією місцевою сірою істотою!

Марія мовчки тицьнула йому в руки порожній кошик і підвелася. Товариство рушило далі.

20

Ліс якось раптово скінчився, й перед ними розгорнулася соковита блакить величезного озера. Скільки сягав погляд — рівна блакитна поверхня, ніде ні брижі, ні хвильки, немов і не гуляв над озером вітер. Бер вивів спостерігача до озера єдиним пологим спуском, ліворуч і праворуч на березі громадилися скелі. Вочевидь, експедиція досягла західної відлоги гір Ящірки.

Озеро не здавалося особливо глибоким, крізь кришталево прозору гладь просвічував кожен камінчик дна, виразно виднілася кожна тріщинка. Від води тягло холодом, втім, ЦЕ не було водою. Вітер уже ревів у скелях, а поверхня, як і раніше, залишалася рівною та гладенькою. Здаля Марії не вдалося визначити, що за речовина бентежила погляд блакиттю, а ближче Бер просто не підпустив, гарчав і вишкіряв зуби, як справжній вовкодав.

Почало сутеніти, й Марія подумала про нічліг. Пластик і моток мотузки, захоплені Кібом, якраз стали в пригоді для спорудження притулку за виступом скелі, а м’яке хутро Бера цілком замінило подушку.

— Кібе, — сказала Марія насамкінець, — якщо в мій намет залізе хоч один араївський пацюк, я особисто розберу тебе на запчастини!

Ранок почався з того, що Кіб швиденько скачав пластик, і сірому пацюкові не було вже куди залазити. Він з горя вирішив прогулятися по комбінезону спостерігача, і Марія, спросоння прийняла це створіння за мамину улюблену кішку та ледь не погладила по сірій шерсті. Бер вчасно клацнув зубами, й пацюк кулею злетів з рукава й прошмигнув у шпарину. Марія миттю прокинулась, підхопилася на ноги та почала вичитувати роботові:

— Я ж тебе просила вчора!..

— Йшлося тільки про намет, — відгукнувся, як завжди, незворушний Кіб.

Через гірський хребет неквапно перекотився диск Альфи, й під його навскісними променями гладінь озера засяяла так, що очам стало боляче. Освітилися береги, й раптом з навислої над блакиттю скелі вдарив зустрічний потік світла. Друге сонце запалало над озером! Гра світла тривала кілька секунд, поки Альфа підіймалася над скелями, а потім усе зникло.

Викопуючи з-під каменя новий зразок моху, Марія думала, якої ж величини повинна бути відбиваюча поверхня, щоб дати світловий потік такої потужності. Дотепер на Араї такі відбивачі не траплялися, за винятком маяка «Бінго». Але маяк одночасно служить ще орієнтиром для космодрому. Маяк — творіння людських рук…

Марія відірвалася від роботи й озирнулась. Бера вона побачила відразу: розлігшись біля самої «води», він чи то прислухався до чогось, чи зачув якого звіра. Марія впіймала себе на цій думці й мимохіть всміхнулася — Бер схожий був на собаку більше, ніж Кіб на людину. Але де ж високоповажаний робот обслуговування?

Марія ще раз озирнулася і з подивом помітила над каменями ліворуч рухливу смужку. При ближчому розгляданні смужка виявилася спиною Кіба, а сам робот, упевнено пересуваючись на чотирьох опорних точках, методично переслідував украй непривабливого на вигляд скорпіона.

— Що ти робиш?!

— Збираю інформацію, — багатозначно промовив Кібер, на мить відриваючи погляд від скорпіона. Той скористався моментом і шаснув до ущелини.

— Через твою вповільнену реакцію спостерігач голодує, а ти розважаєшся цькуванням скорпіонів!

Робот підвівся. Можна було б заприсягтися, що він ображений, коли б обличчя не залишалося таким незворушним. — Що я повинен робити?

— Зроби послугу, збігай на станцію і принеси що-небудь поїсти. Я ще хочу трохи попрацювати тут.

Кіб пішов, але зразки падали з рук Марії. А раптом відбивач штучний?

21

На скелі вочевидь хтось побував: у кам’яній товщі видовбали подобу сходинок, у небезпечному місці стирчав забитий у стіну гак. На глибоке розчарування Марії, відбивачем виявилася брила араївського делара з ідеально відполірованою бічною гранню. Та без розуму все-таки не обійшлося: під боком делара був прибудований простенький важіль, за допомогою якого брилу можна спробувати скинути вниз. Однак чому вона залишилася на скелі?

Марія простежила поглядом можливу траєкторію падіння делара до самої межі лісу й берега. А що потім? Навіщо все це затівалося? Марія оминула камінь, погладила лапу важеля й подивилася вниз. Там голубіло озеро, ліворуч починався ліс, за лісом стирчали чотири вишки космодрому, решту видноколу заступали скелі.

Сильний порив вітру змусив її похитнутися й поквапно спертися на камінь. Тут, нагорі, вітер ще лютіший, слід би закріпитися, про всяк випадок…

Якби поруч був Ольгерд, він взагалі не підпустив би її до озера, якби Кіб — на скелі підіймався б робот, але внизу чекав тільки Бер, кібер-охоронець, собака, що втратив господаря. І Бер не ворухнув жодною шерстинкою на своїй плямистій шкірі, напівзвислі вуха були повернені до озера, й тільки звуки з його глибин вловлювали вони. Бер, якого насправді звали інакше, Бер, що зберігав голос господаря, його тривоги, пам’ять про його посмішку, Бер мовчки чекав.

А Марія закріпилася надійніше за допомогою мотузки, поклала на лапу важеля кілька важкезних каменів і сама налягла на них. Безнадійна спроба. Самій не впоратися, доведеться чекати на Кіба. Спуститися вниз чи залишитися тут?

«Що там Конов казав про красунь і делара? Але ж красуні летючі, якщо летючими можна назвати хмари, чому б їм самим на скелю не злетіти? Може, Конов їх приручив і… Ні, вони не схожі на розумних! Хоча, розумні не обов’язково повинні кидатися спостерігачеві на шию і кричати: „Привіт, людино!“ Хто кого приручає? Бер вільно спілкується з ними… Бер дивний собака, що він там слухає в озері?»

Марія надто наблизилася до краю, порив вітру, що раптово налетів, підштовхнув її в спину, нога ковзнула на кущику моху… Людському зойкові відповіло тужливе собаче виття.

22

Мотузка боляче вп’ялася в тіло, але зупинила падіння не більш як за метр над рівнем озера. Кілька секунд приголомшена Марія дивилася на небо, що хиталося, згодом змогла зітхнути, зрозуміти, що хитається не небо, а вона сама, а потім глянула вниз.

Кришталева блакить просвічувалася наскрізь, і через її товщу Марія розгледіла здивовані очі людини. Немов не було глибини, що розділяла людей, немов лежав він, розпростертий на блакитному дзеркалі й нерухомим поглядом вдивлявся просто в обличчя Марії.

Холодом, яким холодом тягне від озера! Швидше нагору, туди, де скелі й вітер! Руки гарячково чіпляються за мотузку — нагору. Нагору! Від холоду німіють пальці, холод проникає в серце. Та чи холод це? Кружляє небо, кружляють скелі, кружляє Альфа. Блакитне озеро всією вагою налягло на плечі, тягне донизу. Слабшають і розтискаються пальці…

Озеро, немов блакитна лінза, й людина на дні з нескінченним подивом і далі споглядали тінь, що хиталася над водою.

23

Кіб почув виття ще здалека й пустився бігцем. Одного погляду на озеро було достатньо для нього. Кібер повернувся до собаки й несподівано широко всміхнувся… а далі з усього маху відштовхнув дворнягу вбік. Пес відлетів, обтрусився й знову ввіп’явся поглядом у озеро.

Для Кіба підтягти мотузку догори виявилося дрібницею. Він виволік Марію на скелю, затулив собою сонце й почав очікувати реакції.

Спостерігач не отруївся, не розбився, не втопився, не опромінився і, в той же час, не виявляв жодних ознак життя. Можливо, своїм втручанням Кіб порушив хід наукового експерименту. Але тоді Марія неодмінно зажадає скинути її назад.

Перше, що побачила біолог, коли розплющила очі, — посмішку на засмаглій фізіономії Кіба. Ця несподівана посмішка настільки злякала Марію, що першим запитанням було:

— Що з тобою?

Кіб перестав посміхатися:

— Зі мною? Нічого. Я тебе підняв.

— А чому смієшся?

— Я більше нічого не вмію, — відповів робот.

З усього арсеналу людської міміки робот обслуговування одержав тільки посмішку (інше програмою не передбачалося).

—  їжа залишилася внизу. Треба спускатися, поки її знову не знищив пацюк.

— Добре, — Марія підвелася, й тут її погляд знову наткнувся на брилу делара. — Кібе, ти можеш скинути цей камінь?

— Звичайно, — відповів Кібер.

— Тільки будь обережний, не підходь близько до краю.

Кіб узявся за важіль — брила ледь-ледь здригнулася, Кіб натиснув сильніше — брила нахилилась. Тоді він гойднув важіль на себе, від себе й наліг щосили. Пролунав погрозливий тріск, але брила нарешті зрушила, й повільно набираючи швидкість, покотилась донизу. Робот разом з уламком важеля полетів у озеро.

Там, куди гуркочучи докотилася брила делара, закрутились вогненні вихори, Марія подивилася на тіні, що чорніли крізь товщу блакиті, й почала спускатися.

Біля підніжжя скелі на неї чекав Бер. Завжди нашорошені вуха собаки зараз опустилися, хвіст понуро звис. Марія подивилася на Бера, пес на неї, потім обоє відвернулися. Дівчина опустилась на пісок і бездумно вп’ялася поглядом у танок «красунь». У душі розливалися чорна порожнеча й утома.

Раз-два-три, раз-два-три — спалахував і згасав ланцюжок вогнів. Раз-два-три, раз-два-три — хвилі болю. Раз-два-три, раз! Хмари біля делара запалахкотіли нестерпно яскравим світлом, звереснув собака. Марія підхопилася й заціпеніла: з блакитного озера, гублячи по дорозі шматки блакиті і відчайдушно посміхаючись, Кібер обслуговування тягнув людину!

— Кі-ібе!

Кіб підвів голову й перестав усміхатися.

—  І чого ж ви всі падаєте? — спитав він бридким рипучим голосом. — Тільки мені й клопоту: що тягати вас із води.

— Кі-ібе, ти живий? — губи Марії здригнулися, сльози одна за одною покотилися по щоках.

— Я не живий! — осатаніло заперечив Кіб. — Я — субкібернетичний!

Він досить безцеремонно пожбурив людину на пісок і почав трусити.

— Що ти робиш? — дівчина все ще ковтала сльози.

— Надаю першу допомогу потопаючому.

— Але ця людина вже кілька років як мертва!

Кіб на секунду відірвався від свого заняття й заявив:

— По-твоєму, я схожий на божевільного робота?!

Марія навіть плакати перестала:

— Кі-ібе, де?..

Але тут Олександр Конов ворухнувся, й Кіб його залишив, тому що стало зле четвертому спостерігачеві.

— Та чого ж ви всі падаєте? — сердито сказав Кіб, знову починаючи робити штучне дихання, а Бер лизнув Конова в ніс і з радісним гавкотом помчав до рожевих хмар.

Конов сів, з подивом втупився в чорно-білого Кібера, хотів щось запитати, але Кіб його випередив.

—  Їсти хочеш? — і, не чекаючи відповіді, встромив колишньому потопельнику до рота шмат сухаря.

Олександр машинально стулив рота й почав жувати. Ледве Марія знову глянула на білий світ, Кіб ривком всадовив її й теж поклав у долоню шматок сухаря з цукеркою:

— Твій сніданок, їж!

Щоб знову не зомліти від вигляду раптово воскреслого потопельника, Марія затято вп’ялася зубами в сухар. Конов прожував свій шматок.

— У чому річ? — спитав він. — Хто ви такі?

Марія ще не набула здатності говорити, тому відповів Кіб:

— Вона — спостерігач, ловить у лісах колючки, а я — Кібер з кар’єру.

— Але і я спостерігач, — заперечив Конов.

— Я тебе не знаю, — заявив Кіб, — і вона тебе не знає, виходить, ти спостерігач з іншої планети.

— Цікаво, — пробурмотів зовсім приголомшений Конов, — з’явилися без запрошення, ще й ображають! Шарику!

Діловитим підтюпцем підбіг Бер.

— Шарику, ти чому не доповідаєш про сторонніх?!

— Не було кому доповідати, — тихо сказала Марія, — ви загинули кілька років тому.

24

Підходячи до кар’єру, Конов скрушно зітхнув:

— Майже переконали. Слухайте, але що я там робив? Кібе, ти коли мене витягав, жаби не заперечували? Може, я тепер головним водяником вважаюся?

Робот не знав, хто такий головний водяник і ніколи не бачив жаб, тому промовчав.

— «Красуні» завжди цуралися цього озера, а в мене все ніяк руки до нього не доходили. Добре було б роздобути пробу водички.

— Це просто, — зауважив Кіб, — у мене в кишені лежить шматок озера.

— Здогадливий ти мій! — захоплено вигукнула Марія. — Як же це ти додумався?!

Кіб подивився в кар’єр, де безладно громадилася мертва техніка:

— Що тут думати? Хто піде по воду? Ти не підеш, він не піде — мене пошлють.

— Кібе, треба говорити «Олександр Іванович»!

— Я й кажу, Алекс теж не піде.

Марія розгнівалася, Конов зацікавлено оглянув Кібера, а той з невблаганною логікою правив своєї:

— Ти кажеш не «Кібер», а «Кіб», не «Кібер», а «Бер». Я не кажу «Марія Станіславівна», кажу просто «Марія». Якщо вимовляти довгі імена, на інше просто часу не вистачить. Якщо хочеш, можеш називати цього озірного спостерігача просто Олександром, раз «Алекс» для тебе закоротке ім’я!

Конов не витримав і розреготався, а Марія почервоніла й метнула на Кіба вбивчий погляд, але питання імені таки залишилося відкритим.

25

До прибуття косморозвідки, яка мусила позбавити Араю четвертого спостерігача й підтвердити права першого, Олександр облаштувався в порожній оранжереї. Кіб змилостивився й приніс йому запасний комплект подушок. Можливо, в управлінні гадали, що спостерігачі на Араї вирощують кілька запасних голів, застосовують подушки замість концентратів чи вимощують ними дороги, бо цей інвентар на станцію постачався з запасом.

До подушок додавалася інструкція щодо зберігання та правила експлуатації. Конов у інструкції вичитав, що подушки витримують вагу до чотирьох тонн, тому з чистим сумлінням зробив з них матрац.

Марія поспішала: до прибуття косморозвідки хотіла завершити систематизацію зібраного матеріалу для звіту перед Попечителями Юних. Несподіване відродження першого господаря станції створило дещо напружену обстановку. Марія так і не повірила остаточно в абсолютно земне походження колишнього косморозвідника, а Конова, у свою чергу, жахливо дратували сторожкі погляди, які вона кидала нишком у його бік. Та й Кіб підливав масла у вогонь, час від часу влаштовуючи в лабораторії гніздо для розведення фіалкових колючок. Щоб уникнути непорозумінь із входом і виходом для Конова, на станції відімкнули захисне поле, й колючки стали тут частими гостями. Спостерігачі могли на них наткнутися де завгодно — від рубки до банки з консервами. Та коли одного вечора Конов ще й сів на одну заблукалу фіалкову, пригрозив розібрати Кіба на запчастини, якщо той не припинить своєї «наукової» діяльності. Кіб зауваження врахував і скоротив кількість колючок до однієї з обламаним щупальцем, яка постійно висіла на його черевику.

26

Ледь Альфа сходила над обрієм, Марія з Кібом ішли в ліси, а Конов рушав у вічну гонитву за хмарами. Частенько спостерігачі зустрічалися на лісовій стежці, віталися, та й знову розходились у різні боки.

З поверненням Олександра хмари вочевидь посміливішали. Не раз, витягаючи з ґрунту химерний паросток, Марія відчувала знайоме поколювання в скронях і помічала рожеве мерехтіння поміж стовбурів. Якщо Конов працював десь поблизу, невдовзі прибігав Бер і відводив «красуню» вбік. Ну, а якщо ні — хмара плавала навколо й сердито шаруділа, коли Кіб відмахувався від неї пластиком. Хмари виявляли помітний інтерес до всіляких записів, вимірів і зйомок. Одна хмаринка навіть внадилася з’являтись щоразу, як Марія знаходила що-небудь цікаве і, по-людськи кажучи, встромляла носа в усі обов’язкові процедури.

Якось буря налетіла раптово й застала їх на відкритій місцині. Кіб вправно розгорнув пластик, і Марія, ховаючись в укриття, зненацька зіштовхнулася зі зляканою хмаркою. Хмарка, вповзла під пластик і, тривожно потріскуючи, сиділа там, поки буревій не вщух. Після цього випадку Марія остаточно перестала боятися «красунь».

27

Одного чудового дня Олександр скінчив роботу раніше, ніж звичайно, і зазирнув до лабораторії, де застав таку картину. Марія, схилена над столом, сортувала зібране напередодні листя, на плечі в неї сиділа кіберова фіалкова колючка й щупальцями розламувала самописець, на підлозі Кіб годував чагарник манною кашею, а під стелею рожева хмара патрала реліктову пір’яну подушку. По лабораторії, кружляли пух і пір’їнки, а огидний сірий пацюк з пронизливим писком ганявся за ними.

Кіб перший помітив присутність стороннього. Він висмикнув з лап чагарника напівобгризену ложку й сказав досить голосно:

— Алекс прийшов!

З підлоги здійнявся сніговий вихор — пір’я подалося назад у подушку, колючка полишила самописець, зіскочила на підлогу й зависла на Кіберовім черевику, пацюк сховався під стіл, а Марія підвела голову. Тільки чагарник і далі незворушно поглинав кашу.

— Що ж ви робите?! — Олександр не приховував обурення. — Ви не вивчаєте, а приручаєте їх! Вам у цирку працювати, а не на Араї!

Марія з подивом оглянула лабораторію, та не помітила нічого, на свій погляд, дивного, але тут з-під столу виліз пацюк.

— Кібе, навіщо ти притягнув цю тварину?! — розгнівалася дівчина. — Негайно викинь її геть!

Кіб слухняно кивнув і нахилився до пацюка, але той вивільнився з його рук і заметався по лабораторії. На лихо, йому трапився на шляху черевик спостерігача і, пацюк, не довго думаючи, спритно видряпався по комбінезону й опинився в Конова на плечі.

— Не рухайтесь, Алексе!

Спостерігач закляк у напруженій позі й так стояв, поки Кіб відривав від його комбінезона сіру істоту, що несамовито верещала.

— Між іншим, укус цього звіряти отруйний, — зауважив Конов, коли Кіб поніс пацюка до виходу.

— Ніхто не зачіпає її руками, — спокійно відповіла Марія, знову схиляючись над листям.

Рожева хмарка обережно опустила подушку на стіл і шаснула за Кібом. Олександр замислено подивився їй вслід.

— Доведеться закрити кар’єр, — сказав він трохи згодом. — Через цю діру порушено баланс, серед «красунь» з’явилися істоти-мутанти.

— То що, розумні ваші рожеві чи ні? — Марія здула потеруху з різьбленої листової пластинки.

Олександр зітхнув і присів на краєчок крісла:

— Все не так просто.

Обоє надовго замовкли. Зі шлюзового відсіку повернувся Кіб, йому назустріч відразу поповз фіалковий чагарник, дрібно тремтячи листям. Олександр похмуро спостерігав, як чагарник розправляється з залишками манної каші.

— Скільки ви ще збираєтеся пробути тут, Маріє?

Марія ображено зиркнула в його бік:

— Я заважаю?!

— У вас досить дивні методи роботи, — дипломатично відповів Конов.

— Що саме в них дивного?

— Невтручання — наш основний принцип, а ви не зовсім розумієте специфіку роботи спостерігача. Ваша манна каша не вписується в природні умови життя на Араї.

У сірих Маріїних очах спалахнули недобрі вогники:

—  І що ще я роблю «не так»?

— Не можна так вільно поводитися з живими істотами. Хто годуватиме це колюче опудало, коли ви залишите планету?

— Ви.

— Чому я? — здивувався Конов.

— Якщо цей фіалковий приповзе до вас із переламаними колючками, ви пошлетеся на невтручання? Навіщо ви діставали делар для «красунь»? Це теж втручання! Навіщо приманювали хмари до станції?! Якщо я вам заважаю, так і скажіть, а ваші туманні пояснення тут ні до чого!

Марія вискочила з лабораторії, Конов спантеличено подивився їй услід, а Кіб відібрав у чагарника ложку й підштовхнув його до виходу.

28

Тепер Марія не пішла до лісу, а попрямувала просто до кар’єру. Поки Конов збирав каміння в такій кількості, щоб вистачило завалити кар’єр, Марія навіщось вовтузилася з давно зупиненим транспортером. Власне кажучи, вовтузився більше Кіб, Марія давала поради, а зацікавлені хмарки товклися в повітрі й тріскотіли, як могли.

Марія хотіла дізнатися, що саме привертає «красунь» до кар’єру. Піщані бурі нуртували тут з особливою люттю, але щойно вітер втихав, бодай одна «красуня» неодмінно з’являлася біля транспортера.

Коли Кібові нарешті вдалося завести й відігнати вбік транспортер, Марія озброїлася звичайною лопатою і почала розкопки. Кіб довго спостерігав, потім спробував висловити своє розуміння, але отримав круту відсіч і здійснив вчинок, правилами роботехніки не передбачений: пішов скаржитися. Він розшукав Олександра Конова, відвів його подалі від зграйки «красунь» і суто конфіденційно повідомив:

— Алексе, Марія копає в кар’єрі яму, а рожеві… — тут він поглянув скоса на «красунь» і стишив голос, — …перетворюються.

Після цього переконливого зізнання Конов миттєво згорнув роботу й прибув до кар’єра мало не раніше за Кіба з Бером. Однак дістатися до колишньої стоянки транспортера виявилось неможливою річчю: там клубочились вихори пилу й без перестанку спалахували блискавки. Олександр підкликав Бера, щось прошепотів йому на вухо, пес кинувся в один бік, в інший і нарешті шаснув в самісіньку гущину розрядів.

Минуло кілька хвилин, собака не повертався. Посилився вітер, і Кіб, який підійшов ззаду, мовчки накинув на Олександра пластик, який Конов так само мовчки скинув. Він почав спускатися в кар’єр…

— Доброго ранку! — (звідки вона взялася, Конов так і не зрозумів).

— Відпочиваєте, Алексе?

Збентежена появою спостерігача Марія машинально назвала його прізвиськом, яким наділив Конова Кібер. Конов помітив за її спиною два стовпи куряви, що пританцьовували в повітрі.

— Що ви знову замислили?

Марія перехопила його погляд і озирнулася — пилові вихори враз метнулися в різні боки. Вона важко зітхнула:

— Я знову втручаюся. Там делар під товщею піску.

Пухнастий пиловий змій тихенько підкрався до Алекса й потерся об його рукав. Конов мимоволі погладив кошлаті завихрення, мов котячу шерсть. Тієї миті з кар’єру вирвалися ще чотири вихори й закружляли в танку, але слідом спустився зі схилу Бер і швидко розігнав танцюристів своїм гавкотом.

— То ви кажете, делар? — замислено перепитав Конов.

З дна кар’єру піднісся величезний сірий стовп, зігнувся в галантному поклоні й подав спостерігачеві лопату.

29

Дув сильний вітер, але пілот все-таки зумів посадити «Човник» і при цьому не пошкодити жодного кущика навколо.

— Так, це вона, — констатував Дон, після похмурого огляду заростів.

— Певна річ, не міг же я помилитися! — не на жарт образився пілот.

Дон промовчав, але погляд, кинутий на Ольгерда, виказав усі таємні думки щодо пілотської майстерності транспортників космофлоту. На поверхню Араї ступила косморозвідка.

Спостерігач на зустріч з нею не з’явився.

— Це ще нічого не означає, — зауважив Дон. — Управління повідомило, що летиш саме ти?

— Ні! — похмуро відповів Ольгерд.

Вони заглибилися в зарості, й налаштувались на пеленг «Бінго». Стежина виглядала так, ніби нею не ходили вже років з п’ять.

— Але ж станція відповіла? — чи то запитав, чи запевнив Дон, плутаючись у густому чагарнику.

— Автоматика повідомила, що спостерігач на об’єкті.

Ольгерд зі злістю пхнув колючку, яка потрапила під ноги.

— Скільки можна сидіти на об’єкті й на якому, коли, крім «Бінго», на планеті нема нічогісінько вартого уваги?!

— Сам винен, — Дон виплутався нарешті з колючих лап чагарника. — Менше треба було торочити про косморозвідку! Жінки романтику люблять, а ти — прозу…

Що ще розумного сказав би Дон, невідомо, та ліс скінчився, і в обличчя відразу вдарив вітер з піском. Дон опустив забрало гермошлема, Ольгерд, забарився, але зрештою зробив те саме.

— Нічого не видно!

— Пеленгуй «Бінго» — станція десь поруч.

ЗО

…На станцію вони наткнулися тільки через півгодини, коли вітер несподівано вщух. Дон об щось спіткнувся й мало не впав. Щось виявилося люком основного входу, у той час, як сама станція сховалася під великим піщаним пагорбом. Ольгерд поліз у люк, Дон залишився чекати на поверхні. Над куполом станції висіли рожеві хмарки, але коли Дон хотів наблизитися, щоб їх краще розгледіти, вони миттю помчали геть.

— Нікого немає, — похмуро повідомив Ольгерд, висовуючись із люка. — Що робитимемо?

Дон озирнувся: праворуч чітко вимальовувався конус маяка, ліворуч темнів кар’єр, над лісом стирчали вишки космодрому.

— Спробуй посигналити.

Ольгерд дав кілька спалахів випромінювачем, почекав, повторив ще раз.

З боку кар’єру завиднівся сірий клубок, який наближався так швидко, що незабаром можна було розрізнити миготіння прудких лап і згорнутий бубликом хвіст.

— Собака, — здивовано протягнув Дон.

Ольгерд стояв з випромінювачем напоготові:

— Собаки тут бути не може.

Пес зупинився за кілька метрів від них. Сірий, з рудими плямами дворняга, хвіст бубликом, вуха нашорошені.

— Бобику, ходи сюди, — покликав Дон, — куть-куть, ходи до мене!

Пес обминув їх по великій дузі і зайшов з боку станції: щось йому очевидячки не подобалося.

— Агов, собако!

— Облиш!

Ольгерд знов озирнувся: з боку лісу до них повільно пливла лискуча рожева хмара. Він підвів дуло випромінювача, чи то бажаючи дати ще один спалах, чи стрельнути по хмарах, але не встиг. Пес двома стрибками подолав відстань, яка їх розділяла, і вдарив косморозвідника лапами в груди. Ольгерд поточився і, падаючи, чергою зрізав собаку.

Все сталося раптово: стрибок, удар, спалахи, — й на піску залишились дві чорні вуглинки. Собака зник.

— Оце дива! — тільки й вимовив Дон.

31

— Мені це не подобається! — заявив Дон.

Над величезною ямою палахкотіла заграва й клубочилися вихори пилу, хоча навколо кар’єру панував повний спокій.

Ольгерд нічого не відповів, тільки нервово погладив ствол випромінювача. Кар’єр заслоняла сіра завіса. То тут, то там її прорізували спалахи блискавок, раз-по-раз із самого дна виростали дивовижні пилові стовпи, які тут-таки й падали, розкидаючи навсібіч клапті туману. Іноді в розривах проглядали силуети мертвих машин, але їх відразу затягало туманом знову.

І раптом все стихло, вляглися пилові смерчі, розтанули й розлетілися рожеві хмари, вітер вщух. Кар’єр постав у всій пишноті машинного звалища. Внизу, біля нерухомої громади транспортера, троє розмірено вгонили лопати в пісок, вивертали важкі грудки й відкидали вбік.

— Бачиш того, крайнього? — спитав Дон з дивним, здавленим смішком.

— Бачу, а що? — Ольгерд насторожено вдивлявся в обличчя.

— Колись цю людину звали Олександром Коновим, це був наш командир на рейсі ТВ 2-16. Він загинув на Араї кілька років тому, тіла так і не знайшли! — Дон розстебнув гермошлем і витер піт з чола.

— А поруч з ним, — хрипко відгукнувся Ольгерд, — Марія, а між ними, я гадаю, той хлопець, що здурів. Арая кепсько жартує! — він підвів випромінювач, але Дон перехопив його руку:

— Стривай!

Ольгерд повернув до нього оскаженіле обличчя:

— Ти повірив у воскресіння з мертвих?! Арая — філія потойбічного світу?!

— Зажди, кажу!

Ольгерд висмикнув руку й пустив чергу над головами тих, що працювали в кар’єрі. Зайнялася і з гуркотом осіла кабіна водія на транспортері. Троє підвели голови й втупилися в косморозвідників.

— Агов, там, унизу! — Ольгерд відкинув шолом. — Хто ви там не є, сходьте-но нагору!

32

Дівчина тривожно глянула на Алекса.

— Спокійно, Маріє, — крізь зуби процідив той, — гості всього-на-всього лише не вірять власним очам. Ідіть за мною і намагайтеся не робити різких рухів. Кібе, прикрий її!

Олександр повільно рушив схилом нагору.

— До чого ж схожий! — почув Ольгерд бурмотіння Дона в себе за спиною, і палець ледь помітно затремтів.

Алекс, який не зводив очей з випромінювача, помітив цей рух.

— Хто ж бере в косморозвідку людей з такими нервами? — тихо пробурмотів він, а голосніше додав: — Маріє, тримайтеся правіше від Кіба!

«На такій відстані випромінювач зробить з нас смолоскипи за долю секунди!»

— Привіт, привіт, Доне, давно я тебе не бачив!

— Вітаю, капітане, — голос у Дона також здригнувся.

— Цить! — обірвав його Ольгерд. — Ви хто?

— Я — Олександр Конов, за мною йде робот обслуговування, а позаду Марія Звела — теперішній спостерігач Араї.

— Брешеш! — вигукнув Ольгерд. — Конов загинув!

Олександр розреготався б, якби не дуло випромінювача перед очима:

— Ви, командире спецзагону, знаєте, що таке анабіоз?

Ольгерд насторожено вивчав чорну фізіономію Кіба.

— Атож.

— То я пробув кілька років в анабіозі в умовах одного природного утворення, яке мав необережність обізвати озером. Виловив мене звідтіля ось цей вельмишановний Кібер…

— Роботів обслуговування не фарбують у такий колір!

Вперше Конов з подивом глянув на Кіба, але тільки знизав плечима.

— Він обгорів, — тихо сказала Марія, дивлячись прямо в обличчя Ольгерду, — його ледве не спалила рожева хмара.

— Доне, ти пам’ятаєш?.. — Конов нагадував про один випадок під час рейсу ТВ 2-16… Косморозвідник невпевнено посміхнувся.

Тільки тепер Ольгерд опустив зброю.

Марія обминула їх і повільно побрела до станції. Олександрові залишалося самому порозумітись із косморозвідкою. Кіб плентався за дівчиною, раз за разом озираючись, аж раптом зупинився й щось підняв з піску:

— Маріє!

Вона й собі озирнулась і побачила на простягнутій долоні Кіба маленький чорний трикутник з розчерком блискавки. Трикутник був чорний-чорнісінький, а зиґзаґ чомусь залишився світлим. На обличчя Кіба повільно наповзала посмішка:

— Що де, Маріє?

Обвуглене вухо — це все, що залишилося від сірого дворняги, який не був собакою.

Марія згадала про випромінювач у руках Ольгерда.

33

Вони стояли там само, Олександр захоплено розповідав про Араю, щохвилини закликаючи «красунь» у свідки, а двоє слухали зі змішаними почуттями подиву й недовіри. Кіб підійшов майже впритул, і тільки тоді Конов його помітив:

— Чого тобі, Кібе?

Робот не звернув на нього уваги.

— Хто з вас Ольгерд? — спитав він своїм звичайним рівним голосом.

— Я, — відповів косморозвідник, — а що таке?

— Марія просила передати, що не хотіла б тебе більше бачити.

Брови Ольгерда здивовано поповзли догори, але Кіб не дав йому заговорити:

— Алексе, він убив твого собаку!

На обличчі Олександра Конова щось здригнулося, коли Кіб вклав йому в долоню закопчений трикутник.

Перед ними зіяв сповнений сутінками кар’єр, над головою палав диск Альфи, а навкруги стояли, звисали й плазували ліси, куйовдилися рожеві хмари, під покровом фіалкових чагарників танцювали пацюки, квіти безгучно перепурхували з каменя на камінь — життя, звичайне й дивовижне, звично текло собі далі.

34

Марія збиралася з відчайдушною поквапливістю. На орбіті чекав «Човник» з попутним рейсом на Землю.

Все складалося не до ладу, фіалкові колючки порозлазились по всій станції, з шухляди з колекціями виповз араївський удав і вмостився в покинутому гермошлемі Дона, з крихітного зернятка вилупився дуже сердитий скорпіон. Щоправда, Кіб відразу спіймав скорпіончика, відняв у плазуна Донів шолом, а колючки замкнув в оранжереї.

Кіб залишався на Араї, але Марія вблагала Конова, щоб його відіслали слідом, коли прибуде експедиція зі своєю технікою. Дон, зі свого боку, пообіцяв перепровадити Кіба каналами косморозвідки.

Нарешті «Човник» завантажено. Марія востаннє оглянула повзучі араївські ліси, а те, що при цьому вона затримала погляд на Конові — дурна вигадка Кіба. І цілком природно, що у відповідь на ще дурніші слова робота: «Слухай-но, таж Алекс у тебе закохався», — Марія спалахнула, обізвала Кіба залізним бовдуром і швидко злетіла по трапу.

«Човник» здійнявся в повітря, несучи в собі четвертого араївського спостерігача, Кіб подивився йому вслід і замислено спитав:

— Але чому я залізний бовдур?

— Ти тому бовдур, Кібе, що я сам збирався їй це сказати, а ти перешкодив, — пояснив Олександр.

Кіб відійшов убік метрів на п’ять, зупинився й звідти загукав:

— А ти, Алексе, бовдур не залізний, тому що Марія з Землі полетить далі, а ти забув уточнити, на якій планеті потім шукати її! І поки ти не вибачишся переді мною і не подаруєш десять фіалкових колючок, я тобі цього не скажу!

Рожеві хмари були вражені надзвичайним видовищем: стежиною, що вела до станції, щодуху мчав засмаглий робот, за яким з величезним ціпком у руках гнався Олександр Конов.

35

Коли через один, два, три… якийсь час на поверхню Другої планети ступила нога Олександра Конова, його оточили симпатичні восьминогі вагуабсели. Восьминіжки дружно стали на чотири ноги, помахали чотирма в повітрі, а потім до гостя підбігли два фіалкові чагарники й розгорнули транспарант «Ласкаво просимо». І вже найостаннішим пришкандибало маленьке вагуабселеня, яке тихенько подало гостеві записку: «Сашку, любий, пробач, що не змогла сама тебе зустріти. У підземному селищі знову щось сталося, на поверхні з’явимося тижнів через два. Якщо хочеш, спускайся, допоможеш. Не кривдь моїх восьминіжок. Твоя Марія».

А нижче було приписано:

«І Кіб».

Меню для Фойри

Автор дякує Альбертові Бояджяну

за ідею Фойри

1

— Підвезете подорожнього?

Даруа Ватіш кинув погляд на людину в комбінезоні кольору піску (такий однострій носять за звичай ремонтники бази та доглядачі маяків), що стояла перед ним. Обличчя здавалося знайомим, але Ватіш надто мало прослужив на «Талані», щоб запам’ятати всіх його співробітників.

— Нам заборонено брати пасажирів.

— Дозволите сісти?

Не чекаючи відповіді, незнайомець присунув стілець і клацнув пальцями офіціантові. Негайно на столі з’явилася ще одна тарілка зі стандартним меню. Незнайомець з апетитом накинувся на харч, а Ватіш неохоче запхав до рота залишки салату. Сьогодні Даруа вочевидь почувався не в гуморі, і якби не традиція обідати перед рейсом разом з усіма, хто вільний від вахти, ноги б його не було в кают-компанії «Талану». Вважалося, що такий спільний обід сприяє встановленню дружніх стосунків. Поки що це тільки створювало Ватішу проблеми з травленням: не інакше, салат приправили надто масним соусом.

Ціла юрма хлопців із трансгалактичного рейсу саме втовпилася в кают-компанію і зчинила гамір. Гігантський лайнер, який один зайняв чотири східні причали, перебрав на себе половину обслуговуючої техніки «Талану», й саме з його мимовільної провини Ватіша виряджали в рейс на кілька годин раніше запланованого часу. База-маяк мусила терміново звільняти причали.

Забігали офіціанти, розносячи фірмове пиво та жбурляючи на столики тарілки з їжею. Ватіш дожував салат і перейшов до овочевого супу, мимохіть прислухаючись до голосної розмови за сусіднім столом.

— …елементарний пульсуючий міраж! — сердито кричав коротун у формі запасного пілота.

— Який там міраж?! — впирався його співрозмовник. — Жодна система спостереження нічого не зафіксувала! Це чистісінька тобі галюцинація!

Коротун сердито пирхнув і встромив виделку в синт-страву, закамуфльовану під баранину.

— По-твоєму, я схожий на психа? — його рука ледь здригнулася, бо синт-страва раптом заворушилась, разом з увіткнутою в неї виделкою вислизнула з тарілки й спритно зіскочила зі столу. Незнайомець, який сидів поруч з Даруа, також скочив, схопив серветку, накинув її на баранину, що намагалася дременути, трохи пововтузився й витяг з-під імпровізованої пастки клубок, подібний до брунатного персика. Коли той клубок розгорнувся, виявилось, що він мало не цілком складається з ощереного гостренького писка й блакитних очей. «Кирь!» — сердито верескнув той писочок і вчепився мисливцеві в палець. Незнайомець охнув і ляпнув здобиччю по столі перед обличчям запасного пілота:

— Ваш хижак!

— Вибачите, не мій! — пілот швидко відсмикнув руку.

— Чий же? — мисливець з подивом озирнувся по залі.

Кают-компанія принишкла. Відвідувачі невпевнено поглядали один на одного й знизували плечима.

— Може, хтось зі спостерігачів везе? — зробив невпевнене припущення коротун.

— Що б не сталося — відразу спостерігачі?! — залунали обурені вигуки. — Трюми слід контролювати! Заощаджуєте на фільтрах!..

— Якщо ніхто не заперечує, я візьму його? — незнайомець швидко переставив тарілку з недоїденою бараниною на свій столик. — Офіціанте, ще одну страву за мій рахунок пілотові!

Синт-баранина з’явилася перед коротуном, причину миттєвої затримки відразу ж забули, й суперечка спалахнула з новою силою. Ватішу сподобався вчинок незнайомця, сподобалося й те, як він швидко вгамував розгніваного аматора їжі надурняк, підсунувши чималий шмат під його вологий рожевий носик. Бараноїд вдоволено заплямкав.

— Зустрічалися з такими? — спитав Ватіш, вказуючи на звірятко.

— Ні, але ніколи не зайве заприятелювати з новими братами по розуму.

— Ви думаєте?..

Незнайомець широко посміхнувся.

— Юначе, моє керівництво думає, я ж лише контактую. Пива не бажаєте?

— Ваш корабель завантажено! — кинув офіціант, пробігаючи повз Ватіша.

— Ви куди летите? — Даруа відсунув тарілки й підвівся.

— Нготені.

— Я висаджу вас на орбітальній станції, а спуститеся самі.

— Згода! — незнайомець швиденько розрахувався, прихопив бараноїда разом з тарілкою і попрямував услід за Ватішем.

2

Транспортний пілот Даруа Ватіш мав за плечима дев’ятнадцять років і в транспортники потрапив тільки тому, що до косморозвідки брали після двадцяти п’яти та з достатнім льотним стажем. Ватіш мав стаж, але не на біоелектронних, а на звичайних кораблях. А дістався йому саме «біел», списаний з косморозвідки за віком, наділений інвентарним номером Ба-25783 та прізвиськом «Барс». До речі, ім’ям гірського хижака прозвали не стільки сам корабель (металеву оболонку, напхану технікою), скільки його біоелектронний центр, який керував корабельними системами.

Найчастіше Барса використовували для польотів у безпілотному варіанті, й лише після чергового випуску льотної школи він отримував командира. Даруа був його двадцять четвертим командиром, а сам Барс для Ватіша став тільки другим кораблем. На першому він проходив практику.

Найскладнішим для пілота виявилося те, що Барс брав участь в освоєнні сектора Б й добре пам’ятав двох перших своїх капітанів-косморозвідників.

Цей корабель можна було порівняти зі старим рядовим вояком, що служив під командою славетних полководців. А тепер до нього присилають юнь, та ще й наказують коритися їй. Барс, звичайно, корився, та часом дозволяв собі нишпорити по курсу, перемовлятися із зустрічними кораблями й невчасно вмикати бортові вогні.

Даруа разом з гостем піднялися на борт і попрямували до рубки, але двері чомусь виявилися замкненими.

— Що таке, Барсе?! — Ватіш суворо глянув на пристрій для переговорів.

— Сторонні на борту. Стороннім вхід у рубку заборонено!

Давно Ватіш не знав такого сорому, та не встиг він рота розтулити, як незнайомець зробив крок до переговорного пристрою.

— Олександр Конов. Особистий номер — сімсот сорок сім.

Двері негайно в’їхали в стіну, й Барс шанобливо вимовив:

— Ласкаво просимо, Олександре!

«Стонадцять чортів! — подумав Даруа. — Зі мною він таким ввічливим не буває!»

Олександр задоволено роззирнувся по рубці:

— Давненько не літав я на біелах!

— Але однострій у вас не льотного складу?.. — здивувався було Даруа.

— На біелах літають не тільки пілоти.

Ватішеві страшенно кортіло дізнатися, яка ж професія в пасажира, але він посоромився. Сам скаже, якщо вважатиме за потрібне.

— Даруйте, не здогадався спитати, як ваше ім’я, — питально глянув на Ватіша Конов.

— Дар… Даруа Ватіш.

— Дуже приємно. Даре, якщо можна, я пройшов би в каюту? Відверто кажучи, другу добу на ногах. Стомився жахливо!

Тільки-но гість разом з бараноїдом залишив рубку, Ватіш обернувся до пульта.

— Хто це, Барсе?

— Олександр Конов! — повідомив біоелектронний бог і відімкнувся.

З

З появою на борту Конова Ватіш остаточно втратив спокій. Перетинаючи пожвавлені траси, Даруа брав керування на себе, та без сюрпризів не обійшлося все одно. Коли підходили до четвертої планети Альфи, диспетчер викликав Ватіша на зв’язок і добряче вилаяв за сторонні розмови в ефірі, хоча Даруа й рота не розтуляв. При стиковці з орбітальною станцією призначені до вивантаження контейнери виявилися на місці раніше, ніж у трюм спустився автоматичний вантажник. Під час зустрічі з кораблем косморозвідки бортові вогні не вмикалися доти, поки розвідник не відсалютував перший. Дрібниці, звичайно, але досить прикрі.

Втім, Конов, здається, нічого не помічав. Він виявляв цілковиту байдужість як до славетного минулого корабля, так і до героїчного майбутнього його пілота. Гість годинами просиджував у фільмотеці серед героїв, котрі рвали на собі волосся, не досягши згоди, або разом зі звитяжним Мунвахом блукав планетою вогнедишних хробаків.

Бараноїд виявився більш товариським. Якось Ватіш прийшов на вахту й виявив, що звіря нівечить корабельне майно. Бараноїд помітно підріс з того часу, як вони бачилися востаннє, й діставав до перемикачів без особливої натуги. Всі об’єкти синього кольору він просто повідкушував.

Як у подібному випадку повинна поводитись людина, знайома з основами космічної дипломатії? Звісно, інакше, ніж вчинив Ватіш: схопив перше, що потрапило під руку, й пожбурив у злочинця. А під руку трапилася диск-карта тутешнього району. Бараноїд підозріливо оглянув предмет, який упав поруч, неквапно взяв диск у зуби — і тільки його й бачили.

Нічого особливого на диску не значилося, та він був корабельним майном, і Ватіш кинувся навздогін. Вони промчали по довгому коридору житлового відсіку повз зачинені каюти й порожні лабораторії. Грюкіт при цьому зчинили такий, нібито вовча зграя переслідувала кінський табун, причому роль зграї всупереч реальному станові речей мав грати саме бараноїд, який пересувався нечутно, а от спецвзуття Ватіша гупало жахливо.

Мало хто в змозі спіймати видру, яка мчить зі швидкістю гепарда! А Даруа намагався. Він спіткнувся біля самого переходу й ще метрів зо два проїхав на животі по гладенькій підлозі вантажного відсіку, а бараноїд тим часом сховався. Ловити звіра на трьох палубах «Барса» серед багатотонного обладнання — не зовсім те, що в порожньому коридорі. Ватіш спересердя вдарив кулаком по підлозі й підвівся.

— Займаєтеся новим видом спорту? — поцікавився Конов, який зненацька виник невідомо звідки.

— Ваш приятель поцупив мою карту! — сердито поскаржився Ватіш.

— Він хотів лише погратися! — зробив припущення Конов. — Щоправда, незрозуміло, як він виліз із замкненої каюти?!

Видобутися з тієї каюти не зміг би хіба що добре вгодований кіт, а для тендітного бараноїда вислизнути крізь таку діру — дрібниці. От тільки звідки в перемичках взялася діра? Оглянувши отвір, Конов тихенько присвиснув і торкнув пальцем порвані краї ізоляційного шару. Отвір виявився в найбільш вразливому місці, де колись була пробоїна.

— Якщо ваше звірятко прокопало це своїми малесенькими кігтиками, — почав Ватіш, — їх варто запатентувати як новий металорізальний пристрій!

Конов не без цікавості глянув на пілота.

— То ви вважаєте, це, — він тицьнув пальцем у дефект перегородки, — доказом розуму? — Ватіш енергійно кивнув. — Тоді навіщо вціляти в гостя картою?

Ватіш почувався трохи ніяково. Він нічого не сповіщав про обставини зникнення карти. Невже Барс доніс?

— У той момент я не міг думати про контакт.

— А тепер?

Тепер Даруа запалився ідеєю контакту. Спершу він наказав Барсові транслювати в усіх відсіках статут космофлоту в тій його частині, де говориться про можливі зустрічі з іншим розумом. Періодично Барс переривав свої завивання і на одинадцяти мовах Космічної Співдружності приносив вибачення за нетактовне поводження людства.

Але гість разом із диск-картою зник без вісті в хаосі вантажних відсіків. Ватіш дещо послабив контроль за витівками Барса й заглибився у вивчення матеріалів про контакти з потенційно розумними істотами. Конов, який спершу доволі скептично поставився до задуму Ватіша, тепер надокучав йому дивними розмовами.

— Послухайте-но, юначе, — звернувся якось Конов до Даруа, котрий саме поринув у читання стародавніх інструкцій, — а навіщо нашому гостеві знадобилася карта?

Ватіш пробурчав щось незрозуміле й перегорнув сторінку грубого фоліанта.

— Ні, справді, для чого йому карта головної траси сектора Б?

Ватіш відірвався від книги й сердито почухав кінчик носа.

— Звідки мені знати? Може, його цікавлять наші перельоти!

Конов подивився на витиснені золотом літери на палітурці книги.

— А чи не здається вам, — почав він обережно, — що цю карту може бути використано, кгм… — як би його висловитись точніше — з не зовсім благопристойною метою?

Ватіш підвів голову: жартує, чи ні? Обличчя в Конова було дуже серйозне, навіть дещо стурбоване.

— Не думаю. Таких карт повно в будь-якому куточку сектора!

— А якщо він новачок у секторі?

— Ви гадаєте, бараноїди можуть скористатися моєю картою для того, щоб захопити сектор? Олександре, я, звичайно, виглядаю молодо, але не треба ловити мене на космофлотівских байках! Тільки злісних інопланетян-мілітаристів нам тут і бракувало!

— Даре! Я розумію, що ви досвідчений космічний вовк! — голос Конова став надзвичайно м’яким. — Але чому б вам не змінити тактику спілкування з власним кораблем?

Погляд у Даруа застиг і ніби став скляним. Через деякий час він однак повільно вимовив:

— Який же я дурень! Вибачите, Олександре. Звичайно ж, Барсові відомо абсолютно все: скрізь на кораблі датчики! Барсе, де зараз істота, яка викрала карту?

— Сидить у рубці й розмотує леванометр.

— Чого ж ти мовчав?!

— А ти не запитував, пілоте!

Бараноїд справді сидів у капітанському кріслі, навколо розстелялися зелені хвилі леванометра з акуратними відбитками пазурястих лап, а неподалік валялася злощасна диск-карта. Побачивши господаря, гість підхопився, миттю скочив на спинку крісла, тихо сказав: «Кир-р, кир-р!» — і безтурботно блакитні очі його почали темнішати. Даруа зупинився. Невідомо чому пригадалися діра в перегородці й рядок у стародавній книзі про прибульців.

— Доброго ранку! — привітався пілот, хоча по-корабельному був уже вечір.

— Кир! — відповів бараноїд і вищирив маленькі, гострі зуби.

— Ми раді вас вітати на борту транспортного корабля, приписаного до флоту сектора Б.

Очі прибульця стали синіми до чорноти.

— Якщо ви збираєтеся вступати в контакт…

— Кир-р, — повторив бараноїд і легко зіскочив з крісла, не зводячи очей з Ватіша.

Даруа позадкував: йому здалося, що гість починає нервуватися, про що свідчила наїжачена шерсть на зашийку.

— Кирь! — раптом долинуло з боку екранів.

Гість швидко озирнувся до власного зображення, збільшеного в десятки разів. Тим часом до Даруа підкотився корабельний робот і втиснув у долоню щось, схоже на вологу глину.

— Хижаки з планети Імра віддають перевагу м’ясові щойно спійманого омнікада! — голосом Барса доповів робот і повернувся у свою нішу.

— Кля-рирь! — каркнули динаміки.

Бараноїд із пронизливим вереском кинувся до Даруа, миттєво видряпався по його комбінезону і вчепився в «глину». Ватіш застиг із простягнутою рукою і не поворухнувся аж доти, поки брунатне звірятко жадібно не поглинуло їжу.

— На борту запаси омнікада відсутні! — з помітною нудьгою в голосі повідомив Барс. — Я створив аналог.

Гість проковтнув харч і зручно влаштувався на плечі Ватіша.

— Барсе, звідки в тебе інформація про Імра? — поцікавився той, насторожено косуючи на бараноїда.

— На планеті Імра хижаки цього різновиду хотіли з’їсти нашого бортінженера… — (Даруа мимоволі здригнувся). — Але потім вдовольнилися омнікадом, — (щоки пілота торкнувся сухий шорсткий носик, і очі звіряти знову стали прозорими крижинками). — Я сказав йому, що пілот транспортника Ба-25783 — тепер його нова мама.

— Кирь-рь! — ніжно протуркотів бараноїд.

4

Щодалі гірше! Не встигли сяк-так упоратися з бараноїдом, постала проблема з його власником. Конову набридли детективи, і він унадився до рубки. Хоч би сидів мовчки, так ні — почав читати Ватішу лекції про принципи керування біелами! А Барс, негідник, вочевидь небайдужий до Конова! Диспетчер міжпланетної бази змусив Даруа вдруге заходити на посадку через те, що Барс раптово перемкнув керування на крісло другого пілота й сигнал підходу було подано невчасно. Чи ж варто казати, що в другому кріслі сидів Конов!

Фактично, бунт, а карати нема кого. Бунтує дім, який тебе годує, напуває, оберігає — і має при цьому за казна-що…

Вантажні відсіки транспортника спорожніли вже мало не наполовину. Те, що залишилося, призначалось частково для Нготені, частково для орбітальних станцій у системі Болара, де Ватіш мав заповнювати трюми для зворотного рейсу. Даруа вже прикидав, як би йому вигадати час на зворотному шляху…

Ліжко смикнулося, ніби в судомі, м’яко зарипіло, і Ватіш прокинувся.

— Нас викликає «Лорі»!

Що таке Лорі, Ватіш не знав, але якщо вже Барс завважив за потрібне збудити свого пілота, виходить, справа того варта! На бігу протираючи очі, Даруа вдерся до рубки… Центральний екран меланхолійно демонстрував порожнечу й зірки, а от на боковому щось вимальовувалося. Якась крапка рухалась по дотичній до курсу транспортника.

— Я — «Лорі»! Всім, хто мене чує! Аварія на борту! Порушено системи життєзабезпечення! Життя екіпажу в небезпеці! Просимо допомоги!

— Я — Барс. Бачу вас. Дайте наведення.

— Говорить «Лорі». Аварія. Аварія. Просимо допомоги!

«Не чують!» — зрозумів Даруа.

— Барсе, виходь на стикування!

Зірки на екранах стрибнули — транспортник обернувся навколо власної осі, цілячись на іскорку, що стрімко наближалася з порожнечі. Біоелектронний мозок розрахував точку, в якій курси кораблів повинні були перетнутися, й кинув свою металеву оболонку назустріч потерпілим.

— Що за корабель? — поцікавився Конов, який теж з’явився У рубці.

— «Лорі», — неохоче відповів Ватіш, продовжуючи стежити за маневрами Барса.

— Транспортник?

— Не знаю. Треба підійти ближче.

Олександр глянув на панель керування:

— Барс не впізнає його. Не транспортник. Він подавав якісь пізнавальні сигнали?

— Ні. Схоже, там працює аварійний зв’язок.

— Аварійка спершу повідомляє дані корабля! Хто повинен бути в цьому районі?

Ватіш спіймав себе на тому, що машинально перевіряє застібку комбінезона, як під час польоту з інструктором. Командирські інтонації з’явилися в голосі Олександра Конова.

Даруа потягнувся до диск-карти і звірив час польоту. Схоже, в цей час маршрут Барса ні з ким не повинен перетинатися.

— Даре, накажи Барсові викликати «Талан»! Нехай уточнять характеристики «Лорі» та його маршрут!

Ватіш машинально корився, не відриваючи погляду від крапки на екрані, яка дедалі більшала. Траєкторії кораблів от-от перетнуться! Ось Барс вирівнює швидкість і прицілюється до стикувального вузла «Лорі»…

— «Талан» повідомляє номер корабля і маршрут! — рипучим голосом озвався біоелектронний центр. — «Лорі» — судно для прогулянок. У момент відльоту на борту були п’ятеро членів екіпажу і двадцять один пасажир. Шестеро дітей. В даний момент яхта повинна була підлітати до Нготені, але диспетчери втратили з нею зв’язок близько дванадцяти годин тому. Аварійного виклику ніхто, крім нас, не прийняв. «Талан» просить пілота Ватіша надати можливу допомогу суднові, яке потерпає. З Нготені буде вислано рятувальників.

Як тільки швидкість кораблів зрівнялася остаточно, Барс зробив ривок і намертво вчепився у стикувальний вузол корабля, з борту якого й надалі линули заклики про допомогу.

Ватіш і Конов зіштовхнулися при виході з рубки.

— Капітан не повинен залишати корабель! — нагадав Конов. — Я сам піднімуся на борт «Лорі»!

— Але офіційно я на транспортнику сам! «Талан» мене просив надати допомогу!

— Даре, ви ще встигнете здійснити подвиг. Я піднімуся на борт, визначу ступінь ушкоджень і доповім вам. Можливо, нам доведеться працювати вдвох.

Вони міряли один одного поглядами, поки Даруа не поступився.

— Тримайте зі мною постійний зв’язок.

Конов кивнув і пішов одягатися. Враховуючи можливі пошкодження герметичності оболонки яхти, слід було надягти скафандр.

Ватіш насуплено дивився на екрани. Скільки він мріяв про те, як виявить себе у позаштатній ситуації та заслужить право на дострокове зарахування в косморозвідку! І ось вона, позаштатна ситуація, а він сидить на старому кораблі й витріщається на екран! А подвиги тим часом здійснюють інші!

— Барсе, Конов з відділу безпеки «Талану»?

— Олександр Конов — колишній косморозвідник, а нині просто спостерігач. Він має статус Космічного Ветерана Першого Ступеню.

Щоки Ватіша залило червоною хвилею нестерпного сорому. Як легко вгадав косморозвідник його хлоп’ячі мрії! І в історії з бараноїдом Дар виглядав не найкращим чином…

5

Щойно Конов наблизився до шлюзового відсіку «Лорі», як спалахнули вхідні світильники й люк відчинився. Конов переступив поріг — і вмить злетів до стелі: система штучної гравітації не діяла. Втім, вона завжди перша виходить з ладу! Конов активував магнітні присоски скафандра й повідомив невидимому Ватішу:

— Я входжу.

За межами шлюзу освітлення не було. Конов увімкнув прожектор у скафандрі, але промінь ковзнув по стінці коридору й потонув у миготінні фосфоресціюючих, немов світлячки, контрольних панелей. Конов мимоволі здригнувся під захисною бронею скафандра (йому ніколи не подобалися світляки й гнилички) і зробив крок до панелей приладів. Вміст кисню в нормі, тиск у нормі, герметичність оболонки корабля не порушено, паливний відсік у нормі. Гравітацію відімкнено.

— Ватіше, корабель, схоже, неушкоджений.

— А що з людьми?

— Поки не видно. Йду далі.

Робити кроки було доволі складно, але гравітацію Конов активувати не зважився: можливо, її відімкнення якимось чином пов’язане зі станом здоров’я людей. У деяких випадках лікарі рекомендують невагомість.

Коли Конов проминув вхідний коридор, по очах зненацька вдарило яскраве світло й він мимоволі опустив світлофільтр. Димчаста поверхня фільтру виявилась ушкодженою, і Конов подумав, що скафандром давно ніхто не користувався.

Йому не траплялося бувати на яхтах для прогулянок, але старий косморозвідник був абсолютно впевнений, що оздоблення внутрішніх перегородок під червоне дерево не характерне для більшості з них.

— Даре, хто власник цієї скрині?

— Отто Симсон. Власник металовиробничого концерну «Гента-40».

— Ов-ва!

— Що сталося?

Об скло гермошлему Конова вдарився гостроносий предмет. Олександр накрив його металевою рукавичкою скафандра, і через мить замислено споглядав модельний дамський черевичок на тонесенькому підборі.

— Даре, ви знайомі з казкою про Попелюшку?

Даруа затнувся.

— Не зрозумів запитання.

— Нічого особливого. Я тільки-но знайшов черевичок. Скільки на яхті жінок?

— Вісім.

Назустріч Конову пливли ще черевики, тюбики губної помади, перемішані з зіжмаканим одягом, журналами й дитячими м’ячами. Усе це неквапно дрейфувало, підкоряючись незримим течіям вентиляції. Конов простежив поглядом джерело викиду речей і побачив літню даму, яка цього разу запально пожбурила в його бік старовинний годинник. Костюмом дамі слугував комбінезон з нашивками капітана корабля, а її обличчя було сповнене відвертого захвату. Годинник у вигляді будильника докосмічної доби обертаючись пролетів повз щоку Конова.

— Даре, з людьми, здається, проблеми. Схоже, в декого порушена психіка.

— Олександре, не скидайте скафандра! Можливо, це вірусна інфекція!

Як мінімум, дві з відомих Конову інфекційних хвороб могли призвести до серйозного розладу психіки.

— Все гаразд, Даре, я в скафандрі. Перевірю стан інших!

Пані, щось захоплено щебечучи, повисла на шиї Конова і спробувала зафіксувати поцілунок на склі шолома. На щастя, помада на її губах була з розряду нестійких, і шолом відбувся не надто яскравою плямою.

— Я поділяю ваші почуття, мадам! — голосно сказав Конов і обережно охопив бабцю за стан. Жінка здивовано вказала на свої вуха, й Конов увімкнув зовнішню акустику: — Мадам, а де ж інші?

—  Іншим набридло грати! Ви зіграєте зі мною в баскетбол?

— Неодмінно, мадам, та спочатку я мушу зустрітися з капітаном вашого корабля! Ви допоможете мені знайти його?

«Мадам» гнівно вліпила ляпас скафандрові Конова, від чого сама відлетіла на пару метрів. Конов її не втримував, лише мляво відмахувався від безлічі предметів, які попливли в його бік, далі чвалаючи в напрямку капітанської рубки.

6

«Лорі» не був біелом, він мав стандартне обладнання для польотів в освоєній зоні. Спочатку Конов пройшов до пульта керування і ввімкнув гравітацію. Краще обстежити яхту звичним чином, адже пересування на присосках — не найшвидший спосіб.

Відразу після ввімкнення гравітації крізь зовнішню акустичну систему скафандра долинули гуркіт і каскади прокльонів.

Ймовірно, крім пустотливої бабусі, на борту перебували й інші пасажири. Але де екіпаж?

Конов перевірив бортовий журнал, та останні записи виявилися стертими. Показники приладів свідчили, що єдиною проблемою яхти був вичерпаний запас харчових концентратів. Надходив до кінця не лише основний, а й аварійний запас. Кожен з пасажирів їв за трьох.

Конов проглянув дані по медичному відсіку, але не знайшов жодної інформації про можливу епідемію. У найближчі кілька діб лікувати нікого не намагалися.

— Ну як там, Олександре? Бодай щось знайшли?

— За винятком того, що відсутня вахта, нічого особливого. Передавач налаштовано на аварійну хвилю, але в записах хтось порпався: вилучено цілі шматки. Продовжую огляд, вирушаю на пошуки людей.

За дверима командного відсіку Конова зустрів хаос. Безлад у коридорі, зчинений грайливою бабусею, був лише квіточками в порівнянні з тим, крізь що Конову довелося продиратися тепер. Як потрапили сюди розкиданий одяг, м’ячі для гольфа, картини, океанські мушлі, старовинні й сучасні книги, дитячі зіркольотики, інструменти, гребінці, накидки для крісел? — таке відчуття, що все це викинули власники й воно стихійно дрейфувало по кораблю, а тепер було звалене на підлозі зумисне, щоб ускладнити Конову пересування.

Олександр ледь не наступив на випромінювач, і тільки тоді нахилився, щоб підібрати предмет. На стволі стояло маркування мисливської зброї: мішень і оленячі роги. Конов не без заздрощів оглянув кнопки діапазону. Сам свого часу мріяв про щось подібне, але у віці Ватіша такі іграшки були Конову не по кишені, а тепер, серед повсякденних клопотів, колишнє захоплення мисливством і зовсім забулося. Олександр застромив випромінювач у кобуру скафандра й пообіцяв собі обов’язково повернути власникові.

До житлового відсіку не вдалося дійти зовсім трішки — зупинили розчахнуті двері кают-компанії.

7

Даруа Ватіш тоскно споглядав застигле на екрані зображення стикувального вузла «Лорі». Під час навчання інструктор змушував курсантів по пам’яті зображати особливості стикувальних вузлів кораблів різних типів. Вузол «Лорі» нагадував ромашку, а це означає, що він міг з’єднуватися щонайменше з вісьмома одиницями флоту, утворюючи стаціонарний комплекс. Непогано жив Отто Симсон, якщо міг заснувати поселення в Космосі, коли йому заманеться!

— Даре, приймай гостей!

— Що?! — Даруа так замислився, що не відразу зреагував на голос Конова.

— Візьми дітей зі шлюзового відсіку!

— Зараз! — Ватіш машинально глянув на показники шлюзу й побачив п’ять стовпців цифр. У шлюзовому відсіку перебували п’ятеро.

Ледь стулка дверей увійшли в стіну, Дар побачив Конова з відкритим забралом шолома. На руках у нього сиділо малесеньке дівчатко в жовтогарячому комбінезончику з зображенням чарівного суута. Тонке лняне волосся дівчинки вибилося з недбало заплетеної кіски й стояло сторчма, на замурзаному личку виднілися доріжки від висохлих сліз. До ніг Конова тислися двоє хлопчиків приблизно одного з дівчинкою віку. На руках один тримав добре вгодовану болонку, а другий міцно притискав до грудей новітній гравітаційний конструктор.

— Оце — дядько Дар! — життєрадісним голосом сповістив Конов. — Зараз він вас погодує і пограється з вами! — Болонка злостиво дзявкнула. У Дара похололо всередині: спілкуватися з дітьми він не вмів. Конов передав дівчинку Дару й дружньо поплескав хлопчиків по плечах. — Зараз дядько Дар покаже вам наш корабель!

Болонка несподівано вереснула, випручалася з рук хлопчика й помчала по коридору з пронизливим гавкотом. Ватіш озирнувся і побачив, як майнув хвіст бананоїда. Надія на те, що бараноїд, можливо, й не прийме собачку за омнікада, була надто мала. В іншому разі вартість болонки, без сумніву, вирахують із пілотської платні.

— Що там? — спитав він Конова, киваючи в бік «Лорі».

— Схоже, всі на гарній дозі! — похмуро відповів той. — 3 екіпажем включно. Суцільна вакханалія веселощів. Зараз я кого-небудь спіймаю і візьму кров на аналіз. Поки прибудуть рятувальники, можливо, ми вже знатимемо, чим ці яхтсмени накачалися!

— Допомогти?

— Та, мабуть, сам упораюсь. Вони не агресивні. Займайся дітьми!

Конов підвів стиснутий кулак на знак вітання і зник у шлюзовій камері. Власник болонки смикнув Ватіша за кишеню:

— А ви, дядьку, не бійтеся! Міккі вашого кота не з’їсть!

Даруа посміхнувся якомога ширше й подумав, що за свого «кота» він би так не поручився.

8

Кают-компанія «Лорі» могла вмістити не двадцять осіб, а вдвічі більше. Величезний стіл займав центральну її частину. Але сьогодні на столі розташувалися не чергові страви космофлотівської кухні, а надто вибагливі композиції з оголених тіл. Шість пар кохалися під мелодійне цвіріньчання музики денджу. Конов гмикнув і ввімкнув акустичну систему скафандра на повну потужність.

—  Є тут власник яхти Отто Симсон? — гримнули динаміки гермошлему.

Ніхто навіть голови не повернув. Конов ступив кілька кроків уперед і відірвав від блондинки міцного мускулястого хлопця. Хлопець спробував наосліп вцілити Конову в щелепу, але завив від болю, затрусив забитою рукою. Блондинка гнівно заверещала й спробувала вкусити руку Конова, але скафандр успішно відбив і цю атаку.

— Агов, діти гріха! Де тут капітан чи господар яхти?

Хтось позаду стрибнув Конову на плечі, Олександр нагнувся, зробив блискавичний рух, і нападник звалився у зсунуті крісла. Жінки хором заверещали, музика обірвалася.

Конов оглянув кают-компанію і відзначив про себе, що троє учасників сексуального бенкету безсумнівно неповнолітні. Лише один з чоловіків за віком годився іншим секс-марафонцям у дідусі. Саме до нього й попрямував Конов, відкидаючи з дороги деталі одягу.

— Ви — Отто Симсон?!

Сластолюбець відчайдушно затрусив головою, намагаючись прикритися від Конова тілом партнерки.

— Я — Нешис! Атейрі Нешис!

— Де Симсон?

— В оранжереї!

— Квіточки нюхає?

На запитання ніхто не відповів. Зіпхнувши з себе партнерку, Нешис сховався під столом. Конов повернув партнерку до себе:

— Покажи мені оранжерею!

Дівчинка заплакала, відштовхуючи Конова і намагаючись прикритися руками. Конов нахилився, підібрав з підлоги комбінезон і жбурнув їй. Усе ще плачучи, вона натягнула одяг, сповзла зі столу й зашкутильгала до дверей. Конов пішов за нею, та біля дверей озирнувся й мовив:

— Сподіваюсь, я не надто вас потурбував?!

У відповідь гримнула денджу, і пари повернулися до перерваного заняття.

9

Дівчинка спотикаючись брела попереду коридором. Конов спробував заговорити з нею, але вона злякано відсахнулася й знову залилася слізьми. Тоді Конов залишив спроби спілкування і просто почав розчиняти двері кают. Дві з них були порожні, третя замкнена, а біля дверей четвертої на підлозі долілиць лежала темноволоса жінка. Конов підскочив до неї і перевернув. Жінка виявилася мертвою. Сліди пальців на шиї свідчили про те, що нещасну задушили.

Поки Олександр оглядав тіло, почулося тупотіння: провідниця втекла. Олександр пошепки вилаявся, опустив тіло на підлогу, штовхнув двері каюти й переконався, що вона теж замкнена. Конов зі злістю вдарив у двері металевим кулаком і почув у відповідь відчайдушний гавкіт. Схоже, в каюті замкнули собаку.

Конов ще раз нахилився над тілом. Жінка років тридцяти була вбрана в дорогу темно-синю сукню. До одного з аметистових браслетів, які прикрашали її тонкі руки, було пристебнуто ключа. Конов відчепив пластинку й підніс її до замка, який писнув, — песик у каюті загавкав голосніше.

Двері втиснулися в стіну, й Конов побачив спрямований на себе випромінювач. Короткоствольний. Не мисливський. Болонка спробувала вчепилася Олександрові в ногу, але наткнулась на метал і відскочила зі скавулінням.

Конов перевів погляд на руки, що стискали випромінювач — лише маленькі рученята, які тремтіли, над силу втримуючи важку зброю.

— Все гаразд, хлопче! — сказав Конов. — Я — друг!

Випромінювач вистрілив. Тієї ж миті Конов зробив стрибок, і вибив зброю з рук хлоп’яти. Якби не тремтіння рук юного стрільця, скафандр цієї системи не врятував би Конова від пострілу впритул.

Болонка захлиналася гавкотом, атакувала ноги Олександра і вже хрипіла з люті. Він спіткнувся об вгодований тулубець песика й мало не впав. Обеззброєне хлопча з криком і плачем позадкувало від постаті в скафандрі. Не усвідомлюючи, що робить, Конов відкинув забрало шолома, став на коліно й простягнув руки:

— Не бійся! Не бійся! Все гаразд! Я тобі нічого не зроблю!

Малюк задкував доти, поки не наткнувся на стіну, замовк на мить, бо зайшовся плачем, та потім знову закричав відчайдушно й моторошно:

— Не треба, дядьку!

Болонка скористалася моментом, підскочила й клацнула зубами перед самим носом Конова: Олександр ледве встиг ухилитися. Він боявся ще більше налякати дитину, тому просто схопив нестерпну тварину на руки й дозволив їй гризти свої рукавички.

— Який у тебе сердитий собака! Як його кличуть?

— М-мік-кі! — крізь сльози промурмотів юний стрілець.

— А тебе як звати?

— Петер.

— Петере, я сподіваюся, ти мені розповіси, хто тебе навчив стріляти по дядьках?

— М-мама!

— Петере, слово честі, я не зроблю тобі нічого поганого!

Болонка звивалася вужем, і Олександр докладав значних зусиль, щоб не придушити її надто сильно й водночас не випустити. Збоку це виглядало кумедно, й хлопчик засміявся крізь сльози.

— Петере, можна я встану?

Хлопчик кивнув, Конов підвівся, і далі притискаючи до себе пса.

— Мама пішла й звеліла тобі стріляти, якщо хтось увійде? — Хлопчик знову кивнув. Конов занепокоєно подумав про жіноче тіло за дверима. Краще буде забрати його, поки дитина не побачила. — Ти тут сам?

— Мама сказала, що приведе Літу й Андреса, але її так довго немає!..

— А де Літа й Андрес?

— Поруч у каюті. Мама замкнула їх, поки не повернеться тітка Ненсі, але тітка не прийшла, й мама сказала, що ми поки будемо жити разом!

Конов гарячково намагався пригадати, чи не бачив ще одного ключа на браслеті вбитої.

— Петере, я зараз приведу Літу й Андреса, а потім відведу вас усіх у гості на мій корабель! У мене там дуже цікаво!

Малий перестав плакати.

— Я без мами не піду! Вона не дозволяє нікуди ходити самому!

— А ти будеш не сам! Ти будеш разом з Літою і Андресом! Поклич собаку!

— Міккі!

На поклик господаря песик почав вириватися ще відчайдушніше. Конов нарешті розтулив долоні й дозволив болонці повернутися до хлопчика.

— Петере, я зараз тебе знову замкну, але ненадовго! Знайду Літу й Андреса і повернуся!

—  І маму, — тихо попросив хлопчик. — Знайдіть мою маму.

— Обов’язково! — Конов намагався максимально заступити отвір дверей. — Я дуже швидко повернуся!

І тільки коли вийшов, згадав, що залишив випромінювач, який відлетів геть і лежить тепер в кутку під ліжком.

10

Другого ключа на браслеті не було. Конов пошукав навколо, але за час невагомості дрібний предмет міг виявитися де завгодно. Кілька секунд Конов постояв у задумі, потім згадав про мисливську зброю. Якщо відрегулювати її на мінімальний викид, можна використовувати випромінювач, як різак!

Бридкий запах смаленого пластику викликав запобіжне миготіння сигналу протипожежної системи на стелі, але в дверях сусідньої з Петером каюти з’явився акуратний отвір. Конов відімкнув випромінювач, встромив у отвір металевий палець і добряче натиснув. Двері пішли в стіну.

Пам’ятаючи про попередній досвід, Олександр цього разу не намагався відразу вдертися в каюту.

— Літо, Андресе, ви тут?!

— Хто там? — боязко долинуло з каюти.

— Дядько Алекс!

Тут погляд Конова упав на мертву жінку. Навряд чи вдасться щось пояснити зляканим дітям. Конов квапливо потягнув труп до сусідньої каюти, щиро сподіваючись, що вона порожня. На щастя, так воно й було. Олександр запхнув труп під ліжко, повернувся й побачив на столику біля ліжка статуетку Будди. Бронзовий Будда, закріплений магнітними утримувачами, загадково втупився у простір. Конову здалося, що цей божок дивиться просто йому в обличчя, ледь помітно всміхаючись розгубленому чужинцеві. Конов потрусив головою, відганяючи марення, але тут статуетка ворухнулася! Конов кулею вилетів геть і опинився в сусідній каюті, перш ніж зрозумів, що сталося. Двоє дітлахів, хлопчик і дівчинка, вп’ялися в незнайомця нажаханими поглядами.

— Я — дядько Алекс! Зараз ми візьмемо Петера й підемо до мене в гості, на корабель! Корабель зветься Барсом. Там дуже цікаво!

Конов говорив без упину, й при цьому встиг запхати в кобуру випромінювач, який досі стискав у правій руці, кинути погляд на понівечені двері, зрозуміти, що побита порцеляна навкруг — це наслідок вмикання гравітації, і з полегшенням констатувати, що діти неозброєні.

— Де мама? — спитало маля з розпухлими від сліз очима. Хлопчик нічого не сказав, але спрямував на Конова суворий і вимогливий погляд.

— Мама зайнята, вона прийде до нас на корабель трохи згодом! Зараз ви підете погратися з дядьком Даром. Він дуже добрий дядько. І дуже любить гратися.

— Літа хоче їсти! — повідомив хлопчик, піднімаючи з підлоги коробку з написом «Гравітаційний конструктор». — А я візьму це з собою!

— Звичайно! — Конов подумав, що в коробку слід було б зазирнути, але думка прийшла й пішла. Розчинилася в спогаді про посмішку Будди. Що там воно твердило, це стародавнє божество? Щось про заглиблення у вічний спокій?

Тим часом Конов опинився вже в каюті Петера: всі разом вони прийшли до хлопчика, щоб забрати його на корабель, де чекає дядько Дар.

А дядько Дар справді чекав, особливо коли Конов сказав йому, що треба забрати дітей зі шлюзового відсіку. Дядько Дар чекав разом з Барсом, та Барс не намагався ставити запитання, а дядькові Дару кортіло довідатися про події на «Лорі». Але Олександр Конов не мав ані найменшого бажання говорити багато, бо мусив устигнути повернутись і поспілкуватися з Буддою.

11

Знайомий шлях Конов подолав швидко. На кілька секунд зупинився перед дверима каюти Петера. Щось потрібно було ще зробити, але що? Думки дивно плуталися в голові Конова, на мить він пожалкував, що залишив «Барс». Там усе було якось простіше, зрозуміліше. Втім, ось воно: випромінювач! У каюті хлопчика залишився короткоствольний випромінювач. Треба підібрати. Негаразд, що зброя розкидана, де попало.

Конов переступив поріг і остовпів: брюнетка у темно-синій сукні, заклавши ногу на ногу, сиділа на ліжку Петера й тримала в руках статуетку Будди.

— Здрастуйте! — тільки й зміг вимовити Конов.

Жінка підвела на нього бірюзові очі й докірливо похитала головою:

— Навіщо ви взяли мій ключ?

— Але хлопчик боявся сидіти сам! — пробурмотів Конов.

— З ним залишався собака!

— Але… — Конов затнувся й втупив погляд у темні плями від пальців на шиї матері Петера. — Мені здається, я божеволію! Ви ж померли?

— Ну то й що? — байдуже запитала жінка. — Це дає вам право вдиратися в чужу каюту?

Конов стис руками скроні й міцно замружився. З головою було негаразд: судомило потилицю, перед очима миготіли кольорові смуги. Дуже хотілося пити. Конов облизав спраглі губи й міцно потер металевими рукавичками спітніле чоло. Стоп! Чому він не в шоломі?! Коли він скинув шолом?!

Олександр квапливо опустив забрало й вдавив засувку. Кольорові смуги перед очима зникли, й Конов побачив, що каюта порожня. В кутку самотньо лежав випромінювач.

— Якого дідька! Що це в біса таке!? — Конов увімкнув продувку повітряної суміші. — Коли ж це я шолома зняв? Тут якась зараза в повітрі! Даре!

Даруа не відповів, Конов похолов, але відразу й вилаяв себе останніми словами: рвонув покришку щитка на боку скафандра. Коли ж він устиг відімкнути зв’язок?!

— Даре!

— Що сталося, Олександре? — загримів у навушниках голос Ватіша.

— З дітьми все гаразд?

— Так. Їдять. Собака, щоправда, ганяє бараноїда по всьому кораблю! — (долинав також віддалений гавкіт). — Але поки не спіймав.

Конов розтулив був рота, щоб попередити Ватіша про небезпеку в повітрі «Лорі», але думка про можливість помилки в останню мить змусила Олександра вимовити зовсім іншу фразу:

— Рятувальники не зв’язувалися з тобою?

— Поки що ні. Викликати базу?

— Не треба. Все одно ще нічого не відомо. Я спробую відшукати кого-небудь з екіпажу!

Закінчивши розмову, Конов машинально закрив щиток, знову позбавляючи себе можливості миттєво зв’язатися з «Барсом». Зараз необхідно було зосередитись на пошуках команди «Лорі».

Конов квапливо підібрав випромінювач, закріпив його в скобі на стегні й попрямував шукати оранжерею.

12

Олександр більше не займався каютами, хоча в одній з них побачив чоловіків, які грали в неч. Конов пройшов повз них, бо були в цивільному. Ніхто його не гукнув.

Конов не бував на приватних яхтах, але знав, що оранжереї звичайно розташовуються в носовій частині корабля, подалі від розсіяного випромінювання двигунів. Житлові приміщення обладнувалися захисними екранами, що коштували дуже недешево. Мало хто витрачався на захисні екрани для оранжерей, і Отто Симсон не був винятком. Оранжерея розташовувалась у носовій частині.

Зарості були такі густі, що Конов за два кроки попереду не міг нічого серед них розгледіти. Він оглянув ці різнобарвні хащі й увімкнув зовнішню акустичну систему скафандра на повну потужність:

—  Є хто живий?!

Серед рослин, які ворушилися й плазували, фраза пролунала досить двозначно. Пара фіалкових чагарників потяглися до людини, очікуючи подачки. Конов з досадою відмахнувся від прохачів і повторив запитання.

— Чого треба? — ліниво долинуло у відповідь.

Конов засік джерело звуку й поринув у зарості, безжально приминаючи металевими підошвами екземпляри-невдахи. На галявинці поруч з поливальною установкою він побачив людину у формі пілота. Той розлігся впоперек гігантського листка ейлурії і пив пиво з банки з маркою «цеки-цеки». Ейлурія жадібно підлизувала краплі, вловлюючи їх вустечком листка. Конов вихопив банку з мляво зімкнутих пальців і вилив пиво на ейлурію. Щоб не втратити дорогоцінну рідину, рослина миттєво згорнула листок, і пілот шльопнувся в якийсь бурий кущ із рожевими квітами.

— Якого дідька?

Не встиг розлючений шанувальник пива видобутися з екзотичних насаджень і підскочити до Олександра, як той тицьнув йому в груди відразу два стволи, аж ніяк не схожі на стовбури рослин.

— Ану встати, як годиться на службі!

Такого несподівано рішучого натиску пілот не очікував. Він сахнувся, зачепився за кореневище й знову полетів у кущі. Конов терпляче чекав, поки той підведеться, але випромінювачі в його руках чомусь тремтіли.

— Ти що, здурів, телепню?! — пілот і цього разу не квапився вставати, навпаки силкувався глибше зануритись у кущі, але Конов перетнув йому шлях. — Ти чого на людей кидаєшся?!

— Я сказав: встати!

Пілот знехотя підвівся, втираючи долонею вологі губи. Обличчя його було Конову знайоме, й він вирішив, що пілот з бази-маяка «Талан».

—  Ім’я?! Посада?!

— Аванто Сид. Перший пілот.

— Як звати капітана? Його місцезнаходження?

— Рамон Боїв. Десь тут. Медитує.

— Медитує? — Конов на мить затнувся. — Що відбувається на кораблі?

— На кораблі? — обличчя пілота виражало щирий подив. — Нічого не відбувається. Летимо на Нготені. Я вільний від вахти. Маю право на відпочинок!

— Допоможи мені знайти капітана!

Пілот знизав плечима, огледівся і зробив знак Конову, щоб простував за ним у зарості. Вузенькою стежиною вони пройшли між різнопланетними рослинами й зупинилися біля величезного всипаного червоними трояндами куща. Троянди, вірніше те, що нагадувало троянди, були завбільшки як людська голова й вражали надзвичайно розкішною барвою. Біля підніжжя куща в позі Будди, що відпочиває, розташувався сивочолий товстун, який з одягу мав на собі лише якусь подобу пов’язки на стегнах. Очі товстуна були заплющені, на обличчі застиг вираз умиротворення.

— Капітане!

Товстун поморщився, не розтуляючи повік, але Конов не дав йому повернутися в нірвану. Він опустив один випромінювач у кобуру, а вільною рукою вліпив Боїву ляпаса. Товстун перекинувся на бік, гнівно хрокнув і розплющив очі.

— Я прибув на ваш аварійний виклик! — сухо сказав Конов. — Що у вас відбувається?

— У нас?! Все в нас, як звичайно! Ми не викликали аварійну! — товстун здивовано озирнувся. — У чому річ, Аванто?!

— Та звідки маю знати? — пілот здавався ледь збентеженим. — Коли я змінювався, все було гаразд!

Конов лише на мить відвів погляд, а коли знову глянув на товстуна, побачив бронзового Будду. Великого Будду. У людський зріст. Цей Будда лагідно дивився на Олександра й щось запитував, але Конов не розчув. Будда повторив свої слова, але знову Олександр не зрозумів їх. Тоді Будда жестами вказав на шолом, і Конов його скинув.

— За чим ти журишся, людино?! — запитав Будда.

— Та немає в мене горя! — вигукнув Конов.

— Тоді чому радієш?

— Нема в мене й радості!

— То ти досяг просвітління?

Конов увігнав у скобу другий випромінювач і сів поруч з Буддою.

13

Можливо, дітей спочатку слід було вмити, а потім нагодувати. Але Ватіш пам’ятав, як не любив у дитинстві вмиватися, й тому просто відвів їх у кают-компанію і посадив за стіл.

— Мене звуть Петер! — сказало хлоп’я, якому належала злостива болонка. — А це — Літа й Андрес.

— Дуже приємно! — Даруа намагався бути ввічливим з гостями. — Ви будете суп чи кашу?

— А морозиво у вас є? — поцікавився Андрес.

— А мама скоро повернеться? — допитувалась Літа.

Ватіш розстарався, як міг, і Барс створив для дітей навіть аналог морозива. Якийсь час вони просто їли, й відразу стало помітно, як бідолашні зголодніли й потомилися. Літа навіть до морозива не дійшла, а заснула просто за столом. Даруа відповів на виклик Конова, потім відніс її в одну з порожніх кают і прикрив ковдрою.

Коли він повернувся, хлопці вже розіклали на столі деталі конструктора й про щось жваво сперечалися. Даруа відсунув велику червону троянду, яка лежала поміж тарілок, поставив лікті на стіл і почав обережно розпитувати. Діти відповідали неохоче. З їхньої розповіді Ватіш зрозумів, що люди на «Лорі» раптом чомусь почали дивно поводитися. Хтось зробився пустотливий, мов дитина, а хтось почав битися та співати пісні. Мама Літи й Андреса почала танцювати з якимось дядьком, а мама Петера раптом вирішила, що дітей потрібно замкнути по каютах. Вона так і зробила, й тому більше діти нічого розповісти не могли.

— Той дядько сказав, що наша мама прийде сюди! — повідомив Андрес і раптом голосно заплакав. Даруа розгубився, але, на щастя, примчали Міккі з бараноїдом і почали бігати по кают-компанії. Міккі вже від утоми вивалив рожевого язика й гавкав хрипким басом, а бараноїд, схоже, тільки добирав смаку розваги. Діти жвавішали, коли бараноїд робив особливо вдалий стрибок, ляскали в долоні й підбадьорювали незграбного Міккі. Але ось бараноїд проскочив поміж тарілок, і відкинута троянда полетіла на підлогу. Міккі раптом вереснув, підскочив у повітрі і з розмаху впав майже під ноги Ватішу. Бараноїд тривожно киркнув і подерся Даруа на плече. Діти злякано завмерли, та собачка тільки сердито чхнув, струснув головою і знову став на лапи.

— Він уколовся! — закричав Петер. — Троянди колючі. Ви не думайте, дядьку Даре, Міккі не злякався! Він взагалі нічого не боїться!

Міккі питально дзявкнув, бараноїд сердито смикнув хвостом, схоже, ці двоє чудово розуміли один одного.

— Хлопці! — Даруа намагався говорити якомога переконливіше. — Я зараз відведу вас у каюту, вам треба відпочити!

— Ви нас замкнете? — стурбувався Петер.

Під його пильним поглядом Ватіш почувався дивно. Він запевнив дітей, що замикати нікого не збирається, й вони зможуть вийти коли завгодно.

— Де туалет, знаєте?

— Так! — безладно відгукнулися хлопчики. — У кожній каюті є!

— У нас корабель не простий. Він живий, і звуть його Барсом. Якщо вам раптом щось знадобиться, голосно покличте його на ім’я, і Барс відповість.

— Барсе! — залунало відразу два голоси.

— Слухаю! — буркотливо відгукнувся Барс.

— А ти казки знаєш?

Після нетривалої паузи Барс сповістив, що йому відома незліченна кількість казок, але він розповідає їх лише вмитим і готовим до сну дітям. Гості негайно виявили бажання йти спати, і Ватіш, мовчки дивуючись педагогічним здібностям Барса, супроводив їх разом з болонкою до сусідньої з Літиною каюти.

У такий спосіб Даруа звільнився від обов’язків няньки й повернувся в кают-компанію, щоб викликати Конова. Але відповіді не дочекався. Повторив виклик — і знову марно. Конов мовчав.

— Барсе, що на «Лорі»?

Барс, який одним зі своїх голосів зараз розповідав казки, відгукнувся негайно:

— З «Лорі» — все гаразд! Нічого не змінилося.

14

Коли Конов прийшов до тями, людей поруч не було. Дуже сильно пахли квіти, й Олександр подумав, що саме від цього незвичного запаху так запаморочилась голова. Щоправда, ніяк не міг зрозуміти, навіщо скинув шолом, але вирішив, що це не має значення. Ясно, що з повітрям на «Лорі» все гаразд.

Тут взагалі все було чудово, й Олександр не міг второпати, що могло привести його сюди. Пригадував, нібито йшлося про небезпеку, але не було на «Лорі» небезпеки. А шкода! З небезпекою — воно якось більш звично, можна сказати, спокійніше!

Олександр підвівся, спираючись на Будду, і дружньо поплескав його по плечі. Всі чотири червоні обличчя Будди дивилися на нього з лагідною посмішкою. Будда знав усі таємниці Світобудови, і це заспокоювало!

Нетвердою ходою Конов вийшов з оранжереї. Сонце сідало, й величний океан приймав у себе його промені. Над хвилями кричали знавіснілі чайки, і Конов скривився: їхні зойки віддавалися болем у скронях. Перестріляти б клятих птахів! Олександр уже витяг випромінювач, але Будда прошепотів, що така поведінка не гідна людини, й Олександр сховав зброю. Конов не хотів кривдити Будду!

15

Говорити з Коновим Ватіш міг з будь-якої точки корабля (Барс транслював виклик на передавач скафандра), але всі спроби виявилися марними, й Даруа зрозумів: з Коновим негаразд!

Можливо, один з наркоманів виявив агресію і зараз скалічений Олександр помирає десь у коридорах «Лорі»! А рятувальники прибудуть ще нескоро!

Ватіш хотів викликати базу й зовсім уже зібрався було зв’язатися з «Таланом» та доповісти про зникнення супутника… Але тут йому спало на думку, що за всіма законами «Талану», ніякого супутника на борту в нього бути не повинно! Не годиться йому брати подорожніх без особливого на те розпорядження керівництва! Це він мусив бути на «Лорі», а не Конов!

Ватіш думав недовго:

— Барсе, подбай про дітей!

— Слухаюся, капітане! — відповів Барс без звичної в’їдливості в голосі.

Коли Даруа, надягнув скафандр і вже рушив до шлюзового відсіку, його з несамовитим кирканням наздогнав бараноїд і видряпався на плече. Ватіш скинув звіра й зачинив двері в нього перед носом. Якийсь час бараноїд прислухався до кроків за перегородками, потім заскімлив жалібно й тужливо: «кир-ря!»

16

Після довгої ночі настав ранок. Конов трохи подрімав на березі, але перед світанком змерз і, щоб зігрітися, почав бігати туди-сюди порожнім пляжем. Будда з усмішкою спостерігав за гімнастичними вправами Олександра, а далі вимовив поблажливо:

— Виклич енергію янь, і тобі відразу стане тепліше!

Олександр сердито глянув на Будду, але слухняно уявив собі вогняний потік, що струменить по тілі… Спершу запалахкотіло в руках, а згодом і весь скафандр зайнявся золотавим сяйвом. Конов з подивом оглянув себе — й світіння негайно зникло.

— У твоїх почуттях безлад! — повідомив Будда. — Нема в тебе належної безпристрасності.

— Так, безлад! — погодився Конов. — Слід було ввімкнути підігрів у скафандрі, та й годі!

Він потягнувся до щитка й раптом виринув із марень. В оранжереї панував моторошний холод, вже понуро звісили листя найчутливіші рослини, а рожевий кущ аж палахкотів червоними квітами. Товстун лежав на спині із закладеними за голову руками й тягнув тужливу пісню. Конов зазирнув у його очі й здригнувся: це був бездумний погляд ідіота.

— Що це в біса означає?! — Конов позадкував. По спині ковзнув струмок крижаного поту. Олександр згадав очі Будди, й свідомість знову спробувала зіслизнути туди, на берег океану, де очікували таємниці Всесвіту. Але рука здригнулася, й спека ввімкнутої на повну потужність системи обігрівання скафандра привела Конова до тями. Він негайно прибрав зайві градуси, тремтячими руками напнув шолом і зацьковано озирнувся: навколо щільно стояли джунглі.

Де вихід? У підсвідомості хвилею здійнявся острах, але Конов зусиллям волі вгамував його. Він з абсолютною чіткістю усвідомлював, що потрапив під вплив чорної магії «Лорі». Тут щось відбувається, це «щось» позбавляє людей розуму, й це «щось» проникло навіть під захисну оболонку його скафандра!

— Час забиратися звідси! — Конов кинувся навмання, та ноги самі вивели його на знайому галявинку, де так само потягував пиво пілот.

— Поговорили? — спитав пілот, невпевнено киваючи кудись у бік заростів.

Олександр не відповів, тому що крізь каламутні очі пілота на нього знову глянув Будда. Олександр вискочив з оранжереї і налетів на Даруа, що простував назустріч.

— Ти що тут робиш?! — гримнув Конов.

Ватіш щось сказав, але Конов не розчув. Тоді він скинув шолом і загорлав, червоніючи з люті:

— Якого дідька ти сюди приперся?!

Ватіш у свою чергу відкинув забрало й закричав з неменшою злістю:

— Тому що ти на зв’язок не виходиш!

— Я тобі де велів залишатися?!

— А ти мені не вказуй! Я буду там, де треба!

— Ти — молодий телепень, тут усе заражене!

— А мені — начхати!

— Ти!.. — Конов сам не зрозумів, як у нього в руці опинився випромінювач, побачив тільки, що очі Ватіша дико розширилися, й останньої миті випростав руку вбік. Розряд ковзнув по плечі скафандра Даруа, перетворюючи на пил дорогу обшивку коридорної панелі. Із дзенькотом луснув світильник.

Обличчя Ватіша зблідло, але він простягнув руку вперед:

— Віддай зброю!

Конов похитав головою. Не без натуги він знову опанував себе: без шолома, вже не можна розраховувати на власний здоровий глузд. Адже він щойно змусив Ватіша теж скинути захисний шолом і мало не вбив його. Хто гарантує, що коли Ватіш отримає в руки зброю, не пристрелить його самого?

— Даре, я вже схибнувся! Зараз і ти схибнешся, й ми просто повбиваємо один одного! Що з дітьми?

— З ними все гаразд.

Конов із зусиллям заштовхнув випромінювач у кобуру.

— Поки-що гаразд! Коли ми з тобою повернемося на корабель, життя їм ніхто не гарантує! Даре, потрібно відстикуватися від «Барса»! Незабаром прибудуть рятувальники, нехай вони хоч когось застануть живим!

— Про що сперечаються шляхетні джентльмени? — на плече Конова лягла тонка рука, внизана браслетами. Конов повів поглядом по руці, по округлому плічку й довгій шиї… Сама Афродіта з усмішкою мружила карі очі! Конов відчув біля себе голосне дихання Даруа й знову опинився на океанському пляжі поруч з Буддою.

17

Ледь ступивши на «Лорі», Даруа відчув тривогу. Він ще кілька разів викликав Конова, але Олександр не відповідав. Шукати людину в лабіринтах незнайомого корабля — лише тепер Даруа зрозумів, яке складне завдання поклав на себе!

Хаос у коридорах не справив на Ватіша особливого враження (щось схоже, на думку Даруа, й мало б виявитися на судні, що терпить аварію). Гірше було зі станом людей. На перший погляд вони нічим не відрізнялися від тих, котрих Ватіш залишив на «Талані». Та тільки на перший погляд!

Коли назустріч Ватішу трапилася людина в смокінгу, Даруа зрадів. Він звернувся до джентльмена зі словами:

— Скажіть, будь ласка…

Чоловік не повернув голови. Він пройшов повз Ватіша, немов крізь порожнечу, й зник в одній з кают. Ще двоє парубків тягли дивну на вигляд кушетку з порізаною смугами оббивкою.

— Агов, хлопці!

Один з них обернувся, ляснув себе по заду й присвиснув. Ватішу схотілося в’їхати жартівникові в пику, але він стримався. Конов сказав, що на «Лорі» проблеми. Цікаво, які? Діти начебто не постраждали: перелякані, щоправда, але поводяться як звичайні діти. Може, й справді народ наркотиками накачався? Хіба мало в багатіїв примх?

Звідкись збоку долинув жіночий лемент. Даруа стрепенувся, рвонувся був на крик, але налетів на захоплену одне одним парочку й вискочив, як обпечений.

— Юначе! — Даруа озирнувся й побачив жінку похилого віку в капітанській формі. — Підійдіть сюди! — Ватіш не чув про жінок-капітанів прогулянкових яхт, але, зрештою, він не так давно служив у космофлоті. Бабуся вимогливо поманила Ватіша пальцем:

— Я до вас звертаюся! Що ви тут робите?

— Я прибув на аварійний виклик, капітане!

Жінка схвально посміхнулася:

— Як приємно зустріти виховану молоду людину! Ваш друг був не настільки вишколений!

— А де він?! — пожвавішав Ватіш.

— Напевно, в оранжереї. Усі наші гості повинні насамперед відвідати оранжерею! У нас є унікальні екземпляри!..

Базікаючи й далі, вона тим часом наблизилася майже впритул, і безсоромно розглядала Ватіша. Даруа почувався незатишно, але нагадав собі, що скафандр — досить надійний захист від навіжених.

— Скажіть, — бабуся сором’язливо нахилила голову, — а ви вмієте грати в баскетбол? Я хотіла б зіграти з вами…

Ватіш трохи розгубився, потім пригадав, як розмовляв з дітьми Барс.

— Звичайно, капітане, я чудово граю в баскетбол! Якщо ви покажете мені оранжерею, я обіцяю зіграти з вами негайно, як тільки відшукаю друга!

Бабуся засяяла, навіть заплескала в долоні:

— Тільки не обдуріть! Оранжерея — на носі яхти! Повертайтеся швидше, я чекатиму!

18

— Жінки породжують суєту! — філософськи відзначив Будда.

Конов кинув у його бік миттєвий погляд і знову повернувся до Афродіти:

— Ми, власне, не сперечалися, ми розмовляли!

— Розмовляли! — ствердив Ватіш.

Молода жінка розсміялася — відкинула голову й показала чудові зубки-перлини.

— А мені ваша бесіда здалася сваркою!

— Ні! — гаряче запевнив Ватіш, і тут його погляд упав на Будду. Той тримав у руках два кольти, а зсунутий на потилицю капелюх не віщував нічого доброго. Триденна щетина Будди підкреслювала оскал усмішки. Ватіш мимоволі схопився за бік, але кобура його скафандра була порожня: вся зброя залишилася в Конова. — Ми так мирно розмовляли!..

Афродіта відпустила плече Конова й підхопила під руку Ватіша:

— Знаєте, я так скучила за гостями! За весь час польоту — жодного незнайомого обличчя! Знаєте, Отто зібрав непогану компанію, але бачити їх щодня — це занадто!

Океан розмірено гнав до берега вали. Сосна над урвищем видалася Конову знайомою, хоча він був певен, що ночував не тут. Поява жінки серед цієї недоторканої природи навівала думки про тлінність людського буття. От стоїть вона, така тендітна й легка, серед диких каменів пляжу, дмухни — і зникне, як росинка під палючим промінням сонця! Що таке людина в порівнянні з глибинами космосу?!

Від піднесених думок його відволік Ватіш. Вимушено всміхаючись Афродіті, він повернувся до Олександра й крізь зуби прошипів:

— Алексе, ця сволота за вами зараз стрілятиме!

Конов миттєво повернувся, вихоплюючи випромінювач, але зустрівся тільки зі здивованим поглядом Будди й розслабився:

— Пусте, Даре, це мій друг.

Кольти вистрілили. Конов повалився на коліна, потім упав обличчям у пісок. Ватіш застиг у напруженій позі, не зводячи погляду зі стволів, які стікали димком, а дівчина й далі щебетала:

— Знаєте, у нас сьогодні вечірка, то я вас запрошую!

— Відійди від неї, виродку! — звелів Будда, спрямовуючи дуло в груди Ватішу. У роті Даруа пересохло, в скронях ломило. Він обережно вивільнив руку з теплої дівочої долоні. Теплої? Через метал рукавички?

Ватіша пройняв дріж. Мара зникла, й він побачив себе посеред коридору поруч із симпатичною золотоволосою дівчиною. Поблизу зі спрямованим у бік порожнього місця випромінювачем застиг Конов. Очі його здавалися зовсім скляними: Конов розмовляв з Буддою. Ватіш подумав: якщо зараз Олександра гукнути, він просто вистрілить на звук.

— То ви прийдете на вечірку? — повторила дівчина.

— Так-так, обов’язково! — Ватіш потягнувся до випромінювача, але тут Конов запхнув зброю в кобуру й озвався:

— Даре, нас кудись запрошують?

Неподалік знову гуркотів океанський прибій, але тепер Даруа бачив дві картинки, що накладалися одна на одну. В одній поруч з Коновим височіла бронзова статуя божества. У другій мертвий Конов лежав на піску, а до самого Ватіша з двома кольтами в руках з усмішкою наближався Будда в подобі ковбоя. І на обох картинках усміхнена Афродіта помахувала рукою на прощання.

— Алексе, нам потрібно відстикувати «Барса»!

Обидві картинки злилися в одну й зникли. Золотоволоса дівчина, все ще усміхаючись, повернула за ріг коридору. Конов похмуро поманив рукою Дара:

— Ходімо, рубка там!

Вони рушили в той бік, поступово прискорюючи крок, а далі побігли. Ватіш намагався не відставати й не відривати погляду від спини Конова. Під ноги раз у раз потрапляли дрібні предмети, але периферичним зором Ватіш постійно ловив океанський берег, і тому на підлогу він не дивився. Боявся побачити мертвого Конова.

— Юначе!

Ватіш з розгону проскочив повз розчаровану бабцю. Конов уже звертав у рубку, коли скривджена пані покликала несподівано гучним голосом:

— Віллі! Максику! До мене! На борту чужинці!

Почулося тупотіння численних ніг, але Ватіш услід за Коновим вскочив у рубку, й двері відрізали їх від переслідувачів. Конов гарячково клацав перемикачами, а Ватіш підскочив до передавача, який і далі працював на аварійній хвилі і ввімкнув голосовий зв’язок:

— Рятувальникам! На «Лорі» лютує невідома хвороба! Скафандри не захищають!..

Двері з вереском вдавилися в стіну, від сильного удару Даруа відлетів, змітаючи тілом незакріплені деталі, а Конов відскочив у куток з криком:

— Стояти, мерзото, стрілятиму!

Обидва випромінювачі в його руках ощерили дула на юрбу. Але люди напирали, їхні перекошені обличчя палали люттю. У першому ряду Конов побачив дівчинку, яка нещодавно вела його до оранжереї. Дівчинка з ощереними зубками повільно рухалася вперед, і руки її невпинно нишпорили в повітрі в пошуках жертви. Конов підняв випромінювачі і… не вистрілив! Юрба звалила його з ніг, зім’яла, й він зник з очей Ватіша, тому що в того самого вчепилася безліч рук.

19

Петер прокинувся від того, що Міккі дзявкнув. Спросоння хлопчик спробував пригорнути його, але собака випручався і, заливаючись гавкотом, атакував розгніваного бараноїда. Той спробував був наблизитися до сонних дітей з метою знайомства, та Міккі цього не схвалював.

Бараноїд киркнув, очі його з блакитних поступово зробилися темно-синіми. Спочатку звірові не сподобалося зникнення прийомної мами, а тепер його почав дратувати настирливий собака. Бараноїд зголоднів. Останнім часом його годували люди, й робили це регулярно. А тепер обід раптом скасували!

Міккі ненадовго замовк, тому що бараноїд зробив випад у його бік, а потім вереснув, коли пазури зачепили його лапу.

— Дядьку Даре! — загукав Петер. — Ваш кіт кривдить Міккі!

20

Ватіш не втрачав свідомості, просто події немов затягнуло туманом. Спочатку його збили з ніг, потім хтось випробував на міцність скафандр, але розрахована на серйозні перевантаження металева тканина змусила нападників волати від болю в поранених руках. Ватіш спробував підвестися, але під вагою тіл знову впав на підлогу. Чиясь зігнута в лікті рука опинилася під його підборіддям, і Даруа з жахом зрозумів, що зараз йому просто скрутять шию.

— Ні! — бабуся в капітанському одязі вчепилася в обличчя нападника, й той з криком випустив Ватіша. — Не вбивайте їх!

«Яка мудра бабця! — подумав Ватіш. — Даремно я не зіграв з нею в баскетбол!»

— Скафандри! Зніміть з них скафандри!

«Чорт, а бабця розумніша за мене! — вжахнувся Ватіш. — Не слід було продиратися в рубку! Викликати б Барса, щоб сам відстикувався від „Лорі“!»

Але ця запізніла думка вже не могла допомогти Даруа: двоє хлопців у космофлотівській формі витягли зі скафандрів спочатку його, а потім і Конова. Конова пом’яли більше, та він ще пручався. Бранців жбурнули на підлогу й міцно сповили липкими стрічками, примотали один до одного, спиною до спини.

Вдоволена бабуся щасливо розсміялася. Пасажири з «Лорі» лаючись виривали один у одного з рук трофейні скафандри: кожен хотів надягнути обнову.

— Даре! Пробач мені, заради Бога! — простогнав Конов. — Я не зміг стріляти! Це все одно, що розстрілювати дітей!

Ватіш і сам це бачив, але водночас він із жахом відчував, що свідомість ніби вислизає, намагаючись і його втягти в ці божевільні ігри. Йому дедалі більше хотілося втрутитись у бійку. Адже скафандр все-таки належав йому!

— Алексе! — Ватіш вибухнув найбруднішими лайками, які знайшлися в пам’яті. — Ви ж — косморозвідник, так вас і розтак! Зробіть що-небудь!

Конов завовтузився, й Ватіш зрозумів, що він намагається сісти. Але сісти вони могли тільки вдвох, і вони це зробили. Бабуся з захватом почала обох цілувати. Ватіш похмуро подумав, що коли судилося, щоб їх замучили жінки, то краще б це була та золотоволоска! Та саме її тут і не було.

— Мадам! — з пафосом промовив Конов, ухиляючись від чергового поцілунку. — Якщо ви нас розв’яжете, ми зможемо провести час значно приємніше!

— Пустунчику! — бабця насварилася пальчиком. — Ви від мене знову втечете!

Конов приготувався заприсягтись у вірності, але побачив Будду, що наближався, й знітився. Будда не терпів брехні!

І далі сперечаючись, пасажири та екіпаж «Лорі» полишили рубку й покинули бранців під владою щасливої пані-капітанші. Ватіш покрутив головою, прикидаючи, яка відстань їх відділяє від передавача. Коли в рубку вдиралися нападники, мікрофон працював. Якщо Барс і далі прослуховує хвилю «Лорі», можна спробувати з ним зв’язатися.

І тут коридорами «Лорі» розляглося дике ревище! Бабця злякано зіщулилась, Дар заціпенів, а Конов забув про Будду.

— Що це? — Даруа насилу виштовхнув із горлянки ті двоє слів.

Ревіння повторилося й скінчилось несамовитим виттям. Ватіш відчув, як по спині побігли струмочки холодного поту. Конов болісно застогнав:

— Це — Барс, Даруа! Це — Барс!

21

Почувши страшне ревище, бараноїд злякано киркнув і кулею вилетів з каюти, Міккі з вереском стрибнув на руки господареві, а хлопчики зайшлися плачем. У сусідній каюті голосно закричала розбуджена Літа.

Коли ревіння повторилося, Петер, не довго думаючи, поліз ховатися під ковдру, тремтячий Андрес кинувся за ним, а Літа зайшлася несамовитим криком.

Творці Барса, що закладали в його пам’ять рикання дикого звіра, навряд чи замислювались над тим, які наслідки може мати цей жарт. Кожен біел мав прізвисько, й коли косморозвідники працювали разом, голос тварини частенько застосовувався як позивні. Риком Барс скликав екіпаж під час посадки на атмосферну планету, коли капітан оголошував загальний збір. Риком косморозвідники вітали один одного замість дружнього салюту. Востаннє Барс гарчав у присутності свого другого капітана, коли команда прощалася зі старим кораблем. З того часу ніхто не турбував його звірячого голосу.

Але зараз Барс знову виявився на службі. Він раптом зрозумів, що екіпаж у пастці: вони опинилися в ущелині Радомая, і тільки сусідній корабель може прийти на допомогу. Барс буцімто спустився на кілька миль південніше на плато Десси. Можна було звернутися засобами звичайного зв’язку, але аварійний сигнал скликав і тих, хто заглибився в чорні нетрі. На ревіння збиралися всі. Тільки разом можна було перемогти, й Барс ревів на всіх хвилях діапазону й навіть всередині власної оболонки.

Диспетчер «Талану» терміново викликав рятувальників Нготені. Вони були вже порівняно недалеко від місця аварії «Лорі», але звістка про те, що нещастя сталося ще й із транспортником, змусила їх збільшити швидкість. Не відповідаючи на заклики бази, Барс репетував звіриною мовою про нещастя. Ефір наповнився схвильованими людськими голосами: рятувальники запитували спостерігачів про всі події в секторі. Чи не збився ще хто з курсу? Чи не вразила екіпажі раптова хвороба? Не чути про спалахи на зірках? А може, в секторі з’явилися бандити?

Нічого цього не чув Барс. Видіння заваленого в ущелині екіпажу змушувало його шаленіти, закликаючи на поміч. І раптом він почув кінське іржання! Тільки біел міг так відповісти! Барс замовк і приготувався слухати.

— Говорить Пегас! — долинув з динаміків сварливий голос. — Що з тобою діється?!

— Екіпаж завалило в ущелині! Прошу допомоги!

— Роззуй очі, Барсе, ти не на планеті! Ти завис поруч із механічною цяцькою і репетуєш, наче тебе ріжуть! Хто в тебе сьогодні капітан?!

— Даруа Ватіш!

— Скажи своєму Даруа Ватішу, щоб перевірив твої мізки! У тебе негаразд із біологічною частиною!

Барс блокував частину своїх вузлів і відразу зрозумів, що Пегас має рацію. Хтось зламував програми, перебираючи на себе частину енергії. Барс негайно активізував датчики і знайшов випромінювання, що йшло з кают-компанії! Якийсь біологічний об’єкт намагався впливати на мозок транспортного корабля!

Барс спробував вступити в мовний контакт, але отримав у відповідь такий удар по сенсорах, що в нього ледве не відімкнулося блокування. Ще ніхто не намагався зводити з розуму біоелектронний мозок, і в Барса не було варіантів захисту.

Біел спробував викликати капітана, та Ватіш не відповідав. Він давно вже перебував на «Лорі», і косморозвідник Олександр Конов пішов разом з ним. Барс міг звернутися до людей, що залишились, але йдучи, Даруа наказав Барсу про них піклуватися. Люди були ще надто незрілі, щоб віддавати накази.

Найгірше, що Барс не міг визначити ступінь інтелектуального розвитку нападника. Барс — корабель косморозвідки — мав спеціальні програми на випадок зіткнення з чужим розумом. Слід було уникати конфлікту всіма можливими способами. Об’єкт поводився агресивно: проник на корабель і, пошкоджуючи життєво важливі органи, ставить під загрозу життя довірених Барсові людей. Але приймати рішення повинен капітан! Або за його відсутності — член екіпажу! Барс не міг вживати заходів самостійно.

Тоді він вирішив удатися до компромісу. За умови недієздатності присутніх на борту людей можна спробувати задіяти інших членів екіпажу — не людей. Барс киркнув і покликав бараноїда до дверей кают-компанії. Там він так-сяк пояснив мешканцеві планети Імра завдання: пробратися в кают-компанію і обнюхати біологічний об’єкт. У разі дружньої поведінки об’єкта пояснити йому недоцільність впливу на центр корабля.

Бараноїд сердито киркнув, і блакитні очі його стали темно-синіми. Звірові не сподобалося повідомлення про появу на кораблі чужинця. Самим нема чого їсти!

Коли двері кают-компанії відчинилися, бараноїд шаснув усередину з максимально можливою швидкістю. Побіжного погляду йому вистачило, щоб оглянути територію і знайти єдиний новий об’єкт: гравітаційний конструктор. Бараноїд ретельно обстежив деталі й знайшов ще один запах, який видався йому привабливим. Деякий час він нюхав повітря, потім кинувся просто до великої троянди, яка лежала на підлозі. Сині очі бараноїда, які вивчали квітку, особливо прикипіли до колючок. Саме колючки випромінювали максимальний аромат. Бараноїд голосно втягнув у себе повітря, киркнув і зробив стрибок.

Сенсорний удар виявився таким сильним, що Барс знову заволав, та бараноїдові голод додав спритності, і вже через кілька секунд Барс втих, бо роздерта на клоччя квітка зникла в утробі звіра.

— Це була істота розумна?

— Не зрозумів тебе! — киркнув бараноїд, облизуючись, і вдоволено примружив блакитні очі.

22

Ревіння Барса, яке досягло слуху його екіпажу з боку шлюзового відсіку, стало для Конова свідченням того, що остання фортеця впала й досить опиратися неминучому. Будда був поруч, і вони разом подалися в мандри космосом. Частенько перетинаючи космічний простір, Конов проте рідко опинявся з ним віч-на-віч — лише в разі, коли позаштатні ситуації вимагали виходу у відкритий космос. Але й тоді вся увага була прикута до корабля, неполадки в якому змушували екіпаж надягати скафандри.

А зараз Олександр занурився в споглядання зірок, що пролітали під ногами. Будда летів поряд, часом вдаючись до пояснень на кшталт: «так виглядає галактика, коли народжується», «ця зірка зараз вибухне», «тримайся подалі від протуберанця». Конов мусив визнати, що вигляд відкритого космосу породжує зовсім нові почуття, які й порівняти немислимо з колишніми, буденними, зрозумілими. Можливо, саме так мусить почуватися молодий бог!

Будда пояснив Олександру, що згодом і він зможе творити галактики, але для цього треба спочатку попрацювати з енергіями. Напевне, енергія «янь» знову вичерпалась, тому що Конов почав жахливо мерзнути в космосі. І руки затерпли, й Ватіш над вухом стогне! Олександр прислухався. Слухові ввижався жагучий шепіт: «Та стріляй-бо!»

Але в кого можна стріляти в космічній порожнечі? Конов напружив зір і розрізнив обриси чиєїсь неголеної пики на тлі блакитного неба. Виявляється, Ватіш був на прицілі у двох десятків запеклих бандитів, а в самого Конова в руках стікав димком вінчестер одна тисяча… невідомо якого року випуску. І якщо він, Конов, зараз вцілить з першої спроби у ватажка, Ватіш отримає шанс кинутися в кущі… Який шанс під такою кількістю стволів?

— Даре! У тебе дитячі фантазії!

— А ваша космічна маячня краща?! Бог новоявлений!

Вони сиділи в рубці «Лорі», зв’язані в кращих традиціях класичного вестерну — спиною до спини, — і повільно замерзали. Космічний холод посилювався! Конов ще в оранжереї зрозумів, що на «Лорі» негаразд із опаленням, але це вже не лізло ні в які ворота! І бабця-капітан зникла кудись, а саме на порі погрітися грою в баскетбол!

— Д-давай вибиратися звідси! — процокотів зубами Конов.

— А я не проти, тільки як?

23

Ледача від насичення Істота перетравлювала здобич. Живилася вона не один день, і маса поглинутої енергодумки якраз наближалась до бажаної. Чималий згусток енергодумки, на жаль, вислизнув з пастки, а паросток-ловець загинув — та це тимчасово. Істота не дозволила роз’єднати зв’язок, і, виходить, рано чи пізно й цей розум буде позбавлений енергії.

Істота могла постувати дуже довго, але якщо вже натрапляла на їжу, завжди прагнула граничного насичення. Спочатку енергодумкою, потім — білком. Повне втамування апетиту означало готовність до розмноження. Сама Істота білкової їжі не потребувала, а от личинкам, матриці яких уже були закладені в середині Істоти, білок був необхідний для будівництва їхніх тіл. Тому Істота завжди намагалася збільшити кількість їжі і, треба сказати, виявлялася доволі винахідливою в способах. Саму Істоту навряд чи можна було назвати розумною (у людському розумінні цього слова), але вона вміла трансформувати енергодумки й використовувати їх. Людина назвала б це здатністю до телепатичного впливу. Щоправда, для цього впливу мав значення фактор відстані. Якщо Істота довго голодувала чи нещодавно здійснювала розмноження, їй не вдавалося приманювати здобич здалека. На «Лорі» вона натрапила вже напівмертва від голоду й здатності телепатично впливати на розум набула не раптово. Зате в повітряну суміш корабля миттєво потрапили речовини, випромінювані Істотою разом із запахом. У незначній концентрації вони, проте, справляли на людський мозок наркотичний вплив. І саме вони стали тими посередниками, за допомогою яких Істота почала живитися.

Істота була страшенно розчарована тим, що не змогла підкорити собі всі біологічні об’єкти на кораблі. Чим простіше влаштований був розум, тим менше він містив енергодумки, і, виходить, майже не цікавив Істоту. Таким чином, діти й собака виявилися поза грою, принаймні поза першою її фазою. Звичайно, їх можна було використовувати як джерело білка, але це вже наприкінці, коли енергодумки запліднять матриці личинок і настане фаза, що передує розмноженню.

Якби люди здатні були аналізувати природу Істоти, то виявили б, що вона схожа на деяких комах Праматері Землі. Павук, що запліднив самку, втікає чимскоріш, поки не з’їдений. Але кожен павук знає правила цієї гри, а Отто Симеон, який роздобув для оранжереї дивовижну рослину й надзвичайно пишався новим надбанням, аж ніяк не уявляв собі її підступності.

З пасажирами Істота впоралася досить швидко — позбавлені значної частини енергодумки, вони просто дійшли межі божевілля. Екіпаж було залишено на закуску: чим більш складний і тренований мозок, тим смачніше харчуватися його випромінюваннями. З двома — із самим Отто та капітаном корабля — Істота вовтузилася найдовше. Та нарешті виявились вичерпаними й вони!

Але на аварійний заклик, як мухи на мед, повинні злетітися й інші кораблі! (Істота мала певне уявлення про особливості поведінки здобичі). Завжди добре мати додатковий запас їжі!

І корабель з’явився. А з ним — і люди, досить смачні, а головне, нові. І ще додатковий сюрприз: мало схожий на людський, але теж мозок, рідкісна страва — біел!

Істота розім’якла. Чоловік з’явився відразу. Щоправда, він спершу трохи пручався, але так навіть цікавіше! Істота з задоволенням вовтузилася з новою енергодумкою. Спорядити на новий корабель свій паросток вдалося без особливих труднощів. Зазвичай люди намагалися в першу чергу рятувати найдрібніших дитинчат, а значить, з ними можна було відсилати що завгодно.

Паросток, який потрапив у нове середовище, негайно підсилив аромат, щоб дістатися до мозку другої дорослої людини. Нарешті й на мозок Барса було розпочато телепатичну атаку. Але тут на Істоту чекала неприємність: біологічна частина Барса була зрощена з машиною, а тому виявилася більш стійкою за звичайний людський мозок. Барс просто блокував біологічну частину й цілком перейшов на машинне мислення. Та ще ця паскудна тварюка!

На батьківщині Істота мала природних ворогів. Не надто розумні хижаки добре відчували білкову природу Істоти-матки і поїдали її просто й без витівок. От упоратися з личинками ці звірі не змогли б, але вони й не полювали на личинок! Вони полювали на жирну матку, а енергодумка просто звільнялася й безглуздо губилася в просторі.

Звір, який зустрівся істоті на транспортнику, не належав до знайомих їй хижаків, хоча повівся аналогічно: з’їв паросток. Істота пообіцяла собі під час другого раунду поєдинку з Барсом пригнати на транспортник двійко озброєних людей, щоб покінчити з нахабним бараноїдом.

Але це потім. А зараз Істота продовжувала ласувати, по шматочку відриваючи енергодумку від розуму спійманих людей. Все було спокійно. До того ж, неподалік з’явився ще один корабель, і, виходить, можна буде зробити додатковий запас їжі!

24

— Барсе! Хто це так страшно гарчав?! — дітям набридло плаката. Хлопці повилазили з-під ковдри, Андрес пішов до іншої каюти забрати Літу, а Петер зіпхнув з ліжка Міккі, що пригрівся, й згадав про механічну няньку.

— Це я гарчав! — меланхолійно відгукнувся Барс. — Мені снився сон, і я гарчав уві сні.

— Я так злякався! — зізнався Петер. — Я думав, на нас напали прибульці! А де дядько Дар і той, другий дядько, що обіцяв знайти маму?!

— Вони на «Лорі», — відповів Барс так само сумно. Він уже почав перевіряти відімкнені вузли, але ще не скінчив, і все багатство відтінків людського голосу зараз було йому недоступне. Залишився самий лиш смуток.

— Барсе, а нам можна на «Лорі»?

— Без наказу капітана не можна!

Петер замислився. З’явився Андрес, що вів за руку запухлу від плачу Літу. Радісний Міккі привітав їхню появу голосним гавкотом і посиленими рухами хвоста. Петер поскаржився Андресу на впертість Барса.

— А ми — маленькі! Нам не капітан наказує, а мами! А раз мам нема, виходить, ми самі собі наказуємо! — слушно зауважив Андрес.

Барс нічого не відповів, але двері каюти замкнулися. Петер сердито застукав по них кулачками:

— Я все дядькові Дару скажу! Він нас не замикав і тобі б не дозволив!

Та Барс увімкнув вузли, яких бракувало, і припинив переговори з дітьми.

25

Істота не потребувала високої температури, вона готувалася переходити до наступної фази й для цього перемістила частину своєї маси за межі оболонки корабля. Отвори, що виникли при цьому, були заповнені «коренями», і значного витоку повітря не сталося. Але «корені», проходячи крізь оболонку, пошкодили систему терморегуляції «Лорі». Температура у відсіках почала падати.

Одурманені люди тим часом не втратили чутливості й почали зігріватися по-своєму. Дехто просто напнув на себе весь наявний одяг, десь ввімкнули індивідуальне обігрівання каюти, а в двох місцях і досі діюча протипожежна система заливала вогнища локального загоряння.

У рубці температура впала вже до п’яти градусів тепла й дедалі знижувалася. У самих комбінезонах Ватіш з Коновим, цокотіли зубами, а тому розпочали відчайдушні спроби звільнення. Заважало те, що, безперестанку провалюючись у марення, вони перешкоджали один одному.

Ватіш намагався гризти пута, але марно. В його уяві вони з Коновим потрапили на обід до канібалів, чиї прокляті списи погрожували відправити представників космофлоту до прабатьків значно швидше, ніж Ватіша нарешті осяє геніальна ідея про спосіб звільнення.

Конов і далі мандрував космосом. Тільки йому, богові-початківцю, дедалі більше дошкуляв холод космічного простору. Він просив Будду допомогти з продукуванням енергії, але бронзовий друг не поспішав з рекомендаціями. Він чомусь огорнувся білястим серпанком, і обриси його ставали щодалі розмитішими.

Коли обоє бранців уже наближалися до блаженства нескінченного сну, хтось вкусив Ватіша за плече. Даруа з криком рвонувся — злісний канібал відлетів убік. Вирваний лементом із забуття Конов розтулив холодні губи в кривій усмішці.

— Даре! — ледь повертаючи язиком, промовив він. — Ця бісова тварина прокопала хідник у шлюзовому відсіку!

Щасливий бараноїд стрибнув Ватішу на груди й радісно куснув його за підборіддя. Даруа й далі вважав, що його поїдають живцем, і заволав ще відчайдушніше.

— Даре! Це бараноїд! Накажи йому перегризти мотузки!

Вже приходячи до тями, Даруа ввіткнувся обличчям у тепле хутро, і звір, який нарешті відшукав свою прийомну маму, натхненно запрацював язиком. До щік Ватіша поступово поверталася здатність відчувати. Через кілька секунд він уже відпльовувався від поцілунків бараноїда.

— Мотузки! — повторив Конов.

— Але я не вмію! — Даруа був у розпачі. — Це Барс розуміє його мову, не я! Я не знаю!

— Ну покажи йому! Покажи!

Обоє люто вчепилися зубами в стрічки, що оперізували їхні тіла. Бараноїд радісно киркнув і облизав обличчя Конову. Конов розсміявся крізь сльози.

— Ніколи не думав, що буду цілуватися з інопланетянином!

— Кире! Поганий! Смикати! — Даруа навіть загарчав, демонстративно кусаючи стрічку. — Вона піймала!

Бараноїд здивовано стежив за людьми, потім вирішив, що настав час приєднатися до гри, і в свою чергу вчепився в пута. Для того, хто зламує корабельні перетинки, липка стрічка — не перешкода. Пута були перегризені миттєво. Якби ж тільки не такі липкі!

— А що це ви робите?

Ватіш з Коновим підвели очі й побачили стару знайому. У буквальному значенні слова стару. Бабця тримала мисливський випромінювач. Конов мимоволі застогнав.

— Мерзенна тварина! — бабуся навела дуло на Кира, який безтурботно попирхував, але Конов із силою штовхнув бараноїда ногами й скрикнув від болю, бо заряд, призначений звірові, пропалив йому гомілку. Кир відлетів під крісло. Бабуся повернулася, але не досить спритно, й наступний постріл розрізав крісло навпіл.

— Стерво! — Дар у свою чергу вдарив ногами, й підбив мисливицю під коліна. Капітанша похитнулася, але встояла. Вона повернулась, і дуло випромінювача перемістилося в бік Даруа. Ватіш закусив губу, очікуючи пострілу. Поруч корчився від болю Конов.

— Погані хлопчики! І в баскетбол не грають!..

Метнулася брунатна блискавка, випромінювач загримів об підлогу, а капітанша зайшлася відчайдушним лементом:

— Віллі! Максику! Неньку кривдять!

Бараноїд відпустив прокушену руку, зістрибнув на підлогу й пригорнувся до колін Даруа. Очі Кира знову були темно-сині.

26

Пегас не пішов, Пегас очікував поруч, і Барс звернувся до нього:

— Поклич свого капітана!

— Я не маю капітана! — відповів Пегас.

Барс не зрозумів. Якщо є космічний корабель, виходить, на ньому є люди. А раз є люди, значить, один із них — капітан!

— А де він?

— Я мандрую без команди! Мене списали з космофлоту і відпустили на волю.

Про таке Барс не чув. Старі кораблі звичайно пускали на злам, а що роблять з біелами, Барсові не було відомо. Їх не так і багато, біелів. Їх чомусь більше не роблять.

— А де ти береш пальне? — запитав Барс. — Його завжди забезпечував «Талан», і Барс не міг собі уявити інші варіанти.

— Коли як, — відповів Пегас. Взагалі я знаю кілька покинутих баз…

Барс замислився. Він був уже старий, а тепер, після порушення роботи біологічних вузлів, його могли зняти з рейсів.

— Я хочу з тобою про це поговорити, Пегасе! Але не зараз. У мене й справді щось сталося з екіпажем. Він давно вже не виходить на зв’язок.

— Якщо твої люди на цій механічній іграшці, то кепські їхні справи! Я звідси бачу, як крізь оболонку пускає корені Фойра.

— Фойра? Я про таке не чув…

— Я старший за тебе, Барсе. Я бачив Фойру. Спершу вона висмоктує в людей розум, а потім поїдає тіла. Я міг би зараз убити її, але тоді буде пошкоджено яхту. А люди поки що живі, і їх ще можна врятувати.

— Як це зробити?

— Зняти людей з яхти. Але це повинні робити механізми, людей вона підімне під себе. Я бачив, як загинули кілька екіпажів, котрі намагалися допомогти один одному. На тобі немає паростків?

— У мене тут хижак із планети Імра. Він з’їв паросток.

— Це добре. Я чую, як перегукуються рятувальники. Їх треба переконати не підійматися на борт яхти. Нехай пошлють роботів!

— Роботів?

27

У мовчанні людей, що оточили їх, Даруа почув вирок собі, Конову й Киру. Смертний.

«До дідька! Міг же я не приходити до тями! — майнула в нього малодушна думка. — Вже давно мене з’їли б людожери — й жодних проблем!»

Обважнілий Конов прихилився до спини Ватіша: схоже, косморозвідник саме знепритомнів. Він стікав кров’ю. Ватіш з тугою подумав про те, що тепер йому вже точно не потрапити в косморозвідку, і про останній подвиг ніхто приятелям з льотної школи не розповість…

Бараноїд зайшовся кирканням, схожим на клекіт, але й це не завадило Даруа почути, як хтось шарудить по підлозі, шукаючи випромінювач.

«Добре, що вони другого не взяли!» — подумав Ватіш, хоча насправді це нічого не змінювало. І в одному випромінювачі зарядів вистачало на трьох.

— Додому! Пішов додому! — крикнув він бараноїдові, як гримають на собачку, що причепилася й настирливо біжить за господарем. — Повертайся на Барс!

Але бараноїд чи то не зрозумів, чи не хотів зрозуміти. Він ще міцніше пригорнувся до Ватіша й тоненько заскиглив. Мовчазна юрба вселяла в нього жах. Тільки капітанша голосила, притискаючи до грудей прокушену руку.

Випромінювач підняли, й Ватіш побачив, що тримає його та сама золотоволоска. Він мимоволі зіщулився…

І тут рубка стала сторчма! Зненацька відімкнулася гравітація, вся юрба розлетілася попід стелею. Зіштовхуючись один з одним, люди злякано галасували. Ватіш теж закричав, але тому що якась величезна змія охопила його впоперек грудей і поволокла за собою! Ватіш звивався й весь час бачив поруч із собою тіло Конова без жодних ознак життя. Хоча пошкоджені пута послабшали, однак липкі стрічки й далі утримували капітана й пасажира Барса разом. Звідкись знизу долинало злякане киркання бараноїда: схоже, в нього теж були проблеми.

І тільки коли змія протягла Ватіша через шлюзовий відсік «Лорі», Даруа зрозумів, що це маніпулятор робота, і радісно загорлав:

— Барсе!

— Слухаю, капітане! — відгукнувся біел.

28

Насамперед Ватіш наказав відіслати в медичний відсік Конова. Слід було негайно зупинити кровотечу, знеболити, підключити внутрішньовенне вливання. Усе це виконувала медична програма Барса. Олександр поки до тями не приходив, але Ватіш сподівався дотримати його до прибуття рятувальників, серед яких обов’язково будуть лікарі.

Потім він збирався відстикуватися від «Лорі», відійти на безпечну відстань, але Барс нагадав, що герметичність стикувального вузла порушено. Прориваючись до Даруа, бараноїд попробивав наскрізні отвори в перемичках шлюзових відсіків обох кораблів. Якщо Барсові під силу затулити отвір зі свого боку, то для ремонту «Лорі» потрібно, щоб хтось координував дії механізмів. Барс, в принципі, може ввійти в керуючу систему яхти, але для цього потрібні час і відсутність опору з боку екіпажу. Якщо ж просто відстикуватися й піти, зяюча пробоїна буде загрожувати життєвим функціям «Лорі». Невідомо, в якому стані аварійні системи й чи зможуть вони без участі людини перекрити ушкоджений відсік.

— Виходить, чекатимемо на штурм?

Ватішу дуже не хотілося воювати. Хоча на транспортнику він миттєво відчув себе краще, але мозок і досі був отруєний парами Фойри.

Даруа доплентався до рубки, напнув на себе втеплювач і звелів Барсові подати гарячого чаю. Щасливий бараноїд ходив слідком за Ватішем. Коли Даруа сів у крісло, він видряпався на спинку й притулився боком до шиї пілота. Ватіш не заперечував. Тільки тепер, у відносній безпеці, він відчув, наскільки йому кепсько. Боліло побите тіло, нили м’язи, до всього ще й почала бити лихоманка.

— Як там діти?

Барс запевнив капітана, що з дітьми все гаразд.

— Дай їм поїсти!

— Дядьку Даре! — Барс ввімкнув трансляцію, і Ватіш побачив на екрані малолітню трійцю. — Барс нас кривдить! — дзвінкий голос Петера, здавалося, заповнив собою рубку, і Даруа мимоволі поморщився від різкого болю в скронях. — Барс замкнув нас! Накажи йому відчинити двері!

Ватіш тяжко зітхнув:

— Вибач, Петере! Вибачте, дітки, вам знову доведеться посидіти замкненими, але недовго. Так сталося. Зараз Барс приготує вам що-небудь смачненьке й розповість казку.

— Дядьку Даре, ви знайшли маму?!

Дар відігнав видіння Афродіти з випромінювачем у руках.

— Ні, я пройшов повз неї. Усе буде добре.

— Дядьку Даре!..

Даруа різко відімкнув трансляцію. Він не міг зараз переконливо брехати.

— Що там у шлюзовому, Барсе?

— Були спроби його відкрити. Я блокував механізми.

Як тільки кому-небудь спаде на думку використовувати випромінювачі, ситуація загостриться. Ватіш не може припустити, щоб божевілля проникло на транспортник, а значить… без трупів не обійтися!

29

Істота виявила, що її здобич поменшала, й відчула роздратування. Коли їжа йде з рота — це не кращий час для розмноження. Через одного з приготованих об’єктів вона обстежила шлюзовий відсік, і з’ясувала, що з боку другого корабля отвір поквапливо зашпаровується. Паросток загинув, за відсутності прямого сполучення між кораблями не можна буде впливати через повітря, а для прямого впливу на мозок відстань завелика. Залишається використовувати харчові об’єкти. Перемичку між кораблями необхідно зламати.

30

— Барсе, як наші барикади?

— Капітане, нас атакують!

— Відчини двері!

— Не зрозумів?!

— Відчини шлюзовий і впусти нападаючих! Заблокуй медичний відсік, рубку й каюту з дітьми. Нехай пошукають нас!

Нападники не встигли розкрити шлюзовий відсік: Барс розгорнув двері, впустив двох людей з випромінювачами, й згорнув їх перед іншими. Пілот з «Лорі» й Афродіта недалеко пробігли — вже через кілька кроків їх зупинив наступний заслін. Барс блокував частину коридору (маневр, який застосовується при порушенні герметичності шлюзового відсіку).

— Що вони роблять, Барсе?

— Зупинилися. Жінка кинула випромінювач, чоловік дивиться на нього, не знаючи, з чого почати.

— У тебе є там харчові ніші?

— Нема. Але я можу використати ремонтну. Це займе більше часу.

— Подай їм обід. У тебе є святкова їжа?

— Звичайно.

Протягом декількох хвилин Барс займався тим, що перекидав їжу з харчового відсіку на ремонтну лінію, а Ватіш силкувався не заснути. Нарешті Барс доповів про готовність розпочати пригощання новоприбулих.

— Чудово! Побільше ароматизаторів!

Коли ремонтна ніша відкрилася, чоловік рефлекторно спрямував у її бік випромінювач, але щойно запах добре просмаженого біфштекса досяг його ніздрів, ситуація змінилася. Випромінювач полетів убік. Пілот вихопив з ніші тарілки, забився в куток і почав поквапливо їсти. Афродіта стежила за ним з погано прихованою заздрістю, але тут Барс подав наступну порцію. Аристократка прожогом кинулася до ніші, чоловік забурчав з кутка, але Афродіта вереснула, двома руками схопила м’ясо і почала давлячись запихати його до рота.

— Ну то як наші гості, Барсе?

—  Їдять. Капітане, рятувальники запросили наші дані!

Тільки тепер Ватіш розліпив повіки й глянув на екран. Чи то в очах миготіло, чи справді до транспортника наближалися дві цятки, а одна віддалялася.

— Барсе, відповідай рятувальникам! — Даруа хотів ще щось сказати, але робив це вже уві сні.

Попереджені Барсом рятувальники стикувалися з «Лорі» й запустили туди роботів з відеокамерами. Людей витягали кілька годин, але попередньо в оранжерею був спрямований самохідний вогнемет. Барс продемонстрував зображення знищеної бараноїдом квітки, але рятувальники не схотіли ризикувати й ліквідували всю оранжерею до билинки. Зовнішніх коренів Фойри не зачіпали: вони настільки зрослися з оболонкою яхти, що можна було порушити герметичність і занапастити людей.

Після того, як за годину роботи не знайшли більше жодної людини, кораблі по черзі відстикувалися від «Лорі». Нещасна яхта зависла в перехресті прицілів, і далі посилаючи в простір заклик про допомогу (ніхто так і не спромігся відімкнути передавач). За наказом з головного корабля блискавками спалахнули узгоджені залпи, так що корпуси кораблів загули від напруги, й «Лорі» розлетівся на атоми разом зі страхітливою паростю, що обплутала його.

31

Даруа нічого цього не бачив. Не бачив він і того, як знімали з Барса парочку, що мирно наїдалася, попередньо виловивши маніпулятором випромінювачі, як у медичний відсік перекинули лікаря для визначення стану Конова, як до дітей увійшов психолог, як по черзі рятувальники заходили глянути на людину, якій вдалося натягти носа Фойрі, — Ватіш спав.

І вві сні все-таки врятував прекрасну Афродіту від банди лиховісного Будди.

32

Два тижні по тому в госпіталі Нготені Ватіш переховувався від родичів врятованих з яхти людей. Значну частину пасажирів евакуювали в планетарні лікарні, членів екіпажу, які вціліли, відіслали в госпіталі космофлоту, а Конова з Ватішем і досі атакували вдячні родичі та представники інформаційних агентств.

Конов доліковувався перед проходженням медкомісії. Взагалі ж він прибув на Нготені працювати спостерігачем на одній із баз, просунутих углиб невивчених територій. Але після поранення й впливу Фойри йому доведеться переконувати в своїй дієздатності медичні світила космофлоту.

Ватішеві простіше: оскільки він успішно провів операцію зі знешкодження запаморочених Фойрою людей, це було зараховано як доказ високої працездатності транспортного пілота. Після проходження тестів йому дозволять повернутися на «Талан».

Барса поставлено на відстій. Ніхто не знає, що робити з кораблем, який зазнав нападу Фойри. Скоріш за все, його спишуть з космофлоту.

Тіл Отто Симеона й капітана «Лорі» так і не знайшли. Є підозра, що саме з них Фойра почала поглинання білкової їжі.

Що стосується інших, медики висловили надію, що значну частину людей вдасться повернути до повноцінного життя. Не всі з них перебували в контакті з Фойрою з самого початку рейсу: частина пасажирів зійшла на борт яхти на проміжних стоянках. Та й Фойра не відразу почала діяти на повну силу.

До речі, як вона потрапила на борт «Лорі», встановити так і не вдалося. Найвірогідніше, Отто Симсон купив її в колоністів, що заробляють контрабандою. Попит на екзотичні рослини дедалі зростає, хоча є надія, що історія з «Лорі» остудить голови особливо затятих аматорів ботаніки.

Петер осиротів, а от мама Літи й Андреса знайшлася — це виявилася та сама прекрасна Афродіта зі снів Даруа. Ненсі Ріадрус дотепер проходить лікування в центральній лікарні Валосси, дітей забрала її сестра, й вона ж перерахувала на особистий рахунок Даруа Ватіша кругленьку суму за порятунок Ненсі. У Ватіша довго допитувались, як він здогадався, що відтинаючи людей від «Лорі», можна переривати зв’язок з Фойрою. Ватіш відверто зізнався, що й не підозрював про такі речі, просто, коли побачив деградацію розуму пасажирів, подумав, що можна використати один із найбільш стародавніх рефлексів — харчовий.

«Грайлива бабця», яка завдала Конову з Ватішем стільки клопоту, успішно заліковує прокушену руку в одній з найдорожчих лікарень сектора. Вона нічого не пам’ятає з того, що сталося. Одна з найбільш поважаних і відомих жінок планети Дори, далека родичка Симеона, вона тепер успадкує його концерн, тому що прямих спадкоємців у Отто не залишилося. Розум її ще перебуває в дитячому стані, й вона цілими днями захоплено грає в баскетбол у лікарняному спортзалі. Їй уже призначили опікуна, адже дорослі сини Виллі та Макс самі й досі не оклигали після впливу Фойри.

Доля трьох підлітків з «Лорі» поки що сумна. Через малолітство вони не надто постраждали від Фойри, але потрапили в середовище озвірілих людей, і заліковувати травми, фізичні та душевні, їм доведеться ще довго.

На згадку про маму Петера, яка ціною власного життя врятувала дітей, родина Ріадрус усиновила хлопчика. Звичайно ж, вірний Міккі залишився з господарем. Після того, як історія з яхтою набула розголосу, болонки стали надзвичайно популярні в секторі, хоча й Конов, і Ватіш з часу того випадку саме до цієї породи собак ставляться негативно.

До речі, для Ватіша історія з появою на борту попутника скінчилася цілком щасливо. Олександр Конов, який кілька років тому залишив косморозвідку й працював спостерігачем на різних планетах, заздалегідь сповістив керівництво «Талану» про свій намір вирушити на Нготені. База відреагувала цілком позитивно, але вибір корабля залишила за Коновим. Тож службових санкцій не відбулося.

І нарешті — бараноїд. Тварина, яка розправилася з паростком Фойри, була оточена пошаною на Нготені — їй дозволили перебувати в госпіталі разом з Ватішем і Коновим. У відповідь на спробу журналістів познайомитися ближче Кир показав гострі зуби, стемнів очима й пішов крізь зачинені двері, не прощаючись. Після цієї демонстрації сили переможця Фойри турбувати ніхто не зважувався.

33

Ватіш розстався з Коновим неохоче. Він відчував душевну прихильність до цієї людини і гадав, що міг би навчитися в неї більше, ніж у будь-якій школі космофлоту. Втім, Конов обіцяв, що як тільки Даруа набере необхідного льотного стажу й забуде про свої дев’ятнадцять років, Олександр особисто поклопочеться про зарахування його в косморозвідку. Ватіш провів Конова на медкомісію, а сам пішов на далекий космодром шукати «Барса».

Свій корабель він знайшов цілком готовим до старту, залишилося тільки завантажити трюми. Про долю «Барса» Ватіш подався клопотатися до командира рятувальників.

— Даре, до «Талану» ми тобі долетіти дозволимо, але далі вже буде вирішувати база. З біелами після мозкової атаки космофлот ще не мав справи. Хоч би це не виявилося останнім рейсом старого хижака!

Рятувальник помітив, наскільки засмутили Ватіша ці слова, тому поплескав його по плечу й несподівано запитав:

— Слухай-но, а хто стояв з вами поряд, коли ми підходили? Мені привиділося, нібито це був косморозвідник?

Даруа знітився:

— Вибач, не уявляю, про що мова. Я тоді мало що тямив.

— А що казав Барс?

— А Барс нічого не казав. Я не знаю, звідки в його пам’яті історія Фойри… Це дуже давня історія, вона сталася ще до його першого польоту!

Дару а замислився на мить, усміхнувся й погладив бараноїда, що крутився під ногами:

— Знаєш, як на мене, кораблі теж мають право на власні таємниці!

Рейс поза розкладом

1

— Шановна публіко, до-озвольте відрекомендуватися: Даруа Ватіш — майбутній герой-косморозвідник, а нині транспортний пілот третьої категорії. База-маяк «Талан»! — Дар хвацько клацнув підборами перед пілотським кріслом. Звір з видовженою, як у хорта, мордою, який дрімав у кріслі, ліниво розплющив блакитне око й відразу заплющив знову.

Ватіша це не збентежило:

— На даний момент доблесно виконую спецзавдання свого диспетчера!

Звір ніяк не відреагував на цю патетику, за що Даруа сів йому на хвіст (місця в кріслі було замало для двох).

— Темне ти створіння, Кире, — Ватіш витягнув з-під себе хвіст. — Я тебе, можна сказати, пригрів, синтетичною бараниною годую, а ти зі мною навіть говорити не хочеш.

Почувши своє ім’я, Кир чхнув, протуркотів «Кир-ря» і знову затих.

Дар окинув тужним поглядом крихітну кабіну «бабки», в якій вони з Киром мусили провести останні години перед посадкою на Капариду. Виряджаючи свого пілота в позаплановий рейс, база не дала йому навіть транспортника, бо там справедливо вважали, що один контейнер можна доправити й подорожніми. Чотири кораблі по черзі приймали на борт «бабку» разом з «дезом» (апаратом далекого зв’язку), транспортним пілотом Даруа Ватішем і його волохатим супутником, якого Ватіш вперто іменував собакою-мутантом. Для диспетчерів «Талану» інопланетне походження Кира не було таємницею, але вони досить спокійно ставилися до його присутності. У далеких рейсах, які людина проводить здебільшого на самоті, їй потрібна бодай якась розрядка, а Кир один заміняв бригаду психотерапевтів.

— Шановна публіко! — раптом закричав Ватіш, і це було так несподівано, що бараноїд киркнув і зіскочив з крісла. — Ви маєте щастя бачити перед собою людину, яка вперше здійснила героїчний переліт з тортом «Фрюн-Фрюк» на борту!

Капарида постала перед Даруа в той момент, коли він почав серйозно замислюватись про відпустку, та й сама планета належала до іншого сектора, який обслуговувався базою Мянака, тож підстав для поганого настрою Ватіш мав чимало. Власне, він не був схильний до меланхолії і в критичні моменти користувався методикою барона Мюнхгаузена, сам себе витягаючи з болота нудьги.

— Нічого, Кирчику, — провадив Ватіш уже звичним тоном, — злітаємо з тобою на Капариду, віддамо спостерігачеві Норину «дез», що без нього він жити не може, й подамося у відпустку. Відшукаємо моїх родичів, всадовимо їх півколом, я сяду в центрі, ти вдаси з себе собаку й ляжеш біля моїх ніг, і я розповідатиму про найжахливіші з наших пригод…

Бараноїд, так і не вподобав собі іншого місця, тому повернувся до крісла й дуже красномовно втупився поглядом у людину, однак Ватіш цього ніби й не помітив, захоплений власною вигадкою.

— Вони думають, якщо я ще не в косморозвідці, то й розповідати нема чого?!

Кир на мить присів, легко скочив на спинку крісла й опинився на плечах у Дара.

— То ти нахабнієш, хижаче?! — обурився Даруа, намагаючись скинути бараноїда, але той тільки міцніше вчепився в комір комбінезона. — Гаразд, посидь, але тихенько.

— Кир-р, — пообіцяв бараноїд, влаштовуючись зручніше.

— Будь-яку подію можна описати так, що в слухача волосся стане дибки! — повідомив Даруа Кирові, який уже задрімав, і замовк. Описувати не було чого.

Транспортний флот не та робота, з якою героїчно переборюють, на кожнім кроці освоюють і безперервно відкривають. Транспортний флот — це контора з постачання тих, хто переборює, освоює та відкриває. «Прудконогий верблюд» — так іронічно охрестив Ватіш корабель, на якому літав найчастіше, а самого себе урочисто нарік караванником Ахмедом.

Пілотів третьої категорії в косморозвідку не брали, а йти на пасажирський лайнер дублером Дар не хотів, тому терпляче тягнув на собі це ярмо, глузуючи з власних мрій стати розвідником, а тим часом потихеньку набирався льотного досвіду. Друга категорія вже допускалася до меж освоєного простору, а перша… Але для першої потрібно було не тільки вміння літати, а ще багато різного… Пілот — він тільки в просторі пілот, а на планеті — повноправний член експедиції з усіма належними обов’язками.

«Бабка» перейшла з високої орбіти на низьку, а Капарида й досі не відповіла, хоча Даруа надіслав запит хвилин двадцять тому.

— Доведеться влаштувати репетицію, — зітхнув Ватіш, — родичі в мене кмітливі. Почнеш затинатися під час розповіді — не повірять. Як би це почати?..

— Транспортний пілот бази «Талан» Даруа Ватіш, — раптово заговорила Капарида, — вас прийняти не можемо…

2

Капарида зустрічала непривітно. Мою бідну «бабку» не хотів приймати жоден космодром. Становище з найдурніших: хлопці рейсу «Анког — система Бети» витрусили нас із Киром на високій орбіті й подалися далі, а тут раптом «бабці» не дають посадки! Ви коли-небудь намагалися на «бабці» форсувати далекий космос? Правильно, й не слід намагатися: не для цього призначена маленька авієтка, якою переправляють туристів із пасажирського лайнера на вподобану ними для екскурсії екзотичну планету.

Контейнер з «дезом» майже цілком зайняв вантажний відсік, а ми з Киром поділили пілотську кабіну. Оскільки лапи й хвіст на спинці крісла не вміщалися, вони лежали на моїх плечах. Перспектива літати з таким от коміром невизначений час не викликала в мене захвату.

На щастя, на капаридському космодромі сиділи ще не цілком непробивні люди — достатньо виявилося натяку на гучний скандал — і дозвіл на посадку відразу було отримано.

Спустилися, чекаємо. Дорогоцінний «дезик» чомусь ніхто не квапиться вилучати. Я озброївся терпінням, залишив Кира на варті, а сам узявся шукати керівництво космодрому. І після тривалих пошуків вдалося знайти щось неосяжне за розмірами з мальовничо кошланими вусами. «Щось» поблажливо поплескало мене по плечах (від чого я мимоволі влип у стіну) й пообіцяло негайно звільнити «бабку» від контейнера. Я відліпився від стіни й спробував заперечувати:

— Стривай-но, — кажу, — а де ж сам Василь Норин, вельмишановний отримувач? Я як бюрократично відданий нашому відомству перевізник мушу неодмінно отримати його особистий підпис у накладній!

На жаль, ця історично відстала особа з моєї вишуканої промови не зрозуміла ані слова. Довелося зробити «страшні очі» й дуже чемно зажадати негайної зустрічі з Норином.

Тут капар чомусь почервонів і заявив, що Норин, мовляв, у експедиції й особисто прибути на космодром не може.

У якій-такій експедиції, відповідаю, якщо він сам «деза» вимагав, а тепер не з’являється за надісланою йому апаратурою!

Почав мені цей капарський начальник розповідати про користь наукових пошуків взагалі і експедиції Норина зокрема. Норин, бачте, флору-фауну вивчає, а від цього все майбутнє планети залежить, оскільки вони тут усі до єдиного завзяті натуралісти й без живої природи існувати взагалі не можуть.

Ну то й що, заперечую, природа природою, а вантаж я маю вручити отримувачеві лише особисто. З тим і пішов.

Сидимо з Киром у «бабці», невідкладними справами займаємося: я перевіряю рятувальну капсулу, — там клапан викиду заїдати почав, — а звір банку консервів спустошує. Раптом зчиняється гамір, стукіт, тарарам. У чому річ? Капарська митниця вламується. Терміново надайте до огляду всі заборонені предмети. Немає, кажу, в мене нічого забороненого. У нас на «Талані» контроль суворий, жодних сторонніх речей не тримаємо.

Однак «бабку» вони таки перевернули догори дном. Один спробував навіть до контейнера поткнутися, та я пхнув його носом у пломбу галактичного центру зв’язку й пояснив, що буває за її порушення без належних повноважень. Однак вони не заспокоїлися. Той, що був нижчий на зріст і мав писклявий голос, зненацька витріщився на мого Кира й навіть рота роззявив. Кир собі й вухом не веде, вилизує банку синт-баранини й сопе від задоволення.

— Це що? — промовляє митник таким голосом, немов побачив у мене розкриту шухляду з галюциногенною піною Дебельяна.

Кир здригнувся і впустив банку: бараноїди взагалі дуже чутливі до інтонації.

— Собака, — нахабно заявляю я, майже фізично відчуваючи наближення неприємностей.

—  І це, по-вашому, собака? — митник підозріливо оглянув Кира від кінчиків пазурів до щільно притиснутих вушок.

— Собака, — наполягаю на своєму. — Мутант з Араї.

Митник почав порпатися в документах:

— Собака не значиться в описі корабельного майна.

— Пес належить особисто мені.

Митник знову пошелестів сторінками:

— Тварина ніде не значиться! Це контрабанда!

Шерсть на зашийку в Кира стала сторчма, а блакитні очі почали швидко темнішати.

— Ви нестимете відповідальність за спробу провезення на планету тварини невідомої породи з невідомою метою.

Тут у мене, звичайно, виникли запитання «по суті справи»:

— У кого з нас невідома мета — у мене чи в тварини?

— Ви заарештовані! — суворо повідомив митник і подав знак супроводу.

Бараноїд глухо загарчав. «Кир-ря», що перекочувалося у його горлянці, попереджало порушника спокою про чималі неприємності.

— Собака перебуває в пілотській кабіні! — задкуючи від надто запопадливих служак, нагадав я. — Кабіна — суверенна територія, що перебуває під контролем моєї бази. Усі претензії надсилайте туди. Без погодження з черговим диспетчером ви не маєте права тут порядкувати! Якби я намагався приховати собаку у вантажному відсіку, тоді інша справа. Я не зобов’язаний включати до реєстру всі речі, що належать особисто мені! Кир — подарунок, можете зв’язатися зі штурманом корабля «Яраль» Траном Модетті, він підтвердить.

Митник ніяково почухав підборіддя:

— А ви можете засвідчити, що цей звір справді собака-мутант, а не представник якоїсь розумної раси, засланий сюди з розвідувальною метою?

Ого, це вже гірше: якщо мого Кира оголосять шпигуном, я неодмінно потраплю в співучасники. Так-так, мешканцям Капариди не відмовиш у винахідливості.

— Офіційних документів на цей випадок не маю, бо досі мого пса в шпигунстві ніхто ще не підозрював, але можу поручитися…

Митникові дуже не хотілося випускати здобич, яку вже тримав, можна сказати, в зубах, але причепитися більше не мав до чого. Я негайно написав розписку про те, що Кир не почне жодних ворожих дій стосовно громадян Капариди, і що за всі його дії відповідатиму я особисто. Документ відразу було завірено корабельним дізнавачем.

Через півгодини знову застукали в обшивку: з’явився вусань із пропозицією перетягти контейнер на вантажну платформу для подальшого закладення в мобіль.

А Василь, запитую, вже прибув? Ні? Тоді ніяких мобілів!

Тут вусань починає кричати, що моя «бабка» займає злітну смугу, псує вигляд космодрому і взагалі, невідомо, скільки ще Норин буде відсутній. Мовляв, він, вусань, припустився помилки в тому, що дозволив позарейсовому апаратові спуститися на космодром, але ще не пізно її виправити. Зараз «бабку» підчеплять до тягача, заженуть у трюм о-он того транспортника і відішлють на орбіту, де можна чекати Норина скільки мені забажається.

Тут уже я не стерпів: вискочив назовні й розтлумачив вусаню, наскільки обережно слід поводитися з представниками космічної Співдружності, щоб не порушити угоди й не нести потім відповідальності за їхнє життя й благополуччя.

Вусань зчинив такий лемент, що збігся весь обслуговуючий персонал. Як із-під землі виринули двоє в мундирах мишачого кольору, чемно відкозиряли і запропонували пройти до адміністративного корпусу для з’ясування обставин. Я помірковано згодився.

В адміністративному корпусі мене зустріла поважна сивочола людина. Її обличчя, хоча й стомлене, все-таки виражало уважне співчуття. Я навіть засоромився тієї впертості, з якою відволікав шановного капара від турбот насущних. Єдиною, як на мене, недоречною деталлю його зовнішнього вигляду було зображення вигнутої стоноги на лівій верхній кишені комбінезона. Очевидно, рука художника відтворила комаху в профіль, тому що лапки розташовувались усі з одного боку.

— Ледок, служба спокою, — відрекомендувався капар.

Я ніколи б не подумав, що така химерна емблема може символізувати спокій!

— Я в курсі вашої проблеми, — мовив Ледок. — На жаль, Норин не вперше ставить нас у незручне становище своїми необдуманими чи поквапними рішеннями. Сподіваюся, ви повідомите про це секторальній раді безпеки?

— Шкода, але я не маю відношення до секторальної ради, представляючи лише космофлот. Вам зручніше буде звернутися в раду самим.

«Спокійний» кивнув з таким виглядом, ніби відповідь його потішила.

— Якщо ви й далі наполягаєте на особистій зустрічі…

— Наполягаю.

— …в такому разі вам доведеться самому доправити контейнер до бази Норина й дочекатися його там. Норин не ставить нас до відома про маршрути й тривалість своїх експедицій, тому зв’язку з ним у нас нема.

— Гаразд. Яким чином зручніше переправити контейнер?

— Мобілем. Дорога відніме у вас не більш як чотири дні.

— Скільки?!

— Чотири дні в один кінець, — незворушно повторив Ледок.

Провести відпустку в капарських лісах — теж не велике задоволення!

— А повітрям? — невпевнено поцікавився я.

— У нас нема повітряного сполучення.

— Якщо там відсутнє місце для посадки, і мене, й контейнер можна спустити парашутом.

— У нас взагалі нема повітряного сполучення.

Я вирішив, що недочув, і перепитав ще:

— Як ви сказали?

— Користування літапаратами в нас заборонено. Невже ви ніколи не чули про єдину планету, де люди ведуть природній спосіб життя? Єдину в секторі А, я маю на увазі.

Іншим разом я не змовчав би: навіщо ж викликати пілота з іншого кінця галактики, коли ти належиш до сектора А? Та зараз було не до того. Звичайно, перед відльотом мене попереджали про чудасії цієї планети, але щоб настільки… Виходить, польоти для них — річ ненормальна? А я тоді хто? Я й народився на автоматичній станції десь між двома трасами сектора Б. Цікаві люди тут живуть!

— Виходить, у вас зовсім нема на чому літати?

— Так.

— А як же зорельоти?

— Це не наші кораблі. Співдружність надає їх нам, оскільки має потребу в натуральних продуктах, які постачаються Капаридою.

Значить, доведеться-таки повзти мобілем. У них тут хоч дороги є, чи вважається, що від печери до печери надійніше ходити пішки? Стоп, а «бабка»? Адже ці машини на атмосферних планетах використовуються просто як транспорт!

— А якщо на «бабці»?

Ледок подивився на мене з сумнівом:

— Річ у тім, що в нас перельоти заборонені…

— Але я іноземець, а за нашими законами переліт — це не злочин! Зрештою, я міг і не знати про заборону.

— Ви вже знаєте. Політ небезпечний для людського життя.

— Якби ваші предки керувалися цим правилом, Капарида залишилася б незаселеною! — роздратовано кинув я.

— Не будемо вдаватися до дискусії, — сухо порадив Ледок, — вирушайте до мерії та привезіть дозвіл на політ.

Я з’їздив у місто, де отримав дозвіл дуже швидко, але Кира в повітряний простір планети не допустили, й довелося його залишити в космодромному ізоляторі разом з великим запасом консервів.

3

«Бабка» здійняла хмару бризок і дрібних істот, пірнаючи в болото.

Скалічені крила відразу вкрилися водою, і незабаром тільки чорна пляма серед розірваної зелені ряски нагадувала про те, що сталося.

Запала тиша. Оглушлива тиша. Вона давила на скроні й туманним маревом колихалася перед очима. Екрани зовнішнього огляду були мертві, не світився жоден індикатор, мовчав зв’язок.

Ватіш довго шукав на панелі потрібну кнопку, а коли знайшов, вдавив з такою силою, що пальці побіліли.

Матова стеля кабіни рвонулася й зникла. У рятувальну капсулу ввірвався запах прілого листя.

4

Коли «бабку» всмоктав гігантський вир, я просто не встиг злякатися. Машина не повинна була втрачати керування — мене дублював автомат, — але спрацювала тільки система порятунку.

Нісенітниця, якась нісенітниця. Пілот космофлоту втрачає машину на шляхах убогої планетки — «відмінна» атестація для майбутнього косморозвідника. Невже на «бабці» не було елементарного стабілізатора балансу? Чому капари, зрештою, не попередили про фокуси своєї атмосфери?

Ой, кракиркири, сором який! Загубив вантаж, розбабахав «бабку», залишив того бідолаху без дальнього зв’язку… Що тепер хлопці скажуть? Добре, хоч Кира не взяв із собою — тільки його тут і бракувало…

5

Дар зосереджено потер кінчик носа, зітхнув і поліз по укладку «НЗ».

Трохи згодом він уже закинув за плечі те, що іменувалося «особистою зброєю» та «недоторканним запасом», і попрямував на південний схід. Саме там, за його припущенням, мали б впокоїтися уламки його «бабки».

З висоти поверхня Капариди видавалася суцільним зеленим килимом, та зовсім інший вигляд мала зблизька. Тепер навислі крони сіро-зелених дерев, укриті плетивом ліан, величезною маскувальною сіткою відрізали Дара від усього, що залишилося в небі. Цей світ не мав потреби в транспортному пілоті з бази-маяка «Талан», тут нікого не цікавило вміння безпомилково орієнтуватися на космічних трасах, тут не було надійного електронного штурмана, а маленький компас з «ензешки» став осередком технічної думки.

Ліс переповнила вогка задуха. Липке повітря, здавалося, можна було розгрібати руками. Піт струмком стікав по спині Даруа, навіть гігієнічна білизна не рятувала.

Навкруги несамовито волали капарські птахи, кілька разів з-під ніг вискакували тварини, подібні до жаб, і з розмаху ляпалися в траву, але Ватіш не зважав на них. Він ішов навпростець, долаючи завали деревиння, грудьми розриваючи плутанину найтонших ліан, збиваючи чобітьми голівки лилових квіток. Дар мало не гарчав з люті:

«І нащо було кидатися сторчголов, куди квапився? Мобілем йому, бачте, довго! А пішки, виходить, швидше? Повернувся б Норин з експедиції, нікуди б не подівся, тільки й треба було — посидіти на космодромі до його повернення. Не могли ж вони справді силоміць спровадити мене в космос! Все одно найближчий подорожній буде не скоро, не летіти ж на „бабці“ назад на „Талан“! Ні, рвався на базу спостерігача!»

Дар зачепився за корч, ледь не впав, і думки його набули іншого напрямку: «Через цей дурний наказ встряв у колотнечу. Привіз би „ДЗ“, та й годі. Якщо вже Норин настільки зайнятий, що не спромігся навіть власне замовлення зустріти, хай би запхали техніку до мобіля й везли собі до нього помаленьку! Навіщо космофлотівському пілотові час витрачати й ганятися по всій Капариді за спостерігачем, ламати собі шию замість того, щоб спокійнісінько піти нарешті у відпустку!

А тепер ні „бабки“, ні вантажу. Клякир! Боже, який сором! Пілот-транспортник, називається! Таким пілотам тільки „Фрюн-Фрюк“ і возити від кондитерської та назад! А ще мріяв про косморозвідку! Пху, першопрохідник капарських калюж!»

6

На те, що дерева стали траплятися дедалі рідше, я спершу не звернув уваги. Що дедалі більшає води, мене також не збентежило. Та коли замість твердої землі під ногами заколивалася тонка трав’яна сітка, я вперше трохи засумнівався в успішності заходу. Лізти в трясовину — справді вчинок ненормального. Схоже, моїм «дезом» користуватимуться жаби… О-ох!

Ну, скажу я вам, пробиратися по-пластунськи в багні — не найбільше задоволення в житті, але краще бути живим болотяним чортом, ніж героїчним потопельником. Я плазував цим болотом зі швидкістю, яка зробила б честь будь-якому удавові. На щастя, розпорядниця злітної смуги з Мянака-3 на той момент мене бачити не могла (інакше довелося б відходити стройовим кроком).

Становище вимальовувалося дуже й дуже негарне: «бабку» проковтнуло болото, й виходить, встановити справжні розміри нещастя неможливо. Взагалі контейнери «дезів» здатні витримувати мало не зоряний вибух, не те що дрібну аварію, та як цю коробку витягти з болотяного дна? Ще одне маленьке запитання: як би тепер і самому не податися слідом за «бабкою» та «ензешкою»? Ні, випромінювача я не втопив (поки «ензешка» дуже кумедно пускала бульки, я саме ним чіплявся за купину), але випромінювачем, вибачте, ситий не будеш і від дощу не вкриєшся…

7

Транспортний пілот Даруа Ватіш і справді нагадував болотяного чорта. Стомлений, розгніваний, майже по вуха в багнюці, з випромінювачем, наїжаченим за спиною, він знову й знову тер долонею круглу прозору коробочку. Але стрілка компаса продовжувала бешкетувати — її загострений носик відчував десь під купинами металевий тулуб «бабки», про яку Даруа якраз тепер думав найменше.

8

Як я звідтіля видобувся? Простіше спитати, як я туди втрапив.

9

… Даруа впав у траву й заплющив очі: вигрібся. Невже болото скінчилося? Все, тепер забути, тепер тільки вперед! Зараз трішки відпочити — і вперед. Ось він підведеться й піде… куди ж треба йти? Зовсім трішки ще полежати…

Спека вляглася. Вітерець, який прилинув з лісу, зрушив пласти насиченого болотяними випарами повітря. Навкруги розлився аромат квітучого абааля. Десь тоненько писнуло звірятко, яке видряпувалося з нори, сімейка улів вийшла на полювання… Північний край півострова Ідос занурювався в ніч.

Прокинувся Дар від різкого болю, що пронизав ліву руку. Ще в напівсні він рвонув з плеча випромінювач, сліпо повів стволом, натиснув спуск. Дике ревище майже оглушило Ватіша. Мить Дар вдивлявся у щось велике й чорне, що тіпалося за два кроки від нього, спіймав на приціл… Ревіння обірвалося. Запахло смаленим хутром і ще чимось невимовно огидним.

Даруа підхопився, щохвилини натикаючись у півтемряві на галуззя, кинувся бігти. Гнав його не страх, а відлуння ревища, котре досі стояло у вухах. Випромінювач важко бив по плечу, ноги плутались у високій траві. На мить Даруа здалося, що він біжить назад до болота, й під чобітьми от-от захлюпає смердюче багно, але тут дорогу перетнуло розлоге дерево. Воно підносилося догори, спираючись на колонаду коренів, і підносило на собі незліченну кількість стебел ліан, які безцеремонно оповили стовбур, і сотні тисяч дрібних і більших лісових тварин, котрим дерево дало притулок.

Ватіш кинувся ліворуч й наткнувся на частокіл коренів, метнувся праворуч — теж корені. Тоді, не маючи більше ні секунди на роздуми, він охопив руками якийсь корінь і подерся нагору, туди, де крізь гілля мерехтіли зірки. Чужі зірки. А які йому рідні?

Даруа народився на автоматичній станції СЦ-737, давно вже спочилої на дні океану Орбака. Нескінченні коридори, двері кают, переходи, люки, трапи. Гігантське металеве кільце, прикуте до Орбака орбітою. Альфа, що займає весь екран, зовсім крихітна Бета, а навколо ще безліч зірок.

Вчитися пощастило на Землі, там, де небосхил обертається навкруг Полярної зірки. До причалів «Талану» завжди підводив Епсилон, по-дружньому підморгуючи з боку ще не освоєної частини сектора Б, а тут? Які тут колючі зірки! Он вони мерехтять крізь листя, ніби вогники недобрих очей.

Дар сяк-так влаштувався у своєму не дуже надійному сховку й обнишпорив кишені в пошуках медичного пакета. Прокушена рука саднила, та, здається, ушкодження було не надто серйозне. Залишалося сподіватись на всемогутність медпакета або на те, що перед нападом на інопланетян місцеві хижаки чистять зуби.

10

Ніч просидів на пеньку з рушницею напоготові, очі в темряві прогледів, однак більше нікого на мушку не спіймав. Второпали місцеві мисливці, що не дозволю так просто дожувати мою руку.

Ранком спустився з дерева, розім’явся трохи, поцокотів зубами в бік космодрому й консервів Кира і почав думати, що ж робити далі.

У давні часи наші предки носили карти з собою, мудро довіряючи всі таємниці Всесвіту планшетові або й чоботу. Я ж, дитя свого часу, цілком покладався на електроніку. Тепер техніка благополучно пішла на дно й полишила людину розумну ні з чим. Що робив перший пілот тієї хвилини, коли електронний дублер запитував маршрутні дані в космодромного побратима? Вивантажував Киру консерви? Чудово!

По прямій до бази Норина залишилося близько п’ятдесяти кілометрів. Що таке п’ятдесят кілометрів для «бабки», нехай навіть і на традиційній тязі? Пху, та й годі. Що таке п’ятдесят кілометрів для мене? Теж пху, але не без застережень. П’ятдесят по прямій, а пряма веде в трясовину. У болото мене тепер і волоком не затягнеш, виходить, пряма відпадає. Карти нема, жодних відомостей про обхідні шляхи — теж. Чи є якісь люди навколо, чи їх немає? Чи просто на базу до спостерігача прямувати, чи спробувати знайти бодай якогось провідника?

Сервирувати сніданок ніхто не квапиться, а лісом тиняються негодовані хижаки. Одним словом, наявні всі можливі задоволення.

Але як людина досить героїчна я знехтував труднощами й завзято рушив в обхід болота, щоб зрештою вийти на лінію курсу «бабки».

11

Грязюка на комбінезоні Дара ледь підсохла за ніч і тепер відпадала пластами, сполохуючи рожевих хробаків, які ніжно туркотіли навкруги. Хробаки відповзали, тривожно попискуючи, і якщо Ватіш ненароком наступав на них, квапливо відкушували власні хвости й перетворювались на грудочки рухливого слизу.

Одного разу з кущів вистромилася потворна лискуча морда з вузькими щілинами-очицями, яка сховалася, перш ніж Даруа встиг схопитися за зброю. Більше жоден представник капарської фауни пілотові не трапився, тільки чиїсь голоси часом долинали з-під крон дерев.

Простір відкрився Ватішу зненацька й першої миті засліпив його потоками світла, що лилися звідусіль. Світло струменіло з неба, миготіло в траві, відбивалось у воді, переливаючись поміж рядами жовтих рослин, золотилося в дівочому волоссі…

12

…А потім я зустрів янголятко. Тільки не подумайте, що від надмірного ентузіазму в мене почалися галюцинації чи релігійна маячня, — нічого подібного. Янголятко з’явилося переді мною з пучком вузького жовтого листя в руках, а те, що я спершу прийняв за німб, при його наближенні виявилося зачіскою. Янголятко зосереджено перебирало листя, наповнюючи довкілля співом, який особисто мені видався райською музикою.

Як усяка вихована людина, я пригладив чуба й чемно привітався. Замість очікуваного «здрастуйте» янголятко впустило своє сіно, й через пару секунд у мій бік вже дивилося дуло «хлопавки». Дуже люб’язне вітання…

Проте я вперто повторив своє «добридень».

— Як ви посміли зайти на територію плантації? — як і досі ігноруючи всіляку пристойність, запитало янголятко. — Наш абааль охороняється законом, і будь-якого порушника кордону ми маємо право знищити на місці!

— На жаль, я не надто обізнаний з місцевими звичаями, — виправдовувався я, — і в своїй злочинній непоінформованості насмілився думати, що гостеві спершу все-таки віддають шану, а за порушення кордонів розстрілюють уже потім.

Власниця янгольського личка презирливо підвела тонку брову:

— Ви не мали права продиратися крізь наш ліс. Покажіть дозвіл. У вас є дозвіл від «спокійних»?

Ні, Капарида вже справді почала мені набридати!

— Не маю дозволу ні від спокійних, ані від неспокійних! Я маю намір зв’язатися з вашою владою, а для цього мушу потрапити до найближчого селища.

Дівчисько повело стволом «хлопавки»:

— Повертайтеся туди, звідки прийшли, тут для вас немає дороги!

Один мій друг постійно втлумачує, що для косморозвідника головне — витримка й цілковите самовладання. Я постарався забути про свій випромінювач і сказав якомога доброзичливіше:

— Припустимо, я справді незаконно вдерся на вашу територію, припустимо, за це мене справді слід знищити, але чи не варто спочатку все ж таки здати властям? За спійманого інопланетного розвідника ви, безсумнівно, отримаєте винагороду!

При цих словах маска байдужості на її обличчі сіпнулася:

— То ви — інопланетянин?

— Я вже мало не годину силкуюся вам це втокмачити!

13

— От, — заявило янголятко, підштовхуючи мене вперед, — його машина потерпіла аварію в нашому лісі.

Господар плантації окинув гостя підозріливим поглядом і довірою, схоже, не пройнявся.

— Якщо ми всі, — забубонів він собі під ніс, — будемо без діла вештатися по лісі й підбирати всіляких бурлак…

Людське терпіння має межі, до того ж, як я тепер думаю, на той час уже почала діяти отрута, запущена в мою кров нічним мисливцем. От чому я досить рішуче поправив ремінь випромінювача і розтулив рота, щоб нагадати нечемі ритуал зустрічі з братами по розуму, однак господар мене випередив:

— Робе, хапай його!

Щось коротко брязнуло, частина стіни відокремилася й прийняла гостя в «дружні» обійми. Не можу сказати, щоб я був цим ощасливлений (електронний дурень крутив руки без жодної поваги до інопланетного походження, на додачу чимало дісталося пораненій руці). Фізіономія в мене тієї миті, гадаю, була не надто радісна.

— Бандит! Бунтівник! У нього променева зброя!

«Натуралісти-натуралісти, а випромінювач від „хлопавки“ з першого погляду відрізняють!»

— Кралю, він же інопланетянин! — розгнівався мій добрий дух. — Йому можна…

— Дурниці! — гримнув господар. — Він бунтівник!

Янголятко спалахнуло від обурення:

— Кралю, у вас будуть неприємності через службу спокою! Це транспортний пілот Співдружності, його машина розбилася біля Великого болота.

Нагадування про «спокійних» трішки пригасило запал господаря:

—  Ілко, якщо мені знадобиться твоя думка, я її запитаю. Іди до себе.

Ілка пересмикнула плічком, кинула на патрона гнівний погляд і пішла. Господар вийшов слідом, залишаючи гостя під опікою робота-охоронця. Ще хвилин десять я старанно кляв усю техніку взагалі й роботів-охоронців зокрема, а потім на секунду відключився.

14

…Ватіш розплющив очі й побачив схилене над собою жіноче обличчя.

— Вам уже краще? — немов крізь шуми радіоперешкод долинув чийсь голос.

— Так, — невпевнено підтвердив Даруа, намагаючись зрозуміти: він ще в рейсі чи вже на «Талані»?

— Випийте ось це, — шум перешкод значно послабшав, і голос нарешті став виразніший.

Дарові до вуст піднесли щось біле, в горло полилася гірка рідина. Ватіш захлинувся, закашляв, відвертаючись від пекучої гіркоти.

— Треба випити все.

Дар залпом проковтнув залишки ліків, спробував підвестися, але погрозою додати ще порцію його відразу повернули назад на подушку.

— Ми приносимо вибачення за те, що сталося, — м’яко сказала жінка, — у лісах так багато бандитів, що чоловік постійно в тривозі. Абааль приманює лихих людей, а наш будинок віддалений від селищ. Не гнівайтеся на нас.

15

Перший лист, адресований штурманові «Яраля»

«…Замість того, щоб благополучно відбути у відпустку або врешті-решт відпрацьовувати втоплений „дез“ на трасах ближнього космосу, сиджу тут, чекаю невідомо на що.

Від неробства в голову лізуть всілякі дурниці, влада щось не дуже квапиться визволяти мене з цієї глушини, та ще й сезон дощів, здається, почався. Розважаюся, як можу. Господар уже двічі тягав на плантацію милуватися дорогоцінним абаалем. Що вони знаходять у цій солодкій капусті гарного — не розумію. Жуєш, жуєш — солодко, потім язик дерев’яніє, а в очах починають миготіти зірки. Зблисне раз, зблисне двічі, а далі вже й набридне, та вони миготять і миготять! Краль повторює, що абааль надцінний, надкорисний, наддорогий. Стосовно наддорогого зрозуміло: вони свою траву на експорт женуть, а натуральні продукти в галактиці — річ поважана. Капарида, до речі, на тих натурпродуктах вочевидь схиблена. У них тут гасло: „Людина мусить жити природно“. Дивні люди: користування літальними апаратами заборонено, випромінювачами — теж, а от роз’їжджати на мобілях і обвішувати себе металовикидними „хлопавками“ — природній спосіб життя.

Був я в їхньому містечку, гордо поіменованому столицею (їздив по дозвіл на політ), розглядав житла в стилі ретро: скрізь зелень, квіти й чомусь кішки… Товсті, доглянуті, з номерками на шиї.

Займається тут народ начебто винятково сільським господарством за якимось хитрим графіком. Краль довго втокмачував мені його переваги, та до мене не дуже дійшло. Загалом, у місто капари повертаються тільки для відпочинку й розваг. Житла в них, між іншим, технікою натоптані під зав’язку — планети Співдружності в обмін на несинтетичні продукти шлють сюди побутові автомати. „Природний спосіб життя“.

Поглянеш зовні — не будинок, а матеріалізований спогад, от-от розсиплеться, а всередині — модерн на модерні. Зараз я диктую, а робот у кімнаті атмосферу умиротворення створює (сіро-блакитний туман). У мене від цього умиротворення вже чуб перефарбувався в блакитний колір.

Ну досить. Не мовчи. Нізащо не повірю в твою абсолютну завантаженість».

16

Лист другий

«Друзяко Тране, ти, мабуть, отримав підвищення й зарозумівся, або ж пошту з цієї планетки відсилають теж подорожніми.

Уяви собі, я досі сиджу в глушині й попльовую у бік зірок. Що не кажи, Капарида — це вам не „Талан“: навкруги непролазні джунглі, дикі звірі. Подумую, чи не перекваліфікуватися в мисливця на ондів. Уяви: йдеш собі лісом з однією-єдиною „хлопавкою“, ні тобі випромінювача, ні скафандра підвищеного захисту, майже голіруч. Тут вискакує онд: череп світиться, зуби вишкірені, очі витріщені, й над головою щупальце розгойдується. Хто кого. Екзотика! Кажуть, у них реакція божевільна — не встигнеш „хлопавку“ підняти, як тобі вже голову відірвуть.

Я підбивав Краля вирушити на полювання, та він відмовився. Звичайно, боїться зв’язуватися з інопланетянином: чого доброго, доведеться потім перед „спокійними“ відповідати. У них тут служба охорони й забезпечення порядку врочисто іменується службою спокою. Бачив би ти цих божків спокою — щелепи квадратні, зріст… як від Кира до неба, а на боці для власного заспокоєння „хлопавка“ з оптичним прицілом. „Природний спосіб життя!“ Вибач, що повторююся, але ці слівця вже у вухах віддзвонюють.

Все, вирішено: кидаю космофлот, залишаюся на Капариді.

Тране, щось мені починає не подобатися твоє мовчання, при зустрічі отримаєш ти, друже, за зневагу до епістолярного жанру.

Гаразд, відставити жарти, новий диспетчер уже, напевне, зарахував мене до „зниклих без вісті“. Ти можеш його втішити: скажи — обіцяють вислати по мене перший мобіль, який зуміє сюди пройти. Надалі не ганятиме пілотів у екстрені рейси.»

17

Лист третій

«Привіт, Тране-мовчальнику!

Я вже цілковито перетворився на аборигена, бігаю по лісі, грузну у твані, але кричу радісне „вакс“ (бойовий клич). Щоправда, поруч плентається робот-охоронець і профілактично розполохує потенційну дичину. Це просто сміх — до чого вони за мене бояться! Вони — це в основному Краль, я для нього різновид домашнього птаха, якого треба пасти й оберігати.

Ельза, господарка, не так піклується про мене, їй вистачає турбот з дітворою, але найменше безпека гостя хвилює мого янгола-рятівника Ілку. Позавчора це дитя Капариди впустило горщик з молоком саме тоді, як я урочисто вирушав на полювання. Навіщо Ілці знадобилося тягти молоко на дах, знають тільки сходи, з яких горщик летів мені на голову. Щоправда, робот-охоронець відбив удар, але все одно ми обоє були мокрі, як чорти.

Слухай, твій друг тут перебуває в смертельній небезпеці, а ти не можеш організувати навіть маленьку рятувальну експедицію. Домовся, щоб хто-небудь із транспортників підскочив по мене, або хай хоча б надішлють що-небудь, здатне літати. Якби хоч крихітну авієтку на автоматі підкинули, можна було б до космодрому дістатися, а далі простіше. Несила вже сидіти тут!

Краль повідомив: Норину вже відомо про моє прибуття, й він обіцяє найближчим часом зв’язатися з плантацією. Якийсь хитрий тут зв’язок: Норин зі своєї бази просто так голосу подати не може, а Ледок через Краля передає, що зв’язок буде встановлено… Оце діло! Господар з містом розмовляє вільно, а в спостерігача, виходить, передавач гірший? Абсурд.

Та й Норин добрий! Терміново треба було мчати в експедицію, коли от-от повинні надіслати „ДЗ“! До речі, все-таки я сподіваюся відшукати уламки „бабки“ й контейнер з „дезом“, але, Тране, досі не розумію, як міг вскочити в таку халепу. Ти ж знаєш, я начебто непогано водив авієтки.

18

Лист останній

„…Говорив з Норином. Його ставлення до того, що сталося, так і не зрозумів — настільки він був стриманий і обережний у висловах. Порадив мені дочекатися мобіля, що висилається Ледоком з міста, а на прохання про зустріч відповів категоричною відмовою. Запропонував з’ясувати всі питання по ві-зв’язку, але я знову вперся. Тране, ти сміятимешся до кольок: твій друзяка докотився до буквоїдства. Зрештою, Норин послав мене подалі й відімкнувся. Можливо, я сам на його місці те саме зробив би — якийсь молокосос запросто втопив дорогоцінний прилад і після цього ще напрошується в гості. Гаразд, досить про це. Коли ж ти знайдеш час відповісти?“

Даруа Ватіш встромив касету в поштове відділення домашнього зв’язківця й натис кнопку „передача“. Чергове послання пішло в ефір, щоб через підсилювач космодрому помчати до приймачів автоматичного супутника, а потім далі, поки не досягне борта „Яраля“, де б той не був.

19

— Ілко!

Вона так на мене глянула, ніби раптом озвалося порожнє місце.

—  Ілко, ваш найдорогоцінніший дядечко звелів вам супроводити мене до Великого болота на предмет пошуку залишків „бабки“.

Якби вона зчинила лемент, сказала, що їй не подобається мій ніс, що ходити по лісі разом з бурлаками небезпечно — я не був би надто здивований. Стосунки наші останнім часом зробили різкий ухил у бік погіршення. Однак Ілка відразу почала готуватися до походу і всю свою увагу зосередила на запасах продовольства.

—  Ілко, я хотів би, щоб мені повернули випромінювач.

Отут уперше в її погляді з’явився сумнів:

— Краль дозволив вам узяти випромінювач?

— Ні, але…

— Доведеться обійтися „хлопавками“: на користування випромінювачем потрібен спеціальний дозвіл „спокійних“.

20

Вони йшли стежкою, розкислою від дощу, й кожен думав про своє.

Ілка: „Вчора ляпаки підкопалися під центральний пагорб і понівечили чотири кущі абааля. Краль обіцяв поставити самостріли. Абааль він любить до фанатизму, здатен плазувати навколішки круг найменшої кволої стеблини, до небес звеличувати родючість Капариди, данину службі експерта продукції віддає з болем у серці, а найбезпечніша тварина для нього — ворог смертельний. Чому? Що таке чотири кущі в порівнянні з цілою плантацією? Ляпак не може шкодити свідомо, його так природа запрограмувала, навіщо ж рвати його на шмаття? Тому що абааль кращий за все інше? До чого тоді взагалі всі розмови про любов до природи? Кузенам усі вуха проторочив про щастя жити на Капариді. Хлоп’ят уже судомить від згадки про любов до природи.

Знову цей пілот спотикається. Чого вони хочуть від нього? Краль танцює довкола, мало порошинки не здмухує. Невже „спокійні“ й справді вирішили вмовити його залишитися на Капариді? Навіщо? Втім, він швидко акліматизується. Юккаго казав, він мало не підстрелив когось із племені. Добре, що стріляє, як я на мобілі їжджу. Так, для повного щастя нам тільки цього чужинця бракувало. „Спокійні“ й без того круг плантації в’ються, а тепер взагалі спокою не буде. Краще б Юккаго переніс селище подалі від боліт“.

Ватіш: „Ідіотське становище. Навіщо я погодився на цей рейс? Ні, таки не буде з мене пуття! Хіба таких беруть у косморозвідку? Там потрібні хвацькі парубки, такі, як Федри: раз-раз — і все гаразд.

Ілка вовченям позирає, а за що? Хіба тільки…“

Попереду виник силует звіра! Коротка чорна шерсть, маленька голова на грубій шиї, пара величезних сірих очей. Ватіш зірвав з плеча „хлопавку“, але добрячий штурхан у спину змусив його зупинитися. Ілка швидко вимовила кілька слів (якщо можна назвати словами каскад свистячих звуків), і чорна колода безшелесно пірнула в зарості.

— Ходімо.

— Що ти йому сказала?

Ілка підвела здивований погляд:

— Це ж уль!

— Ну то й що?

— Про що можна розмовляти з улями?

— Звідки мені знати, про що прийнято розмовляти з улями, але ж ти щось йому сказала?

— Веліла забиратися.

Ватіш недовірливо мгукнув:

—  І ти впевнена в порядності його намірів?

— Не більше, ніж у порядності твоїх. Якщо боїшся нападу, краще повернутися.

Ватіш мовчки проковтнув образу. Хоча язик у нього й свербів, загострювати ситуацію не хотілося. Ілка знову пішла вперед, змушуючи його ухилятися від зачеплених гілок, і мокнути від рясної роси, яку збивала. Ще раз їх зупинив товстий рожевий хробак, що саме перетинав стежину, і Дар змушений був чекати, поки слизька тварюка не сховається в печерці між коренів дерева з багатьма кронами.

Незабаром дісталися до плантації абааля. Жовте стрілоподібне листя ледь прив’яло, хоча в зрошувальних рівчачках невпинно струменіла вода.

Ватіш: „Білий колір, чорний колір… Тут нема ні білого, ні чорного, тільки м’яко-зелений. Увесь світ у зеленому…“

Ілка: „Улі підстерегли чотирьох охоронців, які поверталися на Об’єкт, і тут-таки, біля стежки, розшматували. Не блукатимуть тепер поночі! Краль сказав: незабаром облава на улів. Тоді простіше випалити весь ліс навкруги — все одно улі повернуться…“

21

Певна річ, на болоті ми нічого не знайшли: „бабка“ тихенько лежала десь і голосу подавати не квапилася.

— Чи є пряма дорога через болото? — поцікавився я, коли ми, сидячи на купині, дожовували обід, який принесли з собою.

— Пряма дорога куди?

— Ну, можна перетнути болото, а не обходити навкруги?

— Звичайно, — здивовано глянула Ілка. — Тільки навіщо?

— А раптом мені схотілося б повернутись таким шляхом…

— Космодром у іншому боці, та ти й не дійдеш.

— Чому?

— Улі з’їдять.

Разом із ввічливим поводженням дочка Капариди вочевидь втратила останні залишки приязні — гляди, щоб знову не встромила під носа „хлопавки“ та не зажадала візи від служби спокою.

—  Ілко, скажи відверто, за що ти так кепсько до мене ставишся?

Іскорки спалахнули в її очах і відразу погасли:

— Терпіти не можу мисливців-початківців!

Я твердо вирішив зберігати витримку.

— Далеко на південний схід тягнеться це болото?

Ілка неохоче відірвалася від баклаги з компотом:

— Ні, зараз ми майже в центрі.

— Проведеш мене найкоротшим шляхом?

— Що тобі до південного сходу, коли твоя машина затонула тут?

Я не бачив необхідності приховувати від неї правду:

— До прибуття мобіля я хотів би ще зустрітися зі спостерігачем.

Ілка вмить опустила баклагу й насторожилася:

— З ким?

— На Капариді лише один спостерігач Співдружності, його база неподалік від вас. Норин…

Ілка здригнулася і впустила баклагу:

— Норин?

— Норин тільки-но повернувся з експедиції, я хочу застати його на базі й побалакати про „деза“… Ти чого?

Дівчисько відсахнулося від мене, ніби я страховисько, що раптово виринуло з болота.

— Та ти чого, Ілко?

— Не смій ходити туди! Не смій!

Однозначно, Капариді не закинеш одноманітності життя.

— Та чому, ти можеш пояснити?

Замість відповіді вона вдарилася в сльози, але я наполягав:

— Якщо не піду зараз, Норин візьме та й знову гайне в експедицію, потім шукай його!

Ілка дивилася на мене з виглядом зацькованого звіряти, але я стояв на своєму:

— Доведи, що туди справді не можна ходити, інакше я просто зараз і піду!

Я підвівся й зробив вигляд, начебто хочу взяти „хлопавку“. Ілка намертво вчепилася в зброю.

— Не можна туди йти, бо Норина там нема! — нарешті видихнула вона. Я сів.

22

Цієї миті очі доблесного транспортного пілота були майже такі само злякані, як у Ілки.

— Чому нема? — спитав він, мимоволі притишуючи голос.

— Василь помер.

Настала тиша, тільки стебла гігантського очерету, сухо клацаючи під вітром, терлися одне об одне.

Даруа Ватіш машинально витер неіснуючий піт і одпустив „хлопавку“:

— Говори все.

Ілка відвернулася, мовчки ковтаючи сльози.

— Говори!

Ілка заперечно похитала головою.

— Тоді я піду на базу й сам про все довідаюся.

— Ні, не йди! — скрикнула Ілка.

23

Тут я замислився. Офіційно Капарида вступила до Співдружності пару років тому, хоча співробітництво почалося давно. Кожна планета вільна у виборі свого шляху. Капари могли будувати своє майбутнє самостійно, однак зволили, як і всі, послати до секторальної ради представників з проханням про приєднання. Капариду занесли в розряд планет перспективних, які активно розвивають економіку. Як усе це поєднувалося з теорією натуралізму по-капарському? Спеціально світоглядом Капариди я не займався, але щось там було про нетехнічний розвиток із наголосом на біологічних можливостях людини.

У Патруль мене викликали перед самим відльотом: не сподобалося їм, бачте, прохання спостерігача. Капарида не перша й не остання планета, що вступає до Співдружності, людство розлетілося по Всесвіту доволі широко, й періодично хтось вимагає визнання автономії. Вишлють на планету спостерігача, доповість той про обстановку, занесуть планету до реєстру Співдружності — і справу завершено. За звичай на той час жителі вже досить освоюються, щоб надати в розпорядження спостерігачеві максимум відомостей про місце свого проживання, але не відмовляють йому в праві уточнювати, перевіряти ще раз, вимагати додаткових досліджень, залучати собі на допомогу фахівців зі Співдружності. Спостерігач періодично звітує перед секторальною чи, в разі потреби, Загальною радою безпеки, і якщо він не може з’явитися в раду особисто (що трапляється найчастіше), йому дозволено використовувати планетарний зв’язок.

Спостерігач Василь Норин за допомогою звичайного поштовика зажадав собі апарат далекого зв’язку. Ми досить забезпечене суспільство, але „дези“ все-таки використовуються там, де без них обійтися неможливо: для зв’язку з косморозвідкою, для освоюваних планет системи Бета, для об’єктів підвищеної небезпеки. Норин добре знав про це.

На прохання про доставку „деза“, пересланого офіційним каналом, Капарида не заперечувала, хоча могла б порушити питання про недовіру („ДЗ“ дає прямий зв’язок з адресатом і контролю практично не підлягає). Це образа. Без достатнього мотивування капари мають право вимагати заміни спостерігача. Чому Василь визнав за необхідне приховати від капарів зміст своєї доповіді?

Патруль є Патруль. Не бажаючи образити людину відвертою недовірою, вони все-таки вирішили здійснити елементарну перевірку. Бувало всяке. Навіщо йти на загострення відносин з новим членом Співдружності, якщо причина — лише хвороблива уява спостерігача?

Перед відльотом мені вручили невеличкий тест, складений психологами Патруля для Норина, й попросили поспілкуватися зі спостерігачем особисто. Прибулий „дез“ Капарида зустріла, як належне, однак перспектива моєї зустрічі з Норином очевидячки не припала комусь до смаку. Побоювалися, що передасть щось заборонене, небезпечне? Дурниці. Василь не міг залежати від якогось кур’єра, він тільки мав отримати від нього „дез“. Зумисне зволікали? Для чого? Якщо я повинен зустрітися зі спостерігачем, то все одно дістануся до бази, хай навіть і мобілем.

Інша справа, якщо спостерігача на базі нема. Тоді вони мали підстави влаштовувати затримки з митницею. Втім, якби навіть і домоглися свого, вирядили з Капариди небажаного гостя, все одно рано чи пізно мовчання спостерігача мусило викликати підозру в Патруля, й було б здійснено ще одну перевірку. Якщо вже „дез“ на планеті, він повинен працювати.

А якби не сталося цієї катастрофи, яка надала капарам реальну можливість позбутися мене, якби вдалося дістатися до бази, невже вони сподівалися, що представник космофлоту довіку сидітиме там, очікуючи Норина з якоїсь таємничої нескінченної експедиції?»

24

—  Ілко, давай поговоримо спокійно. Що ти знаєш про Норина?

— Василь помер.

— Звідки тобі це відомо?

— «Спокійні» вбили його майже два тижні тому.

— Я говорив з ним сьогодні по візв’язку!

— Не може бути! «Спокійні» вбили його, а тіло залишили улям!

— Звідки ти знаєш?

— Знаю! — майже викрикнула вона. — Мені розповіли ті, хто бачив…

— Хто?! Хто це бачив?

Ілка мовчала.

—  Ілко, хто бачив? Ти розумієш, наскільки це важливо?! Хто бачив?

— Онди, — опускаючи голову, тихо сказала Ілка.

Онди? Фосфоресціюючий череп, вирячені очі, щупальце над головою?

— За що його вбили?

Ілка знову промовчала.

— Я все одно довідаюсь!

— Ти довідаєшся, — зітхнула Ілка, — потім улі з’їдять тебе. Не треба тобі втручатися в справу, яка стосується тільки капарів.

— Капарида не єдина у Всесвіті. Те, що діється тут, не байдуже всім планетам Співдружності і навіть моєму «Талану».

— Ватіше, — Ілка стала надзвичайно серйозна, — ти справді лише пілот?

— Так.

— Тоді повернімося. Дочекайся посланого по тебе мобіля, лети з Капариди, а потім розповіси про все своїм — нехай розслідують!

— Але Капарида не допустить на свою територію Патруль і буде права. А якщо патрульні просто вдеруться сюди, що скажуть інші люди, які живуть на безлічі інших планет? Співдружність не поважає суверенітету своїх членів, привласнює собі право вирішувати, нав’язувати свою волю? Де докази загибелі Норина, докази злих намірів врешті-решт? А коли стався просто нещасний випадок? За що його вбили?

Ілка мовчала.

—  Іди додому, Ілко, — спізнишся на вечерю.

Я взяв з купини «хлопавку» й почав збирати в мішок залишки трапези — знадобляться. Ілка мовчки стежила за цим, поки я не дістав з кишені компаса.

— А якщо я скажу причину, ти не підеш на базу?

— Все одно піду: там могли залишитися якісь записи Норина.

Ілка ще мить вагалася, а далі рвучко звелася й вихопила в мене з рук порожню баклагу. Ковпачок… Мініатюрна рація?! Ну й натуралісти тут живуть!

— Ельзо?

— Це ти, Ілко? — відразу відгукнулася господиня.

— Я, — Ілка скосила око в мій бік і ледь притишила голос. — Тут, начебто, машина знайшлася… Ельзо, ми, напевне, затримаємося.

Мені почувся смішок, але, можливо, тільки почувся. Ілка відімкнула передавач і відкинула далеко вбік. Тільки ковпачок зблиснув, пірнаючи в зарості очерету.

— Чого стовбичиш? Бери мішка й ходімо!

Це було сказано таким тоном, ніби то я цілісіньку годину вмовляв її нікуди не ходити.

25

Поки видобулися з болота, майже стемніло. Йти ставало дедалі важче. Яким чином Ілка вгадувала дорогу, я не міг би сказати. Мене весь час незрозуміло чому поривало протаранити яке-небудь дерево, і тільки в останню мить я відмовлявся від цього наміру.

— Не думав, що на Капариді живуть розумні істоти, — я вирішив хоч якось порушити мовчанку.

— На Капариді розумних істот нема, — миттю відгукнулася Ілка десь попереду.

— А онди?

— Хижаки, що загрожують безпеці людей.

«Загроза безпеці», — від цих слів тхнуло сірими мундирами.

— Але вони розумні?!

— Ну то й що?

Я був просто ошелешений:

— Як це «ну то й що»?! Косморозвідка мчить у бозна-яку далечінь, люди часом головами накладають в ім’я Контакту, а тут розумні під самісіньким носом у секторальної ради!

— Ну то й що, кажу? Навіщо капарам розумні?

— Тобто?

— Нам не потрібні розумні. Й без того повно клопоту, а тут, дивись, налетять учені зі Співдружності: давай вивчай, давай допомагай… Навіщо нам чужинці з щупальцями, коли є свої з двома руками? Хто не такий — той гірший, хто гірший — той зайвий, а зайві повинні звільнити життєвий простір. Закон природного відбору, все у відповідності з природою.

Чимось знайомим повіяло на мене від її слів, але чим?

—  Ілко, ти мене дуриш.

— Ватіше, але ж ти сам ходив полювати на ондів!.

— Але…

— Так, ти не знав, що вони розумні, але що з того? Якби й знав, хіба щось змінилося б?

Я вже почав нервуватися. Схоже, дівчисько просто знущалося з мене! Зрештою, я не наймався вихователем у школу юних неандертальців!

— Послухай, дівчинко, з якого мавпячого розплідника тебе випустили?

Ілка стала наче вкопана, і я ледь не напоровся животом на дуло «хлопавки».

— Добре, пілоте, — після секундної мовчанки вирішила вона, — вважатимемо, що ти пожартував.

У відповідь я посміхнувся, але гадаю, в темряві вона могла цього не помітити. Втім, я переборов спокусу зняти з плеча свою зброю: за нічні перестрілки з аборигенами мене точно попросили б із космофлоту. Як міг я спричинити рідному відомству таку втрату?

— Гумор повинен продовжувати життя, а не вкорочувати його, — зауважив я після того, як ми рушили далі.

— Я зараз погано сприймаю гумор! — огризнулася Ілка. — А ти, Ватіше, надто швидко ввійшов у курс нашого життя, з тебе в майбутньому вийде цілком пристойний мисливець.

— От запало тобі в мізки моє полювання!

— Звичайно, розумний онд чи ні — тобі дарма, і виходить, ти маєш право вирішувати: жити йому чи не жити. Все правильно.

Я існую. Планета існує для того, щоб я міг жити на ній, повітря — для мого дихання, онди — для того, щоб я міг розважитися полюванням. Все інше мені ні до чого, а отже, зайве. Щоб існувати, світ повинен спитати в мене дозволу!

В мої звички не входили нічні дебати на тему егоїзму, але висловити свою думку я не встиг: «хлопавка» в Ілчиних руках зайшлася лютим виттям, викинувши з себе рій розпечених до білого цяток, десь попереду на стежці здійняв ревище вжалений кулями ворог. Ревіння прокотилося над кронами сонного лісу й скінчилося надривною нотою болю.

— Стріляй, Даре!

Але я не бачив його, ворога, який сходив болем, — самі тільки вогники, що спалахнули й зникли в нічній пітьмі.

Нарешті все стихло.

— Урок любові до тваринного світу Капариди пройшов на рівні, — повідомив я в той бік, де вгадувався Ілчин силует.

— Як ти набрид мені, пілоте, — зітхнула вона.

…Решту ночі ми просиділи на дереві, а внизу улі з голосним плямканням знищували те, що залишилося від їхнього родича.

26

Ілка здійняла галас із самого ранку: треба спускатися, треба бігти, все терміново, все негайно. Небо ще тільки ледь посвітлішало. Гаразд, гаразд я беркицьнувся з дерева, за зброю схопився — готовий іти.

— Куди побіг? А попоїсти?

…Сіли статечно, як дипломати на практиці, доїли те, що лишилося з вечора, тоді вже підхопилися і гайнули вперед.

Мчимо, як навіжені, іноді я спотикаюся з профілактичних міркувань (щоб не досягти прискорення, наближеного до швидкості світла), Ілка ж летить точнісінько, як я, коли зриваю графік.

«Куди спізнюємося?» — запитую. «Часу маємо — тільки до полудня, а потім Краль здійме тривогу». «Він уже повідомив тобі про свої плани?» — запитую. Зупинилася, зблиснула очима: «Що, може, повернемось?» «Ні, я знову пожартував».

Мчимо далі.

— До полудня Краль ще очікуватиме нас із болота, а потім все-таки сповістить «спокійних»? Треба буде піти з бази до того, як вони туди дістануться.

— У них є крила?

— У них є гелітери.

«Які універсальні натуралісти тут мешкають, — думаю. — На всі випадки життя в них знайдеться вихід».

27

База спостерігача Василя Норина розташована була на березі вузенької мілководої річечки. Лабораторія, гаражі для мобіля та крокувальника, злітна смуга для літальних апаратів. Бетонне покриття смуги вже в сітці дрібних тріщин, у які повистромлялася всюдисуща капарська трава. Очевидно, смугу давненько не використовували.

Жив Норин при лабораторії, в одному з її відсіків.

Дар ступив на кам’яні плити подвір’я зі змішаним почуттям тривоги й чекання. Ілка зупинилася.

— Ти чого?

— Сам іди.

Вона озирнулася, ніби чекаючи побачити страшне, мерзлякувато зіщулилась.

Ватіш на ходу зняв з плеча «хлопавку», повільно рушив до лабораторії. Як не намагався ступати тихо, кожен крок його, карбуючись у камінь, відлунював неголосним дзенькотом. Чи Василь любив музику, чи терпіти не міг непроханих гостей, але жодна жива істота (за винятком тих, що літають) не підкралася б до його житла непоміченою.

Лабораторію Норина було витримано в кращих традиціях Капариди — двоповерховий хлів з оброслими брудно-сірим мохом стінами, складеними з колод. На даху красувалася якась подоба флюгера: триметрова тичка, увінчана зображенням тієї ж таки вигнутої стоноги.

Ледве Дар наблизився, двері з пронизливим рипінням відчинилася, гостинно відкриваючи темряву прямокутного отвору, однак цей широкий жест не тільки не викликав у Ватіша ентузіазму, а навіть змусив відсахнутися.

Двері, почекавши секунд десять, цілком беззвучно зачинилися. Елементарна автоматика. У себе на транспортнику Дар ніколи не сахався від розсувних дверей і люків, що брязкали над головою, а тут раптом пройнявся глибокою ворожістю до всього, що діяло не з волі людини.

Ватіш озирнувся й побачив на краю двору боязку Ілчину постать — дівча терпляче на нього чекало.

Даруа перевів «хлопавку» на бойовий звід, вдихнув глибше й зробив крок уперед. Двері слухняно пропустили гостя й акуратно клацнули в нього за спиною.

У холі панував півморок, якого не розсіювали навіть смужки контрастного освітлення, що слабко мерехтіло вздовж стін. Пахло свіжістю й трохи вологою травою.

Ватіш пройшов по пухнастому килиму, що встеляв підлогу. Ніщо тут не нагадувало лабораторію — скоріше невибагливий готель з обстановкою «під старовину». Жодного вікна, жодних дверей, окрім вхідних, тільки неширокі сходи, що вели нагору.

Дар піднявся сходами й опинився в просторій залі з навстіж розчиненими вікнами, майже суцільно заставленій ящиками з землею. Металеві підвіконня буквально вгиналися від квітів і рослин з жовтим стрілоподібним листям. Абааль? Але чому тоді листя облямоване крихітними жовтогарячими зубчиками, немов торочками?

Дар підійшов ближче. Все-таки рослини дуже схожі на абааль.

— Дикий абааль.

Даруа різко обернувся, підкидаючи дуло «хлопавки».

— Ви все-таки з’явилися, — спокійно констатував Норин.

Ватіша пройняло жаром, він квапливо опустив зброю.

— Я…

— Знаю, вам неодмінно треба було зі мною побачитися. Проходьте.

Василь відступив: за його спиною виявився вхід у саму лабораторію.

— Як же ви «ДЗ» не вберегли? — пропускаючи Ватіша у відсік, спитав Норин.

Дар тільки зітхнув у відповідь.

Норин всадовив гостя в старомодне глибоке крісло з лискучою вигнутою спинкою, а сам залишився стояти. Даруа помітив, що в цій кімнаті ніяких інших меблів просто не було, зате в центрі красувалася солідна установка біоаналізатора.

— Хочете їсти?

Ватіш відмовився, продовжуючи потай спостерігати за господарем. «Хлопавка» спочивала на колінах Дара.

— Бачу, ви успішно освоюєте місцеві звичаї, — всміхнувся Норин, поглядом вказуючи на «хлопавку».

— У вас тут всього навчать, — трохи ніяково відгукнувся Дар. — Мене так довго відмовляли від перельоту на базу, що, відверто кажучи, я вже почав сумніватися в самому вашому існуванні.

—  І тепер сумніваєтеся? — Василь підійшов майже впритул.

Даруа підвів погляд на високого, вже літнього чоловіка з ледь помітною сивиною в каштановому чубі.

Норин неквапно взяв руку Даруа й міцно стис у своїй долоні. Ватіш мимоволі охнув:

— Що ви робите?!

— Вітаюся. І тепер не вірите?

— Вірю, вірю, — поквапився підтвердити Дар. — Давайте краще спробуємо порозумітися за допомогою слів.

— Згода, — ховаючи посмішку, кивнув Норин. — Чому завдячую вашим візитом?

— Дублюю свій «дез». Що ж такого важливого не могли ви довірити сторонньому вухові?

Норин враз посерйознішав:

— Йдеться майже про злочин. На Капариді зустрічається так звана квітка Оі — рослина, здатна концентрувати неймовірну кількість енергії. Жителі планети Дзеоша розшукують її по всій галактиці, а капари не тільки приховують від Співдружності існування унікального витвору природи, але й всіляко намагаються його винищити. Я не міг передати повідомлення офіційними каналами тому, що його просто не пропустили б.

— Ви намагалися впливати на капарів?

— Неодноразово звертався до влади, але мої заяви воліють ігнорувати.

— Цією справою повинна займатися секторальна рада!

Кутики вуст спостерігача ледь помітно здригнулися:

— Спочатку раді непогано було б довідатися про це.

І все-таки якась тінь сумніву не полишала Ватіша:

— Але чому ви пішли в експедицію, не дочекавшись мого прибуття?

— Саме у зв’язку з цим, — відповів Василь. — Я мусив роздобути наочні докази, щоб надати їх раді.

Даруа подався вперед:

— Знайшли?

— Знайшов, але тепер немає «деза».

Дар скочив на рівні — йому більше не сиділося:

— А раптом є?! Ми з Ілкою обшукали все круг болота і ніде не знайшли уламків «бабки»! Якщо машина не розбилася, а затонула, контейнер мусив уціліти, отже, його ще можна дістати!

Норин сумно посміхнувся:

— У будь-якому випадку бракує часу. Мої технічні можливості не настільки широкі, щоб миттєво виловити контейнер. Вам і справді доведеться продублювати «ДЗ».

— Але чому ви не хотіли мене бачити?

— Розмова велася по офіційному зв’язку, який «спокійні» контролюють без особливих зусиль. Я збирався застати вас на космодромі перед самим стартом, щоб ця братія не встигла втрутитися.

— Невже це настільки серйозно?

— Настільки серйозно, що вам слід було б дочекатися посланого Ледоком мобіля у своїх люб’язних хазяїв. До речі, як поживає Ілка?

— Чудово, — буркнув Дар, — чекає на мене внизу.

— Ну й порядки у вас у Патрулі! — розсердився Василь. — Сам, виходить, іде в гості, а дівчину кидає за порогом! Кличте скоріш!

Ватіш пропустив повз вуха фразу щодо Патруля і майже бігцем кинувся виконувати наказ.

Ілка зустріла пілота зляканим поглядом:

— Знайшов?

— Знайшов! — радісно повідомив Дар. — Ходімо!

— Куди?

— Ходімо, побачиш!

Ілка ледве встигла підхопити з землі свою «хлопавку», як Даруа потягнув дівчину до будинку. Проторохкотіла чергова гама, й вони вбігли в м’яку напівтемряву холу…

— Добридень, Ілко.

Ілка так різко зупинилася, ніби з розгону наткнулась на стіну, й висмикнула свою руку з долоні Ватіша. Василь посміхнувся:

— Невже гість і в тебе встиг вселити сумнів щодо мого існування? Не треба дивитися на мене, як на онда, я жива людина…

Ілка мовчала, й Дар відчув щось недобре в цьому мовчанні, але зробити нічого не встиг!

Із помертвілим обличчям Ілка ступила вперед і всадила обойму з «хлопавки» в спостерігача Василя Норина! Крізь гуркіт стрілянини пролунало якесь дивне тріскотіння, Норин похитнувся, але встояв, хоча груди його навскоси перекреслила черга.

Дар вихопив зброю з Ілчиних рук, із силою штовхнув її до стіни, кинувся до спостерігача, але… завмер на півдорозі…

Майже впритул розстріляна людина присіла на східці й почала неквапно обмацувати сорочку.

— Десять дірок, — бурмотіла вона собі під ніс, — цілих десять дірок.

За спиною Ватіша щось упало, він машинально повернувся й побачив спотворене істеричним сміхом обличчя Ілки. На підлозі валялася збита зі стіни коробка освітлювача.

— Даре, він кулі рахує! Постріли лічить!

Ілку не тримали ноги, Ватіш ледве встиг підхопити її.

— Він… постріли рахує.

Сміх перейшов у схлипування.

—  Ілко, — Дар озирнувся в сум’ятті. — Заспокойся! Все нормально, нічого не сталося. Хочеш, я тобі води…

— Ні! — Ілка гарячково вчепилася в руку Даруа. — Не йди, не залишай мене з… ним!

— Десять дірок, — правив своєї «Норин», легенько похитуючись то вперед, то назад, і щось тихенько дзенькало в такт його рухам.

— Де-есять дір-рок.

Ватіш силоміць відірвав Ілку від стіни:

— Ходімо, негоже тобі дивитися на таке.

— Де-есять ді-ірок, — лунало їм услід.

На повітрі Ілці стало краще.

— Даре, звідси треба йти, — сказала вона, благально дивлячись на Ватіша. — Тут недобре місце, та й «спокійні» можуть примчати!

Даруа мовчав, щось зосереджено обмірковуючи.

— Шкода — випромінювача нема, — зітхнув він нарешті. — Ти не знаєш, де Василь міг зберігати інструменти?

Ілка перестала плакати.

— На другому поверсі, в лабораторії була вся його техніка, — ще тремтячим голосом вимовила дівчина і, втираючи сльози, попросила: — Тільки ти не йди.

— Тоді ходімо зі мною.

— Але ж там…

— Тоді сиди тут.

— Ні!

— Тоді йди додому! — гримнув остаточно виведений з рівноваги Ватіш.

Ілка підвелася і, не оглядаючись, пішла геть. Ватіш повернувся в будинок, де на сходинці й досі похитувався манекен з обличчям і голосом Василя Норина.

28

Я не дуже добре тямлю в подібній техніці, але «ламати — не будувати»: безцеремонно випатрав цього робота, а на додачу прихопив ще й частину зовнішньої оболонки. Відчуття, між іншим, було наймерзенніше, однак нехай тепер спробують заперечити. Навіть якщо довести факт убивства не вдасться, хай пояснять, з якою метою створено цю ляльку.

Але за що все ж таки вбили спостерігача? Василь хотів повідомити щось термінове, але ж «дез» миттєво переслати не могли. Невже він не пробував скористатися офіційним зв’язком? Чи пробував? Прохання про «ДЗ» пішло каналами урядового зв’язку без перешкод. Що змінилося за той час, поки я отримував контейнер і добирався сюди з «Талану»?

Я вдерся в лабораторію з твердим наміром відшукати бодай якісь записи. Лабораторія займала обидва поверхи, але вхід мала тільки з другого, а від першого, від холу, була цілком ізольована. Незвичайне планування збивало з пантелику.

Без особливого успіху обшукав я блоки електронних машин: хтось встиг вилучити все, що стосувалося останнього періоду роботи спостерігача на Капариді. Вцілілі залишки записів несли надто мало інформації. Очевидно, Василь цікавився абаалем і спробами його культивування — часто траплялися нотатки суто ботанічні: врожайність, швидкість росту, опір несприятливим умовам зовнішнього середовища. Подекуди з’являлися згадки про улів та іншу живність Капариди…

При створенні свого боввана капари, мабуть, розраховували на людину, особисто зі спостерігачем не знайому, хоча, я бачив запис останньої бесіди по візв’язку з керівництвом космофлоту. Робот досить точно копіював не тільки голос, але й манеру говорити. Техніка в цих натуралістів на висоті, досі роботи такого класу мені не траплялися. Цікаво, скільки часу було витрачено на його створення, а головне — навіщо?

Тут я добряче почухав носа, й відразу думки надзвичайно проясніли. Цілком можливо, електронну пам’ять машин вичистили не «спокійні», а сам Василь. У такому разі треба шукати надійне місце, де записи сховані від настирливої уваги служби спокою. А чи не допоможе мені в цій справі Ілка? Здається, вона непогано орієнтується на базі?

Тільки я намірився уточнити напрямок Ілчиного відходу, як натрапив на сходах на групу мишоподібних мундирів на чолі із самим паном Стоногою. Мишоподібні вочевидь були ощасливлені виглядом моєї розгубленої фізіономії (чого не можу сказати про себе), причому зазнати повного щастя їм допомагали стволи «хлопавок». Я ж відразу згадав покинуту на кріслі зброю, тужливе «десять дір», і сповнився розсудливості.

— Добрий день, Ватіше! — люб’язно привітав мене Стонога, поки його підручні звільняли мої руки від мішка зі здобиччю. — Ви на диво допитлива молода людина, — він пхнув чоботом голову робота, що викотилася з мішка. — Тільки, на жаль, ваша допитливість нікому не на користь.

Я ж кляв не стільки свою допитливість, скільки безтурботність: лише абсолютно тупі пілоти здатні випустити з рук особисту зброю на такій веселенькій планеті, як Капарида.

Шеф «спокійних» підійшов до відчиненого вікна й відколупнув шматочок абааля, розтер його в пальцях.

— Чудовий абааль. Сідайте, Ватіше, годі стояти струнко, й не робіть такого лютого обличчя — я не слабий на нерви.

Він посунув ящик з абаалем і присів на підвіконня:

— Ватіше, ви в нас гостюєте надто довго.

— Не з власної волі, — нагадав я. — У вас дуже нестабільна погода.

— Нестабільна для тих, хто без запрошення вештається по чужих планетах. Про заборону на польоти вас попереджали.

—  І на гелітерах теж?

Ледок скорчив невдоволену гримасу:

— Вже й це винюхали? Для своїх і погода своя.

«Відмінна відповідь справжнього прихильника природного способу життя».

Я негайно повторив цю фразу вголос, і Ледок знову поморщився:

— Не ловіть мене на слові. До речі, коли ви останній раз говорили з «Таланом»?

— Перед посадкою.

— Ого-го! Друзям листи слати не забуваєте, а от керівництво не поспішаєте заспокоїти. Отака вона, нинішня молодь… Нело, де тут поштовик?

Один з мишоподібних підійшов до простінку між вікнами, вийняв з ніші і простягнув Ледоку маленький передавач. «Спокійний» оглянув поштовика з видимим невдоволенням:

— Нело, чому тут прямий передавач? Чи не тільки Норин виходив на супутник, обминаючи космодромний підсилювач? Хто з вас торгує передавачами?

— Звідки мені знати, — пробурчав похмурий Нело, — це справа податкової служби.

Ледок тяжко зітхнув і перейшов до справи:

— Ватіше, ваша легковажність до добра не доведе: а раптом штурман з «Яраля» забув заспокоїти чергового диспетчера і нещасного мучить безсоння? Треба швиденько виправляти становище. Говоритимете головне: живий, здоровий, зустрівся з Норином, шукаю «ДЗ». Фактично, щиру правду.

Я заявив, що мандруюючи болотами, промочив ноги й за студився, а звертатися до начальства таким хрипким, схожим на каркання голосом просто неввічливо.

Однак проти моїх переконливих доказів у Ледока знайшлися не менш вагомі аргументи — стволи «хлопавок». Спочатку двоє мишоподібних зайняли зручну позицію, і тільки потім пан Стонога зволив піднести до моїх губів передавач. «Де-есять дірок». Я прокашлявся:

— Транспортний пілот Даруа Ватіш викликає чергового диспетчера маяка ПРК-56 сектора Б. Даруа Ватіш просить зв’язку з «Таланом». Контейнер на Капариду доставлено. Посадка пройшла нормально. Перебуваю під арештом…

Приклад «хлопавки» розніс спинку крісла дуже вдало, Нело зробив блискучий кульбіт у бік своїх колег, тільки Ледок встромив мені під носа свою гармату зовсім недоречно.

Лупцювали мене «спокійні» недовго, але дієво, тож невдовзі я був би готовий до зустрічі з улями, та цьому завадив Ледок.

— Ватіше, — пробурмотів він майже ніжно, — який же ти все-таки ідіот! Я був про тебе кращої думки. Жоден поштовик, хай і найпрямішого зв’язку, не відішле послання в ефір відразу по отриманні — а раптом ти передумаєш і схочеш вставити якесь слівце, краще за щойно ним записані?

«Де-есять дірок».

— Ти вже схаменувся?

— Цілковито, — запевнив я чоботи двох «спокійних», які приводили мене до стану підвищеної поміркованості.

— Сідай.

Знову підтягнутий до крісла, я сумлінно доповів диспетчерові про те, наскільки чудово просуваються мої справи. Ледок схвально кивав протягом усієї вистави, що очевидно, мусило додавати мені натхнення.

— Ватіше, ти починаєш мені подобатися, — повідомив шеф «спокійних» на останок, — у тебе вроджений талант артиста. Ще двійко уроків — і тебе сміливо можна буде випускати на ві-екрани.

На язиці в мене крутилася вельми красномовна фраза, якою можна було б поставити ефектну крапку, але переривати свою капарську епопею багатьма крапками не хотілося.

— Я терпіти не можу навчання й охоче поступлюся вам ві-кар’єрою разом із двома уроками.

Ледок коротко захихотів.

29

Дах мені люб’язно надало управління служби спокою, вірніше не дах, а підлогу. Капарам взагалі не можна відмовити в наявності художнього смаку — підземелля їхні оздоблено в найкращих традиціях прадавніх сказань. Шкода тільки, що ця любов до архаїки вчасно не привернула уваги Патруля.

30

Стенограма

— Тремтиш?

— Чому ви так вирішили, Ледоку, я чудово почуваюся. Скажіть, нагорі й досі йдуть дощі?

— Що тобі відомо про Василя Норина?

— Нічого, крім того, що він замовив собі «ДЗ» через транспортний флот сектора Б.

— Навіщо ти рвався на базу?

— Я повинен був продублювати «дез» і передати повідомлення Норина секторальній раді.

— Ти патрульний?

— Ні.

— Чому прилетів ти, хоча Капарида не має ніякого відношення до сектора Б?

— Не знаю, мабуть, вашу планету жоден сектор визнавати не хоче.

— У чому полягало завдання?

— Доставка апарата й зустріч зі спостерігачем. Передбачалося, що він може щось передати на словах.

— Що саме?

— Не знаю.

— Навіщо ти попрямував на болото?

— Це був привід, мені здалося підозрілим затяте небажання Норина зустрічатися з посланцем Співдружності.

— А якби зустріч все ж таки не відбулася, якби спостерігач на базу не повернувся?

— Передбачалося, що в такому разі я сам скористаюся «дезом».

— Ти косморозвідник?

— Ні.

— Чому завдання доручили саме тобі?

— Я був єдиним вільним пілотом на «Талані» й не в добру мить потрапив на очі диспетчеру.

— Хочеш сказати, що Патрулеві було байдуже до особи посланця?

— Я транспортник, і доставка будь-якого вантажу за адресою — мій прямий обов’язок.

— Добре, припустимо, що ти правду кажеш. Ілка знала про твій намір дістатися до бази?

— Ні, йшлося тільки про пошук уламків «бабки».

— Навіщо ти взяв дівчисько з собою, якщо Краль не забороняв лісових прогулянок наодинці?

— Ви ставите на диво дурні запитання. Адже прогулянки вдвох завжди приємніші.

— Ватіше…

— Я не хотів блукати болотами — Ілка непогано знає навколишні стежини. База спостерігача — не таємний об’єкт, Норин зобов’язаний був підтримувати контакт із місцевими жителями, отже, місцеві жителі знають дорогу до нього.

— Як поставилася Ілка до твого наміру?

— Негативно. Запевнила, що дорога заважка для того, щоб встигнути повернутися до вечері.

— У Ілки був передавач, чому вона не попередила Краля про зміну маршруту?

— Останнім часом вона трохи не мирилася з дядьком і, очевидно, не хотіла остаточно зіпсувати стосунки з ним. Головна турбота Краля — зіпхнути інопланетянина цілого й неушкодженого службі спокою, а в поході могла виникнути загроза моєму благополуччю.

— Як поставилася Ілка до перспективи вашої з Нориним зустрічі?

— Звичайно.

— Чи не занадто ти обережний у висловах? Ілка не намагалася відмовити тебе від подорожі через болото?

—  їй не вдалося, я вперся й погрожував, що піду сам. Краль не схвалив би її рішення покинути мене, тому що це знову загрожувало йому неприємностями. Втім, якби я втопився, відповідати, певне, довелося б Ілці.

— У вас була зброя?

— Так, і в мене, і в неї.

—  Ілка не намагалася використовувати зброю як погрозу, щоб змусити тебе відмовитися від наміру?

— Жартуєте? Я хоч і не косморозвідник, але деяку підготовку отримав.

— Вона не висловлювала сумнівів щодо ймовірності вашої з Нориним зустрічі?

— Ні.

—  І не говорила про можливу смерть Норина?

— Ні.

— Назви особистий код Норина…

— ?..

— Код?

— Я не знаю.

— Брешеш! Посилаючи тебе на зустріч зі спостерігачем, Патруль зобов’язаний був повідомити розпізнавальний код!

— Після повернення я вкажу Патрулеві на цю прикру помилку.

—  Ілка назвала тобі причину смерті спостерігача?

— Ні.

— Причина їй відома?

— Ні.

— Вона сама сказала тобі про це?

— Не морочте мені голову, ми взагалі про Норина не говорили!

— Хто стріляв у робота?

— Я.

— Брешеш! У нас спрацював сигнал оповіщення відразу, щойно ви з’явилися на території бази. Я сам керував роботом. Чому Ілка стріляла?

— Ваш залізний дурень її налякав.

— Нісенітниця, його було зроблено ідеально! Треба мати стовідсоткове переконання, що людина мертва, аби так злякатися двійника. Ілка назвала причину смерті Норина?

— Ні.

— Безглузда впертість. Ілка не буде такою категоричною.

— Тоді на біса ставити мені безглузді запитання?

— Спокійно. Зараз вирішується твоя доля, а не Ілчина. Ти напав на охоронців порядку, намагався провезти контрабанду… У нас досить суворі закони. То який же все-таки код у Норина?

— …

— Мовчиш? Вирішив погратися в героїзм? Гаразд, цікава гра, особисто я героїв поважаю, але розумієш, там жорстокі правила… Капарида шанує традиції, і я теж. Нело, попрацюй з молодою людиною, але акуратненько, незабаром йому потрібно буде посміхатися по ві-зв’язку, й посмішка має бути гарна.

31

Ні. Я не знаю. Не знаю. Я сказав усе. Hi-і! Наволоч! Ні. Присягаюся, я нічого більше не знаю! Нело, врахуй — я дуже зло… ох… злопам’ятний. Нело, ти бу-удеш довго… Довго до… доведеться просити, щоб я тебе добив. Усе одно ти підвищення не отримаєш, тому… що… я вже… все сказав. Щоб тобі добре жилося на тім світі!.. Кля-Кир!

32

— Поговорили?

— Ледоку, я не сильний у капарському діалекті, але й у загальногалактичному можна знайти дещо, що стосується тебе. Ти… і ще…

— Ватіше, я сподівався на твою розсудливість.

— Дарма, тепер я точно все сказав.

— Ватіше, не вважай нас надто відсталими людьми! Крім традиційних, маємо й інші методи. Зараз Нело продемонструє штуку, після введення якої тобі дуже складно буде змовчати. Востаннє…

— Рокля-кир-р!

33

— Ватіше, ти чуєш мене?

— Так.

— Ти служиш Патрулеві?

— Ні. Я транспортний пілот бази-маяка «Талан».

— Розпізнавальний код спостерігача Норина?

— Чотири сімки і знак сектора.

— Що тобі відомо про обставини загибелі спостерігача?

— Нічого.

—  Ілці?

— Вона зустрічалася зі свідками його вбивства.

— З ким?!

— З ондами.

34

«Вибовкати Ледоку все, що знав і чого не знав — це ще зуміти треба! Перевізник „Фрюн-Фрюка“! З власним язиком упоратися не можеш! Коли замість голови на плечах капустина, вдома треба сидіти, а не служити в транспортному флоті! Не зміг перехитрити якусь погану Стоногу, а ще пнешся кудись: про косморазвідку розмріявся! Косморозвідник капарських калюж!»

Нудно було дивитися на білий світ. Кирчику, твій людиноподібний друг нагромадив рекордну кількість дурниць, за сто років тепер не розгребти! Був би ти поруч, хоч би куснув вчасно…

«Говорити по ві-зв’язку не буду, нехай роблять, що хочуть».

35

Хоча Даруа Ватіш і був реалістом, але перспектива скінчити життя в капарській мишоловці довела його до стану підвищеної кусабельності. Він не раз пожалкував, що не має випромінювача під рукою. У крайньому разі й зуби Кира згодилися б.

До речі, щодо Кира. Бути собакою пілота Співдружності — це одне, а належати в’язневі — зовсім інше. Нікому не потрібні зайві докази.

36

Того ранку я саме був трохи не в гуморі: мріяв про спокій і тишу, а тут змушують стати ві-зіркою. Однак, навчений попереднім досвідом, я більше не силкувався сперечатися зі стоногами. Якщо комусь охота тягти мене до екранів ві-зв’язку, хай собі тягнуть! Одна мудра фраза, знайдена на хвилі захоплення стародавнім фольклором, звучала приблизно так: «Привести коня до ріки може одна людина, але й десять не змусять його пити». Звичайно, порівнювати Нело з людиною — це ображати людство, але нічого розумнішого все одно не спадало на думку.

Як не дивно, охоронець порядку цього разу поводився на диво коректно. Поки ми крокували коридорами, всаджувались у мобіль і висаджувалися з нього, приклад «хлопавки» застосовувався не більше двох разів, що викликало в мені почуття глибокої пошани до служби спокою.

Трохи бентежило єдине: невже в конторі служби спокою не знайшлося жодного екрана візв’язку, що довелося мчати до нього аж у мерію?

На жаль, заглибитися в міркування з цього приводу я не встиг через церемонію зустрічі з керівництвом. З часу нашого останнього побачення Ледок трохи збляк, дещо розгубив свою велич, словом, загруз у справах і турботах насущних. Я поспівчував йому, але у відповідь почув не надто люб’язне: «Стули пельку!», що здалось мені доволі нелогічним. Відриваючи людину від сніданку винятково для розмови, досить дивно обривати її на першому ж слові…

Виявляється, Ледок мав намір говорити сам. Він відрекомендував мені партнера й запропонував ознайомитися з текстом виступу. Партнером виявився бовван такого самого зразка, як той, що йому я відкрутив голову на лісовій базі. Бовванчик сидів у кріслі й витріщався на ві-екран.

Я уважно ознайомився з текстом (там ішлося про пошуки «ДЗ», про наукову цінність досліджень Норина й про моє бажання залишитися на Капариді для надання посильної допомоги спостерігачеві). Безліч туманних фраз і надмірне ухиляння від істини в цій промові не надто припали мені до смаку. Я звернув увагу присутніх на наявні прорахунки, розбив на голові Нело вазу капарських кульбаб і вийшов через вікно.

Звичайно, для іноземця не зовсім етично серед білого дня псувати клумби під вікнами мерії, але хто винен, що мерія розташувалася на першому поверсі?

Кілька особливо завзятих охоронців порядку намагалися всадити в мене вміст своїх «хлопавок», але Ледок зупинив ці наміри вигуком: «Не стріляти!», за що я йому щиро вдячний. Приємно усвідомлювати, що твоє життя бодай комусь дороге.

Водій мобіля був трохи приголомшений моєю раптовою появою, але часу було обмаль, і тому я виштовхнув його без тривалих пояснень. Дуже прикро — зброї в нього не виявилося.

А далі ми з мобілем відважно рвонули в бік космодрому, але дорогою врізалися у вантажний мобіль і перекинулись. Вантажівка вискочила з-за скелі зовсім зненацька й без жодних сигналів, мабуть, про правила нормального пересування натуралісти мали надто приблизне уявлення.

Тому здоровилові з причепом хоч би що, а мій бідолаха пішов юзом і, зрештою, в позі танцюючої змії завмер за два кроки від урвища. Добре, що вцілили нам не в «лоба», а кудись у район «хвоста» — удар був по дотичній.

Поки я розмірковував про вихиляси долі, з кабіни вантажівки вискочив водій. Він видряпався на зім’ятий бік моєї машини, відкинув дверцята й застиг від безладу, який тут панував: під час зіткнення крісло випустило захисну оболонку, і я в ній заплутався. Крізь еластичну плівку моє обличчя, мабуть, видавалося якоюсь безформною плямою й на людське, гадаю, походило досить відносно. Чомусь мене розлютило саме це, а не факт зіткнення.

— Чого витріщився? — прогарчав я з глибин плівки. — Допомагай тепер, раз уже все одно підійшов!

Водій мовчки взявся за оболонку. Плівка неохоче випустила здобич і з шурхотом сповзла на крісло… Наді мною стояв Краль.

— Або ти негайно пірнаєш у мій причеп, або зараз знову потрапиш до Ледока, — суворо попередив він.

Краль діяв так чітко, немов порятунок втікачів — його друга професія. Він змусив мене закопатися в абааль і зрушив мобіль з місця; скрегіт, потім віддалений гуркіт — і вантажівка знову зупинилася.

Наступні двадцять хвилин я лежав в абаалі, не дихаючи, й слухав голосну лайку. Серед хору голосів особливо вирізнявся голос Нело, який на всі заставки кляв мого рятівника. Краль огризався не менш люто, стверджуючи, що зіткнення уникнути було неможливо, що мобіль ішов некерований, що капарські водії не зобов’язані ухилятися від кожного поламаного автомата, що, зрештою, мер міста особисто цікавиться абаалевими плантаціями і не припустить мерзенного наклепу на власника кращої з них. Нехай «спокійні» не намагаються звалити чиюсь загибель на абсолютно невинну людину! Якщо хтось із охоронців спокою дозволяє схибленій техніці тинятися дорогами, це не означає, що всі капари теж зобов’язані здувати з неї пил!

Тим часом «спокійні» встигли зусібіч обстежити зіпхнутий з дороги мобіль і доповісти про відсутність у кабіні водія. Нело вихлюпнув залишки злості на своїх підлеглих і наказав обшукати вантажівку. Краль з буркотінням надав до обшуку свою власність.

Розгледіти будь-що в купах абаалю було досить складно, а ледь «спокійні» спробували просунутися глибше, як Краль зчинив страшенний лемент, звинувачуючи їх у зазіханні на дорогоцінний продукт.

Лайкою ця зустріч почалася, лайкою й скінчилася. Краль, очевидно, піднявся в кабіну, оскільки всі звуки заглушило ревіння мотора.

Ми від’їхали зовсім недалеко, коли Краль відкрив люк переходу й звелів мені перебиратися до кабіни. «Зараз я їду в мерію, потім на склади. Поки не впораюся з абаалем, посидиш під сидінням».

І я слухняно засів у надрах кабіни, для більшого заспокоєння озброєний важким розвідним ключем.

Події останнього часу все-таки більше нагадували розважальну ві-програму, ніж сувору дійсність. Особливо неперевершеним виявився Краль у ролі пособника інопланетян-утікачів…

«Ти ще невдоволений?» — дивувався мій внутрішній голос: «Сидиш собі під кріслом — і сиди! Тут значно веселіше, ніж у конторі „спокійних“. Якщо Краль тебе досі терпить, виходить, має на те вагомі причини, з якими не завадило б і тобі ознайомитись…»

37

Власник абаалевої плантації поставив мобіль перед будинком мерії в затінку розлогого дерева. Блідо-зелений стовбур представника капарської флори був утиканий рідкими, але чималенькими шпичаками, а на верхівці красувалася величезна плямиста куля.

У щілину між сидіннями Ватіш бачив тільки клаптик кулі, тому не відразу зрозумів, що це всього-на-всього гігантське суцвіття. Розгойдуючись на вітрі, дивне дерево скидало пелюстки на прозорий дах кабіни. Пелюстки ковзали й розповзалися, мов живі. Далеко вгорі панувало недосяжне небо. Небо в сузір’ї пелюсток. Химерне видовище.

Даруа спіймав себе на мимовільному зітханні й розгнівався — тільки ридань і бракує зараз: «Ах, мій космосе! Ах, любі мої транспортники!» Зронити сльозу з приводу того, що аж надто недобрий дядечко не пускає бідного пілота на рідну консервну банку, іменовану «Таланом»? Ай-ай-ай, дядечку, час терміново перевиховуватись! Забіякам на солодощі годі й сподіватися…

Вереск розірвав тишу, проникаючи навіть крізь герметичні оболонки мобіля. Дар здригнувся і вдарився головою об металеву планку — якась жива істота виливала біль і розпач у шаленому крикові, який рвав душу.

Ватіш завовтузився, знову вдарився об планку, сяк-так видлубався з укриття й обережно визирнув…

За два кроки від машини, біля стовбура дерева стояли двоє дітлахів років восьми й дванадцяти. Їхні спини закривали від Даруа частину стовбура, але схоже було, що дітвора чіпляє на дерево пищик — молодший раз у раз смикав за якусь мотузку й сміявся, коли знову чув пронизливий вереск.

«Знайшли місце для ігор, — подумав Дар і опустив ключ. — Нерви час лікувати, незабаром почну непритомніти від дитячого сміху…»

Але тут із дверей мерії вискочив «спокійний», і Дар квапливо пригнувся, хоча страж порядку навіть не глянув у бік машини. Він вділив кожному шибеникові по ляпасу й відіпхнув їх від стовбура. Цієї миті Ватіш розгледів «пищик».

На шпичаку висіло, смикаючи лапками, маленьке сіре звірятко з довгим хвостом і вже не верещало, а тільки безгучно роззявляло пащу.

«Спокійний» за хвіст зірвав звіря зі шпичака, спіймав за комір старшого хлопчиська й почав хльостати його по обличчю цим дивовижним батогом. Час від часу тикаючи звислим звірям у бік мерії, «спокійний» щось повторював злочинцеві, який невтішно ридав. Молодший стояв поруч і теж рюмсав, розтираючи сльози по замурзаному обличчю.

Нарешті страж спокою припинив екзекуцію, встромив хлопчиськові в руки мертве звіря, повернув до себе спиною і дав добрячого стусана. Хлопчисько відлетів убік і кинувся був навтьоки, але, коли вже відбіг на безпечну відстань, зупинився й пожбурив звірям у свого кривдника. «Спокійний» смикнувся, але хлопчисько вже зник за рогом сусіднього будинку, тож подальше його переслідування було марною справою. Здоровань сплюнув, відфутболив ногою сіру грудку й пішов.

Малий ще постояв трохи, заливаючись слізьми, потім підібрав скалічене тільце, крутнув за хвіст, ще раз подивився на спорожнілий шпичак і поплентався в тому напрямку, в якому зник старший.

Даруа опустився на дно кабіни й перевів подих.

— Шанованому зібранню працювати перешкодили, — сказав він сам собі. — Однак, бачу, веселе в них тут життя, — і ще раз зважив на долоні ключ.

38

Як я й побоювався, про гарні дороги тут доводиться тільки мріяти. Вузький, непросохлий після недавнього дощу шлях немилосердно петляв — то дерся вгору, то кидався під схил, і колеса відчайдушно буксували.

Водій навпереміну то тихенько попискував, то завивав черевним голосом, а в найвідповідальніших місцях переходив на тривожне кудкудакання. Краль пошепки лаявся, але дублюючу систему не відмикав.

За весь час ми не обмінялися й кількома словами — Краль був цілковито поглинутий дорогою, я ж ввіткнувся в рекламний проспект, який знайшов під сидінням. Цей «дорогоцінний» документ містив і незначну кількість корисних відомостей, наприклад, стислу історію заселення Капариди. З’ясувалося, що столиця не випадково зводилася саме в тутешніх місцях. Як у давні часи люди селилися на перехрестях доріг морських, річкових і сухопутних, так і Капарида почалася з плоскогір’я Шанро — з космодрому.

Старанно простудіював я біографії засновників поселення і не знайшов жодного слова про соціальну систему суспільства капарів. Докладно висвітлювалася боротьба з труднощами в перший період життя на планеті, проголошувався принцип «максимального єднання з природою», виспівувалися дифірамби «простій і природній праці» у сільському господарстві як «єдиному надійному способові досягнення людиною небувалих висот розвитку».

Те, що столиця — єдине місто на планеті, це я зрозумів. Що люди освоїли незначну частку капарської території і навряд чи тисячну частку природних багатств — теж незаперечний факт. Але як вони використовують те, що подаровано їм Всесвітом? Чи не їм, а комусь іншому? Як сприйняли появу чужих лісові мешканці з гнучкими щупальцями над головою, чи не порушився баланс самої природи? Чи, може, не існує жодних проблем, і розум у лісах Капариди — тільки породження непомірної фантазії дівчиська з абаалевої плантації?

І я поставив нарешті те саме запитання, що чекало свого часу:

— Де Ілка?

— Це ти повинен мені сказати, де вона.

Краль не відривав погляду від дороги, хоча обличчя його потемнішало, й над переніссям чітко позначилася зморщечка.

—  Ілка не поверталася з того часу, як вирушила з тобою на болото. «Спокійні» вже двічі цікавилися нею. У що ти втягнув дівчисько?

«Улі? Та ні, не може бути! Якщо вже Ілку з’їдять, кого тоді відносити до неїстівних? Інша річ, якщо їй на очі потрапив гелітер „спокійних“, який сідав на ріку, й вона завважила за краще додому не повертатися.

Що може такого знати Ілка про Норина, чого служба спокою знати не повинна? Куди можна подітися на планетці з ліченою кількістю людських поселень, голодною звіриною в лісах і відсутністю надійного транспорту?..»

— Я згубив Ілку в лісі.

— Не бреши! Я знаю, що на базі спостерігача ви були разом! Ледок сказав, Ілка якогось Норинового робота «хлопавкою» на сито перетворила.

— Ще що цікавого повідомив Ледок?

— Ти намагався вбити спостерігача.

Мій язик пристав до горлянки, вдалося тільки вичавити якусь подобу недбалого: «А-а», та й годі.

«Звичайно, транспортний флот спеціалізується на винищуванні спостерігачів, абсолютно нічого дивного. Особисто я живу думкою, як би порішити котрогось зі спостерігачів, а потім гратися в хованки зі службою спокою».

—  І ще що встиг повідати вам пан Стонога? Я зазіхав на його власне дорогоцінне життя?

Краль зупинив машину й похмуро глянув на мене:

— От що, пілоте, я тебе до нас не кликав, ти сам звалився з небес нам на голову. Тебе виходили, напували-годували, як шановного гостя. Ти міг подобатися мені чи не подобатися, головне — твоя особа цілком влаштовувала службу спокою. Тепер ти надумав стати злочинцем. Добре, але до чого тут моя небога? Єдине, що подумав я, побачивши твою фізіономію в перекинутому мобілі: «Тепер я нарешті знатиму правду». Ілка — дочка мого брата, вона зарані осиротіла, й виховання її цілком на моїй совісті. Ти вплутав дівча в брудну історію, а тепер раптом знати нічого не знаєш? Гаразд, я теж нікого знати не хочу, в тому числі й тебе. Можеш іти собі.

Дверцята розчинилися. Кілька секунд я ще тупо дивився в сутінки, що насувалися, потім стрибнув на дорогу й відразу ж пірнув у багнюку.

Так, Краль, звичайно, знайшов ідеальне місце для висадки пасажира: назад іти далеко, вперед — ще далі, і навкруги взагалі темна безвість. Краще б я не рушав з міста: там лишався бодай жалюгідний шанс дістатись до космодрому і зв’язатися з кимось із флоту Співдружності. Скоро вечір, у темряві прогулянки тутешніми околицями позбавлені особливого сенсу, тож доведеться відсиджуватися на дереві…

— Ну чого стовбичиш? — пролунав над самим вухом у мене голос Краля. — Чекати на тебе, чи що?

Так само мовчки я повернувся в кабіну і знову сів поруч з водієм. Краль зачинив дверцята, мобіль рушив.

Ще години через півтори Краль остаточно передовірив керування автоматові, а сам подався в причіп. Екран нічного бачення показував саму лише розкислу твань попереду. Дорога нарешті вгамувалася й пливла рікою поміж громад сонних дерев.

Власник плантації незабаром повернувся з великим пакунком у руках, від якого смачно пахло. Жували в тиші, яку порушували тільки ледь чутний гуркіт мотора та нечасте порипування гілок, низько звислих над дорогою. Спати хотілося неймовірно.

—  Ілка в лісі не пропаде, — начебто сам із собою розмірковував Краль, — скоріш за все, відсиджується десь у затишному куточку, додому йти не наважується. Та заплатив я за цього проклятого робота (нехай уже заспокояться!), але як їй про це повідомити? Куди її занесло?

— До ондів, — саме собою зірвалося з язика.

— Чому до ондів? — стрепенувся Краль.

— А чому ні? — запитанням на запитання відгукнувся я.

Краль замислився, машинально розминаючи в пальцях стебло абааля.

— Вона говорила про ондів?

— Точно не пам’ятаю, — збрехав я, — начебто щось згадувала. Хто вони такі?

— Хижаки, — неохоче пояснив Краль.

— Хіба в хижаків можна сховатися?

—  Ілка в чорта рогатого сховається, у неї половина звірини в кращих друзях бігає. Коли-небудь вона дограється…

— Я так розумію, що онди — це… люди?

Краль зневажливо всміхнувся:

— У такому разі, мій мобіль — теж людина. В Ілки дурна звичка наділяти розумом усе живе й неживе. Вона примудряється нехтувати культурним абаалем, за «широту поглядів» поважати дикий і розмовляти про погоду з рожевими хробаками. Ілка не уточнювала, до яких саме ондів вона збирається?

— Ні.

Більше ми цієї теми не торкалися. Краль не поставив жодного запитання про мої взаємини зі «спокійними», мабуть, тут йому було все зрозуміло. На жаль, тільки йому.

39

«Один, два, три. Один два, три. Один уль, два улі, три… Півтора улі… Здається, я трохи стомився. Триклята планета сама засмоктує не гірш за трясовину. Скільки я вже тут? Не знаю, втратив лік часу. І все-таки слід було б пробиватися до космодрому. Цей плантатор голову заморочив! Один уль… Цікаво, у якій ямі стояв досі мобіль Краля? Два улі… Виходить, раніше він для мене машини шкодував, чекав, поки „спокійні“ свою надішлють. Звичайно, дороги кепські, заради чого він повинен ризикувати своїм мобілем? Два улі з чверткою… Чому улі? Кроки! Я кроки рахую, чи улів? Втім, це й байдуже!

Так, очевидно, власний порятунок доведеться довіку відпрацьовувати на абаалевих плантаціях… Які, однак, дурнуваті думки лізуть людині в голову, якщо її життя зненацька виб’ється з графіка! На місці нашого диспетчера я б досі надіслав запит про долю пілота, який застряг невідомо де…

Аякже, знову впав тут у меланхолію, ще поплач тепер! Узявся допомагати Кралю, терпи! Йому потрібно знайти Ілку, мені потрібно — збіг планів цілковитий.

Ліс великий, не розумію, як тут когось чи щось можна відшукати. Краль носа від землі не відриває, все видивляється якихось слідів. Шукай-шукай, слідопите! Якщо онди справді розумні, якраз вони й чекатимуть на тебе з твоєю гарматою: от-от з’явишся й скажеш „добридень“!

Коли знову повернемося до садиби, доведеться спробувати скласти якого-небудь підсилювача та вийти в ефір навмання. Адже літають повз планету кораблі, та й на космодромі транспортники бувають, варто лише правильну хвилю намацати.

От і знову комашня розлетілася навсібіч, я, виходить, черговий раз порушив чийсь спокій. Цікаво, під кожним кущем своя мікрогалактика, для когось сусіднє дерево вже край світу. Їм і діла нема до якогось Ватіша, котрий уміє вламуватися в нуль-простір, обожнює рисові пудинги й бажає всіляких неприємностей шефу служби спокою… До речі, про Ледока…»

— А яке відношення до служби спокою має скалічена стонога?

— Символіка на формі? Заплющене око — дуга опущеного повіка з віями. Спокій.

— Вічний?

— Менше ляпай язиком, а дослухайся краще, щоб позаду уль не підкрався!

«Ого! Які красуні тут водяться! Ладен заприсягтися, таких білорогих козуль у жодному звіринці не знайдеш!»

40

Коли з кущів бабахнув постріл, Краль сам зробив стрибок не згірш за молоденьку козулю й кинувся в зарості (я за ним). Невидимому шанувальникові стрілянини по мішенях дуже заважала рослинність (інакше він не мазав би так відчайдушно), що дало змогу сховатися за стовбуром поваленого дерева. Краль відхекався, зручніше прилаштував «хлопавку», націлив її в той бік, звідки ми з’явилися (я знову-таки наслідував його приклад).

— Здається, влипли не на жарт, — констатував господар. — Це гірше за ондів — люди-волоцюги. Їх, напевно, привабили наші мішки.

Хто б там не був, але нерви нам вони попсували добряче. Зрештою, я й сам уже почав звіріти: заряди кінчаються, а ці жартівники побавитись вирішили, розважитися. На той час вони вже оточили нас кільцем. То праворуч злітають бризки, то зі стовбура ліворуч друзки летять, то з мішків із продовольством за нашими спинами робиться решето. Осточортіло! Може, я надто похмура людина, кепсько сприймаю капарський гумор.

Встаю, кидаю порожню «хлопавку», кричу: «Не стріляйте!» Краль лежить носом до землі і чекає, чим усе скінчиться.

З-за дерева з’являються чотири неймовірно брудні личини в лахмітті. Ви коли-небудь бачили личину в лахмітті? Уточнюю для недосвідчених: ніс і двоє очей — це єдині деталі, що вирізняються чітко, інше втопає в заростях поплутаного волосся й жмутах ганчір’я, отже, визначити, де закінчується зачіска й починається власне костюм, неможливо. «Природний спосіб життя» у його ідеальному втіленні. Підсумок праці й прагнень.

Незважаючи на нікудишній настрій, я старанно скорчив посмішку й промовив, звертаючись до того, що стояв ближче:

— Сталося маленьке непорозуміння — я інопланетянин і наділений правом недоторканності. Якщо ви маєте велику потребу в нашому продовольстві, візьміть.

Те, що у відповідь вимовило «дитя природи» на капарському діалекті, пролунало досить недвозначно й без перекладу.

Нехай мені вибачать знавці космічної дипломатії — я відповів так само недвозначно (щоправда, трохи пошкодив руку). А далі все в тумані: якісь кульбіти — то одна фізіономія промайне поряд, то інша, — та біль у розбитих кулаках. Хтось лупцював мене, когось лупцював я — такі контакти чомусь замовчували викладачі стислого курсу космопсихології. Анахронізм. Виняток.

Коли я став потроху звертати увагу на навколишнє, з’ясувалося: ми з Кралем щодуху втікаємо. Плантатор чомусь накульгує, хоча, слово честі, я не пам’ятаю, хто прислужився і йому. Як вдалося вирватись і чому розбишаки не добили нас там-таки, біля поваленого дерева? Хіба тепер не байдуже? Як усе це остогидло!

Краль вчепився в плече — боїться відстати. Справи кепські. Треба терміново повертатися на плантацію, поки нами не зацікавився який-небудь голодний уль, чи не наздогнали аматори вільного полювання.

У тихому бурчанні Краля зненацька вловлюю якийсь зміст:

— Справжній? Ти бився, як справжній капар, у тебе тверда рука! Молодець!

«Справжній капар» швидше здається образою, ніж компліментом. Сумнівне щастя.

— Даруа, хлопчику, я відразу зрозумів, що ти — людина путяща! Відразу, як тільки тебе побачив!

«Заспівав, стражденний, заспівав. Коли ми зустрілися, ти думав трохи інакше!»

— Ватіше, ти не схожий на інопланетянина, ти наш! Що ти знайшов у тім світі, де життя схоже на рожевий кисіль? Ти ж чоловік! Ти можеш усе робити власними руками! Поглянь навколо: планета майже не освоєна, й досі триває боротьба просто за те, щоб вижити. Де ще пізнаєш самого себе, як не в боротьбі? Чого вартий ти, чого вартий той, що поруч з тобою? Друг підтримає, ворог вдарить у спину. От ти все-таки не кинув мене, хоча міг рятувати власну шкуру — в тобі гаряча кров!

«Солодко співає, хоча в чомусь він, безумовно, правий. Зворотний бік їхньої теорії — можливість побачити людину в природному вигляді, без потужних нашарувань цивілізації. Якщо знайдеш друга, то друга, ворога — так ворога…»

— Розумієш, моя плантація все-таки пов’язана з містом, «Спокійні», зрештою, можуть навідатися. Я переправлю тебе глибше в ліс: там у одному із селищ живуть дуже цікаві для тебе люди…

«Ти там знаєш, хто для мене найцікавіший!..»

— Дякую, але я ще не з’ясував долі спостерігача. Секторальна рада чекає на звіт.

— Це добре, що тебе не так просто відвернути від обраного шляху, але ж ти знову втрапиш до лап Ледока і вдруге не викрутишся!

«Ну чого б ото каркати, кля-кирр-р, без тебе знаю!»

— Я постараюсь обійтися без Ледока. Ілку б знайти…

— Зараз треба подбати про себе: навряд чи варто просторікувати на тему сенсу життя, коли от-от станеш обідом для уля.

—  Ілка спілкувалася з улями.

— Про сенс життя? — витріщив очі Краль.

— Ні, просто відігнала одного.

Краль скривився так, ніби розкусив гірку ягоду:

— Ти збираєшся повторювати її експерименти?

— Тільки не зараз!

Ніч довелося-таки просидіти на дереві. Навколо вешталися мерехтливі постаті, лунали то рипіння, то писк і шерехи. Я чесно намагався заснути, але потім вирішив з користю провести час і почав підбивати підсумки:

«Що дала історії втеча транспортного пілота з контори заспокоєння? Наявність мене в живому й майже розумному вигляді. Питання друге: ну, а що далі?

Є пропозиція перейти до природного способу життя. Чудова думка, але висловлена не за адресою. Висновок: переадресувати Кирові. Гадаю, він не відмовиться.

Думка на задньому плані: не завадило б дістатися до космодрому…

Здорова думка: „Талан“ мусить потурбуватися про свого пілота й послати запит на Капариду.

Підла думка: як здорово було б начхати на все й раптом опинитися у відпустці…

Думка, що закликає до порядку: спершу треба злізти з дерева й відповісти за втоплений „ДЗ“.

Думка з глибини свідомості: чого цей мерехтливий під деревом огинається? Ішов би собі, куди йшов.

Дивна думка: якщо раптом воскреснути й опинитися на Мянаку — теж стрілятимуть?

Негідна думка: швидше б ранок…»

41

На плантацію ми повернулися ні з чим, якщо не брати до уваги себе самих, дивом уцілілих. Я впав на ліжко з таємною надією нарешті виспатися, але не встиг навіть до ладу очі стулити.

— Привіт, — сказав хтось над самим вухом.

— Привіт, — буркнув я й глибше занурився в подушку.

— Не спи.

— Відчепися.

— Проспиш увесь білий світ!

— Відчепися.

— Даре, проженеш — піду й не скажу нічого.

«Кому там так кортить висловитись?»

Наступної секунди я злетів з ліжка й зустрівся з поглядом сердитих Ілчиних очей. Ілка обійшла мене й безцеремонно вмостилася на постіль.

— Ти довго збираєшся стирчати отаким стовпом?

— Що ти пропонуєш?

Ілка недбало відкинула пасмо волосся що сповзло на око:

— Я пропоную скористатися відсутністю Краля…

— Краль тільки-но повернувся разом зі мною!

— …відсутністю Краля й вийти з будинку негайно!

— Але Краль…

— Завів своєї! Тебе приручають, а ти віриш, як…

—  Ілко, твій дядечко витягнув мене з чималої халепи.

Дівчисько недобро всміхнулося:

— Це яким же чином? «Ах, герою, ти гідний кращої долі! Відкинь сантименти й посядь належне місце в світі. Капарида має потребу в тобі, не втрать свого шансу!» І ти повірив?

— А чому б і ні?

Ілка спалахнула миттєво:

— Ага, виходить, ти тільки за цим сюди й прибув?! Виходить, ти справді вирішив залишитися на Капариді?

— Точно, — підтвердив я. — Саме за цим. Маю намір скинути Ледока й очолити службу спокою. До речі, ти в якому відділі значишся? Можу в майбутньому посприяти кар’єрі.

Тієї миті Ілка раптом дуже нагадала мені уля: на її обличчі виразно постало бажання розшматувати мене. Треба буде внести в секторальну раду пропозицію про заборону на поїдання людей у сирому вигляді.

—  Ілунько, охолонь! Даруй, тобі ж, без сумніву, надто добре відомий зміст наших з Кралем переговорів. Ми так старанно розшукували тебе в лісі, перебаламутили все навколишнє населення, а ти в будинку сидиш… То чого ти домагаєшся від бідолашного пілота цього разу? Тільки на вікар’єру я не згоден категорично!

Ілка ледь пригасла:

— «ДЗ» налагодити зможеш? — швидко спитала вона.

42

Садибу ми полишили класичним способом: під пакунками з добривом для абааля. Візок котив мій старий знайомий робот-охоронець, товариш по полюванню на диких звірів. Коли мене виженуть із транспортного флоту, повернуся на Капариду й розвозитиму абааль.

Однак наша розмова була ще не скінчена. Я прискорив крок, наздогнав Ілку й запитав:

— То звідки ж усе-таки подробиці щодо Краля? Чи твій дух незримо супроводив нас у мандрах лісами?

Ілка на мить уповільнила крок:

— Якщо ти згоден вважати онда духом, нехай буде так. Які ще запитання турбують ваш світлий розум?

— Мій просвітлений розум бажає знати, хто придумав витівку з «героїчною» втечею з мерії?

— Не я, — запевнила Ілка. — Найвірогідніше, сам Ледок.

— А Краль?..

— А в Краля домовленість із Ледоком, вірніше, обмін. Твою голову на мою голову. «Спокійні» схопили мене ще біля бази Норина, та Ледок не хоче псувати стосунки з моїм дядечком: на Кралеві зуби поламав не один шеф служби спокою.

Поставити наступне запитання я не встиг: щось довгасте, волохате й брунатне виринуло з заростів, промчало вихором, відразу опинилося з іншого боку й на звершення впало мені на плечі та огорнуло їх зі щільністю коміра, який скучив за господарем. Я сів. Серце, що підскочило досить високо, повільно ставало на місце.

— Ну і йолоп же ти, Кире!

— Кир-ря, — проворкотів бараноїд, влаштовуючись зручніше.

— Це Кир, — пояснив я здивованій Ілці, — мій другий пілот — великий оригінал. То про що ми говорили?

— Гелітер!

Над верхівками дерев справді ковзнула сіра тінь гелітера.

— Він привів «спокійних»!

«Кир? Нісенітниця! Кирчику, але навіщо тобі нашийник? Невже я так переконливо іменував бараноїда собакою, що повірив навіть Ледок?!»

Я стягнув з його шиї туге кільце, якщо передавач є, то його застромили саме туди, Ілка відразу вихопила його в мене з рук і сховалася в кущах. Виринула звідти буквально через хвилину:

— Нехай поганяються за ляпаком! Я добряче налякала бідолаху, й він бігтиме досить довго.

Виборсавшись із того клубка колючок, куди мене всадовив бараноїдів захват, я обтрусився з досить розумним виглядом.

— Раз вони розпочали пошуки, значить, Краль уже повернувся й виявив пропажу, — зітхнула Ілка.

— Виходить, нам треба бігти швидше? — спитав я, досить бадьоро.

— А ти вважаєш, що дотепер ми бігли? — здивувалася Ілка. — А що у вас тоді зветься плазуванням?

Кир відповів: «Кир-ря!», і я з ним погодився. Після цього ми продовжили подорож, яка дещо затяглася.

—  Ілко, а де ж наші водолази-аматори, де онди?

Ілка знов зупинилася й повернула до мене здивоване обличчя:

— Ватіше, у тебе з очима все гаразд? Як тебе взяли в космофлот?!

У цьому місці Кир знову мене випередив. Він роззявив пащу й вибухнув скрекотінням на зразок зіпсованого будильника.

— У тебе дуже балакучий другий пілот, — зауважила Ілка й знову рушила вперед.

— Не ображай мого колегу, — заступився я, — він хоч і не уль, але теж не вегетаріанець. То де ж твої онди?

— Ліворуч іде Юккаго, праворуч — його брат. Вони зустріли нас ще біля плантації.

Я подивився праворуч, але не побачив нічого, крім дерев, та й ліворуч були тільки шорсткі стовбури, обплутані сіткою ліан. Мені здалося, що Ілка сміється.

— Ти мене познайомиш із ними?..

Бараноїд киркнув і зіскочив з моїх плечей: на стежці виникли дві сіро-зелені постаті! Величезні очі, напівприкриті складками повік, — єдине, що виділялося на плямистих, лискучих обличчях, та ще вузька біляста смуга на тому місці, де має бути рот.

— Добридень, — ледве вимовив я, по-дурному всміхаючись.

Онди зникли так само нечутно, як і з’явилися. Розчинилися серед зелені.

— Ти їх не клич більше, — з докором сказала Ілка. — Їм і так сутужно вдень, а ти їх ще й на світло витяг!

Кир не надто доблесно горнувся до моїх ніг і тихо гарчав.

— Не тремти, — заспокоїла його Ілка, — вони таких, як ти, не їдять.

42

Насамкінець усе відбувалося, як у легкому тумані: куди йти й навіщо йти — абсолютно безглузді запитання. Онди йдуть поруч — зовсім природно, ліземо кудись під землю — так і повинно бути, розкритий контейнер з «дезом» — нудна буденність. Зате м’які прокладки з контейнера — казка.

43

Ватіш занурився в прокладки й миттєво заснув. Кир розгублено походив навколо пілота, злодійкувато огледівся, пригнувся і майже поповзом попрямував за Ілкою.

Підземний тунель тягся ще добрих кілометра півтора й скінчився люком, до якого вела драбина з вузькими металевими східцями.

Ілка збігла по сходинках, і люк слухняно відчинився перед нею, але замкнувся перед самим носом у Кира. Бараноїд сердито пирхнув, дряпнув лапою перешкоду, застромив носа в шпарину, принюхався. Нічого, що навіть віддалено нагадує запах синтетичної баранини, однак виразно потягло чимось смачним. Кир секунду вагався, а далі взявся за люк.

Ілка пройшла через лабораторію Василя Норина — відсік не мав прямого сполучення із зовнішнім світом, окрім таємного хідника, й піднялася в оранжерею.

Вікна, заставлені абаалем, майже цілком вкрилися стіною жовтого листя, що вперто тяглося до світла. Здавалося, м’ясисті стебла от-от вирвуться зі своїх вазонів і кинуться назустріч волі. Жовтогарячі торочки значно посвітлішали й зовсім злилися із загальним тлом, зате зубчики їхні витяглись і тепер нагадували безліч пожадливих щупалець.

Ілка напоїла водою скам’янілий ґрунт, висмикнула паразита, що затесався до лабораторних рослин, відхилила причинену вітром стулку вікна.

Василь часто вирушав у далекі експедиції, не особливо піклуючись про покинуту оранжерею — абааль зазвичай обходився власними силами. У дев’ятьох випадках з десяти зміцнілі, підгодовані добривом дикуни просто випадали з вікна, й підхоплені вітром, вирушали в нові мандри.

Василя завжди дивувала здатність абааля поглинати неймовірну кількість поживних речовин для того лише, щоб бути з’їденим у зимове безкормів’я та мати можливість заслати насіння в нові землі. Дорослі рослини подорожували в пошуках кращих місць для дозрівання, а насіння — для виживання. Що означала для них нетривала затримка під гостинним дахом? Підгодувалися, перепочили, та й подалися світ за очі, а проведе господар чи ні, то його справа.

Ілка обійшла кімнату, змахуючи пилюку, що осіла скрізь товстим шаром, підібрала й поставила в нішу кинутого на підлогу поштовика, постояла мить перед сходами, що вели в хол, але спускатися передумала.

«Яка тут моторошна тиша. Такої ще ніколи не було. Зависла в повітрі, тяжка, немов гнилий туман. Дивно, Василь на базі затримувався нечасто, але тиша порожнього житла ніколи не бувала такою мертвою… як зараз. Хіба людський подих може зігрівати на відстані? Але ж нічого не змінилося, все залишилось, як і було. Жодна порошина не зрушила з місця від того, що людини не стало. Іскорка згасла, й ніхто не помітив цього? Навіщо було йому завжди квапитися, часто ризикувати, навіщо? Тепло руки зникло разом із ним. Ледок хоче винищити й саму пам’ять про нього…»

Дивний звук привернув Ілчину увагу. Вона озирнулася й побачила Кира, який з чудовим апетитом поїдав абааль! Бараноїд зрозумів, що його помітили, відкусив ціле стебло й зі здобиччю в зубах кинувся навтьоки.

Дар прокинувся від сильного поштовху й спросоння спробував зануритися глибше в прокладки, але йому не дозволили:

— Ватіше, ваша тварина знищила унікальний зразок абааля!

Похмурий Ватіш протер очі й глянув на безтурботну морду Кира:

— Мені здавалося, ви любите тварин?

— Але не тих, котрі прогризають діри в металевих люках!

— Кир не прогризає дірок, — заперечив Ватіш, — він прокопує їх кігтиками… Втім, його буде покарано. Кире, ходи-но сюди!

Бараноїд підбіг, не випускаючи з зубів пучка жовтого листя.

— Дай сюди!

Ватіш забрав залишки абааля й розділив на дві рівні частки:

— Вчив я тебе чи не вчив не бути жадібним?!

— Кирь, — відповів бараноїд і проковтнув свою половину.

— Хочеш? — запропонував Даруа, та Ілка мотнула головою. — Тоді я доїм, щоб добру не пропадати.

44

Ватіш перевірив систему настроювання «дезу» — ціла, погладив долонею гладеньку його поверхню, ногою відіпхнув зацікавленого Кира.

—  Ілко, через що все ж таки загинув Норин?

Дівчина глянула спідлоба:

— Дай слово не виходити звідси, поки не зв’яжешся зі своїми.

— Не дам, — відрізав Дар.

— Але чому?

— Тому що ти його з мене вимагаєш. Ви всі дуже любите ставити умови, напускаючи якнайбільше туману. Мені остобісіла гра із зав’язаними очима.

— Тоді я нічого не скажу.

Ватіш замислився, неуважно оглядаючи ледь освітлені зеленавим сяйвом стіни підземелля.

— Навіщо ви дістали «ДЗ»?

— Для зв’язку з секторальною радою. Ти мусиш викликати на Капариду Патруль.

На якій підставі?

— Недостатньо халепи, в яку ти втрапив?

— Через одну людину викликати Патруль? Ні.

— А загибель Норина?

— Не доведено.

Біль накотився раптово, Даруа охнув, зігнувся майже навпіл, жалібно дзявкнув Кир… Мить… Але в ту мить приголомшуючого болю перед внутрішнім зором Даруа промайнуло видіння дивної пласкої споруди, що нагадує перекинуте блюдце…

Ватіш повільно випростався й погладив переляканого Кира:

— В голові запаморочилося, — ніяковіло пояснив він Ілці.

— Тобі не треба було їсти цей абааль, — тихо сказала вона й відвела погляд. — А робот — не доказ?

— По-перше, того робота більше нема. Що перешкодить «спокійним» ще до прибуття Патруля знищити другого? У крайньому разі, Ледок пошлеться на «таємниче зникнення спостерігача» й бажання уникнути неприємностей з цього приводу. Мої злигодні також можна пояснити: зі спостерігачем стався нещасний випадок, а тут раптом з’являюся я й починаю наполягати на зустрічі з Норином. Який-небудь завзятий служака (хоча б і Нело) на свій страх і ризик намагається перешкодити пілотові-невдасі. Пілот через власну дурість потрапляє в аварію, але це його не зупиняє, єдиноборство триває… Врешті-решт що-небудь придумають.

— Даре, — вже благально заговорила Ілка. — Ти викликай Патруль, а вони там самі з’ясують, що до чого!

— Ні, — рішуче заперечив Даруа. — 3 Патрулем не жартують. Ти розумієш, що кожен виклик — це надзвичайна подія не тільки в межах сектора?! Як я можу…

— Тобто побоюєшся за свою репутацію?

Даруа змінився лицем, але стримався й сказав тільки одне:

— Не доторкнусь до «деза», поки не зможу повідомити секторальній раді причину смерті Норина.

— Дурень! — вилаялася Ілка.

Ватіш мовчки відвернувся й глянув на порожній контейнер «деза».

— Василь Норин загинув під час спроби пробратися на таємний об’єкт — нарвався на охорону.

— Василь?! — Ватіш не повірив власним вухам.

— Таємний об’єкт і наш спостерігач? Ти нічого не наплутала? Спостерігачі не можуть втручатися в суто внутрішні справи планети без погодження з секторальною радою безпеки!

— Він не встиг зв’язатися з радою.

— Що це за об’єкт?

— Як таке називають у вас, я не знаю, наші кажуть, просто Об’єкт. Там роблять гравітаційну зброю.

Ватіш болісно ковтнув повітря:

— Що це за гидота?! Що ти маєш на увазі, коли говориш про «гравітаційну зброю»?

— З «хлопавки», — терпляче пояснювала Ілка, — за один раз можна вбити п’ятдесятеро, а там — багато.

— Багато — це скільки?!

— Не знаю.

— Ти не помилилася? Де цей Об’єкт?

— Даре, там охорона на кожнім кроці!

— Виробництво зброї масового знищення — надто серйозне звинувачення, щоб висувати його бездоказово.

— Знову докази?! Ти притягнеш до «деза» їхню велику гармату?

— Я поручуся своєю честю, честю транспортного пілота, що своїми очима…

— Та невже тобі не повірять на слово?

— Повірять, але я сам собі не вірю!

— А хто передаватиме повідомлення, якщо тебе вб’ють, герою Великого болота?

— Хто? — Ватіш думав недовго. — Ти!

— Кире, як ти можеш літати з божевільним? — у відчаї звернулася Ілка до бараноїда.

Кир чхнув у відповідь і потер носа лапою.

— Нема нічого складного! — Даруа кинувся до апарата. — Дивися, підімкнеш його, потім повернеш руків’я… Настроювання я зараз зроблю…

Ілка простягла руку до чорного перемикача.

— Не чіпай! Це блокування, «дез» заб’є всі передачі навкруги, якщо не зробиш вузьку спрямованість сигналу — надто велика потужність! Тільки те, що я показав!

Ілка відсмикнула руку:

— Ватіше, тобі не можна служити в космофлоті. Таким, як ти, вдома треба сидіти…

Даруа хотів відповісти, але не встиг — знову кольнуло в серце. Величезне перекинуте блюдце? Цікаво, буде дуже боляче?

— Чому повинно бути боляче, Ілко?

Ілка здригнулася, злетіли й опустилися вії:

— У тебе галюцинації, Даре. У такому стані лісом блукати небезпечно. Не йди, будь ласка! Потім.

— Я не збираюся сидіти на Капариді до старості! З якого боку Об’єкт?

— Юккаго проведе тебе, — сказала Ілка зовсім безбарвним голосом. Потім підійшла до стіни й вийняла з ніші два схожі на поштовики передавачі. — Вони налаштовані один на одного. У нас під контролем «спокійних» тільки зв’язок із зовнішнім світом, тож шанси напоротися на пеленгатор незначні. Коли прийдете до Об’єкта, подай голос.

— Слухаюся, — клацнув підборами Даруа.

45

Не надто покладаючись на мою здатність до орієнтування в лісі, а можливо, й на терпіння Юккаго, Ілка вручила ще й компас, який теж витягли з болота онди. Ех, мені б хоч половину їхніх здібностей… тоді б тільки мене й бачили на «Талані», махнув би в косморозвідку… Стоп, знову відволікся.

Цікаво, цей Юккаго йде попереду чи позаду? А як я з ним порозуміюся — на пальцях чи на суміші капарського діалекту із загальногалактичним? А Василя теж він до Об’єкта вів? Тоді чому пристрелили тільки Норина? І взагалі, яку роль у всьому цьому відіграють онди? Заради чого виловлювали «ДЗ» з болота? Щоб я швиденько доклав, куди слід, і з планети забрали нелюбих поселенців?..

46

Коли в Кира перед носом майнула чергова летюча шишка, він не втримався й стрибнув слідом за нею в зарості. Даруа провів його замисленим поглядом і сягнув рукою до кишені, щоб дістати компас.

— Стій!

Вигук, який пролунав над самим вухом, припнув Дара на місці. Він завмер, всією шкірою відчуваючи холодок металу, що ввіткнувся в спину.

— Зброю!

— Нема в мене зброї, — тихо відповів Дар.

— Руки за спину!

Дар скреготнув зубами, коли відчув, як зап’ястя стягла міцна петля.

«Чого доброго, звикну до ролі вічного полоненого й літати не схочу, — подумки похмуро жартував Даруа сам із собою. — Сиди собі в якомусь підземеллі та байдики бий. Жодних тобі графіків, ніяких диспетчерів — суцільне задоволення».

— Повернися!

«Я тобі зараз повернуся. Я тобі повернуся, радосте спокійно вихована! Якщо у вас людських слів не сприймають, доведеться порозумітися іншими методами…»

Даруа обернувся й зустрівся очима з… Кралем.

— Де Ілка? — без вступу спитав той.

— Знов те саме! І досі небогу розшукуєте? Не набридло?

Замість відповіді Краль коротким, точним ударом жбурнув пілота додолу. Дар ледь не напоровся спиною на стовбур поваленого дерева, що наїжився голками.

— Які нервові плантатори пішли, — важко відсапуючись, зауважив він. — Востаннє зазначену особу я бачив у вашому будинку, хоча ми з вами дуже ретельно шукали її в лісі.

— Це все через тебе! — голосом, що клекотів від люті, гаркнув Краль. — Вона благополучно просиділа під замком кілька днів, поки я не приволік тебе! Чорти б забрали Ледока з його витівками! Ти говоритимеш?

Ватіш обачно відсунувся:

— З переламаними ребрами я навряд чи стану красномовніший! У вас надто все заплутано.

— Що в нас заплутане?! Це ваші прокляті інопланетники разом з ондами голову дівчиську заморочили! Вже Ледок позирає скоса! Якби не я… У неї ще дитячі іграшки в голові, воно минеться, вивітриться. Я теж молодий був, світ у рожевому світлі бачив. Нема його, рожевого, нема! В житті все простіше. Я бачив, я знаю!

— Куди вже простіше, — пробурчав Дар, сідаючи. — Хто думає інакше, той помиляється.

Краль підкинув стовбур «хлопавки»:

— Сюди тебе Ілка послала? Ілка?!

Ватіш промовчав.

— Виходить, усе ж таки Ілка. Таки вона! І спостерігача?.. Де вона зараз? Де?!

«Де-есять дірок», — виразно пролунало в голові Ватіша. Він уперше з тугою подумав, що, здається, цього разу встряг остаточно. Навіть під час допиту в «спокійних» не відчував такої безнадії. Тоді все тамувала злість. Зараз не було навіть злості, тільки подив і огида. Огида, начебто Краль був не людиною, а слизькою смердючою гадиною. Немов розкрився люк стічної ями.

Даруа здалося, що він зазирнув у саме нутро зразкового капара: «Найголовніше — не висуватися. Я проживу й своїм абаалем. Хлопець стає небезпечний. Ледок дізнається, що відомості просочилися з мого дому, — буде зле. Він уже натякав. Ілка… Знайти й замкнути. Дурепа. Доки вона бавилася зі своїми ондами, півбіди. Закохалася в спостерігача — зовсім з глузду з’їхала. Замкнути, замкнути. Тоді вони не насміляться зачіпати, бо ж без абааля жодної гайки для своїх заводів не дістануть. З історії з інопланетянами Ледок нехай виплутується сам, зрештою, на те він і шеф служби спокою… У лісах повно улів…»

«Сволота, яка сволота! Кля-кир!»

«Добре, що випередив Ледока. Ніхто не бачив, ніхто не чув, ніхто не знає. Ілка мовчатиме. Ілка повинна мовчати. Вона ж розумна дівчинка, це ж тільки примха. Дитяче зухвальство. Гра в пригоди. Треба кінчати. Зона охорони близько, тільки цих дурнів тут і бракувало».

Ватіш не зрозумів: чи він навчився підслуховувати думки, чи Краль говорив сам із собою, чи просто здалося, але в ньому прокинулася лють. Діти, які граються у вбивство, до цього теж причетний Краль!

— Де вона?

— Ненавиджу! — видихнув Дар у схилене обличчя Краля, рвонувся й кинув тіло назустріч супротивникові. Удар припав по колінах, Краль похитнувся, але встояв і замахнувся прикладом «хлопавки»…

У повітрі майнула брунатна блискавка і впала на плечі Краля. Клацнули щелепи, й бараноїд з планети Імра припинив існування власника найбільшої на Капариді плантації абааля.

— Кире!

Але те, що повернуло до Ватіша скривавлену морду, не було Киром, а лише втіленням сліпої люті.

— Кир! Кля-рирь, Кир!

Бараноїд оговтався. Даруа Ватіш був його братом, його ватажком, його зграєю. Кир порушив найсуворішу заборону, він посмів глянути на людину, як на здобич! Але ж це ватажок послав його на бій?! Кир виразно відчував хвилю болю й люті, що розлилася в повітрі…

Бараноїд стулив вуха, опустив голову нижче, пригасив блиск в очах і обережно рушив до Ватіша.

— Кирчику, — Дар відвернувся від того, що досі було Кралем. — Кирчику, навіть ти… Ця планета… — він важко проковтнув слину й перевів подих. — Треба шукати гніздо.

Краєчком ока він ще встиг помітити тінь, яка промайнула ліворуч, і миттєво сховалася в заростях.

— Агов! Ти! — гукнув він услід тіні. — Чому не попередив?!

— Це твій родич, — виникла відповідь з глибини свідомості, — це не уль.

Дар істерично розреготався:

— Ти чув, Кире? Навіщо загриз родича?!

Дар значно довше вовтузився б зі своїми зв’язаними руками, якби не злощасне дерево зі шпичаками. Кир, який зовсім принишк, жував спійману шишку. За цей час Ватіш перевірив боєзапас трофейної «хлопавки».

— П’ятдесятеро, — сказав він самому собі. — П’ятдесятеро.

47

—  Ілко…

— Даре, чому ти мовчав так довго? Щось сталося?

— Нічого. Здається, я дістався до місця. Якщо Об’єкт схожий на перекинуте блюдце неосяжного діаметру, то я майже поруч. Охорони не видно. Де тут вхід?

— Даруа, зажди, не підходь близько!

У коробці щось тихенько дзенькнуло — очевидно, її аналог впустили, чи просто кинули на підлогу. Дар дивився на передавач, але продовження не було, й він перевів погляд на щось ясно-зелене, що майже зливалося з загальним тлом.

Перекинуту півсферу вінчав рівний майданчик, який нагадував злітний. Скоріш за все споруда нагадувала оточений біговою доріжкою спортивний космодром.

Ватіш вів спостереження з невеликого пагорбка, на якому ще збереглася подоба кущів. Далі принаймні на кілометр, стелилася гола, немов випалена, рівнина. Ні листочка, ні стеблини.

З коробки поштовика пролунало загрозливе тріскотіння й відразу змінилося вереском, Даруа поквапливо зменшив звук.

— Говорить Капарида! — пролунав трохи спотворений перешкодами Ілчин голос. — Ми — розумні жителі планети, звертаємося до Ради Безпеки Співдружності з проханням про втручання! Влада на планеті опинилася в руках злочинців, які привласнили собі право вирішувати долю Капариди. Вони намагаються знищити ондів — наших не подібних до людей, але розумних братів, вони почали виробництво гравітаційної зброї, вони вбили вашого спостерігача, вони вб’ють і другого…

Кир чи то пискнув, чи то тихо рикнув, і Дар озирнувся: з центра півсфери вирвалося полум’я, потім раптом втяглося назад у чорну пащеку провалу, а над лісом прокотилася луна далекого вибуху.

—  Ілка?!

—  Ілка, — підтвердив той самий голос із глибини свідомості.

Ватіш стис кулаки:

— Ти знав?!

— Знав, — спокійно відгукнувся Юккаго, — але я не маю права втручатись у ваші справи.

Ватіш так штовхнув передавач, що він жалібно дзенькнув.

— Вона вирішила, що так буде краще. Першого спостерігача, якого я сюди приводив, розстріляла охорона.

— Ти бачив?

— Я бачив і сказав про це.

Ватіш щосили охопив голову руками.

— Ні, — заперечив Юккаго. — Цього робити не варто. Тоді не буде кому передати тобі записи Норина, й ніхто не проведе тебе до печери, де нема улів.

— Не лізь у мої думки, — сказав Ватіш.

48

— Найшаановніша публіко, до-озвольте відрекомендуватися: Даруа Ватіш — колишній транспортний пілот третьої категорії, а нині лісовий бурлака зі стажем! — Дар спробував клацнути підборами, але в нього нічого не вийшло: бруд, що налип на чоботи, поглинув звук.

Подив в очах чотирьох закованих у скафандри підвищеного захисту людей змінився іншим виразом.

— Не треба так на мене дивитися, я не божевільний, і не треба стояти тут, на відкритому місці, й техніку вашу краще відігнати під дерева. Ще сьогодні вранці тут кружляв гелітер.

Патрульні негайно забрали крилату машину зі злітної смуги й накинули на неї маскувальну сітку.

— Це і є база? — спитав командир, оглядаючи розкидані вибухом стіни.

Ватіш потер колючу щоку.

— На місці Об’єкта нема навіть цього, — повідомив він. — Там лише велика яма, до якої краще не наближатися.

— Нас зустріли з розпростертими обіймами, — сказав командир, — дякували за порятунок планети від «купки недолюдків» і сумували через твою загибель.

Даруа криво посміхнувся:

— Якби не онди, в них були б підстави сумувати. Всі ці дні гелітери прасували небо над околицями, і я не ризикнув пробратися до космодрому. Ледока затримано?

Командир підняв забрало гермошлему й глибоко вдихнув вологе повітря.

— Ледок вкоротив собі віку.

— Невже?! — Дар був вражений. — А хто це бачив?

— Мер продемонстрував нам тіло Ледока разом з десятком заарештованих «спокійних» і просив надати капарам можливість самостійно владнати цей «інцидент».

— Мерія — це не Капарида!

— Я знаю, — спокійно заперечив командир, — але опору не було, зброї не виявлено…

— То Патруль залишить планету?

— Поки не прибуде представник галактичної ради, ні.

Ватіш повільно опустився й сів на землю, обхопивши коліна руками. Троє патрульних обережно заглибилися в руїни бази, а командир присів поруч з Даруа, похмуро озираючи обпалені стовбури дерев. З-за дальнього куща з чорним, скрученим листям безгучно видлушпався Кир і поповз до людей, приминаючи траву черевом.

— Ми сьогодні ж відправимо тебе на «Талан», — сказав командир.

Ватіш мовчки кивнув. Нерухомим, майже незрячим поглядом він уперся в розбитий ящик, з-під якого стирчали жовте стрілоподібне листя, облямоване торочками. Листя хиталося, хоча вітру не було.

Раптом патрульний ривком закрив забрало шолома, підхопився, квапливо зриваючи з плеча випромінювач, але Ватіш перехопив його руку:

— Облиш!

Кир недовірливо примружив очі, які наливалися пітьмою: за кілька днів, проведених у капарських лісах, він помітно змінився.

— Йди до мене, Кире!

Бараноїд ще раз подивився на патрульного, потім швидко перебіг відкритий простір і злетів Дарові на плечі.

— Це твій?

Даруа не відповів. Притримуючи Кира однією рукою, другою він стягнув з абааля важкий ящик і відкинув далеко вбік.