Фантастичні повісті та оповідання

Художнє оформлення та ілюстрації В. Т. Гончаренка

Дурєєв Олександр

ЖАДАНІ ПОРОГИ ЗЕМЛІ

ВСЕ ДУЖЕ ПРОСТО

Пасажир на борту. Здається, все йде як належить, але капітан нервує.

— Потурають тут всяким, — буркає він, — зупиняйся заради однієї людини!..

В реєстрі ця зупинка називається “Тиха планета”, і ще жодного разу за останні шість років він не приймав тут більше одного-двох пасажирів. Однак і ті здебільшого якісь дивні.

Він стоїть у рубці й мовчки дивиться, як штурман з третім помічником метушаться біля дисплея. Вони коректують маршрут. Обидва молоді, їм дуже подобається працювати з новою блискучою апаратурою. На екрані повільно рухається голуба цятка, це — їхній корабель “Герої Венери”. Великий корабель — тільки пасажирів на борту близько трьохсот, і у кожного свої термінові справи. “А скільки вантажу, а всього іншого… і — на тобі-заради однієї людини завертай на “Тиху планету”!” — капітан невдоволено морщиться.

Це його останній рейс по трансгалактичному кільцю, а потім — прощавай, великий космос. Може, тому він сьогодні не в настрої.

Спалахує зелене табло: на зв’язку медичний відсік.

— Здоровий! — це голос корабельного лікаря. — Всі дані в нормі.

На екрані телемонітора обличчя нового пасажира. Блідий, високий, з безкровними губами, але в його очах повно прихованого болю і одержимості.

— Добридень! — тихо промовляє пасажир.

Капітанові здається, що пасажир знаходиться на крайній межі терпіння.

“Так і знав, — думає він, — усі вони схожі один на одного на цій “Тихій”.

— Добридень, — доброзичливо промовляє він, — пройдіть до сорок третього відсіку, там ви зможете відпочити.

— Я проведу його, — поквапливо каже лікар.

Це його хобі — турбота про пасажирів “Тихої”. Можливо, він хоче щось написати про них. Якщо так, то йому весь час не щастить. Їх ще нікому не вдалося розговорити.

— Проведіть, авжеж, проведіть, — погоджується капітан і поринає в свої капітанські клопоти.

З рубки він виходить аж десь за півтори години. Високий, засмаглий, з сивими скронями, капітан самотньо обходить корабель. Адже це його останній політ…

У пішохідній галереї, що веде з сорок третього відсіку, капітан бачить жінку, яка з пересторогою відходить назад. Хоча килим приглушує кроки, вона все-таки рухається навшпиньки, тонкою рукою притримуючись за переборку.

— Що з вами? — басить капітан просто в маленьке рожеве вухо.

Жінка скрикує, блідне.

— Що з вами? — знову, але вже стурбовано питає капітан і, знічено озирнувшись, підхоплює падаючу жінку й несе її до сорок третього відсіку. Потім, збагнувши, що вона знепритомніла, він повертає до медпункту. Після ін’єкції віталламексу до неї повертається свідомість.

— Що з вами? — вже автоматично промовляє капітан.

Мабуть, віталламекс діє несподівано сильно, бо жінка одразу переходить у наступ:

— А! Що з вами? — агресивно зводить вона смоляні брови.

— Заспокойтеся, — радить лікар.

— Я спокійна! — У жінки такий вигляд, начебто вона, склавши валізи, зараз вийде з корабля прямісінько у порожнечу і піде пішки до самої Землі. — А ось ви… ви… — вона раптом закриває обличчя руками і схлипує, — навіщо ви підсунули мені цього божевільного?

— Якого божевільного? — дивується капітан.

— Ну, цього, який тільки-но з’явився на кораблі…

— Новий пасажир, чи що?

Жінка мовчки кивнула головою, показуючи всім своїм виглядом, що говорити вона більше не в змозі. Однак тут же довірливо схиляється до капітана.

— Адже ви знаєте, в сорок третьому летять геологи з Регініллуса першого, — жінка усміхається і поправляє зачіску, — такі, знаєте, славні хлоп’ята. Компанія у них велика, в трьох чи чотирьох відсіках, от вони й пішли.

— Куди ж вони могли піти з корабля? — з підозрою питає капітан.

— З корабля?! — лякається жінка, а потім сміється і махає рукою. — Ні, що ви! Вони пішли в тридцятий відсік. Певно вирішили зібратися разом. Я саме лишилась одна, коли увійшов цей… — жінка здригнулася і озирнулась, — я одразу помітила, що він якийсь… ну, такий дивний, — пошепки заговорила вона, — зайшов, знаєте, тихо-тихо, нібито у нього замість голови чаша, по вінця наповнена якоюсь цінною рідиною і він боїться розхлюпати бодай краплину. Так ходять люди, що страждають від нестерпного головного болю… я на собі це спробувала, — зненацька ослаблим голосом промовила вона і потерла пальчиками скроні, — або, котрі… “з привітом”, — вона покрутила пальцем біля скронь. — Отже, увійшов тихо-тихо і сів нерухомо. Завмер, мов статуя. Не привітався, не поцікавився, як моє ім’я, звідки їду…

— А звідки ви їдете? — втомлено спитав капітан.

— Я з п’ятсот сьомої експедиції, кухар-програміст. Ось бачите! А він навіть не спитав… Але не це головне. Так він сидів і сидів. Я кілька разів озивалася до нього, — жінка набрала ображеного вигляду, — але він мовчав. Тоді я запропонувала йому зіграти в кубічне доміно…

— І що?

— Що?! Та він глянув на мене такими очима… Такими! Мені здалось, що він уб’є мене. Вб’є або… або зробить щось жахливе. От коли він так подивився на мене, я більше до нього не підходила. Сіла собі в куточку, — у жінки затремтіли губи і голос став зовсім тонким, — книжку якусь взяла… А він, — вона знову нахилилася до капітана, — не здвигнеться! Тиша така, що повітря, здається, почало дзвеніти від напруження. І неспокій якийсь, нудьга! Жах проймає. От я бічком, бічком і вибралася з відсіку. Він навіть не глянув… А в галереї ви мене налякали, — усміхнулася жінка, — правду кажучи, дуже налякали.

Коли вона вийшла, лікар у задумі зітхнув:

— Може, й справді провести додаткове обстеження? — порадився він.

— Марна справа. Пасажир цілком здоровий, повірте мені. Просто йому зараз не до знайомств, — відповів капітан, — для нього зараз головне — до Землі дістатися. Долетіти будь-як. А там поступово прийде до тями. Повірте мені, — знову повторив він і в задумі додав, дивлячись кудись повз лікаря: — Всі вони однакові на цій “Тихій”…

Корабель востаннє здригнувся і завмер. На оглядових екранах з’явився космодром. Будинок космопорту мав зараз сірий і невиразний вигляд. На Землі йшов дощ. Капітанові навіть здалося, що він чує, як лопотять по обшивці корабля косі сильні струмені і плюскотять, стікаючи на бетон. Він провів рукою по панелях керування, підвівся і, не озираючись, увійшов у ліфт. За ним прослідували з документацією штурман і третій помічник. Так бувало вже десятки разів, але сьогодні все було інакше. Розвантаженням займеться перший помічник, пасажирами — другий, а він, капітан, прийде потім, коли все це закінчиться і на кораблі нікого не залишиться. Підніметься в корабель, щоб востаннє пройти всіма його галереями і відсіками, посидіти на прощання в рубці, усвідомити, що це остання посадка, і на самоті пережити трагедію, яку несуть у собі поняття “назавжди” і “вже більше ніколи”.

Пахне дощем. Його аерозольна гострота паморочить голову. Третій помічник, прикрившись від дощу інфокасетою, блискавично метнувся в кар. За ним повільно втиснувся штурман, і тільки капітан стояв і мокнув під дощем, заплющивши очі і звівши обличчя до хмар…

Коли, закінчивши всі формальності, вони вийшли з диспетчерської, дощ трохи ущух, зате вітер посилився.

— Гляньте-но, — зупинившись, штурман вказав на стоянку гравіпланів, — і коли він встиг?

Там, уже вдягнений у тьмяно поблискуюче “оперення”, різко брязкаючи крилами, рухався їхній недавній дивак-пасажир. Він відчинив дверцята гоночного яскраво-жовтого гравіплана і силкувався забратися в середину. Він нагадував капітанові величезного птаха, який прагне чогось і діє за якимись незрозумілими, одному йому властивими інстинктами.

— Та це ж абсурд! — заморгав світлими віями штурман. — Одягти крила — і в гравіплан!

Нарешті пасажир сів у кабіну, трохи пововтузився там, викинув якусь річ, що брязкнула об асфальт, і зачинив дверцята.

— Увага! — пролунав раптом гучний голос. — Увага! Всім пасажирам сховатися в будинку космопорту! Наближається ураган “Валерія”. Всім пасажирам сховатися в будинку космопорту! Штормове попередження. Всі перельоти тимчасово припиняються. Штормове попередження! Увага! Всім пасажирам…

Третій помічник присвиснув, кинувши в бік жовтого гравіплана:

— Йому ж не чути. Кабіна герметична. Побіжу скажу йому.

— Мерщій! — у капітана виникла невиразна підозра, що дивак-пасажир уже знав про ураган, коли сідав у кабіну.

Однак це була лише підозра.

Гравіплан присів, висуваючи з корпуса кулі гравішукачів, завібрував на низькій загрозливій ноті і по гіперболі рвонув угору. Третій помічник, задерши голову, потупцював на місці, потім нахилився і щось підняв із землі. Капітан бачив, як він враз змінився на обличчі і мовчки метнувся до сусіднього глайдера. Це була рятувальна швидкісна машина, обладнана магнітозахватами. Саме вони й робили її горбатою і незграбною. Чути було, як по бетону дзенькнуло щось, і глайдер свічкою звівся в каламутне небо. Коли захеканий штурман підняв обидві червоні металічні деталі, його було не впізнати.

— Це ж… — задихнувся він, — це ж обмежувачі реакторів, — від хвилювання у нього з’явився якийсь незвичайний акцент.

Вони перезирнулися і, не змовляючись, побігли до диспетчерської. По дорозі їх настигла сильна злива. На бетонному полі хижо зазміїлися струмені води. Яскрава блискавка проколола на заході темне небо.

В диспетчерській чоловік похилого віку монотонно повторював біля центрального екрана одні й ті ж слова:

— Гравіаплан С-507! Глайдер ГС-04! Рекомендую негайно йти на зниження. Штормове попередження! Рекомендую негайно йти на зниження!

Напевне, тут одразу помітили зліт двох машин і тепер будь-що силкувалися посадити їх.

— Восьмий рятувальний до старту готовий!

— Дев’ятий рятувальний до старту готовий!

— Десятий… — безперервно надходили рапорти.

— Вони зняли обмежувачі з реакторів, їх уже не догнати, — сказав капітан, підійшовши ближче до диспетчера. Штурман мовчки показав червоні обмежувачі.

— А навіщо їх доганяти? — спокійно мовив літній чоловік. — Ми їх перехопимо.

До диспетчерської докотився важкий розкотистий грім, Тієї ж миті небо розкололося на сліпучо-вогненні тріщинки,

— Тільки б під блискавку не потрапили, — в задумі сказав літній чоловік.

— Увага! Всім рятувальникам — старт! Діяти за основним варіантом, — скомандував він.

Екран тьмяно засинів. Потім з’явилося чітке зображення,

— Дуже добре, — прошепотів чоловік.

— Що ви сказали? — повернувся до нього капітан.

— Я кажу: телекоректори вийшли на задані точки. Тепер блокування цих двох хуліганів — питання часу.

Капітан хотів було заперечити, сказати, що третій помічник зовсім не хуліган, але тільки знизав плечима й сів поряд зі штурманом.

— Я — “Восьмий”. Візуально спостерігаю С-507, — прорвався крізь шум атмосферних перешкод голос рятівника, вмикаю зображення.

Водночас з гуркотом урагану на екрані заклубилися чорні хмари. Серед рваних кубел хмар, підсвічених проблиском сонця, зовсім несподівано виринув яскраво-жовтий гравіплан. Він здавався блискучою стрімкою краплею, що пронизувала атмосферу, набираючи швидкості по бездоганній класичній дузі. Знизу крутою спіраллю підтягувалося до нього кілька рятувальних глайдерів. І все це на лілово-чорному золотавому тлі. Біля екрана захоплено зойкнули: вельми грандіозним було це видовище!

Раптом кадр змінився. Тепер гравіплан був уже внизу.

— Артист! — схвально приклацнув пальцями літній чоловік.

Блідо-зелений глайдер, ощерившись кільцями магнітозахватів, каменем падав на гравіплан. Здавалося, результат двобою вже передрішено. Але в той момент, коли клацнули магнітозахвати і глайдер почав просідати під вагою здобичі, дверцята полоненого гравіплана розчинилися і висмикнули за собою пілота. Тієї ж миті дверці зірвало і вщент розбило об днище глайдера. В мерехтливому світлі блискавок, як на фотографії, застигли на мить хмари, глайдери й постать падаючого.

— Ця людина шукає смерті, — побілілими губами прошепотів літній чоловік.

Наступної миті небо розкололося від громового гуркоту, і несподівано з брязкотом вилетіло скло. До диспетчерської увірвалися краплі дощу і почувся гострий запах озону. Вусебіч розлетілися підхоплені протягом аркуші паперу.

— Дивіться! Дивіться! — крикнув хтось.

Чоловік, що викинувся з гравіплана, аж ніяк не збирався гинути. На його спині розкрилися чорні крила і понесли його просто до узбережжя. Там, на гребені хвиль, розбиваючи їхню сиву, закудлану піну, на тонкій грані між можливим і неможливим, поміж життям і смертю він провадив свою божевільну гру. То прорізаючи на розвороті низькі швидкоплинні хмари, то щільно тулячись до високих хвиль, що збивалися в каламутну піну, він творив нікому не потрібний подвиг. Несподівано близько промайнуло його обличчя. Всіх вразив вираз страдницьки жагучого захвату на його обличчі і повна відсутність страху. Ось він знову знявся вгору, набираючи сили для чергового випаду, і всі збагнули, що до загибелі йому лишається кілька секунд. Він ширяв, не помічаючи, як закручений біля узбережжя рукав виходу несе його на обвиту плющем скелю.

— Квит, — чужим голосом сказав літній чоловік і відвернувся від екрана…

Однак в останню мить якимсь дивом, помітивши загрожуючу небезпеку, зігнувшись у надмірній напрузі, сміливець встиг ухилитися від скелі. Крилом, мов лезом, полоснуло плющ на скелі, і він важкою завісою повалився вниз, оголивши білу кам’яну стіну. Крилатий силует востаннє промайнув на тлі грозового неба і вже більше не з’явився…

Він лежав горілиць під тополею, над якою розкинулась барвиста веселка, і дивився, як спускаються пошарпані ураганом рятівники-глайдери. Ось він ворухнувся, і з тополі, зблискуючи на сонці, посипалися запізнілі дощові краплинки.

“Завдав я хлопцям роботи!” — подумалося йому.

Тихо скрипіли, розчиняючись і зачиняючись, дверці глайдерів. Рятівники наблизилися до лежачого, мовчки обступили його,

— Добридень! — сказав він і засміявся, відкрито і радо.

Проте рятівники стояли і мовчали, дивилися на нього. Він трохи підвівся, спираючись на гнучкі крила, і всі помітили у нього на щоці синець.

— Хлопці! — сказав він, усміхаючись, і всім сподобалася його молода відкрита усмішка. — Все дуже просто: наша експедиція працює на “Тихій” уже сім років. Це дивний, зовсім Особливий світ. Там звуки завмирають, ще не вилетівши з горла співаючих птахів. Там мерзнуть руки, не дивлячись на спеку, і кроки стихають, коли нога ще не торкнеться дороги. Там найсильніші почуття людини перетворюються на порох, наче позаминула трава, і ніхто не відає, що таке кохання. Там нема руху, хоча здається, що люди живуть звичайним життям. Там живуть вічно, проте не знають, потрібно це чи ні. І починає здаватися, що так усюди. Серце стискається від цих думок і пліснявіє душа. Здається, що праця не має сенсу. І навіть шлях до Землі стає вічністю. — Він помовчав трохи і вже зовсім тихо закінчив: — Нехай будуть поламані ноги, нехай не залишиться жодного цілого ребра. Нехай буде дуже боляче, тільки б відчувати біль, свій чи чужий. Тільки б жити… — Він ще помовчав і раптом простодушно усміхнувся: — А про ураган я довідався ще на “Тихій”. Розумієте, без подібного струсу увійти в ритм Землі неможливо. Це наче поріг…

Він підвівся і зазирнув рятівникам у вічі:

— Ви розумієте мене? — глянув і знову засміявся, зрадівши тому, що поставив таке запитання: адже він був на Землі.

Сяяло над головами високе небо. Випаровувалися теплі калюжки води на космодромі. Розвантажувався корабель “Герої Венери”. До нього забетонованим полем прямував капітан, щоб назавжди розпрощатися з молодістю. Поспішали кудись пасажири. На Землі плакали і сміялися, кохали і ненавиділи, вмирали і народжувалися. Людство продовжувало шлях у майбутнє…

БУМЕРАНГ

Літературний герой може впливати не тільки на хід самої розповіді, а й на поведінку, життя і… страшно вимовити, долю автора. І результати тим сумніші, чим легковажніше автор ставиться до справи…

З повчань людини, яка потерпіла літературну катастрофу

Крупнов у роздумі схилив голову, але потім махнув рукою і рішуче дописав:

“Отже, приїжджай. Я на той час планую закінчити повість. Оціниш. До речі, ти скаржився на нудьгу. Запевняю, тут вона з тебе миттю злетить. Ліс. Річка. Безлюддя. Від сюжетів аж голова тріщить, навіть заважають. Коротше кажучи, “…і божество тут, і натхнення”. Місце для тебе знайдеться. А вечорами на риболовлю чи просто… Словом, приїжджай! Чекаю…”

Крупнов закінчив лист, великими літерами вивів адресу і віддав листоноші, нудьгуючому в чеканні. Раз на тиждень він приїжджав на кордон, привозив газети, книжки, журнали, все, крім листів. Засмиканий міським життям, Крупнов жив тут самотньо, нікому не залишивши адреси. Тільки тепер, закінчуючи роботу і вже, очевидно, бажаючи почути про неї будь-чию думку, він дійшов висновку запросити свого давнього приятеля письменника Михальова. Відверто кажучи, в душі він вважав Михальова нездарою. Та це ж не завадить відпочинкові. Богу — богове, а кесарю… Співставлення слів “кесар Михальов” здалося йому раптом таким несподівано кумедним, що він голосно і самовдоволено реготнув. Листоноша здивовано озирнувся, і Крупнов махнув йому рукою, йди, мовляв, це тебе не стосується.

Поштовий уазик засигналив, здаючи назад, розвернувся, і незабаром зник у заростях соснового бору. Потягло різкою тягучою пріллю з низини, і Крупнов подумав, що тут восени, напевно, рясно всипано груздями, “личаками”, як називав їх його дід.

— Личаки, личаки ви мої, — заспівав Крупнов і увійшов до хати.

Розкидані по столу аркуші рукопису враз остудили його. Кінцівка повісті ніяк не давалася. Виходило якось мляво, непереконливо. Не було простоти, натуральності. Але гарний настрій не зникав, і після недовгих вагань Крупнов сів за стіл і впевнено застрочив на папері. Він знав, що рано чи пізно потрібний стан з’явиться сам собою і все піде як годиться.

— Личаки, личаки ви мої… — стиха промовляв він час від часу.

Вони втратили лік дням і тижням. Давно поскидали спорожнілі, а тому й зайві тепер річмішки. А рівнина, як і раніше, залишалася гладенькою, округлою і безкрайньою. За ними, як радіус до кола горизонту, тягся по сивій від роси траві темний слід. Вони ж усе ще день у день лишалися в центрі окружності, мов прокляті, мов заворожені.

Той, що йшов попереду, довгоногий і впевнений, аж ніяк не здавався втомленим. Він легко відривав від землі вологі, обліплені жовтою кашкою і ковилою чоботи і легко викидав їх вперед, з шумом розсуваючи росяну траву. Плечі не горбилися, голова піднята, і тільки очі виказували втому: вони були білі, порожні. Жилава вузлувата рука вчепилася в ремінь карабіна, що висів за кавалерійським звичаєм стволом униз. Карабін раз у раз сповзав з плеча, бив по стегну. Втома…

Другий, і на зріст нижчий, і статурою невдаліший, аж геть вибився з сил. Очі почервоніли і запалилися, губи запеклися, оточені білою смужкою. Спотикається. Ось-ось упаде. Упав…

— Не можу більше, — видихає він хрипко.

Перший обертається і мовчки жде.

Той, що упав, лається і лютує, отже, сили ще є.

— Не можу більше! — горлає він. — Не можу більше дивитись на цю пику, — тикає він пальцем кудись у небо, потім, озвірівши, вириває пучки трави і жбурляє вгору. — На! На! Ось тобі! — з надривом і образою кричить він.

Трава падає вниз на його волосся, одяг. Жилавий мовчки сідає, обережно кладе карабін на коліна і також задирає голову вгору. Там товстими флюоресцентними лініями викреслені обриси людини. Чоловік сидить за столом і час від часу, відкопилюючи товсту нижню губу, пише щось величезною, наче гора, ручкою на невидимому аркуші паперу. Ось він написав ще рядок. І нараз рівнина зникла.

Вони вже на околиці лісу. Крізь зарості лозняка видніється річка, на березі червоніють цегляні руїни. Двоє здригаються, здивовано озираються. Кожен із них раптом відчув, що коли вони не встигнуть добігти до руїн і сховатися там, то загинуть. Чому? Незрозуміло. Просто знають, що треба бігти, і біжать. Коли вони, захекавшись, вриваються в руїни, довгий уже без карабіна. Чортихаючись, він підбігає до протитанкової гармати. Попелясті кільця волосся лізуть йому в очі, і він відкидає їх рухом голови. Простягає руки. Вимагає снаряд. Його напарник подає снаряди швидко і вміло, мовби робив це впродовж усього життя. Ось він випадково зачепився за камінь і розбив до крові лікоть, але навіть не помічає цього, продовжує роботу. Від лісу, плавно розхитуючись, швидко сунуть якісь дивні високі автомобілі, віддалено нагадуючи танки. Постріл, другий — і машини лопаються, мов мильні бульбашки, лиш неголосний скляний дзвін проноситься по долині і тане. Двоє занепокоєно вдивляються в темніючий ліс і падають на червоний цегляний щебінь. Довгий припалює цигарку. Зовні він спокійний, але руки дрібно тремтять і час від часу нервово сіпається око. Хочеться їсти. Сонце зависло над лісом і більше не рухається. Зупинилася течія річки. Під останнім поривом вітру схилилася та так і застигла трава. Силует, обхопивши голову руками, не кліпаючи дивиться на них. Губи його ворушаться, він щось говорить. Певніше, навіть не говорить, а співає, похитуючись то в один, то в другий бік. Ось вони прислухались. Ніби далекий заобрійний гуркіт грому, до них долинули слова:

— Личаки, личаки ви мої, личаки нетоптанії!

Обидва перезирнулися і раптом приречено і шалено зареготали.

— Ну й сволота, — без обурення сказав він, — прикінчить нас завтра.

Довгий вперше за весь час усміхнувся, невизначено повів плечима і взявся чистити карабін, що з’явився невідомо звідки.

— Кинув би ти його, — порадив балакучий, — літературному герою зовсім ні до чого тягати за собою різний непотріб. Коли знадобиться, все з’явиться само собою. Адже з’явилася гармата. Він потурбується, — нижчий показав головою нагору.

Силует у цей час стягав через голову майку, кинув її на спинку стільця. Взяв банку і почав пити. Розмірено рухався величезний у півнеба кадик.

— П’є, — заздрісно прошепотів балакучий.

— Здається, це молоко, — нараз розхвилювався довгий і навіть відклав карабін.

— Ого, — здивувався нижчий, — заговорив зрештою.

Але той лиш махнув рукою і знову зайнявся карабіном. Силует поставив напівпорожню банку на стіл, попихкуючи цигаркою, ліг.

“Ну, нічого, — думав Крупнов, — залишилося зовсім небагато. Головне, річ виходить добротною. Усі вчинки вмотивовані, характери змальовано досить рельєфно, — він з насолодою затягнувся цигаркою і випустив струмінь диму. — Можливо, дещо зловживав жаргонізмами, ну, це задля більшої вірогідності. Проте деталі — майже тургенєвські. Отже, — підсумував він, — загін розбито. Залишилося тільки двоє. Досить їм уже брести. З сил вибилися, виснажені. Так-так. Досить. Отже, завтра в останньому страшному бою й приймуть вони геройську смерть. Це буде апофеозом. Тією останньою і чистою нотою, на якій урветься повість…

Крупнов повернувся набік. Голосно булькнуло в шлунку недавно випите молоко. Думки текли спокійно і плавно: “А далі лишаться дрібні недоробки. Це однаково, що покрити лаком уже виготовлену і пофарбовану річ… всього лише покрити лаком…” У вікно зазирала синя зірка, піднявшись над ламаною лінією чорного лісу. Порипувала розсохла за літо підлога.

Крупнов спав.

— Спить, — хитнув головою невисокий.

Він роззув черевики і задоволено поворушив брудними пальцями.

— Ти, якщо вже заговорив, то не мовчи, — не вгавав він. — Розкажи про себе. Як звати, се-те.

— Не знаю, — зморщив лоба довгий, — слово честі, не знаю. Одне мені відомо, що стріляти можу добре та майже ніколи не втомлююся.

Нижчий співчутливо похитав головою і сердито сплюнув:

— Ох, і писака! Та коли б я був на його місці, — вказав він на силует, що загорнувся в ковдру, — я б уже… я б уже… — Слухай-но сюди, — зненацька підстрибнув він, — у тебе папір є?

Довгий порився в кишенях і витяг тоненький заяложений записник, до якого було прив’язано недогризок олівця.

— Навіщо? — байдуже спитав він і підняв карабін, перевіряючи на сонці чистоту сяючого ствола.

— Навіщо?! — зловтішно загиготів нижчий, — а зараз побачиш. Якщо він пише про нас, — тицьнув він записником вгору, — то хто заважає нам черкнути кілька слів про цього йолопа? Га? — він багатозначно схилив голову і підняв палець. — Ніхто!

Потім, обережно ступаючи босими ногами по гострих цегляних уламках, поліз нагору.

— Ти куди? — стрепенувся довгий.

— Шукати самоти!

— Та хто ж тобі заважає? — здивувався довгий.

— О! Це делікатне питання, — нижчий, напевне, був уже в полоні задуму. Обличчя його стало напруженим і блідим.

— Давай-давай! — довгий якось одразу повірив у цю вигадку. Він зважив на руці вичищений карабін і без жалю кинув його в траву. Але в руці одразу ж з’явився інший, такий самий.

— Хай тобі чорт, — лайнувся він і ліг, заклавши руки за голову і поклавши карабін поряд. Саме таким був він у повісті Крупнова — людина з карабіном.

Коли він прокинувся, нижчий, уже взутий, стояв поруч і штовхав його в бік.

— Вставай, вставай, я закінчую.

Довгий прокинувся, з цікавістю глянув на нього і неквапно підвівся. Олівець швидко біг по останньому аркушеві.

— Якраз вистачило, — видихнув нижчий. Але перед тим, як поставити крапку, замислився. Потім схопив шматок штукатурки і з розмахом, розкидаючи білими крихтами, щось надряпав на стіні поряд.

— Ось так-то! — задоволено прошепотів він і, зловивши олівець, що теліпався на мотузочку, поставив у записнику останню крапку.

Все потьмяніло, спотворилось, мов у кривому дзеркалі, і зникло.

Михальов з портфелем і авоською, в якій виднілася дюжина пивних пляшок, прямував сільським путівцем.

“Однак, молодець, Володька! — подумав він. — В якому місці влаштувався, хитрун. Тут справді здорово!”

Запах просихаючого під сонцем листя, прозоре і якесь прохолодне “ку-ку” з глибини соковитого підліску — все створювало святковий настрій. Він уже уявляв собі, як постукає до Крупнова, який так знудився за ним, Михальовим, і Крупнов, відчинивши двері, побачить перед собою авоську з заповітними пляшками. Сам же Михальов на цей час сховається за дверима. Михальов реготнув і прискорив ходу. Він уже був тут одного разу, щоправда, давно, років п’ять тому, але дорогу пам’ятав добре. Ось уже видніється стара розбита блискавкою сосна, за нею дорога повертає до галявини, на якій стоїть сторожка. Михальов зупинився, поставив на дорогу портфель і прихилив до нього авоську з пивом. Потім обтер носовою хустинкою обличчя.

Сонце уже добре припікало. Від галявини доносився тонкий, ніжний запах полуниць. Рот наповнився слиною, і Михальов солодко ковтнув, наперед радіючи насолодам, які змалював у листі Крупнов.

“Ніяких змін за п’ять років, — подумав він, — і хатинка така, як була. Так і здається, що ось-ось розчиняться двері і Володька вибіжить на ґанок…”

Додумати він не встиг, бо нараз двері з грюкотом розчинилися. На порозі з’явився невисокий мужичок у величезних розтоптаних черевиках.

— Гей, ти, мерщій! — загорлав він у хату. — Молока, бач йому захотілося.

Він не бачив Михальова, хоча той стояв збоку біля ґанку. На крик з’явився довгий, худий, але широкоплечий чоловік. Однією рукою він тримав ремінь закинутого на плече карабіна, в другій була банка з молоком. Він жадібно випив, обережно поставив її на поріг, обтер білі вуса.

— Ну, нарешті, — зітхнув він з полегшенням, — відстраждали. — І, мружачись на сонце, почав розминати цигарку.

— Не гай часу! — знову закричав невисокий. — Драпака треба давати звідси, поки… — і, побачивши Михальова, завмер.

Обірваний вигляд, зброя, вся обстановка довкола нагадали Михальову найжахливіші епізоди з книжок про боротьбу з бандитизмом.

— Що ви тут робите?! — тонко верескнув він, холодіючи. І не відчуваючи ваги авоськи, замахнувся нею, розуміючи, що втекти вже не встигне.

— Де діли Володьку?! — знову викрикнув він і, не цілячись, запустив пивною в’язкою.

Бризнуло навсебіч зелене пляшкове скло впереміш із хмарою шумовиння. Закляклі було спочатку злочинці опам’яталися і чкурнули в ліс, з тріском ламаючи кущі і залишаючи на гілках клапті одягу. Михальов не побіг за ними. На ослаблих ногах він підійшов до сторожки і штовхнув двері.

Найбільше він боявся побачити зараз в якомусь кутку тіло Крупнова. Але в сторожці нікого не було. Тільки там, де стояло раніше ліжко, світлів на підлозі прямокутник порохняви з круглими слідами від ніжок. Михальов здивовано знизав плечима: він нічого не розумів.

А Крупнов у цей час прокидався. Він солодко, до судоми, потягнувся і розплющив очі. Сонні й несформовані думки повзли ліниво і туго.

“Цікаво, — подумав він, — що це сталося зі стелею?”

Стеля мала палевий, ледь рожевуватий колір. Крупнов усміхнувся, пригадуючи напівзабуту з дитинства “Чарівну табакерку” Одоєвського:

І небо було перламутровим,

Й зірки золотії на нім…

Тут він дещо змінив по-своєму. Сон справді був приємним. Але ж треба колись вставати, роботу за нього ніхто не закінчить. Крупнов знову заплющив очі і розсердився.

“Так. Рахуємо до трьох. Ні, до десяти. І підйом! Як в армії, раз-два, раз-два. А роботу почнемо з опису несподіваної атаки: танки, піхота, спотворені обличчя в рогатих касках, пилюга, смерть… — Крупнов ще раз солодко потягнувся і відкрив очі, — пора!”

Та замість нещільних закіптюжених балок стелі над ним знову розкинулось чисте палевого кольору небо. Це починало дратувати. Він рвучко відкинув ковдру й сів. Навкруг нього червоні цегляні руїни. Сонце наче прилипло в одній точці. Крупнов підвівся і обійшов ліжко. Гострі камінці впивалися в підошви зовсім по-справжньому. Він зробив ще крок і схлипнув від болю, вдарившись об уже потьмянілу снарядну гільзу.

— Але ж цього не може бути! — мало не знепритомнів Крупнов. Його губи по-дитячому ображено затремтіли. — Ні, не може цього бути! — у відчаї крикнув він, уже в деталях пізнаючи і руїни, і ліс, і річку внизу.

Власний голос налякав його, оглушив. Крупнов пригнувся І затамував подих, сподіваючись, що ця мана розсіється, зникне. Та нічого не зникало. Звідусіль повзла німа, тисячорука тиша. І коли зовсім перехопило подих, Крупнов позадкував до ліжка, єдиної частинки звичного світу, упав на нього, озираючись навкруги, і заголосив жахливо і безнадійно.

А від лісу наростав, наближався важкий металевий брязкіт — рухалися танки. Крупнов раптом ясно усвідомив, що це його останні хвилини. На диво, нервова напруга враз спала, і він полегшено зітхнув. Підвівся, пильно вдивляючись у гармату, що стояла біля вікна, і тільки зараз помітив нашвидкуруч надряпаний штукатуркою напис на цегляній стіні:

“Це доведеться зробити тобі самому, хлопче! Щасливо!..”

Він усміхнувся сумно і заспокійливо, наче відчув потиск дружньої руки. Освітлений негріючим нерухомим сонцем, він уже зовсім вільно, не горблячись, зробив крок назустріч наростаючому важкому гуркоту.

ВИПАДОК З СЕРЖАНТОМ

Вже смеркалося, коли, тихо постукавши, до кімнати зайшов пенсійного віку маленький дідок. Він старанно витер об килимок ноги, зняв капелюха і струсив з нього сніг.

— Добривечір! Проходьте, сідайте, — сержант кивнув на жорсткий стілець, на якому чітко виднівся інвентарний номер. — Слухаю вас.

Поки відвідувач влаштовувався, сержант кілька разів зиркнув на годинник, відкрив і закрив шухляду в столі і переклав у теці якісь папери.

— Ну, я слухаю вас, — роздратовано повторив він, мовби кажучи: — Ох, оці ще мені пенсіонери, кляузники.

— А ви не кричіть на мене, — образився дідок, — адже я можу й піти.

“А бодай тебе!..” — подумав сержант і доброзичливо усміхнувся:

— Ну, вже одразу й “піти”. Ніхто на вас не кричить. Говоріть! Я слухаю.

— Тож бо, — заспокоївся дідок і знову замовк.

Сержант почав сердито совати шухляди в столі. До кінця робочого дня залишалося всього десять хвилин.

— А ви не нервуйте, — порадив дідок, — це ваш обов’язок: вислухати і вжити заходів.

— Але ж я ніяк не дочекаюся, щоб вас вислухати, — силкуючись бути спокійним, сказав сержант і, відчуваючи, що от-от закричить, розтягнув губи в силуваній усмішці.

Начебто збагнувши його настрій, старий трохи підвівся і округлив вологі очі:

— Я просто не міг зібратися з думками. Не знав, з чого почати. Розумієте, діється щось дивне.

Сержант полегшено закивав головою. Крига скресла.

— Справа в тому, що я працюю… Так, так! Працюю! А ви що думали? — відповів він на недовірливий погляд сержанта. — Я працюю механіком у павільйоні ігрових автоматів. Це в новому парку на околиці міста. Не знаєте? Ну, про нього мало хто знає. Не який там заробіток, зате постійно з людьми. А чого мені ще треба? Автомати старі, звичайно, переважно японські та англійські, але я впродовж десяти років, як свої п’ять пальців… — він розчепірив пальці і помахав рукою в повітрі, — адже до пенсії я на заводі наладчиком працював… — старий ненадовго замислився. — Так от, привернув він мою увагу місяців зо два тому…

— Вибачте, хто “він”? — урвав його сержант.

— Як хто? Хіба я не сказав? — старий вибачливо розвів руками. — Я одразу запримітив цього типа, тільки-но він зайшов. Одягнений дивно, але стерпно. Все, начебто, як належить. А придивишся, так і верне з душі. А очі які? Наче щось недобре у нього на думці… — він похитав головою.

Сержант, скориставшись паузою, спитав:

— Він що, гроші крав з автоматів?

— Ні! З чого ви взяли? — розгубився дідок. — Нічого він не крав. Спокійно поводився. Чемно. Та й у літах уже…

За вікном зовсім стемніло. Чути було, як раз у раз стукали двері і десятки ніг гупотіли до виходу. Робочий день закінчився.

— Ви б коротше, — засовався на стільці сержант. — Що конкретно він вчинив?

— От у тому й дивина, що нічого. Грав тобі, як і всі. Пограв і пішов.

— І все? — спитав сержант.

— Все! — підтвердив відвідувач.

І тоді в очах сержанта промайнув здогад.

— Цей тип приходив і вдруге? — обережно поцікавився він.

— Ну, звичайно! — пожвавішав дідок.

— І знову нічого недозволеного не робив? — уточнив сержант.

— Ні! У тому-то й справа, що ні, — занервував старий, — та що я говорю вам… Ось, погляньте самі, — і він витягнув з-за пазухи паку газет. — Ось, — розгорнув він одну, — бачите?

Коротка кореспонденція сповіщала про те, що в Південно-Китайському морі невідомим підводним човном був торпедований австралійський теплохід, який здійснював рейс Мельбурн — Токіо. Є жертви.

— А от ще! Ще! І ще! — розгортав старий газети перед сержантом.

Зі сторінок дивилися розбиті літаки, покручені гоночні машини, знівечені мотоцикли.

— Що, вам і цього мало?

— Ні, ні, — поквапився з відповіддю сержант, — досить. Цілком досить.

— Ну, нарешті! — зрадів старий. — Я вже думав, не зрозумієте.

— Навпаки. Я все зрозумів, тільки… Знаєте, зараз уже пізно. Додому час. Ви приходьте завтра. Тільки не сюди. Я зараз дам вам адресу, це зовсім недалеко.

— Та ви що?! — обурився старий, здогадавшись, куди хилить сержант. — Хто вам дозволив? Хлопчисько! Молокосос!

— Ну, ви не дуже, — забурмотів сержант, — тихше, тихше, заспокойтеся.

— Заспокойтеся… Будеш тут спокійним, — несподівано вгамувався старий, — я так і думав, що мене за божевільного приймуть. Та тільки в мене все записано. Того дня, коли він прийшов уперше, начебто нічого не сталося. А вранці йду я в крамницю. Чую, баби в черзі говорять: розбився, мовляв… зовсім молодий. Шкода, ще й не жив… Взагалі, ці мотоциклісти — смертники. І так далі. Спершу пустив було повз вуха, та ніби окропом ошпарило. Пригадав, як той тип до автомата наближався. Поклав руки на кермо, а сам аж з лиця спав, мов смерть побачив. Ну, а потім дав газу, і пішов, аж лобом уперся в екран. А коли заіскрило — вліпився, виходить, у щось, — то навіть геть посинів. Не дограв. Кинув і пішов. Так і приходить з того часу. Не часто, а разів два-три на місяць. І завжди перед закриттям. Пограв, голову в плечі і йде собі. А на ранок чекай — то там, то тут хтось уже готовий. Пам’ятаєте випадок на гонках минулого року?

— Пам’ятаю! — сержант зітхнув.

То було найжахливішим враженням його літньої відпустки.

— От і гаразд, що пам’ятаєте. То його робота! Він потім місяць не приходив. Адже він тільки спочатку на мотоциклах та на машинах грав. Потім на літаки потягло та на підводні човни. Я все записував. Записував та по газетах звіряв. Не все, правда, в газетах є. А те, що є, те сходиться. Та хіба повіриш? Чортівня якась! І не пустити його не можна. Все законно. Квиток є — грай. Я вже хитрувати почав. Вчора, приміром, крутився біля “нічного бомбардувальника” — новий автомат у нас. Я повісив табличку “Не працює”. Так душу вимотує, все питає, коли, мовляв, зробиш, — старий замовк і почав збирати зі столу газети. — Піду я. Скоро закривати! А ви тут поміркуйте.

— Так, так! Неодмінно, — машинально кивнув сержант.

Старий дивак вийшов. Сержант посидів ще трохи, усміхаючись і похитуючи головою, і теж вийшов.

Вітер стих. Засніжені дерева чітко вирізьблювалися на тлі сірого зимового неба. Було не холодно, і сержант вирішив пройтися.

— Ну і ну! — подумав він, — Які тільки фантазії не спадуть на думку в похилому віці.

Він уже наближався до свого дому, коли раптом почув над головою шум літака. В уяві виникло холодне металеве тіло літака, що розриває холодну, слизьку імлу; дрімаючі в салоні пасажири; принишклі у напівсні у своєму закутку стюардеси; сонне мріяння приладів у пілотській кабіні, яку заповнює ритмічний шум моторів.

— Тьфу ти, нечистий, — він зупинився серед тихого шелесту сніжинок і тьмяного світла ліхтарів.

Ним заволоділо передчуття надприродного, неминучого лиха. Сміючись над собою і картаючи себе, він звів руку, вихоплюючи з зимової вулиці зелену іскру таксі і, поринаючи в салонні запахи шкіри і бензину, назвав а чи то викрикнув адресу.

Місто плавно і нечутно подалося назустріч своїми темними безлюдними кварталами. Водій, спритний чоловік у потертій шкірянці, покосував на нього і, виплюнувши у прочинене віконце сигарету, взявся міцніше за кермо. Погляд його загострився, і зустрічний вітер загув здивовано і глумливо. Сержант посміхнувся. Певно, це його обличчя змусило водія так їхати і так з вищанням і скреготом загальмувати.

— Щось серйозне, начальнику? — таксист насунув кепочку і зважив на долоні нікельований розвідний ключ.

Його зморщені щоки порожевіли.

— Не знаю поки що. Не певен… — відповів сержант.

Він розрахувався і ступив на засніжений асфальт. Кольнуло в очі холодним синім світлом: “Зал ігрових автоматів”. Жовтий прямокутник скляних дверей приваблював затишком. Сніг під ногами не рипів, повітря було м’яке. Все, що відбувалося, дивувало своїм безглуздям. Сержантові невтримно захотілося повернутися в машину, що завмерла позаду. Він обернувся. У машині спалахнув сірник, освітивши салон зсередини, мов акваріум, і слабо запульсував вогник сигарети.

“Дурниця все це! Пусте!” — навмисне дратуючи себе, подумав сержант.

Він хекнув, обсмикнув кітель, рішуче попрямував до павільйону і, відкинувши миттєвий страх, рвонув на себе двері…

Увійшов до залу саме так, як належить входити на місце події сержанту радянської міліції: твердим кроком, з упевненим поглядом. І одразу став об’єктом уваги двох осіб.

Його недавній відвідувач-дідок очима вказав йому, що та друга людина — це саме той, про кого він говорив. Худий, з запалими щоками суб’єкт у поношеному светрі, що стояв біля автоматів, спіймав той погляд і збагнув, що сержанту відомо все. Казати щось не було потреби. Сержант зробив крок до незнайомця.

— Ваші документи! — зламав він своїм голосом напружену тишу в залі. Він не знав, що робити далі, але відпрацьована система контакту з “порушником” повернула чітке відчуття того, що відбувається.

— Пред’явіть документи! — повторив сержант і, веселіючи від звуку власного голосу, вимогливо простягнув руку.

— Стоп! — спинив його суб’єкт. — Що вам від мене потрібно?

— Здається, я кажу зрозуміло — документи! — гримнув сержант, переходячи в наступ.

— Тьфу-у, який ембріон, — з презирством пирхнув незнайомець, — не буде тобі документів!

Він відвернувся.

— Як не буде? — недовірливо спитав сержант, і на його обличчі промайнув вираз дитячої образи.

Але відповіді не дочекався.

Незнайомець байдуже прямував у протилежний кінець залу.

— Ну, це вже тобі зась! — зовсім не по-міліцейському вигукнув сержант. — Я з тебе їх витрясу!

Він хутко наздогнав незнайомця і, схопивши за гостре худе плече, рвучко повернув до себе.

— Ти все мені викладеш!

Він відчував свою силу, і дії його здавалися йому правомірними. Однак усередині щось шалено опиралося. Як буває уві сні, коли знаєш, що робити того, що робиш, не можна, проте все-таки йдеш і робиш, з жахом чекаючи неминучого. Можливо, ця неприємна протиприродна покірливість незнайомця викликала таке почуття. На мить сержантові здалося, що він не сам приймає і виконує всі рішення, а діє, підкоряючись чужій злій волі. Слухняно підвелося бліде усміхнене обличчя, і сержант почув, очевидно, призначений лише для нього тихий шепіт:

— Що, страшно?

— Дурниці! — крикнув сержант.

— Страшно, любий мій, не заперечуй, — притиснутий рукою сержанта до стіни, незнайомець знову гидко посміхнувся, — може, не встряватимеш у це багно? Поки не пізно, га?

— Встряватиму всюди, якщо вважатиму за потрібне. А тепер викладай, що це за багно і чому не варто в нього встрявати? — сержант зручніше навалився на свого бранця.

— Послухай, адже ти задушиш мене, — незнайомець безпорадно затіпався, — чим вас годують у цій міліції?

— Манною кашею, — огризнувся сержант, однак натиск послабив. — Ну?

— А ти уявляєш собі ситуацію? — спитав худий. Видно було, що йому абсолютно байдуже і до ситуації, і до самого сержанта. В очах у нього стояла нудьга. — Адже ти нікому нічого не доведеш, це по-перше. А по-друге, навіть якщо й доведеш, затримати мене неможливо…

— Так, це вже справді так! — сержант натиснув дужче і в незнайомця щось квакнуло всередині. — Затримати неможливо! — сержантів голос бринів від сарказму.

— Ти неправильно мене зрозумів, — промимрила жертва, — ти пам’ятаєш таку річ — “…є насолода і в бою, і в прірві грізній на краю”?.. Ну, й тому подібне.

— Ближче до справи!

— А це і є справа.

— Ага, виходить, крига скресла? — ввернув сержант свій улюблений вираз. — Ну, так що там з насолодою?

— А нічого! Те, що вона існує, ця насолода, збагнули давно. А ось що вона собою являє у фізіологічному розумінні?.. Ви трохи послабте руку, — несподівано перейшов він на “ви” — мені важко говорити.

Сержант послабив.

— Ну? То що в фізіологічному розумінні?

Він озирнувся на старого, який уважно їх слухав.

“Напевне, вони з однієї установи втекли”, — промайнула у сержанта думка.

Віддихавшись, незнайомець продовжив:

— Ця “насолода” не що інше, як тонкий гребінь стресових взаємодій свідомості з напівсвідомістю, сила і ахіллесова п’ята людини.

Сержанту на мить уявилася голова, з якої стриміла нога з ахіллесовою п’ятою. Голова була схожа на голову начальника, старшого лейтенанта Боєва, і ця нога у форменній сірій шкарпетці перебирала пальцями.

— Гомо сапієнс — це людина розумна, — неправильно зрозумів його ніяковість незнайомець.

Сержанта вразила цілковита невідповідність його останніх слів і зовнішнього вигляду.

— Я знаю, — похмуро сказав він.

— От тут і буває прокол. Мозок напружений, власник його переможно виходить з ситуацій, фатальних для людини в звичайному стані, але водночас він, мозок, тисячократно чутливіше вловлює все зовні. Ні! Справді, — розпалився він, — хіба у вас іноді не виникало бажання проскочити на мотоциклі поміж двома машинами, що несуться вам назустріч? Або злетіти над вулицею, переступивши поручні балкона і всі обмеження здорового глузду? Це грубі приклади? Ситуацій може бути безліч. Приміром, під рукою у вас стартова кнопка ракети або важіль торпедного апарата… Спокуса велика, і тільки ефемерна плівка правил, норм поведінки, які вироблені попереднім життям і які називають громадською самосвідомістю або професійними якостями, не дозволяють нам здійснити непоправне… Та й то лиш тому, що десь, у кінці, перед нами маячить привид кари…

Двері трохи відхилилися. В щілину зазирнув таксист. Блискавичним поглядом обвів залу. І, оцінивши обстановку, спокійно зайшов усередину. Кишеня в нього віддувалася, з неї виглядав кінець нікельованого розвідного ключа. Набираючи байдужого вигляду непричетної до оточення людини, тим паче що й насправді він не був до нього причетний, таксист розміняв у старого карбованця і з незалежним виглядом пройшов до автоматів.

— Ти б прибрав руку, чи що? — почав потроху звільнятися бранець. — Дурна в тебе манера з незнайомими людьми говорити, — він потер плече і раптом, вискалившись, крикнув голосом старшого лейтенанта Боєва: — І чого тільки вас у школі навчали?!

Таксист здригнувся і схопився за ключ, а сержант мимоволі відсмикнув руки, відпустивши затриманого.

— Ну, от і любенько, — протягнув імпровізатор, — а тепер слухай другу серію. А втім, не радив би я тобі її слухати. — Він на мить відхилився, вдивляючись в обличчя сержанта. І в цьому погляді було і глузування і презирство. — Ох, не радив би! — і, миттю перевтілившись продовжував: — Отже, існує імунітет умовних рефлексів. Я маю на увазі ваше громадянське та професійне виховання. У кого він більш слабкий? У людей, чия діяльність на цей час пов’язана з ризиком, з відповідальністю. Мабуть, так, бо тут на ваш бік стає ще й вроджена властивість — інстинкт самозбереження, який дуже загострює діяльність та чутливість свідомості. Ця схильність до ризику проявляється в найбільш відкритому вигляді за таких обставин: “встигну — не встигну”, “влучу — не влучу”, “долечу — не долечу” і так далі. І ось, коли органи чуття і скарбничка здорового глузду — життєвий досвід — не в змозі дати вам відповідь, встигнете ви чи не встигнете, і над ситуацією розкриваються крила Випадку, ось тоді і настає найзручніша мить для здійснення акту… — незнайомець затнувся і гордо випнув груди. — Актом…

— Ти чого вуха розвісив, начальнику? — таксист здивовано дивився на сержанта. — На Литвиновській йому місце. Бач, здохля, розбазікався! — і твердо додав: — Лікуватися йому треба!

Незнайомець допитливо глянув на сержанта, таксист, Відчуваючи невчасність свого втручання, ображено відійшов.

— Продовжуйте! — офіційно кивнув сержант.

Його заінтригувала дивна цілеспрямованість, з якою ця людина вела свою сповідь.

— Я називаю той акт актом апріорно-апроксімаційної дії. Перекласти? — він глузливо зиркнув на сержанта. — Інакше кажучи, в момент вибору партнера мені необхідно послати імпульс, що за емоційно-змістовим вектором співпав би з вашим.

— Яким чином? — сержант вірив тепер кожному слову.

— А ти не здогадуєшся? — незнайомець обвів залу широким жестом. — Тут багаті можливості для апроксімації багатьох видів.

— Виходить?.. — задихнувся сержант.

— Саме так! — незворушно підтвердив той. — Залишається лиш вибрати вид іграшки, — він облизнув губи, — це так чудово! При цілковитій внутрішній безпеці такі колосальні результати. Досить тільки… Ось, приміром, на цьому автоматі. Це мотоцикліст…

Вони зупинилися біля таксиста, який, забувши про все на світі, крутив важіль газу.

— Ви бачите, як стрімко несеться назустріч ця дорога? Головне, вжитися в образ, відчути свист вітру в вухах. А пікових ситуацій на вашій планеті більше, ніж досить. Хоча все це дрібниці… Ви бачите, — торжествував він, — мотоцикліст випадково зійшов з траси. Тут газон, а в іншому місці може бути стіна будинку, стовп чи зустрічний автомобіль. За секунду до цієї іграшкової аварії його мозок, — він постукав пальцем по шкіряній спині таксиста, — послав у навколишній простір сигнал “проскочу”, хоча сигнал цей уже був помилковим. І ось саме цей сигнал переміг і інстинкт самозбереження, і знання правил. Це випадковість. Але… — він подивився на сержанта довгим поглядом і беззвучно розсміявся, — але значно більшу насолоду відчуваєш, роблячи це свідомо. А які захоплені лиця у вашої дітвори! Вони щиро шкодують, що це всього лиш іграшки. А жінки? Ваші милі й лагідні жінки… В них вселяється диявол! Та й не тільки жінки… Зазирни будь-кому в очі. Ви не замислювались, де народжується цей диявол-азарт? Можливо, безпосередньо тут, серед цих різнобарвних шафок-автоматів? Коли хоч раз він вчепиться в вашу душу, то обживатиметься в ній усе міцніше. Ні, нічого страшного тут нема, просто диявол-азарт стане звичним. Поки що іграшковим. А втім, усе це дрібниці, пусте! На вашій планеті є чимало інших, серйозних іграшок. Наприклад, різні випробування, міждержавні стосунки, війни, — бурмотів він, поступаючись до працюючого автомата, — славні іграшки на славній маленькій планетні, де нема ладу. Вам і досі здається, що ви вигадали їх самі, — він беззвучно зареготав, його рот був, мов чорна яма. — Винайшли! Дурні, бундючні кролики! Ви й досі не можете відрізнити свого від чужого, від підсунутого любителями азартних ігор.

— Неправда! — крикнув сержант.

У цей час тонка постать у чорному светрі метнулася до автомата.

— Стій! Хто ти? — кинувся наздогін сержант.

Але брязнуло розбите скло, і на нерухомій тепер, тьмяно освітленій дорозі сержант побачив утікаючу постать, що зменшувалась на очах до крихітної цяточки. Наступної миті таксист відштовхнув геть сержанта і теж вискочив на дорогу, І він почав зменшуватися до того, що гаєчний ключ у маленькому кулачку вже не розрізнявся. Долинув крик “Не втечеш, сволото!” Невдовзі вони зникли.

Сержант, який спочатку наче закляк, а потім хотів було побігти слідом за ними, тільки порізався об розбите скло і боляче вдарився плечем. Деякий час він сидів на підлозі, безтямно крутячи головою, і спостерігав за старим. Той метався по залі і раптом почав гарячково розбирати автомат. Зрештою сержант збагнув задум старого, та у нього тут же виникла цілковита впевненість у марності цієї справи. Відкрився барабан з намальованою дорогою, лампи підсвітки, електронний блок.

“Навіщо він усе це мені розповів? — напружено билася думка. — Навіщо? Адже це порушення всіх правил подібного роду гри. А втім, що він зможе змінити? Навіть знаючи все це, навіть пробивши стіну недовіри і кепкування? Що він зможе? Певно, тому чужинець усе й розповів, — сержант пригадав його відверто глузливий погляд, — чи тут якась інша причина?”

Притиснувши рукою поранену щоку, він, не чуючи запитань і скарг старого, вийшов на вулицю. Сніг падав на дах і капот таксі, і він зрадів, що це саме “ГАЗ-24”, а він якийсь час водив таку ж патрульну машину.

“Мерщій в управління, в управління! — стукала в голові думка. — Там допоможуть, там вживуть заходів. А зробити щось можна! Об’єднавшись, можна зробити геть усе!”

Пролітали мимо засніжені дерева, свистіли навздогін йому міліцейські свистки. Місто жило своїм сонним нічним життям, і десь у тихій плутанині його кварталів таємниче і нечутно народжувався новий день. На розі вулиць Горького і Соснової, ліворуч, спалахнуло світло фар, воно ставало все яскравішим.

“Устигну! — подумав він, фізично відчуваючи геометрію взаємних траєкторій. — Встигну…”

Чи то у нього на мить від нерішучості здригнулася нога на педалі газу, чи то стрічний водій загальмував перед рогом за правилами дорожнього руху… Як би то не було, та зараз сержант був певен, що шляхи їхні перетнуться.

Він натиснув на гальма — марно, тоді вивернув безсиле на покритій ожеледицею дорозі кермо і бачив, як боком, повертаючись, наче в уповільненому кінокадрі, насувається на нього контур вантажної машини. Заніміли в останньому чеканні всі думки і почуття. Серед скреготу металу беззвучно вибухнуло лобове скло. Машина ще раз крутнулася і, посунувшись у кювет, зупинилась.

Ще не вірячи собі, сержант відірвав від погнутого керма тремтячі від пережитого руки і спробував відчинити дверці, але пальці зустріли порожнечу. Дверці вирвало під час удару. Він вийшов, уважно прислухаючися до свого тіла. Побачив червоні вогні грузовика, що зарився в зарості акації, побачив чорну постать водія, що важко біг до нього, і, дивлячись у його бліде обличчя, засміявся:

— Живий, живий!

Розсунулися над дахами хмари, і небо відкрило голубе ядро місяця, від чого скляні скалки на капоті зблиснули зелено, а вигнута в м’якому сяйві вулиця здалася плавним трампліном у майбутнє, у життя.

Десь на цьому шляху його чекала розгадка і перемога над сьогоднішнім днем.

АКСІОМА ЧИСТИХ ПІДЛОГ

— Нічого… Витягнемо! — прохрипів Юрко.

Я бачив, як йому важко. Він був знизу, і майже вся вага припадала на нього.

— Може, зробимо перекур? — я відчував, як невмолимо розтискуються мої пальці. — Радянська людина має право на відпочинок! — у відчаї крикнув я.

— Нічого… Витя-а-гне-мо! — прохрипів Юрко.

По його очах я зрозумів, що ми не витягнемо.

— Тікай! — крикнули ми один одному, і ящик грюкнувся на бетонні сходи, перевернувся, обдираючи на стінах штукатурку, і заклинився між поручнями і стіною.

Припорошена вапном Юркова голова висунулася з нижнього марша:

— Нічого… — винувато мовив він.

Я прокашлявся басом оповів лункому під’їздові, хто такий Юрко, хто його батьки і куди йому слід було б податися.

— …впертий баран, — додав я.

На другому поверсі відчинилися двері, і на майданчик вийшов чоловік у картатому короткому пальті:

— Об’єкт, — пошепки мовив Юрко.

— Так, — сказав чоловік, допитливо глянувши на нас, а потім на ящик, — черговий виток спіралі. Загоряємо?

“Яка, до біса, спіраль?” — подумав я, підтвердивши:

— Мабуть, що так, — і розвів руками.

Не мовивши й слова, чоловік повернувся до своєї квартири і вийшов уже без пальта в старенькій вельветовій курточці.

— Один — ніщо, один — це нуль, — сказав він, підступаючи до ящика.

А Юрко, показуючи, що добре знає Маяковського, без затримки продекламував про “колоду” та “дім п’ятиповерховий”,

— Саме так! — повчально сказав власник вельветової куртки і, перестрибнувши через ящик, поплескав Юрка по плечу. — Давай нагору, мосьє ерудит!

Взагалі він поводився так, наче був нашим рідним дядьком. Зразок типового міщанина, спритного, винахідливого, який силкується втиснути свої мізерні знання, де слід і де не слід, — подумав я.

— Ну, що ви, незручно якось, — знову розвів я руками, мовби це було єдиним, що вмів. — Ми вже якось самі.

— Незручно на стелі спати, ковдра сповзає, — зареготав чоловік, — давай, давай!

Втрьох ми розвернули ящик і понесли до мене на третій поверх.

— Отже, верхні сусіди? — раптом засмутився наш благодійник, обтрушуючи долонями свою куртку і оглядаючи квартиру з надмірною цікавістю.

— Він ваш сусід, — сказав Юрко, засовуючи в рота подряпаного пальця.

— Так, я ваш сусід, — винувато розвів я руками, — а жінка поки що в тещі…

— Ну-ну, — наш помічник з цікавістю зиркнув на ящик. — Книжки?

— Не те, щоб… — затнувся я, — так…

— Ну, гаразд, — зверхньо махнув він рукою. — Здоровенькі були, — і вже біля дверей, обернувшись, підморгнув мені, — сусіде…

— Типовий міщанин, — сказав я вже вголос.

— Пощастило! — Юрко грізно обдивлявся палець, рожевий і чистий на брудній руці, і знову засунув його в рот. — На говка і звіг бігить, — сказав він. — Ггоші гавай!

Я дав йому гроші, залив поранений палець одеколоном “Гол”, і Юрко, зойкнувши, почимчикував до крамниці.

З вікна було видно, як він у своїх литих чоботах пробирається поміж штабелями бетонних плит і купами понівеченої арматури. Над містом падав мокрий сніг. Я відвернувся. Підлога в цементних розводах, сирий запах штукатурки, сірий осінній присмерк, тиша. Я своїм єством відчув, як урочисто і плавно осідає на світ іскристий порох часу. В цій квартирі мені судилося прожити якщо не все, то принаймні чималий відрізок мого життя. Приїде через місяць дружина, а там діти підуть, турботи…

Десь святкували новосілля.

“Стою на полустаночке в цветастом полушалочке…” — щосили кричали жіночі голоси.

Я уявив цих незнайомих жінок у нових сукнях з нагоди свята, як, зціпивши на колінах руки з невміло наманікюреними нігтями, з наївною баб’ячою вірою в щастя, кричать вони у світ, скаржачись і радіючи: “Где ж ви мои весенние года…” А їхні чоловіки скуті незвичними піджаками і ще мало знайомі між собою, палять цигарки і ведуть вічні розмови: “У мене якось кардан полетів…” Другий, затягуючись “Біломором” і пускаючи вбік тугий струмінь диму, підтверджує: “Так… кардан, — це кепсько…” І раптом почуття суму, невлаштованості і новизни зникло, я відчув себе вдома. Не у вузькому розумінні квартири. А у величезному, всеохоплюючому, де над країною летять густі сніги, стримлять баштові крани і невмілими голосами співають пісень. Я зрозумів, що таке Батьківщина. І мені захотілося бігти туди, на ці голоси, говорити про погані дороги, про машини і начальство і, напружуючи сили, кричати про “цветастый полушалочек”.

Стукнули двері, і Юрко вистрибнувши з брудних чобіт, закричав:

— Ну, де ти там вештаєшся? Йди-но сюди, перекусимо!

Він обтрушувався, оббризкуючи підлогу і стіни, тицяв мені авоську і потирав червоні руки.

— Перекусимо, а потім — за діло. Казна-що, — раптом обурився Юрко, — третій день обідаю “Сніданком туриста”. На обід — сніданок. Як тобі це подобається? Мені не до смаку!

— Проте краще, ніж “Сніданок аристократа”, — сказав я, давлячись крижаною тефтелею.

Юрко гмикнув. Обід ми закінчили блискавично і повернулися до кімнати. Контури будівництва за вікном ледве проступали крізь завірюху.

— Оце валить! — зрадів Юрко. — Знімаємо!

— Давай, — я взяв пасатижі і перекусив ними дріт, яким була обмотана кришка ящика.

Как ты посмела не ответить?

Как ты посмела не заметить?

прорвався з надр будинку голосний хор. Я здригнувся і випустив із рук інструмент.

— Оце дають! — вражено озирнувся Юрко. — Витягнемо?

— Витягнемо!

Ми обережно перекантували ящик на бік і викотили випромінювач. Юрко став сам на себе не схожий.

— Готуй матеріали, а я тим часом настрою. Ну, вельветовий, — посварився він кулаком на підлогу, — міщанству бій! Бій!

— Бій! — сказав і я, розпаковуючи ящик з книжками і магнітофоном.

Увімкнутий в розетку випромінювач загудів стабілізаторами.

— Чуєш, — в задумі сказав Юрко, — а може, він ніякий не обиватель? Га? Нормальний нібито мужик. Шрам на щоці. Допоміг нам затягти ящик.

— Підлещується — отже, обиватель і міщанин, — відповів я. — А тягти ящика з цікавості допоміг.

— Ну, дивись, — засумнівався Юрко. — Жираф великий, йому видніше.

Він висунув оптичну частину — випромінювачі думок, — кинув мені мідний обруч з вигравіруваними готичними літерами “медіум” по окружності. Все було зроблено красиво. Я підібрав літературу, потрібні магнітофонні стрічки і натягнув обруч на голову:

— Готово!

— Три, два, один, пуск! — пошепки відлічив Юрко і ввімкнув оптичний перетворювач.

Випромінювач загув сильніше, і дерев’яна підлога зробилася прозорою, під нею стало видно будівельне сміття, далі залізобетонні плити, найдовше не зникав їхній арматурний каркас, та зрештою і він зник, наче у величезній ополонці. Ми побачили квартиру нашого нижнього сусіди. Почала було поступово зникати кришталева люстра, та Юрко встиг укоротити фокусування, і люстра повисла в порожнечі.

— Працює, — прошепотів я.

Юрко мовчки хитнув головою.

Сусід у махровому червоному халаті, присівши на широчезну канапу, грав з жінкою в шашки. Жінка, теж у махровому, але жовтому халаті, лежала на канапі і глибокодумно супила брови. Лівою рукою вона погладжувала кошенятко.

— От паразити! Народ п’ятирічку в чотири роки шпарить, а у них тут кошенята, халати, нудьга. “Вам, у кого є ванна та теплий клозет…” — загорлав він.

“Обивателі”, мов за командою, підвели голови і подивилися на Юрка. Той замовк і злякано сів на порожній ящик. Сусід щось сказав, показуючи вгору, і жінка засміялася, відкинувшись на подушку.

— Давай випромінювачі, “клозете”, — сказав я, — знайшов час декламацією займатися.

Юрко, ображено сопучи, висунув тонкі штанги з долонями випромінювачів, спрямував їх униз. Дивно було бачити його ноги в білих шкарпетках, що ковзали над порожнім простором.

— Все, — Юрко увімкнув фон, навшпиньки повернувся до ящика і затих там, лиш зрідка підкручуючи рукоятки випромінювачів.

— Паркет устиг настелити, — зненацька злостячись, прошепотів він, — ще й полакував…

Я розгорнув книжку Шефнера:

Заплакала і стала край порога,

А воїн вже на чорному коні,

Сказав: “Мене чека далекая дорога,

Та я вернусь, будь вірною мені…”

Ці вірші чомусь завжди викликали в мене сльози.

Внизу, як і раніше, грали в шашки, але в грі з’явилися якісь тягучі роздуми.

Я продовжував:

…і йшла війна, настав час перемоги,

Його ж убила вражая стріла.

Юрко зітхнув:

Двоє внизу сиділи, притиснувшись одне до одного. У чоловіка на обличчі здивування. Жінка хлипала. Поряд на ящику вголос ридав Юрко. Я читав Лєрмонтова, Блока. Оптичний перетворювач давно згорів, відродивши під нами брудну з цементних помазах підлогу.

Зелена ніч стогнала і билася у вікно білими лапами хуртовини. А я закінчував, уже ледве ворушачи задерев’янілим від утоми язиком “Аеліту” Олексія Толстого: “…Лось дивився перед собою побілілими розширеними очима. Голос Аеліти, голос любові, вічності, голос туги летить по всьому всесвіту, закликаючи, зовучи, — де ти, де ти, кохання…”

Я замовк. Нам здавалося, що це зараз, цієї ночі, в оцю хвилину летить крізь снігові хмари і дзвенить у порожнечі голос Аеліти, голос кохання, вічності, голос туги…

І ми не здивувались, коли відчинилися двері й у тому ж червоному халаті увійшов сусід.

— Що далі? — спитав він.

— Далі? — я втомлено зняв мідний обруч. — Далі О’Генрі, Вівальді, Єсенін… Ми хочемо розбудити вашу душу. Жити так, як ви, — злочин. Людина мусить бачити зірки, захоплюватися веселкою і травою, а ви?… Ви навіть не глянути сьогодні на цей прекрасний сніг, що кружляє над вашим життям, — я театрально змахнув рукою.

Сусід подивився на мене із співчуттям. Юрко ніяк не міг розпалити відволожену “Приму”. Випромінювач гудів, розставивши, мов чаклун, тонкі, з круглими долонями руки.

— А ви мене спитали, хочу я бачити ваші зірки чи ні? — тихо сказав гість. — Я також був молодим, але це минуло. І зрозумійте, життя складається не з книжкових захоплень, а з конкретних, значущих подій. І той, хто не зуміє забити в нього, в це життя, міцні палі сім’ї, затишку, надійних зв’язків, якщо хочете чистих, покритих лаком підлог, — повернувся він до Юрка, — і таких ось халатів, у того все йде перекидом — це аксіома. Всі голубі мрійники летять шкереберть, якщо, звичайно, не встигають взятися за розум.

— О, як нечемно, — задерикувато урвав його Юрко, енергійний, мов молодий черв’як.

— Кинь, — сказав я.

— Можливо, я дещо перебільшив, — наш гість тугіше загорнув халат, — але навіщо ви втручаєтесь у чуже життя? Адже переробляти мене пізно, та й чи варто? З роками багато що може змінитися. Те, чим марив у юнацтві, стає смішним і приємним спогадом, — він говорив тепер складно і переконливо, — на перше місце виходить сім’я, робота, де тебе поважають…

— Ой, чи так це? — за інерцією бовкнув Юрко.

— …невеличкі скупі радощі, їх навчаєшся смакувати, — не зважив на нього наш лектор, — менше починаєш тіпатися. Поступово з’являється розуміння… А втім, вам ще рано про це, — він усміхнувся, — я й сам у молодості дивакував. А ця штука у вас непогано працює, — “міщанин” кивнув головою в бік випромінювача.

Юрко гордо випрямився.

— Але продовжувати не варто. Гаразд? Це нестерпно, а у жінки слабке серце, — він знову посміхнувся, і на щоці його набряк рваний шрам. — Недобре піддивлятися, — зауважив він. — А ви ще й про високі поняття розмірковуєте. На добраніч, хлопці!

І ми лишилися на самоті. Не ясно було, чи вдався експеримент, чи ні. Ми думали зовсім про інше.

— А знаєш, ну його до біса, цей випромінювач, — сказав у задумі Юрко і засунув викрутку всередину працюючого випромінювача, — всіх не переробиш.

Ядучий дим і електричні бризки були йому відповіддю…

Невдовзі приїхала моя дружина.

Потім у нас народилася дівчинка.

Наш район поступово обростав деревами. Робота, клопоти, все зростаюча втома і книжки, які переселилися з серця на книжкові полиці.

Якось я ледь не загинув під час аварії. На згадку лишився шрам.

А цієї осені одержав квартиру в новому районі.

За вікном густо падав мокрий сніг.

— Дякую, Юрію Івановичу, — сказала моя дружина, поліруючи сукнинкою паркетну підлогу, — сам ти ще рік збирався б.

Я збирався до крамниці. Натягнув нове картате пальто і раптом почув у під’їзді гуркіт. Відчинив двері. Двоє молодиків возилися з ящиком, який застряв на сходах. Сухим вогнем обпекло губи, і ноги винесли мене на майданчик.

— Так, — сказав я, глянувши на молодиків, — новий виток спіралі? Загоряємо?

— Та виходить, — розвів руками один із них.

І мені стало весело і легко, тільки нараз защеміло серце, яке раніше ніколи не боліло. Певно, роки давалися взнаки…

ЗА ПРІРВОЮ ЧАСУ

Увесь комплекс налічував шість однакових важких коробок. Та й сама гра називалася примітивно — “Ретроскоп”. Від цієї назви віяло фантастикою.

— Отже, виходить, ми зможемо зазирнути в минуле? — скептично спитала Олена.

— Не знаю, — відповів Вадим.

Це він розшукав гру на складі іграшок, що не пройшли в серію, і приніс її до гуртожитку. Зараз він гортав старовинну інструкцію, підключав до коробок різнокольорові електричні джгути і зненацька вигукнув:

— Все!

— Що — все? — ми відчули себе обуреними.

— Все, можна починати!

— Краще поїхали б на турбазу, — понуро протягнув Дементьєв, — що ви, справді, мов діти? Там хоч танці…

Всі в душі погодилися з ним. На Вадима жаль було дивитися. У нього пропадав суботній вечір. І щоб якось врятувати становище, я сказав:

— Ну, починати, так починати.

І Вадим зраділо кивнув:

— Малюємо фон. Він клацнув вимикачем. Світло згасло, і в темряві пролунав його голос:

— Хочете кам’яний вік? — спитав він.

— Нехай буде кам’яний, — відповів Ігор, — яка різниця!

Вже знайомі з правилами гри, ми швидко накидали фон: печера, багаття, ліс, річка, плем’я готується до полювання.

— Мусить бути вождь, — підказав невидимий у темряві Дементьєв.

Біля входу в печеру з’явився вождь.

— Яке програмове питання? — спитав Вадим.

— Зародження прекрасного в людині, — вирвалося в мене.

— Наприклад, графоманії, — додав інший.

Ясна річ, наді мною кепкували, я вже з рік вважався місцевим поетом. Довкола загиготіли.

— Усі згодні?

— Всі, всі!

— Головна дійова особа?

— Слабак, звичайно, — позіхнув Дементьєв, — якийсь палеолітичний виродок.

Біля стіни печери з’явився головний герой. Він цілком відповідав заявці Дементьєва.

— Нехай його кличуть Синій Потік, — мрійливо сказала Ярина.

— Нехай, — зголосився Вадим. — Поїхали!

— Гайда! — буркнув Дементьєв.

Ми почули, як щось тихо клацнуло. Спалахнуло і затріщало полум’я, заметались по стінах печери тіні, ожили обличчя.

По чорних, закіптявлених багаттям стінах печери металися і пританцьовували ламані, ще чорніші тіні. В тьмяному багряному світлі вогнища з’явилися раптом то мускулиста піднята вгору рука, то ряд нахилених спин, які ховалися в темряві. В задушливій печері мисливці виконували танець щасливого полювання. Ритмічно збиваючи п’ятами сланцевий пісок під ногами, вони то йшли від вогнища, трясучи палицями, зображаючи облаву, то, припадаючи на ліве коліно, зображали мисливців, що повернулися з багатою здобиччю. Плем’я готувалося до полювання.

— Даруй нам, боже, багату здобич! — вигукував один з натовпу біля стіни, звиваючись у конвульсіях.

— Гей! Гей! — грізно підтримували його мисливці.

— Дай крові та вогню!

— Гей! Гей! — здригалося склепіння печери.

І, наче живе, танцювало полум’я намальоване на стіні патлате сонце — їхнє божество. Застигли в побожній тиші літні люди, жінки, діти. Тільки очі тьмяно поблискували з темних кутків печери та зрідка чувся дзвінкий ляпас чи неголосний викрик.

— Дай нам м’яса і шкіри!

— Гей! Гей! — невтомно кричали мисливці.

Ритм наростав.

— Щасливим буде полювання, — кивають старі.

Світяться гордістю й надією очі жінок і захопленням у дітей. На виході з печери видно чорну постать вождя. Всі погляди час від часу повертаються в його бік: “Чи задоволений?” Але б’є в овальний отвір печери яскраве світло, і важко збагнути, куди звернуте його обличчя. Він не бере участі в танці, він вождь — божество у нього в душі.

— Гей! Гей! — злітають з-під ніг танцюючих гострі піщані струмочки.

Не бере участі в ритуалі ще один. Він не такий мускулистий і рослий, як решта. У нього тонкі пальці і ясне бліде обличчя. Це Синій Потік. Це він придумав Гімн Полювання і намалював на стіні сонце. Тепер плем’я бачить сонце навіть у зимові дощові дні. Тому за зиму померло менше старих людей. Юнак розминав у пальцях грудочку яскравої червоної глини, він тільки-но закінчив малювати оленя, і тепер той, мов живий, летить, ледь торкаючись копитами білого піску.

— Ге-е-ей! — падають зрештою знесилені мисливці.

Синій потік здригається і озирається. В цілковитій тиші до нього наближається вождь, і пісок тяжко зітхає під його кроками. Він довго дивиться на полум’я, на виблискуючих від поту мисливців, на намальованого оленя, і все це потопає, не відбиваючись, у його очах. Потім він бере з вогнища обвуглену гілку і, відштовхнувши юнака, підходить до його малюнка. Жирна чорна лінія пронизує до половини тіло оленя і виходить з іншого боку. Символ простий і зрозумілий. Плем’я вибухає криками захоплення. Вождь здіймається над юнаком нездоланною чорною скелею. Їхні погляди стикаються. Один із них має владу над тілами племені, над життям і смертю. Інший — над душами, отже, над безсмертям. Першого бояться, другого люблять. Вони не супротивники, вони не піддаються порівнянню. Однак звіриним інстинктом вождь учуває зростаючий неспокій племені за його спиною. Він відчуває якусь незбагненну таємничу силу цього слабака. Він не може зрозуміти, не може змиритися з нею, але вона незаперечна. І це дратує його, б’є в скроні тупими сильними припливами крові, нервує і… лякає. Вождь першим відводить погляд.

— Бути полюванню! — рвучко змахує він догори руками. І танцює, танцює в його очах багряний вогонь, відблиск чи то вогнища, чи то ненависті.

— Бути полюванню! — здіймаються вгору десятки мускулистих рук.

Тече сухими струмочками протягу біла сланцева пилюка…

Плем’я готувалося до полювання увесь день. Старі обпалювали на вогнищі кінці прямих палок зі стовбурів молодих дерев, надавали їм незвичну для дерева загостреність і твердість. Робили вони це особливим чином з матеріалу, заготовленого ще минулого літа.

Готові списи, торкаючись один одного при ударах, напружено дзвеніли. Мисливці, викупавшись у річці, тепер повільно, щоб не спітніти, піднімалися до печери. Там їх уже чекали жінки з жмутами пахучої фіолетової трави. Якщо цією травою тричі, через рівні інтервали, натерти тіло, воно не дасть ніякого запаху. Навіть діти, інстинктивно відчувши всю серйозність приготувань, притихли. Дрімотним кам’яним спокоєм повіває під склепінням печери. Тиша. Тільки жінки слабкими, наче шерех висохлого листя, голосами нашіптують одним їм уже споконвіку відомі заклинання. Ламаються в їхніх дужих руках стеблини трави, і прозорий сік капає на спини чоловіків. А руки жінок то літають над ними, перебираючи кожен м’яз, то падають, мов кам’яний град, то ледь торкаються тіла, легкі, мов подих.

Коли в печеру зазирнули рожеві промені західного сонця, всі приготування закінчилися. Залишилося найголовніше. Вождю підносять глиняну мисочку з зеленою фарбою — літні люди вміють робити її з каменю. І картина одразу змінюється. Обличчя вже не здаються однаковими. У кожного з’являється свій власний вираз. Одразу видно: хто гордий, хто боягуз, хто підлесливо відданий. Вождь умочує в фарбу палець і накреслює на грудях першого одну вертикальну риску. Підняв було палець, щоб накреслити ще, та ні, передумав. Підходить до іншого. На обличчі першого злість і переляк, він розгублено озирається. Кожна риска означає одну частку здобичі. А на грудях ще видніються поблідлі з часу попереднього полювання три риски. Виходить, чимось не догодив.

— Стій! — заступає він дорогу вождю і тицяє себе в груди. — Мало! — загрозливо каже він.

Злякано дивиться на них з темряви його жінка. Застигли непорушно одна проти одної дві чорні постаті. Важко дивиться вождь, але упертий мисливець не поступається. Він молодий, він ширший в плечах і сильніший. Якщо зараз не поступиться, то за хвилину вождем стане він. І вождь, усміхаючись, простягає до його грудей палець. Мисливець озирається на жінку і встигає помітити, як підхоплюється вона з розпачливим криком. З хрипінням, розбризкуючи довкола важкі темно-червоні краплі, валиться він на пісок з окровавленим обличчям. Прорізує тишу жіноче голосіння, розбивається об гостре склепіння і завмирає врешті-решт у дальніх темних галереях. Вождь іде далі, він спокійний, хіба що дихання поважчало. Палець вождя продовжує креслити по випнутих м’язах свої зелені знаки. Гордовитим дістається менше…

Цю церемонію Синій Потік бачив всього один раз. І більше бачити не хоче. Але спогад так яскраво оживає, що на мить невтримно захотілося повернутися в печеру, щоб переконатися в його реальності. Синій Потік завжди дивується жорстокості й лукавству, з якими вождь відстоює свої рішення. Але найбільше його вражала байдужість мисливців до всього, що не стосується конкретно їх самих. Він відчував, що за цією думкою ховається щось значне, важливе, але саму суть вловити не міг і лише хмурився. Він лежав горілиць на березі річки й дивився на дивовижне, мінливе небо. Сонце вже давно упокоїлось, а проміння його, протинаючи барвисті хмаринки, все ще світило, жило. Це було дуже дивно: яскраве-яскраве небо, темна, майже чорна земля і сріблиста стрічка ріки, що текла біля його ніг. Скоро на небі росою виступили зірки.

“Цікаво, — думав він, — які вони, ці звірі, чиї очі щовечора спалахують угорі? Їх багато і внизу, в річці”.

Синій Потік ворухнувся, з-під ніг у нього зірвалася грудка сухої землі і з шурхотом скотилася у воду. “Очі”, що відбивалися у воді, злякано метнулися в різні боки, сплелися ланцюгами золотих блискавок і зникли. Потік дивився вгору. Зірок ставало все більше і більше. Він і не знав ще, що це зірки, що тільки згодом, через мільйони років люди придумають їм таку красиву назву і пов’яжуть з ними свою долю. І ось нараз камінь, на якому він лежав, плавно і легко ковзнув туди, в запаморочливу прірву.

Урвався на мить старий-престарий зв’язок зі світом. Томливим, солодким падінням у вічність пронизало мозок. І розкрилася безодня мрії, охоплюючи ненаситним поглядом і майбутнє, і минуле, і саму себе. Це було і прекрасно, і жахливо. Від цього волосся ставало дибки. Замружившись, Синій Потік упав назад, у свій час, на свій берег. Серце розривалося від туги, а все його тіло тремтіло від утоми і наливалося тягарем. Ловлячи пересохлими губами повітря, він відчував, як впивається в спину камінь, що ставав раптом твердим і холодним, приймаючи на себе його вагу. Розум же пам’ятав ще небувалу радість злету. Він дбайливо тримав у собі всі фарби, і вони чомусь не зникали. Вони переливалися в його найтемніші і найдальші глибини, викристалізовувалися в стале почуття, що змінювало його назавжди. Цьому почуттю дадуть згодом тисячі найменувань. Але лиш в окремих одиницях воно буде рівно і спокійно горіти впродовж усього життя. Їх назвуть геніями. Решта буде задовольнятися крихтами. Але кожний, кому доведеться хоча б краєм свідомості доторкнутися до них, спробувати на мить запаморочливий солодкий жах всерозуміння, буде найщасливішим і найнещаснішим у світі. Він буде шукати нових зустрічей з ними усе життя, за будь-яку ціну і навіть ціною власного життя.

На небі ще лишалася всього одна велика зелена зірка, коли Синій Потік звівся на ноги. Він один з усього племені відважувався ночувати на березі, звірі його не чіпали. І коли вранці він заходив до печери, видно було, що всім трохи ніяково. Навіть вождь відвертався і кам’янів, не в змозі збагнути того, що діється. Але зараз у темну задушливу печеру не хотілося. В нетривкій ранковій тиші він відчував себе окриленим. Великими стрибками, голосно вигукуючи, летів Синій Потік по траві навстріч сонячному диску.

Мисливці залягли біля стежки. Невидимі й нечутні, вони напружено чекали. Невдовзі до річки пройде стадо. Тоді настане їхній час. Це будуть короткі криваві хвилини. Та ці хвилини вирішальні — вони забезпечать їм життя в довгу голодну зиму. Наскільки вона буде голодною, залежить тільки від них. Чим більше влучних ударів встигне нанести рука, тим меншим буде голод.

Впала роса. Здавалося, тіло плаває в прозорій джерельній воді, втрачаючи гнучкість і швидкість реакції. Але вже чується здалеку цілком виразний шум — це йшло до річки стадо. Мисливці завмирають, втискуються в землю ще щільніше. Ось затріщали десь осторонь гілки і хряснули поламані кістки. Пролунав чийсь останній крик. Полюють хижаки. Потягло солодким запахом крові. Вождь гикнув від голоду й заздрощів і занепокоєно підвівся, вслухаючись. Якийсь незвичайний звук швидко наближався, від чого очі вождя вирячилися від здивування і люті. Це Синій Потік, рожевий від роси й великого ранкового сонця, летів по траві, забувши про все на світі.

— Велике і тепле сонце!

У-ей! У-ей!

І синє, синє небо!

У-ей! У-ей!

дзвінко співав він.

Підвелися розгублено мисливці, уже уявляючи подумки, як повертає назад, тікає геть стадо. Ослабли руки, що стискали списи та палиці. Але в цей час навперейми юнакові майнула темна, зігнута в швидкому русі постать вождя, і перша в кам’яному віці пісня урвалася. Знову запала тиша і нерухомість, сполохана за хвилину лавиною стада, що викотилося з-поза дерев.

Коли все було закінчено і понад половини стада лишилося непорушно лежати в зритій траві, знову стало тихо. Чути було тільки булькаючі звуки поранених тварин. Це вождь, припавши до горлянки оленя, який ще тіпався в конвульсіях, жадібно пив гарячу кров. Солонувата і густа, вона насичувала тіло пекучими краплями, перетворюючись у тепло і силу. Вона стікала по підборіддю і щоках, і з кожним ковтком вождя все дужче тьмяніло здивовано втуплене в квіти фіолетове оленяче око. Зрештою вождь наситився і підвівся, з хрустом розминаючи руки і груди.

“Досить! Час нести здобич до печери!” — хотів сказати він.

Але слова застряли в горлі, і, розмазуючи по обличчю кров, він розгубився вперше в житті. Суворо, мовчазні мисливці стовпилися довкола нього. Ніхто навіть не доторкнувся до здобичі. В центрі, підігнувши одну ногу, наче на бігу, лежав Синій Потік. На нього мовчки кидали зелені гілки, квіти, пучки соковитої, з росяним запахом трави. Які незграбні були великі, обвиті жилами руки, що кидали квіти. Незабаром лишилося відкритим лише радісне обличчя, яке ще не встигло збліднути. Мабуть, він так і не збагнув, що сталося. Ось нарешті й воно сховалося під зеленою горою. Тоді до вождя широким кроком, впевнено наблизився молодий мисливець. На його грудях видно було одну зелену риску, а три інших, що лишилися з минулого полювання, були ледь помітні.

— Я вождь! — спокійно проголосив він і, знявши з шиї колишнього вождя амулет племені, надів на себе.

Це була не помста. Так хотіло плем’я, і підняті вгору списи підтвердили це.

Здобич була важка, дорога довга, і день ще не встиг згаснути, коли мисливці добулися до печери. В густій нічній темряві перед входом до печери яскраво палали вогнища. В чеканні стояли жінки, літні люди. Коли мисливці увійшли в освітлене коло, з печери вибігла дитина, хлоп’ятко.

— Батьку! — закричав він до молодого вождя. — Батьку! Я навчився малювати зірки!

І всі обличчя звелися до неба.

— А це хто? — вигукнув раптом хлопчик, вказуючи рукою, здавалося, просто на нас.

Мисливці блискавично обернулися, виставивши наперед списи. Та їхні суворі обличчя враз прояснилися.

— Це, — сказав молодий вождь, — ті, хто буде жити пізніше, за прірвою часу.

Він виступив наперед і тепер розглядав нас зі страдницькою жадібністю. Плем’я товпилось за ним у м’якому світлі вогнища.

— За прірвою часу, — повторив вождь, — боги розважаються, майже боги…

СУМНА РИБА

На підвіконні в дитячому садку стояв акваріум. У ньому жила велика сумна риба. Впродовж усього дня вона непорушно висіла у воді, спостерігаючи, як діти граються, малюють, розучують нові пісні. Іноді повільно робила коло і знову завмирала, ледь помітно ворушила довгими рожевими плавцями. Про що думала риба, ніхто не знав, але варто було комусь наблизитися до акваріума, як вона одразу відверталася, відпливала до вікна і дивилася на подвір’я своїми сумними опуклими очима. Тільки Лери риба не сторонилася. Навпаки, притискувалася до скла і відкривала рот, ніби хотіла щось сказати.

— Добрий день, рибо, — тихо віталася до неї Лера.

— Добрий день, — ще тихіше відповідала риба і зовсім тихо питала: — На тобі сьогодні нова луска?

— Це не луска. Це сукня, — сміялася Лера і розповідала, що стара сукня стала для неї зовсім короткою.

— Вона зменшилась? — з прикрістю питала риба.

— А от і ні! — знову сміялася дівчинка. — Це я виросла з старої сукні.

— Ти ростеш?

— Росту! Росту! Ще й як! — усміхалася дівчинка.

— Це добре, — говорила риба й уважно дивилася на Леру.

У Лери з рибою була своя величезна таємниця. Адже всі люди думають, що риби говорити не вміють. Але це не зовсім так. Просто треба дуже міцно подружитися і полюбити одне одного, і тоді навіть риба може заговорити.

— А ти пам’ятаєш про нашу таємницю? — зблискувала риба сріблистим боком.

— Аякже! — відповідала дівчинка. — Тільки-но стану дорослою, одразу відвезу тебе до Африки.

— Що ти тут бурмочеш? — весело запитала у Лери вихователька Людмила Олексіївна.

— Це вона з рибою розмовляє, — сміялися діти і втікали, притискуючи до себе пластмасових папуг та ляльок, які ні сумувати, ані говорити не вміють.

Але дівчинка не ображалася. Бо ж діти не знали її таємниці. Тому їй смішно було бачити, як Лера сидить біля акваріума і ворушить губами.

— Ти піди побався, — казала риба, — адже для того, щоб швидше вирости, треба багато бігати і стрибати.

— Я знаю, — відказувала Лера і бігла наздоганяти дітей.

А риба знову залишалася на самоті. Сумувала і згадувала пальми, голубі прозорі озера далекої Африки, на берегах яких тяжко зітхають величезні мудрі бегемоти.

Збігав час. І якось весною Лерині батьки отримали нову квартиру в протилежному районі міста. Кілька днів тривала весела метушня переселення. Грузовик сердито сопів і, розбризкуючи блискучими чорними колесами мокрий сніг, перевозив шафи, книжки, іграшки. Лері все було цікаво: і ліфт, і лунка порожнеча нових кімнат, і величезні вікна. Запахи непросохлої фарби змішувалися з сонячним промінням, і від цього якось особливо весело і смачно чхалося. Мама, порожевіла і радісна, зазирала в кожен куток нової квартири. Кіт Леопольд дурнувато вертів головою. Навіть батько усміхався і курив на величезному балконі, задоволений і помолоділий.

Згодом Лера пішла в новий дитячий садок, неподалік від дому. Повісила пальто в шафку, на дверцях якої була намальована руда хитра лисиця, привіталася до нової виховательки, до незнайомих дітей і попрямувала було за звичкою до вікна, де на підвіконні мав стояти акваріум. Однак на підвіконні, крім квітів, нічого не було.

“Як же це?!” — розгубилася Лера. І раптом збагнула, що і акваріум, і сумна риба залишилися там, далеко, в іншому кінці міста, в іншому дитячому садку. Вона зрозуміла, що забула, зовсім забула про сумну рибу, про свою обіцянку відвезти її до Африки, забула про дружбу. І тоді Лера гірко-гірко заплакала, нікого не соромлячись і розмазуючи по щоках сльози.

— Ну, чого, чого ти? — погладила її по голові нова вихователька. — Не звикла ще до нового місця, — сказала вона нянечці.

— Звикне, — відповіла няня і простягла Лері пузату дерев’яну рибу. — Поглянь-но, які у нас іграшки!

Лера, глянувши на рибину, заплакала ще невтішніше.

Впродовж усього тижня Лера умовляла маму поїхати в старий дитячий садок. І ось зрештою вони їдуть. Дзеленчить і постукує швидкими колесами трамвай. А дівчинці здається, наче він стоїть на місці. Вона ще міцніше стискує мамину руку і шепоче:

— Швидше! Швидше!

— Що з тобою, донечко? — непокоїлася мама.

Трамвай загальмував на знайомій зупинці. Ось і старий дитячий садок. Лера штовхає знайомі двері, вбігає і завмирає. Вона не може ні заплакати, ні про щось запитати. В знайомому акваріумі снують блискучі маленькі рибки — червоні, зелені, золоті; вони, мов райдужний водограй, блищать і сліплять очі, однак серед них немає великої сумної риби з рожевими плавцями.

— Де? — крикнула Лера. — Де моя риба?

— Її вже нема тут, — каже вихователька Людмила Олексіївна.

— Як — нема? — ще не розуміє Лера.

— Коли ти пішла від нас, — розповідає Людмила Олексіївна, — то риба довго кружляла по акваріуму, билася об скло, заривалася в пісок, потім затихла, стала такою, як раніше, тільки їсти відмовилась. Ми подумали, що вона захворіла, і відсадили її окремо, — вона махнула рукою в найдальший куток кімнати.

Там на полиці Лера побачила невелику скляну банку і побігла до неї, лишаючи на підлозі мокрі сліди.

— Зніми чобітки! — крикнула їй мама, проте Лера вже не чула її.

— Добрий день, рибко! — притиснулася дівчинка лобом до холодного скла. — Добрий день! Тобі тісно в цій банці? Ти скучила без мене? Може, ти хочеш їсти?

Та риба мовчала, згорнувшись кільцем у своїй тісній скляній хатці. Ось Лері здалося, що вона ніби хоче щось сказати, стріпнулися ледь помітно її плавці, спалахнули було на мить оранжеві обідки очей, та все лишилося, як і раніше.

— Може, ти хочеш пити? — зовсім уже недоречно прошепотіла Лера і раптом усвідомила, що ніколи вже не заговорить з нею сумна риба. Збагнула, що це вона, Лера, своєю мимовільною небажаною зрадою зруйнувала перше в своєму житті диво.

— Рибо… — тихо промовила вона неслухняними губами, — рибо… — і вже нічого не бачачи від сліз, вибігла на вулицю.

Поки мама розмовляла з Людмилою Олексіївною, дівчинка сиділа на старій нефарбованій лавочці і чекала на неї. Тремтіла від холоду вода в калюжах, здригалася Лера від вітру. Ось на лавочку сів горобець. Лера часто бачила його на підвіконні, коли розмовляла з рибою і коли життя було таке радісне. Горобець набрав вигляду, наче чистить своє розтріпане пір’ячко, потім покосував на Леру глузливим оком і нараз боляче клюнув коліно.

— А ти як думала? — сказав він. — Думала, що дружбу можна засунути під ліжко, мов стару непотрібну іграшку, а потім витягти знову, коли стане нудно?! Ех, ти! — горобець хотів сказати ще щось, але лише змахнув крилами і зник у плетиві брунатних блискучих гілок. А може, його й не було зовсім. Може, все це Лері примарилося, адже горобці, як і риби, можуть розмовляти хіба що в казках.

Корепанов Олексій

ЗВИЧАЙНА ПРОГУЛЯНКА

Уночі чи вранці, — зараз не збагну, — мені скляним оком підморгнув тролейбус, я — йому. Мордою квадратною сутінки розтовк, мікрофоном пробурчав щось гордо, та й пішов.

Неправда. Все це було не зовсім так. Втім, викривлення фактів (в інтересах того ж таки читача) — то не найгірше з усього, що відбувається в континуумі.

Кон-ти-ну-ум. Смачне слово. Опукле, тверде, поважне. Можна сказати, зарозуміле. Бундючне. Так-так, саме — бундючне. Надимається від гордощів за свою неординарність і поглядає зверхньо на всі боки — чи всі дивляться віддано, чи всі тремтять?

Кон-ти-ну-ум. А тільки й того, що якісь там зовсім необов’язкові виміри.

Взагалі, якщо говорити… А якщо не говорити? Так, краще не говорити. Не потопати в трясовині слів.

Тролейбус напівсонно завмер біля замкненої сірої будки для продажу квитків і, щоб збадьоритися, поблимав світлом у круглих скляних очках. Брязнули, відчиняючись, двері. Гордо буркнув мікрофон. Саме гордо і саме буркнув. Він увійшов до змерзлого після недовгого деповського сну салону, сів біля вікна. І тролейбус вирушив у дорогу.

Куди саме — пояснювати не будемо, бо нема нічого гіршого від пояснень. Спробуємо якось обійтися без них. Поїхав собі чоловік — то й поїхав. Тим більше, поки ми розмірковуємо, він уже приїхав туди, куди йому було потрібно, і вийшов. Вийшов — і оглядівся.

Тепер стало цілком зрозуміло, що в навколишній природі наступає саме ранок, а не вечір, бо згасло бліде світло довгошиїх штучних ліхтарів, і за будинками мав незабаром з’явитися денний, природний ліхтар, тобто сонце. Він закурив і Поволі пішов асфальтованою доріжкою до однакових п’ятиповерхових будинків. Вночі було нижче нуля за Цельсієм, тому асфальт укрив тоненький шар льоду і підошви ледь ковзали. Лід нетерпляче дожидався денного потепління, щоб розтанути і влитись у природний кругообіг.

Він ковзав по доріжці, і ніхто його не наздоганяв, і ніхто не йшов йому назустріч. Ранок був суботній і надто ранній, багато хто ще спав. Щоправда, власники собак уже повиводили своїх вихованців на прогулянку. Один такий вихованець вимчав на доріжку з ближніх кущів, заковзав усіма чотирма кошлатими лапами по ранішньому льодку, що поривався до природного кругообігу, висолопив від щастя язика й галопом помчав до пісочниць.

Днина обіцяла бути погожою. Він увійшов до під’їзду й почав підніматися сходами. Стіни під’їзду були покриті до половини темно-зеленою фарбою, а вище — на побіленій частині — нашкрябано було різні написи. Вони являли собою лаконічні інформаційні повідомлення або, скажімо, малі посилки силогізму з чітко визначеним суб’єктом і предикатом судження. Один із написів понад сходами, що вели на площадку третього поверху, змусив його зупинитися.

“Валька — дурепа” — безапеляційно проголошували руни. Нижче зазначено підпис: “Екклезіаст”.

Може бути, що Екклезіаст справді повідав щось подібне до цього в якомусь там апокрифі. Може бути, що й проголосив. Бо ж проголосив Ісус перед смертю: “Ви всі — придурки!” — тільки це зволили пропустити повз вуха й ніяк не відобразити в євангельських текстах. Звучав цей вираз дуже вже негарно. Непоштиво.

Він подзвонив біля дверей і став чекати наслідків. Двері були оббиті коричневим дерматином на підкладці, тож були досить пухкі на вигляд, продірявлені “очком” і спіймані в тенета сіті обліку двома жовтими цифрами з магазину “Тисяча дрібниць”. За дверима не чути було ані звуку.

Сама ідея споруджувати перепону біля входу до житла мала дві мети: збереження тепла і захист від небажаних гостей. Котра з них первинна, а котра вторинна — сказати важко. Можливо, вони з’явилися водночас, хоча це ніким не доведено. Як, власне, й протилежне. Ідея перепони біля входу до житла могла виникнути в наших пращурів під час споглядання неба, тобто атмосфери закритих дверей, що перешкоджають вторгненню космосу на планету. Але з таким самим успіхом вона могла й не виникнути, бо у пращурів навряд чи був час, а то й здатність обмірковувати такі речі. Хоча хто його знає, що вони там обмірковували? Може, додумалися й до ідеї континуума, і до Ілема, і до можливості (але не конечної потреби) розумного життя в інших світах, і до законів діалектики, тільки потім усе позабували, оскільки писемність іще не з’явилася, а переказувати з покоління в покоління міркування про такі абстрактні речі не було сенсу. Хоча хто знає… Може “піфагорові штани”, формула Ейнштейна і закон Бойля-Маріотта з’явилися не як наслідок роздумів індивидів, котрі сповістили якось усьому світу, що сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи, що енергія — це m, помножене на с2 і таке інше, а були закладені в їхній генетичній пам’яті. Хто знає…

Він ще раз натиснув на дзвоник. Крізь дерматин з підкладкою просочилося мелодійне дзеленчання. За дверима ніяк не реагували.

У під’їзді стояла тиша. Відносна тиша, бо в трубах парового опалення обурено сичала вода; десь угорі чи внизу раптом загудів чи то пилосос, чи то випромінювач антиматерії і жіночий голос віддалік виразно прогорлав: “Відійди від холодильника, паскудо!”

Він задумливо потер підборіддя, посіпав шнурки на куртці й штовхнув двері.

Як правило, за будь-якими дверима на нас щось чатує. Несподіванка, щастя, неприємність, зустріч, телевізор, бесіда, сварка, поцілунок, сіцілійський захист, ляпас з правого чи з лівого боку, прочуханка, зрештою — склянка чаю. Ще одне припущення на додаток до тих, що були висловлені попереду: перепона біля входу до житла споруджена для того, щоб за нею на нас щось чекало. Гарне чи погане. В гіршому випадку — нейтральне. Все залежить від безлічі факторів, перераховувати які немає ні можливості, ні — а це найголовніше — бажання.

А що ж чекало за цими дверима?

За дверима був передпокій, дзеркало на стіні, вішалка, телефон на поличці, щітки для взуття та одягу та інший дріб’язок.

Він перетнув передпокій і зазирнув до кімнати. На дивані лежала відкрита книжка синьою обкладинкою догори, проте на обкладинці не було назви. На столі стояла чашка. Над нею підіймалася пара, але чашка була порожня. Шафа була повнісінька книжок, але на них так само не було написано ні їхніх авторів, ні їхніх назв. На підлозі коло крісла лежав зошит, і він уже знав, що сторінки його були чисті. В кімнаті була іще кришталева ваза без квітів і багато інших безликих речей, котрі чи то існували насправді, чи то робили вигляд, що існують. А деякі, можливо, навіть і не робили вигляду. Не завдавали собі зайвого клопоту.

А в чому, власне, різниця між існуванням і начебто існуванням? Адже в цьому випадку все відносне, все залежить від досвіду, настрою, пори року й часу доби, температури, атмосферного тиску й сонячної активності. Власне, головне — від уявлення. Від уявлення.

Можливо, це була уявлювана кімната. Уявлювана квартира. Уявлюваний тролейбус. Можливо.

Він походив трохи по кімнаті, зачіпаючи та переставляючи існуючі, ті, що здаються існуючими, і навіть ті, що не здаються існуючими, речі, закрив книжку з чистими сторінками, що лежала на дивані, і поставив її до шафи, поправив на стіні гравюру, що нічого не зображувала, і підійшов до вікна.

З вікна до кімнати падало світло, проте за вікном нічого не було. Так, сіра порожнеча. Щоправда, незабаром у порожнечі з’явилося двоє людей (чи нелюдей, кому як зручніше), проте вони пройшли собі на рівні його очей з правого боку в лівий і зникли. Може, вони йшли до тролейбусної зупинки. А може, на прогулянку серед кілець Сатурна. По диску Керра. По його краєчку. Щоб погуляти в часі собі на втіху.

А гарно було б погуляти в часі.

Він, напевне, довго стояв би біля вікна, роздивляючись порожнечу, але в передпокої задзеленькотів телефон, задзеленькотів не мелодійно, як нещодавно дзвоник, а вимогливо, настійливо, нетерпляче, начебто мав на це якесь право.

Він трохи зачекав, проте в цій квартирі, очевидно, ні на які дзвоники не озивалися. Телефон тіпався в істериці.

Він перетнув кімнату, на ходу підштовхнувши рукою велику стрілку настінного годинника без циферблата, взяв трубку і обережно підніс до вуха.

— Слухаю.

— Прогулянки в часі неможливі, — діловито сповістила трубка трохи хрипким, хоч і не позбавленим приємності голосом. Дзвонили, мабуть, здалеку, бо у трубці щось потріскувало і голос звучав не дуже розбірливо. — А втім, не зовсім, — трохи подумавши, додав голос.

— Я знаю, — відповів він і поклав трубку.

Він знав, що передбачалася відповідь про невичерпні можливості уяви, про найкращу машину часу, завдяки якій можна водночас перебувати і в майбутньому і в минулому. І, звісно, в сьогоденні.

До речі, такий парадокс: якщо зустрінуться Вчорашній, Сьогоднішній та Завтрашній і добряче посваряться, а тоді Завтрашній уб’є Вчорашнього — Сьогоднішній залишиться. І якщо Вчорашній уб’є Сьогоднішнього — Завтрашній залишиться, хоча це й здається невірогідним. І хоч які варіанти розглядай, а завжди одна з трьох, так би мовити, іпостасей залишиться неушкодженою. Неймовірно? Але ж парадокс на те й парадокс, щоб здаватися неймовірним. Здаватися. Не вірите — спробуйте. А це ж поки що на рівні арифметики.

Іти звідси йому не хотілося, хоча треба було йти, бо за спиною, в кімнаті, з легким шарудінням відбувалися якісь метаморфози, і хто знає, чим усе це могло скінчитися. Розшукуй тоді дорогу, чіпляючись за хвости супутних комет!

Він повагом поправив шарф, застебнув куртку і, не озираючись, вийшов у передпокій.

У передпокої все якось дивно змінилося. Стеля втекла вгору, стіни розсунулися, поличку з сірим телефоном ледь видно було на обрії, дзеркало, наче далека зірка, відбивало ранішнє світло, а вішалка висіла десь угорі, наче непізнаний літаючий об’єкт.

До речі, непізнані літаючі об’єкти ми не можемо пізнати не тому, що це зробити неможливо, а тому, що ми не хочемо їх пізнавати. Погодьтеся, адже нудно жити в світі без таємниць. І навіть якщо кінець кінцем одні з них будуть твердо ідентифіковані як кулі-зонди, інші — як частини наших космічних апаратів, що згорають в атмосфері, треті — як кульові блискавки, а четверті — як хмари, однаково завжди знайдеться хоча б один НЛО, який зостанеться загадковим. Інакше не можна. Інакше буде надто сумно.

Можливо, передпокій був такий самий, просто він сприймав його інакше. Адже багато що залежить від сприйняття. “Все, що тут написано, дуже цікаве”. — “Ну що ви, така нісенітниця!” Ось де ключ.

Праворуч від полички з телефоном на візерунчасто-зеленому шпалерному горизонті наче крізь тьмяний серпанок маячіло місто. Місто здавалося іграшковим, бо шпилясті вежі увінчані були напівзабутими флюгерами: стрілками, півниками, прапорцями, вітрильниками, чоловічками. Всі вони, певна річ, показували різний напрямок вітру, і всі морочили голову, бо ніякого вітру не було й сліду. Так іноді промайне легенька хвиля, від котрої ледь помітно гойднуться квіти, зображені на листівці з золотим написом “Вітаємо!”, що лежала на підлозі під вішалкою. Листівка так само морочила голову, бо нікого не вітала.

Він неквапливо йшов до іграшкового міста, насвистуючи щось невигадливе, зрідка позираючи на всі боки й усміхаючись. Далека дзеркальна зірка згасла, і навкруги посутеніло.

Як же кривдно бачити невідповідність між реальністю справжньою і позірною. Може, давно-давно згасли всі зірки цього світу, а ми все ще бачимо їх і поночі гуляємо під всіяним зірками небом, і складаємо вірші під зоряним небом, І Просто спимо під зоряним небом, спокійно спимо, бо певні: небо — зоряне. А воно, цілком можливо, здавна вже нас дурить, здавна тільки здається, і не існує в природі ніякого зоряного неба. Кривдно. Краще вже одразу жити в темряві, аніж стривожено чекати, коли ж ця темрява настане. Вдвічі кривдніше, бо ми укладаємо якісь плани, сподіваючись на зоряне небо, мріємо і нетерпляче дожидаємося майбутнього, і не знаємо, що цілком можливо — в майбутньому на нас не чекає ніщо добре.

А як же змінився б образ нашого мислення, якби ми з самого початку знали, що небо ніяке не зоряне. Як би ми доглядали себе! А так ми втішаємо себе надіями і зчудовані тим, чого насправді, можливо, й немає. Послухайте, як самовпевнено звучить:

“Внаслідок величезної роботи, здійсненої астрономами ряду країн, ми багато що дізналися про різні властивості зірок, про природу їхнього випромінювання і навіть еволюції”.

А яка поважна назва: діаграма Герцшпрунга-Рессела! Ой, зірки…

Гаразд. Поставимо крапку. Розділовий знак. Тобто, певна річ, знак продовження. Бо іграшкове місто вже зовсім поруч.

Як виявилося, зблизька місто було аж ніяк не іграшкове. Флюгери досить високо застигли над землею, точніше — над підлогою. Будиночки були двоповерхові, різнокольорові, затишні на вигляд, з різьбленими вікнами, балкончиками, черепичними покрівлями, вищезгаданими флюгерами, рельєфними стінами, трояндами у висячих палісадничках і з телевізійними антенами індивідуального користування на кожному балкончику. Вулиці були забруковані гладенькими кругляками. На розі стояла стандартна будка телефона-автомата. Ненова вивіска над зграбними дверима одного з будиночків повідомляла: “Комбінат побутових послуг”. Вивіска не світилась.

І було безлюдно.

До речі, час уже дати ім’я нашому героєві. Займенник “він” зрештою набридає, і може навіть спричинитися до плутанини, якщо “він” зіткнеться з кимось іншим, так само безіменним, і досить довго матиме з отим, так само безіменним, справу. “Він узяв пістолет, оцінюючи зважив його на долоні, підійшов до бар’єра, — він був за десять кроків, — ретельно прицілився, вистрілив, — і він упав”. Хто впав: бар’єр, пістолет, той, у кого стріляли, чи той, хто стріляв, бо інший випередив, — не зовсім зрозуміло. Отож потрібно нарешті визначитися.

Здавалося б, саме час замислитися про значення назви того чи іншого явища континуума, про роль, яку відіграє слово “троянда”, щоб троянда справді стала трояндою, — та ми не будемо замислюватись. Досить того, що світ заполонено визначеннями явищ. Варто лишень дати визначення — і на душі спокійніше. Зрозуміліше, може, й не стає, але — спокійніше.

Отже, його звали Едгар. Звісно, цілком навіть можливо, що його звали аж ніяк не Едгар, та хіба про це йдеться? Визначення дано — отже, можна сміливо рухатися далі. Бо що таке дати назву якомусь явищу? Домовитися, що називатимемо його саме так, а не інакше. От і домовимося.

Отже, його звали Едгар.

Едгар підійшов до дверей найближчого світло-коричневого будиночка з трикутною вежею і флюгером у вигляді лука зі стрілою й підняв руку, щоб постукати. Та не постукав, бо побачив застромлений до дверної ручки згорнутий папірець. Виявилося, що то коротка записка.

“Несправджені сподівання” — було написано в ній.

— Несправджені сподівання, — тихо проказав Едгар, склав записку й застромив її туди, де вона була досі.

Йому не хотілося зустрічатись із несправдженими сподіваннями. Погодьтеся, ви учинили б так самісінько. Історичні паралелі небажані, а все ж згадаймо Наполеона.

Хоча, з іншого боку, якщо сподівання справдилися — це вже геть не цікаво. Тут навіть прикладів наводити не треба. Тицьни пальцем у будь-яке місце континууму — і вже маєш приклад.

Біля входу до наступного будиночка Едгар вирішив не стукати. Він просто відчинив двері й опинивсь у невеликій затишній залі. Сходи — спіраль з дерев’яними поручнями — вели нагору. У залі стояло кілька вигадливо оздоблених крісел, низька канапа, великий круглий стіл із темно-червоного дерева на вигнутих ніжках, стіни були завішані гобеленами із зображеними на них пастухами, пастушками, драконами й батальними сценами, у простінках між невеличкими віконцями з білими серпанковими фіранками висіли великі кольорові фотографії, що зафіксували перший візит землян до Місяця (“Ми прийшли з миром від імені усього людства!), а в кутку, за тумбою із солідним старовинним (або стилізованим під старовину) годинником з ординарним написом на циферблаті “Vulnerant omnes, ultima necat”, що означало “Ранять усі, останній убиває”, стояв лицар у повному блиску свого обладунку, зі списом, затиснутим у масивній рукавиці, якийсь месір Івейн, славний син Урієна, короля землі Горр, або ж месір Говен, славний син Лота Оркнейського. Це Едгар так його класифікував. Більш нічого вартого уваги в залі не було.

Власне кажучи, лицар мав би сказати хоча б слово чи якось інакше відреагувати на появу Едгара, але він чомусь ніяк не відреагував. Тоді Едгар сів на канапу і заходився роздивлятися фотографії Першої Місячної експедиції, чекаючи, коли ж месір зволить заговорити.

І месір зволив. Він відкинув забороло, важко переступив з ноги на ногу, заскреготав латами і ввічливо попросив закурити. Едгар підійшов, подав йому пачку “Опалу”, проте месір ніяк не міг дістати з неї сигарету — заважали рукавиці, які він або не хотів, або не міг зняти. Едгар устромив сигарету між розчепірені лицареві пальці і, трохи збентежено спостерігаючи, як вона, піднесена до шолома, зависла в порожнечі під заборолом, витер сірника.

— Дякую вам, — мовив голос із порожнечі.

— Прошу, — озвався Едгар, влаштовуючись у кріслі поблизу.

Месір курив, не випускаючи списа, інколи застуджено покашлював і з вишуканим недбальством (скільки це було можливо в його латах) струшував попіл просто на годинник із сумним надписом. Спершу Едгара трохи бентежила порожнеча під заборолом, але згодом він оговтався.

— Ви самі в будинку? — спитав нарешті Едгар, щоб почати розмову, бо славетний син Урієна цілком, здавалося, поринув у процес, шкідливий для здоров’я, як було зазначено на пачці “Опалу”.

— Ні, чому ж, — озвався лицар. — Нас двоє.

Едгар ще раз оглядів залу, але, певна річ, нікого більше не виявив.

— На другому поверсі чи так само невидимий? — поцікавився.

— Чому це? — знов озвався месір. — Я мав на увазі вас, добродію.

Може, це був жарт у дусі товариства, що збиралося колись за круглим столом, може, месір прагнув якнайбільшої точності у відповідях. А може, розумів усе надто буквально.

Едгар не знав, про що нейтральне можна ще питати, — ну, не розмовляти ж їм справді про погоду! — а ставити прямі запитання якось не наважувався.

Якийсь час у залі панувала мовчанка, яку тільки зрідка порушувало лицареве покашлювання. Оскільки над месіровим шоломом коливалися розкішні блакитні пір’їни, називатимемо його Блакитним Лицарем. Бо ж він цілком міг і не бути Івейном, Говеном, точнісінько як і Кліжесом, Персевалем, Ланселотом і Ескладосом Рудим. Інших Едгар просто не згадав.

Едгарів погляд знов зупинився на фотографії Нейла А. Армстронга та Едвіна Е. Олдріна на тлі місячного відсіку “Орел”.

— Звідки тут ці фотографії?

Блакитний Лицар кинув недокурок на паркет і з гуркотом наступив на нього. Раптом, немовби розбуджений цим гуркотом, заграв запорошений попелом старовинний годинник. Він попереджав, що завдано буде ще однієї рани. Грав він досить мелодійно й довго, а потім почав вибивати години і робив це досить промовисто, так, що погойдувалися й подзенькували підвіски на величезній люстрі під стелею й тріпотіли ніжні білі фіранки. Вибивши шістнадцять ударів, годинник угамувався.

Едгар не знав, чи варто перепитувати ще раз, бо Блакитний Лицар опустив забороло й застиг у звичайній позі музейних лицарів. Певне, звик так стояти. Едгар, повагавшись, вирішив піднятися нагору, але біля спіральних сходів з дерев’яними різьбленими поручнями його зупинив голос Блакитного Лицаря. Слова з-під заборола долинали невиразно, проте досить голосно.

— Не раджу вам ходити туди, добродію, — мовив Блакитний Лицар, і над його шоломом заколихалися блакитні пір’їни, — Можете теє… спізнитися… е… на роботу.

Попередження було цілком аргументоване. Едгар зупинився.

— До того ж телевізор там не функціонує, — провадив далі Блакитний Лицар. — Згоріли запобіжники. А щодо фотографій, то вони, — тут він трохи затнувся, — ну-ну, скажімо, залишені тут як подарунок.

— Кому?

— Звичайно, мені, — з гідністю вимовив Лицар і переступив з ноги на ногу.

— А ким? — допитувався Едгар.

Блакитний Лицар нервово струснув списом.

— Послухайте, добродію, адже я не запитую, хто ви і що ви тут робите? — Наконечник його списа черкнув у повітрі загрозливу дугу. — Тож я ні про що вас не запитую!

Нерви в Блакитного Лицаря вочевидь були підточені втомливими турнірами. Напевне, йому часто доводилося сурмити до бою.

— Вибачте мені, — миролюбно сказав Едгар.

— Приймається, — пробурчав Блакитний лицар.

— Я, мабуть, піду, — сказав Едгар.

— Ідіть, мабуть, — пробурчав Лицар.

І Едгар пішов.

Отакі бувають часом зустрічі. Наче й говорили, перемовлялися, а про що — хтозна. Проте в континуумі і не таке буває.

В місті панували стійкі сутінки: було не те, щоб дуже ясно, але й не так, щоб дуже темно. Джерело світла неозброєним оком не спостерігалося, а над головою в Едгара тяглася стеля із жовтуватими підпливами — певне, сусіди поверхом вище якось пішли, забувши закрити воду. Цілком звичайна для відповідальних квартиронаймачів історія.

Едгар зупинився на перехресті вулиць і закурив. Поки він стоїть, прихилившись до жовто-червоної будки міського телефона-автомата й випускає дим у напрямку непізнаного літаючого об’єкта, тобто пізнаного і нелітаючого, тобто вішалки, можна зауважити таке: неонова вивіска “Комбінат побутових послуг” засвітилася тремтливим синім світлом, причому букви “м” і “т” у слові “комбінат” та буква “л” у слові “послуг” не виявляли жодних ознак життя, а перше “о” у слові “побутових”, навпаки, було життєрадісне до стану безперервної пульсації, начебто воно уявило себе певною мірою пульсаром, що, зрештою, ніхто нікому заборонити не може. Адже можна видавати себе за будь-що, аби лишень це не вадило навколишнім.

Флюгери на всіх будиночках враз, начебто за командою, повернулися на сто вісімдесят градусів, і це збіглося в часі з собачим гавканням на сходах. Слід наголосити: “збіглося в часі”, а не повернулися через собаче гавкання, бо вищезгадане гавкання могло й не спричинитися до такої поведінки флюгерів.

На тлі шпалерного обрію у напрямку до кухні над містом пролетів літальний апарат у формі перевернутої догори дном тарілки. Але ми вже зверталися до цієї теми і намагатимемося надалі її не торкатися, хоча обіцяти нічого не будемо.

Едгар кинув недокурок в урну для сміття, глянув ліворуч, ступнув на бруківку, глянув праворуч і подавсь до будиночка з пульсаром у вигляді літери “о”. Він не даремно дивився ліворуч і праворуч — над бруківкою з обох боків тяглися тролейбусні дроти і що кожні кілька десятків метрів стояли бетонні стовпи, призначені для кріплення вищезгаданих дротів. Хоча наявність дротів і стовпів ще не засвідчувала безперечну наявність тролейбусів.

За скляними дверима висіла табличка “зачинено”, але двері були не замкнені, отож Едгар увійшов і опинивсь у звичайному, перегородженому бар’єром приймальному пункті служби побуту. Через бар’єр могли провадити дуель клієнти і обслуговуючий персонал.

На відвідувачів чекали обшарпані крісла і столик з трьома заяложеними журналами, а також перелік послуг у лакованій рамці під склом, косо розіп’ятий на гвіздку за два з половиною метри від покритої жовтим лінолеумом підлоги. За бар’єром стояв стіл із канцелярськими книгами і купою квитанцій, та кульковою ручкою, прив’язаною до гвіздочка в бар’єрі волосінню, що цілком згодилася б для полювання на кашалотів; на стіні висів календар Аерофлоту; в одному кутку стояла ще одна жовто-червона телефонна будка, а у другому— сейф, обклерний фотографіями кіноакторів, а поряд із сейфом — невеликий електрокамін на коліщатках. Прочинені двері вели в надра Комбінату побутових послуг.

Едгар поклав руки на бар’єр, потягнув волосінь, вивудив ручку й голосно постукав по сірому потрісканому пластику. Це скоро подіяло, бо за прочиненими дверима почулася легка хода, під стелею засвітилися лампи денного світла, і до приміщення зайшла Юдіф. Складалося враження, що вона нещодавно залишила рідну Ветулію й улаштувалася на роботу до Комбінату побутових послуг, бо на ній було те ж саме вбрання, в якому її зобразив Джорджоне, а жінки, як відомо, не довго носять одне й те ж убрання. Меч, котрим вона упокоїла Олоферна, напевне, залишивсь у підсобному приміщенні. Тут Юдіф устигла вже придбати червоні кімнатні капці з кокетливими пухнастими кульками.

— Читати вмієте? — нелюб’язно поцікавилась Юдіф, не дивлячись на Едгара й мимохіть підтверджуючи поширену думку про те, що там, де закінчується культура поведінки, починається культура обслуговування.

— Власне, я тільки… — почав Едгар, але Юдіфин палець невблаганно вказував на перелік послуг під стелею. Олоферну свого часу явно не поталанило.

Едгар мав досить добрий зір, щоб розібрати нижні рядки реєстру послуг, віддрукованого на машинці з поганющою стрічкою. “Прийом надій. Очищення душ. Охолодження сердець. Ремонт уяви. Розмова з Марсіянським Сфінксом”.

Остання послуга його зацікавила. Він, чарівно усміхнувшись, повернувся до Юдіф.

— Хотілося б порозмовляти зі Сфінксом.

Юдіф чомусь зніяковіла, але, подивившись на Едгара, теж усміхнулася й легко провела рукою по брунатному волоссі. Контакт було налагоджено.

Вона швидко відсунула стілець, сіла до столу й бісерним почерком виписала квитанцію. Едгар милувався її рівненьким проділом, гладеньким чолом і ніжними округлими плечима.

— Взагалі у нас перерва, — співучим голосом мовила Юдіф, подаючи йому квитанцію. — Але ж не клієнт для нас, а ми для клієнта, адже так? Та й до відкриття залишилось якихось сім хвилин. Розпишіться, будь ласка.

Вона ласкаво усміхалася до Едгара, і йому залишалося тільки гадати, чи не внаслідок того, що вона пройшла відповідну підготовку для роботи в Комбінаті побутових послуг, чи… Едгарові хотілося саме другого “чи”. Він розписався і вийняв гаманець, але Юдіф підняла руку.

— Ні-ні, оплата потім. А зараз, будьте ласкаві, почекайте кілька хвилин. Можете почитати журнали.

Вона ще раз чарівливо посміхнулася своєю незбагненною напівпосмішкою, що її так тонко зумів зобразити великий Джорджоне, і підвелася.

— Скажіть, ви давно з Ветулії? — не стримався Едгар.

Юдіф подивилася йому в очі.

— Бачите, любий Едгаре…

Авжеж, вона сказала саме так, і це було тим більш дивно, що ім’я в нього було, можливо, зовсім інше. А втім, хто поручиться, що її ім’я Юдіф?..

Отже, вона сказала:

— Бачите, любий Едгаре, як давно, так і недавно, це, погодьтеся, відносні поняття.

Вона ковзнула до дверей і додала, обернувшись і знов обдаровуючи Едгара своєю напіврадісною-напівсумною напівусмішкою:

— Можливо, ми поговоримо про це після вашого спілкування зі Сфінксом.

І зникла, залишивши Едгара по той бік бар’єра.

Вона, звичайно, мала рацію, бо недавно прибути з Ветулії, віддаленої від нас сотнями років, мабуть-таки, неможливо. Проте й давно влаштуватися на роботу до “Комбінату побутових послуг” вона теж не могла. В цьому випадку єдиним і абсолютно достатнім і неспростовним аргументом було її вбрання. Можна й далі поміркувати про зміст понять “давно” і “недавно” — ця тема досить плідна для роздумів, і поняття ці відіграють у континуумі неабияку роль. Але Едгар уже сів на краєчок обшарпаного крісла й узяв журнал.

Юдіф підійшла до бар’єра й відчинила дверцята.

— Прошу.

Едгар поклав журнал на столик і пройшов за бар’єр. Юдіф вказала на будку телефона-автомата.

— Заходьте, сідайте, знімайте трубку, чекайте сигналу. — Вона говорила як стюардеса перед початком польоту на борту повітряного лайнера. — Почувши сигнал, задавайте запитання і чекайте відповіді. Візьміть, будь ласка.

Юдіф простягла Едгарові гарно віддрукований проспект із кольоровою фотографією Марсіянського Сфінкса, зробленою з борта “Вікінга-1”, і текстом російською, англійською та французькою мовами.

Едгар відчув легке розчарування. Він сподівався на ближче спілкування зі Сфінксом, хоча й знав, що зазначений у переліку послуг Сфінкс не давній знайомий з Єгипту, а Сфінкс Марсіянський. І все-таки… Мабуть, розчарування написане було у нього на обличчі, бо Юдіф усміхнулася напівусмішкою, ніби вибачаючись, опустила очі, ніби дивилася на голову безталанного воєначальника і тихо промовила:

— Вибачте, любий Едгаре. Наш комбінат тимчасово може запропонувати населенню лише обмежену послугу зі Сфінксом з огляду на те, що… На те, що… — Обличчя Юдіфі зашарілося. Їй було ніяково й прикро за свій комбінат. — Одне слово, Сфінкс відмовляється виконувати трудову угоду.

— А чому? — лагідно спитав Едгар. Спитав лагідно, бо ветулійська героїня заслуговувала на те, щоб до неї зверталися саме так.

Юдіф ледь стенула плечима.

— Розбираємося. Поки що він згоден лише на телефонні розмови. Звичайно, виникає велика кількість незручностей. Очікування відповіді. Відсутність безпосереднього спілкування. Клієнт нервується. Якби ви почитали книгу скарг!

Їй було соромно, вона гнівалася на Сфінкса. Цілком можливо, що й через преміальні.

— Дарма, — заспокійливо мовив Едгар. — Власне, ще десять хвилин тому я взагалі не розраховував ні на які розмови.

Він підбадьорливо усміхнувся до Юдіф, відкрив двері телефона-автомата і, повагавшись, додав:

— А втім, як на мене, то найкраща послуга вашого комбінату— це спілкування з вами.

Юдіф усміхнулася, показавши, що оцінила комплімент, і знову зникла.

А взагалі, вони забагато усміхалися одне одному. Майже весь час усміхалися. Усмішки пурхали по приміщенню “Комбінату побутових послуг”, випурхували у вікна та злітали під стелю неосяжної вітальні. Важко сказати, наскільки щирі були Юдіфині усмішки, але Едгар усміхався від щирого серця, бо йому хотілося усміхатися, а ще — йому було приємно, що він перебуває у товаристві біблійної красуні. Зрештою, йому була приємна сама надана можливість спілкування.

Бо ж спілкування справді стало розкішшю. Що далі, то важко в життєвій метушні побачити одне одного, поговорити одне з одним, знайти одне одного. Звичні вже нарікання, що, проте, не стали від того менш справедливими.

Виявилося, що в будці, крім самого таксофона й гачка для підвішування ручного вантажа, було ще відкидне сидіння. Таксофон, звичайний, зі щілиною для вкидання двох копійок однією монетою або ж двох монет по одній копійці, було розміщено досить низько, щоб можна було розмовляти сидячи. Стіну будки прикрашав написаний білою фарбою трафарет — фірмовий знак у вигляді праски й ножиць та розміщених акуратним півколом великих літер “К”, “П” і “У”.

Едгар сів згідно з отриманим інструктажем, зняв трубку й приклав до вуха. У трубці щось шаруділо. За кілька секунд почулося коротке “ту-ту”, й шарудіння стихло. Едгар і Марсіянський Сфінкс перебували на різних кінцях довжелезної, в мільйони кілометрів, осі, що пронизувала земну атмосферу, простяглася за орбіту Місяця, протикала комети й упиралася просто у вухо невдоволеного Марсіянського Сфінкса, що ігнорував трудову угоду. Едгар віддав належне масштабам наданої послуги й аж тепер згадав, що не продумав майбутньої розмови.

Він подививсь у проспект і на Сфінксову фотографію й сказав у трубку, намагаючись чітко вимовляти слова:

— Добридень. Якщо це можливо, скажіть, будьте ласкаві, про що ви думаєте марсіянськими ночами?

Слова полинули в космічну далину, й Едгар, чекаючи на відповідь, почав читати англійську частину проспекту. У відповідній графі особистої справи, що зберігалась у відділі кадрів, його рукою було зроблено запис: “російською володію вільно, англійською — читаю і перекладаю зі словником”, проте й без словника Едгар зрозумів, що Марсіянський Сфінкс мешкає у північній марсіянській півкулі, в районі Нідонії, за дев’ять кілометрів на схід від міста пірамід, тобто кам’яних утворень, подібних до єгипетських пірамід.

Він іще переклав, іноді зазираючи до російської частини тексту, що Сфінкс завдовжки півтора кілометри, заввишки сягає п’ятисот п’ятдесяти метрів і що зорієнтовано його за марсіянським меридіаном.

У двобої з текстом Едгар зумів також одержати інформацію про те, що піраміди, темне кільце і Сфінкс утворюють упорядковану систему, і що осі Сфінкса (котрий, звісно, ніяких осей насправді не мав) і головної піраміди зорієнтовані на північ, а осі трьох інших пірамід обернуті до меридіану на кут альфа. Йому не пощастило дізнатися більше, бо в трубці знов почулося “ту-ту”, і спокійний, майже неживий голос проголосив із космічних глибин:

— Аіу утара шохо, даціа Тума ра чео Телуетл. Шохо тао тавра шохо ом.

Після недовгої паузи Сфінкс додав:

— Іїу ту іра Хасхе, Аеліта, — після чого Едгар марно чекав іще кілька хвилин.

Потім він поклав трубку на важіль і вийшов з телефонної будки.

Сфінкс явно і, можна сказати, з задоволенням порушував трудову угоду. Халтурив. Без сумніву, КПУ найближчим часом повинен був докопатися до причин такої безвідповідальної поведінки одного із підрозділів.

Едгар трохи зачекав і вирішив зазирнути до підсобки. Виявилося, що підсобка — то ніяка не підсобка, а довгий коридор, що упирався в скляні двері. Юдіф у коридорі не було. Едгар пройшов коридором, зупиняючись і смикаючи ручки численних дверей, — усі вони виявилися замкненими. Він повернувся до вихідного пункту, постукавши дорогою в кожні двері — ефективність його дій як була, так і зосталася нульовою. Він постояв у коридорі, реально вивчивши настінний екран соціалістичного змагання, стенд народного контролю, перелік узятих на квартоблік, стенд “Наші привітання”, куточок юриста, порожню вітрину стіннівки “За високу культуру обслуговування”, дошку об’яв, яка пропонувала членам товариства книголюбів терміново сплатити внески в бухгалтерію, графік відпусток, соціалістичні зобов’язання, три почесні грамоти та паспорт комсомольсько-молодіжного колективу.

Юдіф не з’являлася.

Едгар знов дійшов до кінця коридору й подивився крізь засклені двері. Двері виходили на вулицю до сусіднього дому з флюгером у вигляді літака і також були замкнені.

Юдіф, певне, вкрай зніяковіла від вибрику Марсіянського Сфінкса, що своєю суттю суперечив заголовку стіннівки. Едгар зрозумів, що йому навряд чи пощастить виманити зі схованки вірну дочку міста Ветулії, але йти не збирався.

— Я однаково не піду, не заплативши, — гучно мовив він до усіх дверей одразу. Хоча залишати Комбінат побутових послуг йому не хотілося не лише з цієї причини.

І в цей час за скляними дверима на вулиці з’явилася захекана Юдіф. Клацнув замок, і вона упурхнула до коридору, намагаючись сховати за спиною поліетиленовий кульок із зображенням пишнокосої зірки естради. З кулька віроломно визирали опуклий кінчик батона і горловина молочної пляшки.

Едгарове серце розтануло. Він ступив назустріч Юдіф.

— Дозвольте, я вам допоможу.

Юдіф, зніяковівши, іще погарнішала, хоча більше вже й не можна було. Вона збентежено віддала Едгарові кульок і прошепотіла:

— Вибачте… Я не думала, що ви так швидко.

— Дрібниці, — відповів Едгар. — Я тільки-но закінчив розмову. Дякую вам.

Юдіф вдячно поглянула на нього, і в Едгара стислося серце.

Адже він знав, що місто безлюдне.

Тут, мабуть, ішлося про те, що “бути” і “уявлятися” — два абсолютно різні поняття. Можна бути, а можна просто уявлятися, що ти є. Але якщо ми віримо в те, що нам уявляється, отже, воно для нас є? І якщо ми говоримо про те, що нам уявляється, як про таке, що воно є насправді, іншим, отже, воно стає таким, що є насправді для інших? Хіба не так?

Юдіф відімкнула одні з дверей.

— Заходьте.

Едгар зайшов і опинився в невеликій кімнаті з трьома звичайнісінькими канцелярськими шафами, набитими такими ж сірими канцелярськими папками із шворочками. На вішалці висів рушник, на підвіконні стояли карафка, склянка і радіо. Ще були стільці.

— Спасибі і ще раз вибачте, — мовила Юдіф, забравши в Едгара кульок і поставивши його біля столу. — Чим ми ще можемо вам прислужитися?

— Взагалі-то я хотів заплатити за послугу, — відповів Едгар і знову сягнув рукою по гаманець, але Юдіф, як і перед цим, зупинила його.

— Пізніше. У нас так заведено.

Вона наголосила на “у нас”, знов легко провела рукою по волоссю і обеззброююче уміхнулася.

Едгар хоч-не-хоч мусив послухатися.

Він стояв поруч неї і вагався, а треба було говорити, бо до “Комбінату побутових послуг” з хвилини на хвилину могли завітати інші відвідувачі. Той-таки Блакитний Лицар, приміром, щоб здати до хімчистки обладунок. Або загострити списа.

— Щодо Ветулії, — нерішуче почав Едгар, дивлячись у трохи сумні прегарні Юдіфині очі.

— Ви помиляєтесь, любий Едгаре, — тихо відповіла Юдіф. — Значно ближче.

І Едгар зрозумів.

Ступиш ліворуч — побачиш на обличчі переможну посмішку, ступиш праворуч — побачиш смуток. Трохи відійдеш — не видно обличчя, заважають відблиски світла ламп на склі. А за спиною — відлуння ходи і захоплений шепіт. І стоїть, стоїть, дивлячись на голову ворога, закута в раму, і їй важко дихати під склом, а ввечері усі йдуть і гасне світло, а зранку приходять щоразу нові й нові, і довго стоять, але їй не можна підняти голови й поглянути в їхні обличчя, і усміхнутися до них, і поговорити з ними. Заважає рама, заважає скло, заважає пильна доглядачка на стільці біля дверей.

Едгар зрозумів Юдіф.

— А як же?.. — запитав він, і Юдіф так само зрозуміла його.

— Не хвилюйтеся, — відповіла вона. — Там також усе гаразд.

Це була властивість континуума, що живе за своїми законами або позбавленого таких законів, що так само, по суті, є законом. Непогана, до речі, властивість.

Юдіф ледь помітно зітхнула, й Едгар зрозумів, що йому пора йти. Навіть тут він не міг нічого змінити. Усі точки континуума рухалися за своїми траєкторіями.

У другому кінці коридора, в приміщенні для відвідувачів, гучно застукали ручкою по бар’єру.

— Ми ще зустрінемося, — пообіцяла Юдіф і доторкнулася пальцями до Едгарового плеча. — Неодмінно зустрінемося, любий Едгаре.

Біля дверей вона озирнулася, й Едгар квапливо запитав її:

— Вам подобається тут працювати?

— Можливо, це моє покликання, — усміхнувшись, відповіла Юдіф і заквапилася на нетерплячий стук клієнта.

Едгар задумливо пройшов уздовж столів, зупинився, неуважно позираючи на невиразне відображення у склі канцелярської шафи.

Покликання…

Хочете невелику історію про покликання? Про те, що ми робимо і що покликані робити. Заперечувати марно, бо історія вже почалася.

Життя в одного чоловіка, назвемо його, скажімо, Марковим (як назвали того, що сів уранці в тролейбус, Едгаром), так от, життя в Маркова склалося дуже невдало. Він ніяк не міг знайти себе. Як був малий, йому водночас хотілося бути льотчиком, мандрівником, водієм автобуса, художником і міліціонером. У школі він по черзі відводив собі роль нового Архімеда, Льва Толстого, Георга Вільгельма, Фрідріха Гегеля, Альберта Ейнштейна і Вячеслава Старшинова.

А вступив Марков до педагогічного інституту на філологічний факультет, бо там був не дуже великий конкурс, а твори він писав майже без помилок.

Кінчаючи другий курс, Марков зрозумів, що не хоче бути вчителем. Однак він відпрацював належний термін у сільській школі, куди потрапив за розподілом.

Більше Марков не мав стосунків зі школою. В наступні роки йому довелося працювати методистом заводського Будинку культури, співробітником багатотиражки, лаборантом в інституті, коректором у друкарні, вихователем у молодіжному гуртожитку і навіть начальником районного управління “Спортлото”.

Проте все це його не задовольняло.

Розпорошеність інтересів, а вірніше, їхня відсутність, дуже давно непокоїла Маркова. Він твердо засвоїв, що більше успіхів у будь-якій сфері домагається лише той, хто відразу намічує собі мету в житті й уперто, долаючи всі перешкоди, прямує до її здійснення.

А в Маркова такої мети не було. Жодна робота, до якої він брався, не давала йому цілковитого задоволення.

Марков був також твердо впевнений у тому, що кожна людина може зробити дуже багато, якщо лишень знайде своє покликання. Марков знав, що він здатен на дивовижні діла, якщо тільки йому підкажуть, у чому мета його життя.

Коли Марков пішов з посади начальника районного управління “Спортлото”, то зрозумів, що далі так тривати не може. Він втомився підшукувати роботу до душі і гірко думав про те, як марнуються здібності в нього від народження. А щодо наявності здібностей, Марков не сумнівався, бо почував у собі силу необмежену, яка сховалася десь до часу. Потенціальну силу. І боявся він, що так і пропаде ця сила, не знайшовши собі належного застосування.

І так йому стало прикро за себе, за своє безглузде життя, в якому йому не підійшли посади, починаючи від учителя і кінчаючи посадою начальника управління “Спортлото”, що прийшов він якось додому, кинув на стіл трудову книжку, ліг на диван і почав серйозну розмову з небесами.

“Чому життя моє минає марно? — питав він у стелі і в понурої люстри. — Чому я такий безталанний? Людина може бути щаслива тільки тоді, коли робить справу, що ідеально відповідає її здібностям, бо будь-яке відхилення, будь-яка невідповідальність породжує невдоволення. В чому ж моє покликання? В чому?”

І, знаєте, Маркова почули, видно, дуже вже палко виливав він свою кривду. Вмить зазирнули до його душі і дізнались, у чому його покликання, і припровадили до місця роботи.

Тепер Марков перебуває в далекій зоряній системі Великої Зеленої Риби. Він працює крутильником на всіх п’яти рівнях з підключенням і душі не чує у своїй роботі. Всі, хто тепер знає Маркова, не можуть ним нахвалитися й одностайно вважають, що він ідеальний крутильник. З ласки, як кажуть, самого Господа Бога.

Така от історія.

Може, її придумав Едгар, поки неуважно роздивлявся своє невиразне відображення у склі канцелярської шафи, де громадилися сірі канцелярські папки з зав’язками…

А може, й не Едгар.

Не має значення, хто сказав. Головне, мабуть, що сказав. Едгар кинув погляд на кульок із зображенням пишноволо-“сої зірки естради, батоном та пляшкою молока і вийшов з кімнати канцелярії. Він тихо пройшов по коридору і зазирнув до приміщення для відвідувачів. Юдіф сиділа біля столу спиною до нього і виписувала чергову квитанцію, а за бар’єром, нетерпляче постукуючи шариковою ручкою, стояв… Едгар.

Так, Едгар, тобто той, кого ми домовилися називати Едгаром, у куртці захисного кольору з блискучими застібками і шнурками, з червоно-синім шарфом на шиї, з волоссям невизначеного кольору, довгастим обличчям і легкими зморшками біля очей.

Едгар — наш Едгар — розгублено завмер у дверях.

Тут ми впритул підійшли до проблеми двійника. Чому виникають двійники? Чому — хоч би куди ми дивилися, хоч би з ким ми зустрілися — ми часом скрізь бачимо тільки себе? Дзеркала, звичайно, не враховуємо.

Ви не задумувалися над цим?

Подумайте. Щодо цього існує навіть ціла теорія.

Едгар — той Едгар — байдуже дивився зверху вниз на Юдіфине каштанове волосся й постукував ручкою по бар’єру. Напевне, він приніс до пральні білизну.

Едгар — наш Едгар — із сутіні коридору сторожко спостерігав за ним.

Едгар — той Едгар — поклав, нарешті, ручку на бар’єр і став відчужено роздивлятися жовто-червону телефонну будку, сейф із фотокартками кіноакторів, електрокамін та Юдіфині плечі.

Едгар — наш Едгар — поривчасто ступнув уперед.

Юдіф озирнулася, і в її очах наш Едгар побачив розгубленість.

Він ступив іще крок, — той, за бар’єром, поволі повернув голову в його бік…

За дверима на сходах він виявив невисокого, але дуже поважного молодика у замшевій куртці, неосяжній пухнастій шапці і з чорним портфелем типу “кейс”, або, по-нашому, “дипломат” у руці.

— Із жеку, — понуро сповістив замшевий молодик. Або ж, як кажуть тепер, “із жеу”.

Едгар відступив, пропускаючи його до передпокою. Передпокій знов змінився, набувши нормальних, відповідних до типового проекту розмірів, і тільки під поставленою на місце вішалкою, ніби нагадуючи про те, що сталося, валявся іграшковий флюгер-півник.

Чоловік із жеку діловито пройшов на кухню, гучно ступаючи чобітками на грубих підборах по запорошеній підлозі. Едгар пройшов за ним. У кухні полилася вода. Чоловік із “кейсом” перевіряв крани. А може, мив руки. Едгар поткнувся був на кухню, але поважний замшевий чоловічок уже з виразом бридливості на обличчі подавсь до ванної. Едгар відступив — у ванній так само полилася вода. Після цього профогляду було піддано бачок у туалеті.

— Розпишіться.

Чоловічок із жеку дістав із “кейса” тонкий шкільний зошит, простяг ручку, і Едгар покірно розписався.

— Прокладку можна замінити, — заявив замшевий, озираючись на порозі. — А можна й не міняти.

І щез, хряснувши дверима. Злетів підхоплений поривом повітряних струменів флюгер-півник і впав, завмер під вішалкою. Едгар постояв у передпокої і раптом помітив на поличці з телефоном маленький кишеньковий календар. На календарі, що закликав користуватися послугами Держстраху, було зображено Юдіф. Маленька копія з картини Джорджоне. Едгар узяв календар, подивився, що в нього на звороті. Календар був торішній. Едгар поклав його в гаманець і відчинив двері до другої кімнати. В кімнаті ліниво розлігся диван, застелений барвистим пледом. Ще в кімнаті були крісло, стіл, книжкові полиці і телевізор. Може, там було щось іще, але поки що його було не видно. Адже все залежало від кута зору. Від позиції спостерігача. Від його положення в континуумі.

Едгар навіщось увімкнув телевізор — кольоровий, марки “Рубін” — і опустився на яскравий плед, що своїм забарвленням дуже скидався на будки телефонів-автоматів там…

Де? Де стояли ці будки? Де вони стоять? Можна порозмірковувати і навіть, можливо, спізнати істину. А якщо ні? А якщо спізнаєш — а то ніяка не істина?

Краще не розмірковувати.

Тим більше, що по телевізору в кольоровому зображенні йшов фільм. У суботу вранці інколи показують фільми. Для тих, хто не спить.

Едгар розстебнувся, кинув шарф на визивно жовто-червоний плед і зрозумів, що він є головним героєм фільму.

Та й чи то фільм був? Хто читав програму передач телебачення на той день? Ви читали?

В тому-то й річ.

А фільм уже почався. А може, не фільм. Бо у фільмі неможливо показати розмірковування. Їх неможливо відобразити на екрані. Їх можна втиснути в екран тільки за допомогою авторського тексту. Або роздумів героїв.

Проте щось уже почалося. І Едгар виступав у ролі головного героя, і він уже був на екрані. Не двійник — сам Едгар.

Отже, інтродукція.

Відгуркотіла луна посадки, і в рубці управління настала тиша. Приголомшлива тиша. Деякий час вони мовчки дивилися на екрани зовнішнього огляду. Екрани були сліпі від куряви, яку зняли гальмівні двигуни. Куряву відносило вітром, і поволі в мареві стали проступати незрозумілі контури.

— Кладовище? — ніби запитуючи, мовив Командир (це був Едгар, незграбний у важкому скафандрі) і, обернувшись, по черзі поглянув на всіх десятьох членів екіпажу, що півколом розмістилися в антигравітаційних кріслах у нього за спиною.

— Схоже на те, — невпевнено озвався Інженер.

Так, це було щось схоже на кладовище. На рівному, порослому невисокою рудою травою плаці акуратними рядочками виступали довгасті пагорки. Їх увінчували приземкуваті, складені з жовтого каміння надгробки. Вузенька стежка бігла від пагорків, таких схожих на могили, до гайка високих покручених дерев і зникала в ньому. Блідо-голубе небо за гайком перекреслював навскоси звичний чорний силует.

— Корабель! — майже в один голос сказали Програміст і Помічник Командира.

— Корабель, — мовив Едгар.

Буре листя коливалося на вітрі, весь час змінюючи відтінки, звихрена курява мчала понад стежкою, довгі тіні від надгробків лежали на пагорках, залиті світлом припалого до обрію чужого сонця.

Експедиція поверталася з багаторічного польоту до далеких світів. (Це вже були думки-міркування Командира-Едгара. Вони аж ніяк не відбивались на екрані, який довго показував кольорову панораму інопланетної рівнини). Зовсім небагато за космічними мірками залишалося до земних лук, коли через пошкодження в маршових двигунах Штурманові довелося терміново прокладати новий курс до найближчої зоряної системи. Пошкодження було не дуже серйозне, хоча для того, щоб його усунути, треба було витратити чимало часу і праці роботів та людей, та не вона непокоїла Командира. Адже, зрештою, знайшлася планета, де можна було не кваплячись взятися до ремонту, планета давно відома, вивчена, описана й під відповідним порядковим номером занесена до земних каталогів, планета звичайнісінька, подібна до сотень розкиданих у Всесвіті планет.

Командира й увесь екіпаж непокоїло інше. Їх непокоїла тривала відсутність зв’язку з Землею. Радист утратив спокій, вкотре вже перевіряючи й наладновуючи апаратуру, та безуспішно — Земля не озивалася на послання міжзоряного корабля.

Мовчання в рубці порушив Планетолог.

— Там має бути селище, — він показав на бурий гайок. — Я певен.

— Подивимося, — мовив Командир.

Він схвально глянув на Планетолога, бо зрозумів хід його міркувань. Вони збігалися з міркуваннями самого Командира. (Це знов міркував Едгар, що водночас перебував і на екрані, і в кімнаті). Космічний корабель, що навскоси ввіткнувся в неяскраве небо за гайком та кладовищем могли означати лише одне: колись сюди прибула експедиція з Землі. Люди жили тут довго і, якщо зважити на кількість пагорків, їх було багато, а жити вони могли тільки в селищі, розташованому в гайку, бо довкруг, аж до обрію, то ледь знижуючись, то плавно здіймаючись до неба, пролягав голий бурий степ. Селище напевне містилося в гайку — не було сенсу тулитися в кораблі, бо повітря планети майже не відрізнялося від, земного.

Незрозуміло було тільки, чого стежкою з бурого гайка ніхто не поспішає їм назустріч, чого не привернув нічиєї уваги гуркіт двигунів і збурена курява, чому мешканці селища байдуже відреагували на посадку космічного корабля. І це кладовище…

Командир повагом розстебнув важкий скафандр. Решта так само порозстібували скафандри. Командир, зважуючи, іще раз обвів поглядом людей, що сиділи в кріслах. Лікар… Механік… Інженер… Програміст… Біолог… Лінгвіст…

— Підуть четверо. Я, Планетолог, Лікар… — командир затнувся, перехопивши погляд Лінгвіста. Лінгвіст поки що не міг похвалитися практикою — віддалені світи виявилися безлюдними. — Лінгвіст, — підводячись, закінчив Едгар.

Четверо людей в однакових голубих комбінезонах та прозорих шоломах по черзі спустилися вузенькою металевою драбинкою, що вела з люка корабля. На шоломах наполіг Лікар, занепокоєний великою кількістю могил. Важкі черевики занурились у сірий попіл від спаленої при посадці трави. Командир махнув рукою і перший рушив до пагорків з жовтими надгробками.

Авжеж, це таки були могили. Люди не поспішаючи йшли закуреною стежкою поміж порослих бурою травою могил і читали імена, викарбувані на жовтих каменях. Камені були м’які й написи проступали невиразно, як стародавні письмена.

“Юджін Пітерсон”… “Роберт Шервуд”… “Герда Свенсон”… “Шарль Дом’є”… “Річард Адамс”… І багато, дуже багато інших імен.

Вони перезирнулися, мовчки ступили на стежку і зайшли в бурий гайок, в хаос покручених стовпів, покритих шерехатими червоними наростами. Гілля росло майже від самого коріння і тяглося вгору. Листочки добре було видно на екрані кольорового “Рубіна” — гладенькі, широкі, з пощербленими краями, вони весь час дрібно-дрібно тріпотіли, і то темнішали, наче наливаючись бурим соком, то світлішали, отож, окові важко було призвичаїтися до цієї зміни кольору.

Хтось гучно завовтузився в переплетеному гіллі над стежкою, і зверху посипалося листя. Усі четверо враз підняли карабіни и скам’яніли, вдивляючись у бурий підморок над головами. Шамотня вщухла, і лише листя так само падало на стежку і, летячи, вкривалося лабіринтом білих ламаних ліній.

— Стріляти в крайньому випадку, — нагадав Едгар і рушив далі, уважно роззираючись на всі боки.

А проте, який випадок вважати крайнім?

Стежка круто звернула ліворуч. Командир розсунув гілля, обережно ступив уперед і махнув рукою до своїх супутників. Перед ними відкрився неглибокий кар’єр, повний уже знайомих жовтих брил. Біля однієї з них, на купі битого каміння, лежав відбійний молоток.

Вони постояли трохи край кар’єра, мовчки перезирнулися й рушили далі. Стежка і далі вела їх у глиб гайка і привела нарешті до ручая, що вибігав з-під переплетених гілок. Темною водою пливло, кружляючи і натикаючись на береги, лапате листя. А на другому березі стояло звичайнісіньке відро. А ще далі визирала з-за дерев оранжева стіна будиночка.

— Селище, — ледь чутно мовив Планетолог.

…Так, вони були першими гостями закинутого селища, згадував потім Едгар, повертаючись на корабель і водночас сидячи біля телевізора. Так, вони були першими гостями маленького куточка Землі, що опинивсь у запаморочливій далині від зелених земних лук. За дві години вони багато що побачили і зрозуміли.

І те, що вони зрозуміли, було сумне.

Серце стискалося від вигляду затишних оранжевих будиночків, що стояли посеред незнайомих дерев, забивало дух, коли дивитися на клумби, де буяли айстри та жоржини, і земний бузок сплітався з бурим гіллям дерев чужої планети, і на грядках картоплі лежало чудне буре листя, помережане лабіринтом білих ліній, і такі домашні ромашки погойдувалися над бурою травою…

Вони мовчки йшли селищем і дивилися, дивилися, дивилися… Біля одного будиночка глибоке протинавантажне крісло, атрибут рубки управління космічного корабля, а в кріслі — дротики для плетіння. Напівпрочинені двері й біля порога — старенькі домашні капці. Військовий гусеничний всюдихід, що приткнувся біля сучкуватого стовбура. Мотузок, протягнений поміж дерев, і на мотузку — злиняла чоловіча сорочка. Занедбані городи. Лопата, що лежить біля сяк-так збитого ослінчика під кущем бузку. Чималий жовтий куб корабельного синтезатора і поруч перехняблений стіжок бурої трави. Завислий на гіллі смугастий пакет. Ще одне крісло біля клумби.

Будиночків було двадцять чи двадцять п’ять, стандартних, з однаковими столами і стільцями, і ложками, і тумбочками, і фіранками, і стінними шафами. В будиночках були книжки й вази з давно засохлими квітами, були порожні, вкриті пилом пляшки і пакетики жувальної гуми, гральні карти й шахи, армійські автомати і цигарки, жіноча білизна й гітара, флакони з парфумами і старі-старі газети…

А за вікнами лежало на клумбах і грядках чуже буре листя.

…За дві години вони знайшли те, що шукали. В будиночку, що притулився на пагорку край селища.

Потім вони, не змовляючись, посідали на перехняблений ослінчик неподалік від тих останніх дверей. Хтось ножем вирізьбив ледь помітні літери на сірій потрісканій дошці.

“Р. А.” Річард Адамс. Чи Роберт Апстайн. Чи Рональд Андерс. Чи ще хтось із тих, що перетворилися на невисокі пагорки з жовтими надгробками.

В тому останньому будиночку лежали двоє. Їх нікому було поховати.

Останні двоє.

— Спробую визначити причину смерті, — сказав Лікар, киваючи у бік дверей, які він щойно обережно зачинив, і з виразу його обличчя було видно, що йому не хочеться повертатися туди.

— Це можна буде зробити й трохи згодом, — мовив Командир. На те він і командир, щоб уміти розуміти інших. — Краще пошукаймо бортжурнал.

Вони йшли ледь помітною колією, залишеною гусеницями всюдихода, в бік давно покинутого земного корабля і тихо, щоб не наполохати тишу мертвого селища, перемовлялися.

— Судячи з обладнання, вони стартували пізніше, ніж ми, — сказав Командир, копнувши черевиком шматок обгортки, що валялась у траві.

— І жили тут досить довго, — додав Планетолог.

— Певне, місцевий вірус, — задумливо мовив Лікар. — Ланцюжком…

— Певне, так, — погодився Лінгвіст. — Устигали ховати.

“Крім отих двох”, — певне, подумав кожен.

Міжзоряний корабель, глибоко забурившись кормовими дюзами в розкиданий грунт, наче Пізанська вежа, нависнув над бурою рівниною неподалік од селища.

Фільм уже не був фільмом, бо Едгар цілком перенісся туди, на буру рівнину, і кімната розчинилась у тьмяному світлі чужого сонця.

Зореліт здавався чужорідним наростом на тілі планети. Пандус нижнього вантажного люка був відкинутий, біля нього валялися пошматовані аркуші пакувального матеріалу. До сірого, вкритого глибокими борознами стабілізатора притуливсь іще один всюдихід; на тлі корабля він нагадував комашку, й Едгар уявив собі, як велетенська вежа падає і чавить його своїм тисячотонним втомленим тулубом. Густа бура трава кошлатими віями облямовувала фари всюдихода.

Люди неквапливо піднялися пандусом і пірнули в напівморок корабля, майже інстинктивно втягуючи голови в плечі. Едгар раптом чітко відчув вагу свого тіла, черевиків і карабіна. Йому здалося, що додаткової ноші, яку прийняв на себе старий корабель, достатньо, щоб порушити нестійку рівновагу, і що під поривом вітру сталевий велет ось-ось похитнеться й упаде, з гуркотом занурившись у грунт чужої планети, і поховає їх серед вічної темряви.

Вони стояли в порожньому вантажному трюмі, де гуляв вітер, і дослухалися до тихих зітхань і шерехів, що долинали з надр корабля. Стояли дуже довго, подумки рухаючи хвилини, аж поки Едгар, озирнувшися на люк, за яким простяглася байдужа бура рівнина, сказав:

— Ходімо!

Це було схоже на скорення гірської вершини. Вони видиралися по тросах у шахтах підйомників відпочивали у порожніх коридорах, знову хапалися за троси й ґратки загорож, лізли вгору, давно покинувши карабіни, що відтягували їм плечі, і знову відпочивали в чиїхось каютах, піднімалися дедалі вище й вище, до командної рубки, сподіваючись знайти пояснення, бо не могли піти звідси, не довідавшись, хто, коли й навіщо покинув зелені луки Землі, щоб залишити після себе під чужим сонцем самі лишень жовті надгробки.

І вони знайшли пояснення.

…Знесилені лежали вони на траві біля гусениць всюдихода, біля стабілізатора зі слідами міжзоряного пилу, і Едгар тримав у руках бортовий журнал, який повідомляв не лише дату їхнього старту, склад екіпажу та реєстрував усі події довгого шляху — він повідомляв про щось значно більше. Про щось значно більше й невиправне.

Корабель не був розвідником, не був звичайним трудівником міжзоряних шляхів. Корабель не був Колумбовою каравелою чи Магеллановим судном.

Корабель був ковчегом. З тих, що відомі людям з біблійних часів. Тільки рятувався він не від потопу й не від мору, й не від сарани єгипетської, й не від пітьми триденної, та й не від інших майже кумедних своєю безневинністю дрібниць.

Він рятувавсь від Війни.

Рятувавсь від Війни.

Від Війни.

Корабель був побудований на кошти людей, наляканих цією війною. Власне, не самою війною — її можливістю.

І час старту настав, і втікачі покинули зелені земні луки й подалися в мандри, щоб на чужих бурих рівнинах разом радіти тому, що вони виявилися далекогляднішими, ніж ті, хто зостався на неспокійній Землі на порозі війни.

І чужа, така далека від усіх земних бід рівнина прийняла їх, і розступилася під ними і знов зімкнулася над їхніми тілами, укрившись легенькими брижами пагорків із жовтими надгробками.

Четверо людей лежало на бурій траві, й Едгар боявся висловити те, про що думав дуже давно, може, відтоді, як Земля уперше не озвалася на їхні сигнали, й інші так само боялися…

Чуже сонце важко занурилось у траву, чуже небо набрякало густою темрявою, і на ньому проступали чужі зірки.

Біля самісінького Едгарового вуха пролунав голос:

— Як справи, Командире?

Це запитував Помічник, що сидів у далекій рубці, і голос у нього ледь тремтів від хвилювання.

— Як справи? — задумливо перепитав Едгар і замовк.

Він відклав убік бортжурнал, дістав із кишені цигарки й підвівся. Він підвівся, розпростуючи зсудомлені плечі, і тоді попідводилися й решта всі. Ледь чутно шелестіло в гаю листя, дедалі яскравішали в небі чужі зірки, і велетенська вежа космічного корабля тьмяно відбивала їхнє сяйво.

— Як справи? — іще раз перепитав Едгар і поглянув на своїх супутників. — Будемо ремонтуватися. Ретельно ремонтуватися.

Він поплескав рукою по дверцях всюдихода — всюдихід озвався тихим сумним звуком — і неквапливо додав:

— Доведеться долати дуже довгий шлях.

А хочете почути одне невеличке висловлювання, можливо, не зовсім доречне, а втім, досить переконливе? І не вигадане, а цитоване. Без посилання на джерело, бо наша розповідь не монографія, а… А що! Важко визначити…

Так от, цитата:

“Людина живе і функціонує не лише у просторі й часі реального фізичного суспільного світу, а ще й у своїх особистих просторі й часі, в просторі й часі, що залежать від неї, нею-таки й обумовлених, без неї неможливих, проте об’єктивно реальних так само, як об’єктивно реально існує сама людина”.

Переконливо?

Едгар сидів на дивані й про щось міркував, а на екрані вже йшла передача “Нумо, дівчата!”, й чарівні та привабливі дівчата, сліпуче усміхаючись, змагалися — хто швидше приготує пельмені, і вічно молодий ведучий коментував їхні спритні рухи.

Едгар просидів іще трохи, потім виключив телевізор і вийшов з кімнати. Постояв трохи в передпокої, начебто сподівався на щось, та намарне.

— Вперед! — неголосно мовив він і пішов з дому.

Слово “вперед” у даному випадку анічогісінько не означало, бо він точнісінько так само міг би сказати “назад”. І щодо часу, і щодо простору. Або — “вбік”.

Неподалік від дому був досить великий парк культури й відпочинку, й Едгар подався саме туди.

Вже зовсім розвиднілося, синіло небо, світило сонце, рінь на стежечках була мокра, і геть усього навкруги доторкнулися метаморфози, тож саме час було б подібно до Овідія (“подібно”, певна річ, за формою, а не за силою виразу) розповісти “про тіла, в нові форми обернені”, — та з цим можна зачекати. Їй же богу, нікуди квапитись.

І Едгар не квапився. Він проминув “Чортове колесо” й атракціон “Автодром”, що не працював цієї ранньої години, проминув літню естраду й гойдалку, почитав газети на стенді й сів на лаву, де було сухіше, підсмикав шарф на підборіддя, застромив руки в кишені й хтозна про що задумався, дивлячись на червоні пелюстки, що пообпадали з чийогось букета на мокру рінь. Мабуть, ішов хтось раненько в гості й насмітив пелюстками.

А може, Едгар задумався саме про пелюстки.

Так кортить поміркувати про вірогідність тих або інших подій у континуумі, та навряд щоб це вийшло, бо за деревами з’явилась якась особа з відбитком похмільного страждання на обличчі, і особа ця неодмінно підійде до Едгара й попросить закурити і, напевно, поскаржиться на нелегку долю— й історію про пелюстки так і не буде розказано.

Виникнув якось в одній з точок континуума дуже непривітний ранок. Небо без будь-якого просвітку безнадійно сірішало, вогкий вітер брижив руді плями калюж, а негустий гайок на пагорку здавався вицвілою картиною, намальованою пензлем нездарого художника. Була звичайнісінька похмура Днина. Була осінь.

Дощ не склепив уночі очей і перетворив путівець на два нескінченні ланцюжки калюж. Між калюжами розгасло коричневе болото, і йти можна було тільки порослим жухлою травою узбіччям.

Він так і йшов. Він ішов осіннього похмурого ранку, щулячись від вітру, раз у раз послизаючись і сповзаючи чобітьми в коричневу грязюку, йшов, неуважно позираючи на гайок, ніби намальований нездарим художником.

Він ішов, не маючи певної мети. Був у відпустці. Попрощавсь із співробітниками, переночував у своїй холостяцькій міській квартирі, а вранці сів до керма й приїхав сюди.

Чого сюди? Та, певне, того, що колись давно, років дванадцять тому, ще студентом, він, як то кажуть, брав у цих краях участь у сільськогосподарських роботах. Стояла така ж похмура осінь, дощило, та тільки був він тоді не сам, а було їх п’ятеро хлопців і п’ятеро дівчат, і ввечері, повернувшися з картопляного поля і нашвидкуруч поївши чогось, вони ходили сільськими околицями й співали під гітару або танцювали в непоказному клубі, такі незграбні в чоботях і ватянках…

Він найняв кімнату в тієї ж таки бабки Шури, якій колись рубав дрова й носив воду, і вона, звісно, його не впізнала. Та час — великий майстер гратись у зміни.

Вранці він вештався навколишніми путівцями, ішов до понурого лісу, не кваплячись перетинав голі, набряклі від безнастанних дощів, поля. Машини він не чіпав — вона так і стояла біля хвіртки, за якою починався бабин город, невесело дивлячись мокрими фарами на почорнілі жердини. Якось він надибав перехняблену стодолу і з задоволенням полежав на прілому сіні. Колись він уже був у цій чи дуже схожій на цю стодолі і так само лежав, поклавши руки під голову, а по покрівлі лопотів дощ.

Ще йому подобалося ходити дорогою, що дерлася вгору, на пагорб за околицею села. На вершині пагорба, оточена невисокими березами, здіймалася в небо струнка дзвіниця. Всередині в ній було тихо й трохи урочисто. За дзвіницею, серед низьких колючих чагарів, в усі боки стирчали з землі сірі гранітні надгробки і де-не-де чорніли ветхі хрести. А далі, за пагорбом, простягалися голі поля, і сіра смуга лісу зливалася з сірим небом.

В усьому пейзажі вчувалось якесь запустіння. Невлаштованість. Може, саме тому він і приїхав сюди тієї дощової осені.

Він зійшов з узбіччя і повернув у поле, важко витягаючи ноги з липучої землі. Віддалеки загуркотів трактор, і гуркіт той застудженим відлунням озвався від недалекого лісу.

Він ішов і пригадував, як тоді, дванадцять років тому, таким самим гуркотом вони наполохали лиса, і рудий клубок метнувся до лісу, а вони, підстрибуючи в причепі, свистіли йому вслід. І згадував він лося, котрий на мить виступив з розсунутих ялин й одразу ж, приголомшений гуркотом картоплезбирача, сахнувсь назад, ніби розчинивсь у темних хвилях дерев. А картопля весь час повзла й повзла по безконечній стрічці транспортера, слизька від налиплої землі і гуркіт линув над полем, наче урочистий марш.

Він неквапливо вмостився на сіні у своєму сараї…

— Земляче, пригости цигаркою.

Особа з відбитком похмільного страждання на обличчі дочапала-таки до лави, де сидів Едгар і, крекчучи, сіла поруч. Особа була екіпірована в сіре пальто зі слідами побілки на рукаві (певне, внаслідок зіткнення зі стіною під’їзду), в цілком пристойну шапку, в сірі, трохи зім’яті штани і в добротні зимові черевики, облямовані засохлою грязюкою. Мнучи цигарку, особа морщилась і спльовувала.

Сірники, як виявилося, особа мала свої. Запаливши і випроставши довгі ноги, особа пошкребла щетину на підборідді і, зважаючи на деякі ознаки, збиралася віддячити Едгарові розповіддю про історію своїх страждань. Едгар усе так само задумливо роздивлявся пелюстки, що, цілком можливо, свідчило про його індиферентне ставлення до свого сусіда по лаві.

А сусід притьмом повернувся до Едгара і, скривившися, промовив невиразним голосом кілька фраз. Ось що промовив Едгарів сусід по лаві:

— Колись у сутіні в закуренім підвалі до нього вона сіла напідпитку, — а він сидів, замислившись, знесилений вином. Крізь димну млу, хитаючись, спливали тіні, брязнувши — й не раз — липкими і щербатими склянками. “А хочеш, я тебе навчу твої бажання справджувать ураз?” — спитала в нього раптом. Він, проте, очима її змірявши, подумав: “Таки навчить… Аби я дав їй згоду!” А мляве світло з димом залізало в очі. Сказав, безсило глянувши на склянку: “Не треба. Сиди собі та пий. Не каламуть тут воду. Нічого я не хочу”.

Ось що сказав Едгарові сусід по лаві.

Сказав, сплюнув, підвівся й пішов до найближчого ларка, де від самого ранку торгували пивом (тоді подібні факти ще траплялися), пішов, намацуючи в кишені дрібняки й навіть не вибачився за те, що перебив Едгарові думки.

А Едгар із засмученою усмішкою дивився йому вслід.

Слова, що їх вимовив чоловік з відбитком похмільного страждання на обличчі, були знайомі Едгарові. І чоловіка цього він, цілком можливо, знав. Зустрічав досі.

Та не в тім річ. Нехай п’є собі на здоров’я своє пиво — на похмілля це буває, либонь, не так уже й корисно, але поліпшує самопочуття. Тут головне — не перебрати міри.

Едгар знову перевів погляд на пелюстки. То що ж там далі?

А так: він неквапливо простягся на сіні у своїй стодолі і заклав руки за голову. Стебельця трави лоскотали йому шию, та він не поворухнувся. Він лежав, роздивляючись шпарини у ветхій покрівлі й слухав хрипкий гуркіт трактора.

Хрипкий гуркіт… Хрипіння підсилювачів, хрипкуватий голос співака. На вільному від столиків просторі в різноколірних променях танцюють пари. А навпроти, дуже близько й дуже далеко, відгороджене від нього безконечністю малесенького столика — її обличчя. Вона дивиться повз нього у величезне вікно, підклавши під підборіддя долоню, і в її очах міниться барвами липневий вечір.

Він роздивлявся шпарини у ветхій покрівлі і звично перебирав у пам’яті уривки спогадів. У чомусь звичайних, пересічних спогадів.

Танці й гомін, що лине над столиками, — й ось уже тиха вулиця із традиційними ліхтарями. І звичайно, він трохи проніс її на руках. А потім, біля самісінького її дому, далекі очі на мить стали близькі — і все.

Він зазирнув у ці очі, занудьгував і промовив: “На добраніч”. І пішов, жодного разу не обернувшись.

Бий тебе сила божа, невже минули часи Аеліт?! Де той голос, що, задихаючись, кличе крізь неозорі простори, і єднає світи, і вселяє надію? Де те обличчя, незбагненне й мінливе, спокійне і жагуче, де та неповторність, про яку мріялося ночами?

“А хіба ти збираєшся чекати на Ту, що біжить по хвилях?” Це якось несподівано — запитання з уст друга.

І не завжди бувало так, що перший ішов він. Траплялося, що йшли від нього, — ховалися за рогами вулиці, зникали в тролейбусі у вуличній метушні, у під’їздах багатоповерхових будинків, за вітринами універмагів.

Та не було Аеліти. Не було Тієї, що біжить по хвилях.

А ще в нього завмирало серце від такої назви: “Летюча зірка Барнарда”. Він ніколи навіть не пробував пояснити собі цього, та й чи потрібні були пояснення. Він не дошукувався ніяких зв’язків між собою і цими трьома словами, не творив ніяких образів (скажи, осяйнокрила зоре, що вабить і куди тебе?..”), а серце все ж якось чудно завмирало, як завмирало воно, коли бачив у Ермітажі схилену голову Юдіф. У світі стільки непоясненних речей, і всі спроби препарувати їх за законами логіки такі ж недоречні, як недоречно й навіть жорстоко з’ясовувати, чи могла проспати сто років красуня, наколовши пальця веретеном, або які компоненти входили до складу згубного для Ізольди і Трістана напою.

Отже, невлаштованість. Не гризся він, звісно, нікчемними роздумами, не терзався й не збирався грати дешеву роль героя заяложеної трагедії, такої схожої на життя, як схожі на нього лубочні картинки зі славнозвісними лебедем і Ледою. Просто інколи надвечір, коли на стіни кімнати лягало світло міських вогнів, йому ставало незатишно. Може, й схожі були ці вогні на зірки, та хоч як вдивлявся він у їхні візерунки — не бачив там Летючої зірки Барнарда, від самої назви якої завмирало серце. Чи там не було такої зірки, чи він не міг її дошукатися.

Минали роки, але Летюча зірка Барнарда ще жодного разу не зазирнула до нього у вікно.

Небо сердите насуплено втупило погляд у місто під ним. Вулиць тисяча, сто тисяч будинків. Вікон мільйони понурих. Шерхіт невпинний підошов, скрегіт гальм, гул моторів, скрізь одягу барвисті оберемки, плями реклам і світлофорів. І над асфальтом, бетоном, сталлю у неозорій високості чорні птахи відлітають, не знаючи, куди саме. Земля, мов твердою п’ятою, причавлена містами.

Хіба ж відшукаєш у безликій навалі під’їздів омріяні двері, за якими сховалась вона? Хіба серед байдужих бетонних озій, у нетрях квартир і підвалів, у сходових прірвах ти здатний знайти оту, що кожного ранку кличе тебе у снах? Надії тікають, летять — не знати куди саме. Руйнуються всі марення камінними скам’янілими містами.

Багато років проблукав він у надрах велетенських будинків і розшукав нарешті ті заповітні двері. Довго дзвонив і стукав, у безлюднім під’їзді дні незліченні й ночі безконечно довгі ждав, марно надію плекаючи, і аж тепер зрозумів, що двері ті не відчинити — замкнено їх назавжди.

Він повагом підвівся і вийшов під мжичку, піднявши комір пальта і насунувши на лоба капелюх.

Добре було просто ні про що не думати. Просто вештатися по путівцях, просто гуляти в лісі, просто сидіти на колоді, прихилившися спиною до парканчика і дивитися на курей, що порпаються у грязюці. Добре було ще зайти ввечері до того таки занедбаного клубу, сісти собі в куточку й дивитись, як танцюють під несподівано новеньку, з полірованими боками, радіолу.

Назавжди загубилася у марсіянських пустелях Аеліта, в сонних водах океану зникла Та, що біжить по хвилях, згасла Летюча зірка Барнарда і прекрасна Юдіф байдуже наступила ногою на голову вбитого ворога.

Все це було зрозуміло й цілком визначено — і все ж, хай йому чорт, невже минули часи Аеліт?!

Він знову вийшов на дорогу і, повагавшись, повернув назад, додому.

Аж до пізнього вечора колов він дрова, весело й бездумно змахуючи сокирою, потім повечеряв з небагатослівною бабцею Шурою й ліг на прохолодне простирадло, підтикавши з усіх боків ковдру. За вікном ледь чутно нашіптував вечірні казки дрібний дощ, з клубу долинала музика, і негучно цокав на столі будильник.

Коли він прокинувся вночі, дощу й музики вже не чутно було, і лише будильник квапливо відраховував час, відраховував машинально і розмірено, хтозна для кого й нащо.

Він сидів, обхопивши коліна руками, сидів у цілковитій темряві й милувався прекрасним обличчям. А тоді обличчя щезло, і він зрозумів, що воно йому приснилося. І, зрозумівши це, він згадав сон, власне, не сон, а той його уривок, який тільки й здатна втримати пам’ять, адже все інше неодмінно забувається, тільки-но прокинешся.

Уривок сну був чіткий і виразний. Йому щойно снилося прекрасне жіноче обличчя, схоже на обличчя Юдіф, яким зобразив його великий Джорджоне.

Він згадав слова, що їх прошепотіли Юдіфині уста.

“Я — Летюча зірка Барнарда”, — прошепотіли Юдіфині уста.

Він сидів у темряві й сумно усміхався. Він знав, що ці уста могли вимовити й інше ім’я. Аеліта. Або Та, що біжить по хвилях. Адже уві сні все можливе. Уві сні ми прилучаємося до клаптиків якоїсь іншої реальності, яка тільки в них і здатна виявити себе, щоб зникнути вранці.

Він сумно усміхався, втупивши погляд у темряву. Ранок був такий же сірий, як і вчора, він поволі просочувавсь до кімнати, витіснивши темряву, і небо іще щільніше притулилося до землі, начебто прагнуло розчинити її у своїй сірості.

Він попрощався з бабцею Шурою й відчинив дверцята автомобіля. Мотор радісно загурчав, а потім замуркотів тихо й задоволено.

Він їхав звідси без жалю.

Він дивився тільки на дорогу, на коричневе болото, що його розпорскували колеса “Москвича”. Він не хотів уже бачити далекої смуги лісу, не хотів бачити незатишні голі поля й забризкані грязюкою колгоспні ваговози. Щоправда, попереду його не чекало ніщо обнадійливе, та місто є місто: воно одразу задурманить наркозом своїх вулиць і кінотеатрів, обплутає тенетами телефонних дзвінків, прив’яже до себе тисячами очей, заворожить випадковою зустріччю у трамваї, коли в тісняві задньої площадки стоїш обличчям до обличчя й нікуди не дінешся, втопить у безтурботних сутінках, розцяцькованих вогнями реклам. Місто запропонує себе як ліки, може, трішечки гіркі, але надійні. Місто є місто, хоча інколи від нього доводиться втікати.

Вибоїстий путівець доповз нарешті до шосе. Едгар виїхав на мокрий асфальт і з почуттям полегкості надав швидкості.

Й одразу ж зрозумів, що не слід було поспішати. Бо на шосе, просто перед “Москвичем”, що набирав швидкості, стояла та сама, схожа на Юдіф, якою вона уявлялася великому італійцеві, та сама, що прошепотіла вночі кілька дивовижних слів.

Він устиг загальмувати й різко повернути кермо. Машина ковзнула до узбіччя, пірнула в кювет. Він боляче вдарився грудьми й на якусь мить знепритомнів.

Коли він розплющив очі, та, що називала себе Летючою зіркою Барнарда, нерухомо стояла на безлюдній дорозі в ролі Юдіф: голова трохи нахилена до плеча, очі затуплені в мокрий асфальт.

Він вийшов під дрібненький осінній дощ і подивився навкруги. Поля, поля, безлюдне шосе й низькі хмари. І вона. Стояла в позі Юдіф у білому вбранні, що приховувало обриси її фігури, і лише обличчя чітко вирізнялося на тлі білої хмари, такої чудної у сірому світлі полохливого ранку.

В грудях боліло, і він сперся рукою на мокрий капот.

— Ну, то й що? — неголосно спитав він.

Він не сподівався, що почує якусь відповідь — бо ж летючі зірки не розмовляють з людьми.

— Я шукаю Ельзору, — відповіла вона. Відповіла, начебто проспівала три слова з невідомої пісні.

— Нащо? — знов спитав він, жахаючись на саму думку: зараз вона щезне — й доведеться їхати далі, до надійного наркозу міста.

— Я дуже давно шукаю Ельзору, — залунала журлива музика, складаючись у свідомості в слова. — Дуже давно. Кожен повинен знайти Ельзору. Де вона?..

— Ельзора… — мовив він. — Певне, там же, де й Ельдорадо. Навіть назви схожі.

— Не розумію… Не розумію, — співала біла хмара з приголомшливим людським обличчям. — Я збилася з дороги й дуже давно шукаю Ельзору. Де вона?

Він з тугою, що враз різонула його по серцю, подумав, що закуняв за кермом і треба якомога швидше загальмувати. Поки не сталося лиха…

— Я не знаю, — втомлено відповів він.

А хмара співала й співала про довгі блукання, про холод космосу й тепле дихання далеких планет. Про те, як тяжко й сумно шукати, шукати безнастанно й довго, шукати і не знаходити. Про те, що треба шукати. Що треба, неодмінно треба знайти, знайти, знайти…

Він слухав і думав, що колись вона вже була тут і співала великому італійцеві про невідому Ельзору, і той так само не зміг нічого їй відповісти.

Голос співав про незмірні простори і час, про бездонні безодні й пустельні порожнечі — й летіли, летіли в сірий ранок червоні пелюстки, випурхували з білої хмари, падали на мокрий асфальт і танули…

— Знайти, знайти, знайти… Знайти, подолавши бездонні безодні й пустельну порожнечу. Знайти.

Пелюстка впала біля самісіньких його ніг. Він зітхнув і спитав, кинув у сірий ранок безнадійні слова, гостро відчувши всю їхню невичерпну безнадійність, нахилився і підняв пелюстку.

— Ти — Летюча зірка? — спитав він.

Він спитав і підняв пелюстку, і на мить відвів очі від тієї, що явилася колись Джорджоне.

Потім він іще раз обвів поглядом поля й безлюдне шосе і знову зітхнув. На дорозі не було нікого, а пальці стискали звичайнісіньку мокру стеблинку.

Було сіре пустельне небо, було мокре безлюдне шосе й була непоказна стеблинка, що виросла тут одного забутого весняного ранку.

— Ти — Летюча зірка? — прошепотів він і прислухався.

З сірого неба діловито знявся звичайний дощ — і він відчинив дверцята, щоб їхати далі.

Марсіянські піски поховали Аеліту, морські глибини поховали Ту, що біжить по хвилях, і не було в безконечному небі ніякої Летючої зірки…

І все ж, він іще раз обернувся, Обернувся — і завмер. Біля його ніг у мокрій траві жеврів червоний промінець.

…Він дуже довго не відводив погляду від пелюстки, боячись, що блідий вогник погасне, а тоді обернувся обличчям до дощової мжички й усміхнувся сірому небу.

Едгар підняв голову й усміхнувся погідному вранішньому небу. Сонце докладало всіх зусиль за себе й за Немезіду, що умчала в космічні глибини, і не його провина, що не настала ще пора спекотного літа. А взагалі — надходила зима, хоча сніг поки що не випав. Сонце вигнало в парк життєрадісних молодих мам із різноколірними візочками, веселих юнаків у джинсах, куртках, кошлатих шарфах і плетених спортивних шапочках із написом “adidas”, статечних пенсіонерів і тих, кому за тридцять.

В парку стало досить людно. Задзижчали машинки в атракціоні “Автодром”, знехотя почало обертальний рух у вертикальній площині “чортове колесо”, зарипіли гойдалки, з репродукторів залунала пісня про досить таки велику кількість червоних троянд, що ними такий собі художник, примудрившися продати водночас і дім, і все, що було в ньому, намагався домогтися прихильності такої собі служительки Мельпомени, котра любила квіти; почала діяти залізниця з маленьким, але цілком справжнім локомотивом; заклацали постріли в тирі. Забігали по доріжках малюки — то той, то той падаючи на мокру рінь.

Громадяни йшли гулять в парк. Погода цьому сприяла. Піднявся з лави й Едгар, маючи намір простежити дальшу путь свого недавнього сусіда по лаві. До речі, Едгар тільки на перший погляд здається трохи… ну-у… пасивним, чи що. Начебто спостерігачем. Просто день суботній, дотримується відповідна заповідь, і Едгар здійснює прогулянку.

Звичайну прогулянку.

Отож не будемо з одного лишень дня робити висновок, що собою являє особа Едгара. Того, кого ми домовилися називати цим ім’ям. Просто так уже виходить, що нам випало бачити лише одну грань. Один вимір.

Склепик містився в безпосередній близькості від парку культури й відпочинку під майстернею по виготовленню ключів та бюро ритуальних послуг. Ті, хто не мав бажання зранку прогулюватись у парку культури й відпочинку, відпочивали в склепику. Склепик називався “Склепик” і справді знаходився у склепику, являючи собою добрий приклад єдності символу й сутності. Адже будь-хто з нас без великих зусиль може згадати не один десяток закладів з назвами на зразок: “Пінгвін”, “Маяк”, “Весна”, “Сонце”, “Вербичка”, “Світанок”, “Ромашка”, “Політ” і таке інше — суть яких перебуває у кричущій невідповідності з кожною із вищезгаданих назв.

“Склепик” був приємним винятком.

Біля “Склепика” було аж ніяк не безлюдно. Стояли групками, курили, обговорювали шанси московського “Спартака”, перспективи тривалого ірано-іракського конфлікту, розмовляли про чвари на роботі, повідомляли останні відомості про реліктового гомініда, обмінювалися думками про Бермудський трикутник, обговорювали вірогідність перебування чужопланетного космічного корабля в сніговому осередді комети Галлея, що наближалася до Землі.

День був суботній, погода сприяла — отож і обговорювали то те, то се, час від часу пірнаючи до “Склепика”, щоб узяти ще пива.

Едгар смикнув за велику, врізану в двері “Склепика” дужку й зійшов сходами до його надр. Надра були вражаючі: стіни, розфарбовані під червону цеглу, намальований камін, Широкі дерев’яні столи й полиці для кухлів, вмуровані в стіни керамічні посудини для квітів, довгий прилавок з трьома кранами, застережні таблички “Не курити”, “Приносити й випивати спиртні напої суворо забороняється”, “Особи в робочому одязі не обслуговуються”, “Пиво видається тільки в комплекті з закускою”, піраміди кухлів на тацях, портативний телевізор під боком у бармена і сам бармен — розкішний лисий красень двометрового зросту, що недбало жонглює кухлями, паперовими грошовими знаками, закусками й дрібняками. “Склепик” був сповнений гомоном, поспиравшись на полиці, смітили риб’ячою лускою, цмулили пиво, сміялися, ходили взяти ще по одній, здійснювали той до біса складний ритуал, який приховують за собою прості, здавалося б, слова “випити пива”.

Едгар постояв скільки годилося в черзі, взяв кухоль пива й рушив уздовж столів, шукаючи поглядом Похмільну Особу, І, звісно, скоро її виявив. Особа привітно махнула майже порожнім уже кухлем і посунулася, звільняючи простір, і тим самим претендуючи на те, що забере якийсь час. Едгар прийняв запрошення.

Втім, Особа була вже не похмільною, а просто неголеною. Відбиток страждання розтанув під впливом пива, як тане під промінням сонця відбиток з воску.

Як тануть відбитки з воску, Едгар, чесно кажучи, не бачив ніколи, та припускав, що саме так вони й тануть.

— Непогане пивце, — зауважила Похмільна Особа (так уже й називатимемо її). — Щойно завезли, я бачив.

Едгар надпив ковток і кивнув на знак згоди.

— А чиї ви тоді вірші декламували? — поцікавився він, щоб підтримати розмову. Хоча він, певна річ, знав, чиї то були вірші.

Похмільна Особа поставила кухоль, стенула плечима й байдужісінько вирекла:

— Свої, звісно. А чиї ж іще? Чужі вірші нехай актори декламують.

— Хоч би й погані, та свої, — резюмував Едгар, неуважливо позираючи навкруги.

В “Склепику” стояв гомін голосів, дзенькіт кухлів, над прилавком височів бармен, примудряючись водночас керувати знаряддями виробництва і дивитися телевізор, під стелею зависнув тютюновий дим, застилаючи табличку “Не курити”, крадькома, озираючись на всі боки, наливали червоне (у ті часи таке було ще можливе), і стара жінка з тацею, щось невдоволено бурмочучи, змітала зі столів і полиць луску” клапті газет і корки.

До речі, Інопланетний Розум, що довгенько спостерігав за нами і чимало про нас зрозумівши, спасував перед за* гадкою “Вербичок” та “Світанків” і, лайнувшися, відбув собі у свої зоряні сфери, бо виявилося, що дечого в нас йому не вгризти.

П. О. ще раз припала до кухля і хитрувато зиркнула на Едгара.

— Як ти ставишся до масок, земляче?

— А! — Едгар кивнув, що розуміє, про що йдеться. — Можна. Залюбки послухаю. Збоку ж це цікавіше.

Він навіть заплющив очі, приготувавшися слухати.

— Рано-вранці, підвівшись, перед дзеркалом ставши, тручи скроні свої, він завжди в задуму тяжку поринає, роздивляючись маски, що висять просто поряд: він їх мовчки вивчає, — ну й проникливий погляд: може, ця ось підійде? Легковажна? Як же вибрати, — адже, може, таки поважна? Чи без роздумів обирати байдужість? Ну, сьогодні чай у поета, вдягну цю, буде добра прикмета, — філософську: на чолі всі надії пусті і недужі. Та ще й профіль так гарно різьбили. “Завтра ту я побачу, з балету. Спокуса. Ні, ліпше дрібку кохання й трішки муки в житті пустому. А для тої, що вчора була, личить більше утома”. Невелике зусилля — і маску потрібну вдягнув.

…Пізно ввечері маску скидає і, знесилівши, в задумі стає перед дзеркалом: прикипить до люстра на стіні, ніби щось шукає в далині. Може, мовчки замість маски прагне щось знайти? Бо ж де маска була — там ніщо. Порожнеча…

Ці слова Едгар, напевне, згадував, бо коли він розплющив очі, то виявив, що П. О. вже пхається без черги по пиво.

— Добре пиво, земляче, — знов сповістила П. О., повертаючись на своє місце. — А вчора я перебрав якоїсь гидоти. Ну, справжнісінька тобі хроносинкластична інфандибула в голові утворилася!

Хроносинкластична інфандибула — це з роману письменника Курта Воннегута-молодшого “Титанові Сирени”. Гарно звучить. Соковито. Майже як континуум.

— Справжнісінька хроносинкластична інфандибула! — ще раз смачно мовила П. О. — Випадання з простору і часу.

І, подумавши трохи, гірко додала:

— З неодмінним впаданням по якомусь часі.

Едгар спокійно пив пиво. Розмірено, з паузою після кожного ковтка.

— Продаю сюжетець, — раптом довірчо, розстебнувши пальто і збивши шапку на потилицю, повідомила Похмільна Особа. — За троячку. Задурно. Можна з прологом і епілогом. Можна без. Можна у віршах. Рими гарантую.

Едгар зацікавлено поглянув на сусіда, пошукав у кишені, дістав і поклав на стіл зелененьку троячку. П. О. бридливо взяла її двома пальцями й засунула до кишені.

— Незціленних скорбот нема, і тому не сумуй, поете. Стулити вмій рота і знай одно: що глибша скорбота, то ближче дно.

— Щодо мовчання, то це ви даремно, — зауважив Едгар.

— Ні, ні, я не про те, — заспокоїла його П. О. — Зараз викладу сюжетець.

— А бригадирові я сказав усе, що думаю про нього! — вигукнув хтось збоку й торохнув кухлем по столу.

Чоловік, який говорив те, що думає, шукаючи підтримки і співчуття, повернувся до них, і обличчя його розпливлося в усмішці.

— Привіт! — вигукнув він, адресуючись до Похмільної Особи. — Теж не від того? А ми оце дружним під’їздом. — Він зробив широкий жест, повівши рукою до своїх компаньйонів, що смачно сьорбали пиво, й закушували стравою з безлічі плавлених сирків. — Поки що пиво, а там побачимо. Приєднуєтесь?

П. О. запитально глянула на Едгара.

— Утримайтесь, — мовив Едгар. — І так добре.

— Везе людині! — заздрісно вигукнув чоловік, який говорив те, що думає.

— Ми ще побачимося, — вибачаючись, мовила П. О. — Борг за мною.

Едгар мовчки кивнув, поставив кухоль і став протовплюватися до виходу зі “Склепика”. Він знав, що П. О. не підведе. Вірив їй, як самому собі.

Він вийшов зі “Склепика” і виявив, що сонце заховалося за лісом, але світла смуга дороги все ще ясніла в сутінках,

Дорога втомлено розштовхувала поле й неквапливо вбігала під сосни, щоб десь далеко-далеко, вигнувшись сотнями заворотів і перелізши через десяток дерев’яних місточків через лісові ручаї, допровадитися нарешті до бетонного чуда — шосе. Зчудована, вона завмирала там, дослухаючись до сирен автомобілів, що мчали хтозна-звідки й куди, і її тепла, всипана глицею і шишками, піщана шкіра перетворювалася раптом на холодний бетон, байдужий до доторку коліс.

Та все це було дуже далеко, за лісом, а сюди не долинав гуркіт двигунів. Він губився серед сосон, ущухав у заростях папороті, потопав у болотцях — і в полі під темніючим небом було тихо. Довгі тулуби автомобілів зі свистом стелилися понад бетоном там, за сотнею зворотів і десятком місточків, а тут, на піску, ще не просохлому після недовгого літнього дощу, чітко відбилися сліди кінських копит.

Він присів, обережно помацав слід. Пісок слухняно піддався пальцям, пісок був шерехатий і вологий, піддатливий І прохолодний. З такого піску можна було легко спорудити на дорозі вежу, — а тільки біда! — при сонячному світлі вежа ця попливла б сипучими струменями до свого підніжжя.

Едгар… Даруйте, може, й не Едгар. Просто — він. Він бережливо накрив долонею подаровану йому дорогою гравюру, випростався й поволі пішов далі. Пропливла мимо стодола, в якій водилися кажани, стебла пшениці знов стиснули дорогу щільними пружними валами. Пшениця застигла у надвечірній непорушності, та спокій її був оманливий: вона просто чекала, коли зовсім поночіє, щоб обернутися морем і вихлюпнути до зірок моторошний силует “Летючого голландця”. І кожна сосна прикидалася, ніби вона тишко, шаруділа, ніби очерет, а сама нетерпляче поривалася до неба, мріючи ракетою шугнути вгору, тільки-но згасне бліда смужка на обрії. І навіть стодола була не від того, щоб прикинутися таємничим островом, що заховався десь у безтурботних морських глибинах.

Він ішов затишною дорогою, перекинутою через Всесвіт, і трохи напружено усміхався, і чекав. Він відчував, що ось зараз, зараз!..

Слабість… Доводиться знесилено опуститися на дорогу. Він стиснув голову руками. Крізь поштовхи крові у скронях просочилося глузливе перешіптування сосон.

Невдача. Знову невдача… Але ж можна, він певен, що можна, треба тільки захотіти ще трохи сильніше, треба тільки ступнути ще один крок…

Уперше… Понад тихою набережною просочувалося крізь зелене шумовиння листя світло ліхтарів; сімнадцятирічний хлопець лежав на схилі, поринувши в тьмяне золото кульбаб, слухав плескіт хвиль, дивився в небо.

Ви бачили колись зоряне небо в місті? Світло зірок? Холодна блакить ліхтарів, що вигнулися над закинутим обличчям. Спалахи неону, що осявають вулицю квапливою барвистістю слів. “Зберігайте… користуйтеся… Літайте… Дзвоніть… Хвиля… Турист… Зберігайте… Користуйтеся…” Миготливі червоні вогні літаків, що зникають у ночі. Інколи, хтозна-звідки і чому, тривожні розчерки зелених ракет, що безгучно падають у заграву небокраю. Ліхтарі, сяйво вікон і блимання неону, вогні і ракети… а зірки?

Так — у глибокому колодязі подвір’я. Високо над гіллям тополь у віддаленому кутку міського парку. На схилі біля річки, що перетнула розмірену ходу ліхтарів по асфальту.

Неприступні… І хіба стануть вони ближчі навіть у добу зорельотів? Зовсім інші масштаби. Що означали колись сто вісім хвилин? Некваплива прогулянка понад річкою або через ліс від селища до селища. Тепер — виток навколо планети, що перетворилася з площини на шкільний глобус. А далі, до Марса, Юпітера, найближчих зірок? Ці хвилини загубляться, розчиняться в нескінченному стрибанні стрілок по кругу циферблата. Тисяча разів по сто вісім, і ще тисяча, і ще…

Зовсім інші масштаби. І людське життя таке недовге для космічних просторів.

І хоч би до велетенських розмірів виросли башти космічних кораблів, хоч би що далі то більше міцності ховалося в їхніх надміцних корпусах, а все ж навіть до найближчої зірки — три роки і назад — три роки, а на Землі п’ятнадцять років… А це ж усього лишень сусідка, перша приміська станція на шляху до Великого Космосу. Отже, попереду червоне око світлофору? Три роки заради зустрічі з такою ж порожнечею… Величезні, незбагненні відстані — і недовге людське життя, і не рятують жодні надшвидкості, і на доріжці космічного стадіону світловий промінь завжди випереджатиме найшвидший корабель.

Самотні й безсилі перед обличчям космосу… Але чи з тими мірками підступаємо ми до зовсім інших відстаней? Земля величезна, коли йти нею, трохи менша під копитами коня, ще менша під колесами автомобіля і зовсім маленька, коли мчиш над нею в літаку або космічному кораблі. Отже, треба якомога швидше рухатись у просторі і далеке стане близьким? Але космос — не Земля. І чому неодмінно — “в просторі”?

Стародавні греки, геніальні діти людства, мали космос за живу істоту. Живий космос… Але людина — його часточка, і чи не слід їй неодмінно знати, що відбувається в будь-якому куточку космічного тіла без важезних, потужних і водночас таких безсилих і крихких коробок зорельотів, що плазують крізь порожнечу? А що, коли людині треба тільки навчитися використовувати свої ще не розкриті здібності — і вона зможе вмить опинятись на котрійсь із зірок?

Авжеж, отакі думки снувалися тоді в голові у хлопця, що зоставсь сам-на-сам із зірками в тихому закутку великого міста. І щось тоді змінилося в світі, де повільно бігла річка, що спіймала віддзеркалення зірок. Загорнулись в імлу й розчинилися в ній багатоповерхові будівлі на другому березі, й наче порив вітру увірвалися в тіло дрож і п’янка невагомість. Тільки ланцюг тримав іще міцно, а зірки, сполохані гітарами на лавах набережної, прикинулися раптом блакитними ліхтарями.

Хлопець пірнув у неоновий танок — “Зберігайте… Користуйтеся… Телефонуйте…”, але здатність доторкнутися на мить до серпневої мрії не щезла назавжди, а причаїлась у ньому до якогось часу.

До північного селища з дерев’яними хідниками й величезними темними хатами, що вільно розляглося на пагорбах понад швидкою холодною річкою. Річка вдень і вночі несла на сірій спині вервечку колод, і на зворотах течія прибивала сучкуваті тулуби до берега. Вряди-годи уздовж річки, обережно ступаючи по кам’янистому дну, проходили люди з очепами й зіштовхували неоковирні колоди назад, у невисоку непривітну хвилю. Біля рипучих причалів тулилися баржі, вантажники у злинялих сорочках, перевальцем ступаючи по хистких трапах, тягали ящики до грузовиків. У піщаній улоговині громадилися бетонні плити й нудився на сонці підйомний кран, а далі, зовсім уже далеко від річки, лежав на боці буксир, виставивши чорно-руде облуплене дно до поораного гусеницями тракторів підніжжя пагорба. За селищем ішло велике будівництво.

Тоді, того вечора, щойно від’їхав останній самоскид. Він скинув на дерев’яний поміст рідку, ще теплу бетонну кашу і, підстрибуючи на вибоїнах, поповз на пагорб. Червоні зірочки стоп-сигналів згасли, потім ледь помітними цяточками з’явилися на наступному пагорбі, начебто там ішли якісь двоє й курили цигарки.

При світлі прожектора вони швидко залили бетон в опалубку й полягали тут-таки, на риштованні. Руки відпочивали від вібраторів, погас прожектор — і залягла темна тиша.

Справжня тиша, без гуркоту далеких поїздів, несподіваних автомобільних сирен, пахкання річкових буксирів. Справжня тиша, бо довкруг на десятки кілометрів простяглися ліси, річкою тільки зрідка, та й то лише удень ходили судна — за течією швидко, а проти — не дуже, а десь ближче до витоків і досі виступає над водою величезний плаский камінь, на якому, як кажуть, пив чай сам великий цар Петро.

Ед… Він зійшов майже до води і знов, як колись, ліг на узгірку. Тільки на цім узгірку, біля цієї річки не було кульбаб, а росла жорстка темно-зелена трава і в невеличкій піщаній ямці, дбайливо прикритій шматком фанери, ховалося джерельце з прозорою й дуже холодною водою.

Тут зірки були чистіші й ясніші, та й якісь ближчі… Їх не могли сполохати ні гучні голоси, ні коловорот електрогітар з танцмайданчика, ні зойк пожежних машин. Тут були тільки він та зірки. Нечутно тріпотів живий космос, і знов щось, ніби промайнувши, змінилося в світі. Тіло поривалося догори, прагнучи доторкнутися до зіркового пилу, розчинитись у тиші, що перетворилась на тишу космічних глибин, шерех близького лісу злився з голосами далеких світів, що линули Всесвітом, — і він мало не заплакав з досади, коли виявилося, що скутість не зникла.

А проте впевненість, що він зможе, хоч і не тепер, а однаково зможе, ще більше зміцніла в ньому.

Він примружив очі — й сріблясті ниточки простяглися між його обличчям і небом і зірки враз прикували його до себе. Світ звично змінився, перетворившись на своє ледь розпливчасте відображення, змістилися й затремтіли контури сосон, а павутина зірок сповивала його дедалі міцніше й міцніше. Скоряючись її притяганню, він підвівся й скам’янів, усім тілом пориваючись угору.

І — сталося! Він навіть не здивувався, бо надто часто і виразно уявляв собі цю мить. Він не відчував уже під ногами землі й начебто чимраз вище й вище піднімався по тонкій, але дуже міцній нитці, пронизував простір, збігав невидимим руслом у чорну далину.

Як це, виявляється, просто! Треба було давно-давно здогадатися примружити очі, щоб зірки притягли його до себе. Як просто!

Куди щез земний вечір? Він бачив світ начебто крізь тонесенькі червоні пелюстки, що тріпотіли в нього перед очима, лагідно торкаючись до обличчя. Ось воно — неземне… За пелюстками він, примружившись, розгледів химерне море блідо-червоних квітів, що линули в зеленавій неяскравості чужого неба. Навкруги — то тут, то там — спалахували багряні кулі; вони то з’являлися, то зникали, розтікалися колами, мінилися, як візерунки в калейдоскопі…

Не втримавшись, він широко розплющив очі, хоча звідкись знав, що робити цього не можна і блідо-червона долина враз потьмяніла, зжужмилась і стала розчинятись у мороці, який наринув невідь звідки. Він квапливо нахилився й зірвав блідо-червону квітку, пальці його стислися так, що ніяка сила не здолала б видерти з них тоненьку стеблинку.

І все. Казкова долина щезла, очі заплющились, і до повік доторкнулася спершу миттєва минущість холоду чорних порожнеч, а тоді — тепле, просочене запахом живиці, повітря.

— Що ви робите тут, любий Едгаре?

Голос був ласкавий і стривожений.

Він здригнувся й розплющив очі. Й роздивився в сутіні знайому сукню та невиразні обриси здивованого обличчя.

— А ви? — помовчавши, спитав він, і далі стискаючи тоненьку стеблинку.

— Гуляю, — відповіла Юдіф. — Я люблю тут гуляти.

Він стояв мовчазний, дослухаючись до шереху зірок.

— Що з вами, Едгаре?

Він повільно підняв обличчя до неба.

— Щойно я був серед зірок…

Юдіф зачаїла подих.

— Я був десь там. Там квіти. Багато квітів, ти ж знаєш. Твоїх квітів. Аж до обрію. Дивись…

Він навіть не зауважив, що перейшов на “ти”, і підніс їй до обличчя руку з неземною квіткою, і Юдіф, подавшись уперед, втупила погляд у те, що стискали його пальці.

“Та це ж звичайнісінька волошка”, — скаже вона зараз. Скаже трохи розчаровано.

— Так це ж звичайнісінька… — почала була Юдіф і враз замовкла, пильно подивилася на нього, перевела погляд на його розкриту долоню — і раптом ніжно провела рукою по його щоці.

І — відсторонилась, і відвернулась, і пішла змережаною копитами піщаною доріжкою, і зникла в теплій сутіні.

Він випустив тонку стеблинку й прошепотів, відчуваючи на щоці миттєвий доторк ледь шерехатої долоні:

— Юдіф…

Тихо шелестіли сосни. А може — зірки.

Посвітлішало, за спиною в Едгара гучнішав гул тролейбусів, і цокотіли по асфальту підбори, і грюкали двері магазину.

Він стояв проти свого відображення в дзеркальній вітрині гастронома. Відображення кивнуло йому й усміхнулося кутиками уст. Едгар, схиливши голову набік, роздивлявся його, а Відображення й далі ледь помітно усміхалося. Відображення виказувало задоволення Едгаром.

Відображення дуже схоже було на того, кого ми домовилися називати Едгаром. Воно носило таку саму захисного кольору куртку з блискучими застібками, такий самий червоно-зелено-синій шарф і так само було простоволосе. Відображення споріднювало з Едгаром худорляве обличчя, маленькі акуратні губи, ніс, що схожий був у профіль на качачий, глибоко посаджені карі очі і радше темне, аніж ясне волосся. До особливих прикмет Відображення й Едгара можна віднести таку деталь: одна повіка в них опускалася нижче, ніж друга, тільки у Відображення це стосувалося лівого ока, а в Едагара — правого. Як Відображення, так і Едгар мали десь близько тридцяти років; радше — понад, аніж — до. На такі літа вони виглядали, і такий був їхній біологічний вік.

На мить Едгарові здалося, що там, у дзеркальній вітрині, перебуває не Відображення, а Двійник, котрий нещодавно в “Комбінаті побутових послуг” байдуже роздивлявся плечі Юдіф, та він одразу ж збагнув, що помилився. У вітрині перебувало саме Відображення, і воно привітно, з розумінням усміхнулося, й Едгарові раптом закортіло потиснути йому руку. І викурити з ним по сигареті.

Він запрошувально кивнув і оглядівся: люди йшли кожен у своїй справі, штовхались у гастрономі; тролейбуси, зачепившись рогами за дроти, діловито бігли по мокрому асфальту; не там, де годилося, переходив дорогу старезний дідуган у червоно-синій спортивній шапочці “adidas”; на розі жваво торгували морозивом і лотереєю “Спринт”; на балконі третього поверху, над гастрономом, стояла дама в барвистому халаті, задумливо вдивляючись удалину, задумливо лускаючи насіння й так само задумливо кидаючи лушпиння на голови перехожих; під ринвою вовтузилися горобці; у сквері по той бік вулиці сиділа дівчина з пишними чорними косами, вдаючи, ніби читає “Майстра і Маргариту” М. Булгакова, а насправді спостерігаючи за тим, чи бачать перехожі, а особливо молодики в джинсах, куртках і з підголеними скронями, які сидять навпроти неї, що вона читає “Майстра і Маргариту” М. Булгакова. Загалом кажучи, континуум вирував.

Відображення, наслідуючи Едгара, огляділося, і, як зважити на його подальшу поведінку, по той бік дзеркальної вітрини все так само було, як і годиться бути. Бо Відображення підморгнуло Едгарові й ступнуло на тротуар перед гастрономом.

Вони перетнули вулицю там, де годиться, переходом типу “зебра”, перед скляними очима тролейбуса, — він так само підморгував Едгарові, бо впізнав його (віз-бо “уночі чи вранці”) — й посідали в скверику неподалік чорнокосої власниці М. Булгакова. Точніше — книжки М. Булгакова.

Горобці, лементуючи, вовтузились у вербовому гіллі над головою, було дуже затишно, нікуди не треба було поспішати, і Відображення з Едгаром, розімлівши на сонечку, неквапливо курили собі й бесідували.

Бесідували вони просто так, ні про що. Про роботу, звісно, від цієї теми нікуди не втечеш, про шкільних знайомих, про наближення комети Галлея, про Марсіанського Сфінкса, невдалу гру оленегірської “Зірки” і про події в Новій Каледонії.

Бесідуючи, вони з’ясували, що робота, як тут, так і в задзеркальних просторах, однаково цікава, що комета Галлея існує і тут, і там, тільки наближається до задзеркального спостерігача з іншого боку, що Марсіанський Сфінкс поводиться так само некоректно в обох світах, що оленегірська “Зірка” безнадійно програє незалежно від просторово-часових координат і події в Новій Каледонії розвиваються так само адекватно і по цей, і по той бік дзеркала.

Бесідуючи, Едгар, крім того, довідався, що не все в задзеркальному просторі й часі відповідає світові по цей бік дзеркала, хоча обидва простори і часові виміри є складовими частинами одного й того ж континуума.

Виявилося, що в задзеркальному просторі вже розшифровано сигнали, які надійшли від зірок Епсилон Ерідана й Тау Кита, що в періодиці почалась публікація з продовженням роману Л. М. Толстого “Війна і мир”, політ на Марс експериментально підтвердив гіпотезу про порожнистість Фобоса, що налагоджено контакт з дельфінами, які живуть на Атлантиді, затонулій там, за дзеркалом, неподалік від марокканських континентальних вод.

Виявилося також, що задзеркалля не знає кубізму та твору О. і Б. Стругацьких “Жук у муравлищі”, зате знає неймізм, кінофільм “Кілька слів про потоп” та другу частину повісті “Прогулянка звичайна”, опублікована там, у задзеркаллі, в солідному видавництві “Молодь”.

А взагалі, так воно й має бути — адже дзеркала відображають лише дуже невеличкий шматочок нашої реальності. Теоретично, певна річ, можна створити дзеркало завбільшки в тисячі кілометрів й розмістити його на орбіті ІСВ — та в ньому відіб’ється (в кращому випадку) лише одна частина планети. Можна запустити дзеркало навколо Землі, та чи все тоді стане нам відомо?

Можна прихилитися до будь-якого дзеркала й спробувати зазирнути вгору чи вниз, праворуч чи ліворуч. Що ж ми там побачимо?

Дуже мало ми там побачимо.

Ото й виходить, що нам геть нічого не відомо про життя за дзеркалом, і всі наші висновки про це життя залишаться усього лишень казкою, нехай навіть і талановитою, приміром, як історія про Алісу. І цілком можливо, що герої наших оповідей марно долають космічні простори, щоб на невідомій планеті виявити весь свій героїзм та вміння бути на висоті в нестандартних ситуаціях — варто лишень послати їх у задзеркальні глибини, в найближче дзеркало, і, повірте мені, на їхню долю випаде не менше пригод.

Бо поруч нас є світ набагато загадковіший, аніж світ далеких планет.

Але це все так, побіжно.

Відображення й Едгар викурили вже по одній сигареті, а бесіда їх не мала кінця. Чорнокоса власниця М. Булгакова давно вже покинула вдавати, що читає “Майстра й Маргариту”, й зацікавлено дослухалась до їхньої розмови, поглядаючи весь час то на Відображення, то на Едгара і навпаки. Молодики її вже не цікавили, бо вони пішли, плюючи собі під ноги й спонтанно гигочучи, а на їхньому місці вже сиділа пенсіонерка, кришила хліб, щоб прикликати горобців.

Відображення й Едгар зауважили нарешті зацікавлення Чорнокосої Власниці, вони перезирнулися, усміхнулись одне одному, і вона одразу ж устряла в їхню розмову, досить безцеремонно бовкнувши:

— Ну й жуйку ви розтягли!

— Чуйне вухо вражає звук таких слів, — галантно озвався Едгар у дусі блакитного салону маркізи де Рамбуйє.

— Хоча ви, безперечно, являєте собою екстракт людського духу, — з усмішкою підхопило Відображення.

Нормальною людською мовою це мало означати, що мадемуазель, тобто громадянка Чорнокоса Власниця, дуже дотепна.

— Останнє тим більш чудне, що сніг вашого обличчя ще не почав танути, — провадив далі Едгар.

Чорнокоса Власниця засміялась і зовсім буденно попросила сигарету. Вона справді була дуже молода, дуже нагадувала студентку третього курсу філологічного факультету, джинси на ній були як улиті, холоші вбгані в елегантні чобітки, а біле хутро коміра пухнастої куртки вигідно підкреслювало темний колір її пишних кіс та великих очей.

— Хлопчики, а у вас непогано язики почеплені! — схвально мовила Чорнокоса, елегантно вигнувши руку з сигаретою. — І під близнюків ви нормально працюєте. А за дзеркалом “міні” ще носять? А “метал” іще в зубах не нав’язнув? “Нерв” Висоцького можна дістати?

Відображення докладно відповіло на запитання невгамовної Чорнокосої Власниці й поглянуло на годинник. Годинник у нього був електронний, як у Едгара, тільки цифри, звісно, інші, дзеркальні.

— Пробачте, — відображення підвелося з лави. — Всі запитання до нього, — кивнув він у бік Едгара. — Я, на жаль, мушу покинути вас. Купа роботи за дзеркалом.

Відображення чемно кивнуло спантеличеній Чорнокосій Власниці, потиснуло руку Едгарові, неголосно мовивши: “До зустрічі!” — швидко перетнуло вулицю і, пірнувши в натовп біля гастроному, чи то щезло за дверима відділу молочних продуктів, чи то стрибнуло в дзеркальну вітрину.

Едгар теж не відмовився б від прогулянки по задзеркальних просторах, та йому незручно було отак несподівано покинути Чорнокосу, та й він знав, що Задзеркалля будь-коли прийме його.

Отож він залишився.

Чорнокоса спершу трохи засмутилась, та незабаром пожвавішала, потяглась іще до однієї сигарети, похапцем виклала своє життєве кредо, розповіла про складнощі в навчанні, про проблеми із залицяльниками (власне, з тим, що їх забагато) і запропонувала спершу піти в кіно, а тоді ще кудись, ну, хоча б у магазин “Мелодія”.

Ці об’єкти не входили до Едгарових планів, тому він, як міг делікатно, відмовився.

Чорнокоса спершу трохи обурилась, потім з деяким презирством глянула на Едгара, потім їй здалося, що до її особи ставляться байдуже, та, зрештою, полагіднішала, записала Едгарові своє ім’я й телефон на аркушику, видертому із зошита з конспектами лекцій з стародавньої російської мови, домоглася від нього клятви неодмінно дістати Висоцького, подзвонити й домовитися про зустріч (клятви такої Едгар, звісно, не дав) — і пішла, помахуючи знову вийнятою книжкою М. Булгакова, а Едгар залишився на лаві, й було йому дуже сумно.

Бо крізь туш на віях, і рум’яна на щоках, і помаду на губах, і пудру на обличчі, крізь дим сигарети побачив він інше обличчя. Побачив-таки інше обличчя, й упізнав його, хоча воно дуже змінилося.

І все-таки він упізнав його, не зразу, але упізнав, обличчя, ще трохи схоже на те, яким воно було чотири роки тому.

І смуток огортав його від цієї зміни, і знав він, що ніколи не подзвонить по телефонному номеру, записаному на аркушику з зошита й не попросить покликати Інгу, бо та, що її він бачив чотири роки тому, стала зовсім іншою.

А тоді, того літа, все складалося для нього дуже щасливо. Відпустку йому дали в липні — кращого й не побажаєш! — квиток на літак він дістав, простоявши в черзі якісь там три години, і погода на півдні, за повідомленням інформаційної програми “Час”, мала бути якнайкраща.

Коли політ на невеличкому Ан-2 минувся без звичної хитавиці, Едгар (його тоді, зрозуміло, звали не Едгаром) так упевнився у сприятливому для нього розташуванні світил, що в нього не виникало сумніву щодо успішного розв’язання проблеми з ночівлею. А прибув він до цього невеличкого райцентру на березі моря без путівки, “дикуном”, як порадили йому його співробітники, що відпочивали там торік.

І коли, як йому й казали, на виході з аеропорту його оточили кілька жінок, одна поперед одної пропонуючи кімнату з вікнами на море, він нарешті зрозумів, що в житті настала смуга удач.

Він пройшов з тіткою Ніною безлюдними вулицями, забудованими ошатними одноповерховими будиночками, і опинився в омріяній кімнатці, з вікон якої справді видно було сріблясту морську гладінь.

Він робив абсолютно те саме, що й сотні інших відпочиваючих, що налюднили ошатні будиночки та пансіонати. Він відпочивав, тобто: засмагав, слухаючи транзисторний приймач або читаючи журнал чи книжку, купався, запливаючи до майже невидних з берега оранжевих буйків, грав у волейбол, катався на теплоході, вранці ходив на базар, стояв у чергах в їдальні, фотографувався на фоні південнних рослин та великого дерев’яного орла, а вечорами ходив до “зеленого” кінотеатру, де з задоволенням дивився фільми, що їх через хронічний брак часу не міг подивитись у рідному місті.

Повертався він пізно, коли в містечку стояла густа південна темрява (ліхтарі на вулицях чомусь, як правило, не світились, окрім одного — біля кінотеатру) і чорними тінями маячили в небі під яскравими зірками тополі. Він обережно відчиняв двері, виходив надвір і сідав на лавку під сплетінням виноградної лози. Лягати він не квапився. Включав транзистор, ловив негучну музику “Маяка” і курив, пихкаючи димом у зоряні візерунки.

Ішов з дому Едгар рано, повертався пізно ввечері і так до пуття й не знав, скільки в будиночку кімнат і хто, крім тітки Ніни, в них мешкає. Втім, це його мало цікавило. Він приходив тільки щоб переночувати, а решту часу безоглядно віддавав свіжому повітрю, морській воді й палючому сонцю.

Повернувшись одного вечора, він виявив, що на лаві хтось сидить. У темряві біліла сукня. Придивившись, Едгар зрозумів, що це не тітка Ніна.

“Певне, ще комусь кімнату найняла”, — подумав він і, сказавши: “Доброго вечора”, — ступнув на ґанок, маючи намір заховатись у своїх апартаментах, з яких видно було море. Та його зупинили.

— Ти поспішаєш?

Судячи з голосу, запитувала дівчина років двадцяти.

Він не встиг здивуватися дещо незвичному “ти”, бо біла сукня на лаві поворухнулась, і дівчина знов заговорила:

— Такий вечір гарний, теплий… А ви, диваки, все квапитесь якомога швидше спати вкластися.

Едгар був тямовитий, а тут і не треба було бути особливо тямовитим. Повагавшись якусь мить, він не поспішаючи рушив до лави.

“Справді, так можна геть усе проспати, — думав він. — Чому б не посидіти часину під тихими зірками з дівчиною, яка теж сама (а може, з батьками, що вже сплять? Або, може, з приятелькою, яка не повернулась іще з вечірньої прогулянки?) приїхала до моря і якій не хочеться спати, а кортить помріяти з кимось темної південної ночі?”

Щоправда, її несподіване “ти” спонукало до деяких роздумів…

Він зупинився біля лави. На обличчя дівчини падала тінь виноградної лози. Вона мовчала і він мовчав, дещо розгублений. Що ж воно далі буде?

Дівчина тихо засміялася й посунулась.

— Сідай, не бійся.

— А я не боюся, — стенувши плечима, буркнув Едгар і сів. Така манера розмови не дуже йому сподобалась.

Він крадькома зиркнув на дівчину й одразу ж відвів очі. Було темно, та все ж дещо він устиг роздивитися. Дівчина напрочуд скидалась на гоголівську панночку, яка буквально півгодини тому на екрані “зеленого” кінотеатру довела до летального кінця бідолашного філософа Хому Брута у виконанні артиста Л. Куравльова.

Що все ж таки може зробити темрява, яскраві зірки, курортний настрій і враження від фільму!

Він усміхнувся, поклав ногу на ногу, намагаючись робити все недбало, і спитав, уже з неприхованою цікавістю глянувши на дівчину:

— Відпочивати приїхали?

Але щось від панночки в ній таки було.

Дівчина похнюпилась і стала гойдати босими ногами. Тоді, несподівано зітхнувши, сумно повідомила:

— Нудно самій у колодязі. А з цією, — кивнула вона в бік будинку, — розмовляти неохота. Нецікава вона.

“Ага!” — подумки мовив Едгар.

Він усе зрозумів. Дівчина теж дивилася гоголівську історію, тільки повернулася раніше. Приїхала вдень, сходила до моря, а ввечері — в кіно. Як і належить. І силкується бути оригінальною, а це пробачається громадянам до двадцяти років.

— А чого це ви думаєте, що я — цікавий?

Отак, ниточка тяглася. Слово по слову, слово по слову — так, дивись, і вечір минув не без приємності.

— Просто ти нова людина. Якби посидів стільки, як я, у колодязі, — теж, либонь, заговорив хоч би до кого.

Він уже став звикати до її досить-таки далекої від етикету манери спілкування. А колодязь був серед високої трави за душем, і тітка Ніна ним, здається, не користувалась, бо на подвір’ї був водогін.

— І давно ви в колодязі? — усміхаючись, поцікавився Едгар.

Дівчина перестала гойдати ногами і зітхнула:

— Не знаю. Скільки себе пам’ятаю — весь час у колодязі. А як там опинилась, за що, і де я доти була — і гадки не маю. Хоча здогадуюсь.

Вони помовчали. Він шукав, на що б його таке більш цікаве перевести мову, але дівчина його випередила.

— Ох і нудота ж там! Сидиш на дні, висиджуєш, нема з ким словом перемовиться. Ще добре, що радіо голосно говорить… Ну, й коли тепло, вийдеш інколи ввечері. Літом гарно. Відпочиваючі різні, як ти ось, наприклад, хоч погомоніти можна…

— А чого ж би то на танці не піти, в кіно?

Дівчина знов зітхнула. Дуже вже часто вона зітхала.

— Не можна. І вдень не можна, і вночі далі, як оця лава, не підеш.

— Магічне коло, — мовив він, згадавши ту панночку з мертвими очима у виконанні артистки Н. Варлей, котра весь час силкувалася дістати Хому, та без сторонньої допомоги не могла.

— Еге ж, — підтвердила дівчина. — Хотіла — не виходить.

Вона, як здалося Едгарові, хитрувато глянула на нього, і очі її несподівано зблиснули у світлі зірок.

— Хто повірить мені, той і коло розірве. Шкода, ніхто не вірить.

— Ну, що ви? — легко заперечив він. — Я ж бо вірю. То ви просто під водою живете?

— Просто під водою, — сумно відповіла дівчина і ще раз зітхнула.

Едгар обхопив руками коліно, ненароком доторкнувшись до її сукні. Сукня чомусь була волога.

“Невже вона в сукні купалася?” — зчудувався він.

— Сиджу в криниці й думаю, думаю… Згадую, мабуть… Степ, степ… Безлюдно. Дракон зрідка пролетить, ну, як тепер літаки, і знову нікого. Річка якась тече. Тече собі й тече, а ти чекаєш не дочекаєшся, коли той білий човен припливе. Начебто теж колись таким човном плавала. Місто згадую, хрести золоті. Тільки невиразно-невиразно… А потім усе степ та степ, та річка…

— Спогади дитинства?

Дівчина стенула плечима.

— Мабуть…

Вони знов трохи помовчали. Едгар не знав, як підтримувати цю трохи чудну розмову, а дівчина замислилася, похнюпила голову, і довгі чорні коси впали їй на обличчя. Коси, до речі, теж, здається, були мокрі.

— Думала я, думала й придумала, — повагом мовила дівчина. — Певне, зачарували мене колись і кинули в ту річку. А тоді сюди, в цей колодязь. От тільки за що?..

Він довго вагався, а тоді вирішив нарешті, що непоганим продовженням розмови було б знайомство.

— Познайомимося! — запропонував він і назвав своє ім’я.

Дівчина зітхнула. Може, фільм їй не сподобався, а може, побачення не відбулося?

— А я не знаю, як мене звуть.

За низьким парканчиком пройшли, перемовляючись у темряві, відпочиваючі. М’яко стукнуло, впавши з гілки, яблуко, щось прошаруділо в кущах. Напевне, кішка.

— Ну, гаразд, — мовила дівчина. — Бачу, що не віриш ти мені і коло моє не розімкнеш. Я більше з тобою не зустрічатимусь.

Він усміхнувся. Хіба ж можна не зустрічатись у цьому тісному містечку, де за якийсь день уже кожного в обличчя знаєш!

— Вірю, — відповів він. — Так буває. Підете ви завтра до моря, позасмагаєте — і все минеться. Настрій-то ж річ нестала. Ви сама приїхали?

Дівчина знов сяйнула на нього очима і поволі піднесла руки.

І якоюсь чудною здалася Едгарові її розкрита долоня. Було в ній щось надто недоречне, так начебто в одеському порту з’явився примарний “Летючий голландець”.

Він не встиг до кінця осягнути цю думку, бо дівчина тихо промовила:

— Добраніч.

Мовлено це було так, що він одразу ж підвівся і невпевнено відповів:

— Добраніч.

На лаві за спиною в нього було дуже тихо. Він штовхнув двері, навшпиньки пройшов до своєї кімнати з вікнами на море і, не роздягаючись, умостився поверх укривала.

…Приймач не вгаваючи награвав бадьорі мелодії, за вікном світало. Він довго вагався, може, йому вийти надвір, подивитися на лаву, та, зрештою, вимкнув приймач і заснув. І снився йому степ, спокійна річка і золоті хрести на білих соборах.

Минуло два дні після чудної розмови у володіннях тітки Ніни. Він, як і досі, ходив на пляж, пив тепле пиво з дрібними креветками, бився навиліт у волейбол на піщаній площадці, всіяній гострими скойками. Як і досі, в їдальні, на базарі й перед касою кінотеатру він бачив знайомі обличчя — але гоголівську панночку не зустрів жодного разу. І це його якось непокоїло.

На третій день він порушив звичайний розпорядок. Він не пішов зранку на пляж, дочекався тітку Ніну, яка прийшла з базару, тягнучи величезну сумку з написом “Олімпіада-80”, і просто спитав:

— У вас є ще квартиранти?

Тітка Ніна обережно поставила сумку на прокладену до ґанку асфальтовану доріжку, випросталась, поправила хустку і заперечливо похитала головою,

— Ні, голубе, я більш нікого не брала. Самотніх поки що немає, а з сімейними я не зв’язуюсь. Вони почнуть газ вимагати, почнуть сніданки й обіди собі готувати — клопоту не оберешся.

— А дівчат гарних тут по сусідству немає?

Тітка Ніна сіла на лаву, задумливо розвела руки і з розумінням усміхнулась.

— Та нібито, голубчику, немає. — Вона співчутливо глянула на Едгара. — От хіба що Світланка з двадцять п’ятого поверху, але ж вона в будівельний загін подалась, аж на північ.

— Гарна? — допитувався він.

— Та хіба тепер утямиш, які вам подобаються! Начебто нічого. Кирпатенька така підстрижена коротко, в джинсах ходить. Мабуть, гарна.

Все. Він подякував тітці Ніні за інформацію й пішов до моря.

І минув ще один ясний спекотний день, а ввечері, повернувшись після чергового кіносеансу, він посидів на лаві, невиразно сподіваючись на щось, а тоді підвівся і тихенько пішов до колодязя.

Знов шелестіло щось у кущах і падали на грядки тверді яблука. Певне, все це збоку виглядало досить безглуздо: скрадався подвір’ям дорослий чоловік, так начебто фрукти-ягоди збирався красти.

Він намацав рукою шерехатий бік колодязя й неголосно, трохи затинаючись від збентеження, сказав у нічну глибину:

— Ау! Може, ви вийдете?

В криниці було тихо.

— Дівчино! — Не вгавав він. — Виходьте!

У колодязі начебто легенько зітхнули, але промовчали.

Він квапливо випростався і швидко пішов до дому.

“Комедія! — думав він і чомусь сердився. — До якої містики можна докотитися темними ночами, та ще надивившись заздалегідь різних фільмів-казок! Прожити на світі понад чверть сторіччя, закінчити вуз, регулярно читати брошури товариства “Знання”, дивитися телевізор — і стояти над колодязем, викликаючи істоту з царини міфології й народних переказів! Таке можна було б пробачити забитому дореформеному селянинові з якоїсь там Олонецької губернії, але щоб молодий фахівець у часи НТР… Годі!”

Еге ж, у ті роки Едгар не завжди все розумів як слід. Хоча не слід гадати, що тепер він усе розуміє.

…Відомо, що час у відпустці біжить швидше, ніж на робочому місці. Якось, певно, цей факт пов’язаний з ейнштейнівською теорією (хапайте, мисливці за темами для наукових робіт!). Хоч би там що, а дні бігли що далі, то швидше, бігли безтурботні дні, запрограмовані геть однаково — пляж, море, волейбол, черга, кіно — тільки вечорами він довше, ніж досі, сидів на лавці, одчайдушно смалячи й пускаючи дим у зоряне небо.

А одного разу йому навіть здалося, що він упізнав її, Серед засмаглих тіл, у блиску моря, у срібних бризках. Може, він помилився. Надто багато там було людей.

І от одного чудового, але трохи сумного ранку він з дорожньою сумкою в руці востаннє пройшов по подвір’ю. Підійшов до хвіртки, він усе ж не витримав і, подумки глузуючи з себе, повернув до колодязя.

Вода була спокійна, в ній відбилося його збентежене обличчя. Він стояв над колодязем і напружено вдивлявсь у глибину. Під чорним шаром води, біля самісінького дна, лежала бліда тінь. Самотня сумна тінь, відображення випадкової хмарки, що заблукала в неозорому небі.

…А коли літак, розвертаючись, похилившись на крило, пішов понад морем, він нарешті дотумкав, що ж саме чудне було в тій піднятій до неба долоні.

Крізь долоню світили яскраві зірки. Атож, він не знайшов більше часу, щоб поїхати в те містечко. Але ж, певне, повірив хтось їй, і розімкнув коло, і опинилася вона в іншому місці, і мала вже ім’я, і телефон, і залицяльників, і ось що з усього цього вийшло.

Перетворилась на звичайну Чорнокосу Владарку.

До речі, правдивість усієї цієї історії зі степом, річкою та золотими хрестами підтвердив Едгарові Дракон. Під час однієї з неквапливих суботніх бесід на подвір’ї автотранспортної установи Едгар при нагоді розповів Драконові про ту давню зустріч біля моря, і Дракон не дуже охоче, ухильно і, мабуть, багато чого обминаючи, усе ж розповів, що справді, в ті роки, коли він був молодий, жила така собі чорнокоса, що потрапила потім до річки. З досить-таки невиразної напіввідвертої Драконової оповіді Едгар з’ясував не все, а проте, він зрозумів, що Чорнокоса стала жертвою якоїсь інтриги, в яку були втягнуті її родичі, головним чином брат-лицар, котрий не догодив чимось тамтешнім чаклунам, і її кинули на покуту спершу в річку, а тоді в колодязь, з гуманних міркувань залишивши все ж шанс на порятунок. Шанс, яким вона, зрештою, і скористалася.

Дракон також був причетний до цієї інтриги — такого висновку дійшов Едгар внаслідок своїх спостережень за його дещо винуватою поведінкою — і виступав ВІН у ті стародавні часи аж ніяк не на боці братика-лицаря. Це, звісно, можна було зрозуміти, пам’ятаючи про споконвічний антагонізм між лицарями і драконами.

Вперше Едгар побачив Дракона з вікна своєї кімнати торік улітку. Тоді він, певна річ, не знав, що це Дракон. Щодня проповзав Дракон дорогою попід Едгаровими вікнами, сумлінно тягаючи на спині блоки чиїхось квартир (він працював на будівництві нового мікрорайону), ревів на поворотах, чадів у небо сизим димом з вихлопної труби, скреготів гальмами перед вибоїнами, одне слово, викладавсь як міг.

Одного суботнього дня, гуляючи біля будівництва, Едгар виявив, що потужна машина стоїть перед недобудованою восьмиповерховою коробкою з великих блоків, замість переднього колеса спирається на товстезну колоду. Машині було сумно марнувати вихідний день отакою усіма покинутою — Едгар зрозумів, у якому вона стані, й почав з нею розмову.

Отак вони познайомились, і так Едгар довідався, що це Дракон. Дракон виявився досить-таки цікавим і балакучим співрозмовником (окрім тих випадків, коли мова заходила про його давнє минуле), захоплювався літературою, знався на Ренесансі, сам, коли випадала вільна хвилина, брався до писання, відпочиваючи після роботи на подвір’ї автотранспортного підприємства.

До речі, під час останньої зустрічі він дав Едгарові почитати свій рукопис, що його Едгар поклав тоді до внутрішньої кишені куртки і який і тепер був там. Дракон безперечно прагнув мати свого читача, і це бажання було цілком природне.

Едгар подумав, що добре було б звести для розмови Дракона й Марсіянського Сфінкса та й подивитись, що з того вийде. Має ж бути в них щось споріднене?

Він дістав із внутрішньої кишені списані розгонистим Драконовим почерком аркуші, із виправленнями, вставками, стрілочками і галочками, розгорнув їх і хотів був розпочати дослідження Драконової творчості, аж тут за його спиною пролунав Хрипкуватий, Але Не Позбавлений Приємності Голос.

— Не забудьте про вкрай Потрібні Речі, — мовив голос.

Едгар обернувся, а проте нікого не побачив. Та й не міг нікого побачити, бо лавка стояла по той бік галереї стендів з детальною інформацією про спектаклі драматичного театру сусіднього обласного центру. Стенди заступали півнеба, і тільки присівши навпочіпки, можна було роздивитися ноги тих, хто цікавився театральним репертуаром.

Едгар не став сідати навпочіпки. Він силкувався пригадати, де і що він міг чути про Потрібні Речі. В Едгара не було сумніву, що він десь чув або бачив щось, що якось пов’язане з Потрібними Речами. Йому навіть здавалося, що якийсь із епізодів, пов’язаний з Потрібними Речами, стався в континуумі не давніш, як цього ранку.

А втім, пам’ять не бажала братися до діла, як годиться, певне, з огляду на неробочий день, і Едгар вирішив не перенапружуватись, з досвіду знаючи, що потрібне однаково колись пригадається. А він поки що не мав підстав, щоб квапитись.

Розв’язавши проблему в такий мудрий спосіб (власне, відклавши розв’язання проблеми в такий мудрий спосіб), Едгар кинув поглядом довкола сквера — там усе було гаразд — і знов підставив обличчя під сумлінне сонце.

…Вулиця — в сонце занурилась. Минають, минають… На лаві сидить, розімлівши, на статую схожий. Днина гожа. В континуумі пробоїна — рана невигойна…

Стоп! Знову брехня. Знов спотворення фактів. І навіть не в інтересах читача, а заради абичого. Щодо поганої днини все правда, а от, що в континуумі пробоїна — то тут перебрали міру. Поки що ніяких зустрічей не спостерігається.

Едгар розрівняв на колінах списані з обох боків аркуші й почав розбирати Драконову базгранину. З кривулями доводилося миритись, беручи до уваги, як важко було Драконові водити ручкою, затиснувши її в кігтисту лапу. І взагалі, Едгар просто милувався ним — настільки вухаста драконяча голова, лускаста спина, величезний довгий хвіст і важкі крила відповідали Едгаровому уявленню про драконів. Його приятель був типовим драконом.

Прочитавши кілька рядків, Едгар виявив, що Дракон, по-перше, пише сам про себе, і по-друге, пише про себе чомусь у третій особі. Можливо, Дракон намагався таким чином замаскувати тотожність літературного героя й автора.

Звісно, можна заперечити, бо дракони, мовляв, не пишуть. Це по-перше, а з цього випливає “по-друге”: не пишуть про себе; і, по-третє, не пишуть про себе в третій особі. Але стривайте: звідки ми знаємо, на що здатні дракони? Коли ваш хатній дракон вміє лишень нахабно тягати фарш з холодильника, це ще не доказ обмежених здібностей інших драконів. Слід також мати на увазі, що Едгарів приятель був до того ж іще спеціалізованим вантажним автотранспортним засобом. Хоча, певна річ, це нічого не пояснює.

Але геть сумніви! Дракони бувають різні. Почнете заперечувати? Спробуйте. А ми рушимо далі. Per aspera сюжета.

Ось що писав Дракон:

“Дракон повз осінньою грязюкою мимо однакових будиночків. Будинки зацікавлено роздивлялися його десятками блискучих очей. Дорога була розбита колесами самоскидів, залита калюжами, і дорога для пішоходів від тролейбусної зупинки до нового мікрорайону перетворилася на складну проблему.

За будинками простяглися жовті поля, поки що незайняті, та місто тяглося вже й туди, пославши в розвідку вагончики будівельників. Підйомні крани, наче незграбні чудовиська, дерлися в темне небо, і ліхтарі на їхніх простягнених стрілах освітлювали недобудовані білі стіни, оранжеві перехрестя віконних рам, чорні провалля на місцях, де мають бути двері. Дракон полохливо позирав на непорушних велетнів, прихиляючи вухасту голову до дороги, аж болото набивалося до його чуйних ніздрів”.

Едгар читав і усміхався. Дракон вочевидь писав мемуари. І, схоже було, когось наслідував.

“Він доповз до околиці міста з жовтого поля, ледве викараскавшись з печери в глибокому яру. Дракон був старезний і багато років не залишав свого лігвища. Він лежав, куняючи, у вогкій темряві, здригаючись від гудіння літаків і стривожено стріпуючи ослаблими крилами, що не могли вже піднести його в повітря”.

Прочитавши цю фразу, Едгар зрозумів, чому Дракон не запропонував своїх послуг Аерофлотові.

“Він не відав, скільки літ минуло, як він востаннє пролетів над степом, а проте полюбляв згадувати молодість, коли теплий вітер ніс його вперед, гордо шаруділи крила, в його скляні очі било сонце і величезна тінь легко мчала по землі через пагорби й улоговини — що далі, то ближче підлітаючи до шестикутника фортеці. Фортеця височіла на пагорбі, оточеному ровами з водою. На схилах пагорба тулилися біленькі хатки, кривулясті вулички пірнали в білі хмари яблуневих садів, а далі, аж до обрію, до далекого моря, простягся степ. Кружляв він над степом, і його рожеві, схожі на дві величезні морські мушлі, вуха вловлювали страх, що линув повітрям від маленьких недоладних створіннячок, які розбігалися на всі боки. Створіннячка ховалися в хатках, падали в траву, під дерева, затуляли голови немічними кінцівками, і дракон задоволено бурчав, неквапливо кружляючи над ними в хмарі піску, куряви й зірваного листя. Його скляні очі вибирали собі жертву, шерехатий язик тріпотів, наперед смакуючи м’ясом і кров’ю…”

Едгар скривився й похитав головою. Дракон перебирав міру щодо натуралізму. І, очевидно, дуже вже йому потрібен був читач, якщо він не посоромився віддати Едгарові на суд свій натуралістичний опус, в якому до того ж ніщо не трималося купи. Звичайно, Дракон порівнював свої чудові вуха з морськими мушлями, для очей знайшов означення “скляні”, а тим часом начебто” не знав, що “маленькі недоладні створіннячка” називаються людьми. Втім, Едгарові сподобалася Драконова манера письма. В ній відчувалася свіжість сприйняття, а також те, що писав не просто свідок, а й учасник.

“І от одного разу, — розповідала базгранина, — під час чергового наскоку на фортецю, дракон уже випустив свої кігті, збираючись шугнути вниз, на дорогу, де застигло перелякане створіння, — аж тут шию його шпигонув гострий біль, Дракон заревів, і від того ревища похилилися до землі дерева і солома посипалася зі стріх.

Створіння кричало й шарпалося, силкуючись видертися з його кігтів, а він важко летів назад, до печери, й від болю чорними здавалися йому небо і сонце. Він не зауважив вершників, що мчали навздогін йому степом, і знов заревів від болю в крилі. Наче смерч, шугнув дракон до землі, і вершники метнулись урозтіч, з жахом поприхилявшись до ший своїх коней.

Крило й горло проймав страшний біль, та він усе ж дотягнув до печери і, сичачи від болю, заповз під чорне склепіння. Розлючено вдаривши крилом у стіну, він зламав застряглу в ньому стрілу, та біль не минув. Він роздер кігтями здобич, але не зміг проковтнути й шматка — друга стріла застрягла в горлі.

Відтоді дракон не міг уже літати. Коли голод ставав нестерпним, він виповзав у степ і пробував ловити маленьких в’юнких звірят. Та рідко коли випадала удача, бо непотрібні крила тяглися за ним по землі, роблячи його неповоротким і безпорадним. Дракон жадібно ковтав річкову воду, на якусь часину задурюючи шлунок, але ставав дедалі слабшим і слабшим. Від кволості він засинав і спав майже не прокидаючись, бо вві сні гамувався голод і трохи вщухав біль. То був навіть не сон, а тяжка напівдрімота, що змотувала в безконечний одноманітний ланцюг літо й осінь, зиму й весну… Навесні дракона будила тала вода, що збігала до печери. Інколи з водою припливало різне степове стерво, і він гидливо поглинав його, і болісний рев далеко линув понад згаслим степом.

Драконові вже доводилося живитися стервом. Було це давно-давно, коли над балкою цілий день іржали коні, з лунким тупотом гасаючи по полю, войовничо кричали люди і брязкала, брязкала криця. Він принишк у своїй печері, та знайомий дух крові примусив його насторожитися. Надвечір, коли ущухли тупіт і крики і не чути вже стало брязкання мечів, він виповз із печери й угамував голод іще не остиглим м’ясом. Він повзав полем, сичав від збудження, і не міг припинити бенкетування, і в очах його відбивалося місячне сяйво, а черево шкрябали уламки списів і стріли, що ними був устелений степ.

Такі бенкети випадали не часто, і він чекав на них роками, збуджено роздуваючи уві сні ніздрі.

Сни відносили дракона в ті роки, коли він міг цілісінький день, не знаючи втоми, мчати понад землею. Був він тоді молодий та дужий і до заходу сонця легко досягав широкої річки. На її високому березі над порослими лісом схилами стояло біле місто, що піднесло до неба дзвіниці своїх соборів. Золоті хрести лагідно сяяли в промінні призахідного сонця, і лункий подзвін линув далеко над водою. Дракон хмарою падав на місто, хапав здобич, жадібно, просто в повітрі роздирав її на шматки і, наївшися, неквапливо летів назад, нечутно линучи в чорному небі.

Слід сказати, що дракон не часто відчував потребу в їжі”.

Едгар мугикав. Автор, відчувши нарешті, що перевантажив твір гастрономічними подробицями, став на захист літературного героя. Тобто, спробував якось себе виправдати.

“Найчастіше дракон просто ліниво кружляв над селищем і страх, що струмував з землі, солодким дрожем проймав його вкрите лускою тіло. Йому просто подобалося лякати.

І все це перекреслили зловісні стріли. Синє небо і степ, що збігав до обрію, заступила вогка понура печера.

Болючий нарив у горлі якось прорвало, і разом із гноєм вийшла нарешті колюча стріла. Проте дракон не міг позбутися кволості…”

Едгар, трохи зморений Драконовим життєписом, котре було бідне на події або через те, що особливих подій і не траплялося, або (найпевніше саме так) через те, що Дракон з певних міркувань обминав у своїх описах деякі факти, а також міркування з того чи іншого приводу.

Едгар відклав убік кільканадцять сторінок і перебіг очима дещо невиразне закінчення.

Ось воно:

“На балконах стояли люди, розмовляли, сміялися, і нікому не було діла до старого дракона, що полохливо повз дорогою, розбитою колесами самоскидів. І тільки маленький хлопчик, угледівши внизу дракона, захоплено гукнув:

— Мамо, дивися, дракон повзе!

Жінка вийшла на балкон, відкидаючи рукою своє пухнасте волосся, глянула на дорогу. В калюжах скалками відбивалося місячне сяйво.

— Який дракон, синку? Знов на будівництво щось везуть.

Жінка махнула рукою в бік підйомних кранів і пішла. Хлопчик перехилився через поручні, мовив за нею розчаровано: “Везуть щось…” — і задумливо сперся щокою на руку, стежачи поглядом за потужною машиною, що, ревучи, поповзла через баюру.

А хлопець, що йшов від тролейбусної зупинки, відступив на узбіччя, даючи проїхати форкаючому велетню, який засліпив його фарами, глянув на забризкані грязюкою штани й вилаяв шофера.

Отак і сталася метаморфоза, отак і відбулась обіцяна розмова “про тіла, що набули форм небачених”.

Едгар закінчив знайомство з драконовим витвором якраз у слушну мить. Бо тільки-но він перевів погляд з Драконової праці на блакитне небо, як побачив, як над дахами пройшов і щез за двоповерховим магазином “Дитячий світ” отой самий НЛО у вигляді перекинутої догори дном білої з синьою смужечкою тарілки, яка спустилася на траву в мить Едгарового квапливого виходу з Міста Флюгерів.

Едгар поклав рукопис до внутрішньої кишені куртки, підвівся з лави і спробував з виразу облич перехожих визначити їхнє ставлення до появи НЛО. Та перехожі йшли собі кожен у своїй справі, або не помітивши появи вищезгаданого НЛО, або звикнувши вже до численних появ НЛО у різних точках земної кулі.

Упевнившися в індиферентному ставленні перехожих, Едгар перетнув вулицю й рушив до того місця, де мав сісти НЛО.

Незаперечним є той факт, що непізнані літаючі об’єкти, вони ж таки літаючі тарілки, стали відчутно докучати землянам близько чотирьох десятиріч тому, коли їх уперше побачив американець К. Арнольд. З кожним роком їх дедалі більшає і більшає. Їх бачать не лише неозброєним оком, а й на екранах радіолокаційних станцій. Вони заважають літати цивільним літакам землян. З їхньої вини за сигналом тривоги в повітря здіймаються військові літаки землян. Вони лякають пілотів своїми еволюціями, різкою зміною напрямку руху, переслідуванням, лобовими атаками і, нарешті, дійшли до того, що стали ночами з п’ятдесятикілометрової висоти освітлювати надпотужними (за нашими мірками) прожекторами будинки, не даючи нам як слід відпочити перед трудовим днем. Вони так заполонили небо, що ми вже майже не звертаємо на них уваги, як не звертаємо уваги на голубів, ворон, на падаючі з космосу станції “Скайлеб” та метеорити.

Вони вже нав’язли в зубах, вони стали невід’ємною прикметою нашого існування, його, можна сказати, атрибутом. Вони вже не являють собою тему для розмов. Ними займаються комісії, діяльність яких навряд чи цікавить когось.

Вони стали побутовими літаючими тарілками.

Що воно таке? Літальні апарати, згустки не відомих нам поки що полів, локальні збурення континуума, проекції, що їх передають на Землю апаратурою чужопланетного космічного зонду, що давно вже метляється десь неподалік Марса І, як відомо, розважається, створюючи славнозвісну радіолуну.

Суто земні, не вивчені ще феномени нашої багатостраждальної атмосфери?

Безперечно, хотілося б тішити себе думкою, що нас спостерігають з інших планет. Якщо спостерігають — отже, ми цікаві! Нас засмучує, певна річ, відсутність будь-яких спроб контакту, але ж ми так само не шукаємо контакту, скажімо, з кропивою чи бабками, і не тому, що вважаємо їх дурнішими від себе, а тому, що нам і на думку не спадає спробувати налагодити з ними контакт. Можливо, Інопланетний Розум бачить у нас усього лишень цікаве (а може, й не дуже цікаве) явище природи, і йому навіть ненароком не спадає на думку побудувати зі своїх літаючих у нашому небі тарілок теорему Піфагора й почекати, якою буде наша реакція на таке.

Шкода. Ми б уже відповіли…

Ми обурено женемо від себе думку про те, що сонми непізнаних об’єктів можуть виявитися усього лишень породженням суто наших земних умов, ми пхаємося в надра віків І видлубуємо звідти щоразу нові й нові відомості про палеоконтакти, про допотопні відвідини (або палеовізити, як модно тепер казати), ми знаходимо сліди цих відвідин, де тільки можна знайти, і радісно піднімаємо їх на щит, ми порпаємося в біблійних текстах та давньоіндійських казаннях, ми витлумачуємо у зручний для нас спосіб наскельний живопис, ми пристосовуємо до потреб нашої мрії Баальбек та острів Пасхи, пустелю Наска й плато Тассілі.

А які удари змушена витримувати мрія! Впали Баальбек і Тассілі, дістали своє земне пояснення птахи, риби, павуки та ящірки пустелі Наска. Суто земне пояснення. Послухайте.

“Стародавні мешканці пустелі Наска створювали їх для своїх богів або душ померлих родичів. Це цілком правдоподібно, оскільки такі ж зображення тварин і птахів трапляються й на посудинах, що їх вони клали з небіжчиками в могилу”.

Кривдно? Кривдно. Хоча тут можна й посперечатися.

Далі з гуркотом повалилась іще одна гіпотеза. Гіпотеза переконувала, що камінних ідолів острова Пасхи створили неземні скульптори, переконувала на тій підставі, що ніякі людські сили не могли б доставити вісімдесятитонних гігантів від кар’єру до місця установлення. “Дерев’яні котки”, — заперечували опоненти. “Де ви бачите на острові дерева?” — допитувалися прибічники інопланетних скульпторів.

І що ж ви гадаєте? Знайшли-таки дерева! Дісталися до дна кратерного озера і виявили силу-силенну дерев’яного пороху, що невблаганно свідчила про наявність у минулому густих пасхальних лісів.

Щоправда, незрозуміло, чому вони щезли — та це вже зовсім інше питання. А нещодавно, як відомо, й без будь-яких котків потягли ідолів. Як експеримент.

І так хоч би до чого взявся.

Сахнулись у протилежність, дійшли до проголошення нашої унікальності у всесвітніх масштабах, посумнішали й начебто змирилися й покинули ремствувати, а насправді, певна річ, ні на мить не допускаючи думки про те, що ми самотні у Всесвіті.

І як же парадоксально ми все ж улаштовані! Коли нас атакують навали літаючих тарілок, ми заявляємо, що маємо надто гарний зір, щоб бачити їх, а коли літаюча тарілка зрештою падає в калюжу перед самісіньким нашим носом, забризкавши нам штани, ми сваримося кулаком у бік найближчого магазину для посуду або пункту громадського харчування.

І все ж віримо в пришельців, чекаємо на них і давно вже приготували сотні варіантів привітальних промов на честь відвідин.

А відвідини, може, давним-давно вже відбулися. Думка не нова, та не завжди ненове означає — неправильне. Чекаємо на кораблі, що спурхуватимуть з неба на площі наших міст, передбачаємо мудрих, яснооких, великоголових, що несуть знання, а в дійсності все може бути набагато простіше.

Про Одинцова ніколи не чули? Тоді послухайте, адже це не вигадка, це правда. Він тільки довести нічого не може. Певна річ, спершу пробував: ходив, говорив, переконував, листи писав, а тоді махнув рукою і розводить собі у вільний час акваріумних рибок. А що йому залишається робити?

Й отак завжди: втопимо погляди в небо та й чекаємо не дочекаємося якоїсь там комети Галлея і не помічаємо того, що буквально пролітає перед носом. Таж коли розібратися: що нам до тієї-таки комети Галлея разом з усякими там “Де Кок-Параскева пулос” або ж “Шванеман-Вахман 1”?

Під ноги треба уважніше дивитися. Ну, гаразд, про Одинцова. Поки Едгар шукає вхід до магазину “Дитячий світ”. Тому ж кінця-краю не буде. Зупинімося.

Шосе лисніло в світлі фар, наче риб’яча луска, і “двірники” на вітровому склі невпинно займалися ранковою гімнастикою. Крізь мжичку тьмяно маячіли освітлені квадрати вікон уздовж дороги — з’являлися попереду, як невиразні видіння, і мчали назад, так наче їх тягнув хтось на мотузочку. Розмірений перестук мотора гіпнотизував, настійливо пропонуючи поринути знов у найсолодший вранішній сон, і Одинцов весь час позіхав, не відводячи, проте, погляду від підступно слизького асфальту. Зустрічні вантажні машини, презирливо форкаючи, пахкали на його “Москвич” клубами синього диму й бігли далі у своїх справах, упевнено налягаючи на дорогу величезними колесами.

Чоловіка, що махав рукою, стоячи на узбіччі, він помітив здалеку, загальмував і почав знову виконувати затяжний позіх. Закінчивши позіхати й протерши очі, він виявив, що попутник уже шарудить плащем, умощуючись на задньому сидінні.

— До Москви?

— Так, — не зразу озвався попутник, перестав шарудіти плащем і принишк.

“Москвич” знов набрав швидкості й помчав за відступаючою ніччю, а Одинцов, вирішивши, що розмова — найкращий засіб прогнати залишки сну, почав універсальну метеорологічну увертюру.

— Погодка, бачили таку, га? — кинув він перші слова на конвейєр розмови. — Ще якийсь там місяць і, диви, снігом замете!

Він скрушно похитав головою, подумав про ожеледь і можливий різкий стрибок кривої на графіку дорожньо-транспортних пригод. Попутник мовчав. Одинцов кинув погляд у дзеркальце і виявив, що той скоцюрбився в кутку, піднявши до вух комір плаща.

“Іноземець, чи що?” — здивувавсь Одинцов, роздивляючись смугле довгоносе обличчя, і квапливо перевів погляд на дорогу — при такій видимості, та ще в дощ, гав ловити не годиться, бо вмить опинишся в кюветі. Як його сусід Іван Федотович. Тільки-но придбав “Жигулі” — гарненьку малинову машинку, іграшку, та й по всьому — перекинувся колесами догори. Сам, хвалити бога, відбувся синцями, але машина, малинова іграшка, ой-єй-єй!

— Мабуть, по квиток? — Одинцов знов пустив у хід конвейєр.

— Що? — не зрозумів незнайомець.

— Я кажу, що ви, мабуть, до Москви по квиток на хокей? — пояснив Одинцов, обережно виводячи “Москвич” з-за корми автобуса, що повз понад узбіччям. — Якраз до відкриття встигнемо, а то потім черга буде страшнюща.

— Ні, не по квиток, — лаконічно відповів незнайомець.

Автобус плив ззаду, й Одинцов перевів “Москвича” далі від білої смуги.

— А от я спеціально раненько встав, — повідомив він. — “Спартачок” має сьогодні вклепати отим Збройним Силам.

Помовчавши, він скрушно додав:

— Хоча останніми сезонами щось не. виходить.

— Я не на хокей. Мітив просто на Москву, та трохи не розрахував, промахнувся. Багато хто ще помиляється. Адже діло нове. От і добираємось, як хто може.

“Таки іноземець!” — вирішив Одинцов.

— То ви застрягли на наших дорогах? — поцікавився він і додав, як людина бувала: — Зараз на путівці краще не потикатися, хіба що на тракторі чи на танку. Для “фольксвагена” або ж “ситроєна” вони, мабуть, затяжкі. Гірше, ніж раллі Париж — Дакар.

Він смачно вимовив іноземні назви й усміхнувсь, задоволений собою.

— Я без машини, — відповів незнайомець.

Одинцов здивовано подививсь у дзеркальце.

“Ото дивак, невже він пішки ходив? А втім, іноземці люди своєрідні…”

— Напевне, до московських музеїв?

— І до музеїв також, — ухилився попутник від прямої відповіді.

Одинцов зменшив швидкість на повороті і прилаштувався за колоною мокрих КРАЗів, що подібно до верблюдів, тягли у своїх містких кузовах гори піску. Замість дачних будиночків обабіч дороги з’явилися заводські корпуси й просторі подвір’я автоколон.

— Пробачте, а звідки ви до нас?

Незнайомець зашарудів плащем.

— Джаньяхара.

“Джаньяхара, Джаньяхара… Може, в Африці? А може, десь поряд з Індонезією! Певне, якась острівна держава. Спитати б, але незручно. Потім, згадуючи мене, темного, судитиме про всіх нас. — Одинцов зиркнув у дзеркальце. — Нехай, повернуся з квитками, в сина спитаю. До речі, квитки. — Одинцов подививсь на годинник. — Саме встигну”, — вирішив він і став неголосно мугикати пісню про чудову п’ятірку і воротаря.

Телевізор — це зовсім не те, навіть, коли він кольоровий. Справжній болільник має бути там, в ревищі трибун, усім тілом мимовільним напруженням м’язів брати участь у тому захоплюючому, поривному діянні, що його звуть “хокей”. Здоровенні спритні чорти в яскравих светрах гасають по майданчику в запалі змагання, а під перекриттями шугає луна — це крешуть лід ковзани, це шайба ковзає об бортик, це стукають клюшки, це горлають тренери… Справжній болільник має бути часткою того тисячоголосого, несамовитого, що вимагає: “Шай-бу! Шай-бу!” — і задоволено горлає! “Мо-лод-ці!” — або ж свистить, та так, що, здається, — важка покрівля, задвигтівши, от-от злетить і здійметься в небо. Хокей — це…

— Дякую, я тут вийду.

Одинцов отямився від хокейного марення. Його “москвич” біг уже в барвистому потоці машин по проспекту на околиці міста.

— Нема за що!

Він під’їхав до тротуару. Незнайомець вийшов і зупинивсь, обсмикуючи плащ. Одинцов помахав йому рукою і, прочинивши дверцята, гукнув крізь вуличний гамір:

— Повернетеся додому, вітайте від нас ваш народ.

Незнайомець обернувся, теж махнув рукою. Голос його пролунав зовсім близько, ніби він, як і досі, сидів у машині.

— Неодмінно перекажу вітання від землян.

Він заквапився до метро, ховаючи обличчя від дощу, а Одинцов виявив на задньому сидінні дрібничку, що випала з кишені незнайомця. А може, залишена ним навмисне.

Одинцов привіз її додому, і показував її усім, і описував у листах, а тоді її забрав хлопчисько, що прийшов до його онука в гості, коли Одинцов уже повернувся до своїх акваріумних рибок, і ніхто так і не дізнався, що то був портативний чужопланетний аналог нашого поки що не створеного Рогу Достатку.

А втім, щодо того, нібито ніхто не знав, сказано не зовсім точно, бо Едгар все ж дізнався. Але дрібничка вже назавжди загубилась.

Щоб відшукати вхід на подвір’я “Дитячого світу”, Едгарові довелося пройти квартал прямо, а тоді квартал — праворуч. Проминувши похмуру арку, він опинився на подвір’ї.

З затилля “Дитячий світ” мав не такий привабливий вигляд, як з фасаду: перед очима постали стіни з латками облупленого тиньку, запорошені вікна службових приміщень, сірі ворота складу, на яких висів промовистого розміру замок. Перед очима постали також двоє миршавих ясенів і куточок для куріння, що складався зі стовпчиків від лави та вмурованої в асфальт залізної бочки тривожного червоного кольору. Біля кущів стояли набиті сміттям бачки, валялися подерті коробки з-під імпортного взуття, клапті обгорткового паперу з надписами “Дякуємо за покупку” та побиті флакони з відділу “Парфюмерія”. Ще на подвір’ї був дерев’яний стіл для гри в доміно і неподалік від сміттєвих бачків — літаюча тарілка.

Біла, обрамлена синьою смужкою тарілка завбільшки як автомобіль “Запорожець”, дуже схожа на тарілки установ громадського харчування, лежала догори дном на асфальті і не виявляла жодних ознак життя, а також нічим не виказувала свого чужопланетного походження. Едгар підійшов до неї, доторкнувся до гладенької поверхні й упевнився, що літаючий об’єкт зроблено з матеріалу, аналогічного, або дуже схожого на той, з якого роблять посуд на наших земних підприємствах. У віддаленому від Едгара секторі верхньої частини тарілки синьою фарбою намальовано було стилізовану ялиночку, стояла літера “Б”, далі загадковий символ “2-С”, навскоси розташувався рівнобічний трикутник з уписаною в нього цифрою “3”, а навпроти — цифра “5”.

Проаналізувавши цю інформацію, Едгар припустив таке:

ялинка є символом планети і свідчить про те, що тарілка прибула з планети, вкритої глицевими лісами;

велика літера “Б” означає або першу літеру назви планети або саму назву;

символ “2-С” недвозначно вказує на те, що планетна система прибульця має два сонця, а отже, найвірогідніше, візит зроблено від 61-ї зірки Лебедя, що в певний період вселяла людству певні підозри (або надії);

рівнобічний трикутник з уписаною в нього арабською цифрою “3” ніс у собі інформацію про те, що система складається з трьох населених планет (“3”), істоти з якої й виробляли різні чудеса в Бермудському трикутнику (знак “трикутник”), а досить велика цифра “5” (або “відмінно”) бадьоро повідомляла про те, що в системі 61-й Лебедя все гаразд.

Поміркувавши ще трохи, Едгар дійшов висновку, що прибульці з метою камуфляжа могли просто скопіювати умовні означення продукції земного фаянсового підприємства. Наприклад, “2-С”, можливо, вказувало на якість, тобто гатунок продукції.

Едгар присів і спробував зазирнути під тарілку, сподіваючись виявити двигуни, але тарілка дуже щільно лежала на асфальті. Він обійшов її, шукаючи вхід, входу візуально не спостерігалося. Тарілка здавалася викинутою на помийницю бракованою іграшкою, яка не мала попиту в “Дитячому світі”.

Ходимо ми по землі, а тарілки літають — ось яка, виявляється, чудна штука…

Едгар задумливо посвистів, потім постукав у гладенький бік тарілки, і в ній одразу ж відкрився вхід. Частина боку тарілки відступила назад, від’їхала вбік — і Едгар зазирнув усередину. Всередині знаходилися два крісла, кермо, педалі, схожі на автомобільні, панель приладів зі спідометром, індикатором витрати пального, великою червоною кнопкою запуску і тумблером для перемикання швидкостей. Зсередини тарілка була геть прозора. Над кріслами теліпалися широкі запобіжні ремені. В одному кріслі лежала газета “Радянський спорт”, на другому — аркуш, видертий з учнівського зошита. На аркуші недбалим почерком було написано: “Коли ж ти дістанеш Потрібні Речі?” Підпису так само, як і звертання, не було.

Це вже вдруге йому нагадували про Потрібні Речі. Певне, наступала пора щось зробити, аби знайти їх, та Едгар ніяк не міг пригадати, де йому доводилося стикатися хоча б із Натяком на них.

Проте в ньому міцніла впевненість, що сьогодні вранці він бачив щось, пов’язане з Потрібними Речами. От тільки що? Едгар заліз усередину тарілки, сів за кермо і, недовго думаючи, натиснув велику червону кнопку, забувши пристебнути запобіжні ремені, й одразу ж був покараний. Тарілка різко підскочила й безгучно гепнулась на асфальт, а Едгар перевірив головою міцність стелі. За пружністю стеля була дуже подібна до фаянсу.

Подальші досліди з кнопкою, педалями, кермом і тумблером не дали жодного позитивного результату. Тарілка підстрибувала (досвідчений Едгар хапався за кермо), та не злетіла. Шістдесятпершозірколебедівці, певне, мали добру звичку: залишаючи засіб до пересування, забирати з собою ключ запалювання.

Едгар задумливо постукував пальцями по панелі приладів і крізь прозорий бік тарілки побачив, як відкрилися двері службового входу і в них з’явився вантажник у фірменному синьому халаті з витонченими білими літерами “ДС” на нагрудній кишені. Вантажник був миловидий, невисокий на зріст, чорночубий, віком десь так під тридцять років. У руці він тримав три чорні коробочки, що їх Едгар упізнав, — то була упаковка французької туалетної води для чоловіків.

Працівник “Дитячого світу” не міг побачити Едгара, та й він, до речі, не звернув ніякісінької уваги на літаючу тарілку з відкритим люком. А взагалі, дивлячись на тарілку, не можна було сказати, що вона літаюча. Вантажник ступив кілька кроків по подвір’ю, зупинився біля залізної бочки і закурив.

Він курив і інколи дивився на годинник, і видивився-таки, бо з-під арки квапливо вийшов такий самий миловидий молодик у джинсах, чорній лискучій куртці і блакитній спортивній шапочці. Молодик дуже якось по-знайомому покашляв, і Едгар упізнав у ньому Блакитного Лицаря.

Блакитний Лицар діловито підійшов до Вантажника, діловито привітався, діловито поклав гроші в кишеню з витонченими білими літерами “ДС”, діловито дістав з-під куртки поліетиленовий пакет зі знайомою пишнокосою зіркою естради (в Едгара стислося серце, коли він побачив цей пакет, з якого нещодавно визирали батон, горловина молочної пляшки), так само діловито поклав туди коробочки з дефіцитом і хотів був уже попрощатися, та тут Едгар не витримав. Він вискочив з невпізнаного літаючого об’єкта, що прилетів з планети “Б”, і рушив до місця проведення операції “гроші — товар”.

Завваживши стороннього, Вантажник пожбурив недокурок у залізну бочку і став байдужісінько роздивлятися сміттєві бачки, а Блакитний Лицар насупився. Мав би він списа, то неодмінно підніс би його.

— Добридень, — миролюбно мовив Едгар, підходячи до учасників операції.

— Сторонніх не обслуговуємо, — процідив крізь зуби Вантажник і далі роздивляючись сміттєві бачки.

— Сім днів і сім ночей минули після зелених свят, і простяглась тепер дорога назад, до стародавнього замку Ескладоса Рудого, якого переміг Лицар з Левом у чесному двобої, — ні сіло ні впало протягло мовив Блакитний Лицар. — До речі, інакше ніяк не дістанеш, — додав він, похмуро дивлячись на Едгара.

— Де Юдіф? — навпростець спитав Едгар.

Блакитний Лицар спохмурнів.

— А от про це питати не треба. Не слід. Не годиться. Сім днів і сім ночей мечі брязкали, сім днів і сім ночей коні хропли в Камелоті славному, місті Артуровому, сім днів і сім ночей над столами здіймали келихи важезні з добрим вином, і обличчя красунь усміхами квітли у сяйві смолоскипів, і королева Генєв’єра махала білою хусткою…

Едгар спробував докинути своє слово, та Блакитного Лицаря понесло. Вантажник, роззявивши рота, всотував інформацію.

— Хусткою махала королева Генєв’єра, — і далі розпатякував Блакитний Лицар, розмахуючи Юдіфиним пакетом, — вітаючи найдостойніших із достойних, найдужчих із дужих, найвідважніших із відважних. Сім днів і сім ночей бенкетували і змагались на лицарських турнірах при дворі короля Артура, і лежав тепер шлях назад, довгий шлях через похмурий Броселіандський ліс, що наче тінь важка, впав на Королівство Артурове…

Нараз він замовк:

— “Юдіфи” немає, — промурмотів Вантажник. — “Клеопатра” є, так її на прилавку навалом, і черга невелика.

— Де Юдіф? — знову спитав Едгар.

Блакитний Лицар усміхнувся:

— Знайдете Потрібні Речі — і Юдіф буде там, де ви забажаєте. Можливо.

Він з гідністю кивнув головою і діловитою ходою пішов у бік арки. Ходив він дуже швидко, певне, що почував себе надзвичайно легко без обладунку.

Едгар очікувально глянув на Вантажника, а той витріщився на перекинуту тарілку, показуючи всім своїм виглядом, ніби він здивований, і запропонував Едгарові сигарету. Вантажник міг досить довго перебувати на холоді, бо під халатом на ньому був пухнастий светр.

Едгар машинально взяв сигарету, ще раз уважно вивчив непроникну фізіономію Вантажника, так наче тільки щойно його побачив, і, усміхаючись, повагом запитав:

— Отже, дефіцит?

— Отже, дефіцит, — підтвердив Вантажник і теж усміхнувся.

Вони постояли, помовчали. Едгар чекав.

І дочекався.

Бо коли чекаєш, завжди чогось дочекаєшся. Нехай не зовсім того, на що чекав. Хоча можна чекати на кінець світу, а дочекатися дощика в четвер.

Або чекати обіцяного, нехай хоч і три роки, а дочекатися, доки свисне отой-таки звичайнісінький рак.

І все ж Едгар дочекався.

— Дещо про дефіцит, — мовив, нарешті, Вантажник. — Наголошую: дещо. Двома словами. Зважуючи онде на ту штукенцію, — він кивнув на тарілку. — Буквально вчора. Прийшов з роботи, включив у кімнаті світло, а там маєш — прибулець. Сидить, розумієш, у кріслі, кінцівки під себе підібгав і блимає отак собі поволеньки — блакитна зірка, та й годі. Кайф ловить.

“Добривечір, — кажу, — брате по розуму”. — “Здрастуйте”, — озивається. З таким незначним акцентом спікає, гаркавить трохи до того ж, а взагалі прононсейшен — будь здоров! “Пардон, — каже, — за вторгнення”. — “Дарма, — відповідаю. — Будьте, як удома”. Так само сів, запропонував йому закурити. Етикет знаємо.

“Дякую, — каже. — Не курю. — Ввічливо так каже. — А ви, — пропонує, — куріть собі, це ніскілечки не заважає”. Коротше, вихований такий виявився. Все як годиться.

Сидимо, загалом, мовчимо. Я собі димлю, він кінцівками ворушить.

“Здалека до нас?” — це я його запитую. Довідуюсь. “Та це, — каже, — як подивитися. Майже з Центру Галактики”. Класно!

“Край, — кажу, — неблизький”. А він мені: самі, мовляв, розумієте, не на своїх вісьмох. Через простір, отже.

Киваю я йому й далі, отже, бесіду світську проводжу.

“Як, — питаю, — там у вас, у Центрі?” В метрополії, отже. А він раптом аж позеленів геть увесь, від крісла не відрізниш. І кліпавку свою єдину заплющив.

Ну, думаю, собі, погас. Ратиці відкинув. Коли ж чую, ні, відповідає.

“Хріново, — каже, — в нас. Я через те, — каже, — й зважився”, — й усе таке інше. Ну, я одразу: чим можу, мовляв, у пригоді стати? Нічого собі прибулець. Не жлоб якийсь там, Забарвлення змінює і сором’язливий такий. Ну, гадаю собі, треба допомогти дружкові.

Він кліпавку розплющив та й проголосив: “Бачте, — каже, — соку немає в нас ягідного”.

Я отетерів трохи і питаю: “Як немає?” — “Зовсім, — відповідає. — Дощі, мовляв, великі були, лванів розвелось, як бруду. Почали, — каже, — імпортувати з Флавії, а там переворот, завал, кордони закрили і таке інше. А в мене, — каже, — гості сьогодні. Нещодавно дірочку чергову кинули ну, звісно, всіх тузів запросив. Що, — каже, — за гульня без соку? Хобот, мовляв, нічим замочити”.

Плямами увесь вкрився, мені вже здалося, що капець йому, а він: “Спасибі, каже, — підказали мені, що тут буває. Задалеко, звісно, з переходами, та що вдієш? Без соку ж бо — капець!” І знову заблимав блакитною зіркою. “Добре, — каже, — що маршрут сюди закинули в інтересах трудящих”.

І знову знітився.

Я кажу: “Про що йдеться, брате по розуму? В мене того соку — вище голови. Як у вас, лванів. Біжи на кухню й бери, скільки тобі треба”.

Ну, він тоді хіба що тільки бекати з радощів не почав. “Дякую, дякую”, — а сам з крісла, згорнувся клубком, та мерщій на кухню, наче кулька рожева.

Ну, думаю собі, догодив. Приємно, хай йому чорт, виручити когось у важку хвилину.

Повернувся він. Каже, що, мовляв, сік уже відправив, і став знову вибачатись. Але пожовк. Пробач, мовляв, друже, за турботу, напруження полів величезне, перевантаження, тенди-сенди; виповзти, мовляв, тільки в твоїй хаті можна. Про кривизну гіпертунель щось таке варнякав. Мовляв, планували станцію на пустирі, а я тут халупу поставив. Ну, як годиться, вибачався.

“Бога ради, — кажу. — Не варто”. А він посинів та й каже: “Знаєте, в нас мафіки — інших таких ніде немає. Класні. Матимете час, — каже, — забіжіть до нас на Орію, гіпертунель просто біля гнізда виходить”.

Загалом, блимав, синів і нарешті випхався.

Я хап-хап по полицях — сигарет остання пачка. Під три чорти! Треба, виходить, теж пхатися кудись, бо свого ж тютюну немає. Не вирощуємо. Навідуємося тут на одну планетку через підпростір. Аби лишень друзяка Сергій дома був.

Кінцівками передніми сягнув на полицю, шапки для голів прихопив — і сюди!

Вантажник замовк, і Едгар, глянувши на нього, побачив, що з коміра фірменого синього халата вистромилися дві чорночубі голови. Голови покліпали чотирма очима й усміхнулися двома ротами.

— Здоров будь, приятелю! — хором мовили Вантажникові голови і хвацько сплюнули під ноги.

Вантажник підтюпцем добіг до літаючої тарілки, ще раз усміхнувся і мовив:

— А зірочка усе-таки не та, що ти гадав. Шістдесят друга Лебедя.

А тоді додав правим від Едгара ротом:

— Та міркував ти непогано.

Жаргон виказував його з обома головами. Перебирав міру Вантажник із жаргоном. Надто вже під нас підроблявся.

Він зник у тарілці. Люк засунувся, тарілка знялася трохи, повисіла якусь хвилину над сміттєвими бачками і, набираючи висоту, круто пішла над подвір’ям, І Едгар помахав їй услід.

Він іще трохи постояв на подвір’ї магазину “Дитячий світ”, розмірковуючи, хто де може зараз бути. Із його розрахунків виходило так, що Марсіянський Сфінкс розташувався на Марсі, в районі Кідонії, Дракон — на подвір’ї автотранспортної установи, Хрипкуватий, Але Не Позбавлений Приємності Голос перебував десь неподалік, Блакитний Лицар ловив таксі або нудився на зупинці, щоб якось відвезти додому дефіцит, Юдіф… Про Юдіф Едгар наказав собі не думати. Двійник, найімовірніше, сидів у себе на кухні біля вікна і, злорадо усміхаючись, гортав книжку І. С. Шкловського “Всесвіт, життя, розум”, пахкаючи при цьому сигаретою “Опал” і встигаючи озирнути поглядом осіб жіночої статі, що простували проспектом до промтоварного магазину; Похмільна Особа, позбувшися нарешті стану похмілля і перепохмелившись, обговорювала в пивному барі перспективи московського “Спартака” в світлі спроможності суперників, Відображення працювало над третьою частиною повісті “Прогулянки звичайної”, а Чорнокоса Власниця сиділа в суботній компанії, пахкаючи сигаретою і поклавши на коліна книгу М. Булгакова “Майстер і Маргарита”, так, щоб видно було назву.

Хто там іще зостався? Ага, зостався Вантажник, котрий кермував літаючою подобою тарілки, певне, тримаючи курс на 62-гу зірку Лебедя і водночас примудряючись писати звіт про відрядження. Незрозумілою, звісно, була його затримка до суботи, та, певне, він розраховував на відгул у понеділок.

Отож усі були зайняті якоюсь роботою.

Едгар замислено походив трохи між сміттєвими бачками. На подвір’ї “Дитячого світу” було безлюдно, тихо і якось самотньо.

Безлюдно все довкола серед синюватих снігів — лише в далечині погрожують рівнинні руки покинутих стовпів. Німотно все довкола, давно розтануло шерехтіння слів — лише ледь чутно постукують замерзлі дроти. Нерухомо все довкола. Застигли розчерки слідів, лише лягають на сніги тіні — духи хмар, що повзуть по небу.

Не було синюватих снігів. Так само, як не було дротів, слідів і хмар. Це все вигадав Едгар. І це теж був континуум. Континуум уяви. І не менш реальний, аніж континуум, що претендував на звання єдино реального.

Отож виходило, що можна було зайти до Дракона.

Едгар знову пройшов під аркою, потай сподіваючись почути Хрипкуватий, Але Не Позбавлений Приємності Голос — але не почув. Під аркою не спостеріг нікого, крім хіба що гладкого сірого кота. Сірий кіт явно щось обмірковував — надто вже зосереджений був у нього вигляд. Цілком можливо, що він іще в початкових класах збагнув суть єдиної теорії поля і розв’язав теорему, а люди, на превеликий жаль (на превеликий жаль для людей), не звертали на нього жодної уваги. Нявчить собі щось — то й нехай нявчить. А може, те нявчання містить у собі значущу для нас інформацію. А ми лише зрідка, коли наринуть ніжні почуття, погладимо носія цієї значущої інформації, а то й каменюкою в нього пожбуримо. А можливо, що вуса — то аж ніяк не вуса, а антени, з допомогою яких кіт спілкується з іншими котами й інформує свою далеку планету про спостереження за нами, аборигенами. Тисячі розвідників кошачої планети шастають по землі, запобігають ласки й довір’я в людей і збирають інформацію про нас-таки, про людей.

А далі? Що далі?

За невідомим для нас сигналом вони в масштабі планети заграбастають у свої лапи владу, поневолять нас і кидатимуть нам шматки риби (до того ж не найсмачніші і не найсвіжіші), інколи напуватимуть молоком, поблажливо почісуватимуть своїми лапами нас за вухами і…

Битимуть каменюками.

Ось так.

Сірий кіт провів Едгара поглядом, і вуса в нього поворухнулися. Едгар вийшов з арки і мало не зіткнувся з Юдіф. Вуличка була досить вузенька й безлюдна, і легенький вітерець маяв репродукцією з картини “Джоконда”, пришпиленою до дверей тютюнової крамнички.

Юдіф з’явилась у сірому пальті і плетеній шапочці. Вона, не пізнаючи Едгара, глянула на нього й збиралась іти далі у своїх справах.

— Юдіф! — зніяковіло мовив Едгар. — Куди ви?

Юдіф здивовано звела брови і гостро запитала:

— Що вам потрібно?

— Куди ви, Юдіф? — знову спитав Едгар.

Юдіф глянула круг себе, та поблизу не було ні душі, а за шибкою тютюнової крамнички висіла записка: “Буду через годину”. Юдіф відступила на крок і насупилася.

— По-перше, я не Юдіф. — Вона явно мала намір пожбурити чимось у Едгара. — А, по-друге, яке вам діло до того, куди я йду?

— Пробачте, — приязно мовив Едгар. — Просто ви дуже схожі на одну мою знайому, і ми з нею саме збиралися зайти до “Сніжинки”.

Зморщечка між бровами в Юдіф поволі розгладжувалась. Дівчина з цікавістю глянула на Едгара і завагалась.

— Там дуже смачне морозиво, — наступав Едгар. — Недалеко звідси, одразу ж за рогом.

— Гаразд, — погодилась Юдіф, і очі її засяяли усмішкою. — Але ненадовго.

— Ну, звичайно! — весело вигукнув Едгар.

І вони пішли до “Сніжинки”.

В кафе він допоміг Юдіф зняти пальто, і виявилося, що вона в тій самісінькій сукні, в якій назавжди вгамувала Олоферна і прийшла на роботу до “Комбінату побутових послуг”. Вони проминули сонного вахтера, зійшли на другий поверх, перетнули зал і сіли за столик біля скляної стіни кафе. Відвідувачів було не дуже багато, тихо лунала музика, офіціанти в білих фартушках безгучно розносили блискучі вазочки з морозивом — загалом, кафе всіляко сприяло неквапливій, розважливій розмові.

Юдіф нарешті дозволила Едгарові називати себе Юдіф, і вони сиділи, їли морозиво й розмовляли, дивлячись одне одному в очі.

Про що вони розмовляли? Про що розмовляли…

Та чи так уже це важливо?

За скляною стіною в синяві височини сяяло сонце, і вони побачили, як дванадцять лебедів знялися над кінотеатром і розтанули в небі. І ще вони побачили те, що рідко кому щастить побачити: навпроти, в тісному подвір’ячку раптом; розквітнув трояндовий кущ. Подвір’ячко було порожнє, а люди, що йшли вулицею, не могли побачити розквітлих за огорожею троянд, і тільки вони удвох могли згори спостерігати це маленьке чудо.

Мінячись відблисками, біжать від зірки до зірки веселкові дороги. Ми простуємо ними удвох. І якщо нам скажуть, що богів ніде не існує, — ми висміємо невіруючих, бо це наші шляхи і зірки для нас. Нам простувати ними багато років.

Шкода, їм перешкодили. Чого все гарне таке крихке, таке недовговічне? Чого так легко розбиваються кришталеві вежі, чого залишають береги кораблі з червоними вітрилами?..

Перешкодив їм, певна річ, Блакитний Лицар. Він не чекаючи на запрошення, сів до їхнього столика, вмить спорожнив свою вазочку з морозивом і безапеляційно ознаймував, що має намір провадити далі розповідь про шлях через Броселіандський ліс.

Едгар засмутився. Юдіф також.

Вона зітхнула, підвелася й пішла. Едгар поквапився за нею, та встиг лише побачити, як промайнуло внизу сіре пальто. Він вибіг на вулицю в ту мить, коли салатового кольору таксі, набираючи швидкості, рушило до зеленої плями світлофора.

Він повернувся до кафе й сів проти Блакитного Лицаря. На вигляд той не був ані збентежений, ані стурбований, Він спритно поглинав чергову порцію морозива.

— Все, що йде від нас, — повернеться, — філософськи проказав він. — І все, що повертається, раніше чи пізніше — піде. Не варто засмучуватися.

Едгар не мав бажання розмовляти з ним. Блакитний Лицар з’явився дуже не до речі. Стояв би собі за старовинним годинником і розмірковував би собі про свій Броселіанд. Про те, як нехристів-сатаноїдів клав трупами праворуч і ліворуч, та як красунь золотокосих визволяв із зачарованих замків, та як із велетнями бився.

І що характерно: жоден, ну буквально жоден факт не підтверджено історично, а вони вештаються з розмаяними пір’їнами на шоломах, і в кожній пивниці, цмулячи з кухля, вихваляються своїми подвигами. А де, де ж вони, оті побиті нехристі? Де красуні, визволені з чаклунських чарів? Хто всі ті подвиги бачив, хто протокола складав, хто дописував для нащадків?

Толочили, звісне діло, кіньми флору й фауну, з мечами й списами вправлялися, ніхто не заперечує, цокали підковами під вікнами, безперечно. Роками шукали за лісами й долами Святого Грааля, билися за гріб Господа Бога, й пили неабияк, і поїсти годні були ще й як, але подвиги — до чого вони тут?

Блакитний Лицар поглинав морозиво, а Едгар дививсь у. вікно. Не літали вже лебеді, і троянди зів’яли, обернулись у жалюгідні грудочки, і кущ пожухнув, схилившись аж до самісінької землі.

Коли симпатична офіціантка поставила перед Блакитним Лицарем іще три вазочки, обличчя месіра вкривала вже легка паморозь. Блакитний Лицар давився морозивом і, між іншим, щось говорив, дихаючи парою, та Едгар не слухав його. Він думав про те, як відшукати Юдіф.

Блакитний Лицар, певна річ, бачив, що Едгар його не слухає, тому дуже пожвавішав і навіть розстебнув “блискавку” на комірі голубої спортивної сорочки, коли до столика підійшов іще один любитель морозива. Виявилося, що цей любитель — Едгарів двійник. Він сів і зацікавлено втупився поглядом в офіціантку, що підійшла до їхнього столика.

— Одну порцію, голубонько, — протуркотів Двійник і скоса глянув спершу на Едгара, а тоді на Блакитного Лицаря, огорнутого клубами пари. — В нього, певне, пташка спурхнула? — спитав він у Лицаря, маючи на увазі Едгара.

Блакитний Лицар повагом кивнув, закашлявся й мовив застудженим голосом:

— Авжеж, нашого друга покинула дама. Красуні ой як часто бувають лихі.

— Всі однакові, — озвався двійник. — Я вчора проводжав одну, анекдотами її розважав, на таксі покатав, а вона біля дверей каже: “До побачення, дуже приємно було познайомитися”. Приємно їй, бачте.

— Списом під ребра, — відреагував Блакитний Лицар і додав без жодного видимого зв’язку з попереднім: — А в Генки чорна дірка в квартирі з’явилася. Спершу краватку, тоді рукавиці для боксу, а тоді й до електрики дійшло, й до магнітофона. Пхнувся він сам до тієї дірки, то лишень учора викараскавсь у дачному селищі й однаково без магнітофона,

— Все життя наше — суцільна чорна дірка. Вабить усі наші прагнення й бажання, а навзамін — хоч би тобі що! — пробурчав двійник. — Учора я з тридцяткою до пивниці пішов — і куди та тридцятка поділася… А теж до чогось замолоду поривався. Горів, переживав, міркував про сенс життя, сперечався до хрипоти, до бійок пхався, справедливості вимагав. Паскудства не терпів. Співчуття, бачте, розуміння прагнув знайти. Де там! Потрібен ти комусь зі своїми переживаннями. Кожен про себе дбає і за себе журиться. Тільки за себе. Тільки себе й бачить, тільки себе й чує. Де вони, друзі оті? Таж прикидалися, що розуміють тебе, підтакували. А кралі? Ех, гірш од них нічого не буває! Душу поколупає, наче віником, все вимете — і бувай здоровий! Дякувати, коли кивне потім при зустрічі. Кожен лише в себе дивиться, кожен сам собі чорна дірка або навіть не чорна, а біла — все відтручує…

— Та ви, голубе, так само в себе дивитесь, — зауважив Блакитний Лицар.

— Авжеж, що в себе. Хіба я кращий од інших? І заради чого я вдивлятимусь чогось в інших? Годі, ми вже це куштували. Тепер скуштуємо холодненького. З сиропом. Душа саме лишень холодненьке сприймає, бо рідне воно їй.

Двійник замовк і взявся до морозива. Хоч він і Двійник, та на вигляд був усе ж старший від Едгара: зморшки під очима густіше помережили, між брів пролягла глибока зморшка, і на щоках, де змалку були ямки, так само пролягли зморшки.

— Даремно ви так, голубчику, — заморожено сказав Блакитний Лицар. — Даремно відмежовуєтесь. І, зрештою, за все слід платити. За розуміння — подвійно. І не скупитися на ціні — вона ніколи не буде зависока.

— А-а! — відмахнувся Двійник.

— Даремно, даремно, — казав Блакитний Лицар що далі, то тихіше й тихіше. — Квапливі висновки, голубе, не завжди бувають правильні… — Він замовк і застиг як статуя. Виявилася звичка до нерухомого способу життя в кутку кімнати, та й заледенів він увесь від поглинутого морозива.

Едгар поглядом шукав офіціантку, щоб розплатитися, а Двійник, суплячи брови, знехотя копирсався ложечкою в морозиві.

— Інша річ, чи цікавий ти комусь з усіма своїми переживаннями й роздумами, — пробурчав він. — Чорта лисого ти цікавий. Це я вам напевне кажу. Ділюся, так би мовити, здобутками тривалих роздумів. — Тепер Двійник звертався безпосередньо до Едгара, не помічаючи, до речі, своєї майже абсолютної з ним схожості. Нікому ти не цікавий, і собі не цікавий, а все це длубання в собі від надмірної зарозумілості. Завжди вважав себе розумнішим від інших, значнішим від інших, таким собі центром Всесвіту, а насправді виявився найпересічніший з усіх пересічних, тільки боїшся зізнатися в цьому собі самому. Бо коли признаєшся, то й у зашморг можна одразу ж. Отож і займаєшся самозаспокоєнням і самовиправданням і намарно силкуєшся довести щось комусь, а головне — собі довести, хоча в глибині душі чудово розумієш, що нікому та нічого не доведеш… Бо неможливо довести того, чого не існує. І злість через це…

— Пробачте, — сказав Едгар, розрахувався з офіціанткою і підвівся.

— Пробачаю, — понуро озвався Двійник. — Від себе однаково не втечеш. І наплюй ти на свої Потрібні Речі. Вже хто-хто, а ти ж бо знаєш, що тобі вони аж ніяк не потрібні. А тим паче — іншим. Все це самоошуканство. Наплюй і дивися собі вечорами телевізор.

Двійник провадив далі, сидячи за столиком навпроти замерзлої подоби Блакитного Лицаря, а Едгар, не обертаючись, залишив залу й зійшов до гардероба.

Коли він одягав перед дзеркалом куртку, в нього раптом промайнула думка про те, щоб щезнути в задзеркальному просторі, та він облишив цю думку — настрій був не той. Двійник дещо зіпсував йому настрій. Тому Едгар вирішив усе ж добутися до Дракона. Дракон принаймні не гарикав і рідко коли пускався в хащі самоаналізу. Хоча проблем у нього теж вистачало..

Едгар зупинився біля Дракона і ляснув долонею по тугій шині.

— Здоров!

— Добридень, — ту ж мить озвався Дракон. — Нарешті. Прочитав мої… е-е… мемуари?

— Не до кінця, — чесно признався Едгар і сів на широку приступку кабіни.

— Ну і як?

З Драконом можна було говорити відверто. Дракон не ображався, не розводився про вражене самолюбство, не був марнославний (до певної міри) і вмів цінувати щирість. Це вигідно відрізняло його від деяких діячів із гіпертрофованим самолюбством.

— Взагалі, не дуже, — мовив Едгар. — Слабеньке. Мова така собі, так, щось таке невиразне. Хоча загалом мені сподобалося. Але головне — не зрозуміла мета. Задля чого написано?

Дракон мовчав. Це не означало, що він образився. Це означало, що він зважує Едгарові слова. В радіаторі в нього щось булькало.

— Сумління не дає спокою, — зітхнувши мовив Дракон. — Неможливість висловити. Неадекватність…

Дракон полюбляв удаватися до такої побудови своїх висловлювань, інколи навіть похизуватися різними багатозначними солідними словами. Про континуум він так само полюбляв порозмовляти і взагалі говорив чимало, і це, напевне, можна було пояснити браком спілкування.

— Ніяк не можу усунути суперечності між тим, що відчуваєш, що хочеш висловити, — провадив далі Дракон, — і тим, який вигляд матиме це згодом на папері. Скажімо, так: — багатство внутрішнього світу і убогість зовнішнього зображення. Муки слова. Муки під час спроби відбити почуття в символах. Знаю, що в цьому я аж ніяк не оригінальний, та факти — річ уперта. Доводиться визнати це. До ідеалу так само далеко, як до власної потилиці.

(Дракон був прибічником теорії замкненого Всесвіту, в якому найдалі від спостерігача, певна річ, знаходиться власна потилиця).

— Та не це найстрашніше, — Едгар зітхнув. — Не це найстрашніше… До адекватності можна наблизитися, вдосконалюючи майстерність, повсякчас управляючись. Це поправне. Гірше інше. Набагато, набагато гірше. Коли хочеш щось сказати, а сказати ж бо нема чого. Висловити нема чого. А найстрашніше, коли гадаєш, що є що сказати, а сказати немає чого. Отут уже нема ніякої ради, друже Драконе. Можна писати по десять годин на добу, можна перевершити всіх у красномовстві, та коли немає чого сказати іншим…

Вони помовчали. В Едгара знов трохи зіпсувався настрій, і він курив, дивлячися собі під ноги, на сірий асфальт, а Дракон делікатно дожидався, коли Едгар заговорить.

Незціленних скорбот нема, і тому не сумуй, поете. Стулити вмій рота і знай одно: що глибша скорбота, то ближче дно.

— Гаразд. — Едгар махнув рукою і, опам’ятавшись, квапливо загасив цигарку. — Це Двійник робить усе, щоб зіпсувати мені суботу. Давай поговоримо про інше.

І вони поговорили про інше. Дракон розповідав про свої творчі плани, нарікав на брак часу й замовив Едгарові ряд монографій з історії Ренесансу, “Пісню про Нібелунгів” та “Іспанську поезію в російських перекладах”, а Едгар розповів Драконові про своє перебування в Місті Флюгерів та невдалу спробу спілкування з Марсіянським Сфінксом.

Дракона, здавалося, зацікавило Едгарове повідомлення, і він розповів про деякі факти з життя Марсіянського Сфінкса.

Ось що повідав Дракон. В стародавні часи знався він зі Сфінксом Єгипетським, а той, до речі, доводився якоюсь-там ріднею Марсіянському Сфінксові. А Марсіянський Сфінкс у ті роки вже мешкав на Марсі, в районі Кідонії, і посідав високий пост Великого Верховного Координатора марсіянського суспільства. Марсіяни жили собі, горя не знаючи, і завдяки мудрим Сфінксовим порадам життя їхнє обминали усілякі лиха й турботи. Щодо їжі вони були невибагливі, цілком задовольняючись своїм єдиним продуктом харчування, схожим на звичайну капусту, тому жили вони, не знаючи лиха, займаючися переважно літературою, живописом, музикою та спорудженням красивих каналів, які були для них чимсь схожим на наше різьблення по дереву. Марсіянський Сфінкс, він таки й Великий Верховний Координатор, вчасно вказував легковажним марсіянам на оптимальні варіанти розв’язання тих чи інших виробничих питань, і все було якнайкраще в тому якнайкращому зі світів.

Та одного аж ніяк не чудового ранку марсіяни стали жертвами кіберофобії, що сьогодні відома вже й землянам. Суть її в тому, що машина неодмінно помічає всі помилки людей і повідомляє їм про це з безжальною “нелюдською” щирістю й категоричністю. Така поведінка машини, зі свого боку, викликає в персоналу, що її обслуговує, комплекс неповноцінності.

На суть справи вплинув той факт, що Марсіянський Сфінкс не був машиною в прямому значенні цього слова. Дракон не був цілком певний того, але з деяких висловлювань Сфінкса Єгипетського про свого родича у нього склалося враження, що Марсіянський Сфінкс є породженням доілемового Всесвіту, не машиною й не живим організмом, до того ж не синтезом першого й другого. Якщо вдатися до певної класифікації і до першого розділу занести живі організми, до другого — кібернетичні системи, до третього — кіборгів, сигомів та іншу братію, то Марсіянський Сфінкс, з огляду на особливість своєї природи, потрапляє до четвертого розділу.

Отож, кіберофобія охопила марсіян, і марсіяни поквапилися відмовитись од послуг Марсіянського Сфінкса, що, до речі, виконував свої обов’язки цілком добровільно. Недалекоглядні марсіяни позбавили Сфінкса звання Великого Верховного Координатора, припинили з ним будь-яке спілкування, знищили дороги, що вели до місця перебування Сфінкса, переселилися з Кідонії й дітям своїм хотіли заборонити навіть думати про колишнього Великого Верховного Координатора.

І, як виявилося, поквапились у цьому своєму рішенні. Не встигли заборонити дітям.

Марсіянському Сфінксові було начхати на таку поведінку марсіян, і він повідомив про це, бесідуючи якось зі своїм земним родичем. Він занурився в самоспоглядання, давши можливість марсіянам самим викручуватися з усіх бід. А біда не забарилася. Невдовзі після розриву їхніх стосунків хтозна з якої причини загинув на пні весь урожай марсіянської капусти. Запасів легковажним марсіянам ненадовго вистачило, і повмирали вони голодною смертю.

До Сфінкса вони по допомогу не звернулися, хоча той, безперечно, міг би їм допомогти. Та марсіяни були не лише легковажні, а й горді, а Марсіянський Сфінкс не бачив потреби втручатися непроханим, та й до того ж він геть поринув у самоспоглядання.

Отак і загинула марсіянська цивілізація, загинула в ті часи, коли на Землі повного розмаху набуло Велике переселення народів.

У Дракона було іще одне припущення щодо природи Марсіянського Сфінкса. Він вважав цілком імовірним, що Сфінкс є інструментом Інопланетного Розуму, який, експериментуючи, створив колись Сонячну Систему.

— Хоч би хто він був, а пальця йому в рот не клади, — закінчив Дракон свою розповідь.

Едгар погодився з цим висновком Дракона, хоча й не збирався класти пальця до рота Марсіянському Сфінксові.

— А в Місті Флюгерів я, напевне, наступного тижня побуваю, — пообіцяв Дракон. — Погомоню зі Сфінксом. Запитаю в нього про дещо. Може, він мені й відповість.

— Про що запитаєш, якщо це не секрет?

— Та, розумієш, кортить розпитати, що ж усе-таки було до Ілема? Як жилося-дихалось? Є в мене, розумієш, деякі міркування з цього приводу, хочу перевірити, чи правильно я міркую.

Дракон знітився, закректав, засопів радіатором.

— Ну-ну! — заохотив Едгар співбесідника.

— Міркую, як це було тоді, п’ятнадцять мільярдів років тому, до Великого вибуху? До початкової сингулярності, як тепер звичайно говорять. Правду кажучи, мені більше до снаги ортодоксальна точка зору, без будь-яких мудрацій. Знаєш, на зразок всякої там первинної, та ще квантової, та ще й просторово-часової, та ще й піни, всіляких отих міхурів, тобто пузиркових інфляційних структур… Язика можна собі зламати. Не схвалюю я таких ускладнень. Зуби від них ниють. Світ повинен бути простим за своєю суттю, складності в нього вносимо ми.

І гадаю я от що: був, певна річ, до Великого вибуху інший Всесвіт, тільки час у ньому біг нібито навпаки. Що далі від Вибуху, — то старше, що ближче — то, відповідно, молодше. Все існуюче в світі з’являлося з хаосу, на межі руйнування, потім досягало найдосконалішого вигляду, вищої точки розвитку, проходило шлях до юності, дитинства, поступово деградуючи, і щезало у власному дородку.

Гадаю, що Сфінкса створили задовго до Вибуху, поки тодішня цивілізація ще здатна була щось робити. А тоді цивілізація, природно, впала в дитинство й наказала довго жити, а Сфінкс зостався й живе, як наказано. Як тобі таке припущення?

Едгар подумав трохи й відповів щиро, як і слід було відповідати Драконові, дивлячись просто в його скляні очі.

— Сказати, що твої міркування дуже оригінальні, на жаль, не можу. Хоча сама гіпотеза, може, й не краща, але й аж ніяк не гірша від багатьох інших.

— Той, хто має власну думку, гідний більшої поваги, аніж той, хто не має ніякої, — відрубав Дракон і ляснув хвостом по своїй укритій лускою спині, наполохавши голубів, що повмощувалися на даху майстерні.

— А в мене ще ось яка ідея з’явилася: нашого друга, експериментуючи, закинув сюди Інопланетний Розум, коли створював Сонячну Систему. Як спостерігача і порадника. Я вже про це говорив. А згодом або забув про свій експеримент, або не став надавати йому значення, а може, в нього з’явилися нові клопоти…

— Або взагалі переселився з нашого континуума в інші Всесвіти, — підхопив Едгар.

— Може, й так, — погодився Дракон. — Усе може бути. Але є в мене ще одна гадка. Гадаю, що наш приятель марсіянин зв’язку з тим-таки Розумом досі не втрачав, а тому я з ним неодмінно порозмовляю. Знайду вільний час і порозмовляю. А розмова має бути цікава!

Дракон сичав від збудження і поводив своїми рожевими морськими плавниками, як кінь на виступі ВІА. Едгар, як відомо, вже мав досвід спілкування з Марсіянським Сфінксом, тому засумнівавсь, що Дракон досягне успіху, а втім, промовчав.

А Дракон і далі теоретизував, підтверджуючи правильність положення про позитивний вплив тривалих нічних роздумів на процес зародження як животворних, так і неживотворних ідей. Він якось непомітно перейшов від міркувань про Марсіянського Сфінкса до питання про генезис його, Драконового, племені й розповів Едгарові старовинний переказ про те, як у допотопні часи навідала Землю чергова партія інопланетян. Інопланетяни привезли з собою драконів для вивчення питання про можливість успішного існування вищезгаданих драконів за умов планет земного типу. І вийшло так, що інопланетяни або загинули, або повернулися на свою батьківщину, а дракони зосталися.

З Драконової розповіді випливав трохи несподіваний для Едгара висновок: непізнані літальні об’єкти шукають на Землі саме драконів, а тому й не йдуть на контакт із землянами, які їх абсолютно не цікавлять. Дракон побідкався з приводу того, що ніяк не може зустрітись із земляками, а Едгар, своєю чергою, пообіцяв посприяти, скільки він міг, в організації зустрічі.

На цьому вони й розпрощалися, цілком задоволені один одним. На прохідній Едгар подякував вахтерові Василю Федотовичу за надану йому можливість побесідувати з Драконом і попрощався, та Василь Федотович відповів досить невиразно, а саме — щось нерозбірливо промугикав — і ще нижче схилився над книжкою. Він читав “Гулянку на узбіччі”.

Жовтий автобус під’їхав іще завидна, розродився, а у зворотний рейс узяв з собою самого Едгара, бо більше на зупинці бажаючих не було. Втім, у салоні виявився ще один пасажир. Пасажир був одягнений у фіалкового кольору вбрання, що нагадувало спортивний костюм з дуже широкими шароварами, на ногах у нього були високі, схожі на лижні, черевики, на шиї — такий же фіалковий пухнастий шарф, а на голові— така ж фіалкова, схожа на спортивну, шапочка. Пасажир був худорлявий, не мав ні вус, ні бороди, й з усього його вигляду видно було, що він зморений. Сидів він проти напрямку, в якому рухавсь автобус. Пасажир спав.

Едгар сів за два крісла від змореного фіалкового пасажира і став дивитись у вікно. За ним пропливав індустріальний пейзаж південно-західного міського промвузла: бетоновані огорожі, прохідні, димарі, підйомні крани, що підносилися понад огорожами, сірі корпуси заводів.

— Де ми?

Едгар відволік свою увагу від споглядання пейзажу і виявив, що Фіалковий не спить, а дивиться на нього стривоженими зеленими очима. Голос у Фіалкового був досить-таки пронизливий, що легко перекривав форкання мотору.

— Наступна — плодоовочева база, — озвався Едгар стереотипною фразою водіїв.

— Та ні! — вигукнув Фіалковий. — Час який?

Едгар глянув на свою “Електроніку-5” і хотів був відповісти, але на втомленому обличчі Фіалкового відбилася така досада, що Едгар завагався.

— Взагалі, взагалі час який? Час який? — пронизливо вигукував Фіалковий, якось дивно вимахуючи руками. — Доба яка? До Наполеона? Після першого контакту?

Якщо Едгар правильно зрозумів вираз “перший контакт”, то уявлення Фіалкового про історію цивілізації були не дуже-то глибокі. Наполеон, як відомо, належав до досить далекого минулого, а перший контакт — до поки що не відомого майбутнього.

Едгар повідомив Фіалковому порядковий номер поточного року від народження Христа, потім, про всяк випадок, номер місячної хіджери, номер року сонячної хіджери та номер року Космічної Ери.

Обличчя Фіалкового виказало крайню ступінь томи і відчаю.

— Знов не туди! Коли ж я потраплю назад… тобто вперед, до себе?!

Отже ясно було, що в автобусі їхав Мандрівник у часі, заклопотаний проблемою повернення у свою добу. Якщо вслухатись у його пронизливі вигуки, то він уже не раз пробував зробити це, та потрапляв не туди. Незрозуміло було лише, де машина часу, і Едгар спитав про це у Мандрівника.

— Осьде, ось вона! — пронизливо залементував Мандрівник, ляскаючи себе по фіалкових колінах. — На мені вона, на мені! Хіба ж би я нацупив на себе отаке хтозна-що, а не одяг, якби саме воно й не було машиною!

Він лаяв і кляв себе на всі заставки, забувши про втому, із його дещо сумбурної мови Едгар утямив таке. Фіалковий мешкав у майбутньому з невизначеними координатами і не в тому майбутньому, що йому належить настати за якийсь проміжок часу в даному просторово-часовому континуумі, а в майбутньому ймовірному. Але не обов’язковому. І радше необов’язковому, ніж імовірному. Фіалковий жив у одній з космічних колоній землян і була в нього осяйна мрія дитинства: на власні очі побачити, як споруджуються єгипетські піраміди. Саме з метою здійснення вищезгаданої мрії Фіалковий дістав машину часу, прибув на Землю і почав подорожувати з доби в добу. Оскільки він репрезентував імовірне й аж ніяк не обов’язкове майбутнє, питання про його можливе втручання в хід земної історії не стояло. Фіалковий міг спостерігати, але не міг втручатися, бо був усього-на-всього проекцією, проекцією нематеріальною і навіть не зовсім проекцією. Позірністю того, чого, цілком можливо, ніколи й не буде. Димом вогнища, яке можуть і не запалити. Світлом лампи, яку не ввімкнуть. Відгомоном грому, який може й не прогуркотіти, бо грозові хмари розвіє вітер. Відображенням предмета, що його ніколи не піднесуть до дзеркала. І таке інше.

Єдиною втіхою для Фіалкового була можливість спостерігати, та й тут його спостигла невдача. Адже машина часу так само була усього лишень ароматом квітів, яким не судилося розквітнути, а тому вона партачила. Вона не перепровадила Мандрівника в добу будівництва пірамід. Вона занесла його в Трою перед початком Троянської війни. Тоді — на чудесний острів Мадагаскар в тривожні часи урядування Ранавалуни Кровожерної, колишньої першої дружини, а потім, відповідно, першої вдови славного короля Радами. Мандрівник прагнув єгипетських пірамід, а вередлива машина пропонувала йому то палаци й храми Аюттхаї, зведені тайським владарем Раматібоді Першим у чотирнадцятому столітті нашої ери, то безладне будівництво Вавілонської вежі, то зведення перших хмарочосів у Нью-Йорку. Машину кидало не лише в часі, а й у просторі, і незабаром Мандрівник дотумкав, що повернення в рідний час — то, виявляється, досить складна проблема. Замість любого серцеві ландшафту перед очима Мандрівника поставали то панорама будівництва перших підземних міст, то штучні острови відпочинку в Тихому океані, а то й узагалі величезні склепіння блакитних місячних поселень.

На зупинці “Плодоовочева база” Фіалковий урвав свої щемкі спогади, бо порожній досі салон окупувала весела юрба. Спільною ознакою юрби був робочий одяг, авоськи, напхані овочами і фруктами, а також збуджений настрій. Юрба явно їхала з суботника, пробувала співати, і коли за кілька зупинок вона порідшала, невдатного Мандрівника в салоні вже не було.

Едгар подумки побажав йому доброї дороги, проїхав іще трохи і, відчувши нарешті, що зголоднів, вийшов у центрі міста й рушив до найближчої їдальні, що мала скромну, але поетичну назву “Весна”. Точніше, “Весною” називався ресторан на другому поверсі цілком сучасної будівлі, а на першому поверсі розмістилася їдальня.

Вільних місць тут майже не було. Кинувши погляд на столики, Едгар виявив, що перші, другі страви й компоти не мають популярності у відвідувачів. Популярність тут мало червоне вино “Ізабелла”, що його продавали на розлив за прилавком у правому від виходу кутку їдальні. (У ті часи таке ще було можливе). Біля прилавка було людно. Натомість другий довгий блискучий прилавок, що закінчувався касовим апаратом і гладкою молодицею в білому халаті, прилавок, що аж угинався від надміру страв, був цілком приступний для користування усім його добром. І Едгар скористався.

Він поглинав шніцель, запиваючи його компотом і знічев’я позираючи у вікно прикрашене не першої свіжості шторкою. За вікном ішли люди. Континуум, як звичайно, вирував.

Люди йшли кожен у своїй справі, і гадки не маючи про своє місце у Всесвіті. Не розмірковуючи про причини підозріливого мовчання інопланетних цивілізацій. Хоча інколи у застільних розмовах зринали раптом образи на інопланетян, що не балували нас своєю увагою.

Авжеж, космос мовчить. Ну а ми самі? Хіба ми самі доклали зусиль, щоб порушити статус кво? Хіба можна вважати справжнім прагнення до пошуку братів і сестер по розуму наше послання, відправлене з “Піонером-10” через космічний простір подібно до того, як Робінзон кидав у океан пляшку з запискою, не знаючи — хто, де і, головне, коли її виявить? І чи виявить взагалі. Чи можемо ми сподіватися на успіх, лише один раз заявивши про своє існування, вдавшися до радіохвиль, спрямувавши відповідну інформацію до кулевого нагромадження М 13? Та й про який успіх може йтися, коли на відповідь можна сподіватися не раніше, як через п’ятдесят тисяч років?

Ми чекаємо на зустріч із мудрішими, а що коли у Всесвіті немає нікого мудрішого від нас, і це інші чекають не дочекаються звістки, чекають на нас, щоб опанувати наші знання, чекають і покладаються на нас, із надією позираючи в зоряне небо?..

Авжеж, ми ніяк не можемо знайти слідів Вищого Розуму. А з іншого боку, може, наш Всесвіт усього лишень гарненька іграшка на письмовому столі якогось зоряного велета іграшка, яку він змайстрував у хвилини дозвілля якогось суботнього вечора? Хто знає… Ми б’ємося над загадками світобудови, ми силкуємося розгадати природу спалахів найновітніших, ми намагаємося убгати в рамки вигаданої нами гіпотези чорних дірок якийсь об’єкт ЛМС у Великій Магеллановій Хмарі, ми маримо єдиною теорією поля, а зазірковий велет показує наш дім, нашого батька-Всесвіта гостям, обережно тримаючи його на долоні і ще й як пишаючися своїм виробом. Можливо, навіть…

— Сумуєш, земляче? Плюнь, далі буде ще гірше. Досліди — том перший, думка — сто сорок дев’ята. І не найновіша.

Похмільна Особа сіла, не дожидаючись запрошення, обережно поставила перед собою склянку з “Ізабеллою”, поклала поруч цукерку, щоб закусити, зняла шапку і примостила її на колінах. В пальті їй, певне, було зручніше, ніж без нього. Якщо взяти до уваги відсторонено щасливий вигляд П. О., то три Едгарових карбованці давно вже пущено було в обіг.

— Чиї досліди? — запитав Едгар, відсунувши порожню тарілку і склянку на край стола.

— Досліди гіркого життя, — відсторонено відповіла П. О. — Мого життя. Така наша доля — шукати і не знаходити, пориватися і не досягати. Це з перших десяти. Те, що я зрозумів іще тисячі дві з половиною, а то й усі три тисячі літрів тому. Щастя — мара, і ми вважаємо щастям те, з чим давно звиклися. Теж із перших… — П. О. відчужено крутила в руках склянку і що далі, то більше впадала в меланхолію. — Все життя сподіваєшся на майбутнє, а воно, оманливо далеке, непомітно обертається на теперішнє і — не встигнеш хоч би втримати, зупинити, вдивитися — обертається вже на далеке минуле, і що далі, то важче дурити себе бадьорими думками про те, що, мовляв, усе ще попереду…

П. О. потягла “Ізабелли”, скуштувала цукерки, страдницьки сіпнула головою і зажурилася. Говорила вона дуже поволі, затинаючись, — чи то згадуючи, чи то під впливом поглинутих напоїв, — і дуже поважно.

— Так і помирають усі чудові мрії наївної юності, помирають, щоб ніколи вже не відродитися, бо відроджуватися міг тільки птах Фенікс, але ж він жив лишень у казках… Том другий. І взагалі, всі наші шляхи закінчуються глухими кутами. Тому, коли його спитали, задля чого він жив, він відповів, що жив, бо всі живуть. Такий, мовляв, звичай — жити. Там пошепотілися й спитали: чи варт було жити? Він відповів, що, на його думку, не варт… Там перезирнулися й винесли вирок: повернути його назад і примусити на покару прожити ще одне життя.

Трохи сп’янілий неголений чоловік років десь так за тридцять у сірому пальті сумно й туманно глянув на Едгара, зітхнув і тихо пояснив:

— Він зітхнув і пішов жити. Том четвертий. Думка передостання.

— А остання? — Едгар нахилився до сірого чоловіка, з якоюсь напруженою, хворобливою, болісною увагою вдивляючись у його рано зів’яле обличчя.

— Жити, коли важко — жити подвійно, — відповів сірий чоловік. — Гадаєш, я завжди був такий? Господи!.. Пам’ятаю, років десять тому… Восени в темному небі падають зірки. Гарно… А тепер і зірки не ті, земляче. Може, скажеш, що це падають зірки? Помиляєшся, земляче. Відра помийні з орбітальних станцій викидають. Абсолютно правдивий факт. Сам читав. Отак і живем, наче в тому пирогу з листкового тіста. Один листок — робота, другий-думки твої, думи твої, фантазії… Третій — спогади. Сумно, земляче… Отак… А про сюжетець я не забув. Дохленький такий собі сюжетець, та вже — чим багаті.

— А може, не треба?

— Треба, — розслаблено відповів Сірий Чоловік. — Борги треба віддавати. Навіть коли взяв у борг ціле життя… А втім, як хочеш, земляче. Може, й твоя правда. Сюжетець не вартий того, щоб із ним морочитись. Але знай — за мною не пропаде. Однаково завжди одне й те саме — думаєш, викручуєш собі мізки, втілюєш… А тоді виявляється, що все це нісенітниця, яка не часто трапляється, сумбур і штампи, та й ще висловлене було кимось до тебе, тільки набагато краще. А ти не здатний передати навіть сотої часточки того, що хотів. Не можеш, хоча й силкуєшся. Бліденько якось усе виходить. Перечитаєш— і плакати хочеться: яке ж бо все убоге! Отак, земляче. Марудишся, марудишся, і під завісу дістаєш те, що дістаєш… Кривдно!

Едгар мовчав. Сірий Чоловік, задумливо похитуючись, втупився поглядом в якусь цятку на поверхні стола і, судячи з усього, що далі то більше занурювавсь у невеселі думки, замикаючись, зачиняючись у собі й обертаючись на щось подібне до чорної дірки, в надрах якої, спресовані велетенським тиском, перемішалися шари кривд і нерозуміння, відчуження й гіркоти, приниженого самолюбства й незмірного егоїзму, спроектованості виключно на інтереси власного “я” і цілковитого нерозуміння й навіть більше того — небажання розуміти реальність, навколишній світ, з усіма складнощами й доконечностями його численних стосунків.

— Взимку, в холоди, помираєм ми… Засинаємо, — бубонів похитуючись, Сірий Чоловік, бубонів сам для себе, а не для Едгара. — Лиш дихне весна подихом тепла — зі снів зринаємо… Сточить кригу вкрай гомінкий ручай… Оживаємо… Після довгих снів б’ють фонтани слів… Знов співаємо… Співи у блакиті височать щомиті… Славлячи свій рід… А тоді знов сон, забуття полон… Так із року в рік…

Сірий Чоловік замовк, заплющив очі, сперся ліктями на хисткий столик й уткнувсь чолом у стиснуті кисті рук. Зітхнув тужно.

— Та прийде пора, нам недоля зла… Вже нема зими, але й навесні ми в лихому сні — не встаємо ми… Шелесне вночі вітер вічності… І підхопить нас… Назавжди — зима… Хай прийде весна — не для нас вона… І весь час думаєш, думаєш… От зникну я, а хто мене коли згадає? Хто згадає?..

Сірий Чоловік підвів голову і подивився на Едгара каламутним поглядом. Праве око в нього було майже повністю закрите важкою повікою.

— Хто згадає, га? Ніхто не згадає. Бо друзів ніколи не мав… Та й нікому потрібен не був. І не цікавий нікому. Отак-то, земляче. І не гризися ти отими Потрібними Речами. Не шукай. Марна то річ, я ж бо знаю… Шукаєш, шукаєш їх десь за обрієм, за морями та долами… А вони ондечки, в тебе під носом. — Сірий Чоловік підняв склянку й труснув нею. — Склянка і те, що в ній. Можна й без склянки… Навіть зручніше. Оце тобі й усе вкрай потрібне… Хильнімо ще, земляче!

Едгар заперечливо похитав головою, і Сірий Чоловік сам допив “Ізабеллу”, важко підвівся й неквапливо пішов до прилавка, щоб узяти ще вина.

Едгар теж підвівся, одягнув куртку і вийшов з їдальні.

На стіні у вестибюлі висіло велике, вище людського зросту, дзеркало. Воно було немите, Едгар поправив шарф, спробував роздивитись у дзеркалі своє обличчя, глянув ліворуч, глянув праворуч, — свідків не було виявлено — і квапливо ступив у задзеркальний простір.

Разом із Відображенням вони вийшли з їдальні-ресторану й зупинилися на високому ґанку. Ліворуч від них знаходився фонтан, праворуч — скверик з показниками виробничих досягнень провідних підприємств міста, прямо перед ними — неширока вулиця. Вулицею ішли люди. Все здавалося тьмяним, як і годилось у немитому дзеркалі, хоча задзеркальний простір освітлювало не сонце, а найяскравіший небесний об’єкт, що його досить сухо називали квазаром С50014 + 81.

Квазар докладав усіх зусиль, та однаково безнадійно програвав з немитим дзеркалом. Нелегко йому було боротися звідти, з відстані десь із десять мільярдів світлових років. Квазар знемагав.

Відображення попросило вибачення й помчало на вокзал зустрічати когось — Едгар зостався сам. Він не поспішаючи пішов вулицею повз магазини й ательє, повз ощадні каси й кінотеатри, повз поліклініки й Палац піонерів, повз краєзнавчий музей і аптеки. Магазини й ательє чомусь були зачинені, на дверях ощадних кас висіли об’яви, які у дзеркальному відображенні сповіщали про хвороби касирів і несправність касових апаратів, останній сеанс у кінотеатрі, якщо зважити на афішу, закінчився півгодини тому, а наступний мав початись аж за дві години. Людей на вулиці було небагато. У скверику хлопець і дівчина, обійнявши одне одного за стан, уважно вивчали виробничі показники провідних підприємств міста.

Незатишно було в задзеркальному просторі, хоча квазар С50014+81 й шмагав променями як тільки міг. І — нічого схожого з країною з оповідань Л. Керрола.

Місто було звичайнісіньке і невиразне. Де ховаються від нас надії? В тім краї, де далечінь ясна, — в бездонних дзеркалах. Там втілюються надії. Не вкриє їх імла в бездонних дзеркалах…

Смішно. Так гадають невігласи. І там не менше зла, та й тепла не більш. Бездушні дзеркала.

Ідучи повз краєзнавчий музей — стародавню будівлю, увінчану вежами, прикрашену ліпленими карнизами, поточеними ерозією лев’ячими головами й напівголими богинями, що з двох боків обіймали нішу з погано затинькованим вензелем, — Едгар зупинився й штовхнув масивні двері з лаконічною табличкою “діхВ”. Двері важко відчинилися, й Едгар зазирнув до середини. Всередині нічого не було. Тобто, зовсім нічого.

— Та-ак, — протягло мовив Едгар і відпустив двері. Грюкнувши, двері повернулися на вихідну позицію, заховавши оте ніщо, яке за ними перебувало.

Поміркувавши, Едгар зрозумів, що так воно й має бути, і надалі не вдавався вже до спроб будь-куди зазирати.

В задзеркальному просторі діяли свої задзеркальні закони.

Незатишно було Едгарові в задзеркальному просторі. Може, тому незатишно, що шляхи в цьому просторі нікуди не вели. Точніше, вели в нікуди. Оберталися на ніщо. І той, хто йшов одним із цих шляхів, теж міг обернутися на ніщо. Навіть якщо шлях той був міською вулицею, яку з двох боків обступали магазини, ательє та ощадні каси.

Едгар дуже швидко усвідомив це і намагався не відходити далеко від ресторану “ансеВ”. Він іще раз пройшов повз скверик з показниками виробничих досягнень, почув позад себе чиюсь квапливу ходу. Обернувшись, Едгар виявив Блакитного Лицаря. Лицар, як і перед цим, був у джинсах, у розстебнутій, надітій на блакитну “олімпійку”, чорній блискучій куртці та в блакитній спортивній шапочці. На плечі в нього був знайомий уже спис.

— Салют! — гукнув Блакитний Лицар, наблизившись до Едгара. Його голосовим зв’язкам, як видно, не завадило морозиво. — Вимірюємо стометрівку?

— Щось на зразок того, — ухильно відповів Едгар.

— Зрозумів, що ти не зрозумів. — Блакитний Лицар скинув з плеча спис і, картинно відкинувши руку, сперся ним в асфальт. — Стометрівкою аборигени називають п’ять кварталів цієї популярної вулиці міста, улюбленого місця прогулянок і зустрічей. Коли ти ніяк не можеш застати вдома приятеля чи подругу, коли ти не можеш додзвонитися до них на роботу, — виходь надвечір на стометрівку і раніше чи пізніше ти зустрінеш приятеля біля коктейль-бару, а приятельку — в скверику з іншим. Така чудна властивість стометрівки — тут повсякчас щось губиш і щось знаходиш. І якщо ти тиняєшся тут, щоб зустріти ту свою пасію з кафе, в якої я допіру позичив пакуночок, — правильно чиниш. Вона неодмінно буде тут, а як не буде її, то буде інша. І не гірша.

Блакитний Лицар засміявся, задоволений своїми розпатякуваннями. Він вочевидь був чимось збуджений.

— А ви куди прямуєте? — спитав Едгар, позираючи на списа.

— Ет! — відмахнувся Блакитний Лицар, але потім усе ж ткнув себе списом поза плечі. — Подуріли трохи заради суботньої днини. Там, у Камелоті, місті славному. Двоє зламаних ребер, чотири вибиті суглоби й одне відрубане вухо… І зауваж, жодного трупа! — Блакитний Лицар з відразою сплюнув. — Дожилися! Скоро битимемося на авторучках! На скорозшивачах! Кидатимемо у воду цеглини, і на воді розходитимуться не кола, а прямокутники. Гаразд, не в тім річ. Живи, як я. Головне що? Головне — жити, ні про що не думаючи. Робота? Не суперечу, робота, але така, щоб відпрацював — і забув. Без проблем. Далі що? Спорт. Трохи роботи, трохи спорту. Для себе. Для підтримання тонусу. Щоб не втратити форми. Списом помахати. — Він помахав списом. — Але не калічитися. Не робити культу. Далі що? Далі — розваги. Дозвілля. Для себе. Ти в гості — до тебе гості. Трохи варнякання, трохи питва, трохи музики. В пивниці пострибати. Але в міру. Знову ж таки не робити культу. Не перебирати через край. Іще що? Все. Вистачить вище голови! І ніяких проблем. Повір мені, маю досвід. І, як бачиш, процвітаю. Живу, як птахи небесні. І голови собі не морочу, та й іншим теж. Отож, настійливо рекомендую. Бувай здоровий!

Урвавши так несподівано свій монолог, Блакитний Лицар узяв списа і бадьорою ходою пішов собі, насвистуючи мелодію з репертуару вокально-інструментального ансамбля ресторану “ансеВ”. Блакитний Лицар пристосувався жити без проблем. Безтурботна, далека від будь-яких сумнівів людина, оточена налагодженим побутом. Але Америку наших душ, можливо, ще не відкрито…

На високий ґанок ресторану на тому боці вулиці вийшли двоє. Сірий Чоловік, похитуючись, тримався за рукав Двійника і з досить-таки понурим виглядом щось йому втовкмачував. Двійник слухав неуважно, позираючи знічев’я на небо з його знемагаючим квазаром, і страдницьки морщив лоба.

Едгар квапливо відвернувся, перетнув тротуар і пірнув у найближчу вітрину дієтичної їдальні, що так само була виходом із задзеркального простору.

Вийшов він досить удало, та, мабуть скло вітрини було не найвищого гатунку, бо Едгар опинився в порожнечі. В тій самій сірій порожнечі, де оце нещодавно вранці йшли двоє, прямуючи чи то до тролейбусної зупинки, чи то на прогулянку серед кілець Сатурна, чи то ще кудись.

По якомусь часі (якщо час буває в порожнечі) він виявив поруч себе Юдіф. Вона була в тій-таки самій славнозвісній сукні.

— Я шукаю Ельзору, — мовила Юдіф.

— Я писав це ночами, — озвався Едгар.

— Вночі пишеться ліпше, як удень, — мовила Юдіф.

— Якщо є про що писати, — відповів Едгар.

— Ельзора… Там пишуть усі, — мовила Юдіф.

— А хто ж читає? — спитав Едгар.

— Там пишуть для себе, — відповіла Юдіф.

— Хіба це так потрібно? — спитав Едгар.

— Розмова з самим собою необхідна. Кожен пише для себе, а тим часом, “пишу, творю — отже, живу”.

— А хіба це потрібно?

— Потрібно, — відповіла Юдіф. — Дуже потрібно тому, хто пише. Потрібно для себе. Щоб писати не прикидаючись, не намагаючись зобразити почуття, що їх ти не зазнав. Писати саму правду. Для себе. Бути чесним з собою. До краю. Писати, коли хочеш, що хочеш і як хочеш, але тільки для себе.

— А чи це потрібно?

— Ти зануда, любий — ніжно відповіла Юдіф. — Ти меланхолік, скиглій, дуже схильний до рефлексії і завжди ширяєш у якихось перпендикулярних світах.

— Може, й так, — мовив Едгар. — Може, я не хапаю зірок з неба і тверезо оцінюю власні здібності, а проте, як мені здається, я все ж трохи ближчий до неба, ніж до землі. Принаймні мені страх як хочеться вірити в це.

— А ти й вір, любий. Вір! І пиши для себе. Пиши, якщо хочеш. Тільки знайди Потрібні Речі,

— Спробую, — відповів Едгар.

— До зустрічі, — мовила Юдіф.

І зникла.

Після цього, звичайно, з’явився Сірий Чоловік з Двійником. Обійнявшися, вони густо видихали “Ізабеллу”, й Едгар вважав за краще залишити порожнечу, бо в ній ставало зовсім не порожньо.

А день тим часом хилився до вечора. Сонце, побоюючись, що його примусять зостатися на другу зміну, квапливо пірнуло за дахи. Сонцеві явно не хотілося світити завжди і світити скрізь. На чати ставали сутінки. І на підтвердження взаємозв’язку між усім сущим похолодало.

Едгар ішов тихим провулком, намагаючись не висуватися з затінку і не наступати на освітлені квадрати, що падали на асфальт з вікон будинків.

За чорною чавунною загорожею простяглося неозоре подвір’я. Ні, тепер подвір’я не здавалося вже неозорим і причина тут була аж ніяк не в сутінках, що робили простір меншим. Подвір’я було невелике, дуже звичайне; подвір’я скулилося й постаріло під вагою років, і будинок у глибині подвір’я так само був дуже-дуже старий і ладен був упасти від удару чавунного кулака, що висів на сталевому тросі. В кутку подвір’я лежали купи будівельного сміття, і давно-давно згнив у землі трояндовий кущ, який сповіщав колись своїм цвітом про прихід тепла.

Що вдієш, зміни — атрибут буття.

Певно, він вимовив ці слова, бо йому відповів знайомий лагідний голос:

— Авжеж, любий Едгаре, зміни — атрибут життя.

Юдіф стояла в затінку під великою тополею біля огорожі у своєму звичайному ветулійському вбранні й тримала в руці той самий меч.

— Але ж ти не змінюєшся, — тихо промовив Едгар, силкуючись роздивитись у сутінках вираз її очей.

Очі в Юдіф були сумні.

— Зміни — атрибут буття, любий Едгаре, — з притиском промовила вона знову.

Й Едгар зрозумів.

— Тобі не холодно? — спитав він дуже обережно, так, наче слова були створені з найтоншого кришталю й могли з дзенькотом розбиватись об чавунні грати огорожі, розсипатись по тротуару.

Юдіф хитнула головою.

— І не треба мене жаліти, любий Едгаре. Я справді нічого не можу вдіяти, і ти нічого не можеш змінити, і повір: так краще. Набагато краще. Адже бувають явища і речі, котрі не можна змінити. А хто тобі сказав, що мені погано? Хіба мені може бути погано?

— А мені? — прошепотів Едгар.

Юдіф підійшла зовсім близько, підвела до нього обличчя, і в її очах відбилося вечірнє небо. Вона легенько провела пальцями по його бровах й одразу ж відхилилась від нього і сперлася на меч.

— Лю-у-бий Едгаре, — проспівала Юдіф. — Та ж я завжди з тобою. І погодься, що для цього не конче потрібно бути весь час поруч, перед очима. Адже правда?

— Правда, Юдіф…

— І не треба мене жаліти, любий Едгаре.

Вона ніжно дивилась йому в очі, а тоді перевела погляд на щось поза його спиною, і Едгар зрозумів, що час вичерпано.

— Доконечно потрібне вже чекає, — карбуючи слова, промовив ззаду знайомий уже трохи хрипкий голос.

Едгарові страшенно хотілось озирнутися й побачити нарешті того, кому належав цей голос, та він знав, що то марна річ. Він усе ж обернувся, просто через упертість — і, звісно, нікого не побачив.

Подумайте самі: ну як можна побачити Хрипкуватий, Але Не Позбавлений Приємності Голос? Так само, певне, як можна почути асиметричне, та не позбавлене приємності обличчя або відчути запах фіалкового, не позбавленого приємності кольору. І таке інше.

— Ну от, — мовила Юдіф. — Прогулянка наближається до кінця. Я піду через подвір’я, а то незручно якось походжати вулицями з таким озброєнням. І кинути не можна, розумієш, любий?

— Я розумію, — відповів Едгар. — Я все-все розумію. І я дуже щасливий, що все-все розумію.

Юдіф знову підійшла до нього, легенько доторкнулася своїми губами його уст, і зникла, щезла в темряві за чорною чавунною хвірткою. Востаннє брязнув об чавун її меч — і все затихло.

Ні, звичайно, не все затихло. Провулком так само йшли перехожі, інколи проїжджали таксі й особистий автотранспорт, з вікна другого поверху на протилежному боці провулка стишено линула на тротуар електронна музика, а до Едгара підходили двоє, з яких один ішов твердо, підтримуючи другого під лікоть, а другий ішов трохи похитуючись, зашпортуючись на вибоїнах у тротуарі й розслабленим голосом, інколи затинаючись, декламував римовані слова.

— Пестливий холод шле височина, — декламував розхристаний. — Прозора даль… Врочи… Врочиста, тиха і ясна моя печаль. Печаль холодна і спокійна — навіки, — нем… немов безодня неба мрійна і чиста, мов сніги. Завжди зі мною, як той ві… той вітер, як шерхіт, не вщухає ні на мить, як день з прозорістю ясною, як шум дощу, небес б-блакить. Зі мною, зі мною…

Едгар передбачливо зостався в затінку, і двоє пройшли повз нього, й Едгар чув, як перший неголосно втовкмачував другому:

— Ну, досить. Чуєш, ти, поете-самоуку? В носі вже свербить від рядків твоїх римованих. В-версифікатор! — останнє слово пролунало, як лайка. — Кинь це ганебне діло і роби краще щось корисне. Посади город. Знову ж таки упорядкуй свою квартиру. Кафель, мийні шпалери і таке інше. Або книжки колекціонуй. Повні зібрання. Позгрібай усе своє базграння і здай на макулатуру — навзамін щось путяще одержиш.

Едгар стояв, аж поки їхні голоси змовкли віддалік, і пішов слідом. Він, звісно, впізнав у цій парочці Двійника і Похмільну Особу — Сірого Чоловіка, і не мав особливого бажання спілкуватися з ними. Він і так надто часто спілкувався з ними.

Провулкові не було кінця, і Едгар усе йшов повз освітлені вікна й під’їзди, повз паркани й куточки відпочинку, повз продовольчі магазини та стенди міськдовідки. Затишно світили ліхтарі, над ліхтарями, випереджаючи Едгара, неквапливо пролинув знайомий уже НЛО з псевдо-Вантажником на борту.

Едгара схвилював той шлях до опанування земної цивілізації, що його обрали наші побратими з 62-ї зірки Лебедя. Ніяка розвідка згори, збоку чи знизу не може дати того, що дає погляд зсередини. Другу голову маскують, виготовляють копію земного паспорта з пропискою даного населеного пункту, через відповідні канали пробивають місце вантажника в магазині “Дитячий світ” — і можна, не привертаючи нічиєї уваги, спокійно спостерігати, діставати, аналізувати, робити висновки. Щоправда, не виключена небезпека так ужитися в образ, що скотишся до перепродажу через службовий вхід дефіцитних товарів масового попиту, а такий продаж є дією протизаконною.

Авжеж, погляд зсередини — вигідна річ. І хто знає, скільки справжніх землян ходить сьогодні вулицями нашого міста? Може, ми, й гадки про те не маючи, часом цілий день спілкуємося лише з представниками Альдебарана і Сіріуса, Гемеш і Фомальгаута, Проціона й Канопуса і довірчо розповідаємо їм про свої клопоти і турботи, ділимося радощами і обмінюємося враженнями. Що ж, нехай буде так! Нехай наші сусіди довідаються про нас якнайбільше, адже знання — найкращий шлях до розуміння.

Загуло, загуркало, задзенькотіли шибки у віконних рамах, скочила з проїжджої частини Едгарові під ноги очманіла кішка й зникла у підворітті. З такими гучними ефектами провулком міг рухатися тільки Дракон, і Едгар упевнився в цьому, роздивившись номерний знак грузовика, що прочмихав повз нього. Грузовик ішов у надра провулка слідом за літаючим апаратом чужопланетної цивілізації 62-ї зірки Лебедя. Грузовик форкав і хурчав набагато гучніше, ніж годилося. Принаймні так здалося Едгарові. І Едгар розумів Дракона. Глибоко в душі Дракон, певна річ, відчував ностальгію, згадуючи ті часи, коли він владарював у повітрі і своєю появою наганяв страх на мирних жителів, що не були знайомі іще з основами цивільної протиповітряної оборони й не оволоділи поки що її засобами. І тепер Дракон намагався зберегти хоча б залишки колишньої слави, що, до речі, було цілком марною річчю і могло скінчитися хіба що тільки неприємностями з боку автоінспекції. А ще через заборону на звукові сигнали Дракон страждав комплексом неповноцінності.

Цікаво, як зреагували б наші далекі предки на появу грузовика, що гуркотів би, їдучи битим шляхом. Певне, вважали б, що то круглоокий, дивовижний звір. Той-таки Ієзекіїль наговорив би потім, що бачив якусь потвору, яка сунула в клубах диму й куряви, і на вигляд була потворна, і рикання її було страхітливе. Потвора, певна річ, являла б собою незаперечний доказ гріховності людей і провіщала б кінець світу.

А якщо уявити собі іншу ситуацію? З вірогідного майбутнього. На далекій планеті висадився розслідувальний загін землян і виявив би отакий грузовик, що під’їздив до їхньої ракети. Що передусім подумали б земляни? Звичайно, що до них наближається якийсь механізм. Механізм, штучний витвір, виплід чийогось розуму. І як же здивовані були б земляни, коли, ретельно вивчивши все, з’ясували той разючий факт, що грузовик — це живий організм, плід багатовікової еволюції тваринного світу далекої планети. Під час розкопок знайдено було рештки грузовикових предків — автомобілів “АМО” і “ЗіС”. Пагоном, що завів еволюцію в глухий кут, виявилося відгалуження гусеничних артилерійських тягачів.

Неймовірно? Не так уже й неймовірно, якщо зважати на безконечність Всесвіту. Так само неймовірно, як і поява людської цивілізації.

Чорноока Власниця стояла під ліхтарем біля магазинчика, тримаючи в руці того ж таки М. Булгакова, і, здавалося, дожидалась Едгара. Сумочка була граційно перекинута через плече і в штучному освітленні тьмяно полискувала чорним лаком, тоненькі каблучки елегантних чобіток чітко вистукували ритм у стилі “реггей”.

— Салют! — промовила Інга й послала Едгарові елегантний повітряний поцілунок. — Давно не бачилися. Бігаєш перед сном підтюпцем? А де твій приятель? Між іншим, у “Мелодії” давали потрясну штуку, вмить розмели! Будь другом, пригости сигареткою!

Едгар вистояв перед натиском колишньої бранки водоймищ, подав їй пачку сигарет, підніс сірника і теж спитав, киваючи на М. Булгакова.

— Інго, тільки по-чесному, Ви прочитали?

Інга скривджено відсахнулася й закашлялась від болгарського диму.

— Нащо ти дівчину кривдиш? Я ж хоч не бозна-який, а філолог. Майбутній. Гадаєш, я зовсім уже якесь патякало? Та це ж я так, — вона недбало махнула рукою, — підлаштовуюсь. Боюся, що мене назвуть несучасною.

Едгар стримав усмішку. Інга розкрила книжку, погортала її, притримуючи рукою з сигаретою гарні коси, що спадали на чоло і, освітлені ліхтарем, дуже гарно відбивали темним полиском.

— Чесно кажучи, не все сподобалося. — Вона сховала книжку в сумочку. — Всі оті понти про Понтія Пілата й отого Ієшуа — не дуже. Не фонтан. А от про вар’єте, як вони там чудеса витворяли, про кота отого розумецького — класі Про Степка отого потрясно! Шкода тільки, що мало й кінчається все якось незрозуміло. І знову ж таки того Понтія туди приточили. Краще б більше про походження отих диваків. Штукенції вони, звісно, класні відчубучували.

Едгарові вкотре вже цього дня стало трохи сумно.

— Ви на когось чекаєте? — спитав він і одразу ж додав: — Якщо, звісно, не таємниця.

— А, яка ще там таємниця, — безтурботно відповіла Інга й граційно струсила з сигарети попіл. Навіть витонченіше, як Блакитний Лицар, коли він перебував за старовинним годинником у Місті Флюгерів. — Таємниці мадрідського двору! Ну, які у дворі, хай навіть і Мадріді, можуть бути таємниці?

Едгарові, певне, стало геть сумно, бо він похнюпив голову й став уважно вивчати тріщини на асфальті.

— Отже, ніяких таємниць, — провадила Інга далі. — Стою оце й думаю, йти мені до одного собі такого чи не йти. Розумієш, подзвонив мені такий собі один, приходь, каже, збираємося ввчері. Тут недалечко. — Інга граційним жестом махнула в бік провулка. — Оце й стою, морочу собі голову. Розумієш, не пам’ятаю я цього чувака. Я, каже він, Дракон. Ти, каже він, повинна добре мене пам’ятати. Ну а мені начебто й незручно людину смутити, отож я й удала, нібито пам’ятаю. Красунчик Сміт — будь ласка, такого знаю, Валеркою його звуть, Едді знаю, Вовкулаку, Шурупа, Лексу-Віршомаза, Беру, Гризлі-апаратурника, Афоню. А от Дракона… Це ж бо в Штатах якийсь там Дракон нібито є, але хіба мені зі Штатів дзвонили, як ти гадаєш?

Інга граційно пожбурила недокурок у повітря, і він, накресливши в темному небі світлу параболу, впав на тротуар по той бік провулка й покотився до паркана, наполохавши ту саму кішку, що здійснювала свій вечірній моціон.

— Гадаю, Дракон дзвонив не зі Штатів, — відповів Едгар. — Гадаю, він десь тут неподалік. І думаю, ти мусиш його пам’ятати.

Інга здивовано звела гарні чорні брови.

— А ти хіба його знаєш?

— Скажи, а колодязь ти пам’ятаєш? На подвір’ї в тітки Ніни. А город пам’ятаєш, хрести золоті на соборах, човен білий на річці? Пам’ятаєш?

Він нахилився вперед і пильно вдивлявся в її обличчя, намагався роздивитися її обличчя крізь тиньк рум’ян, помади, пудри, туші. Коли б це було можливо, він відкинув би її обличчя назад, підставив просто під безжалісне світло ліхтаря й дивився, дивився, дивився, доти, доки… Аж доки що?

Аж доки вона згадає? А якщо нічого не вийде? Якщо вона забула назавжди?

Він дивився на Інгу, і в її очах раптом промайнуло збентеження.

— Снилося щось… — прошепотіла вона. — Давно-давно… Щось снилося…

Він полегшено зітхнув, так наче скинув з плечей важкий тягар.

Ще є надія.

Є надія.

Є.

— Слухай, іди під три чорти! — сказала Інга. — Чого ти до мене причепився? Гадаєш, знайшов дурну? Не дурніша від інших!

Сердилася вона теж витончено. Тупала каблучком, кусала губи і намагалася плечем закинути сумку за спину.

— І добре, що не дурніша, — миролюбно відповів Едгар. — Саме тому раджу піти.

— А що там буде? — одразу ж спалахнула Інга, легко відкинувши роздратованість. — Музичка буде?

Едгар стенув плечима.

— Музичка — це добре. Я музичку люблю. Теревенитимуть — теж непогано, я люблю теревені слухати, особливо, коли баляндраситимуть про всяке. Але щоб ніхто не робив розумних фізіономій. Знаєш, є такі, сам такий, як валянок, а сигарету до рота встромить, баньки по-розумному вибалушить і почне терендикати про отих екстрасенсів та про дзен-буддизм. Сам колода колодою, нахапався десь в іншій компанії, сидів там тихесенько, анічичирк, дослухався, придивлявся, запам’ятовував, а потім пішов до бібліотеки, газет начитався та журналів, вдома перед дзеркалом натренувався, джинси нацупив і пішов провіщати в простішій компанії, де зовсім уже самі лантухи й мало хто знає, хто він насправді. Та ще перед тим підручник з інглішу погортав, щоб там якесь слівце не наше дзявкнути. Бачили ми таких!

Тирада Чорноокої Власниці була щось на зразок автоматної черги. Стріляла Інга досить влучно, не помічаючи лишень, що кулі рикошетять і влучають у неї саму. Та головне — Інга усе ж стріляла, й це так само вселяло надію…

— Ой, то не той приятель там окопався? — вигукнула раптом вона, повернувшись до магазинчика.

Едгар подивився в той бік і побачив у напівтемній вітрині Відображення. Відображення робило запрошувальні жести і показувало на провулок, куди вже прослідували Юдіф, Сірий Чоловік із Двійником, літаюча тарілка і грузовик з номером “9054 КДТ”.

— Що ж він там у магазині робить? — здивувалася Інга. — Вахтером, чи що, підробляє?

— Та щось таке, — непевно стенув плечима Едгар. — Працює.

Він кивнув Відображенню, даючи знак, що він зрозумів. Майже ту ж мить у магазині засвітилася нарешті лампа, Відображення зникло, й замість нього перед очима постали шереги молочних пляшок, зграбненькі штабелі сирків і розставлені візерунком слоїки із сметаною.

Інга здивовано розчахнула свої гарні очі.

— Куди ж він подівся?

— Певне, пішов уже.

— Куди?

— Туди ж, мабуть, куди Вас запрошував Дракон.

Інга сплеснула руками.

— Ой, класно! А ти підеш?

Едгар не встиг відповісти, бо поруч них, майже біля самісінького ліхтарного стовпа, раптом матеріалізувався Фіалковий Мандрівник у часі. Фіалковому пощастило: якихось двадцять сантиметрів праворуч — і він надовго застряг би в бетонному стовпі.

— Ну й чувак! Хіпуєш? — отямившись, запитала Інга, встигнувши вже роздивитися дещо чудний одяг Фіалкового.

Вигляд у Фіалкового став іще ошелешеніший. Певно, з Інжиних слів він утямив, до якої доби потрапив цього разу. Він з натугою передихнув і перевів погляд на Едгара.

— Знову ви? Знов не туди потрапив? — простогнав він і, похнюпившися, знесилено прихилився до стовпа.

Фіалковий мав чудову пам’ять, якщо зважити на те, зі скількома представниками різних часів і народів він сьогодні спілкувався.

— Що це з ним? — занепокоїлась Інга. — Коліс наковтався, чи що?

Скориставшися хвилиною, коли Фіалковий перебував у стані, подібному до нокдауну, Едгар коротко розповів їй історію поневірянь Мандрівника в часі.

— Ха! — відреагувала Інга. — Апаратура підвела. Мені Лекс оце нещодавно теж історію розповів. Про одного чувака. Сам, певне, вигадав, Лекс може! Отож чувак отой народився, вчився, виріс і влаштувався кимось там на цю станцію, ну, як наш “Салют”. На орбіті. Все відбувається років через двадцять, у майбутньому. А фізики там, на орбіті, щось напартачили, якийсь, здається, вибух на орбіті, і хлопця того відкинуло в минуле.

Інга розповідала жестикулюючи, переводячи погляд з Едгара, що мовчки кивав і часом супився від її лексикону, на Фіалкового Мандрівника, який усе ще перебував у стані прострації, а проте, здається, починав уже дослухатися до її розповіді.

— Очухався той хлопець на Землі, в якомусь сараї, — провадила Інга далі. — Виліз, ходив, ходив по місту, ну й, звісно, зрозумів, що закинуло його в минуле. Намучився, люди витріщаються на його незвичний комбінезон. Отож надвечір сів він на бульварі й зажурився, геть згас. А мармиза в нього така була приголомшена, ну, як у цього ось. — Інга кивнула на Мандрівника в часі. — Авжеж, така поганюща мармиза була, що проходила повз нього одна така собі подружка та й питає: може, тобі чимось допомогти? Ну, а він геть уже знеміг, та й каже: стомився, мовляв, сил немає, й голови прихилити ніде. А хлопець з себе нічогенький був. Дівчинка виявилася чула, повела його до себе, хотіла нагодувати, а він заснув. Просто на кухні.

Прокинувся вранці в чужій квартирі, записка лежить: їжа — отам, увечері прийду. Він устав, походив по хаті, побачив годинник на столі, й вигравірувано на годиннику: “Любій матусі від доньки Тетяни”. Сторопів, поліз фотокартку тієї дівчини шукати. На бульварі він її не дуже й роздивився, темно вже було, а в дім він напівсонний зайшов. Як знайшов фотокартку, то взагалі мало з глузду не зсунувся. Дочекався ту дівчину й одразу ж усе їй виклав. І про годинник, і про фотокартку, і про себе, і про неї. Годинник він той змалку пам’ятав, він у них вдома стояв, а на фотокартці була його мати, і дівчина ця була його матір’ю.

— О-о! — простогнав Мандрівник у часі, схопившись за голову.

— Що, незрозуміло? — занепокоїлась Інга. — І тобі теж незрозуміло?

— Мені-то зрозуміло, — запевнив Едгар. Йому справді було все зрозуміло. — А оцьому ось товаришеві ви все ж розтлумачте.

— Та це ж дуже просто. Як виходить: він, хлопець отой, одружиться потім з тією дівчиною, Тетяною. В них народиться син. Народився, вчився, виріс та й улаштувався на станцію оту орбітальну. А тоді вибух — і його відкинуло в минуле, розумієте?

— О-о! — промовив Фіалковий.

— Відкинули його в минуле, зустрів він на бульварі оту Тетяну, — і далі терпляче розтлумачувала Чорноока Владарка. — Прийшов до неї додому, виявив годинник і фотографію, розповів їй усе, а тоді одружився. Тобто він сам собі батько, і сам собі син, розумієте? Штука оця називається — часовими колами. Усе весь час знов і знов повторюватиметься.

— А якщо вона не погодиться вийти за нього заміж? — лукаво спитав Едгар.

— Та ж погодилася!

— А якщо вони не відпустять сина на орбітальну станцію? — наполягав Едгар.

— Ха! Так він їх і слухатиме! Ще б пак!

То вже був невідпорний аргумент, і Едгар не знайшов, чим заперечити.

— Я це до чого веду, — тепер Інга зверталася до Фіалкового, що вже підняв голову. — Трапляються випадки, що хтось застрягне в часі. То не треба журитися. У нас тут гарно.

— О-о! — простогнав Мандрівник у часі.

— А знаєте що? — запалилася Інга. — Дайте мені цю вашу машину, я теж хочу помандрувати. Тільки не в минуле, я його в кіно скільки хочеш бачила, а в майбутнє. Хочеться подивитись, як там…

Інга замріяно підняла брови, чорне волосся розсипалося в неї по плечах, очі сяяли в світлі ліхтаря.

— Хіба у вас можна ходити голому? — спантеличено пробурмотів Мандрівник, натякаючи на те, який вигляд він матиме, діставшися без облачення, що по сумісництву правило йому за машину часу.

— Не можна, — заспокоїв його Едгар. — Я не радив би вам, Інго, користуватися несправною апаратурою. Бо ви й сама можете втрапити в часові кола.

А тоді він знову звернувся до немудрого хронотуриста.

— Гадаю, — мовив він, — якщо ви підете з Інгою, вам там допоможуть.

— Куди? — в один голос спитали Чорнокоса Владарка і Мандрівник у часі.

Едгар показав рукою напрямок. Певне, не варто уточнювати, який напрямок він показав. І так зрозуміло.

Якщо незрозуміло, можна повідомити: Едгар показав на північно-західний напрямок. Хоча точнісінько так само й абсолютно безболісно для нашої розповіді він міг показати й на південно-східний напрямок. Або в зеніт. Або в бік тьмяної зірочки Алькор, за якою вивіряють гостроту зору всі бажаючі. Цілком можливо, що напрямок на зірку Алькор, яка притулилась біля Великого Воза, буде найправильнішим.

Взагалі, не має значення, куди показав Едгар. Важливо, Що він це зробив, хоча в будь-якому випадку Чорнокоса Владарка і Фіалковий Мандрівник у часі прийшли б туди, куди слід.

— А ти хіба з нами не йдеш? — трохи ображено спитала Інга.

— Мені треба ще декого почекати, — відповів Едгар. — Але мені здається, що я вас сьогодні ще неодмінно побачу.

Інга, певне, подумала, що слово “вас” стосується саме її, тільки її одної, бо стрельнула в Едгара поглядом, сповненим тріумфу: вона безперечно зарахувала вже Едгара до загону своїх залицяльників.

— Ото дивак! — грайливо мовила вона. — Йому здається. Хіба ти не певен щодо своїх подальших дій? Чи, може, плани зміняться?

— Гадаю, що плани не зміняться, — щиро відповів Едгар.

— Отож-бо! — Інга пустотливо насварилася на нього гарненьким пальцем і взяла Фіалкового попід руку. Хронотурист покірливо відділився від стовпа. — Ходімо! Дорогою розповіси, як там у вас, я таке страх люблю, через це й Лекса обожнюю, я тебе з ним познайомлю, а тоді музичку послухаємо, потеревенимо, тільки не вистромляйся, не пхайся зі своєю завтрашньою мудрістю, я не люблю цього, а сиди собі тихенько, як Лекс, а може, і він там буде, то ви з ним потім і поговорите…

Інжин голос, віддаляючись, затих. Едгар глянув на годинник і відійшов до освітленої вітрини магазинчика. Він сподівався, що незабаром має з’явитися останній учасник сьогоднішніх подій, який прямував до далекої і тому тьмяної на вигляд зірки Алькор.

І не помилився. Незабаром почувся цокіт підків по асфальту. Цокіт наближався.

Цього разу Блакитний Лицар з’явився перед ним у повному лицарському обладунку. Певне, збирався стати на чати біля старовинного годинника зі старовинним написом. Кінь під ним був добрий, білий, поважних розмірів, з білою, накрученою в локони гривою. В лівій руці Блакитний Лицар стискав списа, блакитні пір’їни на шоломі войовничо розмаялись, обличчя, не закрите заборолом, було грізне. Блакитний Лицар нібито зійшов зі сторінок Об’явлення святого Іоанна Богослова, й Едгар про всяк випадок подивився, чи не простує за ним пекло. Пекло за Блакитним Лицарем не простувало. За ним простували “Жигулі”. Водій “Жигулів” засигналив, Блакитний Лицар смикнув поводи, примусивши могутнього коня поступитися до тротуару, і автомобіль квапливо помчав собі далі.

Едгар підійшов до бордюра і підняв руку. Блакитний Лицар загальмував.

— Через службову прохідну дістали? — спитав Едгар, киваючи на коня і натякаючу тим самим Блакитному Лицарю на його потяг до дефіцитних товарів.

Блакитний Лицар пихато випнув нижню губу і промовчав. Він був при виконанні обов’язків.

— То який же це кінний завод офірував вам цього красеня? — не вгавав Едгар.

Замість відповісти Блакитний Лицар тицьнув списом поза спину Едгарові. Едгар обернувся й побачив афішу, наклеєну на паркані поряд з магазинчиком. Афіша повідомляла, що в неділю на міському іподромі буде розіграно великий приз сезону за участю коней Онуфрієвського кінзаводу.

— Зрозуміло, — мовив Едгар, знову обертаючись до пихатого Блакитного Лицаря. Кінь переступав з ноги на ногу й мотав білявою головою. — Тільки не думайте змагатись у цьому обладунку.

— А це чому? — порушив обітницю мовчання Блакитний Лицар.

— Вас обженуть, — лаконічно пояснив Едгар.

— Позбиваю списом нахаб! — заперечив Блакитний Лицар.

— Дискваліфікують.

— Ребра поламаю!

— Притягнуть.

— Нехай спробують!

— І спробують.

— Усіх розжену!

А все ж з нервами у Блакитного Лицаря було не зовсім гаразд. Він з брязкотом опустив забороло, стиснув коня шпорами і, розмахуючи списом, гупаючи, помчав провулком. Перехожі зупинялися й дивились йому вслід.

Едгар задумався про щось своє, та йому не дали часу на роздуми.

— Украй Потрібні Речі вже чекають, — поінформував Хрипкуватий, Але Не Позбавлений Приємності Голос.

— Авжеж, авжеж, — озвався Едгар і попрямував далі.

Украй Потрібні Речі що, власне, мається на увазі? Те, без чого не можемо існувати в дану мить? Вода для мандрівника в пустелі? Шматок хліба для Робінзона на голій скелі? Повітря для космонавта на орбітальній станції, що її пробив метеорит? Чи, якщо ширше глянути, — крила для птаха? Творчість для людини? Щастя для всіх?

Украй Потрібні Речі — це те, без чого неможливе існування не у вузькому, а в найширшому розумінні. І в кожного вони, напевне, свої.

І, звичайно, Едгар нарешті згадав. Не міг не згадати.

Це сталося давно-давно, коли він, кваплячись на дзвінок у передпокої, залишав Місто Флюгерів. Тоді, біжучи, він прочитав надпис золотими літерами на офіційній чорній табличці, що приліпилась на дверях одного з будиночків.

“Пункт видачі Украй Потрібних Речей” — написано було на табличці.

Тепер усе стало на свої місця. Залишилося тільки запитання: де шукати Місто Флюгерів?

Едгар підійшов до рогу вулиці й підняв голову. І побачив на тому боці вулиці стандартну будку телефона-автомата. Над дверима одного з будиночків неонова табличка сповіщала: “Комбінат побутових послуг”. Табличка мерехтіла синім світлом, причому літери “м” і “т” в слові “комбінат” і літера “л” в слові “послуг” не виявляли жодних ознак життя, а перша літера “о” в слові “побутових”, навпаки, була життєрадісна до стану безупинної пульсації, що, втім, нікому робити не заборонено.

Небо було досить ясне, хоча джерела світла спостерегти не можна було. Едгар глянув ліворуч, ступнув на бруківку, глянув праворуч і пішов через вулицю. Проминув “Комбінат побутових послуг”, пройшов уздовж дбайливо підстриженого зеленого газону й зупинився перед двоповерховим рожевим будиночком із різьбленими вікнами і флюгером, що своєю формою нагадував друкарську машинку. Біля дверей будиночка, на рожевій стіні, висіла та ж таки дошка з золотими літерами. Нижче основного напису розмістився напис менший, що його минулого разу Едгар не помітив. Дрібні літери сповіщали про те, що “Пункт видачі Украй Потрібних Речей” є філіалом “Комбінату побутових послуг”.

Біля “Пункту видачі” аж ніяк не було безлюдно. На зеленому газоні лежала літаюча тарілка. Неподалік від неї гарцював по газону, гидливо поскубуючи траву, могутній білогривий кінь Онуфрієвського кінзаводу. На лаві під невідомим Едгарові деревом з розкішною ясно-синьою кроною й досить великими плодами, що зовні схожі були на оранжеві бублики, закинувши ногу на ногу, сидів Двійник, а поруч нього — Сірий Чоловік, який задумливо жував оранжевий бублик. Трохи віддалік до стіни сусіднього будиночка прихилилося Відображення в розстебнутій куртці. Чорнокоса Власниця сиділа з Фіалковим Мандрівником у часі край фонтана, весело хитала ногами й розповідала щось Фіалковому: той сумно усміхався і кивав головою. Кинувши уважний погляд довкола, Едгар виявив Вантажника, що знов спритно замаскував свою другу голову. Вантажник лежав на травичці за фонтаном, підклавши руку під одну з голів і, судячи з усього, дрімав. Накопичував сили для подальших космічних перельотів.

Не помітити Дракона було важко. Дракон безцеремонно розлігся на тролейбусній зупинці під дашком для потенційний пасажирів, поклавши вухасту голову на лапи і скляними очима позираючи на довколишнє. Зауваживши, що Едгар дивиться на нього, Дракон задерикувато підморгнув йому.

Едгар стояв, застромивши руки в кишені, й дивився в небо, що неквапом тьмяніло.

Не було Хрипкуватого, Але Не Позбавленого Приємності Голосу. Взагалі — голос був присутній, але мовчав, а спробуй-но побачити голос, що мовчить! (Власне, як і той, що не мовчить).

Не було Блакитного Лицаря, та білогрива тварина, зрідка косуючи оком на Дракона, давала підстави для припущення, що він перебуває десь тут неподалік.

Не було Юдіфі…

Едгар зітхнув і востаннє озирнув згасаюче небо.

— Едгаре! Голубчику Едгаре!

Едгар зітхнув і обернувся. Вантажник прокинувся, Чорнокоса Власниця лишила теревені. Дракон наставив вуха, а білогривий мало не подавився травою.

Юдіф стояла біля дверей Комбінату побутових послуг у своєму ветулійському вбранні й червоних хатніх капцях з пухнастими кульками і махала рукою.

— Вас викликає Сфінкс!

— О! — рикнув Дракон і став ляскати хвостом по бетонному стовпу, призначеному для кріплення тролейбусних дротів. — Дай мені з ним побесідувати!

Білогривий про всяк випадок чкурнув якомога далі, отаборившись за літаючою тарілкою.

— Зараз він тобі загадку загадає, як його родич Едіпові, — похмуро пообіцяв Двійник. — Чого, мовляв, люди спершу на чотирьох кінцівках ходять, тоді на двох, тоді — на трьох, а потім вже й зовсім не ходять, а кладують їх до гарного ящика, складають їм руки на грудях і несуть у затишне місце. А ти йому відповіси, що все це давня байка. Тепер люди ходять геть усі на головах, щоправда, коли зовсім голів не гублять.

— Потім побесідуєш, — відповів Едгар Драконові, йдучи до дверей “Комбінату побутових послуг”. На Двійникові слова він ніяк не зреагував.

Юдіфі ніде не було. Едгар зайшов зо знайомої жовто-червоної будки, зняв трубку.

— Слухаю, — сказав він, умощуючись на відкидному сидінні.

Слово полинуло в далеку путь до Марса, алмазним блиском спалахуючи в променях зірок. Слово могло заблукати, загубитись у проваллях космосу. Тому Едгар сказав ще раз:

— Слухаю, — і заплющив очі, зручно прихилившись до стіни телефонної будки.

Шелестіння паперів вивело його зі стану чекання. Він визирнув з будки й побачив Юдіф, схилену над канцелярськими паперами.

— Юдіф! — покликав він.

Юдіф підвела голову й усміхнулась:

— Юдіф, коли ж я розрахуюсь за надану мені послугу?

— Наступного разу, любий Едгаре. Наступного разу.

— Гадаєш, що він буде?

Юдіф кивнула головою й лагідно усміхнулась.

— Авжеж буде. Хіба ти сумніваєшся?

І він нарешті зрозумів, що аж ніяк не сумнівався. Не міг сумніватись. Бо є такі речі, щодо яких не можна сумніватися.

— Аіу утара шохо, — промовила телефонна трубка. — Даціа Тума ра гео Талцете.

Голос Марсіянського Сфінкса було чути майже без жодних перешкод, зрідка лишень напливала, зникала і знову лунала тиха музика. Мабуть, у Сфінкса грало радіо.

— Шохо тао тавро шохо ом, — провадив Сфінкс далі. Сфінкс удавався до найбезсоромнішого плагіату. — Аіу ту іра хасхе, Аеліта.

Едгар незворушно чекав. І дочекався. Сфінкс, нарешті, зрозумів, що розмовляє не з марсіянином. Або просто йому набридло вдавати дурня.

До речі, справжні марсіяни ніколи не спілкувалися мовою, якою намагався висловлюватися Марсіянський Сфінкс. Їм це й до голови не забігало. По-перше, тому, що вони не мали голів у нашому розумінні, а по-друге…

А от що “по-друге” — невідомо, бо справжні марсіяни вимерли, як уже згадувалося, забравши таємницю з собою в могилу.

Щоправда, Едгарові було дещо відомо. Йому було відомо, приміром, що марсіяни були великою мірою цивілізацією парфумерною і запахи під час прийняття й передачі інформації відігравали в них чималу роль. Для марсіян міг мати важливе практичне значення наш вираз “тримати ніс за вітром”, якби вони мали того ж таки носа.

Хоча там що, а Едгар дочекався.

— Марсіянськими ночами я ні про що не думаю, — повідомив Сфінкс і помовчав, даючи Едгарові можливість засвоїти цю інформацію.

Едгар досить швидко второпав, що Марсіянський Сфінко відповідає на його ранкове запитання, демонструючи тим самим готовність далі співробітничати з “Комбінатом побутових послуг”.

— Я розмовляю з зірками, — провадив далі Сфінкс. — Зірки розмовляють, треба тільки вміти слухати. Ми бесідуємо на деякі цікаві для нас теми. Зокрема, обговорюємо проблему доцільності з їхнього боку подальшого освітлення простору.

Розмова велась однобічно, бо між запитанням і відповіддю минало б надто багато часу. Сфінкс розумів це, тому намагався давати у своєму монолозі відповіді на не поставлені Едгаром запитання.

— На сьогодні чітко відзначилися три угруповання. Перше вважає, що доцільно світити, друге, певна річ, не світити, а третє — світити всередину. Є й такі, що від слів уже перейшли до діла: деякі не світять, деякі утворили фракцію чорних дірок. Більшість, щоправда, поки що підтримує мою позицію, відповідно до якої світити треба, хоча це й річ марна. Йдеться про те, що я змалку не люблю темряви. Власне, не сприймаю її. В темряві мені важко відбиватися від метеоритів. На жаль, — Сфінкс глибоко зітхнув, — мені що далі, то важче переконувати зірки, отож боюсь, що час уже подбати про винахід нових джерел освітлення.

Крім розмов із зірками, я ночами екзаменую себе. Екзаменую, згадуючи, все, що пам’ятаю. Можливо, що колись це придасться. — (Сфінкс не уточнив, кому придасться). — І перекажіть Драконові, — різко змінив він тему розмови, — що ні про які телефонні контакти зі мною не може бути й мови. Я розмовлятиму з ним тільки у себе. Коли взагалі виявлю бажання розмовляти з ним. Можливості для візиту в нього є. Так і перекажіть: можливості в нього є, а він нехай вирішує. І скажіть іще, що на Плутоні драконів є. скільки завгодно. Земних, я акцентую, земних драконів. Отож нехай поміркує, це корисно. Передачу закінчено. Аіу ту іра хасхо, Аеліта.

Почулося знайоме попискування, і зв’язок урвався.

Едгар вийшов з будки, постояв біля бар’єра, та Юдіф не приходила. І Едгар зрозумів, що сьогодні йому з нею вже не порозмовляти. Може, це було пов’язане із закінченням робочого дня в Комбінаті побутових послуг. Може, з чимось іншим.

Едгар повернувся до рожевого будиночка з офіційною табличкою й озирнувся навкруги. Навкруги нічого не змінилося, всі були на своїх місцях. Едгар хотів був переказати Драконові останню частину монолога Марсіянського Сфінкса, та вирішив, що зробить це не сьогодні. Завтра.

Отже, усе навкруг завмерло, приготувалося, дослухалось. Застигли в повітрі фонтанові струмені, завмерли фенгери, і навіть пульсар у вигляді літери “и” припинив свої маніпуляції. Всі чекали. Напруження досягло найвищого ступеня.

Досягло апогею.

І — СТАЛОСЯ!

Хрипкуватий, Але Не Позбавлений Приємності Голос об’явився нарешті і гримнув над брукованими вулицями, садочками, деревами й черепичними дахами.

— Украй Потрібні Речі! — ознаймував голос.

Двері будиночка відчинилися внаслідок добрячого копняка, зробленого зсередини, і на порозі з’явився Блакитний Лицар у своєму важезному лицарському обладунку, з ясно-синіми пір’їнами, з опущеним заборолом і без списа. Спис ніяк не міг вписатися в його спорядження, бо обидві месірові руки у важких рукавицях були зайняті. На правій і лівій долонях Блакитного Лицаря лежали Потрібні Речі.

— Ура! — гукнула від фонтану Чорнокоса Власниця і заплескала в долоні. — Класно!

— Що це за жарти? — спитав Фіалковий Мандрівнику часі.

Відображення кивнуло Едгарові. Кивок означав схвалення і підтримку.

Псевдовантажник дрімав собі далі. Насправді він не дрімав, а мав сеанс телепатичного зв’язку зі своїми співвітчизниками.

— Нарешті! — буркотливо мовив Двійник і поморщився. — Непотрібні Речі.

— Ну-ну! — Дракон нервово поворушив вухами. — Не слід квапитися з висновками.

Сірий Чоловік дожував оранжевого бублика, повернувся до Двійника і повчально підніс палець.

— Гай-гай, не кожному дано в майбутнє прозирнуть, — продекламував він, — пізнати сіль. Уздріти дно. Уздріти суть. Не кожному.

Двійник скривився, але промовчав. Блакитний Лицар, карбуючи крок, підійшов до Едгара і простяг до нього долоні з Потрібними Речами.

Небо геть потьмяніло, і настав чи то вечір, чи то ранок.

Едгар обережно взяв Потрібні Речі. Він узяв загального зошита на дев’яносто шість сторінок у червоній обкладинці, ГОСТ 13309-79, і білу кулькову ручку з довгим стержнем і синьою пастою без вказівки на ГОСТ.

Він розгорнув загальний зошит на першій сторінці, зняв з ручки ковпачок і написав: “Звичайна прогулянка”.

Тоді поклав ручку в зошит, згорнув його і заховав Потрібні Речі до внутрішньої кишені своєї куртки.

— Порядок, — гучно промовив Блакитний Лицар з-під заборола і рушив до свого білогривого.

— Тільки не відкладай на потім, — порадив Дракон.

— От-от! — підтримало Відображення.

А Сірий Чоловік, певна річ, не зміг угамувати свого бажання знов довести до відома тих, що зібрались у Місті Флюгерів, свої віршовані вправи.

— Ми все завжди відсуваємо на потім, — проголосив він, ставши на лаву й прибравши пози бувалого декламатора, — за себе вболіваємо й ніколи не думаєм про те, що не встигаємо. Відкину все. І сяду до стола, й мрії плекатиму… А врешті, ні. Не пишеться. Хай потім. Можна зачекати! Та завтра — напевне. Вночі, при місяці. Ні дня без слова! Або ж у понеділок… Бо ж так зручніш мені. І знову й знов кажу собі, що потім, як минеться втома. Не пізно братись за перо ніколи. Й життя втекло — історія знайома…

— Т-та-ак… Заради цього не варт було братися за перо, — пробурчав Двійник. — Треба було відкласти на потім.

— А взагалі, хай тобі щастить, земляче. — Сірий Чоловік повернувся до Едгара, пустивши повз вуха Двійникову шпильку. — Напиши щось, гідне не юнака, а мужа.

— Ага, — невдоволено втрутився Двійник. — І віддай на рецензію. Отоді знатимеш, хто ти такий є насправді і яка тобі ціна базарного дня…

— Відключись, чуваче! — обурено вигукнула Чорнокоса Власниця. — Втомив усіх.

Фіалковий отямився. Вантажник рушив до своєї тарілки.

— Ну, навіщо ви так? — лагідно зауважило Відображення, звертаючись до Двійника. — Треба вірити…

В сутінках раптом почувся дуже знайомий звук. Звук тролейбуса, що наближався.

Тролейбус виповз із-за рогу, підкотив до зупинки, примусивши Дракона посунутися, і зупинився. Заскреготали, відчиняючися, двері. Гордо буркнув мікрофон. І всі дружно замахали й закивали, прощаючись. До наступної зустрічі.

Він сидів біля вікна, застромивши руки до кишень куртки, вдивлявся в сутінки, що ховали Місто Флюгерів, і думав про те, що субота минула і попереду ще цілісінька неділя.

Повз нього пропливали вогні світлофорів, неонові літери кінотеатрів, гастрономів і промтоварних магазинів, скреготіли на зупинках дверцята, гордо буркав мікрофон, стукали компостери, заходили й виходили люди, і коли він, відповідно до правил проїзду в міському громадському транспорті, підвівся з місця, заздалегідь готуючись до виходу, над проспектом знялась у небо літаюча тарілка, а в таксі, що обігнало тролейбус, він побачив Юдіф — вона квапилась до аеропорту. На неї чекав Ермітаж.

Він вийшов, провів поглядом тролейбус, перевірив, чи на місці Потрібні Речі — і рушив додому. Чи вночі, чи вранці…

Покальчук Олег

КОНТАКТ IV РІВНЯ

1

Не можна любити дім, який не має свого обличчя і в якому кроки позбавлені сенсу.

Антуан де Сент-Екзюпері. “Цитадель”

У коридорі станції владно війнуло нагрітим металом і післягрозовою свіжістю озону. Я озирнувся. По підлозі повільно плив вантажний робот. Навіть неозброєним оком було видно, що білий контейнер важить забагато — машина просіла нижче норми.

Знову перевантажили! Ніби тепер зайвий кілограм вітану щось докорінно змінить. Це не півстоліття тому, коли в Сонячній системі з’явився астероїд Аякс. Нині — дві тисячі двісті третій рік.

— Звітуйся, — сказав я роботові начальницьким тоном, — (з ким ще тут так поговориш?). Він завмер і безбарвним голосом забубонів:

— Вантажний автомат другого класу космічної станції “Аякс” транспортує вітан. Безпілотний рейс на Землю через сімнадцять хвилин дві секунди. Які будуть накази?

— Гуляй далі, — сказав я по-панібратськи. — Передаси палке комп’ютерне вітання своїм меншим братам від спостерігача.

— Уточніть завдання, — стиха загугнявив вантажник.

А, ну його в сопло. Ще, чого доброго, розпрограмується, мізкуючими над почутим.

— Звіт прийняв. Іди собі, неборако, куди йшов.

Він посунув далі вочевидь швидше, немов побоюючись, що його знову зупинять і примусять займатися складними логічними вправами. Інстинкт машинного самозахисту? А чим, власне, моя поведінка на “Аяксі” різнилась — і різниться — від його?

Я пішов далі, з удаваною безжурністю насвистуючи популярну мелодію з останньої пластикомедії Вебера і Райта. Знічев’я тернув пальцями сіру стелю. Справжня криця. Тепер так не роблять. Та й габарити — теє… Не універсальні. Навіть при моїх метр вісімдесят шість я не почувався на інших станціях так кепсько, як у цій стародавній норі. Одначе — свої переваги. Наприклад, у цьому коридорі нема відеокамер (лише перед шлюзом), а при деяких делікатних процедурах стороннє око зайве і небажане. Особливо у моєму становищі.

Я вийняв із нагрудної кишені особисту картку, покрутив у руках. На чверть квадрата в кутку праворуч — стереофото. Двадцятисемирічний блондин із виразними сірими очима. Правильні риси обличчя, підборіддя гостре, випнуте, біля лівого куточка рота — глибокий шрам (це за “Коншельф”). Волосся на потилиці вистрижене трохи коротше (завдяки стійкій моді на штучні Лисини). Ніс гачкуватий, але не довгий, ніздрі — тонко окреслені чуттєві овали (це завдяки дихальним вправам). Ніяких тобі випнутих вилиць, що свідчать про вольовий характер, нема і сліду.

Ім’я — Арт.

Пост-ім’я — дель Ур.

Стаж у космофлоті — інтернат “Селена-2” (Місяць) — п’ять років; глибоководна станція “Коншельф” (Земля) — шість років; школа пілотів імені Ціолковського (Земля) — сім років; школа спостерігача (Земля) — сім років; станція “Аякс” (пояс астероїдів) — два роки.

Все життя. Я зітхнув і підтягнув рукав форменого синього комбінезона так, щоб він не закривав екранчик браслета. Цей прилад носили всі мешканці Сонячної Системи. Він забезпечував універсальний обмін інформацією згідно з повноваженнями господаря, слідкував за станом здоров’я, місцезнаходженням і ще десятками чинників, які характеризували його власника як члена суспільства.

Тоненька щілинка у браслеті впала мені в око ще на Землі, коли підганяв індивідуальне спорядження. Вона означала, що у браслеті розміщений службовий модуль для читання службової інформації. Таку модель мали інспектори ООН, перевіряючі Космофлоту і ще, судячи з пліток, дозорці. Вони, власне, перші його й випробовували, але хто коли бачив живого дозорця?

Я підніс картку до флуоресцентної смуги на стіні, яка освітлювала коридор, вставив її у проріз браслета і потягнув на себе. Так. Тепер можна покласти картку в кишеню і спокійно йти до шлюзу. Браслет подасть сигнал, коли розшифрує текст, адресований командиром Діксоном Раді Космофлоту. Але про що б там не йшлося — до того часу, коли я покину станцію “Аякс”, залишаються лічені хвилини. Годі з мене! Обов’язковий термін служби закінчився. А іншомовні слова з вставкою “само-” — самозречення, самопожертва і тому подібне — лише додають втоми і роздратування. Їх добре виголошувати на Землі, або, скажімо, на Марсі, де поряд з високим існує низьке або хоча б якийсь нейтральний, сірий фон повсякдення. Але якщо абсолютною нормою поведінки є шалена робота, коли довкола — самі герої космосу, смисл слів зі вставкою “само-” спрощується, високе втрачає свою природу, бо його не відтіняє звичайне, людське.

Вже котре покоління космонітів — тих, що заселяють космос, народжується і зростає на розкиданих по Системі станціях Космофлоту. Фізично сильніші, витриваліші, відважніші, вони щоденну напружену працю звели в культ. Фанатична віра у власну досконалість частково притупила прагнення самовдосконалюватись, шукати щось якісно нове. Це стало властивим і для поселенців планет. Лише Земля перебувала недоторканою.

Недоліки, якщо їх знаєш, можуть бути могутнім стимулом самовдосконалення.

А довкола мене на “Аяксі” два роки була сама досконалість…

Браслет тоненько писнув, і по його поверхні побігли літери:

Пропозиція: ліквідувати посаду спостерігача як непродуктивну.

Ну, тут нічого нового.

До лихого 2153 року на Землі та в колоніях Системи панувала загальна ейфорія, викликана прогресуючими успіхами космічної ери. Хотіли було навіть літочислення змінити — від часу висадки на Марсі. Але хмільна туга за “братами по розуму” минала, хоча, як І усяке сп’яніння, тяжко і не без наслідків. Тема контакту з часом почала стихати, розмови про це стали вважатись ознакою поганого виховання. Серед інших працівників Космофлоту залишились тільки дозорці, як спеціальний загін, що мав займатися розвідкою і налагодженням контактів з можливими представниками іншопланетної цивілізації. Та одного разу й вони чи то зникли, чи їх ліквідували — то була якась темна історія, про яку керівники Космофлоту завжди говорили неохоче і крізь зуби.

Потім запровадили інститут спостерігачів. Посада спостерігача передбачалася штатним розкладом Космофлоту на усіх кораблях та станціях. А пуття з неї було стільки ж, як і з попередньої.

Браслет ще раз нетерпляче запищав. Я підніс руку до обличчя і здивовано глянув на нього. Ще якийсь текст?

Я не йняв віри очам: під текстом пропозиції значилися підписи усіх членів екіпажу. Подібна колегіальність не просто суперечила статутові-традиційно за кожне повідомлення відповідав командир, і нікому на’ думку не спадало додатково ставити автограф. Отже, інформація на картці адресувалась не всій Раді Космофлоту, а комусь конкретно?…

Першим стояло — “Свен Левський. Лікар”.

Пригадую, він першим зустрів мене на “Аяксі”. Сіроокий бородатий брюнет з життєрадісним поглядом нагадував інквізитора при виконанні службових обов’язків. Асоціація набула особливої вірогідності, коли я сів у діагностичне крісло, а Левський мовчки почав маніпулювати чорною коробочкою терміналу.

— Яке перше враження від “Аяксу”? — спитав він зненацька.

Я знітився. Але душею кривити не хотілось.

— Не дуже. На підльоті виглядає як поскубана ромашка. “Любить — не любить”.

— Ромашка? А це що таке? І чому — “не любить”? — він сипав запитаннями, немов цвяхи забивав — бах! — і готово. З одного удару.

— Квітка, — сказав я сердито. Левський явно насміхався. — Квітка земна. А “любить — не любить” — гра. Дитяча.

— А-а. Не грав. — Лікар стояв позаду, і я не бачив виразу його обличчя. Але тон репліки був якийсь дивний. — Це стара станція. Шестикратний запас міцності. Хтозна, чому їх такими будували. Старти проводилися з Землі, це ж стільки пального йшло… Коли я сюди вперше потрапив, ходив, як у музеї. З історії космонавтики вивчав, що кораблі на ядерній тязі давно демонтовано, і от — на тобі, “Аякс”! А ви що, за романтикою сюди? — він уже обійшов крісло й обмацував мене очима.

— За призначенням.

Левський кумедно звів на переніссі кошлаті брови.

— Почуття гумору? Оригінально. Але ми не потребуємо нічого оригінального. Усяка імпровізація добра тоді, коли стосується однієї людини. А колективу це шкодить, позначається на працездатності. Я дбаю про психологічний клімат. Так що, пристосовуйтесь. Однаково без діла сидітимете.

Я вирішив, що саме час подбати про честь мундира.

— Заощадьте вашу ущипливість для самовдосконалення, Левський.

Лікар примружився — пильно, гіпнотизуюче. Я витримав погляд спокійно. Знаємо ці прийоми, проходили. Він відчув, ураз поміняв тактику, голос став довірливо-лагідним.

— “Аякс” у поясі астероїдів. Без комп’ютера і лоції сюди ніхто й носа не поткне. Хіба що представники цивілізації самогубців.

Я скористався моментом і перейшов у наступ.

— Ви самозаспокоїлися і думаєте, що важливіших справ нема? Скоро кожен, хто працює далі Місяця, вважатиме себе першопроходцем!

— Ми ж добуваємо вітан, Арте, — з притиском сказав Левський.

І, здається, з осудом. Він уже не вдавав із себе демонічну особистість, та звично схилився над приладами.

— Роботи добувають, — сказав я. — І вантажать. Ними керують оператори — четверо. Командир, два заступники — зв’язківець і бортінженер. Хто з нас більший ледар?

Я, здається, втягнувся у суперечку проти власної волі.

— Справа в іншому, — м’яко посміхнувся Левський. — Люди тут змушені звільнятись від тягара попереднього досвіду. Спробуйте-но самі, Арте, і тоді зрозумієте, де істинне випробування характеру…

Я, самовпевнений і самозакоханий новачок, тоді ще не розумів, не відчував небезпеки! Тепер я збагнув, що Левський був надто відвертий. Він провокував мене, гадаючи, що я знаю, і водночас перевіряв. Влаштував “детектор брехні”. Але те, що я насправді нічого не знав про “Аякс”, напевне, спантеличило. І відштовхнуло.

Поява астероїда Аякс 2153 року привернула до себе увагу вчених, які насамперед вдалися до вивчення астрономічної проблеми походження Аяксу. Проте ця проблема відійшла на другий план, коли з’ясувалось, що астероїд складається з вітану. Це збудило цікавість представників багатьох наук.

Вітан — своєрідний філософський бальзам нової доби. Він володів надзвичайними можливостями, а відтак розвиток наук у традиційному розумінні слова припинився. Кожен міг стати чарівником, якщо мав хоч крихту вітану.

Ось тільки синтезувати його ніяк не вдавалось. І хоч маса Аяксу втричі переважувала місячну, розподіл сировини суворо регламентували.

Отже, якщо вітан — унікальне явище у Всесвіті, воно мусить рано чи пізно привернути увагу інопланетян, — вважав я. А чому б і ні?..

По поверхні браслета стрімко пробіг наступний підпис: “Клавдій Діксон. Командир”.

— Не передбачається.

Діксон говорив завжди тихим безбарвним голосом. Він і пам’ятався мені передусім як голос, а не особистість. Можливо, тому, що я почув спочатку його голос, перш ніж командирське крісло повернулось до мене.

— Я просив дозволити індивідуальні польоти, — сказав я, пильно дивлячись йому в вічі.

У Діксона був східний розріз очей і набряклі від перевантажень повіки. Нижчий на голову від Левського, Діксон сягав мені десь по підборіддя.

— Я знаю, — прошепотів він. — Не передбачається статутом. Особливі повноваження Спостерігача настають лише з оголошенням надзвичайного стану. Сподіваюсь, цього ніколи не трапиться. А ви мусите оволодіти суміжним фахом. Вибрали?

— Так. Зв’язківець.

У темних зіницях Діксона блиснула іскорка чи то зацікавленості, чи насмішки.

— Бачили мого заступника по зв’язку?

— Ні.

— Ну-ну. Бажаю успіхів.

Цей також кпинив, я потім збагнув, коли переступив поріг пульту зв’язку… А, тепер однаково.

Вдалині зблиснуло яскраве світло. Я підходив до шлюзу. Он вони, відеокамери. Блищать, голубки. Я навпомацки перевів браслет на звукове відтворення.

“Радж Сінгх. Бортінженер”, — сказав браслет безбарвним голосом, зовсім як у командира Діксона.

Радж був бувалий астронавт, пам’ятав ще дозорців. Колись горів у своєму кораблі, але в ті часи дистанційного лікування ще не було, і обличчя бортінженера нагадувало нерухому коричневу маску з вузликами шрамів. Я усім завжди дивився просто в очі, і йому також.

Схоже, що він це належно оцінив.

Але не настільки, щоб дати мені катер.

Крім командира Діксона, це міг зробити тільки Радж. Одномісну розвідувальну ракету на “Аяксі” зроду ніхто не використовував, поза тим вона входила в комплект обладнання.

— Заманливо, — сказав він після короткої паузи, майже не розтуляючи губ. — Але ваша вимога не має документального підтвердження… Ніхто не візьме на себе відповідальність.

— Я візьму! — відчайдушно сказав я тремтячим голосом.

— А я — ні. Крім того, збитки. На час польоту розробку вітану доведеться припинити, повідомляти про це Землю. Знаєте, в яку копійку обійдеться станції позачерговий зв’язок з Радою Космофлоту?

Еквівалентом грошей давно була енергія. Радж полюбляв архаїчні словесні звороти. Ну, нехай, обійдеться у скільки там тисяч оргів… А скільки коштує хвилина чекання, сумніву, зневіри? — нетерпілося спитати мені. Але я стримався.

Відтоді минув майже рік служби, а я вже вповні скуштував її принад. Поруч зі мною жили працьовиті люди. Можливо, хтось із них і вдавав наполегливого, але, про мене, робив це майстерно. Як не як — робота була для кожного сенсом існування, його серцем і душею. Я це відчував.

Але, образно кажучи, не було жодної шпарки, у яку можна було б зазирнути і побачити першопричину такої самовідданості. Психологічна атмосфера на “Аяксі” нагадувала стиснутий кулак, усе дихало ентузіазмом і впевненою напругою. А що ж там, у долоні?..

Я вже підходив до шлюзу. І аж зціпив кулаки, коли браслет промимрив: “Хана Трістан. Зв’язківець”.

…Я пішов на пульт зв’язку одразу після розмови з Діксоном. Що там Левський плів про гармонію між членами екіпажу? Яка тут, до біса, може бути гармонія, коли на борту вродлива жінка! Не космічна станція, а мадрідський двір. Напевне, самі інтриги.

Тоді мені здалося, що я розгадав причину підкресленої холодності космонітів “Аяксу”. Взаємні ревнощі! Ха-ха, ось вона, розгадка, складне у простому. Вирішили гнати геть зайвих Спостерігачів. Мотиви примітивні до абсурду, але зрозумілі.

Вона брюнетка, — блондини серед космонітів за рідкість. Її вроду не псував навіть стандартний комбінезон. Режим, гормональна терапія, ну, й спадковість, звісно, або генна інженерія, — усе наклало відбиток. Та й не дивно, зі здоров’ям людства вже століття не було проблем.

Очі виразні, чорні, мов дві сливи — спадок пращурів, певно, родом з півдня Європи або Середземномор’я. Погляд несподівано теплий і знайомий, і я міг заручитися, що десь його бачив, однак здоровий глузд виключив цю можливість — космоніти ніколи не відвідували ні Землю, ні інші планети. Я розгубився — досі на пам’ять ніколи не скаржився… Логіка миттю підказала рятівну відповідь для стривоженої свідомості: псевдоспогад, наслідок перенапруження. Але яке, в сопла реактивного, перенапруження, коли я другий день на “Аяксі”? Я завше пишався, що можу в найменших подробицях відтворити будь-яку подію зі свого життя. Але ніколи раніше не зустрічав Хани Трістан.

А погляд бачив.

Вагання тривало якусь мить. Я посміхнувся якомога привітніше.

— Арт дель Ур. Спостерігач. Командир Діксон призначив мене твоїм заступником.

— Дублером, — уточнила Хана.

Голос зовсім не знайомий, низький, грудний, і це остаточно привело мене до тями.

— Цікаво, навіщо мені землянин, — сказала вона немов сама до себе, задумливо. І додала, примружившись, наче щойно мене побачила: — Дель Ур… Вже дорослий. Міг би відмовитись від пост-імені.

Репліка була навмисне нетактовною і відразу ж встановила між нами нездоланний бар’єр.

Пост-імена давали сиротам — вихованцям Космофлоту. Система пост-імен мала свою градацію, і це завжди гарантувало максимальну увагу до особистості, яка виховувалася не в родині. “Дель” означало, що мої батьки походили з Землі, але я починав життя за її межами.

Я стенув плечима.

— Якось не думав. Мене це не ображає і не підносить. Та й учитель не радив.

— Хто він? — спитала Трістан, радше для годиться.

— Сарторіс Нгама. Директор школи Спостерігачів.

Хана кивнула.

— Був на “Аяксі” років п’ятнадцять тому. Кремезний такий африканець, симпатичний, хоч йому вже за сімдесят.

— Так на Землі раніше казали, кому “за тридцять”, — засміявся я. — Пригадую, читав у книгах з історії етики. А скільки тобі?

— Якщо відповідати, як раніше, — не без кокетливої погорди сказала вона, — тоді “до шістнадцяти”. Сорок один рік.

Жінка є жінка. Хоч у двадцятому, хоч у двадцять третьому столітті. Нині активний вік людини півтораста років, а вона однаково молодиться, хоч насправді їй мінімум сорок шість.

Ознайомився з пультом зв’язку. Він був стандартним, маючи досвід, я міг би працювати на ньому з заплющеними очима. Я так Хані й сказав.

— Твоє завдання, — сказала Трістан спокійно, — стежити за станом відеокамер. Це головне. А зв’язок у нас буває не часто.

— Яких відеокамер? — похопився я, не звертаючи уваги на останні слова.

Хана не розуміюче, з підозрою глянула на мене. Підвелася з крісла.

— Як — яких? Системи “Поліканал”.

Це була система відеокамер внутрішнього огляду. Теоретично кожен, використовуючи свій браслет, міг будь-якої миті подивитись, що робиться будь-де на його кораблі. Але — теоретично. “Поліканал” входив до стандартної системи зв’язку, і за неписаним правилом його вимикали з етичних міркувань. Увімкнути міг лише відповідальний черговий.

— Тобто, це значить, що нас зараз усі бачать?

Хана підійшла до пульту. Сріблястий комбінезон щільно прилягав до тіла, рухливого й пружного, мов ртуть. І — холод, яким віяло, коли вона відводила свій клято знайомий погляд. Натиснула кнопки.

На екрані виникли зображення. Шлюз, коридор, Свен Левський у своєму медичному відсіку, навіть санітарний вузол — порожній, на мою превелику радість.

Так я отримав перший наочний урок нової етики “Аяксу”.

І знову нічого не зрозумів.

А нині, через два роки, браслет монотонно дає мені останній урок. Я вимкнув звук. Зрозуміло, що оператори також поставили підписи. Гавейн, Спарелл, Шевчук, М’боу. Всі були проти мене. Всі.

Над шлюзом заблимав напис: “Шлюз 6. Перевір скафандр. Створ відкривається без попередження”.

Тут все відкривалось без попередження. Крім того, увесь час мені натякали, що я зайвий, непотрібний, чужий. А я доводив зворотне. І безуспішно.

“Аякс” нагадував не ромашку, як мені спочатку здавалося, а радше колесо, і не лише за формою — від обіддя корпусу до центру йшли шпилі сталевих форм, на яких тримався двигун. Назовні витикались широкі пелюстки шлюзів, порушуючи геометричну гармонію архаїчної форми. Кожен крок, який я робив на станції, був кроком у колесі. Воно оберталося вперед чи назад, швидше чи повільніше, створюючи ілюзію поступу, але загалом усе лишалось на місці.

Даремно я так дисципліновано стримувався два роки. Право на індивідуальність — все одно що право на мрію. Його належить постійно відвойовувати, підсилювати якимись перемогами. Мені раніше вважалося, що статус оптимістичного дивака — це неабиякий привілей.

А виявляється, бути, як усі, для нормальної людини найважче.

Двері шлюзу номер шість відчинилися, увімкнулося освітлення перехідної камери. А далі так: я ступлю всередину, шлюз зареєструє: щось перетнуло його межі. Потім це “щось” одягне скафандр, перейде на транспортник, засне, прокинеться на карантинній станції, і через тиждень — Земля. Прийду в школу Спостерігачів, до самого Чорного Сарторіса, як його прозивають курсанти, і…

Я зупинився перед самісіньким порогом. Боковим зором бачив, як зацікавлено ворухнулись відеокамери, безцеремонно звісились зі стелі, погойдуючись, як ялинкові іграшки.

Чому я не роблю останній крок? Ось він, вихід!

Заклично замиготів зелений сигнал в глибині шлюзу.

Раптом — думка: ні, це не вихід з ситуації, що склалася. “Аякс” викидає мене, як міфічне чудовисько, — неперетравленим. Формально правила пристойності дотримано обома сторонами. Але якщо я піду, то це буде навіть не програш — капітуляція. Повна поразка!

Нехай я не знайшов інопланетян. Не дослідив професійно астероїд. Це можна пояснити, пробачити, виправдати. Але ж я нічого не зрозумів на “Аяксі”. Звісно, якби космоніти жили поруч з землянами або колоністами Венери — можна було б співставити, порівняти, виявити… А я зі своїми рефлексіями втрутився в атмосферу професійного самозречення і непомітної (для мене) погорди. Спостерігач-недоук.

Всі, я переконаний, дивляться зараз на екрани. Об’єктиви залишилися за спиною, й мого обличчя не видно. Я можу сміятись, плакати, реагувати як завгодно, а відеозапис відтворить тільки останній крок.

Що ж, іншого виходу немає. Хоч з логічної, хоч з якої точки зору, я програв, треба забиратись звідси.

Я спересердя зірвав з комбінезона особисту картку — хотів кинути позад себе в коридор станції, нехай залишається тут, клята! — зім’яв у долоні, і руку враз обпік гострий біль, я смикнувся, картка відлетіла геть. Порізався тим самим сріблястим ребром, де був запис, і досить глибоко. Халепа набула глумливої символічності.

Раптом двері шлюзу з глухим стуком зачинилися просто переді мною.

“Відійти від шлюзу 6. Завантаження і посадку закінчено” — спалахнув напис.

Я озирнувся, шукаючи свою картку. Її не було. Прикра здогадка сяйнула, освітлюючи усю безглуздість мого становища.

Коли я від болю стріпнув рукою, картка полетіла в перехідну камеру шлюзу — і у польоті перетнула невидимий промінь контрольного пристрою. Комп’ютерові байдуже, що потрапило на транспортник — людина чи сума даних про неї.

— Відійти від шлюзу шість, завантаження і посадку закінчено! — гнусавим баритоном забубонів хтось за спиною.

Я озирнувся. Так і є: вантажний робот. Тепер він погойдувався на належній висоті.

— Іду, іду, — сказав я. — Тільки не скигли.

Підтягнувся за край контейнера, видерся нагору і сів так, щоб закрити роботові гучномовець. Бракувало ще машині читати мені нотації.

— Рушай. Аллюр п’ять і три десятих хреста, — сказав я з кривою усмішкою.

Тепер мені байдуже, який у мене вираз обличчя.

2

Ти почуєш, — сказав мій батько, — сьогодні ввечері у шатрах крики й скарги на жорстокість. Але кожну спробу збунтуватись я знову запхаю їм у пельки: я кую людину, як залізо.

Антуан де Сент-Екзюпері. “Цитадель”

На повороті я зістрибнув. Робот зник у маленькому бічному тунелі. Я помахав йому вслід рукою, дивлячись, як жевріють і тануть червоні габаритні вогники. Потім озирнувся.

І завмер.

Майданчик був порівняно невеликим, а стіни — високими. Така собі броньована склянка. Понурі сталеві стіни з різновеликими контурами герметичних дверей. Тільки денце застелене зеленим пластиком. Саме тут, під підлогою, знаходився генератор штучного тяжіння.

Та від подиву мені здалося, що він зник і я зараз безсило злечу під високу сіру стелю. Переді мною вишикувався екіпаж “Аяксу” в парадному одязі. Усі восьмеро.

Першу шеренгу очолював Клавдій Діксон у білому з золотом комбінезоні — право носити його давали лише особливі заслуги. Обличчя ховала тінь від козирка кашкета, і, можливо, тому він здавався живим втіленням самого духу Космофлоту.

Праворуч нього — Радж Сінгх. У новенькому синьому мундирі з численними відзнаками бортінженер нагадував модну туристську валізу. Подібність додавали формені галуни на вилогах і кремезна “напакованість” одягу могутніми м’язами. Свен Левський зараз мало чим від нього відрізнявся, хіба що бородою. Одна Хана Трістан прийшла у щоденному сріблястому комбінезоні, проте я завважив, що він старанно розправлений, дужче стягнутий в талії. Хмара чорного волосся довкола вродливого обличчя теж пишніша, ніж завжди.

Оператори стояли у другій шерензі, впритул, і виглядали, як сіамські близнюки. Навіть серед монолітного екіпажу вони виглядали окремим нероз’ємним цілим. Однаковий середній зріст, міцні статури, коротке волосся.

Враз усі схрестили руки на грудях — мовою жестів Космофлоту це означало вияв поваги.

— Арт дель Ур, — сказав командир Діксон несподівано дзвінко, — ти переміг себе і залишився на станції. За це тобі повага і подяка!

Вони нічого не бачили! Я непомітно сховав поранену руку за спину.

— Рідкісне явище, — усміхнувся в бороду Левський. — На “Аяксі” хвалять не за справу, а за наміри. Запам’ятайте цю хвилину, друзі!

— Мужність завжди межує з почуттям обов’язку, — стримано відповів йому Радж Сінгх. — Форма вияву тут не принципова.

— Почуття обов’язку, що керує нами, — втрутився Діксон, — це навіть не стимул. Стимулу можна зректися, а частки себе?

Я відчував, що дивляться чомусь на мене. Щось насторожувало у цьому загалом банальному ритуалі.

— Екіпаж “Аяксу” живе серед астероїдів. Вони — рештки великих загиблих планет, — мовив я. — Продукти розпаду Космосу. Хіба це не впливає на вас руйнівно? Як вам вдається вижити, та ще й розуміти довколишність, називати її своїм домом?

— Розумієш, треба націлити себе на співіснування, а не на опір, — сказав оператор М’боу. — Космос — злагоджений потік. Ніхто не пливе проти течії, якщо хоче дістатись протилежного берега.

— Цікаво, як М’боу, котрий в житті не те що річки — струмка не бачив на власні очі, уявляє собі плавбу в потоці?

— Є речі, які завдяки своїй універсальності стають символами буття, — сказав бортінженер Радж. — Для нас такий символ — вітан. Кожен, хто відчув це, залишається на “Аяксі”. Так трапилось і з тобою, Арте.

— Ви говорите про мене, наче про героя! — я недовірливо поглянув на космонітів. Хана, що сиділа навпроти, ледь помітно мені підморгнула.

— Я хочу зауважити, — додав лікар Левський, погладивши бороду, — що героїзм грунтується перш за все не на ризику, а на терпінні. І навряд чи у Системі існує місце, де терпіння було б потрібніше, ніж тут…

“Віра, — подумав я. — Космічно-кам’яний вік. Екіпажеві “Аяксу” потрібна фанатична віра у всемогутність вітану. Але ж у природі не може існувати речовини з одними лише позитивними властивостями. Існує, неодмінно повинен існувати якийсь негативний ефект. Він або виявиться пізніше, або вже існує у формі, незбагненній для людей. Людей…” Щось тут було, якась зачіпка для думки, але перебила Хана Трістан.

— Віра і надія, Арте, єднає “Аякс”. Ми видаємося тобі диваками. Але ж ти сам любив цитувати якогось поета: “Народжене чистим — загадкове”. Космоніти очищені Космосом.

Щось подібне я читав з історії, про чистоту, яка виправдовує… Треба буде сказати Хані, що усі позірно бездоганні стосунки обертаються тяжкою душевною кризою. А ці посиденьки виразно відгонять театральщиною. Схоже, що мене знову дурять, тільки на новий лад. Я притьмом ковтнув останній шматочок білкової маси, яка приємно запінилася в роті, і підвівся. Обійдуться без фінальних фанфар та протокольних промов.

— Дякую, друзі. Але даруйте, мені необхідно спочити, зібратися з думками.

— Звичайно, звичайно, — поспішно сказав командир Діксон.

Втім, у голосі його бриніло погано приховане розчарування. Інші розуміюче перезирнулись. Хана опустила очі.

Я кивнув, прощаючись, і вийшов.

Коридор житлової частини станції виглядав комфортніше. Освітлення, панельні стіни, пластикова підлога — вищої якості, декорації за останньою модою.

Біля ліфта озирнувся — нікого. Десь за поворотом почулись невиразні голоси. Я притиснувся до стіни. Людське око пізнає постать на будь-якому тлі, якщо вирізнить знайомі контури. Безформна пляма, на яку я перетворився, не могла привернути нічию увагу. Хто б подумав, що земне вміння маскуватись придасться мені на “Аяксі”.

Першим підійшли оператори.

— Чого це Арт так заквапився? — сказав задумливо М’боу.

— Поїхав до себе. Або до Хани. Бачиш, ліфт пішов на їхній поверх: “четвірка” на табло, — відповів Гавейн.

Я ще раз подумки подякував комп’ютерам, яким байдуже, їде ліфт з пасажиром чи він відправив його порожнім, а сам пішов пішки. Раціональна логіка не припускає такої можливості. За що її носіям “спасибі”.

— Ти бачив? Він повернувся в останню мить… — сказав Шевчук.

— Б’юсь об заклад, — гарячково втрутився Спареллі, — що це було заплановано. Він нас розігрує.

— Це ж на два роки, хлопче. Статут Космофлоту перечитай. Хоча всі палко бажали, щоб він чимшвидше звідси забрався, — сказав Івейн…

— Що ти верзеш! Просто усі були зайняті своїми справами. А він плутався під ногами, нишпорив скрізь, до всіх чіплявся… — заперечив Спареллі.

— Особливо до Хани Трістан. Щоб мені на Землі жити: він через неї залишився, — відказав Івейн.

— Пусте! Скажи ще, що ми всі через неї залишились, — засміявся М’боу.

В цю мить відчинилися двері ліфта і четвірка піднялася нагору. До ліфта підійшли Клавдій Діксон і Радж Сінгх. Командир зжимав у руці формений кашкет, було видно, як він супить густі брови.

— Радж, зрозумій, потрібні факти, а не гіпотези.

— Я абсолютно переконаний, що він — інспектор ООН! Арт — людина Землі, таємний агент, ясна річ! — гарячкував Радж.

— Самої переконаності мало: здається, так ти відповідав Артові. Крім того, я зв’язувався з Радою Космофлоту. Ні вони, ні ООН нікого з перевіркою не посилали.

— А ви бачили його браслет?

— Могли видати помилково. Такі моделі були й у дозорців, вони повернули їх на Землю.

— Я не вірю в міфи. Я бортінженер і звик до логіки й чіткості.

Ліфт забрав і цих. Потім я почув голоси Свена Левського й Хани.

— Хано, ви дарма стараєтесь, кажу, як лікар. Арт ніколи не звикне до “Аяксу”. Земна сентиментальність надійно його захищає.

— Тому що ніхто, крім мене, цього насправді не хоче.

— Він не космоніт, а тому з ним неможливе порозуміння. Замкнуте коло виходить.

— Неправда, — гірко сказала Хана. — Коли людина хоче спілкуватись, це означає, що вона прагне до самопізнання і самооцінки через розуміння іншого.

— Перед нами такі завдання, — досадливо скривився Свен, — а ви з цим дель Уром… Ліфт. Ви що, не їдете?

— Я, здається, не вимкнула синтезатор, — сказала Хана. — Робот завалить увесь стіл біопастою.

Левський розуміюче гмикнув. Двері ліфта зачинилися.

— Арте! — покликала Хана. — Я ж відчуваю, ти десь тут.

Клята жіноча інтуїція! Я мить постояв нерухомо і відійшов від стінки.

— Щось цікаве підслухав? — сказала вона, коли ліфт рушив.

— Навіть більше. Одне лиш збагнути не можу, яке ваше глобальне завдання? Невже добування вітану?

Трістан не відповіла. Можливо, тому, що двері ліфта відчинились і ми знову опинилися в оперативному полі відеокамер. Повернули в перший відсік праворуч від ліфта, до пульта зв’язку залишилося сорок сім з половиною кроків, — я знав цю дорогу до найменших дрібниць.

Хана йшла поряд. У хвилини самотності мені уявлялося її обличчя де-небудь на тлі білостінних веж Дакару чи пишнозеленого Сен-Жерменського передмістя, або на фоні принадних пляжів Монтевідео чи казкових площ Самарканду. Натомість — коридорні панелі “Аяксу”, послужливо-заспокійливий вигляд яких притупляв, вилущував геть усяку можливість для порівняння, фантазії й уяви, і поряд — Хана. Перехоплюючи мій погляд, у якому читалося незрозуміле для неї бажання і тіні якихось спогадів, а чи то мрій, вона лагідно торкнулася кінчиками прохолодних пальців моєї пульсуючої скроні, мов заземлила небезпечну для наших стосунків напругу. Ні, вона не могла заземлити, це суперечило її природі, адже Хана Трістан була дитям Космосу і душа її неподільно належала зіркам. Проте найнеймовірнішим було її кохання, справжнє і непідробне, яке стало для неї чи не останньою можливістю рятунку душі, стимулом збереження тих неопредмечених зв’язків, які споконвіку єднали людей, вирізняючи їх з-поміж гурту тварин і роботів, і повнили їхні серця життєдайною силою.

Ні, я не кохав її. Найгострішим почуттям, якого я зазнав, було невдоволення і подив від того, що, намагаючись її зрозуміти, я зникаю як особистість, я самознищуюсь до краю, стаю штучно-пригладженим, немов та сама коридорна панель. Хана помітила ці мої слабкі спроби відторгнутися від неї, від її почуття, але мовчала. Проте інстинкт цікавості гнав мене далі, мов громовий звук жене по темній трубі кішку, котра підсвідомо знаходить шлях до рятівного виходу. Я не був холодним дослідником наших стосунків, бо не міг відсторонено оцінити ситуацію, що склалася, губився, кволо дратувався і знову шукав зустрічі з нею.

Кожна наступна наша розмова заперечувала попередню, і, як на диво, я звик до цього. Хана ніколи не обманювала, і навіть найменші прояви неправди вражали її до глибини душі, тому кожного разу, коли Трістан вголос стверджувала навіть очевидну нісенітницю, я вірив їй, бо погляд Хани свідчив — вона в цю мить абсолютно переконана в тому, про що говорить. Так само не підлягало сумнівові й протилежне, що вона з такою ж щирістю стверджуватиме наступного разу.

Безперечно, це було однією з причин, які примушували мене шукати в ній коріння такої непояснимої мінливості, водночас усвідомлюючи, що їхнє віднайдення зруйнує все одним махом, бо витоки такої поведінки приховані глибоко і не витримують недозволеного вторгнення чужого погляду.

— Потрібно щось робити, — сказала вона сакраментальну фразу, яка ні до чого не зобов’язувала, але, принаймні, свідчила про небайдужість. — Потрібно щось робити, Арте.

— Кому? — байдуже спитав я, дивлячись просто перед себе. Двадцять три кроки, двадцять…

— Ну, не знаю. Мені, тобі… Яка різниця. Не знаю, що там сталося біля шостого шлюзу, але б’юся об заклад, що ти всіх нас одурив.

— Вгадала, — сказав я і показав Хані порізану руку, яку досі тримав у кишені. Жест такого собі недбалого супермена. Поріз уже починав гоїтися. Самолікування зусиллям волі, перший рівень шкільної підготовки. Курс пройшов ще на “Селені-2”, аж ось коли пригодилося. — Усі перші призи твої.

— Наче тут існують ще й другі й треті… — вона знизала плечима. — На “Аяксі” усе першокласне. Навіть поразки.

— Хто з нас у більшому накладі? — спитав я. Двадцять дев’ять кроків…

— Звісно, я, — відповіла Хана. — Я попрощалася з тобою, переклала весь тягар емоцій на обставини. “Він їде, і нічого не вдієш”, — казала я сама собі. Тепер мені себе безмежно шкода… Заходь, чого ти став?

Я незчувся, як ми опинилися перед дверима пульту зв’язку. Хана відійшла до якихось приладів, помітно було, що вона намагається притлумити хвилювання, чимось зайняти руки. Потрібно повернути їй самовладання.

— Погорда, — сказав я якомога ущипливіше. — Звичайна людська погорда, — ось що захищає вас від споконвічного страху перед Космосом. А ще — непомірні амбіції і вміння пристосовувати події для власної вигоди.

Хана різко повернулася, нервово поправила й без того охайно викладене волосся. Я продовжував:

— А як же мрія людства про самодосконалість, гармонію душі і тіла?

— Мрії — це твій фах, — відрубала Хана. — Ми завжди розмовляли, немов через скло, за яким були для тебе всі чужі. Ніяк не вирвешся з тенет ображеного самолюбства.

Я підвівся з крісла. Завжди, коли сюди заходив, сідав у нього — то було “моє” місце, маленький обжитий куточок, і це була звичка, своєрідний ритуал. А зараз відчув себе у ньому некомфортно. Підійшов до пульту, провів пальцем по написах: Блок корабельного зв’язку… Малий екран… Поліекран… На пальці залишилась ледь помітна сіра смужка.

— Звідки тут пил? — здивувався я.

— Вітановий. При вантаженні потрапляє з нижніх ярусів через вентиляційну систему. У нього лікувальні властивості. Та його мало, щоб зчиняти паніку.

— Нас теж мало, — промимрив я. — Ось так поступово і дізнаєшся, хто чим на “Аяксі” дихає… Чи не правда? Ти мені допоможеш?

— З’ясувати, хто чим дихає? І це все? — спитала Хана. — Ти останнім часом похитнув мою віру в інтелект і порядність. На жаль, найкраще ти вчишся на власних порахунках…

— Граєш на публіку? — докинув я. — Повернись до об’єктивів і увімкни зворотній зв’язок — для аплодисментів.

Хана роблено засміялася.

— Не була б я жінкою і зв’язківцем, — сказала вона, — якби не вміла заблокувати свій відеоканал, коли захочу.

— Але ж це неетично і “непорядно”, — вколов я.

— Чому? Кожен, хто хоче, може дивитися. Щоправда, сюжет півторарічної давнини, проте відтворює події, що можуть повторюватися будь-коли. Пам’ятаєш, як ти здійняв тривогу? Ну, коли щось там побачив на астероїді. Діксон відіслав тебе до лікаря — перевірити, чи немає галюцинацій. Хоча, відверто кажучи, його взагалі не обходило, що ти там бачив — хоч би й нечисту силу. А на зворотньому шляху від Левського ти зайшов до мене. Була третя ночі…

Я кивнув головою.

— Пам’ятаю. Я бачив спалахи, і в послідовності їхнього ритму було щось дуже знайоме. Як шерех листя, наприклад. Або твої очі.

— Облиш, — втомлено мовила Хана. — Хотіла б я знати, хто ти насправді? Спочатку скаржився, що не міг ні з ким порозумітись, але більшого мастака морочити голову я не зустрічала. Не прикидався б, Арте, хоч переді мною. Хочеш сказати, що ніколи не користувався “Поліканалом”?

Он як! Вони всерйоз вважали, що я з самого початку буду знайомитися з екіпажем через підглядання, розраховували, що я дізнаюся про їхні звички, заняття, уподобання. Певне, спочатку дивувалися, чому я не торкаюсь цього в розмовах, а розпитую про очевидне.

— Не користувався. Така форма контролю приватного життя заборонена статутом Космофлоту.

— У нас немає приватного життя у твоєму розумінні, — посміхнулася Хана. — Та й у статуті зазначено про випадки, коли людина не знає, що за нею спостерігають. А ми усі знаємо. Ти прибув на “Аякс” зі своїми земними звичками, яких космоніти давно позбулися, відділивши справжні людські потреби від смішних умовностей.

— І людина стала досконалішою? — спробував пожартувати я.

— Міжлюдські стосунки вдосконалилися настільки, що перейшли в іншу якість, — серйозно сказала Хана. — Усі, крім нас, космонітів, цю хвилину проґавили.

Я підійшов до неї впритул так, що відчував тепло її тіла. А в очах її — недовіра, сумнів, подив, нарешті — сором.

— Тепер мені стає зрозумілим, — зітхнула вона. — Для тебе дещо з нашого життя повинно було виглядати цинічно… Однак мною ти не знехтував — попри свої “високі моральні принципи”? Що, це додавало тобі почуття зверхності? Як усім вам, напевне.

Жорстоко, правдиво, наскільки може бути правдивою жінка, особливо Хана. Вона думала, що я бачив її раніше. І все між нами залежало лише від єдності душ.

— Це додавало мені тебе, — озвався я луною. — Знаєш, на Землі колись вирощували карликові деревця. Це мистецтво називалось “бонсай”. Столітня сосна заввишки з кущ, скажімо. Ось те, що росте в мені, якщо тут доречні якісь аналогії.

— Кому це було потрібно? — здивовано спитала Хана. — Навіщо?

— Гарно, — сказав я. — Люди дивились, думали… Для декого це було єдиною можливістю пізнати себе і увічнити.

— Я хочу теж запропонувати тобі таку можливість, — раптом рішуче мовила вона. — Ти прагнеш на астероїд? Тобі відмовили, не дозволили скористатись катером. Однак ти переконаний, що професійна розвідка дасть неоціненні наслідки. Так?

— Ну? — буркнув я, ще не розуміючи, до чого вона веде.

— Тридцять секунд на відповідь: що роблять, коли — зась, але дуже хочеться?..

Нарешті до мене дійшло. Здається, минуло більше тридцяти секунд.

— Ти пропонуєш… викрасти катер?

Свідомість послужливо підсунула два пояснення цій єретичній думці. Перше: провокація. Екіпаж матиме чудову змогу з чистою совістю віддати мене під трибунал. Друге: Хана збожеволіла. Я сказав їй про перше. Але підсвідомість…

Трістан пройшлася відсіком, сіла в моє крісло біля дверей, примружила свої чудові чорні очі, немов оцінюючи ракурс.

— Навіть якщо ти підеш під трибунал, то з Космофлоту тебе не виженуть. Добре ім’я на “Аяксі” — це щось та важить. Тут люблять вчинки. Фанатики своєї справи викликають повагу. Навіть якщо ця справа з точки зору іншого абсурдна. А якщо ти доведеш свою правоту — жоден чиновник тебе пальцем не торкне, що б ти не накоїв. Переможців такого масштабу не судять. Їх поважають.

— Авжеж, — сказав я. — А ще, їх карають.

— Якщо ти чекатимеш розвитку подій самоплином, то програєш напевне, тут так просто нічого не відбувається. Механізм треба штовхнути, щоб запустити.

Я вдячно глянув у її до болю знайомі очі й зрозумів, що у цій ситуації з безліччю невідомих кожен із нас має свій останній шанс. Для мене це ще й можливість зрозуміти її, справжню, йдучи від першовитку — кохання жінки, майже удвічі старшої за мене.

— Згода, — сказав я. — З однією умовою.

— Якою? — звела густі брови Хана. — Які можуть бути ще умови?

Я підійшов до крісла, присів поруч і взяв її обличчя в долоні.

— Деталі обговоримо потім…

3

Ще сьогодні, як й інші мої товариші, я вилетів всупереч усякому глузду, усьому очевидному, усім голосам інстинкту. Бо настане час, коли збагну, що був правий я, а не мій розум.

Антуан де Сент-Екзюпері. “Військовий льотчик”

На “Аяксі” витав дух змови. Це не проявлялося ні в розмовах, ні в стосунках, але виразно відчувалося. Впродовж двох років я не помічав нічого подібного. І лише коли став змовником сам, відчув несподіване полегшення і просвітління.

Я почав шукати першопричину. Прийшли на думку гіпотези вочевидь божевільні. Питання було лише в тому, чи достатньо вони божевільні, щоб бути слушними.

Унікальність вітану за певних умов перетворювала астероїд на концентрований міжпланетний капітал. Монополія на його володіння, надійно гарантована силою, давала можливість гіпотетичним власникам Аяксу диктувати Сонячній Системі свої умови. А станція “Аякс” була звичайнісіньким військовим кораблем, хоча й старої конструкції. Після роззброєння Космофлот пристосував багато подібних апаратів для своїх потреб. Крім того, на станції залишились лазери. Щоправда, перепрограмовані на метеоритний захист, але цілком придатні для бойових дій.

У цій гіпотезі все сходилось. Бракувало лише найсуттєвішої ланки: навіщо екіпажеві “Аяксу” — восьми космонітам — зчиняти заколот проти багатомільярдної Сонячної Системи? Вони й так могли мати що завгодно. Не вкладалося в логічний ланцюг умовиводу й те, що космоніти жили дуже скромно й були невибагливі. Я відчував, що причина цього дивного аскетизму не лише у самовідданій праці. Щось інше, значиміше об’єднувало їх поза тими спільними рисами, які творять з гурту колектив.

У ту ніч я не спав. Іноді мрії напрочуд схожі на сни. Та організмові байдуже як, аби виник у мозкові отой клятий альфа-ритм, який дає спочинок свідомості.

Очікування ставало нестерпним і перетворювалося на різновид витонченої тортури. Я встав, одягся, підійшов до свого пульта. Німі лічильники біомаси, передавачі стандартних сигналів контакту, спеціальних програм… Досконалі пристрої, які ні до чого не придалися. Чудовий приклад людського ставлення до власних помилок. Погодитися з тим, що інопланетян не існує — це переступити через мрію.

Але мрія про контакт була особливою через недосяжність, а відтак на повний період стала магічним стимулом прогресу. Зустріч з іншою цивілізацією перестала бути дитячим бажанням. Та й майданчик для ігор у технічний прогрес поволі ставав тіснішим.

А прогрес рухався лінійно, тобто жоден із винаходів був принципово новим. Кожна річ, навіть найбільш досконала, була лише замінником попередньої, а функція лишалася тією ж. Телефон замінив листування, голографічний зв’язок — відеофони, і тому подібне. Найфешенебельніше крісло, що автоматично приймало форму тіла, просто заміняло порослий мохом камінь, на якому спочивав пращур.

Зустріч з інопланетянами очікували передусім для того, щоб порівняти, протиставити, принаймні зрозуміти, чого вартий обраний нами шлях.

Спостерігачі повинні були підготувати людство до цієї зустрічі.

Зокрема, це повинен був зробити я.

— Уі-і-і!

Виття сирени підкинуло, мов електричний розряд. Спочатку я подумав, що Хана вирішила розбудити мене у такий екзотичний спосіб. Потім зрозумів; тривога загальна. Недовірливо глянув на свій пульт — може спрацював сам, спросоння? Але захисна сітка, що закривала напис “тривога”, навіть не прогнулася.

Далі далися взнаки численні тренування. Мої руки автоматично з блискавичною швидкістю запрацювали на пульті, здавалось, без участі свідомості. Я схилився до мікрофона і підкреслено спокійним голосом доповів:

— Спостерігач Арт дель Ур працює за розкладом “Тривога”.

— Хто дав сигнал?

Голос командира Діксона був урівноважений наче нічого особливого не сталось. Я навіть трохи розчарувався. Втім, питання риторичне: комп’ютер шикував на дисплеї зелені рядки термінового звіту.

“Тривогу оголосив пост операторів. Категорія: небезпека поза станцією. Локалізація: астероїд Аякс. Загроза: технічне обладнання. Оператор Спареллі”.

— Спареллі, доповідайте, — наказав голос Діксона.

— О другій тридцять сім… не знаю, як точно охарактеризувати. — Спареллі зам’явся. Його відповідь видалася дивною. Оператори завжди звітували стисло і змістовно.

— Словом, усі системи на астероїді вийшли з ладу. Комплексний енергетичний удар. Даю зображення.

Репетиція кінця світу, подумав я. Ніколи не міг собі уявити, що з механізмами може трапитися щось подібне. Деякі роботи були буквально розчавлені, частина розплавилась. Вцілілі, розпрограмовані, повільно наповзали на рештки партнерів і безжально їх трощили. Астероїд Аякс скидався на величезний склад металобрухту.

— Радж організуйте роботу запасних роботів, потурбуйтесь про контейнер для них. Замість буксира використаєте катер.

— Хто його поведе? — озвалася Хана. — Спостерігач?

Хвилинна пауза.

— Ні. Ви, — сухо відповів Діксон.

Я зціпив зуби від образи. Це межувало з відвертою зневагою. Попри всі гарні слова, у критичний час я знову став “порожнім місцем”.

На одвіркові спалахнув сигнал. Я підійшов і відчинив двері. На порозі стояла Хана.

— Не бери до серця, — сказала вона. — Однаково сьогодні нічого б не вийшло.

— Чому?

Вона мовчки подала зелену картку. Перший раз у житті я отримував секретну депешу з Землі. Гнучкий пластик приємно холодив пальці. По краю тягнулася така сама блискуча гостра смужка, як і на особистій картці. Я відстібнув її від комбінезону і зімкнув гострі краї. Вони одразу ж злиплися, і на зеленому тлі послання проступили чіткі срібні літери. Хана нервово засміялась.

— Я можу відвернутись, коли хочеш, — глузливо сказала вона. — Там щось інтимне?

— Дивись сама.

Я подав їй картку. Хана прочитала вголос, здивовано подивилася на мене.

“Космофлот — “Аяксові”. Допуск “Супер”, спостерігачу. Негайно відкликаєтесь на Землю: контакт третього рівня”.

— Що це означає?

— Приїхали, — зітхнув я. — Хтось випередив. Третій рівень— це прямий контакт з інопланетянами! Перший — знаходження беззаперечних доказів, другий — візуальне спостереження. Професійний код. А може, це, — я помахав у повітрі зеленою карткою, — “зроблено на “Аяксі”?

— Яскравий симптом манії переслідування, — сказала втомлено Хана. — Хоча насправді з будь-ким іншим — можливо. Але твій індивідуальний код… Він подвійний, І та, друга половина записана в нестандартній системі.

Вона дивилася на мене виклично, наче я зараз мав зізнатись у чомусь неймовірному. Але, слово честі, я чув про це вперше. Втім, Хана також зналася на персональних кодах і водночас була мені близькою. Отже, про другу половину коду знали усі на “Аяксі”, крім мене. Вагома підстава для підозр. Навіщо земному космонавтові, якщо він не інспектор Космофлоту або ООН, подвійний код? Та ще браслет з дешифратом…

Хана зітхнула.

— Зрештою, зараз це вже не суттєво. Ходімо, я проведу тебе до шлюзу. Щоб на цей раз ти не затримався. Можливо, вже й не побачимось…

Дорогою ми мовчали, аж доки світло в глибині шлюзу не висвітило у кутиках мигдалевидних очей Хани вологий блиск. Вражений, я ступив до неї, хотів обійняти.

— Постривай, — мовила вона мертво. — Пам’ятаєш, ти колись казав, що наш екіпаж немов вирізано з криці. Що ми не люди, а силуети людей, якими були колись. І навіть серця двомірні. Здається, я розумію твій третій вимір… Головна твоя помилка, Арте, в тому, що ти не розумієш причини вияву ненависті й бажання позбутись тебе. Але ж для ненависті потрібно бодай якось до людини ставитись, а щоб ставитись, треба людину знати. А для “Аяксу” ти так само загадковий, як і ми — для тебе. Ти теж заскоруз у погорді. Лише своїй, земній. А людина повинна вдосконалюватися, мінятись.

— Навіть до невпізнанності? — тихо спитав я.

— Інакше мавпа ніколи б не злізла з дерева і не випросталась. Космоніти змінились до невпізнанності тільки завдяки тобі. А я… ти зупинив мене у цій зміні. Тому що дав розуміння отого архаїчного, пекучого, але нестерпно солодкого третього виміру — кохання, сам його не спізнавши. Ось що у нас спільне — взаємна недосконалість, Арте. Але я тобі вдячна за неї.

Пролунав сигнал. Її долоня торкнулася мого обличчя і безсило опала, як маленький білий листок. Засніжений кленовий листок.

4

Ми не вимагаємо безсмертя; але нестерпно бачити, як вчинки і речі втрачають свій сенс. Тоді виявляється порожнеча, що оточує нас.

Антуан де Сент-Екзюпері. “Нічний політ”

Я востаннє підійшов до приладів, щоб перевірити радіопеленг, коли раптом з динаміків почувся владний чоловічий голос:

— Пасажир корабля 753! Пасажир корабля 753!

Відповідати належало обов’язково. Я неохоче зірвав з передавача пломбу.

— Говорить 753-й, Арт дель Ур спостерігач станції “Аякс”.

— Командир космоплана “Австралія” Макс дель Зонг, по паролю “контакт третього рівня”. Беріть управління 753-м на себе, проведемо стиковку. Наказано терміново доставити вас на Землю.

Оце так номер. Сталося щось незвичайне, якщо довелося порушити роботу рейсового транспортника, зірвати графіки підльотів… Та й підібрати когось на маршруті у Космосі — не тріску з землі підняти. Проте дель Зонг назвав пароль, і треба виконувати наказ.

Щойно за мною зачинилися двері шлюзу “Австралії”, космонавт допоміг зняти скафандр і простягнув кілька пігулок.

— Ось, прийми. Повний набір: адаптаційні, карантинні, імунні, і ще там якісь…

— А навіщо адаптаційні? Адже я проходитиму Адаптаційний центр на Місяці й на Землі.

Космонавт заперечно похитав головою. Я зауважив, що він поводить себе якось непевно. Мабуть, новачок.

— Певно, що ні, раз лікар дав таку вказівку. І командир підтвердив, — сказав космонавт з “Австралії”.

Знизавши плечима, я ковтнув крихітні різнокольорові кульки — одні зразу ж розтали в роті, інші несподівано теплою грудочкою притлумили легке почуття голоду, треті кисло освіжили піднебіння і додали бадьорості. Бадьорість переросла в піднесеність, легкість духу, і я непомітно провалився у сліпучу блакить веселого забуття.

Не знаю, скільки часу це тривало. Нічого подібного я досі не відчував. Напевне, такою має бути легка смерть. Або нове народження. Відчуттів не було ніяких. Більше того, майнула мить, коли немов би й не існувало мене. Потім настало щось схоже на раптове пробудження після яскравого сну, зміна однієї нереальності іншою…

Я сидів під великим каменем у безкрайньому степу. Перше, що зауважив, — на мені чомусь уже не сріблястий космічний комбінезон, а легкий жовтогарячий скафандр високого захисту. Шолом лежав поруч, на контейнері.

Самопочуття чудове. Але кому, в сопло, заманулося доставити мене сюди, на Землю, у такий загадковий спосіб? Браслет мовчав, отже, загрози для здоров’я нема. Я підвівся і відкрив контейнер. Повний комплект для спостерігача. Єдине, що мене справді порадувало з цих іграшок, — голографічний передавач. Я увімкнув сигнал виклику, піймав відповідь і скерував промінь на землю за кілька метрів від себе.

Сарторіс Нгама з’явився у всій величі директорського мундира. Біла куртка з короткими рукавами і шорти, блакитні еполети, позументи, нагороди… Земляни завжди тяжіли до таких забав, умови їх не обмежували, як, скажімо, практичних космонітів.

— Вітаю, старший! — виструнчився я, наскільки дозволяв скафандр. Сподіваюсь, виглядало це достатньо іронічно.

Нгама, а точніше, його об’ємне зображення посміхнулось.

— Витримка непогана, Арте. Чекаєш пояснень? На космоплані “Австралія” за моїм наказом тебе приспали: твій організм піддавався надто стрімкій зміні подій, а це шкодить психіці. Ти ж мені потрібен тут у якнайкращій формі. Потім тебе помістили в аварійну капсулу, яку запустили по променю радіомаяка нашої плавучої бази, коли космоплан пролітав над Атлантикою.

— Чого там, — зітхнув я. — У школі бувало й крутіше. Але навіщо все це?

Нгама пожував товстими губами, від чого став схожий на присоромленого гіпопотама.

— Цей степ, де ти опинився, знаходиться на протилежному від Атлантики боці земної кулі. Ніякий літак не встиг би тебе доставити сюди так швидко. Врахуй ще депресію від зміни поясів часу… Усіх прибулих спостерігачів ми розкидали по Землі з допомогою кабіни — “Т”.

Я не повірив своїм вухам: ідея нуль-транспортування вже давно зав’язла у загальній кризі винахідництва, адже після появи вітану з його універсальними можливостями попит на радикальні ідеї згас.

— Але ж досі всерйоз не займався підпросторовим переміщенням людей… Чому пішли на такий, — я хотів сказати: “ризик”, але затнувся, — експеримент?

Сарторіс Нгама махнув рукою.

— Дай Конг об’явився на засіданні Ради Космофлоту, старший дозорців. Підкинув кілька ідей з нуль-транспортування… Геніальні ідеї, між іншим. Думається мені, що не сам він їх винайшов. Вловлюєш?

— От і спитали б. Як старого знайомого.

— Ага. Сам спитаєш при нагоді. Він зник, так як і з’явився.

— Виходить, байка про те, що дозорці вступили в контакт — правда?

— Так, — кивнув головою Нгама, — Крім того, він повідомив про їхній візит.

— Інопланетян?

— Авжеж. Але місце приземлення не сказав. Лише час. Вже зовсім мало лишилося. А місце… У них інша система просторової орієнтації. Ми розбили можливі райони приземлення на квадрати і мобілізували всіх спостерігачів. Ось тому ти тут.

— Ясно, — сказав я, підводячись. — Спасибі за чудову апаратуру. А скафандр… Може, залишите щось одне: або прилади, або мене? Однаково вони сядуть не тут, побачите.

— Не скигли, — суворо сказав Чорний Сарторіс так, наче я був чотирнадцятирічним хлопчиськом, його учнем. І зник.

Я подивився на браслет, за земним часом минула дванадцята. Куца тінь біля каменя зникла і знову почала рости, вже з іншого боку. Я пішов туди, сів і примружився, дивлячись на безхмарне небо. А чи не позасмагати? Ніхто сюди не прилетить, факт. Контакт нульового ступеня. Таке моє щастя.

І тут раптом стало тихо-тихо. Тобто, тихо було й раніше, а зараз зник навіть звичний шелест вітру. Запав легкий присмерк (опівдні!), як під час затемнення. Поглянув на небо. Сонце було на місці, ніщо його не затіняло.

Навіть навпаки.

Довкола знайомого сліпучого диска з’явилось ще три, менших. Я прожогом одяг шолом і опустив світлофільтр. Диски збільшувались, множачи, як велетенські лінзи, блиск сонячного проміння. Їхні контури почали коливатись, повітря пашіло жаром.

Часу на корекцію приладів уже не було. Я заліг у траву, як перед цим щойно кіт, і почав настроювати оптику шолома. Вчасно, бо диски швидко приземлились, здійнявши хмару непроглядної куряви, що котилася вусібіч важким зеленавим туманом. Через хвилину він повільно розсіявся, і перед очима завиднілися контури трьох сочевицеподібних корпусів. Блиснули отвори, зарухалися постаті, виносили якісь пристрої, швидко монтували їх біля кораблів. Здалеку прибульці у темних скафандрах виглядали, як люди.

Раптом гострий рубіновий промінь прорізав зеленуваті сутінки, рвучко скочив убік і завмер. У червоному колі висвітленого ним місця я побачив свого нещодавнього знайомого, який мене так сполохав. Кіт налякано припав до землі.

Тої ж миті спалахнув ще один промінь — блакитний, перетнувся з червоним і почувся глухий вибух. Там, де сиділа тварина, заклубочився дим.

Блакитний промінь зник.

А червоний поволі повз до мене.

Я перекотився вбік. Краєм ока встиг помітити блакитний полиск. Вибух — і по шолому заторохкотіли кавалки засохлої глини.

Зрозуміло, що прибульці мали ворожі наміри.

Чому? Відмінність у психологіях видів, хибна первинна інформація про Землю чи ще щось, для мене незрозуміле?

Мій обов’язок — переконати їх у зворотному. Будь-що, Але невже на цьому шляху першим моїм кроком неодмінно має стати падіння?

Я підвівся.

Випроставшись, я став чудовою мішенню для вбивчого променя, щомиті готовим спопелити. Я чекав, коли перетнуться на мені два промені, червоний і блакитний, водночас відлітав у думках далеко за межі Землі, зачудовано дивлячись на рідну планету, яку більшість моїх сучасників бачили лише з Космосу.

Черга потужних спалахів потяглася пунктиром у небо. Напевне, позначають безпечне місце висадки. Ошукали нас, благодушних довірливих землян, розм’яклих від гостинності. Мабуть, мають рацію космоніти, виковуючи свої характери, як залізо?

Вогненний батіг оперіщив землю переді мною — стій, ні кроку далі! Потужна хвиля кинула мене на землю, покотила вбік. Напруживши всі сили, я вперто підвівся.

Знову кинуло долілиць — і знову підвівся, уже сильнішим, але ще не випробуваним у двобої. І раптом збагнув: поєдинок почався, навіть не зараз, а ще там, на “Аяксі”. Там проросло гірке коріння духовного зростання, яке щойно дало позаземне бачення себе і Всесвіту. Я відчув, що водночас уособлюю собою все побачене — степ, Землю, всіх людей, Сонячну Систему, і навіть прибульців, котрі так вперто і нерозумно прагнуть мене знищити. Але це помилка, я зараз їм поясню, для цього й підвівся з навкарачок, як первісна людина, прагнення до пізнання якої ще не отруєне гіркотою власного досвіду. А мене спонукає до дії туга пружина абсурдного непорозуміння.

Яскраве світло вдарило в очі: певно, хотіли мене роздивитись. Я пішов упевненіше, прямо на холодне світіння, широко розкривши руки, — жест, древній і простий, що свідчив про добрі наміри. Від хвилювання ніяк не міг порахувати кроки, створювалось враження, наче тупцяю на місці, дратувався, але розумів своє безсилля. Промінь прожектора сліпучою дорогою вистелився у нескінченність і поглинув усе, навіть космічне бачення.

Силкувався згадати “психічну заставку” — на випадок, якщо прибулі читають думки. Коротенький текст про миролюбність та доброзичливість вивчив ще в дитинстві, легко, як лічилку. Але в пам’яті зринали лише окремі слова про небо і землю — напевне, тому, що безліч разів падав на випалену сонцем і вибухами твердь і, підіймаючись, бачив іноді між клаптиками дивного зеленуватого туману щілину реального, денного неба Землі. У цьому двобої склалося нове, дивне закляття, яке я шепотів чи повторював подумки, щоб зберегти свідомість — усім, усім вистачить неба і землі… І знову широко розкрив обійми.

Знову впав долілиць, затерплі руки вдячно відізвалися опертю. Вцілившись у твердь землі, мої пальці наштовхнулись на щось неприродньо тверде і гладеньке. Пластик.

Я більше не квапився з миролюбними жестами. Навіть навпомацки безпомилково розпізнав слизький циліндр вакуумної міни. Вони викликали потужну повітряну хвилю, яка наповнює миттєво утворений вакуум. Такі міни використовували пожежники.

Хтось замінував можливе місце висадки. Навіщо? Адже бойовий ефект такого пристрою нікчемний. Помилка? Провокація? Неможливо!

Почув, як раптом запульсував рубіновий вогник дистанційного підривача. У ту ж мить я, відкинувшись на спину, пожбурив її геть. Було вже пізно. Хвилею втиснуло в землю так, що потемніло в очах. Якби не скафандр, задихнувся б. Останнє, що побачив внутрішнім, космічним зором, — людина, що лежала навзнак з розпростертими руками, наче обіймала когось — прибульців, степ чи небо, яке починало світліти. Втрачаючи свідомість, збагнув, що це я сам…

Я розплющив очі і побачив білу стелю. До тіла повернулася чутливість, спина нарешті пізнала розкіш лікарняного ліжка. Повернув голову — трохи боліли в’язи. Вішак з новенькою формою спостерігача, тропічний варіант. Отже, я у школі спостерігачів у Дакарі. Західна Африка. Рідні пенати.

На протилежній стіні висів голографон зв’язку, перша модель. А може, просто в стилі “ретро”. Чорний Сарторіс любив антикварні речі. Я сів на ліжко. Крізь відкрите вікно долинав гуркіт близького Атлантичного океану. П’янко пахло водоростями — вночі, певно, був шторм.

Коли я перевів погляд, Сарторіс Нгама вже стояв під стіною, руки схрещені на грудях. Він трохи іскрився зсередини: справді, старий голографон, зображення нечітке, і наскрізь проглядається.

Нгама дивився спокійно й непроникно. Потім повільно розтулив товсті негритянські губи і вимовив:

— Спостерігач Арт дель Ур! Як директор школи спостерігачів і уповноважений Ради Космофлоту, офіційно вибачаюсь за незручності під час перевірки. Вас допущено до перепідготовки з найвищою оцінкою.

Від бурхливої реакції мене втримало те, що слова Нгами, можливо, також свого роду випроба… На стриманість. Але рука несамохіть намацала біля ліжка стілець. Чорний Сарторіс розуміюче посміхнувся і зник. Ніжки стільця було надійно пригвинчено до підлоги.

5

Тут все було шкарлупою, готовою віддати своє ядро. Давня шкарлупа речей, під якою, ми знали, чаїлось щось зовсім нове. Можливо, зірка, цей маленький твердий діамант. Одного чудового дня ми рушимо в пошук за ним на північ, або на південь, або всередину самих себе.

Антуан де Сент-Екзюпері. “Південний поштовий”

Біля виходу, спершись на одвірок, куняв черговий — молодий курсант у білій формі. Таку носили новачки та вищі керівники Космофлоту, символізуючи циклічну безперервність навчання. Школа пілотів була масовим навчальним закладом, не те що школа спостерігачів, де пілоти продовжували навчання після конкурсу. Хлопців посилали на вахту згідно старого ритуалу, якого Чорний Сарторіс дотримувався неухильно.

Я голосно чхнув, і хлопець зреагував, але без запопадливості. Нівроку витримка. Виструнчився і поглянув на мене з цікавістю, яку, втім, непогано приховував як на свій вік. Справжній спостерігач, певне, для нього був втіленням мрії, уособленням чеснот космонавта.

— Як звати? — спитав я з удаваною суворістю. Не дуже подіяло

— Арсен соль Гріссом, старший.

— “Соль”? Не чув такого пост-імені.

— Це означає, — чітко відрапортував хлопець, — що батьки не земляни, але за їхнім бажанням дитина виховувалась на старій планеті.

Я глянув на курсанта пильним поглядом. На вигляд років тринадцять-чотирнадцять, смаглявий, зеленоокий. Стрункий, звичайно. Незграб тут не буває. Намагається триматись незалежно, але хвилюється. Поправна біда. Зараз встановимо “контакт третього рівня”…

— А на колону вилазив? — нахилившись, прошепотів йому на вухо.

— О! — тільки й спромігся видихнути хлопчак. — Авжеж, старший!..

У вестибюлі школи Пілотів височенні хромовані колони сталагмітами впирались у вітраж стелі: “Викрадення Гераклом яблук з саду Гесперид”.

Курсант-новачок мав видертись по гладенькій колоні й торкнутись зображення яблука. Металеві стовпи були під постійною невеликою напругою — для іонізації повітря. При легкому дотику вона майже не відчувалась, але довше триматись голіруч — завдання малоприємне. Тож на ритуал давалось три хвилини після півночі, коли струм вимикався.

Хлопчаки свято вірили, що їхнє ритуальне випробування — абсолютна таємниця для старших. Оптику, сховану у вітражі, підлітки розпізнавати поки що не вміли і дивувалися, звідки старші знали про їхню “неформальну” поведінку.

Я змилостивився над черговим, з якого вмить спала полуда настороженої статечності, і сказав:

— Не турбуйся, соль Гріссом. Я сам вилазив.

— У школі пілотів? І стали спостерігачем? Я теж хочу.

Я обійняв соль Гріссома за плечі і вивів надвір. Голос океану став виразніший. На такому звуковому тлі якось негоже було говорити про дріб’язкове. Я сів на широку сходинку біля дверей школи і майже силоміць посадив хлопця поруч — той усе ще намагався виструнчитись.

— Посидь трохи. Ще нарапортуєшся.

— Я на посту! — палко заперечив курсант, втім, не особливо пручаючись.

— Ми усі на посту. Усі, хто в Космофлоті. Хто на землі, на інших планетах, космічних станціях. Людська природа така.

— А на Землі це зовсім не помітно, — озвався хлопець. — Тут статечно, спокійно. Навіть у школі. Скажіть, чому так? Я вчив про різні винаходи, але це було так давно. Невже усе вже відкрили? І я не зроблю в житті нічого подібного?

— Важливо те, що ти живеш, — відгукнувся я. — А винаходи… Рух завжди був кількісний або якісний. Ні, характер змін, які можна спостерігати, він різний, розумієш?

— Розумію. Тільки іноді здається, що найкраще вже позаду, мої можливості лишилися там, у героїчному, але глибокому минулому. І тоскно якось. Наче спізнився народитись. Може, в спостерігачах поталанить. Вчуся добре, і вчителі казали, що шанс є. От би рекомендацію спостерігача… Не візьмете до себе на стажування?

Я посміхнувся. Хто б мене самого забрав з “Аяксу”! А брати з собою малого — ризиковано, раптом щось трапиться.

— Я дам вільний виклик. Віддаси вчителю, а він нехай вирішує, чи доцільно тобі йти відразу на космостанцію. Є хороші пости спостерігачів на планетах розселення.

— Я не хочу на планети, — нахмурився соль Гріссом. — Хто туди потрапляє, там і залишається, і далі нікуди вже не хоче рушати.

— А чому ти хочеш далі?

Соль Гріссом знизав плечима.

— Люди здавна прагнули зрозуміти закони природи, прагнули до матеріального благополуччя, свободи особистості. Здавалося, що можна використати довколишність, як глину, щоб виліпити інший, омріяний світ. Виліпили. В нього треба було вдихнути новий дух. А він, дух, увесь витратився на процес творення. Розумієте, у мене враження, що нас у чомусь одурили…

Я примружився на пломеніючий диск сонця і відхилився назад, спершись руками на тепле каміння сходів. Океан стиха зітхав, і мільярди літ його ніхто не міг втішити.

— Помиляєшся, соль Гріссом. Цей дух є. Енергія сподівання.

— Але вона пасивна, споглядальна, — заперечив хлопець.

— Я ж казав — ми на порозі нової якості суспільного руху. Тому зовні процесу не видно. Та й куди квапитись? Особистість вільна, прогрес дає щастя кожному, хто за ним потягнеться.

— Щастя приємніше здобувати. Як Геракл — яблука Гесперид, — луною відгукнувся соль Гріссом. — Тому й хочу на космічну станцію. А можливість без натуги задовольнити будь-яке бажання радості мені не приносить.

— Хто твій вчитель?

— Його тут зараз нема, викликали в ООН. Але я сподіваюся, що він затвердить стажування.

— Ну-ну, — сказав я. — Доживемо — побачимо. Он транспорт мій приїхав. Щасти тобі, Арсене!

— Спасибі, старший, — подав руку соль Гріссом. — До зустрічі!

Я швидко збіг сходами, відчуваючи захоплений і несподівано докірливий погляд курсанта, і стало шкода себе, що я — дорослий, назавжди зв’язаний віком і становищем, що ніколи вже не зможу стати поруч з Арсеном соль Гріссомом, страхуючи його у першій небезпечній “експедиції” за яблуками Гесперид. Що ми ніколи не побачимось, бо жоден вчитель не пустить курсанта-пілота на стажування до спостерігача, перш ніж той навчиться основного фаху. Прощавай, соль Гріссоме, тобі ще рано розчаровуватись!

Але щось мене збентежило у цьому хлопцеві, крім щемливої романтичної туги, сентиментального резонансу дитинства, напевно, виразна схожість його міркувань із власними мріями. Нас об’єднувало напрочуд відповідальне розуміння нашого часу. А можливо, й не лише нашого. Коли років через п’ять ще випаде нагода порозмовляти з Арсеном соль Гріссомом, він уже, напевно, буде пісномудрий формальною кількістю знань, як переважна більшість дорослих. Шкода.

Двері електробуса м’яко впали назовні, як трап. Я зайшов до салону, важко сів у перше крісло. Електробус здригнувся, піднявся і плавно рушив по незримій силовій лінії, набираючи швидкість.

— Клята автоматика, — сказав я сам до себе. — Все зважить, розрахує, а швидкість — як у черепахи…

Раптом електробус рвонуло так, що з несподіванки я оторопів. Десь на три “же”, прикинув мимоволі.

— Можна й швидше, — почувся якийсь голос. Не синтезатора, а нормальний, людський. Таким тоном говорять дорослі люди, які не мають проблем в особистому житті.

Я підвівся і пройшов уперед по салону, до блоку управління. Телеавтоматика, термінал, відеокамера… Я шукав і не знаходив перетворювача диспетчерських сигналів.

— Тут ніколи не було перетворювача, — сказав голос. — Тільки не спробуй відмикати керування, бо спрацює автострум на всі панелі, заробиш тоді по пальцях.

Я відсмикнув руки, наче вже вражений струмом. Десь я уже чув подібний грубуватий гумор. Де?

— Так буде краще, Арте, — задоволено мовив голос. — Ти сідай, поговоримо. Ще є час. Чорний Сарторіс наказував тебе привезти до інформаційного центру.

— Хто ти? — здивовано спитав я. — І… де ти?

Електробус злегка сповільнив хід.

— Улаф. Улаф дель Корн.

Волосся мені стало дибки. Я впізнав голос. Але ж…

— Ну, бовдуре, — сказав я, розпалюючись. — Стривай-но, дістанусь до тебе. Поплатишся за такі жарти. Улаф загинув два роки тому. Катапультував на п’ять градусів південніше Дакару, між островами Біжагош і Космопортом Конакрі. Згорів живцем. Я тоді ще закінчував школу Спостерігачів, був у рятувальній команді.

— Пам’ятаю, — втомлено сказав голос. — Ти працював на “Коншельфі”, добре знав море. Та й нагорода ООН своє зробила, тому взяли в команду. Знаю, що ти справді виймав із капсули те, що від мене залишилось. Напевне, бачив, як рештки відправляли гелікоптером на континент.

— Бачив, — сказав я тихо, — як його заливали біорозчином. А з Улафом дель Корном ми вчились у школі пілотів. Я починав, а він закінчував. Улаф страхував мене, коли я вилазив на колону… Але хто ти?

— За яблуками Гесперид… — задумливо мовив голос. — Ти тоді добре тримався. Терплячий. Я завжди тебе згадував з заздрістю. — Голос зробив паузу. — А я — Улаф, що став комп’ютером. В інформаційному центрі машини на біокристалах переписали особистість, використавши при цьому вітан. А клінічно я вмер… Ось так, Арте.

— Он як, — озвався я глухо. — Голос твій, жарти — це все, що від тебе лишилось? Більше тебе не побачу? Шкода.

— Дарма шкодуєш, — сказав голос Улафа. — Спочатку було кепсько. Позбутися тіла — щось за межами глузду. Але потім подумав — адже я не один, а ті мільярди, які народилися і мешкають поза Землею — хіба не те ж саме переживають?! І психологічний бар’єр, і ностальгія…

Я згадав курсанта Арсена соль Гріссома, але змовчав. Улаф правив далі:

— Врешті я переконався, що це — нова якість буття. Не краща, не гірша, — інша. Я не обмежений часом, відведеним тілу. А мислення! Не повіриш: функція Сміта за сім хвилин. При будь-якому факторіалі.

— Агітуєш? — примружився я в об’єктив над вітровим склом.

— Просто пояснюю: Улаф дель Корн нічого не втратив. Я розмовляю з тобою, водночас керуючи ще п’ятнадцятьма електробусами. Бачу і чую, що робиться в них і довкола. А уяви, що це космічні кораблі! Хіба ми в школі пілотів не мріяли скрізь встигнути, хіба не жалкували, що астронавтику оголосили “неперспективною на даному етапі”? Приходить наш час, Арте. Приходить.

— От коли він прийде, я тобі, напевне, заздритиму. А поки що… — протяжно вимовив я.

— Недовго чекати, повір. Запам’ятай, там, над об’єктивом, мій код. Викликай через браслет, побалакаємо, поки ти на Землі. Я знаю все про вчорашню перевірку і ще дещо.

Поруч з рядком цифр висіла маленька стереографія: Улаф у скафандрі, без шолома. Нащадок вікінгів, берсеркер. Поруч інше фото: узбережжя, чайки, яхта.

— Моя, — гордовито сказав Улаф. — Запрошую.

На борту яхти я зауважив струнку жіночу постать, вона видалася мені знайомою. Напружив зір, намагаючись роздивитись риси обличчя.

— Це Рута, — сказав Улаф. — Пам’ятаєш Руту Соммерс? На рік молодша за тебе, вчилася на спостерігача.

— Авжеж, — сказав я. — Ще б пак. Закоханий був я, а одружився ти.

Почувся короткий смішок.

— Думаєш, то велике щастя? Рута не працювала в космосі й року. Нервовий злам. Несподівано почала малювати і, здається, непогано. Стала запеклою противницею усякої техніки, виступає проти ініціатив Космофлоту.

— Який у неї код?

Знову короткий нервовий смішок.

— А ніякий. Відмовилась носити браслет. Що ж, принцип добровільності, особливо на Землі, священний. От і лишилась поза Системою. Живе порівняно недалеко, в Бамако, працює в музеї історії Африки. Після того бачився з нею лише раз, на цій яхті. Ми довго з нею говорили, а вночі…. хотіла кинутися в море. Не знала, що я тепер ніколи не сплю… О, ми вже приїхали. Іди, Арте. Сарторіс не любить запізнень.

Я мовчки підвівся і неквапом пішов до виходу. Коли відхилилися двері-трап, раптом стало моторошно ставати на них — здалося, що це тіло Улафа, і я зараз завдам йому болю.

— Щасливо, — сказав я і хвацько стрибнув через сходи. Озирнувся. Зовнішній об’єктив невідривно дивився вслід. Здалося, що оптика його якось дивно заблищала, немов від сльози. Дурниця, звичайно. У тебе ніколи більше не заблищить сльоза, Улафе, сльоза, що віддзеркалює порух людської душі. Шкода. І про мрію з тобою вже не поговориш… Але я не міг сказати йому цього вголос, лиш помахав рукою.

Вестибюль інформу втілював ідею раціонального в дизайні. Замість чергових біля входу осклілі погляди телеоб’єктивів. Велика білостінна зала, ліворуч і праворуч прозорі кабіни ліфтів, на стінах стрілки вниз-вгору, індекси відділів.

Посеред зали чималий, в людський зріст, комп’ютер-інформатор з екраном типу “торшер”, схожий на гігантський білий гриб. Треба глянути, на якому поверсі розташувався Чорний Сарторіс.

— Облиште пульт, Арте, Сарторіса тут немає, — сказав тихий голос за спиною.

Я круто повернувся з не вельми привітним виразом обличчя. Маленький чоловічок у білому одязі приязно посміхався і злегка церемонно вклонився. Він ледве сягав мені до плеча. Незнайомцеві було на перший погляд років шістдесят щонайменше. Жодних відзнак, які свідчили б про його чин. Тільки куртка з довгими рукавами, що для тропіків невластиво.

— Він викликав мене, старший, — сказав я, звернувшись про всяк випадок до нього за статутом.

— Це я викликав тебе, Арте. Бажано, щоб Сарторіс Нгама дізнався дещо пізніше про нашу зустріч.

З цими словами незнайомець вклав мені в руку холодну й важку кульку. Тобто самого руху я не бачив, просто відчув щось у долоні, і зауважив, як трохи ворухнулось праве плече несподіваного співрозмовника. Я збагнув, що це прилад Мемо — він здійснював запис, який зчитували лише спеціальні комп’ютерні приставки, й гарантував збереження інформації, навіть якщо кульку помістити під струмінь плазмового генератора. Але їх ніколи не виносили з місць зберігання через унікальність записаних відомостей.

— Я взяв це з архіву, — маленький незнайомець з притиском вимовив останнє слово, і я зрозумів, що йдеться не про якийсь там архів, а саме про легендарний Архів Космофлоту, де законсервовано те, що людський розум поки що не в змозі осягнути.

— У нас мало часу, Арте, — нагадав незнайомець. — Ще оце.

Знову невловимий для ока рух, і на моєму рукаві засяяла срібна голочка. “Дзень” — тихо й протяжно озвався до неї браслет. Тут я помітив, що у незнайомця браслета нема.

— Настроєно на архів, — сказав незнайомець. І зник. Лише після цього у мене немов пелена спала з очей, і я згадав, що бачив його раніше. На фотографіях, у відеохроніці. Звичайно! Дозорець Дай Конг!

Почулося легке дзижчання ліфта. Я швидко побіг вздовж стіни. В одному місці браслет задзвенів голосніше. Я уважно глянув під ноги: так і є, ледь помітна щілина між підлогою і плінтусом. Провів по ній браслетом. Замасковані під частину стіни двері повернулися довкола осі й відхилилися вглиб, у підземелля. Браслет сигналізував усе частіше й виразніше.

Я ступив у короткий тунель, штовхнув овальні двері і швидко відстрибнув, ледве не заплутавшись у густому синтетичному ворсі килима. Плита вдарила об килим, спружинила, повернулась і вже повільно відійшла вбік. Невтаємниченого такі двері вминали у ворс і тримали, як у мишоловці.

Так, далі звичний набір сюрпризів. Сходинка за порогом вела у темряву. Інтуїтивно відчув, що внизу басейн із в’язкою рідиною, вчасно відхилився вбік, встиг прогнутись і кілька метрів проїхав по гладеньких кахлях, мов літак без шасі. Ну, ніби минулося. Браслет засвідчував, що рухаюся правильно. Отвори, ніші, стіни цегляні, кладка двадцятого століття, вертикальна легка драбинка… Стоп. Масивний люк, старезний, як і самі стіни підземелля. Але у нього врізано новенький цифровий замок. Ну, ось і все. Але… Стривай-но, браслет працює як передавач, на частоті “швидкої допомоги”. Якби я знав код, набрав би його на браслеті, і від резонансу замок спрацював би.

На замку чотиризначна цифра. Напевне, це не просто набір знаків, а якийсь символ, істотний для господарів Архіву. Хто вони? Спільники космонітів відпадають, вони принципово не стали б тримати Архів на Землі. Традиціоналісти завжди суворо дотримують правила статуту Космофлоту.

Отже, залишаються ті, хто тісно контактує з ООН. Меншість, що дотримується чіткої позиції, — геоцентристи. Яке число для них могло б стати магічним? Напевне, рік; літочислення Землі, напевне, єдине, що лишилося без змін на планеті. Який? Символ початку чи кінця чогось?

Є такий рік — дві тисячі шістдесят п’ятий, коли відкрито астероїд Аякс, коли з розвитком вітанової технології припинилися відкриття в усіх інших галузях науки. Я пройшовся нігтем по цифровому сегменту браслета і затримав дихання.

Через якусь мить у вухах зашуміло, я зусиллям волі стримував дихання, і це ставало дедалі нестерпнішим. У зап’ястя вколов електричний розряд-браслет намагався привести мене до тями. Ще тридцять секунд — і він передасть сигнал. Резонанс… Повинен… Повинен…

Мов крізь товщу долинуло глухе “клац”. Я виграв.

Підлога тут, нагорі, краща, як у підземеллі, — вона всіяна твердими пуп’янками, щоб, бува, не послизнутись. Дбайливо. Навіть прохолодно. Не більше п’ятнадцяти за Цельсієм. І світло сонячне.

Одна із стін, власне, і була Архівом. Навпроти неї — комп’ютер старезної моделі. Таких уже хтозна-скільки часу не випускали. Для того щоб сполучити його з пристроєм мемозапису, треба добре потрудитися. Однак не полінувались.

Рій рубінових вогників на стіні позначав місця зберігання мемозаписів. Один індикатор не світився. Насилу розтуливши затерплі пальці, поклав важку кульку у приймальний пристрій.

Комп’ютер ковтнув кульку, але екран залишався сліпим. Щось не спрацювало. Оле влип! Повертатись звідси — ще більше безглуздя, аніж приходити сюди. І голочка десь зникла з рукава куртки, ніби випарувалася. Сорому не оберешся, якщо можна буде відбутись самою лише ганьбою.

Єдиній людині я міг би зараз довіритись. Але вона вже не була людиною у звичному розумінні слова. “Поглянь, там, над об’єктивом, код. Викликай через браслет, побалакаємо, поки ти на Землі”. Можливо, це й краще, що він — такий… Я зітхнув і викликав Улафа дель Корна.

— Привіт, — сказав браслет голосом Улафа. — Що, мучишся біля комп’ютера? Переведи зображення на великий екран.

— Не працює, Улафе. Тому я тебе й викликав.

— Це неможливо! Усі комп’ютери лагодяться автоматично і вмить. Де ти перебуваєш?

— В інформаційному центрі. Точніше, в його підземеллі.

— Що ти верзеш, я знаю всі комп’ютери інформу. Такої шафи навіть у музеях уже не побачиш.

— Улафе, це Архів, — сказав я і обвів довкола рукою з браслетом.

— Почекай хвильку.

Екран комп’ютера спалахнув, і Улаф з’явився на ньому у цілком людській подобі. Я знав, що це синтезований образ, як у відеогрі, але серце однаково тьохнуло. Улаф незадоволено похитав головою. Його вилицювате обличчя з вольовими рисами вікінга скривила гримаса.

— Старий, хтось заблокував цю шафу. Просто відключив одну з систем.

— Ти міг би її замінити?

Улаф переможно посміхнувся.

— Я п’ять таких шаф можу замінити. А що ти забув у Архіві? Зауваж, я не цікавлюся, як сюди потрапив.

— Дякую, — в тон озвався я. — Допоможи прочитати мемо-запис.

Улаф насупив солом’яні брови, потер перенісся пальцем — знайомий жест, який означав найбільший сумнів.

— Ніколи не любив встрявати в чужі справи. Але схоже, там щось конфіденційне, га? А коли заб’є тривога, що накажеш робити? Між іншим, не виключено, що Архів у таких випадках приречений на ліквідацію. Ти про це подумав?

— Авжеж, — сказав я, хоч це була чистісінька брехня. — Зроби ось що. Коли здійметься біганина, зв’яжись з Сарторісом Нгамою, і натякни йому, що я в Архіві.

— З Чорним Сарторісом? Він тебе на пил зітре за таке! І мене разом.

— Нічого він не зробить. Навпаки. Підозрюю, що Сарторіс до Архіву причетний. Знаєш, хто мені поміг сюди дістатись? Дозорець Дай Конг — старий приятель Сарторіса Нгами.

Улаф присвиснув:

— Отакої! У тебе там, бачу, гра не на жарт, якщо оживають привиди і міфи. Бракує тільки зелених чоловічків на НЛО. А може, хутчіш тікай звідси? Я спробую вивести.

— Коли це Космофлот відступав? — сказав я патетично, ступив крок вперед і підняв руку. Улаф засміявся:

— Ну, тоді вмикаюсь. Як губити голову, то з шапкою!

Хто б казав!

6

Узи кохання, які пов’язують сьогодні людину з різними істотами чи предметами, настільки розхитані й нетривкі, що людина не відчуває вже так, як колись, відсутності близьких істот та речей.

Антуан де Сент-Екзюпері.”Лист до генерала X”

“Таємно! Увага! Кількість присутніх не більше трьох. Позначте вибраний для перегляду документ:

1. Рапорт дозорця Драйзера про появу НЛО від 19 ейнштейна 2152.

2. Запис розмови при затриманні корабля від 22 планка 2152 року.

3. Наказ Ради Космофлоту від 8 кюрі 2153 року.

4. Довідки Медичного центру Космофлоту (2153–2176 роки).

5. а) Наказ Ради Космофлоту про оголошення матеріалів акції таємними від 9 Лобачевського 2176 року.

б) Бортовий журнал корабля “Конкістадор”.

“Що будете дивитись?”

Я всівся просто на підлогу, підібгавши ноги під себе. Комп’ютер витримав невеличку паузу, і на екрані знову з’явились літери:

“Повний перегляд”.

Чудово. Без зайвих формальностей. Тим паче що мене вочевидь “не більше трьох”, а цікавить усе підряд.

Спалахнув екран.

1. “Драйзер — Базі. В секторі бета невідомий об’єкт. На позивні Космофлоту, ООН, паролі планет і станцій не відповідає. Двигун холодний. Спеціальна програма контакту — без відповіді.

Прошу дозволу на обстеження”.

2. “…Я такого одоробла зроду не бачив. Хіба що в підручниках. Дивіться, це ж броня!

— Третє покоління космічних станцій, припадає на початок двадцять першого століття, факт. Видно, захолов ще тоді, потрапив на довгу еліптичну орбіту, а тепер-от повертається в Сонячну.

— Нгама, заходь лівіше, я розвернуся, бо звідси важко причепитись.

— Гаразд. Ну що, потягнемо втрьох?

— А де Драйзер?!

— Він з іншого боку стикується.

— Дивись, спалах! Радіація зросла!

— Здається, Драйзер опікся… Мабуть, метеоритний захист спрацював. Нгама, по команді гальмуємо. Головне, щоб це одоробло не влетіло по інерції в Систему.

— Здається, вдалось. Утримали. Одягай скафандр, глянемо, що там всередині”.

3. “Радою Космофлоту встановлено, що невідомий корабель “Конкістадор” входив до складу “Зоряної Армади”, яка підняла заколот перед загальним роззброєнням. Він ніс на борту пучкову зброю, лазери і ядерні заряди (недоукомплектовані). Командир — технік космодрому Адам Манн, бортінженер — лікар того ж космодрому, дружина Манна — Ліліт. Після дезинфекції, роззброєння і переобладнання станцією перейменувати і направити у резерв Космофлоту”.

4. “Медичний центр.

Довідка альфа. Смерть екіпажу станції “Конкістадор” настала шляхом свідомого пониження температури в скафандрах до критичної. Ліліт Манн у момент смерті була вагітною. Можливе оживлення зародка.

Довідка бета. Оживлення відбулося успішно. Центр рекомендує тимчасово припинити дослід до появи нових технічних можливостей завдяки вітану.

Максимальний термін утримання новонародженого в стані анабіозу — двадцять п’ять років.

Довідка гамма. Повне оживлення зародка, отриманого наслідком експерименту 2152-2153-2176 роки”.

5. а) “Радою Космофлоту у зв’язку з новими обставинами уся інформація по даній акції оголошується закритою. Штучно народжену дитину передати в інтернат “Селена-2”, як сироту загиблих на “Фольмагауті”. Дитину назвати Арт дель Ур”.

Особливо таємно. Тільки для Ради Космофлоту”.

б) Бортовий журнал станції “Конкістадор”.

“17 липня.

З тактичної точки зору увесь наш план був цілковитим дилетантством. Але про існування “Зоряної Армади” особисто я дізнався два дні тому. Був переконаний, що працюю, як зазначено в контракті, на звичайному космодромі. Брат Майк працював тут уже три роки і також нічого не підозрював до останньої хвилини. Втім, він був геніальним фізиком, але нічого не тямив у політиці.

Ми жили не дуже заможно, тому коли Майк прийняв пропозицію “Зоряної Армади” і перебрався на Південь, я йому заздрив. Яка не є, а робота, щонайменше на п’ять років. Майк займався “ефектом Філіппова” (з фізичної хімії), але ніхто з промисловців його не хотів фінансувати — цю проблему вважали неперспективною.

Однак вийшло.

Передсмертний лист Філіппова надрукували 11 червня 1903 року “Русские ведомости”: “В ранній юності я прочитав у Бокля, що винайдення пороху зробило війни менш кровопролитними. З того часу мене переслідувала думка про можливість такого винаходу, який зробив би війни практично неможливими. Як це не дивно, але днями мною було зроблене відкриття, практична розробка якого фактично робить війну марною справою.

Мова йде про винайдений мною спосіб електричної передачі на віддалі вибухової хвилі, до того ж, судячи з застосованого методу, передача ця можлива і на віддалі тисячі кілометрів… Спосіб дивовижно простий і дешевий. Але при такому веденні війни на віддалях мною вказаних, війна фактично стає безумством і повинна бути скасована”.[1]

Наївний. Як мій Майк.

18 липня.

Вирішив розповісти про нашу історію. Хтозна, можливо, комусь буде цікаво знати.

Ситуація тоді була складна. Схоже було, цього разу роззброєння дійсно відбудеться. Тому, коли брат написав, що є вакантне місце техніка та лікаря на космодромі, ми з Ліліт ні хвилини не вагались.

Якби один з охоронців космодрому не накурився маріхуани і не став надміру балакучий, усе б повернулось інакше. Я завів його — з осклілими очима і цівкою тягучої слини на підборідді-додому, і він пробелькотав, що я справжній друг і мене не ліквідують через три дні, як усяку іншу ірландсько-негритянсько-єврейську наволоч, не кажучи вже про латиносів; тих порішать під ранок, а він дасть мені рекомендацію в “Зоряну Армаду”. Новий світ, який вони збудують, буде…

Я навіть не став його зв’язувати, покидька. Ми з Ліліт пішли до Карлоса Кубо, радиста. Той сказав, що рація охороняється, передати нічого не вдасться, але в джунглях партизани, і він знає, через кого з обслуги космодрому можна на них вийти. Словом, він узяв на себе втечу співвітчизників і блокування охоронного загону космодрому. Я кинувся шукати Майка, але не знайшов. Він полетів у столицю (яка там столиця у цій маленькій тропічній країні) за продуктами — вчені мали певні привілеї.

Ліліт недобре. Щось вона приховує. Треба піти, побалакати з нею.

19 липня.

Досі не знаю, правий був чи ні, але внутрішня інтуїція важить іноді більше багаторічного досвіду. Я був переконаний, що іншого виходу немає.

Коли під ранок почався бій, ми з Ліліт сіли у військовий лендровер. Позаду лунали довгі черги — Карлос з хлопцями строчили по охороні в бетонованих дотах. Усе це скидалося на ефектно обставлене самогубство.

Однак ми прорвали дротовану огорожу, і коли на прострілених колесах юзом вели автомобіль до космоплана, над нами почувся клекіт вертольота. Квит, подумав я, одна ракета — і в дим.

Раптом попереду, де були розташовані доти охорони, здійнялися три стовпи вогню. Не вибухи снарядів, не характерне сичання напалму, не термічний заряд із його сліпучо-білим вогнем. Три промені світла спалахнули — і згасли, лишивши від дотів три ями. Спрацював “ефект Філіппова”, подумав я, пригадуючи розповідь Майка.

Це він, Майк, у вертольоті, — промайнула думка, — напевне, маріонеткова влада просила “Армаду” випробувати нову зброю на клятих комуністах.

Я щосили закричав, але в ту ж мить вертоліт заліг набік і посунув над космодромом, а за ним ракета теплового наведення “Ред Ай”. Я закричав вдруге, мій крик злився з оглушливим вибухом… Ми вже під’їхали до космоплана, і я пам’ятаю, як Ліліт щось кричала зі сходів, а я рухався, як уві сні, не зводячи погляду з палаючої купи металу, яка вирувала чадним димом…

А я думав, Майк погано розбирається в політиці…

20 липня.

Космоплан стикувався з “Конкістадором” нормально. На щастя, на борту станції екіпажу не було. Я провіряв роботу двигунів станції, Ліліт працювала на комп’ютері, відшукувала місце на випадок спроби збити нас. Хтозна, що там коїться на Землі? Комуністів підтримувала в ООН абсолютна більшість, групи “Зоряної Армади” не мали шансів на політичний успіх. Вони взагалі tie мали інших шансів, крім війни.

Минули перші хвилини старту, я перевів погляд на панель приладів. Щось непокоїло в ній. Придивився уважніше.

Передавач не мав шкали.

Ще не вірячи страшній здогадці, я підключив і увімкнув заздалегідь записане звернення до землян. Потяглися нескінченні хвилини чекання.

Земля відгукнулася лайкою чергового в центрі контролю за польотом.

Змовники лишили тільки двосторонній зв’язок зі своїм космодромом. План провалився, і ми були приречені.

І тут я несподівано відчув себе цілковито вільним. Від усього. Вперше в житті. Це не була свобода вільного падіння, Коли знаєш, що приземлення однаково перекреслить все, що було, і зніме з тебе відповідальність за минуле, а разом і майбутнє.

Ліліт відмовилася від обстеження електронним діагностом. Каже, що недуга мине. Кепські справи.

21 липня.

Продовжуємо кружляти над Землею, як бляшанка, підкинута вгору для стрільби. Зв’язку нема. Що там, внизу? В усякому випадку, ядерних вибухів не помітно. На жаль, людский розум винайшов багато інших засобів масового самогубства.

Повернутись на Землю ми вже не можемо. На жаль, я надто пізно знайшов серед приладів блок, який приймав команди з Землі. Ракетоплан повернувся назад на автопілоті, ми з Ліліт тільки встигли відчути легкий поштовх, я кинувся заблокувати шлюз — пізно.

Тепер уже пізно.

Настав час найвідвертішої розмови з собою, обставини відмели пріч усе, чим я міг би на Землі захиститися — роботою, політикою, дружніми стосунками, навіть коханням. Я судив людство в своїй особі і милостиво звільняв його від тисячолітніх гріхів, скоєних через незнання справжніх цінностей. Якби я вірив у бога, то подумав би, що спізнав його благодать. Я був би щасливий померти у такому стані.

Прикро, якщо “Конкістадор” підірвуть на земній орбіті. Здогадуюсь, що у нас на борту ядерна зброя.

Ліліт запропонувала вивести “Конкістадор” з орбіти, розігнати і відправити у вічні мандри. Прийняти препарати, які понижують температуру тіла, нагріти повітря станції, щоб зменшити енерговитрати організму, вживати снодійне, розтягуючи час. Лихоманка Ліліт наче минула, але щось їй однак негаразд.

Моя Ліліт. Я закохався в неї по-справжньому.

Я кохав її кожен день, як востаннє, і не міг навіть собі уявити, що можливі такі почуття. Я був щирим і ніжним, дитинним і мудрим, тому що хотів вмістити у лічені хвилини нашого буття Всесвіт, що відкрився мені у польоті, і Землю, яка однак залишалась у серці. Ліліт була найпалкішим спогадом про Землю, я переносив на неї усю свою ніжну тугу за пропащим і прекрасним родом людським, за чудовою блакитною планетою, яку рід цей поставив на межу зникнення. Вірив кожному дотику, як вірять найсвятішим словам, торкався слів, що зринали з її чудових вуст, пив, як спраглий, і не міг напитись. І був день, і була ніч, і знову день…

На Землі у мене був легкий нежить, який під впливом переживань зник. А потім знову поновився. Я не надав цьому значення. Тепер уже пізно.

Лік дням втрачено, і я просто записую — коли слово, коли рядок, а то й просто дивлюсь на чисту сторінку і мовчки закриваю бортовий журнал.

Вірусна інфекція. В умовах станції вірус перестав реагувати на медикаменти.

Ліліт вагітна.

— Якби у нас народився син, — сказала вона якось, — як би ти його назвав?

— Аякс, — відповів я, не вагаючись. Чекав такого питання. Щоправда, на Землі.

— Аякс… — прошепотіла.

У неї знову лихоманка.

Одного разу вона опритомніла, довго дивилася на мене і сказала:

— Мій син мандруватиме в часі. Як ми у просторі.

— Так, як ми, краще не треба! — спробував пожартувати я.

— Так буде, — пророче мовила Ліліт. І несподівано жалібно спитала: — А може, все ще як-небудь обійдеться?

— Що обійдеться? — спитав я тремтячим голосом.

— Лід і полум’я… Бачиш — лід і полум’я довкола… Може воно загасне, крига розтане, може, сади, сади… Забери нас далі, за ті межі, за пекло…

Це не вона, не її настрій, але я відповів, як належало:

— Я не можу, любове моя. Далі нічого нема.

Я немов би й сам бачив, як гинуть мільйони всесвітів, ви* бухають мільйони зірок, пустелі льоду і пустелі вогню вгризаються навзаєм і наближаються до нас. Напевне, це думки наші були вже на межі світу, обігнавши простір і час.

Це була остання розмова з Ліліт.

…Я ще живий.

…Паралельне бачення часу. Людство продовжує існувати в кожному історичному часі реально. Сприймаю їхні думки, як гуркіт далеких океанів. Це матеріальне явище, ніякої містики.

…Я чую, як колективна думка віків з розвитком історії дужчає. Але потрібен якісний злам. Революція підсвідомості. Якби судилося, її міг би розпочати мій син…”

Екран комп’ютера блимнув, запис урвався. Натомість з’явилося тривожне обличчя Улафа дель Корна.

— Арте, сюди хтось наближається. Мені вимикатись?

— Згинь, — повільно сказав я, ледве розчіплюючи спраглі й потріскані губи. Нестерпно мучила спрага, лихоманило. Нервовий шок. Браслет із садистською періодичністю робив якісь уколи, але я їх щойно помітив. — Згинь. На що ти здатний, привиде? Ніжку комусь підставиш, чи що?

Три блискавки вихопились з екрану і розплавили металеву підлогу довкола мене.

— Фізику треба було краще вчити, — сказав Улаф крижаним голосом.

Це привело мене до тями. Спасибі, Улафе.

— Все, все, — підняв я застережно руку. — Юпітер, не гнівайся. Даруй, я неправий.

Улаф осудливо хитнув головою. Екран згас. Я повернув браслет об’єктивом до вхідних дверей.

7

Ви проінтегрували орбіту зірки, о жалюгідний роде дослідників, і зірка перестала для вас бути живим світочем.

Антуан де Сент-Екзюпері. “Цитадель”

Двері відчинились.

— Дозволь? — спокійно запитав Сарторіс Нгама.

Зараз я не зморгнув би й оком, навіть якби до зали вповз нільський крокодил у формі спостерігача. Я мовчки кивнув. Нгама неспішно ступив крок і зупинився. Двері зачинились. Нас розділяв якийсь десяток кроків. Якщо, звичайно, не брати до уваги психологічну відстань, породжену ситуацією.

— Ти не переглянув до кінця? — сказав Чорний Сарторіс. — Це я вимкнув комп’ютер. Після перегляду учасники повідомляють комп’ютеру — через браслети — персональні коди, і комп’ютер реєструє, хто користувався Архівом. Без цього звідси не вийти навіть тим шляхом, яким потрапив. Щось хочеш спитати?

— Багато питань. Але зараз просто гірко. Я не міг собі уявити…

Директор школи спостерігачів насупився.

— Ти вважав, що суспільство позбавлене суперечностей тільки тому, що воно — найпередовіше? Так, ліквідовано старі держави, громіздкі апарати примусу й контролю, гроші, стосунки, породжувані ними, — словом, старий світ здали в брухт на радість усім. Слово “система” вживають з великої літери, маючи на увазі усю спільність освоєних планет і міжпланетних станцій — міст, проти яких твій “Аякс” — просто космічний хутір.

— Не треба, старший, — хрипко сказав я. — Вивчав у курсі суспільствознавства. Так би мовити, творчі суперечності соціалізму. Що в них спільного з середньовічними змовами, конспірацією, забороною на користування інформацією… Я звідси лечу просто в Європу, в ООН. І раджу мене не зупиняти. Не підозрював, що у наш час таке можливе. Прикро, старший, що ти доклав до цього руку. Я тобі вірив…

— Дурню! — крикнув Нгама. — Озирнися довкола, подивись трохи ширше, не будь вузьколобим! В ООН він подасться, бачте… Мільярди людей розкидані в неоглядному просторі, й усім їм потрібно забезпечити умови життя й праці, гідні доби. Техніка порівняно зі свідомістю змінюється блискавично. Що з того, що минуло кілька поколінь? Тягар минулого залишиться в кожному. Марс хоче своє, меркуріанці своє, космоніти граються у заколоти, а ще десятки місць поселення, про які ми лише здогадуємося — що там і як? Знаєш таке слово— відповідальність? Так от, Земля в одвіті за всіх дітей. Де б вони не жили. Бо вона — наша матір.

— Кому належить Архів? Навіщо він? — спитав я.

— Створили представники Космофлоту і з ООН, а також з інших планет. Ті, хто розуміє, що таке відповідальність.

— Таємний уряд Сонячної системи? — ущипливо запитав я.

Нгама поморщився:

— Облиш кпини. Просто контролюємо інформацію. Якщо пустити на самоплин, то не виключено, що на планетах утворяться свої уряди. Бракувало ще повторення історії… Якби не ми, то провідні організації Системи загрузли б у суперечках і привели її до загибелі. ООН, Космофлот, дозорці, космоніти ще тут… А так усі проблеми вирішуємо неформально, регулюємо потік інформації.

— Ти сказав — дозорці? — здивувався я. — Вони — також сила? Втім, я сьогодні на власні очі бачив Дай Конга…

— Атож, — сказав Нгама. — Казав йому — не квапся… Так от, вони — наймогутніша сила, вища цивілізація. Пам’ятаєш пошукову доктрину?

— Пам’ятаю, — сказав я. — “Причаєність — головна ознака поведінки вищих цивілізацій”.

— Правильно. Так от, перші дозорці керувалися інструкцією з трьох пунктів. Якщо вони зустрічали цивілізацію молодшу— передавали в опіку ООН, якщо інший світ був би розділений на ворогуючі табори (як колись Земля), щоб не внести розлад у Систему, інформацію належало передавати виключно Раді Космофлоту. Третє: при зустрічі з вищою, але агресивною цивілізацією її належало знищити, що б там не було. Отож, коли одного дня всі дозорці раптом зникли, ми гадали, що спрацював третій пункт. З того часу існує напіввійськова структура Космофлоту. А згодом дозорці знову з’явилися. Як привиди. Почала надходити інформація. Але така… — Нгама замовк.

— Де ж вона зберігається? — вигукнув я.

— Ось, — Чорний Сарторіс повільно повів рукою в бік червоних пульсуючих вогників Архіву. — Тут. Плоди контакту четвертого рівня, з ознаками трьох пунктів інструкції дозорців. В результаті створили школу спостерігачів, як більш кваліфікованих фахівців, які повинні були вистежити кого-небудь з дозорців. Проте дозорці не ликом шиті, вони швидко збагнули, що до чого, їхні візити помітно зменшилися. Ситуація зайшла в глухий кут.

— А я? Чому відомості про моє минуле теж в Архіві? Що в них надзвичайного?

— Пам’ятаєш записи твого батька в бортовому журналі відносно переміщення в часі?

— Суб’єктивно і невиразно.

— Так от, у вчених, які про тебе й не чули, є інша думка. Розв’язання проблеми переміщення в часі лежить саме в суб’єктивному, що є якісно новим рівнем самосвідомості.

Приміром, дозорці зацікавлені у мандрівках у часі не менше, ніж Космофлот чи ООН. Кожен із них вважає, що має виключне право корегувати минуле. Звісно, задля блага людства.

— Але чому за рахунок мене?

— Арте, не вважай себе невинною жертвою, за якою полюють три хижаки. Поглянь під іншим кутом: ти — єдина сила, яка утримує від остаточного розриву нас і дозорців. ООН вже й так дивиться на Космофлот з недовірою, підозрюючи біс знає у чому…

— Що ж буде далі?

— Я хотів би, щоб ти залишився на Землі. Іспит, складений на відмінно, дає для цього офіційні підстави. Проте ООН зацікавлений, щоб ти був на “Аяксі”. А дозорці… Вони провокуватимуть тебе, примушуватимуть ставити психіку на грань можливого, щоб у тебе прорізалось володіння часом.

— Виходить, передовсім я потрібен Системі саме на “Аяксі”?

Мудре африканське обличчя Чорного Сарторіса лишалося непроникним. Він сказав:

— Вирішуй. Я лише окреслив ситуацію. Можливо, дещо однобічно. І не так, як тобі хотілося б, але це споконвічна особливість дипломатії, яка без конфіденційності не обходиться. Тобі судилося стати послом доброї волі, з винятковими повноваженнями. Ми ж усунули з нашого світу всі об’єктивні підстави для розбрату. І от приходиш ти, людина з минулого…

— Давайте вийдемо звідси, — урвав я Чорного Сарторіса.

Сарторіс Нгама трохи посторонився і пропустив мене вперед.

— Сподіваюсь, ти розумієш, Арте, розмова повинна залишитися між нами.

— Звичайно, — зловтішно погодився, я, скосивши очі на дисплей комп’ютера. Постривайте, ви усі, хто так підло обдурив мене “в ім’я вищих інтересів”… Чуєш, Улафе? Тепер ти будеш потрібен мені, як ніхто інший. Не блискавками своїми і не електробусами, а знанням почутого. Як свідок.

Ми вийшли з зали, двері Архіву тихо зачинилися. Ззовні це знову була звичайна цегляна стіна льоху. У стінах вузенького коридору легенько клацали запобіжники охоронних пристроїв: браслет Нгами стеріг нас.

— Чому не питаєш, що було далі у мемо-записі? — не втримався від мовчанки Чорний Сарторіс.

— Гадаю, ви все й так розповіли, старший. Я звик вірити на слово, — з притиском відповів я.

Нгама скептично посміхнувся. Ми увійшли до ліфта, і кабіна стрімко рушила вгору.

— У твого батька, Адама Манна, Ліліт Соммерс була другою дружиною. Від першого шлюбу з Аннет Трістан у нього дітей не було, і це стало приводом для розлучення. Тоді вона виїхала в Африку і вийшла заміж за лікаря місцевої авіакомпанії. Чінуа Нгаму. Але завжди пам’ятала Адама Манна.

— Це що, також в таємних записах Архіву? — не втримався я.

— Ні, — зітхнув Чорний Сарторіс. — Це з родинних легенд. Між іншим, Манн теж зберіг любов до Аннет на все життя, але бажання чи потреба мати нащадків переважила.

Ліфт виніс нас у вестибюль, з якого почалась мандрівка до Архіву. Ми проходили вузькими коридорами, але я нічого не помічав навкруги. Аннет Трістан… У моїй уяві зринув той погляд, що так зворушив мене у першу мить зустрічі, погляд Хани Трістан, заступника командира “Аяксу” по зв’язку, — тепер я знав чому!..

— У вас ще багато новин, старший? — спитав я Нгаму тремтячим голосом.

Ми вийшли з будинку на ґанок, біля якого вже стояв електробус.

— У мене — все, — велично сказав Чорний Сарторіс. Він знову був недосяжним директором школи спостерігачів, членом ради Космофлоту. — А за інших не ручаюся. Я чекатиму тебе тут увечері, з друзями. Поговоримо відверто.

— Пізно, — різко відповів я. — Годі з мене хованок. Прощавайте, старший!

— Стривай! — вигукнув Нгама, але я вже з розгону вскочив у відчинені двері-трап електробуса, не торкнувшись сходинок. Від люті прибавилось сили. Улаф миттю зачинив двері і рвонув геть, аж мені на хвилину потьмарилось в очах.

— Поїхали в космопорт Конакрі, — владно сказав я. — Ти чув? Я виступлю в ООН. Це моє право. Ні, ти тільки подумай, увесь цей час я був піддослідним! Годі!

— Римське право вивчав? — спитав, як мені здалося, ні сіло ні впало, Улаф.

— Звісно, — відповів я нерозуміюче.

— Там пишеться: “Нехай буде вислухана й інша сторона”, — урочисто процитував дель Корн.

— Вже вислухав, — буркнув я. — І ти теж. Вуха в’януть. Годі. Засвідчиш в ООН те, що я скажу? Ти ж маєш громадянські права?

— Звичайно, маю. Але не засвідчу. Принаймні зараз. Спокійно! Не гарячкуй, не репетуй, що я зрадник, і не трощи апаратуру — марна справа. Зараз ти прагнеш помсти, але не розумієш глибинної суті того, що винні не окремі люди, а обставини, які існували задовго до твоєї появи на світ. Те, що ти, ймовірно, можеш пересуватися в часі, лише прискорило хід подій. Ти зобов’язаний запобігти кризі Сонячної, і це буде достойна твоя помста. Усі, хто оберігав таємницю твого народження, робили це зі страху перед минулим, кошмар якого з такими труднощами вдалось розвіяти, здавалося, назавжди.

— Я для них — втілення минулого?

— Навіть більше. У твоїх руках майбутнє. Можеш прийняти чиюсь сторону, розділити світ і вже тим повернути час. У кожної доби буває своє середньовіччя. А можеш повернутися в минуле і змінити сьогодення до невпізнанності.

Я поглянув у вікно: ми мчали в глиб Африканського континенту:

— Що ти задумав, Улафе? Куди ми їдемо?

— До Рути, — відповів спокійно дель Кори. — У Бамако. В музей історії Африки. “Нехай буде вислухана й інша сторона”.

8

Ви відкрили все, аж до законів, які владарюють коханням людським, але саме кохання вислизає з ваших рівнянь: вам відомо про нього менше, ніж чесній дівчині.

Антуан де Сент-Екзюпері. “Цитадель”

Музей імені Альберта Швейцера виглядав як традиційний африканський “тсонг” — приміщення нарад та обрядів. Височенні тонкі колони підпирали круглий дах. Різьблені черепахи і ящірки прикрашали вісім входів, по числу головних племен регіону.

— Як ти тут орієнтуєшся? — запитав я дель Корна. — Всі ж двері однакові.

— Не зовсім. Бачиш, маска антилопи? Це відділ живопису. Найдавніше африканське мистецтво. Вважалося, що антилопа концентрує в голові велику життєву силу. Носій такої маски був захищений від зла. Не бійся, ти не заблукаєш. Гід проведе. В музеї зараз відкривається нова експозиція. В тому числі й картин Рути.

Двері відчинилися. Звідкись збоку викотився сторож — масивна світло-зелена тумба з довгими лапами нікельованих турнікетів.

— Приходьте завтра, — монотонно повторював він.

Після кожної фрази, мовленої синтезованим баритоном, чувся тоненький писк — дефект запису. Здавалося, що робот з чемності стримує гикавку.

Сто років гідові, не менше. Навіщо тільки тримають цей брухт? Я перестрибнув через тумбу і, доки робот загрозливо розвертався, перемкнув його на браслет. Потім сів на тумбу верхи і владно повів рукою. Робот покотився у вказаному напрямку.

Обабіч пропливали теракотові фігурки з землі Нок, бронзові з Іфе та Беніну, золоті з Гани та Акану. Я бачив малюнки догонів, бушменів, йоруба, трони та столи вождів, коштовні берла й оздоблені парасольки — символ влади. Так можна було їздити цілодобово — кімнат й зал було без ліку. Нарешті я здогадався подати сигнал, робот заволав своє “приходьте завтра” на повну потужність, аж залящало у вухах.

Рута Соммерс не вийшла, а з’явилася, немов ожила одна з прекрасних статуеток музею. Невисока, тендітна, вона успадкувала кращі риси своїх далеких предків з Північної Америки та Африки.

Соммерс. Чорний Сарторіс казав — прізвище моєї матері теж було таким. Звідки…

Вона урвала мої роздуми прозаїчним:

— Привіт, Арте. Ти, звичайно, не можеш увійти, як усі люди.

А на що я, власне, міг розраховувати? Що Рута кинеться в обійми зі сльозами радості на очах? У кожного свої турботи. Але в голосі не було роздратування, лише подив і приязнь.

— Привіт. Працюєш? Я перебив?..

На ній був полотняний комбінезон зі слідами свіжої фарби. Не дуже економно для такої роботи. Але вона, скільки пам’ятаю, ні на чому не ощаджувала.

— Пунктуальність тобі не пасує. Ну, ходімо до ліфта. Та злізь же, нарешті! Сторож, між іншим, експонат.

Я спробував узяти її за руку. Рута відсторонилася.

— Ти як, у гості чи агітувати? Якщо друге, то можеш зразу забиратися. Нудить від вас, розсудливих. Щодня ходять. Браслет одягніть… медичне обстеження пройдіть… а чи не хотіли б ви… а чи не пішли б ви… — Вона рвучко відвернулася. Нерви у неї вочевидь були не в порядку.

— Руто, я фахівець по інопланетянах, а не по жінках, — я намагався розрядити атмосферу, перевести все на жарти.

— От і доповіси, що встановив зі мною контакт третього рівня. Аудіо-візуальний. Можеш навіть доторкнутися.

— О, це вже прогрес! Десять секунд тому я й не мріяв, Якщо розмова піде так і далі…

— Не піде, Арте. Облиш свої дотепи. Ти в школі був блазнем, і “Аякс” тебе не виправив.

— А в тебе, пригадую, направлення було на Юпітер? То як, там виправлення здійснюють радикальнішими засобами? Тому й чкурнула на Землю? — я намагався бути по можливості коректним, але не Руті вчити мене витримці і принциповості. — Кинула Улафа? Що ти знайшла тут, на цій музейній планеті? Голос предків? Дух протиріччя?

— Все одно не зрозумієш, — вона, здавалось, чекала цього питання. — Такі відчуття космонітам навряд чи знайомі.

— Я не космоніт. Спробуй, однак, пояснити. Що це?

— Ніхто з вас не може збагнути, що земна категорія мислення не придатна для ужитку поза Землею.

— Чому?

— Там немає нічого, нічого… — прошепотіла Рута, її зіниці раптом розширились. — Порожнеча. Там усе безмірне. І ти сам — ніщо…

— Щоб не губитися, потрібно бути особистістю. Космос — тільки для сильних.

— Ні, Арте. Він — для нелюдей. Ти в цьому ще не переконався? Я це вже відчула. Подумай логічно: якби — для людей, навіщо така сила техніки? Ні, любий, техніка в Космосі — все, людина — ніщо.

— Раніше ти вважала інакше…

— Це Улаф вважав інакше. Я ж маю право на власну точку зору.

— Після того що з ним трапилося? — докірливо кинув я.

— Ще раніше, — Рута відповіла на диво спокійно. — Спочатку він був земним, а потім проріс космосом. Як картопля у вогкому льосі… Знаєш, вона росте крізь усе, що трапляється на шляху. Я не хочу, щоб крізь мене будь-що проростало.

— Навіть майбутнє?

— Навіть майбутнє, — твердо відповіла Рута.

— Ти непослідовна. Жінка завжди творила майбутнє через своїх дітей. Це її обов’язок.

— Продовження роду? Біологія допомагала жінці звільнитись від таких примітивних турбот. Це там, у космосі, для вас, напевне, єдина втіха. А я хочу бути вільною. Хочу повернути собі земні, справжні відчуття. Хіба ти на “Аяксі” не відчуваєш ущербності?

Я усміхнувся. При моїй підготовці? Втім… Але це її не обходить.

— Аж ніяк, — відповів, намагаючись надати інтонації максимальної вірогідності.

— Це тому, що ти сам — ніякий. Тільки не поспішай ображатись. Як точка рівноваги на терезах. Довкола пристрасті, а ти для інших нульова точка відрахунку. Такі раби крайнощів, як я, на це не здатні. Усі сильні потребують тебе, як повітря, бо на твоєму тлі вони — герої, байдуже, ліві чи праві.

— Дивачка, ти прагнеш свободи, а стала рабинею власної догми. Гадаєш, що відмовилась від браслету — і вже вільна від суспільства? Від космічної епохи?

— Арте, а ти? Хіба не відчуваєш — цивілізація відірвала тебе від Землі, кинула між космічні жорна, як інших. Віра в духовну значущість своєї праці стає якимось банальним поняттям. Спеціалізація руйнує споконвічну цілісність душі. Чим більше людина віддається космосу, тим вона байдужіша до решти людства. Хіба не відчуваєш, що наш світ має шанс стати негуманним?

— Будь-яку мораль легше проповідувати, аніж обгрунтувати, — сказав я. — Твоє апокаліптичне бачення світу сталося через трагедію Улафа. От справжні причини втечі сюди! Вернись у космос, Руто. Борись, доводь, відстоюй свою точку зору. Хибність подібних поглядів у тому, що вони відірвані від дійсності. І багато в чому проходять повз факти. А відтак — просто “слова, слова, слова”. Я хотів тобі розповісти дещо, можливо, порадитись — але бачу, ти сама потребуєш допомоги. Повернись у космос.

— За чим ти прийшов сюди, Арте?

— За тобою, — несподівано для себе сказав я, і це була більша половина правди. Здається, я продовжував її кохати.

— Але ми на різних крижинах, і течія розносить їх. Шкода.

— І мені. Але у космосу також є своя переконуюча невизначеність, яку тобі треба відчути. Краще на “Аяксі”.

— Символічна назва. Перший день бою між Аяксом та Гектором закінчився безрезультатно. Зовсім яку нас з тобою.

— Аякс був сильним і прямодушним, — сказав я. — Він завжди керувався поняттям честі.

— Самолюбство, — сказала Рута. — Коли греки присудили обладунок Ахілла не йому, а Одіссеєві, Аякс сприйняв це, як ганьбу для себе. У відповідь він хотів занапастити грецьке військо. Подумай, чого вартий твій “Аякс”. Від минулого у мене залишився лише ти. Шкода віддавати минуле порожнечі… Навіть якщо воно не зовсім вдало склалось. Ходімо, покажу свої малюнки. Можливо, вони скажуть переконливіше?

У невеликій кімнаті з денним освітленням на трьох стінах висіли картини. На четвертій, біля входу, — фотознімок Рути.

— Ну, що скажеш? — не стерпіла Рута.

— У тебе лише пейзажі, — сказав м’яко я. — Жодного портрета. Навіть натяку на людську присутність. Мабуть, тому так чудово вдається природа. Пробач. Вчені мистецтвознавці пояснили б це вишуканіше. Ти вкладаєш у зображення дерев, скель, снігу більше душі, ніж є насправді. Річ стає гуманною.

— Це погано? — виклично спитала Рута.

— Це неприродньо. А відтак суперечить твоїм переконанням про злиття з природою. Ти боїшся малювати людей, Руто. У день, коли зробиш свій перший портрет, ти мислитимеш інакше.

Рута взяла мене за руку і, мов дитя, вивела з кімнати. Ми знову опинилися в залі, де німо стояв електронний сторож— музейний експонат, кумедно розчепіривши лапаті руки-турнікети.

— Ось твій Россінант, лицарю, — сказала вона. — До виходу він тебе у всякому випадку довезе. А далі? Як ти діставався у Бамако?

— Електробусом, — підкреслено мовив я.

Рута стріпнула важкою гривою смоляного волосся, закусила пасмо зубами — цю звичку я пам’ятав зі школи,

— Улаф… — сказала вона. — Улаф привіз, негідник. Ну, йди до нього, побазікайте. А я, дурепа, думала-тебе громадськість направила перевиховувати.

— Скажи, Руто, — спитав я, поволі задкуючи про всяк випадок, — Соммерс — ваше родове прізвище? Звідки воно походить? Ти повинна знати, адже африканці дуже шанують родинні перекази.

— З початку віку, — сказала нерозуміюче вона. — Коли усталився звичай робити родове прізвище жіночим. У пам’ять про видатного предка. Спитай Чорного Сарторіса, він якийсь мій далекий родич. Ех, Арте, знайшов зараз, чим цікавитись… Ніколи у тебе не було відчуття часу, відчуття моменту.

Крутнулась на місці і побігла геть — мініатюрна, гублячись у хаосі експонатів, — як поранений звір у свою нору.

Якого дідька дель Корн привіз мене сюди?

Так я йому й сказав, коли сів у електробус.

Сонце палило нещадно, і, можливо, тому слова були менш вишукані.

— Мабуть, пити хочеш? — співчутливо спитав Улаф. — Хочеш цитринового соку?

Зі спинки сидіння вигулькнула пружна трубка з насадкою для пиття. Я гнівно відштовхнув її від обличчя.

— Якого біса ти привіз мене сюди? Вплинути на Руту? Вона ж навіжена зовсім.

— Ну, припустимо, не зовсім, — сказав примирливо дель Корн. — Суспільні симптоми, наприклад, підмітила правильно.

— А ти звідки знаєш?

— Через твій браслет. Так от, усі гнівні слова на її адресу цілком можеш адресувати собі. Повір, Арте, я бачу ситуацію виразніше, без нашарування гніву чи страху. Рута Соммерс просто на іншому полюсі соціальної шкали, її розпач через кризу суспільної етики — суто жіночий. А ти по-чоловічому активний. Та далекоглядності у вас однаково — нуль. Вона така сама, як ти.

Я відчув себе, як проколота повітряна куля. Стріпнув головою, відганяючи досаду. Браслет кольнув тонізуючим імпульсом — минулося. Чи надовго?

— Ну, гаразд, Улафе. Вважай, що ти мене остудив. Хитрун. Що далі?

— А далі, — серйозно сказав дель Корн, — потрібно вислухати “іншу думку”. Ми їдемо в Сент-Екзюпері. Інспектор Кайзерлінг чекає на нас з самого ранку.

9

Бути людиною саме й означає бути відповідальним.

Антуан де Сент-Екзюпері. “Лист до генерала Х”

Башти й вежі псевдокосмічного стилю зринали в небо сяючими верхів’ями — ми під’їжджали до Сент-Екзюпері. Колись давно, на початку двадцятого століття це місце в Західній Сахарі називалося Кап-Джупі, або іспанською — Ріо-де-Оро. Тут був маленький проміжний аеродром однієї з перших повітряних ліній Тулуза — Дакар, де 1927 року працював письменник і філософ, що став одним з натхненників людей космічної ери, — Антуан де Сент-Екзюпері.

Колосальний пам’ятник на сліпучому постаменті пронісся повз нас.

— Збав швидкість, — сказав я. — Уже місто.

— Бачив? — сказав Улаф. — Постамент із чистого хрому. Подарунок меркуріанців. А за швидкість не турбуйся. Я бачу дорогу на багато кілометрів вперед.

Місто Сент-Екзюпері закладалося ще перед роззброєнням на кошти ЮНЕСКО, як меморіал, але потім вирішили, що Сент-Екзюпері буде одним із центрів ООН на узбережжі Атлантики.

— Хто такий цей Кайзерлінг? — поцікавився я.

По дорозі вдалося трохи поспати, і я почувався дещо бадьоріше.

— Флеш-інспектор ООН.

— Якого відділу?

Дель Корн трохи помовчав і сказав:

— Комісії.

Комісія не належала до постійних органів ООН. Після того як скасували Раду Безпеки, у виняткових випадках, як-от було з “підводним бунтом” людей-риб, скликали комісію. Постійні представники ООН мали право набирати в тимчасовий штат комісії фахівців, яким надавався статус флеш-інспектора. Такий інспектор “разового користування” розслідував один із ланцюгів загальної проблеми, після чого повертався до свого основного фаху.

— То який же його основний фах? — поцікавився я.

Улаф чомусь гмикнув і нічого не сказав. Електробус помітно притишив хід, хоча транспорту на вулицях Сент-Екзюпері було обмаль.

На парапеті, який відділяв восьмирядне шосе від хідника, я побачив постать. Спершу подумав, також пам’ятник. Але “пам’ятник” привітно змахнув рукою, і Улаф відчинив двері. Я не встиг отямитися, як чоловік скочив до салону електробуса. Улаф піймав його силовим полем дверей, як класний гравець у бейсбол ловить широкою рукавицею-пасткою тугий м’яч.

— Ого! — сказав я. — Виучка першокласна!

Дель Корн не озвався, наче його не існувало в природі. Ну, що ж, озирнемося і помітимо інспектора Кайзерлінга, який вже пройшов між кріслами, сів і терпляче чекає.

Інспектор широко й привітно посміхався, тонкі губи розтяглися, показуючи чудові зуби. Видовжене обличчя, темні, але холодні очі. Коротке густе волосся. Якби Кайзерлінг, шанобливо вклоняючись, при цьому перевернувся горічерева, то став би ще більше схожий на акулу. Привітну акулу у статусі флеш-інспектора комісії. Ось вона, “інша думка”. Що ж, послухаємо.

— Що вас цікавить? — спитав я.

Звертання “старший” можна опустити, інспектор приблизно мого віку і в цивільному.

— “Аякс”, — коротко сказав Кайзерлінг.

Оце так стиль! Відразу бика за роги. Легше, інспекторе, легше!

— Зверніться в Раду Космофлоту, — люб’язно порадив я. — Космічні станції в їхній компетенції.

— У вас не зовсім правильне уявлення про компетенцію Космофлоту, — сказав Кайзерлінг.

— А у вас в ООН геоцентрична гарячка, — огризнувся я. — Самі хоч раз у житті за орбіту виходили?

— Нині Земля теж під загрозою, — ухильно сказав інспектор. — І без вашої допомоги не обійтись.

— Овва! — удавно здивувався я. — Поясніть чому.

Електробус мчав щодуху окружною дорогою.

— А от чому. Прослідкуємо деякі деталі вашої біографії. Космофлот змалечку оточив вас нечуваною опікою. Між іншим, після школи спостерігачів вам належало прибути за призначенням на Місяць. Проте Сарторіс Нгама особисто скерував на “Аякс”. Чим це пояснити? Без стажу, досвіду, якихось особливих здібностей…

— Спасибі, — пробурмотів я.

— Ну, годі вам. Глибоководна станція не в рахунок. Хоча тоді виявилось, що є і дипломатичні здібності, й відвага. Нгама завжди вихвалявся цією історією. Схоже, що Космофлот хоче використати вас, як козирну карту у своїй грі.

— Якій ще грі? — посміхнувся я. Але, здається, не дуже природно.

— Скажімо, з дозорцями, перевербованими іншою цивілізацією, — незворушно сказав Кайзерлінг і раптом теж посміхнувся.

Здорово це у нього виходило! Контрастно.

— А до чого тут “Аякс”? Я, до речі, не збираюсь туди повертатись. Чи комісія ООН уже вирішила за мене?

— Я не маю повноважень зараз звернутися до вас, Арте, від імені ООН. Ця зустріч — моя власна ініціатива, тому вона така екзотична, — сказав Кайзерлінг, і тут у свідомості моїй немов спалахнуло яскраве світло — я аж примружився на флеш-інспектора. Дуже виразно знову побачив, як він стрибає з парапету в електробус Улафа.

— А ви мене дурите, інспекторе, — сказав я, посміхаючись, на цей раз від щирого серця. Завжди, коли ситуація ставала виразнішою, хоча й небезпечнішою, у мене зникало напруження. — Дурите. Ви працюєте у Космофлоті. І ООН не має права вас, зацікавлену особу, використовувати як флеш-інспектора.

— Дель Корн! — підхопився Кайзерлінг.

Отакої. Та у них змова! Дуже мило.

— Нічого я не казав, — понуро озвався Улаф. — Арт просто блефував, а ви купились. Який із вас у дідька після цього психолог…

Ага, ось уже й фах Кайзерлінга з’ясувався! Тепер саме час його доконати.

— Стрибали ви, Кайзерлінг, дуже вміло. Так тренує лише Агамалієв зі школи пілотів. І що це за секрети з Улафом дель Корном? Доки не відповісте, розмовляти відмовляюся.

Кайзерлінг зітхнув і сів.

— Я дійсно психолог школи пілотів. І саме тому ООН відкликала мене для роботи в комісії. Я займаюся проблемами спілкування, тут ми з вами навіть у чомусь колеги. Розв’язання конфлікту між Космофлотом і космонітами, між ООН і Космофлотом — а це міжпланетні проблеми — лежить у царині спілкування. Рада Космофлоту дивиться на моє відкликання крізь пальці, тому що іншого виходу немає. Не може ж вічно існувати для залагодження стосунків отой неформальний “парламент” засновників Архіву, етична криза… Для цього й скликано комісію. Щодо Улафа дель Корна, то від початку створення комісії ось уже другий рік він посередник між нею та Космофлотом. Я особисто попросив його зустрітися з вами після іспиту в Дакарі, в школі спостерігачів. Як бачите, не даремно.

— Дипломати… — процідив я крізь зуби. Оце так інтриги! Може, дійсно, краще назад, на “Аякс”? Там принаймні усе порівняно відвертіше. — Усі довкола діють виключно в моїх інтересах! Уся Система! Не життя, а суцільна опіка. Подам рапорт про звільнення з Космофлоту і піду працювати на підводну станцію. Оселедців пасти. Годі з мене.

— Будеш як Рута, — меланхолійно сказав дель Корн. — Та й не в твоєму характері такі пасажі. Кинь, Арте. Давай краще подумаємо, як бути далі.

— А це вже, як інспектор скаже, — ущипливо мовив я.

— Дарма, Арте. Давайте по-діловому. Я можу передати вам деякі відомості про іншу цивілізацію на взаємовигідних умовах.

— Які відомості? — недовірливо поцікавився я.

— А з Архіву, — буденно сказав Кайзерлінг. — Наприклад, що час як вимір для них не існує, тому що вони існують поза часовими полями. Простором, принаймні нашим тримірним, вони не обмежені.

— Улафе, як ти ставишся до цієї байки? — з удаваною веселістю звернувся я в простір салону.

— Я сам передавав інспекторові інформацію, — обережно сказав дель Корн. — Між іншим, її мемозапис робив дозорець Дай Конг, твій новий знайомий.

— Мемозапис не піддається перезаписові, — кинув я. — Спіймався?

— Він підключився через браслет одного з тих, хто був у Архіві, — сказав Кайзерлінг. — А от ще про чужинців: така розумна енергія може оточувати нас будь-де і будь-коли. Вона здатна контролювати усю нижчу енергію, на зразок тієї, яку генерує мозок. Для Контакту розроблені лише приблизні схеми трьох рівнів. Конфлікти, які назрівають між суспільними групами Системи, коріняться у дефіциті спілкування. Перше: інтереси партнерів дедалі більше взаємно відрізняються. Друге: потреба в спілкуванні завжди була шляхом самопізнання. Зараз дехто — особливо космоніти — проголошують самопізнання через індивідуальну роботу над собою. Третє: втрачається мотивація спілкування. Інформацію передасть кожен комп’ютер без найменших ознак інтелекту.

Улаф стримано гмикнув. Я засміявся. Здається, Кайзерлінгові нарешті стало ніяково. Але він швидко опанував себе і провадив далі:

— В результаті знецінюються методи спілкування, матеріальні й духовні. Безумовно, вони це бачать і знають. Вища цивілізація не вступить в контакт, доки ми самі не дійдемо згоди. Допомагаючи нам, Арте, ви працюєте на контакт.

— Що я повинен робити?

— А нічого, — сказав Кайзерлінг. — Поки що. Дайте руку.

Інспектор легко зняв браслет, натомість простягнув мені інший, точнісінько такий, з дешифратором.

— Попередній тільки записував, — сказав він, — а цей може передавати.

— А якби я не погодився? — спитав я.

— Ви не могли не згодитись, — м’яко сказав Кайзерлінг. — Усе ж таки я психолог…

На обрії знову з’явилася сліпуча цятка — пам’ятник Сент-Екзюпері.

— Знаєте, — сказав задумливо флеш-інспектор, — з Екзюпері була така історія… Його послали у Кап-Джубі, щоб якось налагодити стосунки з довколишніми племенами. ТІ дуже уподобали полювати на пілотів — літаки літали низько — і вимагали за них шалені викупи. Так от, Екзюпері почав з того, що заступився за одного бідаку. Раба, який прибирав аеродром, одне плем’я продало іншому. Той задумав тікати. Екзюпері відстояв нещасного африканця, натомість позичив у друзів грошей і викупив його з рабства.

— І що, конфлікти припинились? — поцікавився я.

— Згодом. А взагалі Екзюпері почав примирення з того, що переночував не у фортеці, а в будиночку за її межами. Це викликало подив, і почався мир…

Електробус повернув з окружної дороги на захід, у Дакар.

День хилився до вечора, в комп’ютерному центрі чекав Сарторіс Нгама. Він теж вирішував за мене, як інші. Ніхто ні про що особливо не питав. Усі знали моє майбутнє, крім мене.

Вітер змінився, почало хмаритись. З околиць Дакару піднялося гроно протиградових дирижаблів.

— Куди спочатку? — запитав дель Корн. — До школи спостерігачів, пілотів?

Я знизав плечима.

— До спостерігачів, — відказав Каизерлінг. — Арт повинен з’явитись там, звідки зник.

Від школи до нас кинулася маленька постать у білій уніформі курсанта.

— Старший! — закричав щасливий Арсен соль Гріссом, — о, старший!.. Ось мій вчитель, психолог Віктор Кайзерлінг, Вчитель, дасте мені згоду на стажування у спостерігачів на “Аяксі”? Ми з ним домовилися…

Кайзерлінг звів брови і з подивом глянув на мене.

— Не тільки у вас секрети, — іронічно сказав я. — Чого тільки на Землі не навчишся!

Арсен соль Гріссом очікувально дивився на нас. Я перехопив погляд і несподівано схвилювався сам. Так, немов би за Арсеном стояло щось незрівнянно більше, ніж палке прагнення космічних звитяг.

— Кайзерлінг, вважайте його стажування однією з умов нашої угоди. Звісно, коли все налагодиться, — сказав я. Флеш-інспектор мовчки кивнув. Тепер я достеменно знав, що він не відмовить, хоч би я зажадав від нього пташиного молока.

Улаф стояв, відчинивши двері-трап, але ніхто не рушив з місця.

— Арсен, — сказав я хлопцю, — ми знімаємо тебе з чергування. Біжи в інформаційний центр, знайдеш там директора Нгаму.

— Чорного Сарторіса? — перепитав жваво Арсен. — Ой, пробачте!

Улаф зайшовся сміхом. Кайзерлінг грізно насупився.

— Живі ще традиції, — поважно сказав я. — Так от, скажеш Чо… тьху! Словом, скажеш йому, що спостерігач Арт дель Ур відбуває на станцію “Аякс”.

Ми дивилися вслід стрункому юнакові, який біг стежкою так, наче виконував найважливіше доручення в світі.

— Улафе, — покликав я.

— Га? — стрепенувся дель Корн.

— Як гадаєш, можна буде поставити усе на свої місця? Щоб усі без винятку пригадали, якими їм потрібно бути? Ось такими, як Арсен.

— У кожного своє минуле, — сказав Віктор Кайзерлінг, — спотворене досвідом прикрих образ. “Єдина справжня цінність, — казав Екзюпері, — це цінність людського спілкування”. Змусьте космонітів визнати свої помилки, Арте. Яким завгодно чином. Тоді буде зроблено перший крок.

І спритно вистрибнув на хідник.

10

Щось було безнадійно хворе в них самих, але він не усвідомлював цього. Йому здавалось, що земля затрусна, що хвора ніч, а не вони.

Антуан де Сент-Екзюпері. “Південний поштовх”

Я прокинувся. Напівлежав у комфортабельному кріслі пасажирського ракетоплана, з жалем констатуючи — за браслетом, — що через півгодини доведеться вставати і готуватись до переходу на “Аякс”. У кораблі рейсу Меркурій — Уран винятковий сервіс. Цікаво, чи Нгама доповів про зустріч в Архіві? Чи у нього також своя гра? Яких, заходів вживе ООН після рапорту Кайзерлінга, відданого охоронця земних прав? А як зреагують дозорці?

Питань багато. Через двадцять хвилин — “Аякс”. Належить якось вишикувати гіпотези, пропозиції, дати лад новій суперечливій інформації про себе і світ.

Дай Конг передав мені капсулу мемо-запису, щоб пришвидшити події. Космофлот через Нгаму хотів заручитися моєю підтримкою. Точніше, згодою на експерименти по мандрівках у часі. Найзапальніші, космоніти, вважали ООН ретроградною організацією, що дбає лише про Землю на збиток іншим планетам Системи. Флеш-інспектор Кайзерлінг намагався довести, що безоглядна діяльність Космофлоту (а разом і ООН) об’єктивно шкодить нашій цивілізації, посилаючись на конкретну інформацію Архіву.

Четверта сила — “господарі” дозорців — досі залишалися в тіні умовиводів. Але вона була, схоже, найдужчою.

А я? Записане на особистій картці комбінезона усе, що досі знав про себе, стало наївною маскою, секретом, відомим усім, крім мене самого.

Це могло б здатись смішним, якби не було так соромно і страшно.

Кажуть, один із ключів до розуміння людини — її страх. Ніщо так сильно не оголює справжню поведінку. Досі я вважав, що здатний на самоконтроль, як усі мої сучасники.

Які, з 2017 року чи з 2152-го, коли знайшли “Конкістадор”? Може, з 2153-го, коли через інтриги Космофлоту мене приспали на двадцять три роки? У 2176 році з’явився на світ Арт дель Ур. Хто мої справжні сучасники?

Коли б народився, як усі, у визначений час, — нині мав би 185 років?

Ну от: крісло м’яко гойднулося, ракетоплан почав гальмувати, ліворуч по курсу — станція “Аякс”, праворуч — астероїд. Пасажири, невидимі за високими спинками крісел, слухали розповідь гіда про вітан. Треба ж було якось пояснити затримку. Здрастуй, “Аяксе”!

Хана зустріла мене відразу біля шлюзу, напружена, бліда.

— Ти повернувся? Не чекали сьогодні.

— Транзитом. Ти чого така?

— Прийшло повідомлення від Ради Космофлоту. Тебе знову відкликають для участі в роботі дослідного центру школи спостерігачів.

— Чий підпис?

— Ісіма, начальник комп’ютерного центру. Член Ради. У них у всіх однакові повноваження.

“Нгамі, мабуть, добряче перепало за самоуправство”, — подумав я.

— Діксон вважає, — продовжувала Хана, — через тиждень тебе тут не буде. Всі у захваті.

— Постривай-но, — сказав я, — вони знають, що я на “Аяксі”?

— Ні, — сказала Хана.

— Тоді саме час до ангара. За катером. Доки триває ейфорія від можливості спекатися мене.

Хана посмутнішала:

— Знову у нас не буде часу… Що там, на Землі?

— Всяке було, — сказав я. — Потім розповім.

— Як ти далеко, Арте, — зажурено сказала Хана. — Між нами завжди була відстань, а зараз — справжня прірва. Не виправдовуйся, я відчуваю. Що в мені залишилося від земної жінки — так це інтуїція. Ніколи не могла тебе відчути вповні, хоч би й був поруч, як-от зараз. Усіх могла, крім тебе. Що вдієш — зв’язківець, посередник, значною мірою на мені тримається спокій “Аяксу”. Стає дедалі зимніше, хоч як ти намагаєшся мене обігріти.

— Це все вже колись було, — сказав я. — Обставини, на жаль, сильніші за почуття. Ми зараз просто продовжуємо розмови предків, Хано. Повернімось на Землю, інакше це ніколи не закінчиться, мучитиме нас і нащадків.

— Якщо вони будуть, — гірко посміхнулась Хана. — Але для важливих рішень не існує завтрашнього дня. Існує тільки зараз. Тільки зараз. Тому я тебе зустрічаю.

— А відеоконтроль?

— Говори вільно. Я заблокувала. Поквапся. Завтра не існує, Арте.

— Ти змінилася, Хано.

— Ти теж, Арте. Став дуже земний. Я вперше відчула, що у цьому, напевне, є якийсь незбагненний сенс. Стривай!

Ми зупинились на тому самому майданчику, де команда “Аяксу” зустріла мене у повній парадній формі.

— Далі — відеоконтроль. Якщо ти не передумав, прямо звідси розбігаємось. З інтервалом у п’ять хвилин. Я перша, на пульт зв’язку, а ти — в ангар, — шепотіла Хана. Вона ще більше зблідла.

— Погано себе почуваєш? Я зайду до Левського… до речі, чому не спрацьовує твій браслет? Сигнал “швидкої допомоги”?

— Не ходи до Левського! — вигукнула Хана. — Якщо скажеш, що залишаєшся, він не випустить тебе з медичного блоку. Дасть снодійне і зачинить в холодильній камері. Лежатимеш хоч сто років, скільки потрібно буде.

— Чому? — вражено спитав я. — Але ж це просто не по-людськи!

— От-от. Ти, бачу, так і не зрозумів, — стомлено сказала Хана. — Секрет “Аяксу” простий. Маска полішинеля. Ми вже не люди, Арте…

— Як це зрозуміти?

— Зовні людина лишається собою, але внутрішні органи перестають діяти, як раніше, однак людина живе. Потім відчуваєш, що вони працюють в іншому ритмі, і сам ти зовсім інший… Приходить повна внутрішня гармонія, якесь позасвідоме розуміння космосу. Людство на новому біологічному етапі. Лялечка стає метеликом.

— Або сараною, — сказав я.

— Несуттєво, — сказала Хана. — Процес незворотний, він чекає усіх, хто народився і живе в космосі. Ми дослідили. Тому я не зможу повернутись на Землю. Ніколи.

— Навіщо ти мені це розповіла?

— Це стосується усього людства, байдуже, загрожує воно йому чи навпаки. Справа ось у чому: старші, друге або третє покоління, що виросли на станціях, сприймають це як шанс відокремитись від Сонячної Системи. І отримати переважне право на розробку вітану.

Я згадав про експерименти з вітаном як універсальним джерелом енергії. Хана продовжувала:

— Я ні проти ні за, але я — за справедливість. Потрібно повідомити про це Землю. Щоб кожен міг вибирати вільно.

— Чому ж не розповіла, коли я летів у відрядження?

— Гадала, що є час. Перед твоїм прильотом командиру Діксону зі станції “Червона Пляма” повідомили про завершення якогось експерименту. Щойно ти зникнеш звідси, ми стартуємо в напрямку Юпітера. Радж підготував двигуни.

— Тоді навіщо викрадення катера?

— Щоб домогтися права взяти командування “Аяксом”. Діксон не ризикуватиме втручатись, причаїться. А тоді вже можна буде викликати ООН. У Левського в комп’ютері усі дані.

— І якщо все трапиться, як ти задумала, екіпаж не помститься тобі за зраду?

— Це не зрада. Я думаю, що Земля піде на розумний компроміс.

Я згадав безкомпромісного землянина Віктора Кайзерлінга, але нічого не сказав. Жителі космосу традиційно уявляли Землю благодушною планетою, що давно забула про будь-які конфлікти.

Хана сприйняла мовчанку як знак згоди. За мить її швидкі кроки віддалились і стихли в глибині коридору. Я подивився на браслет. Коли пройшло п’ять хвилин, глибоко вдихнув, немов пірнаючи, і побіг.

Тупоноса машина стояла у напівтемряві ангара, розкривши прозорі пелюстки кабіни. Я сів у пілотське крісло, пелюстки зімкнулись над головою. Шкода, звичайно, що не прихопив з собою свою апаратуру. За спинкою висів легкий скафандр. Я вдягнувся і змусив тіло розслабитись, слухаючи, як цмокають присоски систем життєзабезпечення, сполучаючи мене з катером. Нарешті потягнувся до заповітної кнопки старту.

Скільки разів робив це уявно! Ось розкривається зовнішній створ, катапульта викидає з тіла станції сталево-пластикову горошинку, а в ній — я. Перед очима шириться безодня, і аж тоді починають гриміти двигуни. Ну, вже час.

Натиснув.

Почувся тихий шелест. Я заплющив очі, внутрішньо зібрався, готуючись до перевантаження.

Почулися чіткі, важкі кроки.

Подумав, що галюцинація — від перенапруги. Але розплющив очі.

Створ був на місці, і не думав відчинятись. Шелестіли двері ангара. А у проймі — темна висока фігура. Людина впевнено рухалася до катера, твердо ступаючи броньованою підлогою.

Левський, подумав я. Підняв несамохіть руку — захиститися, чи що? — зачепив ліхтар на шоломі. У бік дверей вдарив потужний сніп світла.

У білому крузі — вічно незворушне обличчя Раджа.

— Вимкніть, Арте, — сказав, мружачись, бортінженер. — Дуже сліпить, нічого не бачу. Вибачте, що без попередження. Далеко зібрались?

Я вимкнув ліхтар. Хана, напевне, бачила його в коридорі. Чому, чому не попередила?

— Можливо, нам по дорозі? — продовжував Радж.

Я випростався:

— Годі, Радж. Дійте за статутом. Мені йти з вами?

Він мовчав, роздивлявся з цікавістю. Кремезний чоловік, ідеальна виправка. Кадровий космоніт, з пелюшок.

— Куди квапитись? — сказав він нарешті. — Однаково нікуди не втечете. Часу досить. Чому б не побалакати?

— Тут?

— А що? Відеоконтроль далі входу в ангар не розповсюджується.

— У вас є що приховувати? — єхидно запитав я. — У вас є, — відповів Радж. — Достатньо. Коли ви рік тому просили у мене оцю штуку, — він вказав на катер, — я відразу збагнув, що гак просто все не скінчиться. Не міг відмовити собі в задоволені трохи пожартувати. Підключив стартову кнопку до системи управління дверима.

— Отже, я вас у чомусь переконав?

— У власній наполегливості. Це теж піддається обчисленню. Приблизний час цієї… е-е… акції легко було вирахувати.

— Звичайно, — сказав я, дивлячись бортінженерові просто у вічі. — Двигуни станції готові. Куди зібрались? На Юпітер?

Радж задумливо схрестив руки на грудях і почав злегка погойдуватись з носка на п’ятку, з п’ятки на носок… Монумент, що ось-ось впаде і розчавить.

— Капець, — сказав він. — Ну що ж, можливо, це на краще.

— Отже — заколот? — задихнувся я. — Проти Сонячної? Землі? Чому б не піти на переговори з Космофлотом? Адже є спільна мета — дорога у Всесвіт. Ви позбавите Систему кращих пілотів, інженерів, а що натомість? Заберете кращі кораблі, змарнуєте вітан на паливо…

— Космофлот був прогресивною організацією сто років тому, — сказав Радж. — Зараз його Рада так само консервативна, як і ООН. Вони досі мислять у категоріях ракетних польотів. Про що з ними балакати?

— Про вітан, — сказав я. — Запаси обмежені. А ви монополізуєте споживання. Спалите його в корабельних двигунах під час своїх божевільних експедицій. Хіба це мудро?

— Знаєте, що таке — сфера Дайсона? — спитав замість відповіді Радж.

— Знаю. Штучно замкнута сфера довкола Сонця з матеріалів небесних тіл Сонячної Системи. Мета — стопроцентне використання сонячного випромінювання, — сухо відповів я. — Гіпотеза. Практично нездійсненна.

— Здійсненна, — чітко вимовив Радж.

Він говорив, як завжди, гранично чітко, а я згадував Кайзерлінга, Агаму, Дай Конга, власні спостереження… З роздрібнених фактів викреслювалась чітка картина.

Розщеплюючи вітан в атмосфері Юпітера, можна отримувати колосальну енергію, що майже дорівнюватиме сонячній. Процес піддається контролю. Астероїд “Аякс” — частка зоряної речовини, яка свого часу чомусь не спалахнула й не стала зіркою. Отже, спорудивши сферу Дайсона, стає можливим запалити в ній свою зорю, а внутрішній простір заселити космічними містами з якісно новою енергетикою.

— І населенням? — докинув я.

Радж похитав головою. Він анітрохи не був збентежений моєю реплікою.

— Людство виросло з пелюшок.

— Ви занапастите його, — сказав я. — Людина завжди була мірою етики. А якщо предметом етики стануть безформні абстракції, позбавлені конкретного змісту, де гарантія, що колись не знайдеться розум, який наповнить їх злом?

— Гарантія в тому, — сказав Радж, — що людина у своїй новій подобі єдина зі Всесвітом. Цьому зв’язку підкорятиметься і організм, і свідомість. Люди завжди мріяли про абсолют. Тепер вони його отримають. Залиште в спокої астероїд. Землянину шкідливо там знаходитись.

— Чому?

— Хтозна, які експерименти ви захочете там поставити. Якщо зоря спалахне навіть на околицях Сонячної Системи… Ви мене зрозуміли?

— Там відбувається щось. Абсолютно переконаний.

— Ні в чому не можна бути переконаним абсолютно.

Я нарешті вийшов з кабіни.

— То куди підемо?

— Спати! — сердито сказав Радж, повернувся і пішов геть.

Я повільно почав знімати скафандр, не зважаючи на верещання індикатора в ангарі (довго знаходитись тут заборонялось), кинув на сидіння і вийшов у коридор. Двері з шурхотом зімкнулись за спиною.

Назустріч кинулась Хана.

— Що? Що трапилось?

— Радж Сінгх. Влаштував засідку. Щойно вийшов, ти хіба не бачила?

— Облиш, тут нікого не було. Якщо злякався — навіщо ці дитячі вигадки?

— Я не злякався. Але схоже, що я більше не пориватимусь на астероїд.

— Я чомусь вважала, — сказала розчаровано Хана, — що у сильних людей переконання формуються дещо довше. Ти ніколи нічого не досягнеш. Потрібно бути конкретно на чиїйсь стороні, а не за всіх.

— А ти за кого?

— За себе. Прощавай. Я любила тебе тому, що ти не такий, як усі. Та бачу, ти зі всіма знаходиш спільну мову.

— Це погано?

— Це непорядно. Іди.

Я повернувся й пішов. Надто багато вражень на сьогодні. Не можу. Втомився. Земля, навчання, дозорці. Рута, дель Корн, ООН, пропозиції, погрози. Ну вас к бісу!

Незчувся, як опинився на вузлі зв’язку, робочому місці Хани. Ноги самі занесли. Клята втома. Поспати б.

На увімкненому екрані виднілися зачинені двері шлюзу. Хани не було. Напевне, пішла до себе.

Задзижчав зумер пульта. Я перевів погляд — індикатор з ангара подавав сигнал, що там хтось є!

Хана. Вирішила довести мені… що довести? Може, собі? Безвихідне становище. Назад не встигну. Комп’ютер не відрахує старт, там надто автономна система. Я й тут програв.

На екрані біля дверей ангара майнула якась тінь. Саме тінь, тому що ні обличчя, ні одягу розрізнити не міг — наче зображення вирізали по контуру постаті. Чорна пляма.

Людина — а тінь була виразно людська — з розгону увігнала складені долоні між броньованих половинок дверей. Я не повірив очам. Навіть якби ангар і примикаючий відсік станції водночас розгерметизувались, двері лишилися б непорушними. Старе правило, ще з часів мореплавства. А тут — плити почали повільно розходитись. Ось уже щілина така, що незнайомець ось-ось прослизне туди…

І тут загримів сигнал тривоги. Я глянув на табло — миготів напис “Розгерметизація станції. Одягни скафандр!”.

На екрані тінь з силою вдарила об двері ангара. Це відкрився зовнішній створ, катапульта викинула катер з Ханою, а повітря, що вирвалось зі станції, потягло за собою незнайомця.

“Зайняти пости за розкладом! Зайняти пости…” — забубонів автомат усного нагадування я згадав, його всі називали “склерозником”. Усміхнувся, і це додало настрою. Дивно, чому Діксон не приймає рапорти про готовність? А ось і сигнал.

— Пост зайняв! — сказав я голосно, коли на екрані комп’ютера з’явився командир Діксон. Екран поділився навпіл, на іншій половині — схвильоване обличчя чергового оператора Фернандеса.

— Сектор зовнішнього огляду доповідає: стартував наш катер! Курс на астероїд!

— Хто пілотує? — Це голос Раджа. Діксон лишався незворушним.

Секундна пауза.

Я зиркнув на екран із зображенням дверей ангара. Біля них нікого не було.

— На борту немає Хани Трістан. — Голос М’боу, оператора.

Командир Діксон нарешті, здавалось, вийшов з трансу.

— Операторська, припиніть добування вітану. Пульт зв’язку, дайте зовнішній огляд. Автомат нагадування — на аварійну частоту!

Я слухняно виконав команди. Автомат забубонів:

— Станція “Аякс” викликає катер, станція “Аякс” викликає катер…

На екрані зовнішнього огляду, сяючи сигнальними вогнями, плив наш катер. Зображення перебив короткий спалах — за кормою машини запульсував вогонь: увімкнувся двигун. Катер швидко почав зменшуватись в розмірах, перетворюючись на мерехтливу цятку на тлі величезної похмурої брили астероїду. Швидкість була граничною.

— Катер над астероїдом, — доповів Спареллі.

Цятка дійшла до краю гігантської брили. І раптом швидко пішла вгору і назад, описуючи “мертву петлю”. Маневр за межами можливості катера.

— Радж, ти переробив двигун і там? — спитав Діксон.

— Так, Клавдій. На вітановий, як і в корабля.

Вони мене вже не остерігалися.

— Арте, викликайте катер на частоті рацій, які вмонтовані в скафандри, — наказав бортінженер.

— Надто далеко, — сказав я. — Там радіус дії — кілька десятків метрів. Не вистачить потужності.

— Вимкніть канал зв’язку з Землею, — наказав Діксон.

— Порушення статуту! Я відмовляюсь! — вигукнув я. Разом з цим каналом я втрачав усякі надії. Та й ніхто ні при яких обставинах не робив цього. Настройка на Землю була справою дуже копіткою і довготривалою.

— Дурню, вона ж загине! — крикнув Радж. — Виклич і скажи, що їй нічого не загрожує і тобі теж! Відпустимо геть на цьому самому катері, кожному своє, скажи їй!

Цятка знову і знову намагалась прорватись на той бік астероїда, але так само безуспішно. Якась сила м’яко відкидала катер геть. Нарешті він зробив віраж і пішов геть від астероїда.

— Здається, опам’яталась, — сказав хтось.

У динаміках пролунав дрібний уривчастий свист — позивні катера. Потім озвалась Хана. Вона говорила, ні до кого конкретно не звертаючись, дуже стомленим голосом.

— Ви гадаєте, що ми, космоніти, — нова раса, майбутнє людства? Неправда. Серед нас немає людини, яка б потайки не прагнула на Землю. Байдуже, що ніхто її не бачив на власні очі. Земля — архітип свідомості, невіддільний від вміння мислити, і всі це чудово усвідомлюють. Так, ми змінились, виразно змінились: нова свідомість, нові властивості, в майбутньому — нове тіло… Але усі ці дива знецінюються, зникають, ледве ми починаємо наближатись до Землі. Ідея нового людства зіткана з величезних протиріч і живе лише тому, що у Всесвіті є досить місця для будь-чого. Поки що ми об’єдналися лише у запереченні інших шляхів.

— Ми запалимо власну зірку! — сказав Радж. — А тоді почнемо діалог з Сонячною Системою. Творчий діалог.

— Ви не зможете повернутись, Радж. Ніхто з вас уже неспроможний перебороти спокусу стати надлюдиною. Але це — міф XXIII століття. Романтика, велемовні заклики, які ошукали багатьох. Ви встановлюєте на астероїді запальники, щоб зробити Аякс зіркою. Їхня перевірка змусила Арта повірити в інопланетян.

— Що ти хочеш робити? — спитав командир Діксон.

— Посаджу катер на тому боці астероїда. А потім підірву його, щоб цей клятий вітан зник із Сонячної. Направлений вибух дасть астероїдові розгін, а далі — ланцюгова реакція. Тлітиме, як бенгальський вогонь. Чудова вийде комета.

— Це злочин, — сказав Радж. — Ти позбавляєш усіх нас майбутнього.

— Єдине майбутнє, гідне людини, повинне творитись нею власноручно, — озвалася Трістан.

— Оголошую надзвичайний стан! — вигукнув я. — Іменем…

— Не треба, Арте, — почувся тихий голос Хани. — Однаково вороття немає. Хто, як не ти, повинен це відчути? Переконай їх. Логіки тобі не позичати. А недосяжність твоя не від величі, любий. Просто ти ще велика дитина, весь — у майбутньому. А мій час настав, бо вищого почуття я ніколи не відчую, а жити пам’яттю про минуле не зможу. Спасибі тобі за це.

Цятка на екрані рушила і почала падати на астероїд.

— Вона зірвала пломби форсажу, — сказав Радж. — Все. Катер некерований.

— Хано! — крикнув я. — Катапультуйся! Це безглуздя!

— Навіть у безглуздя повинне бути логічне завершення… — почувся у відповідь її віддалений голос. — Я теж іду за своєю зіркою…

Коли цятка торкнулась невидимої перепони над астероїдом, вона застрибала, як камінець, пущений по воді. Зображення затремтіло. Катер повільно входив у неприступну зону. Він виднівся, немов крізь призму — я нарешті здогадався увімкнути збільшення кадру, контури множились, наче на одне фото наклалось кілька відбитків. Потім відбитки почали зникати. Останній танув у темряві, коли я усвідомив, що це — залишкове зображення, просто світний слід у невідомому полі, а самого катера вже не існує.

11

В цьому й полягає диво, притаманне роду людському — немає страждання чи пристрасті, які б не випромінювали енергію і не набували б універсального значення.

Антуан де Сент-Екзюпері. “За сенс життя”

— Кінець, — почув я, немов крізь товсту теплу ковдру, голос оператора М’боу.

Настав період цілковитої тиші, темряви, але без відчуття страху. Здається, я переживав блаженство полегшення, так і не розуміючи, що втратив свідомість.

Потім — стеля медичного відсіку, сильні турботливі руки Свена Левського, уважний погляд Раджа Сінгха з порогу.

— Дякую, — сказав я, підводячись у ліжку. — Вже краще. Я піду?

Левський і Радж обмінялися миттєвими поглядами. Радж злегка кивнув.

— Ідіть, — сказав лікар. — Через півгодини зазирнете?

— Навіщо?

— Шок — рідкісна штука. Хто б міг подумати, що ви такий чутливий?

— Зайду, — сказав я, гамуючи хвилю неприязні, яка підкотилася до горла задушливим клубком млості. Встав і вийшов геть, потайки сподіваючись, що Радж і Левський спробують мене затримати. Тут би предметно виказав своє ставлення, до них, до станції і взагалі… Але Радж мовчки посторонився, даючи дорогу, і я з розгону ледве не врізався в коридорну стіну. Пішов, куди очі бачать, так, наче швидка хода допомогла б залишити позаду “Аякс” і гордіїв вузол його проблем.

А чи є вони тепер? Браслет, вручений Кайзерлінгом, напевне, веде передачу автоматично. Скоро прийде крейсер. У коридорах забовваніють постаті десантників, вже не у формі Космофлоту, а у формі ООН. Слідчі прибудуть, флеш-інспектори, експерти… Підозріливість землянам цього разу стане у пригоді.

Я отямився перед дверима ангара. Хтось завбачливо навісив пломбу. Вона панічно попискувала, як спіймана миша, і підморгувала індикатором. Світилися три дати постановки пломби: земний час, міжзоряний і місцевий, а також рік — 2303-й. Липень. Земний відлік. Космофлот іменував місяці прізвищами видатних учених.

Унизу щось тьмяно блиснуло, скляна скалка з розбитої шиби. Дурниці, звідки у космосі скло, подумав я і нагнувся.

Тоненька металева павутинка, скручена широкою спіраллю, простіше кажучи, дротик на зап’ястя, вочевидь жіночий, хоча я не пам’ятав, щоб Хана носила якісь прикраси. У Космофлоті це було не прийнято, до того ж малопрактично і взагалі… Але жінка скрізь лишається жінкою, що б їй там не говорили про вищу логіку доцільності.

В кишеню він вміщався, але пружинив, і збоку виглядало, наче там кругла коробочка. Тоді я закасав рукав комбінезону і вдяг на зап’ястя. Ось так. На одному — браслет, на іншому — браслет. Ще бракує сережки у вухо і пістолета в руки, як героєві піратських романів.

Наостанок спробував втиснути хоча б ніготь між половинками дверей. Зрозуміло, ніготь обламався. От і привід зайти до Левського. Мікротравма. Нехай підстриже. Ножиць у руки, певне, мені тепер не дадуть?

Я відчув, як повільно жевріє, займаючись дедалі дужче, бажання помсти. Можливо, були об’єктивні фактори, про які я ще нічого не знаю. Можливо. Але зараз мене, конкретну людину, зрештою, байдуже як народжену, абстрактні припущення дратували.

Якась частина свідомості вже не корилася глуздові, вона спокійно і безжально підраховувала: блокувати станцію, незначна розгерматизація — двері між відсіками заклиняться наглухо, як завжди у випадку небезпеки. Друге: контроль над комп’ютером. З його допомогою запустити “Аякс”. Астероїд відправити геть, у подальші мандри Всесвітом: здійснити останнє бажання Хани. Це легко зробити реактивною тягою нових двигунів.

У тілі відчувалась дивовижна легкість та піднесення. Так буває, коли починається кесонна хвороба. Голова паморочилась, але було зовсім не лячно, не зле, навпаки, млявість мала колір веселощів і відпочинку, та що це я справді, в голові цілковите сум’яття і ніякого самокотролю, а контроль необхідний, повинен же бути якийсь контроль…

І знову стеля медичного відсіку, знову погляд Левського, але цього разу якийсь відчужений, колючий, а в дверях Радж, але з операторами М’боу і Спареллі, а у тих в руках гірничі лазери, я дивлюся на них і нічого не можу збагнути, втім, і не намагаюся особливо, тому що млість ще не зовсім минулася, але якесь тривожне відчуття підкидає мене пружиною на ліжку і, мов по команді, скидаються лазери в руках операторів, і їхні обличчя теж насторожено-відчужені…

— Що відбувається?! — я не впізнав власного голосу.

— Ти арештований, — холодно сказав Радж.

— За що?

Замість відповіді Радж кивнув Левському. Той підійшов до комп’ютера. Засвітився екран. На ньому — контур людини. Лише контур, і більше нічого.

— Що це? — не розуміючи, спитав я.

— Ти, — сказав Левський. — Твій рентгенівський знімок.

— Хочеш сказати, Свен, що у мене всередині нічого немає? І в голові теж? — не зважаючи на драматизм становища, я посміхнувся.

— Саме так, — відповів лікар без тіні посмішки.

— Гадаю, ви, однак, поясните, що це означає? — звернувся я роздратовано до Раджа.

— Ні. Відповідатимеш ти.

— Що саме?

— Хто ти такий насправді?

“Вони остаточно збожеволіли, — подумав я. — Космічна шизофренія. Усі довкола злочинці, навіжені мракобіси, шпигуни; тільки космоніти знають правду Всесвіту”.

— А ви як думаєте? — запитав я по змозі спокійно.

— Думаємо, — сказав незворушно Радж, — що ти інопланетянин. Справжнього Арта дель Ура або знищив, щоб прибрати його подобу та місце, або віддавна дієш під цим іменем.

Давно я так не реготав. А коли опам’ятався, спитав, втираючи сльози:

— Навіщо? Навіщо мені це потрібно?

— Вітан, — сказав Левський. Оператори кивнули. Радж лишався незворушним. — Кожна цивілізація могла б лише мріяти про таке. Хто не захоче запалити свою зорю?

— А чи не забагато таких бажаючих у Сонячній Системі? — обережно поцікавився я. — Інтрига й так доволі заплутана. Навіщо ускладнювати її міфічним інопланетянами?

— Не міфічними, — сказав Радж. — Дозорці з ними заодно. Всім відомо.

— Ну, не всім, — заперечив йому Левський. — Тут інше, Арте. Відеоконтроль. Бачили, як ти відкривав двері ангара, коли Хана починала стартувати. Хотів її остаточно доконати?

— Ви бачили моє обличчя?

— Ні, — сказав Радж. — Щось подібне, — він кивнув на екран. — Але ми всі були на робочих місцях. Крім тебе. Ти штовхнув Хану на самогубство. Вбивця!

— Я був на пульті зв’язку! — вигукнув я. — І також… — але затнувся, зустрівшись з іронічно-недовірливими поглядами членів екіпажу.

Раптом я згадав: спіральний браслет, знайдений біля шлюзу!

— А як на рахунок речових доказів?

Космоніти перезирнулись.

— Ну-ну, — сказав Левський. — Показуй свої докази.

Я тріумфально закасав рукав і моментально згас. Прикраси не було. Лише тоненька червона смужка, як шрам чи слід від удару дротом.

— Жарт, — сказав я стомлено. Що їм тепер поясниш?

— Не з кращих, — сказав сухо Радж. — Бачу, розмови не буде. Левський, хай він полежить до приходу крейсера. Віддамо цього… суб’єкта оонівцям. Він нас і помирить — з Землею і Космофлотом. Тимчасово. Треба якнайшвидше рушати в Космос, доки вітан у наших руках. А дурні нехай чекають, доки в Систему прийдуть оці, — він зневажливо кивнув на мене.

Я хотів ще щось сказати, але в цю мить почулось “пом!” пневматичного шприца. І я занурився у м’яку темінь забуття.

Однак з великим здивуванням відчув, що прірва безтямності не пускає мене, виштовхує на поверхню, нагору, до свідомого стану. Я роздивився довкола крізь примружені вії. Оператори пішли. Радж теж десь подівся. Левський сидів перед комп’ютером, спиною до мене, розв’язував якусь логічну задачу, судячи з миготіння екрана.

— Увага, — сказало радіо голосом командира Діксона. — На підході крейсер “Європа”. Команді забезпечити пеленг. Бортінженеру підготувати шлюз м’якої стиковки. Решту тримати відкритими для десанту комісії ООН.

12

Кожна хвилина нашого мовчання вбиає тих, кого я люблю.

Антуан де Сент-Екзюпері. “Щоденник”

— Левський, — сказав той самий голос. — Що відбувається?

Лікар здивовано підвів голову. На порозі медичного відсіку стояв Діксон.

— Самі знаєте, — нерозуміюче мовив лікар. — Радж казав, що погодив з вами акцію…

— Усе змінилося, — уривчасто сказав Діксон. — Ніхто не сподівався на таку швидку реакцію ООН. Дель Ур їхній агент. Негайно відпустіть.

— Але Арт приспаний, — заперечив Левський. — Це дуже сильний засіб, командире. Дель Ур швидко не прокинеться.

— Ви переконані? — іронічно звів брову командир.

Левський вчув у його тоні щось підозріле, підійшов до мене. Я затамував подих, а коли він нахилився нижче, загарчав і по-вовчому клацнув зубами. Левський відскочив, наче у нього хлюпнули кислотою. Діксон зареготав.

— Браво, Арте. Левський, наївно було думати, що його не застрахували від подібних ситуацій. Розв’яжіть.

Лікар підкорився наказові, рухаючись, мов сомнамбула,! не зводячи з мене здивованого погляду. Коли він повністю відстебнув пластикові манжети, якими не знати коли встиг припнути мене до лікарняного ліжка, я підвівся і, не дивлячись ні на кого, пішов просто до виходу. Діксон не зупиняв мене. Я фізично відчував, як свердлить спину погляд Левського, але з мене вже всього було досить. Навіть спати перехотілось.

У коридорі стояв гамір, пробігли якісь незнайомі у формі ООН, не звертаючи на мене уваги. Я пішов до пульта зв’язку. Хана навчила Землю викликати без ретрансляторів. Зараз наберу Раду Космофлоту, Раду ООН, школу пілотів — усіх, кому я завдячую нині таким собачим життям… кого там ще, лікарів з “Селени-2”… і скажу їм усе, що про них думаю, в кращих стилістичних традиціях свого століття.

Кмітливість і реакція, однак, помітно ослабли. Переступивши поріг пульту зв’язку, зметикував: двері мусили бути запломбовані. Отже, всередині хтось є, от тобі й маєш: зараз усе може початись спочатку.

Це майнуло у свідомості, доки я переступав через поріг, а тіло вже реагувало: напружилося і, повертаючись, кинулось всередину-вбік від лінії можливого нападу. Я застиг у кутку, підвівши руки в бойову позицію.

— Старший?.. — пролунав знайомий голос. — Це я, Арсен соль Гріссом. Учитель Кайзерлінг взяв мене з собою. Сказав, що ви працюватимете зв’язківцем, а я стажуватимусь на спостерігача. Відеолист передав. Він зараз дуже зайнятий, ось я й прийшов сюди. Коли помітив пломбу, вже пізно було, двері відчинилися. Що тепер буде?

Я поволі опустив руки. Оце так ситуація! Спритник Кайзерлінг. Нав’язав мені в критичний момент хлопчиська (сам напросився!) і водночас доукомплектував екіпаж. Знав, що у мене суміжний фах. Психолог клятий. Відчув, що я ладен рознести все на друзки, і швиденько скував мене почуттям відповідальності за молодшого. Вчасно, нічого не скажеш.

— Привіт, Арсене, — сказав я якомога спокійніше. — Вітаю на борту “Аякса”! Перший раз на станції? Задоволений?

— На такій — уперше. Працював на учбових, але здебільшого поблизу Місяця. Я дуже радий, старший. Такі відчуття, щось неймовірне… — він засоромився і замовк. Я раптом побачив, який він молодий — формений комбінезон Космофлоту додавав статечності, однак вона враз зникла, коли соль Гріссом зашарівся. Теж мені, спостерігач…

— Ти гадав, що зустрінеш нарешті посланця іншої галактики? — підбадьорливо спитав я. — Не треба цього соромитись. Така у нас, спостерігачів, робота — сподіватись на неймовірне. А зараз іди до Кайзерлінга, скажи, що я перегляну відеолист, а потім трохи спочину і сам прийду.

Арсен соль Гріссом розуміюче кивнув і, намагаючись ступати твердо (є тут, одначе, якась невловима різниця в тяжінні порівняно до земного), вийшов з відділення зв’язку.

Я взяв зі стола маленьке рубінове кружальце, підкинув, як монетку, накрив долонею. Так, бавлячись. Загадувати нічого. Опустив його у проріз для відеолистів, сів у своє крісло… Ну. хто там з’явиться на екрані? Малоймовірно, щоб Кайзерлінг. Він тут, і я нікуди не подінусь. Тож хто там?.

— В давнину гінців, які приносили царям погані звістки банально страчували, Арте. Тому постався до того, хто передасть тобі листа, з розумінням. До того ж я навіть не знаю хто це буде. Просто передала лист Улафові, і він уже… Знаєш, я тепер знову дружина Улафа.

Рута Соммерс! Чарівна Рута вийшла заміж за п’ятнадцяте електробусів та комп’ютер! Я зареготав. Діти будуть, певно, в батька, такі собі поважні електробусенятка-бісенятка. Можливо, я щось не так зрозумів? Чи Рута остаточно схибила у своєму Бамако?

— Розумію твій подив, — сказала вона, немов почувши мій сміх. — Але нарешті вдалося зробити досі неможливе, методом клонування. З уцілілих клітин виростили нове тіло. Свідомість переписали з комп’ютера на новий мозок. Усе завдяки вітану.

Знову вітан! Філософський камінь. Куди не кинься — скрізь він, або про нього, або завдяки ньому.

— Ми чекаємо тебе на Землі, Арте. Двері нашого дому завжди будуть відчиненими для тебе. Пробач — і спасибі.

Вона якось винувато стенула плечима, ледь помітно, знайомим рухом відгорнула рукою пасмо волосся.

Її біда, котра, як на те, давала мені якийсь шанс знову сподіватись на взаємність, минула. Щось урвалося, остання тоненька ниточка. Водночас разом з екраном згасла мрія, що я нарешті знайду своє місце у цьому часі. Хана загинула. Досі я йшов по лезу, балансуючи між прірвами-долями двох жінок, які не давали мені своїми полями тяжіння розпастися на атоми, утримували на невластивій, але високій орбіті життя. А тепер — все. Починається падіння. Те, що воно напрочуд схоже на політ, може обманути кого завгодно, крім мене самого.

Почало добряче хилити на сон. Захисна реакція організму. Я вийшов у коридор, пішов до ліфта. Двері його кабіни відчинились, звідти вийшов Радж. Я вгамував перший приплив люті і мовчки пройшов повз нього до кабіни. Бортінженер пішов по коридору так, немов би мене взагалі не існувало. Рідкісний самодур, подумав я. Почекай, Кайзерлінг тебе розворушить. Ліфт зупинився. Я вийшов у коридор і побачив… знову Раджа, але цього разу у супроводі незнайомого, одягненого у форму ООН. Бортінженер поглянув, зіниці його розширились, він ступив було крок у моєму напрямку, але незнайомець стримав його і жестом запропонував іти далі.

— Арте! — гукнув Радж. — Тут?!

У його голосі було стільки почуттів, що я засумнівався: чи бачив його насправді хвилину тому? Радж не міг піднятись на цей поверх так швидко; до іншого ліфта було принаймні десять хвилин ходи. Кепські справи, якщо охоплюють такі виразні галюцинації. Швидше спати, хлопче, сказав я сам до себе.

Підійшов до дверей каюти й озирнувся. Оддалік бовваніла чиясь знайома постать, чи то Левського, чи Спареллі. А може, М’боу. Дивно. Усі ж наче під вартою.

Втома давалася взнаки ще більше. Я хотів лягти, але передумав, сів за пульт, схилив голову на руки, сперся на панель приладів. Кілька хвилин аутогенного спочинку — і годі. Нічого розм’якати.

Крізь дрімоту почулися чиїсь спокійні, розмірені кроки, це ще більше заколисало. Я майже лежав на приборному пульті — так часом виглядають ті, хто глибоко замислився.

13

З чого б це нам ненавидіти одне одного? Нас усіх разом несе та сама планета, ми — команда одного корабля.

Антуан де Сент-Екзюпері. “Планета людей”

Прокинувся від нестримного торсання за плече. Підвів голову, побачив усміхнене обличчя Кайзерлінга, яке мене здивувало, тому що видимих підстав для радощів він не повинен був би мати.

— Ходімо, Арте, — весело сказав він. — Арсен попередив мене про твоє бажання відіспатись, але справа невідкладна.

— Можете провести допит на місці, — буркнув я. — Однаково нікуди не дінусь.

Кайзерлінг зазирнув мені у вічі.

— Ви, певне, ще не зовсім прокинулись, Арте. Йдеться про оскарження екіпажу “Аяксу” за замах на флеш-агента комісії ООН.

— Я нічого для вас не зробив. Більше того, донедавна взагалі не підозрював про це.

Кайзерлінг знизав плечима.

— То й що з того? В документах комісії ви значитесь саме так. Ходімте. З Ханою Трістан біда яка… Ви, певне, й самі не думали, що вона загине?

— Не розумію.

— Нічого, Арте. Не знічуйтесь. Я все розумію: обставини вас виправдовують.

Здається, цей тип також вважав мене винуватцем смерті Хани. Маєш тобі…

— Спочатку побалакаємо з екіпажем, — сказав Кайзерлінг, — а потім допоможете програмістові. Друга, невідома для Трістан половина вашого індивідуального коду — ключ до блоків пам’яті, на які Левський записував дані про зміни в організмі космонітів. У них тут також свій Архів. Але комісії через дозорців вдалося перекодувати блоки так, що космоніти почали вважати, буцімто ключем володіє якийсь їхній міфічний центр.

От і ще однією загадкою менше. І тут теж використали. Молодці, комісія!

— Я з самого початку був переконаний, що ніякий він не спостерігач, — процідив Радж. Космоніти сиділи за столом в кают-компанії, під стінами бовваніли дебелі постаті десантників. — Якби не Хана, ми б знайшли сто приводів, щоб відправити його з “Аяксу” геть. На ньому великими літерами написано, що він землянин. Типові реакції. Ніякі “дель” його не приховають, вашого агента.

Я іронічно подивився на Кайзерлінга. Всупереч моєму сподіванню, він сяяв.

— Бачите, Арте, деякий імунітет вам, однак, прищепився, — весело сказав він. — Немає лиха без добра.

— Таке добро, що далі нікуди, — огризнувся я. Невже й справді щеплення на Землі, про які я нічого не пам’ятав, зміцнили організм настільки, що я зміг протистояти сильній снодійній ін’єкції?

— Радж, а чому у вас, власне, виникла така підозра саме щодо Арта? — спитав Кайзерлінг, картинно схрестивши руки на грудях.

— Він чужий, — похмуро сказав Радж. — Що б там не говорив Космофлот, ООН і хто там ще про єдність землян, однаково ми, космоніти, інші. Це може не бачити лише круглий ідіот або недалекоглядний землянин.

Дужі хлопці за спинами сидячих нервово переступили з ноги на ногу, але Кайзерлінг зупинив їх порухом руки.

— Так, так! — запально вигукнув Радж. Дивно було спостерігати у нього такий несподіваний вибух почуттів. — Ми — інші! Ми — друге, а то й третє покоління, народжене поза Землею. Вам кожна дитина скаже, що таке формування архітипу і його роль у розвитку особистості. Сума етичних і естетичних критеріїв, якими керуєтесь ви, — продукт вашого земного оточення, суспільного, кліматичного, біологічного, — але земного.

— Потреби тих, хто живе і працює поза землею, забезпечує Космофлот, — обережно сказав Кайзерлінг. — Переконаний, що він враховує все.

— Ви оцінюєте нас, приміряючи до себе, як до шаблону, — сказав Радж. — Є поняття, які вам просто зась збагнути. Поки що.

— А підозри на дозорців у вас не виникло? — спитав Кайзерлінг.

Радж махнув рукою.

— Щодо них певності ні в кого немає. Але, по-перше, їх мало, а по-друге, існують цікавіші місця, аніж наші два “Аякси”.

— Але, напевне, була якась остання краплина, що переповнила чашу вашого терпіння, і ви накинулись на спостерігача?

— Дель Ур виявився заекранованим під час обстеження.

— Слідчий експеримент? — пожвавився Кайзерлінг, пильно стежачи за моєю реакцією.

Я поглянув на незворушного Раджа, на Левського і мовчки кивнув.

Ми, в тому числі й оператори, які мали бути за свідків, у супроводі десантників пройшли до лікарського відсіку. Всі уважно спостерігали, як я став під опромінювач. Левський увімкнув прилад. Екран засвітився.

— М-гм, — сказав Кайзерлінг, — наскільки я розуміюсь на анатомії, у вашого спостерігача все на місці.

Левський сполотнів.

— Присягаюсь, цього не було! Був лише контур людини! Зараз покажу попередній запис…

Кайзерлінг зупинив його млявим порухом долоні.

— Не треба. До чого уся ця комедія, Радж?

Бортінженерові вочевидь було непереливки. Однак він опанував себе і сказав:

— Я діяв зі згоди Діксона. Спитайте його.

— Командир Діксон у цю хвилину розмовляє з моїм колегою, — різко сказав Кайзерлінг, — й у ваших інтересах, Радж, щоб версії цієї історії співпали.

— Гаразд, — стомлено сказав Радж. — Ви вже знаєте про нашу систему відеокамер. Так от, завдяки їй я прийшов до висновку, що на “Аяксі” присутній хтось сторонній.

— Стороння людина, ви хотіли сказати? — уточнив Кайзерлінг.

— Не переконаний, — повільно вимовив Радж, дивлячись на мене. — Просто сторонній.

— Ви його бачили? Впізнали? Коли це було? За яких обставин? — Кайзерлінг засипав Раджа градом запитань.

Той безпорадно розвів руками.

— Коли працюють усі відеокамери, а ти зайнятий чимось іншим, то на екрани мало дивишся. Так, краєчком ока машинально відзначаєш, хто де. І вже приблизно знаєш, скільки людей може бути в полі зору. Підсвідомість контролює. А останнім часом я… мені почало здаватися, що на станції на одну… одного члена екіпажу більше. Починав рахувати — усе нормально. Тільки-но знову глянув на екрани впівока — те саме відчуття. Звернувся до Левського. Обстежив мене, сказав — нормальні реакції, галюцинації виключені.

— Чому не повідомили Раду Космофлоту? — спитав Кайзерлінг.

— Ми спочатку вважали, що це хтось із дозорців. Проте за останні роки навряд чи хтось бачив живого дозорця.

— Я бачив, — сказав я. Хоча ще мить тому думав, що буду тільки слухати. Я стояв навпроти Кайзерлінга, обличчям до дверної пройми. У них щойно беззвучно з’явився командир Діксон і зробив мені знак рукою, щоб я не командував екіпажеві “встати!”, як належало за статутом.

На зап’ясті у нього сяйнув тоненькою павутинкою знайомий мені дротик, який я підібрав біля дверей ракетного ангара.

Я блискавично обміркував ситуацію. Розклад сил вочевидь змінився, але от на чию користь?

Ясна річ, що Діксон — це дозорець, який або очолює змову космічних станцій, або ж контролює хід подій, щоб не надати їм фатального розвитку. Прикрасу, або те, що має вигляд прикраси, він загубив, коли намагався розтягти двері ангару, щоб зупинити виліт Хани. Якщо він на “Аяксі”, так би мовити, “анонімно”, то слід спробувати використати його у власній грі. А якщо ні?

— Я бачив дозорця, — уже з притиском повторив я, пильно дивлячись на Діксона.

Він зацікавлено нахилив голову до плеча.

— Де? — в один голос спитали Кайзерлінг і Радж.

— Коли? — спитав Діксон.

Реакція екіпажу на голос командира була однозначною, але невдалою. Спробу підхопитися з місць м’яко, але блискавично, припинили десантники, стримавши за плечі готових схопитись людей. Кайзерлінг поморщився, але нічого не сказав.

— Під час останнього візиту на Землю, — сказав я.

— Хто це був? — спитав Кайзерлінг.

Наче хитрун Улаф йому все не доповів.

— Дай Конг, — відповів я, не зводячи погляду з Діксона.

— Пам’ятаю Дай Конга, — сказав Радж. — Я, однак, сорок років у Космофлоті. Як він виглядав?

Я розповів, Кайзерлінг запитально поглянув на Раджа.

— Правильно, — сказав бортінженер. — Викапаний Дай Конг. Йому тоді було років сімдесят, як не більше, але кращого фахівця й зараз пошукати. Тридцять п’ять років тому зник. Однак не постарішав, судячи з розповіді.

— Я можу сісти? — спитав Діксон Кайзерлінга.

— Спитайте його, — Кайзерлінг кивнув на мене.

— Це ж чому? — Діксон звів брови.

— А тому, що на кораблі надзвичайний стан. І повноваження переходять до спостерігача.

— А бортінженер? — спитав Діксон.

— Його заарештовано, — спокійно сказав Кайзерлінг. — Як і вас. Поки що за спробу замаху на флеш-агента ООН. Але це, самі розумієте, формальність, привід. Слідство у справі змови ще буде проведене, майте на увазі.

Діксон розвів руками.

— Будь ласка. А як, цікаво, ви нас збираєтесь… е-е… арештувати?

Тут настала черга знітитись Кайзерлінгові.

— Поки ніяк, — сказав він. — Поки усе буде, як є. У мене немає подальших інструкцій.

— Тоді нехай віддає накази новий командир, — сказав Діксон. — Які будуть розпорядження, командир дель Ур?

Я повернувся до Кайзерлінга і, чітко вимовляючи слова, сказав:

— Висадити десант на астероїд Аякс.

Плани слід реалізовувати, навіть якщо вони запізнились.

Кайзерлінг кивнув одному з десантників, той зірвався з місця, вибіг у коридор, і за хвилину станція наповнилась тупотінням, брязканням амуніції, викриками.

— Прошу всіх на пульт зв’язку, — владно сказав я.

Шкода, що не бачить мене зараз Арсен соль Гріссом — десь блукає, певне, по станції. Кайзерлінг здивовано хитнув головою, але підкорився.

Видовище було чудове. Невеликі десантні кораблі віялом понеслися до астероїда, сповільнили хід, заблимали вогні.

— Гальмують, — сказав хтось за спиною. Здається, Радж.

У корпусах кораблів відкрились великі, майже в третину усієї величини, квадратні люки. Десантники повільно вилітали звідти сріблястими роями. Споряджені в ракетні ранці-крісла, вони скидались на сидячих єгипетських божків. Десант розгорнувся у бойовий порядок, срібне намисто кількома разками оперезало астероїд.

— Рушайте, — скомандував я.

Блиснули вогники ранцевих двигунів, і кільце почало стискатись. Зараз, подумав я. Ще трохи, і я дізнаюсь… А що, власне, принципово нового я дізнаюсь? Знову обставини змушують займатися сторонніми справами. А може, це я тут — сторонній?

— На “Аяксі”! — почувся голос командира десантників. — Ми не можемо рухатись далі. Довкола астероїда штучний силовий бар’єр. Ракетних ранців йому подолати не в силі. Дозвольте повернутись у кораблі і форсувати перепону.

Ще цього бракувало! Я відразу згадав, як зник катер з Ханою.

— Усі назад! Повернутись на станцію!

— Впевненості в собі це їм не додасть, — єхидно прокоментував Радж.

Але я нічого не відповів.

— Радж, це ваші витівки? — суворо спитав Кайзерлінг. — Ваші люди встановили на астероїді устаткування, яке робить його неприступним? Негайно вимкніть силове поле! Однаково, вас розкрито, про монополію на вітан не може бути й мови.

Радж зблід, його темна шкіра посіріла.

— Ми нічого не встановлювали, окрім запальників. Вони не можуть створювати бар’єр. Це наклеп! Коли б це була правда, ми б не допустили загибелі Хани, хіба не зрозуміло? Крім того, частина їх здетонувала ще перед візитом дель Ура на Землю. У вас манія пильності, Кайзерлінг!

— Ну-ну, — сказав флеш-інспектор ООН. — Розберемося. Словом, Арте, я вам раджу так: готуйте “Аякс” до перегону на Юпітер, там на станції “Червона пляма” вже є наші люди. Крейсер “Європа” залишиться тут чекати підкріплення і вчених.

Ось так. Невелика-бо самостійність у такого віце-командира, як я, одначе.

— Хто ж нас вартуватиме? — уїдливо запитав Радж.

— Самі себе, — сказав Кайзерлінг. — Запас дихальної суміші у балонах скафандрів на дві години, так?

— Ну? — нерозуміючи спитав Діксон. — І що з того?

— А вам видадуть замість трьох балонів один. На сорок хвилин. Цілком вистачить.

— Можливо, хоч Арт отримає повний комплект? Як ваш агент? — ущипливо сказав Діксон.

Кайзерлінг заперечливо похитав головою. Передбачливо. Змовившись, вони могли б забрати у мене балони, на реактивній тязі одного тихо дістатись до астероїда… Кайзерлінг керувався земною логікою і не мав права на помилку, бо гра йшла за вельми високими ставками.

Ми вийшли назовні і певернулись через півгодини — я, Діксон, Радж, Левський і оператори. За весь час не сказали один одному ані слова. Взаємна неприязнь ще більше зросла.

Я отримав високі повноваження в обмін на рештки довіри, яку з такими складностями, навіть жертвами, здобував два роки.

Космоніти недбало поскидали ранці життєзабезпечення і вийшли геть. За неписаним правилом наймолодший завжди збирав балони і відвозив їх на дозаправку. Наймолодшим був Фернандес, але й він пішов з усіма.

Я викликав робота-вантажника, поскладав йому на платформу балони, сів збоку сам. Схоже, знайомець — на ньому я нещодавно з тріумфом повертався в лоно “Аяксу”. Дістався до відсіку, де стояло устаткування, що забезпечувало станцію повітрям, спостерігав, як механічна рука розмірено брала з платформи один по одному балони: спалахувало червоне світло, сичав насос дозаправки, потім зелене, балон м’яко лягав на стрічку транспортера, яка несла його в глиб станції, і механічна рука брала наступний.

Раптом червоне світло не спалахнуло. Почувся зумер контрольного пристрою, механічна рука “вибракувала” балон, який не відповідав програмі, і поклала мені до ніг. Я нахилився, оглянув покажчик на сріблястому циліндрі: балон був повний.

14

Всі ми родом з дитинства.

Антуан де Сент-Екзюпері. “Маленький принц”

Отже, хтось не використав дихальну суміш. За півгодини праці у відкритому космосі!

Це різко міняло хід справи. У мені знову прокинувся мисливський азарт, відтіснивши образу, за яку я сподівався помститись, хоча й не дуже чітко усвідомлював, кому,

По станції пробігло легке тремтіння. “Аякс” напружувався, обривав незриму перепону, лягав на курс до Юпітера.

Ще є трохи часу, доки триватиме маневр. Близько години. Потім сигнал готовності, і — прощавай, близька розгадко таємниці! До зустрічі на Юпітері.

Навряд чи дозорець може стільки обходитись без повітря. Обмін речовин у них, звичайно, вдосконалений, але ж дихання! Той, хто не дихав, користувався іншими видами енергії.

Я не хотів спочатку навіть подумки назвати можливу причину явища. Щоб не сполохати, не наврочити. Ось він, довгожданний контакт! На “Аяксі” — чужинець. Він виглядає, як один із нас. Радж мав рацію у своїх підозрах.

Водночас вперше в житті відчув таке сильне хвилювання, яке витіснило усі інші емоції. У гру вступила сила, не просто дужча за будь-яку з відомих, але й непередбачувана, не бажана саме зараз, коли вузол взаємних конфліктів затягнувся так, що далі нікуди. Якась тінь промайнула в дверях. Я рвучко повернувся, готовий до будь-якої несподіванки.

У дверях стояв Віктор Кайзерлінг. Один, без охорони, він на мить здався мені симпатичним смаглявим хлопцем, який знічев’я забрів у цей віддалений куточок станції, щоб якось згаяти час. Але флеш-інспектор був чимось виразно стурбований, на його обличчі не сяяла звична посмішка.

— Піклуєтеся про моє життя, інспекторе? — сказав я. — Було б вам раніше, коли вплутували у цю халепу. Я чудово розумію, що моє призначення командиром “Аяксу” — комедія. Кому вона потрібна, якщо не вам? І навіщо?

Кайзерлінг підійшов ближче.

— Потрібна Землі. Людству. Дуже потрібна, Арте.

— Послухайте! — вибухнув я. — Мене нудить від псевдовисоких гасел і туманних натяків! Хоч би крихту користі з вашої Комісії.

— Проникнення до Архіву комісія ООН бачила на власні очі. До речі, саме тому вам вдалося відкрити цифровий замок: ми підсилили імпульс. Було б прикро лишити вас у тому підземеллі після стількох переживань. І, до речі, завдяки вам ООН і Космофлот вже знайшли спільну мову.

— Це видно, — сказав я. — Повен “Аякс” десантників.

— Їх уже немає, — сказав Кайзерлінг. — Перейшли на крейсер “Європа”. Повинен хтось охороняти астероїд. Ми йдемо своїм ходом на Юпітер.

— І ви з нами? Навіщо? — здивовано вигукнув я.

— Можна, я поясню, старший? — пролунав голос, який я аж ніяк не сподівався тут почути. — Арсен підійшов до нас нечутно.

— Арсене, зараз не час, — сказав Кайзерлінг.

— Ви знаєте дель Ура, інспекторе? Його зупинить хіба що п’ятикратне перевантаження. Я відчуваю його думки. Б’юсь об заклад, що він, розмовляючи з вами, водночас обмірковує чергову авантюру. Чи не так, старший?

Я ухильно змовчав. Отже, Арсена взяли сюди, як читача моїх думок. Не варто було розслаблятись… Не варто.

— Соль Гріссом, я взяв вас, як радника, а не командира, — сердито сказав Кайзерлінг. — Ви й на Юпітері так себе будете поводити? Там обставини складніші, ніж на “Аяксі”.

— Дивно, що десь може бути гірше, — сказав я. Тільки б не подумати зайвого.

— Вам жарти, — втомлено сказав Кайзерлінг. — А на станції “Червона Пляма” космоніти зачинилися в лабораторії і погрожували висадити станцію, якщо ООН не залишить їх у спокої. Якби не з’явився Дай Конг… зараз усе більш-менш гаразд.

— Стривайте, — стрепенувся я, — а звідки відомості про Дай Конга?

— Улаф із ним зв’язався. Ще коли був, м-м, комп’ютером. Дозорець погодився на роль посередника між комісією і космонітами.

— А щодо “хазяїв” — дозорців?

— Виявилось, вони нікого силоміць не тримають. Дозорці самі згодились на кабальні умови контакту. Другий ступінь, по суті. Щоб не втратити і його остаточно, вирішили бути посередниками в передачі інформації.

— Не на нашу користь?

— Можливо, цей вибір був не зовсім добровільний, — сказав Кайзерлінг.

— Хотів би я побачити того, хто залякав або купив дозорця, — усміхнувся Арсен.

— Ніхто не сумнівається у їхній особистій відданості землянам, — сказав Кайзерлінг.

— Це гра маріонеток, — сказав я. — Треба шукати майстрів. У вас є хоч одна ниточка?

— Є, — сказав Кайзерлінг і кашлянув.

— Пробачте, вчителю Кайзерлінг, — втрутився в розмову Арсен. — “Аякс” закінчив маневрування. Зараз зазвучить сигнал готовності. Треба йти звідси.

— Сигналу не буде, — раптом почувся ще один голос. Усі насторожилися. Кайзерлінг, мов відкинутий вибуховою хвилею, метнувся в куток, і в його простягнуті правиці запульсував тоненький рубіновий стержень лазера. Соль Гріссом завмер непорушно, але я краєчком ока бачив, як він непомітно переводив браслет в режим загальної тривоги. Я розвернувся і ступив назустріч голосу, тому що зразу впізнав його.

— Кайзерлінг, облиште, тут вам не Земля, сказав Діксон. Він стояв біля транспортерного отвору, руки на грудях, пальці правої торкались, погладжували тоненький тротик-павутинку, добре мені знайомий по недавніх подіях. — Якщо ви надумаєте зопалу скористатись лазером, то пропорете не мене, а обшивку “Аякса”, і це буде ваш останній постріл у житті. Соль Гріссом, облиште в спокої браслет. Ви читаєте думки і повинні краще за інших розуміти ситуацію. Зараз на станції не спрацює жоден прилад. Арте, стояти на місці. Саме так, між мною і ними. Мене це цілком влаштовує.

— Діксон, це космічне піратство! — вигукнув Кайзерлінг. — Я доповім комісії ООН, і дозорців взагалі поставлять поза законом. Ви порушуєте норми міжпланетного права і нашу домовленість — не втручатись без згоди ООН!

— Інспекторе, хіба ви не зрозуміли? — тихо сказав Арсен. — Ніякий він, не дозорець. Дай Конг нас ошукав, щоб виграти час, прикрити його. Це якраз той, хто смикає за ниточки. Один із них.

Кайзерлінг опустив лазер, обличчя його посіріло.

— Чому? — прошепотів він. — Чому саме так? Мріяли, сподівались на ідилічну зустріч, повне взаєморозуміння… А ви викрадаєте кращих, сієте розбрат після того, як ми СТІЛЬКИ часу вже живемо у мирі і злагоді! Ми з такими труднощами побудували цей світ. І от приходите ви…

Він скинув лазер так швидко, що, навіть якби я стояв поруч, то не встиг би його зупинити. Діксон застережливо підвію долоню, збираючись щось сказати, але червоний промінь уп’явся йому в руку. І розбився об неї сліпучим фейєрверком.

— Дуже шкодую, — сказав Діксон, — Арте, ось вам наочне пояснення, чому ми не квапимось з привітними обіймами. Спати, Кайзерлінг! Спати, соль Гріссом!

Інспектор слухняно заплющив очі і м’яко повалився на підлогу, не випускаючи, втім, лазера з руки. Арсен ще кілька секунд постояв, намагаючись опанувати себе, і опустився вслід за Кайзерлінгом.

— Треба було зробити це раніше, — сказав Діксон сам до себе.

Я хотів було кинутись до нього, схопити, затримати, як раптом немов поринув у безпам’ять і вже не міг ступити ані кроку: зникла і тінь ненависті, обурення, неспокою. Лише кришталево ясна свідомість, загостреність зору, слуху і. ще якогось незнайомого мені; досі відчуття.

Відчуття часу.

— Хто ти? — спитав я. — Хто ти такий, Діксоне?

Він посміхнувся, провів рукою по обличчю — і переді мною постав незворушний Радж. Ще раз — і він перетворився на чорношкірого оператора М’боу. Ще і ще… Переді мною, немов у химерному паноптикумі, пройшли усі члени екіпажу”

— Яке це має значення, Арте? — перепитав він.

— Ти боїшся назватись? Хіба ти чогось можеш боятись?

— Ти цього не зрозумієш. Зрозумів би, якби сам знав, хто ти такий.

— Ха-ха! Отже, я не знаю, хто я такий?

— Давай поміркуємо спільно, — сказав він. — У всьому повинна бути закономірність. Як ембріон ти з’явився у 2017 році. Сімнадцятий рік початку нового тисячоліття. Що було у відповідний період у минулому столітті?

— Революція, яка змінила політичне обличчя планети, — відповів я, мов на іспиті.

— Сталась ще одна подія, порівняно ледь помітна, але за наслідками… У “Повідомленнях Пруської Академії наук з’явилась невелика праця, пойменована “Питання космології та загальна теорія відносності”. Її автором був Альберт Ейнштейн. Так народилась сучасна космологія. Далі: через сто років рух за роззброєння перетворюється у загальну політичну доктрину. Разом з перемогою здорового глузду активізуються ті, хто жирів на залякуванні війною. Конфлікти, кінець “Зоряної Армади”, тріумф соціалізму в масштабі планети. Політичні події за наслідками своїми багато в чому тотожні. Революційна епоха породила епоху роззброєння і миру. Діалектика тотожностей. Завдання?

— У 2017-му відшукати еквівалент праці Ейнштейна 1917 року, — сказав я слухняно. І раптом здогадався: — Постривай… це що ж виходить, ти маєш на увазі… що я…

— Знаєш, як називають тебе між собою дозорці? — відповів він питанням на питання. І тут-таки озвався, мов далека луна: — Господар часу. Ти зробив свій вибір. Щось захищав, проти чогось боровся, кохав, ненавидів. Логіка вчинків і думок послідовно привела тебе до контакту.

— Третього рівня, — додав я. — Верх мрій. Прямий візуальний і словесний контакт з представником іншої цивілізації. Я просто в захопленні! Втрати мінімальні: двоє жінок, суспільний конфлікт міжпланетного масштабу, загроза катастрофи…

— Послухай, Арте, — сказав він. — Усе в твоїх руках. Геть усе. “Конкістадор” зазнав миттєвого прискорення. А чим швидше тіло рухається у просторі, тим повільніше у часі. Таким чином час перетворюється у поле, яке змушує усіх йти в одному напрямку і з однією швидкістю. “Конкістадор” йшов з меншою швидкістю крізь час, завдяки сильному прискоренню у трьохмірному просторі. Створилась можливість вийти з-під впливу вашого часового поля. Вона реалізувалась частково в тобі. І в кораблі, який потім перейменували на “Аякс”. Обидві складові неймовірного — тут.

— Ми — я і станція — однаково чужі. І загалом не потрібні цьому часові, цьому світові, — похмуро сказав я.

— Це тому, що ти не знайшов точки опертя, відліку. Усі ці сто вісімдесят шість років чекання потрібні були для того, щоб суспільні й природничі закони, діючи злагоджено, віднайшли ключ до такого замка з секретом, як ти, Арте. Ключ до часу. Саме тому, що втілюєш кращі риси землян і космонітів, ти став мостом між древньою земною цивілізацією і тією, яка має народитись. Аякс — це ти. У всіх вимірах. ООН гадає, що погасила конфлікт, викривши дитячу змову. Але в ній було раціональне зерно. Кому, як не космонітам, освоювати далекі світи? Ми могли б допомогти їм перетнути неосяжний простір у пошуках гідних заселення планет.

— Я тепер стану дозорцем?

— Дозорці повернуться до людей і навчатимуть їх новому. Вони, власне, були і потрібні, щоб знайти тебе. Ми володітимемо простором, а ти — часом. Допоможемо тобі пригадати, як мандрувати в часі. Це знання записане в твоїх клітинах і може бути розгадане.

— Не вірю вам, — сказав я. — Більше нікому тут не вірю. Час — це теж батьківщина. Люди, яких я любив, не любили, виявляється, мене по-справжньому. Щоразу красу відчуттів їм заступало почуття вищої правди, заради якої вони йшли на жертву. І приносили в жертву мене. Але хто питав, згідний я чи ні, Діксоне?

— Вони боялись, — сказав Діксон. — Адже був такий шанс, виправити все на краще. Помилки минулого свідомі й мимовільні. Змінити історію людства так, що люди стануть…

— Надлюдьми? — сказав я. — Такі спроби колись робили. Теж починали з гасел. Не вірю. Та й що за історія цивілізації без помилок? Звідки тоді узятись досвіду? На чому вчитись, Діксоне?

— Ніхто не збирається тобою керувати, — сказав Діксон. — Це прохання. Наше. Ти зрозумієш, як пересуватись у часі, для цього ключ уже знайдено. Ми просто хотіли, щоб це трапилось свідомо.

— І під вашим наглядом, — сказав я.

Діксон знизав плечима. Він тиснув на мене невмолимою логікою збереження виду.

Діксон кивнув на простерті на підлозі тіла.

— Варто тобі повернутись на десяток хвилин назад, знаючи, що може статись, — і вбережеш їх від шоку. Повернись на кілька днів — і Хана не вилетить в останній рейс. Я нічого не встиг зробити тоді, навіть втримати силою не встиг, бо загубив свій браслет, який ти знайшов. Він контролював захист астероїду. Коли б не це… Хоча пришвидшений розвиток подій виявився не зайвим. І нарешті…

Діксон замовк. Я інтуїтивно відчув: він хотів би приховати, але змушений сказати щось надзвичайно важливе для мене. Але таке, що може зашкодити його інтересам.

— Коли ти отримаєш владу над часом, — сказав він, — ніхто не в змозі буде тебе спинити. Навіть… Навіть, якщо ти захочеш повернутись у свій час.

Мені перехопило подих. Повернутись! Назавжди. І — все.

Нікого з людей ще не ставили перед таким вибором.

— Ти можеш робити добро. Отже, ти повинен. Оце і є контакт четвертого рівня, Арте, — сказав Діксон. — Важко?

Я кивнув.

— А що, — спитав я, щоб якось відтягти час, якому поки що підкорявся, — є ще й інші ступені? Ще важчі?

— Їм нема кінця, — сказав Діксон. — Але для тебе справжній контакт ще не розпочався. Це трапиться, коли ти зробиш вибір.

— Тоді з’явись у своєму справжньому вигляді! — вигукнув я. — Що, це дуже страшно? Небезпечно?

— Це незрозуміло, Арте, — сказав Діксон. — Але я можу знайти образ, який приблизно відповість на твої питання. Ключовий образ.

Він зробив рух, наче стирав з чола вікову втому самотності своєї раси, тягар відповідальності за набуті знання, смуток нерозуміння кращих замірів.

І на мене поглянуло усміхнене обличчя юного курсанта Арсена соль Гріссома.

ВТРАТА

Я стою, тримаючись за шорсткий і теплий поручень ескалатора метро. Ледь пахне розпареною гумою, але не настирливо. Все забиває запах натовпу. Він настільки розмаїтий, що здається, наче його немає зовсім. Це ніби кольори спектру, які у суміші дають один, білий. Ось метро для мене саме білий запах. І універмаги. Вокзали пахнуть коричневим, автобуси — зеленим, а книжкові крамниці — блакитним.

Проте час, мабуть, розплющити очі. Ліворуч за кілька метрів від мене суне вгору нескінченний, багатоликий людський потік. Люди заклякли на сходинках, мов сновиди, заворожені відчуттям тимчасовості цього руху. Якийсь механічний карнавал. Можна відверто розглядати тих, хто їде назустріч, але неввічливо озиратись. Я з робленою втомою знімаю з плеча етюдник і ставлю позад себе на ребристу сходинку ескалатора. І, поволі підіймаючи голову, бачу:

краплини дощу на чорних чобітках,

біле волохате пальто, два великих перламутрових ґудзики,

наглухо застебнутий комірець,

тонкі, чітко окреслені губи,

хвилю чорного волосся зі спалахами-світлячками дощових краплин;

великі сірі очі, в які поринає мій погляд.

Східці поволі втискуються одна в одну, просідають. Підхоплюю етюдник, повертаюсь і по інерції роблю два кроки вперед. Нескіченний шерех кроків, уривки розмов, кахикання, шум повітря, розігнутого поїздами. Іноді здається, що під білосніжним склепінням б’ються птахами слова, мовлені людьми, що вже давно зійшли десь на своїй зупинці. Озираюсь назад.

Далекий владний гуркіт викликає загальне пожвавлення. Всі кидаються до краю платформи, намагаючись не штовхати тих, хто підійшов раніше. Лікті, плечі, задуха. Повільно протискуюсь крізь натовп, вдихаючи теплу вату перонного повітря. Зупиняюсь і чекаю. Зелена голова поїзда виштовхує з тунелю пружний клубок холодного повітря: починається обов’язкова ритуальна штовханина.

“Обережно, двері зачиняються”. Шипіння, наче засичав з болю. І починається спочатку тихий, потім голосніший перестук коліс: вона теж тут, так-тут, так-тут… Заплющую очі, Пахне світло-коричнево, але впевнено й настирливо. Люди заспокоєені тим, що вони їдуть, знаючи куди й навіщо. Так і пахнуть. Ось я їду додому. Цікаво, яким кольором пахну я? Вагон хитає, озираюсь, у кутку на мить зблискують білі ґудзики. Так-тут, так-тут… Сичать двері; хтось, вибачившись, наступає мені на ногу, притискаюсь обличчям до стіни. У блискучому зеленому пластику сяє віддзеркалення краплин на чорному волоссі. Немов вогняні слова на стіні під час Валтасарового банкету: “мене, такел, фарес”.

“Полічено, змірено, зважено”.

Поруч на сидінні літній добродій незворушно їсть бутерброд. Довга сива борода робить його схожим на пророка, щоправда, за часів Валтасара бутерброди були непопулярні. Блиск, від якого не можу відірвати погляду, віддзеркалюється просто над головою цього бороданя. Я мимоволі ставлю йому на коліна етюдник, але він незворушно, як і належить царям, продовжує трапезу.

“Обережно, двері зачиняються”. Це значить, що…

“Наступна зупинка…”

…моя.

Нас виштовхують з вагона майже одночасово, і я пришвидшую ходу, щоб не дріботіти за спиною. Ще подумає, що я її вистежую. Раптом сам лякаюсь цієї думки, бо, по суті, вже так воно і є. Звуки подрібнюються, скачуть срібними кульками по мармурових плитах підлоги, насмішкувато припрошуючи мене до виходу. Позаду змикаються двері, і поїзд рушає, розчиняючись у темряві, поцяцькованій миготінням електричних лампочок. Стук чобітків на деякий час зникає у басовито-глухому шумі компресорів. Ми знову на ескалаторі. Тільки я на мить загаявся і тепер вона йде попереду.

Бильце рухається ледь повільніше, ніж самі східці, непомітно, але впевнено відводить руку назад. Ніби застерігає від чогось. Нервова напруга — мов повінь, аж захлинається серце, хоча я не можу знайти бодай найменшого приводу для хвилювання. Гнаний незбагненним відчуттям, іду вгору, туди де видніється постать у білому. Та ні ж, переконую себе, нам просто по дорозі.

Людей стає менше, запахам — вільніше, вони починають грати в квача у моїй черепній коробці, і я розумію, що стомився. Перехоплюю тугі двері з написом “Вихід”, що о цій порі не мають ні секунди спокою, і опиняюсь біч-о-біч з:

краплинами дощу на чорних чобітках,

білим волохатим пальтом; двома великими перламутровими ґудзиками,

наглухо застебнутим комірцем,

їонкими, чітко окресленими губами,

хвилею чорного волосся зі спалахами-світлячками дощових краплин (чому вони не висихають),

великими сірими очима, в які поринає мій погляд,

Я ненароком зачепив її етюдником. Цю дерев’яну коробку на складаних ніжках так величати можна було тільки умовно. Слабкі защіпки не витримали такого брутального поводження з дамою і, ображено вискнувши, випали геть. На тротуар весело посипались фарби, пензлі, мастихін… Перехожі з жалем і співчуттям поглядали на мене, проте допомогти не квапились. Гойднувся і завмер казковий листок палітри.

“Пробачте” пронунало майже одночасно, коли ми ледве не зіштовхнулись головами, нахилившись над палітрою. Ситуація як у кіно, подумав я. Дешевий прийом підступного спокусника. Зараз ми одночасно підведемося, вона вибачиться ще раз, я скажу: нічого, пусте.

— Пробачте, — сказала вона ще раз.

У неї було на диво пропорційне обличчя, надто пропорційне, щоб бути гарним. Повз нас проскреготів трамвай, жбурнувши мені в очі жменю сонячних зайчиків. Я заплющив очі і чхнув, не встигнувши нічого сказати. Сонце так лагідно світило крізь листя Ботанічного саду, що не хотілось взагалі нічого говорити. Пахло синьо-зеленим.

Тривога, що було зникла, ледве я вийшов з метро, знову почала тихо зростати. Якщо поняття “колективний розум людства”, то чому не може бути колективної тривоги? Колись один мій знайомий, прихильник парапсихології, доводив у суперечці, що людство — система ємкостей, сполучених між собою. У кого рівень вищий — менше емоцій. Певно, у мене дуже низький рівень.

— Вам погано, — напівзапитала-напівствердила моя супутниця, її голос був білий-білісінький.

Ні, швидше прозорий, І крізь нього лилася синьо-зелена хвиля запахів міста. До чого тут пальто? Адже надворі тепло; чому не висихають краплини дощу, якого не було в жодному з куточків міста?

Поруч пройшов хлопець з собакою. Раптом вівчарка заскавучала і, підібгавши хвоста, сахнулася від нас. Господар підозріло поглянув у наш бік і прискорив ходу,

— Як вас звати?

Відповісти вона не встигла. Площу перед метро заповнив скрегіт гальм. Три чорних “Волги” на великій швидкості вилетіли з провулку навпроти, розносячи вщент квітники, і зупинились обабіч нас. Відчинились дверцята і, мов у пригодницькому кінофільмі, з машин прожогом вискочило кілька дебелих хлопців. Ввічливо, але спритно відтіснивши мене від дівчини, її схопило одразу кілька пар рук, безцеремонно намагаючись зірвати ґудзики.

Я двічі на місяць справно ходжу в народну дружину. Якось знічев’я за півгодини намалював портрет нашого лейтенанта, і той, не бажаючи залишитись у боргу, дечого мене навчив. І коли сивуватий чоловік, що досі непоміченим стояв осторонь, націлився в дівчину з короткої рушниці, я підстрибнув і різко вдарив його ногою. Сивий впав горілиць, рушниця вдарилась об асфальт, і в ній щось луснуло. Я розвернувся, щоб зустріти напасників здвоєним ударом карате, вже ие сумніваючись у перемозі. Але мої рука й нога зненацька опинились у залізних обценьках захватів, і за мить я ліг поруч з сивим: хлопці напевне володіли прийомами не менш ефектними…

— Він не дуже, вас, професоре? — запитав, важко дихаючи, один з них.

— Та ні, то пусте. Затримайте її! Швидше! Обірвіть антени!

Дівчина раптом повела плечем, і ті, хто її тримав, відлетіли вбік. Одна з “Волг” стояла на її шляху. Дівчина нагнулась, простягла руку, і красивий чорний лімузин, мов іграшковий, став дибки, а потім з гуркотом перевернувся догори колесами, розсипаючи довкола скалки скла. Перехожих як вітром вимело. Високий брюнет, схожий на грузина, щось швидко й незрозуміло говорив у мікрофон, шнур якого зникав у кабіні однієї з уцілілих “Волг”. Мене про всяк випадок тримали за руки.

— Цього відпустіть, він не кіборг! І перекрийте рух на вулицях!

— Ваші документи, — суворо сказав чоловік біля рації. Я дістав потріпане посвідчення дружинника.

— Ішли б ви собі додому. Бачите, що робиться…

— Як це все розуміти? Хто ви такі? Що тут відбувається?

Високий потягнув з нагрудної кишені червоний коленкоровий прямокутник, але, помітивши мою розгубленість, усміхнувся:

— Усе гаразд, проходьте…

Дівчина тим часом ішла далі по провулку, з якого недавно вилетіли “Волги”. Залунала сирена міліцейської автомашини. Навіть звідси було видно, як виблискують краплини дощу в її волоссі. Водії машин уже розвертали “Волги”, коли сталося непередбачене. Назустріч дівчині, оминаючи неповороткий автобус, вигулькнув самоскид. Знову дико заверещали гальма, вже вкотре за сьогодні. Я заплющив очі й на мить знепритомнів. Впасти я не встиг, мене дбайливо підтримали руки, які я щойно намагався скинути з себе. Заревли мотори “Волг” і я, випручавшись, побіг за ними.

Вона лежала зовсім непорушно.

Краплини дощу на чорних чобітках.

Біле волохате пальто, два великих перламутрових ґудзики.

Наглухо застебнутий комірець.

Тонкі, чітко окреслені губи.

Хвиля чорного волосся зі спалахами-світлячками дощових краплин.

Тільки у великі сірі очі вже не поринає мій погляд…

Натовп мов з-під землі виріс. Міліціонери тихо й шанобливо розмовляли з високим брюнетом. Підійшов, накульгуючи, професор, став поруч, тримаючи в руках рештки “рушниці”.

— Хто… вона? — майже пошепки запитав я.

— Воно, — похмуро відповів професор. — Кіборг, робот, ще з десяток найменувань. Зникла просто з полігону. З її можливостями… — він озирнувся на скалічену машину, — ми ще легко відбулися. Могло бути значно гірше.

— Чому? — машинально запитав я, не зводячи погляду з прекрасного обличчя на чорному асфальті.

— Брейк-ап.

— Що?

— Брейк-ап. Різке зростання сонячної активності. Усі потенційно хворі покотом лежать, здорові — й тим кепсько доводиться. А в неї всі системи надчутливі. Через місяць збиралися запускати в космос, за межі Сонячної… Скільки витрат! Один передавач… — він затнувся, покрутив у руках уламки “рушниці”. — Та що витрати! Все життя пішло на це; ні сім’ї, нічого… Все життя…

— Як її звали?

— Дивак ви, чоловіче. Ви свою кавомолку якось інакше називаєте? Був у неї порядковий номер, номер серії “НФР-2”. Нефер ми її ще прозивали.

Нефер… Я повернувся і поволі почвалав геть. Нефер… Уже смеркало, повз мене йшли закохані пари, лагідно усміхаючись одне одному. Ні, професоре. У цієї активності сонця є ще одна назва — весна.

ЗМІСТ

Дурєєв О. М. ЖАДАНІ ПОРОГИ ЗЕМЛІ. Фантастичні оповідання

Корепанов О. Я. ЗВИЧАЙНА ПРОГУЛЯНКА. Фантастична повість

Покальчук О. В. КОНТАКТ IV РІВНЯ. Фантастична повість

ВТРАТА. Фантастичне оповідання