Аґата Крісті

Убивство в будинку вікарія

Аґата Крісті є одним із найбільш популярних авторів усіх часів, адже її твори, які друкують усіма мовами світу, за накладами поступаються лише Біблії та доробку Шекспіра. Понад мільярд примірників творів письменниці продано англійською мовою, а ще мільярд – у перекладах іноземними мовами. Крісті – авторка вісімдесяти детективних романів та збірок оповідань, дев’ятнадцяти п’єс, двох автобіографій, а також шести романів, написаних під псевдонімом Мері Вестмейкот.

Уперше Аґата Крісті спробувала себе в жанрі детективної літератури, коли працювала в шпиталі під час Першої світової війни. Саме тоді вона створила у своєму дебютному романі «Таємнича подія у Стайлзі» нині вже легендарний образ Еркюля Пуаро. У романі «Убивство в будинку вікарія», опублікованому в 1930 р., письменниця відрекомендувала читачам ще одного популярного детектива – міс Джейн Марпл. Здобули популярність й інші персонажі авторки – подружжя борців зі злочинцями Томмі й Тапенс Бересфорди, приватний детектив Паркер Пайн і представники Скотленд-Ярду – старший офіцер поліції Бетл та інспектор Джеп.

За мотивами багатьох романів та новел Аґати Крісті було створено п’єси, знято кінофільми й телесеріали. Вистава за «Пасткою на мишей» – найславетнішою п’єсою письменниці – уперше відбулася в 1952 р. і має найдовше сценічне життя з-поміж новітніх театральних постановок. До найвідоміших кінофільмів за мотивами творів Аґати Крісті належать «Вбивство в Східному експресі» (1974) і «Смерть на Нілі» (1978), у яких Еркюля Пуаро грають Алберт Фінні та Пітер Устінов відповідно. На телеекрані Еркюля Пуаро найуспішніше втілив Дейвід Суше, а міс Марпл – Джоун Гіксон, Джералдіна Мак-Івен і Джулія Маккензі.

Аґата Крісті спочатку була одружена з Арчибальдом Крісті, а потім – з археологом сером Максом Молловеном, якого часто супроводжувала в різноманітних експедиціях, згодом описуючи побачені місцевості у своїх творах.

У 1971 р. письменниця здобула один із найвищих титулів у Великій Британії – Дама Британської Імперії. Померла Аґата Крісті в 1976 р. у віці вісімдесяти п’яти років. Сто двадцятий рік від її дня народження врочисто відзначали в усьому світі 2010 року.

Присвячується Розалінді

Розділ перший

Важко зрозуміти, звідки треба починати цю історію, але я зупинив свій вибір на середі, коли ми зібралися на ланч. У розмові, що загалом не мала стосунку до головної теми, про яку я згадав, проте були одна або дві згадки, що з часом вплинули на подальші події.

Я щойно відрізав кілька шматків вареної яловичини (надзвичайно твердої, до речі) і, повернувшись на своє місце, зауважив із роздратуванням, яке зовсім не личило моєму сану, що якби хтось порішив полковника Протеро, то зробив би велику послугу світові.

Мій юний небіж Денніс негайно заявив:

– Твої слова неодмінно пригадають, коли цього старого знайдуть у калюжі крові. Мері неодмінно повідомить про це поліцію, правда ж, Мері? І розповість, як ти мстиво розмахував столовим ножем.

Мері, яка погодилася служити в церковному домі, чекаючи, поки хтось запропонує їй кращу роботу й більшу платню, у відповідь лише буркнула гучним і невдоволеним голосом: «Зелень» – і досить-таки брутально брязнула надбитою тарілкою, тицьнувши її Деннісові під ніс.

Моя дружина запитала мене співчутливим тоном:

– Він добре дошкулив тобі сьогодні?

Я відповів не відразу, бо, зі стуком поставивши на стіл тарілку із зеленню, Мері тепер пхнула майже мені в обличчя миску з вельми непривабливими на вигляд, недопеченими й вологими пампушками.

– Ні, не треба, дякую, – сказав я, і вона з виляском поставила миску на стіл та вийшла з кімнати.

– Це справжнє лихо, що з мене така погана господиня, – сказала моя дружина з виразом щирого жалю в голосі.

Я був схильний погодитися з нею. Мою дружину звати Ґрізельда – надзвичайно добре ім’я для дружини пастора. Але на цьому її позитивні якості вичерпуються. Лагідною її аж ніяк не назвеш.

Я завжди дотримувався думки, що священикові одружуватися не слід. Чому я запропонував Ґрізельді одружитися після знайомства, що тривало лише двадцять чотири години, для мене назавжди залишиться таємницею. Я був переконаний, що шлюб – дуже серйозна справа: зважитися на нього можна тільки після тривалих роздумів і міркувань, а схожість смаків і схильностей має бути неодмінною його умовою.

Ґрізельда молодша від мене майже на двадцять років. Вона неймовірно вродлива й цілком неспроможна сприймати нехай там що серйозно. Вона в усьому некомпетентна й жити з нею – велике випробування. Вона дивиться на парафію як на щось подібне до великого цирку, створеного для її розваг. Я намагався сформувати її розум, але зазнав невдачі. Тепер я переконаний більше, аніж раніше, що священикові треба жити парубоцьким життям. Я часто натякав на це Ґрізельді, але вона лише сміялася.

– Моя люба, – казав я, – аби лиш ти постаралася бодай трохи…

– Я намагаюся іноді, – відповідала мені Ґрізельда. – Та коли я докладаю зусиль, щоб виправитися, у мене все виходить ще гірше. Природа не створила мене господинею. Я волію перекласти всі турботи на Мері й змиритися з необхідністю жити незручно й харчуватися вельми несмачними стравами.

– А як щодо твого чоловіка, моя люба? – сказав я докірливим голосом і, наслідуючи диявола, який цитує Святе Письмо лише для власних потреб, сказав: «Вона дбає тільки про себе в домі своєму…»

– Ти повинен дякувати долі, що тебе ніхто не вкинув у яму з левами, – сказала Ґрізельда, швидко уриваючи мене. – Та й на вогнищі ти міг би згоріти. Тож який тобі сенс нарікати на несмачну їжу та поклади пилюки з мертвими осами? Ти ліпше розкажи мені більше про полковника Протеро. Хай там як, а першим християнам вельми пощастило, адже вони не мали церковних старост.

– Нахабний старий бовдур, – сказав Денніс. – Не дивно, що перша дружина втекла від нього.

– А їй залишалося щось інше? – запитала моя дружина.

– Ґрізельдо! – гостро кинув я. – Я не хотів би, щоб ти говорила в такому тоні.

– Розкажи мені про нього, любий, – попросила моя дружина зі співчуттям у голосі. – Чому ти з ним посварився? Певно, він висловив невдоволення тим, як містер Гос щохвилини киває головою та хреститься?

Гос – наш другий священик. Він із нами лише три тижні. Він дотримується поглядів Високої Церкви і постує по п’ятницях. Полковник Протеро – противник ритуалів у будь-якій формі.

– Ні, цього разу ні. Він торкнувся цієї теми лише мимохідь. Ні, уся веремія почалася з клятущої фунтової банкноти місіс Прайс Рідлі.

Місіс Прайс Рідлі – гідний член моєї конгрегації. Під час заутрені на річницю смерті її сина вона вкинула фунт стерлінгів у торбинку для пожертв. Читаючи згодом повідомлення про кількість одержаних грошей, вона була обурена й приголомшена, побачивши, що найбільшою пожертвою там була названа банкнота в десять шилінгів1.

Місіс Рідлі поскаржилася на це мені, і я вельми слушно припустив, що вона, либонь, помилилася.

– Ми вже всі не такі молоді, якими були, – сказав я, намагаючись говорити якомога тактовніше. – Роки беруть своє, нікуди не дінешся.

Дивно, але мої слова розпалили її ще дужче. Вона сказала, що в нас відбуваються дуже дивні події, і висловила подив, що я цього не помічаю. Тож вона пішла геть і, думаю, понесла свої проблеми до полковника Протеро, який має звичку здіймати бучу з будь-якої реальної чи вигаданої причини. Тож він здійняв її й тоді, коли вислухав місіс Прайс Рідлі. Але, на превеликий жаль, він здійняв галас у середу. А саме в середу вранці я викладаю в денній церковній школі, тому перебуваю у вкрай напруженому нервовому стані, який не відпускає мене протягом решти дня.

– Думаю, він побачив у цьому можливість трохи розважитися, – сказала моя дружина з таким виглядом, ніби хотіла подивитися на справу неупередженим поглядом. – Ніхто не підлещується до нього, називаючи його «мій любий вікарію»2, і не вишиває жахливих капців та шкарпеток, щоб подарувати йому на Різдво. І дружина, і дочка вже ситі ним по саме нікуди. Тож я думаю, він щасливий відчути, що десь вважають його важливим.

– Протеро не повинен поводитися так нахабно, – сказав я з роздратуванням у голосі. – Не думаю, щоб він зрозумів, до яких ускладнень може призвести сказане ним. Він хоче перевірити всі церковні рахунки, щоб з’ясувати, чи не було розтрат. Він так і висловився – «розтрат»! Невже він натякає на те, що я краду церковні гроші?

– Ніхто тебе ніколи ні в чому досі не запідозрив, любий, – сказала Ґрізельда. – Ти настільки вищий за всі підозри, що гріх не скористатися з такої чудової нагоди. Я хотіла б, щоб ти привласнив гроші, пожертвувані на місіонерську діяльність. Терпіти не можу місіонерів і завжди ненавиділа їх.

Я вже наготувався висварити дружину за почуття, не гідне християнки, але в цю мить увійшла Мері з наполовину сирим рисовим пудингом. Я не вельми рішуче запротестував, але Ґрізельда сказала, що японці завжди їдять недоварений рис, і тому мізки в них працюють як належить.

– Я переконана, – сказала дружина, – що якби ти їв такий рисовий пудинг від сьогодні до кінця тижня, то в неділю виголосив би проповідь, якої ми ще ніколи не чули.

– Не доведи, Боже, – сказав я, здригнувшись від жаху. – Протеро прийде завтра ввечері, і ми з ним переглянемо всі рахунки, – провадив я. – Мушу закінчити підготовку до свого виступу на ЧКАЦ3 сьогодні. Шукав цитату й так зачитався «Реальністю» каноніка Ширлі, що не зміг закінчити те, що почав. А що ти маєш намір робити сьогодні пополудні, Ґрізельдо?

– Мушу виконувати свій обов’язок, – відповіла Ґрізельда. – Обов’язок дружини вікарія. Чай із плітками о пів на п’яту.

– А кого ти запросила?

Ґрізельда почала загинати пальці з виразом показної доброчесності:

– Місіс Прайс Рідлі, міс Везербі, міс Гартнел і ту жахливу міс Марпл.

– А мені міс Марпл подобається, – сказав я. – Вона має, принаймні, почуття гумору.

– Найзлостивіша пліткарка в усьому селі, – не погодилася Ґрізельда. – Вона знає до найменших подробиць усе, що тут відбувається, – і з усього робить найгірші висновки.

Я вже сказав, що Ґрізельда значно молодша за мене. У моєму віці людина знає, що завжди справджується найгірше.

– Мене принаймні не чекай до чаю, Ґрізельдо, – оголосив Денніс.

– Негідник! – сказала Ґрізельда.

– Може, й так, але Протеро мене справді запросили на теніс.

– Негідник! – повторила Ґрізельда.

Денніс вирішив накивати п’ятами, а дружина і я ввійшли до мого кабінету.

– Я не надто собі уявляю, кого б іще покликати до чаю, – сказала Ґрізельда, сідаючи на мій письмовий стіл. – Доктора Стоуна й міс Крем, думаю, й, можливо, місіс Лестрандж. До речі, я заходила до неї вчора, але її не було вдома. Атож, я переконана, що нам слід покликати місіс Лестрандж до чаю. Її прибуття сюди оповите такою таємничістю – треба ж було купити тут будинок і майже не показувати з нього носа. Мені це нагадує якусь детективну історію. Знаєш, як ото пишуть: «Хто вона, ота загадкова жінка з блідим прекрасним обличчям? Яке її минуле? Ніхто не знає. У її вигляді є щось зловісне й моторошне». Думаю, докторові Гейдоку щось відомо про неї.

– Ти читаєш надто багато детективних романів, Ґрізельдо, – лагідно зауважив я.

– А ти? – відрубала вона. – Де тільки я не шукала «Пляму на сходах», коли ти сидів тут і писав проповідь. І нарешті увійшла до тебе, щоб запитати, чи ти її не бачив, і що тут знаходжу?

Мені вистачило сором’язливості, щоб почервоніти.

– Я натрапив на неї випадково. Мій погляд упіймав якесь випадкове речення і…

– Знаю я ці «випадкові речення», – сказала вона. І з переконливістю в голосі процитувала: – «І тоді сталася дивна річ – Ґрізельда підвелася, перетнула кімнату й палко поцілувала свого вже немолодого чоловіка».

Вона підкріпила свої слова діями.

– Ти вважаєш це дивною річчю? – запитав я.

– Звичайно, вважаю, – сказала Ґрізельда. – Невже ти не розумієш, Лене, що я могла б одружитися з міністром, із баронетом, із багатим промисловцем, з трьома молодшими офіцерами й лоботрясом із вишуканими манерами, а натомість обрала тебе? Це тебе зовсім не здивувало?

– Тоді – здивувало, – відповів я. – Я не раз запитував себе, чому ти так зробила.

Ґрізельда засміялася.

– Завдяки цьому я відчула себе так чудово, – промурмотіла вона. – Інші вважали мене особою просто прекрасною і, звичайно ж, дуже раділи б, якби домоглися мене. Але я поєдную в собі всі ті риси, які тобі вельми не до вподоби і які ти не схвалюєш, а проте ти не зміг встояти переді мною. Моє самолюбство такого не витримало. Адже набагато ліпше почуватися, що ти є потаємним і солодким гріхом для когось, аніж чимось таким, чим він може відверто пишатися. Через мене ти почуваєш себе ніяково, і, на твою думку, я весь час роблю щось не так, а втім ти кохаєш мене до нестями. Адже ти кохаєш мене до нестями, чи не так?

– О, звісно ж, я дуже до тебе прихильний.

– Облиш, Лене, ти мене кохаєш, і кохаєш до нестями. Ти пам’ятаєш той день, коли я затрималася в місті й надіслала тобі телеграму, яку ти не одержав, бо жіночка, що працювала на пошті, розродилася двійнею й забула надіслати її? Ти тоді мало з глузду не зсунувся, почав телефонувати до Скотленд-Ярду і взагалі зчинив неймовірний переполох.

Існують речі, згадувати про які буває вкрай неприємно. У тому випадку я повівся справді як останній йолоп. Я сказав:

– Якщо ти не заперечуєш, моя люба, то я хотів би повернутися до свого виступу в ЧКАЦ.

Ґрізельда роздратовано зітхнула, скуйовдила мені волосся, потім знову пригладила його і сказала:

– Я тебе не гідна, любий. Справді не гідна. Я заведу роман із художником. Я справді його заведу. І ти тільки собі уяви, який це спричинить скандал у парафії.

– У парафії вистачає скандалів і без твого роману, – лагідно нагадав я їй.

Ґрізельда засміялася, цмокнула мене і вийшла крізь засклені двері.

Розділ другий

Ґрізельду мені буває дуже важко терпіти. Після того як я з’їв ланч, я почував себе в чудовому настрої для того, щоб підготувати переконливу промову для виступу на зборах Чоловічої конгрегації англіканської церкви. Але тепер я був стривожений і схвильований.

А коли нарешті я втихомирив свої нерви й сів працювати, до мого кабінету заблукала Летиція Протеро.

Я недаремно вжив слово «заблукала». Мені доводилося читати романи, у яких молоді люди дихають бурхливою енергією – joie de vivre4 – чудесною життєздатністю юності… Але ті молоді люди, які мені зустрічаються, чомусь завжди більше схожі на безтілесні привиди.

У той день Летиція була особливо схожа на привида. Вона дуже мила дівчина – висока, гарна і вкрай неуважна та незосереджена. Вона увійшла до мене крізь засклені двері, машинальним рухом скинула жовтий берет, який був у неї на голові, і неуважно промурмотіла з чимось на кшталт подиву в голосі:

– А, це ви!

Дорога, яка веде через ліс від Старої Садиби, доходить прямо до хвіртки нашого саду, тому більшість людей, що йдуть по тій дорозі, заходять у ту хвіртку й прямують до дверей мого кабінету замість обминати довгою дорогою сад, щоб підійти до парадних дверей. Тому я не здивувався, коли Летиція увійшла в мій дім саме із саду, крізь засклені двері мого кабінету, але мене трохи роздратувала її поведінка.

Якщо ти прийшла в церковний дім, то не повинна дивуватися, побачивши перед собою священика.

Летиція увійшла до кабінету й знеможено впала в одне з моїх великих крісел. Потім неуважно смикнула себе за пасмо волосся, втупивши погляд у стелю.

– Денніс десь тут близько?

– Він був на ланчі, але потім кудись пішов. Здається, він сказав, що йде до вас грати в теніс.

– Справді? – здивувалася Летиція. – Сподіваюся, він пішов не туди. Бо там він нікого не знайде.

– Він сказав, ви його запросили.

– Здається, я справді його запросила. Але на п’ятницю. А сьогодні вівторок.

– Сьогодні середа, – сказав я.

– О, який жах! – мовила Летиція. – Отже, я знову забула піти на ланч до людей, які запросили мене уже втретє.

На щастя, ця забудькуватість, схоже, не вельми турбувала її.

– Ґрізельда вдома?

– Сподіваюся, ви знайдете її в майстерні в саду. Вона позує там Лоренсові Реддінґу.

– Через нього в нас виник справжній скандал, – сказала Летиція. – Його влаштував мій батько. Ви знаєте мого батька – він нестерпний.

– Скандал, кажете? А чим Реддінґ так не догодив вашому батькові?

– Йому не сподобалося, що він став малювати мене. Батько якось про це довідався. Чому я не можу позувати художникові в купальному костюмі? Якщо я засмагаю в ньому на пляжі, то чому мене не можна малювати в ньому?

Летиція помовчала, а тоді продовжила:

– Це справді абсурд – батько заборонив молодому художникові приходити в наш дім. Звичайно ж, і Лоренс, і я вкрай обурені. Я приходитиму до вашої майстерні, і він малюватиме мене тут.

– Ні, моя люба, – сказав я. – Якщо ваш батько це заборонив.

– О Боже, – промовила Летиція, глибоко зітхнувши. – Як усі мені остогидли. Я почуваюся геть розламаною. Зовсім кепсько. Якби я мала гроші, то поїхала б звідси геть, але я їх не маю. Якби мій батько мав совість і помер, я не мала б жодних проблем.

– Ви не повинні говорити таких речей, Летиціє.

– Якби він не хотів, щоб я бажала йому смерті, то хай би не був таким жахливо скупим і не тремтів би так над грішми. Я не дивуюся, що мати його покинула. Ви знаєте, протягом багатьох років я думала, що вона померла. З яким молодим чоловіком вона втекла? Він був гарний?

– Це сталося до того, як ваш батько приїхав жити сюди.

– Цікаво, як склалося її життя. Мені здається, Анна скоро закрутить із кимось роман. Анна мене ненавидить – вона ставиться до мене цілком пристойно, але вона мене ненавидить. До неї наближається старість, і їй це дуже не до вподоби. Старість нікого не тішить, та ви це знаєте ліпше за мене.

Я зі страхом подумав, що Летиція збирається просидіти в моєму кабінеті до самого вечора.

– Ви не бачили моїх грамофонних платівок? – запитала вона.

– Ні, не бачив.

– Яка прикрість. Я геть забула, де їх поклала. І собака кудись утік. І свого наручного годинника я не можу знайти, хоч це невелике лихо, бо він усе одно не ходить. О Господи, як хочеться спати! Не можу зрозуміти, чому, адже я провалялася в ліжку до одинадцятої години. Просто лихо з цим життям та й годі. А ви як думаєте? О Боже, мені пора йти. Я обіцяла прийти на третю годину, щоб подивитися на розкопи доктора Стоуна.

Я поглянув на годинник на стіні й побачив, що вже двадцять п’ять хвилин на четверту.

– О, невже справді? Жах та й годі. Я запитую себе, чи вони чекають, коли я прийду, чи пішли без мене. Ліпше я піду та подивлюся, що там відбувається.

Вона підвелася й попливла геть, озирнувшись через плече й промурмотівши:

– Ви скажете Деннісові, гаразд?

Я сказав машинально: «Гаразд», надто пізно усвідомивши, що не знаю, чого вона від мене хоче, що саме я мав сказати Деннісові. Проте мене заспокоїла думка, що так чи інак це не має аніякісінької ваги. Мої думки перескочили на особу доктора Стоуна, добре відомого археолога, який нещодавно до нас приїхав і зупинився в готелі «Синій кабан», наглядаючи за розкопами кургану, розташованого на території власності полковника Протеро. Між ним і полковником уже відбулося кілька гострих суперечок. Я став міркувати, яка причина спонукала професора призначити Летиції побачення, щоб повести її на розкопи.

Мені спало на думку, що Летиція Протеро – дівчина досить легковажної вдачі. Я намагався вгадати, як складуться її стосунки із секретаркою археолога, міс Крем. Міс Крем – жінка років двадцяти п’яти, досить балакуча, з рожевим кольором обличчя, до краю переповнена енергією життя, з ротом, повним зубів, яких у неї, схоже, там більше, аніж вимагає природа.

Сільська думка про неї розділилася: одні вважають, вона нічим не краща, аніж має бути, а другі – що це жінка із залізною вдачею, сповнена рішучості за першої ж нагоди перетворитися на місіс Стоун. Міс Крем в усьому становить разючий контраст із Летицією.

Мені неважко уявити, що життя в Старій Садибі навряд чи вельми щасливе. Полковник Протеро одружився вдруге десь років п’ять тому. Друга місіс Протеро – жінка, обдарована надзвичайною, проте надто своєрідною вродою. Я завжди здогадувався, що стосунки між нею та її падчеркою не зовсім безхмарні.

Мене ще раз відірвали від роботи. Тепер це був другий священик – Гос. Він хотів знати подробиці моєї розмови з Протеро. Я сказав, що полковник засудив його «схильність до католицьких звичаїв», але мета його візиту була зовсім іншою. Водночас я виголосив йому свій власний протест і зажадав, щоб він безапеляційно підкорявся моїм розпорядженням. Загалом Гос сприйняв мої зауваження цілком мирно.

Коли він пішов, я відчув докори сумління за те, що особисто його недолюблюю. Така ірраціональна любов або неприязнь до людей, я сказав би, почуття, вельми суперечні духу християнства.

Зітхнувши, я переконався в тому, що стрілки годинника на моєму письмовому столі показують за чверть п’яту, що реально позначало половину на п’яту, і пройшов до вітальні.

Там сиділи четверо моїх парафіянок із філіжанками чаю в руках. Ґрізельда сиділа за чайним столом, намагаючись виглядати цілком природною й у своєму середовищі, але здавалася ще більш недоречною тут постаттю, ніж звичайно.

Я потиснув усім руки й сів між міс Марпл і міс Везербі.

Міс Марпл – це літня леді із сивим волоссям і з приємними, лагідними манерами, міс Везербі – суміш оцту та агресивного лихослів’я. З них двох міс Марпл, безперечно, набагато небезпечніша.

– Ми щойно розмовляли, – сказала Ґрізельда медоточивим голосом, – про доктора Стоуна й міс Крем.

У мене в голові промайнули два віршовані рядки, які витворив Денніс: «Міс Крем – пряма дорога в гарем».

Мені раптом захотілося продекламувати їх уголос і подивитися, який ефект вони справлять, але, на щастя, я стримав себе. Міс Везербі кинула лаконічну фразу:

– Жодна порядна дівчина цього не зробить, – і несхвально стиснула свої тонкі губи.

– Чого не зробить? – запитав я.

– Не піде працювати секретаркою до неодруженого чоловіка, – сказала міс Везербі з огидою в голосі.

– О, моя люба, – сказала міс Марпл. – Як на мене, то одружені чоловіки ще гірші. Згадайте бідолашну Моллі Картер.

– Одружені чоловіки, які живуть окремо від своїх жінок, справді являють неабияку небезпеку, – погодилася міс Везербі.

– І навіть такі, що живуть разом зі своїми дружинами, – промурмотіла міс Марпл. – Пригадую…

Я урвав ці не дуже приємні спогади.

– Але сьогодні дівчина має право влаштуватися на будь-яку роботу, як і чоловік, – сказав я.

– Поїхати до сільської місцевості? Й оселитися зі своїм працедавцем в одному готелі? – сказала місіс Прайс Рідлі з осудом у голосі.

Міс Везербі прошепотіла на вухо міс Марпл:

– І їхні спальні перебувають на одному поверсі…

Міс Гартнел – жінка весела, з обвітреним обличчям, справжній пострах для бідняків – зауважила гучним енергійним голосом:

– Бідолаху обплутають, він навіть отямитися не встигне. Він наївний, як новонароджене немовля, це відразу видно.

Дивовижно, куди нас іноді заводять загальноприйняті вирази. Жодна з присутніх тут дам не могла б уявити собі немовля доти, доки не побачила б його сповитого в колисці й видимого всім.

– Це просто огидно, – провадила міс Гартнел із притаманною їй нетактовністю. – Той чоловік старший за неї щонайменше років на двадцять п’ять.

Троє жіночих голосів, ніби прагнучи перевести розмову на іншу тему, заговорили невлад про те, що треба було б вивезти на природу хлопчиків із церковного хору, про прикрий випадок, який стався на останніх зборах матерів, про протяги, що гуляють у церкві. Міс Марпл підморгнула Ґрізельді.

– А чи вам не здається, – спитала моя дружина, – що міс Крем просто подобається цікава робота? А на доктора Стоуна вона дивиться лише як на свого працедавця?

Інші відповіли їй мовчанкою. Було очевидно, що жодна з чотирьох дам не погодилася з нею. Міс Марпл урвала мовчанку, поплескавши Ґрізельду по руці.

– Ви дуже молода, моя люба, – сказала вона. – Молоді дивляться на світ такими невинними очима.

Ґрізельда обурено відповіла, що вона не дивиться на світ невинними очима.

– Природно, – провадила міс Марпл, не звернувши уваги на її протест, – ви бачите в кожній людині найкраще.

– Невже ви справді думаєте, що вона хоче одружитися з цим лисим і занудним чоловіком?

– Я так розумію, що він досить заможний, – сказала міс Марпл. – Правда, характер у нього, боюся, не вельми лагідний. Кілька днів тому він дуже посварився з полковником Протеро.

Усі з цікавістю нахилилися вперед.

– Полковник Протеро звинуватив його в невігластві.

– Як це схоже на полковника Протеро і як безглуздо, – сказала місіс Прайс Рідлі.

– Це й справді дуже схоже на полковника Протеро, – погодилася з нею міс Марпл, – але я зовсім не переконана в тому, що його звинувачення не мало сенсу. Ви, либонь, пам’ятаєте жінку, яка прийшла до нас і сказала, що вона працює у відділі соціального забезпечення, а коли та зібрала пожертви, то ми більше ніколи про неї не чули і з’ясувалося, що вона не мала нічого спільного з відділом соціального забезпечення. Ми надто схильні довіряти людям і вірити всьому, що вони про себе розповідають.

Я ніколи не зміг би уявити собі міс Марпл у ролі особи, яка довіряє всьому, що про себе розповідає та чи інша людина.

– Там також виникла якась сварка через того молодого художника – містера Реддінґа, чи не так? – запитала міс Везербі.

Міс Марпл кивнула головою.

– Полковник Протеро заборонив йому приходити до себе додому. Якщо не помиляюся, то він малював Летицію в купальному костюмі.

– Я завжди думала: між ними щось є, – сказала місіс Прайс Рідлі. – Той молодик надто полюбляв стовбичити біля їхнього дому. Шкода, що в дівчини нема матері. Мачуха ніколи її не замінить.

– Я думаю, місіс Протеро робить усе від неї залежне, – сказала міс Гартнел.

– Дівчата, вони такі лукаві, – із жалем коментувала місіс Прайс Рідлі.

– Це схоже на справжній роман, чи не так? – сказала добросерда міс Везербі. – Він молодик вельми привабливий.

– Але вкрай легковажний, – зауважила міс Гартнел. – А яким він може бути? Художник! Париж! Моделі! Ніяких обмежень!

– Малювати її в купальному костюмі, – мовила місіс Прайс Рідлі. – Це не дуже пристойно.

– Він малює й мене, – сказала Ґрізельда.

– Але не в купальному костюмі, моя люба, – зауважила міс Марпл.

– Могло бути й гірше, – промовила Ґрізельда загадковим тоном.

– Капосна дівчина, – сказала міс Гартнел, у якої вистачило почуття гумору, щоб зрозуміти жарт.

Інші дами були злегка шоковані.

– Летиція розповіла вам про свою проблему? – запитала міс Марпл, звертаючись до мене.

– Розповіла мені?

– Так. Я бачила, як вона пройшла через сад і звернула до дверей вашого кабінету.

Від міс Марпл нічого не приховаєш. Обробляти клумби – найкращий спосіб маскування, тут і димової завіси не треба, а звичка спостерігати пташок крізь потужні окуляри завжди може стати в пригоді.

– Вона згадала про неї, так, – визнав я.

– Містер Гос здався мені стурбованим, – сказала міс Марпл. – Сподіваюся, він не перевтомився?

– О! – збуджено вигукнула міс Везербі. – Я геть забула. Маю для вас цікаву новину. Я бачила, як доктор Гейдок вийшов із котеджу місіс Лестрандж.

Усі перезирнулися.

– Може, вона захворіла? – припустила місіс Прайс Рідлі.

– У такому разі її хвороба має бути дуже раптовою, – сказала міс Гартнел. – Бо я бачила, як о третій годині вона прогулювалась у своєму саду й виглядала здоровісінькою.

– Вона й доктор Гейдок, певно, давні знайомі, – сказала місіс Прайс Рідлі. – Але він нічого про це не розповідав.

– Диво та й годі, – промовила міс Везербі. – Він не згадав про своє знайомство з нею жодного разу.

– Річ у тому… – почала Ґрізельда тихим і таємничим голосом і замовкла.

Усі збуджено нахилилися до неї.

– Я випадково довідалася, – мовила Ґрізельда з притиском у голосі, – що її чоловік був місіонером. Жахлива історія. Його було з’їдено, ні більше, ні менше. По- справжньому з’їдено. А її примусили стати головною дружиною вождя. Доктор Гейдок був із тією експедицією і врятував її.

На мить запанувало збудження, але потім міс Марпл сказала докірливо, але з усмішкою:

– Капосне дівчисько!

Вона іронічно поплескала Ґрізельду по руці.

– Ви ліпше не жартуйте так, моя люба. Коли ви мелете таку нісенітницю, люди зазвичай готові повірити їй. А це іноді призводить до ускладнень.

У вітальні повіяло холодом. Дві дами підвелися, готові покинути товариство.

– Цікаво знати, чи є щось між молодим Лоренсом Реддінґом і Летицією Протеро? – спитала міс Везербі. – Схоже на те. А що думаєте ви, міс Марпл?

Міс Марпл на хвилину замислилася.

– Я б цього не сказала. Тільки не Летиція. Думаю, тут ідеться про зовсім іншу особу.

– Але полковник Протеро, певно, вважає…

– Він завжди вражав мене своєю дурістю, – сказала міс Марпл. – Цей чоловік спроможний запхати собі в голову якусь нісенітну думку й уперто триматися за неї. Ви пам’ятаєте Джо Бакнела, якому колись належав «Синій кабан»? Він переконав себе в тому, що його дочка гуляє з молодим Бейлі. А насправді з тим чоловіком злигалася його дружина, хвойда розбещена.

Кажучи це, вона не відривала погляду від Ґрізельди, і я несподівано відчув, як мене охоплює гнів.

– А вам не здається, міс Марпл, – сказав я, – що ми звикли надто теліпати язиками, не думаючи про ту шкоду, якої можемо завдати своїм ближнім? Треба бути до них милосердними, а не поливати їх брудом за кожної нагоди.

– Дорогий панотче, – відповіла мені міс Марпл, – ви такий наївний і непрактичний. Але щодо мене, то я надто довго спостерігала людську природу й тому знаю, що нічого доброго від неї чекати не доводиться. Я згодна, що в пустому базіканні й пліткуванні немає сенсу, але ж воно так часто виявляється правдивим, чи не так?

Ця остання парфянська стріла5 влучила в ціль.

Розділ третій

– Бридка, нахабна старушенція, – сказала Ґрізельда, коли двері зачинилися.

Вона скривила гримасу, дивлячись у спину гостям, що виходили, а тоді подивилася на мене й засміялася.

– Лене, а ти справді підозрюєш, що в мене роман із Лоренсом Реддінґом?

– Моя люба, звісно ж ні.

– Але ти подумав, що міс Марпл на це натякає. І ти відважно кинувся захищати мене. Як… ну, скажімо, як розлючений тигр.

– Я відчув, що повинен заявити протест, – сказав я. – Але, Ґрізельдо, мені хочеться, щоб ти була трохи обережнішою у своїх словах.

– Ти маєш на увазі історію про людожерів? – запитала вона. – Чи моє побажання, щоб Лоренс малював мене голою? Якби вони тільки знали, що він малював мене в сукні з грубої тканини з високим хутряним коміром – у такому одязі можна прийти й на зустріч із Папою Римським, жоден клаптик грішної плоті не проглядає крізь нього. Наші стосунки напрочуд чисті. Лоренс жодного разу не спробував залицятися до мене – не можу збагнути, чому.

– Безперечно, тому, що він знає: ти жінка одружена…

– Не прикидайся, ніби ти щойно звалився з неба, Лене. Ти чудово знаєш, що приваблива молода жінка з літнім чоловіком – це небесний дар для кожного молодика. Тут має бути якась інша причина, а не та, що я неприваблива – непривабливою я себе не вважаю.

– Невже ти справді хочеш, щоб він тобі освідчився в коханні?

– Ні… – сказала Ґрізельда з більшим ваганням у голосі, аніж здалося мені пристойним.

– Якщо в нього роман із Летицією Протеро…

– Міс Марпл не думає, що в нього з нею роман.

– Міс Марпл може й помилитися.

– Вона ніколи не помиляється. Стара кицька з таким гострим нюхом завжди має слушність. – Вона замовкла на хвилину, а тоді сказала, скоса поглянувши на мене швидким поглядом: – Ти мені віриш, правда ж, віриш? Я маю на увазі те, що між мною і Лоренсом нічого нема.

– Звичайно, вірю, моя люба Ґрізельдо, – з подивом відповів я. – Звичайно, вірю.

Моя дружина підійшла ближче, щоб поцілувати мене.

– Я хотіла б, щоб ти не дозволяв так легко себе ошукати, Лене. Ти готовий повірити кожному моєму слову.

– Мабуть, що так. Але, моя люба, я благаю тебе притримувати свій язик і стежити за тим, що ти кажеш. Ніколи не забувай про те, що ці жінки не мають і крихти гумору й усе сприймають серйозно.

– Чого їм бракує, – сказала Ґрізельда, – то це бодай невеличких аморальних пригод у їхньому житті. Тоді вони не докладали б таких зусиль, щоб знайти їх у житті інших людей.

І з цими словами вона вийшла з моєї кімнати, а я, поглянувши на свого годинника, поквапився зробити кілька візитів, які мав би зробити ще раніше в цей день.

На вечірній службі в середу, як і завжди, людей було мало, і коли я пішов через церкву на вихід, спочатку перевдягнувшись у ризниці, вона була вже порожня, крім однієї жінки, яка стояла, дивлячись угору на одне з вікон. Ми маємо кілька гарних вікон із кольоровим склом, і наша церква варта того, щоб замилуватися нею. Жінка озирнулася, почувши шарудіння моїх кроків, і я побачив, що то була місіс Лестрандж.

Ми обоє трохи помовчали, а тоді я сказав:

– Сподіваюся, вам подобається наша невеличка церква.

– Я милувалася вітражем, – сказала вона.

Голос у неї був приємний, низький, з гарною й чітко окресленою вимовою. Вона додала:

– Мені шкода, що ваша дружина не застала вчора мене вдома.

Ми поговорили ще кілька хвилин про церкву. Місіс Лестрандж явно була культурною жінкою, яка дещо знала про історію та архітектуру церкви. Ми вийшли з будівлі разом і пішли по дорозі, бо одна з доріг до церковного дому проминала її будинок.

– Заходьте до мене, будь ласка. І скажіть, якої ви думки про те, що я тут зробила.

Я прийняв запрошення. Дім під назвою Мала Брама раніше належав полковникові, що служив в Індії, і я не міг не відчути полегкості, побачивши, що тут уже немає ані бронзових столів, ані бірманських ідолів. Тепер кімнати були вмебльовані дуже просто, але з винятково вишуканим смаком. Навколо витав дух гармонії й миру.

Але я відчував усе більший і більший подив, міркуючи, що могло привести таку жінку, як місіс Лестрандж, до Сент-Мері-Мід. Вона з такою очевидністю була жінкою світською, що годі було збагнути, чому вона вирішила закопатися в невеличкому селі.

У прозорому світлі її вітальні я отримав нагоду вперше побачити її зблизька.

Це була дуже висока жінка. Вона мала золотаве волосся з відтінком рудого кольору. Брови та вії були в неї чорні чи то від фарби, чи то від природи – я не міг зрозуміти. Якщо, як я насамперед подумав, вона нафарбувалася, то це було зроблено дуже майстерно. Її обличчя, коли воно було спокійне, мало риси сфінкса, і в неї були найдивовижніші очі з тих, які мені доводилося бачити, – вони здавалися майже золотими.

Одягнена була з досконалою елегантністю, відчувалася легкість манер добре вихованої жінки, а проте було в ній щось парадоксальне й загадкове. Помітно було, що ця жінка ховає в собі таємницю. Мені згадалося слово, яке вжила Ґрізельда: «Зловісна». Дурниця, звичайно, але чи така вже дурниця? У моїй свідомості промайнула непрохана думка: «Ця жінка не зупиниться ні перед чим».

Ми розмовляли про цілком нормальні речі: картини, книжки, старі церкви. А проте мене мучила думка, що йшлося про інше, що місіс Лестрандж хоче сказати мені щось зовсім не те. Вона спрямовувала розмову, як мені здалося, на теми, що не мали жодного стосунку до її особистого життя. Вона не згадала ані про свого чоловіка, ані про своїх родичів.

Але протягом усієї нашої розмови в її погляді відчувалося благання. Він нібито промовляв: «Чи можу я довіритися вам? Я хотіла б. Але чи допоможете ви мені?»

Втім зрештою той вираз розтанув, зник – чи, може, то була тільки моя фантазія? У мене виникло відчуття, що моя присутність стала небажаною. Я підвівся й рушив до дверей. Виходячи з кімнати, я оглянувся й побачив, що вона дивиться навздогін мені з розгубленим виразом обличчя, у якому застиг сумнів. Підкоряючись несподіваному імпульсу, я обернувся й підійшов до неї:

– Чи можу я вам чимось допомогти?..

Вона сказала із сумнівом у голосі:

– Це дуже люб’язно з вашого боку…

Ми обоє помовчали. Потім вона сказала:

– Хотіла б я знати. Але це дуже складно. Ні, я не думаю, що хтось може допомогти мені. Але дякую за те, що запропонували свою допомогу.

Ця фраза здалася мені завершальною, і я пішов. Але, йдучи додому, я сушив собі голову. Ми не звикли до таємниць тут, у Сент-Мері-Мід.

На додачу до всіх сьогоднішніх подій на мене було вчинено напад, щойно я встиг зачинити за собою хвіртку. Міс Гартнел притаманне дивовижне уміння нападати на людей, відрізаючи їм усі шляхи до відступу.

– Я вас бачила! – вигукнула вона з важкою іронією в голосі. – І я така збуджена. Зараз ви мені все розкажете!

– Що я вам розкажу?

– Про таємничу леді! Вона вдова чи має десь чоловіка?

– Не знаю. Вона мені не сказала.

– Невже справді? Таж вона просто не могла не згадати про це бодай мимохідь. Схоже, вона мала якусь причину не розповідати про себе.

– Мені так не здалося.

– Он як! Але, як каже наша дорога міс Марпл, ви живете десь поза нашим світом, любий панотче. Скажіть, вона давно знайома з доктором Гейдоком?

– Вона про нього не згадала, тому я нічого не знаю.

– Справді? Але про що ж ви тоді розмовляли?

– Про картини, музику, книжки, – відверто зізнався я.

Міс Гартнел, єдиною темою розмов для якої є питання суто особистого характеру, подивилася на мене підозріливим і недовірливим поглядом.

Скориставшись із того, що вона на мить розгубилася, не знаючи, як їй бути далі, я сказав «на добраніч» і швидко пішов геть.

Я навідав одного зі своїх парафіян у селі й повернувся в церковний дім через садову хвіртку, проминувши на своєму шляху небезпечний паркан, який обгороджував сад міс Марпл. Проте я не бачив, як би вона могла довідатися про мою зустріч із місіс Лестрандж, адже це було вище людських можливостей, тому почував себе у відносній безпеці.

Коли я взяв хвіртку на засув, то мені спало на думку зазирнути до сарайчика в саду, що його молодий Лоренс Реддінґ використовував як майстерню, і на власні очі побачити, як просувається його робота над портретом Ґрізельди.

Я коротко розповідаю тут про речі, які можуть згодитися мені у світлі подальших подій, але торкаюся лише найнеобхідніших подробиць.

Я не мав найменшої підозри, що в сарайчику, можливо, хтось є. Звідти не лунав жоден голос, який би міг мене остерегти, і, думаю, мої власні кроки були зовсім нечутні в густій траві.

Я відчинив двері й розгублено зупинився на порозі. Бо в сарайчику було двоє людей – чоловік і жінка. Чоловік обіймав жінку й палко її цілував.

Ті двоє були художником Лоренсом Реддінґом і місіс Протеро.

Я швидко зачинив двері й відступив до свого кабінету. Там я сів у крісло, закурив люльку й спробував обміркувати ситуацію. Відкриття, яке я зробив, стало справжнім шоком для мене. Тим більше, що моя розмова з Летицією сьогодні пополудні вселила мені майже впевненість у тому, що між нею й молодим чоловіком виникло певне взаєморозуміння. Тим більше, що я був переконаний – вона думає так само. Так чи інак, але не виникло жодних підстав сумніватися: вона не має найменшого уявлення про почуття художника до її мачухи.

Нічогенький собі клубок. Долаючи внутрішнє роздратування, я віддав належне міс Марпл. Вона не дала себе одурити, а з великою точністю вгадала, як розвиваються події. Я хибно витлумачив її багатозначний погляд на Ґрізельду.

Я ніколи не думав, що місіс Протеро може брати якусь участь у цій історії. Місіс Протеро радше справляла на мене враження дружини Цезаря – спокійна, врівноважена жінка, яку ніхто не запідозрив би в глибоких почуттях.

Я саме дійшов до цієї точки у своїх роздумах, коли стук у засклені двері мого кабінету повернув мене до реальності. Я підвівся на ноги й підійшов до них. За дверима стояла місіс Протеро. Я відчинив двері, і вона увійшла, не чекаючи запрошення з мого боку. Вона перетнула кімнату, важко відсапуючись, і впала на канапу.

У мене виникло враження, що я ніколи не бачив її раніше. Спокійна жінка з урівноваженим характером, яку я знав раніше, кудись зникла. На її місці сиділо засапане створіння з розпачем у погляді. Уперше до мене дійшло, що Анна Протеро – дуже вродлива жінка.

Вона була шатенкою з блідим обличчям і глибоко посадженими сірими очима. Вона розчервонілася, і груди їй здіймалися від напруженого дихання. Я мав таке враження, ніби статуя раптово повернулася до життя. Я закліпав очима перед таким перетворенням.

– Я визнала за ліпше прийти до вас, – сказала вона. – Ви все бачили, так?

Я кивнув.

Вона мовила дуже спокійним голосом:

– Ми кохаємо одне одного…

Я не сказав нічого, і вона додала:

– Думаю, наша поведінка здається вам дуже аморальною.

– А ви чекаєте, я вам скажу щось інше, місіс Протеро?

– Ні… ні. Думаю, що ні.

Я продовжив, намагаючись говорити якнайлагіднішим голосом:

– Ви жінка одружена…

Вона урвала мене:

– О, я знаю, я це знаю! Ви ж не думаєте, що я не нагадувала собі про це безліч разів?! Я не така вже погана жінка, справді не дуже погана. І взаємини між нами не зайшли так далеко, як ви, можливо, собі уявляєте.

– Радий це почути, – сказав я серйозним голосом.

Вона досить боязко запитала:

– Ви скажете моєму чоловікові?

Я досить сухо їй відповів:

– Існує загальна думка, що священик неспроможний поводитися, як джентльмен. Це неправда.

Вона подивилася на мене із вдячністю.

– Я така нещасна. О, так жахливо нещасна. Я просто не можу жити далі так, як живу. І я не знаю, що мені робити, – її голос піднявся зі злегка істеричною нотою в ньому. – Ви собі не уявляєте, на що схоже моє життя. Я страждала з Луцієм від самого початку. Жодна жінка не може почуватися з ним щасливою. Я хочу, щоб він помер… Це жахливо, але я справді так хочу… Я в розпачі. Повірте мені, я справді в розпачі.

Вона підхопилася на ноги й визирнула в засклені двері.

– Що то було? Мені щось почулося. Може, то був Лоренс?

Я підійшов до засклених дверей, що їх забув як слід причинити. Вийшов назовні й подивився в сад, але не побачив там нікого. Проте я був майже впевнений – мені теж щось почулося. Чи, можливо, мене до цього схилила її переконаність.

Коли я повернувся до кімнати, вона сиділа, нахилившись уперед і низько опустивши голову. Вона була картиною розпачу. Вона знову повторила:

– Я не знаю, що мені робити. Я не знаю, що мені робити.

Я підійшов і сів поруч із нею. Мовив ті речі, що їх, як я думав, було моїм обов’язком говорити, і намагався, щоб мої слова звучали з достатньою переконливістю, хоч пам’ять докірливо нагадувала мені: сьогодні ж таки вранці я вголос заявив, що світ став би набагато кращим, якби полковника Протеро не було в ньому.

Насамперед я просив її утриматися від будь-яких необміркованих дій. Покинути дім і свого чоловіка було б надзвичайно серйозним кроком.

Не думаю, що вона зі мною погодилась. Я жив достатньо довго на світі і знаю: переконувати закохану людину нехай там у чім – означає марнувати свої зусилля, але я тішив себе надією, що мої слова принесли їй бодай невеличку розраду.

Коли вона підвелася, то подякувала мені й пообіцяла обміркувати все те, що я сказав.

Проте, коли вона пішла, мене охопило досить кепське відчуття. Я зрозумів, що досі хибно оцінював характер Анни Протеро. Вона вразила тепер мене як жінка відчайдушна, як той різновид жінки, котра не зупиниться ні перед чим, якщо її емоції будуть розбуджені. І ось вона розпачливо, дико й божевільно закохалася в Лоренса Реддінґа – чоловіка, на кілька років молодшого, ніж вона. Мені це не сподобалося.

Розділ четвертий

Я зовсім забув, що ми сьогодні запросили Лоренса Реддінґа на обід. Коли Ґрізельда забігла до мого кабінету й висварила мене, нагадавши, що залишаються тільки дві хвилини до обіду, а я не готовий, це повідомлення захопило мене цілком зненацька.

– Сподіваюся, усе буде гаразд! – гукнула Ґрізельда мені навздогін, коли я підіймався сходами. – Я обміркувала все те, що ти сказав, під час ланчу і розпорядилася підготувати на обід кілька справді смачних страв.

Я тут хотів би лише мимохідь зауважити, що сьогоднішня трапеза, яка відбулася досить пізно, підтвердила слова Ґрізельди про те, що в неї все виходить набагато гірше, коли вона старається, аніж тоді, коли ставиться до своїх обов’язків господині дому цілком байдуже. Меню було вельми амбітним у своєму задумі, і Мері, здавалося, відчувала якусь хворобливу втіху, зі злостивою винахідливістю подбавши про те, щоб недосмажені страви чергувалися з пересмаженими. Устриць, які Ґрізельда замовила і які, здавалося, було неможливо ані недосмажити, ані пересмажити, бо їх подавали на стіл сирими, ми, на жаль, не змогли скуштувати, бо в домі не знайшлося жодного інструменту, який би міг їх відкрити, і це з’ясувалося тільки тоді, коли їх уже треба було їсти.

Я сумнівався, що Лоренс Реддінґ прийде до нас обідати – адже знайти якийсь привід, щоб не з’явитися, йому було б зовсім неважко.

Проте він прийшов із належною пунктуальністю, і ми четверо посідали за стіл. Лоренс Реддінґ – чоловік, безперечно, привабливий. Він має приблизно років тридцять віку. Волосся в нього темне, але очі блискучого, майже осяйного синього кольору. Він належить до тих молодих людей, які все роблять добре. Він успішно грає в різні ігри, влучно стріляє, з нього добрий актор-аматор, і він здатен розповісти надзвичайно цікаву історію. Він може організувати будь-яку вечірку. Гадаю, у нього в жилах ірландська кров. Він аж ніяк не справляє враження типового художника. А проте, я думаю, він розумний живописець у сучасному стилі. Щодо мене, то я знаю про живопис дуже мало.

Було б цілком природно, якби на сьогоднішній обід він прийшов дещо стриманим і замкненим у собі. Проте він поводився з цілковитою невимушеністю. Думаю, ані Ґрізельда, ані Денніс не помітили нічого дивного в його поведінці. Мабуть, і я нічого не помітив би, якби не знав наперед, що сталося в тому сарайчику, який ми називаємо художньою майстернею.

Ґрізельда й Денніс були напрочуд веселі – вони безперервно жартували на тему доктора Стоуна та міс Крем, тему Головної Плітки в нашому селі. Несподівано я з болем усвідомив, що Денніс за віком набагато ближчий до Ґрізельди, аніж я. Він називав мене дядьком Леном, а її – Ґрізельдою. Це відкриття наповнило мене відчуттям самотності.

Думаю, мені неабияк зіпсувало настрій те, що я відкрив про місіс Протеро. Не можу сказати, що я часто поринаю в такі думки, адже ні до чого доброго вони не приводять.

Ґрізельда й Денніс заходили іноді дуже далеко у своїх жартах, але в мене не вистачало духу зупинити їх. Мені завжди було прикро усвідомлювати, що сама присутність священика стримує людей від невимушених розмов.

Лоренс брав активну участь у їхній веселій бесіді. Проте я відчував, що його погляд постійно ковзав туди, де сидів я, і тому не здивувався, коли після закінчення обіду він увійшов за мною до мого кабінету.

Коли ми опинилися наодинці, його поведінка змінилася.

– Ви відкрили нашу таємницю, сер, – сказав він. – Що ви збираєтесь із нею робити?

Я міг говорити набагато відвертіше з Реддінґом, аніж говорив із місіс Протеро, і я скористався з цієї нагоди. Він сприйняв мої слова дуже добре.

– Звичайно, – сказав він, коли я закінчив, – ви зобов’язані говорити саме те, що мені сказали. Ви – священик. Я аж ніяк не хочу принизити вас цим твердженням. Правду кажучи, я розумію, що ви маєте цілковиту слушність. Але те, що відбувається між Анною і мною, – це не зовсім звичайна річ.

Я сказав йому, що люди промовляють такі слова від першопочатку часів, і дивна маленька усмішка скривила йому губи.

– Ви хочете сказати, кожен думає, що його історія унікальна? Може, і так. Але одному ви повинні повірити.

Він запевнив мене, що досі «між ними не було нічого поганого». Анна, сказав він, – це одна з найщиріших і найвірніших жінок із тих, які існують на світі. Але що станеться далі, йому невідомо.

– Якби це відбувалося в романі, – похмуро сказав він, – то старий помер би – і то був би чудовий вихід для всіх.

Я сказав йому кілька докірливих слів.

– О, я зовсім не мав на увазі, що хочу штрикнути його ножем у спину, хоч був би глибоко вдячний кожному, хто так би зробив. Немає у світі такої людини, яка сказала б добре слово про нього. Я, можна сказати, здивований, що перша місіс Протеро не порішила його. Я зустрічався з нею кілька років тому, і вона здалася мені жінкою, яка на це здатна. Одна з тих небезпечних жінок, які вміють приховати свої емоції в собі. Він біситься й лютує, повсюди влаштовує скандали, він підлий, як диявол, а таку паскудну вдачу, як у нього, годі знайти. Ви не можете собі уявити, щó довелося витерпіти від нього Анні. Якби я мав у кишені бодай кілька пенні, то давно вивіз би її звідси.

І тоді я заговорив із ним дуже відверто. Я попросив його покинути Сент-Мері-Мід. Залишаючись тут, він тільки погіршить нещасливу долю Анни Протеро, яка справді гірко страждає. Люди почнуть базікати, їхні балачки дійдуть до вух полковника Протеро – і її становище стане зовсім нестерпним.

Лоренс запротестував:

– Ніхто нічого про це не знає, крім вас, отче.

– Мій любий хлопче, ви недооцінюєте детективний інстинкт сільського життя. У Сент-Мері-Мід кожному відомо все про ваші найінтимніші справи. В Англії не знайдеш детектива, кращого за стару панну непевного віку, яка має необмежене дозвілля.

Але він заперечив, що в їхньому випадку все гаразд. Усі думають, він залицяється до Летиції.

– А вам не спадало на думку, – запитав я, – що й Летиція може думати так само?

Це припущення неабияк його здивувало. Летиції до нього байдужісінько – заперечив він. Він переконаний у цьому.

– Вона дивна дівчина, – сказав він. – Схоже, вона завжди витає в якихось мріях, але під ними, я думаю, міркує досить практично. Гадаю, уся її замріяність – лише поза. Летиція чудово знає, що вона робить і що їй треба робити. І їй притаманна риса якоїсь дивної мстивості. Дивне в ній те, що вона ненавидить Анну. Вона терпіти її не може. А проте Анна завжди була янголом у стосунку до неї.

Річ не в тому, що я повірив його словам. В уявленні закоханих молодиків їхня кохана завжди поводиться мов янгол у всіх ситуаціях життя. Проте, за всіма моїми спостереженнями, Анна справді ставилася до своєї падчерки лагідно й справедливо. Я сам був неабияк здивований гіркотою, яку відчув у тоні Летиції в той день.

Ми мусили урвати свою розмову на цьому, бо Ґрізельда й Денніс вдерлися до мого кабінету й сказали, що я не повинен налаштовувати Лоренса поводитися, як старий зануда.

– О Господи! – вигукнула Ґрізельда, падаючи в крісло. – Як мені хочеться, щоб тут сталася якась несподіванка. Убивство або принаймні пограбування.

– Я не думаю, що тут є що пограбувати, – сказав Лоренс, намагаючись підлаштуватися під її настрій. – Хіба що ми вкрадемо вставні щелепи міс Гартнел.

– Вони клацають жахливо, – сказала Ґрізельда. – Але ви помиляєтеся, що тут нема чого пограбувати. У Старій Садибі є чудове старе срібло. Чудові сільнички, і чаша Карла Другого, і багато чого подібного. Вартістю в кілька тисяч фунтів, я думаю.

– Старий, либонь, підстрелить вас зі свого армійського револьвера, – сказав Денніс. – І зробить це з превеликою втіхою.

– А в мене є пістолет «маузер», – сказав Лоренс.

– Справді? Як цікаво! А навіщо він вам?

– Сувенір із війни, – коротко відповів Лоренс.

– Старий Протеро показував сьогодні своє срібло Стоуну, – повідомив Денніс. – Старий Стоун прикидався, ніби це йому надзвичайно цікаво.

– Я чула, вони посварилися за курган, – сказала Ґрізельда.

– О, вони вже помирилися, – сказав Денніс. – А проте я не можу собі уявити, що люди сподіваються викопати з того кургану.

– Старий Стоун вельми мене дивує, – сказав Лоренс. – Він буває якийсь дуже неуважний. Іноді виникає враження, що він нічого не тямить у своїй професії.

– Це кохання, – сказав Денніс. – Чарівна Крем, тобі пряма дорога в гарем. Твої зуби білі й наповнюють мене захватом. Прилинь до мене, стань моєю нареченою. І в «Синьому кабані», в одній зі спалень…

– Годі, Деннісе, – сказав я.

– Ну, то гаразд, – сказав Лоренс. – Мені пора йти. Дуже вам дякую, місіс Клемент, за чудовий вечір.

Ґрізельда й Денніс пішли його проводжати. Денніс повернувся до кабінету сам-один. Щось, певно, сталося, бо мій небіж був сердитий і роздратований. Він блукав по кімнаті, спохмурнілий, і кóпав меблі.

Наші меблі такі обшарпані, що навряд чи їх можна більше пошкодити, проте я наважився висловити несміливий протест.

– Даруйте, – вибачився Денніс.

Він помовчав хвилину, а тоді раптом вибухнув:

– Якою безглуздою є ця плітка!

Я був трохи здивований.

– Ти про що? – запитав я.

– Я не знаю, чи повинен вам казати, – засумнівався він.

Мій подив усе зростав.

– Це так гидко, так неприємно, – знову озвався Денніс. – Блукати повсюди й розповідати плітки. Навіть не розповідати, а лише натякати. Ні, пробачте, я прокляв би себе, якби вам розповів! Це надто гидко.

Я подивився на нього з цікавістю, але наполягати далі не став. Хоч мені справді було дуже цікаво. Денніс не мав звичаю брати щось так близько до серця.

У цю хвилину увійшла Ґрізельда.

– Щойно зателефонувала міс Везербі, – сказала вона. – Місіс Лестрандж вийшла з дому о чверть на дев’яту й досі не повернулася. Ніхто не знає, куди вона пішла.

– А чому хтось має про це знати?

– Бо вона пішла не до доктора Гейдока. Міс Везербі це знає, бо телефонувала міс Гартнел, яка живе по сусідству з ним, і вона не могла б її не побачити.

– Для мене справжня таємниця, – сказав я, – як люди примудряються їсти в цьому селі. Певно, вони їдять, стоячи біля вікон і тримаючи тарілку в руках, аби нічого не проґавити.

– І це ще далеко не все, – сказала Ґрізельда голосом, що тремтів від утіхи. – Вони вже розвідали ситуацію в «Синьому кабані». Доктор Стоун і міс Крем живуть у сусідніх кімнатах, але, – і вона врочисто помахала вказівним пальцем, – спільних дверей між ними нема!

– Уявляю розчарування, яке їх спіткало, – сказав я.

Ґрізельда весело засміялася.

Четвер почався погано. Дві дами з моєї парафії надумали посваритися через церковне декорування. Мене покликали, щоб я розмирив двох жінок середнього віку, які буквально тремтіли від люті. Це було б досить цікаве явище, якби воно не завдавало обом стільки болю.

Потім мені довелося висварити двох хлопчиків із хору за те, що ті не переставали смоктати цукерки під час служби Божої, і мене опанувало прикре відчуття, що я не віддавав своїй справі стільки серця, скільки мав би віддавати.

Потім наш органіст, який є надзвичайно вразливим, на щось образився, і я мусив його заспокоювати.

Крім того, четверо моїх бідніших парафіян відкрито повстали проти міс Гартнел, яка кипіла гнівом, коли прийшла повідомити мені про це.

Уже йдучи додому, я зустрів полковника Протеро. Він був у пречудовому гуморі, бо щойно засудив трьох браконьєрів у своїй ролі мирового судді.

– Рішучість! – вигукнув він своїм гучним голосом. Він трохи глухий, тому в розмові підвищує голос, як це властиво більшості глухих людей. – Ось що нам треба сьогодні – рішучість! Зараз я вам наведу приклад. Той мерзотник Арчер учора вийшов із в’язниці й заприсягся помститися мені, як я довідався. Нахабний сучий син. «Люди, яким погрожують, довго живуть», – так говорить давнє прислів’я. Я покажу йому, що означає помста, коли наступного разу він набереться нахабства полювати на моїх фазанів. Слабкість! Ми всі сьогодні виявляємо слабкість! Ми неспроможні покарати негідника так, як він того заслуговує. Вас завжди закликають пам’ятати про те, що він має дружину й дітей. Клята нісенітниця. Дурниці. Чому чоловік має уникнути відповідальності за свої вчинки, якщо він скиглить, згадуючи про свою жінку й дітей? Для мене все одно, хто ти такий, – доктор, адвокат, священик, браконьєр, безнадійний пияк, – але якщо тебе спіймали на порушенні закону, то нехай закон тебе покарає. Ви зі мною згодні, я в цьому переконаний.

– Ви забуваєте про те, що моє покликання спонукає мене шанувати одну якість над усіма – якість милосердя, – відповів йому я.

– Щодо мене, то я чоловік справедливий. Ніхто цього заперечувати не стане.

Я промовчав, і він різко мене запитав:

– Чому ви не відповідаєте? Про що ви думаєте, чоловіче?

Я завагався, але потім вирішив заговорити.

– Я думаю про те, – сказав я, – що коли настане мій смертний час, мені буде шкода, якщо я не зможу нічим похвалитися, крім того, що був справедливим. Адже це може означати, що й до мене поставляться лише справедливо.

– Ет! Чого нам бракує, то це бойового духу в християнстві. Я завжди виконував свій обов’язок, так мені здається. Та годі про це. Я прийду до вас сьогодні ввечері, як і пообіцяв. Але ми зустрінемося не о шостій, як домовлялися, а на чверть години пізніше. О шостій п’ятнадцять, якщо ви нічого не маєте проти. Я маю зустрітися з одним чоловіком у селі.

– О шостій п’ятнадцять мене цілком влаштовує.

Він змахнув своїм ціпком і пішов геть. Обернувшись, я мало не зіткнувся зі своїм помічником Госом. Він здався мені зовсім хворим сьогодні. Я хотів лагідно висварити його, бо він припустився деяких похибок у своїй службі, але, побачивши його бліде напружене обличчя, зрозумів: він почуває себе дуже зле.

Я сказав йому про це, але він став заперечувати, хоч і не вельми енергійно. Зрештою він зізнався, що йому й справді недобре, і прийняв мою пораду піти додому й лягти в ліжко.

Я поквапно з’їв ланч і пішов зробити кілька візитів. Ґрізельда поїхала до Лондона дешевим поїздом, який ходив у четвер.

Повернувся додому десь за чверть години до четвертої, маючи намір накидати бодай обриси недільної проповіді, але Мері сказала мені, що містер Реддінґ чекає мене в кабінеті.

Я побачив, що він ходить туди-сюди зі стурбованим обличчям. Він здавався блідим і змученим.

Коли я увійшов, він рвучко обернувся до мене.

– Знаєте, сер, я багато думав про те, що ви мені сказали вчора. Я не спав усю ніч, міркуючи над вашою порадою. Ви маєте рацію. Я повинен із цим порвати й тікати звідси.

– Мій любий хлопче, – сказав я.

– Ви мали слушність, коли сказали про те, що діється з Анною. Я лише побільшую її нещастя, залишаючись тут. Вона надто порядна жінка, щоб дозволити мені щось іще. Я бачу, що повинен розлучитися з нею. Я й так надто ускладнив її життя, а воно й без того було тяжке. Допоможи мені, небо.

– Бачу, ви прийшли до єдиного можливого рішення, – сказав я. – Я знаю, вам тяжко ухвалити його, але, повірте мені, воно найкраще з того, що ви маєте.

Я бачив: він вважає, що так легко говорити людині, яка не дуже добре собі уявляє, про що їй розповідають.

– Ви подбаєте про Анну? Вона потребує друга.

– Можете бути певні, я зроблю все, що зможу.

– Дякую вам, сер. – Він міцно потис мені руку. – Ви хороша людина, отче. Я зустрінуся з нею сьогодні ввечері, щоб попрощатися, і я, мабуть, спакуюся й поїду звідси завтра. Немає сенсу продовжувати агонію. Дякую вам за дозвіл скористатися вашим сарайчиком як художньою майстернею. Я шкодую, що не встиг закінчити портрет місіс Клемент.

– Не турбуйтеся про це, мій любий хлопче. До побачення, і нехай Господь вас благословить.

Коли він пішов, я спробував сісти за свою проповідь, але з малим успіхом. Я не міг перестати думати про Лоренса та Анну Протеро.

Я випив філіжанку чаю, холодного й чорного, який мені зовсім не смакував, а о пів на шосту задзвонив телефон. Мені повідомили, що містер Ебот із Нижньої Ферми помирає, і просили, щоб я негайно приїхав.

Я відразу ж зателефонував до Старої Садиби, бо до Нижньої Ферми майже дві милі відстані і я ніяк не міг повернутися на чверть сьомої. Я так і не навчився їздити на велосипеді.

Проте мені сказали, що полковник Протеро щойно виїхав із дому на автомобілі, тож я пішов, попросивши Мері повідомити полковникові, що мене викликали до вмирущого, але я спробую повернутися додому о пів на сьому або трохи пізніше.

Розділ п’ятий

Було ближче до сьомої години, ніж до пів на сьому, коли я наблизився до хвіртки церковного дому, повертаючись звідти, куди мене викликали. Перш ніж я підійшов до неї, вона розчинилася і з неї вийшов Лоренс Реддінґ. Побачивши мене, він завмер на місці, і я був вражений його виглядом. Він був схожий на чоловіка, який перебуває на межі божевілля. Його очі дивилися дивним поглядом, він був смертельно блідий і тремтів та смикався всім тілом.

На мить мені здалося, він п’яний, але я відкинув це припущення відразу.

– Вітаю вас, – сказав я. – Ви знову приходили побачитися зі мною? Пробачте, що мене не було вдома. Але я вже повернувся. Я мушу побачитися з полковником Протеро, щоб переглянути деякі рахунки – але це, я думаю, не займе багато часу.

– Протеро, – сказав він. І раптом засміявся. – Протеро?! Ви хочете побачитися з полковником Протеро?! О, ви скоро його побачите! Богом присягаюся – ви його побачите!

Я витріщився на нього й інстинктивно простяг руку, щоб торкнутися його. Він рвучко відсахнувся від мене.

– Ні! – майже викрикнув він. – Я повинен піти геть – щоб подумати. Я маю подумати. Мушу подумати.

Він зірвався бігти й швидко зник дорогою до села, залишивши мене стояти на місці. Моя перша думка про те, що він вихилив добру порцію якогось міцного трунку, повернулася до мене.

Зрештою я похитав головою й пішов у дім. Парадні двері ми завжди залишаємо відчиненими, проте я натиснув на кнопку дзвінка. Мері вийшла мені назустріч, обтираючи руки фартухом.

– То ви нарешті повернулися, – зауважила вона.

– Полковник Протеро тут? – запитав я.

– Він у кабінеті. Сидить тут від чверті на сьому.

– А містер Реддінґ тут був?

– Він прийшов кілька хвилин тому. Запитав про вас. Я сказала йому, що ви повернетеся додому за кілька хвилин і що полковник Протеро чекає вас у кабінеті, і він сказав, що теж вас почекає, і пішов туди. Він зараз там.

– Ні, його там немає, – сказав я. – Щойно зустрів його на дорозі.

– Ну, то я не чула, щоб він вийшов. У такому разі він тут залишався не довше, як хвилину або дві. Господиня ще не повернулася з міста.

Я неуважно кивнув головою. Мері повернулася на свою кухонну територію, а я пройшов коридором і відчинив двері до кабінету.

Після коридорної темряви проміння вечірнього сонця, яке вливалося до кімнати, примусило мене закліпати очима. Я ступив крок або два вперед і завмер на місці.

Протягом якоїсь хвилини моя свідомість відмовлялася сприймати картину, що постала переді мною.

Полковник Протеро лежав, розкинувши руки, на письмовому столі в жахливо неприродній позі. На столі біля його голови стояла калюжа червоної рідини, що капала на підлогу з жахливим звуком «плюх-плюх-плюх».

Я опанував себе й підійшов до нього. Його шкіра на дотик була холодна. Рука, яку я підняв, безживно впала назад. Чоловік був мертвий – йому прострелили голову.

Я пішов до дверей і покликав Мері. Коли вона прийшла, я наказав їй бігти так швидко, як тільки зможе, і привести сюди доктора Гейдока, який жив на розі вулиці. Я сказав їй, що в нас стався нещасливий випадок.

Потім я зачинив двері кабінету й став чекати, коли прийде лікар.

На щастя, Мері застала його вдома. Гейдок – дуже порядний чоловік, високий, стрункий, міцний, із чесним, суворим обличчям.

Його брови підскочили вгору, коли я мовчки показав йому через кімнату. Але, як справжній лікар, він не виявив жодного знаку емоцій. Нахилився над трупом і швидко його оглянув. Потім випростався й подивився на мене.

– Ну то що? – запитав я.

– Він мертвий-мертвісінький – мертвий уже протягом півгодини, я думаю.

– Самогубство?

– Цілком виключено, чоловіче. Подивіться, у якому місці рана від пострілу. Крім того, якщо він сам себе застрелив, то де зброя?

Справді, ніде нічого подібного не було.

– Нам не слід ні до чого тут доторкатися, – сказав Гейдок. – Я ліпше негайно зателефоную в поліцію.

Він підняв слухавку й промовив у неї кілька фраз. Він виклав факти так лаконічно, як тільки зміг, потім поклав слухавку й підійшов туди, де я сидів.

– Справа кепська. Як ви його знайшли?

Я йому пояснив.

– Це… вбивство? – запитав я слабким голосом.

– Схоже на те. Та й що б це зрештою могло бути? Дивна історія. Хто міг затаїти таку злість на старого бідолаху? Звісно, я знаю, мало хто його любив, але людину не часто вбивають лише тому, що її не люблять, отже, йому вельми не пощастило.

– Тут сталася ще одна дивна подія, – сказав я. – Мені сьогодні зателефонували й попросили прийти до вмирущого парафіянина. Коли я туди прийшов, усі були дуже здивовані побачити мене. Хворому було набагато краще, ніж у попередні дні, і його дружина категорично заперечила, що телефонувала мені.

Гейдок насупив брови.

– Це дуже й дуже підозріло. Вас вирішили прибрати з дороги. А де ваша дружина?

– Вона поїхала до Лондона на цілий день.

– А служниця?

– Вона на кухні – у протилежному кінці будинку.

– Де вона не могла почути нічого з того, що відбувалося тут. Паскудні справи. Хто знав, що Протеро ввечері прийде сюди?

– Він кричав про це вранці на вулиці, як завжди, своїм найгучнішим голосом.

– Отже, про це знало все село? Зрештою воно завжди знає про все. Вам часом не відомо, хто мав до нього якісь претензії?

Думка про біле обличчя Лоренса Реддінґа і його вибалушені очі прийшла мені в голову. Мене врятувало від відповіді човгання кроків у коридорі за дверима.

– Поліція, – сказав мій друг і підвівся на ноги.

Нашу поліційну силу уособлював констебль Герст, який мав надзвичайно поважний, але дещо стурбований вигляд.

– Добрий вечір, джентльмени, – привітався він із нами. – Інспектор буде тут через кілька хвилин. Тим часом я мушу виконати його інструкції. Я так розумію, що полковника Протеро знайдено застреленим – у церковному домі?

Він зробив паузу і з холодною підозрою спрямував на мене погляд, який я спробував зустріти з належним виразом свідомої невинності.

Він підійшов до письмового столу і заявив:

– Нічого не торкайтеся, поки прийде інспектор.

Для зручності читачів я подаю план свого кабінету.

Констебль дістав записник, послинив олівець і спрямував очікувальний погляд на нас обох.

Я повторив свою розповідь про те, як натрапив на тіло. Коли він її записав, – а це забрало певний час, – то обернувся до лікаря.

– Йому вистрілили в голову з близької відстані.

– З якої зброї?

– Я не можу сказати остаточно, поки ми не витягнемо кулю. Але з великою певністю припускаю, що куля вилетіла з пістолета малої конструкції – скажімо, з маузера-25.

Я здригнувся, пригадавши свою вчорашню розмову з Лоренсом Реддінґом і його зізнання. Поліційний констебль втупив у мене погляд своїх холодних риб’ячих очей.

– Ви щось сказали, сер?

Я похитав головою. Хай би які підозри виникли в мене, вони були тільки підозрами, і тому я мусив тримати їх при собі.

– Коли, на вашу думку, сталася трагедія?

Лікар завагався на хвилину, перш ніж відповісти. Потім сказав:

– Смерть настала близько півгодини тому. Але не раніше, у цьому можна не сумніватися.

Герст обернувся до мене.

– А служниця щось чула?

– Наскільки мені відомо, вона нічого не чула, – сказав я. – Але ви ліпше запитайте в неї.

Та саме в цю хвилину прибув інспектор Слек, він приїхав на автомобілі з містечка Мач Бенгем, що розташоване за дві милі від нас.

Про інспектора Слека я можу лише сказати, що ніколи не бачив чоловіка, який би з такою енергією намагався поводитися всупереч своєму прізвищу6. Він був темноволосий, з неспокійною і жвавою поведінкою, з чорними очима, які безперервно кліпали. Манери в нього були вкрай нахабними й брутальними.

Він відповів на наші привітання коротким кивком, схопив записник свого підлеглого, уважно його прочитав, пошепки обмінявся з ним кількома словами, потім підійшов до тіла.

– Тут уже, певно, все обмацане і зрушене з місця, – сказав він.

– Я ні до чого не доторкався, – сказав Гейдок.

– І я теж, – сказав я.

Інспектор протягом якогось часу дивився на те, що лежало на столі, й оглядав калюжу крові.

– Ага! – сказав він тоном тріумфу. – А ось і те, що нам треба. Годинник перекинувся, коли полковник упав грудьми на стіл. Він покаже нам час, коли стався злочин. Двадцять дві хвилини на сьому. Коли, ви сказали, жертва померла, докторе?

– Я сказав: близько півгодини тому, але…

Інспектор подивився на свого наручного годинника.

– П’ять хвилин на восьму. Я одержав повідомлення десять хвилин тому, за п’ять хвилин до сьомої. Тіло було знайдене близько чверті до сьомої. Я так розумію, що ви прийшли негайно. Скажімо, ви оглянули труп за десять хвилин до сьомої. Ви визначили термін смерті з точністю майже до хвилини.

– Я не можу вказати, коли сталася смерть, з абсолютною точністю, – сказав Гейдок. – Це приблизна оцінка.

– Але вона у вас досить точна, сер, досить точна.

Я спробував утрутитися до розмови:

– Щодо годинника…

– Пробачте, сер, але я сам поставлю вам запитання, які вважатиму необхідними. У мене мало часу. Тому вимагаю від вас абсолютної мовчанки.

– Так, але я хочу сказати вам…

– Абсолютної мовчанки, – відрубав інспектор, люто глипнувши на мене.

Я дав йому те, що він від мене хотів.

Він усе ще пильно оглядав письмовий стіл.

– Чого він тут сидів? – пробурчав він. – Він хотів написати записку? О, що це таке?

Він тріумфально підняв догори клаптик паперу. Він був такий щасливий своєю знахідкою, що дозволив нам підійти до нього й подивитися на папірець разом із ним.

То був клапоть мого канцелярського паперу, і нагорі стояла цифра 6:20.

– «Шановний Клементе, – так починалася цидулка. – Пробачте, я більше не можу чекати, бо мені треба…»

На цьому слові записка закінчувалася закарлючкою.

– Ясніше очевидного! – вигукнув інспектор Слек із тріумфом у голосі. – Він сідає сюди, щоб написати цидулку, а його ворог тихенько заходить у скляні двері і стріляє в нього, поки він пише. Що тут незрозумілого?

– Я лише хотів вам сказати… – почав я.

– Нічого не кажіть, сер, я не маю коли вас слухати. Зараз я пошукаю сліди.

Він опустився навкарачки й посунув до скляних дверей.

– Я вважаю, ви повинні знати… – вперто правив я своєї.

Інспектор підвівся на ноги. Він сказав із хвилюванням у голосі, але твердо:

– Ми поговоримо про це згодом. А зараз я попрошу вас, джентльмени, покинути приміщення. Будь ласка, вийдіть звідси негайно.

Ми дозволили йому виштовхати нас із кабінету, як дітей. Здавалося, минули години. Але було тільки чверть на восьму.

– Ну, от і все, – сказав Гейдок. – Коли цей самозакоханий осел захоче мене бачити, то скажете йому, нехай приходить до моєї приймальні. До побачення.

– Господиня повернулася, – сказала Мері, на мить з’явившись із кухні. Очі в неї були круглі й схвильовані. – Вона увійшла в дім хвилин п’ять тому.

Я знайшов Ґрізельду у вітальні. Вона здавалася зляканою, але й збудженою.

Я розповів їй про все, і вона уважно вислухала мене.

– Цидулка позначена цифрою 6:20, – закінчив я свою розповідь. – А годинник на столі впав, і стрілки зупинилися на позначці 6:22.

– Он як, – сказала Ґрізельда. – Але ти хіба йому не пояснив, що той годинник ми завжди ставимо на чверть години вперед?

– Ні, не пояснив, – сказав я. – Він не захотів мене слухати. Мої зусилля ні до чого не призвели.

Ґрізельда спохмурніла, вираз обличчя в неї був геть спантеличений.

– Але ж, Лене, це геть заплутує справу, – сказала вона. – Бо коли цей годинник показував двадцять хвилин на сьому, насправді було тільки п’ять хвилин після шостої, а в п’ять хвилин на сьому, я думаю, полковник Протеро ще сюди навіть не прийшов.

Розділ шостий

Ми протягом певного часу сушили собі голову над загадкою годинника, але так до жодного висновку й не дійшли. Ґрізельда сказала, я повинен зробити ще одне зусилля й розповісти про це інспекторові Слеку, але тут мене опанувало відчуття протесту, що його я інакше як ослячою впертістю назвати не можу.

Інспектор Слек повівся зі мною вкрай брутально – і то без будь-якої потреби. Я чекав тієї миті, коли зможу зробити свій цінний внесок у розслідування й поставити його в незручне становище, сказавши тоном лагідного докору:

– Якби ви тоді погодилися вислухати мене, інспекторе Слек…

Я сподівався, він принаймні перекинеться кількома словами зі мною, перш ніж покинути мій дім, але на свій подив почув від Мері, що він уже пішов, замкнувши двері кабінету й наказавши, щоб ніхто не смів туди заходити. Ґрізельда запропонувала піти до Старої Садиби.

– Це, певно, такий жах для Анни Протеро – з поліцією та всім іншим, – сказала вона. – Можливо, я зможу щось зробити для неї.

Я щиро схвалив цей план, і Ґрізельда пішла, отримавши інструкції негайно зателефонувати, якби їй здалося, що я зможу стати там у пригоді або принести розраду котрійсь із жінок.

Я став телефонувати вчителям недільної школи, які мали зібратися в церковному домі на сьому годину сорок п’ять хвилин, щоб опрацювати плани на наступний тиждень. Я подумав, що за тих обставин, які склалися, ці збори буде ліпше відкласти.

Наступним на сцену подій вийшов Денніс, який щойно повернувся з тенісної гри. Той факт, що відбулося вбивство й відбулося воно в церковному домі, схоже, дало йому глибокої втіхи.

– Це ж треба – опинитися на самому місці вбивства! – вигукнув він. – Мені завжди хотілося бути в самому його центрі. Навіщо поліція замкнула кабінет? Чи не підійде туди ключ від якихось інших дверей?

Я заборонив удаватися до будь-яких таких спроб. Денніс підкорився з вельми невдоволеною фізіономією. Випитавши в мене всі подробиці, він вийшов у сад шукати там слідів, весело зауваживши, що нам пощастило. Адже вколошкали тільки старого Протеро, якого ніхто не любив.

Його весела черствість роздратувала мене, але, поміркувавши, я подумав, що, певно, ставлюся з надмірною суворістю до хлопця. У тому віці, у якому перебував Денніс, детективний роман був чимось чи не найцікавішим у житті, а виявивши реальну детективну історію з реальним трупом, так би мовити, на ґанку свого дому, хлопець із цілком нормальною психікою може опинитися на сьомому небі від щастя. Смерть означає дуже мало для хлопця, якому шістнадцять років.

Ґрізельда повернулася додому десь через годину. Вона бачилася з Анною Протеро, прийшовши відразу по тому, як інспектор повідомив їй новину.

Довідавшись, що Анна Протеро востаннє бачила свого чоловіка в селі близько чверті до шостої і що вона не може пролити на подію ніякого світла, інспектор пішов геть, попередивши, що завтра він повернеться для більш серйозної розмови.

– Як на нього, то він був досить делікатним, – сказала Ґрізельда з роздратуванням у голосі.

– Як місіс Протеро сприйняла те, що сталося? – запитав я.

– Ну, знаєш, була досить спокійна, але вона завжди така.

– Атож, – погодився я. – Я не уявляю собі Анну Протеро в стані істерики.

– Звичайно, їй довелося пережити великий шок. Це було по ній видно. Вона подякувала за те, що я прийшла, і сказала, що нічим допомогти їй не можу.

– А як Летиція?

– Її не було вдома – десь грала в теніс. Вона ще не повернулася.

Запала пауза, а тоді Ґрізельда сказала:

– Ти знаєш, Лене, вона справді була дуже спокійна – спокійна аж занадто.

– Це шок, – припустив я.

– Так, мабуть. А проте… – Ґрізельда розгублено насупила брови. – Вона була якоюсь дивною. Не розгубленою, а, я сказала б, нажаханою.

– Нажаханою?

– Так – хоч вона цього й не показувала. Принаймні не хотіла показувати. Але в її очах застиг химерний насторожений погляд. Мені здалося, вона має якесь уявлення про те, хто його вбив. Вона знову й знову запитувала, кого підозрюють.

– Справді? – замислено перепитав я.

– Так, справді. Звичайно, Анна володіє досконалим самовладанням, та було видно, що вона геть вибита з рівноваги. Набагато більше, ніж можна було б припустити, адже ні для кого не таємниця, що вона не була йому дуже віддана. Радше, вона ставилася до нього з відвертою неприязню, якщо шукати між ними якесь почуття.

– Смерть іноді впливає на почуття людини, – сказав я.

– Так, я думаю, що так.

Увійшов Денніс, він був украй схвильований, бо знайшов на одній із клумб відбиток ноги. Він був переконаний, що поліція його не помітила й що виявлення того сліду стане поворотним пунктом розслідування.

Я перебув тривожну ніч. Денніс підхопився на ноги й вибіг із дому, не чекаючи сніданку, щоб «продовжити пошук слідів», так він мені сказав.

А проте не він, а Мері принесла нам найсенсаційнішу вранішню новину.

Ми саме сіли снідати, коли вона вбігла до кімнати з червоними щоками й блискучими очима й звернулася до нас із притаманною їй безцеремонністю.

– Чи повірите ви? Пекар щойно мені сказав. Вони заарештували молодого містера Реддінґа.

– Заарештували Реддінґа? – недовірливо вигукнула Ґрізельда. – Це неможливо. Певно, йдеться про якусь дурну помилку.

– Ніякої помилки бути не могло, мем, – сказала Мері тоном зловтішної радості. – Містер Реддінґ сам прийшов у поліцію й зізнався в убивстві. Учора пізно ввечері. Він увійшов до відділка, кинув на стіл пістолет і сказав: «Це я зробив». Ось так.

Вона подивилася на нас обох, енергійно кивнула головою й повернулася на кухню, задоволена ефектом, який справило на нас її повідомлення. Ґрізельда і я витріщилися одне на одного.

– О, це неправда, – сказала Ґрізельда. – Це не може бути правдою.

Вона звернула увагу на те, що я мовчу, і сказала:

– Лене, ти ж не думаєш, що це правда?

Я не знав, щó їй відповісти. Я сидів мовчки, хоч думки вирували мені в голові.

– Певно, він збожеволів, – сказала Ґрізельда. – Абсолютно збожеволів. Чи, може, ти думаєш, вони оглядали удвох пістолет і він несподівано вистрелив?

– Таке припущення видається мені цілком неймовірним.

– Але полковник загинув унаслідок якогось нещасливого випадку. Бо я не бачу найменшого мотиву до вбивства. Яка реальна причина могла примусити Лоренса вбити полковника Протеро?

Я міг би відповісти на це запитання з достатньою переконливістю, але хотів у міру своїх можливостей уберегти Анну Протеро від будь-яких підозр. Ще залишалася можливість не вплутувати її ім’я в цю справу.

– Не забувай, нещодавно вони дуже посварилися, – сказав я.

– З приводу Летиції та її купального костюма. Але хіба це серйозна причина, адже навіть якби він та Летиція таємно заручилися, він не мав би жодних підстав убивати її батька.

– Ти не знаєш, які факти могли спричинитися до цієї справи, Ґрізельдо.

– То ти віриш у це, Лене?! О, як ти можеш! Я переконана, Лоренс ніколи не зірвав би жодної волосинки з його голови.

– Ти забула, що я зустрів його біля самої хвіртки. Він мав вигляд божевільного.

– Нехай і так! Але вбити він нікого не міг.

– Це також пояснює історію з годинником, – сказав я. – Лоренс, певно, поставив стрілки назад на 6:20 з думкою створити для себе алібі. Ти ж знаєш, що інспектор Слек потрапив у цю пастку.

– Ти помиляєшся, Лене. Лоренс знав, що цей годинник поспішає на п’ятнадцять хвилин. «Наш вікарій не хоче нікуди запізнюватися!» – мав звичай казати він. Лоренс ніколи б не помилився, поставивши стрілки назад, на 6:22. Він поставив би їх на ймовірніший час – скажімо, за чверть до сьомої.

– Він міг не знати, коли Протеро прийшов сюди. Або просто забув, що годинник поспішає.

– Ні, якщо ти замислив убивство, мусиш поставитися з пильною увагою до таких речей.

– Ти нічого не знаєш про це, моя люба, – лагідно заперечив я. – Ти ніколи нікого не вбивала.

Перш ніж Ґрізельда встигла мені відповісти, на стіл, за яким ми снідали, впала тінь і дуже приязний голос сказав:

– Сподіваюся, ви не подумаєте, що я вдерлася до вас нахабно. Прошу вас пробачити мені. Але за тих сумних обставин, які склалися…

Це була наша сусідка – міс Марпл. Ми чемно відповіли, що вона анітрохи нам не заважає, і, почувши ці слова, вона увійшла в засклені двері. Я підсунув для неї стілець. Вона була така збуджена, що її щоки зарожевіли.

– Це жахливо, чи не так? Бідолашний полковник Протеро. Можливо, він був не надто приємним чоловіком і його не дуже любили в селі, але все одно його смерть засмучує. І якщо я не помиляюся, то його застрелили тут, у кабінеті церковного дому, чи не так?

Я відповів їй, що так, вона не помиляється.

– Але ж наш любий панотець не був тут присутній, правда ж? – запитала міс Марпл, звертаючись до Ґрізельди.

Я пояснив їй, де я був.

– Містера Денніса сьогодні тут немає? – запитала міс Марпл, озираючись навкруги.

– Денніс уявив себе детективом-аматором, – сказала Ґрізельда. – Він страшенно збуджений тим, що знайшов слід від ноги на одній із клумб, і, думаю, пішов до поліційного відділка повідомити про свою знахідку.

– О Господи, – сказала міс Марпл. – Така дивна історія і стільки шуму вона наробила! А містер Денніс думає, він знає, хто скоїв убивство. Я думаю, ми всі переконані в тому, що знаємо це.

– Ви вважаєте це очевидним? – запитала Ґрізельда.

– Ні, моя люба, я так не вважаю. Навпаки, я думаю, кожен підозрює когось іншого. Ось чому так важливо мати докази. Я, наприклад, цілком переконана, що знаю, хто це зробив. Але мушу зізнатися, у мене немає щонайменшого доказу. Я знаю, треба бути дуже обережним у тому, що ти кажеш, коли виникають такі ситуації, бо тебе можуть звинуватити в умисному наклепі, чи не так? Тому я налаштувалася бути надзвичайно обережною в розмові з інспектором Слеком. Він надіслав повідомлення, що прийде сьогодні вранці побачитися зі мною, але він щойно зателефонував мені й сказав, що необхідність у нашій зустрічі відпала.

– Думаю, після арешту вона й справді для нього відпала, – сказав я.

– Після арешту? – Міс Марпл нахилилася вперед, її щоки ще більше зарожевіли від збудження. – Я не чула, що відбувся якийсь арешт.

Надто рідко буває, щоб міс Марпл була гірше поінформована, аніж ми, тому я не мав ані найменшого сумніву, що їй усе відомо про подальший розвиток подій.

– Схоже, ми з вами говорили про різні речі, – сказав я. – Атож, арешт відбувся, заарештували Лоренса Реддінґа.

– Лоренса Реддінґа? – Міс Марпл здавалася дуже здивованою. – Я ніколи не подумала б…

Ґрізельда урвала її схвильованим голосом:

– Я не можу повірити в це навіть тепер. Навіть тепер, коли він зізнався.

– Зізнався? – перепитала міс Марпл. – Ви кажете, він зізнався? Диво та й годі! Виходить, я нічого не розуміла!

– Я не можу позбутися відчуття, що то був нещасний випадок або щось подібне, – сказала Ґрізельда. – Тобі так не здається, Лене? Я хочу сказати, той факт, що він сам зізнався в убивстві, веде до такого висновку.

Міс Марпл енергійно нахилилася вперед.

– То він сам зізнався, кажете?

– Так.

– О, – сказала міс Марпл, глибоко зітхнувши. – Я така рада, така дуже рада.

Я з подивом подивився на неї.

– Це свідчить про те, що він щиро розкаявся, – припустив я.

– Розкаявся? – Міс Марпл здавалася вкрай здивованою. – Але ж, любий панотче, ви не можете думати, що він справді винний?

Настала моя черга з подивом витріщитися на неї.

– Але ж, якщо він зізнався…

– То це є очевидним доказом, хіба ні? Я хочу сказати, доказом того, що він цілком непричетний до вбивства.

– Ні, – заперечив я. – Можливо, я геть тупий, але я не бачу цього доказу. Якщо ви не скоїли вбивства, то не розумію, який вам сенс навішувати його на себе.

– О, звісно ж, така причина існує, – сказала міс Марпл. – Вона цілком природна. Для будь-якого вчинку причина існує, хіба ні? А молоді люди мають такі гарячі голови і часто схильні вірити в найгірше.

Вона обернулася до Ґрізельди.

– А ви зі мною згодні, чи не так, моя люба?

– Я… я не знаю, – сказала Ґрізельда. – Не знаю, що тут і думати. Я не можу пояснити, чому Лоренс має поводитися, як круглий ідіот.

– Якби ти бачила його обличчя вчора ввечері… – почав я.

– Розкажіть мені, – попросила міс Марпл.

Я розповів їй, як повернувся вчора додому, і вона уважно вислухала мою розповідь.

Коли я закінчив, вона сказала:

– Я знаю, що іноді міркую по-дурному й не розумію події так, як треба їх розуміти, але й ваш погляд мені здається незрозумілим. Я думаю, якщо молодий чоловік налаштувався вчинити великий злочин, забравши життя у свого ближнього, то він не буде розгубленим і збентеженим після того, як його скоїть. Це буде добре обміркованою й холоднокровною акцією й, хоч убивця може бути трохи схвильованим і може припуститися якоїсь дрібної помилки, я не думаю, щоб він прийшов у стан такого збудження, який ви описуєте. Нелегко уявити себе на місці такої людини, але не бачу, щоб я могла довести себе до нестями.

– Ми не знаємо, якими були обставини, – заперечив я. – Якщо між ними виникла сварка, постріл став наслідком спалаху пристрастей і Лоренс міг бути приголомшений тим, що він учинив. Власне кажучи, я волію думати, що саме це й сталося.

– Я знаю, мій любий містере Клемент, що ми полюбляємо дивитися на речі під багатьма кутами. Але людина мусить бачити факти такими, якими вони є, ви зі мною згодні? І мені не здається, що факти підтримують те витлумачення, яке ви їм хочете накинути. Ваша служниця ясно підтвердила, що містер Реддінґ був у вашому будинку не довше, як дві хвилини, а цього часу замало для виникнення сварки, про яку ви говорите. А крім того, я так розумію, що полковник був застрелений у задню частину голови, коли писав записку, принаймні так повідомила мені моя служниця.

– Це правда, – сказала Ґрізельда. – Схоже, він саме писав цидулку, у якій повідомляв, що більше чекати не може. Цидулка була датована цифрою 6:20, а годинник на столі був перекинутий і зупинився о 6:22, і саме над цим ми з Леном щойно сушили голови в цілковитому нерозумінні.

Вона пояснила, що ми маємо звичку ставити стрілки годинника на чверть години вперед.

– Дуже дивно, – сказала міс Марпл. – Справді дуже дивно. Але сама записка викликає в мене ще більший подив. Я хочу сказати…

Вона замовкла й розглянулася навкруги. Летиція Протеро стояла за вікном. Вона увійшла, кивнувши нам головою і промурмотівши:

– Доброго ранку.

Вона з розгону опустилася в крісло й сказала більш схвильованим тоном, аніж зазвичай:

– Я чула, вони заарештували Лоренса.

– Так, – сказала Ґрізельда. – Це стало для нас великим шоком.

– Я ніколи не думала, що хтось уб’є батька, – сказала Летиція. Вона вочевидь пишалася тим, що не висловлює ані горя, ані будь-яких людських почуттів. – Хоча чимало людей хотіли б його пристукнути, я в цьому не сумніваюся. Були часи, коли мені хотілося зробити це самій.

– Ти не хочеш чогось поїсти або випити, Летиціє? – запитала Ґрізельда.

– Ні, дякую. Я прийшла тільки довідатися – чи не тут я залишила свого маленького жовтого берета. Думаю, я забула його вчора в кабінеті.

– Якщо ти його забула, то він досі там, – сказала Ґрізельда. – Мері ніколи нічого не прибирає.

– Я піду подивлюся, – сказала Летиція, підводячись на ноги. – Пробачте, що потурбувала вас, але я маю звичай забувати все, що ношу на голові.

– Боюся, ви не зможете зараз його забрати, – сказав я. – Інспектор Слек замкнув кабінет.

– О, який зануда! А ми не зможемо проникнути туди через засклені двері?

– Боюся, ні. Вони замкнені зсередини. Але ж, Летиціє, жовтий берет навряд чи личитиме вам за тих обставин, які склалися.

– Ви маєте на увазі жалобу й усе таке? Я не стану клопотати собі голову через траур. Я думаю, це напрочуд архаїчний звичай. Прикро, що так сталося з Лоренсом, атож, дуже прикро.

Вона підвелася на ноги і стояла, неуважно хмурячись.

– Я думаю, усе сталося через мене та через мій купальний костюм. Така дурна вийшла історія…

Ґрізельда розкрила рота й хотіла щось сказати, але з якихось лише їй відомих міркувань знову його закрила.

Дивна усмішка скривила губи Летиції.

– Я гадаю, мені треба піти додому й повідомити Анну про арешт Лоренса, – сказала вона лагідним тоном.

Вона пішла. Ґрізельда обернулася до міс Марпл.

– Чому ви наступили мені на ногу?

Стара дама усміхнулася.

– Мені здалося, ви хотіли щось сказати, моя люба. А часто буває ліпше дозволити, щоб події розвивалися самі собою. Навряд чи ви розумієте, що ця дитина далеко не така неуважна й безневинна, яку вдає із себе. Вона має дуже чіткі ідеї й діє так, як вони підказують.

Мері гучно постукала у двері їдальні й відразу увійшла.

– Що там сталося? – запитала Ґрізельда. – І пора тобі вже запам’ятати, Мері, що у двері стукати не слід. Я вже не раз казала тобі про це.

– Я подумала, ви, можливо, чимось надто заклопотані, – сказала Мері. – Прийшов полковник Мелчет. Хоче поговорити з хазяїном.

Полковник Мелчет – головний констебль нашого графства. Я відразу підвівся на ноги.

– Я не наважилася залишити його в холі, тому провела до вітальні, – провадила Мері. – Прибрати зі столу?

– Ні, поки що не треба, – сказала Ґрізельда. – Я подзвоню.

Розділ сьомий

Полковник Мелчет був невисоким елегантним чоловічком, що мав дивну манеру раптово й несподівано форкати носом. У нього було руде волосся й досить гострі блакитні очі.

– Доброго ранку, панотче, – сказав він. – Прикра історія, чи не так? Бідолашний старий Протеро. Хоч не скажу, що він подобався мені. Звісно, не подобався, та й нікому він не подобався. Для вас він теж становив проблему. Сподіваюся, ваша дружина не вельми переживає?

Я сказав, що дружина пережила цей випадок як годиться.

– От і гаразд. Не велика радість, коли у вашому домі когось убивають. Мушу зізнатися, молодий Реддінґ мене здивував, учворивши те, що він учворив. Ніякої пошани до чужих почуттів.

Невтримне бажання зареготати охопило мене, але полковник Мелчет, схоже, не бачив нічого дивного в тому, що вбивця повинен зважати на почуття людей, які його оточують, і я стримався.

– Мушу зізнатися, я був трохи розгублений, коли почув, що той хлопець прийшов до поліції і зізнався в убивстві, – провадив полковник Мелчет, опускаючись на стілець.

– Як це, власне, сталося?

– Учора, близько десятої вечора. Хлопець забіг до відділка, кинув на стіл пістолет і заявив: «Ось я перед вами. Я це зробив». Десь приблизно так.

– Він якось пояснив мотив свого вчинку?

– Майже ні. Його, звісно, попередили про відповідальність за надання неправдивих відомостей. Але він тільки засміявся. Сказав, що він прийшов побачитися з вами й застав у вас Протеро. Вони посварилися, і він застрелив його. Не став розповідати про те, чому між ними виникла сварка. Послухайте-но мене, Клемент, – лише між нами двома, – вам щось про це відомо? До мене дійшли чутки про те, ніби йому було заборонено приходити в дім, і все таке. У чому була річ – він звабив його дочку чи щось інше? Ми не хочемо залучати дівчину більшою мірою, аніж це буде потрібно для прояснення справи. То в чому була проблема?

– Дівчина тут зовсім ні до чого, – сказав я. – Повірте мені, це було щось зовсім інше, але поки що я не можу сказати більше на цьому етапі розслідування.

Він кивнув головою й підвівся на ноги.

– Я радий це чути. Адже чого лишень не базікають. У нашій частині світу існує надто багато жінок. Гаразд, я мушу йти. Мені треба побачитися з Гейдоком. Він одержав кілька викликів, але тепер він уже має бути вдома. Не стану від вас приховувати, мені шкода, що таке сталося з Реддінґом. Він завжди здавався мені дуже пристойним молодиком. Можливо, вони придумають якесь виправдання для нього. Тяжкі спогади про війну, контузія від снарядного вибуху чи щось подібне. Якщо не знайдеться якийсь інший адекватний мотив. Ну, мені пора йти. Ви хочете піти зі мною?

Я сказав, що дуже хочу, і ми вийшли з дому разом.

Будинок Гейдока стоїть поруч із моїм. Його слуга сказав, що доктор щойно прийшов, і провів нас до їдальні, де Гейдок уже сидів перед тарілкою з яєшнею й беконом, над якою клубочилася пара. Він привітав мене дружнім кивком голови.

– На жаль, мені довелося негайно їхати. Термінові пологи. Більшу частину ночі я присвятив вашій справі. Я дістав для вас кулю.

Він посунув по столу невеличку коробку. Мелчет роздивився кулю.

– Нуль двадцять п’ять?

Гейдок кивнув головою.

– Я прибережу технічні деталі для розслідування, – сказав він. – Зараз вам треба знати тільки те, що смерть була миттєвою. Дурний молодик, навіщо йому було вбивати старого? Але надзвичайно дивно, що ніхто не почув пострілу.

– Так, – погодився Мелчет. – Це й мене дуже дивує.

– Вікно кухні виходить на протилежний бік дому, – сказав я. – Якщо двері кабінету, двері до буфетної і двері до кухні зачинені, я сумніваюся, що можна було б щось почути, до того ж у домі не було нікого, крім служниці.

– Гм… – сказав Мелчет. – Це дивує однаково. Я себе запитую, чи стара леді – як пак її звуть – міс Марпл нічого не почула. Скляні двері до кабінету були відчинені.

– Може, вона й почула, – сказав Гейдок.

– Не думаю, – відповів я. – Вона щойно до нас приходила й нічого про це не згадала, а вона, безперечно, згадала б, якби їй було що розповісти.

– Вона могла почути звук пострілу й не звернути на нього уваги – подумала б, що то вихлоп автомобіля.

Мене вразило, що сьогодні Гейдок набагато веселіший і добродушніший, ніж учора. Він здавався чоловіком, який намагається приборкати свій надзвичайно добрий настрій.

– А що, як пістолет був із глушником? – запитав він. – Це цілком імовірно. Тоді ніхто нічого не почув би.

Мелчет похитав головою.

– Слек нічого подібного не знайшов і звернувся з таким запитанням до Реддінґа, і Реддінґ спочатку взагалі не зрозумів, про що йдеться, а потім категорично заперечив, що користувався чимось подібним. І я думаю, йому цілком можна повірити, адже він не мав ніякої причини брехати.

– А таки й справді не мав, от бідолаха.

– Клятий молодий йолоп, – сказав полковник Мелчет. – Пробачте мені за грубість, Клемент. Але він таки справді йолоп. Я не можу звикнути до того, щоб уявити його в ролі вбивці.

– Він мав якийсь мотив? – запитав Гейдок, зробивши останній ковток кави й відсунувши свій стілець.

– Він сказав, вони посварилися, він скипів і сам не знає, як вистрелив у полковника.

– Сподівається, йому це зарахують як ненавмисне вбивство, так? – лікар похитав головою. – Така гіпотеза не тримається купи. Він підкрався до полковника ззаду, коли той писав цидулку, і вистрелив йому в голову. Хіба це схоже на сварку?

– Та він просто не мав часу для сварки, – сказав я, пригадавши слова міс Марпл. – Він би витратив весь свій час для того, щоб підкрастися до нього, застрелити його, перевести стрілки годинника назад на 6:20 і вибігти з дому. Я ніколи не забуду його обличчя, коли я зустрів його вже за хвірткою й коли він мені сказав: «То ви хочете побачити Протеро – о, зараз ви побачите його, не сумнівайтеся!» Така дивна поведінка сама собою мала вселити мені підозру про те, що відбулося в домі лише кілька хвилин тому.

Гейдок витріщився на мене.

– Що, ви думаєте, могло там відбутися лише кілька хвилин тому? Коли, на вашу думку, Реддінґ застрелив його?

– За кілька хвилин до того, як я підійшов до дому.

Лікар похитав головою.

– Неможливо. Ніяк неможливо. Він був мертвий набагато довше, ніж ви припускаєте.

– Але ж, чоловіче! – вигукнув полковник Мелчет, – ви самі сказали, що півгодини – приблизна оцінка.

– Півгодини, тридцять п’ять хвилин, двадцять п’ять хвилин, навіть двадцять хвилин – можливо, але менше ніяк. У такому разі тіло було б іще тепле, коли я добувся до нього.

Ми витріщилися один на одного. Обличчя Гейдока змінилося. Воно раптом посіріло й постаріло. Я не міг збагнути, чому воно так змінилося.

– Але подумайте, Гейдок. – Полковник віднайшов свій голос. – Якщо Реддінґ визнає, що застрелив його за чверть до сьомої…

Гейдок підхопився на ноги.

– Я вам кажу, це неможливо! – з люттю викрикнув він. – Якщо Реддінґ каже, що вбив Протеро за чверть до сьомої, то Реддінґ бреше. Нехай котиться все до біса, я лікар і я знаю. Кров у нього вже почала згортатися.

– Якщо Реддінґ бреше… – почав Мелчет.

Він замовк і похитав головою.

– Ліпше ходімо до відділка й поговорімо з ним, – сказав він.

Розділ восьмий

Ми йшли майже мовчки до поліційного відділка. Гейдок трохи відстав і прошепотів до мене:

– Ви знаєте, мені це не подобається. Зовсім не подобається. Тут є щось таке, чого ми не розуміємо.

Він здавався вкрай стурбованим і збитим із пантелику.

Інспектор Слек був у відділку, і незабаром ми опинилися віч-на-віч із Лоренсом Реддінґом.

Він був блідий і напружений, проте цілком стриманий. «Чудово стриманий, – подумав я, – зважаючи на обставини». Мелчет форкав і мугикав, вочевидь нервуючи.

– Послухайте-но мене, Реддінґ, – сказав він. – Я так розумію, ви тут зробили зізнання інспекторові Слеку. Ви зізналися, що прийшли в церковний дім приблизно о чверть за сьому, зустріли там Протеро, посварилися з ним, застрелили його й пішли звідти геть. Я не зачитую ваше зізнання, але переказав вам його суть.

– Так.

– Я хочу поставити вам кілька запитань. Вам уже сказали, що ви можете не відповідати на них, якщо не захочете, без свого адвоката…

Лоренс урвав йому промову:

– Мені немає чого приховувати. Я вбив Протеро.

– Он як! Гаразд, – форкнув Мелчет. – Звідки ви взяли пістолет?

Лоренс завагався.

– Він був у моїй кишені.

– Ви взяли його до церковного дому?

– Атож.

– Навіщо?

– Я завжди ношу його із собою.

Він трохи завагався, перед тим як відповісти, і я був абсолютно переконаний, що він сказав неправду.

– Навіщо ви відвели назад стрілки годинника?

– Стрілки годинника?

Він здавався спантеличеним.

– Так, стрілки показували 6:22.

Вираз страху промайнув на його обличчі.

– А, он ви про що. Так, я змінив час на годиннику.

Несподівано озвався Гейдок:

– Де ви застрелили полковника Протеро?

– У кабінеті церковного дому.

– І в яку частину його тіла ви стріляли?

– Думаю, що в голову. Атож, у голову.

– Ви не зовсім у цьому переконані?

– Якщо ви знаєте, то я не розумію, навіщо запитуєте мене.

Це була не вельми впевнена спроба викрутитися. За дверима почулося шарудіння кроків. Увійшов констебль без шолома з листом у руці.

– Лист для вікарія. На конверті написано, що це дуже термінове повідомлення.

Я розірвав конверта й прочитав:

Благаю, прошу вас, прийдіть до мене. Я не знаю, що мені робити. Те, що сталося, надто жахливо. Я хочу комусь розповісти. Будь ласка, приходьте негайно й приведіть із собою, кого захочете.

Анна Протеро.

Я подивився на Мелчета значущим поглядом. Він зрозумів мій натяк. Ми всі вийшли. Глянувши через плече, я побачив краєчок обличчя Лоренса Реддінґа. Його очі були прикуті до клаптика паперу в моїй руці, і мені навряд чи коли доводилося бачити вираз такого жахливого болю й розпачу на людському обличчі.

Я пригадав, як Анна Протеро, сидячи на моїй канапі, сказала: «Я жінка, доведена до повного розпачу», – і серце мені боляче стислося: тепер я побачив можливу причину героїчного самозвинувачення Лоренса Реддінґа.

– Ви маєте якісь відомості про пересування Реддінґа раніше, протягом дня? – запитав Мелчет, звертаючись до Слека. – Чи є якісь підстави вважати, що він застрелив Протеро раніше, ніж він каже? З’ясуйте це, гаразд?

Він обернувся до мене, і я мовчки подав йому листа від Анни Протеро. Він прочитав його й здивовано випнув губи. Потім обернувся до мене із запитанням у погляді.

– Це те саме, на що ви натякали сьогодні вранці?

– Так. Я тоді не був переконаний, що повинен розповісти про це. Тепер я знаю, що це мій обов’язок.

І я розповів йому про те, що побачив того вечора в сарайчику-майстерні.

Полковник перекинувся кількома словами з інспектором, після чого ми пішли до Старої Садиби. Доктор Гейдок пішов із нами.

Надзвичайно чемний дворецький відчинив нам двері – в його поведінці було саме стільки жалоби, скільки йому годилося мати.

– Доброго ранку, – сказав Мелчет. – Чи не доручите ви покоївці повідомити місіс Протеро, що ми тут і хочемо побачитися з нею? А потім негайно повертайтеся сюди, бо ми хочемо поставити вам кілька запитань.

Дворецький поспішив геть і незабаром повернувся зі словами, що передав наше повідомлення.

– А зараз поговорімо трохи про те, що сталося вчора, – сказав полковник Мелчет. – Ваш хазяїн був присутній на ланчі?

– Так, сер.

– І настрій у нього був такий, як звичайно?

– Наскільки я міг судити, сер, то так.

– Що сталося потім?

– Після ланчу місіс Протеро пішла лягти й відпочити, а полковник пішов до свого кабінету. Міс Летиція поїхала грати в теніс у двомісному автомобілі. Полковник і місіс Протеро випили чай о пів на п’яту у вітальні. На пів на шосту був замовлений автомобіль, щоб відвезти їх до села. Відразу по тому, як вони поїхали, зателефонував містер Клемент, – він вклонився в мій бік, – і я повідомив йому, що вони поїхали.

– Гм, – сказав полковник Мелчет. – Коли містер Реддінґ був тут востаннє?

– У вівторок пополудні, сер.

– Я так розумію, вони посварилися?

– Я так думаю, сер. Полковник наказав мені не пускати в майбутньому містера Реддінґа в дім.

– А ви чули, з якої причини вони сварилися? – запитав полковник Мелчет навпростець.

– Полковник Протеро, сер, мав надзвичайно гучний голос, а надто тоді, коли підвищував його у гніві. Я просто не міг не почути кілька слів із тієї розмови.

– Ви почули досить, щоб зрозуміти причину сварки?

– Я так зрозумів, сер, вони сварилися через портрет, який малював містер Реддінґ, – портрет міс Летиції.

Мелчет щось пробурчав собі під ніс.

– Ви бачили містера Реддінґа, коли він пішов із дому?

– Так, сер, я його провів.

– Він не здався вам розгніваним?

– Ні, сер. Якщо мені дозволено буде так сказати, то він був навіть веселий.

– Он як! А вчора він до вас не приходив?

– Ні, сер.

– А хтось інший приходив?

– Учора ніхто не приходив, сер.

– А позавчора?

– Позавчора пополудні приходив містер Денніс Клемент. І доктор Стоун був тут протягом певного часу. А ввечері приходила леді.

– Леді? – здивовано перепитав Мелчет. – Хто вона була?

Дворецький не міг пригадати її ім’я. То була леді, якої він раніше ніколи не бачив. Так, вона назвала йому своє ім’я, а коли він повідомив, що родина обідає, сказала, що зачекає. Тож він провів її до невеличкої вранішньої вітальні.

Вона прийшла до полковника Протеро, а не до місіс Протеро. Він повідомив про неї полковникові, і полковник пішов до вранішньої вітальні відразу по обіді.

Як довго та леді залишалася в домі? Він вважав, що близько півгодини. Потім полковник сам провів її з дому. Ага! Тепер він пригадав її ім’я. Її звали місіс Лестрандж.

Це було сюрпризом.

– Цікаво, – сказав Мелчет. – Справді дуже цікаво.

Але ми не продовжили цю розмову, бо надійшло повідомлення, що місіс Протеро чекає на нас.

Анна лежала в постелі. Обличчя в неї було бліде, а очі променилися яскравим світлом. Вираз її обличчя спантеличив мене – то був вираз похмурої рішучості. Вона заговорила до мене.

– Дякую, що прийшли так швидко, – сказала вона. – Я бачу, ви зрозуміли, що я мала на увазі, коли сказала, що можете привести із собою, кого захочете.

Вона помовчала.

– Найкраще буде покінчити з цим якнайшвидше, – сказала. Посміхнулася дивною напівпатетичною усмішкою. – Я думаю, ви та особа, якій я повинна все розповісти, полковнику Мелчет. Річ у тому, що це я вбила свого чоловіка.

Полковник Мелчет лагідно сказав:

– Моя люба місіс Протеро…

– О, повірте, це правда. Мабуть, я сказала це надто прямо, але я ніколи не належала до тих жінок, які впадають в істерику хай там із якої причини. Я ненавиділа його вже давно, а вчора його застрелила.

Вона знову опустила голову на подушки й заплющила очі.

– Це все. Я думаю, ви заарештуєте мене й заберете з дому. Я підведуся з ліжка й одягнуся так швидко, як тільки зможу. Зараз я почуваю себе досить зле.

– А чи вам відомо, місіс Протеро, що містер Лоренс Реддінґ уже зізнався в тому, що це він скоїв убивство?

Анна розплющила очі й жваво кинула головою.

– Я знаю. Дурний хлопчисько. Він закоханий у мене, якщо ви не знаєте. Тому він пішов на цей учинок – дуже шляхетний і дуже дурний.

– А він знав, що злочин скоїли ви?

– Так.

– А звідки він це знав?

Вона завагалася.

– Ви йому сказали?

Вона знову завагалася.

– Атож… Я йому сказала.

Вона стенула плечима з видимим роздратуванням.

– Ви не могли б тепер мене покинути? Я все вам сказала. Більше не хочу говорити на цю тему.

– Де ви знайшли пістолет, місіс Протеро?

– Пістолет? Він належав моєму чоловікові. Я взяла його з шухляди його письмового столу.

– Зрозуміло. І ви взяли його із собою, коли пішли до церковного дому?

– Так. Я знала, що він там буде…

– О якій це було годині?

– Це було о шостій годині, можливо, о шостій із чвертю або о шостій годині двадцять хвилин, десь так.

– Ви взяли пістолет для того, щоб застрелити свого чоловіка?

– Ні… Я взяла його для себе.

– Зрозуміло. Але ви пішли до церковного дому?

– Так. Я підійшла до засклених дверей. Голосів не було чути. Я зазирнула досередини. Побачила там свого чоловіка. Щось накотилося на мене – і я вистрелила.

– А потім?

– Потім? Потім я пішла геть.

– І сказали містерові Реддінґу про те, що ви зробили?

Я знову побачив вагання в її погляді, перш ніж вона сказала:

– Так.

– Хто-небудь бачив, як ви підійшли до церковного дому або пішли геть від нього?

– Ні, хоча так. Стара міс Марпл. Я розмовляла з нею протягом кількох хвилин. Вона була у своєму саду.

Вона неспокійно заворушилася на подушках.

– Вам цього не досить? Я все вам розповіла. Чому ви й далі мучите мене?

Доктор Гейдок підійшов до неї і помацав пульс.

Він кивком голови підкликав полковника Мелчета.

– Я залишуся з нею, – пошепки сказав йому він, – поки ви продовжуватимете своє розслідування. Її не можна залишати саму, вона може собі щось зробити.

Мелчет кивнув головою.

Ми вийшли з кімнати й спустилися сходами. Я побачив, як із сусідньої кімнати вийшов худий, схожий на живого трупа чоловік і під впливом несподіваного імпульсу знову піднявся сходами.

– Ви лакей містера Протеро?

Чоловік здався мені здивованим.

– Так, сер.

– Вам відомо, що ваш хазяїн мав пістолет і той лежав десь захований?

– Ні, сер, я ніколи про це не чув.

– Його не було навіть у шухляді письмового столу? Подумайте, чоловіче.

Лакей рішуче похитав головою.

– Я переконаний, сер, що пістолета в нього не було. Я знав би, якби він у нього був. Не міг не знати.

Я поквапився сходами вниз, слідом за іншими.

Місіс Протеро набрехала про пістолет.

Навіщо?

Розділ дев’ятий

Повідомивши в поліційному відділку про результати нашого візиту до Старої Садиби, головний констебль заявив, що тепер він хоче зустрітися з міс Марпл.

– Буде ліпше, якщо ви підете зі мною, панотче, – сказав він. – Я не хочу, щоб якась парафіянка з вашої пастви впала в істерику. Тому прошу підтримати мене своєю заспокійливою присутністю.

Я усміхнувся. Попри свій тендітний вигляд, міс Марпл спроможна витримати натиск будь-якого полісмена або головного констебля з усіх тих, що існують на світі.

– Яка вона? – запитав полковник, коли ми натиснули на кнопку дзвінка. – Чи можна довіряти тому, що вона каже, чи навпаки?

Я поміркував над його словами.

– Я думаю, на неї можна цілком покластися, – сказав я. – Тобто в тому разі, коли вона розповідає про те, що справді бачила. Та коли вона переходить до того, що виникає в її думках, – то вже інша річ. Вона має потужну уяву й систематично думає про кожного найгірше.

– Одне слово, типова стара панна, – сказав Мелчет, засміявшись. – Ну, цю породу мені вже пора знати. Як пригадаю тутешні чаювання, то аж страх бере.

Двері нам відчинила маленька покоївка й провела нас до маленької вітальні.

– Меблів трохи забагато, – сказав полковник Мелчет, озираючись навкруги. – Але здебільшого вони високої якості. Це вітальня справжньої леді, чи не так, Клемент?

Я ствердно кивнув головою, й у цю мить двері відчинилися і перед нами з’явилася міс Марпл.

– Я глибоко жалкую, що довелося потурбувати вас, міс Марпл, – сказав полковник, коли я відрекомендував його, з грубуватою прямотою старого солдата, що, як він вважав, подобається літнім дамам. – Але я повинен виконати свій обов’язок, гадаю, ви мене розумієте.

– О, звичайно, звичайно, – сказала міс Марпл. – Я все розумію. Сідайте, будь ласка. І чи не дозволите ви мені запропонувати вам келишок шеррі-бренді? Домашнього виробництва. За рецептом моєї бабусі.

– Дуже вам дякую, міс Марпл.Це так люб’язно з вашого боку. Але я волію відмовитися. «Не їж і не пий нічого до ланчу» – такий мій девіз. А зараз я хочу поговорити з вами про вчорашню сумну подію – справді дуже й дуже сумну подію. Вона засмутила всіх нас, я в цьому переконаний. Та, можливо, завдяки розташуванню вашого будинку й саду ви зможете розповісти щось цікаве для нас про вчорашній вечір.

– Власне кажучи, я була у своєму садочку вчора, десь від п’ятої години, і, звичайно, звідти я просто не могла не бачити того, що відбувалося на території сусідньої садиби.

– Я так розумію, міс Марпл, що місіс Протеро проминула вас учора ввечері?

– Так, проминула. Я привіталася з нею, і вона висловила захоплення моїми трояндами.

– Ви можете назвати нам час, коли між вами відбулася ця розмова?

– Думаю, десь через хвилину або дві після чверті на сьому. Так, справді. Церковний годинник саме видзвонив чверть на сьому.

– Дуже добре. А що було потім?

– Потім місіс Протеро сказала, що хоче зайти по свого чоловіка в церковний дім, щоб разом із ним повернутися додому. Вона прийшла провулком, як ви, певно, розумієте, й увійшла до церковного дому через задню хвіртку й через сад.

– Вона прийшла провулком?

– Так, я вам покажу.

Сповнена енергії й бажання допомогти, міс Марпл вивела нас у сад і показала провулок, який проходив поза її садом.

– Поперечна стежка з перелазом веде до Старої Садиби, – пояснила нам вона. – Саме нею вони пішли б, якби поверталися додому вдвох. Місіс Протеро прийшла із села.

– Чудово, чудово, – сказав полковник Мелчет. – І вона пішла прямо в церковний дім, ви кажете?

– Так. Я побачила, як вона завернула за дім. Думаю, полковника там ще не було, бо вона майже відразу вийшла й пішла провулком до сарайчика-майстерні – он до тієї будівлі. Тієї, у якій вікарій дозволив містерові Реддінґу обладнати свою художню майстерню.

– Розумію. А ви чули звук пострілу, міс Марпл?

– Тоді я не чула пострілу, – сказала міс Марпл.

– Але ви чули його в інший час?

– Так. Думаю, я чула постріл десь у лісі. Але він пролунав хвилин через п’ять-десять і, як я вже сказала, пролунав у лісі. Принаймні, я так думаю. Він не міг бути… безперечно, він не міг бути…

Несподівано вона замовкла, збліднувши від збудження.

– Так, так, ми ще про це поговоримо, – сказав полковник Мелчет. – Продовжуйте свою розповідь. Місіс Протеро увійшла до майстерні?

– Так, вона увійшла туди й стала чекати. Незабаром містер Реддінґ наблизився провулком від села. Він підійшов до хвіртки церковного дому, роззирнувся довкола…

– І побачив вас, міс Марпл.

– Власне кажучи, він мене не побачив, – відповіла міс Марпл, злегка зашарівшись. – Бо, розумієте, саме в ту хвилину я низько нахилилася, намагаючись вирвати із землі одну з тих паскудних кульбаб, що, як відомо, завдають великої шкоди садовій рослинності. Її так тяжко буває вирвати. І тоді він увійшов у хвіртку й попрямував до майстерні.

– Він не підходив до будинку?

– О, ні! Він пішов прямо до майстерні. Місіс Протеро підійшла до дверей, щоб зустріти його, й обоє зникли всередині тієї будівлі.

Після цього міс Марпл зробила надзвичайно красномовну паузу.

– Можливо, він малював її портрет? – припустив я.

– Можливо, – не стала заперечувати міс Марпл.

– А коли вони звідти вийшли?

– Десь хвилин через десять.

– Це було приблизно о котрій годині?

– Церковний годинник саме видзвонив півгодини. Вони вийшли вдвох із садової хвіртки й пішли провулком, і саме в ту хвилину доктор Стоун підійшов по стежці, яка веде до Старої Садиби, переступив через перелаз і приєднався до них. Усі вони разом попрямували до села. У кінці провулка – так мені здається, але цілковитої переконаності в мене нема – до них приєдналася міс Крем. Я думаю, то була міс Крем, бо таку коротку спідницю більше ніхто не носить.

– Ви, певно, маєте дуже добрий зір, міс Марпл, якщо бачите так далеко.

– Я спостерігала за пташкою, – сказала міс Марпл. – Я думаю, то було волове очко із золотим гребінцем. Прегарне мале створіннячко. Я була в окулярах далекого бачення, і саме тому мені пощастило впізнати міс Крем (якщо то була міс Крем, а я думаю, що так), коли вона приєдналася до них.

– Справді, то могла бути й міс Крем, – погодився полковник Мелчет. – А зараз скажіть мені, міс Марпл, якщо ви так добре вмієте спостерігати, який вираз був на обличчях місіс Протеро та містера Реддінґа, коли вони проминали вас, ідучи провулком?

– Вони усміхалися й розмовляли, – сказала міс Марпл. – Вони здавалися щасливими бути разом, якщо ви розумієте, про що я кажу.

– Вони не здавалися пригніченими, або стривоженими, або щось у такому дусі?

– О, ні! Навпаки!

– Якась чортівня! – сказав полковник. – Щось по- диявольському дивне є в цій історії.

Міс Марпл несподівано приголомшила нас, запитавши спокійним голосом:

– Певно, місіс Протеро тепер стверджує, що то вона вчинила злочин?

– Боже праведний! – вигукнув полковник. – Як ви здогадалися, міс Марпл?

– Я просто подумала, що це може статися, – сказала міс Марпл. – Я думаю, люба Летиція теж подумала про щось подібне. Насправді то дівчина з надзвичайно гострим розумом. Не завжди надто делікатна, боюся. Отже, Анна Протеро стверджує, ніби вона вбила свого чоловіка. Так, так. Не думаю, що вона каже правду. Я майже переконана, що то неправда. Така жінка, як Анна Протеро, неспроможна на вбивство. Хоча ніколи не можна бути певним ні про кого, ви не згодні? Принаймні до такого висновку я дійшла у своєму житті. Коли, вона каже, його застрелила?

– У двадцять хвилин на сьому. Відразу по тому, як поговорила з вами.

Міс Марпл повільно похитала головою з виразом очевидного жалю. Жаль, мабуть, стосувався двох дорослих чоловіків, які були такими йолопами, що повірили в цю історію. Принаймні ми почували себе саме так.

– З якої зброї вона його застрелила?

– З пістолета.

– Де вона його знайшла?

– Принесла із собою.

– Ні, вона його не принесла, – сказала міс Марпл із цілковитою переконаністю в голосі. – Я можу в цьому заприсягтися. Вона не мала при собі ніякої зброї або чогось подібного.

– Ви могли його не помітити.

– Звичайно, я помітила б його.

– А якщо він був у її сумочці?

– У неї не було сумочки.

– Він міг бути захований… е… е… десь у неї на тілі.

Міс Марпл спрямувала на полковника погляд, сповнений жалю й зневаги.

– Мій любий полковнику Мелчет, хіба ви не знаєте, якими вони є, сучасні жінки? Вони схильні виставляти напоказ усе, чим нагородив їх Творець. Вона не змогла б заховати на своєму тілі навіть носовичок.

Мелчет виявив упертість.

– Ви мусите визнати, що все збігається, – сказав він. – Час, перекинутий годинник, стрілки якого зупинилися на цифрах 6:22…

Міс Марпл обернулася до мене.

– То ви досі не розповіли йому про свій годинник?

– Що там у вас із годинником, Клемент?

Я сказав йому. Він подивився на мене з великим роздратуванням.

– Чому ви не сказали про це Слекові учора ввечері?

– Бо він не дозволив мені розтулити рота, – сказав я.

– Дурниці, ви мусили наполягти.

– Схоже, – сказав я, – інспектор Слек поводиться з вами зовсім інакше, аніж зі мною. Він не дав мені найменшого шансу наполягти.

– Це взагалі якась божевільна справа, – сказав Мелчет. – Якщо прийде хтось третій і заявить, що це він убив полковника Протеро, я попрошу замкнути мене в психіатричній лікарні.

– Якщо ви дозволите мені внести одну пропозицію… – промурмотіла міс Марпл.

– Прошу, говоріть.

– Я б запропонувала розповісти містерові Реддінґу, що сказала вам місіс Протеро, і пояснити йому, що ви не вірите в правдивість її слів. А потім підіть до місіс Протеро і скажіть їй, що містер Реддінґ у вас поза підозрою – у такому разі вони обоє можуть сказати вам правду. А правда завжди може пригодитися, хоч я думаю, вони не знають дуже багато, бідолашні створіння.

– Усе це дуже добре, але вони єдині двоє людей, які мали мотив позбутися полковника Протеро.

– О, я б так не сказала, полковнику Мелчет, – заперечила міс Марпл.

– То ви могли б назвати ще когось іншого?

– Звісно могла б! Ось вони, – і вона стала загинати пальці, – один, два, три, чотири, п’ять, шість – шість, а можливо, ще й сьомий. Тож я можу уявити собі принаймні сімох людей, які були б раді прибрати зі свого шляху полковника Протеро.

Мелчет подивився на неї розгубленим поглядом.

– Сімох людей? У Сент-Мері-Мід?

Міс Марпл весело кивнула головою.

– Зважте на те, що я не називаю імен, – сказала вона. – Це було б несправедливо. Але боюся, у світі існує надто багато зла. Шляхетному й гідному поваги солдатові, такому, як ви, нічого не відомо про такі речі, полковнику Мелчет.

Мені здалося, що головного констебля зараз спіткає апоплексичний удар.

Розділ десятий

Коли ми покинули будинок міс Марпл, то враження, яке полковник Мелчет виніс про його господиню, було не вельми сприятливим.

– Мені здалося, ця висхла стара панна вважає, ніби вона знає все, що належить знати. А навряд чи вона виїздила зі свого села бодай один раз. Безглузда самовпевненість. Що вона може знати про життя?

Я лагідно відповів йому, що хоч міс Марпл, безперечно, дуже мало знає про Життя з великої літери, їй відомо практично все про те, що відбувається в Сент-Мері-Мід.

Мелчет неохоче погодився зі мною. Вона, звичайно, цінний свідок – а надто в тому, що стосується поведінки та слів місіс Протеро.

– Сподіваюся, не доводиться сумніватися в тому, що вона нам розповіла, ви як гадаєте?

– Якщо міс Марпл стверджує, що пістолета не було, ви можете бути певні, що його таки не було, – сказав я. – Якби місіс Протеро мала найменшу можливість його приховати, міс Марпл це неодмінно помітила б, погляд у неї гострий, як ніж.

– Це схоже на правду. А нам ліпше зараз піти й оглянути майстерню.

Так звана художня майстерня була звичайним малим сараєм, куди світло проникало крізь дах. Вікон там не було, й увійти туди чи вийти можна було тільки крізь двері. Задоволений цим відкриттям, Мелчет повідомив про свій намір прийти в церковний дім з інспектором.

– А зараз я піду до відділка.

Коли я увійшов у дім крізь парадні двері, до мене долинув гомін кількох голосів. Я відчинив двері до вітальні. На канапі поруч із Ґрізельдою сиділа міс Ґледіс Крем – вони жваво розмовляли. Її ноги, обтягнуті блискучими рожевими панчохами, були схрещені, тому я не міг не помітити, що на ній шовкові трусики з рожевими смугами.

– Привіт, Лене, – сказала Ґрізельда.

– Доброго ранку, містере Клемент, – привіталася зі мною міс Крем. – Мене просто нажахало повідомлення про смерть полковника. Бідолашний старий джентльмен.

– Міс Крем, – сказала моя дружина, – вельми люб’язно прийшла допомогти нам із дівчатками-скаутами. Ми скликали помічників минулої неділі, ти мусиш пам’ятати.

Я про це пам’ятав і був переконаний, і переконаною була також Ґрізельда, – я чув це з тону її голосу, – що думка приєднатися до тих, хто працює з дівчатками-скаутами, ніколи не з’явилася б у міс Крем, якби не той надзвичайний випадок, що стався в церковному домі.

– Я щойно сказала місіс Клемент, – провадила міс Крем, – що була геть приголомшена, коли почула цю новину. Убивство? У такому глухому селі, – а ви повинні визнати, що воно глухе й сонне, – де немає навіть поганенького музею, не кажучи вже про кіно! А коли я почула, що вбили полковника Протеро, я просто не могла в це повірити. Адже я була переконана, що він належить до тих людей, яких не вбивають.

– І таким чином, – сказала Ґрізельда, – міс Крем прийшла до нас довідатися, як воно все було.

Я боявся, що така пряма мова може образити леді, але вона лише відкинула голову назад і лунко зареготала, показавши всі зуби, якими вона володіла.

– Отак-то воно ведеться у світі! Від вас нічого не приховаєш, місіс Клемент. Але ж цілком природно – хіба ні? – захотіти довідатися про всі подробиці такої справи, як ця. А я до того ж готова допомогти вам із дівчатками в будь-який спосіб, якщо ви матимете таку потребу. Адже це надзвичайно цікава справа, якщо дивитися правді у вічі. Я тут задихалася, прагнучи знайти бодай якусь розвагу. Справді задихалася, повірте. Не те, щоб моя робота була зовсім нецікава, вона добре оплачується, а доктор Стоун у всьому поводиться як справжній джентльмен. Але дівчина прагне знайти якесь життя поза її офісним часом, а крім вас, місіс Клемент, тут можна поговорити тільки з цілим табуном старих кицьок.

– Існує ще Летиція Протеро, – нагадав я.

Ґледіс Крем похитала головою.

– Вона мислить себе надто високо, щоб звертати увагу на таких, як я. Вважає себе найголовнішою особою в нашому графстві й не стане принижуватися спілкуванням із дівчиною, яка мусить сама заробляти собі на хліб. Хоч мені й довелося чути, як вона вихвалялася, що стане шукати собі засоби для життя. Але хто візьме її на службу, хотіла б я знати? Та її б вигнали не пізніше, як через тиждень. Хіба що вона влаштувалася б манекенницею, де треба лише вбиратися по-чудернацькому й ковзати по підлозі, розважаючи глядачів. Це вона могла б робити, думаю.

– З неї вийшла б чудова манекенниця, – сказала Ґрізельда, – адже вона має досконалу фігуру. – Ґрізельді не закинеш, що вона любить позлословити. – Коли вона говорила про те, що хоче заробляти собі на хліб?

На мить міс Крем розгубилася, але опанувала себе з притаманною їй лукавою спритністю.

– Можна подумати, я вигадую, чи не так? Але вона це справді сказала. Думаю, життя вдома для неї не вельми цікаве. Якби мені довелося жити з мачухою, то я не витерпіла б і хвилини.

– Але ви ж така розумна й незалежна, – сказала Ґрізельда таким серйозним тоном, що я подивився на неї з підозрою.

Міс Крем була явно задоволена.

– Це правда. Саме такою я і є. Мене можна кудись повести, але не гнати силоміць. Так напророчив мені один хіромант зовсім недавно. Я не з тих дівчат, які дозволяють безкарно ображати себе. Я й докторові Стоуну сказала, що повинна мати вихідні, які мені належать згідно із законом. Ці джентльмени, які надміру захоплюються наукою, дивляться на дівчину як на машину, більшість часу вони її просто не помічають і не пам’ятають, що вона тут. Щоправда, мені не доводилося бувати в таких ситуаціях, – зізналася дівчина.

– А вам приємно працювати з доктором Стоуном? Ця робота має бути вельми цікавою, якщо ви захоплюєтеся археологією.

– Знаєте, мені здається, що викопувати людей, які давно померли й пролежали в землі сотні років, ну, – як би це висловити, – не зовсім пристойно й не зовсім скромно, вам так не здається? Але доктор Стоун так захоплюється своєю справою, що нерідко забував би й поїсти, якби я йому не нагадувала.

– Він сьогодні на розкопах? – запитала Ґрізельда.

Міс Крем похитала головою.

– Щось йому нездужається сьогодні вранці, – пояснила вона. – Не схильний до будь-якої роботи. А це означає вихідний для крихітки Ґледіс.

– Я йому співчуваю, – сказав я.

– О, нічого серйозного з ним не сталося. Не бійтеся, другої смерті не буде. Але розкажіть мені, містере Клемент, я чула, ви сьогодні весь ранок були з поліцією. Що вони думають?

– Ну, розумієте, – повільно проказав я. – У них ще немає певності.

– Он як! – вигукнула міс Крем. – То вони, схоже, усе ж таки не думають, що вбивця – містер Лоренс. Такий гарний чоловік, ним замилуватися можна. Схожий на кінозірку. І так мило всміхається, коли каже тобі «доброго ранку». Я просто не могла повірити своїм вухам, коли почула, що поліція заарештувала його. Але про них завжди розповідають, що вони дуже тупі, полісмени з нашого графства.

– Ви навряд чи можете звинувачувати їх у цьому випадку, – сказав я. – Містер Реддінґ сам прийшов у поліцію й зізнався в убивстві.

– Як ви сказали? – дівчина була вочевидь приголомшена. – Що за нісенітниця! Якби я вбила людину, то не стала б відразу повідомляти про це ані поліцію, ані хай там кого. Я думала, Лоренс Реддінґ має більше олії в голові. Отак прийти й у всьому зізнатися! За що він убив Протеро? Він про це сказав? Вони просто посварилися?

– Немає абсолютної певності, що він його вбив, – сказав я.

– Але, містере Клемент, якщо він справді вбив полковника Протеро, то йому ліпше знати, хто вбив.

– Йому і справді ліпше знати, – погодився я. – Але поліція незадоволена його розповіддю про те, як саме він убивав полковника.

– Але який йому сенс зізнаватися в убивстві, якщо він нікого не вбивав?

Це був той пункт, про який я не мав наміру розповідати міс Крем, тому я відповів їй вельми туманно:

– Думаю, в усіх випадках убивства, які набувають широкого розголосу, поліція одержує численні листи від людей, котрі повідомляють, що вбивство скоїли вони.

На ці мої слова міс Крем визнала за потрібне лише відповісти тоном глибокого нерозуміння й цілковитої зневаги:

– Усі вони, вочевидь, придурки й ідіоти. Ну, гаразд, – сказала вона, зітхнувши. – Думаю, мені пора бігти. – Вона підвелася на ноги. – Доктор Стоун неабияк здивується, коли почує, що Лоренс Реддінґ сам звинуватив себе в убивстві.

– А йому хіба не все одно, зізнався той чи не зізнався?

Міс Крем замислено наморщила чоло.

– Він дивний чоловік. Ти ніколи не знаєш, щó в нього на думці. Він по вуха закопується у своє минуле. Йому в сто разів цікавіше роздивлятися стародавній бронзовий ніж, викопаний із-під землі, аніж той ніж, яким Кріппен зарізав свою дружину, якби йому дозволили взяти його до рук.

– А знаєте, я з ним згоден, – сказав я.

Очі міс Крем виразили нерозуміння й легку зневагу. Після чого, кілька разів сказавши «до побачення», вона покинула наш дім.

– Вона не така вже погана людина, – сказала Ґрізельда, коли двері зачинилися за нею. – Жахливо примітивна, звісно, але одна з тих великих, галасливих, добродушних дівчат, яких не можна не любити. Я запитую себе, що в кінцевому підсумку її сюди привело?

– Цікавість.

– Справді, я теж так думаю. А зараз, Лене, розкажи мені, які там останні новини. Я згораю від бажання довідатися.

Я вмостився у кріслі й детально розповів про все, що сталося сьогодні вранці. Ґрізельда супроводжувала мою розповідь неголосними вигуками, у яких виражала свій подив та інтерес.

– Отже, у центрі всіх подій була Анна, а не Летиція. Якими ж ми були сліпими! Саме на це й натякала вчора стара міс Марпл. Ти так не думаєш?

– Думаю, – сказав я, відводячи погляд.

Увійшла Мері.

– Там прийшли двоє чоловіків – кажуть, вони з газети. Ви хочете побачитися з ними?

– Ні, – сказав я. – Звичайно, не хочу. Відішліть їх у поліційний відділок, до інспектора Слека.

Мері кивнула головою й вийшла.

– А коли ви їх позбудетеся, – сказав я, – то повертайтеся сюди. Я хочу про дещо вас запитати.

Мері знову кивнула головою.

Через кілька хвилин вона повернулася.

– Мені нелегко було їх позбутися, – сказала вона. – Причепилися, як смола. Я ніколи раніше такого не бачила. Вони не сприймають «ні» як відповідь.

– Думаю, нам доведеться мати з ними неабиякий клопіт, – сказав я. – А зараз, Мері, я ось що хотів би у вас запитати: ви цілком певні, що не чули звук пострілу вчора увечері?

– Звук пострілу, яким його вбили? Ні, звичайно, я його не чула. Якби я його почула, то прийшла б подивитися, що там сталося.

– Так, але, – я пригадав твердження міс Марпл, що вона чула постріл «у лісі». Я змінив форму свого запитання: – А ви не чули інших пострілів – наприклад, таких, що пролунали б у лісі?

– А! Он ви про що. – Дівчина зробила паузу. – Так, тепер, коли я про це згадала, то чула. Там не було багато пострілів, тільки один. Він прогримів якось дуже дивно, більше схожий на вибух, аніж на постріл.

– Справді, то був дивний звук, – підтвердив я. – А в який час він пролунав?

– У який час?

– Атож, час.

– Я не переконана, що точно пам’ятаю. Десь після того, як випили чай.

– Ви не можете пригадати трохи точніше, ніж це?

– Ні, не можу. Я мусила робити свою роботу, чи не так? Я не можу знову й знову дивитися на годинники – та й користі з цього було б мало – будильник щодня відстає на три чверті години, його треба то підкрутити, то накрутити, і тому я ніколи не знаю точного часу.

Це, мабуть, пояснювало, чому страви нам ніколи не подають своєчасно. Іноді Мері приносить їх надто пізно, а іноді навдивовижу рано.

– Це було набагато раніше, аніж прийшов містер Лоренс?

– Ні, не набагато. Можливо, за десять хвилин або чверть години, не довше.

Я задоволено кивнув головою.

– Це все? – запитала Мері. – Бо в мене в духовці м’ясо, а рис на пудинг уже, мабуть, википів.

– Усе гаразд, ви можете йти.

Мері покинула кімнату, і я обернувся до Ґрізельди.

– Ти ніяк не спроможна домогтися, щоб, звертаючись до нас, Мері казала «сер» або «мем»?

– Я казала їй про це не раз. Вона не годна запам’ятати. Вона зовсім юна й невихована дівчина, не забувай.

– Я чудово знаю про це, – сказав я. – Але юні й невиховані дівчата не обов’язково мають залишатися такими назавжди. Я думаю, Мері можна було б навчити куховарити бодай трохи.

– Знаєш, я не зовсім із тобою згодна, – сказала Ґрізельда. – Ти знаєш, як мало ми можемо платити служниці. Якби ми навчили Мері бодай трохи ліпше поводитися і бодай трохи краще готувати, вона пішла б від нас. Це природно, бо вона напитала б місце, де їй стали б платити більше. Але доти, доки Мері не вміє готувати і має жахливі манери, ми можемо почуватися спокійно: ніхто її в нас не перехопить.

Я подумав, що моя дружина керує домашнім господарством зовсім не так безладно, як я раніше собі уявляв. Певна кількість розважливості була присутня в її методах. Адже, виявляється, був сенс у тому, щоб найняти на службу дівчину, яка не вміє готувати і має звичку жбурляти тарілки на стіл і кидати грубі репліки з тією самою брутальною невихованістю.

– А крім того, – провадила Ґрізельда, – ти мусиш зрозуміти, чому тепер її манери стали ще гіршими, ніж зазвичай. Ти не можеш вимагати від неї, щоб вона оплакувала смерть полковника Протеро, який запроторив до в’язниці її хлопця.

– Він запроторив до в’язниці її хлопця?

– Так, за браконьєрство. Ти знаєш цього молодика, його звуть Арчер. Мері гуляла з ним протягом двох років.

– Я про це не знав.

– Любий Лене, ти ніколи ні про що не знаєш.

– Дивно, – сказав я, – чому всі вважають, що постріл долинув із лісу?

– А я не бачу в цьому нічого дивного, – сказала Ґрізельда. – Кожна людина часто чує постріли, які лунають у лісі. Тому, природно, коли ти чуєш постріл, то відразу припускаєш, що він пролунав у лісі. Той постріл, про який ми говоримо, певно, пролунав лише трохи гучніше, ніж зазвичай. Звичайно, якби той, хто його почув, перебував у суміжній кімнаті, він би зрозумів, що постріл пролунав у будинку, проте в кухні, де була Мері, з вікном, що виходило на протилежний бік дому, ні, не думаю, щоб така думка могла з’явитися.

Двері знову відчинилися.

– Полковник Мелчет повернувся, – сказала Мері. – З ним прийшов і той поліційний інспектор, і вони сказали, що будуть раді, якщо ви приєднаєтеся до них. Вони в кабінеті.

Розділ одинадцятий

Я відразу звернув увагу на те, що полковник Мелчет та інспектор Слек мають неоднакові погляди на справу. Мелчет був розчервонілий і роздратований, а інспектор здавався насупленим.

– Мені прикро усвідомлювати, – сказав Мелчет, – що інспектор Слек не погоджується зі мною в тому, що молодий Реддінґ невинний.

– Якщо він цього не робив, то чому прийшов і зізнався в тому, що він це зробив? – скептично запитав Слек.

– Не забувайте, що місіс Протеро повелася точнісінько так само, Слек.

– Це зовсім інша річ. Вона жінка, а жінки схильні поводитися по-дурному. Я й на мить не повірив у те, що це зробила вона. Вона почула про те, що його звинувачено, і вигадала свою історію. Я звик до подібних фокусів. Ви не повірите, скільки мені довелося бачити безглуздих вчинків, що їх робили жінки. Але історія з Реддінґом зовсім інша. Голова в нього працює цілком добре. І якщо він стверджує, що зробив це, то я не маю підстав сумніватися, що це зробив саме він. То був його пістолет – ви не можете оминути цей факт. І завдяки тому, що стверджує місіс Протеро, ми знаємо його мотив. Спочатку то був слабкий пункт, але тепер ми його прояснили – і справа, можна сказати, стала цілком очевидною.

– Ви гадаєте, він міг застрелити його раніше? Скажімо, о пів на сьому?

– Він не міг цього зробити.

– А ви простежили його пересування?

Інспектор ствердно кивнув головою.

– Він був у селі біля «Синього кабана» о десятій хвилині на сьому. Звідти він пішов заднім провулком, де, як ви кажете, побачила його стара леді, що живе поруч, – схоже, її око нічого не пропускає, – і зустрівся, як вони домовилися, з місіс Протеро в сарайчику-майстерні, що стоїть у саду. Вони вийшли звідти разом близько половини на сьому й пішли провулком до села, де до них приєднався доктор Стоун. Він підтверджує, що вони там зустрілися – я з ним бачився. Протягом кількох хвилин вони стояли й розмовляли біля пошти, потім місіс Протеро зайшла в дім до міс Гартнел, щоб узяти в неї почитати журнал на тему садівництва й городництва. Це також підтверджується. Я бачився з міс Гартнел. Місіс Протеро залишалася там, розмовляючи з господинею до сьомої години, коли раптом вигукнула, що час уже пізній, і сказала, що їй треба повертатися додому.

– Якою була її поведінка?

– Веселою й приємною, як сказала міс Гартнел. Схоже, вона була в доброму гуморі – міс Гартнел цілком переконана, що її нічого не тривожило.

– Гаразд, продовжуйте.

– Реддінґ зайшов у товаристві доктора Стоуна до «Синього кабана», і вони там трохи випили. Він залишався там до за двадцять хвилин сьома, потім швидко пройшов вулицею і звернув до церковного дому. Багато людей бачили його.

– Цього разу він підійшов до будинку не заднім провулком? – запитав полковник Мелчет.

– Ні, він підійшов до парадного входу, запитав, чи вдома вікарій, йому сказали, що в домі перебуває полковник Протеро, він увійшов і застрелив полковника – достоту в такий час і в такий спосіб, як він розповідає. Це правда про ті події, і нам немає сенсу шукати іншого пояснення.

Мелчет похитав головою.

– Але ми маємо свідчення лікаря. Ви не можете обминути його. Протеро був застрелений не пізніше, як о шостій тридцять.

– О, ці лікарі! – зневажливо вигукнув інспектор Слек. – Невже ви й справді вірите лікарям? Вони повисмикують усі ваші зуби, – саме це вони сьогодні й роблять, – а потім попросять у вас пробачення, бо насправді ви хворіли на апендицит. Лікарі!

– Тут ідеться зовсім не про діагноз. Доктор Гейдок не мав найменшого сумніву у своєму твердженні. Ви нічого не зможете вдіяти проти медичного свідчення, Слек.

– Яке я можу підтвердити і своїм власним свідченням, – сказав я, несподівано пригадавши забутий інцидент. – Я доторкнувся до тіла, і воно було геть холодне. Я можу підтвердити це під присягою.

– Ось бачите, Слек? – сказав Мелчет.

– Що ж, якщо це справді було так, то мені немає чого сказати. Але шкода, бо все складалося так сприятливо для нас. Містер Реддінґ сам поривався на шибеницю, так би мовити.

– Правду кажучи, це його бажання здалося мені не зовсім природним, – зауважив полковник Мелчет.

– Ну, знаєте, кожен має свої смаки, – сказав інспектор. – Чимало джентльменів трохи схибнулися після війни. Схоже на те, що тепер нам доведеться почати все знову. – Він обернувся до мене. – Я не можу зрозуміти, чому ви завели мене в глухий кут із переставленими стрілками свого годинника, сер. Ви створили умисну перешкоду справі розслідування – так би я це назвав.

– Я намагався сказати вам про це у трьох окремих випадках, – сказав я. – Але щоразу ви мене зупиняли й відмовлялися вислухати.

– Це лише словесні викрутаси, сер. Ви могли б сказати мені все, що завгодно, якби хотіли. Стрілки на годиннику й записка, здавалося, досконало узгоджувалися. А тепер, як ви заявляєте, годинник показував не той час. Мені ніколи не доводилося мати справу з подібним випадком. Який може бути сенс у тому, щоб поставити стрілки годинника на чверть години вперед?

– У такий спосіб легше бути пунктуальним, – сказав я.

– Я думаю, нам не слід заглиблюватися в це далі, інспекторе, – тактовно промовив полковник Мелчет. – Зараз для нас важливо почути правдиву історію про те, що сталося, як від місіс Протеро, так і від молодого Реддінґа. Я зателефонував до Гейдока й попросив, щоб він прийшов сюди до нас разом із місіс Протеро. Вони мають бути тут десь через чверть години. Я думаю, нам було б ліпше спочатку допитати Реддінґа.

– Зараз я зателефоную до відділка, – сказав інспектор Слек і підняв слухавку.

– А тепер, – сказав він, поклавши слухавку, – ми працюватимемо в цій кімнаті.

Він подивився на мене з промовистим виразом.

– Мабуть, ви хочете, щоб я вийшов, – сказав я.

Інспектор негайно відчинив мені двері. Мелчет гукнув слідом:

– Поверніться сюди, коли прийде молодий Лоренс, гаразд, панотче? Ви йому друг і зможете вплинути на нього й переконати, щоб він розповів правду.

Моя дружина й міс Марпл розмовляли, низько нахилившись одна до одної.

– Ми тут обговорили різні можливості, – сказала Ґрізельда. – Я сподіваюся, міс Марпл, ви розплутаєте цю справу так само успішно, як тоді, коли допомогли міс Везербі знайти, куди поділися її чверть пінти маринованих креветок. А все тому, що ви згадали про зовсім інший випадок, коли кудись заподівся мішок із вугіллям.

– Ви смієтеся з мене, люба, – сказала міс Марпл, – але хай там як, а це найкращий спосіб докопатися до істини. Це те саме, що люди називають інтуїцією, покладаючи такі великі сподівання на неї. Інтуїція – це вміння читати слова, не маючи потреби записувати їх літерами. Дитина неспроможна їх прочитати, бо в неї замало досвіду. Але доросла людина впізнає слово, бо вона часто бачила його раніше. Ви розумієте, про що я хочу сказати, панотче?

– Так, – повільно проказав я, – думаю, розумію вас. Ви хочете сказати, що коли річ нагадує вам щось інше, то це, мабуть, річ того самого зразка.

– Достоту так.

– І що саме нагадує вам убивство полковника Протеро?

Міс Марпл зітхнула.

– У цьому вся проблема. Так багато аналогій приходить на думку. Наприклад, майор Гарґрівз, церковний сторож і глибоко шанований усіма чоловік. А потім виявилося, що він весь час утримував іще одну родину – колишню покоївку, ви тільки подумайте! І п’ятеро дітей – справді п’ятеро дітей – що стало справжнім потрясінням для його дружини й дочки.

Я доклав усіх зусиль, щоб уявити собі полковника Протеро в ролі потаємного грішника, але зазнав невдачі.

– А потім отой випадок у пральні, – провадила міс Марпл. – Міс Гартнел необачно залишила брошку з опалом у своїй рюшевій блузці й віддала блузку до пральні. І тій жінці, що прийняла від неї блузку, камінець був абсолютно непотрібний, і вона в жодному разі не була злодійкою. Вона просто підкинула його в будинок іншої жінки й повідомила в поліцію, що бачила, як та інша жінка забрала брошку. Злоба, ви знаєте, чиста злоба. А причиною тієї ненависті був чоловік. Без них ніде не обходиться.

І тепер я не побачив жодної аналогії з нашою справою, навіть найвіддаленішої.

– А потім нещасна дочка Елвел – така мила, така ефірна дівчина – намагалася задушити свого маленького брата. А гроші, зібрані на екскурсію хлопчиків із церковного хору, поклав до своєї кишені органіст. Його дружина загрузла по вуха в боргах. Отже, ця справа змушує мене згадати про багато подій – про дуже багато. Дуже важко добутися правди.

– Я хотів би, щоб ви назвали мені, – сказав я, – сімох підозрюваних.

– Сімох підозрюваних?

– Ви сказали, що вам на думку спадають семеро людей, яким принесла б радість смерть полковника Протеро.

– Я справді так сказала? Атож, пригадую, що таки сказала.

– То була правда?

– Звісно, то була правда. Але я не хочу називати імен. Та ви можете назвати їх і самі. Я в цьому переконана.

– Насправді я нікого назвати не можу. Хіба що Летицію Протеро, бо їй дістанеться багато грошей по смерті батька. Але абсурдно думати, що вона спроможна на вбивство, а крім неї, мені ніхто не спадає на думку.

– А вам, моя люба? – запитала міс Марпл, обертаючись до Ґрізельди.

На мій превеликий подив, Ґрізельда почервоніла. Щось схоже на сльози заблищало в її очах. Вона стиснула обидві свої маленькі руки.

– Ой! – обурено вигукнула вона. – Скільки в людях ненависті! Чого тільки вони можуть наговорити… Яке паскудство вони можуть наговорити!

Я з цікавістю подивився на неї. Так перейматися чимось – дуже несхоже на Ґрізельду. Вона помітила мій погляд і спробувала всміхнутися.

– Не дивися на мене так, ніби я цікавий експонат, якого ти не можеш зрозуміти, Лене. Не хвилюймося й не відступаймо від нашої теми. Я не думаю, що полковника вбили Лоренс або Анна, а Летиція взагалі відпадає. Десь має бути якийсь ключ, що міг би допомогти нам.

– Треба звернути особливу увагу на записку, звичайно, – сказала міс Марпл. – Ви, певно, пам’ятаєте, як я сказала вранці, що той клапоть паперу здається мені особливо дивним.

– Складається враження, ніби та цидулка позначає час його смерті з дивовижною точністю, – сказав я. – Та чи це можливо? Місіс Протеро щойно мала покинути кабінет. Вона навряд чи встигла б дійти до сарайчика-майстерні. Єдине пояснення, яке я можу знайти, – це те, що він подивився на власного годинника, а його годинник відставав. Таке припущення здається мені єдиним можливим поясненням.

– А я маю іншу думку, – сказала Ґрізельда. – Припустімо, Лене, що стрілки годинника вже були відведені назад – ой, ні, це нас приводить до того самого результату – яка ж я дурна!

– Ніхто не чіпав стрілок годинника раніше, ніж я пішов, – сказав я. – Я пригадую, що звірив їх зі своїм наручним годинником. А проте, як ти слушно зауважила, це не має стосунку до нашої справи.

– А що ви думаєте, міс Марпл? – запитала Ґрізельда.

– Моя люба, мушу зізнатися, я не дивилася на справу під таким кутом. Те, що здалося мені вельми цікавим і вразило від самого початку, – це зміст записки.

– Я не бачу, що там може бути незвичайного, у тій записці, – сказав я. – Полковник Протеро лише написав, що він не може чекати довше.

– О двадцятій хвилині на сьому? – перепитала міс Марпл. – Ваша служниця Мері на той час уже сказала йому, що ви не повернетеся додому раніше, ніж о пів на сьому, і він, схоже, погодився зачекати вас до того часу. А проте о двадцятій хвилині на сьому він сідає за стіл і пише, «що далі він чекати не може».

Я пильно втупився у стару леді, відчуваючи дедалі глибшу повагу до її розумових здібностей. Її гостра кмітливість не пропустила того, чого ніхто з нас не помітив. Це й справді було дивним – надзвичайно дивним.

– Якби тільки, – сказав я, – на тій записці не був позначений час…

Міс Марпл кивнула головою.

– Саме так, – сказала вона. – Якби лишень на тій записці не був позначений час.

Я напружив пам’ять, намагаючись пригадати той клапоть поштового паперу, розмазаний почерк, а вгорі акуратно вписані цифри 6:20. Безперечно, ті цифри були зовсім несхожі на інші літери записки. Я хапнув ротом повітря.

– Припустімо, – сказав я, – час на записці не був проставлений. Припустімо, що десь приблизно о пів на сьому терпець полковникові Протеро урвався й він сів написати записку, що чекати більше не може. І коли він сидів за столом і писав, хтось увійшов крізь засклені двері…

– Або крізь двері звичайні, – припустила Ґрізельда.

– Він почув би, як скрипнули двері, і підвів би голову.

– Полковник Протеро був глухуватий, як ви, напевно, пам’ятаєте, – сказала міс Марпл.

– Так, це правда. Він би не почув скрипіння дверей. Байдуже, яким шляхом убивця проник до кабінету, він підкрався ззаду до полковника й вистрелив у нього. Потім він побачив записку й годинника, і в нього виникла одна думка. Він написав 6:20 над текстом записки й поставив стрілки годинника на 6:22. То була дуже розумна думка. Вона надавала йому – чи так він подумав – незаперечне алібі.

– І нам треба тільки знайти людину, – сказала Ґрізельда, – яка має залізне алібі на 6:20, але не має алібі на справжній час убивства – а це не так легко. Ми не знаємо точного часу, коли було скоєне вбивство.

– Ми можемо окреслити його досить вузькими рамками, – сказав я. – Гейдок назвав 6:30 як останню межу. Я думаю, її можна зсунути до 6:35, бо, виходячи з міркувань, які ми щойно розглянули, уявляється очевидним, що Протеро не міг виявити нетерпіння раніше, аніж о 6:30. Я думаю, ми знаємо час убивства з великою точністю.

– А потім я ж чула постріл – так, я його напевне чула. І я тоді ні про що не подумала – зовсім ні про що. Як прикро! Але тепер, коли я намагаюся його пригадати, мені здається, що він чимось відрізнявся від тих звичайних пострілів, які ми чуємо. Атож, різниця була.

– Він був гучніший? – спробував уточнити я.

Ні, міс Марпл не думала, що він був гучніший. Їй було нелегко визначити, у чому саме він відрізнявся, а проте вона наполягала, що він таки відрізнявся.

Я міг би подумати, вона намагається переконати себе в тому, що чула постріл, замість точно пригадати, яким він був, але щойно вона розгорнула перед нами настільки чітку картину того, що сталося, скинувши таким гострим поглядом на проблему, що я не міг не відчути глибоку повагу до неї.

Міс Марпл підвелася на ноги, промурмотівши, що їй час додому, але для неї було такою великою спокусою повернутися сюди й обговорити справу з любою Ґрізельдою. Я провів її до стіни, що розділяла території наших володінь, і, повернувшись, побачив, що Ґрізельда поринула в глибокі роздуми.

– Ти все ще думаєш про ту записку? – запитав я.

– Ні.

Її охопило легке тремтіння, і вона нетерпляче стенула плечима.

– Ти знаєш, Лене, про що я думала? Як люто хтось ненавидить Анну Протеро!

– Ненавидить?

– Так. Ти хіба не бачиш? Проти Лоренса немає жодних реальних доказів. Усе, що може свідчити проти нього, має, як то кажуть, характер непрямий і випадковий. Якби йому не заманулося самому прийти в поліцію, ніхто б і не подумав пов’язати його з убивством. Але з Анною історія інша. Думаю, хтось знав, що вона була тут точно о шостій годині двадцять хвилин, бо й годинник, і час, проставлений на записці, вказують на неї. Я не думаю, що стрілки годинника переставили лише для алібі, думаю, тут усе не так просто – перед нами пряма спроба перекласти вину на неї. Якби не твердження міс Марпл, що вона не мала при собі пістолета, і якби старенька не помітила, що вона затрималася лише на мить, перш ніж піти до сарайчика-студії… Атож, якби не це… – Вона знову затремтіла. – Лене, я відчуваю, що хтось дуже ненавидить Анну Протеро. Мені це дуже й дуже не до вподоби.

Розділ дванадцятий

Мене покликали до кабінету, куди увійшов Лоренс Реддінґ. Вигляд у нього був змучений і, я сказав би, зацькований. Полковник Мелчет зустрів його приязно, майже сердечно.

– Ми хочемо поставити вам кілька запитань – тут, на місці вбивства, – сказав він.

Лоренс усміхнувся з глузливим виразом.

– Здається, французький метод? Реконструкція злочину?

– Мій любий хлопче, – сказав полковник Мелчет. – Не переходьте з нами на такий тон. Чи вам відомо, що ще одна особа заявила, ніби вона вчинила злочин, який ви приписуєте собі?

Ці слова справили на Лоренса болючий і негайний ефект.

– Ще одна особа? – перепитав він, заникуючись. – Яка особа?

– Місіс Протеро, – сказав полковник Мелчет, дивлячись на нього.

– Абсурд. Вона цього не зробила. Вона не змогла б. Це неможливо.

Мелчет урвав його.

– Може, ви здивуєтеся, але ми також не віримо в її розповідь. Як не віримо, мушу додати, й у вашу. Доктор Гейдок категорично стверджує, що вбивство не могло відбутися в той час, який ви називаєте.

– Доктор Гейдок таке сказав?

– Так, сказав, і ви бачите, що його слова виправдовують вас, хочете ви цього чи ні. А тепер ми хочемо, щоб ви нам допомогли й точно розповіли про те, що сталося.

Лоренс досі вагався.

– Ви не обманюєте мене – про місіс Протеро? Ви справді не підозрюєте її?

– Даю слово честі, – сказав полковник Мелчет.

Лоренс зробив глибокий вдих.

– Я був дурнем, – сказав він. – Дурнем заплішеним. Як я міг припустити бодай на хвилину, що це зробила вона…

– Може, ви все-таки розповісте нам, як усе було? – запитав головний констебль.

– Мені немає чого особливо розповісти. Я зустрівся з місіс Протеро в той день…

Він зробив паузу.

– Нам усе відомо, – сказав полковник Мелчет. – Ви можете думати, що ваші почуття до місіс Протеро, а її почуття до вас становлять глибоку таємницю, але насправді про них знали та їх обговорювали. Тож тепер усе неминуче вийде на поверхню.

– Ну тоді гаразд. Думаю, ви маєте рацію. Я пообіцяв вікарію, який тут сидить, – він подивився на мене, – поїхати звідси. Я зустрівся того вечора з місіс Протеро у своїй майстерні о шостій п’ятнадцять. Я сказав їй про те, що вирішив. Вона погодилася, що іншого виходу нам не лишається. Ми… Ми з нею попрощалися.

Ми покинули майстерню, і майже відразу доктор Стоун приєднався до нас. Анна змогла зберегти поведінку, що була дивовижно природною. Я не зміг. Пішов із доктором Стоуном до «Синього кабана» й напився. Потім я вирішив піти додому, та коли я підійшов туди, де дорога завертає в цей провулок, то змінив свій намір і вирішив піти побачитися з вікарієм. Я відчув гостру потребу поговорити з кимось про своє становище.

Коли я підійшов до дверей, служниця сказала мені, що вікарія нема вдома, але він скоро буде й полковник Протеро сидить у кабінеті й чекає на нього. Я не захотів піти геть, бо це мало б такий вигляд, ніби я ухиляюся від зустрічі з ним. Тому я сказав, що теж почекаю, і пішов до кабінету.

Він замовк.

– І що далі? – запитав полковник Мелчет.

– Протеро сидів за письмовим столом – точно в тій позі, у якій ви його знайшли. Я підійшов і доторкнувся до нього. Він був мертвий. Потім я подивився вниз і побачив, що на підлозі поруч із ним лежить пістолет. Я підняв його й відразу побачив, що то мій пістолет. Думки закрутилися в мене в голові. Мій пістолет! І тоді я відразу прийшов до одного висновку. Цей пістолет якось потрапив на очі Анні, і вона подумала, що може скористатися ним, коли життя стане для неї зовсім нестерпним. Можливо, він сьогодні був у неї. Після того як ми розлучилися в селі, вона, певно, прийшла сюди – і! Я мало не збожеволів, думаючи про це. Але так я подумав. Я поклав пістолет собі до кишені й пішов геть. Відразу за хвірткою церковного дому я зустрівся з вікарієм. Він сказав щось приязне й нормальне про зустріч із Протеро, а мене раптом опанувало божевільне бажання зареготати. Його поведінка була звичайною й повсякденною, а я був до краю напружений і знервований. Пам’ятаю, я викрикнув йому щось абсурдне й, побачивши, як змінився вираз його обличчя, ледь не збожеволів, думаю. Я пішов далі – я йшов і йшов – і зрештою далі витримати не міг. Якщо Анна вчинила цю жахливу річ, то я принаймні був морально відповідальний за неї. І тоді я пішов у поліцію й зізнався в убивстві.

Коли він закінчив свою розповідь, у кімнаті запанувала мовчанка. Потім полковник Мелчет сказав діловим голосом:

– Я хочу поставити вам тільки одне або два запитання. По-перше, ви доторкалися до тіла чи пересували його в якийсь спосіб?

– Ні, я навіть не чіпав його. Було видно, що він мертвий без потреби торкатися його.

– Ви помітили на столі записку, почасти затулену тілом полковника?

– Ні.

– Ви намагалися переставити стрілки годинника?

– Я не торкався годинника. Я, здається, пам’ятаю, що годинник лежав перекинутий на столі, але я не доторкався до нього.

– А тепер повернімося до вашого пістолета. Коли ви бачили його востаннє?

Лоренс Реддінґ замислився.

– Мені важко сказати точно.

– Де ви його тримали?

– Серед різного мотлоху у вітальні мого котеджу. На одній із полиць книжкової шафи.

– Ви так недбайливо поставилися до його зберігання?

– Так. Я про нього, власне, і не думав. Він просто лежав там та й годі.

– Отже, кожен, хто заходив до вашого котеджу, міг узяти його?

– Так.

– І ви не можете пригадати, коли востаннє бачили пістолет?

Лоренс насупив брови, намагаючись пригадати.

– Я майже переконаний у тому, що позавчора він був ще там. Пам’ятаю, як відсунув його вбік, шукаючи стару люльку. Я думаю, це було позавчора, але це могло бути й на день раніше, ніж позавчора.

– Хто приходив до вашого котеджу останнім часом?

– О! Безліч людей. Одні завжди туди заходять, а інші виходять. Позавчора я мав щось подібне до чайної вечірки. На ній були Летиція Протеро, Денніс та їхня компанія. А іноді мене відвідують і місцеві старушенції, по одній або по кілька осіб.

– Ви замикаєте котедж, коли йдете?

– Ні. Чому, власне, я повинен його замикати? Красти в мене нема чого. І ніхто в цій місцевості ніколи не замикає своїх будинків.

– Хто допомагає вам по господарству?

– Стара місіс Арчер приходить щоранку «прибратися», як вона каже.

– Як ви думаєте, вона зможе пригадати, коли пістолет лежав на своєму місці востаннє?

– Я не знаю. Можливо. Але сумлінне витирання пилюки, як мені здається, не належить до її переваг.

– То виходить, що хто завгодно міг узяти цей пістолет?

– Схоже, що так.

Відчинилися двері, й увійшов доктор Гейдок з Анною Протеро.

Вона стрепенулася, побачивши Лоренса. Він, у свою чергу, ступив невпевнений крок до неї.

– Пробачте мені, Анно, – сказав він. – Було страхітливою дурістю подумати те, що я про вас подумав.

– Я… – сказала вона, затнувшись, а тоді подивилася благальним поглядом на полковника Мелчета. – Доктор Гейдок сказав мені правду?

– Що містер Реддінґ перебуває поза підозрою? Так, це правда. А тепер скажіть, навіщо ви намагалися збити нас із пантелику, місіс Протеро? Навіщо?

Вона сором’язливо всміхнулася.

– Ви, певно, гадаєте, я припустилася непрощенного вчинку?

– Скажімо так – ви вчинили вельми по-дурному. Але цьому кінець. А зараз, місіс Протеро, мені потрібна істина – абсолютна істина.

Вона серйозно кивнула головою.

– Я вам усе розповім. Я думаю, вам уже все відомо – все про все.

– Так.

– Ми домовилися з Лоренсом – із містером Реддінґом – зустрітися ввечері в його майстерні. О шостій п’ятнадцять. Ми з чоловіком поїхали в село разом. Я хотіла трохи походити по крамницях. Коли ми розлучалися, він мимохідь згадав, що має намір зустрітися з вікарієм. Я не могла попередити про це Лоренса й дуже хвилювалася. Адже ми мали зустрітися з ним у саду церковного дому, тоді як мій чоловік перебуватиме в церковному домі.

Її щоки почервоніли, коли вона це сказала. Хвилина була для неї не дуже приємною.

– Я подумала, що, можливо, мій чоловік не перебуватиме там довго. Щоб з’ясувати це, я пройшла заднім провулком до саду. Я сподівалася, ніхто мене не побачить, але, звичайно, стара міс Марпл була у своєму садку. Вона зупинила мене, і ми перекинулися кількома словами, і я сказала їй, що йду зустрітися з чоловіком. Я відчувала, що повинна щось їй сказати. Не знаю, повірила вона мені чи ні. Вона здалася мені якоюсь дивною.

Коли я з нею розлучилася, то пішла прямо до церковного дому й завернула за ріг будинку, до скляних дверей кабінету. Я підійшла до них дуже обережно, сподіваючись почути всередині гомін голосів. Але, на мій подив, жодного голосу звідти не було чути. Я лише зазирнула всередину, побачила, що кімната порожня, і поквапилася через моріжок до сарайчика-майстерні, де до мене майже відразу приєднався Лоренс.

– Ви кажете, кімната була порожня, місіс Протеро?

– Так, мого чоловіка там не було.

– Диво дивне.

– Ви маєте на увазі, мем, що ви його там не побачили? – запитав інспектор.

– Так, я його там не побачила.

Інспектор Слек щось прошепотів головному констеблю, і той кивнув головою.

– Ви не заперечуєте, місіс Протеро, показати нам, що ви тоді зробили?

– Звичайно, ні.

Вона підвелася, інспектор Слек відчинив для неї скляні двері, вона вийшла на терасу й завернула навколо будинку ліворуч.

Інспектор Слек владним помахом руки наказав мені сісти за письмовий стіл.

Чомусь мені не хотілося сідати туди. Це наповнило мене неприємним відчуттям. Але, звісно, я підкорився.

Незабаром я почув кроки зовні будинку, вони зупинилися на мить, потім віддалилися. Інспектор Слек наказав мені повернутися в протилежний кінець кімнати. Місіс Протеро повернулася в кабінет через скляні двері.

– Ви пройшли тут точно так, як тоді? – запитав полковник Мелчет.

– Я думаю, точно так.

– Тоді чи можете ви сказати нам, місіс Протеро, де саме перебував вікарій, коли ви зазирнули до кімнати? – запитав інспектор Слек.

– Вікарій? Боюся, що ні, не можу. Я його не бачила.

Інспектор Слек кивнув головою.

– Саме тому ви й не побачили тоді свого чоловіка. Він був за виступом біля письмового столу.

– Он як! – Вона помовчала. Несподівано її очі округлилися від жаху. – То саме там і саме тоді його й…

– Так, місіс Протеро. Його вбили, коли він сидів там.

– Ох! – вигукнула вона й затремтіла всім тілом.

Головний констебль перейшов до наступних запитань:

– Вам було відомо, місіс Протеро, що містер Реддінґ має пістолет?

– Так. Він якось мені це сказав.

– Ви коли-небудь брали цей пістолет до рук?

Вона похитала головою.

– Ні.

– Ви знали, де він його тримає?

– Я не впевнена. Думаю, так, здається, бачила його на полиці в його котеджі. Ти ж там тримав його, Лоренсе?

– Коли востаннє ви були в котеджі, місіс Протеро?

– О! Десь три тижні тому. Мій чоловік і я пили там чай разом із містером Лоренсом.

– Й відтоді ви там не були?

– Ні. Я ніколи туди не ходила. Думаю, це спричинилося б до пліток у селі.

– Безперечно, спричинилося б, – сухо зауважив полковник Мелчет. – А де ви зазвичай зустрічалися з містером Реддінґом, якщо дозволите мені запитати?

– Він часто приходив до Старої Садиби. Малював Летицію. Після того ми часто зустрічалися в лісі.

Полковник Мелчет кивнув головою.

– Може, досить? – Її голос несподівано зламався. – Це так жахливо – розповідати вам про таке. А між нами не було нічого поганого. Не було – справді не було. Ми були друзями. Але ми не могли – не могли не покохати одне одного.

Вона благально подивилася на доктора Гейдока, і цей добрий чоловік виступив наперед.

– Я справді думаю, Мелчет, – сказав він, – що місіс Протеро розповіла вам досить. Вона пережила великий шок – і, можна сказати, неодноразово.

Головний констебль кивнув головою.

– Я справді не маю більше про що запитувати вас, місіс Протеро, – сказав він. – Дякую вам за те, що так відверто відповіли на мої запитання.

– Отже… отже, я можу йти?

– Ваша дружина вдома? – запитав Гейдок, звертаючись до мене. – Думаю, місіс Протеро хоче з нею зустрітися.

– Так, – сказав я. – Ґрізельда вдома. Ви знайдете її у вітальні.

Анна та Гейдок разом вийшли з кімнати, а Лоренс Реддінґ пішов із ними.

Полковник Мелчет міцно стиснув губи і крутив у руках ніж для розрізання паперу. Слек дивився на записку. Саме тоді я розповів йому про теорію міс Марпл. Слек придивився уважніше.

– Чесне слово, – сказав він. – Думаю, стара леді має слушність. Погляньте-но сюди, сер, ви не бачите? Ці цифри написані іншим чорнилом. Я ладен провалитися крізь землю, якщо це не авторучка.

Нас усіх опанувало хвилювання.

– Ви, звичайно, обстежили записку на відбитки пальців? – запитав головний констебль.

– І що ви думаєте, полковнику? На записці немає жодного відбитка. Відбитки пальців на пістолеті належать містерові Лоренсу Реддінґу. Можливо, там були й інші до того, як він почав обмацувати його та запхав до своєї кишені, але нічого чіткого там уже не залишилося.

– Спочатку докази здавалися дуже серйозними проти місіс Протеро, – замислено сказав половник. – Набагато серйознішими, ніж проти молодого Реддінґа. Правда, ми маємо свідчення старої міс Марпл, що пістолета в неї не було, але ці старі дами нерідко помиляються.

Я промовчав, але не погодився з ним. Я був цілком переконаний у тому, що Анна Протеро не мала при собі пістолета, позаяк міс Марпл сказала, що його не було. Міс Марпл не належить до тієї категорії старих леді, які схильні помилятися. Вона володіла дивовижним умінням завжди мати слушність.

– Що мене найбільше вразило, то це той факт, що ніхто не чув пострілу. Якщо постріл тоді пролунав, то хтось неодмінно мав би його почути. Де саме він пролунав – то вже інше питання. Слек, вам би слід перекинутися словом зі служницею.

Інспектор Слек із готовністю кинувся до дверей.

– Я раджу вам не запитувати її, чи чула вона постріл у домі, – сказав я. – Бо якщо ви її про це запитаєте, вона скаже, що нічого не чула. Запитайте її, чи чула вона постріл у лісі. Це єдина можливість примусити її визнати, що вона чула постріл.

– Я знаю, як розмовляти з ними, – сказав інспектор Слек і вийшов.

– Міс Марпл стверджує, вона чула постріл пізніше, – сказав полковник Мелчет. – Нам треба з’ясувати, чи зможе вона назвати точний час. Звісно, то міг бути випадковий постріл, що не має жодного стосунку до нашої справи.

– Звичайно, міг, – погодився я.

Полковник пройшовся раз чи двічі по кімнаті.

– Ви знаєте, Клемент, – несподівано сказав він. – Я маю передчуття, що ця справа виявиться набагато заплутанішою і складнішою, ніж ми собі уявляємо. Нехай йому чорт, але за нею щось приховується. – Він форкнув. – Щось таке, чого ми не знаємо. Ми тільки починаємо, Клемент. Запам’ятайте мої слова, ми тільки починаємо. Усі ці речі – годинник, записка, пістолет – поки що не мають ніякого сенсу.

Я похитав головою. Вони й справді не мали ніякого сенсу.

– Але я хочу докопатися до самої глибини. Не звертаючись до Скотленд-Ярду. Слек – чоловік спритний. Він схожий на тхора. Він пропхається своїм носом до істини. Він уже розкрив кілька цікавих випадків, і ця справа стане його шедевром. Дехто на моєму місці вже звернувся б до Скотленд-Ярду. Я цього не робитиму. Ми все розплутаємо тут, у Девонширі.

– Не сумніваюся, – сказав я.

Я спробував говорити з ентузіазмом, але інспектор Слек почав викликати до себе таку неприязнь, що перспектива його великого успіху аж ніяк не тішила мене. Переможний Слек, здавалося мені, буде ще огиднішим, аніж Слек- невдаха.

– Хто володіє сусіднім будинком? – несподівано запитав полковник Мелчет.

– Ви хочете сказати, тим, який стоїть у кінці дороги? Місіс Прайс Рідлі.

– Ми підемо до неї після того, як Слек закінчить розмову з вашою служницею. Можливо, вона також чула що-небудь. Вона не глуха й не туга на вухо?

– Я маю підстави вважати, що слух у неї надзвичайно гострий. Надто багато скандалів виникло після того, як вона «щось ненароком почула».

– Саме така жінка нам і потрібна. О, Слек уже повертається.

Інспектор мав вигляд чоловіка, якому добряче дісталося у вуличній колотнечі.

– Фу! Це люта дикунка, а не англійська дівчина, сер.

– Мері завжди була наділена сильним характером, – відповів я.

– Вона не любить поліцію, – сказав він. – Я її остеріг, намагався вселити їй страх перед законом, але без найменшого результату. Вона не давала мені розкрити рота.

– Розумна дівчина, – сказав я, відчуваючи майже повагу до Мері.

– Але я все одно її розколов. Вона чула постріл – і лише один постріл. І це було через тривалий час після того, як прийшов полковник Протеро. Я не зміг примусити її назвати час, але зрештою нам допомогла риба. Рибу принесли пізно, і вона висварила хлопця, коли той прийшов, і він сказав їй, що було тільки пів на сьому, і саме після цього вона почула постріл. Звичайно, це час приблизний, так би мовити, але він дає певне уявлення.

– Гм… – сказав полковник Мелчет.

– Не думаю, що місіс Протеро має бодай якийсь стосунок до цієї історії, – сказав Слек, і в його голосі пролунала нотка жалю. – Вона була там трохи в інший час, а крім того, жінки не люблять мати справу з вогнепальною зброєю. Миш’як набагато більше їм до вподоби. Ні, я не вірю, що вона це зробила. А жаль!

Він зітхнув.

Мелчет повідомив, що він має намір навідати місіс Прайс Рідлі, і Слек схвалив його рішення.

– Ви дозволите мені піти з вами? – запитав я. – Це стає цікавим.

Я одержав дозвіл, і ми пішли. Та щойно ми вийшли з хвіртки церковного дому, як почулося гучне «Гей!», і мій небіж Денніс підбіг із боку села, щоб приєднатися до нас.

– Послухайте-но мене, – сказав він, звертаючись до інспектора, – ви з’ясували, що то за слід, про який я вам говорив?

– Садівник, – лаконічно відповів йому інспектор Слек.

– А ви не подумали про те, що то міг бути хтось інший у садівникових чоботях?

– Ні, не подумав, – сказав інспектор Слек з обурливим незацікавленням у голосі.

Така байдужість могла б охолодити кого завгодно, тільки не Денніса.

Він підняв догори два спалені сірники.

– Я знайшов їх біля хвіртки церковного дому.

– Дякую тобі, – сказав Слек і вкинув їх до кишені.

Розмова, схоже, зайшла в глухий кут.

– А ви ще не заарештували дядька Лена? – жартівливим тоном запитав Денніс.

– З якого дива? – запитав Слек.

– Бо проти нього є чимало доказів, – заявив Денніс. – Запитайте в Мері. Лише за день до вбивства він висловив побажання, щоб полковник Протеро покинув цей світ. Хіба ви не побажали йому цього, дядьку Лене?

– Ну, знаєш… – почав я.

Інспектор Слек подивився на мене повільним, сповненим підозри поглядом, а мені стало жарко. Денніс іноді буває нестерпним. Він мав би вже зрозуміти, що полісмен дуже рідко має почуття гумору.

– Не базікай дурниці, Деннісе, – сказав я роздратованим голосом.

Невинна дитина розкрила з подивом очі.

– Та я ж тільки пожартував, – сказав він. – Дядько Лен лише сказав, що кожен, хто вб’є полковника Протеро, зробить велику послугу світу.

– Он як! – сказав інспектор Слек. – Це пояснює дещо зі слів служниці.

Слуги також дуже рідко мають почуття гумору. Я подумки вилаяв Денніса за те, що він згадав про моє побажання. Це й переставлені стрілки годинника примусять Слека зарахувати мене до підозрюваних осіб.

– Ходімо, Клемент, – сказав полковник Мелчет.

– Куди ви йдете? – запитав Денніс. – Можна і я з вами піду?

– Ні, тобі не можна, – люто гарикнув я.

Він залишився на місці, проводжаючи нас скривдженим поглядом. Ми пішли до парадних дверей сусіднього будинку, що належав місіс Прайс Рідлі, й інспектор спочатку постукав, а потім подзвонив у манері, яку я назвав би офіційною. Вродлива покоївка вийшла на дзвінок.

– Місіс Прайс Рідлі вдома? – запитав Мелчет.

– Ні, сер. – Дівчина зробила паузу, а тоді сказала: – Вона щойно пішла до поліційного відділка.

Це стало для нас цілковитою несподіванкою. Коли ми обернулися й пішли назад, полковник Мелчет ухопив мене за рукав і прошепотів мені на вухо:

– Якщо вона також пішла зізнатися в убивстві, я остаточно схибнуся.

Розділ тринадцятий

Я сумнівався, що місіс Прайс Рідлі принесла якесь надзвичайне повідомлення, але мені все ж таки було цікаво, що привело її до поліційного відділка. Чи справді вона має якісь важливі докази чи такі, що здаються їй важливими? Хай там як, а ми про це незабаром довідаємося.

Коли ми прийшли на дільницю, місіс Прайс Рідлі атакувала, поливаючи неймовірною кількістю слів, що вилітали в неї з великою швидкістю, констебля поліції, який здавався дещо розгубленим. Те, що вона обурена до краю, я зрозумів із того, як підстрибував бант на її капелюшку. Місіс Прайс Рідлі носить головний убір, який, здається, називають «капелюшком для матері родини» – їх виготовляють у сусідньому містечку Мач Бенгем. Їх носять на високих копицях волосся, де капелюшок врівноважується цілим пучком широких стрічок. Ґрізельда, коли чимось невдоволена, погрожує мені, що купить «капелюшок для матері родини».

Коли ми увійшли, місіс Прайс Рідлі тимчасово припинила свій потік слів.

– Місіс Прайс Рідлі? – запитав полковник Мелчет, підіймаючи капелюх.

– Дозвольте відрекомендувати вам полковника Мелчета, місіс Прайс Рідлі, – сказав я. – Полковник Мелчет – наш головний констебль.

Місіс Прайс Рідлі подивилася на мене холодним поглядом, але спромоглася подарувати полковникові щось подібне до люб’язної усмішки.

– Ми щойно заходили до вас додому, місіс Прайс Рідлі, – повідомив її полковник, – і нам сказали, що ви пішли сюди.

Місіс Прайс Рідлі відтанула цілком.

– От і гаразд, – сказала вона. – Я рада, що на цей випадок нарешті звернули увагу. Ганьба! Це можна назвати тільки ганьбою.

Немає сумніву, що вбивство – ганьба, але я описав би його не таким словом. Воно здивувало й полковника Мелчета, я це побачив.

– Ви можете пролити якесь світло на справу? – запитав він.

– Це ваша справа. Справа поліції. За що ми платимо податки, хотіла б я знати?

Цікаво, скільки разів на рік лунає це запитання?

– Ми робимо все, що в наших силах, місіс Прайс Рідлі, – сказав головний констебль.

– Але чоловік, який тут стоїть, нічого про це не чув, поки я йому не розтлумачила! – вигукнула леді.

Ми всі подивилися на констебля.

– Леді хтось зателефонував. Вона вкрай розгнівана. Каже, з нею розмовляли непристойною мовою, якщо я правильно її зрозумів.

– О, розумію! – Похмурий вираз зійшов з обличчя полковника. – Ми з вами говорили про різні речі. Ви прийшли до нас зі скаргою, чи не так?

Мелчет – чоловік мудрий. Він знає, що коли перед ним стоїть роздратована дама середнього віку, то йому лишається тільки одне: вислухати її. Коли вона скаже все, що хоче сказати, тоді є шанс, що вона захоче вислухати й вас.

Місіс Прайс Рідлі знову вибухнула потоком слів.

– Як можна допускати подібне хуліганство? За такі вчинки треба карати. Зателефонувати жінці у її власний дім і почати ображати її – так ображати! Я не звикла терпіти, щоб до мене ставилися з такою зневагою. Після війни мораль упала до надто низького рівня. Ніхто не стежить ані за тим, що він каже, ані за тим, що вдягає на себе…

– Я згоден із вами, – поквапився сказати полковник Мелчет. – Розкажіть точно, що з вами сталося.

Місіс Прайс Рідлі вдихнула повітря й почала знову:

– Мені зателефонували…

– Коли?

– Учора в другій половині дня – увечері, якщо бути точною. Близько половини на сьому. Я підійшла до телефону, нічого не підозрюючи. Але мене негайно облили брудом, стали погрожувати…

– Що, власне, було сказано?

Місіс Прайс Рідлі злегка почервоніла.

– Я не хочу цього повторювати.

– Її образили непристойною мовою, – промурмотів констебль, намагаючись стишити свій густий бас.

– Яку саме непристойну мову застосували? – запитав полковник Мелчет.

– Це залежить від того, що ми вважаємо непристойною мовою.

– Ви змогли зрозуміти, що вам кажуть? – запитав я.

– Звісно, я можу зрозуміти, що мені кажуть.

– Тоді це не було непристойною мовою, – сказав я.

Місіс Прайс Рідлі подивилася на мене підозріливим поглядом.

– Шляхетну леді, – пояснив я, – не навчають непристойної мови.

– Либонь, вона була не зовсім такою, якою ви її собі уявляєте. Спочатку, мушу зізнатися, я почала дослухатися, я думала хтось хоче щось мені сказати. Але потім… е… е… особа на дроті стала мене ображати.

– Ображати вас?

– Брутально ображати. Я була дуже налякана.

– Вона вам погрожувала?

– Так. А я не звикла, щоб мені погрожували.

– А чим вони вам погрожували? Побиттям?

– Не зовсім.

– Боюся, місіс Прайс Рідлі, вам доведеться говорити ясніше. Як саме вам погрожували?

На це запитання місіс Прайс Рідлі зовсім не хотілося відповідати.

– Я точно не пам’ятаю. Я так розхвилювалася. Але в самому кінці розмови, коли я була в стані шоку, той мерзотник зареготав.

– То був чоловічий голос чи жіночий?

– То був голос дегенерата, – сказала місіс Прайс Рідлі з почуттям гідності. – Протиприродний голос. То грубий, то писклявий. Справді, то був дуже дивний голос.

– Мабуть, хтось хотів просто пожартувати з вами, – сказав полковник заспокійливим тоном.

– Нічогенький собі жарт! У мене могло б розірватися серце.

– Ми розслідуємо цей випадок, – сказав полковник. – Ви мене чуєте, інспекторе? З’ясуйте, звідки пролунав той телефонний дзвінок. Ви можете розтлумачити мені ясніше, що саме вам було сказано, місіс Прайс Рідлі?

Під розкішними грудьми місіс Прайс Рідлі, обтягнутими чорною блузкою, розпочалася жорстока боротьба. Стриманість боролася з бажанням помститися. Бажання помститися перемогло.

– Я сподіваюся, це залишиться між нами, – почала вона.

– Звичайно, залишиться.

– Те створіння почало з того, що сказало – я не можу примусити себе повторити…

– Ну ж бо, ну ж бо, – підбадьорливо сказав Мелчет.

– «Ви стара й огидна пліткарка!» Це я, полковнику Мелчет, стара й огидна пліткарка! «Але цього разу ви зайшли надто далеко. Скотленд-Ярд притягне вас до відповідальності за наклеп».

– Природно, вас опанував страх, – сказав Мелчет, покусуючи вуса, щоб приховати усмішку.

– «Якщо надалі ви не прикусите язика, то вам буде погано – й дуже погано». Я не можу описати вам, яким погрозливим тоном це було сказано. Я хапнула ротом повітря й слабким – як оце тепер – голосом запитала: «Хто це?», – і той голос мені відповів: «Месник». Я скрикнула. Незнайомий голос звучав жахливо, а потім та особа зареготала. Зареготала! Ви собі уявляєте? І на цьому все закінчилося. Я почула, як повісили слухавку. Звичайно, я зателефонувала на комутатор і запитала, хто мені дзвонив, але вони сказали, що не знають. Вам відомо, які дівки працюють на комутаторі. Брутальні й несимпатичні.

– Справді, – підтвердив я.

– Я почула себе геть слабкою, – провадила місіс Прайс Рідлі. – І була така перенапружена й знервована, що коли почула постріл у лісі, то ледь не вистрибнула зі своєї шкури. Ви просто уявити собі не можете, яка я була налякана.

– Постріл у лісі? – жваво перепитав інспектор Слек.

– У моєму збудженому стані він здався мені пострілом із гармати. «Ой!» – скрикнула я і впала на канапу майже непритомна. Клара мусила принести мені склянку джину, настояного на чорносливі.

– Ви пережили справжній шок, – сказав полковник Мелчет. – Вашим нервам було нелегко витримати. А постріл пролунав дуже гучно, ви кажете? Так, ніби хтось вистрелив зовсім близько від вашого вуха?

– Просто мої нерви були в такому стані.

– Звичайно. Й о котрій годині ви чули постріл? Згадайте, бо це допоможе нам з’ясувати, хто вам телефонував.

– Приблизно о пів на сьому.

– А точніше?

– Розумієте, маленький годинник на моєму каміні щойно видзвонив півгодини, і я сказала: «Безперечно, годинник поспішає». (І він справді в мене поспішає.) Тоді я порівняла його покази з показами годинника, який ношу на руці, і цей годинник показував лише десять хвилин на сьому, але потім я притулила його до вуха і з’ясувала, що він зупинився. Тож я подумала: «Ну, якщо годинник на каміні поспішає, то через хвилину або дві я почую, як забамкає церковний дзвін». Але потім задзвонив телефон, і я про все забула.

Вона замовкла, важко відсапуючись.

– Ну гаразд, ви назвали час із достатньою точністю. Ми розслідуємо, хто вам телефонував, місіс Прайс Рідлі.

– Ви думайте про той дзвінок як про дурний жарт і не турбуйтеся, місіс Прайс Рідлі, – сказав я.

Вона скинула на мене крижаним поглядом. Схоже, випадок із фунтовою банкнотою ще не вивітрився з її голови.

– Дуже дивні події стали відбуватися в цьому селі віднедавна, – сказала вона, звертаючись до Мелчета. – Справді, дуже дивні події. Полковник Протеро мав намір розслідувати їх, і що сталося з ним, бідолашним чоловіком?! Можливо, я буду наступною?!

І, сказавши ці слова, вона пішла, хитаючи головою з похмурою меланхолією. Мелчет тихо промурмотів: «Кому ти потрібна». Потім його обличчя посерйознішало, і він подивився запитливим поглядом на інспектора Слека.

Цей достойний детектив повільно кивнув головою.

– Усе сходиться, сер. Троє людей чули постріл. Тепер нам залишається тільки довідатися, хто стріляв. Ми надто багато згаяли часу на історію з містером Реддінґом. Але ми тепер маємо кілька відправних точок. Думаючи, що містер Реддінґ винний, я не потурбувався звернути на них увагу. Але тепер усе змінилося. Й одним із найперших наших завдань є з’ясувати, хто був автором телефонного дзвінка.

– До місіс Прайс Рідлі?

Інспектор усміхнувся.

– Ні – хоч нам, певно, і доведеться ним зайнятися, бо інакше старушенція не дасть нам спокою. Ні, я маю на увазі фальшивий дзвінок, який примусив вікарія піти з дому.

– Атож, – погодився полковник Мелчет, – це дуже важливо.

– А наступною важливою справою буде з’ясувати, що кожен робив того вечора між шостою і сьомою годинами. Я хотів сказати, кожен у Старій Садибі й, думаю, що кожен у селі теж.

Я зітхнув.

– Скільки енергії ви в собі зберігаєте, інспекторе Слек.

– Я вірю в тяжку роботу. Ми почнемо зі з’ясування ваших власних пересувань, містере Клемент.

– Залюбки. Телефонний дзвінок пролунав приблизно о пів на шосту.

– То був чоловічий голос чи жіночий?

– Жіночий. Принаймні він звучав як жіночий. Але, звичайно, я не мав найменших підстав сумніватися в тому, що зі мною говорила місіс Ебот.

– А ви не впізнали той голос як голос місіс Ебот?

– Ні, я не можу стверджувати, що впізнав. Я не звернув на голос найменшої уваги й не думав про нього.

– І ви вирушили в дорогу негайно? Пішки? Ви не маєте велосипеда?

– Ні, не маю.

– Зрозуміло. Отже, скільки часу забрала у вас ваша подорож?

– Це близько двох миль, байдуже, якою дорогою ви підете.

– Через ліс, який оточує Стару Садибу, дорога коротша, чи не так?

– Вона справді коротша, але йти по ній не надто зручно. Я пішов туди й повернувся назад по стежці, що перетинає поля.

– По тій самій, яка починається від хвіртки церковного дому?

– Так.

– А де була місіс Клемент?

– Моя дружина їздила в Лондон. Вона приїхала назад потягом, який приходить о шостій п’ятдесят.

– Дуже добре. Зі служницею я вже розмовляв. Отже, я покінчив із церковним домом. Тепер піду до Старої Садиби. А потім хочу поговорити з місіс Лестрандж. Цікаво, чому вона пішла побачитися з Протеро напередодні того вечора, коли він був убитий. Цю справу супроводить забагато дивних подій.

Я ствердно кивнув головою.

Поглянувши на годинник, я зрозумів, що вже настав час для ланчу. Я запросив Мелчета поїсти з нами, чого Бог послав, але він попросив пробачення, сказавши, що неодмінно повинен завітати до «Синього кабана». У «Синьому кабані» подають першокласне смажене м’ясо з добрим овочевим гарніром. Я подумав, що полковник зробив правильний вибір. Після своєї розмови з поліцією Мері, певно, нервуватиме ще більше, аніж зазвичай.

Розділ чотирнадцятий

Повертаючись додому, я наштовхнувся на міс Гартнел, і вона затримала мене щонайменше на десять хвилин, засуджуючи своїм басовитим голосом непередбачливість і невдячність нижчих класів. Суть справи, схоже, була в тому, що бідняки не хотіли бачити міс Гартнел у своїх будинках. Мої симпатії були цілком на їхньому боці. На жаль, моє суспільне становище перешкоджає мені висловлювати свої погляди з тією відвертістю, з якою це роблять вони.

Я заспокоїв її, як міг, і врятувався втечею.

Гейдок наздогнав мене у своєму автомобілі на перехресті, де я мав звернути до церковного дому.

– Я щойно відвіз місіс Протеро додому, – гукнув він.

Він зачекав мене біля воріт свого будинку.

– Зайдіть на хвилинку, – попросив він.

Я погодився.

– Це надзвичайна справа, – сказав він, кинувши капелюха на стілець і відчинивши двері до своєї амбулаторії.

Він сів на обшарпаний шкіряний стілець і втупився поглядом у протилежну стіну. Він здавався виснаженим і розгубленим.

Я розповів йому, що нам пощастило з’ясувати час, коли пролунав постріл. Він слухав із неуважним виглядом.

– Отже, Анна Протеро не може бути винною, – сказав він. – Я дуже радий, що провину знято з них обох. Вони обоє мені подобаються.

Я повірив його словам, і все ж мене здивувало, чому, якщо вони подобаються йому обоє, їхнє повне виправдання вкинуло його в цей стан глибокого смутку. Сьогодні вранці він здавався чоловіком, зі свідомості якого було знято важкий тягар, тепер же він мав вигляд людини глибоко стурбованої й засмученої.

А проте я був переконаний у тому, що той каже щиро. Гейдок справді ставився з глибокою приязню до Анни Протеро й Лоренса Реддінґа. Тож звідки в нього ця похмура замисленість? Він не без труднощів підвівся.

– Я хотів поговорити з вами про Госа. Через цю історію я зовсім про нього забув.

– Він справді хворий?

– Чогось дуже поганого з ним не відбувається. Ви, звичайно ж, знаєте, що він хворів на летаргічний енцефаліт, або так звану сонну хворобу, як її зазвичай називають.

– Ні, – сказав я, дуже здивований. – Я нічого такого не знав. Він ніколи про це мені не казав. Коли він хворів на цю хворобу?

– Десь рік тому. Він одужав тією мірою, якою можна від цієї хвороби одужати. Це незвичайна хвороба – вона в дивний спосіб впливає на психіку. У людини, яка нею перехворіла, іноді цілком змінюється характер.

Він помовчав хвилину або дві, а тоді сказав:

– Ми тепер із жахом спогадуємо ті дні, коли спалювали на вогнищі відьом. Як на мене, то настане день, коли ми з тремтінням думатимемо про те, що в минулому вішали злочинців.

– Ви не прихильник смертної кари?

– Справа не в тому. – Він помовчав. – Ви знаєте, – повільно промовив Гейдок, – я віддав би перевагу своїй професії перед вашою.

– Чому?

– Бо ваша робота тісно пов’язана з тим, що ми називаємо добрим і поганим – а я взагалі не переконаний у тому, що такий поділ існує. А що, як усе залежить від секреції залоз? Одна залоза виділяє її надто багато, інша – надто мало, і ми маємо вбивцю, злодія, кримінального злочинця. Клемент, я вірю, що настане такий час, коли з жахом спогадуватимемо ті довгі століття, протягом яких карали людей за те, що вони хворі – а хіба вони могли зарадити цьому, бідолахи? Ви ж не станете вішати людину, хвору на сухоти?

– Така хвороба не становить небезпеки для спільноти.

– У певному розумінні становить. Нею можна заразити інших людей. Або візьмімо чоловіка, який проголошує себе китайським імператором. Ви ж не караєте його за це. Я розумію вашу стурбованість за спільноту. Спільнота має бути захищена. Ізолюйте людей, якщо вони можуть завдати шкоди суспільству, навіть тихо й мирно приберіть їх із дороги, я готовий визнати, що в цьому може бути потреба. Але не називайте це покаранням. Не покривайте ганьбою ані їх, ані їхні невинні родини.

Я подивився на нього з цікавістю.

– Я ніколи не чув, щоб ви так говорили раніше.

– Я зазвичай не прагну поширювати свої теорії. Сьогодні я згадав про своє хобі. Ви розумний чоловік, Клемент, набагато розумніший за пересічного пастора. Ви, звичайно, не погодитеся, я думаю, з тим, що не існує такої речі, яка має технічну назву «гріх», але ви мислите досить широко, щоб визнати можливість засумніватися в її існуванні.

– Це під самий корінь підриває основу сучасного світогляду, – сказав я.

– Чому б його й не підірвати, адже ми істоти вузьколобі й самовпевнені, надто схильні судити те, чого не розуміємо. Я щиро вірю в те, що злочин – справа лікаря, а не полісмена й не священика. У майбутньому, можливо, злочинів не буде.

– Ви їх вилікуєте?

– Ми їх вилікуємо. Чудова думка. Ви коли-небудь цікавилися статистикою злочинів? Думаю, ні – мало людей нею цікавляться. Проте я цікавлюся. Ви були б приголомшені тією кількістю злочинів, яка припадає на підлітковий вік. Як бачите, знову йдеться про залози. Юний Нейл, оксфордський убивця, убив п’ятеро дівчаток, перш ніж його викрили. То був гарний хлопчина, який ніколи нікому не завдавав жодного клопоту. Лілі Роуз, маленька дівчина з Корнвелу, убила свого дядька за те, що він не годував її цукерками. Ударила його молотком, яким розбивали вугілля, коли він спав. Її відіслали додому, і через два тижні вона вбила свою старшу сестру, бо та розсердила її якоюсь дрібницею. Нікого з цих дітей, звичайно, не повісили. Послали до виправних закладів. Можливо, згодом вони виправилися, а можливо, й ні. Я сумніваюся, що дівчина виправилася. Єдине, від чого вона одержує радість, – це дивитися, як ріжуть свиней. Ви знаєте, у якому віці людина найчастіше накладає на себе руки? У віці п’ятнадцяти-шістнадцяти років. Від самогубства до вбивства когось іншого відстань – лише один крок. Але причина не в моральному стані, а у фізичному.

– Те, що ви говорите, вселяє жах.

– Ні – це просто щось нове для вас. До нових істин треба звикати. Пристосовувати до них свої уявлення про світ. Але іноді вони ускладнюють життя.

Він сидів похмурий, але з дивним виразом спустошеності й перевтоми.

– Гейдоку, – запитав я, – якби ви запідозрили, якби ви знали, що така-то особа є вбивцею, ви передали б цю особу в руки закону чи намагалися б прикрити її?

Я був зовсім не готовий до того ефекту, який справило моє запитання. Він подивився на мене сердитим і підозріливим поглядом.

– Чому ви запитали мене про це, Клемент? Про що ви подумали? Скажіть мені прямо, чоловіче.

– Нічого особливого я на думці не мав, – відповів я, досить спантеличений. – Хіба що – ви ж розумієте: вбивство тепер у всіх нас на думці. Якби раптом завдяки якомусь випадку ви відкрили істину, то я запитав себе, як би ви почували себе в такому разі – ото й усе, що я подумав.

Його гнів притих. Він знову втупився поглядом прямо перед собою, як чоловік, що намагається знайти відповідь на головоломку, яка поглинула в ньому всю увагу, але існує лише в його мозку.

– Якби я щось запідозрив, якби довідався, то виконав би свій обов’язок, Клемент. Принаймні я сподіваюся, що виконав би.

– Питання в тому, у чому саме, ви вважаєте, полягає ваш обов’язок?

Він подивився на мене непроникним поглядом.

– Це запитання постає перед кожною людиною в певний період її життя, Клемент. І кожна людина відповідає на нього по-своєму.

– Отже, ви не знаєте?

– Ні, я не знаю…

Я визнав за краще змінити тему розмови.

– Мій небіж глибоко втішається цією справою, – сказав я. – Гайнує весь свій час на пошуки слідів та сигаретного попелу.

Гейдок усміхнувся.

– Скільки йому років?

– Лише шістнадцять. У цьому віці не сприймаєш трагедії серйозно. У твоїй голові лише Шерлок Холмс та Арсен Люпен.

Гейдок замислено промовив:

– Він симпатичний хлопець. Що ви збираєтеся робити з ним?

– Боюся, я не можу дозволити собі віддати його до університету. Сам він хоче піти до торговельного флоту. У військово-морський флот його не взяли.

– Він обрав для себе нелегке життя, але міг обрати й гірше. Атож, міг обрати й гірше.

– Мені пора бігти! – вигукнув я, поглянувши на годинника. – Я майже на півгодини запізнююся до ланчу.

Моя родина саме сідала за стіл, коли я з’явився. Вони примусили мене розповісти про всю мою вранішню діяльність. Я виконав їхнє прохання, відчуваючи, що більшість моїх пригод не мали в собі нічого цікавого.

Проте Денніса страшенно розвеселила моя розповідь про телефонний дзвінок до місіс Прайс Рідлі, і він заливався сміхом, коли я розповів про нервовий шок, який звалився на її організм, що його довелося повертати до життя за допомогою настояного на чорносливі джину.

– Так їй і треба, старій пліткарці! – вигукнув він. – Вона тут теліпає язиком більше, аніж будь-хто. Шкода, що я сам не здогадався зателефонувати їй і нагнати на неї страху. Як ви гадаєте, дядьку Лен, а чи не примусити її випити ще одну дозу джинової настоянки?

Я поквапно попросив його нічого подібного не робити. Немає нічого небезпечнішого, як щире намагання молодшого покоління допомогти вам і виявити свою симпатію.

Настрій у Денніса несподівано змінився. Він спохмурнів і набув вигляду чоловіка, що знає світ.

– Я провів більшу частину ранку з Летицією, – сказав він. – Ти знаєш, Ґрізельдо, вона справді дуже стурбована. Вона не хоче цього показувати, але вона справді дуже й дуже стурбована.

– Нічого дивного, – сказала Ґрізельда, хитнувши головою.

Ґрізельда не дуже любить Летицію Протеро.

– Я думаю, ти не зовсім справедлива до Летиції.

– А ти? – запитала Ґрізельда.

– Багато людей не носять жалоби.

Ґрізельда промовчала, мовчав і я. Денніс провадив:

– Вона не розмовляє з багатьма людьми, однак поділилася своїми думками зі мною. Вбивство батька глибоко стривожило її, і вона вважає, що вбивцю треба знайти.

– Вона переконається в тому, – сказав я, – що інспектор Слек поділяє її думку. Він має намір прийти до Старої Садиби пополудні й, певно, зробить там життя для кожного нестерпним у своїх зусиллях докопатися до істини.

– А що таке істина, Лене, як ти гадаєш? – несподівано запитала мене дружина.

– Ти поставила важке запитання, моя люба. А надто тепер я нічого не можу сказати тобі, бо голова в мене зовсім порожня.

– Ти, здається, сказав, що інспектор Слек хоче з’ясувати, хто був автором телефонного дзвінка – того, яким тебе викликали до Еботів?

– Так.

– Але чи зможе він це зробити? Хіба так легко з’ясувати, хто кому телефонував?

– Не думаю. Хоч на комутаторі має зберігатися реєстр дзвінків.

– Справді?

Моя дружина поринула в задуму.

– Дядьку Лене, – запитав мій небіж, – чому ви так розгнівалися на мене сьогодні вранці за мій жарт про те, що ви побажали, аби хтось убив полковника Протеро?

– Тому, – сказав я, – що треба обирати час, коли можна жартувати, а коли ні. Інспектор Слек не має почуття гумору. Він сприйняв твої слова цілком серйозно, він піддасть Мері перехресному допитові й випише ордер на мій арешт.

– Хіба він не знає, коли хлопець намагається когось розіграти?

– Ні, – сказав я, – він не знає. Він здобув свою теперішню посаду тяжкою працею й пильною увагою до свого обов’язку. Йому не залишалося часу втішатися дрібними радощами життя.

– Ви його не любите, дядьку Лен?

– Ні, – сказав я. – Я його не люблю. Від першої хвилини, коли його побачив, я відчув до нього сильну неприязнь. Але я не сумніваюся в тому, що він спроможний домогтися неабияких успіхів у своїй професії.

– Ви думаєте, він знайде того, хто вбив старого Протеро?

– Якщо й не знайде, – сказав я, – то не тому, що докладе не досить зусиль.

З’явилася Мері й повідомила:

– Містер Гос хоче побачитися з вами. Я провела його до вітальні, а ось вам цидулка. Служниця чекає на відповідь. Ви можете відповісти й усно.

Я розірвав конверта й прочитав:

Дорогий містере Клемент, я буду вам дуже вдячна, якщо ви зможете прийти до мене сьогодні пополудні якомога раніше. У мене великі неприємності, і я потребую вашої поради.

Щиро ваша

Естель Лестрандж.

– Передай, я прийду десь за півгодини, – сказав я Мері.

А тоді пішов до вітальні, щоб побачитися з Госом.

Розділ п’ятнадцятий

Вигляд Госа дуже занепокоїв мене. Руки йому тремтіли, а обличчя нервово посмикувалося. Як на мене, то він мав би бути в ліжку, і я йому це сказав. Він став переконувати мене, що з ним усе гаразд.

– Запевняю вас, я ніколи не почував себе краще. Ніколи у своєму житті.

Це його твердження було таким далеким від істини, що я не знайшовся на відповідь. Я схильний захоплюватися людьми, що не піддаються хворобам, але Гос зайшов у своєму впертому невизнанні свого стану надто далеко.

– Я прийшов сказати вам, як мені прикро, що така подія могла статися в церковному домі.

– Атож, – сказав я, – це не дуже приємно.

– Це жахливо, просто жахливо. Схоже, вони все ж таки не заарештували містера Реддінґа?

– Ні. То була помилка. Він прийшов до поліції… е… е… з досить дурним зізнанням.

– І поліція тепер переконана в тому, що він невинний?

– Цілком переконана.

– А чому так, можна запитати? Тобто – я хочу сказати – вони підозрюють когось іншого?

Я ніколи не подумав би, що Гос виявить такий гострий інтерес до подробиць справи про вбивство. Можливо, причина була в тому, що воно сталося в церковному домі. Він здавався не менш зацікавленим, ніж репортер.

– Я не певен, що інспектор Слек ділиться зі мною всією інформацією, яку має у своєму розпорядженні. Наскільки мені відомо, зараз він нікого не підозрює конкретно. Він приділяє всю свою увагу допитам і розслідуванням.

– Так. Так, звичайно. Але хто міг би скоїти таку жахливу річ?

Я похитав головою.

– Полковника Протеро не любили багато людей, я знаю. Але вбивство! Для вбивства треба мати дуже сильний мотив.

– Я теж так думаю, – погодився я.

– Хто міг мати такий мотив? Чи поліція має якесь уявлення?

– Не можу вам сказати.

– Він міг мати ворогів, звичайно. Чим більше я про це думаю, тим більше переконаний у тому, що він належав до того типу людей, які не можуть не мати ворогів. У судових колах його вважали надто суворим.

– Мабуть, він таким і був.

– Хіба ви не пам’ятаєте, сер? Учора вранці він казав вам про те, що йому погрожує чоловік на ім’я Арчер.

– А й справді я тепер пригадую, він мені це казав. Ви тоді стояли дуже близько до нас.

– Атож, я чув, що він тоді казав. Не почути полковника Протеро було неможливо. Він мав занадто гучний голос, чи не так? Мене тоді вразили ваші слова. Ви сказали, що коли надійде його час, то йому може дістатися справедливість замість милосердя.

– Я справді так сказав? – запитав я, спохмурнівши.

Мій спогад про мої слова був трохи іншим.

– Ви сказали це з великим притиском, сер. Я був приголомшений вашими словами. Справедливість – жахлива річ. І подумати тільки, що бідолаху так скоро спостигла смерть після того. Складається враження, ви мали передчуття.

– Ніякого передчуття я не мав, – коротко відповів я.

Мене дратує схильність Госа до містики. Він справляє враження провидця.

– А ви сказали поліції про того чоловіка, Арчера, сер?

– Я нічого про нього не знаю.

– Я маю на увазі, чи розповіли ви їм про те, що сказав полковник – що Арчер йому погрожував?

– Ні, – повільно відповів я. – Не розповів.

– Але ви маєте такий намір?

Я промовчав. Мені не до вподоби цькувати чоловіка, який щойно був жертвою закону й порядку. Я не мав наміру заступатися за Арчера. Він був закоренілим браконьєром, одним із тих веселих нероб, яких вистачає в кожній парафії. Хоч би що там він сказав у нападі гніву, коли одержав свій вирок, я аж ніяк не був переконаний у тому, що він прагнутиме помститися, коли вийде з в’язниці.

– Ви чули нашу розмову, – сказав я нарешті. – Якщо ви вважаєте своїм обов’язком повідомити про неї поліцію, повідомте.

– Було б краще, якби ви повідомили, сер.

– Можливо, але – сказати вам правду – я не маю бажання робити це. Я не хочу допомагати поліції накинути зашморг на шию невинного чоловіка.

– Але якщо він застрелив полковника Протеро…

– Якщо! Немає жодних доказів, що він справді його застрелив.

– Його погрози.

– Якщо говорити правду, то були не його погрози, а погрози самого полковника Протеро. Той погрожував показати Арчеру, чого варта помста, наступного разу, коли зловить його на браконьєрстві.

– Я не розумію вашої поведінки, сер.

– То й не розумійте, – стомлено сказав я. – Ви молодий чоловік. Ви прагнете боронити справедливість. Коли досягнете мого віку, то зрозумієте, що люди заслуговують на перевагу сумніву.

– Але ж… Я хочу сказати…

Він зробив паузу й подивився на мене здивованим поглядом.

– Ви ж не маєте якогось… якогось власного уявлення… про особу вбивці, я хочу сказати?

– Господи, звичайно ж, ні.

Гос не відступав.

– Або про мотив убивства?

– Ні. А ви маєте?

– Я? Ні, не маю. Я просто міркував. Якщо полковник Протеро… у чомусь вам довірився… щось розповів…

– Те, у чому він мені довірився, учора мали змогу почути мешканці цілої вулиці, – сухо промовив я.

– Так. Так. Звичайно. І ви не думаєте… що Арчер?..

– Поліція незабаром з’ясує все, що стосується Арчера, – сказав я. – Якби я сам почув, як він погрожував полковникові, то була б інша річ. Але ви можете не сумніватися в тому, що коли він справді погрожував, половина населення нашого села почула б це й інформація давно б уже була відома поліції. Ви, звичайно, можете робити так, як вважаєте за потрібне, у цій ситуації.

Але Гос мав якесь дивне небажання щось робити сам.

Уся поведінка цього чоловіка була нервовою й дивною. Я пригадав те, що розповідав мені Гос про свою хворобу. Саме вона все пояснювала, припустив я.

Він попрощався зі мною неохоче, так ніби мав іще щось сказати, але не знав як.

Перш ніж він пішов, я попросив його провести службу для Спілки матерів, а також зустрітися з «Гостями округи». У мене були інші плани на другу половину сьогоднішнього дня.

Викинувши Госа та його тривоги зі своєї голови, я пішов побачитися з місіс Лестрандж.

У холі на столі лежали нерозпечатані газети «Ґардієн» і «Черч Таймс».

Дорогою до будинку місіс Лестрандж я пригадав, що вона розмовляла з полковником Протеро увечері напередодні його смерті. Можливо, та розмова торкнулася чогось такого, що могло б пролити світло на проблему його вбивства.

Мене відразу провели до маленької вітальні, і місіс Лестрандж підвелася, щоб привітати мене. Я знову був вражений тією чудовою атмосферою, яку вміла створити навколо себе ця жінка. На ній була сукня з чорної матерії жалобного характеру, що підкреслювала надзвичайну білизну її шкіри. Її обличчя вражало якоюсь незвичайною мертвотністю. Лише очі променилися живим блиском. Сьогодні вона дивилася на мене з якоюсь настороженістю. Проте жодних знаків збудження я в ній не помітив.

– Я дуже вдячна вам за те, що ви прийшли, містере Клемент, – сказала вона, коли ми потисли одне одному руки. – Я хотіла поговорити з вами ще в той день. Потім вирішила утриматися. Але то була моя помилка.

– Як я тоді сказав, буду радий допомогти вам, якщо зможу.

– Так, ви це сказали. І сказали так, що я вам повірила. Дуже мало людей на цьому світі, містере Клемент, виявляли бажання допомогти мені.

– Мені важко в це повірити, місіс Лестрандж.

– Саме так воно й було. Більшість людей – більшість чоловіків принаймні – дбають лише про власні інтереси.

У її голосі прозвучала гіркота.

Я нічого не відповів, і вона провадила:

– Будь ласка, сідайте.

Я підкорився, і вона сіла на стілець навпроти мене. Вона завагалася на хвилину, а тоді заговорила голосом повільним і замисленим, ніби зважуючи кожне слово, коли промовляла його.

– Я перебуваю в дивному становищі, містере Клемент, і хочу запитати вашої поради. Тобто я хочу, аби ви порадили, як бути далі. Що було в минулому, те залишилося в минулому, і повернути його не можна. Ви мене розумієте?

Перш ніж я встиг відповісти, покоївка, яка провела мене в дім, відчинила двері й сказала з переляканим обличчям:

– Ой, мем, до вас прийшов поліційний інспектор, і він каже, що мусить поговорити з вами.

Настала пауза. Обличчя місіс Лестрандж не змінилося. Лише її очі повільно заплющилися й розплющилися знову. Вона, схоже, раз або двічі зробила ковтальний рух, потім сказала тим самим ясним, спокійним голосом:

– Проведи його сюди, Гілдо.

Я почав підводитися, але вона владним порухом руки наказала мені сидіти.

– Якщо не заперечуєте, то я буду вам дуже вдячна, коли ви залишитеся.

Я знову сів на своє місце.

– Звичайно, якщо ви так хочете, – промурмотів я, а тим часом Слек уже ввійшов до кімнати швидкою стройовою ходою.

– Добридень, мем, – почав він.

– Добридень, інспекторе.

У цю мить він побачив мене й спохмурнів. Не було сумніву – Слек мене не любив.

– Сподіваюся, ви не проти присутності вікарія?

Либонь, Слекові було незручно признатися, що моя присутність його не влаштовує.

– Ні… – сердито пробурчав він. – Хоч, можливо, було б ліпше…

Місіс Лестрандж не звернула уваги на його натяк.

– Що я можу зробити для вас, інспекторе? – запитала вона.

– Ідеться, мем, про вбивство полковника Протеро. Мені доручено розслідувати цю справу, і я допитую людей.

Місіс Лестрандж кивнула головою.

– Із суто формального погляду я запитую кожного, де він перебував учора ввечері між шостою й сьомою годинами. Така форма наших допитів, я думаю, ви розумієте.

– Ви хочете знати, де я була учора ввечері між шостою й сьомою годинами?

– Атож, мем.

– Дайте-но я подумаю. – Вона міркувала якусь хвилину. – Я була тут, у себе вдома.

– Он як! – Я побачив, як спалахнули очі інспектора. – А ваша покоївка – ви, певно, маєте лиш одну покоївку – може підтвердити ваші слова?

– Ні, учора Гілда мала вільний вечір.

– Зрозуміло.

– Тому, на жаль, вам доведеться повірити мені на слово, – сказала місіс Лестрандж люб’язним тоном.

– Ви серйозно стверджуєте, що вчора перебували вдома протягом усього вечора?

– Ви запитали мене, де я була між шостою й сьомою годинами, інспекторе. Відразу пополудні я виходила прогулятися. Я повернулася додому раніше п’ятої.

– У такому разі, якщо одна леді – міс Гартнел наприклад – стверджує, що прийшла сюди близько шостої години, подзвонила у двері, але ніхто її не почув і вона мусила піти геть, то ви скажете, вона помилилася, так?

– Зовсім ні. – Місіс Лестрандж заперечливо похитала головою.

– Але ж…

– Якщо ваша покоївка на місці, вона може сказати, що вас нема вдома. Але якщо ви сама-одна і вам нікого не хочеться бачити, то залишається тільки дозволити гостям дзвонити, скільки їм заманеться.

Інспектор Слек здавався трохи спантеличеним.

– Літні жінки жахливо мене знуджують, – сказала місіс Лестрандж. – Міс Гартнел є особливо занудною. Вона подзвонила не менше шести разів, перш ніж пішла геть.

Вона приязно всміхнулася до інспектора Слека.

Інспектор трохи змінив тему розмови:

– Отже, якби хтось сказав, що вони вас бачили в цей час…

– Але вони не могли мене бачити, чи не так? – Вона швидко намацала слабке місце інспектора. – Ніхто не бачив мене тоді, бо я була вдома, ви вже знаєте.

– Так, мем, знаю.

Інспектор підсунув свого стільця трохи ближче.

– Наскільки мені відомо, місіс Лестрандж, ви зробили візит до полковника Протеро у Стару Садибу ввечері напередодні його смерті.

Місіс Лестрандж спокійно відповіла:

– Так, зробила.

– Ви можете розповісти мені про тему вашої розмови?

– Вона стосувалася приватної справи, інспекторе.

– Боюся, я повинен запитати вас про природу вашої приватної справи.

– Я нічого вам про це не скажу. Можу тільки запевнити вас, що нічого зі сказаного в тій розмові не мало ані найменшого стосунку до вбивства полковника.

– Я не думаю, що ви компетентно спроможні судити про це.

– У такому разі вам доведеться повірити моєму слову, інспекторе.

– Виходить, у всьому я повинен повірити вам на слово?

– Схоже, що й справді так, – погодилася вона, обдарувавши його тією самою спокійною усмішкою.

Інспектор Слек густо почервонів.

– Ідеться про дуже серйозну справу, місіс Лестрандж. Мені потрібна правда!.. – Він гримнув кулаком по столу. – І я сповнений рішучості з’ясувати її.

Місіс Лестрандж не зронила жодного слова.

– Невже ви не бачите, мем, що ви ставите себе в дуже сумнівне становище?

Місіс Лестрандж не сказала нічого.

– Вам доведеться дати свідчення на попередньому розслідуванні.

– Гаразд.

Одне коротке слово. Позбавлене будь-якого почуття або схвильованості. Інспектор змінив тактику.

– Ви були знайомі з полковником Протеро?

– Так, я була з ним знайома.

– Добре знайома?

Після короткої паузи вона відповіла:

– Я не бачилася з ним протягом багатьох років.

– Ви знайомі з місіс Протеро?

– Ні.

– Пробачте мені, але ви обрали дуже невдалий час для свого візиту.

– З мого погляду, зовсім ні.

– Що ви маєте на увазі під цими словами?

– Я хотіла побачитися з полковником Протеро на самоті. Я не хотіла бачити ані місіс Протеро, ані міс Протеро. Я обрала той час, який найліпше відповідав моїй меті.

– Чому ви не хотіли бачити ані місіс, ані міс Протеро?

– Це моя справа, інспекторе.

– Отже, ви відмовляєтеся сказати більше?

– Категорично.

Інспектор Слек підвівся на ноги.

– Ви можете опинитися в дуже небезпечній позиції, мем, якщо не будете обережні. Ваша поведінка мала… має дуже поганий вигляд.

Вона засміялася. Я міг би сказати інспектору Слекові, що це жінка не того ґатунку, яку можна залякати.

– Ну що ж, – сказав він, намагаючись із найменшими втратами виплутатися із ситуації. – Не кажіть, що я вас не остеріг, і поки що все. Доброго вам дня, мем, і пам’ятайте, що ми докопаємося до істини.

Він пішов. Місіс Лестрандж підвелася й подала мені руку.

– Я маю намір відпустити вас – так буде краще. Розумієте, тепер уже пізно просити у вас пораду. Я зробила свій вибір.

Вона повторила голосом, у якому прозвучала нотка безнадії:

– Я зробила свій вибір.

Розділ шістнадцятий

Коли я вийшов із будинку, зустрів на сходах Гейдока. Він пильно стежив за Слеком, який саме виходив із хвіртки, і запитав:

– Він її допитував?

– Так.

– Він був чемний, я сподіваюся?

Чемність, на мою думку, це той вид людської поведінки, якого Слек ніколи не опанує, але я подумав, що згідно з його поглядом на життя він був чемний, і, хай там як, я не хотів ще більше псувати настрій Гейдоку. Він і без того здавався стурбованим і засмученим. Тому я відповів йому, що Слек тримався в рамках чемності.

Гейдок кивнув мені головою і ввійшов у дім, а я пішов униз по сільській вулиці, де незабаром наздогнав інспектора. Я думаю, він умисне йшов повільно. Хоч би як він не любив мене, але це не той чоловік, який дозволить особистим почуттям перешкодити зібрати корисну інформацію.

– Ви знаєте щось про цю леді? – запитав мене просто з моста.

Я сказав, що нічого про неї не знаю.

– Вона ніколи нічого не казала вам про те, чому вирішила тут оселитися?

– Ні.

– А проте ви прийшли навідати її?

– Це один із моїх обов’язків – навідувати своїх парафіян, – відповів я, не згадавши про те, що вона мене запросила.

– Гм, мабуть, і справді. – Він помовчав хвилину або дві, неспроможний не згадати про свою недавню невдачу, і провадив: – Паскудна це справа, як мені здається.

– Ви так думаєте?

– Якщо ви запитаєте мене, то я скажу: «Шантаж». Ситуація здається дивною, коли подумаєш про те, яку репутацію завжди мав полковник Протеро. Але про таких людей ніколи нічого не можна говорити з певністю. Хіба він перший церковний староста, який живе подвійним життям?

Мені туманно пригадалися деякі зауваження міс Марпл на цю саму тему.

– Ви справді вважаєте можливим шантаж?

– Таке припущення збігається з фактами, сер. Навіщо симпатичній, чепурній леді оселятися в такій норі, як тут? Чому вона пішла побачитися з ним у таку дивну пору дня? Чому вона не хотіла бачити місіс і міс Протеро? Так, тут усе збігається. Звичайно, вона не могла зізнатися: шантаж є правопорушенням, яке карається законом. Але ми витягнемо з неї правду. З того, що нам відомо, це може мати важливий стосунок до справи, яку ми тепер розслідуємо. Якщо полковник Протеро мав злочинну таємницю у своєму житті, щось ганебне, то ви самі бачите, яке широке поле це відкриває для нашого розслідування.

Я погодився, що справді відкриває.

– Я спробував щось витиснути з дворецького. Він міг підслухати бодай частину розмови між полковником Протеро та Лестрандж. Дворецькі іноді підслуховують. Але він присягається, що не має найменшого уявлення, про що йшлося в тій розмові. До речі, через це він позбувся своєї посади… Полковник присікався, звинувативши його в тому, що той дозволив їй увійти в дім. Дворецький відповів тим, що подав заяву про звільнення. Каже, йому давно перестало подобатися це місце й збирався покинути його вже протягом якогось часу.

– Справді?

– Отже, маємо ще одну особу, яка зачаїла невдоволення проти полковника.

– Ви й справді підозрюєте того чоловіка? До речі, як його звуть?

– Його прізвище – Рівз, і я не стверджую, що підозрюю його. Скажу лише, що ми ніколи нічого не знаємо напевне. Хоч мені не подобаються його ухильні, слизькі манери.

Я запитав себе, а що сказав би Рівз по манери інспектора Слека.

– Тепер я маю намір допитати шофера.

– Можливо, у такому разі ви підвезете мене у своєму автомобілі? Я збираюся поговорити з місіс Протеро.

– Про що саме?

– Про підготовку до похорону.

– Он як! – Інспектор Слек був дещо спантеличений. – Попереднє розслідування призначене на завтра, на суботу.

– Саме так. Тому похорон, я думаю, ми підготуємо на вівторок.

Інспектор Слек, здавалося, був трохи засоромлений своєю брутальною діловитістю. Він зробив спробу подати мені оливкову гілку миру, запросивши бути присутнім на допиті водія Меннінґа.

Меннінґ був приємним хлопцем віком не більш як двадцяти п’яти або двадцяти шести років. Схоже, він відчував страх перед інспектором.

– Отже, юначе, я хочу, щоб ви надали мені трохи інформації, – сказав Слек.

– Звичайно, сер, – сказав, заникуючись, водій. – Запитуйте.

Навіть якби він сам скоїв убивство, він не міг би бути більше стривоженим і наляканим.

– Ви возили вчора вашого хазяїна в село?

– Так, сер.

– О котрій годині ви виїхали?

– О пів на шосту.

– Місіс Протеро теж поїхала з вами?

– Так, сер.

– Ви поїхали прямо в село?

– Так, сер.

– Ви ніде не зупинялися по дорозі?

– Ні, сер.

– Що ви робили, коли приїхали туди?

– Полковник вийшов із машини й сказав, що йому більше не буде потрібний автомобіль. Додому він повернеться пішки. Місіс Протеро хотіла походити по крамницях. Вона поклала в машину кілька пакунків. Потім сказала, що це все, і я поїхав додому.

– Покинувши її в селі?

– Так, сер.

– О котрій годині це було?

– О чверть на сьому, сер. Рівно о чверть на сьому.

– Де ви її покинули?

– Біля церкви, сер.

– Полковник згадував, куди він збирається йти?

– Він щось сказав про те, що має побачитися з ветеринаром. У нього були проблеми з одним із коней.

– Зрозуміло. І ви звідти поїхали прямо додому?

– Так, сер.

– Зі Старої Садиби можна виїхати через двоє воріт – південні й північні. Я так розумію, що, їдучи до села, ви виїхали через південні ворота?

– Так, сер, як завжди.

– І ви повернулися тією ж дорогою?

– Так, сер.

– Гм. Я думаю, це все. А ось і міс Протеро.

Летиція підпливла до нас.

– Мені потрібен «фіат», Меннінґ, – сказала вона. – Заведи його для мене, гаразд?

– Гаразд, міс.

Він підійшов до двомісного автомобіля й підняв верх.

– Зачекайте хвилину, міс Протеро, – сказав Слек. – Мені необхідно простежити пересування кожного вчора пополудні. Не вбачайте в цьому чогось образливого для себе.

Летиція скинула на нього здивованим поглядом.

– Я ніколи не звертаю уваги на час, – сказала вона.

– Я так розумію, що незабаром після ланчу ви вчора пішли з дому?

Вона кивнула головою.

– Куди ви пішли, скажіть, будь ласка.

– Грати в теніс.

– З ким?

– З родиною Гартлі Нап’єр.

– У Мач Бенгемі?

– Так.

– І коли ви повернулися?

– Не знаю. Я вам сказала, що ніколи не звертаю уваги на час.

– Ви повернулися, – сказав я, – о пів на восьму.

– Справді так, – сказала Летиція. – У домі тоді діялося казна-що. В Анни був напад, а Ґрізельда підтримувала її.

– Дякую вам, міс, – сказав інспектор. – Це все, що мені треба знати.

– Диво та й годі, – сказала Летиція. – Це здається геть нецікавим.

Вона рушила до «фіата».

Інспектор непомітно доторкнувся до свого лоба.

– Трохи теє? – припустив він.

– Зовсім ні, – сказав я. – Але їй подобається, коли на неї так дивляться.

– Що ж, піду допитаю служниць.

Полюбити Слека неможливо, але неможливо й не захоплюватися його енергією.

Ми розлучилися, і я запитав у Рівза, чи я зможу побачитися з місіс Протеро.

– Вона спочиває, сер, у ці хвилини.

– Тоді я ліпше не турбуватиму її.

– Можливо, вам варто трохи зачекати, сер, бо я знаю, що місіс Протеро дуже хоче побачитися з вами. Вона казала про це під час ланчу.

Він провів мене до вітальні, увімкнувши електричне світло, позаяк штори були опущені.

– Дуже сумна це історія, – сказав я.

– Так, сер.

Голос його прозвучав шанобливо, але якось холодно.

Я подивився на нього. Які почуття нуртують під цією незворушною поведінкою? Можливо, він щось знає і може сказати нам? Немає нічого менш людяного, аніж маска доброго слуги.

– Вам більше нічого не треба, сер?

Мені здалося, що за цим звичайним запитанням ховається потаємна тривога.

– Більше нічого не треба, – сказав я.

Мені не довго довелося чекати, поки Анна Протеро вийшла до мене. Ми трохи поговорили на різні теми, а тоді раптом вона вигукнула:

– Який чудовий чоловік доктор Гейдок!

– Найкращий з усіх, кого я знаю.

– Він був дивовижно добрий до мене. Але він здається дуже сумним, чи не так?

Мені ніколи не спадало на думку, що доктор Гейдок сумний. Я на хвилину замислився.

– Я ніколи не помічав, щоб він був сумним, – сказав я нарешті.

– І я ніколи не помічала до сьогоднішнього дня.

– Власні тривоги часто загострюють людський зір, – сказав я.

– А й справді.

Вона помовчала, а тоді сказала:

– Містере Клемент, існує одна річ, якої я абсолютно не можу збагнути. Якщо мого чоловіка застрелили відразу по тому, як я покинула його, то як могло статися, що я не чула пострілу?

– Вони мають підстави думати, що постріл пролунав пізніше.

– А як же 6:20 на цидулці?

– Либонь, ту цифру написано іншою рукою – рукою вбивці.

Її щоки зблідли.

– Ви не звернули уваги на те, що цифра часу була написана не його почерком?

– Який жах!

– Та й слова цидулки, схоже, були написані не його рукою.

Це зауваження було цілком слушним. То була нечитабельна дряпанина, тоді як почерк полковника Протеро був достатньо акуратним і чітким.

– Ви певні, що вони вже не підозрюють Лоренса?

– Я переконаний, що всі підозри з нього знято.

– Але, містере Клемент, хто це міг бути? Луцій мав погану славу, я знаю, але не думаю, щоб у нього були справжні вороги. Ні, ворогів, спроможних на таке, він не мав.

Я похитав головою.

– Це таємниця.

Я з подивом подумав про семеро підозрюваних міс Марпл. Хто вони?

Покинувши Анну, я вирішив втілити один свій план.

Я повернувся зі Старої Садиби приватною стежкою. Коли підійшов до перелазу, то повернув назад і знайшов місце, де підлісок здався мені трохи прим’ятим. Я звернув зі стежки й заглибився в кущі. Вони були тут густими й перепліталися внизу. Я просувався вперед із великими труднощами й несподівано почув, що хтось іще пробирається крізь кущі неподалік від мене. Коли я нерішуче зупинився, Лоренс Реддінґ увійшов у поле мого зору. Він ніс важкий камінь.

Певно, я здався йому дуже здивованим, бо він несподівано зареготав.

– Ні, – сказав він, – це не ключ до розкриття злочину, це подарунок.

– Подарунок?

– Ну, скажімо, предмет, який допоможе мені почати переговори. Я маю знайти привід для відвідання вашої сусідки – міс Марпл, і мені сказали, їй нічого не припаде більше до вподоби, аніж гарний уламок скелі або камінь для японського садочка, який вона хоче облаштувати.

– Вона справді його облаштовує, – підтвердив я. – Але навіщо вам знадобилася стара леді?

– Лише для одного. Якщо вчора ввечері можна було щось побачити, то міс Марпл це побачила. Я не кажу про щось, конкретно пов’язане зі злочином, або щось таке, що їй здалося пов’язаним зі злочином. Я маю на увазі щось не зовсім звичайне, дрібну подію, яка дала б нам ключ до істини. Щось таке, чого вона не визнала вартим згадати в розмові з поліцією.

– Це можливо, я думаю.

– Хай там як, а треба спробувати, Клемент. Я сповнений рішучості докопатися до самого дна істини. Принаймні заради Анни, якщо не когось іншого. А в мене немає особливої довіри до Слека. Він чоловік дуже старанний, але старанність не замінить мізків.

– Я бачу, – сказав я, – ви перетворилися на улюбленого персонажа детективних романів – на детектива-аматора. Я не переконаний у тому, що вони спроможні витримати змагання з професіоналами в реальному житті.

Він подивився на мене гострим поглядом і несподівано засміявся.

– А що ви робите в лісі, отче?

Я не зміг не почервоніти.

– Ви робите те саме, що і я, можу заприсягнутися. У нас виникла одна й та сама думка, хіба ні? Як убивця підійшов до кабінету? Найпростіший шлях веде провулком до хвіртки, другий – через парадні двері, третій – а чи існує третій шлях? Моя думка полягає в тому, щоб з’ясувати, чи немає прим’ятих або зламаних кущів десь недалеко від муру, що огороджує сад церковного дому.

– Та сама думка спала й мені, – визнав я.

– Але я не довів цю роботу до кінця, – провадив Лоренс. – Бо подумав, що буде краще спершу побачитися з міс Марпл, аби переконатися в тому, що ніхто вчора ввечері не проходив провулком, коли ми перебували в сарайчику-майстерні.

Я похитав головою.

– Вона цілком переконана, що ніхто там не йшов.

– Атож ніхто, кого вона могла б назвати кимось – це звучить безглуздо, але ви повинні зрозуміти, до чого я веду. Бо там міг пройти хтось такий, як листоноша, або молочник, або хлопець із м’ясом від різника – хтось такий, чия присутність здалася б їй такою природною, що можна було про неї й не згадувати.

– Бачу, ви читали Честертона, – сказав я, і Лоренс не став заперечувати.

– Але хіба ви не згодні, що схожа ситуація могла виникнути?

– Думаю, що справді могла, – визнав я.

Без подальших розмов ми попрямували до садиби міс Марпл. Вона працювала в саду й гукнула нас, коли ми подолали перелаз.

– Ви бачите, – промурмотів Лоренс, – від її очей ніхто не сховається.

Вона зустріла нас привітно й була дуже рада, коли Лоренс з усією належною врочистістю підніс їй свій величезний камінь.

– Ви зробили мені велику послугу, містере Реддінґ. Справді велику послугу.

Підбадьорений тим, як був прийнятий його дар, Лоренс почав ставити свої запитання. Міс Марпл слухала його дуже уважно.

– Так, я розумію, що ви маєте на увазі, і цілком із вами погоджуюся, що про такі речі ніхто не згадує й не вважає за потрібне згадувати. Але можу запевнити вас, що тут не було нічого подібного. Нічого подібного взагалі.

– Ви справді в цьому переконані, міс Марпл?

– Цілком переконана.

– Ви бачили, щоб хтось пройшов у ліс по стежці в той день? – запитав я. – Або вийшов із лісу?

– О, так, багато людей. Доктор Стоун і міс Крем пройшли тією стежкою – це найкоротший шлях до їхніх розкопів. Вони пройшли там незабаром після другої години. І доктор Стоун повернувся цією ж таки дорогою, – як вам відомо, містере Реддінґ, адже він підійшов до вас і до місіс Протеро.

– До речі, – сказав я. – Той постріл – постріл, який ви чули, міс Марпл. Містер Реддінґ і місіс Протеро також мусили його чути.

Я подивився запитально на Лоренса.

– Так, – сказав він, спохмурнівши, – здається, я чув постріли. Їх було два чи один?

– Я чула тільки один, – сказала міс Марпл.

– Я майже не звернув уваги на той постріл, – сказав Лоренс. – Хай йому чорт, я нічого не запам’ятав. Якби я міг запам’ятати. Ви розумієте, моя увага була цілком поглинута…

Він замовк, збентежений.

Я тактовно кахикнув. Міс Марпл із притаманною їй надмірною сором’язливістю змінила тему розмови:

– Інспектор Слек намагався випитати в мене, коли я чула постріл – після того, як містер Реддінґ та місіс Протеро покинули майстерню, чи раніше. Я мусила признатися, що не можу точно цього сказати, але маю відчуття, – яке стає дедалі сильнішим мірою того, як я про це думаю, – що він пролунав після того, як вони вийшли з майстерні.

– Тоді це остаточно знімає підозру з доктора Стоуна, – сказав Лоренс, зітхнувши. – Хоч немає й ніколи не було найменших причин підозрювати його в тому, що він стріляв у бідолашного старого Протеро.

– Ну, а в мене інший погляд, – сказала міс Марпл. – Я вважаю за доцільне підозрювати кожного, бодай трохи. Моя думка полягає в тому, що ти ніколи нічого не знаєш напевне, хіба не так?

Це був типовий погляд, притаманний міс Марпл. Я запитав Лоренса, чи згоден він із нею щодо того, коли саме пролунав постріл.

– Я не можу точно сказати. Ви розумієте, то був такий буденний звук. Я схильний думати, він пролунав тоді, коли ми ще були в майстерні. Там звук пролунав би приглушено – і помітити його було б важче.

«Ти не помітив би його там зовсім з інших причин, аніж приглушеність звуку», – подумав я.

– Я мушу запитати в Анни, – сказав Лоренс. – Вона, можливо, пам’ятає. До речі, мав місце один дивний факт, що, як мені здається, вимагає пояснення. Місіс Лестрандж – Таємнича Леді Сент-Мері-Мід – навідалася до старого Протеро після обіду в середу ввечері. І схоже, ніхто не знає, про що була їхня розмова. Старий Протеро нічого не сказав ані своїй дружині, ані Летиції.

– Можливо, вікарій знає, – сказала міс Марпл.

Звідки вона знає, що сьогодні пополудні я був гостем місіс Лестрандж? Те, що вона завжди знає про все на світі, уявляється мені моторошною таємницею.

Я похитав головою і сказав, що не можу прояснити цю справу.

– А що думає інспектор Слек? – запитала міс Марпл.

– Він доклав великих зусиль, щоб витиснути якісь відомості з дворецького – але, схоже, той був не надто зацікавлений, щоб підслуховувати під дверима. Тому ніхто не знає, про що вони розмовляли.

– Проте я думаю, хтось усе-таки щось підслухав – ви так не думаєте? – запитала міс Марпл. – Я хочу сказати, що немає таких розмов, яких хтось би не підслухав. Я думаю, саме тут містер Реддінґ міг би добути якісь відомості.

– Але місіс Протеро нічого не знає.

– Я не мала на увазі Анну Протеро, – сказала міс Марпл. – Я мала на увазі жінок-служниць. Вони дуже не люблять розповідати про щось поліції. Але якщо до них підійде вродливий молодик – ви мені пробачте, містере Реддінґ, – та ще такий, якого несправедливо звинуватили в убивстві, то я цілком переконана, вони відразу розкажуть йому все, що знають.

– Я спробую сьогодні ввечері, – сказав Лоренс з енергійною зацікавленістю. – Дякую вам за підказку, міс Марпл. Я неодмінно піду туди після невеличкої роботи, яку ми хочемо зробити з вікарієм.

Я подумав, що нам ліпше поквапитися з нею. Я попрощався з міс Марпл, і ми знову заглибилися в ліс.

Спочатку ми пройшли далеко стежкою, аж поки добулися до місця, де нам здалося, що хтось заглибився нею в ліс, а потім звернув у гущавину праворуч. Лоренс сказав, він уже намагався простежити, куди веде цей конкретний слід, і з’ясував, що він не веде нікуди, але додав, що ми можемо знову спробувати. Він міг і помилитися.

Проте все було так, як він і сказав. Через десять або дванадцять ярдів будь-які знаки зникли, і не було видно ані потоптаного листя, ані зламаного гілля. Саме від цього місця Лоренс повернувся до стежки, коли ми з ним зустрілися в хащах раніше в другій половині цього ж таки дня.

Ми вийшли на стежку й пройшли по ній трохи далі. Ми знову наблизилися до місця, де кущі здавалися порушеними. Ті знаки були ледве помітними, але, як на мене, непомильними. Цього разу слід обіцяв більше. Роблячи дугу, він невпинно наближався до садиби церковного дому. Незабаром ми підійшли туди, де кущі росли під самим муром. Мур був високий і втиканий нагорі уламками розбитих пляшок. Якщо хтось приставляв до нього драбину, то ми мусили знайти сліди від тієї спроби перелізти через мур.

Ми повільно просувалися попід муром, коли до наших вух долинув тріск зламаної гілки. Я посунув уперед, пробиваючись крізь густі хащі чагарнику, і зустрівся ніс у ніс з інспектором Слеком.

– Отже, це ви, – сказав він. – І містер Реддінґ. Але що ви тут робите, джентльмени, хотів би я знати?

Дещо розчаровані, ми пояснили йому свій намір.

– Зрозуміло, – сказав інспектор. – Позаяк ми не йолопи, якими нас зазвичай вважають, то мені також спала ця думка. Я перебуваю тут більш як годину. Хочете, я вам дещо скажу?

– Так, – невпевненим голосом відповів я.

– Хоч би хто вкоротив життя полковникові Протеро, він прийшов до нього не цим шляхом. Жодного знаку його проникнення немає ані на цьому боці муру, ані на тому. Той, хто вбив полковника Протеро, увійшов крізь парадні двері. Немає іншого шляху, яким би він міг до нього наблизитися.

– Неможливо! – вигукнув я.

– Чому неможливо? Ваші двері завжди відчинені. Кожен, хто захоче, може в них увійти. Їх не видно з кухні. Убивця знав, що ви далеко від дому й не зможете йому перешкодити, він знав також, що місіс Клемент у Лондоні, йому було відомо, що містер Денніс грає десь у теніс. Просто, як а, б, в. І вбивця не мав жодної потреби блукати селом. Попід самою хвірткою садиби церковного дому проходить публічна стежка, і з неї він міг звернути в цей самий ліс і вийти з нього, куди йому заманеться. Якщо місіс Прайс Рідлі не надумала в ту саму хвилину вийти з головних воріт свого будинку, ніхто не міг побачити того чоловіка чи жінку. Тож йому – чи їй – не було ніякого глузду перелазити через мур. З бічних вікон верхнього поверху будинку місіс Прайс Рідлі видно більшу частину муру. Ні, хоч би що ви там думали, він пройшов дорогою.

Справді, схоже, інспектор мав рацію.

Розділ сімнадцятий

Інспектор Слек прийшов побачитися зі мною наступного ранку. «Схоже, – подумав я, – він відтанув у стосунку до мене. З плином часу він, певно, забуде й про інцидент із годинником».

– А знаєте, сер, – сказав він, привітавшись зі мною, – я простежив, звідки пролунав той телефонний дзвінок, який ви одержали.

– Справді? – з цікавістю запитав я.

– Результат мого пошуку досить дивний. Хтось зателефонував вам зі сторожки, що стоїть біля північних воріт Старої Садиби. Тепер сторожка порожня, колишній сторож пішов на пенсію, нового ще не найняли. Та будівля порожня й дуже зручна, її заднє вікно було відчиненим. Жодного відбитка пальців на телефонному апараті не виявили – його ретельно й акуратно витерли. Це наштовхує на певні міркування.

– Що ви маєте на увазі?

– Я маю на увазі, що той дзвінок був зроблений умисне, щоб прибрати вас із дороги. Отже, вбивство полковника Протеро було ретельно сплановане заздалегідь. Якби то був лише безневинний жарт, ніхто не став би так ретельно витирати відбитки пальців.

– Ні. Я розумію.

– Це також свідчить про те, що вбивця був добре обізнаний зі Старою Садибою та її околицями. Проте телефонувала вам не місіс Протеро. Я простежив кожну хвилину часу, який вона використала того дня. Набирається близько шести слуг, які можуть заприсягтися, що вона була вдома до пів на шосту. Потім підігнали автомобіль, і вона разом із полковником Протеро поїхала до села. Полковник пішов навідати Квінтона, ветеринара, бо один із його коней захворів. Місіс Протеро зробила деякі замовлення в гастрономії та в рибній крамниці й звідти звернула на задню стежку, де її й побачила міс Марпл. У всіх крамницях стверджують, що сумочки з нею не було. Стара леді мала слушність.

– Як і завжди, – лагідно зауважив я.

– А міс Протеро о п’ятій тридцять була в Мач Бенгемі.

– Атож, – погодився я. – Мій небіж також був там.

– Це виключає її зі списку підозрюваних. Зі служницями теж усе гаразд – трохи істерики, трохи нервів, але чого, зрештою, можна від них чекати? Звісно, я не спускаю очей із дворецького – чого це він раптом надумав звільнятися зі служби й усе таке? Але не думаю, аби він був якось причетний до злочину.

– Схоже, ваші розслідування дали негативний результат, інспекторе?

– Не тільки негативний, сер. З’ясувалася одна дивна річ – і цілком несподівано, мушу визнати.

– Про що ви?

– Ви пам’ятаєте, який шарварок улаштувала місіс Прайс Рідлі, що живе по сусідству з вами? Про той телефонний дзвінок, який їй надійшов учора вранці?

– Авжеж, пам’ятаю, – сказав я.

– Так от, ми простежили, хто міг би їй телефонувати, – тільки для того, щоб її втихомирити, – і спробуйте-но вгадати, звідки надійшов той дзвінок?

– З комутатора, – бовкнув я навмання, аби тільки щось сказати.

– Ні, містере Клемент. Вашій вельмишановній сусідці телефонували з котеджу містера Лоренса.

– Та ви що?! – вигукнув я з великим подивом у голосі.

– Так. Трохи дивно, правда ж? Містер Реддінґ нічого спільного з тим дзвінком не має. О тій годині, о шостій тридцять, він разом із доктором Стоуном прямував до «Синього кабана» на очах у всього села. Але дзвінок був. Спонукає до певних роздумів, чи не так? Хтось увійшов до порожнього котеджу й скористався телефоном. Хто б то міг бути? Маємо два дивні телефонні дзвінки протягом одного дня. Наштовхує на думку, що між ними існує зв’язок. Я готовий з’їсти свого капелюха, якщо в обох випадках не телефонувала одна й та сама особа.

– Але з якою метою?

– Саме це ми й повинні з’ясувати. Другий дзвінок нібито не має певної мети, але якась мета мусить бути. І не можна не бачити, як пов’язані між собою окремі події. Котедж містера Реддінґа використовують, щоб зателефонувати з нього. Стріляють із пістолета містера Реддінґа. Тобто докладають усіх зусиль, щоб підозра впала на містера Реддінґа.

– Було б набагато логічніше, якби з його котеджу пролунав перший телефонний дзвінок, – заперечив я.

– Ви знаєте, я над цим міркував. Що робив, як правило, містер Реддінґ у другій половині дня? Вирушав до Старої Садиби й малював міс Протеро. Від свого котеджу він їхав на мотоциклі і в’їздив на територію Старої Садиби крізь північні ворота. Тепер ви повинні зрозуміти, чому телефонний дзвінок пролунав саме звідти. Убивця не знав про те, що полковник Протеро й містер Реддінґ посварилися й містер Реддінґ більше не їздить до Старої Садиби!

Я замислився на хвилину, чекаючи, поки аргументація інспектора проникне в мій мозок. Його висновки здалися мені логічними й такими, яких годі уникнути.

– Чи ви знайшли якісь відбитки пальців на телефоні в котеджі містера Реддінґа? – запитав я.

– Їх там не було, – з гіркотою визнав інспектор. – Клятуща стара жінка, яка допомагає по дому, вчора вранці приходила й витерла пилюку. – Він помовчав кілька хвилин, намагаючись стримати в собі гнів. – То неабияка стара ідіотка. Не може пригадати, коли востаннє вона бачила пістолет. Він міг лежати там уранці того дня, коли було скоєне вбивство, а міг і не лежати. Вона не може сказати напевне. Усі вони однакові.

– Тільки задля форми я пішов побачитися з доктором Стоуном, – провадив він. – Мушу визнати, він був надзвичайно люб’язний зі мною. Він і міс Крем пішли до свого кургану – чи своїх розкопів, чи як ви їх там називаєте – близько половини на третю й залишалися там протягом усього дня. Доктор Стоун повернувся сам-один, а вона прийшла пізніше. Він каже, що пострілу не чув, але зізнався в тому, що він дуже неуважний. Однак усе це підтверджує наші висновки.

– Вам залишилося тільки зловити вбивцю, – сказав я.

– Гм, – відказав інспектор. – Ви чули по телефону жіночий голос. Дуже ймовірно, що місіс Прайс Рідлі також чула жіночий голос. Якби постріл не пролунав відразу після дзвінка, я знав би, де шукати.

– Де?

– О, знаєте, сер, про це я вам не скажу, так буде краще.

Без найменших докорів сумління я запропонував йому випити по склянці старого портвейну. Я маю кілька пляшок старого марочного портвейну. Одинадцята ранку – не дуже придатний час для пиття портвейну, але я подумав, що інспекторові Слеку байдуже, коли пити. То було, звичайно, справжнім блюзнірством у стосунку до марочного портвейну, але в таких ситуаціях не випадає бути надто делікатним.

Коли інспектор Слек осушив другу склянку, він розм’як і став набагато відвертішим. Такою є властивість цього чудового трунку.

– Я не думаю, що повинен щось приховувати від вас, сер. Ви ж триматимете мою розповідь при собі? Не роздзвоните її на всю парафію?

Я запевнив його, що ні.

– Позаяк усе відбулося у вашому домі, то, думаю, ви теж маєте право знати, як просувається розслідування злочину.

– У мене теж таке відчуття, – сказав я.

– У такому разі, сер, що ви скажете про леді, яка відвідала полковника Протеро увечері напередодні його вбивства?

– Місіс Лестрандж! – вигукнув я надто гучно, настільки великим було моє здивування.

Інспектор подивився на мене докірливим поглядом.

– Не так гучно, сер. Місіс Лестрандж – це та леді, на яку я накинув оком. Ви мусите пам’ятати, про що я вам говорив, – шантаж.

– Не думаю, що це причина для вбивства. Немає сенсу вбивати гуску, яка несе золоті яйця. У тому, звичайно, випадку, якщо правильна ваша гіпотеза, якої я ні на хвилину не визнаю.

Інспектор фамільярно мені підморгнув.

– О, вона належить до тих жінок, яких джентльмени завжди захищають. Але подивіться на все неупередженим поглядом, сер. Припустімо, вона успішно шантажувала джентльмена в минулому. Через чимало років вона рознюхує, де він є, приїздить сюди й знову береться за своє. Але за цей час ситуація змінилася. Закон досить радикально змінився. Зараз надаються всі сприятливі умови людям, які подають у суд на шантажистів, – їхні імена заборонено розголошувати в пресі. Припустімо, полковник Протеро пригрозив їй, що він притягне її до суду. Вона опиняється в дуже скрутному становищі. Сьогодні за шантаж карають вкрай суворо. Закон обернувся до них своїм зворотним боком. Єдиний спосіб урятуватися для неї – це прибрати його зі світу, швидко й надійно.

Я промовчав. Мушу визнати, що гіпотеза, яку вибудував інспектор, цілком імовірна. Лише одна річ робила її неприйнятною – особистість місіс Лестрандж.

– Я не згоден із вами, інспекторе, – сказав я. – Місіс Лестрандж не здається мені потенційною шантажисткою. Вона… знаєте, це старомодне слово, але вона – леді.

Він скинув на мене жалісним поглядом.

– О, сер, я розумію, – сказав він із виразом толерантності в голосі. – Ви священик. Ви не знаєте й половини того, що відбувається в нашому світі. Леді, кажете! Ви були б дуже здивовані, якби знали деякі речі, що їх знаю я.

– Я говорю не про суспільний стан. Бо в такому разі я мусив би визнати, що місіс Лестрандж не належить до якогось певного класу. Те, що я мав на увазі, стосується особливої витонченості характеру.

– Ви дивитеся на неї зовсім іншими очима, аніж я, сер. Я, звичайно, чоловік, але не тільки. Я ще й офіцер поліції. Вони не можуть одурити мене особливою витонченістю свого характеру. Даруйте, але ця жінка встромить вам у спину ніж і оком не змигне.

Дивно, але мені було набагато легше повірити в те, що місіс Лестрандж скоїла вбивство, аніж у те, що вона спроможна на шантаж.

– Але, звісно, вона не могла телефонувати старій леді, що живе по сусідству з нею, і застрелити полковника в один і той самий час, – провадив інспектор.

Слова щойно вилетіли в нього з рота, і тут він з усієї сили ляснув долонею себе по коліну.

– О, прокляття! – вигукнув він. – Та ж саме в цьому сенс тієї телефонної розмови. Таке собі алібі. Убивця знала, що ми пов’яжемо першу телефонну розмову з другою. Як я раніше про це не подумав! Вона могла підкупити якогось сільського хлопця, щоб він зателефонував замість неї. Він би ніколи не здогадався, що та розмова має стосунок до вбивства.

Інспектор підхопився на ноги й подався геть.

– Міс Марпл хоче з тобою зустрітися, – сказала мені Ґрізельда, зазирнувши до кабінету. – Вона надіслала дуже дивну записку, надряпану абияк із безліччю підкреслень. Більшість її фраз я не змогла прочитати. Схоже, вона не може залишити свій дім. Поквапся до неї й довідайся, чого вона від тебе хоче. Я пішла б із тобою, але до мене через дві хвилини прийдуть мої старушенції. Я терпіти не можу старих жінок – вони тільки й знають, що розповідати про свої хворі ноги, а іноді й намагаються показати їх тобі. Яке щастя, що на сьогодні призначено попереднє розслідування! Тобі не доведеться йти дивитися крикетний матч, організований Юнацьким клубом.

Я поквапився геть, дуже збуджений намаганнями вгадати причину цього виклику.

Я застав міс Марпл у стані, що його зазвичай описують, як стан глибокого збудження або тривоги. Вона була дуже рожева й трохи розгублена та спантеличена.

– Мій небіж, – пояснила вона. – Мій небіж Реймонд Вест, письменник. Сьогодні він приїздить до мене. Тут такий переполох. Я за всім мушу доглянути сама. Ви не можете сподіватися, що покоївка добре провітрить і перестелить ліжко, і, звичайно ж, нам доведеться на обід приготувати м’ясо. Джентльмени потребують багато м’яса, чи не так? І випивки. У домі неодмінно має бути випивка. І сифон.

– Якщо я можу чимось допомогти… – почав я.

– О! Ви такий добрий! Але я не про те. Часу ще досить. Він привозить із собою свою люльку й тютюн, і я дуже рада. Я рада тому, що мені не доведеться сушити собі голову, які сигарети йому купувати. А з другого боку, дуже сумно, тому що сморід від його люльки потім довго не вивітрюється зі штор. Звичайно, я відчиняю вікно й витрушую їх щоранку. Реймонд встає дуже пізно – гадаю, ця звичка притаманна багатьом письменникам. Він пише дуже розумні книжки, я думаю, хоч насправді люди не такі погані, якими він їх зображує. Розумні молодики дуже мало знають про життя, ви зі мною згодні?

– Чи не хочете ви привести його на обід у церковний дім? – запитав я, все ще не можучи зрозуміти, навіщо вона покликала мене.

– О, ні, дякую, – відповіла міс Марпл. – Це дуже мило з вашого боку, – докинула вона.

– Певно, ви мали якусь причину, що спонукала вас покликати мене до себе, – сказав я без надії в голосі.

– А, он ви про що! Звичайно, мала. Від збудження в мене в голові замакітрилось. – Вона урвала свою мову й гукнула, звертаючись до покоївки: – Емілі, ти мене чуєш, Емілі? Ти взяла не ті простирадла. Візьми ті, що з мереживом та монограмою, і не піднось їх надто близько до вогню.

Вона зачинила двері й навшпиньки повернулася до мене.

– Я вас покликала, бо хочу розповісти про дивовижну подію, яка сталася учора вночі, – сказала вона. – Я подумала, ви захочете почути про неї, хоч поки що вона не має ніякого глузду. Мені дуже погано спалося вчора вночі, я ніяк не могла заснути, думаючи про сумну подію, яка сталася в церковному домі. І тоді я підвелася з ліжка й визирнула у вікно. І що, ви думаєте, я побачила?

Я промовчав, дивлячись на неї запитливим поглядом.

– Ґледіс Крем, – сказала міс Марпл із притиском. – Ви тільки собі уявіть: вона йшла до лісу з валізою.

– З валізою?

– Хіба це не дивовижа? Навіщо їй нести валізу в ліс о дванадцятій годині ночі? Я думаю, це не мало нічого спільного з убивством, – провадила міс Марпл, – але це дивна подія. А ми тепер усі відчуваємо, що нам не можна не помічати дивних подій.

– Дивина та й годі, – сказав я. – Може, вона хотіла заночувати на кургані?

– Якщо й хотіла, то не заночувала, – пояснила мені міс Марпл. – Бо незабаром по тому вона вийшла з лісу назад, і валізи з нею вже не було.

Розділ вісімнадцятий

Попереднє розслідування відбулося пополудні того ж таки дня (у суботу) у «Синьому кабані». Збудження місцевої публіки – мені немає потреби казати – досягло апогею. У Сент-Мері-Мід нікого не вбивали протягом щонайменше п’ятнадцяти років. А що вбили таку важливу особу, як полковника Протеро, та ще й у кабінеті церковного дому, то це було такою сенсацією, яка дуже рідко випадає на долю сільського населення.

До моїх вух долинали фрагменти з балачок, що їх я, либонь, не повинен був чути:

– А онде й вікарій. Ви бачите, який він блідий? Я думаю, а чи не доклав він до цього рук? Адже вбивство сталося не де-небудь, а в церковному домі.

– Як ви можете таке говорити, Мері Адамс? Адже в той час він відвідував Генрі Ебота.

– Але ж розповідають, що вони з полковником посварилися.

– А онде Мері Гіл. Бачите, як пишається! Адже вона працює в тому домі служницею.

– Тс-с… Коронер.

Коронером був доктор Робертс із сусіднього містечка Мач Бенгем. Він прочистив горло, поправив окуляри й надав собі дуже поважного вигляду.

Він почав із того, що перелічувати всі свідчення було б стомливо й забрало б багато часу. Лоренс Реддінґ посвідчив, що він натрапив на мертве тіло й упізнав пістолет, який належав йому. Якщо пам’ять його не зраджувала, то він востаннє бачив його у вівторок, за два дні до вбивства. Він лежав на полиці в його котеджі, а двері котеджу були зазвичай незамкнені.

Місіс Протеро посвідчила, що вона востаннє бачила свого чоловіка приблизно за чверть до шостої, коли вони розлучилися на сільській вулиці. Вона мала намір згодом зустрітися з ним у церковному домі. Вона підійшла до церковного дому близько чверті на сьому заднім провулком і через садову хвіртку. Вона не почула жодного голосу в кабінеті й дійшла висновку, що кімната порожня, але її чоловік міг сидіти за письмовим столом, і в такому разі побачити його вона не змогла б. Наскільки вона знала, чоловік був при доброму здоров’ї й у звичному для себе настрої. Вона не знала жодного ворога, який міг би готувати замах на нього.

Наступним давав свідчення я. Розповів про те, що домовився зустрітися з Протеро, і про те, як несподівано мене викликали до Еботів. Я описав, як натрапив на мертве тіло і як викликав доктора Гейдока.

– Чи багато людей, містере Клемент, знали, що полковник Протеро мав прийти у ваш дім і зустрітися з вами в той вечір?

– Думаю, дуже багато. Про це знала моя дружина і мій племінник, і полковник Протеро згадав про нашу домовленість уранці, коли я зустрівся з ним на сільській вулиці. Я думаю, його могли почути кілька людей, бо, будучи глухуватим, він мав звичай говорити дуже голосно.

– Тобто всім було відомо, що ви маєте зустрітися увечері? Кожен міг про це знати?

Я підтвердив, що так, кожен міг про це знати.

Після мене слово дали Гейдоку. Він був важливим свідком. Ретельно описав, який вигляд мало тіло, і розповів про здійснені ним дослідження. Він переконаний у тому, що мертвого застрелено в проміжок часу між 6:20 і 6:30 – безперечно, не пізніше, аніж у 6:35. Це крайній термін. Він твердо наполягає на цьому пункті. Про самогубство не може йтися, рана з такими характеристиками не могла бути завдана власноруч.

Свідчення інспектора Слека було стриманим і коротким. Він розповів про те, як його викликали, й описав обставини, за яких він виявив тіло. Біля трупа лежала незакінчена цидулка, і на ній було вказано час написання – 6:20. А що на годиннику, який упав, стрілки зупинилися на позначці 6:22, то були підстави вважати, що смерть сталася в 6:22. Мовляв, поліція не вигадувала нічого власного. Згодом Анна Протеро розповіла мені, що їй порадили вказати дещо більш ранній час для її візиту, аніж 6:20.

Наступним свідком – і надзвичайно непоступливим – була наша служниця Мері. Вона нічого не чула й нічого не хотіла чути. Можна подумати, джентльмени, які приходили зустрічатися з вікарієм, щоразу одержували кулю в голову. Ні, такого не було. Вона має безліч власних справ, яким мусить давати раду. Полковник Протеро прийшов рівно о чверть на сьому. Ні, вона не дивилася на годинник. Вона почула церковний дзвін відразу по тому, як провела його в кабінет. Вона не чула ніяких пострілів. Якби справді пролунав постріл, вона почула б його. Так, звичайно, вона розуміє, що постріл мав пролунати, адже джентльмена знайшли мертвим, але все було так, як воно було. Вона не чула пострілу.

Коронер не став наполягати на цьому пункті. Я зрозумів, що він наперед узгодив свої дії з полковником Мелчетом.

Місіс Лестрандж також викликали давати свідчення, але натомість зачитали медичну довідку, підписану доктором Гейдоком, у якій говорилося, що вона надто хвора й не може бути присутня на попередньому розслідуванні.

Викликали ще одного свідка – стару жінку, яка не дуже впевнено трималася на ногах. Це була місіс Арчер, яка, за висловом інспектора Слека, «прибиралася» в котеджі Лоренса Реддінґа.

Місіс Арчер показали пістолет, і вона впізнала той, який бачила у вітальні котеджу містера Реддінґа: «Він лежав у нього на одній із полиць навпроти книжкової шафи». Востаннє вона бачила його в день убивства. Так, сказала, відповідаючи на наступне запитання, вона не сумнівається в тому, що пістолет лежав там під час ланчу в четвер – за чверть до першої, коли вона пішла звідти додому.

Я пригадав, що сказав мені інспектор, і був дещо здивований. Жінка вкрай ухильно відповідала на запитання, коли той допитував її, але тепер, на попередньому розслідуванні, говорила з цілковитою певністю.

Коронер підбив підсумки, передусім підкресливши недостатність доказів, але цілком переконливо об’єднавши ті, що були. Вердикт був оголошений майже негайно: «Убивство невідомою особою або групою осіб».

Покинувши приміщення, я відразу звернув увагу на невеличке військо жвавих молодиків із блискучими, допитливими очима, схожих один на одного, хоч ця схожість і була суто поверховою. Кілька з них були мені вже знайомі, бо держали в облозі церковний дім протягом кількох останніх днів. Намагаючись утекти, я пірнув назад, углиб «Синього кабана», і мені пощастило відразу наштовхнутися на археолога, доктора Стоуна. Я без церемоній учепився за нього.

– Газетярі, – перелякано видихнув я із себе. – Ви не можете врятувати мене від їхніх пазурів?

– Звичайно, можу, містере Клемент. Ходімо нагору зі мною.

Він пішов попереду вузькими сходами й привів мене до своєї вітальні, де сиділа міс Крем, клацаючи клавішами друкарської машинки з професійною вправністю. Вона зустріла мене широкою привітною усмішкою і скористалася з нагоди зробити перерву у своїй роботі.

– Жахливо, чи не так? – сказала вона. – Я маю на увазі, що ми не знаємо, хто це зробив. Я не сказала б, що розчарована результатами попереднього розслідування. Але воно здалося мені вкрай занудним. Це зовсім не те, що могло б тебе захопити від початку й до кінця.

– Отже, ви були там, міс Крем?

– Так, я була там, звичайно. Ви мене, либонь не помітили. Ви таки справді не звернули на мене уваги? Я почуваю себе трохи ображеною з цієї причини. Атож, ображеною. Джентльмен, навіть якщо він священик, повинен мати очі в себе на голові.

– Ви також були там присутні? – запитав я в доктора Стоуна, щоб якось урятуватися від цього грайливого нападу.

Молоді жінки, такі як міс Крем, завжди примушують мене почувати себе ніяково.

– Ні, боюся, такі речі дуже мало мене цікавлять. Я належу до чоловіків, цілком поглинутих своїм хобі.

– Це має бути дуже цікаве хобі, – сказав я.

– Можливо, вам щось відомо про нього?

Я мусив зізнатися, що дуже мало тямлю в археології.

Але містер Стоун не належав до тих людей, яких можна збентежити зізнанням у власному невігластві. Результат був би той самий, якби я йому сказав, що розкопи курганів – моє єдине захоплення. Він поринув у свою стихію й поплив на хвилях власного красномовства. Довгі кургани, круглі кургани, кам’яний вік, бронзовий вік, гробниці й дольмени – уся ця інформація полилася на мене бурхливим потоком. Мені нічого не залишалося, як тільки кивати головою й робити розумний вигляд – але це, боюся, погано мені вдавалося. Доктор Стоун не замовкав. Він був чоловіком маленького зросту, круглий і лисий, обличчя в нього було кругле й рожеве, і він блискав на співрозмовника потужними окулярами. Я ніколи не знав чоловіка, який би виявляв стільки ентузіазму, не маючи ніякої підтримки. Він розглянув усі аргументи за і проти його улюбленої теорії, у якій, до речі, я нічого не зрозумів.

Він довго розбалакував про свою суперечку з полковником Протеро.

– Упертий і самозакоханий невіглас, – із жаром вигукнув він. – Так, так, я знаю, що він мертвий, а про мертвих не можна говорити погано. Але смерть не змінює фактів. Визначення «упертий і самозакоханий невіглас» описує його точно. Оскільки він прочитав кілька книжок, то набрався нахабства сперечатися з авторитетом, із чоловіком, який вивчав цю науку протягом усього свого життя. Усе своє життя, містере Клемент, я віддав своїй праці. Усе своє життя…

Він бризкав слиною від збудження. Ґледіс Крем примусила його спуститися на землю одним коротким нагадуванням.

– Ви запізнитеся на поїзд, якщо не почнете збиратися, – зауважила вона.

– Ой! – Маленький чоловічок урвав свою мову й дістав із кишені годинника. – Отакої! Уже за чверть. Неможливо!

– Коли ви починаєте балакати, то ніколи не пам’ятаєте про час. Я справді не знаю, що ви робили б, якби я не наглядала за вами.

– Ви маєте рацію, моя люба, ви маєте рацію. – Він приязно поплескав її по плечу. – Це чудова дівчина, містере Клемент. Ніколи нічого не забуває. Я вважаю себе неймовірно щасливим, що мені вдалося її знайти.

– Ет! Облиште, докторе Стоун, – сказала дівчина. – Ви мене зіпсуєте.

Я не міг позбутися враження, що друга школа місцевої думки – ті люди, які передбачають у майбутньому законне одруження доктора Стоуна й міс Крем – одержить від мене підтримку, яку я зможу дати на основі своїх практичних спостережень. Я дійшов висновку, що міс Крем по-своєму є надзвичайно розумною молодою жінкою.

– Поспішіть, а то запізнитеся, – сказала міс Крем.

– Так, так, мені треба поквапитися.

Він зник за дверима до сусідньої кімнати й повернувся з валізою в руках.

– Ви від’їжджаєте? – з подивом запитав я.

– Мушу навідатися до міста днів на два, – пояснив він. – Треба завтра побачитися з матір’ю, а в понеділок я повинен зустрітися зі своїми адвокатами. У вівторок повернуся сюди. До речі, я сподіваюся, що смерть полковника Протеро не вплине на мої домовленості з ним. Щодо розкопів кургану, то думаю, місіс Протеро не стане заперечувати, щоб ми продовжували свою роботу.

– Гадаю, що ні.

Коли він це сказав, то я замислився, хто насправді зараз головна особа в Старій Садибі. Не виключено, що полковник Протеро міг залишити заповіт на користь Летиції. Мені було б цікаво ознайомитися зі змістом заповіту полковника Протеро.

– Смерть завжди створює великий безлад у родині, – зауважила міс Крем із якимсь похмурим задоволенням. – Ви не можете собі уявити, які бридкі чвари там іноді виникають.

– Ну, мені час бігти, – заявив доктор Стоун, марно намагаючись утримати в руках валізу, великий плед і велетенських розмірів парасолю.

Я поквапився йому на допомогу. Він запротестував.

– Не турбуйтеся, не турбуйтеся. Я чудово справлюся сам. Немає сумніву, що внизу мені хтось допоможе.

Але внизу не виявилося ані коридорного, ані когось іншого. Я думаю, вони пригощалися коштом преси. Час минав, тому ми вирушили разом до станції. Доктор Стоун ніс валізу, а я – парасолю й плед.

Доктор Стоун між відсапуваннями промовляв короткі й уривчасті фрази мірою того, як ми посувалися вперед.

– З вашого боку це дуже люб’язно… я не мав наміру… турбувати вас… Сподіваюся… ми не спізнимося… на поїзд… Ґледіс – чудова дівчина… справді бездоганна дівчина… така добра й лагідна… боюся, їй не дуже добре жилося вдома… вона має серце дитини… справді, серце дитини. Запевняю вас… хоч між нами й велика різниця років… у нас багато чого спільного…

Ми побачили котедж Лоренса Реддінґа, перед тим як повернули до станції. Він стоїть окремо, інших будівель поблизу нього нема. Там стовбичили на ґанку двоє молодиків у досить чепурному вбранні, а ще двоє зазирали у вікна. Це був клопітний день для преси.

– Чудовий він чоловік, молодий Реддінґ, – зауважив я, прагнучи почути, що скаже мій супутник.

Він був уже надто засапаний на той час, щоб розтулити рота, але спромігся видихнути слово, яке я спочатку добре не розчув.

– Небезпечний, – видихнув він, коли я попросив його повторити сказане.

– Небезпечний?

– Дуже небезпечний. Невинні дівчата… які не зустріли нікого кращого… потрапляють на гачок таким хлопцям… що завжди чіпляються до жінок… негарно вони поводяться…

З його слів я зробив висновок, що єдиний молодик у селі не оминув уваги прекрасної Ґледіс.

– О Боже! – вигукнув доктор Стоун. – Поїзд!

На той час ми вже підійшли до станції і зірвалися у швидкий спринт. Поїзд із Лондона стояв на станції, а поїзд до Лондона вже підходив.

У дверях каси ми зіштовхнулися з досить вишукано вдягненим молодиком, і я зрозумів, що то племінник міс Марпл, який щойно зійшов із поїзда. Я також зрозумів, що цей молодик не любить, щоб хтось на нього наштовхувався. Він пишається своєю незворушністю і своїм виглядом цілковитої відстороненості, а немає сумніву, що вульгарні зіткнення завдають шкоди відстороненості будь-якого виду. Він відсахнувся назад. Я поквапно попросив у нього пробачення, і ми його проминули. Доктор Стоун піднявся сходинками у вагон, а я подав речі саме вчасно, бо поїзд уже смикнувся і якось ніби неохоче зрушив із місця.

Я помахав йому рукою, а тоді обернувся й пішов геть. Реймонд Вест уже від’їхав, але наш місцевий аптекар, який гордо носить ім’я Херувим, щойно вирушив у напрямку села. Я приєднався до нього.

– Мало не запізнилися, – сказав він. – То як, відбулося попереднє розслідування, містере Клемент?

Я повторив йому вердикт.

– О, он якого висновку вони дійшли. Я й думав, що вердикт буде такий. Куди поїхав доктор Стоун?

Я переказав йому те, що сам почув від археолога.

– Йому ще пощастило, що він устиг на поїзд. На нашій лінії ніколи не знаєш, коли він прибуде точно. Я скажу вам, містере Клемент, що це страхітлива ганьба. Неймовірний безлад, так би я це назвав. Поїзд, яким я приїхав, запізнився на десять хвилин. І це в суботу, коли руху майже немає. А в середу – ні, у четвер, так, це було в четвер, – я пригадую, то був день убивства, бо я мав намір написати грізну скаргу на адресу компанії, але вбивство викинуло той намір мені з голови – так, це було в четвер. Я повертався зі зборів Фармацевтичного товариства. Як ви думаєте, наскільки запізнився поїзд, що приходить сюди о 6:50? На півгодини. Точно на півгодини. Що ви думаєте про це? Запізнення на десять хвилин я ще згоден терпіти. Але якщо поїзд приходить сюди не раніше, як о сьомій двадцять, то ви ніяк не зможете дістатися додому раніше, ніж о пів на восьму. Тоді навіщо оголошувати, що цей потяг приходить о шостій п’ятдесят?

– Ви маєте цілковиту рацію, – сказав я і, прагнучи врятуватися від цього монологу, відійшов від аптекаря під тим приводом, що мені треба поговорити з Лоренсом Реддінґом, який наближався до нас від протилежного боку вулиці.

Розділ дев’ятнадцятий

– Я дуже радий зустрітися з вами, – сказав Лоренс. – Зайдімо до мене.

Ми звернули до маленької іржавої хвіртки, стежкою дійшли до дверей котеджу, він дістав із кишені ключ і встромив його в шпарину замка.

– Ви тепер замикаєте двері, – зауважив я.

– Так, – підтвердив він, засміявшись із гіркотою в голосі. – Чи є сенс замикати стайню, коли жеребця вже викрали? Тут у мене щось подібне. Ви знаєте, отче, – сказав він, притримавши двері, поки я заходив у дім, – у цій справі є щось таке, що мені дуже не до вподоби. Щось таке, що надто близько торкається мене. Хтось знав, що в мене зберігається пістолет. А це означає, що вбивця, хоч би хто він був, навідувався в мій дім, і, можливо, навіть випивав зі мною.

– Не обов’язково, – заперечив я. – Усі жителі села Сент-Мері-Мід, либонь, точно знають, де ви тримаєте свою зубну щітку і яким зубним порошком користуєтеся.

– Але чому це має цікавити їх?

– Не знаю, – сказав я, – але воно їх цікавить. Якщо ви станете користуватися іншим кремом для гоління, це стане темою пересудів.

– Певно, вони дуже полюбляють новини, байдуже які.

– Звісно, полюбляють. Адже тут ніколи не відбувається нічого цікавого.

– Але тепер відбулося. І з лишком.

Я ствердно кивнув головою.

– І хто ж їм повідомляє про все це? Про крем для гоління й усе таке?

– Мабуть, стара місіс Арчер.

– Ота стара карга? Та в неї мізків, либонь, і половини немає, наскільки я можу судити.

– Це спосіб маскування для бідняків, – пояснив я. – Вона зазвичай приховується під маскою глупоти. Якщо ви придивитеся уважніше, то помітите, що бабусенція не дурніша за нас із вами. До речі, вона цілком переконана, що пістолет лежав на своєму місці в середині дня в четвер. Що зненацька зробило її такою впевненою?

– Не маю найменшого уявлення.

– Ви думаєте, вона має слушність?

– Тут також я не маю найменшого уявлення. Я не здійснюю інвентаризацію своїх речей щодня.

Я окинув поглядом маленьку віталеньку. Кожна полиця і стіл були завалені найрозмаїтішим непотребом. Лоренс жив посеред такого мистецького безладу, який дуже скоро довів би мене до божевілля.

– Іноді мені доводиться докладати неймовірних зусиль, щоб знайти ту або ту річ, – сказав він, простеживши за моїм поглядом. – Зате все в мене лежить під рукою, а не запхане невідь-куди.

– Атож, у вас ніщо не запхане невідь-куди. А може, воно було б і ліпше, якби пістолет не лежав на видноті, а був запханий до якоїсь схованки.

– Ви знаєте, я чекав, що коронер скаже щось подібне. Але ці коронери – такі йолопи. Він би мав висловити мені осуд чи як воно там у них називається.

– До речі, – запитав я. – А чи був заряджений ваш пістолет?

Лоренс похитав головою.

– Я не такий необережний. Він не був заряджений, але біля нього лежала коробка з патронами.

– Але пістолет виявився зарядженим усіма шістьма патронами, один із яких був вистріляний.

Лоренс кивнув головою.

– І чия рука з нього вистрелила? Поки що мене ні в чому не звинувачують, але якщо справжнього вбивцю не знайдуть, то мене підозрюватимуть у злочині до кінця моїх днів.

– Не кажіть так, хлопче.

– Але ж я правду кажу.

Він замовк і спохмурнів. Потім трохи отямився і сказав:

– Але дозвольте мені розповісти вам, що я робив учора ввечері. Ви знаєте, у старої міс Марпл є кілька цікавих думок.

– Тому її так і недолюблюють, я думаю.

Лоренс став далі розповідати свою історію.

Він послухався поради міс Марпл і пішов до Старої Садиби. Там з допомогою Анни він зустрівся з її покоївкою. Анна просто сказала:

– Містер Реддінґ хоче поставити тобі кілька запитань, Розо.

Після чого вийшла з кімнати.

Лоренс був дещо знервований. Роза – симпатична дівчина років двадцяти п’яти – дивилася на нього ясним поглядом, який трохи його бентежив.

– Я хотів би поговорити з тобою про смерть полковника Протеро.

– Гаразд, сер.

– Для мене дуже важливо докопатися до істини – ти повинна мене зрозуміти.

– Так, сер.

– Я думаю, щось могло статися… хтось міг… щось почути або про щось дізнатися…

Сказавши це, Лоренс відчув, що плутається у словах і говорить украй непереконливо, тому подумки став проклинати міс Марпл та її пропозиції.

– Я подумав, чи не могла б ти мені допомогти?

– Я вас слухаю, сер.

Роза відповідала йому як досконало вихована служниця – чемна, завжди готова виконати будь-який наказ і цілком незацікавлена.

– А хай воно все западеться, – сказав Лоренс, – невже ви не обговорювали цю подію в холі, де збираються слуги?

Ця атака трохи похитнула незворушність Рози. Вона втратила свою досконалу витримку.

– У холі, де збираються слуги, сер?

– Чи в кімнаті економки, чи в комірчині лакея, чи де там ви збираєтеся, щоб побазікати. Десь тут має бути таке місце.

Роза мало не захихотіла, і це підбадьорило Лоренса.

– Послухай-но мене, Розо, ти надзвичайно мила дівчина. Я переконаний, ти повинна зрозуміти, як я себе почуваю. Мені зовсім не хочеться, щоб мене повісили. Я не вбивав твого хазяїна, але багато людей думають, що вбив його я. Невже ти не можеш мені допомогти?

Я можу собі уявити, що в цю мить Лоренс мав надзвичайно привабливий вигляд. Його гарна голова була відкинута назад, а ірландські сині очі світилися благанням. Роза розм’якла й капітулювала.

– О, сер! Я переконана – кожен із нас допоміг би вам, якби міг. Ніхто з нас не думає, що то ви скоїли вбивство, сер. Повірте мені, ніхто.

– Я знаю, моя люба дівчино, але ваша думка не допоможе мені виправдатися перед поліцією.

– Поліцією! – сказала Роза, похитавши головою. – Я мушу сказати вам, сер, що ми не дуже високої думки про інспектора, який називає себе Слеком. Чи й не поліція!

– Хай там як, а поліція має велику силу. Ти сказала, Розо, що готова допомогти мені. Я не можу позбутися відчуття, що ми багато чого ще не знаємо. Наприклад, про ту леді, яка приходила навідати полковника Протеро увечері напередодні того дня, коли його вбили.

– Про місіс Лестрандж?

– Так, про місіс Лестрандж. Я не можу позбутися відчуття, що в тому її візиті було щось дивне.

– Атож, сер, усі ми думаємо те саме.

– Ви думаєте те саме?

– Так, сер, адже прийшла вона без попередження й захотіла зустрітися з полковником. А потім між ними відбулася тривала розмова – ніхто не знає, про що вони там говорили. А місіс Симонс – вона працює тут економкою, сер, – стверджує, що та леді не належить до жінок порядних. Та після того, що сказала Ґледді, я взагалі не знаю, що думати.

– А що сказала Ґледді?

– О, нічого, сер! Ми з нею лише трохи побазікали – як воно завжди буває.

Лоренс подивився на неї. Йому здалося, вона щось приховує.

– Мені дуже цікаво знати, про що була розмова між полковником Протеро та місіс Лестрандж.

– Так, вони довго розмовляли між собою, сер.

– Думаю, ти знаєш, про що вони розмовляли, Розо?

– Я? Ой, ні, сер! Нічого я не знаю. Звідки я могла б знати?

– Послухай-но мене, Розо. Ти сказала, що хотіла б допомогти мені. Якщо ти що-небудь підслухала з тієї розмови, бодай що-небудь, це може виявитися надзвичайно важливим, повір мені, надзвичайно важливим… Я був ти так тобі вдячний. Зрештою хтось мусив мати нагоду – хай навіть дуже коротку – щось підслухати.

– Але я не мала такої нагоди, сер, справді.

– Тоді хтось інший її мав, – не відступався від свого Лоренс.

– Не знаю, сер…

– Розкажи мені, Розо все, що тобі відомо.

– Я не знаю, що мені сказала б Ґледді, якби я…

– Вона сказала б, щоб ти мені про все розповіла. До речі, хто вона, Ґледді?

– Вона працює на кухні, сер. Вона вийшла, щоб зустрітися зі своїм хлопцем, і проходила повз вікно, – скляні двері кабінету, – а хазяїн саме розмовляв там із леді. І, звичайно ж, він розмовляв дуже гучно, наш хазяїн завжди так розмовляє. І природно, Ґледді стало цікаво… ну, розумієте…

– Звичайно ж, це цілком природне почуття, – сказав Лоренс, – підслухати щось таке, що тобі випадає нагода підслухати.

– Але вона нікому не розповіла про те, що вона там почула – нікому, крім мене. І нам обом здалося, що та розмова була дуже дивною. Але Ґледді нікому нічого не могла розповісти, ви ж розумієте, бо якби стало відомо, що вона вийшла на побачення зі своїм хлопцем, вона мала б великі неприємності з місіс Прат – це наша кухарка, сер. Але я переконана, вона захоче вам усе розповісти, сер.

– То я можу піти на кухню й поговорити з нею?

Роза була нажахана цією пропозицією.

– Ой, ні, сер, цього не слід робити! У Ґледді дуже слабкі нерви, щоб ви знали.

Нарешті вони про все домовилися після багатьох суперечок над сумнівними пунктами. Було призначено таємне побачення в кущах.

Тут через певний час Лоренс зустрівся з нервовою Ґледді, що здалася йому більше схожою на тремтячого кролика, аніж на людське створіння. Йому довелося згаяти десять хвилин на те, щоб заспокоїти дівчину, поки тремтяча Ґледіс пояснювала йому, що вона ніколи, ніколи не думала, що Роза може виказати її, адже вона не мислила ніякого зла, справді не мислила, і їй тепер буде непереливки, якщо місіс Прат почує про те, що вона самовільно покинула кухню.

Лоренс запевняв її, умовляв, переконував – і нарешті Ґледіс погодилася розмовляти.

– Якщо ви пообіцяєте, що це залишиться між нами, сер.

– Звичайно, залишиться.

– І не буде використано проти мене в суді.

– Ніколи.

– І ви не розповісте господині.

– Нізащо не розповім.

– Якщо мої слова дійдуть до вух місіс Прат…

– Вони ніколи до неї не дійдуть. А тепер розкажи мені, Ґледіс.

– Якщо в цьому нема нічого поганого…

– Звичайно, у цьому нема нічого поганого. Одного дня ти будеш рада, що врятувала мене від шибениці.

Ґледіс нажахано зойкнула.

– О, звичайно, сер, я не хочу, щоб вас повісили. Хоч я дуже мало чого почула – і почула цілком випадково, ви й самі розумієте…

– Я все розумію.

– Хазяїн явно був дуже розгніваний. «Минуло вже стільки часу, – ось що він тоді мовив, – й ось тепер ви посміли сюди приїхати – яке нахабство!» Я не чула, що відповіла йому леді, але через якусь мить він сказав: «Я рішуче відмовляю вам, рішуче!» Я не можу пригадати все, але схоже було, вони зчепилися в суперечці: вона хотіла, аби він щось зробив, а він відмовлявся. «Це ганьба, що ви набралися нахабства приїхати сюди», – сказав він їй, я пам’ятаю це точно. А ще: «Ви не станете зустрічатися з нею, я вам забороняю», – і це примусило мене нашорошити вуха. Схоже було, леді хотіла сказати кілька слів місіс Протеро, а він не хотів, щоб вона з нею зустрілася. І я сказала собі подумки: «От який у тебе хазяїн. Готовий до всього прискіпатися. А, либонь, і сам він не вельми хороший, коли доходить до діла. Ви тільки його послухайте!» А ще я подумала: «Усі ці чоловіки однакові!» Так я і сказала своєму хлопцеві трохи згодом. Не буду стверджувати, що він зі мною погодився. Почав сперечатися. Але він визнав, що полковник Протеро його здивував, адже він староста в церкві, ходить із тарілкою й дає уроки в недільній школі. «Але такі люди часто бувають найгіршими», – сказала я. Бо саме так казала моя мати – й то дуже часто.

Ґледді засапалася й на мить замовкла, і Лоренс тактовно спробував повернути її до початку розмови.

– Ти щось іще почула?

– Ви знаєте, мені важко точно пригадати, сер. Розмова, власне кажучи, повторювалася. Він сказав раз або двічі: «Я в це не вірю». Саме так і сказав: «Хоч би що там говорив Гейдок, я в це не вірю».

– Він так і сказав? «Хоч би що там говорив Гейдок»?

– Атож. А ще він сказав, що це змова.

– А ти зовсім не почула, що говорила леді?

– Лише кілька слів у самому кінці розмови. Вона, певно, підвелася на ноги й підійшла до вікна. І тоді я почула, що вона каже. У мене аж кров похолола. Я ніколи не забуду її слова: «Але завтра ввечері, ви, можливо, вже будете мертвий», – сказала вона. З такою злістю! Як тільки я почула про вбивство, то сказала Розі: «От бачиш? А що я тобі казала?»

Лоренс замислився. Він міркував про те, на яку частку розповіді Ґледіс можна було покластися. Хоч вона й була правдива по суті, він підозрював, що дівчина занадто прикрасила й відшліфувала її після того, як довідалася про вбивство. Зокрема він дуже сумнівався щодо точності, з якою Ґледіс переказала останні слова співрозмовниці полковника Протеро. Він думав, що Ґледіс могла вигадати їх, коли їй стало відомо, що полковник справді не дожив до наступного вечора.

Він подякував Ґледіс, щедро винагородив її й запевнив, що місіс Прат не довідається про те, що вона незаконно виходила з дому, і покинув Стару Садибу з наміром усе добре обміркувати.

Одне здавалося йому очевидним. Розмова місіс Лестрандж із полковником Протеро не була мирною, і він був зацікавлений у тому, щоб його дружина не довідалася про її зміст.

Я пригадав розповідь міс Марпл про церковного старосту, який утримував іще одну родину. Чи й тут ішлося про подібну історію?

Я ще більше замислився над тим, яку роль у всій цій історії відіграв доктор Гейдок. Він урятував місіс Лестрандж від необхідності давати свідчення на попередньому розслідуванні. Він зробив усе від нього залежне, щоб захистити її від поліції.

Чи довго триватиме його захист?

Припустімо, він підозрює її в тому, що вона має стосунок до злочину, – чи й далі він намагатиметься вигороджувати її?

Вона дивовижна жінка, жінка, наділена надзвичайними магнетичними чарами. Я й сам не міг допустити думку, що вона пов’язана зі злочином хай там у який спосіб.

Щось у мені стверджувало: «Це не вона!» Чому?

А чортеня в моїй голові відповідало: «Тільки тому, що вона напрочуд гарна й приваблива жінка. Тільки тому!»

Як сказала б у цьому випадку міс Марпл, усі ми носимо в собі надто багато від людської природи.

Розділ двадцятий

Коли я повернувся до церковного дому, то потрапив у самий розпал домашньої кризи.

Ґрізельда зустріла мене в холі й зі слізьми на очах потягла до вітальні.

– Вона від нас іде.

– Хто від нас іде?

– Мері. Вона вже попередила.

Я, якщо визнати щиро, не вбачав у цій новині нічого трагічного.

– Ну що ж, – сказав я. – Доведеться нам найняти іншу служницю.

Моя репліка здалася мені цілком розумною. Коли одна служниця від вас іде, ви наймаєте іншу. Я не розумів, чому Ґрізельда дивиться на мене з таким докором у погляді.

– Лене, ти не маєш серця. Тобі до всього байдуже.

Я й справді поставився до її повідомлення байдуже. Правду кажучи, мене навіть утішила перспектива більше не їсти підгорілих пудингів та недовареної городини.

– Мені доведеться шукати дівчину, знайти її й навчити, – провадила Ґрізельда голосом, у якому бринів гострий жаль до своєї нещасливої долі.

– А хіба Мері навчена? – запитав я.

– Звичайно, навчена.

– Тоді я припускаю, – сказав я, – що хтось підслухав, як вона звертається до нас на «сер» або «мем», і вирішив негайно викрасти її в нас як зразок досконалості. Хоч мушу зазначити, вони будуть розчаровані.

– Річ не в цьому, – сказала Ґрізельда. – Нікому вона не потрібна. Я не бачу нікого, хто захотів би взяти її. Ідеться про її почуття. Вона обурена, бо Летиція Протеро сказала, що вона погано витирає пилюку.

Ґрізельда часто робить дивовижні твердження, але це здалося мені таким дивним, що я засумнівався в тому, чи правильно її зрозумів. Мені здалося найнеймовірнішою річчю у світі, щоб Летиція Протеро всупереч усім своїм звичаям вирішила втрутитися в наші домашні справи і стала докоряти нашій служниці за те, що вона недбало й неохайно прибирає в домі. Таке втручання було абсолютно не в стилі Летиції, і я про це сказав.

– Я не бачу, що спільного має наша пилюка з Летицією Протеро.

– Вона не має з нею нічого спільного, – сказала моя дружина. – Саме тому ситуація здається мені такою безглуздою. Я хочу, щоб ти пішов і поговорив із Мері. Вона на кухні.

Я не мав найменшого бажання говорити з Мері на цю тему, але Ґрізельда, яка в подібних випадках буває надзвичайно енергійною та швидкою, буквально виштовхала мене крізь обтягнуті зеленою байкою двері на кухню, перш ніж я встиг збунтуватися.

Мері чистила картоплю над зливальницею.

– Е… е… доброго дня, – сказав я невпевненим голосом.

Мері подивилася на мене й пирхнула, але не сказала жодного слова у відповідь.

– Місіс Клемент сказала, ти хочеш покинути нас, – сказав я.

Цього разу Мері визнала за можливе відповісти мені.

– Бувають такі речі, – похмуро промовила вона, – з якими порядна дівчина ніколи не стане миритися.

– Ти мені скажеш точно, що саме тебе так розгнівало?

– Я можу сказати вам це в двох словах. (Тут, я мушу сказати, вона дуже недооцінила себе.) Шастають тут усякі, пхають свого носа повсюди в мене за спиною. І яке їй діло до того, як часто я протираю від пилюки або підмітаю кабінет? Якщо ви або місіс не нарікаєте, то це нікого більше не стосується. Якщо ви задоволені, то більше нічого мені не треба, так я вважаю.

Праця Мері ніколи не приносила мені задоволення. Щиро признаюся, я мрію про те, щоб мій кабінет щоранку витирали від пилюки й ретельно прибирали. Звичка Мері недбало змахувати найочевидніший шар пилюки на низькій поверхні столів завжди здавалася мені вкрай недостатньою. Проте я розумів, що зараз не варто відхилятися на побічні теми розмови.

– А хіба мене не витягли на попереднє розслідування? Такій порядній дівчині, як я, довелося стояти перед дванадцятьма чоловіками! І хіба я знала, які запитання мені можуть поставити? І знаєте, що я вам скажу? Я ніколи раніше не служила в домі, де сталося вбивство, і ніколи більше не служитиму.

– Сподіваюся, що не служитимеш, – сказав я. – За законами теорії ймовірностей, таке навряд чи повториться.

– Мені закони ні до чого. Це він був суддею й служив законам. І скільки бідолашних чоловіків запроторив до в’язниці за те, що вони вполювали собі кролика на обід! А йому самому, бачте, було дозволено стріляти і фазанів, і все, чого хочеш. А тоді, коли його ще й не поховали по-людському, його дочка приходить сюди й каже, що я не виконую свою роботу як годиться.

– Ти хочеш сказати, міс Протеро була тут?

– Я знайшла її в церковному домі, коли повернулася із «Синього кабана». Вона сиділа в кабінеті. І каже мені: «Я шукаю свій беретик, свій маленький жовтий беретик. Я забула його тут якогось дня». «Даруйте, – кажу я їй, – але я не бачила тут ані беретика, ані капелюшка. Його тут не було, коли я прибирала кабінет уранці в четвер». А вона мені: «Але я певна, ти побачити його не могла. Ти не так багато витрачаєш часу, коли прибираєш у кімнаті, хіба ні?» І, сказавши це, вона проводить пальцем по полиці й дивиться на неї, так ніби я мала час знімати з полиці й ставити назад кожну прикрасу, тоді як поліція побувала в кабінеті лише вчора увечері. «Якщо вікарій та його леді задоволені тим, що я роблю, то мені більше нічого не треба, міс», – сказала їй я. А вона засміялася й вийшла у скляні двері, кинувши мені наостанок: «А ти певна, що вони задоволені?»

– Он воно що, – сказав я.

– Авжеж, он воно що. Я теж маю свої почуття. Я готова стерти свої пальці до кісток, аби тільки догодити вам і місіс. А коли вона хоче зготувати якусь нову страву, я завжди готова допомогти їй.

– Я знаю, що ти готова, – втішив я її.

– Але вона, мабуть, щось чула, бо інакше не сказала б того, що сказала. Якщо моя праця не задовольняє вас, то я ліпше піду. Не те, щоб я переймалася словами міс Протеро. Її не вельми люблять у Старій Садибі, скажу я вам. Вона нікому не скаже ані «будь ласка», ані «дякую», зате її речі в неї завжди розкидані на всі боки. Я не стала б звертати увагу на те, що там каже міс Летиція Протеро, попри те, що містер Денніс сохне за нею. Це вона вміє – обкрутити молодого джентльмена навкруг свого мізинця.

Протягом усієї цієї розмови Мері виколупувала вічка з картоплі з такою енергією, що вони розліталися по кухні й падали на підлогу, наче град. У цю мить одне з них поцілило мені в око й на мить урвало нашу розмову.

– А тобі не здається, – сказав я, затуляючи око хусточкою, – що ти надто схильна бачити образу там, де її немає? Ти знаєш, Мері, твоя господиня дуже журитиметься, якщо ти її покинеш.

– Я нічого не маю проти місіс, ані проти вас, сер, якщо ви вже заговорили про це.

– У такому разі тобі не здається, що ти розхвилювалася з дурної причини?

Мері шморгнула носом.

– Я була дуже прикро вражена – після попереднього розслідування та всього іншого. Дівчина теж має свої почуття. Але я не хочу кривдити місіс.

– Тоді все гаразд, – сказав я.

Я вийшов із кухні й побачив, що Ґрізельда та Денніс чекають на мене в холі.

– Ну то як? – вигукнула Ґрізельда.

– Вона залишається, – сказав я й гірко зітхнув.

– Ти справді розумний чоловік, Лене, – сказала моя дружина.

Я відчув сильну спокусу не погодитися з нею. Я аж ніяк не здавався собі розумним. Був твердо переконаний у тому, що у світі немає гіршої служниці, ніж Мері. І будь-яка заміна, подумав я, була б заміною на краще.

Але мені хотілося догодити Ґрізельді. Я детально розповів про причини невдоволення Мері.

– Як це схоже на Летицію, – сказав Денніс. – Вона не могла забути свого жовтого беретика тут у середу. Він був у неї на голові, коли вона прийшла в четвер грати в теніс.

– Не сумніваюся, що так воно й було, – сказав я.

– Вона ніколи не знає, де вона що забуває, – сказав Денніс із почуттям гордощів і захвату, що їх, як на мене, Летиція зовсім не заслужила. – Вона щодня губить або забуває не менш як десяток своїх речей.

– Надзвичайно приваблива риса характеру, – зауважив я.

Проте Денніс був нечутливий до сарказму.

– Вона дуже приваблива, – сказав він із глибоким зітханням. – Їй постійно роблять пропозиції – так вона мені сказала.

– То пропозиції незаконні, якщо їх роблять їй тут, – зауважив я. – Ми тут не маємо жодного неодруженого чоловіка.

– А доктор Стоун? – запитала Ґрізельда, лукаво зблиснувши очима.

– Одного дня він запросив її подивитися на розкопи, – визнав я.

– Звичайно, він її запросив, – сказала Ґрізельда. – Вона приваблива, Лене. Навіть голомозі чоловіки та археологи це помічають.

– Вона на диво сексапільна, – зауважив Денніс із розумним виглядом.

Однак Лоренс Реддінґ залишився цілком байдужим до чарів Летиції. Проте Ґрізельда знайшла пояснення цій його байдужості і мовила з виглядом людини, яка анітрохи не сумнівається у правильності своїх оцінок:

– Лоренсу вистачає власної сексапільності. Чоловіки такого різновиду тягнуться до жінок – як би мені їх назвати – до жінок типу квакерш. Тобто дуже стриманих і сором’язливих, тих, кого всі вважають холодними. Я думаю, Анна – єдина жінка, яка могла б утримати Лоренса при собі. Не думаю, що вони могли б коли-небудь набриднути одне одному. А проте я вважаю, Лоренс усе ж таки припустився однієї помилки. Ви знаєте, що він скористався почуттями Летиції. Я не думаю, щоб він уявляв коли-небудь, ніби вона в нього закохана, – він на диво скромний у певному розумінні, – проте в мене таке відчуття, ніби він їй не байдужий.

– Вона терпіти його не може, – переконано заявив Денніс. – Вона мені так сказала.

Я ще ніколи не помічав такої жалісної мовчанки, якою Ґрізельда відповіла на його слова.

Я пішов до свого кабінету. Якесь моторошне відчуття опанувало мене в цій кімнаті. Я знав, що мушу його подолати. Якби я йому піддався, то, певно, уже ніколи не зміг би користуватися своїм кабінетом. Я замислено підійшов до письмового столу. Тут сидів Протеро, червонопикий, енергійний, самовдоволений, і тут-таки за одну мить урвалося його життя. Тут, на тому місці, де я тепер стою, стояв його ворог…

Й ось тепер – немає вже Протеро…

А ось і перо, яке він тримав у руці.

На підлозі було видно слабку темну пляму – килим було віддано в чистку, але кров просочилася крізь нього.

Я затремтів.

– Я не можу перебувати в цій кімнаті, – промовив я вголос. – Не можу перебувати в ній.

Тоді раптом моє око щось помітило – таку собі плямку світло-синього світла. Я нахилився. На підлозі під столом я побачив невеличкий об’єкт і підняв його.

Я стояв і дивився на нього на долоні своєї руки, коли увійшла Ґрізельда.

– Я забула сказати тобі, Лене. Міс Марпл просила, щоб ми прийшли до неї увечері, після обіду. Ми маємо розважити її племінника. Вона боїться, що йому тут дуже нудно. Я пообіцяла, що ми прийдемо.

– Гаразд, моя люба.

– Що ти там роздивляєшся?

– Та нічого.

Я стулив долоню й, дивлячись на свою дружину, зауважив:

– Якщо тобі не вдасться розважити містера Реймонда Веста, люба, то це означатиме, що розважити його неможливо.

– Не говори дурниць, Лене, – сказала моя дружина й густо почервоніла.

Вона вийшла, а я розтулив пальці.

На моїй долоні лежала лазуритова сережка, оздоблена дрібними перлами.

Це була досить незвична коштовність, і я пам’ятав дуже добре, де бачив її востаннє.

Розділ двадцять перший

Я не можу сказати, щоб коли-небудь дуже захоплювався містером Реймондом Вестом. Знаю, що його вважають блискучим романістом і він здобув велику славу як поет. У своїх віршах він не застосовує великих літер, що є суттю модернізму, якщо я правильно розумію. Герої його романів – украй неприємні люди, що не живуть, а радше животіють.

Він із певною поблажливістю любить тітку Джейн, яку в її присутності називає «пережитком».

Вона слухає його розбалакування з гострим інтересом, а якщо іноді в її очах і зблискують насмішкуваті вогники, то я певен, він ніколи їх не помічає.

З рішучістю, яка могла б полестити самолюбству Ґрізельди, він звернув усю свою увагу на неї. Вони обговорили сучасні спектаклі, а від спектаклів перейшли на сучасну моду декоративного мистецтва. Ґрізельда вдає, ніби підсміюється над Реймондом Вестом, але, думаю, вона піддається чарам його красномовства.

Протягом своєї (досить нудної) розмови з міс Марпл я знову й знову чув, як її небіж повторював фразу «ви поховали себе в цій глушині».

Це зрештою почало дратувати мене. Я несподівано сказав:

– Думаю, ви вважаєте, що ми тут живемо на краю світу?

Реймонд Вест змахнув своєю сигаретою.

– Я дивлюся на Сент-Мері-Мід – сказав він авторитетним голосом, – як на калюжу із застояною водою.

Він подивився на нас, чекаючи, що ми обуримося його твердженням, але, на його розчарування, я думаю, ніхто не виявив ознак роздратування.

– Гадаю, ти вдався до не дуже вдалого порівняння, любий Реймонде, – сказала міс Марпл. – Ніщо, думаю, не наповнене таким бурхливим життям, як крапля води із застояної калюжі, коли подивитися на неї під мікроскопом.

– Звичайно, там кипить життя всілякої дрібноти, – погодився літератор.

– А хіба воно не належить до того самого різновиду, що й наше, людське життя? – запитала міс Марпл.

– Ви прирівнюєте себе до істоти, що живе в калюжі стоячої води, тітко Джейн?

– Мій любий, ти висловив схожу думку у своїй останній книжці, якщо я правильно пам’ятаю.

Жодному розумному молодикові не до вподоби, коли його слова цитують у суперечці проти нього. Реймонд Вест не був винятком.

– Та думка стосувалася зовсім іншого, – відрубав він.

– Життя зрештою скрізь майже однакове, – промовила міс Марпл своїм лагідним голосом. – Спочатку людина народжується, потім росте, починає спілкуватися з іншими людьми, штовхатися в їхньому середовищі, а потім – одруження й діти…

– А в кінці смерть, – додав Реймонд Вест. – І не завжди це та смерть, яку записують у посвідку. Буває й смерть у житті.

– Позаяк ми заговорили про смерть, – втрутилася до розмови Ґрізельда, – чи ви знаєте, що тут сталося вбивство?

Реймонд Вест відмахнувся від убивства сигаретою.

– Убивство – це щось таке брутальне, – сказав він. – Мене воно не цікавить.

Я й на мить не повірив його словам. Кажуть, усі люблять любов – прикладіть це прислів’я до вбивства й ви одержите ще незаперечнішу істину. Немає такої людини, яка залишилася б байдужою до вбивства. Прості люди, такі як Ґрізельда і я, визнають цей факт, але кожен інтелектуал зразка Реймонда Веста мусить прикинутися, ніби воно його знуджує – прикинутися принаймні на перші п’ять хвилин.

Міс Марпл, проте, відразу виказала свого небожа, зауваживши:

– Реймонд і я ні про що інше не говорили протягом обіду.

– Я дуже цікавлюся всіма місцевими новинами, – поквапився пояснити Реймонд.

Він поблажливо й терпимо посміхнувся, поглянувши на міс Марпл.

– Ви маєте якусь версію, містере Вест? – запитала Ґрізельда.

– З логічного погляду, – сказав Реймонд Вест, знову розмахуючи сигаретою, – лише одна особа могла вбити полковника Протеро.

– Яка? – поцікавилася Ґрізельда.

Ми дослухалися до слів Реймонда Веста з цікавістю, що, либонь, дуже йому лестила.

– Вікарій, – сказав Реймонд і тицьнув у мене звинуватливим пальцем.

Я хапнув ротом повітря.

– Звичайно, я знаю, ви цього не робили, – поквапився заспокоїти він мене. – Життя ніколи не буває таким, яким воно має бути. Але ви тільки спробуйте уявити собі цю драму, що так відповідає парадоксальній дійсності – вікарій убиває церковного старосту у своєму кабінеті. Хіба не чудова картина?

– А мотив? – запитав я.

– О, це вже цікаво. – Він випростався й дозволив своїй сигареті погаснути. – Комплекс нижчовартості, я думаю. Можливо, забагато пригніченої агресивності. Я б залюбки написав на цю тему роман. Можна надзвичайно складно закрутити інтригу. Тиждень за тижнем, рік за роком він стежить за цим чоловіком: під час зустрічей у ризниці, на пікніках, що влаштовуються для хлопчиків із церковного хору, – спостерігаючи, як він ходить по церкві з посудиною для збирання пожертв, яку потім приносить до вівтаря. Цей чоловік завжди вселяє йому неприязнь і завжди він її в собі пригнічує. Це почуття не християнське, і він не може розвивати його в собі. Проте воно ятрить його всередині, й одного дня…

Він зробив переконливий рух рукою.

Ґрізельда обернулася до мене.

– Ти коли-небудь відчував щось подібне, Лене?

– Ні, ніколи, – щиро відповів я.

– А проте я чула, що ви недавно висловили побажання, аби хтось прибрав його зі світу, – нагадала мені міс Марпл.

От клятий хлопчисько Денніс! Хоч я сам винен: навіщо я тоді бовкнув цю ідіотську фразу?!

– Боюся, і справді я сказав тоді щось подібне, – зізнався я. – Я бовкнув тоді дурницю, звичайно, але він добряче мені дошкулив.

– Ваше зізнання вселяє розчарування, – сказав Реймонд Вест. – Бо якби ваша підсвідомість дійсно бажала вкоротити йому віку, то ніколи б не дозволила вам промовити таке побажання вголос.

Він зітхнув.

– Моя версія зазнала невдачі. То було, мабуть, звичайнісіньке вбивство буденного характеру – помста браконьєра, якого він притяг до суду, або щось подібне.

– Міс Крем приходила до мене сьогодні, – сказала міс Марпл. – Я зустріла її в селі й запитала, чи не хоче вона прийти до мене й подивитися мій сад.

– А вона кохається в садівництві? – запитала Ґрізельда.

– Не думаю, – сказала міс Марпл, й очі її іронічно зблиснули. – Але це дуже корисний привід запросити її на розмову, хіба не так?

– Якою вона вам здалася? – запитала Ґрізельда. – Я не вірю в розповіді про те, що вона геть погана.

– Вона повідомила мені чимало інформації, справді чимало, – сказала міс Марпл. – Про себе, ви знаєте, і про свою родину. Усі вони, здається, померли в Індії. Дуже сумно. До речі, на цей вікенд вона залишається у Старій Садибі.

– Чому?

– Схоже, місіс Протеро попросила її залишитися в них, – чи то вона сама запропонувала свою допомогу, – я точно не знаю, як вони там домовилися, але знаю, що міс Крем пообіцяла зробити якусь секретарську роботу в домі – там, здається, накопичилося чимало листів, із якими треба розібратися. Це вельми зручно для неї. Доктор Стоун поїхав, і дівчині нема чого робити. Яку радість принесла їй робота на тих розкопах!

– Стоун? – перепитав Реймонд. – Ви говорите про археолога?

– Так, він розкопує тут курган. На землі, що належить родині Протеро.

– Це хороший чоловік, – сказав Реймонд. – Страшенно захоплений своєю роботою. Я зустрівся з ним на одному з обідів не так давно, і між нами відбулася надзвичайно цікава розмова. Я хотів би зустрітися з ним і тут.

– На жаль, – сказав я, – він поїхав на цей вікенд до Лондона. – Та зрештою ви ж майже наштовхнулися на нього сьогодні на залізничній станції.

– Я наштовхнувся на вас. Із вами був якийсь гладкий лисий чоловічок – з окулярами на очах.

– Так, доктор Стоун.

– Але ж, мій любий чоловіче, то був не Стоун.

– Не Стоун?

– Не археолог. Я знаю його дуже добре. Чоловік, який ішов із вами, не був Стоуном – він не мав ані найменшої схожості з ним.

Ми обмінялися приголомшеними поглядами. Зокрема я витріщився на міс Марпл.

– Дивовижно, – сказав я.

– Валіза, – сказала міс Марпл.

– Але навіщо? – здивувалася Ґрізельда.

– Це нагадує мені той випадок, коли якийсь чоловік ходив по домах, називаючи себе інспектором газової компанії, – промурмотіла міс Марпл. – Чималий вилов він тоді зібрав, чималий.

– Самозванець, – сказав Реймонд Вест. – Це вже стає цікавим.

– Питання в тому, чи має він якийсь стосунок до вбивства? – зауважила Ґрізельда.

– Не обов’язково, – сказав я. – Але… – І я подивився на міс Марпл.

– Це дивна подія, – сказала вона. – Ще одна дивна подія.

– Так, – сказав я, підводячись на ноги. – Я думаю, треба негайно повідомити про це інспектора.

Розділ двадцять другий

Коли я переказав свою інформацію інспекторові Слеку, то відразу одержав від нього короткий і рішучий наказ. Нічого нікому не розголошувати. Зокрема, треба особливо подбати про те, щоб не стривожити міс Крем. А тим часом слід організувати пошуки валізи поблизу розкопів.

Ґрізельда і я повернулися додому, дуже збуджені цим незвичайним розвитком подій. Ми не могли багато говорити в присутності Денніса, адже твердо пообіцяли інспекторові Слеку, що ніхто не довідається від нас ні слова.

Хай там як, а Денніс мав купу власних проблем. Він прийшов до мого кабінету й почав обмацувати всілякі речі, човгати ногами й усіма іншими способами виражати своє збентеження.

– Що з тобою, Деннісе? – запитав я нарешті.

– Дядьку Лене, я не хочу йти у флот.

Я був здивований. Досі хлопець не мав найменших сумнівів щодо своєї майбутньої кар’єри.

– Але ж ти дуже хотів стати моряком.

– Так, але я змінив свій намір.

– І що ж ти хочеш робити тепер?

– Я хочу стати фінансистом.

Я здивувався ще більше.

– А як ти собі уявляєш професію фінансиста?

– Так, як і годиться її уявляти. Я хочу працювати в Сіті.

– Але ж, мій любий хлопче, я певен, тобі не сподобається таке життя. Навіть якби мені справді вдалося прилаштувати тебе на роботу в банк…

Денніс сказав, що він мав на увазі зовсім інше. Він не хоче працювати в банку. Я запитав у нього, що ж тоді він має на увазі, і, звичайно ж, як я й підозрював, хлопець зовсім не уявляв собі, чого він хоче.

Коли він сказав «я хочу стати фінансистом», він просто мав на увазі, що хоче швидко забагатіти, бо його юнацький оптимізм підказував йому, що багатство чекає кожного, хто «піде працювати в Сіті». Я спробував переконати хлопця в марноті його сподівань так лагідно, як тільки міг.

– Навіщо ти це вбив собі в голову? – запитав я. – Ти був такий задоволений думкою про те, що підеш плавати в море.

– Я знаю, дядьку Лене, але я багато міркував. Я хочу одного дня одружитися – думаю, ти маєш бути багатим, щоб одружитися з дівчиною.

– Факти спростовують твою теорію, – сказав я.

– Я знаю, але я хочу одружитися зі справжньою дівчиною. Я маю на увазі, з дівчиною, яка звикла мати все, що їй хочеться.

Він сказав це досить туманно, але я знав, кого він має на увазі.

– Ти повинен знати, – лагідно промовив я, – що не всі дівчата схожі на Летицію Протеро.

Він відразу спалахнув.

– Ви дуже несправедливі до неї. Ви не любите її. Ґрізельда теж її не любить. Каже, що з нею нудно.

З жіночого погляду Ґрізельда мала цілковиту рацію. Летиція надзвичайно занудна. Проте я цілком розумів, що хлопця дратує така оцінка.

– Якби люди вміли бути співчутливими! Навіть Гартлі Нап’єри, й ті накинулися на неї – і то в такий тяжкий час! І тільки тому, що вона покинула їхній занудний теніс трохи раніше, ніж вони сподівалися. Чому вона мала там залишатися, якщо їй стало нудно? Вона зробила їм велику послугу тим, що взагалі погодилася туди піти, я так думаю.

– Дуже велику послугу, – підтвердив я, але Денніс не відчув сарказму в моїх словах.

Він надто переживав за несправедливе ставлення до Летиції.

– Їй зовсім не властиве почуття егоїзму. Для прикладу скажу, що вона попросила мене залишитися. Природно, я теж хотів би піти. Але вона не захотіла й чути про це. Сказала мені, що так не годиться ставитися до Нап’єрів. Тож лише для того, щоб зробити їй приємність, я там затримався ще на чверть години.

Молоді люди мають дуже дивні погляди на почуття егоїзму.

– А тепер я чую, як Сьюзен Гартлі Нап’єр ходить повсюди й розповідає, що Летиція має погані манери.

– На твоєму місці я не звертав би уваги, – сказав я.

– Звичайно, я мав би не звертати уваги, але…

Він урвав свою промову.

– Я… я готовий усе зробити задля Летиції.

– Дуже мало хто з нас може все зробити для когось іншого, – сказав я. – Хоч би як ми хотіли, ми на це неспроможні.

– Краще б мені померти, – сказав Денніс.

Бідолашний хлопець. Ця дитяча любов схожа на гостре захворювання. Я утримався від того, щоб сказати бодай одне з тих очевидних слів, які так просяться на язик і які, либонь, лише роздратували б Денніса. Натомість я сказав йому «добраніч» і пішов спати.

Наступного ранку я відслужив о восьмій годині заутреню, а коли повернувся з церкви, то побачив, що Ґрізельда сидить за столом, готуючись до сніданку, і тримає в руці розпечатану цидулку. Вона надійшла від Анни Протеро.

Люба Ґрізельдо, якщо ви та вікарій зможете прийти сьогодні до нас і спокійно з’їсти з нами ланч, то я буду дуже вдячна вам. Сталося щось дуже дивне, і я хотіла б одержати пораду від містера Клемента.

Прошу не згадувати про це, коли ви прийдете, бо я нічого не сказала нікому.

З любов’ю

щиро ваша

Анна Протеро.

– Ми повинні піти, звісно, – сказала Ґрізельда.

Я погодився.

– Цікаво, що там могло статися?

Мені було теж цікаво.

– Ти знаєш, – сказав я Ґрізельді, – я маю відчуття, що ми перебуваємо ще далеко від кінця цієї справи.

– Ти маєш на увазі те, що нікого досі не заарештовано?

– Ні, – сказав я. – Справа не в арештах. Я маю на увазі, що існують розгалуження, підземні течії, про які ми досі нічого не знаємо. Треба з’ясувати ще багато загадкових обставин, перш ніж ми дістанемося до істини.

– Тобто обставин, які насправді нічого не означають, але плутаються під ногами?

– Так, я думаю, ти дуже вдало виразила те, що я хотів сказати.

– Я думаю, ми створюємо надто великий клопіт, – сказав Денніс, налягаючи на мармелад. – Дуже добре, що старого Протеро вже нема на світі. Ніхто його не любив. О, я знаю, що поліція має бути стурбована – адже така їхня робота. Але я маю надію, що нічого вони не розкриють. Мені дуже не хотілося б, аби Слек дістав підвищення по службі й ходив тут, надимаючись, мов індик, і хвалився, який він розумний.

Мені не настільки чужі звичайні людські почуття, щоб я не розділяв його думку про підвищення Слека по службі. Чоловік, який уміє так дратувати людей, налаштовуючи їх проти себе, не може сподіватися від них співчуття та доброго ставлення.

– Доктор Гейдок думає так само, як і я, – розвивав свою думку Денніс. – Він ніколи не віддав би вбивцю до рук правосуддя. Він так сказав.

Я думаю, саме в цьому небезпека поглядів Гейдока. Вони можуть бути здоровими самі по собі, – не мені судити, – але вони справляють таке враження на молодий, недосвідчений розум, якого сам Гейдок ніколи не захотів би створювати.

Ґрізельда виглянула у вікно й побачила в саду репортерів.

– Думаю, вони знову фотографують скляні двері до кабінету, – зітхнула вона.

Ми чимало натерпілися від таких гостей. Спочатку на нас посунули жителі села, сповнені бездіяльної цікавості. Жоден із них не відмовився від нагоди підійти до нашого дому й повитріщатися. Потім з’явилися газетярі, озброєні фотоапаратами, а жителі села тепер прийшли повитріщатися на репортерів. Зрештою нам довелося поставити констебля з Мач Бенгема на варті біля скляних дверей.

– Богу дякувати, – сказав я, – похорон уже завтра. Після похорону, сподіваюся, вони заспокояться.

Я наштовхнувся на кількох репортерів, коли ми підійшли до Старої Садиби. Вони атакували мене різними запитаннями, на які я давав незмінну відповідь (ми визнали її найкращою): «Мені немає чого сказати».

Дворецький провів нас до вітальні, де ми побачили одну міс Крем, яка, схоже, променилася радістю.

– Ви здивовані, чи не так? – сказала вона, коли ми потиснули руки. – Я ніколи б про це не подумала, але місіс Протеро була вельми люб’язною в стосунку до мене. Звичайно, для молодої дівчини було б не дуже пристойно залишатися в «Синьому кабані», де репортери так і шастають та мало що могло б статися ще. До того ж я можу стати корисною – за таких обставин, які тут склалися, секретарка дуже потрібна, а від міс Протеро годі чекати якоїсь допомоги, хіба не так?

Я з подивом зазначив, що давнє вороже ставлення міс Крем до Летиції тривало, але дівчина стала палкою прихильницею Анни. Водночас я засумнівався, що розповідь про її запрошення до Старої Садиби точно відповідала дійсності. Вона розповіла мені, що ініціативу запросити її виявила Анна, але я не був певен, що все сталося саме так. Перше нагадування про те, що їй дуже не хочеться залишатися самій-одній у «Синьому кабані», найімовірніше, пролунало з уст самої дівчини. Тож я залишив цю тему відкритою, не дуже вірячи в те, що міс Крем розповіла мені щиру правду.

У цю мить Анна Протеро увійшла до кімнати.

Вона була у скромному чорному одязі. У руці тримала недільну газету, яку подала мені із сумним поглядом.

– Я ніколи не мала досвіду з газетярами. Це вельми неприємна публіка, чи не так? Один із репортерів підійшов до мене на попередньому розслідуванні. Я лише сказала, що мені дуже прикро і я не маю що йому розповісти, а він потім запитав мене, чи я дуже хочу, щоб убивцю мого чоловіка знайшли, і я йому відповіла: «Так». А потім він іще запитав, чи підозрюю когось, і я відповіла: «Ні». А коли він поцікавився, чи не здається мені, що мого чоловіка вбив хтось із місцевих людей, то я сказала, що дуже схоже на те. Більше нічого я йому не казала. А тепер подивіться на це.

Посеред газетної сторінки була фотографія, вочевидь, зроблена щонайменше десять років тому – одному небу відомо, де вони її розкопали. Великими літерами був надрукований заголовок:

УДОВА ОГОЛОСИЛА, ЩО НЕ ЗНАТИМЕ СПОКОЮ ДОТИ, ДОКИ НЕ ВИКРИЄ ВБИВЦЮ ЧОЛОВІКА

Місіс Протеро, удова вбитого чоловіка, переконана в тому, що вбивцю треба шукати між жителями села. Вона має підозри, але поки що їх не розголошує. Вона сказала, що гірко переживає втрату, але знову повторила, що сповнена рішучості спіймати вбивцю.

– Це аж ніяк не схоже на мене, правда ж? – запитала Анна.

– Я думаю, могло бути й гірше, – сказав я, повернувши їй газету.

– Нахабні й безсоромні люди, – мовила міс Крем. – Хотіла б я подивитися, чи зміг би бодай один із тих хлопців витягти щось із мене.

Помітивши, як зблиснули очі Ґрізельди, я був переконаний, що вона сприйняла слова міс Крем цілком буквально, на що та, безперечно, не розраховувала.

Оголосили, що ланч подано, і ми пішли до їдальні. Летиція з’явилася лише тоді, коли половину ланчу було вже з’їдено. Вона сіла на своє порожнє місце, усміхнувшись Ґрізельді й кивнувши головою мені. Я спостерігав за нею з пильною увагою – я мав на те свої причини, але вона здавалася тією самою незбагненною істотою, що й завжди. Надзвичайно вродлива – це була істина, яку я мусив визнати. Вона досі не носила жалоби, і на ній була світло-зелена сукня, що підкреслювала делікатність її блідої шкіри.

Після того, як ми випили каву, Анна спокійно промовила:

– Мені треба поговорити з вікарієм. Ми підемо з ним нагору, до моєї вітальні.

Нарешті я мав довідатися, чому вона нас сюди покликала. Я підвівся й пішов за нею сходами. Вона зупинилася перед дверима до кімнати. Я вже розкрив рота, щоб заговорити, але вона зупинила мене, простягши перед собою руку. Вона стала дослухатися, дивлячись униз, у хол.

– От і добре. Вони вийшли в сад. Ні, я не збираюся заходити сюди. Ми можемо піти прямо туди, куди я хочу вас привести.

На мій превеликий подив, вона повела мене коридором у самий кінець крила. Там вузькі, схожі на драбину сходи вели на вищий поверх, і вона стала підійматися ними, а я пішов за нею. Ми опинилися в запилюженому й заставленому всякою всячиною проході. Анна відчинила двері й вивела мене на велике, тьмяно освітлене горище, що вочевидь правило за склад для всілякого мотлоху. Там були скрині, старі розламані меблі, кілька навалених одна на одну картин і безліч усіляких дрібних речей, що виносять на горище.

Мій подив був таким очевидним, що вона всміхнулася.

– Насамперед я мушу пояснити, чому я вас сюди привела. Останнім часом я стала спати дуже чутливим сном. Минулої ночі чи радше цього ранку, близько третьої години, я почула, як хтось ходить у домі. Протягом певного часу я дослухалася, а тоді нарешті підвелася з ліжка й пішла подивитися. Вийшовши на сходовий майданчик, я зрозуміла, що звуки кроків долинали не знизу, а згори. Я піднялася нагору й підійшла до цих сходів. Мені знову вчулися звуки. Я гукнула вгору: «Там хтось є?» Але відповіді не було і я більше нічого не почула, тому припустила, що мої нерви зіграли зі мною в погану гру, і повернулася в ліжко.

Проте вранці я знову піднялася сюди – з чистої цікавості. І погляньте, що я знайшла!

Вона нахилилася й обернула картину, що була прихилена до стіни, спиною полотна до нас.

Я від подиву хапнув ротом повітря. Картина вочевидь була портретом, намальованим олійними фарбами, але обличчя було посічене й порізане з такою дикунською люттю, що стало невпізнанним. Більше того, порізи явно були зовсім свіжими.

– Дивина та й годі! – сказав я.

– Ви вражені, правда? А в чому тут річ, як ви гадаєте?

Я похитав головою.

– Схоже на акт лютого вандалізму, – сказав я, – який мені дуже не до вподоби. Так, наче якась особа вчинила це в нападі маніакального гніву.

– Атож, я теж так подумала.

– Чий це портрет?

– Не маю найменшого уявлення. Я ніколи не бачила його раніше. Усі ці речі були вже навалені на горищі, коли я одружилася з Луцієм і приїхала сюди жити. Я ніколи їх не передивлялася й не думала про них.

– Дивина та й годі! – ще раз повторив я.

Я нахилився й оглянув інші картини. Вони були такими, якими я й сподівався їх знайти, – кілька досить пересічних пейзажів, кілька олеографій і кілька репродукцій у дешевих рамках.

Ніщо не могло навести нас на слід. Велика старомодна скриня з тих, що називають «ковчегами», мала на віку ініціали «Е. П.». Я підняв віко. Скриня була порожня. Жодна інша річ на горищі не могла нічого нам підказати.

– Це справді якась дивовижна подія, – сказав я. – І я не бачу в ній ніякого глузду.

– Так, – сказала Анна. – Тому я трохи налякана.

Там не було більше нічого цікавого. Я провів Анну до її вітальні, де вона зачинила за нами двері.

– Як ви вважаєте, я повинна щось із цим робити? Повідомити поліції?

Я завагався.

– Знаєте, з першого погляду важко сказати, чи…

– Чи це має якийсь стосунок до вбивства, чи ні, – закінчила за мене Анна. – Я знаю. Тому мені так важко збагнути, що то було. На поверхні цієї події не простежується ніякого зв’язку.

– Ні, не простежується, – погодився я. – Але маємо ще одну дивну подію.

Ми обоє сиділи мовчки, насупивши брови.

– Які ваші плани, можна мені запитати? – поцікавився я.

Вона підняла голову.

– Я маю намір пожити тут іще з півроку, – сказала вона тоном виклику. – Не тому, що я цього хочу. Мені огидна сама думка про те, що я муситиму жити тут. Але думаю, іншого вибору мені не лишається. Інакше люди скажуть, що я втекла – що мене мучить совість.

– Сумніваюсь.

– О, будьте певні, вони так скажуть. А надто коли… – Вона зробила паузу, а потім сказала: – Коли мине півроку, я вийду заміж за Лоренса. – Вона зустрілася очима з моїм поглядом. – Ані він, ані я не збираємося чекати довше.

– Я так і думав, – сказав я, – що це станеться.

Несподівано вона заплакала, обхопивши голову долонями.

– Ви собі не уявляєте, яка я вам вдячна – ви не знаєте. Ми з ним попрощалися, він мав намір поїхати геть. Я так глибоко переживаю смерть Луція. Якби ми наготувалися втекти разом і тут він би помер – я була б у розпачі. Але ви нам показали, на якій хибній дорозі ми були. Тому я вам така вдячна.

– Я теж дякую собі, – сказав я серйозним голосом.

– А проте, – сказала вона, випроставшись, – якщо справжнього вбивцю не буде знайдено, вони завжди думатимуть, що то був Лоренс. – О, так, вони підозрюватимуть його. А надто, коли він одружиться зі мною.

– Моя люба, свідчення доктора Гейдока зробили очевидним…

– Яке людям діло до свідчень? Вони навіть не знають про його свідчення. І взагалі медичні свідчення нічого не означають для людей сторонніх. Це ще одна причина, чому я хочу залишитися тут. Містере Клемент, я хочу розкрити істину.

Її очі спалахнули, коли вона це сказала. Вона додала:

– Тому я й запросила сюди цю дівчину.

– Міс Крем?

– Так.

– Отже, ви її сюди запросили, то була ваша ініціатива?

– Цілком моя. Щоправда, вона трохи стогнала на попередньому розслідуванні – вона була там, коли я з’явилася. Ні, я запросила її сюди умисне.

– Але ж, – вигукнув я, – невже ви справді думаєте, що ця дурненька молода жінка може мати якийсь стосунок до злочину?

– Здаватися дурненькою дуже легко, містере Клемент. Це одна з найлегших речей у світі.

– То ви справді припускаєте?..

– Ні, я не припускаю. Справді, я так не думаю. Я тільки думаю, що ця дівчина щось знає або може знати. Я хочу роздивитися її зблизька.

– І ту картину посікли в ту саму ніч, коли вона тут ночувала, – замислено промовив я.

– Ви думаєте, картину зіпсувала вона? Але навіщо? Це здається надто абсурдним і неможливим.

– Мені здається надто абсурдним і неможливим те, що вашого чоловіка хтось убив у моєму кабінеті, – сказав я з гіркотою. – Але його вбили саме там.

– Я знаю. – Вона поклала руку мені на лікоть. – Це вас жахає. Я все розумію, хоч нічого досі вам і не казала.

Я дістав із кишені сережку із синього лазуриту й подав їй.

– Ваша сережка?

– О, так! – підтвердила вона й простягла руку, щоб узяти її з радісною усмішкою. – Де ви її знайшли?

Але я не поклав сережку в її простягнуту долоню.

– Ви не проти, – сказав я, – якщо я її потримаю в себе трохи довше?

– Звісно, не проти.

Вона здавалася спантеличеною й трохи зацікавленою. Я не задовольнив її цікавість.

Натомість я запитав у неї, як її фінансові справи.

– Це нескромне запитання, – сказав я, – але я не хотів би, щоб ви визнали його нескромним.

– Я зовсім не вважаю його нескромним. Ви й Ґрізельда – найкращі друзі, яких я тут маю. І ще мені подобається ота дивна старенька міс Марпл. Ви знаєте, що Луцій мав чималий статок. Він поділив спадок порівну між мною й Летицією. Стару Садибу відписав мені, але Летиції дозволено забрати досить меблів, щоб обставити собі невеличкий дім, і їй залишена окрема сума на його купівлю, щоб зробити наші шанси однаковими.

– Які в неї плани, ви знаєте?

Анна скривила комічну гримасу.

– Вона мені про них не розповідає. Я думаю, вона покине цей дім так скоро, як тільки зможе. Вона не любить мене – ніколи не любила. Можливо, це моя провина, хоч я завжди намагалася поводитися з нею пристойно. Але думаю, кожна дівчина терпіти не може молоду мачуху.

– А ви любите її? – запитав я напрямки.

Вона відповіла не зразу, і це зайвий раз переконало мене в тому, що Анна Протеро – дуже порядна й відверта жінка.

– Спочатку я її любила, – сказала вона. – Вона була такою милою маленькою дівчинкою. Але не думаю, щоб я любила її тепер. Я не знаю чому. Можливо, тому, що вона не любить мене. Мені подобається, коли мене люблять, скажу вам по щирості.

– Усім нам подобається, коли нас люблять, – погодився я, й Анна Протеро всміхнулася.

Мені треба було зробити ще одну справу – поговорити наодинці з Летицією Протеро. Мені це вдалося легко, бо я побачив, що вона сидить сама-одна в порожній вітальні. Ґрізельда й Ґледіс Крем вийшли погуляти в сад.

Я увійшов до вітальні й зачинив за собою двері.

– Летиціє, – сказав я, – я хочу поговорити з вами про одну річ.

Вона подивилася на мене байдужим поглядом.

– Так?

Я наперед обміркував, що їй скажу. Я подав їй лазуритову сережку й спокійно промовив:

– Навіщо ви підкинули її в мій кабінет?

Я помітив, як вона заклякла на мить – то був майже моментальний рух. Але вона отямилася так швидко, що я не був переконаний, а чи справді вона зробила той рух. Потім вона сказала безтурботним голосом:

– Я ніколи нічого не підкидала у ваш кабінет. Це не моя сережка. Вона належить Анні.

– Я знаю, – сказав я.

– Тоді чого ви запитуєте мене? Певно, Анна її там загубила.

– Місіс Протеро була в моєму кабінеті лише один раз після вбивства, і вона була вдягнена в жалобу, тому не могла начепити на вуха сережки.

– У такому разі, – сказала Летиція, – вона, певно, загубила їх там раніше. Так вимагає логіка, – додала вона.

– Це навіть дуже логічно, – погодився я. – Тоді, можливо, ви мені підкажете, коли ваша мачуха вдягала ці сережки останній раз?

– А хіба це так важливо? – запитала дівчина, подивившись на мене спантеличеним і довірливим поглядом.

– Це може бути дуже важливо, – сказав я.

– Я спробую пригадати. – Вона сиділа, звівши брови докупи. Я ніколи не бачив, щоб Летиція Протеро здавалася більш чарівною, аніж у ту хвилину. – О, так! – вигукнула вона несподівано. – Вони були на ній у четвер. Тепер я точно пригадую.

– Четвер, – повільно проказав я, – це день убивства. Місіс Протеро підходила до кабінету в той день із боку саду, але якщо ви пригадуєте її свідчення, вона лише підійшла до скляних дверей кабінету й у кімнаті не була.

– Де ви її знайшли?

– Вона закотилася під письмовий стіл.

– Тоді схоже, – холодно промовила Летиція, – моя мачуха сказала неправду, чи не так?

– Ви маєте на увазі, що вона увійшла до кабінету й стояла перед письмовим столом?

– Атож, схоже, що так і було, хіба ні?

Її очі незворушно зустрілися з моїм поглядом.

– Якщо хочете знати, – спокійно мовила вона, – я ніколи не вірила в те, що вона сказала правду.

– А я знаю, що неправду кажете ви, Летиціє.

– Що ви маєте на увазі?

Вона вочевидь стривожилася.

– Я маю на увазі, – сказав я, – що востаннє я бачив цю сережку вранці в п’ятницю, коли приходив сюди з полковником Мелчетом. Вона лежала поряд із другою на туалетному столику вашої мачухи. Я навіть брав їх обидві в руки.

– Ой, що ви кажете!

Вона схитнулася, а тоді раптом перехилилася через ручку крісла й заплакала. Її коротке світле волосся звисало вниз, майже доторкаючись до підлоги. Це була дивна поза – сповнена дивовижної краси й дитячого розпачу.

Я мовчки дозволив їй схлипувати кілька хвилин, а тоді лагідно запитав:

– Летиціє, навіщо ви це зробили?

– Що?

Вона підхопилася на ноги, рвучко відкинувши своє волосся назад. Вона здавалася нажаханою.

– Що ви маєте на увазі?

– Що примусило вас так учинити? Ревнощі? Неприязнь до Анни?

– О, так! Так! – Вона відкинула волосся з обличчя, і, схоже, цілком опанувала себе. – Так, ви можете назвати це ревнощами. Я завжди не любила Анну – відразу після того, як вона приїхала сюди і стала вдавати тут королеву. Я справді підкинула цю кляту штукенцію під стіл. Я сподівалася, вона матиме через це неприємності. І вона б їх мала, якби ви не пхали свого носа куди не слід і не чіпали речі на чужих туалетних столиках. І я думаю, не личить священикові бути прислужником у поліції.

То був справжній вибух сердитого дитячого гніву. Я не звернув на нього уваги. У ту хвилину вона справді здавалася патетичною схвильованою дитиною.

Її дитячу спробу помститися Анні навряд чи можна було сприймати серйозно. Я сказав їй про це й додав, що я поверну сережку Анні й нічого не скажу про обставини, за яких її знайшов. Вона здавалася зворушеною моєю поблажливістю.

– Це дуже мило з вашого боку, – сказала вона.

Вона помовчала хвилину, а тоді мовила, відвертаючись від мене й вочевидь ретельно добираючи слова:

– Знаєте, містере Клемент… на вашому місці… я відіслала б Денніса кудись подалі… думаю, так було б краще.

– Денніса? – я підняв брови з легким здивуванням, але також з іронією.

– Я думаю, так було б краще, – повторила вона, усе ще говорячи з певною ніяковістю. – Мені шкода Денніса. Я не думаю, що він… А втім, пробачте мені.

Ми не стали розвивати цю тему далі.

Розділ двадцять третій

Коли ми поверталися додому, я запропонував Ґрізельді, щоб ми злегка відхилилися від прямого шляху й зазирнули до розкопів. Мені було цікаво подивитися, чи поліція там працює, і якщо працює, то чи знайшли вони що-небудь. Проте Ґрізельда мала роботу вдома, тому мені довелося вирушити в ту експедицію самому.

Я зустрів там констебля Герста, який керував пошуками.

– Поки що нічого не знайшли, сер, – доповів мені він. – А проте логічно припустити, що тут єдине місце для cache7.

Застосоване ним французьке слово на мить збило мене з пантелику, бо він вимовив його як catch8, але я майже відразу збагнув його реальне значення.

– Я хочу сказати, сер, куди б іще могла нести валізу жінка, яка ввійшла до лісу по цій стежці? Вона веде до Старої Садиби й сюди, більше нікуди.

– Або ж інспектор Слек, – сказав я, – відмовився від такого простого способу, як запитати молоду жінку, куди вона тоді йшла.

– Він не хоче її сполохати, – сказав Герст. – Може, вона щось напише Стоуну або Стоун напише їй, а нам згодиться кожна дрібниця – і якщо вона довідається, що ми стежимо за нею, то стулить рота, і ми вже нічого з неї не витягнемо.

Чесно кажучи, я не міг уявити собі міс Ґледіс Крем зі стуленим ротом, як щойно описав мені констебль. Я ніколи досі не бачив її рота в такому стані, щоб із нього не вивергався потік безперервного базікання.

– Коли перед вами самозванець, то ви хочете довідатися, чому він став самозванцем, – повчально промовив констебль Герст.

– Природно, – відповів я.

– І відповідь ми знайдемо в цих розкопах – бо інакше навіщо він би тут колупався?

– Це справді raison d’etre9 для того, щоб тут усе обнишпорити, – припустив я, але на цей раз у констебля не вистачило знань у французькій мові. Він поквитався зі мною за те, що я загнав його на слизьке, холодно зауваживши:

– Це непрофесійна точка зору.

– Проте ви не знайшли валізу, – сказав я.

– Ми знайдемо її, сер. Можете не сумніватися.

– Я не поділяю вашої переконаності, – сказав я. – Я дещо обміркував. Міс Марпл сказала, що дівчина вийшла назад із лісу з порожніми руками через дуже короткий час. У такому разі вона не встигла б дійти сюди й повернутися назад.

– Ви не повинні звертати увагу на те, що кажуть старі жінки. Коли вони бачать щось дуже цікаве і з нетерпінням чекають, що буде далі, то час буквально летить для них. Повірте мені, жодна леді нічогісінько не знає про час.

Я часто замислююся над тим, чому весь світ так полюбляє узагальнювати. Узагальнення дуже рідко бувають правдивими і, як правило, завжди хибні. Я відчуваю час дуже погано (через те й переводжу стрілки годинника наперед), а міс Марпл, наскільки мені відомо, має дуже гостре відчуття часу. Її годинники показують правильний час до хвилини, і вона дотримується в усіх випадках життя найсуворішої пунктуальності.

Але я не мав найменшого наміру сперечатися з констеблем Герстом на цю тему. Побажав йому гарного дня та успіхів і пішов додому.

Коли я вже підходив до своєї оселі, мені спала одна думка. Ніщо не наштовхувало мене на неї. Вона просто спалахнула в моєму мозку як одне з можливих розв’язань проблеми.

Ви, певно, пам’ятаєте, як під час свого першого пошуку побіля стежки наступного дня після вбивства я натрапив в одному місці на прим’яті та обламані кущі. Я тоді подумав, вони були потривожені Лоренсом, який вів той самий пошук, що і я.

Але я пригадав, як трохи згодом він і я разом натрапили на інший слабко позначений слід, що виявився слідом інспектора. Добре поміркувавши, я виразно пригадав, що перший слід (слід Лоренса) був набагато помітніший, аніж другий: так, ніби там пройшла не одна особа. І я тоді подумав, що саме це й привернуло увагу Лоренса до тих прим’ятих кущів у першому випадку. А що, як раніше тим слідом пройшли або доктор Стоун, або міс Крем?

Я пригадав (чи мені здалося, що пригадав) там кілька прив’ялих листків на зламаних гілках. Якщо так, то слід не міг бути зроблений у той самий день, коли ми здійснювали пошук.

Я саме наближався до того місця, про яке думав. Я впізнав його дуже легко і знову заглибився в кущі. Цього разу я помітив свіжі зламані гілочки. Хтось пройшов цим шляхом, після того, як тут пройшли Лоренс і я.

Незабаром я дійшов до того місця, де зустрівся з Лоренсом. Слабкий слід, проте, тягся далі, і я пішов по ньому. Несподівано він привів до невеличкої галявинки з перекопаною землею. Я сказав, що переді мною була галявинка, бо густота підліску тут дуже незначна, однак гілля дерев з’єднувалося в мене над головою, а завширшки та місцина була не більш як у кілька футів.

З протилежного боку підлісок знову ставав густим, і було очевидним, що ніхто не пробивався крізь нього нещодавно. Проте в одному місці він здавався потривоженим.

Я перейшов галявинку, став навколішки біля того потривоженого місця й розгорнув руками кущі. Зблиск якоїсь коричневої поверхні винагородив мої зусилля. До краю збуджений, я простяг руку й не без труднощів витяг назовні невеличку брунатну валізу.

Я не стримався від тріумфального вигуку. Я домігся успіху. Констебль Герст холодно урвав мої міркування, але вони виявилися правильними. У мене в руках, безперечно, була валіза, яку принесла сюди міс Крем. Я спробував відкрити її, але вона була замкнена.

Коли я підвівся на ноги, то помітив невеличкий коричневий кристал, що лежав на землі. Я майже машинально підняв його й поклав до кишені.

Я підняв за ручку свою знахідку й знову вийшов на стежку.

Коли я переступав через перелаз у провулок, то почув близький голос:

– О, містере Клемент! Ви її знайшли! Який ви молодець!

Зареєструвавши у своїй свідомості той факт, що в мистецтві бачити, сама не будучи побаченою, міс Марпл не має собі рівних, я погойдав свою знахідку на паркані, що розділяв наші володіння.

– Це вона, – сказала міс Марпл. – Я впізнала б її де завгодно.

Я подумав, що це легке перебільшення. Існують тисячі дешевих валіз, що абсолютно однакові. Ніхто не спроможний упізнати якусь конкретну з них, а тим більше побачену на досить великій відстані мигцем у місячному світлі, але я розумів, що вся ця історія з валізою була особистим тріумфом міс Марпл, і тому їй має бути дозволено вдатися до невеличкого перебільшення.

– Вона замкнена, я думаю, містере Клемент?

– Так. Я зараз віднесу її до поліційного відділка.

– А вам не здається, що буде ліпше зателефонувати туди?

Звичайно ж, нема сумніву, що буде ліпше зателефонувати. Іти через село з валізкою в руці означало б привернути до себе небажану цікавість усіх місцевих жителів.

Тож я відсунув засувку на хвіртці садочка міс Марпл і ввійшов у її дім крізь засклені двері. Я зачинився у вітальні і з цього безпечного приміщення зателефонував до поліції, повідомивши свою новину.

Інспектор Слек відповів, що приїде власною особою за кілька хвилин.

Коли він приїхав, то був у своєму звичному сварливому настрої.

– Отже, ви знайшли валізу, чи не так? – сказав він. – Ви знаєте, сер, що ви не повинні тримати в себе речі, які можуть мати стосунок до справи. Якщо ви маєте бодай найменші підстави думати, що така-то річ схована в такому-то місці, ви повинні негайно повідомити про це відповідним представникам влади.

– Я знайшов її випадково, – сказав я. – Думка про те, де вона може бути схована, спала мені цілком несподівано.

– Так я вам і повірив. Ви пробиралися три чверті милі лісом, і вийшли точно на те місце, де вона лежала, і прибрали її до рук.

Я міг би розповісти інспекторові Слеку про всі етапи міркувань, що привели мене до того конкретного місця, але він уже домігся звичайного результату нашого з ним спілкування – роздратував мене. Я не сказав нічого.

– Отже, – сказав інспектор Слек, дивлячись на валізу з неприязню і вдаваною байдужістю, – я думаю, нам слід подивитися, що там заховано всередині.

Він приніс із собою набір різних ключів та шматків дроту. Замок був простий і дешевий. Через кілька секунд валізу було відкрито.

Я не знаю, що ми сподівалися там знайти – либонь, щось дуже сенсаційне, я так думаю. Але першою річчю, яку ми там побачили, був засмальцьований шарф. Інспектор витяг його з валізи. Потім він дістав злиняле й зношене, колись синє пальто. За ним – картатий кашкет.

– Ну й ганчір’я, – кинув інспектор.

Ще там були черевики зі стертими підборами, а на самому дні лежав пакунок, загорнутий у газету.

– Якась модна сорочка, думаю, – сказав інспектор гірким розчарованим голосом, розірвавши газету.

Через мить від подиву йому перехопило подих.

Бо в пакунку були кілька досить скромних срібних дрібничок і кругла таріль із того самого металу.

Міс Марпл скрикнула – вона знала цей сервіз.

– Сервіз для прянощів! – вигукнула вона. – Сервіз для прянощів і таріль Карла Другого. Ви коли-небудь чули про таку річ?

Інспектор густо почервонів.

– Отже, ідеться про звичайне пограбування, – промурмотів він. – Але я дечого не можу зрозуміти. Ніхто не заявляв про вкрадені речі.

– Можливо, вони ще не виявили пропажі, – припустив я. – Я думаю, ці коштовні речі не застосовувалися за своїм прямим призначенням. Полковник Протеро, либонь, тримав їх у замкненому сейфі.

– Я мушу розслідувати цю справу, – сказав інспектор. – Зараз же я піду до Старої Садиби. Отже, ось чому доктор Стоун накивав звідси п’ятами. Позаяк тут виник переполох через убивство та супутні події, він боявся, що ми розкриємо причину його перебування тут. Поліція могла зробити обшук серед його приватних речей. Тому він доручив дівчині заховати крадене в лісі разом з одягом, який міг придатися йому для перевдягання. Він хотів повернутися потай і забрати цю валізу десь уночі, а вона тим часом мала залишатися тут для відведення очей. Та, можливо, йому й пощастило, що його зловили на крадіжці. Тепер від нього відпадає підозра у вбивстві. Він до цього непричетний. Він грав у зовсім іншу гру.

Інспектор Слек запхав знайдене у валізу й пішов, відмовившись від келишка хересу, який запропонувала йому міс Марпл.

– Ну що ж, цю таємницю прояснено, – сказав я, зітхнувши. – Слек каже цілковиту правду: немає жодних підстав запідозрювати Стоуна у вбивстві. Його дивна поведінка знайшла цілком задовільне пояснення.

– Таке враження справді складається, – сказала міс Марпл. – Хоч ніколи не можна бути цілком упевненим. Чи ви вважаєте, що можна?

– У нього цілком відсутній мотив, – нагадав я. – Він здобув те, задля чого сюди приїхав, і накивав п’ятами.

– Так то воно, так…

Вона вочевидь не була цілком задоволена, і я подивився на неї з певною цікавістю. Вона поквапилася відповісти на мій запитливий погляд, заходившись просити пробачення у своїй дивній манері:

– Я, звичайно ж, помиляюся, у цьому немає сумніву. Я така тупа в цих речах. Але в мене щойно виникла одна думка. Я хочу сказати, цей срібний таріль, певно, коштує дуже дорого, чи не так?

– Такий таріль одного дня було продано більш як за тисячу фунтів, якщо я правильно пам’ятаю.

– Я хочу сказати – це ж не ціна металу?

– Ні, йдеться про ціну, яку такі речі мають для колекціонерів, для знавців.

– Саме про це я й подумала. Продаж таких речей буває не так легко організувати або, навіть якщо його вже підготовлено, він може відбутися лише в глибокій таємниці. Тобто якщо про крадіжку вже стало відомо й піднято тривогу, то вкрадені речі взагалі не можна виставляти на ринок.

– Я не зовсім розумію, чому ви про це говорите, – сказав я.

– Я розумію, що викладаю свою думку погано. – Вона ще більше захвилювалася й ще енергійніше стала вибачатися. – Мені здається, такі речі не можна красти, так би мовити, у звичайному розумінні. Найліпший спосіб такої крадіжки – це замінити їх копіями. У такому разі їхнє зникнення протягом певного часу залишиться непоміченим.

– Це надзвичайно цікава думка, – погодився я.

– Інакше просто неможливо вкрасти щось дуже цінне й дуже відоме, ви згодні зі мною? А якщо так, то ви правильно кажете – після того, як підміну зроблено, немає жодного сенсу вбивати полковника Протеро – навпаки…

– Справді, саме так я і сказав, – підтвердив я.

– Так, але я подумала… Я, звичайно, не знаю… І полковник Протеро часто хвалився, що він зробить те або те, перш ніж його робив, а іноді й узагалі не робив, але він сказав…

– Так?

– Що хоче оцінити всі свої речі… І викликати з цією метою чоловіка з Лондона… Не для складання заповіту, ні, це робиться по тому, як людина помре, а про всяк випадок. Хтось йому сказав, що таке варто зробити. Він багато говорив про те, як важливо зробити таку оцінку. Звичайно, я не знаю, чи він домовився з оцінювачем, але якщо домовився…

– Я розумію вас… – повільно проказав я.

– Звичайно, якби експерт побачив срібло, він би відразу зрозумів, що воно штучне, а полковник Протеро міг би пригадати, що недавно показував свій сервіз докторові Стоуну, і цілком можливо, що саме тоді він і зробив підміну, – спритність рук, так, здається, це називають. І тоді всі його хитрощі та зусилля пішли б прахом.

– Я зрозумів вашу думку, – сказав я. – Нам ліпше з’ясувати це негайно.

Я знову підійшов до телефону. Через кілька хвилин я сконтактувався зі Старою Садибою і розмовляв з Анною Протеро.

– Ні, у мене немає нічого такого важливого. Інспектор уже у вас? Ні? То він уже в дорозі до вас. Місіс Протеро, ви можете мені сказати, чи майно Старої Садиби було оцінене? Що ви кажете?

Вона відповіла на моє запитання відразу і чітко. Я подякував їй, поклав слухавку й обернувся до міс Марпл.

– Усе цілком очевидно. Полковник Протеро домовився з фахівцем із Лондона, щоб той приїхав до Старої Садиби в понеділок, – завтра, – щоб зробити повну оцінку майна. Через смерть полковника цю справу відклали на потім.

– Отже, мотив був, – лагідно сказала міс Марпл.

– Мотив, так. Але мотиву мало. Ви забуваєте, що коли пролунав постріл, доктор Стоун саме приєднався до інших або переступав через перелаз, прямуючи до них.

– Так, – замислено промовила міс Марпл. – Отже, це вилучає його з гри.

Розділ двадцять четвертий

Коли я повернувся додому, то знайшов у своєму кабінеті Госа, який на мене чекав. Він схвильовано ходив туди-сюди, і коли я увійшов до кімнати, смикнувся, наче його підстрелили.

– Пробачте мені, – сказав він, витираючи лоба. – Мої нерви останнім часом розпадаються на шматки.

– Мій дорогий чоловіче, – сказав я, – я раджу вам поїхати звідси, вам потрібна переміна. Ви зовсім зламаєтеся, а це нікому не потрібно.

– Я не можу покинути свій пост. Ні, цього я не зроблю ніколи.

– Ідеться не про дезертирство. Ви хворий. Я переконаний, що Гейдок погодиться зі мною.

– Гейдок, Гейдок. Хіба це лікар? Неосвічений сільський знахар.

– Я думаю, ви несправедливі до нього. Його завжди вважали надзвичайно здібним чоловіком у своїй професії.

– Справді? Можливо. Не стану сперечатися. Але мені він не подобається. Втім, я прийшов сюди сказати вам не те. Я прийшов запитати, чи не будете ви таким люб’язним, щоб виголосити сьогодні вечірню проповідь замість мене. Я почуваюся надто погано, щоби братися за це.

– Звичайно, звичайно. Я відслужу також вечірню замість вас.

– Ні, ні. Я хочу сам відслужити вечірню. Я на це спроможний. Але думка про те, що я повинен піднятися на казальницю й побачити всі прикуті до мене погляди…

Він заплющив очі й зробив конвульсивний ковтальний рух.

Мені було очевидно, що з Госом справді діється щось не те. Він, схоже, розгадав мої думки, бо розплющив очі й швидко сказав:

– Зі мною не діється нічого поганого. Лише головний біль – мене мучить страхітливий головний біль. Чи не міг би я попросити у вас склянку води?

– Звичайно, – відповів я.

Я пішов і сам набрав води з крану. Дзвінком викликати служницю в нашому домі – марна справа.

Я приніс йому воду, і він подякував мені. Потім дістав із кишені невеличку картонну коробку й, відкривши її, витяг капсулу з рисового паперу й укинув її в рот, запивши водою.

– Пігулка проти головного болю, – пояснив він мені.

У мене несподівано промайнула думка, чи Гос, бува, не став залежним від наркотиків. Це пояснило б багато чого з його дивацької поведінки.

– Ви не приймаєте їх забагато, я сподіваюся? – запитав я.

– О, ні, зовсім ні. Доктор Гейдок застеріг мене проти цього. Але діє вона дивовижно. Приносить мені негайну полегкість.

І справді, він заспокоївся і став зосередженішим.

Потім підвівся.

– То ви прочитаєте сьогодні ввечері проповідь? Я буду дуже вдячний вам, сер.

– Немає за що дякувати мені. І я наполягаю, щоб ви мені доручили також відправити службу. Ідіть додому й відпочиньте. Ні, я не хочу слухати ваших заперечень. Жодного слова більше.

Він знову подякував мені. Потім запитав, ковзнувши поглядом повз мене в напрямку вікна.

– Ви сьогодні були у Старій Садибі, сер?

– Так, я там був.

– Пробачте мені – але вас туди викликали?

Я подивився на нього з подивом, і він почервонів.

– Даруйте мені, сер. У мене промайнула думка, що, можливо, поліція домоглася якихось нових успіхів у розслідуванні, і тому місіс Протеро послала по вас.

Я не мав найменшого наміру задовольняти цікавість Госа.

– Вона хотіла обговорити підготовку до похорону й ще одну або дві дрібні справи зі мною, – сказав я.

– Он як! Нічого більше. Розумію.

Я промовчав. Він переступив із ноги на ногу й нарешті сказав:

– Містер Реддінґ прийшов до мене вчора увечері. Я… я не можу зрозуміти чому.

– А хіба він вам не сказав?

– Він… він сказав лише, що прийшов навідати мене. Сказав, почуває себе дещо самотнім вечорами. Раніше він ніколи не приходив до мене.

– Ну що ж, його вважають приємною компанією, – сказав я, усміхаючись.

– Навіщо йому було приходити до мене? Мені це не подобається. – Його голос зірвався. – Він сказав, що навідає мене ще. Що все це означає? Яку думку, по-вашому, він запхав собі в голову?

– Чому ви думаєте, що він зайшов до вас не просто так, а з якоюсь певною метою? – поцікавився я.

– Мені це не подобається, – повторив Гос з упертою наполегливістю. – Я ніколи нічого поганого йому не зробив. Я ніколи не припускав, що він винен, і навіть тоді, коли він сам себе звинуватив, я сказав, що його зізнання здається мені незбагненним. Якщо я когось і запідозрив, то це Арчера – а його ніколи. Арчер цілком інша людина – безбожник і брутальний грубіян. Пияк і мерзотник.

– Вам не здається, що ви висловлюєтеся надто різко? – запитав я. – Зрештою ми дуже мало знаємо про того чоловіка.

– Браконьєр, який щойно вийшов із в’язниці, спроможний на все.

– Ви справді думаєте, що він застрелив полковника Протеро? – з цікавістю запитав я.

Гос дуже не любив відповідати «так» чи «ні». Останнім часом я помічав за ним цю звичку не один раз.

– А ви хіба не думаєте, сер, що це єдине можливе рішення?

– Наскільки нам відомо, – сказав я, – проти нього немає жодного доказу.

– А його погрози? – жваво нагадав мені Гос. – Ви забули про його погрози?

Мені вкрай набридло чути про погрози Арчера. Наскільки мені відомо, немає прямих доказів, що він будь-коли їх висловлював.

– Він був сповнений рішучості помститися полковникові Протеро. Він напився, а тоді застрелив його.

– Це тільки припущення.

– Але хіба ви не погодитеся, що воно цілком імовірне?

– Ні, не погоджуся.

– Але в такому разі воно бодай можливе?

– Можливе.

Гос подивився на мене скоса.

– А чому ви не вважаєте його ймовірним?

– Тому що, – сказав я, – такий чоловік, як Арчер, не стане стріляти в людину з пістолета. Для нього це незвична зброя.

Гос, здавалося, розгубився, почувши мій аргумент. Певно, це було не те заперечення, якого він від мене чекав.

– Ви справді вважаєте таке заперечення переконливим? – із сумнівом у голосі запитав він.

– Як на мене, то це нездоланна перешкода для припущення, що злочин скоїв Арчер, – відповів я.

Гос не знайшов що заперечити на моє останнє твердження. Він подякував мені знову й пішов.

Я провів його до самих парадних дверей і побачив на столі чотири записки. Усі вони мали певні спільні характеристики. Почерк на всіх був, безперечно, жіночим, на всіх було написано «З посильним, терміново», і єдину різницю між ними я помітив у тому, що одна з них було набагато брудніша, ніж інші.

Ця подібність викликала в мене дивне відчуття, що в мене подвоюється, ні, четвериться в очах.

Мері вийшла з кухні й побачила, що я дивлюся на ті цидулки.

– Їх принесли після ланчу, – повідомила вона. – Крім однієї, яку я витягла з поштової скриньки.

Я кивнув їй головою, забрав цидулки й поніс їх у кабінет.

В одній було написано:

Дорогий містере Клемент! Я довідалася про одну річ, яку, на мою думку, ви також повинні знати. Це стосується смерті бідолашного полковника Протеро. Мені дуже хотілося б знати, чи порадите ви, щоб я звернулася до поліції, чи ні. Після смерті свого любого чоловіка я так боюся виносити свої проблеми на публіку. Сподіваюся, ви зможете навідатися до мене сьогодні пополудні на кілька хвилин

Щиро ваша

Марта Прайс Рідлі.

Я відкрив другу записку:

Дорогий містере Клемент, я дуже стривожена й дуже схвильована, бо не знаю, як мені бути. До моїх вух дійшли відомості, що здаються мені надзвичайно важливими. Я відчуваю справжній жах перед необхідністю звертатися до поліції хай там у якому питанні. Я вкрай стурбована і пригнічена. Чи забагато буде просити вас, любий вікарію, завітати до мене на кілька хвилин і розв’язати мої сумніви та вагання в той чудовий спосіб, у який ви вмієте це робити?

Прошу пробачення, що турбую вас.

Щиро ваша

Еколайн Везербі.

Я відчув, що зміст третього листа я можу вгадати, майже не читаючи:

Дорогий містере Клемент! Я довідалася про щось надзвичайно важливе. Я думаю, ви першим повинні про це знати. Ви зможете завітати до мене сьогодні пополудні? Я чекатиму вас.

Це войовниче послання було підписане «Аманда Гартнел».

Я розкрив четвертого листа. Мені пощастило в тому, що досі я одержував дуже мало анонімних листів. На мою думку, анонімний лист – це наймерзенніша й найжорстокіша зброя з тих, які існують у світі. Цей останній не був винятком. Він мав на меті справити враження, що написаний неосвіченою особою, але кілька його особливостей схиляли мене не вірити такому припущенню.

Дорогий вікарію – я думаю, ви повинні знати про те, що в нас Діється. Вашу дружину бачили, як вона виходила з котеджа містера Реддінґа, намагаючись бути невпізнаною. Ви знаєте, що це означає. Двоє з них добре Порозумілися. Думаю, вам треба це знати.

Друг.

Я скрикнув з огидою і, зіжмакавши папірець, укинув його у відкритий камін саме в ту мить, коли Ґрізельда увійшла до кімнати.

– Що там ти викидаєш із таким презирством? – запитала вона.

– Сміття, – сказав я.

Діставши з кишені сірники, я запалив один і нахилився. Проте Ґрізельда виявилася спритнішою, ніж я. Вона нахилилася, схопила зіжмаканий папірець і розгорнула його, перш ніж я встиг перешкодити їй.

Вона прочитала, з огидою скрикнула й укинула туди, де він був, відвернувшись від мене. Я підпалив лист і дивився, як він горить.

Ґрізельда відійшла від мене. Вона зупинилася біля вікна й подивилася в сад.

– Лене, – промовила вона, не обертаючись до мене.

– Так, моя люба.

– Я хочу тобі щось сказати. Так, не зупиняй мене. Будь ласка, послухай, що я скажу. Коли Лоренс Реддінґ прийшов сюди, я дала тобі зрозуміти, що дуже мало знала його раніше. Це була неправда. Я знала його дуже добре. Правду кажучи, до того як зустріла тебе, я була в нього закохана. Я думаю, більшість жінок закохуються в Лоренса. Я була без тями від нього протягом певного часу. Я не хочу сказати, що писала листи, які могли б скомпрометувати мене, або щось таке ідіотське, як ото пишуть у романах. Але я була тоді дуже закохана в нього.

– Чому ти мені про це не сказала? – запитав я.

– Чому, чому! Бо я знаю, що іноді ти буваєш дуже дурним. Позаяк я набагато молодша, ніж ти, то ти схильний думати, що я можу захоплюватися іншими чоловіками. Я подумала, що ти почнеш переживати через те, що Лоренс і я були друзями.

– Ти надто вмієш приховувати речі, – сказав я, згадавши, що вона казала мені в цій кімнаті менш як тиждень тому і з якою щирістю тоді говорила.

– Так, я завжди вміла багато чого приховувати. Можна сказати, це подобається мені.

У її голосі прозвучала дитяча втіха від того, що вона володіє такою майстерністю.

– Але те, що я сказала тобі тепер, – цілковита правда. Я нічого не знала про його стосунки з Анною й дивувалася, чому Лоренс так змінився у ставленні до мене, зовсім мене не помічаючи. Я не звикла, щоб мене не помічали.

Запала мовчанка.

– Ти мене розумієш, Лене? – стривожено запитала Ґрізельда.

– Так, – сказав я. – Розумію.

Але чи справді я її зрозумів?

Розділ двадцять п’ятий

Мені було важко позбутися того враження, яке справив на мене анонімний лист. Дьоготь не може не забруднити, якщо ти доторкнувся до нього.

Але я зібрав три інші листи, подивився на годинник і вирушив у дорогу.

Я сушив собі голову, що то була за новина, яка стала відомою трьом жінкам водночас. Я припустив, що то була одна й та сама інформація, але незабаром переконався, що моя логіка не виправдала себе.

Не стану стверджувати, що необхідність зробити кілька візитів відвернула мою увагу від поліційного відділка. Мої ноги понесли мене туди, не питаючи в мене дозволу. Мені дуже хотілося знати, чи інспектор Слек повернувся зі Старої Садиби.

Він уже повернувся й – більше того – привів до поліційної дільниці й міс Крем. Прекрасна Ґледіс сиділа на стільці й усе категорично заперечувала. Мовляв, ніякої валізи вона до лісу не носила.

– Тільки тому, що одна зі старих пліткарок не має чого робити, як визирати з вікна опівночі, ви причепилися до мене. Вона вже помилилася одного разу, ви повинні пам’ятати, коли сказала, що бачила мене в кінці провулка в день убивства, а якщо вона помилилася тоді, посеред дня, то як могла впізнати мене при місячному освітленні? Злі язики в тутешніх старих леді, дуже злі. Базікають, що їм прибандюриться. А я сплю собі у своєму ліжку, невинна, як мала дитина. Ви повинні соромитися своїх наклепів, усі ви.

– А якщо господиня «Синього кабана» впізнає, що це ваша валіза, міс Крем?

– Якщо вона скаже щось подібне, то вона помилиться. На валізі імені не написано. Майже кожна людина має таку валізу. І ви маєте нахабство звинувачувати бідолашного доктора Стоуна в тому, що він звичайний злодій? Чоловіка, який має стільки наукових звань?

– Отже, ви відмовляєтеся дати якісь пояснення, міс Крем?

– Які я можу дати пояснення? Ви припустилися помилки, ото й усе. Ви й ваша набридлива міс Марпл. Я більше не скажу жодного слова без присутності мого адвоката. Я зараз піду звідси – якщо ви, звісно, не заарештуєте мене.

Замість відповіді інспектор підвівся й відчинив для неї двері. Мотнувши головою, міс Крем, вийшла з відділка.

– Саме такої лінії вирішила вона дотримуватися, – сказав інспектор Слек. – Абсолютне заперечення. І, звичайно ж, стара леді могла помилитися. Жодне журі присяжних не повірить, що ви можете когось упізнати з такої відстані в місячну ніч. І, звичайно ж, як я вже сказав, стара леді могла припуститися помилки.

– Могла, – сказав я. – Але не думаю, що вона її припустилася. Міс Марпл зазвичай не помиляється. Тому її так і не люблять.

Інспектор єхидно посміхнувся.

– Те саме каже й Герст. Ох, мені ці села!

– А як щодо срібла, інспекторе?

– Зі сріблом усе в порядку. Звичайно, один із сервізів мусить бути фальшивим. У Мач Бенгемі живе один чоловік, який має славу великого фахівця зі старого срібла. Я вже зателефонував йому й послав по нього машину, щоб привезти його сюди. Незабаром ми довідаємося, що є чим. Чи то крадіжку вже скоєно, чи її тільки планують. Власне, великої різниці в цьому для нас немає – я хочу сказати, для тієї справи, яку ми розслідуємо. Крадіжка – дрібниця супроти вбивства. А ці двоє непричетні до вбивства. Можливо, ми знайдемо ниточку, яка виведе нас на вбивцю, через дівчину – тому я й відпустив її без зайвих проблем.

– Я так і подумав.

– Шкода, що містер Реддінґ зірвався з нашого гачка. Нечасто в цьому світі зустрінеш людину, готову на все, аби тобі догодити.

– Думаю, нечасто, – погодився я з легкою усмішкою.

– Від жінок ми маємо багато лиха, – філософськи заявив інспектор.

Він зітхнув, а тоді заявив на мій превеликий подив:

– Звичайно, маємо ще Арчера.

– Он як! – сказав я. – Ви подумали на нього?

– Аякже, сер, я про нього подумав чи не в першу чергу. Я не потребував анонімних листів, щоб вийти на його слід.

– Анонімних листів? – різко перепитав я. – То ви одержали анонімного листа, у якому було звинувачено Арчера?

– У цьому не було нічого нового, сер. Ми одержуємо їх щодня понад десяток. Звичайно, ми звернули увагу на Арчера. Наче поліція не має власного погляду на речі. Арчер перебував під підозрою від самого початку. Але проблема в тому, що він має алібі. Не таке воно вже надійне, але переступити через нього важко.

– Що ви маєте на увазі, кажучи, що воно не дуже надійне? – запитав я.

– Як з’ясувалося, він був із двома приятелями протягом усієї другої половини дня. Це, як я вже сказав, мало що означає. Такі люди, як Арчер та його приятелі, можуть заприсягтися в чому завгодно. Жодному їхньому слову вірити не можна. Ми це знаємо. Але публіка не знає, а журі присяжних, яке набирають із публіки, поводиться відповідно. Вони нічого не знають і десятеро проти одного вірять у все, що розказують свідки, незалежно від того, хто це розказує. І, звичайно ж, сам Арчер присягатиметься доти, доки в нього не почорніє обличчя, що він цього не робив.

– Він не стане вам догоджати, як містер Реддінґ, – сказав я з усмішкою.

– Він не стане, – погодився інспектор із похмурим виразом обличчя.

– Я думаю, природно чіплятися за своє життя, – замислено сказав я.

– Ви здивувалися б, якби довідалися, скільки вбивць гуляють на волі через добросердечність журі присяжних, – похмуро промовив інспектор.

– Але ви серйозно думаєте, що полковника Протеро вбив Арчер? – запитав я.

Мене завжди дивувало, чому інспектор Слек ніколи не говорив про те, кого він підозрює у вбивстві. Здавалося, єдине, що його цікавить, – це наскільки легко або важко притягти до відповідальності того або іншого підозрюваного.

– Мені хотілося б мати трохи більше впевненості, – зізнався він. – Відбитки пальців, або сліди від ніг, або якби хтось бачив його в тих місцях у той час, коли стався злочин. Я не можу ризикнути й заарештувати його, не маючи таких доказів. Його бачили неподалік від будинку містера Реддінґа раз або двічі, але він сказав, що приходив навідати свою матір. А вона – жінка дуже пристойна. Ні, загалом я більше схильний підозрювати ту леді. Якби тільки мені вдалося роздобути надійний доказ, що вона його шантажувала, – але в тому, що стосується цього злочину, надійних доказів не існує. Тут ми маємо тільки теорію, теорію, теорію. Як шкода, що жодна із самотніх старих жінок не живе біля самого провулка, який веде до вашого обійстя, містере Клемент. Я переконаний, ми б уже щось знали, якби така сусідка біля вас жила.

Коли він заговорив про сусідку, я згадав про свої листи й попрощався з ним. То був чи не єдиний випадок, коли я бачив його в благодушному настрої.

Свій найперший візит я зробив до міс Гартнел. Вона, певно, спостерігала за мною з вікна, бо перш ніж я встиг подзвонити, вже відчинила парадні двері й, міцно вхопившись за мою руку, перетягла мене через поріг.

– Як добре, що ви прийшли. Сюди. Тут ніхто не зможе нас підслухати.

Ми увійшли до мікроскопічної кімнатки завбільшки з курник. Міс Гартнел зачинила двері і з виразом глибокої таємничості показала мені на стілець (їх там було тільки три). Я побачив, що вона глибоко втішається своєю поведінкою.

– Я не з тих людей, які полюбляють ходити околяса, – сказала вона своїм життєрадісним голосом, трохи приглушивши його з огляду на серйозність ситуації. – Ви знаєте, як швидко поширюються новини в такому селі, як наше.

– На жаль, знаю, – відповів я.

– Я з вами цілком згодна. Ви знаєте: я терпіти не можу пліток. Але тут ідеться про зовсім інше. Я вважала своїм обов’язком повідомити інспектора поліції, що навідалася до місіс Лестрандж того дня, коли сталося вбивство, і її не було вдома. Я не сподіваюся одержати винагороду за виконання свого обов’язку, а просто виконую його. Невдячність – це те, з чим ми зустрічаємося вперше й востаннє в нашому житті. Ви знаєте, лише вчора та безсоромна міс Бейкер…

– Так, так, – сказав я, намагаючись повернути її до головної теми. – Це дуже сумно, дуже сумно. Але ви сказали…

– Люди з найнижчого класу не знають, хто їхні найліпші друзі, – сказала міс Гартнел. – Я завжди знаю, що сказати для їхньої користі, коли їх навідую. Але не думайте, що вони подякували мені бодай один раз.

– Ви повідомили інспектора про ваш візит до місіс Лестрандж, – нагадав їй я.

– Атож, повідомила, і, до речі, він також мені не подякував. Сказав, що попросить надати інформацію тоді, коли вона буде йому потрібна. Не цими точно словами, але в такому дусі. Сьогодні в поліції працюють люди із зовсім іншого класу.

– Можливо, і справді, – сказав я. – Але ви мені хотіли щось сказати?

– Я вирішила, що цього разу не звертатимуся до жодного клятого інспектора. Зрештою священик – це джентльмен, принаймні декотрі з них, – додала вона.

Я мав надію, що до цієї категорії вона включила й мене.

– Якщо я можу вам чимось допомогти, – почав я.

– Це справа обов’язку, – сказала міс Гартнел і закрила свого рота, клацнувши щелепами. – Я не люблю казати такі речі. Ніхто цього не любить. Але обов’язок є обов’язком.

Я чекав.

– Мені дали зрозуміти, – провадила міс Гартнел, густо почервонівши, – що місіс Лестрандж розповідає, ніби вона не виходила з дому, а на мій дзвінок у двері не відповіла тому, що просто не схотіла відповідати. Ось так люди схильні ставитися до інших. Я прийшла для того, щоб виконати свій обов’язок, а вона поставилася до мене так, як вона поставилася.

– Вона була хвора, – лагідно сказав я.

– Хвора? Нісенітниця. Ви надто відсторонені від світу, містере Клемент. З цією жінкою не відбувається нічого поганого. Надто хвора, щоб прийти на попереднє розслідування! Медична довідка від доктора Гейдока! Вона може крутити ним навколо свого пальця, усім це відомо. То де я була?

Я не знав, де вона була. Коли слухаєш міс Гартнел, то надзвичайно важко зрозуміти, коли закінчується розповідь і починається паплюження ближніх.

– До речі, про те, як я прийшла до неї в той день. Нехай не вигадує, що вона була тоді вдома. Удома її не було. Я знаю.

– Як ви можете знати?

Обличчя міс Гартнел стало ще червонішим. Якби не її войовничий настрій, то можна було б подумати, що вона зніяковіла.

– Я дзвонила, і я стукала у двері, – пояснила мені вона. – Двічі. А може, і тричі. І раптом до мене дійшло, що дзвінок, можливо, зламався.

Вона була неспроможна – я це відзначив із радістю – дивитися мені у вічі, коли промовила ці слова. Один і той самий будівничий споруджував усі наші будинки, і дзвінки, які він поставив, було виразно чути тому, хто стояв на маті, постеленій перед парадними дверима. Міс Гартнел знала про це не гірше, ніж я, але, як я зрозумів, хотіла дотриматися правил пристойності.

– Так? – промурмотів я.

– Я не хотіла пропихати свою візитівку в поштову скриньку. Це було б надто брутально, а я, хоч яка я є, ніколи не поводжуся брутально.

У неї навіть не затремтів голос, коли вона висловила цю дивовижно шляхетну думку.

– Тому я подумала, що обійду навкруг будинку й постукаю у віконну шибку, – провадила вона, більше не червоніючи. – Я обійшла навколо будинку й зазирнула в усі вікна, але в домі не було нікогісінько.

Я зрозумів її досконало. Скориставшись із того факту, що дім порожній, міс Гартнел дала цілковиту волю своїй цікавості й обійшла навколо будинку, роздивляючись сад і заглядаючи в усі вікна, аби побачити якомога більше, що там усередині. Вона вирішила розповісти свою історію мені, подумавши, що я буду для неї співчутливішою й поблажливішою публікою, ніж поліція. Вважають, що священнослужителі віддають перевагу сумніву на користь своїх парафіян.

Я не став коментувати ситуацію, про яку мені розповіли. Я лише запитав:

– О котрій годині це було, міс Гартнел?

– Наскільки я спроможна пригадати, це було близько шостої години, – відповіла міс Гартнел. – Після цього я відразу пішла додому й прийшла десь о десятій хвилині на сьому, а місіс Протеро прийшла десь через півгодини, залишивши доктора Стоуна й містера Реддінґа зовні, і ми поговорили з нею про цибулини. А бідолашний полковник на той час уже лежав убитий. У якому сумному світі нам доводиться жити!

– Справді, наш світ доволі неприємний, – сказав я й підвівся на ноги. – Це все, що ви хотіли мені сказати?

– Я подумала, що це може бути важливим.

– Може, – погодився з нею я.

І відмовившись від подальшої розмови, що неабияк розчарувало міс Гартнел, я покинув її дім.

Міс Везербі, яку я навідав другою, зустріла мене у стані певного хвилювання.

– Дорогий вікарію, яка я рада вас бачити! Ви вже пили чай? Ви справді не хочете? Підкласти подушку вам під спину? Це дуже люб’язно з вашого боку прийти так швидко. Ви завжди готові пожертвувати своїми інтересами задля інших людей.

Вона багато базікала в такому дусі, перш ніж ми перейшли до головної теми, і навіть тоді вона знову й знову відхилялася кудись убік.

– Ви повинні зрозуміти, що я почула це з дуже авторитетного джерела.

У Сент-Мері-Мід найавторитетнішим джерелом завжди вважають чиїхось служниць.

– Ви не можете сказати мені, від кого про це довідалися?

– Я пообіцяла, любий містере Клемент. А я завжди вважала, що обіцянка – свята річ.

Вона говорила дуже врочистим тоном.

– Припустімо, я скажу, що почула це від однієї малої пташки. Така відповідь вас задовольнить?

Мені дуже кортіло сказати: «Така відповідь здається мені вкрай ідіотською». Шкода, що я утримався. Мені було б дуже цікаво подивитися, як би зреагувала на такі слова міс Везербі.

– Так от, та мала пташка сказала мені, що вона бачила одну леді, ім’я якої я називати не стану.

– Ще одну малу пташку? – запитав я.

На мій превеликий подив, міс Везербі голосно засміялася й грайливо поплескала мене по руці, кажучи:

– Ой, вікарію, та ви, виявляється, жартівник!

Пересміявшись, вона сказала:

– Вона бачила одну леді, і куди, думаєте, та леді йшла? Вона звернула на дорогу до церковного дому, але перш ніж вона на неї звернула, то подивилася в один бік дороги та в другий надзвичайно підозріливим поглядом – певно, хотіла переконатися, що ніхто з людей, яких вона знала, її не помітив, я думаю.

– А де ж була тоді мала пташка? – поцікавився я.

– У торговця рибою, у кімнаті над крамницею.

Я знаю, де перебувають служниці, коли в них вихідний. Я знаю одне місце, де вони ніколи не перебувають, якщо можуть цьому зарадити, – на свіжому повітрі.

– А було це, – провадила міс Везербі, нахилившись уперед із таємничим виразом обличчя, – десь близько шостої години.

– У який день?

Міс Везербі тихо зойкнула.

– У день убивства, хіба я не сказала?

– Я здогадався, – відповів я. – А як звуть ту леді?

– Її прізвище починається на «Л», – сказала Везербі, кивнувши головою кілька разів.

Відчувши, що міс Везербі повідомила мені всю інформацію, яка в неї була, я підвівся на ноги.

– Ви не дозволите, щоб поліція піддала мене перехресному допиту? – запитала міс Везербі патетичним голосом і стиснула мою руку обома своїми долонями. – Мене жахає публічність. І необхідність стояти в суді.

– У певних випадках, – сказав я, – вони дозволяють свідкам сидіти.

І подався навтікача.

Мені залишалося ще зустрітися з місіс Прайс Рідлі. Ця леді відразу поставила мене на місце.

– Я не бажаю бути вплутаною в будь-які стосунки з поліцією, – похмуро промовила вона, після того як холодно потиснула мені руку. – Проте ви розумієте, що, з другого боку, натрапивши на обставину, яка вимагає пояснення, я зрозуміла, що мушу повідомити її комусь із представників офіційної влади.

– Ваше повідомлення стосується місіс Лестрандж? – запитав я.

– Чому воно має стосуватися її? – холодно запитала місіс Прайс Рідлі.

Я зрозумів, що дав маху.

– Справа дуже проста, – провадила вона. – Моя служниця Клара стояла біля передньої хвіртки, вона вийшла туди на хвилину або дві – сказала мені, що хоче подихати свіжим повітрям. Я, звичайно, і не подумала їй повірити. Набагато ймовірніше, вона хотіла там зустрітися з хлопцем, який працює в рибній крамниці – утім, хлопцем на побігеньках називати його вже пізно, радше безсоромним молодим нахабою, який думає, що позаяк йому вже виповнилося сімнадцять років, то він може чіплятися до всіх молодих дівчат. Та хай там що, а як я вже сказала, вона стояла біля хвіртки й почула, як хтось чхнув.

– Так, – сказав я, чекаючи продовження.

– Оце й усе. Я вам сказала, вона почула, як хтось чхнув. І не кажіть мені, що я вже не така молода, якою колись була, і могла помилитися, бо той звук почула не я, а Клара, якій лише дев’ятнадцять років.

– Але ж, – запитав я, – чому ніхто не міг тоді просто чхнути та й годі?

Місіс Прайс Рідлі подивилася на мене поглядом, у якому був очевидний жаль до моїх убогих розумових здібностей.

– Вона почула, як хтось чхнув у день убивства, у той час, коли у вашому домі не було нікого. Немає жодного сумніву в тому, що вбивця ховався в кущах, чекаючи на слушну нагоду. Вам треба шукати чоловіка з нежитем.

– Або чоловіка, який страждає від сінної пропасниці, – припустив я. – Але я думаю, місіс Прайс Рідлі, що ваша таємниця має надзвичайно просте розв’язання. Наша служниця Мері застудилася й мучиться від гострого нежитю уже протягом кількох днів. Її чхання дуже наостогидло нам останнім часом. То саме її чхання, либонь, і почула ваша служниця.

– Вона почула, як чхнув чоловік, – твердо заперечила місіс Прайс Рідлі. – І від нашої хвіртки не можна почути, як чхає ваша служниця на вашій кухні.

– Від вашої хвіртки також ніхто не міг би почути, як хтось чхає в моєму кабінеті, – сказав я. – Або принаймні я дуже сумніваюся в цьому.

– Я сказала, що той чоловік міг переховуватися в кущах, – заперечила мені місіс Прайс Рідлі. – Немає сумніву в тому, що коли Клара повернулася в дім, він увійшов до вас крізь парадні двері.

– Що ж, це можливо, – погодився я.

Я намагався, щоб мій голос не пролунав із поблажливою іронією, але, певно, мені це не вдалося, бо місіс Прайс Рідлі несподівано обпалила мене гнівним поглядом.

– Я звикла до того, що мене не слухають, але мушу сказати, що коли тенісну ракетку спересердя кидають на траву, вона може зламатися. А тенісні ракетки сьогодні коштують дорого.

Я не міг збагнути причину цієї не зовсім мені зрозумілої атаки з тилу. Вона мене приголомшила й спантеличила.

– То ви, можливо, зі мною не згодні? – сказала місіс Прайс Рідлі.

– Та чому ж? Звичайно, згоден.

– Я рада. Отже, це все, що я хотіла вам сказати. А тепер я вмиваю руки від усієї цієї справи.

Вона відхилилася на спинку крісла й заплющила очі, наче стомилася від життя на цьому світі. Я подякував їй і попрощався.

Виходячи з дому, я наважився запитати Клару про те, що розповіла її господиня.

– Це правда, сер, я чула, як хтось чхнув. І то не було звичайне чхання – аж ніяк не звичайне.

Те, що має стосунок до злочину, ніколи не буває звичайним. Постріл не був звичайним пострілом. Чхання не було звичайним чханням. Я припускаю, що так чхнути міг лише вбивця. Я запитав дівчину, о котрій годині це сталося, але вона відповіла дуже туманно: десь між чвертю й половиною на сьому, думає вона. Принаймні це було раніше, аніж місіс почула телефонний дзвінок і їй стало погано.

Я запитав у неї, чи вона чула бодай якийсь постріл. І вона сказала, що то був страшний постріл. Після цих слів я дуже мало вірив її твердженням.

Я вже дійшов до хвіртки своєї власної садиби, коли вирішив навідати друга.

Подивившись на свого годинника, я побачив, що маю на це трохи часу перед вечірньою молитвою. Я пішов униз по дорозі до будинку Гейдока. Він вийшов на ґанок, щоб зустріти мене.

Я знову переконався в тому, який він мав стривожений і змарнілий вигляд. Останні події зробили його старим до невпізнання.

– Радий вас бачити, – сказав він. – Якісь новини?

Я розповів йому про останні відкриття, пов’язані з особою Стоуна.

– Злодій високого класу? – прокоментував він. – Що ж, це пояснює чимало речей. Він цікаво розповідав про свою галузь, але вряди-годи, як на мене, припускався очевидних помилок. Протеро, схоже, спіймав його одного разу. Ви пам’ятаєте, як вони посварилися. А що ви думаєте про дівчину? Вона теж до цього причетна?

– Тут існують різні думки, – сказав я. – Як на мене, то з дівчиною все гаразд. Вона наївна ідіотка, – докинув я.

– О, я так би не сказав! Вона має досить гострий розум, ця міс Ґледіс Крем. І відзначається чудовим здоров’ям. Вона не стане турбувати представників моєї професії.

Я сказав йому, що мене турбує Гос і я хочу, щоб він кудись поїхав відпочити й змінити атмосферу.

Щось ухильне з’явилося в манерах лікаря, коли я йому це сказав. Його відповідь не здалася мені цілком правдивою.

– Так, – повільно промовив він. – Я думаю, це було б для нього найкращим. Бідолашний чоловік. Бідолашний чоловік.

– Я думав, ви його не любите.

– Справді, я його не люблю. Не дуже люблю. Але мені шкода багатьох людей, яких я не люблю. – Він додав через хвилину або дві: – Мені навіть шкода Протеро. Бідолашний чоловік – ніхто особливо його не любив. Він надто хизувався власною праведністю, був надто самозакоханий. Така суміш нікому не до вподоби. Він був завжди однаковий – навіть у молодості.

– А я й не знав, що ви й тоді були знайомі.

– О, так! Коли ми жили у Вестморленді, я мав практику неподалік. Відтоді минуло чимало часу. Близько двадцяти років.

Я зітхнув. Двадцять років тому Ґрізельді було лише п’ять років. Як швидко збігає час…

– Це все, що ви хотіли сказати мені, Клемент?

Я рвучко підняв голову. Гейдок дивився на мене проникливим поглядом.

– Ви маєте щось іще, чи не так?

Я кивнув головою.

Я не був певен, говорити мені про це чи ні, коли увійшов, але тепер вирішив говорити. Я любив Гейдока більше, аніж будь-кого зі своїх знайомих. Він був чудовим чоловіком з усіх поглядів. Те, що я мав намір сказати, принесе йому користь, так я думав.

Я переказав йому свої розмови з міс Гартнел і міс Везербі.

Він довго мовчав, після того як я закінчив говорити.

– Це правда, Клемент, – сказав він нарешті, – я намагався захистити місіс Лестрандж від усіх можливих незручностей, наскільки це було можливо. Не стану приховувати, вона мій давній друг. Але то була не єдина причина. Я не вигадав ту медичну довідку, як усім вам здається.

Він зробив паузу, а тоді врочистим тоном сказав:

– Нехай це залишиться між нами, Клемент. Місіс Лестрандж приречена.

– Що ви кажете?!

– Вона помирає. Я даю їй не більш як місяць. Тому не дивуйтеся, що я намагаюся захистити її від цькування та допитів.

Він провадив:

– Коли вона звернула на цю дорогу в той вечір, вона йшла сюди – до мого дому.

– Ви раніше цього не казали.

– Я не хотів заохочувати балаканину. Шоста-сьома година – не мій час для прийому пацієнтів, і всім це відомо. Але ви можете повірити мені, що вона була тут.

– Її тут не було, коли я прийшов до вас. Тобто після того, як ми знайшли труп.

– Ні, – сказав він із певною тривогою в голосі. – Вона пішла – поспішала на якусь зустріч.

– А де та зустріч мала відбутися? У неї вдома?

– Я не знаю, Клемент. Слово честі, не знаю.

Я йому повірив, але…

– А що, як повісять невинного чоловіка? – запитав я.

– Ні, – сказав він. – Нікого не повісять за вбивство полковника Протеро. Даю вам слово, що не повісять.

Але повірити його слову я не міг. А проте певність у його голосі була дуже великою.

– Нікого не повісять, – повторив він.

– А того чоловіка, Арчера…

Він зробив нетерплячий рух.

– У нього не вистачило б тямки стерти відбитки пальців із рукояті пістолета.

– Можливо, і не стало б, – сказав я із сумнівом у голосі.

Тоді я раптом щось пригадав і, діставши з кишені маленький коричневий кристал, який знайшов у лісі, подав його Гейдоку й запитав у нього, що це таке.

– Гм… – завагався він. – Схоже на пікринову кислоту. Де ви його знайшли?

– Це таємниця Шерлока Холмса, – відповів я.

Він усміхнувся.

– А що таке пікринова кислота?

– Вибухова речовина.

– Я це знаю. Але чи має вона інше застосування?

Він кивнув головою.

– Її застосовують у медицині – додають у розчин для лікування опіків. Дуже корисна речовина.

Я простяг руку, і досить неохоче він повернув її мені.

– Можливо, цей кристал не має ніякого значення, але я знайшов його в досить незвичному місці.

– Ви не хочете сказати мені, де ви його знайшли?

Я виявив досить дитячу впертість і не захотів йому сказати.

Він має свої таємниці. А я – свої.

Я образився на нього за те, що він не захотів поговорити зі мною з усією відвертістю.

Розділ двадцять шостий

Я був у дивному настрої, коли піднявся увечері на казальницю.

Церква була незвично повна. Я не думаю, що стільки людей прийшли послухати проповідь Госа. Проповіді Госа занудні й догматичні. А якщо розійшлася новина, що замість нього проповідуватиму я, то й це навряд чи привабило б стільки народу. Бо мої проповіді нудні й схоластичні. Боюся, що пояснити таке багатолюддя глибокою релігійністю також було не можна.

Я дійшов висновку, що всі прийшли подивитися, хто прийде ще, і, можливо, потім побазікати та попліткувати на церковній паперті.

Гейдок був у церкві, куди він приходив надзвичайно рідко, а також Лоренс Реддінґ. І на свій превеликий подив, поруч із Лоренсом я побачив біле й напружене обличчя Госа. Анна Протеро була там, і хоч вона зазвичай приходить слухати вечерню по неділях, але я не сподівався, що вона прийде сьогодні. Я здивувався ще більше, коли побачив Летицію. У неділю вранці вони приходили всі на службу, – полковник Протеро був невблаганний у цьому пункті, – але раніше я ніколи не бачив Летицію на вечірній службі.

І Ґледіс Крем була тут, пишаючись своєю яскравою молодістю на тлі висхлих старих панн, і мені здалося, що неясною постаттю в самому кінці церкви, яка прослизнула туди досить пізно, була місіс Лестрандж.

Думаю, можна й не говорити, що місіс Прайс Рідлі, міс Гартнел, міс Везербі та міс Марпл були там у повному складі. Усі жителі села прийшли сьогодні до церкви. Майже без жодного винятку. Я не пригадую, щоб коли-небудь наша конґреґація зібралася в такому повному складі.

Натовп створює дивне враження. Того вечора в церкві панувала магнетична, напружена атмосфера, і першою особою, яка відчула на собі її вплив, був я.

Як правило, я готую свої проповіді наперед. Я ставлюся до них дбайливо й сумлінно, але ніхто не усвідомлює їхні вади так добре, як я.

Сьогодні ж увечері я проповідував експромтом, і коли подивився на море обернутих до мене облич, несподіване божевілля опанувало мене. Я перестав бути в будь-якому розумінні Посланцем Бога. Я перетворився на актора. Переді мною була публіка, і я хотів схвилювати цю публіку. Більше того – я відчував у собі силу схвилювати її.

Я не пишаюся тим, що зробив у ту ніч. Я не вірю в бурхливі напади емоцій, спричинених духом релігійного відродження. А проте в ту ніч я зіграв роль нестямного, красномовного проповідника.

Я повільно вимовив першу фразу своєї проповіді: «Я прийшов закликати до каяття не праведних, а грішних».

Я повторив її двічі й почув свій голос – могутній і дзвінкий голос, зовсім не схожий на голос повсякденного Леонарда Клемента.

Я побачив, як Ґрізельда на передній лаві підняла здивований погляд, а Денніс наслідував її приклад.

Я на хвилину затримав подих, а потім дав собі цілковиту волю.

Конґреґація в церкві перебувала в стані стримуваного хвилювання, готова до емоційного вибуху. І я вирішив зіграти на цьому. Я закликав грішників до каяття. Я накрутив себе до емоційного божевілля. Знову й знову я викидав уперед звинуватливу руку й повторював ту саму фразу:

– Я звертаюся до тебе…

І щоразу від різних частин церкви долинало щось подібне до надривного зітхання.

Почуття натовпу – щось непоясненне й жахливе.

Я закінчив гострими й зворушливими словами – можливо, найгострішими словами в усій Біблії:

– У цю ніч душу твою заберуть від тебе…

Це було дивне й короткочасне натхнення. Коли я повернувся до церковного дому, то був колишнім безбарвним і непримітним чоловіком. Я побачив Ґрізельду досить блідою. Вона взяла мене під руку.

– Лене, – сказала вона, – ти був жахливим і грізним сьогодні ввечері. Мені… мені це не сподобалося. Я ніколи раніше не чула, щоб ти так проповідував.

– І не думаю, що ти почуєш це знову, – сказав я, змучено опускаючись на канапу.

Я був стомлений.

– Що тебе примусило так поводитися?

– Раптове божевілля опанувало мене.

– Воно не мало якоїсь конкретної причини?

– Якої конкретної причини? Що ти маєш на увазі?

– Я просто не могла тебе зрозуміти. Ти буваєш вельми несподіваним, Лене. Я ніколи не відчувала, що знаю тебе.

Ми з’їли холодну вечерю, позаяк Мері не було вдома.

– У холі лежить цидулка для тебе, – сказала Ґрізельда. – Принеси її, будь ласка, Деннісе.

Денніс, який був дуже мовчазним, приніс цидулку.

Я взяв її до рук і застогнав. У лівому верхньому кутку було написано: «З посильним. Терміново».

– Ця записка, певно, надійшла від міс Марпл, – сказав я. – Крім неї, нікого не залишилося.

Моє припущення виявилося правильним.

Дорогий містере Клемент, мені дуже хочеться трохи поговорити з вами про одну або дві речі, які спали мені на думку. Я відчуваю, що ми повинні спробувати пояснити цю сумну таємницю. Я прийду десь о пів на десяту, якщо ви мені дозволите, і постукаю у скляні двері вашого кабінету. Можливо, люба Ґрізельда буде такою доброю, що погодиться прийти сюди й побазікати з моїм небожем, щоб допомогти йому згаяти вечір. І містер Денніс нехай теж приходить, якщо йому захочеться прийти. Якщо не буде іншої відповіді, то я дочекаюся їх, а потім прийду до вас у призначений час.

Щиро ваша

Джейн Марпл.

Я простяг цидулку Ґрізельді.

– О, ми підемо, – весело вигукнула вона. – Склянка або дві домашньої наливки – це саме те, чого я потребую в неділю ввечері. Думаю, Мері зготувала сьогодні особливо погане бланманже. Від нього в нас такий похоронний настрій.

Денніс, схоже, менше зрадів такій перспективі.

– Для тебе це, звісно, дуже добре, – пробурчав він. – Ви сидітимете й базікатимете про високі матерії, про мистецтво й книжки, а я, як завжди, почуватиму себе цілковитим йолопом, слухаючи вас.

– Це принесе тобі користь, – безтурботно відповіла йому Ґрізельда. – Це поставить тебе на твоє місце. Крім того, я не думаю, що містер Реймонд Вест такий неймовірно розумний, яким прикидається.

– Ми теж не вельми розумні, – сказав я.

Я сушив собі голову, що то за речі, які міс Марпл так хоче обговорити зі мною. З усіх дам своєї парафії я вважав її найпроникливішою. Вона не тільки бачила й чула все, що відбувалося навколо, вона ще й уміла робити на диво точні й переконливі висновки з тих фактів, які привернули її увагу.

Якби я коли-небудь наважився вийти на дорогу обману й злочину, то більше всього остерігався б міс Марпл.

«Розважальна експедиція до племінника», як назвала її Ґрізельда, вирушила відразу по дев’ятій годині, а я в чеканні, коли прийде міс Марпл, розважався тим, що складав послідовний список фактів, які стосувалися злочину. Я організував їх, наскільки зміг, у хронологічному порядку. Я не можу назвати себе людиною пунктуальною, але люблю акуратність і люблю розглядати події з методичною точністю.

Рівно о пів на десяту пролунав легенький стукіт у скляні двері, я підвівся і впустив до кабінету міс Марпл.

На ній була шотландська хустка з тонкої вовни, накинута на голову й на плечі, і вона здавалася старою й дуже тендітною. Вона увійшла й відразу заговорила, засапана від хвилювання.

– Ви такий добрий, що дозволили мені прийти… і Ґрізельда теж дуже добра… Реймонд від неї просто в захваті… Він завжди називає її «чудовою голівкою Ґреза»…10 Ні, мені не треба стільчика під ноги.

Я повісив шотландську хустку на спинку стільця й сів на стілець навпроти своєї гості. Ми глянули одне на одного, і ледь помітна вибачлива усмішка промайнула на її обличчі.

– Я відчуваю, ви здивовані, чому… чому я так зацікавлена в усьому цьому. Можливо, вам здається, це не жіноча справа. Не дивуйтеся – зараз я вам спробую все пояснити.

Вона замовкла на мить, її щоки забарвилися в рожевий колір.

– Розумієте, – почала вона нарешті, – коли людина живе сама-одна, як я живу, у досить глухому закутні світу, їй доводиться шукати собі якесь хобі. Звичайно, існує плетіння, і виховання дітей, і добродійність, можна й пейзажі малювати, але моїм хобі завжди було вивчення людської природи. Люди такі різні і такі загадкові. І, звичайно, у маленькому селі, де ніщо не відвертає твою увагу, ти маєш надзвичайні можливості стати глибоко обізнаним в особливостях людської вдачі. Ти починаєш класифікувати людей, наче птахів або квіти, розподіляти їх по категоріях, і кожна істота тепер належатиме в тебе до такого-то класу, такого-то роду, такого-то виду. Іноді, звичайно, можна й помилитися, але з плином часу ти помиляєшся все менше й менше. І потім починаєш випробовувати себе. Перед тобою постає невеличка проблема, – наприклад, пам’ятаєте історію про чверть пінти добірних креветок, яка так розвеселила любу Ґрізельду, – таємниця, що не має ніякого значення, але абсолютно незбагненна доти, доки ти не розгадаєш її правильно. А потім була та історія з підміненими пігулками від кашлю та з парасолькою дружини різника – остання взагалі не мала б ніякого глузду, якби я не припустила, що продавець зелені повівся непорядно з жінкою аптекаря – а так воно й було насправді. Ви знаєте, це так приємно – поміркувати над чимось, а потім з’ясувати, що ти мала рацію.

– Схоже, ви завжди маєте рацію, – сказав я, усміхаючись.

– Боюся, це зробило мене трохи самовпевненою, – зізналася міс Марпл. – Але я завжди думала про те, що коли переді мною постане справжня велика таємниця, чи зможу я зробити те саме. Тобто чи зможу розгадати її правильно. З погляду логіки, вона нічим не має відрізнятися від таємниць дрібних. Адже, скажімо, маленька модель торпеди, яка працює, нічим не відрізняється від справжньої торпеди.

– Ви вважаєте, що все залежить від подібності, а розміри – не головне, – повільно промовив я. – Логічно справді має так бути. Але я не переконаний, що це підтвердиться на практиці.

– Безперечно, це одне й те саме, – підтвердила міс Марпл. – Усе, що зводиться до спільного знаменника, – здається, так нас навчали у школі, – є одним і тим самим. Тут і гроші, і взаємне притягування людей… е… е… протилежної статі, і дивакуватість, звичайно, – так багато людей є диваками, чи не так? Насправді диваками є майже всі, коли ви добре познайомитеся з ними. Так, нормальні люди іноді казна-що витворяють, а люди начебто ненормальні іноді бувають цілком здоровими й нічим не прикметними. Фактично зрозуміти людину можна тільки в тому випадку, якщо порівняєш її з іншою людиною, яку ти знала або яка тобі зустрічалася. Ви дуже здивувалися б, якби знали, як мало відмінних типів існує в середовищі людей.

– Ви мене лякаєте, – сказав я. – Маю відчуття, ніби мене роздивляються під мікроскопом.

– Звичайно, у мене й на думці не було розповісти про все це полковникові Мелчету – чоловікові, що так полюбляє владу, – або бідолашному інспекторові Слеку, який схожий на продавщицю у взуттєвій крамниці, що хоче продати вам лаковані чобітки, бо має їх на ваш розмір ноги й не звертає найменшої уваги на те, що ви хочете купити пантофлі з телячої шкіри.

Це справді була дуже влучна характеристика Слека.

– Але ви, містере Клемент, я переконана, знаєте про злочини не менше, аніж інспектор Слек. Я подумала, що якби ми стали працювати разом…

– Мені здається, – сказав я, – що кожен із нас у глибині свого серця уявляє себе Шерлоком Холмсом.

Потім я розповів їй про три візити, які я зробив цього полудня у відповідь на запросини трьох дам. Я розповів їй також про те, як Анна знайшла картину з порізаним обличчям. Розповів і про поведінку міс Крем у поліційному відділку, і про те, що сказав мені Гейдок про кристал, який я підібрав у лісі.

– Оскільки це я його знайшов, – закінчив я свою розповідь, – то мені хочеться, щоб він був важливим. Та, ймовірно, він не має ніякого стосунку до нашої справи.

– Останнім часом я прочитала багато американських детективних романів, які брала в бібліотеці, – сказала міс Марпл, – сподіваючись, що вони мені допоможуть.

– Ви прочитали в них що-небудь про пікринову кислоту?

– Боюся, що ні. Хоч пригадую, одного разу я читала детективну новелу, у якій чоловіка було отруєно, коли шкіру йому розтирали пікриновою кислотою та ланоліном.

– Але тут нікого не було отруєно, тому ваше розтирання нашої справи вочевидь не стосується, – сказав я.

Тоді я взяв свій опис подій і подав їй.

– Я намагався, – сказав я, – відновити послідовність фактів, що мають стосунок до нашої справи, з якомога більшою точністю.

Мій список

Четвер, 21-го числа цього місяця

12:30 – полковник Протеро змінює час своєї зустрічі зі мною з шостої години до чверті на сьому. Це почула, либонь, половина села.

12:45 – пістолет бачено на його звичному місці. (Але цей факт викликає сумнів, позаяк місіс Арчер раніше сказала, що вона не пригадує, коли востаннє його бачила.)

5:30 (приблизно) – полковник і місіс Протеро покидають Стару Садибу і їдуть у село на автомобілі.

5:30 – фальшивий телефонний дзвінок до мене від північних воріт Старої Садиби.

6:15 (або на хвилину раніше чи пізніше) – полковник Протеро приходить у церковний дім. Мері проводить його до кабінету.

6:20 – місіс Протеро приходить провулком і через сад до скляних дверей кабінету. Вона не бачить полковника Протеро.

6:29 – телефонний дзвінок із котеджу Лоренса Реддінґа для місіс Прайс Рідлі (за інформацією з комутатора).

6:30—6:35 – чутно постріл. (За умови, що час телефонного дзвінка вказано правильно.) Лоренс Реддінґ, Анна Протеро й доктор Стоун указують трохи раніший час, але місіс Прайс Рідлі, певно, має рацію.

6:45 – Лоренс Реддінґ приходить у церковний дім і знаходить труп.

6:48 – я зустрічаю Лоренса Реддінґа.

6:49 – я наштовхуюся на труп.

6:55 – Гейдок оглядає тіло.

Примітка: єдині двоє людей, які не мають алібі на 6:30—6:35 – це міс Крем і місіс Лестрандж. Міс Крем каже, вона була на розкопах, але її слів ніхто не підтверджує. Проте є всі підстави не приплутувати її до справи, позаяк ніщо її до неї не прив’язує. Місіс Лестрандж покинула дім доктора Гейдока після шостої години, пославшись на те, що має з кимось побачення. Де мало відбутися те побачення і з ким? Навряд чи вона мала зустрітися з полковником Протеро, бо він домовився зустрітися зі мною. Місіс Лестрандж і справді була близько від місця злочину, коли його було скоєно, але годі зрозуміти, який вона могла мати мотив, щоб убити полковника. Вона нічого не могла виграти від його смерті, а теорію інспектора про шантаж я не можу прийняти. Місіс Лестрандж не належить до жінок такого зразка. Крім того, незрозуміло, як би вона змогла заволодіти пістолетом Лоренса Реддінґа.

– Дуже ясно написано, – сказала міс Марпл, схвально кивнувши головою. – Справді дуже ясно. Джентльмени завжди вміють складати досконалі описи фактів.

– Ви погоджуєтеся з тим, що я написав? – запитав я.

– О, так – ви все занотували як годиться.

Тоді я поставив їй запитання, яке збирався давно поставити.

– Міс Марпл, кого ви підозрюєте? Одного разу ви сказали, що підозрюєте сімох людей.

– Та десь так, – неуважно відповіла міс Марпл. – Я думаю, кожен із нас підозрює когось іншого.

Вона не запитала, кого підозрюю я.

– Проблема в тому, – сказала вона, – що треба знайти пояснення всьому, що відбулося. Кожен факт і кожна дія мають бути задовільно пояснені. Якщо ви маєте теорію, яка враховує кожен факт, тоді це правильна теорія. Але знайти всьому пояснення надзвичайно складно. Якби не та записка…

– Записка? – здивовано запитав я.

– Так, ви пам’ятаєте, я вам казала. Та записка досі не дає мені спокою. Там щось не так.

– Але ж усе тепер пояснено, – не погодився з нею я. – Її було написано о шостій тридцять п’ять, а потім іншою рукою – рукою вбивці – нагорі проставлено хибний час – 6:20. Я думаю, тут усе ясно.

– Але навіть у такому разі, – сказала міс Марпл, – там усе не так.

– Але чому?

– Послухайте-но мене. – Міс Марпл із незвичною для такої старої жінки жвавістю нахилилася ближче до мене. – Місіс Протеро проминула мій сад, як я вже вам казала, і підійшла до скляних дверей кабінету, і вона не побачила полковника Протеро.

– Бо він сидів за письмовим столом, – сказав я.

– Саме в цьому й похибка. Місіс Протеро зазирала до кабінету о шостій годині двадцять хвилин. Ми погодилися, що він не міг сісти за стіл і написати, що більше не може чекати, раніше, аніж до шостої тридцять – отже, чому він сидів за письмовим столом тоді?

– Я ніколи про це не думав, – повільно промовив я.

– Нумо, любий містере Клемент, згадаймо знову, як усе відбувалося. Місіс Протеро підійшла до вікна й подумала, що кімната порожня, вона мусила так подумати, бо інакше вона ніколи не пішла б до сарайчика-майстерні, щоб зустрітися з містером Реддінґом. Це було б небезпечно. У кімнаті мала панувати абсолютна тиша, якщо вона здалася їй порожньою. А це лишає нам тільки три альтернативи, хіба ні?

– Ви хочете сказати…

– Так от, перша альтернатива – те, що полковник Протеро був уже мертвий, але я не думаю, що це альтернатива найімовірніша. По-перше він мав там бути не довше як п’ять хвилин, і вона або я не могли не почути пострілу, незалежно від того, сидів він чи не сидів за письмовим столом. Друга альтернатива – він сидів за письмовим столом і писав записку, але в такому випадку зміст тієї записки мав би бути зовсім іншим. Він би не написав, що не може чекати довше. А третя альтернатива…

– Так? – перепитав я.

– Ну, а третя – це та, що місіс Протеро мала рацію й кімната справді була цілком порожня.

– Ви хочете сказати, що після того, як його провели до кабінету, він знову вийшов і повернувся пізніше?

– Так.

– Але навіщо йому було виходити?

Міс Марпл простягла перед собою руки з виразом цілковитого нерозуміння.

– Це означало б, що нам слід подивитися на справу під зовсім іншим кутом, – сказав я.

– Людям часто доводиться так робити – хоч би про що йшлося. Хіба ви з цим не згодні?

Я нічого не відповів. Я ретельно переглядав у своїй свідомості три альтернативи, які запропонувала міс Марпл.

Легенько зітхнувши, стара леді підвелася на ноги.

– Мені пора додому. Я дуже рада, що ми з вами трохи побазікали – хоч ми далеко й не просунулися, чи не так?

– Правду кажучи, – промовив я, допомагаючи їй накинути на плечі хустку, – ця справа здається мені лабіринтом, із якого немає виходу.

– О, я так би не сказала. Я думаю, одна з версій враховує майже все. Принаймні, якщо ми допустимо один збіг – а я думаю, один збіг допустити можна. Допускати більше, звичайно, не бажано.

– Ви справді так думаєте? Я маю на увазі вашу версію, – запитав я, дивлячись їй у вічі.

– Я визнаю, що моя версія має одну ваду – один факт, який я неспроможна пояснити. О, якби лишень та записка мала зовсім інший зміст…

Вона зітхнула й похитала головою. Уже підходячи до скляних дверей, вона неуважно підняла руку й доторкнулася до хирлявої рослини на високій підставці.

– Ви знаєте, любий містере Клемент, цю рослину слід поливати частіше. Вона дуже потребує цього, бідолашна. Ваша служниця повинна поливати її щодня. Я сподіваюся, це вона доглядає її?

– Вона доглядає її так само, як і все інше, – сказав я.

– Досі не навчилася робити все як годиться? – запитала міс Марпл.

– Так, – підтвердив я. – Але Ґрізельда вперто відмовляється її звільнити. Вона вбила собі в голову, що лише вкрай невправна служниця погодиться залишитися в нас. Хоч навіть Мері кілька днів тому заявила, що піде від нас.

– Невже справді? Я завжди думала, що вона дуже любить вас обох.

– Я цього не помітив, – сказав я. – Але якщо сказати правду, то це Летиція Протеро зіпсувала їй настрій. Мері повернулася додому з попереднього розслідування в досить збудженому стані й застала тут Летицію, і вони трохи погиркалися.

– Он як! – сказала міс Марпл.

Вона вже наготувалася переступити через поріг і вийти крізь скляні двері, коли раптом зупинилася і ціла низка виразів промайнула на її обличчі.

– О Боже! – промурмотіла вона сама до себе. – Яка ж я була дурна. То он що трапилось. Атож, це було можливо від самого початку.

– Пробачте? – перепитав я.

Вона повернула до мене стривожене обличчя.

– Та нічого такого. Мені щойно спала одна думка. Я повинна повернутися додому й ретельно обміркувати її. Ви знаєте, я, схоже, була дуже дурною – просто-таки неймовірно дурною.

– Мені в це важко повірити, – галантно відповів я.

Я провів її в двері та через моріжок.

– Ви не хочете розповісти мені, що з вами так раптово сталося? – запитав я.

– Ні – принаймні не тепер. Розумієте, ще існує можливість, що я помиляюся. Але я так не думаю. Ми вже підійшли до моєї хвіртки. Дуже вам дякую. Прошу вас, далі не йдіть.

– Записка досі є для вас перешкодою? – запитав я, коли вона пройшла у хвіртку й узяла її на защіпку за собою.

Вона подивилася на мене неуважним поглядом.

– Записка? Звичайно ж, вона не була справжньою. Я ніколи й не думала, що вона справжня. Добраніч, містере Клемент.

Вона швидко пішла стежкою до свого дому, а я тупо дивився їй навздогін.

Я не знав, що й думати.

Розділ двадцять сьомий

Ґрізельда й Денніс ще не повернулися. Я подумав, що найприроднішою для мене річчю було б піти разом із міс Марпл і забрати їх додому. Але й вона, і я були надто поглинуті таємницею, яку намагалися розгадати, і забули, що на світі існують інші люди, крім нас.

Я стояв у холі, міркуючи, чи не піти мені й не приєднатися до них, коли пролунав дзвінок у двері.

Я підійшов до дверей і побачив у поштовій скриньці листа. Подумавши, що це він був причиною дзвінка, я вийняв його звідти.

Та поки я його діставав, дзвінок пролунав знову, і я поквапно запхав листа до кишені й відчинив парадні двері.

Це був полковник Мелчет.

– Вітаю вас, Клемент. Я їду з міста додому на автомобілі. Подумав зазирнути до вас і запитати, чи не дасте ви мені чогось випити.

– З великим задоволенням, – сказав я. – Заходьте до кабінету.

Він скинув шкіряне пальто, яке було на ньому, і пішов за мною до кабінету. Я дістав із буфета віскі із содовою і дві склянки. Мелчет стояв перед каміном, широко розставивши ноги й погладжуючи свої коротко підстрижені вуса.

– Я маю новину для вас, Клемент. Можна сказати, таку приголомшливу, якої ви ніколи раніше не чули. Проте я повідомлю її вам трохи згодом. Як тут розвиваються події? Ще якісь старі леді вийшли на слід?

– Вони мають певні успіхи, – сказав я. – Принаймні одна з них думає, що розгадала нашу таємницю.

– Наш друг, міс Марпл, чи не так?

– Наш друг, міс Марпл.

– Такі жінки завжди думають, що їм відомо все, – сказав полковник Мелчет.

Він із виглядом знавця приклався до віскі із содовою.

– Можливо, я не мав би втручатися у вашу роботу, – сказав я, – а проте сподіваюся, що ви допитали хлопця з рибної крамниці. Я хочу сказати, якщо вбивця вийшов крізь парадні двері, то є шанс, що хлопець міг побачити його.

– Слек допитав його як годиться, – сказав Мелчет. – Але хлопець каже, він нікого не зустрічав. Та й навряд чи він міг би зустріти вбивцю. Той не став би потрапляти комусь на очі. Біля ваших парадних дверей безліч можливостей заховатися. Він, звичайно ж, перевірив, чи дорога вільна. Хлопець мав доставити рибу в церковний дім, до Гейдока й у дім місіс Прайс Рідлі. Було дуже легко розминутися з ним.

– Так, – погодився я. – Розминутися з ним було легко.

– Крім того, – провадив Мелчет, – якщо полковника Протеро порішив той сучий син Арчер і юний Фред Джексон бачив його біля місця вбивства, то я дуже сумніваюся, що він би про це сказав. Адже Арчер доводиться йому двоюрідним братом.

– Ви серйозно підозрюєте Арчера?

– Вам же відомо, що старий Протеро добре насолив Арчеру. І той не мав до нього приязних почуттів. Поблажливість не була сильною стороною Протеро.

– Ні, – погодився я. – То був чоловік, який не знав жалю.

– Щодо мене, то я вважаю так, – сказав Мелчет. – Живи й давай жити іншим. Звичайно, закон – це закон, але трохи людяності й сумніву не зашкодить нікому. Чим ніколи не відзначався Протеро.

– Він пишався своєю невблаганністю, – сказав я.

Запала мовчанка, а тоді я запитав:

– Що то за приголомшлива новина, яку ви пообіцяли мені повідомити?

– Вона й справді приголомшлива. Ви пам’ятаєте незакінченого листа, якого писав Протеро, коли його вбили?

– Звісно, пам’ятаю.

– Ми віддали його на експертизу, аби з’ясувати, чи цифри 6:20 були написані іншою рукою. Звичайно, ми надіслали експертам зразки почерку полковника Протеро. І ви знаєте, який ми одержали вердикт? Цього листа Протеро взагалі не писав!

– Отже, то була підробка?

– Атож, підробка. Вони вважають, що цифри 6:20 написані іншою рукою, хоч і не зовсім у цьому впевнені. Цифри вгорі написані іншим чорнилом, але сама записка є підробкою. Протеро ніколи її не писав.

– Вони в цьому переконані?

– Вони переконані, як бувають переконані у своїх висновках експерти. Ви ж знаєте, що таке експерт. Але в цьому випадку вони не знають сумніву.

– Дива та й годі! – вигукнув я.

А тоді раптом пробудилася моя пам’ять.

– А знаєте, – сказав я, – пригадую, на самому початку місіс Протеро сказала, що то не почерк її чоловіка, а я тоді не звернув уваги на її слова.

– Справді?

– Я подумав, що це одна з тих дурних помилок, яких нерідко припускаються жінки. Якщо можна було в чомусь бути абсолютно впевненим, то це в тому, що ту записку написав не хто інший, як полковник Протеро.

Ми перезирнулись.

– Дивна річ, – повільно промовив я. – Міс Марпл сказала сьогодні ввечері, що записка несправжня.

– Та клятуща старушенція знає надто багато. Так, ніби сама скоїла те вбивство.

У цю мить задзвонив телефон. Коли телефон дзвонить, то він іноді здається живою істотою. Він дзвенів тепер без упину, із якоюсь моторною наполегливістю.

Я підійшов і взяв слухавку.

– Церковний дім, – сказав я. – Хто мені телефонує?

Дивний, верескливий, істеричний голос прилетів до мене по дроту:

– Я хочу зізнатися, – сказав він. – О Господи, я хочу зізнатися.

– Алло, алло, – сказав я. – Ви мене урвали. З якого номера мені телефонували?

Млявий голос відповів, що не знає. Він іще попросив пробачення за те, що мене потурбували.

Я поклав слухавку й повернувся до Мелчета.

– Якось ви сказали, – зауважив я, – що збожеволієте, коли ще хтось зізнається в убивстві.

– А чому ви про це згадали?

– Бо хтось хотів у ньому зізнатися… Але комутатор нас урвав.

Мелчет кинувся до телефону й схопив слухавку.

– Я поговорю з ними.

– Поговоріть, – сказав я. – Можливо, ваше втручання справить якийсь ефект. Бажаю успіху. А я йду геть. Мені здається, я впізнав той голос.

Розділ двадцять восьмий

Я швидко йшов по сільській вулиці. Була одинадцята година, а об одинадцятій годині вечора в неділю все село Сент-Мері-Мід спить, наче вимерло. Я, проте, побачив світло у вікні другого поверху одного з будинків і, зрозумівши, що Гос іще не спить, зупинився й подзвонив у двері.

Минуло, як мені здалося, чимало часу, перш ніж економка Госа, місіс Седлер, доклавши чималих зусиль, відсунула два засуви, відкинула ланцюжок, обернула ключ у замку й підозріливо втупилася в мене.

– О, та це ж вікарій! – здивовано вигукнула вона.

– Доброго вечора. Я прийшов до містера Госа. Вікно світиться, тож він, напевно, ще не спить.

– Можливо, і не спить. Я не бачила його відтоді, як віднесла йому вечерю. У нього був спокійний вечір – ніхто до нього не приходив і він не виходив із дому.

Я кивнув головою й, обминувши її, став підійматися сходами. Гос мав спальню й вітальню на другому поверсі.

Я пройшов до вітальні. Гос лежав, відкинувшись назад у довгому кріслі, і спав. Мій прихід не розбудив його. Порожня коробка з-під капсул і наполовину наповнена водою склянка стояли поруч нього.

На підлозі біля його лівої ноги лежав пожмаканий аркуш паперу з якимсь текстом на ньому. Я підняв його й розгорнув.

Текст починався словами: «Мій любий Клемент…»

Я почитав, здивовано скрикнув і запхав папір до кишені. Тоді нахилився над Госом і пильно його роздивився.

Потім, потягшись до телефону, який стояв біля його ліктя, я набрав номер церковного дому. Мелчет, певно, ще намагався з’ясувати, хто нам телефонував, бо мені сказали, що номер зайнятий. Попросивши, щоб вони мені зателефонували, я поклав слухавку назад.

Я запхав руку до кишені, щоб іще раз подивитися на аркуш паперу, який підібрав із підлоги. Разом із ним я витяг записку, яку взяв зі своєї поштової скриньки й досі не розпечатав.

Її вигляд був жахливо знайомим. На ній був той самий почерк, як і на анонімному листі, якого я одержав пополудні.

Я розірвав конверт.

Прочитав написане раз, двічі, неспроможний зрозуміти зміст прочитаного.

Я почав читати записку втретє, коли пролунав дзвінок телефону.

– Алло?

– Алло.

– Це ви, Мелчете?

– Так, а ви де? Я з’ясував, звідки вам телефонували. Це номер…

– Я знаю номер.

– Отакої! То ви тепер говорите з того номера?

– Так.

– Ви з’ясували, що то було за зізнання?

– Так, з’ясував.

– Тобто ви знаєте, хто скоїв убивство?

Я пережив найсильнішу спокусу у своєму житті. Подивився на анонімний почерк. Подивився на порожню коробку з-під капсул із прізвищем херувима на ній. Пригадав одну випадкову розмову.

Я здійснив над собою величезне зусилля.

– Я… не знаю, – сказав я. – Ви краще приїздіть сюди.

І назвав йому адресу.

Потім сів на стілець навпроти Госа й замислився.

Я мав на свої роздуми рівно дві хвилини.

Через дві хвилини Мелчет буде вже тут.

Я взяв анонімного листа й прочитав його втретє.

Потім заплющив очі й став думати…

Розділ двадцять дев’ятий

Не знаю, скільки часу я там сидів, – думаю, не більше кількох хвилин. Проте мені здалося, минула вічність до того, як я почув, що двері відчинилися, й, обернувши голову, побачив, що до кімнати увійшов Мелчет.

Він подивився на Госа, який спав у своєму кріслі, а тоді обернувся до мене.

– Що сталося, Клемент? Що це все означає?

Я простягнув йому записку. Він взяв її і тихо прочитав уголос:

Мій дорогий Клемент, хочу повідомити вам одну дуже прикру річ. Я довго думав, але вирішив, що буде ліпше написати вам про це. Ми зможемо поговорити згодом. Ідеться про недостачу грошей, виявлену протягом останнього часу. Мені тяжко зізнатися, але я не маю найменшого сумніву в тому, що знаю винного. Нелегко усвідомлювати, що доводиться звинуватити священнослужителя церкви, але я сумлінно виконаю свій обов’язок. Нехай це послужить прикладом…

Мелчет подивився на мене із запитливим виразом. Тут слова уривалися кількома незрозумілими закарлючками, після чого смерть зупинила руку того, хто писав.

Мелчет глибоко вдихнув повітря, потім подивився на Госа.

– То ось де воно, рішення! Єдиний чоловік, якого ми ніколи не брали до уваги. І каяття примусило його зізнатися!

– Останнім часом він поводився дуже дивно, – сказав я.

Несподівано Мелчет гостро скрикнув і підійшов до сонного чоловіка. Він схопив його за плече і струснув, спочатку обережно, а потім з усієї сили.

– Він не спить! Він наковтався ліків! Навіщо він це зробив?

Його погляд ковзнув до порожньої коробки з-під пігулок. Він підібрав її.

– То він…

– Думаю, що так, – відповів я. – Він уже показував мені ці пігулки. Сказав, що лікар заборонив йому приймати їх надто багато. Він вирішив накласти на себе руки, бідолаха. Можливо, це для нього найкращий вихід. Ми не можемо судити його.

Але Мелчет був насамперед головним констеблем графства. Для нього не мали ніякої ваги ті аргументи, які спали на думку мені. Він упіймав убивцю і хотів, щоб його повісили.

Через секунду він був уже на телефоні, нетерпляче смикаючи слухавку вгору й униз, поки одержав відповідь. Він запитав номер телефону Гейдока. Настала ще одна пауза, протягом якої він стояв, притиснувши слухавку до вуха й не відриваючи погляду від обм’яклого тіла у кріслі.

– Алло… Алло… Алло, це дім доктора Гейдока? Чи зможе доктор негайно виїхати на Гай-стрит? До будинку містера Госа? Це вкрай терміново… Що, що?.. Який це, кажете, номер?.. О, прошу пробачення.

Він закипів від обурення, зателефонувавши знову.

– Не той номер, не той номер – завжди вони дають не той номер! А на ньому висить життя чоловіка… Так, не гайте часу, дайте мені дев’ять, дев’ять, а не п’ять.

Знову настав період нетерплячого очікування, цього разу значно коротший.

– Алло, це ви, докторе Гейдок? Говорить Мелчет. Негайно виїздіть до будинку номер дев’ятнадцять на Гай-стрит, гаразд? Гос прийняв надмірну дозу якихось пігулок. Покваптеся, чоловіче, це вкрай важливо.

Він поклав слухавку й нетерпляче заходив туди-сюди по кімнаті.

– Я не можу зрозуміти, Клемент, чому ви відразу не викликали лікаря? Ви, певно, розгубили свої мізки, поки йшли сюди!

На щастя, Мелчетові ніколи не спадає на думку, що людина може мати зовсім інше уявлення про те, як їй слід поводитися, ніж він. Я не відповів йому нічого, і він продовжив:

– Де ви знайшли цього листа?

– Він лежав пожмаканий на підлозі – випав із його руки.

– Дивовижно – як могла зрозуміти та стара панна, що нам потрапив до рук не той лист. Незбагненно, як це до неї дійшло. Але яким йолопом був цей чоловік, що відразу не знищив свого листа. Хіба можна було його зберігати – найочевидніший доказ, який тільки можна собі уявити!

– Людська природа зіткана із суперечностей.

– Якби вона не була такою, я сумніваюся, що ми коли-небудь зловили б убивцю! Раніше або пізніше вони неодмінно вчинять якусь дурницю. У вас дуже пригнічений вигляд, Клемент. Певно, це стало для вас жахливим шоком?

– Звичайно. Я вже вам казав, що Гос дуже дивно поводився протягом останнього часу, але я ніколи не подумав би…

– А хто подумав би? Тихше, мені здається, до нас під’їхав автомобіль. – Він підійшов до вікна, підняв раму й виглянув назовні. – Так, це Гейдок, зараз він буде.

Через хвилину доктор увійшов до кімнати.

Кількома лаконічними фразами Мелчет пояснив йому ситуацію.

Гейдок не належить до тих людей, які показують свої почуття. Він лише підняв брови, кивнув головою й підійшов до свого пацієнта. Послухав йому пульс, підняв повіку й подивився в око.

Потім обернувся до Мелчета.

– Ви хочете врятувати його для шибениці? – запитав він. – Він уже відійшов від неї досить далеко. Його життя висить на волосині. Я не певен, що зможу його врятувати.

– Зробіть усе можливе.

– Гаразд.

Він розкрив валізу, яку привіз із собою, і став готувати укол, який зробив у руку Госа. Потім випростався і сказав:

– Найліпше буде відвезти його до Мач Бенгема, до тамтешньої лікарні. Допоможіть мені віднести його в машину.

Ми всі взялися допомогти йому винести хворого. Коли Гейдок сів за кермо, він кинув через плече своє останнє зауваження:

– Ви не зможете повісити його, Мелчет, хочу, щоб ви це знали.

– Ви хочете сказати, він не одужає?

– Може, одужає, а може, і ні. Я мав на увазі інше. Я хотів сказати, що навіть як він одужає, бідолаха не відповідав за свої дії. Я дам відповідні свідчення.

– Що він мав на увазі? – запитав мене Мелчет, коли ми знову піднялися сходами.

Я пояснив, що Гос був жертвою летаргічного енцефаліту.

– Це сонна хвороба, так? Сьогодні завжди знаходять слушну причину, щоб виправдати найбрудніші дії. Ви згодні зі мною?

– Наука багато чого нас навчила.

– До біса науку! Я прошу вашого пробачення, Клемент, але вся ця слинява гуманність дратує мене. Я чоловік простий і справедливий. Ну, гаразд, я думаю, нам треба оглянути кімнату.

Але в цю мить нас урвали. Сталася дивовижна несподіванка: двері відчинилися, і до кімнати увійшла міс Марпл.

Вона була рожева й трохи збуджена, схоже, розуміючи, як здивувала й приголомшила нас своєю появою.

– Пробачте мені, пробачте за моє вторгнення. Добривечір, полковнику Мелчет. Ще раз прошу пробачення, але, почувши, що містер Гос захворів, я вирішила прийти і з’ясувати, чи не зможу я чимось допомогти.

Вона замовкла. Полковник Мелчет дивився на неї з певним роздратуванням.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, міс Марпл, – сухо промовив він. – Але ми не потребуємо вашої допомоги. До речі, як ви про все довідалися?

Він запитав те саме, що хотів запитати я.

– По телефону, – пояснила міс Марпл. – Вони там на комутаторі такі недбалі зі своїми хибними номерами, чи ж не правда? Ви звернулися спочатку до мене, подумавши, що я доктор Гейдок. Мій номер – три-п’ять.

– А, он воно що! – вигукнув я.

Міс Марпл завжди знаходить добре й розумне пояснення, чому вона перебуває в курсі всіх подій.

– А тому, – провадила вона, – я прийшла подивитися, чи не стану тут у пригоді.

– Дуже люб’язно з вашого боку, – знову сказав Мелчет, цього разу ще сухішим тоном. – Але тут уже нічого не можна вдіяти. Гейдок повіз його до лікарні.

– Справді, він повіз його до лікарні? О, яка полегкість! Я так рада це почути. Він буде там у цілковитій безпеці. Коли ви сказали «нічого не можна вдіяти», ви ж не мали на увазі, що він не одужає?

– Хто його зна, – сказав я.

Погляд міс Марпл ковзнув до коробки з-під пігулок.

– Він прийняв завелику дозу? – запитала вона.

Я думаю, Мелчет не став би їй нічого розповідати. Можливо, за інших обставин так само вчинив би і я. Але наше з міс Марпл обговорення справи було ще свіжим у моїй пам’яті і я змінив думку, хоч мушу визнати, її несподівана поява на сцені подій та її неприхована цікавість пробудили в мені почуття легкого роздратування.

– Погляньте ось на це, – сказав я й подав їй незакінчену записку Протеро.

Вона взяла її й прочитала, не виявивши найменшого подиву.

– Вона відповідає тим здогадам, які ви вже висловлювали, чи не так? – запитав я.

– Так, так, справді. Чи можу я запитати вас, містере Клемент, чому ви прийшли сюди сьогодні ввечері? Це питання трохи пантеличить мене. Я не сподівалася, що ви тут з’явитеся, ви й полковник Мелчет.

Я розповів їй про телефонний дзвінок і про те, що мені здалося, ніби впізнав голос Госа. Міс Марпл замислено кивнула головою.

– Дуже цікаво. Можна сказати, щасливий випадок привів вас сюди дуже вчасно.

– Дуже вчасно? – перепитав я з гіркотою у голосі.

Міс Марпл здавалася здивованою.

– Так, адже ви врятували життя містерові Госу.

– А ви не думаєте, – запитав я, – що було б ліпше, якби містер Гос не одужав? Ліпше для нього, ліпше для всіх. Ми тепер знаємо правду й…

Я замовк – міс Марпл кивала головою так енергійно, що я загубив нитку своєї розмови.

– Звичайно! – сказала вона. – Звичайно! Він хоче, щоб ви думали саме так! Щоб ви знали правду і щоб так, як воно є, було найкраще для всіх. Так, усе збігається: і лист, і надмірна доза, і стан розуму в бідолашного містера Госа, і його зізнання. Усе збігається – але все це неправда…

Ми витріщилися на неї.

– Ось чому я така рада, що містер Гос перебуває в безпеці, у лікарні, де ніхто не зможе його скривдити. Коли він одужає, то розповість вам правду.

– Правду?

– Так. Розповість, що він ніколи не доторкнувся й до волосини на голові полковника Протеро.

– Але ж телефонний дзвінок, – сказав я. – Записка й надмірна доза. Усе так ясно.

– Саме в цьому він і хоче вас переконати. О, він дуже кмітливий. Узяти листа й використати його в такий спосіб було надзвичайно розумним маневром.

– Кого ви маєте на увазі? – запитав я. – Коли кажете «він».

– Я маю на увазі вбивцю, – сказала міс Марпл.

І надзвичайно спокійним голосом додала:

– Я маю на увазі містера Лоренса Реддінґа…

Розділ тридцятий

Ми обидва розгублено витріщилися на неї. Я справді думаю: на мить або дві ми повірили в те, що вона схибнулася. Її звинувачення здавалося вкрай неправдоподібним.

Полковник Мелчет заговорив першим. Його голос звучав лагідно, з якоюсь жалісною поблажливістю:

– Те, що ви говорите, – абсурд, міс Марпл. З молодого Реддінґа знято всі підозри.

– Природно, – сказала міс Марпл. – Він подбав про це.

– Навпаки, – сухо заперечив полковник Мелчет. – Він зробив усе, щоб його звинуватили у вбивстві.

– Так, – погодилася міс Марпл. – У такий спосіб він одурив нас усіх, мене теж. Ви, либонь, пам’ятаєте, дорогий містере Клемент, що я геть розгубилася, коли почула, що містер Реддінґ зізнався у вбивстві. Мої думки цілком переплуталися, і я подумала: він невинний – хоч до тієї хвилини я була переконана, що він винний.

– То ви підозрювали саме Лоренса Реддінґа?

– Я знаю, у книжках пишуть, що підозрювати слід найменш імовірну особу. Але я ніколи не бачила, що це правило можна було застосувати в реальному житті. Надто часто буває, що правда відразу впадає у вічі. Хоч я завжди ставилася до місіс Протеро зі щирою приязню, я не могла не прийти до висновку, що вона цілком перебуває під нігтем у містера Реддінґа й зробить усе, що він їй накаже, а він, звичайно, не належить до тих молодих людей, які можуть мріяти про втечу з жінкою, що не має за душею жодного пенні. З цього погляду було необхідно усунути полковника Протеро – і він усунув його. Один із тих чарівних молодих людей, які не знають, що таке мораль.

Полковник Мелчет протягом певного часу форкав. Нарешті він перехопив слово:

– Цілковита нісенітниця – усе, що ви розповідаєте! Ми точно знаємо, що робив Реддінґ до шостої години п’ятдесят хвилин, а Гейдок авторитетно стверджує, що Протеро був застрелений раніше. Схоже, ви думаєте, що знаєте більше, аніж знає лікар. Чи, може, ви стверджуєте, що Гейдок умисне бреше – один Господь знає, чому?

– Я думаю, що свідчення доктора Гейдока абсолютно правдиве. Він дуже порядний чоловік. А річ у тому, що полковника Протеро застрелила місіс Протеро, а не містер Реддінґ.

Ми знову з подивом витріщилися на неї. Міс Марпл поправила свою мереживну хустку, відкинула назад пухнасту шаль, що накривала їй плечі, і почала читати нам лекцію повчальним тоном, цілком природним для старої панни, роблячи найдивовижніші твердження з найприроднішою у світі переконливістю:

– Досі я не вважала, що маю право висувати свої припущення. Свої власні думки – хай навіть дуже близькі до істини, до твердого знання – це не те саме, що докази. І якщо ти не маєш пояснення, яке відповідає всім фактам (як я вже говорила сьогодні ввечері дорогому містеру Клементу), ти не можеш надати йому справжньої переконливості. І моє власне пояснення не було повним – йому бракувало лише одного факту – але раптом, виходячи з кабінету містера Клемента, я побачила пальму у вазоні біля вікна – і все стало для мене очевидним як білий день!

– Вона збожеволіла, немає сумніву, що збожеволіла, – промурмотів до мене полковник Мелчет.

Але міс Марпл і далі дивилася на нас осяйним поглядом і провадила своїм лагідним голосом шляхетної старої леді:

– Мені було дуже прикро повірити в те, у що я повірила, – дуже прикро. Бо вони подобалися мені обоє. Але ви знаєте, що таке людська природа. А почну з того, що коли вони обоє так по-дурному зізналися, я відчула неймовірну полегкість. Отже, я помилилася. І я стала думати про інших людей, які могли мати мотив, щоб прибрати полковника Протеро зі своєї дороги.

– Семеро підозрюваних, – промурмотів я.

Вона усміхнулася до мене.

– Так, справді. Отой чоловік Арчер – вбивця малоймовірний, але хто знає, на що він спроможний у стані сп’яніння. І ваша служниця Мері. Вона гуляла з Арчером протягом тривалого часу, і вона дівчина з дивним темпераментом. Вона мала мотив і мала можливість – адже вона залишилася сама-одна в домі. Стара місіс Арчер без проблем могла взяти пістолет із будинку містера Реддінґа для обох. І не слід було забувати також про Летицію, яка хотіла мати свободу й гроші, щоб жити так, як їй хотілося жити. Я знала чимало випадків, коли найгарніші й неземні дівчата не мали найменшого уявлення про мораль, хоч, звичайно, джентльмени ніколи не хочуть вірити в існування таких дівчат.

Я здригнувся.

– А потім була ще тенісна ракетка, – провадила міс Марпл.

– Тенісна ракетка?

– Атож, та сама, яку служниця місіс Прайс Рідлі побачила на траві біля хвіртки церковного дому. Це, схоже, було доказом того, що містер Денніс повернувся з тенісної гри раніше, аніж він стверджував. Хлопці, яким виповнилося шістнадцять років, дуже вразливі й так легко втрачають рівновагу. Хоч би яким був його мотив, – на користь Летиції чи на вашу користь, – нехтувати таку можливість не варто було. А потім, звичайно, не можна було обминути увагою бідолашного містера Госа й вас – не обох відразу, а окремо, як мають звичай казати адвокати.

– Мене? – здивовано вигукнув я.

– Атож, вас. Я не прошу пробачення, – і, власне, я ніколи серйозно вас не підозрювала, – але було питання про ті суми грошей, які пропали. Або ви, або містер Гос мали бути в цьому винні, і місіс Прайс Рідлі ходила повсюди, натякаючи, що провину треба скласти на вас, бо ж саме ви так енергійно заперечували проти будь-якого розслідування цієї справи. Сама я, звичайно, завжди була переконана в тому, що винен містер Гос. Він так нагадував мені того нещасливого органіста, про якого я вже казала. Але все одно абсолютної переконаності тут не могло бути…

– Бо людська природа є такою, яка вона є, – похмуро зауважив я.

– Саме так. А крім того, звичайно, не слід було забувати про любу Ґрізельду.

– Але місіс Клемент ніяк не могла бути причетна до справи, – урвав її Мелчет. – Вона повернулася додому поїздом, що приходить о шостій п’ятдесят.

– Це так вона сказала, – заперечила міс Марпл. – Ніколи не слід вірити тому, що кажуть люди. Поїзд о шостій п’ятдесят того вечора запізнився на півгодини. Але я на власні очі бачила, як о сьомій п’ятнадцять вона пішла в напрямку Старої Садиби. Отже, було очевидно, що вона приїхала поїздом, який приходить раніше. І справді її там бачили. Та, можливо, вам це відомо?

І вона запитливо подивилася на мене.

Магнетична сила її погляду примусила мене дістати останнього анонімного листа, того, якого я розкрив зовсім недавно. У ньому детально описувалося, що Ґрізельду бачили, як вона виходить із котеджу Лоренса Реддінґа через задні скляні двері о шостій двадцять у той фатальний день.

Я нічого не сказав ані тоді, ані будь-коли про жахливу підозру, яка на кілька хвилин опанувала мій мозок. Я бачив її наче в кошмарному сні: Протеро довідується про колишні близькі взаємини між Лоренсом і Ґрізельдою, він вирішує ознайомити з цими фактами мене, і Ґрізельда в розпачі викрадає пістолет, щоб змусити Протеро замовкнути. Як я вже сказав, то був тільки кошмар, але на кілька довгих хвилин він затягнув мене в моторошну ілюзію реальності.

Я не знаю, чи міс Марпл здогадалася про те, що зі мною діялося. Дуже ймовірно, що здогадалася. Від неї неможливо приховати нічого.

Вона повернула мені анонімного листа, легенько кивнувши головою.

– Про це базікали в усьому селі, – сказала вона. – І воно справді вселяло підозру, хіба ні? А надто після того, як місіс Арчер заприсягнулася на попередньому розслідуванні, що пістолет був іще в котеджі, коли в середині дня вона пішла додому.

Міс Марпл помовчала хвилину, потім продовжила:

– Але я відійшла надто далеко від головної теми. Насамперед я хочу – і вважаю це за свій обов’язок – ознайомити вас із моїм поясненням таємниці, яку ви намагаєтеся розгадати. Якщо ви мені не повірите, то я втішатиму себе тим, що зробила все від мене залежне. І без того моє бажання говорити лише після того, як у мене зникнуть останні сумніви, мало не коштувало життя бідолашному містерові Госу.

Вона зробила паузу, а коли знову заговорила, то її голос зазвучав зовсім інакше: він уже не був вибачливим, а набагато рішучішим.

– Ось яким є моє пояснення фактів. У четвер пополудні злочин був уже ретельно спланований до найдрібніших деталей. Лоренс Реддінґ спочатку зайшов до вікарія, знаючи, що його нема вдома. Він приніс із собою пістолет, який заховав у вазоні, що стояв на підставці біля вікна. Коли прийшов вікарій, Лоренс пояснив свою присутність тим, що захотів повідомити його про своє рішення поїхати геть. О п’ятій тридцять Лоренс Реддінґ зателефонував із будиночку воротаря, що біля північних воріт Старої Садиби, вікарію, розмовляючи жіночим голосом (ви повинні пам’ятати, який він добрий актор-аматор).

Місіс Протеро та її чоловік щойно виїхали в село. І – дуже дивна річ, але чомусь ніхто на це не звернув уваги – місіс Протеро не взяла із собою сумочку. Якщо дивитися правді у вічі, то це дуже незвичний для жінки вчинок. Десь трохи раніше, ніж двадцять хвилин на сьому, вона проминає мій сад, зупиняється й розмовляє зі мною, аби надати мені всі можливості помітити, що в неї немає зброї і що вона перебуває у своєму звичайному, цілком нормальному стані. Вони розуміли, що я та особа, яка все помічає. Вона завертає за ріг будинку, де я не могла її бачити, і підходить до скляних дверей кабінету. Бідолашний полковник сидить за письмовим столом і пише своє послання вам. Він глухий, як нам усім відомо. Вона бере пістолет із вазона, де він чекав на неї, підходить ззаду до полковника й стріляє йому в голову, потім кидає пістолет, миттю вислизає з кабінету й перетинає сад, увійшовши до сарайчика-майстерні. Будь-хто буде готовий заприсягнутися, що на вбивство в неї не стало б часу!

– Але ж постріл? – заперечив полковник. – Хіба ви чули постріл?

– Наскільки мені відомо, існує винахід, що називається глушник Максима. Про це я вичитала в детективних романах. Думаю, чхання, яке почула служниця Клара, і було тим самим пострілом. Але це не має значення. Місіс Протеро зустрічається біля сарайчика-майстерні з містером Реддінґом. Вони заходять туди разом, але позаяк людська природа є такою, якою вона є, то, боюся, вони розуміють, що я не покину сад, поки вони не вийдуть звідти.

Мені ніколи міс Марпл не подобалася більше, аніж у ту хвилину, коли вона з такою іронією розкритикувала себе за свої власні слабкості.

– Коли вони виходять із сарайчика, то їхня поведінка весела й природна. І тут, мушу сказати, вони припустилися помилки. Бо якщо вони й справді попрощалися одне з одним, як вони намагалися вдавати, то в них був би зовсім інший вигляд. Але, як розумієте, то був їхній слабкий пункт. Вони просто не наважувалися здаватися стривоженими абощо. Протягом наступних десяти хвилин вони докладали всіх зусиль, аби створити собі те, що ми називаємо алібі, я так думаю. Потім містер Реддінґ пішов до церковного дому й залишався там, доки йому хотілося. Він, певно, побачив вас на стежці здалеку й міг точно розрахувати час своєї появи. Він підібрав пістолет і глушник, залишив підробного листа з датою, проставленою чорнилом іншого кольору і явно іншим почерком. Коли підробку викриють, то її витлумачать як незграбну спробу кинути тінь на Анну Протеро.

Та коли він залишає підробного листа, то знаходить той, який і справді написав полковник Протеро, – це стало для нього несподіванкою. А що він є надзвичайно розумним молодим чоловіком, то він розуміє, що цей лист може йому згодитися, і забирає його із собою. Він переводить стрілки годинника на той час, що зазначений на листі, знаючи, що вони завжди переведені на чверть години вперед. Намір той самий – кинути підозру на Анну Протеро. Після чого він вибігає з дому, наштовхнувшись на вас поза хвірткою і граючи роль чоловіка, що майже схибнувся з розуму. Я вже сказала, що він хлопець надзвичайно розумний. Що має робити злочинець, який щойно вбив людину? Намагатися поводитись якомога природніше, звичайно. Отже, містер Лоренс поводитиметься зовсім інакше. Він викидає глушник, але забирає пістолет і йде до поліційного відділка, де незграбно й по-дурному звинувачує себе в убивстві, і ми всі потрапляємо йому на гачок.

Щось заворожувало в тому, як міс Марпл розповідала про злочин. Вона говорила з такою переконаністю, що ми обидва відчували: убивство було скоєне саме так і не інакше.

– А як щодо пострілу, який пролунав у лісі? – запитав я. – Це був один із тих збігів, про які ви згадували сьогодні раніше, у розмові зі мною?

– Ой ні, ой ні, – енергійно похитала головою міс Марпл. – То не був збіг – далеко від того. Було вкрай необхідно, щоб той постріл почули – інакше місіс Протеро могла б і далі залишатися під підозрою. Як містерові Реддінґу пощастило організувати його, я не зовсім собі уявляю. Але я знаю, що пікринова кислота вибухає, коли на неї падає щось важке, а ви, либонь, пам’ятаєте, любий вікарію, як зустріли містера Реддінґа з великим каменем у руках саме в тій частині лісу, де згодом підібрали кристал. Джентльмени вміють вигадувати такі хитромудрі пристрої – підвішують камінь над кристалами, а потім підводять до нього бікфордів шнур – чи як він там називається? Такий шнур, який тлітиме хвилин двадцять, поки догорить до кінця, – і тоді вибух пролунає десь близько шостої тридцять, коли він і місіс Протеро уже вийдуть із сарайчика й будуть у всіх на виду. Надзвичайно надійне й безпечне пристосування, бо потім на тому місці залишиться лише один великий камінь! Але навіть його він намагався прибрати з того місця – коли ви на нього натрапили.

– Схоже, ви маєте цілковиту рацію! – вигукнув я, пригадавши, як стрепенувся від подиву Реддінґ, коли побачив мене в той день.

Тоді його подив здався мені цілком природним, але тепер…

Міс Марпл, здавалося, прочитала мої думки, бо кивнула головою з виразом цілковитого розуміння.

– Так, – сказала вона, – для нього то була прикра несподіванка, коли він вас зустрів у той день і в тому місці. Але він дуже добре викрутився з тієї прикрої ситуації, удавши, ніби вирішив принести камінь для мого японського саду на скелях. Але, – міс Марпл несподівано заговорила з іронічною переконаністю, – той камінь зовсім не був придатний для мого саду на скелях. І це відразу навело мене на слід!

Протягом усього цього часу полковник Мелчет сидів, як людина, що перебуває в трансі. Але тепер він виявив ознаки життя. Він форкнув раз або двічі, прочистив ніс із розгубленим виразом і сказав:

– Ну, я вам скажу… Це, знаєте…

Крім цих розгублених слів, він ніяк не виявив себе. Я думаю, як і я, він був розчавлений логічною переконливістю висновків міс Марпл. Але він досі не погоджувався визнати їх.

Натомість він простяг руку, схопив пожмаканого листа й гарикнув:

– Дуже добре, дуже добре! Але що ви тоді скажете про цього чоловіка, Госа?! Адже він зателефонував і в усьому зізнався!

– Так, і це було втручанням Провидіння. Безпосередній вплив проповіді вікарія. Ви знаєте, дорогий містере Клемент, ви сьогодні виголосили надзвичайну проповідь. Вона, певно, справила глибоке враження на містера Госа. Він, певно, не зміг далі приховувати свою провину й відчув, що мусить зізнатися та покаятися – щодо незаконного привласнення ним церковних пожертвувань.

– Що ви сказали?

– Атож, це було справжнім втручанням Провидіння, яке врятувало йому життя. (Бо, сподіваюся, воно справді врятоване. Доктор Гейдок – такий розумний чоловік!) Я розумію, що містер Реддінґ зберіг цього листа (справа була ризикована, але він, певно, заховав його в надійному місці), і чекав, поки не знайде чоловіка, якого це стосується. Незабаром він переконався, що це містер Гос. Наскільки мені відомо, він прийшов сюди з містером Госом учора ввечері й був із ним протягом тривалого часу. Я підозрюю, він замінив власною пігулкою одну з пігулок містера Госа, а листа вкинув до кишені його халата. Бідолашний молодик мав проковтнути пігулку, ні про що не підозрюючи, а після смерті його речі будуть переглянуті, того листа знайдуть і кожен подумає, що він убив полковника Протеро й наклав на себе руки в нападі каяття. Я думаю, містер Гос, певно, знайшов цього листа ввечері, після того як проковтнув фатальну пігулку, і в його хворобливому стані йому привиділося щось надприродне, та ще й після проповіді вікарія, і це штовхнуло його на те, щоб у всьому зізнатися.

– Слово честі, – сказав полковник Мелчет. – Слово честі, я чую щось неймовірне! Я не вірю жодному вашому слову.

Він ніколи не робив твердження, яке здавалося б менш переконливим. Певно, таким воно здалося і йому самому, бо він продовжив:

– А як ви пояснюєте інший телефонний дзвінок – той, що пролунав із котеджу містера Реддінґа до місіс Прайс Рідлі?

– Ага! – сказала міс Марпл. – Це якраз те, що я називаю випадковим збігом. Той дзвінок підлаштувала наша люба Ґрізельда, і, певно, містер Денніс долучився до нього, я думаю. Вони знали, які чутки розпускає місіс Прайс Рідлі про вікарія, і вирішили (можливо, трохи по-дитячому), що такий дзвінок примусить її прикусити язик. А збіг полягає в тому факті, що їхній дзвінок пролунав у той самий час, як і фальшивий постріл у лісі. Це наштовхнуло нас на думку, що той дзвінок і постріл якось пов’язані між собою.

Я несподівано пригадав, як кожен, хто згадував про той постріл, говорив, що він чимось відрізнявся від звичайного пострілу. Але ніхто не міг до пуття пояснити, у чому ж була різниця між тим пострілом і пострілом звичайним.

Полковник Мелчет прочистив горло.

– Ваша версія досить імовірна, міс Марпл, – сказав він. – Але дозвольте мені вказати на те, що ви не назвали жодного бодай слабенького доказу.

– Я знаю, – сказала міс Марпл. – Але ви вірите, що я кажу правду, чи не так?

Запала мовчанка, потім полковник сказав з очевидною нехіттю:

– Так, я вірю. Хай воно все западеться, але події справді могли розвиватися тільки так. Але ви не маєте жодного атома доказів.

Міс Марпл кахикнула.

– Тому я подумала, що за таких обставин…

– Так?

– Доцільно буде наставити невеличку пастку.

Розділ тридцять перший

Полковник Мелчет і я прикипіли до неї поглядом.

– Пастку? Яку саме пастку?

Міс Марпл трохи завагалася, та було очевидно, що вона має ретельно обміркований план.

– Думаю, містерові Реддінґу треба зателефонувати й остерегти його.

Полковник Мелчет усміхнувся.

– «Вас розкрито! Втікайте!» Це давній трюк, міс Марпл. Іноді він спрацьовує. Але я думаю, наш містер Реддінґ надто хитрий птах, щоб спійматися в такі сильця.

– Тут треба вигадати щось особливе, я розумію, – сказала міс Марпл. – Я хочу запропонувати, – звичайно, це тільки моя пропозиція, – що застереження має пролунати від людини, відомої своїми неординарними поглядами на такі речі. Балачки доктора Гейдока могли наштовхнути декого на думку, що він може дивитися на таку річ, як убивство, під зовсім іншим кутом зору. Якби він лише натякнув, що хтось – місіс Седлер або котресь із її дітей – бачив, як він підмінив пігулку, то, звичайно, якщо містер Реддінґ чоловік невинний, то не зверне ніякої уваги на це застереження, але якщо навпаки… У такому разі він справді зможе вчинити якусь дурницю.

– І віддати себе в наші руки. Це можливо. Дуже винахідливо, міс Марпл. Але чи погодиться на це Гейдок? Ви ж самі сказали, що його погляди…

Міс Марпл жваво урвала його:

– Але ж це тільки теорія! А теорія завжди кардинально відрізняється від практики, чи не так? Але ось він прийшов, і ми можемо запитати його.

Гейдок, схоже, дуже здивувався, побачивши міс Марпл у нашому товаристві. Він здавався стомленим і змученим.

– Його життя трималося на волосинці, – сказав він. – На тоненькій волосинці. Але він виживе. Обов’язок лікаря – врятувати свого пацієнта, і я врятую його, але я радів би не менше, якби мені не вдалося повернути його до життя.

– Ви можете змінити свою думку, коли почуєте те, що ми маємо вам повідомити.

І полковник Мелчет коротко й лаконічно розповів лікарю про ту версію злочину, яку виклала їм міс Марпл, закінчивши її останньою пропозицією.

І тоді ми здобули привілей на власні очі побачити, що мала на увазі міс Марпл, коли говорила про різницю між теорією й практикою.

Погляди Гейдока, здавалося, відбули раптове й повне перетворення. Я подумав, що він би залюбки побачив голову Лоренса Реддінґа на великому тарелі. Я думаю, не смерть полковника Протеро так його розлютила, а замах на життя бідолашного Госа.

– Клятий мерзотник! – сказав Гейдок. – Негідник і сучий син! Намагатися вбити сердегу Госа! Адже він має матір і сестру на своєму утриманні. Тавро матері та сестри вбивці прилипло б до них до кінця їхнього життя, і подумайте тільки, як би вони страждали! Яка нечувана й боягузлива підлість!

Хочете бачити первісну невтримну лють – розбудіть її в серці переконаного гуманіста.

– Якщо ви розповіли мені правду, – сказав він, – то можете розраховувати на мене. Такий чоловік не має права жити на світі. Зазіхнути на життя такого безпорадного хлопця, як Гос!

Кульгавий собака будь-якої породи може розраховувати на співчуття Гейдока.

Він жваво обговорював подробиці свого втручання в хід подій із Мелчетом, коли міс Марпл підвелася на ноги, і я наполіг провести її додому.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, містере Клемент, – сказала міс Марпл, коли ми йшли по безлюдній вулиці. – Святий Боже, вже минула дванадцята година! Я сподіваюся, Реймонд вклався спати, не чекаючи, коли я прийду.

– Він мав би провести вас, – сказав я.

– Я не сказала йому, що йду з дому.

Я несподівано посміхнувся, коли пригадав тонкий психологічний аналіз злочину в устах Реймонда Веста.

– Якщо ваша версія виявиться правдивою, у чому я не сумніваюся ані на хвилину, – сказав я, – то ви обіграєте свого небожа на багато очок.

Міс Марпл також посміхнулася – то була поблажлива посмішка.

– Я пригадую слова своєї бабусі Фанні. Мені було тоді шістнадцять років, і її прислів’я здалося мені геть недоречним.

– Які ж то були слова? – запитав я.

– Вона не раз повторювала: «Молоді вважають старих дурними, але старі знають, що молоді люди – безмозкі йолопи!»

Розділ тридцять другий

Мені залишилося розповісти небагато. План міс Марпл мав цілковитий успіх. Лоренс Реддінґ не був невинним чоловіком, і натяк про те, що існує свідок того, як він замінив пігулку, справді примусив його «вчинити дурницю». Нечиста совість не дає спокою.

Звичайно, він опинився в досить непевному становищі. Думаю, першим його поривом було покинути все й утікати світ за очі. Але він не міг покинути свою співучасницю. Не міг утекти, не обмінявшись із нею жодним словом, і не міг чекати до ранку. Тому він прийшов до Старої Садиби вночі, а двоє з найнадійніших офіцерів полковника Мелчета супроводжували його. Він кинув жменю гравію у вікно Анни Протеро, розбудив її й напруженим пошептом викликав її з дому поговорити з ним. Безперечно, що надворі вони почувалися в більшій безпеці – адже Летиція могла прокинутися. Але завдяки цьому двоє поліційних офіцерів дістали можливість повністю підслухати їхню розмову. Жодного сумніву щодо їхньої причетності до вбивства не залишилося. Міс Марпл мала рацію у всьому до найменших подробиць.

Суд над Лоренсом Реддінґом та Анною Протеро широко висвітлювався в пресі. Я не стану заглиблюватися в його хід. Згадаю тільки про те, що найбільша слава дісталася інспекторові Слеку, чиї старанність і розум допомогли віддати злочинців у руки правосуддя. Природно, нічого не було сказано по участь міс Марпл у розслідуванні. Вона сама вжахнулася б, якби її ім’я було назване.

Летиція прийшла навідати мене напередодні суду. Вона пропливла крізь скляні двері мого кабінету, як і зазвичай, схожа на безтілесну тінь. Вона сказала мені, що завжди була переконана в тому, що її мачуха винна. Пошуки жовтого беретика були приводом для того, щоб ретельно оглянути кабінет. Вона сподівалася, хоч і не дуже вірила в те, що їй пощастить, знайти якісь докази, не помічені поліцією.

– Ви ж розумієте, – сказала вона своїм замріяним голосом, – вони не відчували до неї такої ненависті, як я. А ненависть допомагає в розслідуванні злочину.

Не домігшись успіху у своїх пошуках, вона умисне кинула сережку Анни під письмовий стіл.

– Позаяк я знала, що полковника вбила вона, то яка була різниця? Будь-який спосіб годився, щоб притягти її до відповідальності.

Я легенько зітхнув. Існують речі, яких Летиція ніколи не зрозуміє. Вона, можна сказати, хворіє на моральний дальтонізм: не може відрізнити колір добра від кольору зла.

– Які ваші плани на майбутнє, Летиціє? – запитав я.

– Коли все це закінчиться, я поїду за кордон. – Вона завагалася, а тоді продовжила: – Я поїду за кордон зі своєю матір’ю.

Я здивовано подивився на неї.

Вона кивнула головою.

– А ви досі не здогадалися? Місіс Лестрандж – моя мати. Вона… вона помирає, ви, певно, знаєте. Вона хотіла побачитися зі мною, а тому приїхала сюди під вигаданим прізвищем. Доктор Гейдок їй допоміг. Він дуже давній її друг – колись він був у неї закоханий, про це неважко здогадатися. У якомусь розумінні він її досі не розлюбив. Вона дуже приваблива навіть тепер. Хай там як, а доктор Гейдок зробив усе можливе, щоб допомогти їй. Вона приїхала сюди не під власним прізвищем, щоб уберегтися від балачок і пліток, які так полюбляють наші люди. Вона прийшла побачитися з батьком того вечора і сказала йому, що помирає й дуже хоче побачитися зі мною. Проте батько повівся, як звір. Він сказав, що вона втратила право домагатися зі мною зустрічі і, мовляв, я думаю, ніби вона мертва, – так, ніби я коли-небудь у це вірила. Такі чоловіки, як мій батько, ніколи не бачать нічого далі від свого носа.

Але моя мати не належить до тих жінок, які легко поступаються. Вона лише з почуття пристойності вирішила спершу поговорити з моїм батьком, та коли він так брутально відмовив їй, надіслала мені цидулку, і я покинула грати в теніс раніше й зустріла її в кінці стежки о шостій п’ятнадцять. Та наша зустріч була дуже короткою й ми лише домовилися, коли зустрінемося потім. Ми розлучилися о пів на сьому. Потім я була нажахана тим, що її можуть запідозрити у вбивстві батька. Зрештою вона мала підстави бути невдоволеною ним. Тому я пошматувала ножем її давній портрет на горищі. Я боялася, що поліція почне там нишпорити, знайде той портрет і впізнає її. Доктор Гейдок теж був наляканий. Мені здавалося, він іноді думав, що це справді зробила вона. Моя мати – особа відчайдушна. Вона ніколи не думає про наслідки своїх дій.

Вона зробила паузу.

– Це дивне відчуття. Вона і я належимо одна одній. Ми з батьком ніколи не належали одне одному. Але мати – хай там як, а я поїду з нею за кордон. Я буду з нею… до кінця.

Вона підвелася на ноги, і я взяв її руку у свої.

– Нехай Бог благословить вас обох, – сказав я. – Сподіваюся, що одного дня до вас прийде велике щастя, Летиціє.

– Хоч би вже скоріш, – сказала вона, намагаючись засміятися. – Досі воно мене не балувало. Та, власне, це не має такого вже великого значення. Прощайте, містере Клемент. Ви ставилися до мене надзвичайно добре – ви й Ґрізельда.

Ґрізельда!

Я мусив розповісти їй, як жахливо подіяв на мене анонімний лист, і вона спочатку засміялася, а тоді врочисто прочитала мені цілу лекцію.

– До того ж, – повідомила вона, – я хочу стати в майбутньому жінкою вельми тверезою й богобоязкою – такою, якими були отці-пілігрими11.

Я не міг уявити собі Ґрізельду в ролі отця-пілігрима.

Вона провадила:

– Ти розумієш, Лене, у моє життя скоро увійде щось нове, і я стану набагато врівноваженішою, ніж була. У твоє життя воно теж увійде, але у твоєму випадку воно має омолодити тебе – принаймні я на це сподіваюся. Ти вже не називатимеш мене так часто любою дитиною, коли ми заведемо справжню дитину, яка належатиме нам обом. І я постановила собі, Лене, що відтепер я стану справжньою «дружиною і матір’ю» (як про це говориться в книжках). Я мушу також стати доброю домогосподаркою. Я купила дві книжки про домашнє господарство й одну про материнську любов, і якщо це не перетворить мене на ідеальну дружину, то я вже не знаю, що може на мене вплинути. Усі ці три книжки надзвичайно кумедні, хоч і неумисне, я знаю. А надто та, у якій говориться про виховання дітей.

– А ти не купила книжки, що навчає, як треба ставитися до чоловіка, чи, може, усе-таки купила? – запитав я з певним страхом у голосі й пригорнув її до себе.

– Така книжка мені не потрібна, – сказала Ґрізельда. – Я дуже добра дружина. Я ніжно тебе кохаю. Чого тобі треба більше?

– Нічого, – сказав я.

– А ти не міг би сказати бодай один раз, що шалено мене кохаєш?

– Ґрізельдо, – сказав я, – я тебе обожнюю! Я поклоняюся тобі! Я закоханий у тебе дико, безнадійно й зовсім не по-церковному!

У моєї дружини вихопилося глибоке й задоволене зітхання.

Потім раптом вона рвучко відсахнулася від мене.

– Тривога! Сюди йде міс Марпл! Не дай їй нічого запідозрити, гаразд? Я не хочу, щоб мені повсюди підсовували під спину подушки й рекомендували високо підіймати ноги. Скажи їй, що я пішла грати в гольф. Це зіб’є її зі сліду й буде правдою, бо я забула там свій жовтий пуловер, а він мені потрібен.

Міс Марпл підійшла до скляних дверей, зупинилася з вибачливим виразом і запитала, чи вдома Ґрізельда.

– Ґрізельда пішла грати в гольф, – сказав я.

В очах міс Марпл з’явився вираз тривоги.

– Але ж це вкрай необачно – в її стані!

І сказавши це, вона густо почервоніла в милій, старомодній манері, характерній для старих панн.

Щоб подолати миттєве збентеження, ми поквапно заговорили про справу Протеро й про «доктора Стоуна», що виявився відомим злодієм і шахраєм, якого знали під кількома кличками. До речі, міс Крем звільнили від звинувачень у будь-якій співучасті. Після тривалих відмагань вона визнала, що віднесла валізу в ліс, але зробила це тільки тому, що повірила доктору Стоунові, який запевнив її, що боїться суперництва з боку інших археологів, які не зупиняться й перед крадіжкою ради того, щоб дискредитувати його теорію. Дівчина, схоже, проковтнула цю малоправдоподібну історію. Вона тепер, якщо вірити сільським чуткам, шукає собі надійнішого старого парубка, який потребував би секретарку.

Під час нашої розмови я дуже дивувався, звідки міс Марпл довідалася про нашу останню таємницю. Але незабаром у своїй обережній манері міс Марпл допомогла мені це зрозуміти.

– Я сподіваюся, люба Ґрізельда належно подбає про своє здоров’я, – промурмотіла вона й після пристойної паузи повідомила: – Я вчора була в книгарні в Мач Бенгемі…

Бідолашна Ґрізельда: книжка про материнську любов викрила її з головою!

– Я оце подумав, міс Марпл, – несподівано сказав я. – Якби ви вчинили злочин, чи хтось коли-небудь зумів би його розкрити?

– Що за жахлива думка! – обурилася міс Марпл. – Сподіваюся, я ніколи не піду на такий смертний гріх!

– Але ж людська природа є такою, якою вона є, – промурмотів я.

Міс Марпл оцінила мій жарт і відповіла на нього мелодійним сміхом старої панни.

– А ви вмієте пожартувати, містере Клемент. – Вона підвелася. – Але не слід дивуватися, що ви перебуваєте в доброму гуморі.

Вона на мить зупинилася біля засклених дверей.

– Передайте моє ніжне вітання любій Ґрізельді й скажіть, що я вмію берегти таємниці.

Справді, міс Марпл – пречудова жінка…