Андрій Кокотюха

Зоопарк,

або

Діти до 16

Усе почалося після того, як нас трьох вигнали з уроку.

Або навіть раніше — коли товста біологиня завагітніла.

Або ще раніше — коли Вову Рудика зробили старостою класу.

Або після того, як Вітя Стародуб попався на крадіжці і йому дали останній шанс, випустивши на випробувальний термін.

Або взагалі все почалося відтоді, як Стародуб лишився на другий рік і опинився в одному класі з Рудиком.

З того часу минуло страшно сказати — двадцять років. Учора мені стукнуло тридцять п’ять, і зараз я лежу на дивані, скрутившись літерою «зю», бо день народження — раз на рік, а бодун при цьому ніхто не відміняв. На роботу я не спішу. В принципі вона в мене є, але народ добрий І все розуміє — мужики підміняють мене сьогодні на базарі. Тому головне завдання для мене на сьогоднішній день — не похмелятися. Чи похмелитися грамотно, без ексцесів.

За вікном — сьома ранку, листопад і дощ, який, мабуть, скоро пройде. Ранкові дощі скоро минають. Та поки він шумить, можна зосередитися на шелестінні крапель і подумати про щось, аби викинути з голови дурні думки про продовження бенкету чи різні способи самогубства — нормальна реакція організму на алкогольне отруєння.

…Я й раніше згадував ті травневі дні вісімдесят п'ятого. Школа далі не світила, у перспективі — лише ПТУ.[1] Як тринділи тоді по радіо — перші кроки в доросле життя. Що таке доросле життя і чим воно відрізняється від недорослого, я не розумію досі. Поки перша жінка жила зі мною, я намагався пояснити це синкові, коли він запитав: «Па, а коли я буду до'ослий?» Здається, тоді ми вперше серйозно погавкалися з жінкою. Я почав щось грузити малому стосовно того, що доросла людина — це така, яка багато вміє, багато знає, може сама вирішувати різні питання і дбати про свою сім'ю. Жінка почула це і завела: «Бач, синок, значить, батько твій ще не дорослий. Правда, уже й не дитина наче!»

Діставала, значить, десь років з півтора, коли нарешті сама нарвалася. Ти, каже, навіть по морді жінці дати не можеш… Ну, я не витримав, дав… Тепер до мене ото Людка прийде, і мені з головою хватає. З головою… Я натягую ковдру на голову. Так краще думається.

Уже не вперше я ловлю себе на згадках того, яким я був у чотирнадцять років. І це не просто згадки, а один і той самий спогад: як ми втекли з дому, як ночували в гаражі, як нас побили менти і врятувала проститутка, як… Словом, багато чого трапилося з нами тоді за досить короткий час. І хоча далі по життю особисто я потрапляв у ситуації, перед якими та давня дитяча пригода виглядала справді дитячою і зовсім не пригодою, тепер, коли я скрутився під ковдрою в своїй однокімнатній квартирі на дев'ятому поверсі та страждаю з перепою, до мене дійшло: тоді, двадцять років тому, для кожного з нас це все було вперше.

Думаю, саме тоді для мене почалося це саме довбане доросле життя. Тоді, а не в ніжинському ПТУ № 11.

Тому й запам’яталося.

Перший раз випиваєш горілку, тебе вивертає, ти блюєш і кашляєш, тобі соромно й неприємно — але згадується саме це, відчуття сорому і гордості за свій «дорослий» стан водночас. Перший раз із жінкою звичайно нічого не виходить — але твоя ганьба лишається чомусь не найгіршим твоїм спогадом. Як і обличчя першої жінки. Нехай сама вона — далеко не королева краси.

Мабуть, тридцять п'ять років — це такий вік, коли хочеться нехай подумки повернутися назад і подумати: а все могло бути не так…

А що було б, якби…

І чому я зараз лежу ось так на дивані, а не…

Коротше, ось такі, по типу філософські, думки стукають у важку голову. Перевертаюся на живіт, заплющую очі. Мені — чотирнадцять, довкола — травень одна тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятого року, ще тиждень лишився до закінчення навчального року, і дев'ятий клас нашому Зоопарку однозначно не світить. Ми не дуже переживаємо з цього приводу. Нас зовсім не цікавить, що буде далі. Бо ми це знаємо: бурса, завод, армія, знову завод, і нехай там хоч десять перебудов: безробітних і безквартирних у Радянському Союзі не буває.

Майбутнє відоме, а кожен день якось сам проживеться.

ХТО Є ХТО

Не сказав би, що дуже люблю дивитися кіно. Хіба комедії, де можна поржати. Але найбільше я не люблю наші фільми про школу. Зараз їх менше, а тоді просто атас. Нас навіть гуртом вчителі у кіно водили, аби потім на якомусь уроці обговорити, що ми там побачили і як себе поводили герої. Школярі і прєподи, яких грають актори.

Там показують такі дружні класи, де староста розумний, його всі поважають, ходять усією бандою в гості до старенької вчительки, причому — прямо в шкільній формі і з портфелями. А ще всі кіношні школярі люблять суботники, збирати макулатуру, цитувати Пушкіна («Я вас любіл, бо я дебіл!»),[2] перевиховувати єдиного серед них, чистеньких, хулігана, брати шефство над двієчником. Причому двієчник сам хоче, аби якась дівка у фартушку і з бантиками взяла над ним шефство і підтягувала його математику. У неї, зарази, колінця кругленькі з-під форменого платтячка видно, а він із нею теорему Піфагора херачить.

Не знаю. Може десь такі класи справді й були. Але точно не в ніжинських школах. Поставити відмінника чи відмінницю старостою класу в школі робітничого району, куди ходить типу вчитися вся районна шпана? Не надо нас дурить.

Хоча до шостого класу старостою в нас була Нінка Лагода, у неї «п'ять»[3] стояло навіть зі співу, хоча співала таким рипучим голосом — вуха скручувалися трубочкою. Казали, в неї голосу нема, зате слух є. Ходила в музичну школу, на скрипці дрочилася. Чи восьме березня, чи день учителя, чи різні там комісії з області — Нінка Лагода в актовому залі на постої щось пілікала. Нас усіх завжди заганяли, мусили слухати і руками плескати.

Ще вона любила перед класом виступати. Тоді всі піонерами були, так вона на різних ленінських уроках всяку хрінь грузила про те, що піонери — молодша зміна комсомолу, юні ленінці, а Макогон, Литовченко і Тихий постійно гублять свої піонерські значки і взагалі своєю поведінкою ганьблять. Я ненавидів Нінку Лагоду, актовий зал, скрипки, барабани, ноти йобані-смішні.

Ми взагалі все ганьбили, хоча нічого аж такого ганебного не робили. Ми — це Юрко Литовченко, Ігор Тихий і я, Саня Макогон. Ну, про нас трошки пізніше.

Батько Нінки Лагоди був військовим і його перевели з Ніжина кудись у Білорусію. Саме тоді наша класна керівничка на пенсію вийшла, і нам поставили замість неї Чекіста.[4] Таку кликуху вчитель математики заробив через те, що постійно ходив у довгому шкіряному плащі, купленому в Монголії.[5] Після інституту він викладав монголам математику, заробив копійку і повернувся додому.

До нашої школи його перевели після скандалу. Про це, ясно, офіційно ніде не говорилося, але ми й без того знали: Чекіст побив одного пацана-семикласника. От за що він пацана побив, не знаю. Досить і самого цього факту. Я навіть бачив цього пацана, якось Литовченко пальцем показав на базарі. Звичайний чувак, маленький, непоказний, поскубаний якийсь… Чекістом поскубаний чи по життю, хрін його зна. Тільки такого хороша людина бити не буде, пожаліє.

Коротше, ми Чекіста боялися, чесно вам скажу. Він це, думаю, розумів. Тому коли треба було думати про нового старосту класу, наш класний вирішив це питання дуже просто. Залишив усіх після уроків, видав коротку промову вже не згадаю, на яку тему, і запропонував кандидатуру Вови Рудика.

Хто «проти»? Дуже цікаве запитання. Хотів би я подивитися на того, хто підніме руку проти Рудика, тим більш коли сам Рудик сидить і дивиться на всіх. Звісно, усі двадцять сім чоловік проголосували «за». Нас у класі взагалі двадцять дев'ять душ, але Рудик сам за себе руку тягнути не буде, а Тихий тоді грипом хворів.

Я вам зараз один факт про Рудика розкажу. Хто пригадує, хто ні — класі в четвертому чи п'ятому модно було робити в загальних зошитах персональні анкети і давати всім заповнювати. Дівки особливо цим страждали. Значить, так це виглядало: товстий зошит у клітинку, на обкладинці — квітка, портрет Пугачової чи їбало Деміса Русоса. Далі намальовано сердечко і написано, чия анкета. Потім на кожній сторінці запитання: «Що таке любов?», «Що таке дружба?», «Ваш улюблений фільм», «Ваш улюблений співак», «Ваша симпатія», «Ваша антипатія», ну і вся така лабуда. Той, хто відповідає, ставить порядковий номер і своє прізвище. Далі під цим номером пише на всіх сторінках. Усередині наклеювалися карикатури з «Крокодила», «Перця», білоруського «Вожика»[6] чи німецького журналу, назву тепер не згадаю, щось зі словом «шпігель». Або вирізані морди співаків. Потім ці анкети давали читати одне одному.

Я колись перегорнув одну. «Що таке кохання?» Варіанти: «Дві голови під ліжком», «Чотири ноги під ковдрою», «Дві жопи над унітазом». Останній варіант дуже популярний. Улюбленою групою в усіх була «АББА», співачкою — Пугачова. Всі масово тащилися ще від Діна Ріда,[7] фільмів «Карнавал», «Зіта і Гіта» і французьких комедій, на які не пускали дітей до шістнадцяти років. Ну, приблизно така мура.

До чого я це згадав: у нашому класі вчився Діма Козоріз, шкільний поет. Постійно стішки до різних свят у стінгазету писав, або ветеранів на День Перемоги вітав віршиком.

Ще його змушували придумувати римовані підписи під карикатури в «Колючку»[8] — це така сатирична газета, раз на місяць її вивішували у шкільному коридорі. Там малювали двієчників, прогульників, і ще тих, хто курить за школою, лишає качани з яблук на підвіконнях, джинси носить і нігті фарбує.

Так ось, Діма Козоріз написав у розділі «Ваша антипатія» прізвище Рудика.

Вова, звісно, це прочитав — він дуже любив заповнювати такі анкети. Зловив на великій перерві поета і при всіх надавав йому піздюлєй: «Значить, я твоя антипатія, Різобик, і це всі читають?» Це він таке поганяло дав Козорізові — Різобик. Поет мляво відбивався, а всі ржали. Після того Діма під наглядом Вови повикреслював з дівчачих анкет, що Рудик — його антипатія, перевів його в симпатії і далі намагався взагалі не попадатися своїй «симпатії» на очі.

Так Вова Рудик вимагав поваги до себе і домагався її.

Він не надто горів бажанням заробляти своїми знаннями «п'ятірки» і «четвірки». З переважної більшості предметів Рудик отримував стабільні «трояки», але навіть за «трояк» не хотів напружуватися. Він міг собі це дозволити. Вова Рудик був улюбленцем учителів фізкультури. Переможцем усіх шкільних спортивних змагань, міських фізкультурних олімпіад, бігав, стрибав і грав у футбол на обласних юнацьких спартакіадах і навіть кілька разів вибігав і вистрибав перші, другі й треті місця. Рудик планував після восьмого класу переїхати до Полтави, де рідний дядько вже домовився йому за спортшколу. Словом, старостою класу Чекіст вирішив поставити не найрозумнішого, а найсильнішого.

Клас треба тримати не розумом, а кулаком.

Сам він не мав достатньо розуму, аби писати твори з літератури чи шукати квадратний корінь. Проте в нього вистачало клепки, аби мати купу знайомих, приятелів і навіть друзів серед районної і міської шпани, але самому при цьому шпаною не стати. Вже коли ми всі закінчили школу і розійшлися назавжди, я потроху дійшов до простого висновку: рівних собі по силі й нахабству Вова Рудик не любив, а тому тримався від них на потрібній відстані. Старшокласники і дрібна привокзальна блатота поважали спортсмена, але знали, що справжньої вуличної бійки, з кастетам, бритвами і арматурними гачками цей шкільний силач не витримає. Засцить і втече. Правило сили і закон кулака Рудик застосовував там, де йому точно ніхто не дасть здачі — в своєму класі й рідній школі.

Сидів він за передостанньою партою, ліворуч, аби бути ближче до стінки. Біля нього — Женя Арутюнов, теж не слабий пацан, який поруч із неофіційним лідером класу почував себе досить комфортно, і ця парочка всюди ходила разом. Кремезний Арутюнов сидів праворуч старости не даремно: він закривав його собою. Попереду Рудик посадив відмінника Шиловського і «хорошиста»[9] Любченка. Перший робив для старости контрольні з алгебри, геометрії, фізики та хімії, другий перевіряв диктанти і по можливості писав твори з літератури. Якщо Рудика викликали до дошки, що траплялося не дуже часто, за першою партою теж сиділи дві його прихильниці, Танька Жукова і Свєтка Тараканова, яким абсолютно не в падло було підказувати старості. Вчителі вже давно знали, хто на що здатен, тому від Рудика особливих знань не вимагали, але, я так собі думаю, не могли собі дозволити поставити йому «п’ять» за правильно зроблені контрольні.

Всі про все знали чи як мінімум здогадувалися. Але формально староста виконував усе, що вимагала шкільна програма, при цьому дисципліна в класі була на тверду «5».

До того ж, завжди було на кому відірватися: адже, в «А» класі вчилися ми — Макогон, Литовченко і Тихий. Ходяча ганьба.

Зоопарк.

Ну, про це тропіки пізніше. Бо цілий рік усе було хокей, а до сьомого класу разом із нами перейшов Вітя Стародуб. Точніше, ми перейшли, а він залишився у сьомому на другий рік.

Ми колись сперечалися, зі скількох років Стародуб стояв на обліку в дитячій кімнаті міліції. Тихому ці базари набридли і він видав: «Його таким батько зробив, а мамці не сказав». Може, й так. Вітя був справжньою, стопудовою шпаною, і мій старий постійно твердив — для нього на зоні в Прилуках уже давно місце тримають, тільки люди довкола Віті всі сплошняком добрі.

Стародуб був старшим за кожного зі своїх нових однокласників на рік, але на учня сьомого класу точно не виглядав. Він навіть не тягнув на школяра. Сині шкільні штани і такого самого кольору піджак виглядали на грозі мікрорайону досить кумедно, а в піонерському галстуку я його жодного разу не бачив. Ні, брешу, бачив — тоді Стародуба перед усією школою на лінійці виключали з піонерів. Подібних випадків у жодній ніжинській школі ще не бувало, та навряд чи Вітя переживав за це. Зі строю він вийшов спокійно, без галстука на шиї. Старша вожата «на ізмєну впала» — що ж тепер із нього знімати. А тоді викрутилася: швидко десь знайшла червоний шовковий трикутник, накинула покараному на шию, тоді зняла — і все, з лав піонерської організації хулігана, двієчника і прогульника Стародуба показово виключили. Він знизав плечима і повернувся в строй. Кілька наступних днів його шукали з міліцією і знайшли на околиці міста, в циганів.

Боротьбу з Вітькою батьки, вчителі і міліція вели з перемінним успіхом, пацан якось переходив із класу в клас і довчився до сьомого. А потім якось приніс на суботник самогон, попався — і все. Батьки просили директора, молили, та він стояв на смерть: якби то Стародуб зміг дотерпіти до восьмого класу, на нього б точно махнули рукою, а потім — на всі чотири сторони, в ПТУ чи, що більш реально, в колонію для неповнолітніх.

Прізвища та прізвиська тих, із ким Вітька Стародуб водився в районі і в місті, ми всі знали і боялися зайвий раз промовити їх уголос. Його приятелі або вже відсиділи по разу, або дуже скоро повинні були нарватися і сісти. І виходити для того, аби сідати знову. Так, у всякому разі, про них говорили. Подробиць позашкільного життя Стародуба я особисто не знав, Литовченко щось чув краєм вуха, а Тихий з виглядом знавця час від часу розповідав якісь історії, котрі треба було ділити мінімум на два, якщо не на три. Попри лиховісну кримінальну чи напівкримінальну славу Вітьку в класі боялися менше, аніж Рудика.

Тоді мені якось не спадало на думку, чому це так. Уже потім, із часом, прийшло розуміння: нові однокласники зовсім не цікавили Стародуба. Його особисті життєві інтереси давно не співпадали з тими, що характерні для пацанів середнього шкільного віку. До того ж, у школі він загалом з'являвся нечасто. Але навіть такою своєю епізодичною появою дуже дратував Вову Рудика.

Справа в тому, що вуличний боєць Вітя Стародуб був чи не єдиним, на кого спортивна надія школи і беззаперечний авторитет класу Вова Рудик не мав жодного впливу.

Була і ще одна причина. Наш фізрук[10] бачив у Стародубі перспективного спортсмена, якому просто ліньки працювати над собою. Рудик тягав гантелі та стрибав зі скакалкою. У Стародуба зовсім не було базової фізичної підготовки. Але в ті нечасті дні, коли другорічник і староста класу опинялися на одному уроці фізкультури, вправи на турнику, брусах, канаті, стрибки через «коня» і «козла» та стометрівки давалися вуличному вурці так само легко, як майбутньому вихованцеві Полтавської спортшколи. При бажанні Стародуб міг дати Рудику солідну фору, ось тільки бажанням таким Вітька не горів. Прийшовши в школу на кілька днів, він зникав на тиждень, знову з'являвся — і знову зникав.

Видно, на нього справді всі потроху махнули рукою. Дотримати б до восьмого класу — і скатертю дорога.

Усе помінялося, коли Стародуба спіймали на квартирній крадіжці. Одні казали — Вітя стояв на шухері, другі — його підсадили до кватирки і він поліз усередину першим, аби відчинити двері подільникам, треті — що він лише переховував у батьківському підвалі крадені речі. Факт залишається фактом: Стародубові реально світив суд і Прилуцьку зону-малолітку прокурор пацану намалює, сто пудів.

Далі переказував Тихий: батьки Стародуба прибігли до директора школи і нашого Чекіста, почали просити заступництва. Нібито ситуація повернулася так, що директор і Чекіст знали про погану репутацію Вітьки, але ніхто з них не міг навести фактів його поганої поведінки, бо відтоді, як Стародуба лишили на другий рік, він у школі з'являвся нечасто, а коли приходив, то поводив себе справді добре. Хоча й на науку забивав великого і товстого болта, але разом із тим не бився, не матюкався, не тирив грошей у роздягальні. Виходить, формально протягом останнього року учень Стародуб нічим поганим себе в школі не проявив. Зітхнувши, директор написав позитивну характеристику, а Чекіст, одягнувши свій шкіряний монгольський плащ, поїхав із Вітьчиними батьками до ментів. Далі вся ця компанія плюс мент із міськвідділу поперлися до потерпілих. Тихий не знає, про що там домовлялися, але нібито вийшло так: заяву терпили не забирають, бо там окрім Стародуба закрили ще двох рецидивістів, без заяви їх не засудять і не посадять. Але Вітьку за усною домовленістю неофіційно відпускають на поруки. Умова одна: пацан щодня ходить до школи, відсиджує всі уроки, потім може собі гуляти, де завгодно, та о восьмій вечора — додому. Одне порушення — і Стародуба, за яким давно тюрма плаче, посадять без зайвих розмов.

Так вийшло, що починаючи з третьої чверті восьмого класу, тобто, після новорічних свят, Вова Рудик змушений був щодня бачити в своєму класі Вітю Стародуба.

На якого і далі не мав жодного впливу.

Єдиного, хто його не боявся і міг реально дати старості по їбалу. І якби можна було робити ставки на переможця, то народ не поспішав би одностайно викладати свої копійки за Рудика.

Можливо, Вова був сильнішим. Зате Вітя відзначався безшабашною сміливістю, притаманною тим, чиї м'язи гартувалися не в спортзалі, а на вулиці.

До того ж, Стародуб демонстрував свою силу інакше, ніж Рудик. З тими, хто щось вякав проти нього або просто не підкорявся в якійсь дрібниці, староста нашого класу розправлявся тут же, привселюдно, на очах у малечі й дівчат. Вітя діяв інакше. Тих, хто чимось йому не подобався, він підстерігав на пустирищі за школою, біля будівництва, і там, без свідків, чистив рило. Литовченко не раз попадався йому під гарячу руку, зате потім, приходячи наступного дня з фінгалом, міг гордо заявити: «Бився зі Стародубом».

Ясно? Не мене побив Стародуб, а я побився зі Стародубом. Звучить зовсім інакше, тоді як у стосунках із Рудиком усе однозначно: ніхто ні з ким не бився, просто відбулася звичайна розправа, під час якої сильніший чітко вказував слабшому на його місце в цьому житті. Тоді як побитися зі Стародубом можна було собі дозволити, і хоча результат так званого поєдинку відомий наперед, привселюдного приниження не відбувалося.

Думаю, тепер вам зрозуміло, чому щоденна присутність Віті Стародуба на уроках створювала в нашому класі напругу, більш помітну з кожним днем. І хоча всім нам лишалося терпіти одне одного лише три весняних місяці, а потім — останній дзвінок, і хто куди, Тихий якось сказав мені: «Я все чекаю, коли ці марамої почнуть один одного мочити».

Хоча ми мало з ким спілкувалися в класі, але я тоді підозрював, а тепер точно знаю: кожен думав так само. Дрібні сутички між формальним і неформальним лідерами вже помічалися, та до відвертого публічного мочилова не доходило. Стародуб, навчений законам вулиці, намагався не надто провокувати Рудика. Рудик, у свою чергу, намагався не «строїти» Стародуба без потреби, а потреба виникала лише тоді, коли нам щось прогружав Чекіст на правах класного керівника.

Між Рудиком і Стародубом існувало щось на зразок пакту про ненапад, який, в принципі, при потребі можна порушити. Ось тільки Стародуб не мав права видрочуватися — відразу загримить на зону. А Рудик знав здатність Стародуба злітати з котушок незалежно від подальших наслідків і розумів — нехай після того на Вітьку чекає малолітка, зате він може на прощання відірватися по повній, і відрив цей може скінчитися для старости плачевно. Тому Вова не переступав у стосунках із Вітькою дозволеної межі.

Але було в старости слабке місце, яке встиг відкрити для себе Стародуб за той час, поки вимушено ходив до школи.

Коли ми перейшли до восьмого класу, на біологію прислали нову вчительку. Стара була ще не зовсім старою, але, як би це сказати… підтоптаною. Спочатку вона років десять вела групу продовженого дня. Прикиньте, як вона насобачилася за цей час із малими: діточки, крихітки, сю-сю-сю, тра-ля-ля. Коли її нарешті звідти забрали і вона почала читати в більш дорослих класах, всі з неї випадали, Вона далі те ж саме несла: діточки, розкрийте зошитки, візьміть підручничок, запишіть прикладець… Так її і прозвали — Дитинка. Правда, сама вона була дебела і товста, хоча, кажуть, сорока не мала. Мужики, ясно, до неї не липнули. Жила сама, десь у гуртожитку.

А потім — оп-па! Якось дуже швидко когось знайшла, але заміж не вийшла. Просто залетіла. Це так Тихий казав, хоча хто його знає… Я бачив її якось у парку з мужиком. Солідний такий, у пальті, капелюсі, в окулярах. Гуляли під ручку, здається, в кіно збиралися. Ну, мене не колише, хто нашій Дитинці пузо надув. Головне, що вона попрощалася з нами, своїми діточками, надовго і попередила: з осені біологію читатиме хтось інший.

Новенька так нічого виявилася. Після інституту відразу до нас за розподілом, це вона сама призналася. Ми в неї взагалі перший клас, а оцей урок — перший серйозний урок у її житті. Практика не рахується, то баловство. А хто забув, я нагадаю: восьмий клас на біології вивчав анатомію, фізіологію і гігієну людини. Підручник так і називався: «Анатомія. Фізіологія. Гігієна». І голий дядько на обкладинці намальований. Не зовсім, ясно, голий. До пояса. І рама така в нього накачана, ми її ще ручкою обводили від нєфіг робить.

Із рами все й почалося. Звали нову біологиню Тамара Михайлівна, ми її, ясно, Тамарою між собою називали. Вона, коли чесно, на Михайлівну не канала — дитя дитям, невеличка, очі круглі, наче в ляльки, волосня до плечей, прямо розчесана, голосок тоненький. Ну справді лялька. Хотіли її так і прозвати, але Рудик дуже скоро дав зрозуміти: хто криве слово про Тамару скаже, у голову отримає без попередження.

На якомусь із перших уроків вона почала говорити про будову людини. Принесла різні таблиці, схеми, де м'язи намальовані, щось там указкою тицяла, і раптом каже:

— Рудик, вийди до дошки.

Вова аж стрепенувся.

— А чого?

Тут щоки в Тамари стали рожевими, вона писнула:

— Будь ласка, вийди до дошки.

Нічого собі! Ще ніхто, викликаючи до дошки, «будь ласка» не казав. Чекіст — той взагалі називав прізвище жертви і додавав: «Марш!» Він, до речі, до Монголії служив у ДШБ — десантно-штурмовому батальйоні, про що періодично нам нагадував. Не знаю тільки, задля якої радості. Ну, не про нього зараз мова, він ще з'явиться. Це я до того, що коли Тамара сказала «будь ласка», ми всі в осадок випали, і так тихо стало відразу — ніхто нічим навіть не рипне. Звичайно, Рудик вийшов до дошки, став перед класом і сам не знає, чого від нього хочуть. І тут Тамара далі видає:

— Я хочу вам на прикладі показати, як і де в людини розташовані м'язи. Ти вже, Володю, вибач, але я знаю, що на тобі це краще видно, як на оцих мальованих таблицях. Ти не проти?

Гадом буду — вона у цей момент посміхнулася! Таку хитру либу затягнула[11] — ховайся.

Тоді ще ніхто нічого не зрозумів, але потім стало ясно: молода вчителька відразу вирішила підстрахуватися, аби на її уроках у класі порядок був. Швидко вона розклади прорахувала. Мабуть, у Чекіста розпитала про обстановку, в'їхала, що до чого, і відразу на Рудика ставку зробила. Бо далі взагалі почалося — атас.

— Ну, не проти, — буркнув Вова.

— Добре. Тоді знімай піджак і закачай рукав сорочки. Або — взагалі її знімай.

Тепер Рудик уже не питав, для чого, сам швидко роздягнувся, лишився У білій майці. Хтось реготнув, але Арутюнов буркнув зі свого місця, і знову стало тихо.

— Підніми праву руку і не напружуй її, — діловито розпорядилася Тамара. — Дивіться, в розслабленому стані м'язів не видно. Але варто людині трошки напружитись, і вони почнуть проступати. Стисни кулак, Володю. Бачите, біцепс уже трішки окреслився. Тепер зігни руку в лікті й нормально напруж мускули. Бачите — ось як гарно окреслюється рельєф. Значить, дивіться, де які м'язи в людини розташовані…

Вона почала мацати Вову, наче манекен, ми за нею записували в зошит і замальовували Рудикову біцуху. Накачав він її справді не слабо. Далі ще цікавіше: Тамара попросила його зняти майку і напружити прес. Там рама окреслилася нормально, по пузу Тамара вже указкою водила. А ми живіт Рудика теж старанно в зошити замалювали. Я, до речі, глянув потихеньку на Стародуба — нічого, сидить, так само щось у зошиті креслить.

Ще в одному признаюся: прийшов у той день додому, роздягнувся до пояса в ванній і спробував так само руку стиснути в кулак і м'язи живота напружити. Ніякого ефекту. Біцепс не окреслився, рама не вимальовувалася. Спробував сам себе по животі стукнути — це називається «фанеру пробити», і так улупив, що на якусь секунду подих перехопило. На пузі аж синяк лишився від удару. Більше я такою дурнею не страждав.

Ну коротше, вам уже ясно: після того, як Рудик побував на Тамариному уроці наочним посібником, у неї зовсім не виникало з нашим класом проблем. На уроках завжди тихо, всі пишуть, і не дай Бог хтось чогось не вивчить. Нашого Зоопарку це, звичайно, не стосувалося, до нас особливе ставлення, а ось поет Козоріз кілька разів дістав у п'ятак за погане знання якогось параграфу. Стародуба, ясно, Тамара не чіпала. Мабуть, про нього її точно попередили. Ну, а сам Рудик хоча й не виявляв особливого інтересу до предмету, почав на рівному місці заробляти в Тамари «четвірки» й навіть «п’ятірки».

Дуже точно вона все розрахувала. Дуже красиво купила нашого старосту, а разом із ним — спокій.

Якось, коли вона розповідала нам параграф про сперматозоїди, Литовченко не витримав, почав ржати. Тамара нічого не сказала, зате на перерві Рудик ганяв його по всій школі, загнав нарешті в роздягальню біля спортзалу і запитав, притиснувши до стінки, що йому здалося таким смішним у слові «сперматозоїд». Той, звичайно, на ізмєну, типу, нічого, я просто так. «Сперматозоїди, — пояснив Рудик, — у тебе в яйцях. А я можу так зробити, що в тебе їх не буде. Ні яєць, Заєць, ні сперматозоїдів», — потім відійшов на крок і з усієї дурі лупонув Юркові по яйцях, той аж дихати на кілька секунд перестав.

Словом, Рудик почав до Тамари нерівно дихати. Він порахував — вона лише на сім років від нього старша, йому в лютому саме п’ятнадцять стукнуло. Нічого, це нормальна різниця, казав він. Перед Восьмим березня збив з усіх бабки на подарунок біологині, поїхав разом із Арутюновим і ще кількома пацанами до Києва купувати «Київський» торт, але саме такого не знайшов, купив «Фестивальний»,[12] квіти й під наші оплески урочисто це все Тамарі вручив. Личко в неї знову стало рожевими, вона навіть цьомкнула Вову в щоку, староста потім дивився на нас гордо, куди там твої гроші…

Десь через місяць після того на великій перерві я пішов попісяти. Закрився в кабінку, штани розстебнув, подзюрив, почав штани застібати. Коли до сортиру хтось зайшов, і я почув голос Рудика:

— …нормально все, по-взрослому. Попили чайку, послухали касети. В неї останній збірник італійців,[13] музон так нічого, причому записи ще нормальні. Казала, їй брат із загранки привіз.

— У неї брат у загранку[14] ходить? — це Арутюнов.

— Ага. У Мурманську порт приписки.

— Старший брат?

З кабінки я почув, як потягнуло димом. Пацани зайшли перекурити. Звичайно вони бігали за школу, але іноді через лінощі смолили просто тут, у хлопчачому туалеті. Ризик нарватися на когось був невеликим: для вчителів у нашій школі був окремий клозет, забудова нова, це передбачили ще в проекті.

— Старший. Двадцять п'ять років йому.

— Ну і далі що?

— Нічого. Губу розкатав. Я так за виріз заглянув — нічого, все видно.

— Так вона тобі й дозволила заглянути…

— Дурний ти. Хто на таке дозволу питає? Вона чашки, значить, збирала, я на стільці сидів. Вона нахилилася, я підсік, не будь дурний. Потім у кіно ходили.

— На яке?

— На Анжеліку.[15] Не на останній сеанс, на передостанній. Там «до шістнадцяти» стоїть, але на касі нічого, не докопалися. Я ж із дорослою людиною прийшов. А там і нема нічого такого. У ліжку Анжеліку часто показують, тільки так: кілька разів голу до плечей, і один раз — здалеку, ззаду, за завісою. Жопу можна побачити при бажанні, тільки нечітко. Тамара нічого, дивилася, ми ще потім поговорили, коли назад ішли.

— Про Анжеліку?

— На хер мені впала твоя Анжеліка! Просто поговорили. Про різні речі.

— А, — я почув, як Арутюнов сплюнув. — Ні фіга вона тобі не дасть.

— Дурний ти, як сто китайців! У гості на чайок просто так не кличуть і в кіно, яке до шістнадцяти, просто так із пацаном не йдуть. Побачимо.

— Ти казав їй, що в Полтаву зібрався?

— Говорив. І хулі? До Полтави ще три місяці. Я, коли треба, приїжджати буду. Хоча б до тебе в гості, ги-ги… Коротше, не сци в компот. Побачимо.

Вони пішли, за ними обережно вийшов і я. З того, що я почув, стало ясно: Рудик ходив до Тамари в гості. Після уроків я про це пацанам розказав, вони ніяк це не сприйняли. Ходив і ходив. Мало що буває… Ми погодилися: вчителька учневі не дасть, хай хоч сто літрів чаю з нею видудлить. І якось швидко забули про це.

Мабуть, пора нарешті трошки більше про себе сказати. Бо без цього не дійде до вас, що тоді сталося на прощальному уроці біології і чому для нас трьох не було іншого виходу, окрім як тікати не лише з дому, а й із Ніжина.

Якщо ви, звичайно, хочете це зрозуміти.

Коли я саме збирався одружитися, майбутня жінка прийшла до нас у гості і, як завжди в таких випадках, почала дивитися родинний альбом. Є фотки, де я маленький, голий, стою в ночвах, пісюн гордо теліпається. З таких фоток завжди всі приколюються, в кожного вони є. Потім я з батьками на морі, у придуркуватій панамці в горошок. Ми лише раз були на морі, стара моя досі згадує, як я рапани на мілині визбирував. Далі — я першокласник, з квітами і портфеликом, посмішка дурнувата, волосня прилизана і зачесана набік. Ну, пара-трійка якихось фотографій у родинному колі, скажімо, з бабою і козою в селі, з кролем у тому ж селі, десь на чиємусь весіллі…

А шкільного альбому як такого в мене нема.

Хоча вже в квітні, коли почалася остання чверть, у клас прийшов фотограф і почав збирати замовлення на випускні альбоми. Йому років сто, він досі живий, досі в тому самому костюмі, досі вештається по школах і на альбоми знімає. Наші всі, звичайно, захотіли. Рудик і наші дівки там центрові, на кожній фотці є. Але на групових знімках нема ані мене, ані Литовченка, ані Тихого. Ми лише сфоткалися окремо, наші морди з підписами вставили на парадну сторінку альбому — і досить на цьому. Правда, в Тихого альбомчик є — його мамка сама прийшла і здала чотири карбованці на альбом, аби синочкові якась пам'ять лишилася.

Більше того: хоч ми нібито вважалися друзями, насправді жодного разу не фотографувалися втрьох. Без нашої присутності в гурті однокласники цілком могли обійтися. Я навіть переконаний: і ті, хто перейшов у дев'ятий клас, і ті, хто так само після восьмого подався в бурсу чи ще кудись, забули про наше існування. Та й ми ще якось трималися купи лише до армії, після дембеля зустрілися, разок напилися, потім якось не тягнуло один до одного. Виходить, ми трималися разом не через те, що були такими друзями, яких показують у кіно.

Просто ми були Зоопарком. І, виходить, могли триматися кожен сам по собі чи ходити разом — все одно. А вибрали останнє через те, що спільним для нас виявилася повна відсутність якихось дурних зацікавлень по життю.

Я, наприклад, ніколи не міг змусити себе прочитати книжку. Ну не йшло — і все. Батьки не дуже й примушували. В школі задовбали цими Пушкіними-Шевченками, все одно від них користі ніякої. Телек я ще міг подивитися, коли щось смішне показували або футбол. І то без жодного інтересу. Так, аби якось час пролетів. Музика теж не особливо приколювала. Грає щось — слухаю, ні — обійдуся. В кіно так само не часто ходив, хіба коли десь було написано «дітям до шістнадцяти». У нас не аж так за цим стежили, треба ж чим більше квитків продати. Та й нічого особливого там не показували: ну, лежать мужик із бабою у ліжку, ну блимне в неї кусок цицьки, чи вийде вона на балкон у ночнушці, яка просвітлюється, або в трусах… Не дуже цікаво. Порнушні карти[16] й то прикольніше дивитися.

Дехто клеїть літаки чи кораблики з паперу, або купляє готові моделі й так само починає склеювати. Ще були чудики — солдатиків гумових збирали, марки, календарики, монети. Дурня все це. Тихий, правда, пробував монети збирати, три зібрав, потім набридло — з кимось на щось помінявся, а те «щось» комусь подарував чи десь загубив. Загалом не було в нас трьох жодного подібного інтересу. Може, це й тримало разом, окрім того, що нас перетворили на Зоопарк.

Але, як я вже казав, такі речі почали доходити пізніше, через роки. Тоді ми просто жили, гуляли разом по району, про щось говорили. Час від часу приходили один до одного в гості, коли батьків не було, дивилися різну муру по «ящику». Ще прикольно було, коли знаходили в Литовченка старі вінілові платівки молодості наших старих і слухали їх на програвачеві. Вони шиплять, заїдають, пісні придурасті, зате весело.

Мої батьки всю дорогу на заводі працювали, робітниками. На свята і з получки старий напивався дуже, а так — потроху, під настрій. Стара бурчала на нього, але якось беззлобно. На батьківські збори вони не ходили, до мого щоденника їм не було діла. Головне: чоботи й пальто на зиму, черевики й куртка на весну, кросівки чи сандалі на літо, і щоб я голодним не був. У Литовченка майже те саме, тільки його старий лікувався в ЛТП, після того ніби не бухав, але кваліфіковану роботу втратив, хоча раніше робив на тому ж заводі майстром. З Тихим усе простіше: його старий від горілки коні двинув, мамка працювала в нашій же школі прибиральницею і на великих перервах постійно носила Тихому бутерброди з ковбасою: вітчим працював на м’ясокомбінаті вахтером, і хоча так само квасив, але, як казав Тихий, у нього здоров'я більше, ніж у покійного батька. Та й мати не ходила слухати, як класний керівник нас говном поливає. Вона ж постійно в школі, тому то одного вчителя про синочка запитає, то іншого, похитає головою — і нічого, обходиться. Ніби вона й без того не знає, що Тихий — дурило.

Вона, правда, навряд чи здогадувалася, що її синок — Свиня, Юрко Литовченко — Заєць, а я — Макака. Разом ми були Зоопарком. Так нас прозвали з легкої руки Чекіста.

Спочатку поганяло прилипнуло до кожного індивідуально. Я — Макака, бо прізвище моє — Макогон.

Макогон. Мак. Мака. Макака. За такою системою в нас кликухи чіпляють.

Мене взагалі могли назвати будь-яким словом, яке визначало мавпу. Я залежно від ситуації був Гібоном, Горилою, Шимпанзе, Чітою, Павіаном, навіть Бібізяною. Але стаціонарно мене називали Макакою. Хто і коли приклеїв до мене цю кликуху, я навіть тоді забув, а тепер тим більше не згадаю.

Зате точно знаю, хто охрестив Тихого Свинею — наша вчителька з літри.[17] Ігор колись на уроці доїдав бутерброд з ковбасою, і тут його викликали розповідати про Шевченка-кріпака. Він не встиг прожувати, відразу нарвався: «Подивіться на нього! Мало того що нічого не знає, та ще й поводить себе на уроці по-свинському!» Ясно, всі заржали, Тихий відразу став Свинею. Його так само по-різному кликали: Паця, Хрюша, Кабан, навіть Порося, та Свиня більше прижилося. До того ж, шкіра в нього була жирною, тому обличчя обсіли прищики. Тихого спочатку Прищиком дражнили, та вчителька трохи підштовхнула уяву однокласників: навіть мені іноді хотілося обізвати Ігорка свинею…'

Ну, а з Литовченком зовсім просто. Він прийшов до нас у шостому класі, сім'я з Казахстану до Ніжина переїхала. Ви не думайте, він не «чурбан», він нормальний, просто батьки там за якоїсь холери працювали. У Юрка писок витягнутий, і двоє передніх зубів трохи видаються, волосся на голові постійно сторчака стоїть, скільки він його не розчісував і мокрою долонею не пригладжував. Спочатку Юрка хотіли Бобром назвати, та Рудик виніс вирок: «Бобри в нас не водяться, а зайців повно. Бач, навіть щось типу вух у нього стирчить зверху». Думаю, не треба пояснювати, чому новий учень із тваринним прізвиськом до нашого гурту прибився.

Так ми й сиділи в класі: я зі Свинею на передостанній парті, Заєць сам-один — на останній. Інколи ми мінялися місцями, та четвертий до нашого гурту не приставав. Всі однокласники розбилися на окремі групки, при потребі їх гуртував довкола себе Рудик, а на нашу трійцю всі, незалежно від інтересів кожної окремої групи, не звертали уваги. Або намагалися не звертати.

Попри все ми були потрібні. Раз на місяць Козоріз мусив окрім «Колючки» випускати ще класну стінгазету. Де обов'язково малював «Вікно сатири». А у «вікні» — ганьба класу, вічні «двієчники» та найбільш байдужі до інтересів класу Макогон, Литовченко і Тихий. На нас або малювали карикатуру, або просто висміювали нас у дошкульних віршиках, без малюнка. Нашому художнику Мишкові Сапуну подобалося зображати нас верхи на покручених «парах» чи «колах», хоча «одиниці» ніхто ніколи нікому не ставив. Коли говорити про віршики, то можу пригадати один. Якось усі пішли на суботник, прибирати листя в парку, а Тихий не пішов. Хто придумав, що він у цей час спав, я вже не знаю. Але Сапун з цієї нагоди намалював Ігорка, який лежить на ліжку під ковдрою із заплющеними очима, а Козоріз придумав таке:

Чекіст, ставши нашим класним керівником, раз на тиждень починав урок, так: по черзі викликав нашу компанію до дошки, і, знаючи наперед, що домашнє завдання ми не написали й ніяке правило чи теорему не сформулюємо, малював у журнал традиційні «пари», доповідаючи при цьому:

— Так, план по «двійках» виконано. Можна тепер нормально працювати.

Колись на алгебрі Свиня із Зайцем грали в «морський бій», а я піддивлявся збоку в Свині, даючи йому цінні поради. Ми захопилися, Чекіст перестав розказувати про якісь там квадратні корені і голосно вигукнув:

— Ви, на гальорці, я довго ще цей зоопарк буду чути?

Клас вибухнув реготом, а Рудик, коли Чекіст наказав усім заспокоїтися, запитав:

— А як ви, Анатолію Федоровичу, вгадали?

— Що я вгадав?

— Про зоопарк.

— Тут і гадати не треба. Нормальні люди, знаючи, що вони тупі, так себе не поводять. Сидять собі тихенько; іншим не заважають, сопуть у свої дірки. Правильно, Макогон?

— Відразу Макогон… — тихенько пробурчав я, аби не зовсім мовчки проковтнути образу.

Уже на перерві нас офіційно охрестили Зоопарком. Відтоді час від часу хтось виводив на дошці крейдою «ZOO». Перед кожним новим уроком черговий звично витирав дошку. Та напис з'являвся залежно від настрою того, хто його писав. Точніше, правильно так сказати: в кого був гарний настрій, той обов'язково писав на дошці «ZOO» або, проходячи повз когось із нас, відважував легенького запотиличника чи штурхав у бік. Чомусь найчастіше перепадало товстенькому Свині.

Огризатися ми могли, не вважаючи себе аж такими вже слабаками. Та проти кого огризатися? Ті, хто слабші за кожного з нас, Зоопарку не чіпали. За поета Козоріза і художника Сапуна міг заступитися або сам Рудик, або хтось із його компанії. В будь-якому разу спроба огризнутися ні до чого б хорошого не призвела. Можна було лише зганьбитися, а з часом ми хоч і звикли до свого статусу в класі, але не хотіли виставляти себе в невигідному світлі перед дівчатами. Навіть якщо вони дивилися на Зоопарк як на порожнє місце.

Тому наша дивна трійця намагалася ні з ким не конфліктувати. Це навіть не обговорювалося: ми жодного разу за весь час так званої дружби не балакали про шкільні проблеми. Те, що відбувалося довкола нас, насправді проблемою не було. Ще тоді десь на підсвідомому рівні кожен із нас, пацанів, устиг зрозуміти своє місце не лише в цьому колективі, а й у подальшому житті взагалі. Ми не мали чим підтвердити своє право виділитися, висунутися, навіть огризнутися. І трималися один одного лише через те, що більше триматися не було кого.

У такому віці не хочеться самотності.

Її захочеться пізніше, років через двадцять, як ось мені тепер. Після школи мене вже ніхто не називав Макакою, хоча я не пригадаю випадку, коли мене назвали на ім'я та по батькові. Хіба в загсі — коли розлучали…

Лягаю на спину, заплющую очі. Так слабшає біль у голові.

Я зараз не вдома. Я такий самий Саня Макогон, але молодший на двадцять років.

Двадцяте травня одна тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятого року.

Понеділок.

Восьма ранку.

Зоопарк у повному складі зустрічається на шкільному подвір’ї. Все для нас почнеться за дві години. Але ніхто з нас ще про це не знає.

МИ ВЧИМОСЯ ЗАХИЩАТИ БАТЬКІВЩИНУ

20.05.1985 (ранок)

Ранкову зарядку в школах придумали, мабуть, дебіли.

Не ту нормальну людську гімнастику, яку найбільш просунуті роблять щоранку або хоча б через раз. Гиря, гантелі, турничск, пробіжка — це я ще можу зрозуміти. Колись, як ще я був малий, мій старий намагався бігати підтюпцем довкола нашого будинку і чомусь йому приспічило брати з собою сина, тобто, мене. Літо, канікули, а він уранці стягає з мене ковдру і кричить: «Ой, товарищ, больше жизни!» Таке життя, правда, не довго тривало. На третій раз він уже не будив мене, а на шостий сам вирішив забити на пробіжку. Толку ніякого, краще поспати зайвих півгодини. До інфаркту, каже, мені ще далеко. В тих, каже, хто погано спить, швидше мотор глухне.

Коротше, нормальна ранкова зарядка — не те дрочилово, яким нас у школі змушували щоранку перед уроками займатися. Уроки починалися о восьмій тридцять. Значить, усі повинні прийти о восьмій, аби перед початком уроків зробити так звану зарядку. Коли всією школою, на плацу, коли індивідуально, в кожному класі. Директор сам ходив перевіряв, чи робиться зарядка. Тим, хто запізниться, могли записати в щоденник зауваження, але частіше робили так: залишали після уроків, усіх, незалежно від того, з якого ти класу, першого чи десятого, заводили до спортзалу, і там уся компанія робила зарядку індивідуально, для директора і фізрука.

Така ось дурня: ніхто ж її нормально не робив. Руки вгору, руки вниз, ноги ширше, повороти вліво-вправо, десять присідань, і зовсім уже довбойобство — крутити головою, Тепер, кажуть, у школах цього нема, а раніше — ви що, прогуляти зарядку! Краще відразу розстріл. За кілька спізнень на ранкову гімнастику могли записати в кінці тижня зауваження в щоденник: «Поведінка незадовільна».

Хто це придумав, не знаю. Тільки нашій трійці для повного щастя не вистачало ще після уроків зарядку робити. Тому ми із Зайцем намагалися прибігти вчасно. Свині простіше: мамка на роботу раніше приходила, сина з собою брала, він постійно в її каптьорці тусувався, ніколи на зарядку не запізнювався.

Від Свині ми й почули новину:

— Історії не буде.

У той день історія стояла першим уроком.

— Хто тобі сказав?

— Яка різниця? Знаю, — Свиня любив напустити на себе таємничий вигляд і показувати, що завжди знає більше, аніж будь-хто з нас. Навіть якщо знання не приносили жодної користі.

— І що ж буде? — Зайця справді мало цікавило, чим замінять історію, до якої він, як і до інших предметів, ставився пофігістично. Він часто запитував просто так, аби не мовчати.

— Повна херня. В армію нас будуть відбирати.

— Яку ще, на хер, армію! — іноді я зовсім не розумів дивних жартів Свині.

— У радянську! Приїхали з Чернігова, з військомату. Подивляться, як у нас із військовою підготовкою. Будуть дивитися, кого в морську піхоту, а кого — відразу в стройбат. Анекдот про стройбат знаєте?

Це старий анекдот, про те, що в будівельних батальйонах служать такі супермени — їм навіть зброю не видають, вони лопатами воюють.

— У нас, блін, ще нема воєнки![18]

— Правильно. Тому восьмі класи й збирають. Бо вона по-любому буде з осені. Хоч у бурсі, хоч де. Воєнрук матушці моїй поскаржився, валідолу в неї просив. Його ж не попередили, ось де прикол.

Це Свиня говорив нам на ходу. Вже біля самих дверей класу наш гурт протаранив Арутюнов з криком: «Звірі, людей пропустіть!» Ми забігли після нього, останніми, нарвалися на стурбований погляд Чекіста, який завжди був присутнім на зарядці. Коли ми покидали портфелі й вишикувалися кожен біля свого місця, класний прокашлявся і оголосив:

— Значить, так: сьогодні зарядки не буде. Зараз приводьте себе в порядок і всі збирайтеся в спортзалі. Дівчата — теж, — для чогось наголосив він.

— Нас там розстріляють? — це «хорошист» Любченко.

— Аби мені автомат, Любченко, я б не всіх, але декого з вас точно б розстріляв, — у відповіді я не відчув навіть натяку на жарт. — 3 вами проведуть практичні заняття з військової підготовки. Бо судити і саджати вас уже можуть, а ось Батьківщину захищати — тут вас немає.

Більшість голів, і моя в тому числі, мимоволі повернулися в бік Стародуба, який спокійно стояв біля своєї парти. Але Чекіст натякав не тільки на Стародуба: з чотирнадцяти років, як пояснили нам заняттях із основ комуністичної моралі,[19] настає кримінальна відповідальність.

— Усе ясно? Рудик, ти подивися, аби клас проявив себе достойно.

— Ми будемо кращі, Анатолію Федоровичу! — запевнив староста, хоча всі розуміли: подібна відповідь, навіть її тон мусили зайвий раз підтвердити особливі стосунки Вови Рудика з класним керівником. Вони спілкувалися вже не як учитель із учнем. Зрештою, Рудик так само, як і я, не горів бажанням насправді чогось навчитися від Чекіста. Наука математика його не цікавила, вона вчить лише рахувати гроші, а не робити їх. Тут тепер розмовляли старший товариш із молодшим.

— Ну, подивимось, — Чекіст, крутнувся на підборах і швидко вийшов з класу. Він завжди ходив швидко, не ходив — навіть бігав, постійно налітаючи на вчителів у коридорах і машинально вибачаючись на ходу.

Щойно він зник, Арутюнов на всю силу горла гаркнув;

— Почули всі? Підірвалися — і в спортзал! Шо не ясно, Порося?

Тихий вирішив — краще не реагувати, і правильно зробив, бо Арутюнов тут-таки забув про його існування. Клас поволі почав рухатися, а я, глипнувши на свій простенький наручний годинник, подарований старим на чотирнадцятиліття ще в минулому році, зрозумів: буде катастрофа, я сьогодні точно нарвуся на проблеми. Хоча до кінця школи лишився тиждень, проблеми переслідували мене на рівному місці. Те, що прощалося будь-кому, Зоопаркові не вибачалося ніде й ніколи на території нашої коли.

Стрілки годинника. показували восьму нуль десять, а в животі моєму раптом почало коїтися чорт знає що. Не знаю, якої гидоти я наперся зранку, але цю гидоту я не виношу, якщо нас зараз почнуть ганяти по спортзалу строєм.

Миттю витягнувши з портфеля зошит у клітинку, я вирвав із середини подвійний аркуш і ковзнув до виходу. (Прикинувши, скільки народу зараз наб'ється в учнівську парашу, я вирішив зробити фінт, який робили практично всі: зайняти вчительський сортир. Не дивлячись на наявність у загальних туалетах окремих кабінок, ніхто з пацанів, котрі поважають себе, ніколи не сяде какати на перервах, коли довкола багато народу. Найбільш нахабні й спритні користуються правом учителів на окрему ізольовану кабінку.

Мені пощастило. Там, у елітному клозеті, нікого не було. Про всяк випадок я не став умикати світло, зайшов усередину, защіпнувся на шпингалет і, не маючи вже терпцю, скинув штани.

Нічого собі підперло — навіть пнутися особливо не треба було!

Посеред процесу двері рипнули, хтось зайшов до туалету. Ззовні кабіни смикнули за дверну ручку, чоловічий голос промовив:

— Зайнято.

— То й що? Поруч вільно!

Я впізнав голоси історика і воєнрука. В нашій школі, ясно, викладав не один історик, але саме цей читав у нас. Це його урок зараз зривався.

Історика називали Сен-Сімон.[20] Досі поняття не маю, хто такий цей Сен-Сімон і що він зробив аж такою, вартого нашої уваги. Просто його портрет був намальований в підручнику з історії, і цей самий Сен-Сімон виявився в профіль викапаним нашим істориком, тільки без окулярів. Спочатку його хотіли наректи Вороною — профіль справді видавався пташиним, довгий ніс тягнув на воронячий дзьоб. Але прозвати його ім’ям історичного персонажу з підручника було прикольніше.

Голос воєнрука не впізнати важко: такого басу, як у відставного майора, ні в кого з вчителів-мужиків не було. До цього пристала кликуха Африканець: казали, він служив десь у Африці, тільки про це вголос не можна говорити, бо те, що радянські війська стояли в Африці — військова і державна таємниця. Старшокласники казали, що коли воєнрук виходив із себе, то назрівав усіх неграми. Через те його друге поганяло було Негр. Тільки вголос його майже ніколи не вимовляли. Зате слово «негр» і фрази типу «негр козел», «негр мудак» і «негр чорнохуй» акуратно писалися на стінках чоловічих туалетів, на зовнішніх шкільних стінах по периметру будівлі й на партах. Воєнрук знав обидві свої' клички, тому старанно стежив за тим, аби під час традиційного косметичного ремонту написи забілювали і зафарбовували. Правда, протягом наступного навчального року вони з'являлися знову.

Я вам іще ось таке скажу: наші вчителі не любили воєнрука і обох вчителів праці. Зате Африканець і трудовики водили дружбу з електриком, сантехніком і завгоспом, частенько киряючи в комірчині останнього. В усякому разі, робили це ще не так давно, до Указу, потім на якийсь час припинили — знайти горілку стало раптом неможливо. Але вже наприкінці минулого тижня Тихий зі слів своєї матушки повідомив, що завгосп із кимось на районі домовився про самогон і тепер радіє — мужики зможуть нормально відсвяткувати завершення чергового навчального року.

З усіх, хто міг знайти мене тут, у кабінці вчительського туалету, Африканець був найменш підходящою кандидатурою. Історик, думаю, просто не звернув би увагу на учня, хіба міг привітатися. Чекіст у таких випадках виводив порушника дисципліни на коридор і голосно, при всіх, хто бігав на перерві, вимагав, аби учень сказав, де вбиральня для вчителів, а де — для школярів. Але воєнрук, якщо йому вдавалося зловити того, хто сере в неналежному місці, відразу тягнув «негра» до директора, і «негр» так чи інакше мусив визнавати: це він розписує стіни непристойними написами. Після того в школу викликалися батьки, від яких вимагалося здати якусь суму на ремонт. Бажання ходити в учительський сортир такі розклади відбивали лише в невдахи, який попався. Для решти кожен подібний випадок лише додавав відчуття небезпеки, яку повинен здолати справжній пацан.

Та зараз мені було не до пригод. Я принишк на унітазі зі спущеними штаньми, тримаючи в кулаку зібгані аркуші в клітинку. Між тим педагогам було явно не до з'ясування причин, чому одна з кабінок зачинена. Видно, історик смикнув за ручку просто так, машинально.

— Чому саме на моєму уроці?

— Знімаються восьмикласники з усіх перших уроків, — голос Африканця супроводжувало дзюрчання. — Яка різниця, тут усе одно науки пшик лишився.

— У мене — підсумковий урок. Я запланував бліц-опитування, аби дізнатися, наскільки засвоєно викладений матеріал і наскільки…

— Ой, я вас умоляю! — Африканець крекнув, завовтузився, з крана полилася вода. — Хто хоче знати — буде знати. Хто не хоче — тому ваші історичні дати до одного місця. Це ж не армія, отам коли не хочеш — заставлять.

— Розумієте, я готувався. У мене нова методика…

— Ну, готувався, нехай так. Що тепер: комісію виганяти? Все одно твій урок сьогодні відміняється. І потім, ви ж грамотні люди. Знову ж таки, історію читаєте, — вода припинила литися, видно, воєнрук закрутив кран. — Оце все довкола нас, уся ця політика — це історія. Дивіться — посилаємо в Афганістан усіх підряд, звідти каліки приходять. Чому? Тому, що історію в школі не вчили? Ти вже, хлопче, вибач за грубе армійське слово — але хуй там! Ти чого червонієш, наче баба? Здається, не так давно сам армію відслужив. Які війська? Зв'язок?

— Звідки ви знаєте?

— Куди ще очкариків посилати? Значить, дивись… Нічого, що на «ти»?

— Нічого.

— Правильно. Ти рядовий, а я цілий майор…

— Я взагалі-то єфрейтор…

— О, воно й видно. Краще мати доньку-проститутку, ніж сина-єфрейтора, чув таке? Ну, не поправляй тут свої окуляри. Пояснюю популярно, бо вже починати скоро, — мій годинник показував восьму двадцять п'ять. — Про Афганістан усе ясно, думаю. Хай пацанва звикає до стройових команд, більше дисципліни буде. Тепер дивись, історик: «зоряні війни», СОІ блядські, ракетний щит — Рейган хіба даремно все це закрутив? Тут гонка озброєнь на повну котушку крутиться, а ви їм про повстання Спартака, чи я знаю… про Наполеона. Кожен із них у душі мусить відчувати себе Спартаком, Наполеоном або Чапаєвим. Для того ми військовою підготовкою і займаємося, товаришу єфрейтор. Із азів починати треба. А ходити за мною не треба, все одно нічого не зміниться. Ти грамотний — пиши Рейгану, хай свої СОІ згортає до поганої мами.

Останні слова Африканець говорив уже за дверима, в коридорі. Сен-Сімон, бідненький, мовчить, явно на ізмєні, нема чим крити. З того, про що вони говорили, я й половини не зрозумів. Історик хотів історію провести, а воєнрук — покомандувати зайвий раз. Звісно, майорське завжди зверху над єфрейторським.

Швиденько підтершись, я підтягнув штани — і тут почувся дзвоник. Уже половина, блін! Затягуючи на ходу пасок, я побіг до спортзалу, у протилежне крило школи. Як не гнав, усе одно запізнився: чотири восьмих класи вишикувалися в один ряд уздовж стін, по центру вже стояли якісь офіцери в формі, директор школи і чомусь наш Чекіст.

Я вилетів просто перед їхні очі, мою появу зустріли реготом, та Африканець швидко припинив його, гукнувши:

— Смир-рно! — і коли стало тихо, гаркнув своїм басом: — Смотрите на него! Явление в лаптях! Гайдар в шестнадцать лет полком командовал, и гляньте сейчас на этого Гайдара! Фамилия!

— Макогон! — видав я, намагаючись триматися струнко і все ще важко дихаючи.

— Да вижу, что Макогон! Не Макогон, а учащийся Макогон. Еще раз — фамилия!

— Учащийся Макогон! — дихання пороху приходило в норму.

— Стань в строй, учащийся Макогон, и застегни ширинку! Будущий защитник Родины!

I правда, калитку я забув застебнути. Цього, можливо, ніхто й не побачив би, навіть я міг отак цілий день ходити, ось тільки звідти визирав клапоть блакитної сорочки, неакуратно заправленої мною в штани на бігу. Під регіт сотні восьмикласників і восьмикласниць я швиденько зайняв своє місце, тут же отримавши запотиличника від Рудика.

Справа в тому, що ми з ним — практично одного зросту. Тому в шерензі нам випадало стояти поруч.

Із усього Зоопарку я виявився найвищим — метр шістдесят п'ять. Час від часу Арутюнов любив запитати: «Макака, який у тебе зріст? — і коли я казав, наперед знаючи, що почую на це, Арутюнов виголошував: — Хороша палиця гімно мішати!» Хоча сам стояв у строю другим, поступаючись у зрості лише нашому Пашці Жилі. Жила попри зріст, підходящий для юнацької баскетбольної збірної, до спорту ставився байдуже. Хоча коли ми грали на фізкультурі в баскетбол, м’ячі закидав старанно, наче так і треба.

Тут іще треба додати: хоч я вищий за Зайця на півголови, а за Свиню — на цілу голову, з усієї нашої компанії я був наймолодшим. Литовченко народився в березні, Тихий — у липні. Свої дні народження ми ніколи не відзначали. А батьки не особливо поспішали нас вітати, хіба матушка Свині за звичкою, що лишилася з дитинства, водила його в цей день до кафе їсти морозиво.

Нарешті смішки вляглися, і воєнрук заговорив:

— Значит, так, товарищи учащиеся. Кто-то из вас останется в девятом классе, кто-то пойдет учиться в другое место. В любом случае такой предмет, как начальная военная подготовка, начнется для каждого со следующего учебного года. Вы все здесь комсомольцы — (тут він або брехав, або помилявся — до комсомолу вступили далеко не всі, візьміть хоча б того ж Стародуба), — среди вас даже наверняка есть будущие коммунисты. Потому все мы любим нашу родину и должны быть готовы в любой момент встать, как говорится, на ее защиту. Мы решили познакомить вас с тем, что называется азами начальной военной подготовки. Занятие с вами проведет сотрудник областного военного комиссариата подполковник Штрафунов.

Він ступив крок назад, підполковник вийшов наперед. Директор і наш Чекіст стали збоку і трішки далі від військових. Окрім Африканця і обласного майора їх було ще троє. Одного з них я, здається, впізнав — наш районний воєнком. Придивившись, я зробив ще одне відкриття — там не всі офіцери. Я не розбирався в погонах, але точно знав: наймолодший чувак у кителі й кашкеті — звичайний солдат чи сержант у парадній формі.

Тим часом обласний полковник так само штовхнув коротку промову:

— Товарищи будущие призывники! Совсем недавно вся страна отпраздновала знаменательную и важную для всего нашего народа дату — сорокалетие великой победы над немецко-фашистскими захватчиками. Ценой больших потерь добыла эту победу наша армия, — він кахикнув. — И до сих пор служба в рядах вооруженных сил является почетной обязанностью каждого советского человека. Это касается в первую очередь мальчиков. Хотя вы уже не мальчики, вы — призывники, каждый из вас получил уже приписное свидетельство. Я знаю, мне довел ваш военный комиссар, что среди вас есть такие, кто после школы собирается поступать в военное училище. И таких ребят мы особо приветствуем, будем уделять им особое внимание. А остальным советую брать с них положительный пример. Чем больше в армии грамотных советских офицеров, тем слабее армия империалистического противника, развертывающего античеловечную программу «звездных войн». Теперь, чтобы вы узнали, что собой представляет начальная военная подготовка, с вами позанимается военнослужащий второго года службы, отличник боевой и политической подготовки, кандидат в члены коммунистической партии Советского Союза старший сержант Билык Эдуард.

Тут я зловив себе на дивній думці: після промови нашого Африканця; а особливо після виступу обласного підполковника Штрафунова чомусь хочеться поплескати в долоні. Усе відбувалося наче на мітингу з нагоди якого-небудь Першого Травня чи Великого Жовтня. Чи як на з'їзді, їх постійно по телеку показували, і мій старий, коли п'яний, дивився на екран і матюкався. Трибуни ще не вистачає. Коли Брежнєв, Андропов і Черненко по черзі помирали, нас усіх заганяли в актовий зал і щось подібне вкручували: ми типу вистоїмо, ми переможемо, сталося горе, але наші завоювання нікому не віддамо… Це в нас Чекіст старався, міг таку промову загадючити — стій, не падай…

Старший сержант Білик тим часом обходився без промов. Він, гучно ляскаючи підошвами по підлозі, пройшов стройовим кроком точно в центр білого кола, намальованого на підлозі, зупинився, приставивши ногу до ноги, і крикнув:

— Здравствуйте, товарищи учащиеся!

— Здра-стуй-те! — відповів йому хор роздрібнених голосів.

— Сразу же первое замечание — на приветствие надо отвечать четко и одновременно: «Здравия желаем, товарищ старший сержант!» Чтобы вы не путались сейчас в званиях, я упрощу задачу: отвечайте на приветствие: «Здравия желаем, товарищ командир!» Итак, ребята, внимание… Здравствуйте, товарищи учащиеся!

— Здра… жла… тва… щ… ком… дир! — від дружного рику залом пішла луна. Майже така, як від баскетбольного м'яча; коли лупиш ним об підлогу.

— Уже лучше. Еще раз: здравствуйте, товарищи учащиеся!

— Здра… жла… тва… щ… ком… дир!

— Хорошо, — старший сержант Білик Едуард наче приклеївся до центру кола, стояв струнко, як стійкий олов'яний солдатик, лише ротяра у нього розкривався. — Главное в армии, ребята, это дисциплина. А воспитывается она только благодаря регулярному занятию строевой подготовкой и выполнению различного рода строевых упражнений. Первая команда, которую мы научимся выполнять, — команда «равняйсь». При подаче команды «равняйсь» каждый из вас поворачивает голову направо, а строй строит так, чтобы каждый, кто находится в строю, видел грудь четвертого человека. Поэтому плечи надо расправить, грудь выровнять, живот убрать. После команды «равняйсь» подается команда «смирно». Вы должны повернуть голову прямо и смотреть перед собой, плечи расправлены, руки опущены вниз, по швам, и прижаты к бедрам. Показываю.

Старший сержант Білик скомандував «рівняйсь» і «струнко» сам собі разів два чи три, зараз я вже не згадаю. Коли ми, на його думку, все зрозуміли, старший сержант почав командувати нам, і ми разів з десять підрівнялись, стали «струнко», вивчивши по ходу ще одну важливу команду — «отставить»! Далі старший сержант Білик навчив нас команді «вольно», після чого ввійшов у смак:

— Внимание, ребята! Р-равняйсь! Отставить, плохо! Р-равняйсь! Смир-рна! Вольно!

Р-равняйсь! Смир-рр-ра! Вольно! И еще раз — р-равняйсь! Отставить! Р-равняйсь! Смир-рно! Вольно! Так, уже лучше.

Після цього наставник показав, як виконуються команди «направо», «налєво» і «кругом». Трохи покрутившись перед нами на всі боки і довкола себе, старший сержант прочитав невеличку лекцію про те, що коли називають твоє прізвище, треба казати «я», а коли щось наказують, слід відповідати «єсть», і вже тоді чітко виконувати наказ. Далі він звелів усім розрахуватися на «перший-другий», тоді наказав:

— Первые номера — шаг вперед шагом — марш!

Я виявився першим, Рудик, котрий стояв поруч, — другим. Я зробив крок уперед і завмер, чекаючи наступної команди.

— Первые номера — кру-угом!

Повернувся я правильно, через ліве плече, тільки дуже вже рвонув, не втримав рівновагу і мало не впав. Та на мене чомусь ніхто не звернув увагу. Завмерши на місці, я зустрівся очима з Рудиком. Він дивився байдуже.

— А сейчас первые номера будут отдавать команды вторым, а вторые выполнять команды «равняйсь», «смирно», «вольно» и повороты. Потом первые номера меняются со вторыми — вторые командуют, первые выполняют. Приступайте.

Тепер Рудик дивився на мене, трішки схиливши голову вбік. Вперше за весь час, що я знаю Вову, я помітив у його очах вираз, подібний до цікавості. І цікавився він мною, Макакою із Зоопарку.

Поруч уже почалися команди. Я ковтнув слину, що набігла до рота, тоді вичавив із себе:

— Равняйсь…

— Чіткіше командуй, Гайдар недороблений, — не промовив — виплюнув крізь зуби Рудик. — Не жуй соплі, козел!

— Равняйсь! — тепер уже я наказував голосніше, здалося навіть, що в мене — справжній командирський голос. — Отставить! Равняйсь! Смирно! Напра-во! Нале-во! Круугом! Кругом! Нале-во! Напра-во! Вольно! Равняйсь!

Я віддавав накази Вовці Рудику і, сам не розуміючи чому, страшенно кайфував від цього. Староста мовчки крутився на місті. Мене зовсім не цікавило, що там зараз у нього в голові й чи почне він потім, на перерві, влаштовувати стройову підготовку мені персонально. Чомусь відразу напрошувалася відповідь — не почне. Ця гра проходила не за його правилами.

— Отставить! — поламав мені кайф старший сержант Білик. — Теперь вторые номера меняются с первыми.

Рудик віддавав мені накази без жодного ентузіазму, що давало привід підтвердити здогад: моє командування старостою минеться без жодних наслідків. Урок — він і є урок. Несподівано я відкрив для себе ще одну істину, яка остаточно заспокоїла: адже Рудик змирився з необхідністю щодня знаходитися в одному класному приміщенні зі мною, Зайцем і Свинею, може, ще з кимось. Наближається не просто кінець чергового навчального року — дуже скоро ані він, ані хто інший з тих, кого ми дратуємо однією своєю присутністю, вже не побачить нас. Хіба що на випускних іспитах, але там нема коли звертати увагу на Зоопарк. Саме тому Рудик та інші стали не лише байдужими до нашої присутності, але й несподівано терпимими.

Цей здогад я й досі тримаю в пам'яті. Бо це була перша справді доросла думка, яка стукнула в голову чотирнадцятилітнього пацана.

Наші військові вправи закінчилися чітко за п'ять хвилин до дзвоника. Старший сержант Білик оголосив:

— Вижу, вы сегодня немножко чему-то научились. Остальное освоите на уроках начальной военной подготовки. И, конечно, во время службы в вооруженных силах. Девочкам это тоже обязательно пригодится в жизни. Потому, что в жизни пригождаются любые полученные знания.

— Спасибо, товарищ старший сержант, — знову виступив на перший план обласний підполковник. — Мы еще сегодня поприсутствуем на уроке физкультуры, так что не прощаемся.

Тут нарешті озвався дзвоник, гості вийшли першими, далі посунули всі інші, збившись у зовсім не по-військовому організовану купу. Я потягнувся за натовпом до виходу, приходячи до чергового, але цього разу — очевидного висновку.

У нас наступний урок — фізра. Ці гості збираються за якимось хером прийти на урок саме до нас. Нічого доброго від таких відвідин чекати не доводилося. Буквально за годину стало ясно: в своїх підозрах я виявився правий.

Аби не їхня присутність, Стародуб і Рудик не завелися б між собою.

МИ ГРАЄМО В БАСКЕТБОЛ

20.05.1985 (ранок)

Дивно, мабуть, таке чути від пацана, але фізкультуру я так само не любив, як математику, мову з її вправами, хімію з її табличкою Менделєєва чи біологію з її тичинками і пестиками.

Не в тому справа, що я чогось там не вмів робити. Стрибав, скільки треба і через що треба, по канату долазив до середини, іноді — трішки вище, підтягувався разів шість. Правда, підйом переворотом не робив, тут є свої спеціалісти.

Проблема в спортивних трусах.

Не скажу точно, коли від нас почали вимагати носити на фізру спортивні труси. А я такий, що не можу штани при людях на пляжі зняти, тому й плавати не навчився. Взагалі я не можу, коли я без штанів, і на мене всі дивляться. Спортивні на мені труси чи сімейні, в квіточку-горошок-смужку, все одно — наче голий стоїш.

Ясно, нікому я цього не поясню. Та й не хочу особливо. Мені купили спортивні труси, червоні, із синіми смужками. Під них усі вдягали плавки, а звідки в мене плавки, коли я ніде на пляжах не буваю? Про плавки я, звичайно, старим не сказав. Але спортивні труси одягти на фізкультуру був змушений. Ми саме в довжину з місця стрибали, я впав на жопу, ноги розчепіривши, і блиснув яйцями.

Далі, думаю, можна не пояснювати.

З того часу почав уперто одягати звичайні сині трикотажні спортивки. Фізрук зауваження робив, спробував виганяти з уроку, бо я типу без форми, тільки тут у нього нічого не вийшло: я прогулювати не збирався, а звичайні спортивні костюми ніхто не відміняв. Так що він змирився зі мною. Думаю, що почав рахуватися, бо поважати — навряд.

Зате Свиня в нас виступив по повній програмі. Свої спортивні труси розмалював кульковою ручкою. Поставив із одного боку значок «адідас» — три смужки фірмові і відповідний напис іноземними буквами, а з іншого намалював слово Montana. Пісня ще ходила: «Мені купила мама труси „Монтана“» — так, здається, чи щось таке подібне. Не тільки Свиня страждав «адідасами» — їх усі кругом малювали, навіть віршик ходив: «У кого „адідас“, тому баба дасть», чи щось таке.

За ці «адідаси» з «монтанами» фізрук Тихому нічого чомусь не сказав. Зате не знаю яким хріном про знамениті Свинячі труси дізнався Чекіст. І виписав тоді всім по самі зелені помідори. Відірвався, як Робінзон на П'ятниці після двадцяти років, прожитих на своєму безлюдному острові з козою.

Раз на місяць у нас проводилися політінформації, так класний керівник на одній почав грузити: «Ось, дехто пише на щоденниках і на одязі різні слова. „Адідаси“ всякі та інше глупство. Ось ви пишете, а програму „Сегодня в мире“ не дивитесь. Хто дивився хоча б останній випуск? Бачите, які ви грамотні. А там, між іншим, і про цей „адідас“ говорилося. Ви думаєте, це фірма, красиве слово, все таке різне. Щоб ви знали — фірма „Адідас“ випускає нижню білизну. Фабрики розкидані по всіх капіталістичних країнах, на них працюють негри. Розписуючи цим значком свої речі, ви підтримуєте американський расизм. „Хатинку дядька Тома“ читав хтось? О, тут кілька рук є. Значить, ті, хто читав, поясніть Тихому та іншим, що таке расизм, і після цього мені цікаво, чи далі хто малюватиме різні „адідаси“».

Свиня намагався випрати свої спортивні труси як слід, у нього нічого не вийшло, паста тільки розвезлася. Мамка йому нові купила.

У роздягальню, відчинивши двері з ноги, влетів Арутюнов, махаючи над головою мішечком із кедами. Такі мішечки батьки пошили всім спеціально для спортивного взуття — вони не продавалися. Кожен підписав свій мішечок, а Литовченку під його прізвищем хтось дописав слово «хуй». Заєць кілька разів намагався витерти його, та потім махнув рукою — все одно хто накарлякав його один раз, зробить це знову. Для чого тоді старатися…

— Рівняйсь! Смір-рна! — закричав Арутюнов, пожбурив мішечком просто над головою Свині, налетів на нього, штовхнув у куток і почав боксувати, промовляючи: — Наліво! Направо! Кругом, Паця, кругом!

Щось подібне відбувалося з кимось із нас у роздягальні не сказати щоб часто, та з якоюсь закономірною періодичністю. До цього краще було ставитися, як до гри, і це, зрештою, справді було грою, правила в якій для мешканців Зоопарку давно встановлені.

— Різобик, знову в бабських трусах!

Вигук Рудика відволік Арутюнова від розминки. Його дієва натура переключилася на Козоріза. Той постійно дратував Вову і, чесно сказати, мене так само, своїми трусами: білими, вузенькими, справді схожими на дівчачі. І це тоді, коли решта чоловічої частини класу носила справжні «сімейні» мужичі трусняки, такі, як у справжніх дядьків. Козоріз намагався пояснити — він теж носить чоловічі труси, тільки їх йому привезли з Прибалтики і називаються вони бікіні. Тепер у них мужики масово ходять — і нічого. Тоді ніякі доводи не приймалися: Рудик обзивав Козоріза бабою і мало не в наказовому порядку вимагав, аби той хоча б на фізкультуру приходив у «людських» трусняках.

Із часом це так само перетворилося на певний ритуал. За колір і фасон трусів ані Рудик, ані Арутюнов не збиралися нікого пресувати. Просто знаходився зайвий привід якось розважитися чи розрядити обстановку.

А зараз Рудик особливо потребував цього: поруч із ним неквапом перевдягався Вітя Стародуб.

Я, здається, казав уже про особливе ставлення нашого фізрука до Стародуба. На урок той спочатку приходив у трикотажних штанях, і фізрук при всіх подарував йому не магазинний ширвжиток, а справжні баскетбольні спортивні труси. Вітя постійно забував їх удома, всі своїм виглядом показуючи, що йому по барабану будь-який урок, навіть фізкультура, і в школу він ходить щодня лише в силу прикрих для нього обставин. Але постійні нагадування про подарунок несподівано спрацювали: Стародуб скоро змінив своє ставлення і почав акуратно вдягати на урок ту форму, яку від нього вимагали.

Вова Рудик намагався не дивитися в бік Віті Стародуба.

— Ти забурів, Різобик, чи тобі щось пояснити?

— Ну відчепися, ну Володю, ну знову те ж саме…

— Ти знаєш, Різобик, хто такі підарси?

— Володю, ну хоре, ну зав'язуй…

— Я ще нічого не розв'язував, а ти вже починаєш!

— Нічого я не починаю, Володю, ну не лізь, ну…

Стародуб нарешті перевдягнувся, почепив піджак, штани й сорочку на вішак і вийшов із роздягальні.

Козоріз відразу перестав цікавити Рудика.

Уже продзеленчав дзвоник, і в роздягальні майже нікого не лишилося. Один я в кутку перевдягався в свої злощасні спортивки, ще Козоріз, відпущений старостою, швидко зашнуровував кеди. Арутюнов спритно зняв шкільну форму, одягаючи спортивну. Вова, вже вдягнений, стрункий і від природи смаглявий, чогось чекав.

Нарешті Козоріз вибіг.

На мене Рудик із Арутюновим не звертали уваги. Саня Макогон не існував для них, ані тепер, ані взагалі.

Далі і відбулося наступне дійство: Рудик глянув на Арутюнова, мовчки кивнув, той зняв із вішака піджак Стародуба і перевісив його, почепивши зверху на піджак старости. Зазвичай вони чіпляли одяг у різних кінцях роздягальні, Стародуб і сьогодні дотримався цього правила. Зате Рудик цього різу повісив свої лахи майже поруч з Вітьчиним шматтям.

Не кажучи один одному ні слова, вони пішли в зал. — Я подріботів за ними.

Ясно, знову я забіг до спортзалу останнім, тільки цього разу на мене, слава Богу, уваги ніхто не звернув. Наші всі вже вишикувалися в одну шеренгу, спочатку пацани, за ними — дівки. Я в своїх синіх спортивках, які обвисли пухирями на колінах, виділявся серед голоногих однокласників і однокласниць. Від бабів теж вимагали, аби вони ходили на фізкультуру в трусах, тільки їм простіше: всі як одна перевдягалися в сині, червоні чи зелені закриті купальники, одягали на ноги гетри і чешки. Так виглядають тьолки, які по «ящику» аеробіку показують. На аеробіці тоді не тільки наші дівки, а взагалі всі поїхали. Деякі на «Кохання та аеробіку» по сто разів у кіно ходили.

Не звертали на нас увагу через фізрука. Він чомусь не поспішав починати урок, а про щось говорив із обласним підполковником, біля них наш воєнком стояв і Африканець поруч пристроївся. Старший сержант Білик і ще один військовий поки що знаходились збоку і — я зі свого місця бачив — нудилися. А фізрук так захопився розмовою — аж руками махав. Нарешті обласний полковник щось сказав йому, навіть по плечі легенько ляснув, той кивнув, розвернувся і крикнув нам:

— Клас — рівняйсь! Струнко!

Коротше, краще я вам уже зараз скажу, в чому там увесь прикол був. Може, це вплинуло на подальші події, може, ні, бо Рудик усе одно піджак Стародуба поверх свого кинув. Коли він придумав такий фінт і для чого, тепер уже ніхто не дізнається.

Словом, так: воєнрук у той же день, коли гості вже поїхали благополучно, традиційно до мамки Тихого в комірчину зайшов. Йому, крім технічки чи там завгоспа, особливо спілкуватися в школі не було з ким. А ще перепсихував за день… Ну, він прибиральниці сказав, а вона вже потім, через якійсь час, Тихому розказала: фізрук вирішив військових штурмом узяти. Не знаю, на що він там уже розраховував, тільки для нього це був останній шанс якось про Стародуба потурбуватися.

Фізрук пояснював: Вітя Стародуб хоча й роздовбай, але ще не зовсім втрачений. Його можна кудись у військову систему забрати, є ж якісь там заклади військові чи напіввійськові, де пацанів після восьмого класу починають до військового училища готувати. Там, казав фізрук, дисципліна і розпорядок дня. Це краще, ніж колонія, куди Стародуб точно втрапить, якщо цей шанс не використати. Фізрук тоді збирався показати нашому воєнкому і обласному підполковнику, на що здатен Стародуб. Хлопець спортивний і не дурний, компанія хіба впливає. До того ж, йому ось недавно повних шістнадцять стукнуло.

Йому пояснювали: справді, такі навчальні заклади є, хоча їх і мало. Тільки ж туди не під конвоєм доставляють, до того ж, у цього Стародуба купа приводів у ментівку і він під статтею ходить. Ви йому тільки повірте, втирав фізрук, а я вже з ним сам поговорю. Ніби трішки додавити лишилося, він уже ніби погоджується. Аби два роки до армії десь потримати його в їжачих рукавицях, а там військо з нього решки дурі виб'є, людиною зробить. Як казав Африканець, начальство погодилося подивитися на Вітьку, навіть згодилося подумати, чи справді треба щось для нього робити, а якщо треба, то як саме.

Ми, ясний Арафат,[21] про ці розклади знати не могли. Стародуб, сам того не розуміючи, мусив провести на уроці показовий виступ. Зате до Рудика це дійшло дуже швидко.

І, як кажуть, підлило масла у вогонь. А вогонь цей мене, Свиню і Зайця обпалив — мало не буде.

Ну, значить, далі по порядку. Фізрукові сьогодні не до моїх спортивок було. Спочатку ми пройшлися по залу колом, потім пробігли кілька кіл. По разу стрибнули через «козла» і «коня». Я «козла» ще перестрибну, а «коня» завжди боявся: він довший, я постійно яйцями стукався. А Тихий — той взагалі не міг підстрибнути, налітав пузом на край і верещав на радість усьому класу.

Після цього фізрук розпорядився поставити посеред залу турнік. У нас був такий, спеціальний, його до підлоги наглухо прикручували, це будь-хто міг зробити. Арутюнов любив такі завдання найбільше з усіх, тому швидко впоралися. Я боявся, що кожному доведеться перед військовими на турніку черв'яка показувати, тільки фізрук спочатку Рудика викликав:

— Рудик, до снаряду!

Вова завжди готовий. Для таких випадків фізрук страхувався: в нього такі штуки спеціальні з собою були, чіпляєш їх до поперечини, ніби зашморг виходить. Кисті рук туди засовуєш, і якщо зірвешся раптом, така собі страховка. Смикне, звісно, за кисті, але хоч не загримиш довбешкою вниз.

Рудик спочатку підтягнувся кілька разів, потім, наче гімнаст із цирку, яких по телеку показують, зробив підйом переворотом, ще раз, ще, далі — склепку, потім зачепився правою ногою за перекладину, повиснув і так покрутився довкола неї. Ну і закінчив усе це «сонечком». Розгойдався — і р-раз, і д-ва, і тр-ри, і чотир-ри! Тримався прямо, носки витягнув, крутився в повітрі, наче свічка. Коли фізрук сказав «досить», Вова зупинився, повисів ще трохи, витягнув руки з петличок і спокійно став у стрій.

Тоді його місце зайняв Вітя Стародуб. Усе те саме, тільки крутився він без усякої страховки. Просто кинув ці штуки на підлогу, і перш ніж фізрук спробував щось сказати, уже гойдався і почав відразу крутити «сонце», а потім — підйоми-перевороти, склепки та іншу гімнастику. Тоді я не знав, як усе це оцінити, але я ж кажу — частенько згадую ті дні, особливо останнім часом. Коротше, почув якось по «ящику» розумну фразу: «До своєї справи він підходить не казенно, а з душею».

І все ясно стало: Рудик, майбутній учень полтавської спортшколи, працював на турніку, тоді як Стародуб робив те ж саме просто так. Бо йому подобалося крутити «сонце», та ще без жодної страховки. До того ж, він поняття не мав, що просто зараз фізрук, єдиний у школі, хто хоч трішки йому симпатизував, влаштував щось на зразок оглядин.

До кінця уроку лишилося двадцять хвилин. Фізрук розпорядився прибрати турнік і оголосив: пограємо в баскетбол.

У футбол пацани ганяли після уроків, і то не в спортзалі, а на стадіоні. Там навіть ворота стояли, тільки без сітки. Була колись сітка — спиздили.

Баскетбол проходив так: викликалися двоє, вони були капітанами команд. Далі вони по черзі вибирали собі гравців із усіх нас, причому розібрати треба було всіх, навіть дівки грали. Тому спочатку капітани намагалися розібрати нормальних гравців, потім кращих із тих, хто лишився. Останніми, як правило, брали Зоопарк і Козоріза з Сапуном.

— Дівчата можуть іти перевдягатися, — дозволив фізрук, ті відразу підірвалися і погнали в свою роздягальню. Лишилися самі пацани, і тоді фізрук скомандував: — Стародуб — раз, Рудик — два!

Обидва зробили крок уперед, повернулися до строю. За встановленими правилами, той, кого викликали першим, має право першим набирати команду. Це могло вирішити результат усієї гри — кожен намагався захопити собі довгого Жилу, а кидок у нього майже завжди прицільний. Колись Арутюнов навіть запропонував фізруку Жилу не залучати до баскетболу взагалі — так чесніше буде. Жила з ним тоді мало не побився.

Його Стародуб і викликав першим. Ця шпала спокійно пристроюється за ним — довгому розборки Вови та Віті глибоко по барабану. Чи мені здалося, чи Рудик справді скреготнув зубами, але нема куди подітися — гукнув до себе Арутюнова. Розібралися команди дуже швидко. Ми із Зайцем пішли за Стародуба, Свиня, останній у строю, поплентався до Рудика.

Лишилося п'ятнадцять хвилин, може, менше трохи. Фізрук свиснув у свисток, вкинув м'яча на поле. Гра почалася.

Таким, як ми, лишалося бігати туди-сюди стадом, наче справді від нас щось тут залежало. У кращому випадку вдавалося разок торкнутися м'яча рукою, аби відбити невідомо куди. Загалом ми просто намагалися гасати купно, а гру вели основні. Цього разу — Стародуб із Рудиком.

Навіть не довгий Жила. Той відразу вкинув пару м'ячів у кошик супротивника, потім ініціативу перехопили Рудик, Арутюнов і «хорошист» Любченко — він теж непогано мотався. Пройшовши через поле, наче торпеда, Рудик прийняв красивий пас від «хорошиста», і поки Арутюнов блокував інших, закинув м’яча точно в центр кошика. Практично відразу ж він заліпив туди другого м’яча — кинув мало не з центра поля, влучив у щит, далі м’яч сам закотився, куди треба.

Тут Стародуб наче з ланцюга зірвався. Далі грав практично сам — Жила та інші, хто годен мотатися, лише страхували його, іноді приймали паси, аби потім перекинути капітанові, коли той добігав до кільця супротивника. Вітя обводив кожного, хто траплявся на його шляху, проривався вперед, а тоді — бац, бац, бац, ще раз бац! Кілька «баночок» загнав відразу, і потім якось попустився — якщо далі тримати оборону, то команда Рудика програла, навіть коли їм вдасться закинути ще пару голів. Так, у обороні, вони дотягли до фінального свистка.

Фізрук знову поставив усіх за зростом, його команда «розійдись» злилася з дзвоником на перерву, і я зачепився поглядом за Рудика: той відразу ломанувся вперед, аби обігнати Стародуба і зайти до роздягальні хоча б на півсекунди раніше за нього.

Тепер уже я остаточно зрозумів його маневр. За такі речі, які він збирався пред'явити Стародубу, в нашій школі розбиралися досить круто. Не знаю, правда, як у вашій, — у нас так.

Нарешті, ще одне: звичайно, Вова з Арутюновим знали, що я побачив їхні заморочки з Вітьчиним піджаком. Та вони так само знали: хто-хто, а Макака чи хтось інший із Зоопарку в жодному разі не наважиться ані попередити Стародуба, ані ляпнути про це комусь іншому. Навіть не ризикне перевісити піджак на місце. Будь-хто, хоча б той-таки Козоріз, якимось чином міг зіпсувати гру.

Тільки не Саня-Макака.

Пацани тільки почали перевдягатися, як Рудик голосно сказав:

— Чий це тут блядський піджак на моєму красивому висить?

— Ану, козли, всім розібрать піджаки! — підгавкнув Арутюнов.

Саме тоді зайшов Стародуб. Його погляд зустрівся з поглядом старости, той повторив, тепер уже тихіше:

— Так чий це тут піджак на моєму висить?

— Який? — Вітя тримався спокійно.

— Оцей, блядь! — Вова зняв із вішака піджак Стародуба, помахав ним.

— Це мій піджак. І я його туди не чіпляв, — Стародуб далі не підвищував голосу. — Там вішалки нема. Може, він упав і хтось його з підлоги підняв. Останнім із роздягальні виходив Макака. Це я бачив. Перед ним — ти. Це я теж помітив.

— Мавпо, падав піджак? — Рудик навіть не дивився в мій бік.

— Не знаю, — більше нічого не придумалося.

— Ти, значить, не знаєш. Ага. Ти, значить, підняв оцей брудний піджак і повісив його зверху на мій?

Це вже мені зовсім не подобалося. За куртку чи пальто, скинуті на підлогу навіть випадково, вже викликали раз на раз, і хто намагався зіскочити з теми, того офіційно проголошували сцикуном. Те ж саме робили, якщо без дозволу перекладеш чи кинеш інші речі. Ясно, шапкою Зайця чи моїми кедами могли грати у футбол, а в підручнику Козоріза могли писати ручкою матюки, це нічого. Особисті речі таких, як Вова Рудик, вважалися недоторканними.

На моїх очах він це використовував. Я, звісно, не застукаю його, білішим буду, тільки діставати в голову зараз так само не входило в мої плани.

— Та не брав я нічого, Вов, — про вся випадок я позадкував до виходу. — Мені воно треба! Це він стрілки переводить, хіба не видно?

— Видно, — погодився Рудик, далі тримаючи піджак Стародуба за комір. — Кажеш, він валявся? Отак?

З усієї дурі Вова хряснув Вітьчин піджак об затоптану підлогу роздягальні, навіть копнув його ногою, наче ганчірку.

Стало зовсім тихо.

— Підніми.

— Сам підніми. Твій же піджак упав. Підніми і повісь нормально.

— Підніми. А то…

— Що «а то»?

— Я тебе, суко, замість піджака повішу.

— Давай, ризикни здоров'ям.

Насправді ми всі знали, чим ризикував Стародуб. Нікому його не було шкода, але мені, наприклад, чомусь хотілося, аби зараз Вітька начистив Вовці паяльник. І Стародуб не тягнув довго — Рудик раптом без усякого попередження отримав таку пиздюлину, від якої відлетів до стіни.

Утримавшись на ногах, староста класу кинувся в атаку, цілячись кулаком у підборіддя ворогу, й таки дістав — усі почули, як у тихій роздягальні клацнули Стародубові зуби. У відповідь той ударив ногою — тоді пацани саме так починали махатися. Вовка відскочив, перехопив ногу, та смикнути не встиг: Вітька рвонув її на себе, тепер противник не стримав рівновагу і загримів на підлогу мордою вниз. У останній момент Рудик виставив перед собою руки, впав на карачки, пружиною підскочив і перейшов у контратаку, молотячи кулаками перед собою та відтісняючи Стародуба в кут, де його можна було затиснути і змусити перейти до оборони.

Не знаю, чим би все це скінчилося, аби якогось хріна сюди не принесло фізрука. Відразу зорієнтувавшись, він схопив Рудика за плечі, відкинув його вбік, став між ним і Стародубом, гаркнув:

— На чорта ви всі дивитеся! Розтягнути не можете! Вас тут півтора десятки придурків! Арутюнов, я до тебе звертаюся!

— Та ми збиралися, — почав крутити той. — Стародуб сам винен, Вова його запитав…

— Нічого знати не хочу. Хто винен — не моя справа. Тільки ви що, самі не можете нормально останній тиждень разом довчитися? — він повернувся до Вітьки. — Я з тобою хіба не говорив на цю тему? Чи ти сам не знаєш? Наче не зовсім ще на голову хворий. Рудик, ти староста класу, поки що, в усякому разі. Є ж авторитет, якого чорта все це починати?

— Проїхали, — буркнув Вова. — Проїхали, все.

— Я змушений тут побути, поки ви перевдягаєтеся, — фізрук розвів руками і більше нічого не сказав, мовчки дивлячись, як Стародуб піднімає піджак, витрушує його, спокійно перевдягається, ховає подаровані труси в сумку. Він вийшов із роздягальні одним із перших. Я бачив його вже біля рукомийників: він змочував руку водою і намагався відчистити піджак.

Тоді мені здалося — все, проїхали, вони розібралися. Рудик відірвався за все, в тому числі — за баскетбол. Як виявилося дуже скоро, я помилився.

Наступним, третім уроком у той день, стояла біологія. Улюблений предмет Вови Рудика.

МИ ОПИНЯЄМОСЯ МІЖ ДВОХ ВОГНІВ

20.05.1985 (день)

Я й без того вчителів наших не любив. А десь класу з п'ятого почав розуміти: особливо я їх ненавиджу щороку в самому кінці травня. Коли вже і так усе ясно з довбаними оцінками за рік.

Таким як ми, скажімо, стопудово «трійки» натягнуть. Особливо по закінченні восьмого класу. Про всіх інших так само зрозуміло. Не буває так, що на початку навчального року якісь довбак чи довбачка знали математику чи мову на «три», а до кінця року завдяки старанням наших прєподів набули знань аж до «четвірки», не кажучи вже про «п’ять балів». Дурний як був дурним, так дурним і залишиться. А розумний дурнішим не стане, хіба його Вова Рудик так по голові стукне від нема чого робити, що розум із тієї голови на хрін вилетить.

Раз усім усе відомо — то для чого вимахуватися і на повному серйозі уроки проводити, морочити всіх і себе разом із нами. Що змінить останній тиждень у школі для тих, хто піде в «бурсу» і тих, хто перейде в дев'ятий клас? Нічогісінько. Ну й порозпускали б народ. Он яка погода: травка зеленіє, сонечко блищить, індійський фільм новий крутять від сьогодні…

Так ні: нате вам повтор пройденого матеріалу!

Наша біологиня сама винна. Хоча навряд чи знає, в чому.

А я вам зараз розкажу. Перевернуся на спину, заплющу очі — так довбешка менше гуде — і розкажу.

У вчительки самої настрій того дня, як писав наш поет Козоріз, весняним був.

Зайшла — аж світиться. Причому в прямому і переносному значенні. Либа від вуха до вуха, зачіска нова, і плаття таке… ну, як вам сказати… Травневе, одним словом. Підійшла до вікна, кватирку прочинила — мені аж дихати нічим стало. Така ситуйовина, наче повітря все з класу викачали.

Просвічується в неї те плаття, гадом буду!

Не я один це помітив, але, здається, я один витріщився. Бо раптом відчув, як на мене хтось зирить, перевів погляд — точно: Арутюнов просто на мене дивиться. Одну руку в кулак стиснув, розчепіреною долонею іншої по тому кулакові ляпає. Поруч Рудик — нічого не робить, мовчки свердлить мене недобрим поглядом. Я швидко відвертаюся до Свині, а він, наче на зло — штовхає мене ліктем і головою киває: бач, мовляв, яка цяця.

Довелося легенько ляснути його по маківці.

— Ти чого? — в голосі чується образа.

— Нічого. Сиди тихо.

Свиня знизує плечима, крутить пальцем біля скроні, і раптом — я це помічаю — ловить на собі лихий Рудиків погляд. Відразу втягує голову в плечі й демонстративно відвертається. Мовляв, бачили ми ще й не таке. Подумаєш: труси під платтям окреслились…

— Задуха у вас! — повідомила тим часом Тамара, повертаючись до свого столу. — Треба хоча б трішки весни впустити. Бачите, буяє цвітом за вікном. Козоріз!

— Га? — обережно запитав той.

— Ти, здається, вірші пишеш. Тебе така ось буйна весна на рими не надихає?

— А треба? — так само обережно поцікавився Козоріз.

Запитання відразу потонуло в загальному реготі.

— Чого ви?

— Нічого, Козоріз, нічого, — Тамара махнула рукою, ніби відмахуючись від мухи. — Колись ти все зрозумієш. Усі ви колись усе зрозумієте. І весну, і взагалі… Добре, — вона вмостилася на стільці, поклала перед собою класний журнал, тільки розкривати не поспішала. Напам'ять знає всі наші оцінки. — У нас сьогодні останній урок біології. У п’ятницю його не буде, нема потреби. Все одно він за розкладом шостий, тому, думаю, вас просто відпустять додому. Тому я хочу зараз з'ясувати для себе, в кого є які запитання. Бо оцінки вже стоять. Можу всім оголосити, тільки сюрпризів не буде. Хто як учився, той те й заробив. Давайте, не соромтеся, запитуйте. Мені просто цікаво, кому що лишилося не ясним, — помовчала і додала зовсім щиро. — Як учителю вашому цікаво. Я ж вас чогось таки навчила…

— Навчили, Тамаро Михайлівно! — вголос погодився Рудик, розвернувся напівоберта до класу: — Так, ану давайте — кому що було неясно. Ти, Козоріз, добре засвоїв, де в людини череп, а де — таз?

Хтось реготнув — і раптом наче вдавився своєю смішинкою.

Те, що сталося далі, сталося абсолютно раптово.

Ніхто взагалі не був настроєний на серйозний урок, і так виглядало — пересидимо сорок п’ять хвилин за хіханьками-хаханьками. Навіть ніхто не думав щось розумне від Козоріза почути.

І тим більше ніхто не чекав, що Вітя Стародуб руку підніме.

Тихо стало в класі. Тамара зробила круглі очі, а Стародуб далі тягнув руку, причому навіть трусив нею в повітрі. Нічого собі: вперше за весь час, що Вітя вчився в нашому класі, ми побачили, як він проситься щось сказати.

Чесне слово: мені здалося, що Тамара забула, як його звати. Тому постояла, помовчала — а раптом передумає і опустить руку. Але Вітя далі тримав праву руку вгору, і біологиня здалася:

— Ну, давай…

Стародуб неквапом підвівся зі свого місця на задній парті в кутку. Обсмикнув піджак, кахикнув.

— Я тут не зовсім зрозумів… По темі статевого розмноження…

Я не знаю, чи можливо це, тільки в класі після цього запитання стало ще тихіше. Лише Тамара не мала права довго мовчати, тому проказала:

— У нас не було окремої теми. Оглядовий урок…

— А в підручнику написано.

— Написано, — погодилася Тамара, далі не розуміючи, до чого веде Стародуб. — Г'м, ну гаразд… Що ти там не зрозумів?

— Статеве розмноження — це як?

Думаю, до вас уже дійшло, кого хотів зачепити Стародуб. Для тих, хто ще не вкурив, пояснюю тему популярно, на пальцях.

Це сьогодні від таких запитань вуха молоденьких вчительок не червоніють. Хоча б тому, що тепер діти такі пішли грамотні — куди там твої бджоли! Але навіть якби хтось із них вирішив зарисуватися, показати свою просунутість і щось таке при всіх у вчительки запитати, тепер такі педагоги — кого хочеш словесно опустять, ще й висміють перед класом. Гуморист і сам не радий буде, коли таку тему розвивати почне.

Ви скажете, двадцять років тому в школах на біології проходили статеве розмноження по підручнику. Тому теоретично ця тема забороненою не була і шокувати вчительку не могла. Але ж про людське статеве життя навіть не заїкалися: про собак ішлося, кролів чи свиней, я вже зараз не згадаю. Коротше, не було такого, щоб учителька говорила чи на малюнках показувала, що там у тих кролів і куди.

Десь місяць тому на тій самій біології пацанів із усіх восьмих класів завели до актового залу, а бабів — до хімкабінету, там місця так само багато. Про що дівкам втирали, я точно не скажу, бо не знаю. Але думаю, про те саме, що й нам. Тільки їх вчителька з приводу інтимного життя лікувала, здається — історичка. А до нас прийшов дядько з вусами. Років йому тоді було стільки, скільки мені зараз, десь тридцять п'ять чи може навіть під сорок. Хто він і звідки — не назвався, та потім кілька пацанів із паралельних класів сказали: він із міського шкірвендиспансеру. Сорок п'ять хвилин він вкручував нам про те, що таке статеве життя і чому нам ще рано ним жити. В основному про гігієну говорив: кінці треба кожен вечір мити й труси частіше міняти. Потім пару похабних анекдотів розказав, які всі без нього ще в молодших класах чули, а коли нарешті дзвінок задзвенів, швиденько згріб брошури в «дипломат» і втік, навіть «до побачення» не сказав. Для чого він узагалі приходив, я тоді через власну сопливість не втямив, і вже потім до мене дійшло: це за планом у нас провели роздільний урок статевого виховання.

Набагато цікавіше «Японську кімнату» читати. Зуб даю — до того часу весь наш клас її перечитав, і не тільки наш — вона по школі пройшлася, аркуші аж засмальцьовані.

Ясно, що на подібні теми вголос говорити було не прийнято. І тепер наша Тамарочка, яка, як я собі думаю, в принципі могла за інших обставин і в іншій компанії про такі речі потриндіти, опинилася в досить невигідному для себе становищі. Який варіант не візьми, Стародуб по-любому цей раунд виграє. Він точно все розрахував.

Спокійно, популярно і коротко відповісти йому на явно провокаційне запитання біологиня не могла. Виховання не те. Двадцять років тому в нас усіх було таке виховання: на дитячому майданчику вночі під матюки й портвейн можна, а серед білого дня на уроці біології — ні. В Тамари щоки так червоним запашіли, мені самому на якусь хвилинку соромно стало. Не за неї і не за Стародуба — взагалі за те, що я все це бачу і чую.

Почати скандал означало остаточно обпаскудитися перед усім класом, особливо — перед дівчатками. Тамара всього на вісім років від своїх учениць старша. Кричати щось типу: «Хуліган! Як не соромно! Вийди з класу!» означає себе не поважати. Тим більше, нічого справді хуліганського в запитанні Стародуба не було. Колись до шостого класу вчився з нами такий Олежка Удовиченко. Так він на перерві якось сказав на Людку Суницю «блядь така». З ним усе ясно, його батько з мамкою кілька разів на тиждень один на одного так сварилися. Але Людка хоч і в шостому класі, але вже розуміла суть цього слова. Поскаржилася батькам, вони в неї інженери на оборонному заводі «Прогрес». Ті — за Людку і до директора. Не знаю, чи зробили батьки Удовиченка після розбірок якісь висновки для себе, тільки Олежка спочатку на місяць захворів, а потім у іншу школу перевівся. Причому дуже швидко й оперативно. Я до того це згадав, що вчинок Удовиченка таки справді можна назвати хуліганським. Шестикласник у школі матюкається на шестикласницю — шкандаль реальний. А Стародуб ввічливо і культурно попросив педагога розтлумачити йому про статеве життя: такий розділ у підручнику для восьмого класу є. Маленький, тварин стосується, але ж є! Виходить, якщо Тамара наша Михайлівна підніме бузу, то сама себе підставить.

Проігнорувати поставлене запитання так само не можна. Стародуб, мабуть, готовий до цього. Гадом буду, якщо він не заявить щось типу: «А хочете, я вам розкажу?» 3 нього станеться, йому точно нема чим ризикувати. Тоді Тамарі доведеться з іще скрутнішої ситуації виплутуватися.

Коротше, куди не кинь — усюди клин. Це ще гірше, ніж той випадок у п'ятому класі, коли пацани на уроках паперовими скобками стрілялися. З дротиків скручували маленькі рогатки, присобачували до них тоненьку гумку-«венгерку», виривали аркуші із зошитів і робили «боєкомплекти». До речі, що міцніша скобка, то болючіше б'є. При бажанні можна око, ну, не вибити, ясно, але пошкодити добряче — факт. Так Арутюнов тоді зовсім випадково влучив цією скобкою в лоба француженці. Ось ви не повірите, що таке можливо зробити випадково, але я вам зуб даю — раз на рік подібне трапляється. Цілишся в протилежний бік, а скобка лупить просто в центр лоба вчительці іноземної мови. Арутюнову тоді ще в щоденник червоним записали: «Поведінка незадовільна. На уроці обстріляв учителя».

Так знаєте, Стародуб своїм запитанням щось подібне зробив із біологинею. Навіть гірше, ніж паперовою скобкою чи пластиліновою кулькою з плювачки в лоба їй зарядив. У подібних випадках хоч відразу розумієш, як реагувати. За вухо — і в кабінет до директора.

Та головного я вам ще не сказав: Вітя дивився не на Тамару нашу Михайлівну. Він просто на Вову Рудика витріщився. Так і жер його поглядом.

І Тамара на Рудика відразу глянула. Машинально, так ображені в першу чергу шукають собі заступника. Вова ж у нас не просто староста. Він — і це всім відомо! — ніби як закоханий у біологиню. Принаймні на її уроках із деяких пір, як я вже говорив, у нас повний порядок. Ніяка зараза не писне, а хто писне, отримає від Рудика в дюндель на найближчій перерві.

Думаю, навіть із мого корявого пояснення вам ясно: Стародуб кинув Рудикові відкритий виклик. І за тиждень до того як школа остаточно мала позбутися його, один із найбільш вибухонебезпечних учнів нашої школи нічим не ризикував.

А яким боком усі ці заморочки нас зачепили? Все якось швидко сталося, несподівано. Це я все так докладно і досить плутано пояснюю двадцять років по тому, бо за весь цей час багато про той день думав, тож можу чимало яких речей зрозуміти.

Тоді часу на роздуми ні в кого не було. Навіть Тамара хоча й почервоніла, швидко ситуацію прокачала і знайшла єдиний правильний, на її думку, вихід.

Саме такого розвитку ситуації сподівався Стародуб.

Правда, ні я, ні Заєць зі Свинею, не думали, що справа зайде аж так далеко і вгатить по нас рикошетом.

— Статеве розмноження — це як?

Може — хвилину, може — півхвилини ця важка пауза тяглася, потім біологиня відступила далі, на рятівний простір за вчительським столом, взялася руками за спинку стільця, ніби для того, аби не впасти, ковтнула щось велике й неприємне на смак, і промовила:

— Сядь на місце, Стародуб.

— Чому? Хіба я щось не те спитав? Ви ж самі просили: кому що неясно…

— Думаю, ми потім про це поговоримо, Стародуб.

— Коли це потім? — пауза. — І де?

— Сядь на місце, я сказала. І поводь себе пристойно.

— Хіба я себе непристойно поводжу?

— У цьому класі староста є? Володю, наведи порядок у класі, — схопилася Тамара Михайлівна за свою рятівну паличку.

Рудик, здається, тільки чекав команди. Повільно підвівся, повернувся до Стародуба всім корпусом, їхні погляди зустрілися.

— Тобі неясно сказано? Сядь на місце. Потім із тобою поговорять.

— Хто? Ти?

— А хоч би і я?

— Про статеве життя? 3 тобою? — кутики Вітьчиного рота окреслили посмішку. — Не цікаво з тобою про статеве життя. Хіба практичні заняття…

— ДОСИТЬ! — біологиня з червоної стала раптом зовсім блідою, ляснула по столу класним журналом. — Досить уже, Стародуб! Рудик, ти можеш навести порядок чи мені йти за вашим класним керівником?

— Не треба нам класного керівника, Тамаро Михайлівно, — Вова стиснув кулаки, сперся ними об парту. — Він зараз сам вийде з класу.

— Чого це я буду виходити з класу? Через те, що вчителька не змогла мені по предмету нічого пояснити?

— МЕНІ ЦЕ НАБРИДЛО, РУДИК! — Тамара знову ляснула по столу журналом, цього разу — легше. — Ти можеш навести Б цьому класі порядок чи ні?

— Льогко! Стародуб. сам вийдеш чи тебе вивести?

— Хто мене буде виводити? Ти? Давай!

Тут якась із бабів тихенько ойкнула. Та й ми всі завмерли: лише півгодини тому ці двоє мало не пустили один одному кров у роздягальні, й тепер запросто міг початися матч-реванш. Власне, Стародуб такого реваншу вимагав, і не за шкільним рогом, як це завжди буває, а просто тут, на людях. Він перевіряв Рудика на вошивість, і навіть друзі Вовчикові знали: почати махалово просто тут, у класі, посеред уроку, та ще й перед Тамарою, до якої староста нерівно дихав, вІН не зможе. Очко в нього заграє, хоч би яким крутим він себе не виставляв.

Починати бійку в класі навіть старостам не дозволено. А в цій ситуації Стародуб першим не почне. Не такий Вітька дурний.

Але й Вовчик не без клепки в голові. Довго не думав — знайшов вихід.

— Я тебе виводити не збираюся. Литовченко, Макогон — допоможіть Стародубові вийти з класу. Шо неясно?

Усе ясно.

Рудик просто і легко підставив під удар тих, хто, як я тепер розумію, народився і живе для того, аби постійно бути підставленим під чужі удари.

Ситуація відразу помінялася, причому — не на користь Стародуба. Якщо він дозволить двом із Зоопарку, двом — чого там, як є, так і є! — чмирям торкнутися до себе й вивести себе з класу, він програв. Навіть якщо дуже скоро зустрінеться з Рудиком десь на районі й вони почнуть махатися вже реально, до першої крові. Вітька сильніший за Вовку, коли йдеться про вуличне махалово. Тільки все одно за «понятіями» Стародуб лишиться в програші. Та якщо він почне опиратися нам, це означатиме — він справді зчинив бійку в класі, порушив дисципліну, наслідки для цього умовно засудженого пацана будуть не найкращими. Як не крути, Рудик вийшов із ситуації з вигодою для себе.

А нам що робити?

Не послухати Рудика — нажити собі реального ворога. Бо тут ідеться не про якісь пацанські розбори, тут Рудик перед Тамарою може своє обличчя зронити. А подібні речі не пробачаються. В усякому разі, останній тиждень хоч до школи не ходи. Вона нам, за великим рахунком, давно всралася, ця школа. Тільки ж закінчити її треба, як не крути, нормально.

Послухати Рудика — нажити собі ще більш реального ворога. Стародуб такої ганьби не пробачить, і тоді не лише до школи — по району не можна буде пройтися нормально. Ясно, до смерті Вітька не приб'є, але йому покалічити когось із нас — як два пальці обмакнути. Рудик просто відпиздить, хоча теж приємного мало, а Стародуб або зуби повибиває, або щелепу зламає, або нирки чи печінку відіб’є.

Хоч так, хоч сяк — нам пропадати.

— Шо не ясно, Макогон? Литовченко, чому сидимо?

Ми із Зайцем повільно підвелися і вийшли з-за парти. Стародуб дивився на нас холодними очима, і не знаю, як Зайцеві, а мені точно хотілося розчинитися зараз у повітрі. Попри все краєм ока я помітив, як Свиня ліг на парту, наче намагався заховатися за підручником.

— Ну-ну, — промовив Стародуб і запхав руки до кишень штанів.

— Взяли його і вивели з класу! — вкотре повторив свій наказ Рудик.

— Сам і виводь, — одними губами прошепотів Заєць.

— Ти чого там бурмочеш, ти, опариш? — гаркнув Рудик. — Вибачте, Тамаро Михайлівно, тут таке в нас…

— Нічого, нічого, Володю, я все розумію. Давайте тільки швидше, бо час іде, — біологиня, видно, почала потроху приходити до тями. Вона, мабуть, одна з небагатьох вчительок не знала повного розкладу по нашому класу. Тому не зовсім розуміла всю слизькість ситуйовини.

— Не стоїмо, не стоїмо! Литовченко, Макогон, ви затримуєте клас! — розійшовся Рудик, далі стоячи на своєму місці.

Ми із Зайцем перезирнулися і обережно наблизилися до Стародуба.

— Заєць, Макака, сіли на місце! Без вас розберуться! — попередив Вітя. Нам би так само цього хотілося, тільки тепер від нас уже нічого не залежало. Хіба Рудик назад відіграє, але ж навряд…

— Рухайтеся, рухайтеся! — Вова почав нетерпляче тупцяти на місці. — Макогон, дай йому по шиї і виводь з класу! Шо неясно!

Все, мені гаплик.

Стародуб: Чого ще придумав! Мака, тільки спробуй підійти…

Рудик: Мака, я тобі що сказав? Наведи порядок у класі!

Стародуб: Мавпо, ти хочеш трупом стати?

Рудик: Макогон, не слухай його! Роби, як я кажу!

Знаєте, того, що трапилося далі, я досі не можу пояснити. Не виконати наказ Рудика — не можна. Але ще гірше — виконати його й підняти руку на Стародуба. Я і тоді думав про це, і тепер згадую, тільки ні тоді, ні тепер не розумію, яка сила підняла мою праву руку й проти моєї волі, легенько, дуже легенько ляснула нею по потилиці Вітьки Стародуба.

Це не удар навіть був.

Моя рука його потилиці просто торкнулася.

І цього виявилося досить, бо я справді перейшов межу. Принаймні за Вітьчиними поняттями. Бо він відбив мою руку — й наступної миті я вже лежав на підлозі, вилиця горіла від міцного удару, а наді мною височів Стародуб, чекаючи, напевне, поки я встану. За законами, лежачих бити не можна. Правда, Рудик чомусь цих законів не дотримувався.

— ПРИПИНИТИ! — репетувала десь там Тамара Михайлівна. — Все, Стародуб, ти догрався! Я йду за класним керівником!

Хряснули двері.

І знову тиша довкола.

Рудик: Ти, Стародуб, зовсім, я бачу, оборзів!

Стародуб: 3 тобою, козел, я ще не закінчив.

Рудик: Ой, як страшно! Тобі тільки з такими, як Макака, воювати.

Знову тиша. Знову двері — хрясь. І голос Чекіста, на диво спокійний.

— Ти чого там розлігся, Макогон?

Я спочатку сів, потім став рачки, нарешті — випростався, обтрусив піджак і штани. Чекіст стояв перед класом, Тамара визирала з-за його спини. Урок зірвано, це дурному ясно. Тільки кому й що зараз буде? Вилиця боліла, бити Вітька Стародуб уміє, але ж цікавість таки сильніша за біль.

— Знову Стародуб? Давно щось тебе не чути, — тон Чекіста не віщував нічого хорошого, а окуляри на носі блищали на сонці скельцями, наче в Гімлера з «Сімнадцяти миттєвостей весни».[22]

— До чого тут Стародуб? — дивувався Вітька щиро. — Я нічого не робив.

— І бійку в класі почав не ти, правда? Хто Макогона вдарив? Макогон, тебе хто вдарив?

— Він сам упав, — відповів за мене Стародуб і щиро посміхнувся. — Правда, Макогон? '

— Ти, Стародубе, свої замашки будеш показувати там, де тебе попросять, — спокійно промовив Чекіст.

— Цікаво, де про таке просять?

— Я тобі якось поясню. Але, думаю, не я тобі такі речі буду пояснювати, слава Богу. Не можеш уже довчитися по-людськи.

— Але ж, Анатолію Федоровичу, це не я бійку почав.

Таким я нашого Стародуба ніколи не бачив: викапана тобі свята невинність. Хоч до рани прикладай.

— Ти хочеш сказати, Стародуб, що бійку в класі міг почати хтось, крім тебе? — Чекіст від такого нахабства аж зняв окуляри і протер хустинкою, потім знову начепив їх на носа. — Рудик, ти староста класу. Куди ти дивився?

— До чого тут Рудик! — тепер щиро дивувався Рудик. — Я взагалі…

— Що ти взагалі? Хто почав бійку?

— В смислі, хто кого перший вдарив?

— Тамаро Михайлівно, вони всі мені вже набридли, — зітхнув Чекіст.

— Мені так само, — погодилася біологиня.

— Хто кого першим ударив? Скажіть мені ви, й на цьому закриємо тему.

— Чого мовчиш, Макогон? — гаркнув несподівано Рудик. — Ти ж перший ударив Стародуба?

Я відчув, що зараз провалюся до центру землі.

— МАКОГОН? — здивовано перепитав Чекіст. — Це що — МАКОГОН ПОЧАВ БІЙКУ І ВДАРИВ СТАРОДУБА?

Він усім корпусом розвернувся до Тамари й мені здалося — окуляри підстрибнули в нього на носі.

Лишалася маленька надія: біологиня скаже все, як було. Тільки це означало — виказувати Рудика. А цього вона, як усі розуміли, при даних розкладах не зробить.

— ТАК, — біологиня подивилася на Вову. — МАКОГОН УДАРИВ СТАРОДУБА.

— Знаєте, я такого ще не бачив, — розвів руками Чекіст. — Сядь, Стародуб, чого маячиш. З тобою без нас розберуться. А з Макогоном я вже якось сам…

Поруч зі мною став Заєць. Від нього ніхто нічого подібного не чекав, але він промимрив, ховаючись від прямого погляду Чекіста:

— Макогон нічого не робив…

— О, заступник! — сюрпризів для нашого класного сьогодні було більше, ніж досить. — Такий самий дружок. Ви вдвох хотіли Стародуба побити? Не могли дочекатися кінця уроку?

— Ніхто його не бив…

Я помітив, що Чекіст попустився. Його, як і решту класу, як Рудика, Стародуба і вчительку біології Тамару Михайлівну, більше ніж влаштовувало, що весь конфлікт можна замкнути на вічних цапах-відбувайлах, на двох із Зоопарку. Це звично й безпечно. Тільки сьогодні щось із нами сталося. Бо раптом Свиня перестав ховатися за підручником і буркнув зі свого місця:

— Чого відразу вони крайні! Знайшли дурників, правда? Не розберуться, а починають…

— Ти вже вибач мені, Тихий, я тобі правду скажу: дурників тут особливо шукати не треба, — сказав Чекіст, роблячи крок уперед. — Аби ви знали, Тамаро Михайлівно, як цей зоопарк мені вже набрид. Ви в нас людина нова, а весь клас через оцю святу трійцю не перший рік страждає.

Можна було на цьому тему закрити. Тільки якась сила, мабуть, та сама, що поклала мою руку на потилицю Стародуба, смикнула за язика Зайця.

— Самі ви зоопарк, — вирвалося в нього. І вирок був підписаний.

— Ну не вистачає в мене на таких тупоголових нервів! — вигукнув Чекіст. — Зовсім уже знахабніли! Ну просто нема куди, скажіть будь ласка! Хай мене пробачить Міністр освіти![23]

З цими словами Чекіст наблизився до мене впритул, однією рукою взяв за карк, другою — за штани ззаду, підняв над підлогою і викинув у коридор, перед цим розчахнувши носаком двері.

Наступним на черзі був Заєць. Він важчий за мене, тому Чекіст не підняв, а поволочив його до дверей.

Свиня вирішив не чекати своєї черги. Вискочив із класу сам, прихопивши свою сумку. Навздогін вилетіли й наші портфелі.

Вони із Зайцем оговталися першими. Підхопили мене під руки, поставили на підлогу, і ми, не змовляючись, побігли геть, прихопивши речі. Десь позаду чулися розкати громового голосу Чекіста, ветерана десантно-штурмового батальйону, і розпряжений регіт однокласників.

Я знав: ніхто нас не пожаліє. Всім сподобалося шоу. Так нам і треба.

Але я не знав, що робити далі. Бо, як не крути, я спробував ударити Стародуба, а Заєць, у свою чергу, не послухався Рудика.

Коли ми вибігали зі школи, нас проводжав дзвінок на перерву.

МИ БАЧИМО СМЕРТЬ

20.05.1985 (полудень)

У нашому, місті останню школу збудували якраз перед розвалом Союзу. Тепер не знають, що зі школами робити, й ті, в яких неповна середня освіта, закривають. Не всі, але кілька вже закрилися. Дітей ніхто в незалежній державі народжувати не хоче, а ті, хто понароджував і дуже розумні, хочуть, аби їхня дитина по повній програмі вивчилась, плюс англійська обов'язково, без неї тепер нікуди. Я знаю кількох, та чого далеко ходити — он моя кума пішла біляшами торгувати на вокзал, аби своїй доці додаткові курси англійської проплатити. Коротше, до чого це я: на моїй пам'яті в кожній новій школі, яку будували тоді, обіцяли, що сто пудів буде басейн.

Це я тепер думаю, що мені особисто той басейн і на фіг не потрібний. Плавати наші пацани й без басейну мали де навчитися: Десна поряд, майже кожного літа батьки путівки через профком пробивали і везли дітей оздоровлювати. Мужики постійно рибу ловили, до обіду карасів із верховодками насмикають — і до інших мужиків у карти грати. Десь під обід у них пляшка з'являлася, потім — ще одна. Коротше, мій батя кожен вечір п'яний, мамка його рибиною по морді лупить і кричить: «Як ти мені надоїв, мудило недорізане!» Правда, карасів не викидала, смажила. Так щороку повторювалося, бо ми туди їздили регулярно, не дивлячись ні на що, аж поки батя від нас не пішов. Коротше, це все лірика: плавати я так і не насобачився. Але тоді, коли в школу ходив, усе одно якось по-інакшому все сприймалося: басейн при школі, не цацкі-пєцкі. Тільки все те були тільки дурні розмови. Всюди басейн стояв у проекті, й ніде його не побудували.

Це я до того, що коли нашу школу на районі будували, таки пішли далі за всіх: за стадіоном почали споруджувати спортивний комплекс. Там два спортзали передбачалося і, ясний пень, басейн. Мені мамка навіть у місцевій газеті тоді показувала, як один розумний крендель написав про перспективи нашого спорткомплексу. Ніде, типу, в області такого не буде. З усіх усюд народець потягнеться, спартакіади, запливи серед юніорів… Фігня це все. Почали щось будувати, фундамент заклали, сваї забили, плити бетонні на них кинули, почали цеглою закладати, навіть до рівня першого поверху виклали і на цьому амба, весь спорткомплекс із басейном накрився жіночим статевим органом.

Зате лишився, як тоді казали, заморожений об'єкт. Пацани це місце собі відразу накололи, і чого там тільки не творили! Курили — само собою. Сцяти постійно бігали, ну, це ясно. До речі, помочитися там означало на нашому неофіційному жаргоні «піти долити водички в басейн». По деяких закутках навіть купи накладали, але я точно знаю — то не наші. Наші пацани самі не зацікавлені все це нюхати, тому навіть відловити серунів хотіли й дати просратися конкретно. Що ще — бухали там. Не ми, ті, хто старший. В карти на гроші грали, порнографічні карти роздивлялися. Були такі, чорно-білі, на фотопапері надруковані й ножицями порізані. А ще Тихий казав, що сам бачив, як пацани туди бабів водили. Але це вже десь ближче до вечора. Жарти жартами, вірили ми йому чи ні, тільки на моїй пам'яті два рази в школу менти приходили. Старшокласників у спортзалі збирали і, як доводив той-таки Тихий, заводили туди дівок на впізнання. Аби, значить, упізнали, чи нема серед учнів старших класів нашої школи тих, хто їх у тому спорткомплексі зґвалтував. Тут, правда, Тихому повірити можна. Його мамка-прибиральниця багато про життя школи такого знає, про що ми навіть не здогадувалися. Тихий колись таємничу морду зробив і розказав, як директор із воєнруком вдвох у директорському кабінеті нажлуктилися дорогого коньяку, причому — не нашого, бо мамка Тихого сама пляшки з-під дверей кабінету забирала. Думала здати, так не прийняли. Вона потім у ті пляшки з пробками, що закручуються, олію на базарі купляла.

Чого мене на це все потягло? Ага, згадав: мушу ж я пояснити, куди саме ми всі втрьох побігли, коли нас так ганебно з класу вигнали. Ясний перець, на спорткомплекс.

Він хоч і ніколи не був добудований, але його тільки так і називали.

Відсапалися тільки тоді, коли забігли в пройму, призначену для дверей, і пробігли далі вглиб недобудови. Чому саме сюди побігли — теж ясно. Ноги понесли, іншого пристойного сховку на всьому районі не було. Хоча всім це місце відоме, але парк культури теж один на весь Ніжин, і народ туди ходить гуляти, бо більше нема куди. Хочеш когось знайти на вихідні в місті ввечері — паняй у парк, ближче до дискотеки. Хочеш якогось придурка в нашому районі здибати — тут рано чи пізно здибаєш, сюди вся блатота підтягується в певний час.

А в таку годину в спорткомплексі нікого нема. Ну хіба хтось із старшокласників математику прогулює і курить. Але нам пощастило: сьогодні вся недобудова була порожня. Навіть бичків свіжих не валялося — це я мимоволі зафіксував.

Заєць кинув портфель на землю і з усього маху гепнувся на нього своїм худим задом. Вайлуватий і товстенький Свиня перекинув шлейку сумки через голову і почепив так, як революційні матроси в кіно чіпляли патронташі, після чого притулився спиною до брудної цегляної стіни. Я присів на цеглину, портфеля примостив поруч, звів очі догори й побачив блакитне небо, по якому пливли благенькі білі хмаринки.

Якийсь час ми всі троє мовчали. Першим не витримав Заєць:

— Якого ти хріна, Тихий, за всіма ломонувся? Сидів би собі… Тепер проблеми…

— Та ну… Проблеми, — Свиня сплюнув собі під ноги, не дивлячись на нас. — Проблеми не в мене. Що вони нам зроблять?

— Хто?

— Кінь у пальто! Чекіст та інше кодло — що вони нам зроблять? Тут тиждень до кінця лишився, вони нам погану поведінку запишуть чи на другий рік у восьмому класі лишать? Не буває такого, — і, помовчавши, додав: — Мені матушка казала. Так що тут усе чікі-пікі, не бздіть. Чекістові теж повидригуватися треба. Ти про інше, на хрін, думай.

— Та ясно, — промимрив Заєць, хоча я прекрасно розумів — нічого йому не ясно. Він серед нас був найбільшим тугодумом, це при тому, що ні я, ні Тихий не відрізнялися швидкістю реакції та оригінальністю думок.

— Хулі тобі ясно, Юрець? — Свиня знову плюнув і тепер уже подивився спочатку на Зайця, потім — на мене, і на мені свій погляд затримав. — Чекіст — фігня, біологиня — проститутка, школа — до жопи! Саню тепер якщо не Рудик дістане, то Стародуб — це точно. І якщо Рудик просто відмахає харашо, то Стародуб приб'є. А заодно й тебе, придурка.

— Мене за що? — щиро здивувався Заєць. — Його ж цеє… Мавпа вдарив… Ну, типу вдарив…

— Сам ти мавпа! — вирвалося в мене. Чомусь саме зараз мені не хотілося чути шкільне прізвисько, хоча зазвичай я був до нього байдужий.

— Я не мавпа, я — Заєць, — і це так гордо прозвучало, так пишався Юрко Литовченко своєю кликухою, що я, не дивлячись на всю серйозність моменту, не стримався і несподівано для себе зареготав. Мій регіт луною відбувся в цегляних стінах без даху, передався Свині, наче бацила грипу, він так само почав іржати, а Заєць сидів і дивився на нас, наче на ідіотів. Потім неквапно підвівся, наблизився до Свині, нахилився, простяг руку — і раптово смикнув його зігнутими гачком вказівним та середнім пальцями за підборіддя, просто під нижню щелепу.

Свиня захлинувся сміхом, смикнувся, витріщився на Зайця, покрутив пальцем біля скроні:

— Ти чого, зовсім того?

— Саїчку за переляк! — переможно промовив Заєць і повторив маневр. Свиня відклеївся від стіни й посунув на нього, але Заєць затявся — вигукнув: «За неввічливість!», відважив тому третю «сайку» і вже готовий був дати «за не підтирання», та я схопив його за руку, розвернув до себе, крикнув просто в очі:

— Ти зовсім забурів, мудак?

Тим часом Свиня миттєво заспокоївся, замислено провів собі рукою по підборіддю, якось по-дитячому запитав:

— От на хуя ти це зробив?

— А чого ти ржеш, наче мішком прибитий?

— Ні, ти можеш нормально пояснити — для чого ти це тільки що зробив?

Я дивився на них і не розумів, що саме відбувається. Тепер би якийсь розумний дядя сказав: запізніла реакція на стрес чи ще щось у такому ж дусі. Тільки мені зовсім не до їхніх стресів було. Бо, як не крути, а вбивати Стародуб і Рудик справді будуть у першу чергу мене. Рудика я при всьому класі не послухався, а на Стародуба взагалі руку підняв. При всіх.

Саня Макогон, Мавпа, Макака, Бібізяна чи як там ще, один із трьох офіційних чмошників у класі, торкнувся рукою самого Стародуба. Грізного Стародуба. Теоретично цю партію виграв Рудик — головного ворога принижено. Тільки й сам Рудик не на висоті опинився. А раз так, то в них є можливість на якийсь час укласти перемир'я, аби відловити мене і якщо не вбити, то покалічити — сто пудів. І не думайте, що я перебільшую. Все дуже серйозно.

— Ну вас на фіг, — я став між ними, хоча битися вони вже точно не збиралися. Між собою ми ніколи не билися, та й сварок серйозних у нас не виникало. Просто не було для того вагомих причин. Сварки виникають — це я десь прочитав, у якійсь дурнуватій газеті — коли є конфлікт інтересів. Отак це називається. А такого конфлікту в нашій маленькій компанії не могло бути, бо інтересів особливих не було.

— А ти чого? — легенько штовхнув мене Заєць.

— Нічого. Тихий правильно каже — я вляпався. Що дома скажу? Так і так, матушко, заховатися мені треба? І всю цю довбану історію перекажу, ага?

— А тобі треба заховатися, — промовив Свиня.

— Де? В землю закопатися? Несерйозно все це… Школу довбану закінчити треба, тут без варіантів. Бо інакше навіть у тюрму не приймуть.

— У тюрму завжди приймуть, — бовкнув Заєць.

— Ти, бля, такий розумний — так давай, вали в тюрму! А мені без того весело! Скільки не ховайся, за папірцем про те, що школу закінчив, прийти треба. А чи вийду я після цього з школи — це під питанням. Бо Стародуб точно в класі буде, від же під наглядом…

— От бачиш! — переможно підняв товстенького пальця Свиня. — Він не такий дурний, аби через такого, як ти, на малолітку йти. Уже йти — так через щось достойне і серйозне.

— Тому й кажу вам, баранам — він усе чисто зробить. Підстереже так, щоб на нього не подумали. А ще раніше Рудик десь у темному кутку перестріне. Будете зі мною ходити — всі разом згоримо! І тікати не можна, і лишатися тут, мозолити баньки цим козлам так само паливо. Ну, які пропозиції?

Заєць почухав потилицю, перевів погляд з мене на Свиню і видав:

— Це діло треба перекурити.

Ніхто не заперечував.

Не те щоб ми всі втрьох були злісними курцями і курили, як павуки, але час від часу цигарками бавилися. Заєць покурював серйозно, тягав у батька «Приму», «Ватру» і «Ту-134».

Його старий не помічав, бо думав, що сам по п'яні стільки скурює. От хто вже точно курив, як павук, можете мені повірити! Дорогі цигарки, типу «Ту-134» і болгарські «Родопі», він купував тоді, коли давали аванс і зарплату. А так чадив «Примою», і виходило, що Заєць був нашим основним постачальником цигарок. Ми не нахабніли — могли розкурити на трьох дві цигарки за день. Правда, Заєць хвалився, що вдома тихенько докурює батькові беники на балконі перед сном, а потім іде чистити зуби. Це я до того, що в портфелі в Зайця постійно можна знайти парочку «примин», рідше — чогось із фільтром.

Зараз виникла якраз така ситуація, коли куриво було як ніколи доречним. Заєць дістав зім'яту цигарчину, прикурив і затягнувся першим. Поки вона йшла по колу, ми мовчали. Від цього раптом стало дуже тихо, і я до того, а особливо — після того не раз помічав, що така тиша навкруги настає чомусь завжди перед полуднем.

Аби ми далі голосно базарили і гарикалися, нічого з того, що ми побачили далі, не сталося б. Почувши голоси, ці двоє просто пройшли б мимо. А так ми ледве встигли докурити свою «Приму» і готові були обговорювати проблему далі, як раптом почули кроки. Швидкі кроки.

Хтось наближався сюди, до улюбленого сховку нашого мікрорайону. І цей невідомий був не сам.

Тепер, згадуючи той день, я не можу толком пояснити, чому ми не вискочили звідти й не погнали геть. Навіть примітивна логіка підказувала, що до спорткомплексу не могли йти ані Рудик, ані Стародуб — пройшло дуже мало часу, і ні в одного, ні в іншого, як би вони не хотіли провчити нас, не було мази втікати для цього з уроків. Рудик — авторитетний староста, а Стародуб точно знає, що нам нема куди від нього діватися. Тим не менше, навіть якби зараз гавкнув бродячий собака десь поруч, ми б так само перелякалися і повелися не за логікою, а за інстинктами. А ці самі інстинкти погнали нас далі, вглиб навіки недобудованого спорткомплексу, подалі від тих, хто йшов сюди ззовні і, судячи по кроках, явно поспішав.

Забігши в якусь чергову дверну пройму, ми наштовхнулися на глуху стіну. Знову дався взнаки переляк — адже всі закапелки цієї території ми знали і могли вискочити звідси іншим шляхом. Пасткою це назвати не можна — звідси елементарно вибратися, якщо один підсадить іншого. Висота першого поверху, які проблеми. Та під ногами валялася купа битої цегли, отже, рухатися треба було обережно, аби ніхто сторонній нас не почув. Тому ми поки що просто притиснулися до стіни, при цьому я і Заєць тихенько поставили портфелі, а Свиня перекинув шлейку своєї сумки так, аби вона теліпалася спереду, і притримував її руками.

Тільки тепер я відчув, як тут, у цьому глухому закапелку, смерділо. Видно, народ давно облюбував це місце в якості сортиру. По кутках понакладені купи, поруч валялися шматки використаних газет і аркушів, вирваних із зошитів у клітинку. І повітря тут, здавалося, просякло сечею, хоча природна вентиляція нібито повинна була все це вивітрити. Але, мабуть, після наших людей ніколи нічого не вивітриться. Я бачив, як скривився Заєць — він серед нас був найбільш гидливим, та тут навіть не гидлива людина не могла почувати себе затишно. Таким чином, ми опинилися в дуже дивній і навіть смішній ситуації: теоретично у будь-який момент звідси можна було вийти, тільки виходити ми боялися, отже, самі себе загнали в цю смердючу пастку. І від кого б ми не ховалися, я чомусь був певен — вони скоро підуть. Довго тут о такій порі дня ніхто не затримується. Посиденьки з куревом, гітарами, анекдотами та матюками на спорткомплексі починаються десь із сьомої вечора.

Тим часом ми почули голоси — чоловічій та жіночий. Що вони говорили, не розібрати. Бо мужик говорив так, ніби жував слова, а жінка тільки реготала, причому сміх звучав не надто природно, якось істерично. Здається, вони зайшли в один із закапелків, а от що відбувається, поки незрозуміло.

І тут цікавість перемогла переляк. До того ж, нам хотілося швидше вийти з цього смердючого місця. Переконавшись, що це не по нашу душу, а просто людям для чогось приспічило зайти, ми попустилися і обережно визирнули зі сховку. Свиня навіть з не притаманною йому спритністю і легкістю тихенько скочив на протилежний бік забудови, а потім виткнув голову зі сховку. Зі свого місця він міг краще за нас бачити все, що відбувається. А судячи з виразу його обличчя, там справді відбувалося щось таке, на що варто подивитися.

Намагаючись і далі рухатись безшумно і не чіпаючи портфеля, який у цій ситуації тільки заважав, я так само обережно підтягнувся де Свині. Заєць сунув за мною. Потім, повторюючи маневр, ми вийшли зі сховку, опинившись у недобудованому коридорі, просто перед діркою в стіні, де повинно було бути вікно. Через цю пройму нам відкрилася справді несподівана картина. Настільки несподівана, що, не знаю про пацанів, а у мене точно подих перехопило.

Просто перед нами величезний незграбний чолов'яга розвернув спиною до себе розпатлану бабу. Та вперлася руками в стіну, не перестаючи реготати, а мужик тим часом задирав їй спідницю однією рукою, а другою вовтузився із штаньми. Нарешті впоравшись, він обхопив жінку ручиськами за поперек і, зробивши різкий рух, почав хитатися вперед-назад.

При цьому ні він, ні вона не промовили жодного слова.

Нам не треба було пояснювати, що відбувається. Переляк минув остаточно, замість нього прийшло якесь дивне відчуття, яке я тоді не міг пояснити. Внизу живота в мене защеміло, засвербіло, я відчув, як моєму кінцеві враз стало тісно, і не наважувався торкнутися його рукою, аби навести в штанях лад — боявся отут, при пацанах, обпаскудитися, не стриматися, вибухнути, наче ручна граната. Думаю, Заєць і Свиня відчували тоді те ж саме, бо витріщилися, затамувавши подих. Сам же я не наважувався дихнути настільки довго, що в якійсь момент відчув — зараз забракне повітря, закашляюся, нас помітять — і абзац котеняті. Тому обережно, дуже обережно, наче сапер на розмінуванні, випустив повітря через ніс і спробував далі дихати рівно.

Все, що сталося далі, сталося раптово і без жодного переходу. В якийсь момент жінка заверещала, смикнулася, відштовхнула від себе задом здорованя і розвернулася до нього обличчям. Ми сахнулися, ховаючись за стіну, та їм, очевидно, ніколи було роздивлятися довкола.

— Ти хто такий! — істерично крикнула вона. — Ти де взявся, паскуда! Ти для чого тут! Ти, скотина, скотина!

Почулися звуки, схожі на удари. Свиня визирнув першим, ми із Зайцем — за ним. Баба молотила свого кавалера кулаками по могутніх грудях. Його обличчя ми й далі не бачили, зате її я впізнав відразу, та й пацани, думаю, теж. Валька-алкоголічка, приймала на районі порожні пляшки, іншої роботи не було — вона скаржилася всім підряд, що суд позбавив її батьківських прав. Ми періодично приносили їй пляшок на карбованець, а то й на два — з-під лимонаду, пивні та молочні. Тихий, традиційно найбільш обізнаний з нас, якось повідав, що Валька колись була одружена з морським офіцером і працювала у ювелірці. Нам вона тоді видавалася дуже старою, хоча насправді їй — це вже потім стало відомо — було лише трошки за тридцять. Потім хтось у ювелірці на золоті погорів, а на Вальку, коли їй вірити, частину чогось там списали. За те, що вона чиїсь гріхи на себе взяла, їй ніби пообіцяли, що відмажуть, і таки відмазали — отримала умовно, тільки нормальної роботи для неї відтоді вже не було. Чоловік саме повернувся з рейсу, побачив таке діло — і розлучився. Дитину суд чомусь Вальці залишив. Хоча ясно, чому — який з морського офіцера батько? Ну, з того часу пішло-поїхало: баба бухати почала, в неї ночував хто попало, і, знову ж таки за відомостями Тихого, вона якийсь час навіть крадене переховувала. Зрештою сусіди не витримали, написали, що в неї в хаті притон, а там же дитина неповнолітня. Коротше, знову Валька під судом і дитину в неї забирають. Приїхав колишній батько з новою дружиною, вони дитину на себе оформили і з міста вивезли.

Чомусь нікому з нас не дивно було побачити тут Вальку, та ще за таким заняттям. Все ясно: десь зранку бухло знайшла, хоча тепер, після Указу, це проблематично. Значить, здоровань приніс. Слово за слово — похмелилася вона добренно, тут її й перемикає. Здоровань робить із нею, що хоче, а Валька раптом прозріває і починається в неї типова п'яна істерика.

Одним словом, картинку, ми побачили повчальну. Ну, за всіх не скажу, а для себе я побачене так визначив.

А тим часом події розвивалися ще швидше.

— Очі видряпаю! — кричала Валька і справді спробувала вчепитися здорованю в обличчя, Той відступив якось повільно. Складалося враження, що він поки не усвідомив зміну обставин. Валька сунула на нього, почала голосно матюкатися, а він лише задкував, застібаючи штани.

— Я ментам скажу! Я все про тебе ментам скажу, падлюка ти такая! Дебіл копчений! — розорялася Валька, і я навіть зі свого місця бачив, як блищать від справжньої люті її очі, заплилі від щоденного бухалова. — Ти де взявся! Думаєш, можна як останню! Гадина ти, гадина, дебіл!

А виглядало, що він і справді дебіл. Або гальмо страшенне. Причому мені здалося, що я його знаю. Таке одоробло ні з ким не сплутаєш, ось тільки де і коли бачив його…

Не реагуючи на Вальчині крики, здоровань — сорочка несвіжа, штани висять мішком, сандалі на босу ногу — нагнувся, і тільки тепер стало видно, що біля стіни валяється дерматинова сумка без ручок. Мужик нахилився, Вальчині кулаки відразу затарабанили по його неймовірно широкій спині. Та він не реагував, запхав лапу всередину сумки, а коли витягнув, то ми побачили здоровенний саморобний ніж.

Справжній різницький тесак, Їй-Богу не брешу. Чимось подібним — я сам бачив — мужики з сіл на базарі м’ясо рубають.

Валька не помічала ножа, вона далі билася в істериці і налітала на кривдника, наче розлючена кицька. Аж тут здоровань простягнув вперед ліву руку, зупинив жінку, зробив якийсь рух — і Валька полетіла до стінки, вдарилась об неї спиною, гикнула та просіла на землю.

Здоровань неквапом рушив до неї. Ми далі бачили лише його спину.

Мені заціпило. Горло наче хтось лещатами стиснув, ноги приросли до землі і, здається, віднялися. Я боявся повернути голову і подивитися на пацанів, лише просив подумки усіх святих, аби ніхто з них зараз не ворухнувся, не крикнув, не писнув, не привернув до нас увагу цього страшного здорованя.

А він, не довго думаючи, нахилився над Валькою, підняв її так само лівою рукою, і нахромив на ножаку. Не вдарив — саме нахромив. Так метелика булавкою пробивають, коли готують гербарій на урок природознавства.

У мене стало темно в очах. Але це не завадило побачити, як здоровань нахромив її на лезо ще раз, ще, ще. З горла, булькаючи, полилася кров, і здоровань відштовхнув жінку. Та ганчіркою впала на покришену цеглу, волосся закрило їй обличчя. Нахилившись, здоровань витер ножаку об її плаття.

— Мама, — почулося десь поруч, з лівого боку від мене, де приклеївся до стінки Заєць.

Це прозвучало не надто голосно, але в абсолютній тиші, яка раптово настала, навіть пищання комара сприйнялося за виття ментівської сирени. Я хотів присісти, заховатися, але ноги далі не слухалися.

Поруч щось зашурхотіло. Схоже, в когось з-під ноги вивернувся уламок цеглини.

— Мама, — вже голосніше повторив Заєць.

Здоровань, не випускаючи ножа з руки, поволі обернувся. Я вже знав, що побачу: вузенькі, близько посаджені очі, брови, що зрослися на переніссі, м’ясистий ніс, потворну нижню губу. Гриша Куйовда, так його називали. Тихий, який знає все, казав, що в нього діагноз «шизофренія», але в дурдомі його родичі тримати не хочуть. Кажуть, там платити треба, аби за ним хоч якось доглядали, а коли він не в лікарні, родичі за нього пенсію отримують. Плюс ще хтось допоміг влаштувати його на базар прибиральником. Щоранку і щовечора Гриша Куйовда базар мітлою мете.

Я міг би раніше його впізнати, тільки жив Гриша на протилежному кінці міста.

Все це промайнуло в голові блискавкою, поки здоровань-шизик повертався до нас обличчям. І хоча його погляд був затуманений, і я, і пацани знали: зараз він дивиться просто на нас.

Ми не могли зрушити з місця. А він не поспішав рухатися. Дивився просто перед собою, опустивши довгі здоровезні руки вздовж незграбного тулуба, і мій погляд був прикутий не до його потворного обличчя, а до величезного закривавленого ножа, затиснутого в кулак правиці.

Божевільний вбивця дивився не просто перед собою — він таки справді дивився на нас. У всякому разі, в наш бік. Не знаю, чи бачив він щось у цей момент — у його очах і далі стояла каламуть. Але раптом він труснув головою, опустив її, а коли підняв, то я з жахом помітив, що каламуть поволі щезає.

— Хто-о ту-ут? А-а? — він завжди говорив, розтягуючи слова, до того ж, трохи затинався. Я знав пацанів, які дуже любили його дражнити, бігаючи за ним, передражнюючи його манеру говорити й перекривляючи походон — Гриша Куйовда трохи волочив праву ногу.

Тепер — зуб даю — його погляд набув осмисленого виразу, і він уже не дивися на нас, а й бачив нас. Видно, Заєць теж це зрозумів, бо закричав, уже не особливо ховаючись:

— МАМА!

— Ма-ама, — повторив здоровань і зробив крок до нас.

Цього виявилося досить, аби мене розклинило. Не чекаючи, поки цей страшний чоловік зробить наступний крок, я розвернувся і рвонув недобудованим коридором прямо, потім — ліворуч, через якійсь отвір, ще стрибок — і ось я вже мчу, перетинаючи шкільний стадіон по діагоналі, а за мною — і я чую це! — несуться стрімголов Свиня і Заєць, Ігор Тихий і Юрко Литовченко, причому таких рекордних забігів від нас не міг добитися навіть фізрук.

Ми один за одним вибігли за територію школи, а далі — де тільки сили взялися! — почали петляти між будинками, аж поки не оббігли весь мікрорайон і не опинилися біля старої котельної. Там був невеличкий зарослий бур'яном квадратик землі, де ми щовечора зкурювали чергову цигарку.

Дивно, але цю територію, крім нас, чомусь ніхто на районі не засвоїв. Тому ми вважали її своєю. І ноги самі принесли нас сюди, хоча повної безпеки тут, за котельною, бути не могло.

Але тепер для нас не було безпечного місця не лише в районі, а й, за великим рахунком, у цілому Ніжині.

МИ ТІКАЄМО З ДОМУ

20.05.1985 (пополудні)

Першим відсапався і прийшов до тями Свиня.

— Бачили?

— Ні, не бачили, — огризнувся я. — Таке дурне питаєш, як сам.

— А ти чого обзиваєшся?

— Нічого! Бачили, бачили, і що тепер?

— Вішатися, — цілком серйозно промовив Свиня. — Цей псих нас розгледів і заріже. Зловить і заріже. А йому нічого не буде, бо в нього довідка з дурдому. Хіба назад у дурдом зашлють.

— До ментів треба йти.

— І тебе менти захистять? Мавпа ти, Мавпа, сам дурніший за мене, а людей нормальних обзиває. Сам подумай: Куйовду вони не посадять, це сто пудів. Зате тебе як свідка кругом затягають. Поки тягатимуть, Куйовда з дурдому втече і кожному з нас голову відріже. Знаєш, які вони, ці психи, настирні? Он мені мамка розповідала, у баби в селі такий живе один — так він курей ріже. Може серед білого дня зайти у двір і зарізати курку. Його пиздять, тільки він до болю не чутливий. Дільничний нічого зробити не може, родичів у того нема. Віддавайте, каже, люди ото йому курей, хай їсть. Що ти думаєш — почали віддавати. Він у ті двори, де йому віддавали, більше не ходив. Тепер, кажуть, у сусіднє село пішки по курей ходить. Лікарям він не потрібний, мати померла, вбивати не можна — посадять. Бачиш, як воно буває…

— Для чого ти це розказав? — я відчув, що ще трохи — і Свиня, який завжди все знає, отримає від мене по пиці.

— А портфелі там лишилися, — подав голос Заєць.

Справді, я щойно це помітив. Сумка Свині і далі висіла в нього спереду живота, а наші із Зайцем портфелики лишилися на місці, де вбили жінку.

— Повернемося? — запитав Заєць.

— Ти нормальний? — я постукав себе пальцем по лобі.

— Значить, їх знайдуть менти, — заявив Свиня. — Тим більше лишатися тут не можна.

— Де — «тут»?

— Ну, в місті. Кажу — валити звідси треба. Дивіться сюди, пацани, і ви зрозумієте, що я правий, — він загнув одного товстого пальця на правій руці. — Значить, Рудик — раз. Стародуб — два, — загнувся другий палець. — Хоч так, хоч так від цих монстрів ховатися. І цей шизоїд — три, — він загнув третій палець, потім розчепірив їх і тицьнув просто мені під носа. — Мало тобі? А ти кажеш — менти. Тут засідка без варіантів. Як не шизик вистежить, так менти знайдуть, бо в портфелях ваші довбані щоденники. Як не менти, так блатота Стародуба. Як не вони, так Рудик, хоча це не такий страшний варіант. Коротше, звалюємо, поки нас не шукають.

Тоді його доводи, доводи п'тнадцятирічного пацана, видалися нам усім логічними і беззаперечними. Після побаченого, після тих патьоків крові на без того брудному платті Вальки-алкоголічки і на здоровенному лезі ножаки Гришки Куйовди власні квартири не видавалися надійними схованками.

До того ж, як загружав тут один крендель по телеку, у такому віці половині хлопців і третині дівчат хочеться одного разу втекти з дому. Потрібен тільки поштовх.

Ну ось, хоч через двадцять років мені хтось розжував, чому інші варіанти нами тоді навіть не обговорюватися.

Діяти треба було швидко. Тікати вирішили спочатку до Києва, там у мене троюрідний брат живе, Генка. Не знаю, яка від нього користь, але в Зайця і Свині в столиці родичів не було, і навіть знайомих. Усі або по Ніжину, або по селах, або на крайняк — у Чернігові. Правда, я Генку років два не бачив. Бо це по батьку рідня, а старий нас тоді вже покинув. Точніше, мамка його тоді за водяру остаточно вигнала, і він кудись на Північ злиняв. Сказав — підніму копійку, приїду, покажу, тоді поговоримо. Ну, це не має відношення до того, що я зараз згадую, але виходило так, наче Гєнка вже й не зовсім родич. Це нічого, я ж його знаю, навіть були колись у нього вдома з ночівлею. Мамка тоді мене для чогось вирішила в цирк і в зоопарк зводити. Років десять мені тоді було, чи одинадцять, та дорогу до Генчиного дому я знайду.

Коротше, спочатку до Києва. Далі — бажано на якомусь поїзді кудись подалі. Географії ніхто з нас не знав, та в Ніжині не всі поїзди зупиняються, зате з Києва, з вокзалу — на всі чотири сторони.

Спочатку ми порулили до мене. Вирішили краще весь час разом триматися, бо по одному нас швидше відловлять. Коротше, я знав, де в матушки гроші лежать. У шафі, під наволочками, відшукалося чотири червоних «десятки» і один фіолетовий «четвертак».[24] Подумавши, я взяв його, швидко перевдягнув коричневу форму на джинси і синю картату сорочку. Потім знайшов старий батьків рюкзак, із яким він на рибу ходив. Усередині там усе рибою провоняло, та хрін із тим. Запхав туди болонієву куртку-вітрівку, зелену спецівку, теж від старого лишилася, зверху кинув зубну щітку. У холодильнику сиротою стояла банка рибних консервів. Тепер не пригадую, здається, салака в маслі. Подумавши трохи, жбурнув її до інших речей. Туди ж доклав ножа — мамці нехай залишиться один, два їй забагато. Здається, все.

Дивно якось тоді видалося. Та й зараз дивуюся: стільки речей, здавалося, вдома є, а взяти втікачеві, який біжить, звісно, назавжди, особливо немає чого. Я ніколи не прив'язувався до окремої речі, не було в мене нічого аж такого дорогого, без чого я не міг би втекти з дому. І все ж таки, зібравши нехитрі пожитки, я став посеред великої кімнати і зітхнув. Ну, все, прощавай, квартиро. Де тепер Саня Макогон спати буде?

— Візьми шкарпетки і чисті труси, — почув за спиною голос Свині. Мудак мудаком, а таки справді часом розумні речі говорить. Порившись у шафі, знайшов свої випрані шкарпетки і труси, заквітчані ромашками. Кинувши це все в рюкзак, я зав'язав його, закинув на плече.

— Ну, погнали?

Прозвучало це якось непевно, але спогади про кров були досить свіжими, тому я труснув головою, проганяючи останні прояви нерішучості, й першим ступив до дверей.

— Записок писати не будемо? — поцікавився Заєць.

— З дороги телеграму дамо, — заявив Свиня, і знову вкотре за день я з ними погодився.

Жили ми практично поруч, і пацани витратили на збори приблизно стільки часу, скільки я. Правда, у Зайця не знайшлося рюкзака, тому він узяв круглу сумку — «діжку»,[25] зроблену з ганебного жовтого дерматину. Туди він поклав спортивний костюм, потім знайшов на кухні каструлю з котлетами і всі їх виклав у літрову банку. За котлетами в сумку помандрувала чвертка хліба. Якось дивно глянувши на нас, він зник у іншій кімнаті і повернувся з глиняною свинею-скарбничкою. Тихий ніяк на це не зреагував.

— Отут щось дзенькає, — Юрко потрусив скарбничку, всередині справді відізвалися брязкотом монетки. — Куди їх тільки дівати. В мене гаманця нема, а в кишені пересипати — жлобство.

— Скільки там? — поцікавився я.

— Хрін його знає. Взагалі я на мопеда збирав.

— По копійці?

— Стара сказала — коли буде половина, вона решту додасть.

— З яких це ти надходжень збираєш, чувак? — не витримав Тихий.

— Ну… То мати празникового коли дасть, то баба, то булочку в школі не з'їм, то пляшки десь здам…

— Тепер нема вже кому пляшки приймати, — перебив його Свиня, і мене після цих слів пересмикнуло. — Бери оце все із собою, десь по дорозі буде нагода — ножем повиколупуємо. Готовий? Тоді давайте до мене.

Свиня збирався довше за нас. Він спочатку натягнув штани, пошиті спеціально на нього в ательє, потім рішуче зняв їх і вбрався у трикотажні спортивні штани та кеди. Потім одягнув білу футболку, але подумав — і зняв її, вибрав іншу, синю, з якимись не нашими літерами на пузі. Такі футболки продавали цигани на вокзалах. Викинувши зі шкільної сумки книжки, запхав туди светр, білу кепку з пластмасовим козирком, туди ж відправив замотаний у газету шматок сала і пару праних шкарпеток. Більше нічого не влазило. Коли все було готове, Тихий винувато подивися на нас.

— Теє, пацани… З бабками голяк… У нас нема заначок, коротше… Десь же заробимо…

— Вітчим на м'ясокомбінаті сторожує — і нема заначок? — витріщився я на нього.

— Він ковбасою бере… М'ясом там… Коротше, бабок я вдома не бачив, тільки м'ясо, ну, сало ще. Може десь і є, хрін його знає. Він жадний, скотина, все на «Жигулі» хоче назбирати. Каже, нема, а сам точно десь заховав. Тільки я, пацани, правда не знаю…

Везти його до Києва і, можливо, далі за власний рахунок мені не дуже посміхалося. Зайцю, я думаю, теж, але виглядало так, що мені доведеться платити за всіх: витрушувати зі скарбнички Юркові накопичення ніколи. Але ради на те все одно не було: товариші у школі, ми раптом опинилися ще й товаришами по нещастю.

— Розберемося, — вдавано байдуже промовив я, розуміючи, що на якийсь час стаю ватажком усієї компанії. Двадцять п'ять карбованців, родичі в Києві — так що без мене гальмонутий стрьомний Заєць і надто вже розумний Свиня далеко не заїдуть. Не знаю тільки, чи вони це розуміли.

Але при першій-ліпшій нагоді я їм збирався пояснити, скільки буде два і два.

А поки що ми поспішали на електричку.

МИ НОЧУЄМО В ГАРАЖІ

20.05.1985 (з вечора до ночі)

«Довге, зелене, ковбасою воняє», — це загадка про електричку «Ніжин-Київ». Зараз, коли ковбаси та іншої закусі кругом навалом, загадка забулася. А тоді ця електричка чимось на зразок «дороги життя» була. Ну, пам'ятаєте, коли Ленінград німці в блокаду взяли, там по льоду Ладозького озера вантажівки з продуктами їздили. Це ми іще у школі вчили. Тоді, пригадую, зовсім шпендиком був і дуже перейнявся, як люди в блокаду горобців та собак ловили, аби з'їсти. І ще одне — коли матушка нам із батьком макаронів без нічого варила, тільки салом трішечки засмажувала, то примовляла з тихою злістю: «Жеріть, проглоти, жеріть — у блокадному Ленінграді й цього не було».

Ми, звичайно, не голодували. За совка[26] ніхто офіційно з голоду не помер. Ось тільки старі в мене якісь не такі вродилися: навіть мамка Литовченка, робітниця на заводі без жодних зв'язків та пільг, і то десь шпроти діставала, сервелат до свята і варену ковбасу. Не часто, але таки діставала. Хтось десь їй на чийсь ветеранський чи інвалідський пайок[27] брав. Про вітчима Свині, м'ясокомбінатського сторожа, я вже казав і взагалі мовчу. А в нас удома болта смоктали. Ну, це я в переносному смислі, звичайно. Але спеціально в чергах за ковбасою чи там маслом матушка не вистоювала. Пощастить — купить ковбаски, не пощастить — рибні консерви в томаті чи олії їмо, сало, суп та борщ вона ще варила з кісток. Я коли першу зарплату отримав, це вже після бурси було, — так рвонули ми з чуваками на Київ, вистояв я там у черзі в гастрономі, купив сосисок тоненьких кілограм і весь кілограм на лавочці в парку зжер, поки чуваки морозивом бавилися. Живіт не болів, нічого, все нормально — «Пепсі» пляшку випив, і порядок.

Це я до того, що за продуктами народ з Ніжина на Київ перся, особливо — по вихідних. Ще у нас така туристична служба була, вони екскурсії до Києва організовували. Постійно повні автобуси, точно кажу. Завезуть людей чи в Лавру, чи на ВДНГ,[28] чи взагалі до музею Леніна,[29] полазять люди там пару годин, а потім — головне: Центральний гастроном. Чи, якщо водій знає інші місця, де черги менше, — везе туристів туди. Більше кілограму в одні руки не давали, а в гастрономі дві черги: одна в касу, друга — до прилавку. Ось і везли з Києва кіло «Лікарської» чи «Останкінської»,[30] кіло рулету, кіло сиру, кіло масла, кіло сосисок і пляшку «Пепсі-коли» за шістдесят копійок. Такий стандартний продуктовий набір. Іноді матушка давала гроші знайомим, які в Київ їхали, та загалом якось ми без цього обходилися. Не знаю, добре це чи погано. Досі для себе не вирішив.

А тоді нам пощастило, що понеділок і народу в денній електричці майже не було. Ми ж не за продуктами їхали — тікали світ за очі. Тому, виходить, загальні проблеми — купити ковбаси і нажертися — нас не обходили.

Проблеми виникли інші. Причому — відразу, тільки ми вмостилися на жорстких дерматинових сидіннях.

— Обережно, двері зачиняються! Наступна станція «Червоні партизани!»

Електричка рушила, і тут ми побачили, як Свиня перемінився в обличчі. Зуб даю — він тепер виглядав більш переляканим, ніж годину тому, коли на наших очах божевільний жінку ножем різав.

— Бля, пацани, влетіли ми…

— Куди? — не зрозумів Заєць.

— Туди! — Свиня спересердя ляснув стиснутим кулаком по товстому склу вікна, так ляснув, що воно, бідолашне, аж тихенько дзенькнуло.

— Вікно розгатиш, — проговорив я.

— Та хрін уже із ним! Ми, мужики, документів із собою не взяли. А куди людина без документів? На який БAM[31] вербуватися?

Про можливість вербовки на БАМ ми вже почали говорити по дорозі на вокзал. Там, казав Тихий, зайва людина зайвою не буде. І на вік не особливо дивляться.

У мене все впало. Точно, бляха! Ніхто з нас навіть не думав про документи. Хоча, з одного боку, які в нас документи і де? Паспортів іще нема ні в кого, бо їх тільки в шістнадцять років видають. Комсомольські квитки — так ми не комсомольці. Заєць ніколи про такі речі не думав, а ми зі Свинею тут якусь дивну принциповість виявили. Зовсім нам, до речі, не властиву. Не те щоб нас у комсомол[32] не приймали. Тут як раз навпаки: в них план був, усі школярі підліткового віку стовідсотково мусили вступити до ВЛКСМ. Нас навіть охоплювали шефською комсомольською роботою. Була така Людка, аж цілий комсорг школи, у модних прозорих гольфах ходила. Комсомолець Арутюнов усе за нею упадав, хоча та від нього була на два роки старша. Коротше, нас трьох час від часу на загальні комсомольські заходи заганяли, тільки на нас це мало діяло. Я сказав: «Не хочу», а Свиня за мною повторив. Нічого ми нікому не хотіли довести, навіть у думках не було — просто не хотіли.

Ламало все це. Ламало і харило.

Значить, комсомольських квитків у нас нема. Є так звані учнівські та ще — приписні свідоцтва з військкомату. Правда, свій учнівський я десь посіяв, зате приписне, зараза, на видному місці вдома лежить. Там ще свідоцтво про народження є — теж серйозний документ.

Словом, влипли ми по саме не журись. Втікачі, мать їх так: на трьох п’ятнадцять карбованців — по троячці з гаком за квитки викласти довелося, ну, скільки ще там у Зайця в скарбничці — хай десятка. Значить, десь близько четвертного на три рила, дев'ять котлет, банка рибних консервів, шматок хліба й жодного документа. З такими розкладами добіжимо ми до першого патруля.

Не встиг я про цє подумати — здрасьтє, я ваша тьотя! У вагон заходять два менти у формі. Я тоді звань не розрізняв, але не офіцери — точно. Обидва молоді, вусаті, в обох мордяки такі тупі — хоч об трактор бий. Ми принишкли, а парочка стала в дверях, роззирнулася — і просто до нас.

Тихий біля вікна сидів, так відразу демонстративно повернувся, втупився в пейзаж за склом, і так уважно почав ліси й поля роздивлятися, наче ніколи нічого цікавішого не бачив. Литовченко почав своїм худим задом об сидіння тертися і нервово пальцями перебирати якісь невидимі простому оку предмети. Я просто опустив голову і приготувався до найгіршого.

— Здоров, орли! — почулося над головою, і менти вмостилися біля нас, посідали навпроти один одного. Заєць щось промимрив, а я далі не наважувався підняти голову. — Куди їдемо?

— Чого мовчимо? Чого не в школі? — запитав другий мент, той, що сів якраз біля мене.

— У нас теє… день короткий… — вичавив із себе Тихий.

— Ну, — несподівано для себе підхопив я. — Теє… Значить… Ну, скоро ж школі кінець. Так чого нас там тримати. Погода яка…

— Правильно, орел, погода — що треба! — весело погодився перший мент. — Чого вас у школі тримати!

— А їм та школа так треба, як мені оце плясать! — так само радісно підхопив його товариш. — Скажи, орел? — він легенько штовхнув мене ліктем у бік.

— Та ну… — відмахнувся я.

— Так куди їдемо? — не відставав перший мент, і мені здалося — саме це запитання прозвучало серйозно.

— Ти чого, Васю, до пацанів пристав? Їдуть — значить треба. Бач, зібралися, наче на полюс. Рюкзаки в них… На полюс їдемо, чи як?

— Ги-ги, — вичавив із себе Заєць.

— Ну да, на полюс… До баби в Носівку, — говорячи це, Свиня дивився просто на ментів, навіть не кліпнув очима.

Я відчув, як за комір подзюрив струмочок холодного поту. Це значить, якщо менти їдуть далі Носівки, нам треба буде там вийти і чекати наступної електрички. А це ще година часу, якщо не півтори — розклад ми дивилися, але я його не запам'ятав.

— А хто там у тебе баба? Ми самі з Носівки, оце після чергування змінилися, — пояснив мент, і мене остаточно заціпило. Видно, Свиня сам розгубився, бо показав на мене пальцем і бовкнув:

— Це не в мене там баба, а в нього.

Отак! Після всього, що з нами трапилося сьогодні, це була, мабуть, остання крапля. Я відчув. як якась невідома сила піднімає мене і штовхає до виходу — бігти, бігти швидше звідси. Та я таки всидів на місці, навіть отримав здатність говорити.

— Вона не в самій Носівці… Ну, взагалі в самій, але там уже Носівка кінчається. Крайня хата…

— Там стільки крайніх хат, — махнув рукою перший мент. — Добре, орли, пересядьте хтось. Нам тут місця малувато.

Тихий мовчки відклеївся від вікна і сів біля мене. Перший мент зайняв там його місце, другий сів зручніше, дістав колоду карт. Наступні п'ятнадцять хвилин до Носівкрі вони встигли зіграти три рази, причому «дурнем» постійно лишався другий, а перший кожен раз, давши «драчка» напарнику, ржав на весь вагон.

— Станція Носівка, вихід на праву сторону!

Ми приречено піднялися і за ментами вийшли на платформу. Вони не звертали на нас уже жодної уваги, тому можна було в принципі розвернутися і швидко заскочити назад до вагону. Але щось нас стримало — і електричка поїхала далі.

Ми лишилися стояти посеред платформи, розгублені й злі одночасно.

— Добре, хоч квитки дійсні цілий день, — розродився Тихий.

— Придурок, — визвірився я на Свиню. — Таке вже дебільне, далі нема куди! Жлоб!

— Ти чого собачишся? — посунув на мене той.

— Чого, чого! Мало того, що в Носівці нас висадив, так іще на мене стрілки перевів! А якби їм приспічило все це перевіряти? Ти не думав своєю головою?

— А що мені було казати! — огризнувся Тихий. — Що баба твоя, чи моя, чи он його, — кивок на Зайця, — в Києві живе?

— Міг би Бровари хоча б назвати! — не вгамовувався я.

— А якби вони до самого Києва їхали?

— Вони на київських ментів не схожі!

— Багато ти бачив київських ментів!

— Та більше за тебе!

— Ну вас на хуй, пацани! — несподівано заявив Заєць. Ми здивовано подивилися на нього, а він повів далі: — Нікуди з вами не втечеш і ні від кого. Злі ви, наче звірі.

Ми перезирнулися, і Свиня першим пішов на примирення, простягнувши мені руку:

— Все, Саня, тримай краба!

Я ляснув його по розчепіреній долоні, і губи мої самі собою розтягнулися в посмішці.

— Може, так і краще. Це ми, вважай, сліди заплутуємо.

— Точно! — Свині, видно, така постановка питання сподобалася. — Навіть якщо ці менти нас упізнають, то скажуть — вийшли в Носівці й пішли до якоїсь баби, там десь якась остання хата. Поки шукатимуть — день пройде, не менше. А ми тим часом хоп — і на БАМ!

— Всрався вам той БАМ! — відмахнувся Заєць. — З нашими бабками хоча б до Шепетівки доїхати.

— А де це — Шепетівка? — щиро поцікавився я.

— Десь є. Знаю, що є, а де — хрін його…

— А що там? — запитав Свиня.

— Де?

— Ну, в Шепетівці тій — що там?

— Не знаю. Але знаю, туди ближче, ніж до вашого БАМу. І поїздів більше ходить.

— Не треба нам у Шепетівку, — категорично заявив я, раптово згадавши, що формально я можу претендувати на роль мозку всієї нашої компанії. — А до БАМу правда не добіжимо. Пропоную так: спробуємо прорватися в Крим.

— А там ми що забули?

— Там, Юрку, море і фрукти. Ще там купа народу різного відпочиває, ніхто на нас уваги звертати не буде. Там тепло, ночувати можемо, де завгодно. З грошима так само щось придумаємо. Хтось казав, що на курортах можна таким, як ми, десь підробити. Дрова шашличникам рубати, квитки за лежаки на пляжах продавати. Там сезон, і ніхто особливо не дивиться, хто і де крутиться. Ну, як вам план?

— Грошей малувато, — вперто гнув своє Свиня. — І документів нема.

— Бабки спробую в родичів перехопити.

— Ти їм здаватися будеш? Тоді нас точно за яйця — і назад додому.

— Та нє… Генка, думаю, свій пацан.

Коли чесно, я сам не був упевнений у своїх словах. Але слова сказані, й мені хотілося в них вірити.

На платформі стояла лава, і ми присіли на неї. Чекали наступну електричку мовчки. Так само мовчки доїхали до Києва, тепер уже — без пригод.

Годинник на київському вокзалі показував шосту десять вечора. Я й не помітив, як у дорозі минув цілий день. У Києві останній раз я був років два чи три тому, але враження не помінялися — привокзальна метушня мені ніколи не подобалася і, здається, ніколи не сподобається.

Просто з підземного переходу ми вийшли до туалетів. Поруч із ними красувався кольоровий плакат, з якого всім гостям столиці посміхалася дурнуватою посмішкою мавпа, а зверху великими літерами було написано: «Відвідайте Київський зоопарк!» Я тоді не збирався ототожнювати себе з цією мавпою, та щось неприємно відгукнулося всередині, і я демонстративно відвернувся.

Тепер треба згадати, як їхати далі. На метро — це точно. Станція, здається, «Комсомольська».[33] А звідти ще на трамваї, тільки ось у який бік, хто б сказав. До того ж, я не знав точної адреси, і це ще більше напрягало.

— Почекайте тут, я зайду, — Заєць кивнув на двері туалету і простягнув Свині свій рюкзак.

— Я теж хочу! — заявив той і простягнув мені свою сумку. — Почекаєш?'

— Ні, без вас поїду, — огризнувся я. Краєм ока вже помітив двох ментів, що прогулювалися привокзальною площею, і захотілося чимшвидше забратися звідси.

— Ага, дивись, — Заєць кинув рюкзака мені під ноги, Свиня почепив сумку мені на плече, і вони зникли за дверима сортиру, звідки несло сумішшю сечі й хлорки.

Не було іншого виходу, як перебазуватися під плакат із мавпою і чекати там. Думати ні про що не хотілося, і, мабуть, через це ті кілька хвилин, що пацанів не було, тяглися для мене надзвичайно довго. Нарешті вони вийшли, чомусь дуже веселі. Підійшовши до мене, хитро переморгнулися.

— Ми таке бачили… — почав Свиня.

— Що там цікавого можна побачити, в параші?

— Е-е, чувак, не скажи. Дуже багато цікавого.

— Дядько з цюцюркою своєю балакав, — видав Заєць.

— Що значить — балакав? — не зрозумів я.

— А те й значить: стоїть, значить, вивалив її, дивиться на неї і примовляє — давай, давай, давай.

— Ну, скажу вам, дуже цікаво, — скривився я.

— Хочеш — піди подивися, — запропонував Свиня. — Він там і далі стоїть.

— Рік буде так стояти, — додав Заєць.

— Ну, давайте і ми тут поселимося. Будемо кожен день ходити і на таких дядьків дивитися!

— Ти чого вишкірився?

— Я — нічого! Будемо стояти чи підемо?

— Підемо, — діловито погодився Свиня і забрав у мене свою сумку. — Куди? Ти ж нас ведеш.

— На кудикіну гору, блядь, — я не міг пояснити причину злості, яка ні з того ні з сього накотила на мене. — За мною і мовчки!

— Ти чого тут керуєш? — знову завівся Тихий. — Тебе хто старшим назначав?

— Пішли ви всі…

— А чого ти нас посилаєш?

Стоп, подумки сказав я собі. Як би там не було, як би воно зараз не обернулося, сваритися нам точно не треба. Я розумів причину такого свого настрою: не знаю, як хлопці, а я особисто вже почав шкодувати, що отак зірвався з дому. Нехай яка там матушка не є, нехай десять Рудиків і двадцять Стародубів, хай Куйовда хоч на вокзалі в Ніжині на нас чекає — все одно ми нічого нікому поганого не зробили. Може, хорошого теж від нас не дочекаються. Але ж і зла від нас мінімум, і це — чиста правда. Від кого ми тікаємо і від чого ховаємося, пояснити я не міг. Тому й бісився, а раз бісився сам, то й на інших хотілося зло зігнати.

— Нічого, нічого, — включив я задній хід. — Всі ми сьогодні якось трошки того… Погнали на метро.

Дивно, але до цього часу ми жодного разу не заводили розмову про те, хто скільки разів був у Києві. Для ніжинця українська столиця — звичайна околиця, що там — сто двадцять шість кілометрів. І побувати в Києві — не подія в житті й не подвиг. Ну, хіба що колись уперше проїхати електричкою та покататися на метро. Так от, виявляється, Свиня не був тут жодного разу, прикиньте?

Тому йому все дуже дивно й цікаво. Я сам не так часто катався на метро, не кажучи вже про Зайця, якого батьки колись у третьому класі від профспілки в цирк возили, а перед тим морозивом «Каштан»[34] на Хрещатику годували. Але на стрічку ескалатора я ставати не боявся. Свиня так само не боявся, але ступив дуже обережно, наче на березневий лід річки ставка в Графському парку.

Є в нас такий парк старовинний у Ніжині. А в ньому — стадіон міський і ставок. Так у нас один час була забава: прийти сюди ранньої весни й на спір переходити його по льоду. На той час крига вже підтавала, небезпечно хрускотіла під ногами і навіть розходилася тріщинами в особливо небезпечних місцях. Та ніхто з нас жодного разу не провалився. А ставок, між іншим, не простий. Про нього легенди ходять, ніби він без дна. Купатися не можна — обов'язково потонеш і не знайдуть. Уже не перший випадок, коли таке трапляється.

Словом, ступив Тихий на ескалатор і поїхав униз, крутячи головою на всі боки…

Ага, я забув вам сказати: в метро ми не просто так зайшли. Коли я поліз у кишеню по гроші, то в мене жодного п'ятака[35] не виявилося. Взагалі дрібних грошей не було, а про касу розміну я чомусь не подумав. До того ж, усе одно дві копійки потрібні — з автомату Генці подзвонити. Я сказав це Зайцеві, і Юрко просто тут, біля сортиру, присів, витяг із рюкзака скарбничку, попросив у мене ножа і заходився, шарпаючи лезом у щілині, витрушувати копійки. Нічого більш придурастого придумати не можна було, і я чомусь перелякався — тепер ми вже точно привертаємо увагу. Та Заєць швиденько натрусив дріб'язку, серед «троячків», гривеників і двадцятип'ятикопійчаних монеток були «п'ятаки» і «двушки». Я набрав повну жменю цих монет і вкотре за останній час відчув себе впевненіше.

Ну, значить, роззирається Тихий на всі боки, під ноги не дивиться, і в потрібний момент кроку вперед не встиг зробити — так і розтягнувся на підлозі. Заєць теж розгубився, зробив крок, наштовхнувся ногою на Свиню, перечепився об нього, не втримався і теж загримів зверху. Мені якось вдалося так стати, щоб утриматися на ногах, але все одно біля ескалатора внизу вже утворилася купа мала. Тихий, намагаючись підвестися, скидав із себе Литовченка, а той, у свою чергу, ніяк не міг розібратися, де його руки, а де — ноги. Вони вже затримували людський потік, який на цій станції рухався невпинно, люди щось кричали, тітка в синьому пальті й червоному береті вже вилазила зі своєї буди і бігла до нас. І найстрашніше — в наш бік поспішав мент, який у запалі аж збив кашкета на потилицю, а однією рукою тримався за гумовий кийок. У наших ніжинських ментів, між іншим, кийків ще не було. Та один знайомий сказав авторитетно — до кінця літа всіх озброять, як це називається, технічними засобами.

Я схопив Литовченка за руку і смикнув, буквально стягуючи йоги з Тихого. Поки Заєць піднімався, Свиня рачки поліз подалі від ескалатора, просто під ноги черговій контролерці. Тут же над ним виріс мент, і я нутром відчув — йому не терпиться застосувати нову зброю в дії. Заєць уже звівся на рівні ноги, пробка потроху розсмокталася, люди проходили далі впевнено, лише озиралися на нас із якоюсь байдужою цікавістю. Ми кинулися до Ігоря, підхопили під руки з двох боків, але мент уже схопив його за карк своєю ручиською і рвучко підняв, відтягнув з проходу, поставив перед скляною будкою.

— Ти чого тут хуліганиш? А? — він смикнув Тихого за комір сорочки. — Ти що, не вмієш себе поводити в метрополітені? Де ти взагалі взявся? А якби ти зараз інвалідом став — мені за тебе відповідати? — свої слова мент підкріпив лунким потиличником. Мені здалося, що голова Свині зараз відірветься від пліч і покотиться просто до ескалатора.

— Та дядю, та не треба, — заскиглив Тихий, старанно ховаючи обличчя. На нас ніхто чомусь не звертав уваги, і я вирішив втрутитися. Навіть наважився смикнути мента за рукав.

— Пустіть його, він перший раз у метро катається!

— Так ви тут катаєтеся! — вставила свої п'ять копійок контролерка, і другого потиличника Свиня отримав уже від неї. Правда, він був не таким важким, як ментівський, але скільки ж можна пацана по шиї лупити!

— Не катаємося! Ми з електрички, до родичів приїхали!

— До яких ще родичів! — тепер мент переключив свою увагу на мене.

— Біля метро «Комсомольська» живуть! — зараз я більше всього боявся, аби лягавий не запитав адреси. Звісно, я міг би щось придумати, прибрехати, аби знав, які біля того довбаного метра взагалі вулиці є.

Мент, далі не випускаючи карку Тихого, підозріливо подивися на мене і Зайця.

— Ви всі разом, чи що?

— Разом, разом! — енергійно закивав я. — Пустіть уже нас, дядю, ми більше не будемо!

— А більше не треба! Де самі живете?

— У Броварах! — ляпнув Тихий, після чого рука лягавого розтиснулася.

— У Бровара-ах, — протяг він. — Ото понаїдуть із Броварів, а потім… — що потім, він не договорив, ще раз обвів нас поглядом і насварився кулаком: — Паняйте звідси, поки я добрий. Повбиваються тут, а потім мені сидіти за вас…

Довго припрошувати нас не треба — рвонули з місця, наче норматив з фізкультури здавали. Штовхаючись, заскочили у вагон електрички, що якраз підійшла, і тільки коли за нами закрилися двері, перевели подих і пролізли всередину, вислуховуючи претензії від тих, кому ми зважали жити своїми рюкзаками.

— Ти чого про Бровари ляпнув? — просичав я на вухо Свині.

— А що — Носівку треба було сказати? — так само неголосно відповів він. — Везе ж нам сьогодні на ментів, а скільки їх ще буде! І до чорта ж їх, блядь…

Над нашими головами після цих слів почувся обурений вигук:

— Ви дивіться — такі шкети, молоко на губах не обсохло, а вже матюкаються на людях!

Я озирнувся і побачив високого сивого дядю в окулярах із товстими скельцями і сірому костюмі. Скельця хижо блимали на нас, і мені знову стало не по собі.

— Міліцію треба викликати! — підхопив його неприємний жіночий голос. Я не бачив, хто там кричить — тітку закривав собою наш сивий «вихователь». — Уже зовсім порозпускалися!

— А ви ще скажіть, шановна, що при Сталіні такого не було! — озвався з натовпу молодший голос.

— Ти, синок, щось про Сталіна знаєш? — стрепенувся сивий і відразу втратив до нас інтерес. — І про те, як і що при ньому було? Між іншим, п'яні в громадському транспорті при ньому не їздили і шпана не матюкалася! Всі батьків поважали!

— Де ви п’яних побачили? — поцікавився той, кого я подумки вважав своїм заступником. — Горбачов з цим ділом бореться!

— Ти, синок, мені Горбачовим не тикай. Ми ще всі з ним хлебнемо, ось побачите! Те, що оці засранці в метро матюкаються — ще півбіди.

— Бачите, ви теж слова всякі говорите!

Електричка зупинилися і я тихенько скомандував:

— На вихід! Бігом!

Заєць, який стояв ближче до дверей, рвонувся першим, таранячи натовп. За ним посунув Свиня, я замикав процесію і вистрибнув під прокльони пасажирів у той момент, коли двері зачинялися.

Ну що за день сьогодні!

— Ми взагалі правильно ідемо? — запитав мене Заєць, наче нічого не сталося. Про це якось не думалося — нам хотілося швидше втекти від мента, тому ми заскочили в першу-ліпшу електричку. Роззирнувшись, я побачив покажчик станцій і зрозумів — Литовченко хоч і гальмонутий трохи, але тут цілком правильно зауважив. Ми їхали в протилежний бік, і станція, на якій ми вийшли, називалася «Політехнічний інститут». Як на зло, тут-таки я побачив стрілку, яка показувала — звідси можна вийти до зоопарку.

Цей зоопарк нас явно переслідує.

Сівши в інший поїзд, ми ви рішили не привертати до себе уваги, і хати далі мовчки. Тому до «Комсомольської» нас ніхто не чіпав І ми так само нікому не псували життя.

Біля виходу з метро ми знайшли одиноку будку телефону-автомату. Номер я знав — хоч ми й не їздили до родичів давненько, та мамка час від часу дзвонила до них у різних справах, і телефон великими цифрами був записаний на обкладинці телефонного довідника. Досі дивуюся, як це мені з моєю поганою пам'яттю на цифри вдалося запам'ятати саме цей номер.

Кинувши в щілину дві копійки І вже набравши перші цифри, я несподівано зупинив палець у кружальці набірного диску.

— Тихий, дзвони ти.

— А чого я? Твої ж родичі…

— У тому-то й уся фігня. Вони мій голос можуть упізнати. А ти для них людина стороння. Попросиш Гену, якщо запитають, хто, скажеш — однокласник чи ще щось. Тільки не кажи, що ти з Носівки чи з Броварів.

— Іди ти в пень!

— Сам іди. Коротше, покличуть Гену, ти мені відразу трубку передаси. І все, далі я вже сам.

Свиня знизав плечима і втиснувся до мене в буду. Я набрав номер до кінця, а коли загуло — передав йому трубку.

— Ало, а Гену можна? — видав Тихий, коли на тому кінці, очевидно, зняли трубку. Помовчавши, промимрив у трубку: — Треба. Драстуйте… Та я цеє, зі школи… — знову кивнув і тицьнув її мені: — Пішла гукати, зараз підійде.

— Ти чого не поздоровкався?

— А чого мені з ними здоровкатися?

— І то правда… — тут у слухавці почулося «Ало!», і я швидко заговорив: — Гешко, привіт, це Саня. Ти мене не перебивай, тільки скажи — впізнав чи ні?

— Упізнав, — почулося після паузи. — Ти…

— Далі слухай: дзвонила вже вам моя мамка?

— Ну… дзвонила. Ти…

— Раз дзвонила, значить, усе ясно. Ми тут біля метро. Будь другом — не закладай нас своїм. Скажи, де ви живете, як туди їхати і через скільки й куди ти вийдеш до нас. Побазарити треба, там є певні проблеми.

— Знаю я ці проблеми, — знову пауза по той бік дроту. — Значить, сідаєте на двадцять шостий трамвайчик із цього боку, дорогу не переходьте. На третій зупинці виходьте, далі, значить, так…

Він пояснював, а я уважно слухав, хоча був певен, що заблуджу — в мене є така штука, як топографічний кретинізм. Це я тепер знаю, як воно називається, а тоді просто міг між трьох будинків заблукати. Але, на диво, ми знайшли зупинку досить швидко. Тоді запхалися з нашим барахлом до трамваю, акуратно заплатили по три копійки і клацнули талончики в компостері — не вистачаю ще тут на рівному місці пригоди знайти. Нічого, на відміну від метро, тут їхали спокійно, хоча й штовхалися.

Як і пояснював Гена, у сусідньому дворі стояла лава. Він попередив, аби у двір не заходили — вікна їхньої квартири туди виходять, а батьки можуть пасти. Ну, прямо так не сказав, просто попередив: вікна, мовляв, на двір, але почекаєте на лавці в сусідньому. Навіть такий тугодум, як Юрко Заєць, усе просік і вирахував чітко. Посідали ми на лаву, наче ластівки на дріт, і сиділи мовчки, аж поки я Генку не побачив.

Нічого так кентяра, відразу видно — київський. Зачіска під «їжачка» — волосся сторчаком, але акуратним таким сторчаком. Кроси на вигляд імпортні, тут легше дістати. Не «адідаси», ясно, але з вигляду чеські, нормальні. Штани — «банани», кавового кольору, такі зараз самі струйові. На футболці якась морда і не по-нашому написано — цікаво, він удома так ходить чи спеціально на вулицю одягнувся.

Генці вже стукнуло шістнадцять, тому не дивно, що він дивився на нас, наче на дитячий садок. Хоча різниця — хрін та ні хріна. Підвівся я йому назустріч, першим руку простягнув, він не потиснув — просто потримав мою в своїй. Але це в нього прикол такий, він із усіма так.

— Здоров.

— Давай обніматися, — буркнув він, і я зрозумів — не дуже радий родич, що в таку історію непевну його втягнули.

— Оце — Юра, це — Ігор, — кивнув я йому на пацанів, і Гена так само потримав у своїй руці руку кожного. Потім для чогось озирнувся і присів на край лави. Свиня відразу підвівся, аби киянину сиділося зручніше, ми із Зайцем посунулися, Гена вмостився краще.

— Ну? Ти кажеш, дзвонили мої?

— Ви куди там залетіли? Кого вбили?

Оце так нате вам!

— Нікого ми не вбивали… Ми взагалі не по цих ділах, Ген…

— Коротше, Саня, хрінотень така, — родич зітхнув, і в цьому зітханні чулося «як ви всі мене дістали». — Дзвонить нам сьогодні, десь години три тому, тітка Галя, твоя, значить, стара. І говорить такі речі: в неї зараз удома міліція, шукають тебе і ще двох твоїх друзів. Така сама міліція, значить, у кожного з вас удома сидить. Десь біля вашої школи жінку зарізали. Перед тим нібито зґвалтували, але це не певно ще. Недалеко від трупа знайшли два портфелі, в одному з них — зошити і щоденник з твоїм прізвищем, в іншому — з прізвищем твого друга. В школі сказали, що вас десь приблизно в той самий час вигнали з уроку за погану поведінку. Значить, із вами був ще третій, — Гена замовк на хвилину і повів далі: — Тьотя Галя твій портфель впізнала. Коли разом із ментами оглянули квартиру, то вона не знайшла рюкзака твого старого, банки консервів у холодильнику, деяких речей із одягу і головне — гроші зникли. Двадцять п'ять карбованців. Удома в твоїх кентів так само речей якихось не вистачає. Значить, ви всі втрьох кудись рвонули.

— Ну чого — правильно, — вставив Заєць.

— Правильно, — погодився Гена. — Ніхто не знає, куди вас понесло, але міліція батьків попросила про всяк випадок усіх родичів обдзвонити. Особливо — іногородніх. І якщо ви десь виринете, вас треба якось затримати і повідомити батькам. Отак.

Нічого нового Генка нам не сказав. І все ж таки приємного в тому, що тебе так активно шукають, мало.

— Ну…

— Чого ти нукаєш?

— Ну… Словом… Що ти вирішив?

— Не бзди, Саня. Пацанів я ніколи не здавав, не такі в нас тут понятія, — з нотками гордості в голосі промовив Гена. — Але як довго ви зможете бігати, і головне — де? Що там насправді сталося, можете сказати?

— Довго, Ген, правда довго. Та й воно тобі не треба, а нам — тим більше. Ми самі толком не розуміємо, коли чесно, як воно сталося і чому. Тільки вертатися нам не можна.

— Та ясно, — Генка потер рукою підборіддя. — Значить, ситуація така. Коли я виходив з дому, було десь пів на восьму. Якщо вночі почнете тинятися містом чи спробуєте переспати на вокзалі, вас загребуть на раз.

— Правильно, — подав голос Свиня.

— Ага, правильно, — погодився Генка. — Я навіть не знаю, що з вами робити, — але по голосу я відчув — знає, собака, тільки ціну собі набиває. Правда, яка там ціна, що з нас узяти… Тільки виду не подаю, мовчу, пацани теж мовчать. Ми зараз за великим рахунком у Гени в руках і від нього повністю залежимо. І він, гад, розуміє це дуже добре. Тому й тягне час, аби до нас дійшло, який він благородний і як нас рятує, собою ризикуючи.

— Ми так само не знаємо, Ген…

— Коротше, так, Саня, — родич ляснув себе по коліні. — До завтра перебудете в нашому гаражі. Це тут недалеко. Машина не на ходу, батько в гараж по буднях не ходить. Тому до ранку спокійно можете кантуватися там. Одна умова: я вас зачиню ззовні, а рано відчиню, десь о пів на восьму. В школу буду йти, і відчиню. Вдень робіть, що хочете. Бажано, аби ви кудись подалі від Києва звалили, якщо додому повертатися западло. Це все, чим можу…

— А цеє, Ген… Може, хоч десятку знайдеш у своїх?

— Ну ти, Саня, остаточно оборзів. Десятка — це великі гроші насправді. Своїх у мене нема, а попрошу в старих, відразу запитають, для чого. Я збрешу, а вони мені потім іншим разом не дадуть. Ні, тут відпадає. Пожерти можу винести, і то — по-партизанськи. Бо як засічуть, відразу запитають — а кому це, а куди це. Я ж просто так з дому жрачку не тягаю, хіба бутерброди в школу.

— Жерти є що. Може, води якої…

— З крану підійде?

— Годиться.

— Ну, тоді чекайте тут, — Гена підвівся і неквапом посунув додому. Коли він зник за рогом будинку, Свиня зробив категоричний висновок:

— Понтовило київське. Бач, подарунок зробив — пустив у гаражі поспати.

— А в тебе якісь варіанти є? — поцікавився я. Згоден, Генка тут такого нагнав — не розгребти, тільки ж він мій родич, і нєфіг всяким Свиням пургу гнати.

— Пошукав би — знайшов би.

— Отакий ти крутий? Ну так шукав би! Тобі мало ментів на сьогодні?

— Усе, зам'яли, — згорнув він тему. — На сьогодні гнилі базари відміняються. В нас іще буде час.

Не знаю, чи помітили тоді це пацани, але я точно відзначив: скільки ми знайомі, скільки лазили втрьох по району, скільки отримували пиздюлин не тільки від Рудика, а взагалі по життю — жодного разу такого не було, аби ми між собою настільки регулярно гризлися. Могли підколювати один одного, це було. Особливо ми зі Свинею любили Зайця діставати. Він, до речі, не ображався — від нього все відскакувало, ніби м'яч від стіни. А тут за день уже кілька разів готові були один одному в горлянку вчепитися. Нам же разом ще довго бігати, якщо, звичайно, не передумаємо.

Я казав уже — мені передумати раз плюнути. Тут же не в мені справа: така думка всім повинна в голову прийти. Та Тихий, бачу, серйозно налаштований тікати далеко, хоча в нього грошей ні коп'я, а Литовченку до сраки — як усі, так і він.

А загалом хто його знає — може, справді нам не варто повертатися додому, нехай уже тут якось.

Не один — цілий ряд гаражів вишикувався, наче солдати в строю. Поки Гена ходив по ключа, поки шифрувався від батьків, поки вийшов, на вулиці вже встигло стемніти. Ну, не зовсім темно, а так — чи пізній травневий вечір, чи рання травнева ніч. Генка сказав, що нам це якраз на руку. Біля гаражів уже ніхто не крутиться, а раз так, то нас не побачать.

Воду він набрав з-під крана у дволітрову банку, яку замість капронової кришки накрив якоюсь не дуже чистою ганчіркою і перемотав ниткою. Причому те, що він цю банку нам виніс і батьки не звернули на це увагу, мій родич подавав не інакше, як подвиг, гідний звання Героя Радянського Союзу. І поки ми йшли до гаража, грузив нас інструкціями:

— Світло не вмикайте. Там є, але не вмикайте. Десь сторож крутиться, йому наш кооператив платить, аби він усе це охороняв. Там такий дядько трошки збуханий, але зараз нічого — нема де брати, так що він поки сухий. І каже — звик. Скільки там після Указу пройшло, два тижні, більше? А він, бачте, звик, хе-хе… Ну, це так. Значить, світло не вмикати. Помітить щось — ментів викличе. Взагалі намагайтеся там поменше вовтузитись. Сіли і сидіть тихенько. І по можливості не говоріть — сторож може почути…

— Дихати можна? — не витримав Свиня.

— Ти, коли такий розумний і розумні запитання ставиш, так можеш спати десь під деревом. А я з вами тут не жартую.

— Та ясно, Ген, ясно, — поспішив втрутитись я.

— Отак. Думають — я тут жартую з ними і приколююся, на хрін…

Їхній гараж нічим не відрізнявся від таких самих залізних споруд із трикутними дахами. Стояв він якраз по центру, затиснутий між двома такими самими. Правда, гараж, родичів виявився якимось облупленим, а ті, що притискали його з двох боків, навіть у сутінках виглядали більш доглянутими і навіть недавно пофарбованими. Генка трохи поморочився з висячим замком, бурмочучи щось про «систему ніпель» і матюкаючись крізь зуби, але нарешті прочинив двері й жестом звелів нам заходити. Потім зайшов сам і причинив двері.

Тут справді було темно. Контури «Жигулів» ми бачили, я навіть наштовхнувся на машину, бо заходив першим. Але поза машиною місця всередині виявилося не так уже й багато. Вона стояла точно по центру гаража, а з обох боків вільно могло поміститься тільки по одній людині. Дорослій чи пацану — без різниці.

— Де ж тут спати? — стиха поцікавився Свиня.

— А де хочеш. Бачиш вільний шматок відлоги — лягай.

— Слухай, Ген, того… в машині не можна?

Я наперед знав відповідь і чомусь заспокоївся, почувши її:

— Здурів? Оце я ще вам тачку почну відчиняти. Та й ключі від гаража на видному місці, а від тачки — в старого на брелкові. Оце все, чим можу виручити. Полазите там, у кутку, там, здається, якесь ганчір'я повинне бути, — він помовчав. — Правда, є тут одна фігня… Тихо стійте…

В н привидом пройшов повз нас, навпомацки пробрався за машину, почулося шарудіння, і привид повернувся, тицьнув щось мені в руку. Я відчув гуму, але не розумів її призначення.

— Для чого?

— Надувний матрац. З минулого року тут лежить, коли ми на море їздили. Зараз насос пошукаю, і одна людина точно виспиться. Хочете — можете по черзі.

Він знову зник у мороці, знову шарудіння — і за кілька хвилин Генка тицьнув мені в другу руку автомобільний насос. Я розгублено крутив його у руці, а родич тим часом знову кудись щез, і з нетрів гаража почулося його тихе мазюкання, і нарешті він знову опинився біля мене, кинув щось м'яке під ноги.

— Нате вам ще. Більше нічого тут не знайду.

— А що це?

— Тілогрійка. Старий на неї лягає, коли під машиною колупається. Якось прилаштуєтеся. Ну, оце вже все. Тут же, Саньок, спеціально ніхто не спить, тут же тобі гараж, а не готель «Рітц».

— Де це такий? — почувся голос Свині.

— Далеко. І вам там ночувати не світить. Для вас отут зараз найкраще місце.

— Слухай, того, Ген… А пісі-какі куди робити?

Це Заєць. Навіть тугодуми іноді потрібні речі запитують. Хоча чого тут дивуватися — перед цим ділом усі рівні. Як тугодуму припре під саме підборіддя, в нього так мозга почне працювати, дай Боже кожному.

— А ти вже зовсім оборзів? — почулося у відповідь. — Ти нам тут гараж засрати хочеш?

— Правда, Генко, про це ж не подумали, — втрутився я.

— От і думайте! Я за вас ще сортирні проблеми вивішувати почну! Без того тут трясуся, зв'язався з вами, серуками… — пауза. — Коротше, так. Кому припекло — бігом, по одному, направо, до кінця гаражів, потім знову направо. Пройдіть далі за гаражі і вперед. Тільки недовго!

Я не бачив, хто там вовтузився, але думаю — Заєць таки скористався нагодою. Дивно, але мені поки нічого такого не хотілося. І найбільша гадість ситуації в тому, що я точно за півгодини чи за годину захочу. Але через силу себе ж до такого діла не примусиш.

Поки чекали на Зайця, мовчали. Коли він повернувся і зайшов, прочинивши двері, на дворі було вже зовсім темно. Він прийшов якийсь захеканий і відразу, відсторонивши мене, попхався в дальній куток гаража, за машину. Свиня так само вискочив, його так само чекали мовчки, а коли він, нарешті, повернувся, Генка запитав:

— Усі? Ти як там, Саня?

— Не хочу.

— Дивись. На крайняк — там десь валяється порожня каністра, — родич зітхнув: — Сірники не паліть.

— У нас нема.

— Ну, тоді добраніч, — це прозвучало як знущання. — Завтра о сьомій тридцять я вас звідси випущу. Як миші мені щоб сиділи. Саня, ти старший. Все, пока.

Хоча двері він зачиняв обережно, все одно вони трішки грюкнули. Цей металевий звук нагадав мені щось тюремне. В кіно так зачинялися двері камер. Зовсім сумно стало мені, присів я на бетонну підлогу і зовсім не мав бажання триндіти зі своїми товаришами по нещастю. Та Свиня порушив мовчанку:

— Чого це він тебе старшим поставив?

— А ти хотів? — без ентузіазму поцікавився я.

— При чому тут — хотів, не хотів. Те, що він твій родич, нічого не означає.

— А що це повинно означати?

— Ну, наприклад, що він тут може старших призначати… Або те, що він не повинен бути мудаком.

— Що?

— Нічого. Мудак твій Гена, і все.

— А чого ти від нього хотів? — визвірився я, хоча сам не відчував до свого родича аж таких теплих почуттів. — Щоб він тебе нагодував, напоїв, до себе в хату спати пустив та ще й грошей дав за те, що ти такий хороший?

— Ну, й не подвиг з його боку — трьох пацанів із Ніжина на ніч у гаражі замкнути!

— Не кричи, — подав голос із темряви Заєць. — Чого ви цілий день гризетеся? Всі в жопі й так, сидіть уже. Давайте краще пожеремо.

Тільки після його слів я згадав, що голодний. Як би там хто з нас не жив, а вечеряти звик кожен. Тому я навпомацки вивернув усе з рюкзака, знайшов ножа і консервну банку.

— Е, хто там є, хапайте.

Мої руки намацали товстенькі п'ятірні Свині. Ножа він стиснув пальцями, консерву віддав назад:

— Як ти її зараз відкриєш? Хай краще на потім, коли зовсім ласти клеїти почнемо. У мене сало є, у Зайця — хлібчик і котлети.

— Сало теж заховай, — гукнув зі свого кутка Заєць. — Котлети дохаваємо, бо тут задушно — зіпсуються на хрін. Будемо тоді дристати…

— Тоді повзи сюди, тут місця більше.

— Та ну, я тут наче вже обжився…

— І дихати тут краще. Давай, давай…

У повній темряві порізали хліб, з чвертки вийшло якраз три шматки. Котлет Заєць так само брав усім порівну — вийшло по три штуки. Мовчки зтріскали їх, запили водою з банки, Свиня відригнув:

— Уф-ф… Погана вода в Києві. Хлорка… Ми від цієї води швидше дристати почнемо…

— Поговорити нема про що? — не витримав я.

— Давай, говори. Про що?

Я розкрив рота — і повільно закрив його. Дивно, але тут, у зачиненому залізному гаражі пізно ввечері нам трьом справді не було про що говорити. Починати дурну розмову і обсмоктувати наші сьогоднішні пригоди не хотілося. Без того тоскно. Тому я промовчав, намацав гумовий матрац, насос і почав шукати, як його надувати. Зрештою вдалося прилаштувати шланг насоса до відповідної дірки в матраці, і я навстоячки почав качати повітря. Скоро матрац справді набув обрисів матраца, але тут я зіткнувся з головною проблемою, вирішити яку виявилося неможливо: заткнути дірку в матраці не було чим. Може, так воно й треба. Може, саме тому непотрібний матрац валявся в гаражі, й Гена зовсім не хотів поприколюватися з нас. А може, затичка десь існувала, тільки ось я забув спитати в родича, де вона.

Спроби заткнути дірку шкарпеткою чи якимось скрученим папірцем ні до чого не призвели. Повітря з тихим свистом виходило з матраца, і кінець кінцем ми змирилися з тим, що отримуємо лише гумову підстилку. Заєць спробував прилаштуватися на капоті машини, але кілька разів сповз із нього й махнув рукою. Ми повитягали всі речі, які взяли з собою, якось розклали їх на бетоні підлоги, примостили здутий матрац та брудну смердючу тілогрійку, під голови прилаштували хто рюкзак, хто — сумку, і якось розмістилися один біля одного. Причому огрядний Свиня мостився довше за всіх, постійно матюкаючись.

Дуже скоро я зрозумів — у таких умовах не засну. Хотілося вити вовком, а ще більше хотілося повернутися додому. І нехай там убивають мене Рудик, Стародуб, Куйовда, рідна мама — зате не треба лежати на холодному бетоні й слухати, як десь далеко-далеко гудуть машини на нічному київському проспекті.

Так, дослухаючись до гулу машин, я відчув раптом, що засинаю. І таки справді заснув.

МИ ВТРАЧАЄМО ГРОШІ

21.05.1985 (ранок)

Розбудили мене ранковий холод і дивне дзюрчання. Крізь шпаринку в нещільно причинених дверях вже пробивалося промінчики ранкового сонця, і аж так темно в гаражі не було. Я підвівся спочатку на чотири кінцівки, потім — на дві, потягнувся, розпрямляючи затерпле тіло, й побачив за машиною Зайця. Тримаючи однією рукою каністру, він дзюрив усередину. Побачивши мене, закінчив свою справу, поставив каністру на підлогу, застебнувся і тільки після того запитав:

— Чого зибаеш, Мавпо? Теж хочеш?

Мені хотілося. Зранку всім хочеться, але раптом ззовні в двері обережно стукнули, потім щось зашаруділо, і почувся скрегіт ключа в замку. Заєць спритно закрутив кришку і вистрибнув з-за машини, наче його ось-ось мусили застукати за чимось негарним.

Тут, у принципі, я з ним солідарний. Хоч Генка і дозволив дзюрити в каністру, але навряд чи йому сподобається, коли таким дозволом справді скористаються. У вашу б каністру сцяли — вам би це сподобалося? Ось бачите…

Двері обережно прочинилися, і я засліп від яскравого світла. Заєць навіть відвернувся, зате Свиня і далі лежав на нашій примітивній постелі, скрутившись калачиком, і не подавав ознак життя. Генка зазирнув у гараж, кивнув і відразу запитав:

— Нікому не треба?

Тут уже я прожогом вискочив на волю, мотнувся за гаражі, з насолодою звільнив сечовий міхур від київської води, яка тут навпіл із хлоркою. Коли повернувся, Свиня вже сидів на підлозі, розкинувши ноги, й мотав головою.

— Чого ти?

— Чого, чого… Заснеш тут із вами, Усю ніч один хропе, другий штовхається. Тільки на трошки задрімав десь уже під ранок. Холодно.

Говорячи так, він підвівся, обтрусив свої спортивки, заправив у них футболку, одягнув светра і прилаштував на голові ідіотську кепку з білим пластмасовим козирком. Тепер у його сумці лежали тільки сало та шкарпетки.

— Холодно, — повторив він.

— Бігай, грійся, — поквапив його Гена. На ньому сьогодні був звичайний синій шкільний піджак, біла сорочка в тоненьку смужку й ганчір'яна краватка на гумці. Словом, одягнений він буденно, але поруч із ним таким Свиня виглядав вуркаганом із мильного заводу. Мені на якийсь момент стало навіть стрьомно, що цей товстун у спортивках, светрі та ідіотській кепці ходить разом із нами.

Ми із Зайцем швиденько покидали наші нехитрі пожитки в рюкзаки і за хвилину вже були готові рухатися далі. Генка, роззирнувшись, наче шпигун, швиденько зачинив гараж, потім поліз у сумку і витяг невеличкий пакунок.

— Оце ось вам… за хорошу поведінку. Мамка бутербродів із собою дала. Ніколи не беру, а тут попросив. Так що ви цінуйте, пацанчики, людську доброту.

— Вік не забудемо, — буркнув Свиня, першим потягнувшись до пакунку.

— Та я ж бачу, чувак, що в тебе найкраща пам'ять, — промовив мій родич, і я відчув — вони не подобаються один одному, причому не сподобалися ще від учора. Так буває між людьми: з першого погляду розуміють, що не хочуть один одного бачити ніколи більше і за жодних обставин.

— Ага, — видно, більше нічого Свині зараз у голову не прийшло, але це в нього натура така — аби його все одно зверху лишалося, нехай навіть і дурне. Власне, так воно завжди й було: гарикатися зі Свинею ніхто не хотів, тому останнє слово залишали за ним. Видно, Генка такий самий, бо ніяк на оте його «ага» не зреагував, запитав тільки:

— Кому куди?

А куди нам? Аби ж я знав, куди. І пацани на мене дивляться, чекають, що я скажу. Бач, коли що, так одразу починається: «Хто тебе старшим назначав?» А коли треба конкретні справи вирішувати, тоді їх немає. Може, зголоднів я, може, спав погано, тільки усі вони та все відразу так почало мені набридати! Головне — день попереду великий, і як воно в нас повернеться сьогодні, ніхто не знає.

— На вокзал, — бовкнув перше, що на думку спало. Правильно, ми ж із вокзалу приїхали…

— Тоді валіть на метро, — мій родич махнув рукою у невизначений бік. — Пока.

— Покєда, — буркнув Тихий, ховаючи пакунок із бутербродами в сумку і застібаючи її.

Так ми і стояли, чекаючи, поки Генка зникне за рогом, а тоді Свиня повернувся до мене:

— Коротше, Мавпо, для чого нам зараз на вокзал?

— Давай на автовокзал поїдемо, теж годиться.

— А на автовокзалі що?

— Те ж саме, що й на залізничному, — в тон йому відповів я. — Ми вирішили в Києві лишатися чи далі тікати? Може, передумаємо і мотнемо назад додому?

Недаремно я це сказав. Якраз у тему. Раптом ці двоє погодяться зі мною, ми спокійно сядемо на електричку, повернемося додому з покаянними головами. Нам же нічого не зроблять. Скажемо: бачили вбивство, перелякалися, Куйовду знайдуть і засадять. На зону або, швидше за все, в дурдом, там йому місце.

Але Куйовда — одна справа. Рудика, а тим більше Стародуба ніхто нікуди не посадить. Ну, може, Стародуба й посадять, тільки не зараз. А Рудика — того ніколи. Згадка про них знову відбила раптове бажання повертатися, і по очах Литовченка й Тихого я бачив — вони думають десь так само. Значить, варіант «додому» відпадає.

— Чого мовчите?

— Ти кажи, — подав голос Заєць.

— От я і кажу — на вокзал. Подивимось, куди поїзди ходять. Може, кудись можна електричками доїхати. Я знаю, так катаються люди, з пересадками. Коротше, куди нам краще — там і побачимо. Годиться?

— Ну нехай, — знизав плечима Тихий, — тільки треба із собою щось робити, бо зачухані ми такі — перший же мент загребе.

— Особливо тебе у твоїх спортивках, — вставив Заєць.

— Ти, школяр, на себе дивись, — образився Свиня.

Справді, ми втрьох являли собою досить дивну компанію. Я — припустимо, одягнений по-вуличному, мої чернігівські джинси не надто в очі кидаються. Але поруч із цими двома навіть я виглядав підозріло. Литовченко так і не перевдягнув свій коричневий шкільний костюмчик, під яким була блакитна трикотажна сорочка «Каштан». Із рюкзаком за плечима пацан у шкільному костюмі був схожий тільки на втікача. Ну, про Тихого я вам уже говорив, це взагалі картина Рєпіна «Припливли». Я дивуюся, як на нас досі ніхто уваги не звернув. У такому вигляді тинятися Києвом навряд чи рекомендується. А на вокзалі — якраз.

— Значить, так, — вирішив я. — Рулимо на вокзал, дивимося там, що і як, і якщо нікуди не зриваємося просто зараз, здаємо барахло в камеру схову. Так на нас менше уваги звертатимуть. Годиться?

Варіант, ясно, приймався без особливих заперечень.

— Наступна станція — «Гідропарк», — повідомив металевий голос, і Свиня штовхнув мене ліктем.

— Чув? Гідропарк.

— І що?

— Давай там вийдемо.

— Для чого?

— Погуляємо. Коли ще будемо тут. Хлопці казали, що кльово, каруселі різні…

— Тобі каруселі зараз треба?

— А куди спішити?

Резонно. Тільки початок дев'ятої ранку табло годинника в метро показувало. Ми ж не просто втікачі, ми до того ж, по суті, прогульники. А раз так, то прогулятися треба. Тому, коли поїзд зупинився і двері роз'їхалися в різні боки, ми всі троє вийшли на платформу.

О такій порі тут, видно, мало хто ходить. Я раптом знову відчув порожнечу всередині, побачивши біля виходу мента. Вдати б, ніби помилилися, і заскочити в наступний поїзд, ну його, той Гідропарк… Але Тихий уже впевнено сунув до виходу, просто на мента, та ще й розмахував сумкою на ходу. Отже, нічого не лишалося, як дріботіти за ним. На щастя, мент курив і не звернув на нашу трійцю жодної уваги. Хто знає, може кінець травня — саме така пора, коли сюди з самого ранку народ починає підтягуватися. Через турнікет ми проскочили бігом — першим побіг Тихий, тому ми теж змушені були наддати жару. Він ломанувся відразу направо, і тільки коли відбіг від метро подалі, перейшов на ходу. Ми наздогнали, я легенько тицьнув кулаком йому в спину:

— Ти чого підірвався?

— Хто його знає… Побіг, — знизав плечима Свиня.

— Ну, ось ми прийшли, Гідропарк твій. Далі куди?

— Сядемо на лавку, подихаємо повітрям, пожеремо, що є. Жерти хочу.

— Чуєте, пацани, — якось непевно проговорив Заєць. — Може, того… Далі пройдемо, там бачите — зарості? Ляжемо на траву та поспимо трошки? Той гараж мене зовсім закумарив.

— На голу землю? — Тихий покрутив пальцем біля скроні. — Яйця хочеш відхолодити?

— А на бетоні в гаражі ти їх ще хіба не відхолодив? — втрутився я. — Юрець діло говорить. Я б оце трошки на травиці полежав. До речі, тут же кругом Дніпро. Пішли ближче, пошукаємо берега, хоч повмиваємося.

Куди йти, ми не знали, тому поперлися вперед, навмання, і скоро побачили, як блиснула в ранкових сонячних променях вода. У тому місці, куди ми вийшли, від трави до води була досить велика смуга піщаного пляжу. Я скинув з пліч рюкзак і відразу роззувся. Заєць так само скинув кросівки, а Свиня, покрутивши головою в різні боки, швиденько роздягнувся до трусів.

— Купатися зібрався? А тут хіба можна? — запитав я.

— Якщо обережно, то все можна, — кинув він через плече і, відставивши руки назад, повільно, наче танк, зайшов у воду.

— Холодна? — поцікавився Заєць.

— Норма-а-а-а, — вереснув Тихий і, рубаючи собі всі шляхи до відступу, посунув далі. Вода вже сягала йому пупа, потім — грудей, і нарешті він із коротким криком присів, занурившись по шию.' Потім відштовхнувся ногами і незграбно, по-собачому, поплив. Зробивши кілька гребків, Свиня повернувся назад і знову став на ноги, піднявши руки догори.

— Ну, як? Американський поплавок[36] слабо показати?

— Сам показуй, коли такий р-розумний…Там дно тіка-а-ає-е-е, — процокотів зубами Тихий, одним коротким рухом занурився у воду з головою, тут же випірнув і поквапився до берега. Вийшовши на пісок, він почав стрибати і робити якісь одному йому відомі фізичні вправи. Потім пирхнув, наче кіт, і нарешті задоволено посміхнувся.

— Чого либу тягнеш?

— Давно-о я, Мавпо, в Дніпрі не купався, — вишкірився Тихий, реготнув, вихопив із сумки футболку і витер нею руки. — Тепер і похавати можна. Ви як, пацани, не бажаєте прийняти водні процедури?

Заєць без жодних умовлянь почав роздягатися. Коли він лишився в самих тільки довгих смугастих трусах, я з подивом відзначив для себе — в нього криві ноги. Причому не такі криві, як у кожного з нас, а зовсім криві, колесом. У шкільних штанях із широкими холошами цього ще не видно, а на фізрі я якось не звертав уваги. Ну, не придивлявся до Зайцевих ніг. До того ж, фізкультуру цей чувак дуже часто прогулював. Точно, тепер я пригадав: коли ввели оте дурнувате розпорядження про обов'язкове носіння спортивних трусів на фізру, Литовченко і почав злісно прогулювати.

Ну як я про це забув! Точно — коли Заєць уперше з'явився на уроці в трусняках, Рудик почав показувати на нього пальцем: «Дивіться, пацани, там між ніг м’яч пройде, баскетбольний! Заєць, твою мать, з тобою я в одній команді в футбола грати не буду! Через цю дірку, придурок, м'ячі на раз пролітати будуть, га-га-га!» Всі тоді реготали, навіть дівки, а фізруку якось по барабану це. Не Юрка ж Литовченко — спортивна надія школи. З тих пір, коротше, Зайця рідко коли на урок загнати можна було. Вчора — якраз таке рідкісне явище.

Поки я згадував, Заєць уже перебирав своїми худими кривими ногами у воді. Далі, ніж по кісточки, він зайти не ризикував. Свиня, бачачи таке діло, підійшов, став поруч, потім нахилився, черпонув жменею воду і вилив її Зайцеві на спину. Той закричав не стільки від холоду, стільки від несподіванки, і погнався за Свинею по берегу. Мені не сподобалося, що вони так у наглу розгулялися, але зробити нічого не міг. Тому, коли вони зникли з очей, підійшов до води і вмився. Поводив у роті сухою зубною щіткою, прополоскав його річковою водою, виплюнув собі під ноги, хлюпнув ще раз на обличчя і зайшов на траву. Поки я вмивався, повернулися пацани. Захекані, веселі, мокрий Тихий весь викачаний у піску. Значить, Заєць наздогнав його і таки збив із ніг. Поки він заскочив у воду обмитися, Литовченко одягнувся, присів скраю на травичку і витягнув з рюкзака скарбничку.

— Дай вітрівку і ножа.

— Для чого?

— Як це? Копійки повитрушую. Подивимося, скільки там.

Розклавши мою куртку на траві, він сів, схрестив ноги по-турецькому, перевернув свою дорогоцінну свинку і почав трусити. Копійки не хотіли просто так випадати, і Заєць постійно шарудів у щілині ножем. Вони почали поволі сипатися — «двушки», «троячки», «п'ятаки», рідше — десяти — і двадцятип’ятикопійчані монети. Один раз, правда, випав цілий полтинник, та загалом у скарбничку йому вкидали лише найменший дріб'язок. Монетки випадали, котилися по куртці, я підбирав їх і складав докупи. Тим часом Свині набридло бовтатися у воді, він став просто над нами, цокочучи зубами, і почав стягувати із себе труси.

— Відійди хоча б кудись! — закликав його я.

— А чого, я теж хочу дивитися! Це ж наш увесь капітал…

— То викручуйся в кушах і не махай тут піською!

— А чого тобі до моєї піськи!

— Як ти усіх дістав, потворо!

Заєць не реагував на наше гарикання, цілковито захоплений своїми справами. Тихий таки відійшов за кущі, викрутив свої труси і, не знайшовши нічого кращого, вдягнув їх знову, потім натяг свої спортивки і примостився поруч.

— Розбити не пробував? Для чого оце мудохаєшся? Вона тобі треба?

— Зараз об твою морду розіб'ю, — огризнувся Заєць, продовжуючи витрушувати копійки, але їх у нутрощах скарбнички залишалося вже явно мало.

Купка монет не вражала розмірами, і Я без ентузіазму почав сортувати дріб'язок, відділяючи копійки за вартістю. Коли з щілини випала остання монетка, я вже відклав у бік єдиний полтинник, кілька четвертаків і далі вовтузився з дрібнішими копійками. Заєць приєднався до мене, а Свиня стовбичив над нами. З нього на нас капала вода, та ми були надто захоплені процесом, аби відігнати його далі.

Підрахунок провели досить швидко. На це наших математичних здібностей вистачало. Принаймні відтоді я певен, що знання з математики треба обмежити вмінням рахувати гроші. Все інше — вища математика, і звичайним людям воно до задниці. Коротше, вийшло в нас дванадцять рублів сімдесят шість копійок. Не густо. Якщо скласти це все з тим, що лишилося від моїх грошей, не вийде навіть по червінцю на рило.

Сумно. Але робити нічого. Лишається тепер справді 'їхати на вокзал і дивитися, як далеко з таким капіталом, шматком сала і банкою рибних консервів ми можемо заїхати.

Я сказав це вголос, у відповідь не почув нічого, зробивши висновок — пропозиція приймається. Заєць витяг звідкись зіжмакану брудну носову хустинку, сходив до води, для чогось намочив її, розіклав на куртці, потім зсипав на хустинку свій скарб, акуратно зав'язав кутики вузликом і поклав його в кишеню піджака. Від чого права пола провисла і навіть їжакові стало ясно, що в пацана в кишені щось цінне. Я нічого на це не сказав, поліз до сумки Тихого і. витяг пакунок зі спільними бутербродами. Свиня тим часом натягнув футболку, светра і, до мого особистого незадоволення, прилаштував на голові свою ідіотську кепку з пластмасовим козирком. Взуватися ніхто з нас не поспішав. Повсідавшись кружка на траві, ми взяли кожен по шматку булки з «останкінською» ковбасою. Зжували це все мовчки, думаючи кожен про своє.

Саме в цей час просто на нас вийшли четверо старших чуваків.

Я досі не беруся точно сказати, по скільки їм було років. По скільки б не було, на свої роки вони в жодному разі не виглядали. Але й здоровими дядьками вони нам не здалися. Потім Тихий доводив, що це київські петеушники, тільки для мене як тоді, так і тепер немає різниці, петеушники вони чи хто там ще. Думаю, як мінімум трьом із них уже стукнуло шістнадцять, а один, той, який тримав на повідку бульдога, взагалі тягнув на всі сімнадцять. Як би там не виходило, заводитися з ними нам не хотілося.

Четверо. Двоє близнюків, я відразу не розтуркав, тільки потім помітив, що вони схожі один на одного. Один явно якийсь чурбан,[37] ну, не зовсім чурбан, в нього хтось із батьків чурбан — або мама, або тато. Ці троє ступали трошки позаду четвертого, волосся якого стирчало йоржиком на голові і, мені здається, було підфарбованим чи як мінімум полакованим, аби краще стирчало. Цей Йоржик прогулював здоровенного мордатого клишоногого бульдожку, причому пес гуляв без намордника. Досвід вештання вулицями рідного міста свідчив — від таких нічого доброго не варто чекати.

Не знаю для чого, але Заєць, побачивши цю четвірку, підвівся, стискаючи в руці недоїдений бутерброд. Я навпаки — посунувся трішки ближче до берега і краєм ока почав прикидати шлях можливої втечі. Свиня не зрушив із місця, хоча серед нас трьох він чомусь найчастіше страждав від тих, хто зазвичай практикував зупинити тебе і труснути грошей. А мені нічого іншого на думку й не спало, коли я тільки побачив цю компанію. Особливо — Чурбана, якого я вже з першого погляду почав боятися.

Кажуть, що собаки відчувають страх інших живих істот краще, ніж будь-які тварини. Особливо це стосується людей. Не знаю, так воно чи ні, але бульдог, порівнявшись із нами, загарчав.

— О, здоров, пацани! — широко посміхнувся Йоржик, і в роті в нього блимнула металева фікса. Компанія зупинилася, але поки що прогнози не справджувалися — обступати нас вони не почали. Та й вигляд мали цілком миролюбний.

— Чому не в школі? — запитав Перший Близнюк, хоча з його вигляду і тону запитання було ясно — його це зовсім не цікавить.

— Канікули, — вичавив із себе Свиня.

— Так нема ще канікулів, — розвів руками Другий Близнюк. — Прогулюємо, Барамізін? Ти ж Барамзін?

Запитання стосувалося Тихого, і він непевно повів плечима.

— Не Барамзін я…

— А хто? — вишкірився Перший Близнюк. — Заміж вийдеш — точно будеш Барамзіним. Ти звикай, Барамзін.

— Чого це я заміж буду виходити?

— А ти не хочеш? — брови Першого Близнюка скочили вгору. — Ти не хочеш заміж?

— Може, він підор? — Чурбан цвиркнув крізь зуби слиною, і влучно — просто Свині під ноги. — Чуєш, чувак, ти не підор?

— Чого пристав до пацанів? — миролюбство Йоржика виглядало явно награним. — Нормальні наче пацани. З Оболоні чи Дарниці. Ви з якого бугра, пацани?

— З Дарниці, — промовив я. Говорити цим київським гопникам, що ми насправді з Ніжина, не виглядало розумним рішенням. До того ж, я поспішив хоча б щось сказати, аби Свиня знову не ляпнув якоїсь дурні стосовно Носівки чи Броварів. Нарешті, сказане мною виглядало правдою: на цю хвилину ми справді приїхали з Дарниці.

— Бач, пацани з Дарниці. На рубля не виручите, пацани? — перейшов до справи Йоржик.

— У нас нема, — традиційна відповідь на подібне традиційне запитання.

— І в Барамзіна нема? — Йоржик втупив погляд у Тихого.

— А чого я Барамзін? — ніяк не хотів розуміти жартів Свиня.

— Тому, що в тебе точно руб є! — очі Чурбана ще більше звузилися, а близнюки тим часом уже почали обступати нас, аби в разі якщо слова не подіють, вдатися до вагоміших аргументів.

— Та ну, мужики, ми правда голі, — зачастив я, намагаючись уникнути процедури обшуку. — Нема чого робить, так оце шаримося тут. Родаки дістали по самі помідори, кругом засідка. Ми ж вам не цеє, нічого…

— Не вистачало, аби ви нам були щось винні! — гаркнув Чурбан, і ніби на підтвердження його слів бульдог гавкнув, пустивши з обвислої нижньої губи тягучу слину. — Точно нема? А як ми пошукаємо?

Замість слів Свиня мовчки вивернув кишені своїх спортивок. Вигляд у нього при цьому зробився таким кумедним, що Йоржик не витримав — заржав, решта підхопила. Я так само дозволив собі кволо посміхнутися, а Тихий потрусив порожніми вивернутими кишенями та ще й розкарячив при цьому ноги.

— Добре, живи, Барамзін! — милостиво дозволив Перший Близнюк і компанія поволі пішла далі прогулянковим кроком. Вони йшли алеєю і нарешті зникли за деревами. Заєць голосно видихнув і витер тильним боком долоні лоба.

— Х-ху, бля, аж зопрів увесь. Думав, зараз трусити почнуть.

— Пронесло, — погодився Свиня. — Козли київські. Тут сидіти небезпечно, пацани, тікати треба.

— Так ми й без того втекли, куди ж іще, — буркнув я, забираючи куртку з землі та вкладаючи її в рюкзак. — Давайте просто кудись за кущі зайдемо, чи що. А то правда без бабок лишимося, ну їх у пень…

Ми швидко зібралися, причому свиню-скарбничку Заєць залишив тут, на березі. Пошукавши, знайшли, як нам здалося, затишну місцинку і десь півгодини пересиділи там, перемовляючись для чогось впівголос. Потім, вирішивши, що більше нічого не загрожує, вийшли зі свого сховку і подалися до виходу. Після цієї зустрічі нам у Гідропарку перестало подобатися.

Уже на підході до метро Свиня раптом штовхнув мене в бік, кивком голови показуючи на кіоск з написом «Вода».

— Ну?

— Відчинився. Заходили — зачинений був.

— То й що?

— Нічого. Просто пепсі хочеться. А там, я бачу, є. І пепсі, й он наче «Байкал»[38] стоїть…

Корінним киянам ніколи не зрозуміти цієї спокуси гостей столиці, особливо — двадцять років тому, коли практично ніде, крім Києва, не продавали «Пепсі-колу», напій за нашими мірками дорогий — аж цілих шістдесят копійок, на двадцять копійок дорожче за журнал «Перець». Та від цього пепсі не ставала менш бажаною. Навпаки — я вже уявив собі, як відкриваю червоно-синю пляшку з фірмовим написом на кришці, як роблю перший ковток, нехай вона навіть виявиться теплою, зараз це не має особливого значення.

До того ж, у нас є зайві копійки, і не шістдесят, а цілих сімдесят шість. Для рівного рахунку їх треба витратити. Чому треба, хто завів такі порядки — невідомо, тільки внутрішній голос наказував мені просто зараз запити наші недавно з'їдені бутерброди ковтком пепсі.

— Одну на всіх, — погодився я. — Кожному по пляшці — на пузі виступить. Грошей без того мало.

— Нехай так, — погодився Свиня і простяг руку. Я не зрозумів спочатку, чого він хоче, а потім дійшло — це ж у нього справді бабок нема! Хто-хто, а він тих чотирьох чуваків не обдурив. Я запитально глянув на Зайця. Він лише знизав плечима:

— У мене все заховано. Це просто тут хустку розв'язувати…

— Село, — буркнув я, поліз у кишеню штанів і витягнув зіжмаканого карбованця. Тихий вихопив його з моїх пальців і подріботів до кіоска. Ми пішли за ним, і оточили його, щасливого власника заповітної видовженої пляшечки, чекаючи, поки той її відкриє.

Ми надто захопилися процесом і не дивилися навколо.

Четверо петеушників ніби з-під землі виринули, чи з неба впали. Що, власне, на той момент для нас означало приблизно одне й те саме.

— Значить, Барамзін, у тебе немає рубля?

Йоржик говорив тихо, але досить виразно для того, аби його слова дійшли до наших вух. Інші троє вже щільно оточили нас, і погляд, яким свердлив мене Чурбан, нічого хорошого не віщував. Один із близнюків вийняв пляшку із руки Тихого, зробив добренний ковток, передав своєму братові. Той так само ковтнув і пустив пляшку по колу.

— Немає рубля, кажеш? — повторив Йоржик. — Давай відійдемо, поговоримо, куди він у тебе подівся і звідки взявся.

Тікати не було куди, та ми б і не втекли. Гукати на допомогу теж не було кого, і як ви це собі уявляєте? Троє пацанів із Ніжина кричать на весь Гідропарк: «Рятуйте, вбивають!» Тут зараз не так іще багато народу гуляє, а якби й гуляли люди, навряд чи вони б кинулися рятувати нас від цієї кодли. Лишалося тільки покірно йти, як кажуть, назустріч долі. Хоча без того ясно, яка доля на нас чекає.

— Ой, хлопчики, який у вас песик смішний? — почулося раптом, і ми всі синхронно озирнулися на голос. Тітка, що торгувала напоями в кіоску, видно, нудилася зранку і хотіла з кимось, поговорити. Настільки хотіла, що аж із кіоску свого висунулася. — Це у вас бульдог?

— Бульдог, — підтвердив Йоржик, глянувши на свого собаку і розтягнувши губи в гумовій посмішці.

— Це йому скільки рочків?

— Рік і два місяці. Маленький ще. Правда, схопити може по-дорослому.

— У-ух, який сердитий! — продавщиця склала губи бантиком і цмокнула в бік бульдожки. — Ми хотіли собі когось породистого, тільки свекруха проти. Ми зі свекрухою живемо. Каже, вонятимє в хаті собачатиною, ще й хапне зубами, до того ж, годуй його м'ясом, а з м'ясом у країні напряги. Ух ти, щоки які! Він знаєте на кого схожий? На режисера Рязанова, який «Кінопанораму» веде. Знаєте «Кінопанораму»?[39]

— Знаємо, — кивнув Йоржик, і в цей час я зробив півкроку вбік, аби при першій же нагоді підірватися з місця, поки ця тітка заговорювала їм зуби.

— О, а ви близнюки! (тепер продавщиця переключилася з собаки на людей. — Диви, як схожі! Ви ж брати-близнюки?

— Сестри, — буркнув один із них, на відміну від Йоржика не зображуючи посмішки.

— Тю, я не те хотіла сказати! — махнула тітка рукою. — Ви як — однояйцеві?

— Що однояйцеві? — не зрозумів близнюк і здивовано подивився на брата.

— Ну, близнюки — однояйцеві? Не знаю, що воно значить, тільки знаю — таке буває в природі…

— У природі все буває! — реготнув Чурбан. — Однояйцеві вони, причому — кожен, га-га-га! У кожного по яйцю, а не по два! Це точно феномен природи!

— Закрий хайло, — просичав інший близнюк, та Чурка вже не на жарт розійшовся.

Нагода втекти за таких обставин виглядала більш реальною, і це помітив не лише я — Тихий із Литовченком уже переморгувалися і серйозно підготувалися рвати кігті, поки наші мучителі розбиралися між собою.

— Однояйцеві! — не міг вгамуватися Чурбан.

— От дефективні! — зрозумівши, що відбувається, продавщиця втратила до бульдога і близнюків інтерес. — Гуляйте звідси, жлоби!

— Чого це ми жлоби? — відразу перестав реготати Чурбан.

— Того! До них по-людськи, а вони… Ось зараз міліцію викличу.

Мені хотілося закричати: «Викликайте, викликайте міліцію!», але в останній момент забракло духу, чи я не знаю, що там переклинило мені всередині. А Йоржик штовхнув мене в спину, і ми пішли вглиб Гідропарку, оточені київськими гопниками.

Щойно ми зайшли за дерева, Чурбан навідліг ударив Тихого по шиї, потім коротко замахнувся і затопив кулаком йому в живіт. Свиня зігнувся від удару і заскавчав від болю. Чурка замахнувся ще, але Йоржик зупинив його:

— З цього брехуна досить. Ще хтось хоче, чи вам усе ясно? Чого мовчимо?

— Ясно, — вичавив із себе я.

— Дивіться, чмошники, бо я собаці одне слово скажу — і від вас тут за пару хвилин тільки сперма лишиться, — пригрозив він, причому я не сумнівався — так воно може бути. — Цей ваш Барамзін нас дуже сильно розізлив. Тому по-бирому всі бабки сюди, — Йоржик простягнув руку. — Знову скажете — нема?

— Бач, вони ще з рюкзаками, — промовив у мене за спиною один із близнюків. — Точно в турпохід зібралися. Який же турпохід без бабла? Може, полазити в їхніх кишенях?

— Полазьте, — погодився Йоржик. — Бо поки до них дійде, з ким вони мають справу, день пройде. Вони ж із Дарниці в нас, а там усі такі гальмонуті. Або чмошні, як оцей Барамзін, — Свиня знову отримав стусана.

Коли лазять по твоїх кишенях і ти це дозволяєш — нічого гіршого немає, ганебно і стрьомно. Але що зміниться від того, якщо я чи Заєць почнемо зараз опиратися? Нас відпиздять у кращому випадку, в гіршому — нацькують на нас цього бульдога зі страшними щелепами. Виходить, ми не самі віддаємо гроші, а в нас їх забирають силоміць. Під таким кутом зору ситуація виглядає якщо не достойнішою, то принаймні не аж такою ганебною. Тому мовчки дозволяю чужим спритним рукам обмацати свої кишені та знайти в одній з них п'ятнадцять карбованців — усе, що лишилося від учорашнього поцупленого з дому четвертака. Там ще завалялася пара копійок, але пальці близнюка намацали і їх. Нам вирішили не залишити зовсім нічого. Інший близнюк мацнув по кишенях Литовченка, відразу почув, як брязнуло, витяг мокрий вузлик із монетами, підкинув його на долоні.

— Гля, пацани, золотий пісок!

— Ви під церквою стояли? — поцікавився Йоржик.

— Яка тобі різниця? Бачиш — вони повсцикаються зараз, — Чурбан поклав розчепірену долоню мені на голову. — Може, давай цих підорів просто тут опустимо, аби знали, коли й кому брехати? Тут, поки ніхто не бачить? Вони ж не крикнуть, у них і без того очко грає…

— Тобі оце не в лом із ними калабанитися? — пирхнув один із близнюків. — Хай живуть і більше тут не гуляють без нашого дозволу. Киш!

Вони розступилися, і Заєць рвонув з місця перший. Я не встиг чкурнути раніше, ніж отримав від Чурбана сильного пенделя, причому бив той з усієї дурі, носаком, удар вийшов гарматним, і мені здалося, що кілька метрів я не пробіг, а пролетів. Десь за спиною вереснув Тихий. На бігу я озирнувся і побачив, як вони тримають його і відважують копняки кожен по черзі. Після того, як черга дійшла до Чурбана, він ударив зі смаком — Свиня полетів уперед, не втримався на ногах, упав носом на землю, але швидко підхопився і побіг за нами.

Відсапалися ми тільки біля входу в метро. Хотілося бігти далі, світ за очі, та несподівано я зрозумів — ми тепер лишимося тут назавжди. Аби вибратися звідси, треба сісти на метро. Для цього потрібен хоча б п'ятак. А всі наші гроші, всі до копієчки, стали здобиччю цих падлючих петеушників, чи хто вони там, пці убоїща.

Мабуть, прочитавши мої думки, захеканий Свиня розтиснув кулак правиці. Я тільки тепер зрозумів — увесь цей час він міцно стискав кулак, боявся розтиснути і показати здачу, яку йому дали з рубля. Як раз сорок копійок. Увесь наш наявний капітал. Але хоч на метро вистачає, так що до вокзалу ми доїхати ще можемо.

МИ ТОРГУЄМО СПИРТНИМ

21.05.1985 (до вечора)

У роті пересохло, і я важко піднімаюся, аби піти до ванної і випити води. Я хлебчу її просто з крана, мені на якійсь час стає легше і, закрутивши кран, повертаюся назад — відлежувати похмілля, яке ще пару годин буде таким самим жахливим. А потім, якщо протриматися і не лікувати себе нічим, воно потроху піде на спад. Навіть спогади не послаблюють бодуна, та я чомусь уже так завівся — зупинитися не можу.

Не можу, однак і змусити себе згадати, про що саме ми говорили дорогою на вокзал після того, як четверо київських гопників витрусили в нас усі гроші. Не пригадую також, що ми робили на вокзалі до обіду. Швидше за все, просто тинялися привокзальною площею, то заходили до залу чекання, то виходили з нього, час від часу зупинялися біля розкладу приміських електричок і дивилися, коли йде наступна на Ніжин. Слухали, як оголошують по матюгальнику, на яку колію вона подається, йшли на ту колію, дивилися, як люди сідають у вагони, проводжали їх поглядами, проводжали саму електричку, і далі маршрут повторювався по колу.

Не знаю, що заважало нам тоді сісти у зелений вагон, доїхати додому без квитків, переконавши ревізорів, якщо вони зайдуть, що у нас покрали всі гроші, потім повернутися по домівках — і хай там що буде, те буде. Але в останній момент ми таки лишалися на платформі.

Можливо, після тих годин, проведених на київському вокзалі, я перестав любити вокзали взагалі. Хоча потім у моєму житті, як і в житті кожної людини, було досить багато вокзалів. Завжди різних, але так само завжди однаково гамірних, брудних, задушливих, наповнених випадковими людьми і неодмінними циганами, котрі шурхають у натовпі, мов миші, переслідуючи тільки їм відому мету. Після того дня щоразу, коли я потрапляв на вокзал, я намагався чимшвидше звідти вибратися. Нехай потрібний мені поїзд буде через кілька годин, не страшно — я виходив кудись за межі вокзалу, знаходив найближчий скверик чи просто двір із лавою, сидів там, курив, попивав пивце.

Від згадки про пиво по нутрощах розлилося дивне приємне тепло. Але я змусив себе лежати й не піддаватися спокусам. Заплющив очі, аби голова не крутилася, і відразу побачив нас трьох пополудні під розкладом електричок на площі біля приміського вокзалу.

— Ну, так що робимо? — вкотре запитав Свиня.

— Я б помовчав на твоєму місці, — огризнувся я. Терпіти його занудні запитання в мене вже не вистачало ніяких сил.

— І на якому ж це я такому вже місці?

— Через тебе все…

— Що значить — все?

— Все!

— Ти, Мавпо, за базар відповідай!

— А я відповідаю! — розвернувся я до нього обличчям. — Відповідаю! На кого тут усі увагу звертають в першу чергу? На мене, на Зайця чи на чувака в спортивках, у кедах, із сумкою та ще в ідіотській дитячій кепці! На такого довбойоба так і хочеться наїхати.

— Ти знаєш взагалі, що означає «чувак»? Це кастрований кабан, аби ти знав! І базар фільтруй!

— А ти, кастрований кабан, стрілки не переводь! Одягнувся, як опудало, звичайно, що кожен другий тобі пенделя дати хоче. Хоч ходи і кажи всім, що ми не з тобою!

— Ага, значить, ви не зі мною! Ти теж не зі мною, Заєць?

— Чого ви знову завелися? — миролюбно промовив той. — Уже другий день гризетеся…

— А чого він такий розумний! — крикнув Свиня.

— А чого він такий дурний! — не зміг промовчати я.

— Так, хоре, пацани, давайте дружити! — за звичкою став між нами Заєць. — Справи у нас херові, без ваших сварок тоскно. Треба щось вирішувати.

— Додому я не поїду, — заявив Тихий. — Не поїду — і все! Піду в річковий порт, наймуся матросом на прогулянковий катер. І буду собі по Дніпру плавати.

— Тебе ніхто не візьме, — заперечив я.

— А я скажу, що сирота.

— Не можна, коли батьки живі. Тоді точно помруть, — попередив Заєць.

— Батька, по-чесному, не шкода. Мамку, правда, того… Ну, коротше, придумаю щось.

— Є інший варіант, — розродився Заєць. — Їхати кудись електричками. До Вінниці чи до Рівного, наприклад.

— А там що? — поцікавився я.

— Нічого. Доїдемо — побачимо. Може, до когось у селі найнятися на городі допомагати. Я знаю, таке робиться.

— Працю неповнолітніх у Радянському Союзі використовувати заборонено, — бовкнув Тихий. — По телевізору казали.

— Ага, дивися, як по селах законів дотримуються. Селюки на городах із ранку до ночі, а то ще буває з уроків їх знімають буряки сапати.

— Ти хочеш буряки сапати? — здивувався я.

— А ти чого хочеш? — в тон мені відповів Заєць. — Де ти грошей на харчі візьмеш і взагалі?

— Ти думаєш, нам хтось платити буде?

— Домовитися можна. Не жити ж тут на вокзалі, наче цигани. Або як оно він…

Литовченко кивнув на жебрака в інвалідній колясці, який, поки ми гарикалися між собою, невідомо звідки виїхав до входу в метро.

Тоді ми дуже рідко бачили жебраків. На міському базарі їх у нашому дитинстві взагалі не було видно так, не те що тепер. Між рядами ходили хіба що непомітні бабці, старенькі дідусі у засмальцьованих військових френчах і посинілі від постійного забуху неохайні алкоголіки. Вони пошепки випрохували в базарувальників копійки або чогось поїсти, їм швиденько щось давали, і вони зникали з очей, наче їх тут і не було зовсім. Ще побирони іноді ходили по квартирах, називалися погорільцями, показували кількох явно циганкуватих дітей і так само чогось просили. Однак за такі речі міліція хапала відразу, не думаючи довго, тому радянські жебраки намагалися поводитися дуже обережно.

У великих містах жебрацтво за тих часів було більш явним. Тоді, з самим початком перебудови, звичайні люди ще не зовсім відчували зміну часів. А ось жебраки та бомжі просікли це одними з перших, якщо взагалі не першими. На світ Божий із підвалів та захаращених квартир, перетворених на трущоби, вони потрошку повилазили на поверхню. Тому поява одинокого жебрака, особливо на вокзалі, не викликала подиву, гніву чи огиди перехожих.

Тим більше, що на цьому безногому були старі камуфляжні штани, така сама камуфляжна куртка і тільник, що визирав з-під неї. А років йому було не так уже й далеко за двадцять.

— Послухайте, люди! — заговорив він на повну силу легенів, перекрикуючи привокзальний гамір і оголошення з матюгальника. — Я воював за вас! У газетах пишуть, що ми інтернаціоналісти, ви називаєте нас афганцями! Ноги мені відірвала душманська міна! Мене призвали в армію після першого курсу політехнічного інституту! Тепер я не можу вчитися, бо коли батько побачив мене таким, у нього зупинилося серце, в мами віднялися ноги, а сестричка ще вчиться в школі! Тому я мушу працювати в інвалідській артілі! Сьогодні в мене вихідний, тому я звертаюся до вас — допоможіть солдату, хто чим може!

Після паузи він повторив своє коротке звернення, і люди, які проходили повз нього, сором'язливо почали вкидати до викладеного на колінах берета якійсь дріб'язок.

Звичайно, ми знали про те, що наші воюють у Афганістані з душманами, яким американці постачають зброю, бо хочуть, аби Афганістан не був демократичним. Про це втирали на політінформаціях, правда, дуже коротко й побіжно. У будинку Тихого, в сусідньому під'їзді, так само жив «афганець» — Ваня Полотно. Тихий розповідав, що коли його забрали в армію, мамка весь час ходила заплакана і про щось шепотілася із сусідками. А коли Ваня повернувся з цілими руками та ногами, вона відразу потягла його кудись у якійсь дорогий санаторій. Здається, навіть щось продала. Бачив я того Ваню кілька разів. Чим він займається, не знаю, але Тихий по великому секрету розповідав, ніби чув від своєї мами, якій казали сусідки, яким, у свою чергу, жалілася Ваньчина матушка, що Ваня часто кричить ночами і не так часто, але дуже сильно випиває. Тому зраділа горбачовському Указу — тепер, мовляв, дістати складніше. Ваня пожив дома півроку, потім подався кудись вступати до інституту. Ніби «афганців» приймали десь там поза конкурсом. Більше нічого про свого сусіду Тихий не говорив, а сам я того Полотна ніколи не зустрічав. По суті, цей молодий неголений жебрак у тільнику — перший «афганець», якого я тоді побачив, як кажуть, у натурі.

Звичайно, років за два-три їх почали й по телеку показувати, і в газетах про них писати, і всі почали говорити про різні їхні проблеми голосно. Трохи пізніше, вже після армії, я навіть познайомився з кількома з них особисто. Один став «човником»,[40] у чиї ряди я все ж таки зрештою влився, кілька інших бандитували потроху, займалися рекетом на різних базарах, але на моїй пам'яті «афганців» не чіпали, називали їх братанами і разом бухали. Правда, «афганці» з числа човників жодного разу не попросили своїх прибандичених братанів-шураві не бомбити інших, таких, наприклад, як я…

Ну, це все буде потім. І в наступні роки я не раз згадаю цього безногого хлопця в тільнику, який, наче заведений, викрикував свою історію, намагаючись розжалобити людей і вибити з них якомога більше грошей. Та й наступна сцена так само запам'яталася надовго.

Хвилин за п’ятнадцять до жебрака наблизився хлопчина в парадці, з-під якої так само визирав смугастий край тільника. В руці він стискав дерматиноврій чемодан. З усього видно — дембель, бо не так давно Міністр оборони Устинов підписав черговий наказ про звільнення тих, у кого скінчися термін строкової служби, і новий призов. Та й так парадно одягаються тільки дембелі.

— Ти, чуєш, ану рота закрий і вали звідси! — сходу крикнув він, підійшовши до інваліда впритул. — Який ти афганець, твою мать! Ти хіба не знаєш, що афганці ніколи отак жебрати не будуть!

— А ти, братан, ментів гукни! — спокійно порадив інвалід, дивлячись на дембеля знизу вгору, причому говорив спокійно, навіть не смикнувся.

— Я тебе зараз без ментів, сам! І не подивлюся… — дембель раптом знітився, закашлявся, ніби слова застрягли в нього в горлі.

— Не подивишся, що я без ніг? Ти де служив, шураві?

— Кабул, — коротко відповів той.

— Воно й видно, що Кабул. При штабі десь…

— Що тобі видно, що тобі видно! Ти для чого сюди приперся — всіх нас у говно вмочати?

— Ти, братан, за всіх нас краще помовч. Ти за себе скажи, якщо є що сказати, а я за себе скажу. Говорив і ще раз скажу. Мені, може, до дембеля місяць лишався, і я міг би на своїх двох додому повернутися. Бач, яка незадача. Куди їдеш? Місцевий?

— Запоріжжя, — тепер дембель уже говорив спокійно. — В мене поїзд увечері… Я…

— Нічого. Мовчи краще. Мене сюди теж не медове життя загнало. Краще гайда до мене, я тут недалеко, на Кудряшова живу.

Довкола них у передчутті скандалу почав був збиратися невеликий натовп, але коли розмова набула нормального тону, народ швидко розбігся по своїх справах. Поруч лишилися тільки ми втрьох, причому самі не помітили, як підійшли ближче, захоплені незвичною розмовою. На нас, як, власне, й на кого іншого, «афганці» не звертали уваги.

Далі почали відбуватися незрозумілі й справді загадкові речі. Інвалід жестом попросив дембеля нагнутися, щось сказав йому на вухо. Той озирнувся, потім кивнув, поставив біля інвалідного візка свій чемодан і пішов просто повз нас у бік приміського вокзалу. Просто назустріч йому вискочив непоказний худий чоловік у сірому піджаку, під яким була сіра сорочка, і таких самих сірих штанах. Чоловік зупинив дембеля, вони коротко про щось переговорили, зникли за дверима вокзалу, а менше ніж через п’ять хвилин дембель вийшов, тримаючи в руці щось, загорнуте в газету. Цей згорток він віддав інвалідові, той зсипав дріб'язок, що йому встигли накидати, в поліетиленовий пакет, а потім дембель поклав свій чемодан йому на коліна, взявся за ручку візка і поштовхав його перед собою.

Тим часом сірий чоловік знову виринув з дверей приміського вокзалу. Тільки тепер він дивився просто на нас. Більше не було на кого — так сталося, що на короткий момент площа біля приміських кас виявилася порожньою, якщо не рахувати хвоста з людей, котрі стояли в чергу до кас за квитками.

— Він на нас зирить, — промовив Свиня, з чого я зробив втішний висновок — не один я такий пильний, а значить, учорашні й сьогоднішні пригоди чогось таки всіх нас навчили. Тому сперечатися з Тихим не став.

— Зирить. Валимо звідси, бо знову кудись вліземо.

— Почекай. Тут люди кругом, що він нам зробить? У разі чого закричимо.

— У Гідропарку сильно кричали?

— Тоді інша ситуація була. Тепер хай тільки спробує якусь фігню зробити. Я його, як грілку, порву.

— Дивись, якраз такий, що порвеш.

Але ми стояли на місці, якось байдуже спостерігаючи, як сірий перетинає площу і суне просто до нас. Швидше за все, ми стомилися за день від певної одноманітності, тому з цікавістю очікували, що станеться цього разу.

Нічого особливого не сталося. Сірий чоловік підійшов до нас і просто запитав:

— Ви звідки, хлопці?

— Чому «звідки»? Може ми «куди»? — заговорив Свиня.

— Аби «куди», уже давно б туди подалися. Мене дурити не треба, так само, як і боятися. Я на цьому вокзалі, вважайте, працюю, тому всіх і все знаю. Ви тут півдня вештаєтеся, і ви примітні. Особливо оцей, — чоловік узявся за козирок дурнуватої кепочки Тихого і насунув її йому на очі. — Тут просто так вештатися не можна.

— Чому? — наївно запитав я.

— Тому. Коли треба буде, я сам вам усе скажу. Але тільки навряд чи це буде комусь треба. Тепер чесно, без усяких там заморочок: жерти хочете і грошей нема?

— Щось типу того, — після короткої паузи відповів я.

— Ходімо зі мною — нагодую. Тільки чекайте, я зараз повернуся, в мене шмотки там.

— А куди йти?

— Не кудикай, кудикало. Все побачиш. І не тікайте, далі вокзалу, як я собі думаю, вам утікати нема куди. Стійте тут.

Сказавши так, чоловік у сірому попрямував назад у вокзал.

— Як діємо? — запитав я, щойно він відійшов далі.

— Тікаємо, — авторитетно заявив Тихий. — Може, він нас кудись зараз заведе, заріже і м'ясо продасть.

— Придурок, — я покрутив пальцем біля скроні.

— Сам придурок. Про такі речі зараз говорять. Або ще ось — збирають хлопчиків на вокзалах і циганам продають. А потім ті в циганів жебрають і ще різні діла для них роблять. Звідти не вибратися, точно кажу. Коли раби набриднуть, цигани їх один одному перепродають.

— Хто це тобі сказав? Нас же троє, козел. Подивлюся я, як він один трьох завалить. Він же чамор з вигляду, це тобі не гопота з бульдогом.

— Звідки ти знаєш — може там, куди він нас поведе, ще купа таких сидить, чекає на таких, як ми. Ні, я з ним нікуди не піду.

— А куди ти підеш, скажи мені? Так хоч по вокзалу ходимо, а так і сюди дорога закрита. Чи додому вертатися, чи я не знаю…

— Побачимо, — вставив своє слово Заєць. — Не думаю, що там аж так усе серйозно. Він, я так розумію, нас уже давно пропасає. Хотів би щось погане зробити — уже б зробив.

Сказати чесно, я думав десь у тому ж напрямку, що й Свиня, тільки признаватися нікому не хотів. І своїми словами Литовченко мене реально заспокоїв — адже хтось може думати інакше. Чому його думка обов’язково неправильна?

Тому, коли сірий чоловік повернувся, тримаючи в руці велику коричневу дерматинову сумку, ми спокійно пішли за ним. У всякому разі, так було краще, аніж до вечора в невизначеності вештатися по вокзалу, проводжаючи чергову ніжинську електричку.

По дорозі він сказав: звати його Коля. Тільки ніяких дядь — Коля, і все. Жив він справді недалеко, з вокзалу через міст до його будинку ми йшли хвилин двадцять, може тридцять, але не більше. Я прочитав назву вулиці на табличці — імені Комінтерну. Пройшли в якийсь тихий старий двір, зайшли в крайній під'їзд, піднялися на третій поверх. Коля відчинив двері, пропустив нас усередину, і ми пірнули в гущину запахів.

Точніше, запах тут стояв один, і він був густий, можна сказати — непролазний. Так буває накурено в невеличкому приміщенні, коли клуби диму перетворюються на суцільну стіну, нікого й нічого не видно, і кажуть — хоч сокиру вішай. Те ж саме при бажанні можна було сказати і про запах у Колиній квартирі.

Тут пахло дріжджами. Навіть не дріжджами, а дріжджевим тістом, яке вже давненько грає, пухне, піднімається і проситься у духовку. Тільки навряд чи Коля пік тут пиріжки, і я — та й кожен із нас — це прекрасно собі розумів. Ми знали, що так пахне.

Так звичайно пахне в приміщеннях, де женуть самогон.

А враховуючи стійкість запаху, можна здогадатися — тут самогон женуть постійно і безперервно.

Правда, при наших законах сусіди мали право написати на самогонника заяву в міліцію, більше того — в умовах розгортання боротьби з пияцтвом та алкоголізмом подібні вчинки навіть заохочувалися. Але раз Коля тут живе і, здається, не надто шифрується, то сусіди, видно, нічого не мають проти. Ділиться з ними, чи що.

По нашій реакції на запах браги господар квартири зрозумів, що ми не такі дурні, як здається. Тому, нічого не пояснюючи, жестом покликав на кухню. Вікна тут були щільно зашторені, на газу стояли каструлі, у кутку під мішковиною ховалося щось величеньке, мабуть, самогонний апарат. У іншому кутку, біля мийки, вишикувалися величезні скляні бутлі, наповнені прозорою рідиною, швидше за все — самогоном. А загалом значну частину кухні займали порожні пляшки з-під горілки.

— Подобається? — для чогось запитав Коля. — Чи ви ще чижики, аби вам це справді подобалося?

— І зовсім не чижики, — образився Тихий.

— Правильно, не давай себе ображати. Як вас, кажете, звати? Ігор, Юра, Сашко? А старший серед вас є?

Дивно — уже не вперше раз нас про це запитують у Києві. Невже серед трьох пацанів обов'язково повинен бути хтось старший? Мені зараз не хотілося привертати особливої уваги до своєї персони, тільки все вийшло саме собою.

— Мабуть, ти? — Коля тицьнув на мене пальцем. — Сашко, правильно?

— Сашко, — погодився я.

— Він не старший, — не стримався Свиня.

— Ну й не ти! — відрізав чоловік. — Подивись на себе в дзеркало. Старші такими не бувають. А цей ваш третій не надто балакучий, це добре. Тільки в таких пацанів, як правило, ідей своїх не дуже багато. Мені, зрештою, плювати, хто з вас хто. Аби діло робили.

— Діло? — для чогось перепитав я.

— Діло. Тільки спочатку поїмо.

Коля витяг із холодильника каструлю із захололими макаронами, пакунок із сосисками, з металевої хлібниці дістав половинку чорного хліба.

— Хто вміє на кухні щось робити?

— А що треба? — поцікавився Заєць.

— Зігріти осьо макарошки. Зможеш? Сковорода, сірники, масло — вперед.

Заєць заходився розігрівати макарони, а тим часом Коля товстими шматками нарізав ковбасу. Я дістав із рюкзака сало, мовчки простягнув господареві.

— Чого ж ти мовчав? Це ж можна посмажити і шкварками макарони полити! Цимес же виходить такий, що м-м-м! — Коля причмокнув губами. — А, ну його, так погриземо. Давай, дорізуй сало і хліб, висувайте тут стола, я зараз.

Коли він повернувся, ми вже поставили кухонний стіл посеред кухні, як могли. Правда, пляшки все одно заважали виставити його нормально, але якось довкола нього чотирьом людям примоститися можна. Заєць закінчив гріти макарони і вивалив їх у велику емальовану миску, принесену Колею з кімнати. Потім роздав усім алюмінієві виделки і ми посідали за стіл. Їли з однієї миски і весь час, поки їли, мовчали. Коли підмели все, Коля витер несвіжим кухонним рушником губи, сперся ліктями на стіл і сказав:

— Тепер слухайте мене уважно.

Нічого нового наш новий знайомий нам не сказав. Навіть не розумію, для чого він прочитав нам коротеньку ввідну лекцію про те, що Горбачов — мудак, оголошена ним перебудова — гімно, а Указ від сьомого травня цього року про викорінення пияцтва та алкоголізму пиздуватий. Про Горбачова і перебудову ми самі тоді нічого не розуміли, і, признатися вам чесно, я про ці речі нічого не розумію і тепер. Воно мені, за великим рахунком, і не треба. А ось про дурість із викоріненням пияцтва навіть у дитсадках тоді розуміли. Ну чого там — у всіх батьки бухають. Хто до непритомного стану, хто для настрою, хто для апетиту, хто з гостями по святах — але киряють у кожній хаті. І раптом людям заборонили — ні, не пити, пити ніхто нікому ніколи не заборонить — заборонили вільно і коли завгодно купляти горілку. Яка нормальна людина це витримає, скажіть мені?

— Ви, пацани, вже дорослі, — вів далі Коля, закурюючи чергову «примину», — тому знаєте — наш брат слов'янин хоче бухати зранку, в обід, увечері, а часто навіть серед ночі. Виходить, йому треба налагодити цілодобовий процес постачання цього діла. А зроблено все так, що з другої до сьомої дня не завжди можна купити. По пляшці горілки в одні руки, і за тією пляшкою стояти треба години три як мінімум. Справедливо?

Він чекав відповіді, й Свиня поважно відповів за всіх:

— Ні.

— Законно? Ну, з точки зору захисту прав людини чи хоча б захисту прав споживача?

— Ні, — знову відповів Свиня.

— І законів найближчим чином міняти ніхто не збирається. Нехай вони там собі в Кремлі чи десь іще над цими поняттями голови сушать. Народу з цього потрібен результат: аби водяру продавали так само вільно, як раніше, і бажано — цілодобово. Тоді, звичайно, бардак залишиться. Але не такий явний, як зараз. Поки народ вільно купував і пив, у нас що було, пацани? Мовчите, бо малі ще. А я вам скажу — не порядок, правда, але ілюзія порядку. Що таке наше життя без ілюзій? Нам цих ілюзій тільки й обіцяють, включно з комунізмом. Ми, коли Хрущову вірити, вже п'ять років при цьому комунізмі живемо. Вам він цього не обіцяв, ви тоді ще малі були або навіть ще не народилися. І батьки ваші, думаю, тоді не знали один про одного.

Лисий Микита про комунізм уже все знав і пообіцяв його на конкретний рік. У школі вам таке не казали?

— Ні, — бовкнув Свиня.

— Або вчителі довбаки, або ви самі, — зробив висновок Коля. — Добре, проїхали. Без водки ні комунізму, ні соціалізму з людським обличчям, ні навіть капіталізму не буде. А з водкою щось схоже на капіталізм вимальовується. Так до чого я це кажу — я вам пояснюю, яку помилку Горбачов зробив, забравши в народу спиртні напої, і яку помилку ми з вами збираємося виправляти хоча б отак, потрошку; Весь Київ і весь Радянський Союз один такий собі Коля не зможе забезпечити бухлом, я вам не лікеро-горілчаний завод. Але певні потреби певних громадян забезпечую на раз. Бачили ж сьогодні Олежку безногого? Він справді афганець, мій постійний клієнт. Тільки він на місце — я відразу в його фарватері. Для того, щоб вам усе ясно було: Олег має право на те місце, де він стоїть, виходити три рази на тиждень два рази на день, і стояти там не більше десяти хвилин. Така в нього з ментами неофіційна домовленість. У нас же в державі жебрати не можна, правильно? Олежка безногий — виняток, він у Афганістані воював, медаль у нього є, а життя не склалося після того. От менти і ввійшли в суть проблеми. Спитайте мене, чому я з ментами не можу домовитися? Ну, питайте… — він подивився на Свиню.

— Чому?

— Бо закону про боротьбу з афганцями нема, їх просто намагаються не помічати, бо самі зганяли пацанів на убій, а тепер ховають голови в жопи. А те, чим я займаюся, йде в розріз не лише з генеральною лінією партії, а й з кримінальним кодексом УРСР. Я бухло на вокзалі продаю, не дійшло ще до вас?

— Дійшло, — про всяк випадок подав голос Тихий.

— Вокзал — це місце, яке працює цілодобово. Хто в нас крім залізничників, лікарів і ментів працює з ранку до ночі та з ночі до ранку? Таксисти. Де їх постійно валом? Правильно, на вокзалі. І якщо домовитися з певними конкретними мужиками, вони будуть збувати спиртне всім, хто забажає. Люди, в свою чергу, так само знають — теоретично горілку можна купити в таксистів на залізничному вокзалі. Не тільки горілку, вони й гандонами ще торгують, але то не для нас із вами. Значить, я пропоную вам мені допомагати. Не задурно — заробите по п’ятдесят копійок на рило з кожної пляшки. Виходить руб п'ятдесят на всіх. Десять пляшок продамо — півтора червінці ваших. Годиться?

Такого ми, коли чесно, не чекали. Заєць від несподіванки аж рота роззявив, потім акуратно закрив. Нічого собі! Ще з ранку ні копійки не було, а тут раптом на рівному місці якійсь Коля без певного віку пропонує нам чистий, а головне — вірний заробіток. Бо народець наш точно бухає, наче не в себе. І скільки пляшок можна продати не за день — за годину! Це до вечора при нормальних розкладах…

Зуб даю — кожен із нас так само, як і я, подумав. Але Коля наче наші думки прочитав.

— Ви вже не починайте бабки рахувати, халявщики. Попрацювати таки доведеться. Бачите, — він кивнув на повні бутлі, потім — на порожні пляшки, — скільки роботи. Тару помити, акуратно напій порозливати по пляшках і головне — запаяти горлечка так, наче вона фабрична. Зараз люди не особливо роздивляються, але не кукурудзяним качаном же її закривати! Самогон нормальний, сорокаградусний, ну, може, сорок п’ять. Чим воно міцніше, чим швидше вставляє, тим людина менше думає про те, що вона п’є і де взяла. Ще ніхто не отруївся, в усякому разі — на моїй пам'яті. Значить, по очах бачу, що ви згодні. Тому можете своє барахло там у кімнаті поскладати і лягти поспати пару годин. Усе одно я сьогодні вже на вокзалі світився, тому тепер тільки під вечір піду. Перемийте пляшки — і можете покемарити.

Довго нас припрошувати не треба. Штовхаючись, ми перемили всі порожні пляшки, заодно помили весь Колін посуд. Потім пройшли в неприбрану кімнату, посеред якої стояв старий продавлений диван, і якось розмістилися на ньому втрьох. Була в цій квартирі ще одна кімната, куди Коля нас не пустив, зачинив за нами двері й для чогось замкнув їх ззовні. Дивно, тікати ми не збиралися, навіть навпаки — раділи з несподіваного фарту.

Не мусить же нас життя постійно мордами в болото вмочати, йолки-палки!

З тим і поснули — спати справді шалено хотілося.

Коли прокинулися, старенький будильник на шафі показував половину пів на п'яту. Захотілося в сортир, та двері й далі були зачинені. Тихий обережно постукав, і господар відчинив відразу.

— Думаєте, для чого я вас закрив? Так я ж вас уперше бачу! — розвів він руками, і якщо чесно, то я так і не зрозумів суті цього пояснення. Навпаки, здається, ми повинні його боятися чи хоча б стерегтися. І ми мусили барикадувати про всяк випадок двері, коли вже на те пішло.

Ми швидко зробили всі свої справи і зайшли на кухню, де на нас чекав Коля з повною сумкою пляшок.

— Значить, тепер коротенький інструктаж, — він закурив. — Для чого, власне, ви мені потрібні. Тут усього двадцять пляшок. Одна обходиться мені в троячку. Значить, аби заробити, я мушу продавати її хоча б по шість. Я не таксист, їм легше, мене відразу спалять. Тому таксисти продають по десятці. І люди червінці платять аж бігом. Виходить, чистий прибуток таксиста з пляшки — чотири рублі, мені лишається три. У таксиста, ясно, я зайвої копійки не вициганю. Тому мені доведеться платити вам із власної кишені й втрачати півтора рваних на пляшці. Так чи ні?

— Так, — відповіли ми майже хором, не розуміючи, до чого він веде.

— З іншого боку, без помічників у ситуації, що склалася, я продам наполовину менше пляшок. Виходить, ми з вами тепер заробимо порівну. Логічно?

— Ага, — тепер за всіх відповідав я, хоча, коли чесно, він цими цифрами і підрахунками остаточно задурив нам, ворогам науки математики, голови.

— Раз так, тоді пояснюю ситуацію. Я зі своєю сумкою сідаю в залі чекання. Я там хоч до ранку можу просидіти, з речами я схожий на пасажира-транзитника. Таких, як я, з такими ж сумками на вокзалі навалом. Ви крутитеся на вулиці й пасете таксистів, яких я вам покажу. Вони всі водкою торгують, але постачальники в них різні. Я всіх просто фізично задовольнити не зможу в плані безперебійного забезпечення забороненим бухлом. А водили не можуть тримати пляшки в машинах. Ні в салонах, ні в багажниках — менти час від часу шмонають. Тому схема виглядає так: коли треба пляшку, водій кладе руку на дах своєї «Волги», повертається обличчям до входу в вокзал і стоїть так хвилину, може трошки більше. Словом, за цей час його маяк повинні помітити ті, кому треба, в даному випадку — я. Але я не хочу світитися, казав уже, тому сидітиму в залі чекання. Ви по черзі стежите за таксистами, і тільки-но знімете пароль, риссю до мене. Я передаю пляшку, ви відносите, отримуєте гроші, приносите мені. Це добре, що вас троє — примелькатися не встигнете. Так доти, доки все не розпродамо. І на сьогодні норму, вважайте, зробили. Побачимо, як піде, і завтра, може, більше встигнемо. Запитання?

— Теє… коли розрахунок? — поцікавився Заєць.

— Ти ще нічого не зробив і не заробив, а вже питаєшся за гроші. Соромно, юначе. Не сци, ми ж сюди повернемося — розрахуюся, як домовилися. Погнали, хлопчики, працювати треба.

На вокзалі, здається, народу ближче до вечора побільшало. Ми примостилися біля входу, і Коля показав нам чотирьох потрібних нам водіїв. І додав — вони можуть від’їжджати, приїжджати, за всім цим треба стежити і бажано при цьому не клацати жалами. Є ще кілька постійних клієнтів, але, видно, сьогодні не їхні дні. Так заодно ми дізналися, що, виявляється, київські таксисти поділили між собою вокзал. Неофіційно, певна річ, але вони домовилися так: раз вокзал належить до місць, де є постійний заробіток, і тут завжди при бажанні можна зробити план, не може бути так, щоб одні паслися на вокзалі постійно, а інші не могли тут навіть припаркуватися після того, як привезли пасажира з міста. Тому складено неофіційний графік, згідно з яким одні машини товчуться тут у понеділок, інші — у вівторок, і так далі. Хто порушує без дозволу, тому не позаздриш. Найбільш зацікавлені домовляються з диспетчерами, і ті на якійсь час зовсім лишають без замовлень.

Тоді я слухав, розвісивши вуха. А років через десять, коли в нас уже з'явилися приватні таксопарки, зрозумів — адже це все відбувалося в умовах, коли таксомотори були державними і працювали на державну кишеню. Виходить, керівництво таксопарків усе це знало — не могло не знати. І відбувалося все це не перший день, не перший місяць, не перший рік. Так що в мене потім був не один привід подумати, скільки всього корисного і повчального відкрилося для нас, пацанів, за той травневий вівторок.

Правда, на сьогоднішній день ні мені, ні Литовченку з Тихим нічого з цього корисного і повчального в житті прилаштуватися не допомогло. Тому дурна та приказка, яка говорить, типу, вік живи — вік учися. Нічому ми тоді не навчилися. Може, й дарма.

Але тоді ми про це не думали. А лишень про те, що сьогодні до кінця дня можемо заробити тридцятку. Це ми дізналися шляхом дуже простих арифметичних підрахунків, зайвий раз довівши самим собі, що квадратні корені, ікси з ігреками та біквадратні рівняння потрібні тим, хто пише підручники, і тим садистам, хто визначає в школі план по «двійках». Якщо все буде хокей, завтра знову прийдемо сюди. Коля правий, народ у нас алкає будь здоров. Тому самогон під виглядом водки продамо без особливого напрягу. Так за кілька днів можна стати багатими людьми — адже тридцять карбованців за раз нікому з нас навіть не снилися. Кілька днів — і ми на всіх можемо підняти просто з землі місячну платню кожного з наших батьків. У нас будуть гроші на дорогу, карта Радянського Союзу буде до наших послуг, і ми поїдемо, куди завгодно.

Ми азартно говорили про це, кучкуючись біля входу в вокзал, і на якусь мить забули, для чого, власне, тут стоїмо. Першим це згадав Свиня, штовхнувши мене ліктем і кивнувши в бік стоянки. Пузатий таксист, дядько із пишними вусами, розвернувся до нас усім корпусом, рука лежала на даху жовтої «Волги», поруч ошивався типок непевного віку і чаморошної зовнішності, але досить пристойно вдягнений.

— Ну, Мака, давай, — підштовхнув мене Тихий.

— Чого я?

— Бо ти в нас старший.

— Хто тобі сказав?

— Тут усі вже кажуть. Давай, не ламайся, старшим завжди починати треба.

У голосі Свині звучало неприховане знущання, тільки зараз чомусь не хотілося заводитися з ним знову. Набравши в груди повітря і видихнувши, я подався, петляючи між машинами, до вусатого таксиста, котрий уже опустив руку і відвернувся, а коли підійшов — торкнув його за руку.

— Тобі чого, пацан? — усі пузаті басять, водій, до того ж, басив роздратовано.

— Я теє… Від Колі…

— Що значить — від Колі? Від якого такого Колі?

— Ну… — тут я не знав, що сказати, але той факт, що таксист не кричав, а дивився на мене зацікавлено, не відлякував остаточно і давав якусь надію на прояснення ситуації: — Ми тепер із Колею працюємо. Він просто подалі заховався.

— Ясно, — вусатий таксист покрутив головою. — А чого ти, чижику, з порожніми руками прийшов, раз Коля заховався?

Справді, про це я не подумав. Відчувши, що починаю червоніти, чого не дозволяв собі навіть на уроках Чекіста, коли той називав мене дебілом із вакуумом у голові, зачастив:

— Зараз, зараз… Ви стійте тут, нікуди…

— Так я нікуди звідси і не збираюся йти, — відповів таксист і тепер точно дивився на мене, наче на пустоголового. — Де тебе Коля тільки знайшов? Чого стоїш — бігом, людина чекає!

Він ще говорив, а я вже розвертався і, забувши про всяку конспірацію, мчав до входу в зал чекання, ледь не збиваючи зустрічних пасажирів. Уже біля самих дверей змусив себе перейти на спокійну ходу, і далі йшов неквапом, як людина, котрій особливо нема куди поспішати.

Колю я побачив не відразу — він примостився у самому кутку, поруч із галасливими жінками, обкладеними з усіх боків клунками. Наш господар витримував їхні крики терпляче, лише відгородився газетою і час від часу позирав на вхід. Так ми зустрілися поглядами, він кивнув, я підійшов до нього, отримав загорнуту в стару газету пляшку і тримаючи її так, аби вона не привертала до себе уваги, повернувся назад до таксиста. Той швиденько прийняв у мене товар, невловимим жестом передав купюри і зробив вигляд, що мене взагалі не існує в цьому світі. Я позадкував, потім розвернувся і пішов на спостережний пункт. По дорозі не стримався — глянув через плече. Чаморошний громадянин, який крутився біля «мого» таксі, швиденько йшов геть, наче дорогоцінний скарб стискаючи в руці пакет із зображенням Михайла Боярського в чорній сорочці. Тільки тепер наважився глянути, що в мене в руці. Чекав побачити «десятку», але вусатий дав мені дві «троячки».

Все правильно, все так і повинно бути. Він же перепродав тут-таки, на місці, заповітну пляшку за червонець.

— Ну як? — запитав Тихий. — Успішно? Очко не грало?

— Зараз ти сам спробуєш, — буркнув я і поніс Колі гроші — ми домовилися, що я повертаю йому виручку після кожного разу.

Наступного сигналу довелося чекати хвилин із тридцять. І знову маякував знайомий вусань. Мені захотілося сходити в «рейс» ще раз, але домовленість є домовленість — тепер настала черга Свині показати себе. Він відразу щез і вигулькнув за кілька хвилин серед «Волг» на стоянці, відсвічуючи всюди своєю дурнуватою кепкою з пластмасовим козирком. Не знаю, чи здивувався пузатий, тільки своє завдання Тихий теж виконав успішно. Здавши виручку Колі, він так само повернувся на місце.

— Нічого складного, — пояснив. — Мужик тільки здивувався, каже, скільки вас таких у Колі й де він нас понабирав. А ще, — Свиня хитро примружився, — я запитав, чи правда в нього гандони купити можна.

— Тобі для чого? — поцікавився Заєць.

— Нічого собі! Я тобі потім поясню, Юрець, для чого ці штучки…

— Я тобі, Юрець, зараз поясню, — встряв я. — Таким, як Свиня, на голову натягати. Ти собі на голову натягнути хотів, правда?

— Тобі, козел, — огризнувся Тихий.

— Ну, так що тобі сказали? — поцікавився Заєць.

— У нього є. Три штуки — руб. Я собі завтра куплю… мабуть…

На той час наші знання про застосування презервативів були дуже теоретичними, а про те, що ні в кого не було статевого досвіду, мабуть, не треба спеціально пояснювати. Тим не менше, в фізкультурній роздягальні ми, затамувавши подих, слухали тріпотню Арутюнова про те, як йому давали старшокласниці Юлька із Жанкою в піонерському таборі, куди вони поїхали вожатими, а він на правах звичайного піонера. З нього посміювався навіть Рудик — ні для кого не було секретом, що він тягався з однією дівицею на районі, яка жила в общазі, була на кілька років старша за нього, недавно зробила аборт і тепер не може, як казали пацани, залетіти. Тому не боялася нічого і до неї можна було напроситися «на це діло».

Тим не менше, бажання Свині мати при собі презерватив і тим самим посоліднішати у власних очах ми із Зайцем прекрасно розуміли. Тому не сперечалися, а просто зайняли пост і замовкли.

Черга Литовченка прийшла хвилин за сорок, вусатий товстун навіть устиг знайти пасажира і кудись із ним поїхати. Цього разу умовний сигнал подав моложавий таксист у джинсовій куртці. Заєць для чогось потиснув нам зі Свинею руки й пішов. Ми бачили, як він коротко поспілкувався з джинсовим, потім повернувся до гурту щасливий і наче трошки пришиблений.

— Нічого складного. Навіть не питав, хто та що. Взяв, тицьнув гроші — гуляй, Вася. Дуже просто, навіть цікаво.

Цілу наступну годину ми розважалися з того, що намагалися визначати, хто з мужиків, котрі підходять до таксистів, є нашим потенційним «клієнтом». Не вгадали жодного разу. За цей час устиг повернутися мій знайомив товстун. Стрілки годинника підсувалися до сьомої вечора, горілки поки що ніхто не потребував.

— Так можна до ранку простояти, — невдоволено промовив Свиня.

— Хоча б знаєш, за що стоїш, — заспокоїв його я. — В тебе зранку нічого не було, а тут хлоп — «троячка».

— Де воно — «хлоп»? Навіть не понюхали ті гроші…

— Для чого їх нюхати? Кажуть, гроші не пахнуть.

— Особливо — «троячки»… Диви, диви, Мавпо! Знову твій!

Справді, пузатий таксист знову подавав умовний сигнал. Я поспішив у зал чекання і здивувався, наскільки тут побільшало люду за останню годину. Дихати всередині вже практично не було чим, повітря можна, здається, помацати, а тіло під одягом відразу вкрилося липким противним потом. Колю я не побачив на старому місці, роззирнувся — він перемістився по центру, уже не читав газету — просто дрімав, або придурювався. Швидше за все, придурювався — щойно я підійшов, як він розплющив очі, спритно і мовчки витяг із сумки чергову пляшку, передав мені й знову, ніби нічого не сталося, відкинувся на спинку сидіння.

Вийшовши із залу на свіже повітря, я пройшов до таксиста вже звичним фарватером. Той так само мовчки взяв пляшку; тицьнув гроші, і я знову перестав для нього існувати. Розвернувшись, я пішов назад, спробував обійти чоловіка, що став на дорозі, але він ніби навмисне заступив мені шлях — і раптом дві міцні руки мов лещатами стиснули мені плечі.

— Стій, міліція!

У мене раптом відібрало мову. Здається, здатність говорити я втратив назавжди: чоловік, якому таксист передавав товар, разом з іще одним мужиком крутили пузатому руки. І найстрашніше — біля входу у вокзал в оточенні таких самих чоловіків у цивільному опинилися Литовченко і Тихий.

Але я помилився — голос повернувся до мене досить швидко. І різко шарпонувшись, я заверещав:

— Не бийте, дядю! Пустіть мене, дядю! Я нічого не зробив!

Поруч опинилися менти у формі. Той, хто тримав мене, коротко розпорядився:

— Ведіть цього крикуна на базу, можете по жопі дати, якщо кричатиме. Тільки не сильно, сильно йому нехай батько вправляє.

Тепер мене тримали двоє. Верещати розхотілося, і на ватяних ногах я пішов туди, куди мене повели. Рука й далі стискала зіжмакані купюри.

МИ ОПИНЯЄМОСЯ В МІЛІЦІЇ

21.05.1985 (вечір)

Спочатку мене, потім Зайця зі Свинею, і вже потім пузатого таксиста завели в якесь невеличке приміщення із казенним запахом, яке було трішки далі від привокзальних туалетів. Нас трьох посадили на лавку біля стіни, водія — на стілець біля столу. Дуже скоро це невеличке приміщення набилося чоловіками в цивільному, вони говорили, перекрикуючи один одного, були явно збуджені та невдоволені одночасно.

— Значить, старлею, давай усіх під протокол, усе, як положено, — командував той, котрий крутив таксистові руки. Він виставив на стіл замотану в газету пляшку, розгорнув її, гмикнув: — Диви, «Посольську» п'ють. Може, мені теж у тебе, шановний, ящичок прикупити? — звернувся він до затриманого. — Скоро зірочки чергові обмивати, так хоч нормальною водкою, правильно кажу? Прізвище, ім'я, по батькові? Пиши, старлею, пиши. Ну, чого замовк?

— Кошелівець Іван Гнатович, — покірно відповів таксист.

— В Києві живете, Іване Гнатовичу?

— Вулиця Гарматна, сорок шість, квартира десять. Сім'я, дружина, двоє дівок, може, домовимося, начальнику?

— Ух ти, бач, уже начальник! Ти де так звертатися навчився? У місцях позбавлення волі, га, Іване Гнатовичу?

— Судимостей не маю.

— Ми це перевіримо. Значить, не будемо заперечувати, що намагалися незаконно збути за спекулятивною ціною пляшку алкогольного напою «Горілка „Посольська“»?

— Не будемо.

— Може, признаємося добровільно? Партія і уряд із зеленим змієм борються на високому державному рівні, а ти, сучий сину, порушуєш? Народ, значить, споюєш?

— Нічого я не порушую. Для себе гнав, оце здуру прихопив сьогодні пляшку. Думав чирик підкалимити на дурняк, а воно, бач, як виходить…

— Що значить — для себе гнав? — мент повернувся до старлея. — Усе пишеш?

— Так точно, товаришу капітан.

— Давай пиши: затриманий визнав, що у пляшці з написом на етикетці «Горілка „Посольська“ знаходиться самогон власного виробництва. Апарат удома є, все по повній програмі?

— Аякже. Тепер без нього нікуди, — я помітив, як тон пузатого таксиста потроху змінився. Він уже говорив з капітаном міліції ніби на рівних, наче не сидів у відділенні, затриманий на гарячому, а просто сперечався про щось із приятелем і при цьому десь навіть відчував свою правоту. — Усі апарати не конфіскуєте, начальнику. Люди нові зроблять.

— Значить, Кошелівець, ти далі вперто стоїш на своєму — самогон твій і ти приніс його сюди вперше в житті, аби спробувати продати. Так?

— Звідки ви все знаєте, начальнику?

— Давно служу. Тоді скажи мені таке, Іване Гнатовичу — а пацани оці для чого біля тебе крутилися?

Тепер усі, включно з таксистом, дивилися на нас.

— А я звідки знаю? — здивування пузатого прозвучало досить щиро. — Уперше їх бачу.

— Встань! — наказав мені капітан, і коли я підвівся, запитав: — І цього вперше?

— А чим цей від інших відрізняється?

— Тим, Кошелівець, що він тобі цю пляшку передав. Значить, вона була десь в іншому місці, а не у тебе в машині. Ти її сховав, і пацан тобі приніс? Чи може, пляшка ця принесена з іншого місця, де таких пляшок валом? У кого береш товар, Гнатовичу?

— Моя це пляшка, начальнику. І пацанів цих бачу вперше. Якщо хтось із них і проходив повз мою машину, коли я попався, це ще нічого не означає. Так і запиши в свій протокол, старлею, а я підпишуся.

Усе відбувалося досить швидко, і хоча я розумів, що перебіг подій у цьому відділенні безпосередньо стосується так само нашого найближчого майбутнього, встежити за ними і дати вірну оцінку поки що не міг. Сьогодні я так само не можу пояснити, чому раптом пузатий таксист пішов проти всіх законів логіки, не заявив, що самогон йому передавав Коля через оцих ось пацанів і взагалі — чому він поліз із головою в болото, а не спробував вийти на сухе. Я не знав подробиць про стосунки таксиста і нашого благодійника Колі. Може, вони були якимись особливими. Може, таксистові був якійсь резон брати все на себе. Словом, нічого цього я досі не знаю, а тоді — тим більше. Але поведінка таксиста дивним чином вплинула на мене. Це проявилося буквально через кілька хвилин, коли капітан наставив на мене вказівний палець і звелів:

— Ти! Встати!

Я підвівся.

— Хто такий, звідки, як звати! Бігом, пацан!

— Сашко…

— Далі! Сашко — і далі?

— Сашко Петренко, з Броварів. Додому збирався їхати, дорогу переходив, тут ви мене забрали, — брехня просто лилася з мене каламутним потоком.

— Петренко, значить, з Броварів. А якщо ми твоїх друзів запитаємо?

— Питайте. Тільки я їх не знаю. Вперше бачу.

Видно, тертий мент чекав від таксиста чогось подібного. Але щоб неповнолітній, та ще зловлений практично на гарячому такі коники викидав — до цього капітан точно не був готовий. Один крок — і він навис наді мною, свердлячи лютим поглядом згори донизу. Я боявся. Мені, справді страшно було опинитися раптом у міліцейському відділенні, страшно від того, що мене зараз запросто почнуть пиздити, не дивлячись на мій вік. Тільки я попри весь страх витримав погляд, подумки прощаючись із життям.

Ми тікали від неприємностей, але вони все одно бігли швидше і наздогнали нас.

— Ви його знаєте? — тепер капітан дивився на Литовчєнка і Тихого.

— Н-ні.. — вичавив із себе Свиня. — Ми взагалі тільки стояли…

— Стояли… Електричка в нас… Дев’ятнадцять сорок… — підтвердив Заєць. Що-що, а розклад електричок ми сьогодні вивчили добре.

— Прізвища, звідки самі?

— Носівка, — завів Свиня вчорашню казку. — До Києва приїхали канхвет на останній дзвінок. для вчительки купити.

— Де канхвети?

— Не купили, товаришу капітан… У вас тута черги кругом, — ще трохи — і Тихий зараз заплаче. — І гроші в нас на вокзалі старші хлопці забрали. Сказали — жлобів трусити треба…

— Так може, ви в міліцію йшли?

— Нє-е-е… Додому збиралися їхати…

Капітан явно втрачав контроль над ситуацією. Не знаю, як менти випасли всю нашу компанію, чому не затримали Колю, і взагалі — що вони задумали, тільки щось у розрахунках явно не зросталося. Я вже понадіявся, що нас візьмуть і викинуть на вулицю, тільки даремно: капітан, скреготнувши зубами, повернувся до старлея:

— Значить, так: ми всю йоб-компанію забираємо до нас у Залізничний. Оформляй, як положено, з паперами потім розберемося. Мені зараз головне оце партрізанське з'єднання Ковпака розколоти. Бач, — знову повернувся він до мене, — поговорили б ми з тобою, Саша Петренко, нормально, по-людськи, уже б гуляв собі. Записали б твої свідчення, викликали б батьків — нехай забирають, неповнолітніх випускаємо тільки із супроводом когось із родичів. Це закон такий. Не хочеш, граєшся, як твій старший товариш — добре, поїдеш у тюрму. Хочеш у тюрму?

— Ні, — чесно признався я.

— Ніхто не хоче. Але ж комусь там доведеться сидіти. І сидить там той, хто дурніший. Ти, я бачу, не зовсім дурний. Останній раз питаю: хто тобі дав цю пляшку, яку ти передав таксистові Кошелівцю, і від якого отримав за неї шість карбованців?

— Ніхто нічого не передавав. Гроші мої. Я не знаю нічого.

— Ти сам вибрав, пацан. Ми ще перевіримо, який ти Петренко. В машину всіх! — гаркнув капітан і, грюкнувши дверима, зник у сусідній кімнаті.

У машині з ґратами на вікнах везли таксиста в наручниках. Нас заштовхали на заднє сидіння міліцейського „жигуля“ з мигалками на даху і так, із увімкненими мигалками, повезли кудись. Їхали недовго — нас виштовхали з машини біля входу в якусь соліднішу за привокзальний відділок ментівську установу й провели повз чергову частину в кімнату, половина якої була відділена ґратами. Самі ґрати так само розділялися перегородкою. З одного боку, праворуч, сидів на лавці сумний чолов'яга у розірваній сорочці з розбитою губою, а на підлозі біля лави лежав, судячи з вигляду, смертельно п яний мужик. Ліворуч розташувалися три жінки:

огрядне бабисько із запухлим синюшним обличчям і двоє зовсім молодих дівчат. Старших за нас, це очевидно, але не так щоб набагато.

І тут я скажу, що сталося: вперше побачив жінок у тюрязі, Пацанам, мабуть, нічого, а я тільки на них глянув, особливо на одну — щось таке відчув… Ну, як, знаєте, в кіно про партизанів чи „Молоду гвардію“. Як там у них Люба Шевцова: „Ложись, гади!“ — і туфлею.

Затримані з „чоловічої“ та жіночої» половини, окрім, звісно, п'яного, зацікавлено подивилися на нас. Одна дівка зустрілася зі мною поглядом — не знаю, не вистачає в мене слів чи вищої освіти цей погляд описати. Захотілося заступитися за неї. Ось так, разом, запросто. Закричати ментам: «Випускай, я за неї посиджу!»

Нічого, зупинив сам себе. Зараз поруч посадять. Не в одну камеру, ясно, але в одному становищі ми точно опинилися.

З появою капітана лейтенант за столиком підвівся, але не виструнчився. Ми зайшли першими, капітан — за нами, замикали процесію двоє сержантів із кийками, яких наш супровідник зупинив біля виходу і наказав іти за ним. Останній, хто заходив, закрив двері.

— Як, Мишань, цей клієнт тобі ще мавпятник не обригав? — капітан кивнув на вирубаного п’яного.

— Та скоріше б уже, — демонстративно потер руки лейтенант Мишаня. — Тут он дівки без роботи сидять. Давно камери не мили, — мене наче струмом від цих слів десь унизу живота. — Та й коли ригати почне — прокинеться, легше працювати. Швидше оформимо, швидше спишемо, ви ж знаєте.

— Ти мені тут, Мишаня, мозги не вкручуй. Ось тобі трьох клієнтів привів — ці зовсім без мізків. Такими їх мами народили. Особливо оцього, — капітан дав Тихому легенького потиличника, збиваючи в нього з голови кепку. — На вокзалі прихопили, разом з усіма.

— Успішно?

— Яке, к херам, успішно! — капітан підсунув до себе стілець і сів, не дивлячись на нас. — Косяка я впоров, Мишаня, та інакше не можна було. Значить, перевіряємо ми інформацію. Точно — один із таксьорів ведеться. Замовляю я йому пляхан, він щось там покрутився, коли раз — оцей сцикун намалювався, пляшку в газеті приносить, — він знову тицьнув на мене пальцем. І тут, Мишаня, розклад хріновий: нам би простежити, кому пацан гроші понесе. Бо ясно — продавець підстрахувався, не такий дурний. Тільки ж таксиста на передачі брати треба, без шуму не обійдеться, хлопець далеко відійти не встигне, відразу прочухає, що до чого, і втече. А якщо почекати трохи і людину з бухлом брати — з таксистом проблеми виникнуть. Точно в непонятку піде, у нас же, як у конторських,[41] прихованої камери для оперативників нема. Брали в результаті тих, хто на місці. Постачальник здриснув.

— І що?

— І нічого! Таксист, ясний перець, усе на себе бере. Суд на перший раз, враховуючи, що продана одна пляшка, обмежиться або умовним терміном, або штрафом. Ми його тут теоретично можемо три доби тримати, тільки так уже не вийде — він в усьому сам під протокол признався. Знайдемо на хаті самогонний апарат — і все зростеться. А він, падлюка, свого постачальника знайде потім і бабки з нього скачає за мовчання. Нє, тут розрахунок чіткий.

— Так у чому проблема?

Мене здивувало, що менти обговорювали все, зовсім не звертаючи увагу на мешканців «мавпятника». А ті, в свою чергу, швидко втратили до нас всякий помітний інтерес. У них своїх труднощів вистачає, це ж очевидно.

Тільки дівка, дівка за гратами… Обережно скосив очі: слухайте, далі на мене дивиться. Причому не ясно, шкода їй мене чи просто цікаво.

— Проблема, Мишня, в оцих шпанятах, яких батьки в дитинстві мало ременюкою по задницях виховували. Цей важкий підліток, — знову кивок у мій бік, — каже, що з Броварів і просто проходив мимо. Ці двоє потенційних злочинців уперлися рогом і заявляють, що не знають цього друга. Може, дещо пояснити їм?

— На раз, — лейтенант Мишаня вийшов із-за столу, взяв гумовий кийок, який лежав скраю, похлопав ним себе по розчепіреній долоні. — У нас тут, Володимире Дмитровичу, все на раз робиться. Дуже швидко і оперативно, — наблизившись до мене, вІН поклав кийок мені на плече, легенько притиснув, потім, наче указкою, показав на заґратовану половину. — Бач? Тебе як, кажеш, звати?

— Саша… Петренко…

— Бач, Саша Петренко, там у нас мавпятник. Називається так, бо люди там не сидять — одні тільки мавпи, — я спіймав себе на думці, що цей лейтенант навіть не знає, наскільки близький до істини. — Ми вас усіх туди закриємо, там переночуєте. Далі я тобі скажу, що буде: кіно про міліцію дивишся?

— Ні, — чесно признався я, і це справді було поки що єдине моє щиросердне зізнання: дивився я тільки футбол, і то не завжди, а ще, бувало, комедії про пригоди Шурика. Мені зовсім не цікаво, як міліція в кіно бандитів ловить.

— Раз не дивишся, тоді довше пояснювати доведеться. Знаєш, що таке відбитки пальців? — це я знав, тут не обов'язково кіно дивитися, тому просто кивнув. — Добре. Значить, зранку відчиниться лабораторія і наші експерти знімуть з тієї упаковки, в яку пляшку загортали, відбитки пальців. Серед них будуть твої, Саша Петренко. І вийде так, що ти не просто причетний до такого серйозного злочину, як спекуляція алкогольними напоями, а ще й не захотів допомагати слідству. Чотирнадцять років є?

— Скоро п’ятнадцять, — для чогось бовкнув я.

— А в нашій державі кримінальна відповідальність настає з чотирнадцяти років! — переможно заявив лейтенант Мишаня і гордо глянув на капітана, який у свою чергу кивнув. — Ти далі слухай: у нас такий ланцюжок вийде, що таксист хитрожопий змушений буде під тиском доказів визнати: ти так само за пляшку тримався. Отже, він тебе особисто може не знати, але пляшку ти йому все ж таки передавав. Виходить, ти її теж десь у когось взяв. У кого?

— У… — слово «Колі» вже вилітало з рота, висіло на губах, та я вчасно схаменувся — як красиво і хитро цей летьоха ментівський щойно мене розкрутив. Скажи я це і все, довелося б пояснювати, хто такий Коля, де він живе, а мені не хотілося здавати його ментам. Не хотілося допомагати їм — і хоч убийте!

— Ну, давай, сміливіше, ти ж почав! — підбадьорив мене капітан.

— Нічого я не починав, — огризнувся я. — Просто за ним повторював — у кого?

— Це ти ще не все розумієш про себе, — лейтенант грався кийком просто перед моїм обличчям. — За законом ми повинні батькам твоїм про твоє затримання повідомити. Але я тобі, Саша Петренко, по секрету скажу: тут у нас Залізничний районний відділ міліції, і при бажанні ми самі собі закон. Кому ми про тебе скажемо, коли — від нас залежить. Для начальства, як запитає, будеш ти в нас волоцюгою без певного місця проживання, котрий підозрюється у співучасті в скоєнні злочину. Бити тебе не можна, бо пацан ще, а сам ти нічого не говориш. Отак і посидиш трошки. Можу далі тобі перспективи відкрити, тільки повір мені — з тебе однієї, максимум — двох діб камери досить. Але, — він підніс кийок догори, — процедуру можна спростити, — він витримав паузу. — Ти вже ледь не почав говорити правду. Значить, можеш її сміливо говорити. Називаєш того, хто передавав вам самогон для таксиста. Його адресу. Або показуєш на місці, де він живе. І все, вільний. Ми його навіть без твоїх офіційних показів закриємо. Самогоноваріння, незаконна торгівля алкоголем — це серйозна стаття. Особливо, якщо ми в нього на хаті склад надибаємо і апарат вилучимо. Є там апарат?

— Нема, — ляпнув я і тут же зрозумів свою помилку.

Менти перезирнулися.

— Чого нема?

— Не знаю…

— Апарату нема? Де ж його нема, Сашко? А якщо там нема — то де він є? Синок ти ще з дядьками тягатися. Так будемо говорити чи будемо сидіти разом із мавпами?

Нема чого тішити себе думками, що я ось так легко обдурив тертих лягавих собак. Вони не на таких, як я, натаскані, тут і мови нема. Вже два рази вони мене ловили, і ще зловлять. Рано чи пізно не витримаю, здамся, і Колю їм здам. А заодно признаюся, що Литовченка з Тихим знаю, що ми з дому втекли, що нас там, можливо, міліція розшукує… От же життя, мать твою нехай!

Тільки саме в цей момент у мені проявилася якась дивна впертість. Пізніше я за собою нічого такого не помічав, раніше — теж. На все насрати з великої дзвіниці — це було, є й буде. Як кажуть, плив за течією і не дуже вигрібався. Але щось раптом перемкнулося в мені, переклинило, не подобалися мені ці менти, ненавидів я їх у цей момент люто.

І ще спинним мозком і чимось іще, не знаю, відчував на собі погляд дівки. Типу, думає вона: зламається зараз цей сцикун чи ні. Злякається і розкаже всі чи промовчить і в диню отримає?

Я не хотів у диню. Та всупереч бажанням, сам себе не впізнаючи, закричав:

— Та пішов ти нахуй, ментяра поганий! Волчара позорний! Чмо болотяне! Не буду з тобою говорити, не буду! — і якби не сержанти, котрі схопили за руки, точно б кинувся на лейтенанта Мишаню — і хай убивають, набридло все, до маківки дістало.

Він нічого не сказав, тільки подивився запитально на капітана, той кивнув — і я враз отримав не дуже сильний, але дуже болючий удар кийком по нирках. Сержанти розвернули мене, наступний удар прийшовся на сідниці, другий третій…

У розпалі вони забули про пацанів, і якщо я від себе не чекав такого опору міліції, то вже від Зайця заступництва точно не сподівався.

— Не бий, гад! — вереснув він, і ніхто не встиг розтелепати, що відбувається, як Юрко уже висів у лейтенанта на правій руці, котра стискала кийок, і — хоч смійся, хоч плач! — вчепився в неї зубами.

Відсмикнувши руку, лейтенант вільною вхопив Зайця за карк. Скориставшись моментом, поки на нього ніхто не дивиться, Свиня кинувся до дверей, хоча я не знаю, хто б його просто так випустив із міліції. Тільки він не пробіг і половину відстані — один із сержантів перехопив його, шарпонув, Тихий втратив рівновагу і впав на кахляну підлогу. Молоденький рожевощокий сержант, котрий за віком явно годився кожному з нас у старші брати, зопалу лупонув його в бік носаком чищеного чобота, а другим ударом зафутболив Свиню до стінки.

— Тримайте цих двох! — наказав капітан, і мене відкинули до Тихого, причому так, що я гепнувся зверху на нього. Сержанти підхопили нас, приперли до стіни, я навіть отримав від одного з них під дихало, а лейтенант уже стискав Зайця між ногами, розвернувши задницею до себе, і стягував із нього штани. Той опирався, але капітан зайшов за спину молодшому колезі й охоче притримав пацана. Тим часом лейтенант впорався з штаньми жертви, заголивши його худющий зад, і тепер прилаштовував у правиці знятий з пояса ремінь з бляшкою.

— Тільки так вас треба, блядь, тільки так! Бо на голову сядете! — промовляв він і, замахнувшись, влупив ременюкою по голих сідницях Литовченка.

Той закричав, і зрозуміло, чому — удар вийшов на славу, лунким і сильним, після нього на шкірі лишилася товста червона смуга. Лейтенант тут же хльоснув удруге, втретє, ще раз, іще, й нарешті йому набридло. Він розтиснув ноги, даючи Зайцеві впасти на підлогу, потім, не приховуючи гидливості, переступив через нього, застебнув ремінь і сів за стіл із утомленим виглядом.

— Ви, пацани, самі до цього довели, — миролюбно промовив капітан. — Це іноді треба, у нас тут не дитяча кімната міліції, і брошур про те, що добре, а що погано, вам не читатимуть. Хто ще хоче? Я серйозно. Надумали правду міліції говорити?

Шморгаючи носом, з підлоги підвівся Заєць, підтягнув штани, застебнув їх і відійшов убік, не дивлячись ні на кого. Капітан не стримався — влупив йому щигля в потилицю, і тут Ігор не зміг утриматися — заревів уголос, розмазуючи сльози по щоках, від сорому заревів і навіть не стільки від сорому, скільки від неможливості його приховати.

Ще трохи — і я так само здамся. Виходу немає, зараз із мене так само здеруть штани і почнуть шмагати ременем, причому страждати я буду не за Батьківщину, скажімо, а через власну і досить дивну для самого себе впертість.

— Мишко! — почувся раптом жіночий голос. Впритул до ґрат стояла одна із затриманих дівчат.

Та сама.

Моя.

Коротка спідниця, напівпрозора світла блузка, занадто, як на ніжинські смаки, нафарбоване обличчя, коротка стрижка і волосся з начосом.

Не відразу я допер, що це вона до лейтенанта звертається.

Лейтенант із капітаном дивилися на неї, наче на космічного прибульця. Мишаня щось сказав капітанові на вухо, той із розумінням кивнув. Дівчина між тим не заспокоювалася:

— Ти не чуєш хіба — до тебе звертаюся!

— А з яких це пір, Рожкова, я для тебе Мишаня?

— Ти для мене вже півроку Мишаня, не треба тут перед товаришем капітаном невинні очі робити. В мене є важлива інформація, тільки для тебе і капітана твого.

— Бач, Рожкова, яка ти сьогодні грамотна. Не встигла черговий раз до мене в гості залетіти, як уже в тебе інформація є. Може, про кавалера свого щось нам розкажеш останнього? Дуже він нас цікавить, Рожкова.

— Мене він зовсім не цікавить. Ти ж мене вже півроку знаєш, мабуть, устиг зрозуміти — я з такими лише погодинно знаюся. І їхні справи мені до лампочки, своїх не розгребти.

— Правильно, Рожкова, з тобою ми ще попрацюємо сьогодні…

— Скажи держимордам, хай вийдуть! — дівчина мала на увазі сержантів, і один із них показав їй кулака:

— Дивись мені, блядь, ще одне криве слово — і в неробочий стан приведу. Виробничу травму в мене тут отримаєш.

Капітан, заклавши руки за спину, перехитувався з п'яти на носок. Глянувши на лейтенанта, жестом звелів сержантам вийти з приміщення. Той, що копнув Свиню, запитав:

— Цих жоржиків куди?

— Нікуди, — випередила його дівиця. — Це їх стосується, хай слухають.

— Ти щось про них знаєш, Рожкова? — зіграв подив лейтенант.

— Я щось про тебе знаю, Мишаня.

— Отак навіть?

— Отак.

Двері за сержантами зачинилися, лейтенант встигнув крикнути їм навздогін:

— Не тікайте далеко! — і знову зосередив усю свою увагу на дівчині. — Кажи, тільки по-діловому.

— Інакше я не вмію. Відпусти пацанів, Мишаня. Думаю, товариш капітан не буде проти.

Не дурний я вже зовсім, починаю здогадуватися, за що вона тут. У Ніжині на районі, та й у місті багатьох проститутками називали, але справжніх, натуральних професіоналок ні я, ніхто з нас ще ніколи не бачив.

— Рожа, охота тобі ото з ментами заводитися! — озвалася з лавки її приятелька. Ця приятелька, коли чесно, виглядала красивішою, але мені тоді зовсім не сподобалася.

— Цить! — шикнула наша заступниця. — А тобі, Мишаня, і твоєму старшому товаришу я ось що хочу сказати. Протримати тут неповнолітніх без того, аби повідомити батькам, ви не маєте права. Бити і пресувати їх тут у вас тим більше права немає. Я при бажанні такий хай підніму, стільки бамажок на вас накатаю — не розгребетеся.

— Ти це хотіла сказати? Рожкова, ти дурніша, ніж я думав. Тобі хтось повірить?

— Мені, може, не повірять або не захочуть вірити. Тільки доповідну на кожного з вас все одно напишуть, далеко в ящик столу заникають, і будуть цією доповідною, наче псів на повідку, тримати.

— Ти, Рожкова, вирази вибирай!

— Усе я вибираю. Ось тут товариш капітан пропонував пацанам одну схему, як їм себе поводити краще. Я вам так само розумну і вигідну схему запропоную. Протоколом ви їх ще не оформляли, вірно? Мене так само, закрили і все. Значить, теоретично випустити нас усіх можливо. Все одно підлітки в міліції — головний біль, не так повівся з ними, все, проблеми з усіх боків. Самогонника свого рано чи пізно прихопите, Михайло Сергійович з бухариками серйозну боротьбу почав. А ви просто завелися сьогодні й не знаєте тепер, як із усім цим бути. Тому й лютуєте. Правильно я кажу, товаришу капітан?

— Мабуть, правильно, красуне, — вищирився той. — І ми з лейтенантом готові обдумати твою пропозицію. Тільки що нам за це буде?

— Не ображу, — коротко заспокоїла його дівчина. — Хлопці, ви все почули про те, на що ви маєте право, а на що вони не мають? Чого мовчите?

— Ну, щось таке… — як завжди, буркнув першим Свиня.

— Тоді вийдіть у коридор і там чекайте. Думаю, ми з офіцерами міліції про все домовимося.

Виглядало так, що капітан із лейтенантом не заперечували. Двічі нас припрошувати не треба: ми один за одним вийшли з приміщення, потрапивши просто в обійми сержантів, але за нами визирнув Мишаня, щось тихо сказав одному з них і знову сховався.

Тут нас уже спокійно, без ексцесів завели в одну з вільних кімнат та замкнули на ключ іззовні. Годинник на стіні показував початок десятої вечора, за всіма подіями непомітно настали сутінки й добіг кінця ще один травневий день.

Ми мовчали і чекали. Так минула година, потім — ще півгодини, і раптом з того боку повернувся ключ. Двері відчинилися, ми побачили лейтенанта з дурнуватою посмішкою на морді.

— Вимітайтеся бігом! Щоб я вас більше тут не бачив, партизани! Знову таке не проканає, казка двічі не повторюється. Бігом, бігом, чого стоїте!

Ще не вірячи своєму щастю і дивному, просто фантастичному з огляду на всі сьогоднішні пригоди везінню, ми вийшли з кімнати, пройшли повз чергового, який нас не затримав, і нарешті опинилися на п'янкому свіжому повітрі.

Абсолютно вільні.

Якщо хто зараз подумає, що я щось там художньо прикрашаю, самі спробуйте посидіти хоча б трохи в ментівці, а потім, коли вам раптом накажуть забиратися геть, вийдіть на вулицю і вдихніть на повні груди.

Кажу вам — сп'янієте.

МИ НОЧУЄМО В ГУРТОЖИТКУ

21.05.—22.05.1985 (з ночі до ранку)

Ми не знали, де ми.

Словосполучення «Залізничний райвідділ» ні про що не говорило. Але навіть коли б ми знали, де знаходиться цей відділ, легше від цього не стало б. Ну, десь поруч із залізничним вокзалом — тільки після всього цього на вокзал повертатися не хотілося. Тим більше — до квартири Колі, нехай там і лишилися всі наші шмотки.

Без речей, без копійки грошей, побиті ментами і дивовижним чином звільнені проституткою, глупої ночі в чужому місті. Називається, втекли з дому. Головне — ніхто не знає, де ми, і в разі чого ніхто не допоможе. Хоч і правда вертайся та ментам здавайся.

Ідіотська ситуація. А найсмішніше у ній те, що ми чогось подібного й хотіли — сховатися так, аби ніхто нас знайти не міг. Тепер оце сховалися, бляха-муха.

Неподалік від райвідділу ми знайшли скверик і посідали на лавочку. Заєць одразу ж відсунувся від нас, наче заразний, та його стан можна зрозуміти — при всіх по жопі ременем отримав, а потім ще й рознюнявся. Зі Свинею мені говорити не хотілося — не чекав я від нього, що він без нас тікати почне. Без толку — але все одно, якось воно не той… пацани, коротше, так себе не ведуть. Тому ми мовчки сиділи, аж поки з дверей міліції не вийшла раптом наша рятівниця.

Чесно — я думав, вона пішла вже. Але ні, ти бач, довгенько ще там затрималася. Дівчина пішла, цокаючи каблуками, і коли порівнялася з нами, я не придумав нічого розумнішого, як свиснути. Дивно, але вона зупинилася, озирнулася, могла не побачити нас у темряві скверу, тому я скочив з лавки і підійшов до неї.

— Це ми… Привіт…

— Ти диви! — виразу її обличчя я не роздивився, та судячи з усього, дівчина посміхалася. — Самогонники. Чого ще тут, чого не вдома?

— А ми не в Києві живемо. Нам нема куди подітися, — пояснив я, а тим часом Литовченко і Тихий так само підійшли до нас.

— І тепер ви в мусарні хочете переночувати? Був же такий шанс, чого ж тоді…

— Слухай, а для чого ти це… ну… нас того… — втрутився Свиня.

— А що, краще б я цього не робила?

— Ти що! Теє, ну, коротше, дякуємо, чи як там…

— Ну, не знаю, як там, але їжте на здоров'я, — розвела дівчина руками. — Залишатися там вам по-любому не можна було, ще трохи — і цей Мишко вас би додавив, а воно нікому не треба. І шкода стало, це теж причина. Пояснила я тобі?

— Угу.

— А раз «угу», тоді пока. Мені час, бо общагу зачинять, там тітка на вахті сьогодні дуже строга.

— Ти в гуртожитку живеш? — перепитав я.

— А де іще? Я ж, як і ви, не місцева. Киянин, хлопчики, це лише прописка. В мене її нема. Я — порушниця паспортного режиму, за це мене, як правило, і гребуть. А ви думали — за що? — в її запитанні чулася якась хитринка.

— Слухай, раз таке діло, в тебе перекантуватися можна? — набрався я нахабства. — У нас правда такі обставини…

— Не можна, — грубувато відрізала вона. — Я сама там напівлегально. Лімітної прописки позбавили, тепер партизаню. Правда, кімната все одно окрема, а нормальні лімітниці[42] повним комплектом живуть.

— А нам куди подітися?

— А куди ви хотіли? — і зрозумівши, що відповіді ми не знаємо, зітхнула. — Добро, пішли прогуляємося до Севастополя, там тачку будемо ловити. Заодно про всі ваші пригоди розкажете, разом щось придумаємо.

— До якого… ну… як це — до Севастополя?

— Ви точно не місцеві, — зітхнула дівчина. — Це гастроном великий, недалеко, на Севастопольський площі. Там машину зловити легше.

Розговорилися по дорозі. Загалом я один розповідав, Свиня більше мовчав, аж дивно, це не схоже на нього, а Заєць — той взагалі відстав на кілька кроків і плентався позаду. Та й як сказати — розповідав: щось стримувало мене від докладного опису наших злигоднів. Обмежився тим, що втекли вчора з дому, чому — не так важливо. Куди хотіли податися з Києва — теж не має особливого значення. Про наші вранішні пригоди переказав більш докладно: і про Гідропарк, і про Колю, і про пузатого таксиста. Поки говорив, ми півдороги пройшли — попереду засвітилася вивіска «Севастополь».

— Вважайте, що вам пощастило, — зробила висновок дівчина.

— У смислі — пощастило? — не зрозумів я. — Кругом засади — і пощастило?

— Могли б із вашим Колею в іще більшу засаду залетіти. Не розумієш? Я спробую пояснити. Не дав би вам той ваш Коля сьогодні грошей. Тридцять карбованців — я не завжди такі гроші за раз заробляю, а я доросла баба.

— Скільки ж тобі років?

— Ти знаєш, що жінок не можна про таке питати?

— Ні, не знаю.

— Раз так, тоді прощаю. Вісімнадцять мені.

— Ой, не сміши! Така вже доросла баба…

— Ну, скажімо, доросліша за кожного з вас.

— А де ти працюєш? — вліз у розмову Свиня, хоча навряд чи він не здогадався про те, до чого додумався я.

— А це тобі, хлопчику, ще рано знати.

— Можна подумати, ми такі вже тупі, що нічого не зрозуміли про тебе! — вирвалося в мене, і я відразу пошкодував про це. Та наша рятівниця лише гмикнула.

— Ну, раз усе знаєш, так потім своєму другові розкажеш, — відразу поміняла тему. — Значить, я собі так усю цю ситуацію розумію, і можете мені вірити — все так би й сталося. Коля ваш до ночі самогон би свій продавав, навіть не сумнівайтеся — продав би. Ви ж самі бачили — пляшка йде приблизно за годину. Але під вечір і ближче до ночі бухарики більш активно виринають. Так що до дванадцятої ночі, може, до першої він би свій товар скинув. Йому що — сидить собі в залі чекання. А бігаєте ви, і ризикуєте, між іншим, ви. Йому серед натовпу загубитися — раз плюнути, на нього облаву треба проводити масштабну, цим ніхто займатися не буде. Він, по суті, підставив вас. Рано чи пізно менти обов’язково рейд би провели. Але так він попадається, разом із усім товаром, а так ви з однією пляшкою. Причому — неповнолітні, до того ж, не місцеві, менти помусолять вас і швидко викинуть. Він же пересидить пару днів — і знову за своє.

— Добре, якби ми не попалися так, як сьогодні, — чому б Коля нам бабки не віддав?

— Простий ти, наче чукча. Ви до ночі вже вимотані біготнею. Жерти хочеться і спати, тут не до грошей, сама така. Де ви будете шукати щось похавати серед ночі? У буфеті на вокзалі, а там дорожче. Купує Коля щось у буфеті, веде вас до себе додому. Пожували ви, попадали спати. На ранок він вам заявляє: за продукти з вас буде вираховувати. Самі заробляєте стільки, скільки він, самі себе годуйте. Може, навіть дасть якусь «троячку» чи навіть «п'ятірку», хоча за п'ять рублів такі люди вдавляться. Після дулі з маком ви і «троячці» раді, правильно? Правильно, сама знаю. Доживаєте ви до вечора, і все повторюється. Теоретично у вас за два дні шість червінців на всіх, а практично — хрін моржовий. Бо на руки Коля вам грошей далі не видає. Так можна тиждень протягти, аж поки у вас не виникне законне бажання отримати чесно зароблені гроші, нехай навіть щось із вас вирахують, і далі мандрувати по своєму маршруту. На що Коля вам відповість: він вас, мовляв, годує-поїть, живете ви на його шиї, і ще грошей вимагаєте? А що як він вас у міліцію здасть як малолітніх волоцюг?

— Ну ми його так само могли міліції здати — як самогонника…

— Тут, думаю, ти теж помиляєшся.‘Хата ця біля вокзалу не його, сто процентів. Знімає. Він же вас у другу кімнату не пускав, так?

— Так…

— І вигляд, ти казав, у цій квартирі не зовсім жилий.

— Мало що… Сам живе мужик, жінки нема, нема кому прибирати.

— Може, ти правий, але, швидше за все, не хотів ваш Коля, аби ви бачили, що друга кімната порожня. Розкладачка стоїть чи ще щось. Квартиру він наймає, швидше за все, для таких ось потреб. А сам живе нормально, навіть із жінкою, десь у іншому місці. І одягається краще, коли не вештається по вокзалу. Коротше, тримав би він вас біля себе, як рабів, а не сподобалося б — вигнав би без копійки. Ще чого бракувало — з пацанами ділитися… Ось чому, хлопчики, я думаю, що вам пощастило. Менти б вас і без мене випустили, тільки не так скоро.

— Чому?

— Причина та ж сама. Ну, назвете ви Колю, не витримаєте пресу. Навіть зможете показати, де він живе. А на тій хаті вже давно нічого нема. Коля ж бачив, як вас загребли, і в нього час був, аби швидко вивезти звідти все необхідне.

Приїхали б менти на адресу, покрутилися, порозпитували сусідів, усе зрозуміли — і не стали б далі його шукати. Більш серйозних злочинців у місті вистачає, аніж Коля-самогонщик. Раз так, то й ви не потрібні. Правда, за законом вони повинні неповнолітніх затриманих батькам передавати. І швидше чи довше, але до кінця наступного дня ви б точно сказали свої домашні адреси. Та й не тільки у вас справа — мені самій швидше вийти хотілося.

— Ну і як же ти з ними домовилася?

У цей час ми вже виходили з підземного переходу до потрібного нам гастроному, і вона зупинилася просто на східцях. Згори світив ліхтар, я побачив її обличчя, і воно мені видалося напруженим.

— Що, дуже хочеться знати?

— Ну…

— А я скажу, коли на те пішло. Правда, не маленькі, раз із дому тікаєте. Дурні — це так, але достатньо дорослі.

— Чого це дурні? — не стримався Свиня.

— Бо не розумні! Завтра я мушу Мишані, лейтенантові цьому, «катю» принести. Бажано — до дев'ятої ранку.

— Яку Катю?

— Так сто карбованців називають, це вам для загального розвитку. «Катя», «Катерина», «катенька». Ну, і дала кожному, це теж грошей коштує, так що менти на мені зекономили. Що я їм давала, треба пояснювати чи дійшло? — помовчали, і далі вона промовила вже без злоби: — Все одно б це сталося. У нас із лейтенантом давні ділові стосунки. Забере мене, я посиджу для вигляду, потім покористується в якомусь кабінеті годинку, більше йому не треба — і відпускає. Просто сьогодні обставини інші, я серйозно залетіти могла. Кабінетом по-любому не відбулася б.

— А що…

— Нічого! Раз уже пішли ці розмови, той хай до кінця! — по всьому, їй хотілося виговоритися, набралося на душі за день, або навіть за все життя — в неї теж воно, видно, не солодке. — Мене з подружкою сьогодні на облаві забрали. Ми на хаті одній працювали, ну, щось типу притону. Менти наших кавалерів ловили, грузинів, якісь у них тут ділові інтереси. Чи перекупка, чи справи з машинами — мене це не гребе. Їм приймаюча сторона, ну, київські партнери, за законами гостинності дівчаток організували. Думаю, менти всю цю компанію давно пасли, ось і вибрали підходящий момент, захапали всіх.

— Так ти ж ні при чому!

— Правильно. Була б при чому, не сиділа б у райвідділі в мавпятнику. Але це ж не просто на роботі прихопили, тут при бажанні можна пришити зв'язок із злочинною групою. Словом, усе одно відкуплятися довелося б не тільки даванням у кабінеті. Просто шкода вас чомусь стало, трошки дорожче мені сьогоднішній вихід обійшовся. Заодно пояснила ментам увесь розклад, вони зрозуміли — користі від вас, пацани, нема, і відпустили нас усіх разом. Закрили тему, бо гуртожиток скоро зачинять. Півгодини лишилося, а ще доїхати треба.

— Куди?

— Яка тобі різниця? Києва ви все одно не знаєте. На Протасів Яр, там лімітниці живуть.

Більше наша рятівниця нічого не сказала, швиденько зацокала каблучками нагору, ми ледь встигали за нею. «Волгу»-таксівку легко зловили, їх по цій вулиці багато їздить. Я встиг табличку на стіні гастроному прочитати — «Бульвар Леніна».[43]

На таксі їхали так само не дуже довго, як і на міліцейській машині. Правда, я не знаю київських відстаней. За моїми прикидками, так увесь Ніжин проїхати можна, але зі скількох Ніжинів великий Київ складається, навіть рахувати не намагався. Машина зупинилася, ми вийшли — і відразу просто перед нами прогуркотів якійсь поїзд.

— Вокзал недалеко? — поцікавився, аби хоч якось на місцевості зорієнтуватися.

— Тут зупинка «Протасів Яр», знаєте таку?

— Ну…

— А це, — вона кивнула на п'ятиповерховий будинок, біля якого жовта «Волга» нас висадила, — общага ткацької фабрики. Двадцять чотири години на добу музика — залізниця під самими вікнами, — жарт прозвучав досить невесело. — Тепер, хлопчики, давайте так: дівати мені вас усе одно нема куди, а через вахту вас не пропустять. По-перше, це суто жіночий гуртожиток. По-друге, мужиків сюди в принципі проводити можна, але за окрему плату і по домовленості. Тільки ви ж не мужики, ви діти…

— Які ми тобі діти… — почав був Тихий, та дівчина перервала його:

— Маленькі. Особливо ти на себе подивися — кавалер у спортивках. Так, із цим усе. Головний тут третій пункт: сьогодні на вахті Сафонівна сидить. На фронті до майора медичної служби дослужилася, в неї дві медалі є, на кофту причепила і так з ними й сидить на вахті. А кофту свою вона ніколи не знімає, хоч літо, хоч зима. Із Сафонівною навіть думати забудьте домовитися про що-небудь. Вона щоразу, як чергує, паспорти в дівок перевіряє і перепустки. Я хоч і на особливому становищі, бо комендантші особисто плачу, тільки за це мене Сафонівна ще більше ненавидить. Ще десять хвилин лишилося, можу проскочити. А ви зайдіть з того боку і дивіться на крайні вікна другого поверху. Там у нас умивалка, система відпрацьована, через те вікно десятки, коли не сотні мужиків перелазило. Розмови потім, я пішла.

І наша рятівниця поспішила зайти всередину.

Позаду прогуркотів ще один поїзд. Заєць повів плечима і засунув руки глибоко в кишені.

— Так і будемо стояти?

— А що ти хочеш? — запитав Свиня.

— Спати.

— Ну лягай і спи, хто тобі не дає!

Мені все це вже давно перестало подобатися і, признався я собі подумки, ця компанія мені теж набридла. Хоча всі у школі вважали нас друзями. Але подітися не було куди.

— Гайда шукати те вікно, чого стоїмо?

— Як ти туди залізеш, розумний?

— Слухай, Тихий, ти мене вже за сьогодні так дістав, що я не знаю…

— А не знаєш — не видригуйся! — гордо промовив Свиня.

Це все. Це остання крапля на сьогодні. Ми дуже рідко билися з кимось — або тікали, або, якщо не встигали, самі були биті. Тим більше жодного разу на серйозі не побилися між собою. І ось тепер я вперше, зі справжнього люттю, з бажанням завдати болю вдарив Тихого, уклавши в удар усю силу пацана, який з фізкультури мав стабільну «троячку». Я нікуди спеціально не цілився, кулак з глухим звуком влучив точно в середину грудей. Свиня, що не чекав такого, похитнувся і незграбно гепнувся на брівку тротуару. Я завис над ним, замахуючись тепер уже ногою, але Тихий спритно для його комплекції відкотився, і так, сидячи на асфальті, здивовано запитав:

— Ти чого? Менти по голові сильно дали?

— Тобі, видно, не додали, то я додам зараз!

Я ступив до нього, але лють відкотила так само несподівано, як накотила, і замість бити, я простягнув йому руку, аби допомогти підвестися. Тихий скористався моєю допомогою, обтрусив ззаду спортивки і мовчки пішов за будинок, як і веліла наша рятівниця. Я так само мовчки почухав за ним, Заєць — за

мною. Ще одна дивина: він не поліз нас мирити, як бувало раніше, а просто стояв і дивився, мов на сторонніх.

— Ну і де тут? — Свиня дивився на темні вікна, серед яких де-не-де виділялися світлі квадратики.

— Стоїмо і чекаємо. Не для того ж вона нас сюди завезла, аби під стіною кинути.

— Вона проститутка. Бачив я таких…

— Цікаво, де ж ти їх бачив?

— Ага, тобі скажи, тобі теж захочеться… О, диви, он вона!

З крайнього темного вікна на другому поверсі хтось вистромився, і ми почули знайомий голос:

— Ідіть ближче, ближче йдіть!

Ми підійшли, не знаючи, як забратися на другий поверх. Поставали майже впритул до стіни й задерли голови.

— Я світло не вмикаю, в нас тут на ніч його вимикати положено. Економимо… А на першому поверсі всі віконниці забито, навіть кватирку не можна відчинити. Перший поверх взагалі не жилий, підсобки там, різні службові приміщення і душова, — вона говорила, ніби виправдовувалася перед нами.

— Це все добре, а як ми заліземо? — озвався я.

— Другий поверх — не дах, якось викрутимося. Кажу ж вам, тут дівки систему продумали. Тільки вона на дорослих чоловіків розрахована, але нічого. Стійте, я зараз.

Вона ненадовго зникла, а повернувшись, висунула щось довге з вікна і викинула просто на нас. Ми ледь встигли відскочити, як під ноги упала драбина з прив’язаною мотузкою з тих, на яких білизну сушать. Я ступив до драбини першим, підняв її та притулив до стіни. І тут усі зрозуміли прикол — верхній щабель ледь діставав до верхньої частини першого поверху. А нам треба було на другий.

— Оце й усе? — запитав Свиня.

— Дорослі хлопці стають на верхню сходинку, дівчата звідси їм руки подають, тоді підстрибують та підтягуються за край підвіконня. Коротше, спільними зусиллями. У наших це називається тягнути бегемота. Потім драбину назад затягують.

Але ніхто з нас ще не доріс, в прямому розумінні цього слова, аби таким способом вночі лізти у вікно в жіночого гуртожитку.

— А нам як? — запитав я.

— Хто з вас найлегший?

— Заєць, — майже одночасно відповіли ми з Тихим. Литовченко справді важив найменше від усіх нас і взагалі від природи вродився шклявим.

— Я ж не знаю, хто там у вас заєць…

Юрко мовчки вийшов наперед.

— Ну, я…

— Робимо так: я зараз принесу простирадло, ти залізеш на верхню сходинку і схопишся за край, тільки міцно тримайся. Я спробую затягнути хоча б одного сама, далі вдвох піде легше, а потім утрьох — зовсім просто.

Вона знову щезла на якийсь час і повернулася вже з білим простирадлом. Один край викинула з вікна, після чого Заєць обережно поліз угору. Коли став на останню щаблину, драбина хитнулася, і він не завалився разом із нею лише тому, що ми з Тихим вчасно кинулися і притримали. Спираючись однією рукою об цегляну стіну, другою Заєць зловив край простирадла, вчепився в нього, перехопив обома руками, а потім для чогось підігнув ноги та, наче жаба, завис між поверхами. Дівчина старалася з усієї сили, але Заєць раптово почав смикатися, спробував, наче альпініст, упертися ногами в стіну, в результаті чого не втримався та сповз назад на драбину, що ми її продовжували тримати.

— Завмри! — керувала згори дівчина. — Просто завмри і виси, наче груша. Нічого не роби, я сама…

Друга спроба вийшла більш вдалою. Перенісши всю силу на руки і мертво вчепившись у свій край простирадла, Литовченко випростав ноги, і поволі посунув догори. Дівчині вистачило кількох ривків, аби голова Зайця сягнула краю вікна. Далі він вже сам зметикував, хапнув рукою за край та завис на підвіконні.

— Підтягуйся! — підганяла дівчина Зайця, підсмикуючи за комір піджака, немов цуцика, і з такою допомогою нарешті вдалося заповзти на підвіконня грудьми, після чого він уже просто звалився всередину, смішно дригнувши в повітрі ногами. За мить Юрко вже визирав із темної віконної пройми і навіть помахав нам рукою.

Наступним поліз я, відсторонивши Свиню — цього, не смійтеся, кабанюру їм удвох не затягти. Я виявився трішки вищим за Зайця, але не таким спритним — з першого ривка схопитися за підвіконня не зміг, випустив простирадло і загримів униз, зваливши драбину. Але наступна спроба вдалася. Мене затягли спільними зусиллями, і далі ми вже втрьох, крекчучи, підняли Тихого. Насправді він виявився не те щоб дуже товстим, а просто опецькуватим і незграбним. Потім дівчина затягла драбину, зачинила вікно, і, звелівши чекати, кудись знову зникла. Повернулася вона дуже швидко вже без драбини й одразу закерувала.

— Значить, тепер дуже тихо йдете за мною на третій поверх. Дуже тихо.

Гуртожитський поверх являв собою довжелезний коридор, по обидва боки якого розташовувалися кімнати. Вмивалка і туалет — у одному кінці, в іншому, якщо я правильно зрозумів, кухня. До сходів треба було пройти до кінця коридору і повернути ліворуч. Ми рухалися, наче тіні, один за одним, тільки Тихий чомусь дуже голосно сопів. На третьому поверсі дівчина штовхнула двері якоїсь кімнати, видно, заздалегідь відчинені, й ми шаснули всередину. Там було темно, хоч у око стрель, і лише зачинивши за собою двері, господарка кімнати засвітила світло.

Невеличку прямокутну кімнату освітлювала лампочка, що звисала зі стелі на дроті. Меблів тут не було зовсім, якщо не рахувати двох койок із панцирними сітками біля бічних стінок, столу між ними, двох стільців і двох облуплених тумбочок. Зате на вікнах — щільно запнуті темно-коричневі штори. Одна тумбочка заставлена різними баночками з жіночою фігнею типу лаку, парфумів, помад і такого іншого. Ліжко поруч із цією тумбочкою було застелене, на іншому лежав лише голий матрац, закритий коротеньким покривалом. Стіну біля застеленого ліжка прикрашав простенький килимок, у головах канцелярськими кнопками присобачені вирізані з журналів фотографії: Челентано із зубатою посмішкою на конячій морді, розпатлана Пугачова, Тото Кутуньо з мікрофоном у руці та Юрій Антонов із гітарою.

— Отут я живу, — промовила дівчина, зачиняючи двері зсередини на ключ. — Що є, то й маю, але кращого тут навряд чи знайдеш. За це задоволення коменданта від мене сорок рублів на місяць хаває і все погрожує, коли не в настрої, що скоро плату підніме. Я й без того бариня. Добре, — вона примостилася на краю ліжка, скинула туфлі і з помітним задоволенням запхала босі ноги в старенькі розтоптані шльопки. — Давайте хоч познайомимося. Все ж таки в одній кімнаті спати будемо, — вона сумно посміхнулася. — Мене Валя звуть.

— Сашко.

— Ігор.

— Юра.

— Це ти Заєць? А чому саме Заєць?

— А на кого він схожий? — втрутився Тихий.

— А ти на кого? — запитала вона. — Ну вас, зв’язалася з дитячим садком… Їсти хочете? Я — ні, відразу кажу. Але в мене є борщ, тільки гріти треба, і він у дівчат в холодильнику стоїть…

— Та ну його, — махнув рукою Свиня, і тут я з ним погодився. Їсти справді не хотілося.

— Значить, будемо спати, — зробила висновок Валя. — Давайте, мужчини, підсувайте ліжка, нас же багато.

Ми зсунули два ліжка докупи. Зіжмаканим простирадлом, що ми по ньому залазили, застелили голий матрац, замість однієї подушки кинули скручене покривало. Не якесь там особливе ложе, та все ж краще, ніж гараж минулої ночі. Критично оглянувши те, що вийшло, Валя розпорядилася:

— Ти, Ігорьок, давай під стінку. Біля тебе Заєць ваш ляже, далі — Саша. Я скраєчку. Повинні поміститися. І лягайте, лягайте, вже перша ночі скоро.

Свиня не змусив себе двічі просити — скинув кеди, шкарпетки, светра та просто в штанях поліз на своє місце.

— Ви бачили таке свинство! — сплеснула руками Валя. — Бігом знімай штани!

— Ага, бач яка…

— Бачу, бачу! Що я там нового в тебе побачу, юначе! Соромишся — давай так! — вона клацнула вимикачем, стало темно, почувся шурхіт, і Тихий пробурчав:

— Уже…

— Ну хай, світла вмикати не буду, аби вас не смущать… Я піду покурю на сон грядущий, а ви лягайте…

— І я з тобою, — вирвалося в мене.

— Куриш?

— Курю, — відступати не було куди.

— Ну, пішли. Ці теж курці?

— Не знаю…

— Не знаєш — значить, нехай вони сплять, — зробила висновок Валя, відчинила двері й, коли ми разом вийшли в коридор, знову зачинила їх.

Ми лишилися самі. Єдині, крім злобної вахтерки Сафоновни, хто на цю годину не спав у напханому людьми будинку.

Курили тут на сходових майданчиках між поверхами. Вікна виходили на залізницю, і повз нас періодично гуркотіли нічні поїзди. Валя прихопила з собою болгарські «Родопі» з фільтром, закурила сама, простягла пачку мені. Я не звик прикурювати, коли на мене дивляться, тому закашлявся. Дівчина поплескала мене по спині, запитала:

— Давно бавишся?

— Та взагалі не дуже… І так… Несерйозно, — хоч я навпаки мусив показати себе перед дорослою проституткою таким досвідченим меном — куди твої гроші. Але поки що відчував себе пацаном, якому навіть повних п'ятнадцяти немає, і вона, видно, сприймала мене так само.

— Нічого, навчишся. Я теж сюди некурящою приїхала.

— Вчитися? — бовкнув я.

— Правда, схожа на студентку? — Валя жартома вперла руку вбік, відставила зад, трохи виставила вперед груди. — Я, Сашко, теж із дому втекла. Правда, не так, як ви оце, по-дитячому…

— Чому це ми по-дитячому?

— Довго пояснювати, якщо до тебе самого ще не дійшло. А, — вона випустила тоненький струмінь диму й махнула рукою, — то все таке… Я сама з Димарки, село таке є, автобусом до Києва півтори години. Схожа на сільську дівку?

— Ні, — чесно признався я. Бачив я сільських, он хоча б у нас на автовокзалі чи в інститутських общагах.

— Бач, хоча б чогось домоглася. Я так і хотіла — подалі від села втекти. У нас там робити нічого, індійське кіно в клубі, й то як попало крутять. Механік часто п'яний, і може запустити початок, потім — відразу кінець, потім — середину. Такого намішає, не розбереш, а люди дивляться, нічого, думають — так треба. Танці під магнітофон, картопля і буряки замість канікулів, а ще цибуля, колгоспні яблука, свій город… Перспектива — чергового хлопця з армії дочекатися, аби він напився, помацав тебе за клубом, поригав, похмелився, бігом на тобі одружився, потім пішов у колгосп працювати і років під сорок уже б спився остаточно. Не дивлячись на різні там заборони дядька Горбачова. Так що я, виходить, від такої перспективи втекла. Просто зібрала речі й поїхала. Скільки там тих речей у сільської дівки? А тут, аби ти знав, не краще: ткацька фабрика, лімітна прописка і оцей ось рай земний, — вона зробила рукою із затиснутою в пальцях цигаркою коло в повітрі, в темряві вогник від цигарки нагадав зірку, що падає. — Півроку так витримала, потім знайшлися розумні люди, підказали, що і як. На фабриці лише рахуюся — за перші зароблені гроші все влаштувала. У нас же немає безробітних. До речі, того, чим я займаюся, так само нема. Мене менти лише за порушення паспортного режиму забрати можуть чи, наприклад, за розбещення неповнолітніх.

— А ти розбещуєш?

— Ти дурний? Цього не вистачало. Слухай, давай закриємо тему, набридло…

— Що набридло?

— Взагалі — все. Не повіриш — додому хочу. Із трактористом одружитися, народити йому кількох дітей і забути про це діло. Сільські мужики — вони ж тільки дітей і вміють робити. Просто так до жінки полізти, як кажуть, для подружнього обов'язку, в них чи клепки не вистачає, чи бажання нема. Тільки одне в голові: по буднях просто напиватися, а по святах — до чортиків. Мене тут, Сашко, за ці півтора року від сексу все життя, мабуть, вивертати буде. Тому краще так: сидіти тихенько в селі, нянькати дітвору і чекати, поки чоловік остаточно від самогонки загнеться, — вона викинула докурений бичок у майонезну баночку, що примостилася в кутку саме для таких цілей. — Ти мене взагалі не слухай, це мене так, несе. День важкий був і закінчився погано. Я в такі дні сама із собою говорю. Зачиняюся в кімнаті й говорю у вікно.

— Слухай… А це… Не можна, щоб завтра гроші ментам не нести?

— Не можна, — серйозно відповіла Валя. — Я в цьому районі живу, значить, це мій рідний міліцейський відділ. Думаєш, вони про мене нічого не знають? І що на фабриці я лише формально працюю, і що тут незаконно, за щомісячного хабаря, кімнату окрему займаю, і що моя лімітна прописка давно прострочена? Не відвезу завтра бабки — цей же Мишаня мені так хвоста прищемить, що мало не буде. І тоді мені точно доведеться підписку ментам давати. Знаєш, що таке підписка?

— Про невиїзд? — це єдине, що спало на думку.

— Трошки не те. Вони мене зафлажкують по самі помідори, і вихід один — дати їм підписку про співпрацю. На стукачество підписатися, доганяєш? Їм якраз таких дівчаток, як оце я, вигідно вербувати.

— Нічого собі! І ти завербуєшся?

— Відвезу завтра гроші — цього разу пронесе. Але рано чи пізно менти мене обов'язково за жопу візьмуть. Прихоплять на чомусь, я знаю, валюту підкинуть чи взагалі анашу… Так що зараз така ситуація виходить — хто швидше: вони мене прищучать і завербують як агентуру, чи я плюну на все і в свою Димарку повернуся.

— А на нормальну роботу влаштуватися?

— Куди? Без київської прописки — тільки смоктати сам знаєш що! Вибач, вирвалося…

Мені не сподобалося, що Валя і далі ставиться до мене справді як до пацана. Хотів їй про це сказати — та вчасно зупинився. Так іще гірше буде, по типу «тьотю, я вже великий хлопчик». Тому проковтнув її слова мовчки, викинув недопалок у майонезну баночку і для чогось плюнув туди.

— Ну, а вчитися там, я не знаю…

— Хлопчику, ви самі втекли вчора з дому для того, аби десь учитися? Не сміши мене! Всяку тягу до отого вашого «вчитися» в мене наша сільська середня школа давно відбила. Не для мене ці всі інститути з університетами чи там технікуми…

— А як тебе тоді на роботу взяли?

— А ти, мабуть, досі думаєш, що робота і драний диплом про вищу освіту — одне й те саме? Еге ж! Нема серед радянських людей безробітних, це правильно. Зате таких, хто університетів не кінчав, навалом! Вагон і маленький возик! І всі вони, по-твоєму, вдома сидять? Коли я в свої шістнадцять приперлася сюди, на фабрику, без проблем узяли. Робота така називається некваліфікованою і платять за неї ось скільки, — Валя скрутила дулю, помахала нею перед моїм носом. — А того, чим я зараз займаюся, особливо вчитися, як розумієш, взагалі не треба. Так що — думай, як ви там собі далі будете. Все, я спати пішла. І без того зайвого тобі наговорила, але вже настрій такий паршивий… Ти не думай, я тебе нічому не вчу, навіть нічого тобі не раджу. Сам усе зрозумієш… колись.

Нутром я відчував — треба щось їй у відповідь сказати. Тільки не знав, що саме, і тому покірно пішов за Валею слідом.

Литовченко і Тихий уже мертво спали, причому Свиня похропував. До вчорашнього дня нам не доводилося спати в одній кімнаті, тому я не знав, що він хропе. Ані в гаражі, ані на хаті в Колі я такого за ним не помічав. Відразу згадалося десь почуте: той, хто схильний до хропіння, хропе тільки тоді, коли вмостився зручно і спить міцно.

— Лягай, — прошепотіла Валя, і Я слухняно скинув кросівки, штани і забрався на своє місце, В темряві дівчина шурхотіла платтям, роздягаючись, і хоч я її не бачив, відчув, як зі мною щось коїться. Кінець раптово набряк і напружився так, що аж почав боліти. Я вмостився на бік, повертаючись до Валі спиною, і міцно заплющив очі, рукою машинально поправляючи кінець так, аби він ні в що не впирався і мені було зручно лежати.

Рипнула і прогнулася койка — Валя лягла скраю і я відчув її тепло.

Я ніколи раніше не лежав на одному ліжку з дорослою жінкою. Окрім цього, мене дуже заводило те, що вона — не просто доросла жінка, а справжня проститутка, яка нібито без проблем дає кожному, хто захоче і в кого є гроші. Грошей у мене, ясно, не було, але відколи її побачив, щось таке коїлося зі мною, чого раніше за собою не помічав.

Валя закрутилася, вмощуючись зручніше, наскільки це було можливо в наших умовах.

Свиня вже не просто хропів, а навіть почав присвистувати. Добре, хоч між нами тихенько спить Заєць.

Боячись його розбуркати, я повернувся на інший бік і тепер лежав обличчям до дівчини. Вона витягнулася на спині. Я трохи піднявся на лікті, глянув на її обличчя — очі були заплющені.

Внизу боліло так, що витримувати це вже не видавалося можливим. Не зовсім контролюючи свої дії, я простяг руку і поклав її на дівчину поверх покривала.

Вона легким рухом скинула її.

Я трохи повагався — і повернув руку на місце. Цього разу реакції не було ніякої, і рука ковзнула під покривало, лягла на сховані під якоюсь одежиною, здається, футболкою настовбурчені груди. Дихання перехопило так раптово, що я аж закашлявся.

Її рука лягла зверху на мою, ледь притиснула. Тепер у мене зашуміло в голові. Я присунувся ближче, притулився до Валі, мій настовбурчений кінець нахабно вперся в її стегно. Вона погладила своєю рукою мою.

Підбадьорений таким заохоченням, я посунув руку нижче. Вона попливла до краю футболки, після якого починалося нічим уже не прикрите голе стегно. Я торкнувся пальцями його гладенької поверхні, рука почала рухатися сміливіше. Не розплющуючи очей, Валя обережно почала рухати моєю рукою, спрямувала її просто туди, під футболку, собі між ноги.

Невідома досі сила підкинула мене, потягнула на дівчину.

І зупинила. Бо все раптово скінчилося. Я відчув полегшення на якусь дуже коротку мить, потім стало дуже неприємно, навіть соромно. Хотілося просто зараз підірватися і як був, у мокрих трусах, тікати звідси кудись подалі.

Важко дихаючи, я відкинувся на спину. А Валя повернулася до мене, притягла до себе, погладила по голові, наче справжню дитину, і прошепотіла на вухо:

— Ти — молодець. Молодець. Молодець. Ти мій хороший. Ти молодець.

Ясно, ніяким молодцем я зовсім не був. Облажався по повній програмі. Тільки вона ще щось шепотіла мені на вухо, гладила по спині, по плечах, навіть трішки попестила сідниці, потім торкнулася моїх губів своїми, раз, іще раз. Не знаю, чи заспокоїло це мене, швидше навпаки: я досить грубо забрав її руку від себе, демонстративно повернувся спиною і вдав, що засинаю.

Дивно — але дуже скоро справді заснув.

МИ ЙДЕМО Б ЗООПАРК

22.05.1985 (з ранку до вечора)

Проспали все на світі: коли я прокинувся, Валі вже не було, Будильник показував початок десятої ранку, поруч зі мною на ліжку сидів Заєць і зосереджено дивився на Свиню, який не переставав хропти.

— Що б із ним зробити? — запитав він. — Ти сопів собі, а я півночі не спав. То носа йому заткну, то в бік довбану. Biн прокинеться, поматюкається, на бік повернеться, трошки той — і знову заводить музику. Козел він, а не Свиня.

— Кажуть, шкарпетки треба на морду класти. Один типок говорив, вони в піонертаборі так робили, поки не відучили.

Заєць швиденько вибрався з нашого ложа, взяв свої шкарпетки, обійшов зсунуті ліжка, став у Тихого над головою і опустив їх йому на обличчя. Справді, за кілька хвилин він перестав хропіти, підірвався, відкинув шкарпетки і витріщився на нас:

— Ви, мудаки, на фіга так робить?

— А на фіга хропти, наче трактор?

— А ти хоч знаєш, як трактор хропе?

— Трактори, аби ти знав, не хропуть, а ревуть гуркотять точно так, як ти тут виводиш.

— Пішли ви в жопу! — роздратовано вигукнув він, зістрибнув на підлогу, натяг спортивки і смикнув за дверну ручку. Двері виявилися зачиненими.

— Нічого собі! — здивувався Заєць. — А як нам посцяти?

— У тебе, блін, уже третій день одне на думці. Нічого іншого в голову не приходить, тільки того й знаєш, що сцяти! — буркнув Тихий, стукнувши кулаком по дверях. — Куди ця наша… поїхала?

— Мабуть, гроші ментам відвозити, — сказав я. — За нас, між іншим. За тебе, за мене, за Юрця. Хочеш сказати, ти не просив її цього робити?

— Нічого я не хочу сказати, — відмахнувся Свиня. — Коли хоч вона вернеться? Вона ж про нас хоча б не забула?

— Нас тут залишати не можна. Бо нас бачити не повинні, особливо — в її кімнаті. Так що не переживай, вона сама зацікавлена швидше нас звідси виперти.

— Розумний який — виперти. І куди ми підемо, по-твоєму?

— Хоча б Колю шукати. Заберемо наші шмотки і гроші, які він нам винен.

— А ти, Мавпо, хіба не чув, що нам наша подруга вчора говорила? Чи, може, ти їй нє повірив? Я, наприклад, повірив. Ніякий Коля ніяких грошей нам не віддасть, думати навіть забудь. Знайти ми його можемо, і далі що?

Прикро визнавати правим такого типа, як Ігор Тихий, але тут доводиться — інших варіантів просто нема. Взагалі не бачив я для нас жодних варіантів. Тому вирішив не заводитися. а просто ліг знову на ліжко, заплющив очі й слухав, як Свиня із Зайцем триндять ні про що.

Добре хоч Валя не змусила себе довго чекати. Десь відразу після десятої повернувся ключ у замку, вона зайшла, і тепер, коли на ній були простенькі джинси та легенька синя блузка, видалася мені молодшою. Хоча, може, вчора по темному не було коли їі толком і роздивлятися.

— Попрокидалися?

— Ні, — буркнув Свиня.

— Ну, значить доведеться. Поки нікого нема, давайте бігом робіть усі свої справи. В нас тут чоловічого туалету нема, чоловічої вмивальні так само. Тому в темпі, в темпі, бо не знаю, скільки тут на поверсі народу сьогодні в другу зміну працює.

Довго запрошувати пацанів не довелося. Заєць першим ломонувся, Свиня — за ним. Я затримався трохи, чекаючи, що Валя скаже мені про минулу ніч, і відверто боявся такої розмови. Та вона поводилася так, наче мені все це наснилося: швиденько прибрала постіль, потім заходилася розсувати ліжка. Я кинувся їй допомагати, та вона тупнула ногою:

— Без тебе! Давай, бігом, ніхто тебе чекати не буде…

— Зубна паста є в тебе?

Валя мовчки взяла з підвіконня тюбик «Поморіна», тицьнула мені, і я поплентався вмиватися. Свиня із Зайцем обмежилися тим, що похлюпали собі водою в обличчя, а я вичавив пасту собі на пальця, повозив ним по зубах, сполоскав рота і лише тоді повернувся в кімнату.

— Готові? — бадьоро запитала дівчина.

— До чого?

— Тут поруч є столовка, я вас погодую, далі побачимо.

— А що далі?

— Не знаю, Сашок, — чесно призналася вона. — Гроші я відвезла, більше нічого мені сьогодні робити не хочеться. Якщо ви не тікаєте тепер далі, можемо десь полазити разом. У зоопарку були колись? Я — ні, хоч у Києві страшно сказати як давно живу.

Ми перезирнулися. Щодо зоопарку в кожного з нас виникали зовсім інші паралелі, та активно відмовлятися від цього культпоходу нікому не хотілося. Мені так точно, а по вигляду Литовченка і Тихого я зрозумів — вони теж не в захваті, тільки загострювати тему не хочуть.

Смішно це все. Рудик би точно посміявся: Зоопарк іде в зоопарк.

— Як підемо? — перевів я тему. — Знову через вікно?

— Ризикнемо як цивілізовані люди — через двері, — посміхнулася Валя. — Стрибати з другого поверху вам навряд чи хочеться. Сафоновна пішла, там інша бабка сидить, більш-менш нормальна. Я її онукам час від часу шоколадки дефіцитні приношу, мене ними мужики постійно годують. А я, хлопчики, шоколаду терпіти не можу.

Та до бабки-вахтерки ми дістатися не встигли. Тільки вийшли на сходи, відразу наштовхнулися на широку тітку з «хімією» на голові і в товстелезних окулярах. Я помітив, як перелякалася Валя — в міліції так не боялася. Я взагалі думав, що в неї характер такий, бойовий, а перед цією тіткою аж з лиця зійшла, якось зіщулилася, коротше, зовсім на себе не схожа.

— Нічого собі ти даєш, Рожкова! — тітка говорила хрипким басом, насправді дуже мало схожим на жіночий голос. — Ми про що з тобою домовлялися? Мало того — малоліток водиш, причому відразу купою!

— Галино Дмитрівно, ви що — це брати… З села приїхали, провідати, — спробувала боронитися Валя.

— Ти хоч мені не кажи — «брати з села!» — передражнила її тітка. — Я без твоїх таких братів через тебе під статтею ходжу, ти хіба не знаєш? І як вони пройшли, ці брати? Мені на вахті ніхто нічого не казав, я перевіряла вже! Ану, хто такі?

— Кажу ж — брати! — чи я помиляюся, чи Валя почала говорити упевненіше. — Ми вже йдемо, я їм Київ покажу і сьогодні ж додому відправлю.

— Я не почула — як вони пройшли? — гримала тітка, і Свиня за своєю звичкою виліз наперед:

— Через вікно залізли!

— Через яке таке вікно?

— Ми самі залізли. Воно відкрите було, там, на другому поверсі. У вас же тут правда не пускають! А нам треба…

— Рожкова, яке вікно? Мало мені тебе, так ти тут іще малолітніх злочинців розводиш? Інкубатор тобі тут? Ми про що домовлялися?

— Галь-Дмитрівно, я ввечері зайду, все вирішимо…

— Нікуди ти не зайдеш увечері! Сюди ти точно не зайдеш, мені все це набридло, Рожкова, і я висновки зроблю, дивися мені.

1 Валя проскочила повз неї і побігла вниз. Ми кинулися за нею, прожогом пролетіли повз вахтерку і опинилися на вулиці. Тут Валя, не довго думаючи, ляснула Тихого по потилиці, але не сильно і без злоби — просто так, аби дати вихід емоціям.

— Це хто? — запитав я, відхекуючись.

— Комендатша. Дякую, хлопчики, ви мені сьогодні дуже допомогли. Особливо він, — Свиня знову отримав легенького потиличника.

— Ну да, а що мені було казати?

— Нічого. Стояти й мовчати, без тебе б розібралися, йолки-палки! Тепер проблеми…

— Великі?

— Постійні. Ця гримза до мене доколупується всякий раз, як бачить. Таке сволочне створіння: їй гроші платиш, і при цьому вона тебе ж іще постійно дістає. Чого хоче — ні вона не знає, ні я. Ну, тут брешу — вона знає… Імпортну косметику вона хоче.

— Для чого їй косметика! В неї будка он яка страшна…

— Це ти, Сашко, піди їй поясни. Та все одно, — Валя махнула рукою. — Зайду до неї сьогодні, вирішимо питання. Тицьну їй щось, заспокоїться до завтра. Я таким тицянням півтора роки живу. І не вчора — так сьогодні, не сьогодні — так завтра мене це все дістане остаточно. Все, зам'яли, пішли чимось харчуватися.

Навіть якби ми хотіли обжерти Валю, в нас би це не вийшло. В їдальні, просмерділій запахами горілого і кислого, особливого вибору не було. Ми взяли собі по порції липких макаронів із котлетами та по склянці світленького чаю. Валя обмежилася рогаликом і склянкою сметани. За все вона виклала руб двадцять шість, і поки ми напихалися, дивилася на нас із якимось сумом.

А потім ми сіли на трамвай, доїхали до вокзалу, пересіли там на метро і вийшли біля зоопарку.

Стояла задуха.

Таке буває в кінці травня. Тихий стягнув свій светр, закинув його на плечі рукавами вперед, наче тигрову шкуру, і вперто не хотів знімати ідіотську кепку з пластмасовим козирком. Литовченко скинув піджак і носив його в руках. А я свою вітрівку на хаті в Колі залишив, і, мабуть, доведеться з нею попрощатися. Відразу при вході продавалося морозиво, Валя купила кожному по порції, і ми поволі почали гуляти від стрілочки з написом: «Початок огляду».

Народу сьогодні було не дуже багато — середа все ж таки, робочий день. Зате ми побачили відразу дві галасливі шкільні екскурсії. Наша дивна компашка так само нагадувала маленьку екскурсію — вчителька Валя і ми, її кращі учні, нагороджені за успішне закінчення навчального року походом до зоопарку.

Не сказав би, що мені тут аж так сподобалося. Рожеві та білі фламінго при вході взагалі викликали якусь відразу — надто вже понтовиті птахи. Я помітив, що біля них ніхто особливо й не затримується. Глянуть побіжно — і далі, до серйозніших тварин.

Але й інші мешканці зоопарку нічого особливого собою не являли. Хіба що смерділи однаково — тваринами. Зубри — ті взагалі повернулися до людей задами і стояли, наче статуї при вході. Поні та зебри бігали, але якось мляво. В мене виникла підозра, що я, мабуть, взагалі не люблю тварин. Плямисті косулі сподобалися Валі й чомусь Зайцеві. Свиня роздивлявся мовчки, і мені здалося — так само без жодного зацікавлення.

Бурі ведмеді або спокійно лежали в своїх клітках, або ходили по них, намотуючи кола. Білий бовтався в брудній воді й не звертав на людей жодної уваги. Зате біля майданчика молодняку зібрався гурт дітлашні: ведмежата, стоячи на задніх лапах, намагалися залізти то на колоду, то на гойдалку, зроблену з такої ж самої колоди і підвішену на ланцюгах.

Свиня пожвавився тільки біля загорожі з верблюдом.

— Вер-блядь! — видав він, тицяючи на незворушну тварину пальцем. — Вер-блядь!

— Зараз плюне! — попередив я, хоча не був певен, що верблюд плюне саме зараз, саме на Тихого і що він у принципі може плюватися на будь-кого.

— Я сам на нього плюну! — заявив Свиня і, підійшовши зовсім близько до загорожі, почав наспівувати: — На горі стоїть верблюд, його четверо…

Валя за звичкою ляснула його по потилиці, Свиня обернувся, аби щось сказати, зустрівся з нею поглядом — і наче захлинувся словами, які хотів співати далі. Замість цього відійшов убік, замовк і далі прогулювався на відстані від нас.

У тераріум вишикувалася невеличка черга. Ми пристроїлися в хвості, та Заєць, потупцявши на місці, раптом відійшов і примостився біля загону з жирафами.

— Ти чого? — запитала Валя.

— Змій боюся, — признався той. — Колись по гриби ходили, ну, коли я зовсім малий був, побачив гадюку — все, більше мене в ліс не затягнеш.

— Може, то не гадюка була, а вужик?

— Мені без різниці. Всі вони гадюки. А вам чого — йдіть, дивіться. Я тут почекаю, оно на жирафу поки гляну. Коли ще побачу…

Умовляти його ніхто не став. Подумки я сподівався, що в тераріумі справді є чого боятися. Уява малювала небезпечних отруйних кобр із роздутими каптурами, котрі кидаються на людей, але вдаряються у скло в безсилій люті, що не можуть дістати ворогів. Але побачене повернуло мене до реальності. Змії, скрутившись клубками, лежали під світлом лампочок і, мабуть, куняли, хотівши чхати на роззяв, що прийшли на них подивитися. Лише якійсь полоз неквапом лазив по спеціально прилаштованій для нього гілці. Свиня постукав пальцем по склу, полоз підняв пласку голівку, випустив з пащі роздвоєного язика, розвернувся і поповз у зворотньому напрямку.

— Я там комусь зараз постукаю! — почувся голос жінки-наглядачки. — Там же для грамотних усе написано, а для неграмотних повторю: обережно, отруйні змії, торкатися скла заборонено!

— І крокодилові теж постукати не можна? — запитав дівчачий голос.

— Для чого тобі, сонечко, крокодилові стукати? Він і без того тебе бачить!

— Так крокодили ж не отруйні!

— Зате кусаються! — відрізала наглядачка. — Що за люди: сказано — не можна, значить не можна! Ні, їм усе треба!

Коли ми нарешті вийшли з тераріуму, я зробив для себе висновок: нічого сумнішого, аніж сонні змії, черепахи, крокодили та ящірки, на цьому світі точно немає. Навіть Заєць, нудьгуючи біля жирафів, виглядав веселішим порівняно зі сплячою коброю.

Бегемота ми не побачили — сидів під водою, сволота, і не хотів вилазити. З тюленем — та сама історія. А ось леви та тигри грілися на сонці, виставивши себе в усій красі. Швидше за все, сьогоднішня задуха так само подіяла й на звірів, хоча вони нібито з Африки. А там, наскільки я знаю, постійно така спека. Ну, може не зовсім така. Може, сильніша, навіть точно сильніша.

Біля клітки з левом примостився кругленький хлопчик років семи і занудно повторював:

— Скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав»…

Немолода тітка, скоріш за все — бабуся, безуспішно відтягувала його, аби йти далі, але кругленький виривав свою руку, відмахувався і нудив далі:

— Скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав»…

— Господи, Толику, це ж лев, він не гавкає. Давай я тобі скажу — гав-гав-гав! Задоволений?

Толик подивився на неї, схилив голову на бік, знову повернувся до клітки і завів:

— Скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав»…

— Лев — це велика кицька. А кицьки не гавкають, — знову спробувала пояснити бабуся.

Кругленький Толик замислено подивився на неї, ніби перетравлюючи інформацію, і поміняв платівку:

— Скажи «няв», скажи «няв», скажи «няв»…

— Значить, я тебе тут лишаю, сама йду додому, — пригрозила бабуся. |

— Мамі розкажу, — байдуже промовив кругленький, навіть не думаючи рушати з місця.

Валя знизала плечима і ми пішли далі, залишивши цю справді дивну пару розбиратися у власних стосунках. Окрім нас, на хлопчика ніхто не звернув увагу. Більше того — коли ми вже відходили, біля нього прилаштувалася дівчинка приблизно його віку, з великим білим бантом на голові, і тепер вони завели на два голоси:

— Скажи «няв», скажи «няв», скажи «няв»…

Клітки з мавпами завершували маршрут. І тут купчилося найбільше люду. Причому до загородок, які відділяли клітки від людської навали, підійти було практично неможливо. Довелося б штовхатися, а бажання робити різкі рухи в таку задуху не виникало.

— Твої родичі, — поважно промовив Свиня, тицяючи пальцем у клітку з горилою. — Навіть не ця, а особливо оця, бачиш, червоножопа, — він перевів палець на патлатого павіана.

— А хіба не твої? — поцікавилася Валя.

— Тут є одна, ги-ги, обставина. Саня в нас…

— Ти заткнешся сьогодні? — не витримав я.

— Правильно. Чого тут даремно говорити. Диви, Саня, скільки їх там бігає.

Мавпи і справді були смішні. На місці вони практично не сиділи: то шукали одна в одної щось у шерсті, то стрибали по клітці, то починали за щось битися. Але тримала натовп у основному одна зелена макака, яка стала просто біля ґрат клітки і дражнилася з людей. На кожен вибух реготу кривила їм чергову мармизу, шкірилася,‘ верещала, крутила задом. А потім зробила взагалі дивну річ: взяла в лапу пісюн і під загальний схвальний регіт вишкірилася та залупила його, показавши червону головку.

— Фу! — вигукнула якась жінка, мабуть, вчителька, що привела одну з екскурсій.

— Самець! — гордо промовив моложавий чоловік у окулярах із тонкою оправою.

— А ви чого радієте? Тут же діти!

— Так зоопарк і місце для дітей, — покладисто відповів очкарик. — Бачте, як вони тішаться.

— Було б із чого тішитися! Вони ж усе розуміють!

— Тут ви, шановна, помиляєтеся, — роззирнувшись і побачивши поруч із собою нашу невеличку компанію, очкарик відчув себе явно впевненіше, і далі говорив, звертаючись так само і до нас: — І ви не все знаєте, а я про такі речі десь читав. Це нам, людям, не все можна. А примати — вони ж без умовностей. Ви знаєте, що ця макака, вірніше, цей макак у їхньому невеличкому мавпячому середовищі отак; у клітці, займає не останнє становище?

— Чого це ви так вирішили?

— Не я вирішив, дослідники писали. Кажу ж вам, я трошки цим усім цікавився. Макак, — він кивнув головою на мавпу, яка вже не показувала свої причандали, але далі кривлялася, — по всьому, вожак їхньої невеличкої зграї. Бо лише вожаку дозволено отак дражнитися з людей, це як привілей. Він у них щось на зразок, ну я знаю, парторга, секретаря райкому чи там Генерального секретаря…

— Ви взагалі обережніше з язиком, тут діти…

— А в країні перебудова і демократія. І потім — я просто не знаю, з чим порівняти. І головне, шановна, що мавпа, яка дозволяє собі отак запросто виставляти людям свої геніталії, тим самими висловлює нам, людям, крайню ступінь неповаги.

— Можна подумати, ми цих макак сильно поважаємо! — пирхнула вчителька.

— І тут ви не праві. Вони без нас обійдуться. Про тих, що в клітці, не знаю. Вони, певне, давно живої природи не бачили. Випусти назад — подохнуть, це я вам гарантую. А ось ті, хто ще бігає в джунглях, лісах, я знаю — саванах, чи де там хто звик жити, нас, людей, абсолютно не потребують. Тоді як ми, люди, без зоопарку не можемо.

— Що значить — не можемо! Зоопарк же не в кожному місті є! Значить, можемо!

Крім нас, їхнього диспуту ніхто не слухав. Я не все розумів, пацани, думаю, так само, а Валя аж напружилася — так боялася щось пропустити.

— Отак — не можемо, — переможно заявив очкарик. — Хто і що нас розважає? Кіно, музика, театр? Чому ж тоді цього не досить, і люди створюють зоопарки, збирають тварин, годують їх, а інші люди, такі, як ми з вами, платять гроші за те, аби прийти сюди і подивитися на цих звірів у клітках. Мовляв, підкорили ми природу. Причому звірі в клітках — це розвага для дітей, переважно — неповнолітніх. Дорослі з доброї волі в зоопарк ходять дуже рідко. Про інші міста ви теж не праві: пересувні зоопарки в кожне містечко приїздять, особливо влітку. Звірів там, ясно, менше, тільки дітям усе одно забави вистачає. Цирк хіба не те саме, коли дресировані ведмеді на велосипедах катаються, собачки в футбола грають, а тигри на «але-гоп» через обруч стрибають? Циркові приручені звірі — той самий зоопарк. Ви мою думку вловлюєте? Ви ж розумна людина…

— Дякую вам за довіру, але таких ваших думок не вловлюю і вловлювати не хочу. Це, виходить, зоопарки нам потрібні, аби ми відчували себе вищими за тварин? Їхніми приборкувачами?

— Щось на зразок того. Знаєте…

— Знаєте, — перебила вчителька очкарика, — з вами цікаво, але нам треба йти. Діти, третій «В», строїтися! Шекера, старосто, ти староста чи не староста? Давай, у колону по два, швидше, швидше!

Глянувши на нас, очкарик картинно розвів руками, виловив із натовпу дітлашні клаповухого хлопчика в таких самих окулярах, взяв його за руку:

— Давай, Глібушко, ми теж додому підемо.

— Ну-у, па-а, давай ще біля обізя-ан! — заскиглив Глібушка.

— Ти тут цілий день можеш стояти, так що давай, пішли, скоро ще прийдемо. Бо набридне тобі сьогодні — і все, не захочеш у зоопарк.

— Захо-очу, захо-очу, — не припиняв скиглення Глібушка.

Ми, не змовляючись, відійшли вбік.

— То як, підемо? — запитала Валя.

— Ну його все… Валимо, — буркнув я.

Коли ми виходили із зоопарку, я точно знав: як би там далі в мене не склалося, більше сюди не прийду. Сам чи з кимось — зоопарк не для мене.

Так і сталося. Набагато пізніше, коли я вже одружився, перша серйозна сварка в нас виникла навіть не через те, що я напився, а через небажання вести дитину в зоопарк — тоді в Ніжин якраз приїхав пересувний, московський.

Дивно якось минав цей день. Після зоопарку і згадати нема чого. Проїхалися на Хрещатик, погуляли біля фонтанів, знову зжерли по морозиву. Про що говорили — чорт його знає. Точно пам'ятаю Зайця — знову йшов окремо від нас і переважно мовчав.

А потім, коли великий годинник пробив другу дня, Валя почала збиратися. Запитала про наші плани, ми щось непевне відповіли, бо й самі нічого толком не знали. Видала вона нам три рублі на всіх, поцілувала кожного в щоку, причому Заєць відсмикнув голо-ву — не хотів даватися. Вже коли збиралася йти до метро, затрималася на секунду, повернулася до мене і промовила:

— Я тобі вчора вночі правду говорила. Не завтра, так післязавтра мені це все набридне до печінки. Ви теж думайте, — і після цього пішла, тепер уже остаточно розчинившись в хрещатицькому натовпі.

— Про що це вона? — штовхнув мене в бік Тихий.

— Про своє, про бабське, — відмахнувся від нього я. — Нам самим треба щось думати. Як далі?

— Чого тут думати? На вокзал, куди ще…

На вокзалі крутилися кілька годин, до вечора.

Побачили міліцейський патруль, і розхотілося вештатися по вокзалу. А їсти якраз закортіло, тому купили шість пиріжків із м'ясом, по два кожному. Так, жуючи пиріжки, пройшлися вчорашнім маршрутом до вулиці імені Комінтерну, відшукали навіть потрібний нам будинок, під'їзд і квартиру. Дзвонили, стукали — ніхто не відчинив. Значить, права була Валя, таки знає життя.

Нічого не лишалося, як сісти на метро, доїхати до «Комсомольської» і подзвонити з автомата моєму родичу Генці. По голосу я зрозумів, що він нам не радий, але домовилися зустрітися, як минулого разу.

Коли підходили до потрібного двору, прогуркотіло. Ось вам результат: парило цілий день, зараз гроза і дощ піде. Знову прогуркотіло, небо раптом стало темним, його наче навпіл розрізала блискавка. Свиня надяг светра, Заєць втягнув голову в плечі, мені теж стало не зовсім затишно: ще не вистачало під дощем опинитися. Та поки Генка вийшов, воно лише гриміло, дощити не поспішало.

— Де це ви тинялися? — сходу запитав він. — Тут, Саня, матушка твоя періодично цікавиться, чи ти не з'являвся.

— І що ти кажеш?

— Я — нічого. Хоча мудаки ви, тільки не за правилами вас виказувати. Значить, така ситуація: сьогодні я в гараж вас іще пускаю, але завтра, пацани, правда, давайте звідси. Бо це вже все дуже серйозно напрягає.

Грозові дощі не бувають затяжними. Цей теж скоро минув, та в розпеченому за день гаражі вільніше дихати не стало. Скоро ми всі вкрилися липким потом, а на завершення всього Заєць знову захотів у туалет, кинувся до залізних воріт, затарабанив по них кулаками, і грюкав, щось вигукуючи, аж поки справді не набіг той самий легендарний сторож.

Який, до того ж, устиг викликати міліцію. Аякже — в чужому гаражі сторонні люди випустити просять…

ХТО Є ХТО ЗНОВУ

Так усе тоді й скінчилося. Дуже просто, навіть нема чого особливо розповідати.

З нами, попри всі побоювання, нічого не зробили. Бо все списали на переляк. Ми ж і справді тоді перелякалися психованого Куйовди. Міліція приїхала, кожного з нас слідчий окремо допитав, усе записали і тієї ж ночі вбивцю забрали. Заодно ми дізналися — це не перший випадок у місті з нового року, бо на Куйовду ніхто не думав. Я так гадаю, про нього просто забули. Ну, не врахували, що є така людина, і все.

Нас не лаяли, навіть навпаки — поставилися із розумінням. Головне — менти в школу директору особисто якийсь папірець занесли, і цей папірець до кінця тижня, а значить — до кінця навчального року дозволив нам як підліткам, котрі стали свідками тяжкого злочину і пережили стрес, в школу не ходити. Тільки на екзамени прийшли, отримали свої законні «трійки» і свідоцтва про закінчення школи і неповну середню освіту.

Ласкаво просимо до ПТУ!

Ми не вчилися разом. Свиня взагалі в іншу бурсу пішов. А ми із Зайцем в одну, але на різні спеціальності. Я — токар, він — слюсар, Свиня там у себе, здається, на фрезерувальника вчився. Перший семестр ще за звичкою більш-менш регулярно бачилися, а вже Новий рік я з пацанами з училища гуляв. Так і пішло — все рідше бачив я тих, хто вважався моїми шкільними друзями.

Далі усе стандартно. Після училища попрацював до армії на заводі, потім — два роки строкової. Заперли мене аж у Казахстан, місто Джезказган, по п'яному ділу й не вимовиш. У чурбанів там дідівщина[44] страшна, перших півроку насилу витримав, тоді раптом попустило. Кого «діди» виховують, знаєте? Не таких, як я, а борзих і надто розумних. А розумних у нас вистачало, особливо серед студентів, яких після першого курсу призвали. Тому я особливо не виділявся там. Так, пару зубів вибили пряжкою від ременя, а вже після того підлогу мити за «діда» ніколи не відмовлявся. І признаюся у цьому чесно — раз такий порядок, значить, він не мною придуманий. Тим, хто борзів, ще гірше було — вони очко наввипередки драїли й на тумбочці частіше за інших стояли.

Ну, а коли повернувся з армії, в країні вже такий бардак почався, куди там горбачовському Указу. Мені то воно було до лампочки, я в свою бригаду на заводі повернувся. Тільки спочатку зарплату затримувати почали, а коли Союз розвалився, половину народу позвільняли. І мене, звичайно, в перших рядах. Завод потім зупинився, начальство красти почало, коротше, вчасно мене звідти погнали.

Я тоді вже одружився. Весілля широко не гуляли, так, розписалися та посиділи в нас у квартирі з родичами. Сім'ю якось треба годувати. «Човники» почали то в Польщу, то в Москву кататися. Чим я гірший? Сумки в руки — і вперед. Тільки, мабуть, і це не моє. Прогорів раз, пролетів другий, так десь півтора роки покрутився — і кинув це діло. Трохи десь перебивався з хліба на квас, аж нарешті, коли в нас базар почав розширятися, взяв мене один бізнесмен реалізатором. На що сезон — те й реалізуємо: картоплю, яблука, цибулю, кавуни, таке інше. Я завжди казав — вища математика ні до чого, коли калькулятор є. Приплюсував одну цифру до іншої чи відмінусував — ось тобі й уся реалізація.

А на базарі, щоб ви знали, всі бухають. Робота така — без цього діла ніяк. І бабів там самотніх багато. Їх чоловіки часто кидають, бо, бачте, не хочуть же базарних. Відповідно жінки чоловіків. Нічого, переживу, Людка коли-не-коли зайде, мені вистачає. Сказати чесно, я Валю частенько згадую. Ну, оту нашу розмову на сходах, коли вона про мінімальні потреби наших мужиків у цьому ділі говорила. Так вона права, йолки-палки…

Думаю, про Стародуба вам теж цікаво послухати. Після школи бачив його на вулиці кілька разів, тільки йому не до мене було, слава Богу. Його ж таки посадили через два місяці. Пішов з кимось на квартирну крадіжку і засипався. Сидів спочатку на малолітці трішки, потім на дорослу колонію перевели. Відсидів, вийшов, знову сів — там уже розбійницький напад: із кухонними ножиками у кооперативний магазин заскочили, когось навіть порізали. Не смертельно, але для суду цього досить. На зоні познайомився Стародуб із якимись пацанами з Краснодону. Вони раніше вийшли, але на нього почекали. Після відсидки він до них на Донбас і подався.

Півтора року банда, в який наш Стародуб не останньою людиною був, тримала район під собою. У них усе було — автомати, пістолети, гранати. Де брали — не знаю, тільки люди виявилися серйозні. Коли їх нарешті вирахували, на затримання спецназівці на БТРі поїхали. Як раз перед Новим роком це було, в останній день грудня дев'яносто четвертого року. Менти оточили хату, де пацани засіли, а ті просто так не здалися — почали відстрілюватися. Кілька там же полягли, інші пішли на прорив, тікати, а Стародуб лишився їх прикривати. Стріляв, поки патрони не скінчилися. А потім під кулі вискочив. Нічого, не на смерть, відходили його в лікарні. Аби потім на суді смертну кару присудити і. розстріляти.

Із Рудиком теж цікава історія вийшла. Він свою спортшколу закінчив, армію відслужив, відмінник бойової та політичної, все як положено. Після армії в Ніжин повернувся, тільки щось тут не склалося — одразу до Чернігова подався. Там випускники спортшколи збиралися в бригаду і спочатку самі кооператорів бомбили, потім почали їм «дах ставити» від чужих бандюків. Коли вийшли на цю всю компашку менти, так сталося, що першим випасли Рудика. Поставили його перед фактом: або здаєш усіх і не сідаєш, або граєш героя і сідаєш першим. Звичайно, Рудик застукав, кого треба, і швиденько з Чернігова змотався. Знову трошки в Ніжині покантувався, куди потім подівся — не знаю. Може, десь спортивні надії далі подає, а може, знайшли його і за стукацтво вбили. Хоча міг і десь у бізнес-структурах прилаштуватися, з нього станеться, Словом, як ви щось про Рудика знаєте — спеціально мені нічого казати не треба, а при нагоді повідомте. Просто так, заради інтересу.

Про Тихого не знаю нічого. Ніби, як усі, «човником» підробляв, потім кудись зник спочатку з міста, а потім, кажуть, із країни. Ніби в Росію подався, тут нічого не скажу.

Зате про Литовченка все знаю. Бо історія гучна була. Він же після армії в ментуру подався, і дуже швидко зажив собі слави швидкого на розправу й важкого на руку бійця. Лупив затриманих, аж пил із них сипався. Ну й долупився — якось прибив одного. Не на смерть, але калікою на все життя зробив Знаєте, до речі, кого? Нашого Женю Apутюнова. Пам'ятаєте, за Рудиком підлизував? Він у бізнес подався, прибився до когось розумного, цей розумний — в політику, Арутюнов — за ним. Раз-два, і «корочка» крута, помічника депутата. Розгулявся, зовсім нюх втратив, і колись під кабаком Заєць його пригріб із принципу. «Корочка» не допомогла — тільки роздратувала. Ох і відтягнувся Юрка на Арутюнові за всі школьниє годи чудєсниє! Ну і, ясне діло, що такого потім не замнеш.

Відразу службове розслідування, в газетах про цей випадок написали, навіть телебачення приїздило. Коротше, повісили на нашого Зайця всі гріхи української міліції за останні роки, навіть посадили ненадовго. Оце скоро вийти повинен, тільки куди піде? Жінка з ним розлучилася, квартира — її, з такою репутацією ніхто його нікуди не візьме.

Зіп'ється, мабуть.

Усі ми в цьому житті спиваємося.

Не життя — зоопарк. Клітка, а ми в ній — звірі.

Тому досить лежати. Вранішній колотун за спогадами минув, можна вийти.

Пивка, скажімо, випити.

2005 р.

Київ, березень-липень